«Мед з дікалоном»

Мед з дікалоном (fb2) - Мед з дікалоном 499K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрій Камаєв

Юрій Камаєв Мед з дікалоном

...Раптом серед могил я побачив постать... Розвівалися довгі білі одежі, обличчя ховав каптур... Я не знав цього чоловіка, він точно не з нашого села. Та й чи людина це? — пробігли дрижаки спиною. Я вкляк. Це ж, певно, мрець, що встав із могили!

Примара схилилася над хрестом.

— Ти чуєш мене, брате? — прошелестів голос.

Я заховався за якийсь камінь. «Отче наш, що ecu на небесах... Нехай святиться ім'я Твоє...» — гаряче повторював я слова молитви. Та примара не щезала, і мене охопив відчай. Кров холола в жилах від цього. Я боявся, що мрець побачить мене, боявся зустріти погляд його мертвих очей.

Щось застогнало, болісно, страшно, і потім пролунало тихе:

— Я чую тебе, брате.

Мені було дуже лячно, та я все ж визирнув зі своєї схованки. Із землі зводився чоловік із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця. Чорні палаючі очі дивилися кудись повз мене, у бік села. Синювата рука лежала на руків'ї шаблі.

— Ти чуєш мене, брате? — знову прошелестів тихий голос.

— Я чую тебе, брате,— застогнало з могили. Звідти зводився ще один мрець у малиновому жупані з пістолями за поясом та з розкраяною головою...

Скрипка Кривого Омелька

Трійко студентів-філологів сиділи на лавочці в садку. Етнографічна практика, мабуть, не найцікавіше у житті двадцятилітніх хлопців. Один із них позіхнув і ввімкнув диктофон.

— Діду Омеляне, розкажіть, якщо знаєте, якусь цікаву міську легенду чи бувальщину.

Старий зиркнув на них своїм єдиним жвавим блакитним оком. Другого не було — помережане глибокими зморшками обличчя краяв широкий синюватий рубець.

— Напевно, дітки, ви трохи не за адресою. Не майстер я байки сплітати. Хіба переповім вам одну бувальщину. Розказав мені її один старий дід. Я навіть прізвища його не знаю, але звали його тут Старим Панасом. Розкажу так, як чув від нього. А правда то чи вигадка — не знаю, самі з'ясовуйте. Ви хлопці вчені, студенти. Тож слухайте...

* * *

Колись, дуже давно, мешкав тут чоловік. Усі звали його Кривим Омельком. Жив тут давно, вже ніхто й не пам'ятав, коли він сюди приблудився. Йому було років зо сто, а може, і більше. Його перекошена хатинка з малесенькими віконцями стояла неподалік Замку, посеред великого садка. А яблука з Омелькового саду були, мабуть, найкращі з тих, що я колись куштував,— великі, червоні й солодкі, як мед. Ми боялися Кривого Омелька. Високий, сивий, одне око випалене, друге — ясно-блакитне — зиркало якось так, що нас, хлопчаків, дрижаки брали від страху. А його грізний басовитий голос і важка сучкувата палиця просто вселяли жах у дитячу душу. Подейкували, що кривий Омелько знається з нечистою силою і є найсправжнісіньким відьмаком. Недарма ж він оселився біля Замку. А то ж усі знають — це місцина нечиста. Ще мій прадід, царство йому небесне, розказував, як із того Замку темними ночами виїздила пані королева зі своїм почтом і верхи гонила вулицями міста, щоб викрасти котресь юне дівча, що забарилося сховатися до хати ще до заходу сонця. Більше дівчат ніхто не бачив. Казали, що вона купалася у крові тих нещасних, щоб зберегти вічну молодість. Хтозна, може, то і були вигадки, але я думаю, що то є чиста правда, бо ж кажуть, гарна була, курва. Добре, що згодом Замок зруйнували козаки Хмеля. Тоді в полон вони нікого не взяли — порубали усіх, хто лишився живим після облоги — і старих, і малих,— та підірвали вежі. Після цього ніхто вже його не відновлював. Одним словом — то й тепер є місце моторошне і нечисте.

От одного вечора ми крали яблука і так захопилися, що у темряві не побачили, як до нас тихо підійшов Кривий Омелько. На хвилю нас усіх скував жах. Вітер куйовдив його довге сиве волосся, місячне світло відбивалося якимось дивним вогнем у його єдиному ясно-блакитному оці. Він не кричав, не сварився — просто дивився на нас.

Мої друзі з вереском розбіглися, побіг і я. Либонь, якась мана накинулася на мене — я чомусь побіг не додому, а до Замку, побіг щодуху, рятуючись від цього моторошного одноокого діда. Він щось гукав мені вслід своїм хрипким голосом, та від цього я біг ще швидше. Врешті я опинився серед руїн Замку — лише вітер вив на уламках веж. Підійшов до пролому стіни і глянув на місто, що світилося тьмяними каганцями у віконцях хат десь далеко внизу. Десь там і моя хата, де чекають мене моя мама... А шлях додому був лише один — через обійстя Кривого Омелька. Я притулився до холодної стіни і гірко заплакав... А ще як на те лихо — згадав, як хтось зі старших хлопців розказував про Білу Панну — мару, що з'являється вночі на руїнах Замку і випиває геть усю кров із того відчайдуха, що зважився тут заночувати, а тіло скидає у бездонну криницю, що викопали ще у прадавні часи посеред фортечного двору... Тоді я вже ніби почав чути якісь невиразні голоси і тиху музику, й мені стало ще страшніше. Я затих і лише стукотів зубами — чи то від холоду, чи від страху.

І тут я у місячному світлі побачив страшну постать — це був Кривий Омелько. З-під пахви він дістав... скрипку?! Старий подивився в мій бік і тихо та спокійно сказав:

— Малий, іди сюди, якщо хочеш лишитися живим.

Досі дивуюся — чому я його тоді послухав?

Омелько провів смичком по струнах, і Замок наче ожив — примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно... Я бачив, як порвалася одна струна, потім інша... Та струни дивним чином знову виявлялися цілими, а Омелько грав та грав... Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності... Я, наче заворожений, дивився на це, а Омелько грав. Такої музики я більше ніде і ніколи не чув.

Коли запіли перші півні, усе зникло.

— Допоможи,— прохрипів старий, і я з усіх своїх хлоп'ячих сил потягнув його додому.

В Омельковій хатині ніколи не виводилися злидні, видко було, що часом він не мав і скоринки хліба. Він приліг на скрині, що правила й за ліжко.

— Хлопче, ти розумієш, що бачив? — запитав він. Тепер його хрипкий голос вже не видавався мені страшним. Це була просто смертельно втомлена людина.

— Це нечиста сила? — тремтячим голосом запитав я.

Він ледь усміхнувся.

— Ти хоробрий, малий. Гадаю, що ти вже не злякаєшся того, що я розкажу.

А чого після тої ночі я вже мав боятися?

Тож Омелько розпочав.

— Було то дуже давно. Здається, за рік потому, як Хмелеві козаки зруйнували цей Замок. Жив я до того у Львові й був музикою. Словом, був добрим бахуром, слабким до чужих жінок і горілки, й так допік багатьом, що через свої розбишацтва мусив тікати з міста. Я і не гадав тут зупинятися, та так сталося. Я сидів у корчмі й на останній півгріш купив кварту пива. Це за три дні було єдине, що я зміг заробити. А була п'ятниця. Який же зарібок музиці у пісний день?

Аж ось підходить до мене якийсь панич і каже грати на весіллі за добрі гроші. Звісно, я б мусив відмовитися, як добрий християнин, таж людина є істота слабка, і я згодився.

Привів мене той паничик у хату. Все як треба — столи ломляться від наїдків, горілка, усіляка смакота. Господар усе припрошує — скуштуйте те, скуштуйте се. Та тут пройшов гомін — їде молода. Усі пішли зустрічати. А я людина стороння, музика. Вийшов на ґанок, аж бачу — стоїть жбан. Вмився я з нього. Аж раптом омана розсіялася. Сиджу я посеред замкового подвір'я, на камінній плиті, переді мною стоїть пляшка дьогтю і кінські кізяки. Поряд палає велике вогнище. А усі ті паничі — волохаті, зі свинячими рилами. Чорти, одним словом. Привели вони вісельницю-попівну. А я граю. Й вони все танцюють, а потім по черзі просто там, на цій плиті — злягаються з нею. Просить тихо вона мене: «Зупинися, музико, не грай. Врятуй мене...»

Та де там, граю далі, та все дрібніше та швидше. Й виду не подаю, що все бачу. Потім вкинули вони її у вогнище.

Одним словом, закінчилося усе, як півні перші заспівали... Розрахувався той панич зі мною щедро, цілу жменю золотих дав, та я й оком не веду, хоч бачу, що то черепки. Подякував йому ґречно — що ж лишалося, а в самого одна думка — лиш живим би зостатись...

А за тиждень дивлюся, сидить циган біля корчми і люльку палить. Та я одразу признав у ньому того чорта-панича, що мене наймав. І пустив він ману, ніби на дорозі велика вода стоїть. Усі дівиці й жінки, походячи, подоли підіймають високо, щоб не забруднитися. А циган сміється. І я усміхнувся.

Почав він люльку вибивати, і жаринка якраз мені в око потрапила. Від лютого болю я повзав по землі, аж підійшов до мене той циган і каже: не мав ти того бачити, що людині не дозволено, чоловіче, та вже так сталося. Але за це раз на рік, восени, гратимеш для усіх душ, що не упокоїлися в Замку.

Кривий Омелько змовк на хвилю.

— Хлопче,— каже він мені,— я вже дуже старий і мені учень потрібний. Іди до мене в науку.

Я був хлоп не дурний і кинувся тікати. Та виявилося — марно. Якось перед Різдвом Христовим прийшов Кривий Омелько до мене додому. Тато мене вигнали з кімнати, і про що вони з Омельком розмовляли — я не знаю. Але заплакана мама зладнала мені торбу з харчами, зблідлий тато мовчки обняли — і пішов я в науку до Кривого Омелька...

* * *

«Щось я розбалакався, — похопився тоді дід Панас. — Дітки, пригощайтеся яблуками. Кращих тут ні в кого немає...»

Утікали ми щодуху від діда Панаса. Не знаю, хто перший зметикував, що це є та сама хата Кривого Омелька. Після цього я не бачив Старого Панаса. Мій тато з останнього зміг вивчити мене в реальному училищі, і я його на відмінно закінчив.

Далі — війна з австріяками, потім із москалями — білими та червоними. Воював у чорних запорожцях і в Залізній дивізії. Пройшов я Трикутник Смерті, ходив у Зимовий похід і одним з останніх перейшов Збруч Підволочиським мостом. Не раз дивився Безносій просто у вічі, та Бог беріг мене. Ось лише око втратив у шабельній рубці з денікінцями.

Вже по війні, за Польщі, я працював інженером у будівельній конторі. А коли випадково взнав, що помер Старий Панас, від того минуло вже років із десять. Не знаю чому, бо вже тоді не вірив ні в Бога, ні в чорта, та пішов я до тої хати. Дах протікав, шибки були вибиті, усе більш-менш цінне розтягли люди, і хата стояла похмурою пусткою. Лише під купою якогось напівзотлілого ганчір'я в старій скрині я знайшов ту скрипку...

А зараз я дуже старий... Моя смерть ночами вже топчеться цим садком. Дітки, ніхто не хоче до мене в науку? Куди ж ви, хлопці? Хоч яблук скуштуйте...

Літургія

Було це давно, мені літ десять тоді було. Якраз перед Великоднем мій старший брат Павло захворів. Мати від нього не відходила, бо кепсько йому було — наче у вогні горів, марив. А село є село, тут свято не свято, а робота завжди є. Худоба не питає, їсти хоче. Довелося мені йти в нічне, коней пасти. Як же мені не хотілося... Якби удвох, то хоч якось веселіше, є хоч із ким словом перекинутися.

Погнав я коней на один вигін, там часом ми з хлопцями бавилися. Знав, що не можна, та ніхто ж не бачить. Добра там паша, трава висока, соковита. То був якийсь давній цвинтар, ще подекуди кам'яні білі хрести траплялися, старі, пощерблені. Ліг на землю та й думаю. Гірко якось мені стало, образливо. Всі у церкві, правиться святкова служба, куриться ладан, горять свічки. Густим басом виводить отець Іван, гарно, урочисто співає хор, пахне вощиною і солодким димком ладану...

Я розвів багаття, бо під ранок завжди стає дуже холодно. Та й якось і не так страшно біля вогню. Ніч заступила, місяць уповні. Тихо форкають коні. Далеченько видно дзвіницю нашої церкви. Завтра можна усім охочим бити у дзвони, звісно, після старших хлопців, бо вони навіть при святі можуть потиличника відважити. Потім ми втомлені й радісні сядемо всією родиною розговітися. Мама багато усього смачного наготувала. Вже спечені пасочки, ошатні, рум'яні, рівним рядком стоять на печі. Звабливо пахне ковбаса, та не можна, гріх. А так хочеться хоч малесенький шматочок скуштувати!..

Стрімко, беззвучно літають у темному небі кажани, стрижуть вухами коні, сторожко вслухаючись у пітьму. Реготнув потойбічним сміхом пугач. Кажуть, що він завжди кричить до чиєїсь смерті. А то таки чиста правда, отак було, коли мій дід Панько помер...

Був би Павло, було б не так лячно, хоч він і розказує різні страшні історії про мерців і відьмаків, а потім регоче і глузує з мене. Мабуть, він сам ті небилиці сплітає.

Тривожно шелестить ліс неподалік. Коні перестали пастися, туляться один до одного. Вони щось чують у темряві, чогось бояться.

Знову зірвався вітер і розвіяв, розметав іскрами у пітьмі моє маленьке кволе багаття. Він вив, шарпав одежу, наче перед грозою, хоч небо було чисте і світили зорі. Стало холодно, моторошно... Білим привидом бовваніє поруч хрест. Він наче світиться у місячному сяйві. Там іще один, перекошений, вгрузлий у землю. Далі ще... А я не міг від тих хрестів відвести погляду. Білі, із поїденого часом вапняку, наче крилаті птахи, таких тепер не ставлять. Я підвівся. Увесь вигін був у хрестах, вони ніби світилися у місячному сяйві. Я ніколи не думав, що їх тут так багато. Глибоко вгрузлі у землю, деякі лежали на землі, інші не витримали часу і розкололися. Вони притягували погляд, наче вабили до себе. Господи, про що я думав, коли пригнав сюди коней? Не можна бути вночі на цвинтарі, це ж кожен знає. А це хоч і прадавній, та цвинтар...

Зненацька заіржав наш Буланий, налякано захропіли коні й помчали просто на мене. Я ледве встиг урятуватися від них за ближнім хрестом. Налякані коні щезли, десь у нічному мороці затих стукіт їхніх копит. От халепа, де ж їх тепер шукати? Та раптом серед могил я побачив постать. Може, то хтось із села, може, то тато вийшли мене навідати? Я побіг назустріч, та за кілька кроків одразу спинився. Розвівалися довгі білі одежі, обличчя ховав каптур... Я не знав цього чоловіка, він точно не з нашого села. Та й чи людина це? — пробігли дрижаки спиною. Я вкляк. Це ж, певно, мрець, що встав із могили!

Примара схилилася над хрестом.

— Ти чуєш мене, брате? — прошелестів голос.

Я заховався за якийсь камінь. «Отче наш, що єси на небесах... Нехай святиться ім'я Твоє...» — гаряче повторював я слова молитви. Та примара не щезала, і мене охопив відчай. Кров холола в жилах від цього. Я боявся, що мрець побачить мене, боявся зустріти погляд його мертвих очей.

Щось застогнало, болісно, страшно, і потім пролунало тихе:

— Я чую тебе, брате.

Мені було дуже лячно, та я все ж визирнув зі своєї схованки. Із землі зводився чоловік із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця. Чорні палаючі очі дивилися кудись повз мене, у бік села. Синювата рука лежала на руків'ї шаблі.

— Ти чуєш мене, брате? — знову прошелестів тихий голос.

— Я чую тебе, брате,— застогнало з могили. Звідти зводився ще один мрець у малиновому жупані з пістолями за поясом та з розкраяною головою...

Вони підіймалися із могил, бліді, страшні. Дехто з них в руках тримав свої стяті голови. Та знов і знов лунало: «Ти чуєш мене, брате?..» — «Я чую тебе...» Ціле військо піднімалося із землі, відсвічувала місячним світлом зброя, темніла червона китайка й оксамити...

— Чи усі тут? — запитав той самий голос.

— Усі, брате...— почулося у відповідь.

Вони підняли корогву і поволі пішли...

Не знаю, що мене повело за ними, що пересилило той жах, який охопив мене. Вони йшли і йшли, я втратив лік часу. Врешті вони спинилися посеред якогось поля.

Той, що вів їх, припав до землі.

— Ти чуєш мене, брате? — пролунав знову моторошний потойбічний шепіт.

— Я чую тебе, брате...

І знову один по одному почали підійматися із землі мертві. Вони були іншими... Вбрані хто у захисного кольору френчі, хто у сірі чумарки, але так само усі з важкими ранами, розкраяними головами, простреленими грудьми...

Той, що будив їх усіх, почав правити святкову службу. Тихо, моторошно виводили басовиті голоси урочисту літургію. Мене аж пробирало до кісток, я стояв зціпенівши, наче заворожений.

І коли пролунало останнє «Амінь», вони ніби розчинились у поранковій імлі...

* * *

Я потому нічого не пам'ятаю. Знайшли мене непритомного за двадцять кілометрів від дому. Я весь трусився і не міг навіть слова вимовити. І переляк викачували, і скільки мати грошей і курей вивозила по докторах! Та не було на те ради... Стукнуть гумовим молоточком по коліну, посвітять ліхтариком в очі, призначать якихось пігулок, а воно не допомагає. Аж якось сусідка, баба Параска, сказала, щоб повезли мене до міста, там один дід є, звуть його Кривим Омельком. Різне про нього говорять, та якщо вже він не допоможе, то ніхто більше не зарадить.

Не любили на селі бабу Параску, подейкували, що відьма вона. Як у корови молоко пропаде, то на неї казали. Сплакалася мама, та послухала її. Піду хоч до дідька, каже, аби дитину свою врятувати.

Привезли мене в город, завели до дідової хати. Страшний був той Кривий Омелько, сам наче вийшов із могили. Довге сиве волосся, темне зморшкувате обличчя розкраяне глибоким рубцем, єдине око таким самим вогнем палає. Навіть мама його злякалася, не хотіла відпускати мене самого до нього. Та що було робити?

Довго дивився він на мене, наче душу пронизував, пропікав наскрізь своїм поглядом, та й каже тихо, майже пошепки:

— Послухай мене, малий. То наші мертві, вони шкоди не вчинять. У двадцятому році я теж мав лежати разом із ними на тому полі, коли, витративши усі набої, наша бригада піднялася у відчайдушну і безнадійну багнетну атаку на червону кінну лаву. Вилягли хлопці всі як один — дві тисячі душ. А як живі за нас не пам'ятають, то ми самі собі служимо. Іди, дитино, з Богом...

— Мамо,— заволав я не своїм голосом і кинувся тікати з тої хати від того страшного діда.

І з тих пір щороку на поминальному тижні я замовляю службу за упокій їхніх душ.

Ґандзя

Весна цього року вдалася рання. Вже в березні сніг згинув під лагідним промінням теплого сонечка. В небі цвірінькає якесь птаство. Настрій — весняний, радісний. Я поплескав по шиї свого Вороного. Гарний у мене коник. Буває, покладе голову мені на плече і підставляє вухо. Я з ним розмовляю, ділюся своїми бідами та образами. Він хоч і тварина, та все розуміє і відчуває. А якщо я маю шматочок цукру — обов'язково пригощу. Ось Басюк каже, що то вредно, і посміюється з мене в сиві вуса.

Я в полку недавно і почуваюся ще зовсім дитям поряд із моїми однополчанами. Наш комескадрону товаріщ Семенко, колишній матрос революційного міноносця «Смєлий», кличе мене ласкаво «салага».

Ми женемо петлюрівську контру, а я ще ні разу не був у боях, і мені якось ніяково перед старшими товаришами.

Наш полк учора перекинули сюди, у Вапнярку. Маленьке містечко, оку ні за що зачепитися. Закіптюжений і обісцяний будинок вокзалу з вибитими шибками, кілька обгорілих скелетів вагонів, двійко мертвих іржавих паровозів та нескінченне плетиво залізничних колій.

Я сидів на лаві та крутив самокрутку. От бачила б зараз мене моя Ганнуся... Я вже не той школяр, якого вона знала. У фуражці, з шашкою при боці, новенькою карабінкою за плечима — червоноармієць 1-го Червоного українського кінного полку. Ех, треба буде якось зробити фотокартку і вислати їй. Коли ми бачилися востаннє, то посварилися. Вона сказала мені, що я бовдур і, напевно, усі клепки з голови розгубив, якщо пішов до більшовиків, що її тато воюють за Україну і вона більше бачити не хоче москальського попихача, себто — мене. А я на прощання назвав її Ґандзею — вона страшенно не любить, коли її так називають. Я хотів багато чого сказати. Розказати про класову боротьбу, революцію і багато інших речей, про які чув на мітингу. А вийшло по-дурному — просто її образив. Наче я не за Україну йду воювати. Я теж за Україну — тільки без поміщиків і буржуїв. Образливо і прикро думати, що твоя кохана — контра. І чому її батько Опанас Свиридович пішов із петлюрівцями? Адже він — простий шкільний учитель, а ніякий не буржуй. Усього майна — то маленька хатина в передмісті. Можна сказати — справжній пролетарій, тільки не свідомий. Навіть мій тато, що мають невелику слюсарну майстерню, живуть краще.

А Ганнуся завжди стоїть перед очима — в білому гімназійному фартушку, вітер шарпає чорні кучері. Закусила від образи губки, в очах — сльози. Як би я хотів її побачити і перепросити! Їй-богу, повівся, як останній дурень...

Ні, мабуть, вона не контра, а просто заблуждається. Нічого, повернуся з фронту — перевоспітаєм, як каже товаріщ Семенко. І ніякий я не москальський попихач, а красноармєєц Першого червоного українського кінного полку. Хоч де правду діти, добре допомагають нам воювати за совіцьку Україну російські товариші. Без них нічого б не вдіяли з петлюрівською контрою. Наш полк — справжній Інтернаціонал: із чотирьох ескадронів лише наш — український. Є мадярські товаріщі, та найбільше — російських. Ось Басюк каже — вони нам, як брати, в імперіалістіческу одну вошу з ними в окопах годували.

Неподалік, на сусідній колії, вивантажувалася якась частина. Невисокі, жовтолиці й вузькоокі, схожі між собою, наче сини однієї неньки, червоноармійці швидко шикувалися на пероні. І озброєні — куди нам братися. На взвод по ручному кулемету системи Льюїса. Ото ж нам поміч буде — бо ж навіть я знаю, що кіннота без піхоти небагато варта.

Та товаріщ Семенко лише тихо матюкнувся кучерявим краснофлотським матюком і зі злістю плюнув у їхній бік.

— Що дивишся? — тихо запитав мене Басюк.— То китайці. Ось цими льюїсами вони підтримуватимуть із тилу нашу революційну сознатєльность. Нічого, малий. Панів виженемо, а тоді і з ними з'ясуємо стосунки, і з латишами, і з комісарами.

А ось комісара в нас зараз немає. По-дурному загинув — учора випадково застрелився, коли чистив свого нагана. Ще Басюка тоді до особого отдєла тягали. Він мало під ревтрибунал не потрапив, що не вберіг товаріща комісара, хоч був поруч. Та Басюк — чоловік героїчний, його вся наша дивізія знає — тож усе якось владналося. Скоро обіцяли прислати нового комісара.

Але мене обсіли інші думки — я вже хотів був іти шукати в містечку фотографічну майстерню. Може, позичити у Басюка для фотознимку пару ручних гранат для більш хвацького вигляду? Я ж вістовий, мені гранат не положено.

Та ось мою увагу відвернуло щось дивне, небачене раніше. Рейками повільно сунула якась почвара — приземиста, багнисто-зеленого кольору. Земля двигтіла під вагою цього монстра, навсібіч наїжаченого кулеметними і гарматними стволами. На одному з вагонів білою фарбою писало: «Товарищ Троцкий». Механічна потвора повільно зупинилася, і з маленьких непомітних дверцят хвацько вискочив чоловік у засмальцьованій шкірянці. Він припалив папіроску і глянув на мене.

— Что, красноармєєц, не відал такіх раньше?

— Та ні,— сконфужено відповів я.

— Ето «Товаріщ Троцкій» — бронєпоєзд дрєдноутного тіпа, серії «Хунхузь». Ізготовлєн на Путіловском заводе,— з гордістю сказав він.

Я розглядав сталеві листи, подряпані кулями й осколками, ґудзики заклепок, грізні гарматні й кулеметні башти. Ось вона — зброя світової революції. Чого варті моя нікчемна карабінка і шашка супроти такої моці! Та й весь наш ескадрон такому нічого не вдіє.

— То ви нам у поміч? — запитав я.

— Нєт,— засміявся той,— самі управітєсь. Товаріщ Антонов-Овсєєнко пєрєбрасиваєт нас на Врангєлєвскій фронт, туда гдє жарчє. Ну всьо, в'юноша, что-то заболтался я с тобой.

Він кинув недопалок і зник за сталевими дверцятами.

Я ще довго дивився вслід бронепоїзду, що плавно набирав швидкість.

* * *

Товаріщ Семенко отримав наказ вирушати у напрямку Деражні до залізничного роз'їзду №N і вибити звідти петлюрівців. Цей роз'їзд чи полустанок — лише одна хатка наглядача і навсібіч — безкрайній степ, пустка, де за обрієм губляться рейки залізничного полотна. Коло будиночка — маленький садок: кілька ошатно підбілених і доглянутих яблуньок. Петлюрівських військ тут не було. Але захопили двох полонених — петлюрівського підхорунжого і залізничника — наглядача роз'їзду. Вони пили чай і нас зовсім не сподівалися. Взяли їх швидко — підхорунжий навіть не встиг схопитися за наган.

Обох допитував товаріщ Семенко. Виявилося, що вони — рідні брати. Петлюрівець попри те, що ще зовсім молодий, мабуть, зі студентів, виявився затятим — нічого не сказав. Його у тому яблуневому садочку розстріляли, або ж, як жартома каже товаріщ Семенко — шльопнулі. Гарна чорна чумарка з доброго сукна нам не по фасону, а от майже не зношені хромові чоботи дісталися мені, бо товаріща Семенка трохи тисли.

Під важкими краснофлотськими кулаками, харкаючи кров'ю, наглядач лише сказав, що брат чекав, коли повернеться Ґандзя.

— І когда ж она вєрньотся, ета дєвушка Ґандзя? — запитав Семенко.

— Скоро, товаріщ, скоро. Тільки трохи заждіть,— відповів наглядач. Якась недобра іскорка майнула в його очах. І чого це він скалиться перед смертю?

Залізничника теж розстріляли у тому садку.

Перед очима сплило обличчя моєї любої Ганнусі... Її карі очі, у яких завжди грають хитрі бісики... Згадався її дзвінкий сміх.

Цей петлюрівець-підхорунжий теж, напевно, кохав свою любу Ганю, Ганнусю, Ґандзю, та не дочекався. Хоч класовий ворог, та його якось трохи шкода. І дівчину шкода, бо наш комескадрону брутальний до женского полу.

Товаріщ Семенко розпорядився обшукати будинок. Знайшлася сулія доброго самогону, сало, буханець хліба, квашені огірки.

— Напевно, гарна дівчина ця Ґандзя, якщо той підхорунжий до неї аж сюди завіявся,— філософськи промовив Басюк.

— Падаждьом, пасмотрім,— мрійливо відповів колишній краснофлотець,— я совєршенно не протів пріятнова женскова общества.

Басюк усміхнувся у вуса.

— Чуєш, Семенко, я тобі, кнуряці, колись таки прутня одстрелю.

Я ніколи не міг зрозуміти, коли Басюк говорить серйозно, а коли жартує. Та товаріщ Семенко скосив оком на руків'я ваговитого басюкового мавзера і, здається, образився.

— Ми же нє только за диктатуру пролєтаріата, но і за свободную любовь кровь пролівалі. Бот когда всю контру пєрєбйом, вот тогда жизнь настанєт...

Басюк іронічно глянув на свого командира.

— А я свою кров проливав за невеличкий шмат землі, де побудую хуторець, посаджу садочок і обов'язково заведу пасіку. По-людськи жити хочу. А від совіцької власті мені більше нічого не треба.

Майбутнє, яке бачив Басюк, було без свободной любві й, можливо, навіть без товаріща Семенка.

— Ех, нє большевік ти, Басюк, а так, попутчік... А то давно би уже ескадроном командовал, а то і полком. Ти же за царя в унтерах ходіл,— зітхнув Семенко.

У п'яній балаканині злетіло дві години. Тривожно задзеленчав телеграфний апарат, та, як на ту біду, ним ніхто не вмів користуватися.

— Погорячілісь ми со смотрітєлєм,— скрушно промовив Семенко,— может, ето что-то важноє.

Апарат усе дзеленчав і дзеленчав, аж поки таки не змовк. Раптом до хати вбіг вартовий і повідомив, що наближається якийсь бронепоїзд. Семенко вийшов на поріг хати, позіхнув і навіть не підніс до очей далекогляда.

— Ето своі, я знаю етот бронєпоєзд. Ето «Товаріщ Троцкій» возвращаєтся. Басюк, налівай бистреє, а то братішки с бронєпоезда за нас всьо випйют і сожрут.

Він повернувся до мене:

— А ти сбєгай коней напоі.

Поки я викручував відро води з глибокої криниці, в хаті басовитий голос Семенка вже завів безкінечне краснофлотське «Яблочко».

Та щось мене непокоїло. Звідки взявся тут «Товаріщ Троцкій»? Він же вирушив на Врангелівський фронт. Може, командування завернуло?

Бронепотяг тихо на малих парах під'їжджав до станції. Раптом мені стало млосно. Башти повільно поверталися в наш бік. За мить застрочили важкі вікерси і максими, гучно гримнули гармати. Два десятки кулеметів змітали все живе. Дибилися і падали коні, бігали, не знаючи де сховатися, люди і теж падали, скошені градом куль із панцирника. Відро з водою шубовснуло назад у криницю. Я мчав до свого Вороного, припнутого за хатою. За мить я вже був у сідлі і божевільним чвалом погнав коня якнайдалі звідси.

Краєм ока побачив, як на поріг хати вибіг Басюк, прицільно стріляючи з льюїса по бійницях панцирника. Він щось кричав червоноармійцям, які метушилися під кулями, та майже одразу впав, перехрещений кулеметною чергою. Дебелий Семенко, люто матюкаючись, намагався пролізти крізь невелике віконце і застряг. За мить хатина наглядача розвалилася від вибуху снаряда, поховавши під уламками тіло колишнього революційного матроса з міноносця «Смєлий».

Кулемети бронепоїзда все не змовкали... Зненацька щось запекло під лопаткою.

У мене потьмяніло в очах, і я впав із коня. Було дуже боляче...

Зовсім поруч парував і сичав злим казковим змієм панцирний поїзд. На сталевому борті одного з вагонів великими літерами писало «Ґандзя», а трохи нижче — «Воля України або смерть», і намальована була оскалена адамова голова.

Ось чому перед смертю усміхався залізничник. «Ґандзя» — то не кохана дівчина його брата підхорунжого, а бронепоїзд дредноутного типу серії «Хунхузь», рідна сестра-близнючка «Товаріща Троцкого», викувана напередодні імперіалістіческої майстровитими путіловцями — тільки петлюрівська. Який же злий дотепник надумався назвати цю хижу панцирну потвору таким рідним і любим мені дівочим ім'ям?

Теплі губи Вороного лоскотали долоню, марно шукаючи у ній шматочка цукру...

— Вороний, мій вірний друже... Перекажи моїй любій Ганнусі, що я помер за Україну і совіцьку власть.

Марення

Його хода гучно відлунювала під високою склепінчастою стелею давнього єзуїтського колегіуму — величною будівлею у стилі класицизму, зведеною тут диваком-магнатом Чацьким, либонь, надто масштабною, надто вишуканою для цього маленького сонного містечка. Воно таким лишилося і зараз, наче немає ніякої війни... Мабуть, тому що тут немає різних урядів та штабів — немає тої гарячки та нервозності. Та й військ тут майже немає. Тут на постої лише кулеметна півсотня січових стрільців. Їхній командир, отаман Завберман, тимчасовий військовий комендант міста, одразу відвідав і наш шпиталь. Сухуватий, офіційний, із певним галицьким снобізмом щодо наддніпрянців — вочевидь, виходець із австрійського офіцерства, запропонував допомогу в облаштуванні, хоч насправді мало чим міг допомогти.

Це містечко поки що досить далеко від фронту. Та таких уже чимало ми полишили. Котимося перекотиполем, навіть не намагаючись зачепитися, втікаємо навіть перед сотнею кінноти...

Недавно залишили Здолбунів.

Тоді сіяв дрібний перший сніжок, і холодний вітер пронизував наскрізь. Коли шпитальні вози вийшли за місто, пролунали далекі вибухи.

Один із поранених звівся на ліктях і подивився в той бік. У його очах була безнадійна туга.

— Знаєте, що то було, докторе? Це вмирали наші панцерні потяги... Для них рейки скінчилися — далі поляки...

Скоро, мабуть, і наші рейки скінчаться. А десь на тому боці Дністра після важких боїв із галерниками гинуть рештки Галицької Армії — з польських радіоперехоплень виходить, що її вже не існує, вона розбіглася...

А ми і тут не зачепимося — полки по п'ятдесят-шістдесят людей, батареї без амуніції, і лише безліч різних штабів та урядів...

«Наші війська відходять на зарання підготовлені позиції для завдання рішучого удару супротивнику»,— зринула в пам'яті фраза з останнього наказу. Скільки вже було таких наказів... У можливість цього контрнаступу вже не вірить навіть наївна Галинка, сестра-жалібниця. Ми просто котимося, втікаємо, зрідка огризаючись. У вояка безнадійно відступаючого війська немає мрій, вони розтанули, згинули. Лишився лише обов'язок перед шістдесятьма хворими людьми й усвідомлення власної безсилості. Від тифу немає ліків. Хіба недосяжний і міфічний патентований американський препарат, байки про який ходять серед фельдшерів? Є лише морфій...

У Галинки червоні від сліз очі. Помер той хорунжий. До останнього говорив їй двозначні компліменти, сипав дотепами, читав якісь віршики... Кріпився хлоп щосили. А перед смертю марив, кликав якусь Катрусю.

Бідна щиросерда Галинка... Вона, здається, до цього ніколи не звикне. Та тут є лише один доктор — пан Бог. Та чи є він узагалі... Напевно, є, та на цьому клапті землі він одвернувся від людей. А може, просто спить богатирським сном десь на небесах і не відає, що тут робиться. А коли він урешті проснеться, одразу ж настане лад і благолєпіє. Знову засвітяться осяйні вітрини київських крамниць і ресторацій, замість п'яної червоної солдатні з'являться на вулицях панянки, вбрані за останньою європейською модою, у парадних буде чисто і чутно буде ароматами парфумів і доброго тютюну, а не смердітиме сечею. І скрізь будуть у пошані герої визвольної війни, оповиті вдячністю простих обивателів, прихильністю жінок і благоговійною повагою юнацтва. А казнокради у військовому і цивільному, галасливі та зрадливі політикани просто згинуть — як роса на сонці... Він саркастично усміхнувся. Всього лиш півроку тому, коли українське військо переможно вступало до Києва, це не видавалося знущанням. Мабуть, пан Бог таки спить.

Доктор запалив цигарку. Ядучий дим міцного тютюну лише їв очі, легше не стало. Він не спав уже другу добу. Оперував цілу ніч у сусідньому шпиталі. Просякнуті кров'ю бинти, нутрощі, відрізані руки та ноги — усе нашвидкуруч, похапцем. Військові лікарі насправді не лікують, а лише тимчасово повертають до строю.

Здається, закінчили... Він спробував заснути, та не зміг. У потойбічні свідомості знову була захляпана кров'ю операційна, скальпель, крики болю. Навіть уві сні він продовжував оперувати.

— Фронт, як нитка, на позиціях один стрілець на п'ятдесят метрів. Ми й тут не затримаємось,— гугнив басовитий голос за ширмою, — червоні можуть прорватися в будь-який момент.

Настійливе штурхання у бік.

— Пане докторе, знову привезли поранених.

Начальник шпиталю, Антін Онисимович, либонь, одлитий із криці. Здається, він ніколи не спить і не втомлюється.

— А що ви хотіли, юначе? Я ж із Залізної дивізії, у нас усі залізні.

Та ти не залізний, хоч і намагаєшся якось триматися. Антін Онисимович глянув поверх окулярів і лише похитав головою.

— Колего, ви надто втомлені, вам не можна більше оперувати. Ідіть виспіться...

Михайло намагався заперечувати, хоча відчував, як тремтять пальці.

— Докторе Синицький, наказую вам негайно повернутися до вашого шпиталю,— голос Антона Онисимовича бринить металом. Ні, напевно, він таки залізний.— Наказ, пане докторе,— він вмисно, наче хвацький лейб-гусар, клацнув підборами.

Ці шістдесят людей повільно помирають, лиш ти й одна сестра-жалібниця, бідолашна Галинка. Нещодавно була ще одна — пані Ольга, розбитна рудоволоса чортиця. Говорила з кумедним російським акцентом. Та за нею прийшли — підкреслено ввічливий детектив із двома похмурими козаками. Із військовою контррозвідкою погані жарти.

— Навіщо ти це зробив? — лише з докором запитала вона. Втім, він нічого не робив — був надто заклопотаним і неуважним. Він спав із нею, та зовсім її не знав. Більшовицьку агентку, товаріща Ольгу, розстріляли наступного ранку. Розстрілюють чомусь завжди на світанні. І добровольці, і наші. Лише товаріщі розстрілюють безпринципно, будь-де і як-небудь, блюзнірськи порушуючи усі віковічні неписані правила та звичаї, перетворивши страту із похмурого ритуалу на щось звичне, буденне, навіть веселе. Для балтійського братішки вбити людину — «шльопнуть» — так само просто, наче грайливо ляснути по товстій драглистій дупі якусь п'яну курву.

Лунко звучать його кроки під давніми склепіннями. На нього чекає Галинка і шістдесят хворих. А може, вже п'ятдесят вісім. Двоє було дуже важких...

Знову палати, ін'єкції морфію, піт, гарячка, швидке нерозбірливе марення. Ці смерті сіє зовсім крихітне створіння боже — pediculus humanus corporis, одежна воша. Цей дрібний паразит відправив на той світ чи не половину українського війська.

— Пане докторе, я почергую ще, поспіть хоч трошки, ви маєте кепський вигляд,— просить Галинка.

Вона просто янгол, наша земля не гідна, щоб її торкалася ступня Галинки. Коли ми переможемо — куплю багато троянд, цілий оберемок, і посипатиму їхніми пелюстками землю перед нею. Ні, краще — коли просто виживу. Це менш фантастично.

Він приліг на тапчан в «ординаторській» — темному закутку, відгородженому старим простирадлом від палати з хворими. Та сон кудись вивітрився. Доктор дивився на стелю. Дивно, не помічав раніше цього розпису. Потьмянілі небеса, якісь темні обриси людей — годі розгледіти, мабуть, святих. Душам померлих звідси і летіти далеко не треба. Що б на це сказав старенький отець Лука, який щодня приходить сповідати хворих?

Він забороняв священику, пояснював, мало не погрожував револьвером, та марно. Потім махнув рукою, зрештою — це його обов'язок. Священики першими гинуть під час епідемій, навіть раніше за лікарів. Тих іще трохи рятує задушливий омофор карболки. Будь відвертим хоч перед собою, не грайся у цинічного товстошкірого доктора — ти боїшся підхопити тиф, щодня ловиш себе на думці, що шукаєш у собі перші симптоми цієї страшної хвороби.

Він урешті звівся з тапчана. Треба хоч якось заснути, розігнати щільну зграю чорних думок, що обсіли тебе. Завтра багато роботи, треба бути на ногах. Він зламав ампулу і набрав у шприц один мілілітр прозорої рідини. Повільно ввів під шкіру голку.

Спочатку наче вдарило, штовхнуло, потім звідкись знизу живота пішла хвиля приємного ласкавого тепла. Він заплющив очі. В пам'яті зринуло бубоніння старого професора: морфій — вєщєство сємєйства опіатов, содєржит ряд алкалоідов — морфін, кодеїн... Червоний корпус університету й біля нього люди в хакі. Ціла процесія — більшовики під проводом якогось губатого вождя урочисто несуть велику ікону. Наче абсурдна постановка божевільного авангардиста — на іконі цар Ніколай. Вони натхненно виспівують Інтернаціонал і розмашисто хрестяться.

У ці величні, майже вагнерівські, хори знову вривається голос професора,— дєйствіє морфія на організм сопровождаєтся состоянієм блаженства, льогкості тєченія мислі, пацієнт іспитиваєт состояніє ейфорії...

Які ж вони милі і приємні люди. І співають просто чудово — «Ми наш, ми новий мір построім...» Йому захотілося приєднатися до них, долучитися до цього екстатичного дійства, та він зненацька усвідомив, що вбраний у стрілецький однострій. То було б якось недоречно, це наче прийти в оперу в костюмі для верхової їзди. Навіщо засмучувати цих милих людей? Він тихцем проскочив усередину. Довго йшов сходами та звивистими коридорами. Ось нарешті знайомі двері — як то він аж тут опинився? Це анатомічний театр. Але тепер той не видавався, як колись, ні таємничим, ні страшним. На демонстраційному столі двоє якихось людей препарували череп трупа. Вони чомусь не були одягнутими в білі халати. Один із чоловіків був маленьким, опецькуватим і лисим, другий — худим, із виразно семітськими рисами обличчя і чорною цапиною борідкою. Той, що з цапиною борідкою, вправно різав кумачеве полотнище на стрічки з різними гаслами, другий швидко запихав їх у череп.

— Аґхіінтєґесний ґєзультат получаєтся, товаґіщ Тґоцкій, єслі к нашим пґолєтаґскім лозунгам добавіть несколько чеґносотєнних,— зауважив лисий.

Як же гарно вони це роблять — вправно, швидко! Коли ті закінчили, труп підвівся і впевненою ходою пройшов повз нього. Як живий, навіть кумач із вух не стирчить, хіба в очах трохи червоним просвічує.

Це чомусь навіть не лякало, просто було цікаво. Зрештою, що поганого в тому, що є люди, у яких голова напхана гаслами замість мозку? У тебе ж мозок є, ти ж здатен мислити.

Дуже свербів ніс, та це відчуття не було неприємним.

Знову у голові лунає бубоніння професора: «Вторая фаза дєйствія морфія характєрізуєтся радостью, восторгом, мислі о нєпріятном тєряют свою актуальность». Я ж здатен критично мислити, це ж були просто галюцинації, це морфій. Який чудовий розпис на стелі! Серед темних грозових хмар, поцяцькованих восьмикутними золотими зірками, зображено фігури святих. Двоє трохи схожих між собою суворих бородатих старців. Мабуть, Петро і Павло. Павло дивиться просто на тебе. На кого ж схожий цей святий? Та це ж Антін Онисимович, а білі шати — це не біблійні одежі, а лікарський халат, накинутий наопаш поверх військового однострою.

А другий — невже отець Лука?

Святий усміхнувся: «Ви, юначе, добрий лікар. За інших умов я б залюбки взяв вас до себе асистентом. Та, на жаль, від сьогодні я більше не практикую, тепер у мене є інші обов'язки».

О, це неабияка честь, адже Антін Онисимович до війни був успішним і авторитетним у київському медичному світі хірургом. Але чому він більше не практикує? Адже у нас і так бракує лікарів,— здивувався Михайло.

В коридорі лунали голоси, чувся тупіт чобіт. Рвучко розчинилися двері, й у палату ввірвалися якісь солдати з гвинтівками.

— Сюди не можна, тут тиф,— навперейми білою чайкою кинулася Галинка. Один із солдатів ударив її багнетом. Вони вбивали хворих у ліжках. Спокійно, без ненависті, перемовляючись, із папіросками в зубах.

Михайло висунув шухляду столу й дістав револьвер. Поволі, зосереджено, один по одному вклав у барабан свого нагана сім набоїв. Йому ще не доводилося вбивати людину. Не з якихось химерних релігійних переконань, на кшталт толстовства, ні, він у першу чергу військовий і стріляє дуже незле. Але він доктор, вбивати, зрештою, не його морока. Та це, напевно, не люди, це ж ті самі безмізкі ляльки, манекени з анатомічного театру. Намагаючись гучно не клацнути, звів курок, застебнув на всі ґудзики френч, одів кашкет і різким рухом зірвав простирадло, що відділяло його «ординаторську» від палати. Він стріляв швидко і влучно. З їхніх голів вилітав кумач та висипалися літери більшовицьких гасел.

