Добрі історики філософії кажуть, що Аристотель був першим гопом (звісно ж, вони казали трохи не так, бо називали речі «своїми» іменами, а не теперішніми). Є така історія: учень Платона настільки був дошкульно-прискіпливим до свого наставника, що змусив його покинути улюблене місце прогулянки в саду Академії і переміститися за його межі (підозрюю, що без стусанів не обійшлося, недаремно дідусь Платон обізвав юного Аристотеля «брикливим конем»). Гопи, отже, – це давній античний сюжет, і він простежується не лише в пролетарському середовищі, з яким переважно асоціюється. Сам я, грішним ділом звертаючись до цієї теми, дуже часто у приватних «польових дослідженнях» помічав, що серед теперішніх докторів наук та інтелігентів, включно з політиками й посадовцями, не кажучи вже про бізнесменів, міліціантів та заслужених діячів науки і техніки, трапляється встократ більше гопів, аніж, власне, серед тих нещасних виплодків соціального дна, позбавлених елементарного права життєвого вибору, яке щороку продукує своїх юних солдатів у мікрорайонах київської Троєщини і львівського Сихова, тернопільського Баму і донецької Путилівки.
Комментарии к книге «Священна книга гоповідань», Павел Петрович Коробчук
Всего 0 комментариев