«1918. Місто надій»

1918. Місто надій (fb2) - 1918. Місто надій 885K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Максим Анатолиевич Бутченко

Максим Бутченко 1918 Місто надій

Ця книжка написана завдяки щоденній підтримці моєї дружини Тетяни, чий образ дуже схожий на одну з героїнь.

Також хочу висловити велику подяку редакторам Ганні Дядченко та Івану Андрусяку

Розділ 1

Хлопчик біг. Кожен його різкий видих перетворювався на маленьку хмарку, що поділялась на невагомі пластівці, які майже миттєво танули у щільному січневому морозі. Іноді хлопчик озирався, вдивлявся у далину Великої Володимирської вулиці, шукаючи позаду чоловічі фігури у зимових кожухах. Але щоразу такі спроби призводили до того, що він відхилявся від курсу, підтягуючись до двох трамвайних рейок, які на білому покривалі снігу здавалися сірими смугами. Тоді хлопчик неодмінно послизавсь на холодному залізі, вкритому кригою, наче карамеллю, й безладно махав руками, щоб зберегти рівновагу. Мимоволі можна було подумати, що такими жестами він когось кличе, відчайдушно потребуючи підтримки, але раптом передумує. Хлопчик на мить зупинявся, переводячи дух, і біг далі. На перетині Володимирської з Фундуклеївською, поруч із готелем «Франсуа», він знов озирнувся, змістився до трамвайних шляхів, не втримався і зрештою впав неподалік від чотириповерхової будівлі з високими, тонкими вікнами. Піднятися йому допомогли міцні чоловічі руки. Хлопчик, знову ставши на ноги, спробував обтруситися, а тоді підвів голову, щоб подякувати своєму несподіваному помічникові. Перед ним постав середнього зросту чоловік у двобортній офіцерській шинелі; на правому боці мав синьо-жовту кокарду. Добротний одяг свідчив про високий чин. Незнайомець справляв приємне враження: в’юнкі примружені очі, тоненькі вусики, легка усмішка.

– Чого ж ти, малий, під ноги не дивишся? – чоловік заговорив першим, вивівши хлопчика із заціпеніння.

– Я поспішав… Хотів попередити батька, – протягнув хлопчик.

– Про що ж, дозволь дізнатися? – усмішка зникла з обличчя незнайомця.

– Я… був на Андріївському… гуляв… І тут бачу: з Подолу йдуть… багато їх! Кричать… Сюди йдуть… – недоладно заговорив хлопчик.

– Зачекай-зачекай! Нічого не розумію. Хто йде? – запитав чоловік.

Але відповідь з’явилася сама: у глибині вулиці почалася стрілянина. Спалахи пострілів за долю секунди набрякали в повітрі, вибухали й розліталися навколо хвилястою луною. Стріляли здалека, мабуть, десь біля Десятинної.

– Так, тікай швидше! Ні з ким не розмовляй. Ти зрозумів? – чоловік трохи нахилився до хлопчика. Той завмер, хотів був щось сказати, навіть відкрив рота, однак саме в цю мить гучні відзвуки кулеметної черги наповнили повітря одноманітним клацанням.

– Марш! Біжи! Ні з ким! Чуєш, ні з ким! – чоловік схопив хлопчика за плечі й трохи потрусив його, ніби хотів таким чином позбавити малого будь-яких сумнівів, що зазвичай кружляють над потоками думок, наче пара. Хлопець кивнув і побіг далі, а офіцер рушив до будинку Центральної Ради.

Він поспішав. Серце вистукувало азбукою Морзе слова молитви. Тире-три крапки-тире-тире-пауза-тире-тире-крапка. Прискорений серцевий ритм іноді збігався з шорганням ніг, що рухаються по мерзлій кірці свіжого насту і розганяють тіло по тунелю вулиці, наче кров по судинах. Уже кілька днів у Києві розбухає більшовицьке повстання, гнійною раною стікаючи з «Арсеналу», Шулявки, і ось тепер – Поділ. Із середини січня червоногвардійці, біднота й фабричні робітники, напхані ленінськими листівками та зброєю, обстрілюють житлові квартали. Що залишиться від республіки, якщо місто впаде під натиском червоних? Якщо Київ вкриється липкою темрявою бридких більшовицьких ідей, просочиться в’язкими словами про рівність, які насправді смердять злістю? Павлові Гавриловичу Вітку страшно було уявити, у яку вони тоді проваляться безодню. Як він тоді дивитиметься в очі своїй дружині Ганні Дмитрівні, з якою вони побралися десять років тому і яку він клявся-божився оберігати? Чоловікові стало зле. Горло перетиснула грудка, наче камінь-кругляк, перекрила гортань, не даючи змоги вимовити бодай кілька втішних фраз. Ох, пережити ці дні, пережити…

Постріли позаду не стихали. Офіцер уже дістався до приступок Ради, коли йому назустріч вискочив військовик із гострою борідкою й хвацькими вусами, завитими кінчиками вгору. Павло Гаврилович зупинився. За вусанем тягнулося кілька десятків жовнірів; деякі з них гриміли гвинтівками, несучи по три-чотири одразу. Вусань, примітивши Вітка, помахав йому рукою:

– Павле Гавриловичу! Йдіть сюди, будьте ласкаві!

Той одразу ж підійшов.

– Петре Федоровичу, біда! З Подолу червоні йдуть!

– Чув, чув, – вусань явно поспішав. – Зволікати не можна, потрібно перекрити їм прохід, інакше все буде скінчено… Боже, Боже, чи залишив Ти нас?… Я вже третій день домовляюсь із царськими офіцерами… Щоразу одне й те саме кажу… Більшовики всіх знищать! Деякі офіцери погодилися прийти на підмогу – скоро має бути підкріплення…

– Я не знаю, чи варто сподіватися, Петре Федоровичу…

– Варто, мій друже. Надія завжди чогось варта…

Оддалік знову почулася стрілянина. Якщо уважно прислухатися, можна було розібрати у морозному повітрі високі ноти: бунтівники стріляли по вікнах сусідніх будинків, щоб розполохати людей.

Офіцери поспішили по Володимирській вулиці туди, звідки наближалася керована червоними біднота. Республіканські жовніри вишикувалися у стрій. Павло Гаврилович подивився, прикинув – усього чоловік двадцять, ще десяток тягнеться вулицею. Вусань – давній приятель Вітка, підполковник Болбочан, – вигукував накази, шикуючи бійців. Вони стали у лінію, наїжачились багнетами гвинтівок. Пішли вперед.

Перехожі поховалися, зачувши постріли. На безлюдній вулиці зимовий вітер закручував сніг у самотньому вальсі. Сонце іноді випливало з-під важких попелястих хмар, і тоді низенькі горбаті кучугури біля тротуару, освітлені променями, надавали цьому танцю врочистого блиску, як на балу. Цей блиск обдав Павла Гавриловича хвилею спогадів. Ніби він стоїть у маєтку високоповажного пана Артем’єва, дивиться, як танцюють бальні пари, розглядає красивих жінок, що розкручуються у вирі танцювальних рухів – так, що сукня трохи піднімається над паркетом, мов дозволяє на мить злетіти над грішною землею. «Як же це дивно, – думав Павло Гаврилович, стискаючи гвинтівку. – Іти, може, на вірну смерть і думати про розваги». Він струснув головою, намагаючись позбутися настирливих іскор минулого, і тут Болбочан привів його до тями. «Готуйсь!» – закричав той, піднявши шаблю. Він стояв посеред шеренги, і його шабля немов розділила вулицю на дві рівні частини, з легкістю розрізаючи морозний простір добре наточеним лезом.

Удалині, біля Золотих воріт, виринув натовп. На перший погляд – чоловік сто п’ятдесят. Першими ішли червоноармійці: в однострої солдатів царської армії, але взуті недоладно – хто в чоботи, хто у валянки, а хто в черевики. Те саме й з головними уборами – одні в офіцерських кашкетах, інші в папахах, а дехто й просто в селянських шапках. Але незмінно в кожного – смужка червоної тканини. Справжніх солдатів було небагато, десятки три-чотири. Зате позад них юрмилася біднота – не менше, ніж сто чоловік. Червоноармійці вигукували усілякі образи, кричали про те, що Рада – це посіпаки буржуїв, яких потрібно повісити на київських стовпах. Повстанці помітили республіканських офіцерів і стишили хід, але не зупинилися.

Усе сталося в одну мить. У когось із подільських червоноармійців не витримали нерви, і він пальнув у бік супротивника. Жовнір праворуч від Вітка впав, і одразу ж за командою Болбочана стрій із криками побіг на червоних. Побачивши уенерівців, що біжать із багнетами напереваги, червоні розгубилися. Менш за все вони були готові зустріти озброєних республіканських офіцерів та вишколених жовнірів. Біднота позаду червоноармійців розрідилася: хтось повернув назад, а хтось відійшов убік. Солдати зробили кілька пострілів, а тоді теж розвернулися й дали драла. Вони кинулися за Золоті ворота, але за кілька хвилин схаменулися, зупинились і почали відстрілюватися. Республіканці розосередилися по краях вулиці. Павло Гаврилович присів біля замету.

Почалася перестрілка, яка, втім, не давала особливих переваг жодній зі сторін. Нападники зупинилися біля готелю «Прага», намагаючись сховатися у великому шестиповерховому будинку, а офіцери іноді перебіжками скорочували дистанцію, але пройти далі не мали змоги – червоні підігнали на возі кулемет Шварцлозе, який невідь-як роздобули в австро-угорців, і просто з воза почали обстрілювати ворога. Стояв неймовірний гул, у якому змішалися різноманітні звуки – дзвін битого скла, шерхіт штукатурки, що сипалася з будівель, стогін поранених і останні скрики вбитих. Болбочан лаявся, як чорт, намагався криком віддавати накази, але скрекіт австро-угорського чудовиська зводив будь-які спроби нанівець.

Вітко втиснувся у сніг. Його прикривало дерево, час від часу з характерним клацанням ковтаючи кулі. «Так можна пролежати цілий день і нічого не вдіяти», – думав Павло Гаврилович. Якоїсь миті йому раптом стало млосно й сумно, ніби весь цей бій, вогонь, убиті – усе відбувається уві сні. Вагота розлилася по тілу, заповнюючи душу, неначе склянку. Так хотілось повірити, що ці люди на снігу, які відчайдушно намагаються відстрілюватися, оцей підполковник, який кричить, роздратований браком живої сили для нової атаки, оці червоноармійці, сповнені люті, – не більше, ніж жахливий сон. І варто лише Павлові Гавриловичу напружитися, проникнути у прихований тунель підсвідомості, пройти темними коридорами й знайти заповітні вузькі дверцята, які дозволять йому вибратися з цього злощасного сну – й усе закінчиться! Так бувало багато разів під час нічних кошмарів, які прокручувалися в голові, мов сінематограф, змушуючи рухатися різні фігури, бігати, лякатись – і все це без жодного слова. Вітко заплющив очі. Він відчайдушно хотів, щоб усе закінчилося, але марно. Стрілянина, крики, стогони – усе це було не сном, а жахливою дійсністю. «А, чорт забирай!» – несподівано для себе вигукнув Павло Гаврилович.

Він повернувся до бунчужного, який лежав неподалік біля чорного автомобіля, що його хтось так нещасливо залишив на тротуарі.

– Послухай, потрібно їх відволікти, а я підберуся ближче й спробую прибрати кулеметника, – прокричав Вітко.

Бунчужний, дядько років сорока з широким писком, зиркнув на Вітка й коротко відповів:

– Добре. Зробимо.

На якусь хвилину стрілянина припинилася. Небо затягнуло пухкими хмарами. Повалив сніг, кружляючи, наче конфетті. Здалека пролунали гарматні постріли; напевно, біля заводу «Арсенал» – там теж засіли більшовицькі повстанці. На мить стало нестерпно тихо. Сіре повітря наповнилося білими сніговими струпами, видимість різко зменшилася, обидві сторони принишкли, очікуючи.

Бунчужний трохи підвівся, потім різко рвонув від автомобіля у бік Золотоворітського скверу. Одразу пролунала кулеметна черга, кулі зачепили авто. Посипалося лобове скло, але дядько встиг пробігти до дерев і навіть вистрілити зі свого «мосіна». Вітко скористався моментом: пригнувшись, посунувся ближче до Прорізної. Кілька пострілів змусили його лягти у сніг, але тут бунчужний, певно, повідомив про план іншим, і всі вони почали стріляти, намагаючись заглушити ворожий вогонь. Так тривало з півхвилини – цілком достатній відтинок часу для того, щоб зробити ривок до величезної тополі, яка росла неподалік від перехрестя. Павло Гаврилович сховався за деревом, притулившись до стовбура спиною. Він точно знав, що за п’ять-десять секунд республіканці перестануть стріляти і він матиме якусь мить для того, щоб висунутися, прицілитися і вразити кулеметника, який готується до нового вогню.

Серце шалено калатало, немов хотіло пробити дірку в грудях. Лоб покрився потом, незважаючи на мороз. Руки, що стискали гвинтівку, злегка тремтіли. Чи думав у той момент Павло Гаврилович про смерть? Чи боявся, що схибить? Або, ще гірше, кулеметник замість того, щоб стріляти по бунчужному, націлиться в нього? Чи намагався він запам’ятати цю мить, яка могла стати останньою в його короткому житті? Як не дивно, усе це разом блискавкою промайнуло в голові Павла Гавриловича, освітивши на крихітну долю секунди нерівне поле його жахів, розкиданих білими кістками по свідомості. Так, він боявся! Боявся, що випадкова куля обірве нитку його життя, яку розмотував Творець, і буття його буде точно виміряне лінійкою завдовжки тридцять п’ять років, що протягнулися через дві революції, одну війну і дві-три нездійсненні мрії, які зародилися в нього, коли він ще був кадетом у Київському кадетському корпусі. Боявся, що все це перетвориться на ніщоту, стане товстим шаром пилу, який укриє його могилу посушливим літом. І кістки жахів у цей момент не були для Павла Гавриловича просто метафорою, бо гола кістка – це і є втілена у фізичній формі смерть.

Але боявся Вітко три секунди – саме стільки йому було потрібно часу для того, щоб подолати страх, підвестися, висунутися з-за кострубатої кори дерева й вистрілити в кулеметника. Гучний звук пострілу збігся зі ще одним гуком, який пролунав із протилежного боку. Ці два звуки схрестилися десь посередині, а потім помчали в різні боки, стрімко пронизуючи морозяне повітря, доки не досягли мети: з дикою, жахливою пристрастю в людську плоть встромилися кулі. Кулеметник упав на воза, убитий наповал, але тієї само миті Павло Гаврилович зиркнув ліворуч, обм’як і теж упав на снігове простирадло. Червона пляма просочилася крізь шинель і забарвлювала сніг. Тим часом республіканці атакували, гучними голосами наповнюючи вулицю й перетворюючи колишню тишу в переплетення звукових смуг, що зв’язувались у міцний вузол єдиного крику: «Слава!»

Жовте світло лампи у спальні скидалося на літнє сонце. Якщо прижмуритися, можна було розділити штучне лимонне сяйво електричної лампочки і відсвіти червоного абажура. Але хто дивився широко розплющеними очима, той здатен був побачити лише золотисту із легкою червоною скоринкою кулю, невідомо ким підвішену просто посеред спальні. Здавалось, куля ось-ось обірветься, впаде на підлогу, пропалить дошки, провалиться в підвал будівлі на Олександрівській вулиці, що неподалік від Маріїнського парку, а відтак вгрузне в чорні скиби київської землі, відокремлюючи верхній шар від глини, піску й тонкого щебеню, щоб проникнути в глибини – туди, де покояться мерці, адже тільки вони знають правду про життя…

Павло Гаврилович відпочивав на ліжку, вкритий теплою ковдрою. Нікого поруч не було. На столику – ліки, спирт, бинти. Чай охолов. Годинник відмірював час своїм ритмічним цокотом, схожим на погойдування тіла шамана, що входить у транс: про такого шамана чотири роки тому розповідав пан Артем’єв, який тоді щойно приїхав із Півночі. Плече поболювало. Куля зачепила м’язи лівої руки, розірвала зв’язки, зруйнувавши еластичну тканину трицепсу, й полетіла геть. Після того, як більшовиків відігнали, Болбочан підбіг до Вітка, підвів друга, наполягав, щоб його поклали до шпиталю, але Павло Гаврилович м’яко відмовив своєму давньому приятелеві. Рана неглибока, можна відлежатися вдома, так і Ганні Дмитрівні буде спокійніше, адже тоді вона зможе бачити його щодня. Не варто дарма запалювати жіночий неспокій, а це неодмінно станеться, коли червоні знов обстрілюватимуть лікарняні палати. Хірург зашив рану, офіцера доставили додому, допомогли піднятися на другий поверх і завели у квартиру. Дружина, побачивши пораненого чоловіка, втратила рівновагу, опустилася на стілець, і лише звичайний, рівний голос Павла Гавриловича, який повідомив їй, що поранення не смертельне і все швидко загоїться, зберіг її притомною.

Уночі поранений спав неспокійно. Рука боліла по всій довжині, а іноді біль віддавав навіть у плече. Коли ж Павло Гаврилович прокинувся, лампа горіла жовтим світлом і поруч нікого не було. Але двері майже одразу відчинилися, і в кімнаті з’явилася Ганна Дмитрівна. На її трохи витягнутому обличчі – з прямим носом, тонкими губами і високим чолом – застигла маска смутку. Блакитні очі спухли від сліз, тоненькі лінії зморщок, подібно до польових стежок, розрізали гладкий степ її ніжної шкіри. Вона зайшла тихесенько, не маючи наміру розбудити хворого.

– Ганнусю, я не сплю, – трохи хрипкувато мовив Павло.

– О, як добре! Треба рану обмити, я а все боялася тебе розбудити, – миттєво відповіла дружина, вносячи велику миску з теплою водою.

Вона пройшла до столу, поставила миску, попросила чоловіка піднятися. Відтак розмотала бинти, що просякли кров’ю і перетворилися на червону ганчірку. Оголила смужку рани, яка розкрилася, розділилася на дві частини, наче мушля, показуючи всю жахливу структуру людської плоті.

– Може, покликали б Наталію Іванівну, сестру милосердя? Не гидко тобі дивитись на… все це? – Павло намагався бути чемним, ретельно підбираючи слова.

– Та нічого, сама впораюся. Цілий рік була у військовому госпіталі й не таке бачила, то невже своєму чоловіку не допоможу? – трохи невпевнено сказала Ганна.

Було помітно, як вона переймається і по руках пробігає легке тремтіння, а шкіра вкривається дрібним потом. Однак жінка протерла рану вологим бинтом, обробила шви і особливо акуратно – розчервонілу аж до бурого кольору смугу рани. Тоді замотала все чистими бинтами й прикрила сорочкою.

– Посидь зі мною, – попросив Павло, намагаючись дотягнутися до жінки здоровою рукою.

Ганна Дмитрівна сіла поруч на ліжко, провівши довгими пальцями по спантеличеному обличчю чоловіка.

– Я не спала майже цілу ніч.

– Бачу, знову мучиш себе?

– А що робити? Сама лише думка, що ти опинився до смерті ближче, ніж за всі попередні роки, змушує мене тремтіти.

– Ну, це не зовсім так. Ось на Південно-Західному фронті, де командував Шостим піхотним Ладозьким полком…

– Не треба, Павлику. Я знаю, що ти зараз почнеш гороїжитися.

Обличчя Ганни Дмитрівни посумніло. Ганна заплакала. Схилила голову, а Павло Гаврилович пригорнувся до неї й ніжно гладив худу, граційну спину дружини.

– Годі тобі… Годі… Живий… Живий!..

– А що, якби… Павлику, ти не уявляєш… Мені боляче від самої думки… Побачити тебе… У труні… Могилі…

– Ну ж бо! Чого ти надумала таке говорити? Живий, я живий!

Кілька хвилин вони мовчки сиділи. Ганна Дмитрівна тихо схлипувала, немов намагалася уникнути тиші, яка їй здавалася подібною до могильної. Павло Гаврилович гладив жіночі плечі, не розуміючи, як позбавити кохану від важкої туги, що накривала її так часто в ці непевні роки.

– Коли це закінчиться, Павлику? Коли? – Ганна вирішила остаточно здолати тишу, тому заговорила, щоб почути бодай не чужу, а свою мову, адже саме вимовлені слова і є вогниками життя.

– Швидко, люба. Швидко.

– Ти так говорив ще рік тому.

– Я знаю. Знаю…

Тут із відчинених дверей почувся стогін матінки Ганни Дмитрівни, яка ось уже півроку лежала, поринувши у невідомі глибини старечої хвороби, що не тільки підкосила її, а й створила провали у пам’яті, подібні до чорної безодні. Бідна старенька опинялась у темряві свого минулого, яке вона насилу роздивлялася, сприймаючи колишні події ніби на дотик, і не впізнавала їх. Так само, як не впізнавала іноді дочку Ганну, єдину свою дитину, що вижила після трьох невдалих вагітностей. У кімнаті, заставленій старими речами і завішеній блідими чорно-білими фотокартками, старенька лежала й дивилася на потрісканий портрет підтягнутого і ще молодого лейб-гвардії штабс-капітана. Іноді вона впізнавала у ньому свого чоловіка, із яким прожила багато років і який помер у 1913 році, за дев’ять місяців до війни і всіх лих; він спочив від старості, у ванні спокійного духу, задоволений плином свого життя. Але частіше старенька дивилася на портрет байдужим і страшним поглядом.

Ось і зараз вона знову поринула в безодні несвідомого, не пам’ятаючи, ані хто вона, ні де перебуває, ні хто за нею доглядає. Втім, це безпам’ятство не тамувало біль, який, подібно до електрики, проникав у сухожилля жінки і завдавав старенькій гірких страждань. Жоден лікар не зміг визначити причину її хвороби, не збагнув, що призводить до болю, тому все списували на втому людського організму, який, мовляв, до сімдесяти п’яти років виснажує свої внутрішні джерела і зсихається, як зморщується яблуко після посушливого сезону.

Ганна Дмитрівна почула стогін, підвела голову до Павла, торкнулась його неголеної щоки.

– Піду подивлюсь, як там матінка.

– Добре. Я буду чекати тебе тут, – спробував пожартувати Павло Гаврилович.

Легка усмішка торкнулась її вуст:

– Авжеж, спробуй не залишати свій пост, – спокій освітив її красиві блакитні очі.

Павло Гаврилович відкинувся на подушку. Він дивився на стелю, по якій повільно повзли темно-помаранчеві тіні, які відкидав абажур лампи. Думки зіжмакались, перетворилися на зім’ятий аркуш, де годі було прочитати жодного рядка. Хвиля почуттів нахлинула на офіцера, але так і не змогла розбурхати його холодний розум. Останні місяці мов заморозили його, змусили дивитися на події крижаним поглядом, іноді перетворюючи все в нерухому скульптуру. За що боротися? За які ідеї? Як йому діяти? Він поки що не знав відповідей на ці питання, умовляючи себе, що насамперед необхідно захистити сім’ю. Павло Гаврилович Вітко лежав, накритий ковдрою. Біль у передпліччі стихав, і він сповзав у сон, у світ непояснених зображень, які є для свідомості короткою п’єсою без оголошення автора, вступу та фіналу. Але за мить до того, як заснути, він почув два глухі гарматні постріли, вочевидь від заводу «Арсенал», де дислокувалося кілька сотень робітників та червоноармійців, які надумали вбивати всіх заради більшовицького блага.

Розділ 2

– А наступного дня людиська з Подолу, що їх знов підбивали червоні, вдерлися на Хрещатик. Ось тоді я й подумав: що ж це за ідеї вбивають у їхні голови червоні, що голота втрачає здоровий глузд? Що це за бісівство? Тьху!

На стільці перед Вітком сидів його давній, ще з тридцять шостої бригади, де вони служили у 1915 році, приятель Морозов. То був кремезний чоловік із різкими, наче поспіхом виведеними рисами обличчя. Його великий ніс виділявся на огрядній фізії, дебелі руки стискали чарку з горілкою, яку Морозов намагався допити, але щоразу знаходив подробиці, що їх треба було розповісти просто зараз, тому він лише рухав рукою з чаркою, наче поршнем. Горілка плескалась у чарці подібно до збентеженого духу самого Морозова.

– Оце тебе поранило, дай Боже пам’яті, шістнадцятого січня, то голота, значить, полізла сімнадцятого. От, ти ж ба, чортівня, як згадаю, аж моторошно!.. Так от, відстрілюємось ми, і я собі думаю: кінець українській владі, задавлять нас ці червонопикі… Але ж тут двісті хлопців із Гордієнківського полку підійшли… Господи ти Боже, не заплющилися очі Твої!.. Погнали цих червоних, аж дим за ними курився!

Павло Гаврилович слухав мовчки, не відводячи очей від співбесідника, лише іноді похитуючи головою. Уже п’ятий день поспіль він сидів у квартирі, прислухаючись до вуличної стрілянини, рвався до військового відомства, але Ганна Дмитрівна щоразу вмовляла його зачекати ще день. Стискаючи серце, він погоджувався, трохи підводячи ліву, поранену руку, щоб зрозуміти, чи можна її використовувати в бою, але тут-таки нахлинав біль, хвилі якого перекочувались по м’язах, спадаючи десь за кістку і ллючись у передпліччя – рана досі завдавала чимало клопоту. Але тепер серце Павла Гавриловича закипало, у ньому бурлила рідина роздумів, підігріта вродженим вогнем справедливості. Це відчуття Вітко успадкував від батька. Той був поміщиком із невеличким маєтком у Таращі під Києвом. Саме батько наполіг, щоб син пішов в армію. Віддав Павла до кадетського, а згодом – до Київського піхотного юнкерського училища. Там світогляд Павла Гавриловича вияскравився – він часто розповідав про це батькові, коли вони вечеряли в рідному маєтку. «Є люди, яким треба руйнувати, така їхня природа, а я думаю, що блаженні ті, хто творить, адже у творенні можна пізнати велич самого Творця», – так казав він, тоді ще юнак. І так само казав уже дорослий – щоб ніколи цих слів не зректися. Батько відповідав, що можна втратити багатство, стати банкрутом; можна захворіти і бути прикутим до ліжка; можна піти зі служби, стати відлюдником, але все це повернеться – гроші накопичаться, здоров’я відновиться, кар’єра піде вгору. «Тільки, сину мій, запам’ятай, що честь втрачають раз і назавжди. Це як діва може зватися дівою до першої ночі. Спаплюжена честь – це клеймо, як-от прокльон і чари, позбутися яких ніяк неможливо», – пояснював батько.

Павло Гаврилович не просто запам’ятав – він просочився цими словами, мов єлеєм. Бувало, повторював їх у найтемніші миті, коли не знав, як учинити. Ось і зараз Морозов барвисто розповідав про події останніх днів, а котел душі Вітка кипів, жар посилювався.

– А відтак, коли робітники розбіглися з «Арсеналу», залишилося там людей лише кілька сотень. А все тому, що Петлюра підійшов зі своїми гайдамаками Слобідського коша. Дев’ятсот чоловік та дев’ять гармат. Зробили вони пролом у стіні заводу й атакували. Кажуть, Петлюра першим біг в атаці, як той таран. «Слава Україні» кричали й увірвалися просто на заводський двір. Другою колоною йшов колишній царський полковник Петров, а третій… як у біса його? А, Блаватний! Майже сотня наших полягла. А до того ще сотня. І ще… а поранених безліч… До чого ж це все? До чого…

Тут Морозов зупинився. Він нарешті згадав, що у руці в нього чарка з горілкою, проковтнув оковиту і глибоко видихнув. А тоді наче згас, поринувши у потоки своїх думок, як задушливого київського літа поринають у прохолодний Дніпро. Так вони й сиділи – двоє дорослих чоловіків, які своїм мовчанням створювали безліч сенсів, більше, ніж приховують швидкоплинні фрази.

Наступного дня, 22 січня, о дев’ятій ранку Вітко одягнувся, накинув френч, приготував чоботи. Дружина принесла шинель, яку вона акуратно підшила.

– Знаєш, Павлику, про що я думаю останніми днями?

– То просвіти!

Павло Гаврилович збирався й позирав на дружину, котра стояла біля входу до кімнати, коло вазонів, які старанно вирощувала, пильнувала взимку, хвилюючись за кожну пелюстку, а влітку виставляла на балкон, і той потопав у зелені, мов казковий палац. Ось і тепер Ганна Дмитрівна одним пальчиком гладила широкий листок, неначе благала його підтримки.

– Я пригадую день весілля, який він був короткий; і цілий ранок лив дощ, лупив грім. Мені здавалося, що ось вийдемо ми зараз на службу до Андріївської вінчатися, ударить блискавка і вб’є нас на місці, – жінка зробила паузу, нервово стискаючи руки.

– От же ж дурниці ти верзеш! Коли це тобі встигло спасти на думку? – Павло Гаврилович усміхнувся, приводячи до ладу волосся перед дзеркалом.

– …А ти тоді наче думки мої похмурі побачив, обійняв мене – буквально на мить! І тоді я ясно відчула твій запах. Не той, що від парфумів, а той, що справжній, такий приємний – запах тіла людини, запах мого чоловіка. І заспокоїлась! – Ганна договорила й подивилась на Павла.

Той уже не всміхався, а підійшов до неї. Так дивно – стільки років вони разом, а вона вперше згадує той день. Адже він справді міг згинути у прірві пам’яті, але ж ні! Пам’ятає, наче то було вчора.

– Рідненька моя, любий мій друже, якби ж то можна було казати слова ніжності й не повторюватися, то я б казав їх цілий день, – він узяв її долоні в свої, пестив тонку жіночу шкіру, наче прагнув роздивитися невидимі потоки почуттів, що проносяться під нею, приносячи страждання і щастя водночас.

– Я знаю, знаю, Павлику. Ти знову скажеш, що я занадто багато читаю романів і дивлюся на світ так, наче він пофарбований у один-єдиний колір… Але невже немає способу все закінчити? Твою службу, обов’язки, сьогоднішній вихід? – вона розпитувала, спотикаючись на словах.

– Може, й можна. Але я ще не знаю, як. Мені треба йти. Розумієш? Треба, – Павло Гаврилович сказав це, знаючи, що не втішить дружину, адже вона часто виходила з себе, як тільки може це робити людина водночас замкнена й збентежена.

На її тендітних плечах лежали не лише турботи про чоловіка та безпорадну матір, а й про ледащого кузена, що мешкав на Печерську й регулярно бував у них вдома. Цей тягар зробив Ганну Дмитрівну вразливою і суперечливою. Внутрішні суперечки жінки, своєю чергою, призводили до сварок між подружжям. Вони відбувалися стиха, упівголоса, у зачиненій кімнаті, щоб не мучити стару матір, та все-таки чоловік і дружина кілька разів на рік серйозно сварилися. Тож Павло Гаврилович страшенно переймався тим, щоб ранкова розмова не спричинилася до чергового з таких скандалів, тому ніжно притиснув до себе дружину, намагаючись не виказати своїх страхів. Ганна Дмитрівна кивнула, покірно обняла чоловіка й завмерла.

За кілька хвилин Вітко вийшов з дому, маючи намір дістатися до своєї військової частини. Хоча де вона зараз перебуває – навіть не уявляв. Небо, затягнуте молочними хмарами, щільно нависало над схилами міста. У зимові місяці здавалося, що Київ ближче до небес, ніж завжди: адже пухнастий білий покрив на поверхні землі зливався з суцільною молочною піною вгорі, і тоді здавалося, що місто мов зависло між небом та землею. Може, це і є той жаданий небесний Єрусалим, який має постати в останні дні?… Так чи інакше виявилося, що саме Київ і є те останнє, що відділяло минуле від майбутнього. У Петербурзі й Москві вже постало зовсім інше життя, пофарбоване у більшовицькі кольори, але на київських схилах ще можна було почути правильну, не спаплюжену абревіатурами російську від капіталіста, який утік від революційної навали; можна було зустріти славного бойового товариша, з котрим служив на початку Першої світової; побачити українців, які так довго мріяли про свою державу й тепер намагаються її втримати. Якщо минуле – світло, а майбутнє – пітьма, то київська сучасність – похмурий день. Дивно, але шматочок Української Народної Республіки, яка контролювала лише крихітну частину Київщини, маленькі повіти Волинської та Подільської губерній, стали втіленням надії, призначеної продовжити сьогодення. Якщо республіка впаде, то повернення вже не буде.

Саме з такими думками спускався вранці Вітко по Олександрівській вулиці. Він оминув Царський сад, вийшов до Царської площі й ахнув – усюди сліди боїв. Перевернуті вози, убитий кінь, із десяток трупів, що лежать у різноманітних позах. Робітники, червоноармійці, вільні козаки – усе змішалося. Міцний мороз скував загиблих незримими кайданами, зупинивши останній рух, але зберігши переляканий погляд, спрямований далеко за межі площі, вулиці, міста, у щось не фізичне і водночас страшне: туди, де починається вічність.

Павло Гаврилович поспішив у військове міністерство, де, як виявилося, засідала Центральна Рада, ховаючись від погромів. У коридорі він зустрів того-таки Морозова, який голосно і схвильовано доводив щось молодому ройовому, що приречено стояв біля фарбованої синьої стіни і був помітно схвильований. Молоденький офіцер намагався щось сказати, але розсерджений Морозов знову рухав кулаком, піднімаючи його і різко опускаючи, немов намагався поставити наголос на особливо важливому складі.

– Що сталося, дозвольте дізнатися? – Вітко підійшов до них, щоб розпитати про останні події, а заодно й врятувати переляканого ройового.

– Що?! Що?! Воювати треба! А нема кому! – розпалився ще дужче Морозов.

– Що сталося, дозвольте дізнатися? – повторно запитав Павло Гаврилович, знаючи запальний і сумбурний характер приятеля.

Зрештою розмірений голос Вітка справді трохи заспокоїв Морозова.

– Рада уклала мир із німцями. Цей гад Муравйов з Червоною армією на підступах до Києва. Нас лише кілька тисяч, більшовики наступають з трьох боків, а ось пан ройовий боїться йти на Ланцюговий міст, мовляв, людей замало, – проторохтів Морозов і стих, немов у нього закінчилися слова-патрони.

Кілька секунд ніхто не міг вимовити ані слова. Повз них пройшов заступник міністра Жуковський. Відтак – Винниченко з есером Голубовичем, які голосно обговорювали, чи потрібно вже зараз думати про евакуацію. Пройшли ще якісь добродії. Потім звідкись з’явився невідомий хлопчик у великому кожусі, ще вкритому з вулиці снігом, через що малий був схожий на гнома, який заблукав у світі велетнів. Вітко глянув на хлопчика і видихнув.

– Я зберу людей. Мабуть, робити це потрібно терміново.

Морозов хотів був сказати, що не личить курінному про це дбати, але повітря було стиснуте передчуттям лиха, і простір наче зменшився в розмірах. У той день українські офіцери, колишні царські солдати, гайдамаки, козаки, жменька юнкерів – усі опинилися в цьому стислому просторі, де безліч кутів і немає жодного виходу. Тому Морозов змовчав, як змовчав і молоденький рожевощокий ройовий. Вони подивилися на Вітка, даючи знати, що згодні йти слідом за ним.

Щойно в церквах закінчилася відправа, червоні почали обстрілювати Київ. Глухі стогони гармат, виставлених з боку Слобідки, лунали на одному березі Дніпра, а відгукувалися на іншому. Це скидалося на перекличку, і кожен новий звук видавався все страшнішим. Вибухи лунали неподалік від Лаври, засвідчуючи, що почався ще один етап військових дій. Мешканці поховалися, сподіваючись, що товщина цегляних стін і бляшаних дахів убереже їх від вибухової хвилі.

Павло Гаврилович поспілкувався з Болбочаном, який складав список вірних республіці офіцерів. Тоді пішов на другий поверх до Сікевича, просив п’ять десятків бійців. Той в оточенні трьох офіцерів нависав над картою міста. Потрібно було відправити жовнірів у бік Подолу, на дальній Залізничний міст і на ближній Ланцюговий. Крім цього, приготуватися до оборони вулиць, розставити вартових по периметру, охороняти вокзал. У 450-тисячному місті половина озброєних полків дотримувалася нейтралітету і не втручалася ані в справи червоних, ані в справи жовто-блакитних. Більшість колишніх царських офіцерів сприймала те, що відбувається, за принципом «моя хата скраю» і лише спостерігала, чим усе закінчиться. Здавалося, що місто спорожніло й жодної живої душі в ньому не залишилося, крім кількох сотень хоробрих, що були готові підняти свій прапор.

До кімнати вбіг захеканий Петлюра. На лівому рукаві френча було видно тризуб, також привертали увагу великі ґудзики із зображенням українського герба. Павло Гаврилович доповів про ситуацію, зокрема – як мало тих, хто готовий вийти битися на дніпровські схили. Петлюра сконцентрувався на мапі, водив по ній пальцем, навіть щось тихо шепотів. Згодом підвів очі на Вітка, зітхнув. Його правильне обличчя з рівним підборіддям, ледь помітними вилицями на худорлявому обличчі й прямим носом виглядало напрочуд умиротвореним. У якусь мить Павлу Гавриловичу здалося, що Петлюра чи то байдужий до того, що відбувається, чи глибока віра обплела корінням його серце, проникла у найпотаємніші куточки душі, туди, куди не дістане ревіння гармат і галас червоних. Утім, віру й нерозсудливість часто плутають, – вирішив Вітко, не до кінця розуміючи реакцію Петлюри.

– Якщо ви гадаєте, що це кінець, то помиляєтеся, – сказав Петлюра, помітивши осудливий погляд Павла Гавриловича.

– Тоді що це?! – не витримав урешті Вітко.

– Це просто черговий день боротьби, – відповів Петлюра, знову схилившись до мапи.

Павло Гаврилович подумав, що він теж борець; він теж готовий кинутись у полум’я, тому що не може відсиджуватися в окопах; він теж воїн, – але де та нитка сенсу, яка утримає все на вазі? Якесь важке, свинцеве відчуття з’явилося у його грудях, немов весь цей потік думок матеріалізувався в металі, а тепер охолонув і тиснув на серце. Так, він не боягуз, але чи варто боротися, коли ставка в грі – сила-силенна людських життів і цілком реально програтися вщент? Де знайти мотиви, достатні для того, щоб переважити звичайну математику: ворогів – тьма, а їх – мало? Тут Петлюра, неначе зрозумівши, що напружене мовчання заважає справі, підняв голову від мапи.

– Ось якщо я зараз скажу, панове, то не помилюсь. Ви гадаєте, що я не боюся? Ні, ще й як боюся! Гадаєте, що не боюся завтрашнього дня? Ох, як боюся! Чи сумніваюсь я у своїх силах? Ще й як! Проте знаю: якщо піддамся немічності й жаху, то не буде кому воювати. Моя війна не руйнує, а творить – ту Україну, яку хочуть у мене забрати. Я просто… Я просто не можу інакше!

Ситуація була така складна, що офіцери мовчки вислухали Петлюру, який на останніх фразах утратив самовладання і став схожий на звичайного собі чоловіка: у його очах хвилювалося море страху, голос затремтів, а обличчя перекосила гримаса болю. Несподівано для себе Вітко підвищив голос:

– Я згоден. Ще не розумію, чому, але згоден. І нехай буде, як буде!

Петлюра ледь усміхнувся йому у відповідь, а Мозоров легенько штовхнув у плече, мовляв, друже, он як тебе пройняло. Вони ще поговорили близько години й урешті вирішили виділити кілька десятків петлюрівських гайдамаків, найбільш боєздатних бійців, і на чолі з Павлом Гавриловичем спорядити двісті п’ятдесят чоловік на оборону Ланцюгового. Коли українські офіцери розходилися, темна рідина вечора вже хлюпотіла за вікном, фарбуючи в димчасті барви невисокі будівлі, жилаві дерева, худі стовпи та випадкових перехожих. Ці останні боязко пропливали пустельними похмурими проспектами, мов риби в темряві, готові за найменшої небезпеки пірнути у глибину провулка й сховатися у мулистих сутінках підворіття.

Павло Гаврилович поквапився за місто, щоб устигнути обладнати місця захисту. Тонкою цівкою до Ланцюгового мосту стікалися солдати, тягнули кулемети, несли набої. Підганяли вози, рубали дерева, щоб наставити частокіл. Мовчазні, втомлені, вони наполегливо працювали аж до опівночі, боячись швидкого нападу. Ця ніч – останнє, що відділяло їх від великої війни.

У той само час до Дніпра з протилежного, слобідського боку підійшов чоловік у чорному. Він став так близько до піщаної лінії берега, що дрібні річкові хвилі покірно лизали його ретельно начищені чоботи, крижаний вітер пристрасно цілував у гладко виголені щоки, холод намагався заморозити рівні вуса, дбайливо пострижені сьогодні вранці. Гострі, злі очі впилися у ледь помітні похилі обриси Києва, котрі зимового вечора можна було розгледіти в сірому сяйві місяця. Перед чоловіком лежало не просто місто, поселення або точка огляду – там, на вершині семи пагорбів, височіла батьківщина нової російської імперії, яку він мав намір відродити, нехай і під червоними стягами. Чоловік марив відновленням імперського порядку: зібрати всі народи, які вважають, що у них є право вибору. Які українці? Яка У.Н.Р. [1]? Міф усе це, омана для нестійких умів. Лише суворий порядок під керівництвом Москви – ось справжня мета. Чорний чоловік довго й непорушно роздивлявся далеке місто, доки позад нього червоні командири не почали хухати в долоні, рятуючись від холоду й проклинаючи цю чортову зиму, похід і буржуїв. Тоді з гурту командирів виокремився найхоробріший, худорлявий і високий. Він жваво підійшов до чоловіка на березі.

– Товаришу комдив, дозвольте звернутися. Є повідомлення розвідки, які вимагають вашої уваги. Нам час виступати.

Різкий голос худорлявого зрушив чорний силует. Комдив здригнувся, а тоді, не обертаючись, коротко відповів:

– Справді час. Дійте. Тільки рано-вранці, так надійніше.

Худий командир бадьоро погодився і пішов геть, ведучи за собою інших. На холодному піску залишився весь у чорному Михайло Артемович Муравйов, раніше – капітан російської армії, а нині – командувач групи більшовицьких військ на київському напрямку. Мороз дедалі міцнішав. Навкруги було так тихо, що кожен хрускіт із протилежного боку Дніпра, здавалося, долітав сюди, до ніг Муравйова. Там, на правому березі, пораються, готуються, бояться. Ну й нехай, тим солодшою стане перемога, гучнішим – тріумф. Ніщо не може стримати хід семитисячної Червоної армії, що майже дісталася до своєї цілі.

Нарешті комдив теж відчув, що змерз. Підняв голову до тьмяних зірок, заволочених туманною плівкою хмар, і щодуху закричав – диким голосом, схожим одночасно на рик тигра, вовка й гієни, – мов намагався розірвати приголомшливе мовчання високих небес.

Розділ 3

– Подавай! Подавай! – захриплий Морозов кричав на свого підручного, який загубив кінець кулеметної стрічки. Сотні куль різали повітря на дрібні смужки, кришили на мільйони шматочків. На широкому Миколаївському ланцюговому мосту вже четверту годину кипів бій. У третій арці, що майже посередині, прикриваючись стіною зі спиляних на схилах пагорба дерев, засіли захисники Києва. Сніг обсипався з гілок і притрушував барикаду, наче борошном. Ящики і мішки з землею прикривали низ споруди. Стрілянина велася з обох боків. Гуркіт стояв шалений. Червоні вже кілька разів намагалися штурмувати міст, кидаючи піхоту під щільний вогонь кулемета «Максим», яким добре орудував Морозов, – його гучні прокльони чутно було за кілометр. Обстрілювати міст із гармат не наважувалися – ніхто не бажав його зруйнувати. Тому діяли у старий, дідівський спосіб: піхотними атаками до плетеної огорожі. Але навіть якби більшовики прорвалися крізь першу перешкоду, за нею була ще одна. Просто на початку мосту, неподалік від каплиці, що здіймала свої бані до низького неба, зводилася третя барикада, з якої стирчало дуло ще одного «Максима» – другого й останнього, який був у розпорядженні українців. Павло Гаврилович метався між двох барикад, підганяв жовнірів, які зводили третю. Часу не вистачало, а бійці Муравйова люто накидалися на українських бійців, намагаючись дістати кулеметника. Вони спорудили щити з мертвих тіл своїх товаришів, стріляли і намагалися переміститися ближче до третьої арки. Тому іноді з десяток гайдамаків робили вилазки і з гучним криком обрушували на голови червоноармійців драгунські та козацькі шашки, проламуючи черепи, повні комуністичних ідей. Такі контратаки не минали без жертв серед київських оборонців, і вони під прикриттям кулемета витягали поранених, які стогнали або голосно кричали. Тоді до них з правого боку моста підганяли віз, вантажили поранених і відвозили до київського військового шпиталю.

Ближче до вечора українці відбили три атаки, не дозволивши ворогові досягти такого бажаного правого берега Дніпра. Павло Гаврилович сидів біля величезного вогнища, яке палахкотіло на спуску до мосту. Поруч хропів утомлений підсотенний Морозов, накритий трьома шинелями. Часом він бурмотів щось крізь сон, складаючи слова у довільному порядку, лаючись і матюкаючи більшовиків на всі заставки. Вітко поглядав на товариша і вслухався у перестрілки, що час від часу спалахували на мосту. Вартові змінювалися, охороняючи третю арку, а решта вояків уже доробила другу барикаду, залишивши лише місце для проїзду возів, і палила багаття. Рожеве полум’я залюбки пожирало стовбури акацій, зрубаних недавно: ті спочатку випускали щільний дим, а відтак вкривалися вогняними хвилями.

На вогник підійшов хлопець. Павло Гаврилович придивився – та це ж ройовий, якого так лаяв учора Морозов!

– Сідай, не бійся, – сказав Вітко, махнувши у бік вільного місця коло себе.

Ройовий сів і простягнув руки до багаття. Його майже дитяче обличчя розфарбувала у рожевий колір здорова кров. Тонкі пальці виказували в ройовому сина шляхетного роду, що вчився у юнкерському закладі. На правому рукаві видно було нашивну відзнаку – один шеврон-трикутник. Отже, командир рою – друге після козака звання. Хлопець тихенько кхекав, щулячись від січневого холоду.

– Як тебе звати? – запитав його Павло Гаврилович, підкидаючи дров у багаття.

– Петро. Петро Іванович Дорошенко, – назвався той і чомусь залився вже не рожевим, а червоним.

– Ти диви, як офіційно. Ну, будь здоровий, Петре Івановичу, – всміхнувся Вітко.

– Буду, – раптом відповів Дорошенко.

– Звідки родом?

– Місцевий я, київський.

– А, то знаєш тут усі околиці.

– Так, ми з хлопцями по цих схилах гуляли. Он там є прохід поміж дерев, на санках каталися.

Петро сказав це і раптом замовк, засоромився, що пан курінний засміє його, бо малий він ще для війни, незрілий для битв і занадто юний, аби розглядати глумливо пику смерті.

– Цікаво, цікаво. А товариші твої де?

– Не залишилось нікого. Усі полягли під Крутами. Усі до одного.

Останню фразу Петро промовив своїм юнацьким, майже дитячим голосом так, що мимоволі Павло Гаврилович здригнувся, подивився на хлопця по-новому.

– Ти з Першої юнкерської школи? – нарешті зміг вичавити з себе Вітко.

– Так точно, – відповів хлопець.

Раптом Павлові Гавриловичу до горла підкотила нудота. Не через звістку про загибель або подробиці бою. Із таким він часто стикався ще в Першу світову і, як видно, зіткнеться ще не раз. Йому стало моторошно через те, що юнак так спокійно розмовляє про смерть, немов саме з її кістлявих частинок і складалося його дитинство. Певно, найстрашніше – коли згустки жахливих подій стають звичайним плином людського життя.

– Мені шкода. Вибач, не знав, – трохи кострубато мовив Вітко.

– Хіба можна було щось змінити? – раптом продовжив Петро.

– Еге, брате, куди ти загнув! Завжди можна.

– А я думаю, що не можна.

– Чому ж, Петре?

– Усе просто: найголовніше – це не скільки проживає людина, а заради чого вона живе.

– Гм. Ти говориш занадто глибоко для свого віку.

– Я хворів, лежав у ліжку з високою температурою, коли побачив у газеті «Нова рада»…

Тут Петро дістав стару вирізку з газети і простягнув Павлові Гавриловичу. Той узяв, повернув до вогню так, щоб можна було прочитати.

«До українського студентства: Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-большевицька грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдемо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі! Записуйтесь до Куреня Січових Стрільців…»

Вiтко тримав пом’ятий жовтуватий аркуш, перечитував знов і знов, намагаючись заглибитися не лише в слова, а й у пробіли, крапки, коми; неначе в цьому сплетінні літер міг ховатися не просто граматичний сенс, а чийсь живий подих.

– …Але я не зміг піти. Батько суворо заборонив і не випускав мене, хоча я намагався втекти…

– Ти не подумай, Петре. Я тебе не засуджую.

– Зате я засуджую себе, пане курінний!

– Ну поміркуй! Ти не міг, хворів, сам сказав.

Петро замовк. Вогонь, як живий, стрибав по дровах, облизував їх довгим рожевим язиком. Далекі постріли стихли – обидві сторони відпочивали перед вирішальною завтрашньою битвою.

– Ні. Ви не розумієте. Адже я… Я… Коли я лежав хворий у ліжку, до мене прибіг Сашко Омельченко, мій найкращий друг. Він був студентом. Сашко приніс цю газету, умовляв з ним піти. Я спочатку погодився, а потім батько… Хвороба… Але згодом, за кілька днів, я дізнався, що Сашко був сотником Студентського куреня і при відступі з Крут вирішив прикрити своїх – пішов у штикову із залишками своєї сотні. Майже всіх вбили. Просто порубали на шматки – бугаї-матроси, загартовані війною, проти худеньких хлопчаків… Сашко… Він урятував десятки життів, а сам… Я ж тоді навіть не попрощався з ним! Я ж… Адже… Адже я вдав, що аж так захворів! Я злякався. Я боягуз… Бридкий, гидотний боягуз!

Павло Гаврилович слухав юнака, не перебиваючи. Петро прикрив рукою очі, намагаючись заховати від стрибаючого багряного сяйва великі, дорослі сльози, що стікали по дитячому обличчю. Хлопець плакав, як плачуть люди, сповнені болю, якого вони відчайдушно хотіли б позбутися. Ройового переповнювали страждання.

– Може, ти не був готовий… – м’яко мовив Вітко.

– Дурниці! Я давно був готовий. Просто… І зо страху… Думав, що сильний, а виявився нікчемним слабаком! – Петро затих, зав’язавши свої слова щільним вузлом вимушеної тиші.

Павло Гаврилович шукав потрібних слів, але не знаходив їх. Минуло кілька хвилин, Петро трохи зігрівся, встав і пішов у сизу імлу – туди, де виднівся кінь із обозом. Колишній юнкер забрався в обоз і накрився сіном. Сірий місяць сховався за хмарною пеленою. Стемніло, стало навіть моторошно. Вітко перевірив постових, обійшов барикаду, повернувся до вогню, сів, заплющив очі й миттєво провалився у сон.

Рано-вранці по синій поверхні Дніпра пропливали шматки криги, проробляючи шлях, подібний до течії долі, бо все життя людини схоже на річку, яка незмінно губиться у морі вічності. Імлисте повітря світлішало, у нього вливалися чисті фарби прозорого світанку. Щойно тони ночі зблякли, Павло Гаврилович прокинувся від скрекоту кулемета, який надривався посередині моста. До барикади побігли гайдамаки, там метушилися козаки, мовчки готувалися до бою офіцери. Вітко озирнувся – Морозова поруч не було, значить він уже в гущі бою. Червоні зробили вилазку, спробували розчинитися в ранковій імлі і пробратися до захисних споруд українців, але їх вчасно помітили, й зав’язалася стрілянина. Майже відразу ж з обох боків помчали до барикад бійці – одні насідали натовпом, а інші відтягали поранених і ставали на місце вбитих.

Павло Гаврилович поспішив із п’ятьма рядовими до третьої арки. І тут почало коїтися щось неймовірне: на міст виїхав броньовик червоних і, оминаючи трупи (а іноді просто переїжджаючи їх), посунув до заповітної барикади жовто-блакитних. Залізні колеса величезної машинерії прокручувалися на понівечених тілах, продавлювали шлях уперед, на великій вежі два кулемети поливали вогнем захисників, пронизуючи десятками куль гайдамаків, що намагались прорватися до броньовика. За машиною пробиралися вперед червоноармійці, прикриті товщею броні. Вони були готові будь-що пробитися до бісової перешкоди. Аж раптом кулемет українців заглух і від щита різко відкинувся Морозов, поранений у руку. Кілька секунд барикада залишалася без основного прикриття – цілком достатньо для того, щоб червоні виповзли з-за броньовика і кинулися в атаку. Пролунало кілька пострілів козаків, та щойно хтось із них висувався, як ворожа куля розбивала череп, виносила мозок, який сіро-біло-червоними бризками осипав товаришів. Почалася справжня кривава бійня.

– А-а-а! – закричав Вітко. – Тримати!