Манекени падали на підлогу мертвими — вони ж бо не можуть жити без гасел, одразу вмирають. Здається, це тривало цілу вічність, аж поки наган замість пострілу лише безпомічно клацнув — закінчилися набої. За мить кремезний бородатий червоноармієць, що встиг отямитися від переляку, уміло вгородив доктору багнета під ліву кишеню френча.

* * *

Після знищення двох шпиталів і революційних експропріацій майна буржуазного контрреволюційного елементу Перший український кінний полк червоного козацтва під командуванням тов. Грибенка, який розтягнувся на виході з міста у довжелезну валку, зустріла з вигідних позицій кулеметна півсотня січових стрільців отамана Соломона Завбермана. Рештки полку, що втікав порожніми полями, покинувши гармати і більше трьох десятків возів революційно експропрійованого майна та військової амуніції, були вщент вирубані посланим на ліквідацію прориву полком кінних гайдамаків.

Надвечір місто облетіла звістка про те, що сьогодні вранці стотисячна Галицька Армія форсувала Дністер і розпочала бойові дії проти червоних, та про початок загального наступу українських армій...

Мед з дікалоном

Працюючи з розсекреченими архівами СБУ, що стосувалися часів громадянської війни, я віднайшов вельми цікавий документ — кілька списаних від руки і пожовклих од часу аркушів паперу. Він не стосувався предмету моєї розвідки, та можливо, його зміст може видатися цікавим сучасному читачу.

— На молітву шапкі далой! — гримить голос поруччіка Крігге. Ми усі скидаємо кашкети і хрестимося під гнусаве бубоніння отця-капелана.

Наш взвод у мішковитих, непідігнаних одностроях — цілковитий набрід, люд невійськовий. Здебільшого гімназисти або дрібні чиновники. Одним словом, видовище, напевно, вельми кумедне. Мені нещодавно дали нове військове звання — єфрейтор та значок «за отличную стрельбу», і тепер я замєстітель командіра взвода. За інших обставин я б добряче покпинив би з цих вояків, та зараз більше хочеться посміхнутися на кутні зуби.

Взагалі я — колишній офіцер, лейтенант флоту. Того страшного листопада 1918 був поранений під Моозундом і потрапив у шпиталь у далекому Петрограді. А далі — екзальтований скоморох Керенський, божевільний сифілітик і германський агент Ленін, дибенки-криленки — п'яні погромники у чорних бушлатах... Я порвав і викинув у каламутні води Фонтанки свій офіцерський білет і скерування на лінкор «Святой Павєл», зірвав золотаві погони і виміняв у одного знайомого братішки свою франтову офіцерську шинелю на матроський бушлат і безкозирку, та й із Божою поміччю живим повернувся додому, на Україну.

— В колону по трі становісь,— знову горлає Крігге. Нам видають по тридцять набоїв до цих архаїчних французьких мушкетів, мабуть, із часів кримської кампанії. Що ж, яке військо — така й зброя. Зажилив жмикрут Денікін для нас добрих гвинтівочок.

Наче красномовний Святослав-Завойовник, тримає промову наш командир, єго вискобородь поруччік Крігге.

— Наша рота должна прівєсті к повіновєнію дерзкіх і безбожних малоросійських крєстьян, етіх хохлацкіх башибузуков і малоросійскіх ірокезов, коториє, поправ устої нашого государства — православіє, самодєржавіє, народность — і заразившись большевіцко-гайдамацкім духом, воссталі протів законной власті. За вєру, царя і атєчєство, пуля — дура, штик — молодєц. Впєрьод, чудо-богатирі,— і вказавши абстрактно шашкою кудись на захід сонця, заволав: — Шагом арш!

Ми цілісінький день волочимо натерті в кров ноги курним степовим шляхом. Не інакше, як ідемо на хутори. Холера, чого-чого, а воювати за вєру-царя-атєчество з безбожними малоросійськими селянами мені зовсім не хотілося, навіть попри таку стрімку військову кар'єру. Спитаєте, як я опинився в Добрармії? Сам з'явився до військового комісара, щоб не потрапити під мобілізацію. Вольноопреділяющихся переважно залишили в місті в різних охоронних та комендантських ротах, мобілізованих же одправили десь під Орел і Царицин — в саме пекло війни. А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними.

Взагалі багато вже тут пройшло різних властей. Усе змінювалося із калейдоскопічною швидкістю. Спочатку були червоні — ходили строєм у шинелях із червоними бантами і співали Інтернаціонал. Мабуть, ці співи мали якесь містичне значення, на зразок індуїстських мантр, бо після них на базарах щезли продукти і знецінилися гроші. Ще вони носили всілякі гасла на червоних полотнищах. Здебільшого починалися «Да здравствуєт» (по-нашому — «Хай живе») або «Долой» (по-нашому — «Геть»). «Хай живе партія більшовиків», «Хай живе вічна дружба міського пролетаріату з товаришами селянами», «Партія більшовиків — покращення вашого життя вже сьогодні», «Геть жовто-блакитну чуму»... Та попри цей мартопляс, лютувала чрезвичайка, хапали і розстрілювали просто так, за найменшої підозри. Почалися голодні часи. Тоді я вночі ходив на хутори і виміняв грамофон та кілька платівок на мішок борошна. Якби зловив патруль — розстріляли б на місці як спекулянта.

Потім більшовиків вибили якісь вусаті дядьки в кожухах. По місту валялися трупи в шкірянках і шинелях з червоними бантами.

Повстанці обходили кожен двір, виловлюючи ненависних комісарчуків. Завітали й до нас до хати.

— Добридень вам. Скажіть, ви часом не комунія? — ввічливо запитав дядько з обрізом.

— Ні,— якось непереконливо відповів я.

— Та тобі що, геть повилазило, образів святих не бачиш? — прикрикнула на нього моя старенька мати.

Вони зняли кудлаті шапки і перехрестилися.

— Хлопці, може, по стаканчику? — запитав я.

Старший потупцявся, та не витримав.

— Ет, якщо в добрих людей, то можна.

Тоді горілки усім не вистачило. Зависла неприємна тиша. Я згадав про пляшку лікеру, що колись, іще до війни, привіз із Марселя, коли ходив на «купцях».

— Ти диви, яке ж воно добре — як мед з дікалоном,— із захватом промовив дядько, витираючи рукавом вуса.

Та згодом більшовики повернулися з бронепоїздом і встелили вулиці дядьками в кожухах. Потім більшовиків вигнали хвацькі й задерикуваті французькі морські піхотинці. Вони рішучо і швидко стусанами розігнали кволу і нечисельну демонстрацію місцевого пролетаріату із транспарантами «Антанта — геть».

Далі їх змінили нащадки героїв Термопіл — грецька піхота на смішних віслючках із сумними очима. Не знаю, напевно, у їхніх штабах гадали, що це військо зупинить махновську кінноту і кулеметні таврійські тачанки, та махновці не забарилися. Вулицями поміж трупів у нетутешньому світлому хакі бродили осиротілі сумні віслючки...

Десь далеко гримнуло кілька пострілів і зацокотів кулемет.

— Примкнуть штикі, рассредоточиця в цепь,— закричав поруччік і, вихопивши шашку, повів нас уперед, за вєру, царя і атєчество.

Та наша офензива по усмірєнію малоросійських крестьян закінчилася катастрофою. Ми потрапили під щільний перехресний вогонь кулеметів, а стріляли ці хуторяни вельми влучно. Поруччік Крігге лежав поряд і, люто смикаючи затвор, матюкав на чому світ стоїть хутірських аттіл та підступних мазепів. Я для годиться шмальнув зо два рази у білий світ. Врешті поруччік змовк назавжди, отримавши кулю просто у чоло. Із сотні тщедушних чудо-богатирів ув окулярах живих лишилося зо два десятки. Я, як старший за званням, зміг врешті виконати свій обов'язок — скомандував кинути зброю, приправивши команду для переконливості кількома питомо військово-морськими зворотами, щоб ніякому екзальтованому дурнику не закортіло героїчно загинути.

Нас, сіромах, вишикували у центрі неусмірьонного села, серед юрби озброєних до зубів повстанців.

— Пане отамане, що робити з цими? — запитав хлоп у кубанці та з кавказьким кинджалом за поясом.

— Одпустити, то ж дітлашня,— відповів дядько із довгими шевченківськими вусами.— А ти,— вказав він на мене,— лишися.

В мене сіпнуло серце. Не обманеш лиху долю, не шльопнули п'яні братішки в Петрограді й не розстріляли червоні комісари, так свої українські дядьки не пошкодують шнурка чи набою для горе-добровольця. За відсутністю охвіцера для гілляки може і єфрейтор згодитися.

— Пам'ятаєш, як пригостив мене тим медом з дікалоном? — зненацька запитав отаман,— тож мушу тобі оддячити.

Він повів мене до хати. Парував густий червоний борщ, вареники зо сметаною, щедра яєшня зі шкварками з двох десятків яєць і багато різних смаколиків, які в напівголодному злиденному місті видавалися за блюзнірську розкіш. А метка молодичка все приносила і приносила нові страви. Лікеру, звісно не було, був самогон, і його було багато. Отаман і той хлоп у кубанці лише пригублювали, зате я після усіх цих небезпечних пригод чаркував повним стаканом.

— Пане отамане, ви за Махна? — запитав я.

Той засміявся.

— Ні, ми за Україну.

Ми багато говорили про політику, потім — про літературу. А той хлоп у кубанці виявився неабияким знавцем красного письменства. Каже, у вісімнадцятому, в Києві, коли служив у чорних гайдамаках, то з сотником Скрипкою самого Михайла Булгаківа зустрів на розі Володимирської і Малопідвальної. Ось таке буває. Потім ми трохи сперечалися щодо роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Бо я більше полюбляю коротку форму, та той хлоп у запалі суперечки схопився за нагана. Буйна українська натура, справжній козарлюга...

Врешті стемніло.

— Давай, хлопче, підвеземо тебе додому, бо щось ти трохи перебрав,— запропонував пан отаман.

Ми всілися на тачанку. Стрімко рвонула четвірка баских коней. Наче над землею летів наш екіпаж по степовій цілині, не шукаючи шляху. Куди мчиш ти, таврійська тачанко, куди несе тебе четвірка вороних? Кого ще скосять твої кулемети, в кого поцілять твої шалені візники, що всього лиш рік тому їздили повільними та сумирними сивими волами? Чи здобудуть українські отамани волю, чи ще гірше ярмо своїм нащадкам?..

Як хильнеш чарчину, гарно виходить, хоч записуй. Тільки на щось схоже. Чи то здалося? Та мої ліричні роздуми перервала розмова моїх попутників.

— Пане отамане, може, до Махна завітаємо? Бо ж немало той харциз крови християнської пролив — справжній ворог України і друг комунодєржавія. В Гуляйполе якісь письменники приїхали. Візьмемо батька голіруч, там напевно усі перепились,— запитав хлоп у кубанці.

Отаман заперечно похитав головою.

— Ні, хай Махно сам собі в'язи скрутить, ми краще почекаємо. Любов з червоними в нього не надовго. А які письменники приїхали?

Той у кубанці скривився.

— Читав я їх. Який отаман, такі й письменники. Накокаїнені пияки, а що вже матюкаються — революційні матроси й ті шаріються. Ті книжки в руки гидко взяти. Таке писати, а потім тими ж руками хліб святий брати чи лоба хрестити... Сором один.

— Та тобі дай волю — всіх із кулемета покосиш, нікому буде Україну розбудовувати. Може, воно нам не подобається, а в європах так пишуть. Хтозна... Головне, щоб не так, як у москалів. Геть від Москви,— замріяно промовив отаман.

Я незчувся, як заснув...

На цьому оповідь переривається, нижнє стоїть примітка іншою рукою.

Документь к делу приобщить нет никакой возможности, поскольку зто плодь досужих фантазий и беллетристика, многие факты, указанные здесь, не подтвердились, бутылка ликера при обыске не была найдена (только пустые водочные). Также не нашлось подтверждения служби подследственного в Добровольческой армии и его связи с холодноярскимь политическимъ бандитизмомъ. Разработку подследственного прекратить, дело закрить. Фраза «Геть від Москви» — полемическое мнение второстепенного персонажа и по своей сути не является контрреволюционной, а касается исключительно особенностей украинского литпроцесса.

Зам. начальника ГубЧК Н. Фитилев

Політика

Тиха літня ніч сяяла яскравими зорями. Легкий вітерець ледь ворушив степове різнотрав'я. Над темно-червоною гранню багаття домлівав казанок із кашею, щедро здобреною салом, паруючи смачним домашнім духом. Стиха форкали коні. Поруч стояли складені у піраміду три гвинтівки. Останні жевріючі вогники вихоплювали з темряви обличчя двох безвусих юнаків і літнього дядька.

— Дядьку Грицю, а чому вас кличуть Політиком? — запитав один із юнаків у старшого.

— А бодай тобі, зараз відважу потиличника, щоб мав повагу до старших,— пробурчав той.

— Та ні, ми ж не кпимо, дядьку Грицю. Просто цікаво,— підтримав однолітка другий.

Дядько Гриць недовірливо ковзнув поглядом по безвусих обличчях. Таж наче Сидір і Юрко добрі хлопці, не будуть реготати поза спинами.

— Ет, ви ще молоді, своїх дурниць встигнете накоїти, а от розумний хлоп вчиться на чужих. Тож, може, придасться вам моя байка. Бо політика — то така річ, яку пани придумали, щоб дурити простого хлопа. Тому потрібно на ній розумітися, щоб вас не надурили якісь пройдисвіти. Бо якщо не петраєш у тій політиці — можна не лише без майна лишитися, а й головою накласти. Тож слухайте.

* * *

Було то десь півроку тому. Самі знаєте, що за часи тоді були. Що не день — то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань. А жодне військо цукерок простому хлопу не роздає. Забрали в мене коня добровольці, а замість того лишили папірця. Той благородіє, що коня забирав, каже: прийдеш у город, до коменданта, і він тобі грошей оддасть за помощь у спасенії Росії. Та мені десь та Росія, мені б за коня хоч щось виручити і до весни другого купити.

А кінь у мене один лиш був. Папірцем же орати не будеш. Поїхав я в город — в управу. Та ж у тій політиці нібельмеса. А власть уже помінялася — червоні вигнали добровольців, тож узяли вони мене під білі рученьки — і до Іванової хати. Комісар допитував, наганом погрожував, обзивав контрреволюціонним елементом і кулаком. Ледь не розстріляли, паскуди. Прийшов до села, мало не плачу. Хоч у петлю лізь. Аж раптом дивлюся, із шинку гука мене кум Василь. То не той, що з нашого села, а той, що з Катеринівки. Давно його не бачив. Доки не женився — порядний хлоп був і господар добрий. А далі, переказували, запив. Перестало пуття в хаті вестися. Вже й у селі позичати йому перестали — не віддає. Та, що не кажіть, у всьому жінка винна. Поки дівки — чисті янголятка — лагідні, добрі — хоч до рани прикладай. Тільки не знаю, де потім ті чортиці беруться, з якими ми одружені? Та мова не про те. Дивлюся, кум Василь виходить чистим гоголем — у нових чоботях, пальто городського фасону з доброго сірого сукна. Та й запрошує мене кум до чарки. Я ж ту горілочку лише на Різдво, Великдень та храмовий празник по шкалику пропускав. Та тут і настрій петельний, і кума таки вже давно не бачив.

Розказав я за чаркою йому про свою біду. А кум лише сміється. Каже: в мене за останні два місяці вже третій кінь з'явився, і сукно, щоб одітися, і чобіт кілька пар. Та й грошенята водяться. Схилився мені до вуха і тихо: я навіть кілька гвинтівочок у хлівці приховав і відро набоїв. Та, бачу, не жартує,— цілий жмут грошей дістав, коли з трактирником розраховувався. Видно, пообтерся хлоп у городі, навчився чогось. Бо город — то культура. Там ось усі по-вченому, по-руські говорять.

Тож зібрався я з кумом у город. Жінка, як завжди,— в крик. Потім у плач. Не пущу, каже, з цим пияком. Та й я теж сумнівався, однак що робити? Без коня ж ніяк. Зібрав харчів на дорогу і вкинув до кишені свого Георгія та медалі. Бо кум казав взяти. Ні до чого вони мені тепер, та все ж пам'ять. У п'ятнадцятому в Карпатах за того клятого Ніколая ледь Богу душу не віддав, хай йому на тому світі тикнеться.

От прийшли ми з кумом у город і до самого воєнного комісара.

— Куме,— кажу,— чи ти здурів за москалів воювати? Не хочу я таких зарібків.

А кум мені тихо:

— Якщо хочеш коня — одягай свого Георгія.

Та хочу я коня, без коня ж ніяк.

От підходить до нас цей військовий комісар. Глянув на нас із кумом і аж засяяв.

— От,— каже,— георгіївський кавалер. Одразу фельдфебелем зачісляєм, а там і в унтера пряма дорога. Почєму,— питає,— рєшилі оружиє взять в рукі?

А я здуру ледь не ляпнув про коня. Та тут кум мене виручив.

— Ми,— каже,— ваше благородіє, за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев.

Засяяв його благородь, як мідний самовар.

— Орли,— хвалить.

Опреділили нас із кумом у кавалерію. Часть учебна — здебільшого паничики з гімназій, простого люду — то лише ми з кумом. Оділи нас із голочки. Мундири новенькі, шинельки з англійського сукна — зносу не буде. Дали карабінки — теж англійські. Майстровитий, видно, люд ті англійці. Куди москалям до них братися. Та якось не по душі мені все це. Наївся я вже тої муштри на війні. Та кум заспокоює. Вже недовго, каже, і матимеш свого коня.

Отак два тижні минуло. Годували добре, та й благородія тепер уже не ті, що колись. У зуби нижчим чинам ніхто не бив. Видно, війна і їх чомусь таки навчила.

Ось вишикували нас. Єго благородь сказали слово перед строєм. Я ото думав, що кум із книжок чи газет того набрався, аж ні. І єго благородіє те саме — «за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев». Чи, може, то його благородь від мого кума підхопив?

Потім піп завів гнусаво — «за побєду православного воїнства і єго оружжя-а-а-а». Тут я стривожився — про оружжя завжди правлять перед відправкою на позиції. А на якого дідька мені та їхня побєда? Мені кінь потрібен.

Я до кума: що то робиться? А він мені й каже: сьогодні ще отримаємо підйомні й уночі даєм драла.

Ні, кум таки непутьовий. Як зловлять, то ж розстріляють як дезертирів. А він сміється: хочеш коня?

То й утекли ми вночі. Відібрали гвинтівку у вартового, скочили на коней і погнали чимдуж. Одразу позривали погони і викинули кашкети — не люблять у нас добровольців. З того часу нас із кумом прозвали політиками.

А потім на село прийшли червоні продразвьорщики — вигребли все до зернини. Зажурилися ми з жінкою, та я хлоп із руками, кажу: виживемо якось, на зарібки поїду, не помремо з голоду. Сів на воза та й у город. А трохи згодом, коли я в місті роботу шукав, прийшли добровольці. Немає більше моєї Палажки, царство їй небесне. Замордували п'яні охвіцери. Повернувся я на пустку. Лише кінь і порожня хата. Хоч сварлива була Палажка, та моя. Любив я її... Поклявся на могилці — не подарую, люто помщуся усім тим супостатам, що жити нам по-людськи заважали. Скроплю землицю їхньою поганою кров'ю. Згадав про карабінку, що у хлівці сховав іще тоді...

* * *

— Дядьку Грицю, а що потім сталося з вашим кумом? — запитав Сидір.

Той лише зітхнув.

— Добрим пройдисвітом був мій кум Василь, царство йому небесне. Ще разів сім дурив добровольців — все з рук сходило. Та прийшли червоні. Солодко співали: і про мірову революцію, і про дихтатуру пролетаріяту, і про землю крестьянам і навіть про общність жон згадували. Язики в них без кісток, що тобі любо слухати — те й мелють. Та кум — битий лис і, звісно, у ці побрехеньки не вірив. Просто йому забаглося ручного кулемета. Тоді за льюїса на селах двісті рублів золотом давали. А червоні — то не паничики-добровольці, вони й самі добрі шахраї. Одразу запхали кума разом із кулеметом і півсотнею інших бідолах до вагону, замкнули на замок і відправили у Туркестан. Хоч і бусурмани там живуть, та вони теж люди, як і ми, й червоних також не люблять. Там і знайшов свою смерть мій кум Василь. Ніколи не заробить простий хлоп на політиці, врешті-решт усе одно його обдурять.

А мене тепер жоден пройдисвіт вже не ошукає, бо я вірю лишень собі і нашому отаману. Він хоч і по-городському говорить, все одно наш чоловік, а ніякий не політик. І москалів б'є — і білих, і червоних, бо він за Україну — наш батько Махно.

* * *

Через три місяці дядько Гриць загинув під час штурму врангелівських позицій на Перекопі, коли махновці воювали окремою дивізією у складі Червоної армії. Потім поліг Сидір у сутичці із холодноярськими повстанцями. Невдовзі потому склав голову і Юрко — від шаблі котовця.

Втеча

На столі парував сяючий медалями і двоголовими орлами тульський самовар. Павєл Аристархович розгорнув свіжу газету — «Русскоє слово» і, пихнувши хмарою духмяного сигарного диму, задоволено усміхнувся. Добрармія вела хоч важкі, та успішні бої десь біля Орла і Царицина й упевнено йшла на Білокам'яну. Здається, ніщо не могло зупинити переможний хід добре вишколеного і озброєного новітньою англійською зброєю війська. А десь далеко з Сибіру наступав Верховний головнокомандувач. «Украінская армія прекратіла свойо существованіє, украінская ідея лопнула, как міф. Тепер перед намі одін враг — большевікі. А с нім ми справімся»,— бадьоро й оптимістично зазначала газета.

— Н-да, Україна — історіческоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє, історічєскій нонсенс, чудовіщная містифікація, прідуманая в австрійском генштабе,— Павєл Аристархович сьорбнув чаю зі склянки у срібному підстаканнику.

— Так точно, ваше прєвосходітєльство,— услужливо підтакнув капітан-ісправнік Коваленко. Взагалі, Павєл Аристархович недолюблював його. Монархіст, чорносотенець — що може бути огидніше справжньому демократу, колишньому депутату государствєнной думи від фракції кадетів? Та що вдієш... Із ким же лишиться працювати, коли тут, на півдні, навіть частина офіцерства зрадила атєчеству і примкнула к разчлєнітєлям Росії?

— Ми, гаспадін капітан, нєсьом тяжолоє брємя, у нас особая історічєская місія руського чєловєка — нєсті культуру і весті за собой еті отсталиє народи к прогресу,— вів далі Павєл Аристархович.

— Так точно, ваше прєвосходітєльство. Смутьянов — расстрєлять, а остальних — весті,— блиснув Коваленко золотим зубом.

Воістину, Гоголь мав рацію — в Росії дві біди, ось такі Коваленки і дороги, подумав Павєл Аристархович. Він націдив собі із самовара ще склянку доброго англійського чаю, аж тут забіг зблідлий телеграфіст і простягнув телеграму.

— Ето із ставкі? — запитав Павєл Аристархович.

— Ні, це з Липовця,— несподівано українською відповів телеграфіст.

Градоначальник намагався пригадати, де це, та не зміг. І що дивно, телеграма була написана на малозрозумілому і вульгарному малоросійському нарєчії.

«Усім представникам денікінської влади, усім представникам військових частин. З наказу Головного отамана військ Української народної республіки я з частиною республіканських військ, прорвавши фронт, вийшов у тил Денікінської армії з метою остаточної ліквідації усіх військових і адміністративних установ, створених Денікіним в України Військовим частинам Добрармії у дводобовий термін наказую або відійти за Дон, або перейти на бік республіканської влади України. Представникам Денікінської влади наказую залишити Україну. Тим, хто не виконає наказу,— смерть.

Командувач Київською групою військ Отаман Юрко Тютюнник».

Павєл Аристархович тремтячими руками одяг на носа пенсне і підійшов до мапи на стіні. Липовець, Липовець... Господи, та це за якихось п'ятдесят верст звідси. Либонь, це чийсь злий жарт, української армії не існує, вона ж розбита, а галіцийські частини перейшли під командування штабу вооружонних сіл юга Росії... Неіснуюча армія не може прорвати фронту. Це чийсь жарт. Основне — запобігти даремній паніці, зберегти лад. А насамперед потрібно прояснити ситуацію.

— Гаспадін капітан, ето, конєшно же, чья-то дурацкая шутка, но на всякій случай свяжитєсь со ставкой і нємедлєно доложитє мнє,— вже опанувавши себе, спокійно промовив Павєл Аристархович. Дійсно, це жарт, їх же не існує. По селах таки пострілюють бандити, але ж до міста вони не потикаються.

— Єсть,— козирнув Коваленко.

Павєл Аристархович виглянув у вікно. Там на швидких рисях промчала козача сотня. Куди ж так поспішають дончаки? Хто наказав? Ізмєна,— холодними дрижаками пробігло спиною це зміїне слово. Десь у сусідньому кабінеті сухо тріснув одиночний револьверний постріл, і запала якась тривожна тиша. Господи, що ж то діється? Невже капітан Коваленко застрелився?

Павєл Аристархович вийшов із кабінету, і його охопив жах. У присутствії вже нікого не було. Пустка, перекинуті стільці, на підлозі валялися якісь папери з гербовими печатками, обривки телеграфної стрічки... Жодної живої душі... Де ж Коваленко?

Павєл Аристархович врешті знайшов відповідь на це запитання — в одному з кабінетів, біля відчиненого порожнього сейфу, з кулею в чолі лежав мертвий казначей, і лише протяг ворушив кілька дрібних банкнот на підлозі.

Тікати, тікати... Він, як є, без пальта, вибіг на вулицю. Його чудової лакованої брички, запряженої парою сивих у яблуках огирів-орловців, і слід простиг.

— Коваленко, сволочь,— завив пораненим ведмедем градоначальник.

Та навпроти, під трактиром Шльоми Гембовича, стояв чийсь віз, запряжений старою сухореброю клячею. Павєл Аристархович по-злодійськи озирнувся. Наче нікого немає.

— Да пошлі ви все,— в серцях промовив він і, наче хвацький петербурзький лихач, ляснувши батогом, заволав: — Вьойо, зальотная!

— Та хай йому грець, трясця його матері, жеби тебе пранці побили, гироде окаянний, людоньки добрі, серед білого дня грабують, де ж та власть,— розпачливо кричав за спиною якийсь підпилий дядько, мабуть, власник реквізованого воза.

— Господі, какая же дікая страна Росія, как много повсємєсно варварства і азіатщіни,— міркував колишній градоначальник, періщачи батогом нещасну конячку, яка й так мчала щодуху...

Він гнав по степу тряського воза-драбинчака, і в тиші листопадової зоряної ночі йому постійно ввижався стукіт копит ворожої кавалерії. Він ніколи не бачив їх, вояків українського війська, та уявляв, як люті вусаті козарлюги в малинових жупанах та смушкових шапках, сповнені ірраціональною і чорною невдячною малоросійською ненавистю до всього прогресивного та руського, мчать за ним, представником денікінської влади, щоб будь-що виконати кривавий наказ жорстокого отамана і прохромити його, Павла Аристарховича, пікою чи розкраяти навпіл замашною домахою.

Врешті конячка впала на передні ноги, і ні батіг, ні вмовляння вже не могли змусити її звестися, вона лише зі співчуттям дивилася на нього сумними карими очима. І Павєл Аристархович, люто матюкнувшись, приречено почвалав пішки. Холодний пронизливий степовий вітер провівав наскрізь утлий віцмундир, од холоду зуб на зуб не потрапляв. Врешті на обрії він побачив вогники. До села він ледве добрів.

Павєл Аристархович, як колишній професор словесності, вихований на найкращій у світі російській літературі, вірив, що десь живуть такі щирі й набожні представники народу-богоносця, як толстовський Платон Каратаєв, однак був упевнений, що в Малоросії тепер набагато легше дістати кулю в чоло з обріза. Чорною мазепинською невдячністю платив малоросійський мужик своїм провідникам до прогресу і культури. Хоч, може, у цьому і є проста правда, у цій жертовності і полягає месіанська роль російської інтелігенції?..

Він знайшов добротну кам'яну хату біля церкви. Піп мусить допомогти хоча б із християнського милосердя.

Двері одчинив літній чоловік зі священицькою борідкою.

— Заради Бога святого, пустіть переночувати. Я заплачу,— Павєл Аристархович простяг гроші.

Господар скептично глянув на асигнації.

— Казначейскіє білети вооружонних сіл юга Росії? Та вам за них навіть молока напитися не продадуть, тут тепер беруть лише українські. Втім, ви ж просто замерзнете, ходіть до хати.

Тепло напалена грубка та склянка вогняного самогону почали повертати до життя колишнього градоначальника та потроху розв'язали язика.

— От скажіть, батюшка, ми ж нєсьом стабільность і благоденствіє. Звідки ж узялися ці українці? У них навіть немає літератури, а без літератури то ж нє язик, а нарєчіє, смєшной народний говор. України немає і ніколи не було. То фікція, вигадка.

Та враз Павєл Аристархович осікся. Трохи нижче образів на нього недобрим поглядом дивився зовсім не іконописний лик якогось похмурого вусатого дядька в смушковій шапці й кожусі. Шевченка... промайнув здогад. А нижче — фотокартки в рамках. Павєл Аристархович поправив пенсне, придивився. На фото в центі гурту міцних вусатих хлопів, убраних у козацькі жупани і смушкові шапки, стояв... цей-таки піп, тільки молодий і ще без бороди, і тримав шаблю! Знизу писало золотою в'яззю: «Полтавський аматорський український театр».

«І вражою злою кров'ю землю окропіте»,— злинуло у пам'яті випадково чуте... Піп теж із цих українців. У Павла Аристарховича похололо всередині. Такий завиграшки вгородить у спину ножа. Подейкують, у Мотриному монастирі знову ножі святили. Може оцей і святив? — почав усвідомлювати він. Нікому тут не можна довіряти, усі поставали українцями.

— Ні, Шевченка хороший поет, майже як руський Некрасов, за народ страждав,— почав вивертатися Павєл Аристархович.— Я ось навіть трохи знаю.

Він судомно пригадував іще хоч рядок із цього злобного малоросійського мужицького поета, тільки не про вражу кров.

— Ось, моє улюблене — «Кохайтеся, чорнобриві, та не з...»

Чорт, знову не те... А піп собі мовчки усміхався в бороду.

От холера! Язик мій — ворог мій. Пропаду ні за цапову душу, чортів піп заріже, як порося до Різдва,— шугнула думка. Добре, що хоч не знає, хто я. Треба якось викручуватися.

— От я в Петербурзі був на прем'єрі Заньковецької. Оце був успіх. Сам великий князь стоячи аплодував. Куди ж тому Станіславському. Все «нє вєрю» та «нє вєрю», а таку актрису, як Заньковецька, жодні режисерські новації не замінять. Самородок. І п'єси просто чудові. Дуже, дуже полюбляю я малоросійський театр. Самобутньо, знаєте. І речь украінскую повністю понімаю. От лише говорити не наважуюся українською мовою, позаяк не хочу псувати своїм акцентом її солов'їну мелодійність.

А піп усе, знай, мовчки посміхався. Доконаний гайдамака... Треба тікати. А куди? Попасти у руки цих темних малоросійських башибузуків? Ті ж одразу вздьорнуть чи пристрелять. Ні, цього хоч можна спробувати заговорити, може, у його темній душі ще є якась іскорка християнського милосердя — все ж священик. І книжки він читає, хоч і українські, та людина освічена, не темне мужичйо...

— А цього отамана Табачника я, напевно, знав до війни. Гостював якось у тещі в Київській губернії, то її знайомець, сусіда-поміщик. Такий, з окладистою чорною борідкою, благообразний і на гармоніці дуже душевно грав. І «Вдоль по Пітєрской», і «Ех, дубінушка»...

Піп аж прокашлявся, щоб не засміятись.

— Та що ви, ваше прєвосходітєльство. Отамана прізвище Тютюнник. Не з тим ви горілочку пили.

— Ви, батюшка, знайте, я завжди був прихильником самостійності України й ніколи не схвалював цієї політичної короткозорості Денікіна. От Верховний не раз казав — тільки спільний похід усіх народів колишньої імперії повалить більшовизм. Адмірал Колчак — справжній демократ, і жінка в нього українка. Кажуть, не раз в палаці на балах з'являлася в малоросійському костюмі з коралями і моністами.

Піп виглянув у вікно. Тепер і Павєл Аристархович зачув стукіт копит і сполотнів. По вулиці їхала кіннота. Спочатку він зрадів — наче кубанці. Хвацько сидять у сідлах, у кудлатих шапках і черкесках із газирями. Та ніби чогось не вистачає, щось не те...

Вони без погонів! Це ж українці!

— Батюшка, заради всього святого, врятуйте! Не губіть душі християнської, не дайте згинути.

Піп здивовано глянув на нього.

— Та ви ж, ваше прєвосходітєльство, не хвилюйтеся. То ж наше українське військо, а не якісь бандити. Розкажіть їм про свої політичні переконання, вони ж свого щирого симпатика нізащо не розстріляють.

— Пощадіть, батюшка, сховайте. Добровольці їхніх полонених вішали за ізмєну атєчеству. Тож і вони мене не помилують. Заради усього святого...

* * *

Ховатися довелося в свинарнику, і поки Павєл Аристархович перелазив через загороду, десь випало його пенсне. Шукати вже було ніколи. Поруч тупцював і рохкав великий як гора кабан, що доживав до Різдва останній місяць. Смерділо немилосердно. Павєл Аристархович дихав через раз. Було дуже страшно. Він колись чув моторошні розповіді прислуги, як свині з'їдали малих дітей чи пияків. А це огидне рило тицялося мало не в обличчя, ніби прагнучи близько познайомитися з ним.

Крізь шпару між дошками він бачив, як хвацько зістрибнув із коня молодий петлюрівський старшина.

— Слава Богу, панотче. Хорунжий Самійленко, Дієва армія Української республіки.

— Навіки слава, пане хорунжий,— відповів піп.

— Ми зупинимося на дві години перепочити і йдемо далі,— промовив офіцер.

— Прошу до хати, пригощайтеся чим Бог послав,— метушився піп. Де й поділася його поважність. Час тягнувся вічністю. Втім, холодно не було, і наче вже й сморід не видавався таким жахливим, а тіло грів бридкий, проте теплий дух свіжого гною.

— Добрий ви господар, панотче. Все до ладу, скрізь чисто і прибрано,— з повагою сказав офіцер і підійшов до хліва. Крізь шпару в загородці його кубанський кинджал у кутих сріблом піхвах зловісно маячив просто перед очима Павла Аристарховича. Хорунжий відчинив двері, й колишній градоначальник усім тілом втиснувся в брудну долівку хліва.

— Гарний кабанчик. Українська степова порода,— замріяно промовив офіцер,— сала, мабуть, на долоню буде.

В носі Павла Аристарховича щось засвербіло, закрутило. Він якусь мить з усіх зусиль волі стримувався, з острахом дивлячись на страшний кинджал, і таки чхнув, затуливши рота рукою.

— Що це? — насторожено запитав хорунжий.

— А, так, іще один підсвинок. Але нікудишній — дрібний і миршавий. Паршиве порося, як то кажуть, і в Петрівку мерзне. Не буде з нього толку. Поверну тому, в кого брав,— махнув рукою піп.

— Та наче не схоже на порося? — підозріло промовив хорунжий і взявся за кинджал.

Страх, моторошний, липкий, пронизав усе єство Павла Аристарховича, і він тонким фальцетом кілька разів кувікнув. Йому видавалося це неймовірно фальшивим, марним і зайвим. Але синювата криця кинджала сховалася назад у срібні піхви.

— Таки порося,— промовив офіцер, хоч простісінько біля носаків його чобіт зрадницьки сяяло золотом оправи загублене Павлом Аристарховичем пенсне.

— А ви, пане хорунжий, неабияк знаєтеся на свинях,— зауважив піп.

Кубанець зітхнув.

— Я ж не все життя воюю, до війни агрономом був у маєтку Врангелів. Надивився там тих свиней... Хотів стягнутися на хутірець і на себе працювати, та вийшло інакше. От виженемо цю наволоч, розіб'ємо комунодєржавіє, тоді й заживемо по-людськи на нашій землі.

— Ет, нашому теляті та й вовка з'їсти,— скрушно промовив піп.

— Зневіра — тяжкий гріх, панотче, не мені вам розказувати. Краще моліться за нас.

Піп провів хорунжого до воріт, вони ще про щось стиха говорили. Там на нього вже чекало двоє колег-старшин. Він щось їм розказав, і всі троє зайшлися гомеричним реготом. За хвилю вони погнали коней, наздоганяючи своїх козаків.

* * *

Піп благословляв своїм срібним хрестом військові колони, що йшли степовим шляхом. Кінних кубанців у чумарках, запорожців у сірих шинелях, стрункі ряди чорноморської морської піхоти, гармашів та їхні гармати. І шпиталі, безліч білих шпитальних кибиток із червоними хрестами. Вони йшли та йшли, і кінця цим валкам не було видно. Врешті, коли вже вляглася курява за останнім куренем кінних гайдамаків, що замикав колону, піп повернувся до свого хлівця.

— Ваше прєвосходітєльство, вилазьте, наші хлопці вже пішли. Пан хорунжий велів вам переказати, щоб тікали ви на Одесу, там іще ваші залишилися, та й сідали на пароплав і плили світ за очі з України. Розсмішили ви його дуже. Там за церквою бричка стоїть із добрими кіньми. Вчора якийсь із ваших хотів за такі гроші, як ото у вас, вівса коням купити, а ніхто продавати не захотів. Та тоді він на свою біду почав револьвером розмахувати. От наші хлопці сільські гріх на душу взяли, упокоїли його. Може, знаєте такого — капітан, із золотим зубом?

Банда

На дніпровській кручі стояло двоє чоловіків, навіть трохи схожих між собою — обоє стрижені «їжачком», обидва в хакі і перетягнуті портупеями. Втім, різниця була: в одного з них у кобурі був наган.

— Ти знаєш, що я повинен зробити. Інакше ніяк не можна.

Другий лише з розумінням кивнув.

Перший простягнув співрозмовнику срібний портсигар із вензелем у вигляді стилізованої латинської літери Z і сам узяв папіроску. Поволі котилися сині дніпровські хвилі, й той берег тонув у сірому серпанку. Ранок був уже по-осінньому холодним. Вони мовчки запалили цигарки.

— Хочеш, можеш написати листа рідним, я відішлю.

Той, що з наганом, дістав із планшетки недогризок хімічного олівця і аркуш паперу.

— Пусте, я одинак,— відповів другий.

— Якщо віруєш, помолись.

— Ні, не треба, закінчуй уже.

Гримнув постріл, і за мить хвилі понесли мертве тіло, наче бавлячись ним, воно то ховалося під воду, то знову виринало. Чоловік на кручі сховав револьвер, узяв чужі документи і перехрестився...

* * *

Ескадрон ішов курним степовим шляхом. «Смело ми в бой пайдьом за власть советов»,— виводив чистим високим дискантом ескадронний запевала Пєтруха. «І как адін умрьом в борьбе за ето»,— вторили йому грубі баси бувалих вояків.

— Наврочиш, дурню,— шикнув на нього Завгородній. Він підніс до очей далекогляд. Цейсівські скельця приблизили село, що наче дрімало. Плетені тини з горщиками, вулики серед вишневих садочків, білі хатки-мазанки з маленькими підсліпуватими віконцями, дядько з довгими сивими вусами у вишиванці солодко дрімає на возі, запряженому парою сивих волів, що меланхолійно ремигають жуйкою. Про щось сокочуть двійко дівчат коло криниці. Завгородній знав, що цей спокій оманливий. Це не театральна постановка малоросійської п'єси, а сучасне українське село, і будь-якої миті з-під вишиваної дівочої плахти може полетіти граната, а схожий на гоголівського героя сонний дядько несподівано спритно, наче цирковий штукар, вихопить обріз чи наган. Не той тепер Миргород і Хорол-річка не та,— приблудилася звідкілясь знайома фраза.

А ось і вони — біля церкви стояла бричка, запряжена баскими вороними кіньми, на задку якої був приладнаний кулемет із заправленою стрічкою. Там далі — кілька верхових із гвинтівками, трохи західніше — ще десяток...

— Ескадрон, шашки наголо, риссю марш,— закричав комескадрону.

Бій закінчився швидко, за кілька хвилин. Тридцять застрелених і зарубаних бандитів разом з отаманом, два десятки здалося й були замкнуті у старій панській клуні, решта розбіглися. Місцеву банду Грицька Кривого ліквідовано.

— Товаріщ, не хочу я бути головою сельсовета. Ось ви поїдете завтра, а мені тут жити. В мене троє дітей сиротами лишаться,— благав миршавий дядько комісара.— Он сусіда мій Микитка у Червоній армії служив, і він ще бідніший од мене. Я ж що, я совіцьку власть всією душею люблю і поважаю, але нащот прєдсєдатєля — то я не достойний.

— Мать твою, а гдє я тєбє тут найду достойних? — визвірився комісар Рощін,— ти будеш прєдсєдатєлєм. А нєт...— він багатозначно поляскав по кобурі з наганом.— Так что на вєчєр готов могорич за отвєтствєнную должность,— реготнув він.

Червоноармійці наводили лад у будинку сільради, що вже другий рік стояв пусткою і в якому встигли поселитися кажани. Інші вояки весело ловили птицю по подвір'ях. Хазяйнувати по хатах і порпатися в скринях ніхто не наважувався, знаючи круту вдачу свого командира. До обіду совіцька власть у селі вже була установлена, на хаті сільради висів червоний прапор, а заляканий комісарським наганом прєдсєдатєль приречено сидів разом із сусідою Микиткою, що півгодини тому став начальником міліції, за столом, застеленим новою кумачевою скатертиною.

Більше значних банд в окрузі наче не було, і три-чотири дні просидіти на добрих харчах і подалі від начальства було за щастя, хоча уберегти ескадрон від морального разложенія тут, у краю густого червоного борщу, галушок, цицькатих молодиць і міцного самогону, теж непросто.

— Я же з сєрйознимі намєрєніямі,— хапав Пєтруха за рукав карооку дівчину.

— Та вам, товаріщ, одне на умі,— вирвала та руку.

— Я ж чесно, пріході вєчєром к тому більшому сараю, ну хотя би на п'ять мінуток. Я тебе пєрстєньок подарю,— благав Пєтруха.

— Та брешеш,— засумнівалася чорнявка.

Той дістав із кишені щось замотане у брудну ганчірку.

— Та хіба, товаріщ, ви зможете дівчині добре зробити за п'ять мінуток?

— Ну, так ти прідьош? Тєбя как звать?

— Катерина,— відповіла вона.

— Красівоє імя, как в стіхах у вашего Шевчєнкі,— промовив Пєтруха.

Вона розспівно продекламувала:

Москаль любить жартуючи. Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине.

— Я нє такой, я, может, жениця хочу,— образився Пєтруха.

— Я теж не така,— відповіла дівчина і чомусь розcміялася.

* * *

— До нас іде якийсь загін,— доповів вістовий.

— Бандити?

— Та наче ні, наші.

Під прицілом кулеметів поволі під'їжджала сотня вершників.

— Хто такі? — запитав Завгородній.

— Спецопергрупа по борьбе з бандітізмом, оперуполномочений Філенко,— відповів їхній командир, недбало підкинувши руку у військовому вітанні, і простягнув мандат із печаткою ГубЧК.

— Ну, ви, чекісти, завжди до розбору шапок встигаєте, банда в селі ліквідована.

Той лише посміхнувся кутиками уст.

— Ми, товаріщ, всякою шпаною на кшталт Грицька Кривого не займаємося, не наш інтерес. Цими місцями рейдує банда отамана Заболотного силою приблизно у двісті шабель. Чули про такого?

Завгородній знітився. Про цю банду ні у штабі не казали, ні з полонених на допитах ніхто не прохопився.

— А тепер ви пред'явіть документи,— спокійно сказав чекіст.

Завгородній дістав свою посвідку.

— Наче все гаразд,— поглянувши на папір, промовив оперуполномочений,— бо цей Заболотний хитрий вражина, вони здебільшого червоноармійцями або чонівцями[1] прикидаються.

Завгородній кинув оком на мовчазних похмурих чекістів. Одразу видно — бувалі вояки і озброєні добре. Як-не-як, іще сотня — тепер уже точно відіб'ємося, якщо бандити сюди заскочать.

— Ну, тоді облаштовуйтесь, а ви, товаріщ Філенко, заходьте до нас у штаб на вечерю.

* * *

У хаті було сиво від цигаркового диму, на столі стояла велика напівпорожня сулія мутного самогону. Новоспечений председатель і начальник міліції вже лика не в'язали і були спроваджені червоноармійцями попід руки по хатах.

— За совіцьку власть,— підняв стакана чекіст.

— За радянську Україну,— відповів Завгородній і ковтнув ядучу каламуть. Хвацько ж п'є горілку цей чортяка Філенко, подумав він. Та брешеш, враже. Щоб якийсь чекіст мене перепив?

Випили за диктатуру пролетаріату, потім окремо за товаріща Лєніна і товаріща Троцького. Після «побєди міровой революції» комісар ескадрону Рощін, що досі вже невпевнено повертав язиком, упав обличчям у тарілку з огірками. Далі було випито на погибель світового імперіалізму, за соціалізм та за міцну спілку робітників і селян, потім за українізацію, потім ще за щось... А далі якось само собою — хто ж першим затягнув?

