«Політ ворона. Доля отамана»

Політ ворона. Доля отамана (fb2) - Політ ворона. Доля отамана 1216K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ганна Ткаченко

Ганна Ткаченко Політ ворона. Доля отамана

© Ткаченко Г. П., 2018

© DepositPhotos.com / alkir_dep, ligora, nature78, petrafler, luanateutzi, I_g0rZh, AlexanderNovikov, labrador, обкладинка, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019

* * *

Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить. Тобі служить, За Тебе вмерти біля стягу. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Полкова присяга 2-го Запорізького полку Петра Болбочана

Розділ 1

1

– Бач, Насте, твоє дитя так поспішало на світ Божий, що ти й крикнути не встигла, – про те, що маля з її рук ледь не вислизнуло, тітка Палажка змовчала. – Якби ще по воду пішла, то й біля колодязя загубила б, – стверджувала повитуха, зав’язуючи немовляті пуповину. – А ти кажеш: рано, – сама уважно придивлялась до дитини. – Бач який! Тільки-но вискочив, і вже випинається! Швидкий буде хлопчик, дуже швидкий! – мотала головою й доводила свою справу до кінця. – Оце так подарунок Мусію ми приготували! – підняла немовля на долонях, щоб показати породіллі. – Ти ба, уже й на руках його не втримаю. Здається, скочить і побіжить по хаті, – у самої від радості аж очі блищали. – Без ліку дітей прийняла, а такого не бачила, – вона то кліпала віями, то знову всміхалася. – Раз у нас таке народилося, тоді, може, й про Сірка правда? – згадала колись почуте. – Старий Андрон розповідав, що той, тільки-но народившись, схопив пиріжок і з’їв його? Мабуть, таки було декілька зубів у його роті, просто так люди не стали б вигадувати. А що, часом одна мати таких різних народить, що й сама дивується. У тебе теж ті хлопці не такі були, спокійніші, а це якесь бісеня ти виносила, – сама й не переставала милуватися ним. – Радій, Мусію, третій син, та ще який! – голосно вигукнула, неначе він стояв за дверима чи у дворі за вікном. А сповивши новонародженого, поклала біля матері.

– Давай йому цицю, бо крику вже повна хата. А ти кажеш: недоношене! – і цього разу вона не хмурила брови, страх як не любила спокійних та вайлуватих. – Шукай її швидше, а то й вуха позакладало, – підганяла Настю. – Коли довго кричатиме, з хрестинами не відкладай, після обіду неси його до церкви. Якщо несила буде, мені перекажеш, я й сама все зроблю. Зараз же сусідчиній дочці накажу вдома сидіти. Такої хрещеної матері ні в кого не буде – не дівка, а писанка красна. Як одягне вишиту сорочку, плахту, узує червоні чобітки, а на шию – червоне намисто, то хоч картину з неї малюй.

Поки вона збуджено про це говорила, Настя про своє думала.

– І де того Мусія нечистий носить?

Здивувалася й сама, коли таке з її вуст злетіло. Поглядала й раніше на маленьке віконце, тепер і зовсім не відривала від нього очей, неначе чоловік ось-ось мав під’їхати до їхнього двору.

– Обіцяв перед Покровою повернутися, а вже й Казанська минула, – аж зітхнула бідолашна. – І що думати: усе частіше зривається сніг, заморозки все дужчі, а його й досі нема. Хоч би не замерз у дорозі, – навіть покусані губи тремтіти починали.

– Бач, кажеш одне, а думаєш про інше, – не складно було Палажці про все здогадатися. – Сердита, поки не відчинить чоловік двері, а потім куди все й дінеться – защебечеш, мов пташка навесні: мій любий, мій дорогенький, – сама аж очі примружила, уявляючи їхню зустріч. – І нічого, що він тобі по плече, зате який жилавий – щойно сніг зійшов, так і подався в Таврію на заробітки. Важка робота – тягати мішки на плечах, але заради тебе та дітей за тридев’ять земель іде по копійку. Навіть чумакувати, кажуть, легше, одне тільки – спробуй зароблене додому довезти, бо що не балка, то й бандити. Правда, їх і під боком вистачає – у Государевій неподалік Святих гір. Ще такого не було, щоб рік минув, а там нікого не обібрали. І що за місцина, скажи, така?! Тут тобі Богу моляться, а поряд грабують. І це ж відколи! Ще мій дід переказував, як у сиву давнину там харцизи промишляли. З козаків вони, на Донбасі жили, але жодній владі не підкорялися – ні московській, ні запорозькій. То, може, нинішні від них і пішли? – таке сказала, що й самій дивно стало. – Нападали й на послів, коли ті на Москву їхали. Навіть государеву казну пограбувати примудрилися, яку й тепер тут шукають, та так в одному місці берег Сіверського Дінця перекопують, що й трава там рости не встигає. А що, охочих дармовим поласуватися й зараз багато. Дивно тільки: п’ять століть минуло, а ніхто й досі ту казну не знайшов.

Хоча й любила вона поговорити, але за свою справу не забувала, тож, довівши все до кінця, зітхнула з полегшенням і тричі перехрестилася на святий куток.

– Дякуй Богові й ти, Насте, – наставляла породіллю, – та частіше цицькою рота малому закривай, – знову ніби приклеїла на своє обличчя усмішку. – Треба ж якось Мусія дочекатися, – зиркнула довкола, переконавшись, як багато роботи в цій хаті. – Здається мені, що він уже близько. Може, завтра по обіді й побачиш його під своїм двором.

Їй завжди хотілося завершити свою справу чимось заспокійливим, тому й цю госпóду не могла залишити, поки не запанує тут радість, від якої навіть у нетопленій хаті затишно стає. Не сестра вона їй, не племінниця і навіть не далека родичка, а просто рідна душа.

– Ні, не завтра, а сьогодні, – породілля аж схопитися хотіла. – Сьогодні після обіду, – так упевнено сказала, неначе він сам сповістив їй про своє повернення.

Високо піднявши брови, повитуха їх так і не опустила, а збираючись додому, проказала наступне:

– А от цікаво, хто ж із нас вгадав – сьогодні чи завтра?! Гм… побачимо. А втім, яка різниця, аби здоровим повернувся та не з порожніми руками, – додала по хвилі. – За зиму відігріється вдома, господарство доведе до ладу, а по весні знову почимчикує, – багато вона знала про життя заробітчан та їхніх родин, яких тут було чимало.

– Отак і живемо – з ранньої весни й до пізньої осені я сама, а він щойно з’явиться вдома, так ще одну дитину встругає, – сказавши таке, Настя витерла сльози.

– Тож добре, жінка для того й живе на світі, щоб дітей народжувати. А ви ще молоді, вам Бог ще не одне дасть.

Сама гадала: чи то вона від любові так, чи від якоїсь образи, однак вирішила додати:

– Зате коли виростуть, у вас буде багато помічників, які й на старості не дадуть пропасти.

Вона не вперше говорила такі слова, вважаючи, що людям про те треба нагадувати, бо у них на роздуми завжди не вистачає часу. Сама зітхала та по-доброму заздрила тим, у кого батьки й діти за великим столом не поміщаються. Коли підростали свої дві донечки, вона й синочків мріяла мати, а їх усе не було. Невдовзі й народжувати не стало від кого – чоловік від пропасниці помер, а іншого вона не шукала. Тоді й навчила її рідна тітка приймати дітей на світ Божий. Вимолила і для себе аж чотирнадцять онуків. Тепер і в неї довгий стіл у дворі під вишнею, де так гамірно буває у святкові дні.

– От тільки цікаво, – знову її думки повернулися в цю хату, – як же він до тебе прибився? Висока була дівка, статна, усі гадали, що за якогось козака вийде, а вона за малого, з виду непоказного. Багатьох ти тоді здивувала! – спинивши свій погляд на Настиному обличчі, чекала відповіді.

– Боялися мене хлопці, а він не злякався, – ще покриті спрагою вуста породіллі нарешті розтяглися в усмішку. – Подарунки носив – намисто, шовку турецького на плаття. Було йому де дістати, батько чумакував. А як заговорить, та так ніжно… – навіть тепер її очі зблиснули тією молодістю, яка ще не забулася.

– А ти кажеш: встругає, – Палажка головою мотнула. – Будуть ще діти, обов’язково будуть, – навіть облизала свої пошерхлі від вітру губи, неначе по них хтось мазнув медом. – То що, уже пускати твоїх жевжиків у хату, чи ще нехай погуляють? – нагадувала про синочків, які в сінях уже давно клямкою стукали. – Заходьте, розбишаки, тільки тихо поводьтеся, тут такий братик народився, що всім дасть прикурити! – повідомляла їм новину. – Краще на піч залізьте, там він вас не дістане, – радила трохи розгубленим хлопчакам, які косилися на сповиту ляльку, що лежала поряд із матір’ю.

Таке вигадавши, сама ледь не засміялася, та все ж знову стала серйозною, адже хотілося, щоб у цій хаті нарешті настав спокій. А хлопчаки, хоча й пирхали, на піч усе-таки полізли. Шаруділи просом, яке там сушилося, та перешіптувались, але голосу, про всяк випадок, не подавали.

– Будьте здорові та чекайте на свого батька! – на тому й зачинила повитуха їхні двері. – А що, і дасть прикурити, – знову повторила, чуючи його крик і в сінях. – Дістанеться й Мусію, коли додому прийде. Літом у коморі б сховався чи на горищі, а тепер скрізь холодно.

Чомусь сумнівалася, що буде в них спокій, навіть коли він виросте. Якби хтось у неї спитав, звідки таке взялося, вона б не відповіла, бо й на думці такого не було. А поганої думки завжди боялася, тож і цю назад сховала б, але точно знала, що й одному не вдалося навіть неповоротку схопити. Слово стримати можна, а думка сама собі господиня, де хоче, там і літає. Тому одразу про Бога та святих згадала: «Допоможи їм, Миколаю угоднику, виростити цю дитину. Самим важко буде, дуже важко». І таке не знає, звідки взялося.

Хоча й не впевнена була, що все вийде саме так, однак того вечора отець Сергій Любарський та псаломщик Василь Бутовський у дерев’яній Миколаївській церкві Цареборисова охрестили дитину. У метричній посвідці записали, що в родині мешканця Цареборисова Мусія Никифоровича Савона та його законної дружини Анастасії Гаврилівни народився син Григорій. Вона там теж була і дитину на руках тримала, адже нарекли її хрещеною бабусею. Із церкви слідом за ними шкутильгав і дід Карпо, який вважався тут старим запорожцем. Ніхто не знав, де він утратив ногу, бо вже давно замість неї була дерев’яна культя, але спираючись на палицю, намагався не відставати. Дехто при зустрічі кланявся йому, дехто відвертався, переказуючи іншим, що той дід – старий відьмак, в якого сам домовик у хаті замітає. Звідки таке взялося, ніхто б не збагнув, як і те, що цей дід заподіяв комусь лихо. Усе ж дещиця правди в тому була, адже складно було витримати погляд Карпа більше двох хвилин. Тільки це не про Настю – давно звикнувши до нього, вона лише сміялася з інших, ба більше: привітно зустрічала свекрового товариша, розуміючи, як непросто йому доживати віку в сумній порожній хаті.

Шкодував Карпо за Никифором, який так рано їх покинув, бо лише з ним він був відвертим і міг довго сидіти під цим двором на сухій осиковій колоді. Шкодував і заздрив, вважаючи, що архангел Михаїл забрав друга до свого воїнства, а він, як не просився, мусить далі тягати свою культю. Тепер сам, бува, посидить тут трохи та побубонить собі під носа, бо дослухатися до його розмов ніхто не збирається.

– Ти, Насте, ось що… – кахикав у кулак. – Слідкуй за хлопчиком, – наказував, коли вони з Мусієм до хати повернули. – Непросте дитя народилося! – цієї хвилини в його очах неначе одна за одною спалахували блискавки. – Непросте… – повторив ще раз. – Тому й не довіряй його нікому, – то зиркав на них, то опускав голову, якось незручно йому було. – А ти, Мусію, щоб через півроку ще тут був, – здивував і того своїм наказом. – Коли проріжеться перший зуб, понесеш сина до церкви і замовиш молебень Іоанну-воїну, а повернувшись додому, посадиш його на коня і відпустиш. Якщо схопиться й утримається в сідлі – це одне! А коли злякається й почне плакати – це зовсім інше, – спочатку радість на його обличчі була, а відтак розчаровано махнув рукою.

– А якщо з коня впаде? – спинилася Настя й міцніше притисла до себе дитину.

– То погано, тоді буде убитий на полі бою, – не задумуючись, сказав, що чув.

Хоч і з дерев’яною ногою був дід Карпо, усе-таки намагався стояти рівно, навіть довгі сиві вуса не смикав, як робив завжди, коли нервував.

– Ростиме звичайною дитиною, як і ті двоє, – не сприйнявши це серйозно, вона твердо проказала своє.

– Ті звичайними й народилися, а цей ні, – не збирався Карпо відступати. Звів густі кошлаті брови докупи й стукнув культею об мерзлувату землю. – Я знаю, що кажу, тому зробиш саме так, – грізно поглянув на цю вже немолоду пару.

Нічого не сказавши у відповідь, Настя понесла дитину до хати, а за нею мовчки пішов і Мусій.

– Ось так, – замотав головою старий запорожець. Аби заспокоїтись, трохи перепочив на холодній колоді та й потягнув культю додому.

Відтоді все частіше можна було бачити його біля цього двору, заходив інколи й до хати, але на хвилину, аби поїсти гарячого супу та хоч одним оком поглянути на малого Гришуню. Сам багато про що думав, але Насті більше нічого не наказував і нічого в неї не питав. Тільки по весні, почувши, що в дитини прорізався зуб, знову нагадав про службу в церкві Іоанну-воїну.

Цього разу Настя не сперечалась. Кому, як не їй, відомо, що й справді це дитя не таке, як інші – занадто швидке і занадто дуже для своїх шести місяців. Стоячи на службі, вона то пишалася, бо на нього всі звертали увагу, то дивувалася, бо навіть її сильні руки не могли його утримати, таке воно було вертке. Боячись розсердити отця Сергія, часто відходила назад, а згодом знову з’являлася попереду всіх. Уже тоді, знаючи блискавичну реакцію малого бешкетника, міцно тримала його рученята, щоб не вихопив хреста в священика чи не вибив чашу, коли той ставав просто перед ними. Коли геть терпіння бракло, на декілька хвилин передавала дитину Мусієві, бо відчуваючи батькову слабинку, він одразу починав знімати косинки з прихожанок та переспівувати хор, чим смішив усіх присутніх.

Декілька разів навіть додому збиралася, уже й у двір виходила і до хвіртки прямувала, та пригадавши Карпові слова, щоразу повертала назад. Тож коли знову пробралася наперед, отець Сергій забрав його в олтар, обніс навколо великого престолу, на якому під час Літургії здійснюється таїнство – хліб і вино перетворюються в тіло і кров Господні, а потім причастив першим. Після служби додому поверталися задоволені, немовби вони з Мусієм зробили дуже важливу справу. Але, наблизившись до свого двору, спинилися посеред дороги – під їхнім плетеним тином стояв дід Карпо з гнідим конем, боки якого аж виблискували на сонці.

– Не віддам! – раптом спохопилася Настя, неначе зараз мала проводжати сина в далеку дорогу, де на полі бою вирішувалася його доля – жити чи померти.

Бачачи, що Мусій не зробить усе як годиться, Карпо сам підійшов і простяг до дитини свої зашкарублі руки. За мить посадив малого Гриця на коня так вправно, ніби не раз тренувався. Коли кінь застриг вухами і ступив крок уперед, мати аж скрикнула, але манюсінький вершник умить схопився за кінську гриву і сидів так, неначе теж тренувався давненько.

– Ось так, Насте! – у діда Карпа аж очі вологими стали. – Не просто воїн у тебе виросте, а… – старий так розхвилювався, що й не доказав. Намагався схопити малого під руки, щоб зняти з коня, але дитя так учепилося в гриву, що довелося Мусію розгинати його цупкенькі пальці. Після того дід високо підняв хлопчика, а той, вириваючись із усієї сили, кричав і тягнув рученята до Гнідого.

– Ось так, Насте! – знову повторив Карпо, тільки тепер зі щасливою усмішкою на вустах, якої в нього ніхто ніколи не бачив. – Не простий воїн, а О-ТА-МАН! – проказав так голосно, неначе повідомляв великій громаді.

– О, Господи! – Настя ще дужче притиснула до себе таке рідне дитятко.

– А ти, Мусію, завтра зранку зробиш для Грицика ліжечко з високими бортиками, щоб він звідти не вискочив, ще й маленьке віконце з одного боку виріжеш, щоб вранішнє сонце світило просто на його личко.

Після таких наказів дід, зітхнувши з полегшенням, пошкутильгав додому, а Мусій та Настя ще якусь мить стояли, ошелешені почутим. Прийшовши до тями, розсміялися й пішли до хати. Та все-таки наступний день Мусій розпочав з того, що поліз на горище шукати суху дошку.

2

Бігає дитя по двору без спочинку, а між ногами дерев’яна паличка, на яку настромлене щось продовгувате, погано витесане, а проте схоже на кінську голову. Маля покрикує на того коня та час від часу хльоскає його невеличкою лозиною. А личко так сяє, що й очі від нього відвести не можна. Поглядає на нього дід Карпо, який аж помолодшав останнім часом, та все бубонить собі під носа:

– Три роки виповнилося слава Богу! Три роки.

Сьогодні все його тішить: і гарний настрій, і сонце, яке пригріло так, неначе на Спаса, а не після Покрови. Одне тільки – старість на сон хилить. Так і сидів – то на дитя бликав, то старості опирався, поки незчувся, коли й задрімав. Схопився, як мале вдарило і його лозиною.

– Та не сплю я, не сплю! – мало не божився, усміхаючись у сиві вуса. – А ти через кладочку перескакуй обачніше, – зауважував. – Та не дріботи ніжками. Кроки ширшими мають бути, тоді на справжнього вершника скидатимешся.

Сам уже давно намітив, як поступово робитиме з нього козака. Хотілося тільки, щоб Настя про те не здогадалася. «Цікаво, і що вона про мене зараз думає? – аж на вікна поглянув. – Чим никати з кутка в куток у порожній хаті, нехай краще дитину глядить. А я тим часом щось та й зроблю», – неначе прочитав її думки й знов усміхнувся.

– Коли станеш дорослим, зможеш непомітно підкрастися до ворожого стану, не розполохавши ні птицю, ні звіра, – користувався тою хвилиною, на яку дитя біля нього спинилося. – Будеш знати, як сховатися в очереті серед хмар кусючої мошкари і годинами там лежати, – хоч і не розуміло мале, але слухало. – А для того треба натертися настоянками певних рослин або навіть намазатися дьогтем чи мокрою глиною, – дід і на собі показував, і руками розмахував, так йому хотілося донести до малого Гриця те, що сам знав. – Мошкара обминатиме такого десятою дорогою, а вороги, шукаючи тебе, опухнуть від її укусів, – навіть сміявся старий козак Карпо, пригадавши свою науку. – Будеш уміти гоїти рани, тамувати голод і спрагу, спиняти кровотечу, захищатися від ворожої зброї, – надумав часто про те повторювати, аби хоч щось те дитя пригадало, якщо він наступного ранку вже не зможе сюди прийти. – І вийде з тебе неперевершений воїн, – та так йому солодко на душі ставало, що й не передати.

– Будеш? – знову намагався схопити малого за руку, коли той укотре пробігав повз нього.

– Буду! – сміявся малий Гриць і скакав далі на своєму конику.

– Ага, є й інший бік цієї медалі! – неначе він тільки-но про те згадав. – Якщо все вивчиш, тоді люди скажуть, що ти наділений чимось надприродним, ба більше: знаєшся з темними силами, – сам дивно хитав вказівним пальцем із довгим нігтем біля свого вуха. – Але звідки їм знати, що ці знання тяжкою працею даються. Та і як про те знатимуть, коли вони втаємничені від простих людей, адже не кожному можна ними користуватися! – і такий був у нього вигляд, неначе поклав на ваги два однакові камені й дивився, який же з них переважить.

– А може, й не вивчиш, бо я й сам не все знаю, – то піднімав свої кістляві плечі, то опускав їх. – Багато чого треба було зректися, а я не зміг, отак по-дурному все й пропало, – дивно моргав очима й тер кулаком під кудлатими бровами. – Тільки не подумай, що я шкодую, ні, – аж приклав до серця зашкарублу руку. – Карпо зміг би, і сили волі мав доста, просто… не судилося. А ти зможеш, я відчуваю, – знову ловив малого бешкетника.

– Зможу! – і на це погоджувалося дитя, підплигуючи ще вище.

– Я знав таких, що їх ні кулі не брали, ні шабля не рубала, з води виходили сухими, а з вогню – мокрими. Але перш за все має бути лицарська совість і добросердя, інакше навіщо вчитися такій мудрості?! – зараз Карпо відчував себе так, неначе сидів на Хортиці серед молодих козаків і повчав їх.

– Буду! Зможу! – неслося повз нього Гриценя, та так швидко, що дід за його ніжками і слідкувати не встигав.

– То вже, хлопче, як вийде, – крутив головою, поправляючи культю, щоб підвестися. – Забирай малого, – звернувся до Насті, яка з’явилася на порозі. – Набігався досхочу, тож добре спатиме.

– А про що то ви говорили? – спинившись, вона лукаво примружила очі.

– То ми про своє, – дід, може б, і почервонів, але крізь товсту шкіру та глибокі борозни на його обличчя ніяка фарба вже не пробивалася. – Недарма ж кажуть: що старе, що мале, – усміхався у вуса. – Погода міняється, мабуть, холоди находять, – роззирнувся довкола, аби про щось інше говорити. – Чи вийде ще так довго гуляти? А на печі днями він у тебе не висидить. За день хату переверне, – погладив малого по голівці. – Тільки… ось що я хотів додати, – тепер топтався на місці. – Бити його не надумай, нехай і Мусій руку не піднімає. Не можна, щоб у його душі злість народжувалася. Це вкрай небезпечно.

– Е, ні, то вже мені вирішувати, – посварилася на діда пальцем, аби той не командував на її подвір’ї. – Лозина в хаті завжди напоготові, інакше всі на голові ходитимуть.

Та дід її вже не слухав, він і так знав, що відтепер на малого вона руку підняти не зможе.

Коли Карпо волочив додому свою дерев’яну ногу, Настя дивилася йому вслід і ніяк не могла зрозуміти, чому це він так узявся опікати її Гриця? Звісно, до кінця не збагнула б, навіть якби й був час на роздуми, тож урешті пішла до хати, де в маленькій колисці спав уже четвертий син.

3

– Як швидко минає час, – проказала вона одного ранку. – Ніби недавно в маленькому ліжечку з віконцем лежав, а вже скоро десять років виповниться. Як швидко… – у самої аж борода затремтіла, бо таких уже в найми відправляли.

Вивела на вулицю сина, повісила на його худеньке плече торбину з окрайцем хліба, а сама на стежку поглядає, якою має бігти ще одне хлоп’я – Андрійко. Тільки-но побачила того товариша, одразу і Мусія стала кликати:

– Кидай свою роботу, я відтак сама господарство допораю, а тобі з хлопцями час у дорогу.

Вона нечасто бувала ніжною, а зараз так і хотілося приголубити свою непосидющу дитину. Узяла б на руки й міцно притиснула, як колись – коли він ще сам не бігав. Але замість того лише погладила по голові, бо він дуже не любив її пестощів. Хотіла й сказати багато чого, та немов колючий дріт обмотав її шию – так боляче було.

– Прошу тебе, будь слухняним, не огризайся на господаря та не зиркай на нього спідлоба, – сама аж руки на грудях схрестила. – Як не важко буде, а ти слухайся, він же за роботу гроші платитиме. Трохи заробиш, тоді з кравцем буде чим за науку розплатитись. У нього теж усе доведеться робити, але він своє діло знає, то й тебе навчить. А вже коли на власний хліб підеш, тоді й тобі, й нам стане легше, – сама таке пекуче ковтнула, що аж рукою за горло схопилася.

– Так-так, – кахикнув дід Карпо, наближаючись, адже таке діло без нього аж ніяк не могло статися. – Там теж не мед буде, – і він почав наставляти, – та все ж будь мужчиною, витерпи.

А скориставшись відсутністю матері, яка побігла за своїм Мусієм, став про інше розпитувати:

– Що то ти замишляв у той день, коли зі школи втік? І чому того вечора назад пробирався? – про те він ще раніше хотів спитати, та чекав, поки все владнається. – Кажи по секрету, тільки швидше, – а сам то на хату-мазанку поглядає, яку збудував ще старий Савон, то на Гриця, аби ніхто не перешкодив дізнатися про все до кінця.

– Спалити її хотів, – відрубав малий коротко.

– Навіщо? – від подиву дід аж брови потягнув на лоба.

– Отець нам про любов до ближнього, про милосердя та про братство во Христі розказував, а сам робив зовсім не так. Говорив, що все треба терпіти, а сам у лискучих чоботях ходив, коли мій тато в старих і латаних, а я взагалі босяка аж до морозів.

– То й що?

– Несправедливий він, і нас бив незаслужено, – шморгнув носом і витер його рукавом.

– А навіщо на портреті цареві очі виколов? – ще не було такого, щоб дід про щось не довідався, тож і така новина його не оминула.

– Бо на городі в батюшки наймити та прихожани задарма працювали, а він усе царя хвалив. Виходить, той не бачить, що тут коїться! Тоді навіщо йому очі?

– Оце до чого додумався! – Карпо аж завмер. – Я вважав тебе майже дорослим, а ти, виходить, ще дитина, – аж не дихнути було сивому запорожцю.

За розмовами вони й матір не помітили, яка тихо підійшла до них. А їй нескладно було здогадатися, що між ними – старим і малим – є якісь секрети.

– Про що то ви говорили? – відчувалося, що вона наполягає на відповіді.

– Про те, Насте, що у вашій хаті дорослі вже не звуть Миколу II царем-батюшкою, а Миколкою Кривавим, захисником поміщиків-кровопивців, – одразу придумав, що сказати. – Хіба не так, скажеш, останні два роки всі люди царя лають? Та все про революцію… А ми ще не знаємо, чим воно скінчиться. Як би проти нас не обернулося, – він ніколи не захищав царя, але й усе нове його лякало. Знав війну, знав розруху, не оминув його і голод, тільки жодної революції на його шляху не трапилося.

– І це тому він царю очі виколупав? – здогадавшись про все, ладна була дати малому потиличника. – За такі витівки довелося батькові купу грошей на вітер викинути – новий портрет царя з Ізюма привезти, ще й гостинця доброго отцю Сергію, аби цьому розумнику дозволив школу закінчити, – тепер її руки вже збиралися нам’яти малому вуха. – Найкращим учнем був, а потім… неначе сказився, – уже й потяглася до вух, але дід її спинив.

– То й докажи, – наполягав, – усе забрав, а батька з двору вигнав, – і про це йому розказали. – Дитина того царя ніколи не бачила, а через такого попа зненавиділа, – йому вкрай треба було все розставити на свої місця. Сам неначе й спокійний, а культя від хвилювання стукала все сильніше, уже й рукою її хапав, а вона, клята, знову била підмерзлу землю. – Нехай тобі це буде наукою, – дід аж нагнувся до насупленого хлопчини. – Так би на якогось писаря вивчився, а тепер будеш наймитувати, щоденною працею заробляти на кусень хліба в місцевих багатіїв. Гадаєш, там правди більше?

«Не те кажеш, старий невдахо, не те, – уже лаяв себе. – Хлопець гарячкуватий, запальний, гостро відчуває несправедливість, а та відвага, яку ти в ньому виховував, штовхнула його на дії прямі й різкі. Виходить, ти більше винен, ніж він сам».

– Нічого, у них скоро землю заберуть, а ми з батьком купимо, – не розгубився Гриць і так стиснув кулаки, що вони аж посиніли.

– Ти дивись! Він у тебе скоро битиметься, а потім у якусь халепу влізе, – навіть не здогадувався старий, що так воно й буде.

Сам усе щось ковтав, а вона, витираючи сльози, ледве повторила слова отця Сергія: «Закончіт на вісєліце». Ще й додала: «Так кричав по-московськи, що аж слина з рота бризкала». А потім обняла сина і ще голосніше заридала.

На тому й пішли хлопці з дому, узявшись за руки. Вони ще не знали, що таке найми, тож, поспішаючи підтюпцем за батьком, весело розмовляли. Лише Мусій озирався, а потім і він перестав. Настя стояла мов укопана та все шепотіла молитву, а дошепотівши, схрестила руки на грудях і закам’яніла. Задумалася так, що вже бачила, як за два тижні її Гриць прибіг додому. І знову шукають йому роботу, щоб не тинявся без діла, та вже в Цареборисові. Тут і приглянути за ним можна, і нагодувати, бо за два тижні наймів у Слов’янську геть схуд.

– Ти чого? – навіть штовхнув її старий Карпо. – Дивись, не захворій, ще донька зовсім маленька, – нагадав.

Може б, та думка ще довго її колотила, але холодний вітер швидко повернув до тями, і вона знову шукала очима сина. Уже й додому стали повертати, а вона, знай, зиркає – де ж там на дорозі Мусій з двома підлітками? Коли їх зовсім не стало видно, почали удвох із Карпом про щось сперечатися. То показували в один бік, то в інший, то Холодова згадували, то Карсова, дісталося і Бойчевському, і Наріжним – лаяли саме тих панів, чиї землі були навколо Цареборисова. Пригадали й листівки, які недавно хтось по селу розклеїв. У них ішлося про те, що дев’ятьом поміщикам належить більше восьми тисяч десятин землі, а шести тисячам селянських дворів – усього дві тисячі сімсот. П’ята ж частина селян узагалі була безземельною.

З того дня всі неначе прокинулись, навіть самі не знали, як раніше могли з тим миритися. Тепер ніби терпіння скінчилося, і почали вони говорити про землю майже щодня. Набридло людям по наймах тинятися та кожну зароблену копійку на землю відкладати, адже багато років так живуть, а й на клапоть не заробили. Вони й тепер не надіялися, що хтось дасть безкоштовно, чекали, що влада змусить панів зменшити плату за оренду, тільки давно про те йшлося, а віз і нині там. Частіше схилялися до іншого – влада дотягне до останнього, коли в людей терпець урветься. Тоді бережіться всі – і пани, і влада! Навіть відчували – ось-ось усе розпочнеться. Уже й люди якісь почали з’являтися, які обіцяють забрати в панів і роздати бідним; вони гарно говорять, тільки чомусь дехто називає їх брехунами. Не сумнівалася й Настя, що то неправда, але слухати їх було все одно, що мед пити.

4

Тільки нічого не сталося вмить – минуло п’ять років, а землю вони й досі не отримали, не могли й купити, бо вона ще дорожчою стала. Уже й Гриць її підріс, а все як і було. З того часу, як він поїхав із дому, сидить вона біля вікна і сумує. Усе на дорогу поглядає, яка веде до центру села. Хоч і розуміє, що ніхто його з війни не відпустить, поки вона триває, та очі, знай, шукають на ній невеличкого чоловіка у військовій формі. Віджене від себе погані думки й перехреститься на святий куток, а вони, неначе спасівські мухи, знову обсідають її голову.

Порадував він її останнім часом – прислав фотокартку. Не худий, у солдатській формі, високих начищених чоботях, а очі аж блищать. Вони завжди були блискучими, а тепер від того блиску в неї аж мороз по спині бігав, адже на грудях – два Георгіївські хрести. Пише, що перший отримав за участь у боях під Ковно, а другий – за розвідку в таборі ворога. Прочитавши листа, складе його трикутником та за образи сховає, а за хвилину знову дістає та перечитує, бо й досі повірити в таке не може. «Ой-йой! – хитає головою. – Як я тобі не наказувала, усе ж знала: не зможеш десь усередині ховатися, тобі треба тільки попереду бігти, а коли стріляти, то краще за всіх, не станеш і кулям кланятись». Сама пригадала, як, проводжаючи, поставила йому обереги від ворогів видимих і невидимих, щоб не брала ні куля, ні шабля. Спало на думку й інше – купають вони з бабусею маленького Грицика в цілющих травах, а старенька все щось шепоче, натирає його тільце якимись мазями з трав та коріння, співає колискову тоненьким голоском, який уже зовсім скидається на дитячий. У той час вона була худенькою і маленькою, але з сильним духом. Говорила, що той її дух до нього перейде, а Настя такого ніколи не матиме. Збиралася ще багато чого розповісти, тільки все відкладала.

«Два хрести – два Георгії, – знову Настя на фотокартку поглядає. – Виходить, щойно на фронт потрапив, і за чотири місяці вже й нагороду отримав. Ой-йой, синку! Пишатися треба, а мені страшно від того, що багато крові біля тебе. То як же вижити в такому пеклі? А головне: я й досі не знаю, за що ти воюєш, – то губи її ворушаться, то сльози з очей визирають. – Дід Карпо каже, що війна не отєчествєнная, – прошепотівши, неначе комусь на вухо, вона аж руки на грудях склала. – Тоді навіщо ти, сину, людей убиваєш? – сама на ікону Спасителя зиркнула. – І на кому гріха буде більше – на тобі чи на тому, хто тебе туди послав?» – а від тих слів, здалося, й у Господа очі наляканими стали.

Сама все малим його пригадує. Ось він попід хатою бігає, то в одне вікно, то в друге заглядає – боїться заходити, гадає, що цього разу мати точно його битиме.

– Ти знову втік від господаря? – обізвалася сердитим голосом. А він, завжди такий бідовий, тепер лише оченятами кліпає.

– Що ж, заходь, – відчинила двері. – Думала, що звик, а ти знову за старе? – а лозина біля порога аж проситься погуляти по спині малого. – Такі, як ти, усі при ділі – одні навчаються, інші працюють, то й тобі тинятися та ледарювати ніхто не дозволить. Гадаєш, легко просити в багатіїв роботу для такого непокірного наймита? – одна рука знову до тієї лозини тягнеться, а друга тим часом сльози витирає. Думка й зовсім про інше: ховалося, дурненьке, то за копицею сіна, то в дровнику, боялося на очі потрапити. Само замерзло, аж тремтить, – та так їй хочеться синочка пожаліти, що й стримати себе не може. Бач, уже б утік, як колись, а тепер стоїть і не зводить із мене очей – скучив, – нарешті підхопила його під руки й обняла міцно.

– Що ж робитимемо, сину? – вирвалося з відчаю.

– Не журіться, мамо, – ще тремтить його борода, а в погляді зовсім нічого дитячого не лишилося. – Я з татом й у Таврію піду. Він казав, що там і для мене робота знайдеться. Буду овець пасти чи телят, а вам зароблені гроші принесу, – вона вперше бачила його таким дорослим.

– Добре, Грицю. Добре, а поки що на залізницю збігаєш, дядька Данила попросиш, нехай хоч на місяць-другий біля себе пристроїть, а там і весна прийде.

Сама заходилася воду гріти, аби помити своє замурзане дитя, а вже коли поклала його спати, довго сиділа поряд. Від того, що він удома, так було добре на душі, так спокійно, що й не передати. Уже й дорослим його бачила, та чомусь все у військовій формі. «То невже воювати йому доведеться? – аж не повірила, адже навколо все спокійно. – Дурниці, тут хоча б ще трохи підріс та на кравця вивчився. Тоді якось проживе».

Тепер, пригадавши той час, лише зітхнула, бо вже дорослий її Гриць. Хоч і малий та непоказний, зате скрізь перший. І під катком для розкрою тканин з Андрієм спав, і по господарству в того майстра вправлявся, і стусанів отримував, та все-таки непогано шити навчився. Але й те було йому не до душі. Змінився тільки тоді, коли в залізничних майстернях працювати став. Ще б пак – навколо самі дорослі чоловіки. Але й він не з слабких виявився – дивував усіх своєю силою, навіть гадали: звідки вона у нього береться? Не знала вона, радіти з того чи ні, бо тільки не по його – так і поб’є когось зі старших. І що йому не казала, верховодити він так і не перестав. Тепер надіялась, що на війні розуму набереться. «Храни, Господи, мого розбишаку, мого воїна, мого любого синочка! Бережи й ти, Матінко Божа, мого героя!» – мало не щодня турбувала всіх святих, аби хоч хтось її почув.

Ще одного за своїм вікном побачила. Хто ж такий? Придивляється й до того малого. А він, заглядаючи, усе слину ковтає – голодний. «Та це ж дружок Яків, – нарешті впізнала. – І як не ковтати, коли в цього бідного дитяти завжди очі голодні. Тільки зайде, було, до хати, одразу шукаю йому хоч сухаря, який він може й не жувавши проковтнути, а миску супу чи синьої затірки, то й ще швидше, – пригадувала Грицевого товариша. – Багато таких бідняків, а йому взагалі за двох дісталося – батько помер, а мати наймичка, та ще й вродлива. Ото вже зазнала наруги! – Настя важко зітхала. – І чому в світі така несправедливість? Одні не знають, що їм з’їсти, так усе набридло, а другі голодні. В одних від одежі скрині тріщать, а в других – одні чоботи на всіх дітей. І коли воно краще житиметься?» – навіть перехрестилася, бо в святій книзі написано: треба все знести, а вона й зараз із тим незгодна.

– Мамо, – зайшовши до хати, озвався її Тимофій. – А можна сьогодні з вами про своє поговорити? – видно, не вперше питається.

– То ти про військкомат чи про одруження? – повернула до нього свою голову. – Якщо про військкомат, то сиди вдома. Хто ж мені допомагатиме, коли й ти з дому підеш? Сказали тобі, що з одним оком не беруть, то й заспокойся, – пригадала, як і над цим дитям плакала, бо мало не померло. І де та хвороба взялася? Усі перехворіли – і нічого, а ця дитина осліпла на одне око.

– Нічого, я вже звик, приноровився, – пробасив зовсім дорослий Тимофій.

– На Гриця не треба рівнятися, – продовжувала далі. – У нього своя дорога, – вона й так бачила, що у них різна вдача. – А якщо ти знову про одруження, то погуляй трохи. Нікуди твоя Меланя не дінеться, коли ще якийсь рік посидить біля своїх батьків. Зараз брати її нікуди, – обвела поглядом свою малу хату. – Тут і без неї тісно. Оксанка сьогодні на скриню свою постіль перенесла. Твердо, каже, зате сама собі хазяйка, – кивнула в той бік. – А коли всі повстаєте вранці, то й кочергою біля печі не розвернутися, – умовляла, хоча й шкода було, бо й сама ще не забула, як хотілося заміж. – Тільки ти не сердься, якось воно буде, – додала після недовгої мовчанки. – Нехай коли Гришка з війни повернеться, бо і йому ж хочеться на братовому весіллі погуляти, – навіть зраділа, що таке на думку спало. – Оце вже потанцює! – аж у грудях щось плигати почало. – Як піде гопака, то й скаче, і колесом крутиться, а хлопці лише кліпають очима, бо не те що танцювати, дивитися за ним не встигають. І хто його навчив? – А усмішка один за другим роки з неї скидає, та так спішить, так спішить, неначе зовсім молодою зробити задумала. – Бач, казали, що безграмотним залишиться, а він як гарно пише. Бідкалися, що й не читатиме, а він швидко й правильно. Говорили, що наймитом ціле життя буде, але й у тому помилилися, – від задоволення аж совалась на лаві. – Який не є, а до всього хист має! – ті думки так посолодили її душу, що й від меду солодше не буває.

Тільки по хвилі все те минуло, а в їхній хаті знову запала тиша. Настя, як і раніше, зиркає на дорогу, а Тимофій мовчки топчеться біля порога, хоче про своє договорити, та знову не наважується.

– Чи ти й досі тут? – повернулася вона до нього. – Наноси води, поки не стемніло, потім підемо господарство порати.

– Яке господарство, коли знову до двору підвода під’їхала, – хлопець аж зігнувся, аби побачити через маленьке віконце, бо тільки він у сім’ї ростом у матір вдався. – Чи щось заробите, а часу багато заберуть, – хоч і не подобалось йому те, чим вона займається, але сперечатися з нею не мав права.

– То не твоє діло, – різко обірвала. – Якщо не буду допомагати людям, Бог мене покарає, – відказала коротко.

Може, й не хотіла, але мусила прийняти ті знання, бо старенька мати дуже просила. «Нехай іншим разом, – тепер сама відкладала. – Нехай завтра, ви ж іще на ногах», – та так і дотягла, коли та вже ледве говорила.

Зараз про інше думала: «І чого він мені дорікає? Напевно, Меланині батьки щось говорять чи їхні родичі, – намагалася вгадати. – А що людям? Сьогодні вони до тебе дитину перелякану несуть та слізно просять, а завтра обсудять. Тільки мати радила на те не зважати, – пригадувала її настанови. – І грошей ніколи не вимагати – хто що дасть. А я й за хлібину чи десяток яєць дякую. Якщо в людини нема нічого, то й таку не вижену, коли в неї скрута велика, ще й своїм поділюся. Виходить, що це не заробітки, а мій обов’язок, – розмірковувала, шукаючи, чим себе заспокоїти. – Коли це не Боже діло, нехай Він позбавить мене тих знань, зробить так, щоб я все забула».

Пригадалось, як на сповіді отець Сергій наполягав покаятися, а вона так і не зрозуміла, за що. Сердилася й на свої думки, які час від часу намагалися душу гризти. Та коли хтось стукав у двері чи просто просився в хату зі своєю бідою, ураз про все забувала.

5

Дід Карпо давно виглядав свого товариша Андрона. Інколи навіть на вокзалі його шукав, перепитував у старих бандуристів, яких ще багато ходило по білому світові: раптом хтось та й зустрічав. А вечорами сумував, пригадуючи, як той завжди приносив йому найцікавіші новини, ба навіть знав, хто над ким панувати тільки-но збирається. «Мабуть, царська розвідка володіє меншою інформацією, ніж старий козак Андрон», – часто так про нього думав. Узимку ще частіше його згадував, особливо коли після обіду вже й сутінки починали насуватися. Здавалося, посиділи б із Андроном біля теплої лежанки, погомоніли, куди б і сум дівся.

У молоді роки все йому так було довкола, а зараз і похмурого неба не любив, яке могло так набундючитися, неначе на всіх сердиться; дратував і біло-сірий ковпак, який днями міг висіти просто над його хатою, а коли сніг несло стіною, одразу квапився розпалити грубку. І тільки тоді, коли в ній починали потріскувати дрова, йому ставало легше. А вже як усядеться на теплій лежанці, то й зовсім як у Бога за пазухою. У теплі навіть думки починали літати, а розгулявшись, стільки всього могли повернути з минулого, що й не передивитися. Серед того навіть Самарський православний монастир міг вигулькнути. Тоді й пригадував старий Карпо, як хворих і старих козаків водив у шпиталь, що при тій святій пýстині, яких приймали там ще з тих часів, коли слава про Запорозьку Січ тільки-но почала розходитися.

А такі малі сироти, як він та Андрон, доглядали старих запорожців, разом із тим набиралися знань, яких вистачило на все життя. Та такого наслухалися про козацький край, про рідну Ойчизну, що не боялися навіть померти за неї. Тож коли підросли, хотіли тільки козакувати, хоча це вже було зовсім не те – служили Російській імперії, завойовували для неї землі та клали за царя своє здоров’я. Але й тому прийшов край – після серйозного поранення першим з тієї обойми вибув він, а невдовзі й Андрон, а відтак вони знову зустрілися в тому-таки монастирі на Божій службі. Отримавши благословення, Андрон пішов звідти з кобзою збирати та розносити правдоньку, а він поїхав погостити до рідної сестри, та тут і залишився, бо клята культя прив’язала його до цієї напівтемної мазанки.

З того часу Карпо чекав на свого товариша мало не щодня, адже той не напише і не передасть. Тільки не було такого, щоб прийшов Андрон, а Карпа вдома не застав. Частіше навпаки: стіл застелений чистою скатертиною, на плиті стоїть ще тепла зварена картопля, під лавкою пляшка сусідчиного самогону, а з-під покуття пахне любистком, аби перебивав у хаті цвіль та сирість. Відчуття зустрічі й сьогодні не покидає Карпа – що не робить, а все прислухається, чи не Андрон шарудить у його сінях.

Поки його немає, згадав іншого старого кобзаря та його пісню про бідну вдову, яка помирає від тяжкої праці, про її діточок, які ще не знають, що таке сирітська доля. Хтось кидає до його капелюха мідяки, хтось уважно слухає, а малий Карпо попереду всіх стоїть та так плаче, аж на крик зривається. Не витримав того старий козак, схопив хлопчину за руку та й посадив поряд. Так і пішли вдвох від села до села, а добравшись до Самари, завернули до монастиря помолитися. Про що просив старий кобзар, він не знав, бо самому хотілося тільки одного – гарячого борщу та пирога зі сливами, чим обіцяли нагодувати їх після служби.

За таку їжу він згоден був залишитися, але вранці його дід уже лежав, склавши руки поверх чистої сорочки. Тож пообідавши, йому довелося знову рушати в дорогу – водити різними дорогами ще одного старого козака. Бачить і тепер того обірваного поводиря, який не тільки про шматок хліба думає – так збирається заспівати на ярмарку в наступному місті, щоб хоч хтось дав декілька срібників, за які він купить собі черевики. А коли спати ляже в чистому полі, завжди на небі рідну матінку шукає, і все жде – ось-ось вона зійде звідти, погладить його по голівці й укриє ковдрою. Та так стане йому тепло, неначе не на сирій соломі вмостився, а на теплих подушках. Злу мачуху й пригадувати не хоче, яка вигнала його на мороз, коли батько ще із заробіток не повернувся. Сказала, що він зайвий рот у їхній хаті.

Та що б не пригадував Карпо, а думки знову кидалися на темну дорогу – шукати на ній Андрона. І як він не лаяв їх, усе-таки довелося слідом іти, бо вже два роки, як товариша не бачив. А розгледівши у вечірніх сутінках, зрадів, неначе рідному батькові, який так і загинув на шахті Донбасу. Того вечора вони засиділися за розмовами до опівночі, та так було їм добре, неначе були панами і сиділи у просторому маєтку.

– І з чого ж усе-таки Велика війна почалася? – не терпілося Карпові дізнатися про те, що не пишуть у газетах. Спитав та аж завмер, чекаючи, поки голодний Андрон переплямкає.

– Якийсь молодий серб убив спадкоємця престолу Австро-Угорщини, – почав його дорогий гість, пригладжуючи свого сивого розкуйовдженого оселедця. – Але це привід, друже, а не причина, – жував далі. – Причина в іншому: тісно стало Германії в своїх кордонах. Після Прусської війни вона довго сиділа тихо, не встигнувши за іншими нахапати собі колоній. За той час багато люду там розплодилося, уже всім і харчів не вистачало, тож треба їй щось робити. Ото й почала флот будувати, нову зброю виробляти, аби головну суперницю – Англію обійти. А тут Росія стала так багато зерна продавати, що всіх налякала, навіть тих, хто з нею військовий «сердечний союз» підписав.

– То на Росію австрійці з німцями напали чи вона на них? Бо ми й про це точно не знаємо.

– Кажуть, пішла Сербії допомагати, щойно Австро-Угорщина їй війну оголосила, – нервуючи, Андрон усе смикав свої довгі вуса. – І як подуріли: одна другій всі держави почали війну оголошувати, неначе тільки того й чекали. Про що думав наш цар-батюшка, ніхто не знає, але стало відомо, що зі слов’янських народів збирався створити на Балканах окрему державу з центром у Сербії. Може, й правда, тільки не так сталося, як гадалося – сам до пастки потрапив. Сильна німецька армія вже давно відкинула його військо назад, – після цього Андрон довго кивав, неначе перекидав у голові ще багато чого.

Зовсім не виправдовував поважних мужів, які не знайшли іншого виходу, як розв’язати війну. Чи, може, й не шукали, адже нове століття – нові правила життя.

– Шкода буде Гриця, коли голову там покладе, – хитав Карпо і своєю сивою. – Вже як ми не можемо розібратися, то хлопець зовсім не знає, за що воює, – і таке зірвалося з його вуст. – А чи скоро вона закінчиться? – аж придивлявся до Андронових потрісканих губ, аби злетіло звідти щось позитивне.

– Хтозна. Думали трохи повоювати, показати, хто й на що здатний, хто тепер командуватиме в Європі і в світі, а воно затяглося, – так нічим і не заспокоїв. – Чув і про те, що Османська імперія невдовзі розвалиться. Може, й не зараз, тільки всі чекають, щоб і собі відхватити ласий шматок. А що, наробили зброї, то не ржавіти ж їй, – почув і таке від товариша.

З останніми словами Карпо зовсім не збирався погоджуватись, та все-таки стримував себе, аби нічим не зіпсувати такий святий для нього вечір.

– То як же їх звати – того, хто стріляв, і того спадкоємця престолу?

Хоча й зрозумів, що вбивство тут ні до чого, а хотілося почути ті імена і запам’ятати.

– Серб Гаврило й австрієць Франц Фердинанд, – Андрон навіть повторив декілька разів.

– А Гришка вже два Георгії отримав, – спішив Карпо своїм похвалитися.

– Отакої! – аж надкушена картоплина впала з Андронового рота. – То ти його хоч чомусь навчив? – умить передумав продовжувати про ті передумови.

– Трохи. Ти ж знаєш, я й сам не все опанував, – Карпо від сорому навіть опустив свою важку голову. – Треба було багато від чого зректися, а я того не зробив. Закохався… – сказавши, аж засоромився. – Ніколи не думав, що то – справжня хвороба. Куди, було, не піду, а її очі переді мною. Вона, може, й не згадувала мене, пішла за пана та й жила собі в достатку. Хоча навіщо тепер це ворушити? Що було, те спливло… – він усе частіше блимав віями, так і не зізнавшись, що ті очі й зараз інколи виринають із минулого.

– Не побивайся, друже. Не хотів я тобі говорити, та доведеться, раз мова про те зайшла, – він теж протирав своє єдине око, хоча вже й не пригадав би, коли воно було мокрим. – Померла твоя Христина. Народила дитину, а сама невдовзі померла. Кажуть, від тифу, а то, може, й з нудьги. Хто знає?!

Андрон бачив, як його вірний товариш хапав ротом повітря, неначе риба з пробитої ополонки. Не став ні спиняти, ні заспокоювати, просто помовчав хвилину-другу, аби до Карпа повернулася козацька твердість. Сам підпер руками голову, пригадуючи його красенем з чорним оселедцем та широкими плечима, якого не раз намагався побороти, але так і не зміг. А вже як гопак умів танцювати, то котру завгодно дівку міг висватати.

– Заспокойся, – хотілося його втішити. – То не твій син був. Бачив я того опецькуватого малого. Точнісінько такий, як той пан.

Сам далі намагався жувати, та все зітхав. Заздрив Карпові, який пізнав людського щастя, вважаючи, що Бог і тим його обділив.

6

Дивний час настав ув Ізюмі – з кожним днем на вулиці можна було побачити все більше людей. Неначе й клопоти ті самі, а вони все в гурти збираються. Сказати, що серйозні розмови тут точаться, то ні – радше чогось чекають.

– Пишуть, що царя скинули! – голосно повідомляє на майдані невеликий хлопчина з чималим пакунком газет.

Поспішає їх розкласти, аби не тільки продати, а й добре виторгувати, тоді і йому якась додаткова копійчина перепаде. У думках уже й пальто новеньке приміряє, і чоботи на ярмарку, погоджується й на поношені, коли на нові грошей не вистачить, тільки б воду не пропускали, бо скоро така багнюка розвезеться, що й із двору не вийти.

Невдовзі біля нього вже товклося багато різного люду. Одні пробиралися наперед, аби якомога швидше купити газету, інші відходили убік читати, треті вже великим гуртом обговорювали. А хлопчина продовжував кричати: «Цар Микола Другий зрікся престолу! Міністри й урядовці розбіглися! У Петрограді не працюють заводи й фабрики! Усі люди страйкують! Громлять в’язниці і винні склади!»

Серед того вже доволі великого гурту з’явилися й люди в поліцейській формі, бо як не швидко розходиться та політика від центру імперії, сюди вона аж сьогодні добралася. Останнім часом вони «добре слідкували за порядком», від чого всі в’язниці й табори Сибіру були переповнені. Тепер до іншого дожили – уже їхні дільниці починають громити. І що їм робити? І хто їм скаже, поки один уряд на другий зміниться? Вирішили далі слідкувати за порядком, тим паче, що люди все одно їх бояться. Так і зараз – нібито нічого й не сталося, ніби ніхто на них не звертає уваги, але натовп потихеньку рідіє. Не стало чути й малого з його вже охриплим голосом. Газети валяються просто на землі, але й безкоштовно ніхто не насмілюється їх піднімати. Та щойно полісмени пішли далі, як люди розхапали навіть замазані землею. І натовп знову загудів.

– То невже правда, що царя з престолу скинули? – мало не голосила немолода жінка, яка з важкою торбиною прямувала на базар.

– Та не скинули, сам зрікся, – доводив молодий чоловік у військовій формі.

Таких тут багато вештається, адже зовсім недалеко військова частина, де, перш ніж відправити на війну, навчають стріляти, ще й резервні війська розквартировані по всьому місту.

– Трон пропонують брату государя Михайлу, а він не хоче на нього сідати! – цей смільчак голосно сміявся.

– Владу передали графу Львову – лібералу, який очолював Союз земств і міст Росії. Тимчасово до скликання Установчих зборів, – ким був цей серйозний чоловік у простому робітничому одязі, невідомо, але відчувалося, що він обізнаний у політичних питаннях.

– А як же далі воно буде? – багато хто вже починав журитися.

– А чи знімуть сухий закон, бо й тут громитимуть не тільки винні заводи, а й горілчані, – багатьох і таке турбувало.

– І чого плакати за тим царем, коли він не може нагодувати своїх підданих! Так йому й треба! – ще зовсім молодий парубок і не збирався жалкувати.

– То невже стріляли в мирних людей? – був тут і дід Карпо.

– Та ні, драгуни перейшли на бік страйкарів, – поспішав з відповіддю ще один. Придивившись до нього, Карпо впізнав Грицевого товариша Якова.

– А ти чому не на фронті? Невже переховуєшся? – свердлив його своїми колючими очима та розглядав солдатську форму.

Дізнавшись, що той і досі неподалік у резервних військах, знизав плечима. Зрозумів одне: не горить бажанням воювати цей давно вже не голодний хлопець, вигадує причини, шукає якісь зачіпки, аби відтягти. Спитав дід і про другого товариша – Андрія, із яким Гриць по наймах поневірявся та на кравця вчився. Почувши, що той після поранення одразу додому повернувся, навіть не став питати про його здоров’я.

– А в нашого Савона вже два Георгіївські хрести на гімнастерці поблискують, – похвалився такою новиною. – А ти на два роки старший за нього.

Бачив, як заздрість проскочила по обличчю Якова, як він втягнув нижню губу, як нервово тер руки, але відповіді так і не дочекався.

– Чи ти не радий?

Дідові аж сміятися з нього хотілося або сказати: «А що, за Грицем так бігав, тепер у штани наклав зі страху, чи що?» Але не став. «Я не такий спритний і не такий сміливий», – уже й таку відповідь сам за нього вигадав, тільки й такого не почув. Лише побачив, як густий рум’янець умостився на щоках Якова, немов у дівки під час сватання. «То тільки Гришка так може», – наостанок мало таке не бовкнув, та лише махнув рукою.

Після того Карпо мовчки йшов додому, так його вразив Яків Іщенко. «Ось тепер і побачимо, хто є хто», – думав не тільки про свого вихованця, задерикуватого, але справедливого Гриця, а й про його товаришів. – Так-так, хлопці, час покаже, хто є хто! – ще крутилося біля нього почуте і побачене, та хвиля тривоги вже накотила. Не від того далекого Петрограду, не від царя-батюшки – він її вже відчував тут, на цій землі. Не знав, що попереду, але здавалося, що люди ходитимуть по калюжах… Навіть договорити не зміг, аби не наврочити. «Нехай те, що привиділося, обійде стороною, – приказував, аби подалі втекти від того видіння. Це все ті більшовики розпочинають, теж мені „справжні революціонери“. Не було тих партій до дев’ятисотого року, і жили люди; тепер пішли рости як гриби після дощу, аби розділити людей на групки, потім зіштовхнути, і нехай свої зі своїми чубляться. Тільки поки вони те робитимуть, хтось третій владу в свої руки візьме. Так завжди було. Мій дід іще коли говорив: якби не билися козаки під Полтавою один проти одного, москалі ніколи б не перемогли. А воно знову те саме починається, тільки в іншому вигляді. А що, москалі – мастаки на такі вигадки», – він бубонів собі під носа та вдавав, що поспішає. У цей час більш за все йому хотілося, аби його вдома хтось чекав, але вже й старий собака здох. «Нехай обійде стороною!» – знову повторив, бо щось холодне просто під шкіру пробиралося. Та так колотило те невідоме завтра, що вирішив завернути до Насті, аби не бути наодинці.

Про події сьогоднішнього дня там розповідати не довелося, бо на полику, де вони завжди спали, лежав Мусій. Вигляд у нього був такий, неначе він просто стомився і щойно задрімав. А немолодий лікар розвів руками і повідомив: «Нічим допомогти не можу. Щоб людина не дихала і не вмирала, – такого й чути мені не доводилось». А Настя була іншої думки: він живий, колись із його батьком таке трапилося. Був чоловік як дуб, а вдарив кінь – і вмить став схожим на мерця. Чумаки поховали його обіч дороги, адже попереду в них був неблизький шлях, а вдома пом’янули, як годиться, проте він уві сні нікому спокою не давав – відкопайте, і все. Тож коли розмерзлася по весні земля, поїхали могилу шукати. Знайшли і відкопали, відкрили труну – та мало не попадали з переляку. Сумнівів не було – оживши, мрець перевернувся, про що свідчили не лише пошкрябані руки, а й обличчя.

– Мій Мусій лежатиме, поки не почне смердіти, – на тому поставила крапку.

Хоч і була вона засмучена, але не голосила. Змочувала водичкою його вуста, а свої аж кусала, так їй боляче було дивитися на нього. Та й мовчки по хаті більше не ходила, усе з ним говорила, неначе не бачила цілих півроку.

– Ти чуєш мене, Мусію? – спитає інколи та далі править своє. Коли про Гриця зайшлося, то й фотокартку до нього піднесла. – Дивно тільки: ні на що не скаржився, нікого не лаяв, і на все знаходив якісь слова. – Видно, тепер зрозуміти не могла: як же він жив на цьому світі? – Виходить, я тебе не цінувала, усе щось мені не так було. Прости мене, любий! – сама терпіла, аби на крик не зірватися. – Яка я без тебе господиня? – а руки так і складаються хрестом на грудях.

Тепер рада була діду все розказати.

– І де взялися оті дезертири з фронту? Віддав би їм одразу і гроші, й коня, то, може, й не вдарили б прикладом по голові, – усе журилася. – Ніщо біди не провіщало, – подивилася Карпові в очі, аби їй повірив. – Зарізав він кабанчика, а я хліба напекла та сиру наробила, ото й повіз він усе те у Святогірський монастир. Монахи завжди своїм обходилися, тепер же годувати поранених із фронту треба. Сусід недавно цілий віз усякої всячини туди відвіз, а ми хоч трохи вирішили підзаробити, поки на Таврію не вирушив. І повертався, ще коли не стемніло, уже й до Цареборисова майже доїхав. Правда, якби десь далі, то замерз би, а на нашій дорозі завжди хтось та й трапиться, інколи навіть цілі гурти людей кудись прямують, – продовжувала. – А я, побачивши підводу під двором, одразу вискочила його зустрічати. Думала: зайде до хати, та будемо гроші рахувати, а він на возі немов мрець лежить. І що робити? Кого кликати, коли за погонича старий дід? Тож узяла його на руки та й понесла сама. А потім усе себе лаяла за те, що таке дурне надумала – харчі продавати, коли завтра й самим не буде чого їсти. Нормально жили, навіть на життя ніколи не скаржилися, та й, дякувати Богові, діти не ледачі виросли, тож усі разом на хліб собі заробили б, – так вона думала про свою сім’ю. – Тепер як встанеш, Мусію, більше й слова поганого від мене не почуєш, і мішки на спині в Таврії не носитимеш, – поглянувши на свої зовсім не жіночі руки, знову склала їх та до грудей притулила. – Комусь, може, ми смішними здавалися, – зиркнула на Карпа та аж засоромилась, – але жили душа в душу.

І так Карпові сподобалися ті слова, що він мало не заплакав. Ішов не поспішаючи додому та далі дивувався: «Неначе таких двоє різних зібралося, а все-таки любов була між ними». Біля свого двору навіть спинився: «І неправда, що то стихійне лихо, як колись казали старі козаки. Любов – то нагорода від Господа». Поглянув на небо та помовчав – дякував за те, що і в його серце кинув колись жаринку палкого кохання.

А за годину вже вкотре діставав свою торбину для далекої дороги. Знову думав про Самарський монастир, де можна знайти мир та спокій, чого так йому не вистачало останнім часом. Але й Гриця хотілося діждатись і побачити, як людям землю роздаватимуть, про що знову тут заговорили. Тож, пошарудівши сухарями, знову повісив торбину біля порога.

Думав Карпо, що петроградські події сюди не скоро доберуться, а коли щось і станеться, то в місті, а не в слободі, де про зречення царя й досі переказувати бояться. До того ж, здавалося, усе й без них зробиться. Коли з іншого боку на все це погляне, ще й добре поскубе свого оселедця, дійде зовсім іншого висновку: хтось довго думав і вигадав забрати в поміщиків землю, а в капіталістів фабрики й заводи саме таким способом, видавши це за бажання людей. Вони, звісно, не проти, але хто ж їм віддасть свою власність? За декілька днів він знову не вірить, що все це серйозно. Хоча чує, що новина про падіння царату вже добралася і до Харкова, і до Ізюма. Події стукають у двері, а де-не-де вже ломляться у кожну хату.

– Насте, а Мусій усе ще лежить? – спитав одного ранку, прочинивши двері.

– Так, діду, два тижні. Лікар нас не забуває, але допомоги ніякої. І що думати! Невже помре? – у її запалих очах був лише смуток. – То заходьте, трохи посидите, щось розкажете, гляди, і мені веселіше стане. А може, Мусій ваш голос почує та… – вона ще мала якусь надію. – Що в центрі відбувається? – у неї й гадки не було, що дід чогось не знає. – Чи не стихли ще розмови про землю? – хоча й боялася почути щось невтішне, усе ж питала. – А якщо й так, то чи дістанеться вона простим людям?

– Не думаю.

– Тоді навіщо затівають?

– Про це згодом дізнаємося. Зараз якби гірше не стало, – у нього було погане передчуття, але він не став про те говорити.

– Кажуть, ви на демонстрації в Ізюмі були, – зараз усі переказували почуте, тож дійшло і до неї.

– Гм… – він усміхнувся у вуса. – Правду кажуть. Випадково потрапив.

Почав виправдовуватися, ніби негоже старим людям по демонстраціях тинятися. Їхнє діло – цвинтар, обирай собі місце та готуй душу до зустрічі з Богом. А демонстрації залиш молодим, їм жити, їм і майбутнє обирати.

– Сусід на ярмарок їхав, а мені треба було дратву купити, – цього він не вигадав, так і було. – Люди просять чоботи полагодити, а в мене нема чим. Уже й бачу погано, але зранку та на сонці ще можу щось зробити. Та і як ти не будеш трудитися, коли без копійки завжди погано, а зараз тим паче, – ще ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився на бідність. – Тож тільки-но приїхали, – продовжував, – коли до центру демонстрація суне, та така велика, якої тут ще й не було. Зі стихійного мітингу робітників залізничних майстерень, кажуть, розпочалася. Отож, поки мітингували, до них із навколишніх сіл люди позбігалися, тоді й вирішили рушати до влади. А коли дорогою ще й місцеві приєдналися, на майдані всім і місця не вистачило, уздовж вулиць стояли один біля одного скільки око бачить. І знову біля реального училища та міської думи розпочався мітинг, кінця якого ми так і не дочекалися, а кажуть, що аж до ночі там кричали.

– Що ж дума? – хотілося Насті про все дізнатися.

– Розбіглася з переляку. Так поспішали, що навіть одного чиновника в кабінеті замкнули. Бідолаха, мабуть, цілу ніч так тремтів – ось-ось громитимуть і його уб’ють, – що до ранку навіть посивів. А мітингувальники кинулися звільняти політичних в’язнів із в’язниці. Думали, що штурмом брати її доведеться, але й там опору ніхто не чинив. Так і випустили триста сорок п’ять чоловік, серед яких жодного політичного не виявилося – в основному кримінальні злочинці та дезертири з фронту. Оце таке, – дід смикав чуба, який більше на купу нечесаної конопляної паклі скидався. – Поки думали-гадали, що з ними робити, вони хутко розбіглися хто куди. Правда, п’ятдесят злочинців, розчулені такою великодушністю революції, попросилися на фронт, а ще десятків зо три пішли назад у в’язницю, бо їм не було куди йти і на що жити. Отакої! – самому то сміятися хотілося, то насупитися, лише культя однаково стукала об долівку. – Чи вийде з того щось позитивне, ще не знаємо, але сколихнути людей вдалося, – зробив такий висновок. – Тепер вони щодня йдуть на площу як на роботу: то якісь комітети обирають, то на з’їзд своїх делегатів висувають. І хто б повірив, що за такий короткий строк ми свого міста не впізнаємо, – і знову хапає рукою ту дерев’яну ногу, яка по підлозі вже витанцьовувати стала.

– А може, й правда, що з того щось добре вийде, – Настя ж, здається, раділа. – Коли вже немає царя, то нехай той Тимчасовий уряд щось робить, а робітничі та солдатські комітети допомагають. Уже коли почали, треба до кінця йти, – сама аж розчервонілася, хоча в хаті було зовсім не жарко.

– Не про кінець мова, це лише початок, – що далі, то все більш сумним ставав дід. – На тому майдані вчора відбулася наступна демонстрація, – продовжував, – присвячена пам’яті борців за революцію. Нехай би в Петрограді, а в нас ніхто їх не бачив – але навіть панахиду відслужили.

– Невже?! Ще зовсім недавно по всіх церквах проклинали антихристів-бунтівників і царя славили, – її здивовані очі аж круглими зробилися.

– Отакі ми є, – сам дивувався, як швидко все змінюється. – Раніше, було, не відірвати селянина від його роботи, не витягти з двору, а тепер усе навпаки: два тижні ніхто не працює! – дід так дивувався, що аж його кошлаті брови лізли одна на другу. – Щоб так задурити людям голови!.. – недоказавши, він махнув рукою. – Але згадаєш мої слова: це ненадовго, скоро знову ніхто їх на ті мітинги не витягне.

– Ні, ходитимуть, бо так далі бути не може! – вона аж підвелася, аби не кричати Мусію на вухо. – Раз так взялися, заберуть у поміщиків землю. Ось побачите! Нам нічого, а їм усе, це ж несправедливо!

Коли він зачиняв двері, вона вже вигукувала все, що він чув на демонстрації. Йдучи додому, Карпо намагався зрозуміти: звідки в неї такий настрій? А пригадавши, як Григорія мало не схопила поліція, коли накрили зібрання есерів, усе збагнув: до сьогоднішніх подій уже давно готувалися. Тож бував там і Гриць, бо не було такого в Цареборисові, щоб він про те не знав або не брав у ньому участі. Може, й не став членом їхньої партії, але дід був упевнений, що програму їхню вивчив, аби добратися до суті. «Як змінився останнім часом», – говорили про нього родичі й просто знайомі. А він інколи про правду та несправедливість таке скаже, що диву давалися.

Та про що б Карпо не думав цього вечора, майдан увесь час крутився біля нього. Різні там були люди, різні й розмови. Хтось, майже йому на вухо, кричав, що він проти війни, інший – проти Тимчасового уряду. А високий чоловік із голосом оперного співака голосніше за всіх: «Більшовики-буржуї продали німцям Росію! Бити їх, бити!» Знайшлися й такі, які наполягали на продовженні війни, вели розмови про анексії та контрибуції. Дід усе повторював ті слова, бо в кого раніше не питав, що то воно таке, ніхто не міг толком пояснити. «Анексії та контрибуції… Гм…» – з тим і лягав спати.

7

Збираючись прати, Настя вивернула кишені старенького піджака, який побував на плечах кожного з синів, не носив його лише Тимофій. На біленький папірець, який упав на долівку, не звернула уваги. Лише згодом, коли хотіла замести в хаті, рука сама до нього потяглася. Підняла, розвернула, та аж струсонуло її – Харківський комітет більшовиків закликав до громадянської війни. Перечитавши ще декілька разів, швидко сховала до своєї кишені, щоб увечері показати Акиму. Він давно вештався десь вечорами, а вона все думала, що до дівчат у якусь хату на вечорниці внадився. Ще й питала недавно, які пісні зараз співають, але замість відповіді він тільки усміхався. «Оце парубки виросли! – думала про своїх синів. – Той до есерів, цей до більшовиків». Знову дістала той папірець, який їй уже й порохом пахнув. Навіть збиралася на карти кинути на Гришку, потім і на Акима, але, побачивши Митра серед двору, швидко сховала. «І чого його сюди ноги несуть? – ніби й не здогадується. – Усе вигадує: то ногу підвернув, треба вправити, то онук півня злякався, треба пошептати, а за те хліба принесе та новину якусь, бо син його став гласним повітової думи».

– Що в тебе цього разу скоїлося? – відчиняючи двері, ледь усміхнулась, бо ще й сорок днів не минуло після смерті чоловіка.

А почувши, що він рано-вранці в Таврію збирається, посадила його на стілець перед образами й почала молитву шепотіти. Наостанок святою водою побризкала й сіла неподалік на лаві.

– Можеш рушати. Нічого з тобою не станеться, – хотілося їй кепкувати з такого залицяльника, але Мусій так і стояв між ними.

А він почав про владу в повіті, про новостворені громадські комітети, куди не тільки від робітників та солдатів обрали, але й від селян також, про те, що поміщики й тут не проґавили – правдами й неправдами пробралися й туди. «Їм, мабуть, однаково, яка буде влада, аби лише мати можливість її контролювати», – повторював синові слова. Розказував, що селян на їхньому зібранні годі було впізнати – вони більше не відмовчувались, а відвоювали собі в повітовому комітеті аж двадцять дев’ять місць із дев’яноста шести. З дванадцятої години й до пізнього вечора там кричали, поки свого добилися.

Переказував Митро почуте, але так, як вона, чомусь не радів. Навіть здалося, що із задоволенням сказав такі слова: влада в того, у кого гроші. Ще й додав, що гроші й далі залишаються в руках старої повітової та земської управи. Тому великі російські поміщики й купці, яких «стародумцями» називають, засідають як і раніше та гроші на свою користь розподіляють. Нові ж комітети для них ширма, за якою можна сховатися та далі своє робити. Тож виходить, що нічого не змінилося.

– Нащо таке вигадуєш? – не хотілося Насті з тим погоджуватися.

Їй за новинами далеко й ходити не треба, вони самі в її хату сходяться, бо кожна людина, яка сюди зайде, про щось та й розкаже. А їх інколи й десяток за день на цьому стільці сиділо, із якого тепер Митро вставати не хотів. Тож знала вона й про суперечки «стародумців» і «новодумців», про їхніх лідерів Сумцова та Ларіна, про те, як перший другого принижував на зборах. Натякав, що, може, за десять років з нього й вийде тямущий земський, а зараз він випадкова тут людина. А другий і не збирався йому поступатись, і нічого, що він не мав ні такого елегантного редингота, ні смокінга, обшитого шовком, та й говорив не так доказово та палко, усе ж симпатії на його боці.

– Змінилося головне: селяни зрозуміли, що вони можуть свого добитися, а їх більшість у повіті, – Настя здивувала його таким висновком.

– Тоді чому ж недавно комісаром Тимчасового уряду знову призначено все того ж Сумцова, який і за царя керував нами? – хоч і стримував себе Митро, усе ж було помітно, що він нервує.

– То тимчасово, розкусять і того спритного, – вона в тому була впевнена. – А ти, перш ніж висновки робити, навчися все те розуміти.

Так було скрізь – один про одне, другий про інше, бо вони тільки-но почали говорити про якісь там права. І не лише сперечалися часто, а навіть ворогами ставали. Тому Настя, стуливши вуста, першою попрямувала до дверей. «Оце так демократія!» – тільки й зміг він сказати. Хотів ще й додати, що вона сьогодні все йому зіпсувала, та не встиг, бо Настя поспішала ще завидна вивести його на вулицю. Трохи затримавшись біля двору, почула розмову якихось незнайомих людей про таку ж листівку, яка лежала і в її кишені.

– Щоб брат на брата пішов, такого й бути не може! – незнайомець був у тому впевнений.

– Чому ж тоді москалі з селянами на базарі часто лаються? – питав інший.

– А їм усе не так. Давно вони тут хліб їдять, а нашого брата й зараз не поважають. Інколи й мені хочеться пику хоч одному набити, аби гонору поменшало.

– Тоді ж про яку громадянську війну йдеться?

– Та викинь ту писульку. То більшовики щось вигадали. Теж мені авангард. Їх небагато, і слухати їх не варто.

– Нічого ти не тямиш у революційній боротьбі, – до суперечки приєднався ще один. – Я так гадаю: сьогодні «стародумці» з «новодумцями» мирно розходяться, а коли туди сірник піднести, усе вмить спалахне.

– Думаєш, більшовики розпалять?

– А хто ж. Тільки не наші, а російські. Наші жорстокості такої не мають, просто ходять за ними, неначе їм пороблено – і все.

Того вечора, сидячи на лаві під вікном, вона довго чекала свого Акима, поки й задрімала. Прокинулася, коли зарипіли двері і хтось засопів біля порога. Хоча й була вона сміливою не по-жіночому, усе ж моторошно стало. Думала чомусь про Мусія: і поховала як годиться, і пом’янула за всіма правилами, і службу в церкві відстояла, навіть на сорокоуст грошей не пожаліла. Що ж іще мала зробити, щоби його душа заспокоїлась? – питала у темної тиші. Коли зрозуміла, що то Аким, одразу схопилася.

– Де це ти до самого ранку вештався? – підійшла ближче. А почувши від нього горілчаний запах, відважила ляпаса. – Я тебе погуляю з більшовиками! Ніхто з місцевих їх і слухати не хоче, а ти за ними слідом, мов теля на мотузці, плентаєшся! Брат на війні хрести заробляє, а тебе посадять завтра! Обіцяй, що більше туди не ходитимеш! – аж ногою тупнула.

– Ще чого. І не збираюся, – такого твердого голосу вона у нього ніколи не чула. – Я вже дорослий, – куди й хміль його подівся.

– Не ходи до них, сину! – уже й шкодувала, що згарячу підняла на нього руку. – Усі вони приїжджі – ті з Курська, ті з Ростова, то навіщо їм чужий край? Ніхто ж не знає, які порядки тут збираються встановлювати.

– Досить вказувати! – витираючись, він різко обірвав її. – Багато нас тут було, але у вас тільки один син – Грицько, – видно, давно таке на язиці сиділо.

Із його голосу вона зрозуміла, що й борода затремтіла, як у дитинстві, коли збирався плакати, але більше нічого говорити не стала. А він, умившись холодною водою, відро з якою стояло в хаті, ступив до дверей.

– Більше мене не чекайте, – відрубав і пішов.

І таким холодом повіяло на Настю, неначе на морозі сиділа в самій сорочці. «Акиме! Вернися, синку! – кричала її душа, але вуста так і не розтулилися, ніби хто їх склеїв. – Акиме! Більше й слова не скажу, – уже думками й на вулицю вискочила, але неначе вклякла на місці. – Бач, як матір шанувати навчилися», – образа колола її серце.

Так і просиділа біля вікна до ранку, усе прислухалася та зітхала, а він не повернувся. Ще жодного разу не було їй так сумно в своїй хаті, як цієї ночі, тож сиділа та дітей згадувала: з Тимофієм дороги на Донбасі робила, з Прокопом у Таврію йшла, а доньку з червоним хрестом на білій шапочці в монастирі шукала – знову там поранених доглядає. Тільки війну не могла уявити, тож коли думала про Григорія, лише хрест до нього приставляла. Не такий, який Господу вручили, аби потім на ньому його ж і розіп’яти, а білий і невидимий, який скрізь буде його захищати. Наздоганяти Акима їй і зараз не хотілося. «Мусить сам зрозуміти, за ким іти», – так їй хтось підказував. Чи був то її Мусій, вона не знала, але цієї ночі навіть його кликала: «Ходи хоч ти по хаті, – уперше боялася самоти та темної ночі більше, ніж духу мертвого чоловіка. – Ходи, бо надворі ще холодно, а мені аби не самій тут бути».

8

Відтоді не сиділося людям удома, навіть баба Палажка, скинувши старість зі своїх плечей, поспішала на майдан. У них була одна мета – спинити дорожнечу і спекуляцію, бо вже й паску – а до Великодня залишалося кілька днів – пекти не було з чого.

– Нехай знижують вартість продуктів і встановлюють тверді ціни на них, особливо на борошно та цукор, – кричали дорогою.

Уже й новий громадський комітет лаяли, який чотири комісії створив, а зробити й зараз нічого не може. Дивно було, що й винного ніхто не шукає, хоча вони знали всіх поіменно. Аби якось прожити, згодні були й на талони, і на норму, тільки не на таку мізерну, як зараз. «Живіть як хочете. Раз на землі, то не помрете», – вважали, що саме так думає про них як стара, так і нова влада. Раніше з усім вони мирилися – коли для фронту все в них забирали, для резервістів і поранених, не заплативши й копійки, та коли вже спритні люди своє і їхнє стали приховувати, терпець увірвався.

– Якщо панів та крамарів потрусити, знайдуть сотні, а то й тисячі пудів, які вони збиралися утридорога продати. Ич які! Задумали на нашому горі нажитися! Не дозволимо! – саме нестача харчів змушувала їх так кричати.

Згадали і всім відомого Кравцова, який бив себе у груди та божився, що він за народ, а тепер теж скурвився!

– Ми всі папери написали, а грошей так ніхто й не дав! – прокричала чиясь совіслива голова з відчиненого вікна повітової управи, перед якою вони стояли. Та щойно зібралися їй відповісти, як вона швидко сховалася, аби ніхто в неї не поцілив. Яйцями тут кидатися не збиралися, а каміння в руках дехто тримав. І так багато тих людей набігло, що вже й на площі не поміщалися.

– Гуртом добре й батька бити, – раділа й Палажка. – Треба оточити міську управу, аби звідти ніхто не втік, – вона сьогодні була сміливою, як ніколи.