Він поспішив уперед, а його крик почули інші гайдамаки, які рвонули до барикади. Коли до місця захисту залишалося метрів зо двадцять, живими залишались лише вісім-десять українських солдат. Вони притискались до стовбурів повалених дерев, щоб уберегтися від ворожих куль. Павло Гаврилович побачив Петра, який допоміг піднятися Морозову. Той волав благим матом. Кілька секунд – і підсотенний знову став біля кулемета, а один із козаків голосно закричав, щоб готувалися. Усі припали до щілин, тримаючи в руках рушниці й шашки. Заторохтів український «Максим», стримуючи натиск червоних, коли перший гайдамака піднявся, готовий перескочити через огорожу, і тут-таки впав, прошитий сімома кулями. Тіло його, наповнене свинцем, усупереч усім законам фізики, не стало важчим – навпаки, воно полегшало, немов його тримали ангели, і всі присутні (їй-богу!) бачили, як плоть козака на кілька секунд невагомо зависла в повітрі, а потім упала на кору акації. За мить другий гайдамака закричав «Слава!» і кинув ручну гранату, що пролетіла у повітрі й зависла над червоними (їй-богу!), зависла на сім секунд, щоб зібрати навколо себе якомога більше осатанілих більшовиків, а потім гримнула, розкидаючи клапті їхніх тіл за міст. І третій гайдамака витягнув козацьку криву шаблю, закричав: «Брати мої!», а тоді голосно повторив: «Брати!» Схопився і помчав на червоних, оголюючи своїм криком нез’ясовність учинків душі, що не боїться логіки, а навпаки – перешкоджає їй. І кинулися слідом за ним усі інші, а Павло Гаврилович, коли підбігав, побачив ройового Петра Івановича Дорошенка, який кинув на курінного погляд, котрий зазвичай свідчить про бажання пробачення, бо совість людська є часткою Духа Господнього, що змушує нас до примирення. Юнак підхопився, стискаючи гвинтівку з прикріпленим багнетом, перестрибнув через купу акацієвих стовбурів і побіг, як біжать уперше навесні по зеленому полю. Зав’язалася рукопашна, і впав другий гайдамака, пронизаний відразу трьома багнетами; поруч ліг третій – кулеметна черга скосила його так, що верхня частина тулуба відокремилася від нижньої. Упав ще один, і ще, і ще… У ту мить Вітко підбіг до барикади і кинувся підтримувати Морозова, який майже знепритомнів. Курінний побачив, як юний Петро біжить на броньовик, стискаючи в руці дві гранати, що їх ройовий зняв із тіла другого гайдамаки. Не встиг крик Павла Гавриловича зібратися повітрям у легенях, промчати до гортані, перетворитися на слова, як упав колишній юнкер Першої юнкерській школи, а нині ройовий української армії на передок бронемашини. І вирвався той крик одночасно з гуркотом вибуху, який поглинув усі інші шуми: підірваного броньовика, червоних, що відскакували, та останнього подиху геть іще хлопчака, який волів загинути за таку само юну Українську республіку, загинути в хоробрості, а не в страху; тому що любов – це мужність.

Павло Гаврилович став до кулемета й заходився поливати свинцем рештки більшовицького угруповання, атака якого захлинулася у власній крові; і не було кому відтягнути мертвих, бо живих на лівому боці моста не залишилося. Підбігли гайдамаки, кинулися витягати поранених за огорожею, а курінний присів, не в змозі нічого сказати або зробити. Аж відтак обернувся до Морозова, щоб намацати в нього пульс; рване вистукування крові по артерії трохи заспокоїло його. Бій закінчився. Скрізь повільно рухалися постаті, небо налилося густим темним чорнилом. Знову стало незвично тихо. Павло Гаврилович присів біля друга і довго спостерігав за тим, як нерівна крижина повільно пересувалася по ріці на південь, до моря.

За дві години червоні встановили на лафет два кулемети, поставили на воза, обклали їх мішками з піском і, обстрілюючи позиції захисників У.Н.Р., повільно наближалися до третьої арки. Їх помітно побільшало, підтягнулися резерви, а українці тільки й знали, що рахували втрати. Підірваний броньовик давав більшовикам укриття, тому вони пересувалися, перебігали, повзли – усе ближче й ближче. Вдіяти щось було годі, і Павло Гаврилович дав команду відступити на першу, головну барикаду.

Морозова він наказав відправити у шпиталь, а після операції – до себе додому. Хтозна, як воно буде, раптом червоні зважаться вирізати всіх поранених, а Ганна Дмитрівна зможе доглянути за його давнім товаришем. Українці перемістилися до початку мосту, закрили прохід і чекали наступу. Деякий час червоні готувалися, і було видно, як вони піднімають свої криваві прапори на третій арці, немов самі себе хочуть підбадьорити свідченнями нелегкої, короткочасної перемоги.

Павло Гаврилович вслухався у морозну тишу. Подекуди до нього долинали далекі звуки – стрільба одиночними велася десь на київських пагорбах. А потім кілька разів більшовицька артилерія безладно палила по місту, спричиняючи паніку й хаос, заціпеніння й відчай. Під кінець дня, коли вже майже стемніло, воїни У.Н.Р. сиділи за огорожею, нервово вдивляючись у вузьку даль моста; біда нагрянула з іншого боку. На одній із дзвіниць Лаври забуркотів кулемет, і сотні куль обсипали гайдамаків. П’ятьох вбило на місці, шістьох було поранено. Вітко спочатку не зрозумів, що коїться, хто стріляє, але придивившись, побачив: кулеметна точка була обладнана у вузькому віконці дзвіниці. Гадати не було сенсу: або це червоні вже прорвалися у центр з іншого боку, або це залишки повстанців з «Арсеналу». Кулемет починав хрипіти раз на десять-п’ятнадцять хвилин, відтісняючи захисників міста від барикади. Як пороблено, з лівого берега прийшла інша напасть: не маючи сил узяти штурмом українські укріплення, армійці Муравйова зважилися піти ва-банк – кілька десятків червоних козаків помчали на конях, розмахуючи нагостреними, як бритва, шашками. Кілька разів гайдамаки намагалися підібратися до своїх кулеметів, щоб скосити залізним дощем нападників, але посіпаки більшовиків на дзвіниці Лаври бачили наступ і ще старанніше стріляли по українцях.

– Відступаймо! Вгору по схилу! – закричав Павло Гаврилович, залишивши на початку лісосмуги кількох бійців, щоб ті прикривали відхід і не дозволяли червоноармійцям вдарити їм у спину. Українців залишилося трохи більше сотні; вони почали пробиратися по кущах, тоненькою людською цівкою підніматися нагору, просочуючись між стовбурів столітніх дерев. Коли опинилися вже високо на пагорбі, можна було розгледіти, як із Подолу рухаються чорні крапки, над якими вітер розвіває ненависну червону пляму.

Бійці піднялися на порожню Микільську вулицю, вкриту сніговими хвилями, на яких було витоптано тонку стежку, подібну до лінії рифа. Як не дивно, горіли ліхтарі: жовтий кружечок завис на зігнутій ніжці, немов чудернацька квітка з яскравим суцвіттям. Де-не-де чорніли ями від вибухів снарядів після артилерійського обстрілу більшовиків. На снігу лежали тіла випадкових жертв, цивільних, ніби громіздкі завмерлі брунатні брили. На своє нещастя, у момент бомбардування ці люди йшли вулицею, тому що єдине призначення людини – це рух від однієї точки до іншої; і, віддаючи данину руху, ці київські бідолахи чогось вийшли зі свого будинку морозного вечора, коли смерть у вигляді снаряда перекинула їх горілиць, перетворила живе тіло на кам’янисту масу. Раптом Вітко помітив з боку «Арсеналу» рух – там справді вже були більшовики, тому він наказав рухатися до Маріїнського парку, там зібратися і перегрупуватися. Вони поспішили, тягнучись до центру Києва.

У парку Павло Гаврилович зустрів Болбочана, який збирав залишки військ У.Н.Р… Кілька хвилин вони розмовляли: червоні прорвалися по Залізничному мосту, захопили Поділ і рвуться в глиб міста. Представники Центральної Ради ухвалили рішення про евакуацію (деякі вже втекли); зараз необхідно зібрати всі сили, щоб прорватися по Брест-Литовському шосе. Вітко відпросився на одну годину, адже мусив зайти додому, перевірити, як там Морозов, і забрати дружину та пораненого товариша.

Щойно Павло Гаврилович піднявся на другий поверх і опинився біля дверей своєї квартири, як одразу відчув пекельну втому. Він просто падав із ніг, і лише адреналін бою утримував його досі. Він постукав. Двері відчинила Ганна Дмитрівна й одразу кинулася йому на шию. Ніжне жіноче серце тарабанило сумний марш: душа, сповнена переживань, не витримала, і жінка приглушено заридала на плечі в чоловіка, проводячи тонкими пальцями по шинелі, що просмерділася порохом.

– Ну що ж ти, Ганнусю, люба! Годі тобі, годі, – намагався заспокоїти дружину Павло Гаврилович.

Але, правду кажучи, він теж у той момент розчулився. У ці дні він щохвилини міг загинути: ось ворожа куля розриває м’язові стінки серця, проникає в шлуночки, розшматовує тендітну плоть і виривається у нього зі спини!.. Найбільше він боявся померти ось так – умить, бо не боявся смерті і її мук, а боявся вмерти без сповіді, не скинувши гріхи з утомленої душі. Тому Вітко міцно притиснув до себе дружину, відчув її аромат, який змішався з домашнім затишком, спокоєм і статечністю, спричинивши розслабленість, від якої підкосилися ноги Павла Гавриловича, і він мало не впав на власний поріг.

– Що сталося? Що сталося? – занепокоїлася Ганна, підтримуючи чоловіка.

– Нічого, дурниці. Нічого, – відповів Вітко, роблячи повільні кроки ватяними ногами і заходячи в такий спосіб до квартири.

Вони зайшли до вітальні. Жінка допомогла чоловікові роздягтися, заварила чаю, принесла їжі. Вітко кілька хвилин дрімав, а тоді накинувся на хліб, помазаний вершковим маслом, та маленькі шматочки м’яса на глибокій тарілці.

– Кажуть, що червоні вже в місті, – нарешті заговорила Ганна Дмитрівна.

– Правду кажуть, справи геть кепські. До речі, як Морозов? Прибув? Тобі передали, щоб про нього подбала?

– Усе гаразд із твоїм Морозовим. Ось, чуєш? Хропе! Кажуть, що три кулі з нього витягли. Міцний він.

Ганна Дмитрівна задумливо подивилася на чоловіка. Рухи її губ, що промовляли слова, не збігалися з хвилями збентеженості в блакитних очах. Здавалося, що різні частини жіночого тіла переживали різні відчуття; великий страх наповнював до країв її душу, наче вода – посудину.

– Це добре. Треба попросити твою тітоньку, щоб вона приходила й доглядала за ним і за матінкою, – сказав Павло Гаврилович.

– Не розумію, про що ти, Павлику…

– Про те, моя люба, що ми маємо залишити місто. Скоро, дуже скоро місто цілком захоплять червоні, і тоді не стане життя нікому.

– Чекай-чекай! Але я думала, що ти залишишся тут. Он дивись, скільки людей і чинів офіцерських залишається в Києві…

– Ні, Ганно Дмитрівно, ти не бачиш усієї глибини речей. Багато хто залишається, бо вважає, що ця доля їх омине. Думають, дурні, що влада більшовиків – це така ж влада, як і Ради. Але вони помиляються, ой, як помиляються…

– Але ж матінка! Як я її покину?

– Я ж кажу. Нехай тітонька Анастасія Федорівна про неї подбає.

– Куди їй? Адже вона теж хворіє. Та й Мишко, кузен мій, спокою їй не дає.

– Я розумію, що ти намагаєшся встежити за всіма, але спершу потрібно піклуватися про себе. Нам треба врятуватися, як з пожежі, уявляєш ти це собі?

– Ні, ні! Хіба так можна? Не впорається тітонька. Та й Морозов – потрібно за ним доглядати весь час. Що ж робити, Павлику?

Вітко схопився, пройшовся по кімнаті. Замиготіло електричне око лампочки: перебої на електростанції та глухі вибухи стали акомпанементом його ходи.

– Дурниці ти верзеш, Ганнусю. Невже ніхто не впорається? Попросимо ще когось. Ну, Господи ти Боже, хіба так можна?!

Ганна Дмитрівна замовкла. Вона стиснула пальці, переплітаючи тонкі суглоби, неначе коріння, що так міцно тримало її в цій квартирі. За мить вона так злилася зі світло-зеленими шпалерами, м’якою канапою, великою вазою, розлогим квітником і всім іншим, що, здавалося, стала предметом в інтер’єрі, а не живою людиною; якби вона зараз вийшла геть, то миттєво б розірвалися невидимі нитки, що тягнулися від її худого тіла до кожної значущої речі. А отже – зруйнувався б затишок і благодать. Так! Усе б упало, розбилося, розкришилося, перетворивши приміщення на смітник. Тому вона не підвелася, а завмерла, абсолютно нерухомо просидівши цілу хвилину.

– Я не можу, Павлику. Ти звертаєшся до мого розуму, але серце моє промовляє голосніше. Не можна залишити в цей тривожний час матінку – їй і так важко, а розлука з дочкою може її вбити. Та й приятель твій, знову-таки, Морозов, ще дуже важкий… Як мені бути, рідний, любий мій Павлику?

Ганна Дмитрівна поставила питання, давно знаючи на нього відповідь. Чоловік розривався – його найдорожча дружина ось-ось знову заллється сльозами, зачеплена своїм духовним протиріччям, що складається з любові та тривожного боргу перед близькими. Але ж і він, Павло Гаврилович Вітко, опинився в полоні своїх зобов’язань; там, у парку, чекає кілька сотень бійців, які повинні зберегти крихти республіки, що тануть на очах, як сніг на долоні. І любить він таку дивну і водночас звабливу Ганну Дмитрівну так, як тільки можна любити, зріднившись душевною матерією та з’єднавшись дифузією двох близьких (уже десять років!) душ, коли одна сутність проникла в іншу.

Як же тоді їм учинити і вибратися з лабіринту своїх моральних тортур, щоб не зруйнувати цей подружній зв’язок, що сповив їх у єдине ціле? Не кажучи ані слова, Павло Гаврилович зробив кілька кроків, зупинився біля дружини, яка сиділа на кушетці, присів поруч і поклав голову на її худі коліна, прикриті однотонною синьою сукнею, яка, втім, не приховувала худорлявості жінки. Офіцер, поклавши голову, замовк, як мовчить вірний пес, тому що справжній обов’язок виконується без гучних і пихатих фраз. Тоді Ганна Дмитрівна також поклала свою долоньку на обличчя чоловіка, усе у кіптяві й бруді. Жінка заплакала беззвучно, як плачуть на похоронах, соромлячись свого болю; так, що сльози падали на щоки Павла Гавриловича, розмазували брудні плями, а далі стікали вже чорними струмками на підборіддя, і відтак їх усмоктувала синя тканина сукні. І ніхто – ні чоловік, ні дружина – не бажав промовити ані слова, тому що слова потрібні тоді, коли людині щось неясно і вона прагне знань. А обоє в цьому подружжі вже напевно знали, що рішення прийняте: так, варто тільки Павлу Гавриловичу встати, тоді він пройде і зникне в коридорі, прикритому важкими шторами, наче гірською грядою, а за мить постріл зачинених дверей обдасть громоподібною луною Ганну Дмитрівну, котра залишиться сидіти в старій київській квартирі, як чарівна статуя.

Розділ 4

Покритий лаком та візерунками екіпаж, у який було запряжено двійку породистих коней, різко зупинився на Миколаївській вулиці одразу після сиплого вигуку візника. Дверцята відчинились, і в невисокому отворі постала темна статура Михайла Артемовича Муравйова – той прудко скочив на сніг, залишаючи на свіжій білій крупі рівні й важкі відбитки офіцерських чобіт. Він роззирнувся; навкруги була рівна лінія вулиці, забудованої розкішними спорудами різних архітектурних стилів та епох – від ренесансних кронштейнів до барокових каріатид. Перед Михайлом Артемовичем височіла широка будівля готелю «Континенталь», що простягалася вздовж славнозвісної вулиці. Червоний командир підвів очі – рівні класичні ряди вікон розділяли готель на вертикальні смуги. Чотири поверхи підводились до небес, неначе це був маєток старого аристократа в центрі Києва. Два розлогі балкони та два маленькі балкончики нависали з обох боків готелю, даючи знати, що номери тут здебільшого недешеві – у царські часи за них брали від п’ятнадцяти рублів, що дорівнювало місячній платні робітника.

Муравйов ще раз підняв голову, а тоді увійшов у величезний ресторанний зал, який зараз був порожній; зимовий сад із широкими віялами пальм; розкішні кабінети, більярдні, салон із чотирма читальнями, два електричні ліфти – пасажирський і вантажний, комори для зберігання коштовних речей та інше. Завдяки прогресивним тенденціям готель було обладнано паровим опаленням, вентиляцією, електричним освітленням, але незмінно при вході стояло два швейцари, з вигляду схожі на гібрид офіцера й німецького барона.

До Муравйова одразу ж підбіг служка. Неабияк наляканий темною, мов сажа, шкіряною курткою, ретельно начищеними чорними чобітьми і кашкетом, прикрашеним кривавою зіркою, служка ледь уклонився. Не звертаючи на нього уваги, Михайло Артемович попрямував до сходів, маючи намір обрати найрозкішніший номер.

Наступного дня ще до обіду в двері постукали. У номер червоного командира увійшов ад’ютант, який повідомив, що прибув комполку червоних козаків Віктор Примаков. Муравйов кивнув. Він усівся на широкому бежевому дивані; золотисті нитки нагадували сплетіння трав. Командир сидів, загорнувшись у халат із дорогої парчі, на низькому столику перед ним стояла відкоркована пляшка вина, келих із темно-червоною рідиною та велика таця з наїдками. Чорні чоботи було відставлено вбік, на ногах комдив мав пошиті в східному стилі тапочки. Увійшов Примаков. Виявилось, що це той самий високий і худорлявий боєць, що підходив до Муравйова на березі Дніпра. Незвичний вигляд комдива спершу збентежив комполку червоної кінноти, кілька секунд Примаков оглядав приміщення, і погляд його спинявся на черговій коштовній дрібничці, які були розставлені у задній частині кімнати, ніби театральний реквізит.

– Товаришу комдиве! Дозвольте звернутися, – проторохтів Примаков.

– Дозволяю, – моментально відповів Муравйов.

– Тут… Цей… Ось що! Третій день у Києві – і коїться щось неймовірне. Скрізь грабіж і ґвалт. Мирних мешканців…

– Стривай! Стривай! Не продовжуй. Скажу тобі одне, і лише тому, що ти добре проявив себе в бою – як борець із класовою нерівністю. Тут, у цьому місті, немає мирних мешканців. Є лише буржуйська наволоч та її посіпаки. Вони начепили жовто-блакитні стрічки й думають тепер, що вони боги. Ні! Не буде цього!

– Але ж моральний занепад…

– Знаю, знаю… Занепад-перенепад… Нехай хлопці погуляють! Цю наволоч капіталістичну придушать. Я особисто наказав генералів та решту військових труїти газами. Щоб вивести це падло з руської землі!

– Хіба ж так можна…

– Ну, даруй, мій дорогий братчику. Я вже надіслав листа товаришу Леніну, де ретельно описав усе, що тут у нас відбувається. Ось, чекай, я тут маю чернетку.

Муравйов підвівся, підійшов до тумбочки, на якій лежала кореспонденція, покопирсався в паперах, знайшов потрібний аркуш.

– Ось, послухай: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах. Рада благала про перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Так ми помстилися. Ми могли зупинити гнів помсти, але не зробили цього, тому що наше гасло – бути безжалісними!»

– Я розумію, що військова потреба. Але ж мене непокоїть розгул…

– Усе владнається. Ось побачиш. Солдатики перебісяться та й заспокояться! Ким ми жертвуємо? Сміттю в новому соціалістичному ладі все одно місця немає.

– Так…

– Я скажу тобі більше. Ось зараз я наклав на це буржуазне кубло контрибуцію – п’ять мільйонів рубчиків. І що ти думаєш? Тієї ж миті принесли! Гроші спрямуємо на світову революцію. Гадаю, що треба почати формування соціалістичної армії з робітничого класу. Тоді щойно покличуть повсталі робітники – чи то з Німеччини, чи з Австрії, чи з інших країн, – ми зможемо простягнути нашим братам руку допомоги. І дам тобі пораду. Знаєш, яку?

– Яку?

– Будь іще жорсткішим. Як я тобі й казав, класова боротьба не терпить слабаків. Відкинь ти всі ці гнилі моральні принципи. Рай треба завоювати, він сам на нас із небес не впаде. Розумієш, про що я?

– Розумію.

Примаков уважно подивився в очі Муравйову, який тієї миті вже підвівся і поклав руку на плече командира червоного кінного полку.

– От і добре. Зачистимо Київ і підемо далі. Як там війська У.Н.Р.? Вдалося наздогнати?

– Ні! Вони відійшли за Гнатівку.

– Ну нічого. Я вже передав товаришу Леніну, що Рада повністю розгромлена. Наздоженемо й доб’ємо! Правда?

– Правда! – відповів Примаков, розвернувся і вийшов із номера комдива.

Щойно двері за ним зачинились, Примаков опинився в коридорі, що був застелений килимом. Не скажеш, що комполку розгубився або був вражений: усі знали вдачу комдива. Муравйов був грубий, мов скеля, цілеспрямований, наче вітер, суперечливий, як сон. Зараз командира червоних козаків непокоїло дещо інше. Невже він, Віктор Сергійович Примаков, військовий у другому поколінні, чий дід був звичайним кріпаком, тепер став м’якодухим? Може, справді до ворога не треба мати ніякого співчуття, бо ж це двобій видів в еволюції суспільства? Виживе сильніший, адже за ним – правда. І годі забивати собі голову думками про жалість до класового супротивника, позаяк лише повне винищення ворога може принести бажаний результат.

Примаков занурився у свої думи. На його худорлявому обличчі було видно кілька міток, які залишили в боях ворожі шаблі. На морозі ці відмітини побіліли, стали схожі на накладений грим. Невеликий ніс із горбинкою, вузьке підборіддя і довга шия – Віктор Сергійович був трохи довготелесий, тому іноді горбився. Ось і зараз він зігнувся й повільно йшов, занурений у безодні свідомості, поки не вийшов до Царської площі. Ці місця були йому знайомі. Ще до всіх потрясінь у країні він, київський юнкер, гуляв по Царському саду з молодими жінками, котрі задивлялися на високого і статного юнака. Тоді його хребет ще не гнувся від тягаря років, а чисте обличчя було схоже на незаймане полотно. Високий, на півголови вищий за будь-якого свого однокурсника, Примаков проводив по алейці під руку панянок з Київського інституту шляхетних дівчат, у якому навчалися дочки почесних громадян, купців 1-ї гільдії та іноземців. Вони йшли статечно, тримаючи в руках легкі мереживні парасольки, а літній вітер грався із невагомою тканиною. Саме в один із таких днів, призначених для прогулянок, Примаков і побачив Її. Вона стояла біля чавунної лави, трохи опущені очі втупилися в зелену галявину, але здавалося, що її погляд блукає глибше від земних безмірів, у далях, що недоступні звичайним людям. Що вона шукала в тих глибинах? Чому так застигла, ніби відкривала істини, недоступні іншим смертним? Чому на гарному обличчі відбилися водночас печаль і захват? Віктор Сергійович, мов причарований, підійшов до жінки, назвав себе і запитав, чи може він чимось їй допомогти. Вона підвела на нього свої великі очі, уважно подивилася і всміхнулася. Того вечора вони гуляли допізна, вдихаючи свіжий аромат зеленого Києва, поки їхні тіні не розчинилися в нічній темряві.

– Стривай! Як я міг забути! – голосно сказав сам до себе командир червоних козаків Примаков.

Він різко розвернувся і попрямував вулицею до знайомої адреси. Кілька хвилин – і він знайшов потрібний під’їзд, знайшов відомі йому двері, постукав. Ніхто не відчиняв, тож він узявся стукати наполегливіше. Зрештою замок зойкнув залізом, ключ кілька разів прокрутився, і перед Примаковим постала Ганна Дмитрівна Вітко.

– Ганночко! – вигукнув Примаков і здивовано подивився на жінку, наче бачив її вперше.

– Боже ти мій, Віктор Сергійович! Як так? Як ти сюди прибув? Що привело? – затараторила Ганна Дмитрівна, стоячи на порозі. А придивившись пильніше, замовкла – на шинелі гостя був прикріплений невеличкий червоний бант.

– Та от… Був поруч. Згадав тебе, – трохи сором’язливо відповів Примаков.

– О, так… Так, – протягнула жінка.

– Можна увійти? – спитав Віктор Сергійович і широко всміхнувся.

Він нависав над низенькою Ганною Дмитрівною, готовий притиснути її всім тілом або прикрити, якщо на це буде воля долі. Але жінка вагалася: червона стрічка збила її з пантелику, вона нервувала, адже в квартирі було двоє хворих, матінка та Морозов. Не дай Боже, більшовики викриють пораненого офіцера Республіки – що тоді з ним зроблять?

– То як, можна? Я тобі незручностей не спричиню, – розірвав мовчання Примаков.

– Е-е-е, гаразд, проходь, тільки мати дуже хвора, тому благаю, ненадовго, – невпевнено відповіла Ганна Дмитрівна і впустила гостя.

Через деякий час вони вже пили чай за широким столом. На столі стояло блюдце з акуратно розкладеним печивом, поруч чайник та двоє горнят. Теплий, приємний аромат оселі накрив Примакова, проліз у пори його шкіри, навіть трохи вирівняв спину, обтяжену життєвими труднощами. Йому полегшало.

– Як живеш? Ну, розповідай. Так давно тебе не бачив! Скільки – років десять-дванадцять? – Примаков, знявши шинель, сидів у військовому френчі й потягував гарячий напій.

Ганна Дмитрівна всілася навпроти нього. Вона поклала на стіл свої худі руки з тонкими тендітними пальчиками, наче притискала до поверхні невидиму фотокартку. Трошки бліда, трошки худа, трошки сумна… У ній так часто відблискували ці «трошки», що ніхто, навіть сама вона, не взявся б стверджувати, чого ж саме в них було більше.

– Я, Вітюню, живу, як Бог наказує – не в скупості, але й не у марнотратстві. Так воно якось вийшло, що я не прагнула ані багатства, ані світських розваг.

– Пам’ятаю, пам’ятаю. А мати дуже хвора?

– Так. Кожен день для неї – карусель. Старечий розум слабкий, мов немовлячий. То впізнає мене, то ні. Важко, Вітюню.

– А хіба ніхто тобі не допомагає? Чув, що ти заміж вийшла.

– Вийшла. А як же ж без цього?

– Гм. Але мені ти відмовила…

– Ах, хіба могло бути інакше?

– Послухай мене. Адже я досі думаю, що могло! Хіба я був поганою партією? Хіба я…

Тут Примаков замовк. Йому кортіло сказати, що це – помилка. Щоразу він подумки вертався в минуле, бо не міг прийняти сьогодення. Що їй заважало покохати високого, красивого Віктора Сергійовича? Які перешкоди стояли між ними? Тоді, після її відмови, він покинув Київ, перебрався в Петербург, а згодом до Москви з єдиною метою – забути її. Загубитися в буремній людській течії, яка може віднести піщину якомога далі від рідного берега.

– Не треба, Вітюню…

– Не подумай нічого зайвого, мовляв, мене гіркота їсть, і не маю я спокою. Я ж живу, так чи інакше.

– Так, так… Адже ти теж частина мого життя.

– Лише частина?

– Але ж частина…

Віктор Сергійович подивився на жінку. Її витончене обличчя, гладке волосся, зосереджений погляд здалися йому найпрекраснішим видінням у житті. Наче над столом ширяла примара, що не мала спокусливої людської плоті, а була втілена в ефірну матерію духу, не здатну грішити.

– Годі, Ганнусю. Повернутися назад годі, як годі зазирнути в майбутнє. Але хочу, щоб ти знала – я так само кохаю тебе. Можу зрадити тілом, але не можу зрадити свою пам’ять.

– Вітюню, ну що ж це ти… Навіщо краєш моє серце, яке й без того зранене?

– Я не бажаю тобі…

– Не можу навіть думати ні про що інше, лише про свої негаразди.

– О, так. Але ж через моє зізнання ти нічого не мусиш робити! Просто дивлюсь на тебе й розумію, що почуття здатні воскресати. Лише мертвий нічого не бачить і не любить. А я живий, Ганнусю, живий!

Вони обоє замовкли. Ганні Дмитрівні стало ніяково, вона кілька разів намагалась підвестися з різноманітних приводів, але щоразу зупинялася. Примаков дивився на неї, поглинав поглядом, прагнучи запам’ятати кожну рисочку її обличчя й тіла.

– Розкажи мені про себе. Де ти зараз? Бачу, приєднався до більшовиків?

– Так, але все непросто. Ти, певно, подумала, що Примаков збожеволів і тепер панькається з цим робітничим класом?…

– Я ще нічого не встигла подумати…

– …але справа в тому, що я завжди був проти страждань. Ні, я не якийсь жалюгідний пацифіст, але надто вже все було кепське – батьківщина, цар, монархія. Усе вичерпало себе, усе зійшло на пси!

Тут почувся глухий, довгий стогін. Ганна здригнулася: спершу їй здалося, що звук лунає зі спальні Морозова, а якщо його тут знайдуть, то запросто можуть убити. Але потім звук повторився – цього разу зі старечими хрипами й високими нотами, і жінка зрозуміла, що він іде з кімнати матері.

– Вікторе Сергійовичу, даруй мені. Треба подивитись, як там матінка. Я мушу покинути тебе.

Ганна Дмитрівна підвелася, розправила сукню й завмерла.

– Так-с. Звісно. Не буду тебе затримувати.

Чомусь раптом постала звичка з минулого життя – він додав «с» наприкінці слова, хоча з давніх-давен так не робив. Твердою ходою Примаков попрямував у коридор, одягнув шинель, а жінка тим часом стояла біля стіни й уважно дивилась на нього.

– Якщо буде щось потрібно, ти лише скажи!

– Добре, Вітюню. Нехай Господь тебе береже!

– А це вже як Йому буде завгодно.

Примаков спробував пожартувати, але вийшло напрочуд недоречно, і він, ніяковіючи всією своєю шкірою, яка вмить похолола, вклонився і пішов геть. Щойно чоловік опинився у сутінках під’їзду, одразу відчув дрож у грудях, немов там дзвенів невідомий музичний інструмент. Примаков зійшов на перший поверх і опинився на Олександрівській вулиці. Зимовий вітер притиснувся до його щік, свіже повітря проникло всередину тіла, думки вистигали на холоді. Командир полку розвернувся й пішов униз до Хрещатика. Ноги самі повели його – здавалося, що широкі кроки намагаються вгамувати болісні рухи душі. Обличчя Ганни Дмитрівни плило перед ним, як та примара, що її Примаков бачив у кімнаті. Усе, що сталося раніше – війна, захоплення Києва, розмова з Муравйовим, – відсунулося на задвірки його свідомості, вкрилося снігом. Зостався лише її печальний погляд – і він манив до себе. Хіба краса не відображає сенсу буття? Тоді чому йому так млосно?… Чи існують для нього інші шляхи, інший плин часу? Примаков не знав, що собі відповісти. «Боже, Боже, якщо Тебе нема, то кому тепер молитися про позбавлення від одержимості?» – думав він.

Віктор Сергійович квапливо крокував, огинаючи поодиноких повільних перехожих. Він знову згорбився, аж зігнувся. Могло здатися, що його зріст зменшився вдвічі, скоротився до мінімальних величин, аби лиш зберегти його болюче серце, яке зараз аж розбухло від любові. Незвиклий до таких тонкощів, адже він роками плекав у кам’янистій душі скелі ненависті й злоби, Примаков раптом відчув себе слабким і нещасним. Як же йому бути, якщо все його існування заповнила одна жінка, що раптом повернулася з юності?

– Що там казав комдив? Не шкодувати нікого, адже це класова боротьба? Чорт забирай! Чого це я нюні розпустив?! Вона моя і належить мені по праву! І лише випадок відсунув її від мене на кілька років, – міркував уголос Примаков.

Перехожі сахалися високого дивного чоловіка з більшовицькими відзнаками. Ніхто з киян не міг признати в командирі червоного полку свого колишнього співвітчизника, тому що обличчя його змінилося до невпізнання в болісному приступі відречення. Не було жодної людини в місті, яка б зараз спромоглась зупинитися і заговорити з Віктором Сергійовичем, не боячись отримати кулю в лоба. Тому він брів безлюдною вулицею на самоті, і не було йому помічника, як немає підмоги тому, хто воліє розіп’яти власну плоть.

– Чого це я, наче панночка, переймаюсь? «Рай треба завоювати, він сам не впаде з небес». Хіба не так казав товариш комдив? Так! – останнє «так» пролунало у січневому повітрі, мов постріл.

Примаков знову розвернувся і пішов назад, до будинку на Олександрівській. Він поспішав, як поспішають на потяг, що ось-ось від’їде. Кілька хвилин, і знову – заповітні двері. Віктор Сергійович глибоко дихав, намагаючись привести себе до ладу після швидкого марш-кидка. Коли зрештою йому це вдалося, він ввічливо постукав.

За кілька секунд двері відчинилися, і з’явилася Ганна Дмитрівна.

– Вітю, ти повернувся? Щось забув? – вона перелякано дивилась на свого колишнього залицяльника.

– Ні… Просто… Розумієш… Я не можу.

– Що не можеш, Вітюсю?

– Не можу інакше, Ганночко. Якби ж я міг…

– Не лякай мене, благаю! Про що ти хочеш розповісти?

Примаков намагався відшукати слова, але був неспроможний, немов весь його лексикон зійшов нанівець, перетворився на крапки й паузи.

– Як би так це…

Віктор Сергійович подивився на жінку, що стояла, загорнувшись у тонку барвисту шаль. Вона стояла – там, на протязі – тендітна й чарівна, струнка й миловидна, тож у Примакова перехопило подих і він геть нічого не міг сказати, наче остовпів перед шкільним учителем.

– Я…

Командир полку почав був говорити, але не закінчив, усвідомивши своє безсилля перед хвилею чуттєвої ніжності, що накрила його серце, поглинула всю розсудливість. В одну мить він підскочив до Ганни Дмитрівни, не маючи сил більше стримуватись, а тоді почав пристрасно її цілувати, з усією чоловічою силою притискаючись до тонкого жіночого стану.

– При… пи… ни! Що… ти… со… бі… дозво… ляєш?

Жінка, застигнута зненацька, наче лань – мисливцем, намагалася видертись. Вона спробувала закричати й навіть вилаятись, але вуста Примакова щільно закрили їй рота.

– При… пини! – застогнала Ганна Дмитрівна.

– Не можу! Не можу… Кохаю, сил нема… Стужився за тобою… Немає в мене сил себе стримувати! – бурмотів Примаков, притягуючи до себе жінку, яка й далі опиралася.

– Та як… як… Відпусти! – нарешті Ганна Дмитрівна підвищила голос і спромоглася відштовхнути комполку.

Дзвінка луна, що пронеслася під’їздом, трохи привела Примакова до тями. Він важко дихав, наче загнаний кінь. На худому, витягнутому обличчі блищали очі, які здавалися величезними. Ніс вкрився рожевими плямами, а лоб – краплями поту.

– Не відштовхуй мене, Ганнусю. Немає життя без тебе, немає!

– Вікторе, що ти коїш?

– Не знаю, не знаю!

Примаков трошки відступив, мимоволі відводячи погляд. Усе змішалося. Що робити – незрозуміло.

– Просто хочу бути з тобою. Кохання у мені спало, а зараз я усвідомив усю його глибину.

– Хіба ж так можна? Розпусту чиниш, Вікторе Сергійовичу. Я заміжня і зраджувати Павлика не збираюся, – твердо мовила Ганна Дмитрівна й хотіла вже відступити за двері, але Примаков її затримав.

– Чекай-чекай. Павлика? Якого ще Павлика?

– Чоловіка мого. Він добряче розлютиться, коли дізнається, як ти чіплявся до мене.

Жінка намагалась залякати наполегливого прихильника, але згодом, побачивши, як змінилося обличчя Примакова, зрозуміла, що сказала зайве. Той почервонів, його фізію перекосила страшна гримаса.

– Стривай-стривай. Так, значить, Павлик… і він мене знає… Це Вітко?

– Ти просто повинен зараз піти!

– Ні! Ні-і-і! Він… Он як…

– Вікторе, я зараз почну кричати, якщо ти не підеш.

– Ні! Не треба. Тепер мені все зрозуміло…

– Тоді прощай!

– Лише одну мить, одну.

Примаков застиг, не даючи піти Ганні Дмитрівні. Він тримав однією рукою двері, а другою – жінку. Його обличчя закам’яніло, перетворилось на божевільну маску, і лише сухі, потріскані губи були живі. Він ледь чутно щось шепотів, спинявся і знову шепотів.

– Так от, – нарешті голосно протягнув він. – Я все зрозумів! Зрозумів, чуєш! Але ж хочу, аби й ти знала – щойно зустріну цього Вітка, уб’ю на місці. Це він украв те, що належить мені!

– Але…

– …і не буде йому порятунку ані вдень, ані вночі. Тому що ти – моя. І настане час – я знову прийду по тебе. Зрозуміла?! Прийду, знай це!

Тут Примаков відпустив і двері, й жінку, розвернувся і пішов униз, а згодом його силует розчинився в темряві під’їзду, наче каламутна й небезпечна тінь.

Розділ 5

Павло Гаврилович прислухався. У гаю, що завмер на морозі, нікого не було. Лише потріскування гілок під пишним снігом та хрускіт старезних сосон і дубів. У темряві ночі чорні силуети рослин, здавалось, рухалися; виходило, що легкий хрускіт – це звук, із яким повільно крокує старе, покручене неначе артритом дерево, що не бажає доживати свій вік на одному місці. Просто як деякі люди… Адже рух – це спроба втекти від себе.

Уже не перший день українські бійці змушені були тікати. Лишивши Київ, вони часто зустрічали червоних на своєму шляху. Спершу українці спробували зайти в Житомир, але там засіла чеська армія. Довелось узяти курс на Коростень, щоб сховатися в хащах Полісся. Центральна Рада попрямувала в Олевськ і далі на захід, у Сарни. Там, біля лінії німецького фронту, стояла республіканська бригада, яка могла б допомогти відбитися від більшовиків, поки німці не увійдуть до України. Так, Брестський мир і домовленості з Берліном давали У.Н.Р. шанс – німці на четвертому році Першої світової потерпали від браку харчів і вирішили допомогти республіканському уряду в обмін на продовольство. Війна за їжу, як у прадавні часи.

Вітко із загоном гайдамаків прикривав тил відступу. Мав у розпорядженні один автомобіль, один кулемет, тридцять шабель та два вози провіанту. Ну, і ще п’ятдесят піхотинців. Подекуди вони стикалися з невеликими загонами червоних, але ті не були серйозною загрозою, однак Павло Гаврилович чекав на погоню, щодня думаючи про те, що орди більшовиків йдуть по їхні голови.

Він вслухався в каламутну темряву, але та відгукувалася лише приглушеним хрускотом. Курінний повернувся до вогню. Вони стояли на галявині, ближче до гаю, щоб у разі небезпеки сховатися в хащах. Величезне багаття палало, зігріваючи теплом з десяток бійців, які розташувалися півколом. Чоловіки розмовляли, намагалися присунутися ближче до оранжево-червоних хвиль над дровами. Кожне слово, кожне речення було про минуле: бої в Києві, втеча невідомо куди.

– Я так скажу, браття. Треба зібрати вільних козаків, які блукають без команди по волостях, і вдарити з тилу, – пропонував старий вусань, одягнений у потертий жупан та папаху із випущеною вперед синьою тканиною, складеною трикутником.

– Діло кажеш, – підтакував худий, як голобля, гайдамака, тонке й різке обличчя якого у рожевих відблисках здавалося виліпленим з червоної глини.

– А хто їх збере? – заперечив повненький чоловік у сільському кожусі, чоботях і старорежимному офіцерському кашкеті.

Як і багато солдатів у коші Петлюри, цей селянин вступив до українського війська за велінням долі. Ще три тижні тому він стояв біля чорного остова згорілої хати, яку підпалили більшовики, коли йшли через село штурмувати Київ. Зола, що залишилася від його будинку, змішалася з чорними рештками тіл дружини та батьків, немов підтверджуючи таким чином, що плоть є прах і тлін. Стискаючи брудні кулаки, селянин ще довго стояв по коліно в попелі свого минулого, не маючи сил поворухнутися й сказати бодай слово, немов боячись потривожити душі своїх рідних, що пурхають над попелищем. Німий крик розривав його груди, краяв на клапті, та заціпеніла глотка, ніби паралізована, не давала звукові змоги вирватися. Про гіркоту і невисловлені страждання свідчили глухі стогони, незадоволене сопіння та гірке бурчання, яким селянин намагався прикритися, немов ковдрою. Тому він майже завжди сперечався, доводив свою правоту, хотів стати переможцем – той, хто програв на всіх фронтах життя.

– От ми й зберемо! – заперечив вусань.

– Та де нам! Тікаємо й тікаємо, – не вгамовувався селянин.

– Ти, синку, хоч і натерпівся лиха, та не всього на світі. Повір старому, нещастя – це… – останні слова перервали постріли.

Козаки підхопилися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але постріли лунали то ліворуч, з боку галявини, то праворуч, з боку гаю.

– Піднімай хлопців! – закричав Павло Гаврилович.

Бійці скочили, чотарі з лайкою загукали своїх людей. Щойно останній солдат підвівся на ноги, десятки куль задзвеніли в морозяній темряві, розрізаючи повітря на тисячі шматків.

– Лягай! – тільки й устиг крикнути Вітко, як із боку галявини пролунав такий знайомий звук: тупіт копит, хрип коней і посвист шабель. Гайдамаки кинулися до своїх рисаків, кілька впали замертво, дехто намагався відійти.

Павло Гаврилович забарився. Ясно, що нападають із двох боків, вартових зняли, і тепер потрібно відступати – але куди? Якщо в ліс, то там напевно чекають десятків зо три більшовиків, які розстрілюватимуть усе, що рухається. А якщо на галявину – потрапиш під м’ясорубку кінноти, яка пошматує його бійців, і живими залишиться менше половини.

– Перекидай воза! Мерщій! – загарчав Вітко, намагаючись перекричати шум і паніку.

Кілька козаків перевернули два вози, сховалися й хотіли відстрілюватися. Частина вже втекла, потягнулася тонкою цівкою по лісовій стежці. Гайдамаки, що кинулися назустріч кінноті, пропали. Певно, їх уже порубали. Але, незважаючи на те, що вороги неминуче наближалися, наступ на деякий час було призупинено.

– Гірко, хлопці, погано, – забуркотів старий вусань, який опинився поруч із Вітком і молодим селянином.

– Ти ж, батьку, казав, що не все лихо у світі ми пережили, – із несподіваною злістю відповів селянин.

– Казав то казав. Базікати – не мішки тягати, – м’яко відповів старий і чомусь голосно засміявся.

– Чого іржеш, діду? – здивувався селянин.

– Та! Бабі своїй я сказав, що піду свиней погодую – і ось уже три місяці воюю. І який з мене вояка? Стара колода посеред городу. Бабка як дізнається, що помер під возом, до кінця життя буде лаятися, – промовив старий.

Стрільба велася з обох боків. Кілька гайдамаків разом із чотарем кинулися в ліс. Рвані крики рукопашної і несамовитий галас пролунали звідти майже одразу. Ще кілька тіней кинулися до дерев, але звідти щедро залунали постріли, й атака українців захлинулася.

– Кепські справи, – пробурмотів Павло Гаврилович, а відтак гукнув: – Усім, хто є, згрупуватися! Сховатися і чекати команди!

Почувся шерех: кілька бійців повзли по снігу до найближчого укриття. Дехто перебігав. Ліс налився зловісною тишею, а з боку галявини долинали лише кінські хрипи. Колючий вітер доносив уривки фраз і пронизливий вереск шабель, що виймаються з піхов. Яке ж млосне це очікування! Як гангрена повільно роз’їдає тіло, так і час роз’їдає терпіння людське.

– Та це… – молодий селянин намагався щось сказати, але гучне хлюпання від проникнення свинцю в черепну коробку завершило його фразу разом із останнім стогоном.

Селянин звалився до ніг старого, як зрубана тополя. Не встиг дід і рота розкрити, як почувся шум з боку галявини – кіннота все-таки вирішила наступати. Гайдамаки відстрілювалися, було чути, як із хрускотом упав у сніг кінь разом із наїзником. Павло Гаврилович висунувся, щоб прицілитися в супротивника, але тут широка, могутня тінь нависла над ним, і кінське сипіння на мить застигло над головою; тоді потужний удар копит збив Вітка з ніг, він повалився у вози без свідомості й здатності рухатися.

Краплі стікали по скроні, набухаючи з кожною секундою, доки не зірвалися на хвилястий шар соломи, якою було викладено підлогу сараю. Усі звуки було чутно немов через ганчірку, накручену на вуха. Очі, що втратили різкість, намагалися розгледіти водянисту темряву, знайти впізнавані предмети. Усі контури перетворилися на незграбні плями, що застигли в приміщенні, яке було осяяне срібним місячним світлом.

– Пане курінний! Пане курінний! – далекий голос було чутно неначе з небес.

– Живий? Га? Ви живий, пане курінний? – голос знову торкнувся вуха, а тоді поповз по закручених каналах у мозок.

Важко було не лише зрозуміти, а й розібрати, що говорить той голос.

– Пане! Скажіть хоч слово!

– А-а-а…

– О, теж гарне слово!

– Де я?

– Там, де і я.

Голова Вітка, яка ледве витримала удар копит, не була придатна зараз до розв’язування загадок. Павло Гаврилович намагався принаймні впізнати голос того, хто говорив, але марно.

– У полоні ми, пане курінний. У полоні.

– Як? Де гайдамаки? Що трапилося?

– Червоні нас оточили… Скільки загинуло наших – не знаю. Напевно, дехто врятувався… Я хотів би так думати.

Нарешті зір почав повертатися до Вітка. Він роздивлявся в сутінках людину, що перебувала поруч, трохи нахилившись торсом. Пунктир абрису поступово укрупнювався, перетворюючись на чоловічий профіль.

– Хто ти? Як тебе звати? – Павло Гаврилович намагався дізнатися більше про сьогодення, бо в минулому виявилося безліч темних дір.

– Та Свирид я. Старий, що з вами біля багаття сидів, – сказав дід і гучно видихнув, трохи відсунувся й притулився до стіни сараю.

– Свирид? Ти з Коша?

– Так!

– А… Голова розколюється…

– Та це ясно, якби мене коняка вдарив, то, напевно, макітра б розвалилася на частини, як той гарбуз.

Після цих слів старий тихо закхекав, немов усміхався з власного жарту. Павло Гаврилович подивився на нього – мало того, що він бозна-де, так ще й у товаристві недоумкуватого діда, який сміється зі своїх безглуздих жартів. У душу запала гіркота. Неясно було, від чого болючіше: чи то від спазмів, що накривали мозок, чи то від глибокого відчаю та відсутності надії. А без надії немає й віри. І це для Павла Гавриловича було вкрай нелегко – він дуже бентежився, не розуміючи, навіщо й у що вірити.

– Нас полонили більшовики?

– Вони. Бодай їх чорт забрав, гадів підземних!

Старий заматюкався. Він раптом утратив свою привітну інтонацію, огрубів і знітився. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожен наодинці зі своїми думками. Тоді Свирид подав ганчірку, яку Вітко приклав до рани на голові.

– А знаєш, про що я думаю, пане курінний? – дід раптом подав голос.

– Про що? – стримано запитав Вітко.

– Про майбутнє. Що більшим виростає минуле, то меншим стає майбутнє.

– Та ти, діду, майже філософ.

Свирид замуркотав, задоволений, що його назвали не старим йолопом, який надто багато базікає.

– Філософ. Фі-ло-соф! Філософ, – дід розтягував слово на язику, наче пробував його на смак.

Це трохи потішило Павла Гавриловича. Він вслухався у плямкання широких старечих губ, які цідили нове цікаве слово.

– До речі, це перекладається як «любов до мудрості», – сказав Вітко.

– Он як! Любов! А бабця моя торочить, що я нікого не люблю! – дід ще дужче розцвів.

Ото дивна природа людини, думав Павло Гаврилович. Можна жити на свободі й бути у полоні своїх думок, а можна, як дід, у в’язниці знайти привід для радості. Отже, свобода – це внутрішній стан, а не щось зовнішнє. А ті, хто кричить про рівність, але всередині раби – ніколи не досягнуть цієї рівності, тому що природа людини суперечлива й оманлива, як перша тонка крига на річці.

– Ти звідки родом? – Вітко хотів продовжити розмову, але тут широкі двостулкові двері розчинилися, і на порозі стали два червоноармійці. Один із них тримав у руці гасову лампу, яка осяяла убоге приміщення, повне соломи, гною і бруду.

– Ти! Підеш з нами, – мовив один із більшовиків, здоровенний чолов’яга в шинелі царського покрою, з якої було зірвано всі розпізнавальні знаки армії його величності. Замість цього на лівій руці виднівся гострий червоний трикутник, а дві смуги кулеметних стрічок, схрещені на грудях, були схожі на андріївський прапор.

Більшовики підійшли до Вітка, той знайшов у собі сили підвестися, і вони втрьох вийшли з сараю, а тоді попрямували по вузькій кривій стежці до великої хати на три вікна. Біля входу товклося п’ять-сім чоловік, що ненастанно матюкалися. Щойно Павло Гаврилович підійшов, йому у ніс вдарив сильний запах перегару. Біля дверей стояли матроси, хитаючись, мов під поривами вітру.

– Е, мужики, пасматрітє! Ета ж пріспєшнік жолта-блакітний!

– Ану, ану дай прилажить єво па буржуйскай мордє!

Один із матросів хотів було вдарити Вітка, але промахнувся, пронизав саме повітря й упав у замет під гучний регіт своїх однодумців.

– Е, не балуй. До товариша командира його ведемо! – заступився за Павла Гавриловича здоровенний чолов’яга-червоноармієць.

Він став біля Вітка і підвів руки, немов хотів зловити кожного, хто попрямує у його бік. Але охочих опинитися поруч зі здорованем не було. Матроси побурчали, що варто полоненого на місці розстріляти, та й притихли.

Конвоїри й Вітко зайшли до хати, посеред якої стояв широкий стіл з розставленим на ньому глиняним посудом, якимись ганчірками, зім’ятими паперами і широкою мапою, яка зайняла половину стільниці. На чолі столу сидів огрядний, насуплений чоловік. Його вольове підборіддя з ямкою нібито піднімало всю голову трохи вгору, через що погляд цієї людини здавався спрямованим згори донизу. Великий із горбинкою кавказький ніс посилював враження переваги власника обличчя над звичайними смертними. Широкі чорні дуги брів особливо виділялися на невисокому лобі. Волосся було доглянуте, ретельно прилизане. Рівні вусики, підстрижені пірамідкою, сповзали до країв губ. Великі очі моментально вп’ялися у прибульця, наче командир червоних намагався розітнути нутрощі Павла Гавриловича поглядом, мов хірургічним скальпелем. «Що в тебе там? Хто ти? І чому ми зустрілися цієї тягучої зимової ночі?» – на нерухомому обличчі кавказця не можна було розгледіти ані страху, ані докору, лише якийсь незвичайний інтерес, бажання вникнути, хто є цей полонений пан.

Вітка підвели ближче. Він став неподалік від командира, одним плечем затуливши йому світло від лампи, підвішеної на балці стелі.

– Как тібя завут? – різко промовив той.

– Павло Гаврилович, – промовив полонений.

– А фамілія?

– Вітко.

– Нібось дварянін?

– Так і є.

– Мой атєц бил тоже… Дварянінам. Абєднєвшім. В Кутаісі многа било бедних.

– Тому ти тут?

– Вах, какой праніцательний! Я тут, патому что род мой бил аскарбльон!

– Не сумніваюсь.

– Вот ти какой. Не самнівается. А в чем ти, дарагой, єще не самніваешся?

– Мало у чому… Хіба що честь дається людині лише раз. І я нізащо не хотів би її втратити.

– Гм… Как ти запєл… Гм.

Грузин встав, аби подивитись на Вітка ближче. Потім почухав щоку й підборіддя, наче у такий спосіб направляв свої думки.

– Что ти думаєшь о революціі?

– Ти хочеш, щоб я сказав тобі правду, а ти мене розстріляєш?

– Е, абіжаішь… Я ведь па-харошему тібя спрашіваю.

– А можеш і по-поганому?

– Магу. Ой, как магу!

Тут грузин широко посміхнувся, показавши широкі й міцні зуби.

– Гаразд. Я скажу тобі правду. Цар наробив багато помилок, через що й постраждав. Але чи мають страждати інші? Силоміць милим не будеш, а більшовики все хочуть робити силоміць.

– Пачіму ето?

– Та тому що Ленін видав наказ про самоврядування республік. І що? Ти прийшов і силою допомагаєш мені визначитись, як жити.

– Нє сілай! Нє толька так! – заволав грузин.

Він миттєво скочив, почав ходити туди-сюди по кімнаті, намагаючись у такий спосіб привести себе до ладу. Одного лише слова було достатньо, щоб підпалити порохову бочку його свідомості. Думки розліталися в голові кавказця, наче після вибуху.

