«Забудь-річка»

Кедь ми прийшла карта нароковац

Став я свого неня дошиковац:

«Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю,

Йди за мене служить на ту войну».

Під колесом раптом щось голосно бахнуло. Глухий удар струснув корпус машини, і одразу за ним другий, мовби першого було недосить. Кермо різко потягло праворуч.

Хай йому чорт!

Уляна втискала гальма поступово, як вчив інструктор. Настя на задньому сидінні запитала сонним голосом:

— Ой, мамо, що це?

— Нічого страшного, — збрехала Уляна. — Зараз подивлюся.

Вона обережно з’їхала на узбіччя, сповнена поганих передчуттів. Оце було повертатися до хати за забутою сумочкою. Мама, неначе у дитинстві, одразу заквоктала: треба подивитися у дзеркало, щоб у дорозі не трапилося чогось, і вона, доросла жінка, навіть зазирнула до нього мимохідь, хоч вголос і заперечила: «Ну що ти, мамо, справді!». Ще зі школи, коли забуде щось, мама завжди примушувала заглядати у дзеркало, щоб підманути долю — буцімто повернулася, щоб поправити зачіску чи щось таке. Уляна не могла зараз згадати, чи спрацьовував цей нехитрий трюк у дитинстві, та й які тоді могли статися неприємності? Хіба трійку отримаєш з контрольної.

Але зараз домашній мамин спосіб не допоміг. Щось таки сталося. Уляна дисципліновано заглушила двигун, затягла ручник, і тільки потім відстебнулася від крісла та вийшла на дорогу, озирнувшись про всяк випадок через плече. Ну просто зразковий водій. Але навіть зразкові водії не застраховані від дорожніх пригод, навчав інструктор, і він, зараза, мав рацію.

Сутінки тільки-но впали на землю, тому за ліхтариком можна було не лізти, ба й без ліхтарика було видно, що колесо пробите — машина характерно перехнябилася на один бік. Але тільки коли обійшла машину, Уляна зрозуміла, що все значно гірше, ніж могло бути. Бо пробитими виявилися два колеса — переднє і заднє. Дуетом.

Ну що ж це таке, справді?!