Так і зробили, ще й магазини взяли в облогу, які були в центрі міста, – збирались і тут шукати приховане. Саме в розпал людського гніву член продовольчої комісії Безпалов, трохи переплативши продавцю, примудрився купити собі тканини більше, ніж йому належало за нормою. Коли з об’ємним пакунком він вийшов із крамниці, на нього одразу накинулися солдатки (дружини солдатів-фронтовиків) – смикали за рукава, покрикували, а розгнівавшись до краю, обмотали купленою тканиною й повели центральними вулицями міста на мотузці. Пізніше хтось до спини причепив чималий аркуш, на якому великими літерами було написано: «Чхати я хотів на ваші норми». А згодом і спереду з’явилася – «Сам контролюю і сам порушую».

Юрба хором вигукувала ті слова, аби всім було зрозуміло, що це тут коїться. А баба Палажка, для ще більшого задоволення, невеликою лозиною підганяла того спійманого бичка, який спочатку погрожував, потім просився, а згодом, звісивши голову, мовчки волочив ноги. Находившись, процесія попрямувала до повітового комісара Данкова. Тепер з-поміж членів старої і нової влади вірили тільки йому.

– Будемо просити, щоб вийшов до нас, – пропонувала якась молодиця.

– Такого чоловіка й просити не треба, він і так вийде, – шанобливо відгукувалася про нього інша. – Це ж той, що роздав місцевим селянам усі свої землі! – почувши таке, всі аж притихли. – У 1905 році, – додала, помітивши, що дехто про те зовсім нічого не знає. – Освічений, інтелігентний, справжній революціонер. Щойно з-за кордону повернувся, був змушений ховатися від царської влади, – і знову тиша, бо й не здогадувалися, що є такі серед них.

– Данков! Данков! Данков! – по хвилі всі дружно кликали того справжнього чоловіка, якого зовсім недавно самі й вибрали.

– Та пропустіть же нашого спійманого бичка наперед, поки ніхто його не відв’язав, – просили демонстрантів. – Нехай комісар ним полюбується, – штовхали його поперед себе, не жаліючи. На ходу давали й інші стусанів далеко не бідному Безпалову. – Дружина вже пропонує за нього чималий викуп, – повідомляв хтось голосно. – Як поведетеся на гроші, тоді нічого не отримаєте! – закричали цареборисівські жінки. І такі вони були дружні, що й самі повірити в те не могли.

Коли залишали майдан, збираючись додому, у баби Палажки був такий щасливий вигляд, неначе їй подарували три фунти золота. Нескладно було здогадатися, що тепер їй хотілося підбити підсумки цього непростого дня. Вона то кахикала, то руки потирала, збираючись із думками.

– Та починайте вже, а то все лаштуєтесь, а воно знову не з тієї ноги, – кепкувала з неї Настя.

– Смійся! Смійся! Сиділи б ви на Великдень без паски, якби не баба Палажка. Тепер борошна нам точно дадуть, – навіть облизувалась, неначе вже пробувала свою смачну паску. – А із землею чомусь тягнуть. То невже поважні чоловіки хочуть, щоб ми знову зібралися? – тепер вона й від такого б не відмовилась. – Чого їм ще не вистачає? Про те, щоб забрати землю, уже й рішення повітового селянського з’їзду є, і не тільки про поміщицьку, а й церковну, монастирську та казенну. Підписано й на передачу її селянам без-кош-тов-но, – і так вона це сказала, неначе з високої трибуни перед великою громадою. – Але чому все затягується? – спинилася й розвела руками.

– Краще б не знати, ніж довго чекати, – любила й Настя їхню багату народну мову.

– Ні, крига скресла, і ми це знаємо, – вона вважала, що до перемоги вже недалеко. – Тільки коли довго тягтимуть, ми й у цьому питанні знайдемо винуватців, – посварилася пальцем у бік земської управи. – Поводимо одного та другого по Ізюму, як Безпалова сьогодні. Того обмотали тканиною, яку він придбав по блату, а Семикіну й Сумцову прив’яжемо до плечей по доброму оклунку з землею. Коли їх потягають, швидко одумаються! – Палажка й до такого була готова.

Йшли та далі говорили про те, як довго це питання визрівало, поки набрало такої ваги. Пригадували й тих перших, що висунули таку вимогу – ними були інтелігентні чоловіки з партії есерів, які ще бозна-коли закликали вимагати демократичних прав, але, поки був на столі шматок хліба, цей люд розкачати не вдалося. Тепер уже кожен селянин розумів, що без боротьби нічого не вийде. Пропала в людей совість, куди й подівся сором, скрізь командують нахабні та крикливі, які роблять усе, аби набити грішми свої кишені. Здається, тим тільки й живуть, усе інше їх просто не цікавить.

– Бач, які ми раніше були дурні, – сьогодні тому дивувалася і Настя. – Не розуміли, навіщо вони свою партію тут створили, навіщо життям своїм ризикують. Усе думали, що з власної користі. Хіба простий люд знав, що йому робити та за ким іти, аби життя кращим ставало?! – і тут вона нічого не вигадала, бо саме ті інтелігентні патріоти намагалися всіх просвітити. Пригадувала, як свого Григорія до них не пускала, а коли того ледь не арештували, то й слухати про них нічого не хотіла.

Тільки про що б не говорили, а знову до землі поверталися, бо ще лишалася та, яка зовсім не оброблялася. Вони й на таку були згодні – на оренду чи викуп, аби за помірну ціну.

– А якщо так не зроблять, нехай самі все засівають, бо ще два тижні – й усе, потім уже не виросте, – баба Палажка аж піт із лоба витерла, хоча сонце ще не дуже пекло. – Та й чого б їх не змусити, коли в нашому повіті малоземельних селян і тих, у кого зовсім землі немає, майже дев’яносто відсотків. По всій Харківській губернії ми на першому місці, – а сама все про ту маленьку купку багатіїв думає. Інші ще й клянуть, а вона поки що стримується від такого гріха. – А якщо справді не засіють, що ж тоді буде?! – розвела руками й розгублено роззирнулася навколо. – Село ж велике! То невже… – і не доказала, уявивши страшну картину.

Від таких слів Насті теж було не по собі, і в її коморі навіть миші похарчуватися було нічим. Збиралася й вона в церкву на службу, яку всім миром замовляють, аби голод не настав. А там й інше з голови не йшло, бо не одна біда до неї завітала, привела і біденят з собою, які й хату догори дриґом перевернули, – так вона думала про свою сім’ю.

– Не хвилюйся за Акима, він живий і здоровий, – баба Палажка неначе думки її читала. – Бачили його днями у Слов’янську, на содовому заводі агітував за більшовиків, – повідомила неприємну новину. – Тільки ніяк я не можу зрозуміти: як він до них потрапив. Спокійний, розсудливий – і до тих горлопанів… – неначе чимось гострим різонула по Настиній душі, а сама, дивуючись, то піднімала плечі, то опускала. – Якщо це хлопці з залізничної котельні втягли його туди, то їх зовсім мало, та й ніхто їх серйозно не сприймає, – розмірковувала неголосно. – Не збагну й іншого: чому вони такі злі на всіх? Щойно дізнаються, що хтось не так думає, одразу вважають його найлютішим ворогом. Есерів називають лизоблюдами буржуазії, а ті їх – посміховиськами. Неначе всі й дорослі, а коли послухаєш – діти та й годі.

Настя не знала, що відповісти. Ні про більшовиків, ні про есерів говорити не хотілося.

– Я так раділа, коли дядько Іван за нього своєму начальству слово замовив, – почала пригадувати, з чого ж усе почалося. – І робота хороша, і зарплата чимала, та й він старався, ніхто не скаже, що ледачий, – сама все терла рукою по обличчі.

Спали на думку і його розповіді про якийсь совєт та матьорих комісарів, які вже й сюди з Росії приїжджають. Навіть запам’ятала, як світилися його очі, коли він про них розповідав.

– Неначе справді пороблено йому стало після зустрічі з ними, – жалілася бабі Палажці, як рідній людині.

– То ти його до Насті Савонихи відведи, нехай пошепче, – повторила те, що люди в таких випадках порадили б. Сама усміхалася, не вважаючи їхню розмову серйозною. – Хоче довести, що не тільки Григорій, а й він не ликом шитий, – це так вона його зрозуміла.

Інколи й Настя про те думала, а іншим разом вважала, що вони просто збили його з пантелику.

– Горлопани… – кимось придумане прізвисько здавалося дуже вдалим. – То хто їх слухає? – хотіла почути відповідь, але Палажка мовчала. – Якраз російські люди й слухають, а їх у нашому Ізюмі багато, і в Слов’янську, і в Краматорську також, – сама й відповідала словами сусіда Петра, який завжди все знав. – Тільки якби з того чого не вийшло, – додала й від себе. – Краще б на війну забрали, – проказала, тяжко зітхнувши. – Гриць із першого дня бігав до військкомату та просився, поки все ж пішов «охотником», тобто добровільно, а цей не хоче. Правда, скоро можуть забрати, не чекаючи, поки двадцять один рік виповниться, адже багато люду побили, а воювати ж треба.

Вона й сама не знала, що з цього краще, то більше й не питала у баби Палажки. А вдома знову дорікала своєму Мусію за те, що так невчасно він її покинув. «Не плач і не побивайся за мною, – неначе знову почула його слова. – Я тобі і звідти допомагатиму, – обіцяв за хвилину до смерті. – Краще заспівай мені…» Після того вони довго дивилися одне на одного. Вона спершу не повірила, думала: почулося, – а здогадалась, то аж волосся на голові дибки стало. Ще до весілля він любив слухати, як вона співає, а відтак, повернувшись додому із заробітків, щоразу нагадував про свою «любиму». І кожного разу Мусій дивився на неї зачаровано. Співати ж над помираючим – такого навіть не чула, тому не наважувалась і рота розкрити. Але Мусій знову шепотів: «Лю-би-му». Тож проковтнувши гірку й тягучу слину, вона почала: «Чорнії брови, карії очі, – ледь було її чутно. – Темні, як нічка, ясні, як день! – якби й хотіла голосніше, то не змогла б, так тремтів її голос. – Ой очі, очі, очі дівочі, – бачила і в його очах сльози. – Де ж ви навчились зводить людей?» Вона й зараз пам’ятає, як на його обличчі почав моститися потойбічний спокій, навіть відчула ту мить, коли душа пташкою випурхнула з тіла. І тоді хотілося не співати, а кричати, тільки не могла порушити страшну тишу, яка враз запанувала в їхній хаті. Після смерті чоловіка жодного разу не співала – не до пісень стало, усе швидко покотилося, неначе згори в якусь прірву.

9

Раніше по осені лише холодний вітер носився поміж хатами, а зараз новини від нього не відставали. Уже й звикли до них, збайдужіли, інколи навіть до кінця їх дослухати не хотіли. Одного дня, тільки-но зачинила Настя двері, зібравшись прибрати в хаті після вранішньої метушні, коли сусід постукав.

– Відчиняй, ти такого ще не чула! – вона поспішила до дверей, бо він був дуже збуджений. – У Бахмуті велика гульба, – одразу й почав, забувши навіть поздоровкатись. – Солдати розгромили великий казенний горілчаний завод. Виносять і вивозять величезні сулії з горілкою, – завжди говорив, що він непитущий, а то аж слину ковтнув; мабуть, і йому взнаки давався «сухий закон». – Гусаки[1] по десять літрів, – ще й руками показав, які вони великі. – Одні далі їх везуть, другі просто там наливають, треті частують, а четверті вже співають, – та так у нього очі заблищали, неначе й сам там не одну чарчину перехилив під свої невеличкі вуса. «Боже, царя храні!» – затягнув пісню, яку ще й зараз вважали гімном Російської імперії. «Гордих смірітелю, слабих хранітелю, всєх утєшітелю, всєм ніспошлі!» – горлав так, що вона вже й не сумнівалася: він щойно звідти. – Це вони так співають, – показав рукою у бік Бахмута.

– Ото антихристи! – Настя ніколи не була на боці тих, хто чинить безчинства. – Добралися все-таки. Дід Карпо ще коли говорив, що ніде й пляшки дістати, а там їх багато. Припускав, що колись доберуться до них, бо про горілку солдат щодня думає. Виходить: як у воду дивився, – чомусь ця історія їй здавалася смішною. – І скільки ж тих любителів зеленого змія?

– Цілий полк, п’ять тисяч солдатів, – відрапортував їй по-військовому.

– Оце так! – одразу і її чорні брови зійшлися докупи.

Він далі розказував, а вона уявляла, як за горілкою потяглися місцеві з усієї округи – хто возом, а хто й підтюпцем. Їхали й залізницею, бо на другий день про те вже знали не тільки в Харкові, а й на Дону. І з Донбасу поспішають туди шахтарі, адже такий подарунок їм навіть не снився. А місто Бахмут за декілька днів стало просто не впізнати – скрізь валяються п’яні, і їх так багато, що місцевим мешканцям доводиться через них переступати. Тільки в перші дні вони й не збиралися скаржитися – набравши й собі оковитої, ховали її та прикопували, розуміючи, що за день-два знову «сухий закон» повернеться. Лаяти військових почали лише згодом, за ними й міліцію, яка, замість наведення порядку, браталася з солдатами. А коли з людських дворів почали тягти на закуску все, хто що зловив – гусака, качку, курку, а то й теля здорове, – кричали на них і гнали геть. Б’ють баби їх лопатами, а вони все одно картоплю на городах копають. Лізуть у погріб, як у свій, та так усе виїдають, що в бочці й розсолу не лишається. Дівчатам та молодицям і зовсім горе, їм і до колодязя не вийти, ловлять їх просто серед білого дня й одразу спідницю на голову задирають. А ввечері в місті видно, немов удень, бо навколо вогнища палають: м’ясо смажиться, та горілка рікою ллється.

– Тож люди вже й горілці тій не раді, бо ці п’яниці загидили як дороги, так і двори та городи, і сморід ще перед містом чути. І ніхто нічого зробити їм не може, адже вони зі зброєю. А що п’яним – спочатку вони билися, коли нап’ються, тепер уже стріляються, часто мертві й живі поряд сплять, лише після похмілля всіх холодних тягнуть до річки, щоб і кінці у воду сховати. А в Бахмутці й так багато втоплеників ще з першого дня гульбища, тож і пливуть надуті мерці у Сіверський Дінець.

– Моторошна картина, – від почутого Настя аж руки на грудях склала. – Що ж далі, Петре?

– Не знаю. Ті, що туди поїхали, назад поки що не повернулися. А стрілянину вночі аж сюди чути. Тільки то не гвинтівки, а вже кулемети працюють, буває, й гармата бабахне – а чи по людях, чи в поле, хто його знає.

– І що, усіх постріляють? – поки питала про можливий кінець, її брови аж високо на лобі спинилися.

– Може й так статися, – у його голосі не було ні жалю, ні страху. – Що ж робити, коли їх усе більше й більше стає? – і такий у нього був вигляд, неначе він їх бачив. – Після міліції військових прислали порядки наводити, але й ті спилися. Якби ж роззброїти – тільки як те зробити, коли вони біля заводу свої кулемети поставили; спершу для того, щоб крім них там ніхто не хазяйнував, а тепер – щоб відстрілюватися, вирішивши, що їм поспішати нікуди. Окопи порили, барикади зробили – усе по науці, військові ж.

– А з чого ж почалося? – хотілося Насті й про те дізнатися.

– Кажуть, більшовики в їхній полк пробралися і так їх загітували, а вони справді уміють це робити, що солдати перестали слухатися своїх командирів і пішли громити крамниці, міську управу, думу, маєтки багатих, словом – усе, що потрапляло під руку. Мабуть, чули про страйк військових у нас і в Балаклії, бо ті вважали, що їм живеться гірше, ніж робітникам. До того ж годувати стали погано, посилаючись на війну. А тут не інакше, як хтось таку ідею підкинув, от і кинулися всі до горілчаного заводу.

– А ти, Петре, все ж там був, – давно здогадавшись, вона вирішила про те сказати.

– Ні, Бог з тобою. Я ж непитущий, – сам розгубився і вже пошкодував, що прибіг до неї з такою новиною. – А от Акима твого там бачили, – неначе обухом по голові її вдарив.

– Невже! – вона аж зблідла. – Чого ж ти одразу не сказав? Півгодини голову морочиш, і аж тепер надумався! – але він уже тікав на вулицю, щоб більше нічого не питала.

Тисячі солдатів, гусаки з горілкою, усі туди з’їжджаються і збігаються, шахтарі, міліціонери, солдати, наливають, частують, співають, люди по хатах ховаються, є убиті й потоплені – усе скоєне знову промайнуло перед її очима. «Акиме, і навіщо я тебе на світ Божий народила!» – кричала її душа, а вуста мовчали. Лише згодом прийшла до тями. Швидко одягла чистішу кофтину та спідницю, накинула на плечі Мусіїв шерстяний піджак і майже побігла до вокзалу. «Я ось тобі покажу! Ти більше ніколи не будеш агітувати! – від гніву аж душа тряслася, неначе збиралася й зовсім з грудей вискочити. – Дорослий він! І не чекайте на нього! – пригадувала останні слова. – Оце я виростила! Оце дочекалася помочі! – ніяк не могла заспокоїтись. – Тепер не знаєш, у який бік бігти», – з такими словами спинилася вже на пероні.

Тут було людно, як ніколи, та все ж більше військових, ніж цивільних. Вона шукала родича її покійного Мусія – Данила, який працював на залізниці. Але він перший її помітив.

– Що ти робиш у такій сутолоці? – спитав, нахмуривши брови.

– Тебе шукаю, – зраділа вона. – Мені б у Бахмут якось потрапити, – не хотілося навіть йому говорити правду.

– Я так і зрозумів. Але це зовсім неможливо. Там зараз дуже багато люду, може, й більше десяти тисяч. Учора й наших резервістів туди відправили, а сьогодні ще два батальйони юнкерів із Чугуєва, з ними й бригаду кулеметників на платформах. Якщо гуляки не здадуть зброю, їх усіх розстріляють. Такий наказ із Петрограда отримали, – він знав про всю ту оказію. – То кого ти там шукатимеш? – хотів, щоб вона сама сказала. А не діждавшись, додав: – Більшовиків там уже давно нема. Не такі вони дурні, щоб під розстріл потрапити – заколотили і повтікали. Тільки ніяк не збагну – навіщо воно їм?

Сам збирався наперед пробратися, бо паротяг уже прогудів, а він за декілька хвилин мав перевірити колеса і всю рухому частину потяга.

– Як з’явиться Аким, даси мені знати. Я з ним ще не говорив, а в мене теж рука важка, – махнувши нею, пішов виконувати свою роботу.

Настя стояла на пероні геть розгублена. Її штовхали, обходили, а їй так хотілося скочити у потяг в останню мить, що ледь себе стримала. Нагнула голову та поволокла додому неслухняні ноги. «Почуй мене, Акимчику! Прийди. І слова тобі не скажу, тільки б живим повернувся», – тремтіла її борода, як і в нього, коли він збирався плакати.

Не спалося і цього разу, а почувши шарудіння за дверима, одразу схопилася на ноги.

– Господи! – мало не сплеснула руками. – Який замурзаний і мокрий! – хоч і ледь блимала її лампадка перед образами, вона все побачила.

– Не світіть світло, – попросив він одразу. – Я лише на хвилину.

Їй так хотілося його обняти, припасти до його грудей і заридати, але вона швидко метнулася шукати якусь суху одежину.

– Мабуть, тікав і падав, – намагалася вгадати. – А після дощу слизько, та й земля мокра, – торохтіла не перестаючи. – Головне, що живий і добрався, – а в душі радість із тривогою так зчепилися, що й розборонити їх не могла. – Я тебе сховаю, – уже планувала вона. – Трохи погрієшся в хаті, і сховаю. Якщо тут небезпечно, до діда Карпа відведу, – шморгала носом, який, знай, мокрів. – А за день-другий – залізницею на Кавказ до його знайомих відправлю. Правда, можна й ближче – у монастир податися, там Оксанка про тебе подбає, – вона не могла на чомусь спинитись.

– Я в Харків поїду, там у своїх і буду, – обмившись у темряві холодною водою, він уже переодягався.

– У своїх… – повторила вона його слова й задумалась. – У своїх… – ще раз сказала, бо дуже вони їй боляче зробили. – Та здадуть вони тебе, здадуть! – хотілось застерегти сина. – Бач, що зробили! Ти ж не хотів, щоб таке сталося? – намагалася хоч щось у нього вивідати.

– Простіть мене, мамо! – від того голосу навіть тиша завмерла.

Чи насправді грім гримів, чи то їй так здалося, а блискавки в очах точно були. Вони спалахували одна за одною, розрізаючи темряву. Заспокоїлись, лише коли вони з Акимом обнялися і довго так стояли посеред хати. Хоча й була вона при пам’яті, але нічого не могла сказати. А він, узявши торбину з окрайцем хліба, поглянув на батькову фотокартку з чорною стрічкою і ступив до дверей.

– Я повернуся, обов’язково повернуся, – проказав якимсь тихим, неначе не своїм голосом.

Не пам’ятала Настя, коли він зачинив двері, а сама вона впала на коліна перед образами, – отямилась аж тоді, як густий туман за вікном зовсім розвіявся. Розігнула спину, стомившись молитися, та й стала до тиші прислухатися. У її хаті ніхто не кричав і не плакав, навіть здавалося, що й Акима тут не було, лише мокра брудна одіж нагадувала про нього. Тільки торкнулася її рукою, як одразу відчула тремтіння його тіла, і знову почула останні слова: «Я повернуся… повернуся… повернуся…» Щоб не збожеволіти, заходилася прати, коли з кишені знову листівка випала. Дістала її не кваплячись, прочитала пошепки і вкинула в розтоплену грубку. «Один воює, щоб мир був, а другий хоче війну розпалити, – сердито поглянула на Мусієву фотокартку. – А ти казав, що допомагатимеш, – неначе й зараз докоряти йому збиралася. – Тільки звідти нічого ти не зрозумієш, – додала й таке. – Тут поряд – і то не розібратися, а вже з неба… – бликнула на вікно й трохи зраділа, бо за ним починало світати. – Спочивай із миром, а ми вже якось будемо», – саме зараз вона починала відпускати його від себе.

10

Давно чекав Григорій того часу, коли сидітиме у вагоні. Він їхав на «отєчествєнную», а повертається зі світової війни. На душі було гарно, у кишені – документи про демобілізацію, а попереду Київ, потім Харків, звідки й до свого Цареборисова рукою подати. Минуло всього декілька місяців, як він свідомо вступив до війська Центральної Ради, тому зараз на ньому була бездоганна форма петлюрівського офіцера, навхрест оперезана портупеєю, на голові замість кокарди високий кашкет із тризубом та зображенням черепа, схрещених кісток і лаврового вінка, яке носили гренадери-смертники. На ногах високі начищені чоботи, а на грудях цілий іконостас: чотири Георгіївські хрести (повний кавалер), до того ще й дві Георгіївські медалі. Такий комплект нечасто можна було зустріти на чиїхось грудях, тому й ловив на собі людські погляди, особливо молодих дівчат та військових, а провідниця вагона навіть шанобливо вклонилася.

– Заходьте, пане поручику, для вас найкраще місце, – і захитала поперед нього широкою спідницею.

Умостившись зручніше та пригрівшись трохи, бо за вікном була холодна осінь, Григорій почав дрімати. Аби відпочити, йому не потрібно було спати годинами, достатньо й декількох хвилин, як знову відчував бадьорість. Вважав, що таким його зробив той «батальйон смерті», де й за декілька діб не вдавалося не те що прилягти, а й просто звести очі. До нього приймали всіх, кому набридло безрадісне, повне лінощів, матюків і бешкетування полкове життя, тому й були вони не такі, як інші – трохи похмурі, трохи стомлені, але справжні вояки. У думках лише основне завдання: прорив укріпленої смуги супротивника та утримання створеного проходу до прибуття основних військ. У кожного на голові сталева каска, з собою карабін, ножиці для різки колючого дроту, револьвер та кинджал, а ще сім-вісім гранат у спеціальних брезентових чохлах, якими кожен оперізувався хрест-навхрест через плече. Під убивчий вогонь вони йшли на окопи противника, у розвідку, а то й на утихомирення цілого полку, адже більшість перестала слухатися свого начальства.

Пригадував і той час, коли він їхав на війну. Навіть бачив того хлопчину з миловидним, радше дівочим обличчям, геть не схожого на нього нині. Та коли той на ходу вскочив у потяг, він одразу відчув у ньому свою миттєву реакцію.

– Куди це ти зібрався? – схопивши за рукав, нахилився до нього удвічі вищий чоловік у військовій формі. – Висадити його на наступній зупинці, – наказав комусь та й пішов.

А поїзд, набравши пару, чахкотів далі. Двічі його висаджували, тож їхав, бувало, й із вітерцем на даху. Хотілося бодай до Харкова добратися, якщо на фронт потрапити не вдасться. Але не було такого, щоб задумав Григорій – і воно не вийшло. Замість трьох місяців у підготовчих військах пробув лише три тижні. У той час довго не вчили новобранців, бо не встигали поповнювати десятимільйонну армію, яка швидко танула. Уміє стріляти з гвинтівки, ходити в шерензі, колоти багнетом і бити прикладом опудало на плацу – то й можна відправляти. Григорія взяли умовно, зваживши на те, що хлопець проситься хоч патрони підносити. Та вже за кілька днів він виявився найбільш здібним учнем: навчився влучно стріляти, а про шаблю й мови не було – коли вона потрапляла до його рук, навіть полковнику страшно ставало. Усе ж не дуже впевнено відчував себе, коли на фронт відправили з трьохлінійкою Мосіна, у той час як ворог уже застосовував засоби масового знищення – авіацію, танки, артилерію, кулемети і навіть хімічну зброю.

Пригадав, їдучи, і штабного писаря першої військової частини, який, вивчивши його документи, високо звів брови й уже хотів доповісти своєму начальству. Але Григорій, зібравши енергію в один клубок, як учив його старий Карпо, штовхав гострим поглядом його пальці по паперу, поки вони не написали в наказі, що йому вже виповнилося вісімнадцять років. Сумнівався і ротний, коли він потрапив на фронт, хитав головою, міряючи поглядом його малий зріст, – але Григорію вдалося і цьому заглянути в очі.

– Нехай воює, коли так хоче, – махнув і той рукою.

Та за декілька тижнів він уже йшов попереду бувалих солдатів.

Так він і їхав – то щось пригадає, то знову думає, як удома розказуватиме про свій фронтовий шлях, про окремий ударний батальйон – спеціальний елітний підрозділ, повністю сформований із добровольців, нагороджених Георгіївськими хрестами, яких посилали на найнебезпечніші ділянки фронту.

З’явився перед очима і його товариш Яків, якого на дуже широкому фронті пощастило зустріти навіть декілька разів. Особливо вразила остання зустріч. Одного дня вони отримали наказ: утихомирити бунтівників 5-ї роти 170-го Молодечненського піхотного полку 43-ї піхотної дивізії, які відмовилися йти в наступ. Зовсім не мав бажання розправлятися зі своїми, але жоден наказ на війні не обговорювався з підлеглими. Уже був досвід, як поставити на місце заколотників, адже дезертирство на фронті – стараннями більшовиків та їхніх прибічників – досягло апогею, тож їхній ударний батальйон, швидко зібравшись, вирушив виконувати наказ.

Тільки не йшов із голови товариш дитинства Яків Іщенко, який теж там міг бути. А спогади вже витягували з минулого різні події: ось вони, будучи ще підлітками, разом ідуть у Таврію на заробітки. Гриць виявився витривалішим і міг довше йти без води та їжі, а босі ноги, які в Якова геть позбивалися за дорогу, у Гриця неначе іншою шкірою вкрилися – грубою, шкарубкою. Боліла й спина, коли носили на ній важкі мішки, але він майже не жалівся, у той час як його товариш і тут виявився набагато слабшим, і не лише фізично. Єдине, що дивувало: батько забороняв допомагати Якову, вважаючи його хитрим і ледачим. Але й на те Григорій не звертав уваги, лише інколи з’являлась якась неприязнь, бо страх як не любив боязливих. Бісила й розгубленість, яку він не раз помічав на Яковому обличчі, а з єдиного листа, якого від нього отримав, здавалося, що товариш з ним не щирий, щось приховує чи не доказує. Тепер гадав: «Чому він, будучи головою ротного і членом полкового солдатських комітетів, воював так, що не отримав ні вищого звання, ні жодної нагороди?» Йому невтямки було, що той активно провадить гнилу більшовицьку політику під привабливими гаслами – «За мир, свободу, землю й хліб». Разом із деякими своїми земляками виконує вказівки більшовицької партії про братання. Закликає залишати фронт і повертатися додому зі зброєю для боротьби із залишками царату. І робить це не заради своїх переконань, а за гроші. «Якою ж буде зустріч сьогодні? – крутилося таке на думці. – Чи оновилася його заяча кров, чи перестав він шукати собі кумирів серед зрадників?» Допускав, що й той пригадує його розбишакою та бунтарем, але не знайде в чому ще дорікнути. Зараз відчував себе не по роках досвідченим і дорослим. Ще далеко до виважених і освічених чоловіків, на яких рівнявся, все ж і йому є чим похвалитися в свої неповні двадцять років. Тому, відкинувши все зайве, перш ніж відправитися на виконання завдання, прийняв своє рішення: «Що б не сталося, а товариш дитинства ним повинен і залишитися».

Про все, що думав дорогою, одразу забував у бою, де необхідно бути максимально зібраним, бо «смертників» завжди було набагато менше, тож доводилося одному ставати проти п’ятьох, а то й проти десятьох. Не кожен зміг таке витримати – довгий час знаходитись на межі життя і смерті, коли організм швидко виснажується; а Григорій у такій ситуації був як риба у воді. Своєю силою управляв сам, і вже коли заніс шаблю над чиєюсь головою, то годі тому вояці ухилитися. Лише раз спинився, неначе хтось схопив його за руку. І добре – бо то був Яків. Вони не мали часу ні на вітання, ні на розмови, просто Григорій дав йому шанс вислизнути і щезнути. «Не вбивати ж товариша дитинства, якщо той навіть учинив злочин», – такими були його правила.

Довго він згадував той випадок, не забув і зараз. Та і як забути, коли міг одним ударом розрубати його навпіл – таку мав силу в руках, якої не було навіть у здорових латиських стрільців. «Був товариш і…» – від самої думки ставало моторошно. Усе ж твердий і загартований характер дався взнаки. Адже це він, Григорій Савонов – найкращий розвідник, який не раз пробирався в глибокий тил ворога. І лише він знав, як це йому вдавалось.

Тим часом у сусідньому купе вже говорили голосно, неначе випили по цілій склянці оковитої, хоча «сухий закон» ще ніхто в Російській імперії не скасовував. Якийсь очевидець розважливо розказував про події лютого цього ж сімнадцятого року, коли в Петрограді тисячі людей вийшли на вулицю. Туди їх гнали порожні прилавки магазинів і картки, на які все рідше можна було щось купити. Він не зустрічав таких, які збиралися скинути царя, бо в основному всі просили хліба. Та як не кричали, влада й не намагалася їх почути. Згодом «Долой самодєржавіє!» почало лунати, «Долой войну!» – так кричали солдати, які хтозна-де взялися. Невдовзі замість представників влади з’явилися озброєні драгуни, які, врізавшись у натовп мітингувальників, почали піками бити по головах кого попало. Люди розбігалися в різні боки, і якби не козаки, які почали гнати і драгунів, і поліцію, та все частіше кричати «ура!», ніякої революції не сталося б.

– От молодці! – підхвалював інший.

– Я тоже там был, – приєднався й третій до тієї розмови. – Двадцать пятого числа стоял целый день, – хизувався своїм пітерським акцентом. – Еле добрался до площади, ведь даже трамваи не ходили, – вже з перших слів Григорій у ньому розпізнав більшовика. – Ещё не успел рассмотреться, а конная полиция уже тут как тут, и давай стрелять. Первыми упали те, что были на трибуне, потом в полицию полетели бутылки, петарды, гранаты, а возле Гостиного двора по мирным людям драгуны открыли настоящий огонь, как в 1905 году. Всех косили с пулемётов, и меня чуть не убили. Целый час лежал на холодной мостовой, не поднимая головы. И что я должен теперь делать? Простить им такое? Никогда. Я буду уничтожать эту мразь, и царя Николашку не пожалел бы, сам бы повесил, а рядом всю его семью.

– Якщо сам упораєшся, то чому ж тоді Леніна в запломбованому вагоні з Німеччини привезли? – розважливий голос випустив чергу іронічних слів, аби знову кинути того блудослова на холодну бруківку.

– И справлюсь, придёт время, и справлюсь, – на щось натякав, не сказавши й слова про Леніна. – Так вот, – зібрався далі розповідати, – и двадцать шестого меня туда понесло. Как раз толпа по войскам камнями кидала, а они в ответ пулями, – уже й не просять його, а він продовжує, та аж на крик зривається. – Многих убили в тот день, а ещё больше забрали в тюрьму. Тогда и вышли на улицы во всех городах – смотри, мир, какая Россия! Царю после этого ничего не оставалось, как отречься от престола. Там и раньше не было согласия – Дума о своём, правительство о своём, а он заставить их не мог. Все и разбежались, а жандармы спрятались, не зная, кому служить. Вот так распался царский режим.

– То ти й далі розказуй, коли взявся, бо то ж не кінець, а лише початок, – хтось так стукнув по столику, що й склянки забряжчали. – Це твої більшовики все й розхитали. Тепер сто партій з підпілля вилізло, і кожна людям щось обіцяє, але й вони хлібом не нагодують.

– Ты что, питерским рабочим не веришь? – нескладно було здогадатися, що він б’є себе кулаком у груди. – Наверное в Житомире или под Черниговом сало ел в то время, когда я там мерз да жизнью рисковал, – він майже кожне слово пересипав своєю лайкою.

– Ти диви, який він революціонер! – сміялися з нього. – Полежав годину на бруківці, і вже революціонером став!

– И стал! – він уже кричав на весь вагон. – Это наша революция! И если не веришь, значит ты враг, а мы всех врагов уничтожим! Мы всех уничтожим!

Після такої нісенітниці вони вже зчепилися. Не звернули уваги й на Григорія, коли він відчинив двері їхнього купе. Та коли миттєво скрутив одного й другого, почали проситися.

– Ти чию горілку тут пив та салом заїдав? – зробив боляче тому горе-революціонеру.

– А ти навіщо пригощаєш, коли знаєш, що він усе одно по пиці дасть, – аж струсонув того, який говорив українською. – І щоб тиша мені була, бо я таких, як ви, швидко втихомирюю, – стукнув їх лобами й розкидав на протилежні полиці.

Може б, і далі продовжували, бо ті аж сопіли від злості, однак побачивши чотири Георгіївські хрести на петлюрівській формі цього невисокого, але дужого вояка, одразу заспокоїлись.

І знову запала тиша. Коли буйні сусіди вже хропіли, Григорій лежав і думав про них. Шкода було свого українця, який самогоном та салом пригощає різну нечисть. А того пітерського й самому відлупцювати хотілося, страх як не любив тих більшовиків, більшість із яких не так давно ще належала до кримінальних елементів і сиділа у в’язниці за різні злочини. Але війна навчила його бути стриманим, а крім того, розбиратися в людях і розуміти, що не все потрібно вирішувати силою, її треба застосовувати в крайньому разі, коли слів уже ніхто не чує.

«Що ж буде, коли такий москаль до влади прийде?» – він ще не думав про самостійну Україну, тому й далі переймався спільною імперією. Заспокоював себе лише тим, що в Росії є багато нормальних людей, навіть таких, які за неї життя готові віддати. Та й Тимчасовий уряд не поводиться так агресивно, навіть коли Україна про свою автономію говорить. А на більшовиків він надивився, вони злі і вкрай радикальні, хоча багато хто вважає, що зараз саме за такими можуть піти люди.

Досвідчений вояка Великої війни Григорій Савонов, який сто разів побував у її пекельному горнилі, вважав: «Якщо й повірять їм, то швидко розчаруються, бо ніхто всіх людей одразу не нагодує, адже скрізь витовчена земля. Ніде й купити, бо і в Європі голод починається. І смертну кару не скасують, поки навколо таке твориться. Мабуть, есери мають рацію: треба всім дійти мирної згоди, аби не сталося гіршого – за хліб і брат на брата піти може, – він знову був на їхньому боці, ба більше – вступив до лав їхньої партії. – Тільки хтозна, чи так вийде, бо ті брехуни не відступляться».

Прокинувся пізно ввечері, коли вже й поряд із ним точилися розмови. Цього разу якісь досвідчені офіцери, підсівши дорогою, також Пітерські події обговорювали.

– Тимчасовий уряд теж боїться розбурханої народної стихії, тому й уклав союз із виконкомом Петроградської Ради депутатів, який став популярним серед солдатів та робітників, – чує притишену розмову. – У результаті більшість посад у новому Кабінеті Міністрів отримали есери і меншовики, тобто представники народних мас. З одного боку це добре, але й таке не принесло в Петроград стабільності, бо війна не скінчилася і їсти нема чого. Страх перед голодом знову жене людей на вулицю.

– Щоб відволікти народні маси, влада почала підготовку до масштабного наступу на фронті. І пішло: загальна мобілізація, збір коштів на підтримку армії і так далі, – це вже інший голос і теж немолодого чоловіка. – Чому ж тоді нічого не вийшло?

– Пізно було, друже, пізно. Економіка валиться, заводи й фабрики спиняються, то хіба можна в таких умовах нормально підготуватися до операції? Пригадай шістнадцяте червня, коли розпочався наступ на Станіслав, Калуш і Галич. Уже тоді не вистачало зброї та боєприпасів. Російським артилеристам видавали на добу лише по два снаряди на гармату. А право солдатів самим обирати командирів та заборона на носіння зброї офіцерами ще більше розклали армію.

– Виходить, знову безлад на фронті й голодні міста.

Григорій ще не вмів так складно говорити, усе ж неповні двадцять років, тому і вдавав, що спить. Сам прислухався до кожного слова, і все йому було зрозуміло.

– Звісно, це – прорахунки Тимчасового уряду, у результаті чого навіть генерали не хочуть виконувати наказів ставки, – здається, про війну вони знали все. – А в підсумку російська армія втратила вбитими і пораненими понад п’ятдесят тисяч солдатів за тринадцять днів боїв. Лінія ж фронту знову відкотилася назад, а німецькі війська ще далі просунулися на територію України. Здається, усе зайшло в глухий кут, звідки годі придумати, як вибратися, – і це Григорія приголомшило, бо він вірив кожному їхньому слову.

– Оце саме тоді й почала зростати популярність більшовиків, які нахабно брешуть, а люди від безвиході хочуть бодай комусь вірити. І це дуже небезпечно. Тепер не тільки на фронті, а й у Петрограді в ході вуличних заворушень люди йдуть за ними, вважаючи, що тільки вони можуть швидко закінчити війну, навести порядок і провести радикальні реформи. А я в цій історії доброго кінця не бачу: або він поганий, або зовсім страшний, – прогнози й цього чоловіка були невтішними.

Григорію хотілося, щоб чоловіки ще довго тут сиділи та далі перемовлялися, але на наступній зупинці вони взяли в руки свої речі. Один із них торкнувся його плеча і сказав: «Молодий герою, сховай свій кітель із хрестами, бо додому не довезеш, а вони в тебе кров’ю зароблені».

У відповідь він хотів заперечити, що з його грудей ніхто нічого не зніме, але замість того просто схопився і почав дякувати. Йому приємно було, що ці розумні люди назвали його молодим героєм.

– А от цікаво, – ще раз повернувся до нього один із них, – чи всі щаблі молодих командирів ти пройшов на фронті?

Григорій чітко по-військовому доповів про все по порядку: як був командиром відділення, потім командиром взводу, а ставши фельдфебелем, займав посаду командира роти. Повідав і про те, що «охотник» Савонов починав сімнадцятий рік на фронті в унтер-офіцерському чині підпрапорщика Російської імператорської армії. А за часів Тимчасового уряду за бойові заслуги його підвищено до першого обер-офіцерського звання – прапорщика (молодшого лейтенанта) Революційної армії вільної Росії.

– Бач, і правильно, умови отримання унтер-офіцерського звання і повинні бути такими суворими, – більше доводив своєму товаришеві, ніж Грицькові. – Крім теоретичних та практичних знань, у першу чергу має бути бездоганна моральність. Навіть тим, хто був покараний за крадіжку чи зазнав тілесних покарань за легкі провини, унтер-офіцерське звання не повинно надаватися, – він майже дослівно цитував інструкцію. – Шкода, що так пізно розговорилися, – знову цей чоловік у цивільному звертався до свого товариша, генерал-майора, який на фронті командував дивізією.

«Чому їхали саме тут? – устиг подумати. – Мабуть, тому, що всі потяги переповнені, а на вулиці йде холодний дощ».

– Не припиняй боротьбу, молодий герою, – бажали йому на прощання. – Може статися так, що боротися доведеться ще довго. А без таких, як ти, виграти ту боротьбу буде неможливо.

Про що йшлося, він зрозуміє лише декілька років по тому, а зараз протирає запотіле вікно й шукає очима тих двох чоловіків, які так мало тут були і так багато сказали.

Їхав далі та дивувався, що окремі події війни ніяк не хотіли від нього віддалятися, мало того: самі лізли в очі. Ще не встигне заплющити їх, як уже наближається перший німецький роз’їзд, а з ним і перше бойове хрещення. Ось шестеро солдатів стоять перед командиром. Хоча й порох уже нюхали, але в рукопашний бій ще не потрапляли. Зараз, крім нього, серед живих уже нікого не лишилось, а тоді всі були веселі й бадьорі, самі на завдання просилися. Думали, що й двадцять п’ять добре навчених німецьких кавалеристів на вгодованих конях їх не злякають. Та коли, з’явившись на їхній дорозі, вони витягли свої піки і галопом понеслися просто на них, де й узялася розгубленість. Він і зараз пригадує той легкий холодок на спині, який змушував зібратися з силами, ухилятися від нападу та роз’їхатись подалі один від одного. Про що думали його товариші, він не знав, лише для себе вирішив: якомога більше вбити ворогів, а далі – будь що буде. Розраховував на пістолет, але після декількох пострілів у ньому заскочив патрон. Якби не мав такої реакції, саме тут був би вбитий, тож, схопившись за шашку, став рубати ворога. Але якою б сильною не була його рука, невдовзі залишився і без такої зброї. І в цю мить смерть з косою на нього поглядала, тільки оддалік, бо й голими руками міг скрутити їй голову. А він, думаючи, як вижити, зміг відняти в німецького солдата гостру піку та по одному доколоти останніх. Непросте діло, тим паче в такому сум’ятті, але все у нього вийшло. А вже коли впав останній німецький солдат, він почав їх розглядати – поряд один на другому лежали німецький офіцер та унтер-офіцер, а трохи далі ще п’ять чоловік на його території цієї битви. Куди не гляне, скрізь калюжі крові, де-не-де кінська змішалася з людською. Від неї нудило й трясло – і не лише їх, а й навіть декількох уцілілих коней, які носилися навколо побоїща, наче навіжені.

Вони ж обнімали своїх чотириногих, мов людей, а попереду було ще шість верст. Лише повернувшись, зрозуміли: цього разу їм пощастило, тільки на ньому нарахували п’ятнадцять ран, на диво – жодної смертельної. Ніхто не впізнав і коня, який із десятьма пораненнями не галопом, звісно, але зміг пройти той непростий шлях до своїх. Тож Григорій розповів про все побратимам і, напившись води та отримавши першу допомогу, влігся спати. І якби не тремтіли ноги, можна було б подумати, що він здох.

Ще гомонять бувалі солдати про Георгіївські хрести, які вони заслужили сьогодні, ще бойове хрещення мерехтить в очах, а попереду вже з’явилася їхня Маргарита. Зовсім недавно всі сприймали її за коротко підстриженого парубка, якого звали Інокентієм. Коли все розкрилося, вона стала не просто медсестрою, а талісманом їхнього полку, бо не лише допомагала пораненим, а й молилася за них у свої вісімнадцять років. І не було солдата, який би не був у неї закоханий. Вона ж намагалася всіх любити, і це їй вдавалося. Навіть коли сама втратила свідомість і Григорій виніс її з поля бою, не наважилась виділити його серед інших. Не запрошувала в гості й пізніше, хоча виглядала його після кожного бойового завдання.

Пригадав і той вечір, коли вона показувала листи від своїх рідних та ненароком торкнулася його руки. Їхні очі вмить зустрілись, і він побачив, як червона барва проступає на її обличчі. «Вибач, – навіть зараз почувся її голос. – Я приїхала сюди не по жениха. Я мріяла врятувати… – зробила невелику паузу, вирішуючи, чи варто таке говорити цьому парубку, та все ж додала, – Росію». І хто б що не думав, але то була правда. У цьому він ще раз переконався, перечитавши її листи до батьків. У кожному рідні благали доню повернутися додому, а вона в останньому їм відповіла: «Господи! Як хочеться, щоб ви нарешті заспокоїлись. Не заради жарту якогось я це зробила, а для того, щоб допомогти Росії. І не важливо, скільки років прожити, а що зробити за той відведений час. Тому я пишаюся своїм вибором – я була на Великій війні, де врятувала сотні життів. Моліться за мене, за Росію і за все людство». Таким був внутрішній світ двадцятирічної дівчини, яким Григорій був приголомшений.

Так і залишилась вона для нього святою Маргаритою, бо й зараз не вірив, що такі люди народжуються на цій землі. Вона була тим створінням, яке могло спуститися лише з неба – туди й пішла, як додому. Не забулась і та мить, коли, проводжаючи її в останню путь, весь полк стояв на колінах. Після того вони не раз просили свого командуючого нагородити Маргариту Георгіївським хрестом посмертно, але так і не дочекалися. Видно, не всім подобалася така її відвертість і прямота.

Крутилося в думках і парубоцьке минуле. Чи то часу не було раніше його згадувати, чи від війни воно так далеко сховалося, що й жодного разу не вигулькнуло; тепер же цареборисівські хлопці й дівчата неначе з підпілля виходили. Серед них ясноока козачка Марія з чорними бровами, русява Катерина з губами, схожими на налиту спілу вишню, і маленька тендітна Олександра. Марія все просила провести її додому, удаючи, що темряви боїться, а Катерина пішки приходила до нього аж в Ізюм, коли він наймався шити одяг в одного кравця. З’являлася під вечір, аби разом повертатися додому, маючи надію, що за дванадцять кілометрів зможе почути щось приємне на свою адресу. Але частіше вони йшли мовчки. На деревах виспівували солов’ї, а поряд буяло літо. Катерина все зітхала, а він навіть не розумів, навіщо вона стоптує свої єдині туфлі. Лише Сашуню хотілося йому цілувати. Уже й обняв одного вечора, і до себе притиснув, навіть відчув, як колотиться її серце, коли дід Карпо з’явився. Старий швидко схопив його за рукав, неначе злодія піймав на гарячому. Та коли Григорій і на те не звернув уваги, він прошепотів: «Дурню, тобі ж не можна закохуватись, уся сила пропаде». Хоча й було це в думках чи в його уяві, але кров остудити вдалося. Тож, відпустивши Сашуню зі своїх обіймів, Гриць пішов додому. Шугали кажани над головою, кричали сичі неподалік, а він лише посміювався, бо й мертвих не боявся. Ще в дитинстві сидів цілу ніч біля труни з покійним дядьком – так себе загартовував.

«Що з нею зараз?» – тепер шкодував, що не написав їй жодного листа. Може, тому що був зовсім молодий і не знав, про що писати дівчатам, а може, знову послухав діда Карпа. Зараз Григорій міг розслабитись і пригадувати і її сіро-голубі очі й те, як вона, збираючись усміхатися, дивно складала свої губенята, як рум’янцем заливалися її щоки, коли він на неї дивився. Від того завжди паморочилась голова. «Чи захоче його бачити, чи заміж вийшла та дитину народила, поки він воював? А якщо кинеться на шию?» – відчував, що цього разу він не піде від неї, навіть якщо з’явиться дід Карпо. Та і вчення дідове здавалося трохи смішним, мало того: тепер він не хотів бути інакшим і підкорятися якимось таємним законам. Пройшовши таку криваву м’ясорубку, хотів бути звичайною людиною і кохати. А вже за хвилину сумнівався, що саме так має вчинити. «Може, й справді у мене інша місія в цьому житті?» – згоден був і на неї, вважаючи, що тихе і спокійне життя не для нього. У такі моменти знову пригадував молоденьку інтелігентну дівчину з Саратова, яка поклала своє життя заради миру на землі. «Маргарита», – вуста самі шепотіли її ім’я, а серце шкодувало, що він так і не наважився сказати їй усе те, що хотілося. Мабуть, просто не зміг, вважаючи її набагато розумнішою, хоча була вона старшою лише на рік.

Тепер дивився на свої руки, загинав пальці, рахуючи роки, і все думав: двадцять років – це багато чи мало? Коли одяг шити, то мало, а коли воювати – то багато, бо здавалося, що війна накинула на нього всі п’ятнадцять, а то й більше. Інколи думав про зустріч того Григорія, який на ходу скочив у вагон, бажаючи потрапити на фронт, і другого, котрий повертається з війни. Уявляв, як вони наближаються один до одного, але, не впізнавши, розходяться у різні боки.

За думками його довгий шлях додому все ж скорочувався, хоча перевантажений потяг, здавалося, нікуди не поспішав. Коли думки знову поверталися до кохання, ставав двадцятилітнім парубком, який ще жодного разу не кохав по-справжньому, а коли до війни – усі тридцять п’ять ховалися за його плечима й часто нагадували, що більшої біди, ніж війна, не буває. Та коли пригадував тих поважних чоловіків, які не мали певності в тому, що після цієї війни на їхній землі встановиться мир та спокій, згоден був знову брати до рук зброю, повіривши, що без таких, як він, виграти ту боротьбу буде неможливо.

11

Майже в той самий час пробирався додому і Яків Іщенко. Уся його 43-тя піхотна дивізія, покинувши бойові позиції, дезертирувала з фронту. Невдовзі вояки розбіглися по Україні, а їх залишилося декілька чоловік. Дорога була далекою і важкою. Часто доводилося переховуватись, аби не потрапити до рук загороджувальних загонів, які тільки тим і займалися, що ловили таких, як він. Якщо добровільно не здавали зброю, їх могли заарештувати, а то й розстріляти просто на місці, тому й ховався він від усіх. Не такий він сміливий, щоб так ризикувати, але у свій Цареборисів повинен прийти зі зброєю, інакше й більшовикам буде непотрібний. Уже й розкаювався, бо не просто стомився, а перетворився на справжнього розбійника. З неприхованою заздрістю думав про свого товариша дитинства Грицька Савона.

«Чи не герой, – уявляв його з двома хрестами, які бачив на власні очі. Інші визнавати не хотів, бо то вже забагато. – Бідняк, – хоча й сам з таких, але й про це думав з іронією. – Кравець, – неначе забув, що сам кашкетник. В очі Грицькові, звісно, нічого сказати не наважився б, то хоч так намагався відвести душу. – Шив би й далі штани та піджаки. Чому ж розчарувався у чесній справі? – зараз йому хотілося одягти форму жандарма й допитати Грицька по-справжньому. – Якби тебе тоді піймали, сидів би зараз у в’язниці, – навіть уявляв його за ґратами з опущеною головою. – До есерів він унадився, неначе там гроші платили. – Він і сам одного разу там був, але від тих інтелігентів, які про життя селян говорили, його мало не знудило. – І що про бідняцьке життя можуть знати ситі люди? Аж нічого. І як мені не було, але я не пішов маєтки грабувати, як ти, – дорікав Грицю. Гадаєш, усе з рук зійшло? Ні, брате, знайдуться люди, які все розкопають і заведуть на тебе карну справу, – від того надуманого його темній душі навіть веселіше ставало. – А що, зачепив я тебе за живе, бо й біля лівого ока сіпатися стало. Нервуєш, я ж тебе знаю. Але й зараз стверджуєш, що то більшовики з тими в’язнями. Чому ж тоді на Кавказ утік? Тільки не треба про те, що хотів на війну потрапити, а була б судимість, ніхто б тебе не взяв. У твої байки ніхто не повірить, – інколи й сам не знав, навіщо все перекручує, у той час як розумом уже давно керувала заздрість. – Нічого, знайдеться й на тебе такий слідчий, у якого і німий говорить».

Та коли дістався свого Ізюмського повіту, аж затремтів, пригадавши Грицеву шаблю і його блискавичну реакцію. З того часу спогади про дитинство не давали йому навіть перепочити. Усе нагадували, як часто малий Яків бігав до Грицька додому, аби його мати хоч щось дала поїсти. Та так ставало тепло й затишно в їхній хаті, що коли повертався у свою, аж сльози з очей капали. Але сьогодні й це збурювало в його душі протест, особливо проти товариша дитинства. «У твоїх батьків хоч щось було, а в моїх геть нічого. Батько від сухот помер, ще коли мені чотири роки не виповнилося, а мати наймитувала в пана Чалого, куди мене ніколи не пускали. Гнали звідти палицями, аби не об’їдав їхніх собак. Бувало й цькували, аби не ліз до їхнього корита по вівсяну та пшоняну кашу з кониною. Тоді я навіть їм заздрив, бо мені жилося набагато гірше. Ти ж ніколи не стояв з простягнутою рукою, а мені доводилося, – хоч і неприємно було пригадувати свої поневіряння, але забути про них він не міг. – Та й одежина на тобі хоч старенька була, а я зовсім у лахмітті ходив, спав там, де ніч застала, мився дощами, а одяг сушив своїм худим тілом. З восьми років по наймах. І не тікав від жодного пана, як ти, бо за миску супу ладен був робити будь-що», – після кожної такої сповіді йому завжди ставало важко дихати, навіть ковток води чи горілки не допоміг би, тож набравши повітря повні легені, сидів якусь хвилину, поки в голові не починало паморочитися.

А перед ним два парубки вже біжать у військкомат проситися на фронт. Гриць справді хотів, а Яків просто слідом, аби форму на себе вдіти та похизуватися. З них насміхаються, кажуть: ще треба рік-другий підрости, а вони за місяць знову туди прямують. Після чергової невдачі щодуху мчать на вокзал – дивитись, як відправляють призовників, як плачуть матері, жінки й наречені та як весело грає гармошка. «І все-таки ти потрапив на війну раніше. А там уже як риба у воді. Зі шкіри вилазив, аби вийти в „люди“. Тому й в ударний батальйон записався, розраховуючи, що там швидше зможеш добитися підвищення військового звання».

Та про що б він не думав, той червневий заколот, а разом з ним і шабля в Грицевій руці, були перед його очима.

«Не прощу я тобі цього, ніколи не прощу, – аж кулаком махав у повітрі. – Знаю я тебе – ти й у гайдамаки пішов за званням петлюрівського офіцера, мало тобі було Георгіївських хрестів. Не інакше, як порівнюєш себе з Наполеоном. Пригадую, як ти ще в Цареборисові пишався таким прізвиськом. Звісно, щось є спільне між вами – той теж малий на зріст був, із бідного й непомітного корсиканця молодим вибився в офіцери. Але він став імператором Франції, а ти про таке навіть не мрій. Тобою захоплюються тільки тому, що вони тебе не знають. А я знаю, ти – реакційний авантюрист, – сказав, навіть не розуміючи, що воно означає. – Ти завжди читав мої думки, а сьогодні я твої читаю. І що тобі скажу, друже, наостанок: з цього часу наші шляхи розходяться. Я від більшовиків не відмовлюся, а ти вирішив, що совєтська влада тобі не підходить, значить, ти пошився слугою буржуазії й поміщиків, – нічого кращого не вигадав, як повторити слова більшовиків щодо тих, хто не з ними. – Ще всі взнають, хто такий Яків Іщенко», – бив себе кулаком у груди та задоволено усміхався. А поглянувши на поношену та вилинялу шинелю, брудні обмотки замість чобіт, облізлу солдатську шапку, скривився, схилив голову та й мовчки пішов далі.

Розділ 2

1

Цього осіннього ранку знову поспішав до Настиного подвір’я сусід Петро.

– Хочеш ікону гарну купити? – питав, підійшовши ближче. – Є Спасителя, Богородиці, навіть Трійці, і за розмірами різні – більші й менші. То що?

– Ікони? – її трохи посивіле волосся, здається, піднімало біленьку хустину на голові. – І де ти їх узяв? – вона й гадки не мала, що тут під боком торгують іконами. Уже й подивитися збиралася, і прицінитися, тільки одне насторожило – щось він мнеться.

– Хлопці одні тут носили, – видно було, що вигадував на ходу, – а в мене залишили, аби в місто з’їздити, – хоч і намагався виглядати правдивим, усе ж якась підозра у неї закралася.

– Грошей у мене немає.

Не просто відказала, а по-правді, бо Прокіп ще не повернувся із заробітків, а від Мусійових уже нічого не лишилося. Інколи навіть сама дивувалась, як вона кінці з кінцями зводить.

– То можна й за три літри горілки придбати.

Сказав і лупає очима. Хоч і далеко ховає свій сором, усе ж коли-не-коли той візьме та й вилізе на обличчя, а то й прямо з очей вигляне.

– Ікону за три літри самогону? – аж плечі її піднялися.

Щоб хтось пропонував ікону, перед якою треба молитися, за самогон – такого вона ще ніколи не чула, тому скривила обличчя та дугою вигнула вже трохи вилинялі брови.

– То з чого самогон гнати, коли зерна у цьому році на хліб не вистачає?!

Сама все до нього придивлялася та міркувала: скільки ж його дружина Одарка наховала того спирту, що він із Бахмута привіз? Вона вже чула, що зараз за нього багато що виміняти можна.

– Ти знаєш, то я пожартував, а ти й повірила, – чомусь позадкував від її тину. – Нема у мене ні спирту, ні ікон. Бачу, що ти завжди похмура ходиш, то дай, думаю, таке вигадаю.

– І з чого ти взяв, Петре? Я останнім часом узагалі за все забула. Гришка мій із війни з чотирма Георгіївськими хрестами повернувся, – неначе хлюпнула на нього холодною водою з відра. – Уже й на роботі, комендантом Цареборисова та залізниці його призначили, – а тепер неначе і відро на голову йому наділа.

– Правда? – аж оторопів від несподіванки її проворний сусід. – Тоді кланяйся йому від мене. А за ті дурниці, які я тобі наговорив, забудь. Пізно вчора з Донбасу повернувся, мабуть, перетрудився, – намагався усміхнутися і швидко подався додому.

Насті хотілося не те, що сміятися, а реготати, але вона себе стримала. Знала, що поспішає Петро спирт свій ховати, бо як дізнається про те Гриць, то й у землі знайде. Змусить розказати й про тих, що іконами торгують, і де вони їх узяли, бо не інакше, як зі святої обителі потягли разом із золотими хрестами. Сама роздумувала: говорити про те синові чи ні. Зараз йому з дезертирами вистачає роботи, а потім видно буде. Згадувала той дивний ранок, поглядала і на Петрову хату, але ні його, ні дружини більше не бачила. Уже аж під вечір з’явився він перед її порогом із величеньким глечиком молока.

– Це Григорію Мусійовичу, – навіть поштиво вклонився. – Нехай від’їдається наше благородіє, гаспадін паручік. Коли щось треба буде, ти цьому Петру скажеш, а він тобі й чорта лисого дістане, – це він так пропонував їй свої послуги. – Чотири Георгії, повний кавалер, це ж треба! – чи справді його так вразило, чи лише вдавав, але це був уже не той Петро.

Їй і з цього хотілося сміятись, навіть забула подякувати, але за мить його вже й не видно було, неначе крізь землю провалився.

А ось вечір того дня виявився зовсім іншим – неначе сам нечистий крутив її душу, від чого навіть на свіже повітря доводилося виходити. Уже думала, що з Грицем щось сталося, а потім і Прокіп мерещився, і віз рипів точнісінько так, як той, на якому добрі люди привезли її Мусія до двору. Останній раз зібралася вже, як зовсім темно стало, і тільки-но відчинила двері, як перед нею…

– О Боже! Оксанко, що з тобою, дитино моя? – Настя аж руками сплеснула. Одразу кинулась до доньки, яка, може, й давно стояла перед порогом, не наважуючись зайти до хати. – Щось трапилось? – пригорнула до себе та ще дужче налякалася: тремтить уся, як спіймане зайченя. А коли за руку потягла, то й зовсім кров у голову вдарила. – Хтось гнався за тобою чи… – не наважилась сказати те, що на думку прийшло. – Кажи матері, доню, що б не сталося, кажи, усе одно нам удвох із тобою рішати, – намагалася хоч якось її розговорити. – То невже прямо в монастирі хтось… – і знову замовкла. – Мабуть, Молодніков… – саме на ньому зійшлися її думки. – Я ось піду туди! – у гарячці одразу й рушати зібралася. – Ось я йому покажу! – погрожувала, ще не розуміючи, що робитиме. – А може, Гриця туди відправити? Той усіх виведе на чисту воду!

– Не треба нічого робити, – ледве проказала. – Я не хочу, щоб про те хтось знав, – хлипала точнісінько так, як у дитинстві. – Він мені нічого не встиг зробити, лише піймав і зачинив ув одній із кімнат монастирського маєтку, – промовила трохи розбірливіше. – Поміщицький син саме нагодився. Якби не він… – при згадці про те їй знову ставало зле. Аж тепер мати помітила синці, які проглядали з-під розірваного одягу.

– Справжній садист! – уже вкотре накидала на себе старий суконний піджак, аби відправитися шукати кривдника. – Хто посмів чіпати мою дитину? – уже й на неї той колотун перескочив.

Вважала, що так і було, просто донька боїться в тому зізнатися. Різні варіанти в голові перебрала, та на жодному не спинилася. Навіть коли мила її в кориті, не почула від неї нічого конкретного. Не сказала вона й слова, коли Настя шепотіла молитву, лише згодом побілілі вуста розтулилися:

– Синці й подряпини від того, що я з вікна стрибнула. Якби воно відчинилося, може б, і не було такого, а коли розбила, то й сама порізалась. Тільки що було робити, коли він на двері вже налягав.

– Ти з розбитого вікна плигнула вниз на бите скло? – мати дивилася на неї і не могла повірити. – Там же високо, до того ж кущі й дерева внизу… – аж саму той страх почав колотити. – Як же потім?.. – не могла навіть уявити.

– Дотемна ховалася в лісі, а він усе кричав і погрожував мене вбити, – там їй було ще страшніше. – Пробіжу трохи та знов послухаю, а сама все Миколая Чудотворця кличу на допомогу. Коли люди де й узялися – возом їхали, то й мене підвезли. Їй-богу, нікого не було на дорозі, та й потім пропала підвода, тільки-но я з неї зіскочила.

– О Господи! – аж сплеснула Настя долонями. Не знала, що й думати: чи насправді чудо сталося, чи то дитині від страху так здалося. – Раз так просила, може, й Сам приїхав за тобою, – встала та перехрестилася на його ікону. – Значить, Молодніков. Теж мені президент Святогірської республіки. Захопив з дружками не лише монастирський, а й панський маєток і проїдає та пропиває чуже добро. Свій уряд, бачите, у нього, свої депутати – наймити з лісопильні. Ні земська управа їм не указ, ні повітова. Але я йому цього не прощу!

– Тільки Грицю нічого не кажіть, не хочу, щоб він думав, що мене обезчестили, – просила донька. – А ви ще читайте молитву, бо знову все починає тремтіти, – Оксана ледве вдягала чисту сорочку.

– Чому ж. Він завжди тебе захищав, тому й зараз у нашій слободі ніхто не посміє тебе скривдити.

– Не треба, він був проти того, щоб я туди йшла, а я і його не послухала.

І читала Настя того вечора, і на віск переляк виливала, і святою водою через сито порскала – робила все, що знала, аби доньці полегшало. Навіть цілу ніч за руку тримала, бо щойно відпустить, як її донька знову починає кричати.

Сама чого тільки не передумала до ранку. Пригадала й те, як не пускала туди свою «сестру милосердя», а вона так просилася, що й на коліна ставала. Пізніше змушувала всім хвалитися, що брат то два, а то вже три Георгіївські хрести отримав, аби боялися її чіпати, а воно й це не допомогло. Пригадувала й інше: як багато люду було в їхньому Святогірському монастирі ще на початку війни, коли російська влада через Ізюмську земську управу розміщувала там і поранених з фронту, і біженців, і депортованих із Західної України, де війна вже точилася. Але був порядок і всім давали лад. Ну, трохи не всім, бо не любили монахи іновірців, навіть виживали – тому, разом із людьми, розійшлася й погана слава про цю святу обитель.

Згодом біженці подалися світ за очі, повтікали додому й вояки, які після лікування мали на фронт повертатися, лишилися лише каліки та ті, хто від війни там ховався. Саме вони й напоумили місцеву голоту на створення «Святогірської республіки». З того часу не знала і влада, що з ними робити, то й вирішила: вважати все те неправдою, а хто переказуватиме чутки, тих вона каратиме. Про свавілля бандитів говорили по-різному: одні називали їх першою ластівкою ультралівого анархізму, а інші – совєтською ластівкою більшовицького сепаратизму. «І де тільки такі слова взялися, яких тут ніколи не чули? – дивувалася Настя. – Одне я зрозуміла: такими шматками можуть усю нашу землю захопити, тоді довкола будуть самі республіки, як Святогірська. Ото життя настане!»

Сама вкотре дякувала Богові, що її дитина вже вдома. Передумала й Грицю говорити, який згарячу міг і самосуд учинити. А чи виправдають його потім, раз влада вирішила їх не помічати? З тим і задрімала, поки Оксанка своїм криком знову її не розбудила.

2

– Виходь, Насте, до нас! – гукала її баба Палажка з вулиці. – Давно ми тебе не звали, нехай, думали, на свого синочка надивиться, – про повернення Григорія в перший же день уся слобода переказувала. – Ще б пак, офіцером-фронтовиком прийшов, а вже що нагород – на повні груди. У блискучих чоботях, у новенькій формі, навхрест оперезаний портупеєю, іде гордовито вулицею рідної слободи, а хрести та медалі при кожному кроці так і подзенькують, – з такою насолодою розказувала баба Палажка, що в Насті від щастя аж очі мокрими стали. – Аж тут колишній поліцейський урядник дибає, який за парубоцькі витівки ще за декілька років до війни погрожував йому буцегарнею. Тепер же, ще й не порівнявшись із Грицем, виструнчився і приклав руку до форменого кашкета. «Ваше благородіє, господін поручік», – тільки й устиг сказати, бо, побачивши чотири хрести, аж язика проковтнув. Так і стояв, поки й видно було військового коменданта Савонова Григорія Мусійовича, – розповідаючи, баба Палажка трясла вказівним пальцем біля вуха, намагаючись надати сказаному ще більшого значення. – А він неначе підріс, чи то чоботи на підборах та хвацький кашкет зросту додають? – спитавши, не стала й відповіді чекати, бо то ж не головне. – Шкода, що Мусій його не дочекався. Жодна хвороба не причепилася б, якби зустрів такого сина, – хитала головою та мало не заплакала. – А я ж його на свої руки прийняла, – навіть поглянула на них здивовано. – Уже тоді сказала, що бісеня якесь народилося, до того він був в’юнкий. Чи не так?

– Пригадую, усе пригадую, – терла очі Настя, а вуста сміятися хотіли. – Інші діти й справді звичайними народилися, а цей… – і знову недоказала, не знаючи до того, що й від радості горло перехоплює.

– Ще я тоді його з Сірком порівнювала та про пиріжок розказувала, – повитуха й досі про те не забула. – Одного тільки не зрозуміла: на війну пішов Савон, а з війни чомусь повернувся Савоновим, – сама аж руками розвела.

– Ще й на фронті Савоном був, поки документи на нагороду не відправили, – пояснювала Настя майже пошепки. – Видно, військове командування мало право нагороджувати Георгіївськими хрестами воїнів тільки з російськими прізвищами. Так каже дід Карпо.

– Оце так! А я думала: випадково, – здається, баба Палажка ще більше здивувалася. – Виходить, тепер усі твої діти будуть Савони, а він Савоновим так і залишиться?

– Мабуть так, ніхто ж його документи не перероблятиме, – вона не вважала це чимось важливим. – То куди ж ви зібралися? Чи й сьогодні на мітинг?

– Куди ж іще. Ходи й ти з нами, – і не збиралися без неї рушати.

– Чого вдома сидіти, коли там доля наша вирішується? – просили вже всі хором.

Дорогою розказували, що й на відкриття Установчих зборів туди ходили, і «Слава Україні!» там кричали. Повідали, що таке гасло їхній Данков із Києва привіз. Повторювали за ним й інше: «Нехай живе Українська Народна Республіка козаків, робітників і селян!» І тільки, було, трохи відпочинуть, як знову – «Вся влада Українській Центральній Раді!» І нічого, що вони там захрипли та застудилися; зате отримали таку радість, неначе весна надворі стала, коли вже й на зиму повернуло.

– Нарешті, а то в Києві та Полтаві вже давно так кричать, а в нас ніби не Україна, – раділа тому й баба Палажка.

Ще ніхто тут не говорив таких слів, усе про хліб та про землю. А вона й далі розповідала про військовий парад під жовто-блакитними прапорами, про той настрій, який там панував, і про те щастя, яке звідти принесла у грудях додому.

– А планували більшовики збити нас з пантелику, – наближався до їхнього гурту дядько Іван, брат Мусія, який сьогодні був не на роботі. – Хотіли провести під червоними прапорами, – раніше його ніяка політика не цікавила, а зараз і він не міг стояти осторонь. – Та, дякувати Богу, після виступів наших українських промовців свято відкриття Всеросійських Установчих зборів перетворилося на українське свято. Тепер будемо на Центральну Раду надіятися, а то ми і не російські, і не українські були.

Так і йшли, спочатку вигукували ті українські гасла нібито жартома, на Ізюмській дорозі кричали голосніше, а коли наближалися до центральної площі, де вже стояло багато люду, кричали, скільки було духу. Ні для кого не було новиною, що цареборисівці ще здавна вважалися волелюбним людом, і тепер їм хотілося те довести на ділі. Тим паче, що саме зараз кожен мав визначитися: хто за Українську Центральну Раду, а хто за Російський Совєт народних комісарів на чолі з Леніним.

– А кажуть, що жовтоблакитників у нас переважна більшість.

Настя із задоволенням переказувала почуте, бо тепер її Григорій не лише читає вдома газети, а й так розповідає багато новин. Вона й не хвалиться нікому, бо досі не може збагнути, що це її син – той самий розбишака, якому багато хто пророкував зовсім інше майбутнє.

– Не тільки селяни за них, – спокійно продовжувала далі, – а й інтелігенція Ізюма, і навіть частина поміщиків, – і це була правда. – От який час настав: справді кожен має визначитись.

Може, й не до кінця розуміли ці прості люди, про що йдеться, але відчували якийсь новий дух, що витав над ними. І лише дехто думав про козацькі гени, які почали в них прокидатися. Тому й були вони серйозними, як ніколи. Тільки баба Палажка, кумедно скривившись, додала дещо іронічно:

– Українське національно-шовіністіческоє двіженіє.

Це вона про те, як більшовики називають їхній український рух, який не так давно народився, але з кожним днем міцнів і розширювався.

– Горлопани!

Дядько Іван голосно відповів на її репліку, бо вони йому страх як надоїли в залізничних майстернях. То гурток «Красная звєзда» створили, то якийсь загін «красної гвардії», – поки не з’ясувалося, що то російськомовні молодики та кримінальні елементи, які навіть свій ревком і революційний штаб розвалили, бо не ті більшовики там були. «І що вони далі робитимуть? – аж плечі його піднялись та опустилися. – Навіть не знаю, але люди почали їх боятися», – і це було правдою.

На майдані стояли мовчки, аби почути, що ж діється у великій залі жіночої гімназії, де проходить повітовий селянський з’їзд.

А звідти передають, що більшовики почали шалену агітацію серед інших депутатів. З усіх кутків тільки й лунає: «Вся власть Совєтам!», «Товаріщі крестьянє, нє верьте буржуазной Центральной Радє!», «Єйо паддержівают только каледінці і корниловци!» – так переказували учасники мітингу, яким дозволено стояти в тій залі біля дверей. – Горлопанять, неначе це якийсь більшовицький мітинг, а не селянський з’їзд, – уже хтось і від себе додав, але й те пішло далі.

Зашумів люд, почувши таке, заворушився, уже й кулаки стиснуті і в очах неспокій, коли й пропозиція звідкись не забарилася: за комір повитягувати тих баламутів, як котів поганих. Але представники есерів, які вже шостий з’їзд тут організували, заперечують, хочуть довести все до кінця мирними методами.

– Ось трохи зачекайте, воно зміниться, – заспокоює і якийсь інтелігентний чоловік, що стоїть неподалік від них. – Уже президію обрали, куди жоден більшовик не потрапив, – додав і радісну новину.

– Нарешті зрозуміли селяни, що вони не туди тягнуть! – не зміг промовчати і дядько Іван. І знову така тиша запанувала, що чути навіть, як люди сопуть.

– Ха-ха! – уже сміються з більшовиків. – Кажуть, що вони міркують, як колись французький король: після мене хоч потоп.

– Правильно, – відгукується на те площа.

– Хтось говорить, що тут жили наші батьки й діди, і нам не однаково, як будуть жити наші діти та онуки. Чи добре впорядковану вільну країну їм залишимо, чи зруйнований край, – якийсь молодий чоловік навіть на дерево заліз, аби одразу повторити почуте. – Гласний Гавриленко говорить українською мовою, а ті кажуть, що тут тієї мови ніхто не розуміє. Ти ба які! – уже й сам коментує. – А він наголошує, що Ізюмський повіт – це Україна!

– Україна! Україна! – закричали всі разом, неначе вона тільки-но народилася. – У нас усі села споконвіку говорять українською, то хіба не Україна! – дивуються й самі. А в міста навезли російських людей, та так багато, що тепер там і мови нашої не чути, – вискочила і така правда з їхніх вуст. – Як торгуватися на базарі, аби задарма видурити, вони розуміють, а тут, бачите, ні. Та й узагалі – чому ми повинні говорити їхньою мовою, коли ми у себе вдома? – від того, що так добре вивели, навіть дружно засміялися.

І як не махав руками той, що сидів на дереві, заспокоїлись вони не скоро.

– Анікеєв проти автономії України! – ледь докричався молодий чоловік, якому вже й рукавиці подали, тільки б не злазив. – Каже, що даремно глотки деремо, бо тільки Установчі збори Росії можуть таке вирішити, а вони ніколи не погодяться рвати імперію на шматки.

Люди знову зашуміли, але вмить притихли, бо самостійник Міхновський, якого вони вже знали, не побоявся сказати з трибуни, що росіяни хочуть продовжувати панувати над українцями, як це було раніше, а українці ж хочуть визволитися з того ярма. За таку сміливу правду йому аплодували не лише в залі, а й на площі. Аби до кожного дійшло, він ще додав: «Не якась там окрема партія, а весь московський народ хоче бути паном над українським народом». Чули люди, що він давно сміливо виступає, але щоб так!.. Тому й на майдані не стихали аплодисменти.

– То це вже він не про автономію, а про свою державу! – люди навіть обернулися на облізлу шапку, з-під якої хтось кахикав. – Так, про дер-жа-ву! – старий аж хрипів, аби його почули. – Тільки хто ж на таке погодиться? А після більшовицького перевороту все й зовсім загостриться, інакше й бути не може, бо до влади прийшли жорстокі люди, які і крові не побояться, – це він про Петроград та Москву. – Ще самі чи втримаються при владі, а нам уже нагадують про «хмельниччину», «гайдамаччину», про Мазепу, – і про таке ледь доказав, неначе хтось на його шиї вже затягував зашморг. – Якби знову не надумали душити нас та різати. Не дадуть нам пожити, ось побачите!

Уже й під руки його повели звідти, а він далі бубонить про вирізаний Батурин, про війська якісь, навіть царицю Катерину II пригадав, яка Запорозьку Січ розбила, розігнавши по світу козаків.

– Хто такий? Звідки знає? А чи правду каже? – крутили люди головами, шукаючи того старого. Лише баба Палажка, здогадавшись, що то був дід Карпо, побігла слідом.

– Так тих москалів уже давно немає – усі на тому світі. Тож нехай там із ними й розбираються, – знайшлися такі, які на все те махали руками. – А на цих не звертайте уваги, їх справді ніхто серйозно не сприймає.

– Як же не звертати, коли Донбас проти такої нашої Української Республіки, він підтримує Російський Тимчасовий уряд, – точно знаючи, Настя мало не тупнула ногою.

Продовжили ту розмову й наступного дня в її хаті, читаючи газету «Нова громада».

– І коли б це ми без діла сиділи? – дивувалися новому часу. – Уже б пряли чи вишивали. А чому так? – питали одне в одного. – Тому, що й раніше жили ми в бідності, а це й зовсім погано стало. До того ж не покидає відчуття, що клубок накручується.

Після таких розмов усі мовчали, навіть гарячкуватий дядько Іван не підскочив і не заперечив. Лише збираючись виходити з хати, сказав: «Нічого, якось воно буде. До Центральної Ради зараз довіра більша, ніж до царя, тому вона повинна нею скористатися. Повинна… Повинна…» – повторював ще й на вулиці. Чи заспокоїли інших його слова, чи ні, хтозна, бо поверталися в холодні домівки, де ні запасу зерна, ні борошна, ні сала вже майже не було.

3

Старий козак Карпо там не був, того вечора він зустрічав свого товариша Андрона, який знову казав, що останній раз сюди дістався. Уже й місце отримав у Самарському монастирі, але поки що поступився ним пораненому фронтовику.

Наслухавшись за далеку дорогу, тепер переказував, як люди бороняться від тих утікачів із фронту, що за Дон прямують. А голодні солдати так селян грабують, неначе вирішили від’їстися в Україні за всі роки війни. Зустрічав і вояків, які йшли на Київ питати у своєї влади: що ж далі їм робити? Тепер їх було більше, ніж у червні, коли Всеукраїнський з’їзд військових мав відбутися. І вони говорили, що не хочуть ніякої автономії, про яку в Першому Універсалі йшлося. Усе пригадували слова промовця, які, мов грім, пролунали тоді з великої трибуни: «Ми – козацькі сини і хочемо бути господарями на своїй землі, як були колись предки козацькі, князі київські! Хочемо самостійності!»

– Отакої, Карпе, а то республіка та республіка. До самої Полтави люди про те тільки й говорили, – розтягнувши пошерхлі вуста, Андрон із такою радістю усміхався, що й єдине око блистіти почало.