Дивлюсь я на небо Та й думку гадаю: Чому я не сокіл, Чому не літаю...

Линула над нічним селом пісня. Гарний голос у цього Філенка — м'який, приємний баритон. Чудово співає. Що може бути краще за гарну українську пісню — тужливу й ліричну, від якої душа рветься на волю, хоче злетіти над грішною землею, над цим кривавим брудом сьогодення, і торкнутися чогось вічного, незримого, тих тонких матерій, існування яких вперто заперечували бородаті більшовицькі мудреці?..

— Слухай, Завгородній, а тобі чорти не сняться? — несподівано запитав Філенко, коли закінчили співати.

— Та ні, з чого б це? — здивувався той.

— А мені, брате, часто...

* * *

— Ну ось, товаріщ, я прийшла, де ж твій перстень? — прошепотів із темряви дівочий голос.

— Погодь с кольцом, поцелуй хоть сначала,— відповів Пєтруха і спер гвинтівку до стіни клуні.

* * *

Пружний жовтий струмінь бив об стіну, лишаючи на ній темний вологий слід. Яскраві зорі хиталися і двоїлися на чорному нічному небі. У голові гуло, і Завгородній нарешті відчув, що сильно захмелів. Десь далеко тривожно валували собаки, але він особливо не переймався. Караули подвоєно, бандити несподівано не заскочать. Коли що — відіб'ємось,— міркував Завгородній.

Та він не зауважив кілька тіней, що майнули поруч, він не знав, що Пєтруха, найкращий запєвала цілого полку і пошукам жіночої ласки у цьому недоброму до нього краю, лежить неподалік із перетятою ножем горлянкою, що більшість вартових теж сплять вічним сном і комісар Рощін уже ніколи не захоче похмелитися...

Він відчув легкий рух — його мавзер висковзнув із кобури, і потилиці торкнулася холодна цівка пістолетного ствола...

Сало

Я люблю сало. Тільки щоб було влежане, вкрите кристалами грубої сірої солі, й обов'язково з часником і окрайцем житнього сільського хліба. На зрізі воно має бути ледь жовтувате, шляхетного кольору слонової кістки. Бо коли сало біле чи рожеве — воно ще сире і не має того смаку. Завтовшки сало має бути десь із долоню, бо якщо грубше — може бути добре не просоленим, а якщо тонше — буде жорстким і жилавим, як підошва. А нутряне сало — масні грудки глевкого жиру — взагалі продукт малоїстівний, таким навіть голодний москаль погидує (нехай вибачать мене російські товаріщі, та з пісні слова не викинеш). Його хіба на смалець можна перетопити. Але смалець — то вже не сало.

Смалити кабанчика треба лишень житньою соломою — вона додає салу ледь вловимий пряний присмак. Ось якось мої бахурі реквізували підсвинка й обсмалили керосином. Геть зіпсували усе. На смак те сало було, як гарматне шмаровидло, ця масляниста нафтова гидота просякла його наскрізь.

Але це — таке як треба, просто тане на язиці. Не обманув-таки той Завгородній. Сало розходиться під гострим як бритва ножем, розпадається на охайні рівні пластерки, що відсвічують у півтемряві вагону, наче зваблива сороміцька білизна голого дівочого тіла. Рівно і монотонно стукають стики рейок, куняють мої червоноармійці. Чи радше вдають, що куняють, адже гострий смачний дух часнику переміг сморід просякнутих потом онуч, немитих людських тіл, нав'язливого духу вбиральні, чи пак — гальюну, ядучого диму махорки. Вони ловлять своїми носами пахощі часнику, та ніхто не наважується підійти і, як колись, запанібрата попросити — подєлісь, братішка. В мене у взводі сувора дисципліна, бо з ними інакше не можна. Буйні й задерикуваті — майже усі колишні краснофлотці-балтійці. Їм не можна попускати.

От би ще чарку горілочки... Та червоний командир має бути взірцем для червоноармійців, і компоєзда, товаріщ Єрофєєв, швидкий на розправу. Взагалі це завдання — прогулянка, міг би й трохи попустити віжки. До нашого бронепоїзда «Більшовик» причепили ще пульманівського вагона з артистами, і ми їздимо по глухих полустанках і даємо концерти. Нас у бронєотряді тепер дражнять балаганом на колесах. Але мені до цих дотепників байдуже, бо ж бандитизм іще не викоренений, і ми своїми гарматами і кулеметами захищаємо культуру. Та й самих артистів неабияк підтримуємо. Адже у нас вони на повному червоноармійському раціоні — і каша перлова зі шкварками, і червоний борщ, та ще й узвар на десерт. А у себе в місті що вони мають? На ту пайку, що їм дають, хіба мишку прогодуєш. От вони у нас і стараються щосили. Недарма хтось із великих казав, що артист має бути голодним. Ги-ги. То, звісно, правильно, але тільки не на нашому панцернику.

Ми культуру любимо. Цього разу якихось пісатєлів, поетів і музикантів веземо. Мені найбільш до вподоби оркестр балалаєчників. Гарно хлопці грають, а один, рудий такий, ще й усякі штуки вміє показувати — і підкидає балалайку, і через ногу грає. Вони частушки співають на слова видатного поета Дєм'яна Бєдного. То справжнє пролетарське мистецтво — дотепно, весело, з перченим слівцем. Не те що ті буржуазно-націоналістичні шмарклі про вишневі садочки з бджілками і вишиванками.

Серед тих музик я навіть давнього знайомого зустрів — Мірка. Він із галичан, але порядний хлоп. Раніше грав на бандурі, а тепер от покинув той буржуазно-націоналістичний інструмент і взявся до нашої пролетарської балалайки. І правильно зробив. Ще й просив, щоб я при хлопцях називав його Славиком.

Пульман із музиками причеплений до нашого вагона, і навіть крізь грубу крицю панцира чути, як вони співають. Дружно, завзято:

Наш паровоз, впєрьод леті, В комунє остановка, Другова нет у нас путі, В руках у нас вінтовка.

І справді, мчить наш панцерник степом, кіптить масним вугільним димом блякле осіннє небо, будить молодечим посвистом сонні неприязні села. Він летить на усіх парах, і вже немає тої сили, що здатна спинити потугу могутніх казанів його вкритого крицею локомотива. На усі боки розвернуті гарматні вежі та стволи кулеметів, готові будь-якої миті вивергнути стіну вогню на ворогів пролетарської революції. Та немає більше в'їдливих петлюрівських батарей, іржавіють на здолбунівських тупиках рештки підірваних при відступі ворожих бронепоїздів. Тепер ховається контра з обрізами поза тинами, перебирається у наші червоноармійські однострої, гадюкою пролазить в ради та радянські установи. Ще підіймають голови петлюрівські недобитки й агенти світового імперіалізму, та недовго їм лишилося. Горить жарким полум'ям топка паровоза, десь під кожухом молотять добре змащені поршні машини, крутяться шестерні хитромудрих передач, тремтять стрілки манометрів. Мчить наш бронепоїзд до світлого майбуття, яке вже не за горами. Ось лишень поставимо до стінки усіх воріженьків, розпрощаємося з нещирими попутниками нашої пролетарської влади, от тоді життя настане...

Вчора ми відстоювалися цілий день на безіменному полустанку. Як завжди, зібрали обивателів і давали концерт. Та чув я вже те все, і замість витрішки продавати, взяв ординарця Федьку, знайшов фіру і поїхав до села. Знаю, що хлопці позаочі дражнять мене хохлом, зате вони в мене, як у Бога за пазухою. У мене завжди запас є. Але те село виявилося зовсім бідовим. А чого дивуватися — геть при дорозі. І продразвьорщики пройшлися, і заготівельники з різних частин. Я в одну хату, в іншу — навіть печі холодні. Вже й на класову сознатєльность давив, навіть револьвером погрожував, та марно. Хіба бараболя лишилася. А нащо вона мені? Та розбитний Федька знайшов хоч діжку смальцю. Старий, вже з душком, я й брати не хотів, та всякі оказії бувають, у доброго господаря на хазяйстві і шнурок часом може стати у пригоді. Ото повертаємося ми з Федькою на бронепоїзд і зустрічаємо заготівельників із якоїсь кавалерійської часті. В мене аж очі на лоба полізли — повний віз усякого добра. Великі, як колеса, хлібини, діжка з салом, мішки з гречкою. Питаю: як же вам, товаріщ, удалося убєдіть цей несознатєльний крестьянський елемент?

А той сміється: підхід, каже, до людей треба мати. Якщо ти за правду, самі останнім поділяться. А ви товаріщ, з бронєпоєзда? Міняю сало на смалець...

Отак і познайомилися. Добрий хлопака той Завгородній, тільки трохи замолодий для комескадрону. Ніби і бував у бувальцях, та жизні ще не знає. Запросив його на наш концерт, однак він відмовився. Вибачай, товаріщ,— каже,— вже виступаємо за годину. Прикро, але видно, дійсно ніколи йому за гонитвою за бандитами культурний кругозор розширяти.

Та раптом я відчув, що щось не так. Поїзд чомусь зупинився. Локомотив пнеться, смикає, а поїзд не їде. Що за халепа? За мить завив сигнал тривоги, усі кинулися по місцям, до кулеметів і гармат. Заметався у нічній пітьмі прожектор. Та годі щось побачити — туман і сіє дрібна осіння мжичка. Чому ж не їде поїзд?

Із голови вагона вискочили двоє червоноармійців і, пригнувшись, побігли повз локомотив. Рейки були змащені якоюсь масною гидотою, і колеса нашого паровоза безпомічно ковзали по них. Компоєзда Єрофєєв наказав чекати. Години дві ми шарили прожектором по цих полях. Та що там вгледиш... Це диверсія. На що ж сподівалися ті, хто зробив це? Навряд чи вони нас ловили, не по зубах ми бандитам. Напевно, поштовий чекали. Але він, хоч і спізнився на три години, та вже пройшов давненько. Машиніст Петерс і далі намагається вирвати поїзд зі слизького полону, але ці потуги нагадують борсання жука, перекинутого на спину. Як на мене, краще чекати. Післязавтра ввечері буде повертатися поштовий, він штовхне нас. Але у компоєзда Єрофєєва свої резони. Він завтра о дев'ятій ранку має доповідати в ГубЧК.

Ми сипали пісок на рейки, та і це не допомогло. Локомотив і далі пробуксовує... Послані на станцію червоноармійці вже повинні були б повернутися з допомогою, та мені здається, що ми їх уже ніколи не побачимо. На цьому глухому перегоні руху майже немає. Сидітимемо, поки нас кинуться шукати. Перспектива паскудна... А тут Федька, як Пилип із конопель: а давайте його штовхнемо. Врозкачку, раз-два і піде.

— Ти, Федька, геть клепки у голові розгубив. Нас тут усього сто чоловік, а поїзд десь під сотню тонн важить.

— А ви,— каже,— товаріщ комвзводу, бачили, які пароходи на Волзі бурлаки тягнуть, куди до них нашому «Більшовику». Та ще й артисти з нами їдуть, їх душ зо сто буде.

Молодець Федька, добре зметикував. Справді, самим зрушити поїзд годі й думати, а з культурою може щось вийти. Хоч тщедушні й захарчовані, та все ж допомога. Доніс я цю думку до компоєзда, товаріща Єрофєєва. Він теж був скептично хмикнув, та коли я згадав про Волгу і пароходи, зацікавився.

Ми лишили про всяк випадок чатових на кулеметах і взялися за сталеві боки нашого «Більшовика». Люто засвистів паровоз, знову закрутилися із шаленою швидкістю колеса.

— Врозкачку, раз, два, три,— кричав Єрофєєв.

Спочатку не ладилося, та музики затягли:

Ех, дубінушка, ухнем...

Одна справа, коли кожен пнеться сам по собі, інша — колективна сознатєльна сила. Як то кажуть, разом добре і батька бити. Наче поворухнувся наш поїзд, здається, ще зовсім трішечки — і ми зрушимо цю багатотонну машинерію.

— Скільки людей лишилося всередині? — запитав Єрофєєв.

— Двадцять чоловік,— відповів я.

— Свистати всіх наверх, прорвемося, братішки.

Ех, дубінушка, ухнем...

Знову заревів хор, підтриманий новими голосами. Знову поїзд наче ворухнувся. Немає нічого неможливого для ідейних комуністів, поїде клята залізяка!

Навіть сам товаріщ Єрофєєв скинув френча і взявся штовхати. Навалісь, рєбята!

Та тут я краєм ока побачив лихо. Із темної імли на нас мчав десяток тачанок. За мить застрочили кулемети, забарабанили кулі по броні. Крики, стогони. Єрофєєв стріляв із револьвера, інші тиснулися до вузьких дверцят, давлячи один одного, і падали мертвими під градом куль. У таких ситуаціях потрібно зберігати розум і не піддаватися паніці. Я швидко сховався під вагон і втиснувся в гравій. Кулі вибивали дріб по сталевих листах нашого панцерника і виспівували десь над головою. Мене переслідував якийсь знайомий запах. Не машинне мастило, а щось давно знайоме, домашнє... Я торкнувся пальцем ослизлої рейки і лизнув його. Смалець... Старий смалець, вже трохи з душком. Стрілянина вщухла, і тачанки розтанули у нічному мороку беззвучно, як примари, наче їх ніколи і не було. Запала тиша. Навколо у паруючих калюжах гарячої червоної крові валялись трупи, корчилися від болю поранені. Федька лежав із простреленою головою, зарився обличчям у гравій компоєзда Єрофєєв, дер пальцями мерзлу землю поранений у живіт рудий артист у цивільному.

Тут почав стріляти поїзд, врешті отямилися від переляку ті, хто зміг пробратися всередину. Гупнули кудись у нічний морок гармати, осатаніло задеренчали навсібіч кулемети. Та то вже марно, за нападниками і слід прохолов — щезли, розчинились у ночі.

Нарешті до мене дійшло. Це ж мій смалець. Цей Завгородній — бандит! Казав, дотепник чортів, що смалець йому потрібний, щоб зварити доброго червоного борщу, щоб на весь полк вистачило. І ще хвалився, що їхній кухар просто-таки чудові борщі варить — і полтавський із галушками, і такий, як готують в Олександрівській губернії — на качці, але особливо смачний — то по-галицькому, з вушками. Та хто ж при здоровому глузді мінятиме добре сало на старий смалець? Обдурив мене бандит, обвів круг пальця, як малу дитину. Нічого святого для виродка немає, навіть культури не пошкодував, гад. Не зможу я їсти більше те сало, на якому кров моїх товаришів. Як виберемося звідси, краще віддам товаріщу Кацу з інтендантства, бо щось він обіцяну шкірянку ніяк не видає. У нас же не помастиш — не поїдеш.

Я є цар добрий

Наче нічого незвичного не було у цьому подорожньому. Кудлата шапка на самі очі, старий кожух, борідка клинцем — хіба що надто дбайливо підстрижена, їхав на возі-драбинчаку, запряженому старою буланою шкапою. На возі віз велику скриню. Запитав, чи правильно їде до села Миколаївки.

— Так, авжеж,— відповів я.

Він мовчки простягнув своєю порепаною рукою цукерку в затертій обгортці й усміхнувся до мене ласкаво, ніби до малої дитини.

Я теж повертався до села, то й попросився до нього, щоб під'їхати.

Чоловік той мовчки правив кіньми і вигляд мав якийсь небуденний, урочистий, мовби панотець на Великдень. Та ніби він не духовна особа, але й на крамаря не схожий. Та хто ж буде в неділю ярмаркувати? І наче його обличчя звідкись мені знайоме?

Він зупинив воза біля церкви і пішов до храму. Зняв шапку і став молитися. І коли панотець закінчив службу й люди вже збиралися розходитися, несподівано вийшов наперед і сказав:

— Люди добрі, православні, я є ніхто як чудесно врятований ваш цар Миколай.

У храмі запала тиша.

— Бреши, чоловіче, та хоч не в Божому храмі,— прохопився хтось позаду,— розстріляли того царя Ніколая більшовики десь у Сибіру разом із його царицею і царенятами.

Той чоловік лишень усміхнувся якою дивною світлою і доброю усмішкою й одним рухом плечей скинув кожуха. Старші люди охнули. Під простою селянською одежею був полковничий мундир із аксельбантом і двома георгіївськими хрестами.

— Свят, свят! — захрестилися люди, не вірячи своїм очам.

— Та то просто чолов'яга не при собі, лише трохи схожий,— забасив той же голос,— ось отаман Мордалевич яким зухом був, і той сам більшовикам здався. А цей божевільний каже, що він цар.

Я озирнувся — то ж дядько Клим усе віри не йняв.

— Люди добрі, я і є цар Микола, істиний і богопомазаний. У ту ніч перед розстрілом явилася мені Богородиця і сказала: спасенний будеш, як покаєшся за усе зло, що ти вчинив, та за зло, яке вчинили твої генерали та пани з поліцаями. Всю ніч я молився щиро, і коли настав світанок, прийшли комісари і стали нас із наганів стріляти. Лютою смертю діточки мої невинні загинули, і жінка, хоч, при слові, доброю курвою була і з тим клятим Распутіним розпутствувала за моєю спиною, та нехай і їй буде царство небесне. Та у тій стрілянині відвела від мене Богородиця комісарські кулі. Лише зачепили трохи, гаспиди. Ось, дивіться, люди,— він рвонув комір френча, і на шиї та поблизу ключиці виднілося три рубці від куль.— Закидали вони нас із жінкою і діточками моїми любими землицею сирою, і прийшов я до тями вже вночі та вибрався із тої могили.

Жіночки й охнули від тієї оповіді. Хтось схлипнув.

— Та ти, чоловіче, нам те добро не показуй, нас тим не здивуєш. Тут багато хто й гірше має. У мене з імперіалістичної у самого німецька куля досі в хребті сидить,— пробурчав дядько Клим.

— Мій любий народе стражденний, не відаючи того, вас на муки важкі прирік, погнав на германські гармати і кляті гази отруйні. Простіть мене, люди,— він упав на коліна.

— Цить, Климе, чортяко прискіпливий, може, то дійсно цар,— шикнула на нього його жінка, Явдоха.

— Вибрався я з тої могили, де діточки мої холодні лежали, і заплакав. Що ж робити мені, як жити. Хотів іти за границю. Ми ж, царі, усі родичі чи куми між собою, дарма що часом чубимося, але в біді завжди один другому допомагаємо. Чи до англійського короля йти, чи до французького? Лише до кайзера не хотів іти, бо він чоловік геть недобречий і скнарий, хоч і кум мені теж.

Ішов я отак, пішки, через усю Расєю, а вона, люди добрі, геть безкрая. Вже й чоботи стоптав. Таки дійшов до тієї границі. Та згадав, яка несправедливість скрізь, яке лихо чинять ті антихристи-комісари, як збиткуються із трудящого люду, вбивають та ґвалт чинять. І добровольці теж погань така ж сама, ще й моїм іменням ті неподобства чинили. Як ідеш, бува, полем удосвіта, коли ледь Сіріє і сонечко ще не встало з-за обрію,— наче голоси тихі чути, ніби дитина мала квилить жалібно — то земля наша свята плаче від того зла страшного. І думаю — це ж я у цьому всьому винен, забув свій нарід християнський український. Бо зрадили мене ті москалі кляті й ніколи не шанували, народ вони лукавий і недобрий, хоч у який колір фарбуються, чи білий, чи червоний, а порода погана...

— А правду ж він каже,— пробурмотів хтось поруч.

— Що правду, то правду,— буркнув дядько Клим,— та таку правду і ми з тобою знаємо. Зажди-но, у нас у селі той Свирид контужений, здається, говорив, що царя знає, навіть казав, що розмовляв із ним. Тягніть сюди його.

Дядько Свирид, казали, до війни хоч куди парубком був, на все село богатир, підкови гнув. Та зігнула його війна, калікою зробила. Трусить ним, ніби старим дідом, чує погано і пам'яті зовсім не має — по десять разів може те саме переповідати. Й очі сльозяться — казав, що то від газів германських. Дорослі вже того наслухалися, а нам, дітлахам, спочатку ще цікаво було, та з часом набридли його побрехеньки.

— Ану, Свириде, розкажи людям, як ти із царем розмовляв? — питає дядько Клим.

— Ну, то під Петербургом було, якраз на початку війни. Заступив наш полк у караул по палацу в Петергофі. Це не абищо, я вам скажу, там на чати будь-кого не ставили, тільки найкращих...

— Ну, ти, Свириде, давай до діла,— нетерпляче обірвав дядько Клим.

— Я тобі не пара волів, щоб нукати,— образився Свирид.— От стою я на чатах, все різні генерали ходять, й оком не веду — боронь Боже ворухнутися. А далі дамочки різні. Гарненькі такі, делікатні. Цицьочки хоч і невеличкі, та усі геть відкриті напоказ, а від парфумів тих, якими ті дамочки напахчені, аж млосно стає. Я ж хлоп молодий, мені ніц не бракує, ось тільки жіночки вже давно не мав. А він, той прутень клятий, звівся, ніби те їхнє петербурзьке адміралтейство.

— Свириде, чи ти дурний у церкві при святих образах таке молоти? — вже почав утрачати терпець дядько Клим.

— А ти, Климе, не перебендюй. Люди про царя хотять послухати.

— Та давай уже про царя, нарешті, Свириде, а не про своє хазяйство чоловіче,— сердито сказав Клим.

— Ну ось, стою я на чатах, із гвинтівкою, як по уставу, та й він, клятий, теж стоїть, як ствол гарматний. А тут цариця із царем ідуть. Цариця підносить до очей льорнетку і дивиться на мене.

«Какой мілий солдатік стоіт, Ніколя, ви нє находіте?»

Цар зиркнув на мене якось недобре. Ну, хоч в уставі то не було записане, але ж усе одно непорядок.

І до мене: «Кавово полка, служивий?»

А я як гаркну: «Лєйбгвардіїпєрвогопєхотногоподольскоговашевєлічество!»

Ось і все, другого дня нас в ешелони — й полк на позиції відправили.

— Тьху, Свириде, тебе не переслухати. От скажи нам, чи цей чоловік є тим самим царем Миколою?

Люди розступилися, Свирид дивився пильно, мругаючи своїми сльозливими повіками, і врешті ошелешено прошепотів:

— Цар, як є, справжній цар,— упав на коліна і заволав: — Простіть мене, ваше вєлічество!

А той підійшов до Свирида, звів його на ноги, обняв і з ласкавою усмішкою каже:

— Прости і ти мене, вояче. Здоров'я на війні за мене поклав. І ви, люди добрі, простіть, бо багато ваших із тієї війни клятої не повернулося, життя за мене віддали. Та тепер я буду добрим царем мого народу християнського українського й правитиму справедливо. І куми мої мені допомогти обіцяли — і король французький, і англійський, і американський. Навіть кайзер обіцяв, хоча чоловік недобрий і скнарий. А головним міністром у мене буде сам Симон Петлюра. Він зараз війська муштрує в Польщі, і вони скоро почнуть наступ — із бронепоїздами, аеропланами та англійськими панцерниками, які ще називають танками. І незабаром від тої комуни проклятої тільки лихий спогад залишиться, усіх бандитів посадять у тюрми, а генералами і міністрами будуть прості люди, що біду знали, а не буржуї чи комісари, що на людських злиднях і горі розпухали, як опара в діжці.

Тут на коліна бухнувся дядько Клим, а за ним усі інші.

— Простіть нас, ваше вєлічєство, що не вірили, будемо боротися з вами за нашу Україну, за нове справедливе царство проти тої проклятої комуни і буржуїв з поміщиками,— сказав дядько Клим,— за совіти, але без більшовиків і комуністів.

Той підійшов до Клима, подав йому руку і лагідно промовив:

— Не держу на тебе зла, чоловіче. Багато тут різних брехливих пройдисвітів та шахраїв пройшло, й віри у людей і на денці душі вже не лишилося. Та з таким народом — стражденним, добрим та терплячим — ми збудуємо нове християнське царство, де пануватиме справедливість, добро та любов... Як звати тебе, чоловіче?

— Климом кличуть,— несподівано тремтячим голосом проказав той.

— Будеш, Климе, у мене генерал-ад'ютантом.

— А що у скрині, ваше вєлічєство? — запитав той.

— Воля України,— відповів цар і усміхнувся лагідною дитячою усмішкою.

* * *

Цар Микола ночував у Клима вдома, наче нічого не сповіщало біди, однак на ранок приїхав на змиленому коні пастух.

— Чонівці їдуть!

Видать, знайшлася в селі якась наволоч, що встигла донести комісарам. Утікати вже було запізно, ми хотіли сховати його, та цар відмовився: як знайдуть ті антихристи, то скарають на горло вас, люди добрі, за мене.

Бій тривав аж до вечора. Цар і його генерал-ад'ютант Клим вміло вели вогонь із двох ручних кулеметів із вікон Климової кам'яниці, аж поки не вистріляли всі набої, далі відстрілювалися з револьверів, потім у хід пішли ручні бомби. Загинули вони під спів «Ще не вмерла Україна», який обірвала закинута чонівцями у вікно граната.

Надвір виволокли два понівечені тіла й розбиту скриню зі зброєю. Потім геть оглушеного Свирида. Вони його намагалися про щось питати, та він лише блимав сльозливими очима й нічого не розумів. Не добившись свого, Свирида тут же застрелили із револьвера.

Комісар в окулярах промовив до другого:

— Фєномєнальноє внєшнєє сходство с Ніколаєм Кровавим. Хотя царьок насквозь фальшивий, із мужичья. Посмотрі на рукі.

Той запалив цигарку.

— Вот только, готов поспоріть, «георгії» в нєво настоящіє. Два десятка наших в лучший мір успєл отправіть... Вот люді, бля, протів нас даже за сумашедшим пойдут...

Миколай

Ми сидимо біля вікна і дихаємо на вкрите памороззю скло. Якщо довго дихати на ці химерні морозні візерунки, то зрештою з'явиться маленький прозорий острівець.

Надворі ясна місячна ніч і політує дрібний сніжок. Від дороги не лишилося й сліду, усе замело, і лише сніг сяє у місячному світлі коштовними іскорками. Надворі тріскучий мороз, і хоч грубка напалена, в хаті не дуже тепло. Але якщо залізти на піч і вкритися кожухом, то ми з Ганнусею не замерзнемо. Добре, що є багато хмизу — коли вирубали наш садок, гілля лишилося.

Зараз уже дуже пізно, але ми не спимо. Якби були тато з мамою, то вони б сварили нас. Та їх немає вже давно, і ми їх весь час виглядаємо. Тато з мамою поїхали в город. Збиралися вночі. Тато запряг наших коней і поклав у ноги щось довге, завернуте у рядно. Мама сварила тата: чи ти здурів, Свириде? Ти ж нас занапастиш. Та тато спокійно відповів: краще вже так, хоч одного товаріща та в лучший мір встигну відправити. Мама на те лише махнула рукою. В тата вже спухли ноги.

Товаріщі з комунії і так живуть добре, в них постійно грає музика, і звідти завжди пахне чимось смачним. То навіщо їх відправляти в той лучший мір?

На ранок прийшли комнезамівці, всю хату догори дриґом перекинули, щось шукали. Старий Крутюк кричав, що ми вороги народу й украли радгоспних коней, та все допитувався, куди тато з мамою поїхали, навіть наганом погрожував, але ми не сказали.

Щоночі він гупає у наші двері і виє, наче вовк: виходь, куркуляко, совіцька власть прийшла, я знаю, що ти тут... Ми вилазимо на запічок, ховаємося під кожуха й молимося. Ганнуся думає, що то чорт, але я знаю, що то Старий Крутюк, бо зранку скрізь лежать обслинені недопалки і сніг під хатою потоптаний підкутими чобітьми, такі є тільки в нього...

Минулої ночі ми з Ганнусею ходили на колгоспне поле і викопували з-під снігу мерзлу картоплю. П'ять картоплин, холодних та твердих як камінь. У теплі вони розмерзнуться і стануть морхлими та м'якими як ганчірки. Нічого, що пахнуть погано, їсти можна. На два дні нам вистачить. Добре, що об'їждчика не зустріли. Бо той нелюд лихий як собака, одразу нагаєм періщить, навіть маленьку Ганнусю не пожалів би.

Тато з мамою обов'язково повернуться і заберуть нас звідси до городу. Ми чекаємо на них і постійно виглядаємо. Вже скоро Різдво, і тоді мама з татом завжди дарують нам із Ганнусею гостинці від Святого Миколая. Мама розказувала, що цієї ночі він спускається з неба на землю і мчить саньми Україною, через степи, ліси, замерзлі ріки, розгонить чортів та всю нечисту силу і пильно вдивляється у віконця хат, де є дітки, і гадає, які б їм приготувати гостинці — пряники чи різочки і вуглинки. Та нам нічого не треба, аби лиш мама з татом швидше повернулися. Ми щовечора молимося за них. Молимося вдома, бо отець Іван іще на Покрову втік до города, а в церкві тепер зробили стайню. Вчитель казав, що Бога тепер немає. Та я не вірю, Він є, Він добрий і жаліє нас, лише допомогти не може, бо Він далеко, напевно, теж у городі, й не може дати ради усім тим лихам, що впали на нашу голову, не може спинити того страшного Крутюка, що нишпорить по запічках, штрикає землю довгим залізним прутом, вишукуючи останнє збіжжя, гупає ночами у наші двері, забирає людей із домівок у далекі табори.

Іскриться місячним світлом сніг за вікном. Ми вдивляємось у ніч... Чи це сон? Чи марево? Сніжною цілиною мчать сани, запряжені парою баских чалих коней, вони зупиняються просто біля нашої хати. Це, певно, приїхав тато... Ми біжимо навперейми до дверей. Хтось тихо стукає.

— Марійко, Ганнусю, це я, дядько Миколай, я від вашого тата і мами.

Він зайшов до хати, кремезний, схожий на тата, у запорошеній снігом сірій шинелі, перетягнутий ременями. Поперед себе він тримав цілу купу пакунків.

Я добре пам'ятаю дядька, хоч лише одного разу бачила його. Вони довго про щось розмовляли з татом, і тоді дядько сказав:

— Свириде, продавай землю, продавай негайно, за що дають, бо йде велика біда.

Тоді вони з татом посварилися, посварилися страшно. Таким лютим тата я ніколи не бачила. Очі звузилися, уста побіліли. Він не кричав, а говорив тихо, карбуючи кожне слово.

— Миколаю, наші діди, прадіди на ній робили, стягувалися з останнього, ніколи, чуєш, ніколи не пущу вітром батьківщини. Через таких, як ти, все це сталося. Геть із моєї хати!

Дядько тоді мовчки встав і пішов.

Ми розгортали пакунки, що він привіз. Великий буханець духмяного житнього хліба, кусень городської грубої ковбаси, шмат сала, шербет, французькі булки із хрусткою шкоринкою, плитку шоколаду у сріблястій обгортці, кольорові крижинки льодяників — і навіть заєць! Не справжній, а іграшковий, плюшевий, у штанцях та з кумедною мордочкою. Такого в селі ні в кого немає. Ми плакали від щастя.

— Бідні, бідні дітки,— зітхнув він, тільки їжте потрошку, лишіть на завтра. Ваші тато і мама живі та здорові й скоро заберуть вас звідси, лише трохи потерпіть. Я буду наїжджати до вас.

Несподівано двері розчахнулись, і на порозі стояв Старий Крутюк, п'яний, із колючою сивою щетиною на давно неголеному обличчі, й у його руках танцював наган.

— Ага, кулацьке поріддя, зараз я з вами розберуся,— зловісно промовив він. Вернувся таки у село, Свириде...

Дядько повільно обернувся до нього. Як же він схожий на тата! У його сірих примружених очах майнув колючий сталевий полиск, уста стислись і побіліли.

— Вам чого, товаріщу? — тихо і спокійно запитав дядько.

Чи то червоні прямокутники на петлицях шинелі, чи то спокійний студений голос дядька, та Старий Крутюк опустив револьвер і зам'явся.

— Я ж того, товаріщ, я ж не знав, що то ви тут...

— Ну все, дітки, нехай вас Бог береже... А з вами, товаріщу, я хочу переговорити про генеральну лінію партії та її перегіби на місцях.

Старий Крутюк сполотнів...

Більше він ніколи не стукав ночами у двері та вікна, не кричав, не вив... Старий Крутюк десь пропав, щез назавжди у нічному мороці. Його шукали ті, з комуни, але не надто наполегливо, бо знали — сильно він пив, а зима того року була сувора. Знайшли його аж навесні, коли скресла крига на ставку. Впізнали лише за чобітьми.

* * *

Ми вижили, вижили завдяки дядьку Миколаю, який, спокутуючи якийсь свій гріх, темними ночами, повз застави НКВД, за півсотні кілометрів віз нам свою щедру краскомівську пайку, недоступну простим смертним країни рад. Він іще не раз приїздив, і ми виглядали його, до сліз видивляючись у темне вікно холодними зимовими ночами... Навесні повернулися тато з мамою, нас уже ніхто не збирався висилати у далекі табори, бо нікому стало працювати на землі, живими лишилася заледве половина села. Дядька Миколая не стало 1936 року. Він тоді командував полком десь під Харковом. Коли його прийшли арештовувати, звинувативши в участі у підпільній буржуазно-націоналістичній організації, він відстрілювався до останнього набою і наприкінці пустив собі кулю у скроню.

Незнайомка

Сьогодні зранку я хвилювався, як школярка перед іспитами. Поголився, випрасував форму, до дзеркального глянсу наваксував чоботи і навіть трохи похляпав пику одеколоном. Столиця — то культура, тут усе не так, як у рідному Проскурові. Там хлопці за цей одеколон засміяли б. А тут усі так роблять. Затягнувся ременем із новенькою рипучою портупеєю і поклав до кобури свого потертого нагана. Наприкінці не втримався і зиркнув до великого венеційського дзеркала. Звідти глянув на мене хвацький старший співробітник з особливих доручень із рішучим вольовим обличчям. Третій кубик на петлицях іще був зовсім свіжим і навіть трохи виділявся кольором. Бо перші два вже вицвіли, і ще б якийсь дурень із доброго дива міг сплутати їх із червоноармійськими відзнаками. Бо у них — червоні, а у нас — крапові. Я теж раніше не знав такого кольору, та, мабуть, він є, бо так в уставі пише. Це темно-червоний, кольору важкої венозної крові.

Усміхнувся сам собі — ну геть як дівка перед приходом сватів. А гарну квартиру пришукали мені київські товариші — простору, з високими стелями. Мабуть, недавно якогось врєдітєля шльопнули. А на стіні картина — сидить упівоберта панночка в капелюшку з пір'ям, уся в чорному, і дивиться якось дуже гонорово. Напевно, викину — краще пригляну на базарі щось із хатками чи копичками.

Навіть у шафах іще дещо залишилося — здебільшого жіноче. Одну річ — щось дивовижне, невагоме, наче виткане з павутини, обшите мереживами,— я довго роздивлявся, тільки-но в'їхав сюди. Товариш Кац, із горвідділу, засміявся: село ти, товариш Микита, це пеньюар. Приобщайся до столичної культури.

Та я і не проти, я ж люблю ту культуру. Та мені б господиню до цієї хати. І щоб культурна була. Бо скажу чесно, набридло вже парубкувати і харчуватися по общєпітах. Хочеться затишку, спокою. Бо ж робота в нас нервова. Не один із котушок з'їхав і замість якоїсь контри чи врєдітєля собі в чоло кулю пустив зі службового нагана. А родина ж — то є ячейка общества.

Холера, щось я замріявся, вже треба бігти.

* * *

У великій залі було повно люду, всі у формі. Поважно розмовляли, відблискуючи тьмяним пурпуром ваговитих ромбів, губернські начальники і заступники, снували солідні прямокутники повітового начальства. Хотілося сховатись у якусь непримітну темінь, щоб, боронь Боже, випадково не штовхнути у цій тисняві когось із них. Та врешті почалося...

Першим виступив товаріщ Баліцький. Він говорив про нові умови, в яких ми мусимо захищати нашу соціалістичну державу, що ворог перейшов від прямої контрреволюції до диверсій і врєдітєльства, і в цьому став іще небезпечнішим. Та світовим імперіалістам...

Я не встигав слідкувати за думкою товаріща Баліцького і, наче загіпнотизований, дивився на його три ордени Красного Знамені й один — Трудового Красного Знамені. У залі була цілковита тиша, і чутно було навіть тихий дзенькіт цих орденів.

Потім виступив товаріщ Кацнельсон. Хоч і гебрей, та чоловік хоробрий. Він командував тією кавалерійською дивізією, що ліквідовувала банду Тютюнника. Нарешті я можу побачити цих легендарних людей, що зламали хребет буржуазним націоналістам й іншій контрі, що чинила запеклий опір нашій соціалістичній державі.

Потім почали нагороджувати. Як назвали моє прізвище, я пішов до трибуни. Ноги були наче дерев'яні. Товаріщ Баліцький щиро потис мені руку і пришпилив до гімнастьорки цю відзнаку. Овал, червона римська XV, згори — караючий пролетарський меч. Це, звичайно, не орден і навіть не медаль, а лише ювілейний жетон, та його дають не всякому. Дуже гарна річ, і до зарплати тридцять рублів.

Потім я зустрів товаріща Каца з якимись його знайомими — теж із кубиками в петлицях, і ми пішли до буфету. Махнули кілька стопок вірменського коньяку під керченський оселедець. Коньяк — це напій культурний, мені ж треба потроху ставати столичним. І як його вип'єш, не хочеться комусь заїхати в пику, а настрій, навпаки, філософський. Тягне на життєві роздуми. Попрощався я з колегами і вирішив піти додому пішки, хоч це і не близько.

...То, мабуть, було чудо. Не з того мракобісся, що насаджують попи, а справжнє... Знаєте, буває кохання з першого погляду. Вона йшла мені назустріч. У простенькому ситцевому платтячку, поверх піджак із комсомольським значком. Хвилясте біле волосся розсипане по плечах. А очі — сірі й таємничі, як поліська імла. Богиня...

— Стойтє, гражданська,— промовив я і схопив її за руку. Бо ж у столиці треба по-культурному говорити, на язикє мєжнаціонального общенія. Вона ж — одразу видно, що культурна. Либонь, учителька. Мені хотілося сказати їй щось ніжне, лагідне. Запросити в кіно чи в цирк... У столиці є ж куди повести культурну дєвушку.

— Пішов ти, козел,— просичала вона розлюченою кішкою, вирвала руку і побігла.

* * *

Марія, не витягуючи руки з кишені, поставила пістолет на запобіжник. Якби вчасно не відчула запах перегару і не зрозуміла, що той дурень-гепеушник не збирається її арештовувати, а просто шукає амурних пригод, то почала б стріляти. Цього б положила, ще шість пострілів, восьмий — у скроню.

Запізнілий страх, огидний, липкий, підкосив коліна. Вона сіла на лавочку і, зламавши кілька сірників, запалила сигарету...

Чарочка

Цієї ночі наснився мені чудернацький сон. На моєму столі, на сніжно-білій накрохмаленій серветці, стоїть чарочка горілки, гарна така, із синього скла, вкрита дрібними сльозинками розталої паморозі. Моя рука тягнеться до неї, тремкі пальці вже беруться за тонку талію-ніжку, по горлу котиться сухий клубок у передчутті приємної крижано-вогняної хвилі, що розтопить, зросить суш у спраглому роті. І раптом вона, ця чарочка, як загорлає до мене громовим басовитим голосом осадніка Твардовського: «НЄ ВОЛЬНО!»

Тут я і проснувся в холодному поту. Лихий чоловік той Твардовський. Бундючний, як індик, все у легіонерському мундирі ходить, із револьвером при боці. А в неділю чи на празник стане, бува, на вулиці й періщить нагаєм того, хто перед ним шапку не скине. Не одного невинного чоловіка до Берези[2] відправив: підсуне нагана під стріху, а потім із поліцаями з обшуком іде. І до чого ж така погань сниться? Певно, не до добра. От Палажка моя покійна коби жива була, то сказала б до чого. Вона таке знала...

Голова болить, що боляче очима кліпнути, а замість крикнути на нахабного котяру, що похапцем доїдав на столі рештки вечері, з горлянки вийшло лише якесь шипіння. І так закортіло мені випити. Зранку як вип'єш — одразу ж настрій на цілий день. Я ж не п'яниця який, що пиячить просто так. У мене горе. Вже три роки, як зі мною немає моєї Палажки, а я все щодня сумую за небіжчицею. І сниться вона мені часто — стоїть мовчки, складе руки і дивиться на мене зажурено. А я не можу так, винним себе почуваю.

Та мертвим — царство небесне, а живим за себе треба якось дбати. Цю спрагу водою не заллєш. У мене кілька злотих іще лишилося від учорашніх зарібків.

Та шинок був зачинений. І не просто зачинений, а навіть вікна були навхрест забиті дошками. Отакої... Я ковтнув гіркий клубок ранкової спраги. А синя чарочка у паморозі танцювала перед очима. Взагалі-то я трохи затинаюся, лиш як перехоплю оковитої — мова ллється гладко і плинно, ніби проповідь з уст велемовного панотця.

Йой, либонь, таки треба до батюшки навідатися, у нього робота є. Хоч він і жмикрут трохи і, на загал, у нас у селі його недолюблюють — бо дуже суворий, обзиває нас комуністами та страхає геєною огненною, але все одно він завжди наллє після роботи.

Однак не так сталося, як гадалося. Хату я перекривав у панотця, наробився тяжко. Але надвечір квітку до крокв прив'язали. Вже й до столу із господарем сіли. Паніматка принесла борщу, гарячої бараболі з кропчиком, сала нарізаного, огірочків. Панотець молитву проказав, сіли до столу. А фляжки немає... Що то за проява? Не лізе шмат у горлянку, лише синя чарочка перед очима танцює. Ніби й запитати незручно, панотець добре розрахувався і навіть не торгувався, та душа моя страждає. От я і питаю обережненько: панотче, може б того, трохи горлянку промочити після праці, адже зробили немало...

Та панотець аж розсердився: ти, Каленику, ніби й чоловік добрий, роботящий, та від того зілля геть розум втрачаєш. Пиякам пряма дорога до геєни огненної разом із баптистами і комуністами. Я ж у неділю після служби про це у проповіді казав... Ет, ти...

Ні, достеменно щось тут не теє. Наче і не піст зараз, та й батюшка зазвичай чарочкою при вечері залюбки причащається. Ну, не був я в неділю на службі, хворий був. Якби знав, то прийшов би, нехай йому грець, щоб мене у баптисти чи того гірше — у комуністи не записували.

Вийшов я з батюшчиного обійстя, аж тут кум назустріч. А я йому й одразу: давай, Василю, по чарчині вип'ємо, тут трохи грошей заробив, та й горе у мене — знову Палажка снилася. Але кум лише рукою махнув: ет, куме, хіба ж ви не знаєте — не вольно тепер пити горілку: бойкот.

— Що це ще за проява,— розсердився я,— ми ж не дітваки малі, а дорослі чоловіки. Хто це нам горілку забороняє пити?

У мене аж руки самі в кулаки стислися. Невже піп? Та він наче і перелюбу не схвалює, та все одно в селі не всі хлопи тільки зі своїми жінками забавляються,— знаю, що й за кумом таке водиться, навідує часом одну вдовичку на околиці.

— Та якби ж то,— зітхнув кум.— Та, може, то воно і правильно — не пити. І грошам біда, і здоров'ю.

Еге ж. Щось тут не так,— думаю. Чи не подався мій кум до яких баптистів? І з якого то дива він править, як ото його Ксенька? Тьху, збабився чоловік наніц.

Настрій геть підупав. А та чарочка синя знову перед очима танцює і сміється. Так тоненько, дзвінко, кришталево...

Потягся я до сестри своєї, Христі. Не так до неї — вона теж мені парастаси за пияцтво правитиме, як до шваґерка Микити. Бо винен мені. Зробив їм гарну шафу, та якось грошей із близької родини брати не привчений, а шваґер могорич забарився поставити...

Однак Микити вдома не виявилося — до міста подався у якихось справах, а з Христею не домовишся ні до чого, з нашим поліцаєм і то легше.

Та племінник мій, Петро, вдома бун. Гарний парубок, розумний, роботящий — у наш рід вдався. Студент, зараз на вакаціях. Я минулоріч йому на іменини ліхтарика електричного подарував, на батарейках. Ще й до ювеліра пішов, щоб той напис вигравіював: «Петру від дядька Каленика на добру згадку». Гарна річ і потрібна — справа молода, не раз за північ додому вертається.

Я ж до племінника: чи не буде налити чарчинки?

А він глянув на мене якось здивовано і каже: не можна, дядьку Каленику, горілки пити тепер.

Я й не витримав, скипів: з чого б то не можна? Як шкода, так і скажи в очі.

Той знітився.

— Та не шкода. Просто не можна і край. Бо то є бойкот.

Не дуже я втямив його мови. Що то за таке той бойкот, не добрав, та допитуватися не хотів, надів шапку і мовчки пішов із хати. Близька родина, і на тобі — так за добро платять. Світ іще того не бачив — щоб по пляшку горілки аж до міста пхатися. Та що робити — запряг свого коника та й до міста. Недалеко я проїхав, аж назустріч того Твардовського чорти несуть, ще й разом із копівцями[3]. Кружляють круг мене на своїх баских конях, регочуть. Копівський поручник питає Твардовського: хто то є? А той: так, пияк один, з українців.

— Бандит?

— Ну, як українець — то й бандит,— відповідає Твардовський і регоче.

— Ну, то треба провести пацифікацію,— відповідає поручник і переморгується з Твардовським.

Враз мене стягнули з воза, здерли штани і давай нагаєм відходжувати. А ті шмаркачі копівці регочуть. Мене, старшого чоловіка, нагаєм? Не так боляче, як від образи аж сльози душать. Завжди міг за себе постояти, а тут...

Врешті відпустили.

— Ну що, хочеш, курвий син, вільної України?

Тут мене заїло, хоч я ж ніколи до політики нічого не мав.

— А ви, панове, як не старайтеся, все одно вона буде, урветься тоді вам із нас збиткуватися.

Заарештували тоді вони мене і повезли до міста. Замкнули до холодної. Два тижні там просидів. Потім був суд. Хотіли поліцаї політику приплести, але суддя лише посміявся і присудив до штрафу за порушення громадського порядку. На тому і поїхав я додому. Чарочка ще танцювала перед очима, та що з того, як усі гроші віддав у суді.

Але життя триває, тихе, плинне. І якась робота з'явилася — я ж неабиякий тесля і столяр. Не п'ю. У селі ніхто не п'є, і я сам із собою не буду — таки ж не п'яниця останній. А Палажка лише раз снилася — та вже ніби не сумна, усміхалася до мене. Як колись, коли ще молодими ми були. Аж серце в мене стислося. Цілий день тоді біля неї на цвинтарі просидів.

Вертаюся додому, аж стоїть біля ґміни пан Твардовський, зиркає люто на мене. Не скину перед ним кашкета, хоч би що. Проходжу поруч, а він за нагая. Й тут чую чийсь голос, спокійний, тихий:

— Добридень, пане Твардовський. Гарну ви кам'яницю поставили, тільки дечого не доробили.

Той опустив нагая та обернувся. За ним стояв пан Грушвицький, місцевий поміщик.

— І чого це я ще не доробив? — запитав Твардовський.

— Коліс, пане. Щоб додому, до Польщі, змогли її вивезти,— каже Грушвицький і усміхається якось недобре.

Твардовський розчервонівся, як рак, і потягся до револьвера.

— Гарно ж вам живеться, пане Твардовський, якщо ви без цієї пукалки межи люди боїтеся вийти.

Твардовський, наче бик, кинувся навкулачки на пана Грушвицького. Та той ухилився від важкого кулака і натомість коротко й різко вдарив Твардовського під дих. Той осів, здувся, наче старий міх, і впав на коліна. Хвацько ж пан Грушвицький навкулачки битися вміє, не інакше, як англійському боксу навчений.

— Ти, пане, добре подумай, перш ніж простого хлопа нагаєм ударити, бо так швидко дітей своїх сиротами лишиш,— презирливо кинув пан Грушвицький, повернувся і пішов.

— Зачекай, ти за це поплатишся,— прошипів Твардовський.

Другого дня понаїхало поліцаїв та копівців, знову когось забрали. Пан Грушвицький відбувся штрафом за порушення громадського порядку і лише посміявся з поліцая — таке задоволення, каже, і більше б дав.

А за тиждень пана Твардовського вбили. Коли він повертався пізно ввечері з міста, біля лісу на нього чекали. Не взяли нічого — ні зброї, ні грошей, хоч їх із собою немало мав. Коні самі довезли мертвого додому.

Тоді півсела по допитах тягали, та ніхто ніц не чув і не бачив. Поліцаї шаленіли — схопили пана Грушвицького і ще кількох молодих хлопців, що до Просвіти ходили. Тоді з самого Львова адвокат приїхав, і невдовзі потому всіх випустили — доказів катма, всі мали багато свідків, що у той час були в іншому місці, й нічим той суд так і не скінчився.

А я знаю, хто вбив. Спитаєте, звідки те мені відомо, що навіть учені поліційні криміналісти не допетрали?

Я теж тієї ночі чекав на пана Твардовського. Тоді, коли у холодній сидів, аж кров кипіла від люті. Така образа лише кров'ю змивається. Зле ще мене знав пан Твардовський. Я і германську війну пройшов, і після того воював, і в боях задніх не пас. Тільки цього нікому не казав, навіть Палажці — гордитися було нічим, бо за червоних, у першій конній. Гадав, розіб'ємо оцих панів, а потім візьмемося за комісарів. Бо в нас — і зброя, і сила. Та вони розумнішими виявилися, висмикували нас по одному. В Радивилові мене заарештувало чека — за довгий язик: говорив, що думав. Молодий, дурний був. Кинули до пивниці. Сидів, чекав своєї долі. Та дивлюся — один, два допити, а з третього вже ніхто не повертається — видно, в розход пускають. Не став дочікуватися своєї черги — ввечері попросився до виходку і зловчився по дорозі тихо зарізати конвоїра його ж власним кинджалом, та й чкурнув додому — слава Богу, недалеко було, за ніч манівцями добрався. Тільки досі гидко за власну дурість, що за ту червону погань воював. І з того часу зарікся зброю до рук брати, багато образ спускав, та цього разу допекли до живого. Викопав свого нагана, почистив, змастив, уклав сім куль у барабан, на виїзді з лісу засів у корчах. За якийсь час трійко хлопців приїхало, ровери свої сховали неподалік. Почув тихі голоси та клацання затворів — я цей звук ні з чим не сплутаю, тож не висовувався. Хтозна, що в них на думці.

Дивлюся, їде Твардовський, я його коней добре знаю. Ті, що на роверах приїхали, перепиняють бричку — голоси геть молоді, один ліхтариком присвітив.

— Він? — питає один, мабуть, старший із них.

— Так,— а у цього голос наче знайомий, забожитися можу — хтось із села.

— За вироком революційного трибуналу Української військової організації...

Гримнув постріл, за тим іще два.

— Все, вшиваємось,— сказав старший.

Потім, як на ровери вони посідали, ніби щось тихо брязнуло, наче невелике щось на землю у них випало. Але вони поїхали, не почули.

Я почекав трохи, доки вони від'їдуть, і підійшов до брички. Мертвий пан Твардовський, як чіп, півголови знесено кулями. Хто ж мене випередив, на себе мій гріх узяв? І що то в них упало? Я взявся шукати. Ніч темна, безмісячна. Навпомацки мало не до світанку рачкував, навіть гільзи познаходив. Врешті знайшов їхню згубу...

Другого дня пішов до сестри Христі, ніби у якійсь дрібній справі. Про те, про се поговорили. Із шваґром Микитою про політику трохи посперечалися. А коли виходив від них — у воротях Петра зустрів.

— Ось тобі, племіннику, подарунок мій,— і простягаю згорток.

Той розвернув і зблід. Там ліхтарик лежав, якого я йому колись дарував...

— Звідки він у вас? — лише запитав.

— Знайшов там, де ти загубив,— відповідаю,— от лише одне хотів тебе запитати, бо ти студент, хлоп учений. Поясни мені, що то таке — бойкот.

— А то, дядьку, коли люди домовляються, скажімо, якийсь товар не купувати. Як то тепер — горілку, адже гроші за неї йдуть на розбудову ворожої нам держави...

* * *

Півроку люди трималися, та врешті заарештували організаторів — активістів товариства «Відродження». У них знайшли антиурядові летючки і зброю. А далі якось тихо все скінчилося і стало, як було,— хто не пив, той і не п'є, хто заглядав у чарку раніше, той знову за старе взявся.

Вже й зима настала. На другий день Різдва кум Василь у гості запросив. Заходжу до нього — а він виносить дві сині чарочки, налиті по вінця — геть у паморозі, такі, як ото мені тоді снилися, і ставить на стіл, на накрохмалену білосніжну серветку. Взяв тоді мене регіт нестримний, аж сльози течуть. Кум на мене дивиться отетеріло, а я аж заходжуся.

— От, Василю,— кажу,— посміялася чарочка з мене, а тепер моя черга. Вибач, куме, не п'ю я тепер, не хочеться зовсім...

Події оповідання відбуваються у 1932 році на Волинь коли на запровадження польською владою державної горілчаної монополії українці відповіли бойкотом алкоголю.

Лише його кохала

Я добре пам'ятаю, коли вперше побачила його, тоді ще зовсім юного цибатого кадета.

Наш сусід, пан Грушвицький, попри його войовничі вуса та громовий голос, був чоловіком м'яким і добросердним, і ми, сільські дітлахи, постійно виводились у його садку. А сад той був просто чудовий — казали, саджанці пан виписував чи не із самого Парижа. Я влізла на грушу, аж раптом пан зі своєю пані та молодим паничем, що приїхав на вакації із Петербурга, вийшли з будинку і попрямували до альтанки. Як же я не зауважила, що там парує самовар? Я кинулася швидко злазити із дерева, та надломилася гілка, і я гепнула на землю у люту кропиву.

Пан підніс до очей льорнетку.

— Какой мілий рєбьонок,— промовив він.

До мене підбігла пані Грушвицька. Вона не сварила мене, лише взяла за руку і повела до хати. А паничик-кадет реготав, аж заходився.

— Мітєнька, вєді сєбя прілічно, дєвочкє больно,— шикнула на сина пані Грушвицька.

Тут я розревілася. Навіть не від того, що пекла карболка, якою пані Грушвицька щедро намастила моє коліно, не від кропиви, а від образи на того паничика. Мені ж так боляче, а той паничик сміється... Він скоро поїхав на навчання.

Я ще довго крізь дірку в паркані дивилася на їхню садибу. Грушвицькі не були багатими, далебі, мій тато більше землі мав, та вони жили інакше. Сяючий паркет, рояль, книги, вишукана порцеляна, багаті килими, де нога тоне аж по гульки у м'якому лагідному ворсі, і — чудо того часу — грамофон із великою, схожою на велетенську квітку дурману, сяючою мідною руркою. До них часом приїздили гості, інші пани — грав грамофон якимись далекими, трохи хрипкими голосами, а я гірко по-дитячому заздрила красивим сукням, капелюшкам, дослухалася до розмов, уже тоді дитячим розумом усвідомлюючи, що ніколи так не житиму.

А він більше не приїздив. Був лише раз, я ледь його впізнала — він сильно змінився, то вже був не хлопчак, а молодий чорновусий офіцерик. Він гонив верхи по лісах на гарному, сивому в яблуках коні, часом стріляв качок біля озера, і кумедний клаповухий песик приносив із води вбитих зеленоголових качурів та брунатно-сірих качок. Та його погляд навіть не ковзав по мені. Яке йому діло до десятилітньої шмаркачки?

Він знову поїхав до служби. А невдовзі потому почалася війна. Спочатку забрали брата Івана, а потім і мого батька. Батько повернувся раніше, майже оглухлий, часом йому ставало зле, і він падав, качався по землі та кричав від лютого болю, тоді здавалося, що він несповна розуму. Та з часом це почало минатися. Потім повернувся і брат Іван. Завошивлений, злий на весь світ і зі зброєю. Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали.

Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучи за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві — грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п'яти, стражденне обличчя обліпили мухи. А на грудях висіла його старенька льорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили.

Батько поховав їх. Він раніше позаочі трохи посміювався над паном Грушвицьким і його ґаздуванням, та тут налив повний стакан і промовив: хороші були люди. Школу побудували. Я теж міг, та побудували вони... Царство їм небесне. Перехрестився і випив...

Червоні кинули гармати та вози з награбованим неподалік, біля лісу. Напевно, вони дуже поспішали. На одному з возів чудернацькою дурман-квіткою сяяв грамофон панів Грушвицьких.

Над вечір у село ввійшла якась кіннота. Тоді вже нікому не раділи. Та один вершник під'їхав до згарища, зіскочив з коня і впав на коліна. Не знаю як, та я впізнала його. Я обняла його і розревілася. Він усе зрозумів.

Полк зупинився на ночівлю в нашому селі, й сотник Дмитро Грушвицький зупинився у нас вдома. Вони довго про щось розмовляли з батьком та братом Іваном. Мабуть, про політику, бо майже сварилися. «Ну вас к такій-то матері й усі ваші власті. В мене є своя голова, дві руки і гвинтівочка, я сам собі власть»,— басив брат Іван.

Врешті Дмитро Грушвицький пішов спати до стайні, біля свого коня, попри причитання матері.

Я прийшла до нього... Знала, що то соромно, що негарно. Я хотіла втішити його, розрадити від лихих думок. Та юнь є юнь, у шістнадцять не головою думаєш. Як же солодко було! Болісно, лячно, та солодко.

Я повернулася до себе, добре, що двері не скрипнули, що ніхто не прокинувся, нічого не питав, не попрікав, не сварив за цей гріх. Та воно було того варте...

Полк виступив на світанку, ще ледь сіріло...

А тато зранку сяяв, як мідний гріш. Вдалося вмовити молодого пана недорого продати землю. Вдарили по руках.

А я ніколи за усе життя не могла збагнути його. Чому він, як більшість паничиків-офіцерів, не пішов у добровольці, а пішов воювати за Україну?

* * *

Потім наші відступали. Довгі валки шпитальних возів із напівмертвими від тифу вояками, похмурі поріділі ряди війська йшли на захід. А на п'яти їм насідали червоні. Українське військо було розбите. Мої старші брати пішли до банди Маруськи[4]. Їхні кулеметні тачанки з'являлися несподівано і несподівано щезали, лишаючи по собі купи трупів на вулицях та розвішаних на ліхтарях червоних комісарів. Не цуралися й грабунку, наші з села їздили за Маруською возами, щоб поживитися.

І якось під'їхали у місті до гарної багатої кам'яниці й почали тягти звідти усе цінне, попри жіночий лемент. Аж раптом вийшов чоловік у військовому, худий, змарнілий, почорнілий, наче тінь. Мабуть, охвіцерик, прошелестіло між людей. Та говорив він українською:

— Ви ж людьми будьте, а не звірами. Ви ж свої, а не якісь червоні зайди.

Брат Іван вихопив револьвер.

— А ти, чоловіче,— мовив офіцерик,— мені револьвером не погрожуй, треба було раніше зброєю розмахувати, а не на запічку сидіти, коли інші за свою державу боролись. У мене немає зброї, та я тебе й кулаками віддухопелю.

Іван сховав наган і криво усміхнувся.

— Це ще подивимося...

На цю атракцію почав збиратися люд.

Офіцерик бився по-вченому — вміло, вправно. Могутні удари Івана провалювалися в порожнечу, а натомість він отримував короткі, але дошкульні удари від офіцерика, і досить швидко Іванове обличчя стало схожим на криваве місиво. Та родинна затятість і природна сила взяли своє. Врешті офіцерик упав, і Йван став бити його ногами. Напевно, від люті кров заслала очі йому, бо гатив щосили, не розбираючи куди. Він вбивав того бідолаху. Його тіло підлітало догори під носаками Іванових чобіт, наче ганчір'яна лялька. Я, мабуть, серцем відчула, впізнала — це ж Дмитро! Я не дам його вбити, це точно він... Я кинулася і затулила його собою.

— Вбивай і мене, Іване. Але знай, що вже четвертий місяць його дитину ношу...

А я завидною нареченою тоді була на селі. Як ішла вулицею, хлопці озирались, і в церкві шиї вивертали. Та й батько у нашому селі чи не найбагатшим господарем був.

Ледь живого Дмитра кинули на воза і повезли з собою. А мені байдуже було, що шепотітимуться і хихотітимуть поза спинами, байдуже, що сваритимуть мати і тато. Дмитрик моїм має стати, і більше нічиїм...

Таким лютим я батька ще не бачила. Він мовчки зацідив Івану в зуби так, що той собою відчинив двері й упав із ґанку, а за хвилю і батько схопився за голову й повалився на землю. Хвороба, за яку він уже майже забув, повернулася.

Я обманула їх, я хотіла врятувати свого Дмитрика. Я відходжувала його, поїла відварами, прикладала до забитих місць примочки, як покійна баба навчила. Чого ж він, дурненький, поліз із бугаєм Іваном битися! Він же ледь як після тифу з ліжка встав, його ще вітром носило. Я любила його, любила завжди.

Весілля справили, щойно наречений зміг звестися на ноги. Батько з братами швидко побудували нову хату на місці спаленої на його землі, куди ми й перебралися.

З батьком іще так-сяк, та з братами чоловік не ладнав, особливо з Іваном.

Невдовзі потому банду Маруськи вщент порубали польські улани, та моїм братам тоді пощастило втекти, бо мали добрі коні.

* * *

За обіцяну землю Грушвицьких батько не допоминався. Лише якось запропонував віддати йому в оренду за добрі гроші. Ви, каже, пане Дмитре, чоловік хороший, та не мужицьких кровей. А паном робити, що вовком орати. Та й не повинна земля пусткою стояти.

Не знаю, може, я йому ніколи милою не була. Чоловік майже не розмовляв, дивився наче крізь мене. Цілими днями міг сидіти у садку, не промовивши й слова. Я вже й до ворожки ходила.

— То війна з нього виходить, немає на те ради. Лише час загоїть,— сказала вона. Та я й сама те знала, лише гроші змарнувала. Тато теж таким був, як повернувся...

Тільки вночі він був моїм. Ми любилися, та так, що аж тіло співало, здавалося, що літаєш...

Невдовзі одружився брат Іван. Він уже старим парубком був. Наче й не бідний, і господар добрий, та в селі усі знали його круту вдачу. Жінку здалеку привіз. Не знаю, що знайшов він у ній. Худенька, маленька, лише одні очиська. Й норов мала Галька — Івана в баранячий ріг скрутила, вірьовки з нього вила. А він наче зачарований, як пес їй в очі заглядає.

* * *

Якось до нас якийсь чоловік прийшов, на вигляд — волоцюга. Я вже хотіла дати йому щось, щоб ішов далі з Богом. Та він запитав мого чоловіка. Аж тут Дмитро вийшов, вони обійнялись, як старі друзі.

— Пане сотнику, вам Командант[5] вітання переказує.

Вони довго про щось розмовляли, далеко за північ. Той чоловік газету залишив. «През шаблю право маєм»[6] — встигла прочитати, поки Дмитро забрав.

Після того до нас почали наїжджати різні люди, Дмитрові знайомці. Доктор Кархут, іронічний і дотепний галичанин, все кпив із нашого самовара і жартома вимагав кави, чопорний і педантичний сенатор Черкавський, завжди у бездоганному чорному костюмі з краваткою-метеликом, чоловіків однополчанин, професор Горячий — елегантний бабій і серцеїд, інженер Левченко — вони з чоловіком на два голоси чудово співали українських пісень. Я одягалася у Гершеля Абрамовича, одного з найкращих тутешніх кравців, що шив за паризькими журналами, носила модні капелюшки і шалено дорогі шовкові панчішки. Мені цілували ручку і називали пані Грушвицькою...

Часом на альтанці заводили грамофон, і літнього вечора у цій тиші лунали чудові українські романси Петра Лещенка чи танго Гарделя. А крізь шпари в паркані світилися зіркаті очиська сільських дітлахів...

Чоловік почав багато їздити. Варшава, Краків, Львів, Вільно, Прага. Він став представником якогось литовсько-польського акціонерного товариства. Грошей у нас не додалося, але його наче підмінили. Ніби зрослося всередині щось зламане раніше. Грізне слово УВО[7] я вперше почула від польських поліцаїв. Вони перекинули хату догори дриґом і арештували чоловіка за підозрою у вбивстві Твардовського, заводія місцевих осадників. Дмитра випустили за кілька днів, не було доказів, і кілька людей засвідчило, що бачили його у той час в Крем'янці.

* * *

Як почалася війна з німцями, чоловіка не взяли до війська — рахувався неблагонадійним. Лише як почув по радіо про те, що сюди йдуть совіти, поцілував мене і сказав, що скоро повернеться.

Совіти забрали у батька землю, і хвороба добила його. Він утратив мову, ходив під себе і лише погрожував палкою совіцьким міліціянтам, що часом проходили повз подвір'я. Не знаю чому, та нікого із родини не вивезли до Сибіру. Мабуть, просто не встигли. А батько невдовзі помер.

Вернувся Дмитро аж у липні сорок другого. Вихудлий, неголений, поранений у руку. Йому якось вдалося вирватися з Києва і добратися додому. Там німці багатьох наших розстріляли. Він уже був якимось іншим, не таким, як раніше, став неуважним і дратівливим.

Однієї ночі до нас хтось постукав у шибу. То був мій молодший брат Михайло.

— Пане Дмитре, настав час.

Дмитро недовго збирався, вони сіли на ровери і поїхали. Я більше ніколи не бачила чоловіка. Чекала на нього, в людей питалася, сходила ближні ліси й поля. Ніде його не було. Зник, наче й ніколи не було.

Якось уночі постукали у вікно. То був Михайло і ще двоє незнайомих хлопців. Михайлу я постелила в хаті, а тим двом у стодолі. І як він заснув, витягла з кобури його пістолет і приставила до скроні.

Він проснувся від клацання запобіжника.

— Чи ти при своєму розумі, сестричко?

— Так, Михайлику. З усіх братів тебе найбільше любила, тому й гріх мені буде найважчий. Ти вбив Дмитра?

Я дивилася йому в очі.

— Михайлику, ти ж мене ще ніколи не зміг обманути. Як збрешеш, натисну на курок, а там мені байдуже.

— Ти блекоти, мабуть, обпилася, сестричко. Не вбивав я Дмитра. Як доїхали до околиці села, сказав він, що хоче з коханою попрощатися, а там наздожене. Він мав нову сотню очолити...

Жінка завжди чує суперницю — за чужим запахом, за поглядом — насмішкувато-викличним, за хихиканням за спиною. Я не надавала значення, не зауважувала цього. А потім усе стало ясно як день. Не до мене він повертався, була в нього коханка, Іванова Галька, шльондра... Як я не прочитала у великих чорних очиськах, не розгледіла у кутиках губ, у курвій посмішці! Що він знайшов у ній, чоловік же, а не собака — на ті кості кидатися...

Та й Гальки не було. Я наче прийшла якусь дрібницю позичити до Івана і спитала, де ж жінка.

— Посварилися ми, до тещі забралася. Я колись старого пса ген за Вишнівець у мішку вивіз, то через три дні прийшов додому. А жінка ж не собака, переказиться і повернеться...

Брешеш, братику, брешеш, аж шарієшся. Не повернеться Галька, а твій норов знаю. Та мені байдуже до тої твоєї курви, ти ж мого чоловіка, мого Дмитрика любого вбив... Ми однієї крові, братику, прощати не вміємо. Не минеться тобі це, не минеться. Дорого ти за це заплатиш...

Та змовчала тоді я.

* * *

Вже совіти прийшли, тоді й нагода з'явилася. Довго я вираховувала потрібну людину. Чию хату оминають упівці, хто проти совітів слова не каже, наче осторонь від усього. Хведір, удівець. Більше нікому... Та й я вдовиця, хоч і солом'яна. То в церкві підійшла, щось спитала, то якусь дрібницю на господарстві попросила підрихтувати. А сама сокочу, не змовкаю. І наче ненароком: що Іван капітану Кравченку пів кабанця вигідно продав; іншим разом — що Іван хоче головою сільради стати, могорич возив. А то — що під'їздив до села з совітами на машині. А крапля камінь точить. Коли енкаведисти забрали кількох людей, пов'язаних з УПА, другої ночі знайшли Івана повішеним із табличкою «СЕКСОТ». Таки вгадала, був Хведір есбістом[8].

Після того я, наче причинна, все обійстя Іванове перекопала. На селі вже пальцем біля скроні крутили. А я казала, що гроші батькові шукаю, що він начебто сховав іще перед приходом перших совітів.

Знайшла я Дмитрика під купою гною, разом із Галькою-курвою. Лише за хрестиком свого любого і впізнала. Поховала його, як годиться.

Знаю, панотче, страшний то гріх, та не можу розкаятися, не можу простити. Все одно б помстилася, якби ще могла. Тільки Дмитру змогла простити... А він мене ночами кличе. Постійно сниться — наша альтанка, квітне сад, грає грамофон, і Дмитро усміхається мені та зве до себе... Лише його я кохала і лише йому простила. Я скоро піду до тебе, Дмитрику...

Розвіяні вітром

Першого вересня 1939 року почалася війна... У будь-якому разі, вона не була несподіванкою для моєї родини. Радше це було очікування чогось невідворотного, фатального. Я тепер знаю, як вони стаються. Люди самі накликають їх брязкітливими військовими маршами, бризканням слиною гнівних промов по радіо, вивішуванням плакатів із зображеннями вояків із суворими й рішучими обличчями. Тато сказав, що буде війна, ще коли усі газети писали про Данцизький коридор[9].

Життя не дуже змінилося, хіба що чоловіки збирались у гурти і про щось стиха гомоніли, ніби на похоронах. Батько вечорами крутив ручки радіо, намагаючись крізь тріск далеких громовиць відшукати голоси європейських радіостанцій. «Семиламповий супергетеродин»,— наче якесь таємниче кабалістичне заклинання, багатозначно промовляв татів друзяка, інженер Левченко — колоритний чолов'яга із довгими козацькими вусами, що розмовляв із м'яким полтавським акцентом.

Та навіть наш телефункен, цей досконалий і складний витвір німецької інженерії, схований у солідній скрині з червоного дерева та з ручками, виробленими зі слонової кістки, не міг допомогти: із суперечливих повідомлень світових інформаційних агенцій годі було щось уторопати. Звісно, радіо — то лише радіо, а не дельфійський оракул...

На другий день на війну вирушив уланський полк. Гриміла мідь духового оркестру, лунко цокали підкови по бруківці... Тоді рясно вродили яблука, віття гнулися під вагою ясно-жовтих духмяних антонівок. Улани вузькою вуличкою їхали поміж парканів, повз щедрі яблуні, повз міщан, що мовчки скорботними поглядами проводили їх на війну... Та війна й досі для мене має запах антонівських яблук... Той полк невдовзі був ущент розбитий німцями десь на Помор'ї, залишивши по собі легенду про звитяжну шабельну атаку на круппівську крицю німецьких танків[10].

А у «Ренесансі» тоді йшов новий кольоровий американський фільм — «Розвіяні вітром»...

Хтось уночі повісив на паркані спанієля, що належав старенькому гімназійному учителю Мюллеру.

Тато ввечері знову крутить ручки телефункена. Німці бомбили Варшаву... Польські війська чинять героїчний опір і дають відсіч агресору... Оголошена суцільна мобілізація.

Батько повернувся з роботи ще до обіду. На ньому був новенький польовий однострій і по одній маленькій зірочці на погонах. Він мовчки обійняв маму і мене...

Жандарми заарештували Мюллера. У місті подейкували, що у нього знайшли радіостанцію і нею він наводив на місто німецькі літаки. Літаків ми тут іще не бачили. Та воно й не дивно — військ у місті не було. Я й досі не вірю, що цей жвавий, дещо ексцентричний дідок, який із ціпком постійно ходив лісами разом зі своїм песиком і збирав гербарії місцевої флори, міг бути таємним агентом німецької розвідки. Втім, як забрали Мюллера, у цьому ж почали звинувачувати українців...

Варшавське радіо ще передавало бадьорі й оптимістичні повідомлення, як ми усі були здивовані небувалою проявою. Відблискуючи інфернально-чорним лаком, сяючи шляхетним нікелем і хромом радіаторів, нечутно дрижачи потужними двигунами, місто заполонили розкішні автомобілі. У нашому тихому і бідному волинському повітовому місті була лише одна автівка — старосвітське, часів Великої війни рено аптекаря Фельдмана, що вже втратило здатність рушити з місця.

Роллс-ройси, паккарди, іспано-сюїзи, майбахи... Знервовані, смертельно втомлені водії у військовому, чоловіки у дорогих пожмаканих костюмах і несвіжих сорочках, розкішно вбрані жінки у запилюжених сукнях. У єдиному готелі «Замок Бони» місць було обмаль, і багато хто з них спав у своїх автах. Уночі ми здригнулися від далеких вибухів. Німецькі літаки шматували руїни замку, мертве безлюдне каміння. Вочевидь, хтось таки наводив німецькі літаки, але пілоти люфтваффе скинули бомби на ціль, що мала на мапі точнісінько таку ж назву, як і готель, де зупинився польський уряд.

Коли ми з однокласниками із захватом милувалися не баченими раніше лімузинами і хизувалися один перед одним мізерними знаннями, почерпнутими з ілюстрованих юнацьких часописів, та сперечались про кількість кінських сил і швидкість цих аристократів автомобільного світу, не почули зловісного бриніння в небі. За мить на колону почав шулікою падати німецький літак. Мене наче спаралізував липкий тваринний страх. Здається, я навіть бачив обличчя пілота у великих темних окулярах. Та він схибив, єдина маленька бомба, яку він скинув, вибухнула, нікого не зачепивши, далеко в садку, залишивши вирву, що курілася сивим димком із неприємним хімічним присмаком. З-за шторки лімузина, що проїздив повз мене, я впізнав знайоме із газет і сторінок підручників бліде обличчя. То був пан президент. У натовпі хтось глузливо засвистів. «Хай би гірше, аби інше»,— повагом промовив якийсь дядько поруч.

Так помирала польська республіка, нерідна і неприязна до тутешнього люду...

Частину цих авт кинули напризволяще за двадцять кілометрів від міста, напевно, забракло пального. Машини стояли на узбіччі, вітер брязкав відчиненими дверцятами, шарудів кінським волосом оббілованих сидінь, із яких стриміли пружини — сусіднє село ще довго носило франтуваті чоботи із м'якої, чудово вичиненої телячої шкіри.

* * *

До нас знову зайшов інженер Левченко, спитався, чи немає новин від тата. Та від нього не було жодних звісток. Я лише чув, як мама ночами схлипувала, душачи сльози подушкою. Ми знову включили радіо. Варшава мовчала, і я випадково натрапив на якусь совіцьку станцію. Там грали бравурні марші. Та я зауважив, як зблід Левченко. Тут і я вслухався у те, що співали:

Белоруссия родная, Украина золотая, Ваше счастье молодое Ми штиками защитим.

— Сюди скоро прийдуть совіти нас від німців захищати,— промовив Левченко,— а у мене з червоними давні порахунки.

Інженер Левченко безслідно щез із міста. Лише згодом я випадково взнав, що він був у минулому полковником дієвої армії Української Республіки й активним членом оунівського підпілля. Він повернувся за два роки — невдовзі по приході німців. Загинув Левченко восени сорок третього — убитий «випадковою» кулею під час міжоунівської усобиці...

Того дня мені не без труднощів удалося роздобути два квитки у «Ренесанс», і я ніяковіючи запросив Олену разом піти до кінотеатру. Звісно, вона не відмовила — це була розкішна пропозиція.

— О, це ж такий фільм! — защебетала вона.— Це про кохання, мені подружка Зося розказувала.

Вже потім я збагнув, що більшість дівчат, навіть ті, які не бачили цього фільму, носили зачіски такі ж, як у красуні-англійки Вів'єн Лі. Взагалі я не люблю фільмів про кохання, краще вже про гангстерів чи ковбоїв із Дикого Заходу, чи хоча би про Тарзана. Але ж я йду в кіно з Оленою...

Дивно, але фільм і мені сподобався. Просто навдивовижу — ми наче дивилися різне кіно. Олена дивилися про кохання, а я про боротьбу шляхетного Півдня із підлими і хамуватими янкі-північанами. Особливо вразив епізод пожежі Атланти — апокаліптична картина охопленого полум'ям міста.

Як і годиться, я тихцем поклав руку Олені на коліна. І вона не зупинила мого нахабства, а лише пригорнулася до мене. Коли ми вийшли з кінотеатру, вже сутеніло, і я, як ґречний кавалер, визвався проводити свою даму. А мешкала вона не близько — аж під Замковою горою. Оленка щебетала про Скарлет і Ретта Батлера, Скарлет та Ешлі, про їхнє трагічне кохання, що все могло б бути інакше, і він і вона могли б бути щасливими, якби...

Її зіркаті очі глипнули на мене.

— Поцілуй мене,— прошепотіла вона.

Ми зустрілися вустами, мене кинуло в жар від незвіданих досі відчуттів, крізь розхристану блузку я торкнувся вперше дівочих грудей. Пружні, гарячі, із затвердлими сосками, вони доводили мене до божевілля. І моя рука ковзнула по слизькій шовковій панчосі все вище і вище, плуталася в упряжі підв'язок, добралася до її мантечок, що ховали солодке, заборонене і гріховне...

Аж раптом низьке, пронизливе, наче зубний біль, гудіння стало свердлити свідомість, змусило відвернути увагу від коханої Оленки... На місто летіли літаки. Гудіння переросло в рев, і здавалося, незграбні, наче ноги у личаках, шасі крилатих потвор пропливали просто над нами, мало не торкаючись верховіть дерев. Озвалася запізніла сирена тривоги. Оленка притислася до мене і захлипала від страху. На місто посипалися бомби. Внизу пробігли доріжки спалахів, і пролунала запізніла громовиця вибухів. Вулицями, маленькі, наче мурашки, метушилися люди, жарким полум'ям палала електростанція і бідні єврейські квартали. Літаки скинули бомби і знову пропливли над нами. А ми, наче зацьковані звірята, лише тислись одне до одного, вже не думаючи ні про що. Єдина пожежна машина і десяток пожежників відчайдушно намагалися погасити місто, що перетворилося на величезне кострисько...

Хоч у мене були куди вагоміші підстави ненавидіти нацистів, та я ніколи не міг простити їм того, що не здобув тоді від чистої і наївної дівчинки, а отримав лише через два роки від дешевої пристаркуватої шльондри в Каїрі, й то тільки для того, щоб не брали на кпини однополчани. Я ще не раз і не два зустрічав ці німецькі літаки — Ju-87-штукас, виття двигунів яких заганяло на дно траншей навіть найбільших відчайдухів. Мабуть, лише я, зціпивши зуби, висаджував у пікіруючу смертоносну машину цілу обойму зі своєї гвинтівки. Звісно, знав, що то марно...

Впала обложена Варшава, і потроху почали повертатися з війни наші вояки — оброслі щетиною, брудні, обдерті, наче старці. Польська армія вже перестала існувати. Ми чекали на тата, та марно. Містом пішли чутки, що скоро сюди прийдуть совіти.

Оленка, побачивши мене, шарілася і відверталась при моїй появі. Мабуть, їй було ніяково за себе. Мені теж, хоч дуже хотілося до неї заговорити, та я не знав, як почати...

Із самого ранку в місто входила військова колона. У сірих шинелях, якісь змарнілі, погано вбрані — у багатьох підошви чобіт були примотані до халяв телеграфним дротом, дехто взагалі йшов у личаках. Офіцери їхали на возах і лузали насіння. Їх зустрічали під блакитно-жовтим[11] і червоним прапорами хлібом і сіллю. Серед совітів їхній штатний ритор-політрук одразу ж видав наперед завчену полум'яну промову про величний історичний момент возз'єднання України, кінець польського гніту і визначну роль у цьому комуністичної партії і особисто товаріща Сталіна, батька усіх народів, у тім числі й українського. Серед міської делегації був і мій гімназійний друзяка, Славко. Він був у вишиванці і тримав коровай.

У Бресті відбулася спільна німецько-совіцька мілітарна дефіляда, і нарешті через кілька днів ми отримали коротеньку поштівку від тата зі штампом німецької військової цензури. Він писав, що потрапив у полон і наразі перебуває в офіцерському концтаборі. Він живий і здоровий.

Мама плакала від щастя. Бо вже тоді поміж люду прошелестіло зловісне слово — Катинь.

Я знічев'я пішов подивитися на новий радянський фільм «Чапаєв». Раніше я совіцького кіна ніколи не бачив. Я вийшов із «Ренесансу», що віднедавна став кінотеатром імені товаріща Дзержинського, з відчуттям гидливості та здивування від цього витвору на сірій подряпаній плівці.

Через два місяці родини польських офіцерів вислали до Казахстану. Дарма, що тато був учителем, і офіцером йому довелося пробути лише кілька днів. З нами був і старенький Мюллер — він недовго пробув на волі. Людина шляхетна і горда, він не прийняв допомоги навіть від моєї матері — не хотів обтяжувати нікого, знав, що нам усім ведеться дуже важко. Коли лютої і вітряної зими він умирав у своїй убогій холодній хижі — марив яскравим різнотрав'ям весняного степу і дикими казахстанськими тюльпанами, яких ніколи не бачив...

Не хочу більше згадувати про ті шевченківські місця. То було виживання, і з цього чистилища мені вдалося вирватися лише тоді, коли англійці почали формувати армію з полонених і висланих поляків під командуванням генерала Владислава Андерса.

Іран, Свята Земля, Єгипет... Я бачив ті піраміди. Був у пеклі Тобрука та Ель-Аламейні, штурмував монастир Монте-Касіно. Ці назви мало що кажуть тутешнім людям, а там було чимало українців. Наші мертві лежать скрізь — від африканських пісків до полярних морів. По закінченні війни переді мною відкрилося багато різних шляхів, та я вибрав найважчий — вирішив повернутися. На Україні лишилися мої рідні.

Мене не забрали у табори — напевно, тоді ще трохи побоювалися міжнародного розголосу і своїх колишніх союзників. Лише відібрали нагороди і документи. Але пильне око я відчував іще дуже довго. Матері невдовзі дозволили повернутися на Україну, але не на Західну. Там тоді йшла жорстока партизанська війна.

Повернувся з полону тато. Ми не бачили його дев'ять довгих років. Вісім років німецького offlag'y і рік совіцьких фільтраційних таборів. Почорнілий, схожий на тінь, він був у канадському однострої без погонів із нашитим червоним кленовим листком на рукаві й у важких військових черевиках[12]. Здавалося, що лише ці черевики і тримають його на грішній землі й не дають пориву вітру розвіяти тата, як те зів'яле листя, забрати його від нас назавжди... Тата не стало через два роки — він помер від сухот.

Однокласник Славко став одним із відомих повстанських командирів і закінчив життя на власній гранаті у лісовій криївці сорок сьомого року. Дивно — майже усі, хто тоді зустрічав освободителів хлібом-сіллю, були членами ОУН[13], більшість із них полягло сорок першого в тюрмі, скошені автоматними чергами просто у своїх камерах енкаведистами, що поспішали втекти від стрімко наступаючих німецьких військ.

Оленка загинула в сорок шостому на допиті у підвалі МҐБ. Вона була зв'язковою УПА. Мабуть, тоді вона вже не була тією наївною дівчинкою, поціновувачкою сентиментальних фільмів, а радше загартованим і незламним учасником українського резистансу, та все одно, я так і не зумів стати її Реттом Батлером чи хоча б Ешлі Вілксом, бо не зміг тоді, у вересні тридцять дев'ятого року, просто підійти і заговорити до неї.

Я повернувся до рідного міста у п'ятдесят третьому і не зустрів нікого з друзів чи просто знайомих. Їх усіх розвіяло злими вітрами...

Ніхто не сміє

Вітряною морозною ніччю стрімко мчала пара чалих коней, тихо шурхотіли полоззя саней по свіжому снігу.

— Вйо,— періщив батогом коней сивовусий літній дядько. Поруч із ним сидів молодий чоловік у кожусі.

— Не поспішайте, наздоженемо, ми ж утричі легші від них. Дайте їм від'їхати далі від села.

Та старий не зважав і гнав коней щодуху. За поворотом лісової дороги показалися інші сани, вже чутно було п'яне базікання. Ті, що їхали ними, були в доброму гуморі, і здається, вже допивали з горла пляшку горілки, котру пустили по колу.

— Куди ж ти стільки? Іншим лиши, діжко ти бездонна,— сердився фірман.

— Вистачить іще на тебе,— реготнув у відповідь інший.

— От злидень, аби понюхати залишив,— фірман допив до дна, обернувся щось додати — й укляк...

— А це що таке до дідька? Хлопці, стріляйте! — закричав він, зірвавши голос на вереск.

Та вони не встигли схопитися за зброю, як загриміла автоматна черга та кілька пістолетних пострілів. Один із коней спіткнувся, сани зупинилися. Двоє чоловіків підійшли до них. Старий похитав головою — добра рука у вас, пане директоре, всіх наповал.

Поранений кінь силувався звестись і косував на них вологим оксамитовим оком. Чоловік зітхнув, дістав пістолет і вистрілив тому у вухо.

— Прости мене, Господи. І вбивати гріх, і шкода, щоб мучився...

* * *

Голодним вовком завивав за вікном пронизливий вітер, що мів, крутив жорсткою сніжною крупою. Сон ніяк не йшов, і Кость вирішив почитати газету при тьмяному світлі гасової лампи. Суміш бензину та олії безбожно коптила — де тепер дістанеш той керосин? Він одяг окуляри. Все те саме: німецька армія веде переможний наступ проти більшовизму та світового жидівства... великий фюрер німецького народу сказав... Кость байдуже пробіг очима заголовки передовиць. Господи, які ж вони схожі із совіцькими! Ніби писала одна людина. Проте все це надсилалося з Рівного, а туди, либонь, із самого Берліна. Лише остання сторінка, про справи місцеві, друкувалася тут. Накази коменданта, прізвища заручників, списки розстріляних. Знову кілька знайомих... Кость відклав газету і несподівано побачив вогник у вікні сусідської хати. Що то за проява?

Він підвівся, накинув пальто.

— Костю, ти куди? — почувся сонний голос дружини.

— До вітру, спи собі,— відповів той і про всяк випадок дістав зі схованки і засунув до кишені пістолет, про існування якого не знала навіть жінка.

Та хата вже другий рік стояла пусткою. Мабуть, якісь волоцюги залізли. Кость добре пам'ятав той день, коли востаннє бачив її господаря. Жарке літо, полудень, сонце виграє на мідних трубах духового оркестру, що грає Інтернаціонал. Директор сільськогосподарського технікуму, Тимофій Володимирович, у новенькій військовій формі із кубиками на петлицях, каже щось про фашистську Німеччину, яка віроломно напала, про товариша Сталіна та швидку перемогу. І ці дітваки під лемент матерів і скорботне мовчання батьків рушають колоною кудись до міста. Із них ніхто не повернувся... А на четвертий день потому в місто в'їхали перші німецькі мотоциклісти...

Бровко, якого добрий господар запустив на ніч у сіни, подивився на Костя сумними винуватими очима і, ніби вибачаючись, мляво махнув хвостом — виходити надвір за господарем він не мав жодного бажання. Кость побрів до сусідської хати навпростець, через замети. Про всяк випадок пересмикнув затвор і рішуче постукав у двері.

— Хто там? Забирайся, я стрілятиму,— почувся хрипкий голос із того боку дверей.

Кость притулився до стіни.

— Чого заліз до чужої хати? — спитав він.

— Це мій дім, забирайся.

Із того боку почулося рішуче клацання затвора.

— Тимофію Володимировичу, це ви?

— Так.

— Це Кость Пилипович, сусіда ваш.

Двері відчинилися. На порозі стояв Басюк, вірніше, тінь того Басюка, котрого знав Кость. Геть виснажена примара із запалими очима, загостреними вилицями, у пошарпаній та брудній формі совіцького лейтенанта. Дірчастий ствол його фінки дивився просто у живіт Костю. Врешті Басюк знесилено опустив зброю.

— Переночуйте сьогодні у нас, пане директоре, а завтра вже обживетеся в себе. У теплі, повечеряємо.

Басюк нарешті усміхнувся.

— Спокуслива пропозиція, това... тьху, пане Костю. Та я вже й не директор.

* * *

Зірвана з ліжка господиня швидко ладнала вечерю, Кость дістав фляжку самогону, і вони мовчки випили по стакану.

— Наш ешелон того ж дня вщент розбомбили німецькі літаки ще під Дубном. З усіх — може, десяток живими лишилися. А ті діти живцем згоріли — якийсь ідіот замкнув вагони, щоб не розбіглися... А мені ще довелося повоювати. Під Києвом потрапили в оточення. Безліч люду там полягло — цілий Південно-Західний фронт згинув через тих нездар. Три армії, мабуть, із півмільйона люду положили, тисячі танків та гармат німцю залишили. Із людей наших стільки років жили тягнули на те залізяччя, щоб потім лишити його на полях у перші тижні війни. А солдати... Не хотіли вони воювати... Зрештою, наприкінці того всього одного чорта на іншого вирішили поміняти, зброю кинули... Мабуть, за всю історію воєн такої ганьби ще не було.

А ті, що не хотіли здаватися, виходили через болота малими групами. Нас десять чоловік тоді було, та лише мені пощастило живим звідти вибратися. Хтось у болоті потонув, хтось на своїй міні підірвався, кількох убили в перестрілці з німцями. Спочатку хотів наздогнати своїх, та там рівно, як стіл, дороги німцями забиті — і вдень, і вночі сунуть, не ховаючись, із ввімкнутими фарами... Вони машинами їх наздогнати не можуть, куди вже мені?

Та зрештою, подумав, а що я їм тепер винен? Що живим у тій бійні залишився і не згинув у тих безнадійних трясовинах, куди вони нас загнали? Що мусив вужем вночі проповзати поміж німецьких чобіт через дурноверхих червоних генералів? Напевно, треба ж було пройти це пекло, щоб спала полуда з очей, щоб врешті побачити те, що усі довкола і так знали.

Німецька газета пішла на самокрутки, і в хаті завис сивий дим від міцного самосаду.

— А тут що робилося? — запитав Басюк.

— Теж нічого доброго. На початку ніби трохи легше стало, навіть технікум на якийсь час запрацював, та потім почали забирати хлопців до Німеччини на роботи, й усі розбіглися. Тепер німець лютує, людей розстрілюють, продрозкладку наложили, лебенсраум. Сидимо і гадаємо, чи сіяти навесні, чи ні, все одно нічого від того не залишиться.

— Теж невесело,— Басюк затягся самокруткою і крізь хмару сивого диму несподівано усміхнувся,— кого-кого, а вас зі зброєю не думав побачити. Подумати — вчитель ботаніки з пістолетом. Куди світ котиться?

Кость скосував погляд на жінку, яка люто на нього зиркнула з-за печі, та махнув рукою.

— Та те добро у сорок першому край шляху валялося, підібрав. Зрештою, ви, пане Тимоше, мало мене знали. Та й не варто тоді було. Я не вперше зброю в руках тримаю.

Кость знову налив, і вони випили.

— У вісімнадцятому, як розвалився Юго-Западний фронт — гадав, навоювався. Одне бажання було — відмитися від окопних вошей. Спалив тоді свій мундир поручника царської армії і пішов учителювати. Дивно, навіть у тому хаосі ще працювали школи. Просто люди на те все перестали зважати. Мінялися влади — часом двічі за день, жмути різних нічого не вартих грошей. Когось хапали і розстрілювали, когось мобілізовували, когось грабували. Однак я вважав, що мене це не повинно обходити і я мушу робити свою роботу.

Втім, і мене допекли до живого. Якось повертався я зі служби — сіє холодний осінній дощ, парасольку, як на біду, забувся вдома. А за той час власть знову змінилася — вулицями сунуть війська, місять багнюку солдати, зморені коні тягнуть гармати — не перечекаєш ті валки, щоб дорогу перейти. Змок, як цуцик. Аж тут — як Пилип із конопель — солдатик. Миршавенький, дрібний — карабінка більш за нього, очиці бігають злодійкувато, на пузі багнет австрійський бовтається. І до мене — братішка, савсєм мої сапогі прохуділісь, подмогні міровой революції. Давай меняцца.

Та я, кажу, завжди був за мірову революцію, але не з руки просто посеред вулиці, давай відійдемо хоч трохи із цього багна.

Відійшли за ріг, вийшли на місточок. Там сухіше, кажу, товаріщ, нема ж резону ноги промочити.

Ладниє у тєбя ботінкі, англійскіє, сносу не будєт,— хвалить він і роззувається. Та і я знімаю черевики. Він розвертає брудні, аж чорні онучі і кладе за пазуху, з кишені дістає чисті й намотує їх на ногу. Тут я вихопив у нього з-за пояса ту австрійську ножаку і встромив у живіт. На фронті ж ходив у багнети — не курсистка нецілована, а тут бридко стало, ніби за якісь черевики людину вбив. І той солдатик іще стоїть, харчить, силкується багнета витягти. Та врешті я прийшов до тями — зіпхнув його з містка і пожбурив за ним його подерті чоботи. І якось стало на душі легко і ясно, відлетіла уся полуда попереднього досвіду, все те, що було у кількох пудах тих добрих книжок, котрі прочитав. Істина проста — мені чужого не треба, але ніхто, чуєте — ніхто не сміє забирати у мене мої черевики. Додому вже не повертався. Знав: одразу за військами вже вночі хазяйнуватиме чрезвичайка. Закінчив ту війну я хорунжим першої партизанської гайдамацької бригади. Як відступали — тиф звалив, Орися мене виходила, тому за дріт до поляків і не потрапив.

— Непростий ви чоловік, пане Костю,— засміявся Басюк.

— Та й ви, пане директоре, з довоєнних часів сильно змінилися,— усміхнувся Кость.

Тут у двері загрюкали, зайшовся злим гавкотом старий Бровко.

Басюк накинув на плечі господаревого кожуха й опустив автомат під стіл, тримаючи палець на курку.

— Відчиняйте, поліція,— і не дочекавшись, доки господар дійде до дверей, самі ввалилися до хати. Пес люто загарчав і вчепився в чобіт першому поліцаєві.

— Ах ти курва,— той вихопив пістолета. Гримнув постріл, востаннє заскімлив старий пес.

Кость тримався збоку, намагаючись не опинитися на лінії вогню.

— А це хто? — запитав старший, вказуючи на Басюка.

— Сусід.

— Аусвайс є?

— Атож, я до сусіди через хату, щоб чарку випити, буду документи брати з собою,— оскалився недоброю усмішкою Басюк.— Як хочеш, ходім, принесу той папірець.

Басюк блефував, бачачи, що вони не місцеві.

— А це що? — запитав поліцай.— Самогон? — він понюхав фляжку.— Так і є. Ти знаєш, що це злочин проти Райху і тебе потрібно заарештувати і доправити в тюрму?

Кость бачив, що це лише вистава. Вони вже добряче випили, але їм, мабуть, не вистачило.

— Ну, фляжку ми конфісковуємо. А лебенсраум здав?

— Аякже, маю документ,— відповів Кость. Він краєм ока бачив Басюка. Той був аж блідий від люті й усміхався недоброю усмішкою, не випускаючи руки з-під столу.

— Самогон — важкий злочин проти великого фюрера. Тому ми забираємо у тебе кабанчика на користь Райху.

— Бога бійтеся — ми ж усе здали. Як нам тепер до весни дожити? — запричитала Орися.

Поліцай обернувся до неї.

— Ми й твого чоловіка можемо до тюрми закрити.

— Нехай забирають,— незворушно промовив Кость.

Поліцаї посунули до хлівця — регіт, веселі матюки, гримнув постріл. Вони засунули тушу на свої сани.

— Ми ще повернемося перевірити, чи женеш ти далі самогон і чи тим не шкодиш великому Райху,— реготнув поліцай, коли сани вже рушили.

— Ніхто, чуєте, ніхто не сміє...— нечутно прошепотів Кость услід.

Тиміш Басюк (псевдо — лейтенант Яворенко) — колишній директор сільськогосподарського технікуму, керівник партизанської формації Фронт Української Революції бульбівської[14] орієнтації Її сили оцінювалися від двохсот до шестисот бойовиків. Першим на теренах південної Волині почав бойові дії проти німців. Діяв невеликими мобільними групами. Бойові акції ФУР були надзвичайно зухвалими й успішними. Зокрема — викрадення серед білого дня важких друкарських машин із Кременецької типографії що була розташована за квартал від гестапо, спільна із ОУН(б) блискуча операція по звільненню Кременецької тюрми. Загинув за нез'ясованих обставин восени 1944, за деякими свідченнями — ліквідований СБ.

Скельця

Він випив горня кави зі шматком хліба. Втім, яка ж це кава... Ерзац, замінник із перепалених жолудів і цикорію... Тепер годі знайти справжньої. Її немає навіть у теперішніх хазяїв життя, у них теж ерзац. Хіба на чорному ринку за американські доляри чи золоті монети із бородатими російськими царями — там є все: аравійська кава, англійський чай, цитрини та помаранчі, французькі коньяки та шампань, італійське взуття і навіть червоний кав'яр із далеких сибірських рік... А треба знайти лишень трішки цього білого кристалічного порошку, без якого немає сенсу у його, Генрика, існуванні. Він дістав із шухляди згорток — старий золотий медальйон із синьою емалькою. Трішки щипнуло сумління — це прикра жертва, цей медальйон — пам'ять про покійну Ядзю. Але інакшого виходу не має. Прожити — ще якось проживе, випадковими приробітками заробить на шмат хліба.

Він одяг старе потерте пальто, одів капелюха і подався на ринок. У якогось неприємного типа біля входу поміняв медальйон на кілька асигнацій — райхсмарок і пішов поміж рядами, біля старосвітських мідних самоварів, грамофонів, масивних чавунних прасок, старих платівок, романтичних порцелянових пастушок, швейних машинок, майже нових чоловічих костюмів і светрів — їх уже нікому носити — та іншого краму — того, що став непотрібним людям у ці лихі часи.

Він питався то в одного, то в іншого і врешті знайшов. Злодійкуватого вигляду неголений чолов'яга показав йому пакунок із білим порошком.

— Найкращий товар, пане. Із Германії.

Пан Генрик пом'яв пакетик пальцями — неначе не злежаний, не старий. Вже готувався розрахуватися, але в останню мить відкрив пакунок і попробував на смак той порошок.

— Даруйте, але це лайно, а не товар, пане. Найсправжнісіньке лайно. Це сода...

* * *

Як був малим, я збирав різнокольорові скельця. В мене їх було багато. Не лише брунатні чи зелені — такі є скрізь. А й шляхетні темно-сині, вишукані ясно-бурштинові, криваво-червоні, рожеві — мама дуже побивалася тоді за розбитим графином. Коли дивитися крізь них, світ здається іншим — веселковим, цікавішим, загадковішим за справжній. Крізь темно-синє скло — він холодний і таємничий. А коли подивитися на світ крізь рожеве скельце — він стає якимось дівчачим, цукерково-ляльковим. Це скельце найбільше любила Дарця. Були і збільшувальні скельця. Коли віднести їх далі від очей — світ перекидається і небо здається у тебе під ногами, а земля вгорі. І тоді люди ходять догори дриґом, як ті казкові антиподи з іншого боку землі. Але це було давно, дуже давно — ще у дитинстві.

Тепер я не люблю дивитися на світ крізь скельця...

Дарця сьогодні виходить заміж. Сьогодні Дмитра, і вже надворі справжня зима — з морозцем та снігом. Його намело стільки, що за заметами у каньйоні дороги ховаються навіть великі вантажівки. Сьогодні вранці по алярму виїхали німці — кудись на далекі села. Кілька посмугованих білим панцерників і два десятки вантажівок. До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра — хоч комин витри. Про тих, хто у цю пору одружується, вже пліткують богобоязні бабусі під церквою: «Мабуть, уже конче треба було, ніяк уже було чекати».

Та Дарця не з таких. Не одному голову дурила, аж мені шкода було тих бідолах. А вона все сміялася. Та тоді життя було інакшим — ще живі були мама з татом. Їх німці рік тому розстріляли як заручників. А за кілька днів сусідка шепнула, що буде облава на молодь і всіх хлопців та дівчат забиратиму до Німеччини на важку роботу. Тієї ночі ми покинули наш дім, коли у двері сусідньої хати вже гатили прикладами поліцаї. Пізньої осені, мало не босоніж — у домашніх капцях, ми городами, потім лісом пробиралися до далекої рідні на село.

Ми заблукали у лісових нетрях, уже не чули ніг під собою, коли нас перепинили.

Лісові примари з'явилися просто перед нами.

— Хто такі? Чого тут тиняєтесь?

— Від німців тікали, від облави,— відповіла Дарця жалібно. Ой, як же вона вміє зматкобожчитися.

Старший серед них, мій майбутній шваґро Славко, одразу розтанув, його очі стали по-телячому дурнувато-добрими, як у тих попередніх Дарчиних шанувальників. Та й Дарця не така як завжди, дивиться на нього широко розплющеними очима, без затаєної насмішки. Ще тоді я зрозумів, що то так просто не скінчиться. І ось тобі й маєш...

* * *

Він обходив весь базар, але більше того товару на базарі ні в кого не було, і пана Генрика охопив відчай. Він тримав у кишені кілька райхсмарок, він готовий був переплатити навіть ту нелюдську ціну, але щоб то була не сода. Він повертався додому, повільно сунучи ноги. Стареча втома, апатія. Без цього білого порошку нічого не буде...

На старій площі біля готелю якийсь молодий німецький офіцер ладнав фотоапарат на штативі. Він колега-фотограф. Аматор не буде носитися з важким штативом, щоб зняти пейзаж. А колега може допомогти, навіть якщо він німець... У пана Генрика проснулася надія. Він зібрав весь не надто об'ємний гімназійний запас німецької:

— Даруйте, пане офіцере, це найновіша модель лейки?

— Так, Leika-III,— байдуже відповів німець.

— Напевно, гарний фотоапарат. Я маю другу модель, хоч більше полюбляю старого цайса на фотопластинах. Але, як ваш колега-фотограф, порадив би вам знімати з он того місця, звідти буде більш вдалий ракурс, і ви позбудетеся цих прикрих бічних тіней.

— Дякую, либонь, ви маєте рацію,— здивувався офіцер.

— Вибачте, чи не маєте ви випадково закріплювача? Тут неможливо знайти доброго, лише наполовину з содою. Уявляєте? Вони його перемішують із содою! Це вбиває фотографію, вона швидко жовкне, і з часом зображення розчиниться у жовтій імлі, лишиться тільки нікчемний листок паперу. Я добре заплачу вам. Мені конче це потрібно...

Німець мовчки відчинив валізку, дістав пакетик із надписом «Agfa» і простягнув йому. Пан Генрик простяг гроші, та той відмовився брати.

Пан Генрик ішов додому в піднесеному настрої. Нарешті він зможе надрукувати фотосвітлини! Бо фото — це мить, яку закарбовано у вічність. Коли у магічному світлі червоного ліхтаря на папері постає зображення, народжується фотографія...

* * *

Сьогодні гарно. Низьке зимове сонце іскрить сніг на дахах, із коминів в'ються блідо-рожеві димки, дерева вкриті густою памороззю, навіть телефонні дроти обвисли під вагою інею. Я трохи малюю, не надто добре, по-аматорськи. Колись, може, спробую це відтворити. Хоч, напевно, вийде надто солодко і пасторально, як на різдвяній поштівці. Бо дійсність надто сувора і жорстока, це лише машкара, яку надягло залякане і голодне місто...

А Дарця сьогодні виходить заміж... Ще, здається, зовсім недавно вона була вредним дівчиськом. Тепер я розумію, чому перед весіллям молода з подружками плачуть дурними слізьми. Це буде інше життя, і Дарця для мене теж стане іншою — буде часткою чужої мені родини. Ось і в мене покотилася недоречна тепер сльозинка. Напевно, це від вітру...

Вони б уже мали під'їздити. Холера, запізнюються вже хвилин на десять... Це дуже погано — баритися ніяк не можна...

* * *

Пан Генрик радісно повернувся додому. Тепер є якісний закріплювач, і вечором можна буде надрукувати фотографії, адже негативів зібралося чимало. Потрібно буде встигнути якось у ті дві години, доки буде електрика. Втім, є ще досить часу, можна вийти на натуру. Сьогодні гарна днина для пейзажних знимків. Він склав до чохла штатив, зупинив свій вибір на користь старенького цайса. Пан Генрик добре знав місцевість, однак гарне фото — не лише цікавий ракурс, а й належне освітлення. Те ж саме місце, зняте у різний час, може мати зовсім інший настрій, по-іншому звучати, бо фотографія — це мистецтво. На стінах його оселі їх багато висіло. Єврейська дівчинка продає підсніжники. По-весняному радісна, щаслива. Її, мабуть, уже немає серед живих. Літній волинський дядько, темнолиций, покраяний зморшками,— бринить відчуття внутрішньої сили і мудрості, характер шекспірівських королів. Юна гімназистка у хутряній горжетці — точені риси обличчя й бісики в очах попри напускну серйозність. Лише фото може зловити й зафіксувати такі моменти, коли людина є собою, коли на якусь нетривку мить спадають оманливі маски.

Здається, ось тут мають вийти непогані кадри. Пан Генрик розчохлив штатив і взявся збирати його.

* * *

Нарешті удалечині я побачив весільну процесію — десяток кінних саней. Попереду молодий із дружбами, за ним молода — моя Дарця з дружками, потім свати, гості. Бадьоро біжать баскі коні із заплетеними у гриви стрічками, летить дрібний сніжок із-під саней, лине над принишклим скорботним містом весільна музика. На перших санях тріпоче на вітрові жовто-блакитний прапор.

Люди вже почали з церкви виходити, служба скінчилася, та ніхто не розходиться. Таки не таке це весілля, як інші. Усі гості при зброї, на санях вишитими килимками прикриті кулемети. Поліцаї, певно, щось прочули і забарикадувались у своєму будинку. Їх лишилося в місті не більше десятка, і стільки ж німців. Ті теж воліють не заважати — цілком резонно побоюючись засідки. Дійсно, на темних запилюжених горищах, крім нього, чатує ще з десяток добрих стрільців та кілька кулеметів, готових будь-якої миті вивергнути зливу куль у того, хто насмілився б завадити цьому весіллю.

Але коли Дарця виходила з саней — щось блиснуло. Ніби якийсь пустотливий малюк пустив сонячного зайчика осколком дзеркала. З тієї сторони наших немає — значить, це зачаєна смерть. Я миттю пересмикнув затвор і припав до скельця оптичного прицілу. Господи, аби встигнути вистрілити першим... Горища, вікна других поверхів, дерева... Ця оптика вихоплює лише якісь вісім метрів простору. Швидше, швидше потрібно знайти його... Ще раз блиснув зрадливий зайчик — це не випадковість, так відсвічує на сонці лише оптика. Чийсь далекогляд або... Навіть не хочеться про це думати. Я вб'ю будь-кого, хто спробує це зробити. Подвір'я, знов горища, дерева. Нічого немає... Нарешті — ось він. Перехрестя прицілу зійшлося на згорбленій постаті коло триноги. Вдих, закінчився вільний хід курка, закам'яніли ґратки прицілу, один крок поправки на відстань і вітер...

Та стрілець зупинився. Його чоло вкрили росинки поту, й він опустив гвинтівку.

— Господи, це лише фотоапарат... Я мало не вбив безневинну людину, цього старого дивака, котрого якийсь дідько поніс у цей час фотографувати місто...

* * *

Пан Генрик шукав гарний кадр. То зближував, то брав панораму. Йому наче здалося, що він побачив людину в одному з відчинених горищних віконець. Він покрутив об'єктив і в перекинутому догори ногами зображенні побачив чудовий кадр — хлопчик із гвинтівкою. Яка затамована динаміка у його позі, впевненість, загроза. Ось вона — людина своєї епохи. Він уже зібрався клацнути затвором, але кадр був утрачений, стрілець опустив гвинтівку та відвернувся. І лише зараз пан Генрик зрозумів, що той хлопчик цілився у нього. Защеміло серце, він намацав у кишені пачку цигарок і запалив...

Віденський вальс

Вона повернулася до міста, коли на узбіччях дороги ще курилися чадним димом рештки циклопічних швіцьких танків і наївні міщани з хлібом-сіллю під заквітчаною барвінком аркою стрічали перших німецьких мотоциклістів-розвідників у сонцезахисних окулярах і сталевих макітрах-шоломах. Німецький офіцер важкою кувалдою збив колодку, що висіла на тюремній брамі, і хтось із солдатів врешті заглушив ненависного трактора, що ще деренчав на подвір'ї. У місті знали — коли заводиться двигун цього механічного молоха — у підвалах тюрми розстрілюють... Зблідлі німецькі вояки виносили і складали на великому брезентовому полотнищі трупи в'язнів, похапцем розстріляних совітами. Тоді серед мертвих був і її батько... Марія упізнала його лише за залізничним кітелем зі срібними молоточками на лацканах.

Дивно, але за два роки до того, коли у садках пахніло антонівськими яблуками, а холодними ранками у повітрі ще ніби бриніла мідь духового оркестру уланського полку, що вирушив на війну, барвінковою аркою і хлібом-сіллю жителі міста щиро вітали і цих «освободителів».

Та тоді багатьом здавалося, що жах скінчився. На коротку мить знову за довгі роки повсюди з'явилися жовто-блакитні прапори, з рук у руки передавали листівки на сірому неякісному папері з Актом проголошення незалежності, підписані мало кому відомим тут Стецьком. Старі у скверику гомоніли: німці — то ж Європа, то ж господарі...

Коли скінчилися, здавалося, нескінченні колони танків, артилерійських тягачів, вантажівок, набитих утомленими, спітнілими, але щасливими солдатами непереможного вермахту, прийшли інші — з друкарською машинкою і паперами — студено ввічливі й безжально жорстокі. Почалася окупація... Скрізь листівки з прямокрилим орлом і свастикою, що усі як одна розпочиналися зі слів «verboten» — заборонено і закінчувалися «Erschiefien» — розстріл. Знову заповнилися камери в'язниці. Ці розстрілювали під бадьорі й життєствердні марші, що лунали з гучномовців. А трофейного трактора ХТЗ нові хазяйновитіші господарі використовували за призначенням — витягали зав'язлі по осі у волинському багні авта.

Вона ледь не розплакалась, коли побачила, як її Михайлик, хвацько б'ючи крок по лункій бруківці, через центр міста, мимо есесівських патрулів та багнисто-плямистих панцирників, виводив до лісу загін української поліції. Вони йшли з піснею... Колишній улан, який іще зовсім недавно носив шапку-рогувку і по дві зірочки на плечах, не міг інакше — тихо, садками і городами — лише зі зброєю і піснею через окуповане, набите німаками місто. Гонор, честь, ойчизна... Ось лишень «ойчизна» у нього була інша, ніж у його однополчан.

Вона ж лишилася. Схожа на відому кінозірку польського довоєнного кіно білявка стала тінню військового коменданта Келлера. Вона відчувала на собі майже матеріальну ненависть до себе тих нещасних, що потрапили до лабетів цієї нелюдської машини. Була свідком вершин звитяги і темних проваль ницості. Вони зверталися як до перекладача до неї, а не до цього лисого, вічно роздратованого недолюдка. Полковник Келлер цінував її — одного разу їй навіть довелося чути через двері, як він бештав свого ад'ютанта: «Вас усіх вразив вірус цього слов'янського безладу, я покластися тут можу лише на себе і фройляйн Марію». Мабуть, тоді вона усміхнулася. Довіра герра оберста — це немало, а ще — тридцять сім райхсмарок. Цікаво, чому тридцять сім, а не біблійних тридцять? Хоч це немалі гроші, це незмірно більше, ніж цілий жмут окупаційних папірців. За це вже можна собі дещо дозволити з чорного ринку.

* * *

У кабінеті перетоптувався з ноги на ногу дебелий рудий дядько.

— Чого йому треба? — сердито запитав Келлер, на хвилю відірвавшись від якихось паперів. Марія зауважила, що щось відбувається. Комендант відпустив її додому і сам цілий вечір стукав одним пальцем на машинці. Кілька останніх днів його навідував шеф гестапо майор Фогель. Постійно неголений, у м'ятому чорному мундирі, зі стійким запахом алкоголю — здавалося, він умисне хотів подолати стереотип хрестоматійного німецького офіцера. Та попри це Марія інстинктивно відчувала в ньому сильного і підступного ворога.

Несподівано двері розчинилися. Молодий гауптман із відзнаками люфтваффе кинув руку у військовому вітанні.

Келлер недбало відмахнувся.

— Чого вам, гауптмане?

— Герр оберст, я у терміновій справі. Не при цивільних,— гауптман зиркнув на Марію.

— Гаразд, зачекайте, я за хвилю закінчу,— комендант глянув на дядька,— фройляйн Маріє, то якого дідька йому треба?

— Пан комендант питає, чого ти прийшов,— переклала Марія.

Дядько м'яв у руках кашкета і дивився то на коменданта, то на портрет фюрера третього Райху, що люто зиркав із золоченої різьбленої рами на стіні. Марія до війни одного разу була тут — тоді з цієї ж рами на бідний волинський люд насуплено дивився пишновусий страж Європи у легіонерському мундирі без погонів. Потім, либонь, атєц народав — але тоді Марія була у Відні...

— Отож, сусіда мій Петро переорав межу, а вона ж до колгоспів була не там. Усе ж треба по справедливості. А ще він самогон жене, і ті з лісу до нього навідуються... Великий фюрер Адольф Гітлер робить усе по закону, не те що ці більшовики.

От мерзота, це ж людині концтабір. Зачекай-но,— кутиками уст усміхнулась Марія.

— Пане комендант, цей чоловік дякує великому німецькому народу за те, що він звільнив цю землю від більшовиків і каже, що фюрер обіцяв вільну Україну,— незворушно «переклала» вона.

Комендант, не відриваючись від паперів, кинув: скажіть, хай забирається. Марія краєм ока побачила, що гауптман ледь стримувався, щоб не зареготати. Всередині похололо... Невже він розуміє українську? Та вже пізно, потрібно завершити цю комедію гідно.

— Пан комендант каже, щоб ти йшов геть,— переклала Марія.

Дядько здивовано дивився то на портрет великого фюрера, то на коменданта, то на неї.

— Та ви ж не розумієте, він же самогон жене,— дядько не розумів, що відбувається.

Обличчя коменданта побуряковіло.

— Що він іще хоче?

Марія незворушно відповіла: він вимагає вільну Україну.

— Двадцять шомполів,— заревів Келлер,— я не маю часу на цього недоумка.

Офіцер люфтваффе не стримався і розсміявся. Комендант сердито глянув на нього.

— Гауптмане, хіба я сказав щось смішне?

— Ні, ні, герр оберст. Вибачте. Цілком справедливе рішення.

Але його очі продовжували сміятися, і він дивися просто на Марію.

— Фройляйн Маріє, прошу вас залишити нас самих,— звернувся до неї Келлер.

Згодом з'явився майор Фогель. Доки за ним хряцнули двері, з-за свого ундервуду, на якому вона друкувала черговий «Erschiefien», Марія зауважила, що цей приїжджий гауптман і комендант робили на мапі якісь помітки відточеними, як жала, олівцями.

* * *

Він чекав на неї біля свого авта з великим букетом червоних троянд.

— Дозвольте відрекомендуватися — Вальтер фон Греслау.

Він клацнув підборами.

Марія зміряла його байдужим поглядом.

— Пане гауптмане, я не з тих дівчат. Пошукайте в місті, ви знайдете, з ким розважитися.

Він засміявся і відповів українською, хоч і з сильним акцентом.

— Я просто хочу удосконалити з вами мою українську. У мене тепер виникли певні сумніви щодо правильного розуміння значення слів samogon, susid і mezha.

У неї від гніву потемніло в очах.

— То йдіть донесіть на мене у гестапо. Воно отам, за рогом,— відповіла Марія і швидким кроком хотіла пройти повз нього, та він схопив її за руку.

— Вибачте, заради Бога, я не хотів вас налякати. Просто ваша віденська вимова...— він благально дивився їй у вічі.

— Ви австрієць? — запитала Марія. Небезпека відступила — він не побіжить доносити на неї Фогелю. Та все ж — що тут, за тисячі кілометрів від фронту, робить офіцер люфтваффе? Вона краєм ока бачила його відрядну посвідку, відмічену Житомирською комендатурою.

— Так, я з Відня,— винувато відповів він.

— Мене звати Марія,— вона усміхнулась і простягла руку. Він, замість потиснути, ґречно поцілував її тонкі пальці. Марія вдихнула солодкий запах троянд. Згадалося щось невимовно миле, довоєнне, навіки і безповоротно втрачене, як гімназійна юність.

— Я тут буду цілу вічність — аж два дні. Благаю, покажіть мені ваше мальовниче місто,— він галантно відчинив їй дверцята авта.

Вони згадували довоєнний Відень, його вузькі бруковані вулички, аромат кави і славетних віденських тістечок, тужливі мелодії вуличних скрипалів. Вальтер провів дитинство у Львові, потім родина виїхала до Відня. Аристократ, захоплений літаками і музикою, колись навіть намагався поставити один із летунських рекордів, та не вийшло — розбився і ледь не замерз у пронизливому арктичному холоді зимових Альп. У розмові навіть якось прохопився — «кляті наці», та одразу ж замкнувся і спохмурнів.

— Та і я не побіжу в гестапо,— усміхнулась Марія. Дивно, але їй почав подобатися цей дивак-летун. Звісно, він — німецький офіцер. Але загалом вона не відчувала особливої ненависті до більшості з них — люди як люди. Траплялися всякі. Просто сталося так, що вони опинилися зі зброєю в руках на її землі.

— Чи є у вашому місті пристойний рояль? — несподівано запитав він.

— Так, в офіцерському касині. Одного разу на цьому роялі грав сам Ліст.

— Тож чого ми ще тут? — запитав він і різко розвернув авто, що аж завищала гума.— Я запрошую вас на свій маленький концерт.

— Вальтере, там на вході висить табличка «лише для німців».

— Пусте, зі мною вас пустять.

* * *

Вальтер відкинув кришку білосніжного роялю і носовичком витер пухнасту пилюку із клавіш — тут їх за час окупації ще ніхто не торкався. Підпалив запальничкою свічки у свічнику — наче виконував якийсь особливий релігійний ритуал — і врешті м'яко опустив свої довгі тонкі пальці на клавіші. Грав Вальтер фон Греслау просто чудово, грав без нот, по пам'яті, перемежовуючи уривки Моцарта, Вівальді, Гайдна і врешті, наприкінці,— улюблений Марією ноктюрн Шопена. В залі вже було досить людно, і Вальтер зірвав аплодисменти цієї невибагливої публіки. Далі хтось опустив голку грамофона на платівку із модним до війни фокстротом. Задзенькотіли келихи, загуділи розмови напідпитку — завжди ті ж самі — про фатерлянд, любу Грету чи Габі, про життя до війни. Навіть постійно набундючений від власної значимості Келлер після трьох шнапсів на одній із офіцерських вечірок розчулено шморгав носом і тицяв їй у вічі фото своїх синів — двох розбишакуватого виду хлопчиськ у підстрелених шортах.

До них підійшов майор Фогель — як завжди, ніби трохи напідпитку.

— Браво, браво, гауптмане. Люфтваффе, як завжди, на висоті. Ось лишень я трохи не впізнав останньої речі? Чиє це?

— Ранній маловідомий Вагнер, герр майор,— за Вальтера відповіла Марія.

Фогель глянув на неї поверх окулярів так, ніби вперше побачив. Марія не відвела погляду, наче намагаючись розгледіти щось на дні цих порожніх риб'ячих очей. Її єство пронизав могильний холод — вона не помилялася. Холодний безжальний хижак на якусь мить визирнув з-під машкари недолугого й неохайного пияка. Він напевно знав, що грав Вальтер. Звісно, за слов'янську музику того не розстріляють, може, хіба щось запишуть в особовій справі, обійдуть із нагородою чи наступним званням, запідозривши у нелояльності. Та Фогель поки що лише принюхувався, наче досвідчений гончак, що зачув дичину. Марія відчувала, як той давно ходить круг неї — поки ще далеко, може, ще сумнівається. Та круги ці щораз звужуються... Колись вона схибить, і по неї прийдуть ці, в чорному. Та зараз вона сміялась і пила ігристе шумовиння шампанського, пляшку якого невідомо як примудрився знайти у цьому місті Вальтер.

Він підвіз Марію до самого дому, відчинив дверцята і подав руку. Вона занурила обличчя в букет і вдихнула млосний аромат уже трішки прив'ялих троянд.

— Вальтере, я вас не запрошую, я ж казала...

Він був на диво серйозний.

— Маріє, прекрасне — це мить, яку неможливо вхопити, це музика, яка вже пролунала і більше не повториться. Що може бути кращим, ніж чудовий рояль і товариство красивої розумної жінки? Наш полк за тиждень перекидають на фронт. Я хочу ще востаннє вдихнути справжнього життя. Я зможу побачити вас завтра?

Вона кивнула.

* * *

Її розбудило тихе шкряботіння у вікно серед глупої ночі. Марія обережно визирнула з-за фіранки. Михайло? Вона відчинила двері. Михайло пошепки запитав: пустиш?

— Заходь, швидко. Заради Бога, не вмикай світла.

Він поклав на стіл автомат-фінку.

— Марічко, що з тобою? — запитав він.

— Зі мною все гаразд, Михайле, чого ти прийшов? — сердито запитала Марія.

Він дістав сигарету.

— Не пали тут, ти мене занапастиш,— різко сказала вона.

— Гаразд,— Михайло дивився на неї якимось чужим, відстороненим поглядом,— що у тебе з тим німцем? Шампань, троянди, прогулянки автом?

Вона засміялась.

— Я спокійна за вашу розвідку — точно, детально, а основне — швидко.

Марія відчувала його якийсь дивний, моторошний спокій. Він мовчав і дивився на неї.

— Ну, скажи хоч щось, не мовчи...

Він прокашлявся.

— Ти працюєш на них — це огидно. Я розумію — тобі потрібно якось виживати. Та тепер ти перетворюєшся на одну з тих...

— Курв? — запитала вона.

— Маріє, ти котишся у прірву. Знаєш, якби він був тут — я б кинув у вікно гранату. Не знаю, що мене змусило поговорити з тобою. Напевно, я марно до тебе прийшов, вибач.

Михайло рвучко підвівся, прихопив автомат і не озираючись пішов. Марія дивилася йому вслід. Вона могла йому багато що сказати.

Михайлику, любий, коли ти дзенькав срібними острогами і цілував ручки вишуканим пані на полкових балах, я була у бойовій організації, я ходила не раз на той бік аж до Харкова, брала участь у ексах[15]. Та навіщо тобі це знати? Чоловіки кохають не жінок, а створені у їхній уяві образи. І як буває прикро, коли виявляється, що ти не гідна тої, вигаданої, жінки. Украдене щастя, украдене цією війною. Негарно, неромантично — смерть від гранати. Кишки, кров, мозок по всій кімнаті, ще й поряд холодний труп у німецьких армійських кальсонах. Ото ж ті кумасі-сусідки мали б об що почухати язика. Вона щодня, вітаючись із ними, солодкими і єлейними, чула услід сичання — німецька курва. Та байдуже, вона з німцями не спала, та й темними ночами не тягала з палаючого гетто лантухами пожитки розстріляних євреїв. Їй боліло застаріле, ще й тепер нестерпно болюче гімназійне кохання. Ткнутися в подушку і заплакати, вилити слізьми той біль — і встати новою, сильною і байдужою. Та дарма... Очі сухі, як пересохлі криниці, душа — випалена і мертва, як ті гігантські совіцькі танки обабіч дороги. Вона відчувала себе поряд з ним старшою, досвідченою і цинічною — наче стара повія в обіймах юного гімназиста... Михайлику, зараз інша війна — підла, жорстока, брудна. Ти не створений для неї. Забудь про ті гуманні конвенції, про шляхетність і милосердя. Скинь нарешті з себе той красивий уланський однострій, що ти все ще носиш. Може, тоді ти мене зрозумієш...

* * *

Вона вийшла на базар. Трохи поштовхалася, поприцінювалась і врешті зупинилася біля столика з кількома слоїкам меду.

— Чи немає у вас гречаного?

Літній дядько з довгими козацькими вусами, схожий на Тараса Бульбу зі старої пошарпаної російської книжки, яку читала в дитинстві, відповів з непоборним полтавським акцентом:

— Панунцю, о цій порі гречаного не буває, є лише квітковий і липовий.

— Тоді квіткового,— Марія простягла нікчемного п'ятикарбованцевого окупаційного папірця, щільно списаного олівцем.

Дядько крадькома глянув на банкноту і категорично заявив: у мене не буде здачі з таких великих грошей, ходімо до магазину розміняємо.

Вони сіли у невеликому кабінеті власника, давнього члена організації, що нещодавно повернув собі відібрану совітами крамничку.

— Полковнику, німці готують щось серйозне. Станеться воно протягом тижня. Вчора комендант, начальник гестапо і приїжджий офіцер люфтваффе працювали з мапами. Цей летун із Житомира. Крім того, Фогель і Келлер щодня по кілька годин сидять, замкнувшись у кабінеті, попри взаємну неприязнь. Келлер вечорами щось друкує сам на машинці — вочевидь, дуже секретне, раз не довірив мені.

Полковник спохмурнів.

— Марійко, звідки ти знаєш, що за тиждень? Ми не помітили жодного руху військ.

— Той гауптман обмовився, що частину потім перекидають на фронт.

Полковник запалив цигарку, неуважно струшуючи попіл на затоптаний килим.

— Марійко, можливо, варто викрасти цього летуна? Це ж буде неважко, адже він не байдужий до тебе? Ми заберемо тебе з міста.

Вона подивилася полковнику у вічі довгим пронизливим поглядом. Як же це просто — вкласти її у ліжко з цим німцем.

— Полковнику, цей гауптман зберігає планшет із документами у сейфі комендатури, на допиті може нічого не сказати. А папери скажуть усе. Я затримаю його, щоб він виїхав сам, а ви перехопите у дорозі. Та й мені не потрібно буде розконспіровуватись.

Полковник запалив іще одну цигарку і мовчки про щось міркував. Врешті промовив:

— Марійко, ти знаєш — я часом тебе боюся. Твій батько був гарячим зірвиголовою. А ти інша, ти наче холоднокровно граєш у шахи зі смертю. Тож тільки-но щось піде не так — утікай.

Вона криво усміхнулась.

— Ми щось придумаємо, щоб відвести від тебе підозри,— наостанок промовив Полковник.

* * *

Під комендатурою її знову чекав дивак-австрієць із великим букетом троянд.

— Вальтере, навіщо це? Я ж на роботі.

Він клацнув підборами і простяг їй руку, ніби запрошуючи до вальсу.

— Я викупив ваш сьогоднішній день у Келлера. Повірте, це було дуже дорого.

Вона здивовано дивилася на свого залицяльника.

— Й у скільки цінує мене мій шеф?

Він засміявся.

— Дві пляшки гарного коньяку і півкілограма справжньої кави. Це усе, що позавчора передала з Відня баронеса фон Греслау, моя матуся. Втім, ваш оберст завалений роботою, і йому зараз не до вас.

Вони каталися містом, навіть ризикнули прогулятися руїнами давньої фортеці, що височіла над містом. Безтурботно, наче не було війни, Вальтер розстелив на траві коц і розлив із термоса справжньої духмяної кави.

— Вальтере, ви чудово грали. Особливо Шопена.

— А, це ви про раннього маловідомого Вагнера? — усміхнувся австрієць.— Що ж, я у минулому житті був піаністом. Якась газетка навіть написала — «новий Падеревський[16]». Звісно ж, це величезне перебільшення. Та мені тоді було приємно.

— Вальтере, навіщо ви гралися з бідою? Фогель надзвичайно небезпечна людина. Він справжній наці, поведений на расових законах. Зв'язок зі мною і гра занепадницької слов'янської музики може обернутися для вас неприємностями.

Вальтер скривився.

— Мені байдужі ці ідіоти. За тиждень я вирушаю до пекла. Там із десятьох машин із завдання повертається в кращому випадку шість. Та зрештою, навіщо це вам... Розкажіть щось про себе.

Марія дивилася на нього — що розказати? Правду? Її ж офіційне легальне життя уміщається у трьох реченнях.

— Гаразд, я навчалася два роки у консерваторії вокалу, згодом змушена була покинути Польщу. До початку війни жила у Відні. До речі — з Крушельницькою мене не порівнювали. Пан професор сказав, що я надто раціональна і мені бракує чуттєвості.

Він поцілував її, та вона відвернулась.

— Вальтере, благаю, не треба.

Вальтер запалив сигаретку.

— Я вас розумію. Цей клятий мундир, ця війна. Ми ж могли зустрітись у Відні, ще тоді, коли світ був іншим...

Марія гірко зітхнула. Непоправний сентиментальний дурник. Де ж вони могли зустрітися? Він багатий і успішний аристократ, що бавився в музику і захоплювався літаками, і вона — бідна емігрантка, що утекла за кордон від переслідування польської Двуйки[17]? Він, мабуть, за життя не бачив того Відня, у якому вона жила,— злиденного і похмурого, нескінченно далекого від сяючих вітрин, театрів і дорогих ресторацій.

Зненацька зринули образи — вона у красивому бальному платті і він — не підперезаний портупейною упряжжю ворожого мундира, а в цивільному елегантному смокінгу, кружляли по сяючому паркету під звуки вальсу. Попелюшка і принц, барон Священної Римської Імперії і українська студентка-терористка... Таку казку ніколи не придумають...

Вальтер глянув на годинника.

— Маріє, якщо дозволите — я знову гратиму для вас на цьому чудовому роялі.

* * *

Він знову грав на чудовому білому роялі із запаленими свічками, грав натхненно й досконало. Марія крадькома глянула на маленький золотий годинничок на руці. Колона вантажівок під охороною панцирника і мотоциклістів вже десять хвилин як вирушила. І врешті, коли Вальтер хотів закрити кришку рояля, вона попросила — ви зможете проакомпанувати останню арію Віолети із Травіати?

Вона заспівала. Сильно і чисто, як ніколи. Врешті, коли закінчила — в очах стояли сльози.

— Я вражений глибиною почуттів у вашому виконанні. Ваш професор — невіглас.

Він тривожно глянув на годинника.

— Мені час, якщо притисну газу — за півгодини наздожену колону.

Вона підійшла до нього й поцілувала в чоло.

— Вальтере, вибачте мене.

— За що? — здивувався він.

— За все...

* * *

Вона кілька разів помилилася при друкуванні й наприкінці дня винувато вислухала нотацію Келлера.

Врешті добіг кінця цей жахливий день. Будиночок — давно самотній, нерідний. Спогади дитинства вже вивітрилися з нього. Зі стіни до улюбленої донечки з перев'язаного чорним крепом фото усміхається татусь — іще молодий, у військовому однострої. Марія тоді довго шукала саме це фото — тато не міг його спалити по приході більшовиків, він дорожив цим знимком. Це ж із Зимового походу. А ті навіть трусу в будинку не робили — просто забрали батька серед ночі. Адже він — петлюрівець, а це вирок.

Вона влізла у гарячу ванну й намилилася запашним квітковим милом. Марія наче хотіла змити з себе весь цей бруд. Заплющила очі — рояльний шопенівський перебір переслідував її. Вальтер...

Вона уявила, як він лежить на кермі свого авта, мертвий і холодний. Баронеса фон Греслау стисне вуста і вишуканою батистовою хустинкою змахне одиноку сльозинку — аристократи ніколи не показують назовні своїх почуттів, не мають права вилити горе звіриним виттям, забитись у шаленій істериці непоправного горя.

Зненацька почула приглушені голоси під вікнами. Щось не так... Марія миттєво вискочила з ванни. Десь зовсім близько застрочив кулемет. Вона впала на підлогу і поповзла до кімнати. Стріляли по її будинку. Кулі прошивали дерев'яні стіни спочатку десь попід стелею, потім забряжчало скло на вікнах, ущент розлетілася ікона та вітрина книжкової шафи. Кулі висікали зі стін задушливий глиняний пил. Батькову усмішку на портреті перекреслили кілька дірок, кулі розтрощили порцелянове обличчя її останньої ляльки у розкішному мереживному платтячку — найсвітліший спогад дитинства. Та за мить вона подолала липкий паралізуючий страх і, зриваючи нігті, видирала паркетини з давнього тайника. Маленькі дівчатка бувають спостережливі — колись давно тут батько заховав свого револьвера. Гола, у слизькій мильній піні, вона забилася між грубкою і канапою і чекала, коли відчиняться двері, звівши куцу цівку батькового «бульдога». У цьому майже іграшковому револьвернику лише п'ять набоїв. Та вона не здасться без бою...

Хто стріляє? Бойовики безкомпромісного і некерованого лейтенанта Яворенка? Чи червоні? Та звідки їм тут узятися? Під вікном гучно луснула граната, і врешті все стихло.

Господи, та все ж просто — її ніхто не збирався вбивати. Це лише вистава для Келлера і Фотеля. Красно дякую, Полковнику, я ледь не померла від страху,— Марія зле лайнулася.

Вона швидко вдяглася, вмисне розкуйовдила волосся і, хвилю подумавши, засунула за підв'язку панчохи револьвер.

Марія городами добігла до комендатури і повисла на першому ж німецькому солдатові.

— Там бандити, вони стріляли, вони хотіли мене вбити,— повторяла вона безперестанку.

— Заспокойтеся, фройляйн, ви у безпеці,— черговий офіцер налив їй склянку шнапсу, і вона залпом випила, стукаючи зубами об краї.

— Що за день? Перед комендатурою ножем убитий начальник поліції Єжи Ковальський, обстріляли з міномета поліцейську станицю — п'ять трупів, шестеро поранених, за три кілометри від міста вбито того гауптмана, що вчора грав на роялі,— просторікував немолодий обер-лейтенант.

* * *

Із самого ранку до кабінету Келлера увірвався майор Фогель із червоною текою. Розмова була на високих оборотах.

— Два літаки, бронепоїзд, чотири танкетки, бригада СС і два допоміжні батальйони шуцманів. А результат? Читайте звіт. Знищено двісті бандитів, вилучено чотири гвинтівки, пістолет і три гранати. Що це? Жодної одиниці автоматичної зброї? Ви постріляли селюків, а бандити вислизнули. Зате що коїться в місті! Келлере, ви закінчений ідіот. Вас обсіла ворожа агентура. Всі ці офіціантки в казино, прибиральниці, навіть повії. Та я зараз познайомлю вас із найціннішим ворожим агентом, що вже понад два роки працює поряд із вами.

Оберст у відповідь щось винувато бубнив.

Марія усе зрозуміла і не стала дочікуватися, коли все скінчиться. Переклала револьвер у сумочку й пішла. Шанси були мізерні, та спробувати варто. На виході її спинив солдат. Марія мовчки дістала револьвер і вистрілила йому в обличчя, спокійно, наче в тирі, вистрілила в іншого. Далі — удар ззаду по голові й усе згасло.

* * *

Болісно поверталася свідомість. Перше, що побачила,— брудні чоботи. Їй допомогли підвестися.

— Сідайте фройляйн Маріє,— жестом запросив Фогель,— хочете кави?

Сволота, грається в добрячка.

— Не відмовлюсь.

Солдат приніс дві чашки паруючого напою. Ерзац, жолуді з ячменем. Та нехай. Аби гаряче.

— Ви вбили Ганса. А в нього лишилася вдова і троє дітей.

— Дуже прикро, герр майор, та на війні таке трапляється,— без тіні усмішки відповіла Марія.

Фогель глянув на неї, наче ентомолог на цікаву комаху.

— Тут трохи не те місце, щоб іронізувати. Та ми поважаємо таких, як ви. Досить складно було вирахувати вас. Вбивство Ковальського цілком зрозуміле — він добряче допік вам, і цей замах не перший, уже було два невдалих. Обстріл поліційної станиці теж зрозумілий. Лишається вбивство фон Греслау і замах на вас. Перше видається цілком випадковим, та друге — не зрозуміле і логічно не вмотивоване. Залякати тих, хто співпрацює з окупаційною адміністрацією? Тоді доречніше було б покарати, наприклад, пана бургомістра. І крім того, як вам вдалося втекти від убивць? Містика, та й годі. Але якщо врахувати, що фон Греслау віз деякі документи, що стосувалися каральної операції, то стає зрозумілим, що дві перші акції та обстріл вашого будинку — це лише досить масштабна операція по відволіканню нашої уваги від вас — цінного агента націоналістичного підпілля. Крім того, саме ви затримали фон Греслау, через що він виїхав сам і став легкою мішенню для ваших бойовиків.

— Браво, майоре. Десь так воно й було. Та вам навряд чи дадуть медальку за моє знешкодження. Ви спізнились, і каральна операція провалена,— відповіла Марія.

Він мовчки простягнув їй авторучку й аркуш паперу.

— Це що? — здивовано запитала вона.

— Напишіть, що будете співпрацювати з нами.

Реакція Марії була миттєвою — вона вихлюпнула чашку цієї гарячої бурди в обличчя гестапівцю. Знову світ згас.

Фогель більше не з'являвся. Допитував її інший гестапівець — лейтенант Шульц. Цей уже не бавився у людяність. Біль, приниження, знову біль. Часом здавалося, що сліпучо-біле сяйво нестерпного болю нарешті лусне тишею і спокоєм. Та марно. Цей теж знав свою справу, і вона знову поверталася до тями.

Нарешті, на третій день допитів, вона попросила: я говоритиму лише з майором Фогелем.

Той не забарився.

— Не пригостите кавою? — усміхнулася вона з болем на розбитих губах.

— Я не збираюся слухати ваші кпини, говоріть по суті,— сухо відповів Фогель.

— Майоре, ким ви були до війни? Це стосується справи.

Він знітився.

— Я викладав у провінційному університеті славістику.

— Так ось, майоре, я до війни була в бойовій організації і маю більший досвід. Півміста чуло стрілянину, і мої шефи вже знають, що я тут. За два дні всі мої зв'язки обірвано, навіть якщо я назву явки і псевдо — вони вам нічого не дадуть. А вербувати мене було безглуздо з самого початку. Ви марно тратили сили.

Фогель нічого не відповів і пішов. Та її більше не допитували. Вона лежала на нарах, і в голові знову заграв тихий і печальний рояльний перебір...

Її вивели у тюремний двір, і вона востаннє звела погляд на небо. Над містом гудів літачок і сипав, наче новорічним конфетті, листівками. Вона зловила одну з них.

«Усі, хто має бажання повернутися до мирного життя, мають право по пред'явленню цієї листівки-перепустки звернутися до будь-якого відділку поліції чи польової жандармерії... Усі, хто здався, не будуть покарані чи відправлені на примусові роботи...»

Господи, Вальтер не мав бомбити наші бази...

Лунко клацнули затвори гвинтівок.

— Михайле, ти взнаєш усе і зрозумієш. Вальтере, прости,— прошепотіла вона. За мить гримнули постріли. Луснула сліпуча пелена гострого болю, і нарешті — вона у красивому бальному платті й він у елегантному смокінгу з метеликом закружляли під звуки віденського вальсу, здіймаючись у холодну синю височінь.

Зі старого нотатника

Ми з мамою зараз гостюємо у її сестри, графині Росоцької. Раніше тітка з чоловіком один раз були у нас, у Лемберзі, ще до війни. Я тоді був іще геть малим, і дядько подарував мені коня. Звісно, не справжнього — бо де ж би ми його тримали у міській квартирі, а іграшкового, дерев'яного. Я добре пам'ятаю дядька Михайла, графа Росоцького. Ставний, із розкішними рудими вусами, в драгунському однострої. Від дядька пахло вином і сигарами, а од його гучного басовитого голосу, здається, хиталася люстра у нашій невеликій вітальні.

Дядька Михайла немає вже два роки. Полковник Росоцький загинув десь у Боснії. Його фото у жалобній рамці висить над каміном — усміхнений життєрадісний дядько стоїть, опершись на шаблю, на тлі винограднику. Мабуть десь там неподалік зустрів він свою смерть від серба-стрільця, що зачаївся у цих п'янких хащах, обвішаних важкими темними гронами. Бідна тітка так побивається за дядьком Михайлом... Вона залишилася самотою у цьому великому порожньому будинку наодинці зі спогадами.

Зараз ми гостюємо у тітки. Однак наш візит вимушений — у місті почалася справжня війна між поляками й українцями. Вимкнулася електрика, постійно стріляють. На вулицях лежать убиті. Мама каже, що це все скоро скінчиться і ми переможемо. Я дуже цього чекаю, бо тоді тато нарешті повернеться додому. Він був із нами лише кілька днів, коли повернувся з Великої війни — посивілий, змарнілий. Якось він прийшов додому, і на його кашкеті вже була інша, не бачена мною раніше кокарда. Він сказав мамі, що обов'язок його чести — у ці лихі часи бути разом зі своїми вояками, з якими пройшов Велику війну. Як він пішов, мама плакала.

Тут сумно і немає моїх однолітків, зате тихо і спокійно. Війна гримить десь далеко. Львів ми втратили, і напевно, в нашій квартирі вже хазяйнують нахабні поляки — перебирають мамині сукні й капелюшки, порпаються в моїх іграшках — ми з собою майже нічого не взяли. Та наші скоро повернуться і змусять їх усе повернути.

Але тут про війну нагадують лише літаки, що постійно пролітають над тітчиним домом. Летовище зовсім поруч від її маєтку. От би хоч раз пролетіти в літаку, чи хоча б просто побачити зблизька, торкнутися їхніх крил... Я раз навіть вилазив на саму верхівку старої груші, щоб краще роздивитися. Машина пропливла високо в небі, майнувши жовто-блакитними колами на крилах. Мабуть, полетів до Львова — там зараз наступають наші. Десь там і мій тато...

* * *

Я гортаю ці сторінки свого дитячого щоденника, котрий випадково знайшов серед якогось старого мотлоху в колишньому тітчиному маєтку. Доля знову закинула мене сюди.

Будинок було вже годі впізнати — розкидані казенні меблі, якісь папери гортав вітер, що рвався крізь вибиті шибки, і там, де була колись світлина з дядьком Михайлом, висів портрет Сталіна. Вочевидь, тут до останнього часу був якийсь уряд. Родинний цвинтар було сплюндровано, совіти воюють навіть із могильними хрестами.

Дивно, я дуже ясно пам'ятаю ті часи. Лише тата пам'ятаю погано — його обличчя ніби ховається у якомусь сяйві.

* * *

Як ми поверталися з міста, сталася прикра пригода. Коли над нами пролетів літак, злякалися коні; Наша бричка летіла по цілині, її трясло, щось тріщало всередині, й здавалося, вона зараз просто розвалиться. Коли несуть коні — дуже страшно. Мама щось кричала й міцно обійняла мене. Наш екіпаж мчав просто на літаки. Вартовий здалеку вимагав спинитись і загрозливо клацнув затвором, та побачивши двох наляканих жінок і хлопчика, одразу розгублено опустив кріса. Врешті, зрозумівши, що сталось, навперейми нам кинувся якийсь чоловік у засмальцьованій шкіряній куртці. Він повис на дишлі, і протягнувши бричку ще трохи, коні стали, надсадно дихаючи й косуючи на нас налитими кров'ю очима.

Звали нашого рятівника Василь Євський. Він же і завіз нас до маєтку штабною автівкою.

На вечір до нас завітав сивий полковник із двома офіцерами. Вони були ґречними і перепрошували за клопіт, якого завдають своїм сусідством. Полковник говорив німецькою з сильним акцентом.

Тітка запросила їх на вечерю. Це був звичайний прийом, вони вели себе стримано, як і належиться, але я дивився на них, як на міфічних героїв. Цей полковник із важким прізвищем та сотник Євський прибули сюди з далекого російського міста Одеси. Але вони достеменно не росіяни, а українці. Бо я ж бачив росіян, коли ті вступали до Львова. Вони були в кудлатих шапках, бородаті та страшні. Тоді ми з мамою їх дуже боялися і не виходили з дому.

Третій із візитерів, поручник Кубіш, був австрійцем і на своїх колег дивився якось зверхньо. Він здебільшого мовчав, лише раз усміхнувся, коли полковник зробив помилку. Звісно ж, навіть я знаю, що негарно кпити з людини, що розмовляє нерідною мовою.

* * *

Сьогодні мама грала на роялі. Вперше за довгий час вона знову торкнулася клавіш. Мама чудово грає, особливо шопенівські ноктюрни. Її обличчя стає замріяним і якимось світлим та ясним, наче лик на іконі. Вона намагається навчити мене. Поки не дуже виходить, я це відчуваю, та мама мене хвалить. Увечері знову прийшли ці троє літунів. Ті ж розмови про довоєнне життя, про вже забуті мирні часи. Але тітка наче ожила, багато розмовляла, сміялася від незграбних дотепів полковника. Цього разу вона вже була не в жалобі. Поручник знову криво усміхався. Дивно, чому ж він тримається у товаристві неприємних йому людей? Втім, дорослих буває не збагнути. Мама з Євським грали у чотири руки. Звісно, у мами складніша партія і вона краще грає, але і він грав непогано. Дивно, але тато завжди казав, що музика — то справа не чоловіча. Либонь, тому, що сам не мав до неї хисту.

* * *

Я часто думками повертаюсь у ті часи. Епоха, коли танго вирвалося з борделів Буенос-Айреса і голос Ґарделя на грамофонних платівках полонив світ, що ще харчав кров'ю Великої війни. А тут два народи, колись пошматовані могутніми хижими імперіями, зійшлися в герці за землю, яку кожен вважав своєю. Мій тато зробив свій вибір. Чи був він вільним найманцем-кондотьєром? Напевно, ні, як і ті пілоти-росіяни. Він разом зі своїми вояками — галицькими ґаздами, рекрутованими десь із-під Дрогобича чи Тернополя, тоді дибив і рівняв із землею польські позиції під Львовом, стріляючи з австрійських гармат російськими снарядами іншого калібру, з фанатичною вірою у щасливу зорю свого командарма — колишнього російського генерала Трекова.

* * *

Сьогодні Євський з'явився з великим букетом жагучо-червоних троянд. Мабуть, він зробив щось недоречне, бо мама різко вичитала його. Вона говорила французькою, певно, щоб я не зрозумів. Однак я добре знаю ці інтонації. Букет лишився лежати на столі. Троянди були дуже гарними, це просто диво, де він їх знайшов.

Євський вийшов на ґанок і запалив цигарку.

— Так мені, дурневі, і треба,— промовив він сам до себе і, викинувши недопалок, усміхнувся і сказав мені: — Хлопче, поїхали із мною, я покажу тобі літаки.

— А можна з вами полетіти? — запитав я.

Той засміявся:

— Я б із задоволенням, та не хочу ще більше засмучувати баронесу.

Я й так був на сьомому небі від щастя. Ми ходили між крилатими машинами, що вишикувалися на полі. Великі розвідники-«альбатроси», у яких окрім пілота є ще зорець-стрілець, маленькі супроти цих металевих птахів мисливці «ньюпори» та «вуазени». На їхніх парусинових крилах багато латок — слідів від ворожих куль. Я зачаровано торкався руками шорстких фюзеляжів та холодного металу гвинтів. Диво, як ці незграбні та вразливі на землі машини могли злетіти у небо.

На льотне поле виїжджав «альбатрос». Я впізнав полковника попри те, що він був у летунських окулярах і шкіряному шоломі. Літак трохи пробіг зеленим моріжком і, відірвавшись од землі, почав набирати висоту, поволі перетворюючись у малесеньку цятку на небі.

Я не зрозумів, що сталося, та Євський зблід. Тут і я збагнув, що не так — чомусь несподівано перервалося басовите гудіння двигуна і настала тиша. «Альбатрос» спробував розвернутися, та щось не вдалось, і важка машина полетіла шкереберть, наче безпомічна тріска. В останні миті пілоту наче вдалося вирівняти літака, та вже виявилося запізно. «Альбатрос» полковника врізався в землю. До палаючих уламків кинулися всі, хто був поруч, і на мене ніхто не зважав. Я визирав із-за спин вояків, що гасили піском полум'я. Потім понесли на ношах два обгорілих мертвих тіла. Темні летунські окуляри полковника тріснули чи то від удару об землю, чи то від температури, і замість жвавих карих очей я побачив сліпі спечені більма. Це дуже страшно...

* * *

Спогади дитинства найяскравіші, їх нічим не витравити з пам'яті. Я й досі згадую цих пілотів, що на ненадійних, старих та небезпечних машинах протистояли значно чисельнішому ворогу, озброєному найновітнішою тоді військовою технікою. Я схиляюся перед їхньою мужністю. Що зібрало цих людей під одними прапорами? Мого тата — австрійського аристократа, летунів із Одеси, хвацьких сотників та поручників — переважно священицьких дітей, дядьків із-під Стрия та Тернополя, російського генерала Трекова? Україна — це ідея, це віра, яка вбиває своїх вірних. Це як Чаша Святого Граалю — світла мрія, якої годі дістатися.

Якби вони тоді перемогли, то того жаркого червня я б, мабуть, зустрічав своїх теперішніх однополчан у небі на літаку із зовсім іншими розпізнавальними знаками... Якби...

Та сьогодні мене послали до одного невеликого волинського містечка для координації операції проти українських партизанів. Полковник Келлер — типовий тиловий бюрократ, що не вельми уявляє можливості й завдання сучасної авіації. Мені ледве вистачило терпцю пояснити йому неефективність авіаудару по цих лісових хащах. Хоча — чого кривити душею? Я просто не хочу цього. Мені огидна ця війна, у якій мене змусили брати участь.

Я був свідком комічної ситуації — перекладачка, як би це сказати, ну, не зовсім правильно переклала мову одного місцевого. Вона й гадки не мала, що я розумію українську, хоч я мало не зареготав. Її звати Марія, вона українка, але у неї чудова віденська вимова. Я дістав для неї за неймовірні по тутешніх мірках гроші букет чудових червоних троянд і пляшку шампану. Марія не схожа на інших, вона особлива. Цей крицевий полиск, що часом проковзує у погляді її сірих очей, мене трохи бентежить. Вона не схожа на тих улесливих колаборантів, що стеляться просто під ноги, вона інша. Невже Марія — теж одна з тих лицарів Святого Граалю? Моя матуся каже, що мене ваблять фатальні жінки. Втім, наш полк за кілька днів перекидають кудись під Курськ, у саме пекло. Там добре, коли з завдання повертається шість машин із десятьох. Тож чого мені боятися? Потрібно із вдячністю ловити кожну мить справжнього життя. Хтозна, скільки мені одмірено? Один виліт, два, десять?

У тутешньому офіцерському касині пристойний рояль. Здається, я тут граю на ньому перший — клавіші геть запилені, мабуть, їх іще ніхто не торкався від початку війни. Марія дотепна: коли місцевий есесман почав допитуватися, що я грав, вона видала не схваленого чільниками Райху Шопена за раннього маловідомого Вагнера. Взагалі ненавиджу цього шваба, його бундючну, наче наперед прораховану арифмометром, помпезну музику та всю ту давньогерманську дурню, що так подобається плебею-єфрейтору.

* * *

Мене завіз додому цей мовчазний поручник-австрієць. Він нічого не сказав про те, що сталося. Щойно подали каву, до вітальні ввірвався Євський. Його однострій та обличчя були вимащені сажею, кобура револьвера чомусь розстебнута. Всі змовкли і здивовано дивилася на нього.

— Поручнику, ви каву з цукром п'єте? — запитав він і, не чекаючи відповіді, висипав усю цукерничку просто йому в горня.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено підвівся Кубіш.

— Карбюратор полковникового «альбатроса» схожий на ярмарковий льодяник. Це ви підсипали до пального цукор. Поручнику, вас заарештовано,— Євський потягся за револьвером, та поручник відштовхнув його і вистрибнув у прочинене вікно. Сотник двічі вистрілив, та схибив, поручнику вдалося дістатися авта. За мить Євський вскочив у нашу бричку. Та він, вочевидь, не встиг наздогнати авто, бо незабаром із летовища здійнялися один по одному два мисливці-«ньюпори». За півгодини повернувся один. Вечором знову прийшов Євський. Цього разу він був у бездоганно відпрасованому однострої та білих рукавичках, незворушний і офіційний. Він повідомив про смерть полковника. Тітка сприйняла це з кам'яним обличчям. Вона лише промовила: я хочу, щоб його поховали на нашому родинному цвинтарі.

Мене вразив хрест на могилі полковника: Євський зробив його з двох авіаційних гвинтів — із загиблого «альбатроса» і збитого ним поручникового «ньюпора».

* * *

Я був ув Одесі. Це далеке місто для нашої родини чомусь стало чимось більшим, ніж абстрактна географічна назва. Десь там похований мій батько і мало не загинув я у щільному зенітному вогні ворожого крейсера. Тоді я ледве зміг вибратися із палаючого некерованого літака.

Як і дядько Михайло, тато лежить десь серед виноградників. Пройшовши важкі бої та численні герці із залогами червоних панцерних потягів, він дійшов аж до Києва. У далекогляд уже ясно було видно золоті бані Святої Софії, а передові частини переможно входили у знелюділе, залякане більшовиками місто. А далі пішли поразки і неслава. Та після двох змін прапорів Галицької Армії він таки змив із себе цю ганьбу і по-лицарськи поліг разом зі своїми вояками — стрільцями повсталої проти більшовиків галицької бригади. Кажуть, під час розстрілу вони взялися за руки і заспівали давню військову пісню. Мій тато, барон Отто фон Греслау, помер українцем.

Василь Євський, один із найкращих пілотів-асів Російської імперії, загинув на летовищі під Римом, випробовуючи новий літак для Української Республіки, тоді, коли Республіці вже було не до того. При виході з піке через надмірне перевантаження захлинувся двигун його літака. Слідство визнало аварію нещасним випадком, хоч я гадаю, що такий пілот як Євський знав про цю ваду нового винищувача.

Графиня Росоцька до своїх останніх днів носила жалобу. Вона цілковито втратила інтерес до життя і тихо згасла від якоїсь загадкової хвороби, що так і не змогли діагностувати лікарі.

Ми одразу ж покинули тепер чужу і неприязну до нас країну. Спадок, що залишила тітка, дозволив нам безбідно жити у Відні. Я найняв детективів, щоб узнати долі тих людей. На жаль, нікого з них зараз немає серед живих. Я полишаю це містечко, полишаю Марію. Навряд чи ми ще побачимося, хоч іскра почуття, що майнула між нами, ще якийсь час бентежитиме мене. Клята війна...

Здобуто з планшетки німецького офіцера, що їхав автівкою шляхом із Крем'яним на Дубно, застріленого стрільцями Часом і Голотою поблизу села Андруга 19.Х.1943 р.

Досвітні вогні

Одного холодного осіннього вечора до нас у село прийшов кобзар. Ні, він був зовсім не таким, як на малюнку в книжці. Йшов накульгуючи, вбраний у пальто, перешите з шинелі, замість смушкової шапки на голові у нього був кашкет. Не був він і сліпим, й віку мав лиш трохи більше за мого тата. Та за спиною ніс справжню кобзу.

Він спитав у нас дорогу і сказав, що він — кобзар. Діти часом бувають мудрішими за дорослих — ми повірили йому й навипередки побігли до села повідомити новину.

Старші чудувалися з того і не йняли віри, аж тут і він прийшов. Зупинився кобзар у хаті дядька Каленика — колишнього голови Просвіти. Чутки селом швидко ширяться, тож за якихось півгодини туди набилося сила-силенна людей. Торкнувся музика струн і завів старих козацьких пісень. Я теж не анальфабет якийсь, у церкві тоді співав. Та то зовсім інше. Ми всі наче занурились у давні ординські часи — як татарва тягне ясир до Кафи, як пани знущаються з людності. Потім він завів про наших славних козацьких отаманів.

Село наше зовсім при місті, Кременецький замок видно з вікна, тож ця новітня татарва на автівках і мотоциклах до нас часто навідувалась.

Бриніли струни, шморгало носами жіноцтво, у хлопів руки стислися в кулаки. Потім кобзар заспівав нових пісень — стрілецьких. Спочатку стиха, потім голосніше старші чоловіки почали підспівувати:

За Україну, за її волю, За честь, за славу, за народ...

Тато крадькома стерли сльозу. Вони тоді воювали...

Врешті музика стомився, та люди не хотіли розходитися. Господар, дядько Каленик, мало не в плечі виганяв людей — «Совість майте, чоловік з дороги, втомився».

Ми нишком сиділи під плотом, навіть не хотілося розмовляти, щоб якось зберегти цей тремкий стан душі. Вже стемніло, світили тьмяні осінні зорі, й удалині молодик освітлював щерблені стіни древнього замку.

Поруч тихо забриніли струни... То був кобзар.

— Дядьку, будь-ласка, заспівайте нам іще,— попросив я, сам ніяковіючи від власного нахабства.

Кобзар усміхнувся.

— Дітки, не можу, голос утомився. Давайте краще розкажу якусь бувальщину. Тож слухайте...

* * *

Чи бачили ви, що вдосвіта, коли тільки починає сіріти і люди бачать найсолодші сни, на стінах замку часом блимає одинокий вогник?

То було у сиву давнину, ще до часів козацтва і славних гетьманів. Але й тоді були лицарі, що боронили нашу землю. Один князь зрадив свій народ і привів сюди панувати ляхів. Почали вони нашу землю неволити. Піднявся проти нього його брат і очолив повстання, та не пощастило йому. Потрапив у полон, й ув'язнили його в цьому замку. І коли засіялася в серцях людей зневіра, оселився відчай й почалися зради, один славетний воїн, князь Дашко Острозький, не змирився з цим. Вирішив він будь-що звільнити свого вождя та продовжити боротьбу. Знайшов він вірного вояка — хороброго та твердого у вірі. Звали того лицаря Ярема. Звелів князь йому стати на службу до ворога в залогу Кременецького замку, аби щоночі перед світанням той виходив на фортечний мур і світив ліхтарем. Й коли на трьох навколишніх горах запалають вогні у відповідь, він має відчинити замкову браму.

Щоночі блимав із мурів замку вогник, та марно вдивлявся Ярема у безпросвітну темінь. Довгі роки чекав лицар вогнів на горах, та їх усе не було. Життя минало, вже почала зневіра закрадатись у його душу. Були війни — з татарвою, з московитами. Не оминули вони й Ярему. Всіляке на війні трапляється. Сталося так, що врятував одного разу Ярему од лютої смерті на московитських шаблях лях Міхал, і стали вони побратимами. Ділили усе — і шмат хліба, і золоті таляри.

Минуло багато літ. Із юнака став сивим чоловіком Ярема... І якось однієї ночі запалали жаркі багаття на сусідніх горах...

На сторожі брами тоді стояв Міхал.

— Прости мене, друже-ляше,— промовив Ярема,— незламна мала б бути побратимська клятва, та маю я іншу. Знаю, важка покара мене чекає, та кладу я свою душу безсмертну на вічні страждання заради волі мого народу,— і вдарив ножем побратима.

— Будь проклятий ти, зраднику,— прошепотів перед смертю лях,— щоб душа твоя чорна не упокоїлася доти, доки ця земля не стане вашою. Карайся вічно...

Увірвалися в замок закуті в крицю вершники князя Дашка. Був важкий бій. Порубали тоді всіх ляхів, нікого живим не залишили. Але й наших багато полягло. Загинув і лицар Ярема. Та душа його, проклята побратимом, не упокоїлася. Щоночі виходить Ярема на фортечний мур і світить ліхтарем. Чи запалають знову вогні на горах? Чи не йде сюди переможне українське військо? Зірко вдивляється у далечінь — від засніжених вершин Кавказу до Карпатських гір — чи не видно волі України, бо страждає його душа на землі, хоче спокою...

— Дядьку, а коли упокоїться душа Яреми? Він же герой і поліг за нашу землю,— запитав я.

Кобзар лише зітхнув.

Тієї ночі я не заснув і вдивлявся у чорний морок ночі. Десь під ранок мені на мить здалося, що десь далеко, на замку, зажеврів і згас слабенький вогник. Я уявив, як старий сивий лицар із ліхтарем дивиться з фортечного муру кудись далеко, за обрій, за наш час, туди, куди не сягає людське око...

На світанку приїхали німці. Було багато автівок і кілька панцирників. Був навіть повітовий комендант — полковник Келлер. Вони шукали партизанів. Взагалі, у наше село хлопці не часто навідувалися, напевно, щоб нас не підставляти. Та ті німаки були не вельми хоробрі й більше полюбляли шукати партизанів там, де їх немає.

Нас усіх зігнали на вигін. У центр вивели кобзаря і дядька Каленика. Молоденька білява перекладачка зривистим голосом зачитала наказ коменданта. Вона тоді мало не плакала.

Кобзаря і дядька Каленика розстріляли просто перед нами.

Перекладачка, як виявилося, була з наших. Багато, кажуть, вона людей врятувала. Та кобзаря не змогла. Німці розстріляли її за місяць потому. Коли її арештовували, встигла двох есесманів з пістоля на місці положити.

А хлопці з нашого села тоді майже всі до лісу пішли. Із півтори сотні війну пережило лише троє..

* * *

— Діду, діду, то упокоївся вже лицар Ярема? Україна ж тепер незалежна.

— А ти, онуку, сам подивися пильно вночі на замок. Чи ходить іще по мурах лицар із ліхтарем? Бо я вже старий, недобачаю.

Вразила мене ця оповідь діда, я не спав і майже всю ніч вдивлявся в чорну далечінь. Та мабуть, сам незчувся, як заснув.

Наснився мені дивний моторошний сон.

Я сам серед холодного каміння замку. На стіні дивна постать — закута в крицю, з мечем і ліхтарем. І хоч мені лячно, та якась невідома сила змушує мене підійти. Постать повертається, і чорні зболені дівочі очі дивляться крізь мене кудись у нічний морок...

Листи зі схрону

Товаришу начальнику, пишу вам, бо жодних сил терпіти це вже немає. Я чоловік пострадавший і за свою боротьбу з фашизмом мало не був розстріляний німцями. Одначе в останній момент розстріл замінили жорстокими тортурами і відпустили заледве живого додому. Підозрюю, що то фашистська наймичка-перекладачка, німецько-українська націоналістка, Марія Старенко, запідозрила в мені справжнього радянського підпільника і партизана й донесла про це німцям. Але я нічого їм не сказав і нікого не видав. Що може підтвердити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Два тижні не міг ні сісти ні встати, бо усе боліло. Жінка відходила од вірної смерті, мастила хворі місця гусячим лоєм. У чому є свідки — моя жінка Явдоха і-кум Микола. Якщо це буде потрібно, готовий надати свою, перепрошую, дупу для медичного мельдунку звірячих злочинів німецько-фашистських загарбників. Мені від совіцької власті приховувати нічого. Майже усе наше село — німецько-українські буржуазні націоналісти. Особливо, мій сусід, Каленик. Він має радіо, по якому слухає Берлін. І бандити з лісу до нього навідуються. А навесні ще й мою межу переорав. Що може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Й отакі люди ще будуть ставити мені в карб, що я служив у німецькій поліції? Я ж поступив туди вмисно, щоб добувати секретні відомості про наміри німців і передавати їх нашим партизанам. Адже то ж не моя провина, що товаріщ Заярний і його загін сиділи на далеких хуторах, гнали самогон і його ж пили та носа звідти не потикали, бо заключили угоду із німецько-українськими буржуазними націоналістами. Тому я і не зміг передавати їм ці важливі відомості, що добував із неабияким ризиком для життя. Та й шеф поліції, фольксдойч Єжи Ковальський, всіляко мені дошкуляв і при кожній нагоді обзивав лайдаком і лотром. Це може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Подейкують, що я жидів євреїв розстрілював — це підла брехня. Їх розстрілювала есесівська айнзацкоманда. Поліція охороняла гетто, і хоч як через це було на душі огидно й важко, я завжди знаходив можливість допомагати тим нещасним. То хлібину передам бідним дітям, то курку тихцем, то десяток яєць. Жодної копійки не брав із них, на відміну від інших поліцаїв. А ті фашистські наймити за хлібину правили п'ятірку золотом. Ось я навіть доктора Мойсея Голдблюма вирятував із гетто. Хоч потім пошкодував — він виявився ницою і дріб'язковою людиною та прихованим німецько-українським буржуазним націоналістом. Бо потім до мене вночі прийшли з лісу — забрали файну шкіряну валізу з докторським реманентом, що той залишив мені як подяку за порятунок, і триста золотих десяток, що мені ще мій батько передав у спадок, а йому дід, а діду — прадід, бо то усе зароблено трудовими мозолями із кривавою сукровицею усією моєю родиною. Це може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

І не писав я ніколи жодних мельдунків шефу гестапо Фогелю, як ото мелють, хіба тільки раз — на Єжи Ковальського, бо ж добряче залив мені сала за шкуру той клятий німецький прислужник. А тоді, як у Рівному[18] якийсь вар'ят забив німецького генерала, фашисти наказали розстріляти двісті заручників у нашому повіті. Я не розстрілював нікого, хоч чесно сказати — тих, що німці постріляли, ще просто совіцька власть не встигла. Самі лишень німецько-українські буржуазні націоналісти й петлюрівці — професор Горячий, лікарі Рощинські, сенатор Черкавський та інші вороги радянського народу. Не розстрілював я їх, бо у той день, перепрошую, на мене напала дрисля і я весь день просидів у виходку. Через цей випадок життя мені не стало від того фашистського наймита Ковальського, і я змушений був написати мельдунок про звільнення з поліції за станом здоров'я, хоч як мені було прикро, що тепер не зможу допомогти цінними відомостями нашим партизанам, якщо ж, звичайно, знайду їх. Що може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Я всіляко намагався зв'язатися з партизанами і знову ледь не загинув, цього разу від рук німецько-українських буржуазних націоналістів. Увійшов у село якийсь невеликий відділок, закидали гранатами поліційний постерунок і почали розклеювати листівки. Вони усі в радянських одностроях, коротких кожушках, озброєні до зубів — з кулеметами, фінками, обвішані гранатами, а до старшого звертаються «товариш лейтенант». Я й не дочитувався до тих листівок, тільки зауважив зверху три червоні літери — ФУР[19]. Аж серце вмліло — то ж наші, радянські парашутисти. Я до них, як до рідних, усю правду розказувати — і про Каленика, і про цю курву фашистську Старенко, і про Ковальського, та ще про декого із села. Видав себе з головою, розконспірувався.

Аж тут той лейтенант процідив крізь зуби: «Хлопці, провчімо сексота». Хотіли мене повісити, та того їм видалося мало, вирішили піддати мене нелюдським тортурам. Особисто лейтенант по-звірячому катував мене своїм нагаєм, і кинули вони мене вмирати на снігу серед села, жодна падлюка не допомогла мені. Думали, не виживу. Знову жінка гусячим лоєм відходжувала од вірної смерті. А це були не наші, радянські парашутисти, а найсправжнісінькі німецько-українські буржуазні націоналісти, тільки іншого штибу — бульбівці. І якщо, товаришу начальнику, зловите цього німецького наймита і зрадника, лейтенанта Яворенка, то обов'язково приговоріть його до вищої міри за його злочини. Якщо це буде потрібно, готовий надати свою, перепрошую, дупу для медичного мельдунку звірячих злочинів німецько-українських буржуазних націоналістів. Мені приховувати нічого. Німці били шомполами, а німецько-українські буржуазні націоналісти нагаєм, і рубці від них різні, що може засвідчити моя жінка Явдоха і кум Микола.

Ось так, на все наше село є лише два справжніх радянських підпільника — я і мій кум Микола. Позавчора він таємно повідомив мені, що зустрів партизанський загін наших радянських парашутистів під керунком капітана Грачова. Той запропонував приєднатися до них, оскільки вони мають необхідність у провідниках, що добре знають місцевість і людей — хто тут чим дихає. Тож сьогодні вночі сідаємо з кумом на ровери і їдемо до вас, товаріщ начальник особого отдєла партизанського загону «Смерть фашистам».

Вірний сталінець Петро Симонюк

Надрайоновому референту Служби безпеки

Друже референте, мною виявлено і ліквідовано небезпечного агента німецького гестапо, Петра Симонюка, причетного до викриття і загибелі кількох наших людей, в тім числі Марії Старенко (Ластівки). Не зважайте на штиль письма, це був дуже розумний і хитрий чоловік, якому, одначе, добре вдавалося грати вар'ята, чим він не раз вводив ув оману і мене. Цей лист як свідчення надсилаю вам. Удові я сказав, що її чоловік, Петро Симонюк, загинув від кулі польських аківців[20], які обстріляли нас дорогою. Уклінно прошу підтримати мій виклад подій, оскільки діти убитого є моїми похресниками й жити з усвідомленням того, що батько був сексотом і безчесною людиною, їм буде нестерпно.

Слава Україні! Чот. с. б. Орлик.

Останнє запитання

Він увійшов до хати і виструнчився.

— Слава Україні.

— Слава вождю,— втомлено відповів сивий чоловік з вицвілими блакитними очима.— Сідайте, юначе.

Він обережно присів на край ящика, що правив за стілець.

— Друже Омелюх, ви знаєте сотника Лиса?

— Так,— здивовано відповів той,— ми ще студентські друзі по Білокриницькій аграрній школі.

Співрозмовник спохмурнів.

— А, ця школа... Що ж, це буде важче, ніж я гадав. Отже, юначе, у нас є підозра, що Лиса завербувало гестапо. Ось тут,— старий показав пальцем на мапі, де умовну зелень лісу перерізала смужка дороги,— його загін потрапив ув оточення, і з перехоплених німецьких донесень виходить, що він знищений. Але їх бачили недалеко звідси — майже повна сотня. Щось тут не так.

Омелюх з ненавистю дивився у водянисті очі есбіста.

— А якщо німці брешуть?

Тонкий шар награної ввічливості випарувався, і той вибухнув гнівом.

— Я знаю, що ви думаєте про СБ! Та якби не ми, то тут не лишилося б жодної боївки. Краще розстріляти десять підозрілих, ніж проґавити одного справжнього зрадника — чи не так?

— Я вже десь чув щось схоже. Здається, це говорив Торквемада,— несподівано заперечив Омелюх.

— А... Ти ж із розумників. Забудь усю ту дурню, що вичитав із книжок. Зараз війна, і діють інші закони. Отже вам, друже Омелюх, доручається завдання — ліквідувати зрадника. Це єдиний вихід. Заарештувати й судити ми його не можемо — він мірошник[21], а їхні боївки зараз численніші та сильніші від наших. Лиса тут поважають і не повірять у те, що його завербували німці. Ви ж, друже Омелюх, теж не вірите? — гостро запитав есбіст.

— Ні, не вірю,— твердо відповів Омелюх.— Я надто добре його знаю.

Есбіст усміхнувся, хоч очі лишалися холодними і непроникними.

— Мені до вподоби ваша сміливість, юначе. Але це наказ Головного Проводу, і я не зобов'язаний нічого пояснювати. Утім,— він стишив голос і вів далі довірливим тоном,— Головний Провід цілком слушно вважає, що лише ми можемо та повинні вести далі боротьбу. Мірошникам і бульбашам немає місця в цих лісах. Коли їхні боївки втратять чільників, вони змушені будуть перейти до нас.

Сивий чоловік підвівся.

— Тож будьте вояком, друже Омелюх, а не манірною панянкою. Це наказ.

* * *

Сотник Лис схилився над мапою. Загін відірвався від переслідувачів і розчинився в густих лісах. Після останньої невдалої акції він утратив два десятки людей. Усе мало бути добре, якби не клята танкетка, що несподівано з'явилася на дорозі. Коли змовк кулемет, він здалеку побачив, як панцерник крутився на тому місці, де лишилися його хлопці, шматуючи вузькими гусеницями мертві тіла. Якби ж була хоч маленька гарматка!

Загін пройшов за цей тиждень понад сотню кілометрів лісовими хащами, зробивши лишень кілька короткочасних зупинок. Мітки хімічним олівцем на трофейній німецькій мапі вказували, що тут ворога не мало бути. Та й хлопцям потрібен відпочинок. Найбільше ж його вабили кілька дрібних квадратиків, що позначали населений пункт Pistchentsi. Напевно, це була цілком абстрактна назва для попереднього власника, немолодого обер-лейтенанта-резервіста, що знайшов вічний спочинок на чужій неспокійній землі. Та сотнику Лису цей хутір був добре знайомий...

Він запалив відвологлу цигарку. Деручкий солодкавий дим навіяв спогади. Дивні, наче з іншого, чужого життя, яскраві та світлі, надзвичайно далекі від цього суворого і жорстокого світу.

— Піду на хутір,— кинув Лис чотовому.

— Пане сотнику, тут неподалік бачили якусь невідому боївку. Напевно, стьопки[22]. Вони останнім часом поводять себе відверто вороже.

Лис кинув недопалок і рішуче розтоптав його.

— Ти лишаєшся за старшого. Коли щось станеться — знаєш, як чинити.

* * *

Вікно крайньої хати тьмяно світилося, тихо постукав у двері умовним стуком. У майнула якась постать, і Лисова рука мимоволі лягла на автомат.

Двері відчинив старий Галчин батько. Глипнув на Лиса й, наче не здивувавшися його несподіваній появі, промовив:

— Заходь, Степане, до хати.

У хаті був хтось іще. Лис уловив чужий дух тютюну й одеколону, та умить оцінивши ситуацію, зрозумів, що він чужака не випередить. На столі поміж тарілок лежав парабелум і зовсім поруч — рука незнайомця. Лис демонстративно повільно зняв кашкета, перехрестився на образи й, обережно притримуючи за люфу, поставив у куток автомат-фінку. На столі парувала макітра з картоплею, стояла фляшка самогону, на тарілці лежало Ніжно-рожеве сало. Він непомітно розстібнув кобуру.

— Лисе, ти не впізнаєш мене? — запитав гість.

— Зачекай, ти ж... Петро Ковальчук! А ти змінився...

— Іти теж, Степане.. Подорослішав.

Обоє чоловіків обійнялися.

— За зустріч, Степане.

— За зустріч, Петре.

Цокнулися граненими шкаликами.

— А ти в мірошниках ходиш, Лисе? — раптом запитав Петро.

Лис здивовано подивився на свого давнього студентського друга.

— Не чекав, що ти в стьопках. Із Білокриницької школи ваших небагато вийшло,— він криво усміхнувся. Радість зустрічі миттєво згасла. Зависла неприємна мовчанка.

— А де Галя? — запитав Лис у старого.

Батько знову налив.

— Пішла до куми. Та просила допомогти.

Лис із Петром гостро переглянулися. Кожен зрозумів, що старий просто відіслав її з дому.

Розмова не клеїлася, і вони мовчки перехилили ще кілька шкаликів. Старий відчував напругу і намагався оживити розмову, та на його питання кожен відповідав уривчасто й стисло.

Повернулася Галя.

— Степане, тебе яким вітром сюди занесло? — запитала вона.

— Недобрим, воєнним, Галю,— відповів Лис.

Вона щось щебетала, намагалася бути гостинною і невимушеною. Старий захмелів і тихо куняв за столом. Якась двозначність ситуації, яку всі відчували, змусила піднятися обох. Галя провела Петра, доки Лис вовтузився з непоступливим ременем. Із-за дверей Лис почув шепіт.

— Петре, не приходь більше, між нами нічого не було і не буде. Забудь мене.

— Що ж, прощавай, Галю. Дякую за гостину.

Вона повернулася і зависла на шиї у Лиса.

— Я так чекала на тебе, молилася... Казали, що ти загинув, та я не вірила.

Від гарячого поцілунку в нього запаморочилось у голові. Вона потягла його до своєї кімнатки...

* * *

Темний грабовий ліс лише починав сіріти. Мовчазний осінній ранок хапав пронизливим холодом. Він нарешті вийшов на узлісся і глянув на циферблат годинника. Зелені цифри вже не світили містичним фосфорним вогнем. Була шоста ранку. Уже скоро. Він скинув із-за спини важку совіцьку снайперську гвинтівку і заліг у сиву від паморозі, хрустку траву. Маслянисті набої блиснули несправжнім тьмяним золотом. Він плавно пересмикнув затвор, розвернув м'ятий німецький офіцерський кашкет козирком назад і припав оком до прозоро-фіолетової лінзи оптичного прицілу...

* * *

— Я повернуся, Галю. Обов'язково повернуся до тебе. Знайду, де б ти не була, кохана моя,— він поцілував її.— Мені час іти.

Вона перехрестила його:

— Хай Бог береже тебе, вояче.

Лис закинув за спину автомат і пішов добре знайомою польовою стежкою, оминаючи хати з галасливими собаками і розбиту фірами дорогу. Холодний вітер пронизував утлу мишасту шинель, шмагав по обличчю невловимою дрібною мрякою, але він ішов і всміхався.

Війна, цей жорстокий і моторошний світ був десь далеко і здавався несправжнім, нереальним. Німці, польські аківці, далекі тепер совіти, нещирі, часом страшніші від ворогів союзники були далекими і нудними, як сторінка гімназійного підручника історії.

Щастя — чи має Лис на нього право? Він — один із тих маленьких людей, що збройно повстали проти двох циклопічних, нелюдських військових машин. Чи є у нього майбутнє?

Зненацька з дерева зірвалася зграя ворон. Лис миттєво схопився за автомата.

Сухо тріснув одиночний постріл гвинтівки, і за мить задеренчала вже марна й запізніла на вічність черга фінки.

Куля підкинула його тіло, і він упав у вологе пряне листя. Ще димився ствол автомата, що валявся поруч. Ось і все...

Дійсність повернулася до нього шаленим болем. Тягучі миті наближали до нього постать, що підвелася з землі. Лис був спробував поворухнутися, але тіло не слухалося. Тільки відчував, як під шинелею гарячим струмком цебенить кров. Стрілець дістав пістолет і пересмикнув затвор.

Граната... Хоч би вдалося дотягтися до кільця. Тоді ця бляшанка репне вогняною квіткою — і він помститься й забере зі собою вбивцю. Та руки не слухалися. Світла пляма обличчя вже набула обрисів. Лис упізнав його.

— Петре, це ти?

Той мовчав.

— Петре, я знаю, що це ти. Це через Галю чи тому, що я мірошник?

Той опустив пістолет.

— Господи, Петре, що ж ти робиш? Збав мене від страждань, будь чоловіком, я ж і так не жилець...

Петро вистрілив...

* * *

Пітер Ковальчук, бізнесмен і шанована в цьому маленькому місті людина, кілька днів тому поховав дружину. Діти давно розлетілися та нагадували про себе лише поштівками на Різдво. Старий відчував себе у цьому великому будинку, де вже оселилося відлуння, самотнім, старим і нікому не потрібним. Безсоння і спогади — це все, що лишилося. Єдина розрада — з'їздити в неділю до церкви. Літній приязний священик завжди вислуховував його.

Цього ранку опустилася густа імла. Утім, старий хотів потрапити на недільну службу. Він сів за кермо, повернув ключ. Старий двигун колись дорогого та респектабельного авта загудів солідною басовитою нотою. Жовті фари розрізали імлу. Він їхав поволі та зосереджено пильнував сіру стрічку слизької дороги.

Раптом Петро зауважив постать на узбіччі. Либонь, якийсь із тих гіпі ловить попутку для своїх далеких та безцільних подорожей. Він ніколи не підвозив цих підозрілих нероб. Та за мить старий упізнав його. Мишаста німецька шинеля, закинутий за плече автомат-фінка, не припалена цигарка та сірі насмішкуваті очі...

Ні! Це неможливо... Старий вдавив педаль акселератора до підлоги. Машина рвучко подолала гарантовані виробником шість секунд розгону до максимальної швидкості. Його втиснуло в крісло, і лише за мить він побачив величезну вантажівку, що випливала з туману. Різко вивернувши кермо на межі непоправного, він ледве встиг уникнути зіткнення.

Петро Ковальчук спинив авто на узбіччі й послабив вузол краватки. Занило серце, з чола котилися краплини поту. Він заплющив очі та відкинувся потилицею до наголів'я крісла.

— Сер, із вами все гаразд? — ввічливо запитав поліцай. Петро навіть не помітив, коли позаду його авта на узбіччі зупинився патрульний мотоцикл.

— Так, усе добре,— старий силувано зобразив приязну усмішку,— до речі, ви не бачили за поворотом чоловіка у сірому пальті?

— Ні,— здивовано відповів той,— а що?

— Так, пусте.

— Щасливої дороги, сер. Будьте обережні,— поліцай скочив на мотоцикла і за мить щез у біло-молочній імлі.

* * *

— Що сталося? — стурбовано запитав отець Іван. Він уперше бачив Петра Ковальчука, шанованого та щедрого парафіянина своєї церкви, у такому стані. Завжди впевнений у собі й охайно вбраний, тепер Петро Ковальчук мав жахливий вигляд. Бліде обличчя, вузол краватки з'їхав набік. Старий був, безперечно, чимось наляканий.

— Панотче, я щойно бачив людину, яка загинула півстоліття тому за кілька тисяч миль звідси.

— Пане Петре, церква з обережністю ставиться до таких речей. Можливо, ви бачили просто схожу людину,— м'яким голосом промовив отець Іван.

— Я бачив його, панотче, як зараз бачу вас,— гаряче заперечив Петро,— він був таким, як і тоді, на Україні, коли ми зустрілися востаннє.

— Це було на початку сорокових? — запитав священик.

— Так, отче.

Священик на хвилю змовк, замислився.

— Пане Петре, ви лишилися наодинці зі своїми спогадами з тих лихих часів. Можливо, щире каяття і молитва зарадять цьому.

— Отче, він був моїм другом. Це я вбив його,— тихо промовив Петро.

— Моліть у Бога прощення,— суворо відповів священик.

Старий похнюпив чоло й мовчки кивнув.

— А ще,— отець Іван пом'якшив тон,— пораджу вам не як священик, а як друг — зверніться до лікаря. Ви кепсько виглядаєте.

Петро Ковальчук понуро поплентався до авта. Він не знайшов розради у бесіді зі святим отцем. Здалося навіть, ніби священик чи то поставився легковажно до його розповіді, чи ж взагалі вважав його несповна розуму. Ледь діставшись дому, старий відчинив бар, узяв невідкорковану пляшку найміцнішого, що в нього було. На загал він пив дуже мало й рідко. Та тепер налив собі в склянку віскі майже по вінця й одним духом перехилив.

— Справді, нерви розхиталися. Треба ж таке! Увижатися вже почало,— промовив уголос сам до себе. Він знову намагався стати тим самим практичним і раціональним Пітером Ковальчуком, яким його знали всі.

День минув у якихось дрібних і нікчемних клопотах, які він собі понавигадував. Увечері сів біля телевізора. Сон не йшов, і він до глупої ночі дивився всілякі галасливі ток-шоу, чорно-білі бойовики, новини про якісь далекі й незрозумілі війни. Петро зрештою вимкнув телевізор і знову налив собі віскі.

— П'єш на самоті? — іронічно запитав його знайомий голос. Лис сидів за столом, закинувши ногу на ногу, і крутив в руках свою «дев'ятку»[23].— Може, й мені запропонуєш?

— Ти ж мертвий, ти несправжній,— не дуже переконливо заперечив Петро.

— Для тебе — ні, друже Омелюх,— спокійно відповів Лис.

На обличчі Петра несподівано сяйнула хитра п'яна усмішка.

— Тож, може, вип'єш зі мною, Степане? — і не чекаючи на відповідь, старий попрямував до шафи.

Обернувся до Лиса, але в руках замість двох келихів тримав рушницю — дорогого надійного напівавтоматичного ремінгтона, колись подарованого колегами по бізнесу. Тоді він ніяково усміхався — не зізнаватися ж їм, що він не любить зброї та ніколи не стане мисливцем, не долучиться до їхньої компанії поціновувачів цієї суто чоловічої розваги.

Та втім зараз, здається, саме той випадок, коли ця зброя стане в пригоді...

Оглушливо гримнув постріл. Зі стіни посипалося скло з обв'язаного жалобною чорною стрічкою портрету покійної дружини.

— Петре, тобі не набридло стріляти в мене? — презирливо кинув Лис. Він спокійно підвівся і поклав свою «дев'ятку» до кобури.— І навіщо ти познущався з портрета місіс Ковальчук? Вона у чому винна?

Петро ошелешено дивився на стіну. Грубий вовчий шрот змів обличчя покійної дружини з фотографії.

— Я йду, друже Омелюх, бо у тебе зараз будуть гості, не хочу заважати. Але я незабаром повернуся...

Старий прийшов до тями від виття поліцейських сирен. У кімнаті смерділо пороховим димом. Петро зі злістю кинув рушницю на підлогу. У двері наполегливо гупали дужі кулаки.

— Містере Ковальчук, відчиніть! Це поліція! — гучно вимагав незнайомий голос.

І стиха, з-за дверей, долинув уривок розмови: «...Мабуть, укоротив собі віку... Ще трохи — й висаджуватимемо двері».

— Іду, йду, зачекайте,— гукнув старий по дорозі до дверей.

— Що сталося, містере Ковальчук? — запитав суворий поліцай, тримаючи пістолет напоготові. За його кремезними плечима, на безпечній відстані, юрмилися стурбовані сусіди.

— Нічого. Випадково вистрілила рушниця,— Петро був блідим, і голос тремтів.

Поліцай попросив дозволу зазирнути до хати й пересвідчитися на власні очі, що все дійсно гаразд. За хвилину він вийшов і заховав пістолет у кобуру.

— Справді випадковий постріл,— кинув напарнику. Тоді повернувся до старого: — Містере Ковальчук, я не знаю, чи ви маєте досвід у поводженні з вогнепальною зброєю, але дуже прошу надалі бути обережнішім і не лякати сусідів. Наразі бажаю всього найкращого.

* * *

— Доброго дня, містере Ковальчук! — сяйнув білосніжною усмішкою лікар. Це був знаний фахівець, геть уся стіна кабінету була завішана дипломами поважних університетів і різними медичними сертифікатами та ліцензіями. Його всепроникний професійний погляд хвацько шукав якихось ознак, аби відразу поставити попередній діагноз.

— Докторе, мені ввижається людина, яка загинула дуже давно.

Лікар глипнув на Петра поверх тонких золотих окулярів.

— Ви страждаєте на безсоння?

— Так, докторе,— відповів Петро,— але ж ви не замкнете мене до божевільні?

Лікар знову посміхнувся, щиро та невимушено.

— Містере Ковальчук, я не бачу в цьому потреби. Ви, напевно, недавно зазнали важкого стресу?

— Я поховав дружину...

Лікар швидко щось занотував на папірці.

— Вам не можна хвилюватись і потрібен абсолютний спокій. Ось рецепт — поприймайте ліки. По одній пігулці тричі на день. А оце — перед сном. І все буде гаразд. Я на вас чекатиму за тиждень...

* * *

Щоправда, Петро почував себе не дуже добре від цих ліків. Дійсність була наче в імлі. Сон був схожий на темне провалля, після якого наставало важке ранкове похмілля. Однак і Лис не приходив уже дні зо два...

Петро відчув полегшення та цілковиту байдужість до всього. Він за звичкою проглянув ранкову місцеву газету. Спинився на колонці некрологів, набраних дрібним петитом. «Щиро скорбимо», «Невтішна вдова і діти», «Нагла смерть забрала любого...» Цікаво, що напишуть про нього? Якими брязкими і несправжніми словами підсумують його життя?

— Так, Петре. Ці лискучі труни, букети, піп — вправний і точний, що повторює одне і те ж день у день. Ти також відчуваєш фальш?

Лис сидів поруч, у бездоганно відпрасованому кітелі з білосніжним комірцем.

— Господи, це знову ти? Доктор казав...— якось ображено вимовив Петро.

— Старий партизан — поганий партизан. Петре, це ж просто жалюгідно... Я часом навіть трохи вдячний тобі за те, що мені не довелося дожити до твоїх літ. Але ти ж, мабуть, не знаєш, що тоді схибив — ти відвернувся, коли стріляв із пістолета, й куля лише роздробила мені щелепу. Через твою слабкодухість я вмирав три дні сам у лісі.

Петро обхопив руками голову:

— Лисе, чого тобі треба? Чому ти не з'являвся раніше?

Той іронічно усміхнувся.

— Петре, ти був надто заклопотаний зароблянням грошей. У тебе ж навіть на дружину та дітей не вистачало часу, куди вже мені... А я лише хочу отримати відповідь на те, останнє запитання — чому ти мене вбив?

— У мене був наказ ліквідувати тебе як агента гестапо.

Лис розсердився.

— Друже Омелюх, це ти можеш розказувати дітлахам із Пласту. Ми ж із тобою — колишні партизани й усе розуміємо. Адже ви просто тихцем відстрілювали наших командирів. Звісно, з високою метою. Та це на совісті ваших чільників. А я про нас із тобою.

— Степане, у мене не було вибору...— голос Петра тремтів.

— Чому ж? Ти міг, наприклад, сказати, що не зустрів мене. Ваші есбісти цілком могли в це повірити... Або ж запропонувати поєдинок,— Лис відверто кпив,— як у вестернах Карла Мая, яким ми захоплювалися у гімназії,— хто швидший: ти чи я, моя «дев'ятка» чи твій парабелум?

У Петра затряслися руки.

— Степане, прости мене.

— Петре, я лише хочу від тебе щирої відповіді на те, останнє запитання. Я надто довго цього чекав,— Лис дивився на нього з докором.

Петро, зціпивши зуби, мовчав, ледь стримуючи сльози.

— Я кохав Галю...

— Петре, я прощаю тебе. Але чи Він простить? — Лис без жалю, з полегшенням кинув на землю зброю і військове реміння й повільно пішов просто в осяяне холодним сонцем вікно.

— Зажди, Степане,— гукнув йому Петро.

Лис обернувся.

— Я з тобою, Степане, я стомився тут...

* * *

— ...Колишній член Парафіяльної Управи нашої церкви, колишній голова місцевої філії інженерного товариства, член багатьох братських, допомогових і ветеранських організацій, палкий український патріот, батько міцної української родини, надзвичайно сердечна, чуйна людина...— завченим речитативом бубонив отець Іван. А по усміхненому просвітленому обличчю покійного стікали краплини дрібного холодного дощику — такого ж, як і того похмурого ранку сорок третього...

Політична боротьба між різними крилами ОУН після розколу набрала форми терактів, вбивств політичних опонентів та подекуди відкритих збройних сутичок між загонами ОУН(б) з одного боку, та бульбівськими і мельниківськими військовими формуваннями з другого. Почався розбрат із убивства бойовиком ОУН(б) (за деякими свідченнями радянським агентом) в серпні 1941 в Житомирі двох авторитетних діячів проводу ОУН(м) М. Сціборського та О. Сеника. Навіть попри це на південній Волині до осені 1943 р. боївки ОУН(б) та ОУН(м) діяли спільно.

Нє наш чєловєк

Лейтенант у новенькій шинелі з порожнім рукавом голосував флягою над розбитим важкою технікою шляхом. Туди, на захід, ішли валки танків, тягачів із гарматами, вантажівок, набитих солдатами у сірих шинелях,— ось натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків... Усе це незабаром перетвориться у тлін і закапітюжений брухт у черговій наступальній операції.. Втім, це вже без нього, йому треба в протилежний бік, додому...

Новенький штабний віліс, що нахабно виборсувався проти цієї могутньої течії просто перед радіаторами вантажівок під важкі шоферські матюки інших водіїв, врешті різко загальмував прямо перед ним.

— Домой, товаріщ лейтенант? — весело запитав геть юний хлопчина-шофер.

— Так, уже навоювався. Ти куди їдеш?

— До Їхві[24], а там до залізниці вже доберетеся.

Мовчазний лейтенант байдуже слухав нескінченні монологи свого балакучого попутника, не зронивши жодного слова. Віліс то підскакував на вибоїнах, то надсадно вив двигуном, виборсуючись із рідкого багна. Край блакитних озер і темних лісів, ніби і трохи схоже на рідну Волинь, та не таке — суворіше, чуже. Тут уже відчувалося холодне вологе дихання близького Балтійського моря.

А тили тут неспокійні, попри старання смершів. Чомусь водій звернув машину з головної дороги на якусь лісову просіку. Мабуть, керуючись якоюсь своєю шоферською логікою, він вирішив скоротити дорогу. Машина ледве сунулася під азартну шоферську лайку, пробуксовуючи, кидаючи з-під коліс грязюку, пірнаючи мало не по капот у глибокі калюжі.

— Тваю мать, підеш, внатяжечку, підеш, рідна,— то благав, то лаяв свою заморську машину шофер. Та за якихось півгодини, минувши три чи чотири повороти, вони вперлися у стіну лісу, шлях кінчився.

— Та ж Міхалич казав, що тут зрізати можна кілометрів двадцять. А я ж тут недавно. Відстоюватися годинами на узбіччях не хотілося, все сунуть і сунуть колони, та так щільно, що не протиснешся,— розвів руками шофер.

— А той Міхалич, напевно, забув тобі сказати, що Іда-Вірумаа — повіт неспокійний? — сердито запитав лейтенант, та глянувши на зніченого і переляканого хлопчину, додав: — Не кисни, якось виберемося, аби машина твоя не підвела.

Насилу розвернувшись, вони й далі блудили у лабіринтах лісових просік, аж коли нарешті у кінці темного тунелю зазоріла надія — ліс наче скінчався, і вдалині виднівся невеликий хутірець — кілька хаток, складених із потемнілих від часу нетесаних колод під незвично високими очеретяними дахами.

Мабуть, якимось своїм особливим чуттям він відчув небезпеку і встиг схопити автомата, якого безтурботний водій кинув собі під ноги, й вистрибнути з машини до того, як по склу цьвохнули кулі автоматних черг. Віліс на повному ходу в'їхав у дерево і перекинувся. Просто перед обличчям танцювало здійняте кулями брунатне пріле листя. Чорт, непросто ж пересмикнути затвор однією рукою. Нарешті піддався... Він зловив на мушку одного. Коротка черга — і літній чоловік із кошлатими сивими бакенбардами виронив із рук автомат і повалився на землю. Скільки ж їх? Іще троє, ні — четверо...

Намагаються обійти. Він перебіг до найближчого дерева — і за мить кілька куль впилося у його кору. Скупа коротка черга. Хтось розпачливо зойкнув. Одразу ж перекотився до пенька, що вгледів поруч. Іще одна черга... Хлоп у короткій чорній куртці спіткнувся і впав, а його кашкет покотився перекотиполем, підхоплений поривом вітру. Цей парубок уже ніколи не встане. Решта двоє, мабуть, вирішили відходити, перегукуючись не знайомою лейтенанту мовою. Довгі черги притисли його до землі, годі думати висунути голову. Та у короткому інтервалі він устиг — іще один впав, забарившись на якусь мить змінити спорожнілий магазин автомата. Останній — білявий хлопчик, майже дитина — стояв на видноті, розгублено озираючись, либонь, намагався усвідомити, що сталося, а затим кинув зброю і з плачем побіг.

Він прицілився. Ще мить, задеренчить автомат, посиплеться гаряче лушпиння стріляних гільз на м'який зелений мох, і обірветься ще одне життя. Зрештою, скільки ж тих життів на його карбі? Мабуть, десь там на чортячій рахівниці вже збилися рахувати. Лейтенант опустив зброю... Все одно, як не цей хлопчак, то хтось із хутора скаже кому слід про стрілянину в лісі. Напевно, то була родина — батько і сини... Вибачайте, хлопці. Жити хочеться...

Настала тиша. Лише вітер вив у верховіттях височенних сосон, і сичала пара з розбитого радіатора їхнього понівеченого віліса.

Лише зараз він відчув, що страшенно болить забите під час падіння з машини коліно і кривавить плече. Лейтенант сів на землю і довго й невміло чиркав сірником за сірником, затиснувши коробку підборіддям. Врешті вдалося припалити цигарку.

Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем. Звідси не вибратися, скоро прийдуть інші, мабуть, вправніші за цих хуторян. Він глянув на годинника. Шкода, скло тріснуло... Але золота волосінь секундної стрілки невблаганно відлічувала час, що лишився, забирала по хвилі життя.

Він почув стогін і, перемагаючи біль, звівся на ноги і якось дошкутильгав до машини. Водій був іще живим. У його очах стояли сльози.

— Болить, дуже болить. Я житиму?

Достатньо і першого погляду. Три кулі у животі — це страшна болісна смерть, байдуже, чи тут, у лісі, чи у шпиталі. Хлопчику лишилося страждати від сили дві години... Брехати він не має права.

— Ні,— відповів лейтенант.

— Пити, страшенно хочеться пити.

— Тобі не можна води, буде дуже боляче. Хіба трохи спирту...

Хлопець ковтнув і закашлявся.

— Не хочеться помирати...

— Смерть нікого не оминає, хлопче. Усі ми підемо туди, хто раніше, хто пізніше. Нам же доведеться помирати молодими. Якщо віруєш — помолися.

В очах юнака стояли сльози.

— Та ж Бога немає, товаріщ лейтенант. Там немає нічого. Так нам постійно казали.

— А ти сам у це віриш? — втомлено запитав той.

— Мабуть, ні. Але я не вмію молитися...

— Молися як знаєш. Бог і такі молитви чує...

— Мені дуже холодно, товаріщ лейтенант.

Той зняв свою шинелю і накрив нею хлопця.

— Товаріщ лейтенант, мені вже несила розмовляти. Але говоріть зі мною, мені буде легше. Ви життя бачили, ось і орден Червоної зірки заслужили, і медалі маєте.

— Дурний ти. Просто на війні таке трапляється, що йти в атаку безпечніше, ніж лежати і чекати. В першому бою, коли вбили нашого комвзводу, я підняв хлопців в атаку, а за нами й інші пішли. А німець, хоч затятий, та вже не той, що колись. Шмаркачі п'ятнадцятилітні та старі діди. Підняли ми їх на багнети.

А на ту оказію до нас командуючий фронтом приїхав із цілою тічнею штабних генералів. Напевно, дивилися за нами у далекогляди.

Очицями червоними нипає: «Кто пріказал?»

Хлопці, наївні душі, мене вперед випихають. А я ні живий ні мертвий — знаю, що наступати без наказу те ж саме, що і відступати, дяка одна. Та він мене обняв і поцілував: «Орьол, настоящій герой,— каже,— представить к наградє і проізвєсті в офіцери!» А від самого сивухою тхне — п'яний, скотина. Обтертися від тої слини хочеться, та стоїш навитяжку. А мене заціпило, треба було сказати — «служу Совєцкому Союзу», а я мовчу.

«Контузіло, навєрноє, парня».

Другого дня зранку я вже отримав погони, добрі чоботи і взвод. Бої були дуже важкі. Нас кидали, мабуть, на найважчі ділянки фронту, а за спинами смерші з кулеметами сиділи. Та я швидко пообтерся. Ми ж набрані були із західної України, а офіцери майже всі — якісь зальотні, тільки на штрафбат гріхів не вистачило. Я у своєму взводі щодня по п'ять-шість людей убитими втрачав. Відчував себе бараном, що веде овець на забій.

А тут іще й за мене замполіт полку взявся. Підійде, бувало, ввечері, закурить папіроску, мені запропонує, і так лагідно давай «по душам» розмовляти. То про родину, то про школу, то ще про щось, а потім тихенько до політики, лінії партії і товаріща Сталіна. Я вже набачився таких і знав, до чого ці душевні розмови приводять. В учєбній часті під Москвою після таких розмов щодня смерші по десятку забирали. Потім їх ніхто не бачив. Тож я вар'ята ламав, темним селюком прикидався.

«Хороший ти офіцер, грамотний. Ось у нас деякі є після воєнних училищ, а менше тебе тямлять».

Я лише знизував плечима: «То, мабуть, так Бог дав мені охвіцером бути. Ось ви, товаріщ майор, на скрипці заграєте?»

«Ні, то ж учитися довго треба, і слух музичний мати».

Я й відповідаю: «А мій дядько Омелько заграв одразу, як взяв у руки. Бо в нього дар Божий до скрипки. А у мене, напевно, до війни».

«Та що ти мені тут мракобєсіє насаждаєш,— каже.— Записуйся у партію. Ти ж один на усю дивізію безпартійний офіцер».

«Товаріщ замполіт, ніяк не можна мені до партії».

«А це чому ж?»

Я йому книжечку з їхнім уставом з-за халяви дістаю.

«Я з усім согласний, що тут написано, крім одного — я християнин, в Бога вірую. Так уже тато з мамою виховали».

І так, і сяк він до мене, а причепитися ж ні до чого.

«Я ж не просив мене в охвіцери проізводити, якби ж знав, що вам, товаріщ майор, така прикрість буде, одразу ж відмовився б. Але ж то командуючий фронтом зробив. Напишіть йому рапорт, що я не достойний»,— кажу.

«Твою мать, не наш ти чєловєк, лейтенант. Больно уж мутний і хітрожопий. Ну, нічєго, і нє такіх на мєсто ставілі»,— лише прошипів.

Потім почав тиснути на мене через комбата, та я тут вивернувся — якось не повернулася наша полкова розвідгрупа разом із командиром взводу, і я написав рапорт про переведення. Його довго не підписували — чи то перевіряли щось, чи то замполіт до того руку приклав, але як не крути, більше охочих на те місце не було.

Тепер я підпорядковувався лише командиру полку. Ремесло те було мені не складне і, либонь, безпечніше за попереднє. Тут сподіваєшся лише на себе, своїх зарізяк і пана Бога, ніяка паскуда тебе не пошле якусь паршиву висотку штурмувати, щоб артилеристи встигли намалювати на мапі німецькі вогневі точки, поки всіх не покосять кулемети. Та й не любив наш полковник замполіта.

Що й казати, щастило мені тоді, всі живими верталися. Та до пори до часу. Якось на нічиїй землі натрапили на сигнальну міну, німці одразу ж із мінометів нас накрили. З десятьох до своїх вдалося дістатися лише мені й ще одному.

Вертаюся зі штабу, вже темно, лихий, як чорт, узяв казанка із захололою кашею і бачу: на галявині біля вогнища офіцери з горілочкою вечеряють. Тож і я до товариства побрів, та вчасно спинився.

«Не наш он чєловєк, не совєцкій. Я би с нім в развєдку не пошол,— чую голос замполіта.— Вот ти би, Іванов, пошол?» — запитує.

«Нєт»,— відповідає той і очі ховає. Боялися вони його, нещасні злякані лейтенантики. Дарма, що медальками й орденами дзеленчать. Навіть один одного боялися — хтозна, чи не твій друзяка бігає до особого отдєла.

Не товаришував я особливо ні з ким, та й поганого нікому не робив. А тут скипів, вийшов до них.

«А ти, кажу, падлюка, хоч раз у ту розвідку ходив? Чи, може, вів колись в атаку? Тебе ж на передовій я ще не бачив, усе у штабному бліндажі відсиджуєшся. Може, ви, хлопці, бачили?»

А ті мовчать, очі ховають.

«Лейтенант, как ти разговаріваєш со старшим по званію? Да я тєбя под трибунал!»

«Та будь ти хоч генералом, все одно б те саме повторив. Хочеш — веди до командира полку розбиратися,— (бачу ж — розхристаний, морда червона. П'яний як чіп, аж хитає ним).— А як хочеш щось казати — то в очі говори, а не як стара баба — шепчешся поза спиною».

Він за пістолет. Мабуть, ніхто не гадав, що все так скінчиться. Перша куля розтрощила ключицю, друга поцілила в руку. Хтось повалив мене на землю, бо я теж поліз до кобури, інші кинулися відбирати в замполіта пістолет. Згамселили його лейтенанти на синю сливку. Напевно, кожен щось своє замполіту пригадав — і чобітьми по ребрах. Навіть за мене забули, я за той час мало кров'ю не сплив.

Отямився у шпиталі. Гарячка, думки рояться недобрі. Що б іще з мене самостріла не зробили й під трибунал не відправили — бо стріляла та сволота зблизька. І хто я такий проти цілого замполіта полку? А доктор, що мене лікував, усе про німецького снайпера править. Я ж мовчу, намагаюся зрозуміти, що робиться. Він же не сліпий і не дурний, повинен добре знати, чим відрізняються рани від пістолетної та гвинтівочної куль.

Через два дні почалося зараження, і мені відрізали руку. Військові доктори швидко лікують — за три дні потому мене вже мали комісувати.

І несподівано до мене приїхав сам командир полку. Взагалі він був чолов'яга жорсткий, без жодних сентиментів.

Спитав, як здоров'я, що збираюся вдома робити. Згадав по матері німецьких снайперів.

«Та ви що, змовилися, про тих снайперів і доктор мені постійно торочить».

А він мене за грудки і тихо: «Ти, лейтенанте Вовк, гадаєш, що найрозумніший? Чи думаєш, я не знаю, що сталося? Я б ту сволоту за таке сам перед строєм розстріляв. Та руки в мене короткі для цього, в нього є своя лапа у політотдєлі армії. Та й думаю, що тобі це слідство теж не потрібне. Хоч хороший ти офіцер, грамотний, крутий як чортяка, і солдати тебе люблять, та й для мене ти загадка, наче сфінкс єгипетський. Щось надто багато ти знаєш і вмієш, як на селюка з глухої Волині, але то не моя справа — у чужу душу лізти. Тебе нагороджено орденом Червоної зірки, і ще від себе ось тобі — дві фляги спирту. Знаю, що не п'єш, але ними ти будь-яку машину спиниш, доїдеш додому, як король, першим класом. Щасти тобі, лейтенанте».

Взяв під козирок і пішов.

«Товаришу полковник, а що із замполітом?»

«Дали підполковника і перевели до штабу армії»,— відповів той не обертаючись.

Ось так я і поміняв власну руку на цей пентакль.

Я ж насправді не червоноармійський лейтенант Вовк, а чотар Голота сотні Крука Української Повстанської Армії. Як мене під час облави в місті схопили совіти, я вже добре знав, за який бік гвера тримати. А як почув, що облава не на упівців, а до совіцького війська — тихо викинув пістолет. Думав, якось викручусь. Це, мабуть, така покара мені за слабкодухість... Та який із мене офіцер — за спиною лише два курси семінарії. Хоч і священик був би поганий — прощати ніколи не вмів...

Та ти вже не мене, а янольські співи слухаєш, хлопче. Упокой Господи твою душу.

— А ви, братчики, щось трохи забарилися,— промовив він тихо до сірих постатей, що скрадалися лісом, і пересмикнув затвор свого ППШ...

Бульбашка

Нарешті скінчилося навчання і почалася клінічна практика. Одним із моїх перших пацієнтів був старенький, але ще жвавий дідок. Звали його Василем Степановичем. Лежав він із пневмонією. Не секрет, що найвередливіші та найвимогливіші хворі — це медики. Ось мені й пощастило — цей дідок усе життя пропрацював у тутешній лікарні фельдшером. Та хворих зараз, окрім нього, не було, медсестра відпросилася копати бараболю, тож я лишився сам у терапії і мусив слухати нарікання старого на теперішню медицину і недолугість сучасних лікарів.

— То було у сорок п'ятому. Був я тоді зовсім іще шмаркачем, як ото ти зараз. Та й не тутешній я, із Полтавщини,— совіт, одним словом. Ні родини, ні друзів, та ще й люд місцевий косо дивиться. А часи були важкі. Голодно — бувало, коли за день в роті й ріски не мав. По лісах партизанка — а виклик є виклик. Їдеш на те село і не знаєш, чи повернешся. А ліків у нас і напоказ не було. У військових, у тих було все. Одного разу, вже пізно вечором, коли я був на чергуванні, у дворі лікарні зупинився віліс. Вискакує звідти військовий — майор медслужби. Проситься переночувати. Ясна річ, уночі ж йому їхати — вірна смерть, перестрінуть хлопці з лісу. Мені ж хіба шкода? Ліжка є. Та й спокійніше — він таки доктор, бо з мене толку тоді було, як ото з тебе зараз. Хороший чоловік був той майор, ще й виявився земляком моїм. Хворих оглянув, мої призначення передивився. Навіть похвалив: порядок у тебе і лікуєш правильно. Потім дістав він флягу зі спиртом, бляшанку тушонки, хліба, ще й цукерків жменю насипав — дівку свою, каже, вгостиш. Незле тоді чергувалося. Розговорилися за чаркою, знайомих спільних знайшли — виявилося, що ми в одному медучилищі вчилися. Цигарками пригостив якимись чудернацькими — чи то німецькі, чи американські — з верблюдом на коробці. Та тут він і каже: ти чув про новітні американські ліки — пеніцилін називаються?

Та де я міг чути? Не знали ми ще тоді антибіотиків. Але киваю — не хотілося ж визнавати себе невігласом. А він і далі провадить: вбиває воно будь-яку інфекцію. Це просто диво якесь. Один-два уколи виліковують пневмонію. Навіть туберкульоз бере. А вже про ті сороміцькі хвороби й говорити не варто. Один заштрик — і як і не було нічого. Майже як панацея Парацельсова[25]. Цьому англійцю Флемінгу, що такі ліки придумав, люди повинні пам'ятник золотий поставити за життя.

Так то воно так, та й що, кажу, з того, як воно десь є. Ліки ж американські, все одно не дістанеш. Та майор лише засміявся: за гроші, каже, все купиш. І дістає з кишені кілька ампул. Це, каже, тобі, дарую, земляче. А треба буде ще — приїзди до мене у Львів. Але звиняй, то вже буде за гроші, бо у мене не фабрика, сам купую у спекулянтів.

А я тоді з Галею своєю, небіжкою, познайомився. Вже й до весілля йшло, а я голодранець голодранцем. Усього майна — що на мені: галіфе і шинеля. Ну, думаю, вхопив Бога за бороду. Зароблю копійчину на весілля, втру носа майбутньому тестю. Бо дуже вже він гоноровим був. Хоч до білих ведмедів міг цей пеніцилін довести, та тоді я ще молодим і дурним був і страху ніц не мав.

Уколов я перший укол одному знайомому лейтенанту. Хороший хлопака. Ще й вірші писав гарні, й усе жінці присвячував. Ось досі кілька рядків пам'ятаю.

Дождись мене, голубко мила, Хоч всі зневірились навкруг, Повернусь я, я не загину, Навік кохання пронесу...

Ми ж, чоловіки, усі то розуміємо — яке б кохання не було, немає таких залізних людей, щоб ото кілька років без жіночого тепла могли обійтися. А він одружений, і додому вже час їхати. І нащо ту біду до жінки везти? Чекала, сердешна, на нього стільки, всі очі виплакала. Та й у них, військових, за такі хвороби мало не трибунал загрожував. Дійсно ліки чудодійні були — враз хлоп видужав. Розрахувався щедро. Звісно, звідки ж у нього гроші, він же не інтендант який, а фронтовик. Отримав я сувій шкіри на чоботи та гарну шаль, мабуть, німецьку, для своєї Галі. Ще й добрий могорич він виставив, коли від'їздив додому. Та, певно, шепнув комусь зі своїх друзяк про мене. Решта уколів розійшлися за кілька днів. То ж військо з Німеччини поверталося, станція забита була, ешелон за ешелоном йшов. Почав я трохи в пір'я вбиватися, і грошенята з'явилися, та й одягнувся пристойно — костюм у спекулянтів купив. І Галчин батько вже наче не такий суворий до мене став. У Львові, в майора, я бував мало не щотижня. Та як казав той старий жид — все так не буде. Скінчилося це в один момент. Підходжу до шпитальної брами, аж бачу — ведуть смерші мого майора. Той без погонів, без портупеї, обличчя розбите. Я все одразу зрозумів. А за кілька днів трибунал — і розстріляли його. Потім взнав випадково — не за пеніцилін. Постачав він ліки до лісу. Царство йому небесне, добрий чоловік був.

Урвалося мені з тим пеніциліном. А вояки все йдуть та йдуть. Довелося у сірка очей позичать — нема, кажу, більше.

Та як на ту напасть, приходить до мене сам капітан Кравченко. Енкаведист, лютий як собака. Немало людей замордував, виродок. У нас його всі боялися. Підхопив і він ту болячку сороміцьку.

«Колі»,— кричить.

«Немає більше тих уколів»,— відповідаю, а він за пістолета.

«Прістрєлю, бандєровская сука»,— кричить. Та не жартує, бачу. За життя моє йдеться. Свербить йому, допікає. І тут мені сяйнуло... Давай я по кишенях шукати. «Зачекайте,— кажу,— є ще один, за підкладку закотився. Спускайте штани, товаріщ капітан». Вколов я йому того укола в сідницю так, що він аж заскавчав.

«Заборістий етот пецінілін, нє вралі рєбята»,— каже.

«Та такий він і є, тут уже нічого не вдію...» Порожню ампулу нишком назад до кишені вкинув — а раптом він десь дізнається, що то таке — aqua destillata. Отак я викрутився...

— То ви йому водичку вкололи? — запитав я.

— Ех, ти, професор. І чого вас зараз учать? Він би враз мене викрив,— відповів дідок.— Пеніцилін — болючий укол. Я вколов йому бульбашку, повітря.

— Але ж воно все одно повинно було вилізти, адже од цього краще не стане?

— Авжеж, сину. Спереживався я тоді — за ніч посивів як лунь. Як не кинь — не жилець я. Вже думав до лісу тікати, та хто ж би мені там повірив. Я ж совіт — ті би розстріляли, як підісланого сексота. Та Господь допоміг — козак не без щастя. На другий день вбили мого пацієнта. Кажуть, давно на нього наші хлопці полювали. Вчинили в передмісті стрілянину, і коли капітан Кравченко приїхав — зрешетили його «емку» з двох кулеметів так, що крізь неї можна було локшину цідити. Так і здох паскуда із трипером.

* * *

— Йой, як болить... Та ти ж мені повітря вколов!

— Та Бог із вами, Степановичу, то лише пеніцилін...

Осінь

Осінь сіяла холодними дощами, вже відлунали щемкі та пронизливі крики відлітаючих журавлів. Вони тоді довго кружляли над містом, ніби вибачалися перед людьми за те, що мусять полишати цю землю. Холодний вітер мів жовтим кленовим листом, а ранками трава сивіла памороззю, й на зеленій каламуті калюж уже почала з'являтися квола і несмілива павутинка першого льодку. Петрик брів на роботу до мами. «Партію славить народ український» — бубоніли в голові гнусавим голосом Хведора Сидоровича, учителя української мови, незугарні рими кострубатого віршика. Знову двійка. От совіт прискіпливий, я ж лише три рази збився... Казати чи не казати? Петрику було шкода маму, вона ж засмутиться. Напевно, не казатиму — ухвалив він нелегке рішення.

Повз нього пролетіла чорна «емка», окотивши з ніг до голови холодною тванню. Він бачив бліде і зосереджене обличчя офіцера в синій фуражці. Далі виючи двигунами, скрегочучи металом, забиваючи подих чорним смердючим вихлопом, одна за одною йшли вантажівки, набиті ситими, вгодованими солдатами. Вони гидко реготали, і Петрику здалося, що з нього. На очі навернулися сльози.

«Горе ти моє»,— втомлено скаже мама і візьметься відчищати важке колюче пальто, перешите з батькової шинелі. Ні, про двійку точно не казатиму... Ще й ноги промочив. Дядько Миша, міліціонер, загріє чаю і суворо запитає: «Як справи, козаче?» Та він ніколи не слухає, що відповідає Петрик. Вони мовчки сьорбатимуть чай із черствуватим, але все одно смачним житнім хлібом. Дядько Миша добрий, дарма що совіт і міліціонер. А мама... У мами багато роботи, вона обліковець на шахті і звільниться лише наприкінці дня. Зате він у школі пише справжнім чорнилом, а не бузиновим соком. Потім вони повернуться додому, мама запалить керогаз, всепроникний солодкавий запах гасу зіллється із духом вареної бараболі, заясніє рівне полум'я червонястих вогників, що жваво шиплять під каструлею,— затишно, тепло і добре.

Тато усе більше мовчить та палить звернуті з газети ядучі самокрутки. Мама казали, що до війни він був зовсім не таким — веселим, дотепним, гарно грав на скрипці. Та повернувся з війни іншим: з однією бляшаною медалькою — «За взятіє Кенігсберга» і без руки, мовчазним і похмурим. Востаннє Петрик чув, як батько говорить — довго, запально, зриваючись на крик,— коли приходив дядько Павло. Тоді мама вигнали Петрика спати. Говорили вони щось про Україну, совітів, війну. Від дядька пахло добрим тютюном, лісовими багаттями та збройним мастилом, віяло якимись небезпечними таємницями. Й він завжди приносив то жменю круглих цукерок, сяючих колючими кристаликами цукру, то льодяника, часом — просто кілька кубиків сірого, твердого як камінь цукру. Петрик любив дядька, та мама казали, що про нього нікому не можна розповідати. Інакше — Сибір. То такий страшний край, де постійно тріскучі морози і ходять люті білі ведмеді. Ось нещодавно Іванка з п'ятого класу забрали туди разом із мамою, казали — його батько в лісі. Коли востаннє приходив дядько, Петрик чув, як мама казали йому: «Павлусю, братику, благаю, не приходь більше». Невже він дійсно більше ніколи не прийде?

Куди ж поїхали ці на машинах? Знову до лісу... Значить, завтра буде похорон — духовий оркестр знову бряжчатиме мідними тарілками похоронний марш, нещирий, як і ті віршики про Сталіна і партію. Знову глухо гупатиме величезний барабан військового оркестру, і нестимуть кілька трун, обтягнутих червоним ситцем... Старші хлопці якось взяли його подивитися на такий похорон, та Петрику не сподобалося. А цей у золотих погонах, з «емки», обіцяв «жестоко атамстіть врагам». Це ж і дядьку Павлу, він же теж, напевно, «враг».

Ось і мамина робота. Багно, розбите десятками вантажівок, сіра контора. Аби лише не потрапити на очі директору — він партійний і дуже суворий. Мама не раз плакала вдома через нього, певно, він її сварив. Мабуть, усі ці партійні такі — ось учитель, Хведір Сидорович, теж суворий і двійку ні за що поставив.

У конторі було тепло, в печі тріщали дрова.

— Доброго дня,— промовив Петрик.

— Як справи, козаче? — запитав дядько Миша і, як завжди, не слухаючи відповіді, пішов ставити чайник.

Петрик крізь вікно зауважив, що надворі щось відбувалося. Через ворота бігли озброєні люди у військовому. Та вони були якісь дивні, не схожі на тих, із вантажівок. Рипнули двері, повернувся дядько Миша з паруючим чайником.

— Стояти, руки вгору,— увірвався до кімнати чоловік з автоматом.

— На землю, малий,— крикнув дядько Миша і потягся до кобури. В ту ж мить гримнула коротка черга. Його відкинуло аж до вікна, чайник, повний окропу, брязнув об підлогу. На зеленій гімнастьорці розплилися криваві плямами, і розмазуючи руками кров по стіні, дядько Миша мовчки, без стогону чи зойку, поволі сповз у паруючу калюжу окропу, що одразу зачервонілася його кров'ю.

— Господи, що ж ви наробили,— закричав Петрик,— йому ж боляче, його пече.

Він заходився, плачучи, відтягати важке тіло дядька Миші з гарячої калюжі.

— Хлопче, мені шкода, та він мертвий,— промовив той чоловік.

— Що за стрілянина, був же наказ,— запитав знайомий голос. Хоч очі застилала солона пелена сліз, та він упізнав... Дядько Павло...

— Друже чотовий, той міліціянт схопився за пістоля.

— Гаразд, збирайте людей.

Дядько Павло пригорнув Петрика.

— Петрику, синку... Мені шкода, що так сталося. Цей міліціонер був хорошим чоловіком?

— Так,— шморгаючи носом, відповів той.

— Петрику, зараз такі лихі часи. Тепер трапляється таке, що двоє хороших людей мусять стріляти один в одного. Вони не винні у цьому.

— А хто винен? — розмазуючи сльози по щоках, запитав Петрик.

Дядько Павло спохмурнів.

— Ті далеко. Ти колись сам зрозумієш. Ходімо.

Вони йшли темним коридором.

— Петрику, ти вже майже дорослий хлопець. Не признавайся до мене там, надворі. Ти цим убережеш не лише себе, а й маму з татом. Все, біжи...

У дворі юрмилися люди — втомлені, сірі, брудні. Поруч стрункими рядами вишикувалися вояки. Там стояв і дядько Павло — попереду строю, з офіцерською планшеткою на боці. Їх було багато — двісті чи триста чоловіків. Двоє вояків привели директора і поставили під цегляною стіною шахтарського магазинчика. Кремезний чоловік у сірому німецькому кітелі без погонів й у вишиванці, мабуть, старший, ледь кивнув, і ті двоє пересмикнули затвори гвинтівок.

Петрику стало страшно — невже вони вб'ють директора? Петрику було шкода його, хоч він не був добрим і через нього не раз плакала мама.

— Люди,— звернувся до юрби командир повстанців,— чи справедливо керує цей чоловік? Чи не кривдить вас?

Хвилина недоброго, тривожного мовчання зависла в повітрі. Й урешті десь позаду пролунав несміливий голос: «Справедливо». Далі гукнув іще хтось, далі ще.

— Гаразд, іди,— кинув командир директору.

Далі вояки знесли надвір бухгалтерські книги, облили бензином і запалили.

Потім збили замок із дверей магазину і швидко розібрали те, що їм було потрібне.

— Люди, розбирайте, це ваше,— знову звернувся до юрби командир.

Ніхто не рухнувся, усі мовчали. Всі знали — хто-небудь донесе.

— Ну, нехай і так,— спохмурнів командир.— Люди, ми вже не здатні вас захистити, ви стомилися від війни. Ми йдемо. Хто впізнав серед нас родичів чи друзів — прощайтеся. Не знаю, чи ви когось із нас іще побачите.

Юрба мовчала. Врешті пролунав розпачливий жіночий голос:

— Хлопці, та ж не крайте душу, йдіть уже з Богом...

Вони пішли — мовчки, похмуро. Йшли назавжди...

Директор хапав людей і обіймав їх.

— Дякую, дякую, простіть мене,— та від нього відмахувалися. Врешті хтось із робітників промовив: товаріщ дірєктор, та дзвоніть же до енкаведе, хлопці вже дві години як пішли.

Вже наприкінці робочого дня під конторою завищала гальмами «емка», із вантажівок вискакували солдати.

— Ей, товаріщ, еті бандєри гдє? — гукнув когось із робітників капітан-енкаведист.

— В п..., товаріщ,— відповів той і зле плюнув йому під ноги.

А Петрику ще довгі роки снилося, як вони повертаються: навесні, по квітучому білому рясту, назустріч ішов дядько Павло, той кремезний командир, іще якісь люди, обличчя яких застигли у пам'яті — усміхнені й щасливі. Серед них чомусь йшов і міліціонер дядько Миша.

Останній бойовик

За вікном бідно умебльованої квартири, горлаючи маршову пісню, гупали важкими чоботями чужинські солдати. Ревли нетутешньою потугою заморські вантажівки-студебекери, один по одному снували верткі штабні віліси, лунало вже забуте «мать-перемать» водіїв, що не могли розминутись у тісних міських вуличках.

Він якось наче заворожено дивився на весь цей рух чужої і ворожої військової машини. Вимогливий стук у двері захопив його зненацька. За звичкою опустив руку до кишені.

На порозі стояв усміхнений майор-енкаведист. Він безтурботно усміхався, хоч кобура з пістолетом була розстебнута.

— Слиш, парень, на постой не прімєш? — запитав він.

— Ні,— похмуро відказав Іван.

— А почему? У тєбя і так наліцо ізлішек жилплощаді,— оскалився широкою посмішкою енкаведист і несподівано тихо додав,— вам привіт від тітки.

Іван здивовано дивився на майора.

— Вам привіт від тітки,— ще раз повільно і чітко, по складах вимовляючи кожне слово, повторив він.

— Він тітки Марії? — запитав Іван.

— Ні, від тітки Гані,— відказав той.

— Проходьте, пане майор, доведеться мені вас прийняти,— голосно, для невидимих сусідів, відповів Іван.

— Товаріщ майор,— засміявся енкаведист,— пани тєпєрича кончілісь, парень.

Він без запрошення всівся на кривий стілець, дістав із наплічника залізну банку тушонки і заходився її відкривати армійським ножем.

— Отже, товаріщ майор, які звістки від Головного Проводу? — запитав Іван.

— А ти, парень, не торопісь, достань-ка по стакану,— ніяк не виходив із ролі «товаріщ майор».

Звабливо забулькотів із фляги армійський спирт, і вони мовчки випили.

— А ти, друже Молот, щось утратив кваліфікацію. Якби я був справжнім енкаведистом, то взяв би тебе, як дитину.

— Сумніваюся, друже,— Іван криво усміхнувся і дістав із кишені затиснуту в руці гранату без чеки. Повільно, як факір на цирковій виставі, вставив чеку назад. «Майор» закашлявся щойно випитим.

Іван поляскав його по спині.

— Ну, то що каже Головний Провід? — знову запитав він, коли до зв'язкового повернулася здатність говорити.

— Друже Молот, тобі наказують перейти до глибокого запілля. Ми будемо боротися, та зрозуміло, що цю боротьбу зараз нам не виграти. Вони прийшли надовго. Тому ми формуємо підпільну мережу, що діятиме в далекому майбутньому. Попри молодість, ти маєш значний досвід підготовки і виконання бойових акцій, чудово стріляєш з обох рук, добре володієш прийомами боротьби дзю-дзютсу. Я привіз нові надійні документи. Ти повинен легалізуватися — закінчити університет, вступити до їхньої партії, робити кар'єру, тільки зависоко не залітай — спечешся. Там уже надто пильно дивляться. Тож, друже Молот, чекай, доки не надійде наказ Проводу...

* * *

На лікарняному ліжку лежав старий чоловік. До його руки з вузлуватими венами тяглися трубки-змії крапельниці. Повільний і невблаганно рівномірний стукіт крапель наче відлічував час до чогось... На стільці біля хворого сидів кремезний молодик у тісному на його широкі плечі білому халаті. З-під розстебнутого піджака визирало руків'я пістолета.

— Товаришу полковник,— звернувся він до свого колеги, що розвалився на вільному ліжку, закинувши ноги на бильце.

— Що?

— А якщо дід відкинеться, тоді справа — висяк? Ми ж навіть не знаємо, хто він. Пальчики не проходять по нашій картотеці.

— Заткнись. Док казав, що він може все чути,— сердито відповів той.

Зайшов лікар, узяв на кілька секунд в'ялу нерухому руку старого, щоб поміряти пульс, і затим зробив ін'єкцію в крапельницю.

— Док, він прийде до тями? — запитав старший.

— Не знаю,— сухо відповів лікар.

* * *

Було спекотно. Перший секретар райкому закінчив промову і втомлено великим картатим носовиком витирав із лисини піт. Нарешті закінчилися всі ці офіційні промови, і через вуличні динаміки пустили «День Побєди». Святково вбраний люд зітхнув із полегшенням і прямував до виїзного буфета й пивних бочок. Скрізь гонилися невгамовні дітиська в піонерських галстуках, залишені напризволяще своїми учителями, і гучно лускали заздалегідь приготованими шпильками надувні різнобарвні кульки. Парад закінчився, за рогом на вантажівку скидали червоні транспаранти і портрети членів ЦК. Микола Степанович — професор місцевого педінституту — сидів на лавочці в парку з оберемком подарованих піонерами червоних перестояних тюльпанів і курив, заглибившись у свої думки.

— З Днем Перемоги вас,— перед ним стояв чолов'яга в цератовому кашкеті з одинокою медалькою на заношеному дешевому костюмі.

— І вас також,— байдуже відповів він, але за мить усвідомив, що знає цю людину. Він чекав на нього багато років...

— Вам привіт від тітки...

Вони сиділи в робочій їдальні й, не криючись, розливали фляжку горілки по гранчаках, закусуючи глевкими общєпітівськими котлетами. Та й хто б посмів у такий день зробити зауваження двом фронтовикам?

— Ви готові діяти, друже Молот?

— Так,— твердо відповів той.

— Це добре. Але Головний Провід вважає, що зараз розпочинати активну боротьбу не на часі. Ось тримайте,— він передав під столом складену вчетверо газету.— Це наша газета «Слово». А ви, друже Молот, чекайте вказівок. Ми обов'язково повернемось, наша війна не закінчена, наша перемога ще не настала...

* * *

О третій ночі в особливого пацієнта з сьомої палати зупинилося серце. Удари дефібрилятора, укол у серце повернули старого в сутінки коми...

Полковник після всього підійшов до лікаря.

— Док, він не повинен померти, роби що хочеш, але він мусить заговорити.

— Та пішов ти,— розізлився знервований важким чергуванням лікар.

* * *

Старий, охайно вбраний чоловік з'явився у парку десь місяць тому. Був він тихим і непомітним. Грав у шахи на невеликі ставки — грав не дуже добре, більше програвав. Напевно, утікав від своєї сварливої старої, а може навпаки — від гнітючої тиші порожньої квартири. Часто дивився на свій старомодний командирський годинник, час від часу щось записував у маленькому нотатнику — либонь, цікаві ходи шахової партії, щоб потім розібрати їх удома. Назвався Стєпаничем, імені ніхто не запам'ятав.

— Цікавий чоловік цей Стєпанич. Усі його бачили, та ніхто нічого про нього не знає. Розумний, усе більше слухав, спостерігав,— підсумував допит свідків Анатолій Іванович, полковник СБУ.

— Товаришу полковник, є результати експертизи зброї,— повідомив молодий лейтенантик.

— Ну? — з надією запитав той.

— Стволи чисті, ніде раніше не світились. Що цікаво — вони дуже старі. Обидва 1942 року випуску.

— Відлуння минулої війни... Знайдені на місцях боїв? — запитав полковник.

— Навряд. Зброя в чудовому стані, жодного сліду корозії.

— А автомобіль?

— Угнаний за два квартали від місця злочину, власник уже подав заяву.

* * *

На автобусній зупинці, поряд із білими клаптиками оголошень «куплю», «продам», «здам», вітер шарпав забутий жеківцями передвиборчий плакат «Не зрадь...» — вицвілий, змитий дощами і негодою, він виглядав скрижалями фальшивого пророка, єресіарха, що наважився до десятьох біблійних заповідей нав'язати людям іще одну — одинадцяту. Микола Степанович купив газету «Слово» і сів на лавочці.

У нього похолоділо всередині. На розвороті він побачив те, на що чекав усе життя...

Чому саме зараз? Були ж і гірші часи, та тоді він був готовий діяти. Де ж вони були раніше, коли він був молодим, коли ще не лежали на цвинтарі під чужими іменами четверо з бойової п'ятірки? Тепер це майже неможливо — тремтять від старості руки, вже не той зір, він став надто повільним... Думки роїлися у голові. Він іще раз перечитав статтю. Ні, усе правильно. Це вирок зраднику, і він повинен його виконати.

Почуття провини переслідувало його все життя. Він згадував своїх давніх друзів і знайомих, вони часто приходили до нього уві сні. Той підірвав себе власною гранатою, забравши з собою кількох у малинових погонах, інший пустив кулю в скроню у сирій могилі лісової криївки, те миле смішливе дівча-зв'язкову закатували енкаведисти. Спливали у пам'яті обличчя людей, яких уже давно немає, вони дивляться з минулого йому у вічі з німим докором — ти теж мав бути серед нас, ти мав боротися.

Чому ж йому, вже старому діду, а не комусь із молодих? Та зрештою, що ж вони знають, що вміють і найголовніше — у що вірять, чого прагнуть?

Тільки й того, що можуть хихотіти у підворіттях, передаючи один одному косячка. Такі цього не зроблять... Він навіть намагався читати книжки теперішніх кумирів молоді — й закінчував усі не далі двадцятої сторінки. Ні, їх годі збагнути, там порожнеча, там же немає нічого, крім дешевої іронії і руйнівного скепсису...

Однак врешті він зможе позбутися цих страшних снів, цих болісних спогадів, зможе подивитися у вічі примарам із минулого. Колишній досвід підказував йому триматися якнайдалі від новітніх телевізійних націоналістів. Від цих провокаційно-радикальних молодиків з оперетково-патріотичними вусиками просто тхне спецслужбами. Невже це бачить лише він?

Удома спустився в підвал, молотом розбив цегляну кладку, що маскувала схрон. Ганчіркою обережно витер залишки мастила з совіцької самозарядної гвинтівки з оптичним прицілом. Два ТТ, кілька запасних обойм до них, схожі на хазяйське мило бруски вибухівки, тепер уже антикварний автомат системи Судаева, кілька гранат — цього краму вистачить, щоб виконати завдання.

Почистив і перевірив зброю. Плавно ходять тугі затвори, досилаючи жовтаві набої у ствол, готові вивергнути вогонь і свинець — усе справне і готове до дії... Справне, крім нього самого,— лише його торкнулася корозія — невблаганна і глибока іржа старості.

Він відкрив круглу бляшану коробку з написом «Леденцы лимонные». Бойова каса — п'ятдесят золотих п'ятірок із бородатим профілем російського царя — валюта, не підвладна часу, грошовим реформам, змінам режимів, вона пережила безліч нікчемних тепер папірців — червінців, злотих, окупаційних марок, совіцьких рублів.

Навіть у найважчі часи він не торкався цих грошей, беріг саме до цього дня...

* * *

Слідство у справі заходило в глухий кут. Жодних мотивів, ніякого зв'язку між жертвами і злочинцем. Лишалася хіба слабенька надія, що старий прийде до тями. Лікар сказав, що тому зосталося жити заледве кілька днів.

Для годиться допитали бомжів, що жили поблизу місця злочину.

— Блін, це точно Брюс Лі,— сказав із першого погляду на фото один із них,— він з'явився тут недавно. Історія — як в усіх тут. Бандюки заволоділи квартирою — казав, добре, хоч лишився живим.

— А звідки таке поганяло — Брюс Лі? — здивувався полковник.

— Бився класно, хоч і старий. На нього Бутиль наїхав — здоровий бугай. Так Брюс Лі того добряче побив, ще й руку йому зламав — щоб більше не приходив гроші у нас відбирати,— просторікував бомж із колоритним синцем під оком, що мінився гамою барв від темно-сірої до світло-зеленої.

— А це тебе теж Брюс Лі? — запитав полковник, указавши на синець.

— Ні, що ти, начальник. Брюс Лі був добрий, як Дід Мороз — позавчора роздав нам усім гроші. Не уявляю, де він стільки увірвав,— мав не менше кількох тисяч. Ще й малим усім купив морозива і пішов від нас. Більше ми його не бачили. Хороший був чоловік.

— Чому був? — запитав полковник.

— Раз ви питаєте, начальнику, значить, він того? — хитро примружився бомж.

* * *

Він совав шахи в парку, крадькома стежачи за площею. Ні, вони тепер не ті, що колись... Він зможе... Ось один із них — у джинсовій куртці, щодня на тій самій лавочці з газеткою, пола відстовбурчується від пістолета. Інший, у шкірянці, постійно курить біля газетного кіоску. Ще двоє — на тому боці площі. На пласких дахах двох будинків поруч — він готовий був закластися — позиції снайперів. Микола Степанович подякував за гру і розрахувався зі старичком-отставнічком за програну партію.

Вони бояться... Охорона скрізь — біля урядових установ, біля їхніх будинків, навіть у деякі міські квартали вхід лише за спецперепустками. Але охоронці вже не ті — надто помітні, надто невмілі.

На своїй старій бежевій «копійці» він за кілька днів зумів простежити маршрути чорного урядового БМВ — поворот за поворотом, щезаючи за мить до того, як його помітять. Про це авто він прочитав у нещодавно купленому автомобільному журналі та з прикрістю дізнався, що перед ним — броньована модифікація.

Одного разу йому здалося, що він побачив зв'язкового. Той самий карбований профіль, колючий погляд сталевих очей. Він сідав до маршрутки. Микола Степанович підбіг, та бус уже рушив.

— Не може бути, мабуть, здалося...

* * *

— Старий відстежував жертву і робив це вміло й непомітно. Чудово маскувався в будь-якій соціальній групі. Враховуючи його вік, ці уміння він отримав десь у період війни. На це вказує і його зброя. Що скажете, панове офіцери? — полковник нервово закурив сигарету.

— Він, безперечно, професіонал. Імовірно, він був у якійсь із диверсійних груп НКВД або ГРУ,— висунув припущення молодий лейтенант.

— Гаразд, працюйте з архівами,— відповів полковник. Він не дуже сподівався на успіх — найцікавіше зберігалось у Москві, і по багатьох справах іще не вийшов термін секретності. А їхній клієнт, здається, з таких.

* * *

Він визначив слабке місце. Це ресторан. Сюди того не супроводжують два авта з мигалками. Тут проти нього лише двоє — озброєний водій і охоронець. Він побував там, усередині. Довелося купити дорогий англійський костюм, краватку і швейцарський годинник. Він під'їхав на таксі, недовго розмовляв зі швейцаром, імітуючи канадійський емігрантський акцент. Почитав меню і карту вин, запитав, чи готують борщ, і врешті замовив щось незрозуміле зі складною квазіфранцузькою назвою та келих рядового мерло. Розрахувався — разом із чайовими вийшло без малого три його професорські пенсії.

Усередині нічого не вийде. Той обідав у приватному кабінеті, обидва охоронці очікували перед замкнутими дверима. Єдиний шанс — перехопити у момент виходу з авта. Але тоді охоронці пильнуватимуть. Вони молодші й спритніші — одразу зрешетять його кулями, доки він вихоплюватиме пістолет.

Він знову побачив зв'язкового — сідав до таксі — сивий, в окулярах, у доброму костюмі. Жовте авто загубилось у потоці машин. Ні, знову здалося... А якщо ні? Може, зв'язковий відчуває стеження і тому не виходить на контакт? Чи просто перевіряє його?

* * *

— Його впізнав швейцар із ресторану. Старий був добре вбраний, розмовляв українською з емігрантським акцентом. Розраховувався готівкою. Це все,— повідомив оперативний — Може, цей викопний термінатор зі спецслужб? Росія, Штати, Ізраїль?

Полковник іронічно хмикнув.

— Напрямок думок вірний, товаришу майоре. Перекинемо цю гнилу справу контррозвідці — нехай шукають, хоч луснуть, а самі їдьмо усім відділом на вихідні рибалити. Я навіть проставлю усю випивку, якщо вам вдасться переконати шефа, що цей ветхий вісімдесятилітній дід — діючий агент, скажімо, СВР чи ЦРУ.

* * *

Він збирав пляшки, рився по смітниках разом із такими, як сам... Від нього тхнуло. Людина без житла, без документів, без будь-яких прав. Бомж... Чомусь нікого не дивував тверезий і гострий погляд цього старого, те, що час від часу він щось записував у маленькому нотатнику. Зрідка їх ганяли менти, але не по-справжньому, а так, для годиться, щоб бомжі своїм виглядом не травмували психіки добропорядних громадян.

Маленький нотатник був повністю списаний цифрами і незрозумілими скороченнями. Микола Степанович, у цьому задзеркальному світі — бомж на прізвисько Брюс Лі, роздав цим нещасним людям, які з ним ділили шматок хліба, рештки грошей, купив безпритульним дітлахам морозива і пішов, щоб ніколи більше не повернутися...

Свою бежеву «копійку» із зайвою зброєю і документами втопив тихої ночі у чорній дніпровській каламуті за десяток кілометрів від міста. Він був готовий, акція спланована і підготовлена. Ось лише шляхів відступу немає. Щоб виконати атентат, достатньо одного смертника, щоб утекти і лишитися живим після цього — потрібно ще хоча б троє-четверо людей, що забезпечать відхід.

Та це й нереально — йому не втекти, він не встигне змішатися з ошелешеним натовпом, не пірне в метушню підземки, в щільно набиті вагони, де вічно спішать у своїх справах жителі столиці. Його завжди дивувало — куди? Щоб улягтися вдома на дивані, закинути ноги і ввімкнути телевізор? Зрештою, яке вже це має значення?

* * *

Чорне лискуче БМВ повільно вирулювало зі стоянки. Несподівано з правого боку його сильно вдарив старезний синій москвич. На зупинці хтось хихикнув, згадавши попсовий анекдот про «мерс» і запорожець.

Дверцята БМВ розчинились, і з авта синхронно вилізли два кремезні молодики.

— Дєд, ти чьо, афігєл?

— Хлопці, хлопці, та все ж нормально, це лише фара, я заплачу,— старенький в окулярах поліз до кишені. Двоє з БМВ потяглися до зброї. Дідок простягнув водію «бехи» синю двохсотгривневу купюру.

— Да ти, бомжара, ваще нє фільтруєш, на какіє бабкі попал? — скаженів водій.

— Зараз, зараз, хлопці,— метушився старий,— у мене ще є, я заплачу.

Та з кишені старого замість грошей з'явився воронений ствол пістолета, й одразу гримнули постріли. Він стріляв із двох пістолетів, із двох рук, постріл за пострілом всаджуючи в їхні міцні треновані тіла майже по обоймі. Ті дурні подарували йому кілька зайвих секунд — лишили відчиненими двері машини.

— Стаять, брасай аружиє! — почув за спиною зірваний на фальцет крик. Це вже не вкладалося в простенький сценарій коротенької п'єски, яку він так довго придумував і вивіряв. Він не дивлячись вистрілив через плече на голос.

У відповідь гримнув постріл. Та старий не звертав уваги і йшов до мети. За мить до того, як його шарпнула куля, він устиг опустити в салон лімузина репане яйце гранати.

Пересилюючи біль, він обернувся. За спиною підскочив від вибуху п'ятитонний броньований лімузин. Молоденький сержантик-пепеесник цілився в нього з табельного Макарова. Микола Степанович, ні, тепер він Молот — бойовик ОУН, ішов назустріч молоденькому, з переповненими жахом очима, хлопчику. Затворна рама ТТ від'їхала, скінчились набої. Він викинув порожню обойму, поставив нову й лунко пересмикнув затвор. Міліціонер не стріляв, його заціпило від жаху. Старий пройшов повз нього, не зводячи з мушки пістолета. Чому не вбив? Він же знав, що той за мить вийде зі ступору і вистрілить в спину... В останню секунду, перед втратою свідомості, він знову, вже ясно, побачив зв'язкового з Головного Проводу. У темному плащі, довге сиве волосся шарпав вітер — той похмуро спостерігав з другого боку вулиці.

* * *

Ясний гострий біль пронизав його єство. Він розплющив очі. Це була лікарня — запах хлорки і медикаментів важко з чимось сплутати. Далі, в неясній імлі, він бачив якісь постаті у білому. Життя? Навіщо? Чому цей сержантик схибив?

— Друже Молот, ваша бойова акція не була схвалена Головним Проводом.

Поряд із ним, вбраний у френч англійського крою і вишиванку, стояв зв'язковий.

— Я ж сам бачив вирок! Адже політичне керівництво не вказує бойовій організації, що і як робити. Боївка діє автономно і, виходячи зі своїх можливостей, сама обирає ціль,— здивувався Іван.

— Я теж знаю закони конспірації. Але «Слово» давно вже не орган Головного Проводу, тепер це просто газета. Ти, друже Молот,— як снаряд, що пролежав із часів війни і вибухнув уже тепер, без будь-яких причин. Зараз інший час — барвистий, рекламний, слова тепер мало що важать. Наприклад, те, що тоді вважалося зрадою, тепер називають компромісом, що тоді вважали брехню — тепер називають рекламою. А ти прийшов з іншої — простої і зрозумілої — чорно-білої епохи, з часу вождів і героїв. Зараз доба так званих загальнолюдських, гуманних цінностей. Тепер боротися за справедливість пістолетом і гранатою — дикість. Навіть ірландці склали зброю і стали звичайною нудною парламентською партією. Ти цього, вочевидь, не зрозумів,— відповів зв'язковий.

— Зрада — це завжди зрада. Невже люди до неї звикли?

Зв'язковий іронічно посміхнувся.

— А ти? Ти теж упродовж багатьох років сидів на партсобраніях і слухав цю кафкіанську маячню. Ти ж був серед них. Ці люди живуть двома правдами — одна для кухні і курилки, друга — для торжествєнних мєропріятій. Ти був не кращий від них — очікування завдання стало ширмою, за якою ти ховався від власної совісті.

— Хто ти? — несподівано запитав Іван. (Це було його справжнє ім'я, дане батьками при хрещенні, давно вже незвичне після десятка псевд і фальшивих паспортів).

Той лише усміхнувся.

— Хто ти? — повторив Іван.

— Я той, хто подарував тобі життя. Тебе просто забули твої провідники. Тепер вони давно вже лежать на цвинтарях по всьому світу. Інші, кому пощастило вижити, доживають нормальне життя, оточені люблячими дітьми та онуками. А ти змарнував мій дар...

* * *

Старий лежав із широко розплющеними очима і щось беззвучно шепотів. Він або не чув запитань, або їх просто ігнорував. За кілька хвилин потому він помер...

У скорботній тиші палати несподівано гучно пролунав поліфонічний рингтончик мобільника — «Наша служба і опасна, і трудна...»

Полковник узяв трубку. Він відповідав лише «так точно» і «єсть» — говорив із керівництвом.

По закінченні розмови він обвів поглядом присутніх.

— Товариші офіцери! Водій і охоронець, що взяли машину без дозволу міністра, перевозили на дачу водія пропановий балон. Через нещільно закритий вентиль стався пропуск газу в салон автомобіля. Внаслідок припалювання цигарки газ вибухнув, тіла викинуло з машини. У нас є офіційний акт експертизи, у кого були власні версії — прошу їх забути. Це наказ керівництва. Виходячи з державних інтересів, нам не потрібний розголос цієї справи.

Вже на виході з лікарні до полковника підійшов лікар.

— Полковнику, може, вам це якось придасться. Я вмію читати по губам і знаю, що шепотів старий перед смертю.

— І що?

— Він просто молився...

Trinity

Мережа лише здається безладом, нагромадженням айпішок, доменних імен, форумів, чатів, ефтіпі-серверів, веб-ресурсів. У всьому є система. Вона мусить бути, бо хаос має властивість до самоорганізації. Контора дещо запізнилася і лише нещодавно взялася наводити там лад. У всьому винні старі пердуни, що керували Конторою донедавна. Вони визнавали лише традиційні методи роботи — топтунів, стукачів, ліквідаторів. Та наш мудрий Президент вчасно змінив керівництво. Ще трохи — і ми би програли боротьбу за мережу. Бо ж бардак, або ж хаос, починається в головах. Моя робота — мурувати стіну. Ні, не матеріальну. Такі не довговічні, їх потім руйнують і камінці з них продають, як сувеніри. Я ж мурую стіну у свідомості, перегороджую цим муром людям мізки. А далі вони народять дітей і вже самі їм змурують стіну. З любов'ю — камінчик до камінчика.

Я працюю в Конторі у відділі протидії інформаційним диверсіям. Моя спеціалізація — інтернет-форуми. Звати мене Ярема, Lvovjanin, Сармат, Юнона, Кіт, Pravoslavnyi, Zaporozhets, Russ, Lusiya, Petropavlovsk, Sarmat, Даша. Я люблю свою роботу — тут я завжди різний. Можу бути чоловіком, а можу й жінкою. Я мешкаю в Івано-Франківську і в Лондоні, в Ярославлі і в Нью-Йорку. Я живу в Мережі — різноманітне і цікаве життя, наповнене сенсом і спілкуванням.

А що вдома? Маленька однокімнатна з нудними шпалерами в дрібну квіточку, протерте м'яке крісло, пачка позавчорашніх сосисок в холодильнику, і телевізор. А що по ньому можуть сказати нового для мене? Я знаю те, що вони говоритимуть завтра, знаю, що скажуть їхні опоненти, і знаю, що їм відповість Президент. Це все є на тому папірці, що роздають нам на щоденній планьорці. Новини не стаються — їх створюють. Справа лише в тім, хто — ми чи вони.

Ось, мало не пропустив потрібний пост.

Irina> Ми сповзаємо до тоталітарної системи. Фашизм — це реальність. Невже ніхто не помічає?

Швидко відповідаю:

Sarmat> Дамочка, тєбє би мужика надо, чтоби тєбє із своїх куріних мозгов мислі ізвлєкать било нєкогда і на форуми, гдє умниє люді общаются, нє совалась.

Юнона> Я в Лондоне жіву. Здєсь всьо то же. Спецслужби все конроліруют. Так і должно бить.

Кіт> Ето всьо амерікоси мозги тєбє засралі. У нас нормальноє государство. Нужен порядок.

Вона щезла. Я уявив її на хвилю — дамочка років тридцяти, в окулярах. Освіта вища, мабуть, технічна, живе самотньо. Для такого психологічного портрету вистачає двох-трьох постів. Нічого чудесного — простенька прикладна психологія. Заміжня не буде стільки часу висіти в мережі. Пише більш-менш грамотно, хоча часом губить коми. Мережевим сленгом не користується. Таку обхамиш — і вона заплаче. Ось, закопилила губу від образи і закрила браузер. На цьому форумі вона більше не з'явиться. Інтелігенція, блін, культура... Здається, ще Дзержинський казав: «Коли чую слово культура, рука сама тягнеться до маузера». Ги-ги, звісно, знаю:). Це слова Геббельса. Але Залізний Фелікс під ними теж із задоволенням підписався б.

Інший монітор:

Trinity> Людожерський терористичний режим. Мо' вже не треба офіціоз тут проганяти? Capмат, забий си об мур.

Тінейджерка, напевно, жує жуйку, поки це пише. Розумна — не використовує відіменний нік, готовий закластися — ходить через анонімні проксі. Що ж, цікаво...

— Відділ ідентифікації, перевірте нік Trinity.

Якесь шарудіння, і заспаний голос відповідає:

— Не прослідковується ланцюжок анонімних проксі-серверів. На третьому ми її загубили. Це поки все...

Усміхаюся до себе. Що ж, падонковскій ми вчили на курсах і навіть складали екзамен. Чи зачот?

Sarmat> В бабруйск животноє.

Pravoslavnyi> Ето всьо жиди, жиди воду мутят. Всьо тіше становіться чистий звон колоколов канонічєского православія. Когда в странє бардак — оні богатєют.

Lusiya> Trinity, думаєш, тут всьо красиво? Любой поліцейській посрєді уліци может остановіть тєбя і провєріть документи. А еслі нєт Нью-Йоркской регістраціі — забєрьот в участок. У ніх всьо то же, что і у нас.

Trinity> Sarmat-Pravoslavnyi-Lusiya, таварісч майор — регочудонесхочу. ПешиСчо про Нью-Йорк. :)))))))))))

Я мимоволі усміхнувся до монітора. Вредне дівчисько. Мабуть, жує свою жуйку і теж усміхається до свого монітора. Цікаво, напевно, ці флюїди якось передаються через комп'ютерні чіпи, кабелі, хаби, оптоволокно, супутники. Дивно, але часом відчуваєш якусь симпатію до людини, навіть не знаючи, хто вона, скільки років, яка на вигляд. Trinity — комп'ютерна бунтарка, що повстала разом зі жменькою таких самих божевільних проти всесильної Матриці.

А я хто в цій грі? Один із агентів Смітів, незчисленних і всюдисущих, гвинтик системи, одна зі складових Матриці?

Либонь, ні, я не схожий на елегантного і незнищенного Сміта. Окуляри ношу, щоправда не чорні, а звичайні, мінус п'ять діоптрій, маю черевце і ходжу в пом'ятому костюмі та краватці з плямою. Але я теж незнищенний. Якщо потраплю під авто чи раптом зупиниться серденько (а воно вже вряди-годи дає про себе знати) — Sarmat, Юнона, Кіт, Pravoslavnyi, Zaporozhets, Russ, Lusiya, Petropavlovsk, Даша залишаться жити. Прийде хтось схожий на мене — в м'ятому костюмі, можливо, в окулярах. Я не агент Сміт, я безсмертний і неспалимий капітан держбезпеки, я частина новітньої Матриці, створеної Конторою.

Телефонний дзвінок перервав роздуми.

— Операторе, притримайте Trinity, нам потрібно її вирахувати. Вона створює проблему.

Та Trinity вже вийшла з форуму. Вже прийшла наступна зміна, і я швидко передав справи.

Була восьма ранку, люди поспішали на роботу. Створює проблему? В перекладі з конторської говірки на людську мову це означає, що її шукатимуть ліквідатори. Вони вб'ють це вредне дівчисько. Не з пістолета з глушником, це лише у фільмах. Скинуть під поїзд, викинуть із вікна, організують пожежу. Ліквідатори винахідливі. Зрештою, навіщо все це мені? Яке мені діло до людини під ніком Trinity?

Та шефи з контори помилилися, помилилися небезпечно. Старенький кумедний парадокс — якщо цирульник голить лише тих, хто не голиться сам, тоді хто голить самого цирульника? Не можна мурувати стіну у чужих мізках, якщо вона є у твоїй голові. Матриця недосконала...

* * *

В інтернет-кафе сиділо кілька школярів, що вирішили прогуляти заняття, і завзято мочили з великих шот-ґанів якихось потворних монстрів. Ці примітивні світи з похмурими, захляпаними кров'ю стінами нескінченних коридорів, дверима, де завжди причаїться якась цифрова примара, притягують дітлашню. Усе просто: є лише «Я» — грізний і нещадний, до зубів озброєний мен із квадратною щелепою і маленькими очицями, та дуже хоробрі й не вельми кмітливі вороги-монстри, що самі лізуть під вогонь футуристичного мега-ґана. Якщо тебе вбили — зчитався з останнього пройденого епізоду. Простенька і наївна симуляція реальності, де ти не гвинтик системи, а вісь Усесвіту.

Відірвіться на мить від своїх моніторів, дітки, озирніться. Ось я, літній дядечко в окулярах, із червоними від нічних сидінь за монітором очима,— справжній комп'ютерний монстр, підступна почвара, що руйнує вашу свідомість, отруює мозок. Мене не вб'єш цими пукалками, я, як кіплінгівський удав Каа, паралізую вашу волю — ви чуєте мене, бандерлоги?

Щоб не реєструватися в журналі, помахав перед носом адміна червоним посвідченням із золототисненим логотипом Контори.

Я швидко створив поштову скриньку на безкоштовному сервісі й залишив коротке повідомлення.

> Trinity, ти в небезпеці. Напиши мені на мейл mailto:tovaristch-major@zzz.com. Потрібно терміново зустрітися.

Я навіть не сподівався, та Trinity відповіла. Чому? Це ж не розумно. Може, це мене перевіряє Контора? Ні, навряд... Просто Trinity ще дитина. Хоч і дуже розумна, просунута, та дитина...

Дома дістав із тайника чистий бланк паспорта — колись була нагода, лишив собі про всяк випадок. Ледве знайшов пістолет поміж постільної білизни. Зрештою проти ліквідаторів у мене жодних шансів, та коли він у кишені — відчуваєш себе крутим.

«Любий, це у тебе пістолет, чи ти просто радий мене бачити?»

Ні, вона цього кіна, напевно, не бачила — надто юна. А шкода...

* * *

Він пройшов кілька зайвих кварталів, змінив два автобусні маршрути. Хвоста ніби немає. Ніякий бовдур не розглядав манекенів у вітринах крамниць із жіночим одягом, ніхто не читав газет на лавочках, ніяких підозрілих парочок. Він знав цих трудівників невидимого фронту — сірих, без жодних проявів індивідуальності, примітних своєю середньостатистичністю клонів системи. Та наче все чисто...

Мила коротко підстрижена дівчинка-студентка чекала на нього за столиком у літньому кафе. Він уявляв її іншою — демонстративно-андеграундною, пірсингованою, нахабною. Дивно, інтернетівські ніки майже ніколи не схожі на їхніх живих власників, вони живуть у мережі своїм окремим, незалежним життям. Він підсів до неї:

— Я — tovaristch-major.

Вона здивовано глянула на нього. Мабуть, теж уявляла зовсім іншим — молодшим, привабливішим.

— Trinity, мовчи і слухай. Тебе мають ліквідувати. Навіть коли ти заляжеш на дно й не виходитимеш у мережу — все одно з часом вирахують. Вони аналізуватимуть трафік провайдерів. Якщо вдасться, зламають закордонні сервери. Анонімні проксі, TOR та інші подібні системи є надійними лише до пори до часу. Тобі потрібно тікати з країни.

Вона принишкла — дійсно злякалася.

— Ви з Контори?

— Так, я офіцер держбезпеки,— відповів він і на хвилю задумався.— Trinity, мені потрібен твій логін і пароль.

— Навіщо? — запитала вона.

— Я спробую виграти для тебе кілька днів.

Вона швидко написала на серветці та простягнула йому.

— Дівчинко, якщо хтось із мережі буде шукати зустрічі з тобою — не відповідай. Позбудься мобілки — через неї вони зможуть знайти тебе, не користуйся кредиткою. Їдь електричками, зміни одну, дві. Потім поїзд. Можеш автостопом. У жодному разі літаком. Ось трохи грошей і паспорт. Лише вклей фото. Щасти тобі, Trinity.

Вона поцілувала його в лисіюче чоло.

* * *

Він прийшов додому і відкрив ноутбук. Пістолет поклав поруч.

Trinity> Прєвєд кросавчєгі чекісти.

Контора миттєво відповіла.

Sarmat> Опять ета дурочка будєт нас лєчіть про фашизм :(

Він знав, що відповість хамуватий Sarmat, релігійний Pravoslavnyi, манірна Юнона та інші боти. Його п'янило відчуття цілковитої свободи. Він ніби бачив, як морщить чоло, щоб відповісти щось осмислене, його змінник, бачив, як той заплутався у власних ботах — Сармат ляпнув щось депресивно-Юнонівське від особи жіночого роду, Юнона емоційно по-сарматівськи матюкнулася, а релігійний Pravoslavnyi чомусь правив про каноніческоє православіє не з Ярославля, а з Франківська.

Він обдурив Контору, переміг її, забрав у неї кілька днів. Поки цей бюрократичний монстр переварюватиме й усвідомлюватиме те, що сталось, Trinity буде за межами країни.

Ліквідатори з'явилися за дві години — він не надто ховався і чекав на них. Два постріли гримнули майже одночасно, кров захляпала останній відправлений пост на екрані:

Trinity> А я все одно жива :))))

Антон Санченко Машина часу інженера Камаєва

Якби я писав передмову, я б неодмінно почав її зі слів, що заздрю тим читачам, які лише відкривають для себе історичну прозу Юрія Камаєва.

Але мені довірили писати післямову, книга шановним читачем уже, сподіваюся, прочитана, і маю надію, що від дошки до дошки. Тож я краще почну з того, що привітаю автора: його оповідання нарешті отримали своє паперове втілення в ошатній збірці. Для автора це певний етап. Юрій не дуже поспішав його пройти, обмежуючись публікаціями в «товстих журналах» «Київська Русь», «І», у двох колективних збірках «Digital Романтизм», у «Новій прозі», на сайті «Гоголівська академія», у віртуальному часописі «Захід-Схід» тощо.

Юрій настільки не поспішав, що дав нам нагоду переконатися: видана книжка не є необхідною передумовою популярності автора. Дуже приємно і кумедно було читати на форумах, присвячених турам вихідного дня, серед дописів про пам'ятки його рідного міста Кременець, що, крім оглядин зруйнованого колись армією Богдана Хмельницького польського замку, варто завітати в гості до дуже цікавого письменника Камаєва і з ним сфоткатися. Сподіватимуся, що кременчани рано чи пізно усвідомлять вплив Камаєва на туристичну привабливість свого міста і включатимуть його помешкання й місце роботи до екскурсійних маршрутів.

Кременець, заледве кілька разів названий на ім'я,— місце дії більшості оповідань цієї збірки. У сполученні з тим, що герої Камаєва мають властивість переходити з одного оповідання до іншого і вже напевно вітаються вранці, зустрівшись на вулиці, це створює колорит якогось волинського Макондо — вигаданого містечка, загубленого посеред світових воєн, революцій, громадянської війни та мирних часів польської адміністрації Волині. Проте оповідання мають мало спільного з магічним реалізмом Маркеса, хоч і починав Камаєв як фентезійний автор,— київські фантасти досі бідкаються, що Камаєв перестав відвідувати їхні збіговиська і переключився на історичну прозу. Втім, якісь сліди захоплення фентезі й легендами читач, мабуть, помітив у кількох оповіданнях цієї збірки. А я от факту відходу автора від фантастики навпаки тішуся. І сподіваюся, що читач, який уже прочитав цю книжку, буде солідарний зі мною, а не з фентезійниками. Бо в Юрія поступово віднайшлася своя і тільки своя стежка.

Історична проза — не модна останнім часом «альтернативна історія», а саме ота, вже майже забута, глибоко історична проза,— заняття не для спринтерів. За час, який авторові-історику доводиться провести в читальних залах бібліотек, гортаючи підшивки старих газет, мемуаристику, енциклопедії тощо, детективник на вістрі пера розплутає вбивств на річний план якогось убойного відділку, а фантаст легким порухом комп'ютерної миші створить десятки вигаданих світів. І їх не лякатимуть дрібні недоречності, на кшталт архаїчних галер і модерних кліперів ув одному тексті й одному реченні. На всі можливі зауваження фантаст має законне право відповісти: в моєму вигаданому світі — саме так...

Між тим мені довелося стати свідком палкої дискусії на декілька сторінок між автором цієї книжки та одним прискіпливим фотографом-аматором із приводу такої дрібниці, чим саме бодяжили фотографічні реактиви спекулянти у воєнні часи. Бо те, що закріплювач був тоді нетривким, помітно з будь-якого аматорського фото тих часів. Камаєву помітно. Бо він має звичку ті фото розшукувати по сімейних архівах і роздивлятися. Читачеві, мабуть, уже зрозуміло, що того разу йшлося про оповідання «Скельця». Справа ж у тому, що Камаєв намагається відтворити вже втрачений нами у часі, але цілком реальний світ до найменшої дрібниці. І в ретельності своїй іноді нагадує аматора історичної реконструкції, якому вкрай важливо, скільки пар мідних ґудзиків було на мундирі українського авіатора зразка 1918 року. Від колег із Франції чи Польщі й адептів реконструкції Наполеонівських війн Камаєва відрізняє те, що більшість його читачів (каюся, я теж) не здогадуються навіть, що українське військо у 1918 році таки мало авіацію чи бронепоїзди...

А ще проза Камаєва цікава тим, що оті невідомі факти й цікавинки слугують лише першим поштовхом до захопливої оповідки й художнього осмислення дійсності. Наприклад, історію «горілчаного страйку» українців за часів польської монополії на горілку, зображену в оповіданні «Чарочка», я почув із вуст Юрія давно й чекав на оповідання на цю тему. Але тільки Камаєв міг додуматися викласти цю історію вустами теслі, що не встиг похмелитися перед початком того бойкоту польських винокурень.

Надихає також і те, що проблематика творів на теми минувшини перегукується з сучасністю. Тільки людина, що була за межами України останніх років із десять, в історії «військових заробітчан» з оповідання «Політика», які охоче «мобілізуються» до будь-якої армії, що проходить через їхнє село, аби вже за селом втекти з того війська, розжившись гвинтівкою чи й кулеметом, не прочитає прозорого натяку на сучасних «політичних заробітчан» на мітингах усіх кольорів. Може, хоча б сумний фінал того оповідання й загалом історії українських визвольних змагань часів громадянської війни примусить сучасних «політнайманців» замислитися. А є й оповідання, які просто зашкалюють своєю інтертекстуальністю й алюзіями на сучасність, як ось моє улюблене «Мед з дікалоном». І мені самому цікаво, як воно сприймається читачем, що не має можливості співвіднести цей текст із передовицями українських газет у час його написання, і головне — з дискусіями щодо літератури, які точилися між конкретними літераторами на конкретному сайті.

Можливо, мені це лише здається, а можливо, читач уже й сам помітив, що стиль автора теж змінювався за час написання цієї збірки, від оповідання до оповідання автор відточував своє перо, розписувався, і в останніх уже здається, що він і справді винайшов якусь машину часу, яка дозволяє йому підглядати в минуле. І це ще один доказ на користь необхідності існування «малої форми» — оповідань, новел, шкіців тощо, попри сучасну моду молодих авторів починати одразу з романів, добре ще, якщо не одразу з трилогій...

Тому хочу завершити цю післямову несподіваним проханням до читачів. Якщо книга Камаєва вам сподобалася, а я цього певен, не ховайте її далеко в своїй книжковій шафі. Дайте почитати ще й друзям та знайомим. Романи нехай собі продаються, а оповідання нехай більше читаються. А Юрій Камаєв нехай продовжує писати й радувати своїх шанувальників.

Так тому і бути.

Р. S. Поки я писав післямову, агресивна перевірка правопису від «Рути» весь час намагалася виправити мені «Камаєв» на «Катаєв». «Не Катаєв, а Камаєв!» — щоразу вголос обурювався я цим електронним менторством. Бо якби мені довелося порівнювати пана Юрія з кимось із попередників, я радше порівняв би його не з цим відомим одеситом, а з одним мешканцем хутора Мотронівки, на який уже провели інтернет. Юрій Камаєв — то Панько Куліш з інтернетом. І саме такі «старі нотатники», схоже, використовувалися паном Пантелеймоном для написання вальтерскотівських романів на кшталт «Чорної ради».

Юрій Камаєв народився в місті Кременці, завдяки чому є земляком польського поета-класика Юліуша Словацького; він щодня ходить вулицями, які свого часу топтав гімназист Улас Самчук і герої його епічної саги «Волинь». Чи не тому Юрій Камаєв, випускник Санкт-Петербурзького університету й фахівець у галузі інформаційних технологій, останнім часом розшукує загублені в часі світи, від яких залишилися хіба пожовклі світлини, скупі щоденникові записи та уривчасті спогади старих людей?

Збірка «Мед з дікалоном» — непересічна спроба відтворити тіні тієї епохи на папері.

Фієста — традиційний іспанський карнавал, вогненний і бучний, який затягує у вир кожного, хто хоч раз опиниться у його обіймах. Святкування тривають цілорічно, одне змінює інше, й подейкують, навіть якщо відвідувати одне гуляння щодня, забракне життя побувати на всіх! Але не засмучуйтесь, бо фієста сама до вас зійде зі сторінок найкращих книжок, які пропонуються вам у новій серії.

ФІЄСТА — яскраве свято щодня!

Примітки

1

Від рос. абревіатури ЧОН — «часть особого назначений».— Тут і далі прим. авт.

(обратно)

2

Береза Картузька, польський концтабір із суворим режимом, переважно для політичних в'язнів.

(обратно)

3

Польські прикордонники (КОП — корпус охорони пограниччя).

(обратно)

4

Маруська з села Підлісці Кременецького повіту. Не має стосунку до повстанської отаманші Марусі Соколовської чи до анархістки Маруськи Никифорової.

(обратно)

5

Так близькі друзі називали полковника Коновальця.

(обратно)

6

Гасло нелегальної газети «Сурма», органу УВО.

(обратно)

7

«Українська військова організація», на основі якої і кількох студентських груп згодом створилася ОУН.

(обратно)

8

СБ — служба безпеки УПА.

(обратно)

9

Данцизький коридор, або Польський коридор — вузька смужка території, яка була повернута Польщі після Першої світової війни й давала їй вихід до Балтійського моря. Цей «коридор» відділяв «вільне місто Данциг» (Гданськ) від решти німецьких територій.

(обратно)

10

Міф, розтиражований німецькою пропагандою, не відповідає дійсності.

(обратно)

11

Прапор ОУН, затверджений 1929 р. у Відні. Після роздроблення ОУН на мельниківців і бандерівців останні мали окремий прапор — червоно-чорний, затверджений 1941 р. у Кракові на другому Великому зібранні ОУН.

(обратно)

12

Концтабір звільнили канадці, звідси і їхня військова форма на колишньому полоненому.

(обратно)

13

Оунівці щодо радянської влади не мали жодних ілюзій, однак за наказом Головного Проводу членам ОУН рекомендувалося приязно зустрічати радянські війська й намагатися проникнути в тимчасові органи влади та народну міліцію з тактичних міркувань: наприклад, для заволодіння покинутим польським військовим майном.

(обратно)

14

Так звана «перша УПА» під проводом Тараса Бульби-Боровця.

(обратно)

15

Екс (скорочено від «експропріаційний акт») — один із терористичних методів діяльності УВО та ОУН, який полягав у нападі на польські державні установи з метою заволодіння коштами, що мали бути повернуті на благо українського народу.

(обратно)

16

Ігнацій Ян Падеревський (1860-1941) — видатний польський піаніст, диригент, композитор, політик, який народився на Вінничині.

(обратно)

17

2-й відділ Польського Генерального штабу — дефензива, служба безпеки.

(обратно)

18

Убивство здійснив радянський агент Кузнєцов, внаслідок чого було розстріляно по ближніх повітах 2 000 заручників із середовища української інтелігенції.

(обратно)

19

Фронт української революції — партизанське формування бульбівської орієнтації, командир — колишній лейтенант червоної армії Яворенко.

(обратно)

20

Вояки польської Армії Крайової.

(обратно)

21

Натяк на крило ОУН під проводом Андрія Мельника.

(обратно)

22

Натяк на крило ОУН під проводом Степана Бандери.

(обратно)

23

Місцева назва німецького пістолета «Walter Р-38» калібру 9 мм.

(обратно)

24

Столиця повіту Іда-Вірумаа на північному сході Естонії.

(обратно)

25

Справжнє ім'я Філіп фон Гогенгайм (1493-1541) — алхімік, лікар та окультист.

(обратно)

Оглавление

Скрипка Кривого Омелька

Літургія

Ґандзя

Марення

Мед з дікалоном

Політика

Втеча

Банда

Сало

Я є цар добрий

Миколай

Незнайомка

Чарочка

Лише його кохала

Розвіяні вітром

Ніхто не сміє

Скельця

Віденський вальс

Зі старого нотатника

Досвітні вогні

Листи зі схрону

Останнє запитання

Нє наш чєловєк

Бульбашка

Осінь

Останній бойовик

Trinity

Антон Санченко Машина часу інженера Камаєва Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg