«Мед з дікалоном»

...Раптом серед могил я побачив постать... Розвівалися довгі білі одежі, обличчя ховав каптур... Я не знав цього чоловіка, він точно не з нашого села. Та й чи людина це? — пробігли дрижаки спиною. Я вкляк. Це ж, певно, мрець, що встав із могили!

Примара схилилася над хрестом.

— Ти чуєш мене, брате? — прошелестів голос.

Я заховався за якийсь камінь. «Отче наш, що ecu на небесах... Нехай святиться ім'я Твоє...» — гаряче повторював я слова молитви. Та примара не щезала, і мене охопив відчай. Кров холола в жилах від цього. Я боявся, що мрець побачить мене, боявся зустріти погляд його мертвих очей.

Щось застогнало, болісно, страшно, і потім пролунало тихе:

— Я чую тебе, брате.

Мені було дуже лячно, та я все ж визирнув зі своєї схованки. Із землі зводився чоловік із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця. Чорні палаючі очі дивилися кудись повз мене, у бік села. Синювата рука лежала на руків'ї шаблі.

— Ти чуєш мене, брате? — знову прошелестів тихий голос.

— Я чую тебе, брате,— застогнало з могили. Звідти зводився ще один мрець у малиновому жупані з пістолями за поясом та з розкраяною головою...

Трійко студентів-філологів сиділи на лавочці в садку. Етнографічна практика, мабуть, не найцікавіше у житті двадцятилітніх хлопців. Один із них позіхнув і ввімкнув диктофон.

— Діду Омеляне, розкажіть, якщо знаєте, якусь цікаву міську легенду чи бувальщину.

Старий зиркнув на них своїм єдиним жвавим блакитним оком. Другого не було — помережане глибокими зморшками обличчя краяв широкий синюватий рубець.

— Напевно, дітки, ви трохи не за адресою. Не майстер я байки сплітати. Хіба переповім вам одну бувальщину. Розказав мені її один старий дід. Я навіть прізвища його не знаю, але звали його тут Старим Панасом. Розкажу так, як чув від нього. А правда то чи вигадка — не знаю, самі з'ясовуйте. Ви хлопці вчені, студенти. Тож слухайте...