– Мі дарюєм людям справедливасть. То, чііо так хател мой атец. Ті панімаішь?

– Розумію, нав’язати свої погляди… Це омана!

Грузин підскочив до полоненого, схопив його за комір.

– Навязать? Е-е-е! Васо Ісідорович Кіквідзе знаєт правду жизні – слабий становітся сильним, унічтожив сильного. Вот і вся правда!

Він штовхнув Павла Гавриловича, а той замахав руками, намагаючись зберегти рівновагу, але все-таки послизнувся й зачепив ганчір’я на столі, яке потягнуло за собою посуд, і все рухнуло на підлогу. Тарілки розлетілися на сотні глиняних скалок.

Кіквідзе дивився на поваленого ворога, презирливо зморщивши обличчя. Смаглява кавказька шкіра й зарозумілий погляд справляли таке враження, ніби він пройшов життя кілька разів уздовж і впоперек. Ставна, міцно збита фігура виказувала, що чоловік він літній, бачив на своєму віку багато, і товщина його тіла – не що інше, як досвід, що відклався між совістю й розумом, впливаючи на прийняття рішень. Але все це була ілюзія, про що не здогадувались довколишні, ошукані виглядом широкоплечого чоловіка, якому було лише 22 роки! Молодість Кіквідзе була прихована в плоті, як загублене дитинство. Його зранена душа бачила страждання батька, зубожілого чиновника – занадто слабкого, щоб пограбувати когось заради прожитку, і занадто гордого, щоб звести рахунки з життям. Щодня батько вставав удосвіта, щоб зібрати лахміття і нести цей непотріб на продаж. Десятирічний Васо так само щодня бачив, як згорблена постать його батька Ісидора, названого на честь грецького християнського мученика, піднімалася на здиблений пагорб – щоб опинитися на своїй щоденній Голгофі. Тоді гіркота й смуток наситили скелет Васо, подив і злість утучнили його фігуру, лють і помста наповнили думки аж до краю. Вирішив він мстити самому життю, вважаючи, що воно занадто старе й гниле; а тоді повірив у більшовицьку ідею, яка передрікала життя нове, справжнє, справедливе. І заради цього пішов Кіквідзе-молодший на війну, трощачи черепи й кістки людей, які вважали, що він помиляється.

– Забрать єво! В расход! Абоіх! – заволав Васо Ісидорович.

Міцні руки підхопили Вітка, але він устиг, скориставшись однією короткою миттю, перевернутись і сунути собі у кишеню ніж, що впав зі стола. Червоноармійці вивели Вітка у двір, уже порожній, матроси пішли собі. Два чолов’яги переглянулися, а відтак згадали про старого, щодо якого також була вказівка, тому вирішили не витрачати даремно часу й пішли до сараю, щоб знищити це падло двома пострілами.

Вони йшли по стежці. Попереду один боєць, позаду другий. Павло Гаврилович, ошелешений побаченим, усе більше схилявся до думки, що нинішні часи – це розгул душевнохворих, яких давно мали схопити лікарі й направити до божевільні. Але всі необхідні лікарі наразі вбиті, лад знищено, хворі – на волі. Він добряче злякався, передчуваючи ранню смерть. Сили покидали його з кожним кроком. Немов відміряючи роки свого життя, Вітко крокував зі своїми вбивцями, які воліли зробити свою справу без зволікань, бо жалю в них не залишилося. «Якщо людина здатна на страх, то вона здатна і на любов. А любов проганяє страх, адже сила слабкого в любові».

Думки блукали по кутах свідомості Павла Гавриловича, знову і знову змушуючи його стояти перед вибором: або впасти зараз на коліна і благати про пощаду, або зустріти розстріл сміливим поглядом, зверненим до своїх убивць. Він метався перед цим вибором, не в змозі нічого вдіяти – ні сміятися, ні вмовляти. Скутий переконанням про честь, витканий вірою в добро, яке треба творити навіть на шкоду собі, Павло Гаврилович раптом захотів просто померти на місці. Йому подумалося, що за три миті, стоячи перед піднятими рушницями, він раптом може попросити пощади, бо згадає про Ганну Дмитрівну, дасть слабину і вмовить себе, що жити потрібно заради неї, а отже, можна і зрадити. Вітко відчайдушно усвідомив, що, можливо, закричить і все розповість: куди поїхала Рада, скільки там багнетів і живої сили… Це усвідомлення неабияк засмутило його! Тільки уяви: за секунду до смерті він може зламатися, як ламається осиковий прут, і тоді від нього залишаться лише людські руїни, як от від Васо Кіквідзе.

Тому ошелешений Павло Гаврилович сунув руку в кишеню, дістав ніж, який підібрав з-перед стола, різко повернувся ліворуч і встромив лезо просто в груди червоноармійцю. Той автоматично викинув уперед зброю, немов хотів проткнути свого вбивцю багнетом, але не влучив, а тільки завив, мов пес, якого смертельно поранили. Миттєво – на пружині своїх думок про можливу зраду – Павло Гаврилович розвернувся навколо своєї осі, і поки другий більшовик обертався, щоб дізнатися причину дикого виття, встромив у його праву руку ніж, який м’яко проник у людську плоть аж по рукоятку. Нове виття розляглося в сільській глушині, позначаючи нестерпні больові хвилі, що виходили від сталевої смужки ножа, який розрізав кілька тисяч нервів. Червоноармієць упав на сніг, тримаючись за рану, а Павло Гаврилович схопив гвинтівку й замість того, щоб дати драла, щодуху побіг до перекошеного сараю, який був зовсім недалеко і в ньому сидів ще один полонений, старий Свирид – ніби Йона в череві кита.

Розділ 6

Ганна Дмитрівна дивилась у вікно, де вечір вже розлив по широкій вулиці свої темні барви і все довкола здавалося зануреним у чорнило. Щоб роздивитись, тепер треба було докладати чималих зусиль. Жінка спостерігала за людьми, які подекуди проходили тротуаром, нахиливши голови і не знаючи, звідки може прийти небезпека, тож вони озиралися, здригалися при будь-якому шерхоті, а коли лунали постріли, мерщій тікали геть.

Третій день більшовики грабували місто. Особливо вони цікавилися заможними киянами. Дізнавшись, що у тому чи іншому будинку мешкає багата родина, червоні вдиралися туди, грюкаючи чоботами й стріляючи наліво й направо. Іноді вони знаходили те, чого прагнули, і тоді не було рятунку. Кілька пострілів – і нестямні крики про допомогу розліталися по багатоповерховому будинку, але не знаходили адресата. Господаря зазвичай убивали, жінок – ґвалтували. Після того, як усе закінчувалося, у пограбованій квартирі ті, хто лишився живий, ще довго притискалися до стін від жаху, а ті, хто вже покинув цей світ, дивилися скляними очима в стелю, неначе то були самі Небеса. Іноді ж потрібних адресатів на місці не було, і роздратовані червоні залишали будинок, смертельно налякавши інших його мешканців. Останнє, що вони чули, – гупання вхідних дверей, яке ламало життя навпіл. Зазвичай після цього ті, кому пощастило, збирали врятовані речі, поповнюючи собою армію втікачів, що розтікалася по країні. Усталений за багато років побут заможних киян руйнувався в один вечір – усе, чим вони володіли, у них забирали. Та й що таке зібране за роки майно людини, як не відображення часу, який теж любить накопичення?

Через ці пограбування Ганна Дмитрівна втратила сон. Кожен шерхіт за дверима здавався їй вироком більшовиків. Її жіноче серце не могло змиритися з такою безглуздою жорстокістю – замислюючись про це, вона виправляла сама себе, мовляв, хіба ж може жорстокість мати глузд? Увечері Ганна Дмитрівна сиділа біля вікна, але електрику не вмикала – боялася привертати до квартири увагу.

Гуркіт від автівки, що проїжджала повз, і вигуки п’яних знов не давали Ганні Дмитрівні спати. Червоноармійці мов показились – щовечора вони роз’їжджали містом на автомобілях або парних ландо, нетверезі, з такими само лярвами, наводили безлад у ресторанах та гральних домах. Що саме відбувалося наразі поза стінами квартири, Ганні Дмитрівні не хотілося навіть уявляти. Вона стояла біля вікна, загорнувшись у тонку білу шаль і скидаючись на примару. Зненацька за її спиною, у глибині кімнати щось застукало, а тоді зашерхотіло. Жінка здригнулася й озирнулась. Там стояв Морозов у поспіхом натягнутому галіфе та у френчі, який він накинув поверх бинтів. В одній руці він ніс свої чоботи, які позавчора попросив принести до його кімнати – начебто їх треба вичистити. У другій руці офіцер стискав кобуру та портупею. Вони не вміщалися у жменю, і шкіряний ремінь тягнувся, мов змія, по підлозі – це саме він шерхотів. Морозов обережно просувався до дверей, щоб вийти геть.

– Овва! Хто це вештається тут уночі? – Ганна Дмитрівна здивувалася Морозову, що застиг посеред кімнати, наче кіт, якого упіймали на шкоді.

– Е-е-е… Я, шановна Ганно Дмитрівно, хотів повітрям подихати. Спекотно тут, сил нема, – промукав Морозов, одразу ставши схожим на шкодливого школяра.

Ганна Дмитрівна всміхнулася, узяла з комода свічку і підійшла до офіцера. У тьмяному світлі вона роздивилась Морозова, і його кумедний вигляд змусив жінку широко усміхнутися: розпатлане волосся, що скидалося на перуку, підсилювало ефект.

– Знаю я вас, шановний пане. Давно замислили втечу. Ти, Морозов, певно, думав, що я не помітила, як ти вчора притяг у кімнату свій револьвер, коли ходив до вітру? Втекти хочеш, а куди? – голос Ганни Дмитрівни звучав трохи іронічно і водночас жорстко.

– Їй-богу, лише повітрям!.. Як риба на березі, нема чим дихати, – мов дитина, виправдовувався Морозов, крутячись на місці, і ремінь на підлозі совався і шарудів.

– Ага, ага. На фронт хочеш! До друзів вирішив утекти. Знаю я тебе, – знов повторила пані Вітко.

Морозов зітхнув. Увесь цей час він намагався триматися прямо, але коли його таємницю розкрили і приховувати не було чого, він розм’як і слабкість далася взнаки – поранений хитнувся, зробив крок назад і важко опустився на тахту.

– Гірко мені, Ганно Дмитрівно. Ось лежу тут, у м’якому ліжку, як пан-білоручка, а в голові обличчя, обличчя пливуть… – поскаржився офіцер.

– Так, що аж час для марних вчинків? – жінка пом’якшала, сіла поруч із Морозовим на стілець.

– Ох, марнота зараз усе вкрила. От хіба не марно я зараз лежу, коли мої брати гинуть?

– Але ж подумай сам: хіба ти, поранений, здатний зараз щось робити? Та й далеко тепер наші. Невідомо, що коїться.

Тут Ганна Дмитрівна зітхнула, наче хтось нагадав їй про тугу, що роз’їдала серце, мов кислота. Обоє замовкли. Морозов хотів підбадьорити жінку, але він не був надто красномовною людиною. У душі його горіло полум’я, але описати його, передати свої почуття він був неспроможний – так само, як і неспроможний вести задушевні розмови з жінками. З ними Морозов мав складні стосунки, і не кожна могла витримати різку вдачу офіцера. Як на зло, Морозов зазвичай закохувався в тендітних аристократок, які терпіли спілкування з ним дуже недовго, а тоді починали нудьгувати. Далі відбувався розрив, який супроводжувався словами аристократки про несумісність людей, долю яких не зшило разом вище призначення. Офіцер ввічливо прощався, після чого йшов у шинок, миттєво напивався, волаючи про нещасливу долю, розпочинав бійку, розбивав кілька столів та облич, знову пив до втрати свідомості й прокидався в борделі в обіймах першої-ліпшої вуличної дівки. Макітра тріщала, а дівка скоромовкою тріскотіла про приготування до весілля, що його він їй обіцяв. Морозов намагався згадати в подробицях, як він уночі підіймав при всіх цю шльондру на руки і хриплим від алкоголю голосом промовляв, що знайшов свою справжню наречену і нарешті має одружитися. Так бувало не раз, доки Морозов урешті не вирішив, що подружні стосунки не для нього і волею небес його призначення – війна, шинки та повії.

– Годі вам сумувати, Ганно Дмитрівно. Серцем відчуваю, що наші недалеко.

– Ах, якби ваші слова та Богові у вуха…

– Так воно завжди відбувається – одне йде, інше приходить, а тоді все вертається, як було.

– Не знаю… Не знаю, Морозов. Так тяжко мені, так неспокійно. Чи Павло повернеться?

– Ви, Ганно Дмитрівно, за Павла Гавриловича не хвилюйтеся. Треба лише трошки почекати, і німці допоможуть.

– А чи допоможуть?

Морозов замовк. Раптом він згадав, що опинився перед дамою мало не в негліже, тому заметушився, намагаючись натягнути френч, незважаючи на поранену руку. Але з цього вийшов лише неакуратний ривок – підсотенний виглядав радше як малий хлопчик, що не вміє вдягатися сам. Зрештою Морозов усвідомив свою немічність, але не здався – почав пригладжувати розпатлану чуприну.

– Ах, що ви справді! – жінка тихо засміялася. – Ви й так красивий, годі псувати таку красу!

На це заклопотаний Морозов лише захекав, сказав, що його граційності й чапля позаздрить, а тоді з риканням поворушив ліктем, що застряг у рукаві. Ганна Дмитрівна з усмішкою за цим спостерігала. Рука Морозова була більше схожа на крабову клешню.

– Ой лишенько з тобою, пане Морозов. Давай-но я допоможу, – вона витягла руку підсотенного з рукава і в такий спосіб подарувала військовому довгоочікувану свободу.

– Ух, клята! Мало мене не полонила, – Морозов тицьнув себе у руку і всміхнувся. Жінка поруч із ним теж засміялася з цього жарту.

Ганна Дмитрівна й Морозов ще з півгодини розмовляли, поки не догоріла свічка і не закінчилися слова. Вони розійшлися по спальнях, щоб довірити свої втомлені тіла лагідним ліжкам, а свідомість – м’яким снам, що мали розвіяти повітряними видіннями чорні думки минулого дня.

Але за вікном вулиці Києва наповнювало те саме чорне повітря – кожен провулок, кожен закуток, кожну щілину, і не було від нього порятунку. Панувала тиша, лише в кінці Олександрівської вулиці чулися якісь звуки, та згодом і вони посунулися до Маріїнського парку й загубилися між дерев. Місто все глибше занурювалося в сон, не розуміючи й навіть не намагаючись відгадати, що готує йому нова більшовицька влада.

Ганна Дмитрівна встала рано, швидко одяглася і вийшла з квартири. Вона попрямувала вулицею вниз, а звідти – по Хрещатику до Бессарабської площі. Це було одне з небагатьох місць у Києві, де ще можна було купити якихось харчів. Жінка довго йшла протоптаною в снігу стежкою, яка петляла тротуаром, то підбираючись до будинків, то наближаючись до проїжджої частини. Сховавши обличчя від морозу за вовняною хусткою, вона повільно рухалася у своїй теплій шубі. Інколи зустрічався візник, що гукав коней. Перехожі воліли оминати знайомих, аби не вести зайвих балачок. Червоні патрулі перевіряли документи, а побачивши посвідку громадянина У.Н.Р., тягли нещасного на схили Дніпра. Там під прицілом гвинтівок у затриманого вимагали викуп, погрожуючи розстрілом.

Ганна Дмитрівна поспішала. Вона побоювалася, що її також можуть зупинити, почати розпитувати про помешкання та родину. Сказати правду – це підписати смертний вирок. Якщо ж вона збреше, думала жінка, це все одно що зрадить чоловіка, якого так любила. Але, на щастя, ніхто не звертав уваги на самотню постать. Нарешті, весь час озираючись, вона дісталася високої будівлі ринку. Овальна брама Бессарабки нагадувала вхід у великий вокзал. Раніше тут був пустир, який увесь час заливало з навколишніх пагорбів. Не могла врятувати навіть широка труба, що її проклали тут приймати стічні води. Пустир був завалений сміттям, і збиралися тут люди-сміття: крадії, грабіжники, повії, жебраки. З’являтися на Бессарабці ввечері було відверто небезпечно, хоча вдень тут тривала жвава торгівля: місце чомусь дуже подобалося селянам та комерсантам. А шість років тому на гроші заможного київського єврея, цукрозаводчика Лазаря Бродського, було створено ринкову будівлю: величезний зал, окремі торгові місця і навіть величезна сучасна холодильна машина.

Біля входу в ринок бігав хлопчисько з оберемком газет. Він розмахував пом’ятим екземпляром і надривно кричав: «Читай “Кієвлянін” – духом воспрянєм!» Ганна Дмитрівна пхекнула – які ж ці газетники пройдисвіти, уже й придумали, чим закликати покупців у неспокійному місті.

– Гей, дай-но одну, – попросила пані Вітко й помахала хлопчику рукою. Той одразу ж підбіг до неї, поправляючи шапку-вушанку, яка збилася на один бік.

– Чєво ізволітє? – старорежимно промовив малий.

– Мені одну, прошу, – сказала Ганна Дмитрівна і розкрила сумочку, щоб дістати гаманець.

– Двадцять сім копійок! – миттєво відреагував хлопчик.

– Як двадцять сім?! Було ж лише недавно двадцять! – здивувалася жінка й завмерла.

– Як каже мій дід, була в собаки хата! Двадцять сім копієчок, прошу пані! – на останніх словах хлопець трохи здригнувся, вочевидь втомившись пояснювати про нові ціни.

Ганна Дмитрівна зітхнула, заплатила і одразу ж розгорнула газету. Але це виявився старий номер, від 24 січня! В ньому описувався штурм Києва більшовиками, бої на Шулявці і біля Політехнічного. Остання сторінка містила об’яви, що обіцяли вилікувати будь-які хвороби, особливо ті, що заважали палкому коханню. Наприклад, доктор Бланкман пропонував лікування «сифил венер полов бессил от 10–12 утра и 5–8 вечера». У наступній об’яві йшлося про набір учнів у гімназію зі змішаним типом навчання, далі – ворожіння від «інтелігентної хіромантки», заклики придбати книжки, телефонний апарат, нове сідло. Жінка хотіла вилаяти хлопчиська, але того вже й близько не було. Шибеник торгував старим товаром, який уже нікому не був потрібний – напевно, ці газети залишили у будівлі типографії або взагалі викинули в канаву. Ганні Дмитрівні було соромно, що її так просто обдурив десятирічний бешкетник, не дуже навіть доклавши для цього зусиль.

– Ах, негідник росте! Ох же і негідник! – обурилась вона і попрямувала до входу в ринок.

Цієї миті у брамі стали три червоноармійці й один матрос із рушницями напоготові. Від несподіванки пані Вітко зойкнула, трохи відскочивши, і махнула просто перед ними рукою з газетою. Один із більшовиків зупинився, а тоді попрямував до неї, видер газету, роздивився її і схопив жінку з криком: «Ето правакатор! Антірєволюціонний агітатор!» Одразу ж його колеги зупинилися, розвернулися й обступили Ганну Дмитрівну. Не встигла та й рота розтулити, як її потягли до візника, що чекав більшовиків неподалік. Вітко вже хотіла закричати, але легкий удар прикладом майже склав її навпіл. Червоні потягли її по снігу, на якому залишався кручений слід від елегантних шкіряних чобіт. Усе це відбулося так швидко, що жінка не встигла й тричі зойкнути, як утратила свідомість.

Ганна Дмитрівна прийшла до тями від того, що її штовхав червоноармієць: «Ей, вставай! Прієхалі!» Куди саме вони «прієхалі», жінка не мала й гадки. У голові все плило – нічого розібрати вона не могла. Вітко підняли й знову потягли – тепер уже з візка. Вона намагалася сказати, що ні в чому не винна – за що її так? Але червоні бійці не слухали, а натомість, піднявши, несли її до будівлі під зеленим дахом, із низькими вікнами, які було закрито решітками у два пальці завтовшки. Ганна Дмитрівна нарешті закричала, але марно. Вона впізнала цю будівлю – її привезли до старої фортеці Косий Капонір, яка тепер стала в’язницею.

За кілька хвилин вона опинилася у великій камері, забитій людьми: бідні баби, які волали, що вони невинні, кілька дівчат із брудними обличчями і занадто яскравою помадою, дві дівчинки із матір’ю, до якої вони притискалися і безперервно хлипали. Ганна Дмитрівна стояла посеред приміщення – добре вбрана пані, у дорогій шубі та чоботах. Всі інші, утім, не звертали на неї уваги. Здавалося, що Вітко – справді примара, що матеріалізувалася на кілька митей, аби розтанути у повітряному розчині, намішаному з поту, вогкості та гнилі. Ніхто не обернувся до неї, не сказав ані слова – баби буркотіли, дівки шкрябали стіну, дівчатка плакали. Ця байдужість так вразила Ганну Дмитрівну, що вона завмерла, як полюбляла завмирати у своїй квартирі, перетворюючись на предмет інтер’єру – вишукану гранітну статую. Всередині у неї все стислося, перетворилося на камінь – жах паралізував її.

– Що це за мадам до нас прибула? – полетів зненацька у бік «статуї» грубий хриплий окрик.

Вітко повернула голову. На нарах сиділа розмальована дівка із розпатланим, наче щойно після сну, волоссям. Її зелена сукня була у двох місцях розірвана, завдяки чому заголилося плече й частина руки. Широке садно протяглося від лівої скроні до щоки. Дівка підвелася.

– Є в цих революціях єдине хороше – що можна таку пані отуточки побачити. Яким вітром, га? – знов уїдливо спитала вона.

– Облиш ти її, Марусю! Бачиш: білоручка й так уже од жаху тремтить, – озвалася інша дівка, що лежала на горішніх нарах.

– Як же ж так? Як так? – Маруся начебто не чула слів своєї співкамерниці. Вона, понизивши голос, проспівала популярний міський романс: «Випал птєнчік із гнєзда, занєсла єво нєльогкая!»

– Я випадково, ні за що, нічого не скоїла! – нарешті промовила Ганна Дмитрівна, трохи посунувшись.

Вона вирішила пройти до протилежних нар, де сиділи дві товсті літні жінки, які то сумували за своїми торбами, що їх відібрали червоноармійці, то белькотіли про свою невинуватість. Ганна Дмитрівна сіла.

– Ні за що, випадково! Ох-ох. Ізволітє пожалуйста, судьба кручіна – мєрзавєц мужчіна, – знову з хрипом заспівала Маруся.

Зрештою підвелася і рушила до Вітко. Та, побачивши скандалістку, стиснулася й знову завмерла. Мить – і Маруся нависла над Ганною Дмитрівною, затуливши жовте світло електричної лампочки.

– Пані-пані-панночка, золотая ванночка – проспівала дівка, насупивши брови. – Ти, біленька панночка, жила-раділа, не знала горя. А тут на тобі – у тюрму її засадили. Є боженька на світі!

– Я не знаю, чому ви ополчилися на мене. Я такий само в’язень, як і ви, – налякано підвищила голос Ганна Дмитрівна.

Маруся посміхнулася. На її побитому обличчі розлилися синці і виступили якісь болісні горбики. Посмішка змусила рухатися м’язи обличчя, яке досі здавалося виліпленим із пап’є-маше. Сотні паперових шматків, які так просто б ніколи не поєдналися, породили цю фізію – припухлу від пияцтва, покручену розпустою, зажурену важкістю буття. Частини ліпилися як Бог дасть, створюючи дивні візерунки, так що тепер годі й дізнатись, яким те обличчя було спочатку. Де знайти чистоту на смітнику? Як на брудному полотні відшукати цноту?

Марусі виповнилося двадцять чотири роки; вісім із них вона провела в борделі. Кожен день, наповнений спиртом та кокаїном, перетворювався для неї на калейдоскоп із сотні клієнтів, що кружляли різнокольоровими плямами. Вона не пам’ятала свого першого, як не пам’ятала й останнього чоловіка, що роздягав її і клав на сірі простирадла, аби з’єднатися з лоном, що було вичищене від усього жіночого. Але вона пам’ятала третього – пихатого літнього пана, трошки лисуватого, із рожевими щоками, які випромінювали лиск та гідність. Він крекотів, його губи нервово ворушилися, поки він ретельно рахував гроші, аби, не дай Боже, не прорахуватися і не дати більше. З півхвилини літній пан зосереджено рахував, осяяний кривавим світлом кімнатної лампи, на яку було накинуто червону тканину. А тоді – урочисто, наче перед судом, – поклав на зім’яте ліжко три рублі двадцять копійок, після чого нахилився, як перед дамою на балу, щоб роздивитися зовсім юну Марусю. Вона сиділа на ліжку, підігнувши коліна, мов дитина в утробі. Тоді пан знову велично нахилив голову, наче шкодуючи, але не бажаючи зізнатися самому собі, у чому саме полягає шкода. Зрештою він пішов. Двері м’яко зачинилися, і за хвилину в них прослизнув новий клієнт, молодий і худорлявий, який винувато шепотів і вибачався, наче думав, що застав Марусю не саму. А за три дні вона захворіла. За тиждень – злягла. За місяць хвороба, яку передав їй пихатий пан, досягла того, що дівчину поклали в шпиталь, де незворушний моложавий лікар вирізав у неї органи, призначені для продовження життя.

Із того моменту все перемінилося – Марусине обличчя перетворилося на пап’є-маше, у душі з’явилася гниль, а на руках – бруд. Вона зненавиділа всіх навколо, тому що світ забрав у неї радість материнства, яким вона марила, коли була юною гарною дівчинкою, що народилася в бідній оселі на Подолі й змушена була заради шматка хліба зрадити свою совість. Тоді Маруся розпочала війну проти всього роду людського, проти того, як улаштований цей грішний світ, проти духів небесних та пекельних. І ні в чому не знаходила вона радості. Тому билася безжально, безглуздо і люто. Ось і зараз вона з цією люттю підійшла до Ганни Дмитрівни, аби помститися чужій долі за те, що вона виявилася світлішою й щасливішою, ніж її темний життєвий шлях.

Розділ 7

Павло Гаврилович поспішав. Уже годину вони із дідом Свиридом чимчикували нічним полем, весь час озираючись, адже варто було чекати погоні – зо двох десятків більшовиків на чолі з божевільним грузином Кіквідзе. Іноді старий гайдамака зупинявся, розстібав кожух, прикладав долоню до грудей і ретельно щось мацав.

– Діду, що ти робиш? – здивувався Вітко.

– Та от, боюся, що серце втратив – зовсім нема чим дихати, – із серйозним обличчям відповідав Свирид.

– Та ти, діду, дивак. Перевір, чи голова на місці, – сміявся Павло Гаврилович.

– Голова ще на плечах, дякувати Богові, – гайдамака всміхнувся, показавши щербаті зуби.

На душі в Павла Гавриловича було гидко. Він поринув у свої думки, як поринають у воду, і не міг вибратися звідти. Ось він стоїть перед червоним командиром, ось налякався власного жаху, який міг підштовхнути його до зради… Але щоразу витівки Свирида потроху знімали тягар. Дід то лаяв більшовиків, то замітав сліди, то намацував свої нібито втрачені органи.

Була прозора ніч. Усе навколо – напружені стовбури сосон, які підпирали небеса, наїжачені кущі, невеличка галявина в плямах снігу – було мов стягнуте одне до одного впритул. Воно нагадувало квартиру, щільно заставлену різноманітним мотлохом. Утікачі втомилися. Підійшовши до поваленої сосни, вони важко опустилися на неї і якусь хвилину просто мовчали, намагаючись відновити дихання.

– Куди йти, не знаєш, діду?

– Звісно куди – уперед!

– А де ж перед?

– Гм. Ну, якщо отам, де більшовики – це зад, то он туди – перед.

– Авжеж. І не посперечаєшся.

Павло Гаврилович кхекнув, зіщулившись від холоду, але дід подивився на нього вперто – мовляв, і не сумнівайся.

– Оце, діду, хотів тебе спитати. Ти гайдамака, але ж, якщо так подивитись, то у твої роки треба вже піч охороняти, аби її з хати ніхто не виніс, – мовив Вітко.

– Е-е-е, пане курінний… Ти, певно, сидиш і думаєш, що дід дурний, збожеволів і швендяє вночі, мов скажений?

– Я не знаю.

– От баба не дасть збрехати, – дід чомусь повернувся праворуч, наче там, у соснах, справді стояла його баба. – Щодня я працював і працював, ніби нема у світі нічого, крім поля. Пан бо наш нарізав ділянки і в оренду здавав. Скупуватий був… До біса його!.. Так от, працював я, працював, і щоразу думав: що ж я залишу по собі? Дітей у нас нема, старий чорт стріляв лише холостими… Кхе-кхе… А тоді вирішив: залишу по собі людський поговір. Нехай люди про мене говорять – от і пам’ять буде. Слова ж, як діти, живуть після своїх батьків, – Свирид договорив і зачмокав, видаючи дивні звуки: суміш пісні й стогону.

– Дивно це чути, – відповів Павло Гаврилович.

– Чому? – прижмурився дід.

– Дивно таке чути від тебе, діду, – повторив Вітко.

– Не більш дивно, ніж саме життя, – відповів той.

Вони підвелися й пішли лісовою галявиною, намагаючись забрести якомога далі у хащі. Тоненька смужка місяця зависла ліворуч від утікачів, подекуди ховаючись під ковдрою маленької хмарки, наче місяць змерз. Було так тихо, що кожен скрип віддавався навкруги. Ще кілька разів вони відпочивали, мерзли й знову рушали вперед, доки світанок не почав розтікатися зі сходу рідкою молочною пінкою. Стало ще холодніше, а зігрітися не було чим. Вони шукали бодай якесь селище, але – як пороблено! – ані вогнику, ані людського голосу…

– Зле мені, пане курінний, згину я тут, до ворожки не ходи! – хрипів Свирид.

Він справді дуже втомився. Хитаючись, сунув сніговим настом, послизався, але знову вперто вставав.

– Ні, діду. Ти ще не все зробив на цій землі, – відповідав Вітко.

– Так, трошки залишилось… От дійду до того горбика й завершу свій життєвий шлях, – казав дід.

– Краще не до цього, а он до того, трошки далі – ото й поживеш іще трохи, – пропонував Павло Гаврилович.

– Умієш ти, пане курінний, умовляти. Гаразд, нехай буде твоя воля, – лагідно погоджувався Свирид і крекотів, просуваючись до вказаного горбика.

Коли вони геть знесилились, то вирішили впасти просто посеред поля. А раптом хтось буде проїжджати й помітить утомлених мандрівників!

– Годі, Павле Гавриловичу! Годі, я кажу! – сопів Свирид.

– Що годі?

– Вмираю. Тут і зараз. І навіть не переконуй, – знову хрипів дід.

– А я й не переконую. Доброї дороги тобі, діду, перекажи там нашим найкращі побажання, – підігравав йому Вітко.

– Я ж говорити не звик. Доведеться тобі, курінний, записати все – а я перед небесним військом прочитаю твоє послання, – не вгамовувався Свирид.

– Гаразд. Пиши: пред’явник сього документа… Дим! – раптом заволав Павло Гаврилович.

– Дим!? Пред’явник… Навіть я б цього не вигадав… Стривай! Дим! – підхопив старий за курінним.

Неподалік від них, на горбі, виднілася хата. Понад нею тоненько завивався дим від розпаленої печі.

– Туди! – скомандував Павло Гаврилович, і вони попрямували до рятівної будівлі.

Кілька хвилин – і підійшли до плетеного тину, що заходив за ріг хати й обривався – там, де починалася велика земляна ділянка, що належала господарям будинку. Біля хвіртки мандрівники зупинилися. Забрехав пес, що сидів у кривій будці, не бажаючи виказувати навіть носа на такий мороз. Вітко зупинився. Його змерзлі руки наче закутав червоний шовк, пальці напухли, де-не-де побіліли. Не кращий вигляд мав і Свирид. На вусах старого повисли тоненькі бурульки, ніс-картоплина посинів, і від цього дядько скидався на лісового дідька, що виліз із хащів у пошуках харчів. Вигляд їх обох міг налякати будь-кого. Павло Гаврилович подивився на старого, що тримався за тин, не рухаючись, наче закляк. Тоді він зважився – пройшов у двір і, не звертаючи уваги на несамовитий гавкіт пса, гучно постукав у двері хати. Промерзле дерево тоскно одізвалося низьким звуком. Курінний постукав ще раз, зачекавши перед тим хвилину. І ще. І щойно хотів уже копнути двері, щоб вдертися до житла, як ті розчинилися, і перед Вітком постав хлопчик у накинутому на плечі сіряку, виразно не на хлопчачий зріст, що звисав мало не до підлоги. Легка сорочка тремтіла на вітрі, надуваючись на грудях. Малий був білявий, із блакитними очима й правильними, витонченими рисами обличчя. Павло Гаврилович, побачивши малого, аж відскочив – надто вже його вигляд був схожий на неземний, наче курінний із дідом потрапили на якийсь невідомий шлях, який привів їх на небеса, а хлопчик – зовсім не хлопчик, а янгол, що вийшов їх зустрічати.

– Е-е-е-е… Чи є хто вдома? – просипів Вітко.

– Є! – відповів хлопчик. – Я!

– Так. Бачу. Пусти нас, заради Бога. Не дай померти від голоду та холоду, – раптом висловився пишномовно Павло Гаврилович.

Хлопчик застиг, ніби намагаючись зрозуміти, що ці пани від нього хочуть, а тоді мовчки відійшов убік, розчинивши двері. Ранкове світло проникло в хату, показуючи прибульцям знаряддя для роботи в полі – вили, косу, лопати та інше.

Вони зайшли в кімнату. Дальній її куток весь займала піч із сирцю. На ній можна було роздивитися прикраси – клинчики, кола, хрестики й квіти, намальовані синькою. Між піччю й холодним кутом уздовж стіни лежало кілька дощок, призначених для спання. На стіні було прибито полицю для жіночих речей – веретен, голок, ниток, а також жердку для одягу. На покуті стояли старі ікони, фарби на них вицвіли й облізли.

Відтак Павло Гаврилович сидів біля печі, де потріскував вогонь, пожираючи дрова. Цей легкий хрускіт надавав кімнатці дивного затишку. Свирид попоїв і майже одразу заснув. Глухувате хропіння лунало з лавки, де він умостився. Хлопчик сидів за столом і щось стругав із довгої кривої деревинки. Одна рука його рухалася спритно, а друга – кукса – безвольно висіла.

– То кажеш, що тато з мамою поїхали корову продавати? – спитав Вітко.

– Так, іще тиждень тому, – відповів хлопчик.

– І звісток від них не було? – продовжував Павло Гаврилович.

– Не було, – сухо відповів маленький господар хати.

Небагатослівний малий раз по раз підіймав свої великі очі, щоб у момент запитання подивитися на непрошеного гостя, а тоді знову опускав погляд на деревинку і сумлінно повертався до праці.

– А як тебе звати, бо я ж не спитав? – Вітко знову звернуся до малого.

– Матвій я. Матвій, – сказав хлопчик і раптом завмер, дивлячись на Павла Гавриловича.

– А прізвище?

– Щасливцев.

– Як-як? Я не дочув.

– Тато й мама кажуть, що я Щасливцев.

Останню фразу Матвій проговорив тихо, так, що його вузькі, злегка шорсткі вуста, вкриті тоненькою плівкою, лише трошки відкрилися, наче мушля. Умить хлопчик закляк. Його гарне обличчя і застиглий погляд, здавалося, не пропускали жодного промінця світла, що могло б розтопити крижаний шар, який укрив його душу. Бо там, у глибині, плавилося каміння й тріщала земля від емоцій та думок. Хлопцеві так хотілося сказати цьому панові з лагідним обличчям, що він, Матвій, такий само мандрівник і багато років тому, в таку само зиму, він тинявся по землі голодний і холодний, не знаходячи притулку. Хто він і де народився – малий уже давно не пам’ятав. Не мав ані рідні, ані майна. Його худі брудні пальці стискали посох, яким він пробивав шар снігу, перш ніж ступити – щоб не провалитися. Рвана шуба, зшита з клаптів шкіри хутром всередину, так-сяк гріла його тіло. Сіра хустка обвивала горло, наче змія. Продірявлені валянки ледь уберігали ноги. І лише в серці горіло полум’я образи й подиву.

Багато років він так бродив, під’їдаючи недоїдки, обгризаючи кістки, збираючи трави. Де його батьки? Де його рідні? Матвій не знав – як і не знав, чи це справжнє його ім’я, чи він його вигадав у голодному памороку, адже все у світі має якось зватися. Худий, хворий, на порозі смерті… Він ішов і йшов, начебто шукав місце для власної могили. Але одного разу, у лютий морозний день, коли сили покинули його, він упав обличчям у сніг, благаючи небо дати йому швидку смерть, бо буває, що смерть подібна до спасіння. І коли він лежав у заметі, його підібрав чоловік, що підганяв гніду кобилку, яку було запряжено у віз. Він потягнув тільце, як тягнуть упійману рибу, кинув на віз і поїхав далі. Два дні чоловік із жінкою відпоювали хлопчину настоями, розтирали, парили в бані, поки на блідій шкірі не почав з’являтися рожевий відтінок. Хлопчик вижив, але мороз попсував йому лікоть та передпліччя – вони майже не рухалися, почорніли й довелося їх відрізати. Так хлопчик став одноруким.

– Хто я? – пробурмотів, приходячи до тями, Матвій.

Грізний чоловік, що нависав над ним, мов скеля, сказав сухим голосом:

– Ти Щасливцев. Таке твоє прізвище.

– Хто?

– Ти тепер наш син і в тебе є прізвище…

Хлопчик не мав сил заперечувати. Лише хитнув головою, намагаючись вимовити це слово: Щасливцев. Щас-лив-цев. Той, хто дружить зі щастям. З того часу щодня малий старанно вкривав свою душу шаром криги, заморожував себе зсередини зусиллям волі, щоб назавжди забути біль самотності й відчаю. Зранку чоловік ішов працювати в поле, а жінка поралася з худобою, залучаючи й хлопця до роботи. Навесні він виганяв у поле корів та кіз. Його спонукали працювати, але дали місце для сну й годували. Жили вони втрьох, ніби так було завжди, споконвіку. Із хлопцем ніхто не розмовляв ані про минуле, ані про майбутнє. Життя тривало одним днем. Він мав прийняти цю дійсність, поринути у пишний аромат польових трав, але Матвій щоразу вертався до свого болю, адже він здогадувався – щось він таки втратив. У новій родині він назавжди залишився приймаком.

І зараз, вимовляючи своє прізвище – Щасливцев, хлопчик прагнув дізнатися, хто він є насправді і яка його суть. Це було дуже близько до пізнання сенсу буття.

– Я піду відпочивати, – сказав Матвій Павлові Гавриловичу. Той кивнув, погодившись, наче розуміючи, що більше слів для нього не буде, бо хлопчик неспроможний розповісти про своє горе.

Вітко постелив шинель на долівку, поклав під голову чоботи, подивився на стелю. Хлопчик умостився на лавці біля печі. Хрускіт вогню залишився єдиною подобою мови, у якій було багато звуків, що не мали значення. Всі у хаті спали, шукаючи у сні зцілення.

Гучний стук, тупотіння ніг, хриплі вигуки – усе це вдерлося у хату вихором, підняло на ноги чоловіків та хлопця, закрутило у вирі паніки й галасу. У хату вбіг сивий селянин і голосно сповістив, що біля лісу, за п’ять верст, на об’їзній дорозі знайшли віз. Там лежали речі, що належали прийомним батькам Матвія, але їх самих ніде не було. Як не було й кобилки, лише безліч слідів та краплі крові на снігу. Хлопчик слухав, як сивий сусід розповідав про те, що ось знову Матвій – сирота. За ці кілька хвилин красиве обличчя малого зблідло. Гіркі новини змили фарби, а думки забилися у далекий закуток свідомості. Умить хлопчина, що стояв перед Павлом Гавриловичем, перетворився на блідого янгола з однією рукою. Це видовище так вразило Вітка, так сколихнуло його солдатську душу, що він не міг геть нічого вимовити. Дід дивився на неочікуваного гостя заспаними очима, помалу приходячи до тями. Селянин не знав, що додати.

Коли сивий пішов, хлопчик так і залишився стояти, де був – біля столу.

– Хочеш, ходімо з нами, – запропонував Павло Гаврилович.

– Я не знаю, куди йти, – тихо промовив Матвій.

– Ми знайдемо тобі дім, – наполягав Вітко.

– Це неможливо, – відповів хлопчик.

І тієї миті гримнув постріл і покрив розкотистим звуком усе село. Згодом пролунав другий постріл, і третій. Павло Гаврилович кинувся до дверей, вискочив надвір і вдалині, на схилі горба, побачив кінноту. П’ять бійців спішилися, кинулися до хат, почали витягати жінок за волосся, чоловікам кричали в обличчя, аби вони зізнавалися, де сховались двоє втікачів. Якщо селянин не знав, що відповісти солдатам, його вбивали на місці. Курінний зрозумів, що то прийшли по їхні з дідом душі – наздогнали-таки, йшли по слідах. Йому й Свиридові залишилося лише схопити свої речі, поспіхом кинути в сумку три шматки хліба й вискочити до тину.

Дід пихтів позаду курінного, лаяв свої ноги, що ті занадто повільні, а руки – що ті занадто слабкі. Вони вибігли надвір, але в ту ж мить побачили червоних, що дерлися на пагорб і вже були дуже близько. Червоноармійці помітили старого гайдамаку та Вітка й заволали щосили. Одразу ж до них підскочили ще бійці, і більшовики цілою юрбою помчали у бік хати. Павло Гаврилович схопив старого за рукав жупана, розгублено роззирнувся – бігти їм не було куди. Тож він підняв рушницю, прицілився й вистрілив у бік червоних – один упав, а троє кинулися по заметах. Майже одразу з’явилися коні з вершниками – більшовики-«казáки» поспішали до своїх на допомогу. Й українці кинулися назад до Матвієвої хати.

Павло Гаврилович намагався забарикадувати вхідні двері. Накидав ящиків, мішків, іншого мотлоху, перегороджуючи ворогам прохід. Тоді зайшов у кімнату. Дід дивився у вікно, розділене на чотири маленькі скляні кола, шукаючи більшовиків. Пролунало кілька пострілів, і глиняні стіни, прийнявши в себе свинець, відгукнулися глухим клацанням.

– Виходьте живими, бо мертвими витягнемо! – закричали червоні.

Відтак брудно вилаялись, розповідаючи, що саме вони зроблять, якщо втікачі не покинуть хату.

– Що будемо робити? – спитав дід, відсуваючись від вікна.

– Тут або пан, або пропав, – пробурмотів Павло Гаврилович.

Його погляд кружляв по хаті, шукаючи, що б таке схопити. Між піччю та дверима в кімнату були самі кочерги та лопати. Нічого, що могло б їм зараз стати в нагоді. Червоні підозріло замовкли. Так тривало хвилин зо п’ять.

– Може, вони пішли, кляті? Чорт їх забирай! – заскрипів старий.

– Де там! Певно, підлість якусь готують! – відповів Вітко.

Хлопчик якийсь час дивився на них, а тоді побіг у сіни й приніс величезну косу, що була прихована в темному кутку. Він віддав її Павлові Гавриловичу, той узяв і здивовано оглядів.

– Коси й вили… Просто як у старі часи!

Вітко вручив косу дідові, і той узяв її обережно, наче це був не інструмент, яким він так часто працював у полі, а щось водночас неймовірно цінне і смертельно небезпечне. Павло Гаврилович подивився перед собою: старий з косою, хлопчик-інвалід та він, офіцер, поранення якого лише недавно загоїлося. Золоте світло гасової лампи омивало трьох людей, наче то були три скелі посеред хвиль.

І тут вони відчули запах смаленого. Дід стрибнув до вікна, а хлопчик у сіни – струмки диму заповзали через щілини, проникаючи в оселю. Червоні обклали хату хмизом і підпалили. Спершу вогонь розгорався неохоче, незадоволено димлячи. Але з кожною хвилиною він усе більш завзято брався до ранкової трапези, дужче й дужче розгораючись біля стін мазанки. Павло Гаврилович уже хотів оголосити, що ось і кінець, фінал цієї драми – який, на жаль, давно був передбачений. Як їм вибратися з палаючої хати, коли навкруги – десяток червоних? Але він не встиг цього сказати. Хлопчик схопив кочергу, розбив вікно і закричав, що виходить. Дим повалив у кімнату, не стало чим дихати. Хлопчик, прикриваючись коміром свого сіряка, знову закричав високим дитячим голосом:

– Панове, рятуйте! Дайте мені вийти!

Вітко хотів був схопити шибеника, але його зупинив дід Свирид, хитаючи головою: мала ще дитина, рятує себе, та й справді, навіщо губити його разом із нами? Курінний думав заперечити, що через Матвія загинуть усі, але малий – знову! – висунув голову й, задихаючись від їдкого диму, закликав проявити милосердя до нього, невинного сироти. Тоді грубий голос із двору сповістив, що він може вийти, бо невинним – милість, а злочинцям – кара. Невідомо, чий то був голос, як невідомо й те, де в хлопчика взялося стільки сил, але він побіг у темні сіни, розкидав ящики й мішки, відчинив вхідні двері й вискочив на мороз. Дим повалив у хату ще дужче. Вітко з дідом причаїлися, погасили лампу й стали під стіною – так, щоб той, хто увійде, не міг їх одразу побачити. Кілька хвилин вони чули лише тонкий голос із двору. Хлопчик щось розповідав червоним, подекуди підвищуючи свій голосок, і тоді можна було розібрати окремі слова: «Я сам… їй-богу!.. сам… вогонь… не бачив… нікого…» – і так кілька разів.

«Ох, і шибеник! Хитрий! – подумав Павло Гаврилович. – Хитрий чорт, хитрий!»

Після останніх слів малого повисла пауза, після чого пролунали звуки важких кроків по утрамбованому снігу. Заскрипіли двері – вхідні, а потім кімнатні. Миттєво Павло Гаврилович розвернуся й ударив червоноармійця, що увійшов. Але удар припав солдатові в руку, він зненацька підняв свою рушницю й стрельнув у стелю. За мить дід Свирид обрушив лезо коси на тулуб більшовика – гостре залізо з легкістю увійшло в груди, продираючись крізь м’язи та кістки. Другий боєць, що йшов слідом, з несподіванки заволав, наче це його різали, і вистрибнув із хати. Павло Гаврилович подивився на старого, що перелякано розглядав труп, із якого стирчала коса.

– Треба поспішати! Мерщій! Якщо й загинемо, то в бою! – прохрипів Вітко.

Він підібрав рушницю червоноармійця, тицьнув її в руки дідові, а сам переступив через мерця. Наступні події тривали рівно п’ять секунд: саме стільки знадобилося курінному й гайдамаці, щоб вибратися з хати, вискочити надвір і прицілитися у бійця, що не встигнув і зойкнути, як повалився в сніг. Васо Кіквідзе, що стояв біля коня, ступив крок і притяг до себе Матвія, який намагався втекти. Решта бійців роззиралися, почувши дике ревіння – з трьох боків на них бігли селяни, озброєні вилами, серпами й косами. Павло Гаврилович прицілився, спрямувавши зброю на ворога. Пролунало два постріли. Перший – рушниця курінного напружилася, віддача поєдналася з громом, і маленька пляма кулі розігнала свої 9,7 грама, щоб торкнутися боку Кіквідзе, який миттєво відскочив від хлопчика. Але в цю ж мить друга куля, що вилетіла з револьвера грузина, пронизала груди Матвія, який стояв на відстані витягнутої руки від червоного командира. І тоді – в цю останню секунду, коли свинець проник у грудну клітку хлопчика, – він раптом усвідомив, що йому полегшало, що його тягар зіткнувся зі свинцем кулі й розсипався. Бо в ту мить, коли пролунав постріл, малий раптом усвідомив, що доля знайшла його; саме вона – доля – вела його за багато верст, проводячи ярами, оберігаючи від дикого звіра, від лихих людей та кривих поглядів. Це не було збігом обставин чи капризом Всесвіту, як він вважав раніше. Його подорож – усі роки подорожі! – була потрібна для того, щоб зустрітися зі смертю в цей холодний лютневий ранок, прийнявши сім грамів свинцю з нагану. А все для того, аби про нього, мандрівника без родини й майна, залишилися людські спогади – він урятував таких само мандрівників, як сам. Красивий, мов янгол, хлопчик ліг на сніг і вже не почув, як зчинилася стрілянина, як упав поранений гайдамака, як, випльовуючи кров, ледь живий упав курінний. Усього цього однорукий янгол на прізвище Щасливцев уже не чув, бо душа покинула його тіло.

Розділ 8

У тюремній камері Косого Капоніра застигла тиша. Маруська підійшла до Ганни Дмитрівни й, розглядаючи її, нависла над жінкою. Рука стиснулась у маленький кулак, готовий обрушитись на голову супротивниці. Рота ледь відкрито, нерівний ряд жовтуватих зубів приготовано, щоб упитися в шию.

– Мадам! Або по-модному – товариш! Де ж ви були в день революції? – єхидно промовила Маруська, думаючи, до чого б причепитися.

– Удома, – тихо відповіла Вітко.

– Удома! – радісно повторила Маруська, ніби це й було визнанням власної провини. – Була дома в день розгрому!

– Чого ви хочете? – запитала Ганна Дмитрівна.

– О, яке питання! Я багато чого хочу. Але перше: натовкти твоє солодке личко, – грізно відповіла Маруська й одразу відважила добрячого ляпаса.

Різкий звук пролунав у камері, аж діти принишкли, згадуючи важкі долоні своїх матерів, а огрядна жінка, що лежала на нарах, задоволено хмикнула. Ганна Дмитрівна схопилася за щоку, кров прилила до лиця, яскраво-червоний відбиток горів на шкірі. Вона хотіла підхопитися, закричати, що це несправедливо. Ніхто – ні матінка, ні татусь − не сміли бити її, навіть у дитинстві, коли вона вередувала або пустувала. Її тонка душа, така ж тонка, як її стан, ледве витримувала моральні страждання, а вже фізичний біль був для неї мало не вбивчим. Ось і зараз – дзвінкий ляпас, і на очі набігли сльози, готові зросити її обличчя, у серці – жалощі до себе, у руках – нервовий трем. Це тривало мить – достатню для тріумфу Маруськи, що боролася проти всього роду людського, та – знов-таки – для відчуття повної розгубленості Вітко. Що вона могла вдіяти? Як їй учинити перед зухвалою пикою пропитої Маруськи? Як вона могла дати відкоша?

А тим часом повія уважно розглядала свою жертву, готуючись до атаки у відповідь, сліз, істерики – до чого завгодно. Серце Маруськи стікало гноєм, слова – жовчю, думки – погибеллю. Як вона жадала власної смерті, так само бажала смерті кожному стрічному, що плив рікою долі поруч із нею. І їй було начхати на те, що після цього її можуть відшмагати чи кинути в карцер – Маруся давно жила так, що кожен день був переповнений стражданнями.

– Що? – закричала Маруся.

– Як ви смієте! – Ганна Дмитрівна підвелася, виявившись трохи вищою за свою кривдницю.

– Ух ти, ух ти! Як ми заспівали! – здивувалась Маруська. Перед нею стояла жінка, що ледве стримувала сльози. Її буквально трусило від хвилювання, пересмикувало від образи, тіло здригалося від болю.

– Та я тобі ще даю урок! – знову прошипіла Маруська.

Вона штовхнула Вітко, та впала на нари, мало не забившись об стіну. «Зараз краще не підводитися», – подумала вона. Їй раптом стало дуже соромно – через власну безпорадність, слабкість і тендітність. Ганна Дмитрівна розуміла, що сили нерівні й вона, домашня квітка (так себе іноді називала), не може протистояти нахабній дівулі, яка мала чималий досвід бійок, сутичок і всіляких пригод. Полонянка відчула приплив глибокої туги в мить свого падіння – їй хотілося щодуху кричати, кликати на допомогу. Саме цього й домагалась Маруся – вона пристрасно бажала, щоб ця пані-цяця молила про пощаду, кричала й благала. Але Вітко, зціпивши зуби, лежала, відтак повільно підвелась – знову було виразно помітно, що вона трохи вища за свою кривдницю.

– Як ти… Що ти собі дозволяєш? – раптом заторохтіла Маруся.

Цей факт дещо вибив її з бойового настрою, вона отетеріла й міркувала, що їй робити далі.

Тут двері до камери зарипіли, й увірвалися двоє підпилих червоноармійців, що ледве трималися на ногах. На їхніх розпашілих глумливих пиках застигли хтиві посмішки. Вони бряжчали зброєю, бурчали й похитувались. Від них тхнуло дешевим алкоголем. Обоє вагались і не могли визначитися, чого ж вони бажають.

– Як тебе… Ось ти… Хвойдо, іди сюди! – один із червоних звернув увагу на Ганну Дмитрівну та Маруську.

Другий також обернувся до них. Його каламутні, як дві застояні калюжі, очі прокреслювали в повітрі катети й гіпотенузи між двома жінками. У його голові все пливло й розмазувалось. Тому він намагався примружитися, навести різкість, щоб зрозуміти, до кого звертається його товариш.

– Я сказав, хвойдо, сюди йди! – повторив знову перший більшовик.

Маруська застигла. Вона раптом усвідомила, що варто їй лише поворухнутись, як більшовики підступлять до неї, потягнуть по коридору, приведуть у кімнату, роздягнуть і будуть ґвалтувати, аж доки вона ще дихатиме. І кожен новий солдафон, що нависне над нею, буде ще п’янішим за попереднього. І їй доведеться витирати з губ не тільки смердючі сліди чоловічих дотиків, але й рештки неперетравленої їжі, які вони відригуватимуть просто на неї, не в змозі стриматися. І тоді – після довгих годин ґвалтування – її, вуличну дівку, залишать лежати голою на холодному дерев’яному столі, щоб вона віддихалась і витерлася рваним брудним ганчір’ям. Потім, після всіх знущань, п’яний червоний командир зайде до службового приміщення тюремних наглядачів і побачить напівголу, змучену жінку, загорлає про те, що геть розпустились тут, пережитки капіталістичні, шльондри дешеві. І щосили дасть їй ляпаса, після якого Маруська звалиться на дошки, ламаючи свої крихкі кістки. А відтак, після всіх знущань, на неї накинуть лахміття й викинуть на мороз, просто під стіни фортеці. І години за три змучена й побита Маруська, прикрита чорною ковдрою ночі, сконає просто під зоряним небом, споглядаючи за тим, як байдуже блимають на неї яскраві лютневі зорі.

Тому Маруська не рухалась. Вона завмерла, як комаха, боячись накликати погибель. І Ганна Дмитрівна глянула на перелякане, біле, як молоко, обличчя своєї кривдниці, яка застигла в обіймах жаху, передчуваючи, що жити їй залишилося зовсім трошки. Ця побита жінка, яка приндилася ще дві хвилини тому, чітко усвідомила власну безпорадність перед вибором інших людей. Маруська не могла вимовити ані слова.

Мовчання, як буває в таких випадках, тривало лише кілька секунд – цього замало, щоб його помітити, і надто багато, щоб не проґавити його величі. Але за ці секунди Ганна Дмитрівна все зрозуміла. Своїм витонченим жіночим чуттям, своєю чутливою душею, що резонує від найменшого нещастя, Вітко відчула страх Марусі, її марноту життя, її хворий дух. І тоді Ганна Дмитрівна – тендітне, слабке створіння, жінка, яка не здатна навмисно чинити зло – ступила крок уперед, затуливши собою власну кривдницю. Цей рух утворив у повітрі маленький, майже непомітний вихор. І цей вихор обрушився на Маруську, яка трохи похитнулась від несподіванки – і не від сили вітру, а від сили подиву мало не впала. І знов за одну секунду – перш ніж хто-небудь устиг розкрити рота – Ганна Дмитрівна підвела голову й спокійно промовила:

– Що ви хотіли?!.

Більшовики отетеріли. Вони прийшли з єдиним бажанням – задовольнити свою хіть, відчути себе переможцями в захопленому Києві. І шльондри, так, шльондри найкраще годяться для того, щоб вилити на них своє червиве сім’я. А тут добре вбрана пані виступила наперед, підставивши себе під вогонь їхніх очей, залитих кров’ю з розширених судин. І перш ніж огрядна баба з двома дітьми встигла зойкнути, червоноармійці схопили Ганну Дмитрівну й потягли. Швидкість – це зброя горя, усі нещастя відбуваються надзвичайно стрімко. Тому в’язні просто заціпеніли. І лише Маруська, ошелешена вчинком заможної пані, не могла збагнути, чому та заступилася за неї, та спромоглася витиснути з себе лише напівстогін: «Навіщо ти це зробила?»

Солдати вели Ганну Дмитрівну, а та, сповнена своєю наївною хоробрістю, високим поривом душі, задумала в одну мить план – і повернула голову. Цей рух її шиї знову збігся з рухом губ, які розкрилися так, як отверзаються небесні безодні, і вона тихо промовила:

– Лікаря не потребують здорові, а хворі!

Цей пишномовний стиль пролунав у цій тюремній камері небесним гімном, урочистим піснеспівом, із яким мученики йшли на смерть заради своєї віри.

Вітко вивели в коридор. А остовпіла Маруська лишилася стояти. Вона стояла, ніби її в одну мить паралізувало, м’язи застигли, дух заціпенів. У її світі хаосу, в її невичерпній злобі до людей раптом з’явилась тріщина. Усі ці роки вона мурувала фортецю навколо себе, оточувала ровами, огороджувала мурами. Ніхто! Чуєте, ніхто не міг пробратися у форт Марусиного серця, адже для цього треба було пройти сім отруйних кіл, проникнути крізь сім смертельних газів, спити сім отруйних вод. Однак зараз трапилось нечуване – і в фортеці з’явився пролом. Ніхто! Чуєте, ніхто не робив заради Марусі таких вчинків, не жертвував собою, не полюбив її всім серцем і розумом. А коли це сталося, дівчина з дому розпусти не в змозі була повірити. Тому, можливо, через пробиту духовну оборону, а можливо, через погане здоров’я в Марусі раптом підкосились ноги, вона обм’якла й звалилася на бетонну підлогу, утративши свідомість.

Більшовики повели Ганну Дмитрівну темним коридором, підштовхуючи й брудно лаючись. Вона йшла, високо піднісши голову, намагаючись не слухати матюки солдатів, котрі перемовлялись, не розуміючи до пуття, що ж їм тепер робити з цією дамою. Більшовики воліли б одразу зірвати з неї убрання, дістатися до її сніжно-білої шкіри, помацати потайні місця. Раптом вони зрозуміли, як їм сьогодні пощастило, що не брудна шльондра озвалась на їхні слова, а ця світська жінка, на яку вони дивилися, збуджені власною хіттю, уявляючи розпусні сцени. І вони перекидалися словами, вимальовуючи в уяві, як матимуть цю офіцерську підстилку, як покажуть, що таке справжні солдатські причандали.

Спершу Ганна Дмитрівна, натхнена власним вчинком, не зважала на їхні балачки, воліючи заглибитися у свої високі душевні пориви. Але з кожним кроком, з кожним розпусним словом або хрипким сипінням червоноармійців, котрі іноді зупинялись і показували, що вони будуть зараз із нею виробляти, Вітко почала усвідомлювати, який нерозумний вчинок щойно скоїла. Її віра в добрі справи, її християнська душа, сповнена жалю й співчуття до людей, на якусь мить здалась їй страшною наївністю. Одразу ж за сумнівом прийшов незмінний супутник – страх, і він помалу заполонив усе її єство.

І Ганна Дмитрівна затремтіла, затріпотіла. Заговорила про те, що це помилка, що її затримали через якусь прикру випадковість, і зараз вона вимагає з’ясування обставин. На це солдатня відповідала, що все з’ясується, до ранку стане зрозуміло, з чого вона складається. Ганна Дмитрівна підвищила голос, заявила, що ні в чому не винна. У відповідь на це солдати лише криво осміхалися й пускали слину, ласо позираючи на її стрункий стан.

Відтак жінку привели до великої кімнати. Там уже сиділо з десяток більшовиків, вони розставили на столі пляшки з дорогим алкоголем, який повідбирали в киян. П’яні пики, побачивши знатну даму, заверещали від захвату. Косоокий мужик, який сидів на чолі столу, зрадів: «Що це за куріпочку привели до нас!» Натовп зайшовся улюлюканням, Ганну Дмитрівну посадили за стіл, поставили перед нею склянку, налили горілки. Косоокий підвівся й загорлав, що це найкращий день у його житті. Ці кляті буржуї жили, напиваючись і наїдаючись удосталь, а він, син селянина, міг тільки орати в полі або їсти баланду в шанцях, і саме цим він займався останні чотири роки Першої світової. І зараз настає ера справедливості: і жінки, і випивка, і блага багатіїв – усе належить їм. Натовп зайшовся в захваті. Тоді косоокий показав на Ганну Дмитрівну: її заслужить той, хто найкраще бився з петлюрівцями. Він буде першим, хто пізнає сю дивну квітку (хе-хе!). «А потім усі решта! Тому що ми тепер пани!» – гаркнув косоокий. Відповіддю йому були вереск і хрипіння.

Ганна Дмитрівна зблідла. Не могла вимовити й слова. Навколо неї мерехтіли перекошені обличчя, перегар бив у носа впереміш зі смородом солдатських тіл, які не милися кілька тижнів. Кожен жадав доторкнутися до неї, до її сукні, відчути тендітну шкіру на руках. Нудота підступила до горла жінки, відраза просотала її, страх розбив її колишню мужність на друзки. Вона пожалкувала, що виступила вперед, і злякалась, як маленька дівчинка. Мужлани тупотіли навколо неї, горлали й сопіли. Вітко схопилась руками за край столу й не підводила очей, щоб не бачити п’яних більшовиків.

Так тривало кілька хвилин, поки її, безпорадну, не спробував підняти здоровенний мужлан, щоб потягти в сусідню камеру й зробити з нею все, що забажає. І вже висячи в повітрі – ніби архангел – Ганна Дмитрівна раптом прийшла до тями, вдихнула й закричала несамовито, так що її зойк сягнув небес. Здоровань завмер, тримаючи Вітко в руках і не сміючи ні опустити, ні понести далі. Так само застиг і натовп, приголомшений не жіночим голосом, а тією фразою, яку було вимовлено. Ніби хвиля накрила з головою всіх, хто був у приміщенні, й цього невеликого проміжку, крихітної паузи було достатньо, щоб Ганна Дмитрівна повторила: «Я кузина червоного командира Віктора Примакова!» І другий раз вал накрив п’яненьких більшовиків, діставшись до косоокого мужика, який, зачувши ім’я грізного командира червоної кінноти, відкрив рота, але не знав, що сказати.

– Я кузина червоного командира Віктора Примакова! – утретє повторила Ганна Дмитрівна й додала: – Вимагаю запросити його сюди, інакше вам усім буде непереливки!

Здоровань опустив жінку, матроси й солдати принишкли, подивились на косоокого, який, похитуючись, намагався своєю сп’янілою свідомістю втямити, у що вляпався. Один із тих, що виводили Вітко з камери, раптом дико зареготав. Це ж бо він її обрав, привів, щоб розважити своїх товаришів, – а тепер йому загрожує розправа. Варто тільки косоокому мужику оповістити Примакова, і той почне допитуватись, як так сталося, що жінка опинилася в солдатських лапах, і тоді всі вкажуть на нього, бо страх сильніший за дружбу. Адже командира кінноти всі боялися майже так само, як Муравйова, котрого між собою називали навіженим. Поки ще лунав істеричний сміх червоноармійця, косоокий загорлав, щоб затриману відвели до іншої кімнати й приставили до неї двох бійців – охороняти від солдатні.

Більшовики заметушилися, їх трохи протверезив оклик командира, що готувався до приїзду Примакова, пославши по нього кілька своїх хлопців. Косоокий матюкав своїх підлеглих, горлав, що вони спеціально підставили його під гнів начальства. П’янка припинилась. Ніби зобиджені пси, більшовики покидали фортецю, намагаючись дістатися до розташування своїх загонів, але не знаходили дороги, брели безладно по заметах, блукали в київській зимовій пітьмі, як прокажені.

Ганна Дмитрівна сиділа в маленькому кабінеті, що належав жандарму чи тюремнику. Стос паперів височів ліворуч, канцелярське приладдя праворуч. Ніхто сюди не заходив і не цікавився цим, адже закон писаний змінився на закон революційний. І тепер не потрібно було розслідування або суду, достатньо було лише вказати, що нещасний, якого впіймали, – колишній царський офіцер, і його одразу вели в яр або до парку й там розстрілювали з двох рушниць просто в лоб, щоб жодна білогвардійська або уенерівська думка більше не проскочила у свідомість жертви.

Вітко вся тремтіла. Її руки здригалися, коли у в’язничних камерах лунав чийсь зойк або черговий божевільний верещав у глибині коридору. Скільки минуло часу, Ганна Дмитрівна не знала. Кожна хвилина була для неї роком. Вона згадала про свою матусю, яка потребувала постійного піклування; і про химерного Морозова, який вийде на вулицю – і одразу потрапить до лап більшовицького патруля; і про коханого чоловіка, який невідь-де блукає, здійснюючи головну справу свого життя. Скільки турбот лягло на її худенькі плечі, який тягар вона несе, скільки переживань роїться в грудях! Ніхто в цілому світі не знає всього цього.

Урешті двері кімнатки відчинилися. У коридорі – тиша. Розгонистою ходою зайшов Віктор Примаков. Він був по-офіцерськи підтягнутим, його шинель була взірцем військового однострою, начищені чоботи блищали. Його поява подібна до блискавки – така ж раптова і яскрава.

– Люба Ганно Дмитрівно, що сталося? – одразу ж спитав Примаков.

Жінка підвелася, нервово дрижачи, як гілка на вітрі.

– Вітю, сталася відверта дурниця. Мене схопили біля Бессарабки й звинуватили в шпигунстві. Але Боже мій, Вітю, який з мене шпигун?

Кожна фраза давалась їй нелегко. Вона намагалася здаватися незворушною, ніби її тонка шкіра приховує не кришталеве серце, а кам’яне. Та де там! Її голос вібрував – через слово вона спотикалася, через склад затиналась. Ганна Дмитрівна ледве стримувала сльози.

Примаков уважно вислухав, а тоді підійшов і взяв її за руку.

– Яка дурня! Кому вона могла спасти на думку?! Я зараз же розберуся!

Червоний командир хотів вийти, але Ганна Дмитрівна м’яко стисла його пальці.

– Вітю, це не має значення. Люди злі, тому що нещасні. Їм властиво помилятися.

– Як же так, Ганно Дмитрівно! Ангеле мій, вони запроторили тебе сюди, у це похмуре місце – тому що нещасні? Ні, ні! Їх треба покарати!

Примаков робив вигляд, ніби намагається вирватися з жіночих долоньок, але насправді дотик її пальчиків, її ніжна, оксамитова шкіра була така йому приємна, що він не бажав куди-небудь іти.

– Не треба, Вікторе Сергійовичу… Далебі, не треба… Побудь поки що тут…

Вітко так втомилася, що їй забракло дару переконання, щоб зупинити Примакова, не дати йому впасти в гнів і знищити кілька людських доль. Тож Ганна Дмитрівна лише уривчасто вмовляла, дивлячись широко розкритими очима на свого співрозмовника. А той, розглядаючи її прекрасне обличчя, застиг, зачарований. Вона стояла втомлена, з помітними плямами під очима, з тривожним, перестрашеним поглядом, але разом із тим – дивовижно прекрасна. Її витончені риси, ніби вибиті в мармурі, були для Примакова найжаданішим видовищем, від якого Віктор Сергійович про все забув – про війну, п’яних солдатів, класову нерівність і більшовицькі ідеї. Усе розбилось об цю втомлену анемічну красу, стало геть несуттєвим. Він опустився перед нею навколішки, охоплений бурею в серці, що заґвинчувала в ньому вихори й урагани, – Віктор Примаков, червоний командир, який порубав шаблею в останньому бою не менш, ніж десятеро ворогів, виявився беззахисним перед жіночою витонченістю. Тож він став навколішки й схилив перед Ганною Дмитрівною голову, бо краса – це те, перед чим варто схилятися.

– Серце моє! – промовив чоловік, а тоді підвищив голос і майже прокричав, – серце!

Ганна Дмитрівна почала вмовляти офіцера, щоб він підвівся. Не годиться аж так розпластуватися, до чого ця сцена, але Примаков її не слухав. Тоді, ніби під дією магічних чар, він зрозумів, що не може відійти від цієї жінки, немов приржавів до неї всією своєю свідомістю. Для нього Ганна Дмитрівна стала досяжною мрією, заради якої він ладен був повзти на край світу, животом прооравши сотні тисяч верст. І що б вона йому не казала, як би не відмовляла – ніщо не має значення порівняно з його пристрастю, з якою він готовий накинутись на неї, щоб оволодіти.

А Ганна Дмитрівна вдруге за цей вечір пошкодувала про свій вчинок, який виявився не таким, як вона бажала б. Вона вже шкодувала, що викликала Примакова, що той опинився біля її ніг, і його зір випромінював захоплення, але водночас він був до жаху настійливим.

– Прошу, Вікторе Сергійовичу, я жінка заміжня, не можу ось так… – намагалась умовити його Ганна Дмитрівна, але після кількох фраз різко спинилася.

Раптом їй здалося, що Примаков, почувши це, захоче поїхати до неї додому й обшукати квартиру, а знайшовши там Морозова, поквитається з ним. Відтак зачинить у приміщенні матінку, не дозволить навідувати її, тільки щоб шантажувати Ганну Дмитрівну й мати над нею владу. Уся ця перспектива виразно вималювалась у жіночій свідомості, так що не залишилось більше жодних сумнівів – по добрій волі її звідси не випустять.

Й думаючи про червоного більшовицького офіцера, який стояв навколішки й простягав до неї руки, витончена Ганна Дмитрівна Вітко ошелешено опустила очі, споглядаючи на дерев’яній поверхні столу аркуш паперу, чорнило, перо, але не знаходила нічого, що її задовольнило. Зрештою помітила маленький ніж, непомітно взяла його і сховала в рукаві. Адже в цю вечірню годину вишукана, тендітна жінка-квітка, стоячи у в’язничному приміщенні, намірилась накласти на себе руки, щоб не допустити ганьби, яка б тягнулася за нею, як кривавий слід.

Розділ 9

Павло Гаврилович розплющив очі. Півтемрява кімнати оповила всі речі, і вони здавалися сірими згустками у квадраті приміщення. Із тьмяного віконця лилося матово-сріблясте сяйво. Вітко спробував підвестися, але гострий біль пронизав праву частину тіла – курінний застогнав і спробував схопитися рукою за хворе місце. Але біль відразу вистрелив у ліву руку, теж поранену.

– От халепа! Скалічили, їй-богу, – прорипів він.

Чорний куток у кімнатці заворушився, ніби ожив пил, який роками накопичувався там. Раптом горбок-пил заговорив людським голосом.

– Пане курінний, живий усе-таки! – хрипко промовив дід Свирид.

Павло Гаврилович намагався усвідомити, причувається йому старечий бас чи й справді гайдамака вижив після недавнього побоїща.

– Свириде, невже ти?

– Я… Хто ж іще може тут вилежуватися.

– Впізнаю, впізнаю… Дуже радий чути твоє рипіння.

– А я який радий, пане курінний, чути своє рипіння.

Тут і справді почулось рипіння, і старий спробував був підвестися, але дерев’яна лава хруснула під людською вагою, й дід відразу голосно зайшовся глибоким стогоном.

– Ну, ми бодай живі, діду. Бодай живі, – прошепотів Вітко.

– Твоя правда, курінний, – погодився дід.

Він заледве говорив, розуміючи, що сил у його старечому організмі залишилося не так багато. Важко дихаючи, подивився на сріблясте віконне сяйво – сонячний зимовий день вливався в хату тоненьким білим променем, мов намагався пробити в долівці вузьку діру. Дід уявив, що якщо заглянути в цю діру, то глибоко під землею можна побачити людей, які метушаться в пеклі, носячи на спинах важке каміння. Іноді котрийсь із мучеників, що ніс вічний тягар, падав, оступившись. І тоді брила накривала його, роздушувала, завдаючи страждань. А відтак підлітали оманливі темні тіні й піднімали камінь, ставили на ноги мученика й знову завдавали камінь йому на плечі. І він, заскрипівши зубами, згинався під вагою каменя, що притискав його подібно до преса, не давав продихнути. І страждальці знову брели звивистою тонкою лінією; і стогін витав над ними, як вітер, і плачі розвіювались на протязі, ніби стяги; і кров капала з порізаних спин без упину. Дід махнув головою, ніби намагався викинути з неї цю картину.

– Таку кару отримують ті, що живуть у неправді, – пробурмотів старий.

– Що ти там шепочеш, Свириде?

– Про життя і смерть, пане курінний.

– І що нового ти в них знайшов?

– Камені, Павле Гавриловичу. На людей покладено валуни, які вони носили за життя і носять після смерті.

– Загадками говориш, діду.

– Ні-ні, що ти… Просто живе людина, живе. А дивись-но – тяжко їй щодня. Слово є таке, панське… От ти, чорт, старий дурень, геть забув… Ага, згадав: гнітить! Так ось, гнітить животіння, трясця його матері! І думає людина, що позбудеться ноші після смерті…

Тут старий замовк. Його широкі вуса рухались у напівтемряві, з чого можна було зробити висновок, що він знову щось шепоче, але вже безгучно.

– То що там після смерті? – Павло Гаврилович не витримав і запитав співрозмовника.

– А! От… І після смерті несуть вони душевний тягар, і чорти паскудні їх мордують, і немає спасіння на тому світі…

Дід знову замовк, поринаючи все глибше у своє старече, житейське. Як воно буває: минуле людини – це ріка, і течія її швидка, води каламутні, а до берега далеко. І поринув старий у власні спогади, тому що лише пам’ять дає нам знання про життя. Вітко також притих. Він зрозумів, що Свирид про щось розмислює, невідомо про що, але зараз не це важливо – значно важливіше, що вони залишилися живими, їх хтось затягнув до хати, обмив і перев’язав рани. І доводиться тільки чекати, коли хтось прийде сюди. А ще краще – повернуться наші. Ось тоді зрадіє Павло Гаврилович, тому що трапиться йому нагода побачитися з милою Ганною Дмитрівною, а можливо, навіть торкнутися її щік, відчути губами її оксамитову шкіру. Вітко заплющив очі, почав провалюватись у темряву, але перш ніж заснув, побачив водоспад дрібного каміння, що сипалося на нього з гірської вершини.

Коли він прокинувся, повнотіла жінка розтирала в глиняному горщику трави.

– Почекайте, покличу хазяїна, – сказала вона й прожогом вискочила в сіни.

Невдовзі до світлиці зайшов бородатий чоловік у каптані, овечому кожусі й добротних чоботях.

– Здорові були, – прогугнявив він, підходячи до Вітка.

– І вам не хворіти, – відповів Павло Гаврилович, намагаючись підвестися.

– Ось я кажу жінці, щоб не каркала, а то вона завела: лихо, ой, лишенько! Тьху, одне слово, баба, – чоловік заусміхався, показуючи, що зовсім не сердиться на свою дружину.

– Звісно, що баба, але без них не було б і нас, мужиків, – підіграв йому Вітко.

– Так-то воно й так. Ось бач, оказія трапилась, і я бурчу, але куди ж без неї, – відповів чоловік і сів поруч.

– Що сталося? – спитав Павло Гаврилович.

– Звісно, що. Коли червоні зайшли до села й Митька вбили, то всі сполошились… Ох, хороший був Митько… А тоді чоловіки зібралися, балакають, що, мовляв, якщо разом на червоних не підемо – гаплик усім. Так і вирішили вигнати клятих більшовиків. Погнали їх, як сидорових кіз… А тут ти з дідом лежиш на снігу… Ну, думаю, якщо вони з червонопузими воювали, значить, наші… Притягнув я вас сюди… От… – тут чоловік замовк, ніби набалакався на цілий рік.

Павло Гаврилович спохмурнів.

– Скажи, чоловіче добрий, там серед більшовиків був грузин. Високий, ставний… Де він?

– Грузин? Не бачив… Там же, пане, стільки було… Але грузина нібито не бачив, мабуть, утік, шельма.

– Он як… Утік… А хлопчик?! Там був хлопчик!

– Матвійко… Помер, закопали його просто на городі… Такі спра-а-ави…

Чоловік протягнув останнє слово, ніби хотів умістити в нього одразу кілька значень. Додавати що-небудь Павло Гаврилович не наважився. Прокинувся Свирид, увійшла жінка, прийшли ще якісь селяни, зніяковіло стискаючи хутряні шапки в руках. Вітко дивився на них, на їхні шорсткі руки, грубі риси облич, виснажені очі. Вони стояли перед ним, ніби не розуміючи, чого від них хочуть червоні та жовто-блакитні.

Цієї ночі Павло Гаврилович прокинувся від стукоту копит під вікном. Відтак пролунали хрипкі окрики. Тупотіння ніг. Фиркання коней. Гомін посилився, і чоловік закректав, зліз із лави, накинув кожуха. Зарипіли двері. Він вийшов. Почулась метушня. Лайка. Ще тупіт – і, нарешті, запала тиша. Рип дверей у сінях. Хвилина – і знову рип. Пара невиразних криків, хрип коней і грізне мовчання.

Вітко спробував бодай трохи підвестися, щоб дотягтися до гвинтівки, покладеної біля стіни, але кожен рух додавав тілу больового імпульсу, і тоді безліч нервових закінчень, ніби сигнальні маячки, посилали зашифровані послання в мозок. Із кожним таким припливом голова вибухала болем, і Павлові Гавриловичу хотілось єдиного – утратити свідомість. Хто там за вікном? Якщо знову червоні козаки, то їм нічого не варто пристрелити курінного української армії, слабкого й пораненого. А що тоді? Як йому виправдатися перед самим собою за мить до вбивства і подумки відправити послання Ганні Дмитрівні? Так, він воює, але ж поки що не за, а проти. Більшовики йому огидні, кожна зустріч із ними завдає ще більшого спротиву в серце, але який сенс битися далі, тим паче – умирати? Що таке Україна? Яка це республіка? Чому вона має існувати? Павло Гаврилович думав про це щодня, обмірковував зустрічі з Петлюрою, згадував розмови з есерами й не міг дібрати слів, які він скаже наприкінці життя.

– Мабуть, я, як і ці селяни, нічого не розумію, – промурмотів він.

Тут двері відчинились, і зайшов чоловік, обтрушуючи сніг із коміра кожуха.

– Хто там надворі? – тривожно спитав Вітко.

– А біс його знає. Кажуть, що вони визволителі від рабського гніту… Ах ти ж матері твоїй ковінька… Ну ось, звільнили мене від п’яти фунтів свинини й трьох чверток настоянки… Хрін з ними! Добрі виявились, не вбили, – буденно протяг чоловік і завалився на лаву.

Невдовзі гучне хропіння наповнило світлицю. Жінка поверталася з боку на бік біля печі. Дід сопів та іноді бурчав, а опісля гмукав. А Павло Гаврилович не спав і тільки імлистим, молочним ранком провалився в короткий, але тяжкий сон.

За тиждень у дворі знову тупіт. На цей раз був день. Вітко вже міг пересуватися по кімнатці, ходив до нужника. Та й Свирид трохи ожив – на його вусатому обличчі все частіше з’являлася котяча усмішка, він скалився й тягнув слова, як лінивий кіт. А тим часом чоловік знов вискочив із хати й повернувся з двома людьми – один із них мав на голові папаху з трикутним заворотом, як у Свирида, а другий був моложавий і стрункий, на захисного кольору жупані виднілися розпізнавальні знаки У.Н.Р…

Павло Гаврилович завмер і відкрив рота. Більш за все він бажав би кинутись до юнака, по-батьківськи обійняти його й розцілувати. Радощі раптом наповнили його по вінця, і він ледве стримався – лише простягнув руку й міцно потиснув долоню прибулого українського офіцера. У серці пробіг трем, м’яко кольнуло в груди, невагоме, незнайоме допіру відчуття закружляло його ніби у вальсі. Він ще не знав, яку звістку приніс гість, які слова приготовано від нового воєнного міністра Жуковського, які справи на фронті. Як і не знав, що 200-тисячна німецька армія йде на підмогу українцям, зминаючи слабкий спротив червоних. Він не знав, що Кіквідзе спробував був утримати Бердичів, але відступив, залишаючи за собою десятки трупів. Не знав, що на політичну арену знову виходить майбутній гетьман Скоропадський. Так, він не міг припустити, що Житомир уже взято, а Петлюра готується увійти до Києва. І в стольному граді вже не було Муравйова, Ленін послав його на Бессарабію – придушувати там повстання. Як і не знав курінний, що його колишнього приятеля Примакова призначено надзвичайним комісаром оборони Києва. Павло Гаврилович багато чого не знав, але в легкій усмішці незнайомця він прочитав гарну звістку, значить – він ще повоює; і раптом йому спало на гадку, що вірити також можна навчитися.

Ганна Дмитрівна повернулась до вікна. Її худорляву постать напевно було помітно перехожим, котрі поспішали повз респектабельний будинок на перетині Великої Володимирської із Софійською площею – височезну шестиповерхову споруду, на горищі якої виднілись три вікна з трапецієподібною аркою, нижче широкі бордюри, виступи, а ще нижче – чотири маленькі балкончики. Тулуб будівлі був таким широким, що здавався великим згорбленим велетнем, який прийшов сюди з казки, прикрашений пілястрами, орнаментом і гіпсовою ліпниною; велет завмер і перетворився на могутнього застиглого гіганта. На третьому поверсі, праворуч від центрального входу, у великій квартирі вже другий день перебувала Ганна Дмитрівна – вона була ув’язнена. Пізно ввечері Примаков забрав її з тюрми, відвіз сюди, зачинив у кімнаті. Цілу ніч вона проплакала в подушку, не зімкнула очей, а ранок провела, дивлячись у вкрите крижаним розписом вузьке вікно. На вулиці іноді деренчав візок, хрипіли коні; хмільний візник горлав на дітей, які сновигали біля його саней; пахкав автомобіль, випускаючи кільця диму; кричав колишній городовий, вимагаючи похмелитися.

Цілу ніч Ганна Дмитрівна чекала на прихід Примакова, боязко поглядала на вхідні двері. Під подушкою вона тримала канцелярський ніж, який знайшла в тюремному кабінеті; щохвилини підбадьорювала себе, що ладна вмерти, лише б уберегти своє добре ім’я. Ганна Дмитрівна час від часу діставала його, тендітною рукою стискала руків’я, і її жили від напруження ставали подібними до натягнутих канатів. Ця напруга – єдине, що стримувало слабке жіноче зап’ястя від самогубства, адже трагедії часто стаються саме зі слабкими й немічними людьми. Кожна мить могла стати останньою в її житті.

Велика ідеалістка ладна була прийняти смерть, перерізавши собі вени, устромивши ножа в серце, пробивши артерії на шиї. Принаймні Ганна Дмитрівна так мислила, уявляла себе скривавленою, омитою червонуватою рідиною. Кожна така картина викликала в неї нудоту, тонкі долоньки починали дрижати, вона скрикувала, ніби гине насправді. Але, дякувати Богові, ніхто цієї ночі до неї не прийшов. Точніше, за дві години після того, як Примаков наказав привести жінку до себе додому, й вони піднялися по сходах, увійшли до квартири, і полонянка залишилась сама, – саме тоді Віктор Сергійович, як сторожовий пес, стояв під її дверима. Він тупцював на місці, іноді клав долоню на клямку, щоб натиснути її, увірватися до кімнатки, зірвати з Ганни Дмитрівни одяг й оволодіти нею, як звик останнім часом оволодівати всім, чого хотів. Кілька разів він підходив до дверей, прислуховувався, що за ними коїться, але згодом, далеко за північ, у потьмареній свідомості Примакова почав жевріти маленький вогник прояснення, розпускав свої яскраво-червоні бутони, здіймав гарячі, яскраві пелюстки, осявав думки червоного командира незвичним світлом. Саме в цю годину він надумав відкласти цю справу принаймні на кілька днів – та й де подінеться його полонянка, якщо її утримують під замком і немає куди виходити, хіба що у вікно. Примаков вирішив не ризикувати, а на ранок обмізкувати все на свіжу голову, подумати, як йому бути. І слідом за тим знайти підхід до Ганни Дмитрівни, ублажити її, посприяти її матінці й тітці, і тоді – чого лише на світі не буває – здасться вона на його милість. Звісно, усе це він зробить, щоб досягти свого; і ще одне: слід не забути забити вікно дошками про всяк випадок.

Так і було зроблено. І тепер Ганна Дмитрівна дивилася крізь щілину між дошками на вулицю, стискала нервово руки й гадала, як їй учинити. Уже майже полудень. Вона не їла, майже не пила. На таці стояв сніданок, до якого вона й не торкнулася. Як там матінка? Як Морозов? Хоч би тітонька прийшла навідати їх, допомогла їм. Ці думки завдавали жінці моральних страждань, які перетворювались на фізичний біль – він зароджувався тонкою смужкою в животі й далі повз по грудях, мов змія. Треба бути сильною, але де черпати джерела, де брати мужність і хоробрість? У кришталевому світі Ганни Дмитрівни не знаходилось такої відповіді.

Невдовзі прийшов Примаков. Його лункі кроки було чутно у вітальні, а згодом він увійшов, відімкнувши замок на дверях.

– Ганно Дмитрівно, доброго дня, – люб’язно сказав Віктор Сергійович.

– Добридень, Вітю, – тихо відповіла Вітко.

– Бачу, ти не їла. Будь ласка, поясни, чому, – трохи суворо продовжив Примаков.

– Ах, Вікторе Сергійовичу, хіба ти не знаєш, що тривожусь я за свою матінку.

– Це ти даремно, не можна так себе мучити. Тим паче, що я розпорядився й послав зранку гувернанток, приставив їх до твоєї матінки, щоб піклувалися, доглядали її.

– Справді? Як вона почувається? Чи все гаразд, чи немає сильного болю?

– Ганно Дмитрівно, не думайте, ніби я монстр. Якщо служу в Червоній армії, то хіба це означає, що мушу чинити тільки зло? Зовсім ні. Адже я… А зрештою, матінка ваша при доброму здоров’ї, хоча, як вам відомо, не тямить себе… До речі, що там за військовик у вас у квартирі проживає?

Примаков останню фразу викарбував, кожне слово відділяючи від іншого, щоб не дати жінці змоги відкрутитися. З іншого боку, він не бажав зараз надто на неї тиснути, змушуючи до ще більшої прохолоди в їхніх стосунках. Тому, хоча й питав про військового, подумки вирішив поки що його не чіпати, а прийти днів за три й учинити розбір – але вже після того, як Ганна Дмитрівна здасться.

– Це мій кузен, по батьківській лінії, – відповіла Вітко, густо почервонівши.

– Зрозуміло, зрозуміло. Ну, що ж… Мені час іти у справах. Одне прошу, Ганно Дмитрівно: будьте розважливі.

Примаков спробував був узяти її долоньку, але жінка різко відсмикнула руку. Цей жест викликав гримасу гіркоти на фізіономії червоного командира, але він стримався, зімкнув губи, ніби затиснув у них якусь жорстоку фразу, гостру, як кинджал, приготовлений для того, щоб устромити його в тіло жертви.

– Дозвольте залишити вас.

Ганна Дмитрівна кивнула. Вона хотіла б заголосити, виповісти свою ненависть і страждання, обрушити на мучителя град уїдливих слів, але розуміла, що перебуває в ув’язненні, а заручниками є рідні їй люди; і кожен рух супроти Примакова може загрожувати сплеском люті й помсти. Тому Ганна Дмитрівна випросталась, її м’язи, ніби натягнені струни, допомагали тримати поставу; хребет, ладний прийняти всю ваготу світу, став подібний до стовпа. Раптом – у якусь мить, незрозумілу для самої Ганни Дмитрівни – вона стала сильною у своїй слабкості, прийнявши всі випробування з незвичною для неї стійкістю.

Наступні два дні минули непомітно. Примаков з’являвся під вечір, утомлений новинами про наступ німців і петлюрівців, провалювався в м’яке покриття дивана, щоб бодай якийсь час спробувати зняти напругу, котра ніби шкаралупою вкрила його. Згодом він ішов до Ганни Дмитрівни, запитував про її самопочуття, сідав поруч і дивився на жінку, намагаючись розпізнати, чи не з’явилася тріщина в кризі, що вкривала її обличчя; чи не видно м’якого вигину добродушності, усмішки тепла. Він усіляко намагався підступитись до неї, як приступають до дипломатичних перемовин, заходячи здалеку. Вони вели бесіду, ніби це була зустріч двох старих приятелів, знайомих іще до війни, які колись гуляли київськими парками, катались на човні по Дніпру й танцювали на якомусь урочистому балу на честь приїзду царя. Примаков намагався бути ввічливим, цілував їй ручку при зустрічі та на прощання. Іноді розказував якусь коротку смішну історію зі свого студентського життя, прикрашав її видуманими подробицями, вимальовував безглузді, але кумедні картини, і тоді на жіночому обличчі в одну мить здригалися м’язи, і ледь помітна посмішка, як тінь, з’являлася на тонких губах. Але зазвичай вона просто сиділа, склавши руки на колінах, неначе щось зберігала там у затиснутих кулачках, ховала свою таїну, власну волю, утримувала всі емоції. Щоразу вона запитувала, як там матінка, а тоді казала Примакову, що немає сенсу її тут утримувати; та й узагалі ця дія схожа на дешеву оперетку, давно слід її завершити. На цих словах Віктор Сергійович підводився, поправляв кітель, пригладжував волосся. Він, зі злегка похиленою головою, на секунду нависав над Ганною Дмитрівною, як явір у полі, що його вітри гнуть до землі. А відтак розпрямлявся й щезав за дверима. Ось тоді Вітко давала волю своїй душі, яка тріпотіла в грудях, як пташка в клітці; вона била кулачками в подушку, беззвучно голосила й ридала ридма. Цілу ніч.

На третій день Примаков повернувся пізно. Коли він пройшовся кімнатою, то не всівся на диван, як завжди, а рушив просто до своєї полонянки. На його худорлявому обличчі білі відмітини шрамів перетворились на химерне татуювання.

– Ти так пізно… – витиснула із себе жінка.

– Пізно? Так-так… Скажіть мені, шановна, що відбувається?

– Про що ти, Вікторе Сергійовичу? Не лякай мене…

– Та все про те саме, шановна Ганно Дмитрівно. Про вашого мешканця у квартирі!

– Та що він… Це ж родич…

– Брехня! Ти переховувала в себе вдома Морозова, цього сучого сина!

– Як ти…

– …дізнався? Я прийшов дві години тому в квартиру, а там переховується цей негідник!

– Ти… Прийшов… Як ти взагалі наважився!?

– Ах, покиньте ці свої дрібнобуржуазні штучки. Наважився, наважився…

– Але що ти зробив?…

– Та невже це… Хіба хто може заперечити… Отямся, Ганно Дмитрівно – ти сидиш під замком лише тому, що я так захотів!

– Що ти накоїв?!

– Тобі треба це знати?! Будь ласка: я велів посадити його в карцер і бити, доки він ще дихатиме.

– Що… Ти… Негідник!

Ганна Дмитрівна закричала, підскочила до Примакова й спробувала вдарити його по руці, але той ухилився, а тоді схопив жінку й міцно стиснув їй передпліччя.

– Не смій! Чуєш?! Не смій!

– Відпусти мене! Кажу тобі, відпусти! Що ти собі дозволяєш?

Ганна Дмитрівна закричала. Її дзвінкий голос здійнявся вище за шостий поверх, пробив дах і стрілою ввігнався в попелясте небо. Її крик – звук відчаю й марноти. Її зойк – затиснутий у двох тональностях біль. Вона спробувала вирватись, але Примаков притиснув її до себе. Тонкий, ніби в’язь дивовижної квітки, жіночий аромат проник у чоловіка, миттю пробіг шлях до носових рецепторів і передав у мозок кодування. І сп’янілий від її запаху, одурманений бажанням, збитий з пантелику переляканим і водночас прекрасним запахом полонянки, червоний командир різко схопив Ганну Дмитрівну, легко, як пушинку, підняв її, поніс до ліжка. Марно вона намагалась відбитися своїми тонкими кулачками, марно кричала й голосила. В голові у Віктора Сергійовича все стало на свої місця: так, поруч із ним була жінка, вся у його владі – вона тепер належить йому. По-звірячому застогнавши, Примаков навалився на Ганну Дмитрівну, упився в її шию поцілунками, доторкався до шкіри, ніби зітканої з найтонших шовкових прядок, що вкрили її плоть оксамитовою тканиною. І марно Вітко молила відпустити її, закликала його до розсудливості, нагадувала про докори сумління – чоловік її не чув. Як божевільний, він зривав із неї вбрання, роздирав на ній сукню.

– Будь ласка… Ні… Благаю… – стогнала Ганна Дмитрівна. Її блакитні озера очей наповнилися сльозами. Подих збивався й уривався. Варто було їй спробувати вирватись, як важкий удар обрушувався в бік, у руку, в лице; вона ще більш розпачливо стогнала від власної немочі. Передчуття страшного фіналу охопило її. Примаков намагався впоратися із жіночим убранням, водночас цілуючи її, впиваючись у неї зубами. Він незв’язно щось шепотів, глибоко дихаючи й хекаючи. Уривки фраз долітали в загальному шумі, але лише кілька слів він повторював, як безумний:

– Моя… Моя… Ти моя… Усе моє…

Як могла, вона відбивалася й намагалася зімкнути ноги.

– Ні… Отямся!.. Ні…

Тіло боліло. Душа горіла. У якусь мить вона все-таки якось скрутилася, рвонула праворуч, жадаючи вислизнути. Ще трошки… Ще зусилля – і тоді вона вирветься від ґвалтівника й утече. Інстинктивно, як лань, що ухиляється від хижака, який стрибає на неї, вона смикнулася щосили – та Примаков розгадав її план і сильним ударом у щелепу втиснув у ліжко.

– А-а-а, – протяжно застогнала Ганна Дмитрівна.

Примаков, побачивши, що не зміг розрахувати силу й ударив дужче, ніж хотів, на мить відсахнувся. Але майже одразу придавив її міцніше.

– Ти сама… Сама змусила мене, – загарчав він.

– Як же так… Що ж мені… Відпусти… Господом молю, – простогнала Ганна Дмитрівна.

– Господом? Де ж оте воно, що зветься Господом?

– Не бери гріх на душу…

– Припини, Ганнусю. Немає ніякого гріха. Немає!

– Як це? Що ж є? Що ти таке кажеш… Я ж…

– Нічого немає, Ганно Дмитрівно. Лише суцільний морок… Ось ти вважала, що я слабак, не дам тобі ради… Дам, ще й як дам… Тому що є в порожнечі лише воля… Лише бажання щось отримати від ближнього свого… До біса! Чуєш, до біса вашу мораль! Лише воля… Чого я хочу – все отримую!

– Диявол… Диявол…

– Диявол? Ха-ха-ха! Нехай буду дияволом – мені вже однаково…

– Прошу, молю тебе… Не треба…

– Ох… Добре, як добре! А я, як дурень, стільки років кричав: «За царя й отєчєство»!.. Тьху, мерзота…

– Якщо залишилося хоч щось людське…

– Ніхто мені не указ… Мав рацію Муравйов… Так, мав…

Примаков мурмотів, але не припиняв роздягати Ганну Дмитрівну, розмірено завдаючи їй уже легших, але відчутних ударів. Так тривало кілька хвилин, доки червоний командир не відважив своїй жертві дзвінкого ляпаса й вона, майже втрачаючи свідомість, не заголосила від безсилля. Вітко намагалася звільнити руки, пручалася з останніх сил. Але всі її рухи лише розпалювали Примакова, який раптом усвідомив, що в насильстві є своєрідне витончене задоволення; у мозок стався викид невідомої речовини, і він почав посміхатися. Ця страшна, викривлена посмішка на худорлявій, витягнутій фізіономії Примакова так злякала жінку, що вона заволала вже несамовито.

Усе попливло перед очима Ганни Дмитрівни. Сатанинська посмішка командира червоних козаків миготіла перед нею. Серце шалено вистукувало в грудях, немовби бажало пробити дірку й вирватись назовні. Найжахливіший день настав. Немає більше надії на порятунок. Добра у світі більше не залишилось. Примаков у якийсь момент зупинився, щоб умоститися зручніше і спробувати увійти в неї – але жінка скористалася цим і миттю звільнила руки. Ледь підвівшись, тримаючись на одному лікті, вона намацала під подушкою ножа, вихопила його і відчайдушно встромила лезо ґвалтівникові в стегно. Мить – і більшовик видав звірячий рик, схопившись за ногу, а потім, силкуючись висмикнути ніж, трохи посунувся й покотився з ліжка. Цієї паузи вистачило Ганні Дмитрівні на те, щоб підвестися, схопити одяг, заточуючись й падаючи, промчати через три кімнати до вітальні, накинути шубу, застрибнути у валянки, які невідомо як тут опинилися, і вибігти в під’їзд, а тоді, глухо спустившись на перший поверх, вискочити з парадного й поринути в київську пітьму. І повільно розчинитися в чорнильному сиропі ночі.

Розділ 10

Глухе довге виття розбудило Архипа, який заснув на теплій лежанці печі. Він розплющив очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Світло-червоний вогник гасової лампи ледве освітлював велику світлицю. Від світильника без скла, із полум’ям, яке ледь мерехтіло, звивисто розходилась чорна, ядуча, задушлива кіптява. Гасниця давала мало світла, так що ледве-ледве можна було розрізнити обриси предметів у кімнатці, зате на такий каганець ішло дуже мало керосину. А це в нинішні непевні часи було вирішальним, адже гасову лампу палили цілу ніч. Виття повторилося. Вставати не хотілось, але Архип підвівся, прислухаючись до звуку, що лунав протяжно, як з труби.

– Невже це і є останній трубний заклик? – пробурмотів Архип.

Він зліз із печі, налапав старий, потертий сіряк, натягнув його, узув чоботи й попрямував у сіни, а звідти – у двір. Пригнувся, щоб пройти вхідні двері заввишки два аршини й шість вершків, адже зріст Архипа був на три вершки більший. Щоразу, вдаряючись головою об одвірок, він недобрим словом згадував свого діда, який збудував цю хату й спочив у Бозі років зо п’ять тому. Ось і зараз, знов мало не забившись, він пробурмотів кілька слів, ремствуючи.

Архип вийшов у двір і пішов до повітки, яка стояла зліва від хати. Перерубаний навпіл місяць завис над селом. Сріблясте світляне півколо нависало просто над ним, на краю поселення на сході Слобожанщини, неподалік від слободи Кам’янки. П’ятдесят хат і хатинок, дві сотні селян, сто двадцять три голови худоби, сорок шість коней і сто дев’яносто п’ять десятин землі на всіх. Ця нехитра арифметика визначала не лише життя села та його жителів, а й увесь сенс їхніх життєвих устремлінь.

Архип зіщулився. У лютому морозяне повітря ще прилипало до щік, торкалось долонь, проникало в найглибші шпарини. Якщо довго лишатись на холоді, то й справді заклякнеш, подумав він і знову прислухався. Двадцятисемирічний чоловік із великими карими очима, хвацьким чубом і тонким рівним носом, тонкими вилицями й губами радше скидався на міського мешканця, ніж на сільського. Мама, нехай їй земля буде пухом, завжди говорила, що за всі страждання та муки янголи подарували їй чудову дитину. Їй було далеко за тридцять, коли вона народила Архипа, і трохи за п’ятдесят, коли померла від лихоманки. Батька три роки тому погризли вовки, які розплодилися в околиці, прикувавши назавжди до лави біля печі, спеціально для нього розширеної на дві дошки. Іноді батько приходив до тями, трохи підводився, оглядав свої пошкоджені ноги, які не могли поставити його вертикально, глибоко стогнав і знову провалювався в забуття. Ось так і лишився Архип господарем невеликої хати на краю села.

– Ич, розійшлися сіроманці! Що за напасть! – голосно сказав Архип, хоча поблизу нікого не було.

Ці слова призначалися самому собі з єдиною метою – розвіяти страх. Тому що в страху завжди є щось від самотності; боязнь доводиться переживати наодинці. Намагаючись додати собі впевненості, Архип і далі бурмотів, нібито звертався до когось поряд:

– Голод і холод – рідні брати.

Вовче виття обіймало неспокоєм його душу, ніби вкривало її хвилястими брижами. Та й що тут казати? На селі Архип мав славу парубка сильного й безстрашного. Скільки разів він пірнав в ополонку, забігав у палаючу хату, захищав ближнього? Не злічити. Життя привчило його без вагань приймати виклики долі, бо лише так можливо одинаку вижити – битися до кінця. Але зараз, похмурої ночі, серед тріскучого морозяного повітря, під наглядом начищеної до блиску половинки місяця, вслухаючись у вовче виття, Архип раптом відчув себе скутим страхами, як ланцюгами, і найгострішим був страх того, що кінець світу стрімко наближається. І він сам-один так і загине в природній стихії останнього дня, про котрий так багато говорив отець Макар, стоячи на амвоні в дерев’яній церковці. Так, це правда – не боявся Архип сил земних, але боявся сил небесних.

Коли виття вщухло, Архип повернувся до хати. Оббив ноги від снігу в сінях, повернувся в світлицю. Почекав, доки очі звикнуть до ріденького світла, потім скинув верхній одяг, пройшов до покуття, присів. У кутку висіло три ікони – одна велика, дві менші. Вони втратили кольори, зблякли, як вицвітають поля після літньої спеки. Лики святих, стерті від часу, зберегли лише ледь помітні обриси, тож залишалося хіба здогадуватися, кого зображено на потрісканій дошці. Якщо уважно придивитися, можна було побачити прямий ніс, високий лоб і великі очі, що дивилися на укляклих молільників без щонайменшого співчуття. Біля образів стояла пляшечка зі святою водою, а за нею гроші й документи. Під образами стояла велика дерев’яна скриня, уздовж стін – вузькі лави.

Архип підніс гасник, і жовтаве світло впало на лики святих, намагаючись відділити їх від рідкої напівтемряви. Батько казав, що на іконі Миколай Чудотворець, а мати – що Богородиця. Але ніхто не наполягав, бо для віри важливі не знання, а власна слабкість. Так, саме так – Архип давно зрозумів, що тільки слабка людина може вірити, адже це приносить їй утіху.

Тому він став на коліна. Перехрестився, облитий ясно-червоними відблисками каганця, ніби зрошений жертовною кров’ю. Статний і молодий, він сильний для людей і немічний для небес. Зашепотів древню молитву; й уста ледь розтулялись і стулялись, випускаючи з гортані слова чисті й щирі.

Зимове село, довго прокидаючись, оточувало себе лінивим гавканням собак, муканням корів, блеянням овець. Жінки йшли на ставок, щоб на слизькій скляній кризі розкласти брудні сорочки, обтерти їх льодом, облити холодною водою, змити луг. Чоловіки брели в ліс по хмиз, дітвора грала в сніжки, а дівчата тягли відра з колодязя. Архип, одягнений у добротний кожух і заячу шапку, вийшов з хати й порався по господарству, а іноді поглядав за тин, спостерігаючи за перехожими, котрі неквапно йшли з боку поля. День видався сонячний – пригрівало, і з солом’яного даху закапало. Тоненькі, наче сльози, краплини наливались на віхтях соломи, на мить зависали в повітрі, а потім відчайдушно зривались донизу.

Архип вирішив підрівняти тин, що трохи нахилився в бік дороги. Захоплений роботою, він зсовував довгі лозини, сплетені в невисоку огорожу, спробував вбити жердину, що зігнулась під вагою років і прогнила.

– Ой, ти диви, який хазяйновитий! – жіночий голос пролунав неподалік.

Архип підвів очі. Повз нього проходили дві дівчини, й одна з них – Настя, дочка Івана Бута, – була мила його серцю. Ця невелика на зріст дівчина була одягнена в легку корсетку, поверх якої накинула шубку. На голові – яскраво-червона хустинка, що прикривала вовняну шапочку. Її яскраво-червоні вуста раз по раз вигинались в усмішці, великі очі ніби по вінця повні смарагдової рідини, а погляд темних зіниць – наче вир, що заворожує й полонить. Темне волосся виднілося з-під хустки.

Чоловік глянув на Настю так, ніби бачив її вперше.

– Який народився, такий і є, – пробурмотів він.

– Диви-но, він ще й розмовляє! – дівчата зайшлися сміхом, зупинившись біля односельця.

– Ви це… Чого смієтесь? Хіба я щось потішне сказав? – не розумів Архип.

– Нічого. Ти серйозний, як завжди, – пролунав дзвінкий голосок Насті, й дівчата знову пирснули сміхом.

– Та що ви розумієте! Не бабине це діло шастати та з мужиків глузувати, – ображено протягнув Архип.

– Ні, таки бабине! Та ми все-таки не баби, а дівчата! Нам можна! – проспівала Настя, всміхнулась і грайливо тупнула ніжкою.

– Ну якщо так… То йдіть регочіть із когось іншого! – Архип спробував був сказати це суворо, але вийшло дещо награно.

– Ич який! Дужий, злий! – підіграла йому Настя. – А ми не хочемо! Бажаємо, як панночки, з тебе потішатися!

Чоловік спробував придумати щось уїдливе, щоб припинити це дійство, але цієї миті очі Насті й Архипа зустрілись, і раптом він відзначив якийсь магічний блиск у зеленавій зіниці – ледь помітний рух серед яскравих пелюсток. Погляд дівчини так приголомшив його, що він завмер, ледь відкрив рота, не сміючи ні протестувати, ні погоджуватися.

– Дуже ти вумна, як я подивлюсь, – зрештою витиснув із себе Архип.

– Що є, то є. Сперечатись не буду, – відповіла Настя й зиркнула на подругу. Та задоволено хихикнула, притулилась губами до вуха дівчини і щось прошепотіла. За мить обидві знову засміялися, й Архип почувався незручно.

– Годі вам. Мені працювати треба, – пробурмотів він.

Настя щось прошепотіла у відповідь подрузі, і та радісно закивала, поглядаючи на односельця. Архип застукотів молотком, роблячи вигляд, що нікого поруч немає. Побачивши показну байдужість, Настя похитала головою.

– Ходімо, а то ще, боронь Боже, пальчика собі заб’є, – кокетливо сказала вона своїй супутниці, і вони зрештою пішли.

– Не заб’ю, – прохрипів чоловік, стаючи ще серйознішим на вигляд.

– Побачимо, Архипочку, – проспівала дівчина здалеку.

Некликані гості відійшли, а Архип іще затятіше заходився стукати молотком по жердині, не помічаючи, що увігнав її в землю більше, ніж слід було. В його голові все сплуталось, закрутилось у вузлики, заходило ходором. Йому раптом захотілося подивитись услід дівчатам, і він присів, ніби піднімаючи довгу лозину, а сам час від часу поглядав на струнку постать, що зникала за поворотом безіменної вулиці…

Коли Архип повернувся до хати, батько вже прокинувся. Він знову трохи підвівся, намагаючись розгледіти сина. А той відвернувся до холодного кутка, роздягався, скидав верхній одяг, щохвилини зітхаючи.

– Що сталося? – просипів батько.

Архип обернувся.

– А, не спиш, батьку? Нічого, усе добре, – відповів парубок.

– Допоможи мені підвестися, синку. І подай горщика, – сказав старий.

Коли той зробив усе, що слід, Архип поніс горщика на вулицю, до вбиральні. Після цього оглянув двір, ще раз позирнув на вулицю, чи не йде Настя, і повернувся до хати. Батько лежав, поглядаючи іноді на стелю, де вапно вже почало обсипатися. Він думав, що добре було б устати, засукати рукава й замастити всі щілини, покрити новим білуватим шаром вапна стелю, як міські дами покривають обличчя пудрою, щоб приховати природні недоліки. Як і багато чого іншого, те, що коїлося з ним, здавалось величезною несправедливістю. Адже як іще можна було пояснити, що його, ще повного сил і бажань, прикувала до ліжка жорстока травма й перетворила ноги на рвані обрубки. Не йшов би він того пізнього вечора по лісу, не заблукав би, не повернув би на північ, не вийшов би на голодну вовчу зграю, що шастала околицею, шукаючи, чим би поживитися… «Ох, ох, щербата доля», – думав старий, намагаючись улягтися зручніше. Але кожен рух супроводжувався хвилями болю, що спалахували десь біля гомілки, потім перекочувалися через стегна й тулуб до шиї – просто в голову – і там вибухали, з шумом б’ючись у мозку, як під час шторму. Так тривало щодня, щотижня, щомісяця.

Щоб не збожеволіти, старий поринав у глибини своєї пам’яті, котра приносила йому на мить утіху. Ось він стоїть після сінокосу, голі груди вкриті чорними кучериками, і дивиться на широке поле. Вітер лащиться до нього, гладить його широкий торс. А неподалік жінка, ще така молода й водночас така доросла, сидить під банею копиці, бо втомилася ходити, носити важкий живіт – вона була на останніх днях. Це очікування нової людини, передчуття дива охопило жінку, неначе піднісши її над землею. Тоді він підходив до неї, лягав на землю й притулявся до високого живота, намагаючись упіймати своїм вухом далеке й водночас близьке дихання сина. Але нічого не чув, тому непокоївся й гладив дружину по сорочці, ніби намагався вловити тепер уже долонею шелест життя.

«Ох, ох, бісова доля», – знову думав старий, стискаючи кострубаті пальці в кулак, так що гострі жовті нігті впивались у суху шкорину шкіри. Йому так хотілось підвестися, випростатись, щоби відчути себе вільним від своєї слабкості, але, на жаль, він став рабом власної немочі та страждання, проводарем болю. І ніщо не могло підняти його, крім Божого дива, на яке він утомився чекати. Раніше старий часто повертав голову до покуття, шукаючи очима святий образ, щоб той передав його слова Всевишньому. Доки якоїсь хвилини не усвідомив, що старість – це і є відділення людини, віднесення до розряду інших, які очікують на вирішення власної долі та життєвого кінця. Адже смерть, як пастир, виділяє приреченого на вигнання зі світу живих, насилає на нього хвороби та страждання, щоб той жадав звільнення з полону власної плоті. Ось так і він щодня боровся з недугою, змагався з нещастям, доки не зажадав смерті, як коханки, не знаходячи інших розрад.

Цього дня, ближче до обіду, з півдня почулося кінське хрипіння, характерне фиркання й легкий, приглушений снігом тупіт. Спочатку шум пом’якшувався степним простором, де звуки розлітались і затихали, не діставшись до горизонту. Але коли стукіт копит і сипіння коней сягнули низини, де стояло село, тоді окрики вершників стало чутно і в хатах. Ще кілька хвилин, і різкі чоловічі голоси вкрили невеликі пагорби, що тягнулися біля краю села, й донеслися до Архипової хати. Він у цей час був у повітці, тому відразу вискочив на подвір’я, витираючи руки жмутком сіна. Голоси було чутно все чіткіше, поки звук нарешті не матеріалізувався, ніби за велінням невідомого ритуалу, і не витворив із нічого десяток верхівців із довгими чорними бородами й темними очима.

Архип притулив долоню до лоба, намагаючись прикритися від яскравих сонячних променів і роздивитися незнайомців. Але довго йому вглядатися не довелось – прибульці галасливою юрмою заскочили на подвір’я, і троє спішилися, поправили волохаті смушкові папахи.

– Слющяй, іді сюда, – проскрипів один із них, ретельно підбираючи слова.

Вони навмисне очікували, хоча їм досить було зробити якісь чотири кроки, щоб підійти до селянина, але кавказці розуміли, що послух починається з поваги, і тому не поспішали. Архип завмер: менше за все він хотів бачити чеченців у себе на подвір’ї. Люди подейкують, що вже не раз банди, які відкололися від Дикої дивізії, шастали по селах, шукаючи, чим би поживитися, грабували й убивали селян. Ця чутка, наснажена соком багатьох свідчень, ущільнена м’якушем випадкових розповідей, розбавлена водою брехні, сколихнула в душі селянина кислу суміш – передчуття непростих хвилин спілкування з кавказькими вершниками. Архип повільно підійшов.

– Што ти такой вялий? Ні кюшал, а? – озвався один із чеченців, високий і худий, як жердина. Його пишні вуса розсунулись у злорадній посмішці.

– Кюшал, только вот, – Архип чомусь автоматично повторив акцент прибульців.

– А? Што ти? Ах ти сучий потрох! – довготелесий раптом розізлився, почувши, що його передражнюють, і нагайкою злегка вдарив Архипа.

Нагайка ковзнула по рукаві, й удар виявився не таким болючим, але чоловік не знав, що йому тепер говорити.

– Ти, мюжик. Так? Живьош тут? Так? Коні єсть? Так? – не то ставив питання, не то відповідав чеченець.

– Та які коні? Одне ось – доходяга, тільки й того, – спробував викрутитись Архип.

– Дахадяга, эта значит даход пріносіт? – посміхнувся чеченець і подивився на своїх товаришів, котрі скалили зуби.

– Який там… Га? Що? – перепитав Архип, який не відразу зрозумів, про що йде мова.

Високий оглянувся, пройшовся до повітки.

– Всякий мусар… Тьфу, давай, мюжик, паказивай, где єда!

– Яка «єда»? Немає… Звідки? Я сам… Батько каліка…

Високий похитав головою і з осудом зацокав язиком. А тоді глибоко видихнув.

– Вот ти! Ти скажі, ти ведь мужщіна? Джігіт? Разве ви, мужщіни, плачітє?

– Плачі… Ні… Хто плаче?…

Кавказець знову зацокав, хитаючи головою.

– Горє мнє… Маі глаза відят ета… Горє…

Архип не міг зрозуміти, що відбувається. У голові все перемішалось, руки затрусились, думки застрибали. Він хотів кинутись до тину, перескочити його й утекти світ за очі від власного безсилля та відчаю.

Чеченець підняв голову й знову зітхнув.

– Нєсі єди. Нєсі пітьйо. Или атдавай каня. І скажі, што я ні добрий, да?!

– Я… Але…

Тут Архип затнувся. Якоюсь тонкою внутрішньою струною у свідомості зародився сигнал небезпеки, і все тіло його задрижало, ніби справдешня струна.

– Так. Зараз, – вичавив він із себе.

Потім розвернувся й пішов до хати. Заскочив у світлицю, підбіг до скрині. Батько, побачивши сина, спробував трохи підвестися.

– Що там, синку? Хто на подвір’ї?

– Ет, батьку… Краще тобі й не знати!

– Чи бурмоче хто? Не розберу. Хто там?

– Кавказці з Дикої. Уже вкотре! Господи, Твоя воля…

– Які кавказці?

Старий запнувся, намагаючись усвідомити, що ж насправді відбувається. Тим часом Архип набирав в’яленого м’яса, сухарів, цибулі та іншої їжі, складав у широку стару материну хустку, щоб загорнути й віддати злобним прибульцям.

– За все… Заплатити ціну… Ох ти, біс його бери… Нехай так… – бурмотав він, скидаючи харчі.

– Та що ти надумав… І так їсти нічого… Голодом батька вирішив морити?! – геть розійшовся старий.

– Тобі, батьку, краще б помовчати. Он, бачиш, у бурках чекають… Не помремо! Переб’ємося! – Архип підвищив голос на батька, який раптом розхвилювався й поводився не так, як зазвичай.

– Мовчи! Щеня! Мовчи! Батькові будеш перечити?! Та як ти смієш… – старий загаласував так, що його голос піднявся до найвищої ноти, а потім стрімко знизився до басу. Зрештою він захрипів як тоді, коли сіроманці обступили його й він, зранений і знесилений, уже лежачи на землі, намагався відбитися від них ногами, підкидаючи ступні в повітря, а вони стрибали й кусали його плоть, швидко відскакуючи.

– Мовчи! – знову заверещав старий, хоч Архип уже нічого не казав. Тільки-но він зібрав продукти й обернувся в бік відчинених дверей, як одвірок закрила темна фігура чолов’яги з пишними вусами на смаглявому обличчі, – кавказець виплив із мороку сіней і опинився у світлиці.

– Што тут за крікі? Кіто крічіт? – підозріло спитав чеченець.

– Ніхто. Уже ніхто, – відповів Архип.

Тут батько, трохи підвівшись і побачивши незваного гостя, скривив зморшкувате обличчя в незадоволену гримасу, яка несподівано вигнулась лютою посмішкою.

– Не смій! Чуєш, ти! Як тебе звати?!

Архип зупинився, обома руками стискаючи великий клунок із їжею.

– Батьку, заспокійся. Не треба… Не…

Цю фразу на півслові обірвав страшний прибулець, піднявши долоню. Він стиснув товсті, потріскані на морозі губи, застогнав, виголосив своєю мовою лайку, що звучала наче старовинний прокльон. Східна в’язь слів вилітала з рота чеченця, закручувала в приміщенні широкі кола, а тоді стрімко залітала у вуха Архипу, який ще дужче затремтів, адже чужоземні слова вдихнули в нього страх.

– Я панімаю… Старій… Чілавєк… – сказав чеченець. Але в цю секунду пролунав звук, котрий умить усе змінив. Ніхто не в змозі був би стримати цей звук, породжений у запаленій свідомості, утворений у мережі мозкових клітин і переданий до гортані та язика за долю секунди.

– Ах ти, іроде проклятий! Бусурмане, прирікаєш нас на голод, нехристе! – завив дід.

Він хотів був підвестися, але тіло не слухалося його; хотів був стриматися, але язик його ожив, став незалежним від волі, і на нього налипали все нові прокльони, які він вивергав на прибульця разом зі старечою слиною. Старий репетував і не міг зупинитися. А коли Архип нарешті отямився й зробив крок, щоб спробувати заспокоїти безумця, було запізно – кавказець на ходу оголив довгий прямий кинджал, який зблиснув сріблястим лезом дамаської криці, готуючись прошити стару смердючу одежину, пожовклу тоненьку шкіру, вкриту зморшками, і дістатися аж до серця. Усе це Архип бачив ніби повільний сон, який зазвичай снився йому літньої ночі, коли він лежав у садку під чорною яблунею, поклавши голову на здиблене коріння; так, саме так усе й відбувалося – уповільнено, неначе уві сні, прибулець наближався до лежачого діда, а той і далі кричав, не добираючи слів. Тоді Архип стрибнув, як стрибають у безодню, рятуючись від ведмедя, викинув уперед руку, і гострий кінчик кинджала проник у його долоню ніби в масло; і широко розставлена чоловіча п’ятірня, потерта до білих, закам’янілих мозолів, стала єдиною перепоною між смертю і немічним старим.

Розділ 11

Ганна Дмитрівна спіткнулася. Ноги заплітались, серце вібрувало, душа плакала. Вона вибігла з будинку Примакова й кинулася в бік Золотих воріт, сподіваючись переховатися десь у підворітні або в під’їзді. Перехожі сахались від переляканої жінки, що притримувала комір шуби почервонілими руками, недоладно ступала у валянках і час від часу тривожно озиралась. Кілька разів вона зупинялася, притулялась до стіни будинку. Потім нахилялась, шукаючи, де б сісти, але страх погоні був дужчим – жінка побігла вперед.

Досягнувши Прорізної, вона вирішила звернути, кинулась униз до Хрещатика, а потім завернула в арку, сповнену темними бузковими фарбами вечора. Пройшла по проходу, витягнувши руки, ніби сліпа. Тут вона почула чоловічий голос. Було так темно, що тільки за звуком можна було визначити, звідки до неї наближаються. Ганна Дмитрівна завмерла, стала спиною до цегляної кладки, намагалась не шуміти, не рухатись – може, минеться.

Хрипкий голос промовив із притиском, що сьогодні все звершиться. Він закректав, стих, і стало зрозуміло, що чоловік спинився. Вітко перестрашилась, що хтось із більшовиків біг за нею і тепер, намагаючись знайти в чорній гущі її силует, виглядає втікачку. Ніби на підтвердження цього чоловічий голос проспівав щось невиразне: чи то давав знак своїм поплічникам, чи просто хотів залякати жертву. «Господи Боже, нехай святиться Ім’я Твоє…» – вилітало з рота Ганни Дмитрівни. Якщо тільки червоні її спіймають, то розстріл – це найлегше, чого вона може бажати для себе. «Краще вбити мене на місці! Краще вбити!» – зривалося з її губ. До кого вона зверталась? Невже до вогкого, поїденого смердючою пліснявою склепіння арки, подібної до тунелю з одного світу до іншого? І в цьому тунелі стояла тендітна жінка зі скляною душею. А може, Ганна Дмитрівна молила цього незнайомого чоловіка, що стояв біля входу до підворітні й не поспішав проникати в морозну темряву, ніби в розкриту пащу голодного дракона, що зачаївся між київських будівель. Адже часи нині подібні до нічного страхіття, і все може трапитись – там, у підворітні. Або ж вона просто щось шепотіла, щоб її слова всотав мокрий сніг, зафарбувавшись у печальну інтонацію її страждання. Вона просто шепотіла слова молитви, готуючись до смерті.

Тут у темряві пролунали гучні голоси, і їхнє звучання для Ганни Дмитрівни було подібне до набату.

– Ох, як не згадати тут матусю, яка спочила рік тому. Казала: «Партач, ти ж просто партач!» А я їй: «Самі такого народили!» – чоловічий голос прогугнявив кілька фраз, розмазуючи на п’яному язику закінчення слів, перетворюючи їх на кашу, роблячи непристойні паузи.

Це бурмотіння збіглося з шурхотінням спідниці й жіночим хихотінням. Так тривало з півхвилини, доки п’яний голос знову не ожив, оголосивши, що йому конче потрібно справити малу нужду, і цим збентежив свою даму, яка вибухнула сміхом. Парочка то робила два кроки, то знов зупинялася. Ганна Дмитрівна видихнула – це кияни, що загуляли пізньої пори. Яка Божа милість, що не більшовики! Вітко вже спробувала була пройти вперед, сподіваючись дістатися невеличкого дворика поміж будинками, але раптом чоловік різко рушив уперед, потягнувши за собою подружку. Він похитувався, роблячи зиґзаґи, а дама намагалась його стримати, але не надто успішно. Коли його добряче занесло вбік, він уткнувся просто в Ганну Дмитрівну.

– Міль пардон, мадам! Здається, я натрапив на щось м’яке! – промовив чоловік.

– М’яке! Ах-ха-ха! – реготнула жінка.

Ганна Дмитрівна, викрита у своєму бажанні злитися зі стіною, влитися в її цегляну кладку, перетворитись на камінь, раптом відчула напад паніки: нічого не вийшло. Вона смикнулась і спробувала була втекти, але чоловіча рука міцно схопила її за рукав.

– Дозвольте, дозвольте! – проспівав чоловік і присунувся ближче.

Він уже відчув цей м’який аромат жіночих парфумів, що линув у проході, тоненьким струменем фіміаму пробираючись крізь пелену смороду: застояної сечі й гнилизни. Авжеж, тут пахло чепурною дамою, яка нещодавно покинула теплі апартаменти й не встигла наповнитися міським душком.

– Тут мамзеля, їй-бо! – зашепелявив чоловік.

Однією рукою він тримав жертву, а другою почав копирсатися по глибоких кишенях пальта, не забуваючи при цьому згадувати всує своїх матінку й татуся. Ганна Дмитрівна хотіла закричати, передати весь відчай на тоненьку плівку голосових зв’язок. Але ж ні – вона злякалась, що червоноармійці почують, знову схоплять «до з’ясування», а там її відшукає Примаков і підпише їй смертний вирок. Тому вона змовчала, проковтнула крик. Чолов’яга копирсався в кишенях, поки не знайшов сірники, потім попросив свою подругу взяти коробку й запалити один із них. Та брудно вилаяла чоловічі забаганки, але слухняно взяла коробку й запалила сірника.

Ганна Дмитрівна зіщулилася, хотіла була просити про людське співчуття, розповісти, що вона поважна пані, яку закрутив вир життєвих подій. Але замість цього відкрила рота й застигла, як, бувало, завмирала у власній квартирі, тим самим рятуючись у нерухомості від усякого рухомого горя. Перед Вітко стояв незнайомець у коричневому котелку, почепленому на круглу голову, яку окреслювали великі щоки. Він заусміхався, і тоненькі вусики під носом, ніби намазані дьогтем, піднялись угору. Чоловік хотів був вигукнути, як зазвичай вигукував під упливом радощів, розбурханих самолюбством, – він любив усе перебільшувати. Але цього разу перелякане обличчя Ганни Дмитрівни на секунду його ніби заморозило, і він не встиг розкрити щілину рота, бо подруга на секунду його випередила.

– Ти-и-и-и?! – протягла вона, витягуючи з «и» усі протяжні звуки, які тільки можна видобути з однієї літери. Цей розтягнутий вигук завис у повітрі, накривши Ганну Дмитрівну крижаною пеленою – це була ненависна Маруська. З несподіванки обидві не спромоглися вимовити й слова.

– Сіль ву пле, поясніть, будьте ласкаві, що відбувається?! – закректав пикатенький пан.

– Це наше діло, не лізь! – загарчала Маруська.

– Ах-ах!.. Коли ви говорите так грубо, мене судомить у спідніх, – чомусь бовкнув чолов’яга, сподіваючись так здобути прихильність своєї супутниці.

– Мені начхати! – відповіла Маруська, ще дужче збільшуючи вібрації в штанях п’яненького пана.

– Ох-ох. Одного разу моя маман говорила… – почав був плести свої байки невдаха, та Маруська щосили вдарила його долонькою по обвислій товстій щоці. Пролунав дзвінкий ляпас.

– Забирайся! Я сказала: забирайся геть!

З несподіванки чолов’яга замовк, умить посумнів, глибоко й напоказ зітхнув, розвернувся й приречено поплентався в бік Прорізної. Маруська притримувала Ганну Дмитрівну, не даючи їй утекти. Але та й не намагалась вирватися – вона застигла, ніби влита в камінь скульптура, знаючи, що бігти їй особливо немає куди.

– Що ти тут робиш? – спитала Маруська, важко дихаючи.

– Я втекла, – відповіла тихо Ганна Дмитрівна.

– Від кого?

– Від більшовиків.

– А, чорт, така дама і в підворітні?!

– Мені більше немає куди йти. Немає.

І Ганна Дмитрівна безгучно заплакала.

– Так вийшло, – врешті сказала вона.

– Як?

– Я залишилася сама-саміська.

Маруська, сповнена ненависті до будь-якої людини, насичена силою злоби настільки, наскільки люди можуть переповнюватися лише силою любові, – затремтіла. Їй хотілося заголосити, та повітря застрягло в легенях.

– Чому ж ти тоді, в тюрмі, пішла замість мене? Чому?

– Не знаю… Просто пішла…

– Не розумію… Чому ти вихляєш? Чого ти хотіла?… Що надумала?

– Нічого… Я не можу спокійно дивитись, як хтось гине…

– Але ж я… Тебе тоді… Нічого не розумію…

– Це несуттєво… Хіба може людське бути чорним? Тільки якщо чорнота приходить іззовні…

– Про що ти… Чорнота… Та ти не знаєш мене… Та я ж тебе…

– Ні-ні, Марусю. Можеш не продовжувати… Знаю, що твої здібності чинити лихе великі, але ж ти можеш робити й протилежне…

– Протилежне? Чого ти говориш недомовками, мать твою!

– Я вірю, що душа людська – це інструмент. Й іноді він не може грати, тому що хтось порвав струни… Треба все виправити…

– Струни? Та хіба я… Мені… Як я заплуталась!

– Як і всі ми, Марусю. Кожне життя – це плутанина: у когось більша, у когось менша…

– Я так втомилась… Боже, як я втомилась усе це нести…

Якоїсь миті обидві жінки усвідомили, що на них було накинуто пудову хустку, зіткану з горя й образ. Вона оповила їхню плоть, придавивши до землі. Обтяжені обставинами, виснажені власним безсиллям, налиті важкістю втоми, вони замовкли. А потім, ніби підкоряючись невідомому мовчазному наказу, вийшли з темної арки, пройшли трохи по двору, притиснутому з усіх боків мокрими стінами з облупленим білим тиньком, і звернули в під’їзд, де мешкала Маруся. Відтак піднялись на третій поверх, зайшли у квартиру, просякнуту дивним душком, у якому змішалися ниточки чоловічого поту, які звисали із зім’ятого ліжка; густі випари, що струменіли із запліснявілих кутків; застояний сморід жіночого непраного одягу, розвішаного на стільцях, – усе це сплетіння запахів нахлинуло на Ганну Дмитрівну, щойно вона переступила поріг квартири.

Маруся не мовила й слова, не попросила пробачення за те, що не прибрано, і таке інше – замість цього вона підняла руку, викинула палець, як викидають останню карту за гральним столом, яка виявляється джокером – і партію виграно; вона впустила Ганну Дмитрівну у своє помешкання, показала, що тепер вони об’єднані не лише спільною долею, а й спільною обстановкою пошарпаної квартири. Її витягнутий палець був спрямований у вітальню, де стояли стіл і кушетка, де товста тканина пурпурних штор щільно закривала вікно від стороннього ока, – там Вітко могла перечекати дні, а можливо, тижні або й місяці.

Маруська, яка досі мовчала, раптом прохрипіла: «Ніхто не буде шукати тебе в домі хвойди».

А потім розвернулась і важкою ходою пішла до себе в спальню. Ганна Дмитрівна хотіла була заперечити, але ж тут – у цьому будинку розпусти й задоволення своїх темних бажань – не приймалися заперечення. Тому вона – шляхетна пані, жінка українського офіцера, яку шукають по всьому місту більшовицькі нишпорки, – сміливо пройшла у вітальню, щоб наповнити свої ніздрі чужим для неї запахом, відбити на сітківці вологих очей убогі для неї речі домашнього вжитку, торкнутися пальцями до потрісканих від часу меблів; у всьому цьому чужорідному для неї безладі Ганна Дмитрівна була сповнена єдиного почуття – дивом вона була врятована.

Наступний день у домі Маруськи почався так: Вітко встала близько восьмої ранку, коли хазяйка повернулась із дому розпусти, ледве тримаючись на ногах. Від неї смерділо цигарковим перегаром і дешевим алкоголем. Вона ввалилась у квартиру й зупинилась на порозі, не в змозі зняти взуття. Потім важко опустилась на стілець, розслабилась і, спершись головою на руку, опустила погляд на брудну підлогу: пил, шматочки бруду, крихти попелу. Маруся розглядала цей безлад, зрештою, вона добре зналася на життєвому хаосі. Посидівши так трохи, пішла до вбиральні, а потім відразу до спальні, звідки не виходила майже до вечора.

Ганна Дмитрівна, звикла до чистоти, заходилася прибирати у своїй кімнатці, намагаючись позмітати зі стін шар пилу в палець завтовшки. Потім вимела сміття й помила підлогу, розклала речі. Пішла на кухню й, знайшовши трохи пшеничної крупи, зварила кашу, нагріла чаю й сіла перед вікном. На вулиці почалась остання заметіль – тонкі цівки снігу перекочувались, перевертались у повітрі, роблячи неймовірні кульбіти й сальто. Коли стемніло, Ганна Дмитрівна запалила свічку, не бажаючи вмикати електрику, адже вважала легке полум’я на свічному ґнотику більш живим, ніж бездушне світло електричної лампочки. Так вона сиділа на самоті, осяяна мерехтливим світлом і тінями, що повільно рухалися.

Маруська прокинулася, прийшла на світло, сіла на стілець. Ганна Дмитрівна насипала їй каші, здобрила маслом, заварила чай. Та оглянула їжу, підвелась і дістала з буфета пляшку горілки, дві чарки. Налила обом і кивнула.

– Пий! – твердий, як бетон, голос Маруськи вдарив в обличчя Ганни Дмитрівни.

Та хотіла була відмовитися, але глянула на розхристану хазяйку, котра чомусь уважно слідкувала за гостею, ніби намагалась уловити в її повільних рухах потайний смисл. Тож Вітко взяла склянку, миттю проковтнула її вміст і голосно закашлялась – сльози побігли з очей, і подих перехопило.

– Хе-хе, – посміхнулася Маруська, постукала пальцем по столу й заходилася їсти.

Ганна Дмитрівна судомно ковтала повітря, а коли віддихалася, глянула на свою співмешканку.

– Я попросила б тебе зробити мені послугу.

– Послугу? Я не слуга!

Маруська приглушено гмукнула.

– Це стосується моєї матінки, вона прикута до ліжка. Мені довелося її залишити, вийти на ринок, а потім… Мене схопили… До неї мала прийти тітонька… Але я дуже хвилююся.

– Гм. Але ти ж розумієш, що більшовики можуть бути там?

– Розумію, авжеж… Але вона хвора й немічна… Часто не тямить себе. Серце рветься на шматки від думки, що вона померла. Та й іти тут недалеко – на Олександрівській біля Маріїнського. Тяжко мені, що не зможу попрощатися…

Маруська незадоволено скривилася – менше за все їй знову хотілося зустрітися з червоними та ще, борони Боже, знову потрапити до Косого Капоніра, звідки вона насилу вирвалась.

– А немає інших шляхів?

– Яких, Марусю? Я розумію, що така небезпечна витівка може призвести до трагічних наслідків. Та як же мені щодня… Я заплачу тобі скільки треба… Не подумай, що я скнара й не знаю ціни ризику… Тільки б…

– Не потрібно мені грошей!

– Усе, що завгодно. Я буду прибирати в тебе вдома, прати й куховарити. Ти думаєш, ніби я горда пані… Ні, неспокою в мені більше, ніж гордощів.

– Це небезпечно.

– Я знаю. Та чи є в мене вибір? Допоможи мені, прошу. Допоможи!

– Але ж… Ет, хай йому грець…

Маруська замовкла, дожувала, допила горілку. Замислилась. Ганна Дмитрівна сиділа біля столу, поклавши за звичкою руки собі на коліна, сховавши долоні, наче бажаючи перетворитись на камінного боввана. Їй хотілося голосити, молити, вимагати й погрожувати. Їй хотілося плакати, тому що сльози пом’якшували біль. Вона встигла приміряти шати печалі всіх напівтонів і відтінків.

Нарешті Маруся підвелася, пішла до кімнати, одяглась, грюкнула дверима. У квартирі стало особливо самотньо, Ганна Дмитрівна сиділа тихо-тихо. Навіть її дихання стало частиною тиші. Скільки вона так сиділа, хвилину чи годину – ніхто не скаже напевне. Та зрештою вогник на ґноті свічки захитався від протягу. У дверях з’явилась Маруська, її обличчя пашіло рожевим морозяним рум’янцем. Вона різко мовила: «Збирайся!»

Ганна Дмитрівна перелякано подивилась на Маруську, хотіла заперечити, однак суворий погляд жінки ні на мить не відпускав її, прикувавши до себе. Тому Вітко підвелась, випросталась, як випростуються перед плахою, пішла до вітальні, потім зрозуміла, що брати їй немає чого, і повернулась у передпокій. Натягла шубу, валянки й стала перед Марусею, яка спокійно очікувала її, міцно стиснувши губи. Вони вийшли на вулицю, пішли вниз до Хрещатика. А там ховалися за деревами, обережно зупинялись на розі.

– Куди ми йдемо? – спитала Ганна Дмитрівна.

– Усе побачиш.

– Чи хвилюватися мені, Марусю?

– Як хочеш. Іди мовчки.

Ганна Дмитрівна йшла, ховаючись від нічного вітру. Поодинокі перехожі, які траплялись на їхньому шляху, сахалися при вигляді двох тіней. Коли вони опинилися біля Царської площі, в серці у Вітко зажевріла надія.

– Ти все-таки пішла?

– Пішла, не пішла… Яке це має значення?

– У житті все має значення.

Ганна Дмитрівна сказала це й збентежилась, але Маруська ніяк не відреагувала. Вони пройшли ще трохи, а коли до її будинку вже було рукою подати, зупинились.

– Отже, слухай. Я дізналася: тут лише одна квартира, у якій чергують більшовики. Пару днів їх було троє, але зараз залишили одного солдата. Українці з німцями наближаються до Києва, тож червоні посилають усіх на фронт, щоб відбиватися від них. Тобі треба просто почекати, чуєш?

– Так, Марусю. Я так тобі…

– Не треба. Лиши всі добрі слова для матері, – проскрипіла Маруся, намагаючись зберегти тверду інтонацію, але на останньому слові, на останніх звуках її голос раптом зм’якшився. Вона – повія, для багатьох людей лише річ; темна й малоосвічена – звикла, що кожна жива істота у світі намагається завдати їй страждань. Уся спільнота людська зненавиділа її, так само, як і вона у відповідь не терпіла кожного, хто тільки здатен говорити; але тепер, в одну мить, її голос, який звик лише до каміння слів, здатних завдати духовного каліцтва, злагіднів. Маруся відчула ці нотки, вчасно спохопилась і щось прогарчала, упівголоса наказавши Ганні Дмитрівні залишитись неподалік від будинку, в парку, під прикриттям кущів. А сама сміливо пішла в бік під’їзду, навіть не уявляючи, що робитиме далі. До того моменту, як вона дійшла до дверей потрібної квартири, у її голові промайнуло з десяток варіантів, котрі можна було реалізувати, однак лише один прийом міг спрацювати бездоганно.

Маруся постукала. За дверима хтось забурчав, потім спіткнувся, глухо наткнувся на щось. Опісля двері розчинилися, і на порозі став червоноармієць, ще зовсім юний для війни, але вже не молодий для смерті.

– Чого тобі? – боєць спробував був зробити голос твердішим, але в ньому ще звучали юнацькі нотки.

– Це яка квартира? П’ята? Тю, а мені потрібна шоста! – Маруся вмить змінилася, із суворої тітки вона перетворилась на розв’язну нетверезу мамзелю, котра ледве трималася на ногах.

– Іди геть! – червоноармієць дивився на дівку, не розуміючи, яких заходів у цьому разі слід уживати.

– Куди, голубе, мені йти?

– Куди хочеш!

Боєць спробував був зачинити двері, але Маруська нахилилась і корпусом протиснулась уперед, не давши червоноармійцю сховатись у квартирі.

– Я так замерзла! Мені б погрітися!

– Чого ти лізеш? Іди грійся до борделю!

– Ні, ні… Тільки не туди… Мені не можна повертатися, тому що хазяїн закладу… таємний петлюрівець!

– Мені начхати!

– Чекай, чекай, моє серце… Хіба ти не хочеш вислужитися? Який же ти служака, коли не бажаєш нагороди?

– Я… Бажаю, та не ти мені вказуватимеш, бабо!

– Звісно, мій генерале! Я всього-на-всього нікчемна баба, яка потребує твоєї допомоги… Ці петлюрівці… Лізуть звідусюди… Вони такі бридкі… Бррр… Коли вже доля привела мене до тебе, значить, ти як свідомий член суспільства зобов’язаний позбавити мене класової нерівності.

– Яке… Чого ти… Ах ти… Лисиця, закрутила!

Маруся протиснулась до нього ближче. Її бешкетні руки вже гладили груди солдата, кілька разів вона доторкнулася долонькою до його пальців, даючи відчути жіноче тепло, якого він не знав багато місяців.

– Чого це ти… Га?

Солдат спробував опиратися, але якось мляво, намагаючись відсунути її від дверей, однак не надто тиснучи, а Маруська, забачивши, що той потрапив у її сіті, присовувалась до нього, гладила по торсу, гімнастерці й неначе знічев’я погладжувала по верхній частині штанів. Молодик трохи знітився, він уже роздумував над тим, як доповідатиме начальству про виявлений петлюрівський осередок, доки гуляща дівка розповідала йому про жахи перебування під владою уенерівців. Ще трохи, і червоноармієць піддався, вирішивши допитати зайду, а тоді доповісти командирові, тож він таки відчинив двері та впустив непрохану гостю.

Після півгодинного чекання Ганна Дмитрівна, що стояла в кущах, як молода тополя, геть замерзла. Вона марно розтирала долоню об шубу, намагаючись розігнати кров. Тоді заходилась тупотіти так, як діти показують ведмедя, переносячи центр ваги з одного боку на інший. Потім прикрила очі, бо ті сльозилися, і маленькі краплинки сліз замерзали на щоках. Так вона простояла ще кілька хвилин, аж тут раптовий шерех змусив її панічно здригнутися. Ганна Дмитрівна прийшла до тями – поруч із нею стояла Маруська.

– Ходімо, треба поспішати, поки нас не помітили, – прохрипіла та, і вони попрямували до знайомого під’їзду.

Попереду швидким кроком поспішала Маруся, щохвилини озираючись.

– Як там? Безпечно? – прошептала Ганна Дмитрівна.

– Зараз усе побачиш, – холодно відповіла Маруся.

Парочка опинилась у квартирі. Приємні теплі пахощі вмить огорнули Вітко – у неї навіть голова пішла обертом. Дім. Її рідній дім. Місце, у яке вона вросла корінням душі, проникла гілочками нервів у цегляні стіни, об’єдналась імпульсами, які йшли по цегляній кладці до її мозку. Вона – це дім. Дім – це вона.

Ганна Дмитрівна на секунду затрималась. Розгублено роззирнулася.

– А як же більшовики? Вони ж були тут?

– Вони й зараз тут.

– Як же так?

– Та ось як!

Маруся зловісно посміхнулась і пішла до спальні, де раніше мешкав Морозов. Ганна Дмитрівна хотіла була спитати, де ж цей шалений підсотенний зараз – чи живий він, але вирішила розсудливо промовчати, бо мудрість опирається марнослівству. Тому вона пройшла слідом за Маруською, і перед нею постало таке видовище: на ліжку лежав голий червоноармієць і сором’язливо стискав коліна, прикриваючи своє чоловіче єство. Він був надзвичайно худим, руки прив’язані до залізної спинки ліжка. Його жовте тіло звивалося, з кожним рухом кістки випирали під тонкою шкірою. Боєць мугикав – кляп дозволяв йому лише невиразно хрипіти.

– Ось він! Визволитель у класовій боротьбі. Лежить у всій красі! Земля селянам, заводи робітникам, а хвойдам клієнти? Такий ваш лозунг? – Маруся тяжко виматюкалась, із ненавистю позираючи на хлопця. Але той тільки кректав, сопів і смикався, ніби в танці.

– А раптом він вирветься і про все доповість червоним? – Ганна Дмитрівна перелякано подивилась на подругу.

– Що доповість? Що баба його подужала, роздягнула і зв’язала? Нічого він не доповість, бо будуть з нього насміхатися протягом усієї служби! Та й ми підемо собі зараз, шкоди йому не завдамо. Зрозумів? – гаркнула Маруська й, почувши мугикання, теж задоволено гмукнула.

Жінки вийшли у передпокій, звідти короткий коридор вів у спальню матінки. Ганна Дмитрівна затремтіла, їй привиділася страшна картина: покійна матір, розпластана на постелі. Зупинившись на мить, вона відчинила двері й увійшла в кімнату. На дерев’яному ліжку лежало старече тіло – горбок, прикритий пуховою ковдрою. На тумбі тліла керосинова лампа – світло-коричневий потік лився від неї в темряву, як струмок посеред чорних пагорбів. Жодного руху не було. «Запізнилась!» – подумала Ганна Дмитрівна, але нічого не сказала. Як же так! Адже тільки й треба було, що залишатись їй удома, не виходити нікуди, і всі були б живі й спокійні. Це вона у всьому винна – легковажність її вчинків, злочинна забудькуватість, її необережність погубила всіх. «Спізнилась я навічно», – знову подумала Ганна Дмитрівна. Що в неї залишилось у світі, і чим вона володіла? Усе зникло. Лишилась лише порожнеча.

У нападі відчаю жінка сіла на ліжко. І тут горбок зарухався, й хворобливий протяжний стогін почувся з-під пухової ковдри. Ганна Дмитрівна ошелешено видихнула, кинулась до лампи й підкрутила ґніт – лампа засяяла яскравіше. Матінка в ліжку сонно кліпала очима. Старенька не розуміла, що відбувається, але поступово каламутні старечі потоки в її свідомості приходили в рух, протікаючи по звивинах, ніби в пошуках загубленої пам’яті. Пливучи за якоюсь невідомою для багатьох течією, вона прийшла до тями, підняла висохлу кістляву руку, бажаючи доторкнутися до того, хто стояв перед нею.

– Ганнусю! Ганнусю! Донечко моя… Моя… – глухо прошепотіла вона.

Ганна Дмитрівна приглушено заголосила, і її голос вплітався в материне шепотіння.

– Донечко… Моя… Ганнусю… Моя…

Вона кинулась до матінки й обійняла її сухе, легке старече тіло. Бодай раз доторкнувшись до нього, людина назавжди закарбовує в пам’яті запах старості. Обнімала й торкалась її голови. Цілувала в лоба. Мати й донька сплелися в єдине ціле.

А на порозі безмовно стояла Маруська. Її нерухоме обличчя ніби закам’яніло або було вилите зі свинцю, і здавалося, що для найменшого поруху треба докласти титанічних зусиль. Кутики її губ були як завжди міцно стиснуті, не допускаючи слів і зітхань. Але те єдине, що не могла контролювати Маруся на своєму обличчі, виявилося живим – очі наповнилися солоною вологою, яка, перехлюпуючись крізь заслону вій, струменіла донизу. Маруся плакала.

Розділ 12

Павло Гаврилович Вітко сидів на рипучому возі, що тягся по тонкому сніговому покривалу, протертому до чорних земляних плям. Охлялий коник помалу перебирав копитами, угрузаючи в ґрунті, який уже починав м’якшати наприкінці лютого. Поруч сидів дід Свирид, похитуючись у такт руху воза і схрестивши пальці, ніби в молитві. Вони рухались уздовж залізничного полотна, що звивалося серед пагорбів і долин, протинало містечка й села, а потім, ніби нанизавши їх на рейки, пробивалося кудись на схід. Ще кілька обозів із військовими тяглись позаду, час від часу вершники проскакували повз них; разів зо два чутно було постріли та гуркотіння гармат. Українська й німецька армії наближались до Києва.

– Ой-ой, що ж це коїться? – раптом зойкнув спросоння дід Свирид, а потім, здригнувшись від власних слів, підскочив і мало не звалився з воза.

– Обережніше, діду, – Павло Гаврилович притримав товариша, а той похитувався, ніби розповніла балерина.

– Ох, щоб ти скис! – продовжував лаятися Свирид.

Усе ще хитаючись, він присів і з острахом озирався на всі боки.

– Насниться ж таке!

– Що ж наснилося?

– Ох… Бррр… Сниться мені, що зупинились ми з тобою, пане курінний, біля ниви. Навколо тиша; тільки налите пшеничне колосся хилиться до землі. Закурив я люльку, а ти став на краю битого шляху, на пагорбі, й дивишся на жовту гладінь. Добре нам! Так добре, що згадав я раптом про свою бабку й затужив за її бурчаннями, зойками й повчаннями – от би й вона була поряд із нами! Коли зирк – а моя бабка жне колосся; нахилилась і махає серпом. Подув вітерець – такий гарячий, духмяний… Усміхнувся я, зайшов у двохаршинну пшеницю та й посунув до своєї бабки. А коли залишилося якихось двадцять сажнів, раптом почув я… Бррр… Гарчання й плямкання. Дивлюсь, а ліворуч вигулькнув… Ах ти, чорт його бери! Чоловік у папасі з червоною каймою… Біжить як шалений – і просто до бабки. Я хотів був закричати, а не можу – здавило пельку, мать його туди-перетуди! Бачу, що червоний наближається до неї – і не знаю, що робити! І нагадує він мені цього клятого грузина Кіквідзе. А потім… О, Господи Вседержителю… Вістимо, це більшовик… Роззявив він свого рота… Наче печера… І нумо ковтати зерно, хапаючи його своєю смердючою пащекою… І все наближається до моєї бабки… От тоді я й прокинувся.

Дід Свирид замовк. Тінь печалі лягла на його обличчя.

– Тривожусь я за тебе, – сказав Павло Гаврилович.

– Так-так, скоро приїдемо, – недоладно відповів Свирид, поринувши у свої невеселі роздуми.

Вітко зрозумів, що краще дати приятелеві спокій. Що далі вони їхали, то ближче лунало гуркотання гармат. Йому захотілося знову опинитись на полі бою, тільки б не відчувати власного безсилля. Так, війна може дати ілюзію, ніби ти керуєш власним життям. День битви вартий ста днів у спокої. Віз похитувався, провалюючись у рівчаки й підстрибуючи на вибоїнах. Павло Гаврилович розглядав сірі кущі на узбіччі шляху, які, здавалось, повільно повзли слідом за ними. Високі безлисті дерева скидались на худющих пастухів, які зайшли надто далеко, не знайшли дороги додому, то так і стоять посеред поля. Вітко вслухався в зиму – і вітер шепотів слова, наповнені тугою розлуки в передчутті далекої весни.

На станції Малин наткнулись на довгий ешелон. Вартовий окликнув їх, а тоді пропустив. Павло Гаврилович попрямував у міністерський вагон і доповів про прибуття. Його відправили відпочивати й наказали повернутися ближче до вечора на військову раду. Вітко пішов у купе, призначене йому, ліг на полицю й одразу заснув.

Увечері у вагоні-салоні зібрались високі чини. Біля дальньої стіни стояло піаніно, над ним висіла картина з осіннім пейзажем. Дерев’яні меблі були розставлені довільно – різьблені стільці, прямокутні столи. На вікнах висіли бежеві фіранки. На столі було розстелено мапу, поруч олівці та лінійки. Над мапою навис худорлявий офіцер, його вузьке обличчя було напружене, він вдивлявся в зображення місцевості, водив пальцем з одного пункту до іншого. Павло Гаврилович здогадався, що перед ним Олександр Жуковський, воєнний міністр У.Н.Р.

– Дозвольте відрекомендуватися: курінний Павло Вітко, прибув у ваше розпорядження, – викарбував Павло Гаврилович.

– А ви до якого полку приписані? – Жуковський підвів очі.

– Був до Запорізького піхотного. А зараз не маю уявлення, пане міністре. Після відступу з Києва прикривав обози. Потрапив у засідку, а далі – полон. Утік, як зміг, у чисте поле. Готовий служити, де накажете!

– Так, так… Чував я про ваші подвиги. Офіцерів нам зараз не вистачає. Так-так…

– Бути корисним є благом для мене.

– Як вас звати, Павло Гаврилович? Що ж, дорогий Павле Гавриловичу, відправимо вас у піхотний полк імені Дорошенка.

– Слухаю. Слава Україні!

– Це добре… І ще… Ось що… Адже ви курінний? Сьогодні ж напишемо наказ на полковника. Так-с. Заслужили.

Павло Гаврилович завмер, віддав честь і вийшов з вагона. Відчув у серці піднесення. Все-таки підвищення! На вулиці біля станції сновигали солдати, проходили гайдамаки і сердюки. Брязкали зброєю матроси. Обози під’їжджали до потяга, коні фиркали в темряві, бряжчали гармати. Іноді можна було почути німецьку мову – офіцер в оточенні трьох-чотирьох солдатів направлявся до міністерського вагона. Павло Гаврилович шукав очима діда Свирида, але не знаходив його. Пройшовся вздовж перону й побачив, що назустріч йому, до потяга прямує невисокий худорлявий чоловік. На мить їхні погляди зустрілися. Павло Гаврилович зупинився, намагаючись пригадати, де він бачив незнайомця. А тоді раптом згадав: це ж Петлюра!

– Стійте, стійте… Не згадаю вашого імені, але десь я вас бачив, – Петлюра зупинився й дивився на Вітка.

– Авжеж! Перед штурмом Києва ви збирали людей на Миколаївський ланцюговий міст, – Павло Гаврилович усміхнувся, ніби зустрів давнього приятеля.

– Точно, точно. Завдав ти тоді їм жару! Якщо не стримали натиск червоних… А втім… Тільки й залишилося, що стримувати, – розпливчасто мовив Петлюра, озираючись, ніби шукав когось іще.

– Лише вірою ми переможемо, – Павло Гаврилович відповів, як звик відповідати в таких випадках.

– Це ти, друже, слушно завважив. Лише віра в те, що Україна не потрапить під гніт червоних… Ох, якби ти знав…

– …Павло Гаврилович…

– Точно! Так, Павле Гавриловичу, скільки живу, стільки й пам’ятаю, що доводив: українці існують… Це тягар нашої долі. Самодержавство душило нас, більшовики душать, німці – пом’яни моє слово – покинуть за першої ж нагоди…

– Симоне Васильовичу, щодня я запитую себе: а що далі? Чи не кінець?

– Ні-ні, облиш, Павле Гавриловичу… Одні воюють за владу, тому що їхнє нутро порожнє, як діжка… Жив я і в Москві, і в Петербурзі… Бачив москалів… Та одне лиш розумію, друже мій, – ми інші. Розумієш, українці інші, не такі, як москалі, іншої породи. Свобода для нас – не порожній звук, тому що ми знаємо їй ціну… Он воно як… А якщо так, то чому в нас не може бути власної країни?

– Та ж… Не кожен так думає!

– Авжеж. Але нас таких багато… Якби ж іще нам не заважали… Ох, Україна моя, біль мій… Мій біль…

Петлюра замовк. Тінь стурбованості лягла на його худорляве обличчя. Непомітний, невисокий, непоставний, він іще дужче згорбився, наче пудові тягарі облягли його плечі, придавивши до землі. Павло Гаврилович також замовк. Йому хотілося сказати щось таке, що говорять урочистої миті, але всі слова раптом здалися йому кволими й непотрібними. Усе, до чого торкалась його пам’ять, дістаючи на світ Божий запилені події, стерті фрази, закам’янілі за роки почуття, здалося Павлу Гавриловичу багажем минулого, який він забув на вокзалі. «За що боровся?» – вкотре спитав себе Вітко. Якщо сім’я – це єдине, то де бути цій сім’ї? Якими ідеями наповнюватися? «Воля або смерть!» Хіба він проти свободи, волі? Ні, не проти. Лише вільна людина має честь і гідність.

Петлюра підвів голову.

– Ще побачимось, Павле Гавриловичу! Ще побачимось…

– Якщо не помремо.

Вітко усміхнувся і раптом простягнув руку. Петлюра міцно її потиснув і пішов до міністерського вагона. Люди все ще гомоніли, довкола лунали хрипкі окрики та лайки. Обози під’їжджали, з них вискакували сердюки, одягнені в довгі жупани. Вивантажували кулемети, носили гвинтівки. Скоро має початися новий бій за Київ. У кожному різкому русі, у кожному голосі, в очах кожного можна було помітити напругу, яка проймає лише перед найбільш значущими вчинками. Чи думав хтось про це? І так, і ні – вони просто це відчували. Павло Гаврилович пройшовся по перону, постояв, а потім, утомлений останніми днями, попрямував у свій вагон. Вечір розстелив темні покривала над станцією, намагаючись приглушити всі звуки, і далеко по опівночі йому нарешті це вдалося – потяг, вози, будівлі оповила липка напружена тиша.

Уранці Павло Гаврилович прокинувся, одягнувся і вийшов з вагона. Солдати носились туди-сюди, здалеку лунав собачий гавкіт. «Еге-гей!» – почувся голосний окрик, а далі постріл і брязкіт битого скла. «Слава! Слава! Слава!» – знову пролунав крик, крижаніючи в морозному повітрі. Потім дальній гуркіт гармат. Біля міністерського вагона був натовп. Просто під його вікнами стояв віз, на якому було встановлено кулемет, і дуло було спрямоване на вікна вагона.

– Нумо, хлопці! Нумо! – на возі стояв отаман Волох, час від часу кричав і підносив у повітря свою криву шаблю.

– Хай живе вільна незалежна Україна! – виголосив отаман. – Ми поляжемо за славу, за честь і волю!

– Слава! – вибухнули гайдамаки.

Павло Гаврилович підійшов ближче. Перед ним був чубатий козак, що поправляв вуса й періодично відкривав рота, хрипкувато вигукуючи чергове «слава!».

– Що відбувається? – звернувся Вітко до гайдамаки.

– Вістимо, що міністри бунтують!

– Як це?

– Не дозволяють Петлюрі першим увійти в Київ, щоб їх покривило! Бояться німців образити, хе-хе…

– А що Петлюра?

– Та він каже, що повбиває всіх до одного, боягузів і підлабузників. Бач, Волох кулемет направив на вікна…

Тут натовп почав рухатись, перетворившись на рухомий клубок, сплетений із сотні голів, рук і ніг. Увесь перон заполонили солдати, вони все прибували й прибували. Волох продовжував кричати, іноді стріляючи в повітря. З міністерського вагона виглядав переляканий хорунжий, роззирався й знову ховався у вагон. Напевне міністри вели складні перемовини, боячись утратити важливого союзника – німців. Невідомо, про що йшла мова, але ще кілька разів Волох горлав і наготовлював кулемет, очікуючи наказу. Так тривало близько години, доки нарешті не з’явився Петлюра. З непокритою головою, розчервонілий, змучений, він зістрибнув із вагона й попрямував до воза з Волохом. Натовп побачив командира, підніс догори зброю, почав трусити гвинтівками. Люди присунулись ближче, утворивши біля саней щільне коло. Петлюра піднявся нагору, підніс руку. Бійці замовкли.

– Брати мої! Хіба ми багато хочемо? Ні! Хіба зазіхаємо на чуже? Ні! Скільки вже пролито крові українців, скільки ще проллється?! То що ж нам тепер – здаватися? Ні й ще раз ні! Чужого не хочу, а свого не віддам! Ми виступаємо на Київ, щоб відбити його в червоних, тому що вони чужі. Ми підемо й захопимо це місто, бо не шукаємо своєї слави, а слави України! Чи буває щось вище за безкорисливу любов? Ми підемо і, якщо треба, помремо за свою любов до нашої неньки! До нашої Батьківщини!

Гайдамаки закричали. Цей крик наповнював людські горлянки й ринув далі потоком, який зливався в один широкий зойк. Петлюра зліз із воза й пішов до будівлі. Павло Гаврилович хотів підбігти й спитати, що було в міністерському вагоні, чому головний отаман так палко бажав першим увійти до міста, чим горіла його душа, – але не встиг. Ще кілька хвилин натовп кричав, і його хвилястий, неоднорідний голос здіймався в похмурі небеса. А потім усі розійшлися. Вітко залишився стояти, тому що будь-який крок для нього означав цілковиту зміну орієнтирів. Як тепер бути й навіщо бути? Як там Ганна Дмитрівна, чи жива? Як пришвидшити зустріч із нею? Кілька хвилин він простояв ось так, ніби був паралізований своїми думками. Потім повернувся до міністерського вагона й рушив до міністра, щоб напроситися в атаку на Київ разом зі Слобідським кошем.

Звук, який розростався, ніби грім, удавив Павла Гавриловича в землю. Однак снаряд упав за пагорб, не заподіявши нікому шкоди.

Вітко разом із гайдамаками, січовими стрільцями та запорожцями перебував під станцією Ірпінь. Саме туди вони перемістились, коли наткнулися на червоних біля Бородянки. Більшовики відступили й відстрілювалися тепер із крупнокаліберних гармат. Періодично – раз на три-п’ять хвилин – звук, який наростав у небі, концентрувався в повітрі, а потім обрушував смерть на голови українців.

Павло Гаврилович озирнувся. Вони ховались у невеликому яру, зліва глибшому, а справа, навпаки, мілкішому. Козаки підводились, лізли нагору. Якщо придивитися, то можна було побачити верхівки будівель Ірпеня. Місто починалось на заході й простягалося на схід, ближче до Києва. Саме там була залізнична станція, на яку треба підігнати ешелони зі зброєю й солдатами. А відтак там мають пройти німецькі вагони, ущент набиті солдатами в горщикоподібних касках-штальгельмах, щоб вирушити далі – до кордонів радянської Росії.

Гуркіт не припинявся. Наступ загальмувався. Сотні українців застрягли на підступах до містечка.

– Пане полковнику, кажуть, що на лівому фланзі дуже багато поранених! – бунчужний нервував, ковзав по брудному снігу.

– Так-так, поранені, – пробурмотів Павло Гаврилович.

На цілу годину вони застрягли на пагорбах, не наважуючись ні наступати, ні відступати. Як довго їм ще тут бути – біс його знає! Іноді якийсь отаман піднімав своїх козаків, щоб обійти червоних з тилу, але щільний артилерійський вогонь перекривав їм шлях, не давав змоги підступитися до ворожих позицій.

– Так і здохнемо тут, неначе боязкі зайці, – бунчужний курив, іноді інстинктивно пригинаючись при черговому вибуху.

– Не на добре це, – пробурчав Павло Гаврилович.

Не встиг бунчужний підтвердити, що цілком згоден, як почувся крик, потім другий, третій. Українці перезирнулись, і Вітко проповз трохи вище по пагорбу. Зліва він побачив кінноту, що мала вдарити по багатостраждальному лівому флангу.

– Готуйсь! До бою! – закричав Павло Гаврилович.

Солдати зайняли висоту, почали відстрілюватися, але ворог був надто близько. Більшовики глухо ревли, виставивши багнети й шаблі, рвалися вперед. Їх виявилось на диво багато, так що Вітко, позираючи на поле, мимоволі думав, що утримати пагорб їм не вдасться, а якщо впаде лівий фланг, то наступ Петлюри стане посміхом на довгі роки. Коли варіантів зовсім не залишилося, Павло Гаврилович трохи підвівся. Тут він помітив перед лавами ворожої піхоти вершника з незвично засмаглою шкірою й чорними вусами. Придивився – так це ж Кіквідзе! Серце полковника задрижало, ніби мотор у грудях. Кіквідзе за останні тижні встиг завдати йому стільки лиха!

– Браття, немає в нас іншої ради – або загинути в безчесті, або у славі! Врукопашну, ура-а-а!

Довгий ряд гайдамаків почав рухатися, дехто вже скочив на ноги, а кілька чоловік лише почали підводитися.

– В атаку! В атаку! – гучно закричав Павло Гаврилович.

Він підніс маузер, який йому видали в міністерському вагоні як символ підвищення його військового звання, бо нічого іншого тоді видати не могли. Пістолет виявився надто легким для сильної руки полковника, та він потряс зброєю й побіг уперед. Він повів за собою людей, бо в ту хвилину всі темні тягарі, що давили його душу, раптом освітились. Павло Гаврилович бачив перед собою ворога, як бачать майбутнє. Йому раптом подумалось, що варто відбити напад червоних, наздогнати їхнього командира, продірявити йому голову – і весь безлад, що оселився в його душі, підкориться неписаним законам логіки й сенсу.

«Ура!» – лунало з обох боків, лави стрімко зближались. Постріли спалахували в повітрі, ніби вимірюючи відстань від зброї до цілі. «Ура!» – і перші мертві падали на холодну землю. «Ура!» – і люди кинулися вбивати лише тому, що супро-тивник вірить у щось інше.

Перша хвиля гайдамаків, що оголили свої шаблі, прийняла весь свинець, який встигли випустити по них червоні. Десятків зо два відразу впали, не маючи шансів більше підвестися. Мертві лежали впереміш із живими, і годі було визначити, кого поранено, а кого вбито. Але друга хвиля запорожців – з обличчями, ніби вилитими в бронзі; руками, міцними, як дубове гілля; кремезними шиями і залізними струнами жил – зіткнулась із ворогом, загальмувавши його наступ. Одягнені в сині жупани, запорожці простягали кулаки, налиті ваготою селянських буднів, стискали пальці так, що вони аж впивались у зашкарублу шкіру долонь, яка від мозолів перетворилась на кору дерева, й рубали шаблями більшовиків – і кров бризкала на сніг, перетворюючи його на червлене, зіжмакане простирадло. Стогін, хрип, крик злились у єдиний гул над полем. Бійня без розбору й тактики.

Павло Гаврилович стріляв, а потім високо підніс шаблю, і біль від колишнього поранення протнув тіло. Він застогнав, зціпив зуби й кинувся в гущу бою. Відразу наткнувся на червоноармійця – той кинувся на полковника, оскалюючи свої пожовтілі, покривлені зуби. Міцним ударом приклада гвинтівки більшовик намагався збити Вітка з ніг, і той ледве стримав натиск, виставивши шаблю перед собою. Удар припав на лезо, і древко приклада ковзнуло по вістрю, відхилилось убік. Ще удар – цього разу червоний спробував уколоти його довгим багнетом, але невдало; трохи посковзнувся – і Павло Гаврилович увігнав більшовикові шаблю в плече та на додачу штовхнув ногою. Боєць упав, але ззаду підскочив інший і повалив Павла Гавриловича. Та на допомогу прийшов бунчужний – відтягнув більшовика і незворушно пристрелив.

– Живий, пане полковнику?

– Куди ж я подінусь? Дивись, он той, на коні!

– Де?

– Он, рубає шашкою! Грузин! Я впізнав його – це Кіквідзе, їхній командир.

– Командир, пане полковнику? То чого ж ми чекаємо?!

Вони кинулись до ворога, а той піднімав дибки коня, давив стрільців, ніби середньовічний рицар. Чорні очі грузина шугали по полю, вишукуючи жертву, і він опускав свою шашку на гайдамаку-роззяву, розбризкуючи по снігу краплинки крові. Кілька разів його намагалися скинути з сідла, але кремезний, як скеля, Кіквідзе викидав брудного чобота просто в обличчя супротивника, а потім добивав його гострим лезом. Павло Гаврилович із бунчужним побігли до нього, збиваючи з ніг розгублених і поранених більшовиків.

– Е-ге-гей! – горлав бунчужний.

– А-а-а! – вторив йому Вітко.

Коли до цілі залишилося сажнів десять, Павло Гаврилович зупинився, дістав маузер, прицілився й вистрелив. Кінь під Кіквідзе захрипів, смикнувся й звалився на мокру землю. Васо встиг зіскочити. Швидкий, як гірський струмок, широкоплечий, наче скеля, лютий, як крижаний вітер, грузин скочив на ноги, ударив кулаком найближчого сердюка, а потім загарчав, напружуючи свої голосові зв’язки силою ненависті. Не встиг бунчужний і рота відкрити, як шабля Кіквідзе розпорола йому плече. Павло Гаврилович побачив, що бунчужного поранено, хотів був знову вистрелити, але тут його хтось ударив у спину, і полковник смикнувся, виставив руку з шаблею, щоб утримати тіло від падіння. І тут на нього кинувся Кіквідзе – як ураган, змітаючи всіх на своєму шляху.

– Ти! Це ти! – горлав грузин.

Три секунди – і він опинився поруч із полковником і підніс шаблю, щоб перерубати тіло ненависного супротивника навпіл, тому що і його світ складався з двох частин – білої та чорної. І ніхто не міг загальмувати цей рух. Усе відбулося з карколомною швидкістю – Павло Гаврилович змахнув рукою й, похитуючись, вистрелив навмання. І правиця Кіквідзе, що стискала шашку, смикнулася в раптовому нападі болю. Клинок випав з долоні, але Васо продовжив наступ і повалився на українця, лівою рукою встигнувши вчепитися йому в горло. Єдиною вцілілою п’ятірнею стиснув шию Вітка, міцними, як сталеві кліщі, пальцями уп’явся в його плоть.

– Ти! Як ти вижив? Ти диявол! – заверещав більшовик.

– Я… Я… – Павло Гаврилович задихáвся й не міг вимовити жодного слова.

– Нінавіжу! Нінавіжу! – ще міцніше стискав пальці Кіквідзе.

– А… А… А… – опирався Вітко, намагався розчепити мертву хватку, але в нього нічого не виходило.

– Коли таких, як ти, переб’ємо, заживемо спокійно! – шипів Кіквідзе.

– Е… Е… Е… – намагався сказати щось Павло Гаврилович.

– Ти жалюгідний! Та хто ти такий? Що ти там шепочеш?! – обурювався Васо, трохи знітившись.

– Я… т-т-твоя пог-г-гибель, – ковтаючи звуки, нарешті вичавив із себе Павло Гаврилович, а тоді закашлявся і втратив свідомість.

Розділ 13

– Хіба ти мене справді любиш?

– А що це, коли не кохання?

– Дурненький, та все що завгодно. Хіба мало на світі пристрастей?

– Я до такого не привчений. Сказав прямо – і маєш, як відрубав!

– Он який! Не підступишся до нього!

– А коли так і є! От люблю, і все!

Настя подивилась на Архипа, який відтворив найсерйознішу міну, яку лише міг. Після того, як його було поранено, коли він урятував життя батькові під час бійки з чеченцем, дівчина прибігла до Архипа. Спершу було ніяково бачити блідого, розгубленого чоловіка з рукою, обмотаною товстою ганчіркою, крізь яку проступали плями крові, чути його стогони. Але допомогти пораненому більше ніхто не міг, тому Настя щодня приходила до нещасного, міняла пов’язку, промивала травами й протирала долоню самогоном, бо так навчила мати. Її турбота вразила Архипа до глибини душі, і якщо він до цієї миті намагався приховувати свої почуття за щільною пеленою байдужості, котра лягла на його обличчя ніби маска, то тепер усе змінилося. Він захоплено дивився на дівчину, яка старанно перебинтовувала його рани, і глибокий поріз, що відкривався яскраво-червоною щілиною, не лякав її. Як не страшила й присутність Архипового батька, та й те, що вони лишались, хоча й ненадовго, але наодинці, й усяке могло статися. А лячно було від того, що батько заборонив їй ходити до Архипа додому, бо темна неприязнь до парубка здіймалась невидимою чорною змійкою при будь-якій згадці про нього. Однак усі ці фактори не в змозі були переважити чашу рішень для дівчини, і тому вона щоразу потайки приходила в Архипову хату, прокрадаючись городами, обдивлялась рану, промивала її, і кожен дотик до його долоні змушував Настусине серце тріпотіти, як тріпотить осінній листок на теплому вересневому вітрі.

Уже наступного дня Архип, у серці якого здіймались ніжні вихори кохання, спліталися шалені струмені бажань і пристрастей, зізнався їй у своєму почутті. Однак вимовив ці слова чомусь прямо й сухо, ніби стояв перед ненависним чеченцем, – і цим викликав Настусин сміх. Цей дзвінкий дівочий, майже дитинний, сміх змусив Архипа в одну мить скам’яніти. Так вони й сиділи одне навпроти одного – скам’янілий парубок і дівчинка. Архип спробував був щось вимовити, але всі слова, неначе паралізовані Настусиним сміхом, застрягли у нього в горлі; здавалося, що сталось те, чого він найбільше у світі страхався – його кохання було віддане на глум. Але дівчина раптом замовкла, потім усміхнулась і взяла його здорову руку в свою, бо дотик важливий для людей, адже тільки так ми можемо відчути справжнє тепло, яке єднає нас із іншими. І тоді вмить заспокоївсь Архип, і навіть ненароком також усміхнувся, адже його кохання не було розбите на безліч уламків – навпаки, воно виявилося взаємним.

Уже більше тижня Настя приходила до хлопця, оглядала рану, прибирала в хаті, а потім, коли ранній зимовий вечір забарвлював повітря сірим чорнилом, ходила в перших сутінках по воду. І раз по раз зверталась до Архипа з питаннями, серед яких одне завжди було найголовнішим, адже людське серце неодмінно жадає краси, а любов є її втіленням.

– Чи справді ти мене кохаєш? – промовляла Настуня, сповнена своїх дівочих мрій.

І слова її звучали ніби євангельські, мовлені в ту страшну ніч, тому що весь світ котився шкереберть і жодного міцного опертя вже не було. І відповідав їй Архип: «Кохаю!» Робив довгу паузу, дозволяючи словам розчинитися, а потім знову підводив очі на дівчину, дивився на неї, як на Бога, і повторював: «Кохаю тебе!» І вона усміхалась у відповідь, бо немає більшої радості для людини, ніж взаємність.

Стримані, прості діалоги супроводжували їх темними вечорами й рано-вранці, коли Настя приходила спитати його про здоров’я, готувала їжу для Архипа та старого, поралась у хаті, а потім похапцем бігла через усе село, поправляючи хустку, бо її батько мав невдовзі повернутися з міста. А коли втомлений батько ступав до хати, обтрушуючи сніг у сінях, покректуючи або й лаючись, – тоді ховала дівчина свою таїну глибоко в грудях, там, де ніхто не міг дістати її і віддати людям на глум.

Але одного разу вона не прийшла. Архип вийшов у двір, сів на призьбі, дивився на хвіртку. Страх скував його, адже він спізнав, що таке потяг до коханої, і тепер не міг опанувати себе – він жадав побачити тонкий Настусин силует. Іноді односельці проходили повз нього утоптаною стежкою, і вібрування їхніх голосів порушувало струнку зимову тишу; слова, що долинали до замисленого Архипа, були подібні до снігових грудок, які накочувалися й відскакували від нього, ніби від скелі. І здригався він від людської мови, такої далекої й чужої для нього зараз, ніби мова іноземців. Парубок чекав знайомої інтонації і легких дівочих слів, які стали такими рідними для нього, але, на жаль, усі голоси, які лунали, були чужі. Занепокоївся Архип, що Настуня не прийде більше, і передчуття нещастя краяло його серце. Аж до вечора просидів він надворі, заколисуючи свою зранену руку, яку терзали напади болю, і не знаходив собі місця. А відтак нипав по хаті, слухаючи слова старого батька, який то марив, то повертався до свідомості. Ніхто не приходив, не стукав у двері, не чутно було легких кроків у сінях. Лише втомлений життям, покалічений батько виголошував свою меланхолійну тираду про загублене життя, яке мерехтіло в його очах, неначе далека, недосяжна мана. Під тягарем власних думок і хвилювань Архип тинявся по світлиці й місця собі не знаходив.

«Не прийде! Не прийде до мене. Що їй робити поруч зі мною, дурнем? Проклятий я, проклятий! Непотріб, мотлох та й годі! Не потрібен я їй, забула вона мене!» – чи то говорив, чи стогнав він. Занурював свою душу в безодню самоти й здригався від холоду власних страхів. «Покинула мене, покинула! Та невже ж немає в мені нічого путнього? Опудало бридке, от що я таке!» – не вгавав Архип. Він виходив із хати, дивився на кришталево яскраві зорі й думав про те, що темряву його печалі не розжене жодне небесне світило. «Та чого ж я стовбичу тут, наче бовван! Може, з нею що сталося?!» – затремтів від несподівано страшної думки Архип. Ця здогадка примусила його вмить одягтися, вискочити з хати й поспішити на інший край села. У присмерках він брів непроглядними безлюдними вулицями, ішов, ніби не розуміючи, де він і що з ним. Але ноги самі вели його, тіло рухалось у пітьмі, наближаючись до жаданої мети.

Нарешті опинився біля Настусиної хати й витріщився на вогник у маленькому віконці. Ця жовта пляма на коричнево-сірій будівлі була схожа на запалене око дракона, який упав на край села, щоб нарешті сконати. Архип стояв біля тину, дивився у двір і деякий час не міг навіть поворухнутися. В одну мить він відчув себе осиротілим, спустошеним. Його утроба стала подібною до печери, здатної поглинути будь-який звук. Йому б вилаятись, закричати щосили – немає більшого горя, ніж самотність! Застогнати, наче поранений пес, що помирає під тином! Архип хотів звільнитися від болю, який тиснув його у грудях, але не міг. Тому довго стояв біля тину, неначе сподівався, що все вирішиться саме собою. Скільки це тривало? День або рік – час утратив своє значення. Парубок не міг поворухнутися, рушити з місця.

– Ти чого тут стовбичиш? – грубий голос пролунав позаду Архипа.

Той обернувся – товсте лице, потрійне підборіддя, широкі плечі й пронизливий загрозливий погляд – та ж перед ним Сидір, батько Насті! Його суворі очі впилися в Архипа, кулаки стиснулись.

– Іди геть! – пробурчав Сидір.

– Мені треба дізнатися… – нарешті озвався Архип.

– Чого тобі?

– Довідатися про Настю прийшов.

– Нема чого тобі тут робити! Забирайся геть, поки хребта не переламав!

– Мені треба з нею поговорити.

– Ще чого! Заборонено їй з тобою бачитись! Немає на се моєї волі!

– Як же так, коли їй вирішувати…

– Ще чого! Немає моєї волі, і все тут! Геть звідси!

– Не піду! Бог свідок, не піду!

– Що? Та я тебе зараз…

Сидір трохи розвернувся, розмахнувся і з усієї сили вдарив Архипа в груди. Той полетів на парканчик, який із хрустом зламався. Собака у дворі загавкав, слідом за ним сусідський пес також забрехав. Парубок спробував був поворухнутися, і під вагою його тіла тин захрустів. Йому б не підводитись, а так і лежати долілиць, укарбувавши всього себе в сніг, охолодити свою пристрасть! Але він був не в змозі. І тому Архип підвівся так, як встають ті, що лежали тридцять та ще три роки на печі, бо любов дужча за страх. Тоді удруге вперіщив Сидір незваного гостя, і знову той полетів на похилений тинок, зминаючи його спиною. Ще дужче завив пес, загарчав і наїжачився. І підвівся Архип, щоб знову прийняти на себе удар велетня Сидора, коли на приступках хати зринули жіночі фігури. Настя побачила, як Архип важко підводився, притримуючись однією рукою за жердину тину, запорошений сірим пилом і білим снігом – і все збагнула, тому що вона добре знала зле батькове серце.

Дівчина закричала. Її зойк ладен був зупинити час, повергнути сонце на землю, розтрощити скелю, але він був безсилий перед злим норовом батька. І втретє навідліг ударив Сидір Архипа, і лункий удар було чутно навіть на околиці села.

– Не смій! Чуєш чи ні? Щоб і ноги твоєї біля неї не було! – голосно, неначе оголошуючи вирок, мовив Сидір.

Настуня кинулась була до коханого, але важкий, як камінь, батьків погляд майже збив її з ніг; вона неначе перечепилась, а потім осунулась і впала на сніг безсила. Їй стало зле, і годі була опанувати себе, свою слабкість.

– Це тобі наука, щоб знав, як до моєї дочки залицятися! – гримів Сидір.

Архип мовчки лежав на сирій землі. В голові гуло, у грудях пекло й щеміло. Якби можна було від себе відмовитися, то, мабуть, він так би й зробив. Бо завжди хочеться покласти кінець власним стражданням. Але замість благання про пощаду він раптом усвідомив, що не може полишити дівчини, адже його пристрасть сильніша за голос здорового глузду. Останнім зусиллям волі, спираючись на руки, повільно підвів Архип своє неслухняне тіло. А потім став на ноги, похитуючись.

– Краще вбийте мене тут, на цьому місці! Коли судилося померти від вашої руки, так тому й бути!

Сидір уважно подивився на парубка, намагаючися зрозуміти, звідки той бере сили і чому не лізе в бійку, а покірно, неначе ягня, терпить мордування. Батько дівчини спостерігав за повергнутим залицяльником, грав жовнами й стискав п’ястуки. Скількох нікчем, які намагались волочитися за його доньками, він бачив, однак кожен із них викликав лише роздратування й лють, адже думки їхні були нечисті. Але поява Архипа посіяла сумнів у душі жорстокого Сидора: він почав сумніватися в тому, у що вірив багато років – у праві на власну винятковість не тільки за силою, але й за мірою, котрою він міряв правду і брехню. Цієї миті він пильно вдивлявся у ворога, намагаючись передбачити його вчинки. Усі вони – ті, хто приходили до його доньок – або кидались битися, або ганебно втікали. Якщо чоловік тікає від труднощів, то навіщо йому такий зять? Якщо він усе вирішує через бійку, то коли нарешті почне думати головою? Колись давно Сидір прийняв рішення, що оточуватиме себе тільки тими, хто зможе довести, що вартий цього. Слабакам і скигліям немає місця в його домі! Двоєдушним і брехунам він дасть відсіч! То хто ж такий цей Архип, який уперто підводиться після чергового стусана? Сидір поки що не мав відповіді.

– Якщо ти думаєш, що переміг мене, то помиляєшся! – говорив Архип, спльовуючи, і рожева слина падала на сліпучо-білий сніг.

– Твоя воля, отримати духопеликів, – загудів Сидір.

– Ти звик усе робити на власний розсуд і гадаєш, що сам Господь дарував тобі це право, – Архип підвівся, похитуючись, і втирався долонею, яка відразу стала яскраво-червоною.

– Так воно і є. Усім, хто перебуває під моїм дахом, слід цьому підкоритися!

– Так… Так… А що ж ти сам?

– А що я?

– Кому ти підкорюєшся?

– Вістимо кому, але це не твоє собаче діло!

– А… А… Ти думаєш, що усе можеш… Возвеличився у власній силі, яко Бог…

– Що?! Не тобі це вирішувати, молоко ще на губах не обсохло, щоб мене вчити!

– …Але ось що я тобі скажу: хочеш узяти гріх на душу – убий мене! Убий мене зараз!

Архип не проговорив навіть, а простогнав кожне слово. Він нарешті підвівся й спробував випростатися, але навіть якби й зміг, ніколи б не дорівнявся до Сидора, що був вищим на зріст щонайменше на піваршина. Тому він підвів голову й просто подивився на велета. Який же він дужий!.. Ну й нехай! Якщо судилося Архипу так померти, то нехай!

– Я… Я… З місця не зрушу! Не зрушу…

Сидір замислився. Якщо піддатися спокусі й знову вдарити, то можна ненароком і прибити малого. А якщо не вдарити, того й гляди вчинить Настя супроти його волі, що може означати кінець батькової безмежної влади, котра до цього дня була в домі непорушною. І ніхто не міг ослухатися його слова – ні жінка, ні доньки, ні наймані робітники, адже він міцно затямив, що самодержавство від Бога; і коли цар міг собі чинити, як хоче, то чому ж він, Сидір, не може створити своєї маленької держави? І ніщо не могло початися або скінчитися без його відома. Як усяке його слово має виконуватися, так і кожен порух домочадців – свідчити про покору. Він, Сидір, такий же цар, яким був Миколка; він мав усю повноту влади, бо влада над людьми – це величезна насолода. Але цього разу чолов’яга не міг скористатися своєю владою, тому що не знав, яке рішення правильне.

– Ну коли хочеш тут околіти, то здихай, як паршивий пес! – загарчав Сидір, повільно повернувся й пішов до хати. Жінки, що застигли на порозі, побачивши хазяїна, відразу гулькнули в помешкання, у він – самотній у власній величі, сильний у своїй вірі в себе, грізний у нетерпимості до всього інакшого – важко ступав по снігу, залишаючи на ньому нерівні, глибокі сліди.

Архип мовчки стояв. Він хотів був наздогнати Сидора, сказати, що справжня любов – це виправдання багатьох гріхів і що він кохає Настю саме так. Коли в людині не залишиться добра, то що відрізнятиме її від тварини? Хіба кожен ближній є ворогом лише тому, що він існує? Тисяча питань юрмилась у його свідомості, але жодне з них він не зміг відділити від інших. Вітер обдував Архипове гаряче обличчя. Без шапки, з волоссям, наїжаченим від стусанів, він був схожий на волоцюгу. Ніхто не міг або не хотів слухати Архипа, і тому він шепотів слова просто так, у безлюдний простір; у слова його вслуховувався лише вітерець, додаючи шелесту та свисту в гіркі фрази.

– Але ж я люблю тебе, Настю! Люблю до нестями! – гукнув він. Йому здавалося, що варто тільки перечекати, і все зміниться – і жорстокий Сидір злагідніє, і люта зима скінчиться.

– Кохаю, хай грім мене поб’є, коли брешу! – загорлав Архип. Він стояв і кричав у порожнечу, і та відповідала йому довгою, протяжною луною, схожою на вовче виття десь там, за пагорбами.

– Немає мені життя без тебе, немає! – ще і ще повторював парубок. Зимова ніч пригорнула його у свої крижані обійми, притулилась до його теплого тіла, немовби намагалась охолодити гаряче людське серце. Навіки.

Коли Архип повернувся додому, старий батько вже давно спав. У хаті панувала напівтемрява, лише блідаві відблиски від печі лягали на стелю. Парубок скинув кожуха, зняв валянки і впав на дерев’яну лаву, застелену сінником, солому в якому було розбавлено пухом і пір’ям. Він лежав із розплющеними очима й дивився на молочні плями-відблиски, які застигли на балках. Думки блукали, як метелики, що жадають знайти світло надії та полинути до нього, бо людина – це, по суті, комаха. Якийсь час він лежав, а потім непомітно для себе поринув у німий чорно-білий сон.

– Архипе, ходи-но сюди! – закричав старий у темряву й довго вслуховувався у власний голос. – Архипе!

– Що таке, батьку! Що трапилось? – промурмотів сонний Архип, ще не до кінця прокинувшись.

– Та щось у спину коле, трясця його матері, – забурчав дід, нервово посмикуючись.

– Ага, ага, зараз, – пробурмотів Архип і затих.

Старий почекав з півхвилини, а коли почув голосне сопіння сина, хотів було вилаятися, але раптом стримався. Йому стало шкода себе, Архипа, цього будинку, села. Пізньої ночі, неначе на дні провалля, він звивався на сіннику, що прогинався під старечим тілом, як прогинається тіло під тиском часу.

– Ох, ох, ох, жалюгідний я, мовби черв… Ох, ох, ох, – усоте повторював старий.

Йому хотілося виговоритися, сказати про свої душевні гризоти, про те, що дух його замкнуто у благеньку оболонку плоті, як у в’язницю, і немає з неї виходу. Але ніхто не міг або не хотів вислухати діда, закинутого у Богом забутий куток без жодної надії на порятунок.

– А колись я мордувався від утоми, хотів відпочити від роботи, від турбот своїх! Хе-хе, от доля й насміялася з мене, – ремствував старий.

Його щось кололо в спину, але повернутися він не міг – лише трохи підводився, повисав у повітрі, ніби хотів злетіти, і майже падав на постіль, так що дошки під ним рипіли, неначе ремствуючи.

– А як же було раніше – жив, і днів було без ліку! А якщо й засумую іноді, то відразу думаю, що все життя ще попереду: ще жити і жити! Ох-ох-ох, як же помилявся, – побивався старий.

Йому так раптом схотілося все повернути назад, щоб знову відчувати силу в тілі й вогонь у грудях. Ширяти б над роками, як сокіл, але страшна сила притискає до землі…

– Ох, не цінував я літа мої… Думав, пусті вони та нікчемні… А вони ж – багатство, за яке я зараз душу б віддав, – не вгавав дід.

Та й навіщо йому стримуватися – ніхто й так не захотів би вислуховувати скарги божевільного. Звідки йому було знати, що син засмучений своїми любовними переживаннями, як людина буває пригнічена хворобою, адже кохання подібне до зарази, що проникає в тіло, і тоді вже немає від неї порятунку. Так і Архип мучився, перевертався й торочив про щось уві сні, неначе комусь доводив. «Мій синку, – думав старий, – ти назавжди залишишся для мене маленьким хлопчиком, адже я запам’ятав тебе саме таким – відчайдушним і чистим серцем. Літа мої молодії, де ви зараз? Пішли і вже не повернуться!»

– Ох, ох, синку мій, Архипчику. Коли ти в скруті, нехай не залишить тебе Господь Бог без допомоги, а коли у щасті, не забувай, що життя коротке – живи так, щоб не шкодувати ні про що, – промовляв старий.

Життя! Яка складна ця наука і як легко помилитися! Власні слова розчулили його. Усе всередині у старого задрижало, неначе його підключили до однієї з цих новомодних самохідних карет, що шуміли й пахкали димом; у грудях стало тісно, а в очах темно – старий уболівав за сина, за себе й безгучно плакав; сльози котилися крізь його зморшки, крізь ці тонкі, але глибокі звивини, подібно до бурхливої річки. І кожна солона крапля зрошувала шкіру, проповзала по ній, залишаючи мокрий слід, ніби намагаючись повернути у зів’ялу, суху плоть бадьору та веселу юність.

Розділ 14

Ганна Дмитрівна зітхнула. Їй не спалося. Було далеко по опівночі. Вона підвелась і пішла до кухні. У квартирі в Маруськи було тихо. Матінка лежала в дальній кімнаті. Темна ніч. Єдине, що освітлювало кімнату, – ледь помітне мерехтіння зірок. Ступивши кілька кроків, Вітко опинилась біля столу, торкнулася кінчиками пальців його дерев’яної поверхні.

Жінці здавалося, що якщо довго дивитись у темряву, а потім заплющити очі, то її погляд може просочитися крізь потемніле місто, прослизнути між багатоповерхових будівель, розігнатися на довгих і широких проспектах, щоб нарешті вибігти до поля. А потім помчати далі – по лісах, байраках, ярах і низинах. Набрати швидкості й полинути над поліськими пущами, де тужливо виють голодні вовки й поволі ступають вгодовані лосі. А далі – її погляд упав би на поле, вкрите тілами загиблих українських солдатів, що лежали горілиць, розкинувши руки, жадаючи знайти в холодних небесах останнє пристановище й спочити душею; і нишпорячи, як пес, погляд жінки уважно вивчав би обличчя й широко розплющені мертві очі кожного з них. Вона шукала свого чоловіка, Павла Гавриловича Вітка, з яким не бачилась уже цілу вічність, і кожен день розлуки був джерелом болю для неї. Але – вона уявляла собі – заглядаючи в очі мерців, вдивляючись у їхні посинілі обличчя, що несли на собі відбиток вселенської скорботи, Ганна Дмитрівна не впізнавала б нікого. І всі ці чужі їй обличчя, незнайомі риси, рани, які скалічили плоть і кості – лише страшні видива випадкових людей, яких вона зустріла холодної ночі. Жіноче чекання схоже на механізм, який одного разу прийшов у рух, закрутилися ґвинтики й шарніри, але зупинитись він тепер уже не в змозі. Тому що тільки в очікуванні свого чоловіка Ганна Дмитрівна відчувала себе живою, адже надія – це синонім дихання.

Як вона чекала! Як тріпотіло її серце! Вона – тонка, з душею, ніби розписаною каліграфічними письменами, ніжна, як метелик – виявилась такою стійкою у своєму терпінні! Дивні діла Твої, Господи! Ти наділяєш немічних такою силою, яку годі отримати природним способом, бо блага Твої даються не за заслуги, а з любові. Як же Ти, Боже мій, полюбив Ганну Дмитрівну, що наділив дивним даром віри це тендітне тіло, яке ніби відчуває кожною клітинкою ясминової шкіри найменший подув вітерцю, найменший протяг – Ти, Господи, поєднав ніжність із витривалістю в жіночому очікуванні. Чи ж це не є дивом творіння? Доказом Твого існування?! Слабкі живуть у своїй силі, адже їх наснажує любов.

Ганна Дмитрівна струснула головою, щоб змінити фокус погляду, котрий пробіг по сотнях очей, знівечених фігурах, позбавлених ніг і рук, і не знайшов чоловіка на полі бою. Вона злякалася власної уяви, за допомогою котрої намагалась дотягнутися до чоловіка, тому розплющила очі, щоб побачити сутінки кухні, вдихнути повітря, наповнене вогкістю – й опинитися за сотні верст від місця битви.

– Коли моя душа тебе не бачить, чи значить це, що тебе, любий, уже поховано в сирій землі? І ніколи більше мені не почути твого голосу? – промовила Ганна Дмитрівна й сама здригнулася, бо тональність висловленого, ці дзвінкі, незвичайно високі нотки донесли до її свідомості значення слів.

– Як же мені бути холодними вечорами, коли ти потрібен мені, наче сонце? Мій милий, мій єдиний! Павлику, якщо ти живий, то дай мені знак, щоб не згаснув вогонь нашого кохання! – говорила Ганна Дмитрівна.

Цей діалог самотності може здатися комусь безумством, адже в самій надії не більше раціонального, ніж у світлі зірок.

– Коханий мій! Дихання моє! Биття мого серця! Де ти? – не вгаваючи, шепотіла Ганна Дмитрівна, витираючи вузькою долонькою сльози.

Як вона плакала! Як зрошувала себе солоним плачем! Які ж глибокі джерела сліз у жіночій душі, та й чи бачив хтось їхнє дно? Який безмірно великий океан у жіночій душі – щоб його виплакати, потрібна ціла вічність!

А Вітко все стояла, немов убила собі в голову думку про те, що, стоячи ось так посеред ночі, замерзла й опечалена, вона зможе дотягтися до невидимого, відчути незбагненне – упіймати знаки та символи, ніби по дротах телеграфу, щоб розшифрувати їх у своєму серці. Чи є більше прагнення у світі, ніж жіноча потреба в турботі? Хто може достеменно описати силу цього бажання – піклуватися про коханого – та злічити на шкалі всю міць такої сили? Хто зазирнув у серце жінки й зміг зрозуміти, що там – той найбільший у світі мудрець. Ганна Дмитрівна шукала Павла Гавриловича, занурюючись то у власні спогади, то в бурхливі хвилі своєї уяви.

– Чого стоїш тут, пізно вже, – почувся позаду хрипкуватий голос Маруськи.

Вітко озирнулась, щоб у водянистій напівтемряві роздивитися фігуру співрозмовниці.

– Далебі, тобі не варто хвилюватися. Я проводжу тут нічні години за покликом душі, – промовила Ганна Дмитрівна.

– За покликом… Ну й штукарка ж ти на слова… Скажи, що непокоїшся, і все тут, – Маруська показово забурчала, ніби хотіла надати дивній пані всі докази її незадоволення.

– Так, так, нехай непокоюсь… Може, ходи спати, чого ж тобі тут мерзнути?

– Оце вже ні до чого… Чуєш, не варто бути люб’язною зі мною. Я сама дам собі раду.

– Вибач, будь ласка, це твій дім, мені не личить давати тобі вказівки.

Від того, що Ганна Дмитрівна одразу пішла на поступки, від звучання її м’якого, оксамитного голосу, яким було промовлено ці нерішучі слова, Маруську, яка зібралася була гніватися, охопило зачудування. На своєму віку вона бачила різних людей, щоразу кидалася в них словами, як камінням, ніби бажаючи вчепитися їм у горло, а вони, ці люди, відповідали їй тим само – знищували, принижували її, вуличну хвойду. Але тепер жінка легкої поведінки раптом виявилася беззбройною, і звичний для неї агресивний тон не справляв належного впливу.

– Я тут посиджу, – грубувато сказала Маруська.

– Посидь, люба, – відповіла Ганна Дмитрівна.

Вони сіли на стільці, опинившись одна навпроти одної. Такі різні! Такі однакові! Невідомо, чого в них було більше – туги, котра їх об’єднувала, чи світла, яке їх роз’єднувало.

– А я думаю, чи живий мій чоловік, – першою порушила мовчанку Ганна Дмитрівна.

– Це самому Богу невідомо, – сухо проговорила Маруська.

– Чом ти так кажеш?

– Та зрозуміло чому! Якби Бог усе знав, то чи став би Він коїти зло?

– Ні, ні… Не Бог чинить зле, а люди, які прирівняли себе до Бога.

– Може, й так… Але коли людина не знає чогось, то це на краще.

– Чому?

– Та тому що знання завдає скорботи!

– Он як ти… Марусю… Знання відбирає в нас надію…

– Це ти… Це тобі… Просто треба жити… Коли біда, то біда…

– Я не знаю… Ох, Марусю, я не знаю… Чи зможу змиритися… Павлик був… Він був усім… Яку мені знайти розраду?…

– Ти… Тільки… Просто погодься…

– Як же?! Адже я… Я… Так його… любила… Так… Любила…

Була глупа ніч. Дві жінки сиділи в темряві, бо пітьма була суголосна тому, що коїлося в їхніх душах. Їм би розірвати ці кайдани! Піднестися над власним горем, ніби чайки над Дніпром, які кигичуть високо в небі! Але вони не могли – були прив’язані ланцюгами до землі, прикуті до власних ран. Мовчали, тому що муки самотності не терплять жодних звуків. Коли вони нарешті пішли спати, то ніч за вікном обвуглилась, хмари закрили зорі та місяць, і щільний морок накрив місто.

Першого березня сонний ранок був розбурханий гуркотом гармат з боку Ірпеня. Здавалося, що вони гатять уже по житлових кварталах, а осколки розлітаються на багато кілометрів навколо, розбиваючи вікна й ліхтарі на Хрещатику. Але ж ні – стрілянина тривала за Києвом, у передмісті, й ранкове повітря здригалося від вибухів. Ближче до обіду все стихло. Якась оманлива весняна благодать розлилася по широких київських вулицях, віщуючи настання тепла й танення снігу. Надворі стало навіть затишно; було приємно споглядати прозору небесну блакить в очікуванні того, як вона наллється ще більшою синявою і теплі хмарки попливуть над містом. Маруська була на Прорізній, коли трохи вище, на Володимирській, почулися крики. Вона здригнулася, хотіла було сховатися, але якась невідома сила рухала нею далі, і вона – усупереч власній волі – пішла далі.

Йшла, ніби не в цей моторошний час, коли кожен крик міг означати лише одне: жорстоке горе блукає десь неподалік, як дикий пес, ладне напасти на випадкового перехожого, щоб покусати його мало не до смерті або ще гірше – залишити на дорозі холодне тіло з розбитою головою. Але незважаючи на усвідомлення можливої біди, керована невідомим інстинктом, вона опинилась біля проїзної частини, і перед нею вмить постала шеренга солдат, одягнених в українські однострої, – хто на конях, хто пішки. Один із них іноді покрикував, а потім підносив жовто-блакитний прапор на тонкому древку.

– Ох ти, що тут коїться! – мимоволі скрикнула Маруська. Вуличні роззяви тіснилися на тротуарі. Вози зупинялись, коні незадоволено фиркали, але стишували хід. Візники підводились на передку, щоб краще роздивитись, як далеко розтяглася солдатська валка, що змією звивалася між вулиць.

– Ого! Та ж Ганнуся моя! Ганнуся! – видихнула Маруська, заметушилася, розвернулась і стрімко попрямувала до заповітної арки, що вела до підворітні. Потім зайшла до свого під’їзду, піднялась до квартири, відчинила двері й відразу – з порога – закричала: «Повернулися!»

Ганна Дмитрівна, перелякана раптовою появою Маруськи, умить поблідла. Їй здавалося, що Примаков переслідує її, нишпорить у місті, намагаючись виявити пропажу. З того дня, коли вона забрала матінку в цю квартиру, жінка щохвилини очікувала на вторгнення червоноармійців і неминучу розправу. Тому з голосною з’явою Маруськи перелякана Вітко похитнулась і мало не впала, але втрималася, спершись об стіну.

– Що сталося? – насилу вимовила Ганна Дмитрівна.

– Повернулись! Українці повернулись! – промовила Маруська й зненацька, несподівано для самої себе, усміхнулася.

Так вони стояли кілька секунд, а тоді Вітко кинулася до Маруськи й обійняла її, неначе та була ангелом, що приніс їй добру звістку, а сама вона – біблійною дівою. Від такого несподіваного поруху Маруська заклякла, завмерла. Ніжності та усе інше, бабське, не було їй властиве; будь-який вияв щирості та приязні вона вважала за слабкість, здатну знищити її. О, хто й коли зазирнув у пустинну душу вуличної дівки й не жахнувся від безмежного, страшного вакууму? Хто дослідив пітьму її серця так, щоб не заблукати в чорноті болю? Де сміливці, здатні зануритися в жорстокий світ хвойди? Як могла опинитися поруч із нею подруга, готова прийняти всі хиби пропащої душі? Не було їх до цього дня. Ганна Дмитрівна на радощах обійняла Маруську, а та стояла наче вкопана. Ніщо, чуєте! Ніщо не було здатне повалити її, примусити поступитися. Але тепер – в одну мить, як часто буває в житті – вона раптом відчула тепло рук Вітко в себе на плечах, як відчувають близькість подруги; близьке дихання людини, для якої вона – не річ для задоволення статевого потягу; биття чужого серця – не осоружного їй.

– Годі тобі, годі. Либонь, він повернувся, – мовила Маруська.

Ганна Дмитрівна розімкнула обійми, трохи відступила.

– Якби ж твої слова справдилися… Якби ж… – відповіла Вітко.

– Та чого там… Піду-но я до тебе на квартиру. Може, він там? – Маруська дивилася на Ганну Дмитрівну так, ніби бачила її вперше.

– Матінко… Та він же може прийти в порожню квартиру й подумати, що нас знищили червоні! – жахнулася жінка.

– Отож! Гаразд, я піду, а ти носа на вулицю не потикай! – Маруська раптом подумала, що в такому стані, відчувши душевне тепло, вона може розплакатися. А цього на людях вона собі ніколи не дозволяла. – Скоро повернусь, – пробурмотіла Маруська, відразу розвернулась і вийшла.

Двері зачинилися. Десь за стіною плакала дитина. Її голос, повен високих нот, звучав так, ніби весь будинок плакав від усвідомлення власної безпорадності. Ганна Дмитрівна глянула, як почувається матінка, пройшлася кімнатою. Щоб чимось розважити себе, заходилась витирати пил, драїти підлогу й вимітати шматочки шерсті, ґудзики та крихти з-під великої шафи. Їй так хотілось заспокоїтися, адже немає нічого нестерпнішого, ніж очікування в нездійсненності надій. Хто зміг пережити свою віру й залишитися живим? Кожної хвилини їй здавалося, що їхня витівка провальна і червоні насправді не залишили міста, а десь іще нишпорять підворіттями. І Маруська, яка пішла вже так давно, опинилась у кігтях червоноармійців, котрі (о жах!) побили її прикладами й скинули мертве тіло зі сходів. Такі страшні думки лізли до голови, такі химерні образи поставали перед Ганною Дмитрівною, ніби примари, і втомлена від праці та власних переживань жінка сіла в потерте бордове крісло. Вона дивилась на двері й прислухалася. Дитина припинила плакати, і ця страшна тиша виявилась такою важкою, такою густою! Вітко й з місця не могла зрушити. Вона довго сиділа так, не рухаючись, ніби очікуючи на вирок.

Голосне рипіння дверей – і Ганна Дмитрівна моментально скочила на ноги. Ці секунди були подібні до кадрів першого кіно – з ривками й паузами. До кімнати зайшла Маруська. Вона ступила два кроки – і зачинила за собою двері. Це було все – нікого з нею не було.

– Що сталося? Де Павлик? – схвильовано мовила Ганна Дмитрівна.

– Ох… Їй-богу, не було нікого. Чекала я в квартирі, чекала, виглядала, питала у двірника – чи не з’являвся колишній хазяїн. Ні… ні… – глухо відповіла Маруська.

Їй хотілось якось пом’якшити тугу, мовити якісь слова втіхи. Але, на жаль, жодне з цих слів не спало їй на гадку. Ох, які ж великі муки жінок, що так рано стали вдовами! Вони ж іще такі молоді! Такі гарні й соковиті! Смерть торкнулася їх своєю кістлявою лапою, провела по обличчю холодною долонею, змусила відчути запах смердючого лахміття, що звисало з її кісток. Так тяжко жити після цього! Так, ніби людина вмирає разом зі своєю другою половинкою, і щоб жити, їй знову треба народитися.

Ганна Дмитрівна впала в крісло. Відчай засмоктав її, ніби вир. Туга заповнила тіло так щільно, що гіркота проступила на устах. Немає, немає більше сподівання на час, який може все виправити. Те, чого вона найбільше боялася, сталося. Загинув, загинув… Та й не дивно, бо вижити там, у кривавій бані, винести свою плоть неушкодженою – це схоже на диво.

– Я… Може ще… Треба трохи… Може… – Маруська намагалася щось сказати, але не могла дібрати слів.

– Як же тепер жити… Як? Як? – повторювала Ганна Дмитрівна.

Уся її недавня стійкість, усе її тверде бажання вижити за будь-яку ціну, дочекатися Павлика зруйнувалося в одну мить. Ох, як же важко це прийняти. Як боляче!

Ганна Дмитрівна опустила очі й дивилася в одну точку на підлозі, ніби довкола не було нічого, сама лише порожнеча! Так, порожнеча й самотність – це все, що було навколо неї…

Цієї ночі Вітко довго не могла заснути. Вона крутилась у ліжку, вставала, підходила до матінки, тримала її за кістляву, тендітну руку, ніби намацувала пульс. «Матінко, моя матінко! Як же болісно! Яка важка ця туга, немов граніт. Якби ж і мені не бачити й не чути, стати ніби камінь! О Господи, зроби мене бовваном – ні мертвим, ані живим… Зроби мене такою, як ти, матінко, моя матінко… Умертви мою плоть, адже душі в ній тісно. Випусти мене на волю…» – Ганна Дмитрівна плакала, плакала. Ніхто не міг її втішити, як ніхто не здатен ніч перетворити на день. Вона була сама, і ця самотність страшніша за смертний вирок. Тихо, безгучно жінка проливала сльози, допоки знесилена, сидячи біля матусиного ліжка й поклавши голову їй на постіль, не заснула глухим сном.

Гучний стук пробудив Ганну Дмитрівну. У двері тарабанили. Прокидаючись, обводячи кімнату ще сонним поглядом, жінка намагалася зрозуміти, що відбувається. Стукіт повторився. У нічній тиші ці звуки здавалися подібними до грому. Швидше до вітальні! Там уже стояла заспана Маруська зі скуйовдженим волоссям. Вона вслуховувалася, намагаючись зрозуміти, скільки чоловік там – за дверима.

– Боже, певно, це червоні… – прошепотіла Ганна Дмитрівна.

Страх опинитися знову в полоні у Примакова примушував її тіло тремтіти, ніби в лихоманці.

– Невідомо… Червоні… Звідкіля вони тут? – Маруська намагалася сказати щось, щоб підбадьорити подругу.

Однак вона й сама дуже злякалася, бо й справді, може, не всі більшовики полишили місто… Стукіт настійливо повторився.

– Що робити? – голос Ганни Дмитрівни тремтів. Їй здавалося, що розправа близько, і єдине, чого вона бажала – швидше покласти край своїм мукам.

– Відчиніть! – крикнув хтось за дверима.

Наповнені по вінця хвилюванням, жінки ще дужче злякалися. Так би й застигли – то, гляди, і врятувались би, вирвалися б неначе з геєни огненної. Та де там! Під владою якогось невідомого чуття Маруська ступила два кроки до дверей, дала знак Ганні Дмитрівні, щоб та сховалася в спальні, але жінка тільки втомлено відступила трохи вбік. «Якщо Павлика немає на світі, то навіщо мені тепер жити! Дочекатися тільки, коли матінка віддасть Богу душу, і спочити навіки разом із нею!» Вони дивилися на двері, а потім Маруська нарешті відчинила їх, ніби вхід до підземелля. Що має статися – того не минути!

І на порозі став Павло Гаврилович.

Життя схоже на блискавку – кожен її спалах здатен як налякати, так і осяяти. Мабуть, так думав би якийсь випадковий перехожий, якби став мимовільним свідком сцени прибуття українського офіцера. Він стояв у брудній шинелі. Його обличчя було вкрите яскраво-червоними плямами незагоєних ран. У волоссі засохли пісок і глина. Руки в чорній землі. Його очі – ніби два пересохлі озера. Як же він постарів! Змарнів, схуд. Вимучений багатотижневими переходами, пораненням, битвами, перед жінками стояв полковник української армії, якого ще хвилину тому вважали загиблим. Ганна Дмитрівна зойкнула, заточилася – вона подумала в ту мить, що перед нею не коханий чоловік, а лише примара, ба більше – підтвердження того, як легко можна втратити глузд.

– Ганнусю, я повернувся… До тебе… Я повернувся… – сухим, здавалося, мертвим голосом промовив ці уривчасті слова Вітко й затих.

А тоді підвів очі й раптом заплакав. І похитуючись ніби від удару, Ганна Дмитрівна зрозуміла, що перед нею її найжаданіший, і тоді – немовби блискавка, немовби лань, неначе білка – кинулася до нього і впала йому на груди. Доля секунди – і в ніс ударили незнайомі запахи: пороху, поля, болота; колюча щетина дряпнула щоку; знайоме дихання обдало її, ніби вітром. І, лякаючись своїх емоцій, Ганна Дмитрівна завила, наче вовчиця! Застогнала від радості, як стогнуть од болю. Вона притислась до чоловіка, яким марила багато днів, а він обхопив руками її талію, стиснув тонкий стан ніби в лещатах, які ніколи вже не зможуть відпустити її.

– Ганнусю… Моя Ганнусю… Як я чекав… Я страждав… Боявся, що не побачу… Як я… Кохаю… – шепотів їй на вухо Павло Гаврилович.

Сотні «кохаю», тисячі «ніжно». Які солодкі ці слова та як їх бракує! Лише той, хто пізнав горе, може відчути щастя. А Ганна Дмитрівна не могла вимовити й слова. Не питала, як він їх знайшов, як дістався сюди, як йому вдалося повернутись живим. Вона обіймала чоловіка, притискалася до його грудей, боячись навіть поворухнутися – і вмить прийти до тями й опинитися в самотній холодній постелі. Жінка боялась прокинутися, як страшаться суворої, тверезої реальності, яка настає після довгого блаженного сну.

Розділ 15

Примаков роззирнувся. Він був на якійсь станції. Довгий потяг завмер на рейках, ніби величезний дракон. Пара підіймалась від коліс паровоза, гаряче дихання залізного чудовиська обдавало червоноармійців, які поспішали з казанками до вузької, невисокої будівлі. Кілька солдатів грілися біля високого вогнища, яке здіймало червоно-бурі пелюстки, немовби само хотіло дотягтися до людей. Крики, лайка, стогони – усе це раптом оточило Віктора Сергійовича, змусило занервувати, виявивши злобу до цих чортових людців, клятих селюків, які сновигали, плутались попід ногами, до п’яних бійців, що вивергали матюки. Увесь цей моральний упадок розлютив Примакова. А головне, що мучило його, – те, що він був змушений разом із Комітетом тікати з Києва. Командир відійшов від платформи у бік дерев, що вузькою смужкою тяглися вздовж залізничних колій.

Йому так хотілося побути наодинці, відчути порожнечу й німоту простору, злитися з ним. Так-так, зробитися невидимим для людей, піти від них у ліси, вити там вовком. Ох, як же тяжко на душі, яке каміння налягло на його груди, які важкі брили тиснуть його. Це чортове життя змушує його кидатись у вир відчаю та скорботи, бо немає зараз для нього іншого виходу, ніж темрява. Ох, як же бачити й чути цей світ? Хіба не краще збожеволіти, стати юродивим з розкошланим волоссям, ходити вулицями в лахмітті й сповіщати про могутню, вільну силу безумства там, де все підкорено тяжкій логіці! Примаков ішов у темряву посадки й намагався розчинитися там.

– Товаришу, ти чого? – хрипкий голос порушив самотність Віктора Сергійовича.

Він озирнувся – на колоді сидів чолов’яга, обличчя котрого він насилу міг розгледіти. Годі було визначити, якого він звання, адже частина одягу – надміру широкий кожух – була цивільна, а частина – офіцерський кашкет, недоладно зсунутий на потилицю – військового старорежимного зразка.

– Я… Вийшов… Ковтнути повітря… – спроквола сказав Примаков, не розуміючи, якої саме відповіді від нього чекали.

– Он як… От і я також… Мало не помер… Хай йому грець, у вагоні дихати нема чим, – протяжно сказав незнайомець.

Примаков подивився на нього, трохи роздратований тим, що його болісну самотність перервано, хотів був повернутися й піти геть, проте чолов’яга поліз у кишеню по цигарки й витяг якусь невеличку річ. Це був позолочений портсигар, що відблискував у сутінках жовтуватим світлом, ніби в ньому був прихований маленький гасовий ліхтарик. Примаков зупинився, здивований такою дорогою річчю в простих руках. Різке клацання, і портсигар розкрився, явивши пом’яті білуваті папіроси, акуратно складені всередині. На внутрішньому боці коробочки було видно якийсь дивний знак, що горів ледве помітним ясно-червоним блиском.

– Що це? – Примаков затримався, зацікавлений незвичайним предметом.

– Це? – спитав сиплий чолов’яга, трохи піднявши портсигар.

– Так, саме це, – Віктор Сергійович занервував.

– Та я той… Забрав у одного пана… Гарна річ… Еге ж, – промовив сиплий.

Було враження, що він хотів іще щось додати, але раптом замовк, хитнувши головою.

– Ет, бісова ковінька!.. Давай я тебе, товаришу, навчу, – сказав він.

– Навчиш? Мене? – здивувався Примаков.

– Ти, як я бачу, людина пряма. Виляти не будеш, – спокійно продовжив сиплий.

– Е-е-е, – хотів був вилаятися Примаков, але раптом замовк, даючи слово незнайомцю.

– …то я тобі розкажу історію. Значить так. Ішли ми одного вечора, взимку, із загоном. Темно, хоч в око стрель! Не видно, не чутно нікого навкруги. Було це під Києвом… Зайшли ми в село… Темне, чорне, ні тобі вогника… Тоскно стало… Лячно… Кажу я до командира, чи не варто нам ушиватися звідси… А він… Ах ти ж сучий син… А бодай тебе чорти вхопили… Іди, каже, он бачиш – на горі хата, у вікнах світло блимає… Перевір, хто там. Я злякався. Скажу чесно, біс його знає, що там за хата! Кажу, дай мені у поміч кого! А командир у відповідь: щось надто ти розумний – то йди і навчись, як тримати язика за зубами. Що тут удієш. Іду я собі, значить, плентаюсь, а в самого коти шкребуть на серці… А якщо там петлюрівці? Уб’ють на місці, та ще й зрадіють, що я, наче останній йолоп, прийшов до них у самісінькі лапи. Підходжу, душа в п’яти скаче! Дивлюся: кам’яна стіна замість огорожі, багато хатинок стоїть позад великого двоповерхового будинку. І вогник – такий туманний! Ох, думаю, будь-що-будь!.. Підійшов я до вікна, зазирнув – темно, як у льоху… Сів я, закурив і міркую, що ж мені робити… Хто там усередині? А якщо нікого, то чого мені боятися? Може, там діти ховаються? Ось так…

Раптом чолов’яга замовк. Він лише ледь ворушив губами, ніби намагаючись повернутися в ту мить і вирішити, як же йому треба було вчинити, який вибір зробити. Примаков уже хотів був піти, але щось його стримувало.

– І що далі? – спитав він сиплого.

А той здригнувся, ніби отямився від летаргічного сну.

– Так ось… Значить… Думаю собі: хай буде, що буде! Що ж я такого накоїв тяжкого, чого війна не спише? А якщо й буде суд, то нехай він вершиться зараз! Підвівся я та й підійшов до дверей. Штовхнув, а двері візьми та й відчинись! Мене страх так і пройняв! Сіни ж бо, неначе моя хата в селі! Простяглися, ніби й кінця-краю їм немає. Хотів я був тікати зо страху, та не можу поворухнутися. Став стовпом! Думаю, чортівня якась коїться! І не було кого на підмогу покликати, занімів, як є, кажу, занімів! Придивився я: а вогник там, у хаті, десь далеченько. Світить так яскраво… Ну, думаю, не дізнаюся, що там – шкодуватиму довіку! Ступив я крок, тоді другий – ніби півверсти пройшов. Ступив ще один – ох, як версту! Обернувся я, а позаду темрява – тікати б, але куди? Придивився я – ось іще один крок, і можна увійти до кімнати. Думаю, піду, що мені, бездітному, втрачати! І пройшов – опинився в таких хоромах, аж примружився. Блищить усе, золотом сяє! А іноді подивишся – то ніби зелене таке, як ряска на воді. Аж очі сліпить! І на величезному дивані сидить мужик – бородатий, як і я. Лице, як у кабана, сите, відгодоване. Плечі широкі, у три аршини. Ручища, як дві лопати. Обернувся до мене цей мужик…

Знову сиплий замовк. Якась смертельна блідість проступила на його обличчі, однак Примаков цього не помітив, бо було темно. А якби й помітив, як змінився сиплий, то побіг би світ за очі: жах перекосив фізіономію оповідача так, ніби він був немічним з народження. Чолов’яга щось замимрив, намагаючись оволодіти собою, налаштувати свій мовленнєвий апарат, зрештою, стати звичайною людиною. Примаков дивився на спроби сиплого – на те, як він хрипить, сопе і здригається. Віктор Сергійович забув про все на світі. Він був такий захоплений розповіддю, що понад усе бажав дослухати її до кінця.

– Ну ж бо! Говори нарешті! – загарчав він.

– А-а-а, – протяг сиплий.

Він глибоко дихав, похитуючись, ніби на спіритичному сеансі мадам Жозель. Та що ж це за дивина така?!

– А-б-в, – запинався сиплий.

Іще півхвилини він смикався, ворушився, а тоді врешті продовжив.

– Так… Ось… Обернувся він та й каже таким паскудним голосом, як у домовика. Хай мене грім поб’є, домовик! «Чого ти прийшов до мене? Чи шукаєш чогось?» – так промовив спокволу… Я стою собі, як стовп… Не знаю, що й мовити… Кажу нарешті: «Шановний пане, я чоловік простий, ось прийшов вас навідати… Та й годі з мене…» Сказав, а сам метикую – чого ж бо я, дурноверхий, назвав його паном? Певно, геть стратив глузд… Я ж у Червоній армії, вільний селянин… А тут «пане»! А якщо він того… З тих, нових… Образиться, їй-богу… Ох, і вскочив же я в халепу! Тут здоровань пожвавішав, повернув до мене свою морду, блиснув очима та й каже: «Бог не ображається, не та в нього натура, товаришу». Тут я вже мало не всрався. Звідкіля він відає, що в мене на думці? Чому сидить тут, у хоромах, та ще в таких величезних…

Сиплий зробив паузу, і Примаков глянув на чолов’ягу з недовірою.

– Ти, певно, п’яний був… А здоровань цей не хто інший, як місцевий пан. Нагуляв жиру на народних харчах, експлуатуючи робочий клас, – Віктор Сергійович намагався подати аргументи, щоб заспокоїти навіть не сиплого, а радше самого себе.

Трохи помовчав, а тоді додав:

– Та й Бога цього, триклятого, немає. Звідки йому взятися – з неба він упав, чи що?

Сиплий видихнув:

– Отож-то й воно. Я йому кажу: «Товаришу, коли вже так сталося, вибач мене, будь ласка – піду я далі, до своїх…» А він мені: «На краю села? Це там, де п’ятдесят п’ять душ, на котрих тридцять дві гвинтівки й один кулемет? Ну що ж, коли бажаєш, то йди собі». Тут я геть злякався. Думаю, хоч би не накласти в штани з переляку. Ох, що за халепа, куди б його втекти… А тоді… Ох, ти ж… Випростався він на повен зріст і виявився таким високим, що затулив собою лампу, яка висіла на стіні… І темрява мене накрила, тобто його тінь… Я і всівся просто на підлогу… Смерть моя прийшла, думаю, ну що ж, коли помру, то хоч молодим! А він підвівся, простягнув свою лапу до столу, загріб щось та й прокричав: «До мене йди, до мене!» Поповз я до нього, геть-чисто поповз рачки й опинився біля мужика цього… Підвів голову – матінко, геть чорна фігура, лише вгорі, над самою мордою, полум’я колихається… Святі угодники, захистіть мене… «Не тим ти угодникам молишся, не тим. Я покажу тобі свою, справжню правду!» – прогримотів велетень. Одну лапу підніс до голови, ніби мух ловить. Раз, раз, по полум’ю б’є та й не обпікається, шельма… А потім бац! – плеснув у долоні – закрив цяцьку, яку раніше взяв із полум’я, і стиснув у кулаках. Я отетерів. Тремчу, як осиковий листок… А він нахилився, посунувся до мене… Жах мене охопив… Пика його вся пошрамована, очі горять, немовби в кота, і полум’я в’ється над головою, ніби на вітрі… «Ось тобі моє число! Справжнє, істинне, повне! Служи мені та знищуй ворогів моїх!» – промовив велетень. І лясь мене по долоні! Чую я, що геть обробився. Скочив на ноги й бігом – світ за очі… А потім раз – та й опинився на порозі будинку. Як? Невідомо як! Побіг я, значить, далі, туди, де мав зупинитися наш загін. Мчу щодуху… Коли глянь – а в моїх руках щось таки є! Розкрив долоню – портсигар! Відкрив я його та й бачу – зірка червона, горить полум’ям, як жива…

Сиплий незнайомець скінчив своє оповідання, почмокав губами, поворушив руками. Трохи підняв свою цяцьку, ніби намагався намилуватися нею, вп’ястися в неї очима, щоб лишитись ось так загіпнотизованим, зачарованим навіки. Примаков стояв стовпом. Він не знав, що тепер робити, говорити, як мислити. Страшні, досі не відомі картини попливли перед ним, змішуючись у різнокольоровий калейдоскоп. Як же так? Якщо немає неземної сили, то що ж це таке? Якщо немає божества, значить, немає і вічної правди та брехні, а є лише пролетарська, людська, більшовицька. Отже, тільки й треба, що докласти більше зусиль, стати супроти всіх напастей і роздушити ворогів революції! Гей, хто супроти нас? Гей, хто зупинить нас?

– Ану, дай подивитися, – сказав Примаков і простягнув руку.

У відповідь сиплий щось незадоволено забурчав.

– Дай, кажу тобі, – нетерпляче повторив Віктор Сергійович, бажаючи отримати від незнайомця загадковий портсигар.

– Ото вже ні, товаришу, облиш. Сказано мені не давати його нікому. Лише я єдиний його власник, – суворо сказав сиплий.

– Що? Суперечити командиру? – обурився Примаков.

– Аж ніяк, тільки те, що мені наказано його охороняти.

– Дурниці! Швидко віддай мені!

– Не можу, товаришу. Не можу, бо лихо тоді буде!

– Нісенітниці! Сказано тобі віддати, значить, виконуй наказ!

– Не можу, хоч убий, а не можу!

Сиплий трохи підвівся й спробував був позадкувати, зайти за колоду, на якій сидів, але незграбно похитнувся і втратив рівновагу. Він хотів закричати, що нізащо не віддасть цю річ, бо вона гріє його серце, дарує сили, є джерелом якоїсь надзвичайної могутності, невідомої йому раніше. Але він затнувся, тому що вмить увесь занімів, і його вуста ніби заціпило раптовим паралічем. Руки покорчило, тіло заціпеніло. Примаков намірився був вирвати портсигар, але сиплий вчепився в нього, стиснувши намертво пальці. Якби ж то знали вони, за що змагаються! Якби ж тої миті перед ними постав невідомий посланець і звістив їм усю сутність того, що з ними відбувається! Якби ж б він застеріг їх, відкрив їм очі: вчинки їхні змінять так багато, що чотири покоління потонуть у неправді, тому що брехня подібна до туману, з котрого важко знайти вихід. Скільки душ буде загублено! Скільки людей зіб’ється на манівці, заблукає й не знайде дороги назад, загрузне у смердючій твані й не зможе виборсатися звідти аж до смерті!.. Навіщо людині воля, коли найперше, що вона творитиме, – це зло? Як уберегти світло, якщо довкруги непроглядна тьма?

Примаков дивився, як оступився сиплий, як він намагався відступити, притискаючи однією рукою до грудей портсигар. Тоді червоний командир ступив крок уперед. Він спробував був схопити бажану річ, вирвати її зі стиснутих пальців цього чудернацького типа, але щойно торкнувся золотої коробочки, як сиплий замимрив, забурмотів якісь незрозумілі слова. Ух, яка сила вселилась у Віктора Сергійовича! Яка шалена енергія наповнила його м’язи! Який лиховісний блиск з’явився в очах! Він раптом за будь-яку ціну запраг оволодіти цією магнетичною річчю, і ніхто не міг стати на заваді цьому. Ніхто! Тому він схопився за портсигар і щосили смикнув його до себе. Але тут сиплий вивертівся й спробував розвернутися, щоб стати на ноги. Побачивши цей маневр, Примаков схопив бідолаху за каптан, обернув обличчям до себе і вдарив. Чолов’яга впав на замерзлу землю, як падає зрубане дерево, але навіть тоді він спробував повзти, бажаючи сховатися, утекти від свого нежданого мучителя. Однією рукою сиплий продовжував міцно притискати до грудей заповітну річ. Віктор Сергійович замахнувся й хотів був повторити удар, та марно – його жертва й цього разу вивернулась. Тоді, в одну мить наповнивши повітрям легені, щоб хоч якось розбавити сконцентровану всередині емульсію зла, червоний командир загарчав, як дикий звір. Це несамовите гарчання, що проникало до найтоншої жилки, мало прикувати нещасного до землі, тому що страх – це перше, що проникає в людину з моменту народження. Сиплий хотів був підвестися, утекти з цього клятого місця, та Примаков умить вихопив кинджал із тонким гравіруванням власного імені, подібним до сріблястих судин на крицевому тілі, і з придихом, напружуючи всі м’язи, розриваючи атмосферу різким рухом, устромив його в живіт супротивника. І тоді сиплий склався, зігнувся, як маленька дитина, ніби збираючись вирвати залізо зі свого черева, та лише провів рукою по кістяній рукояті, торкнувшись долоні Віктора Сергійовича. А той усе дивився на свою жертву розширеними зіницями й робив поступальні рухи, ніби хотів устромити зброю ще глибше, протнути його спину, продірявити наскрізь.

– А-а-а, – застогнав сиплий.

Йому ставало все гірше, ватяне тіло обвисало на руках Примакова, а золочена кришка портсигара миготіла перед очима.

– За… за… що?… – прошепотів сиплий. Його питання – питання відчаю та безпорадності – ніби зависло в повітрі, матеріалізувавшись темною плямою крові на землі.

– Будеш тепер знати… Як чинити опір… більшовицькій владі, – відповів недоладно Віктор Сергійович, карбуючи кожне слово, ніби вистукуючи його по буквах, і зловісний дзвін ішов луною далеко навкруги.

Ще трохи, зовсім трошки сиплий тримався за кулаки червоного командира, а потім опустився на землю, ніби зламана лялька. Примаков поглянув на труп, а тоді як заворожений уп’явся поглядом у злощасний портсигар. Він не розумів, чому це раптом у ньому здійнялась така хвиля жорстокості, буря ненависті, ураган зла. Усе в нього всередині перевернулося, ніби хтось поміняв його органи місцями. Так-так, саме ця мить підвела останню риску, за котрою лишився колишній царський офіцер. Він – армійський імперський служака – залишився там, у минулому, з усіма своїми звичками, словами, честю, зрештою. Ні, читачу, це не порожні слова, які, бувало, сам Віктор Сергійович промовляв на якому-небудь дворянському зібранні, піднімаючи кришталевого келиха із шампанським за здоров’я царя – ще й ще раз ні! Щось сталося в той момент, коли ніж було встромлено в живіт сиплого бідолахи, коли приводом для вбивства стало нестримне бажання оволодіти чужим. Усе, немає більше колишнього дворянина, немає вельможного пана з вишуканими манерами, немає та й край! Адже Примаков разом із бідолашним волоцюгою вбив і самого себе. Порішив свою стару особистість, давши волю новій. Кривава посвята в червоні командири відбулася саме тут і тепер – цієї холодної весняної ночі.

Щойно сиплий сконав, навколо запанувала жахлива тиша. Ніби завмер увесь вокзал, павутиння тиші заснувало залізничну станцію, затихла разом із мерцем уся природа. Віктор Сергійович нахилився, схопив портсигар, але зашкарублі брудні пальці сиплого тримали річ мертвою хваткою. Господи, та що ж це за чортівня така, і знак її поблискує в мертвих руках убитого!.. Помалу – ніби в якійсь страшній грі – Примаков розтискав пальці, щоб звільнити заповітну коробочку. Коли справу було скінчено, він витягнув кинджал із трупа й підвівся. Тоді байдуже подивився на бездиханне тіло, ніби на викинуту, непотрібну річ. Розвернувся і пішов до потяга.

Примаков ішов твердою ходою. Кожен його крок був подібний до удару молота об землю. Який же він сильний! Який міцний кожен його рух! Хто здатен кинути йому виклик? Усі вони – рано чи пізно – будуть мертві! Він прийшов саме в той момент, коли поїзд готували до відправлення. Солдати товклися, як Марко в пеклі, затягали мішки у вагони, завантажувались шумно, з матюками.

– Товаришу Примаков, покваптесь! – біля офіцерського входу стояв Верховний головнокомандувач радянськими військами Півдня Росії Володимир Олександрович Антонов-Овсієнко.

Це був худорлявий чолов’яга. Чималий ніс ледве поміщався на вузькому, злегка витягнутому обличчі. Тонкі хвилясті вусики виходили далеко за обриси його фізіономії, характеризуючи свого власника як емоційну й нестриману людину.

– Володимире Олександровичу, поспішаю, – сухувато відповів Примаков.

– Воно-то й так, у нашому становищі не слід баритися, – несподівано підтримав розмову Антонов-Овсієнко, очевидно натякаючи на вимушений відступ із Києва.

– Розумію, про що ви, Володимире Олександровичу, але дарма ви так непокоїтесь про поразку, це пусте, – так само сухувато промовив Примаков.

– Он як! Звідки стільки впевненості? Наш класовий ворог тисне по всіх фронтах, – сказав Антонов-Овсієнко.

– Так, ви маєте рацію. Лише той переможе в цій війні, хто виявиться безжальнішим до ворогів.

– То це всім нам відомо.

– Авжеж. Лише одного нам досі не вистачало.

– Чого ж?

– Відмовитися від будь-якого жалю до буржуазної наволочі. Жодної краплі жалю! Вони – це річ, котру належить знищити…

– Звісно, що так…

– …і робити це слід захоплено, з насолодою, тому що лише так і можна знищити всю цю заразу.

– Гм, Вікторе Сергійовичу, ви схожі на Муравйова…

– Ні-ні, пробачте мене, якщо ваша ласка, але слабкість Муравйова полягала в тому, що він робив це з капіталістами та всіляким іншим падлом за велінням розуму, а треба за покликом серця. Серцем ненавидіти петлюрівців. Серцем!

– Справді, не знаю, що й казати.

– Володимире Олександровичу, думаю, що й ви зможете збагнути те, що зміг зрозуміти я.

– Цілком можливо, цілком…

Антонов-Овсієнко проговорив останні слова протяжно, ніби давав знак, що бесіду закінчено. Примаков хитнув головою, поставив ногу на сходинку й жваво заскочив до вагона. Зайшов у купе, в якому його оселили, сів і заплющив очі. Дорога була неблизька. Треба дістатись до Харкова, організувати там оборону й зупинити нашестя німців і українців. Справа непроста, але чомусь Віктор Сергійович відчував душевне піднесення. Він видихнув. А тоді підвівся, пошукав у кишені шинелі й дістав позолочений портсигар. Річ поблискувала жовтими промінчиками, ніби шматочок сонця. Яскравий, начищений метал, прикрашений різьбою і вкритий невідомими символами, виявився таким красивим, що Примаков завмер, ніби зачарований. Він крутив портсигар, обертаючи його під різними кутами. А потім легенько зачепив нігтем кришку, і механізм одразу спрацював – кришка відскочила, портсигар розкрився. У ньому зручно розташувались тільця зім’ятих білих заводських сигарет упереміш із газетними самокрутками. На внутрішньому боці виднівся царський двоголовий орел, що тримав у лапах меч і скіпетр, а голови хижо висолоплювали свої язики. Але просто на груди орлові було наліплено грубо зроблену, виточену з дешевого металу зірку, пофарбовану в яскраво-червоний колір. Нерівні пелюстки зірки ніби пробивали наскрізь плоть царського символу, і ледь помітні крапельки червоної фарби стікали вниз, зрошуючи меч і скіпетр. Новий знак виявився сильнішим за попередній, адже імперія впала – і знову хай живе імперія! Примаков гмукнув – він убив людину за дрібну й непотрібну річ, за саморобну зірочку, криво наліплену на кришку. Нікчемна цяцька за нікчемне життя! От чудасія! Віктор Сергійович ошкірився, відклав портсигар, знову заплющив очі. Щось зародилося в нього всередині, оселилося в його душі, розпирало йому груди. Не маючи більше сил стримуватися, він широко посміхнувся, і ця посмішка оскалом розпливлась на втомленій, страшній фізіономії більшовицького командира.

Розділ 16

Ганна Дмитрівна поклала руку на плече чоловікові. Той їв суп, жадібно сьорбаючи. Голодний і змерзлий, з похиленою головою, він виглядав зовсім не схожим на себе; такий вигляд буває в людей після тяжкої хвороби. Павлові Гавриловичу все здавалося несправжнім – дружина, яка сиділа поруч, обшарпана квартира, Маруська, яка похмуро позирала на нього. Він обережно піднімав ложку, боячись не так розхлюпати суп, як ненавмисним, випадковим рухом зруйнувати цю крихку реальність. Відчуття тривоги пройняло всю його істоту, угвинтилось у душу, ніби бур, пронизавши її наскрізь.

Павло Гаврилович завмер, а тоді глянув на дружину.

– Ну от, Ганнусю, бачиш, я вдома, – трохи нескладно мовив він.

Йому хотілося сказати це м’яко й спокійно, усім своїм виглядом показуючи, що ось він, поруч, живий і здоровий. Але вийшло якось невпевнено й лише стривожило Ганну Дмитрівну; потоки хвилювання, які ринули в її душу замість сподіваної тиші, навіть для неї самої стали несподіванкою.

– Я просто не можу повірити, Павлику, – відповіла Ганна Дмитрівна.

– У що?

– Не знаю. В тебе. У себе.

– Ну, це якісь нісенітниці. Будь ласка, подивись і переконайся.

– Так-так. Це моє… А втім, що ж відбулося, коли ти поїхав?

– Ох, Ганнусю… Якби можна було одним словом сказати… Був полон… Боже ж мій… Я ж бачив твоє обличчя… Думав, що помру… Потім поранення… Хлопчик… Як ангел… Грузин… Якби ти могла уявити… Так ось… Підвищення… Полковник… Підвищення, кхе-кхе… А потім бій, під Ірпенем… Знепритомнів, аж бачу, наші женуть більшовиків… Те, що впав непритомний, мене і врятувало…

Ганна Дмитрівна уважно слухала чоловіка, не минаючи жодної крихітної паузи його оповідання, неначе думала, що там, у недовгій тиші, приховано ще багато смислів. Вона погладила Павла Гавриловича по волоссю, торкнулася лоба, провела по щоці. Який же він теплий! Який рідний! Якщо плоть може бути такою близькою, то яка ж близька тоді душа?

– Я люблю тебе. Немає від цього рятунку, Павлику. Хіба можна любити людину більше за Бога?

Павло Гаврилович відклав ложку.

– Ганнусю, якби я міг висловити, зважити всю тяжкість моєї туги за тобою… Тоді ти б… усе зрозуміла…

– Я розумію. Ох, Павлику! Щодня я вставала з однією думкою: нам визначено строк… І я так страшилася! Так страшилася, що помру уві сні… Це звучить безглуздо… Я знаю… Але якби я не змогла з тобою попрощатися?

Останнє слово Ганна Дмитрівна сказала з особливим надривом, і в одну мить усе, що вона стримувала останнім зусиллям волі, силою думки і ще бозна-чим, увесь накопичений біль ринув із неї струмками сліз, зросив солоним теплом обличчя. Жінка ридма заридала, прикривши очі руками, а Павло Гаврилович не зупиняв її. Бо хіба можливо спинити потоп або повінь? Хто здолає силою власних м’язів селевий потік і залишиться при цьому живим? Тому він просто пригорнув дружину і чекав, доки холодні тіні страху, які блукали в її душі, зникнуть, розтануть під дією людського тепла.

Коли вони нарешті полягали спати, була глуха ніч. Павло Гаврилович, виснажений походом і довгими годинами, проведеними в бою, ліг на невеликій тахті й одразу заснув. Ганна Дмитрівна сиділа коло нього, дивилася на чоловіка і думала про те, що доля часом виявляє до неї надзвичайну прихильність. Їй хотілося знайти втіху та виправдання власного існування, зараз вона воліла бачити в буденних справах якийсь прихований сенс, а не лише сіру щоденну рутину. Уся її жіноча істота, її тонка скляна душа здригалась і вібрувала від думок про те, що порожнеча може заполонити життя. Тому вона всім серцем жадала піклуватися про когось, адже турбота – це сутність жінки. Вона заснула, поклавши голову на тахту й торкнувшись долонькою руки чоловіка. За мить до сну в її свідомості промайнула думка про те, що тепер і вмерти не страшно.

День почався пізно. Павло Гаврилович прокинувся і вийшов на кухню; там уже була Ганна Дмитрівна. Вони поцілувалися.

– Що ж ти, справді? Стоїмо тут! Сідай, поїж.

– Так-так. Дякую тобі, мій ангеле!

Павло Гаврилович раптом заговорив канцелярською мовою. Він трохи занервував, знову сів за стіл.

– Люба моя Ганнусю! Мені треба вийти… ненадовго…

– Так швидко?

– Служба… Розумієш… Хоча, зрештою… А ходімо разом!

– Куди?!

– На Софіївці буде парад і молебень… Я мушу там бути… Не з обов’язку, а за велінням серця.

– Так… Думаєш, варто піти?

– Ганнусю, такі великі зміни сталися в мені. Я – колишній царський офіцер, але цар відрікся. Революція, червоні… Усе не таке, як було раніше… Хто мої предки? Хто я? Скільки разів я хотів знайти себе у глибинах своєї пам’яті… Вибач за цей пишномовний стиль. Деякі речі не висловити інакше. Україна для мене – не порожній звук. Звісно, ми майже не говорили про це… Але щось є, щось незбагненне… Господи, як важко це пояснити! Щось справжнє… У цих людях… Бачила б ти, як вони йшли на смерть… Мене не здивувати вбивством… Але відвагою… Заради чогось, для мене нового…

Ганна Дмитрівна слухала, іноді мимохіть здригаючись, коли мова йшла про більшовиків. Багато що незрозуміло для неї, незрозумілим є і їхнє майбуття. Це вносило сум’яття в її душу, і вона всім серцем жадала розвіяти туман, стати такою само прозорою та чистою, якою була до війни. Але, на жаль, усе їхнє існування, уся земна марнота були ніби вкриті непроглядною молочною пеленою, і ніхто не міг побачити своє теперішнє або минуле, а чи взагалі все їхнє земне існування – туман, мара? Так само годі було зрозуміти, що чекає на них завтра – нові бентежні вихори чи крихти щастя… А може, усе буде добре? Ось так, як буває сонячної весняної днини, коли здається, що все навкруги розквітає!..

– Я все-таки сподіваюся, моя люба… Що ти будеш завжди зі мною… Завжди…

– Це справді так, Павлику. Це так…

Павло Гаврилович хотів був щось іще додати, але раптом подумав, що тиша в серці краща за будь-які слова. Він усміхнувся. Ганна Дмитрівна подивилась на чоловіка променистим поглядом, а потім так само усміхнулась. Усе-таки їхні пригоди скінчено. Вони вижили.

– До речі, як там Морозов? Чи відома його доля?

– Ох, Павлику! Морозов зник. Коли мене…

Раптом жінка замовкла, ніби рота їй умить заклеїли. У її тілі накопичилося стільки болю й переживань, що вона боялася зараз відкритись чоловікові, адже здійснити це можливо тільки разом із потоком сліз і стогонів. Тому вона закусила губу і змовчала.

– Кажеш, зник? Боже мій, та чи не порішили його більшовики?

– Я не знаю, Павлику. Я не знаю…

У голосі Ганни Дмитрівни з’явилися мінорні ноти; вона і хотіла б допомогти, та не знала, чим.

– Що ж, годі про це… Дізнаюся, що з ним скоїлось.

Павло Гаврилович посерйознішав. Звістка про можливу загибель товариша засмутила його, завдала гіркоти, розхвилювала.

Увійшла Маруська. Вона – з кам’яним, як зазвичай, обличчям, міцно стиснутою мушлею губ, колючим поглядом – опинилась на кухні, ступила два кроки й застигла, ніби забувши, що хотіла сказати.

– Марусю, підходь! Це, Павлушо, як ти розумієш, моя рятівниця. Мені поки що несила розповісти, що я пережила в ці жахливі дні. Але повір… Вона добра… – голос Ганни Дмитрівни здригався, ніби хтось торкався рани, яка ще не зажила.

– От іще – добра! Та я… – намагалась була заперечити Маруська, але Ганна Дмитрівна хитнула головою.

– Ні-ні, Марусю, не кажи нічого. Я знаю тебе, бачу, яка ти є насправді. Що б ти не казала, – Вітко намагалася висловитися так, як говорять про щось потаємне, не називаючи його.

– Добре, як скажете. Головне, щоб усі були живі-здорові, – прохрипіла Маруська.

Вона знову надягла звичну для неї маску: була різкою, поривчасто рухалась, покашлювала й хмикала час від часу. Бундючно пройшлась кімнатою, роблячи вигляд, ніби шукає щось. А потім нахилилась, відчинила тумбочку, дістала папіросу.

– Добре вже, воркуйте, голубки. Воркуйте, – ущипливо проспівала Маруська, виходячи з кухні, одначе десь у глибині розпливчастої фрази озвався легкий грайливий струмочок.

Ближче до обідні Павло Гаврилович з Ганною Дмитрівною вийшли з квартири, піднялись на Володимирську й попрямували до Софійської площі. Уже звідси можна було почути крики, що здіймались у березневе повітря, ніби птахи, і розліталися по замерзлому місту. Перехожі сновигали вулицями, військові прибували на фаетонах, гуркотів автомобіль. Вигуки кружляли над площею. «Слава, слава, слава!» – здіймалося на крилах, ширяло над будинками. Голоси сотень гайдамаків, січових стрільців, сердюків, офіцерів єднались у єдиному крику, котрий ніби намагався розбити невидимі чари, що нависли над Києвом. Подружжя опинилось біля самого натовпу. Кілька священиків піднесли голоси й проспівали врочисто та поважно. Потім голоси змішались, і безліч криків, вигуків, розмов здійнялось над площею – народу зібралося стільки, що частина людей витікала на сусідні вулиці. Але тут, ніби виконуючи нечутний, однак владний наказ, натовп стих. Павло Гаврилович хотів був пройти ближче, але солдатський стрій зімкнувся, городяни змішалися з бійцями, і протиснутися не було змоги. Над головою почувся шепіт: «Петлюра! Петлюра!» Люд завмер різнобарвною масою. Спершу голос лунав ніби здалеку, але згодом він ставав усе виразнішим. Фрази проносилися над натовпом, і кожне слово вкарбовувалось у стіни Святої Софії, бо в темні часи лише святість може встояти і не похитнутися. Який же незбагненний іноді людський дух, яким же він може бути міцним у своїй незримій силі! Він ніби камінь, що його кожен носить у себе в грудях, і якщо немає незламного духу в людини, – завжди програватиме вона. Більшовики, лихо вам, тому що тут, у місті на кордонах колишньої Російської імперії, у самому серці поля, де зародилась Русь, на семи пагорбах живуть люди, які палають духом, ніби вогнем! І ти, Кремлю, напоєний червоним кольором, ніби кров’ю, назавжди запам’ятаєш цей день, котрий засвідчив, що в республіці багато ще залишилось вірних їй.

«Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що належить нам за правом, але було віднято в нас також силоміць. Наша нація довго хворіла, але зараз нарешті готова до боротьби… Ніч була довгою, одначе ранок нарешті наблизився, і ми не дозволимо, щоб промені свободи цілої нації заблищали на наших рабських кайданах – ми розіб’ємо їх до світання волі… Ми не хочемо більше терпіти панування чужоземців, не потерпимо більше зневаги на власній землі! Нас жменька, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Усі, хто на нашій Україні не за нас, – ті проти нас. Допоки хоч один ворог-чужинець залишиться на нашій землі, ми не маємо права скласти зброю… Вперед! Бо нам немає на кого сподіватися й немає чого втрачати!»

Голос іще лунав деякий час, а потім почав стихати, доки потік слів не припинився. І відразу, в одну мить, ніби за велінням когось здалека або звисока, натовп закричав потрійне «Слава!», і щоразу цей вигук гримів іще дужче, бо віра – це єдине, що в них було.

Павло Гаврилович придивлявся до офіцерських чинів. Намагався зрозуміти, хто ще із запорожців тут. Але цієї миті все зарухалося, людська течія розділилась, звільнюючи прохід із боку Михайлівської. Ганна Дмитрівна придивилась і зойкнула, прикрила долонькою рота, щоб ненароком не закричати. Коридором, який утворився посеред площі, вели полонених червоноармійців, котрі понуро брели, похнюпивши голови. Вони йшли по підталому снігу, ніби привиди, повільно пересували ноги по землі, не відчуваючи її. Довга низка повзла площею, і не було їй кінця – так само не покладено поки що межі злу на цій землі.

– Павлику, мені зле. Я, мабуть, піду, – Ганна Дмитрівна торкнулася чоловікового ліктя.

– Ох, що таке?

– Нічого страшного. Щось я трохи нездужаю.

– Я тебе проведу.

– Ні-ні… Лишайся тут. Ти тут потрібніший. Я піду, дізнаюсь, як там матуся.

– Добре. Може, таки провести?

– Ні, справді, усе гаразд. Мені тільки тяжко дивитися… на більшовиків.

Павло Гаврилович кивнув із розумінням, торкнувся до щоки дружини, легенько поцілував. Ганна Дмитрівна пішла, а він чекав, поки полонені пройдуть, щоб пошукати когось із Запорізького корпусу. Потрібно взяти двох-трьох людей і піти на пошуки Морозова, якщо той ще живий. «Як ти, старий друже? Чи дихаєш іще? Якщо так, то дай мені знак, допоможи відчути серцем, спрямуй, де тебе знайти».

За дві години Вітко увійшов до Лук’янівської тюрми, піднявся на другий поверх, стрімко попрямував довгим коридором. З ним було двоє солдатів і Назар Іванович, місцевий тюремник, який перелякано водив очима й іноді зітхав, погладжував себе по пухких щоках, примовляючи: «Моє діло маленьке. Привезли, посадив. Відвезли, привезли нових». Йому хотілося зараз сховатися, полишити цей чортів заклад, але єдине, чим обдарувала його природа – це вузькі, як у татарина, очі, й лінь, котра говорила йому щодня: єдине його призначення – це бути тюремником. «Ах, ах, зараз подивимося записи. Приїхав, так, чин із червоною зіркою на кашкеті. Усе, кінець старій владі, каже. Я що, моє діло маленьке – бери вбивць і ґвалтівників під варту і не давай їм змоги вийти на волю. Ну так, а що накажете мені робити? Не можу ж я допустити, щоб злочинці та правопорушники вийшли на вулицю? Це може нашкодити. От і доводиться стирчати тут день і ніч, така моя доля. Ні-ні, пане полковнику, ви не подумайте, я не нарікаю, їй-богу! І коли б то мені розбиратися, кого сюди привезли? Моє діло маленьке». Товстий тюремник лопотів без угаву, спотикався на сходинках, з острахом поглядав на гвинтівки українських бійців. Йому б зараз самому зачинитися в одній із цих камер, щоб світу білого не бачити. Переворот – червоні, білі, жовто-блакитні. Увесь світ набув різних кольорів, а для нього наймилішим був – сірий. Скільки таких людців, котрі ладні в стіну втиснутися, злитися з вогкою бляклістю, сховатися, тільки б їм бути непомітними в бурхливі дні? Багато їх, тому розумів Назар Іванович, що їх тьма, за ним стоїть мовчазний сонм людей, готових зі смиренням та байдужістю дивитися, як міняється влада, звершуються революції, відходять у небуття колишні герої.

«Ох-ох, не подумайте чого поганого, пане полковнику. Так, приходили червоні, більшовики кляті. Я їх серцем відчуваю, та що там серцем – ніздрями чую сморід їхній триклятий! Але що мені було потрібно? Рід мій невеликий і незначний. Батечко, от їй-богу, кажу зараз, а сам бачу його обличчя, говорив мені: “Будь вірним у малому”. От я й вірний своїй справі. А якщо не я, то хто подбає про цих сіромах? Отож бо й воно. А Морозов… Приходили щодня до нього. Кажуть, що Ленін особисто дав вказівку звести його зі світу. Брешуть, мабуть, а може, й ні. Спробуй розберись, де зараз правда, а де брехня?» Назар Іванович іноді поплескував себе по черевцю, ніби намагався відтворити барабанний дріб, який передавав його обурення. Так, він завжди намагався знайти берег у каламутній воді, шукав, як догодити можновладцям, лишався якомога далі від різних заколотів та ідеологій. А навіщо? Коли чому судилося бути, те й буде, то хіба варто опиратися?

Павло Гаврилович слухав його, намагаючись не переривати низки слів, котру плів тюремник. Ця невидима словесна огорожа, котру так ретельно вибудовував навколо себе Назар Іванович, здавалась йому бетонною, а для Вітка – примарною. «Як же так, – думав полковник, – живе собі людина, живе, не помічаючи нічого навкруги. І що? Що він залишить після себе? Хіба це не велике призначення: заповідати власний спадок? Чому ж тоді життя для багатьох є лише порожнечею? Чому?»

Процесія підійшла до залізних дверей. Тюремник забряжчав ключами, іржавий замок протяжно застогнав. Двері відчинились, і Вітко увійшов першим. Ледве помітне, блідаве молоко денного світла протікало в чорну глибінь вузького карцеру й там, змішуючись із вугляними фарбами, розчинялось, не досягши підлоги. Очі поволі звикали до темряви й починали розрізняти опуклості й вигини.

– Морозов, ти тут? – голосно запитав Павло Гаврилович.

– Тут, тут, – замість підсотенного відповів тюремник і подріботів у глиб приміщення.

Полковник стояв біля входу, коли Назар Іванович пропав у темряві; здавалося, непроглядна безодня поглинула його без вороття. Але по якійсь миті, а може, і вічності, почувся звук, потім шарудіння й видих.

– Тут він, пане полковнику, тут! – знову, уже з радісними нотками прогугнявив тюремник.

Підійшов солдат із лампою, підніс її ближче, і золотаве світло зафарбувало плісняву стін у колір бронзи, ніби це була печера із покладами коштовних металів. А на брудній підлозі, вкритій щільним шаром пилу, змішаного з водою, кров’ю та потом, лежав Морозов. Його побите обличчя вкрили рани, перетворивши шкіру на якусь неприродну мозаїку з нерівних плям. Сорочку порвано, і все тіло пошматоване темними смугами від шомполів, котрими били нещасного. Пальці неприродно вивернуті, зламані. Губи спухли від побоїв, а очей не видно за синцями.

– Морозов, Морозов! – кілька разів повторив Павло Гаврилович, а потім торкнувся до шиї, щоб прощупати пульс.

Підсотенний не ворушився, та й зрозуміти, чи живий він, крізь шар бруду було дуже важко – тіло було холодне. Тюремник спробував був підняти руку в’язня, але та лише кволо поворухнулась, повністю підкорюючись волі Назара Івановича. Морозов був уже неживий. Ох, дорогий друже, тобі не довелось загинути на полі бою, ти не страшився куль, а доля любить хоробрих, – ти помер у холоді й моторошній тиші в’язничної катівні… Павло Гаврилович присів, попросив принести води і спробував змити з лиця покійного захололу кров. Кілька рухів, і жовтувата шкіра оголилась. Вітко промив йому очі, вдивився у знайоме обличчя. А потім – як буває після довгого, тривалого дощу, коли природа міниться в одну мить – полковник помітив за тілом якийсь напис. Криві літери, як борозни, видряпані глибоко в стіні нігтями, залізом кайданів, камінцями, – склалися у три слова, ніби три знаки в широкому темному полі. Там, на стіні, відчуваючи близьку смерть, Морозов написав свої останні слова, бо кожен потребує сповіді. Як же так, мій старий добрий друже, ніхто не вислухав тебе перед тим, як ти відійшов у небуття? Ніхто не провів тебе в путь, з якої живим немає вороття, ніхто…

Павло Гаврилович підняв лампу, щоб краще роздивитися останні слова померлого, і побачив там – на холодній стіні, байдужій до всього на світі – коротку фразу. «Пробачте мені, брати!» Ох, Морозов, славний воїне, ти залишився вірним до кінця, бився з ворогами України, тому що Всевишній наділив тебе щирим серцем і любов’ю до Батьківщини! Скільки таких, як ти, – невідомих, не великих і не гордих, звичайних людей – полягло на полі бою за нову країну, за тонку ідею республіки, ще не до кінця осягнуту розумом, але прийняту душею як рідну…

Вітко схилився над трупом. «Брате мій, Морозов! І ти пробач мене, не вберіг я тебе, не захистив. Не зміг, не зміг я, мій дорогий друже, прийти тобі на допомогу, коли ти стогнав від болю в більшовицькій катівні, стиснувши кулаки, жадав відомщення… Що лишилося від нас, Морозов? Хто ми тепер? Ти мертвий, а я живий, тому що така воля Божа… Чи, може, ти виявився кращим за мене, бо прийняв мученицьку смерть, спокутуючи цією страшною жертвою свої гріхи… Пробач мені хоч зараз, коли ти вже недосяжний ні для прощення, ні для злоби», – поринув Павло Гаврилович у глибокі роздуми, котрі пропливали в ньому ніби самі по собі. Що ж залишиться після нас? Хто, скажіть, хто зможе згадати, як нас звали, якими ми були? Швидко забуде про нас земля живих, і ми розвіємось, ніби порох, неначе нас ніколи й не було! Чи це наше безталання? Чи це наша доля – загинути в непам’яті? Стати пилом? Павло Гаврилович застиг непорушно.

Тюремник давно вийшов із камери, подріботів по сходах, якомога далі від полковника. Солдати також вийшли у коридор. Ні душі поряд, і лише він – мертвий старий товариш – спочивав на брудній підлозі, заклякнувши у в’язничному смітті, не маючи більше сил до битви. Вітко хотів був щось сказати, але мову йому ніби відібрало. Вуста замкнулись, очі дивилися в одну точку. Йому б заплакати! Дати волю струмкам, котрі вирували в його душі, але, на жаль, він не зміг. Його душа заціпеніла, він закам’янів непорушно, як і його товариш, котрий застиг навіки, лежачи біля холодної похмурої стіни.

Розділ 17

Архип прокинувся саме в ту мить, коли бліда смуга світла пробилася крізь каламутне скло невеликого вікна і впала на підлогу, згорнувшись клубком. Лежачи на лаві, Архип побачив цей білий згусток, який розпластався на долівці, і йому здалося, що це легкий пух розлітається навколо й підноситься догори, а потім падає додолу, ніби маленькі пухнасті пташки, котрі полинули до неба, але втомилися й вирішили спуститись на грішну землю. Як же йому бракує цього білого світла! Як же він втомився від сірих буднів, блукань у вологих сутінках! Уже тиждень, як він не бачив Настуні, і кожен наступний день приносив нові сплески сум’яття й туги в його душу. Якщо кохання – це покара, то що тоді самотність? Неспокій на душі, тривога.

На село чиняться напади. Кого тільки не було за останній час! Білі, анархісти, кавказці. А це ще, кажуть, унадились більшовики – їх женуть від Києва, то вони заполонили всю околицю. Шастають, як голодні вовки, говорять про справедливість і грабують, грабують!

Від таких думок йому стало ще гірше. У кутку заворушився батько. В останні дні він геть змарнів, сили полишали його тіло, радше схоже на кокон, обтягнутий шкірою. Там, у полоні шкірного покриву, скріпленого кістками та хрящами, у коробці мозку тліла душа останнім вогнем. Старий здіймав схудлу руку догори, ніби намагався дотягтися до сина, торкнутись до нього, тому що тільки дотик дає знання.

– Сину, сину. Сину, – хрипів батько.

– Так, батьку, так, – відповідав Архип.

– Сину мій! Сину, – чи кликав, чи хотів щось повідомити старий.

Цей нехитрий діалог повторювався все частіше. Ох, що за чорні часи нині, що за напасті! Який порятунок від них знайти, як забути цей страшний сон? Що таке доля людська? Тяжка праця й хвороби, як каже Писання, а якщо й випадуть які радощі, то будуть притлумлені болем минулого, адже минуле – то найбільша пастка, до котрої потрапляє людина.

Він ще трохи полежав, а потім підвівся – поратись. Селянин чистив саж, виносив батьків горщик, годував птицю, і раз у раз підводив голову до темних небес, посеред яких низько пливли димчасті, рвані хмари, схожі на брудний пух. Тужно й темно – от і вся життєва наука.

– Ох, де наша не пропадала! – сказав Архип і пішов до хати.

Перевдягнувся, зібрався та й пішов на інший край села. Сповнений рішучості, наснажений покликом до правди, напоєний живою водою любові, Архип ступав розгонисто, ніби ладен був увесь світ обійти, тільки б знайти своє щастя. «Якщо нам дано потяг до жінки, то що ж, хіба я мушу йти проти природи? І Настуня, вона також кохає мене. Що ж тоді робити, яке зілля знайти, щоб порятуватись від любові?» Так він думав, не помічаючи навколо ні ранньої весни, ні односельців, котрі перебігали обозний шлях із переляканими обличчями. Удалині почулася стрілянина, але і її не помічав Архип, бо звуки пострілів тепер не дивина для нього – так, хтось стріляв за горою, десь на краю села. Він ішов, прагнучи побачити дівчину, просто торкнутися до неї поглядом, тому що очі також потребують насолоди від обожнення. Архип крокував, і кожен крок відлунював у серці.

Ось поворот, іще один, і там, ближче до пагорба, – заповітний дім. Коли до нього залишалося кілька хвилин, різке коняче хрипіння, довге ляскання батога, протяжний жіночий зойк змусили серце селянина затріпотіти в грудях. Його душа, помащена єлеєм надії та віри, огорнута серпанком ніжності, раптом постала оголеною перед нежданою бідою. Він поспішив уперед, і шалений стукіт серцебиття лунав у скронях, страшні картини поставали в уяві та множились, тому що страх змушує людину забувати про логіку життя.

– А-а-а! – почувся жіночий крик, і Архип побіг на нього.

Він помчав як вітер, майже не торкаючись землі; здавалося, що линув між небом і землею. Ще мить, і хлопець опинився біля знайомого тинка й зупинився. Біля хати, трохи збоку від входу, відкидаючи могутню тінь на нерівну стіну, стояв Сидір, батько Настусі; і його широкі плечі, здавалося, сягали верху огорожі. Просто перед ним на коні височів, наче пам’ятник, червоноармієць із простягнутою рукою. Його худе лице – граніт. Його гострий погляд сповнений погорди. У темних очах пурхають метелики зловісного вогню. Усе це дійство розгорнулось перед Архипом так швидко, що він не встиг зреагувати – ні закричати, ні змовчати. Він лише щось промугикав, ніби позбавлений мови – так мугикають юродиві та б’ють поклони, повернувшись до бань дерев’яної церковці. Він неначе занімів, ставши подібним до немовляти. І поки до Архипа не повернулася здатність видавати горлом звуки, він подумки закричав, маючи марну надію, що його німий зойк прорветься крізь черепну коробку, вирветься назовні широким потоком вітру й зітре на порох червоних біля будинку. Але нічого цього не сталося – навпаки, вершник підняв коня дибки й, перш ніж у свідомості Архипа зародився зойк, ударив кривою шашкою Сидора по голові, і кров потекла по широкому обличчю. Одночасно – ніби так і було задумано – тіло Настусиного батька склалося поламаною лялькою, ноги зігнулись у колінах, і він упав на чорну землю, котра знала важкі відбитки його ніг. Тим часом на вершника збоку, ніби вовчиця, кинулась дружина Сидора, уже вдова. Її розпатлане сиве волосся, викривлене жахом обличчя ніби застигло, а потім, в одну мить, літня жінка кинулась на вбивцю у дикому, первобутньому стрибку, прагнучи дотягтися до нього всім своїм тілом, витягнутими в жаданні помсти руками з розчепіреними пальцями. Другий помах шашкою – і дівчата залишилися сиротами: їхня мати впала поруч із їхнім татом, і яскраво-червона кров стікала по її старечому обличчю. Ніби почуваючи, як душі нещасних селян закружляли біля хати, бажаючи попрощатися з рідними, а потім полинути до неба, переляканий кінь став дибки, голосно захрипів і низько зафиркав; і у великих, налитих коричневою барвою очах тварини заблищав страх – здавалося, картина вбивства назавжди закарбувалася в її пам’яті.

Архип бачив смерть – таку близьку, що можна було відчути її сморід. Якимось інстинктивним чуттям, загостреною інтуїцією він передбачав продовження моторошних подій. І справді – на порозі раптом виникла фігура Настусі, котра вибігла на крики, хоч батечко суворо заборонив їй виходити надвір. Але той, хто був для неї центром Всесвіту, за чиєю волею щодня сходило сонце, дули вітри, лили дощі; той, хто своєю могутньою рукою міг убити кабана; той, хто озирав весь світ із висоти власної величі, адже він сам його створив силою свого розуму та м’язів, він – її батько – лежав нерухомий на сирій землі, в одну мить ставши найбільш безпорадною у світі річчю. І поруч – закривавлена матінка, яка розпростерла руки над убитим чоловіком. Несамовитий жіночий зойк, сповнений відчаю, безсилий що-небудь змінити, знову злетів над селом. Настуся кинулась до батечка, торкнувшись маленькими долоньками його широкого лиця. Вибігла ще одна донька й заголосила в унісон; їхні крики вибухнули в порожньому повітрі.

Тим часом червоноармієць зайшов до хати. Кілька бійців, незважаючи на зойки, рушили до сараю. Більшовики шукали цінні речі, харчі – усе, що могли забрати з собою. О страшні часи, коли життя людське дешевше за шматок хліба! Хто міг сказати їм хоч слово проти? Хто міг стати на заваді класовій справедливості? Чи є тут такі?

Архип, вражений побаченим, кілька секунд стояв мовчки, а потім пішов уперед, слухняно наближаючись до вироку власної долі. Кілька рухів, і ось він ступає на подвір’я та тремтливим голосом, у якому кожен звук хвилясто коливається всіма тонами – від високих до низьких – кличе свою кохану. «Настуню!» – промовив Архип і перестрашився власного голосу, котрий здався йому чужим, ніби хтось утробним хрипом провіщає з нього. «Настуню!» – скільки відчаю й марноти в цьому поклику. «Настуню!» – якби кохання вміло говорити, то воно сказало б саме так – з надривом і непереможним бажанням.

Архип ішов до дівчини, скорочуючи відстань між мрією та реальністю. Але зненацька, так швидко, як буває тільки уві сні, – тупий звук донісся до його свідомості, і він провалився в темряву; упав на землю посеред двору, а позад нього, зухвало посміхаючись, стояв широколиций більшовик, який відводив приклад гвинтівки від голови парубка. Пітьма й тиша – от і все, що залишилось для селянина, збитого з ніг сильним ударом…

Блідий весняний день обережно зазирав у розплющені зіниці Архипа. Сльота налипала на вії, заважаючи зору. Він приходив до тями, і кошлаті попелясті хмари повзли над ним, розростаючись сірими завитками й вихорами. Усвідомлення того, що відбулося, повільно впливало в потік його думок, розчищаючи каламутну течію слів і звуків. Парубок трохи підвівся, спершись на одну руку, спробував сфокусуватись на хаті. Темні обриси трупів, які досі лежали біля хати, змусили його серце битися голосніше. Ще б пак! За мить до того, як знепритомніти, він побачив дівчину, котра вибігла з хати; грізного більшовика, що сидів на коні й поглядав на всі боки, – і краплі крові на його щоках були подібні до плодів перезрілої малини; солдатів, яким вільно було грабувати чуже майно, тому що правда тепер належить сильному. Архип підвівся, хитаючись, підійшов до вбитих і впав біля них у знемозі, потім простягнув руки, щоб оглянути Сидора і його дружину, сподіваючись, однак, що (не доведи Господи!) не знайде там Настусі. Справді, її там не було. І не було більше нікого. Архип ходив по двору, зазирав у сарай, хлів, до комори. Заходив до хати й не міг знайти жодної живої душі – тільки пір’я, розсипане зерно й розбитий глиняний посуд.

«Забрали!» – повільно видихнув він, поступово й тяжко усвідомлюючи трагедію, яка сталась; і ця думка придавила його плоть ніби чавунною плитою. Він упав, а потім заплакав, як плачуть діти, котрі усвідомлюють власну безпорадність, тому що в безсиллі є особлива мука. І не міг Архип стримати сліз, що потекли по його змученому обличчю; іноді він витирав солоні крапельки на щоках руками, вимазаними в грязюці, – і тоді селевий потік сліз, змішаних із землею, стікав униз довгими струмочками. Та, яку він так любив, зникла. Та, що стала для нього диханням життя, не встигла сказати йому й слова на прощання. Та, що її несила було забути, опинилась далеко-далеко від Архипа – і він не міг навіть уявити, де її тепер шукати.

Коли він став на ноги, було майже поночі. Селяни, зачувши, що знову набігли червоні, зачинились у своїх домівках. Мами ховали дітей, не дозволяючи їм вийти надвір. Похмурі, суворі чоловіки відкорковували оковиту, сідали за стіл і мовчки пили, іноді сторожко озираючись на двері – чи не вдеруться й до них більшовики. Дівчата сиділи біля вікна та вдивлялись у темряву, яка наповзала на село, намагаючись упізнати в поодиноких розпливчастих фігурах, котрі поспіхом ішли по вулиці, своїх сусідів. Архип іще раз уважно оглянув усе навкруги – сліди від копит, солдатських чобіт, довгу борозну від коліс возу. Куди йти, де шукати? Незрозуміло – як незрозуміло й те, а що ж робити, коли він знайде Настуню? Як відбити її в червоних?

Архип вийшов за село і, коли вже настав густий темно-синій вечір, попрямував наздогад обозною дорогою, тому що іншого шляху не було. Думки плутались, слова зривалися з губ, руки дрижали. Неначе зачарований, парубок ішов, іноді нахиляючись до землі, щоб краще розгледіти підозрілий слід. Брудний, виснажений, голодний, він умить перетворився на волоцюгу, якого веде влада інстинктів. Підкорюючись чіткому розумінню, що іншого шляху немає, хлопець рухав своє тіло назустріч холодним вітрам, кожною молекулою душі прагнучи полинути вперед, вдивлявся в розм’яклу землю, шукаючи там щось неземне. Ох, хто ще зможе так вірно любити в ці шалені роки, коли зраджується все людське? Кому іще до снаги терпіти духовні муки самотності в той час, коли всьому приватному оголошено війну? Ох, чому ж такі високі почуття зароджуються в душах простих і неосвічених, які не відають навіть, як висловити повноту своїх почуттів? Архип брів і не міг зупинитися.

Золотаві маленькі кульки заблищали десь далеко в темряві ночі. Легкі, притлумлені крики розвіювались по полю. Різкий звук пострілу. Потім жіночий зойк і знову постріл. Невідомо як, але Архип набрів на стоянку солдат поблизу сусіднього села. Іржання коней, п’яні окрики, гуркіт падіння. Він побачив табір червоних ще здалеку, коли бронзовий відсвіт від багаття забарвлював ніч, а довгі іскри від вогнища злітали в повітря рваними смужками. Видно, більшовицький загін був такий великий, що частина бійців зайняла хати, вигнавши селян геть (як це часто траплялося!), а решта розташувалась у полі, розвела вогнища й грілася, простягаючи руки до тепла.

Темна Архипова фігура повільно рухалась біля довгої смужки безлистих кущів, що тяглася аж до галявини. Якщо пробратися глибше в зарості, можна підійти до солдатів, опинитись поряд, відчути їх багатотижневий сморід і голосні матюки. А може, обійти зліва і там знайти хати, у яких зупинилися командири? Ця думка сяйнула Архипові в голові, і він принишк у кущах, як невідомий звір, до пуття не розуміючи, що робити. Коли піти просто до вогнища, то як учинить солдатня, побачивши молодого селянина? Як же бути? Прислуховуючись до слів, які доносились до нього, парубок потирав лоба й не знав, на що зважитися.

– Ану, руки догори, кому я кажу! – грубий голос почувся позаду Архипа.

– Гей, тихше, я свій, – завмер парубок.

– Який іще свій? Шастає тут уночі. Ти не білогвардійський шпигун часом? А може, це Петлюра тебе послав, – власник трохи гугнявого голосу, схоже, нікуди не поспішав, тому висував усе нові версії.

– Архип я. Із сусіднього села. Іду до кума свого, ось побачив солдатів та й злякався, – відповідав парубок.

– От чеше, як по нотах! Зараз розберемося. Ану, руки догори, падлюко! – суворо промовив патрульний.

Архип підняв руки і вийшов із кущів на галявину, а далі рушив просто на багаття. Здивований такою жвавістю, боєць позаду теж поспішив. Він тримав гвинтівку напереваги, але вона виявилась непотрібною – полонений сам ішов у бік червоних. Від вогнища відділилося кілька фігур. Дехто смачно вилаявся. Узявся за зброю. Парубок ішов, і його долоні, піднесені до неба, хитались у такт руху.

– Я неозброєний. Неозброєний, – промовив Архип.

Його пропустили. Підійшов і вартовий, котрий із поспіхом доповів:

– Упіймав шпигуна. Власноруч!

– Та не шпигун я, їй-богу! От тобі хрест, – заприсягнувся Архип.

Солдати глухо засміялися, і злісні посмішки розповзлися по їхніх фізіономіях.

– Нема ніякого Бога, перестань смішити людей, – відповів найстарший.

– Коли немає, то звідки тоді людина? – раптом сказав Архип.

– Ясно звідки – від мавпи, – продовжив червоноармієць.

– А де ти бачив мавпу, яка говорить? – не вгавав Архип.

– Та я… – пробелькотів боєць.

– Я от з однією такою недавно розмовляв, – промовив селянин і раптово затнувся, боячись, що його жарт погано скінчиться.

– І де ж це? – запитав червоноармієць і зненацька також перехопився, починаючи розуміти, на кого натякає Архип. Виникла обтяжлива мовчанка, було чутно лише хрускіт від вогнища.

– Що тут відбувається?! – пролунало раптом суворе запитання.

Солдати біля багаття підхопилися, а червоноармієць-мавпа ображено застиг із відкритим ротом.

– Товаришу командире, от, затримали шпига! Певно, петлюрівець, і морда в нього шахрайська, – озвався Архипів конвоїр.

– Та не шпигун я… Ось на тобі… Пальця дам собі відтяти, – Архип підбирав слова.

– Пальця? Гм, – нахмурив брови командир.

Солдати притихли. Було видно, як вони боялись командира. Уже кілька тижнів вони вели бої з армією У.Н.Р., що наступала із заходу. Німці просувалися широким фронтом, залишаючи мало надій на перемогу. Рухалися швидко залізницею. Але він, командир, щоразу приборкував бунт, ледве той назрівав, викликав незадоволених до себе, підходив до них близько, так, що можна було роздивитися колір його очей, а потім – упритул, ніби з маузера – говорив про контрреволюцію та право робітників і селян на визволення з-під капіталістичного ярма. Чітко, ніби перезаряджаючи гвинтівку Мосіна, вистрілював він фрази про право сильного, тому що істина завжди знаходить того, хто буде її захищати. А значить, треба боротися до останнього подиху. Натхненні промовою бунтівники повертались до лав, але якщо їх знову ловили на якій-небудь провині, сам командир з власної табельної зброї стріляв їм у лоба чорними кулями, як раніше словами. А коли хтось намагався втекти, його наздоганяли й катували довго-довго, поки нещасний, який стікав кров’ю, не починав благати, щоб його порішили, адже смерть ставала єдиним порятунком від страждань.

– Палець? – повторив командир. – А тепер кажи правду, чого ти тут шукаєш?

Архип хотів був наговорити сім мішків гречаної вовни, сказати, що заблукав, збився з дороги, але поглянув на лице головного більшовика – і не зміг. Він в одну мить усвідомив, що зараз не до жартів, – варто сказати одне слово не до ладу, і голова з пліч.

– Мене звати Архип. Я шукаю Настю, дівчину з мого села. Кохаю її всім серцем, – сказав парубок.

– Он як! То ми свідки любовної драми?! – криво осміхнувся командир.

– Люблю її та й годі. Пропала. От… Я бачив… Як приїхали в село червоноармійці… Вони забрали… Їжу… А потім Настя пропала, – Архип ретельно добирав слова, намагаючись передати суть справи, але не вдаватися в деталі.

– Ага, то ти про ту куркульську морду, яку застрелили мої орли? Який відмовлявся годувати робітничо-селянську армію? – вигукнув більшовик.

Архип мовчав, здивований словами червоного, а той тим часом говорив далі.

– Чи, може, це ти про тих двох дівок, які були в хаті? Чекай, зараз дізнаємося. Ану, ходи сюди, – звернувся він до широколицього, прозваного раніше мавпою. Боєць підійшов, витягнувся, ніби справжній воїн.

– Товаришу командире, що накажете?

– Розшукай мені тих хлопців, що їздили в сусіднє село. Ну що ж, проведемо зараз дізнання: якщо дівчата невинні, то відпустимо. Але якщо ти, селянський син, прийшов базікати про ворогів революції та Радянської України, вирішимо справу швидко, – загрозливо, розтягуючи кожен звук, ніби розкатуючи його в роті, промовив червоний командир.

І в ту ж мить – як у найстрашнішому оповіданні – він підійшов ближче до вогню, і ніжно-рожеві масляні відблиски багаття осяяли його худорляве обличчя, окресливши кожну улоговинку, западину, зморшку Віктора Сергійовича Примакова.

Розділ 18

Примаков подивився на Архипа. Той виглядав переляканим, здавалося, він весь тремтів. Солдати примовкли, тому що кожне слово командира могло для них виявитись останнім. Вогонь жадібно тріскотів. Коні неподалік фиркали. Якесь протяжне, приглушене виття почулося здалеку, ніби десь далеко за пагорбами земля почала рухатись, тяжко дихаючи та стогнучи.

Архип стояв і не смів навіть поворухнутися. Йому раптом спало на думку, що це був невдалий і безглуздий намір – з доброї волі прийти до лігва більшовиків, наївно сподіваючись, що його прохання допоможе.

– Що ж ти, товаришу, стоїш, наче стовп. Сідай, попий окропу, – промовив Примаков, і собі сідаючи на колоду.

А потім кивнув, і один із бійців відразу підскочив і простягнув селянину бляшаний кухоль із темним, закопченим дном. Архип сів, стиснув кухоль долонями і відчув приємне тепло. Він надпив, кинув оком навколо.

– Так ти, чоловіче добрий, прийшов свою милу визволяти? – Примаков примружився й уважно подивився на нежданого відвідувача.

– А чого б то мені ще ночами вештатись, добродію? Причина вагома, аякже, – повільно відповів Архип.

– О, то ти, брате, не в тім’я битий! Хлопець розумний, нівроку, – тінь посмішки промайнула по худому обличчю Примакова, ніби птах крилом змахнув.

– Та вже який є, пане товаришу, – сказав Архип.

– Ніяких там «панів» – просто товариш Примаков, – відповів червоний командир.

– Як скажете, – погодився селянин.

Виникла ніякова пауза. Липке повітря, пропахле димом, здавалося щільною завісою, яка сховала в пітьмі село. Узагалі ця ніч здавалась особливо темною: було таке враження, ніби хтось згустив барви, котрі налилися перепаленою олією, стали непрозорими; здавалося, що варто лише просунути руку в цю пітьму, і вона застрягне мало не по лікоть у в’язкій емульсії.

– Товаришу командир, я прибув, – з’явилась із темряви знайома фізіономія.

Перед ними став вершник, який зарубав Сидора і його дружину. Пом’яте обличчя свідчило про те, що він спав, а запах перегару, який витав навколо червоноармійця, та каламутні очі промовляли ще більше – боєць був п’яний як чіп.

– Ага, добре, що прибув, Бундуков. Бо інакше не минути б тобі лиха, мерзотнику, – злісно прошипів Примаков.

– Так і є, ваше благо… тьху, товаришу командире, – прохрипів Бундуков.

Він виструнчився, і було помітно, як у його потьмарений розум повільно вповзає острах хижим павуком, що розкидає свої сіті, висотує нитки жаху – і ось уже перед грізним командиром тремтить переляканий червоноармієць, і холодні кінцівки страху торкаються його потилиці.

– Ось, бачиш, скаржитись на тебе прийшли, кажуть, що ти кривду заподіяв, – Примаков підвівся й став між Архипом і Бундуковим.

Він розтягнув останнє слово, смакуючи його на язиці. Йому хотілося, щоб власна вищість була такою ж очевидною для всіх, як ця холодна весна. Так-так, саме він – Віктор Сергійович Примаков – виявився найбільш прозорливим серед своїх військових товаришів. Він, колишній царський офіцер, не залишив у собі нічого старорежимного; знищив усі думки, мотиви, цінності минулого. Так, саме так, – тепер він червоний командир і має владу вирішувати долі інших. Він – на вершині світу цього.

Бундуков шкірою відчував думки Примакова. Понад усе йому хотілося зараз упасти п’яним під лаву й не бачити цього страшного погляду командира, котрий пронизував його, ніби стріла.

– Тут така справа… Цей… Мужик… Антикласовий елемент… Не хотів віддавати харч для робітничо-селянської армії. Чинив спротив. Їй-богу, бісова душа! Кидався, наче очманілий. Ми ж за нього воюємо… То я його того… В розхід… Зарубав за антиреволюційну діяльність, – Бундуков розповідав повільно, добираючи слова.

Примаков переможно подивився на Архипа.

– Ось тобі й маєш! Класовий ворог став на шляху всесвітньої революції!

Архип недовірливо поглянув на бійців.

– А жінку його чому тоді зарубали?

Примаков різко розвернувся до Бундукова, так що той аж сахнувся з несподіванки.

– Навіщо жінку зарубав, іроде? – дуже м’яко, навіть лагідно промовив Віктор Сергійович.

Ця єлейна м’якість у голосі суперечила колючому погляду, яким Примаков нагородив свого підлеглого. Гострі, ніби риболовецькі гачки, очі вчепились у Бундукова, проникли в його водянисту душу за твердою командирською волею, щоб витягнути всю правду з очманілого червоноармійця. Не доведи Господи зустріти таких людей, як червоний командир, у ці темні часи! Часи революцій і воєн! Часи голоду та сваволі! Часи, коли Примаков, котрий власну волю перетворив на подобу П’ятикнижжя, є втіленням закону.

– Відповідай, мордо! – знову повторив командир.

Бундуков видихнув, закашлявся й продовжив.

– Та ж під ногами шастала. А потім кинулася на нас. Довелось і її зарубати!

Архип не вірив власним вухам. Легко, ніби розповідаючи про якусь прогулянку, червоноармієць оповів, як зарубав ні в чому не винну людину, жінку, яка нікому не заподіяла шкоди. Бачачи, що справа повертає на небажане, молодий селянин посміливішав.

– Він і дівчат забрав. Дві дівчини було в домі. Де вони?

Примаков упритул дивився на Бундукова. Його губи міцно стулились, ніби заціпенівши від холоду. Руки, стиснуті в кулаки, наче дві довбні. Овал обличчя витесано з граніту. Люди навколо застигли, неначе дерев’яні ляльки, грубо вирізані якимсь недбалим теслею.

Бундуков усе це помітив. Знав він, що буває, коли командир розгнівається! Ще б пак – котяться голови з пліч, і немає нікому помилування.

– Ваше благ… Товаришу командире, от вам чесне революційне слово! Сім’я ця – недобитки українські. Усе гудили радянську владу. Лаяли соціалістичне керівництво. От вам хре… Та петлюрівці вони всі! Їй-богу, петлюрівці! Чесне більшовицьке! – безсовісно брехав Бундуков.

Адже йому не вперше! Тільки брехня й може порятувати. Тільки неправда, мовлена зі щирою вірою в неї, може переконати. Брехня, навколо суцільна брехня – і світ зафарбовано в чорне, а названо ж його білим! Іноді він надміру підвищував голос і зривався на вереск.

– Он як… А дівчата що, живі? – Примаков трохи пом’якшав.

– Живі, Вікторе Сергійовичу. У сараї зачинені до з’ясування, – відразу відповів боєць.

– Ага, це добре. Добре, товаришу. Можеш іти, – раптом сказав Примаков.

Бундуков не вірив власним вухам. Ніхто ще не міг так легко відбутися, коли командир був у гніві. Але цього разу йому пощастило, і тому червоноармієць розвернувся й швидко прослизнув у весняну пітьму. Солдати заворушилися, напруга спала.

– А як же правда? Хіба він не порішив невинні душі? – озвався Архип.

– Невинні? Ні-ні. На цьому світі нема невинних. Сам подумай – робітничо-селянська армія потребує харчування. І що ж робить цей мужик? Ховає його в себе. Пособник капіталістів, ось він хто. Ти ж його знав? – Примаков раптом дуже пожвавився.

Було видно, що вся ця історія зненацька його зацікавила. З якоїсь невідомої причини він не посадив парубка в холодну, не наказав відшмагати його шомполами, навпаки – мирно вів бесіду.

– Так, знав, – витиснув із себе Архип.

– Ну, то скажи, чоловіче добрий – хіба не був покійний жадібним? Хіба не бажав тільки свого? – червоний командир раптово розпалився.

Він підняв голос і викидав уперед одну руку, ніби махаючи оголеною шашкою.

– Бажав, – тихо відповів Архип.

– Бо як буває, коли людина шукає тільки свого, а правда, як ти слушно кажеш, попирається? Не потрібні нам поміщики. Не потрібні прикажчики. Землю – селянам. А коли хто буде проти – той і постраждає. Адже так? – інтонація Примакова ще більше пом’якшилась.

– …Він і мене бив, – зненацька сказав Архип.

– От! Бачиш! Загинув через жадібність. І жінку за собою потягнув. А ми ж, дурна твоя голово, світ новий хочемо побудувати, – Примаков вкладав у свої фрази якомога більше переконливості.

– Але ж допіру були гайдамаки… Говорили про Україну… – Архип уже мало що розумів.

– Та ж і ми торочимо про це саме! Але про Радянську Україну, де всі рівні. Немає цієї наволочі, яка обдирає людей. Ось, належить тобі земля – і працюй на ній! Нема чого гнути спину на панів! – кожен новий аргумент Примакова супроводжувався хвилею емоцій.

Він стукав по невидимій трибуні, смикав ліктем, підносив голос і зривався на крик. Усе – в його руках. Він зараз влада і сила. Як же приємно це відчувати! Яка це насолода – усвідомлювати, що ніхто не може піти супроти нього!

Архип почав сумніватися. Він бачив, як полум’яно говорив Примаков, слухав його промову, сповнену вогню, і ці слова вціляли просто в серце парубка. Йому так хотілося правди! Він так хотів жити по совісті! Невже більшовики мають рацію?

– А як же Настуся? – запитав Архип.

– Яка Настуся? – перепитав Примаков.

– Одна з дівчат, що в підвалі сидить, – відповів Архип.

– А… Та повернемо ми тобі цю Настусю. Але за однієї умови, – червоний командир знову примружився.

– Якої? – занепокоївся Архип.

– Ти вступиш до Червоної армії… Будеш ходити по селах і говорити, що настане новий світ, нове життя. А дівчину цю ми тобі віддамо. Так, – відкарбував Примаков.

Йому було цікаво те, що зараз відбувалося. Навіть трохи тішило.

– Але ж… Як же так… Сидора… Вбито… – Архип був геть ошелешений.

– Так, але ж час зараз який! Ворогів має бути знищено. Зате потім заживемо! – напосідався Примаков.

Цей діалог між червоним командиром і молодим селянином вівся ніби відрізано від цілого світу. Так, навколо солдати вже розмовляли, лаялись і підкидали дров до вогнища. Чулося сонне гавкання собак та іржання коней, які несли на собі вартових-вершників. Село тремтіло від напруження, і при кожному пострілі мами притискали до себе переляканих малих дітей. Чоловіки виходили в сіни й похмуро скубли бороди, втупившись очима у двері. Старі баби хрестилися і вклякали перед образами. Усе це було десь далеко, ніби в іншому світі. А тут, на відлюдді, стояли двоє й говорили, говорили.

– Чи можна мені побачитись із Настунею? – не вгавав Архип.

– Звісно, – відповів Примаков.

– І ніхто нас не чіпатиме? – питав Архип.

– Даю слово. Але й ти повинен дати слово, – сказав Віктор Сергійович.

– Яке? – перелякався парубок.

– Що будеш служити робітничо-селянській армії. Докладеш усіх зусиль, щоб якомога більше селян зрозуміли, що радянська влада принесе їм благо, – промовив Примаков.

– Я… Та як же… – Архип замовк.

Перед ним стояв червоний командир. У його очах палали зірки, голос був поривчастий, ніби водоспад, погляд гострий, як сокира. Усе пішло шкереберть в Архиповій голові – він уже не розумів, що таке світло й пітьма; і те, що він бачив і знав раніше, уже не мало жодного значення. Парубок стояв, розминаючи руками полу кожуха, і в його душі розгоралася пожежа.

Павло Гаврилович поцілував Ганну Дмитрівну в ту мить, коли вона замислилась, і її погляд проник крізь вікно та ковзнув по вечірньому темному дереву, рясно вкритому лапатим листям. Від несподіванки жінка здригнулася, навіть трохи засоромилась, злегка почервоніла. Вона подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше. Вони були разом уже два місяці. Павла Гавриловича перевели в штаб, оскільки всі його поранення далися взнаки, і воювати він не міг. Вони мешкали у своїй старій квартирі. Матінка хворіла. Маруська приходила й допомагала по господарству. Життя увійшло в береги, часом здавалося, що не лишилося й сліду від колишніх страшних подій, і лише зведення зі східного фронту, де німці й українці тіснили червоних, свідчили про зміни.

Іноді Ганна Дмитрівна поринала в себе, ніби намагаючись заглянути глибше у власну душу, осяяти її світлом свічі, щоб тіні минулого вже не тяжіли над нею. Примаков, більшовики, тюрма – усе це, неначе бурхливий брудний потік, переносило її в безодні болю. Багато разів вони сиділи так далеко за північ – Ганна Дмитрівна говорила й говорила, і плакала, плакала. Що міг сказати їй Павло Гаврилович? Які слова дібрати, щоб утішити її? І тому часто він просто обіймав її, пригортав до себе, і гаряче жіноче дихання обпікало його вуста.

– Павлику, іноді мені не йметься віри, що все скінчилось, – Ганна Дмитрівна погладила чоловіка по руці.

– Так, дружино моя люба. Усе колись завершується. Течію звершив, віру зберіг, – відповів Павло Гаврилович.

– Не знаю навіть, чи це не диво, – Ганна Дмитрівна лагідно торкалась до чоловікового лиця маленькою долонькою.

– І справді, диво. Іншого пояснення в мене немає, – Вітко ледь усміхнувся.

Жінка замовкла. Їй здавалося, що слова руйнують щось незбагненне – її повітряний замок, котрий вона створила за останні місяці, оточивши його ровом сподівань і надій, зміцнивши оптимізмом. У такі хвилини їй здавалося, що щастя не таке вже й нездійсненне. Світ – не такий крихкий. Біди – не такі всесильні.

– Я хотіла сказати тобі, та все не наважувалась, – Ганна Дмитрівна трохи відхилилася від чоловіка, щоб краще роздивитись його очі.

– Хіба ти не все розповіла? – Павло Гаврилович здивувався.

– Не зовсім. Я не знаю, як бути в таких випадках, оскільки багато що раніше здавалось мені туманним, – почала здалеку Ганна Дмитрівна.

– Ну ж, кажи, як є, – Павло Гаврилович знав, що іноді краще бути прямим, уникати красномовності.

– У нас буде дитина, – тихо мовила Ганна Дмитрівна.

Вона відразу ж замовкла, боячись слів, які почує у відповідь. Кожна секунда тривала для неї ніби рік. Павло Гаврилович поглянув на неї і не міг очей відвести.

– Боже. Це правда? – нарешті заговорив Вітко.

– Правда, – відповіла Ганна Дмитрівна.

Її худе, втомлене обличчя покреслили ранні зморшки. Тонкі вуста неначе вигравірувані майстерним скульптором; хвилясте волосся з кучериком біля скроні немов скам’яніло. Очі, її прекрасні сині очі вкрила пелена сліз, блискуча рідина зросила сітківку, мовби всі хвилювання світу відбились у чорних зіницях.

– Та це… Це… Найжаданіша звістка! Господи, Господи, як же так, Ганнусю… Стільки років чекання! Стільки молитов. Не можу повірити, не можу, – голос Павла Гавриловича затремтів гітарною струною.

– Я… Я… Так довго чекала… Так молила Господа… Я… Павлику… Майже втратила надію… – Ганна Дмитрівна плакала, і струмки сліз котилися по прекрасних щоках.

Вони хотіли так багато сказати одне одному! Поділитися часточкою власного серця, сповненого радості й любові! Хіба людське існування не подібне до ламаної лінії – і кожен хоче зробити її шлях рівним? І сильніше за інші почуття – бажання народити життя, адже продовження роду є щонайсильнішим інстинктом. Той, хто піде дорогою зла, рано чи пізно впаде; хто ж обрав шлях світла – усе одно отримає свою нагороду, тому що закони світла сильніші. Пізно вночі подружжя Вітко сиділо при м’якому світлі лампи, і довгі тіні лягали на дерев’яну підлогу, неначе дивовижні хижі звірі, що схиляли шиї, виявляючи власну покору. І вже не знаходилось ні слів, ані стогонів – лише тепло обіймів.

Уранці Павло Гаврилович пішов київськими вулицями до штабу. У голові – ранкова свіжість. У небі – синява. Деренчливі автомобілі проїжджали бруківкою. Двірник лаявся з п’яничкою. Солдати марширували краєм дороги. Огрядна жінка розбила глек із молоком, і молочар, ставши руки в боки, похмуро дивився на білу калюжу, що розпливалася все далі під копита коня, який стояв поруч. Дивно, але світ являв свої світлі, теплі барви.

Павло Гаврилович зайшов до будівлі воєнного міністерства, однак затримався там не більш як півгодини, а вийшовши, відразу попрямував до власної квартири. Його лице ніби закам’яніло, м’язи зробились неначе дерев’яні, і він крокував містом, уже не помічаючи нікого довкруги. Ця мандрівка туди й назад забрала не так багато часу, тому поява Павла Гавриловича здивувала жінку. Він пройшов до своєї кімнати й довго щось там робив, доки не вийшов у повному бойовому обмундируванні.

Ганна Дмитрівна поралася з Маруською біля мами, коли почула дзвінкий тупіт чобіт, тож вона швидко вийшла в коридор, де на неї саме очікував чоловік. Ось він – в однострої… У кителі, прикрашеному жовто-блакитною стрічкою. Павло Гаврилович стояв у кашкеті, у чорних, начищених чоботях і ніби чекав на появу Ганни Дмитрівни. А та, щойно побачила цю картину, відразу прикрила рота долонькою. Так, вона щодня думала, що настане та лиховісна година, коли доля розлучить їх, ніби розірвавши навпіл, і тоді вона стоятиме ось так на порозі й проводжатиме чоловіка в невідомість. Де ви? Де ви, жінки, котрі відпускали своїх чоловіків на війну і не могли умовити себе не стогнати – хіба не всоте ви проходили колами власних страждань?

Так, Ганна Дмитрівна кожен ранок зустрічала з думкою про те, що він може виявитись останнім, і гладила, гладила рукою обличчя чоловіка, щоб шкіра запам’ятала овал його підборіддя, увібрала його запах, відчула, як пульсує життя.

– Як же так, Павлику? То це вже все? – Ганна Дмитрівна сперлась об стіну, щоб не дати своєму тілу впасти.

– Наказали вирушити на схід, – відповів Павло Гаврилович.

– Що ж… Не можна більше взяти жодного відстрочення? – Ганна Дмитрівна ладна була вхопитися за найменшу можливість.

– Не треба так говорити. Я не боягуз відсиджуватися. Не боягуз, – твердо сказав Павло Гаврилович.

– Але я… Ми… Невже не можна відправити когось іншого? – жінка перебирала в голові всі варіанти.

– Ганнусю, час настав. Зрозумій, що я не можу зрадити ні власну совість, ні країну. Може, це якось дивно виглядає, але щось у мені змінилося… Україна… Серце моє вже тут… – Павло Гаврилович ретельно добирав слова, намагаючись не говорити пишномовно. Менш за все він цінував порожню браваду.

Де ви? Де ви, воїни, які полюбили те місце, у котрому живете, і ладні покласти душі заради життя інших? Якими словами змалювати це прекрасне почуття, що виникає в душі людини? Чому людина готова пожертвувати власним життям заради ближніх? Хто дослідив ці серця й назвав їх гідними?

– Будь ласка, не зрозумій мене хибно. Але як же ми? – Ганна Дмитрівна намагалася знайти доводи, здатні зруйнувати мур чоловікової впевненості.

– Ганнусю, уже нічого не можна змінити. Наказ підписав сам міністр. За годину я маю від’їхати із залізничного вокзалу, – відкарбував Павло Гаврилович.

– Уже?! Так швидко? – Ганна Дмитрівна знітилась, потім підійшла до чоловіка.

Павло Гаврилович видихнув.

– Ганнусю, для мене честь – не просто слово… – хотів був договорити, але раптом також запнувся.

– Ні… Будь ласка… Тільки не зараз, Павлику… Як же я? Як же наша дитина? – Ганна Дмитрівна застогнала, заламуючи руки.

– Не треба, не треба, – тільки й зміг вимовити Павло Гаврилович.

– Що ж нам залишиться? Що ж? – тужила жінка.

– Тільки не це, не треба, – краялося серце у Павла Гавриловича. Йому б зараз зупинитися, відступитися, і тоді – гляди, не голосила б Ганна Дмитрівна, і все би скінчилось. Але як він міг так учинити? Як міг зрадити те, у що повірив усім серцем? Чому він мав вибирати між сім’єю та честю? Ніхто й ніколи не зміг би дати відповідь.

– Адже я… Помру без тебе… Чуєш?!

– Люба моя, будь ласка, припини…

– В один день… Убиваєш мене…

– Ні, ні…

– Де мені знайти розраду, коли ти… Ти…

– Не смій думати про це. Не смій!

Павло Гаврилович намагався знайти слова, але Боже ти мій, до чого ж хворобливе почуття заполонило груди! Яка ж гіркота виповнила кожну п’ядь душі. Як важко розлучатися…

Ганна Дмитрівна намагалась іще щось сказати, але не могла. Мовчання! Лише мовчання могло зараз порятувати їх, тому багато хвилин вони просто стояли, не промовивши жодного слова.

– Павлику, мій Павлику… Пробач мені, коли можеш, пробач, не сердься, – нарешті тяжко видихнула жінка.

Подих перехопило. У скронях закололо. Гіркі сльози в очах. Ганна Дмитрівна підскочила, підлетіла, полинула до чоловіка – обійняла його й прихилилась головою до грудей. Їй хотілося бути якомога ближче до такого рідного серця. Почути його биття. Стук-стук, ніби шифр душі. Стук-стук, як годинник. Немає іншої ради, хіба що слухати, як час відлічує дні буття їм обом. Стук-стук, наближається мить розставання. Яка безглузда розлука! І немає жодного способу запобігти їй. Ні, нічого неможливо змінити, нічого!

Ганна Дмитрівна притулилась до чоловікового тіла й не могла бачити, як Павло Гаврилович схилив голову, доторкнувся потрісканими губами до її волосся, і його вуста затремтіли, ледве стримуючи глибокий зойк, який зародився у нього всередині, але так і не зміг вирватись назовні; і дрібна дрож від хвилювання пробігла по суворому чоловічому обличчю, ніби він передбачав свою долю.

Розділ 19

Павло Гаврилович пригнувся, і куля глухо вдарила в дерево. Різкий стук зліва означав, що ще одна куля з тріском влучила в деревце поруч. Там був гайдамака, що пригнувся, а тоді ліг на землю. Наприкінці травня червоні чинили відчайдушний опір на підступах до Луганська. Антонов-Овсієнко, який очолював командування, стягнув усі наявні резерви, щоб відбити наступ німців та українців. Другий день тривали бої, і кожна контратака більшовиків зустрічала спротив гайдамаків під проводом Вітка.

Нешироке поле розділяло супротивників. З обох боків невелика лісосмуга, у якій і розташувались червоні та загін жовто-блакитних.

– Іване, треба обійти їх там, біля горба, – прокричав Павло Гаврилович гайдамаці, що ліг на землю.

– Треба, – погодився Іван і знову пригнувся, бо кілька куль пролетіли в нього над головою.

Стрілянина, що лунала з кожного боку, не приводила ні до чого. Іноді кілька солдатів підіймались, намагались піти в лобову, але відразу падали мертві або поранені. Кулемет розривався, і сотні куль впинались у столітні дуби, серед яких ховався Вітко з товаришами. Далекий гуркіт гармат свідчив про те, що біля міста іде ще серйозніший бій. Темне небо налилося чорничним відтінком, ніби хтось розлив найтемніші у світі фарби. Почав накрапати дощ. Холодний вітер несамовито шарпав перше листя невисоких кущів. Треба було наступати, але як?

– Іване, чуєш, Іване! – покликав Павло Гаврилович.

Але відповіді не було. Полковник обернувся – гайдамака лежав, схиливши голову до землі, і кров залляла його пишні кучері.

– Кепські справи, – пробурмотів полковник.

Небеса, набувши барви перегною, нависли низько-низько. Прозорий туманець витав у верхівках дерев. Раптом із боку червоних показались п’ятеро, вони пробігли по полю від густих заростів і провалились у яр. Згодом на краю яру з’явилася свіжа земля – більшовики вирішили окопатися, щоб приготуватись до наступу, і бійці в окопі могли прикрити тих, що наступали. Періодично лунали постріли, але ніхто поки що не наважувався виявляти ініціативу.

У Павла Гавриловича виник план – треба обійти ворогів справа, закріпитись на височині, і тоді поле буде як на долоні – можна стримувати натиск червоних або навіть атакувати їх. Він узяв із собою десятьох, і вони побрели, пригинаючись, у бік пагорба. Постріли не припинялися. Тому вони пришвидшили крок, але йшли обережно, остерігаючись, щоб їх не помітили. Вітко поспішав. Якщо раптом більшовики їх помітять, то можуть обійти з флангу. Бам-бам – знову загриміли гармати.

Гайдамакам потрібно біло вийти в низину, а потім піднятись на пагорб. І в ту мить, коли нога першого бійця ступила на легку свіжу травичку й людська тінь лягла на зелену габу, яка вкрила землю, попереду показались попелясто-сірі фігури з червоними облямівками на головних уборах, і тієї ж миті почалася стрілянина. Перший гайдамака впав.

– Лягай! – закричав Павло Гаврилович, та було вже пізно.

Постріли – і тіло другого українця зрешетили кулі, він важко впав у траву. Червоні й не думали зупинятися. Раптом від шеренги більшовиків відділилася фігура високого офіцера – він підніс шашку, і гострий кінчик його клинка, здавалося, було помітно за цілу версту.

– Вперед! Ура-а! – прокричав червоноармієць.

– Ур-ра-а! – підхопила решта.

І тоді – неначе за якимсь умовним сигналом – побігли червоні на українців, і голосний крик мовби хвилею заполонив низину, і плескались у цій водянистій рідині зойку з десяток солдатів. Мозок Вітка ще не встиг опрацювати все побачене, не встиг сформулювати одну думку, а вже, наче під дією якогось первісного інстинкту, в одну секунду рот полковника відкрився, і гучний крик теж понісся у бік ворогів.

– В атаку-у-у! – підніс голос Павло Гаврилович і оголив шашку.

Іще не встигло довге «у» долетіти до краю низини, полинути догори й зникнути в сизих хмарах, як гайдамаки виставили багнети, підняли шаблі й помчали в лобову. Двадцять солдатів, неначе дві хвилі, зіштовхнулись у ближньому бою. Страшний скрегіт, ніби зчепилися дві химерні броньовані тварини; тонкий виск, немовби два гострі леза зітнулися в різкому ударі; глухий стук, неначе гора вдарилась об гору – так зійшлися в бою гайдамаки та червоні. Усе змішалося на полі бою: зойки та стогони…

– Бий їх! – кричав Павло Гаврилович і махав шашкою, рубаючи людські тіла.

Виття, дике, оскаженіле виття лунало над місцем бою, і ніхто не міг розібрати жодного слова. Вирячені, повні люті очі, скривавлені руки, кров із яких виступала чималими краплями, скуйовджене волосся, мокре від поту. Чи є на світі більш непринадне видовище, коли людина вбиває людину?

– Рубай! Ріж! Коли! – раз по раз лунало з боку більшовиків.

Спочатку червоні відтіснили українців, однак вусаті гайдамаки – кремезні, мов дуби, – прийняли на себе перший удар, а згодом відбили атаку; і чорні тіла з кривавими плямами ран залишились лежати на зеленому тлі трави. Павло Гаврилович біг, зіштовхуючись із більшовиками, і блиск у його очах здавався світлом далеких галактик; уперше, у самісінький розпал бою, він раптом відчув, що обрав правильний шлях. Так, Вітко часто бував у бою, але зараз, коли він бився з червоними, а його гайдамаки лунко кричали «Слава…», а потім, неначе громом, «…Україні!» – усе змінилося. Де ви, сини своєї Батьківщини, здатні розбити вщент усіх її ворогів? Де ті, для кого не існує перепон, тому що вони полюбили свою країну, як люблять жінку? Де ті, хто здатен одним помахом шашки позбавити життя сімох і не загордитися? Ось вони – ті, що мчать шалено полем бою і не бояться смерті! Ось вони – ті, хто не бажає чужого, але не віддасть на поталу свого. Ось вони – гайдамаки, сини українського сміливого народу! Із чим іще можна порівняти цей запал у душі Павла Гавриловича? Хто в змозі його змалювати? Так, блаженний той, хто ладен життя власне віддати за друзів своїх!

Але тут – у розпалі бою – він помітив знайому фізіономію й остовпів від дива. Вітко аж завмер – просто на нього нісся Віктор Сергійович Примаков, його колишній бойовий товариш. Худа, неначе витесана зі шматка сосни, пика більшовика була спотворена страхітливою гримасою. Кітель замазано кров’ю – рясні краплини зросили тканину, утворивши брудні нерівні плями. Піт стікав по щоках. Офіцер тримав у руках маузер, час від часу стріляючи або б’ючи довгим руків’ям кожного, хто траплявся йому на шляху. Змінившись так, що й упізнати його було годі, повністю відкинувши себе колишнього, Примаков тепер служив новому порядку, і його віра стала такою ж непохитною, як і у Вітка. Кілька аршинів залишалось між ними, коли червоний командир також побачив Павла Гавриловича і вмить застиг. Хто міг передбачити зустріч двох заклятих ворогів? Хто міг порадити, як підготуватись гідно до неї? Хто міг зупинити двох людей, які ненавиділи один одного найлютішою ненавистю?

– А-а-а, – один крик на двох.

– Е-е-е, – ніби з одного рота.

– Р-р-р, – звіриний рик вирвався в обох.

Павло Гаврилович кинувся на Примакова, розмахуючи шашкою, а той викинув долоню з наганом уперед і вистрілив. Куля, призначена українському полковнику, вцілила у груди молодому гайдамаці, котрий раптом вискочив уперед. Скориставшись миттю, коли червоний командир загаявся, Вітко накинувся на ворога і вибив зброю з його рук.

– Як ти міг?! – раптом зірвалося з уст Павла Гавриловича.

Примаков, похитнувшись від удару, послизнувся й упав.

– Міг! Ще й як міг! – прохрипів Віктор Сергійович.

Він намагався відповзти трохи далі, щоб перегрупуватися і знайти зброю. Зробивши кілька рухів, він зненацька розвернувся й побіг. Такої прудкості Павло Гаврилович не очікував, тому щодуху помчав за втікачем, краєм ока помітивши, що бій майже скінчився – лише двоє червоних іще чинили спротив. Кілька кроків, і Примаков прослизнув у зелену гущавину. Вітко кинувся за ним, але щойно він проник у гіллястий простір кущів, як випустив суперника з очей. Повільно відхиляючи гілки рукою, полковник рушив далі, доки не опинився на тінистій галявині, оточеній високою рослинністю. Павло Гаврилович озирнувся, його погляд ковзнув по розлогому дубу, і він не примітив підступного удару зліва – Примаков розмашисто збив його з ніг. Шашка випала з рук, упавши на старе, іржаве листя. Супротивники зчепилися на землі, перекидаючись із боку на бік – кожен намагався вдарити дошкульніше. Так тривало недовго, тому що Вітко приловчився і вдарив більшовика коліном. Віктор Сергійович заскімлив, спробував вирватись, однак другий стусан ногою змусив його скорчитись. Скориставшись моментом, українець підскочив, шугонув за шашкою й підняв її, направивши на ворога.

– Тільки ворухнись – і ти труп! – прогарчав Вітко.

– А… – застогнав Примаков.

Він приходив до тями, сидячи навколішках і трохи похитуючись. Ніби старий вовк, повільно розплющував очі, налиті кров’ю, витирав піт, що струменів по обличчю, вимазаними в крові долонями – і рожевий слід простягнувся від скроні до підборіддя.

– Думаєш, переміг? – хижо промовив Примаков.

– Мовчи, сволото! Мовчи! – Павло Гаврилович розпачливо думав, як йому тепер учинити. Вбити беззбройного – немає тут слави, а якщо залишити його живим, то, гляди, ще покличе собі когось на підмогу.

– Усе! Як ти не зрозумієш, що це вже все! – намагався розговорити полковника Примаков.

– Що значить «усе»? Що ти верзеш? – збентежено відповів Павло Гаврилович.

– Ото й усе… Програв ти, Павле Гавриловичу, он воно що, – злісно вишкірився червоний командир.

– Зуби заговорюєш? Мовчи, курво! – закричав Вітко.

– Нехай так… Лютуй… Тільки все одно ти програв… І немає ніякої «незалежної»… Нема! – скалив зуби Віктор Сергійович.

– Не тобі вирішувати! – протягнув Павло Гаврилович. Він ще сумнівався, як учинити по совісті.

– Мені, мені… От побачиш… Ти думаєш, що виграв, але подивися навкруги – усі вірять більшовикам. Усі! А чому? Тому що ми говоримо людям те, що вони хочуть почути! – проспівав Примаков.

– Це ми ще побачимо, – відповів Вітко.

Він очікував, що ось-ось кущі розсунуться, звідти з’являться пара гайдамаків, і муки вибору нарешті покинуть його, адже тоді червоного командира відведуть в український кіш і там судитимуть за законами воєнного часу. Але, на жаль, скільки б він не тягнув – ніхто не приходив йому на допомогу.

– Ха-ха! Так, мав рацію Антонов-Овсієнко… А знаєш, чому? Тому що ми дозволили селянам грабувати їхніх сусідів… І всі… усі пішли за нами, – підвищив голос Примаков.

– Тепер усе буде інакше, – відповів Павло Гаврилович. Йому так хотілося, щоб усе відбулося саме так – той народ, причетність до якого він відчував, отримав би право вибору, право бути господарем власної долі.

– Ні-і-і! Ні, не буде! Люди полюбили неправду, бо серця їхні злі! Чорні, як ніч! – вибудовував словесні конструкції червоний командир.

– Не тобі це вирішувати! – повторив Павло Гаврилович.

Ця бесіда добряче йому набридла, тому він усім серцем бажав, щоб усе швидше скінчилося.

– …і Ганнуську твою я також зганьбив, як спаплюжу й твою Україну! – засміявся Примаков.

На ці облудні слова Павло Гаврилович скипів, закричав несамовито, як поранений пес, і замахнувсь шашкою. Більшовик інстинктивно підняв руку, і клинок увійшов у його плоть, ніби ніж у масло. Він заскавулів, затремтів, схопившись за поранений лікоть; і кров сочилась йому крізь пальці, стікаючи по рукавах кітеля. Удруге змахнув клинком Вітко – і ось нарешті вона, мить розплати! Момент істини! Покара за гріхи! Адже як воно буває – воля Божа чиниться руками людини, тому що чисті серцем схиляються перед Його волею. Тієї вирішальної миті Павло Гаврилович вирішив стати суддею. Широкий помах – і раптовий, неочікуваний людський зойк, який стрілою протнув повітря – ці дві дії відбулись одночасно.

– Стій! Стріляти буду! – миті не вистачило для того, щоб правосуддя здійснилося.

Павло Гаврилович обернувся й побачив парубка, одягненого по-сільському, який обома руками тримав револьвера.

– Не руш, я сказав! – повторив парубок.

– Легше, легше, – Павло Гаврилович завмер.

– Без фокусів, кажу тобі, – селянин спрямував на полковника револьвер, і було видно, як тремтять його долоні.

– Стою, стою, – відповів Павло Гаврилович.

– А тепер кинь шашку на землю, – наказав парубок.

Вітко поглянув на хлопця, а той ворухнув револьвером, спрямувавши його полковнику просто в лоба.

– Кому кажу! – наказав молодий парубок.

Павло Гаврилович поволі, неохоче кинув шашку, і в цю мить Примаков важко підвівся – одна його рука безвольно повисла, а другою він підібрав зброю із землі.

– Молодець, Архипе! Вчасно встиг, – прохрипів Віктор Сергійович.

Він закашлявся, було помітно, що хвилі болю переливаються його тілом – червоний командир час від часу конвульсивно здригався.

– Я пішов вас шукати, бачу, наших розбито. Ну, ось і надумав пройтися по кущах, – сказав Архип.

– Молодець. Так чинять справжні бійці робітничо-селянської армії, – відповів Примаков.

А тоді йому стало геть зле – поранена рука ще дужче розболілася, і червоний командир спочатку присів, а потім важко опустився на траву.

– А тепер убий його, – буденно сказав червоний командир і махнув рукою в бік Вітка.

Архип завмер, збентежено дивлячись на Віктора Сергійовича.

– Чого стоїш, як бовдур?! Поріши це падло! – заверещав Примаков.

Біль і страждання відобразились на його фізіономії – було помітно, як він занервував, і кожна хвилина давалась йому тяжко. Архип побачив вирячені командирові баньки, почув його різкий голос, який раз по раз зривався на вереск – і сам злякався. Він повільно наводив револьвер на живу мішень, немовби відшукуючи краще місце для пострілу. Долоні, які стискали рукоятку револьвера, побіліли від напруження. Та й сам Архип зблід – стріляти його більшовики навчали, але ще ніколи він не зустрічав ворога лицем до лиця. Йому стало страшно, навіть трохи занудило.

– Убий його! Швидко! – наполягав Примаков.

Архип дивився то на командира, то на полковника. Він ніколи ще не вбивав людину, але міцно затямив собі одне: якщо буде служити більшовикам вірою і правдою, Віктор Сергійович віддасть йому Настуню. Ох, тканина любові буває зіткана з наївності, адже її створено з тонких ниток чекання. Парубок вагався, і його руки тремтіли все помітніше.

– Убий! – зарепетував Примаков.

І тоді – скутий ланцюгами нерішучості, наповнений хибною надією на власне щастя, охоплений великим потягом до жінки – Архип затремтів, неначе паралітик. Він, котрий жадав лише одного – щоб йому дали нарешті спокій; він, який нарешті знайшов свою милу і знову втратив її; ошуканий і розтерзаний душевно – він геть розгубився. Не знав, як учинити. І хоча командир раз у раз підвищував тон і намагався підвестися, спираючись на шашку, в Архиповій голові все переплуталося. Молодий селянин ще дужче затремтів, похилив голову, його руки обвисли, ніби ватні, і револьвер випав із долонь.

– Не можу! – усвідомлення власного безсилля.

– Не можу! – як подолати свою природу?

– Не можу! – взяти гріх на душу.

Архип упав на землю й заридав ридма, як дитина. Тієї ж миті Павло Гаврилович зловчився, і перш ніж Примаков устиг дошкандибати до селянина, підскочив і підняв револьвер. Схопив зброю і ступив крок до більшовика. Полковник уривчасто дихав – усі ці події відбувались у нього на очах, а він не міг мовити й слова. Однак тепер його запеклий ворог, той, хто намірився зруйнувати його родину й країну, був у владі Павла Гавриловича. Мовчки, ніби виконуючи внутрішній, нечутний наказ, він спрямував револьвер на червоного командира…

Трагедія завжди стається миттєво, тому що горе звершується швидше, ніж щастя. Тому, коли полковник уже приготувався натиснути курок, Архип, який досі сидів долі, настрашений тим, що без Примакова його кохану Настуню зі світу зведуть, спробував був стрибнути, щоб вибити зброю з рук українського полковника, але – блискавично – за соту долю секунди – пролунав постріл – і куля увійшла в тіло молодого селянина. Хворе на любов його серце увібрало в себе сім грамів заліза й, розірване на шматки, зупинилося. Архип помер миттєво, і його труп глухо впав на землю.

Примаков, який спирався на одне коліно, також зненацька зробив ривок, іще один, і шашка, описавши кривий поворот, ударила Вітка в лівий бік. Уже падаючи, Павло Гаврилович заходився стріляти, не розбираючи куди, а коли впав – витягнув руку, і його очі, які вже застилала темна пелена, заледве розрізняли фігуру червоного командира, який кинувся в гіллясту гущавину, сподіваючись порятувати власне життя.

Полковник спробував протерти очі, які сльозились через гострий біль, котрий ніби кинджалами пронизував його тіло. Павло Гаврилович напівлежав на одному боці, стискаючи револьвер і намагаючись вловити кожен рух навколо, але картинка розпливалася, ніби пропущена крізь каламутне старе скло. Невелика галявина перетворилась на зелену пляму, кущі – на високі гори, а тонкі золоті промені сонця, що спадали на траву, стали як гострі стріли. Навколо запанувала нестерпна тиша, немовби увесь світ завмер, очікуючи фіналу цієї битви.

Кров тяглисто струменіла із широкої рани на тілі полковника. Поруч лежало Архипове тіло. Птаство принишкло у верхівках дерев. Вітер ніжно повівав на Павла Гавриловича, ніби не бажаючи, щоб той знепритомнів. Тяжко дихаючи, полковник спробував підвестися, але гострий біль – неначе в нього знову увігнали лезо шашки – не дозволив йому це зробити. Тому він розпластався на животі й торкнувся чорної землі потрісканими губами. Смак чорнозему – це все, що він тоді відчував. Це все, що давало йому сили тієї миті. Павло Гаврилович напружився, спробував підігнути ноги й спертись на руки – і, нарешті, повільно поповз по маленькій галявині, залишаючи позад себе темно-бордовий слід. Якщо зробити кілька рухів, то можна виповзти з цих клятих кущів, тільки потрібно трохи сил, зовсім трошки. Полковник повз, іноді нахиляючи голову, і його рот знову й знову припадав до в’язкої земляної чорноти; і чомусь – із якоїсь невідомої причини – у його голові промайнула думка, що запах чорнозему – це і є вічний запах життя.

Від автора Кілька слів про долю героїв

Ця історія стала для мене відкриттям. Мені завжди було цікаво, що рухало людьми, які служили в царській армії і раптом почали боротися за незалежність України. Історичні хроніки свідчать про те, що сотні офіцерів стали на бік У.Н.Р… Честь і патріотизм поєднались воєдино. Скільки життів було віддано! Скільки з них несправедливо забуті!

Кожен герой, описаний у книжці, пройшов власний життєвий шлях, і вищі сили поставили крапку в літописі його існування. А втім, їхній вихід із землі живих заслуговує на окрему згадку, тому що смерть завершує нашу розповідь. Симона Петлюру, як відомо, було застрелено в травні 1926 року. Він боровся до останнього подиху, й історики ще не раз згадають Петлюру – такого яскравого й іноді суперечливого.

Червоний командир Васо Кіквідзе загинув у січні 1919 року, тобто за рік від початку описаних подій. Про його смерть ходять найрізноманітніші чутки. Радянська пропаганда запевняла, що його було застрелено в бою «сліпою кулею». Однак архівні відомості вказують на те, що, цілком вірогідно, його було вбито групою ВНК за співучасть у змові проти радянської влади. Кіквідзе поховано з усіма воїнськими почестями в Москві на Ваганьковському кладовищі, поряд із тими, хто також зробив спробу підняти повстання. Довгі роки комуністи приховували справжню причину смерті червоного грузина, роблячи з нього героя, хоча насправді він виявився ворогом для них. Брехня! СРСР – це суцільна брехня, і немає ніде в його історії світла правди.

А ось доля інших двох героїв дивовижно суголосна. Отаман Волох, той, що допомагав Петлюрі переконати міністрів перед походом на Київ, згодом доволі швидко перейшов на бік більшовиків. Саме він залишиться в історії як учасник єврейських погромів, відомий також спробою самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців і постійним ігноруванням наказів Петлюри щодо розвитку військових частин. У грудні 1919 року Волох, який очолював гайдамацьку бригаду, захопив частину скарбниці У.Н.Р. і в січні 1920 року перейшов на бік червоних. Того ж року він вступив до лав комуністичної партії. Що ж, партія йому згодом сповна «віддячила» – колишнього отамана було заарештовано 1933 року за «підозрою у збройному повстанні». Звісно, це також була брехня, сталінська брехня. Волоху дали 10 років «без права листування».

Примаков, чий образ і абрис витає в книзі, також скінчив життя трагічно. Після війни, у 1923 році, він закінчив воєнно-академічні курси Росії. Потім був начальником високої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1927–1930 роках – військовий аташе в Афганістані, Японії, і т. ін. 1935 його було призначено заступником командувача Ленінградського військового округу, але вже наступного року Примакова арештовано за підозрою у «змові» з Троцьким. І його – ідейного борця, комуніста й військового, який встелив кістками дорогу у «світле радянське майбутнє», покладено в основу цієї дороги, як нікчемний будівельний матеріал. Примакова було розстріляно в 1937 році. Зрештою, як і зрадника Волоха, – того ж темного 37-го його також присуджено до розстрілу.

Полковник Павло Гаврилович Вітко – збірний образ – вижив після зіткнення з червоними. Його підібрали гайдамаки, коли він, важкопоранений, повз по полю. Переправили до Києва, де він проходив лікування. Коли почалося зимове повстання Петлюри проти Скоропадського, то Вітко – знову ж таки, всупереч умовлянням дружини, – пробрався в петлюрівський кіш і воював на їхньому боці. Його було знову поранено – цього разу Вітку відірвало ліву кисть.

У травні 1920 року, коли поляки ненадовго зайняли Київ, Вітко з родиною переїхав до Польщі – тікав від чергового наступу більшовиків. Він тримав зв’язок із військовими чинами У.Н.Р., які намагалися вести боротьбу за Україну, але вже здалеку. Кінець кінцем, як відомо, у 1921 році Польща уклала угоду з Радянською Росією, і сім’я полковника перебралась далі, у Францію, а згодом – до Канади, де Павло Гаврилович помер від серцевого нападу в далекому 1955 році, так і не дочекавшись незалежності країни, яку він полюбив усім серцем.

Ганна Дмитрівна народила двох доньок, і цим колишній український полковник надзвичайно втішався. Усі ці роки вона огортала малюків своїм теплом, віддаючи родині всю ніжність і турботу, які були в її світлій душі. До останнього дня свого життя вона любила Павла Гавриловича і померла раніше від нього. Це сталося холодної січневої ночі 1950 року – жінка навіки спочила після тривалої хвороби.

А Маруська? Звісно, ви пам’ятаєте Маруську – після тих подій вона покинула торгувати тілом і замешкала разом із Вітками. Спершу допомагала по господарству, а потім була нянею, подорожувала з ними. І тоді, коли Маруська вперше взяла на руки крихітне рожеве тільце першої доньки Вітків, щось остаточно зруйнувалося в чорній фортеці її серця – і темний замок образи й гіркоти щез без вороття, тому що діти здатні відродити тепле й нетлінне полум’я любові.

Примечания

1

Тогочасне написання (Прим. ред.)

(обратно)

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Від автора Кілька слів про долю героїв Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg