«1918. Місто надій»

Ця книжка написана завдяки щоденній підтримці моєї дружини Тетяни, чий образ дуже схожий на одну з героїнь.

Також хочу висловити велику подяку редакторам Ганні Дядченко та Івану Андрусяку

Хлопчик біг. Кожен його різкий видих перетворювався на маленьку хмарку, що поділялась на невагомі пластівці, які майже миттєво танули у щільному січневому морозі. Іноді хлопчик озирався, вдивлявся у далину Великої Володимирської вулиці, шукаючи позаду чоловічі фігури у зимових кожухах. Але щоразу такі спроби призводили до того, що він відхилявся від курсу, підтягуючись до двох трамвайних рейок, які на білому покривалі снігу здавалися сірими смугами. Тоді хлопчик неодмінно послизавсь на холодному залізі, вкритому кригою, наче карамеллю, й безладно махав руками, щоб зберегти рівновагу. Мимоволі можна було подумати, що такими жестами він когось кличе, відчайдушно потребуючи підтримки, але раптом передумує. Хлопчик на мить зупинявся, переводячи дух, і біг далі. На перетині Володимирської з Фундуклеївською, поруч із готелем «Франсуа», він знов озирнувся, змістився до трамвайних шляхів, не втримався і зрештою впав неподалік від чотириповерхової будівлі з високими, тонкими вікнами. Піднятися йому допомогли міцні чоловічі руки. Хлопчик, знову ставши на ноги, спробував обтруситися, а тоді підвів голову, щоб подякувати своєму несподіваному помічникові. Перед ним постав середнього зросту чоловік у двобортній офіцерській шинелі; на правому боці мав синьо-жовту кокарду. Добротний одяг свідчив про високий чин. Незнайомець справляв приємне враження: в’юнкі примружені очі, тоненькі вусики, легка усмішка.

– Чого ж ти, малий, під ноги не дивишся? – чоловік заговорив першим, вивівши хлопчика із заціпеніння.

– Я поспішав… Хотів попередити батька, – протягнув хлопчик.

– Про що ж, дозволь дізнатися? – усмішка зникла з обличчя незнайомця.

– Я… був на Андріївському… гуляв… І тут бачу: з Подолу йдуть… багато їх! Кричать… Сюди йдуть… – недоладно заговорив хлопчик.

– Зачекай-зачекай! Нічого не розумію. Хто йде? – запитав чоловік.

Але відповідь з’явилася сама: у глибині вулиці почалася стрілянина. Спалахи пострілів за долю секунди набрякали в повітрі, вибухали й розліталися навколо хвилястою луною. Стріляли здалека, мабуть, десь біля Десятинної.