– Що ж зараз військові там роблять? – хотів знати Карпо, уявляючи всю ту картину, змальовану Андроном.

– Одні від нашого уряду вказівок чекають, другі від більшовицької агітації нейтралітет оголосили, а треті взагалі проти України. Тільки всі ж вони не з голими руками з фронту прийшли, а зі зброєю.

Після цього він довго плямкав: чи думки перекидав з однієї частини голови в другу, чи Карпову солдатську вечерю – картоплю з салом з одного зуба на другий, бо в його роті більше не було чим жувати.

Карпо ж усе розповідав про свого Григорія, яким пишався, мов рідним онуком. Хотілося детальніше розказати про Георгіївські хрести – найпочеснішу нагороду Російської імперії, яку завжди шанували. Зробити наголос на тому, що нагороджували винятково за конкретний подвиг. А таких подвигів у Гриця було так багато, що й не перелічити: під час бою взяв у полон ворожого штаб-офіцера; командуючи на передовій взводом, відбив атаку ворожої роти; організував масову втечу з полону; не раз здобував у розвідці важливі відомості. І це далеко не все.

– Хоча й любить він високо задерти голову, але то у нього така звичка, сам по собі завжди був простим і справедливим. Навіть не зізнався мені, що з сімнадцятого року стали нагороджувати Георгіївськими хрестами за «приговором роти», тобто враховуючи думку простих вояків. Оце за таким «приговором» у нього останні два. У солдатському середовищі ці хрести стали цінуватися вище, ніж за представленням командира. А про свою трирічну війну сказав так: «Хіба про все можна розказати? Але й пригадувати не хочеться».

Доводив і далі, який він відчайдушний, сміливий і безстрашний воїн. І так він змальовував ті фронтові картини, неначе поряд із Григорієм біг в атаку на складно облаштовані окопи противника, перетинав відкритий простір перед ровом, різав колючий дріт, який трьома рядами захищав високі насипні вали, дряпався нагору, а потім стрибав у траншеї, у той час як по ньому стріляли із різних видів зброї.

– І спробуй залишитися живим, коли в руках лише простенька гвинтівка, – перевівши дух, ледь доказав Андрону.

– Невже? І з такою зброєю Росія хотіла перемогти? – навіть старий козак дивувався, який у своєму житті чого тільки не бачив. – Не кажуть про таке. Замовчують. Більше про Антанту та різні союзи. Стверджують, що не було такої держави, яка б не виступила у цій війні на чиємусь боці, тому й назвали її Великою, а ще Світовою.

– Так-так, – любив Карпо з такого починати, коли діло доходило до важливого висновку. – Виходить, що Росія у цій війні не перемогла, а Григорій переміг. Вона вкрай виснажилася, а він повернувся сильним і з великими нагородами.

Андрон уважно на нього дивився, ніби не все розумів. Він завжди намагався так розкласти почуте, щоб самому зрозуміти, а тут, як не крутив, питань усе одно залишалося багато.

– Чи комусь незрозуміло було, що основний фронт між Німеччиною і Росією буде? Замовчують і про великі кошти, які цар напередодні війни перерахував на рахунок новоствореної Ліги націй? Мабуть, вирішив головним миротворцем бути, тому й грошей не пошкодував. А там хтозна… Не кажуть правди зараз, хоча й раніше не говорили її простому люду, – усе смикав свого сивого оселедця. – Дожився до того, щоб якась купка бунтівників відібрала у нього владу! Але то про них, – махнув рукою у бік сходу, – а нам саме час скористатися їхнім безвладдям, – це він про Українську Народну Республіку. – Тепер можна сказати: велика імперія помилилася, коли думала, що вже давно з українця зробила малороса. А й ні – він знову відродився. Бач, як буває: починали з одного, робили друге, а вийшло зовсім третє. Вийшло таке, чого ніхто не очікував. Мабуть, Господь, поглядаючи зараз на землю, усміхається. Неначе все зробили своїми руками, але хіба б таке самі зробили?! – він аж очі примружив від задоволення.

Андрон покрученими пальцями розгладжував довгі вуса – і нічого, що вони вже давно не чорні, у своїх грудях він відчував молоду душу, яка неначе умивалася не мертвою, а живою водою. Йому навіть говорити не хотілося, як не хочеться інколи вилазити з цілющого джерела після далекої дороги.

– А що, виходить, недарма Андрон проміряв своїми кроками цю землю від заходу й до сходу, проспівав тисячу псалмів і дві тисячі дум, аби люди не забули, хто вони є! Скажеш: неправда? – здається, більшого щастя в його житті не було.

– Так-так, – знову кахикав Карпо, бо його сива пакля на голові аж сторчма стояла. – І як тобі вдається все так звести? – дивувався талантові товариша. – Воно й раніше так було: краще за тебе ніхто не виведе.

– Це все дорога, друже. Йдеш і думаєш: і так, і сяк його, а дні біжать. З часом і сам собі дивуєшся, неначе познайомився зовсім з іншою людиною.

Він би міг і двадцять таких один за одним поставити, і точно сказати, коли який народився, – але як усі вони вміщалися в одному, такому старому і негожому, й сам осягнути не міг. Усе розказавши, сів та задумався. Було й раніше: стане мов воскова статуя, і не чіпай його в таку хвилину, і не кажи йому, бо він нічого не чує. Тож затих і Карпо, а в тиші й він може щось почути. Цього разу хтось спокійно й тихо повідомляв, що Григорій був його останнім завданням на цьому світі. Він навіть не стрепенувся і не схопився з місця, а спокійно почав підбивати підсумки свого життя. Із великого лантуха різних подій одні викидав, інші залишав, аби основне донести на суд Божий. А вірному товаришеві Андрону до своїх розповідей ще хотів додати: як і прийде наступного разу в цю хату смерть з косою, то відстрочки в неї Карпо більше не проситиме. Нехай веде на постійне проживання туди, куди він заслужив. Однак його неслухняні вуста і не збиралися розтулятися. «То невже він тут ще потрібний?» – надумавши, зрадів, мов дитина. Навіть дзвони в голові затихли, які вже калатали на цілу округу, аби всім сповістити, що старий Карпо нарешті представився. – Потрібний… – і він повторив те слово, яке було просто магічним, бо й козаки зі старого портрета усміхалися, і навіть Спаситель з ікони.

4

«Ось я тебе покатаюся з червоними! Ще про Бахмут не забули, а вони знову таке влаштували. Я тебе нап’юся горілки! – Настя мало не бігла дорогою, та все свого Акима лаяла. – А клявся, що ти чесний червоноармієць, що й такі там є, – пригадувала його слова та на залізницю поглядала, яка, здавалося, і не збиралася до неї наближатися. – Склади з горілкою вони знайшли, про які ми ніколи не чули. І що то значить москальський нюх – поряд із нами в підземних погребах десятками років стояли, і нічого, а вони тільки вийшли на станції покурити, уже й про горілку взнали.»

– Даниле, а ти чув про такого Сіверса? – спитала, тільки-но побачивши свого родича. – Кажуть, що страшний головоріз. Зміїв зараз так колошматить, що аж пір’я летить у різні боки, – від швидкої ходи ще перехоплювало дихання, але й тут вона поспішала, аби якомога більше дізнатися. – Немає мого Гришки, третій день немає, – сама все до Данилових очей придивляється, аби вгадати: чи правду він їй скаже? – Думаєш, і його в Зміїв забрали боротися з тими пройдисвітами? Акима теж немає: той, мабуть, до них приєднався, – і на те Данило, здається, не реагував. – А чи втихомирять тих п’яних пітерців, чи брат на брата піде? – схопилася за Данилову руку, аби встояти.

Про таке й цьому родичу не збиралася говорити, тож очі одразу стали на стоптані чоботи дивитися, замерзла рука до лоба потяглася, аби хрест вивести, а груди продовжували тяжко зітхати, бо їм усе одно не полегшало.

– От біда: не встигнеш порадіти, як вона знову в хату преться. І як ти її не проганяй, вона в будь-яку щілину пролізе, а потім і душу тобі виверне, – саме так останнім часом вона почувалася.

– Та не хвилюйся так дуже. Не хвилюйся, – у Данилових очах нарешті з’явилося співчуття, якого вона там шукала. – Ще якийсь день погуляють, а потім усіх заженуть у вагони та й повезуть на Донбас, Ростов, далі на Таганрог. Добровольчу армію донського отамана генерала Каледіна повинні розбити.

– Щоб оті п’яні квачі козаків побили? Бути такого не може! – пригадала, як її Гриць із гордістю розповідав про ту армію. – То які ж це там склади були, що вся десятитисячна армія впилася? – не могла навіть уявити.

– Мабуть, дуже великі, якщо звідси за кордон оковиту відправляли. Кажуть, що на нашій горілці Російська імперія багато золота заробляла. А балтійські матроси, латиші та пітерські робітники-червоногвардійці те золото третій день на халяву жлуктять, – задоволено усміхався. – Недавно в Бахмуті було, а тепер і тут сталося. Оце так «революційний похід червоних визволителів!» – повторив те, що в телеграмі писали. – Щойно горілкою запахло, так той похід і загальмувався. Та й це не все: сьогодні у Зміїв ще три ешелони людей зі зброєю прибули. Цих на підмогу прислали, але й вони з радісним комуністичним ентузіазмом долучилися до пиятики.

– Ой-йой! А мої ж там – і Григорій, і Аким, – навіть її руки схрестилися на холодній куфайці. – Хоч би наших військових туди не відправили, бо точно війна під боком розпочнеться. І чого вони досі їх звідси не забрали? Готували поповнення для фронту, а він уже давно розвалився. Тепер із них навіть хлопчаки сміються, бо вони солдати ще царської армії, яких і додому не відпускають, а часом і їсти не дають, бо нема на них виділених коштів.

– Ні. Зовсім недавно ті частини українізувалися, більшість перейшла в українське військо, а решту звільнять, і нехай собі чимчикують, куди їм хочеться, – він весь час поспішав. І тільки зробить два кроки, як Настя знову його за рукав схопить.

– Даниле, коли Акима побачиш, скажи, нехай і додому не йде, бо я йому дам. А як Гриць повернеться, перекажеш, щоб хоч на хвилину забіг, бо що й думати матері, – на тому й відпустила його.

Дорогою знову думала про своїх дітей. Про Тимофія, який без весілля став жити в чужій хаті; про наймолодшого Прокопа, який не встиг із Таврії повернутись, як на шахти Донбасу подався. У того опецькуватого крамара й копійки не отримав – неначе він у морі втопився, тільки-но прийшов час платити робітнику гроші. А молодий хлопець чого тільки не переносив на своїй спині за довгий сезон. Тепер надіється тут заробити, бо вже й парубкувати хочеться, а ні чобіт нових не має, ні штанів путніх. І де ж та земля, про яку ще недавно всі кричали? І сім’я була б у порядку, і всі вкупі жили б, і достаток з’явився б, адже вона всіх годувала споконвіку. Тоді й Оксані якесь придане придбали б, а то геть скриня в дівки порожня.

Може, й правда, що той військовий, який не так давно прибився, з нею оженитися хоче. А що дівці: поцілував ніжно, уже й літає вона, а не по землі ходить. Григорій каже, що зустрічав його тут, ще коли сам на фронт просився. То який же він патріот Росії, коли все робив, аби на війну не потрапити? А вже коли й відкупитися не міг, то лише один місяць воював. Хоча й вихваляється багатим дядьком, який у Москві свій великий хутровий магазин має, і торгувати його навчив, і управляти, – усе ж гнати його треба від нашої Оксани.

І так вона задумалась, що мало повз свою хату не пройшла. Опам’яталася, коли сусід Петро, повертаючи до свого двору, ненароком зачепив її.

– Зачекай, – вона й того за руку схопила. – Ти не зі Змієва, бува? – поглянула на його невеликі санчата, де щось замотане брудними ганчірками лежало. – То що ж там зараз відбувається? – була впевнена, що він саме звідти повертається, і цього разу не з порожніми руками. – Хоча б хтось розказав, хто на власні очі все там бачив, – знову кинула оком на його не порожні санчата. – І що то в тебе за лялька замотана? Чи не сп’яніла вона, бува, бо звідти душок горілчаний аж сюди пробивається? – лукаво на нього зиркнула.

– Та це… Та це… – сусід так швидко ніяк не міг вигадати щось путнє. – Валялася просто під ногами, то я й забрав, раз вона нічия, – спромігся, може, й на правду. – А там склад Червоного хреста пограбували. Теплий одяг забрали і все інше, – неначе й вагався, а все ж почав розповідати.

– Та я таке ще вранці на базарі чула, – махнула Настя рукою. – Кажи про інше: як же воно все відбувалося, і чи довго ті матроси-балтійці, латиші та «гегемони-пролетарії» з Пітера ще там гулятимуть?

– Треба день-два зачекати. Грізне червоне військо саме може розвалитися, – і все зиркав по боках, аби ніхто того не почув. – Сьогодні Сіверс хотів їх налякати й сказав, що озброєний до зубів противник уже наступає, – а про таке й зовсім тихо. – Думав, що вони зберуться з духом та далі поїдуть, а вийшло навпаки: одні почали розбігатися, а інші вимагати, щоб їх у Росію відправили. Навіть один ешелон устиг назад чкурнути, – дивно лупав очима й задоволено усміхався. – І як навести порядок, ніхто не знає. Стріляти, то вже й так багатьох розстріляли. Тепер кого силком вантажать у вагони, а багатьох за руки та за ноги хапають – і туди їх, неначе дрова.

– Оце так новини! – Настю від них аж струсонуло. – Кажуть, як висипали всі в Змієві, то й по вулицях пройти ніяк було. А коли ще підкріплення надійшло, то й з хати людям не вийти, так багато їх зібралося. Їх і так боялися, бо грабували всіх підряд – тягли не тільки продукти, а й старий одяг, у декого навіть із плечей знімали. Один самовар ніс у поїзд, другий самогонний апарат, ще хтось гусака живого, котили й діжку з огірками до центру. Чого ж рушати без закуски?

– Що було, то було. За три доби люди й на хвилину спати не лягали, – стверджував Петро, бо й сам був не радий, що туди поїхав. – Не думай, що це про чуже, вони вже зовсім близько. Поки я сюди добирався, ті ешелонами до Шебелинки доїхали. Правда, спинилися ненадовго, чотири перекинуті вагони з колії прибирають, – таке від чергової по вокзалу він почув. – Може, протверезіють, бо мороз аж за щоки щипає.

– Було б краще, якби п’яні проїхали, а то й нам дістанеться. Оце так «летюча група північних військ», – на тому й Настя повернула до своєї хати.

А під вечір знову стала Петра виглядати. Навіть зраділа, побачивши, та почала на вулицю кликати: хотілося й у нього про свого Акима спитати, може, що чув, коли він такий проворний.

– Біля Сіверса його бути не може, – логічне мислення ще жодного разу не підводило цього чоловіка. – Коли ж почую чи побачу, дам знати, але, на твоєму місці, я б нашому комендантові сказав правду, – а то на заробітках та на заробітках.

– Мовчи, про те ніхто не повинен знати, навіть Гриць, аби йому брат не зіпсував репутацію. Його ж українська влада призначила, а цей за червоними без оковитої, мов п’яний, бігає, – нарешті й вона вирішила по-правді. – А втім, може, й скажу, – нагнула голову та старим чоботом колупала мерзлу дорогу.

– Ось не хвилюйся, цю ніч ще спокійно спи. Думаю, червоноармійці, прохмелівши під Шебелинкою, подалися назад похмелятися. А там щось із ними робитимуть, бо далі вже нікуди. Декілька ешелонів, сорок п’ять вагонів, і всі зі зброєю! – Петро аж за шапку схопився, яку від подиву його густий чуб мало з голови не скинув. – Ти ось що, Насте… – знову топтався, збираючись з думками. – Коли ми з тобою так порозумілися, то не видай мене нікому, навіть Грицьку не проговорися. Зможеш? – дивився, як вона киває. – Розумієш, мужику з руками й ногами нема де заробити, а з дому йти не хочеться. Поки повернешся, то й дружини вдома не застанеш. Усе радості їй не вистачає, – теж зітхав, аж його нова куфайка ворушилася. – Виходить, у тебе своя біда, а в мене своя. Не бити ж мені її батогом, як Степан, що навпроти мене живе, – кивнув головою у бік його хати. – Тож змушений стерегти. Кажуть, що й мати такою була, а потім перебісилася. Ото і я такого чекаю та кручуся, як муха в окропі – щось привезу, а потім на щось обміняю. Можу й з тобою за мовчання поділитися. Коли ні, – бо вона цього разу мотала головою, – то проси, що хочеш. Усе взнаю, усе тобі розкажу, і присягаюсь: Петро своє слово завжди стримає.

Уже й цього Насті шкода стало. Різні люди, різні долі, навіть інколи їй здавалося, що вони ніби в окремих світах живуть, а не поряд в одній слободі. Усе ж надумала завдання Петрові: більше дізнатися про Оксаниного жениха, аби правильно потім вчинити, поки те кохання далеко не зайшло.

Діждалася цього вечора й Григорія, який повідомив, що на станції Зміїв пітерські вояки навстріч зіткнулися з пасажирським потягом, який із Харкова прямував. Розбився паротяг, десять вагонів, а головне: багато поранених та загиблих.

– Допилися! Давно ми про аварії не чули, а ці щойно з’явилися – одразу лоб у лоб. Видно, самі стрілки перевели, аби їм нікого не чекати. Це ж треба: десять вагонів за якусь секунду! Годі й уявити, що там коїться.

– Тепер і Оксану туди заберуть першу допомогу людям надавати, – просто так сказала, а по хвилі зрозуміла, що в тому не помилилася. – А ти чого так пізно? – спитала в сина.

– Своїх залізничників ловив, бо від Змієва до Ізюма всі з переляку розбіглися.

Поки вона готувала вечерю, Григорій ходив по хаті туди-сюди, постукуючи каблуками. Усе думав про той клубок, який ніяк не вдається розплутати. А їй сказав лише про дядька Данила:

– Сам просився втекти. Каже: і на чому б не спинилися, мене все одно заарештують.

Яке рішення прийняв він, Настя й не питала, бо кому, як не йому, через день-два доведеться зустрічатися з тими головорізами. «Якщо не поспішатимуть, то не обійдеться, а якщо тихо проїдуть, бо все-таки пиячили декілька днів, то зовсім добре буде», – про інше й думати не хотілося.

Та хоч і було тим сіверцям на похмілля, усе ж роззброїли їхній кавалерійський полк. І добре, що не встигли солдати петлюрівську форму отримати, бо вирізали б усіх, а так лише зброю забрали з собою, кращих коней та амуніцію, – саме так вони встановили тут совєтську владу.

«І знову мої сини один проти одного, – роздумувала Настя на самоті. – Григорій мав їх сюди не пускати, а Аким зустрічати. Та й самою владою ще вчора був тут Григорій, а сьогодні Аким. Тільки не збагну я його до кінця, хоча й мала б розуміти свою дитину: відмовився бути членом ревкому. Звісно, немає він до того ніякого хисту, – та все ж краще він, ніж сидітиме там російський більшовик. Аким би поганого не підтримував, а той буде це робити. Отак і живемо. І чого далі чекати? – таке відтепер часто крутилося на думці, і тільки вона його віджене, як воно знову тут. – Аким каже, що червоні скоро землю роздаватимуть, а Григорій зовсім не вірить, що ті головорізи, які тут і останнє позабирали, щось комусь дадуть». Тож коли зійдуться брати в одну хату, у ній і дах піднімається. А коли розійдуться з неї в різні боки, мати й зовсім місця собі не знаходить.

Скільки й пам’ятає Настя, зимовими вечорами сусіди та родичі завжди збиралися разом – пряли, вишивали і обов’язково співали. Тепер таке й на думку нікому не спадало – навіть завести якоїсь сумної. Усе хвалилися, хто що чув, когось лаяли та на своє життя бідкалися. І так багато було тих поганих новин, що й довгого вечора їм не вистачало.

– Чому ніхто не цікавиться, хто ж той Сіверс? – спитала одного разу баба Палажка, переступивши поріг їхньої хати.

Навіть при згадці про того головоріза всі аж стрепенулися – думали, що знову його бронепотяг тут з’явився. Вони й так за нього не забули, але бажання зустрітися з ним ще раз ні в кого не було.

– А що про нього говорити? Такий собі прапорщик, який у роки цієї війни баламутив солдатів царської армії, – дядько Іван неначе цього й чекав. – За німецькі марки видавав підпільну газету «Окопная правда», за що був заарештований Тимчасовим урядом як німецький шпигун. Міг би й сконати у в’язниці, якби не більшовики, які згадали про Рудольфа Фердинандовича одразу після Жовтневого перевороту. З того часу він і служить їм вірою й правдою. Розбив війська Керенського під Петроградом, де й сподобався своєю жорстокістю. Саме такі люди їм і потрібні. Тому й відправили його завойовувати жовто-блакитну Україну, передусім промисловий Донбас, – навіть піт із лоба стер долонею, хоча було зовсім не спекотно. – Не сам я таке вигадав, військові на вокзалі розказували, – додав по хвилі. – Було, як наб’ється люду на ніч, то не те, що сидіти, навіть стояти ніде. І не виженеш на мороз, усе-таки живі люди. Ще добре, коли мирно ночують, а іншим разом так розійдуться, що й не втихомирити. То як наступали, то як відступали, то з полону тікали, – тільки ніяк я не збагну: чому їх часом без зброї в атаку кидали? Аби побільше побити, чи що? Не вистачало й чобіт кожному, то й в обмотках у мороз воювали. Зрозуміло, що війна затяглася, але я ніколи не думав, що так погано війська забезпечуються. І такі голодні бувають, що й сиру картоплю їдять.

– І нам вони впеклися. Хоч і гріх так казати, але ціле літо тягнуть з садів та городів усе, що бачать, – яка не добра була баба Палажка, але таке її не влаштовувало. – Ще й прогнати спробуй голодного чоловіка, він же як звір стає. Добре, хоч у хлів не лізуть, але коли курка по вулиці бігатиме, зловлять, і тільки їх бачили.

– Інший підійде до твого тину і так просить шматок хліба, що й серце твоє в зашпори зайде, – Настя й таких бачила. – Сам худющий, очі голодні, уже давно не на військового схожий, а на бездомного вонючого пса. Чого ж ти на такого перетворився? – спитала в одного. – Чому додому не їдеш? А він каже: без документів, без їжі й одежі добратися не можу. Послухав більшовиків, які агітували додому тікати та революцію робити, то і я з іншими подався. Хто ж думав, що нас одразу ловитимуть. Тепер хоч би у в’язницю не потрапити. Я не розбійник, повірте! А в очах стільки жалю, що й не передати. Не витримало моє серце – винесла йому навіть гроші на дорогу. Думаю, що поїхав.

– Ні, може, й кається, але й він у дорозі щось накоїв. Якби нічого, забрали б зброю, а самого давно на Росію відправили, як це робить твій Грицько, – махав руками дядько Іван. – І все ж це не головорізи Сіверса, – на своєму віку нічого страшнішого він не бачив. – Виходить, щойно більшовики переворот учинили, одразу й за Україну взялися, – сам аж підскочив, таке зрозумівши.

– Здається мені, що це не кінець, а лише початок, – здивувала й Настя всіх своїми словами. – Після того п’яного війська ніби все знову стало, як раніше, – а й ні. Буде продовження цієї історії, точно буде, ось побачите, – вона вже багато чого вгадала, маючи неабияку інтуїцію, але цього разу їй ніхто не заперечував.

– Яких би жертв це нам не коштувало, ми зробимо свою справу, а хто зі зброєю повстане проти совєтської влади, того живим не залишимо, – дядько Іван слово в слово переказував слова самого Сіверса. І був упевнений: раз залишили місцевим більшовикам багато зброї, значить, збираються повертатися.

– Багато влад, як зараз, теж погано, бо вони жодного рішення прийняти не можуть; а коли залишиться тільки та, яку Сіверс встановив, буде ще гірше, – такої думки була Настя. – Головна фігура – це Шаров, той, що з голови до ніг обвішаний різноманітною зброєю. Теж мені верховний комісар Ізюмського повіту! І хто цього грабіжника призначив на таку посаду? Невже харківський губернський комісар? – вона й досі не могла в таке повірити. – Ще ешелони Сіверса не встигли до Дону доїхати, як він почав заможних людей контрибуцією обкладати, навіть Митрового сина, який тримає невелику крамничку. Сказав, скільки йому захотілося – і заплати. А якщо хтось не погоджується, до того прийдуть червоногвардійці зі зброєю, які й останнє заберуть. Головне: ніхто не може його ні заарештувати, ні прогнати. Тому й тремтить уся округа, а що робити – навіть ревкомівці не знають. Усі думають, що за гроші вони скоро самі перегризуться, бо той Шаров ні з ким не хоче ділитися, навіть жодного звіту про кошти не склав. І не нагадуйте йому, бо й матюків нагне, і стрілянину підніме – бандит, одне слово. Оце така вам влада народу!

– І більшовицьких п’яниць та голодранців, які теж себе владою називають, ніхто не сприймає, – невтямки було і дядькові Івану. – То що ж робить наша Центральна Рада? Куди дивиться і чого чекає? – і про це всі хотіли знати. – Чому ж сюди війська свої не направить? Уже нічого не зрозумієш, що в нас коїться.

Говорили далі та журилися, згадали й за телеграму, яку після Петроградського більшовицького перевороту з Москви у Київ прислали. Тільки не Центральній Раді, а самому Орджонікідзе, якого Ленін призначив намісником своїх народних комісарів в Україні. У ній йшлося про те, щоб терміново вивозили хліб. Дядько Іван не шукав у кишені невеличкий клаптик паперу, на якому переписав усе дослівно – не виправдовувався, що він не бреше, не заспокоював усіх і навіть до каганця не нахилявся, аби прочитати, бо вже ешелони з хлібом потяглися в Росію.

– Раді Бога, прінімайтє наіболєє енєргічниє і рєволюціонниє мєри для атправкі хлєба, хлєба, хлєба! Пітєр может скончаться. Форміруйтє спєциальниє паєзда і атряди. Праважайтє паєзда і саабщайте єжеднєвно. Лєнін, – вивчивши напам’ять, він говорив, як по писаному.

– Ой-йой! Позабирають і в нас усе чисто, навіть те, що на зиму в землю закопали, – цього разу баба Палажка дивилася на нього переляканими очима. – Тільки такі, як той Сіверс, і там знайдуть.

Після тієї телеграми вони довго сиділи мовчки, навіть ніхто не ворушився. Так і до дверей рушили. І лише баба Палажка, перехрестившись перед образами, промовила: «Господи! Невже кінець світу прийшов?»

З того часу вони не бігали по хатах, без великої потреби навіть на вулицю боялися вийти, аби не повернутися в порожню хату. Хоч і нема що в ній брати, усе ж стерегли своє від грабіжників. «Куди не піди – скрізь п’яні люди. Кажуть, в Ізюмі та Харкові теж такі вештаються. І де вони понабиралися? – думають, що це Сіверс своїх людей тут залишив. Чули, що й на військових нападають – роздягають, убивають, тому й чути стрілянину щоночі. – Мабуть, зараз скрізь так», – скажуть та все дивуються. Пригадали почуте й про Полтаву, яка довше трималася, усе-таки далі від Росії. Тепер і там не можуть припинити свавілля п’яного натовпу, який громить винні склади та магазини. Не можуть повірити, що й свої селяни до того долучаються – по дармову горілку за двадцять верст возами їдуть. «Чи зібралися наздогнати згаяний час? Усе ж не пили з чотирнадцятого року», – думали, що добралися до причини.

5

Зачинивши за ними двері, Настя задмухала каганця і сіла біля вікна – виглядала Оксану. Про синів вирішила більше не думати – уже що буде. Не відболіла душа й досі, бо вона знову на них розсердилась – і цього разу не сказали матері правду. «Я місця собі не знаходила, намагалася хоч від когось дізнатися, чи хоч живі, а вони мовчки в різні боки подалися – один у Київ на Всеукраїнський з’їзд Рад, а другий у Харків, на свій з’їзд Рад; тільки Григорій – аби підтримати владу Центральної Ради, а Аким – щоб Україна стала республікою більшовицької Росії.

– Оце таке, Насте, зійшлося у твою хату, – проказала сама собі. – Добре тобі, Мусію, що ти не дожив до цього часу, – ледь розгледіла в напівтемряві його фотокартку з чорною стрічкою, яку до річниці прибирати зі столу не збиралася. – Дивно тільки: не встигла тебе поховати, як таке почалося, що й досі вибратися з нього не можу. Що ж тепер переможе? За чиїми правилами житимемо – за українськими демократичними, як Гриць каже, чи за п’яними більшовицькими, про що Аким і зараз сказати не може? А чи захистить нас та Центральна Рада, де інтелігенти видають гарні Універсали, чи в крові потопить той більшовицький Совєт Народних Комісарів? Але то в Києві та в Харкові, а тут наші Ради вже завтра повинні визнати владу більшовиків, інакше їх розженуть і проведуть перевибори по-своєму, аби там сиділи самі „таваріщі бальшевікі“. А вони вже навчилися таке робити, – вона довго хитала головою, не завжди розуміючи: чому ж так? – Виходить, це ти, Акиме, залишиш Григорія без роботи? І що йому тепер? Знову шити одяг? Зі своїми чотирма Георгіями йти до когось у найми? – аж погано їй стало. А поглянувши на все по-іншому, голосно вигукнула: – То про які найми мова?! За кожен Георгіївський хрест він має отримувати чималі гроші: за ІV ступінь – 36 рублів, за ІІІ – 60, за ІІ – 96, а за І – 120. Правда, платити обіцяли ті, яких уже немає при владі – цар та його міністри, тож, мабуть, не бачити нам тих грошей, як своїх вух. Коли геть порожня державна казна, нехай би хоч за один гроші давали, і то нам була б допомога. Он дядько Іван на важкій роботі, але більше двохсот рублів на руки не отримує, а ми б, удома сидячи… – від таких думок вона аж повеселішала. – Повинні героям давати зароблене, інакше й бути не може, – навіть полегшено зітхнула. – Годувальник ти мій! – поглядала на Грицеву фотокартку. – Двадцять перший рік іде, а він такі гроші отримуватиме! – від того аж голова її паморочилась. – Усіх дітей я виростила, усіх любила однаково, але яка велика різниця між ними вийшла! – і лише вона знала, про що говорить. – Усе ж доньку, мабуть, найбільше пестила, ще б пак: майбутня материна помічниця. І гадки не було, що з нею буде якийсь клопіт. І де вона? Тільки зайде в хату, так і всиплю, як годиться. Просилася на годину, а скоро опівніч настане, – Настя вже вкотре придивлялася до годинника, що висів на стіні. – Діти, діти, – хитала головою. – За день наробишся, а вони й уночі відпочити тобі не дадуть».

І як її не морило до сну, з усієї сили опиралася. Навіть не знає, в яку мить він почав замотувати її у щось біле й холодне та намагався покласти поряд із Мусієм, поки не з’явився Григорій зі своєю гострою шаблею. Не встигло й лезо зблиснути, як усе куди й ділося. Прокинулася Настя з таким відчуттям, що з того білого й холодного створилася червона потвора, яка стояла за вікном і реготала. «І до чого це таке привиділось? – намагалася розгадати. – Одне розумію: не до добра». Остаточно прийшла до тями, коли зарипіли двері.

– Брехун твій жених, брехун і гуляка, – накинулась на доньку. – Не закінчив навіть наших курсів для військових, був відрахований за порушення дисципліни, – переказувала все, як доповів їй сусід Петро. – Бідняк із забитого села, яке неподалік від Калуги. Батько в Москві чоботи шив, але сім’ї й копійки не перепадало – усе пропивав. Додому рябка притяг[2], коли зовсім без роботи залишився. Але й тоді нікому не давав мирно жити, бо його кулаки всіх діставали. Таке й на тебе чекає, – намагалася про все сказати, поки вона не почала плакати.

– Мамо, спиніться! – благала донька. – І ми не з багатих, і наш Гриць по наймах поневірявся, – доводила, що вони з однакового соціального середовища.

– Придумала порівнювати, – мати аж здивувалася. – Григорій більше року на фронт просився, а той отирався тут, навіть унтер-офіцерського звання не отримав. Григорій усе здолав самотужки – і найми пройшов, і всі військові щаблі за три роки на фронті, а той усього місяць воював. Теж мені ветеран війни. – Мати так розійшлася, що доньці більше не вдавалося й слова вставити. – За те, що збурив цілий ескадрон до дезертирства, за те, що й сам не здав зброю, українська влада й розшукує його, – марно думала, що донька хоч здивується. – Але й поліція за ним ганяється, а це вже інше: або мародерство на його совісті, або розбещеність, – та й цим не налякала свою Оксану. – Був би нормальний, уже б поїхав у Москву залізницею, а так вискакує на прогулянку поночі, як наш собака Сірко. От тобі й бравий солдат Євген Жаков у хвацько заломленому набакир кашкеті!

Аж тепер почулося доньчине хлипання, але що б не казала мати, вона впевнена була, що він хороший. Пригадувала його розповіді про дитинство, коли часто на горіхи перепадало, і в рідного дядька не мед було, поки той не розгледів, що він здібний помічник. Тоді й став доручати йому навіть свої фінансові справи. А на фронт справді без двох личок пішов. То й що? Хто не знає, що в армії офіцери постійно знущаються з солдатів – одним ударом збивають із ніг, та так, що й зуби вискакують. Особливо «куражилися» над москвичами, вважаючи їх «грамотіями». І про фронт усе їй було відомо, і про те, за що отримав два Георгіївські хрести. Може, і ще б два заробив, як Гриць, але на міні підірвався та замалим від контузії не помер. Тому й відправили його назад. Вона здогадувалась, що мати гніватиметься, але щоб так… Тільки ніяк не могла зрозуміти, де вона взнала такі подробиці?

– Нічого, Гриць усе одно до нього добереться, – уже як надумала Настя відмовити її від того жениха, так і робила. – Чула, що той Женя не одну дівку зіпсував, – витягла на світ Божий і те, що наостанок залишила. – Може, якась і за згодою, а одну точно зґвалтував. Ця й написала заяву в поліцію, – гадала, що це її козирна карта. – То з ким ти гуляєш, Оксано? – вважала, що вже зняла пелену з її очей. – Тільки не надумай нічого дурного, – Настя знову стала строгою, – бо покине тебе на вокзалі в Курську чи в своїй Калузі без копійки, то що робитимеш? – і такого вона наслухалась за життя.

Більше нічого не питала і сама не говорила – вирішила ранку діждатися. А коли почула від Григорія, що того Євгена Жакова все ж піймали, зиркнула на доньку. Темні кола під очима вказували на те, що вона і на хвилину не заснула. Одразу й шкода її стало, пригорнула та по голові погладила.

– Відпусти все від себе, – уже благала. – Нехай якийсь час пройде, тоді й розберешся, чи то кохання було, чи від чогось іншого голова запаморочилась. Воно ж і таке в молодості буває, – нарешті зітхнула з полегшенням, відчувши, що тепер вони знову рідні, як і раніше.

6

Роз’їжджає загін Червоної гвардії по повіту і почувається як у себе вдома, бо тільки він має так багато зброї. А коли що, то й російські червоні загони допоможуть, які регулярно рухаються з центральної Росії на південь через Ізюм. Що їм червоні командири накажуть, те вони й робитимуть, а то й без ніякої команди можуть на будь-який маєток напасти, усе одно скрізь повне безвладдя – як у місті, так і в цілому повіті. І так громив той загін «контрреволюцію», що в’язниця вже була переповнена «ворогами трудового народу». Тих червоних вояків свої називають патріотами нової Росії, які можуть навести лад будь-де, простий український люд – головорізами, а їхнє начальство – народні комісари в шкірянках, в основному єврейської національності – своїми рабами. А серед них кого тільки немає – башкири, латиші й навіть китайці. І нічого, що не всі розуміють не те що українську, а й російську мову – аби правильно виконували команди.

Про те сусід Петро вже вкотре розповідав перехожим на вулиці перед своєю хатою.

– Оце так розказали! – Насті аж лячно стало.

– Невже Росія не має своїх сил, що відправляє такі інтернаціоналістичні групи? – дивується ще один його знайомий. – Може, й має, але не кожен солдат-фронтовик хоче йти до більшовиків у найми, – сам і відповідає, бо й він над тим розмірковував. – Та й не вірить, що більшовики взагалі щось заплатять, коли в Росії вже давно хліба катма. Отже, всі розраховують на награбоване, бо такою й буває війна, – немолодий чоловік тільки-но повернувся і все на власні очі бачив. – Виходить, Україна повинна нагодувати всю імперію, але при тому відчувати себе меншим братом.

Уже й Петро не радий, що того зачепив, і Настя замерзла та додому пішла б, але стоять як укопані. Останнім часом навіть Григорій не радив їй підтримувати на вулиці такі розмови – але як не слухати, коли вже розуміти починають.

– У більшості цих вояків не про заробітки мова – заради одягу, їжі та можливості залишитися живими в чужому краї, – і в таке вони повірили.

– То звідки ж вони взялися? – здивувалася Настя.

– Тих вузькооких ще царський уряд завіз на Донбас, аби замінити на шахтах мобілізованих на фронт українських і російських робітників. Робили собі, то й робили. Може б, і зовсім нічого про них не чули, якби попереду не котилася погана слава. Тож розгледівши в них азійську жорстокість, більшовицькі керманичі і зробили їх ударною силою проти українців. Кажуть, що вже тепер ті декілька тисяч китайських напіврабів виправдали довіру не тільки під землею, а й тут – у війську.

Багато нового почули й про більшовицьку тактику щодо селян: попереду ідуть підготовлені більшовики, аби підбурити голоту і зіткнути її з трохи заможнішими. А поки вони будуть ділити панську землю та мітингувати, у кожній слободі забрати владу в свої руки: сільську управу замінити сільрадою, тобто вибраною просто тут радою сільських депутатів. І будуть неначе всі й від народу, але свої «таваріщі». Тож нехай далі спалахують стихійні погроми поміщицьких маєтків та переростають у протистояння між самими селянами. Навіть коли в криваве побоїще перейде, і таке на руку більшовикам. А якщо не вийде з першого разу, на все є свої люди – провокатори, які знають, що треба робити, аби демократична революція переросла в громадянську війну. Насамкінець ще можна організувати насильницьке захоплення влади та встановлення необмеженої диктатури.

– І що ти зрозумів із тієї нісенітниці, яку наплів твій грамотний знайомий? – спитала Настя, коли той пішов від них.

– Зовсім би не повірив, якби раніше. А що тепер заперечувати, коли воно вже почалося, – він теж кліпав очима та розводив руками. – Поживемо, то й побачимо, – останнім часом вони все частіше повторювали такі слова.

Зачинила й Настя свої двері. «Буває й не так, – проказала вже в хаті. – Одні громлять, а інші в них те награбоване забирають та назад його віддають», – чула вже й про таке, бо все навколо так розбурхалося, що навіть комендантська година не могла цих людей утихомирити.

– Чи то правда, що в Ізюмі Совєт і новий більшовицький повітовий виконком за громадянську війну, навіть будуть її підтримувати? – спитала вона наступного ранку в Григорія. – І не пошепки про це говорять, а в своїй резолюції проголосили: «Хай живе громадянська війна! Хай живе безпощадний терор!» – повторила те, про що вже всі люди говорять.

Вона чистила одяг свого військового коменданта, аби охайним відправити з дому. Він і сам усе робив не гірше від неї, начищав і чоботи до блиску, але їй щоразу хотілося догодити синові.

– Чого мовчиш? – розігнула спину й чекала відповіді.

– То все тимчасово, і не потрібно на нього зважати, – різко обірвав її.

– Оце так! – вона аж сахнулася, таке почувши. – Уже півтора місяця як у пеклі живемо, і не зважати?! – останнім часом і його не розуміла. – Розігнали з’їзд повітового селянства! Більшість, бачите, там за Українську Народну Республіку, за те, щоб усе мирно робилося, за те, щоб землю забрати та нарешті селянам роздати. А їх таке не влаштовує. Сподобався більшовикам сценарій, який місяць тому в Києві вдався, то чому б і тут так не зробити? Тоді вони в Харків перебралися, де проголосили Совєтську Українську Республіку в складі Росії, а тут – наступного дня притягли якихось людей у реальне училище і провели свій бутафорський з’їзд. Треба ж було в усіх владу позабирати, щоб потім одноголосно робити, бо наша демократія їм як кістка в горлі. Ще й намагаються так усе подати, ніби люди самі те роблять. От бісова кров! – і таке її бісило. – А ізюмських людей на їхньому з’їзді майже не було. Виходить, не тільки зброю та військових сюди везуть, а й своїх цивільних москалів? І вгадай потім, свій то чи чужий сидить та руку піднімає. Оце називається одноголосно, – спинилася та знову глянула на Григорія, ніби він того не знає.

Ще й про земство нагадувала, яке вони розігнали, повітову раду, думу, міську управу та громадські комітети. Знала й, навіщо встановили комендантський час – аби за вечір та ніч більшість депутатів кинути у в’язницю.

– Ви все сказали, мамо? – він не усміхався, як було іншим разом. Був навіть занадто серйозним. – Я поспішаю, – і вже збирався до дверей.

– Куди ти? Вирішив, що я сама з собою поговорила і все? – від здивування Настя розвела руками.

– Встигли себе й мене розпекти. Чи ви хочете, щоб я когось убив? – його обличчя враз стало суворим. – Одного, двох, а хтось мене. То це ж не вирішить наших проблем, – здається, такого гострого погляду на його обличчі вона ще не бачила. – Навіть на війні було легше, – додав наостанок.

Вона вже звикла, що він небагатослівний, зате скаже, як відріже. Навіть зайвими питаннями йому не докучала з того часу, як він із війни повернувся. Але інколи її проривало, як цього ранку. Однак легше від того не ставало.

Григорій більше не підняв голови, не глянув на неї, навіть кашкет надів аж на вулиці – мабуть, і не чув, як до нього здоровкались якісь люди. Що було в його грудях, вона ніколи не знала, а сьогодні відчула страшенний жар, неначе там усе горіло. «І навіщо розпочала ту розмову? Навіщо наполягала на якомусь поясненні? – шкодувала, налякавшись. – І розв’яжуть війну, ось побачиш! – усе ж хотілося довести синові головне. – Справжні антихристи, а не брати», – подумала про тих горлопанів, яких люди вже почали боятися.

Так і стояла посеред хати, намагаючись себе заспокоїти, бо їй і жалітися нема кому – донька знову пішла в шпиталь за пораненими доглядати, Прокіп приїде на день-два і поспішає повернутися на шахту, а Аким може лише заскочити на декілька хвилин, аби побачитись, бо й одежа у нього є, і не голодний. Тільки не питайте, чим займається, бо й він сердитись буде. Тимофій з Меланією вже б розписалися, але не хочуть у більшовиків отримувати документ про своє кохання. «Оце таку сім’ю ти маєш, Насте», – аж стрепенулася від Мусієвого голосу. І побіг її погляд по всіх хатніх кутках. «Та чула ж, – ніяк не могла заспокоїтись. – Зовсім поряд говорив, навіть зітхнув після того. Ще раз усе переглянула від порога до самого покуття, поки спинилася перед його фотокарткою. – Уже й ти дорікаєш. Гадаєш, якби тут був, щось би змінилося? Ні, Мусію, час настав інший, та такий, що дівся б кудись від нього, тільки нема куди, – від її слів, здавалося, й фотокартка заворушилася. – І щойно одні події відійдуть, як другі накотять, неначе хтось навмисне затягує у свій коловорот».

Чи мовчки стояла, чи далі сама з собою говорила, не знає. Опам’яталася, коли в тому коловороті свого Гришку та Акима побачила.

– О Господи! – аж крикнула на всю хату.

– Тихо, – баба Палажка торкнулася її плеча. – Тихо, Насте! – придивлялася до її аж пополотнілого обличчя. – Ти не захворіла, бува? – мацала їй лоба та дивувалася, що та й не чула, як двері рипіли, коли вона заходила.

– Погано мені, – уперше в житті вона їй жалілася. – Таке враження, що розходяться мої діти хто куди і більше ніколи не зійдуться разом, – склавши руки на грудях, вона дивилася не на ікони, не на фотокартку Мусія, а кудись дуже далеко.

– Хіба тільки в тебе. Ще колись мої батьки говорили: малі діти спати не дають, а великі – дихати, – може, й збиралася Палажка усміхнутись, але тільки кутики рота смикнулися. – У Слов’янську люди з голоду вже мало не пухнуть. Ото біда так біда!

Нагадувала про те, що там більшовики владу захопили раніше, а до цього часу геть усе з дворів витягли, аби відправити на Росію. Ото й понесла вона шматочок сала й хлібину дочці та онукам, думала, що на тиждень їм вистачить, а вони за мить з’їли. Тільки прийшла у той день, коли в них зовсім терпець урвався – усі вийшли на вулицю, аби мовчки не складати руки заживо. Проти більшовиків стали й ліві есери та солдати-фронтовики, які, не маючи зброї, прихопили з собою коси та вила. Думали, що їх почують, зрозуміють, але незчулися, як переступили ту межу, за якою вже страху немає – тягли на площу голову Совєта і комісара продовольства для самосуду, ще хвилина – і вбили б, якби не збройний загін робітників Краматорського заводу. Тільки вони й краматорців не злякалися, поки ті не стали по людях стріляти.

– Господи, що робилося! Ні голову підвести, ні втекти звідти, бо кулемети торохтіли не стихаючи. Багато не встало, але нічого не змінилося – далі грабують та вивозять, адже в них таке завдання. І за що? Чи за ті картки на продукти, які вони ввели, чи за свої гроші – якісь бони, підписані головою Совєта і головою Думи, неначе хтось їх їстиме, бо купити на них нема чого.

Поки баба Палажка таке розказувала, Настя там і свого Акима побачила. І так їй хотілося спитати про нього, що ледь себе стримала. Та коли почула, що вчора в Слов’янську розстріляли ще й мирну демонстрацію жінок-солдаток, які теж прийшли по хліб, слова самі з уст зіскочили.

– То де ж мій Аким був? – аж затремтіла, неначе від холодного вітру. – З якого боку? – а під куфайкою такий холод розгулявся, що аж вуста посиніли.

– Таки був, але в людей не стріляв. – Баба Палажка бачила, як Настя аж за край столу схопилася. – Із солдатками поряд стояв. – А цього разу бідну матір аж струсонуло, неначе на неї відро холодної води вилили.

– То і його вбито чи, може, все-таки?.. – їй таке вже давно мерещилось.

– Мабуть, живий, бо мертвого не стали б арештовувати.

Так вона про все й розказала, а то все думала: з чого почати та чим закінчити. А коли їй зле стане, що тоді робити?

– Вибач, що так довго тягла, не наважилась одразу, – стара винувато опустила голову. – Кажуть, викупити можна. Тільки в них життя дуже дорого коштує – п’ятнадцять тисяч рублів, – вона й сама налякалася тієї занадто великої суми.

– П’ятнадцять тисяч! – Настя аж за голову схопилася. – І що тепер робити? – на її обличчі була страшенна розгубленість. – П’ятнадцять тисяч! – знову повторює ту суму, яку повинна десь узяти. – Треба йти в Ізюм. Може, когось зі своїх знайду, – хоч і не мала надії, усе ж збиралася шукати гроші.

Коли попросила в дядька Івана, він аж руками замахав, Данило й зовсім налякався, не знайшлося таких грошей і в Петра, у якого червоногвардійці Шарова обікрали крамницю серед білого дня. Та Настя вже й сама зрозуміла, що так багато вона ніде не візьме. Надія була лише на свого Гриця, аби він зміг його визволити, тож не відкладаючи, попрямувала до нього. Уперше піднімалася тими сходами, якими він щодня ходив, уперше взялася за ручку великих і важких дверей його кабінету, навіть не знає, як поріг переступила. І якби це було іншим разом, мабуть, би й груди розпирало від щастя, а цієї миті тільки підняла очі на сина, як одразу почула: «Заспокойтесь, уже все гаразд, сам утік».

І вона – ні слова зайвого, лише кивнула і позадкувала. Думала, що на вулиці одразу попустить, холодний вітер швидко поверне її до тями, а й ні: неначе та червона потвора, яка реготала за вікном, висмоктала з неї всю силу. І що вона не робила – і сиділа на холодній лавці, і вставала, і сама себе заспокоювала, – але ноги так і не йшли. Шкодувала, що відправила бабу Палажку назад ще з півдороги, хоч трохи було б на кого опертися. Переглядала перехожих, серед яких знайомі не траплялися, тож коли нагодився Митро з її вулиці, вона просто зраділа.

– Відведи мене додому, – як не соромно було просити, сама ж людей лікувала, але іншого виходу в неї не було.

Дорогою Митро на своє скаржився – йому сина-депутата й викупити не дозволяли. Чекав вироку, тому й ходив він до центру по декілька разів на день. Разом з тим розповів, як червоногвардійці все відбирають на залізниці.

– Тепер дозволяється провозити лише печений хліб, і то не більше десяти фунтів, усе інше віддай на потреби революції.

– А не об’їлася вона там, бува? – навіть від одного слова злість на Настю нападала. – Нехай би її розперло від нашого добра, – здається, уже зовсім не мала сили миритися з таким життям.

А вранці Митро прибіг зі ще одною новиною – у більшовиків почалася паніка. Ревштаб не знає, куди йому тікати, а голова Вітлицький неначе крізь землю провалився. У залізничних майстернях цілу ніч демонтували обладнання – знімали верстати й устаткування, у місті грабували склади, магазини, звідусіль звозили зерно. Усе вантажилось на залізничні платформи і відправлялося в Росію. Не запізнилася й телеграма з Москви, у якій червоні керманичі наказували підривати, палити і знищувати все, що не можна вивезти, тому ще звечора скрізь щось та й горіло.

– Кажуть, не лише в нас, і не лише в Харківській губернії, а й на Донбасі всі станції забиті ешелонами, – від таких новин у Митра аж руки тремтіли.

– То від чого такий поспіх? – вона не почула головного.

– Петлюрівці з німцями наступають.

– Оце так новина! – Настя аж вклякла на місці. – Визволителі! – куди й безсилля її поділося. – Тільки б швидше сюди прийшли, а то геть усе вивезуть.

– Так би й зробили, але паротягів не вистачає, тож і Данило, і дядько Іван цілу ніч спини не розгинали. Не пустили їх додому і вранці, будуть ремонтувати, поки не попадають.

Дізналася Настя і про Митрового сина-депутата, якому минулої ночі дуже пощастило – у тому сум’ятті хтось відімкнув двері в’язниці й випустив усіх в’язнів, тож його Семен ще вдосвіта був удома. До цього часу встиг і помитися, і супу наїстися, знайшов собі й схованку про всяк випадок, але думає, що більшовикам зараз не до нього, то навіть біля дружини в своєму ліжку ночувати збирається. Та якою не є великою радість, усією сім’єю думають про того спасителя, який у в’язниці без жодного звуку зняв не одного охоронця й випустив на волю всіх кинутих туди депутатів та інших «ворогів народу». Кажуть, що він невисокий на зріст, але дуже проворний.

– Крім твого Григорія, тут більше таких немає, – він просто збирався йому подякувати.

– Ні, – твердо відказала Настя, у той час як серце аж плигало від радощів. – Він удома цілу ніч спав, – і лише коли той пішов, вона шкодувала, що не може сказати правди.

Довго згадувала й інші його слова: дехто з місцевих більшовиків уже не хоче йти за тими російськими червоногвардійцями, тільки не знає, як від них відхреститися. «А це, мабуть, про тебе, Акиме, – вона й раніше думала, що він випадково туди потрапив. Коли почула, що стояв з жінками-солдатками, навіть жодного сумніву не лишилося. – Тож придумай хоч щось! – наказувала йому, неначе він мав те почути. – Ніхто тобі не докорятиме, – і так шкода його стало, хоч у Слов’янськ біжи. Але рушати вже нікуди не збиралася. – Знайди його, Миколаю Чудотворцю, і поверни додому», – вирішила просити лише його.

7

Ще ніколи на залізниці міста Ізюма не було так людно, навіть коли на війну чоловіків відправляли. Натовп ворушився, часом кричав різними голосами, гупав метал об платформи, іржали налякані коні, які притягли сюди навантажені з горою підводи, та гуділи паротяги, збираючись у дорогу. Звідусіль чулася матірна лайка. Таке враження, що ці люди без неї просто не можуть розмовляти. Ріжуть вуха не лише московські чи пітерські акценти, а й волзькі та сибірські. І зовсім не схожі ці люди на голодний пролетаріат, є в них не тільки закуска, а й випивка. Дехто й перегаром хекає, але тягне на платформу такі вантажі, що й сам би злякався на тверезу голову.

Місцеве населення лише здалеку споглядає, хоча трапляються сміливці, які намагаються підійти ближче, та військові й на п’ятдесят метрів їх не підпускають. Самі й серед ночі тут стояли, і вранці, коли тільки-но світало, стоять і зараз, коли сонце вже високо в небі. Така у них робота – слідкувати за тим, щоб сюди не пробралися «контрреволюціонери» чи хтось із місцевих не кинув гранату, принесену з фронту. Та й узагалі, щоб ніхто не бачив, що ж насправді тут відбувається. І лише декому зрозуміло, що як завантаження ешелонів, так і їхня відправка здійснюється під прикриттям Ізюмських пішого й кінного красногвардійських загонів, з ними й кавалерійського з Балаклеї. Ще й донецькі брати-більшовики підсобили – прислали додаткові війська та два бронепотяги.

Більше не було тут ні дядька Івана, ні Данила, ні інших місцевих робітників. Усе робили завезені люди. Хто ж краще зробить таку справу, як не свій?! А в них особливе завдання – залишити випалену землю. Тож труби паротягів раз по раз викидають чорний дим, з-під вагонів із шипінням вискакує біла пара, люди мало не падають із ніг, але робота не спиняється. Так ешелон за ешелоном із награбованим добром відходять від станції і рухаються в напрямку більшовицької Росії.

Може, й не було б такого поспіху, якби не чутки, що українсько-німецькі війська не десь далеко, а вже на підході. Тож, боячись покарання за свої злодійства, ці бідові й нахабні пролетарії були готові до втечі в будь-яку хвилину.

Дивна картина була й на вулицях: неначе півміста переїздило на нові квартири. Сила-силенна підвід, навантажених усяким домашнім скарбом – подушками, самоварами, перинами та стільцями – неслася під охороною одного-двох озброєних солдатів Червоної армії у бік Донбасу, звідки легше їм добратися до кордону. На тих возах дехто бачив навіть дітей, які обома руками тримали вкрадені дитячі іграшки.

Зачувши, що супротивник уже зайняв Харків, хутко дременули з міста й потяги.

Умить із-за диму й пари проглянуло сонце, з полів та Дінця залетів свіжий вітер, заколихали берези своїми сережками, навіть здалося, що й пташиний спів з’явився. Невидимий страх почав слабшати, а потім і зовсім пропав. Мов горох, на вулицю викотилася з дворів дітвора, яка вже давно споглядала весну тільки через маленькі віконця. Дибали й старші, зрозумівши, що тепер вони ще поживуть на цьому світі. А всі, хто міг, поспішали до центру своєї слободи, потім у свою повітову столицю Ізюм, аби на власні очі пересвідчитися, що червоних окупантів уже немає. Та такі вони були радісні, неначе їх достроково випустили з в’язниці. Усе ж боязко відчиняли двері міської Думи та управи, прямували й до інших будівель, аби вигребти звідти весь бруд, бо за червоних жодного разу тут ніхто не прибирав.

Невдовзі у чистих і провітрених приміщеннях уже панувала українська охайність. В одному з кабінетів розмістився тільки-но обраний міською Думою комітет громадської безпеки, який одразу став гарантом порядку. Під його керівництвом вийшла на патрулювання оперативно організована міліція й озброєний загін. А мешканці трудились, як ніколи – приводили до ладу занехаяні вулиці й площі. Поспішали та прислухалися – чи не гукають їх зустрічати петлюрівців і німців, які мали прибути з години на годину. Не діждавшись їх і ввечері, сміялися з більшовиків, що ті так рано дременули. Самим зовсім не хотілося сидіти вдома. Свіжий весняний вітер і дух свободи наповнював їх якоюсь надзвичайною енергією, і так їм було добре, що про тих злодіїв та брехунів і думати перестали.

Тільки ніхто й гадки не мав, що це не кінець. Коли почали розходитись, очам своїм не повірили: не заїжджали в місто, а неначе підкрадалися два знайомі бронепотяги, з яких ще на ходу вискакували люди, неначе хижаки на полювання. А переконавшись, що німців тут ще немає, притьма розсіялися містом у пошуках здобичі. І вже за півгодини скрізь кричали ті, кого грабували. Кричали й інші, коли родичів арештованих тягли на вулицю, аби не в темному кутку розстріляти, а в усіх на очах, бо це місто повинно довго їх пам’ятати. Нікого не жаліли: хтось не так подивився чи не те сказав – одразу й кулю йому без суду і слідства. Мов худобу, женуть членів новоствореного комітету громадської безпеки й депутатів міської Думи, їх б’ють батогами та колють багнетами, аби побільше крові, яка червоних страшенно збуджує. Верещить малеча, плачуть й інші заручники, яких більшовики без грама жалю тягнуть на гору, де й без них уже тісно. Може, й не пили червоні визволителі людську кров, та все ж напустили її багато, аби власники будинків швидше сплатили їм велетенську контрибуцію. Але й самі були полохливими, бо зачувши неподалік німецьку артилерію, знову скочили на платформи і подалися на свою територію.

– Господи! – Настя не могла повірити своїм очам, побачивши Митра, який обіч дороги плакав над закривавленим сином. – Лікаря треба, хоча б медсестру! – кликала на допомогу, але їх ніде не було видно. – Розірвавши на собі сорочку, перев’язала його, а потім подалася на вокзал шукати Акима.

– Був тут, – стверджували знайомі. – Біля одного потяга стояв. А чи залишився живий – хтозна, бо наших більшовиків червоні побратими змушували вантаж супроводжувати, та не всі погоджувалися.

Як не страшно їй було, але вирішила і серед мертвих його шукати, бо й родичів не побачила – Данило сам кудись подівся, а дядька Івана забрали в лікарню з серцевим нападом. Тоді його прогнали, аби не бачив, що вони звідси вивозять, а коли повернулися – силком на роботу потягли.

– Мабуть, загнали немолодого чоловіка, неначе поганий господар старого коня, – і про таке говорили люди.

А червоні хижаки й цього разу шкодували, що рано втекли. І так те незабране добро їх мучило, що навіть ризикнули під кулями вже втретє повернутися. Контрибуція і реквізиція – тільки й чути було між пострілами та добірним матом. Та що б не робили, усе прислухалися, чи не гуркоче неподалік. І тільки після декількох коротких гудків їхніх бронепотягів ставало їм спокійніше. Знову розраховують на свою опору – ізюмський і балаклійський красногвардійські загони кіннотників та піхотний загін із 200 багнетів. Ще зовсім недавно косилися на їхню петлюрівську форму, а тепер раділи, що мають таке прикриття. Навіть готові були поперед себе їх виставити, аби збити противника з пантелику. І так цілу ніч: то стрепенуться від пострілів німецької артилерії, то заспокояться, почувши, що два їхні бронепотяги нікуди не поділися.

І аж увечері, повантаживши останнє награбоване у вагони, той набрід покидав Ізюм. З останнього потяга, прикриваючи відхід, з безсилої люті обстрілювали мирне місто. У той час на високому схилі Крем’янця зібралося багато люду – одні забирали тіла рідних, а інші просто спостерігали за втечею червоних грабіжників. Побачивши таку картину, більшовики випустили вісім шрапнелей, після чого ні людей, ні гори не стало видно. Тільки й це не було кінцем п’ятиденного пекла і півторамісячного червоного терору. Тікаючи на Слов’янськ, більшовики підірвали за собою залізничні мости через Дінець і Оскіл.

– Шістнадцяте квітня… Шістнадцяте квітня… – багато вуст повторювало цю дату того вечора, аби запам’ятати, бо досі їм не доводилося бачити щось подібне.

– Господи, де ж мій Аким? – знову питає Настя у Всевишнього.

Що й думати, коли ні серед живих, ні серед мертвих його нема. Висіли з плечей, мов чужі, руки, чіплялися одна за одну ноги, а дванадцять кілометрів з міста додому враз стали далекою дорогою. Зустрічалися лише похмурі люди, неначе в них скінчилися слова, якими вони втішали одне одного, тому й вона не хотіла зустрітися з Митром, дізнавшись про загибель сина-депутата. А дізнавшись подробиці, одразу хрестилася, аби такого ніколи не бачити: тяжко пораненого, його прив’язали до воза й потягли на гору. «Нехай завтра зайду, може, хоч якусь молитву згадаю та над батьком прошепчу, – знала, що й він ледь живий. – Та чи хто почує?» – вдивлялася в небо, яке таким далеким ще ніколи не було. Здавалося, Бог відвернувся від цієї землі, чомусь байдуже йому стало, що тут коїться.

Трохи затишніше було у власній хаті, але й там не знайшла тієї надії, за яку можна було б схопитися. І що б не робила, в очах і далі стояли червоні перевертні, які й не збиралися залишати їх у спокої. У тому вона скоро й переконалася, почувши, що місто Ізюм засипане більшовицькими листівками з лютою погрозою. З’явилися вони і в Цареборисові: «Ми уходім, но скоро прідьом! Нє отдавайтє сваіх синовєй в ряди гайдамаков! Нє давайтє хлєба контрреволюціі! За ето ми вам зємлю дадім».

– Усе забрали: від заводів до дитячих іграшок, а тепер вони дадуть, – Настя то розвертала одну за одною листівки, то знову їх скручувала. Та так і задрімала, чекаючи на когось із дітей. Невдовзі й справді почула голос Акима в своїй темній хаті, бо й каганець не запалювала.

– То не я підірвав мости, і не мародерствував. Коли скажуть, що я банк пограбував, теж неправда. Поки постояв біля одного на вулиці, вони в той час і гроші, і цінні папери… усе забрали. Повірте мені, мамо! – чути було, як він сопе біля порога.

– Караул перевіряв, а кажеш, що просто так ходив, – намагалася вгадати.

– Ні, й це неправда! – у його голосі відчувалися біль і каяття.

Ще зовсім недавно вона збиралася лаяти сина і навіть ударити, як колись, але почувши такий дивний голос, умить передумала. Навіть не знає, яка сила підхопила її з лавки і штовхнула до нього в обійми. Та й потім не зрозуміла, чи від холоду він тремтів, чи плакав, бо аж плечі здригалися.

– Листівки розкидав, – нарешті вгадала. – Я так і подумала, коли їх побачила, – але й від цього заняття була не в захваті. – Ніяк не зрозумію: навіщо воно тобі? – якби було видно в хаті, він би побачив її вкрай здивовані очі. – Тільки б робити не те, що Григорій? – уже й про таке давно здогадалася. – Показати, що й ти чогось вартий? – і про це давно сказати хотіла. – Але не та дорога і не ті люди… – шкодувала, що так сталося, відчуваючи в тому і свою вину. – Залишайся вдома, усе вже позаду, – дуже хотіла, щоб він її послухав. – Зараз хліба тобі відріжу та молока в Петра попрошу, – уже й до дверей рушила.

– Не можу, німці прийдуть, червоних убиватимуть, – у цю хвилину він був загнаним у куток звіром. – Та й Григорієві репутацію псувати не збираюся, – здається, він про те ніколи не забував. – Може, десь на Донбасі сховаюсь.

– То як же ти через річку? Мосту ж немає… – її тремтячі руки хрестом лягли на груди.

– Нічого, ми ж на воді виросли, – здалося, він намагався усміхнутись.

А вона далі вслухалася – ось-ось скаже, що в усьому розкаюється. Може, й не знайде вона виходу, але їй ураз стане легше. Була впевнена, що ті слова крутяться в нього на думці, але вуста в цій хаті так їх і не проказали.

Не пам’ятає, коли він посадив її на лаву, не чула, як зачинив за собою двері. Кинулась до вікна вже згодом, вийшовши з якогось заціпеніння – але, крім темряви, нічого там не побачила. І знову пішла в свою зажуру, бо й тепер не знала: чи тут вона сиділа, чи слідом за ним бігла. Отямилась, коли треті півні проспівали. Сховала хліб, який не взяв Аким, адже скоро мав прийти Григорій. «Отакої, – терла очі, – люблять один одного, а зустрітися та поговорити не можуть, – думала про своїх синів. – І де ті партії взялися на людську біду? І різниці між ними ніхто не знає, – вважала, що саме з того все й почалося. – Правда, тепер різниця є, і вона велика, бо інтелігентні есери ніколи не закликали вбивати людей, більшовицькі ж пройдисвіти не бояться ні чужої крові, ні Божої кари. А такі дурні, як наш Аким, їм повірили, – усе до темного вікна припадає: чи не повернувся? Сама розуміє: занадто складна ситуація – з Харкова німці й петлюрівці підходять, а до Слов’янська з Лозової – гайдамаки, які до українських військ приєдналися. Ще чи вдасться чорношличникам порядок навести, хоча й кажуть, що їхній отаман неабиякий розум має. – Омелян Волох! Омелян Волох! – повторила декілька разів, адже багато хто зараз на нього надіється. – Треба ж такому статися: хотів художником бути, а вивчитися на нього так і не судилося – то поганий вчитель попався, який змушував лише колоти дрова та носити воду, то на війну забрали, коли до художнього училища вступив. Ще коли він під Лозовою бився з червоною ордою, про нього все переказували. Правда, і до військової справи талант має. Ось тобі й шахтарський син – змалку по наймах поневірявся, а з чотирнадцяти років уже за дорослого на шахті відгрібником працював».

– То як же Акиму втекти від усіх? – знову до свого повернулася. – До того ж поночі річку переплисти, – і там вона вбачала небезпеку для сина. – Святий Миколаю! Де ти? – турбувала Чудотворця навіть серед ночі. Так і сиділа, схрестивши на грудях руки.

8

Почувши, що німців розквартировуватимуть по хатах, Петро рано-вранці вже лаштував підводу для поїздки в Ізюм.

– Збирайся, й тебе підвезу, – махав і Насті рукою. – Не вести ж їх пішки, вони й так находилися, – ще не бачив, а вже надумав до себе їх брати.

Іншим разом вона б сміялася з нього, а зараз, умостившись на возі, далі слухала. А він із багатьма подробицями розказував про пограбування ізюмського відділення державного казначейства та приватних банків, що сталося минулої ночі. Стверджував, що й копійки не лишилося, неначе бачив усе навіч. Повторював і чиюсь розумну думку: «Усе, чим набили свої глибокі кишені більшовицькі керманичі, до столиці міжнародного пролетаріату не доїде – випарується дорогою».

Багато чого знав і про Блюмкіна, який у вісімнадцятирічному віці зробив карколомну кар’єру в совєтській армії. У той час багато молодих хлопців, схильних до розбою і грабунків, не до в’язниці потрапили, а знайшли своє місце серед більшовиків. Серед них був і Яків Блюмкін, який вважався відмінником своєї справи. Такому ремеслу навчився ще в Одесі в єврейському злодійському середовищі, де зростав. Там його вважали авантюристом, чим він ніколи не соромився хизуватися, а прийнявши чималу дозу кокаїну, любив і про Троцького додати, котрий його просто обожнював. Був упевнений, що коли повернеться в Петроград, стане ад’ютантом і особистим секретарем того «лева революції». Удвох вони таке зроблять, чого інші навіть не уявляють. Головне – зараз якомога більше грошей забрати у цієї далеко не бідної України. Він ніколи не використовував слово «пограбування», воно одразу нагадувало йому в’язницю; замість того стверджував, що робить святе діло – світову революцію, тому й називає свою не Божу справу експропріацією.

– Кажуть, що в Слов’янську обібрав державний банк на фантастичну суму – чотири мільйони царських золотих рублів.

Ніби й не збирався Петро про те розповідати, але так розговорився, що й про перестороги дружини забув. Одумався, коли вже пізно було. Ще б пак, скільки живуть, такого не було, а він примудрився все звідти вигребти.

– Молодий, а який спритний, – аж потилицю чухав та заздрив нишком.

Чув, що мільйон уже віддав командуючому своєї 3-ї революційної армії, аби той його не видав.

– Кажуть, що московський ревтрибунал уже знає про той хабар, тільки й російські більшовики не вірять, що ті мільйони потраплять до партійної каси, навіть якщо їх у нього й відберуть. Чомусь вважають, що Троцький і «залізний Фелікс» яку завгодно справу можуть закрити, аби гроші та золото перекласти у свої кишені. До того ж той полум’яний революціонер у них на гачку ще після пограбування Одеського банку, тож якщо не віддасть вкрадене добровільно, його арештують. Але не для того, щоб засудити та кинути за ґрати, а щоб відкуплявся – тобто все одно з нього все витрусять.

Відчувалося, що сусід Петро із задоволенням розмірковував про Якова Блюмкіна, його високих патронів і великі гроші, насолоджувався навіть лише тим, що і його голова була спроможна прокрутити такі авантюрні ходи. Десь навіть справжнє ім’я цього молодого коханця революції почув – Сімха Янкель Гершев.

– То як же цей пройдисвіт опинився на нашому Донбасі? – мало знаючи про більшовицьку революцію, Настя вслухалася у кожне слово.

– Все просто, – усміхався її сусід, який зараз більше скидався на кваліфікованого слідчого, ніж на простого Петра, який і сам придивлявся до того, що й де не так лежить. І неправда, що думки про те його не мучитимуть, просто він має страх усередині, який і не дає йому розгулятися. Це Настя зробила такий висновок, поки той розповідав їй про великого червоного авантюриста.

А сусід підганяв свою худу кобилу та далі розказував, як під ударами українсько-німецьких військ Блюмкін дременув зі своєю армією з Одеси, бо за ним гналися. Спочатку в Крим подався, потім на Лозову та Барвінкове, далі на Слов’янськ, ще б трохи – і за Доном опинився, якби не московські керманичі, які спинили і поставили суворе завдання: будь-що стримувати наступ петлюрівців і німців саме на Донбасі. Оце так і стримували до вчорашнього дня, а коли час прийшов по-справжньому в бій вступити, розпалися на сотні дрібних загонів і накивали п’ятами у різні боки.

– Нехай їх такі, як твій Грицько, ловлять, – і такі слова застали Настю зненацька. – А Блюмкін і той його командуючий армією неначе випарувалися, – такий, не зовсім простий, Петро і про це десь узнав. – Згодом виринуть у Москві чи в Пітері, а то й на Кавказі, за такі гроші будь-де сховатися можна.

Тепер сидів на возі і все совався, неначе щось йому там муляло в одне місце.

– Ти ж тільки коменданту нашому про мене нічого не скажи. Можеш натякнути, що й до чого тут було, бо зараз виграє той, хто більше знає. Про мене ж ні слова, а то почнеться: де чув, хто казав, напиши письмово, – а мені таке ні до чого. Я люблю спокійне життя.

Здивував він Настю такою розмовою і більше не був для неї простаком Петькою, як часто його називали сусіди позаочі.

Коли вони добралися до центру Ізюма, люди тільки-но починали сходитись на площу. Уже чулися постріли німецької артилерії, але вона і вночі не замовкала. Підлітки все бігали на край міста, аби першими повідомити про наближення визволителів. Пробиралися і на свій Крем’янець, де ще не все прибрали після вчорашнього обстрілу. Тепер посеред тієї не зеленої, як раніше, а чорної гори з’явився замазаний кров’ю жовто-блакитний прапор.

Чекати довелося не одну годину, тому люди говорили. Хтось згадував минулі події, хтось розповідав про Донбас, у якому не всі червоних підтримували, як і не всі говорили російською. Якийсь чоловік намагався детально розказати про взяття Києва військами жорстокого Муравйова. Навіть для Григорія деякі подробиці були новиною, тому й він прислухався, як зайшли з Дарниці, як розмістилися на Слобідці біля самого мосту. Планували через залізничний та ланцюговий мости швидко перебратися на правий берег, але при кожній спробі, захлинаючись від кулеметного вогню оборонців, тікали на свої позиції, де знову не шкодували для столиці України артилерійських снарядів, випустивши їх тільки за три доби близько 15 тисяч.

Один поважний чоловік вважав: місто штурмом узяти не змогли б, якби Муравйов не застосував отруйні гази, заборонені міжнародними угодами. Важливу роль зіграло й інше – червоний командир наказав підганяти штурмуючих шрапнелями. Хоча й були вони солдатами однієї армії, але, за наказом цього жорстоко полководця, для тих «боягузів» артилеристи не повинні жаліти снарядів. Так за декілька днів стрілянини в спину й перебралися на правий берег Дніпра.

Шкодував Григорій за розбитим містом і за тим, що допустили червоний терор, який влаштували ординці, особливо у перші три доби, коли Муравйов віддав Київ на поталу своїй п’яній солдатні. А уявляючи немиту, чубату і бридку п’ятнадцятитисячну армію голодних шакалів, які притьма розбіглись у різні боки, шаленів від гніву. Та доводилося слухати далі:

– Більш за все більшовиків дратував червоний папірець про внесок до українського національного фонду, який був майже в кожного мешканця столиці, – повідомляв той очевидець. – Тільки побачать його, одразу й нечувані тортури влаштовують. Позбавляли життя й за українську мову, а то й просто за чоботи чи черевики. Налякані люди, роздобувши без жодних труднощів зброю, почали створювати групи самооборони, аби захистити свої квартири та будинки. Тільки не чути було, щоб комусь це вдалося. Кияни були просто шоковані, а більш освічені стверджували: такого в Києві не було з часів монголо-татарського нашестя тринадцятого століття. Про загальну цифру вбитих і зараз не йшлося; говорили, що тільки за перший тиждень їх було більше двох тисяч, половина з яких – мирні жителі.

– То де ж наша українська армія? – нарешті оповідача перебили.

Питаючи про таке, прості люди вже й самі зрозуміли: їхня Центральна Рада її не створила, – та й інтелігентний свідок київських подій лише знизував плечима. Йому навіть соромно було говорити про якісь можливості, які насправді були, про її дієздатність, бо не лише солдати хотіли послужити своїй державі, а й офіцери та генерали. Вистачало і зброї, навіть на затяжну боротьбу, адже багато складів, які мали забезпечувати царську армію, ще були запломбовані. Головне – з бійцями, які мали такий запал, можна було якого завгодно ворога перемогти. Ще й поряд свій люд – усе ті ж українці, як і при Богдані, для своєї неньки-України не тільки харчі віддадуть, а й сина єдиного. Не рівняти ж з ними тих червоних хижаків, які зграєю за ясиром біжать, а налякай їх, то так дременуть у свою Совдепію, що й бронепотяг випередити можуть.

Григорій теж був сердитий на свій уряд, за який і сам збирався покласти життя. Не з пошаною стали до нього ставитися й інші, вважаючи тих високих чиновників освіченими мрійливими інтелігентами. Справжні українські патріоти вже давно говорили: «Щоб створити і далі розбудовувати свою державу, цього було замало». Гриць усе частіше дякував долі, що такі люди траплялися на його шляху. «Хто він? Син якого народу? І навіщо прийшов у цей світ?» – може б, і досі не знав, якби не вони. Зараз чітко розуміє, хто повинен бути на місці того уряду, який у цей відповідальний час не зміг побороти внутрішні чвари, залишивши українців ворогові в заручниках. Не хотілося б йому бачити, як люди самі розправляються з тими урядовцями за законами військового часу, але й терпіти таких не мав жодного бажання.

Ще багато чого він не знав у тій політиці, не розумів, хто й навіщо піднімає до влади самі низи суспільства, але останнім часом усе почало прояснятися – не помічати горлопанів-більшовиків було великою помилкою. «Нехай собі говорять, їх мало, і вони нам не суперники», – так ще колись говорили, тепер же шкодують за згаяним часом. Не звертали уваги й далі, поки не відчули, що вже несила боротися з ними. Але й тоді не бачили їх серйозними гравцями серед того політикуму. Навіть захоплення влади в Петрограді вважали тимчасовим явищем. «Скоро вони самі розвалять свою партію, один одного просто з’їдять», – чекали на такий кінець. Тепер і він у тому сумнівався.

Тільки нескладно було здогадатися, що робитиме велика Росія, де нема чого їсти. І як бути Україні, коли будь-який їхній уряд пошле сюди своїх підданих по хліб та по сало. Різне говорили люди, але ніхто й гадки не мав, що той похід виявиться таким кривавим, а більшовики всьому світові покажуть, що татаро-монгольська кров у жилах їхнього люду живе й досі.

Тож стоїть собі Григорій – ніби й тут він, а думки де тільки не літають. Слідкують і за рухом двох армій Муравйова, як їхні бронепотяги, мов вужі, до Києва пробираються. Хоч і запланували швидкий та блискавичний напад, усе ж гадали, що скрізь воювати доведеться, а воно й ні – майже ніде достойного опору не зустріли, тому так швидко й до Полтави добралися, де теж ніхто з ними у бій не вступив. Не було великого опору й тоді, коли розстріляли декілька тисяч юнкерів та офіцерів місцевого військового училища, аби ті до своїх петлюрівців не приєдналися.

Не відстає від них й інша група, яка не з Курська виїхала, а з Ворожби – у Чернігові вже й контрибуцію отримала, встигла й продовольчий склад пограбувати, після чого вже не голодне військо й нетверезе взяло курс на Київ. І так їм хотілося постріляти, що й терпіти вже ніяк. А тут захисники вийшли в Крутах… «Чому ж дітей необстріляних відправили захищати молоду Українську Народну Республіку? – мабуть, і для Муравйова це залишилося загадкою. – Куди ж поділися ті майже два мільйони вояків-українців, які ще в травні 1917 року прислали в Київ своїх делегатів на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд? – не вперше крутилося таке в Григорія на думці. – Одні назад повернулися, інші до когось приєдналися, решта хто-куди розбрелися», – такою гіркою була правда.

– Де ж зараз ті українізовані полки, які взяли собі за назву імена славних козацьких полководців минулого? – на таке питання мав відповісти і той поважний чоловік, який намагався сьогодні все донести до цих людей.

– Кружляли довкола Києва, поки не замерзли та не зголодніли, бо й з фронту не всі в чоботях прийшли, дехто і взагалі босоніж, – від сорому й сам не знав, куди подіти очі. – А головне: розчарувалися й опустили руки.

– Чому ж так? Де ж була влада? – аж завмерли люди, його обступивши.

– Мабуть, боялася, – не стримався старий чоловік. – Поки боролися, були соціалістами, а як добралися до самого верху – бозна-ким поставали. І так стали все робити, аби ту владу ніхто в них не відібрав. Тепер, свідомо чи ні, але ворогові на руку працюють, – його слова змусили задуматись навіть того бувалого військового, який і розпочав цю розмову.

Кліпав очима і Григорій, бо почута правда, мов шабля, різонула по грудях. І якби той чоловік не став кахикати та насовувати на очі стару шапку, він би й не впізнав, що то дід Карпо.

Усі знову про щось говорили, а в Григорія з голови не йшли бронепотяги Муравйова та його солдати, навіть помітив на їхніх руках чужу висохлу кров, яку вони і снігом не обтерли. Здалося, навіть почув, як хтось пропонував вимити руки горілкою, але вирішили, що краще залити її в горлянки, бо крові вони й так не бояться. Серед цих вояків багато хто з села та з малих містечок, де бійка та кров завжди були звичайним явищем. Так і росли, аби комусь розквасити пику, коли кулаки сверблять. Не вважалося гріхом і пограбувати навіть такого, як сам, тепер тим паче – нехай ділиться, коли буржуй багатий. Тож усі мріяли про чужий край, як про власний ласий шматок. Але почувши команду стріляти з гармат по місту, навіть вони завагалися. Трохи й прохмеліли, побачивши золоті бані на високих кручах правого берега. Замилувались, як і татаро-монголи колись, перед тим, як грабувати та палити Київ.

Невдовзі й розбиті церкви постали перед Григорієм – то в одному, то в другому місці з’явилася пожежа, димлять найбільші маєтки, а шестиповерховий будинок Грушевського майже весь в огні. Навіть чути, як у ньому кричать люди та верещать діти, про що повідомляли очевидці. Усе цінне червоні грабіжники винесли звідти ще перед пострілами – коштовні речі, золото та цінні папери, для всіх інших двері були зачинені. А виставлений озброєний караул не підпускав навіть пожежні машини.

Поки моргнув він очима, уже й Київська лавра перед ними з’явилася. Тільки не молилися там ні люди, ні монахи – усі поховалися. У святій обителі хазяйнували матроси – одні намагалися закопати убитого митрополита Володимира, який не хотів віддавати святі скарби, а інші збиралися тікати з награбованим золотом.

У той час бігали по місту справжнісінькі татаро-монголи – бо й жадоба до чужого, й жорстокість та сама, що й сімсот років тому. Вони ховали награбоване й один від одного, адже звичка штовхала і в свого щось поцупити. А невдовзі почали вимагати в начальства відправити їх додому, бо воювати їм більше не хотілося. Та так розійшлися, що й офіцери не могли їх утихомирити, адже нічиєї крові ці вояки вже не боялися. Від того навіть Муравйов почав погано спати. Не став власноручно й стріляти неугодних, наказавши зробити те своїм заступникам. І аж після того, як він пообіцяв підвищити їх до генералів, виконання його наказів знову стало святим ділом.

Уже й думати не хочеться Григорієві про те диявольське пекло, а воно знову й знову лізе в очі. Тепер багаті біженці з Москви та Петербурга місця собі не знаходять. Прибули до Києва, аби не тільки самим від своїх більшовиків сховатися, а ще й добро своє зберегти. Уже який тиждень носяться з пузатими портфелями, набитими золотом та грошима, аби й тут не стати наживкою для біснуватих червоноармійців. Невдовзі й вони опиняються серед убитих, і також голі, бо й своїх змушували віддавати пролетаріату все, навіть одяг. Саме біля таких спинялися бродячі собаки, вибираючи жирніше м’ясо, аби вночі наїстися вволю. Згодом стали й серед білого дня стерегти свою здобич, навіть на живих людей нападати, які часто навідувалися сюди, шукаючи рідних та родичів.

Три тижні для таких кровожерливих нападників пролетіли, як три дні. А коли поблизу Києва з’явилася німецька артилерія, з якою воювати війська Муравйова не збиралися, ураз стали схожими на полохливих зайців, які аж тремтять від кожного пострілу, та все ж кинути награбоване добро не можуть – тягнуть його на залізницю. Спішно тікаючи, ледь не забули стерти напис на своїх бронепотягах: «Смерть украинцам!» Дуже шкодували, що майже не залишили наостанок снарядів та отруйних газів, через таку необачність тепер зовсім не мали чим боронитися. Турбувалися й про горілку, про харчі, які у звичайному потязі слідом їхатимуть, та мріяли якомога швидше добратися до своєї території, де кожен на своєму сидітиме, звідки ніякий командир не зможе їх зігнати.

Може б, і далі думав Григорій, але тут заворушилася площа, закричали хлопчаки, повідомляючи про наближення визволителів. Усі швидко стали обабіч дороги, намагаючись звільнити її для таких гостей. За хвилину вже й тиша встановилася – та така, що чути було, як і сусід дихає.

Люди, звикнувши ходити у сірому та чорному, і сьогодні так одяглися, аби ніхто на них не звертав уваги, – лише одна дівчина і вродою, і гарною вишиванкою виділялася з натовпу. І не було тієї людини, яка б на неї не глянула. Ще зовсім недавно за таку сміливість вона б зазнала страшних тортур, а зараз лише ловила на собі здивовані очі та радісні усмішки.

У той час німці «залізними колонами» вже крокували містом. Ще не доводилось ізюмчанам бачити таку армію, від злагодженого руху шеренг якої аж дух забивало. Усі були мов заворожені, мовчки махали руками, лише дехто щось вигукував. Якась згорблена бабуся хрестила їх пучкою із трьох скручених пальців, трохи молодша хрестилася сама, аби ці не стали такими, як попередні їхні «гості», а всі разом дивувалися: куди подівся їхній страх?

Серед них була й Настя, вона крутила головою в різні боки, намагаючись нічого не проґавити. А побачивши на невеликій трибуні серед залишків місцевої влади і свого Григорія, який усе ще був комендантом Цареборисова, не зводила з нього очей. Навіть зараз серед чоловіків різного зросту він зовсім не здавався маленьким. Був би високим – сказали б, що він богатир, а так вважали його згустком нікому не відомої енергії. Він і сьогодні це доводив, одягнувши свою гарно підігнану форму петлюрівського офіцера, на яку прикріпив усі чотири Георгіївські хрести та дві медалі.

Серед тієї публіки, що вітала визволителів, він був найбільш помітним. І настрій був хороший, поки німці перед ним не з’явились, після чого Настя навіть стиснуті кулаки помітила. Хто, як не вона, знає свого сина – щось його дуже вразило. Він же за секунду міг так запалитися, що тоді стережись! А сила все додається і додається – за мить так розпирає зсередини, що хоч косу давай йому в руки.

Таким і залишився в її очах, коли вони з Петром поверталися додому. І тільки згодом вона побачила зелені поля, прозору далечінь і чисто синє небо над головою. І до того їй добре дихалося, неначе весняне повітря не входило в її легені, а вливалося, як прозора вода з гірського струмка у високу амфору з тоненьким горлечком. Таку картину вона бачила на стіні в маєтку пана Рибоп’єра, куди раніше возила сир та масло.

– То де ж твої гості? – пригадала вранішню з Петром розмову. – Невже у твою хату не хочуть? – чомусь дивною здалася його мовчанка. – Ти б їм розказав, що у всіх сільських хатах одна кімната, а в тебе дві, і не земляна долівка глиною мазана, а дерев’яна підлога з хороших дощок, ще й пофарбована, – сама аж засміялася, такою дивною здалася їй його задумка. – Тільки правди не кажеш, що ж надумала твоя голова, – хитала своєю та намагалась розгадати. – Дивись, Петре, дружина ще й зараз вродлива, може, й чоловіків не розлюбила, а ти сам їх у хату приведеш. Бачив, які там крокували? Високі, дужі, просто красені, – а він і на це не відповідав. – То ти заходив у міську управу чи ні? Охочі взяти до себе визволителів там записувалися.

– Розумієш, – совався той на возі, – вранці справді записався, а після того, як їх побачив, побіг і замалював своє прізвище та адресу. Тепер аж голова обертом іде – візьмуть та й приїдуть, – відчувалося, що дуже нервував. – І що робити? Вони ж, мабуть, надовго, – знову його м’яке місце ковзалося по старих дошках.

Як не смішно було Насті, але вона й виду не подала, вдавала, що співчуває.

– Думаєш, що за дев’ять місяців уже й дитина в хаті може закричати, – уміла вона перехопити чужі думки. – А як не хочеш, скажи, що вона в тебе тифом хворіє, поклади її на ліжко, замотай голову старою хусткою, нехай лише очі блищать. Ніхто ж не перевірятиме, навіть наближатися не стане, – і так їй хотілось сміятися над своєю вигадкою, що ледве себе стримала.

– А й правда! Дай Боже тобі здоров’я! – на радощах Петро мало з воза не скочив. – Ото ти придумала! Усе вийде, Настю! – так він голосно крикнув, що й кобила налякалася та бігцем припустила.

– А може, нехай би… – одразу кинула на нього лукавий погляд. – Порядні люди, це ж не оті дикі звірі, які ґвалтували всіх, хто під руку потрапляв, навіть старих. До того ж діток у вас немає.

– Ні, ти що! – здається, він про таке навіть боявся подумати. – Вона й сама без дітей звикла, спить, скільки їй захочеться, купує, що сподобалось, – про свою дружину він завжди говорив лагідним тоном. А коли ще трохи поковзався на возі, знову до того повернувся. – Ні… Ні… – довго тягнув, але заперечував уже не так категорично. – Ще якби не знав, то… – а про це вже й зовсім тихо, тільки зітхати почав частіше, та так важко, що аж Насті шкода його стало. – Усе ж не чуже було б… – видно, вуста самі прошепотіли, бо, опам’ятавшись, він аж налякався.

– Отож, ходив колись до моєї родички Марії, треба було її і брати, так тобі найвродливішу подавай. Тепер лише старість зможе внести спокій у вашу хату, а до неї ще далеко, – Настя вже не жартувала, та й Петро все нижче гнув голову.

І знову вони їхали мовчки, він продовжував думати свою думу, а вона, пригрівшись на сонці, стала дрімати. Чи довго так було, чи просто мить довгою здалася – прокинулась від якогось знайомого голосу. Якраз Данило стверджував, що нарешті ці визволителі наведуть у нас лад. Зраділа, що її родич на своїх ногах, бо чула, що пітерські більшовики перед від’їздом порішили всіх залізничників, аби менше лишилося свідків їхніх діянь.

– Уцілів Данило, – він і сам радів. – Чудом, але вцілів, – відчувалося, що не раз був на межі. – Івана теж не відправили на небеса, – навіть очі його туди бликнули. – Правда, йому трохи відлежатись доведеться, а я молодший, то хоч зараз на танці йди, – аби повірили, навіть потупав обома ногами.

Про те, що від утоми інколи й він не міг дійти додому, змовчав. Як заснув на вокзалі просто на лавці, за що його відшмагали звичайнісіньким батогом, теж не зізнався нікому. Як чергову Варку просто поряд ґвалтували, а він навіть відвернувся, про те й зовсім ніколи не скаже. А як хліб та сало в них крав, до кінця життя розповідатиме.

– Шкода, що Київ так розбили, постраждала чи не половина будинків, – чув він таке від проїжджих пасажирів. – Понад тиждень гуділи над містом три-та шестидюймові снаряди. Лише за добу нашу столицю накривало до семи тисяч таких «гостей». Особливою була ніч проти 26 січня, коли український уряд тікав по Житомирському шосе – повна блискавиць і грому, неначе на війні під час гарматної підготовки, – він і про те багато наслухався.

Питав і сам у багатьох: «А як же люди там жили?» Усі йому однаково відповідали: «Незважаючи ні на що, виходили зі своїх будинків і йшли у пошуках їжі. Поряд падали снаряди, вбивали то одного, то другого, а вони далі стояли за хлібом. Якщо й розбіжаться, то за хвилину-другу знову лаштуються в чергу». Пригадував і розповідь одного переляканого хлопчини, який на все життя запам’ятав більшовицького солдата, що увірвався в квартиру. Той був обвішаний зброєю: через плече кулеметна стрічка, рушниця, шабля, бомби, пістоль у руках і ще один у кобурі. У такому вбранні більше скидався на звіра із гидкою зашкарублою пикою, ніж на людину.

– Ти про німецьких визволителів кажи, а про Київ ми й самі чули, – перебив Петро, який справді не любив довгих переказів про жахіття.

– А що, люди як люди, у боротьбі з більшовиками вони наші союзники.

– Не те ти кажеш, не те, – любив Петро заперечувати. – На площі говорили, що й німці тягтимуть із нас останнє, бо й вони голодні. Коли так, то нам скоро буде капут, – він уже пригадував деякі слова з німецької, яку вивчав у школі.

– Справді, за те, що виженуть більшовицьку армію, ми повинні до червня вісімнадцятого року поставити їм сто тисяч вагонів жита і пшениці, три мільйони пудів м’яса, чотириста мільйонів штук яєць, а ще картоплю, цукор сало і багато чого іншого, – Данило доводив, що він на залізниці не тільки чутки збирав, а ще й газети. – Усе б нічого, якби не москалі, бо підписували ту угоду перед Новим роком, а опісля вони все вивезли. То де ж тепер зерно брати? – дивився на поля та руками розводив. – Не будуть же вони тут нового врожаю чекати? – навіть у нього не було такого на думці. – Відіб’ють нашого ворога і додому поїдуть, про те й газети пишуть.

– Може, й так, бо й на площі казали, що вони люди порядні й культурні. Навіть харківські есери стверджували, що різниця між тими, що втекли, і тими, що зайшли в Україну, така разюча, неначе вони є представниками різних планет, а то й цивілізацій, – Петро навіть засміявся. – Бач, де живемо: з одного боку дикий край, а з іншого Європа! А на нашій землі битимуться, бо ми посередині. Це якби від сходу відгородитися, то ті монголи і височенний паркан перелізуть, не такі фортеці брали в тринадцятому столітті, – так теж говорили есери, на яких він посилався.

– Твоя правда, – кивав головою Данило.

Трохи помовчавши, далі почав про Київ оповідати: як зайшли німці, то всіх, хто там був, змусили вимити вокзал, перон і залізничні колії, бо гидко було на все дивитися – скрізь кров, багнюка, людський мозок і навіть людські випорожнення. За їхньою вказівкою того дня мили й вулиці з милом, а потім і самі раділи, що й духу ворожого тут не лишилося. Не пропустив повз вуха й те, як німецькі солдати ретельно вичистили та попрали свій одяг, помились, до блиску начистили чоботи, і тільки наступного дня – упевнені, з власною гідністю марширували по Києву з музикою.

Радів і Данило, що засяяли товарами вітрини магазинів, а на базарах з’явилося безліч продуктів. Навіть киянам, які були свідками всіх подій, складно було повірити, що зовсім мертве за більшовиків місто оживає. Вражало все: як швидко в чужій столиці німці налагодили телефонний зв’язок, вичистили місто від жебраків, виловили декілька десятків злодіїв, яких публічно розстріляли на схилах царського саду. Після того навіть уночі можна було ходити містом. А зовсім недавно німецький головнокомандувач пообіцяв зробити з Києва другий Париж.

– Гм… А ти кажеш, що вони не надовго, – Настя здивованими очима поглянула на Данила. – Пусти козла в капусту, то хіба ж він з неї вилізе?

І знову вони мовчали. Стомившись від усього, їм більш за все хотілося додому, у свою селянську хату. Аби ще там було тепло та гаряча їжа в печі, то й зовсім вважали б себе щасливими.

Пізно ввечері повертався додому і Григорій. Думав, що його одразу розжалують, а й ні. Тільки як йому далі бути? Не міг визначитись. Ще зовсім недавно німці були його ворогами і він повинен був їх убивати, за що й нагороди отримав. Тепер прийшли на його землю наводити лад. Чомусь зарані здавалося, що їхні взаємини не складуться. Мабуть, їм невідомо, що не звик він себе слабким визнавати, як не звик і кланятися ні перед ким, – а вони, як на зло, зверхньо на нього поглядають. Уже давно в нього немає того піднесеного настрою, з яким повертався з війни. Навіть удома все вже було не так, як раніше – на війні від більшовицької агітації не знав, куди подітися, а вдома від суперечок хотілося просто кудись забігти, аби не чути. Сердитий був і на партії, які поринули в безкінечну демагогію; те саме робили й урядовці в губернії та повіті. А щемка досада від слів діда Карпа просто душила: тільки б не дожити до того, коли один з одним свої битимуться. Він вважав, що це лише початок, усе інше – попереду. Зміняться й люди: землероб може взяти до рук зброю, учитель – стати вождем, а воїн – боягузом. І таке для Григорія не було новиною, адже чимало друзів та знайомих уже розійшлися під різні прапори. Тепер навіть із рідними братами не завжди вдавалося знайти порозуміння – один лише більшовикам вірить, другий самостійникам, а третій узагалі нікому. Щоправда, останні криваві події багатьох протверезили, навіть брат Аким став по-іншому говорити, хоча до злагоди ще було далеко. Так думав Григорій, крокуючи темною вулицею.

9

– Це ви, діду Карпе, тут сидите, чи мені здається? – питав Григорій тижнів за три після того, як у місто зайшли німці. Придивлявся до діда, навіть помітив, як той, перш ніж підняти голову, від несподіванки аж здригнувся.

– Як бачиш, – почав старий виправдовуватись, бо перед ним стояв не просто Гришка Савон, а комендант Цареборисова та залізниці. – Стомився та й присів тут на хвилину, – видно, не готовий був до зустрічі, тож на ходу вигадував. – Потім сподобалося серед людей бути, от і засидівся, – старий то піднімав голову, то знову її опускав, бо навіть він не витримував пильного погляду свого підопічного. – А це вже збирався додому, – не хотілось зізнаватися, що ж насправді він тут робить.

– Так-так, – Григорій клацав перед ним підборами.

– А що вам треба, господін поручік? – почав і Карпо йому підігрувати.

– Йду оце і думаю: де б його чоботи почистити? – а сонячні промені аж плигають у його очах.

– То в чому ж справа? Ставте ногу, і за хвилину як новенькі будуть, – одразу заметушився їх натирати, бо все у нього було під рукою. – То, може, я тут щодня сидітиму, аби ви в таких блискучих ходили? – складав своє нехитре знаряддя назад у невелику торбину. – До мене можна і три рази на день підійти, – просторікував та поглядав на Гриця, аби здогадатися, чи він не перестарався. – Свої гривні назад забери, – гордо кивнув на низенький пеньок, на якому сьогодні чиї тільки ноги не стояли. – Усе одно на них зараз нічого не купиш, бо ніхто нічого не продає. Ось Петро вранці привіз на базар молоко та сир, але і йому продати не вдалося. Німецька варта тут як тут – усе конфіскувала, щоправда, обіцяла колись розплатитися. Та, мабуть, не заплатить, бо після обіду від діда Соломона молоде теля тягла. Видно, зголодніли за війну наші спасителі, тепер наїстися ніяк не можуть. У Києві, кажуть, смажені поросятка та ковбаси просто на базарі їдять, але не забирають, а за гроші купують. І скільки того часу від Києва до Ізюма – а вже так їм віддай. У той час, як на своє, може, і скромне жалування щодня додому посилки з хлібом та салом відправляють. Наші ж люди сьогодні останнє віддають, повіривши, що німець не одурить, – про свої підозри він поки що не хотів говорити. – Я теж не проти підзаробити: три ящички збив та в Петрову крамницю відніс, нехай шлють, а мені кожна копійка не зайва. Там німці мирні й добрі, а вже як вулицями підуть, то й про контрибуцію говорять, бо ті норми здачі продуктів, які вони встановили, для наших бідних людей завеликі. Якщо так і далі буде, за місяць-другий від червоних грабіжників їх можна буде відрізнити лише за мовою та одежею. А вартові на конях уже весь повіт об’їхали, мапу зробили, заодно видивились, що у кого є, і, здається, задоволені, що й завтра тут не пропадуть.

– І як ви до такого додумалися? – що Карпо не говорив, а Григорій і слухати не хотів ні про німців, ні про червоних. Його цікавив лише геніальний план старого запорожця – як швидко отримати правдиву інформацію. – І що вас змусило, згорбившись, просидіти на вокзалі цілий день? – він давно все зрозумів, просто хотів, щоб той сам сказав.

– Як не є, а я все-таки солдат, – Карпо навіть спину вирівняв. – Хоч і дуже старий, але в такий час не можу сидіти вдома і щодня гадати: що воно робиться та чим закінчиться? От і вирішив допомогу нашій армії надавати, гостям також, – кивнув на двох фріців, які повз них проходили. – Ти ж не любиш неохайних людей, оце я про те й піклуюсь, – сам аж рукавом рота прикрив, аби Гриць не побачив його усмішки. – Якщо хочеш, щоб податки сплачував, то нічого не вийде, бо я грошей не брав і брати не збираюсь. Правда, поки що ніхто й не давав, лише два німці принесли мені окраєць хліба та невеличкий шматочок сала, аби я до вечора не захляв. Завтра й від того відмовлюся, своє візьму.

– То ви й завтра сюди збираєтесь? – Гриць якось дивно поглядав то на нього, то на його культю.

– Аякже, якщо сьогодні ніхто мене не прогнав звідси, то чого завтра вдома сидіти?! Там я сам, а тут багацько люду, від новин їх, часом, аж розпирає, а звільнитися від того ніяк, – і знову його рукав біля посинілих губів треться. – Ти ж мені не розказуєш, що Скоропадський уже дав наказ ліквідувати всі Ради: і солдатських, і робітничих, і селянських депутатів. Буде тільки його уряд, а в нас старости та комендатури, – здається, він радів та на порядок надіявся.

Про Скоропадського він чув ще напередодні більшовицького перевороту в Росії – як у самому Чигирині вільне козацтво обрало його своїм гетьманом. Не забув і про його діда – гетьмана Лівобережної України, про якого колись тільки хороше переказували.

– І нехай, бо всі хотіли сильної руки, а в цього Павла вона, мабуть, не слабка, раз погодився в такий час вивести Україну з того хаосу, у який завели недолугі соціалісти.

Сам кидав косяки на Григорія, знаючи, що він і зараз не відійшов від своїх есерів, хоча й не завжди розділяв їхню позицію. Давно хотілося поговорити з ним наодинці, але й досі не видалося такої хвилини. Не раз збирався рубонути йому просто в очі: «Ти ж не партійна людина за характером, тоді навіщо тобі ті партії? Раз їх багато, а все заходить у глухий кут, – значить, щось не так. І оця балаканина… Так вона всім остогидла, що й терпіння вже не вистачає». Але не встигне й сьогодні про все сказати, бо Григорій довго не стоятиме на одному місці.

– Ти чув, що забрану торік землю треба панам назад повернути? Заодно і врожай віддати, який на тій землі виростили. Чи вони не знають, що все зерно москалі вивезли?! Уявляєш, що тут завтра робитиметься? – у його вицвілих очах теж інколи гострий погляд з’являвся, та такий колючий, що й Григорій аж стрепенувся. – Я не проти Скоропадського, навіть зрадів, що прогнали тих соціалістів, які нібито й хотіли щось для України зробити, але про недєлімую Росію не менше думали. Кажуть, усе ж спромоглися написати, що ми хочемо бути вільними, ні від кого не залежними, але зробили це аж наостанок, пакуючи валізи під більшовицькими снарядами, – насмішкувато гмикнув та скривив рота. – Цікаво б знати, кому залишили виконувати той Універсал – червоним комісарам чи головнокомандувачу німецьких військ? – і знову рукою прикривав свого рота, який без дозволу аж до вух тягнувся. – Коли ці нові союзники залізними колонами в нас крокували, навіть я повірив, що уклали рівноправну угоду: ми їм продукти, а вони виженуть червоних окупантів та сільгосптехніку нам поставлять. Тепер же один із них каже, що будуть доти, доки все обіцяне на Німеччину не відправлять, другий – поки Антанта з їхнім Четверним союзом мирний договір не підпише, а третій узагалі про окупацію проговорився, – дід аж скривився, страх як погано на душі стало.

Зараз дивився на Григорія та намагався вгадати, що він про те думає, заодно про нього: не так почув, не все зрозумів, ще є багато нікому не відомого, а цей безногий інвалід намагається щось доводити. Навіть здалося Карпові, що він прочитав Григорієві думки, бо теж іронічно усміхався.

– Вважай, що мені сьогодні пощастило: чистив черевики і вчителю німецької, а він у них уже третій день перекладачем працює, – так і проговорився, звідки ж він усе те знає. – Тож і завтра прийде до мене зі своїми новинами, і післязавтра. Отже, тут Карпо сидітиме, тут! – проказав твердо і впевнено, навіть культею постукав об землю.

Сам про всяк випадок поглядав на Григорія, бо знав, що хоч і свій, а як збіситься, то може і його звідси прогнати. Усе ж надіявся, що такого не станеться.

– Коли хочеш, я всі свої причандали з перону перенесу трохи далі, – махнув рукою у бік старої берези. – Там теж колода невелика лежить, і тінь над головою буде, бо сонце вже пекуче, – рукою пригладжував розкуйовджені та змокрілі залишки колись такого гарного оселедця.

– То ви й до спеки тут… – у Григорія від подиву аж зморшки на лобі з’явилися.

– Ось не бери ти так далеко! Не бери, – дід аж замахав руками. – Тут не знаєш, що завтра буде, а за тиждень тим паче. Краще з іншого боку на все поглянь: щойно тобі треба про щось дізнатися, до мене й приходь, а я тобі чисту правду розкажу, ще й чоботи начищу до блиску. Чим погано? – тепер він сміливо усміхався, бо очі Григорія стали зовсім іншими. А він знає, як швидко вони у нього можуть змінитися. – Дещо й про Болбочана чув… – був упевнений, що така інформація його зацікавить більше, ніж попередня. – Ти на фронті такого не зустрічав?

– Фронт великий був, від Балтійського моря майже до Чорного, але дещо знаю.

Одразу пригадав почуте в поїзді, у якому він із фронту на Київ їхав: як один молодий полководець сформував 1-й український республіканський полк. І такий він був талановитий та відчайдушний, що від нього всі були в захваті. А повернувшись, Григорій на харківському вокзалі чув продовження: як невдовзі після створення, за наказом солдатського комітету, підконтрольного в той час більшовикам, той корпус було розформовано. Ба більше: казарми підірвано і розбито гарматами, навіть багато солдатів там полягло. Виявляється, вимогливий нікому не припав до душі – начальству міг правду-матку в очі рубонути, а в своєму полку на першому місці була муштра і залізна дисципліна. «Кому ж такий потрібний?!» – розмовляючи про нього, солдати-дезертири весело сміялися. Пізніше Григорій таких десятками ловив, роззброював, а тих, хто чинив спротив, ще й до в’язниці кидав. Тільки й до сьогоднішнього дня не може похвалитися, що він усіх виловив, бо під більшовицькою агітацією цілі полки вояків розбрелися по всій Україні.

– Ти диви, що вони там виробляли! – це дід про більшовиків. – Так-так, – нервуючи, Карпо завжди кахикав.

У тому, що саме німці тих більшовиків і придумали, довго сумнівався – буває, й зараз не віриться йому, але частіше схиляється до думки, що вони вирішили з Росією не тільки на фронті боротися. А от старому Андрону вже збирався лоба підставляти для десяти щиглів. Гарно він про хитрощі говорив, з якими треба обережному бути, інакше можна й себе перехитрити. Доводив, що саме так і вийшло з Німеччиною, яка декілька років до війни готувалася, планувала в Англії хоч частину колоній забрати, а тепер сама про мир думає та про те, як би з голоду не померти. А той більшовизм, який сюди запустила, уже до них перекинувся. Ще коли й там революція станеться, можна буде зі старим товаришем остаточно погодитись. «Що ж, радій, Андроне, мабуть, твоя взяла», – зізнався поки що про себе. Тільки Григорію про таке не став говорити.

– То я до Болбочана хотів повернутися. По всьому видно – цікава людина. Народився аж на Буковині, а дев’ять років тому закінчив наше Чугуївське піхотно-юнкерське училище. Виходить, зовсім не чужий нам! Думаю, що й патріот України, раз, потрапивши на наш схід, примудрився в училищі український гурток організувати, – продовжував про того полководця. – Наші ж хлопці одразу вчаться російською цвенькати, а він, бач, який молодий, а про українську думав. Хоч той гурток і прикрили невдовзі, а здібному Болбочану винесли усну догану, усе ж він цій зросійщеній молоді нагадав про їхню рідну мову.

Розповідав далі та радів, що і в Києві не обійшлося без Болбочана, коли в січні спалахнуло повстання арсенальців. Мало хто з тих вояків, які раніше згодні були підтримувати Українську Центральну Раду, залишився на її боці перед взяттям Києва військами Муравйова, а він, усупереч усьому, тримав слово офіцера. Усі її лаяли за те, що так довго тягла з прийняттям закону про землю, про восьмигодинний робочий день для робітників, так і не приступила до обіцяних реформ, – а він забезпечив її відхід зі столиці. А щоб за півтора місяця вигнати тих червоних бандитів від західних кордонів України аж до східних – такого блискавичного походу ніхто не пригадує. Вдало провів операцію і зі звільнення Полтави. Навіть німці його хвалили, а козацтво взагалі піднялося духом, старі й молоді цілувалися, адже вперше за кілька століть москалі нарешті отримали там по зубах. Просто якийсь український Бонапарт! Не випадково ж червоні комісари за його голову обіцяють 50 тисяч рублів.

– Вибач, якщо набрид своїми розмовами, – дід так захопився, що аж важко було йому спинитися. – Думав, уже все нашій Україні, а й ні. Коли є такі патріоти, тоді є й надія.

І так він задоволено розгладжував свої сиві вуса, що аж заздрість у душі Григорія з’явилася. Він би й сам не проти опинитися у тому війську, тим паче, що це йому до душі, не те, що ловити бандитів та забирати зброю, хоча й пишався на початку своєю посадою.

– З вірою твердою в кінцеву перемогу вперед за Україну! – дід Карпо вже цитував написане на прапорі 2-го пішого полку Запорізької дивізії так, неначе сам тримав його в руках.

Розповідав, як ще до повстання в Києві Центральна Рада не давала цьому здібному офіцерові дозволу на створення куреня, тепер же його полк найбільший у дивізії. У кінці знову докинув свій влучний висновок: «Це і є нові запорозькі козаки. Довго на них чекали, а вони нарешті народилися».

Із тим, що діється під боком, теж погоджувався. Не дратували його й німці, яких у повіті розквартировано більше шести кавалерійських полків і легкий дивізіон артилерії. Повністю покладався на гетьмана, на його розум та добре ім’я.

Цього дня Карпо повертався додому такий радісний, як ніколи, навіть жбурнув на комин свою торбину з цвілими сухарями. Здалося, що давно не було це помешкання таким теплим і привітним, а повітря легким, і навіть завжди строгий святий Миколай з ікони усміхався. Тож, забувши за свою культю, Карпо аж пританцьовував по хаті, йому хотілося ще тут пожити, діждатися порядку і злагоди в державі, аби полетіти на небо з хорошою звісткою: нарешті відродилася козацька Україна.

10

– Насте! – одного ранку неголосно кликав її сусід Петро, підійшовши до тину. – Наш комендант вдома чи вже пішов? – хотів його бачити. Не тільки позаочі, він і так до нього шанобливо ставився.

– Подався ранесенько, – Настя саме збиралася порати своє господарство.

За час совєтської окупації і гетьманської влади багацько його розвела, бо у двір до коменданта жодна влада ще не заходила. Поки що ніхто не змушував і землю віддавати, якою її наділили, ще коли Григорій з війни не повернувся. Тоді не казали, що це незаконно, дехто самозахватом собі відмірював, а тепер виявилося, що Центральна Рада ті документи так і не затвердила. Зараз, коли в інших забирали, Григорій наказав самій від неї відмовитись. А вона все тягла, усе чогось чекала, тим паче, що управитель Наріжних поки що мовчав. Прокіп, засіваючи її восени і навесні, не раз проміряв своїми кроками, й тепер той чималий клапоть готовий захищати навіть зі зброєю. Ото й сперечаються з Григорієм вечорами, а поля зеленіють, пшениця росте. Ну як тут її віддавати?

– А чого про Григорія питав? Навіщо він тобі так рано? – подумавши хвилину про своє, мостилася на маленький стілець доїти корову. – Справа якась важлива?

Вона вже звикла, що люди йдуть до Гриця зі своїми бідами частіше, ніж до неї з хворобами.

– Звісно, справа, ще й яка, – його й просити не треба, він і їй не проти розказати. – Учора у Протопопівку до сестри їздив, – почав одразу. – Вона збиралася кабанчика зарізати, а я мав ковбасу та м’ясо у своїй крамниці продати. Була б хоч якась копійка, а коли варта забере, й того не буде. Ото й поїхав я раненько, аби до вечора повернутися, – продовжував далі про свою подорож. – Та щойно з кобилою на їхню площу виїхали, коли вартові людей зганяють. Дай, думаю, й собі послухаю, про що йтиметься. Чомусь вирішив, що будуть наступну грамоту гетьмана Скоропадського читати. Було ж таке, коли про повернення приватної власності повідомляли. Правда, тоді запрошували, а це під крики, точнісінько як пастухи череду. Усе ж цікавість узяла гору. Прив’язав кобилу до дерева оддалік, сам між селянами чекаю. А їх усе більше й більше у центр збігається; ще й двадцять хвилин не минуло, як понад тисячу назбиралося. Е, ні, думаю, треба стояти, щось важливе відбуватиметься. Коли бачу: каральний загін заходить з усіх боків – оточує. Заклопотався одразу та нумо казати, що я нетутешній, опинився тут зовсім випадково і до вашого діла не маю жодного стосунку, але мене ніхто й слухати не став. Ба більше: усі штовхали та радили рота закрити, аби не спровокувати. Що ж, довелося так і робити, тим паче, що дуло кулемета просто на мене дивилося. Потім і про нього забув, бо перед громадою сам Володін з’явився, а я того пана-бандита ще з дитинства знаю. Почав вимагати видати більшовиків. Справді, були там такі, які допомагали російським червоногвардійцям грабувати його маєток, тепер він хотів з ними поквитатися. Та як не кричав, а люди бояться сказати, бо вночі більшовики хату підпалять. Ні для кого не було секретом, що Володін – звір, а не людина, тож коли вартові дали команду «на коліна!», усі негайно поставали. А вже як кулемет застрочив, я аж головою в пісок уткнувся. Серце колотиться, а я себе лаю. Хіба ж зараз час м’ясо та ковбаси возити, їх би й по дорозі забрали. А кулі над головою так свистять, що й мороз по спині бігає. І хтозна, що б далі було, якби не боягуз, який підповз до офіцера і видав тих більшовиків. Хай Бог простить, але я навіть полегшено зітхнув. Щоправда, ранувато, бо частина варти одразу чкурнула їх шукати, а інші нікого не відпустили, поки не відшмагали всіх батогами. Дісталося й мені ні за цапову душу. А ти кажеш, що я кмітливий та скрізь устигаю – оце й устиг на таку роздачу.

Аж тепер Настя помітила, що йому важко стояти.

– То що, спину маззю помазати? Мабуть, уся в червоних рубцях, – щиро співчувала.

– Не треба, уже терпіти можна, – махнув він рукою. – Сестра якусь прикладала, ще й з собою дала. Шкодую лише за ковбасою та м’ясом, був би хоч для себе взяв, бо ці варти ні продати, ні з’їсти не дадуть. «Давай, рус, сіно, давай сало і зерно», – знай кричать попід дворами. Ще б не так було образливо, якби не наші пани та паничі, які притьма у варту подалися. Ці й від собак зліші: віддай у них забране, віддай вирощене на їхній землі – і квит. А от чому тутешні російські солдати-фронтовики та інші перевертні такі на людей сердиті, зрозуміти не можу. Тим паче, що більшість із них з більшовиками грабувала, а тепер і разом з німцями те саме робить. Гнати б таких від себе у три шиї, а вони в свої мундири їх нарядили, – Петро чисту правду говорив, яка вже ні для кого не була секретом. – А ти знову йди до тих панів у найми, бо німці їх захищають. Звісно, вони про своє: аби відправити в Німеччину обіцяні продукти: тому й Центральну Раду прогнали, зрозумівши, що з таким керівництвом не бачити їм нашого хліба, як власних вух. Тільки ж ніде не написано, що вони у нас будуть командувати, коли сіяти та коли жати. Ба більше: свої закони встановлювати та суди польові. Осміліли так, що завтра битимуть на полі, аби зовсім спини не розгинали. То яке вони мають право? І чому Скоропадський із тим погоджується? Оце про таке й хотів з Григорієм Мусійовичем поговорити.

– Чому ж? Гетьман українські школи скрізь відкриває, музеї і бібліотеки, – Настя, хоча і згодна з Петром, доводила протилежне. – Знову банки й університети працюють. У газеті писали, що вже тридцять держав нашу Україну визнали, – знала, що й такому ніхто не зможе заперечити. – Вирішує й земельні питання: частину панської землі селянам будуть за помірною ціною продавати, навіть у борг на декілька років дозволять, – а таке вона не лише від Григорія чула, у неї й Тимофій розумний, і Данило з дядьком Іваном коли-не-коли принесуть новину.

– Може, й хоче гетьман, як краще, але зовсім не так виходить, – Петра більше цікавило те, що тут коїться, а не те, що в Києві обіцяють. – Уже борошно житнє тридцять карбованців коштує, а пшеничне сорок, ціна на яловичину до шістдесяти піднялася, солоне сало сто вісімдесят за кіло коштує, а за вершкове масло двісті вісімдесят просять, – озвучивши такі ціни, він аж за голову взявся. – Не знає правди гетьман, точно не знає. І хто її до нього донесе?!

Ніхто Петрові не говорив, але він був упевнений, що в близькому оточенні гетьмана, як і в царів колись, більше тих людей, які по-своєму так усе перекрутять, що йому й правду від брехні годі буде відрізнити. І про це Григорієві хотів розказати.

– Він у тебе розумний, більше ніж півроку при владі, а в такий час це вже довго. Раз утримався, значить, на своєму місці. Та навіть не це головне, а якої про нього думки люди, – у скупого на похвалу Петра аж очі блищали. – Якби голосувати довелося, його б і зараз обрали, адже більш авторитетного військового тут не знайти, – ніби й не родич він йому, а говорив щиро. – Тож радій, Насте, кажуть: твій син – справедливий!

Від таких слів у неї аж сльози з очей покотилися. Уже й Петро пішов додому, а вона ніяк від них не може оговтатись. «От вам і розбишака! От вам і бандит!» – тільки встигала ловити в голові ті приємні думки.

Що не робив сьогодні Петро, а про своє думав. Він не проти, щоб скрізь були ради, тільки не так багато, як за часів української влади, що й просте рішення ухвалити не могли, а вже як починали радитися, то надовго. Усе-таки саме слово «рада» він нормально сприймав, а коли почує «совєт», у нього неначе біс вселяється; а від словосполучення «диктатура пролетаріату» аж тіло тремтіти починає, бо про ту диктатуру ще й досі не забули. Як каже його мати: не доведи Господи побачити її знову.

Усе частіше пригадується й дідо, який перед смертю сказав йому таке: «Ніколи не вір владі. Ще такої не бачив, щоб вона селянина не одурила». «То невже й ця так зробить?» – мучився від здогадів. Кожній довіряв, крім совєтської, звісно, і до цієї теж дослухається – пропонують вступати в «Союз хліборобів», то й вступив. Правда, не за якісь ідеї, а за обіцяну землю, яку даватимуть найперше тим, хто матиме квиток цього Союзу. Почувши ще й про пільгові умови – під виплату на декілька років, – просто побіг слідом за іншими. А програми та статути – то не для селянина, йому нема коли над тим думати. Тільки ще одне його турбує: очолює ту урядову партію той-таки Сумцов, що й за царя при владі був, і при Центральній Раді утриматися зміг, навіть у більшовицькому «совєті» не був там зайвим. Розкусити такого спритного для Петра – просте діло. «Це він для того, аби своє повернути, бо давно тут живе, а українську мову й досі хохляцькою називає», – при Центральній Раді Петро таке у вічі сказав би, однак тепер і позаочі стримується. Усі й так знають, що радіють новій владі здебільшого російські купці та підприємці, підтримали її й російські поміщики та дворяни, які швидко сюди повернулися. Та не просто відбирають у селян землю, а мстять їм за свої понищені маєтки, за зламаний плин безтурботного життя, прикриваючи своє свавілля іменем Української Держави. А от бідняки проти: у них знову скрута й безгрошів’я, тому чекатимуть «совєтів», адже їх червоні бандити майже не чіпали. Тільки й це не все – бо вирощене на забраній землі німці вивезуть. А що по осені одні й другі робитимуть – невідомо. Петро навіть літру спирту не пожалів би тому, хто розкаже гетьманові про все, що на селі коїться. А коли б хто дізнався, що ж саме у гетьмана на меті – то й півкабана віддав би. Планував і про це серйозно з Григорієм поговорити, бо він теж іншим став – слова зайвого на вітер не кине. А що знає про все, навіть не сумнівався. Давно вважав: в усій окрузі не знайти такої людини, яка б могла позмагатися з його думками на швидкість.

11

Ще коли всі із захопленням дивилися на німців, вважаючи їх визволителями, у Григорія закрався сумнів. А коли зрозумілими стали наміри цього чужого війська, у його душі визрів великий спротив – він не хоче на своїй землі миритися з їхніми порядками, тим паче бути лакеєм. Почувши зовсім недавно, що німецький генерал не дозволяє нашому гетьманові створювати своє українське військо, погодився з тією думкою, що німці просто знахабніли. Як швидко підтримали вихід України зі складу Російської імперії, погодившись надати військову допомогу самостійній Українській Державі, так само швидко стали на шлях таємної зради – окупації. Носив Григорій камінь за пазухою і на гетьманський уряд, який в умовах нестійкого миру та чужого війська в Україні вдався ще й до репресій. Скрізь, де він знав, в’язниці були переповнені представниками опозиційних партій і просто тих людей, які не сплатили податків, у той час як пани й паненята безкарно чинили безчинства. Люди знову стали похмурими та неговіркими, біда зігнула спини навіть сильних, а бідових змусила опустити руки.

Нікого в той час не цікавило, як працювалося коменданту Цареборисова, а тим паче, що було в нього на душі. «Гришка викрутиться, по гострому лезу ножа пройде і не впаде, – так думали про нього старі й молоді. – Знову бандитів ловить, якими тепер називають і тих, хто більшовикам допомагає». Не поменшало й озброєних дезертирів-фронтовиків, які не хочуть воювати. Їм би додому дістатися, але бояться, бо й там на них в’язниця чатує. Козаки теж у ватаги збираються та в лісах переховуються; поки що ні з ким не воюють, але і цій владі підкорятися не збираються. Не всіх Григорій вважає ворогами, тому й ходить по тому гострому лезу, аби відтягнути час. Головне: не має жодного бажання роззброювати селян, позбавляти їх останньої надії – за потреби дістати рушницю зі схрону і піти на ворога. Григорій знав свій люд, серед якого виріс – він мирний і терплячий, тільки б не заважали йому трудитися; але вже коли урветься терпець, тоді стережіться всі: цей сільський чоловік, мов танк – із вилами й на кулемет полізе.

Що ж далі робити? Як тепер бути? Від цих питань накручувався гнів у ще більший чорний клубок, розмотаний кінець якого вже тлів. Ще день-другий – і спалахне, підпалить порох, яким засипано його груди. А що саме так станеться, давно відчуває. Ще на фронті зрозумів: кожна напруга має свою розв’язку, тільки якою саме вона буде, не завжди можна вгадати. На мирну чомусь не розраховував, адже людські страждання що не день, то все збільшуються. Вони й були тим детонатором, який кожної миті міг спричинити величезний вибух. І так йому хотілося піти світ за очі, або й свою зброю повернути проти нових окупантів та панів, із якими ще до війни починав боротися, що й терпіння вже не вистачало.

Та не лише в його душі такий фронт народжувався. Багато було таких у рідному Цареборисові, хто з війни привіз не лише нагороди, а й люту ненависть до пихатих поміщиків, упевненої в собі буржуазії та непідступних чиновників. Тепер вони вели таємні перемови про загони самозахисту як від своїх панів, так і від німецьких окупантів, от тільки зброю діставати ще не наважувались. Потрібний був поштовх і сміливий ватажок – отаман. Чи довго думали, чи хто порадив, але кращої кандидатури, ніж Григорій Савонов, не знайшли. Одні стверджували, що він переконаний петлюрівець, другі вважали його українським самостійником, треті – соціалістом-боротьбістом, але всі знали, що він за самостійну Україну, якщо й радянську, то незалежну від Совєтської Росії.

Так і народилася Студенецька робітнича демократична партія. Чи так хотілося своєї – адже пізніше люди називали її партією Савонова, чи від того, що вже не вірили жодній, – але й вона була підпорядкована Українській партії соціалістів-революціонерів. Багато що вдалося тим відважним чоловікам, а їхній конспірації позаздрив би й найкращий спеціаліст таємної поліції. Ось лише в материній голові з’явилися сумніви.

– Ти нічого не знаєш про групу народних месників, які почали панів убивати? – спитала вона одного ранку. – Біднота радіє, а багаті дуже стурбовані, усі замки міняють та до старости бігають. Якщо варта не справляється, просять дати комендантові ще один озброєний загін, аби й він до цього діла долучився, – вона вже й про таке чула.

– Убивають ті, кому вони не один фунт смальцю за шкіру залили, – відказав коротко. – Тож нехай на себе й нарікають, – завжди любив добре поснідати, а почавши сьогодні, одразу й ложку на стіл поклав.

Марно вдавав, що дуже поспішає – мати встигла дещо помітити. Головне: зрозуміла, що без нього таке діло ніхто б не організував. Та як би там не було, вона б ніколи не порадила синові проміняти посаду коменданта на боротьбу. Проте вказувати йому не збиралася, була впевнена – він усе одно зробить по-своєму.

«Нас багато, а ви, мамо, кажете про якусь групу народних месників, – дорогою продовжував подумки розмовляти з нею. – Наші спецзагони навчених бойовиків готові до боротьби. Працює як розвідка, так і контррозвідка, вони швидко виявляють ворогів, провокаторів та шпигунів, яких негайно знищують. Невдовзі розгалуженою розвідувальною мережею буде обплутаний весь повіт – навіть ті, хто зі мною поряд, не можуть повірити, що я, ніде не навчаючись, маю до того неабиякий хист. І просяться до вашого сина, мамо, старі й молоді, вони вірять йому, – від того, що не може щиро про все їй розказати, аж відчув, де саме у грудях його серце. – І це не лише парубки та чоловіки, а й жінки та дівчата, навіть не всі з бідних родин, серед них і дворянки є. – Що вони тут роблять? – і таким питанням мати його не здивувала. – Передруковують прокламації, переправляють зброю і багато чого ще, але про це потім, – усе ж збирався пізніше їй розказати. – Бач, як я все організував! – хотів, щоб і вона його похвалила, бо щось хлоп’яче й гордовите інколи аж вилазило з нього. – Ці різні люди, мамо, за справедливе і краще життя готові своє віддати. Тільки не все одразу, поки що треба землю звільнити від окупантів, – навіть не сумнівався в успіху. – Чим воювати, питаєте? – не тільки уявляв її здивовані очі, а й чув, як вона зітхає. – Не з вилами ж, – навіть усміхнувся. – Кожен свою зброю приніс, – і про це він правдиво. – Крім того, в населення скуповували, вимінювали, у декого й силою відбирали, але більшу частину нелегально отримали – за рознарядкою з ізюмських складів ще царської армії, – про останнє говорив з великою гордістю, адже цією частиною операції „Зброя“ він особисто опікувався, і в усіх під боком виконав її бездоганно. – Син же у вас комендант, а не якийсь там шапошник», – любив і над собою інколи пожартувати, навіть коли його жарти виходили дуже колючими.

Скоро він забув про ті свої уявні перемовини з матір’ю, бо кожен наступний день був таким багатим на події, як ні в кого. Вистачало й непередбачуваного, але щоразу вдавалося сухим із води вийти. Невдовзі справді отримав завдання: ловити якихось народних месників, від яких не лише панам, а вже й буржуям нема куди подітися. Навіть завжди такі впевнені Семикін і Сумцов стали погано спати. Від коменданта ж як гетьманська, так і німецька влада вимагали щоденного звіту про ту боротьбу. Усе клопоталися, аби хоч якийсь кінець знайти, за який можна весь клубок розмотати.

Складно стало Григорію після важкого дня повертатися до своєї комендатури, а ще складніше вигадувати, тому й нервував щоразу. І ця невизначеність гнітила його і стомлювала. Тож однієї неділі, вирішивши відіспатися, устав, коли промені через вікно до його обличчя дісталися. І так заглядали під вії, що довелося схопитися і вилити надворі на голову відро води. Аж тоді відчув силу та бадьорість. Відрізав чималий окраєць хліба й почав з ним пити молоко, бо матері так захотілося Богу помолитися, що й піч цього ранку не топила.

Саме в такий час заскочила в його хату варта з п’яти чоловік. Просили здати зброю для арешту одного місцевого комуніста.

– Лежить у кишені, – він недбало показав на шинелю, яка висіла біля порога.

Сам спостерігав, як один вартовий кинувся за його револьвером, і побачив, як той із кишені ще й листівки дістав.

– Що це таке? – якийсь ізюмський панич хотів тими папірцями потрясти перед обличчям коменданта Савонова, але збагнувши, хто перед ним стоїть, умить спинився.

– Не знаю, – Григорій знизав плечима. – Мабуть, мати з ярмарку принесла та сунула в мою кишеню, аби я почитав. Може, що й говорила, тільки я не чув. Загулявся вчора допізна, тож спав як убитий, – його витримці можна було лише позаздрити, жоден м’яз на обличчі навіть не сіпнувся.

Чи пішли вартові ловити того комуніста, чи не для того приходили, він не знав. «Мовчки зачинили двері, то й добре», – неначе й радів, а залишившись наодинці, відсунув молоко і задумався. Він ще не мав жодного проколу, може, тому й послабив контроль над собою. Та все-таки виною всьому вважав безглуздий збіг обставин. Звісно, лаяв себе за таку необачність, адже ніколи не любив надіятися, що якось обійдеться, тим паче тепер, відчуваючи, як довкола нього розгорається полум’я.

– Сьогодні послала Тимофія на базар, а його в центрі села заарештували, – мало не плачучи, повідомила мати, коли він заїхав додому на обід. – Три дні, як у хаті побули, і оце тобі таке. І чого тільки не передумала. Не інакше, як його з тобою переплутали, – дійшла такого висновку. Сама вдивлялася в його обличчя, гадала, Грицько аж здригнеться від почутого, але такого не сталося. – Щось треба робити, щось придумати, – на лобі аж брови докупи мостилися.

– За нього не варто хвилюватись, він зовсім ні при чому, – не говорив, а кожне слово чеканив. – Зараз я поїду і все владнаю, – ще не доказавши, перебрав у голові декілька варіантів. – Обіцяю: до вечора він буде вдома, – сам і обідати не став, скочив на коня, і тільки його й бачили.

– Ой, лишенько! Та вони ж про тебе щось пронюхали! – кинулась наздоганяти, тільки він не обернувся.

Як не багато в неї роботи, але сьогодні все з рук валилося. Навіть ставала перед образами та хрестилася, іншим разом шепотіла якусь молитву, а то й Мусієву фотокартку діставала, але в нього ні про що не питала. З якогось часу він став їй далеким, а коли й чув, зовсім не переймався її бідами. «Не можна турбувати померлих, він там на Божій службі, а ти, немов дитина, знай, смикаєш через кожну дрібницю», – пригадувала слова баби Палажки. Заспокоїлась аж тоді, коли до двору завернув Тимофій і кинувся діставати з печі ще теплий борщ, який сьогодні ніхто й не починав. Раділа, що й комендант її поїв, хоч і пізно, але не з порожнім шлунком спати ліг. Думала, що той чорний день уже відійшов, але рано раділа, бо Григорій сказав, що вдосвіта не вставатиме – покинув він своє комендантство.

– І не питайте ні про які подробиці, – попередив. – За декілька днів піду в майстерню до Андрія. З чого починав, тим і зараз буду займатись.

– Комендант волості шитиме людям одяг? Ти при своєму розумі?! – у неї аж миска з рук випала.

Мовчав Тимофій, який чекав брата, щоби поговорити, замовкла й Настя, аби більше не рвати Григорієві душу. Тепер і вона відчула, як земля під його ногами починає займатися. І годі було думати, що якось обійдеться, бо за декілька днів німці оточили їхній будинок. Голова варти, Ізюмський дворянин Гришин, висунув звинувачення: Григорій Савонов – посібник більшовиків, тому мав здатися сам і здати всю свою зброю. Не чула мати, хто й що говорив далі, лише бачила, як росіянин, який так розбагатів на їхній землі, ударив її Гриця. А коли її сина в наручниках повезли від рідного двору, очам своїм не повірила.

«От тобі й гетьманська влада! – поспішала за ними на вулицю. – Так їй повірили, а вона он що виробляє! А що, помилилися і в німцях – їх як визволителів зустрічали, а вони за місяць на окупантів перетворилися. Голодні прийшли, тепер немов бички вгодовані поставали. І хто б подумав, що повністю старі царські порядки відновляться? – вдивлялася в дорогу, на якій усе тихіше торохтіла підвода. – Якщо хотіли Україну будувати, тоді навіщо у свою поліцію, чи варту, як зараз кажуть, набрали російських офіцерів? – таке кинула вже з порога, повертаючись до хати. – Та й серед управлінців українця вже не знайти – самі чиновники старого режиму. І що хорошого вони можуть зробити, коли наше українське їм завжди було чужим? Вони й раніше до нас, як до бидла, ставились, тепер і повбивали б, якби знали, що безкарно минеться. Але й так життя немає: не відробив панщину – у в’язницю, сказав щось проти влади – теж туди, ще й коменданта заарештували. Навіщо їм бідняк на тій посаді, який має право навіть у панів зброю забирати? – вона лише в тому вбачала причину. – Ич який! Руки він розпускає! – така вона сердита була на того пана Гришина. – Мій син тобі цього не простить», – уже голосно кричала у своїй хаті.

Може, й добре, що не бачила, як той пан став бити Григорія батогом, бо й сама б на нього кинулась, або руки синові звільнила б. «Учиняй, як знаєш. Мабуть, йому невідомо, що ти за рукопашний бій Георгіївські хрести отримував. А таких, як той пан, трьох одразу бив, – уявляла, як він від першого удару на землі корчиться. – Отак по-справедливості буде, – навіть жалю до нього не мала, – а то показує, який він сильний, коли вже наручники вдів». Тільки не вірилося їй, що Гриць не вирвався б, якби захотів. Схилялася до думки, що він свідомо кориться, але знала й інше: так само швидко він може й передумати. І не вона його тому навчила, він такий народився.

Що ж їй робити? Чи вдома сина чекати, чи слідом бігти – усе гадала, кидаючись із кутка в куток. Душа захлиналася від образи – візьмуть та вб’ють, навіть якийсь постріл вчувся, то й не знала, у який їй бік кинутися. То вдивлялася в очі святому Миколаю, то шукала карти на столі під скатертиною. І поки розум стримував, руки вже тасували колоду, і так, і сяк її розкидали, шукаючи чирвового валета. За мить очі уважно вдивлялися в королів, поки вона зрозуміла: загроза справді була, але все швидко минулося. І аж після того полегшено зітхнула й сховала їх, аби донька не знайшла, бо, знай, на свого коханого москаля ворожить. Ховала карти і від Гриця, який ніяких гадань не визнавав, а баба Палажка навіть лаяла, вважаючи, що то великий гріх. Хоч і не відповіла їй, але з тим і зараз не згодна. Не допомогти людині, одурити, обсудити – за це Бог карає, усе інше земне і нікому шкоди не чинить. Такою була Настя. Трохи зігнуло її життя, та все ж іще мала достатньо сил, аби добряче наштовхати того пана Гришина, а то й носа розквасити. А коли бралася до роботи, то й зараз в її руках усе горіло.

Арештований Григорій у той час сидів на возі й кипів від злості. Його не били батогом навіть вороги, коли на фронті, майже необстріляний, потрапив у полон. Не кричали і не бризкали слиною, не обзивали собакою, не віддавали й наказу: розстріляти без суду й слідства. Правда, дивного й там вистачало, але й тут його не менше – де й узявся на дорозі нормальний німець, який припинив самосуд, заодно наказав не Гришину, а своїм німцям відвезти його у повітову комендатуру. Там із ним поговорили по-людськи й відпустили на всі чотири сторони.

Йшов він додому ще сердитий та знову згадував далекий, як тепер здавалося, п’ятнадцятий рік і те, як він тікав із полону. Десь треба було сховатися й переночувати, аби знову не натрапити на німецький роз’їзд та не захворіти від такої негоди. А холодний дощ так періщив, що й сухого місця на тілі не лишилося. І якими б невтішними були його думки, хтось підказував – він вибереться з цієї западні. Тож ішов далі, намагаючись подумки гріти своє тіло, як навчав його дід Карпо: і пекуче сонце уявляв, і до червоного розігріту грубку в маленькій бані старого запорожця. Неначе просте діло, а здавалося, що й мокрий одяг на ньому підсихав.

Пробираючись чиїмсь садом, почув жіночий голос, і так він йому нагадав мамин, що й тікати не став. Мов заворожений, пішов до паркану, звідки кликала висока худорлява німкеня. Думав – битиме, а вона в дім завела, дала суху одежину і поїсти, а потім довго розказувала про своїх синів, які теж воюють. Він би нічого й не зрозумів, якби не дістала альбом із фотокартками, на яких усміхалися два русяві й невисокі на зріст парубки. Вона терла очі й далі щось говорила, навіть крізь сон було чути її голос, а він так солодко спав, як у батьківській хаті. І так йому було затишно, що й не хотілося звідти йти. Але ще затемна вона вивела його у двір і показала, в який бік поспішати. З того часу не раз розповідав про свій полон та дивне спасіння, і який не молодий був, а все дякував тій німецькій матері.

Усе те вже давно відійшло в минуле, а сьогоднішнє просто кипіло всередині. Не давали спокою і дивні думки: його врятували німці, проти яких він воював, тим паче, від своїх урятували. «Так-так, – неначе дід Карпо десь тут об’явився. – Це тобі, хлопче, для того, аби думати, як слід, навчився, – не забарився зі своїм влучним висновком. – Життя неспроста твоїй голові одне за другим завдання підкидає – вчить своїй мудрості», – кахикав, сказавши найголовніше. Тільки Григорій був ще молодий, щоб ту мудрість до кінця осягнути, тому й старого запорожця не завжди слухав, особливо зараз, коли підходив до того місця, де його бив пан Гришин. Спинився, оглянув усе довкола, намагаючись запам’ятати. «Не я й буду, якщо тебе сюди не привезу і батогом так відшмагаю, що й сісти не зможеш», – йому хотілося навіть поклястися, бо на думці вже з’явився план, як поквитатися. Але й без того був упевнений, що пан Гришин, дізнавшись про його звільнення, від страху вже дременув.

Саме так і було б, якби не повітовий комендант, який не любив, коли за його спиною хтось намагався зводити власні рахунки або чинити самосуд, тому й наказав привезти до нього того сміливого пана. Ще не знаючи причини, був на боці Григорія, бо не пригадував такого завдання, якого б Савонов не виконав, тому й слухати не хотів ні про яку відставку.

12

Стоїть Тимофій у церкві, адже Покрови діждалися. То Богу молиться, то про своє думає – бо як не намагається молитву слухати, а думки все одно на інше перескочать. Мабуть, від того, що довго стояти на одному місці не звик, йому завжди ніколи – на будівництві доріг він незамінна людина, і вдома без нього все спиниться. На роботі без підказки старшого все давно знає, а вдома тим паче – змалку-бо вчився хазяйнувати. Зараз навіть теща хвалиться, що кращого господаря, ніж її зять, спробуй знайти. З одним оком, а все бачить, навіть працює швидше від інших; а що жилавий, то як віл – накидає тачку глини чи навіть каміння і пре перед собою. Інший робітник і половини того не зробить, а Тимофій і чортові голову скрутив би, якби це комусь треба було. Притому не вихваляється, нікому нічого не доводить – йому аби робота була та гроші за неї платили. Доброї про нього думки й начальник, із яким він жодного разу не посварився. «Навіщо мені коні, коли є Тимофій. Ні годувати, ні поїти його не треба, зовсім ніякої мороки», – так він жартома хвалив його інколи, та все ж до міри, аби не образити.

У Тимофія і Меланя така – аби скрізь був лад та було з чого їсти зварити. Так і живуть вони душа в душу. Одне тільки: два роки, як повінчалися, а діток не мають. У друзів уже по двоє, а в них хоч би одненьке народилося. Меланя інколи аж плаче, так їй донечку хочеться, а він нишком про синочка мріє. Уже й молоточків йому настругав, і коника не одного зробив – а нема. Тож довелося пороздавати, нехай хоч чужі ними користуються, а своєму він іще зробить.

Тепер інше надумав: це теща не хоче, щоб у її тісній хаті ще й малі діти спокою не давали, тому твердо вирішив якомога швидше зробити свою. Усе б нічого, але час поганий на його молоді літа припав – тільки щось виростить, аби продати та копійку на хату відкласти, а власті тут як тут. Як не одні, то другі у двір лізуть – нічого не дали й нічим не допомогли, а віддай їм, і квит. Правда, ніхто й не питає: прийшли та й забрали, бо їм треба; одним – щоб на Московію повезти, другим – на Німеччину відправити, а це вже й від тутешнього пана з’явилися, клапоть землі якого і йому дістався. Тож і вони силою забрали останнє зерно та гусей десятків зо два. Добре, що двох корів та коня вдома не було, а то й тих би позбувся. І що ти їм зробиш? Виходить, мовчки повинен півсвіту годувати, бо скажеш слово проти, так і поб’ють. Однак сусіда недавно німці зовсім за інше побили. Ні хліва в нього, ні господарства, ще й хата немазана, а таких ледарів вони ще дужче не люблять. Кажуть, що й інших батогом шмагатимуть, аби хоч від страху щось робили.

Інколи Тимофій заздрив своєму братові Грицьку, який і при посаді, і з пайком хорошим, але та заздрість була не злою. «Що поробиш, коли він із іншого тіста, як мати каже», – з тим і сам погоджувався. Іншим разом шкода його ставало, бо як не в одну, то в іншу ополонку свою голову всуне. Тепер замість того, щоб перечекати, партизанський загін збирає – і, на диво, уже багато люду в його таємній організації. Не проти й Тимофій, щоб у панів землю забрати, якби тільки мирно. Крики та стрілянина – це не для нього.

Вважав, що саме за це сердиться на нього Григорій. Звісно, не може зрозуміти такого брата, коли в нього зовсім інша закваска. «Уже коли Григорій вирішив край тому безчинству покласти, то сили в нього вистачить. А я, якби й хотів, то таким, як він, не стану, – щиро зізнався сам собі. – Він ще в дитинстві бив мене; на дві голови нижчий, а по пиці дасть, якщо захоче», – пригадував різні моменти. А як з фронту повернувся, Тимофій сам просив його вдарити, аби відчути, чого ж він на війні навчився. «Бог з тобою, – Григорій аж налякався. – Навіщо бити, коли точно знаю, що не встанеш», – ще й після того сердито поглядав, не розуміючи: як таке прийшло йому в голову. Не по собі стало і Тимофію, бо він знав – брат ніколи неправди не говорить.

«Чи все-таки сказати матері?! – знову він про той партизанський загін, який що далі, то все більший жах на багатіїв наводив. – Вона ж повинна знати, чим її син займається», – зважував укотре. Збирався й раніше, але кожного разу відкладав, поки савоновці, як ті люди стали себе називати, не почали попереджати поміщиків, аби ті не знущалися з бідних. Ставили умови: забрану з допомогою німців землю віддати назад. А коли на їхні вимоги не реагували, відбирали силою, а худобу й хліб одразу повертали селянам. Так після другого попередження убили управителя графа Рибоп’єра, а згодом народний гнів розгорівся ще дужче. І покотилися розправи селами – то тут, то там просто на сходці села люди розстрілювали місцевих урядників і старост. Роззброювали та розправлялися і з таємними німецькими агентами.

До матері він усе-таки пішов, почувши ось про що.

– Збираються привселюдно нашого священика Віктора розстріляти, – просто ошелешив її з порога. – То правда, що він шпигує та доносить німцям, але позбавляти його життя не можна: не проклять та епітимії він боявся, а того, що люди в те не повірять, і буде великий спротив.

– Ні, ні, – вона одразу заплакала. – Якщо є на ньому такий гріх, нехай із ним Бог розбирається.

Тільки не стали повстанці чекати Божої помочі, однієї ночі відправили до нього кількох дебелих чоловіків, причепивши їм бороди з прядива. Думали, що довго доведеться панотця врозумляти, – а ті вийшли за хвилину-другу, бо всі, хто був у хаті, з переляку попадали на коліна, хрестилися й божилися більше ніколи не чинити зла селянам. Люди після того часто перешіптувалися, бо отця Віктора годі було впізнати: навіть церковну пожертву став роздавати бідним. І тільки Тимофій усе міркував: чи одразу Григорій погодився, чи мати довго його вмовляла? Він навіть не сумнівався, що переважною більшістю операцій брат керував особисто. Уявляв, скільки небезпек на нього чатувало, але на те він і Грицько Савон, щоб зробити те, що іншому не під силу. Раніше, було, почує щось Тимофій – і аж страх на нього нападе, а тепер гордість за брата груди розпирала. Нехай навіть і в нерівних сутичках із окупантами, усе ж удалося вже багато в кого забрати землю.

Було чому дивуватися й селянам: дехто з панів дременув у Росію, багато втекло за кордон, а тих, які тут залишилися, зовсім не стало чути. Змінилися й німці: знову стали чемними й галантними, нічого не вимагали, а коли й купували щось на базарі чи в крамниці, то за свої гроші. У вільний час збиралися невеликими гуртами і все про щось говорили. А говорити і їм було про що, бо чутки про партизанські повстання, про те, що люди зі зброєю в руках проганяють їх зі своєї землі, уже не ходили від одного до другого, а просто літали.

Розділ 3

1

Григорій вичікував, а тільки-но почувши, що під Києвом збираються військові проти нинішнього режиму, одразу віддав наказ готуватися до повстання. «Грицю, а може, не треба поспішати, – не раз говорила мати. – Спершу подивишся, що в Києві робитиметься, а вже потім за своїх візьмешся. Тільки гляди, аби не зробили тебе винним», – просила і застерігала замість благословення. «Ні. Вже коли задумали, треба швидко діяти, бо якщо піде затяжна боротьба, перемоги не бачити, як своїх вух», – це він ще на війні зрозумів.

Та й не було куди відкладати, намічений час уже наближався. Аби зрушити з місця своє військо, йому необхідно було побути наодинці, тож, відійшовши вбік, вдивлявся в темне осіннє небо і прислухався, неначе звідти хтось мав подати команду або спинити. Чи й справді так було, чи просто хотілось зібратися з думками, але того вечора, сьомого листопада, усе й почалося. І вже невдовзі сто двадцять озброєних бійців наближалися до Цареборисова, й за годину-другу вони захопили волосне правління, усі його папери та єдиний на всю округу телефон. І покотилася слободою могутня хвиля арештів. Все інше теж відбувалося швидко – у центр села, де тепер був штаб повстанців, звозили вилучену зброю, боєприпаси, коней, вози, збрую та все інше, і вже після опівночі Цареборисів нагадував бойовий табір, бо й охорона стояла на всіх підступах, і кінні роз’їзди вже мчали в бік Ізюма.

Дивною була ця остання ніч і для Насті: не заснувши й на хвилину, вона лежала тихо, тільки б нікому не заважати. Вставала лише декілька разів, аби через маленьке вікно подивитися на небо, а не побачивши там навіть зірок, полегшено зітхала. Пригадувала, як за рік до війни бачила там палаюче вогнище, а місяцем пізніше – стільки падаючих зірок, що й порахувати їх не встигала. Її й зараз не переконати, що то був звичайний зорепад, адже зірки, неначе оживши, стали пересікати небо в різних напрямках, поки не розкреслили його з краю в край срібними лініями. Рівно за рік сталося повне сонячне затемнення. Бувало й раніше, але тоді, здається, швидше все відбувалося, того ж разу геть чорне сонце у вогняній короні довго стояло посеред неба. Хрестилися тоді люди, дійшовши однієї думки: «Не до добра».

Минулої осені теж бачила видіння – високо в небі нізвідки з’явився срібний дирижабль, який так яскраво освітлював землю, що й голки можна було збирати, а коли став опускатися просто на її хату, то й усередині все похололо. Пізніше в газетах пояснювали: щось прилетіло з фронту з розвідувальною метою, тільки вона в таке не повірила, бо дуже швидко він рухався. Хоча й була не з боязливих, але той об’єкт навіть тепер в очах стоїть, так багато страху він залишив після себе. «І до чого воно?» – ніяк не могла розгадати. Одного разу неначе хтось сторонній все їй звів докупи: коли після перших видінь велика війна почалася, то затемнення сонця припало на час наступу на фронті, тільки-но наші воїни перейшли німецький кордон. А після того дирижабля лише більшовицька революція в Петрограді сталася, яку вона не вважала загрозливою подією. «Ні, то не про це, Петроград далеко від нашої слободи. Хіба що про Сіверса, яким і зараз дітей лякають, чи про військо „російських визволителів“, які за півтора місяця всіх переколошматили, а то й про гетьманську варту, через яку і гетьмана незлюбили, – пригадувала події, які сталися протягом останнього року. – Ні, це ще страшніше… Мабуть, голод…» – та так їй страшно стало, що й не передати.

Поряд із нею на печі сопіла Оксана, на скрині хропів Аким, а на лавці під вікном махав руками та покрикував Прокіп, ще не відійшовши після обвалу в шахті. Лише від Григорія, який лежав на ліжку, не чутно було жодного звуку. Їй навіть хотілося встати та помацати його руки, чи не холодні, бува, але так і не насмілилась.

Час від часу засвічувався каганець у хаті Тимофія, який усе думав про наступний день і про те, як він упорається зі своїм завданням – нагодувати всіх коней і стерегти, аби жоден нікуди не дівся. До ранку блимала лампадка в баби Палажки, яка кликала покровителя воїнів – архангела Михаїла, аби він став поряд із Грицем і так управив, щоб і діло зробилося, і кров не пролилася. Не прийшов сон і до старого козака Карпа, який за ніч і на останній російсько-турецькій війні побував, і на Кавказі, де своєю шаблею змушував гордих кавказьких орлів російського царя шанувати. Кров’ю замазав свою зброю і в Середній Азії, аби Росія там не тільки вільно торгувала, а й почувалась як у себе вдома. Як би там не було, а Карпо багатьох своїх товаришів закопав у чужу землю. Повернувся й сам звідти з однією ногою, за якою тепер зовсім не шкодує, вважаючи, що Бог лишив калікою, аби він спинився. Іншим разом до іншого висновку дійде: забрав ногу, а додав розуму, бо з того часу він став іншою людиною і розпочав зовсім інше життя. Тепер на своє минуле ніби з гори споглядає. «Навіщо пролив так багато крові? І чи можна пишатися тим, що ти переміг на війні?» – з роками все частіше мучили його такі питання. От боротися за свою землю вважав святим ділом. Саме боротися, а не наживатися на тому. Забирати в панів і роздавати селянам, як це робить Гриць, на таке здатні одиниці, тому й пишався ним. Вважав, що той уже давно обійшов його в усьому.

Було таке враження, що не тільки в їхній слободі, а й у навколишніх селах тієї ночі ніхто не спав, бо раненько звідусіль до волосного правління потяглися нескінченні потоки людей. Одні йшли на битву за свою землю, другі поспішали лише пересвідчитися, що ненависна влада справді повалена, а більшість – по харчі. Не розраховували на великі мішки із зерном чи борошном, та невеликі торбини кожен прихопив, адже чутка про доброго Савонова вже розлетілася в усі кінці. І чи від того, що настраждалися, чи так добре хтось розказував, вони плакали від радощів, маючи надію, що тепер самі господарюватимуть на цій землі.

Перед наступом Григорій ще раз оглянув своє військо. Підрозділи, які мали гвинтівки й карабіни, складали ударну силу загону. Партизани, озброєні гранатами, були чимось схожим на артилерію ближнього бою. А люди з пістолетами, револьверами, обрізами та мисливськими рушницями входили в підрозділи обслуговування – розвідка, дозори, спостереження, оповіщення, зв’язок та інше. Озброєні ж холодною зброєю становили групи рукопашного бою. Вони мали вступити в бій останніми, коли ударні підрозділи здолають оборону ворога і зійдуться з ним у прямому протистоянні. Такий загін не зміг би вести затяжний наступальний або оборонний бій, тому й розраховував Савонов на раптову операцію. А якщо пощастить захопити великі склади зі зброєю і видати її повстанцям, тоді й про інше можна подумати.

І все ж час настав. Десятого листопада о п’ятій ранку, повідомляючи про початок збору, із дзвіниць двох церков Цареборисова гучно закалатали дзвони. І за дві години у центрі підрозділи загону вже шикувалися в похідну колону. Провести своїх відчайдухів прийшли майже всі – чоловіки, жінки, діди, підлітки, і навіть діти. З невеликою групою вірян з’явився і отець Віктор, саме той, який недавно шпигував на користь німців, а тепер мав бажання і собі приєднатися, очолити похід на Ізюм, перетворивши його на хресний хід із хрестами та хоругвами. Не всім таке було до вподоби, тому і зчинилися суперечки – одні були за, другі проти, а треті вже й попа Гапона пригадали, його багатотисячну демонстрацію у Санкт-Петербурзі – «криваву неділю» 1905 року й сотні вбитих і тисячі поранених. Та що б не казали, усі поглядали на Григорія, адже від учорашнього дня він тут отаман, і тепер як скаже, так воно й буде.

А він і сам не любив, коли зволікають з відповіддю, тому отець Віктор одразу отримав категоричну відмову. «Повстанці йдуть на Ізюм не на богослужіння, не з чолобитною до німців і буржуазії, а вирушають на смертельний бій за свою народну справу», – голосно відчеканив.

– Правильно! Правильно! – кричали сотні зворушених цареборисівців.

Відчувши силу отаманового слова, вони пройнялися ще більшою довірою до нього. Тепер їм хотілося, щоб він далі говорив про перемогу, а потім про мирне життя, бо натерпівшись від своїх, вони стомилися й від окупантів. І стільки було вогню в їхніх очах, стільки запалу й надії, що й Григорію моторошно стало. Тільки не хотілося йому давати зарані якісь обіцянки, тож коли знову закалатали дзвони, закликаючи до виступу в бойовий похід, він аж зрадів.

Ніхто тут не плакав, не кричав, навіть жінки, які відправляли не лише чоловіків, а й п’ятнадцятирічних синів, трималися по бойовому. Впевнено почувалися й самі вояки, вони довіряли своєму отаману, який зробив із них справжній військовий полк, а їхній дисципліні й організованості позаздрив би навіть досвідчений полководець.

Нарешті скочив на коня і Гриць, а подавши команду – «Вперед!», зрушив із місця. Поряд з ним високо піднявся жовто-блакитний прапор, і, здавалося, що не від вітру, адже була тиха погода, а від людської енергії, яка здіймалась аж до неба, він розвівався, аби всім було зрозуміло, що вони не якась там купка бандитів, а справжні захисники України. Заворушилася довга колона, мов вуж, поповзла на край села, потім далі по полю, стаючи все довшою. Коли її голова наближалася до залізничної станції, хвіст тільки-но витягувався з села Капітолівки, що за три кілометри звідти. А на підходах до Ізюма її чисельність зросла до півтори тисячі чоловік, бо в кожному селі були охочі приєднатися до повстанців.

Григорій їхав попереду і вже востаннє переглядав свій план: захопити залізничну станцію Ізюм, об’єднатися з робітниками залізничних майстерень і разом піти в наступ на центр міста, де в цей час робітники мають підняти повстання. А потім зробити головне – захопити військові склади зі зброєю, боєприпасами та майном, роззброїти й заарештувати гетьманську варту, а німецькі частини змусити скласти зброю, взамін на допомогу в поверненні додому. Молодий отаман був упевнений, що все вийде, тільки треба швидко зробити, навіть раптово, аби не сталося чогось непередбачуваного.

Його повстанці були готові до збройної сутички з гетьманцями та німцями ще на підході до міста, але, на диво, вступили на залізничну станцію без жодних перешкод. Гетьманський загін, який охороняв залізницю, не мав іншої ради, як скласти зброю просто на пероні. Однак не всі вояки бажали йти додому, частина тут-таки приєдналася до савоновців. Це була перша перемога, і радісне «Ура!» покотилося колоною аж до Капітолівки.

– А ось і купка більшовиків з’явилася! – показував на них дядько Іван. – Це ті, за якими йде велика народна сила, – із цього люди голосно сміялися.

Гриць чекав на них одразу, як зайшов у місто, а вони, виходить, такі ж брехуни, як і російські. Наобіцяли і повстання робітників підняти, і місток через Дінець захопити, і ще багато чого, тільки й не починали.

– Мабуть, у них інше завдання: лякати, що повітовий староста всіх розстріляє, – здогадався Данило. – І навіщо Григорій з ними зв’язався? Нічим не допоможуть, а бойовий дух повстанців розкладатимуть. Навести порядок шаблею чи пістолем нашому отаману нескладно, але ж він не стане розпочинати війну ще й з ними, поки є спільний ворог.

– Заспокойтесь! Кажуть, що Поштала з працівниками залізничних майстерень приєднується до савоновців, – повідомляв дядько Іван. – Тоді й мені час іти ремонтувати зброю. Це ж не абихто, а хорунжий Вільного козацтва! Тепер і нашому отаману полегшає, він терпіти не може, коли хтось не виконує своїх обіцянок.

– Рано хвалиш Пошталу, – не змовчав Данило. – Він проти швидкого захоплення міста, теж боїться, що проллється багато безневинної крові.

– Оце так справи! – дядько Іван аж очі на нього витріщив. – Ми думали, що вони в один бік воза тягтимуть, а замість того маємо лебедя, щуку й рака. Виходить, нерви у нашого Гриця ще довго будуть такими, як струни на кобзі, бо й людям треба лад дати. А вони все прибувають до наших майстерень. Навезли борошна, картоплі, сала, навіть живих свиней, бо всіх доведеться годувати. А їх уже близько двох тисяч.

– Не турбуйся. Гриць і там наведе порядок.

Не любив Савонов міняти свої плани, тому дав згоду зачекати лише добу, аби влада добровільно здалася. Тільки вона не збиралась, і вже наступного дня на одній із вулиць з’явилася колона німецької піхоти, озброєної гвинтівками, ручними гранатами, 16-ма легкими й 4-ма важкими кулеметами. Поруч із нею інструктори на повідках вели службових вівчарок, про що доповіла повстанська розвідка. Отаман дав наказ – готуватися до зустрічі, чітко розуміючи, що німецьку роту відправили сюди для виконання бойового завдання. І вже за півгодини, коли прибулі піхотинці вишикувались на пероні, де три години тому склав зброю гетьманський загін, це стало очевидним. Але, опинившись в оточенні озброєних повстанців, яких було ушестеро більше, та відчувши на собі вишкірені дула їхніх гвинтівок, прибулі вояки були готові до переговорів, після яких тим-таки порядком рушили назад.

І поки повстанці сміялися з їхнього наляканого вигляду, Григорій про своє думав: хоча влада й не відповідає на їхній ультиматум, вона зовсім не готова захищати місто. Він ще на фронті навчився відчувати ту мить, коли в успіху не варто сумніватися, тож, зваживши все, знову став наполягати на штурмі міста, але ревкомівці й тепер не поступалися, вони знову лякали всіх ріками крові, які проллються без особливої користі. Уже вдруге не підтримав його й Поштала.

Не до душі була Грицю така тактика, а декілька днів чекання здалися цілою вічністю. Не полегшало й тоді, коли відправив до Ізюмської влади делегацію парламентарів. Чекаючи, здогадувався, як жарко стало в управлінні повітового старости, хоч надворі в ту пору було вогко та холодно. А знаючи звички полковника Коха, уявляв, як той міряє кроками доволі простору кімнату. Як захлинаються від люті Семикін і Сумцов, випускаючи зі своїх вуст погрози про негайний арешт. Навіть чує пропозиції інших: просто тут розправитися з прибулими сміливцями. І лише німецький генерал, як завжди, не зрадив своїй стриманості – жодного разу не схопився з місця і майже нічого не сказав, а не розуміючи мови, все ближче підставляв своє праве вухо до перекладача та вдивлявся в обличчя й одних, й інших. Коли від погроз та принижень посадовці переходили до брудної лайки, яку й генерал вивчив за час перебування на сході України, він просто опускав голову. А коли сторони, не дійшовши згоди, збиралися розходитися, він сидів мовчки, думаючи про своє – як би швидше потрапити додому. Знав, що його Німеччину, з якої він поїхав, тепер теж годі впізнати, але не припускав, що вона стала схожою на Росію чи Україну. Якби можна було бути щирим, він би порадив піти на поступки повстанцям, адже вони гарантували німецьким солдатам і офіцерам не тільки безпеку, а й сприяння в поверненні на батьківщину. Не бачив сенсу й ставати на бік влади та вступати з повстанцями у бій ще й з іншої причини – влада, яка розвалюється, могла перекласти на них усю відповідальність за жертви та руйнування. А їм таке зовсім ні до чого.

Згодом, слухаючи своїх парламентарів, які повернулися з переговорів, Григорій сам здивувався, як правильно працює його уява. Розумів й інше: якщо влада не збирається капітулювати, вона стягуватиме всі сили для приборкання повсталого люду.

– Невже ви хочете, щоб вона нас розбила? – питав у Поштали та інших, які й зараз були проти наступу. – Я підняв люд на боротьбу, а замість того змушений буду підставляти під кулі? – вже зривався на крик, у той час як вони вперто стояли на своєму. – Треба було тільки самому. Я б зміг, і все б вийшло… – дуже шкодував за марно втраченим часом.

Тієї ночі він ходив з кутка в куток, часто виходив і на вулицю, навіть думав про цигарки, які могли б його заспокоїти, та якщо вже не почав курити на війні, то й зараз не збирався. А діждавшись ранку, розчаровано опустив руки, бо тієї миті, яка аж кричала про успіх ще вчора, сьогодні вже не було. Тепер був упевнений – що не робитимуть, усе захлинеться… Про поразку не хотів і думати, але тверде відчуття перемоги кудись поділося. З того часу якось байдуже зустрічав парламентарів, які ще чотири рази ходили до ізюмської влади. А слухаючи їхні розповіді, стояв осторонь і дивився в підлогу.

2

Знав про все й Карпо. Він знову сидів на колоді під старою березою, як і раніше перемовлявся з людьми, яких тут завжди було багато. У ці дні нікому й на думку не спадало чистити чоботи, але весь його інструмент був під руками, які аж свербіли, аби хоч комусь вгодити – надраїти взуття як перед Покровою, коли на козацьке свято йшли до церкви в таких блискучих, що й очі від них не відірвати. Та як не тривожно було, він намагався радіти бодай тому, що жодного разу дощ повстанців не намочив, і заморозок не вдарив, коли іншим разом у цей час уже й сніг лежав. Радів, що їхні герої не голодні, та дякував усім, хто привіз те, що від німців та своїх панів вдалося сховати. Добре було на душі, бачачи, як звідусіль на станцію прибувають люди – одні воювати, а інші подивитися, бо нескоро в цьому місті бої будуть, як і нескоро такий Грицько народиться. Тут навіть підлітків було багато, і він не наважувався їх проганяти, передбачаючи, що вони й самі повтікають, коли все починатиметься, зате на ціле життя запам’ятають, як їхні батьки та діди боролися за свою землю і за їхнє майбутнє.

Тішило його й те, що й дівчата не побоялися, навіть знову помітив ту, яка в найкращій вишиванці німців зустрічала. Тоді й він відчув своє серце, а то вже думав, що замість нього каменюка в грудях лежить. Сьогодні це тендітне створіння було в тепленькому пальтечку, але з-під нього і плахта, і вишита сорочка виглядали. І так хотілося Карпові начистити їй чобітки, які припали пилюкою, що ледве себе стримав. Зиркав і далі на неї, але вона, звісно, на нього не дивилася. Інколи була усміхнена, іншим разом сумувала та додому збиралася, та щойно Грицька побачить, аж танцює на місці. А що молоденька, а що гарненька, вона йому здалася схожою на берізку, яка росла неподалік його старої берези. «То як же її звати?» – не стримався, аби не спитати в баби Палажки, яка і в Ізюмі всіх знала. «Ксанка», – випалила не задумуючись. А він тільки повторив про себе те ім’я, як притьма подався в минуле. Відшукав і ту, з якою в думках ніколи не розлучався. Пригадав і очі, від погляду яких і зараз мурашки по тілу бігали. Та так йому солодко стало, що й пошерхлі губи облизав.

Після того серед великих гуртів, які тут створювалися щодня, шукав тендітну Ксанку, навіть третього дня, який для всіх був найважчим. Лише побачивши її, Карпо знову захотів тут сидіти. А вже четвертого – покидати свою колоду й не збирався, будь-що мав підтримати Григорія. Вважав: коли треба, він підійде, а коли ні, то й так знатиме, що Карпо на своєму місці. Не міг пояснити, але був упевнений, що він Григорію потрібний.

Часто зав’язувалися біля нього розмови про те, що зараз в Києві відбувається, що в Харкові, що на Донбасі. Дехто шкодував за згаяним часом, а серед тих, хто заперечував, був ще один старий вояка, який таке сказав: «Віддати наказ – стріляти по своїх, не кожен зможе, тому й наш отаман вагається. Набагато легше стріляти в чужих на війні, бо ні ти, ні тебе ніхто не знає, до того ж наказ начальники віддають, а тут усе треба взяти на себе. Тільки все забудеться з роками, а тавро вбивці залишиться на ціле життя». Почувши, Карпо аж стрепенувся, тепер він остаточно зрозумів, чому Григорій не зміг усе вирішити по-своєму.

Коли повстанці ще дотримувалися встановлених порядків, серед іншого люду було багато таких, які самі вже збиралися штурмувати царські склади зі зброєю. Вони б так і зробили, якби їм дозволили поперед себе штовхати більшовиків, за те, що всіх зробили заручниками ситуації. Лаяли й відомого тут Пошталу, який оголосив про свій нейтралітет.

Саме в таких перепалках Карпо й довідався, що влада готується до збройного удару. Дійшли до нього й чутки про гетьманський полк, який знову намагаються зібрати, та про самооборону міста, яку вже почали організовувати, залучивши заможне цивільне населення. А від того, що самі дали владі зібратися з силами, аби вона їх розбила, аж серце на шматки рвалося. І так йому хотілося побачити Григорія, хоч біжи його шукати. Та щойно про нього подумав, як той сам з’явився. Тре йому Карпо чоботи та поспішає про все доповісти, а він лише усміхається, бо ніколи ні про що його не просив. Та й піде, було, мовчки – а сьогодні, почувши, що влада контактує з німецькими офіцерами й розпочала посилену роботу серед їхніх солдатів, аби й ті виступили проти повстанців, Гриць довго на нього дивився.

– Звідки ви це знаєте? – спитав по хвилі.

– Звідки та звідки, – зрадів старий запорожець. Він уже зрозумів, що агентурна розвідка такого ще Григорієві не доповідала. – Сьогодні ввечері в Семикіна буде великий бенкет, на який прийдуть не лише Сумцов, Кох та інші наші посадовці, а й німецькі та російські офіцери. Не прощальний і, напевно, не з нагоди якогось свята, а для закріплення важливих домовленостей, – натякав йому на їхню змову.

Поки він далі говорив, Григорій уже прийняв рішення: негайно звільнити район станції Ізюм від дружин, батьків, дітей, родичів та простих зівак, аби не було зайвих жертв. У відповідь люди зашуміли, не бажаючи покидати свої позиції. Та невдовзі притихли навіть геть бідові, бо на допомогу савоновцям до залізничних майстерень наближався Трощило зі своїм загоном. Одні вважали їх справжніми партизанами, інші – й цих розбійниками, але сьогодні й таким були раді.

Отаман Савонов тим часом обдумував, звідки вдарити та як штурмувати, чи засісти в глуху оборону і спричинити ворогові суттєві втрати, чи перейти в контратаку, як раптово з боку станції Лиман прибув паротяг з двома причепленими платформами. Тільки-но побачивши його, повстанці з криками «Ура!» побігли назустріч тому примітивному бронепотягу збройних сил Директорії, на кожній платформі якого стояли по дві легкі полкові гармати й по чотири станкові кулемети. Ніхто не сумнівався, що це – допомога від української влади. А дізнавшись, що бронепотяг з розвідувальною метою має проскочити до Харкова й повернутися назад, і руки опустили. Й усе-таки до приходу Савонова перекрили йому шлях.

Григорій, одягнувши свою парадну петлюрівську форму, яку завжди тримав при собі, розпочав переговори з командуванням. Йому зовсім не вірилося, що вони не стануть на їхній бік, навіть обіцяв хліба та сала, аби умовити, збирався й грошей хоч трохи десь роздобути, але досягнути домовленостей так і не вдалося. Коли бронепотяг безборонно помчав назад, він ще декілька хвилин стояв мовчки, дивився йому вслід і шкодував, що влада, яка сама просила піднімати людей на боротьбу, дбати про допомогу й не збиралася.

Нічого не лишалося, як знову розраховувати лише на власні сили. Бачив своїх вояків, які метушилися, готуючись до бою, і радів, що вони розуміють його з півслова. У щоденному сум’ятті ніколи не думав про героїчний порив і самопожертву повсталого селянства, а цього вечора вони здавалися справжніми героями, якими він пишався. І що б не робили більшовики, аби збити їхній патріотичний запал, вони ні на які провокації більше не велися.

Наступного ранку, коли ще не зійшло сонце, повстанці зайняли свої оборонні позиції, після чого, як завжди перед боєм, настала та особлива хвилина тиші, коли один молиться, другий фотокартку коханої дістає, третій бодай два слова намагається нашкрябати своїм дітям, а четвертий вслухається, аби якісь звуки почути – якщо пташка хоч раз цвірінькне, значить, сильного бою не буде, а якщо бугай зареве, тоді все пропало. Григорій нічого такого не робив. Для того, аби бути зібраному, йому потрібно було лише дві хвилини. І тільки видихнув важке повітря з грудей, як почувся залповий постріл німецької артилерії, що скаженим вогнем накрила станцію та залізничні майстерні. Після такої артпідготовки пішли в наступ російські офіцери та гетьманська варта, а вже за ними й німці.

Мабуть, не надіялися отримати удар у відповідь, усе ж змушені були відійти назад і перейти до оборони. Стало зрозуміло, що затиснути повстанців «кліщами» і оточити їм не вдасться, але нав’язати гострий і затяжний бій вони зможуть. Тим паче, що основні бойові дії одразу сконцентрували в районі повстанців Савонова. Тут від артилерійського обстрілу не тільки вуха закладало, а й усередині все обривалося. А вони один за одним піднімали їхню землю, та так усе зрили, що й не зрозуміти, чи лишилися вони живими.

І коли всі очікували наступу кавалеристів та зведених загонів супротивника, сталося диво – полк цареборисівців піднявся і пішов в атаку.

– Куди вони пруть? – аж налякався старий вояка Карпо. – Під розстріл, чи що? – від хвилювання аж дух йому забило. – Не інакше, як баламути-більшовики підняли чи отой Трощило, – старий запорожець і його не любив. Він не вірив, що до того додумався Григорій. – Чи ти хочеш у місті сховатися, куди не стрілятимуть гармати? – намагався розгадати його задум. – Звісно, ти б там їх перебив, але ж як туди дістатися? Та й там скрізь мирні люди…

Навіть недоговорив, загубивши не лише думку, а й випустивши з рук бінокля, якого випросив у сусіда-підлітка, бо артилерія знову поливала снарядами. Декілька з них упали зовсім поряд, налякавши всіх тих, хто не встиг вчасно покинути територію станції. Люди падали так рвучко, що й земля гуділа, не впав на землю лише Карпо, якому й тут заважала дерев’яна культя. На диво, встояло і тендітне дівча, чи то одежину боялося замазати, чи щось інше в неї на думці було, бо дивилося туди, де Григорій був зі своїми повстанцями. Лише наступного разу затремтіло та схопилося за куфайку старого, а шукаючи опори, аж припало до його шапки.

Коли люди почали підводитись, Карпо був ще дужче вражений: ніхто не плакав, не кричав, навіть коли побитих віднесли убік і прикрили обличчя хустинами та шапками. Вважали, що вони тепер на полі бою, де сльозам немає місця.

Стояв оддалік бувалий воїн, сховавшись за широким дубом, спостерігав, як на лузі поблизу мосту через Дінець розстрілюють цілий підрозділ повстанців. І як не виривало дівча бінокля з його рук, навіть їй не віддав.

– Треба відходити! – радив Григорію здалеку. – Відходити, поки не вичерпались запаси боєприпасів! – сам знову вслухався у перестрілку. – Такий напружений бій призведе до поразки, – доводив своє, неначе отаман мав його почути.

Заспокоївся аж тоді, коли побачив, що повстанці організовано відступають у бік Цареборисова. А коли зрозумів, що ні гетьманці, ні німці не наважились їх переслідувати, то й зовсім йому полегшало.

– Бояться й вони наразитися на серйозні втрати, – далі накручував пошкрябані лінзи, шукаючи отамана.

3

Не рвав свою душу Григорій від того, що не вдалося зробити так, як він хотів; не шукав зараз винних, та й часу на те не мав. Головне було зберегти людей. За його планом першими відходили підрозділи рукопашного бою, за ними – частини обслуговування, потім – бійці, озброєні гвинтівками й карабінами, та кінний загін, а останніми йшли гранатометальники, прикриваючи відступ.

Молилася вдома баба Палажка, відчувши напружену мить, а Настя, пригадавши, як спішно збиралася вранці, лаяла себе, що геть забула про обереги. Щоправда, знала й інше: її син у цей час має таку силу духу, що й обереги йому непотрібні. Розкидає ту силу і на своє військо точнісінько так, як Тимофій сіє пшеницю – набирає повну жменю і кидає подалі від себе. Не залишив своєї позиції і Карпо. Не боявся ні очманілої кулі, ні снаряду, вважаючи, що від них не втечеш, якщо саме так має бути.

– Так-так, – знову дивився в бінокль, на хвилину вихопивши його з рук того-таки підлітка. – Варта, кінна варта! – аж закричав від несподіванки. – Тікайте до Капітолівки в Ряснівський ліс. – Захопившись, він навіть забув, що перебуває серед людей. Бачив, як вісім десятків вершників пішли в стрімку атаку. – Ще рано, ближче їх підпускайте! Ближче! – командував сивий запорожець, ні на кого не звертаючи уваги. – Пора!

І щойно махнув рукою, як почулися густі рушничні залпи піших повстанців, від яких стали падати і коні, й люди. Радів Карпо, побачивши, як недавні браві вершники, залишивши на полі вбитих коней, повертаються пішим ходом. Слідкував і за кавалеристами, які почали розвертатися назад, швидко забираючи поранених та убитих. Полегшено зітхнув, лише коли савоновська кіннота несподівано вдарила з флангу.

– Бий їх! Бий за тих, що полягли на лузі! – кричав на повне горло. – Хай знають, як гроші заробляти! – здогадувався, що влада пообіцяла заплатити не лише німецьким офіцерам, а й російським чималу суму.

Дав волю сльозам аж наступного дня, коли на тому-таки лузі всіх загиблих повстанців опускали в братську могилу. Вперше бачив, що Григорій, закінчивши зворушливу промову, теж тер рукою біля очей. «Слава повстанцям! Слава нашим героям!» – вигукнув захриплим голосом наостанок. І покотилися ті слова у різні боки, бо тут знову зібралося багато людей. Попри все, сьогодні вони були ще сміливішими, і якби їхній отаман дав команду збиратися знову, їх би прийшло ще більше.

Проскочила така думка і в отамановій голові: саме пора було б захопити місто, поки військо противника, стомившись, розійшлося, а то й горілку десь п’є, бо останнім часом німецькі офіцери вже не поступалися в пиятиці російським. Можливо, так і сталося б, якби не відкололися помічники – трощиловці знову подалися в ліс, а Поштала далі стояв на позиції нейтралітету. Та навіть після втрат Григорій ризикнув би, якби зброї та набоїв було доста.

Не всидівши вдома, крутилася біля отамана і молоденька Ксанка, аби хоч рукавом свого пальтечка доторкнутися до нього. Чи бачив він її, залишалось загадкою для Карпа, здається, зовсім не звертав уваги, бо гарних дівчат завжди біля нього вистачало, навіть красуню-дворянку, яка працювала в конторі графа Рибоп’єра, його вицвілі очі серед них помітили. Раніше Карпо і думки не припускав, що Григорій може у когось закохатися, а тепер по-іншому на все дивився. «Може, й непотрібно берегти свою енергію для боротьби. Може, думки про якусь особливу місію – це вигадки», – не інакше, як якийсь хробак намагався гризти його душу. «А що б ти робив, Карпе, якби перед тобою з’явилася така Ксанка? – хтось уже й про таке. – Мабуть, знову проміняв би шаблю на кохання?» – наполягав на відповіді. «Хтозна, – хитав він головою, не збираючись рвати в своїй душі всі застарілі рубці, аби знайти там правду; але й Григорію в такі хвилини не дав би ніякої поради, крім однієї: чини так, як серце підказує».

Знали цареборисівці, що їхня влада з помстою не забариться, тому й відступали з рідної слободи без бою, аби супротивник з гармат та кулеметів не розстріляв мирних мешканців. Стояла холодна й вогка осінь, однак у навколишні ліси пішла й частина місцевого населення.

– Господи, і де ночують наші діти?! – побивалися матері. – На холодній сирій землі, – їм нескладно було й самим здогадатися, адже землянок не так багато. – А що робити? Раз почали, треба продовжувати, бо нікому не дадуть пожити, – як не важко було, але вони прийняли таке рішення. – Якби ж не така погода…

А вона наступного ранку геть зіпсувалась – сильний північний вітер навіть сніг приніс на їхню землю. Однак і за такої погоди від наміченого плану влада не відмовилась. Ще не встигли селяни й суп зварити, як у слободі з’явилася німецька розвідка, а за нею – озброєні солдати, офіцери і поліція.

– Усіх зганяють до Миколаївської церкви! – де й узялися проворні підлітки, які наввипередки мчали вулицею.

Усе так і було, тільки перш ніж зігнати, кайзерівці й паничі обшукували хати, повітки, хліви – скрізь шукали повстанців. По тому галасу і крику, який наближався до Настиної хати, було зрозуміло: б’ють батьків, коли їхнього сина немає вдома. Вона накинула на плечі стару куфайку, аби не так боляче було, коли її аж за трьох битимуть, та й стала у дворі їх піджидати. Зачинила двері в невеличкий хлів, де стояла корова, накинула защібку та засунула поперед неї невелику тріску, аби до її кабанчика не добралися. «До цього часу в нас і замків не було, а тепер хтозна, як і боронитися, коли кожен буде у твій хлів лізти», – стенула плечима. Не стала ховатися й тоді, коли той галас дістався Петрової хати. «Невже й цього разу обійдуть моє обійстя? – і такі в неї були дивні очі, неначе щойно про щось здогадалася. – Бач, як боїтеся мого Гриця! Знаєте, що він і за чуже помститься, а за своє тим паче, – від такої думки аж на душі полегшало». Після того й ховатися не стала, складала нарубані Акимом і Прокопом дрова та далі вслухалася. Лише коли два вершники, ляскаючи батогами, гнали людей до центру, точнісінько як їхні пастухи череду, сама пішла на вулицю, аби до них приєднатися, бо й через тин ніхто не заглянув. «Отак, Грицю, бояться й матір твою чіпати. І не просто бояться, а великий страх у них перед тобою! – навколо всі тремтять, а в її душі навіть гордість з’явилася. – Ось побачите, окаянні, недовго вам тут панувати».

– Господи, уже вдруге на майдані на мене спрямована зброя, – хрестилася баба Палажка; вона була такою блідою, неначе прощалася з життям. – Тільки минулого разу не така страшна, – боязко поглядала на дула важких німецьких кулеметів, які мали відкрити вогонь без попередження у разі непокори чи самовільної втечі.

– А на мене втретє, – не по собі було й Петрові. – Однак треба й таке пережити, не помирати ж від цих примурків, які під шабаш неначе геть збісилися. Тільки не будуть стріляти, бо під Києвом війська Петлюри вже повстали проти німців і Скоропадського, – як не надіявся, а на зброю поглядав, аби встигнути впасти на землю саме тієї секунди, коли пролунає постріл. – Їхній головнокомандувач уже й наказ про евакуацію видав, а ці тут он що виробляють. Правда, від Києва до нас далеко, – сам поглядав на всі боки, аби не підслухали зрадники. Вважав, що були вони й раніше, нікуди не поділися й зараз, тільки Савонова бояться більше, ніж Семикіна і Сумцова, тож мовчатимуть.

Якраз представник повітової влади читав рішення, згідно з яким за порушення встановленого порядку й масові прояви свавілля на мешканців Цареборисова накладалася контрибуція в розмірі 80 голів великої рогатої худоби, 80 однорічних кабанів, 150 гарб сіна та 200 тисяч карбованців грошима, яку вони повинні зібрати й доставити в Ізюм протягом сорока восьми годин. Щоб сталося саме так, взяли заручників і попередили: якщо не зберуть контрибуцію і не видадуть своїх повстанців, вони будуть розстріляні, а село спалене.

Багатьом стало зле від почутого, а в Насті й попливло все перед очима – її сини Тимофій і Аким стояли попереду всіх.

– Звідки взялися? – вона ледь прошепотіла. – Навіщо сюди повернулися? – від подиву аж брови під хустку сховалися. – Де й коли їх спіймали? – кидалася в здогадах.

– Хочуть отамана нашого виманити, – не по собі було й бабі Палажці.

– Справді: разом з усіма в ліс пішли, і раптом вдома опинилися… – Петро не любив, коли навіть якийсь маленький горішок не виходило розколоти.

– Не інакше, як Григорій відправив, аби ні з матір’ю, ні з сестрою не сталось якоїсь оказії, – баба Палажка такі горішки клацала навіть одним зубом, який лишився в її роті. – Тільки у моїй душі немає паніки, значить, наші савоновці напризволяще нас не кинуть, – зробивши такий висновок, вона тугіше зав’язала хустку й розігнула спину.

І вже по обіді з їхньої слободи на Ізюм потягнулася велика валка – гнали чималу череду великої рогатої худоби, воли тягли десятки гарб із сіном, у бричках несамовито верещали зв’язані кабани, а замикав цю процесію великий гурт заручників, які понуро брели під пильною охороною озброєної варти, котру очолював російський офіцер.

Наступного дня довгі каравани вже йшли з усієї округи, бо ізюмська влада збиралася не лише розрахуватися з німцями за надану допомогу, а ще й заробити. Була впевнена, що, боячись розстрілів та підпалів, селяни мовчки віддадуть навіть останнє. А вони й віддавали, усе частіше поглядаючи в бік Теплінського лісу, бо вірили, що Гришка Савон не буде просто так ховатися в ньому, ось-ось вискочить звідти зі своїм загоном. «Цікаво б побачити, як вони тікатимуть», – уже й таке уявляли.

А тут ще й повідомлення переказували: повстанці, змінивши тактику, готують другий наступ. Тепер захоплюватимуть одне за одним села волості, а наприкінці, оточивши Ізюм, влаштують йому блокаду. «Правильно, не варто йти напролом, нехай самі збігаються до центру, там з ними й розберешся», – схвалювала й Настя Грицеві плани. Інколи навіть не вірилося, що він її син – так він змінився. Але часом і своїх односельців упізнати не могла, які хоч і поряд жили багато років, а все-таки кожен сам по собі був, тепер же – неначе одна сім’я стали, у якій і страх легше побороти. «Лякаються лише перший раз, згодом і до того звикають, – дійшла вона і до такого висновку. – От коли їсти нічого буде, то страшніше всякого страху, – думала й про таке, бо все частіше варили пісний суп. – Нічого, здобудемо перемогу, і все у нас буде, – як би там не було, а надії ніколи не втрачала. – Тільки б не вбивали наших героїв», – дуже шкода було всіх дітей. Відчувала, що тепер і вона за це відповідає, бо мати отамана повинна бути захисницею свого люду. «Батьку! – коли й зараз почує, як інші звертаються до її сина, повірити не може. – Батьку! Батьку!» – пригадує, як кликали його повстанці біля залізниці, побачивши німецьку артилерію. Тієї миті їй хотілося вийти наперед і закрити всіх своїм тілом, аби ніхто не сказав, що її син вивів сюди тисячі людей на ймовірну погибель. І зовсім не було страху, навіть не знає, куди він подівся. Так би й сьогодні зробила, аби не пролилася кров жодної невинної людини. «Тож тремтіть, шкуродери! Буде вам ще й другий наступ», – уявляла Семикіна і Сумцова на тому місці, де вони сьогодні стояли.

Рішення про звільнення одного села за іншим ухвалив Григорій за одну ніч, і вже рано-вранці, розділивши повстанський полк на невеликі маневрені загони, був готовий вирушити в путь. Радів, переконавшись, що не забули колишні фронтовики – солдати, унтер-офіцери й моряки, – як треба воювати, тож під вечір наступного дня до Цареборисова наближався повстанський загін, який налічував усього двісті чоловік. Григорію він нагадував той легендарний загін «смертників», у якому довелося воювати на фронті. А може, він знав якісь секрети, бо ці воїни, як і ті Георгіївські кавалери, вражали такою силою духу, яка була набагато сильнішою від зброї. Не думали про відступ, як і про те, чи вдасться їм вижити, чи доведеться померти; були спокійними, впевненими і зовсім не схожими на звичайних селянських синів.

А підлітки все бігали на край села, усе виглядали – і коли побачили в полі кіннотників під жовто-блакитним прапором, щодуху подалися назад.

– Уже наближаються! Виходьте савоновців зустрічати! – голосно кричали, стукаючи майже в кожен двір.

Умить ожила вулиця, заметушився люд – усі поспішали до своїх спасителів. Несли їм теплий борщ, смажену в печі картоплю чи глечик з молоком. З’явилася і впевненість, що влада буде їх боятися, і вже невдовзі в тому переконалися – полонені та заручники поверталися додому, розповідаючи, як, тільки-но почувши про новий наступ савоновців, влада сама їх відпустила, аби не йшли за ними визволителі. Сміялися з неї люди, пригадуючи, якою пихатою вона була ще вчора, сьогодні ж сама не знала, куди подітися, бо й німці не давали спокою – вимагали якомога швидше відправити їх додому.

Прості люди вітали свого спасителя та кланялися йому. Хоч і холодно було, але вони дочекалися, аби на власні очі побачити, як ненависні їм посадовці віддаватимуть повстанцям владу. Тепер навіть були розчаровані, що вийшло не так, як їм хотілося.

– Здається, там уже нема кого виганяти, – Григорій дивився на темні вікна адміністративних будівель, відчуваючи, що за ними немає жодної живої душі.

– Чкурнули хто куди! Одні виїхали, інші вдома сховалися! – повідомляли земляки. – То яка ж тепер влада в нас буде? – не забувши ні Петлюру, ні Винниченка, вони хотіли, щоб про те сказав їхній отаман.

– Наша буде – народна!

Йому зовсім не хотілось сумніватися, тим паче пускати сумнів у селянські душі, тому знову повторив:

– Народна!

– А як же з землею, отамане? – кортіло їм про головне дізнатися, бо то її давали, то забирали. – Чи дадуть знову? – здається, аж завмерли, аби почути те, що їм так хотілося.

– Тепер обов’язково дадуть! – і про таке він твердо, маючи надію, що це вже востаннє. – Лише декілька днів треба зачекати.

Задоволені селяни почали розходитись, а Григорій, обійшовши всі кабінети, в яких цього вечора панувала тиша, міг усістися за великим столом і роздавати накази, адже до призначення нових посадовців влада у волості належала саме йому. Поглядав і на склади зі зброєю, бо руки вже збиралися відмикати великі замки, та все ж утримався і від тієї спокуси. Ще вчора збирався спалити всі документи тієї влади, але сьогодні й того не зробив – не хотів бути схожим на розбійників, яких і зараз скрізь було повно. Тож наново замкнувши склади і виставивши охорону, поїхав вулицями рідного села. Лишилося єдине бажання: побути вдома, хоч трохи посидіти за одним столом разом зі своїми рідними, повечеряти і погомоніти та в рідних стінах набратися сил, аби наступного ранку знову вирушити в дорогу – далі відвойовувати слободи та хутори.

Відомі були і плани місцевого панства, яке знову думало: кого покликати на допомогу та до кого приєднатися. Здогадувався й про інше – колишнє безтурботне життя тепер здається їм справжнім раєм, навіть шкодують, що з самого початку не погодились на невеликі поступки для бідних. Зараз би з радістю повернули назад колесо того величезного маховика, який самі й запустили, проте було пізно…

Знав Григорій, що діється в Ізюмі, але захоплювати його поки що не збирався. Мав точну інформацію про Семикіна і Сумцова, які з царських офіцерів російської національності – синків міської буржуазії, чиновників, дворян і поміщиків почали формувати білогвардійський офіцерський загін. Та як не старалися, а не щастило – тільки зберуть його докупи, як він під впливом більшовицької агітації знову розвалиться. Через те з острахом думали про повстанців, бо чинити опір їм не було змоги. Більше не доводилося розраховувати й на німців, які в цей час масово покидали місто, направляючись залізницею у бік Ростова. Лише незначна частина кайзерівців у захопленому реальному училищі майже за безцінь розпродувала залишки зброї, боєприпасів та іншого військового майна, аби заробити хоч якусь копійку на дорогу додому.

Не проґавили вигідного торгу й місцеві, тільки, здається, таке швидке озброєння цього люду нікого не турбувало, лише генерал Бенуа видав суворий наказ, у якому погрожував розстрілом кожному, в кого знайдуть хоч щось. Може б, і спинилися, якби це було раніше, а в цей час уже ніхто не збирався виконувати його накази, адже всім було зрозуміло: цій владі залишилось існувати лічені дні.

– Ви чули, що наш Семикін і Сумцов утекли? – наступного ранку така новина облетіла ярмарок, а потім і все місто. – Завантажилися в п’ять бричок, узяли дружин та дітей і подалися на Донбас. Удосвіта, коли ще тільки-но почало сіріти.

– Та ні, самі були, усіх інших уже давно відправили, – хтось знав більше. – Удвох сиділи в одній бричці, й було в них лише по одній валізі, мабуть, лише з необхідним або з грошима. Кажуть: планували до Ростова, а звідти до моря, тільки не вдалося, не доїхали й до Слов’янська. Там і погуляв по них батіг – щоправда Семикін якось вислизнув, а Сумцова розлючені мешканці вбили посеред поля, неначе скаженого собаку.

– Треба було й того не відпускати, він за ніч до російського кордону й пішки дістанеться, – хтось жалів, що дали можливість накивати п’ятами.

– Про що мова, з нього й підштаники зняли, а з голим задом далеко втекти не зміг. Шукають його й зараз, може, й знайдуть.

– То вже поминай як звали. Тільки чого вони досиділися до останнього? Уже й поміщики, і колишні царські чиновники, і великі підприємці дременули світ за очі. Виходить, не вірили, що може бути такий кінець.

– І чого ви за них так багато говорите? Собаці собача смерть, – хтось намагався поставити крапку.

4

Нікого не покидало передчуття, що вони на порозі якогось нового витка боротьби, тому й намагалися встигнути за новинами. Найголовнішими були новини про своїх повстанців, які відбили вже дві третини повіту, пустили під укіс один ешелон з німцями, а головне – на них тепер покладає надії все селянство повіту.

Про всі інші новини писали газети, які, після закінчення періоду Гетьманату, знову поспішали до своїх читачів. Різали вуха гострі заголовки, особливо коли їх вигукували бідно одягнені хлопчаки. Один із таких знову з’явився на великій площі в центрі Ізюма. Він і колись торгував тут свіжою пресою, розклав її й тепер на тому самому місці. Помітно підріс, уже й голос був не дитячий. Не змінилося лише бажання вторгувати, бо й зараз заробляв на одежину та чоботи. Тож іще голосніше повідомляв про основні важливі події, на які був багатим цей час.

– Читайте про зречення від влади Павла Скоропадського! Це українські есери-боротьбисти допомогли Винниченку повалити владу гетьмана! – розмахував газетами над головою.

Почувши таке, люди жахалися від кожного вигуку цього зеленкуватого парубка, але за мить і собі ставали в чергу.

– Не хто інший, як Антанта змусила гетьмана видати грамоту про федерацію з Росією! – і цей заголовок шокував, як і попередні.

Так час від часу п’ятнадцятирічний Семен навмисно підкидав щось новеньке, аби зацікавити й тих, які не збиралися тут спинятися. Це був уже не той малий хлопчина – навчений, що і як говорити, він невдовзі зібрав біля себе так багато людей, неначе тут мав відбутися важливий мітинг.

– Не він запросив німців на Україну! – нашіптував йому дорослий консультант, до якого люди теж придивлялися. Чи то був брат, чи якийсь відповідальний за розповсюдження преси, вони так і не взнали, бо він то з’являвся, то знову зникав, видаючи себе за сторонню людину.

– Правильно! – великий гурт, який стояв трохи осторонь, підтримував хлопця хором. – Вони вже тут були, а йому нічого не лишалося, як виконувати підписані Винниченком угоди, – говорили голосно, бо не всі про те знали.

– Перемогти війська гетьмана Директорії допомогла Червона гвардія! – підглядаючи у свою шпаргалку, продавець аж шию витягнув зі старого шерстяного шарфа, аби далі розкотилися його слова.

– Хлопче, ти при своєму розумі? – від почутого в якогось чоловіка аж брови на лоба полізли.

І якби то був солдат-фронтовик або російський більшовик, яких ці люди навіть у великій юрбі могли розпізнати, усі б подумали, що він ось-ось схопить його за петельки і відлупцює. Але хлопчину тут ніхто не чіпав, навіть коли хотілося хоч потиличника йому дати.

Усе-таки новина сколихнула всіх, і вони, розділившись на невеликі гурти, шукали в газетах той дрібний шрифт, аби знати правду. Тим часом хтось уже вголос читав зречення гетьмана від влади, яку він передавав мирним і демократичним шляхом. Саме це й зачепило присутніх, а ще – гарна українська мова простого чоловіка, точнісінько як у вчителя. Тому ніхто не намагався вгадати, до якої партії він належить, зрозумівши: у нього на все є своя думка. Саме таких тепер поважали більше, ніж будь-коли. З його вуст і довідались, що протягом семи з половиною місяців гетьман докладав багато зусиль, аби вивести державу з того важкого становища, у якому вона перебувала. «Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром для України, відмовляюся від влади», – цитував написане.

«Відмовляюся… Відмовляюся… Сам відмовляюся…» – котилося площею та повторювалося різними голосами.

Плакали старі й молоді пані, які за ним жалкували. Своєю порядністю він уразив і бідніших, які ніби вперше почули, що за той короткий час гетьманської доби відкрито не тільки сто п’ятдесят українських гімназій, а ще й Академію наук. Аж стрепенулися, довідавшись, що йому таки вдалося сформувати декілька військових частин, розпочати створення й козацького війська та військово-морського флоту, хоча німецьке та австрійське командування не було зацікавлене в появі збройних сил України. І мало самі не заплакали, слухаючи про економічні та культурні зв’язки з іншими державами, які дізнались про народження в муках нової суверенної України.

Невдовзі між прихильниками та опонентами гетьмана й суперечки зав’язалися. Лаяли соціалістів, які завжди кричали про любов до рідної неньки, а потім відмовилися від співпраці з гетьманом, згодом і взагалі виступили проти його новоствореного кабінету міністрів, а пізніше вже й зі зброєю почали боротися.

– Виходить, і сам не гам, і другому не дам, – хтось про все те сказав коротко.

– Узявся за гуж, не кажи, що не дуж, – любив свою мову, багату на різні приказки, й інший.

– Уважніше читайте першу грамоту! – інтелігентний чоловік, махаючи в повітрі своїм модним капелюхом, намагався всіх перекричати. – У ній написано, що Скоропадський тимчасово стає гетьманом, до обрання Сейму і початку його роботи. Саме такому гріх було не допомогти, – почувши це, усі затихли, бо й таку інформацію чули вперше. – І армію створив би. Хто, як не він, знався на військових справах, пройшовши японську й Першу світову, – після таких слів і зовсім принишкли.

– Чому ж відновив старі порядки, прийнявши закон про повернення приватної власності? – сільському чоловікові у старому кожусі своє боліло. – Виходить, місто за ним шкодує, а село радіє, бо тільки встановився його режим, як знову почали бити селян за розділену панську землю. Та ще якби не так дуже, а то й шкіра репалась, – усім було зрозуміло, що і йому дісталося. – Навіть при наступі червоних село так не постраждало, як від режиму цього гетьмана.

– Що ж, може, і перегнули палицю, треба ж було порядок встановити, – узявся захищати інтелігент у модному капелюсі. – Тільки не забув він про вас: земельну реформу збирався провести, і не абияк, а обміркувавши, аби всі були задоволені, – і на це питання знав відповідь. – Попередня влада за рік нічого не зробила, а він мав за такий короткий термін геть усе встигнути! – який не був стриманий, а вже й він починав зриватися.

– Так би й устиг, пішовши в російську федерацію, – молоді есери теж доводили, що вони не ликом шиті.

– Може, й казав так, аби відтягти час, але робити того не збирався. Розраховував, що скоро й Росія стане демократичною державою, – тицяв білим пальцем у якусь газету. – Без більшовиків. Розумієте?! – аж модний капелюх на голові підстрибував.

– Росія? Демократичною… Ха-ха-ха! – багато хто з того сміявся.

– А він, мабуть, правду каже, – високий і широкоплечий чоловік у добротному пальті став на захист. – Ще в кінці жовтня Ленін говорив: якщо втримається при владі гетьман, Росія повернеться до кордонів Московського князівства п’ятнадцятого століття, тобто розвалиться без нашого хліба, вугілля і металу. І це чиста правда! – його голос був таким гучним, що чути було й останнім.

«Розвалиться… Розвалиться…» – і це неслося над головами.

– Не діждетеся, більшовики всіх виріжуть, аби врятувати свою імперію. Не ту, яка була, а свою, – кричали інші.

Потім тихіше продовжували то про німців, то про соціалістів. Було й замовкали, та зовсім ненадовго. Знову шаруділи газетами, шукаючи помилки як однієї, так й іншої влади, і були впевнені, що знайшли їх, коли недалекоглядні соціалісти не захотіли створювати своє військо. Уже вкотре пригадали угоду про поставку в Німеччину зерна та інших продуктів, яку ті підписали, а потім не могли виконати, бо здавалося, що саме з того розпочалися всі невдачі.

– Розвели руками й лишили Скоропадському розхльобувати, – кремезний чоловік у добротному пальті знову подав свій голос.

– Виходить, що ми дурні? – у підстаркуватого чоловіка в потертому кожусі аж брови під шапку сховалися. – Якби ж хтось раніше оце так розказав, – здивовано дивився то на модного інтелігента, то на того широкоплечого. – Я зрозумів й інше: кого раніше не били, вони мовчали, а тепер одумалися, та вже пізно, – додав і такий висновок.

Тяжко зітхав люд, шкодуючи за згаяним часом. «Що ж тепер буде?» – запитували одне в одного. Хтось боявся, що Винниченко знову стане вести якісь таємні перемови з соратниками Леніна, хтось сумнівався, що Петлюрина пиха більше не буде керувати його розумом, і зовсім не вірили, що цього разу між ними буде згода.

– Не бачити б їм удруге влади, як своїх вух, якби не хитрощі з німцями, котрим пообіцяли пограбування Києва, коли допоможуть скинути Скоропадського, – знав той широкоплечий чоловік, що знову всі будуть кричати, тож махав над головою газетою, у якій про те йшлося. – І додумалися, чим розрахуватися за демократію! – від його гучного голосу присутніх навіть на морозі в піт кинуло.

– Спиніться нарешті! – кахикав хтось із-під старої шапки, коли вже й до бійки було недалеко. – Даремно глотки дерете! Більшовицьке військо вже на Донбасі. Знову на нас пішло зі зброєю, – це був найбільш влучний постріл цього дня, який нікого не оминув. – Що ж, самі винні, не хотіли об’єднуватися, тепер більшовики замість волів вас запряжуть, – старий голосно читав вирок. – Бозна-що кажете: то вона демократичною буде, то розвалиться. Правильно сказав лише один чоловік: усіх виріжуть, аби самим спастися. До ноги! – махнув рукою, зібравшись іти геть.

– Не може такого бути! Не може бути! – нікому не хотілося з тим погоджуватися. – Поки болбочанівці стоять на східному кордоні, ніхто сюди не прийде, – одразу і про них згадали.

– Уже прийшли, – стверджував військовий у петлюрівській формі та з ковінькою в руці. – Зовсім недалеко від Харкова, а Київ чомусь війну Росії оголосити не може. Болбочан телеграму за телеграмою шле уряду, не маючи права самостійно відкрити вогонь по агресору, а Винниченко не вірить та обзиває його панікером, – принишклий майдан, здається, й не дихав.

– Навіщо говорити, коли не знаєш! – навіть за руку його хтось схопив. – Твій Болбочан багато на себе взяв! Проводить репресії проти інакодумців, кидає за ґрати, кого хоче, навіть соціал-демократів. Це йому так не минеться! – сварився вказівним пальцем. – Правильно й робить, – військовий з ковінькою аж стукнув нею. – Він зарані знав: тільки-но москалі підійдуть до кордону, так свої запроданці й заворушаться. Тому й боровся з ними, бо й Донецько-Криворізьку республіку створили б, і на шматки розірвати Україну допомогли б, коли цілу захопити не вдається. Воно ж і раніше все з Харкова починалося, саме тут видима й невидима боротьба вже котрий рік точиться, – намагався донести до всіх, хто ще й досі того не зрозумів. – Може, тут нашій владі треба бути, а не звідти керувати?

– Оце так! Вони й там усидіти не можуть, щойно відвоюють свої крісла, як їх знову проженуть, а тут іще частіше бігали б, на сміх людям, – уже й реготали. – То що ти про Болбочана там розказував? – перепитували в тієї ковіньки, яка вже й над головами піднімалася.

– Спинив би, якби підкріплення йому дали, а то бояться, що візьме та на них поверне, – стояв за нього горою. – Завтра червона орда вже у Слов’янську буде, а ваш Винниченко ніяк не може повірити, що більшовики-союзники, з якими він не раз пив каву і вів дружні розмови, пішли війною, – здається, й він сьогодні не міг спинитися. – І що за люди стали? Один замість того, щоб романи писати, береться всією Україною керувати, другому б у сільській школі дітей навчати, а він в уряд преться, – цей чоловік точно знав, що й такі там були. – Третій ніде не воював, а військовим міністром погоджується бути, бо, бачте, вони з однієї партії, – із тих коротких фраз усім було зрозуміло, про кого йдеться. – А щойно трапиться нормальний чоловік, так вони і з’їдять його. Тож має рацію дід: з такою нашою єдністю більшовики всіх запряжуть замість волів, – тепер і він сварився на всіх вказівним пальцем, бо й тут єдності не було.

Ще дужче заворушилась площа, озиралися люди довкола, неначе ворог уже десь тут. А зрозумівши, що ще сюди не дійшов, голосніше заговорили про полковника Болбочана. Тепер і вони повірили, що цей буковинський син, який і навчався тут, і захищав схід України – справжній їхній патріот.

Та як би вони не кричали, і навіть якби побилися, ніхто б до відповідальності їх не притягнув, адже жодного поліцейського тут не було. Навіть ніхто не знав – тут поліція чи теж за кордон дременула. Цього разу не стали і в’язнів звільняти, навіть не цікавилися, чи є вони у в’язниці, вирішивши: хто правий, а хто винний нехай повстанці розбираються, до призначення влади Директорії вони мають на те право.

Може, й дотемна сперечалися б, так багато лишилося питань без відповідей, якби не мороз. А він, набравши сили, хутко розігнав усіх по домівках, тож поверталися додому і Карпо з Петром. Їхали вони саньми, які старій кобилі легше було тягти, ніж важкого воза; і зовсім не треба було її підганяти, мороз сам змушував швидше перебирати ногами, аби зігрітися. Петро дорогою скаржився на поганий торг, бо з того часу, як у місті поменшало німців та місцевих багатіїв, у його крамницю мало хто заходив. Якщо й забіжить, то з іншою метою – або погрітися, або переглянути ціни. Дехто виходив, ковтаючи слину, а дехто зачиняв двері зі злим поглядом. «Тепер ти, Петре, буржуй, скоро і в тебе все заберемо», – читав він у їхніх очах. Тільки не збирався відмовлятися, бо саме свіжа копійка давала йому такі сили, що і в негоду не прив’яжеш його вдома.

Карпо майже цілу дорогу сидів мовчки. Кивне раз-другий, аби показати, що він усе чує, і знову про своє думає. Навіть коли Петро і так і сяк починав, дід не мав охоти підтримувати розмову.

– Я теж про Болбочана дещо чув, – зізнався їхній «буржуй». – Ще раніше проїжджі вояки з Донбасу розказували, як той тримає порядок у своєму війську. Навіть місцеве населення виховував, – щось пригадавши, аж засміявся. – Запам’ятався гарний приклад: подивитися на муштру військової сотні, вечірню перевірку і молитву спершу сходилося багато людей. Дехто з солдатів насміхався, дехто співчував, бувало, й пальцем показували, коли вони починали співати гімн «Ще не вмерла Україна…». Знали, що й вони цієї миті повинні скидати шапки, але завжди серед них був той, який не погоджувався з такими порядками, тому щоразу комусь та й перепадало на горіхи – били по шапці так, що аж падав на землю. Зате наступного разу, тільки-но сотня починала співати, усі спинялися і швидко знімали головні убори. Отакої! – Петро знову совався на возі.

– То не ти спирт возив їм продавати? – неначе прокинувся дід. – А потім ще й по шапці отримав.

– Звідки ви таке взяли? – бідовому Петру аж не по собі стало. – Я взагалі давно нікуди не їздив.

– Чомусь пригадалося, як ти місяць тому жалівся на голову, – Карпо ледь стримався, аби не засміятися.

– І чого це вам не сидиться вдома? – покрутивши в повітрі лозиною, він з усієї сили так хльоснув кобилу, що бідолаха мало з голобель не вискочила. – Болбочан будь-кого змусив би підкорятися законним правилам! – не сказав, а неначе процідив крізь зуби.

Так дід і зрозумів, що на Донбас зі спиртом Петро більше не їздить. Сам ховався в старого потертого кожуха, у якому було тепло й затишно, навіть не хотів розмовляти, тим паче розказувати про новий напад червоної орди. Був певен: Петро про те нічогісінько не знає, бо коли він кахикав з-під своєї шапки, той розливав охочим спирт та горілку, за якою, замерзнувши, чоловіки бігали в його крамницю один поперед одного. «Усе ж який не є, а не ворог, – дійшовши такого висновку, дід передумав його лаяти. – Нехай спить спокійно, бо якщо знову прийде сюди більшовицьке військо, дістанеться і йому. Дістанеться…» Інколи й сам не міг зрозуміти: чи вітер насвистів таке на вухо, чи просто з неба в його голову хтось кинув таку думку, та коли справдиться, тоді знову пригадував. Збирався й зараз перехреститися, аби все пішло за вітром, тільки не хотілося витягувати руку з теплої кишені кожуха.

Та ще й серце тиснуло: ні вдихнути, ні видихнути. Ліками він і досі не користувався, а щодуху мчав у минуле, шукав у ньому щось приємне, аби хоч трохи попустило. Рятувався такими думками ще й удома, бо й зараз не хотів помирати. Вважав: як не важко жити, а покидати свою Україну, коли в неї такі непереливки, козакові Карпу негоже. Навіть обіцянку Богові збирався дати: щойно все перемелеться, він помиється, вдягне чисту сорочку, ляже на лавці, складе руки на грудях і одразу представиться. А поки що і з тим зволікав. Повторить «Вірую» та «Отченаш», без яких на небеса не пускають, і знову чогось чекає. На Божий Рай ніколи не розраховував, а примкнути до охоронців, що несуть службу біля воріт, одразу погодився б. І при ділі був би, і корисний іншим, тільки б не питали: «А що ти, Карпе, важливе зробив упродовж земного часу?» Не знаходив він відповіді на таке питання раніше, не знає й зараз. Виходить, нема йому про що звітувати, тож нема на що і надіятися. Ніби й не пив багато, і шкоди великої не робив… А на такій думці завжди спинявся, бо в руках з’являлася рушниця. І марно сам собі доводив, що він тут зовсім ні при чому, усім вона керувала, сама шукала ворога і сама його вбивала, точно знаючи, що це не так. Особистих ворогів у нього не було, а стріляв і рубав він чужих за чиїмсь наказом. А то й не ворогів, а зовсім безневинних людей, яких відправили на війну виборювати чужий інтерес. Тепер усе минуле здавалося життєвим абсурдом, а всі його справи – дрібними й нікому не потрібними. Залишалися лише болгари та серби, яких він ще в молоді літа звільнив від турецького рабства – оце і все, чим міг похвалитися. Тому й побоювався суду Божого. Та й Рай був не для нього, жити в достатку і безтурботно вважав покаранням, а мати й там якусь роботу було б справжнім раєм.

Ніхто Карпа не знав таким, хоча він і сам себе не знав до кінця. Люди як люди живуть, а він то з ангелом розмовляє, то диявола дрюком від себе жене. Україна в нього теж завжди поряд – то вона сестрою здається, яку повинен захищати, то дружиною, з якою про велику сім’ю піклуватися, то матір’ю, яка заради своїх дітей може що завгодно знести. Уявляв і себе по-різному – інколи гордим і нескореним гірським орлом, а іншим разом – білою вороною серед зграї чорних, які дружно клюють падаль, а від безтурботного життя і триста років їм небагато. Нечасто, але, бувало, й себе відчував слабкою істотою: з руками й ногами і ні до чого не прикутий, а не опирається, коли чорний ворон ще живому починає викльовувати очі. Саме тому часто був незадоволений своїми вчинками і своїми результатами. Та попри все мав надію, що видасться така година, коли він послужить цьому людству так, як ніхто інший.

Не міг Карпо покинути цю землю ще й з іншої причини: тут живе його вихованець, який і сам не знає, як багато він для нього значить. Не зізнався нікому, що той Карпо, який тинявся тут з дерев’яною ногою, кудись подівся, тільки-но маленький Грицько народився. А коли хлопець ріс, Карпо аж помолодів, неначе за виховання хтось списав з нього декілька десятків років. І з гвинтівкою на фронті поряд з ним воював, і підказував, і наставляв, навіть дорогу з полону показував. А вже коли спати його воїн лягав, до ранку сидів поряд. «Для чого йому твоя опіка? – часом бозна-звідки з’являлося таке питання. – Йому, може, й ні до чого, а мені потрібна», – відповідав невідомо кому, давно відчувши: зробити з Грицька справжнього козака і підготувати до чогось важливого – це його обов’язок. Не шукав він того, хто це вигадав, не питав, навіщо, бо його життя змінилося на краще: у нього з’явилася мета. Інколи так відчував свого Гриця, як сам себе.

Зовсім по-іншому жив і розумів життя Петро. Умів прилаштуватися до якого завгодно ладу і, коли всі бідували, міг заробити гроші. От тільки вдома не було злагоди, як не старався. Навіть Насті заздрив, як вона може ладити з дорослими дітьми, з родичами і з ним також. І коли було кепсько, він завжди поспішав до неї по пораду.

– Підійди до нашого тину, – просив її одного ранку. – Ти не знаєш, де моя Олена? – стояв і кліпав очима.

– Ні, вона ніколи переді мною не звітувала. А чого питаєш? Невже вдома не ночувала?

– Уже третю добу її нема, – протирав очі. – Ще й написала, щоб я її не шукав.

– То куди ж вона поділася? – Насті чомусь не вірилося.

– Хтозна. Правда, учора її сестра проговорилася, що з якимось німцем до моря подалася. А чи на Німеччину пробиратиметься, чи проведе та додому повернеться, хтозна, – і знову не може в очі їй глянути – соромно.

– З німцем? То коли ж вона з ним здибалась?

– Мабуть, коли я в крамниці працював чи по товар їздив, – він був украй стурбований.

– Менше б мотався по всій окрузі, то й удома лад був би, – сказала сердито.

– І чого їй не вистачало? – Петро знову тер рукою під очима.

– Ти думаєш, гроші все вирішують, а й ні. Добре слово, поцілунки чоловіка, любов.

– Все для неї, все, а вона, бач, що вчинила. Тільки ти нікому не кажи, бо мені тоді й по вулиці пройти не дадуть. Нехай ще мине тиждень-другий, може, тоді все стане ясно. Тиждень-другий… – нахилив голову і пішов запрягати кобилу.

«Отакої. Навіщо тоді було коси обрізати та хвору вдавати. Усе одно закінчилося так, як я й передбачала, – пригадувала Настя ту розмову на возі, коли німецькі „визволителі“ тільки-но прийшли в їхню слободу. – Неначе наврочила, – шкодувала, що випустила ті слова на волю. – А він не просто гарний, а красень… Бачила я, як вони цілувалися біля тину, видно, проводжала його Олена. Якщо справді закохався, то вона не вернеться до Петра, а якщо ні – скоро причахкотить назад. Та й не одна вона тут така, із десяток набереться. Отак і здавна – тут війна та біда, а молоді кохаються. Мабуть, на тому й світ тримається. Я теж любила свого Мусія, хоча й тоді скрута була». Що вона не робила того дня, а сама все покійного чоловіка згадувала. Навіть знову його фотокартку дістала та посеред столу поставила. «Будь і зараз з нами, і мені, і дітям від того легше стане», – навіть помітила, як він зрадів.

5

Хоч і лютувала зима, а повстанський загін Савонова просувався засніженими полями. І не всі були на конях, в основному це піші люди, які, узявши до рук зброю, швидко перетворилися з селян на справжніх воїнів. Трохи перепочинуть, зайнявши балку чи невеликий ліс, після чого знову лунає команда: «Вперед!» А вже коли знають, що попереду буде бій, їх і не впізнати – такими стають кмітливими й зібраними, що цьому ладу позаздрив би й найдосвідченіший полководець.

Цінує їх і Григорій, обдумуючи щоразу, як зберегти всі життя. Не ховається позаду при наступі, а в гарячому бою – завжди попереду. І яку б тактику вони не обрали, кожен командир бачить отамана і розуміє його команди, аби все у них було злагоджено.

Та за таких порядків різне траплялося з їхніми воїнами – відбився хтось від повстанського війська, аби відвідати дружину чи кохану дівчину, тут його й починають переслідувати. За участь у повстанні діє неофіційний наказ: якщо не вдається заарештувати, вбивати просто на місці. Отак, нехтуючи всіма заборонами, одного морозяного грудневого дня пробирався з невеликою групою цареборисівців зі свого села на північ і Аким Савон. Уже давно він був досвідченим солдатом, часто вдавалося й сухим з води виходити, а цього разу доля неначе відвернулася – хтось видав місце їхньої ночівлі. У слободі Пісочин, що під Харковом, їх затримали місцеві жителі. А не довідавшись, хто вони насправді, назвали їх бандитами, що грабують подорожніх, і наступного дня їх не просто судили, а піддали жорстоким тортурам. Коли Григорій про все дізнався, скочив на коня і щосили гнав його цілу ніч.

– Живим посаджу на загострений кіл! – погрожував зраднику і кату помститися за страченого брата й земляків.

Не передумав і прибувши на місце, хоч як не просили за них родичі. А не звикнувши дивитися, як конає жива людина, пристрелив, як собак. Не минулося й іншим винуватцям за той злочин – усі вони були порубані.

Тільки ніяка кров не могла зменшити той біль, який був у його грудях. Він сумував за братом, адже, примкнувши до повстанців ще першого дня, Аким більше не збирався до більшовиків. І не було між ними жодної перепалки, бо ніхто Гриця не міг так розуміти, як він. Тепер часто його згадував, а то й поряд привидиться чи за кулеметом. І завжди з усмішкою – так йому добре було серед повсталого люду. Бувало, Григорій навіть слідом кинеться, але, отямившись, поверне назад, адже сам розкопав могилу, пересвідчився і власними руками засипав її землею.

– Ти мені й досі не розказав, як забили нашого Акима? – уже вкотре питала мати.

– Навіщо вам ті подробиці? – йому й цього разу не хотілося все переказувати. – Знайшлися й там добрі люди, які урочисто поховали в братській могилі, – думав, що на цьому їхня розмова й закінчиться. – Навіть пам’ятник обіцяли поставити, на якому написати: загинули за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

– Били гирею, прив’язаною до мотузки, – вона вже почула від когось ту правду. – Добре, хоч люди не раділи, а зі страхом на те дивилися. Та й не самі вони туди прийшли, їх зігнали.

Грицю не складно було здогадатися, звідки вітер віє, адже рідний брат його товариша був єдиним, кому пощастило втекти.

– Сім мучеників, а серед них і мій Аким, – зігнувшись, мати знову трусила плечима. – Ніколи не думала, що йому така доля випаде. Краще б за більшовиками по сьогоднішній день бігав, може б, живий залишився, – неначе ножем різонула по Грицевій незагоєній рані. Сказала і вмить схаменулась, бо він став швидко збиратися.

– Я ж тобі не докоряю, – почала виправдовуватись. – Куди ж ти в темну ніч? Ночуй удома, – простягнувши руки, поспішила слідом.

– Нехай пізніше, якщо вирішальний бій виграємо, – кинув їй поспіхом і подався.

«Такі красені повиростали, та такі виважені поставали, тільки час поганий на ваше життя припав, знай, убивають, – побивалася за синами. – Жодній матері не побажаю хоронити свого сина, – на тих словах ще дужче зажурилася, неначе від її душі відірвався добрячий шматок, – у цей час вона ставила його фотокартку поряд із Мусієвою. – Це ти його забрав, – косилася на покійного чоловіка. – Заздрив, що я з п’ятьма дітьми, а ти там сам, – здалося, навіть вловила його здивований погляд. – Більше нікого тобі не віддам, а про Гриця й думати не смій, на нього всі люди моляться. Ніхто ж їх не захистить, коли, не доведи Боже, і його не стане».

6

Вона й цього разу нічого не вигадала, бо вже наступного дня на бій з повстанцями старий режим стягнув усе, на що тільки був спроможний. Палила з усієї сили артилерія, тарахкотіли не стихаючи кулемети, а вже коли дійшло до рукопашного бою, наперед вирвались селяни, яким страх як хотілося помститися за всі кривди, вчинені над їхніми родинами. Не могли спинитися, навіть знаючи, що серед ворога немає ні панів, ні їхніх управителів, тож били їхніх слуг – варту та окрему роту з синків і родичів. І все тут було, як на справжній війні, яку Григорій зовсім не забув. Навіть молоді жінки та дівчата, рятуючи життя поранених, нагадували професійних медсестер.

На відміну від морозного, але такого жаркого дня, доволі теплим видався вечір, бо скажений західний вітер, батогом підганяючи поперед себе хмари, поспішав витіснити морозне повітря, аби й самому скрутитися в клубок та примоститися біля повстанців, побачити, як поранені гоять свої рани, а живі поминають загиблих. Саме в такий час Григорій отримав повідомлення, що в Києві Директорія вже за крок до взяття влади. Це була радісна звістка, тож одягнувши теплого кожуха, який подарували селяни ще на початку зими, він вийшов на вулицю, бажаючи перевірити всі виставлені пости, заодно й обдумати все наодинці. Придивлявся до зірок, які то проглядали з-за хмар, то знову ховалися, шукав хоч якусь підказку, але небо мовчало. Може, уперше в житті йому хотілося молитися Богу, як це робила вдома мати – під вечірніми зорями шепотіла до неба молитви, і він робив це подумки, адже його думка часом була набагато сильнішою від голосу. Мати просила здоров’я і хліба, а він – миру і спокою для цієї стражденної землі.

Думав і про хорошого правителя, який буде демократичним, мов цілий Сейм, а при потребі – непохитним, немов монарх, тож бажав УНРівцям зробити все, щоб цього разу ніхто не забрав у них владу. Сам мав повне право захопити Ізюм, але й цього разу його щось спиняло. Можливо, те, що не було стовідсоткової довіри до тих керманичів, які вже не раз нишком зраджували, а то й інше – язик не повертався самовільно проголосити себе якимось місцевим царьком.

Що б він не думав, а після того, як призначили комендантом міста і всього повіту хорунжого Пошталу, відчув себе переможеним. Свій стан і надалі вважав невизначеним, адже ця нова-стара влада від нього відвернулася. А він, пройшовши такий важкий шлях, мусив ще й гадати: «Що вона збирається з ним робити?» Розумів, що вже сьогодні він незаконно тримає в руках відвойовану територію, але, не отримавши інших вказівок, нічого змінювати не збирався.

Новина про підпорядкування Пошталою старої гетьманської варти неначе єдину опору вибила з-під його ніг, а чутки про перейменування окремої офіцерської роти в Українську зразкову сотню – і геть добили. Він не розумів, навіщо хорунжий Вільного козацтва зробив саме так – шкуродерів, які ще вчора забирали в людей останнє, узяв служити демократичній владі. Не могли повірити в те і його вояки, усе питали: «Чи то правда?»

– Чому ж повстанців було на службу не взяти? – видно, найбільш кмітливі на те надіялися. – Ми ж би вірою й правдою… – у декого аж сльози на очі наверталися. – Майже весь повіт звільнили, а він на готове прийшов; тепер ми у полі мерзнемо, а синки багатіїв знову в своїх теплих казармах і на всьому готовому, – зиркали спідлоба та знизували плечима.

Хотіли Григорію й про отамана Волоха розказати, якого Петлюра і зараз любить, мов брата рідного, й про відважного Болбочана, якого тепер нова демократична влада в зраді звинувачує, але не встигли – Григорій так швидко скочив на коня й помчав у бік Ізюма, що й охорона його не могла наздогнати.

– Він, бачте, заважав мирно домовлятися з червоними комісарами, у той час, як самі так і не надали йому допомоги, – продовжували перемовлятися. – То про які мирні перемови йшлося, коли вже пів-Донбасу захоплено? – а ці дії взагалі були їм підозрілими. – Ото й напилися чаю та кави, – дійшло й до них про дружбу Винниченка з Раковським. – Надумали кому вірити!

Придивляючись до перших кроків старої-нової влади, Григорій ще терпів, а його повстанці все частіше наполягали на взятті Ізюма, який у той час був ними оточений. Їм хотілося довести свою справу до кінця, тому дехто навіть запевняв: що б не сталося, стоятимуть до останнього і живими владу не здадуть. Уже планували, як швидко проведуть реформи та роздадуть селянам землю, як іще більше згуртується люд і відродиться козацький лад, і так горіли їхні очі, що й Гриць ледве себе стримав. Не сумнівався і в успіху такої операції, адже його полк налічував близько двох тисяч воїнів, у той час як Поштала мав у своєму підпорядкуванні менше сотні ненадійних колишніх царських офіцерів, ще й проросійськи налаштованих. Але Савонов жодного разу не зробив спроби захопити місто й не допустив до цього інших.

7

Він не схвалював цю дивну демократичність, повертаючись до старої думки: зовсім не ті люди сидять у владі. Єдине, що міг зробити в той час – це отримати для своїх загонів зброю, яка залишилась на німецьких складах після квапливого розпродажу, адже ситуація знову загострювалась: із півночі наступали більшовики, а з півдня на Ізюмщину сунули денікінці.

– Як одна сила, так і друга не можуть обійтися без України, де знову виросте хліб і нікуди не дінуться роботящі руки, – так говорили в штабі його партії. – Навіть Ленін вважає, що в тому їхнє спасіння, тому час від часу відправляють сюди окремі загони в розвідку, аби перевірити реакцію цієї влади та знати її силу.

То на Чернігівщину заскочать більшовицькі партизани, то на Сумщину; з’явився такий загін і на Ізюмщині, звідки й до кордону недалеко, й підмога на Донбасі знайдеться, коли що. Цього разу не гуркотіли вони на броньових потягах, а пробиралися партизанськими дорогами й стежками.

У той час, коли київські керманичі наказували всім не чинити червоним загонам ніякого опору, аби не спровокувати ще більшого нападу, вони й до Святогірського монастиря добралися. Чому б і ні, коли ніхто їх не спинив? Та й розраховувати на те, що російські більшовики побояться Бога, було просто наївно. Відколи стоїть тут свята обитель, не було такого знущання з православної релігії, як цього разу. Навіть коли в ніч на друге січня під’їхали до монастиря шістдесят червоноармійців на шістнадцяти підводах, священнослужителі й монахи не припускали, що таке взагалі може статися. Але вже з перших хвилин насторожилися, бо гості з гиканням увірвалися через ворота й, вилаявшись брудним матом, одразу побили монаха, який завідував готелем. Усі зрозуміли – не сховатися від холоду вони сюди прибули, не переночувати, тримаючи далі путь, а з метою пограбування. Однак п’яних бандитів уже годі було спинити, та й на допомогу розраховувати не доводилося, знаючи ситуацію в усій окрузі. Лишалося надіятись тільки на Бога та на молитву.

А слуги диявола, розсіявшись по корпусах монастиря, розпочали неймовірні знущання: одні вимагали в настоятеля видати ключі від монастирських сховищ, інші проводили обшуки й грабежі в усіх келіях, відбираючи в монахів їхнє майно до останньої сорочки. Кидали на підлогу ікони, примушували монахів палити цигарки й танцювати, під загрозою розстрілу матюкати Господа й Матір Божу, а коли хтось відмовлявся, його били палицями і батогами.

Після третьої ночі обезчещена братія на чолі з архімандритом стала збиратися в храмі для богослужіння. Уже й службу розпочали, і на коліна стали, молилися так щиро, неначе востаннє, поки й сюди не увірвалася більшовицька зграя. Коли архімандрит проголошував актинію, усіх виганяли з храму, а під час співів херувимської знімали чоботи з їхніх ніг. Та й на це братія не зважала – чекаючи наступних страждань і навіть смерті, вона причащалася Святих Тайн. Але й померти тут було не так просто – коли ще й обідня не закінчилася, на порозі храму з’явилася нова банда. «Стій, ані з місця! – кричав один з них, тримаючи в руках ножиці. – Підходьте по черзі, усіх стригтиму!» – одразу й розпочав. Аби уникнути такої наруги, вони готові були втекти, куди бачать очі, однак слуги диявола нікого звідти не випускали. Найбільш біснуватий червоноармієць вбіг в олтар, відкрив царські врата й несамовито закричав: «Не виходити, стрілятиму!»

Здавалося: ось вона, та остання хвилина. І так їм хотілося, щоб сталося диво – прямо зараз з’явилася та українська «зразкова сотня» і прогнала непрошених гостей, але до Ізюма тридцять кілометрів, та й глуха ніч надворі. А тут нечиста сила нишпорила навіть по всіх закутках, у приміщенні скарбника колола портрети ієрархів, змушувала Божих служителів пити чорнило й горілку, а коли надворі ще й не почало світати, усіх вигнала на мороз і наказала роздягнутися. Бажаючи ще чимось себе потішити, напівголих вишикувала в шеренги й змусила марширувати та виконувати військові команди, супроводжуючи таке дійство побиттям і матюками. В той час у сусідньому храмі блюзнірствувала інша зграя. Один із них, одягнувши митру й ризу, сів на престол і гортав Євангеліє, інші, також переодягнені, то відчиняли, то зачиняли двері в олтар, імітуючи службу, у той час як більш тверезі знімали з митр та ікон коштовне каміння. Усе награбоване складали на підводи, якими на ранок третього січня були забиті всі дороги й підходи монастирської території. Коли вони одна за одною від’їжджали, уціліла братія нарахувала їх тридцять вісім.

Дарма думали, що на тому монахам дадуть спокій: того-таки дня на монастир була накладена чотиримільйонна контрибуція, яку після пограбування вважали геть непідйомною. Клопоталася й Богородичанська волость, яка мала сплатити вісімдесят тисяч рублів.

– То не все! Не все! – коли Настина Оксана дісталась дому, на ній і шкіра тремтіла. – Змушували монахів рубати ополонки, а потім там же відрубували їм голови, декого й живцем топили, – переказувала почуте. – Пограбували й лікарняний хутір, до того ж усіх роздягли і все забрали, навіть стоптані чоботи.

– А як же твої? – мати придивлялася до її ніг.

– Якби я там була, додому вже б не повернулася, – їй і самій страшно було уявити. – П’яна більшовицька орда зґвалтувала всіх жінок і дівчат, а разом з ними й молодих послушників, – у неї знову починалася лихоманка, тільки цього разу від побаченого.

– То де ж ти сховалася? – у матері аж голова обертом пішла.

– Напередодні десять чоловік відправили на пасіку свічки катати, і мене з ними. Різдво ж за три дні, – тепер і сама не могла повірити в таке дивне спасіння. – Коли рано-вранці ми все привезли, ті підводи тільки-но від’їхали. І ми одразу кинулися все мити й прибирати, бо страх, що там творилося. А це наші їхали по лікаря, і я попросилася дому заскочити.

– Нікуди! – схопила її Настя своїми довгими руками. – Нікуди не пущу! – не обнімала, а вчепилася так, що й не вирватись. – Рівно два тижні сьогодні, як Акима вбито, – не стала доньці переповідати всі ті подробиці, поки Григорій в Ізюм не зайде, вважаючи, що смерть з косою просто полювати стала на її дітей. – А я ж все на картах бачила, тільки не повірила їм. На кого з дітей не кину, а воно… – на неї теж та лихоманка перекинулася і так колотила, що й зуби цокотіли. – Тепер зареклася: що б не сталося, більше в руки їх не візьму, аби тільки напасть така відступила, – вона й справді вважала, що це допоможе.

– Та як же мені вдома залишатися? – донька не проти була, тільки дана обіцянка її мучила. – Завтра вранці по мене заїдуть… – вона вже давно майже нічого там не заробляла, але залишити братію і хворих у такий час вважала гріхом.

– Нікуди! – мати винесла остаточне рішення. – Дякуй Богові, що вдруге обійшлося. А там денікінці на підході, та й червоні не раз повертатимуться. Ще невідомо, де Гриць наш буде, – і так і сяк перекидала можливі події, але передбачити не могла. – А з ним Прокіп, та й Тимофій допомагає час від часу, тож усе залежатиме від того, хто тепер при владі буде і кого ворогом вважатиме, – ще жодного разу так не сходилося все докупи.

У цей час вона думала тільки про своє, але так було майже в кожній хаті. Тож коли люди дізналися про лихо, яке спіткало Святогірський монастир, спочатку налякалися, а потім просто замовкли, неначе їм потрібен був час, аби осмислити: що ж насправді відбувається? Та події так швидко змінювалися, що й часу на роздуми не вистачало. Тому й вони надіялися на якесь чудо, бо від тієї слабкої влади нічого вже не чекали.

8

– Кажуть, у нас знову безвладдя, – Петро швидко збирався до центру. – Хоча й крамниця моя порожня, але вдома не сидиться. Може, й ночуватиму в ній, аби ніхто не спалив, бо тепер зовсім не зрозуміти, хто наш Ізюм займе.

– Ти знову за своє? Удома треба ночувати, а не в крамниці, аби не довелося повертатися в порожню хату, – Настя вже знала, що його Олена днями прийшла додому. – Цікаво, як вона перед тобою виправдовувалась.

– Ніяк. Відчинила двері і сказала: яка я рада, що нарешті добралася до своєї хати, – Петро лише усміхався.

Настя вже чула, що Олену не пустили з коханцем на останній корабель. Якби раніше, то й у Німеччині вже була б, а тут командування не дозволило, бо й свої не поміщалися. Тож поплакавши, притягла рябка додому.

– А ти про Пошталу нічого не чув? Кажуть, що він утік.

– Так, буцімто обрізав дроти на телефонній станції, завантажив на брички й вози залишки грошей і цінностей Ізюмського казначейства й відступив у напрямку Барвінкового. Тільки не судилося йому вибратися з тієї западні, яку сам собі створив – потрапивши до рук денікінської контррозвідки, був одразу розстріляний. А та «зразкова сотня» не перейшла, а швидко перебігла до своїх білогвардійців.

– Сам винен, – у Петра, як завжди, була своя думка. – Коли в людях не розбирається, треба було з кимось порадитись. Ніхто б не сказав, що ті перевертні – надійні солдати. Якби не нагодилися денікінці, вони б самі його вбили, аби гроші та цінності забрати.

– Звісно, хотів вирватись. Тільки ніхто не знає, куди він їхав і кому віз наше добро, – Настя вже і в цьому патріотові сумнівалася.

Григорій ще того дня про все довідався. Йому знову було боляче, адже на бік цієї влади він перейшов ще на фронті, потім підтримував і надіявся на неї до останнього дня; не втрачав надії й тоді, коли стало зрозуміло: вона вдруге не може використати реального шансу. Він і зараз був упевнений, що, врахувавши всі помилки та створивши армію, гріх було не навести лад у державі. «Чому знову так? Чому до влади приходять люди, які потім не знають, що з нею робити? – навіть такі думки йому хотілося рубати шашкою. – Що буде далі?» – відчував і під своїми ногами хитку кладку через бурхливу річку.

– Затиснуть нас у лещата! Ой, затиснуть! – журилися над тим і повстанці. – Треба кудись тікати чи ховатися. Приймати на себе подвійний удар – це божевілля, – так говорили їхні командири. – Далі все залежатиме від того, куди в Києві поверне. Повинні ж як одного, так і другого ворога спиняти, – таку думку мав найбільш досвідчений.

Хай там як, а Григорій теж на допомогу Запорізької дивізії надіявся. Хоча й не сходилась така думка із позицією його партії, усе-таки вважав, що коли її офіційно й не надішлють, Болбочан і сам не ликом шитий, не з таких ситуацій виходив. Та й чотири полки в його дивізії – це велике військо. Однак вони вже до Полтави відступили. Таке сьогодні й на вокзалі чув, де знову було людно.

І цього разу Ізюм нагадував бджолиний вулик – уже не лише багатії покидали місто, а й ті, які мали середній достаток. Збираючись поспіхом, усе майно залишали – таким великим був жах перед приходом російських більшовиків. У їхніх помешканнях навіть іграшки і незакінчені малюнки були розкидані на підлозі, неначе господарі тільки-но вийшли з дітьми на коротку прогулянку. Видно, страхітливі події річної давнини добре запам’яталися заможним ізюмчанам. Гнали з дому й свіжі чутки про несамовиті погроми на Донбасі, які влаштовували ті вояки.

Розділ 4

1

Не сиділося вдома і Карпу: поспішаючи на вокзал, він знову ніс торбину зі своїми робочими причандалами. А дійшовши, кинув шматок старого облізлого кожуха на замерзлу колоду, яка й досі лежала під старою березою, примостився й сам як і колись. Простягнув обидві ноги – одну, яка і в валянку нагрітися не може, і другу, якій і тридцятиградусний мороз не страшний. Сьогодні тут було не так холодно, як зазвичай на Хрещення Господнє, але перехожі, зиркаючи на нього, усміхалися – не вірили, що старий тут надовго затримається. Він і сам не збирався – точно знав, що повстанці вже на підході, тож, побачивши їх, збирався одразу шкутильгати додому.

«П’яте січня! П’яте січня! – повторив про себе сьогоднішнє число, аби запам’ятати. – Тільки доба минула, як представник Директорії звідси поїхав, – має на увазі хорунжого вільного козацтва Пошталу. – Тепер Григорій сюди зайде, але знову не сяде в повітовій управі за великим столом, – він знав усе наперед. – Той і зараз собі такого не дозволить, – і така риса характеру була йому до душі. – Цікаво тільки, що ж робитиме? Невже, як і тоді, замкне порожній кабінет і чекатиме, поки Київ когось сюди пришле?» – а з таким був зовсім не згоден.

Може б, і далі розмірковував, якби не молоденька Ксанка, яка, тихо підкравшись, поклала голову, замотану теплою хустиною, на його плече.

– Невже знову мене проганятимете? – нагадала йому про той бій, який у цьому місті та й у всьому повіті ще ніхто не забув.

Аж стрепенувся дід, почувши її голос.

– От бісова дитина! – заворушилися його посинілі губи. – Замість того, щоб у хаті прибирати, вона по такому морозу мотається, – мацав зашкарублою рукою її рукавички. – Колись у такі дні вже ковбаси смажили, а тепер… – тільки-но звів брови докупи, як щаслива усмішка почала розгладжувати глибокі зморшки його обличчя. – Нічого, Різдво молитвою зустрічати треба, а не столом зі свіжиною та іншими наїдками! – повторив те, що чув у дитинстві. – Тим паче, ти ні вареників ще не навариш, ні борщу нормального, – сам, знай, бликав на молоденьку дівчину. – Чим же Грицька пригощатимеш, якщо до тебе завітає? Хоч і не вдався він зростом, а поїсти любить, – знову під кошлатими бровами щось спалахнуло, та вмить і згасло.

– Невже він збирався? – від почутого в наївного дитяти навіть на десятиградусному морозі щоки враз стали червоними. – Чи ви самі вигадали? – здогадавшись, вона вмить стала похмурою. – Якби було з чого, я б і серед ночі знайшла, чим його нагодувати, – а вогники в очах аж танцюють. – І вареники варити вмію, і хліб пекти, а борщ виходить навіть кращий, ніж у мами, – прощебетавши, засоромилась та копирсала носаком чобітка стоптаний сніг.

– Стій! – схопився він з місця. – Уже йдуть! – почув кроки.

І справді, невдовзі тут стало так людно, як перед тим боєм, коли думали, що артилерія всіх повстанців змішає з землею. Де й узялися жінки та діти, які бігом бігли на площу, куди підходили все нові й нові підрозділи повстанського війська. Сопіли коні, клуби білої пари, вирвавшись із їхніх ніздрів, розліталися в усі боки, за мить уже й вершників за нею не видно.

Радіє старий Карпо, що прийшли сюди повстанці без спротиву. Махає шапкою отаману Савонову, потім штовхає то одного, то другого вершника, аби переказали, що він тут, а не дочекавшись, сам до нього пробирається. І лише коли очі спинилися на червоноармійцях, які бозна-звідки з’явились, умить завмер на місці. Аж за декілька хвилин роззирнувся довкола, намагаючись зрозуміти: що ж насправді діється? А за мить знову вкляк, бо коні чужинців спокійно завертали на їхню центральну площу. Поряд якісь люди, розмахуючи руками, намагалися всіх розмістити, і ніхто тут не стріляв, ніхто не бився, навіть шашку не витягнув.

«Повстанці з червоними… – ледь прошепотів, ніби не думка проскочила, а гарматний снаряд просвистів поряд, такий він був приголомшений побаченим. – Григорій з червоним комісаром ручкається», – його трохи відкритий рот хапав повітря, а очі так і свердлили всіх навколо. Уже й коні близько до нього підійшли, стали просто в обличчя пару випускати, а він ніяк не може з місця зрушити. Коли вдалося відійти убік, аж зрадів, що не потовклися по його кістках копита мародерів, яких у цьому місті ще не забули. «Повстанці з червоними…» – як не підганяв себе тікати звідти, а голова все одно озиралася.

– Невже не раді зустрічі? – почувши голос Григорія біля свого вуха, аж стрепенувся. Та коли отаман, скочивши з коня, виструнчився перед ним, на радощах про все забув, тільки ненадовго – за мить його очі знову були повні відчаю і гніву.

– Я все поясню… – Григорій хотів обняти старого запорожця, але спинився на півслові. – Так треба на цьому етапі, – проказав, аби хоч якось виправдатися. – Так вирішили… – і знову не договорив до кінця.

– Виходить, ти й досі своїх есерів слухаєш? А вони крутять тобою, як циган сонцем, – дід би й культею його вдарив, такий був на нього сердитий. Та замість того лише стукнув нею об мерзлу землю, а отямившись, замовк. На нього з сумом і прихованою тривогою дивилися стомлені очі отамана Савонова. – Прости старого дурня, – кинувся, як до рідного онука, обняв його і витер холодною рукою свої мокрі очі. – Як багато днів важкої боротьби… Як багато безсонних ночей… Невже все марно? – ледве проказав, відвертаючи обличчя. – Минулого разу, коли вони змушували тебе воювати проти української влади, ти витримав нейтралітет. Чому ж тепер їх послухав? – допитував, як батько дитину.

– Не знайшов іншого виходу, та й багато отаманів до них приєдналися, треба ж якось білих генералів спинити. До того ж призначили мене комендантом міста і всього повіту, – здається, не без задоволення повідомив таку новину. – То й тут я мушу порядок тримати.

– Невже? Не може бути! – спалахнула радість у Карпових очах, але знову лише на мить. – Це враховуючи твою роль у боротьбі проти німців, гетьманців та поміщицького режиму, – вважав, що Григорій уже давно заслужив право займати ту посаду, тільки не від такої влади. – Ще чи втримаєшся, бо вони з обману починають: пропустили поперед себе повстанців, аби всі думали, що українську владу прогнали самі українці. А завтра скажуть, що тут розпочалася громадянська війна, а вони й непричетні, прийшли сюди лише з миротворчою місією. Коли від свого патлатого наброду на броньовиках відхрестилися, сказавши, що то були якісь партизани, то зараз тим паче. Кумекаєш? – сам знову придивлявся до його очей. – Що завгодно вигадають, аби ніхто не сказав, що вони окупанти, – вважав, що він їх уже розкусив. – І їм можуть повірити; хіба ж під силу зараз зрозуміти, що в Україні відбувається, – навіть за голову схопився, неначе по ній хтось бив не молотком, а важким обухом. – То ти того командира в повітову управу заведеш, чи він тебе? – усе ж не стримався від колючки. А не отримавши відповіді, ще одне додав: – Посада – це добре, але що робитимеш, коли вони знову людей грабуватимуть?

– Усі ж повтікали, – Савонов ледь помітно усміхався, – а бідних вони й тоді не чіпали, – докинувши таке, зібрався розвертатися.

Дід би його не відпустив, ще багато чого маючи на думці, але тієї миті між ними з’явилася молоденька Ксанка, яка, на диво, у таку негоду цвіла, мов маківка перед Трійцею. Видно було: хоче кинутися отаману на шию, але боїться, аби зовсім її не відштовхнув.

– Ти знову з подарунком? – аж прикрикнув Григорій, помітивши в її руках шарф.

– Так, вив’язала тобі, щоб не застудився, – вона м’яла його довгими пальчиками. – Якщо й не воюватимеш більше, однак згодиться, – голосок тремтів, а довгі вії, знай, кліпали.

– І що мені робити з цим дівчам? – зиркнувши то на діда, то на неї, Григорій знизав плечима, а накинувши на шию теплий шарф і потиснувши маленьку дівочу ручку, подався до своїх нових союзників.

Ксанка вмить пропала, а дід ще якусь мить стояв як укопаний, лише погляд то на червоногвардійцях спинявся, то на повстанцях, які перемішалися на площі. Дивуючись і зараз, він раз по раз пригладжував сиве волосся, яке від подиву аж стару шапку на голові піднімало. А помітивши неподалік невеликий гурт простого люду, попрямував до них, аби почути, що ж вони кажуть з цього приводу.

– Це вже щось москалі пообіцяли, – трохи молодший від Карпа дід, заскаливши одне око на небо, пихкав люлькою та намагався розгадати.

– Що б не казали сьогодні, завтра все одно одурять, – немолода жінка аж руками махала, аби їй повірили.

– Коли ви такі розумні, то й порадьте, що робити в такій ситуації?! – інтелігентний чоловік не міг таке пропустити повз вуха.

– Якщо збиралися окремо жити, тоді навіщо брататися? – дід із люлькою, який насправді був схожий на старого бусла, випустив ще більше диму. – Б’юсь об заклад: це ваші есери уклали з червоними таку угоду, а повстанцям залишилося тільки виконувати її, – мабуть, він знав цього чоловіка.

– Зелене світло на семафор подали, коли червоне там мало бути, – залізничник про те по-своєму сказав. – Ще й скомандували: «Повний вперед!» – і йому здалося, що це зрада.

– Чому ж, автономію Україні обіцяють, землю – селянам, мир – народам, – хтось повторював усім знайомі гасла, але тихо і невпевнено.

– Аби вас не знудило від їхніх обіцянок, – не стримався Карпо.

Ще швидше почали кидатися словами, неначе підлітки грудками, коли одна вулиця йшла на іншу. Хтось схвалював таке братання, а хтось вбачав у ньому поганий знак. Нагадували й про звірства та наругу в Святогірському монастирі, про що вже третій день усі переказують та спинитися не можуть. Почули й голос колишнього чиновника повітової управи, який стверджував, що української влади й близько ніде немає.

– То нехай буде так, може, повстанці стримуватимуть навіжену орду, аби вона знову не розгулялася, – «старий бусол» ще раз заскалив око на небо, ніби чекав, що архангел Михаїл звідти щось йому підкаже. – Ці кажуть, що рік тому тут партизани якісь орудували, а регулярна армія такого не робитиме, – пихнув ще й у їхній бік димом. – А в святу нашу обитель, може, навіть група злочинців чи бандитів пробралася, яких потрібно було не те що гнати звідти, а всіх заарештувати, а то й розстріляти на місці.

– І тут брешуть, не інакше, як переодягнені чекісти працювали, – Карпо точно знав, що гроші, золото й коштовності повезли керманичам революції. – А злочинців-головорізів відправляли сюди торік, аби ті страху на населення напустили. Тільки назад додому вони не доїхали – їх убили дорогою. Позбулися свідків і спокійно забрали собі награбоване, – так йому розповідали місцеві більшовики, які з тими червоними бандитами й собі тікали в Росію, а потім ледве втекли назад, аби й з ними так не вчинили.

А вкотре почувши про наближення військ царських генералів, які хочуть повернути «єдіную і нєдєлімую Росію», уявляли, як їх знову битимуть за відібрану та розділену панську землю. Та що б не злітало з їхніх вуст, вони шкодували, що жодна влада не змогла об’єднати всіх отаманів і їхніх повстанців в єдине велике військо.

– Побоялися, бо від нього й самим довелося б тікати, куди очі бачать, – уже знайома жінка знову не стрималась від свого влучного висновку.

– Ще спробуй їх об’єднати, – упевнено сказав інтелігентний чоловік, який від них нікуди не пішов. – Одні партизани від червоних, другі від української влади, а треті самі від себе. Це й по наших видно, – кивнув у бік Трощила та Іщенка. – В одного менше сотні, а в другого всього з десяток, а з Савоновим об’єднуватися й зараз не хочуть. Тоді, бачите, ніхто їх отаманами не назве, а то й плюватиме вслід.

Інтелігент засміявся, у той час як «старий бусол», не шукаючи більше на небі Верховного головнокомандуючого, нагнув голову та втупився у свої старі валянки.

Надивившись та добряче замерзнувши, Карпо цього дня не збирався додому. Хотілося й завтра побачити Григорія й дізнатися, чи він не передумав? Тож пробирався до знайомого та мріяв хоч на лавці відлежатись, бо знав, що на теплу піч чужого чоловіка ніде не пустять. Шкутильгав обіч дороги, намагаючись не потрапити під коня чи воза – так багато було того прибулого більшовицького війська.

Уранці, знову опинившись на цій вулиці, очам не повірив – на нього зі штиками, кулеметами і навіть гарматами сунула якась інтернаціоналістична навала. Ще раніше чув, що з Бєлгорода наступає так звана 2-га українська повстанська дивізія, основне ядро якої складають українські добровольці, а з ними московські та пітерські робітники. Може, й були вони серед тих, що стояли вчора на площі, та перед собою він бачив татар, башкирів, латишів, дагестанців, і навіть китайців. Від таких українців у нього аж в очах мерехтіло. «І треба ж було додуматися до такого! – навіть дихнути годі старому, неначе ворожий кінь давив на його груди копитом. – Оце такому війську заборонили чинити опір?! – йому й геть не по собі стало. – У шию їх треба гнати, аби не сквернили цю святу землю своїми чобітьми, а ти поряд став! – таке його пошерхлі губи Григорію адресували. – Призначили його комендантом міста й повіту, – скривившись, повторив, що чув. – Аби здихатися, часто на підвищення забирали. А потім… по-різному кінчалося. Дивись, щоб і з тобою такого не трапилось», – він усе зітхав.

Хоч як сипалися іскри з-під його кошлатих брів, а колони найманців-чужинців просувалися далі, бо жодного українського слова вони не розуміли. «Це ніж у спину Болбочану і всій українській владі», – де й узявся такий висновок серед цілого рою думок.

– Ти чого, Карпе? – знайомий, у якого він ночував, ледве встиг підхопити його під руки. – Розчавили б, ніхто ж не спиниться, – здається, був більше наляканий, ніж старий запорожець, який цієї миті вже дав згоду чорній примарі, помітивши її поміж косооких солдатів більшовицького війська.

Та знайомий знову вів його до своєї хати, аби пройшли ті найманці-інтернаціоналісти. А щоб не сидіти мовчки, вони й далі ворушили все пережите. Говорили й про нову окупацію, від якої вже нікуди не дітися. Водночас бідкалися, що люди вже не в силі воювати, у той час як ворожого війська ставало все більше й більше.

«Збуваються твої слова, любий друже, – перехрестився Карпо вже вдома. – Так і вийшло – вони знову повернулися. Приніс би хоч щось втішне та підказав: що робити, коли всі наступають? Цих Ленін з Троцьким знову сюди женуть, Антанта білим дає зброю й гроші, аби вони більшовицьку революцію не пропустили в Європу, Німеччину своя революція добила, а інші після Великої війни сидять тихо, тільки б їх не чіпали, – запам’ятав почуте від молодих есерів. – Виходить, що навіть у світі нема до кого по допомогу звернутися. Ще б пак: після Великої війни чотири імперії розпалися. Мабуть, тільки на себе треба надіятися… Тільки на себе…» – це було золоте правило ще часів його молодості.

2

Того пізнього вечора, поспішаючи додому, Григорій щосили гнав коня, хоча сам після такого важкого дня ледве тримався в сідлі. Хотілося хоч одну ніч відіспатися у своїй хаті та в рідних стінах набратися сил для подальшої боротьби, кінця якої він ще не бачив. Тільки тепер пригадував слова діда Карпа, не проти був і поговорити, але знав, що ні завтра, ні найближчим часом вони зустрітися не зможуть.

Не йшов з голови й Іван Чаплін, який щойно приєднався до них зі своїм партизанським загоном. Спочатку Гриць радів – усе ж більша сила, та почувши, що перед цим вони гнали невелике військо української армії від Балаклеї аж до Костянтинограда, його радість куди й поділася. А дізнавшись, що він із червоних партизан, уже не хотів і поряд з ним воювати. У той час майже всі партизани Донеччини – копальневі й рудничні, були створені більшовиками, аби вигнати з того краю українську армію. «І хто б міг повірити, що все можна зробити тут – на місці нашими ж руками? – дивувався далі. – Копальневі і рудничні… – вони ще довго не йшли з його голови. – Виходить, можуть і мене кинути на Слов’янськ, де ще тримається влада, підпорядкована УНР? – аж спинився, неначе партизанські кулі вдарили його прямо в груди. – Ні, так ми не домовлялися. Затримати наступ Денікіна – і все. Я погоджувався лише на таких умовах. Але про це не складено жодного документа, все на словах», – здається, він приходив до тями. Навіть побачив дідові очі, які так і блищали з-під кудлатих брів. «А що я тобі казав», – і той колов у болюче місце. Ще й червоні прапори не йшли з очей. Розлючений вітер тріпав їх із усієї сили, а йому хотілося крізь землю провалитися. Мріяв вивісити свій жовто-блакитний, який дід Карпо цілував перед великим боєм у передмістях залізничного вокзалу, та не встиг. Не проти був і пізніше, тільки вже б ніхто йому не дозволив. Уявляв, як люди озираються на більшовицькі, ще не забувши перший російський напад, від чого навіть сором став його душити.

«Стривай, стривай, козаче, – дід і не збирався його відпускати. Скрізь листівки в Ізюмі розклеєні, в одних написано, що місто зайняте партизанами, а в інших йдеться, що військові склади опечатані й передані місцевим повстанцям отамана Савонова. Ти в дорогу, а червоний ревком від твого імені діятиме на свій розсуд! – здавалося, він біг слідом за конем. Нічого не залишалось, як пришпорити вороного, аби старий відстав, але стомлений кінь не мав сили бігти, і голос Карпа знову почувся, неначе старий умостився позаду. – Добре у війську воювати, знаючи, що в тебе достойний полководець. Тільки це не про твого головнокомандувача Володимира Антонова-Овсієнка, який дбає не про Україну, а про Росію, – кричав йому у вухо. – Українська кров у ньому, звичайно, є, тільки прокидається не так часто. У молоді роки аж вирувала, коли відмовився присягати на вірність „царю й Отєчеству“, за що його виключили з військово-інженерного училища. Вистачає й розуму, бо дурний не зміг би розробити план захоплення російської столиці. Був і на крейсері „Аврора“, брав участь у штурмі Зимового палацу, навіть оголосив про арешт Тимчасового уряду. Оце такий чоловік з нашим корінням», – неначе читав його особову справу, де було написано ще багато про що.

Григорій розумів, що дід до чогось веде, але не став перебивати. «Нехай розказує, – погоджувався слухати далі, бо чув про того головнокомандувача, але з різних вуст і уривками. – Чи це моя голова звела все докупи і видала мені голосом Карпа?» – пригадував, що й таке за нею водилося – дивувала інколи свого господаря, неначе здібна секретарка. Точно вона, старий запорожець, мабуть, нічого й не знає про цього головнокомандувача. Хоча на ізюмському вокзалі можна що завгодно почути як від біженців, так і від військових, які іншим разом затримувалися там і на декілька тижнів. «Тож дивися й ти – як не сам кинешся з їхньої гори, вони зіштовхнуть тебе звідти. Пом’янеш мої слова, Грицю», – чи дід Карпо його застерігав, чи власна голова, вже було не розібрати.

Після такої уявної розмови кінь зафоркав і раптово рвонув із місця, а в Григорія й зовсім пропав настрій, тож їхав та далі думав про свій шлях. Ще з дитинства більш за все любив свободу і правду, за них і боровся, тепер же й сам собі здавався птахом з підрізаними крилами. Був у нього й норов, який інколи доводилося примовляти та присипляти, аби він не ставав дибки. Тепер не був певен, що не станеться такого випадку, коли знову закипить його кров, ударить у голову – і вмить захочеться скинути всі пута. Як же бути? Як бути? Почуте не давало йому спокою.

3

– І чого ти так довго? – зустрічала його мати. – Господи, на кого тільки став схожий! – аж сплеснула руками. – Що худий, а що зморений, ніс загострився, очі й зовсім кудись запали. Якби не довга шинеля, можна б подумати, що хлоп’я, а не отаман, – схилившись над ним, обнімала та шморгала носом. – Такому тендітному головнокомандуючому тільки Ксанка до пари, – то мостила на своєму обличчі щиру материнську усмішку, то знову її ховала.

– Чому це ви її згадуєте? – спитав, сідаючи за стіл, куди мати ставила вечерю.

– Здається, це дівча закохалося в тебе по самі вуха, – аж повеселішали її сумні очі. – Спочатку на дорозі наперед забігало, аби зі мною поздоровкатися, потім про тебе перепитувати стало, а два дні тому рукавиці гарні зв’язало. Я думала, нічого не вміє, а вона пиріжків тобі напекла, – стала розв’язувати принесений чималий вузлик. – Ще й великий конверт на додачу, – мати і його поклала край столу. – Каже: часто писала, коли тебе не було.

– Навіщо це мені? – Григорій сердито на неї поглянув. Наминав ледь теплий борщ так швидко, що мати й слідкувати за ним не встигала.

– То забери з собою, тільки не викидай, не прочитавши, – здається, готова була благати, чим ще дужче його здивувала. – Шкода мені те дівча стало, воно і м’ялося біля порога, і соромилося, поки мені ті листи простягло, – у її голосі була така ніжність і таке тепло, неначе до своєї дитини. – Само й зараз гарненьке, а за рік-два з нього така красуня вимаститься, що й не втовпишся за іншими женихами. Тож поки воно біжить за тобою та не знає, що ще зробити, аби ти на неї звернув увагу, не відвертайся, – раніше ніколи не давала синові таких порад, а цього разу її було не спинити. – Я ж не кажу, щоб ти на ній оженився, просто пожалій ті перші дівочі почуття. Більше таких і в неї не буде, а по щирих гріх топтатися, – застерігала, аби не розчавив те перше кохання.

– Гаразд, покладіть у мою торбину, – сам поглядав то на матір, то на чималий конверт, який так і лежав край столу. – А хто її батьки? Думав, що в своїй слободі я всіх знаю, а їх щось не пригадую, – у його голосі вже не було того байдужого тону, як ще хвилину тому.

– Бабуся тут жила, а вони десь на Донбасі, мабуть, і зовсім не приїхали б, якби батька в шахті не привалило. Оце тоді і мати з донькою тут з’явилися, тільки ще одне горе їх спіткало – стара взяла та й померла, а вони удвох залишись. Можна уявити, як їм важко, тільки, видно, вони не звикли скаржитись. Зараз тому дівчаті ще й сімнадцяти немає, а воно вже все уміє робити. Однак дивне таке, неначе не на цій землі народилося.

Ще ніколи вони не говорили на такі теми, тому й мати ніяковіла, як та Ксанка. А раз думати їй ніхто не забороняв, то й придивлялася до тих дівчат, які біля сина-отамана крутилися, й до тих, за ким він упадав, але жодну з них у невістки не вибрала б. Молоденьку ж Ксанку навіть з хати б не випустила, якби знала, що вона йому люба. Та все ж розсудила по своєму: «Йому жити, тож нехай сам і вирішує».

Відігрівшись у рідній хаті, Григорій думав, що одразу засне, але ворочався з годину. Уже й мати на печі сопіла, і перші півні проспівали, а до нього сон не поспішав. І про що він не думав, а перед очима все майоріла площа червоними прапорами. Було таке відчуття, неначе з чистої води він ненароком вскочив у справжнє болото. Заспокоїли його лише слова Ксанки своєю, здавалося, ще дитячою наївністю, яка відчувалася вже в першому листі. Поки читав та дивувався, засвітивши каганця, збагнув, що він із нею декілька разів зустрічався. І щоразу його вражали очі – великі й чисті. Уперше, ще до початку бойових дій, коли він повертався додому, попереду плентався якийсь худющий підліток у завеликій солдатській шинелі. Саме тієї миті, коли він намагався обійти його, той спіткнувся, і якби не блискавична реакція Григорія, упав би просто в багнюку. Уже у своїх обіймах розгледів бліде й заплакане обличчя молоденької дівчини, побачив і ті її очі, від чого навіть забув запитати: хто ж її скривдив? Витирав сльози і радів, що вона усміхнулась. Може б, одразу забув про ту зустріч, якби не відчув, як його зачерствіла душа зімліла у грудях.

Бачив і одного літнього вечора – вона співала, мабуть, у своєму дворі. Дивного в тому не було нічого, у той час уся молодь виходила на вечорниці. Але вона сиділа сама, і пісня лилася так ніжно, що він не зміг пройти і не спинитися. Тоді вона була схожа на пташку, яка співає сама для себе.

– Як тебе звати? – спитав через плетений тин.

– Мене? – розгубившись, вона схопилася й побігла в хату. А він так і не зрозумів: вона доросла чи ще дитина. Єдине, що помітив у вечірніх сутінках – оті яскраві очі. «Ксанка», – тепер повторив про себе так, як називав її дід Карпо. Від того стало тепліше в душі, неначе вона запалювала там невелике багаття. Уже й посидіти біля нього хотілося, так там було тепло й затишно, тільки слова старого козака його стримували: «Тобі ж не можна закохуватися». «А я й не збираюсь. Вона ж іще дитина», – поки вуста таке говорили, руки гладили подарований шарф, який і досі був на його шиї.

4

Дивним був той час – одні з хлібом-сіллю зустрічали Червону армію, другі – Денікіна, треті перепитували про Болбочана, вважаючи й досі, що він міг урятувати їх і всю Україну. Четверті про Волоха хотіли почути – усе ж свій, на Донбасі в шахті працював. Багато хто й зараз збирався до його війська, аби не потрапити до червоних, які робили облави і всіх чоловіків забирали до своєї армії.

А поблизу станції Краматорська вже гриміли тридюймові гармати, строчили кулемети – це розпочався потужний наступ денікінців за підтримки легкого білогвардійського бронепотяга «Генерал Корнілов». Він справді був грізний, бо за якусь мить зміг знищити два червоні панцерники «Гром» і «Побєда» й змусити Червону армію відступати. Аби її зовсім не розбили, командуючий фронтом швидко перекинув додаткові війська під командуванням воєнспеца Сабліна і воєнкома Савонова. Цих двох надзвичайно талановитих воєначальників уже помітили, і наступного дня всі війська перевели під їхнє командування, бо ворог спинятися не збирався. І вже з перших днів армія пішла в наступ.

Зраділи солдати, що більше не будуть гарматним м’ясом, пишаються своїм новим командиром, який з перших днів мав велику популярність і авторитет. До того ж прекрасний оратор, що теж важливо на фронті. Поважають і Григорія, усім здається, що він навіть народився полководцем, адже всі його плани й команди завжди зрозумілі.

А Савонов, який не любив комусь коритися, з офіцером царської армії Юрієм Сабліним з перших хвилин знайомства подружився. Фронтовий штабс-капітан Першої світової, як і він, миттєво орієнтувався в бойовій обстановці. Єднали їх і політичні погляди, адже Саблін теж був лівим есером і доволі скептично ставився до більшовизму. Навіть тепер, коли, не питаючи їхньої згоди, їм виписали членські квитки більшовицької партії, вони зовсім не вірили, що цей пролетарський рух може бути великою силою. А те, що він пошириться по всьому світові, узагалі здавалося абсурдом. Тому й сприймали підписану угоду між своїми партійцями і більшовиками, як тимчасове явище.

«Що далі?» – сам у себе питав Григорій. Звісно, шкодував, що все так вийшло. Боляче було й зізнатися, що він розчарувався в українській владі, а час вимагав швидких і конкретних дій. Чи правильні вони зараз? Що б не робив, а те питання час від часу знову зринало. Змушувало сумніватись і прискіпливо все аналізувати. І знову хотілося вірити: зберуться патріоти докупи, прийдуть до влади інші люди – твердіші й рішучіші, які врахують усі помилки минулого. А його завдання – здобути перемогу над ворогами, серед яких на першому місці стоїть Добровольча армія генерала Денікіна. І це було можливим, адже його командир блискавично розробляв плани наступальних військових операцій, а він із військом стрімко відкидав денікінців, не даючи їм перепочинку. І так усе злагоджено виходило, що й думки не було спинятися.

Може, й зовсім розбили б, якби не ганебні людські вади – від того шаленого успіху у бездарних більшовицьких командирів, які до того були керманичами цього 12-го полку, з’явилася заздрість. І була вона такою великою, що й розум їхній затьмарила. Ще багато роботи попереду, а за ними вже велось якесь слідство – надіслані парткомом більшовики ходили по п’ятах і контролювали кожен крок. І так Григорію хотілося перестріляти тих контролерів, що інколи ледве себе стримував.

– Ти на них не зважай. Це мені не вперше, – зізнався його командир. – Одного разу розпалена чужа заздрість мало не відправила мене під суд, але тоді війна виручила: тупнула на всіх ногою і наказала відчепитися, бо я їй потрібний, – навіть у такій ситуації Юрій Саблін намагався жартувати. Мабуть, у ту хвилину він не знав, що довго так не витримає. – Або ви припините це знущання і відкличете всіх контролерів та наглядачів, або я покину свою посаду! – врешті-решт зірвався.

– Такого не можна допустити! – застерігав Савонов. – Як тільки це станеться, обвалиться фронт, – йому хотілося протверезити голови тих райпарткомівців, а з ними й представників губвиконкому, бо, здавалося, усі вони чимось пов’язані. – За таким командиром піде більшість бійців, – повідомляв очевидне.

– Ми всьо знаєм, нас учіть нє нужно, – чув лише таку відповідь.

Уже декілька разів він переконувався, що більшовики – мастаки на підлі методи, але щоб таке вигадати!.. «Я казав тобі, що вручена телеграма з Харкова фальшива, а ти не повірив, – пригадував останні фрази, якими вони перекинулись. – А запрошення на термінову військову нараду разом із членами Краматорського виконкому, – не що інше, як вигадка, – і таким не здивував Сабліна. – Навіщо було відпускати свій загін на бойові позиції? – а про таке вже думав пізніше і простити собі не міг, що не був тоді категоричним. Коли ж почув, що в дорозі Юрій був обеззброєний і арештований, зовсім не знаходив собі місця. – Невже розстріляли? – не хотілося вірити, але й таке допускав. – Веде залаштункову агітацію проти більшовиків», – не давав спокою і брудний наклеп.

Усе згадував останній день, коли Сабліна в Краматорську зустрічали з оркестром, а поки радилися, його озброєному загону влаштували обід. «Чого б це?» – із перших хвилин усе здавалося підозрілим. Та членів виконкому неначе підмінили – вони були такими приязними, ніби й не було ніяких суперечок. Мабуть, знали пройдисвіти, що Юрій, хоч і досвідчений військовий, усе ж поведеться на таку доброзичливість. А він, не припускаючи, що це гарно відрежисований спектакль, навіть розповів їм про свої плани стратегічного контрнаступу. «Обдурити нас такими підлими методами!» – після всього, що сталося, Григорій ніяк не міг отямитися. Йому вперше хотілося стріляти в людей, і він би те зробив, якби не його молодші командири, які вчасно нагодилися.

– Батьку, спочатку треба з Денікіним розібратися, а з цими ще встигнемо. Тільки здається, що таких серед них багато, – знали, що він послухає, бо як швидко запалювався, так само швидко і відходив.

Та вже того дня йому все було не так – і плани, і команди, а від того – поразки і загибель побратимів. «Що ж, любий друже, без тебе фронт справді розвалився, – він ще довго з ним розмовляв подумки. – Не допомогли їм твої розробки контрнаступу, відтіснили нас білі спочатку до Костянтинівки, а потім іще далі. Не врятував і новоприбулий бронепотяг „Карл і Роза“ з далекобійними гарматами та кулеметами. Марними були й промови членів виконкому та райпарткому, які намагалися у виснажених бійців влити струмінь революційного підйому. Навіть прибула 13-та армія не врятувала ситуацію. Отже, ти виявився незамінним, і я пишаюся тобою», – ще ніколи він так не шкодував за втраченим товаришем, як зараз. Тепер хотілося одного – кинути все і піти зі своїм загоном у Теплінський ліс. Звісно, зробити так не міг, однак добре затямив урок із Сабліним, і вже тоді припускав: якщо таке станеться з ним, він неодмінно поверне зброю проти більшовиків.

А зараз, незважаючи на відступ, мусив воювати далі. Інколи сам собі нагадував вовка, якого б’ють, а він шкірить зуби, та все частіше скидався на здобич, яку вовки заганяли у пастку. І щойно та здобич відбіжить, як вони знову її наздоганяють. Так було до середини травня, бо після того гнали так, що не давали й передихнути. Падали солдати, декого настигла смерть на рідній вулиці, а то й зовсім неподалік від рідного дому, адже як в одному війську, так і в іншому було багато місцевих.

Не хотілося Григорію закінчити свій шлях поразкою, тому й уявити не міг, як він буде тікати від ворога через свою слободу, через місто Ізюм. Був упевнений – про їхній відступ там уже знають, тож вийдуть і цього разу. Мати, може, й не захоче, а дід Карпо не проґавить. «А як же Ксанка? – готовий був просто зараз провалитися крізь землю. – Доведеться проїхати на коні й зробити вигляд, що він нікого не бачить, – прийняв таке рішення. – А якщо хтось спинить? Чому ж ти, Григорію, їх не розбив? – уже й очі здивовані бачить, бо не звикли вони чути про його поразки. І розбив би, якби не витівки червоних, яким і Махно не сподобався». Зрозумівши, що він уміє воювати, усе ті ж воєначальники надумали применшити «батькову» славу – озброїли його бригаду італійськими гвинтівками, до яких не підходять російські патрони. Тільки, здається, не розуміли всього до кінця – того ж таки дня денікінський отаман Шкуро прорвав фронт.

– І чого ви їх терпите? – вирвалося в Григорія після того. – Кажуть, що зараз ви з Григор’євим складаєте головну ударну силу Червоної армії. І лише від вас двох залежить – чи продовжуватиме мародерствувати та московська черезвичайка, чи ви разом її розгромите, – рубонув, неначе шаблею.

– Не бути тому! – аж підскочив Нестор Іванович. – Мені його Універсал петлюрівщиною пахне! – у голосі відчувалася не просто якась неприязнь, а бажання помсти.

Тому Григорій і не питав більше нічого, дійшовши висновку – їхня прощальна зустріч не вдалася. Уже і йти збирався, коли «батько», який весь час сидів у роздумах, ніби ожив:

– Приєднуйся сам до мене, командиром полку призначу, – здивував Григорія такою пропозицією.

– Зараз ні, а далі видно буде, – не хотілося Савонову ні погоджуватися, ні відмовляти.

З того часу розійшлися їхні дороги – Махно повернув у бік свого Гуляйполя, а виснажені залишки Червоної армії швидко покотилися далі. Дорогою думки не раз нагадували Григорію про «батька» Махна, та коли прочитав у махновській газеті, що він допоміг червоним відбити у григор’ївців Катеринослав, не знаходив собі місця. «Свій свого б’є. Це вже занадто, – навіть руки його опустилися. – Ще зовсім недавно говорив: більше я ні більшовиків, ні їхню армію знати не хочу. Виходить, якщо це йому треба, може знову зійтися з червоногвардійцями», – уявляв, як той тішиться та хизується. Сам був на боці Григор’єва, хоча й знав, що останнім часом фортуна від того відвернулася – одна поразка за другою. Однак вірилося, що скоро все зміниться на краще, і він знову почує про його перемоги. Шкодував, що Махно не збирається з ним брататися. Та коли й «батька» оголосили поза законом, був упевнений, що він одумається. Уявляв, як той сидить у зажурі і ніяк не може зрозуміти: чому більшовики такі невдячні? Після того, як він для них зробив так багато хороших справ, віддали наказ на знищення.

Це був той час, коли колона, у якій ішов командир Савонов, із невеликими боями котилася до Харкова. Далеко позаду залишилася зима, яка запам’яталася холодом та великими снігопадами, не балувала і весна, бо тільки й пам’ятає рясні дощі, від яких ніде не сховатися. І лише зараз, на підходах до рідного дому, він помітив, яке гарне літо навколо. А воно буяло зеленню, пахло квітами, скошеною травою і співало пташиними голосами. Він їх чув навіть дев’ятнадцятого червня, коли їхнє військо зайшло в Ізюм.

Ніхто їх тут не вітав, нічого не питав і не хитав головою. Обличчя в усіх були сумні, а в очах відчай. У них можна було прочитати те, про що й він думав: «То одні окупанти, то другі, а це й треті прийдуть, тільки великої різниці між ними немає. Червоні продрозкладки все з дворів витягли. Що ж ці вигадають, аби наш хліб та земельку забрати? А він спіє, от вони й поспішають, бо коли червоним дістанеться, ті й переможуть».

Не спинилося військо і на площі, де було багацько люду. Ба більше: вершники намагалися пришпорити коней, аби швидше проїхати. І лише інколи хтось покаже на них пальцем, упізнавши знайомого.

Поряд з Григорієм його брат Прокіп, товариш Максим Александров та інші червоні командири. Не звикли вони хилити голови, то й зараз їдуть з піднятими. Як раптом з відчиненого вікна двоповерхового будинку багатого торговця Кульбітова пролунав постріл, і бойовий товариш Григорія упав із коня. Заверещав з переляку молодий дівочий голос, а за ним почувся материн крик: «Грицю! Сину!» І пропав, бо зашумів люд, вважаючи, що вбили їхнього отамана. Григорій підняв угору шаблю і помахав нею, аби всі бачили – він живий.

Тим часом колона, не спиняючись, покотила на Харків. Після неї залишилась витовчена кінськими копитами дорога та вбитий вояк, над яким плакала мати Григорія і молоде дівча у вишиванці. А дід Карпо вже командував копачами, які готували яму, аби поховати вбитого воїна по-людськи. Ніхто не сумнівався, що випущена куля мала настигнути Григорія, тому й не хотіли люди розходитись, аби побачити, хто і як заарештує вбивцю. Мабуть, так би й сталося, якби не лунали постріли з їхньої гори Крем’янець, а це означало, що денікінці, йдучи по п’ятах, дісталися міста.

5

Повернувшись додому, Ксанка пригадувала, як не раз бігала за село виглядати Григорія. А коли повірила діду Карпу, що він там довго не витримає, навіть вершник міг привидітись під її тином. Тож умовивши знайомого мірошника, піднімалася й на млин, аби далі кинути оком, та щоразу ні з чим поверталася додому. Усе ж чекати не переставала. Прибере, бувало, в хаті, змаже долівку глиною, поставить на стіл свіжий букет квітів і знову виглядає. На вулицю не ходила, боялася червоних військових, які могли збезчестити дівчину чи молодицю навіть серед білого дня. Роз’їжджаючи на конях, вони щодня шукали випивку й закуску, а коли не могли знайти, били людей батогами.

Не пригадує Ксанка, коли й співала. На вечорниці й раніше не ходила. «Ще нагуляєшся, – скаже, було, мати, замикаючи двері на ніч. – То солдати, то біженці, то справжні бандити до опівночі пригод шукають. І що буде, коли я тебе туди випущу? Ти ж тільки-но розцвітати стала», – погладить її по голові та поцілує, тільки б не просилася. Забули про вечорниці й інші, бо як поїхали їхні повстанці, так і пропав вільний дух, без якого й пісня не співається.

Сиділа в зажурі й Грицева мати. Хотілося хоч з кимось поговорити, адже за останні півроку всі стали мовчазними. Ніде й не збиралися навіть узимку, кожен пряв удома мовчки, аби більше полотна наткати, бо червоним і те здавати потрібно. А щоб зібратися, погомоніти та поспівати – страшно. «Коли й не ходить слідом хитрий москаль, його вуха скрізь усе чують», – чи жартувала баба Палажка, чи правду говорила, але їй ніхто не заперечив. І тільки навесні трохи полегшало – відігрілися, борщу зеленого зварили, але журба і смуток з хати так і не вийшли. Тепер усе поглядають на зелену пшеницю, у якої колос уже наливається. Ждуть нового врожаю, бо ще ніколи так довго не стояв млин без роботи та не нудився мірошник. Уже й змастив його старий Хведір, і прокрутив не раз, аби не скрипів, а пшениця ще й не збирається жовтіти. Тож чекати та й чекати…

Туди-сюди ходив по хаті дід Карпо, усе чухав потилицю та смикав сиву бороду, але дум у голові від того не меншало. «І що за напасть така? Ти їх у двері, а вони у вікно, – ніяк не міг позбутись. – Тримайся, Грицю, ти й без мене зрозумів, що в халепу вскочив, тепер думай, як із неї вискочити. Нікому шкоди не заподіяв, і то добре. Тож швидше шукай вихід, бо я його не бачу, інакше знову пани й паничі повернуться, – на тих словах навіть перехрестився. – Тоді навіщо було так багато крові проливати, аби потім опустити руки. – Тримайся й ти, Петре, – звертався до улюбленого полководця Болбочана, про арешт якого він уже почув. – Тебе не повинні стратити. Ти, може, й остання наша надія. Чуєш? – здається, його думка в цю хвилину була такою сильною, що могла долетіти аж на Правобережну Україну і знайти там цього справжнього патріота. – Якби ти тут був, хіба ж би в нас таке сталося! – журився та хитав головою. – Тепер, славний полководцю, надіємося на твоїх командирів, які не дадуть владі звести з тобою рахунки, – розмірковував із сумом. – А вони в тебе – справжні новітні козаки, – він давно за ними слідкував. – Тож нехай питають, нехай шлють листи у різні боки, кричать, змушують владу сказати правду: у чому ж звинувачують нашого полководця? Хоча й без того можна здогадатися: київські керманичі побачили в ньому Бонапарта, а то й справжнього Гетьмана, який зміг би відродити Україну й козацький лад. Добрався б і до них, а це – страшніше смерті. Тільки не той горішок трапився», – саме це найбільше тішило його душу.

– А ти, Омеляне, нікудишньою людиною виявився, – таке міг сказати прямо Волоху в очі, якби той йому зустрівся. – Я думав, ти – справжній патріот, коли в сімнадцятому зі своїми гайдамаками на «Арсеналі» більшовицьке повстання приборкав. Пишався тобою, коли ти одним із перших увійшов у Київ, прогнавши червоний набрід Муравйова. Через рік полюбив тебе, як батько сина, коли ти з Петлюрою створив «Гайдамацький кіш Слобідської України». Пізніше дякував тобі разом із Донеччиною, що ти й звідти вигнав більшовицьку армію. Навіть сльози потекли з моїх очей, коли почув, що на кордоні з Росією ти вкопав стовпи, розфарбував їх у жовто-блакитні кольори, ще й з усіх боків намалював тризуб. Уже як на Донбасі шахтарі та їхні сини стали тікати з Червоної армії, повіривши тобі і твоїм гайдамакам, мало не танцював від радості. А коли долетіло, що парубки і собі заводять оселедці та замовляють шапки зі шликами, аби бути на тебе схожими, навіть в дорогу збирався рушати, так хотілося побачити все на власні очі.

Після таких роздумів дід Карпо довго сидів мовчки, і тільки важко зітхне, як знову хитає головою.

– А коли почув, що ти Болбочана заарештував, повірити не міг. Я тебе і неуком, і неотесаним дядьком, і хамом обзивав, не розуміючи, як ти міг на таке погодитись. Ти ж поряд із ним звільняв свою землю від червоної чуми, бачив, який він чесний та порядний. Виходить, аби догодити Петлюрі, ти й на таке здатний. І що то за любов між вами така, зрозуміти не можу? Добре, хоч не розстріляв – видно, трохи розуму ще лишилося в твоїй кудлатій голові. Тільки не вірю я більше, що там можна знайти щось путнє, як і в твоїх київських патронів. Це ж треба! Повергнути Україну в такий хаос, із якого тепер хтозна чи вдасться вибратись! – усе сказавши, він довго стукав культею. – А був шанс! Навіть не один, тільки ви жодним не скористалися. То невже ви… зрадники?!.

Сказавши те слово, і сам налякався, усе ж ладен був знову його повторити, аби не так боліло в грудях. Тож знову сидів мовчки, навіть вії не кліпали. Якби хто обізвався до нього, міг би й упасти зі свого стільця.

– Мабуть, люди праві: у всьому винні партії, то, може, й зовсім вони не нужні, раз збивають людей з пантелику. Ще бозна-коли говорили: якби їх не було, київські керманичі ніколи не оточили б себе неуками-однопартійцями, шукали б професіоналів, які добре знають свою справу. А таких у нас завжди вистачало. Тоді й до такого, як зараз, не дійшло б, – він запалив люльку і довго пихкав, поки тютюн у ній не став диміти.

– Шкода, що так не пощастило нашому люду, – сам знову поглядав на вікно, за яким ще й не збиралося сіріти. – Як довго чекали тієї миті, коли можна буде всі пута скинути, і на тобі… – хитав головою.

– А ти, Омеляне, погано закінчиш, – хотілося йому договорити. – Якщо ще раз більшовицький заколот серед своїх військ піднімеш, твої гайдамаки тебе і пристрелять. А коли до червоних перекинешся – в одиночній камері сидітимеш. Не за провини великі і не за злочини, а просто, аби від тебе здихатись, – примруживши очі, дивився поперед себе, неначе перед ним була велика книга, в якій писалося про долі полководців, які взялися рятувати Україну. – Що ж у кінці, спитав би ти мене? – він знову завмер. – Велика братська могила у холоднім краї, але серед інтелігентів та патріотів; твоїй душі й там спокою не буде, – проказавши таке, й сам налякався. Усе-таки був упевнений, що не вигадав.

6

Любив Григорій скочити у вагон, коли він уже рушає – свистять труби, пара клубами викочується з-під коліс, сердиться провідниця, а в ньому якраз прокидається хлопчина, який жити не міг без того бодай маленького розбишацтва. Дід Карпо думає, що то він намагається оцінити ситуацію, але помиляється: Григорій своїми рентгенами схоплював її за мить, відчуваючи навіть те, що діється у нього за спиною. Брати сміялися з такої витівки, а мати тішилася, що від малого бешкетника хоч щось залишилося в цього занадто серйозного і строгого сина. І тільки він не надавав тому ніякого значення, хоча й не проти був відчути, як побіжить швидше кров по судинах, після чого знову з’явиться бадьорість.

З’явилася вона й цього разу, тому й не збирався Гриць ні відпочивати, ні дрімати, чи, може, просто не міг таке дозволити своїй голові. Зараз вона повинна розгадати те, чого він не розуміє: чому його можуть навчити на курсах червоних командирів, коли він пройшов так багато боїв? Та й узагалі – навіщо посилають? Може, щоб не пішов у ліс зі своїми повстанцями, які вже й справжню війну бачили, і з якою завгодно зброєю впораються? А може, щоб іще більший загін не зібрав неподалік Харкова, який із центру губернії так швидко перетворився на більшовицьку столицю? Трохи подумавши, й цю версію відкидав, бо повстанців зараз скрізь повно, а нормального командира ще пошукати треба. Однак, передумавши все спочатку, знову спинився на повстанському загоні, який за лічені дні можна не просто відновити, а, приєднавши дрібні з усієї округи, створити полк, а то й цілу армію.

«Чи будуть люди проти нового окупанта підніматись? Чи й цьому повірять?» – мучили його такі думки. Уявляв своїх земляків, які, зрадівши, що більше не буде «черезвичаєк», опустили руки й почали чекати, з чого почне нова влада. «Гарно більшовики говорили, а нам так хотілося вірити, що й землю роздадуть, і лад встановлять, – пригадав слова дядька Івана. – Мабуть, від того, що стомилися. Нехай, думали, спробують, хтось же повинен усе це спинити, – тільки поки говорили його вуста, голова нагиналася все нижче й нижче, неначе їй соромно було за таку свою простоту. – А коли каральні загони і ЧК почали все з дворів забирати та всіх у комуну гнати, швидко зрозуміли, що знову доведеться братися за зброю. Згадали й про захисників, які вже бозна-де, – худий і зігнутий дядько Іван лише хитав головою. – Повір, щоранку і щовечора виглядали, особливо з травня, коли життя стало геть нестерпним – били всіх батогами до крові, а хто у відчаї лаявся чи кидався на нелюдів у шкірянках, тих розстрілювали просто на місці, навіть без рішення ревтрибуналу. І не було куди піти й кому поскаржитись, бо замість влади сиділи як свої пройдисвіти, так і привезені з Росії. Знай, пили горілку та ділили майно, забране на „потреби революції“».

Тепер інше постало перед його очима: звідусіль до центру біжать селяни його волості, почувши про відступ Червоної армії з Донбасу, аби хоч подивитися на свого отамана, поскаржитися на своє життя, а як і не вийде, хоч махнути йому рукою, він і так зрозуміє. Але зустрівши, не подали ніякого знаку, бо Григорій не шукав їхніх очей, а червоний окупант, якому він довірився, тепер сам здався безпорадним. Зраділи лише думці: якщо отаман повернувся, прийдуть і їхні сини. «То де ж вони?» – клопоталися вже в перший вечір. А воно й справдилося – щойно почали вояків відправляти під Царицин, аби хоч там спинили денікінців, які й на Москву просувалися, так вони й скористалися тим хаосом – утекли. Були змучені й голодні, але вдома не затримались, знову пішли у свій ліс, поки їх не мобілізували у Білу армію. Хоч і не було серед них отамана, вони все одно називали себе савоновцями.

А це вже «батько» Махно наближався на своїй тачанці. За ним велика армія вояків, від яких і довідувався Савонов про все, що діється в Україні. Привозили вони й листівки отамана Григор’єва, який відкрито виступив проти більшовицької політики і її вождів. Читаючи його Універсал, плакали навіть червоноармійці, адже добровольців у тій армії було зовсім мало, а ті, яких забрали силоміць, були переважно селянськими синами.

«Народе український, народе замучений! Жорстока війна з германською коаліцією і державами Антанти вирвала з твоїх сел кращих синів землі, а міжусобна війна та гетьманщина загнала їх у могили та в’язниці. Коли у тебе забракло сили терпіти, ти залишив рало та станок, викопав із землі іржаву рушницю і пішов боронити своє право на землю та волю. Але й тут політичні спекулянти обдурили тебе, хитрими заходами використали твою довірливість: замість землі й волі тобі насильно нав’язують комуну, „черезвичайку“ та комісарів з московської „обжорки“ і тієї землі, де Христа було розіп’ято. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю п’єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світле майбутнє, експлуатують тебе; тобою воюють зі зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють, що все те на користь народу.

Працьовитий, святий, Божий чоловіче! Подивись на свої мозолясті руки, подивись: навкруги – скрізь неправда, брехня і наруга. Ти – цар Землі. Ти – кормилець світу, але ж ти – раб, дякуючи своїй простоті і доброті святій. Селяни і робітники! Вас 92 відсотки на Україні, а хто керує вами? Усе ті ж кровопивці.

Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живуть мозолясті руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство! Хай живе влада Рад народу України!

Перед вами нова боротьба. Борітеся – поборете».

Отаман Григор’єв закликав мобілізувати всіх, хто здатний володіти зброєю, і негайно займати всі станції, де поставити своїх комісарів. Кожній волості, кожному селу пропонував формувати загони і йти у своє повітове місто, аби встановити там свою владу. Заодно вселяв надію, що народ переможе.

Багато вояків тікало тоді додому встановлювати народну владу Рад без більшовиків. Та чи добралися? Червоні окупанти, як ніхто інший, уміли терором тримати свій тил, хоча після цього звернення і він почав швидко розвалюватись. Гриміло повстання на півдні України, а вже за кілька днів, неначе полум’я, перекинулося в центральну частину і доходило до Києва. Селяни звідусіль везли Григор’єву тисячі пудів хліба, а всі, хто міг тримати в руках зброю, поспішали до його війська.

Гриць і про те знав. Навіть бачив, як народна сила, мов вихор, котилася Україною, звільняючи місто за містом, село за селом від ненависного ворога. Уявляв і щасливого отамана, який поспішав з новим наказом: увійти до Києва, Полтави й Харкова, бо його фронт швидко потягнувся аж на схід. «Уже скоро! – очікував і він на блискавичну перемогу. – Вже за крок! – із нетерпінням чекав тієї звістки, від якої все вмить може змінитися. Уявляв, як і вони з батьком Махном розвернуть зброю проти червоних. Тільки наперед знав: не буде той боротися під жовто-блакитним прапором, бо ще при Центральній Раді обзивав українських керманичів буржуазними фендриками. Знав і його заповітну мрію – мати свою окрему республіку, вільну від будь-яких державних апаратів. Зрозумів і те, чому „батько“ завжди хмурнів, коли мова заходила про головного отамана Херсонщини і Таврії, як стали називати Григор’єва! А якби разом», – мріяв Савонов про їхній союз. Вважав, що й він устигне на ті події. Мабуть, би й устиг, якби не…

Григорій і зараз готовий підписатися під кожним словом того звернення колишнього командира 6-ї української радянської дивізії, який, як і він, приєднався до Червоної армії наприкінці минулого року. Кадровий офіцер царської армії, учасник не лише Першої світової, а ще і японської війни, один із перших отаманів вільного козацтва, він був упевнений, що самостійна Україна – це не мрія, а реальність, поки не розгледів тих, хто зайняв найвищі посади. Був він і сотником Запорізької дивізії при гетьмані Скоропадському, але і в ньому розчарувався. Усе б нічого, якби не…

7

У той час за вікном буяло літо, та навіть у таку пору не видно дітлахів, які зазвичай безтурботно бігали. «Працюють і вони, – пригадав і свої найми, про що й зараз не любить згадувати. – Отже, нічого не змінилося з тих часів – цих нові москалі запрягли, а мене колись – старі, які тоді тут панували».

– І що ти виборов, Грицю? – неначе знову питала Ксанка, як і місяць тому, коли вони все-таки зустрілися. – Кажуть, що й ти з батогом тут ходив, допомагаючи ЧК забирати в людей останнє.

Почувши таке з її вуст, він ледве втримався на коні.

– Такого ніколи не було й не буде! – відказав голосно, повернувши свого вороного назад.

– А що буде? – тієї миті у її погляді була лише розгубленість.

«Люба Ксанко, якби я знав, що буде, я б тобі відповів. Тільки не треба було питати, я ж їхав, щоб пригорнути тебе, поцілувати. Ти – моя пташка, ти – моя голубка, ти – мій пролісок весняний, ти – моя волошка синя; так ти сама себе називала в листах. Я їх усі перечитав по декілька разів. Не розумів тих слів раніше, а тепер немає у моєму серці нікого, крім тебе. Ні Сашуні, яка після повернення з війни мені не сподобалась, ні красуні-дворянки з маєтку графа Рибоп’єра, яка все намагалася збурити мою кров, ні інших, які, знай, зітхали, що я не можу вибрати собі пару. Ось повернуся після курсів і все тобі скажу, аби не було між нами ніяких непорозумінь, бо якщо й ти відвернешся, важко буде мені жити. Тож не слухай нікого, коли скажуть, що у нас з тобою немає майбутнього. Воно є, бо є любов… І щойно буде розбито останнього ворога, я проміняю на неї свою шаблю, як це зробив колись дід Карпо».

І так йому хотілося, щоб настало мирне життя, що й терпіння не вистачало. Але такого часу в найближчому майбутньому він не бачив.

– Скільки ще треба пролити крові, щоб нарешті все стихло? – часто питали у нього односельці. А він і їм не міг сказати нічого конкретного. Зараз би й сам у когось спитав – та, здається, ніхто того не знає.

Помилувавшись чарівною Ксанкою, думки знову почали вертати події минулого. Та так їх було багато, що й сили не вистачало всі переглянути. Немов живі поставали перед ним загиблі в боях – хоч бери та ручкайся з ними. Навіть полковник Болбочан з’явився, якраз із поїзда було видно дорогу на Кременчук, де вперше заарештували легендарного полководця. Він і зараз був підтягнутий, з бездоганною військовою виправкою і трохи гордовитою поставою, яким Григорій і бачив його декілька разів у Харкові. Тільки й тут одні йому вклонялися, другі аж наперед забігали, а треті вслід кидали косяки – усе так, як і за його життя. «То невже й там війна? – навіть така думка проскочила в Грицевій голові. – Забрали на небо наводити порядок, – здивувався й сам, адже припускатися таких дурниць – не в його характері. – А що, протягом останніх двох років тисячі людей перемістилися в інший світ, то, мабуть, і там жарко. Якщо тут не довели справу до кінця, не можуть і там заспокоїтись, – неначе дід Карпо таке нашіптував, бо впевнений був: його голова таким не переймається. – Слідкував я за твоїм бойовим шляхом і пишався – шістнадцять місяців боротьби! – зізнався полковнику. – А як багато славних перемог на тій дорозі – за півтора місяця звільнив Україну від першої навали московського війська, у поході на Крим провів блискучу операцію, чим здивував навіть німців. Тож за сміливість та гучні перемоги і незлюбили тебе українські керманичі. А ще за вміння передбачати – пригадую, як ти застерігав їх, що після повалення режиму Скоропадського буде анархія. Вимагав організованості, а не соціалістичної демагогії. Тільки сказане у вічі було для них, як постріл у серце. А коли ти у відкритому листі спитав, що ж вони зробили доброго для України за весь час, – мабуть, тоді й надумали тебе стратити.

Однак і те по-людськи зробити не могли – півроку мордували, маючи надію, що ти затихнеш, а всі інші тебе забудуть. Може б, так і було, якби не твої старшини та козаки, які не здавалися, наполягаючи на поверненні отамана. І таки добилися свого. Мабуть, радіснішої хвилини, як ваша остання зустріч, ніхто не пригадує – ти був як батько серед дітей, які плакали й раділи, в той час як головний отаман Петлюра вирішив, що державний переворот уже розпочався. Саме тому й наказав: знову заарештувати і провести суд негайно. Ось що зробила з ним заздрість!

Виходить, коли ти в усіх питав: за що тебе тримають під вартою, я, спостерігаючи за присланими з Москви комісарами, прозрів. Коли тебе засудили до смертної кари, у мене теж непереливки були – наближався до Слов’янська, тікаючи від наступу Добровольчої армії. А коли тебе стратили, я в Харкові хотів від червоних утекти, тільки не було куди, та й наказ Леніна про знищення командирів, висунутих народом, уже діяв.

Двадцять дев’яте червня… – аби запам’ятати, навіть декілька разів повторив про себе ту дату, вийшовши в Полтаві хапонути хоч трохи свіжого повітря. – А за два дні й тут про все дізналися: як двічі водили тебе на страту, як ставили перед викопаною ямою, як стріляли холостими патронами. Та навіть у такий час ще залишалася надія. Та вже коли виконувати вирок прибула півчота головного отамана, зрозуміли, що це востаннє. Правда, вояки й тут показали, як вони тебе шанують – як їм не наказували, ніхто жодного пострілу так і не зробив. Від такого непослуху ще дужче розлютився начальник охорони, який сам двічі вистрелив у твою голову… – Коли я про те дізнався, мені аж кричати хотілося. Мабуть, і найжорстокіший кат відвернувся б від того видовиська, – а той, схопивши тебе за комір, потягнув до ями.

Двадцять дев’яте червня… – знову Григорій згадує той чорний день та зітхає. – За два дні вже весь Харків про те говорив. А коли я заїжджав додому, дідові Карпу й словом не обмовився, адже знав, що старий може й сам сконати. Отже, живе народна любов до тебе… Живе й понині, – хотілося сказати полковнику хоч щось утішне. – Тільки легше від того не ставало, адже створений тобою фронт розвалився, а Київ окуповано більшовиками. Хіба ж би ти до такого допустив?! – бачив, як легендарний полководець, опустивши голову, віддаляється, за мить і зовсім щезає. – Шкодує й сам за втраченим шансом, – Григорій знав, як це боляче. – Може, тепер заспокоїться його стражденна душа», – повторив материні слова, які вона говорила після сороковин по батькові.

8

Ходить Григорій по Києву і не вірить своїм очам, які не бачать жодного жовто-блакитного прапора – скрізь червоні. Хоча й він став союзником більшовицьких військ, але не згоден, щоб вони тут панували. Та й не братався з ними, погодився лише спільного ворога – Добровольчу армію не пустити в Україну, аби старі порядки не повернулися, бо він проти того два роки шаблю з рук не випускав. «І що з того? Тепер замість одного, маємо двох окупантів, а з Антантою, яка південь зайняла, то й трьох», – навіть не знає, куди подіти очі.

Однак не все від нього залежить – аби тримати всі фронти, потрібна хороша армія, а вона майже зовсім розпалася. Ще в грудні можна було налічити сто тисяч, а перед здачею Києва ледве назбирали сорок разом із повстанцями. Він вважає, що і з таким військом можна було тримати золотоверху столицю, адже червоних було вчетверо менше. Ще в січні, почувши про бій під Броварами, й гадки не було, що війська Петлюри будуть розгромлені. Не вдавалося зрозуміти й опісля, як таке могло статися.

«А як бути воякам, коли керівництво таке недолуге? Саме штовхнуло їх у бік анархії чи й гірше – приєднуватися до ворожого війська. Тепер одні в повстанських загонах захищають свій люд, другі, примкнувши до Червоної армії, його завойовують, а червоні командири всіх приймають, бо це їм на руку. Знають, що народних отаманів люди не перестануть підтримувати, отже, довіра до більшовиків зросте, та й спротив меншим буде», – нарешті йому й таке стало зрозумілим.

«Що ж робити? – не заскочило, а просто оселилося в його голові питання. – Шукав я виходу, – чесно зізнається сам собі. – Шукаю й зараз… – доводив своїй совісті, яка металася в душі, як пташка в клітці. – Як не вчинив, а не зраджу», – був готовий навіть божитися. Зараз більш за все хотілося побути в Києві й хоч трохи передихнути, бо з того часу, як повернувся з Першої світової, здається, воював щодня – то з дезертирами, то з бандитами, то з владою. Навіть повірив дідові Карпу, що Всевишній ще при народженні дав йому наказ: боротися за свій край, за той люд, який там живе, – і він неодмінно мав його виконати. «Мабуть, тому й прикипів я до нього всією душею. Повернувся б і зараз, але немає змоги. Бач, як крутонуло! На моїй землі вже інший окупант хазяйнує, проти якого я воював?» – може, й прогнав би ті думки, але вони все частіше ходили слідом, неначе діти за батьком.

Та серед тієї щоденної метушні почувся постріл. І не один, а багато – неначе вбивали не просту людину, а металевого рицаря часів княжої доби. Григорій ураз подумав про отамана Григор’єва, вважаючи, що саме йому в цей час загрожує небезпека. Чи тому, що останнім часом на нього покладав великі надії – ось-ось він мав стати головним отаманом України. Чув таке навіть від червоних, які самі вже декілька замахів готували, але, дякуючи Богові, зараз їм стало не до того. Хоча хтозна…

«Ні, це не про нього, – розмірковує далі. – Він недавно замирився з Махном і вже отримує нові перемоги. Чув, що й Петлюрі листа написав, просив усе забути заради України. – Тільки в одному не був упевнений: „Чи битимуться вони між собою після того, як і червоних переможуть?“ – Ні, з ним нічого поганого трапитися не могло. Тим паче, що днями має статися зустріч із Петлюрою. І так йому хотілося, щоб усі дійшли спільної згоди, що не помітив, як і руки на грудях схрестив, точнісінько так, як це робила мати. – Никифоре! – таким було справжнє ім’я отамана Григор’єва. – Тільки він непередбачуваний, – застерігав, знаючи „батьків“ норов. – Дивись, щоб не вийшло, як з Болбочаном», – однак і сам не знав, як треба діяти.

Та вже наступного дня більшовики в усіх своїх газетах поспішали повідомити, що «батько» Махно та його заступник Чубенко вбили головного отамана Херсонщини і Таврії, розрядивши в нього магазини своїх револьверів. «Двадцять сьоме липня, – Григорій дивився на ту газету і не міг повірити своїм очам. – Ще жодного разу про Нестора Махна він так погано не думав. – То невже це правда…» – у нього аж волосся на голові дибки стало.

Кудись ішов широкою вулицею, потім петляв вузькими; чи шукав хоч один приспущений прапор з чорною стрічкою, чи просто так бродив – не знав і сам. Лише в лівоесерівському штабі, куди привели його ноги, був справжній траур, бо Григор’єв із часів війни був активним членом цієї партії. «Відправили на той світ ще одного великого патріота, – гуляла така думка серед його однопартійців. І що це? Звичайні розборки між отаманами, як пишуть про те червоні у своїх газетах, чи все ж прибрали зі своєї дороги наступного важливого конкурента?» – довго гадали та журилися, що правду можуть і ніколи не знати.

9

А більшовики хазяйнували в українській столиці, як у себе вдома. Це був не той патлатий набрід, який торік улаштував тут справжнє пекло, але й ці від них не відставали. Скрізь вишукували тих, хто підтримував українську владу, називаючи їх націоналістами. Цього разу не так багато лежало трупів обабіч дороги, як минулого, але й від того було моторошно. І лише чутки про наступ об’єднаних українських сил змушували їх пакувати валізи. За тиждень вони вже збиралися групами і могли довго про щось говорити, а за два – поодинці не ходили. Скрізь говорили про Галицьку армію, яка була організованою і здобула чимало перемог. Менше про Українську наддніпрянську групу запорожців, якою керував сам Петлюра; а коли мова заходила про повстанців Зеленого, Сокола й інших, крутили головами – бо ті шарпали більшовицькі тили і могли з’явитися будь-де.

Тепер і на його курсах кожен день розпочинався інформацією про наступ. Дивно було бачити, як до цього такі впевнені бойові командири жахалися від почутого. Григорій радів, намагаючись навіть зблиском в очах не виказати свого настрою. А коли дізнався, що двадцять першого серпня зайняли Житомир, ледве стримався, аби не засміятися голосно. Однак із Лівобережжя до Києва наближалася й Добровольча армія Денікіна. У такій ситуації навіть досвідченому полководцю важко було вгадати, як ті події розвиватимуться далі. Тим паче передбачити, яким буде кінець.

Різні варіанти прораховував Савонов у маленькому номері готелю, де він спинився. Одне було зрозуміло: більшовикам прийшов кінець, бо, витративши багато сил на боротьбу з денікінцями, вони не очухалися й досі, а підтягнути свої глибокі резерви просто не встигнуть. «Тож якщо Галицькі корпуси, Січові Стрільці і Наддніпрянська група, швидко об’єднавшись, повернуть зброю проти Добровольчої армії – переможуть однозначно». І цю ситуацію він вважав вирішальною, як колись об’єднання махновців із григор’ївцями. Ще коли повстанці вдарять із тилу та батько Махно одумається, операція може бути просто блискавичною. «Оце б тебе сюди, полковнику Болбочане! Ти б упорався з усіма ворогами, – шкодував укотре. – А якби ви з Григор’євим удвох були живі, уже й кордони б стояли, і вороги до них боялися б підійти. Тільки де б я тоді був? – задумався на якусь хвилину. – Звісно, з вами. Гнав би всю нечисть зі своєї волості, зі свого Ізюмського повіту, а то й з усієї Харківської губернії. І нічого б не просив: ні посад, ні привілеїв, тільки б бачити, що мої земляки обробляють землю та радіють, і ніхто не замахується на них батогом, і ніхто не відбирає останній хліб».

З того дня він помічав, що більшовицькі війська не готуються до бою, мовчать і про відступ. Навіть знав, якою дорогою вони тікатимуть – Ніжин, Конотоп, Глухів, тобто зайнятою ними територією. А щоб цього не сталося, порадив би перерізати їм шлях. «Ну ж бо, Несторе, підсоби, змий свій гріх – не пусти радянські війська ні на Чернігівщину, ні на Сумщину. Тільки де тебе шукати, коли ти, як вітер у полі. – А що на думці у головного отамана? – добрався й до нього, хоча й чув, що ніхто не може того вгадати. – Усіх ти прибрав з дороги, а сам мало що зробив. Прийшов час показати, на що ти здатний. Хочеш чи ні, а повинен це зробити, – наказував від Болбочана, від Сабліна й від себе, бо й він не терся б серед червоних, якби Петлюра вчасно об’єднав своїх повстанців. Пригадував, як ще у вісімнадцятому він давав добро на створення повстанського загону. – Подумай бодай про себе. До того докерувався, що й самому нема куди подітися», – так уже давно говорять козаки.

А визволителі вже були на підході. Ще недавно, приїхавши до Києва, Григорій і подумати не міг, що йому зовсім скоро доведеться побачити, як українська армія звільнить його від червоної навали. Та коли одного ранку від червоноармійців і сліду не лишилося, – не знав, як і радіти. Не могли повірити й прості кияни, які давно не гуляли вулицями свого міста. Самі скрізь шукали більшовиків, а їх – жодного. На радощах їм хотілося кричати, що й друга російська окупація минула. І вони так і робили. «Уявляєте, більшовики, налякавшись оточення, тихо втекли», – хвалилися знайомим і незнайомим на кожному перехресті. Та невдовзі вже збиралися своїх українських вояків зустрічати, але знову ж не всі. Знав і Григорій, що тут багато старшин царської армії, які Денікіну хліб понесуть, бо вони й досі за «єдіную і нєдєлімую Расію». Тож, переодягнувшись у цивільний одяг, ходив по місту й сумував, що розбити більшовицьку армію тепер не вдасться. А він пізнав її норов – вона неодмінно повернеться, тільки з більшим військом. «Що ж, пане отамане, – уже вдруге звертався до нього, – упорайся бодай із Добровольчою армією. Я й цю знаю: не така вона непереможна, за яку себе видає. А коли батько Махно добряче її тили пошарпає, то вигнати її звідси і нам із Сабліним було б нескладно».

Не спалося після того і ніч, і другу, чекав і вдень. Тож коли світлої ще літньої днини почувся тупіт копит, не мав сумнівів – українське військо вже у місті. Так, це були петлюрівські війська, а наступного дня вдосвіта прибула й Галицька армія. Григорій намагався швидко зібратись, аби побачити, як сходитимуться на майдан війська двох армій, та почути, що скажуть їхні полководці. У цей час на вулицях було людно, а зовсім скоро людські потоки стали нагадувати ріки, які стікалися до центру, де мав відбутися парад петлюрівських і галицьких військ. І радів Григорій, бачачи, як запорожці й галичани тиснуть одні одним руки.

– Нарешті вони разом у столиці України! – вигукував хтось із натовпу.

– Через Київ йдуть визволяти Львів, – сказав інший. – Такі умови, – додав, бачачи довкола здивовані очі. У той час на балконі міської Думи замайорів жовто-блакитний прапор, усі плескали в долоні та витирали сльози.

Григорій теж тут, крутить головою, аби нічого не проґавити, а хробак тим часом душу гризе: «Міг би й ти серед них стояти, якби не пошився в червоні. І форма, і шаблі – все новеньке», – та так добирається до болючого, що й терпіння вже не стає. «Замовкни, клятий, я більше тебе знаю – обідрані вони й голодні, кожен сам думає: де спирту взяти чи пшениці, а потім де все продати, щоб на виручені кошти купити собі форму та чоботи. Інколи серед літа ходять у шинелях, не маючи навіть білизни. Чому? – прислухався, бо тому одразу заціпило. – Хтозна. Величезні склади після Першої світової залишилися на нашій території, ще царські, які три фронти мали забезпечувати як одягом, так і продовольством. Вояки ще в сімнадцятому просили їх відкрити, але ніхто того не зробив. Так і по цей день. Знову: чому? У головнокомандуючого спитай, мабуть, він знає. А я можу лише припускати – тільки думки у мене вкрай погані. Перший-ліпший окупант відкриє, бо на них уже ніхто не претендує. І не тільки одягне свою армію, а ще й нагодує».

Тим часом сонце піднімалося все вище. Скупавшись у Дніпрі, запалювало бані святої Софії та Михайлівського золотоверхого, а потім гралося солдатськими нагородами. Чекаючи своїх командирів, дехто з воїнів куняв стоячи, усі інші не могли надивитися – так було тут гарно.

– Уже скоро прийдуть, – хтось укотре голосно заспокоював.

Аж раптом на майдан почали завертати коней денікінські офіцери, за ними й солдати. Вони безборонно займали місце навпроти української об’єднаної армії й собі готувалися до парадування. Зашуміло людське море, бо тут мало не весь Київ зібрався. А галичани й запорожці стояли, як укопані.

Розгубленість і Григорія скувала. «Невже Україну розділили? – проскочило в голові. – А то й зовсім здали», – і такі чутки хтось переказував.

– Ще вчора казали, що вони за вісімдесят кілометрів, тож раніше ніж третього вересня тут не з’являться, – проказав чийсь голос, але й він не вивів їх із того заціпеніння.

– Виходить, накази командування про охорону мостів не виконані? – здивовані галичани готові були накинутися на запорожців, які мали те робити.

– Не було команди, якби була… – відповівши по-правді, й самі не розуміли: чому ж так?

– Вони нічого не порушили, – на захист денікінців став немолодий офіцер царської армії, який стояв серед цивільного населення. – З боку Дарниці спокійно зайшли по залізничному мосту й середньому Миколаївському.

– По середньому? Та ж він на карту не нанесений! – у руках галичан навіть шаблі дзенькнули.

– Не був нанесений?.. – дивувалися й чорношличники.

– І вояки отамана Зеленого не вийшли на лівий берег Дніпра, де мусили закріпитися на лінії Бортничі – Бровари, аби стримати наступ Білої армії, – і про це всі здогадалися. – Тоді хто ж усе перекрутив? – цього разу шаблі аж угору піднялися, а не побачивши жодного командира, тим паче головного отамана, знову сховалися.

– Тихо, уже їдуть! – покотилося над шеренгами.

І поки всі дивилися, на балконі поряд із жовто-блакитним стягом з’явився й російський триколор. «Так от чому ви затримались! – Григорій одразу здогадався. – Уже про щось домовлялися», – і так боляче стало в грудях, неначе не ворожа, а своя куля прострелила їх наскрізь.

– Я не буду парадувати перед російським прапором! – вигукнув один із запорожців.

Інші теж готові були його підтримати, але команда прозвучала, і військо мало рушати. Тільки відважний вояка і не збирався з тим погоджуватись – за хвилину вже був на балконі. Швидко знявши чужого прапора, кинув його під ноги своєму командирові – генералу Сальському. І поки той збирався з думками, козаки, зімкнувши ряди, вимагали пояснень.

– Це не моє рішення, – нарешті він зізнався. – Не моє… – але не наважувався сказати правду.

У той час майдан ворушився і кричав різними голосами, які й про зраду почали вигукувати. І лише стрілянина всіх спинила. Заіржали поранені коні, упали перші вбиті, а люд із вереском кинувся врозтіч. Стріляли й по запорожцях з покрівлі та балконів. Чи то були місцеві прихильники Добровольчої армії Денікіна, чи приїжджі – ніхто так і не дізнався, бо всім було не до того. Та коли наказали українським частинам відійти аж до Василькова, думка про зраду почала мучити і Григорія.

10

Із тим і рушив звідти. І наступного дня знову на ходу скочив у потяг. Аби ніхто не став розглядати його документи, видані червоними, показав лише те, що він військовий комісар ізюмського повіту Харківської губернії. Думав, що він один такий лишився, а й ні – люди показували посвідки, підписані ще владою Скоропадського, а то й Центральною Радою, бо документи отримували не так швидко, як мінялися влади.

За вікном ще було по-літньому тепло, а в душі – геть холодно. Тільки-но виїхав за місто, як помітив добровольчі батальйони, які йшли на підтримку білогвардійців.

– Дивіться! Саме такі нападали вчора на українські частини, які чомусь розкидали по всьому місту, – невідомий чоловік тицяв пальцем у вікно. – І коли це таке було, щоб невеликий загін якихось партизанів роззброїв ціле військо! Ще й підгадали, коли стомлені вояки, не діждавшись темноти, попадали з ніг, – чи сам там був, чи чув, але все скидалося на правду. – Навіть на окремі групи розділили невипадково, аби потім одну за другою і прибрати. Ріжте мене на шматки, але без високого начальства таке зробити ніхто б не зміг, – вразив усіх і таким висновком.

«Зрадили! Ще вчора зрадили, коли їздили до білого генерала на перемовини, – подумав Григорій. – А то й іще раніше», – але й він був не впевнений, що дістався до тієї страшної правди.

Прикро було, що денікінська Біла армія, не зробивши жодного пострілу, здобула перемогу. Якщо хто й сумнівався, то прочитавши наступного ранку розклеєний по місту наказ генерала Бредова, повірив, що й таке на війні буває: «Отнинє і навсєгда Кієв вазвращаєтся в састав єдіной і недєлімай Расіі». Хто хрестився, прочитавши, а більшість не могла повірити, тому знову перечитували, а коли доходило до свідомості – тоді люди, опустивши голови, брели далі. Не повірив і Григорій, хоча ще вчора все було зрозуміло. Тож, зірвавши один папірець, тепер діставав його з кишені й довго розглядав, бо щойно починав читати спочатку, як хтось неначе гострим лезом вирізав ті букви на його грудях.

Багато розмов було поряд, але він не звик підтримувати випадкових людей, вважаючи, що серед них завжди знайдуться агенти більшовиків. Уже коли захочуть обплутати своєю мережею, то людину так у ній закрутять, що й не вибратися їй звідти. А вони хочуть, ще й як хочуть, неначе це їхній останній шанс перед погибеллю. Так і їхав – то про білих думав, то про червоних, то про своїх. Серце неначе хто на шматки рвав, а думки накручували чорний клубок: хто відповість за таку наругу над своїм військом? Хто постане перед судом за вбивство Болбочана? Чому «батько» Махно підняв руку на Григор’єва? Чому в українській армії постійно не вистачає рушниць, гармат та набоїв? Чому не можуть забезпечити ні сідлами, ні медикаментами, ні теплим одягом та чобітьми? Чому наші солдати повинні роздягати вбитого ворога? І чи має шанси на перемогу така армія? Про це й раніше питали козаки у старшин, але відповіді не знав навіть командир полку. Тепер тим паче.

Тільки й на цьому його думки не заспокоїлись. Їдучи далі, він почув, що Петлюра несподівано для галичан уклав договір із Польщею, передавши їй Галичину та Прикарпатську Русь, тобто ті землі, за які ця відважна армія і воювала. «Ото розпорядився! – Григорій не знаходив собі місця. – Навіть прості вояки говорять, що від головного отамана повтікали міністри, а він радіє, що всі передали йому свої повноваження». – Уже й від цього можна було схопитися за голову, але наступного дня Савонов мав дізнатися ще про один наказ: відвести українські війська далі на захід аж до Житомира. «Тепер нічого не залишається, як створити військо з воїнів, інтернованих за кордоном. Тільки проти кого вони боротимуться? Проти білих, яким влада щойно поступилася, чи перед червоними, з якими не так давно загравала? Чи ще і їх кинути у цей вогонь на імовірне знищення?» – таке свідомість Григорія відмовлялася сприймати.

Крутилися думки і про Антанту, яка могла давати головному отаманові якісь рекомендації чи обіцянки, і про те, що сам не хотів збройних сутичок із Денікіним, розраховуючи на мирні переговори. «Мабуть, я ще молодий, не один пуд солі треба з’їсти, щоб розібратися в таких політичних сплетіннях», – так він намагався відмахнутись від жорстокої дійсності. За мить знову думав про галичан і був певен: хоч і далеко ті вояки від Києва, але й досі не прийшли до тями. Понурі, роззброєні й обмануті, вони не знають, що робити далі. «Що ж, штовхайте й цих до Червоної армії чи до Добровольчої Білої. А вони й приєднаються, бо їм треба хоч військо зберегти, яке ще згодиться». Єдине, що хотілося підказати: не думайте, що жорстокішого окупанта, ніж польський, немає, він готовий був розказати їм про червоного. «Як багато помилок… Як багато зради… Як багато біди…» – здавалося, що й земля у нього під ногами почала провалюватися.

Чи від безвиході зле стало, чи від зради нудило, чи просто психіка не витримувала такого напруження, бо й сам незчувся, як рука потягнулася до чемодана за пістолетом. А потім… зробити все так швидко, щоби й сам не зміг опам’ятатися. Тільки один Бог знав, що та його мить ще не остання, тому й відправив до сина рідну матінку, аби відігнала від нього лукавого, який уже й зброю подавав. Задихавшись, вона находу запинала хустку, неначе бігла до центру від самої хати.

– Ич, що задумав! Не смій! – сварилася пальцем, – бо щойно звернеш з дороги, усю родину на небеса відправлять.

– Батьку, навіщо? – здивовані очі були і в командирів, які підходили все ближче й ближче. – Кому потрібна безславна смерть, краще вже в бою… А в нас їх іще багато попереду, – неначе справді щось знали.

Може б, ще так і сидів, вагаючись, коли почувся ніжний дівочий голосок:

– Ти мій «Барвінок», ти мій «Ангел», ти моя «Метелиця»! – він одразу вгадав, що це Ксанка. – Я так хочу тебе обняти, – вона не йшла до нього, не бігла, а летіла над землею, мов птаха.

Неначе блискавка струсонула його тіло, і вже за мить він знову відчув у собі велику силу, а швидко сховавши зброю, дивувався й сам: як таке могло прийти в його голову?! Ловив погляд цієї молоденької феї, намагаючись вгадати: чи не здогадалася, бува? Сам аж завмер, коли вона своєю ніжною ручкою куйовдила його чуба. Він не вперше відчував її присутність, та щоразу гадав: чи то його уява так працює, чи все ж їхні душі інколи зустрічаються таємно – дивляться одна на другу і не можуть надивитися, розмовляють – і не можуть наговоритися, тільки все щось недоказують. Так і тепер – її погляд припадав до його щоки, цілував губи, але про кохання – жодного слова. Та йому й так було добре, навіть міг про все забути. Раніше остерігався такого стану, пізнаючи науку діда Карпа: мав тримати навколо себе такий згусток енергії, який ніхто не міг розірвати, а зараз неначе роздягнений стояв перед нею, але щасливий. Ще жодного разу її не обнімав – а знає, як гарно пахне її волосся; не цілував – а знає той солодкий присмак їхнього поцілунку, не бачив її тіла, а впевнений, що її зліпив сам Бог. У таких солодких думках сам собі здавався смішним, та не минало й кількох днів, як знову діставав листи. І певен був: якби вона кудись поділася, він би перевернув усю землю, аби її знайти.

Таким ніхто не знав грізного отамана з залізною витримкою, тому й намагався сховати ті листи подалі від чужих очей. Тільки де ті схованки серед поля та лісу? Усе ж ніхто їх не бачив і ніхто не знайшов, неначе вони ставали невидимими. Чи й справді?.. «То проста наука, але щоб нею користуватися, треба мати дозвіл», – пригадав слова старого запорожця, який, після сказаного, завжди піднімав вказівний палець вище голови, показуючи на небо.

11

Ще не знав Григорій, що робитиме вдома і проти кого буде боротися, тільки робити таку важливу справу невеликим загоном не здавалося серйозним ділом, тому не проти був і з махновцями зустрітися. Він нічого не простив їхньому «батькові», але в цей час іншого виходу не бачив. Нещодавно чув, що Махно не без труднощів вибрався з уманського оточення, а зараз із рештками своєї «Революційної повстанської армії України», як назвав її останнім часом, наближається до Новомосковських лісів, маючи на меті полікувати рани та пробратися до свого Гуляйполя. Імпонувало Грицю й те, що і в такому стані він не тікав як вовк до лісу, а з усієї сили шарпав тили то білих, то червоних, бо він як проти повернення бувшого режиму, так і проти диктатури пролетаріату, яка вже всім показала, що політика «воєнного комунізму» є страшною вигадкою, аби забрати в українського селянина навіть останнє. Його підтримують і тому, що він за безпартійні вільні Ради та встановлення власності селян на землю.

Ще на Донбасі Григорій бачив грізну силу Махнового війська, яке полюбляє партизанські методи боротьби, бачив, як вони уміло використовують раптовість нападу, якому й він віддає перевагу, от тільки з їхньою дисципліною не завжди погоджувався, усе ж визнавав, що вони вміють битися, як і залити смальцю ворогові за шкіру. Тож, подумавши ще трохи, Григорій знову шукав уявою Махна. Він нічого не знав про його плани, але внутрішнє відчуття, яке ще жодного разу не помилилося, підказувало, що вони не тільки зустрінуться, а й воюватимуть поряд. Буватиме той і в Теплінському лісі, їстиме їхній куліш і спатиме в землянці. Тільки в душі нізвідки з’являлися ревнощі, бо в степового отамана завжди блищали очі, коли він про ліс говорив. А Григорій у той час відчував, що він ні з ким не захоче його ділити, навіть з «батьком» Махном, адже це була його друга домівка, яка будь-коли зустріне і сховає як від влади, так і від ворожого війська.

Тепер ліс неначе поряд шумів, перешіптувалися дерева, кричали птахи, помітивши чужого, бо він – живий організм, який розкинувся неподалік Святогірська великим масивом. Хоча й менший від Чигиринських лісів, але й від нього віє такою ж древністю – столітні дуби і реліктові сосни, яри й балки, встелені рослинністю ще дольодовикових часів, білі гори з печерами і підземними ходами. А згори далеко видно довкола. Так і хочеться політати над водами Сіверського Дінця, який немов темно-синя, часом аж чорна гадюка повзе по лісу. Каменем упасти в зелену гущавину біля підніжжя древніх крейдяних гір, а потім знову злетіти вище золотих бань того монастиря. Причаїтися під розлогим деревом і почути розповіді не лише про древні таємниці, а й про скарби.

Не без усмішки пригадує й погану славу, яка закріпилася за цією територією ще з глибокої давнини. «Теплінський ліс, де бере чумаків біс», – так про нього говорили ті, хто їздив цими дорогами у Крим, Таврію, на Донбас та Московію. Чи від того ця місцина вважалася заклятою, що була відлюдною і непролазною, чи з іншої причини, але саме тут легендарні розбійники-харцизи, які не бажали коритися ні запорозькій владі, ні московській, ховали свої скарби й самі надійно хоронилися.

Тільки це не про Гришку Савона, який тут виріс, знає кожне дерево, кожен кущик, забирався й на крейдяні гори правого берега Сіверського Дінця, де від сосни і взимку зелено. Не подряпавшись, міг пройти через хащі татарського клену та непролазного терну, сховатися біля безіменних боліт та невеликих озер, бозна-куди вийти ярами, якими ходили колись ті вільні розбишаки, аби відбити в татар та московитів ще й бойові трофеї. Проїхати Посольською дорогою, якою чотири рази на рік московські посланці возили данину кримському ханові, та знову згадати колись почуте: саме в цьому місці той скарб часто потрапляв до рук донецьких козаків-відчайдухів.

Любив походити по Теплінському городищу – великому рівному плато на горі, де ще за сарматів, Хазарського каганату й пізніше височіла неприступна фортеця, про що розповідав дід Андрон. Чи то була столиця половців Шарукань, яку шукають в цій місцевості, чи якась інша, хтозна, але для Григорія це був місток між світами. Навіть міг уявити Новгород-Сіверського князя Ігоря, який із рештками розбитої дружини ховався від половців саме тут.

Пішов би й зараз тими стежками, погомонів зі своїм лісом, розказав йому про свої митарства, адже більше ніж півроку там не був. Тільки не впевнений, що його мрія може здійснитися, тож витирав піт із чола і збирався виходити з вагона, наближаючись до Харкова. Радів, що доїхав більш-менш нормально, бо й колії бувають розібраними, і партизани надовго спиняють, обшукуючи пасажирів. Одні проти червоних воюють, інші проти білих, але пограбувати будь-кого ніхто з них не проти.

Діставшись до Ізюма вже ввечері, пішов шукати когось зі знайомих, маючи на меті добратися додому ніким не поміченим. А побачивши сусіда Петра, який у цей час замикав свою крамницю, навіть бігцем припустив, але той, ударивши батогом свою кобилу, мало не зачепив його возом. «Не біжи слідом, а то мій батіг швидко тебе наздожене!» – ще й таке крикнув на ходу, аби чужий чоловік від нього відчепився. «Не впізнав, – обурився Григорій. – Але це й непогано», – посмикавши приклеєні вуса та брови, ще нижче насунув кашкета і пішов шукати вірних друзів, які були раніше в його загоні. Йому потрібен був кінь до ранку, тільки не якась там кляча, а добрий рисак, аби вчасно повернутися назад. По обіді вже мав бути в Харкові, а потім – аж під Царицин, спиняти Добровольчу армію від походу на Москву. По приїзду з Києва він довго думав над тим, що робити далі, поки не завернув у нелегальний штаб радянського уряду, куди й мав повернутися після курсів. «Поки що так, – сказав, вийшовши звідти. – Поки що так», – повторив і зараз.

І вже невдовзі вершник у формі білогвардійського офіцера під’їжджав до залізничних майстерень. Тут було зовсім не людно, тож спинившись під високим деревом, засвистів дроздом раз та другий, поки не з’явився дядько Іван.

– Невже це ти? – квапився до нього, оглядаючись.

– А ви й не забули нашого паролю, – радів і Григорій. – Я тут проїздом. Дай, думаю, загляну на хвилину, про справи розпитаю та дізнаюся, чи всі живі та здорові, – обнімав родича.

– Правильно, – відхекувався старий залізничник. – Зараз не кожна сім’я може таким похвалитися, далеко не кожна… – він і сам був худий та змарнілий. – А наші, дякувати Богу, живі. Такі, як оце я, але живі, – скривившись, мацав руками свої кістляві груди. – Жнива минають, а в материній коморі хліба не прибуло, у Тимофієвій теж, немає й сала, чекісти й заховане знайшли. Інколи й самі не знаємо, що нас на світі тримає, – усе зітхав.

Розказав і про те, що там коїлось:

– Уже третій місяць, як прийшли сюди білі окупанти. Тоді ми думали, що вони інші, тепер точно можу сказати: від червоних нічим не відрізняються, грабують так само, як і більшовицькі виродки. Шкода тільки, бо зустрічали їх люди без страху. Чи не забулися «черезвичайки», чи просто від безсилля опустили руки, а може, подумали, що гірше вже бути не може. Тут якраз жнива починалися, тож надіялись, що Денікін почне саме з земельного питання. Воно й не дивно, бо селяни хотіли, щоб він закріпив за ними той земельний розподіл, який уже стався, до того ж пробачив усі попередні гріхи. Якби так зробив, вони б його підтримали, ще й червоних вигнати допомогли б. Повірили йому й тоді, коли на ліхтарях центральної вулиці почав вішати чекістів та червоних комісарів. Хай Бог простить, але і я ходив дивитися, після чого теж думав, що він наведе лад. Лишалась надія навіть тоді, коли той генерал видав наказ: третину врожаю віддати панам, а п’ятдесят пудів зерна з кожної десятини – на їхню армію. А вже як повідомив, що вся земля і маєтки повертаються власникам, знову напав відчай. І з грабунками не довго терпіли – з тиждень і не більше, після чого всі наші, хто раніше сховався від радянської мобілізації, подалися в різні боки: одні до повстанців, інші до червоних партизанів, аби й цього окупанта вигнати. Чекали й «батька» Махна, правда, багато хто чекає його й зараз, бо він нічого не забирає у простих людей. Козацький лад хоче встановити, аби селяни самі господарювали і самі вирішували. Хіба це погано? А те, що він якийсь анархіст, дурниці. На його території, кажуть, у селян голоду не буває. А в нас, якщо білі все вивезуть, знову люди пухнутимуть, як і навесні. І що з того, що жито та пшениця в цьому році вродили, як ніколи?

Не перебивав його Григорій, мовчки вислухав і повірив кожному слову, бо й самому багато разів доводилось бачити ті великі злодіяння, які породжує війна. До всього почутого йому ще й про прифронтову зону хотілося додати. Щоправда, тепер і простий люд знав, що це за ненажерлива потвора. Від неї хочеться втекти якомога далі, хоча мало хто від того страху може покинути своє нажите, частіше навпаки – захищатиме його навіть ціною свого життя. У тій живій чорній смузі – суцільний грабіж, який, мов вихор, умить перетворює все на хаос: озвірілі вояки тягнуть, що тільки бачать, а коли й того мало, чкурнуть у глибокий тил противника, аби привезти звідти подарунки рідним та родичам – багато грошей, дорогі ікони та коштовності. Не омине ненажерлива потвора і жодного інтендантського складу, який мав забезпечувати Червону армію, або ще царську, й під виглядом військових вантажів, не спиняючись, відправлятиме звідти величезну кількістю вагонів з одягом і взуттям, зерном і цукром, десятками тисяч пудів вугілля, коксу, заліза і навіть верстатів та цілих заводів, аби в Ростові чи своїй білогвардійській столиці – Новочеркеську перетворити все на гроші, бо війна і грабунок споконвіку були найбільш прибутковим заняттям.

12

«Як швидко все змінюється, тільки одне другого не краще», – роздумував про ті події Гриць. Їхав не поспішаючи, аби кінь не стукав копитами об суху землю, адже навколо стояла тиша. Наближаючись до Цареборисова, планував одразу заскочити додому, посидіти за одним столом зі своїми рідними, але незчувся, коли й повернув на ту вулицю, де жила Ксанка. Та навіть біля її двору не збирався спинятися. «Не той час, щоб їздити на побачення з дівчиною, – так стверджував його внутрішній голос. – Нехай пізніше, – відкладав на якийсь час, коли очі, знай, зиркали на її хату. – Ось повернуся з бойового відрядження, тоді й побачимось», – надумав поставити крапку, коли ноги вже зібралися зіскочити з коня. Може б, і поїхав далі, та рипнули двері й вона з’явилась на порозі. Мабуть, не вірила своїм очам, бо ні кроку з місця…

– Ксанко, це я! – озвався, більше не роздумуючи. – Невже не вгадала?

За мить вона вже була поряд. У легкому платтячку та з розпущеним волоссям була схожа на казкову фею, яка літає в повітрі і спить у квітці, закрившись пелюстками. Та коли її довгі білі руки обвили його шию, а худенькі плечі притислися до його грудей, він відчув, що вона земна. Цілував її щоки, лоба, волосся, яке пахло любистком, потім губи, солодших від яких не було ніде. Здавалося, і світ спинився, бо ні кінь не форкав, ні собака не гавкнув, лише зорі блимали на темному небі.

– У мене є час лише до ранку, потім знову невідомо коли побачимось, – шепотів їй на вухо.

– То бери мене з собою, ти ж їдеш у свій ліс? – тут просилася, тут вже й засоромилась, навіть нагнула голову.

– Але… зараз… це небезпечно… – здається, й він не був до того готовий. – Там привиди… Вночі вони всіх лякають: то між деревами ходять, то під землею стогнуть, а то й хрестів білих наставлять на галявині, – сам не розумів, навіщо він усе те говорить, хоча частина правди в тому була.

– Мені з тобою не страшно, – умостившись позаду, вона вчепилася за його одяг.

І невдовзі їх зустрічав ліс та майже безлюдна база повстанців. «Усі подалися за махновцями руйнувати денікінське запілля», – доповіла охорона. На їхнє щастя, ще був гарячим козацький куліш, який зазвичай варили ввечері, тож наївшись досхочу, вони удвох бродили місячними лісовими доріжками. І не було слів цього вечора, самі поцілунки, неначе вони вже все сказали одне одному.

– Я всю дорогу мріяв скупатися, поки вода ще тепла, – усе відтягував, але нарешті зізнався.

Поглядав на своє улюблене озеро, в яке хотілося пірнути з головою, а потім вийти звідти неначе з крилами, залишивши у воді все, що, немов багнюка, налипло на його тіло.

– Я далеко не плаватиму, а ти сиди ось на цьому місці, – посадив її на сухий пень. – Тільки дивись, щоб тебе ніхто не вкрав, – наказував усміхаючись.

Сам роздягнувся оддалік, тихо зайшов і пропав, навіть голови над водою не знайти. Та коли Ксанка стала наближатися до берега, його очі одразу її побачили, після того слідкували, як вона боязко підійшла до його речей, як поклала біля них і своє плаття, усе зиркала на воду, а побачивши Григорія, знітилась, намагаючись щось прикрити руками нижче пупа. У цей час скидалася на скульптуру талановитого майстра, яку здивовано розглядав великий круглий місяць. Бажаючи розважити незайману молоденьку богиню краси, він стелив перед нею яскраву доріжку, пускав поперед себе хмарку, аби тінь і світло танцювали на воді, крутив головою та завмирав на якусь мить, милуючись таким створінням. Напевно мав рацію, бо вона була красивішою від самої Афродіти, тільки й того, що народжена від плоті людської, а не від крові Урана, про що йшлося в легенді. Однак Григорію здалося: ось-ось Уранова кров поллється перед нею, червоною піною збуриться вода, і той забере її на небо. Тож, схопивши свою принцесу на руки, сховав її під високим дубом, а коли вона перестала тремтіти, поніс купати цілющою водою. На тому час неначе спинився, ніхто з них навіть не знав, чи довго хлюпотіло біля берега, чи ні. Запам’яталося лише те, як з нею він повертався під розлогого дуба, як витирав материним самотканим рушником, припадав до налитих дівочих грудей і цілував… поки не вирвалося з його вуст: «Я не можу себе стримати, а ти така тендітна… До того ж писала, що будеш моєю тільки після шлюбу, бо мати…»

Своєю ніжною ручкою дівча закрило його вуста і притислося всім тілом. «Забудь. Твоєю буду зараз… Кохай мене…» – ледь прошепотіло.

І ніхто за ними не підглядав, і нічого не бачив, крім старої сови, яка інколи тужила за літом, що минало. Часом збиралася й голосніше щось прокричати, але розгледівши в темноті двох закоханих на сухій траві, умить замовкала. І неначе по-справжньому заплакала, коли вони прощалися.

А найніжніший парубок цієї ночі геть забув, що він отаман Савонов, нині ще й командир Червоної армії. Тож, прокинувшись, тільки-но почало світати, скочив на коня. Час було залишати свою Афродіту, і він її довірив вірним друзям, своїй матері та діду Карпу. Був певен, що жодна волосина не впаде з її голови, поки він повернеться.

Відтак вона знову писала листи про своє кохання, а він усе згадував її красу і їхню ніч, від чого й життя здавалося не таким сірим та безглуздим, яким воно й було на війні.

Побачилися вони аж на Різдво наступного року, коли Григорій, повернувшись із орденом Червоного прапора, був призначений помічником військового комісара Харківської губернії.

– Христос народився! – кричала йому Ксанка ще здалеку, повертаючись із церкви. – Сьогодні можна й на вулиці цілуватися, – готова була підставити свої щічки.

– Нехай ввечері, бо вдень мені не дозволяється по статуту, – відповів жартома.

Але погляд, не маючи наміру підкорятись якимось правилам, досхочу пестив її волосся, цілував довгі пальці і навіть припадав біля вуст. – Я тобі… подарунок привіз, – сказав і пожалкував, зібравшись потерпіти до вечора.

– Мені подарунок? – густий рум’янець умить розмалював її щоки.

– Пальто гарне і каблучку, – повідомив із задоволенням.

– Ти взяв чужі речі? – вона аж завмерла, шокована почутим. – Ні, я в старому ще ходитиму, – її розчарований погляд спинився на своєму поношеному пальті. – Боюся й чужої каблучки, – уже шморгала носом. – У нас червоні з пальцями їх відрізали, коли швидко зняти не виходило, – тяжко зітхнувши, совала чобітком свіжий сніг.

– Я чужі речі ніколи не брав, а ці придбав у магазині за ті кошти, які мені платили, – сказавши різко, швидко розвернувся, аби піти геть.

– Зачекай! – отямившись, вона схопила його за рукав. – Чого ж ти мовчав, коли я таку нісенітницю говорила? – придивлялася до його очей, аби зрозуміти: чи пробачить? – А такі буду носити. Буду, – у її очах знову спалахнули яскраві вогники. – Господи, тільки до вечора так довго чекати! – тепер готова була заплакати від щастя. – Ти у мене найкращий. Мені навіть не віриться, що… – вона знову почервоніла.

– Що я… тебе… кохаю, – ще не доказавши, проковтнув щось таке солодке, що й пошерхлі губи облизати хотілося.

– Я теж… Я збиралася ввечері… – вона шепотіла, кліпаючи довгими віями. – Я тебе чекатиму…

Була неначе сама не своя – то терла одну об другу руки, то переступала з ноги на ногу, то знову копирсала чобітком мерзлу землю. І все відводила убік погляд, неначе боялася його очей. Здавалося, зустрінеться з ними і затремтить, як березове листячко від вітру.

Поверталася й Настя зі святкової служби. Дякувала Богові, що дожили до Різдва. Уявляла, як за годину всі рідні й родичі зберуться за її величеньким столом, аби з’їсти чогось гарячого та погомоніти, бо ні ковбас, ні пирогів цього разу не буде. Баба Палажка натякала на якийсь пайок, який міг отримати Григорій, адже сьогодні великий празник, але вона про те нічого не знає. Дядько Іван обіцяв принести невеликий шмат сала, який поцупив ще в білогвардійців. А старий Карпо мовчки ледь волочив ноги.

– Цінує мого Гриця влада червоних, – хвалилася дорогою. – Ще б пак, він свою військову справу виконує бездоганно. І в Харкові на хорошому рахунку, адже сам декілька полків сформував, – навіть усміхнулась. – Тепер, за клопотанням місцевого люду, знову призначений уповноваженим воєнкомом нашого міста та всього повіту, бо час і зараз складний, а з ним усе ж спокійніше, – махнула рукою по обличчю, аби ніхто не подумав, що сльоза викотилася з якогось горя. – Тільки не знаю, як воно далі буде – він через себе не переступить, а вони знову за старе беруться. Здається, з того нічого не вийде, – ще не доказала, як розпач уже прогнав радість із її обличчя. – А так хотілося, щоб відпочив удома. Забувши про всі війни, хоч тиждень пожив нормальним життям, та хіба ж дадуть… – вона відчувала, що й це не кінець.

13

Давно Григорій не був таким щасливим, як цього дня. Радів і материній усмішці, яка останнім часом так рідко з’являлась на її обличчі, розмовам з братами та обіймам їхньої єдиної троянди – сестрички Оксани, навіть косякам старого Карпа, який і зараз не збирався відступатись від свого. Плигало серце у грудях, коли вітався з сусідами і всіма, хто зустрічався, бо й зараз не було тут людини, яка б забула Гриця Савона. І вже вкотре відчув: краще, ніж на своїй землі, немає ніде. Тепер ходив скрізь без ніякої конспірації. Пригадував, як повернувся сюди після війни, ловив дезертирів, намагаючись бути справедливим, як підняв повстання проти панів та кайзерівців. Не хотів згадувати лише той час, коли приєднався до червоних, аби стримати Добровольчу армію генерала Денікіна, а потім відступав під їхнім натиском.

Навіть не помітив, що спинився неподалік будинку того самого Кульбітова, який стріляв у нього торік улітку. Він не був кровожерливим, може б, і передумав, але після вбивства товариша пообіцяв батькам помститися – тільки не пострілом з-за рогу і не шашкою, а законним способом. До того ж й інші злочини були за тим паном, які не забув люд. Тож перш ніж щось вирішити, хотів бачити, як той поводитиметься, послухати, що скаже на своє виправдання – але ні його, ні сім’ї тут не було, вони втекли разом з білими, залишивши на господарстві лише слуг.

Саме після цього з’явилося бажання довести все до кінця. Це не було великою проблемою, адже створена ним розвідувальна мережа й досі працювала бездоганно. Тож невдовзі пана Кульбітова знайшли на ринку Катеринодара, де він працював збирачем податків, і вже наступного дня привезли в Ізюм. Григорій уявляв їхню зустріч – той буде кричати й погрожувати, згадувати всіх впливових знайомих, які зможуть поквитатися будь з ким, якщо з ним щось трапиться, але замість того побачив стомленого чоловіка, який своїм виглядом навіть співчуття викликав. Тільки то здалеку – а коли глянув ближче, побачив ув очах злість, ховаючи яку, той вибачався, удавав, що розкаюється, навіть став навколішки і мало не заплакав. Але не повірив Григорій у його щирість, тож, як той не старався, уже наступної ночі йому довелося ночувати на холодній лавці серед злочинців.

Тільки все підозріло затягувалось, до того ж Григорія в цей час терміново перевели воєнним комісаром в Охтирку. Усе здалося підозрілим, коли за його відсутності Харківський ревтрибунал виніс рішення: негайно відпустити Кульбітова на волю, визнавши невинним. Відчуття несправедливості змушувало Григорія звертатися до різних інстанцій та доводити, що рішення ревтрибуналу є помилковим. «Спинися, Грицю, – радили колеги. – Скрізь керує Харківська надзвичайна комісія (ЧК)», – нашіптували на вухо, знаючи, що вона останнім часом стала йому погрожувати. «Відступися, Христом Богом прошу», – мати готова була стати на коліна.

Саме тоді він остаточно зрозумів, що в тих грізних організаціях, які щодня вирішують, кому жити, а кому померти, замість відданих патріотів більшовицької справи, які серед різних людей тієї партії теж були, чимало підозрілих осіб. Ці синки багатих торговців, ювелірів, банкірів і поміщиків творили чорні справи на власний розсуд, нехтуючи законами. Було очевидним й інше: купивши посади, тепер будь-що намагалися повернути собі гроші. «Відпустити…» – тільки пригадає Григорій те рішення, так і стисне кулаки до болю, бо відчуття несправедливості не давало йому спокою.

А Кульбітов теж думав, як із Савоновим поквитатися, бо злість накрутила такий великий клубок, який і в грудях не вміщався. Проте удача цього разу відвернулася від нього – у в’язниці він заразився тифом, а тепер замість того, щоб знову відібрати свій будинок і на зло всім розпочати в ньому дорогий ремонт, лежав у лікарні, прикутий до ліжка. Та навіть у такому стані ні про яку справедливість у тій душі не йшлося, бо вже заплатив за те, щоб не просто прибрати Григорія з посади воєнкома, а пришити йому серйозну справу і кинути за ґрати надовго, а то й розстріляти іменем революції. «А що, зараз такі вироки виносять безкоштовно, а за гроші тим паче, – і це була правда. – Бачиш, я й при цій владі можу більше, ніж ти, – доводив своєму ворогові. – Дорого це мені обійшлося, але я згоден ще й не на такі витрати – не я й буду, якщо знову не проберуся у повітвиконком чи партком, аби захищати своє майно і примножувати статки, бо знайдуться й інші Савонови, які не дадуть спокійно пожити. І будь певен: ще не було такого, щоб задумав Кульбітов і не зробив». Та тільки спадав у нього жар, як у душу залазив розпач, бо знав цей пан: Григорій його дістане будь-де. До того ж усе частіше стало ввижатися, як відчиняються двері і він з’являється на порозі з револьвером. Аби те видіння не стало дійсністю, платив охороні, постійно тримав біля себе медсестричку, яку збирався поставити попереду, коли насправді прийде сюди воєнком по його душу.

Так минав день за днем, відступала хвороба, хоча й не кваплячись. Здається, заспокоївся пан і дав спокій медичному персоналу, навіть охорону відпустив, аби трохи зекономити. Саме в такий час і прийшли в його палату троє в чорних масках. З порога оголосили народний вирок – смерть. За вбивства борців за народну волю, за знущання з простих людей пролунало декілька револьверних пострілів. Його череп умить розколовся, кров залила білу подушку, а мозок забризкав усе довкола.

– Невже то правда? – питала мати у сина Прокопа. – Після того нашого Гриця з Охтирки викликали в Харків і за рішенням ЧК хотіли одразу заарештувати, але він відстрілявся і приїхав в Ізюм? – вона так нервувала, що й руки на грудях склала хрестом.

– Правда. Викликали й тут у військкомат, де ті ж харківські чекісти зробили на нього засідку. Та хіба нашого Гриця піймаєш, коли він може відстрілюватись з двох револьверів одночасно, – навіть хотів усміхнутися, аби мати не була такою стурбованою. – А тут якраз начальник гарнізону, перевіривши пости, повертався з Крем’янця. Гриць наказав йому шикувати роту й резерв у бойову готовність, – а той думав, що Гриць, як завжди, виконує якесь важливе завдання, і послухав. Зрозумів, що і йому дістанеться, аж тоді, коли перед бійцями Григорій повідомив: його незаконно вважають ворогом народу і він іде в Теплінський ліс продовжувати боротьбу. Шеренга вмить розділилася на тих, хто з ним і хто залишається, а таких із семисот чоловік виявилось лише п’ятдесят.

– Дехто стверджує інше: його звинувачують у привласненні великої суми у дні революції, – здивовано поглянула на Прокопа.

– Що за дурниці? У той час він на фронті з австрійцями воював, – хоча й був це беззаперечний аргумент, усе ж ті чутки і його здивували.

– Думаю, це влада вигадала, не буде ж вона про своїх біснуватих чекістів розказувати, як і про те, навіщо довела воєнкома Савонова до такого стану – він бандитів ловить, а вони з нього сміються, він проти комуни й контрибуції на повітвиконкомі виступає, а вони й слухати не хочуть. Потім нове надумали: самому з озброєними бійцями проводити продрозверстку в місцевих селян, тобто відбирати в них усе продовольство силою, прирікаючи на голодну смерть. А харківські начальники про своє: безжально знищувати всіх потенційних противників совєтської влади, виловлювати дезертирів, якими тепер називають тих, хто уникає мобілізації до Червоної армії або з неї тікає, переховуючись у лісах. І як йому діяти? Стати проти свого люду? Він цього не робитиме, – вона давно знала, що в тій компанії її Гриць довго не витримає. – Виходить, усе серйозно, хоча ті посадовці й щоденними дрібницями не гребували – військових гарнізону не стали пускати ні до лазні, ні до убогого кінематографу, де крутили німе кіно. Мовчки доводили: йому з ними не по дорозі, хоча й знали, що всі люди й зараз за Григорія горою стануть, – як не прикро було, а вона свого Гриця ні в чому не звинувачувала. – Бач, підсобили більшовикам, тепер вони об вас витруть свої брудні ноги. А якби не стали, може б, вони більше сюди й не прийшли, – зиркнула на Прокопа. – І не кажи нічого проти, бо вас таких в Україні тисячі. – Вона зовсім не хотіла докоряти синам, але правда, яка крутилася на думці, неначе сама скочила з її вуст. – Тепер… – замовкла, збираючись з думками, – у мене погане передчуття: не вибереться він із тієї западні. Трохи протримається, але недовго… – сказавши, аж сама налякалась. – І навіщо було того Кульбітова чіпати? – журилася, хитаючи головою.

– Тоді б Кульбітов повернувся, пробрався у владу і посадив Григорія у в’язницю, – Прокіп неначе думки читав того пана.

– Виходить, уся та історія є безглуздям, але від неї у нашого Гриця розпочався відлік нового життя. Що ж, як Бог дасть, – перехрестилася перед образами. – Літо яке тепле стало, і пшениця знову спіє, а жити нема як…

Розділ 5

1

– А що, налякалося місцеве керівництво, коли наш воєнний комісар пішов від них, – доповідали Григорію, про що говорять люди на ярмарку. – Тепер чекають неприємностей у будь-яку мить, бо в здібностях колишнього воєнного комісара вони не сумніваються. А то й від вищого начальства перепало. «Навіщо створили потужного ворога, з яким тепер спробуй боротися? – Григорій і на відстані знав, про що говорять не лише в Ізюмі, а й у Харкові при зачинених дверях партійних кабінетів. – Існує безліч методів, як позбутися неугодного, а він ще б нам послужив», – навіть читав їхні думки. Помилився лише в одному: не передбачав, що хтось його умовлятиме, аби він змінив своє рішення. Але зовсім скоро влада червоних одного за одним стала відправляти до нього своїх гінців. Першим з’явився той самий Александров, який і зараз був командиром військового гарнізону міста Ізюма.

– Вертайся, тепер влада хвоста підіжме і не буде такою йоршистою.

– Ні, вже ніколи.

– А може… – видно, без згоди його бувший товариш не міг повернутися назад.

– Ні. Я своє рішення не зміню, – Савонов відчеканив по-військовому.

Другим гінцем був партизанський батя Донбасу Михайло Карнаухов.

– Послухай, друже! Я ж на твоєму боці, ми ж з тобою разом воювали, з одного казанка кашу їли. Трохи провчив їх, і правильно. Більше вони тебе не чіпатимуть.

– Знаю я їх. Вони завжди кажуть одне, а думають інше, тому й не довіряв ніколи. Тримався тієї посади з однієї причини – аби допомагати своєму люду. Можеш так і передати.

– Дорогой Гришенька, самоє главноє нє прінімать поспєшних рєшений. А єсли вже случилось, красіво обиграть сложівшуюся сітуацию і вернуться с поднятой головой, – радила амбіційна Маруся-анархістка, яку теж змусили провідати бувшого воєнкома. – Можеш под руку со мной, – примружувала очі та підсмикувала поділ спідниці, коли закидала ногу на ногу. – Чем не пара, ведь ми с тобой на етом горізонтє відниє і пєрвиє.

– Дякую за такі слова, тільки даремно стараєшся, – він посміхався, бо все ж перед ним була жінка. – Може, колись і повернуся з піднятою головою, тільки не при цій владі.

– А я хотєла ввести тебя в висшеє общество, гдє для тебя открилісь би большиє возможности.

– Про які можливості мова, коли тут усіх комуною додушують.

– То ти мєня і віном не угостиш? – здається, й вона не збиралася повернутися ні з чим.

– Іншим разом, зараз є лише порох.

Вона поїхала від нього без поцілунків, навіть не помахавши рукою. А він повернувся в свою землянку і зітхнув з полегшенням, неначе гора з плечей звалилася. Знав, що після цього більшовицькі комісари оголосять його поза законом, але здаватися не збирався. Швидко звикнувши до знайомого способу життя, муштрував своїх повстанців, аби стали справжніми бійцями, з якими можна було б прийняти будь-який бій, і був задоволений результатами. Поки що вони нападали на ті банди мародерів та дезертирів з Червоної армії, які нещадно грабували місцеве населення. Григорій і раніше з такими боровся, тож ловив їх і зараз на гарячому. Сам був готовий до того, що влада ось-ось розпочне на нього полювання, і не помилився – перший відправлений загін уже шукав його слід. Тільки натрапити на нього не вдалося, Гриць роззброїв тих вояків без жодного пострілу. «Кажіть, нехай ще відправляє, нам і гвинтівок, і гранат знадобиться багато», – відпускав їх на всі чотири сторони, не заподіявши ніякої шкоди. Інколи просто надсилав таким загонам листи з побажаннями успіху. Здається, краще б стріляв та вбивав, ніж насміхається, від чого навіть влада в губернії почала скаженіти.

– Скільки живу, такого року не було – скрізь повстання, – пригадував дядько Іван, розмовляючи з односельцями. – Колись десь один отаман з’явиться та підніме люд, а зараз ні отаманів не перелічити, ні селянських повстань. Воно то добре, що вони є, інакше ми вже б пропали. Як почуєш, що то тут, то там громлять окупантів, знову хочеться до перемоги дожити. Старий Андрон стверджує, що так від Сяну й до Дону – або загинути, або перемогти. А ще каже, що наш отаман Савонов – один із тисячі синів матінки України, котрі ще намагаються щось змінити. Тільки чому кожен на своїй території, а не разом?.. – такого він зрозуміти не міг. – Загинути або перемогти… – повторивши, навіть рукою махнув біля мокрих очей. – Може, й відчувають бідолахи, що програють, але зі свого шляху не сходять. Тримається і наш Гриць – тільки Махно підійде сюди, так він і дасть команду: готуватися до звільнення всього повіту від більшовицьких окупантів! Нехай на декілька тижнів, і то велике діло, а ми за той час хоч хліба наїмося. Савонов відбере, обов’язково відбере і всім роздасть, – дядько Іван аж слину ковтнув. – Пішов би й сам, так хочеться їх потріпати, тільки сили вже не ті, а то я б їм показав, де раки зимують! – махав уже всохлим кулаком. – Кажуть, що в кінці травня махновці повинні бути в районі святогірських лісів. Мабуть, голова Ізюмського повітвиконкому Латишев і голова парткому Петров теж про те знають. А коли їм буде відомо, що ті мають триста шабель, дві тисячі багнетів і п’ятдесят тачанок, ще й яка паніка в них розпочнеться, – аж очі його зблиснули від радості. – Ось тоді й подивимось, як ви з ними упораєтесь, бо такого війська ви не маєте.

Про зустріч із махновцями думав і Гриць. Радів, що метушня у владі вже розпочалася – скликати екстрену нараду всіх партійних і радянських органів, організувати оперативний штаб, усіх перевести на казармене положення. Просити й підкріплення – піхоту, артилерію, кавалерію, тільки коли це надійде, а «батько», якщо захоче, може й завтра тут бути. «Чому ж ви досі нічого не зробили? З вас ще не раз спитають. Чи штаб Південно-Західного фронту не повідомив про пересування банд Махна, чи чуткам повірили, що батькова армія розпадається? – знав, що місцевій владі перепаде на горіхи. – Дійсно, є й така загроза, тільки ніхто вам про неї не розкаже. Багато славних батькових „синків“ мовчки дезертирували, почувши про обіцяну Дзержинським амністію. Ото й подалися сіяти пшеницю. Тільки чи так буде, як пообіцяли, чи й цього разу набрехали. А батько Махно поповнить своє військо за один похід та з новою люттю громитиме ворога, бо не віриться мені, що ті червоні шкуродери можуть змінитися. Тим паче, що в нього нова тактика – розпорошеність загонів. Може рухатись з невеликою групою, а дорогою вмить перетворитися на цілий полк. Де й візьмуться коні, вершники, зброя, неначе були невидимими, а потім умить батько зробив їх звичайними бійцями. Ви ж самі поширюєте чутки, що Махно знається з чорною силою, то, може, й правда, бо в його, на перший погляд, хаотичних пересуваннях, і досі не можете зрозуміти ніякої системності. А вона є, і зовсім проста. От бачите, і дня не навчаючись військовій справі, усіх вас водить довкола пальця.

А мені відомо: прямує він у ваш глибокий тил – на Донщину, піднімати козаків на боротьбу, бо й там невдоволених вашою політикою не поменшало. І якби не скупчення військових у Приазов’ї, де ви ще не отримали жодної перемоги над врангелівськими військами, вони б уже були там. Тепер можуть і до Харкова добратися. Хоча ви й заблокували всі підходи посиленими заслонами та бронепотягами, але для махновців це невелика перешкода. Вікно у тому трикутнику вони швидко знайдуть», – давав волю своїм думкам, бо хто, як не він, знає кожного з тієї компанії, навіть хто чим дихає.

Усе так і було, адже «Особлива Група військ революційних повстанців України», як тепер стали називати себе махновці, через декілька днів уже була за двадцять верст від Ізюма, маючи навіть трьохдюймові гармати та велику кількість кулеметів. І якби їм підсобили савоновці, уже за годину-другу змогли б обстріляти місто. Тому й заметушилися червоні, шлють телеграми, доповідають по телефону, а нагорі – наради, засідання, оперативні групи, і все про Ізюм. Просять навіть Москву терміново надіслати в Україну сто сім батальйонів тилових військ НКВС, одну кавалерійську дивізію, шість батарей і двадцять чотири гармати. Звертаються й до Дзержинського, аби той відправив сюди ряд готових апаратів воєнкомів, щоб замінити місцеві кадри, де, на їхню думку, засіло багато петлюрівських офіцерів.

Тільки Махно не спинився в Теплінському лісі, вирішивши завітати пізніше, зробивши коло Слобожанщиною і Донбасом.

– Їх треба негайно спинити! – дізнавшись про все, Настя вже по темноті прибігла до діда Карпа. – У мене погано на душі, дуже погано, – мало не плакала. – А вас він послухає, навіть якщо нічого не пообіцяє, усе одно послухає.

– Тільки де його піймати поночі? – дід навіть руками розвів. – Може, хіба вдосвіта, якщо додому ночувати приїде, – сам задумався і все смикав сивого оселедця, який і так сторчма стояв. – Хочуть показати владі, що вони її зовсім не бояться. Але чи так вийде? Здається, довести буде не просто. Петро десь прочув, що з Харкова вислали ще одне велике військо, яке вже на підході, а вони про нього, мабуть, нічого не знають.

– Господи! Та завтра ж празник годовий святих апостолів Петра і Павла! – вона й руки на грудях схрестила. – Замість того, щоб у церкві молитися, а потім з дівчатами водити хороводи, вони будуть рубати один одного. Витовчуть і сіножаті, а то й кров’ю заллють, – була наче не в собі.

– Не про те ти кажеш, Настю. Якщо обидві сили готові до бою, то ніякий празник спинити їх не зможе. Тільки чим усе закінчиться? Оце головне.

– Гріх який… – здається, вона нічого не чула, бо переступивши через поріг, зачиняла двері.

– А ти не йди лоб у лоб, – аж прикрикнув Карпо на отамана Савонова, неначе той знову стояв перед ним. – Треба обійти і вдарити з тилу, – нагадував про таке. – Тільки для чого я тобі говорю, ти й сам усе знаєш, – сів на лаву і втупився у свою культю. – Ще й ця зараза заважає, а то я б вам дав обом – і тобі, і Нестору. Якщо не зовсім упевнені, нічого шаблі піднімати, – зиркав на темні вікна та тряс кулаками.

Тільки не чув Гриць ніяких слів і не ночував удома, готував військо до бою та перебирав різні варіанти – звідки зайти та як ударити. Знав й інше: як ти його не плануй, а точно так, як задумав, не вийде. Так і цього разу – ще рано-вранці на галявині під лісом ворожого війська було вже так багато, що й яблуку впасти ніде. До того ж через декілька годин сонце не пекло, а просто шкварило, адже була середина літа. Та й за такої спеки вмить усе заворушилося, стало чути як стрілянину, так і дзенькіт шабель, а від коней та вершників аж в очах мерехтіло.

Невдовзі й земля почервоніла, а ще за годину побиті коні й люди вже лежали в справжніх червоних калюжах. Від паруючої крові всіх нудило, але бій уже не спинити. Падали посічені шаблями, на них і поранені, тут-таки й коні лягали, б’ючи копитами, тільки встати вже ніхто не міг. Місцями та кривава маса стогнала і кричала, конаючи в страшних муках, але кінське іржання і дзенькіт шабель усе глушили.

Упізнати вбитого можна було тільки десь скраю, де свої й чужі лежали поряд, здивовано дивились у синє небо, у той час як живі й далі схрещували закривавлені шаблі. Уже й сонце хилилося до лісу, а більшовицьке військо і не збиралося покидати цю долину смерті, адже в їхній армії вже діяв наказ: боягузів убивати на місці. Тож по полудню ця галявина нагадувала справжній жертовник, на який покладено багато сотень повстанців. Страшно було глянути на таку землю, а ще страшніше – упасти в те червоне місиво. Харапудилися й коні, не розуміючи, куди можна ступити, з переляку навіть дибки ставали, а коли поцілить куля чи вдарить шабля – тут-таки потрапляли й собі до того земного пекла.

– Може, досить? – злетіло з вуст Карпа, який споглядав здалеку. – Уже всі воїни потомились, та так залилися потом і чужою кров’ю, що годі їх і впізнати, – крутив старий бінокль, який після першого наступу на Ізюмську залізницю нікому так і не віддав. – Уже й патрони закінчилися і шаблі пощербилися, – витирав рясні сльози.

Усяке йому доводилося бачити в молоді роки, але те вже забулося, а це ось воно – перед самими очима. І тільки все почало стихати, як зграя ворон закружляла над тією галявиною. А коли війська червоних почали відходити, ворони й по землі вже ходили. Їх відганяли лише повстанці, які серед куп людського м’яса шукали ще живих побратимів.

«Могло й гірше бути, якби не старий Карпо, – пригадував Григорій той дивний початок. – І звідки йому знати, що червоні стали якраз на таку лінію, де їх ніхто не зможе здолати?» – хоч і не доводилось йому про таке чути, усе ж шкодував, що не одразу послухав старого козака. Правда, «батько» й сам не ликом шитий – може, й не знав ніяких ліній, але ще не наблизившись, сказав, що йому тут кров’ю пахне.

Неладне відчував і Гриць, тільки й словом не обмовився, аби не наврочити. «Отже, дід Карпо врятував інших, може, й дві тисячі чоловік, бо, крім савоновців, до махновців останнім часом ще багато місцевих повстанців приєдналося. І справа тут не в Ізюмі, а все у тому-таки Харкові, де в той час перебував сам Троцький. Навіть не знаючи того, можна було б здогадатися, бо активність червоноармійців була небувалою».

– Як дорого дісталася перемога… Як дорого… – Грицю навіть плач матерів вчувався, коли виносили загиблих з галявини смерті.

– Варто за живими побиватися, а мертвим уже однаково, – такими словами заспокоювали себе бійці, дізнавшись, що червоні командири вже й полонених порішили.

– Якісь лінії, жертовник… – роздумував над тим і Махно після бою. – Нічого такого не сталося б, якби червоні не стріляли своїм воїнам у спини, – іншого він і допускати не хотів. – А втім, може… – кликав до себе діда Карпа, аби той розказав, що ж то за таємниця така.

Шукав його і Гриць. Більш за все йому хотілось дізнатися: як він туди добрався? А довідавшись, ніяк не міг повірити в почуте. «Поїхали, Петре, вдвох. Мені вкрай треба там бути, а ти з убитого коня м’ясо зріжеш, потім солонину з тієї свіжини зробиш та на ярмарку продаси», – може, той і не додумався б, то Карпо його напоумив. Зрадів, що на таке діло спритного сусіда довго умовляти не довелося, він за день зробив аж три ходки.

«Отак і живемо – один кров свою проливає за краще життя, а другий зовсім поряд на тій війні заробляє, аби те життя кращим стало вже сьогодні. І обидва під кулями», – не переставав дивуватися.

2

Постала перед ним і Ксанка, вона завжди з’являлася в очах, коли йому було важко, неначе поспішала втішити. І це їй щоразу вдавалося, щоправда й вона бувала різною – то на дитину скидалася, то на суворого поліцейського, інколи стелилася, немов шовкова весняна трава, а іншим разом була такою колючою, неначе їжакову шубу на себе вдягала. І саме така йому до вподоби, іншої поряд і бачити не хотів би. «І що вона збиралася сьогодні сказати? – пригадував, як мчав на коні повз її хату, а вона, вискочивши у двір, махала руками, аби він спинився. – Мабуть, сварилася, що давно не заїжджав, чи, може, вбили когось із родичів?» – намагався вгадати.

Сам мчав у бік станції Шидлівка, де стояв ворожий бронепотяг із прикриттям у сто чоловік піхоти. Його вирішили прибрати негайно, поки червоні не перекинули сюди ще якісь війська. А вже коли ворог був ущент розгромлений, Революційна повстанська армія, перетнувши лінію залізниці Слов’янськ – Лозова, знову взяла курс на Ізюм. Усім хотілося довершити розпочату справу – якнайшвидше захопити місто і не випустити звідти жодного комісара. Аби все вийшло саме так, вирішили зайти не з півдня, де на них могли чекати, а з півночі. Тож, непомітно переправившись через річку Сіверський Донець, потай обійшли всі прикриття червоних.

Тепер знову багато важила раптовість, яку Григорію завжди хотілося відчути, бо саме від неї залежав весь хід бою. І йому пощастило: помітивши повстанців уже на вулицях міста, більшовицький стрілецький батальйон під командуванням Армцблата в дикій паніці дременув, не зробивши жодного пострілу. Розбіглися й інші, бо цього разу вже ніхто не стріляв їм у спину – чи наказу такого не було, чи Троцький звідси поїхав, чи просто не чекали тут махновців після того великого бою. А Григорій на власні очі побачив ту велику метушню, над якою літав страх, і в тому був своєрідний драйв війни.

Шукав Латишева і Петрова, аби помститися, поки не здогадався: вони першими накивали п’ятами. Тож прочесавши кожну вулицю, перевіривши всі адміністративні будівлі та не знайшовши жодного чиновника радянського апарату чи комісара, із задоволенням оголосив, що місто перебуває в руках повстанців. «Тепер якими доганами не погрожуватимуть командирам та комісарам тилових військ, вони ніколи не зізнаються, що дременули ще задовго до того, як з’явився в Ізюмі „батько“ Махно, – любили повстанці посміятися над своїми ворогами. – Правда, знайшлися сімнадцять чоловік, які розпочали стрільбу, тільки чомусь по своїх, – а з цих і зовсім реготали. – Могли б багато покласти, якби не повітвоєнком, який їх вчасно спинив. Тільки, не розібравшись, начальство віддало його до суду», – а таке скидалося не на військові дії, а на якусь дитячу гру.

У той час начальник оперативного відділу записував у воєнний щоденник: узято до 200 чоловік полонених, які добровільно влилися в ряди повстанців, до 50 тисяч шароварів, шинелей, білизни, простирадл, чобіт, вісім бричок, патронів і чимало іншого військового добра. Для населення були відкриті всі військові склади зброї та амуніції, залізничні склади та вагони з продовольством, забраним у селян.

Ще коли до міста було далеко, слідом за повстанцями величезною валкою рухалися люди з навколишніх сіл, дехто навіть за 50 верст. Голод і бідність гнали їх навіть під кулі, аби хоч щось привезти додому. І не встигали махновці відкрити склади, як вони, мов сарана, тягли на собі все, що бачили. Це була плата за те, що співчували як савонівщині, так і махновщині, переховували поранених, допомагали повідомленнями, видавали комуністів, а інколи навіть самі їх убивали – так вони їм упеклися. Тож добряче завантаживши хто воза, а хто якусь тачку, усі поспішали додому ховати отримане добро, знаючи, що за декілька днів більшовицькі бригади не проситимуть повернути все назад, а забиратимуть силою, битимуть тих, хто чинить опір, і тих, хто далеко сховав та не зізнається. Може, й страшно було, але каятись вони не збиралися, робитимуть так і наступного разу, бо їх змушує саме життя.

Нескладно було Григорію здогадатися, про що доповідатиме більшовицька влада в Харківському губкомі одразу після відступу повстанців: пограбувавши всі установи, узявши майже сто тисяч рублів з партійної каси, двісті гвинтівок і чотири тисячі патронів, спаливши в’язницю і багато документів, махновці разом із савоновцями хутко зникли, залишивши нам страшенний погром. А боячись повторення ізюмської катастрофи, скрізь зчиниться справжній переполох: командування червоних спішно проводитиме евакуацію, бо у Купянську, що за 80 верст звідси, на залізничній станції вже скупчилося 256 вагонів з боєприпасами, артилерією та декількома ешелонами військового спорядження, які не можуть доставити на фронт з Врангелем.

3

За «батьковою» армією, яка в цей час була найбільшою силою, що боролася з окупантами, слідкувала не тільки Цареборисівська слобода та їхній повіт, а весь той край, а з ним і Луганщина та Донеччина. Увечері можна було почути й пісеньку про Махна.

Чёрные знамёна впереди полков, Берегись, Будённый, батькиных клинков! Утром спозаранку полем вдоль реки Пронеслись тачанки, прорвались братки. Вольный ветер в поле с нами заодно, Долго будут помнить Нестора Махно!..

Усі чекали на нього і раділи, коли його армія знову наближалася. Вони точно знали, що від неї всі втечуть, а поки більшовицькі совєти знову організують свої виконкоми та парткоми, люди хоч трохи передихнуть. А в деяких селах тих органів уже давно немає, бо московські окупанти і потикатися туди бояться. Так і боролися з ними: то їх виганяли, то вони знову поверталися, головне – не давали тим нахабам заморити людей голодом. «І звідки беруться в нього сили?» – дивувалися скрізь та переказували почуте, як у «славнозвісній» Бутирці хворому на сухоти Нестору Махну відрізали одну легеню. Не раз непритомного виносили з поля бою, уже й шапки знімали, думаючи, що він представився, але за годину «батько» ставав на ноги, мов нічого й не трапилося з ним. Міг поранений скочити на коня і поїхати попереду своєї армії, тільки б вона не спинялася.

В чистом поле остановлен паровоз, До Царицына состав он не довёз. Нынче хрен ему до станции дойти — Наши хлопцы разобрали все пути.

Так співали махновці, спиняючись на постій. А щоб червоні не вдарили в спину, коли вони далі просуватимуться, з півночі зруйнували частину Північно-Донецької залізниці – розгвинтили рейки і разом із шпалами покидали все під укіс. Точно знали: на ремонт знадобиться декілька тижнів, а вони тим часом зможуть не тільки до Старобільська дістатися, а й назад повернутись. «Навіщо він те робить?» – дехто й зараз не міг збагнути. «Залізниці мені непотрібні, я в поїздах не катаюсь. Я їжджу по-пролетарськи – в тачанці», – жартував Махно, уявляючи, як кусають лікті більшовицькі комісари, бо тепер не проїдуть тією дорогою червоні бронепотяги, оснащені кулеметами й гарматами, які постійно курсували на різних відтинках.

4

– Насте, ти чого вдома сидиш? – від швидкої ходи сусід Петро ледве дух переводив. – Кажуть, сьогодні твого Тимофія на розстріл виводили.

– Невже? – вона аж за тин схопилася. – От бідолаха! І за що йому такі страждання? А він і дійсно не знає, де Григорій, бо й мені невідомо.

– Їм то що! Уже коли намітили дізнатися, де отаман Савонов, ні перед чим не спиняться. Не дарма ж чутки розпустили, що розстріляють Тимофія. Розраховують на родичів, які можуть не витримати і розказати, а то й сам Гриць прискочить. А в них засідка вже готова, мабуть, не тільки вдень, а й уночі пильнують.

– Чому ж Меланя нічого не сказала? Невже не знає?

– Вона попід в’язницею з шматком хліба ходить.

– От біда яка! Зараз і я піду.

– Навіщо зайвий раз стоптувати чоботи, краще завтра перед обідом, коли люди з ярмарку повертатимуться.

– То ти навіть знаєш, в який час його знову поведуть? Звідки? – сама перехрестилася та якісь слова прошепотіла. – Водитимуть, поки не скаже… – сама повторила почуте, бо Петра вже й не видно було. Того дня вона часто повторювала ті слова, не знаходячи місця в своїй хаті. – Хоч і не вперше тобі, усе одно страшно, то ж прости мене, сину, що я нічим не можу зарадити. Звідки було знати, що до такого дійде! Коли все тільки-но починалося, я благословила Гриця на боротьбу, тепер мовчки провела, адже справжня війна розпочалася. Завтра самій доведеться поряд з тобою ставати, або це допоможе, або разом на той світ підемо. Після всього, що я бачила, мені вже не страшно, тільки б тебе не катували, бо в них це першим ділом.

Тимофій у той час молився. Багато разів Меланя водила його до церкви, а він так і не вивчив жодної молитви, навіть до кінця дослухати не міг. Тож просив про допомогу своїми словами. Обіцяв Богу і в празник не працювати, і на життя не скаржитися, тільки б з в’язниці випустили. Однак цього разу йому здавалося, що так не вийде. Щось має статися. «Мати прибіжить… – неначе хтось підказував. – Ні, Господи, зроби так, щоб вона вдома була, а то ще поперед мене стане. Ні брати, ні сестра мені того не пробачать. Тут вона потрібна, тут… Зі мною вже як буде».

Та коли наступного дня наближалася обідня пора, усі його думки плуталися так, що й про все забув. Жалкував лише за тим, що й досі не повінчався зі своєю Меланією. А коли за ним прийшли, щоб повести на страту, відійшло й те. В очах стояла лише шибениця, яку він страх як боявся. Тож побачивши на площі військових із гвинтівками, навіть зрадів. Тут його теж назвали бандитом, як і всіх повстанців. «Це він і його брати не дають людям мирно жити», – а від такого звинувачення аж трясти почало. «Неправда! – розкотився площею жіночий крик, від якого і Тимофій стрепенувся. – Він не брав участі, навіть у нашій слободі його не було, – вона стала попереду того чималого гурту, який зігнала ця влада, аби всіх залякати. – Тоді мене треба стратити, за те – що я їх народила!» – вона говорила крізь сльози, але сміливо.

Умить гурт порідів, а за якусь хвилину майже нікого не лишилося. Перед матір’ю мов із землі виросли декілька військових, які загородили їй дорогу. Тимофія тим часом повели назад, бо ніхто не взяв на себе сміливість і не розпорядився, як діяти далі. А через три дні він знову стояв на цьому ж місці. Був і чималий гурт людей, ще й багато військових, які отримали наказ – нікого не випускати з площі, поки все не закінчиться. Та тільки встановилася тиша, як хтось прокричав: «Махно вже в Теплінському лісі!» Тепер прості люди, яких туди зігнали, і не збиралися тікати, адже довкола них здійнялась велика метушня – як військові, так і влада тікали з тієї площі, куди бачили очі. А Меланя з Тимофієм подалися додому. Настя теж рушила за ними, та після такого стресу ледь переставляла ноги.

– А я вже й попрощалася з ним о п’ятій ранку. Знайшовся добрий чоловік, який передав йому шмат хліба, пляшку молока та записку від мене, – хвалилася Петру того вечора.

– То добре, бо дуже він затощав за останній тиждень. Тепер десь сховатися йому треба. Може, до Григорія махне? – сам уважно придивлявся до неї.

– Навіть не знаю, що й придумати. Тимофій не голка, але треба, бо якщо неправда про Махна, вони знову його схоплять, – сама все зітхала. – А щось твою Олену давно не видно. Не захворіла, бува? – спитала просто так, бо вже б і додому пішла, а Петро все топтався перед нею.

– Вона… Вона… – не наважувався щось сказати. – Цього разу покинула мене остаточно, – нагнувши голову, лише шморгав носом.

– Не журися. Невдовзі відчинить двері і скаже, як минулого разу: як добре, що я вже у своїй хаті.

– Навряд. Подалася з одним білогвардійцем, а чи в Росію, чи за кордон, навіть не знаю. Невже ти досі не чула? – він був здивований, думаючи, що слобода аж гуде від таких новин.

– Ні. Повір, за нашими подіями всім не до того, а мені й подавно.

– Вагітна моя Олена, тому й не повернеться. Сказала, що хоче мати справжню сім’ю, – видно, Петрова душа вже відболіла, бо про все розповідав спокійно. – Хоча набрала два великих чемодани різного добра, яке накупила за мої гроші, – усе ж душила його образа. – Ніколи не любила, так сказала на прощання.

– Ось не бери дурного в голову, – хотілося хоч чимось його заспокоїти. – Коли жінка розсердилась, вона може наговорити що завгодно, тільки це не означає, що так воно і є. Час покаже, Петре. Ти видний чоловік, не бідний, завжди з копійкою, а такого жінки самі знайдуть, тож ще й перебиратимеш.

– Мабуть, ні, щось мені не до того. Навіть уявити не можу, що в моїй хаті хазяйнуватиме інша, – та такий він був засмучений, що й Насті шкода його стало.

Вона бачила, як сидів він допізна на призьбі під хатою. Чи думав свою думу, чи дрімав, бо й серед ночі там його розгледіла. Було дуже місячно і вили собаки. А коли ще раз вийшла, неначе десять сичів плакало разом. Оторопіла від почутого та давай до хати вертатися, а ноги не йдуть – усе на місці топчуться. Коли зайшла, зачинила двері на всі засуви, щоби ніяка біда зайти до неї не змогла.

Того вечора Григорій сидів на березі улюбленого озера і думав про своїх рідних. Припускав, що можуть Тимофія кинути за ґрати, але розвідка про те нічого не доповідала. Хвилювався й за матір, яку червоні можуть до серцевого нападу довести, і за сестру, якій простіше всього заподіяти якесь лихо. Але думки знову поверталися до Ксанки, котра маленькими невпевненими кроками увійшла в його серце, а тепер і не збиралася звідти виходити. Коли йому було не до неї, вона навіть не нагадувала про себе, а тільки-но видасться вільна хвилина, умить з’являлася перед його очима. Тому й любив він побути наодинці та подумати не тільки про бойові дії. У цей час йому хотілося мирного життя, мати свій дім, свій сад, клапоть землі, бо все ж був селянським сином. Уявляв, як повертається з роботи, як радісно зустрічає його Ксанка, а в будинку пахне спеченим хлібом. І не потрібні йому ні багатства, ні великі маєтки, щасливий був би, живучи в середньому достатку, але з коханою. Саме за такими роздумами і застав його боєць з охорони.

– Батьку! – озвався тихо. – До вас гостя… – не наважився назвати її ім’я.

– То пропускай! – підхопився Григорій, здогадавшись, про кого мова. Швидко розправив одяг, пригладив чуба і поспішив назустріч, уже помітивши чарівну принцесу, яка, верхи на коні, їхала прямо на нього. Вона здалася гордою і неприступною половчанкою, під якою в міру вгодований кінь з чесаною гривою і блискучими боками тупцював навіть на місці. Може, й справді була у неї кров тих далеких кочівників, чиї діви славилися надзвичайною вродою, а може, сам таке надумав, адже щоразу відкривав її іншою.

– Хто тебе посадив на нього? – звів брови, знаючи норов того молодого рисака. – А якби його щось налякало? – навіть боявся про таке думати.

– Ні, він мене розуміє з півслова. Та і їхали ми лісом, де ніяк йому бігти, якби й захотів, – від її усмішки навіть сутінки відступали.

– То хто тобі його привів? – усе ж намагавсь дізнатися.

– Ніхто, я від твоєї хати в ліс зайшла, а він там пасся, – і не збиралася вона нікого видавати. – Не їздити ж мені на Петровій клячій! – знову крізь усмішку блиснули її білі зуби. – То мені назад повертатися, чи пан отаман усе ж буде зі мною говорити? – чекала, коли він подасть їй руку і зніме з коня.

Це вже була не та Ксанка, яка у вісімнадцятому році не знала, як на нього поглянути, і не та, яка торік боялася залишитися з ним наодинці.

– Буде… Буде говорити, бо страшенно скучив. Збирався й сам навідатись до твоєї хати, тільки сказали, що після великого погрому скрізь на мене підготували засідки. Не варто й тобі потрапляти на їхні очі, хтозна, що ті комісари можуть вигадати заради помсти. А краще перебратися до моєї матері.

– Ні, я свою матусю не залишу. Та й хто я така, щоб жити у твоїй хаті? Тоді вже краще в діда Карпа, – у її примружених очах аж бісики танцювали. – Я все розумію: знову нема де зареєструвати наш шлюб. Не йти ж до червоних. Але…

– Говори далі… – налаштувався почути, що все їй набридло, тепер і сама не збирається йти з ним під вінець.

– Не про те ти думаєш, – вона теж навчилася вгадувати його думки. – Зовсім не про те… Я… вагітна… – сказавши, не совала, як раніше, черевичком по траві, а гордо тримала голову.

– Невже? Ти впевнена, що в нас буде дитина? – на радощах він схопив її на руки і закружляв навколо великого дуба. – У мене буде син! – навіть не міг повірити. Але за мить різко спинився. – Тільки ти нікому не кажи. Нікому, аби ніхто не заподіяв тобі ніякого лиха. Не кажи, поки все навколо не вгомониться, – прихилив її до себе і тільки чув, як вона хлипає. – Не треба, у нас є майбутнє, – повторив укотре. – Ми повинні вижити заради сина, – ковтав і сам щось пекуче, яке, мов колючим дротом, перев’язало горло. – То про це ти мені хотіла сказати, коли я не спинився перед твоїм двором? – нарешті він здогадався.

– Так, – вона витирала сльози і знов усміхалася. – Не відправляй мене додому, я хочу бути з тобою до ранку. – Інакше… я просто збожеволію. Мені вкрай потрібні твої поцілунки, – цієї миті вона була такою рідною, як ніколи. – Обнімай мене ще… Обнімай міцніше… – тільки й чула темна ніч, поки не стало світати.

А вранці Григорій знову відчував у собі багато енергії, неначе цілий тиждень не з ворогом бився, а відлежувався в Святогірському будинку відпочинку, який влаштували червоні комісари у святій обителі. І лише Ксанка, прощаючись, зіпсувала йому настрій.

– Вибач, але я мушу розказати тобі про ще одну важливу річ, – спинившись на мить, вона набрала повні легені прохолодного повітря. – Учора твого брата Тимофія червоні тричі ставили перед викопаною ямою, сподівалися, що ти прискочиш його рятувати, – після всього, що було, неначе відро холодної води на Гриця вилила. – Перший раз вистрелили холостими, а другий – не встигли, бо де й узялася мати, вона голосно закричала, що він не винен.

– І що? – Григорій аж завмер від почутого.

– Нічого. Люди швидко розбіглися, а вони повели Тимофія назад.

– А втретє? – він не знав, що й думати.

– Може, й не вбили б, але рушниці зарядили бойовими патронами. Та тільки прицілились, як хтось прокричав, що Махно вже на твоїй базі, від чого всіх червоних неначе вітром здуло.

– Чому ж ти вчора не сказала? – Гриць навіть розсердився.

– Боялася, щоб ти не поїхав туди розправлятися. От і вирішила стерегти тебе до ранку, – щось зблиснуло в її очах, але за мить вони знову стали сумними. – Чула, що на якісь добірні війська очікують, аби тебе знищити, – сказала і аж зблідла. – Тимофій живий і збирався до тебе йти.

– Тобі не можна повертатись. Я тебе нікуди не пущу, – Григорій схопив її за руку.

– Нічого зі мною не станеться, старий і мене заговорив від кулі, – і не розібрати було – вірить вона в те чи просто жартує.

Наступного вечора Григорій знову читав зведення, які направлялись Ізюмській міліції, звідки дізнався, що третього вересня триста тачанок з боєм увірвалися в Старобільськ. Не спинив їх і особливий більшовицький загін, більшу частину якого вони захопили в полон, не змогла того зробити й міліція, якої там було доста, тому й став господарювати «батько» так, як він умів – спалив в’язницю, звільнив чотириста арештованих, віддав вогню всі документи совєтських виконкомів та парткомів і забрав двадцять один мільйон рублів з партійної каси. «Ой-йой! Події в Старобільську вважаються катастрофічними», – а таке ще дужче його потішило.

Однак не кожен день приносив такі радісні звістки, уже наступна була іншою: у бою під Міллеровим Махно отримав тяжке поранення – йому розтрощило ногу. «Як же тепер буде? – вихопилося з вуст Григорія. – А Лиман, ми ж планували разом його взяти, – якраз він туди й збирався рушати. Лише звістка про воєнний союз з червоними проти Білої армії Врангеля змусила його спинитися. – Нічого собі!» – аж у грудях запекло, неначе хтось з усієї сили вдарив його прикладом. Не в захваті був від такого рішення, не заспокоїли його і «батькові» пояснення, які друкувалися в махновській газеті «Путь к свободє», де він стверджував, що ідейного єднання не могло й не може бути. «Мабуть, не вийшло підняти та очолити донських козаків у боротьбі проти червоних, тому й визрів план: зайняти певну територію і укласти з ними військову угоду, – здогадався Григорій. – Виходить, він багато чого не доказував, – пригадувалися його промови, і не лише тверезі. – Що б не робив, а думки про свою південну територію не полишив. А в голові неначе туман розвіювався, з якого вже й отаман Григор’єв почав виходити, аби розказати свою правду. – Боїться, що Врангель її займе, раз армія червоних не може з ним упоратись, – нашіптував Григорію на вухо. – А коли там закріпиться, Європа погодиться визнати ті землі не українськими, як це робить Польща на Правобережжі, – і таким того здивував. – Ось тобі й батько Махно! Відчув, що саме зараз з ними можна торгуватись. І як би москалі не копилили губи, а без нього не зможуть обійтися, адже у них непереливки – поразка за поразкою як на польському, так і на врангелівському фронтах. – Але такого не сталося б, якби він мене не відправив… – показав пальцем у небо. – Тепер нічого не вийде», – сам знову пропав у густому тумані.

По-різному міркував цього дня Гриць, бо йому треба було вирішити негайно: що робити далі? Зовсім не було бажання приєднуватися до свого ворога, із яким воював ще вчора, та ситуація і його змушує думати інакше: раз «батько» Махно завжди приходив йому на допомогу, то й він не має права йому відмовити. Розмови про те, що він включив до своєї території Теплінський ліс та частину Донеччини аж до Старобільська, не вважав серйозними. Більше схилявся до тієї думки, що свій жовто-блакитний прапор йому ще доведеться діставати. Боротьбист-самостійник Савонов, як він сам себе називав останнім часом, ще збирався повоювати за свою Україну.

5

Знову тремтить Ізюм, почувши про наближення Махна. Хоч і отримали повідомлення про підписану угоду, усе ж не певні, що «батько» не вчинить тут великого погрому. Навіть коли зателефонували своїм босам та ще раз перепитали, до втечі все одно готувалися. А вже як прискакала делегація від «батька» з повідомленням, що його армія вже на підходах, знову вкрай розгубилися. Найбільший страх був на обличчях Латишева і Петрова, які готові були провалитися крізь землю, аби не потрапити на очі Савонову. Більше того – не збиралися зустрічати й Махна ні за яких погроз, тож, коли його загони підходили до центру, ізюмських посадовців у адміністративних будівлях уже не було. А на великій площі, де мало розміститись «батькове» військо, стояв озброєний загін місцевого гарнізону на чолі з повітовим воєнкомом.

Та «батько» й не збирався ставати поряд, діставшись Ізюма – одразу направив свою тачанку з кулеметом до будинку пошти. І поки його «синки» про всякий випадок готували план запеклого бою, а контррозвідка відшукувала місцевих партійних і радянських працівників, він давав телеграму голові Раднаркому Раковському і всім радянським установам, у якій повідомляв, що підписана ними угода вже порушується. У той час, коли він поспішає на врангелівський фронт, дорогою його по-зрадницьки зустрічають значні сили Червоної армії. Просить такому безчинству покласти край і востаннє вимагає звільнити всіх заарештованих махновців, інакше відстоюватиме свої вимоги силою зброї.

– Махно знає, що робить, а ти ні на що не зважай, – сказав Савонову замість виправдання. – Зараз є шанс взути і вдіти свою армію, нагодувати і озброїти її, адже утримувати і діставати зброю стає все важче. А коли вона вкотре стане великою і сильною, будемо громити останніх ворогів – більшовицьке військо. І такий він був упевнений, що і в Гриця відлягло.

Очікував і на інше – діждатися того часу, коли до нього знову переходитимуть червоноармійці цілими полками, адже селянські сини, яких комуністи змушують воювати, більше довіряють йому. Був упевнений, що йдучи на ворога пліч-о-пліч, його «синки» зроблять свою справу набагато краще, ніж більшовицькі агітатори. Лишалися й повстанці, яких не об’єднав ще жоден полководець, тож мрії про велику армію вважав реальними.

А зараз час було рушати в дорогу. Наостанок «батько» дістав зі своєї кишені потертий папірець і зачитав його: «Усім, хто чесно заявить про своє визнання радянської влади і виявить бажання направитись на Польський фронт для боротьби з міжнародною контрреволюцією та польською шляхтою, гарантується повна недоторканість і товарисько-братерський прийом до лав Червоної армії».

– Так і поспішаємо з вогню та в пекло, – загуділи вояки.

– Чергові хитрощі – нам на нашій землі пропонують товарисько-братерський прийом! – уже й реготали з московських комісарів.

– Бач, як розірвати нас хочеться: одних на один фронт, інших на другий, й обов’язково на передову. А потім скажуть: що ж, побив ворог, а ми тут до чого, – вони зрозуміли й головне.

Батькові не було чого й додати, тож, залишившись з командирами, зробив ще одне повідомлення: «Рівно за три дні після тієї відозви Дзержинський підписав наказ про створення легкої рухомої ударної групи для боротьби з повстанцями. А для ліквідації махновської армії наказав сформувати аж п’ять сильних маневрених загонів, ще й підкріпити їх бронепотягом „Червоний козак“».

– То як же це розуміти? Щойно уклали угоду, як уже й план дій із ліквідації нашої армії затвердили? – вірні командири не могли стримати обурення.

– Ні на що не зважайте, то вони нас лякають, – так запевняли інші. – Чи лякають, чи змушують, а то й самі бояться, – різні думки приходили у їхні голови.

– Усе так, тільки що ж далі буде? – намагався вгадати «батько» Махно. – Там про одне, тут зовсім про інше… Виходить, щось не так зроблю, завтра можуть мене й зрадником оголосити. І все буде законно!

Про щось говорили, про щось думали, але не знали, що з тими сумнівами вони розпрощаються нескоро.

6

Відколи почув Григорій про третє махновське братання з червоними, здавалося, не йшов час, а біг галопом – лише два тижні минуло, а вони вже в дорозі. Їдучи, усе озирався на довгу колону, неначе такої ніколи не бачив. А її тут і справді не було, адже на бій з інтервентами вирушили майже всі повстанці Ізюмщини, ще й дорогою приєднувалися, а Брова мав привести своїх бійців просто на фронт. Вони повинні перекрити ту кількість, на яку зменшилося їхнє військо останнім часом. Це значна частина махновських сил, які, передумавши йти з ними, повернули у рідні місця. Аби ніхто не вважав їх дезертирами, вони сміливо заявили про своє рішення: «Ми не хочемо миру з більшовиками, які можуть обдурити, не збираємось на тому фронті і кров свою проливати, аби вони не скористалися нашими здобутками. Бажаємо вам успіхів і благаємо: не кладіть пальці в рот більшовикам – відкусять».

Шкода було їх втрачати, лише штиків більше семи тисяч та шабель понад дві, але Григорій їх не засуджував, хоча й не вважав їхні дії правильними. «Вихід… Вихід… Вихід… – перекидав у голові різні варіанти. – Розійтися в різні боки простіше, ніж шукати його у такій непростій ситуації», – думав саме так. Він, як і Махно, бачив наразі вихід в озброєнні і збереженні армії, а коли вдасться її збільшити та приєднати загони, яких у кожному повіті було багато, тоді, очоливши велику армію, можна намітити і більші стратегічні плани. А як тримати її дух і патріотичний настрій – Махна в таких питаннях не вчити. Такі думки додавали йому сили, зростала і надія на перемогу, яка, здавалося, знову була реальною. А поки що кидав оком на довгу колону, над якою гойдалися штики, на свій четвертий піхотний полк, та далі давав волю своїм думкам.

Пригадував матінку, з якою не встиг попрощатися. Ще жодного разу не було такого, щоб перед далекою дорогою він до неї не заскочив. «Пробачте, що ваш син такий недолугий – знову змусив оплакувати себе після останнього запеклого бою, – був упевнений, що його думки долетять до неї. – Була така загроза, коли комісари нагнали проти мене війська видимо-невидимо, тож як не любить ваш син відступати, але цього разу йому довелося, бо такий шалений натиск супротивника міг і не стримати. А тут ще їхнє офіційне повідомлення про остаточне знищення „банди Савонова“, яке справило на бійців погане враження. Тому нічого не залишалось, як трохи перепочити і показати вам, мамо, й усім іншим, що я живий. Гадаю, раптовий наліт і шабельний удар по нашій цитаделі комуністичного режиму всім підняв настрій. До того ж не їхнє велике військо, а мої бійці тримали ініціативу у своїх руках. І неправда, що в мене залишився малий загін, їх іще декілька, тож не дивуйтесь, коли савоновці не даватимуть спокою владі в той час, як мене там не буде. Так я вирішив, щоб не померли з голоду мої рідні й дорогі земляки, поки я повернуся. Простіть і за Тимофія, якому за мене знову довелося перед викопаною ямою ставати. Передайте, що я його люблю й обнімаю, а коли повернуся, віддячу їм за все сповна. Нехай не сердиться і дід Карпо – головне, щоб він мене діждався. Ксанку прошу не шукати, я її далеко сховав, аби була у повній безпеці, адже вона носить мою дитину. Якщо не дай Боже… – він ніколи не говорив, що не повернеться, – назвіть сина Грицем, нехай він доживе і долюбить… А може, варто її послухати – вона вважає, що не буде тоді і йому спокою, раз так багато я залив смальцю за більшовицькі шкіри. Тобто другий Грицько Савон не повинен з’явитися на цій землі. Виходить, так я змарнував молодість, що й вам не раджу визнати свого онука, – нечасто з’являлися сльози у його очах, а цього разу довелося їх витирати рукавом. – Тільки б вижив у такому кривавому часі», – побивався зарані.

Поставив крапку – і йому, як у дитинстві, хотілося скрутити той аркушик, засунути під крило голубу, яких багато було у діда Карпа, і підкинути його вгору – нехай несе матері, кине перед порогом, а сам умоститься на старому дубі, аби побачити, як вона радітиме. Навіть окинув гострим поглядом довкола, але жодного птаха не побачив. Тож їхав далі та радів, що дав волю своїм думкам, бо при зустрічі й на половину не спромігся б, такий він був небагатослівний.

Тим часом повстанська армія Махна просувалася доволі швидко, і за два дні вже зайняла свою ділянку фронту між російськими військовими частинами. А через декілька днів – вирушила в 250-кілометровий похід тилами Врангеля. І це було правильне рішення, бо до цього часу повстанці так навчилися шарпати ворога, що часом від того було більше користі, ніж від прямого пересування регулярних частин Червоної армії. Тільки за один день рейду були розбиті два ворожі полки піхотинців та захоплено в полон до чотирьох тисяч полонених. Усміхалася їм перемога і в інші дні, коли на станції Софіївка вдалося розгромити ще один полк, який вивантажувався з вагонів. Відбили у білих і місто Олександрівськ (Запоріжжя), де розгромили цілу дивізію. Збиралися й далі гнати ворога з такою ж швидкістю, але вночі погода різко змінилася – пішов сніг з дощем і розвів страшенну багнюку. Та й за такої погоди їм спинятися не можна, його полк мав далі робити свою справу – пробивати дорогу для інших.

І багато що залежало від примхливої фортуни. Інколи їй і погана погода не на заваді, а іншим разом сказиться від якоїсь дрібниці, навіть коли гарно починається день – за годину-другу він може вдосталь напитися крові. Саме так і сталося двадцять п’ятого жовтня, коли удосвіта їхня група раптово почала атакувати Донський кінний корпус генерала Морозова. Усе було злагоджено швидко – вони ж не вперше в бою, до того ж хвалений генерал невдовзі почав відступати. Ні про які невдачі тоді не йшлося, а ввечері… Усе б і тоді було по-іншому, якби не підкріплення, яке отримав ворог – крім численної кавалерії та двох танків, прибула й авіаційна ескадрилья з восьми аеропланів. Побачивши таку силу, повстанці одразу зрозуміли, що їм буде дуже спекотно. І вгадали – годі було передихнути бідолахам, навіть випити ковток води.

Могли б усі загинути, якби не вирвалися з тієї м’ясорубки. Але то була зовсім невелика група вершників, які, не оглядаючись, тікали з того проклятого місця, де залишилися побитими майже два піхотні полки, один із яких був отамана Савонова. Відступаючи, повстанці були геть виснажені, але їхній кривавий осінній день на тому не закінчився – довелося ще й поночі тримати бій, цього разу за махновську столицю, аби вибити звідти супротивника. Полегшено зітхнули тільки тоді, коли жодного білогвардійця в селі не лишилося.

Ображеним на свою фортуну був і Григорій – отримав тяжке поранення і з рештками свого війська залишився в Гуляйполі для оборони та поповнення полку. Завжди любив розпочату справу доводити до кінця, а тут ворожа куля вибила його з сідла. Тепер про коня і зовсім не йшлося, він не міг сидіти навіть у тачанці. І марно душа рвалася у бій, коли несила махати шашкою. Шкодував і пізніше, відчуваючи ту чорну смугу, яка розпочалася ще в Ізюмі. Певен був: якби можна було пересидіти її в Теплінському лісі, усе б швидко минулося. Тож, уперше в житті залишившись у такому стані, він не знав, куди себе подіти. А в ніч на восьме листопада, коли окремі підрозділи їхньої повстанської армії у крижаній воді й під ураганним вогнем форсували семикілометрову перешкоду, щоб дістатися Литовського півострова, і зовсім не спав.

Не зімкнув очей і Махно. Може б, хоч ходив по хаті, але тяжке поранення і його прикувало до ліжка. Інколи навіть впадав у безпам’ятство, а прийшовши до тями, одразу перепитував: «Чи не було гінця з фронту?» Коли ж почув ту довгождану звістку, що його армія, форсувавши Сиваш, добралася до тилу перекопських укріплень, схопився й закричав від радості: «Це успіх усієї кримської операції! Тепер Врангель точно буде розбитий! Ось побачите!» – «батькові» очі горіли незвичним вогнем, неначе знову піднялась висока температура. Після того сплеску емоцій його дружина Галина Кузьменко ледве вклала свого Нестора Івановича у ліжко. А вже наступного разу, коли йому повідомили, що група Каретнікова рухається на Сімферополь, він устав і навіть намагався ходити без костура.

Розумів і Григорій, що невдовзі останні інтервенти будуть розбиті, але навіть ця радісна звістка не додала йому сили, адже біда не ходить сама – ще й тиф став валити його з усієї сили. Інколи й зовсім не давав устати, не пускав навіть провідати «батька».

7

– Радій, що хоч пам’ять нікуди не пропадає, – втішали його побратими.

А він так і робив, ще й опирався з усієї сили – його озеро далеко, а він купався у ньому щодня. Ходив і по лісу, діставався на найвищу гору і літав з неї по всій окрузі – в думках, ясна річ, але вони у нього таку силу мали, неначе це було насправді. Не знав раніше й сам, які це сильні ліки, тож повернувшись у свою селянську хату, яку виділили для хворих, лежав та все думав про ту підписану угоду з червоними. І що довше обертав ті думки в голові, то більша недовіра пробиралася в душу. Ввижався і якийсь поганий кінець – неначе «батько» Махно зі стріляниною пробирається через кордон, як це зробило вже багато відомих державних та військових діячів. Привидівся він і на лікарняному ліжку, біля якого були якісь незнайомі люди. Відчув його стомленість, навіть готовність відійти в інші світи. Піймав і думку про омріяну республіку Махновію, з якою, здалося, він прощався. Навіть зрозумів, що в його грудях велика зрада раз по раз коле своєю шаблею зболіле серце.

Тепер навіть про барона Врангеля думав, про його делегацію, яку «батько» розстріляв одразу, тільки-но вона прибула. Хоча й не ставив барон жодних умов, не збирався й підпорядковувати собі його армію, як це робили червоні комісари, усе ж Махно спішив показати: Врангель, як і Денікін, – його вороги. Дехто з командирів був іншої думки, адже барон лише просив руйнувати червоний тил, аби позбавити комуністів і комісарів можливості поставляти своєму війську зброю та підтягувати з тилу додаткові війська. А за таку допомогу обіцяв вирішити земельне питання на користь селян. Тільки ніхто не знав, що «батько», пригадуючи своє голодне й босоноге дитинство, поневіряння по наймах і бідну матір, яка не могла звести кінці з кінцями, боявся повернення старого ладу більше, ніж більшовицького. Тому й не повірив ситому Врангелю, який уявити не міг, як це – жити в злиднях, а понадіявся на слово червоних комісарів, які обіцяли покінчити з панами та буржуями. Тепер уже вкотре переконався, що й вони хитрують, бо так і не підписали головного пункту їхньої угоди, де йшлося про південну територію, яку він мріяв перетворити на козацьку республіку. З дня на день відкладали – та так і не спромоглися.

– А ти знаєш, за що ми воюємо? – пригадалися розмови між його повстанцями напередодні того кривавого бою. – А ти й справді віриш? – сумнівалися і «батькові синки». – Це анархісти змусили нашого «батька» підписати новий союз із більшовиками, – багато хто був у тому впевнений. – Не заради прогулянки прибули ж вони в Гуляйполе – кожен крок хочуть контролювати, аби не утнув нічого проти червоних союзників. Свято вірять: раз пообіцяли територію для їхніх експериментів, так і зроблять. Про те, що все на словах, і подумати не могли.

– Отож, зв’язався з ними ще в молоді літа, тепер спробуй ті пута розірвати, – так думав навіть «батьків» конюх.

– Поручусь чим завгодно, що за тиждень більшовики будуть громити вже нас, – таке кинув Махнові у вічі його ад’ютант, коли повстанська армія дісталася Сімферополя.

Чув «батько», але не реагував. Змовчав і про те, що зовсім не сподівався на таку швидку перемогу. Планував при кожному загостренні на фронті змушувати як Харків, так і Москву підписати ті пункти угоди, які вони ігнорували, а вийшло зовсім не так. Тепер було очевидно: червоні воєначальники його просто використали, як і два попередні рази. Розуміючи це, Махно аж зубами скреготів. «Ото ти дожився, Несторе!» – лаяв сам себе та все чекав, що не сьогодні-завтра таке скаже його Галина.

Тільки все частіше здавалося, що він потрапив у якесь зачароване коло, із якого повинен вискочити якнайшвидше. І думав… думав… думав… Навіть прохання Петлюри пригадалося: тримати загальний фронт проти білогвардійців, тільки-но вони почали Донбас захоплювати. Ніколи він не був його прихильником, а це знову шкодував, що відхилив колись таку пропозицію.

– Люди кажуть, що Махно може придумати що завгодно, то невже вони праві?! – загадково усміхався одного ранку. – Ось щойно стану на ноги, так і поїдемо в рейд тилами червоних, – повідомив дружині, бачачи, що і в неї почали опускатися руки. – Махно неодмінно повернеться у свою столицю з великим військом! – вигукнув на всю хату. – Галю, потерпи ще трохи, – просив свою вірну помічницю і порадницю. Він, уперше за останній тиждень, поголився, добре поснідав і був у гарному настрої. Не збирався більше коротко стригти своє волосся, аби нічим не відрізнятися від червоного командира, як і приєднуватися до їхнього війська. Не говорив з того часу ні про яку свою територію і не хотів бачити перед собою жодного анархіста. Лише часті зміни його настрою вказували на те, що в «батьковій» душі немає спокою.

8

«Якою складною стала ситуація…» – Савонову здавалося, що зараз він розуміє всі хитросплетіння боротьби того часу. Міг чим завгодно поклястися, що тепер червоні намагатимуться прибрати зі свого шляху махновців та інших повстанців, для чого кинуть на них усе, що можуть. Тільки чим оборонятися, коли на білогвардійців поклали майже всі свої сили? – за цією думкою з’являлася й розгубленість. – Нічого, є вихід і з такої ситуації, – підказувала інша. – Не буде нестачі в солдатах, поки більшовики не відмовляться від своєї злочинної політики «воєнного комунізму». Розраховував і на загони червоних, які, може, й не посунуть лавою, як гадає Махно, але деякі перейдуть до них. Був певен, що й повстанців зможуть утримати на цьому етапі. От тільки сумніви не давали спокою, часом не просто залазили в душу, а безжально її шматували.

– Невдовзі чекайте від червоних якихось повідомлень, – озвучив «батьку» свої припущення. – Думаю, вони вже все вирішили, – відчував, що той наступний виток боротьби вже розпочався.

І чекати довго не довелося – уже за декілька днів їм запропонували вирушити на Кавказ для участі у розгромі тамтешніх контрреволюційних сил.

– А що, не вгадав хіба? – нагадував Махну про ту розмову. – Якщо не добили нас тут, зроблять це там, а потім повідомлять, що Революційна повстанська армія Махна славно загинула в боях із ворогами революції.

– Твоя правда, – погоджувався «батько». – Ми за них майже всю роботу зробили, а вони тепер застерігають: якщо не погодимось, з нами будуть розмовляти іншою мовою, – нервуючи, він ходив по хаті, часто спиняючись. – Це Фрунзе ніяк не може заспокоїтись. На нього Дзержинський тисне, а той підступний інтелігент нас колотить. – Я гадав, що ми з ним урешті-решт порозуміємось, бо я шість, а він вісім років відсидів у в’язниці. Виходить, я дурень, раз на таке сподівався, – обвів усіх здивованим поглядом. – Правда, в дурні пошився ще задовго до Кримської операції, коли сам двічі мав можливість його убити. Тоді я дав йому вислизнути, а він тепер дає мені пожити лише до двадцять шостого. Ти ба який! – аж плечима стенув, дивуючись. – А такого ти не хотів! – показав у вікно свою дулю. – Не спиться йому дорогою, їде та накази складає. Наш у Мелітополі підписав, – усе не міг заспокоїтись. – Чимало червоних командирів у мене в гостях були, за столом сиділи, говорили і пили горілку як нормальні люди. А цей розумник із Туркестану вирішив, що він вище всіх, – усе швидше кульгав по хаті, не знаходячи собі місця. – Тільки коли нам не даси пожити, то й тебе на той світ відправлять. І не хтось інший, а свої, бо ти, й правда, високо береш.

Невдовзі у тій самій хаті Махно зачитав і наступний наказ того червоного полководця, якого за організацію Кримської операції стали називати великим:

– У найкоротший строк усі банди повинні бути винищені, а зброя передана до державних складів. Закликаю всіх діяти сміливо, рішуче і нещадно. Лозова. Це наступне місто, куди добрався наш переможець Колчака, уральських козаків та Врангеля, – на тому «батькова» голова нагнулася майже до грудей. – Прибуде в Харків, може, ще щось напише, – навіть намагався усміхнутися.

Він і в цьому не помилився, бо вже наступного дня вийшло повідомлення центрального управління Надзвичайної комісії при Раднаркомі під назвою «Зрада махновців». У тому брехливому документі йшлося про те, що махновці з перших днів угоди тільки й думали, як завдати удару радянській владі в спину і влаштувати змову. Прочитавши його, Махно вирішив додати:

– Ще нехай допишуть, скільки агентів «надзвичайки» було заслано в Гуляйполе тільки за останні десять днів. Одні повинні були закидати нас бомбами, інші – виявити місцезнаходження моє та членів мого штабу, а карний злочинець «Яшка дурний» просто на мітингу в одному селі мав випустити у мене кулю, зарані отримавши від чекістів тринадцять тисяч миколаївських і радянських. Думали, що Махно ликом шитий, а й ні – наша контррозвідка всіх зловила і всіх розстріляла. Останніх учора піймали, і вони на допиті зізналися, що наступу радянських частин слід чекати не двадцять шостого листопада, а напередодні, – тепер він був зібраний, як ніколи. – Може й так бути: раптово нападуть, як і ми любимо, – його погляд знову бігав від одного командира до другого, шукаючи поради і підтримки. – До того, думаю, вдарять по нашому кримському угрупуванню, яке й досі біля Сімферополя, а потім по штабу і реввійськраді, яка в самому місті. Може, й сьогодні таке зробили, бо цілу ніч щось погане верзлося. Якщо так, то багатьох розстріляють, а ми нічим не зможемо допомогти, – і знову його розгублений погляд кидався в різні боки. – Чи вже поминати пора?.. – різко спинившись, глянув на ікони, які висіли на покуті його хати. – Нехай тільки спробують! – закричав, погрожуючи кулаком.

Коли настав вечір двадцять п’ятого, «батько» дійшов думки, що червоні справді їх лякали. Він довго сидів із членами свого штабу, і чи від того, що покращилося його здоров’я, чи від декількох випитих чарчин був у занадто піднесеному настрої. З великим запалом оголосив, що війна із зовнішніми і внутрішніми ворогами закінчена, і тепер на бік махновців перейдуть численні частини Червоної армії. А побачивши здивовані очі своїх командирів, додав майже пошепки, що мироновці, тобто 2-га кінна армія, уже давно називають себе махновцями, збираються й декілька частин стрілецьких дивізій. А коли став говорити, як посилена армія повстанців рушить на Харків, за ним розгорне наступ і на Москву, багатьом здалося, що після тривалої хвороби, великого розчарування та випитого самогону він просто сам не свій.

Зібралися розходитись, уже коли було далеко за північ, та все ж дослухали «батька», аби він не розсердився. Повертався й Савонов на станцію Пологи, де його поповнений 4-й полк на своєму відтинку прикривав Гуляйполе. Після поранення Григорій і досі не міг їздити верхи, тож сидів у тачанці та куняв, бо й тиф не поспішав його покидати. Трохи проїхавши, різко спинився – здалося, десь неподалік заіржали коні. Навіть хотів припасти до землі, аби краще почути, але ліньки було вставати. Коней ще в дитинстві за версту чув, а ціле військо і за п’ять, однак тепер не певен був, що своїми вухами й за триста метрів їхнє гупання об мерзлу землю вловить, бо проклята хвороба таку тріскотню в голові влаштувала, що й до свого рисака дослухатися доводилось.

Хтось, може, й хропака давав тієї ночі, а Махнові не спалося майже до ранку. І тільки-но задрімав, як його розбудили свої ж вершники поганою звісткою: червоноармійські частини оточили Гуляйполе з усіх боків. У цей час його «синки» вже давно працювали – вантажили на підводи різний скарб, а особливо цінний ховали в землю або на дно діжок з капустою. Тож, схопившись, «батько» розгубився. Знав, що будуть зіткнення з Червоною армією, знав про намічений день, але чомусь не вірив. Думав, що все розпочнеться трохи пізніше. Тепер, заклавши руки за спину, швидкими кроками міряв кімнату та зиркав у маленьке віконце. Під стінами сиділи його командири, чекаючи на якесь рятівне рішення, а оскільки його не було, нервували і совалися, неначе на тих затертих лавах були справжні голки.

Рано спохопилися й савоновці, але й вони були вкрай здивовані, адже вороже військо було зовсім близько. Їм одним із перших довелося схрестити з ним шаблі у нерівному бою, і вже невдовзі, не витримавши ворожого натиску, почали відступати. Мало й вони не потрапили в оточення, у якому опинився 2-й піхотний полк Клерфмана. Урятували їх підводи, вчасно вислані з Гуляйполя, які допомогли дістатися своїх без особливих втрат, у той час як бійців, узятих у полон, уже розстрілювали.

Усе це робила прибула Інтернаціональна кавалерійська бригада. Зранку вона інтенсивно обстрілювала махновську столицю, яка невдовзі нагадувала Запорозьку Січ, блоковану ворогом – куди не глянь, скрізь вози з обозом, між якими бігають піхотинці, підганяють їздових, вимагаючи звільнити дорогу. Мало не перевертаючись, мчали тачанки за село, аби якомога швидше зайняти оборону. Так минала година, за нею друга… Навколо Гуляйполя тривали запеклі бої, у яких обидві сторони зазнавали важких утрат. Та як не кидалися махновці на більшовицькі війська, усе ж кільце оточення стискалося, змушуючи їх відступати.

Усі надіялись на свого отамана, який нарешті знайде вихід, але неординарного рішення, яке б могло їх урятувати, він так і не придумав. Уже й геть упали духом, коли раптом прийшло повідомлення: одна з кавалерійських частин ворожого війська без жодних причин почала відходити. Не повірив і «батько» в такі чудеса, сприйнявши це як хитрий маневр, аби заманити його в пастку. Усе ж вирішив ризикнути, бо іншого виходу не було. Притьма кинувся в той бік зі своїми трьома сотнями бійців, вдаючи, що відбувається переформування сил. За ним поспішали другі, треті, які теж спокійно займали позиції. У тому великому сум’ятті так ніхто й не зрозумів, що це махновці, бо й форма на них червоноармійська, і пароль вони знають, навіть не довелося махати шашками, коли й тачанки вискакували з оточення. Стрільба й галас здійнялися лише тоді, коли вони кинулись тікати. Але за півтори версти «батько» наказав перейти в контратаку і з флангів охопити військо, яке за ними гналося. Усе було зроблено з великою точністю, і вже скоро окрема Інтернаціональна кавалерійська бригада була повністю знищена.

Тільки й це не було остаточною перемогою: у Мелітополі на них чекала засідка, де добре озброєна зведена дивізія курсантів мала добити тих, хто вирветься з повстанської столиці. Чи колись доводилося тим молодим червоним курсантам битися зі справжніми вояками, махновці не знали, але цього разу ні їхню, ні свою кров проливати не збирались. Тож, обійшовши ту молоду дивізію, швидко подалися далі, аби на їхній слід ніхто не зміг натрапити. А вже як вискочили з тієї пастки, то й самим не вірилось. Згодом дякували тим червоноармійцям, які врятували і їхнього «батька», і їхню армію. З червоних комісарів та командирів насміхалися, бо як ті не готувалися, але покінчити з Махном одним ударом їм не вдалося. І вже вкотре раділи, що повстанська армія ще існує.

9

Тепер і Григорію можна було думати про свій Теплінський ліс, але інтернаціоналісти киргизької бригади, які залишилися в Гуляйполі, не давали йому спокою. Він був упевнений, що це ті самі, які під червоними прапорами першими зайшли в Ізюм у кінці 1918 року. Після того, як він пішов спиняти денікінців, вони у його повіті все тягли з селянських дворів, різали не тільки свиней, а й корів та коней, аби самим наїстися. Ґвалтували жінок, бо нічим від більшовицького наброду не відрізнялися. З того часу майже два роки воюють на українській землі. «Їх треба негайно спинити!» – від бажання помститися в отамана Савонова аж стиснуті кулаки синіли.

На диво, чекати довго не довелося. Рівно за тиждень після боїв за махновську столицю киргизбригада була помічена на Донеччині. Ймовірно, шукала махновців, які рейдували знайомими дорогами Південно-Східної України. Тож коли савоновські розвідники їх вислідили і дали команду, повстанська армія сама до них наблизилась. Був вибраний такий момент, коли вороже військо готувалося до подальших переходів – уся довга вулиця села Комар, яке розкинулось уздовж річки Мокрі Яли, була заповнена військовими. Уже й вартові зняті, і комбриг зі штабом стоять на околиці, чекаючи, поки колона витягне з села свого хвоста. Саме тієї миті зі східного боку з-за невеликих узвиш, за якими ховалися повстанці, по більшовицьких найманцях відкрили кулеметний, рушничний та артилерійський вогонь. Усе це сталося так раптово, що киргизи в паніці не зробили жодного пострілу. А хвилин за десять кинулась в атаку кавалерія, попереду якої неслися тачанки, і з них кулеметники розстрілювали всіх упритул. Вузькоокі джигіти, які вміло володіли холодною зброєю і вважалися слухняними більшовицькими рабами, тепер тікали хто куди. Інколи їх випереджали командири, вони неслися до річки, де й так створилася велика тиснява, але повстанська кавалерія і там їх настигала. Так, за винятком ста чоловік, уся велика кінна батарея за якихось тридцять хвилин перестала існувати.

Приходили до тями і махновці, розбираючись із трофеями та обозом, як тут до Комара став наближатись батальйон стрільців – але, зустрівши очманілих джигітів, які бігли їм назустріч з криками «масая Махно порубав усю бригаду!», швидко повернув назад.

Далі Григорій їхав задоволений, навіть уявляв, як удома розказуватиме дідові Карпу про цю блискавичну операцію, яку провели три махновські кавалерійські полки, його піхотний полк та «чортова сотня» Махна. Тож, поповнивши свої ряди новими силами, збройний запас – трофеями, а обоз – продуктами, шостого грудня повстанська армія, у тому числі й полк Савонова, знову повернулися в Гуляйполе, аби знищити два полки 42-ї дивізії червоних. Випустивши зі свого оточення всього декілька чоловік, «батько» Махно вирішив пожартувати: «Якщо Фрунзе привіт не передасте, то й ваші голови порубаю. А то розійшовся він: з махновщиною слід покінчити негайно!» – повторив слова з останнього наказу.

З тим і пішли вони у великий рейд територією України. Ще багато на їхній дорозі зустрічалося військ, із якими довелося схрестити шаблі, а «батьку» – передавати привіти червоним командирам: Будьонному, Примакову, Пархоменку, Котовському та іншим. І як не намагалися їхні війська розбити повстанську армію, вона знову збільшувалась.

Продовжував рух і 4-й піхотний полк Савонова, який в останніх числах січня 1921 року дійшов до міста Короча, що між Курськом і Бєлгородом. Усе частіше бідкалися селяни, що заходить справжній голод, тож, розгромивши й там совєтські установи та розігнавши парткоми й «черезвичайки», повстанці відкрили населенню двері всіх складів, де був величезний запас продовольства. «Ховайте собі й іншим давайте, – наказував Махно. – А парубки ваші і мужики нехай ідуть чи до мене чи до інших боротися з окупантами. Якщо сидітимуть удома, наступного разу я сам їх порубаю». І тільки після того, як місцеве населення розтягло більшу частину всякого добра, він зібрався прийняти остаточне рішення – куди рухатись далі?

– Не одну ніч я перекидав свої думки в голові, поки переконався, що в таких умовах велика армія довго протриматись не зможе – її легко знайти і легко переслідувати. Тож не варто тішити себе, що ми такі непереможні. Знайдуться сили, які влаштують нам останній день! Розпорошеність і тільки розпорошеність! Але не така, як раніше, а ще більша.

Тепер він пропонував негайно розділити повстанську армію на декілька загонів, які діятимуть окремо, а в разі потреби швидко зберуться в призначеному місці. І вже наступного дня, коли їхня колона виходила з міста, першими відокремились савоновці – зібравшись додому, вони взяли курс на південь. І хто б що не приписував Савонову – розбіжності з Махном, пограбування церкви, незгода з деякими махновськими командирами, він знав, що серед своїх у нього немає ворогів, але йому вкрай необхідно бути вдома, бо й звідти приходили невтішні новини.

10

Так невдовзі отаман Савонов опинився у своєму Теплінському лісі. Того дня в небі світило сонце, на деревах блищав іній, а він роздивлявся довкола і не міг повірити, що дістався рідної землі.

– Третє лютого! Третє лютого! – повторював, пробираючись на свою базу. – Таке відчуття, що все навколо радіє! – навіть у грудях розливалося незвичне тепло. – Що ж, господарю, приймай не тільки савоновців, а й кримчан, – мав на увазі загін Харлашки, із яким зовсім недавно об’єдналися. – Поки що я привів до тебе дві сотні бійців, але за місяць тут буде дві тисячі. Розраховував, що й Сіробаба невдовзі з’явиться зі своїми повстанцями, і його вірний побратим Шкарупа, який весь цей час тут боровся з совєтським режимом, а там і Щусь та Фома Кожа завітають, як і обіцяли. – Людно буде, як і колись, – Григорій і раніше зі своїм лісовиком спілкувався. Тільки не з тим, який може завести людину на болота чи в непролазні хащі, а з добрим і розумним, якому доручав стерегти приховану зброю, документи їхнього штабу і навіть дерева, аби ні блискавка, ні погана людина не заподіяла цьому лісові жодної шкоди. Тепер радів, що все на місцях, неначе він учора залишив свою другу домівку. – Трохи зачекай, розберемо невеликий обоз, нагодуємо коней і зваримо смачний куліш. Хлопці дорогою вбили дикого кабана, тож як побачиш димок чи почуєш запах свіжини, так і поспішай, аби не довелося скребти ложкою по казану, бо всі страшенно голодні, – він уявляв його собі великим, добрим і справедливим. – А колись увечері посидимо з тобою та погомонимо. Я ще раніше збирався розпитати в тебе про давні часи, уявляючи, як багато всього ти знаєш, тільки все часу не вистачало, – кидав поглядом то в один бік, то в інший, неначе десь там мала бути довга біла борода, яка інколи все ж йому ввижалася.

Але й того вечора їхня зустріч не відбулася – Григорій помчав до своєї Ксанки, яку залишив неподалік на невеликому хуторі. Уже пригадав її очі, шовковисте волосся і навіть губи… Але на нього чекало розчарування – засумувавши, вона давно поїхала додому. Повертати на Цареборисів було вже пізно, тому й заночував у селі Синичине – як-не-як, а тепла хата, та й господарі знайомі. Радів, що й кінь відпочине після великих переходів.

Спалось як удома, куди збирався потрапити наступного вечора. А цього ранку сьорбав гарячий суп та слухав розповіді господаря про їхнє життя-буття. Розмову перервали розвідники, повідомивши, що на ізюмській дорозі з’явилося невелике військо. Почувши таке, Григорій і ложку кинув – скочив на коня та й погнав його на край села. «Уже довідались, що я прибув, думають, що до опівночі горілку пив, тож до обіду спатиму, – навіть усміхнувся. – Тому, зовсім не криючись, їдуть собі серед білого дня, неначе на прогулянку», – слідкував за їхнім пересуванням.

Савонов угадав, бо озброєна до зубів ватага на чолі з комісарами та комуністами, усівшись на тачанки, здавалося, не поспішала. Хоча й дошкуляли їм савоновці, але не робили такої шкоди, як сам Гриць. Тож почувши, що він у Теплінському лісі, одразу втратили спокій, а на ранок уже й невеликий загін був готовий рушати в дорогу. Упевнені були, що після далекої дороги лежить він у ліжку і ніжиться під боком у своєї коханки. Планували схопити його майже голими руками, а то й убити, тільки б не заважав їм жити.

За такими солодкими думками незчулися, як і до села під’їхали, і зовсім не звернули уваги на якихось червоноармійців, що стояли на околиці. «Стоять, то й стоять, мабуть, на допомогу хтось вислав», – іншої думки й не було. Спохопилися лише тоді, коли їх почали оточувати, а вже як упізнали Савонова, готові були тікати світ за очі. Тільки було пізно – савоновці їх умить роззброїли. Поплатилися життям ті, з ким у повстанців були давні рахунки, а інших, перш ніж відпустити, роздягли до кальсонів, роззули і відшмагали батогами. Босоніж і в самих підштаниках слідом за іншими побіг і голова Цареборисівського комітету незаможних селян Василь Трощило.

Думали, що й справді вони дотримаються даної обіцянки: більше не чинити зла селянам, але тільки-но діставшись дому, Трощило помчав в Ізюм – і вже наступного дня привів у Синичине цілий полк червоних карателів. З першої хвилини зав’язався жорстокий бій, витримати який виснаженим повстанцям було складно, та й сили були нерівні, тому, притиснуті до річки, вони невдовзі опинилися в оточенні. Нічого не залишалось, як перебратися на другий берег. Може, й сталося б так, якби під кулеметним вогнем не почали падати коні. Провалюючи вже не товстий лід, вони опинялися у крижаній воді разом із вершниками. Серед них був і отаман Савонов, якому зі жменькою повстанців дивом удалося вирватись з того щільного оточення, залишивши в Осколі більше ста своїх побратимів.

– Оце так Хрещення Господнє! – добравшись до своєї бази, уцілілі бійці ніяк не могли прийти до тями. Навіть гадки не було, що третій день на рідній землі принесе їм такі невдачі. – Мабуть, і тут червоні отримали наказ: знищити нас до останнього.

– Нічого, ще не раз зламають об нас зуби, – проказав отаман.

Він лаяв себе за необачність і якби міг вернути вчорашній день, не дозволив би війську розслаблятися. Тепер якомога швидше треба було вирушати в рейд дорогами й стежками свого краю, аби поповнити повстанське військо. А зараз вояки ніяк не могли зігрітися. Не наважившись розпалити багаття, вони сушили мокрий одяг своїми тілами. Тільки через два дні були готові знову взятися за зброю.

– Ну що, покажемо їм, де раки зимують! Правильно, не варто чекати ранку, усе зробимо зараз, – Григорій підтримував пропозицію своїх командирів, які за півдня зібрали всі їхні маленькі групи. – Якраз смеркається, а це гарний час для серйозної справи, – щойно торкнувся чобітьми свого коня, як той одразу рушив з місця. – Уперед, Адмірале! Раз ми удвох вискочили з тієї м’ясорубки, значить, ще повоюємо. Сьогодні доберемось до Цареборисова, чи Червоного Оскола, як його перейменували більшовики. Кого вдома зловимо, кого ще на роботі, але всі отримають, що заслужили.

І вже невдовзі були в центрі. Одні тачанки з кулеметами спинилися перед волосним комітетом незаможних селян, інші розвернулися на парткоми і «черезвичайки», були й під телеграфом та поштою. Усе почалося з тієї великої кімнати, де ще не закінчилася нарада з міліцією. Коли туди увірвалися савоновці, усі так і залишилися сидіти, а прийшовши до тями, мовчки здавали зброю. Лише в кабінеті голови волкомнезаму лунали постріли і сипалося розбите скло. Два побратими, які мали схопити Василя Трощила живцем, були поранені, а сам він ховався за великим столом, збираючись звідти поцілити в Савонова, який умить прибіг на допомогу. Тож, вибивши йому з рук револьвер, Григорій швидко витягнув здорованя Василя з-під столу. «А це тобі за моїх побратимів», – і тільки проказав, як відсічена шаблею голова гепнулась об підлогу. Поки він поспіхом переглядав його документи, хтось із повстанців підкинув ту чубату голову в приміщення ревкому.

Усіх інших вивели у двір, куди збігалися місцеві жителі, почувши, що з’явився сам «батько» Савонов.

– То що будемо з ними робити? – питав отаман, показуючи на доволі велику шеренгу, недалеко від якої горіла вся документація совєтських органів і їхні печатки.

– Бий, Грицю, цих шкуродерів! Бий! Вони в нас і останнє позабирали! – кричали люди навперебій. – А то й нам на розправу віддай, ми їх палицями та кулаками заб’ємо! – і таке зривалося з вуст змучених селян. А почувши, як ті просяться, умить стихли. – Ну, якщо розкаюються, то, може… іншу кару, замість смертної… – боязко злетіло з одних вуст, потім з других. – Простити! Простити! – вигукували інші. – Це ж не ті, що вас побили два дні тому, то все Заволзька дивізія. А наша міліція тільки й здатна тягти з комори та клуні. Бач, як просяться. Коли смаженим запахло, навіть до повстанців готові приєднатися, – уже й сміятися з них почали. – Клянуться, що ніколи й нікому не заподіють ніякої шкоди, – переказували їхні слова та знову реготали.

– Раз так, то треба простити, – це був дід Карпо, який і цього разу дістався сюди на Петровому возі.

– Я вже одного простив, – Савонов показав шаблею на кабінет Трощила. – А він наступного дня цілу дивізію привів.

– Туди йому й дорога! І цього ката відправ на суд Божий! – вказували на головного міліціонера Гордієнка, ще й на розвідника ізюмського, який тільки з’явиться тут, так і чекай якоїсь біди.

Чи так би зробив Григорій, чи по-своєму, але перед ним з’явилася мати.

– Відпусти їх, сину, – торкнулася його руки. – Ксанка, здається, народжувати збирається, – додала ледь чутно. – Не бери хоч сьогодні гріх на душу.

– Гаразд, нехай буде по-вашому. Розійдись! – і велика шеренга дружно зітхнула. – А тих трьох заведіть на той бік і зробіть, що люди просять, – наказав своїм бійцям.

11

Коли Григорій доїжджав до материної хати, на площі вже не було жодної людини – так швидко усі розбіглися. Не горіло й світло у вікнах адміністративних будівель, скрізь панувала тиша, неначе нічого й не трапилось, лише безголовий труп Василя Трощила, який валявся обабіч центральної дороги, нагадував, що тут було не тільки прощення, а й вирок.

А отаман Савонов уже був перед рідною хатою. Ще й кінь не спинився, як вершник скочив на землю, неначе чужими ногами переступав по двору, навіть спинився перед дверима, і тільки-но відчинив їх, як у напівтемряві, бо каганець ледь блимав, побачив біля столу дівча, яке куталося в суконний батьків піджак. Ховаючи великий живіт, воно терло руками поперек.

– Ксанко, це я, – проказав тихо, аби вона не злякалася.

– Ой! – вона обхопила живіт руками. – З тієї хвилини, як мати побігла, весь час виглядаю тебе. Може б, і не проґавила, але все частіше став нападати нестерпний біль.

– Нічого, я вже тут, – обіймав на радощах та шукав у пітьмі її губи. – Усе буде добре, – витирав і сльози, які вона, мов дитина, розмазувала по щоках.

– Я не всиділа на хуторі. Хоч там і їсти було що, усе ж не вдома, – тепер виправдовувалась, порушивши обіцянку. – А ти нікого не вбив? – вдивлялася в його очі. – То погана прикмета, кажуть, що дитина в червоних плямах може народитися, – переказувала почуте.

– Ні, я всіх помилував, – гладив її худенькі плечі та пригортав до себе, неначе й не було тієї довгої розлуки.

– Мені так погано без тебе. Я хочу, щоб ти назавжди залишився, – мостила на його плече голову. – Ні весілля не треба, ні документів, тільки б бути разом.

– Будемо, обов’язково будемо, – обнявшись, вони довго стояли в напівтемряві, не знаючи, в яку хвилину їх знову розлучать.

Коли вечеряли, в Ізюмі вже стягували регулярні війська, а коли тільки-но почало світати, чотири кавалерійські полки були готові йти на Цареборисів. Мабуть, від команди червоних командирів «Впєрьод!» Григорій прокинувся. А поглянувши на маленькі віконця, через які вже почав пробиратися ранок, він знову заплющив очі, тільки довго дрімати і цього разу не довелося – на подвір’ї з’явилися вартові. Тієї хвилини метушня була і в хаті, бо щойно вони постукали, як голосно закричала дитина.

– Хлопчик, – баба Палажка намагалася бути радісною. – Маленький Грицик, – замотувала його у стареньку полотняну тканину. – Це ж треба: як дві краплі води! – поглядаючи то на одного, то на іншого, намагалася встановити схожість між ними. – І це таке, що скочить і побіжить по хаті, – пригадала свої слова, які говорила після народження Григорія. – Оце так подарунок ми батьку приготували! – поспішала показати отаману, який поспіхом одягався. Навіть дала йому потримати, а сама так гірко заплакала, що й на ногах ледве втрималась.

– Ви чого? – спинила її Настя. – При народженні тільки радіють, – дивувалася бабиним сльозам.

– Простіть мене, стару. Сама не знаю, чого б це. Мабуть, від того, що час такий, – забираючи немовля, побачила і Грицеві вологі очі.

– Сховайте його, сховайте хоч до Тимофія, та людям розказуйте, що то Меланя його народила! – чи давно до того додумався, чи щойно, але, сказавши, й сам налякався. – Прошу вас. А я щось придумаю, обов’язково придумаю, – на тому й зачинив за собою двері.

– Дякувати Богу, що Ксанка того не чула. Заснула, тільки-но дитинка вискочила, – баба Палажка клала біля неї немовля. – То він згарячу, але не така вже й погана його пропозиція, бо, не доведи Боже, заберуть дитинку, аби його виманити, він же сам тоді прийде.

– Зараз-таки піду по Меланію, – Настя вже накидала на себе куфайку.

А баба Палажка сіла біля вікна та знову заплакала. Їй цілу ніч так хотілося хліба, що ледве стрималась, аби не попросити. Тепер вирішила сидіти, поки Настя не відріже і їй шматок за роботу.

12

Уранці село Цареборисів було не впізнати – ще й сонце не зійшло, а люди вже несли додому зерно й борошно, забране червоними. Вели корів та коней, які відібрали в них для створеної артілі. А коли поснідали, старі й молоді поспішали до центру, аби примкнути до савоновського війська, згодні були померти, ніж жити під більшовицькою окупацією. І вже після обіду не тільки допомогли повстанцям повністю розбити один із батальйонів особливих військ НКВС, надісланих для їхнього знищення, а ще й цілу роту взяти в полон. Багато місцевих пішли й рейдувати повітом, бо їх виглядали в кожному селі. І де б не були, скрізь змучений люд вимагав покарати тих, хто співпрацював з більшовицькими комісарами. Тож за рішенням народного суду в багатьох селах декому довелося поплатитися життям.

Такий суд відбувся і в Цареборисові. Серед тих, кого притягли для розправи, був і Петро. Він весь час витирав піт зі свого обличчя, і не спинявся повторювати: «То неправда! То хтось вигадав! Я ж такий, що й муху не ображу!» Тремтів, але людям в очі не дивився, тим паче Насті, яка стола неподалік. Звинувачували його в тому, що він вказував, де і які продукти сховали його сусіди по вулиці. Відомою стала й інша його провина – це він здавав Тимофія, який то тут, то там переховувався після кожного нападу повстанців. Дізнавшись про таке, навіть Настя не збиралася його прощати.

А народний суд уже й вирок виніс – розстріляти. Коли на його захист став сусід Митро, який, підійшовши до Насті, щось шепотів їй на вухо. Було помітно, що вона вкрай здивована, бо тільки зараз взнала, що її доньку Петро аж двічі врятував від безчестя. Перший раз зовсім поряд з його хатою, тим же Євгеном Жаковим, якого вона колись так полюбила, а другий – минулої осені якимось киргизом, який, розізлившись, ледь і його не задушив. Усе сказавши, він спитав: «Чи говорити про це народним суддям, чи все ж Настя за нього заступиться?»

– Звільніть його! – проказала мати отамана. – Звільніть, я сама з ним розберуся.

Вона бачила, як Петро стер зі свого лоба останні краплі поту. Коли проходив повз неї, тихо мовив:

– Вона сама просила, щоб я тобі не говорив, але це правда. Тільки не думай, що Петро – падлюка.

– Я за це помилувала, а за Тимофія Григорій тобі не простить! – кинула йому вслід, після чого він неначе крізь землю провалився. Та як не виглядала Петра, ані того вечора, ані наступного дня його не побачила.

– Помчав у Протопопівку, – повідомила баба Палажка. – Там, кажуть, збили замки з усіх амбарів, тож спішив туди на своїй клячій, бо як проґавить, то й сну позбудеться. Потім, мабуть, у Гаврилівку гайне, а звідти в Комишуваху, так і рейдуватиме слідом за повстанцями. Після народного суду мав би тихо сидіти, а в нього ніякого тобі страху. Дивно все це. До того ж кобилу ніхто не забрав. А може, з іншої причини скрізь мотається?! – сказавши таке, вона дивно поглянула на Настю. – Здається, червоні давно його на гачок узяли, тож і зараз змушують доносити про все, що тут діється, – і знову її полохливий погляд кидався у різні боки. Виходить, не такий уже він завзятий комерсант, як нам раніше здавалося.

– Треба отаману сказати, він повинен його допитати сам, – Настя була приголомшена почутим. – А вдома я за ним прослідкую, по-сусідськи це просто. Отак і будемо жити – він за мною, а я за ним, – сама, залишивши бабу Палажку, пішла шукати дядька Івана, аби згарячу не наробити якихось дурниць.

– Звичайно, треба передати і негайно. Є у мене з ними зв’язок, і я це зроблю сьогодні. Поїхав би й сам, але вже й на коня не залізу. Бачиш, до чого дожили? Не тільки я, всі заслабли, всі… Скрізь тільки й чути: нам би хоч два місяці протриматись, поки якась зелень з’явиться та ягода поспіє. Думають, що тоді вони вже спасуться.

Настя вже давно помітила і його загострений ніс, і запалі очі, і спину, яка майже не розгиналася. А цього разу він уже не скидався на сільського дядька, а на якогось доходягу, хоча ще був легкий на ходу.

– Не хочеться помирати, – зізнався він одного разу. – Зовсім не час. Он як люди хвилюються за наших повстанців! Тільки взнали, що неподалік села Лозова Павлівка їх обстріляли з бронепотяга, одразу і до отця Никодима подалися, аби церкву відкрив та службу відслужив за здравіє Савонова та всіх інших. І нічого, що після стількох пограбувань там не лишилося жодної ікони, вони й свої з дому понесли. От тільки невтішні новини стали залітати сюди все частіше – то всередині березня повстанці втратили декілька десятків бійців, то двадцять п’ятого посеред поля в нерівному бою багато їх полягло, так і чекай, що червоні батальйони ось-ось їх розіб’ють, – сказавши таке, він дивився на Настю і чекав, аби вона хоч щось спростувала, але так і не діждався. – А це вже кажуть, що каральний загін Бойка знову напав на повстанців і багатьох захопив у полон. Правда, люди не вірять, бо хоч і великий став його загін – біля трьохсот чоловік, однак воювати як слід вони так і не навчилися. Не інакше, як знову хочуть усіх одурити, аби думали, що й тут свої своїх б’ють. Ніби хтось не знає, що з повстанцями й зараз воюють не якісь комнезаможі, а регулярні війська. Так стверджує і не дуже старий дід Лука, який довго пособляв савоновцям. Він знає, хто на що гаразд. А баба Лукерія думала, що це ті, яких ми простили за тиждень до Стрітення Господнього. Десь чула, що вони чимале жалування отримують за те, що в людей все забирають. Хоча всім відомо, що більшовики нікому не платять грошима, лише награбованим – що більше потягнуть з дворів, то більше і їм дістанеться. Та про що б не говорили люди, а з повстанців починають і ними закінчують. Вони вкрай стурбовані, навіть не знають, що робитимуть, коли, не доведи Боже, нашого отамана впіймають, – із його запалих очей потекли сльози.

13

Невдовзі, побачивши Настю ще здалеку, дядько Іван поспішав спинити:

– Чи не на сходку села ти зібралася? Тобі не варто туди ходити. Кажуть, що читатимуть наказ про створення якоїсь Постійної наради по боротьбі з бандитизмом, вигадавши новий план. Уже й постійно діючий штаб створили, у який, окрім харківських чекістів, і наші входять: голова Ізюмського повітового парткому Воробйов, начальник зведеної Заволзької дивізії Рибаков та інші. У їхньому розпорядженні будуть усі війська, розташовані на території нашого повіту і Слов’янського. Так ні, давай ще новий план.

– Г-м… Цікаво б дізнатися, що вони ще вигадали? – вона нічого не знала, але її душу вже хтось колотив.

– Кажуть, що якихось заручників намічатимуть, аби ніхто залізницю не псував та телефонні лінії не обривав.

– Ще чого захотіли?! Може, лягти, скласти руки та тихо помирати? Не діждуться!

– Та ні, відтепер охорона всіх телефонних і телеграфних ліній, залізничних колій, а також мостів і переправ через річки покладатиметься на самих селян, що живуть неподалік – у прилеглих селах та хуторах. На їхню кругову поруку, розумієш?

– Не може такого бути! – усе сказане дядьком Іваном здалося якоюсь нісенітницею.

– Може, Насте. Може, – кинув їй, поспішаючи. – Чекай на мене вдома. Після зборів зайду і все тобі розповім.

Вона спочатку, було, вернулася, але по хвилі спинилася, ще за дві-три – і собі подалася, аби хоч одним оком глянути, а то й почути, що ж там насправді діятиметься. А добравшись, не стала й на площу заходити, бо й так передалося те відчуття приреченості, яке помітила на людських обличчях. Нікого не бентежив довгий стіл, застелений червоною тканиною, гармата, яка знову виглядала з церковної дзвіниці, не реагували селяни навіть на вузькооких червоноармійців, які, оточивши їх із усіх боків, будь-якої миті могли зняти з плечей свої гвинтівки і вистрелити. Усі їхні погляди сходилися до людей у шкірянках, неначе ті мали оголосити страшний вирок одразу всім.

Може б, і сама постояла, але звідкись взялося таке відчуття, що вона тут зайва, та й люди все частіше повторювали, що, стомившись від усього, вони хочуть миру. Якого завгодно, але миру. Тож, повернувшись додому, ходила по хаті та виглядала у вікна, неначе саме вона в усьому винна. А в голові все змішалося: заручники, повстанці, прості селяни, і всі кричали, поки не почулися постріли. Здавалося, в селі зчинилося щось неймовірне. «Ой Грицю, Грицю! Такого й ти не передбачав! – вирвалося з її грудей та й полетіло аж над Теплінським лісом. – Усе збиралася сказати, щоб хоч дитинку з матір’ю кудись відвіз, але язик не повернувся, – тоді ж і сама не побачу маленького Грицика. Як же тепер бути?» – металася, неначе в якомусь лабіринті – куди не кинеться, а виходу не бачить. Усе відступило тільки тоді, коли на порозі з’явився дядько Іван.

– Ну, що? Розказуйте, – сіла й сама на лаву та завмерла, не очікуючи почути щось хороше.

І вже за декілька хвилин вона дізналася про всі підступні хитрощі того наказу: коли хтось зіпсує телефонну лінію, так і тягтимуть жеребки намічені «отвєтчики». Кому дістанеться номер зі смертним вироком, того і вб’ють, а все його майно конфіскують для фонду комітету незаможних селян. За зруйновану залізничну колію на визначеній ділянці розстрілюватимуть по парі з кожного села, що по обидва боки 15-ти верстової смуги. За вбитого червоноармійця – аж чотирьох, а за кожного наступного чи представника радянської влади кількість призначених до розстрілу буде подвоюватись.

Для таких сіл, як Цареборисів, що вважається постійною базою «бандитів», тобто підтримує їх, постачає і переховує, кількість заручників уже збільшено. Тепер усі селяни повинні пильнувати за порядком, інакше не один і не два, а всі їхні заручники будуть розстріляні, після чого знову призначать нових. До такого внутрішнього фронту проти повстанців повинні приєднатися й уповноважені п’яти та десяти хат, намічені ще раніше. Вони мають стежити за своїми сусідами не тільки вдень, а й уночі, бо й на них чекатимуть розстріли, грабунок майна і підпали хат. Усе це контролюватимуть комнезаможі, яким дозволятиметься залишати собі до 60 відсотків майна, конфіскованого у своїх-таки селян.

– Виходить, що заручник, боячись смерті, видаватиме повстанців, а потім, боячись від них помсти, далі працюватиме на радянську владу, – Грицева мати не могла повірити, що таке діятиметься у їхньому селі. – Із нормальних людей зроблять звірів, які ладні будуть з’їсти одне одного, аби самим вижити. І що, вони те робитимуть? – питала у свого дядька Івана, який ніколи не кривив душею.

– Так. Під страхом смерті всі робитимуть. Вважай, що наша внутрішня війна розпочалася, як тільки закінчилися збори.

Уже й додому йому хотілося, узявся навіть за клямку та прочинив двері, а потім знову вернувся.

– А чого ти про список не питаєш? – не припускав, що вона чогось не зрозуміла.

– Боюся. Але раз почали, то називайте тих «отвєтчиків», – сама аж завмерла.

– Твій сусід Петро серед них і твій приятель Митро, – бачив, що її аж струсонуло. – Призначали небідних, аби було що забирати, інакше ні в кого зацікавленості не буде. Отакої! – все чухав потилицю.

– Петро… Митро… – шепотіла Настя, притиснувши руки до грудей. – А мій Тимофій? – вона зарані знала, що влада його не омине.

– І він також. Вирішив було не говорити, але що з того, усе одно дізнаєшся, бо той список привселюдно прочитали аж двічі. – Тільки зарані не побивайся, якось воно буде, – торкнувся її плеча, бо вона сиділа ні жива ні мертва. – Візьмуть та всі піднімуться – і люди по селах, і повстанці. Не будуть же всіх стріляти, – сказав те, про що думав дорогою.

– Хтозна, – проказала Настя, неначе з того світу. – Але не піднімуться. Це кінець, дядьку Іване! Кінець… А мій отаман… Мій Гриць ніколи не повернеться додому, – з її очей уже виглядали сльози. – Не зможе…

– Не треба. Він сам щось придумає, не випадково ж отаманом став у двадцять років, – намагався хоч якось її заспокоїти.

14

– Насте, ти чула про НЕП, тобто нову економічну політику? – поспішав до неї Петро одного ранку. – Більше не буде проклятої продрорзвертки, замість неї введуть продподаток, набагато менший, ніж вона. А бідних селян узагалі від нього звільнятимуть. Не забиратимуть і залишки, які ми зможемо вільно продавати.

– Бути того не може! Щоб ті комісари багато нам залишили, ніколи не повірю, – а поглянувши на Петра, у якого, здалося, навіть погляд змінився, одразу пригадала, що він один із заручників. – Правда, що казати зарані, поживемо – побачимо, якщо з голоду не помремо.

– Буде краще, буде! – чи так повірив, чи просто вирішив проти комуністів більше нічого поганого не говорити. – Уже й на з’їзді затверджено, і всі інструкції підписані, треба ж їм якось із глибокої кризи виходити. Думаю, що це наше спасіння.

– Дай Боже, Петре, – на тому й пішла від того тину, не повіривши ні комуністам, ні Петрові, який почав на них надіятися.

«А я, грішним ділом, думала, ти будеш щось питати про мого Гриця, то я й сама не знаю, куди він пропав, – продовжувала розмовляти, але сама з собою, так було надійніше. – Інколи ще ходять савоновці від села до села – десь залізницю пошкодять, десь дроти обріжуть, але його серед них немає. Одні кажуть, що він у Галичину поїхав, інші – що на Кавказ подався, і то, може, й правда, бо Харківська і Донецька ЧК полюють на нього, неначе на дикого звіра. І не може він додому прийти, до того ж, мабуть, і не хоче, аби потім матір на допит не потягли. Тепер кажуть, що він хворий, навіть не може командувати своїм повстанським загоном так, як раніше. То чому ж я про те нічого не знаю? – намагалася хоч щось розгадати, бо геть сну позбулася. – Швидше за все Ксанку з дитиною кудись повіз, то ні Мелані, ні Тимофію нічого не сказав, – і це вона відкидала. – Тільки все змінилося, усім стало не до того, вони говорять про масове повернення повстанців додому, адже більшовицький уряд продовжив строк амністії аж до літа. Тож повертаються їхні сини, здають зброю, і ніхто не висуває їм ніяких претензій, хоча заручників уже стріляють, – усе те їй здавалося дивним. Петро багато чого знає, тільки мовчить, навіть про номерки не сказав, які вони з Тимофієм уже тягли. Дякуючи Богові, цього разу обійшлося, а іншим – чи повезе… Бач, скільки всього вигадали – і НЕП, і амністія, аби люди самі відвернулися від повстанців».

Що б не робила, а думати про свого сина ніколи не переставала. Не знала, коли він повернувся, а головне – для чого? Ще й Прокіп переказував: Гриця шукати не варто, він переховується в надійних людей, час від часу змінюючи місце свого перебування, неначе знав, що вона збирається в Студенок до підпільника Солодовнікова, аби дізнатися, що трапилось з її отаманом. Ще раніше передбачала – це добром не закінчиться. Який не молодий, а дадуться взнаки і зимівля у вогких землянках, і фронтові роки в окопах, ще й переохолодження, коли при повному озброєнні провалився під лід Дінця, тільки-но повернувшись у Теплінський ліс. «Могло б обійтися, якби одразу зігрівся чи в сухе переодягнувся. А коли обмерзлий мусив відбиватися від скажених атак червоних, украй застудився. І в подальшому не мав можливості лікувати свої застуджені легені через безперервні бої та кінні рейди. Може, й зараз ще не пізно, але й тепер, як загнаний звір. І як бути?» – не знаходила собі місця.

А він справді був тяжко хворий на сухоти, які почав лікувати аж наприкінці травня, коли хвороба стала прогресувати дуже швидко. Не маючи змоги лікуватись, як усі люди, робив це нелегально, домовившись із лікарем. Щоразу переодягався у жіноче вбрання, аби ніхто його не впізнав, та в жодному селі довго не затримувався.

Одного літнього дня, ледве добравшись до Студенка, він знову постукав до хати побратима. Розраховував хоч на якусь їжу та ліжко, бо все частіше здавалося, що це його останній похід до лікаря. Та тільки відчинилися двері, як він зрозумів, що йому вперше відмовлять. «Зовсім недавно червоні розстріляли мого чоловіка за те, що переховував савоновців. Погрожували знищити і трійко малих дітей, коли не допоможу впіймати самого отамана», – повідомила заплакана дружина. Отже, залишатися тут було небезпечно, тож, бажаючи знайти надійніше пристанище, він попрямував у бік переправи. Був і того дня в довгій спідниці та кофтині, а коли пов’язував голову звичайною хустиною, його миловидне обличчя зовсім не скидалося на отаманове. Навіть мати, зустрівши таку молоду жінку на дорозі, не впізнала б у ній свого сина.

Відчуваючи свою приреченість, Гриць думав про неї, про рідну хату, де так хотілося долежати свої останні дні. Надивитися на неньку, яка, попри його крутий норов, жодного разу не лаяла. Заспокоїти сестру Оксану, аби не побивалася, що більше у неї не буде такого захисника, як Гриць. Поговорити з дядьком Іваном, подякувати дідові Карпу за науку, попросити вибачення у Тимофія, якому довелося аж сім разів ставати перед викопаною ямою, аби видав брата. Розказати не лише родичам, а всім, що на цій землі він кинув своє сім’я – у нього є син, йому ще тільки півроку, а він уже стоїть на ніжках.

Однак додому він не збирався, знав: за материною хатою так стежать, що він і на подвір’я зайти не зможе. Тож добравшись знову до села Синичине, був радий, що йому відчинили двері. І все тут нагадувало рідну домівку – і хата під лісом, і сосною в ній пахне. А вже спалося – як у дитинстві. Навіть не чув, як удосвіта їх оточили два десятки кавалеристів.

Не довелося їм ні стукати, ні будити, адже двері вже були відчинені, а господар та його дружина починали клопотати по господарству. Зіткнувшись з ними, один із вершників запитав: «Грицько Савон тут? – На що підстаркуватий чоловік лише тер одну об другу свої руки та кидав косяки на прибулих вершників. – Якщо скажеш неправду, розстріляємо на місці», – підходили все ближче. Та він і таких погроз не злякався, зате дружина, яка весь час виглядала з-за нього, мовчки кивнула на відчинені хатні двері. У той час через маленькі віконця в кімнату тільки-но почало пробиватися світло, і якби не гасова лампа, яку вона засвітила, ніхто б не побачив, що в кутку кімнати на ліжку спить невеличка людина. А якби вона встигла прокинутись, то вискочити звідси живому нікому не вдалося б.

– Пане отамане, наказую тобі встати! – скомандував один із них, який планував сховатися за чиюсь спину, але, зустрівшись із ще заспаними очима Григорія, спинився й замовк, немов загіпнотизований.

– Це ти, Якове, чи мені здається? – від подиву в отамана аж брови одна на другу лізли. Тіло тряслося, зуби цокотіли, не від страху, звичайно, а від пропасниці, яка останнім часом усе частіше його мучила. – Невже за мною прийшов мій товариш? – здається, Гриць не міг у таке повірити.

– Бандит не може бути моїм товаришем, – почув у відповідь.

І як не старався Іщенко тримати себе в руках, у нього нічого не виходило – тремтів від страху, тільки не так, як хворий Гриць, а набагато сильніше.

– Он як! Значить, нагороду вирішив заробити, – отаман процідив крізь зуби. І його рука повільно потяглася під подушку по зброю. Ще б секунда – і все було б не так, як задумав Яків. Та червоноармійці вмить накинулись на хворого Григорія, неначе шуліки на здобич.

– Якщо ти ще раз спробуєш схопити зброю, я всю обойму випущу в твою голову! – закричав товариш дитинства.

– Якове, Якове! – Савонов усе зрозумів. – Раз комісари пообіцяли тобі орден Червоного прапора, то я тебе не підведу, – його змученого обличчя торкнулася колюча іронія. – А то й свій можу віддати, якщо мати його на смітник не викинула. Я їй наказав таке зробити перед походом на Врангеля.

Коли він устав і почав одягатися, його товариш знову занервував:

– Якщо втече, із вас голови познімають! – лякав інших.

– Куди йому, він ледве на ногах стоїть, – навіть співчуття блиснуло не в одних очах.

– Це ж не людина, а скажений вовк, і я знаю його звички – за мить зможе всіх вложити, навіть опам’ятатися не встигнете! – сам весь час намагався цілитися в Гриця.

– Так і зробив би, якби знав, що ти камінь за пазухою носиш. Ще на фронті розчахнув би одним ударом за те, що інших збивав з пантелику. А то й у нашому лісі, де ти з воїна на дезертира перетворився.

– Я теж тебе роззброюю вдруге. І обидва рази – як ворога трудового народу, – дуже здивував не лише військових, а навіть дружину господаря.

– Не було такого! – і брови Григорія знову зійшлися докупи. – Вигадуєш? Я думав, що ти товариш, а ти… звичайне гівно, – проказав, коли той зв’язував його руки.

– Давай, давай, – підштовхував його Іщенко, думаючи й зараз, що той придурюється. Він знову був напоготові – візьме та замахає вмить руками, після чого всі лежатимуть, не встигнувши й подумати, що то було.

– Хоча б розказав, що я поганого тобі зробив? – із Грицевих очей вискочив гострий погляд, якого Яків страх як боявся.

– Ти завжди дивився на мене зверхньо, вважаючи невдахою. Бувало, й сміявся, коли я не міг суперечку виграти. Тоді всі тебе просили, щоб розсудив по справедливості, але на мій бік ти жодного разу не став.

– Невже досі носиш у собі якісь дитячі образи? – Гриць не міг повірити в почуте.

– Ще тоді ти вважав себе отаманом, – продовжував Яків.

– Це ти про те, що у мене було прізвисько «Наполеон»? Що за дурниці, чи ти ще й зараз підліток?

Від зради товариша дитинства було так боляче, що й не помітив, як його під руки притягли на переправу. А впізнавши біля неї ще одного – Якова Федорченка, якого Григорій колись забрав в Ізюмський воєнний комісаріат, – почувався так, неначе хтось уколов його гострою пікою. Думав, що й він його штовхатиме, але замість того молодий чоловік топтався на місці, не знаючи, куди себе подіти.

– Оце й усе, Яшку. Відвоювався я, – тихо сказав, порівнявшись. І тільки від сліз, які помітив у його очах, полегшено зітхнув. – Не журися, може, це не кінець, – навіть намагався його заспокоїти.

І зовсім не опирався, коли на другому березі його витягли на звичайну селянську підводу, на якій задоволений Яків Іщенко віз його у рідну слободу здавати чекістам. Дорогою цей колишній товариш пригадував Крим, де він служив командиром 195-го кадрового полку Червоної армії, той час, коли його викликали до начальства. Був певен: за щось лаятимуть, а почувши, що йому пропонують надати допомогу в ліквідації бандитизму на Ізюмщині, неначе на небо злетів. І не збирався відмовлятися, що товаришував із Савоновим у дитинстві, навпаки: схопився за такий шанс, аби використати його на свою користь. Своє бліде минуле прикрашав барвистими фарбами, коли йшлося про боротьбу проти українських націоналістів та білогвардійців. А як зі своїм маленьким загоном бігав слідом за повстанцями отамана Савонова, намагаючись копіювати все, що той робить, бо самостійно у нього нічого не виходило, і не збирався згадувати. І ні слова про те, як не раз міг потрапити під Грицеву гостру шаблю. Замість того змальовував його справжнім бандитом, безжальним різакою, який нікого не щадив заради грабунку. Такі неправдиві свідчення, мабуть, справили гарне враження, бо зовсім скоро його й відправили. Тож, їдучи на свою рідну землю, цілу дорогу думав лише про одне: як він його виманить із лісу? Усе ж знаючи, що Гриць дорожив дружбою, вважав: у нього є шанси. А за мить уже й пораненим себе уявляв і вбитим, навіть не надіявся, що його безпощадна доля цього разу від нього не відвернеться.

Отаман Савонов думав зовсім про інше. Пригадуючи останні події, багато чого зробив би не так, аби не потрапити в таку пастку і не лежати на цьому возі. А коли давав думкам волю і вони летіли ще далі, спиняючись передихнути там, де можна було почати все спочатку, дякував їм за чесність і за підказку. По-різному уявляв і своє майбутнє, на крайній випадок навіть куля завжди була під рукою, тільки ніколи не збирався повертатись у свою слободу саме так. Тепер би крізь землю провалився, аби не було того завтра, яке вже саме лізло в очі – на майдані біля церкви комуністи й місцеві запроданці, а з ними й колишній товариш Яків Іщенко влаштують йому народне судилище, куди силою зженуть переляканих селян. Нахабно литимуть на нього різний бруд, а прості люди боятимуться сказати й слово на його захист.

Чого боявся, те й сталося – уже наступного дня комуністи та їхні посіпаки витягли на площу свої столи і застелили їх червоними скатертинами. Поставили й трибуну, аби все мало солідний вигляд. Не привели, а під руки притягли туди отамана Савонова, який на той час уже не міг іти своїми ногами. Звинувачували у вбивствах і погромах совєтських установ. Під виття родичів зачитували прізвища й посади тих, хто загинув від його рук. Несамовито й самі кричали: «За що ти їх убив, Грицьку? За що?» І як не намагався Савонов заперечити, вони не давали йому й слова сказати. Та все ж не міг він мовчки залишити цю площу, і вже коли двоє дебелих червоноармійців зібралися тягти його назад, він з останніх сил вигукнув у натовп:

– Тільки вам попустили віжки, так ви й відвернулися від оборонців. Тож знайте: це ненадовго. Ще побачите, як комуністи кататимуться на ваших спинах!..

– Бити його! Бити! Віддайте нам для самосуду! – просили якісь нікому не знайомі люди.

Чи так задумано було, чи просто спохопилися більшовицькі провокатори, тільки як вони не кричали, а навіть родичі убитих холуїв побоялися наблизитися до вже немічного отамана. Більшість простого люду плакала. Чули й вони про Грицеву хворобу, але не вірили, що вона так швидко висмокче з нього воляче здоров’я. А коли за ним зачинилися двері в’язниці, не стали й вони затримуватись на тій площі. Почали спинятися лише згодом, аби передихнути та поговорити про свого отамана.

– Розказували, що й від кулі заговорений, і нічого не боїться, навіть невидимим може стати чи й у вовка перетворитися, – пригадував якийсь чоловік різні чудеса.

– Правду й казали; хлопці з його загону самі бачили, як він попереду мчить на коні прямо на ворожий кулемет, кулі летять, а йому хоч би що, – і таке не було вигадкою.

– Я чула інше: наберуть повстанці холодної води в казанок і поставлять перед ним, а він подивиться на неї хвилину-другу, вона й закипить, – і такому вірили, бо свої ж переказували, а не чужі.

– То все від матері. Хоч і лікує вона людей, усе ж нікому не розказує, що ще вміє робити. А хіба не було, коли хлопець Параски Чепурнихи заліз у її сад за сливами? – пригадували випадок, із якого тут довго сміялися. – Туди легко потрапив, а назад вибратися не зміг, поки Настя Савониха не прокинулась. Казав: куди не піду, скрізь річка.

– Що було, то було. Уже як обійде вона свій город по весні, жодна корова не зайде, навіть не гляне в той бік.

– Чому ж тоді Гриць захворів?

– Хтозна. Чи щось не так зробив, чи Бога розсердив, бо останнім часом одна за другою посипалися невдачі: то їх розбили, то в Дінці потопили. А може, стомився до краю, заслаб та знесилів, – побивалися односельці.

– То більшовицькі комісари їх вимотали, а потім і геть у пастку загнали, – ці люди все розуміли. – Коли допомогли їм усіх ворогів розбити, одразу стали непотрібні.

У цей час їм не вірилось, що це кінець такої довгої боротьби за волю, за свою землю і за краще життя.

– І як ми без нього будемо? – на селян аж страх нападав. – Пропадемо. Бувало, встала я вранці, а в сінях стоять мішки з добром. У них і хліб, і сало, і одежа дітям. Усе сховала, хоча й боялася, аби влада про те не дізналась. То який же він бандит після цього! – побивалася за ним жінка.

– Як вони не паплюжать нашого героя, а прості люди говоритимуть про його добрі вчинки, правда, не голосно, бо тепер хтось та й донесе, – сказавши таке сьогодні, підстаркуватий дядько вважав себе сміливим.

– Якось буде. Стомилися й ми від усього, тепер аби хоч який, але спокій, – думали, що тоді їм стане легше.

Вони ще не знали, що віднині часто згадуватимуть свого отамана, тільки не в клубі і не на майдані, а в якійсь хаті, куди зберуться зимовим вечором на посиденьки. Тоді й заведуть притишену розмову про Грицька Савона, і минуле згадають, і поплачуть, і його пом’януть добрим словом. З того часу про Гриця і в материній хаті говорили майже пошепки, бо місцеві міліціонери тільки-но забрали кулемета з Петрового горища. Та і як не говорити, коли ні глянути на сина, ні шматочок хлібця передати не дозволяли. Самі далі робили облави, шукаючи повстанців і тих, хто їм пособляв. Уже й ад’ютанта Кошового заарештували, знайшли і лікаря, який надавав Грицеві медичну допомогу, навіть сина отамана Колесника – того, що був розстріляний у Цареборисові.

– Збираються провести очну ставку, аби вказали, де ж захована зброя, – повідомив матері найстарший син Тимофій.

– Перш за все їх скарби цікавлять. Гадають, що Григорій награбував і сховав. А раз не зізнається, його катують. І що робити? Він так довго не витримає, – побивалася мати.

– Насте! – хтось рано-вранці стукав у її вікно. – Скоріше відчини. Біда сталася! – навіть здалося їй, що той чоловік увесь тремтить.

– Ну, говори вже, – ставши на порозі, вона дивилася на блідого, як стіна, Митра.

– Петро повісився, – ледь проказав зі страху. – Прийшов я до нього, а двері відчинені. Тільки в сіни, а перед очима якісь ноги. Я з переляку назад, навіть упав через поріг. То що робити будемо?

– Знімати, – вона аж схопилася за одвірок, аби на ногах утриматися.

– Ні, я більше туди не піду, – його трясло, неначе в лихоманці.

– Тоді підемо по сусідах, ще когось розбудимо, повинні ж бути свідки. Він учора заходив до мене, усе вибачався, тільки не сказав, за що. А ти як думаєш: це він із-за своєї Олени чи з якоїсь іншої причини? – навіть очима не моргнула, так до нього придивлялася.

– Звідки мені знати. Він лише перед тобою вивертав свою душу, – одразу й погляд у нього змінився, і трясти його перестало.

– Чого ж ти так рано до нього прискочив? І вчора ввечері сидів з ним у дворі. Про що можна було розмовляти до півночі?

– Може, хтось інший там був, тільки не я, – швидко знайшов, що сказати не дуже меткий Митро. – Йшов повз його хату, а він мене позвав, то й посиділи, поки я трохи передихнув. Але коли зовсім стемніло, я вдома був.

– Йшов, передихнув, заскочив… А тут ні світ ні зоря причахкотів, – сказавши, вона задумалась, неначе зважувала – говорити далі чи не варто. – Ще слідчий нічого в тебе не питав, а ти вже плутаєшся. Думаєш, не знаю, що ви з ним доносили на всіх сусідів, а на мене тим паче? – нарешті та правда, яка давно її мучила, сама зіскочила з вуст. – Зізнайся хоч зараз, бо всім людям розкажу. І зроблю таке, мені втрачати вже нічого.

– Я про тебе й слова ніде не сказав, – мало не клявся, – а Петро… Може, й був за ним якийсь гріх, тільки не по своїй волі. Тепер він уже нічого не розкаже… – а в самого відчай і страх з очей виглядає. – Змушували й інших, тільки їм не з руки за тобою слідкувати, тому й тиснули на Петра. Так і зійшлося все до купи – не повернулася Олена, ще й про твою Оксану мав дізнатися, де її можна знайти, – сам все зиркав на його хату, неначе боявся, що там хтось з’явиться і побачить його на цьому подвір’ї. – Більше нічого не знаю, повір, – навіть руку на серце поклав, але в очі не глянув. – І все це за ті скарби, які Гриць добровільно віддавати не хоче.

– Господи! Немає він ніяких скарбів, то що тепер робити? А Оксана моя далеко на заробітки поїхала. Коли б і вона постраждала, я б їх усіх спалила в парткомі чи в повітвиконкомі. Тепер дивись, якщо і про це донесеш, нікуди буде й тобі повертатися, – поглянула на його хату. – Пішли кликати всіх, хто вдома, не буде ж він до обіду висіти. І поховаємо, як годиться, сусід як-не-як.

З того дня щоранку і щовечора бігала вона до в’язниці, усе просила охорону передати сину пляшку молока та окраєць хліба, але й слухати ніхто не хотів. Тож побачивши одного разу Якова Іщенка, сама до нього підскочила.

– Скажи хоч щось про мого сина! – яка не була сердита на нього, але вирішила тримати себе в руках.

– Живучий, як пес, – зіскочило з язика того дурного Яшки.

– Ах ти гаденя таке! – сама не пам’ятала, як схопила його за комір гімнастерки та стисла з усієї сили. – Оце так віддячуєш? – трясла його, бо з її рук він вирватися не міг. – Буде й тобі собача смерть! – А побачивши двох червоноармійців, які поспішали свого виручати, ледь пальці розігнула, так хотілося задушити зрадника. – То мій знайомий, – кивнула головою у той бік, куди він встиг відбігти. – У благенькому пальтечку аж синіло колись від морозу, то я, було, посаджу його на теплу лежанку, ще й їсти дам. Оце й урятувала на свою голову, – проказавши таке, пішла додому. І ніхто на неї не кричав, ніхто й слідом не біг. – Мабуть, і вони знають, що отамана здав його товариш дитинства, – проказала сама до себе та від сорому схилила голову.

З того часу щодня чекала, що її Гриця, повного Георгіївського кавалера, виведуть на площу і розстріляють перед усім людом. Але замість того його перевели в Ізюм. Ходила й туди, тільки не так часто. Чекала й далі того останнього дня. Навіть привиділося одного разу: висить він на Ізюмському майдані, а його й мертвого стережуть, бояться, що візьме та й оживе. Але й такого не сталося. «І чому так довго слідство триває? Чому зволікають? – не йшло з голови. – А може, правда, що родич пана Кульбітова давно забив його ногами? – аж завмерла від надуманого. – Чи пан Гришин, який отримав своє на тому ж самому місці, де колись розпускав руки. А то й самі те зробили, тепер бояться сказати, аби знову люд не повстав». Ледве ранку діждалася – і подалася в місто.

– Покажіть мені сина чи дайте документ, що його вже немає на світі, – і просила, і плакала, і наполягала в різних кабінетах. А нічого не добившись, сіла під в’язницею і сказала, що тут сидітиме без їжі і води, поки їй не скажуть правду.

Уже й сутінки почали насуватися, а вона й не збирається додому. І ніхто їй нічого зробити не може, бо хто не почне наближатися, одразу вертається. Навіть головний начальник, не повіривши, що до неї не підступитися, сам вийшов. Довго курив цигарку, поки зробив декілька кроків у її бік, після чого його ноги почали заплітатися, неначе в п’яного. «Убити відьму, убити негайно!» – прокричав, добравшись до дверей.

Чи просив, чи наказував, але за мить перед нею з’явився той самий Яків, якого вона вранці мало не задушила. Він боязко наближався, витягнувши вперед руку з револьвером. Та як не намагався хоробритися, вона так тремтіла, що й другою її вдержати не міг.

– Підходь ближче, – кивнула йому Настя. – Підходь-підходь, а то здалеку не поцілиш, – навіть кутики рота смикнулися, збираючись посміхнутися. – Давай інших потішимо, як ти умієш стріляти, – помітила зівак біля входу в буцегарню.

Чи сам він набрався хоробрості, чи це Настині очі змушували його бути слухняним, бо, на диво, боязливий червоноармієць Іщенко сміливо попрямував на неї.

– Досить! – спинила його за кілька кроків, продовжуючи сидіти прямо на землі. – Стріляй! – скомандувала голосно.

Та як він не давив на гачок, його револьвер мовчав. Він його і вправо – не стріляє, він його і вліво, а той ніби не заряджений. Самого ще більше розтрясло, тож опустив його вниз і натиснув з усієї сили. Умить пролунав постріл, і блідий, як смерть, Яків упав на спину.

– Вставай, боягузе. Ти там не наклав, бува, в штани? – спитала по хвилі. – Нічого з тобою не сталося. Може, й поцілив сам себе по пальцях, але не більше. Чи й не поранення! Чимчикуй назад, а то вже збираються йти за тобою, – побачила чоловіків із рушницями. – Іди, поки вони тебе на той світ не відправили випадково замість мене, – споглядала спідлоба, як він пошкандибав, накульгуючи. – Пора й мені додому, бо ваш начальник уже гармату везе сюди, – упевнено проказала, неначе хтось їй про те повідомив. – Чи нехай по в’язниці бабахне, – навіть бликнула на неї, спинившись. – Ні, може, Гришка мій там, не можу ж я свого сина вбити, – і пішла собі, згадавши про корову, якій нема кому хвірточку відчинити.

«То його вже в Харків перевели», – переказали їй таку новину наступного дня. «Значить, він там був… – задумалась Настя, почувши. – Може, й не знає нічого, а може, й сказав хто, що тут мати виробляла. Вибач, сину, то від безвиході на мене таке найшло. Спробувала б зараз, нічого б не вийшло».

Добралася вона і до тієї в’язниці, однак і там не почула конкретної відповіді. А час ішов – уже півроку минуло з того дня, коли Яків Іщенко віз його на возі. Півроку чекання і надії, півроку довгих безсонних ночей, півроку благань і молитви до Господа, але так ніхто й не сказав їй правду.

– Виходить, ні серед живих мого Гриця немає, ні серед мертвих, – повідомила вона своїм родичам. Тоді ще не знала, що так говоритиме до кінця свого життя.

Мучили окупанти і Ксанку, надіючись, що вона точно скаже, де сховані савоновські скарби. Вривалися в будинок і вдень, і серед ночі, били по обличчю, викручували руки, роздягали догола. Може, й збиралися безчестити гуртом, чим і лякали, але вона вже вкотре втрачала свідомість. Тож коли приходила до тями, їх уже не було. Поверталася в хату й мати, яку зачиняли в хліву, де раніше стояла корова. Минулого разу Ксанку забрала міліція у свій ізолятор, аби не верещала на всю вулицю. Коли там наставили на неї аж п’ять револьверів, вона ще трималася, а коли почали голками колоти під нігті, знову впала непритомною.

– Донечко, скажи мені, де ті скарби? – вже й рідна ненька просила. – Тепер Грицю нічим не зарадиш, тож нехай усе забирають, аби тебе залишили в спокої, – навіть вона не вірила, що донька справді про те нічого не знає. – Скажи, бо ще одне таке знущання – і станеш божевільною.

– Як ви можете так про нього думати? – сердилася на неї донька. – Він сам не грабував і нікому такого не дозволяв, – повторювала те, що й слідчим.

– Скажи, бо й маленького Грицика знайдуть. Уже питали в Тимофія, куди його дружина поділася? Хто ж повірить, що могла покинути такого чоловіка, хату й господарство.

– Він помре, а ніколи не скаже, – такої була думки про Грицевого брата, який уже багато разів те доводив. – Не зізнається і Меланя, що то не її син. Любитиме і ніколи не образить мого соколика, якщо мене не стане. А може, й зрадіє… З дитиною на руках вона завжди була щасливою.

Та що б не говорила, уявити не могла, як це її син іншу жінку називатиме мамою. Від того, здавалося, не матиме спокою і на тому світі, що вона не відкидала. Сама розпухлими пальцями знову діставала єдину записку від коханого, яку він їй передав. «Прости мене. Я запевняв, що в нас є майбутнє, але помилився, – читаючи, навіть чула його голос. – Прости й за любов, адже ти покохала отамана, а тепер я нікчемна істота без зброї, без здоров’я і навіть без права на життя, – ковтала свої сльози, не встигаючи їх витирати. – Тільки знай: моє кохання було справжнім, і я радий, що ти була в моєму житті. Більше ні за чим не жалкую, повернися все назад, знову б став на дорогу боротьби, тільки іншу б обрав, – приклавши той папірець до грудей, вона хитала головою. – Чи переміг би, чи… Хтозна. Якби не так багато ворогів серед своїх… – дивилася здивованими очима на матір, потім довкола, неначе всі вони стояли перед нею. – Коли виросте син, розкажи йому правду, бо все так перекрутять, що й за сто років її ніхто не дізнається. А жити так хочеться… Любити… Ростити сина… Тільки на вільній землі».

Вона ніколи не зможе повірити, що він так і помер у в’язниці від рук московських енкаведистів, як і в те, що сама про його боротьбу ніколи й нікому не розкаже, навіть синове прізвище змінить, аби він до того отамана Савонова не мав жодного стосунку. Лише та записка до її смерті лежала в надійному схроні. Вона й нагадувала про те єдине кохання і про ту страшну визвольну боротьбу, яку забути не змогла й через багато десятиліть потому.

Не міг того пережити і дід Карпо; він затримався на цьому світі тільки тому, що вирішив діждати офіційного повідомлення про смерть Григорія Савонова. А раз усе затяглося, у свій монастир уже б не дійшов. Не мав і сухарів на дорогу, бо й цвілі поїв. Тож просив Бога забрати його якомога швидше, уже й сорочку чисту одягав, і руки складав, і «Вірую» та «Отче наш» читав – а Бог усе зволікав. І тільки після Різдва, коли від старого козака з голоду лишилися самі кістки, душа їх тут і покинула, як непотріб.

У той час село Цареборисів, відтак Червоний Оскіл, неначе вимерло. Не отримавши повідомлення про смерть свого отамана, люди все його виглядали. Не вірили, що в таку скрутну годину, коли всі пухнуть з голоду, він не прискочить до них із хлібом. І не було у тій слободі жодної хати, де б не згадували невисокого, але дуже міцного парубка – сина покійного Мусія Никифоровича Савона та його тепер немічної дружини Анастасії Гаврилівни.

Невдовзі вони самі себе стали називати не царебрисівцями, не осколянами, а савоновцями, від чого влада аж скаженіла, бо й мертвий отаман Савонов не давав їй спокою. І так із року в рік – завжди дружні, нетерпимі до несправедливості, вони й через багато років відрізнялися від інших, неначе та боротьба змінила їхні гени. Чи, може, то душа козака-характерника Грицька Савона навіть із неба будила не тільки їхніх дітей, а й онуків та правнуків.

Примітки

1

Гусак – бутель (діал.).

(обратно)

2

Притягти рябка (фразеол.) – припертися.

(обратно)

Оглавление

Розділ 1

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

Розділ 2

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

Розділ 3

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

Розділ 4

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

Розділ 5

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg