«П'ята Саллі»

П'ята Саллі (fb2) - П'ята Саллі (пер. Владимир Куч) 1180K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дэниел Киз

Деніел Кіз П'ята Саллі

Обережно! Ненормативна лексика!

* * *

Моїм донькам, ГІЛЛАРІ та ЛЕСЛІ, а також моїй дружині, АУРІЇ, яка завжди підтримує та допомагає мені

* * *

Автор вивчав безліч реальних випадків психічного стану, зображеного в романі, та з’ясував, що вони мають, на диво, багато спільних характеристик і схожі передумови. Хоча це дослідження і сформувало підґрунтя для цього твору, сама історія цілком вигадана і не має фактичних зв’язків із будь-якими реальними людьми чи подіями.

Частина перша

Один

Отже, мене звуть Деррі, й саме мене вибрали для того, щоб все записати, бо я єдина, хто знає, що з нами відбувається, а хтось же мусить вести протокол, щоб люди справді зрозуміли.

Тож, найперше, то не я надумала вийти з квартири однієї дощової квітневої ночі. Це почалося з того, що Нола розмірковувала про грецькі трагедії, які вона постійно читає, й про те, в якому вона депресивному стані. Потім вона згадала дитинство, літо на пляжі, й вирішила, що хоче знову побачити океан. Вона поїхала в метро з Мангеттену[1] до Коні-Айленду[2] й розпочала свою прогулянку. Всі атракціони та розважальні заклади вже позачинялися, вулиці між Нептун-авеню і Мермейд-авеню спорожніли, й там залишилися хіба кілька нужденних п’яниць, які позамотувалися в газети та, скрутившись калачиком, лежали під дверима. Від цього їй погіршало, бо здалося, ніби то час завмер в очікуванні літніх збіговиськ. Вона подумала, що в сльотавий квітневий вечір Коні-Айленд стає найбезлюднішим місцем у світі.

Окрім «Нейтанз», вона згадала, що в них було відчинено цілий рік, ніби там — оаза світла та тепла, й повільно посунула в бік перекусної. Зовні на тротуарі стояли кілька людей, попиваючи каву з пластикових стаканчиків, заїдаючи картоплею фрі й «найвідомішими хот-догами у світі». Якби я не була на дієті, то купила б собі одну соковиту сардельку, посипану квашеною капустою та политу зверху гірчицею. Немає нічого кращого, ніж запах хот-догів і картоплі фрі в мрячну ніч. Але Нола хотіла подивитися на океан. Вона зупинилася та поглянула на вуличний годинник, щоб звірити з власним та зафіксувати час у голові.

10:45

Я побачила трьох молодих хлопців у залатаних джинсах і денімових куртках із шипами. Вони передавали одне одному пінтову[3] пляшку, загорнуту в коричневий пакунок, попивали з неї та не зводили очей із Ноли, яка йшла темною алеєю між «Нейтанз» і кіоском солодощів «Заморожений крем». Вона прямувала до узбережжя, згадуючи літо двадцятирічної давнини. Як гралася на переповненому пляжі, будувала піскові замки, а потім лізла у воду, щоб змити пісок.

Коли вона зійшла під темний дощаний поміст, то ступила на мокрий пісок, скинула взуття й відчула його між пальцями. Ідея померти в морі часто спадала їй на думку. Нола думала, ось воно, Гомерове виноцвітне море[4], доки підходила до його чорноти, скидаючи дорогою пластиковий дощовий капелюх у пісок, але ті піски кишіли брудом, сміттям, гноєм та презервативами, які винесло море після поневірянь на берег, наче звістки інших часів. І чому, задумалась Нола, вона міркує про презервативи, хоча сама цнотлива і готова зробити аборт власної долі? Можливо, їй варто було також залишити звістку, в якій вказала б, що більше не може жити цим пошматованим життям, й утопити себе — це краще рішення, ніж порізати вени.

Від думок про це в неї розболілася голова. Так приємно було зняти блузку та спідницю та власною шкірою відчути дощ, прямуючи безлюдним пляжем у бік муркотіння бурунів, роздягаючись. Вона ступала мокрим піском, поки той не затвердів, потім став мулом, а тоді у неї між пальцями почала пінитися вода, й коли хвилі відступали, то тягнули мул за собою, витягували його з-поміж пальців й робили невеличкі рівчачки. Вона глянула на освітлений циферблат свого годинника, щоб перевірити час.

11:23

Нола відчула воду, теплішу за повітря, її ступні сприймали це, однак інші частини тіла змерзли, а згодом й закоцюбли. І це, зметикувала вона, зовсім не те відчуття, яке охопило Сократа після того, як він випив болиголов[5], — його ступні та ноги повільно перетворювалися на камінь.

Невдалий час, щоб іще голова почала боліти. Вона боролася з болем у шиї та думками, які, розколюючи їй голову, продовжували промовляти: «Ні… ні… ні…» Хтось боровся з нею.

Тепла вода піднялась їй до колін, потім до стегон, хлюпала навколо неї, коли Нола зупинилася і дозволила хвилям пестити тіло. Невдовзі вона опиниться в руках богів. Вона, мов Афіна, народжена цілком сформованою з голови Зевса. Та поки вода хлюпалася навколо, Нола здригнулася, пішла глибше й зрозуміла, що коли приймаєш реальність смерті, власний пупець стає центром всесвіту.

Що, якби вона дихала солоною водою? Що, якби вона насправді стала русалкою, й замість того, щоб утопитися, занурилася б у морське королівство та, сплеснувши хвостом, побачила б краї Нептуна, а заразом і капітана Немо, і… О Господи, вона так і не дочитала «Мобі Діка»! Можливо, недочитана книжка — це гріх, який понесе її крізь Лімб[6], приречену на те, щоб так і не дізнатися, чим там все скінчилося. Можливо, її покаранням буде вічне плавання проти течії безкінечних сторінок, які постійно відганятимуть її в Саргасум[7] незавершених історій.

Приємно було відчувати, як вода цілує груди, ніби демон-коханець, але тоді Нола пішла назустріч хвилям, плечі занурилися під воду, стало тепліше і захотілося спати, доки вона повільно брела у воді.

Позаду почулися крики:

— Агов! Он вона, у воді! Ловіть її!

Обернувшись, Нола побачила три темні постаті, які бігли пляжем у її бік.

— Облиште мене! — закричала вона.

Вони шубовснули у воду біля неї. Нола спробувала пірнути, спробувала дихати водою, але вода не затримувалася у шлунку. В голові запаморочилося, вона закашлялась, а носом потекла ропа. Хтось вхопив її за волосся, тоді — за руки, а коли її витягли, Нола захлиналася, хрипіла та плакала.

О Боже, будь ласка, дай мені померти…

Вона подумала, що їй зараз зроблять штучну вентиляцію легень, тому обм’якла. Натомість вони затягли її під поміст й один із них спустив штани. Той, що тримав її за праву руку, сказав:

— Агов, дай я!

— Бля, — сказав той, що без штанів. — Я її перший побачив. Ти будеш другий. А він — третій.

— Третій? Пиздець, чуваче!

Тоді Нола й зрозуміла, що вони її витягли не рятувати.

— Ні! — видихнула вона. — Будь ласка, відпустіть мене!

Той, хто мав бути третім, вишкірився.

— Ти все одно збиралася йти рибу годувати. Ми трохи побавимося, а потім кинемо тебе назад. Згода? Ти нічого не втрачаєш.

— Еге, — сказав другий. — Ми тільки позичимо.

Головний біль не минув, а так і кублився там, мучив її, не відпускав, але вона відкинула його. Нола сама могла впоратися з цим. Вона вже вибиралася з десятків гострих ситуацій. Зможе й тут. Їх можна перехитрити, обіграти.

Другий та третій розвели їй руки та ноги, а перший виліз зверху.

— Пацани, ви ж не хочете цим займатися тут, у піску, — сказала вона. — Може, ходімо до мене в квартиру? Вип’ємо трохи вина. У мене є трохи витриманого чедеру, послухаємо музику, а тоді…

Він поцілував її, видихнувши перегаром віскі, та затулив їй рот. Вона крутилася та вигиналася, щоб не дати йому зробити своє діло.

— То як із алігатором боротися, — сказав третій.

— Тре’ було почекати, поки вона втопиться, — сказав другий.

— Допоможіть! — закричала вона. — Мене ґвалтують!.. Хто-небудь! Допоможіть мені!

А тоді Нола від’їхала.

Джинкс не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що відбувається, коли вона побачила, що лежить мокра та гола на піску, двоє чоловіків тримають її, а третій, без штанів, навалився зверху, намагаючись проникнути в середину.

— Яка сука мене сюди привела? — закричала вона.

— Заспокойся на секунду, — сміючись, промовив парубок зверху, — і тобі сподобається.

— Ах ти ж сучий сину! Відчепися від мене!

Вона викрутилася, вигнулася, перекинувши вбік одного, потім другого. Їй вдалося різко викрутити голову та дотягнутися до руки третього. Джинкс щосили вгризлася в неї та не випускала її, стиснувши щелепи, ніби лещата. Він закричав та облишив її, а Джинкс тим часом кинулася рукою вниз, схопила першого за яйця і стиснула, з усією силою заганяючи нігті в шкіру. Той, наче дикий мустанг, вигнув спину та завалився набік.

Другий настільки здивувався, що відпустив її, намагаючись, задкуючи, відповзти, ніби краб, але Джинкс метнула піском йому в очі, не даючи втекти, і пішла за ним.

Вона дряпалася і кóпалася, поки не вгризлася зубами в його плече та відчула смак крові. Він вирвався та побіг. Так само, як і третій. Залишився тільки перший, все ще без свідомості. Вона врізала йому в обличчя, розквасила ніс, а тоді роззирнулася навколо у пошуках якогось шматка винесеного на берег дерева чи старої дошки, щоб каструвати його. Вона хотіла, щоб він здох та згнив і щоб його труп дзьобали чайки.

Тоді вона почула згори гуркіт автомобіля. Підвівши голову, Джинкс крізь щілини в помості побачила спалахи червоних та синіх блимавок. Останнє, чого їй хотілося, це зустрітися з копами. Вона не мала найменшого бажання їхати з ними до відділка, де б її розпитували: Ви їх на це підбили? Ви дозволили їм вас підчепити? Що ви робили сама на пляжі голою? Ви просили в них гроші? У вас вже були раніше сексуальні стосунки з незнайомими чоловіками?

Як би їй не подобалося ще деякий час побути назовні, викрасти машину та покататися містом чи подивитися на автогонки, вона подумала, що краще буде дати дорогу комусь іншому. Все було, як завжди. Одна починала щось, чого не могла закінчити, опинялася в глухому куті якоїсь мерзенної ситуації, а вибиратися мусила Джинкс. Вона почула стукіт чужих кроків на помості, побачила світло ліхтариків і подумала: добре, нехай хтось інший розбирається з цією халепою.

* * *

Коли Саллі прокинулася в загальній лікарні Коні-Айленду, то й гадки не мала, що відбулося минулої ночі. Вона побачила огрядну медсестру, що стояла над її ліжком та по-материнському всміхалася. За кілька років Саллі звикла, що після провалів у пам’яті краще мовчати, щоб можна було зорієнтуватися, скільки минуло часу та що саме відбувається. Вона не хотіла, щоб люди думали, ніби вона божевільна. Саллі швидко глипнула на годинник на стіні.

9:53

Медсестра глянула на неї, мов очікуючи запитань: «Де я?» чи «Що трапилося?» Але Саллі краще знала, що робити. Вона побачила напис білими буквами на чорному пластиковому бейджику «А. Ванеллі, дипломована медсестра».

— Ви знаєте, де перебуваєте? — Ванеллі натягнула масну штучну посмішку, а голос її був тонким, різким і проникав під саму шкіру Саллі, наче голка.

Саллі спохмурніла.

– Є якась причина, чому я не мала б цього пам’ятати?

— Що ж, беручи до уваги те, що вас ледь не зґвалтували, а ви мало не на шматки розірвали тих типів, думаю, ви могли б бути засмученою.

— Так, — спокійно промовила Саллі. — Звісно, я засмучена.

— Ви пам’ятаєте, що трапилося?

— Чому б це я не пам’ятала?

Під простирадлом Саллі стиснула долоню в кулак. Її охопив жах, та вона навчилася досить непогано його приховувати.

— Коли поліція дісталась до вас, ви лежали непритомна.

Саллі з полегшенням відвела погляд.

— Що ж, у такому випадку, я й не мала б нічого запам’ятати, правда? Неможливо ж пам’ятати, що відбувалося, доки ти без свідомості.

— Мені потрібна від вас деяка інформація, — сказала Ванеллі, витягуючи ручку з бокової кишені та перегортаючи сторінки своєї планшетки. — Ім’я та адреса?

— Саллі Портер, Вест-стрит, 66, будинок 628.

Брови медсестри підстрибнули вгору, ніби вона вже приготувалася спитати, що Саллі робила так далеко від дому, під помостом на Коні-Айленді, але, продовжуючи усміхатись, запитала:

— Найближчі родичі? Чоловік? Сім’я?

— Я розлучена. Вже рік. Мій чоловік опікується нашими десятирічними двійнятами. Більше нема нікого.

— Ви працюєте?

— Наразі ні. Та я планувала почати шукати роботу, коли це трапилося.

— У вас є медична страховка?

Саллі похитала головою.

— Просто надішліть мені рахунок. Я заплачу. У мене є гроші з аліментів.

— Лікар каже, що з вами все добре. Ви можете йти, коли вам захочеться. — Вона опустила планшетку та обережно запхала ручку назад у бокову кишеню.

— Я б хотіла з деким поговорити, — сказала Саллі. — Психіатром чи психологом. Хто є хто? Я їх постійно плутаю.

— Психіатр — це лікар, — сказала Ванеллі, знову підвівши брови. — Навіщо він вам?

Саллі зітхнула та відкинулася на спину.

— Бо я вже тричі за цей місяць намагалася вбити себе. Бо щось всередині змушує мене робити різні речі. О Господи, допоможи мені, доки я не з’їхала з глузду.

Ванеллі знову підхопила свою планшетку, методично витягла ручку, клацнула нею та щось записала.

— У такому випадку, — сказала вона голосом, схожим на металевий скрегіт, — я можу влаштувати вам зустріч із психіатричним соцпрацівником.

Через півгодини вона прикотила інвалідне крісло та провезла Саллі ліфтом на п’ятий поверх, далі коридором до кабінету соціального працівника. Табличка на дверях повідомляла «Міс Берчвел».

— Я залишу Саллі з вами, — сказала Ванеллі, кладучи планшетку з історією хвороби їй на стіл. — Її переправили до вас із відділення невідкладної допомоги.

Міс Берчвел, яка мала на вигляд десь під шістдесят, була невеличкою жінкою, схожою на пташку, з окулярами в формі «котячого ока» та волоссям синього відтінку, і Саллі здавалося, якщо цю пані чимось налякати, вона залопоче крилами і полетить геть.

— Почнімо із загальної інформації, — сказала міс Берчвел. — Скільки вам років?

— Двадцять дев’ять. Розлучена. Закінчила середню школу. Двоє дітей — двійнята — хлопчик та дівчинка. Ними опікується мій колишній чоловік. — Саллі настільки часто перераховувала цей перелік фактів, що тріскотіла так, наче то був запис автовідповідача.

Вона знала, що міс Берчвел, мабуть, здивована, чому це право опіки над дітьми віддали чоловікові.

— Мені потрібна допомога, — сказала Саллі. — Я мушу поговорити з кимось щодо своїх відчуттів.

Міс Берчвел глянула на перший аркуш історії хвороби та скривилася.

— Перед тим, як ми продовжимо, Саллі, ви повинні зрозуміти, що самогубство не вирішує жодних проблем. У нас тут є формуляр, і я хочу, щоб ви його підписали. В ньому вказано, що ви погоджуєтеся не вчиняти спроб самогубства, доки лікуватиметеся в мене чи у будь-якого іншого лікаря, якого я вам порекомендую.

— Не думаю, що можу це підписати, — сказала Саллі.

— Чому ж ні?

— Я можу не дотриматися обіцянки, бо, мені здається, я не контролюю всі свої дії.

Міс Берчвел відклала олівець та глянула Саллі у вічі:

— Можете розповісти про це, будь ласка, детальніше?

Саллі склала долоні.

— Знаю, це звучатиме мов якесь божевілля, але часом мені здається, що всередині мене існують якісь інші сили. Щось чи хтось робить речі, в яких потім звинувачують мене.

Міс Берчвел відкинулася на спинку крісла, постукала по столу ручкою, а тоді нахилилася вперед і записала щось у своєму блокноті. Вона відірвала сторінку та подала її Саллі.

— Тут ім’я та адреса одного знайомого психіатра, який працює в Клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна[8] на Мангеттені. Він також проводить приватні сеанси. Зазвичай не працює з пацієнтами, які раніше намагалися накласти на себе руки, але, враховуючи ваші відчуття, що ви не контролюєте власні дії, думаю, він зробить виняток.

Саллі глянула на ім’я. Роджер Еш, психіатр.

— Ви думаєте, я божевільна?

— Я такого не казала. Я недостатньо кваліфікована та не маю необхідного обладнання, щоб взятися за вашу проблему. Вам потрібно звернутися до когось, хто краще допоможе.

Саллі сиділа тихо, а тоді кивнула.

— Я зателефоную доктору Ешу та розповім про вашу ситуацію. Та спершу я б хотіла, щоб ви підписали угоду про невчинення самогубства.

Саллі взяла ручку та повільно вивела Саллі Портер. Я вислизнула назовні й також підписалась — Деррі Голл. Міс Берчвел вдала, що нічого не помітила, тільки очі округлила, а коли підвелася, щоб закінчити розмову, Саллі зрозуміла, що та таки відлетіла геть.

Саллі залишила лікарню, а доки прямувала два квартали до наземної станції метро лінії Брайтон-Біч, намагалася пригадати, як туди потрапила і що взагалі сталося, але це було суцільним провалом. Тривога та неспокій не полишали її весь шлях в метро до Мангеттену.

Через годину вона вийшла на Сімдесят другій вулиці, поїхала міським автобусом до Десятої авеню та пройшла шість кварталів на південь до своєї квартири. Було майже зовсім темно, тож вона міцно стиснула сумочку, нервово роззираючись довкола, доки підходила до цегляного будинку. Вона втішилась, коли побачила відвідувачів у швейному ательє містера Ґрінберґа, що розташовувалось по сусідству. Вона завжди намагалася повертатися додому до того, як містер Ґрінберґ зачинятиме майстерню. Хоча старому кравцю було вже сімдесят п’ять, вона почувалася безпечніше, коли йшла вулицею, знаючи, що неподалік хтось є.

Вона вибігла нагору трьома сходовими майданчиками, перевірила двері, щоб упевнитися, що їх не виламали, і зайшла в середину. Вона зазирнула у всі чотири кімнати, комірчини, під ліжко, двічі перевірила віконні засувки, а коли впевнилася, що в квартиру ніхто не проникав, ще раз перекрутила три замки в дверях, зачинила ланцюжок на дверях і завалилася в ліжко.

Завтра їй допоможуть, подумала вона. Психіатр мав би знати, що робити. Вона все йому розкаже.

Я планувала завтра вийти назовні та сходити за покупками, але подумала, що краще не втручатимуся та тільки спостерігатиму. Чому б ні? Послухати, як Саллі намагатиметься розповісти про нас психіатру, очевидно, буде цікаво.

Два

Саллі вирушила до приватного кабінету лікаря Роджера Еша на П’ятдесят сьомій по Лексінґтон-авеню, одягнена в свою улюблену, розшиту квіточками, сукню. Довге чорне волосся вона заплела в косу у вигляді корони, як на фотографіях її бабусі-польки. Я б на її місці вдягнула біляву перуку.

Вона сіла в приймальні та склала руки на колінах, ніби очікуючи, що хтось почне її обслуговувати. Коли медсестра відіслала її в кабінет, і Саллі побачила, що сам психіатр був досить привабливим, це її злякало. Я подумала, що він просто чудовий — мій улюблений тип чоловіків, схожий на акторів, яких беруть на головні ролі. Йому було ледь за сорок, високий та худорлявий, закладаюся, в коледжі він грав у баскетбол. Пасмо чорного волосся постійно падало йому на очі. Але що мене насправді причарувало, то це його брови — ну, ви ж знаєте? — чорні та кущасті, що тяглися переніссям та сходилися в майже суцільну лінію. Мене надзвичайно приваблюють гордовиті зрілі чоловіки. Він міг цілком і повністю розраховувати на мою допомогу.

Я щосили намагалася вибратися, щоб поговорити з ним, але Саллі постійно терла потилицю, і через неї у мене боліла голова, тож мені не пощастило. Вона не дозволяла собі розслабитися перед ним, і я засмутилася, бо справді хотіла познайомитися. Судячи з того, як він на неї дивився, я зрозуміла, що жодного враження на нього вона не справляла. Його глибокі очі зберігали тільки спокій та професіоналізм. Так на Саллі дивляться більшість чоловіків. Вона така безбарвна, що нею ніхто й не може зацікавитись. Я сказала собі: Деррі, прийде і твоя черга. Вона не триматиме тебе тут вічно.

— Міс Берчвел дзвонила та розповіла мені про вас, — сказав він. — Я очікував зустрічі з вами, Саллі. Можна називати вас Саллі? — Його голос був глибоким та м’яким, як у дикторів вечірніх новин.

Вона кивнула, але опустила погляд на підлогу, й це мене роздратувало, бо я хотіла дивитися йому в очі.

— Отже, Саллі, я вам допоможу. Ви б не могли розпочати з пояснення того, що вас турбує?

Вона знизала плечима.

— Щось же вас турбує, правда, Саллі? Ви розповіли медсестрі Ванеллі в загальній лікарні Коні-Айленду, що тричі за цей місяць намагалися накласти на себе руки. Але також вона сказала, що ви говорили про якусь внутрішню силу, яка змушує вас робити різні речі.

— Я не хочу, щоб ви думали, ніби я божевільна, — сказала вона.

— Я й не думаю, що ви божевільна. З чого б це мені? Але щоб вам допомогти, мені потрібно більше дізнатися про те, що вас турбує.

— Мене турбує втрата часу.

Він уважно дивився на неї.

— Що ви маєте на увазі?

Її пересмикнуло. Саллі ніколи не думала, що колись довірить комусь свою таємницю. Але щось в її голові знову й знову повторювало: «Довірся йому. Зараз — саме час, щоб усе розповісти. Зараз — саме час, щоб попросити допомоги».

— Знаю, це звучить дивно, — сказала вона, — але коли я з якимось чоловіком… ну, розумієте, зближуюсь, або коли відчуваю себе в небезпеці, або коли мушу діяти під тиском, у мене починає боліти голова, а тоді я дивлюся й бачу, що вже минув певний час, а я опинилася в якомусь іншому місці.

— Як ви самі це розумієте?

— Спочатку я думала, що так у всіх. Бачила, як люди виходили з кімнати злими, а поверталися усміхненими, чи навпаки. Або як двоє людей поводилися дружньо, а потім умить хтось із них скаженів. Я думала, що вони так відключалися і втрачали час, як і я. Але тепер я розумію, що це не так. І ці спроби самогубства мене лякають. Щось зі мною не так, докторе Еш. Я не знаю, що, але це якесь пекло.

— Спробуйте розслабитися, Саллі, та розкажіть мені про своє минуле. Я мушу знати якомога більше, наскільки це можливо.

Спочатку вона почала панікувати, як і завжди, коли доводилося розказувати щось про себе, але згодом зробила глибокий вдих та почала швидко розповідати.

— Мені двадцять дев’ять. Братів чи сестер немає. Я розлучена. Я одружилася з Ларрі через рік після закінчення школи — лише для того, щоб втекти від свого вітчима. Мій справжній батько — Оскар, він був листоношею — одного дня зник. І просто не повернувся. А через півроку Фред одружився з моєю матір’ю. У мене ніколи не було друзів. Я була замкненою, навіть від самого малечку.

Вона зупинилася, щоб перевести дух, а доктор Еш усміхнувся їй:

— Вам не варто поспішати, Саллі. Заспокойтеся. Розкажіть мені про свою маму.

Саллі перевела погляд на двері.

— Вона ніколи не дозволяла мені злитися. Била мене, якщо до такого доходило. Вона перерізала собі вени, коли мені було дев’ятнадцять, майже одразу після того, як я покинула дім. Тривалий час я в це не вірила, бо вона була католичкою. Фред — баптист.

— Ви — релігійна людина, Саллі?

— Зараз я майже не відвідую церкву, — сказала вона. — Думаю, я зовсім заплуталась у релігії. Я багато в чому заплуталася.

— Розкажіть про вашого колишнього чоловіка.

— Ларрі займається продажем у сфері одягу. Він успішний, бо вміє дуже гарно брехати. О Господи, скільки жахливої неправди він наплів судді про мене. Казав, що я пропадала тижнями з дому. Ви знаєте, що він сказав, ніби в мене жорстокий характер, і що я одного разу вискочила з хати та втекла до Атлантік-Сіті[9], і програла там в азартних іграх п’ять тисяч доларів із наших заощаджень? Господи, він брехав, і брехав, і брехав, і суд віддав йому наших двійнят. Минулого місяця Ларрі знову звернувся до суду й розказав судді, що я йому дошкуляла пізніми нічними дзвінками, погрожувала йому та нашим дітям. Ви собі уявляєте? І ще він сказав, ніби я працювала танцівницею в нічному клубі. І це теж брехня, тому що я там тільки прибирала зі столів. Повністю одягнена, я вас запевняю. І справа була не в грошах. Тобто аліментів мені цілком достатньо. Але мені потрібно працювати. Мені треба чимось займатись. Але суддя повірив побрехенькам Ларрі та заборонила мені бачитися з дітьми.

Вона раптом зрозуміла, що підвищила голос, тому затулила рот долонею.

— Ой, докторе Еш… Вибачте…

— Не страшно, Саллі. Немає нічого поганого в тому, щоб показати свої емоції.

— Я ніколи не кричу.

— Ви й не кричали.

Вона кліпнула кілька разів.

— Хіба ні? В голові мені здалося, ніби я кричала.

— Що ж, — сказав він. — Думаю, ми достатньо пройшлися по вашому минулому, як на один день. Я бачу, як боляче вам все це згадувати. Ми рухатимемося помаленьку.

Якби ж Саллі мене пропустила, я б усе йому пояснила та заощадила нам багато часу й енергії. Я спробувала знову, але вона впиралася, на потилиці у неї м’язи та скальп напружувалися та смикалися, тож я побоялася, що вона скорчиться в судомах. Боже, я всього-на-всього хотіла допомогти. Я подумала, що ж, добре, я почекаю свого часу. Рано чи пізно, лікарю Роджерові Ешу доведеться дійти й до мене.

— Що зі мною не так, докторе Еш? — запитала вона.

— Це нам і доведеться визначити, Саллі. Сьогодні ми з вами пройдемо кілька тестів і повний медогляд, а завтра — я б хотів зустрітися з вами у Клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна для бесіди з використанням амобарбіталу.

— Що це?

— Препарат, який взагалі-то відомий як сироватка правди…

— Мені він не потрібен. Я вам не брехатиму.

— Звісно ні, Саллі. Річ не в тім. Препарат вас розслабить і дозволить нам зануритися глибше у ваші думки та почуття без обмежень, які заважають нам дізнатися, що ж вас турбує.

— Я хочу, щоб зі мною знову все було добре, докторе Еш. Хочу жити так, щоб не потрібно було постійно перевіряти годинник і з жахом бачити, що я втратила ще п’ять хвилин, чи годину, чи день і не знала, куди ходила. Ви навіть не уявляєте, наскільки це жахливо — не знати, де ти була чи що робила. Ви маєте мені допомогти, докторе Еш.

— Я спробую, Саллі. Але натомість ви маєте пообіцяти, що дотримаєтеся цієї угоди, яку підписали у міс Берчвел. — Він підняв папку та похитав головою. — Я впевнений, вона розповіла вам, що я зазвичай не беру пацієнтів, які намагалися вчинити самогубство. Через вашу незвичну втрату часу та відчуття, які ви описуєте як внутрішній тиск, мене зацікавив ваш випадок. Ви відрізняєтеся від пацієнтів, яких я зазвичай приймаю, і я хочу вам допомогти. Але ви мусите пообіцяти, що не завдасте собі шкоди.

Зі сльозами на очах вона кивнула.

— Я постараюся.

— Цього недостатньо, — сказав він, стукаючи пальцем по папці на столі. — Не просто постараюсь. Я наполягаю на чіткому зобов’язанні.

— Добре, — сказала вона. — Я обіцяю не завдавати собі шкоди.

Якби ж вона спитала, чому він не бере пацієнтів, які намагалися накласти на себе руки. Не те, щоб її обіцянка якось допомагала, зрештою, то не вона хотіла померти, а Нола. Але я подумала, добре, я наглядатиму за Нолою, доки ми не побачимо, на що годящий Роджер Еш.

* * *

Коли Саллі залишила офіс Роджера, я відчула, яка вона налякана. На таксі вона поїхала просто додому. Заплативши водієві, вона попрямувала в бік будинку, але містер Ґрінберґ помахав їй через вітрину свого швейного ательє. То був худорлявий, зморшкуватий літній сивий чоловік і такий згорблений, що мав вигляд, неначе постійно вклоняється.

Спочатку вона не була впевнена, що то він помахав їй, але старий підійшов до дверей та покликав її на ім’я.

— Міс Портер, ви залишили тут трохи одягу, який вже давно в мене лежить. Не хочете забрати?… Забрати, кажу, не хочете?

— Одяг? Мій? Я такого не пригадую.

Саллі пішла слідом за ним всередину й від здивування відскочила, коли помітила манекена-чоловіка, одягненого в поліцейську форму: кашкет, значок, кийок та все інше.

Вона засміялася:

— На мить мені здалося, що то справжній поліцейський.

Ґрінберґу довелося під значним кутом повернути голову, щоб подивитися на неї зі своєї згорбленої пози.

— Це Мерфі, — сказав він. — Купив його нещодавно в крамниці вживаних товарів. Чи не красунчик? Я буду ставити його за скляними дверима на ніч, щоб відлякувати злодюжок. Мене вже чотири рази обкрадали… чотири рази, кажу. Вкрали костюми клієнтів. Жах якийсь.

— Але чим тут допоможе манекен? — спитала Саллі.

Ґрінберґ порпався між вішаків із одягом, знімав різні речі та складав на прилавок.

— Річ тут не в самому манекені. Поліцейська форма в дверях матиме психологічний ефект. Можливо, злодюга вирішить обікрасти іншу крамницю… іншу, кажу, крамницю.

— Чому ви називаєте його Мерфі?

Ґрінберґ знизав плечима:

— Так йому буде легше порозумітися з іншими поліцейськими, ніж якби він мав прізвище Коен… Коен, кажу.

Він підсунув їй стос одягу.

— Разом — 18 доларів 98 центів.

Вона поглянула на світлу червону сукню, чорний строгий костюм та синє тісне плаття.

— Це не моє, — сказала вона.

Ґрінберґ витріщився на неї:

— Що ви маєте на увазі? Отут, на цих трьох бирках написано «Портер, 628, Вест-стрит, 66».

Вона роздивлялася рожеві бирки, намагаючись приховати власне збентеження. Раніше вона часто знаходила в шафі одяг, який навіть не пригадувала, як купувала. Завжди відшукувались якісь чеки від кредитних карток чи квитанції про отримання готівки. Це вперше вона забула, як принесла одяг кравцеві. Але вона не могла показати це.

— Крім того, — сказав він, — я ще пам’ятаю, ви просили мене вкоротити крайку цієї червоної сукенки. Отак дразнили старого чоловіка. Я ще сказав, що вам у дідусі годжуся… у дідусі, кажу, годжуся. Пам’ятаю, бо ви були іншою, коли просили мене розширити вам синю сукню, чи зашити проріз на чорному костюмі. — Він розгорнув маленький поліетиленовий пакетик, пришпилений до костюма. — Ще залишили срібну брошку в формі летючої риби в кишені костюма.

Тоді він вишкірився на неї, клацаючи своїми штучними зубами.

— Але якщо вам ще захочеться, щоб я вкоротив крайку, запевняю, я із задоволенням… із задоволенням, кажу.

Саллі нічого з цього не пам’ятала. Збентежена, вона оплатила рахунок. Вибігла з ательє, ледь не перекидаючи дорогою манекен у поліцейській уніформі, й віднесла одяг нагору в квартиру. Вона була настільки розгубленою, що підійшла до дверей на другому поверсі, замість третього. А тоді, не побачивши таблички зі своїм ім’ям, відскочила назад та побігла на поверх вище.

Як завжди, перевірила замок та його металеву пластину, щоб упевнитись, що немає ніяких ознак злому. Саллі відчинила важкі сірі двері та увійшла. Роззирнулася довкола, якусь мить міркуючи над тим, що ж робити з одягом. Вона уважно розглянула речі, намагаючись розбудити в пам’яті якісь спогади про те, як їх купила. Нічого. Саллі повісила одяг у шафі в спальні якомога далі, геть з очей. Їй доведеться дізнатися, як її ім’я потрапило на той чек та з ким її сплутав містер Ґрінберґ. Він був старим та короткозорим. Це все пояснює. Сплутав її з кимось іншим.

Вона зняла взуття, сховала його в чохол, акуратно повісила сукню на вішак і випрала колготи. Тоді приготувала собі «телевечерю»[10] з курятиною та з’їла пачку «Твінкіз»[11] на десерт. Хоча в квартирі було бездоганно чисто, вона витерла пил, пропилососила вітальню та акуратно поскладала м’які іграшки на ліжку.

Саллі не розуміла, чому така стомлена вже о восьмій годині, чому прокинулася такою сонною та чому майже цілий день її не полишала втома. Завтра треба буде знайти роботу. Самих лише аліментів, вирішила вона, на психіатра не вистачить. Вона задумалась над вибором роботи, але одразу ж почала позіхати. Подумає про це зранку. Прийняла душ, помила голову, випила склянку теплого молока та вибрала собі детективне оповідання, щоб почитати в ліжку. Проте, щойно її голова торкнулася подушки, Саллі заснула без задніх ніг.

Вона не знала, що то я люблю не спати допізна та дивитися пізні-пізні програми по телевізору. «ЕйБіСі»[12] транслював цього тижня фестиваль Гамфрі Боґарта[13]. Коли Саллі заснула, назовні вийшла я, приготувала собі попкорн, скрутилася на кріслі та почала дивитися на Боґі та Гепберн в «Африканській королеві»[14]. Просто обожнюю старі фільми.

Зранку Саллі прокинулася в кріслі перед телевізором та запанікувала. Зателефонувала оператору, щоб дізнатися сьогоднішню дату, і з полегшенням зрозуміла, що не втратила й дня.

Після чашки кави та кукурудзяного кексу вона вирішила знайти роботу. Саллі не була впевнена з чого почати й продовжувала розмірковувати про щось на кшталт попередньої роботи, на якій вона керувала машиною, що вичавлювала пластикові рукоятки на викрутки.

Я вже давно облишила спроби говорити з Саллі, бо вона лякалася голосів у голові. Але я зрозуміла, якщо на чомусь сильно зосереджуюся, то можу впливати на неї. Я пригадала табличку «Шукаємо офіціантку», яку бачила в ресторані «Шлях із жовтої цегли», що на Іст-Сайді[15], кілька днів тому, коли виходила на пробіжку. Тож я зосередилася на назві цього місця. Спочатку це не подіяло, бо вона просто взяла в руки «Жовті сторінки»[16]. (Ну хоч колір правильно вгадала!) І Саллі почала обдзвонювати ресторани, що починалися на літеру «А», з питанням, чи не потрібна їм досвідчена офіціантка. Я зрозуміла, що так вона ніколи не дістанеться до «Ш». Тому спробувала ще раз, зосередилася дужче й побачила, що вона заплутується все більше й більше. Нарешті я просто прокричала: «Потрібна офіціантка в ”Шляху з жовтої цегли”!»

Саллі так злякалася, що аж впустила слухавку, яку не піднімала, а тільки вирячилася на неї. Тоді вона взяла її та кілька разів промовила «Алло?», думаючи, ніби то оператор чи ще хтось заговорив до неї з телефону, проте звідти долинав лише довгий гудок. Тоді все стало зрозуміло, й вона пробігла пальцями по списку ресторанів, доки не дісталася «Шляху з жовтої цегли» на розі Сімдесят четвертої та Третьої авеню. І, дякувати Богу, там було велике оголошення: КАФЕ ТА РЕСТОРАН, РОЗВАГИ ТА НІЧНІ ТАНЦІ. Вона зателефонувала й зв’язалася з якимось Тоддом Крамером, який представився одним із партнерів, та сказав, якщо її цікавить робота, нехай прийде на співбесіду.

Саллі пробігла очима свій гардероб, міркуючи, що було б добре одягти на співбесіду щодо роботи. Я намагалася переконати її взяти Нолин коричневий брючний костюм або мою синю сукню. Але вона вдягла твідове плаття в ламану клітинку, яке більше підійшло б якійсь матроні, тому я вмила руки. Який сенс докладати зусиль?

* * *

«Шлях із жовтої цегли»[17] мав довжелезний жовтий навіс, що тягнувся від вулиці до подвійних скляних дверей. Саллі пройшлася під ним та попрямувала килимом із жовтої цегли вниз сходами через коридор повз двері, підписані «жувачі» та «жувачки», і дійшла до жовтого спірального візерунка перед баром Смарагдового міста, біля якого дебелий бармен витирав склянки. Всередині було темно, світилося лише над столом навпроти танцмайданчика, за яким кілька чоловіків грали у карти.

Місце мало вигляд надзвичайно вишуканим та гламурним, і Саллі злякалася й вже було хотіла піти.

— Чимось допомогти, прошу пані? — спитав бармен.

— У мене запланована зустріч із містером Тоддом Крамером. Щодо вакансії офіціантки.

Бармен показав своєю ганчіркою на столик із картами.

— Білявий мужик.

— Може, мені не варто турбувати його, коли він грає в карти?

Бармен придивився до плям на склянці.

— У такому разі ви з ним так і не побалакаєте.

Саллі вагалася між варіантами перервати гру чи піти без співбесіди. Врешті-решт, стиснувши сумочку, вона попрямувала до столу, ніяковіючи через гучне цокання підборів на порожньому танцполі.

Чоловіки підвели голови, коли вона наблизилась до столу. Вродливий блондин із високим чолом і найблакитнішими очима, які вона коли-небудь бачила, безтурботно тримав у зубах зубочистку. Він нагадав їй фільм про азартного гравця на річковому судні[18], от тільки цей був одягнений у джинси та зім’яту денімову сорочку.

— Містере Крамер?

Той відвів погляд від карт, без особливого зацікавлення зміряв її очима, а тоді знову втупився у свою «руку»[19].

— Піднімаю на п’ять, — сказав він та кинув на стіл кілька зубочисток.

Його голос був, на диво, м’яким та низьким.

— Вибачте, що турбую вас, — почала вона. — Я — Саллі Портер. Я вам телефонувала з приводу вакансії офіціантки, але я могла б прийти піз…

— Почекай хвильку, — сказав він. Тоді нахилився вперед і вишкірився, повільно обводячи поглядом людей за столом. — Три десятки, — промовив він.

— Вибач, Тодде, — промовив невеличкий чоловік із обличчям тюленя. — Я тут собі невеликий стрейт[20] припас. — З тріумфом він згріб собі купку зубочисток.

Люто ляснувши картами по столу, Крамер підскочив з крісла так, що воно аж перекинулося.

— Сраносучі карти, — крикнув він. — Роздавай ще.

Він пройшов перед Саллі, поманив її вказівним пальцем, навіть не дивлячись в її бік.

— Сраний гадський дірявий стрейт, — пробурмотів він. — Той сучий син достоту щось там підмахлював.

Він провів її до одного зі стільців за баром та сів поруч. Саллі зовсім розхвилювалася та заплуталась, і знала, що зараз зіпсує співбесіду. Тому я почала напирати. Саллі зазвичай бореться з головним болем, але цього разу вона розгубилася — як і завжди, коли справа доходила до співбесіди щодо роботи — тому вона відчула прохолоду і побачила, ніби її несе кудись геть. Останнє, що вона зробила, то глянула на годинник над баром, цю свою давню звичку, якої навчилася, коли ми ще були дітьми, щоб дізнаватися, скільки часу минуло за останній провал у пам’яті.

15:45

Що ж, дякувати Богові. Саме час вийти мені.

Тодд Крамер скривився та глянув на мене, підвівши голову, так само, як тоді, коли розглядав свої затулені карти.

— Щось не так?

— Що може бути не так? — спитала я. — Вам потрібна офіціантка, а я — найспритніша, найдосвідченіша офіціантка, яку вам пощастить знайти, яка ще й третій десяток не розміняла. Саме те, що й потрібно цьому закладу — дика відьма з Вест-Сайду[21]. — Я перехопила його погляд, закинула ногу на ногу, демонструючи край стегна, та усміхнулася.

Його Адамове яблуко здригнулося.

— Ти загорілась, як та лампочка.

— Я люблю світитися. Колись працювала моделлю, — збрехала я. — Ми часу не гаємо, поки камери не готові та прожектори не горять. А ще я помітила у вас тут і розваги передбачені. Що ж, я, звісно, не Джуді Гарленд[22], але коли є настрій, можу співати і танцювати, та й у короткій спідниці виглядаю збіса апетитно.

— О, не маю сумнівів.

— У мене буде випробувальний термін?

Він розглядав мене своїми глибокими синіми очима. Я його зацікавила.

— Приходь о п’ятій тридцять, познайомишся з моїм партнером. Еліот затверджує всіх, кого ми беремо на роботу. Ти більше працюватимеш із ним, а не зі мною. Насправді, я в цій справі тільки інвестор. У мене інші інтереси.

— Які, наприклад? — запитала я.

Його брови підскочили вгору.

— Різне.

— Мені насправді цікаво, — сказала я. — Люблю дізнаватися, чим займаються інші люди.

— Ну, під час сезону кінних перегонів із візками я працюю за сумісництвом на Нью-Йоркському іподромі. Та більшість часу я тут.

— О, рисаки. Обожнюю їх. Що ви там робите? Ви трохи завеликий, як на жокея.

Він засміявся.

— Один мій друг — менеджер із організації різних заходів. Якщо в когось політична організація або потрібно влаштувати з’їзд чи груповий проект зі збору коштів, я допомагаю йому розробляти рекламні хитрощі.

— Звучить весело.

— Робота така.

— Можна ще дещо спитати? — запитала я. — Не хочу сунути ніс у чужі справи. Просто цікаво.

Він кивнув.

— Чого були варті оті зубочистки?

Він витягнув одну з кишені та запхав собі в рот.

— Ціла коробка коштує лишень сорок п’ять центів, — сказав він. — Але ми купуємо їх блоками.

— Я мала на увазі в грі. Ви ж використовували їх замість фішок, правда? Чого вартувала та ставка?

— Нічого.

— Нічого?

Він глянув на мене, як це роблять деякі люди, коли дивляться понад окулярами, тільки він не носив окулярів.

— Я більше не граю в карти на гроші, — сказав він, погризуючи зубочистку. — То був тільки дружній покер, щоб згаяти час.

— Сподіваюся, що не образила вас своїм питанням, — сказала я.

Він похитав головою, все ще трохи спантеличений, ніби намагався розкусити мене.

— Побачимося о п’ятій тридцять.

Я пішла й дорогою вирішила, що поки не випускатиму Саллі до співбесіди з партнером Тодда. Вона б усе зіпсувала. Тож, оскільки левову частку роботи доведеться виконувати мені, я подумала, що маю право трохи розширити свій час покупками та прихопити собі декілька суконь, які мені до смаку. Ніколи не могла зрозуміти огидні вподобання Саллі, одяг якої завжди був на два роки довшим, ніж треба. Мені завжди було соромно, коли я виходила назовні та ставала об’єктом жалісних поглядів. Одного разу я вирізала кілька фото з «Модної рубрики» «Сандей Таймз»[23] та залишила Саллі записку, щоб напоумити її. Але вона аж зваріювала, коли побачила ті фото та цидулку, тож я більше не докладала зусиль.

Я сходила в «Блумінґдейлз»[24] та вибрала собі блакитний весняний костюм для співбесіди з Еліотом. Ледве влізла в десятий розмір і вирішила, що на вечерю матиму трохи домашнього сиру. Іншим взагалі наплювати на свою фігуру, тож завдання скидати зайві фунти постійно припадає мені.

* * *

Я повернулася в «Шлях із жовтої цегли» о п’ятій тридцять, і там саме готувалися до вечірньої зміни. Кришталева люстра тепер крутилася, розсипаючи смарагдові цяточки підлогою, стелею, стінами. Офіціантки в розшитих блискітками смарагдових топах та коротких спідницях сервірували столики.

Гра в покер саме закінчувалась, і Тодд складав свої зубочистки в пластиковий мішечок.

— Еліот прийде з хвилини на хвилину, — сказав він. — Може, почекаєш його в кабінеті?

— Сподіваюся, я йому сподобаюся.

— Ти ж жінка, хіба ні? Без образ.

Я розсміялася.

— Жодних образ.

Він провів мене в кабінет, в якому на стінах висіли фотографії, на більшості з яких вродливі старлетки обіймали огрядного сивого бізнесмена в костюмі в смужку, з підписами «Моєму хорошому другові Еліоту».

Через п’ять хвилин двері відчинилися, й чоловік, що увійшов у середину, лише віддалік нагадував героя фотографій. Зараз він був дуже худим, одягненим у коричневі слакси та шовкову блакитну спортивну сорочку з розстебнутим коміром, а на шиї в нього висів важкий золотий медальйон. Великі персні з діамантами зблискували на пальцях обох рук, а волосся було пофарбоване в чорне.

— Еліот Нельсон, — представився він, і, побачивши мій роззявлений рот, кивнув на фотографії. — Трохи змінився, ге? Сів на жорстку дієту минулого року та втратив більше ста фунтів[25]. Як новий чоловік, ге? Непогано, як на сорокап’ятирічного.

Він усміхнувся. Зморшки виступили навколо очей, а щелепа випнулася вперед. Взагалі, то був худорлявий, обтягнутий жорсткою шкірою, чолов’яга, але оті пухкі щічки, друге підборіддя та мішки під очима робили його схожим на дружнього усміхненого бульдога.

— Ви виглядаєте років на двадцять молодшим, — збрехала я.

Я подумала, що він пережив якусь кризу середнього віку, та й сама знала, як це сидіти на дієті.

— Отже, ти хочеш працювати офіціанткою. Досвід маєш?

— Я обслуговувала столики скрізь — від закусочних із масними немитими ложками до вишуканих ресторанів. Останнім моїм місцем роботи було «Дикі двійки» в Ньюарку.

Він кивнув та зголодніло на мене подивився.

— Добре, ми тебе перевіримо. Можеш почати вже сьогодні, на вече́рі. Ти, здається, справила неабияке враження на Тодда. Зазвичай він не дає жінкам другого шансу.

— Ви не пошкодуєте, — сказала я. — Я дуже хороша та швидка.

Він обвив руку мені навколо талії.

— Швидких я люблю та, сподіваюся, ти не занадто хороша.

Я поплескала його по щоці та сказала:

— Швидкі в мене ноги, а хороші — руки. Маю чорний пояс із карате.

Він засміявся та підніс руки вгору:

— Просто жартую. Але, можливо, якось попрактикуємось із тобою в кунг-фу. Ходімо, познайомлю тебе з Еві, нашою головною офіціанткою. Вона ознайомить тебе з обов’язками.

Еві принесла блискучу смарагдово-жовту уніформу та показала, де можна переодягтися. Вона познайомила мене з іншими офіціантками, кухарями, помічниками, прибиральниками, показала, де знаходяться меню, і ще раз пояснила, як приймати та передавати замовлення.

– Єдиний, кого варто остерігатися, — то Еліот, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Він, відколи схуд, перетворився на типового мужлая. В того старого донжуана аж надто часто руки сверблять. От він і лізе ними, куди не просять.

— Я слідкуватиму за ним, — сміючись, відказала я.

— Зараз тобі смішно, але коли він притисне тебе в закутку за шинквасом чи на кухні, буде непереливки. У мене вже всі стегна та дупа сині від його скубання. Він змінив трьох дружин та сімох офіціанток, і це тільки ті, про яких я сама достоту знаю.

— А той, інший?

— Тодд? Раніше він надто захоплювався азартними іграми, щоб ще знаходити час на жінок. Але тепер він член «Анонімних азартних гравців», тому хтозна. Можливо, він спрямує свою енергію в інше русло.

— Дякую за попередження, — сказала я.

Оскільки я була новенькою, мені доручили обслуговувати столики, що стояли якнайдалі від центру залу, тож я могла спостерігати, як метрдотель вітає та проводить відвідувачів до їхніх місць. Дивилася, як Еві виписує замовлення, підходить до бару за напоями, а тоді передає свої записи на кухню. Нічого складного.

Нарешті група з шести осіб вмостилася за один із моїх столиків. Мені, як завжди, не пощастило, бо то були три буркотливі пари середнього віку, й одразу стало зрозуміло, що з моїми першими клієнтами буде нелегко.

— Бажаєте чогось випити? — запитала я.

— Одне дуже сухе мартіні з горілкою, — сказав один із чоловіків, підморгуючи мені.

То був здоровань із товстою шиєю гравця в регбі. Я подумала, що він, мабуть, продає вживані автомобілі.

— Викресліть, — повідомила його дружина. — Леонарде, якщо ти вип’єш хоча б одну склянку, я просто підведусь і піду.

Він спохмурнів і попросив скасувати мартіні. Більше ніхто нічого пити не хотів. Я взяла їхні замовлення, а дорогою до кухні попросила бармена приготувати дуже сухе мартіні з горілкою без оливки та налити в склянку для води. Мені пощастило уникнути пальців Еліота, коли я забирала напій.

Я повернулася до столика та вдала, ніби щось не так зі склянкою Леонарда.

— Тут якийсь бруд, сер. Я принесу вам іншу. — Я замінила воду на мартіні та підморгнула, щоб він зрозумів, у чому річ. — Вода за рахунок закладу.

Коли я повернулася з тарілками морепродуктів та реберцями, Леонард підморгнув мені та передав порожню склянку:

— Я б випив іще водички, будь ласка.

Він залишив більше грошей, щоб заплатити за мартіні, а також додав п’ять доларів чайових. Коли він вже збирався йти, я спитала, чим Леонард займається, й дізналася, що він власник рибної крамниці.

Я швидко та вміло впоралася з іншими столиками, сміялася з відвідувачками та жартувала з чоловіками, що залицялися до мене. Було весело. З усіх робіт, якими коли-небудь займалася Саллі, мені завжди найбільше подобалося обслуговувати столики, тому що де б це не було, я дуже люблю знайомитися з різними людьми та вгадувати, звідки вони та що роблять. І погляньмо правді у вічі, завжди приємно знаходити гроші на столиках після того, як відвідувачі йдуть, чи бачити, наскільки їм сподобалося твоє обслуговування, коли вони додають щедрі чайові до своїх чеків із кредитних карток.

Найменше мені подобалося прибирати своє робоче місце, готувати столики для нових відвідувачів, досипати солі, перцю та інших приправ, витирати пляшечки з кетчупом, розстеляти скатертини та розкладати столові прибори. Тому я вирішила доручити цю справу Саллі. Після того як обміняла готівку за чеками, дістала свої чайові та задля безпеки сховала їх у бюстгальтер, я звільнила місце.

Вийшла Саллі геть зачумлена. Все, що вона пам’ятала, це те, як сиділа у кріслі у барі та розпитувала Тодда Крамера про роботу. Вона глянула на годинник. Шість годин п’ятдесят хвилин зникло з її життя. Була вже десята вечора, а вона сиділа зодягнена в блискучий короткий топ і дуже коротку спідницю. В приміщенні було вже майже порожньо, але столи вгиналися під брудними тарілками, на підлозі в проходах лежали розкидані папірці та серветки, а інші офіціантки сиділи за баром та рахували свої чайові.

— Гей, маленька, мо’, ше один скотч із содовою?

Саллі почула голос, краєм ока побачила низького огрядного відвідувача, та не була впевнена, що то звертаються до неї. Вона підвелась не в змозі поворухнутись, бо розум не контролював її тіло.

— Щось не так? — пролунав м’який низький голос.

Вона підвела голову й побачила стурбоване обличчя Тодда. Він гриз зубочистку та розглядав Саллі.

— Ні. Тільки трохи голова болить. Я… Я… — Тоді вона побачила блокнот із замовленнями у себе в руці. — Не можу згадати, куди поділа олівець.

— Він у тебе в волоссі. — Тодд простягнув руку, витягнув його та подав їй. І заспокійливо торкнувся її руки. — Ти сьогодні добре попрацювала. Ти хороша офіціантка. Думаю, той клієнт хоче привернути твою увагу.

Саллі нарешті змогла поворухнутися та підійшла до товстого чоловіка, який махав склянкою в її бік. Вона прийняла його замовлення, скотч із содовою, але коли відвернулася, відчула, як його рука ковзнула її задком та стиснула його.

Вона зойкнула та впустила склянку. Та розбилася, а Саллі вибігла з залу до дамської кімнати і спробувала впоратися з собою.

Ось те, про що я й говорила. Їй не варто було так хвилюватися і сприймати його серйозно. Треба було пожартувати з ним, підіграти йому. Чоловікам це подобається. І тоді все відбувається без проблем, а ти отримуєш хороші щедрі чайові. То й що, що він тебе помацав? Легенький доторк для тебе нічого не вартий. Але не для Саллі. У неї все йде шкереберть, варто якомусь хлопцеві хоч мізинцем торкнутись її грудей. Вона сиділа у вбиральні, повторюючи собі, що треба триматися. Такі речі вже траплялися раніше, але тепер лікар Еш допоможе їй зрозуміти причину. Він має їй допомогти контролювати власний розум.

Саллі відчула якусь ґулю в своєму ліфчику, полізла туди і витягла скручену пачку банкнот. Сорок три долари. Що ж, подумала вона, що вона сьогодні не робила б, це в неї вийшло непогано. Тодд Крамер сказав, що вона хороша офіціантка, а чайові це підтверджували.

Коли вона вийшла з дамської кімнати, то відчула, що тримає ситуацію під контролем, одначе ще трохи нервувала. Вона аж підскочила, коли Еліот запитав, чи в неї все добре. Вона не знала, хто це, але він виглядав, як один із тих типових «Ромео середніх років», які вешталися по танцювальних залах.

— Просто трішки втомилася, — стримано сказала вона.

Еліот усміхнувся.

— Тоді вперед, збирайся і додому, — сказав він. — Я попрошу якусь іншу дівчину замінити тебе. Перша ніч буває найважчою. Але ми з Тоддом хочемо, щоб ти знала, що тобі немає за що турбуватися. Робота — твоя.

Отже, то був партнер, який її найняв. Вона б нізащо не здогадалася.

Саллі подякувала йому, а коли побачила двох інших офіціанток, що прямували до дверей з табличкою «Тільки для персоналу», то пішла за ними до кімнати, у якій спочатку розгубилася, бо не бачила сукні, яку одягала зранку. Вона трохи постовбичила там, чекаючи, доки інші одягнуться, й коли вони забрали свій одяг та повісили уніформу, залишилися тільки три речі — зелений брючний костюм, синя сукня та червона спідниця зі светром. Вона повернулася до туалету та просиділа там доки інші дві офіціантки не закінчили. Залишилася тільки синя сукня, тож вона вдягнула її. Трішки затісна, але вона сподівалася, що то її, бо в іншому випадку їй доведеться багато пояснювати.

Коли вона вийшла, Еліот підморгнув їй.

— Побачимося завтра ввечері.

Вона кивнула, але подумала, що не має наміру більше повертатися сюди. Вони всі були дуже приємними людьми, але тут надто неспокійно та швидко для неї.

Три

Наступного дня Саллі пішла до клініки Мідтауна на розі вулиць Лексінґтон та П’ятдесят п’ятої. Зовні крило Центру психічного здоров’я мало вигляд, як і будь-яка інша офісна будівля зі скла та хрому. Меґґі Голстон, худенька, зі щічками, як у бурундука, медсестра лікаря Еша повела її в кімнату огляду та залишилася, щоб занотовувати.

— Зараз я залюбки пояснюю своїм пацієнтам все, що можу, якомога більше, — сказав Роджер. — Амобарбітал допоможе нам подолати перешкоди у вашому розумі, допоможе пригадати речі, які ви забули. Щойно ви отримаєте препарат, я застосую процес, що називається вікова регресія, відправлюся з вами у ваше дитинство, щоб допомогти дізнатися про певних людей чи події, які могли б пояснити ваші проблеми.

Саллі дуже налякалась. Я відчувала, як вона дрижить. Він вколов їй препарат, тоді попросив порахувати у зворотному порядку від ста. Поки вона дісталася до вісімдесяти восьми, то почала пропускати цифри, плутатися в них, язик заплітався. Її рот ніби набили ватою.

— Тепер, Саллі, — сказав він. — Не засинайте. Залишайтеся при тямі та зосередьтеся. Повернімося до вашого дитинства. Коли я полічу до п’яти, ви опинитеся в періоді, коли ще не було жодних втрат свідомості та провалів у пам’яті. Ви розплющите очі та побачите все перед собою, ніби воно на екрані телевізора, відбувається з кимсь іншим. І ви опишете все, що побачите, почуєте та відчуватимете. Ви мене розумієте?

Вона кивнула.

— Що ж, тоді добре, — сказав він. — Один-два-три… чотири… п’ять!

* * *

Вона розплющує очі, дивиться на телеекран у голові та розповідає йому, що бачить.

Вона дуже маленька. Її батько, Оскар, худорлявий сутулий чоловік із тоненькими вусиками та сонними очима, бере її з собою на свій короткий шлях доставки пошти, дозволяє нести листи до поштових скриньок чи передавати їх леді, які стоять біля вхідних дверей та гладять її по голові за те, що вона така гарна дівчинка. Одна жінка пригощає її шматком пирога, і вона вимащує свою зелену сукню гарячою яблучною начинкою. Але Оскар цього не помічає. Він іде далі, усміхається сам до себе, ніби сміється крізь сон. Коли його шкіряна поштова сумка стає порожньою, він садить у неї Саллі та несе додому. Вона неймовірно щаслива. Вона знає, як сильно він її любить, і вона любить, коли він щоночі перед сном розповідає їй казки, які дістає зі своєї бездонної магічної поштової сумки. Та одного дня, коли їй було чотири роки, він заходить у «Трилисник», щоб перехилити кілька чарочок, підносить її в сумці та садить на бар, а вона лякається, бо вже двічі він раніше сильно напивався і йшов кудись, залишивши її. Одного разу він загубив її в цирку на Медісон-сквер-ґарден[26], після того, як випив зі своєї металевої фляги, а ще одного разу в метро він сів у поїзд без неї. Вона пробивалася крізь натовп, плакала та верещала, а коли поліцейський підхопив її, то закричала: «Мій татко загубився! Мені треба знайти свого татка!»

Якогось дня, після того, як він загубив повну торбу пошти, Оскар зник назавжди. Її мама сказала, що він, мабуть, так напився, що впав у Гудзон[27] і втопився, але Саллі ніколи в це не вірила. Й до сьогодні, коли б вона не побачила уніформу поштаря, вона вдивляється, чи це не стомлений чоловік із сумними заспаними очима та тонкими вусиками, який іде й сміється сам до себе. Вона впевнена, що він думає, ніби загубив її десь і дотепер шукає.

— Дуже добре, Саллі. Тепер розслабтеся. Воно все до вас повертається. Ви бачите свого вітчима та матір?

Канал перемикається, й тепер Саллі бачить їхній однокімнатний будинок та описує його. Ніч. Навкруги безлад. Велике розбурхане двоспальне ліжко, а біля нього — її ліжечко. В дров’яній печі потріскує полум’я. Її мама шиє. Вона розтовстіла і носить безформну домашню сукню. Темно-каштанове волосся зв’язане ззаду в жмуток. Лінії під очима роблять її схожою на жінку, що надто часто плаче.

Саллі сидить на підлозі, грається зі своїми ляльками та бачить, як її вітчим, Фред Ва́єнт, вимикає телевізор. Він підводиться з м’якого плетеного крісла та каже: «Вів’єн, виведи малу».

Її мама відповідає: «Я втомлена, Фреде. У мене болить голова…»

Фред окидає її лютим поглядом і зсовує назад свій кашкет, який він носить завжди, навіть у домі, й стає видно западину в лисому черепі, де його колись вдарили по голові під час п’яної бійки.

«Я сказав, відведи малу та пішли в ліжко».

Її мама опускає плечі та зітхає. Обличчя колись ніжне та красиве стало одутлим та зблідло й тепер виглядає, як шматок обвислого тіста.

Вона кидає своє шиття назад у кошик, бере Саллі та її чотирьох ляльок і відводить до комірчини, а Саллі починає тихо плакати, бо її лякає темрява.

Екран телевізора в її голові темніє, каже Саллі, й вона чує якісь звуки — думає, що то крісло — ним підпирають двері. Саллі налягає, але вони не відчиняються. Через кілька хвилин починають скрипіти пружини ліжка, й вона уявляє, що то вони вдвох стрибають на постелі. Саме такі звуки були, коли вона сама скакала на ліжку, а мама кричала, щоб вона зупинилася. Вона уявляє, як вони плигають на ліжку, щоб воно отак скрипіло, але не розуміє, чому їй не можна дивитися. Вона думає, що то, мабуть, дуже погано, отак стрибати на постелі, бо мама завжди кричить на неї, щоб вона припинила це робити, а коли вони самі цим займаються, її замикають в комірчині.

Коли мама відчиняє двері та випускає її, Фред, як завжди, вже хропе в ліжку, роззявивши рота так, що видно проміжки на місці його передніх зубів, і Саллі залазить до свого ліжечка.

Сльози біжать щоками, й вона тремтить, коли згадує, як мама інколи забуває про крісло, не підпирає клямку. Саллі може трішки прочинити двері та бачить їх обох, голих, під жовтим світлом настільної лампи. Вони не стрибають на ліжку. Її мама стоїть на колінах, підвівши зад, а Фред — на ній, і вони дриґаються, як ті собаки. Його обличчя розшарілося, а голова виглядає завеликою для такого худого тіла, і він погаркує.

Коли Фред злізає й Саллі бачить ту штуку, якою він штрикав її маму, о Господи, як же вона лякається. Вона втрачає свідомість.

Згадуючи це, Саллі закричала та почала розхитуватися вперед-назад, піт стікав її обличчям. Вона відчула пронизливий біль у шиї та очах, і просто там, в кімнаті для огляду, втратила свідомість.

* * *

Белла розплющила очі та роззирнулася довкола, міркуючи, що ж збіса трапилось, але коли побачила Роджера, то зразу ожила, облизала губи та вдалася до свого гортанного голосу «а-ля Мей Вест[28]».

— Привіт, красунчику…

Його очі округлились, і він вже збирався щось сказати, але передумав. Він кинув швидкий погляд на Меґґі та привернув її увагу легким застережливим похитуванням голови. У неї щелепа відвисла.

Коли Белла побачила, що лежить на столі для огляду, то сіла та нахилила ноги вбік, і провела пальцями по стегнах. Все ще імітуючи Мей Вест, вона заговорила хрипким голосом.

— Що ж, що б там у мене не було, доку, сподіваюся, це тебе не зупинить, і ми якось здибаємося та гарненько гульнемо.

Коли вони так і не заговорили, Белла припинила свою імітацію та розсміялася:

— Ви обоє маєте такий вигляд, ніби пацієнтка вмерла, а потім знову ожила. Сподіваюся, це не якась антисоціальна хвороба.

Роджер нарешті знайшов сили заговорити, хоча перші слова трохи прохрипів:

— Чи не могли б ви назвати своє ім’я для запису?

— А ми записуємо? Я не чую музики.

— Я маю на увазі, для запису нашої розмови.

— А такого запису. Мене звуть Белла. З італійської це означає «вродлива». Я не розмовляю італійською, але один шукач талантів, якого я дуже зацікавила, якось це мені розказав.

Роджер кивнув, і я бачила, наскільки йому важко зберігати спокій.

— Ви не могли б сказати, скільки вам років?

— Більше вісімнадцяти, — сказала вона і захихотіла.

— Ви знаєте, де ви зараз?

Белла роззирнулася.

— Ну, я на столі для оглядів, а у вас білий халат. Можливо, я на знімальному майданчику «Головного госпіталю»[29] і в мене проби на роль. — Вона потягнулася і заклала руки за голову, влаштовуючись у надзвичайно недвозначній позі. — Я зроблю все, щоб почати кар’єру актриси. Я дуже талановита.

— Я лікар, Белло. Я тут, щоб вам допомогти.

Белла засміялася.

— Боженько, десь я таке вже чула.

— Це — Меґґі Голстон, моя медсестра. А я лікар Роджер Еш, ваш психіатр.

Вона раптом сіла та випросталася.

— Психіатр? Постривай, здоровило. Я не божевільна.

— Звісно ж ні, — сказав він. — Але я тут для того, щоб допомогти вам упоратися з вашою проблемою.

— Нема у мене ніяких проблем.

— Вам щось говорить ім’я Саллі Портер?

Вона відхилилась назад і з огидою втупилася в стелю.

— Ой бля! То он у чому річ.

— Отже, ви таки її знаєте.

— Не особисто, та я чула про неї від декого, хто знає.

— Від кого ж?

— Деррі.

— Якої Деррі?

— Просто Деррі, це все, що я знаю. Я ще бачила одяг Саллі, читала деякі її листи і скажу вам, вона найтупіша, найсіріша та найнудніша людина, про яку я коли-небудь чула.

— Чому?

— Деррі каже, що все, чого Саллі взагалі хоче в житті, — це сидіти вдома та доглядати будинок. Все, про що вона взагалі думає, — це про те, як забрати своїх двійнят від її мерзотного колишнього чоловіка. Вона ніколи не хоче вийти потанцювати чи на якесь шоу. Ніколи не накурюється. Господи, ну й гівняне ж у неї життя.

— Як ви з нею пов’язані?

Белла на якусь мить задумалась:

— Я не дуже обізнана.

— Як тоді це працює? Ви обоє постійно контактуєте, одночасно? Чи вас завжди немає, коли є Саллі?

— Ну, — сказала вона, — це ніби ти хочеш пісяти, а бачиш, що всі кабінки в дамській кімнаті вже зачинені, й ти не можеш зайти, тому що там скрізь «зайнято». Ти чекаєш, чуєш звуки срання і злив води, але тільки одна особа може використовувати кабінку одночасно. Та, як я вже сказала, мені про неї розповідає Деррі.

— Тож ви не знаєте, що відбувається в свідомості Саллі?

— Я й не знала, що в неї є свідомість.

— Чи ви коли-небудь усвідомлюєте речі, які відбуваються, коли вас немає?

— Тільки те, про що я можу здогадатись. Як-от, минулого року, ще до розлучення, я вийшла назовні та зрозуміла, що вона на весіллі. Дуже дивно, бо переважно, то я відвідую різні гулянки. Але Саллі та Ларрі — її колишнього чоловіка — запросили, і от я опиняюся на танцмайданчику, а один чувак так притис мене до себе, і я відчувала, який у нього стояк. Тоді я й зрозуміла, чому тут опинилася. Саллі просто не знає, як поводитися з чоловіками.

Отже, я з тим чуваком танцювала весь вечір і, як виявилося, то був друг нареченої. Пару наречених я навіть не знала. Але той чувак був іще тим живчиком. Ми пішли до його номера в готелі, він роздягнув мене в ліжку та цілував груди, і це останнє, що я пам’ятала, доки звуки дощу у вікні не розбудили мене на світанку, а того типа вже не було. Від Деррі я дізналася, що Ларрі збіса багато гризся з Саллі через це і, як я зрозуміла, то була остання крапля, що й призвела до розлучення.

— Ви щось знаєте про спробу самогубства Саллі?

Белла здивувалася:

— Вона намагалася копита відкинути?

— Ви про це не чули?

— Ну, я досить давно не контактувала з Деррі, тож не чула останніх пліток. Та рано чи пізно вона мені розкаже. Вона в захваті від людей та речей, які вони роблять, і вона любить балакати про різне. Тобі варто з нею познайомитися. Думаю, вона тобі сподобається.

— Саме це я й планую зробити. Не сьогодні, бо вже пізно, але, можливо, під час нашого наступного сеансу. І я б хотів подякувати вам, Белло, ви нам дуже допомогли.

— Звертайся, доку. Я бачу, ти досить гарненький.

Роджер ніяково глянув на Меґґі, а тоді незграбно посміхнувся Беллі:

— Дякую вам, Белло. А зараз час заплющити очі та заснути. Я рахуватиму, а коли дійду до п’яти, прокинеться Саллі, вона себе добре почуватиме та запам’ятає з цієї розмови достоту стільки, скільки сама захоче. Саллі, ви зможете запам’ятати її повністю, частково або не пам’ятати зовсім.

Коли він закінчив рахувати, вона прокинулась та роззирнулася довкола, приголомшена та налякана, бо нічого не пам’ятала. Це її засмутило, бо скидалося на черговий провал у пам’яті.

— Я так не можу, — захлипала вона. — Я хочу жити нормальним життям. Хочу йти спати, а зранку прокидатися без цієї жахливої тривоги. Я божевільна, докторе Еш?

Роджер відповів:

— Вам не варто так думати. Це не божевілля.

— Тоді що це?

Якусь хвилину він повагався, переводячи погляд від Меґґі на Саллі, ніби не був впевнений у тому, що збирався сказати.

— Знаю, це, можливо, буде важко прийняти…

— Будь ласка, — сказала вона. — Я відчуваю, ніби весь мій світ розпорошується на шматки.

— Не можу бути впевненим, звісно, але, думаю, що ми тут маємо справу з психічним станом, який останнім часом можна спостерігати дедалі частіше. Аж до сорокових років було зафіксовано лишень приблизно ста п’ятдесяти випадків, які психіатри зараховували до істеричних неврозів дисоціативного типу. Відтоді з’явилося тисячі схожих випадків, й тепер вони мають окрему нову класифікацію — «дисоціативні розлади».

Її брова зморщилась, і Саллі похитала головою.

— Я не розумію. Що це означає?

Він помовчав, а тоді нахилився вперед.

— Ви коли-небудь бачили фільм «Три обличчя Єви»?

Саллі похитала головою.

— Я ніколи не ходжу в кіно.

— Читали коли-небудь книжку «Сивіла»?

Вона знову похитала головою, але її тіло почало тремтіти.

— Я не читала, але чула про неї. Як це все стосується мене?

— Що ви чули про «Сивілу»?

— Жінка з розладом множинної… — Вона округлила очі та витріщилась на нього. — Ви хочете сказати?…

— Я невпевнений, Саллі. Але маю підстави вважати, що розлад множинної особистості — частина вашої проблеми.

Саллі була вражена. Вона знала, що він достоту помиляється. Це найбезглуздіша річ, яку їй коли-небудь доводилося чути. Та вона не хотіла йому заперечувати. Неправильно заперечувати лікареві. Якщо вона скаже, що не вірить у це, він, швидше за все, вижене її та більше не допомагатиме. А Саллі знала, що потребує допомоги. Тільки якщо їй покращає, суддя поверне дітей. Тож варто бути обережною, щоб не образити доктора Еша.

— Вам часто доводилося мати з таким справу? — спитала вона.

— Ви у мене перша, — сказав він.

— Це через мою множ… через те, що ви сказали… тому ви погодилися мене лікувати, хоча зазвичай не берете пацієнтів із нахилами до самогубства?

— Чесно вам скажу, так.

Саллі не знала, добре це чи погано, що він ще ніколи таким не займався. Вона була впевнена, що не має жодної множинної особистості. Та вона не збиралася з ним сперечатися. Якщо доктор Еш відчував, що в неї є щось, що може його зацікавити, він продовжуватиме її лікувати. І це єдине має значення.

— Саллі, ви отримуєте якісь сигнали перед тим, як непритомнієте та втрачаєте контроль?

— Зазвичай перед головним болем з’являється дивне відчуття на кшталт холодку та електрики в повітрі.

Він собі це записав.

— Звучить майже як епілептична аура — попередження перед нападом. — Тоді він відкинувся на кріслі та вдумливо постукав олівцем по столу. — Ви матимете змогу працювати, жити та давати собі зі всім раду, доки ми намагатимемося вирішити вашу проблему. Можливо, це займе трохи часу, та ми зробимо все можливе, щоб вам допомогти. Бачитимемося з вами двічі на тиждень, для початку — по понеділках та п’ятницях о десятій — а згодом врегулюємо сеанси, якщо буде потрібно. Побачимося в п’ятницю.

— Я довіряю вам, докторе Еш. Що б там у мене не було, я знаю, ви знайдете спосіб, як мене вилікувати.

— Знайдемо, Саллі, — сказав він. — Принаймні ми спробуємо.

Коли вона вийшла з лікарні, то спробувала уявити собі, як би це було, мати множинну особистість, коли всередині неї жили б різні люди. Та сама думка про це здалася дурнуватою.

Доктор, звісно ж, помиляється, подумала вона. Але якщо він продовжуватиме її лікувати, то зможе знайти справжню проблему, а тоді врятує її.

Міський автобус був переповнений. Поки Саллі трималася за поручні, великий молодий чоловік з прищами на обличчі та руками в кишенях притиснувся до неї ззаду й почав тертися. Вона спробувала змінити позу, але той щоразу підсувався, а вона зніяковіла та розгубилася — Саллі була надто сором’язливою, щоби щось сказати чи зробити. І він продовжував на неї налягати. Вона відчувала його притиснутий стояк, він об неї терся… терся… Саллі відчула холодок — те, що Роджер назвав аурою — а тоді головний біль, і я вже знала, що зараз станеться. Я просто відійшла вбік.

Різко вирвалася Джинкс. Вона з усієї сили тупнула підбором по його ступні, проклинаючи чоловіка словами, які я не повторюватиму, а тоді сильно врізала коліном йому між ніг. Чоловік завив, а інші жінки в автобусі зааплодували. Коли ми дісталися нашої зупинки, Джинкс вислизнула та залишила Саллі напризволяще, вражену тим, що автобус несподівано майже зовсім спорожнів.

Водій усміхнувся їй, коли вона виходила.

— Ви дали йому жару. Закладаюся, він більше ніколи такого не зробить.

Саллі витріщилась на нього.

Інколи мені її справді шкода. Вона здуріє, коли нарешті справді зрозуміє та прийме те, що Роджер вже починає дізнаватися про нас усіх. Ми наче банка з хробаками. Я знала, Роджер нас врешті-решт розплутає. Він розумний. Та що він робитиме після? Тобто, ось ми існуємо. Звісно, якщо б він міг нас вбити, тіл не залишиться, тож, це стало б ідеальним злочином.

* * *

Тиждень промайнув швидко. Мені подобалося працювати в ресторані, та й чайові потекли рікою. Еліот був справді вражений. Він запросив мене на побачення, але я змогла від нього відкараскатися. Ніяк не могла дочекатися п’ятниці. Я дуже хотіла зустрітися з Роджером.

Саллі з’явилася в його приватному кабінеті рівно о десятій.

— Сьогодні ми робитимемо дещо інше, Саллі, — сказав Роджер. — Замість препарату я застосую гіпноз, і так ми зможемо відновити багато дитячих спогадів, які ви забули. Ви не проти?

Вона кивнула.

— Отже, я б хотів, щоб ви дивилися на відблиск цієї золотої ручки на світлі. Не зводьте з неї очей та уважно слухайте мій голос. Пильно дивіться та зосередьтеся на моїх словах, і згодом ви відчуєте надзвичайну сонливість.

То було неймовірно. Я ще ніколи не бачила сеансів гіпнозу, хіба в кіно. Чесно кажучи, я не думала, що це спрацює, бо десь чула, що потрібно бути розумним, щоб тебе змогли загіпнотизувати, а Саллі тямущістю не надто вирізнялася. Та вона наполегливо намагалася догодити йому, витріщалася на блиск золота, слухала м’який низький голос Роджера й повільно вмлівала. А тоді її розум спорожнів, як це відбувається, коли вона засинає. Зазвичай у такі моменти виходжу я, та я не рухалась, хотіла подивитися, що ж буде далі.

— Коли я порахую до трьох, ви розплющите очі, але все ще залишитеся під гіпнозом. Я ставитиму запитання, а ви зможете відповідати на них та розмовляти зі мною, природно та легко. До скількох, я сказав, долічу?

— Трьох…

— Добре. Один… два… три…

— Тепер скажіть мені, Саллі. Ви знаєте когось на ім’я Белла?

— Колись у мене була лялька, коли я ще була маленькою. Я називала її Беллою.

— Розкажіть мені про неї.

— Я уявляла, що вона справжня і розмовляла з нею.

— Вона вам відповідала?

Якусь мить Саллі мовчала. А тоді прошепотіла:

— Вони розігрували виставу в школі, про Білосніжку та сімох гномів. Королева Белла була такою смішною відьмою-королевою, що я уявила, ніби моя лялька — то вона, а тоді лялька Белла заговорила до мене.

— Ви давали імена якимось іншим лялькам?

Вона кивнула.

Роджер мовчав, але вона просто сиділа з думкою: «Зачекай, нехай сам запитає».

— Коли це було?

— В різні періоди.

— Як же їх звали?

— Нола.

— А ще?

— Деррі.

— Були ще якісь?

Вона зітхнула з полегшенням, що він витяг це з неї.

— Джинкс.

— Хтось іще знав імена ваших ляльок?

Вона похитала головою.

— Я ніколи про це не розповідала. То були мої особисті друзі. Я назвала Деррі за серединою імені Попелюшки — Сін-дер-елла.

— Зрозуміло. Чому ж ви вирішили назвати її таким ім’ям?

— Тому що так звали моє кошенятко.

Він зачекав, але й вона не поспішала говорити.

— Що сталося з вашим кошеням?

— Воно померло після першого ж життя, хоча в неї мало бути їх дев’ять. Мій вітчим, Фред, збрехав мені.

— Деррі була першою лялькою, якій ви дали ім’я?

— Ні.

— Назвіть їх за порядком появи імен.

— Джинкс була першою. Тоді Деррі, потім Белла. Нола — остання.

— Тепер, Саллі, слухайте мене уважно. Я б хотів поговорити з першою, з Джинкс. Як ви думаєте, вона зі мною побалакає?

Саллі знизала плечима.

— Що ж, тоді гаразд. Коли я промовлю слова «Вийди на світло», ви заснете, а натомість з’явиться інша особистість і порозмовляє зі мною. Коли я скажу «Повертайся в темряву», ця особистість повернеться туди, звідки й прийшла. Які слова я говоритиму?

— Вийди на світло або Повертайся в темряву.

— Гаразд. Тепер, Саллі, я б хотів поговорити з Джинкс. Джинкс, вийди на світло.

Як тільки він сказав, що хоче порозмовляти з Джинкс, я здивувалася. Мені здавалося, після того, що Белла розповіла йому про мене, він захоче поговорити саме зі мною. Не думала, що він планує піти в такому порядку. Та то був не найкращий час, щоб випускати Джинкс. Якщо б він це зробив, виникли б проблеми. Роджер нічого не знав про Джинкс і не був готовий до зустрічі з нею. Можливо, то було неправильно, та коли він сказав «Вийди на світло», я взяла це на себе і вийшла натомість сама. Джинкс би ошаліла.

— Привіт, — сказала я. — Знаю, ви посилали за Джинкс, але я подумала, що краще вам спочатку познайомитися зі мною та поговорити про неї, бо вона дуже небезпечна особа.

— А ви хто?

— Деррі.

— Як ваші справи, Деррі?

— Та не фонтан.

— Що не так?

— Ну, раніше мені було набагато легше виходити, ніж тепер. На початку я прослизала в свідомість Саллі, як рука в рукавичку. Тепер мій час скоротився.

— Чого ж вам хочеться, Деррі?

— Бути справжньою людиною. Постійно бути назовні, щоб можна було кататися на лижах, плавати під вітрилами, літати. Я б хотіла спробувати парашутизм.

— Ви коли-небудь таким займалися?

— Одного разу я пробувала кататися на лижах, коли влаштувала собі вихідні у Вермонті. Саллі так і не допетрала, де звихнула щиколотку. Зараз я бігаю зранку.

— Що ви думаєте про Саллі?

— Вона — мабуть, найнудніша людина, з якою мені коли-небудь довелося знатися. Ви собі не уявляєте, яка це мука, коли тобі доводиться цілими днями дивитися мильні опери та телевікторини або прибирати дім. Один день ти пилососиш, наступного — переш одяг, потім миєш вікна і так далі, знову й знову. Господи, все одно там швидко стає брудно, і ти мусиш починати все заново. Для мене це не життя. Моя єдина радість — обслуговувати клієнтів у ресторані.

— Можете пояснити, чому ви з’явилися замість Джинкс?

— Ну, я почула, як ви запрошували її порозмовляти. І подумала, що краще спочатку вийду сама і, скажімо, попереджу вас. Джинкс настільки переповнена ненавистю, що ви собі й не уявляєте. А ще вона розумна і хитра. Обведе вас навколо пальця, а потім прикладе до жару вогню.

— Вона може мені нашкодити?

— Все, що я можу сказати, це якщо вам коли-небудь доведеться з нею порозмовляти, переконайтеся, що при собі вона не має зброї.

— Джинкс коли-небудь когось вбивала?

— Ще ні. Та можу сказати, що на це вона здатна. І вона сильнішає. Джинкс думає, що життя — це одна велика гонка на виживання. Залізай у машину та розчави всіх до того, як вони дістануться до тебе.

— Ви, виходить, багато знаєте про Саллі та Джинкс. Зате Саллі розповідала про вас тільки як про ляльку зі спогаду. Можете пояснити, як це відбувається?

— Ну, я єдина, хто знає, що відбувається зі всіма особистостями, з Саллі та іншими, що вони роблять, про що думають, коли виходять назовні. Я єдина, хто бачить, як все коїться, навіть коли не виходжу. Та я не можу їх контролювати. Коли хтось виходить, то може робити все, що хоче, бо ми всі — різні люди. Інші мене знають і знають те, що я розповідаю їм про кожну. Окрім Саллі. Вона все ще не здогадується, що ми існуємо, але впевнена, що щось не так.

— Але як це відбувається, коли ви не зовні? Як ви знаєте, що твориться?

— Коли я назовні, то сприймаю все своїми відчуттями. Коли назовні виходить якась інша, я ніби сиджу в куточку всіх свідомостей. Тому я знаю, що відбувається, але сприймаю це тільки так, як сприймає інша особа. Наприклад, Джинкс майже не відчуває болю. Тому я не боюся ляпасів чи ударів, коли все контролює вона. У Ноли короткозорість, тому коли вона не вдягає окуляри, все навколо стає розмитим. Коли назовні Белла і вона танцює, я відчуваю ритм музики. Так я бачу світ по-різному. В школі я не надто сиділа за книжками, але дізналася багато корисного від інших.

Роджер дивився на мене, кивав та посмикував себе за вухо.

— Деррі, ви б могли мені розказати, звідки ви всі з’явилися?

— Ми просто тут, — сказала я йому. — Завжди були, відколи Саллі дала імена лялькам. Не знаю, як це трапилось, але після того ми стали справжніми людьми з іменами — тільки вона про це не знає. А тепер можна я вам поставлю запитання?

Він, здається, здивувався, але кивнув.

— Добре, — сказала я, — щодо цієї терапії, яку ви проводите з Саллі. Це означає, що ми всі інші помремо?

Я, схоже, захопила Роджера зненацька. Він намагався підшукати слова, ніби раніше над цим не замислювався.

— Ні, звісно, що ні. Тобто, це не смерть як така. Це… що ж… дозвольте пояснити таким чином. Мій спосіб дозволить Саллі усвідомити ваше існування, прийняти вас, спочатку розумом, а пізніше емоціями. Потім ми зведемо Саллі разом з іншими особистостями задля налагодження комунікації одна з одною, щоб ви могли співпрацювати та жити в нормальному середовищі. Насамкінець за допомогою гіпнотерапії я спробую об’єднати вас усіх в одну особистість. Ви станете однією персоною замість п’яти.

— Звучить жахливо!

— Чому?

— Я — це я! — гукнула я. — От вам би сподобалося, якби хтось вирішив, що ви повинні пожертвувати своєю свободою, та закинув вас в один горщик з чотирма іншими людьми, а тоді сказав не хвилюватися, бо з вас вийде чудова нова особистість, як м’ясне рагу?

— Це не зовсім так, Деррі.

— Звідки ви знаєте? Ви казали Саллі, що ще ніколи не мали з таким справи.

— Правильно. Не мав.

– Інші лікарі, здається, теж не досягають особливих успіхів, — сказала я йому. — Нола читала про «Сивілу» та «Три обличчя Єви», і там лікарі просто позбулися всіх інших особистостей. Принаймні вони так думали. Але потім вона прочитала статтю про те, що вбивство інших особистостей не працює, бо потім з’являються інші.

— Саме тому я й не збираюся ізолювати чи ліквідувати будь-кого з вас. Ви були однією особистістю до поділу. Тепер я хочу зібрати вас докупи, об’єднати назад в одну.

– І вся королівська кіннота, і вся королівська рать не могли цього зробити[30].

Роджер звів брови, тож я зрозуміла, що образила його. Я вибачилась і сказала, що зроблю все, що мені під силу, щоб допомогти.

— У ваших же інтересах співпрацювати з Саллі, — сказав він, постукуючи по столу своїм вказівним пальцем. — Допоможіть їй зберегти роботу. Перш за все це ж ви дістали ту посаду, правда?

Я кивнула.

— Тоді допоможіть їй утриматися — заробляти на життя, тримати все під контролем, так вона буде чимось зайнята.

— То ви можете знищити мене?

— Такого не буде.

— Насправді, то їй варто зникнути.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, — сказала я, — вона нічого не знає про всіх нас чи взагалі що саме відбувається, а я все це знаю. Я знаю, про що думають інші та що вони відчувають. То, виходить, я повинна бути справжньою людиною, хіба ні?

— Це не зовсім так відбувається, Деррі. Розумієте, як вважають багато психіатрів, що працюють у цій сфері, більшість пацієнтів з множинною особистістю розробляють одну персону, яка знає всіх інших, — як ви. Вона діє в так званій спільній свідомості. Вони називають цю особистість «слідопитом». Взагалі, вважається, що психіатр повинен якнайшвидше зв’язатися зі слідопитом, щоб дізнатися про інших та залучити до співпраці. Але слідопит — не справжня особа.

Мене мов у холодну воду опустили. Я сподівалася, той факт, що я могла перебувати в свідомостях інших, доводив, ніби я — реальна особа, а Саллі тільки так думала, що то вона.

— Слідопит кажете, так? Деррі-слідопитка. Що ж, як на мене, звучить серйозно. Добре, я співпрацюватиму, але не задарма. Ми з вами домовимося.

Він здивувався:

— В якому сенсі?

— Ви змусите її змінити стиль життя, скажете, щоб облишила свою старомодну фризуру[31] і купила якийсь нормальний одяг та допомагала мені з дієтою, їла менше солодкого, тоді я з вами співпрацюватиму. Я принаймні повинна мати змогу насолоджуватися своїм життям, поки слідкую тут за всіма.

— Я поговорю про це з Саллі. — Те, як Роджер закрутився на кріслі та глянув на мене, дало зрозуміти, зараз він скаже мені повернутися в темряву. Так я й зробила.

Коли він повернув Саллі, то порадив їй те, що я сказала. Потім пояснив, що коли в майбутньому йому доведеться загіпнотизувати її, то скаже «Він знає, що в темряві», і вона вийде назовні. Ті інші дві фрази, які він казав раніше, — «Виходь на світло» та «Повертайся в темряву» — слугуватимуть для переходу від однієї особистості до іншої.

— Але реагуватимете ви на ці слова лише тоді, коли я їх промовлятиму. Якщо будь-хто інший скаже ці слова, ви не відреагуєте на них. Ви мене розумієте, Саллі?

Вона кивнула. Роджер сказав їй, що коли дорахує до п’яти, вона прокинеться та відчуватиме себе сповненою сил і пам’ятатиме весь сеанс, частину його чи зовсім нічого не пам’ятатиме.

Вона ні чорта не запам’ятала.

* * *

Вихідні були суцільним занудством. Я все чекала якогось знаку, що Саллі почне змінюватися, як і пообіцяв Роджер, в обмін на мою допомогу. Але вона бродила настільки налякана і знервована, що я вже й полишила сподіватися. А тоді десь через тиждень Еліот перестрів її після зміни та запросив на побачення. Саме так. Не Беллу, не мене. Він запросив Саллі на побачення. Звісно, він помилився, й вона вже збиралася відмовити, як раптом щось клацнуло в її голові, що стосувалося слів Роджера, і вона, зашарівшись, погодилася.

— У середу матимеш вихідний, — сказав він. — Зустрінемось, вип’ємо в «Леві та короні», а потім підемо кудись весело провести час.

У середу Саллі блукала квартирою, ніби в якомусь маренні, не в змозі заспокоїтись. На деякий час вона забула про побачення й почала мити вікна. Підвела погляд до яскравого сонячного світла, що відбивалося від дахів будинків, намагаючись згадати, які в неї ще справи. Кудись піти… з кимось побачитися.

Я притиснула її палець до вікна, вивела букви на пилюці. Е-Л-І-О-Т. Вона подумала, що сама це зробила, а тоді пригадала, що має побачитися з ним в «Леві та короні».

Саллі глянула на свою чорно-білу картату сукню. Такий несмак, вперше усвідомила вона. Та коли вона її купувала, то сподобалася, але раптом здалась якоюсь негодящою… Особливо негодящою для зустрічі з Еліотом в барі. Саллі не знала, чому для неї раптом стало так важливо вдягти саме синю сукню. Зазвичай, вона б переборола бажання вчинити щось імпульсивне, але доктор Еш сказав, що їй не варто опиратися пориву одягатися по-іншому. З яким би презирством Саллі не ставилася до вульгарної синьої сукні, та мусила дотримуватися цієї обіцянки. Лише сподівалася, що Еліот не подумає, ніби то вона для нього так вбралася.

* * *

У «Леві та короні» не було яблуку де впасти, коли Саллі прибула туди рівно о шостій. То була імітація англійського пабу на Медісон-авеню з темною дерев’яною обшивкою на стінах і темними дерев’яними столами та стільцями. Еліот помахав їй з дивану позаду. Він був одягнений у шовкову лавандову сорочку з розстебнутим коміром, підходящі слакси, білий піджак та кулон із акулячим зубом.

— Хочите шось замуовити? — спитав офіціант з акцентом бруклінського італійця.

— Мені дієтичну «Пепсі», — сказала вона.

Еліот замовив пінту біттера. Офіціант приніс їм напої. Еліот вказав на її дієтичну «Пепсі».

— Я колись жив на цьому. Ти ж бачила фотографії в моєму кабінеті, ті, де я справжнім жирдосом був.

Саллі кивнула, сьорбаючи свій напій.

— Зараз ви маєте вигляд іншої людини.

Він засяяв усмішкою:

— Знаєш, як-то кажуть: усередині кожної товстої людини сидить худенька, кричить, щоб її випустили. Ти дивишся на те, що насправді було всередині. Що ж, тепер я виліз. Нехай жирний там заглухне від крику. Тепер я назовні.

Саллі раптом, незрозуміло чому, кинуло в дрож. Рука здригнулася, коли ставила напій на стіл, і лід дзенькнув об склянку.

— Думаю, ви й почуваєтеся загалом краще, — сказала вона.

— Знову як дітвак. Саме тому я й з’їздив до Швейцарії. У них там клініка, про яку я чув від деяких клієнтів. Звичайний фонтан молодості. Ті швейцарські лікарі знають всі секрети, як побороти старість. Дієти та екстракти залоз. Мені це коштувало штук із десять, але я подумав, що воно того варте, повернути трохи часу назад. Мій тутешній лікар ледь не знепритомнів. Сказав, що тепер у мене тіло тридцятирічного.

Еліот дивився глибоко їй в очі, доки говорив, і це звучало ніби пропозиція.

— Головне, щоб ви були здорові, — сказала вона.

— Я думав про тебе останніми днями, Саллі. Як на мене, ти просто приголомшлива краля. Цікава, мінлива, таємнича. Ти мені геть голову закрутила, бо я зовсім і не відгадаю, як ти поводитимешся далі. В одну мить ти віддалена й замкнена, ніби готова розбитися на друзки, тільки-но торкнуся, а вже за секунду — холодна та впевнена в собі. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так працював під час напливу клієнтів, як це робиш ти. І з тими нахабними підпилими чуваками ти даєш собі раду як жінка, яка чітко знає, що відбувається та де вона є. А буває, що ти — як маленька загублена дівчинка. І я почав міркувати, як жінка може поводитися одночасно наче двоє різних людей. Розумієш, про що я?

Саллі сьорбнула свій дієтичний напій, повільно відставила склянку та відкинулася назад на холодну шкіру дивана.

— Я… я не можу цього пояснити, містере Нельсон. Але ж ви знаєте, жінки бувають непередбачуваними… у них легко змінюється настрій…

Він похитав головою, не відводячи від неї погляду.

— Я відчуваю, що тут щось більше. Будь ласка, називай мене Еліотом.

— Послухайте, я не знаю, чого ви від мене хочете, містере Нельсон. Я погодилася з вами зустрітись. Не думала, що ви збиралися почати цю серйозну розмову про мої зміни настрою. Ви мали б знати, що у жінок бувають періоди, коли вони нервують і стають непостійними, оце й усе.

— Вибач. Я не хотів тебе засмутити.

— У мене болить голова. Дуже сильно. Вибачте, містере Нельсон, мені потрібно до дамської кімнати.

Саллі підвелася з дивану і непевно потягнулася до вбиральні. Біль гніздився між очима та позаду голови. Вона здригнулася від прохолоди, ніби тіло зарядили електрикою. У туалеті вона підійшла до умивальника та плюснула холодної води собі в обличчя. Саллі знала, що коли розслабиться та просто сповзе в темряву розуму, біль відійде, але не хотіла знову втрачати свідомість. Вона мусила триматися та опиратися бажанню втекти й сховатися за спину когось іншого в ситуації, що стосувалася сексу. Мусила залишатися назовні, обличчям до світу. Вона мусила… мусила… О Господи Боже… будь ласка… ні…

Белла посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі.

Вона пробігла язиком губами та роздивилася свої зуби. Тоді понишпорила в сумочці в пошуках помади, блиску для губ, хоч чогось, але нічого не знайшла. Ні підводки для очей, нічогісінько. Вона виглядала такою блідою та невиразною. Ніякої глибини на обличчі. Дякувати Богові, що хоча б сукня нормальна. Не її, але й така згодиться. Вона обсмикнула виріз, щоб декольте стало більшим. Беллі хотілося відвідати якісь шоу та потанцювати… Вона вирішила, що сьогодні збіса добре проведе час.

Белла вже виходила з «Лева та корони», просто повз Еліота Нельсона.

— Саллі, ти куди? — гукнув він.

Вона обернулася та пішла назад. Белла знала, що ніколи раніше не бачилася з цим чоловіком. Середнього віку, подумала вона, але в цих лавандових тонах він виглядав як досить запальний тип. Вона повернулася та сіла за столик.

— Привіт, — сказала вона. — А ти гарненький.

Еліот здивувався:

— Що сталося, Саллі? Ти якось дивно поводишся.

— Чому б тобі не називати мене на прізвисько — Белла.

— Белла?

— А як до тебе звертатися?

Він роззирнувся навколо, ніби хотів упевнитися, що ніхто не спостерігає.

— Більшість друзів називає мене Еліот.

— Не бачу обручки, Еліоте.

Він засміявся:

— Так, чорт забирай. Моя третя дружина пішла від мене два роки тому, й відтоді я просто веселюся.

Белла пробігла пальцями вгору та вниз по його шовковій сорочці та надула губки.

— Веселощі — це чарівне слово. Зуб даю, танцюєш ти непогано, Еліоте. Мені раптом різко захотілося трохи розтруситися під рок і диско. Я вже так давно не танцювала. Покружляєш зі мною?

— Ти знову інша.

Вона усміхнулася та облизала губи:

— Все, щоб тебе причарувати, любчику.

— Ти пам’ятаєш, про що ми розмовляли, перед тим, як ти вийшла до нужника?

Белла задумалась над цим:

— Не зовсім. Думаю, я якось не звертала уваги. Та якого дідька, ми ж розважатися прийшли, хіба ні? Розумієш, я не фанатка серйозних розмов. Ти любиш танцювати, Еліоте?

— Так, звісно, але я планував якусь вечерю, а потім, може, кіно.

— Ой, та до сраки те кіно. Хоча я от люблю живий театр. Я хочу щось робити. Хочу на щось подивитися, потанцювати, напитися та гарно провести час… і не обов’язково саме в такому порядку.

— Добре, Белло. Хочеш спочатку поїсти?

— До дідька, поїсти завжди встигну. Я хочу музики, світла та ритму. Вже тисячу років не танцювала.

— Тоді пішли, маленька, — сказав він. — Мені раптом теж захотілося танцювати. Знаю одну класну місцинку. Завжди туди ходжу.

Еліот розрахувався й вони поспішили на вулицю ловити таксі. Знайшли машину, він відчинив дверцята, заскочив за нею та сказав водієві відвезти їх у клуб «Чорна кішка».

— Я все ще не можу призвичаїтися до того, як ти змінилася, — сказав він.

Белла обвила рукою його шию, притислася всім тілом і поцілувала.

— Господи, — промовив Еліот, коли вона врешті відпустила його. — Я думав, ти хочеш танцювати.

— Хочу.

— То як мені, чорт забирай, танцювати, якщо ти мене отак розпалила?

Вона захихотіла:

— Я забула. Вибач. — Вона поклала руку йому на штани й стиснула.

— Ой!

— Вниз, хлопче! Вниз!

— Тобі легко сказати. — Він знову обхопив її руками, але Белла вислизнула.

— Ні-ні! Спочатку ми танцюємо та розважаємося, тоді йдемо на шоу, а потім до тебе, випустити пару з котла.

Вона нахилилася вперед та язиком вжалила його в кутик губ.

— Тобі варто побрязкати перед тим, як вжалити, — поскаржився він.

Вона поспішила до клубу «Чорна кішка», доки Еліот платив водієві. Очевидно, то було збіговисько молодих та неодружених.

— Агов, зачекай, — сказав він.

— Я не можу чекати, — відповіла Белла. — Я мушу рухатися швидко, доки не опустилася завіса.

Він заплатив за вхід й наздогнав її, відсапуючись.

— Господи, ти раптом почала так кудись поспішати. Розслабся, зупинись. Вечір лише починається.

— Не можу я спинитися! — скрикнула вона понад гучним звуком, рухаючись тілом у ритмі музики. — Немає часу! Існує лише зараз, і мені потрібно нагулятися в теперішньому, бо майбутнього немає.

— Я тебе не чую! — крикнув Еліот, витанцьовуючи рвучкими рухами, ніби іграшка на пружинах.

— Забий! — крикнула вона у відповідь.

Ця музика наповнила її, та чим більше вона танцювала, то більше їй хотілося. Кожна часточка її тіла відповідала такту музики, здригалася, починаючи з ніг, тоді вгору до стегон, до м’якого тиску грудей, які масажував її ліфчик. Беллі хотілося зірвати з себе одяг і танцювати голяка.

— Ти прекрасна, — сказав він, коли нарешті потягнув її назад до столика.

— Оце й усе?

— Найцікавіша, найзахопливіша, найдикіша, найбожевільніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав.

— Звісно, — прошепотіла вона.

— А ще найзаплутаніша, найтаємничіша, наймінливіша, найзвабливіша…

— Хто? Отака маленька я? Ти говориш про отакесеньку мацюпусіньку Беллочку?

– Єдина річ мене лякає, Белло.

— Яка?

— Боюся, що ти змінишся. Боюся, що ти підеш до дамської кімнати і повернешся іншою. Чи якщо я поверну голову або кліпну очима, ти перетворишся, до того, як я встигну обійняти тебе, до того, як я…

— Тому що я найкраща в світі актриса. Але я не хочу серйозних розмов. Я прийшла веселитися.

— Але ми мусимо про це поговорити.

Вона підвелася:

— Якщо ти станеш серйозним, я піду. Я не з серйозних жінок, Еліоте. Якщо я тобі подобаюся, доведеться прийняти мене такою, яка я є. Якщо почнеш замислюватися над тим, хто я, яка я, мені доведеться піти.

— Господи, Сіндерелло-Попелюшко, припини. Я не хотів тебе образити. Будь ласка, не йди.

Вона сіла.

— Я — не Сіндерелла. Ніколи більше не називай мене так. Я граю всі інші ролі, але не цю.

— Добре, добре. Вибач.

— Розкажи мені про себе, Еліоте. Чим ти заробляєш на життя?

Він пильно подивився на неї, й у той же момент вона зрозуміла, що зробила помилку, тож почала підводитись. Але він вхопив її зап’ясток і сказав:

— Я власник місця, де ти працюєш, Белло. Співвласник «Шляху з жовтої цегли».

— Звісно, що я це знаю, — сказала вона, намагаючись вийти з ситуації. — Я просто тебе дражнила.

— То ти, мабуть, й справді — одна з найкращих актрис у світі.

— Саме про це я завжди мріяла. Завжди знала, якби мені дали головну роль, я б могла співати, танцювати і досягти слави та багатства.

— Я вірю в це.

– І не лише танцювати, — сказала вона. — Кілька разів я брала участь у виставах та читаннях на офф-офф-Бродвеї[32] та в кав’ярнях Ґрінвіч-Віллидж. Люди кажуть, що у мене дуже добре виходить.

— Що ж, — сказав він, — чому б тобі не показати щось у нас, в «Шляху з жовтої цегли»? Час від часу ми проводимо шоу. Ти б могла співати чи танцювати, чи що тобі заманеться, розважати відвідувачів.

— Я б залюбки. Справді. — Белла притягнула його до себе та поцілувала в губи.

— Хочеш, підемо звідси? — спитав Еліот.

— Куди?

— До мене? Чи до тебе?

— Я хочу танцювати.

— Господи Ісусе! Ти ж не збираєшся танцювати цілу ніч?

— Чому ж ні? Ніч — найкращий час для танців. Ми ж не ходимо танцювати зранку чи вдень.

— У мене болять ноги, — сказав він. — Я голодний. Зголоднів за їжею та за тобою.

— Що ж, а я зголодніла за танцями.

Белла підвелась і танцювала сама, а тоді з іншими чоловіками. Її тіло, її руки рухалися у жвавому ритмі. Вона мусила вхопитися за світ, щоб музика затінила всі інші реальності, окрім тієї, що існувала тут і зараз. Вона відчувала, якщо зупиниться, то зміниться місце дії, закінчиться акт, завіса впаде швидше, ніж вона буде до цього готовою, й сама думка про це лякала її. А тоді вона відчула біль у потилиці. Вона опиралася. Це було нечесно, вона так довго не виходила назовні. Але дихати ставало важче. Все ставало розмитим, а тоді Белла поточилася на підлогу.

* * *

Коли Саллі розплющила очі, то задихалася від запаху нашатирного спирту.

Вона роззирнулась довкола, спочатку її свідомість відключилась, але потім наповнилася страхом.

— Де я? Що трапилося?

— Ви впали на танцмайданчику, — сказав власник, закорковуючи пляшечку з нашатирем. — З вами все добре? Чи нам краще викликати лікаря?

— На танцмайданчику? Я… я думала, що була в туалеті.

Власник глянув на Еліота.

— У туалеті?

— Так, вона ходила в туалет. Їй трохи зле. Я заберу її додому на таксі. З нею все буде гаразд.

— Котра зараз година? — спитала вона.

— Одинадцята тридцять.

— О Господи, — сказала вона. — Еліоте, відвезіть мене додому. Будь ласка, відвезіть мене додому зараз же.

Швейцар викликав їм таксі. Всередині вона побачила, як Еліот розглядає її.

— Ти нічого не хочеш мені розказати про те, що сталося? — нарешті запитав він.

— Я знепритомніла, оце й усе.

— Не все, Белло. Відбулося ще дещо.

Вона різко обернулась.

— Чому ви назвали мене Беллою? Ви мені щось підсипали?

— Господи, про що ти говориш?

— Ми сиділи в «Леві та короні». Ви замовили мені дієтичну «Пепсі», і після того я вже лежу посеред танцмайданчика. Хтось мені, мабуть, щось підсипав у напій.

— Послухай мене, Белло…

— Не називай мене так. Ти знаєш, як мене звуть — Саллі.

— Добре, Саллі, послухай мене. Я не дуже знаюся, як з таким обходитись. Але сьогодні я уважно за тобою спостерігав. Тодд мав рацію. Ти як Джекіл та Гайд[33], ти знаєш? В одну хвилину ти Саллі, а потім йдеш у нужник і повертаєшся вже Беллою, а тоді падаєш на танцмайданчику, після того, як протанцювала три години поспіль, й раптом ти знову Саллі. Ти, можливо, й чудова актриса, але…

— Я не вмію танцювати, Еліоте. Я ніколи не танцюю.

Він витріщився на неї:

— Та ну тебе, не говори дурниць!

— Це правда. Я дуже незграбна. У мене погана координація та нікудишнє відчуття ритму.

— А як щодо твоєї обіцянки провести для нас шоу? Читання та виступ?

— Ніколи. Я б радше вмерла, ніж виступала перед публікою.

Еліот відкинув голову на спинку сидіння:

— Якби я цього не бачив на власні очі… чув власними вухами… ті твої дві манери поведінки сьогодні, як ти себе поводила зовсім по-іншому, порівняно з тим, яка ти в ресторані.

Саллі замовкла, відчула, ніби щось душить її зсередини, від чого вона стримала сльози.

— Ти відвідуєш якогось лікаря? Тобі потрібна допомога. Психіатр.

Вона кивнула:

— Тому я й пішла на роботу. Моїх аліментів не вистачатиме на те, щоб триматися на плаву та ще відвідувати його сеанси…

Еліот мовчав, аж поки вони не під’їхали до коричневої будівлі на розі Шістдесят шостої вулиці та Десятої авеню. Він розплатився та провів її. Поки йшли до дому, він зупинився перед темною вітриною швейного ательє по сусідству.

— Там коп, — сказав він.

— Ні, — відповіла Саллі. — То манекен містера Ґрінберґа — Мерфі.

— Що?

Саллі підвела його ближче до скляних дверей, за якими Мерфі з кийком у лівій руці та підведеною правицею стояв на варті.

— Це патрульний охоронець містера Ґрінберґа. За минулий рік у його майстерню чотири рази проникали злочинці та крали одяг клієнтів. Тож, перед тим, як зачинити заклад, містер Ґрінберґ виставляє Мерфі на нічну сторожу, щоб люди бачили.

— Але це не обдурить тих, хто підійде ближче.

Вона знизала плечима.

— Містер Ґрінберґ каже, що більшість людей не дуже придивляються, а якщо хтось поспішатиме, то просто побачить уніформу Мерфі та пройде мимо. Він каже, що це такий психологічний ефект.

Еліот розсміявся.

— Господи, бувають же люди. На добраніч, офіцере Мерфі.

Саллі пройшла до сусідньої будівлі та сіла на горішній сходинці. Еліот подивився на неї згори вниз.

— З тобою все буде добре, Саллі?

Вона кивнула та посунулась, щоб він сів біля неї:

— Я просто не хочу йти одразу ж. Поговори зі мною трохи. Розкажи щось про себе.

Він сів на сходинку:

— Моя улюблена тема. Що ти хотіла б дізнатися?

— Як ви з Тоддом стали партнерами? Як ти потрапив у ресторанний бізнес?

Еліот усміхнувся та обперся ліктем на сходинку.

— Ресторан належав мені від середини сімдесятих. Старий відіслав мене вчитися на ветеринара. Я отримав диплом. А тоді дістав алергію на лупу звірів. — Він ляснув себе по коліну. — Як на мене, то було просто чудово. Я шукав собі якогось веселішого життя.

– І як ти його знайшов?

— Просто пішов шляхом із жовтої цегли з гір до Західної Вірджинії.

— Що ти маєш на увазі?

— Жовту цеглу взагалі-то колись робили шахраї замість золотої, для того щоб обдурювати різних лохів, звичайне дурисвітство[34]. Мій батько був пройдохою, але замість нічого не вартої фіґні він втелющував акції нікудишніх вугільних шахт. Там вугілля було з таким високим вмістом сірки, що хіба в пеклі палити. Що ж, врешті-решт, він дістався до Нью-Йорка. Саме перед тим, як втратити все і потрапити до в’язниці, він купив це місце та записав мене власником. Такою була моя спадщина.

— А як Тодд став твоїм інвестором?

— Я переживав не найкращі часи в період рецесії сімдесятих. Пам’ятаєш перше арабське нафтове ембарго[35]? Я ледь не втратив свій заклад. А Тодд саме зірвав кругленьку суму в покері. Коли він побачив, що я ледь не тону, то вирішив інвестувати. А потім у нього почалася смуга програшів, яка протривала цілих півроку, поки він не кинув те діло. Це все, що в нього залишилося. Важко уявити, щоб представники двох різних поколінь змогли знайти спільну мову як ділові партнери, але ми класно порозумілися.

— Я думаю, це чудово.

Після тривалої паузи Еліот сказав:

— Тепер твоя черга. Що ж насправді трапилося сьогодні ввечері?

Усмішка залишила її обличчя.

— Ти дійсно не пам’ятаєш нічого між тим, як пішла до нужника в «Леві та короні», й тим, як прийшла до тями в кабінеті того менеджера?

Саллі похитала головою.

— Суцільний провал.

— А ім’я Белла тобі щось говорить?

Вона опустила погляд на свої долоні.

— До мене деколи так зверталися люди, які стверджували, що знають мене під цим іменем. Зазвичай, незнайомці. Мабуть, є хтось, хто виглядає точнісінько так, як і я…

— Ти представилася Беллою після того, як вийшла з того туалету.

— Це неможливо.

– І ти поводилась, як інша людина. Була шаленою, сексуальною та грайливою. Танцювала, поки не впала.

Саллі витріщилась на нього, а тоді почала плакати.

— Агов, Господи, я ж не хотів. Я подумав, тобі важливо знати, що відбувається, щоб ти змогла щось із цим вдіяти. Мусиш розповісти про це своєму лікареві. Він тебе вилікує, тоді ти зможеш зібратися з думками, і все буде гаразд. Я хочу, щоб ти знала, в тебе є друг, до якого можеш прийти, якщо стане важко. Дзвони мені в будь-який час доби, і я допоможу. І не турбуйся за роботу. Я тебе прикрию, якщо буде надто сутужно.

— Дякую, Еліоте, — сказала Саллі, витираючи очі та усміхаючись. — Ти один із найприємніших чоловіків, яких я коли-небудь зустрічала.

Він провів її до вхідних дверей, а вона простягнула йому руку. Еліот стиснув її та попрощався.

Саллі зайшла до квартири і роззирнулася навколо, щоб впевнитися, що залишилася на самоті. Вона підійшла просто до дзеркала та глянула на своє обличчя, щоб впевнитися, що воно їй знайоме. Боялася, що могла забути його.

— Ти божеволієш, — сказала вона сама до себе.

Тоді лягла на ліжко і втупилася в стелю.

Коли Саллі нарешті заснула, їй приснилося, що вона танцює з Еліотом на пляжі — тільки то був не Еліот, а Мерфі, і вона не була собою, а перетворилася на манекена на ім’я Белла — й вони обоє танцювали в океані, доки хвилі не зімкнулися над їхніми головами, прибій відірвав їх одне від одного, й вони втопилися.

Чотири

Такий самий сон наснився Саллі наступної ночі, й коли вона у п’ятницю розповіла про це докторові Ешу, той попросив її прилягти на кушетку та висловити спонтанні асоціації, пов’язані з образами зі сну, танцем манекенів. Саллі пішла ланцюгом ментальних образів… манекени… одяг… гладеньке… тверде… танці… розрив… голизна… смерть… Сіндерелла…

І тут вона затнулася. Більше асоціацій не було.

— Повернімося трохи назад. Які думки у вас спричиняє ідея розриву?

— Жодних.

— Щось у вашій підсвідомості намагається з вами зв’язатися, Саллі. Потрібно відкритися, щоб ви могли сприймати сили у вашій свідомості, які намагаються допомогти.

— Я не розумію, про що ви, докторе Еш.

— Я можу допомогти, Саллі, але розуміння та зцілення повинні виходити від вас. Які думки у вас викликає Сіндерелла?

— Смерть.

— Чому?

— Вона була моїм кошеням, і вона померла.

— Як?

— Я не пам’ятаю. — Та коли вона це сказала, по щоках почали котитися сльози. — Я так багато всього не пам’ятаю.

— Які ж думки у вас викликають танці?

Вона ніяково засовалася на місці, а після довгої тиші промовила:

— Зачекайте, я дещо згадала про Сіндереллу. Мені спало на думку ім’я Деррі. Я назвала одну зі своїх ляльок Деррі, від середньої частини… Ой, я вам це вже розповідала?

— А ви пам’ятаєте, як розповідали?

— Ні. Просто якесь відчуття, ніби я могла розповідати. То це правда?

— Так, — сказав він. — Поки були під гіпнозом, але коли вийшли з нього, то не запам’ятали нічого з того, що говорили під час сеансу.

— Це те саме, що й ці провали. Я не пам’ятаю, що казала чи робила, тільки якісь туманні відчуття. — Вона знову замовкла.

— Ви збиралися будувати асоціації до танців.

Саллі отупіло глянула на нього.

— Хіба?

Роджер усміхнувся та кивнув.

— А тоді ви заблокували це, і раптом відійшли від теми.

Вона прилягла на кушетку й відчула, як вага тіла тисне на шкіру, ніби хотіла втопитися в ній.

— Я не вмію танцювати, — сказала вона. — Ніколи не вміла. Я незграбна. Не маю відчуття ритму. Ненавиджу танці.

Він чекав, киваючи. Її пересмикнуло. Образи сну заповнили зір — тіниста постать із довгим рудим волоссям, що шалено витанцьовувала, й у голові вигулькнуло ім’я Белла.

— Я була з одним зі своїх керівників минулого вечора. З Еліотом. Він розповів мені, що я танцювала і називала себе іншим іменем.

— Яким іменем?

— Белла.

— Ви використовуєте це ім’я?

— Ні. Звісно, що ні. Колись у мене була лялька на ім’я Белла…

— Чому ви зупинилися?

— Думаю, це я вам також розповідала.

Він кивнув.

— Ви розказали мені імена ваших ляльок.

— Під гіпнозом?

— Так.

— Чому я цього не пам’ятаю?

— Тому що вони у вас асоціюються з болем. Ви не хотіли пам’ятати.

— Але я мушу згадати для того, щоб мені покращало, правда?

— З часом, — сказав він. — Воно до вас повернеться. Не варто поспішати.

Саллі опустила очі в підлогу.

— Я вам розповідала, що ті ляльки потім стали моїми уявними друзями, що я з ними розмовляла і вдавала, ніби вони мені відповідають?

— Ви згадували, що до вас говорила Белла.

— Вони не розмовляли між собою. Тільки зі мною. І я ніколи нікому про них не розказувала. Я створила уявний клуб і назвала його «Таємна п’ятірка». Там були Деррі та Белла… й інша, яку звали Нола… Я… я не пам’ятаю останньої… бешкетниці. Ми проводили зустрічі, я розливала уявний чай по уявних горнятках, ми їли уявне печиво савоярді[36] та розмовляли про школу, хлопців та інші важливі речі.

— Що сталося з цими уявними друзями?

— Не знаю.

— Коли ви востаннє з ними бачились чи розмовляли?

— Думаю, клуб розпався, коли я почала зустрічатися з Ларрі.

– І коли це було?

— Після того, як я закінчила школу.

— Як ви розформували «Таємну п’ятірку»? — запитав Роджер.

Саллі повернулася, щоб подивитися на доктора Еша, міркуючи, чому довірилася йому настільки, що розповідає таємницю, якою ще ні з ким не ділилася. Він уважно дивився на неї, стурбовано звівши брови.

— Я сказала, що більше вони не потрібні, — промовила вона. — Та Деррі відповіла, що не все так просто. Вона сказала, що коли їх вже створили, вони не можуть просто так зникнути. А Нола наполягала, що вони також мають права.

– І що ви зробили?

— Я силою виштовхнула їх зі свого розуму. Я постійно себе чимось займала.

Він кивнув, щоб вона продовжувала.

– І тоді провали в пам’яті стали гіршими. Я втрачала тривалі періоди часу, а люди розповідали мені, що я робила речі, яких зовсім не пам’ятала. Речі, які, я знала, ніколи б не зробила… як-от…

— Як-от, що?

— Як-от Еліот сказав минулого вечора, що я називала себе Беллою і танцювала весь вечір.

— Як ви думаєте, Саллі, що все це означає?

— Не знаю. Я думала, що божевільна, але ви кажете, що ні.

Він похитав головою та сказав дуже твердо:

— Ви не божевільна, не скажена чи психована… Всі ці слова ми застосовуємо, щоб говорити про людей, які настільки віддалені від реальності, що не можуть нормально жити, або становлять таку небезпеку для самих себе чи інших, що їх потрібно поміщати в спеціальні установи.

— Тоді що зі мною?

— У вас те, що раніше називали неврозом. Та зараз ми, професіонали, усвідомлюємо, що тут все набагато серйозніше. Категорія, яку зараз називають «дисоціативними розладами», враховує амнезію, стан фуги[37], сомнамбулізм та стан, який нещодавно набув значного розголосу, а саме — множинна особистість.

Саллі кивнула.

— У мене буває амнезія, це правда. Мене можна вилікувати?

Роджер підвівся та підійшов до стола:

— Думаю, що так. Але першим кроком у цьому напрямі має бути сприйняття вашого стану. Спочатку розумом, а потім також і емоціями. Ви повинні повірити, відчути та усвідомити всім своїм буттям, ким ви є. Тільки так ми зможемо щось змінити.

Вона знала, що він намагається щось їй сказати.

— Ви маєте на увазі, що це не просто амнезія?

Доктор Еш кивнув.

— Не та інша… не множинна…

Він заспокійливо поклав їй руки на плечі.

— Я вважаю, що саме з цим ми й маємо справу, Саллі. Думаю, уявні друзі дитинства зажили окремими життями та стали вашими альтернативними особистостями. Саме тому вас звинувачують у речах, яких ви не можете пригадати. Ви робите їх під контролем інших людей.

Саллі кивнула.

— Зрозуміло. Це так багато пояснює. Мені ніколи не спадало на думку, що… — Але насправді вона думала: «Це неправда».

Вона не вірила в це, і жодні його слова не переконали б її.

— Потрібно буде багато та важко працювати, — сказав він. — Про розщеплення особистості відомо дуже мало. Лікування переважно експериментальне. Але коли ви зможете усвідомити свій стан, думаю, нам пощастить розробити стратегію, як із цим впоратися… і, можливо, вилікувати вас.

— Дякую вам, докторе Еш. Я робитиму все, що ви скажете.

— Побачимося наступного тижня.

Та коли Саллі виходила, то думала, що не має жодного наміру повертатися і тринькати свої гроші на шарлатана, який намагається переконати її в тому, що в неї розщеплення особистості. Це не обговорювалось. Мусить бути інше пояснення.

* * *

Тієї ж ночі вона крутилась і звивалася в ліжку не в змозі заснути, тому підвелася, щоб щось почитати. На полицях лежало стільки книжок, яких вона навіть не пам’ятала, як купувала. Кантова «Критика чистого розуму»[38], Джойсові «Поминки за Фіннеганом»[39]. Саллі погортала сторінки, кліпаючи очима. Вона навіть не розуміла, що там написано. Кинула книжки додолу. Навіщо вона купувала книжки, якщо не могла їх читати?

Саллі перегорнула титульну сторінку брошури під назвою «Нова жінка: Рівність ТЕПЕР»[40] і помітила ім’я НОЛА, виведене жирним, друкованим почерком. Нола. Вона вхопила інші книжки, які була покидала на підлогу, та побачила, що й вони також були підписані іменем Нола.

Вона, мабуть, сама це зробила й забула. Розум просто підсміювався над нею.

За книжками Саллі знайшла коробку з вібратором всередині та брошуру з рекомендаціями щодо зміцнення шкіри й надання їй відповідного відтінку. Купівлю цих речей вона також не пригадувала. А ще за книжками знайшла два згорнуті примірники «Плейґьорлу[41]». Саллі розгорнула журнали, але коли побачила, що зображено на розгортці, то аж підскочила й ледь не задихнулася. Їй стало гидко. Це вона купила ці журнали? Неможливо. Вона ніколи й краєм ока не глянула б на фотографії оголених чоловіків.

Ларрі колись читав «Плейбой». Фото голих жінок. І брудні картинки тих секс-інструкцій. Жахливо бути заміжньою за чоловіком із такими непристойними вподобаннями.

Саллі намагалася заснути, але щораз як починала дрімати, їй знову снилося море. Тепер замість Мерфі з Беллою їй снилися двійнята, які вдвох трималися на воді. Потім вона побачила, як їхні тіла, обліплені водоростями, з неприродно викрученими головами та ногами, винесло на берег.

Вона зірвалася з ліжка, відсапуючись. Знала, що вже надто пізно, але мусила зателефонувати Ларрі, перевірити, як там діти. Він відповів сонним голосом, в якому вчувалося роздратування.

— Не сердься на мене, Ларрі. Мені снилися Пенні та Пет. То було жахіття — щось на кшталт видіння — що вони в небезпеці.

— З ними все добре.

— Можна з ними поговорити?

— Вони сплять. Боже, це ж майже друга ночі.

— Я маю право з ними розмовляти.

— Немає в тебе більше прав, Саллі.

— Прошу тебе, Ларрі, принаймні сходи та перевір. У мене погане передчуття.

— У тебе завжди погане передчуття. Зачекай хвилину. Я гляну і дам тобі знати.

Саллі почекала кілька секунд, доки він відійшов від телефону, дослухалася до звуків. Вона почула жіночий голос на задньому плані, який запитував, хто дзвонив.

Тоді слухавку взяла Анна.

— Чому ти не даси йому спокій? Всі ці дзвінки вдень і вночі. Ти нас з розуму зводиш. Ми викличемо поліцію, якщо це не припиниться.

— Це неправда. Я вже кілька місяців йому не дзвонила.

— Ти брехуха. Минулої ночі і перед тим. Це ти дзвониш і постійно лаєшся. То хочеш, щоб Ларрі повернувся, то через день погрожуєш, що вб’єш його і власного сина. От що я тобі скажу: суддя сказав, якщо так продовжуватиметься, ти ніколи не повернеш собі твої довбані права на відвідування.

— Ні! — закричала Саллі. — Ви не можете цього зробити. Вам не вдасться. Це мої діти — мої та Ларрі. У тебе немає права…

— Це в тебе немає прав. Ти — скажена, задурманена психопатка. Якщо ти не припиниш нас турбувати і погрожувати…

Вона почула шепіт Ларрі:

— Анно, припини. Відчепись від неї. Вона божевільна.

— Вона нас скоро в могилу зажене.

Якусь хвилину вони посперечались, а тоді Ларрі знову взяв слухавку.

— Послухай, Саллі, з ними все гаразд. Міцно сплять. І я знаю, що в тебе зараз важкі часи, але Анна має рацію. Тобі варто припинити ці постійні дзвінки о такій порі.

— Але я не дзвонила, Ларрі. Це вперше за кілька останніх місяців. Не знаю, про що вона. Я все ще кохаю тебе, Ларрі.

— Ти знову починаєш? О Господи, я думав, що ти припиниш цю свою брехню і маніпулювання. Ти вже тричі за цей місяць будила мене між другою та четвертою ранку. Дзвонила мені додому, в офіс, вдень та вночі. За кого ти мене маєш, Саллі? Ти ж розумієш, ця ірраціональна поведінка зруйнувала наш шлюб. Вже рік минув, чому ж ти ніяк не вгамуєшся? Я думав, ти якось збереш себе докупи.

— Я намагаюся, Ларрі. Мені вже краще. Я відвідую психіатра. І отримала стабільну роботу офіціанткою, тому більше не мушу просити в тебе аліментів. Я не хотіла тебе турбувати, але весь час про тебе думаю. Це боляче. І я хвилювалася за дітей.

— Що ж, за них не варто хвилюватися. Ми гарно про них піклуємось.

— Анна їм не мати. Я їхня мама і твоя дружина.

— Послухай, я думав, ми вже з цим покінчили, Саллі. Тепер моя дружина Анна — і вона любить їх так, ніби то її власні діти.

— Ні! — видихнула Саллі. — Вона не може. Вона не може. Вони мої. Я не дозволю нікому їх у мене забрати. Я б радше їх…

Знову видіння їхніх покручених тіл. Що вона таке верзла? Чим вона думала?

— Ой, Ларрі, ні. Я не це маю на увазі. Пробач мене. Я просто хотіла, щоб все було так, як колись, коли…

Різке клацання на іншому кінці дроту повідомило, що Ларрі завершив дзвінок. Саллі повісила слухавку та поклала голову назад на подушку. Принаймні з дітьми все було добре. Вона нарешті заснула.

Я подумала, що зараз найкращий час, щоб самій прокинутись. Я зовсім не хотіла спати. Мій розум все прокручував те, що Роджер сказав Саллі під час сьогоднішнього сеансу. Тому я одягнулася та спустилася вниз, поговорити з Мерфі. Так, знаю, що це звучить мов божевілля — розмовляти з манекеном у вітрині, але існує небагато людей, з якими я б могла поговорити про те, що відбувалося. Звісно, зараз з’явився Роджер. Та все одно, мене дуже заспокоюють розмови з Мерфі. Він — мій уявний друг.

Мерфі так і стояв там, за скляними дверима, на варті з кийком у лівій руці та підведеною правицею.

— Мені потрібно з кимось побалакати, Мерфі, — сказала я, сідаючи на сходи перед ним.

— Знаю, як ти, мабуть, почуваєшся, — продовжила я, — стоїш тут ніч у ніч, дивишся, як люди проходять повз у своїх справах, веселяться, доки ти на сторожі, захищаєш це місце. Зуб даю, ти мрієш про те, що й я, що Бог одного дня зробить тебе справжньою людиною. Пам’ятаєш історію Піноккіо? Я завжди любила, коли Оскар читав її Саллі. Наприкінці Піноккіо став справжнім. З тобою таке теж може статися. Існують, мабуть, мільйони уявних друзів, як ми з тобою, які хотіли б бути справжніми людьми.

Він нічого не відповів, та я й не очікувала. Достатньо було того, що хтось мене слухав.

— Проблема у тому, Мерфі, що Саллі не вірить в те, що їй говорить Роджер. Це добре чи погано для неї, прийняти той факт, що вона має розщеплення особистості та познайомитися з нами всіма? Роджер сказав, її лікування не означає, що я помру, і я йому вірю. Але звідки він знає?

Мерфі просто слухав, сумно усміхаючись.

– І що станеться з нами всіма, якщо Саллі або Нола вчинять самогубство? Я раніше думала, що коли тіло після смерті спорожніє, наші душі — всі п’ять душ — звільняться. А тоді у кожної з нас буде свій шлях до спасіння чи приречення, згідно з тим, яке життя ми вели, якими ми були. Не думаю, що Господь дозволить мені мучитися за те, що робили Джинкс та Белла. Ми з Саллі чисті. Ми заслуговуємо місця в раю. А ти як думаєш, Мерфі?

Щодо Ноли я ще не впевнена. Вона загалом хороша людина і добре освічена, але вона атеїстка. Взиває ім’я Господа намарне і говорить жахливі речі про владу. І ще, я думаю, вона б воліла жити в комуні та підтримує радикальні ідеї. Як-от, поправку про рівні права[42]. Коли вона думає про це, я впевнена, що це правильно, і всім серцем підтримую свободу та рівність. Але коли вже Белла біситься проти цього й говорить, що нам краще залишити все, як є, бо жінки знають, як змушувати чоловіків робити те, що нам заманеться, я переконуюсь, що вона має рацію, а Нола — ні. І ще Нола підтримує аборти, тому не бачу для неї шляху до раю. Я не кажу, що вона робить якісь погані речі, тільки час від часу щось крала, але у неї погані погляди. Люди потрапляють до пекла за погані погляди, навіть якщо ніяк їх не втілюють? Що, якщо ти спробуєш вчинити самогубство, але не зможеш?

Я знаю, що сказав би Мерфі, якби міг. Що він не знає, що ніхто достоту не знає.

– Іноді, — сказала я, — я думаю, що з нашою божевільною ментальною системою — тим, що Роджер називає множинністю — мало б бути можливо, щоб коли якась одна помре і відправиться в потойбіч, інші залишилися б живими. Тоді я могла б знати, що відбувається після смерті, й не довелося б самій через це проходити. Це було б просто…

Я відчула, що Мерфі зі мною погоджується.

— Я мала би бути справжньою людиною, Мерфі, правда? О Боже, як я хочу бути справжньою людиною.

Я пробалакала з Мерфі майже до четвертої ранку, і ця розмова перетворилася на дуже глибоку та духовну, наче я ледь не молила його про допомогу.

Підведеною правою рукою Мерфі поблагословив мене, і мені стало краще. Я дізналася багато про себе, розмовляючи з Мерфі. І це подарувало мені надію, що навіть після того, як Саллі прийме правду, для мене ще залишиться місце в світі.

* * *

Наступного ранку Саллі прокинулася з відчуттям сорому за те, що дзвонила Ларрі. Вона подумала про те, щоб зателефонувати та вибачитись, але вирішила, що це тільки ще більше розсердить його. Вона вийшла купити собі якогось одягу, але чомусь жодна річ їй не сподобалася. Потрібно було щось нове, щоб додати духу.

Саллі вирішила закупитися в супермаркеті «Гортонз». Всю мандрівку у метро до Тридцять четвертої вулиці вона сиділа налякана і напружена. Вона так багато читала про напади в метро, що з осторогою дивилася на кожне чоловіче обличчя — особливо молоде. Підлітки стали жорстокішими. Ніхто вже не був у безпеці. Всі вони крали гроші, щоб купити наркотики. Нью-Йорк перетворився на жахіття. Вона пересіла в інший поїзд, нервово стискаючи велику червону сумочку під рукою. Озиралася, чи ніхто її не переслідує.

Саллі видихнула з полегшенням тільки тоді, коли увійшла крізь великі знайомі двері «Гортонза», але свою торбу все ще несла, підвісивши на одній руці й обхопивши другою, як і радили протизлочинні повідомлення поліції по телевізору.

Вона купила дві сукні, пару слаксів та купальний костюм. Одяг, який вона зазвичай не носила. Їй здавалося, що її смаки змінюються, стають молодіжнішими, моднішими та стильнішими. Після покупок у неї залишилося трішки більше грошей, ніж було потрібно на поїздку додому. Одного дня, вирішила вона, варто буде відкрити собі рахунок у «Гортонзі».

Коли Саллі спустилася ескалатором, то помітила, що за нею спостерігає чоловік з поораним віспою обличчям, одягнений в джинси та брунатну вітрівку. Саллі зійшла на другому поверсі та пройшлася до ліфта. Він увійшов просто за нею, не витягуючи рук із кишень джинсів. Вона притиснулася спиною до стінки ліфта, а головний біль почав поколювати потилицю. Вона почекає, щоб чоловік вийшов перший, а тоді зійде на наступному поверсі. Ліфт поїхав на найвищий поверх, а чоловік так і не виходив. Біль вже відступав, але тіло тремтіло від холоду…

Нола вийшла з ліфта та замислилася, що робить у «Гортонзі».

Це вона вперше була назовні після океану. Нола пригадала «Нейтанз», дощ, мокрий пісок між пальцями ніг та трьох чоловіків, що тягнули її під дощаний поміст. Треба буде запитати Деррі, що трапилося після Коні-Айленду.

Вона заглянула в сумку, помітила невеликий відкритий купальний костюм та вирішила, що це точно не Саллі закуплялася. Або Белла, або Деррі. Що ж, доки вона тут, могла б і прикупити собі якогось мистецького приладдя. Нола понишпорила в сумочці та знайшла лише півтора долари. Не вистачить навіть на таксі додому. І, чорт забирай, вона не взяла з собою чекову книжку.

Нола ошаліла від люті на ту, яка кинула її в такому скрутному становищі. Вона зайшла у відділ з мистецькими товарами та, коли продавець відвернувся, поцупила три великі тюбики олійної фарби собі в сумку. Потрібні були ще пензлі. Вона спритно вкрала собі декілька.

Впевнена, що ніхто її не побачив, Нола поїхала ескалатором та помітила чоловіка з поораним віспою обличчям в джинсах та брунатній вітрівці, що стояв просто позаду неї. Що ж, якщо цей мудак вирве у неї сумку, то багато не отримає.

Нола вже виходила через передні двері, коли він її наздогнав.

— Леді, — сказав він. — Я співробітник служби безпеки магазину. Чи не могли б ви пройти, будь ласка, зі мною?

Вона витріщилась на нього.

— Що ви таке кажете?

— Просто ходімо, будь ласка.

— Звідки мені знати, що ви справді працівник магазину? — сказала вона. — Ви можете бути звичайнісіньким крадієм жіночих сумочок. — Нола почала відходити, сподіваючись, вдало впоратись із ситуацією.

— Леді, — сказав він, йдучи за нею. — Просто почекайте. — Він витяг гаманець та показав їй своє посвідчення, в якому було вказано «Служба безпеки магазину “Гортонз”». Коли чоловік тягнувся за гаманцем, Нола помітила пістолет в кобурі під пахвою під вітрівкою.

— Я нічого не зробила, — сказала вона.

— Просто ходімо зі мною, й ми це перевіримо, — сказав він.

Нола обернулась та пішла за ним.

— Чекайте дзвінка від мого адвоката, — сказала вона. — Я засуджу вас і весь магазин за помилковий арешт.

Чоловік завів її до ліфта з табличкою «Лише для персоналу». Всередині він повернувся до неї обличчям.

— Що ж, зараз ми можемо поїхати нагору, в офіс адміністрації та викликати поліцію, або…

Голос завмер, поки він міряв її поглядом. По очах вона бачила, що він пропонує їй угоду.

— Або що?

— Я можу натиснути на кнопку підвалу. Там невелика кімнатка-сховище, куди я деколи заходжу покемарити. Там нас ніхто не потурбує.

– І що тоді?

— Гарненько поведешся зі мною, і я гарненько поведуся з тобою.

— Я можу зберегти собі те, що в сумці?

Він знизав плечима.

— Чому б і ні? Мені воно нічого не коштує.

Нола потягнулася та натиснула кнопку до підвалу з думкою, що це дасть їй трохи більше часу, щоб обміркувати, як вийти з ситуації.

Доки ліфт їхав вниз, він потягнувся та поклав руку їй на сідницю, погладив.

— Ти вродлива жінка, — хрипко прошепотів він.

— Я знаю, — сказала вона. — Якраз твого типу.

Ліфт зупинився і двері розчинилися на рівні підвалу. Він провів її коридорами картонних коробок до невеликої кімнати. Навколо більше нікого не було. Нолин запал кудись зник. Раптом вона відчула себе загнаною в кут. Він поклав їй руку на груди. Вона відчула холодок і почала тремтіти.

— Агов, маленька, — сказав він. — Тобі цього хочеться так само, як і мені. — Він розстебнув ширінку. Нола відвернулася та заплющила очі.

* * *

Коли чоловік з віспою притягнув її до себе, тримаючи обидві руки на її сідницях, Джинкс його відштовхнула.

— Забери свої йобані граблі від моєї сраки! — гаркнула вона.

Несподівана зміна голосу його здивувала, і він зробив помилку, коли схопив її за руку. Джинкс перехопила долоню чоловіка хваткою з дзюдо та кинула його на підлогу. Ще один різкий рух, і вона опинилася над ним, врізаючись коліном йому в пах, а долонею притиснула горло.

— Я зараз тебе прикінчу, ти, йобаний виродку.

Очі молодого охоронця вилазили з орбіт, поки вона його душила. Джинкс намацала пістолет, залізла рукою під куртку і витягла його з кобури.

— Це ще знадобиться.

В очах чоловіка застиг страх, коли вона підняла пістолет і вгатила його по черепу. Він знепритомнів.

— Це тебе навчить не дойобуватися до безневинних жінок.

Джинкс відтягнула тіло, щоб все виглядало так, ніби він заснув у кутку, та поклала пістолет собі в сумку. Вона зачинила кімнату і побрела поміж коробок, доки не знайшла ліфт для персоналу. Зайшла в середину та натиснула кнопку першого поверху. Нагорі, коли за нею зачинилися двері, Джинкс швидко змішалася з натовпом і вийшла з боку Сьомої авеню.

Джинкс поїхала на метро назад до житлових кварталів, додому. Вона понишпорила в пакунку для покупок, щоб перевірити, що там, і гидливим поглядом окинула одяг та олійні фарби. Перевірила тупоносий службовий револьвер 38-го калібру, цілком заряджений. Треба буде сховати його десь, щоб інші випадково не знайшли. Джинкс дістала поліетиленовий пакет на кухні та запхала туди пістолет. Дочекавшись темряви, вона спустилася в підвал, взяла лопату і вийшла через задні двері в невеличкий дворик біля багатоповерхового будинку. Впевнившись, що навколо нікого немає, вона вибрала місце в правому дальньому кутку біля опори телефонної лінії. Викопала яму, завглибшки з фут[43], поклала туди загорнений пістолет, а тоді накрила його землею і приховала свіжо розкопаний клаптик бур’янами.

Потім повернулася в квартиру і заснула на дивані.

Коли наступного ранку Саллі прокинулась, то роззирнулася навколо, намагаючись пригадати, де була та що робила. Останнє, що пам’ятала, це ліфт у «Гортонз» і страх, що чоловік з віспою збирається вкрасти її сумочку. Що ж трапилося відтоді? З якоїсь дивної причини в неї були брудні руки. Що вона робила?

Саллі оглянула кімнату в пошуках пакунка з покупками та з полегшенням знайшла його в комірчині. Вона витягла сукні та повісила їх на вішаки. Тоді побачила два пензлі та три тюбики олійних фарб: жовтої, кобальтово-синьої та кольору паленої сієни. Звідки вони взялися? Вона попорпалася в аркушиках та обгортках і знайшла чеки на одяг, але жодного, у якому було б вказане мистецьке приладдя. Як таке можливо? Якби вона їх купила й забула про це, залишилися б чеки. Якщо чеків не було, це могло означати тільки…

Вона не дозволила собі й подумати ці слова.

Саллі прийняла душ, одягнула одну зі своїх старих квітчастих суконь. За сніданком її не залишало відчуття побоювання. Вона намагалася. Справді. Але покращення не було. Провали в пам’яті стали гіршими, ніж будь-коли, вона робила різні речі, відвідувала багато місць й зовсім нічого про це не пам’ятала. Якщо доктор Еш не вигадає якесь рішення якнайшвидше, Саллі стане кандидаткою на заслання в божевільню. Вона взяла примірник «Дейлі Ньюз[44]» по дорозі до автобусної зупинки і на другій сторінці побачила замітку про напад на працівника охорони в «Гортонз». Вона витріщилася на фотографію охоронця з рябим обличчям.

Від статті, у якій охоронець розповів, що на нього вчинила напад жінка-злодюжка, яка вкрала мистецьке приладдя, мала червону сумочку та пакунок для закупівель із «Гортонзу», її охопила паніка. Він описав її, жінку середнього зросту з темним волоссям та переляканим виразом обличчя, яке й викликало в нього підозри. Коли Саллі дійшла до розповіді про пістолет і те, як жінка перетворилася на злу жорстоку тигрицю, її почало сильно трусити. Треба перестати про це думати. Треба йти на роботу. Вона виштовхнула всі ті думки з голови.

Саллі була рада, що сьогодні замість Еліота на обідній зміні був Тодд. Вона не хотіла відповідати на жодні запитання щодо побачення чи уникати Еліотових притискань за барною стійкою. Але вона помітила, як пильно за нею стежить Тодд. Кілька разів він підходив, нібито щось запитати, але після відвертався, несамовито розжовуючи свою зубочистку. Він бачив ту статтю в «Ньюз»? Почав щось підозрювати?

Обідня зміна проходила мляво, і я вирішила дати їй попоратися самій. Саллі ніде не помилилась і ніхто до неї не чіплявся, тож я собі зробила вихідний.

Коли вона вийшла з ресторану, то не помітила, що Тодд пішов за нею назирці. Саллі думала про рябого охоронця та пістолет і якийсь голос в її голові прошепотів слово церква. То була не я, і ніхто з інших. Просто одна з тих думок, що раптом приходять людині в голову. Хоча то й звучало ніби голос, навіть для мене. Я знову помітила Тодда, коли вона зупинилася, щоб перейти на світлофорі дорогу. Він був на протилежній вулиці. Саллі його не бачила. Собор святого Михаїла був лишень за два квартали від «Шляху з жовтої цегли», і, згадуючи пораду доктора Еша щодо її внутрішніх сил, Саллі покрила голову хустиною та зайшла всередину.

У замкненій затхлості церкви вона здригнулася, вдивляючись у темряву. Сповідальні раптом стали для неї схожими на телефонні будки, й вона уявила, як заходить в одну та робить міжнародний дзвінок Богові, щоб спитати Його, чому її розум так часто чує гудки, що зайнято, і чому так часто в неї вривається зв’язок. Та чи є телефони в раю? Саллі задумалась, яким би був телефонний код. І чи можна було б подзвонити Богові прямо або через оператора? Вона боялася, що її номер не внесений до телефонної книжки Бога.

Треба піти і посповідатися, але як Саллі не намагалася, не могла згадати бодай одного свого гріха. Здавалося неприродним, що в неї їх не було. Була історія з крадіжкою, але її серце та розум — чисті. Все одно, якщо вона не грішила, чому почувається такою пригніченою? Чому відчуває таку безпорадність? Чи могла вчинити всі ті речі й не пам’ятати про це?

Саллі побачила, що люди дивляться, як стоїть у центральному проході, тож вона вклякла, перехрестилася та сіла на одну з лавок, щоб помолитися. Саллі відчула чийсь порух біля себе, а коли підвела голову, то побачила Тодда. Можливо, він знав. Можливо, він прочитав статтю та впізнав її за описом. Вона розтулила рот, щоб заговорити, але біль у голові став нестерпним. Її годинник показував 14:23. Саллі піднесла долоні до обличчя та схилила голову і, не встигши договорити рядок «Богородице Діво, радуйся…», — зникла.

П’ять

Нола вже приготувалася вибігти з маленької кімнатки та дати охоронцеві викликати поліцію. Проте коли підвела погляд, побачила вівтар, миготіння свічок і зображення розп’ятого Ісуса, то прошепотіла:

— О, ні…

— З тобою все гаразд, Саллі?

Нола обернулась. Замість рябого охоронця вона побачила білявого молодика, який розглядав її тривожними блакитними очима. Він був одягнений у сині джинси та білу сорочку з засуканими по лікті рукавами.

Вона підвелася, не відповідаючи йому, та попрямувала до виходу з церкви. Він подався за нею, й коли вони вийшли, сказав:

— Ти якось дивно сьогодні поводилася, Саллі. Не хочеш з кимось поговорити?

Вона уповільнила хід та обернулася до нього:

— Чому ти думаєш, що мені потрібен співрозмовник?

— Сьогодні на роботі ти здавалась якоюсь іншою. Коли ти така засмучена вийшла з ресторану, я пішов слідом, бо думав, що тобі потрібна допомога.

— А що змінилося?

— На твоєму обличчі була якась безнадія, якесь збентеження. Зараз цього немає. Ти знову змінилась.

— Говори конкретніше. Як саме?

— Ти зараз не така, якою була, коли вперше прийшла на роботу. Тоді ти здавалася сором’язливою та звичайною, а потім раптом стала дуже жвавою. Спочатку я купився на ту історію про роботу фотомоделлю. Але коли Еліот розповів мені про ваше побачення, якою ти була шаленою, і все, що тебе турбувало, — це танці, мені почало здаватися, що щось тут не так.

Їй було невтямки, хто такий Еліот, але пам’ятала слова Деррі про те, що Белла була дурненькою танцівницею. Тож із Еліотом, мабуть, була Белла.

— А зараз?

— Ти серйозніша. По-іншому розмовляєш… виразніше.

— Я — мінлива людина, — сказала вона.

— Думаю, саме це мене й зацікавило.

— Зацікавило, яким чином?

— Я хочу стати кимось більшим, ніж твоїм роботодавцем. Я б хотів із тобою ближче познайомитися.

— Гаразд, — сказала вона. — Можеш зводити мене на Ґрінвіч-Віллидж та пригостити капучино.

Коли вони йшли повз вітрину магазину, Нола побачила ту неоковирну квітчасту сукню та скрикнула:

— О Господи Боже! Я не можу піти в такому паскудстві на Ґрінвіч-Віллидж. Мені треба повернутися додому та переодягтися. Чому б нам не зустрітися пізніше?

— Дозволь піти з тобою.

— Ти не віриш, що я прийду?

— Еліот попереджав, що ти дуже непередбачувана.

— Слухай, — сказала вона, — якщо ти хочеш піти зі мною та почекати, поки я переодягаюсь, то без проблем. Не знаю, скільки в мене є часу. Але я багато чого хотіла б сьогодні встигнути, і секс — не один із пунктів мого порядку денного. Якщо плануєш саме це, тобі краще не витрачати час дарма.

— Я просто хотів провести з тобою вечір, — сказав він. — Мені ніяк не вдається тебе зрозуміти.

Вона вирішила, що пояснить йому ситуацію, та не вибовкуватиме все.

— У мене бувають зміни настрою, Тодде. Бувають часи, коли я поводжуся по-одному і віддаю перевагу одним речам, а тоді несподівано — без жодних пояснень — я просто розвертаюся на всі сто вісімдесят градусів.

— Ти не схожа на інших жінок. Це мене збуджує.

— Головне, щоб ти не надто збуджувався.

— Саллі, я…

— Звертайся до мене на прізвисько — Нола.

— Ще одне прізвисько?

— Деякі люди ж колекціонують пляшки з-під пива.

Вони сіли в таксі, й Нола наполягла, що сама заплатить. Біля будинку Тодд глянув на вітрину майстерні Ґрінберґа та помахав рукою.

— Привіт, Мерфі.

Вона повернулася до нього.

— Що це означає?

— Еліот згадував, що ти йому розповідала про це. Ну, знаєш, про охоронну систему Ґрінберґа.

Нола округлила очі.

— Думаю, це дурна ідея, ставити манекен на варту, а ще дурніше — це одягати його в форму поліцейського та давати ім’я. Ще один порожній чоловік.

Тодд швидко кивнув.

— Я погоджуюся з тобою… цілком і повністю.

— Цікаво, чому він його називає Мерфі? — сказала вона.

— Ну, знаєш, закон Мерфі, — сказав він. — «Якщо яка-небудь неприємність може трапитись — вона таки трапиться». Думаю, старий Ґрінберґ просто песиміст.

Нагорі в квартирі Нола сказала Тоддові посидіти у вітальні, поки сама пішла в спальню переодягнутися. Вона вдягла свою улюблену денімову сорочку, оббризкані фарбою джинси та сандалі.

Несподівано Нола помітила, що її книги лежали розкидані на підлозі з іншого боку ліжка. Боже, чому Саллі просто не може залишити її речі в спокої? Сама вона робила все можливе, щоб навіть пальцем не торкатися речей Саллі. Нола підняла книжки, стала на крісло та сховала їх на полицю в комірчині. Чорт забирай, книжки були корисними як один з тих небагатьох способів розширення світогляду, втечі з цієї психічної пастки. Вона відчувала себе замкненою в клітку з чотирма невидимими тваринами і мусила бути обережною, щоб не вдиратися на їхню територію. Що ж, подумала Нола, стискаючи кулаки, а вони хай на мою не зазіхають.

Вона прийшла зі спальні та, навіть не дивлячись на Тодда, сердито сказала:

— Ходімо.

— У тебе сумний голос.

— Ти йдеш, чи як?

Вони сіли в таксі. Нола ненавиділа метро, тисняву натовпу й із задоволенням відзначила, що Тодд відчував її потребу власного простору, бо близько він не присувався. Нола наполягла, що заплатить за таксі, хоча якась її частина хотіла дозволити йому це зробити. Вона не хотіла себе будь-яким способом до чогось зобов’язувати.

— Куди їдемо? — спитав він.

— У «Вершник її знав».

— Що?

— Це така кінцівка одного жарту, двозначний вираз[45], а ще назва кав’ярні на Ґрінвіч-Віллидж.

— Овва.

— Нагадаєш, щоб я тобі якось розповіла той жарт.

— Смішний, мабуть, — сказав він. — Ти нарешті усміхаєшся.

У «Вершник її знав» люди підходили та запитували, куди вона запропастилася, бо не бачилися з нею вже сто років та сумували за її літературними читаннями. Нола любила тут бувати. Це місце — найближче, у якому вона коли-небудь бувала до «Лівого берега[46]», і тут вона відчувала себе в середовищі письменників та художників.

Вони розширювали приміщення, тому навкруги лунали удари молотів, поки робітники намагалися пробитися до порожнього приміщення магазину по сусідству. Відчувався запах давньої штукатурки. Інтер’єр самої кав’ярні був схожий на французьке кафе. За поверхні столів слугували старі колоди для обробки, а стіни були вкриті пожовклими копіями французьких, італійських та німецьких газет, що дарувало закладу стилю чесної бідності, ніби вони не могли дозволити собі поклеїти на стіни щось інше. Стільці були різні, як дерев’яні табуретки, так і крісла з переплетеними дротяними спинками. Вздовж однієї стіни стояли старезні лави з парку та маленькі круглі столики. Лампи від «Тіффані[47]» розсіювали рудувате світло на голу дерев’яну долівку. За стійкою виблискувала гігантська еспресо-машина з хитромудрими важелями та фігурками орлів на великих кавниках[48].

В очах Тодда вона побачила несхвалення, і це її роздратувало.

— Знаю, виглядає фальшиво, — сказала вона, навіть не намагаючись стишити голос, — але така фальш мені до вподоби.

— Я ж нічого не сказав.

— Тобі й не треба було. У тебе дуже експресивне обличчя.

— Так само, як і ця кавова машина, — пожартував він, самовдоволено всміхаючись.

Вона простогнала.

— Ноло-золотце!

Нола розпізнала цей голос ще до того, як побачила його власника. Упівоберта вона простягнула руку, і огрядний коротун у вельветовому піджаку, що висів на його плечах, ніби накидка, поцілував її долоню.

— Кірку-золотце. Як твої справи?

— Я чекав тебе, Ноло, — сказав він, не зводячи з неї погляду крізь товсті окуляри. — Ти все обіцяєш завітати на якийсь із моїх п’ятничних званих вечорів, але так ніколи й не дотримуєшся обіцянки.

Нола познайомила його з Тоддом.

— Кірк викладає економіку в Центральному муніципальному коледжі. Але це лише для того, щоб дозволити собі справжню професію, а саме — організацію вечірок у себе на квартирі щоп’ятниці ввечері. Всі просто шаленіють від них. Кірк блукає по місту, і коли знайомиться з кимсь цікавим, чи принаймні кимось, хто не схожий на інших, то запрошує його або її на свою п’ятничну вечірку.

— Вам обом варто прийти якоїсь п’ятниці, — сказав він. — Просто прихопіть пляшечку вина.

Кірк знову поцілував її руку, а тоді відійшов та загнав у куток худющу сутулу молодицю у вінтажній блузці та дуже високих шкіряних черевиках, а Нола почула, що він каже: «… у п’ятницю ввечері… і прихопи пляшечку вина».

Власник кав’ярні помітив Нолу та обійшов стійку, щоб обняти її.

— Мейсон про тебе розпитувала, — сказав він. — Їй потрібні гроші за оренду.

— Я саме до неї йду, щоб заплатити, — сказала Нола. — Просто заскочила випити чашечку капучино та подивитися, хто є. Ейбе, це Тодд Крамер. Тодде, познайомся з Ейбом Коломбо. — Тодд простягнув руку, а Ейб ляснув по ній відкритою долонею, тоді цмокнув Нолу в щоку та подався назад, до касового апарата.

— Ейб Коломбо? — прошепотів Тодд.

Нола всміхнулась.

— Його батько — паршива вівця в місцевій сім’ї Коломбо в Маленькій Італії[49]. Одружився з вродливою єврейською дівчиною. Тоді Ейб зробив те саме. Сара тут обслуговує столики.

Її тішило те, що для більшості людей важко відрізняти офіціанток із їхнім блідим макіяжем та відповідними білими фартушками зверху чорних трико й топів. Вони всі носили чорні балетні чешки та безшумно пропливали повз, розносячи чорні дощечки з крейдою, що слугували тут за меню, а записники для замовлень звисали з їхніх запасок, підв’язані шкіряними ремінцями.

Сара помітила її та передала Тоддові дошку з меню.

— Ноло, Норм Волдрон кілька разів питав про тебе. У нього заплановано кілька читань, і він думав, що тебе це може зацікавити.

— Взагалі, в мене зараз не надто багато часу, — сказала вона. — Більшу частину дозвілля я малюю, та й з дому я виходжу вже не так часто, як раніше.

Сара прийняла їхні замовлення на два капучино та сховалася назад у натовпі.

— У тебе тут багато друзів, — сказав Тодд.

— Знайомих, не друзів. Але як художниці мені імпонує товариство творчих людей.

— Не знав, що ти художниця, — сказав він. — Я б залюбки глянув на твої роботи.

— Ти маєш на увазі, хотів би відвідати мою студію?

— Так.

– І, звісно, потім ти б захотів випити трішки вина та піддатися розпусті на підлозі під сяйвом свічок.

— Слухай, не треба плутати мене з Еліотом. Це він у нас донжуан. Спитай будь-якого мого знайомого. Я не бабій. Але скажу так: ти перша жінка, яка мене справді зацікавила з часів коледжу.

Вона засміялася.

— Це було не так давно. Добре, я ризикну. Але попереджаю тебе, якщо почнеш якісь штучки, сам будеш винен.

Коли вони пішли з «Вершника її знав», то попрямували Г’юстон-стрит до СоГо[50], де вона винаймала куток в одному лофті в художниці, яку звали Мейсон. Нола зайшла всередину разом із Тоддом, й вони побачили, що Мейсон сидить на підлозі перед мольбертом та курить травку. Її приплюснутий ніс та каштанове волосся, що обрамляло квадратне обличчя, завжди нагадувало Нолі маленького пекінеса.

— Привіт, — сказала Мейсон, невпевнено спинаючись на ноги. Вона проігнорувала Тодда та прошепотіла Нолі: — Ходи, глянеш на мою останню роботу. Я випробовую нові кольори та форми.

Нола подивилася на поєднання квадратів та графіті з аерозольної фарби на стіні станції метро і кивнула.

— Оригінально. Мені подобається твоя техніка. Дуже по-сучасному.

— Погоджуюсь, — сказав Тодд.

Мейсон спопелила його поглядом та повернулася назад до Ноли.

— Хочу підтримувати зв’язок із молодим антиконформістським поколінням.

Коли Нола відвела Тодда в свій куток студії, Мейсон попленталась геть.

— Що з нею таке? — спитав Тодд.

– Її не цікавлять чоловіки.

— А тебе?

— Приблизно так само, як і жінки.

— Що це означає?

— Це нічого не означає. Так просто є.

— Боже, я розгубився. Мені важко слідкувати за твоїм ходом думок.

— Вибач, Тодде, але я не можу його змінити, щоб догодити тобі. Якщо ти за ним не встигаєш, тобі, мабуть, краще залишатися розгубленим.

Він похитав головою.

— Це ти розгублена. То чому ти мене обманюєш?

— Поясни, що ти цим хочеш сказати?

— Саллі, Белла, Нола. Хто ти?

— Я — це я, яким би ім’ям мене не називали люди.

— Справді?

Нола відвернулась.

— Я думала, ти хотів подивитися на мої картини.

— Ти наче ртуть, — сказав Тодд. — Намагаюся тебе зловити, а ти прослизаєш мені між пальців.

— Я створила ці картини нещодавно. Та якийсь час я не працювала. Я нечасто виходжу і…

Вона розвернула полотна, що стояли обперті лицьовою стороною до стіни, та розклала їх в ряд, щоб він подивився.

Тоддові забило дух.

Вона знала, що для когось іншого, як-от Тодда, ці люди, об’єкти та створіння з її снів будуть схожими на «Пекло» Данте. Вона не уявляла, звідки до неї прийшли ці образи. Вона малювала, охоплена шалом, переносячи образи на полотно. Жінка без обличчя. Дитина з розколотими щоками, чолом та підборіддям, яка витріщилася на глядача мертвими очима. Ціла серія смертей. Не доведені до кінця самогубства. Вона закінчить їх олійними фарбами. А далі була численна серія: обличчя з багатьма ротами — і всі кричать. Голова, що розчахнута сікачем.

— Чому? — запитав він.

— Так я можу впоратися з власними почуттями. Так я можу контролювати щось всередині мене через зовнішню проекцію, яку можна надовго зберегти, щоб дивитися на неї, розуміти її. Контролювати.

Тодд похитав головою.

— Господи! Я знаю, як це бути розбитим, пройти крізь пекло, але все це — ніби картини з Алісиного Задзеркалля.

Нола кивнула.

— Ти відрізняєшся від пересічних чоловіків, з якими…

— З якими що?

— Не має значення.

— З якими має справу Саллі? — сказав він.

Вона витріщилася на нього.

— З ким ти розмовляв? Як багато ти знаєш?

Він тицьнув на картину дівчинки з обличчям, розтрощеним на пластини.

— Тільки те, про що зміг сам здогадатися. Ставлю десять до одного, що ти не та чи не те, ким здаєшся в цю мить.

— Зрозуміло. І ким я здаюсь?

— Розумною, самостійною жінкою, яка цікавиться культурою та мистецтвом. Холодною, різкою, мислячою.

— А хто я насправді? Поза цією маскою?

— Шалам-Балам, — сказав він.

– І вся королівська кіннота, і вся королівська рать…

– І купа тих вершників не могли її не знать.

Нола дивилася на відображення картини жіночого обличчя в тріснутому дзеркалі.

— …не можуть сердегу докупи зібрать.

— Тобі й не треба бути вкупі. В мене хороша інтуїція, я вмію імпровізувати. І прийму тебе такою, яка ти є, — сказав він.

– І якою я є? Яким ти є? Розкажи мені, хто ти.

— Ми всі різні люди в різних ситуаціях. У шістдесятих, у Колумбійському[51], я був антивоєнним активістом. У сімдесятих — азартним гравцем. Зараз — я бізнесмен та ланка суспільства. Ми всі складаємося з багатьох людей.

Вона похитала головою.

— Ти говориш про різні періоди життя людини. Більшість людей багатогранні, як призми діаманта, що віддзеркалюють світло. Я — інша. Я — одна сльоза в намисті з п’яти перлин.

— Це мене й вражає. Щось у тобі змусило мене знову дивитися на життя із запалом. Без стимуляції азартних ігор, я ніби помер. А ти мене розбудила. Я не вдаю, ніби знаю, в чому справа. Те, як ти постійно змінюєшся, дуже мене збуджує. Але не зрозумій мене неправильно. Я не вважаю тебе якоюсь невротичкою. Для мене — ти найчарівніша людина, яку я коли-небудь бачив. Життя з тобою ніколи не набридне.

Нола похитала головою.

— Ти не маєш права задумуватися про життя зі мною.

— Не можу нічого вдіяти. Ти засіла в мене в голові ще з того першого дня.

Хлопчачі блакитні очі Тодда молили її. Він здавався їй привабливим. Нола, не опираючись, дозволила йому обійняти себе. Тодд притиснув її до себе, і хоча вона й не відповіла на його поцілунок, але й не відсторонилась. Проте коли його рука опинилася на її грудях, Нолу це злякало. Вона стрепенулась, психічно відступаючи. Вона хотіла, щоб він тримав там руку, гладив її груди, цілував їх, але знала, якщо це продовжиться, вона втратить контроль, і якась із інших може вийти крізь їхні обертові двері.

Чому? Чому вона не могла лишитися назовні та віддатися комусь, кому вона подобається, якщо їй цього хочеться? Це нечесно бути приреченим переживати життя тільки через книжки та журнали. Вона хотіла, щоб його ніжні руки торкалися її тіла.

Тодд поклав її на розкладачку. Нола хотіла залишитися зовні та дати йому покохатися з нею. Але думка про проникнення змусила відмовитися від цього почуття. Зростаюче бажання зникло, її охопив холод і раптове заціпеніння, й вона знала, що не може відчувати ні пристрасті, ні болю. Нола розізлилась, коли двері перекрутилися і витурили її…

* * *

Джинкс відчула, як її виштовхнули наперед. Вона звела погляд на пару незнайомих чоловічих очей, відчула, як чиясь рука рухається між її стегнами. Вона потягнулася вниз та стиснула його зап’ясток, глибоко занурюючись нігтями в плоть. Вона підскочила.

— ЯКОГО ХЕРА ТИ РОБИШ?

— Я хочу тебе, — сказав він. — Я від тебе божеволію.

Вона відсмикнула його руку та вліпила сильний ляпас.

— СУЧИЙ ТИ СИНУ! ЗАБЕРИ ВІД МЕНЕ СВОЇ ДОВБАНІ РУКИ!

Тодд швидко позадкував.

— О Господи, — сказав він. — Ще одна.

Джинкс схопила крісло та швиргонула ним у його бік. Вона схибила, і крісло грюкнуло об стіну та відскочило, пробивши дірку в одній із картин Ноли. Тодд вхопив її зап’ясток і притиснув Джинкс до ліжка. Вона борсалася, плювалася та кричала, звиваючись та викручуючись, щоб він її відпустив. Але Тодд був сильним.

— Я вб’ю тебе, — крикнула вона. — Я дістану свій пістолет і прострелю твою макітру.

— Ми можемо це обговорити?

— Ти намагався мене зґвалтувати, а тепер хочеш це обговорити?

— Я не ґвалтував тебе. Ноло, що з тобою?

Джинкс відчула, як напруга полишає її тіло. Вона швидко роздивилася навколо та зрозуміла, що трапилося. Зазвичай вона дізнавалась від Деррі, що то Белла вплутувалась у якісь справи з чоловіками. Тепер і Нола взялася за це лайно. Спочатку з тим охоронцем в магазині, тепер оце.

Він посилив хватку, й вона відчула себе паралізованою. Джинкс ненавиділа відчуття обмеженості. Не біль. Його вона зрідка відчувала, та й коли це ставалося, то був лиш якийсь невиразний тупий біль. Але відчуття нерухомості наповнювало її збентеженням, ніби хтось її душив.

— Добре! — видихнула вона. — Відпусти мене.

Тодд зліз із розкладачки, все ще не відпускаючи її зап’ястки. Вона важко дихала, ніби щойно бігала, та знала, що то все з люті. Господи, як же вона ненавиділа те відчуття. Тоді він повільно відпустив її.

Джинкс обійшла студію, розглядаючи картини Ноли. Вони її зачіпали. Обличчя людей спричиняли якісь неясні спогади. Коли вона дійшла до дівчинки з розбитим обличчям та порожніми очима, її пересмикнуло. То було наче дивитися на себе у коридорі з дзеркалами. Вона взяла ніж та почала їх різати. Щоразу, коли Тодд підходив, щоб зупинити її, вона штрикала його в бік, але йому завжди щастило відскакувати. Коли Джинкс закінчила, всі картини в студії було знищено — включно з роботами Мейсон.

Тодд облишив спроби зупинити її. Він сидів з краю розкладачки та спостерігав. Коли Джинкс припинила, то підвелася, віддихуючись, посеред кімнати, виснажена та обм’якла.

— Тобі так краще? — спитав він.

— Відвали! — гаркнула вона.

— Ти зігнала багато агресії. Зараз маєш бути досить спокійною, щоб змогти про це поговорити.

— З тобою?

— Чому б і ні?

— Тому що ви всі, мужики, однакові. Завжди думаєте тільки про одне, використовуєте нас і кидаєте, як старі машини на звалище.

— Ноло, це жодним чином не…

— Заткнися! — закричала вона. — Я не хочу тебе слухати. — Вона кинулася на нього з ножем. Тодд ухилився, але Джинкс зачепила його ліве передпліччя, залишивши кривавий поріз. — Отак! — сказала вона. — Такий колір тобі більше пасує. І якщо ти бодай спробуєш мене переслідувати, я довершу це діло.

Джинкс кинула ніж на підлогу та вибігла зі студії, повз жінку з собачим обличчям у забризканих фарбою джинсах, що стояла на сходах біля входу. Джинкс не звернула ніякої уваги, коли та жінка закричала:

— Агов, Ноло, куди ти пішла? Де той твій хлопець?

Періодично зриваючись із ходи на біг, Джинкс йшла до південного боку Вашингтон-сквер-парку, розглядаючи обличчя інших людей. Вона дісталася до дитячого майданчика і зупинилася.

У пісочниці маленький хлопчик дражнив дівчинку. Ще один жорстокий, мерзенний чоловік. Він топтав її «пасочки», а коли дівчинка відсунула його ногу, то потягнув її за волосся. Джинкс підійшла ближче. Хлопчик попрямував до гойдалки.

Вона згадала, як вітчим Саллі, Фред, хапав її за волосся, коли хотів покарати, як він клав її собі на коліна та скидав трусики, щоб відшльопати. Вона згадала, яким жорстким він ставав у ті моменти. Джинкс не надто відчувала біль навіть дитиною, та Фред продовжував, а коли нарешті відпускав її, вся жорсткість кудись зникала, а очі ставали наче скляними. Як очі цього хлопчика зараз. Джинкс потяглася рукою та вхопила його за горло. Почала стискати.

Якась інша дитина крикнула на неї. Джинкс відвернулася, і я змогла вискочити. Я відпустила хлопчика і швидко втекла звідти. Зазвичай я не втручаюся, але вбити дитину? Господи, у мене перед очима так і промайнуло, як ми вп’ятьох проводимо наступну сотню років у одиночній камері.

Я знайшла телефонну будку на Макдуґал-стрит, подзвонила у кабінет Роджера та сказала Меґґі, що Джинкс щойно ледь не вбила маленького хлопчика, тож Роджерові краще щось зробити і якнайшвидше. Він у лікарні, відповіла Меґґі, а потім наказала зустрітися з нею біля входу в травмпункт.

Я була трохи знервована, мене трусило від думки про ті руки, які почикрижили картини Ноли і ледве не задушили дитину. Треба щось робити, в цьому немає сумніву. Але що? Може, Нола мала рацію? Може, нам краще всім померти? Я відкинула цю думку. Повинен бути інший шлях. Роджер мусить щось придумати.

Щоб не виникло непорозумінь, якщо раптом Саллі вийде раніше, ніж я дістануся до кабінету Роджера, я видерла сторінку з маленького записника Ноли та написала: «Коли прочитаєш це, йди одразу ж до пункту швидкої допомоги клініки Мідтауна, там зустрінешся з Меґґі».

Я подумала про те, щоб знайти таксі, але потім згадала, що хтось іще повинен слідкувати за витратами, тому просто сіла на автобус на П’ятій авеню. Я стиснула записку в руці, щоб Саллі, отямившись, знала, що робити. То все була її провина. Якби вона не була такою слабкодухою, то могла б стримуватись і не допускати Джинкс до контролю. Я завжди мусила вгамовувати злість та жорстокість Джинкс, завжди з’являлася тоді, коли доводилося все залагоджувати. Деррі-слідопитка, постійно весела й безтурботна, вічно готова склеювати все докупи після того, як Джинкс робила щось огидне і створювала проблеми для Саллі. Як-от сьогодні. Такого не сталося б, якби я могла стати цілісною особистістю. Я заплющила очі та уявила, що ширяю як вільна дика птаха… все вище і вище, кружляю, наближаючись ближче до сонця… а тоді відчула, що зриваюся, падаю вниз… вниз… вниз… і опиняюся знову тут, замкнена в темному закутку розуму Саллі.

* * *

Саллі повернула голову, щоб запитати Тодда, чому він йшов назирці за нею аж до церкви, й вражено побачила, що сидить у автобусі, одягнена в заляпані фарбою джинси. Вона роззирнулась довкола, подивитися, чи хтось помітив її ніяковість. Де вона була? Що робила? Куди прямувала? Наскільки довгим цього разу був провал? Саллі глянула на годинник. 17:31. Останнє, що пам’ятала, то відвідини церкви святого Михаїла о 14:23, і те, як вона виявила, що Тодд переслідував її. Та чи зараз той же день? Чому вона одягнена в ці вимащені фарбою джинси? Візьми себе в руки, подумала вона.

Коли Саллі впевнилася, що зараз не буде чергового провалу, їй стало краще. Вона заспокоїлася та почала дихати легше, притулившись головою до вікна. Можливо, їй краще зійти за наступним поворотом та подзвонити докторові Ешу. Знаючи, який він заклопотаний, Саллі не хотіла зайвий раз його турбувати. Та вона уявлення не мала, що відбувалося після церкви. Саллі міцно стиснула кулаки, і тут помітила щось у лівій руці. Вона розтиснула долоню та побачила зіжмаканий папір. Перелякана, вона розгорнула та прочитала цидулку.

«Будь ласка, Боженько, — подумала вона, — нехай не сталося нічого поганого. Я хороша людина. Я не хочу робити кепські речі».

Вона несподівано підвела голову та побачила, що автобус проїжджає повз зупинку клініки Мідтауна. Саллі підскочила та зійшла.

Вона пройшла від П’ятої авеню до Лексінґтон-авеню, стискаючи повідомлення в руці. Кинула на нього ще один погляд. Зовсім не її почерк. Жирні округлі літери — ніби друковані — абсолютно не схожі на її дрібні, акуратні, скошені вліво буквочки, такі маленькі, що в школі їй вдавалося конспект цілого заняття вмістити на одній сторінці, поки інші діти розтягували текст на три-чотири. Та цей великий почерк точно належав комусь іншому. Вона швидко проштовхнулася крізь обертові двері у вестибюль, у якому на неї вже чекала Меґґі.

— Як ви? — спитала Меґґі.

— Трішки знервована.

— Хто?…

— Я Саллі. — Вона вручила Меґґі зіжмакану записку.

Та глянула на неї, похитавши головою.

— Ви, мабуть, себе жахливо почуваєте.

— Вибачте, що так турбую вас. Я знаю, що доктор Еш дуже заклопотаний.

— Вам не варто хвилюватися, телефонуйте в будь-який час дня чи ночі, Саллі. — Меґґі провела її до холодної білої кімнати для огляду. — Тепер трохи відпочиньте. Доктор Еш приймає іншого пацієнта. Він підійде до вас десь через п’ять хвилин.

— Дивовижно, я навіть не знаю, чому я тут. Мені невтямки, що відбулося. Можливо, що й нічого не сталося. Мені так соромно.

— Не думайте так, Саллі. Я знаю, на те була якась серйозна причина, й він допоможе вам з цим розібратися.

— Сподіваюся. Мені страшно. Будь ласка, не зачиняйте двері.

Саллі відкинулась назад та обперлася головою об стіну, все ще відчуваючи себе досить напруженою. Вона зазвичай нервувала в лікарнях.

Через кілька хвилин її стривожив звук голосів. Дві жінки, що проходили повз кімнату, заглянули досередини. В однієї медсестри був чорний бейджик із білими літерами, в якому було вказано «П. Даффі, дипломована медсестра». Інша була вдягнена у звичайний одяг. Коли вони побачили, що вона їх помітила, то відвернулися. «Це та множинна?» — почула Саллі від однієї з них. Їхні голоси звучали так, ніби вони увійшли до сусідньої кімнати, й вона все ще могла їх чути.

«Еш, здається, так думає».

«Від самої думки про це мене аж теліпає».

«Я не вірю в множинну особистість».

«Але доктор Еш…»

«Слухай, ну ти ж пам’ятаєш, яким був Еш до того, як знайшов цю? Коли психіатрові набридають звичайні шизофреники та маніакальні депресивники, він починає шукати собі якісь нові екзотичні хвороби».

«Думаєш, вона прикидається?»

«Не прикидається. Всі знають, що істеричні невротики відчувають, якими їх бачать їхні лікарі, й те їм і показують. Всі знають, які в Еша були емоційні проблеми до того, як вона з’явилася. Слухай, синдром вигорання зустрічається у багатьох хороших психіатрів».

Тоді двері зачинились, і їхні голоси затихли. Вона це дійсно почула, чи лиш уявила собі?

Відчинилися двері в коридорі навпроти, й худорлява дівчина з клоччастим волоссям, прищами та знервованим поглядом вийшла звідти разом із Меґґі.

Саллі втупилася собі в ноги, щоб уникнути погляду дівчини. Вона ні з ким зараз не хотіла розмовляти. Після того, що почула від тих жінок, їй хотілося підхопитися і втекти.

Через кілька хвилин Меґґі повернулася та відвела її в кабінет Роджера.

— Саллі, що трапилося? — запитав Роджер. — З вами все добре?

— У мене жахливий головний біль.

Меґґі кинула погляд на Роджера.

— Хвилину тому все було гаразд.

Він підвівся та допоміг Саллі сісти.

— Щось сталося?

— Я чула, як вони говорили, — сказала Саллі. — Та медсестра, Даффі, та інша жінка розмовляли про множинні особистості. Вони сказали, що істеричні невротики вигадують різне для своїх психіатрів. Я нічого для вас не вигадувала, докторе Еш. Клянуся вам. Не вдаю, не прикидаюся. Я не знаю, що відбувається в моїй голові, але це насправді. Це просто пекло!

— Даффі… Чорт забирай, ну й дурнувата жінка. Якби я міг, я б…

— Моя голова, докторе Еш! Болить!

Вона відчула в голові тиск, ніби мозок скрутився у вузол, а коли він затягнувся тісніше, її волосся затягнулося щільніше до центру скальпа.

— Це відбувається знову. Я не можу витримати.

Він узяв її за руку.

— Не опирайтеся, Саллі. Просто заспокойтеся. Забудьте про те, що говорили ті дурні жінки. Ми ще матимемо можливість це обговорити. Меґґі, принеси води.

Вона бачила, як рухається Меґґі, але сама тремтіла, Роджер перед її очима розмивався, а їхні голоси віддалились, ніби у неї в голові були коліщата всередині інших коліщат, кожне крутилося з різною швидкістю, а вона могла переходити з одного на інше, її відносило від центральної осі, від себе самої, на якій крутилися інші.

Він щось їй говорив, намагався дотягнутися до неї словами, але Саллі не могла залишатися в центрі. Її віднесло, спочатку на друге колесо, потім на третє, що все крутилося й крутилося. А тоді викинуло геть, і центр перетворився на суцільну розпливчасту пляму. В неї запаморочилося в голові й за мить до того, як відключитися, вона подумала, що треба буде якось запитати, від чого ж він вигорів.

Шість

Нола розплющила очі й саме збиралася відповісти на поцілунок Тодда, коли роззирнулася довкола та зрозуміла, що вона в оглядовій кімнаті лікарняні, а на неї витріщаються лікар у білому халаті та жінка, яких вона до того ніколи раніше не бачила. Вона, як завжди, сіла тихо, чекаючи якоїсь вказівки щодо того, чому вона тут і що взагалі відбувається.

— А зараз, Саллі, — сказав лікар, — я б хотів, щоб ви мені розповіли все, що пам’ятаєте, відколи сьогодні вдень пішли з роботи.

Отже, він думав, що перед ним — Саллі. Якщо це той психіатр, про якого згадувала Деррі, їй не хотілося з ним мати жодних справ.

— Саллі, з вами все гаразд? — перепитав він. — Чому ви так дивно на нас дивитеся?

— Тому що я дивно себе відчуваю. Я багато пережила за ці дні, а ще не знаю, чому я тут, і це мене дратує.

— Ви тут, бо Деррі попросила про термінову зустріч. Вона зателефонувала і сказала, що ви ледь не вбили дитину. Ви не вважаєте це достатньою причиною для вашого тут перебування?

Нола прикрила долонею рот.

— Це не я. Я ніколи такого не робила. Деррі не мала права влаштовувати зустріч для мене.

Нола побачила, як вони обмінялися стурбованими поглядами, і зрозуміла, що бовкнула зайвого. Вона відкинулася на спинку, схрестила ноги та глянула спочатку на нього, потім на неї. Тоді вона розслабилася, струснула волосся, провівши по ньому пальцями.

Лікар нахилився вперед та уважно на неї глянув.

— Чи не могли б ви сказати, як вас звуть?

— Спочатку скажіть, хто ви, де я і чому я тут.

— Досить чесно, — сказав він. — Я — доктор Роджер Еш, ваш психіатр. Це — Меґґі Голстон, моя медсестра та найчастіше — моя асистентка. Ви у клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна, бо Деррі сказала, що Саллі в біді.

Вона кивнула.

— Що ж, я — не Саллі. Думаю, ви вже здогадалися. Я Нола. І ви не мій психіатр. — Їй сподобалося здивування в його очах. — Як я бачу, мене ви не очікували.

— Саме так, — сказав він. — Телефонувала Деррі. Ви знайомі з Деррі?

— Так.

Роджер продовжив:

— Можу я поставити вам запитання?

Вона схилила голову та усміхнулася.

— Тільки якщо я вам не погодинно оплачую.

— Дякую. Ви не могли б сказати, чому вийшли саме зараз?

Нола задумалася над цим.

— Я хотіла побачити, що відбувається. — Вона опустила очі на свої забризкані фарбою джинси. — Думаю, це сталося сьогодні. Я була у своїй студії, і, ну… а тоді… ось я й тут.

— Ви маєте на увазі, що нічого не знали про міс Голстон та про мене?

— Що ж, я знала вас опосередковано, через Деррі, бачила вас ніби тіні на стіні.

— Ви знаєте інших осіб у голові Саллі?

— Безпосередньо тільки Деррі. Я знаю, що є й інші. Це наче наштовхуватися на людей у темряві. Я можу робити висновки, базуючись на вказівках, словах людей навколо і того, що дізнаюсь через Деррі. Я стаю звичайним Шерлоком Холмсом, який збирає все докупи з дрібних шматочків інформації. Це я читала про Єву та Сивілу й розповіла про них Деррі. Я читала статті про множинну особистість. Думаю, ви б могли висновувати, що це я подала Деррі ідею, що ми, можливо, помножилися у голові Саллі, а вона перенесла цю думку самій Саллі, щоб та почала шукати допомоги. Так, лікарю? Це множинна особистість?

Він кивнув.

— Але Саллі досі не знає, правда?

— Я розповів їй, — сказав він, — та вона ще сама перед собою цього не визнала. Їй доведеться з цим змиритися. Одна з вас повинна розказати їй правду.

— Я не можу сама достукатися до Саллі. Прірва між нами не має меж. І справи наші стають все більш кепськими, замість того, щоб покращуватись. Раніше я виходила, щоб почитати та помалювати частіше, ніж зараз. Тепер із цією терапією, роботою Деррі, біганиною, танцюльками, чоловіками, з якими плутається Белла, о Господи, я тішуся, коли хоча б рекламу в метро маю змогу почитати.

— Ви кажете, що читали про лікування множинної особистості. Тоді ви, мабуть, розумієте стратегію лікування деяких випадків.

— Ну, з того, що мені вдалося зібрати, є два підходи. В одному з них лікар ніби відрізає інші особистості від головної — щось на кшталт вбивства. В другому — лікар ніби збирає їх докупи — це називають злиттям.

Роджер звів брови, ніби це його дійсно вразило.

— Все правильно.

— Що плануєте ви?

Він кинув погляд на Меґґі, яка все записувала.

— Можливо, я їх скомбіную. Мені доведеться імпровізувати впродовж курсу лікування. Я впевнений, Ноло, що ви усвідомлюєте, як мало ми знаємо про множинність.

Нола кивнула.

— У книгах було сказано, це надзвичайно рідкісне явище. Це правда? Ми настільки особливі?

Він усміхнувся.

— Ваш… емм, тобто випадок Саллі змусив мене знову переглянути давні матеріали. Про такий стан стало відомо на початку 1800-х, але аж до 1944 року нам, лікарям у цій царині, була доступна інформація лише про сімдесят шість випадків. «Індекс Медікус»[52] вказує, що медичні журнали фіксували стільки ж по всьому світу. Скажімо так, сто п’ятдесят випадків у всій психіатричній та медичній історії аж до 1944-го.

— Отже, це таки рідкісний стан.

— Але відтоді стало відомо про тисячі. Дивно, що майже кожен психіатр, який діагностує один випадок, доходить, в кінці кінців, до кількох інших. Нове, третє, видання «Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів»[53], складене Американською психіатричною організацією, тепер зараховує множинну особистість до нової категорії під назвою «Дисоціативні розлади». Є вже навіть «Тижневик множинної особистості». Зараз нараховують, що, ймовірно, троє з кожної сотні людей переживали деякі симптоми синдрому множинної особистості. Тому замість того, щоб сприймати це як таку рідкість, ми відкриваємо, що то лише верхівка айсберга.

Вона задумалась над цим.

— Як ви можете пояснити таке різке зростання цифр?

Роджер знизав плечима.

— Можливо, всі ті роки ми не звертали на це уваги. Люди з множинними особистостями накладали на себе руки, їх страчували, замикали в божевільнях, або вони просто ховалися у великих містах, щоб їх ніколи більше не знайшли. Тепер, коли ми знаємо, що шукати, нам зустрічається дедалі більше й більше випадків.

Нола замислилась над цим і похитала головою.

— Або тут може бути інше пояснення. Можливо, це така хвороба нашого часу. У світі, що роздробився на шматочки після розщеплення атома, ми, можливо, бачимо результат нашої сучасної цивілізації — людей, які переживають розщеплення ментальне. Або, можливо, це така мутація, спричинена грибоподібними радіоактивними опадами, коли все покоління розщеплюється в ланцюговій реакції.

— У цьому немає сенсу, — сказав він.

Вона підвелася та підійшла до вікна, подивилася на людей внизу.

— Чому ж ні? Можливо, саме так все й має бути. Людська раса завжди призвичаювалася до навколишнього середовища. Визнайте, що в цьому переповненому інформацією світі логічніше мати розум, поділений на автономні частки за розподілом праці, ніби на ментальній стрічці конвеєра.

— Але це недоцільно, бо ви працюєте одна проти одної, кожна особистість постійно переробляє те, що інша створює, і в результаті ми отримуємо хаос. Це вас всіх знищить.

— Це все тільки через амнезію, відсутність внутрішнього контролю, — сказала вона, змірюючи його гордовитим поглядом. — Можливо, ці перші спроби розробити нові психічні види — це ранні еволюційні помилки природи. Можливо, одного дня народиться дитина з множинністю, тільки дещо іншою її варіацією, дитина, яка зможе створювати перехресні функції, щоб упоратися з амнезією, щоб контролювати альтернативні особистості. Тоді ми насправді отримаємо вищий вид людської істоти — Homo sapiens multiplus — Людину розумну множинну. Розщеплення може бути явищем майбутнього, а не дефектом.

Він стукнув кулаком по столу.

— Моя робота — боротися з таким розщепленням, бо майже в кожному випадку людина з таким синдромом піддається ризику. Вбивство або самогубство. Ми мусимо повернути цей процес.

— Ви маєте на увазі злиття?

Роджер кивнув.

— Саме так — на противагу розколу. Що ви про це думаєте?

— Я невпевнена. З того, що я дізналася про нас від Деррі, ми настільки різні, що я навіть не уявляю, як би ви змогли звести нас разом. Та я хочу спробувати, бо володію здоровою часткою реалізму, щоб усвідомлювати, якщо ніхто не зробить нічого, це нас дуже швидко зажене в могилу. Бачить Бог, я хотіла з цим покінчити, але щось чи хтось постійно втручається. Можливо, тому я зараз назовні. Та є одна річ, яку ви досі не згадали в цій розмові. Як ви збираєтеся працювати з Джинкс, з її жорстокістю та садизмом, у цій новій Саллі? Чи ви перебуваєте під впливом ілюзії, що вона просто зникне, якщо на неї не звертати увагу?

— Ви дуже прониклива, — сказав він. — Маєте рацію. Я ще доки не додумався, що робити з Джинкс. З нею я ще не знайомий.

— Можете вважати себе щасливчиком.

— Рано чи пізно нам доведеться познайомитись. Як ви думаєте, вона зі мною заговорить?

— Спитайте Деррі. Вона вихваляється своїм новим титулом — «слідопитка».

— Що ж, тоді добре, я працюватиму через Деррі. А ви можете залишитися та послухати, доки я з нею розмовлятиму, якщо хочете. Я б міг таке організувати через постгіпнотичну сугестію.

Нола подумала про це.

— Було б чарівно, та це був би початок спільної свідомості, правда? Ще рано. Можливо, наступного разу, коли я буду впевнена, що ви можете контролювати все — включно з Джинкс.

— Як скажете. Я не маю наміру змушувати будь-кого з вас до чогось, окрім хіба залишитися живими. Зберетеся разом тоді, коли це підходитиме вам, а я буду тут, щоб допомогти впоратися з проблемою.

Тоді вона відчула його руку на своїй та заплющила очі.

— Коли я дорахую до трьох, Деррі вийде та поговорить зі мною. Я мушу обговорити з нею важливі речі. Один… два… три… Деррі, вийди на світло.

* * *

Я розплющила очі та усміхнулася йому.

— Привіт.

— Привіт, — сказав він. — Чи не могли б ви назвати своє повне ім’я для запису?

— Деррі Голл.

— Як ваші справи, Деррі?

— Загалом незлецьки. Мені подобається робота. Вона важка, але весела.

— Ви б хотіли у мене щось запитати?

— Я хочу запитати вас про те, що почула Саллі, перед тим, як з’явилася Нола, про ваше вигорання.

Доктор Еш почервонів, подивився на Меґґі, а тоді знову на мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, про що та медсестра Даффі та інша жінка говорили в кімнаті біля Саллі, що всі знають, як ви вигоріли. Що вона мала на увазі?

— Коли я запитав, чи маєте ви якісь запитання, я мав на увазі щодо вас або про інших особистостей.

Було видно, що моє питання його засмутило, й він намагався уникнути відповіді. Це мене ще більше зацікавило.

— Ну, я ж завжди відповідаю на запитання про себе. Але мене так цікавлять інші люди. Звісно, якщо ви не хочете мені казати…

Роджер різко на мене глянув, а тоді всміхнувся.

— Думаю, ви маєте право на моє пояснення. Лікарі час від часу страждають на те, що називають «синдром вигорання». І сам лікар — останній, хто дізнається, що з ним щось не так.

— Що таке синдром?

Він не дивився на мене. Розглядав вени на зворотному боці своєї правої долоні.

— Сукупність симптомів, що виявляються одночасно. Конкретно в цьому випадку — це стан, який переживають багато психіатрів, які надто багато часу проводять зі своїми пацієнтами, або, як ми їх зараз називаємо, клієнтами. Роки зіткнення зі страхами, спогадами, мріями та галюцинаціями інших людей даються взнаки. Постійний вплив чужих страждань позбавляє лікаря душевного тепла. Він перестає слухати уважно. Його розум, щоб захиститися від постійного контакту з чужими стражданнями, створює оболонку. Емоції черствіють. Він показує себе з найкращого боку, приховує свою справжню сутність та зберігає м’яку лікарську манеру, але всередині перестає турбуватися за людей, яким мав би допомагати.

Мені стало дуже шкода його. Я розуміла, як це сприймати проблеми всіх інших, проживати чужі страждання. Свого роду саме це я мусила робити для Саллі та інших. Мені стало цікаво, чи я й сама не вигоріла.

— Я рада, що ви розповіли мені, Роджере.

Він заглянув мені просто у вічі, його голос став жорстокішим.

— Ви повинні розуміти, що я говорю загальними термінами, про сам синдром, не про себе. Що ж, досить теоретичних розмов. Що сталося сьогодні після роботи?

— Сталося?

— Ви подзвонили Меґґі та сказали щось про спробу вбивства маленького хлопчика.

— Ой, справді. О Господи, так! Я вже згадала. Вам треба щось зробити з Джинкс. — Я розповіла йому, що відбулося, і він виглядав засмученим. — Ви мусите позбутися її, — сказала я, — до того, як вона когось уб’є.

Роджер скрушно похитав головою.

— Вона — така ж частина Саллі, як і ви. Всім доведеться навчитися зживатися з нею.

— Ніхто не може зжитися з тією злою жінкою.

На якусь мить він над чимось задумався, звівши брови.

— Як ви думаєте, вона зі мною заговорить?

— Сумніваюся.

— Ми можемо спробувати з нею зв’язатися?

— Я б змогла, але добра з цього не буде. Вона знає, що ви збираєтесь її знищити.

— Але я ніколи нічого такого не говорив. Звідки в неї така ідея?

— Думаю, вона почула її від мене. Я тільки припустила, що ви не захочете вносити таку садистку, як вона, в наше нове життя, коли зводитимете нас докупи. Вона жорстока, Роджере. Чисте зло.

— Це надто легко сказати, Деррі. Моя робота — зрозуміти її, а не осуджувати.

— Та ви б не могли навмисно прийняти ту жорстоку мерзенність і змусити нас усіх розділити її з нею.

— Нола, здається, думає, що ми не можемо її ізолювати. Вона відчуває, Джинкс завжди залишатиметься там, зачаївшись у тіні, завжди напоготові. Хіба не краще буде, якщо ви змиритеся з нею, спробуєте знайти якийсь шлях?…

Від цього в мене волосся на шиї стало дибки.

— Це ніби укладати угоду з сатаною!

— Ой, ну не перебільшуйте.

— Ви її ще не знаєте.

— То чи не могли б ви організувати нам знайомство?

— Не думаю, що вона на це згодиться, але я спробую. Вам треба побачити її на власні очі та почути власними вухами.

— Гаразд, — сказав він: — Джинкс, вийди на світло.

Я заплющила очі та стулила губи майже на хвилину. Але нічого не сталося.

— Вона не вийде. Вона вам не довіряє.

— Скажіть їй, що я тільки хочу зустрітися з нею тет-а-тет.

Я спробувала знову.

— Не вдається. Джинкс не вийде. Господи, мене аж трусить від неї. Гляньте, в мене гусяча шкіра. Вона ще когось точно вб’є.

— Кому вона бажає смерті?

— Вона вже давно хоче вбити колишнього чоловіка Саллі Ларрі.

— Ви не знаєте, чому?

— Гадаю, знаю, — сказала я. — Думаю, все через обмін дружинами.

— Можете пояснити?

— Я тільки знаю про це з чужих уст, Роджере. Ларрі водив Саллі на зустрічі з іншими директорами швейної промисловості, ну, знаєте, керівниками відділів закупівель та продажу з їхніми дружинами. Вони вечеряли, йшли в нічний клуб чи на якесь шоу, а тоді чоловіки починали говорити про обмін партнерами на одну ніч. Він казав їй, якщо вона це зробить, це допоможе йому значно підняти продаж.

— Що про це думала Саллі?

— У неї починала боліти голова, й вона просила Ларрі відвезти її додому.

— Він це робив?

— Роджере, як я й казала, на жаль, я про це знаю тільки від інших. Саллі не йшла з тими чоловіками, я також, і я впевнена, що й Нола теж. Якщо ви справді хочете дізнатися, що там відбувалось, краще спитайте Беллу.

— Гаразд, — сказав він. — Деррі, повертайся в темряву. Белло, вийди на світло.

— Привітик, — сказала вона, кліпаючи, ніби її засліпили вогні рампи. — Як твої справусі?

— Белло, я послав за вами з надією, що ви могли б мені надати якусь інформацію про колишнього чоловіка Саллі. Деррі вважає, що Джинкс хоче вбити його через певні інциденти, пов’язані з обміном дружинами на ніч. Ви щось про це знаєте?

— Та, мабуть таки, щось про це й знаю. Саллі була надто боязкою, щоб просто розслабитися та отримувати задоволення. Вона ж була дружиною Ларрі, так? А йому була потрібна дружина, яка б допомагала пробивати кар’єру. Та коли надходив час для гарцювання, в неї починалися головні болі, й виходити доводилося мені. Що ж, я на це не нарікатиму. В нас було багато танців, шоу, а потім ще вечірки.

— Як Ларрі реагував на вашу підміну?

— Він завжди дуже чудувався. Казав, що я або наймінливіша жінка на світі, або найкраща на світі актриса. Я сказала йому, що й те й те.

— Ви знаєте, чому Джинкс бажає вбити Ларрі?

— Деррі казала мені, що Джинкс дуже розлютилася на нього, коли ми востаннє обмінялися. Того вечора ми пішли на шоу Бадді Геккета[54], в «Копакабані». Я просто обожнюю Бадді Геккета. Ну ви ж знаєте, його брудні жарти — просто офігенні. Тієї ночі в Саллі рано почала боліти голова. Ті, як вона каже, «сороміцькі історії» дуже її ображали. Бля, ну ви колись чули про таку ханжу? Ну, менше з тим, вийшла я і встигла на другу половину шоу, як завжди. Пізніше, коли ми обмінялися із одним заміським менеджером з купівлі та його дружиною, я подумала, що буде дуже весело. У нього був чудовий білий «Кадилак», номер в «Американі»[55], і я просто знала, що це буде надзвичайно.

Я хотіла піти танцювати, але він наклюкався й так поспішав піднятися нагору до своєї кімнати, то я подумала, що в нас буде просто швидкий перепихон, і ми знову підемо танцювати. А тоді цей мудак зненацька зловив мене і зв’язав мені руки за спиною. Коли я почала випручуватись, він просто вхопив мої ноги та зв’язав щиколотки. «Агов! — кажу я йому, — тобі не треба цього робити. Я підіграю». Але він каже, що так любить, і не може змусити до такого свою дружину.

Тоді я й почала його впрошувати. «Будь ласка, не треба, — кажу я. — Я не витримаю болю». Він каже: «Тобі сподобається, маленька». Він каже, що від цього дуже сильно кінчає, і знає, що жінки насправді люблять, коли їх карають. «Ти божевільний, — кажу я йому. — Мене не потрібно карати». — «Проси мене ще», — каже він. А тоді витягує ремінь зі своїх штанів і згинає його, ніби збирається відшмагати мене по дупі. «Не роби цього, — попереджаю я його. — Ти не знаєш, до чого це може призвести». Але він починає ляскати мене. Я, звісно, завжди лякаюся, коли доходить до болю. Я взагалі його не можу терпіти. Тому я втікаю.

— Що ж трапилося?

— Насправді, я й не знаю, бо, як вже сказала, я втекла. Але Деррі пізніше мені розповіла, що вийшла Джинкс і вивільнила руки та ноги. Той тип опинився в палаті інтенсивної терапії в клініці, а Ларрі довелося шукати нову роботу. З тієї ночі Джинкс оголосила полювання на Ларрі.

— Зрозуміло, Белло. Ви дуже нам допомогли. Я вам вельми вдячний.

— Для тебе — завжди готова, здоровило… — вона перервала свій голос Мей Вест хихотінням.

— Тепер, Белло, я скажу вам повертайся в темряву, а коли дорахую до п’яти, вийде Саллі та запам’ятає з цієї розмови рівно стільки, скільки сама захоче.

Він порахував, і вийшла Саллі, роззирнулася довкола й її почало трусити.

— Все цей головний біль, докторе Еш. Нічого не можу з цим вдіяти.

— Ви пам’ятаєте те, що сталося сьогодні в кабінеті?

Вона поглянула навколо дещо враженим поглядом.

— Я просто прийшла сюди і сиділа, хіба ні?

— Ви відключилися, Саллі. Ви не пам’ятаєте нічого, що відбулося під час того, як ви були без свідомості?

— Ні, — сказала вона. — Я ніколи такого не пам’ятаю.

— Нам варто над цим попрацювати, — сказав він. Тоді він переповів те, що й Нолі та мені, про налагодження ліній комунікації між нами. — Тільки так ми зможемо побороти амнезію.

Саллі похитала головою.

— Вибачте, докторе Еш. Ви все розповідаєте мені про цих людей, і я намагаюся прийняти цю ідею. Але глибоко всередині я думаю, що насправді не вірю у все це. Вибачте.

Її губи тремтіли. Вона ледь стримувала плач.

— Не варто вибачатися, Саллі. Інші психіатри, які працювали зі своїми пацієнтами з множинною особистістю, виявили, що перший захист пацієнта від лікування — це майже завжди заперечення. Тому я не здивований, що ви не вірите. Але ви повинні готувати себе до того, що рано чи пізно доведеться визнати існування інших.

— Я намагатимуся, докторе Еш, але це важко.

— Запам’ятайте, Саллі, ви все життя створювали ці лінії захисту. Ті стіни не заваляться тільки тому, що ми просто на них посурмимо.

Всю дорогу додому її губи рухалися. Люди обертали голови та витріщалися на неї, але тільки я чула, що вона все повторювала й повторювала у своїй голові.

— Немає ніяких інших. Є тільки я. Я — єдина особа. Немає ніяких інших. Є тільки я. Я — єдина особа. Немає ніяких інших…

Господи, як же це мене гнітило.

Сім

Наступні кілька тижнів все йшло гладко. Я вибачилася перед Тоддом за свої непередбачувані зміни настрою, а він сказав, що це зайве. Саллі ходила на терапію. Белла з Нолою з’являлися на короткочасні періоди та зникали без жодних проблем. Джинкс трималася на відстані. Я керувала процесом і вже почала сподіватися, що все може залишитися так, як воно є, й, можливо, нам і не доведеться об’єднуватись. Якщо я не могла стати справжньою людиною, то це був другий найкращий варіант.

А потім одного вечора після закриття «Шляху з жовтої цегли» Тодд зупинив мене на виході. Він витяг пожовану зубочистку з рота і сказав:

— Саллі, я знаю, в тебе завтра вихідний, але попрошу тебе про одну послугу.

— Яку? — спитала я.

— Ти ж знаєш, під час сезону кінних перегонів я влаштовую рекламні кампанії для організаторів урочистих заходів на Нью-Йоркському іподромі.

Я кивнула.

— Ну от, а під час зібрання на День пам’яті[56] перед останнім забігом ми завжди переодягаємо одну кралю в жокея. Ну, знаєш, шовк, шолом, окуляри. Ми називаємо її «Бетті Вінз[57]». Дівчина, яка зазвичай цим займалася, щойно повідомила, що захворіла, тож Еліот запропонував твою кандидатуру.

— Що мені доведеться робити?

— Бетті Вінз просто походжає туди-сюди на платформі, яка їде по треку перед останнім заїздом, співає кілька пісень — які їй забажається — і витягує виграшні білети з барабана. За це отримаєш п’ятдесят баксів.

— Агов, мені не треба платити за послугу.

— Та хрін з ним, це ж частина бізнесу. За це платить іподром. Вечір проведемо там, на місці. Я покажу тобі, як там все готується. Сам виступ забере не більше п’ятнадцяти хвилин.

— Я зроблю це, — сказала я.

Він погладив собі рот, не зводячи з мене очей.

— Ти впевнена, що все буде добре? Ну, тобто, це ж не викличе оті зміни настрою?

Я розсміялася.

— Просто дай мені знати, коли засвітяться вогні рампи, й ти отримаєш свій виступ. Звучить весело.

* * *

Тодд забрав мене о шостій наступного вечора на своєму чорному «Лінкольні Континенталі Марк IV» і спостерігав за мною дуже уважно, ніби намагався розкусити, ким я була сьогодні. Він наближався все ближче до правди.

— Агов, — сказала я, погладжуючи бордову шкіряну оббивку салону, — я ще звикну до такого.

— Це проблема, — сказав він, заїжджаючи в Центральний парк з боку Шістдесят шостої вулиці. — Пізніше, як звикаєш до такого, машина стає звичним засобом пересування, що взагалі не відрізняється від старої пошарпаної «Шеві», але вагомі внески за кредит залишаються.

— То навіщо вона тобі?

— Керівник мусить козиряти.

Він плавно повернув на магістраль ФДР та попрямував у бік моста Квінсборо. Поїздка мені сподобалася. Ми трохи жартували, а тоді він почав:

— Саллі, я…

Я знала, що він повернеться до теми моїх змін настрою, тому швидко перебила його:

— Важко повірити, що в університеті ти був радикалом.

— Чому?

— Раніше мене захоплювали більшість старших студентів під час війни. Завжди любила ідеалістів, які більше турбувалися за свою мету, ніж за матеріальні речі. Але протестувальники не хотіли бути переможцями. Вони хотіли, щоб Америка програла в тому, що вони називали несправедливою війною. Азартні гравці — вони інші. Вони жадають перемоги.

Тодд усміхнувся.

— Це показує, наскільки ти мало знаєш азартних гравців. Як сказав якось великий: «Справа не в тому, перемагаєш ти чи програєш, а тільки в тому, як граєш сам[58]». Для гравця найбільше важить зовсім не перемога. Найголовніше — це збудження від самого дійства.

— Як рано ти почав грати?

Він втупився перед собою, і авто раптом пришвидшилося до вісімдесяти п’яти[59].

— Скільки взагалі себе пам’ятаю, — сказав він. — Я народився на Вест-Сайді — на Пекельній кухні[60]. Навчився грати у покер за пенні та нікелі[61].

— Ти грав ще дитиною?

— Азартні ігри були моїм життям, аж поки я не переїхав до Колумбійського. Та навіть там я був на гачку. Ходив та збирав гроші в тих бляшанках для різних фондів юридичного захисту, чи для «Звільнення Ханоя»[62], і говорив собі, що я можу їх подвоїти чи потроїти в костях або на перегонах. Пані удача мусила усміхнутися мені на шляхетну справу, думав я.

– І як, усміхнулася?

— Спочатку так. Якось у мене була просто переможна смуга, що протривала приблизно три тижні, і всі думали, що я найбільший збирач пожертв у всьому русі.

— А коли програвав?

— Я страждав муками проклятих, але мусив продовжувати грати, щоб дати колесу фортуни повернутися знову в мій бік.

— Але потім ти зірвав куш?

— Найкраще, що зі мною відбулося в моєму житті, було те, як Еліот дозволив мені інвестувати частину моїх виграшів у «Шлях із жовтої цегли». Якби не це, я б усе втратив.

— А коли з’явився «Клуб анонімних азартних гравців»?

— Після того як я інвестував у ресторан, у мене почалася смуга програшів, що забрала в мене решту грошей, які я накопичував. Майже десять тисяч доларів. Я панікував. Були потрібні гроші, але в Еліота не було бабла, щоб викупити в мене мою частку ресторану. Тоді він і вмовив мене піти до клубу. І от уже півроку, як я не кидав кості чи грав у карти на гроші, чи ставив власні гроші на коня або собаку.

Я поклала руку йому на плече, бо мені його стало дуже шкода. Я могла уявити, через що він пройшов, і відчувала ті страждання, через які він торував у боротьбі з такою психічною хворобою.

— А як щодо цього місця? — спитала я, коли він повернув на приватний резервний паркінг. — Хіба воно не спокушає?

— Тут по-іншому, — сказав Тодд. — Я не граю. Тут крутяться не мої гроші.

Він побачив недовіру в моїх очах і засміявся.

— За кілька хвилин сама побачиш.

Замість звичайного входу для учасників чи на трибуни, ми зайшли через спеціальний. Охоронець кивнув нам і торкнувся свого кашкета, віддаючи честь:

— Добривечір, містере Крамер.

Літній чорношкірий чоловік, який керував приватним ліфтом, кивнув, коли ми пройшли повз нього. В руці він тримав позначений примірник «Збірної програми перегонів».

— Добривечір, містере Крамер, — сказав він, проводячи нас поглядом. — Як вам Принц Індії у першому заїзді?

— Минулого разу він взагалі ніяких грошей не виграв, Джейсоне.

— Еге, — сказав Джейсон, чухаючи голову тупим кінцем олівця, яким заповнював форми. — Але того разу доріжка була геть в болоті. Сьогодні сухо. Я думаю поставити на нього двійку. Чув від однієї жінки, яка прибирає в кімнатах жокеїв, той наїзник сказав їй, що збирається виграти перегони.

— Джейсоне, ти вже тут досить довго працюєш, щоб самому краще знати, що до чого.

— Еге ж, я зазвичай взагалі уваги на ті поради не звертаю, та сьогодні все одно цілий ранок про того коня думаю. Мені снився цей Принц Індії, який на день народження отримав стільки ж золота, скільки важить сам. Я подумав, що то, мабуть, не просто збіг.

— То твої два долари, Джейсоне. Думаю, немає різниці, як їх витрачати.

— Раніше ви зі мною не так розмовляли, містере Крамер.

— Джейсоне, ти ж знаєш, я побував на самому дні. Вибиратися звідти — то довжелезний та марудний шлях, і не думаю, що в мене ще будуть шанси.

Джейсон усміхнувся.

— Ну, так глибоко, як ви, я не пірнав, містере Крамер. Лише час від часу ставлю свою двійку просто для розваги.

— Продовжуй в тому ж дусі, і тобі не знадобиться «Клуб анонімних азартних гравців». Просто для розваги.

Ми вийшли з ліфта на найвищому поверсі, й коли Джейсон нас пропустив, я зрозуміла — в кожного з нас своє пекло.

— Яким мало б бути пекло азартного гравця? — спитала я Тодда. — Смажитися на вогні з програшних квитків? Чи повзати у вічному пошуку переможного білета, який випав із дірки у тебе в кишені?

Він глянув на овальну доріжку, поки ми піднімалися. Яскраве світло віддзеркалювалося від жокеїв, які красувалися у своїх шовкових формах.

— Для чого щось вигадувати, якщо воно просто тут? Як на мене, пекло гравця — це не мати змоги самому розважитися в грі.

Поки ми йшли, різні люди махали Тодду — букмекери у своїх віконечках, прибиральники, продавці їжі. Здається, всі його тут знали і любили. Коли ми проходили повз кімнату для преси, кілька спортивних коментаторів привітали його. Він помахав їм рукою та глянув на годинник.

— П’ятнадцять хвилин до першого заїзду, — повідомив Тодд. — Час зустрітися зі Стеном. — Він провів мене до маленької кімнати під зовнішніми, схожими на місток, сходами, що вели до будки ведучого перегонів.

Ми піднялися спіральними сходами до оглядової кабінки зі скла та металу. Пишногруда брюнетка сиділа коло скляних дверей і гортала сторінки «Сповідей світу кіно». Коли вона побачила Тодда крізь скло, то наче не впізнала його, але потягнулася рукою і відімкнула двері, щоб впустити нас, а тоді повернулася до свого журналу.

— Це Голлі, — сказав Тодд, — дівчина Стена. Два роки тому вона виграла конкурс «Міс Енґлвуд».

У верхній частині кабінки за столом з мікрофонами сиділи та розглядали іподром Стен зі своїм асистентом. Стен дивився крізь свій бінокль, як коні урочисто йдуть доріжкою.

— Сухо сьогодні, — сказав Тодд.

Стен підвів голову. В нього було хлопчаче обличчя з байдужим виразом, ніби в сумного блідолицього клоуна. Він кивнув, потягнувся до невеликої шкіряної сумки з лямкою, розстебнув її та витягнув скручену пачку стодоларових купюр, скріплену гумкою. Він подав її Тодду, який відрахував лишень двадцять банкнот, знову зв’язав гроші гумкою та сховав їх собі в кишеню штанів.

– Є щось на перший заїзд? — спитав Тодд.

Стен підвів свій бінокль та розглянув рисаків, які саме обходили доріжку та поверталися до паддоку[63].

— Ні. Є чотири хороші скакуни — надто близькі до перемоги, щоб ставити на когось одного. Почекаємо другого заїзду. Подзвониш. — Коли Стен говорив, у його голосі звучали жорсткі, без емоцій нотки, які пасували його обличчю.

«Міс Енґлвуд» дивилася на нас над журналом досить довго, аж доки ми не вийшли з кабіни й вона змогла замкнути двері.

— Що це все означало? — спитала я, йдучи за Тоддом спіральними сходами.

Тодд відповів:

— У свої двадцять шість Стен — один із наймолодших ведучих у кінних перегонах із візками, і один із найкращих гандикаперів[64] на іподромі. Небагато людей тут знають, що робота ведучого у нього другорядна. Насправді, він заробляє гроші, супроводжуючи інохідців та рисаків по країні.

До мене починало доходити.

– І ти робиш ставки…

Тодд усміхнувся та кивнув.

— Він не має права робити ставки на перегонах, у яких сам оголошує заїзди. За п’ятивідсоткову комісію я беру це на себе. Або тут, або через мого букмекера по телефону. Оскільки в мене репутація великого гравця, ніхто нічого не підозрює, — ніхто з важливих людей принаймні.

Коли ми вийшли з ліфта, офіціант провів нас до столика у віп-зоні, прямісінько над лінією фінішу, взяв наші замовлення та приніс програму перегонів, кілька таблиць із вказаними гандикапами та аркуші з підказками.

— Мені незручно, що ти витрачаєш всі ці гроші на мене, — сказала я, коли принесли напої.

Він усміхнувся та похитав головою.

— Я ні за що тут не плачу. Це все за рахунок іподрому. Замість сьогоднішньої послуги.

— Що ж, тоді, — сказала я, підносячи свою склянку «Бренді Александр»[65], — за чудовий вечір.

Ми цокнулись.

— З найцікавішою та найчудовішою жінкою, яку я будь-коли зустрічав.

Тодд завжди був таким милим, і в той момент я відчула якусь неймовірну спорідненість. Ніби ми давні добрі друзі. Тоді ж з гучномовців вирвався голос Стена. Я не могла повірити, що говорить той самий чоловік. Оголошення початку перегонів озвучив глибокий м’який гугнявий голос.

Кілька інших людей увійшли до віп-ложі, й вони, здається, також знали Тодда.

— Стен когось вибрав на перший заїзд? — спитав рум’яний чоловік зі здоровенною сигарою та перснями з діамантами на трьох пальцях.

Тодд похитав головою.

— Можливо, матиме щось на другий.

— Блядство! — сказав чоловік. — Я сподівався, він нам на перший вибере переможця.

Тодд подав мені двадцятидоларову купюру.

— Це для чого?

— Для ставки.

— Я думала, ми не ставитимемо на перший забіг.

— Ми зі Стеном — ні. Розумієш, Стен не азартний гравець. Він гандикапер і, як я вже сказав, у цьому є різниця. Гандикапер ставить тільки, щоб виграти. Гравець ставить, щоб полоскотати нерви — перемогти чи програти. Тому ти й спробуй зіграти. Можливо, твоє хвилювання розбудить у мені адреналін.

– І на кого мені ставити?

— Ну, є порада від Джейсона — Принц Індії.

Я поставила двадцятку на перемогу Принца Індії, але хоч як я й викрикувала, а Тодд тішився тим, як я стрибаю та верещу, Принц Індії відстав і до фінішу дістався передостаннім.

Саме перед другим забігом Тодд взяв слухавку червоного телефону та подзвонив Стенові. Коли він закінчив розмову, чоловік із сигарою та трьома перснями і ще троє чоловіків, що виглядали досить багатими, зібралися навколо нього.

— Справжній Маккой — на другий, — сказав Тодд.

Усі чоловіки сунули по двадцятці в руку Тоддові. Коли вони пішли, щоб дати Джейсону гроші, аби той зробив за них ставки, Тодд дав мені одну з двадцяток.

— Бачиш? Легкі гроші. Іди, постав на Справжнього Маккоя.

Я підійшла до букмекерського віконечка, а в голові у мене застрягла пісня з «Хлопців та лялечок»[66]… «Ось тут я бачу, кінь, на ймення Пол Ревір…» Тодд стояв біля п’ятдесятидоларового віконечка, робив ставки за Стена.

Від оголошення старту я аж здригнулася, коні рвонули, і я почала кричати голосніше, ніж будь-коли до того у своєму житті. Справжній Маккой утримувався на третьому місці аж до останнього кола, а тоді зробив свій хід. То був фотофініш. Ми перемогли. І на цього коня ставки були п’ять до одного. Я пішла поміняти білети на готівку, і коли чоловік відраховував гроші, руки в мене трусилися. Я швидко сховала купюри в сумочку. Оце життя. Тодд обміняв білет на чотириста п’ятдесят доларів для Стена.

— Насправді, вони твої, — сказала я Тоддові, пропонуючи гроші, які я виграла.

Він похитав головою.

— Це буде означати, що я грав. Що скажуть мої друзі в клубі?

Наступний кінь, якого вибрав Стен, прийшов третім, але він мав про запас іще трьох імовірних переможців, тож до восьмого забігу я виграла загалом 470 доларів і 35 центів.

— На кого мені ставити в наступному забігу? — спитала я.

Тодд похитав головою.

— Стен пропускає два останні забіги. Надто багато хороших коней. І, між тим, ти маєш роботу.

Тоді я й згадала, що взагалі тут роблю. Треба пояснити ситуацію Беллі, щоб вона все не зіпсувала. Я нервово роззирнулася навколо. Так багато людей.

— Тут є десь місце, у якому б я могла побути наодинці кілька хвилин?

— Біля кабінету секретаря є роздягальня. Там і твій костюм. Я віддам Стенові гроші, а тоді повернуся за тобою.

У маленькій роздягальні я вдягнула синьо-червоний шовковий одяг жокея, зачесала волосся перед дзеркалом, сховала гроші в бюстгальтер і покликала Беллу. Я пояснила їй умови договору.

Вона почала скиглити.

— Я, щоб танцювала в отому? В шоломі й тих окулярах банькатих? Я не клоунка якась.

— Послухай, Белло. Я пообіцяла Тоддові.

— Ти пообіцяла, ти й роби.

Пролунав стукіт у двері.

— У тебе все гаразд?

— Так, вже виходжу.

— Водій чекає.

— Добре, — сказала я. Я повернулася до Белли. — Зробімо так. Я поділюся з тобою своїм виграшем. Я виграла чотириста сімдесят доларів.

— Я хочу половину, і ти не чіпатимеш мене до кінця вечора.

— Агов, дівчино, це просто грабунок посеред білого дня.

— Ні, це просто шоу-бізнес. Якщо тобі таке не подобається, бери когось іншого.

— Добре. Гаразд. Твою героїню звати Бетті Вінз. — Та перед тим, як помінятися, я відзначила собі в пам’яті, так, щоб Белла не чула, що одного дня я з нею поквитаюся.

* * *

Белла глянула на себе в дзеркало, нанесла помаду та одягла червоний шовковий шалик, який вона знайшла в шафці.

— Отже, Бетті Вінз, — сказала вона, прицмокуючи губами. — Публіка чекає. Іди, дай їм жару.

Водій чекав біля роздягальні разом із Тоддом. Вона несподівано підступила та поцілувала Тодда в губи.

— Побачимося пізніше, любчику.

— Матір Божа, — прошепотів він.

— Ні, мене звуть Бетті Вінз, — сказала вона, хихочучи, та пішла за водієм і повихляла задком.

Водій — молодий, приємний із вигляду пуерторіканець на ім’я Пако — провів її до оздобленої квітами платформи, що була прикріплена до білого пікапа. На підвищеній сцені стояв бутафорський кінь із візком, а ще барабан із сітчастого дроту, наповнений відривними корінцями білетів. На кожному кінці платформи стояли гучномовці, а до візка був прикріплений мікрофон.

— Ти знаєш, що робити? — спитав Пако.

Белла залізла в коляску, взяла віжки в руки та, імітуючи Мей Вест, сказала:

— Пако, любий, я зафжди знаю, що робити.

— Добре, — сміючись сказав він. — У мене в кабіні є свій мікрофон. Я оголошу тебе і передам слово. Після цього тобі треба тільки заспівати одну-дві пісні — які сама захочеш — та помахати тим мудилам, поки я тричі повільно об’їду перед трибунами. Тоді я зупинюся в центрі й можеш робити, що захочеш.

Коли платформа викотилась на доріжку, юрба вибухнула аплодисментами, всі махали руками.

— Агов, Бетті Вінз!

— Гей, Бетті, він виграє чи програє?

— Заспівай нам щось, Бетті!

— А цицьки в тебе справжні?

— Бетті, він же тебе грає?

— Агов, Бетті, він таких на сніданок їсть!

Поки вони під’їжджали до центру трибуни, Белла взяла мікрофон та заспівала «Перегони в Кемптауні»[67]. Публіка ревіла прихильно.

Після першого номеру Пако подякував натовпу за те, що відвідали Нью-Йоркський іподром. Бетті Вінз мала витягти корінець переможного білета з барабана, що був прикріплений ззаду до візка. Він зупинив машину просто перед трибуною. Телекамери постійно були націлені на неї.

— Вибери мій, Бетті!

— Агов, Бетті, мене можеш осідлати, коли тобі заманеться!

Вона помахала натовпу, зняла окуляри, покрутила корбу сітчастого барабана і витягла білети.

— Якщо переможці — гарні хлопці, — сказала вона, — кожен отримає від мене поцілунок як подарунок. — І знову юрба заревіла від задоволення.

Белла гралася і жартувала з натовпом. Коли вона побачила телекамеру, то прицмокнула губами та прошепотіла в мікрофон сексуальним голосом Мерилін Монро:

— Але я сподівалася, що тут буде диван для кастингу[68], щоб я на ньому виступила. — Вона зімітувала стриптиз-танець і юрба з радістю підтримала її.

Белла витягла п’ять переможних білетів. Перші три належали чоловікам, і їх вона поцілувала. Коли конкурс закінчився, вона заспівала «Моє серце належить таткові»[69], після чого публіка підвелася та підтримала її бурхливими оваціями. Потім кілька молодиків перескочили через огорожу і кинулися на доріжку. Пако відвіз платформу геть від трибуни, однак знадобилося півдюжини охоронців, щоб оточити тих чоловіків і зігнати з доріжки для початку останнього забігу.

— Ти була надзвичайною, — сказав Тодд, коли Пако зупинився біля входу до паддока. Вона знову міцно та довго припала до його губ.

— Поїхали, — сказав він.

— Куди?

— Переодягнися, і я відвезу тебе додому.

— Я хочу зробити ставку на останній забіг, — сказала вона.

— Стен же нічого не вибрав на нього.

— Який Стен?

Тодд надовго затримав погляд на ній, а тоді похитав головою.

— Знову зміни настрою. Ти вже інша. Я так і думав.

— Яка інша?

— Та, що ходила танцювати з Еліотом, та, в якої прізвисько Белла.

— Спіймав мене на гарячому, любчику, — сказала вона, погладжуючи його груди. — Тепер дозволь мені вибратися з цих лахів. Я хочу все це з себе поскидати та піти галопувати.

Белла переодяглася, і я сказала їй, що хочу повернутись.

— Ми домовились, — сказала вона.

— Я віддам тобі всю суму, чотириста сімдесят доларів, — сказала я.

— Хочеш відкупитись від мене? Слухай, це я вийшла і виступила. Тому я заслуговую і на гроші, і на час назовні.

— Ти пошкодуєш про це, Белло.

— Ще якісь новини? Ми домовилися. Я дотримуюсь угоди, і тебе змушую.

Я нічого не могла зробити. Тодд чекав на неї біля роздягальні.

— Не став дуже багато на останній забіг. Стен думає, що там надто багато ймовірних переможців.

— Це вже проблема Стена.

Вона підійшла до п’ятдесятидоларового віконця та поставила всі чотириста сімдесят доларів на перемогу Похмурої Сел. На її думку, то була чудова переможна ставка. Похмура Сел прийшла четвертою.

— Що ж, — сказала вона Тоддові, спокусливо потягуючись, — це було весело.

— Ти гарно програєш, — сказав він.

— Про гроші я завжди говорю так само, як і про чоловіків: «як прийшли, так і пішли».

Він відвіз її додому, і Белла запросила його на чарочку на ніч.

Тодд піднявся за нею нагору, а я кляла себе за ту дурнувату домовленість, що не чіпатиму її до кінця вечора. Я боялася, що вона звабить Тодда, й Джинкс знову вийде на свободу. Джинкс ніяким чином не була частиною угоди, але Белла про це не думала.

Тоді мені й спало на думку, що ніхто з інших ні про що з нею не домовлявся, хтось із них міг би її витіснити. Нола може створити зайві труднощі. Я вирішила, що найкращим варіантом буде Саллі. Вона взагалі ні про що не здогадувалася.

Белла пішла до спальні, щоб переодягтися в щось зручніше, поки Тодд наповнював склянки. Тоді я й втрутилася, виштовхнула вперед Саллі, яка взагалі не розуміла, що, в біса, коїться.

Белла почала говорити:

— Це нечесно…

Але тоді вона зникла, а Саллі саме одягала свій новий рожевий халат, коли почула шум у вітальні. Вона злякалася. Заглянула крізь тріщину в дверях і побачила Тодда зі склянкою в руці, який вмикає телевізор.

— Агов, — гукнув він, — тебе, мабуть, покажуть у нічних новинах.

Вона повільно вийшла, намагаючись допетрати, про що він взагалі говорить.

— Чому б це я була в новинах?

— А ти що, не бачила скільки камер тебе знімали на іподромі?

Саллі виглядала приголомшеною.

— Що ти тут робиш? І як камери на іподромі стосуються мене?

— О ні! — сказав він, відставляючи склянку, і позадкував до дверей. — Матері твоїй ковінька, хто ти тепер?

Вона блимнула на нього лютим поглядом.

— Слухай, я не знаю, яку ти гру тут затіяв, Тодде. Але я цілий день не виходила зі своєї квартири.

— Ні? — сказав він, тицяючи на екран телевізора. — Що ж, як тоді ти поясниш оце?

— …і сьогодні, — говорив диктор, — натовп на Нью-Йоркському іподромі чудово провів час, насолоджуючись призовим конкурсом та виступом неперевершеної Бетті Вінз, яка сьогодні була в ударі.

Камера під’їхала ближче, і очі Саллі полізли на лоб, коли вона побачила саму себе.

— Господи Ісусе!

— Якщо ти цілий вечір пробула тут, то хто — це?

— Це я… — видихнула вона. — Але я не пам’ятаю…

Саллі дивилася, як Белла танцює, слухала її спів та дотепи. Сльози покотилися щоками.

— Це не я. Це не можу бути я. Я не пам’ятаю.

Тодд спробував заспокоїти її, але вона вирвалася.

— Будь ласка, залиш мене в спокої. Мені треба подумати. Мені треба з цим розібратися.

— Добре, — сказав він, — якщо ти впевнена, що з тобою все буде гаразд. Що б не трапилось, я хочу, щоб ти знала, я кохаю тебе.

Коли він пішов, Саллі вимкнула телевізор та не зводила очей із темного екрана.

Вона більше не могла казати, що це неправда. Вона побачила все на власні очі.

Моторошна тиша наповнила кімнату, й вона так страждала, що мені аж стало її шкода. То було наче хтось зірвав з обличчя Саллі маску, й вона раптом змогла побачити в дзеркалі, що відбувалося всі ці роки, коли вона втрачала час, коли її звинувачували в тому, чого вона не робила, коли її називали брехухою та карали, коли вона чула шепіт за спиною, коли люди крутили собі у скроні вказівним пальцем.

— Я не хочу жити! — закричала вона.

«Ти мусиш жити», — промовив голос.

— Хто ти? Чий це голос? Хто ти такий?

«Я тут, щоб наглядати за тобою».

— У мене розщеплення особистості. Я божевільна. Я хочу вмерти!

«Тепер, коли ти знаєш правду, то стаєш на шлях зцілення. Не здавайся».

— Я не витримаю цього пекла! Дозволь мені померти!

Вона розбила склянку та почала різати собі зап’ястя, але голос її зупинив:

«Тепер, коли ти побачила Беллу, ти знаєш правду і приймеш інших емоційно та розумом. Розкажи докторові Ешу. І тоді твоє лікування просунеться вперед».

Саллі знепритомніла.

Я не знала, звідки лунав той голос. Ми, мабуть, усі збожеволіли.

* * *

Під час сеансу в п’ятницю в лікарняному кабінеті Саллі розповіла Роджеру, що сталося, і це його засмутило.

— Я планував зіткнути вас із іншими особистостями, — сказав він, — але очікував, що буду сам присутнім, коли ви дізнаєтесь правду. Не міг собі уявити, що ви це побачите по телевізору.

— Я хотіла померти, докторе Еш. За все своє життя я ще ніколи не почувалася так зле.

— Це болючий, але необхідний крок на шляху до зцілення. Ми прорвалися крізь заперечення — вашу першу лінію оборони — і тепер, коли ви змушені сприйняти факт, що всередині вас існують інші особи, то можете рухатися далі до спільної свідомості. Щойно ви всі навчитеся підтримувати зв’язок одна з одною, то зможете жити відносно безпечним життям. Найбільшою небезпекою було те, що жодна з вас не знала про те, що роблять інші.

— Вибачте, що намагалася вбити себе, докторе Еш.

Кілька секунд він замислено дивився на неї. Тоді нахилився вперед.

— Це мене турбує.

— Більше я такого не робитиму.

— Ми дійшли до надзвичайно делікатної фази, Саллі. Зараз ви у великій небезпеці. Я думаю, найкраще для вас буде залишитися тут добровільним пацієнтом. Ненадовго, тільки, щоб ми могли розвинути спільну свідомість.

Їй перехопило подих.

— Але навіщо? Я не божевільна. Ви сказали, що я не психічно хвора.

— Звісно ж ні. Але, як я щойно сказав, наступний крок для нас неймовірно важливий, і я хочу, щоб вас оточували люди двадцять чотири години на добу, на випадок, якщо будуть ще провали в пам’яті.

Саллі, скривившись, похитала головою.

— Але ці провали я мала все життя, і мені не була потрібна госпіталізація. Що ви хочете зробити?

Роджер нахилився вперед, взяв її долоні в свої та глянув їй у вічі.

— Саллі, дотепер, щоразу, як я вас гіпнотизував та дозволяв запам’ятати рівно стільки, скільки ви самі того бажаєте, ви приходили до тями з цілковитою амнезією. Ви настільки сильно блокували себе від інших, що терапія не давала жодних результатів.

— А що ви збираєтеся зробити зараз? — В її голосі вчувалися тривога та страх.

— Я даватиму вам психотичні команди, щоб ви запам’ятовували те, що відбувається, коли я розмовляю з іншими. Ви не тільки чутимете інших, Саллі, а й пам’ятатимете, що почули. Ви почнете їх приймати.

— Я не хочу нікого приймати. Просто позбудьтеся їх.

— Ми не можемо цього зробити. Тепер, коли ви усвідомлюєте їхнє існування як емоційно, так і розумом, ми мусимо звести вас усіх разом. Ви всі маєте почати спілкуватися безпосередньо одна з одною.

— Мені страшно.

— Звісно. Ви створили цих людей тому, що потребували їх, але тоді почали захищати себе від усвідомлення їхнього існування через амнезію. Мій підхід полягає в тому, щоб зламати протилежні захисні механізми, щоб вивести їх назовні, щоб ви змогли співпрацювати. Пам’ятайте, колись вони були вашими уявними друзями.

Саллі витерла сльози.

— Так, але я ніколи не думала, що мені доведеться побачитися з ними знову.

— Це єдиний шлях, Саллі. Я планую почати групову терапію зі всіма вашими особистостями, і хочу, щоб ви перебували в лікарні, де буде цілодобовий нагляд.

— А як щодо моєї роботи?

— Скажіть Еліоту і Тоддові, що вам потрібна відпустка — на тиждень-два — через стан здоров’я. Ви не мусите заглиблюватися в деталі. Для вас я тут все сам організую.

Вона кивнула.

— Як скажете.

Коли Саллі вийшла з кабінету, то відчула, як напружилося все її тіло, кожен м’яз напнувся, ніби тятива. Вона подумала, чи не спакувати валізу та втекти геть. Але знала, що вона так не вчинить. Вона зустрінеться зі страхітними людьми, які розривали її життя на шматки, віч-на-віч, і ця зустріч або зцілить її, або просто вб’є.

Частина друга

Вісім

Наступного тижня Саллі перебралася до клінічного центру психічного здоров’я Мідтауна. Вона лежала у загальній палаті на третьому поверсі, який скидався більше на вестибюль нового готелю, ніж на лікарню. Але їй було страшно серед медсестер та інших лікарів і пацієнтів, тому Саллі спакувала психічну валізу та виписала свою свідомість з цього готелю. Контроль на себе взяла я. Патякалка-Даффі час від часу заглядала в мою палату, інколи будила мене серед ночі та постійно запитувала, хто я. Я знала, що вона нам не вірить, тому влаштувала грандіозну сцену й назвала кілька нових імен, вдаючи з себе інші особистості. Вона дуже зацікавилась, коли я представилась чотирирічною Луїз, яка шукає свою мамусю. А одного дня я сказала, що мене звуть Мартін Косак, який обікрав банк у Таксоні. Даффі все це записувала.

Я познайомилася з багатьма приємними людьми в яскравому, обставленому кімнатними рослинами покої для відпочинку, але коли розійшлася звістка, що в мене множинна особистість, інші пацієнти почали ставитись до мене як до божевільної.

— Хто ти сьогодні? — спитала мене літня білява жіночка.

— Джек Ґвалтівник, — сказала я. — І у свій час я зґвалтував багатьох літніх жіночок.

Вона кинулася навтьоки. Знаю, це було не дуже гарно, але від дурнуватих питань, як оце, мене просто теліпало.

Я потоваришувала з Меріенн, дівчиною з клоччастим волоссям та прищами на обличчі, яка все розповідала мені, яка я гарна та приязна, і коли б я не прийшла до кімнати для відпочинку, щоб скрутитися на одному з веселкових поролонових диванів, вона приходила та сиділа зі мною. Меріенн любила чимало пліткувати, а я любила слухати, бо їй було так приємно першою повідомляти новини, й тому, що ми обидві були пацієнтками Роджера.

На третій день я повернулася до кімнати для відпочинку після цілої серії тестів, серед яких були навіть ті, де показують чорнильні плями, та ще один, що називався «Каліфорнійський психологічний питальник». Я змучилася та не мала настрою, тому хотіла просто посидіти, пограти в солітера. Але прийшла Меріенн та підсунула до мене крісло.

— Я більше не хочу, щоб доктор Еш мене лікував, — сказала вона.

Я не звернула на неї уваги, тільки продовжила розкладати карти.

— Чому?

— Усі про нього говорять. Я підслухала трьох лікарів у їдальні, коли прибирала зі столів, і вони казали, що хочуть усунути його з консультуючого персоналу, але бояться через це потрапити в халепу. Ще один лікар назвав його диктатором і сказав, що коли доктор Еш приймає рішення, він не слухає чужої думки. Він вважає, що сам все знає краще.

— Можливо, так і є. — Я застрягла, тому зшахраювала, вицупивши туз знизу колоди.

— Вони кажуть, що він стільки часу витрачає на твій випадок, що не достатньо займається іншими своїми пацієнтами, й решта мусять прикривати його. І вони мають рацію. Еш проводить із тобою більше часу, ніж з нами.

— Ну, — пирхнула я, — тому, що мене — п’ятеро, а ти — лишень одна.

У Меріенн щелепа відвисла.

— Ти це визнаєш?

— Чи визнаю я? Я пишаюся цим. Таким чином я вп’ятеро розумніша, вп’ятеро красивіша та вп’ятеро сексуальніша за решту.

Вона спопелила мене поглядом.

— Ну ти й сука. Всі кажуть, що ти лише прикидаєшся, щоб привернути його увагу, і забираєш час, на який заслуговуємо всі ми.

Я розсміялася.

— Звісно. Насправді я актриса. Незабаром зніматимуть фільм про розщеплення особистості, а я так готуюся до ролі. Стану дуже відомою персоною.

— Ти мене дуриш. Ти не сприймаєш мене серйозно. Знаєш, що ще я почула? Медсестри говорили, що його дружина повісилася на дереві в їхньому дворі, бо не могла більше витерпіти життя з ним.

— А ти довбана брехуха і прищава нікчемна шльондра.

Здається, я зайшла задалеко. Та якого біса, мене просто нудило від того, як всі лаяли Роджера. Меріенн різко кинулася на мене, розкидала карти та штовхнула мене знову в крісло. Я гепнулася на підлогу. Тоді вона вилізла на мене, смикаючи за волосся. Я подумала, що й сама зможу дати собі раду з кощавою Меріенн, бо Джинкс вб’є її швидше, ніж та оком змигнути встигне. Мені не потрібні були зайві проблеми в лікарні.

Ми качалися підлогою, вона розірвала мою сукню, але я вхопила її у ведмежий захват і сіла на неї зверху. Вона заверещала.

— Я тебе ще дістану! Ти пошкодуєш, що взагалі мене зачепила!

— Я тебе зачепила? Та це ти перша…

Не встигла я договорити, як мене хтось зіштовхнув із Меріенн. Патякалка-Даффі та інша медсестра схопили мене за руки та викрутили їх. Меріенн підскочила з підлоги та вгатила мене в живіт, доки мене тримали. Троє на одну — це нечесно, тому я послала за підкріпленням.

Джинкс брикнула ногою, буцнула Меріенн прямісінько в підборіддя та вирубила її. Тоді вона раптом звисла, чим захопила медсестер зненацька. Коли вони розслабилися, Джинкс вивільнила руку та огріла одну з них лівим джебом, а затим другу — правим кросом. Вона почула свисток та звук тривоги і побачила, як інші пацієнти зіщулилися в кутку. Але вона ще не закінчила з медсестрами. На підлозі була кров, і вона знала, що то не її.

Даффі відповзла геть, знову спробувала вчинити напад, але Джинкс перехопила її, копнула та вкусила. Двері до кімнати розчахнулися й всередину прибігли троє чоловіків-санітарів. Один тримав гамівну сорочку. Чоловіки оточили Джинкс, й вона відпустила Даффі.

— Сюди, підходьте, падлюки! Я з вами всіма розберуся!

Від крові в роті її нудило, але зараз блювати не хотілося. Потрібно було не дозволити їм дістати себе.

Здоровенний санітар схопив її у ведмежий захват. Джинкс хотіла заїхати йому по яйцях, але він захистився ногою і тільки стиснув її сильніше.

— Ну ти й мегера, — засміявся він.

— Тримай, Тобі. Зараз причепуримо її в цю сорочечку.

— Господи, хутчіш!

Джинкс намагалася вчепитися в нього нігтями, але той крутився та ухилявся. Нарешті вони притиснули її до підлоги, зодягнувши в полотняну сорочку.

Чому вони зачинили її в дурці? Це такий, блядь, мерзотний трюк, запроторити її в божевільню, а тоді почати бійку. Вона добре знала, що до добра це не доведе.

— Думаю, треба повідомити доктора Еша. Це його довбана проблема.

Інший санітар кивнув.

— Він із ними надто лагідний, а розбиратися з цим лайном мусимо ми. Ти подивись, як вкусила мене. Ще сказ дістану.

Даффі підвелася з підлоги та сказала:

— Я нею займусь. І сама повідомлю кого треба. Тільки допоможіть мені відвести її в палату та прикувати до ліжка. Оскільки доктор наказав за жодних умов не давати їй «Торазину»[70], то хай ця сука декілька днів прохолодить свою сраку на самоті. У нас все під контролем. Не варто турбувати нашого дорогого доктора на вихідних.

— Ти скоро здохнеш, — огризнулася Джинкс. — Одного дня тобі доведеться мене випустити, я прийду до тебе та виріжу твоє серце.

Даффі зміряла її холодним поглядом, приховуючи свій гнів.

— Гарно граєш, Саллі. Та сьогодні трохи переграла. Ти можеш обманювати доктора Еша, але нас не обдуриш.

Вони напівтягнули-напівнесли Джинкс до кімнати та заштовхнули її в середину. Вона пручалася, доки санітари пристібали шкіряні браслети та манжети на ногах до ліжка. Вона горіла від люті.

— Ну і хуй із ним, — пхикнула вона. — Це все одно була не моя бійка. Якого хера я маю тут стирчати і терпіти цю погань? Марш назад, Деррі.

— Не я, — відповіла я. — Я не зношу, коли щось сковує мої рухи.

— Ну, я забираюся, — сказала Джинкс, — тому хай повертається наша чмошниця.

Я відчувала себе дещо винною, бо то аж ніяк не було провиною Саллі. Але краще вона, ніж я. Тому я просто дивилася, як Джинкс виходить геть. Тоді в мене з’явилося це дивне відчуття, ніби хтось інший стояв і спостерігав разом зі мною, хоча я знала, що таке неможливо, бо «слідопиткою» була я, і я знала всіх. Та це несуттєво, бо коли Саллі прийшла до тями й побачила, що її ноги та руки прикуті до ліжка, вона почала кричати, стогнати і борсатися в наручниках.

Тоді той голос знову з нею заговорив, м’який та дружній: «Заспокойся, Саллі. Ти заб’єшся, якщо будеш отак смикатися. Тобі потрібно набратися терпіння. Довірся докторові Ешу. Цілком довірся йому та познайомся з іншими. Я погоджуюся з ним, якщо не вжити негайних заходів, є велика небезпека для вас усіх».

Я подумала, що то божевільня так зводила з розуму нас обох. Але Саллі заспокоїлась і слухала його. А потім вона кивнула і просто спокійно вмостилася. Вона не опиратиметься. Не боротиметься. І, можливо, ті, хто це з нею зробили, повернуться та знімуть кайданки.

Вона намагалася відключити мозок, але це не спрацьовувало, тож вона почала думати про свого справжнього батька, поштаря Оскара, який зник після того, як помер її дідусь.

Саллі згадала обличчя, яке шукала. Вона так часто шукала його, коли гуляла вулицями, шукала ті сумні, ледь заплющені очі, через які Оскар скидався на сновиду, шукала плечі, згорблені від усіх тих років із поштовою сумкою (але в її снах він був Піщаним Чоловіком[71] і замість листів у його сумці був чарівний пісок, як вони завжди вдавали, коли він розповідав їй казочку на ніч). І вона почула його пустотливий сміх, ніби він хихотів сам до себе уві сні. Чи то він сміявся в її сні?

Саллі була впевнена, що його зникнення — то просто першоквітневий жарт, і одного дня він повернеться на їхню вулицю, підійде ззаду, затулить руками їй очі та скаже: «З Першим квітня, маленька Саллі». Або покаже пальцем кудись вбік та гукне: «Глянь, там качка! — і вона повернеться в той бік, а він радісно заспіває: — Надурив! Надурив! За пенні книжечку купив!» Він завжди жартував та грався словами, коли брав її з собою на свій поштовий обхід. «Глянь, там песик із двома хвостиками! — а тоді: — Перше квітня! Брехня всесвітня! Вчителю скажеш піти на дровітню!»

Сумні очі та усмішка, ось, що вона бачила, коли він будив її до школи. «Прокидайся, Спляча Красуне. Ти ж не хочеш засмутити свого вчителя».

Він завжди слідкував за часом для неї. Чому ж він побіг тоді на той поїзд і залишив її саму на станції? Він так заглибився у думки про те, щоб доправити пошту, що забув про неї? Саллі плакала, коли поліцейський знайшов її на платформі та відвів до відділку, щоб подзвонити матері, аби та приїхала й забрала її.

А одного дня вони з мамою повернулися до того ж відділку, щоб заповнити заяву про зникнення людини. Та як Оскар міг зникнути? Як він міг загубитися? Він же повинен був десь знайтися. Вона знала, Оскар давно загубився десь у себе в голові, коли вона бачила, що він після того, як будив її щоранку, сидів сам за ранковим столом, втупившись перед собою, ніби його очі зараз заплющаться. І коли вона вже була впевнена, що він зараз задрімає, Оскар вголос сміявся, пригладжував пальцем вусики та хитав головою, повторюючи: «Оскаре… Оскаре!» — ніби лаяв сам себе. А тоді його повіки знову сумно опускалися, ніби усвідомлював, де він та хто.

Пізніше вона замислювалася, про що він думав тими днями, до того, як загубив себе. Мріяв про море? Її мама якось сказала, що Оскар, скоріше за все, втік до моря, бо коли він був ще хлопчиком, то любив кораблі та був морським скаутом, а його батько до того був бравим моряком, та й він завжди говорив про те, щоб поїхати до моря. Але вони одружилися одразу після того, як Оксар закінчив школу, а мама кинула школу, і через півроку народилася Саллі. Вона завжди знала, що мама соромилася цього та побивалася через це.

Та Саллі не вірила, що він утік до моря. Вона все одно уявляла, що він наче Піщаний Чоловік йде по хіднику з поштовою торбою, повною сонного піску, і одного дня вона його побачить, підбіжить ззаду, затулить ручками очі та прошепоче: «Відгадайте хто, пане Дрімотнику? Вгадайте, хто?»

Саллі хотіла, щоб Оскар був тут зараз. Вона думала, чи не втік він кудись, щоб почати нове життя. Чула, що чоловіки так роблять, — знаходять собі нову дружину, заводять нових дітей, прибирають нове ім’я та цілком іншу особистість.

Чим більше вона думала про Оскара, тим швидше її думки проносилися в голові, розум летів настільки швидко, що я не могла цього витримати. Я мушу вийти. Цей поїзд несеться так стрімко. Мені потрібно його уповільнити. Чому їй так важко приймати прості рішення? Що одягти? Що їсти? На якому поверсі вийти з ліфта?

Оскаре, допоможи мені!

Докторе Еш, допоможіть мені!

Господи, допоможи мені!

Вона мусила розповісти докторові Ешу про Оскара. Як коли їй було шість, вона раніше за всіх знала, що він не повернеться. Як вона знала, що щось не так тієї ночі після казки, коли він подумав, що уявний пісок із його торби змусив її заснути. Він нахилився до неї, поцілував у щічку та прошепотів: «Приємних снів, Спляча Красуне, поки твій Прекрасний Принц не розбудить тебе поцілунком», — і, киваючи та усміхаючись, вийшов із кімнати. Тоді Саллі бачила його востаннє.

* * *

Даффі тримала Саллі прикутою до ліжка цілу суботу й аж до середини неділі. Тоді вона підійшла та глянула їй в очі.

— Хто ти?

— Саллі Портер.

Вона підсунулася ще ближче, вп’явшись очима в її обличчя.

– І про інших ти брехала, правда?

— Що ви маєте на увазі?

— Немає в тебе ніяких інших особистостей. Ти все це вигадала, хіба ні?

Сповнений ненависті погляд лякав, і Саллі не знала, що робити, аж доки голос в її голові не сказав: «Погодься з нею. Вона злостива дурепа. Скажи кривдниці те, що вона хоче почути».

— Ні, — вголос промовила Саллі. — Я не брехуха. Доктор Еш каже, що існують інші, й я йому вірю.

— Еш наказав — жодних транквілізаторів, — сказала Даффі, — а щодо мене, то я вважаю, що ти досі буйна. Тому полежи тут до завтра.

Та через годину вона відіслала когось звільнити Саллі.

— Вибачте, — сказала дебела матрона-медсестра. — Даффі — зла людина. Їй не варто працювати медсестрою в психіатричній клініці.

Саллі потерла зап’ястки і щиколотки, щоб відновити кровообіг. Вона глипнула на ім’я, написане білими буквами на чорному бейджику: «Л. Фентон, дипломована медсестра». Варто й собі таке мати, подумала вона, таку картку, щоб люди постійно не перепитували, хто я.

— Дякую вам, медсестро Фентон. Вибачте, що створюю незручності.

— Та які незручності, що ви. Вам потрібна допомога, ось і все, і ви під наглядом хорошого лікаря.

Саллі просиділа б решту неділі у своїй палаті, але прийшов Еліот із квітами та цукерками, тож їй дозволили вийти до нього в покій для відвідувачів. Він змінився. Вона намагалася вловити, як саме, але не змогла.

— Це так мило, що ти прийшов мене провідати, — сказала вона.

— Тодд теж прийшов би, але мусив піти на іподром, щоб організувати рекламу для якоїсь вечірки. Він розповів мені, що трапилося. Ну, тобто про те, як ти побачила себе по телевізору.

Вона кивнула.

— Доктор Еш каже, що це добре для мене. Увесь цей час я відмовлялася прийняти правду щодо інших людей у моїй голові.

— Я підозрював щось таке ще з першого вечора, коли ми пішли танцювати. Пам’ятаєш, коли ти засмутилася через те, що я назвав тебе Беллою?

Вона кивнула.

— Ти вродлива жінка, Саллі. Але більше того, ти добра людина. Чуйна, жвава, цікава. Мені й казати не треба, що ти мене просто з розуму зводиш.

— Я хвора людина.

— Але ти вилікуєшся. Рано чи пізно ти збереш свій розум докупи. І от що я тобі скажу. Знаю, в мене репутація ловеласа, але це все в минулому, Саллі. Я готовий чекати, якщо ти даси мені бодай крихту надії.

— Що ти маєш на увазі?

— Після всіх цих невдач, я ніколи не думав, що мені захочеться знову одружитись, але в тобі я побачив більше хорошого, ніж у будь-якій іншій жінці. Якби ти вийшла заміж за відповідального чоловіка з хорошим бізнесом, суддя міг би переглянути рішення щодо твоїх дітей. Подумай про це на майбутнє.

Саллі зашарілася.

— Це досить мило з твого боку, Еліоте. Двійнята — це найважливіша річ для мене у всьому світі, але шлюб. Я… я не…

— Прошу, не кажи нічого просто зараз, Саллі. Я тільки посадив зерно, це все. Можливо, воно проросте. Якщо ні, і я не можу бути твоїм чоловіком, мене задовольнить і звання просто друга.

Вона кивнула.

— Ти чудовий чоловік.

Коли Еліот пішов, вона задумалася над цим. Спробувала уявити себе одруженою з цим ловеласом середнього віку, який фліртував із кожною жінкою, що впадала йому в око. Можливо, він міг би змінитися. Коли вона їла вкриту шоколадом нугу, то раптом зрозуміла, що змінилося в Еліоті. Його обличчя погладшало. Еліот, очевидно, знову набирав вагу. Невже товстун всередині нього кричав, щоб його випустили?

* * *

У понеділок, о десятій ранку, прийшла Меґґі, щоб провести її з палати до кабінету Роджера, у якому вони мали б почати групову терапію.

— Ми чули про те, що зробила Даффі, — сказала Меґґі. — Доктор Еш не тямиться з люті. Він пише скаргу в адміністрацію клініки.

Меґґі вийшла з нею з психіатричного крила через внутрішній дворик до адміністративної та медичної будівлі, де розташовувався лікарняний кабінет Роджера.

Коли Саллі увійшла до кімнати, то помітила п’ять стільців, розташованих по колу. На чотирьох із них стояли великі дзеркала. Роджер підвівся, коли вона увійшла, та провів її до стільця без дзеркала.

— Вибачте, Саллі. Діям Даффі немає виправдання.

— Я в порядку, докторе Еш. Справді. Вони сказали, що ви розпорядилися, щоб мені не давали транквілізаторів. Даффі, мабуть, не мала іншого…

— Це абсурд. Вона повинна була зателефонувати мені додому. Я б одразу прибув. Вона могла просто замкнути вас у кімнаті. Не було ніякого приводу застосовувати кайданки. Ми не в середньовіччі.

— Я дебоширила, докторе Еш. І вона знала, що в мене вже бували спроби самогубства.

Роджер підсунув крісло ближче до неї.

— Нам потрібно з цим впоратися, Саллі. Ми повинні розкопати підґрунтя, щоб далі мати змогу рухатися швидше. Та, як я вже казав, ви це знаєте так само добре. Вам потрібно пережити це, з усім болем та стражданнями. Тепер, коли ви знаєте, що існують інші, я мушу налагодити для вас контакт із ними.

Вона роздивилася навколо, глянула на стільці з дзеркалами, налякана, ніби шукала, де можна сховатися.

— Я ще не готова. Це надто швидко.

— Сподіваюся, що не запізно.

Саллі зіщулилася в кріслі, скоцюрбилася, ніби хотіла зробитися якомога меншою.

— Не думаю, що витримаю це.

— Я вірю у вас, Саллі, інакше не продовжував би працювати. Дозвольте розповісти, що я на сьогодні запланував.

Вона кивнула, не підводячи на нього погляду.

— Спочатку ми спробуємо без гіпнозу. Я б хотів, щоб ви привели інших силою волі, кличучи їх, розмовляючи з ними так, як ви це робили, коли були дитиною.

Саллі похитала головою:

— Сумніваюся, що мені вдасться, докторе Еш.

— Просто спробуйте, Саллі. Якщо це не спрацює, я завжди зможу застосувати гіпноз на цей перший раз, просто, щоб почати.

— Що мені говорити?

— Це ви мусите вирішити сама.

Вона глянула по черзі в кожне дзеркало, розглядаючи власне відображення, відчуваючи себе дурепою, яка розмовляє сама з собою.

— Доктор Еш просить мене поговорити з вами…

На кілька секунд Саллі замовкла. Тоді спробувала знову.

— Ми всі мусимо зібратися разом та співпрацювати, тому що доктор Еш намагається нам допомогти…

Вона відчула напад паніки. Головний біль піднявся вгору від потилиці й шкірою пробіг холодок, але Саллі знала, що доктор Еш хотів не цього. Він не хотів, щоб вона відключилася. Вона повинна залишатися при свідомості та зустрітися з тими — ким би вони не були — в її нутрі.

— Будь ласка, вийдіть, — закричала вона. — Деррі… Ноло… Белло… де б ви не були. Поговоріть зі мною.

Нічого.

— Вибачте, докторе Еш, — сказала вона. — Я вас розчаровую.

— Не кажіть такого, Саллі. І навіть не думайте про таке. Це тільки невелика затримка. Природно, що ви засмучена та налякана через такий великий крок — відкриття лінії комунікації.

— Але вони не хочуть комунікацій.

Саллі повагалася ще хвилину. Я відчувала, як Белла та Нола стоять на межі з цікавістю, як і я, в очікуванні того, що ж буде далі. Я уявлення не мала, де зараз Джинкс.

Я згадала чотирнадцятий день народження Саллі, коли її мама влаштувала вечірку та запросила сусідських дітей, але ніхто не прийшов, бо всі вважали її дивакуватою. Але Саллі все одно більше любила бувати на самоті. Ми всі піднялися до неї в кімнату й влаштували там собі вечірку з морозивом, печивом і тортом. Белла задула свічки, а Нола загадала бажання. Потім Джинкс злізла по ринві вниз, без дозволу взяла машину Фреда й повезла нас кататися. Саллі виблювала, а потім її й покарали, хоча сама вона ніскілечки цього не пам’ятала. Трохи соромно, що вона ніколи не розважалася, хоча потім мусила за це ще й розплачуватися.

Тепер Саллі намагалася не розплакатися. Вона просто чекала, тісно обвивши коліна, зчепивши пальці, та промовила тремтячим голосом:

— Краще ви покличте їх, докторе Еш. Мене вони не слухаються.

— Гаразд, Саллі, — сказав він, торкаючись її руки. — Він знає, що у темряві…

Вона заплющила очі та занурилася в гіпноз в очікуванні його інструкцій.

— Коли я порахую до п’яти, всі ви увійдете в кімнату та візьмете участь у груповому сеансі терапії. Ми мусимо обговорити важливі питання, які вимагають обов’язкової присутності всіх. Говорячи «всі», я маю на увазі Деррі, Нолу, Беллу, Джинкс та, звісно, Саллі. До скількох, я сказав, що дорахую?

— До п’яти… — прошепотіла Саллі.

— Що ж, тоді гаразд. Один-два-три… чотири… п’ять… всі вийдіть на світло.

Саллі почула його і злякалася, очікуючи того, що відбудеться. Тоді я відчула, як щось мене виштовхнуло.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Давненько не бачилися. Між іншим, це я, Деррі.

Коли Саллі почула мій голос, їй перехопило подих, вона обвела поглядом по черзі всі дзеркала, щоб побачити, хто це. Єдине відображення, що відрізнялося від її самої, було крайнє зліва. Там, замість своїх карих очей та каштанового волосся, вона побачила блакитнооку блондинку з ясним поглядом, зверненим кудись убік.

— Привіт, Деррі, — сказав Роджер. — Що в тебе нового?

Я розповіла йому про вечір на іподромі з Тоддом та про реакцію Саллі, коли вона побачила себе-Беллу в теленовинах. Вона, звісно, нічого не знала про початок вечора, тому з цікавістю слухала, доки я говорила про Тодда.

— Проблема загострюється, — сказала я, — бо Тодд та Еліот обоє не мають наміру відступатися.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Роджер.

— Тодд закоханий у Нолу, але він плутає мене з нею. Еліот божеволіє від Белли, але він освідчився Саллі.

— Хто більше подобається особисто тобі, Деррі?

— Мені? Жоден, — сказала я, заглядаючи йому в вічі.

Я сподівалася, Роджер побачить, що він єдиний, хто мені небайдужий.

— Що ж, — сказав він, — потрібно буде наглядати за ними. Але не варто приймати жодних рішень до повного злиття. Вирішувати повинна цілісна Саллі.

— Що ж, сподіваюся вона зробить правильний вибір, — сказала я.

— Я мушу знати ще щось, Деррі?

Я задумалася на хвилину, а тоді пригадала той поштовх, перед тим, як я вийшла.

— Добре, що ти згадав, — сказала вона, — бо є дещо. У мене почало з’являтися дивне відчуття, ніби за мною хтось спостерігає. Інколи я чую незнайомий голос, хоча навколо нікого немає. Він зупинив Саллі, коли вона збиралася різати собі вени після того, як побачила себе в ролі Белли. Зазвичай, я б мала злякатися, але відчуваю, що це щось хороше чи хтось, хто турбується про нас.

Роджер кивнув.

— Я очікував чогось такого. Це трапляється з більшістю людей із множинною особистістю. Якщо воно говорить позитивні речі, варто слухати. Та я б хотів, щоб ти тримала мене в курсі справи.

Я кивнула.

— «Слідопитка» візьметься за справу. — Я захихотіла. — Вибач, не могла стриматися.

Роджер усміхнувся, а я втішилася, що його не образив мій жартик.

– Є ще дещо, що ти можеш зробити, Деррі.

— Кажи.

— Мені потрібна твоя допомога, щоб ця групова терапія спрацювала. Можеш попросити інших вийти та приєднатися до нас?

— Я спробую, Роджере. Є конкретна особа, яка має бути наступною?

— Вибирай сама.

Я подумала і вирішила, що Белла буде найкращим варіантом. Вона завжди прагнула вирватися, і ніколи не була проти публіки. Я сказала їй, що Роджер хоче побачити всіх нас разом. Вона засміялась і сказала, що й сама не проти.

Раптом Саллі побачила, як її обличчя в дзеркалі змінюється на обличчя рудої жінки з накладними віями, густим сценічним макіяжем та надутими губками, що окреслені яскраво-червоною помадою. Яке відображення, подумала я, було правдивим? Те, що Саллі бачила зараз, чи в теленовинах?

— Йой! — гукнула Белла, сексуально вигинаючись. — У мене в голові паморочиться. Мене ніби розкручують під яскравим світлом.

Саллі здавалася такою наляканою, що я подумала, вона зараз знепритомніє.

— Дозвольте вас познайомити, — сказала я. — Саллі, це Белла.

— Як у тебе справи? — спитала Саллі.

— Справи чудово, коли ти не штовхаєш мене зі сцени.

Саллі спохмурніла, не розуміючи, про що вона говорить.

— Белла займається шоу-бізнесом, — пояснила я. — Це її ти побачила по телевізору тієї ночі в ролі Бетті Вінз на іподромі.

Саллі похитала головою.

— Я бачила не її. Я бачила себе. Як це можливо?

Тоді до мене й дійшло, що вона має рацію. Я також це пам’ятала. Коли я бачила її особисто — як зараз — то було обличчя Белли, але у новинах показували Саллі.

— Щоб це зрозуміти, багато розуму не треба, — пролунав голос із третього дзеркала, зліва від Белли, просто навпроти крісла, на якому сиділа Саллі.

Саллі побачила там нове обличчя. Високі вилиці, оливкова шкіра та довге пряме чорне волосся до талії, що робило її схожою на індіанку.

— Залиш це Нолі, — сказала я. — Її мозок має відповіді на всі запитання.

— Це дуже просто, якщо ти хоч щось тямиш у психології.

Вона глянула на Роджера, але він тільки усміхнувся і нічого не відповів.

— Коли Саллі нас бачить, — сказала Нола, — вона проектує образи зі своєї підсвідомості. Те, що вона побачила на телеекрані, — записана картинка, яка не стосується її уяви.

Белла почала скиглити.

— Тобто ти хочеш сказати, що жодна з нас насправді не виглядає так, як ми себе бачимо? Що ми всі виглядаємо точнісінько, як вона?

— Саме так, — сказала Нола.

— Не можу повірити, — не вгавала Белла. — Я сама знаю, як виглядає моє власне обличчя.

Нола подивилася на Роджера, очікуючи підтримки.

— А що ти скажеш, Роджере? Не думаєш, що тобі варто прояснити ситуацію для них?

— Все проходить чудово, — сказав Роджер. — Як психіатру в це групове обговорення мені краще не надто втручатися.

— Я дещо хотіла запитати у тебе ще відколи взагалі почула про цю ідею з груповою терапією. Більшість психоаналітиків-фройдистів таку ідею не підтримали б, чи не так? Я маю на увазі, що вони зазвичай використовують кушетку, за якою аналітик сидить позаду, а пацієнт будує спонтанні асоціації та перегрібає весь підсвідомий матеріал, правильно?

— Правильно, — сказав він, усміхаючись, — але я не психоаналітик і не фройдист. Хоча й вірю в багато речей, яких навчав Фройд та приймаю багато його ідей, як-от, несвідоме витіснення та деякі матеріали щодо тлумачення сновидінь, але я застосовую деякі принципи інших учених: недирективну терапію, психодраму, концепти і методи гіпнотерапії та групової терапії.

– Іншими словами, ти еклектик, — сказала Нола.

— Так, думаю, мене можна так назвати.

Нола відчувала себе впевненою. Вона була на межі того, щоб вразити його своїм наступним ходом.

— Тоді, думаю, тобі варто підсунути крісло та приєднатися до кола, — сказала вона. — Якщо ми ділимося з тобою своїми проблемами, нам варто більше про тебе знати.

Він похитав головою.

— Не думаю, що це розумно, на цій стадії мені…

— Я вважаю, що Нола має рацію, — сказала Белла. — Якщо ми тобі все розповідатимемо, то ти не повинен від нас ховатися.

— Це ваш сеанс, — наполягав він. — Мені не варто втручатися. — Він глянув на Саллі, просячи допомоги, але та втупилася в підлогу. — Будь ласка, Саллі, продовжуйте обговорення, — сказав він.

— Я… я думаю, доктор Еш має рацію, — сказала вона. — Він лікар, і знає, як буде краще.

— Двоє проти однієї, — сказала Нола. — А що думає Деррі?

Роджер підвівся та почав міряти кроками кімнату.

— Це неймовірно! — гукнув він. — Я ще ніколи такого не чув. Тут питання не в тому, як ви проголосуєте. Психіатр просто не втручається в терапію зі своїми проблемами.

— Що ж, тоді, — сказала Нола, — є один метод, який, на мою думку, тобі варто додати до свого арсеналу.

Він звів брови.

— Який же?

— Підхід розкутого спілкування.

— Де, заради всього святого?…

— У тоненькій книжечці, яку я взяла в бібліотеці. «Прозоре Я» автора Сідні Журара. Припускаю, ти знаєш цю роботу. А ще Моурера. Ти достоту знаєш про книгу Моурера «Нова групова терапія».

— Звісно, — сказав він. — Та я не розумію, як це стосується нашої ситуації?

— Що ж, як Моурер, так і Журар вважають, що психіатр повинен давати приклад пацієнтові через розкуте спілкування та показувати власне життя і проблеми. Якщо ти визнав, що вибираєш методи та теорії з різних джерел, ми маємо право попросити тебе про те саме, про що ти просиш нас.

Ми всі сиділи в колі та спостерігали, як він ніяково крутиться. Нола розставила пастку, і Роджер впіймався.

— Я голосую за Саллі, — втрутилась я, відчуваючи себе зрадницею для Ноли та Белли. — Якщо Роджер не хоче відкритися, він і не повинен. Я думаю, ми й без того достатньо в боргу перед ним, і буде нечесно ставити його у таке незручне становище. Визнаю, мені й самій цікаво ближче з тобою познайомитися, Роджере. Але якщо ти вважаєш, що так буде правильно або краще для нас, тоді я з тобою. — Я глянула Нолі просто у вічі та сказала: — Дві проти двох. Нічия.

У кімнаті раптом запала тиша. Ми всі звернули погляд на дзеркало на п’ятому кріслі, думаючи, чи Джинкс збирається з’являтися та долучиться до розмови. Там нікого не було. Я заспокоїлась, але знала, що Джинкс сама вибере для себе найкращий час та місце, це точно.

Нарешті Нола порушила тишу:

– Єдиний, хто може зрушити шальки терезів, — це ти, Роджере. Звісно, якщо сам хочеш розповісти нам, чому твоя дружина повісилася на дереві на вашому задньому дворі.

Колір зник із його обличчя, і він витріщився на неї.

— Як… як ти… про це дізналася?

Нола намагалася не посміхатися. Не завжди на кінчику ниточки опиняється твій же психіатр. Вони завжди так стараються триматися на безпечній відстані, у затінку, поза межами досяжності. Вона не хотіла образити його. Їй просто було цікаво, що сталося з його дружиною.

— Як ти про це дізналася? — перепитав він.

— Я не дізнавалася, — відповіла Нола. — Саллі почула про це в клініці, й саме через це почалася бійка між Деррі та тією прищавкою. Та сказала Деррі, що ти не дуже хороший психіатр, що всі навколо, медсестри та лікарі, знають, що самогубство твоєї дружини посприяло тому, що вони називали вигоранням. Деррі довела мене до відома.

— Що вони ще казали?

— Що ти втратив робочий запал, але мусив продовжувати, приховуючи справжнього себе, вдаючи, що ти насправді турбуєшся про пацієнтів, а ще про те, що ти робив, коли повністю від’єднав усі емоції, щоб мати змогу працювати далі. Як бачиш, ми маємо право знати щось про тебе до того, як довіримо наші життя тобі.

— Гаразд, — сказав він хрипким, здавленим голосом. — Можливо, зараз справді саме час для розкутого спілкування. Якщо це посприяє тому, щоб зберегти вам життя, воно того варте.

Він підсунув крісло до кола і сів між мною та Нолою. Тоді опустив голову і втупився в підлогу.

— Лінетт була дуже молодою, коли ми одружилися. Вона була неймовірно вродливою, й ми до нестями кохали одне одного. Вона працювала та допомагала мені оплачувати медуніверситет. Взагалі, серед лікарів є одна проблема, про яку знають небагато людей. Як я вже говорив Деррі, понаднормова робота і надлишок контактів із пацієнтами призводять до того, що називають «синдромом вигорання». Ти вдаєш, що неймовірно турбуєшся за життя твого пацієнта, хоча насправді тільки прикидаєшся, тому що вже все це бачив та чув, а власні проблеми здаються значнішими та важчими за їхні. Ти загартовуєш себе проти болю та страждань, щоб мати змогу рухатися далі, але це все просочується у твоє особисте життя… Тобто в моє особисте життя. Завжди застерігав своїх пацієнтів проти використання неправильного займенника, проти того, щоб говорити «твій», коли маєш на увазі «мій», і ось сам роблю цю помилку. Боже, це просто жах…

Немає значення, я думаю, саме тому вона й вбила себе. Виснаження зробило з мене емоційного мерця. Лінетт звинувачувала себе, і оскільки була такою ніжною, чутливою, то глибоко потребувала любові та підтримки, а я не міг дати їй цього, вона… вона… — Він похитав головою, змушуючи себе продовжити.

— Одного ранку, коли я прокинувся та виглянув із вікна, то побачив, як вона висить, побачив її постать на фоні неба. Вона вибрала клен, на якому ми вирізали наші ініціали.

Він обвів поглядом усіх нас.

— Наш син-підліток звинувачував мене в її смерті, — сказав він. — Після того він три роки постійно потрапляв до виправних шкіл, поки йому не виповнилося шістнадцять. Тоді одного дня він пішов із дому і не повернувся. Відтоді я його більше не бачив та нічого не чув про нього. Я живу сам. Вдруге не одружувався. Я присвятив своє життя роботі. Більшу її частину виконував автоматично… донедавна.

Він замовк та глянув на Нолу, мляво звісивши руки на бильцях крісла.

— То це тому ти не хотів одразу братися за наш випадок, — заговорила Нола. — Через мою спробу самогубства?

Долучилася Белла:

– І це тому ти так борешся за те, щоб зберегти Саллі життя?

Роджер кивнув:

— Поки ви тримаєтесь, є надія на зміну. Не кидайте своє життя на вітер. Немає значення, яким би складним воно не було, якими би похмурими не здавалися ваші справи, не здавайтесь.

Нола раптом відчула потужне споріднення з Роджером.

— Я рада, що ти поділився цим із нами, Роджере. Тепер, коли я знаю, що ти пережив, то більш ніж впевнена, ти знайдеш спосіб звести нас докупи. Більше ніяких спроб самогубства. Я обіцяю співпрацювати.

Він відкинувся в кріслі, витягнув свої довгі ноги.

— Я вважаю, що для Саллі дуже важливо пригадати, що відбулося в момент, коли кожна з вас перетворилася з уявної подруги на реальну особистість.

— Звучить непогано, — сказала я, — та я якось не пригадую.

— Я також, — додала Белла.

Нола похитала головою.

— Я можу допомогти кожній із вас пригадати це під гіпнозом. Цю техніку називають віковою регресією.

— Це має бути Нола, — сказала я.

— Чому я?

Я помізкувала над цим. А тоді думка стрельнула у мене в голові так, ніби відповідь на її питання мені прошепотів м’який незнайомий голос із туману.

— Бо ти з’явилася останньою, — сказала я.

– І яке це взагалі має значення?

— Деррі має рацію, — втрутився Роджер. — Логічно буде почати з найближчого моменту, а потім піти далі у зворотному порядку.

Белла кивнула.

— Таким чином нам не доведеться мати справу з Джинкс аж до кінця, якщо, чи коли, вона з’явиться.

— Ну ж бо, Ноло, — сказав Роджер. — Я вам відкрився. Тепер твоя черга. Ти сказала, що допомагатимеш.

— Гаразд, — промовила вона, схрещуючи руки на грудях. — Вперед, регресуй мене.

— Ноло, — сказав він, — він знає, що у темряві…

Вона кивнула та заплющила очі. Роджер потягнувся, розвів її руки та взяв обидві долоні у свої.

— Ти міцно спиш, Ноло, але ти й далі чутимеш мій голос та виконуватимеш мої накази. Якщо ти мене чуєш та розумієш, кивни.

Нола кивнула, відчуваючи своє звичне важке дихання, відчуваючи його теплі долоні, що міцно тримали її.

— Саллі, ти теж мусиш слухати. І всі інші також. Нола повертається до моменту, коли народилася. Ти чітко його пригадаєш, Ноло, та поділишся цим з нами. Будь ласка, розкажи, коли це було.

— Саллі дванадцять років… за два тижні до Дня подяки[72].

— Де ти була?

— У середній школі імені Томаса Джефферсона на уроці математики.

— Зрозуміло. Зараз ти в класній кімнаті. Опиши її своїми словами.

Нола говорила з широко розплющеними очима, але з нами її вже не було. Вона була у власній голові, давним-давно і далеко-далеко…

* * *

— Дивне відчуття. Я сиджу за своєю партою в класі, й всі на мене витріщаються. Але ні, не на мене. На Саллі. Вчитель поставив їй запитання, всі дивляться та чекають відповіді, але вона так і не вивчила формулу, бо взагалі не розуміє математики та боїться геометрії. Саллі плутається в кутах і дугах, і не розуміє, для чого їй все це потрібно вчити. Зазвичай на уроках математики вона щось собі фантазує або читає комікс, схований в зошиті. Їхня вчителька це знає і ніколи не викликає Саллі. Але сьогодні у них заміна, і цей учитель попросив її розв’язати рівняння. Всі посміхаються, бо знають, що вона нічого не тямить в геометрії і яке там складне вирішення:

«Саллі? Я чекаю».

«Я… я… вибачте, сер. Я не зробила цю задачу».

«Тобто як це, не зробила? Ваша вчителька дала домашнє завдання, хіба ні?»

«Так, але…»

«Але, менше з тим. Інші завдання ти зробила?»

«Ні, мені дуже прикро».

«Прикро? Прикро нічого не вирішує. Підійди, будь ласка, до дошки, візьми крейду та покажи нам, що ти можеш це зробити».

— Саллі ненавиділа виходити до дошки, коли всі на неї дивляться, діти підсміюються над нею, бо їй погано давалося навчання. Вона так відчайдушно хотіла з ними дружити, подобатися їм. Зараз всі почнуть сміятися, а потім про це знатиме вся школа. Дурна Саллі показала, яка вона дурепа біля дошки.

Коли вона підійшла до дошки та взяла шматочок крейди під акомпанемент хихотіння за спиною, кров кинулася їй в обличчя, а я раптом відчула, як шкірою пробіг холодок, а череп почав розколюватись від неможливого болю. То був єдиний раз, коли я знала, що знаходжуся в голові у Саллі. Тоді я з’явилася, а вона зникла. Я тримала в руці крейду. Глянула на чисту дошку і за мить все стало чітко й зрозуміло.

«Ну, як я й сказала, я не виконала це завдання вдома, бо це досить проста задачка».

— Я швидко накреслила діаграму та вирахувала формулу. Тоді швидкими штрихами крейди написала розв’язок та додала букви: Q.E.D. і голосно продекламувала: «Quod erat demonstrandum!»[73]

Обернулася та сміливо подивилася на вчителя та клас, і побачила, як вони всі витріщилися на мене, дехто аж рота роззявив. Я високо підвела голову, глянула згори вниз на бідолашних дурників та з тріумфом повернулася на своє місце. Згодом пролунав дзвінок, звук якого розсіяв чари, й усі скупчилися навколо мене та питали, як мені це вдалося.

Відтоді я більше набиралася сили та виходила назовні частіше. Це я ходила на уроки математики, де отримувала лише п’ятірки. Потім почала відвідувати уроки французької, суспільствознавства та англійської, і я обожнювала кожну мить свого існування. У ті дні я нічого не знала про інших особистостей, але помітила, що ніколи не відвідую спортзал, чи театр, чи домашню економіку[74], чи танці, чи будь-які інші світські заходи. Спочатку я думала, що це у всіх так, що життя просто складається з блоків часу, коли ти несподівано опиняєшся в незнайомій ситуації, з цікавістю розгадуєш її та намагаєшся розібратися, складаєш відсутні часточки головоломки за допомогою логіки та дедукції. Та згодом я усвідомила з того, що говорили інші люди: так не повинно бути, я існую тільки протягом якихось дуже особливих обмежених періодів, коли мої знання стають потрібними.

Одного разу, коли якийсь учень зупинив мене в коридорі та сказав, що я майже з нічого випекла чудовий кокосовий пиріг на уроці домашньої економіки, я зрозуміла, щось тут не так, бо я ще ніколи в житті нічого не пекла. А потім, коли один хлопець сказав, яка я чудова чирлідерка[75], я почала складати факти докупи, застосовуючи логічний аналіз.

Я вигадала план. Побачила плакат, на якому повідомлялося, що після футбольної гри на День подяки будуть танці. Тому вирішила сконцентрувати всю свою енергію на тому, що особисто відвідаю її. Щоразу, коли я ловила себе на тому, що мій розум починає фантазувати, збивається на манівці чи просто «випадає», я зосереджувалась на чомусь конкретному та починала рахувати або стежити за своїм диханням. Так я протрималася цілий день. Тоді я вперше побачилася з деякими своїми однокласниками. Багато з них дивно дивилися на мене, коли я не впізнавала їх чи не знала, про що вони говорять. Та я залишалася назовні й пішла на гру.

Я ще ніколи не відвідувала футбольний матч, а тоді була значна подія — протистояння з Тілденом, і коли мама Саллі випрасувала їй спідничку чирлідерки та випрала білий светр із великою буквою J, я знала, що будуть певні проблеми. Я взагалі не уявляла собі, що роблять чирлідерки. Понишпоривши у столі Саллі в пошуках якоїсь шкільної інструкції, в якій були б вказані потрібні рухи, я нічого не знайшла. Тому просто одяглася та сіла в автобус до футбольного стадіону.

Тоді й почала боліти голова. Так само, як і тоді, біля дошки. Але раніше то був біль Саллі. Цього разу його відчувала я, так, неначе мені розкроїли маківку черепа. Але я опиралася. Говорила собі, що я кістьми ляжу, але переживу це. Підійшла до шеренги з дівчатами, й всі вони кидали на мене дуже дивні погляди. Я стала біля них та видихнула: «У мене жахливо болить голова».

Тоді я й почула голос Деррі вперше:

«Ну ж-бо, Ноло, — сказала вона. — Не псуй нам все».

«Де ти?»

«У тебе в голові, Ноло. Припини опиратися. Всі чекають».

«Хто всі?»

«Мене звати Деррі. Зараз немає часу знайомитися. Просто повір мені на слово, що Белла мусить вести велике привітання і танцювальний номер, а ти зараз все зіпсуєш».

«Я хочу залишитися, — сказала я, — та подивитися».

«На жаль, ти не можеш. Якщо ти не зійдеш зі шляху, я подбаю про те, щоб ти ще цілий рік не змогла вийти. Тому зникни».

— Я була впертою. Трималася, плуталася в рухах, намагаючись повторювати за іншими дівчатами. А тоді відчула, як очі простромив гострий біль, і голос Деррі промовив: «Я тебе попереджаю. Зійди з дороги або я тебе осліплю, і ти більше не прочитаєш жодної зі своїх важезних мудрих книжок».

— Тому я дала дорогу. Так і не побачила саму гру. Потім я дізналася, що ми програли двадцять один до семи. Тоді я й усвідомила, що були інші, а Деррі — єдина, хто знає, що відбувається у всіх інших свідомостях. Про інших я дізнавалася опосередковано або від Деррі.

* * *

Нола замовкла.

— Я думаю, — сказав Роджер, — що сьогодні ми багато досягли. Ви всі дізналися невеликий шматочок своєї історії. Можу оголосити перший сеанс нашої групової терапії успішним.

— Ми тепер можемо його самотужки проводити? — спитала я.

— У жодному разі! — сказав він швидким різким тоном. — Це було б небезпечно. Стан Саллі досі вразливий. Не поспішайте, і понад усе намагайтеся уникати стресових ситуацій. Я б хотів, щоб ви всі пообіцяли мені, що співпрацюватимете і робитимете все можливе, щоб берегти голову.

Ми пообіцяли.

— Коли я порахую до п’яти, Саллі прокинеться, а всі інші повернуться в темряву. Саллі надзвичайно чітко запам’ятає все, що сьогодні відбулося. Ви почуватиметеся добре… та спокійно.

Він порахував, і коли вона отямилися, то відчула легке запаморочення і побачила, що Роджер уважно на неї дивиться.

— Привіт… — безсило промовила вона.

— Як почуваєтеся?

Вона покрутила пальцем.

— Ви пам’ятаєте, що трапилося?

Вона кивнула.

— Ніби сон. Троє моїх уявних подруг прийшли на сеанс, от-тільки тепер вони не уявні. Вони стали справжніми. І ми мусимо співпрацювати.

— Все добре, Саллі. Ви сьогодні гарно попрацювали.

— Докторе Еш, ви говорили про те, щоб уникати стресових ситуацій. Це місце для мене надзвичайно несприятливе. Я побоююся Даффі, й мені тут не подобається. Можна мені виписатися та повернутися до себе в квартиру?

Він замислився над цим.

— Ви тут на добровільних засадах, Саллі. Якщо вважаєте, що вам буде краще поза цими стінами, думаю, немає причин тримати вас тут. Ви познайомилися з іншими. Сприйняли це, як мені здається, непогано. Почекайте ще днинку, щоб упевнитися, що все під контролем, а тоді можете повертатися додому.

Вона усміхнулася.

— Ви такий чуйний, докторе Еш. Ви єдина людина у світі, яка про мене турбується.

– Є й інші, Саллі. Ви чудова та значна людина, і я впевнений, що ви можете жити наповненим та змістовним життям, якщо ми вирішимо вашу проблему.

Коли вона знову опинилася в палаті, згадала, що хотіла запитати про п’яте крісло та дзеркало, і ким була та, хто не прийшла на групову терапію.

Дев’ять

Саллі прокинулася в середу рано-вранці, склала сумку та тривожно чекала. Через вікно побачила, що надворі падає дощ. Коли медсестра Фентон сказала, що вона може йти, Саллі обняла її, попрощалася та поспішила — майже побігла — коридором геть.

Всю дорогу додому в міському автобусі Саллі міркувала, чи не здаватиметься тепер її квартира якоюсь іншою, коли вона познайомилася з іншими. Їй треба уважніше ставитися до їхньої власності, сказала вона собі. Адже вони окремі індивідууми, тож варто шанувати їхні речі.

Саллі помахала сивому скоцюрбленому містерові Ґрінберґу, коли вийшла з автобуса перед його ательє. Той помахав їй у відповідь. Він, мабуть, і не знав, що вона тиждень була в лікарні. Та й з чого б йому знати? У бідолашного чолов’яги своїх проблем вистачало. Всі ті крадіжки. Ця частина Вест-Сайду була небезпечним районом. Краєм ока Саллі помітила Мерфі, що був повернутий спиною. Дурниця, звісно, але в тих рідкісних ситуаціях, коли вона поверталася додому пізно в темряві, вигляд поліцейської форми за скляними дверима її заспокоював.

Раптом Саллі подумала, а якщо в її квартиру хтось проник, поки її не було вдома? Серце калатало в грудях, коли вона перестрибувала через дві сходинки. Вона ретельно перевірила свої двері, чи не залишилося підозрілих слідів. Якісь вм’ятини та подряпини біля замка здавалися давніми, але не можна бути певною. Вона відчинила двері, роблячи це якомога голосніше, а тоді вигукнула:

— Агов! Є тут хтось? — сподівалася, що, злякавшись, зловмисник втече через вікно вниз по пожежній драбині.

Здавалося, все було в порядку, речі лежали на місцях. Ніхто сюди не вламувався, хвала Богові.

Саллі приготувала собі на ланч яєчню-бовтанку. Хотіла картоплю фрі, але згадала обіцянку співпрацювати щодо питання контролю ваги.

Миючи тарілки, вона заглянула в темне віконце духовки. Відображення було її власним. Вона спинилася, з рук стікала мильна вода. Роджер казав не зв’язуватися з ними, якщо його немає поруч. Чому? Що може піти не так? Можливо, він знав, що їй нічого не вдасться, якщо його не буде поруч. Можливо, те, що медсестра Даффі сказала про Еша, який сам створює особистості, було правдою. Вона, мабуть, не змогла б достукатися до інших, навіть якби спробувала. Доктор Еш змусив їх прийти на сеанс групової терапії через гіпноз. Можливо, то була гіпнотична фантазія, яка без нього не спрацює. Але могла й спрацювати. Після того як вона пропилососила килим, Саллі увімкнула телевізор, прокрутила перемикач каналів, пропускаючи свої улюблені вікторини та мильні опери, і зупинилася на дискусії трьох економістів, які аналізували рецесію та її причини. Жоден із них не міг передбачити нічого хорошого. В голові з’явилася думка — «похмура наука»[76]. Звідки воно взялося? Саллі не розуміла, про що вони балакають, і це засмучувало, але вона змушувала себе дивитися заради Ноли. Коли програма закінчилася, вона з полегшенням зітхнула та вимкнула телевізор.

Як може нашкодити всього-на-всього коротенька розмова з іншими? Вони всі здавалися такими легковажними, коли розмовляли в лікарні. Жодна з них не сприймала це серйозно. Їм потрібно було сказати, що тут питання життя та смерті.

Саллі побрела до спальні, щоб подивитися, чи зможе визначити, які речі кому належать. Мудровані книжки точно були Нолиними. Вона взяла «Поминки за Фіннеганом», спробувала почитати, але згодом швидко згорнула від роздратування.

— Ноло, я знаю, що ти десь тут. Мені потрібно з тобою поговорити. Мушу дізнатися, чи все це насправді, чи я можу вас бачити та чути без гіпнозу доктора Еша.

Потім вона попорпалася за книжками, поки не знайшла вібратор. Якою насправді була Белла? Чим вона займалася? Коли Саллі увімкнула вібратор у руці, його форма вразила її, й вона дещо пригадала. На вітрині секс-шопу на Таймз-сквер було повно таких вібраторів. А інші виглядали схожими на…

— Господи, ну й гидота, — сказала вона та кинула його назад до коробки. — Що вони за збоченки?

Та одразу ж прикусила язика.

— Я не можу їх осуджувати. Кожна з них — окрема особистість. Мушу сприймати їх такими, які вони є. Намагатися зрозуміти їх.

Вона повернулася до шафи та витягла блакитну сукню.

— Деррі, підозрюю, що це ти купила її того дня, коли отримала роботу. Я мушу з тобою побалакати, Деррі. Мені потрібно знати правду. Деррі? Деррі?

Доктор Еш сказав їй не контактувати з групою, але він міг із таким же успіхом сказати їй не чухатися. Саллі більше не могла витримати це напруження. І хіба він не говорив уникати стресу? Вона мусила дізнатися, чи зможе самотужки пробитися крізь бар’єри власного розуму. Все, що потрібно, запевняла вона себе, — це просто докласти трохи більше зусиль. Всі завжди говорили, що у неї немає сили волі. Що ж, Саллі їм продемонструє.

Для початку вона зняла з важеля слухавку телефону і перевірила, чи добре замкнуті двері. Тоді старанно прибрала в квартирі, ніби очікувала гостей.

Прийняла теплий розслаблюючий душ, розчесала волосся та одягла стару квітчасту сукню, яку вже давно не носила. По колу Саллі поставила чотири крісла. Понишпоривши квартирою, знайшла три дзеркала та розташувала на сидіннях трьох порожніх стільців, сперши їх вертикально на спинки.

Перед одним дзеркалом поклала «Поминки за Фіннеганом».

— Я цього ніколи не читала, Ноло, але обіцяю, що невдовзі почну, чесно. Я вирішила більше читати та розвивати свій інтелект. Хотілося б побалакати з тобою, щоб ти пояснила та показала мені, що до чого.

Тоді вона акуратно склала мою блакитну сукню на другому кріслі.

— Деррі, я справді намагатимуся більше радіти та сміятися, як ти й хочеш. Якби ти прийшла та допомогла, мені було б легше повірити у все це, й тоді ми змогли б показати докторові Ешу, що співпрацюємо. Ми могли б разом розважатися, як і личить давнім друзям.

Саллі поклала вібратор на третє крісло, обережно затиснувши його між великим та вказівним пальцями, силкуючись приховати власну огиду.

— Я знаю, що мені не варто так боятися сексу, Белло. Прийди, поговори зі мною. Розкажи, як мені бути розкутішою та не панікувати перед чоловіками, як це в мене завжди виходить.

Саллі мовчки чекала, не знаючи, як правильно покликати цих людей, яких вона бачила та чула у своїй голові.

— Я не божевільна, — промовила вона. — Я довіряю докторові Ешу. Тож ви всі — там. І вам варто вийти та показатися мені, щоб нам учотирьох стало краще.

У кімнаті панувала тиша, тільки звук дощу стукотів по склу. Вона підвелася та розчахнула всі вікна, тоді повернулася, сіла та чекала. Все одно, нічого не відбувалося.

— Я знаю, — сказала вона, раптом підстрибнувши. — Влаштуємо чаювання, як ми це робили, коли ви ще були моїми маленькими ляльками.

Вона пішла на кухню і повернулася з красивими чашками та срібним сервізом — весільним подарунком, який вона залишила собі. Саллі поставила чотири чашки на маленькому столику в центрі кімнати, й доки закипала вода, розпечатала коробку мигдального печива та акуратно виклала його на тарілці. Вона ніколи не купувала мигдального печива, але час від часу знаходила коробки з ним у буфеті. Одна з її особистостей, мабуть, полюбляє його.

Пищання з кухні налякало її, й Саллі аж подих перехопило, доки вона не зрозуміла, що то свистить чайник. Вона знову підскочила, приготувала чайничок із заваркою та поставила його біля печива.

— Будь ласка, прийдіть, — молила вона, по черзі заглядаючи в кожне дзеркало. — Я знаю, що мені не можна вас самій викликати, але я більше не витримую. Якщо хоча б одна не прийде зі мною поговорити, я вистрибну з вікна.

Я знала, вона блефує. Саллі б ніколи не порушила обіцянку, яку дала Роджеру. Але я також дала слово, що захищатиму її. Мабуть, я могла б просто відключити її та взяти контроль на себе, але мені так остогидла її дитяча поведінка, що я вирішила ще й насварити її.

— Це ідіотизм, — відрізала я. — Ти знаєш, що тобі сказав Роджер. Якого біса ти це робиш?

Саллі помітила моє зображення в лівому дзеркалі та одразу ж впізнала.

— Ой, Деррі, вибач, будь ласка. Я вже не витримувала. У мене голова ледь не вибухнула, я мусила побачити, чи це все насправді, чи можу я зробити це самотужки.

Збентеження в голосі вона приховати не змогла.

— Охолонь, — сказала я. — Чого ти хочеш?

— Я просто хотіла ще раз зі всіма вами побачитися, поговорити. Впевнитися, що ми будемо друзями та працюватимемо разом.

— Ну, щодо цього не знаю.

— Будь ласка, Деррі, не відмовляй мені. — Її очі забігали кімнатою. — Хочеш чашечку чаю?

— Так. Я вже давно його не пила. Коли ти нас востаннє запрошувала на чаювання, чашки та блюдця були з іграшкового алюмінієвого набору. За чай слугувала вода, а печиво було уявним.

— Це справжній чай, — запевнила мене Саллі, — а ось масляне печиво з мигдалем.

— Я знаю, — сказала я, — моє улюблене.

— То це ти його весь час купувала, — сказала вона. — Бачиш, я й не знала. Для мене важливо знати такі речі.

— Для чого?

— Щоб ми ставали ближчими одна з одною і краще підготувалися до злиття.

— Якщо злиття ще взагалі відбудеться, — сказала я.

Вона уважно розглядала мене в дзеркалі, міркуючи над тим, що треба бути обережною зі мною, бо з того, що розповів Роджер, вона знала, що я єдина була при свідомості, коли вона та всі інші відключалися, й без мене ми не вилікуємося. Вона мусила завоювати мою прихильність.

— Ти забуваєш: я знаю, про що ти думаєш, Саллі.

Вона була вражена.

— Звичайно, я забула. Вибач. Я не хотіла…

— Тобі не вдасться просто мене використати чи обдурити, Саллі. Можливо, терапія дає тобі переваги, тому що зараз ти нас емоційно прийняла й можеш спілкуватися з іншими. Але я знаю твої думки і, крім того, тільки я знаю всіх інших та можу контактувати з ними. Тому розставимо всі крапки над «і».

Відчуваючи мій погляд на собі, Саллі обачно зосередилася на своїй чашці чаю. Вона не хотіла мене образити. Не зараз.

— Ти навмисно відключаєш свідомість, щоб не впустити мене, — сказала я їй. — Так не піде. Ти маєш дати мені все бачити та чути. Якщо тобі потрібна моя допомога, я мушу стати твоїм повноправним партнером.

Вона глянула мені в очі.

— Що ти маєш на увазі, яким повноправним партнером?

Я не планувала цього казати. Це просто прийшло мені в голову, і я вирішила, як сказала б Белла, підіграти.

— Домовимося так, — сказала я. — Я допоможу тобі позбутися інших. І ми домовимося про дует. Одна голова добре, а дві — краще. Чаюватимемо вдвох.

— Тоді ми все одно залишимося подвійною особистістю. Як Джекіл та Гайд.

— Не зовсім. Більше нагадує Попелюшку: от її хрещена-фея змахує своєю паличкою — вона враз вже одягнута в сукню та готова танцювати на балу з принцом. Ми поділимо наш час, ти — до півночі, я — після, й будемо вільними, як пташка на двох крилах, літатимемо, куди нам захочеться. Зможемо подорожувати світом — побачимо Лондон, Рим, Париж. Влаштуємо собі бал.

— Але доктор Еш сказав…

— Він сказав, що ми особливі. Поглянемо правді у вічі: якби не я, він би й на секунду тобою не зацікавився. Ти б лишилася гнити в якійсь затхлій палаті. Тому я заслуговую на свою частку щастя. Я також хочу жити та бути справжньою людиною.

Саллі думала, що я маю рацію, але від визнання цього факту вона тільки засмучувалась. Якщо я наполягатиму на постійному партнерстві, подумала вона, у нас ніколи не буде нормального життя, і з таким же успіхом вона могла б просто зараз вбити себе.

— Стривай! — гукнула я. — Агов! Не лізь поперед батька в пекло. Хіба я сказала, що це назавжди?

Саллі кинула на мене різкий погляд, усвідомлюючи, що я відповідала на її думку про самогубство.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не збираюся жити вічно. Мені просто потрібно трішки часу, щоб прожити кілька чудових років, сповнених кохання, мандрівок екзотичними місцями, щоб життя було цікавим, а потім нехай куранти б’ють північ та перетворюють карету на гарбуз.

Саллі усвідомила, що, врешті-решт, може керувати мною, тому що мене непокоїть думка про самогубство.

— Так, — сказала я. — Це мене турбує. Я не впевнена, як там все влаштовано, але якщо ти вб’єш себе, звинуватити можуть також мене й, можливо, за це я потраплю в пекло. Я не хочу ризикувати. Я не винна в тому, що непокоюся через це.

Вона відчула напад головного болю. Від потилиці він піднімався вгору, перетворюючи череп на болючий шолом.

— Розслабся. Не опирайся, Саллі. Опір тільки збільшує біль.

— Я не розумію.

— Ти ж хотіла, щоб прийшли інші та приєдналися до нашого чаювання. Але коли ти опираєшся цьому, шия напружується і від цього посилюється біль.

— Хто зараз прийде?

— Ну, я ж не ворожка. Сама не знаю, доки не почую її.

Саллі вмостилася в очікуванні, намагаючись не опиратися болю. Сьогодні, на відміну від попередніх разів, вона відчувала, що залишиться при тямі, замість того щоб втекти.

Тоді вона побачила обличчя в центральному дзеркалі, штучні вії, товстий сценічний макіяж та хтиві губи.

— Якого біса тут діється?

— Все гаразд, Белло, — сказала я. — Саллі вирішила провести сеанс. Чотирьох членкинь — засновниць клубу «Таємна п’ятірка» викликали з потойбіччя.

Назва клубу на мить спантеличила Саллі. Цифра п’ять стукало у неї в голові.

— Ой, блядь! Дівич-вечір. Коли я відчула, що виходжу, думала, будуть якісь розваги. Мені не потрібен ще один сеанс із дівками.

— Будь ласка, Белло, не йди, — сказала Саллі. — Я хочу зі всіма вами поговорити. На терапії ми досягнули ключового моменту. Це стосується нас усіх.

Белла з огидою глянула їй просто у вічі.

— На фіга ти витягла мій вібратор? Ми що, дрочити тут збираємося?

Саллі була шокована, але намагалася цього не виказати.

— Ні, я просто думала, якщо будуть речі, яких ви торкалися, це допоможе вам з’явитись.

— Це допоможе хіба кінчити.

— Я не хотіла…

— Вона надивилася забагато моторошних фільмів, — сказала я. — Господи, Саллі, це ж не чорна магія, ми не душі мерців тут викликаємо.

— Я не знала.

— Та ти ніколи нічого не знаєш, — сказала Белла. — Тому ми всі в такій сраці.

Вона повернулася до порожнього дзеркала.

— Хто ще прийде?

— Тільки ми і Нола, — сказала я.

— А як щодо Сама-Знаєш-Кого?

— Саллі ще про неї не знає. Вони ще не познайомилися.

— З ким я не познайомилася? — запитала Саллі.

— Забудь! — сказала я. — Ще буде час.

— А вона обуриться, коли дізнається, що її єдину не запросили на чаювання, — сказала Белла.

— Ну й до біса її.

— Як на мене, — сказала Саллі, — я маю право знати.

— Хто сказав? — спитала я.

Не хотіла поводитися грубо, але мені вже в печінках сиділо її скиглення.

— Будь ласка. Ти пообіцяла докторові Ешу, що будеш допомагати.

— А ти йому пообіцяла не контактувати з нами самостійно.

Саллі покірно опустила голову.

— Вибачте. Ти маєш рацію. Я нічого не питатиму.

— Ой, бляха! — вигукнула я, знову відчуваючи напад м’якосердя. — Белла говорить про Джинкс.

— Хто така Джинкс?

— Одна з нас.

— Ще одна? Я думала, нас лишень четверо.

— Ти назву клубу пам’ятаєш? Таємна п’ятірка?

Саллі похитала головою, ніби намагалася прояснити це все собі.

— Джинкс? Я вже раніше чула це ім’я, але завжди думала, що люди так казали просто так, що то був джинкс[77].

— У принципі частка правди в цьому є, — сказала Белла.

— Чому ти не хочеш, щоб Джинкс вийшла? — запитала мене Саллі.

— Вона жорстока, — відповіла я. — Мені важко уявити, що вона зробить, якщо буде не в настрої.

— Чому ж вона злиться?

— Вона такою народилася, — сказала я. — Джинкс — жорстока, злоблива людина, і чим менше ми з нею матимемо діла, тим краще.

— Погоджуюся з Деррі, — промовило дзеркало справа. Саллі повернулася та побачила вдумливий погляд Ноли й довге чорне волосся, що спадало їй на плечі. — Випускати Джинкс — то все одно, що відчиняти скриньку Пандори. Біда вилетить звідти, й знадобиться купа часу на те, щоб сховати її назад.

— Це мене лякає, — промовила Саллі пригніченим голосом. — Якщо ви всі так вважаєте, це, мабуть, правда. І якщо Джинкс — частина мене, тоді й я, мабуть, жорстока та злоблива. О Господи… ким я є?

— Ти тупоголова, — сказала Белла. — Я йду.

— Не думаю, що тобі варто йти, — сказала Нола.

— Це просто велика купа гімна. Коли захочу, тоді й піду.

— На трасу погуляти?

Белла пхикнула.

— А ти що про це знаєш, мудрагелько? Ти навіть не трахалася ніколи. Тому Ларрі й пішов від нас. То все твоя, блядь, провина.

— Це неправда, — відказала Нола.

— Ще й яка правда. Ти навіть ніколи не ходила з ним випити. Постійно розводила сморід щодо його друзів.

— А ти ноги свої розводила, щоб опинитися в ліжку першого зустрічного, як якась нікчемна шльондра.

— Слідкуй за тим, з ким ти розмовляєш, сучко!

— Агов, — втрутилась я. — Ми сюди не чубитися прийшли. Саллі, це ти розпочала. Ти господиня. Ти й розбирайся.

— Так, — сказала Саллі, очевидно, схвильована через такий потік матюків та взаємних образ. — Я вас зібрала. Ну, тобто я організувала це чаювання. Ми мусимо обговорити майбутнє. Нам треба співпрацювати з доктором Ешем… Ну, тобто… — Вона затнулася, не впевнена в тому, що саме треба говорити далі, та втупилася у свої холодні пальці.

За прохолодою швидко надійшло напруження в потилиці, яке переросло в біль, й вона безпорадно глянула на мене. Саллі знала, що означають ці симптоми. Ми всі знали. Вона намагалася триматися, але біль був дуже сильний, він розривав їй череп, розколював його надвоє. У дзеркалі на стіні вона побачила дике обличчя, обрамлене зміїними пасмами.

— Деррі… — прошепотіла вона. — Допоможи… Здається, це…

— Гаразд, — сказала я. — Заспокойся та пусти мене. Джинкс мене не витіснить.

Саллі швидко глянула на годинник.

20:43

Що ж, я помилилася.

Вискочила Джинкс, викрикуючи:

— Що тут, на хуй, відбувається? — Вона побачила обличчя в дзеркалах, й одне за одним їх порозбивала.

Джинкс зірвала фіранки та потрощила меблі. Господи, я тішилася, що мені не доведеться там ночувати. Помадою Белли вона накарлюкала букви Д-Ж-И-Н-К-С на дзеркалі на стіні, а потім розбила і його. Загалом, подумала я, беручи до уваги три розбитих дзеркала, це дарує нам двадцять вісім років нещастя. Господи! Я з усіх сил намагалася захопити контроль, та вона була надто сильною.

— Це, — заволала Джинкс, — тільки початок! Ви, довбані сучки! — і вибігла з квартири.

* * *

Джинкс пройшла через підвал, розкидаючи картонні коробки, малюнки та іграшки, й вибігла на задній двір. Вона розлютилася на всіх нас, особливо на мене. Джинкс знала, як я не люблю, коли вона вдягається в чоловічий одяг, тому збиралася саме так і вчинити, мені на зло. Перелізши через паркан у сусіднє подвір’я, вона згадала, що вже давно не пробиралася до швейного ательє Ґрінберґа. Вона поморочилася із задніми дверима, а тоді побачила, що замок замінили. Що ж, підважити двері та виламати їх зайняло б у Джинкс лише кілька секунд. Вона повернулася у підвал та порпалася там, поки не знайшла шматок арматури, а тоді повернулася до одвірка і відірвала його від замка. Двері відчинилися, й вона прослизнула в підсобку.

Джинкс понишпорила між чоловічих костюмів — щойно випрасуваних, які ще пахли пральних засобом — відкидаючи один за другим, бо були завеликими. Але коли вона відсунула ширму, щоб увійти до приймальні ательє, то аж відскочила від здивування.

Сраний полісмен! Стоїть просто перед дверима спиною до неї. Він, мабуть, почув, як вона виламувала задні двері. Джинкс припала до підлоги за прилавком і спостерігала за його відображенням у боковому дзеркалі. В лівій руці поліцай тримав кийок, готовий застосувати його за першої ж нагоди. Не рухався. Навіть не переступав з однієї ноги на другу.

— Сучий син! — прошепотіла вона. — Довбаний манекен! — Тоді, з якоїсь причини, їй в голові сяйнуло ім’я Мерфі.

Джинкс відсунула манекен назад, зняла з нього куртку та приміряла. Трохи вузька в грудях. Вона знайшла стрічку сатину в шухляді та міцно прив’язала груди до тіла. Тоді знову вдягла куртку зверху на сукню. Одяг підійшов ідеально. Джинкс стягнула з манекена штани та пирхнула:

— У тебе навіть цюцюрки нема, то якого хєра ти так вишкірився? — Вона одягла штани та кашкет, ремінцем від кийка обв’язала зап’ясток та поглянула на себе в дзеркало. Чудово. Вони подумають, що Ларрі вбив коп. І хай потім шукають вітру в полі.

Джинкс вийшла крізь задні двері та перелізла через огорожу. Порпалася в землі навколо телефонного стовпа, поки не намацала пакунок, в який раніше загорнула пістолет. Джинкс витерла бруд та витягла тупоносий службовий револьвер 38-го калібру, який забрала в рябого виродка з універмагу «Гортонз».

Спочатку вона вб’є Ларрі, а тоді займеться тим сраним психіатром, який збирався її прикінчити. Це можна зарахувати до статті самозахисту.

Вона засунула пістолет собі за пояс, повернулася назад тим самим шляхом через підвал та вийшла на вулицю, розмахуючи кийком. Хоча була лише дев’ята тридцять, на Десятій авеню не було жодної душі. Але вона йшла впевнено. Ніхто не насмілиться зґвалтувати або вчинити напад на копа. У неї був кийок та пістолет для захисту.

Джинкс попрямувала на північ, перевіряючи дверцята чужих машин, але без успіху. Тоді на Ріверсайд-драйв вона побачила лисого чоловіка середнього віку в рогових окулярах, який саме сідав у свій новий «Мерседес». Зупинившись біля машини, вона постукала кийком по віконцю з боку пасажира.

Чоловік натиснув на кнопку, опустив скло.

— Так, офіцере?

Джинкс показала йому пістолет.

— Я не скривджу тебе, якщо не панікуватимеш. — Вона відчинила двері та прослизнула в середину. — Їдь звідси геть, — наказала вона.

Його очі округлилися і він спробував заперечити:

— Не стріляйте. Не стріляйте в мене. Ось заберіть машину. Просто дайте мені…

— Заводь, виродку! — сказала вона, стусонувши пістолетом під його ребра.

Він увімкнув запалювання та натиснув на газ. Машина завищала, з’їжджаючи з узбіччя. Він проїхав на червоне світло й вирулив, коли на них ледь не наїхав пікап. Через кілька кварталів Джинкс наказала йому проїхати однією безлюдною вулицею.

— А тепер зупинися отут.

— Що ви хочете зробити?

— Забирайся!

— Не стріляйте в мене! — зойкнув він, підводячись з сидіння.

Вона торохнула дулом по його лисій голові, збивши окуляри на землю й, шпортаючись, він позадкував.

— Я б не витрачала на тебе кулю, — сказала вона, сідаючи за кермо. — Довбані водії-мужики.

Джинкс рвонула геть у північному напрямку по Ріверсайд-драйв до Генрі Гадсон-парквей. Вона повернула на міст Джорджа Вашингтона й перетнула кордон штату Нью-Джерсі, а тоді почала то вистрибувати, то зливатися з потоком машин на магістралі, залишаючи позаду здивованих водіїв. Деякі лаялися, коли вона не давала їм їхати. Інші махали кулаками, коли вона зачіпала їхні бампери. Поїздка на швидких машинах приносила їй найбільше задоволення, ніж будь-що інше. Господи, вона б воліла виїхати цим авто на гонку на виживання, а тоді подивитися на того старого лисуна, коли йому привезуть те, що від неї залишиться. У того мудака все одно, мабуть, велика страховка.

Раптом вона усвідомила, як це необдумано, привертати увагу та ризикувати тим, що її можуть зупинити. Саме те, що зараз треба — пійматися на тому, що вдаєш із себе поліцейського та маєш заряджений пістолет. Вона з’їхала з магістралі та повільно попрямувала вуличками до Енґлвуду, штат Нью-Джерсі, у пошуках потрібної адреси.

Джинкс зупинилася на вулиці навпроти гидотного жовто-червоного різнорівневого будинку в стилі ранчо, з чотирма римськими колонами та копією старовинного газового ліхтаря дев’ятнадцятого століття на газоні. Коли вона вийшла з машини та попрямувала до під’їзної доріжки, то побачила жінку, що бігала туди-сюди перед великим вікном вітальні. Вона здогадалася, що це Анна. Цікаво, подумала Джинкс, він і своїй новій дружині також бреше? Той мудак заплатить за весь біль та страждання, які він завдавав жінкам. О так, ще й як заплатить. За те, що спершу вдавав, ніби кохає саме Джинкс, за те, що терпів Саллі тільки, щоб бути з нею. Тієї ночі, коли вона вийшла і дізналася, що Ларрі трахав Беллу, то спробувала вбити його, але він був надто сильним й зміг вирвати ніж у неї з руки. А тоді той обмін дружинами. Це принижувало її. Що ж, тепер він заплатить за всі її страждання.

Вона побачила, як постать чоловіка промайнула за вікном. Чорт! Якби вона підійшла на хвилинку швидше, то одразу пристрелила б його. Був повний місяць, тож Джинкс сховалася за тисовим деревом скраю газону так, що її не було видно з вулиці. Вона спостерігала крізь вікно та знову побачила Анну, а тоді й інших людей. Знову з’явився Ларрі, але хтось інший затуляв його. Джинкс приготувала пістолет, підтримуючи лівою рукою. Якщо б його побачити ще хоча б разочок…

Але згасло світло.

Вона вилаялася собі під ніс. За мить побачила, що загорілося світло нагорі. Заклавши пістолет назад собі за пояс, вона обдумала подальший план дій.

Джинкс дочекається, доки світло не згасне скрізь, почекає десь ще з півгодини, а тоді пролізе через котресь із нижніх вікон. Вона обережно вийде нагору та підставить щось під двері Пенні, щоб та не змогла вийти і втрутитися. Їй не хотілося кривдити Пенні. Тоді вона проникне до спальні господарів, вб’є Ларрі та, звичайно ж, їй доведеться застрелити Анну. На шум, звісно ж, прибіжить Пат, тож вона також застрелить і його. Тоді втече вниз сходами до того, як Пенні зможе побачити, хто це зробив. Якщо Пенні й побачить її з вікна, то те, що вона зможе засвідчити, що з їхнього дому втік поліціянт та поїхав на чорній машині. Тоді Пенні повернеться і житиме з Саллі, а страждання та жахіття припиняться.

Світло згасло. Весь будинок сповнився темрявою, єдиним джерелом світла став штучний газовий ліхтар на газоні. Джинкс почекала ще годину, а тоді спробувала відчинити вхідні двері. Замкнуто. Вона обережно обійшла будинок та перевірила бічні двері, а потім задній вхід. Скрізь замкнено. Джинкс спробувала відчинити по черзі троє вікон, але з жодного не змогла зняти москітну сітку на зовнішніх алюмінієвих рамах. Нарешті на четвертій стіні будинку вона помітила вікно в підвал. Джинкс вгатила по рамі підбором і засувка зламалась. Піднявши вікно однією рукою, вона прослизнула в підвал. Згори почувся якийсь звук. Потім ще один. Кроки. Хтось її почув? Вона піднялася сходами в підвалі, готова вбити будь-кого, хто їй тут зустрінеться. Джинкс відчинила двері в коридор, а тоді почула, як відчинилися бічні двері гаража. Хтось заходить? Машину вона не чула. Тоді усвідомила, що то Ларрі, мабуть, кудись від’їжджає.

Вона визирнула крізь вікно і під місячним сяйвом побачила тінь чоловіка, що перетинав газон. Він заліз у машину, що стояла на під’їзній доріжці. Куди ж цей сучий син зібрався о такій порі? На блядки, мабуть. Вона могла спіймати його на гарячому. Джинкс вилетіла крізь задній вихід, оббігла будинок саме вчасно, щоб побачити, як він від’їхав від узбіччя. Вона стрибнула в «Мерседес» та гналася за ним кілька кварталів із вимкненими фарами. Коли він повернув у напрямку моста Вашингтона, Джинкс увімкнула фари та продовжила погоню.

Через сорок п’ять хвилин він із Джинкс на хвості заїхав у підземний паркінг на Іст-Сайді, біля Третьої авеню. Вже, мабуть, щось запідозрив, але час та місце підходили якнайкраще, коли він саме збирався з кимось зустрітися. Мабуть, черговий сеанс обміну дружинами. Господи, як же приємно буде побачити його обличчя до того, як вона це зробить.

Джинкс знайшла порожнє місце для стоянки та стала чекати. Вона побачила, як він замикає машину та йде до ліфта. Коли він проходив повз, то розчахнула дверцята та витягла пістолет з-за пояса. Чоловік зупинився і, побачивши ствол, звів руки вгору.

— Я тут живу, офіцере. У мене є документи. Я…

То був не Ларрі. То був кощавий чоловік із сивим, коротко підстриженим волоссям та сивими вусами. Сучий син, вона гонилася не за тим.

— Хто ти такий? Що ти робив у Ларрі вдома?

— Жінка? Ви жінка-коп? Чому ви мене переслідуєте?

Джинкс приставила дуло пістолета до його скроні.

— Хуєсос сраний. Або відповідатимеш швидко, або я твої мізки по стіні розмажу.

— Ви не коп! Агов, леді, я… добре-добре, не стріляйте. Я… я був у гостях. Я директор з продаж у компанії Ларрі. Він знає, що я був у нього. Це лише якась жахлива помилка. Ви можете перепитати…

— Ви, довбані мудаки, все ніяк не заспокоїтеся з цим.

Вона думала, чи не пристрелити його, але їй був потрібен саме Ларрі, а постріли можуть привернути увагу когось із персоналу або охоронця, а тоді її кинуть за ґрати, і Джинкс так і не пощастить вчинити те, що вона хотіла.

— Послухайте, якщо вам потрібні гроші, у мене в гаманці є приблизно сотня. Можете забрати собі. Будь ласка, тільки не…

Ствол пістолета описав широку дугу і вона вдарила ним в лице чоловіка, а тоді ще раз, тільки з іншого боку.

— О Боже! — закричав він, схопившись за своє скривавлене обличчя, та знепритомнів.

Джинкс залізла назад у «Мерседес» та помчала геть з паркінгу. Вона гнала до магістралі, бурмочучи собі:

— Бля! Бля! Бля! — знову й знову.

Коли вона виїхала на магістраль ФДР та подалася в південному напрямку, то була настільки роздратованою і злою сама на себе, що витискала всі дев’яносто[78]. Тоді вона почула за собою сирену і побачила блимавки. Гадство. Саме те, чого не вистачало. З патрульною машиною все ще на хвості, Джинкс завернула на Сорок другу та почала кидатися з однієї вулиці на іншу, оббиваючи крила автомобіля, різко повертаючи, виїжджаючи на зустрічну лінію до Центрального парку та повертаючи назад у місто, щоб позбутися патрульного автомобіля, доки нарешті не повернулася назад до своєї квартири. Вона зупинилася на узбіччі вулиці навпроти та вистрибнула з салону.

Джинкс дісталася дому, і коли за нею затраснулися вхідні двері, почула звуки сирен, побачила крізь вікна блимавки та поліцію, що під’їжджала до розбитого «Мерседеса». Сміючись, вона збігла вниз у підвал, а тоді на задній дворик, де й закопала пістолет на тому ж місці. Тоді знову залізла в ательє Ґрінберґа. Вона скинула уніформу, одягла Мерфі та поставила його назад перед скляними дверима. Тоді Джинкс і усвідомила, що десь загубила його кийок. Якусь мить вона не знала, що робити з порожніми руками. Тож повернула його праву долоню вгору, і середній палець стирчав так, ніби він всьому світові показував «фак».

Коли вона повернулася до квартири і побачила рейвах, який вчинила тут перед тим, як кинутися шукати вітру в полі, то сказала:

— Бля, можеш зайнятися цим, Деррі.

— Не я, — відповіла я. — Я після тебе не прибираю. — Я не сказала їй, яка я налякана, і як цей вечір висотав із мене всі сили. Люблю пригоди, але це було занадто. Я втішилася, що вона сховала пістолет, хоча була б не проти викопати його та викинути геть. Але я знала, що не робитиму цього. Зброя мене лякає. Все одно, подумала я, настав час Саллі розбиратися з цим хаосом. То все була її провина. Якби вона з самого початку не була такою тупою, Джинкс не зіпсувала б наше чаювання.

Десять

У п’ятницю я дозволила Нолі відвідати терапію та розповісти Роджерові про чаювання та появу Джинкс. Вона не згадувала про пістолет і те, як Джинкс намагалася вбити Ларрі, бо сама про це нічого не знала. Тому я й залишалася всередині. Боялася, що мені доведеться йому самій розказати, і тоді він відправить нас назад у лікарню.

Коли вона дійшла до того, як Джинкс руйнувала нашу квартиру, він підвівся та почав крокувати кабінетом, ляскаючи кулаком по долоні. Вона ще ніколи не бачила його таким напруженим.

— Це просто жах. Я ж казав вам. Попереджав, не влаштовувати цього наодинці.

— Це не я влаштувала! — сказала Нола. — Я не Саллі. Господи, не треба на мене кричати.

— Вибач, Ноло, — сказав він, падаючи назад у своє крісло, — але такий прорахунок міг вартувати вам життя. Вам усім. Я б ніколи собі не пробачив, якби щось таке трапилося.

Нола відчувала велику провину, але разом з тим їй було приємно від того, що він був таким дбайливим. Зараз Роджер не здавався їй «вигорілим». Він змінився. Якщо він тільки вдавав, що йому не все одно, то його гра заслуговує «Оскара».

Нола продовжила:

— Саме перед тим, як контроль перебрала на себе Джинкс, Деррі сказала Саллі: «Джинкс мене не витіснить». Виходить, вона помилялась. Або то Деррі слабшає, або Джинкс стає сильнішою.

Роджер кивнув, потираючи кінчиками пальців підборіддя.

— Ми досягли крайньої точки. Гадаю, настав час зробити наступний крок.

Вона знала, що він має на увазі, і від цієї думки, шкірою побігли мурашки.

— Не треба було розказувати тобі про чаювання.

— Ноло, — сказав він, нахиляючись до неї через стіл, — це не якась там інтелектуальна гра. Існує реальна загроза. Ми не можемо більше зволікати. Мусимо почати з тебе.

— Ти говориш про злиття, так?

— Так.

— А тепер — хвилиночку, — сказала Нола. — Я ще ні на що не погоджувалася.

— Тому я й питаю тебе зараз.

— Але воно не завжди виходить, правда?

Роджер покрутив золоту ручку на столі та похитав головою.

– І якщо це не спрацює, не можна гарантувати, що я й так залишуся, — сказала вона.

— Правильно. Більшість інших множинних особистостей тільки спочатку успішно об’єднувались, але після серйозних стресових ситуацій пацієнти знову розщеплювалися. У деяких випадках виникали нові особистості. Ноло, ми не маємо гарантій. Ми можемо лише спробувати.

— Я тобі не піддослідний кролик, — сказала вона.

— Цей метод успішно спрацьовував у більшості випадках, Ноло. Це все, що в нас є. Гляньмо правді у вічі, моя першочергова мета — зберегти вам життя. Ми потрапили у кризову ситуацію, яка ставить вас під загрозу. Як професіонал я запевняю, це — найкращий шлях.

— Але, чому я?

— Найкраща стратегія — це рухатися в зворотному хронологічному напрямку. Оскільки ти була створена останньою, тобі краще об’єднатися першою. Крім того, твоя освіченість, самоконтроль і гордість у поєднанні з добродушністю та скромністю Саллі допоможуть їй впоратися з наступними етапами злиття.

— Я буду — якщо погоджуся — усвідомлювати, що відбувається після злиття?

— Я не можу бути певним, але вважаю, що як частина нової Саллі ваші свідомості об’єднаються.

— А як щодо Джинкс?

— Сподіваюся, що, поєднавши вас обох, ми створимо інтелектуальний бар’єр, який захистить від її вибриків. Пізніше, коли додадуться чуттєвість Белли та емоційність Деррі, це створить достатньо сильний запобіжний клапан, щоб ви вчотирьох змогли приборкати гнів та агресію Джинкс.

— То ти це мав на увазі, коли тоді говорив, що використовуватимеш обидва методи — злиття та від’єднання. Ти об’єднаєш чотирьох і відріжеш геть п’яту.

— Не обов’язково. Приборкання — це нормальна частина всіх психічних станів людини. — Він відкинувся у своєму кріслі на шарнірах та глянув їй просто у вічі. — Мені потрібен твій дозвіл, Ноло.

— Я просто не думаю, що ти маєш право знищувати особистість. Я — частина психічної реальності. Cogito ergo sum[79].

Він ляснув по бильцях свого крісла, підвівся та почав крокувати туди-сюди.

— Я не заперечую твого існування, Ноло, але кожна з вас може боротися за право жити окремим життям. І якби це була фізична множинність, як у випадку з сіамськими близнюками, ми б могли вас розрізати і подарувати кожній окреме існування. Але ми не можемо розділити ваш розум і надати кожній окреме тіло. Спроби позбутися інших особистостей, судячи з результатів, не вельми працюють. Ви — ніби безтілесні духи. Ми мусимо спробувати інший шлях — злиття. Те, що ми збираємося зробити, не знищить тебе, воно…

— Змінить мене.

— Це неминуче.

— Але я не хочу змінюватися. Я задоволена собою, такою, якою я є.

— Я тебе розумію. Але тільки те, що ти освічена та горда, не означає, що — ти цілісна.

— Це просто обурливо.

Роджер простягнув звернені до неї долоні, благаючи її зрозуміти.

— Цілісна людина також має емоції, сексуальність, милосердя до інших та певну частку скромності. Я не збираюся тебе знищувати, Ноло. Я хочу допомогти тобі досягнути людського рівня поза книжками, фільмами, класичною музикою та живописом. Чесно кажучи, тобі необхідне злиття з іншими так само, як й іншим потрібне злиття з тобою.

— Я мушу це обдумати.

— Звісно, — сказав він. — Помізкуй над цим на вихідних. Ти можеш порадитися з іншими чи вирішити сама. Якщо погодишся, ми спробуємо провести перше злиття в понеділок.

Він дозволив їй піти, не повертаючи назад Саллі.

* * *

Ми всі мовби як погодилися, хоч нічого й не говорили, дати Нолі цілі вихідні побути назовні. Вона мусила прийняти рішення, й іншим я сказала, що це можуть бути її останні кілька днів. Все по-чесному.

Що ж, Нола вирішила гульнути по-своєму. Господи! Цілу п’ятницю вона слухала свою музику. Бетховена і Баха. Я думала, що здурію, але усвідомлювала, що для неї мусила грати саме ця музика, яка допомагає їй мислити, тож змирилася.

У суботу вона відвідала Музей сучасного мистецтва та Музей Метрополітен, а ввечері пішла на неймовірно занудну п’єсу на офф-офф-Бродвеї, і закінчила день самотньою вечерею в маленькому французькому ресторані. Коли вона замовила ескарго, мені стало цікаво, що це, але коли я побачила, що то за наїдки, мене ледь не вивернуло. Ну, ви ж розумієте, я довго звикала до того, що вона їсть устриць та молюсків, але равлики, то вже було за межами мого сприйняття. Фе! Проте, чесно кажучи, мушу визнати, вони не були вже аж настільки поганими.

Неділя стала просто апогеєм. Пончики та копчений лосось на сніданок і цілий день читання «Нью-Йорк Таймз» — всі десять фунтів[80] тієї газети — від першої шпальти до останньої. Так, ніби то вона востаннє її читала. Для мене то було просто пекло, а не вихідні.

Та навіть після того вона все одно не була готова погодитись на пропозицію Роджера. У неділю ввечері вона по-справжньому засмутилася, почала сильно хандрити, а тоді знову задумалася над тим, щоб накласти на себе руки.

Це мене справді стурбувало. Я ще ніколи її такою пригніченою не бачила. Вона уявляла собі, як виходить на дах і стрибає, а тоді подумала, чи не краще порізати собі вени. Тоді в голові промайнув вірш якоїсь Дороті Перкер, чи Паркер, і вона почала сміятися[81]. Її справді розривало між вибором віддати власне життя задля злиття чи просто накласти на себе руки. Нола підійшла до шафки з ліками, почала шукати «Лібріум»[82], але я, на щастя, минулого тижня викинула його. Вона сіла за стіл, витягла бежевий аркуш для листів зі свого запасу і почала писати.

«Я не можу свідомо прийняти об’єднання. Я ставила собі Гамлетівське питання раз за разом, але ця дилема була досить простою, порівняно з моєю. Тут питання не просто буття чи небуття. Тут питання між буттям кимось іншим, не собою, і небуттям, й, чесно кажучи, мене більше приваблює другий варіант. Знаю, це егоїстично. Проблема ускладнена цим новим знанням, що, забираючи власне життя, я також забираю життя інших. І що приснитись нам може у смертельнім сні… у тій незвіданій країні, звідки ще не вертався жоден подорожній? Так роздум робить боягузів із нас…»[83]

Поки Нола писала, в ній поєдналися два почуття — депресія і в той же час їй здавалося, що вона бачить себе та усвідомлює наскільки сентиментально та плаксиво поводиться. Це відчуття сильнішало, й на мить їй здалося, що вона вийшла з себе і побачила, як сидить за столом, а якась її частина ширяє зверху та спостерігає, як вона пише. Нола обернулася та побачила постать. Обличчя було розмите, тому вона не могла розрізнити, чоловік чи жінка — довге волосся до плечей, індіанська пов’язка на голові та схожий на покривало легкий білий одяг, обгорнутий навколо нього чи неї.

«Хто ти?» — спитала вона.

«Твій Помічник».

«Я тебе не пам’ятаю».

«Я існую не так давно».

«Чому ти зараз тут?»

«Щоб ти не заподіяла собі шкоди».

«Я маю право забрати власне життя».

«Але це не твоє власне життя. Ти це сама знаєш. Ти думала про свою відповідальність перед іншими».

«Що мені робити?»

«Послухай доктора Еша. Він хороша та мудра людина».

«Він хоче принизити мене, об’єднуючи мене з тими іншими безмозкими істотами, яких він називає моїми особистостями».

«Повір мені, те, про що він говорить, зовсім не приниження. Завдяки розуму твоє життя часом сягає небачених висот, але це все одно пустопорожнє та неповне життя. Єдина надія — що ти відмовишся від власної індивідуальності заради потреби більшості».

«Допоможи мені відмовитися».

«Воно все всередині тебе. Я можу лише провести тебе».

«Тоді покажи мені шлях. Я налякана».

Постать підійшла до неї. Нола побачила, як та світиться, а тоді проникає в неї, ніби подвійне зображення, що потрапило в фокус. Після того вона вже не бачила обрисів Помічника окремо, він став частиною її.

«Зовсім не боляче, правда, дитино моя?»

«Ні. І я все ще відчуваю себе собою. Так воно і буде?»

«Саме так».

Вона сиділа та думала над тим, що з нею відбувалося, а тоді згадала статтю психіатра з Каліфорнії, яку вона читала, що таке стається в більшості людей із множинною особистістю.

«Ти — Внутрішній Особистий Помічник? Те, що називають просто ВОсП».

«Я тут, щоб допомагати, коли моя допомога знадобиться».

«Ти — одна з наших особистостей?»

«Ні. Я не окрема персона, як ви всі. Я тільки ваш помічник та захисник. Живу всередині вас, але разом із тим я належу всесвіту взагалі. І я з’являюся лише тоді, коли треба».

«Ти потрібен мені. Скажи, що мені робити?»

«Доктор Еш каже, що рішення мусиш прийняти ти, і воно мусить бути добровільним. Я можу тільки допомогти, щоб тобі вистачило сил зробити правильний вибір».

«Ти моя хрещена фея!»

«Так мене також називали. А ще гуру, провідник, ВОсП, учитель, помічник. Це все одне й те саме».

«Я рада, що в нас є ВОсП. Це все спрощує».

«Час зробити вибір, дитино моя».

Нола ще довго сиділа, відчуваючи, як тепло огортає її тіло, а тоді взяла ручку та внизу своєї записки додала:

«Я ПРИЙМАЮ ЗЛИТТЯ…»

Тоді вона раптом відчула полегшення, ВОсП зник, вона залишилася сама в кімнаті, і їй було добре.

Я нічого не могла вдіяти. Я була настільки щасливою, що вискочила назовні, одразу ж вхопила телефон, доки вона не передумала, та все переповіла Роджерові.

* * *

У понеділок зранку в кабінеті Роджера Нола почала відступати.

— Я боюся, що втрачу те, що маю… те, що люблю. Я завжди відчувала тимчасове, але вартісне життя — обдумане життя — краще за посередність, але сім днів на тиждень.

Роджер раптом почав виглядати надзвичайно втомленим.

— Та разом із тим ти постійно намагалася вбити себе.

— Я легко впадаю в депресію.

— Ноло, немає підстав думати, що ти опустишся до спільного знаменника. Твій розум не розтовчеться до стану пюре. Варто це сприймати радше як психічний буябез[84], куди кожна з вас додає свої інгредієнти, але в той же час зберігає окремий особливий присмак.

Вона похитала головою.

— У тебе добре язик підвішений, Роджере. Але ти забуваєш, що abaisse в слові «буябез» походить від латинського abassare, що означає понижувати або принижувати.

— Згоден, не найкращий приклад.

— Думаю, він був якраз підходящий. Приниження — це частина буття більшості людей з множинною особистістю, правда ж? Знати, що тебе ніхто не хотів, що тебе принижували та кривдили в дитинстві та юності?

— Правда, але в тебе немає причин вважати себе приниженою через злиття. Тебе не відкидають, а беруть у коло.

Вона блимнула на нього очима.

— Ти все це говориш, але я все одно відчуваю себе небажаною. Відчуваю сором. Деградацію.

— Ми потурбуємося про тебе, Ноло. Ти нам потрібна. І, допомагаючи вилікувати Саллі, ти робиш внесок набагато більший, ніж зцілення однієї особи. Те, що ми дізнаємося з цієї процедури, може допомогти полегшити страждання тисяч інших людей, яким нещодавно діагностували множинну особистість, які живуть, сховавшись від усіх, у часовому хаосі, тому що бояться або соромляться вийти зі свого сховища.

— То я мушу пожертвувати собою заради латентних «множинників»?

— Не пожертвувати. Уяви собі це переходом від часткового я до цілісного. Ти багато разів хотіла накласти на себе руки. Замість того щоб облишити життя, застосуй своє існування з користю. Заради всього святого, Ноло. Віддай себе цілісності. Ти нам потрібна.

Якийсь час вона мовчала, не зводячи з нього очей. Нарешті промовила:

— Ми можемо змінити ім’я Саллі Портер на моє, Нола Браянт?

— Це непрактично, — сказав він. — У свідоцтві про народження вказане ім’я Саллі. Так само номер соціального забезпечення, договір про страхування, пенсійні збереження колишніх посад — все записано на неї. А ще ж комунальні послуги, медичні записи, податки, кредитні картки та рахунки в банку. Ти не зможеш довести свою кредитоспроможність без її задокументованого імені.

Нола відчула, як щось всередині неї смикнулось, а потім майже проти власної волі вона розповіла йому про Помічника.

Роджер замислено слухав її, тоді сплеснув у долоні та кивнув.

— Чесно кажучи, я все очікував, коли ж з’явиться щось на кшталт Внутрішнього Особистого Помічника. Спочатку я думав, що то Деррі, але, за словами одного психіатра, який працював із багатьма пацієнтами з множинною особистістю, ВОсП відрізняється від звичайних особистостей, він більше нагадує персоніфікацію спільної свідомості, те, що фройдисти називають суперего.

— Думаю, тут більше релігійний аспект, — сказала Нола. — Хоча переважну частину свого життя я була атеїсткою, я мала чітке відчуття індуїстського концепту Атмана — частини окремого духу чи душі, що існує всередині нас, і об’єднується з Брахманом, який є абсолютною душею чи розумом. Помічник з’явився у момент безнадійної тиші, й тепер я думаю, чи не буде моє злиття тим, що індійські мудреці називають нірваною — згасанням полум’я життя, що дозволяє нам також згасити наші окремішні буття та злитися з вищим духом.

– Є тільки одна можливість це дізнатися, Ноло…

Вона відчула, що піддається, і стиснула кулаки.

— Ну ж бо, — м’яко промовив він. — «Та що ім’я? Назви хоч троянду, не зміниться в ній аромат солодкий»[85].

Вона глянула на нього та засміялася.

— «Та хто у мене ім’я вкраде, у мене ж відбирає все…»[86] — Але після довгої тиші вона розчепірила пальці, подивилася на них та кивнула: — Зроби це швидко.

— Без питань, — сказав він, піднімаючи золоту ручку. — Саллі, вийди на світло. Ноло, ти також залишся. Ви обидві усвідомили, що для того, щоб вирішити цю проблему, мусите об’єднати сили і стати єдиною особою. Це можливо тільки, якщо ваші свідомості об’єднаються, взаємопроникнуть та зіллються в єдиний розум із особливостями та рисами вас обох, як і було до того, як Нола від’єдналася. Уявіть себе двома озерами. Ти, Ноло, — те, що наповнене освіченістю, культурою та гордістю. Ти, Саллі, — інше — позбавлене цих речей, які витекли в озеро на ім’я Нола, але наповнене материнською любов’ю, відчуттям того, що правильно, а що — ні, та смиренністю.

— Тепер я викопаю рів між двома цими озерами. Ви побачите це очима власного розуму. Почну з озера Саллі. Це важка робота, але я копаю все ближче та ближче до озера Ноли. За мить я дістануся до Ноли, й ви знаєте, що станеться, коли обидва озера об’єднає рів. Скажи мені, що станеться, Саллі?

— Води… змі… шаються.

– І ти, Ноло, скажи мені, що станеться, коли води змішаються?

— Змішаються наші риси.

— Ти погоджуєшся на цю суміш, Саллі?

Вона кивнула.

— А ти погоджуєшся на цю суміш, Ноло?

Вона завагалася.

— Ноло, ти мусиш зобов’язатися зараз без вагань. Як тільки води змішаються, їх неможливо буде розділити. Ви з Саллі станете єдиним розумом і тілом. Ти погоджуєшся, Ноло?

— Так.

— Гаразд. Тепер я копаю, заручившись допомогою вашого Помічника. Отак. Ми прокопали рів. Води ринуть із обох озер до його центру. Свідомість Саллі рине до Ноли. А усвідомлення Ноли — рине до Саллі. Ви бачите стрімку течію, води змішуються та розсіюють свої риси через єдину, суцільну масу води. Відтепер і надалі не існує ані Ноли, ані Саллі. Є тільки друга Саллі — єдина особа, освічена, горда та впевнена, що може сама впоратися з роботою та життям і тими, хто перешкоджатиме їй у цьому, але разом із тим — скромна та милосердна. Коли я дорахую до чотирьох, вона розплющить очі. Саллі, ти запам’ятаєш саме стільки з цього сеансу, скільки сама захочеш. Можеш запам’ятати частину ваших минулих життів, але тільки як єдину історію. У теперішньому і майбутньому ви об’єднані в єдиний розум, в єдине тіло, в єдину особистість, що відрізняється від вас обох. Ти — нова жінка, друга Саллі. І ти нас всіх тішиш, а також свого Помічника. Один… два… три… чотири…

Її очі спалахнули. Вона трохи покліпала, а тоді широко їх розплющила.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— У голові паморочиться. Так, ніби я потрапила у чорторий і мене там покрутило, а потім викинуло у водоспад.

— Розслабся та розкажи мені, що пам’ятаєш.

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Небагато.

— Як тебе звуть?

— Саллі Портер. — Вона промовила це та глибоко зітхнула.

— Що останнє ти пам’ятаєш?

— Як запросила інших на чай. А тоді все потемніло.

— Що думаєш про те, що трапилося?

— То була жахлива помилка. Треба було добре подумати, а не втручатися.

— Не хочеш пояснити?

— Я завжди була самітницею. Прошу, пробач мене, Роджере, не хочу звучати зверхньою, але все, що я в житті любила, і все, чого досягла, — все це я робила самотужки. Знаю, у мене ще є проблеми, та маю сильне відчуття, що коли мене залишити на самоті, дати все обдумати, я зможу з ними впоратись.

— Зрозуміло.

— Звісно, це я не про тебе. Не сприйми мене неправильно. Я маю на увазі, що було б набагато доцільніше, якби ми могли робити важливі рішення вдвох, замість того, щоб скликати всіх інших на групову терапію.

— Дякую, що пояснила. Я думав, ти мала на увазі, що хочеш, щоб я тебе залишив на самоті на певний час.

Саллі глянула просто на Роджера.

— Зовсім ні. Я вважаю тебе найрозумнішим чоловіком, якого я будь-коли зустрічала. Твоє товариство мені імпонує.

— Дякую.

— Я… я не знаю, чому це сказала. Дивне відчуття.

— В якому розумінні — дивне?

— Я невпевнена в собі, в тому, що кажу та чому я так розмовляю. Це особливе відчуття, ніби я говорю так, як ніколи раніше не говорила, — кажу речі, яких ще ніколи не казала.

— Це нормальна річ після злиття. Я б хотів, щоб ти дещо зробила. — Він подав їй блокнот та олівець. — Будь ласка, напиши своє ім’я.

Без вагань вона вивела Саллі Н. Портер.

— Не знав, що в тебе є середній ініціал, — сказав Роджер. — Що означає це «Н»?

— Не знаю, чому я це зробила. Я ще ніколи не використовувала серединний ініціал.

— Що він означає?

— Думаю, це Нола.

— Чудовий жест. Ти свідомо вирішила взяти це середнє ім’я?

Вона похитала головою.

— Воно щойно з’явилося, але я відчуваю, що так і має бути. Як думаєш, то нічого, що я ним користуватимусь?

— Поки що не маю нічого проти. Як думаєш, Нола б не заперечувала?

Саллі довго думала над цим.

— Я дуже дивно себе почуваю. Відчуваю, не знаю чому, що Нола запропастилася, зникла з мого життя. Від цього мені трохи сумно, ніби я втратила давню подругу, яку лише нещодавно зустріла знову. Це означає, що злиття відбулося успішно й що мені стає краще?

— Сподіваймося, що так, — сказав він. — Думаю, це хороший знак, але нам доведеться почекати, подивитися.

— Сподіваюся, тобі не буде незручно від того, що я скажу, — сказала вона, — але я не багато зустрічала чоловіків, які б так проникливо розуміли жінок, як ти.

Роджер засміявся.

— Я багато чого від тебе навчився.

Вона різко підвелась.

— Що сталося?

— Дивна фраза все вигулькує у мене в голові. Я постійно думаю: Друга Саллі. Чи це не дивно? Що б це могло означати?

— Можливо, те, що ти досягла другої стадії свого розвитку — чи своєї перебудови.

— У мене шалене бажання відвідати французький ресторан і спробувати якісь нові делікатеси, — сказала вона. — Ти не проти сходити зі мною на вечерю?

Він усміхнувся.

— Думаю, що ще якийсь час уважно за тобою поспостерігаю.

— Я не це мала на увазі, — сказала вона.

— Знаю. Та дозволь мені професійно виправдати те, що я й сам хочу зробити.

Саллі засміялася та похитала головою. Вона знала, що зараз він говорить з нею по-іншому — не дивиться більше на неї згори вниз, і їй подобалося, що він поважає її за розум.

— Чоловік, який щойно зіграв роль Господа, не мусить мотивувати бажання піти зі своїм творінням на вечерю.

Як тільки ці слова зірвалися з її язика, Саллі відразу ж пошкодувала. Вона не хотіла зачепити його, просто підбадьорити. Але його спохмурніле обличчя виказало, що їй це вдалося.

— Вибач. Не треба було мені цього казати.

Роджер замислено подивився на неї.

— Це передбачувано. Божевільний учений грається в Господа Бога. Мабуть, мені краще провести тебе додому, а повечеряємо якось іншим разом.

— Приймається. Але додому я дістануся вже якось сама.

Він кивнув.

— Поважаю твоє бажання.

Коли вона вийшла з кабінету, її хода була твердішою, голову вона не опускала. Запобігливої сутулості, притаманної Саллі, не спостерігалося.

Скажу вам, від цього всього у мене волосся дибки стало. Я намагалася викликати стару Нолу. Але Саллі мала рацію, Нола зникла. Так, ніби її викрали, вбили абощо. Я згадала одну книгу, яка їй так подобалась, і з голови не йшла думка, що вона врешті-решт втопилася, а її тіло лежало десь на дні Волденського ставу[87]. Лячно. І ще дещо мене турбувало. У погляді Роджера я помітила, що він вважав Саллі номер два дуже привабливою жінкою.

* * *

Коли Саллі вийшла з кабінету, все навколо виглядало зовсім по-іншому — ніби вона побачила світ крізь нові окуляри. Раніше вона, перед тим як натиснути кнопку ліфта, надзвичайно панікувала. Тому що ніколи не була впевнена, що потрібно натискати і де виходити. Тепер Саллі рішуче тицьнула на кнопку «ВЕСТИБЮЛЬ» та з насолодою з’їхала вниз.

Надворі вона побачила, як з обох боків рухаються люди. Перехожі дивилися на неї, ніби плутали з кимось знайомим та зупинялися з нерозумінням, замість того щоб поспішати у власних справах. Тоді вона повільно, переводячи подих, ніби плавець, що занурюється в холодну воду, вийшла з дверей та приєдналася до течії, що тяглася до центру міста.

Вона відчула, як її наповнює дивне відчуття безликої близькості натовпу. Через те, що їй не потрібно було ні з ким спілкуватися, вона відчула відстороненість, те, що вона завжди полюбляла, — коли ти водночас тут і далеко, одночасно разом зі всіма, проте й окремо. Саллі продовжувала думати про озера та уявляла, як плаває. Від цього запаморочилося в голові, й вона засміялась. Вона зраділа, що Роджер не повів її на вечерю. Набагато цікавіше було провести вечір на самоті. Пішки по місту![88] Саллі подобалося те подвійне бачення, перебувати серед натовпу та одночасно бачити себе в ньому. Вона рухалася під власний ритм.

Натовп ніс її до Таймз-сквер. Саллі завжди уникала бридоти на кшталт секс-екплуатаційні фільми та магазини порно. Завжди зневажала шахраїв та проституток. Але тільки тепер вона вперше побачила, що вони також люди, особливі та незвичайні. Саллі більше не ставила себе вище над ними, не кидалася їх осуджувати. Вона раптом зрозуміла, що до того страждала на звичайний снобізм.

На Сорок другій вулиці Саллі повернула на схід у бік Головної бібліотеки. Кілька п’яничок перед Браянт-парком спробували до неї причепитися, але вона ухилилася від них. У минулому такі чоловіки не на жарт лякали її і вона починала панікувати та відключалась. Тепер Саллі тримала ситуацію під контролем, відчувала себе сильнішою. Вона знала, що зможе викрутитися з цієї ситуації, якщо вони спробують заподіяти шкоду.

До бібліотеки вона могла зайти з боку Сорок другої вулиці, але Саллі хотіла подивитися на скульптури левів, тому обійшла П’ятою авеню. Вона пройшла повз цих охоронців, що розташувалися обабіч сходів, тому що несподівано їй стало важливо побачити їх. Вони б її захистили. Саллі згадала свою першу екскурсію у школі до цієї бібліотеки, коли вона вірила, якщо багато й довго читатиме, то колись прочитає всі книжки на світі та знатиме все. Зараз вона тільки усміхнулася власній дурості. Саллі попрямувала до читального залу та почала розглядати корінці книжок. Вона знайшла одну зі своїх улюблених, погортала сторінки, та згодом з головою поринула в насичену прозу та захопливий темп «Додому нема вороття» Томаса Вулфа. Вона відчула, що тоне в ударних ритмах і багатих образах міста, проте згодом затулила книжку, відставила її та вийшла. Справді, погодилась вона, нема вороття.

Але їй краще повернутися назад у квартиру, прийняти душ та зібратися у «Шлях із жовтої цегли». Коли Саллі вийшла з таксі, то не зрозуміла, чому відчуває себе засмученою. А тоді їй сяйнула думка, що нинішні відчуття тимчасові. Невдовзі відбудеться ще одне злиття, згодом ще одне… третя, а тоді й четверта Саллі. І вона бачитиме світ зовсім по-новому, з незнайомого доти боку після кожного злиття. Щоразу якась інша прямуватиме містом, мріятиме та міркуватиме про майбутнє.

Вона побачила манекена, що стояв на вітрині ательє в поліцейській уніформі та задивилася на нього, проходячи повз. Скидалося на те, що він показував світові середній палець. Як там Тодд казав? «Закон Мерфі. Якщо яка-небудь неприємність може трапитись — вона таки трапиться». Це була дурість, нонсенс та забобони. Ніяких неприємностей не станеться. Тепер вона сильніша, ніж будь-коли. Тепер у неї все під контролем.

У квартирі Саллі взяла м’яких іграшкових кролика та панду з ліжка, загорнула їх в один із Ґрінберґових пластикових чохлів для одягу та сховала глибоко в шафу. На вечір вибрала яскраву біло-жовту сукню. Тоді пішла у ванну та довго витріщалася на себе в дзеркало.

— Ти знаєш, хто ти, — промовила вона. — Тепер ти сильніша. Більше жодних провалів пам’яті. Ніяких змін особистості. Ти триматимеш все під контролем та покажеш Роджерові, що тобі не потрібно більше об’єднуватися з іншими.

Така ідея їй сподобалася. Чим більше вона про це думала, тим дужче здавалося, що саме це і є відповіддю. Саллі могла стабілізувати своє життя самотужки та запобігати провалам чи змінам, тож потреба в інших відпаде, більше злиття не буде. Саме так! Чудово!

Саллі зайшла в душ й гаряча вода приємно облила її спину, огорнула її, й поки вона насолоджувалась, я зрозуміла, що Беллі, Джинкс та мені доведеться виборювати своє існування, тому що зараз перед нами не просто нова Саллі, тепер на її боці був ще ВОсП.

Частина третя

Одинадцять

Кілька тижнів все йшло нормально. Саллі-два відрізнялася від колишньої. Набагато розумніша, хоча про це, мабуть, краще сказати набагато освіченіша. Вона постійно думала, що весь час залишатиметься назовні, контролюватиме власне життя й більше ніколи не відключиться.

Що мені найбільше набридло, це те, як вона годинами дивилася те іноземне кіно (Господи, як же я ненавиджу читати внизу субтитри та пропускати вирази їхніх облич!), відвідувала арт-музеї та читала… читала… читала… Телик зламався, а вона й не думала віднести його в ремонт, тож я не могла навіть нічні шоу подивитися. Скажу вам, що я на таке не погоджувалась.

Тоді одного дня Саллі вирішила самотужки обслуговувати клієнтів у «Шляху з жовтого каменю» в годину пік. Я вже почала виходити, як завжди, але — лясь! І вгатилася об кам’яний мур.

Добре, подумала я, із замовленнями ти собі раду даси, якщо вже трошки мізків у казанок дістала, але що ж ти робитимеш із виступом Белли? Проте нова Саллі вже думала на цю тему, говорила собі, що триматиме контроль аж поки не згасне світло, потім випустить Беллу й триматиме на короткому повідку, а тоді знову вийде назовні, щойно шоу скінчиться. Вона не знала, що Белла вирішила, як тільки вона вийде, то залишиться і влаштує нам бал.

Тодд підійшов до її столика, біля якого вона відпочивала після того, як переодяглася в уніформу. Він уважно її розглянув.

— Ти сьогодні здаєшся іншою. Спокійнішою та виваженішою. Ти Нола?

Вона похитала головою.

— Я Саллі.

Тодд підвів брови.

— Час у лікарні, мабуть, пішов тобі на користь.

— Це й справді так. — Вона бачила, як з далекого кінця бару на них стривожено поглядав Еліот.

— Саллі, після того вечора, коли ти побачила себе в новинах, я просто не можу викинути тебе з голови.

— Тодде, я справді не хочу…

— Лише вислухай мене. Ти чудова людина — добра та уважна. Ти вражаєш мене, і я в тебе закоханий.

— Ти шукаєш проблем собі на голову, Тодде.

— Дозволь мені самому вирішити.

— Ти мене насправді зовсім не знаєш. У мене є деякі вразливі риси.

— Послухай, тепер оскільки я поборов свою власну азартну хворобу, в мене достатньо сили волі на нас обох. Я дізнаюся все про тебе та твою проблему й допомагатиму тобі. Не варто боротися з цим на самоті. Потрібен хтось, із ким ти могла б погомоніти, хто міг би склеювати уламки, якщо станеться так, що ти розколешся.

Саллі опустила погляд на стіл.

— Будь ласка, Тодде, дай мені час самій розібратися в своїх проблемах.

Він уважно подивився на неї та кивнув.

— Скільки душа забажає.

Коли він відійшов від столика, Саллі замислилася над цією ідеєю. Вона не любила його, та, можливо, це могло б прийти пізніше. Або, можливо, любов взагалі не потрібна. Двоє людей могли б підтримувати стосунки на інших рівнях. Коли Тодд пішов, вона побачила, як Еліот виходить на танцмайданчик, щоб оголосити початок шоу о дев’ятій. Одяг на ньому виглядав затісним. Він набирав все більше ваги. Саллі підвелася та попрямувала до центру танцмайданчика, міркуючи, що їй під силу самотужки з усім упоратися. Та раптом вона відчула вихор в животі, прохолоду й головний біль, перед очима промайнув спогад, як вона намагалася втримати контроль під час чирлідерства Белли, і в останню мить вона ослабла.

* * *

Белла вистрибнула на танцмайданчик. Світло згасло, й коли спалах софіта обійняв її фігуру, вона підвела руки над головою та засміялася.

— Народе, зараз ви матимете таке кльове шоу, якого ще в житті не бачили. — Вона вхопила електрогітару та почала співати й вихилятися, відчуваючи, що зараз сторицею відбере весь той час, коли Саллі не випускала її назовні.

Публіка завелася, вони тупотіли ногами та плескали в долоні. Белла шаленіла в дикому ритмі, доки не почала відчувати себе надто скутою та обмеженою. Раптом вона скинула блискучий смарагдовий топ, зірвала бюстгальтер та продовжила танцювати топлес.

Белла побачила, як шокований Тодд подався до танцмайданчика, але Еліот зупинив його. Обоє стали біля касового апарата і спостерігали. Белла знала, що в неї красиве тіло, й знала, як цим користуватись, підстрибуючи та викручуючись, поки з неї не злетіла коротка спідничка. Врешті-решт, вона продовжила танцювати в самих трусиках. Белла відчувала себе знову дикою та вільною. Вона мала право на збудження, на світло рампи, на оплески.

Що поганого в тому, щоб показувати себе? Тіло — це інструмент виконавця. Найщасливіші моменти свого життя, які вона пам’ятала, проходили перед глядачами, коли вона бачила своє відображення в їхніх очах, відчувала схвалення, чула оплески. «Дзеркальце, правду скажи-но мені: хто в нас найкращий, у цій стороні?»

Вона з головою занурилась у музику. Високо підстрибувала. Руки, ноги, голова, груди тремтіли. О Господи, яка ж вона щаслива! Так вона могла дотягнутися до інших та поділитися собою із незнайомцями, які її цінували.

Я не очікувала, що Белла влаштує стриптиз, й уже подумувала про те, щоб вийти та припинити це, але мене випередила Джинкс. Вона виштовхнула Беллу з вогню рампи та раптом зупинилася. Вона стояла рівно, люто блимаючи очима навколо себе, а між її грудей стікав піт. Глядачі замовкли в потрясінні.

— Хочете побачити голе тіло? — закричала Джинкс. — Хочете подивитися, як жінка виставляє на показ власну плоть, щоб ви змогли подрочити собі під столами? Тоді влаштуймо справжнє шоу жіночої деградації!

Вона підійшла до одного зі столиків та вихопила сигарету з рота одного з відвідувачів.

— Гляньте на це тіло, — глумливо просичала вона, — й подивіться, як я тавруватиму його, неначе худобу.

Джинкс притиснула запалений кінець сигарети приблизно на дюйм[89] вище над соском, й глядачі зойкнули. Вони не знали, що вона зовсім не відчуває болю. То був біль Саллі, та сама Саллі не відчуватиме опіку, доки не отямиться.

– І ще один сюди! — Вона притиснула сигарету над другим соском, у повітрі поширився запах обпеченої плоті.

— О Господи! Вона обпікає себе? — закричала жінка за ближнім столиком.

Вона підскочила, щоб вийти.

— Це все частина постановки! — гукнув чоловік поблизу, плескаючи в долоні.

Тоді до нього приєдналися інші, й врешті вся публіка кинулася аплодувати.

— Ви ще нічого не бачили! — закричала Джинкс. — Йобане шоу тільки починається.

Тодд та Еліот нарешті кинулися до неї, та Джинкс викинула недопалок і вхопила бокал із вином із котрогось зі столиків. Вона вихлюпнула його вміст відвідувачу в обличчя й розбила бокал об стіл. Притиснула оббиту ніжку собі до горла та гукнула:

— Назад, обоє, або я швидко з усім розберуся.

Вони зупинилися, а Джинкс подалася до центру танцмайданчика й сказала:

— А зараз ви побачите вперше виконане наживо на сцені самогубство. Я присвячую цей виступ Нолі, якої більше немає з нами. — Виструнчившись, вона здійняла ліву руку над головою та різонула битим склом собі по зап’ястку.

Кров потекла по витягнутій руці їй на тіло.

— Заради всього святого, та зупиніть же її! — зойкнув хтось.

— Це штучна кров! — відгукнувся інший. — Я вже бачив такі виступи.

Тоді Джинкс розрізала інший зап’ясток, швиргонула осколок у публіку та почала крокувати вперед-назад, звівши руки над головою, намагаючись підстрибувати та вихилятися, наче Белла. Та вона знала, що не має почуття ритму і не може так крутити стегнами, як це вдавалося Беллі, й від цього розлютилася ще більше.

Хтось закричав:

— Ще! Ще!

— Ну дивіться, виродки! — заревіла вона. — Кожен із вас стікає кров’ю до смерті. Всі ви — вигадки моєї уяви, й коли я помру, весь світ знищиться одним махом. Саме це я й роблю, бачите? Я не вбиваю себе. Я знищую вас. Коли витече вся кров і мій розум спорожніє, жоден із вас не зможе існувати.

Публіка сміялася та плескала.

Але доки Джинкс витанцьовувала біля ближніх столиків, одна жінка нахилилася, торкнулася червоних плям серветкою та глянула ближче.

— Вона справжня! — закричала вона. — Це кров! Вона насправді вбиває себе.

Більше оплесків. Та коли Джинкс виструнчилась, аплодисменти завмерли й всі глядачі задивились на неї в благоговійній тиші. До них дійшло, що вони зараз спостерігали не за черговим садистським панк-рок-виступом. Зупинилися офіціантки. Завмерли прибиральники. Всі спостерігали за кривавим танцем смерті.

Тупа сука! Вона справді намагалася всіх нас вбити. Я натиснула та вперлася, щоб вийти, але безуспішно, поки вона не підсковзнулася на власній крові, що її й відвернуло. Тоді щось штовхнуло мене ззаду, шепочучи: «Твій вихід».

На мить я завмерла під світлом софітів. Публіка мене лякала. Тоді я засміялась та скрикнула:

— Чарівне вечірнє шоу закінчилось, пані та панове. Крові ніякої нема. Вина ніякого нема. Немає навіть тіла. Я не існую. Я тільки слід ілюзії. Це все спритність розуму.

Я вклонилася, повернулась і помахала своєю дупцею перед ними, зірвала оплески та овації. За сценою я передала кілька серветок Тоддові.

— Краще перев’яжи мені руки, поки тут все не стало ще гірше. Думаю, вони всі купилися, що то все було награно.

Але Тодд із Еліотом знали, що опіки, порізи та кров були справжніми. Вони дістали аптечку першої допомоги, Тодд обробив рани антисептиком та перев’язав.

— Ти скажене дівчисько, — сказав Еліот. — Для чого було все це влаштовувати?

— Якби ж я знала, — сказала я.

— Я відвезу тебе в лікарню, — сказав Тодд, коли закінчив перев’язувати мені руки.

— Не варто, — запевнила я його. — Зараз вже все під контролем. Просто відвези мене додому.

Після деяких суперечок він викликав мені таксі, але наполіг, що поїде зі мною. Не хотів залишати мене саму в квартирі.

— Може, мені краще зателефонувати доглядальниці, яка б побула з тобою? — спитав він.

— Зі мною все буде гаразд, Тодде, справді.

— Саллі… Ноло… Деррі… ким би ти не була. Якби з тобою щось трапилося, не знаю, що б я зробив.

— Нічого не трапиться.

— Ти була за волосину. Я ледь тримаюся, коли думаю, в якій ти небезпеці. Вийди за мене заміж та дозволь дбати про тебе.

— Це неможливо, Тодде. Я недостатньо хороша для тебе.

— Хороша? Ти найкраще, що траплялося в моєму житті. Я ніколи не бачив жінки бодай схожої на тебе. Доброї, розумної, живо…

— А як щодо моїх нападів жорстокості? Ти бачив, що сьогодні сталося.

Він похитав головою, закрокував туди-сюди.

— Коли тобі стане краще, ти зможеш впоратися з цим. Потрібен тільки самоконтроль. Сьогодні ти змінилася й зупинила те, що тебе охопило. Це показує, що твоя доброта сильніша за твою руйнівну силу.

— Я вже в цьому не впевнена, — промовила я.

Він взяв мене за руку.

— Виходь за мене заміж.

— Не тисни на мене, Тодде. Я сьогодні сама не своя.

— Добре, — сказав він, — та ким би ти не була, ти знову оживила мене, і це все, що мене турбує.

Коли Тодд пішов, я спробувала заснути, але натомість постійно крутилася та переверталась, дещо залякана думкою, що як тільки відключуся, то не матиму й уявлення, хто може вийти.

Я спустилася вниз і побалакала про це з Мерфі.

— Скажу тобі так, Мерфі, я здивована, що досі не перетворилася на нервозну шизоїдку.

Та було важко вести приватну бесіду з Мерфі, відколи Джинкс викрутила його руку так, що виглядало, ніби він показує світові середній палець. Треба, щоб хтось сказав містерові Ґріберґу виправити це. Виглядає не гарно.

Дванадцять

Белла роззирнулася навколо, готова поклонитися в очікуванні схвалення публіки. Та зрозуміла, що опинилася на самоті в ліжку, залитому з вікон сонячним світлом, і закричала:

— Ой блядь! Ну чому знову?

Тоді вона помітила свої перев’язані зап’ястя, глянула в дзеркало, побачила опіки на грудях і подумала… Господи, когось непогано так прикрасив якийсь садист.

Белла підскочила і люто роззирнулася довкола, взявши руки в боки. Це вже було занадто. Вона знала, що дотепер вже мала б звикнути до такого, та її найбільше турбувало те, що вона не змогла завершити виступ. Їй вже остогиділо, коли постійно хтось спихав її зі сцени — в прямому чи переносному сенсі — під софітами або в ліжку. То чого було варте все те лайно про співпрацю? Особа, що взяла на себе контроль, мусила поважати те, що є важливим для Белли. Що ж, до біса, вона ще поквитається, навіть якщо це буде остання річ, яку доведеться зробити.

Вона помітила настільний календар та позначку про зустріч: 10:00. Терапія. Кабінет Роджера.

Була дев’ята ранку. Тільки година, щоб залишатися назовні? Це нечесно. Тоді вона подумала про Роджера і їй сяйнула ідея. Вона залишиться зовні, піде до його офісу та, прикидаючись новою Саллі, заскочить його геть зненацька. Нова Саллі з нами не так давно, але я розповіла про неї Беллі, а вона все схоплює на льоту. Вона знала, що може це зробити. А якщо й забуде кілька реплік, Роджер все одно нічого не помітить — він ще не так добре знає нову Саллі.

Хихочучи, дорогою до гардеробу Саллі, Белла уявила собі цю сцену спокушання. Вона гратиме нову Саллі за всіма параметрами, і тоді почне заводити Роджера. Вона уявляла, як лежить на його чорному шкіряному дивані в сльозах і тиснутиме на його співчуття, а коли він нахилиться ближче, щоб заспокоїти її, то покаже йому свої обпалені груди, обійме його й вони покохаються. Це буде чудовий виступ.

Доки Белла чекала таксі, то уявляла, як тримає в руках букет і вклоняється захопленій аудиторії.

Саме перед тим, як Белла увійшла до офісу Роджера, я спробувала перехопити контроль, але зараз вона була такою цілеспрямованою, що мені не пощастило її витіснити. «Слідопитка» справді слабшала. Мене турбувало те, що Белла збиралася розіграти цю сцену для Роджера. Я перед тим говорила їй, що відчуваю до нього симпатію, й вона пообіцяла, що не буде з ним загравати. Та як можна довіряти Беллі, коли справа стосується чоловіка?

Вона увійшла до його кабінету рівно о десятій так, ніби виходила на сцену, з високо підведеною головою та гордовитою поставою Ноли, але пом’якшеною розгубленим поглядом Саллі. Мушу визнати, грати Белла вміє. То була чудова імітація нової Саллі.

Найкраще, на що я спромоглася, то змусити її наштовхнутися на стіл Меґґі.

— Вибач, Меґґі, — сказала вона, — я так заглибилася у свої думки про нову книжку, яку я прочитала про рух за емансипацію жінок, і не помітила, що твій стіл пересунули.

— Та його не пересували, — сказала Меґґі.

— Що ж, — зімпровізувала Белла, зводячи брови так, як це завжди робила Нола, — а варто було б.

Я відразу побачила, що Меґґі помітила пов’язки на її зап’ястках, але намагалася ніяк на них не реагувати. Та коли з нею заговорив Роджер, він вів себе інакше, не так, як раніше. Це наче слухати, як хтось, кого ти добре знаєш, розмовляє по телефону з кимось іншим, одразу чути, за манерою розмови та тоном голосу, з ким він розмовляє. Що ж, зі старою Саллі Роджер розмовляв повільно та обережно, уважно спостерігаючи за її обличчям, щоб упевнитися, що та все зрозуміла. Зараз він говорив саме так, як раніше розмовляв із Нолою.

— Не хочеш мені про це розповісти? — запитав він.

— Про що?

— Про це, — повторив він, вказуючи на її зап’ястки.

— Цілковитий провал, — сказала вона. — Нічогісінько не пам’ятаю. Я, мабуть, порізала себе. Або хтось намагався мене вбити.

Тоді, згадавши, кого грає, вона знизала плечима, як це зробила б друга Саллі.

— Бувають моменти, коли мені все ще здається, що життя не варте того, щоб продовжувати його.

— Ти пообіцяла, що не говоритимеш такого. Самогубство — не вихід. Сама знаєш, що я думаю про такі розмови.

— Так, бо твоя дружина, ага…

Роджер глянув на неї та звів брови, ніби відчув якусь зміну в її відповіді.

— Я не намагалася накласти на себе руки, — сказала вона. — Знаю, я змінилася. Відчуваю себе іншою, більш свідомою того, що відбувається навколо, але, думаю, я не можу все так добре контролювати, як мені здавалося.

— Все прийде з часом, — сказав Роджер, — ти стаєш сильнішою, але інші також борються за власне виживання.

— Я їх не звинувачую, — сказала вона. — Але й у мене є свої права. Я хочу повернути собі своїх двійнят. Для матері — пекло отак постійно думати про своїх дітей. Мені потрібно вилікуватися та показати судді, що я в змозі їх виховувати.

— Я впевнений у тобі, Саллі. І знаю, що Деррі допоможе тобі перебороти труднощі. Не лише Деррі, Белла також допомагає. Знаю, про неї важко так думати, бо вона часто спричиняє проблеми. Але так само, як Нола міркувала про смерть, Белла думає про життя.

— Я ніколи так про неї не думала. Звісно, я бачу тут зерно правди. — Вона схрестила ноги та поправила сукню. — Але, гадаю, Деррі боїться того, що ти збираєшся зробити. Ну, знаєш, зцілення. Змиття нас воєдино. Правильне слово, так? Змиття. Чи то злиття?

Роджер уважно на неї подивився. Тоді несподівано взяв жовтий блокнот, олівець та подав їй.

— Можеш, будь ласка, дещо написати? Я хочу, щоб одне повідомлення в тебе було записане на випадок ще одного провалу в пам’яті. Напиши: «У надзвичайних ситуаціях телефонуйте докторові Ешу. Клініка Мідтауна». А тепер покажи, будь ласка, мені.

Вона подала йому блокнот і, коли він побачив її почерк, то сказав:

— Мені не до вподоби така поведінка.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну ж бо, Белло, де Саллі?

Вона була вражена через те, що він її спіймав. Опустила погляд.

— Кудись поділась.

— Я можу з нею поговорити?

— Не зараз.

— Я мушу поговорити з Саллі, — сказав він. — Він знає, що у темряві…

Її очі заплющились, голова м’яко схилилася, розслаблені руки впали на коліна.

— Мені потрібно поговорити з Саллі. Це дуже важливо. Саллі, вийди на світло.

Вона розплющила очі та прицмокнула губами.

— Це все ще я.

— Чому Саллі не виходить?

— Вона дуже засмучена і ні з ким зараз не хоче балакати.

— Коли ж вона захоче?

Белла спокусливо вигнулася.

— О, як тільки буде готова. Вона розгублена та присоромлена від речей, які накоїла. Хоче сама в собі з цим усім розібратися. Каже, що можеш натомість поговорити зі мною, як раніше говорив з Деррі. От тільки Деррі вже не така сильна.

Роджер замислився.

— Добре, Белло. Я вже давно планував провести з тобою глибоку терапію. Поки ти тут, ми б могли почати просто зараз.

— Саме про це я й думала. Глибока терапія. Те, що мені треба.

— Що ти думаєш про ці провали пам’яті, Белло?

— Це ніби мої підліткові роки. Хоча грошей не було, я постійно ходила дивитися вистави на Бродвеї. Вешталася біля входу, а коли люди виходили покурити під час першого антракту, я прослизала всередину з натовпом на другу дію. Майже завжди знаходилося вільне місце. Ми називали це другодійництвом. Ну, я й бачила середину і кінець кожного спектаклю та мюзиклу на Бродвеї, але ніколи не знала, чим вони починалися. Мені доводилося, вгадуючи, заповнювати пробіли. Так само й з моїм життям. Я постійно з’являюся на другу дію — зазвичай на танцмайданчику чи в ліжку з незнайомцем. Та найпаскудніше те, що більшість разів я не залишаюся на місці ні до оргазму, ні до падіння завіси.

— Тобі це не дуже подобається?

— А тобі б сподобалось ніколи не знати, чим все закінчилось? Будьмо чесними, Роджере. Я б не проти хоч інколи виходити на оплески.

— Що, коли я допоможу тобі знайти для себе нову роль, Белло? Велику роль. Ти, може, й не будеш зіркою, але візьмеш участь у виступі, що протриває до кінця твого довгого щасливого життя.

Вона засміялася.

— Чорт забирай, Роджере, я так і знала, що це в тебе тут диван для кастингу.

— Я серйозно, Белло. Як виконавиця ти знаєш, що часто потрібно самій зануритися в персонаж, — стати кимось іншим заради успіху всього шоу.

Вона уважно потерла пов’язку на зап’ястках.

— Звісно — як то кажуть, головне — зіграти роль.

— Я думаю, настав час і тобі розділити головування.

— Головування? Тобто я стану головною виконавицею?

— Не зовсім. Ти гратимеш головну роль, але про це не буде вказано в програмі. Так само, як це було, коли ти прийшла та вдавала з себе Саллі. Ти зіллєшся з персонажем, зануришся у роль, яку ми поки що називатимемо третя Саллі.

Вона не була впевнена в тому, до чого він вів, але чомусь вірила йому.

— А в тій ролі є танцювальні номери?

— Можуть бути.

— А привабливі чоловіки?

— Чому ж ні?

— А ти там будеш?

— Я — режисер і сам не граю.

— Ти б зіграв чудову головну роль, Роджере. Закладаюся, ти був би чудовим виконавцем. Я б залюбки зіграла з тобою в парі.

Він усміхнувся та похитав головою:

— Дякую, Белло, але, запевняю тебе, актор з мене поганенький.

– І як ми запровадимо це все в діло?

— Застосуємо метод Станіславського. Спочатку ми повернемося у твоїй пам’яті до моменту, коли ти вперше почала грати власну роль, окремо від Саллі. Думаю, для тебе важливо ще раз пережити той період. Як тільки ти це зробиш, я допоможу тобі вжитися в роль третьої Саллі. Через гіпноз ти поставиш себе на її місце, побачиш все з її точки зору, й зрештою — як і будь-яка хороша актриса — поєднаєш свою власну особистість із персонажем, якого гратимеш.

— Що ж, — хихикнула вона, — звучить як непогана роль. Я гратиму, якщо там будуть музика, танці та секс, а час від часу — ще гарна італійська їжа.

— Зробимо це окремим пунктом у твоєму договорі Еквіті[90].

— Як скажеш, маестро. Шоу має тривати.

За допомогою своєї золотої ручки Роджер загіпнотизував її та наказав повернутися до моменту, коли вона вперше від’єдналася. Белла забула це, але коли побачила шкільний актовий зал того зимового вечора в своїй уяві, то згадала, як це трапилося.

Роджер сказав:

— Розкажи мені, де ти і що відбувається.

* * *

Белла відчувала, як її несе швидкою течією, але потім, як актриса, що підхоплює репліку, вона підстрибнула до одинадцятирічної Саллі в шостому класі. Та саме готувалася до того, щоб вийти на сцену різдвяного свята у музичній версії «Білосніжки та семеро гномів». Вона грала Беллу, нову королеву-відьму, дружину короля Неуважного. Саллі тремтіла. Вона знала, що забуде слова. Знала, що її голос застрягне десь на високих тонах. Знала, що втратить пам’ять, забуде, що сталося, а тоді її покарають за те, що вона зробила щось погане. Джинкс існувала приблизно чотири роки і створювала проблеми, хоча й не такі, як-от зараз.

Її мати з Фредом сиділи в залі. Саллі не хотіла грати роль, але мама наполягала на тому, що одного дня дівчинка стане актрисою.

У потилиці зародився біль, який повільно перебрався до голови. Вона притулилася до стіни. Саллі не могла вийти та не могла зрушити з місця. Але хлопчик, що грав Чхунчика, штовхнув її, й вона опинилася на сцені під палаючим оком прожектора, вчитель стояв за лаштунками, а перед нею постала розмита публіка. Вона завмерла та втратила свідомість.

Не встигла Саллі впасти, як підхопилася Белла.

Белла співала й танцювала, викликала найголосніший сміх, а коли впала завіса, всі підвелися та аплодували, й вона чотири рази виходила на поклін. Всі говорили, що Саллі — природжена актриса, бо тієї ж миті, як вона вийшла на сцену в ролі королеви Белли, вона перетворилася з сором’язливої дівчинки на зіркову виконавицю. Вчитель сказав, що вона найкраща актриса, яка будь-коли в них була. Глядачі не вгавали. Навіть Фред потім підійшов та сказав, що на сцені вона виглядала дуже гарно. Він обняв її за талію та сказав, що, здається, в їхній сім’ї з’явиться справжня актриса.

Його дотик і погляд щось змінив у ній, й Белла усміхнулася. Він підморгнув їй та легенько притиснув, але раптом підійшла мама та висмикнула її з його рук.

– Іди й забери свій костюм, — сказала вона. — Ми йдемо додому.

І це все, що Белла запам’ятала про ту ніч…

* * *

Роджер повернув її в теперішнє та поки вона була під гіпнозом, запитав, які почуття спричинив той спогад.

— Тоді я вперше була назовні, — сказала вона. — Ніколи не забуду, як це — бути в центрі уваги. Відтоді я завжди грала у виставах аж до кінця школи. Тільки на сцені я насправді жила, була собою перед глядачами, які мною захоплювалися, слухали кожне слово, охали, сміялися, аплодували. Я хотіла, щоб так було вічно. Не хотіла, щоб падала завіса. Не хотіла йти зі сцени. Без співів й танцю я — ніщо. Пізніше я стала чирлідеркою — але це не те саме.

Вона задумалася над тим, що сказала.

— Я — ніщо. Але якщо я зіллюся з нею, то кимось стану?

— Можна й таким чином на це дивитися, — сказав Роджер, — але ти мусиш зробити вибір. Подумай над цим. Дай мені знати в понеділок, чи погоджуєшся пройти через це.

— А болітиме?

Він похитав головою:

— Я впевнений, що ти й не помітиш, як це відбудеться.

– І це назавжди? Деррі казала мені, ти пояснював Нолі, що це може бути не назавжди, що одного дня ми можемо знову розпастися.

— Така ймовірність є. Але ми багато чому навчилися раніше. Я вірю, що моя комбінація інтенсивної гіпнотерапії та модифікації поведінки[91] виходить за межі будь-яких попередніх досягнень у цій сфері.

— Я хочу жити, Роджере.

— Я знаю. І думаю, що це — єдиний шанс зберегти тобі життя.

* * *

Вона думала над цим всі вихідні, раз за разом запитуючи моє ставлення до цього. Я відказала, що вона мусить вирішити сама. Сказала, що поважаю Роджера. Я була впевнена, що він намагався зробити все якнайкраще, але не хотіла брати на себе відповідальність за таке важливе рішення. Я не звикла до важких роздумів щодо серйозних проблем.

Вона хотіла, щоб я запитала поради в Ноли, щоб зрозуміти, як воно було, але я їй відповіла, що відколи Нола стала Саллі-два, я взагалі не могла сконтактувати з нею.

— Вона ніби померла? — кортіло їй дізнатися.

— Звідки мені знати, як це — бути мертвою?

Я сказала їй, що Нола просто — лясь — і зникла, розчинилася у повітрі. Однієї миті вона була тут, а наступної — її вже не було. Розповіла їй про два озера та змішування води, й від цього Белла тільки збентежилася, бо зовсім не вміла плавати.

Але я пояснила їй, що те все було лише в уяві. Це її заспокоїло. Але я сказала, що після злиття Саллі почала думати десь наполовину в стилі Ноли.

— Якщо ти зіллєшся, — сказала я, — то, найімовірніше, істотно зміниш її ставлення до сексу і танців.

– І до театру, — додала вона.

– І до цього також.

— Я не знаю, — сказала вона. — Мені ще ніколи не доводилося приймати таке рішення.

Вечір п’ятниці Белла провела, слухаючи свої старі рок-н-рольні записи. У суботу відвідала денний спектакль «Ноги в танці», а ввечері пішла на дискотеку. Вона пішла сама, танцювала там із багатьма незнайомими молодиками, але щось змінилося. Їй це було не до душі. Вона постійно намагалася відкинути відчуття збентеження через ритмічні рухи під музику, але від вируючого світла їй лише паморочилося в голові.

Вона трохи перебрала, й коли привабливий молодик із хвостиком волосся притиснувся до неї в танці, поцілував у шию та прошепотів, що хотів би продовжити танець, вона подумала, чому б ні? Це може бути її останнім виступом у ролі самої себе.

— Відвези мене додому, — прошепотіла вона йому на вухо.

Хлопець — йому було не більше дев’ятнадцяти-двадцяти — мав старий пошарпаний «Додж» й вів його, тримаючи одну руку на кермі, а іншу — між її стегон. Белла притулилася до нього, розстебнула ширінку та трохи побавилась.

Вже в квартирі він поцілував її, й вона притиснула його до себе.

— О так, маленький, так, — простогнала Белла. Вона обома руками обвила його шию, вхопила за жмут волосся та занурила обличчя глибоко собі між грудей. — Візьми мене жорстко, давай!

Вона хотіла відчути його в собі… тертя… піднесення до кульмінації… Та щойно він увійшов, вона відчула, як його тіло здригається.

— Ні! — скрикнула вона. — Ще ні! Почекай!

Але він закінчив, зіщулився, відкотився від неї та відвернувся набік.

— Вибач, — сказав він. — Боже, вибач, будь ласка.

Белла з огидою відкинулася назад. Спектакль щойно почався, ніякої кульмінації та нікчемне закінчення, як завжди.

— Все нормально, малий, — сказала вона. — Я також кінчила швидко, одночасно з тобою.

— Справді? — Він підкотився до неї та безнадійно вп’явся очима.

— Ага. Слухай, я хотіла тебе так само, як і ти хотів мене. Все класно. То вперше в тебе?

Він кивнув, зашарівшись, та натягнув труси і штани.

— Агов, ти куди? Я думала, ти залишишся на ніч.

— Я не можу, — сказав він, дивлячись на годинник. — Вже пізно. Мої мене вб’ють.

Хлопець поцілував її та сказав:

— Ти дуже гарна. Дякую за все.

Вона випустила його та замкнула двері.

— Дякую за ніщо… — відказала Белла, коли він вже не міг її почути.

Тоді вона завалилася в ліжко та безсило лежала, дивлячись, як піднімаються та опускаються її груди. Вона торкнулася сосків, погладжувала їх пальцем, відчувала, які вони тверді. Вона хотіла цього. Когось, будь-кого. Белла почала пестити себе, намагаючись повернути назад те відчуття, та зараз це ні до чого не призвело. Вона підвелася, понишпорила у своїй шухляді в пошуках вібратора, який купила кілька місяців тому. Дурнувата Саллі думала, що то штука для зміцнення шиї та щік. Куди вона його сховала?

Белла перекидала речі в шухлядах у пошуках вібратора. Ніколи не могла нічого знайти. Постійно хтось щось переставляв, прибирав. Якби ж вони не пхали свої довбані руки до речей, які їм не належали.

Вона скористалася пальцем, гладила себе спочатку повільно, а потім вже відчайдушно швидко. В мить, коли вона досягла піку збудження, почався головний біль.

— Блядство! — сказала вона. — Залиш мене в спокої. Я не закінчила. Я мушу…

— Дозволь тобі допомогти.

— Хто це, в біса? — спитала Белла та сіла на ліжку.

Я сказала їй, що то Джинкс.

— Слухай, а це ідея, — відповіла вона.

Я сказала їй, що не братиму в цьому участі. Якщо Белла хотіла побавитися з собою, то її справа, але я не схвалюю взаємних пестощів. Белла задумалася, що ще ніколи не була з жінкою, і ця ідея її зацікавила. Я сказала, що навіть не хочу про це чути.

— Але ти — ланка, що об’єднує, — сказала Белла. — Я знаюся з Джинкс тільки через тебе.

— Що ж, я просто не хочу мати до цього ніякого стосунку. Джинкс кайфує від садизму.

— Ну ти й собака на сіні. Все тому, що ти фригідна й не хочеш, щоб інші також розважалися.

— Я не фригідна. Я нормальна.

— Цнотливиця… і нормальна?

— Я просто не сприймаю секс до шлюбу.

— Чекаєш, доки приїде принц на білому коні та поцілує тебе в сраку?

— Облиш мене. Я не сприймаю оргій.

— Оргій? Яких оргій?

— Що ж, коли сексом займаються троє людей, як ти це назвеш?

— Ой, заради Бога. Це всього лише технічне питання.

— Забудь, — сказала я. — Це божевілля й я не хочу брати в цьому участь.

— Вона нам не потрібна, — промовила Джинкс, і я усвідомила, що це вона вже вдруге прямо зв’язалася з Беллою.

— Тепер, коли ми безпосередньо можемо впоратися з Саллі, — сказала Джинкс, — нам не потрібно більше звертатися до Деррі.

Беллу, здається, вразила ця ідея.

— Але Саллі не…

— Тут двоє проти однієї, — сказала Джинкс. — У нас не завжди буде така перевага. Чому ми постійно мусимо робити те, що вона хоче?

— Ти маєш рацію, — сказала Белла. — Я ще багато чого не спробувала, а тепер, здається, в мене вже не так багато на це часу.

— Ти не можеш, — сказала я. — Роджер сказав Саллі, що злиття ще дуже хистке. Такі експерименти можуть зламати її.

Від сміху Джинкс по моїй шкірі пробігли дрижаки.

— Ну й до біса її та те довбане злиття. Нам буде краще без цього. Все було набагато ліпше до того, як з’явився Роджер зі своїм лайном.

Тоді я й зрозуміла, чому вона насправді підбурює Беллу. Вона знала, що злиття хитке, й хотіла зірвати його.

— Як ми це зробимо? — спитала Белла.

— Дістань вібратор, — сказала Джинкс. — Саллі сховала його в нижній шухляді комоду, під електроковдрою.

Белла витягла та перевірила його.

— Працює нормально, — сказала вона. — Що далі?

— Тепер ми виведемо на світло Саллі.

— Можеш таке зробити?

— Вона ж привела вас всіх на чаювання. Чому б і ні? — Джинкс сіла перед трельяжем[92] на туалетному столику. У лівій частині дзеркала з’явилося оголене тіло Белли.

У правій частині дзеркала почало фокусуватися грубо обтесане обличчя Джинкс зі зморшками та міцно стиснутими губами. Її чорне волосся все ще нагадувало мені зміюк. Потім у центральному люстрі я побачила Саллі, здивовану та приголомшену, ніби її зненацька хтось розбудив із глибокого сну. Вона глянула спочатку в ліве дзеркало, потім у праве, вражена, що сидить зовсім гола, окрім пов’язок на зап’ястках.

— Що сталося? Що відбувається?

— Цього разу я влаштовую вечірку, — сказала Джинкс, — і запрошую тебе.

Саллі впізнала Беллу, але обличчя Джинкс та її голос були незнайомими.

— Чого тобі треба?

Відповіла Белла:

— Ми просто хочемо трішки побавитися.

— Тепер ти сильніша, — сказала Джинкс. — Можеш більше не боятися.

— Я хочу в ліжко, — сказала Саллі.

— Як і ми, — відповіла Белла. — Ми втрьох проведемо ніч. Влаштуємо стару добру піжамну вечірку.

— Слухайте, я не знаю, чого ви хочете, — сказала Саллі, — і мені на це наплювати. Тому просто повертайтеся туди, звідки б ви не прийшли, та залиште мене в спокої.

— Вона хоче, щоб ми залишили її в спокої, — сказала Джинкс.

— У цьому високому могутньому голосі більше Ноли, ніж…

— Я — Саллі, — відрізала вона, — і не хочу з вами мати жодної справи. Тому йдіть.

— Це нелегко, — сказала Джинкс.

— Саме так, — підхопила Белла. — Нелегко.

Джинкс підняла вібратор і натиснула на кнопку. Саллі почула м’яке гудіння та різко глянула на неї.

— Що це ти робиш?

— Ми належимо одна одній, — сказала Джинкс. — Ми — частини одна одної. Єдині, але також розділені. Нам не потрібен ніхто, щоб задовольнити наші потреби і бажання.

Вона погладила ногу Саллі та пробігла рукою їй між стегон.

— Не роби цього! — різко відказала Саллі.

Вона хотіла відбити цю долоню, але Белла тримала її ліву руку, й вона відчула, як пальці Джинкс погладжують її ніжними круговими рухами.

— Ні, — сказала Саллі. — Я не хочу, щоб ви це робили. Я не користуюся такими речами.

— А я користуюся, — сказала Белла, — настільки часто, наскільки можу. Але втрьох веселіше, ніж одній.

Белла гладила груди Саллі, ніжно терла соски змоченими слиною пальцями. Саллі ще трохи пручалася, але її дихання ставало все важчим і важчим. Повіки тріпотіли, а очі затуманилися. Я злякалася, намагалася пробитися назовні, але не могла. Вони були надто сильні.

Тоді Джинкс взяла вібратор та увігнала його всередину. Вібрації примусили тіло Саллі дрижати і звиватися. Від електричного шоку її тіло трепетало. Губи тремтіли, і Саллі все важче було казати «Ні». Белла витягла язик та облизала вуста. Джинкс прискорилась. Вона заганяла вібратор щоразу глибше й глибше, докладаючи все більше зусиль, шепочучи на вухо Саллі непристойності.

— Кінчай, ти, клята сучко. Ти цього так хотіла. Щоб тебе зґвалтували. Всі ці роки ти перекладала це на Беллу або змушувала мене відбиватися. Тепер можеш приєднатися до нашого чудового великого траху.

Саллі кінчила з такою пульсуючою жорсткою силою, що її спина вигнулася дугою, а потім вона знепритомніла. Джинкс розсміялася та зникла. Белла лежала, міркуючи про те, що мала б почуватися краще — вільною та розслабленою. Натомість її гризло почуття провини. Вони витягла пляшку «Джонні Вокера»[93] з шафи та почала заливатися алкоголем.

— Дідько, що б я не робила, все виходить не так.

«Тому, що це — не вихід».

«Хто це?»

«Ти почуваєшся погано, бо знаєш, що вчинила погано».

«То була не я. То була ідея Джинкс».

«Настав час припинити звинувачувати інших».

Беллу турбувало, що вона не могла розрізнити, чи чоловічий то голос був, чи жіночий. Вона бачила обличчя, але його риси були розмитими.

«Що ж, інші заслуговують звинувачень».

«Не варто так багато пити. Тобі потрібен чистий розум, щоб прийняти рішення».

«Хто ти?»

«Сама знаєш».

«Ти — те, що Деррі називає ВОсПом?»

«Так, я Внутрішній Особистий Помічник. І ти повинна дозволити докторові Ешу об’єднати себе з іншими, щоб те, що сталося сьогодні, більше не повторилося».

«Може, Саллі більше не хоче об’єднуватися. Можливо, це її зламало».

«Ні, з нею все буде гаразд. Я допоміг їй стерти це з розуму. Спогад заховано глибоко в її несвідомому».

Белла цілу ніч проговорила з Помічником й заснула, так і не вирішивши остаточно, що робити. У неділю вранці, з найгіршим похміллям у своєму житті, вона зрозуміла, що більше ніколи не захоче бачити світ цими налитими кров’ю очима. Більшу частину дня вона провела з пакетом льоду на голові, не переймаючись про те, чи житиме вона, чи помре.

— Добре, ВОсП, — промовила Белла вголос, хоча Помічника ніде й не було. — Я об’єднаюсь. Але якщо я збожеволію — то буде твоя провина.

* * *

У понеділок Саллі пішла на терапію засмучена і знервована, хоча й гадки не мала, чому. Тоді Роджер пояснив, що до них приєднається Белла.

— Ну, я не знаю, — сказала Саллі. — Мені здавалось, я добре з усім даю собі раду.

— А як щодо виступу на сцені та травмування? — запитав він.

— Як на мене, тим вагоміша причина не давати Беллі впливати на ситуацію.

— Це так не працює, Саллі. Коли ти об’єднаєшся з Беллою, то зможеш контролювати її та себе, а можливо, й протистояти Джинкс. Дозволь зазначити те, що ти зараз робиш, — це захисний механізм, передбачений у таких випадках. Спочатку заперечення. Тоді опір. Але ми маємо рухатися далі.

— Чому так швидко? Минуло менше місяця, відколи я отримала це нове відчуття інтелектуальної повноти. Чому не можна почекати?

— Я планував дати тобі ще місяць перед тим, як рухатися далі. Сподівався, що після приборкання нахилів до самогубства ми могли б повільніше йти вперед. Але твоя частина, що сповнена люттю, виходить на передній план. Тобі знадобиться більше сили, щоб контролювати її, тому я думаю, що варто змінюватися швидше.

Вона замовкла.

— Ти погоджуєшся на злиття з Беллою? — спитав він.

Саллі кивнула.

— Скажи вголос. Рішення повинно бути щирим та безсумнівним. Не для мене — для тебе.

— Я погоджуюся на злиття.

Тоді Роджер покликав Беллу і запитав, чи обдумала вона свій вибір та чи готова пройти через це. Вона розповіла, що обговорювала це зі мною та ВОсПом, й вирішила об’єднатися.

Роджер застосував свою золоту ручку.

— Що ж, Белло. Світло в залі гасне. Завіса піднімається. Коли спалахнуть вогні рампи, на якусь мить тебе засліпить, але ти знатимеш, що глядачі на місцях. Ти станеш однією з найкращих акторок у світі, але твоїм сценічним ім’ям буде Саллі Портер, й ти більше ніколи не усвідомлюватимеш окремішнього існування. Твій розум повернеться на шлях, яким він прямував до того вечора, коли ти виступила на різдвяному святі, й все, що було осібною Беллою, зіллється в історію з чудовим персонажем Саллі.

Белла кивнула, відчуваючи збудження від початку п’єси, напруження та холодок у шлунку, коли глядачі затихли, її Помічник усміхався з-за лаштунків та чекав… чекав…

— Коли я полічу до трьох, ти розплющиш очі. Ти не запам’ятаєш нічого, але знатимеш, що ти — Саллі Портер. До скількох, я сказав, дорахую?

— Трьох…

— Гаразд. Один… Два… Три…

Вона розплющила очі, покліпала та роззирнулася навколо. З якоїсь причини вона очікувала, що опиниться на сцені під яскравим світлом, яке так любила. Але вона була тут наодинці з Роджером, який схвильовано на неї дивився.

— Як почуваєшся? — спитав він.

— Добре. Схвильована. — Вона усвідомила, що «схвильована» — заслабке слово. Вона почувалася бадьоро, ніби могла злетіти в повітря.

— В якому розумінні — схвильована?

Саллі усміхнулася та облизала губи.

— Мені хочеться танцювати. І це дивно, бо я ніколи не танцюю. Навіть не вмію. Я така незграбна.

— Ти відкриєш для себе, що дуже гарно танцюєш, Саллі. Не дивуйся і не опирайся цьому.

— Я навіть ніколи не задумувалася про танці. Але… — Вона підвелася та, почувши мелодію в голові, почала рухатись та кружляти кімнатою. — Ти не хочеш зводити мене на танці, Роджере?

— Не думаю, що це хороша ідея, Саллі. У твоєму житті відбувається так багато змін, що нам варто обмежувати наші стосунки лише стінами цього кабінету.

— Я тобі не подобаюся, — надула губки Саллі.

Вона хотіла його і знала, що зможе отримати, якщо попрацює над цим.

— Це неправда.

— Взагалі-то, — сказала вона, — я чула, що деякі психіатри проводять час зі своїми пацієнтами поза сеансами. Я до тебе не заграю та не планую тебе зваблювати, якщо це те, що тебе турбує. Просто думаю, що з цими новими відчуттями тобі варто побути моїм супутником, коли я перші кілька разів виходитиму на люди.

— Супутником?

— Щоб упевнитися, що я не потраплю в халепу. Можемо повечеряти, сходити на якусь виставу, потім потанцювати, а тоді — залишиш мене на порозі квартири. Клянусь, я не затягуватиму тебе всередину.

— Не думаю, що це хороша ідея.

Вона приклала долоню до голови.

— Що таке?

— Знову той головний біль.

Вона брехала. Голова її зовсім не боліла, але тепер вона знала, як змусити Роджера співчувати їй. Я вже хотіла вийти та попередити його, але передумала. Врешті-решт, Саллі-три була його творінням, та він мав відповідати за неї. Було б весело подивитися, як вона обведе його навколо свого маленького пальчика. Запевняю вас, я не ревнувала. Якби я подумала, що вона справді на нього націлилася, то втрутилася б. Але вона лише хотіла побавитися. І я нічого проти цього не мала. Тепер, коли я зрозуміла, що ВОсП допомагає Саллі, то тішилася за неї та була рада, що позбулася деяких обов’язків. Саллі світилася так, ніби була готова піти, куди очі дивляться, та робити, що завгодно. Вона любила життя.

Я також відчувала невелике полегшення, тому що тепер без Белли буде менша ймовірність того, що Саллі вскочить у халепу з чоловіками. Третя Саллі мала б контролювати ці потяги. Та разом із тим було сумно усвідомлювати, що більше немає окремої Белли. З усіма її недоліками, з нею було весело. Ті шалені авантюри, в які вона нас втягувала, були цікавими, а тепер дещо зникне. Я сказала собі, що її дух продовжує жити в Саллі. А це ніби потойбічне життя, правда? Просто, щоб упевнитись, чи Белла зникла, я шукала й шукала. Та ніякої Белли більше не було. Й тепер, коли зникли Нола і Белла, Саллі стала розумнішою та сексуальнішою, ніж будь-коли. Коли вона повернулася додому, то не могла зрозуміти, чому вібратор лежить на ліжку. Червоніючи та сміючись, вона викинула його у смітник. Він їй більше не знадобиться.

Я покликала ВОсПа, щоб побачити, чи вдасться побалакати, але відповіді не отримала. Я подумала, що він чи вона не готові ще допомогти мені.

Частина четверта

Тринадцять

Через два тижні, на початку вересня, Саллі зателефонувала Роджеру та почала благати:

— Я знаю, що сеанс у мене аж завтра, але, будь ласка, піди зі мною кудись сьогодні. Я хочу побути з кимось, кому довіряю. Я гарно поводилася, контролювала імпульси, але мені потрібно десь розвіятися ввечері.

Він довго про це думав, тоді натиснув кнопку апарата внутрішнього зв’язку.

— Меґґі, у мене на цей вечір не призначено зустрічей із пацієнтами, правда? Добре. Скасуй будь-які інші сеанси. Хочу прогулятись.

— Буду готова о шостій, — сказала Саллі.

Знаю, виглядає так, ніби я пхаю носа до чужого проса, та я не збиралася залишати Саллі наодинці з Роджером. Аж ніяк. Я подумала, що прослідкую за ними. Перед виставою Саллі не могла визначитися між єврейським гастрономічним магазином та французьким рестораном. Роджер запропонував невеличке місце з італійською їжею та картатими червоними скатертинами. На згадку про Беллу, мабуть. Там було так романтично, свічки, що стікали воском, та пляшки «К’янті»[94].

Саллі воно не здавалося романтичним. Вона сказала, що тут сентиментально.

Господи, за це мені захотілося їй вмазати. Завжди до всього прискіпується. Я вже приготувалася подарувати їй головний біль. Якщо вона продовжуватиме в тому ж дусі, то приведу Джинкс, щоб надавала їй по сраці.

— Як почуваєшся? — спитав Роджер.

— Чудовезно, — сказала вона. — Але трохи неспокійно. Ніби мені треба кудись іти, щось робити.

— Ми й робимо.

Вона усміхнулася йому:

— Я не про це. Я про те, щоб робити щось цікаве зі своїм життям.

Увесь час, що вона з ним говорила, Саллі роздивлялася довкола, ніби шукала очима, чи немає поблизу інших гарних чоловіків, наче Роджера поруч і не було. Господи, як же вона злостила мене. Зараз вона почала більше фальшивити.

Вистава було чудовою — мюзикл із сумним закінченням, і якби я була назовні, то, мабуть, розплакалася б. Але не Саллі. Вона постійно аналізувала сюжет, критикувала спів і танці. Мені сподобалося, але, думаю, у мене недостатньо хороший смак.

Коли він провів її додому, Саллі прошепотіла йому на вухо:

— Тобі насправді необов’язково кидати мене під дверима, Роджере. Можеш залишитися на ніч.

— Ми домовлялися, Саллі.

Я була рада, що він це сказав. Якби він купився на її лицемірну хитрість, я б справді натравила на них Джинкс. Від цього я стала поважати Роджера ще більше, коли дізналася, що він не кинеться на жінку тільки тому, що вона була гарною, розумною та сексуальною. Ну, тобто, він знав, що Саллі не має глибоких щирих почуттів. Вона не могла кохати й не могла ненавидіти, тож навіть зі всіма своїми мізками та красою все одно залишалася частиною цілісної особи — і не обов’язково найкращою.

Але Саллі була наполегливою. Коли він провів її до квартири, вона продовжувала наполягати, якщо Роджер не залишиться на ніч та не складе компанію, їй може захотітися знову вийти погуляти та знайти собі іншого компаньйона.

— Що ж, тоді лишень на хвилинку, — сказав він.

Коли вона скинула свою шаль та увімкнула повільну танцювальну музику, то очікувала, що він пригорне її до себе. Натомість Роджер витягнув дещо схоже на портсигар.

— Я відчував, що в тебе можуть виникнути проблеми зі сном сьогодні, — промовив він, — тому приніс одну річ, яка тебе розслабить.

Це її здивувало. Вона була впевнена, що спіймала його.

— Я не хочу розслаблятися, Роджере. Принаймні не таким способом.

— На сьогодні — це єдиний спосіб, Саллі.

— Я маю право вийти та знайти собі товариство іншого чоловіка, якщо захочу.

— Так, але, як твій лікар, на сьогодні я призначаю тобі відпочинок у ліжку — на самоті.

Саллі відчула, як всередині здіймається лють.

— Ти не хочеш мене, але також не бажаєш, щоб мене мав хтось інший.

— Це неправда. Я просто намагаюся вберегти тебе від небезпеки, поки в тебе цей делікатний перехідний період.

— Перехідний куди? Я задоволена собою, такою, якою я є.

— Але ти не залишишся такою. Ти досі не маєш стабільної основи. Попереду ще багато роботи, і ми мусимо бути обережними, щоб ти не розірвала себе на шматки своєю імпульсивною поведінкою.

— Те, що Роджер Еш спарував, людина нехай не — розлучить?[95] Так? Вважаєш себе Богом, Роджере?

Він витягнув шприц із чохла та занурив голку в флакон із прозорою речовиною.

— Я не хочу цього! — закричала вона, вибиваючи ін’єкцію з його рук. Вони обоє вп’ялися очима у флакон та шприц на підлозі. — Ти не маєш права робити за мене тепер моральний вибір.

Роджер витяг свою золоту ручку та грубо промовив:

— Він знає, що…

— Ні! — заверещала Саллі, затискаючи долонями вуха. — Ти не можеш робити це, щоб контролювати мене. Я не дитина, і ти сам сказав, що не божевільна. Ти знаєш, що це неетично.

Він витріщився на неї.

— Ти це робиш лише для того, щоб домінувати наді мною, — сказала вона, — то чим ти відрізняєшся від Свенґалі?[96] Я всього-на-всього лялька в руках гіпнотизера? Ти так само домінував над своєю дружиною — поки вона не вбила себе?

Йому в обличчя кинулась кров, і Роджер повільно сховав золоту ручку до нагрудної кишені.

— Вибач. Думаю, я справді не маю права керувати твоєю поведінкою, якщо вона не призведе до самогубства.

— Я не хотіла тебе образити, — сказала вона. — Але якщо я не маю права самотужки приймати рішення, робити, як мені заманеться, тоді я, виходить, твоя невільниця. А ми не над цим тут працюємо, правда ж?

Він м’яко промовив:

— Я визнаю свою помилку.

Саллі торкнулася його руки.

— Я все одно хочу, щоб ти залишився зі мною.

Роджер взяв свій піджак, підійшов до дверей, а тоді озирнувся:

— Тільки пообіцяй, що не завдаси собі ніякої шкоди.

— Обіцяю. Те, чого я хочу тепер, — протилежне смерті. Я хочу жити наповненим життям як вільна людина і самотужки робити вибір.

— Що ж, Саллі, тоді добраніч. Побачимося на сеансі завтра вранці о дев’ятій.

Після того як він пішов, Саллі залишилася стояти невпевнена в тому, що робити зі своєю нововіднайденою свободою. Щось усередині неї порадило приготувати собі попкорн та подивитися вечірнє шоу по телевізору або дочитати «Мобі Діка». Але вона відкинула обидві думки, пробурмотівши: «Я не це собі планувала».

Саллі знала, що найкращим варіантом буде залишитися вдома, та все одно неспокійно міряла кроками квартиру. Хотіла піти, та разом з тим — хотіла залишитися. Вона знала, що там нічого на неї не чекає. Прогулянка вулицями змусить її почуватися ще самотнішою й зажене в глибшу депресію. Та все одно вона могла б зустрітися з кимось цікавим. Рішення. Рішення. Раніше з ними було так просто. Саллі взяла слухавку та почала набирати домашній номер Еліота, але зупинилася. Тоді замість нього зателефонувала Тоддові. Коли він відповів, вона витріщилася на телефон і швидко повісила слухавку.

— Блядь! — нарешті скрикнула вона, вхопила сумочку та пальто і вибігла сходами на вулицю.

Почався дощ. Вона сховалася під накриттям ательє містера Ґрінберґа, витягла з сумочки пластиковий капюшон від дощу та наділа його, скориставшись вітриною як дзеркалом. Мерфі все ще стояв на місці, але з якогось дива його кийок зник. Порожня права рука була вивернута в непристойному жесті. Дурнувата ідея, подумала вона. Так, ніби грабіжника відлякає манекен у поліцейській формі.

Вона почекала на розі вулиці на таксі, але міський автобус приїхав раніше, тож зайшла всередину. Не було потреби тринькати гроші. Саллі зійшла на Третій авеню та пішла по ній, відчуваючи збудження від того, що гуляла вулицею з опівнічниками. Вона була вражена собою, відчувала ризик, і їй це подобалося. До кінця вечора могла ще пережити якусь пригоду, могла зустрітися з кимось, хто б змінив її життя. Одна випадковість, одна випадкова зустріч, і все могло б піти далі в іншому напрямку. Це було неправильно. Це було по-дурному. Але кому взагалі не наплювати? Саллі збиралася чудово провести час. Вона також була опівнічницею.

Вона почула музику з «Шендіґаф» і задумалася, чи слово shandy походило від shanty[97]. Потрібно буде перевірити якось етимологію цього слова. Всередині яблуку не було де впасти, й вона побачила, як у її бік повертаються зголоднілі погляди. Спочатку Саллі це тішило, й вона прослизнула до бару, щоб замовити скотч, але коли хтось почав ззаду тертися, вона відчула, як по шкірі біжать мурашки й обхопила себе руками, ніби для захисту.

— Агов, ти тут сама? Я можу пригостити тебе випивкою?

Він був гарний. Пишне кучеряве волосся та светр-водолазка.

Саллі вже почала казати «Так», але впівслова заперечно похитала головою, не в змозі витиснути з себе саме це слово. Він відійшов. Що з нею відбувається? Сама не знала, чого хоче. Вона понишпорила в сумочці в пошуках сигарети, та помітила, що там немає жодної. Їй хотілося палити, але разом із тим від насиченого тютюновим димом повітря її нудило. Раніше це її ніколи не турбувало. Очевидно, це означає, що вона хоче кинути курити? Саллі швидко випила скотч, розплатилася та протиснулася крізь натовп відвідувачів бару. Надворі вона зупинилася і сперлася на стіну, ковтаючи свіже від дощу повітря.

Чи курила вона раніше, чи ні? Ці думки надто морочили її, тож Саллі похитала головою, намагаючись розібратися дорогою. Вона побачила яскраво освітлену вітрину «Дешевих книжок» і людей, які вибирали залишки нерозпроданих тиражів на столах. Вона зайшла всередину і підійшла до столу, де лежали книжки по долару за кожну. «Домашнє консервування — легко». Саллі взяла її, погортала, відставила. Думка про те, щоб щось готувати та пекти, більше її не приваблювала. «Бюджетні ресторани Нью-Йорка для гурманів» звучало цікавіше. Вона потяглася за нею, але інша червона суперобкладинка привернула її увагу. «Сексуальна свідомість для вільних жінок». Вона простягнула руку й завмерла. Хотіла взяти книжку, але рука ніби заклякла. Стос «Історії авангардного кінематографа» лежав поблизу, тож їй вдалося пересунути один примірник зверху «Сексуальної свідомості» та взяти обидві книги тремтячими руками. Коли вона перегортала фотографії в посібнику з сексу, то відчула, що шаріється. Дивлячись на переплетені голі тіла, вона пригадала Ларрі, який показував їй порнографічні знімки, пропонував пози, які б він хотів, щоб вона прийняла, говорив про речі, які хотів би зробити з нею. Вона згадала, як кричала, плакала та потім заблювала все ліжко. Гидотний збоченець. Але тепер, коли Саллі дивилася на це, то відчула, як її груди наливаються, та пробігла язиком по сухих губах. Це одночасно відштовхувало та цікавило. Потрібно зробити це з незнайомцем, вирішила вона. З незнайомцем можна робити різні заборонені речі, які хочеш, а потім не відчувати, що він гидуватиме тобою. Та чи доведеться їй розповідати про це на сповіді?

Саллі відчула погляд за спиною, повернулася та побачила вишкіреного літнього чоловіка.

— Виглядає цікаво, — промовив той. Він потягнувся та взяв примірник тієї ж книжки, пробіг пальцями по зображеннях, скоса поглядаючи на неї час від часу, ніби намагаючись уявити, як вона робить всі ті речі. — Я б багато заплатив за вільну, сексуально свідому жінку.

Він навіть не намагався приховати стовбур у своїх штанях, а навпаки, дивився на неї та погладжував пальцями живіт.

— Жінка, яка могла б взятися задовольнити літнього чоловіка, може назвати свою ціну. Гроші в мене є.

Вона засміялась:

— Діду, в тебе серце не витримає.

— Гарний спосіб померти, — сказав він, киваючи.

— Для тебе, — сказала вона, — не для мене. — Саллі кинула обидві книжки назад на стіл та вийшла з книгарні, сміючись і разом з тим відчуваючи сором і злість, все одночасно. Вона дала прохолодній мжичці омити її обличчя та чекала, ніби зараз мало щось відбутися. Ні натяку на головний біль. Від сексуального зніяковіння колись в неї починала боліти голова, але не тепер. Це, мабуть, хороший знак, вирішила вона. Потрібно буде не забути розповісти про це Роджеру на завтрашньому сеансі.

Саллі хотіла, щоб щось трапилось, але знала, що краще взяти таксі та повернутися додому, до того, як щось трапиться. Раптом вона знову відчула напад депресії. Який сенс переживати цей фарс, якщо будь-яка дія паралізуватиме її нездатністю зробити вибір? З таким же успіхом вона могла б лежати мертвою, а не жити в цих муках. Могла б просто вискочити посеред вулиці та дозволити найближчій вантажівці прийняти останнє рішення за неї. Так чітко. Так легко. Так остаточно. Агов, стояти! Саллі осіклася. Вона підписала контракт про невчинення самогубства, хіба ні? Ні. То була якась інша жінка, в іншій країні, й між іншим, та шльондра вже померла.

Ой, до біса ці нарікання та самоаналіз. Вона хотіла чудово провести час. Потрахатись. А тоді вбити себе, якщо їй, чорт забирай, таке стрельне в голову. То було її тіло, її розум, її життя, й вона могла робити, що захоче з будь-якою частиною себе.

Стоячи біля алкогольної крамниці, вона краєм ока помітила пляшки з вином, і це нагадало їй про дещо. Саллі глянула на годинник — 23:55. Вона спитала літню жінку, який сьогодні день.

— П’ятниця, — відповіла та, обдарувавши її дивним поглядом.

А по п’ятницях професор Кірк Сілвермен влаштовував свої вечірки. Саме те, що їй треба. Одна з Кіркових божевільних ексцентричних вечірок, де, як вона чула, були бухло, і травка, і гарячі дискусії. Можливо, це допоможе їй зібратися докупи. Вона пригадала ціну входу та увійшла до крамниці за пляшечкою «Шаблі»[98]. Тоді, побачивши таксі з увімкнутими фарами, вилетіла на вулицю та зупинила його.

— Агов, леді! — гукнув водій. — Ви ледь не вбилися.

— У цьому і є смак життя, — засміялася вона. — Ріг Другої авеню та Блікер-стрит.

Саллі відкинулася на сидінні, задоволена тим, що знайшла дещо краще заняття на вечір, ніж самогубство.

* * *

То була тьмяно освітлена п’ятиповерхівка без ліфта, і Саллі довелося відсапуватися, доки піднялася до потрібної квартири. Двері були подряпані та оббиті біля замка, бо ними часто шарпали. На тому місці була прикручена сталева пластина, а блискучий циліндр самого замка виглядав новим-новісіньким. Вона натиснула на кнопку дзвінка. Через секунду почулося клацання вічка, а тоді звук, з яким забирали ланцюжок. Двері відчинились, і професор Кірк Сілвермен глянув на неї крізь свої товсті окуляри.

— Ноло-золотце, — сказав він. — Як чудово. Ти нарешті вирішила відвідати одну з моїх вечірок.

Він був одягнений в облягаючі джинси-кльош та грубо зв’язану білу водолазку.

— Мені було самотньо, а потім я згадала, що сьогодні п’ятниця, і подумала, що саме чудовий час дотриматися обіцянки.

— «Але я слова не порушу, ще довгі милі їхать мушу…»[99] — Він обвив рукою її талію та міцно обійняв, поки вони йшли довгим вузьким коридором.

Звуки розмов були затьмарені ритмічними звуками бонго.

— У нас сьогодні різношерста публіка, Ноло-золотце. Дехто тобі мав би видатися цікавим. Я познайомлю тебе з деякими людьми, а далі вже сама розбирайся.

— Знаю, це може звучати дещо дивно, Кірку, але я більше не використовую ім’я Нола-золотце.

Він здивовано витріщився на неї.

— Так? А як ти тепер себе називаєш?

— Нола — то було моє прізвисько. Надалі я б хотіла, щоб мене знали під іменем Саллі-золотце. Я пориваю зі своїм минулим.

— Саллі? Ніколи не думав про тебе, як про Саллі. Нола — це ж набагато цікавіше. Але це твоє ім’я, золотце. Саллі-золотце, як скажеш. Пориваєш з минулим? Вражаюче. Вражаюче. Можливо, з’явиться місце для куцого короткозорого професора економіки у твоєму вцілілому майбутньому?

— Чому б і ні? — сказала вона, сміючись. — Ти дивовижний чоловік.

Він вчепився в неї поглядом розмитих за товстелезними скельцями окулярів очей.

— Ти якось змінилася. Голос. Те, як ти тримаєшся. У тебе жвавіший сміх. Випромінюєш якийсь магнетизм.

— Закладаюся, що ти говориш таке всім самотнім бродяжкам, яких запрошуєш на свої п’ятничні вечори.

— Не всім. Тільки тим, у кому бачу духовну спорідненість. У тобі, Ноло-Саллі, є якась сила, що посилає дивні вібрації. Щось ховається під цією збруєю. Я володію масажною технікою, яка може проникнути крізь цей щит, і ти відчуєш полегшення, якого ще ніколи не відчувала.

Вона вже збиралася сказати, що залюбки погодиться на масаж, але він, мабуть, відчув її несподівану відразу, бо позадкував та відсунув розшиту бісером завісу, яка відділяла кухню від переповненої вітальні.

— Зараз немає часу на ці балачки, — сказав він. — Гарного тобі вечора. Дозволь познайомити тебе з Ейлін, яка пише чудові еротичні поезії.

Ейлін зміряла її поглядом, і Саллі одразу ж відчула ворожість з її боку. Вони обмінялися кількома фразами, й Саллі сказала, що йде взяти собі вина. Пароньки сиділи на диванчиках, що оточували кімнату, цілувалися та пестили одне одного, доки інші стояли поруч та вели приватні розмови. У далекому кінці кімнати молодий оголений до пояса чорношкірий чоловік м’яко вистукував у бонго, поки гурт захоплених жінок середнього віку сиділи навколо нього та погойдувалися у ритмі.

Саллі випила келих вина, тоді ще один і ще, а затим вчула запах травки й завзяте постукування бонго почало її захоплювати. Вона відчула поривання зірвати з себе одяг та кинутися в танець із чорним молодиком. Вона уявила себе з ним у джунглях, як вони танцюють, кусаються, злягаються, а тоді осіклась. «Расистка», — подумала Саллі.

У тьмяному світлі вона побачила навпроти когось знайомого. То була Сара Коломбо, яка сиділа на диванчику, а між її стегон лежала рука якогось чоловіка. Саллі не могла зрозуміти, чому це її розізлило, але в свідомості спалахнули слова обмін дружинами, й вона згадала, як Ларрі розповідав їй, що немає нічого поганого у тому, що жінка спатиме з керівником відділу продажів, якщо це допоможе її чоловікові просунутися по кар’єрних щаблях. Ця пропозиція налякала її, спричинила огиду. Саллі згадала, як відмовилася. Вони були на вечірці вдома у керівника з продажів. Ларрі з дружиною господаря кудись зникли. Саллі тоді дещо перебрала алкоголю, й керівник поклав її на диван, а тоді дуже швидко просунув свою руку їй між стегон, і не встигла вона відштовхнути його, як голову охопив біль, вона відключилася.

Лише тепер порожнеча в пам’яті заповнилась, і вона згадала решту вечора. То було так, ніби вуаль амнезії відсунулась, немов та розшита бісером завіса, і ось вона побачила себе, пристрасну, збуджену, з язиком у роті того чоловіка, а її таз хтиво випинався назустріч йому. Саллі не хотіла про це думати, але спогад ставав чіткішим, ніби пригаданий сон. Вона соромилась цього, та все одно ототожнювала себе з Сарою Коломбо там на дивані, з рукою того чоловіка у неї між ніг, де його пальці досліджували нові території.

Господи, що з нею сталося? Невже вона стала такою зіпсованою та збоченою? Саллі ніколи цього не робила. Тож як вона могла раптом так чітко все пригадати саме зараз? Історія, все думала вона. Це чиясь інша історія.

Вона випила ще бокал і подумала, чи не залишитися після вечірки з Кірком Сілверменом. Вона підвелася, щоб взяти ще бокал вина, але перечепилася.

Я підхопила її. То був найкращий момент, подумала я, поки вона п’яна, щоб мені вийти та трохи розім’ятися. Я відчула, що Джинкс також намагається протиснутись, але сказала їй: «Агов, зараз моя черга. Ти була на сцені, ледь не вбила нас і ще влаштувала свою оргію. Я побуду назовні та трохи повеселюся, якщо ти не проти». Я намагалася подолати її всіма своїми силами, й вона відступила.

Я повернулася на кухню та трохи почастувала (до біса ті калорії — я люблю пиво та сир). Там стояв якийсь гарний чоловік із поголеною головою та сережкою у вусі, який пускав мені бісиків, і я цього разу втішилась, що поблизу більше немає Белли, яка б уже спричинила проблеми. Вона б почала з ним загравати. Я просто ігнорувала його, й він нарешті відійшов із жінкою з довгим аж до самої дупи волоссям.

Я не алкоголічка, нічого такого, але час від часу люблю налигатись. У мене піднімається настрій, і я можу робити різні безглузді речі, які мені подобаються. Я походжала від однієї компанії людей до іншої, розмовляла та слухала, а тоді побачила, що Кірк спостерігає за мною.

— З тобою все гаразд, Саллі?

Я вже почала говорити йому, що я насправді Деррі, але подумала, що не варто його, бідолашного, ще більше заплутувати.

— У мене все чудово, відпад, краще не буває. У тебе тут гарна місцинка і чудова вечірка з усіма цими гарними дивакуватими людьми, й для мене велика честь бути тут, серед інтелек… інтелек… — Але я продовжувала гикати й так і не змогла доказати слово.

— Ходімо до мого кабінету, Саллі, подалі від натовпу, щоб ми могли трохи поговорити.

Проте я знала, що він хоче дечого більшого, ніж розмови. Я ж не ідіотка. Але він був такий куций, а за тими товстими окулярами очі здавалися такими сумними, що мені стало його шкода, і я погодилась. У заставленому книгами кабінеті в нього був диван, цілком очікувано. Чого я не сподівалася — це штукенції, яка стояла просто посеред кімнати й виглядала ніби телефонна будка, оббита свинцевими пластинами.

— А де телефон?

— Це не телефонна будка. Ти такого ніколи раніше не бачила?

— Що це? Якась сучасна скульптура?

— Це оргонна кабіна.

— На цьому можна грати музику? Де клавіші? Зіграй щось. А я підспіваю.

— Ти, мабуть, знайома з працями Вільгельма Райха, який відкрив оргон.

— Що? А, так. Звичайно. Там оргон, сям оргон.

Він виглядав здивованим.

— Ти змінюєшся лишень за якусь мить, Саллі-золотце. У тебе навіть голос інший.

— То все через бухло, — сказала я. — Впливає на різних людей по-різному.

— Ні, Саллі-золотце, тут щось більше. Навколо тебе зараз аура тепла. Сяйво, субстанція доброти.

— Ой Божечки, так видно, правда?

— Я дуже радий, що ти сьогодні прийшла. Я часто про тебе думаю.

— Розкажи мені про цю коробку оргону. Де вона виготовлена? Як вона працює?

— Великий Райх показав нам, що енергія лібідо зосереджена в електричній речовині під назвою оргон. Якщо ти стоїш всередині оргонної кабіни, захист дозволяє тобі концентрувати свою сексуальну силу.

— Ти жартуєш наді мною, так?

— Зайди всередину зі мною, Саллі.

Він повторив це, наче Шарль Буає[100], з тим глибоким французьким акцентом:

— Уфійди сі мною ф огґонну кабіну…

— Як на професора економіки в тебе аж забагато дивних історій та фокусів.

Він сумно на мене подивився.

— Коли ти невисокий та короткозорий, потрібно мати якісь фокуси, щоб приваблювати гарних жінок. Але, запевняю тебе, я маю вміння і таланти, від яких тобі ніколи не буде нудно… ти приваблюєш мене, Саллі-золотце. Пристрасно, глибоко. Я хочу обійняти тебе і…

— Ти збирався розповісти мені, як воно працює.

— Вона фокусує оргони та нарощує в тілі енергію, поки та не досягає чогось на кшталт критичної маси. Злиття, ніби у водневій бомбі. А тоді йде сексуальний вибух, не схожий на жодне відчуття, яке ти коли-небудь пізнавала, що й запускає ланцюгову реакцію оргазмів.

— Вибач, що запитала.

— Дозволь розділити її з тобою, Саллі.

Він вхопив мене і потягнув до оргонної коробки. З його барильцем там було досить тісно. Він обвив свої ноги навколо моєї та почав тертися об мене.

— Кірку, припини.

— Оргони наростають.

Він вчепився в мене, пихкаючи на моїй нозі, ніби жирне щеня, і я не могла від нього викрутитись. Я не знала, що робити. Могла просто дати йому продовжити нарощувати свої оргони, але почала хвилюватися за ядерний вибух. Я подумала, що мені краще сховатися в протирадіаційне укриття.

Але Джинкс цього вистачило. Вона відіпхнула його ліктем, і не встигла я оговтатись, як вона викинула Кірка геть із оргонної коробки та перекинула те довбане одоробло на бік.

У його очах блищали сльози.

— Не варто було цього робити, Саллі.

— Сраний ти сучий сину, дегенерате малий, тішся, що я тобі яйця не відірвала.

Він кілька разів роззявив та стулив писок, пожовуючи повітря, й я могла вгадати, про що він думає. Джинкс вилетіла з квартири, розпихаючи всіх зі свого шляху, залишивши вервечку вражених поглядів та роззявлених ротів. Думаю, Саллі-золотце ще не скоро стане бажаною гостею на якійсь із Кіркових п’ятничних вечірок.

* * *

Джинкс збігла вниз п’ятьма сходовими майданчиками, перестрибуючи по дві сходинки, і кілька разів мало не впала, але встигла обпертись об стіну. Вона вилетіла на вулицю, намагаючись зорієнтуватися. Коли зрозуміла, що опинилася на розі Блікер-стрит та Другої авеню, вона подумала про таксі, але відкинула цю ідею та пішла вулицями в пошуках незамкненої машини. Джинкс знайшла таку біля Астор Плейс і за кілька секунд завела її. Зі скрипом шин машина з’їхала з тротуару.

Я знала, що вона планує. Ми з Джинкс багато вже говорили про це злиття, й вона повторювала, що нізащо не дасть із собою таке зробити. «Спочатку я вб’ю того психіатра, — казала вона. — Богом клянусь. І тоді все буде так само, як до того, як він з’явився».

А коли вона клянеться, я сприймаю це серйозно. Джинкс завжди дотримується слова. Вона збиралася відкопати схований пістолет. Думала про те, щоб тримати контроль цілу ніч, аж до сеансу, що був назначений на дев’яту ранку. Тоді вона увійде в кабінет Роджера з пістолетом у сумочці та виконає свою обіцянку. Я знову спробувала вибратись, але хоча я й знала, що вона планує, не могла знайти щілину, щоб вийти назовні.

Пістолет, пригадала Джинкс, закопаний на задньому дворі біля телефонного стовпа. Вона думала про це всю дорогу до житлових кварталів і встигла натиснути на гальма, коли ледь не проїхала на червоне світло. Не можна, щоб її зараз зупиняли чи відвозили кудись на краденій машині. Попереду ще робота. Вибиратися назовні ставало все важче, тож варто було використовувати час з користю за кожної нагоди. Вона вела повільно, опираючись імпульсу натиснути педаль газу аж до підлоги.

Я намагалася вийти, але Джинкс заблокувала всі шпарини. І я ніяк не могла викликати у неї головний біль. Єдиним способом пройти повз неї та перебрати контроль — було почекати, доки Джинкс втомиться від виливання свого гніву та злоби. Тоді вона могла б знесилитися. Та вона зосередилась на тому, щоб такого не сталося, аж поки не вб’є Роджера. Я намагалася поспілкуватися з нею дорогою до квартири, надокучаючи їй у свідомості думками, що нам потрібно поговорити. Можливо, тому що Джинкс переповнював гнів, або через те, що вона насолоджувалася прохолодною, мрячною погодою, вона дозволила мені зв’язатися з нею.

— То як, поїхали додому і в люлю? — сказала я.

— Ні, поки психіатр не помре.

— Але чому?

— Тому що він такий же, як і всі інші мудаки. Намагається знищити мене і тебе, як зробив це з Нолою та Беллою. Але знаєш ще що?… Він збирається загорнути нас всіх в одну гарненьку жіночу упаковку, а потім використати її.

— Я не проти, — сказала я.

— Що ж, а я не дозволю жодному мужику пхатися до мене своїми руками.

— Він не якийсь там звичайний мужик. Він — щиросердечний. І Белла клеїлась до нього, і третя Саллі вішалась, але він опирався. Хіба це не доводить, що він інший?

— Це тільки доводить, що він вичікує слушного моменту, доки й ти не зіллєшся з Саллі. Це ти його цікавиш. Але я не дозволю цьому статися. Я не пожертвую своєю свободою, щоб служити Саллі.

— Тоді нам доведеться заплатити сповна.

— Завжди доводиться платити.

— Послухай, Роджер мені не байдужий, — сказала я.

— Це твоя проблема.

— Твоя також. Без моєї допомоги — ти відірвана від усіх. Ти взагалі не маєш уявлення, про що думає Саллі чи що робить. Хоча зараз ти і можеш з нею трішки спілкуватися, але пам’ятаєш лише окремі невеличкі шматочки, коли ти не назовні. Ти знаєш, що з тобою зроблять, якщо ти вб’єш його?

— Я не боюся померти.

— Але ти не помреш. Вони помістять тебе в гамівну сорочку та запроторять кудись далеко, тож свободи не буде ні для кого. І все, що ти зможеш зробити зі своїми ненавистю та злобою, — це битися своєю нечутливою головою об гумові стіни.

Це її зачепило. Джинкс уявляла собі те, що я говорила, але це тільки більше її розізлило, тож вона відгородилася від мене та щосили натиснула на газ. Я подумала, що зараз вона точно нас знищить. Але цього не сталося. Джинкс збіса гарно вміла водити машину.

— Чому ти так ненавидиш чоловіків? — спитала я її.

— Бо вони порушують обіцянки.

— Це ти про кого?

Я знала, кого вона мала на увазі, але подумала, якщо підтримуватиму з нею розмову, то можу заскочити її зненацька та вийти назовні.

— Ларрі.

— Він був чоловіком Саллі, не твоїм.

— Можливо.

— То що ти хочеш цим сказати?

— Він благав Саллі відшмагати його, але вона не могла цього зробити.

— А, ти про це… Я не звертала уваги. Мене не надто цікавлять різні сексуальні витівки.

— Що ж, ми з ним чудово поладнали. Тоді я відчувала щось бодай трішки схоже на любов до чоловіка, і він говорив, що ніколи не захоче іншої. Це мені він подарував ту срібну брошку в формі летючої рибки.

— То й що?

— Я дізналася, що він залицявся до іншої жінки. — Вона проїхала на червоне.

— Яка різниця, Господи. Він зрадив Саллі, не тебе. Він не міг знати, що то була ти. Він просто не міг зрозуміти, що означали ті зміни настрою.

— Я думала, ми з ним друзі, приятелі. А тоді дізналася про Беллу, що вона виходила та спала з ним, й насправді він піклувався про неї, а не про мене. І це було боляче. Дуже боляче.

— Ти не відчуваєш болю.

— Ти мелеш дурниці, Деррі. Я, можливо, не відчуваю фізичного болю, але серце у мене болить за десятьох. Я страждаю від таких мук, що єдине чого хочу — це завдавати болю іншим. Коли він затіяв той обмін дружинами, у мене боліло так, що це просто не можливо собі уявити.

Звісно, Джинкс мала рацію. Я усвідомлювала, як вона постійно страждала. Не пам’ятаю, щоб хоч раз за весь час, що я її знаю, вона була щасливою. Це просто несправедливо, що мені в житті випадає так багато щастя та веселощів, а вона повинна існувати з такими стражданнями. Джинкс зупинилася на наступному світлофорі, одна нога на гальмівній педалі, друга — на газі. Коли загорілося зелене світло, машина завищала та рвонула вперед.

— Мені шкода, Джинкс. Якби я могла, я б час від часу мінялася з тобою місцями та віддавала частину свого щастя.

— Ой, заткнися. Ти така добродушна, що мене геть ригати тягне.

— Добре, але ти не така вже й погана, як усі кажуть. Ти робиш все це, бо сама страждаєш. Але, скривдивши Роджера, ти не зупиниш ці страждання.

— Можливо, зупиню. Якщо він помре, Саллі знову розщепиться, Нола з Беллою виберуться, і все стане так, як і було.

— Немає більше Ноли та Белли. Я шукала їх і не знайшла, повір мені — вони зникли.

— Куди ж вони могли подітися?

— Мені хочеться вірити, що вони потрапили на веселку, — сказала я.

— Га?

— Ти ніколи не бачила Джуді Гарленд із «Чарівника країни Оз»? Я завжди хотіла туди потрапити, кудись над веселкою, де хтось міг би нам допомогти та дати те, чого нам не вистачає. У моїх мріях я бачу себе на її місці, та замість собаки я отримала кота й свої багряні черевички, і ми всі вп’ятьох прямуємо кудись понад веселкою.

— Господи, — промовила вона. — Ти таки дурнувата.

— Мені просто хочеться думати, що одного дня я стану справжньою людиною, матиму кого любити і про кого піклуватись. Я досі замислююся над тим… що ж трапилося з Сіндереллою?

— Вона здохла, ти сама це знаєш, — відрізала Джинкс.

— Коти мають дев’ять життів.

— Вона здохла й згнила.

— У неї залишилось ще вісім життів. Одного дня я її знайду.

Деякий час ми їхали в тиші. Джинкс думала про пістолет, а я все намагалася вигадати спосіб, як не дати їй вбити Роджера.

— Я сподіваюся, ти не збираєшся відкопувати пістолет у гарній новій сукні Саллі, — сказала я. — Наполягаю на тому, щоб ти була обережна й не замастила її.

– Іди до біса! — Вона покинула машину за квартал від квартири та попрямувала просто за пістолетом.

Була п’ята ранку.

Пістолет лежав на місці. Ніхто його не знайшов. Я проклинала себе за те, що раніше не викопала та не позбулася його. Я мусила щось вигадати.

— Не хочу, щоб ти забруднила сукню Саллі, — попросила я.

— Залиш мене в спокої! — закричала Джинкс та витерла брудні руки об сукню. — Отак. Тепер її срана сукня брудна. Якщо хоч словом про це ще заїкнешся, я порву її на шматочки.

Я відчула полегшення. Тепер Джинкс доведеться повернутися в квартиру та переодягнутися. Коли ми зайшли до помешкання, я запропонувала випити, але вона відмовилася. Вона просто сіла та дивилася крізь вікно, чекаючи на світанок. Схід сонця був надзвичайно красивим. О сьомій тридцять вона підвелася, щоб переодягнутися. Я була впевнена, що вона вдягне свій улюблений чорний костюм. Так вона й зробила. І срібну брошку-летючу рибку. Принаймні тепер Меґґі та Роджер здогадаються, що то не я чи Саллі.

Джинкс спочатку збиралася взяти крадену машину, та потім зрозуміла, що поліція може її вже шукати, тому вирішила поїхати на таксі. Тепер я сиділа тихо, сподіваючись, що вона про мене забуде, й, можливо, мені пощастить заскочити її зненацька. Я знову й знову намагалася вийти, але вона так заповнила простір ненавистю, що пробитися було неможливо.

Я б могла попередити Роджера, якби дісталася до телефону. Та вона не збиралася дозволити мені застерегти його.

Якщо вона вб’є Роджера, Саллі розділиться, й Нола вб’є себе. Я збиралася сказати це Джинкс, але це б її не зупинило. Їй було наплювати, житиме вона або помре. Що ж, якщо загине Роджер, мені теж буде однаково. Це буде кінцем для нас п’ятьох. Це моя провина. Якби я не вилізла на вечірці, Джинкс не вдалося б вибратися.

Вона проїхала ліфтом до його кабінету й сказала Меґґі, що прийшла на свій сеанс о дев’ятій. Я побачила за стривоженим обличчям Меґґі, що вона здогадалася, перед нею — Джинкс. Вони з Роджером знали, що лише Джинкс носить чорне, а ще були в курсі щодо брошки-летючої рибки, і я сподівалася, що вони дізнаються про наближення небезпеки. Але Меґґі кивнула, натиснула на кнопку внутрішнього зв’язку та повідомила Роджера, що тут Саллі Портер, а я намагалася закричати: «Це не Саллі. Це Джинкс, і вона збирається його вбити». Та жодного слова не зірвалося з вуст. Я не могла контролювати ні свої руки, ні ноги, ні голос. Могла тільки безпорадно дивитися, як вона відчиняє двері та заходить всередину.

Роджер відреагував на чорний костюм та брошку. Він глянув їй у вічі несхвально. Отже, він знав. Та не міг навіть усвідомити, що саме лежить у неї в сумочці. Я спробувала шарпнути її руку, щоб сумочка впала на підлогу, але намарно. Я була безпорадним свідком.

— Заходь та сідай, — сказав він.

Джинкс проігнорувала те крісло, на яке він вказав, сіла на стілець перед його столом та поклала сумочку на коліна. Вона не вчинить це одразу, подумала я. Спочатку вона з ним пограється. Джинкс хотіла побачити на його обличчі спочатку здивування, а потім страх.

— Як твої справи? — запитав він.

Вона крутила в руках застібку від сумочки.

— Я радий, що ти вирішила заскочити та поговорити, Джинкс. Багато про тебе думав.

Її роздратувало те, що він упізнав її. Вона перестала грати.

— Я не вірю тобі. Тобі на мене плювати. Я збіса краще знаю, що ти там собі плануєш.

— Можеш зі мною поділитися?

— Ой блядь! Ти не сприймеш правду, якщо я це зроблю.

— Дай мені шанс, — сказав він. — Скажи мені, що думаєш, а я скажу, чи ти маєш рацію.

— Гаразд. Ти збираєшся об’єднати Деррі та створити четверту Саллі. І тоді я буду замкнена назавжди, як одна з тих загублених душ в… — як називається те місце, куди потрапляють втрачені душі нехрещених дітей?

— Лімб?

— Так. Коли всі об’єднаються, і Саллі стане сильною, я назавжди залишуся в Лімбі. І я не маю наміру тобі це дозволити.

— А що, коли я скажу тобі, що сам поки нічого конкретного не запланував щодо тебе, що вирішив не поспішати з рішенням і міркую над можливістю приєднати тебе останньою?

— Я тобі не повірю. Я тобі аніскілечки не подобаюсь. Я — паршива вівця, яку всі б хотіли ігнорувати. Скелет у шафі, який ти хочеш замкнути та викинути ключ. Мені стільки разів за життя завдавали болю, що всередині залишилася лише ненависть, а ти не хочеш бачити цього у своїй чудовій новій Саллі.

— Це неправда.

— Ти брешеш. Звісно, Деррі — частина плану. Ти додаси її щастя та добродушність до холоднокровної розумної секс-машини, яку сам створив, і на цьому зупинишся. Ти не будеш псувати собі ідеальну жінку.

— Не заперечуватиму, що міркую над цим час від часу.

Вона здивувалася, що він це визнав.

— Але, — продовжив він, — як психіатр я мусив відкинути цю ідею.

— Лайно собаче. — Вона підвелась та позадкувала від нього.

— Вислухай мене. Будь-який психіатр знає, що всі люди мають у собі гнів та ненависть. Ми ігноруємо це внутрішнє зло собі ж на шкоду. Ми дізналися, що насправді не в змозі позбутися агресивних почуттів, приховуючи та замикаючи їх у шафі, як ти кажеш, — те, що ми називаємо «витісненням у несвідоме». Вони завжди повертаються, щоб переслідувати нас. Наше завдання — винести ці почуття, народженні від болю та злості, знову на видноту. Тоді вони не мучитимуть та не знищуватимуть все.

— Я не вважаю тебе злом, — сказав він. — Я вважаю тебе жінкою, яка страждала стільки, скільки звичайна людина не може витримати. Усе своє свідоме життя ти служила вмістищем емоційного болю та смутку, з якими інші не могли впоратися. Тепер настав час надати їх для цілісної Саллі. Тому, що ти не можеш подолати самотужки, можна дати раду, якщо розділити між вами п’ятьма.

— Боже, ти язиком гарно плетеш, та я тобі не вірю.

Джинкс розкрила сумочку та запхала в неї руку. Вона відчула в долоні метал рукоятки, вказівний палець торкнувся гачка й вона витягла пістолет, знімаючи з запобіжника.

Роджер глянув на пістолет. Я з усієї сили закричала та покликала Помічника, щоб той допоміг мені опустити руку Джинкс. Я кричала, доки мені не здалося, що мій розум вибухне. Джинкс щось відчула. Вона завагалась та дотулилася вільною рукою до голови від здивування.

— У мене болить голова.

— Ти відчуваєш цей біль? — запитав Роджер.

Я продовжувала на неї кричати. Кричати… кричати… кричати… Відчула, як вона трішечки ослабла. Джинкс намагалася натиснути на гачок, але головний біль скував її та спаралізував руку. Я повільно відвела пістолет від Роджера, поки він не націлився на мене саму. Вона витріщилася на нього, не вірячи, що рука рухається супроти її волі.

— Не зупиняй мене, Деррі! — прогарчала вона. — Дай мені!.. Дай мені!..

— Джинкс! — закричав Роджер. — Він знає, що у темряві…

Та було надто пізно. Її палець смикнувся, ми обоє почули вибух, я відчула гострий біль, в спалаху світла все затихло, і я опинилася над веселкою.

Чотирнадцять

Коли Саллі розплющила очі, то зрозуміла, що лежить на якомусь дивані та відчуває себе гидко. Вона повернула голову і побачила Роджера та Меґґі, які знервовано за нею спостерігали.

Вона спробувала звестися на ноги.

— Роджере, що сталося? Я була на вечірці й…

— Не намагайся підводитися, — сказав він. — Ти поранена. Не дуже серйозно, але втратила трохи крові.

Тоді вона побачила чорний костюм.

— О Господи… То була Джинкс!

— Зараз вже все гаразд.

— Що вона зробила?

Саллі побачила, як він зблід.

— Джинкс не змогла скоїти те, що збиралася. Вона націлила на мене пістолет, але, я думаю, якимсь чином втрутилася Деррі та повернула пістолет на себе. Важливо те, що в цей момент Джинкс уперше відчула біль.

Саллі знову завалилася на подушку. Її праве плече оніміло.

— Що ж мені робити? Якщо Джинкс має змогу виходити та творити такі речі, я ніколи не зможу жити нормальним життям. Вона могла так само і вбити мене.

— То була моя провина, Саллі, не твоя. Якби я тебе приспав минулої ночі і не дав тобі проводити час на свій розсуд, Джинкс би не вийшла. Я ледь не втратив тебе. Нам потрібно рухатися швидше. Вона вийшла не через тебе, я певен. Вона з’явилася через Деррі. Якщо ми перекриємо останній аварійний люк, об’єднавши тебе з Деррі, думаю, ти станеш достатньо сильною, щоб приборкати Джинкс.

— Але якщо й це не спрацює?

— Тоді буде час спробувати щось інше. Я вважаю, що Джинкс після такого емоційного сплеску деякий час не показуватиметься.

— Під «чимось іншим» ти маєш на увазі й злиття з Джинкс також, правда?

— Як останній крок — якщо це буде необхідно. Якщо ми виведемо її жорстокі імпульси на світло разом із твоїми іншими почуттями, думками та емоціями, нам, можливо, пощастить взяти під контроль її злість та агресію, але це буде останньою відчайдушною авантюрою. Також потрібно буде, щоб вона на це погодилася.

— Ти хочеш, щоб її злоба стала частиною мене?

— Немає значення, чого хочу я, — сказав він.

— Для мене — має.

— Вирішимо це після того, як дамо можливість емоційності Деррі стати частиною твоєї нової особистості. Я хочу, щоб ти повернулася додому та обдумала це. Поговори з Деррі. Переспи з цією думкою. Якщо твоя відповідь буде позитивною — і ви обоє погодитеся — ми зробимо це завтра. Я скажу Меґґі, щоб призначила позачерговий сеанс.

Тоді Роджер сказав, що хоче поговорити зі мною й викликав мене назовні. Я здивувалася та втішилася, тому що мені не терпілося розповісти йому, що трапилося.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Рада, що їй не вдалося дістати мого улюбленого лікаря.

— Ти якось зупинила її, так?

— Не думала, що мені вдасться. Джинкс стала набагато сильнішою.

— Я не знав цього, — сказав він. — Це все змінює.

Я розповіла йому, що відбулося після того, як він залишив Саллі, як вона пішла на вечірку, і я вийшла, щоб трішки повеселитися, й що сталося, коли Джинкс перебрала контроль на себе.

— Ти знаєш, чому я викликав тебе саме зараз, Деррі?

— Бо ти нарешті вирішив, що не можеш без мене жити?

Він засміявся та взяв мене за руку. Я стиснула його долоню, щоб він не зміг її забрати.

— Ти знаєш, що я сказав Саллі.

— Я поки не готова йти, Роджере. Я ще така молода. Я хочу ще кілька років побути собою.

— Часу немає, Деррі. Джинкс нестабільна, та й ти сама кажеш, що вона сильнішає. Ми повинні все виправити, щоб у неї не було можливості повторити те, що вона зробила сьогодні вранці.

— Мені страшно, Роджере.

— Тобі немає чого боятися.

— Але я тобі потрібна. Ти сам говорив.

— Настав час відмовитися від цього. Ми маємо зробити Саллі сильнішою та розірвати зв’язок із Джинкс.

— Це означає, що я більше не буду «слідопиткою» і не знатиму, що діється в мізках інших?

— Не буде більше інших. Це буде твій розум. Ти будеш Саллі замість того, щоб залишатися її окремою частиною. Ти будеш цілісною та повноцінною, як ти завжди й хотіла.

— Я просто не можу уявити себе розумною. Завжди, коли люди намагаються поговорити зі мною про серйозні речі, про те, що відбувається у світі, чи про мистецтво, чи про культуру, я тільки по-дурному віджартовуюся, щоб вони не здогадувались, яка я тупа.

— Ти не дурна, й тобі більше не доведеться такого робити, Деррі. Ти знатимеш все, чого навчилися Нола, Белла та Саллі. Ці знання стануть твоїми.

— Я завжди боялася сексу. Те, як я блазнюю, лише прикриття.

— Секс стане звичною частиною твого життя.

— Я ніколи не плакала, Роджере. Я ніколи не відчувала справжнього суму, як інші люди. Я бачила, якою нещасною була Саллі усе своє життя, як вона постійно ревіла, і я казала, що то, мабуть, гірше за смерть. Я ніколи не хотіла цього, Роджере.

— Але це й означає бути цілісною особистістю. Тут дещо більше, ніж тільки радість та свято. Життя означає різні емоції, відповідальність, глибока прихильність, злети та падіння. У нашому житті ми всі залишаємося без близьких людей, і від цього сумуємо. Я мушу допомогти тобі стати достатньо сильною, щоб триматися за життя та не соромитися сліз. Люди народжуються з плачем.

— Я теж так народилася?

— Ну ж бо, дізнаємось, як ти народилася.

— Я боюся.

— Я також, але ти не будеш сама. Готова?

— Так. Але тримай мене за руку, Роджере. І не відпускай.

Я побачила, як його очі заблищали від сліз. Він стиснув мою руку і промовив придушеним голосом:

— Він знає, що у темряві…

Я випливла з себе. Чула, як його голос долинав здалеку:

— Ми повертаємося у період, коли ти народилася, Деррі. Раніше був час, коли існували тільки Саллі та Джинкс, а тоді щось трапилося, що від’єднало тебе як окрему особистість. Коли я порахую до трьох, ти переживеш той день, виставляючи на світло ті самі емоції. І ти й Саллі знатимете, як ти з’явилася.

Я вийшла з темряви крізь хмари та морок у дощ, блукаючи вулицями в пошуку Сіндерелли. І пригадала, що це відбулося у Великодню неділю, а Саллі тоді було десять років. Я ще не народилася. Це сталося три дні потому, але крізь пам’ять Джинкс я знала, як це було, і розповіла Роджеру.

* * *

За кілька місяців до того Саллі знайшла маленьку скалічену кішечку й назвала її Сіндереллою, бо в неї не було однієї лапки. Саллі казала, що то вона загубила один черевичок на балу й чекала свого принца, який знайде її та поверне взуття. Вона завжди розігравала казки, які Оскар колись розповідав їй на ніч, і «Попелюшка» була однією з улюблених історій. Та це вона вперше мала справжнього домашнього улюбленця, який би їй підігрував, тож вмовила маму дозволити залишити кошеня, хоча Фред і був проти.

Саллі приносила їй молоко та залишки їжі, й уявляла, що Фред — злий вітчим, який тримав Сіндереллу в глибокому брудному погребі й не випускав погуляти та веселитися.

Вона любила притуляти Сіндереллу до себе, відчувати, як вона муркоче їй біля щоки, як м’яка шерсть лоскоче їй ніс. А Сіндерелла підбігала до неї та терлася спиною між ніг.

Вони з Сіндереллою бавилися разом, коли мама з вітчимом замикали їх самих вдома. Вона розказувала кошеняті про свої проблеми, а Сіндерелла уважно слухала та муркотіла, щоб показати, що розуміє, як погано люди ставляться до Саллі.

Тими днями Саллі вважала себе дуже забудькуватою дівчинкою. Вона заперечувала, що робила погані речі, а мама та злий вітчим карали її, називали жахливою брехухою та замикали у кімнаті чи комірчині. Тоді Саллі уявляла собі, що насправді вона принцеса, а її справжній батько був королем, який мандрував королівством в одязі поштаря, і він тимчасово залишив її зі слугою на ім’я Вів’єн. Одного дня, якщо вона дуже добре себе поводитиме, король Оскар повернеться та забере її. Однак доки вона робить всі ці погані речі, яких зовсім не пам’ятає, мусить сидіти тут, у комірчині. Було зрозуміло, розповідала вона Сіндереллі, що зла відьма наклала на неї магічне прокляття, яке змушувало її забувати і втрачати час. Все, що Саллі треба було робити, це чекати короля Оскара, який повернеться та забере її у свою магічну поштову сумку, й тоді вона зможе знову стати принцесою. Але вона мусить припинити робити погані речі. Звісно, тоді вона не знала — ніхто не знав — що всі ті речі робила маленька зла дівчинка на ймення Джинкс.

Я не знала, звідки з’явилася Джинкс. Вона мені ніколи не розповідала. Але пізніше вона розказала мені, що завжди, коли Саллі шмагали, дівчинка відключалася, і покарання приймала Джинкс. Саллі не знала, чому так відбувалося, але могла вмить змінитися й не відчувати болю. Вона навіть не пам’ятала, як її били. Пізніше Саллі помічала пекучі червоні рубці від ременя у себе на руках та ногах. Дівчинка замислювалася, звідки вони з’явилися. Саллі думала, чи зі всіма траплялися такі магічні речі?

Виходячи з того, як я можу скласти докупи спогади Саллі та Джинкс, Саллі пішла до церкви з Фредом тієї сонячної Великодньої неділі, поки мама відвідувала бабусю в лікарні.

Саллі так вразила історія Воскресіння, що вона всю службу просиділа з роззявленим ротом, а Фред мусив штурхати її, щоб вона його стулила. Коли проповідь закінчилась і вони вийшли, Фред на голову бігом насунув свій твідовий кашкет. Він завжди носив його зсунутим на правий бік, щоб приховати вм’ятину в своєму лисому черепі.

— Це правда, — спитала вона, — про Воскресіння?

— Звісно ж, правда. Ти ж не думаєш, що отець Андерсон проповідуватиме брехню, правда? Це Євангеліє.

Усю дорогу в машині додому вона думала про те, як людина може померти, а потім повернутися живою. То було ніби в казках.

— А це правда — спитала вона, — що в Судний день всі мертві відродяться до життя?

— Звісно, — сказав він. — Ми в це віримо і, якщо ти не безбожниця якась, то також маєш вірити.

Вона кивнула. Виходить, у світі таки існувала магія.

Пізніше вона розмовляла про це з Сіндереллою, коли Фред вийшов із хати. Він переодягнувся у свій робочий одяг, але на голові все ще був твідовий кашкет, зсунутий на праве око. Він збирався підгорнути та удобрити ґрунт у садку. Вона помітила: щойно він почав працювати з лопатою, його обличчя розчервонілося, тому, коли він сміявся своїм ротом з прогалинами між зубами, то був схожий на гелловінський гарбуз на палиці.

— Розмовляєш зі своїм кошеням про проповідь, ге?

— Це ж так неймовірно.

— Отаке воно, чудо Воскресіння. Ти хороша католичка, як і твоя мама, правда?

Вона кивнула.

– І ти віриш в чудасії, правда?

— Думаю, так.

— Тобто, як це думаєш? Ти або віриш, або не віриш, і якщо ти не віриш, то потрафиш прямісінько до пекла, коли помреш, і більше ти не воскреснеш.

Це злякало Саллі, тож вона сказала:

— Я вірю. Вірю. — Вона не те щоби вірила Фреду, але якщо так було сказано в Біблії й так говорив священик, то це, мабуть, правда.

— Що ж, — сказав він, — ти хочеш побачити, як відбувається воскресіння на власні очі?

Вона витріщилась на нього зі здивуванням.

— Ну, знаєш, таке частенько трапляється з котами.

— Як це так?

— Ти хіба не чула, що коти мають по дев’ять життів?

Саллі кивнула. Фред повернув до неї розгорнуті долоні.

— Ну, те воно й означає. Саме так Господь показує нам чудо просто тут, на землі. Хочеш подивитися, правда?

Вона кивнула.

— Що ж. Давай сюди Сіндереллу і ми влаштуємо чудо воскресіння просто в тебе на очах, а коли вона відродиться, лапка в неї відросте і буде знову нова-новісінька. Сама побачиш.

Вона не була впевнена, що Фред збирається зробити, але міцно обняла Сіндереллу та потерлася обличчям об її шерсть.

— Ми самі побачимо, Сіндерелло. Дива та магія бувають насправді, й ми подивимося на Воскресіння.

— Але мамі не розповідай. Нехай для неї то буде несподіванкою, коли вона побачить Сіндереллу з новенькою лапкою.

Фред викопав яму на околиці саду біля паркана, а тоді відклав лопату та взяв камінь.

— Тепер Сіндерелла буде точно як Ісус у Великодню неділю.

— Як так?

— Ну, вона пожертвує одним зі своїх дев’яти життів для всіх нас, як це зробив Господь Бог. Вона помре, ми закопаємо її, а тоді вона воскресне і буде як новенька.

Саллі лякало слово помре, але разом із тим їй було цікаво. Вона ніколи не бачила смерті. І намагалася уявити, як це, коли повертаєшся з того світу.

— Ти впевнений, що у неї буде нова лапка?

— Ну звичайно. Ти ж не думаєш, що Бог воскресив би когось без якоїсь частинки тіла, правда? У Біблії сказано, що в Судний день ми станемо цілісними, і немічні зціляться, ну й так далі. Вона буде як новенька, бігатиме та гратиметься, як звичайне мале кошеня. Ти ж не заборониш її природне право бути цілою та здоровою кішкою, правда?

Саллі погодилася, що це було б дуже егоїстично з її боку. Фред подав їй камінь.

— Ось. Господь говорив, щоб його церкву збудували з каменю[101].

— Що мені робити?

— Просто кілька разів гарненько та міцно вдар її по голові. І вона засне. Потім ми поховаємо її в цій ямі, а тоді вона воскресне. Ти все сама побачиш та зрозумієш, яка була суть проповіді. Їй зовсім не болітиме.

Саллі зволікала.

— Це буде наче Спляча Красуня в одній із тих казок, що ти їй розповідаєш перед сном. Пам’ятаєш? Вона вколює пальчик, з’являється кров, але їй не болить, а тоді вона знову прокидається та оживає. Тому, нумо, стукни її, — сказав він, — або я сам це зроблю.

Тому вона взяла камінь та сказала:

— Бувай, Сіндерелло. Коли ти воскреснеш, у тебе будуть всі лапки. — Саллі з усією силою опустила камінь Сіндереллі на голову. Вона почула пронизливий крик й у ту ж мить побачила пробитий череп та кров на білій шерсті.

— Кров! — видихнула вона.

— Звісно, — сказав Фред. — Я ж казав, що так буде. Ти що, не бачила зображень нашого Ісуса на хресті, з цвяхами в долонях та кров’ю на тілі? Мусить бути кров для воскресіння, щоб вона омилася кров’ю ягняти. Кров приносить магію.

— А коли вона воскресне?

— Спочатку ми її поховаємо.

Він кинув Сіндереллу в яму та накрив зверху землею, сильно приплескуючи. Тоді знайшов велику каменюку та поклав зверху на могилу.

— Як вона звідти вибереться?

— Так само, як і Господь.

– І скільки чекати?

Він поставив лопату назад у сарай, а тоді повернувся до будинку, гукаючи їй через плече:

– Ісусові три дні знадобилося. Думаю, стільки зазвичай і треба. Або так, або поки її хтось не поцілує. Ти просто наглядай за могилкою, і не забудь покликати мене, коли камінь почне рухатись. Я хочу бути поблизу, коли ти побачиш, як вона воскресне і буде як новенька. А коли мама прийде, не розповідай їй, що ми зробили. Ми ж хочемо влаштувати їй несподіванку з новою лапкою Сіндерелли і так далі. Просто скажи, що вона померла, і ми її поховали. Ото й усе.

Саллі пильнувала за могилою, доки зовсім не стемніло й мама змусила її зайти в дім.

— Я не розумію, як це трапилося, — сказала мама.

Фред озвався з-за газети.

— Ну, Вів, я сам був у шоці. Саллі просто взяла та й прибила те мале кошеня каменюкою. Взяла та й пробила їй голову.

Саллі вже розтулила рота, щоб заперечити, розповісти, що то він їй сказав, але Фред знову заговорив:

— Знаєш, те дитинча робить різні злі речі та бреше, а потім вдає, що не пам’ятає нічого. Я на власні очі все теє видів і закопав її на задньому дворі.

Саллі відправили спати, але вона не могла заснути, намагаючись зрозуміти, чому Фред розказав цю історію таким чином. Можливо, щоб це було ще більшим сюрпризом, коли Сіндерелла оживе своїм другим життям, нова та здорова. Її мама буде вражена, правда?

Наступного дня в школі вона не могла зосередитись і вчителька насварила її за те, що ловила ґав. Після школи вона повернулася на задній двір, сіла та наглядала за могилою, поки мама не повернулася та не прикрикнула на неї за те, що вона така злобна дитина й творить такі жахливі речі.

— Почекай до завтра, — сказала Саллі матері. — Ти будеш здивована.

Вів’єн похитала головою та сказала, що Саллі з кожним днем стає все скаженішою.

Наступного дня йшов дощ. Учителька в школі дозволила їм малювати. Дівчинка намалювала Сіндереллу з усіма чотирма лапками, але один однокласник сказав, що малюнок неправильний, бо насправді у Сіндерелли не було лівої передньої лапи.

Саллі пояснила, що на малюнку вона зобразила, як Сіндерелла виглядатиме, коли воскресне, бо використала тільки одне зі своїх дев’яти життів та переродиться зі всіма чотирма лапками…

Якась інша дитина сказала, що у котів насправді немає дев’яти життів. Вони почали сваритися, поки вчителька нарешті не припинила їхню суперечку та не сказала:

— Саллі, я мушу погодитися з Ненсі. Це фантазерство — як Санта Клаус або Зубна Фея — а ви вже достатньо дорослі, щоб знати, що в реальному житті…

Саллі витріщилася на неї.

— А як щодо Біблії? Як щодо того, що Христос воскрес у Великодню неділю? Це теж фантазії?

— Ти запитуєш, у що я вірю?

Саллі кивнула, а її очі наливалися слізьми.

— Особисто я не вірю у Воскресіння, Саллі. Ті, хто мають віру, вірять. Хто не має, вважають, що це чудова казка, яка допомагає нам прийняти смерть.

Губи Саллі затремтіли. Вона окинула всіх навколо диким поглядом.

— Ви брешете. Ви всі брешете. Сіндерелла переродиться. Сьогодні її воскресіння. Я йду додому і подивлюся, як вона вилазить зі своєї могили.

— Саллі, зажди!

Але вона покинула свої книжки та светр на парті, й не встигла вчителька її зупинити, як Саллі вибігла з класу, а потім на вулицю.

Хоча додому було приблизно милю, вона пробігла, відсапуючись, всю дорогу під дощем. Вона думала, що груди розірвуться, але зупинитися не могла. Мусила дістатися туди. Мусила побачити все сама.

Коли вона дісталася до заднього двору, над очима звисало її мокре волосся, а тіло трусилося. Вона витріщилася на камінь. Та він не рухався. Пройшло три дні. Саме час. Сіндерелла мусила вилізти.

Можливо, камінь заважкий, подумала Саллі. Вона відсунула його та очікувала в мокрій землі якихось ознак руху. Скоро Сіндерелла видряпається з ями та зістрибне їй на коліна з усіма лапками і вимастить сукню Саллі, але вона не зважатиме.

Саллі чекала. Вона сподівалася, що це станеться до того, як повернуться мама з Фредом. Хотіла побачити все першою.

Подумавши, що Фред, мабуть, надто сильно рискалем притиснув землю, вона розпушила її, щоб Сіндереллі було легше вилізти. Вона шкребла землю пальцями, яка легко відходила. Доки Саллі копала, то час від часу зупинялася, щоб подивитися, чи не рухається нічого внизу. Вона копала… і копала… поки нарешті торкнулася мокрої шерсті та відчула запах зогнилого тіла. Вона стерла бруд із закоцюблих лапок та голови… і побачила дірку в тому місці, де вона розбила череп.

Можливо, якщо вона поцілує її, то відбудеться диво, і кішка прокинеться. Саллі приклала губи до мокрої шерсті. Вона відчула якийсь порух — щось залоскотало — кошеня ожило! Тоді Саллі відсторонилася і побачила хробаків, які виповзали з кривавої рани. Вона не могла плакати. Вона не могла дихати. Вона кричала…

Крик переріс у сміх.

Мати Саллі та вітчим вибігли з будинку, бо почули крики, але побачили, як я стою над розкопаною могилою та сміюся, і не могли зрозуміти, що трапилося.

— Саллі, що ти робиш? Ти здуріла?

Як я могла пояснити, що мене звати не Саллі? Що я була Сіндереллою. Я не просто воскресла, а й перетворилася з кошеняти на маленьку дівчинку через магічний поцілунок, і що це було найбільшим дивом із усіх.

— Вона геть клепки розгубила, — сказав Фред. — Завжди тобі говорив. Ти глянь. Жодних почуттів. Безсердечна. Вбила те бідне мале кошеня, а тепер викопала його і сміється. Ту малу треба в дурку здати.

Її мати схопила лопату та прикрила кошеня землею. Тоді вона вхопила мене за брудну руку та сказала:

– Іди до своєї кімнати та сиди там цілий день. Саллі, ти — зла дитина.

Я не знала, чому вона називає мене Саллі. Я знала, що я не Саллі. А тоді подумала. Насправді — я Деррі, від середньої частини Сін-дер-елла, від серця імені. Деррі — це я. Тож коли її мама назвала мене Саллі, я тільки засміялася та сказала:

— Ви нічого не знаєте — ви обоє. — І пострибала собі, роздивитися кімнату Саллі та побачити все, що в неї було. І жила я собі, поживала та добра наживала.

П’ятнадцять

Роджер вивів мене з гіпнозу, уважно подивився та похитав головою.

— Вражає, як ти взагалі пережила таке дитинство.

Я розсміялася та сказала:

— Ти маєш на увазі мене чи Саллі? У ті дні я багато веселилась. Але не пам’ятала, що моє ім’я пішло від середнього складу Сіндерелли. Цікаво те, що через кілька днів я пішла та почала копати в тому ж місці, але кошеня зникло. Вів’єн або Фред, мабуть, викопали тваринку та позбулися трупа. Все своє життя я шукала Сіндереллу, а тепер дізналася, що Саллі воскресила її через мене тим поцілунком.

— Ти знаєш, що відбудеться опівночі, — сказав Роджер.

— Я не хочу, щоб моя історія закінчувалася, Роджере. Я хочу жити-поживати.

— Так і буде, Деррі, тільки в реальному світі, об’єднавшись із Саллі. Твоє щастя не зникне. Воно зіллється з серцем та розумом дитини, яка втратила віру того дня під дощем і створила тебе. Настав час віддати ще одне своє життя та зробити Саллі знову цілісною.

— Мені страшно, Роджере…

— Боятися — це нормально. Але тепер ти знаєш, що знадобляться не просто магія та казки, щоб зробити тебе реальною.

— Я завжди хотіла бути реальною особою.

— Та чи настільки ти сильно хочеш цього, щоб перемогти страх? Нічого не станеться, якщо ти не погодишся об’єднатись із Саллі.

– І тоді я помру.

— …або відродишся в четвертій Саллі.

— Чий це буде розум? Чиї почуття?

— Якщо моя теорія правильна, ти усвідомлюватимеш себе.

— А якщо неправильна?

— Я просто не знаю.

— Та чи справді ти хочеш, щоб я це зробила?

— Ти повинна цього захотіти, Деррі.

— Частина мене хоче, а інша частина — ні. Господи, вже й я розділяюся на частини. Хто ж та інша сторона конфлікту?

Роджер засміявся, і я воліла, щоб він торкнувся мене, обійняв, ніжно пригорнув. Ніякого сексуального бажання, нічого такого. Чомусь я знала, якщо він мене поцілує, я стану справжньою людиною з почуттями, думками та емоціями.

— Я впевнений, ти чула, що саме я говорив Саллі, Нолі та Беллі. Поміркуй над цим. Повідом мені своє рішення завтра.

— Ми вирішуємо окремо, чи нам варто це обговорити?

— Як бажаєте. Можливо, буде на краще сьогодні тримати контакт. І, можливо, вам допоможе ваш ВОсП.

— Влаштуємо щось на кшталт прощальної зустрічі, так?

— Ти можеш це вважати також і вітальною зустріччю.

— А ти й справді любиш бавитися словами.

— Пов’язку на плечі я заміню тобі завтра.

Він пояснив, що випише щось для Саллі, якщо біль буде аж надто нестерпним, але нічого сильного чи наркотичного. Не хотів ризикувати ще одним провалом у пам’яті до наступного сеансу. Тоді він розбудив Саллі та переповів їй усю розмову.

* * *

Того вечора Саллі мила в квартирі підлогу. Вона прослухала всі шість Бранденбурзьких концертів[102], і я від цього ледь розумом не схибнулася. Ну, ви розумієте, достатньо було того, що Нола вічно це робила, але якщо такими були її плани на майбутнє, я вже не думала, що витримаю, навіть заради Роджера.

Дійшло до сварки, коли ми вирішували, з чого складатиметься наша остання вечеря в ролі окремих особистостей. Вона хотіла сходити в «La Petite Maison», а я — в «Гойз»[103]. Вона сказала, що її вже нудить від китайської їжі, а я кинула, що те саме відчуваю від французької. Відтак все дійшло до того, чи не краще нам знайти компроміс та замовити щось, чого не хоче жодна з нас? Я подала химерну ідею, щоб у нас були дві останні вечері. Ну, розумієте, який сенс рахувати калорії під час свого останнього прийому їжі? Саллі наполягала на тому, щоб французька кухня була першою, бо не вірила, що я дотримаюся слова. Я вдала, що це мене образило, але вона мала рацію. Я справді не дотримуюся обіцянок. Гляньмо правді у вічі, все своє життя я отримувала те, що хотіла, тільки тому, що мені вдавалося вислизнути в реальний світ на декілька хвилин. Я знала, що вона ніколи не порушить свого слова. Господи, мабуть, нудно буде постійно дотримуватися обіцянок та говорити лише правду. В мене закрадалася підозра, що коли я з нею об’єднаюся, то обмежуся лише жменею безневинних побрехеньок час від часу. Та я цього їй не сказала. Я сказала: «Нам краще почати з китайської, бо — ну, знаєш — через годину знову зголодніємо. Навпаки це не спрацює». — Тож вона заперечувати не могла, і ми пішли в «Гойз», де я донесхочу напхалася смаженими вонтонами[104] та креветками-метеликами. Потім ми довго гуляли, щоб нагнати апетит та побалакати.

Люди оберталися в наш бік, але я порадила не звертати на це увагу. Яке їм діло? Вони, мабуть, думали, що Саллі божевільна.

Вона почувалася дещо пригніченою і я спробувала її розізлити.

– Інколи мені здається, що тобі подобається почуватися в депресії.

– І що це мало б означати?

— Ну, ти журишся частіше, ніж будь-хто, кого я знаю. Мабуть, тобі це приносить задоволення.

— Це ідіотизм.

— Ану не починай називати мене ідіоткою. Гиркатимешся зі мною, і я відмовлюся об’єднуватися.

— Чому ти думаєш, що я хочу з тобою об’єднуватися?

— Тому що ти втратиш більше, ніж я. — Вона не відповіла, тож я відчула, що на правильному шляху. — Я несправжня, — сказала я, — тож смерть чи безумство мене не турбують. Ти — з іншого боку…

— Ти, як завжди, брешеш, Деррі. Ти завжди хотіла бути справжньою, і це твій шанс. Я намагалася накласти на себе руки як мінімум п’ять разів, наскільки я пам’ятаю, а ви з Беллою зупиняли мене. Тому не вдавай із себе blasé.

— Що означає blasé?

— Французькою це…

— Я так і думала.

— Це означає втомлений та знуджений від приваб життя.

— Добре, ти маєш рацію. Від життя мені ніколи не було нудно.

— А мені нудно.

— Думаю, це ще одна причина, чому Роджер думає, що злиття для нас потрібне. Розумієш, я подарую тобі любов до життя та безтурботність, а ти мене приборкаєш.

Якийсь хлопець роздавав листівки масажного салону. Я простягнула руку за одною — просто заради сміху — але вона забрала її. Зануда! Певний час ми йшли мовчки, а тоді вона промовила:

— То які в тебе плани на вечір?

— Підчепимо якихось хлопців та влаштуємо подвійне побачення.

— Та ну тебе, Деррі. Досить жартів.

— Це було б весело.

— Спочатку весело. А тоді виникне проблема і Сама-Знаєш-Хто влаштує сама-знаєш-що.

Саллі, як завжди, мала рацію, але я не поспішала поступатися.

— Хвилинку. Я знаю, з ким ми б могли влаштувати таке побачення, і вони б зрозуміли нас і не виникло б жодних проблем.

Саллі зупинилася, бо ця ідея сяйнула їй у ту саму мить, що й мені.

— Це було б щось, — сказала вона. — Вони отетеріють.

— Вперед. Подзвони Тодду, а я — Еліоту, і ми з ними зустрінемось.

— Це не спрацює, — сказала вона.

— Агов, ну ж бо, — сказала я. — Одна остання гулянка. Весело проведемо час.

— Це божевілля… але згода. Краще я зателефоную Тоддові, скажу, що мені самотньо та сумно, і я хочу вийти погуляти, й додам, що приведу подругу для побачення наосліп для Еліота.

— Йой, — сказала я. — Вражає. Та не будемо планувати, що робити. Будемо діяти за ситуацією, або — як те слово? — імп… імп…

– Імпровізація. Це мені добре вдається.

— Будемо імпровізувати весь вечір. Але як ти поясниш їм плече?

Вона вже й забула про це.

— Скажу правду, звісно.

— Забудь, — сказала я. — Залиш пояснення мені. Я зімпровізую таке пояснення, що комар носа не підточить. Просто влаштуй так, щоб Тодд із Еліотом підійшли до «La Petite Maison».

Вона зателефонувала в «Шлях із жовтої цегли» і сказала Тоддові, що весь вечір наодинці, й спитала, чи не хочуть вони з Еліотом сходити на подвійне побачення після того, як зачиниться ресторан. Він перепитав Еліота.

— Він хоче знати, яка вона.

— Дуже схожа на мене, — підхопила я.

— Тобто, вона виглядає дуже схожою на мене, — додала Саллі.

(Боже, вона така прихильниця правди.)

Тодд сказав, що Еліоту підходить, і вони зустрінуться з нами в La Petite Maison о першій ночі.

Наразі була лише десята, тож Саллі запропонувала сходити в кіно, щоб згаяти час. Вона хотіла подивитись якийсь класичний фільм про великий голод в Індії від режисера «Пісні дороги»[105]. Я хотіла піти на повторний показ «Ніч в опері»[106] з братами Марксами. Ми кинули монетку й вона виграла. Я з огидою спостерігала, як голодують люди в Індії, дивилася на всіх тих мух, на болячки та моління, в той же час коли перед тим набила пузо китайською їжею. Тому я заснула та дала їй дивитися фільм наодинці.

Коли він закінчився, я також відчула провину, бо згаяла час, якого в мене й не так багато залишилось. Розумієте, я, мабуть, скоро засну навіки.

Ми пішли до La Petite Maison та чекали Еліота з Тоддом. Саллі замовила «Гарві Воллбенґер»[107], а я собі бурбон. Офіціант подивився на нас, ніби на божевільних, й мені довелося стримувати хихотіння, інакше він подумав би, що ми надто п’яні.

Коли з’явилися хлопці, вони побачили два напої на столі, а тоді роззирнулися в пошуках другої людини.

— Вона пішла до дамської кімнати, — сказала вона.

— Але вона тут, — додала Саллі.

Тодд підсів до Саллі, а Еліот — навпроти мене. Золотава спортивна сорочка Еліота, розстебнута для демонстрації волохатих грудей, пасувала його золотавим слаксам. Він погладшав ще більше, тож на тілі випиналися складки. Тодд, як завжди, був одягнений у джинси, та сьогодні він ще накинув денімовий спортивний піджак.

— Ну, то яка вона? — спитав Еліот.

— Я ж сказала, така, як я, — сказала вона.

— Ти така єдина, — сказав Тодд.

Коли Саллі зміряла його неприязним поглядом, він сторопів.

— Я не хотів жартувати. Просто підібрав не ті слова.

— Певна річ, матері твоїй ковінька, — сказала я.

Вони зачудувалися від зміни голосу. Хлопці не могли допетрати, в чім річ, але щось було не так, і вони не розуміли, що саме.

— Я розігрую новий виступ, — сказала я, сміючись.

Тодд усміхнувся.

— У тебе, здається, дуже хороший настрій. Сподіваюся, у твоєї подруги також. Як її звуть?

— Деррі, — сказала Саллі.

Здається, вона забула, що вони зі мною знайомі. Хлопці перезирнулися, а тоді звернули свої погляди на Саллі.

— Деррі? — перепитав Еліот.

Я вже хотіла кинути якийсь дотеп, але вона мене штурхнула під столом.

— Перепрошую, я на хвильку, — сказала Саллі. — Загляну до дамської кімнати. Скоро повернуся.

Вона вислизнула з дивану та зникла з поля зору до того, як вони спромоглися щось спитати. Як тільки ми потрапили до вбиральні, вона більше не могла стримувати сміх. Я також із полегшенням побачила, скільки Белли тепер було в Саллі.

— Ти бачила вираз обличчя Тодда? — хихотіла вона.

— Коли ти бовкнула «Деррі», — додала я.

— Я не знала, що вони знають, як тебе звуть.

— Та заради Бога, це ж я у них працюю, пам’ятаєш?

— То що ми робимо зараз?

— Танцюємо та вечеряємо вдруге. Ти хіба не цього хотіла?

— Це не єдине, що я планувала.

— Агов, — сказала я. — Не починай своїх штучок. Я бережу себе.

— Для Роджера?

— Так.

— Роджера тобі не дістати, — сказала вона. — Для нього ми з тобою — тільки захопливий медичний випадок. Оце й усе.

— Для нього я більше, ніж пацієнтка, — сказала я.

— Слухай, ти жахливо помиляєшся, коли плутаєш психологічне перенесення[108] з любов’ю, це не…

— Я не хочу цього чути, — сказала я, затуляючи вуха долонями.

Та це була дурниця, бо вона говорила не вголос. Слова поширювалися в її голові.

— …і якщо він навіть турбується про тебе, Роджер надто етичний, щоб крутити роман із пацієнткою. Ти доведеш нас до загибелі.

— Це буде моя загибель.

— Моя також, — наполягла вона.

— Я думаю, тебе цікавить Тодд.

Саллі усміхнулася.

— Він турбується за мене. Він молодий, заможний та привабливий. У тебе є кращий варіант?

— З Еліотом веселіше, ніж з Тоддом. Азартні гравці сприймають життя надто серйозно, завжди розраховують імовірності.

— Еліот — будинок-перебудова середнього віку, — сказала вона. — Вторинний донжуан, і ти лише поглянь, як він набирає вагу. Знову береться за старе.

— То й що? Все одно з ним веселіше. Він знає про нас, про нашу проблему і приймає це.

— Тодд також знає.

— Оце й усе, — сказала я. — Думаю, Тодд розчарується, коли дізнається, що залишилися тільки ми вдвох. Для нього п’ятеро нас були цікавою «рукою» в покері — фул-хаусом[109].

— Ну, зараз ми все одно три дами.

— Ти врахувала дикого джокера, — сказала я.

Пролунав стукіт у двері вбиральні.

— Саллі? У тебе все гаразд? — То був голос Тодда.

— Так, вже виходжу.

Вона швидко розчесала волосся, а коли штовхнула двері, то за ними чекав Тодд.

— У тебе справді все добре?

Саллі взяла його за руку та потягнула назад до столика.

— Вибачте, хлопці. Моя подруга зникла, — сказала я. — Я побачила, як вона пускала бісики одному гарненькому парубку. І після того, як замовила випивку, то вдала, що мусить вийти припудрити носик. Люди сказали, що бачили, як вона пішла з ним. Мені дуже прикро.

Не знаю, звідки я взяла цю історію, вона просто сяйнула мені в голову, а Саллі ніяково зіщулилась. Еліот виглядав засмученим. Думаю, він багато що планував на вечір, а зараз, либонь, відчував себе п’ятим колесом у возі.

— Слухайте, — сказала Саллі. — Чому б нам не провести вечір утрьох? Ну, ми ж всі друзі. Можемо втрьох розважитись так само, як інші люди вчотирьох. Ми все ще можемо потанцювати після вечері, а потім поїхати до мене та трішки розважитись.

Оце мене шокувало. Вона думала «Менаж е тва»[110]. Я не розуміла, але звучало ніби французькою, і з її почуттів я знала, що то щось непристойне. Наодинці я їй повідомила, що на таке не погоджуюся.

Ми з Саллі по черзі танцювали, і я знала, ми геть збентежили хлопців. Коли трималися від них окремо, все було добре, але щойно всі знову опинилися за столиком, розмова зайшла в небезпечне русло. Вони, мабуть, думали, що вона найлегковажніша людина на землі, коли в одну мить каже одне, а наступної заперечує свої слова. Я брехала, а вона покривала брехню. Тоді я відкривала правду, і їй доводилося також змінювати сказане. Було дуже весело, і я почала думати, що не так вже й погано буде об’єднатися з нею. Розумієте, вона і стара Саллі були, як небо і земля.

Ми пішли з клубу о третій ночі, але вже до того я почала турбуватися, чим закінчиться наш вечір. Я знала, що Саллі збирається запросити їх на ніч, і я відчувала, вони обоє очікували, що інший піде. Але від Саллі я отримувала вібрації, які повторювали оргія. Я не мала наміру дозволяти це, але боялась, що якщо відключуся, вирветься Джинкс.

Я намагалася переконати Саллі, але вона від мене відмахувалась. Я лише могла уявити, що вона відчувала, будучи комбінацією Саллі, Ноли та Белли в одній особі. Вона мала більше голосів та прав приймати рішення тепер, хоча раніше так робила я, тому що була «слідопиткою». Ну, я теж можу продемонструвати свою впертість.

Коли ми вийшли з таксі, я швидко промовила:

— Що ж, на добраніч, хлопці. Це був чудовий вечір, але у мене завтра зранку важлива зустріч.

— Агов, я думав ми збиралися залишитися на ніч, — сказав Еліот.

— Саме так, — сказала Саллі. — Саллі Портер завжди дотримується своїх слів.

— На якусь мить ти мене збила з пантелику, — сказав Тодд.

— Це краще, ніж злити з пантелику, — пирхнула я.

— Чи в дурника пошити, — додав Еліот.

— О Господи! — гукнула Саллі.

— Гляньте, — сказав Еліот, вказуючи на вітрину Ґрінберґа. — Гляньте, Мерфі показує нам середній палець.

— Де? Ходімо глянемо, — сказав Тодд. — А, так. Ви подивіться. У того Ґрінберґа є почуття гумору. А де кийок Мерфі?

— Загубився, — сказала я.

Саллі скривилася, бо нічого не знала про витівку Джинкс у костюмі поліцейського.

— Агов, — сказала я. — Чому б нам не запросити ще й Мерфі на ніч? — Я подумала, що Ґрінберґ, може, й має рацію щодо поліцейської уніформи як засобу контролю.

Вони подумали, що це чудова ідея. Я показала, як залізти в ательє через підвал та потримала задні двері. Ми поцупили Мерфі, й Тодд з Еліотом занесли його нагору. Посадили його в одне з м’яких крісел, перехрестили йому ноги та звісили руки з билець. Тоді Саллі відкоркувала пляшку ірландського віскі, й ми всі приклалися до неї.

— Жахливо, мабуть, бути манекеном на вітрині, — сказав Еліот.

— Ну, не знаю, — сказав Тодд, — тихе життя. Схоже на те, щоб бути нічним охоронцем.

— Він хоче бути справжньою людиною, — сказала я.

— Що? — Еліот долив у свою склянку.

— Як Піноккіо, дерев’яний хлопчик, який хотів стати справжнім хлопчиком, — пояснила я.

— О, справді, — сказав Тодд. — Коли він брехав, то у нього видовжувався ніс.

— Це не єдине, що видовжилося, коли він став справжнім хлопцем, — сміючись, додав Еліот.

— Бідний Мерфі загубив свою палицю, — сказала Саллі.

Еліот захихотів.

— Він же може й своїм іншим особистим кийком скористатися, так?

— Ох, ця вечірка стає надто непристойною, — сказала я. — Я вдягаю свої колготки та йду додому.

— Ти й так удома, — сказав Тодд.

— Тоді вам, хлопці, краще натягнути свої штани та йти додому, — промовила я.

— Та тут темно, хоч в око стрель, я так штани не знайду, — сказав Еліот.

— Ну, тоді побережи очі та чимчикуй голяка, — порадила я.

Тодд засміявся та поцілував мене. У той момент я перестала сміятися. Він поцілував мене міцно та сильно, і я відчула, як його тіло притиснулося до мене. Мене розривало між тим, щоб відштовхнути його та притягнути до себе, а тоді я зрозуміла, що хотіла штовхнути, а Саллі — притягнути, й тому все змішалося. Так все і буде, коли ми об’єднаємось? Якщо ми об’єднаємося. Ну все, ось я вже майже визнала це.

Тоді Еліот постукав Тодда по плечу та сказав:

— Можна мені долучитися?

Вигнутою дугою Тодд подався назад, й Еліот поцілував Саллі, а я відчула його руку в неї на грудях та як щось тверде вперлось у її стегно.

— Агов, Еліоте, — сказала я. — Краще бережи голову. Вечірка закінчилася.

Він дотулився носом до мого вуха.

— Я думав, що все тільки починається.

— Що ж, ти помилявся.

— Хто ти зараз? Белла?

— Чи Нола? — спитав Тодд.

Я відштовхнула Еліота й витріщилася на них.

— Що ви таке верзете?

Тодд сказав:

— Не було ніякої подружки, правда? Ти хотіла влаштувати побачення з нами обома. Ти така непевна, а Саллі, яку ми знаємо, нізащо б не організувала таку виставу.

— Я думаю, вам краще зараз піти, — сказала я.

Вони обоє почали протестувати, але я наполягла.

— Слухайте, чуваки, вибачте, що змусила думати, ніби вам сьогодні перепаде. Ви обоє знаєте про проблему Саллі. Було дуже весело, але мушу вам повідомити, що Ноли та Белли більше немає. Вони тепер злилися з Саллі. А завтра вранці я також об’єднаюся з ними. І зрештою ми станемо нормальною особистістю.

Це їх аж витверезило. Еліот почухав голову та кивнув.

— Йой, та це ж чудово, Саллі. Я справді радий за тебе. — Але його вираз обличчя підказав мені, що для нього цікавість та захоплення скінчилися, бо Саллі стане звичайною жінкою — однією з багатьох, яку можна звабити.

Тодд здавався щиро втішеним.

— Гей, мої шанси знижуються, тож я ставлю на твою доброту, яка допоможе тобі вийти на фінішну пряму, — сказав він. — Здається, я розумію, що сьогодні відбувалося.

– І що ж? — запитав Еліот.

— Забудь, — сказав Тодд. — Але, думаю, Саллі зараз краще побути на самоті. Їй, мабуть, потрібно багато що обміркувати. Саллі, ти вихідна до кінця тижня. Еві тебе прикриє.

Саллі почала заперечувати, але я стиснула руку Тодда та поцілувала Еліота в щоку.

— Дякую, хлопці. Як чудово, що в мене є друзі. Не знаю, як би я пережила минулі півроку без вас обох.

Коли вони пішли, Саллі сіла в крісло напроти Мерфі та довго пожирала його очима.

— Про що ти думаєш, Мерфі?

— Він намагається вирішити, чи погоджуватися нам на злиття, чи ні, — сказала я.

— Звідки ти знаєш, про що він думає?

— Я — «слідопитка», пам’ятаєш?

— Мерфі — не одна з наших особистостей.

— А міг би й бути.

– І що б це мало означати? — не вгавала вона.

— Гляньмо правді у вічі, — сказала я. — Ми всі почалися з того, що ти вдавала, ніби ми справжні. Тоді ми всі ожили одноосібно. Роджер каже, в інших людей із множинністю є особистості різного віку, расової належності та навіть іншої статі. Ти б могла уявити, що Мерфі справжній, і тоді тільки на цю ніч ти мала б чоловіка, з яким навіть Джинкс нічого не змогла б зробити.

Саллі замислилась над цим. Ідея її захопила. Все, що мені треба було зробити, це кинути насіння. Знаю, я шибайголова, але завжди хотіла, щоб Мерфі також був справжньою людиною, навіть якщо це тільки на одну ніч. Завтра я втрачу свою особистість. Сьогодні в Мерфі був останній шанс віднайти свою.

Саллі уявила, ніби Мерфі живий. Заговорила до нього, запропонувала випити. Погладила його по голові.

— Потанцюймо, Мерфі.

Вона увімкнула музику, взяла його в руки та почала рухатися в повільному мрійливому танці кімнатою, як у старих фільмах, як Дональд О’Коннор[111] танцював зі шваброю, а Костелло[112] — з жінкою-манекеном. Але Саллі уявляла, що Мерфі був справжнім чоловіком, який її кохав.

Тоді я почула у Саллі в голові голос. Це було моторошно, бо хоча я й спровокувала її на все це, та не знала, як воно cпрацює. В нього був м’який низький голос, дуже сексуальний, з ірландським акцентом.

— Я спостерігав за тобою з вітрини, — промовив він, — і так довго жадав тебе.

Його обличчя пом’якшало. Сині очі з ніжністю шукали її. Саллі хотіла, щоб він пригорнув її, і вдавала, що її начебто пестить коханець-демон.

— У тебе є ім’я?

— Просто Мерфі. Містер Ґрінберґ кличе мене тільки так.

— Ти не стомлюєшся отак стояти весь час у проході з підведеною рукою?

— Це моя робота. Немає сенсу скаржитись.

— Але це, мабуть, нудно. Ні з ким поговорити, ні з ким побути.

Він знизав плечима.

– Інколи мені складає компанію Деррі, доки ти спиш. Ми довго й гарно розмовляємо про життя, політику та проблеми, які з’являються у всіх тих людей у твоїй голові.

— Зараз у моїй голові ти, Мерфі.

— Лише цієї ночі, — сказав він. — Я не схожий на інших. Я не був із тобою з дитинства.

Саллі знала, що він із коханням у погляді спостерігав, як вона роздягається, й відчула, що він найлюблячіший, добрий, чуттєвий чоловік, якого вона будь-коли зустрічала, — чоловік, якого вона шукала все своє життя. Вона роздягнула його та поклала в ліжко. Він ніжно торкався її, гладив шкіру, цілував очі, шию, груди, проводив по тілу тендітними, наче павутина, пальцями.

— Я не можу… — сказав він. — Ти знаєш, я не можу…

Вона поцілувала його.

— Це не має значення, Мерфі. Я робила це все своє життя у фантазіях та снах. Не має значення, яка та любов, коли я у твоїх руках.

Коли все закінчилося, він подякував їй за те, що оживила його, навіть якщо це було лишень на одну ніч.

— Це не обов’язково має обмежитися однією ніччю, — сказала вона. — Я можу заховати тебе, а ти приходитимеш, коли мені буде самотньо або сумно.

«Ні, Саллі. Тобі не можна більше так думати».

Вона сіла на ліжку та роззирнулась навколо. То був знайомий голос.

«Ти зруйнуєш все, чого ви досягли з доктором Ешем. Знову берешся за давню звичку, намагаєшся вирішити свої проблеми, створюючи людей у своїй голові».

«Ти — Помічник?»

«Так, але я прийшов сюди не картати тебе. Я прийшов приготувати тебе до злиття з Деррі».

«Деррі також розмовляє з Мерфі».

«Але Мерфі не одна із твоїх особистостей. І він поверне все на початок, якщо ти зробиш його справжнім. Ти знову почнеш розщеплюватися на більше частин, а далі ще більше й більше. Ти не можеш обмежити кількість людей, яких можеш зібрати у себе всередині. Хіба що зміниш своє сприйняття реальності».

«Що таке реальність?»

«Ми не починатимемо цієї дискусії. Будучи Нолою, ти завжди вміло вправлялася зі словами. Але вона дозволила словам панувати в її житті. Тепер ми мусимо використати їх, щоб розплутати цю павутину, а не більше заплутати її».

«Що я маю зробити?»

«Відпусти Мерфі. Дай йому бути тим, ким він і є — манекеном у вітрині».

Саллі кивнула та засумувала, знаючи, що більше ніколи не зможе застосовувати свою силу, щоб створювати людей.

Вона підвелася, одягнула його в уніформу полісмена та вмостила в крісло.

— Вибач. Не можна було робити з тебе справжню людину, — сказала вона.

Після того як вона заснула, вийшла я та увімкнула телевізор. Спочатку на екрані була тільки випробувальна таблиця, та згодом з’явився Помічник, і ми поговорили.

«Ти жінка чи чоловік?»

«Трохи те, трохи інше».

«Як це так?»

«У кожному з нас є всього потрохи».

«Ніколи не знала».

«Що ти вирішила, Деррі?»

Я засовалася на кріслі, дивлячись на Мерфі з його легкою усмішкою та кашкетом, що затуляв одне око. Я поправила головний убір, тому що так він нагадував мені Фреда, і це мене рознервувало.

«То як?»

«Я не знаю. Мені страшно. Я не хочу помирати».

«Ти ж знаєш, це не смерть. Ти розумієш, що доктор Еш сказав, — це означає, що ти станеш частиною Саллі».

«Та все одно це ніби смерть, бо я не знаю, як воно буде. Не знаю, чи буду при свідомості, чи спатиму, чи мріятиму. Чи це в мене будуть думки, чи я просто зникну й нічого не знатиму. Я більше не можу зв’язатися з Нолою та Беллою, щоб запитати їх, як воно, й, хоча бачу їхні риси в Саллі, це ніби щось на кшталт впізнавати характерні особливості батьків у їхніх дітей, коли батьки вже померли».

«Я буду з тобою, Деррі, триматиму за руку та вказуватиму шлях. Замість того щоб вважати це смертю, думай, що це воскресіння».

«Я це вже якось чула».

«Але не від мене. Я на твоєму боці».

«На моєму чи на боці Саллі?»

«Ну, й Саллі…»

«Ага!»

«Насправді ви обоє — одне ціле».

«Неправда. Ти сам знаєш, що це неправда. Інші люди продовжують так стверджувати, бо не можуть зрозуміти, як різні особистості можуть співіснувати в одній голові. Але ти все чудово розумієш. Ти тут, і ти знаєш нас, знаєш, що ми зовсім не єдине ціле. Я — це я».

«Це питання визначення реальності».

«Стривай. Ти поставив Саллі на місце, коли вона почала говорити це слово, балакати про реальність. Нечесно використовувати його проти мене».

«Ти маєш рацію, Деррі, але якщо ти не продовжиш діяти за планом, розробленим доктором Ешем, ти почнеш розчіплятися».

«Це означає, що повернуться Нола з Беллою?»

«Вони — ні. Вони вже об’єднані. Але можуть створитися інші нові особистості».

«Незнайомці?»

«Так. Таким способом легше уникати розчарування та гніву. Сила створення інших людей наче з ланцюга зривається».

«Ой Божечки!»

«Якщо це не приборкати, розум поділятиметься знову й знову, створюватиме все більше особистостей, доки існування стане неможливим».

«Звучить, наче рак».

«Певним чином ці ситуації схожі».

«Зрозуміло».

«Вибір за тобою, Деррі. Це повинно бути виявом твоєї власної волі».

«Просто зараз, так?»

«Просто зараз».

Я сиділа в темряві, не відводячи погляду від кінескопа телевізора, бажаючи побачити, чи Помічник був чоловіком чи жінкою. Голос був таким, чорт забирай, знайомим. І хоча я ухилялася від відповіді, та знала, що мені доведеться зробити вибір, тому що цього хотів Роджер. Я збиралася тягнути до останньої хвилини. Можливо, трохи поторгуватися з ним. Але тепер ВОсП міцно так притиснув мене до стіни.

«Гаразд».

«Ти прийняла правильне рішення, Деррі. Ти не пошкодуєш».

«Якщо раптом пошкодую, то повернуся привидом і переслідуватиму тебе».

Тоді я вимкнула телевізор та пішла спати.

* * *

Я прокинулася дуже рано та віднесла Мерфі в ательє Ґрінберґа перед тим, як воно відчинилося. Я поцілувала його в холодну тверду щоку і сказала:

— Якби не ВОсП, ти б міг стати справжньою людиною. Та все одно, я рада, що ти принаймні одну ніч побув живим, хоча все це й відбувалося в голові Саллі.

Він нічого не відповів, але його око зблиснуло, коли я ставила його за скляні двері. Тоді я припасувала кашкет, підвела праву руку та відвела її в бік, щоб він регулював рух. Я піднялася нагору, сподіваючись, що пам’ятатиму все це після того, як ми з Саллі зіллємося. Я міркувала, скільки ж це пам’яті буде — чи я пам’ятатиму і Нолу, і Беллу, і Джинкс, і саму себе, чи це буде, як у «Небеса почекають» або в оригінальному фільмі «Ось і містер Джордан»[113], у якому в головного героя — що передчасно помер — перед смертю трапився провал у пам’яті, тож не знав свого минулого, коли дістав нове тіло та нове життя. Господи, як же це, мабуть, жахливо. Я хотіла пам’ятати своє минуле. Треба мати минуле, щоб бути справжньою людиною. Варто було запитати у Помічника.

Нагорі я поговорила з Саллі, поки та приймала душ.

— То ми обоє вирішили, так?

Вона кивнула.

— Думаю, минула ніч доводить, що ми можемо знайти спільну мову. Ми різні, але не несумісні. Краще ходімо вже до Роджера.

— Ти перша, — сказала я. — У мене ще кілька завершальних деталей, про які потрібно подбати. Я тебе наздожену.

* * *

То був погожий жовтневий день. Повітря було морозним, а небо — насичене блакиттю. Саллі вирішила розщедритися на таксі. Вона тішилася, що Роджер дав їй день, щоб все обдумати. Зараз вона була певна, що злиття пройде успішно.

Уже у своєму особистому кабінеті він тихо розглядав її, поки перев’язував бинти на плечі.

— Як сьогодні почуваєшся?

— Чудово, — сказала вона.

Роджер дав планшетку, щоб вона написала своє ім’я та кивнув, коли побачив підпис.

— То розкажи, що сталося вчора і що ти вирішила.

Вона розповіла йому про подвійне побачення з Еліотом та Тоддом й це його розвеселило. Розповіла, як вони поцупили манекен із вітрини ательє Ґрінберґа, й той сидів із ними під час вечірки.

— То ви з Деррі порозумілися.

— Можна й так сказати.

– І яке твоє рішення щодо злиття?

Вона кивнула.

— Я радий, — сказав він. — Зараз загіпнотизую тебе та викличу Деррі. Ти можеш поділитися досвідом із нею.

— Я пам’ятатиму це?

— Частково. Її спогади зіллються з твоїми, проте ти, скоріш за все, не пам’ятатимеш сам процес злиття, не більше, ніж дитина пам’ятає своє народження.

— Деякі люди кажуть, що пам’ятають травму народження.

— Та більшість із нас, ні. — Він витягнув свою золоту ручку та сказав: — А зараз я хочу поговорити з Деррі. Деррі, вийди на світло.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Рада, що ти мене викликав.

— Ти, мабуть, чула, про що ми розмовляли. Погоджуєшся на злиття?

Я кивнула.

— Але є одна річ, яку я б хотіла, щоб ти для мене зробив, Роджере. Знаю, це не дуже професійно, та в останню мить я б хотіла, щоб ти поцілував мене. Справжній поцілунок. І тоді буде, як в казках, у яких поцілунок знищує відьмацьке прокляття.

Він усміхнувся та кивнув.

— Гаразд, Деррі. Я буду твоїм прекрасним принцом. Мій поцілунок знищить чаклунство, і твоя мрія стати справжньою людиною стане реальністю. Він знає, що у темряві.

Я відлетіла й крізь темряву почула голос Роджера:

— Деррі, ми повернемося до моменту, коли Саллі обманули, щоб та вбила Сіндереллу. Та зараз ми втілимо фантазію про дев’ять життів у реальність. Коли ти стоїш та дивишся на своє кошеня, що лежить у багнюці, то бачиш, що воно ожило з усіма чотирма лапами. Наближається опівніч. Й тепер, коли ми знаємо, що Деррі — це насправді серце Сіндерелли, ти повернешся до свого стану перед трансформацією. Коні стануть білими мишами. Карета — гарбузом. А ти — Деррі — знову станеш Саллі. За мить годинник проб’є дванадцяту, й після останнього удару ти назавжди зіллєшся з Саллі, якою ти була колись.

Він почав рахувати, і я бачила Саллі на балу, як вона, вродлива, розумна, в чудовій білій сукні танцювала з Роджером. Коли годинник почав бамкати, я почула голос, низький, але придушений. Знала, йому шкода, що я покидаю його назавжди.

— Один… два… три…

Вона вибігла з палацу та помчала вниз яскравими та різнокольоровими сходами, як дуга веселки.

— Чотири… п’ять… шість…

Так поспішала, тому загубила кришталевий черевичок. Мала дістатися додому до того часу, як все зникне.

— Сім… вісім… дев’ять…

У кареті вона чула, як кучер підганяє білих жеребців, щоб вони встигли до останнього удару годинника опівночі, до того, як вона перетвориться на звичайну людину.

— Десять… одинадцять… дванадцять!

Помічник змахнув паличкою. Роджер нахилився вперед та ніжно поцілував мене в губи, і це було останнє, що я відчула, будучи Деррі. Я з’єдналася з нею, віддала своє життя та стала четвертою Саллі.

Частина п’ята

Шістнадцять

Коли я розплющила очі, то побачила Роджера, що схилився наді мною та занепокоєно роздивлявся моє обличчя.

Я промовила:

— Ти знайшов мене, прекрасний принце.

— Тільки для запису, — сказав він, — скажи, як тебе звуть.

— Саллі Портер, — сказала я.

– І як ти почуваєшся?

— Так, ніби довго бігла крізь темряву. Так, ніби я щось втратила й у той же час — знайшла себе. Я знаю, що я Саллі, та я також і Деррі.

Ці слова не зовсім точно вказували на мої почуття. То було відчуття повноти, хвилювання. Світ був чудовим і я любила в ньому всіх. Ні, я не була Полліанною[114] чи якоюсь відірваною від реальності. Я знаю, що є і страждання, і втрати, і зло, але вони були десь далеко. Я відчувала себе в безпеці та щасливо.

Тоді помітила пов’язку на плечі.

— Я дещо забула, правда? Те, що я витісняю.

Він допоміг мені сісти.

— Ти пережила дуже болючу подію. Залишаться як фізичні, так і емоційні шрами.

— Я думала, що вже зцілилась. Якусь мить я почувала себе такою щасливою, такою цілісною.

— Так і має бути. Ти багато досягла й надалі себе так само почуватимеш. Глибоко заховані спогади можуть час від часу виринати на поверхню. Буде важко згадувати давно забуті події. Кохання. Втрати. Ненависть. Та ти пам’ятатимеш їх епізодами однієї історії.

— Не знаю, про що ти говориш, — засміялася я. — Я нікого в житті не ненавиділа.

Він кивнув.

— Тому що ти добра, чудова людина.

Я бачила, що Роджера щось турбує, та він був ще не готовий мені про це сказати.

— Я хочу навчити тебе деяких прийомів, які допоможуть контролювати себе та припинити провали в пам’яті. Зараз у нашому суспільстві багато говорять про те, щоб давати своєму внутрішньому я відпускати проблеми та витісняти когнітивні та розумові процеси. Для тебе така необачна поведінка є небезпечною.

— Не думаю, що я можу вплутатися у щось схоже, — сказала я.

— Все одно, будуть моменти, коли ти відчуватимеш, що стоїш за волосину від того, щоб знищити себе. Зараз ти фактично, сама по собі — ніхто не прийде на допомогу, ніхто, окрім тебе самої, не стежитиме за твоїми думками та діями…

— ВОсП та Слідопитка.

— Що?

— У мене в голові просто вигулькнули ці слова. Хіба ти їх так не називав колись? ВОсП та Слідопитка.

— Правильно, — сказав він. — І замість них тобі доведеться самій бути і провідником, і стрілочником, щоб тримати свою головну колію відкритою, коли на повній швидкості нестимешся вперед.

— Я в захваті від твоїх мовних зворотів. Головне, щоб моя свідомість не опинялася у хвості поїзда.

– Є кілька вправ, які я б хотів, щоб ти засвоїла.

— Можна я буду Східним Експресом?[115]

Він деякий час розглядав мене, дивився просто у вічі, ніби намагався побачити щось за моїми райдужними оболонками.

Я підвелася на колінах та подалася вперед, майже впритул наблизила своє обличчя до його.

— Я бачу двох себе, — сказала я. — По одній у кожному твоєму скельці.

Роджер взяв мої долоні та розгорнув їх догори.

— Ти мусиш зрозуміти, що тебе й залишилося двоє, — сказав він.

Я спробувала звільнитися.

— Не говори такого, — сказала я. — Навіть, жартуючи.

— Це не жарт. Ти повинна змиритися з деякими речами, перед тим, як підеш.

— Я не хочу цього чути.

— Тебе може захистити тільки знання. Сьогодні ти пережила свого роду операцію на мозку. Дехто спробує знову тебе розколоти. Дехто всередині тебе, хто посилює твій пригнічений гнів. Тобі знадобиться зброя, щоб захиститися.

— Мені більше сподобалось, коли ти сказав прийоми. Зброя мене лякає.

— Добре. Прийоми, — сказав він. — Та я не хочу зосереджуватися на тому, як це назвати. Цього було достатньо. Назви можуть створювати реальність і реалізувати себе. Разом з тим є почуття, інтуїція, передбачення. Ти дуже чутлива людина, Саллі. Ти все ще відчуватимеш те, що часто описувала як холод чи ауру перед головним болем та втратою свідомості. Ти казала мені, що такий стан триває лишень декілька секунд.

— Я цього не пам’ятаю.

— Доки до тебе не повернуться спогади, доведеться довіряти моїм плівкам та записам. Протягом тих кількох секунд попередження ти матимеш можливість зберегти контроль. Я застосую післягіпнотичну сугестію, й коли ти міцно зціпиш долоні та тричі стиснеш їх, то зможеш запобігти втраті контролю. Коли б у тебе не починалася аура, зроби так, ти відчуєш тиск, а тоді головний біль зникне. І ти надалі триматимеш все під контролем.

Я сказала йому, що все зрозуміла.

— Що ж, гаразд, Саллі. Він знає, що у темряві…

Після того, коли я опритомніла, він глянув мені в очі.

— Як почуваєшся?

— Відчуваю, що контролюю себе, — сказала я. — Відчуваю власну присутність. Чи власне перебування тут. Так, ніби я маю точну вагу, яка твердо перебуває конкретно тут і зараз. Не знаю чому, та для мене це — нове відчуття. Так, начебто до того я була легкою та ефірною.

— Це хороше відчуття?

Я замислилась над цим та кивнула:

— Так я почуваю себе більш реальною, не знаю, як.

Роджер стиснув мою руку і я відповіла тим же:

— Саме це я й маю на увазі, — сказала я. — Міцно, по-справжньому, добре.

— Це відчуття має тривати та посилитись. А і ще можуть бути моменти, коли ти сама собі здаватимешся несправжньою. Кожен переживає таке почуття легкості… фантазії… ілюзії. Та якщо це відчуття супроводжуватиме попередження втрати свідомості, ти знатимеш, що робити. Пам’ятаєш, що саме?

Я зціпила долоні та тричі міцно їх стиснула.

Коли сеанс завершився, я не могла стриматися, щоб не нахилитися та поцілувати Роджера в щоку.

— Я почуваюся чудово, — сказала я, — і завдячую всім цим тобі. Ти найчудовіший лікар у світі.

Він засміявся.

– І я теж тобі багато чим завдячую, Саллі. Гарного тобі дня, а зустрінемося ми в той же час післязавтра.

* * *

Надворі я подумала, що так світ, мабуть, сприймають діти. Свіжими очима. Зазирають у кожне обличчя. Роздивляються кожну вітрину, здіймають очі, щоб розглянути архітектуру дахів, повз які ми проходимо тисячі разів, але ніколи не бачимо. На П’ятдесят сьомій вулиці я роздивлялася мистецькі галереї. Офіси авіакомпаній на П’ятій авеню змусили мене замислитися над цими місцями, які ми з Роджером могли б відвідати, все, що ми могли б побачити. Звісно, він, мабуть, вже бував у Європі. Але, показуючи її комусь, він би також побачив її новими очима. Моїми очима. А я бачитиму все його поглядом.

Я знала, що Роджер кохає мене. А частина мене кохала його ще з першого дня в кабінеті. Байдуже, що він назвав це психологічним перенесенням. Я б показала йому, що все набагато серйозніше. Він змінився за ці кілька місяців. Став теплішим, уважнішим.

Побачивши матір, яка тягнула за собою двох дітей, я раптом зрозуміла, що я й сама змінилась. Я не думала про власних дітей ще з часу останнього дзвінка Ларрі. Це мене стурбувало. Час. Як вузлувата еластична стрічка. Деякі дні розтягувалися на віки. Інші — навіть цілими тижнями просто зникали, і все викривлювалося та плуталось. Та як я могла забути про Пата і Пенні? Я подумала, що мені справді варто з ними побачитися. Несподіваний візит. Але це не спрацює. У мене було дещо невиразне уявлення про те, що я турбувала Ларрі телефонними дзвінками, про які я нічого не пам’ятала. Я й досі любила та хотіла Ларрі. Ні, стоп. Я не любила його і точно не хотіла. Що це? Я зупинилася біля Рокфеллерського центру та сіла на одну з лавок. Частина мене любила його, бо він одружився зі мною та забрав з жахливого місця, яке я називала домом. Але це не було кохання. То була залежність. З Роджером у мене те саме?

Я знайшла у телефонну будку та понишпорила в сумочці у пошуках дріб’язку. Зателефонувала, і після трьох гудків відповіла Анна.

— Не вішай слухавку, — сказала я. — Це Саллі.

— О Господи! — сказала вона. — Тільки не знову.

— Послухай, Анно. Я змінилась. Я дзвоню, щоб вибачитися перед тобою та Ларрі за весь клопіт, який я вам завдала. Усвідомлюю, якими ви були терплячими, але обіцяю, що більше вас не потурбую. Я відвідувала терапію в одного лікаря і, думаю, зцілилась. То було не божевілля, нічого такого. Це те, про що, я впевнена, ти десь читала або бачила по телевізору, стан, що називається множинною особистістю. У мене таке було. І в мене були проблеми через моїх інших людей. Більшість часу я зовсім не пам’ятала, що робила.

— Саллі?

То був голос Ларрі. Він, мабуть, взяв паралельний телефон.

— Так, ціла та неподільна Саллі цього разу, яка повністю контролює свої вчинки. Я повернула собі більшу частину пам’яті та…

— У тебе голос змінився, — сказав він.

— Це ще один її трюк, — докинула Анна.

— Я не звинувачую тебе в таких підозрах, — сказала я, — але ти мусиш зрозуміти, що раніше я насправді була кількома іншими людьми. Коли-небудь, можливо, я зможу до вас навідатися та все пояснити. Та більше за все я б хотіла, щоб Пат та Пенні знали про це, щоб зрозуміли, чому все було так, як було. Якби вони усвідомили, що я насправді люблю їх та ніколи не хотіла їх скривдити, я була б рада.

— Гарна історія, — сказала Анна.

— Хвилинку, — сказав Ларрі. — Саллі, це тебе справді втішить?

— Клянуся.

— Але ти захочеш їх забрати, правда?

— Я збрешу, якщо скажу ні. Та зараз я розумію, що для них це не найкращий варіант. Їм потрібен постійний дім, і я знаю, що ви з Анною виховуєте їх з любов’ю.

— Що ж, — сказав Ларрі, — я думав, ти телефонувала, щоб привітати їх з днем народження. Якщо ти хочеш…

— Я забула! — зойкнула я. — Ой Божечки, Ларрі, я зовсім забула. Це сьогодні? Ні, зачекай. Завтра.

— Завтра у них буде невеличке свято о першій. Якщо хочеш прийти, думаю, це було б непогано.

— Ой, дякую тобі, Ларрі. Я матиму час купити їм подарунки. І вам не варто турбуватися. Ніяких проблем не буде. Я тепер цілком себе контролюю.

Я повісила слухавку та швидко попрямувала в бік Шостої авеню, думаючи, якби ж знати, що вони вже мають, що їм треба та чого б вони хотіли. Я так мало про них знала. Було важко визнати, що мої власні діти були для мене чужими. Я настільки занурилась у власні проблеми, що ніколи насправді не бачила, як вони дорослішають.

Я тинялася магазинами, намагаючись підібрати речі, які вони їм довго послужать і матимуть якесь особливе значення. Спочатку я думала про шаховий набір з ебоніту та слонової кістки й інкрустованою шахівницею для Пата, але потім усвідомила, що навіть не пам’ятаю, чи взагалі колись вчила його грати в шахи. О Боже, я навіть не була певна, що знаю, скільки їм років. Стоп. Я могла вирахувати. За рік після того, як я закінчила школу, мені, мабуть, було дев’ятнадцять. Чи вісімнадцять? Ні, дев’ятнадцять. Отже, двійнятам по одинадцять. Ні, завтра буде їхній десятий день народження. Ну, якщо мені двадцять дев’ять… Чи двадцять вісім? Я залізла в сумочку, відчайдушно намагаючись знайти свої водійські права. А тоді безсило сперлася на прилавок. Мені було двадцять дев’ять, а двійнятам — десять. Та мене лякало саме усвідомлення того, наскільки великими були прогалини в моїй пам’яті.

Нарешті я вибрала набір олійних фарб для Пенні та фотоапарат для Пата, і ще два сучасні романи. Запакувала їх у подарунковий папір, а тоді повернулася в квартиру, щоб рано повечеряти та приготуватися до зустрічі зі своїми дітьми та колишнім чоловіком.

* * *

В автобусі до Енґлвуда мене турбувало почуття дежавю. Хоча я й запевняла себе, що ніколи раніше не відвідувала цей новий будинок Ларрі, а також ніколи не бачилася з його дружиною Анною, я уявляла собі гидотний жовто-червоний різнорівневий сучасний будинок в стилі ранчо, з чотирма римськими колонами та копією газового ліхтаря дев’ятнадцятого століття на газоні.

Я прибула та була вражена, коли побачила, що він саме такий, яким я собі його й уявляла. Це не могло бути дежавю. Я, очевидно, вже тут бувала. Глибоко сховане в моїй пам’яті, тепер воно розгорнулося, наче коли океан змиває шари піску з пляжу та показує вибілений скелет якоїсь морської істоти.

Я була впевнена, що ніколи раніше тут не була, та в голові промайнув образ поліцейського в побитому «Мерседесі». Будинок, погоня за автомобілем, поліцейський.

Я швидко затулила скелет у мізках, хоча обриси залишилися на видноті, ніби піщані скульптури.

Доки я прямувала під’їзною доріжкою, з будинку вийшла Анна, щоб привітати мене. Я була вражена від того, якою вона була дрібною та які мала круглі очі. Вона рухалася швидкими ривками і рвучко жестикулювала, ніби білка, готова кинутися геть від першого ж гучного звуку.

— Ларрі поїхав за тортом, — сказала вона. — Він невдовзі повернеться.

— Гарний у вас будинок, — сказала я.

— Рада, що тобі подобається. Думаю, ліхтар дарує йому модний ностальгічний вигляд.

— Знаю, я рано, — сказала я. — Та мушу визнати, я дуже хотіла приїхати.

— Заходь. Побачишся з Патом та Пенні до того, як завітають інші діти.

Я пішла за нею до вітальні, захаращеної статуетками, декоративними марничками та штучними квітами в копіях ваз династії Мін. Стіни були обклеєні жахливими романтичними пейзажами римських руїн серед вікторіанських садів.

— У вас дуже гарно, — сказала я. — Так багато красивих речей.

— Я завжди вважала, що дітям варто рости в оточенні мистецтва.

Пат та Пенні з’явилися в дверях вітальні й дивилися на мене з цікавістю, проте сторожко, ніби не впевнені в тому, як зі мною вітатись. Я була ошелешена тим, як вони виросли за рік. Вони ще мали залишки літньої засмаги. Рудувато-каштанове волосся Пата було коротко підстрижене. Він був одягнений у брунатні слакси та темно-синій блейзер. Волосся Пенні було завите дрібними кучериками, й вона була вбрана у тонку зелену бавовняну сукню. Обоє виглядали так, ніби зійшли зі сторінок каталога одягу шкільного сезону. Я ненавиділа Анну за те, що зробила їх такими.

Я простягнула руки, й вони неохоче підійшли до мене. Я обійняла та поцілувала їх, але мене зачепила їхня стійка непіддатливість.

— Покажіть своїй матері ваші кімнати, доки я закінчу накривати на святковий стіл, — сказала Анна. — Впевнена, вона з радістю подивиться всі ваші гарні речі.

У кімнатах я побачила розгорнуті книжки, і задоволено відзначила, що вони все ще читають. Ми погомоніли про книжки та спорт, і Пат був вражений моєю обізнаністю в футболі. Я сказала, що була впевнена, що «Даллаські ковбої» потраплять у фінальну серію та цього року знову дістануться до «Суперкубка»[116]. Пат фанатів від «Гігантів», але погодився, що цікаво було спостерігати, як Роджер Штаубах заряджає «дробовик» під час третього «дауну»[117], чи як він вибирається з халепи під час жорсткої сутички.

— Я завжди любила футбол, — сказала я. — У школі була чирлідеркою.

— Ти ніколи мені не розповідала про це, — сказав Пат. — Як це так?

— Ой, — засміялась я, — та я мала б про це якось згадувати. Ти, мабуть, просто не пам’ятаєш.

— Я б запам’ятав! — зухвало відрізав він. — У мене хороша пам’ять!

Що я молола? Я ніколи не любила футбол. Я взагалі ні бельмеса в ньому не тямила: ні хто такий Штаубах, ні що таке «дробовик». Хоча Пат все зрозумів, тож те, що я говорила, не могло бути зовсім нонсенсом. Звідки я це знаю? Коли це я взагалі була чирлідеркою?

— Я ненавиджу футбол, — заявила Пенні. — Він надто жорстокий.

— Так говорить Анна, — поскаржився Пат. — Вона не дозволяє мені дивитися.

— Тато скоро повернеться, — сказала Пенні. — Ти поводитимешся дивно, коли він тут буде?

— Що ти маєш на увазі? — спитала я.

Пат стусонув її ліктем, і вона замовкла.

Я вирішила не продовжувати цю тему, але через кілька мовчазних секунд, доки Пат показував мені свою нову колекцію марок, Пенні випалила:

— Я також не пам’ятаю, щоб ти колись розповідала про чирлідерство. Якщо ми обоє про це забули, це означає, що ми стаємо, як ти?

— Що ти маєш на увазі?

— Анна каже, що тато розповів їй, що ти все забуваєш після того, як робиш дивні речі. Якщо хтось із нас щось забуває або бреше, вона кричить на нас та каже: «Ви у свою матір вдалися».

Пат знову подарував їй попереджувальний стусан ліктем, але вона люто блимнула на нього очима.

— Але ж це правда. Так вона й каже.

Я підвелася від приголомшення, відчула, як пашіє моє обличчя, не знала, куди мені повернутися, куди сховатися.

— Мамо, з тобою все гаразд? — спитав Пат.

— Так, тільки трішки в голові запаморочилось. Думаю, у мене й справді була якась болячка, від якої я багато забувала. Та я не брехала. Просто, коли я забувала речі, які коїла, люди звинувачували мене в брехні.

– І ми станемо такими, як ти? — спитала Пенні.

— Дорогенька, звісно ж ні. Тільки тому, що у когось із батьків є якась хвороба не означає, що й діти її матимуть. Я впевнена, що у вас дуже гарна пам’ять.

Пенні потерла кулаком щоку.

— Минулого тижня я забула своє домашнє завдання. — Вона почала схлипувати. — І загубила свої кишенькові гроші, а Пат забув дати відповідь на останнє питання на іншому боці аркуша на тесті з математики.

— Це нічого не оз…

— Ми стаємо, як ти! — Її голос переріс у пронизливий крик. — Я не хочу бути, як ти! Будь ласка, зроби щось, що б я не стала такою, як ти!

Пат вдарив її, а Пенні завила та дала здачі. Він вхопив її за волосся та скрикнув:

— Заткнися! Тато говорив не засмучувати її, бо вона робитиме з нами погані речі.

Я відчула холод, напруження у повітрі та біль, що починався в основі черепа. Я мала щось зробити. Що саме? Не могла згадати. Аура була сильною, ніби холодна статична електрика проходила моїм тілом.

Дивлячись на те, як гризуться Пат та Пенні, я відчула раптову відразу до власного сина. Мені захотілося вхопити його, стиснути руками за горло й задушити його.

А тоді я згадала. Зціпити долоні та тричі стиснути. Я стискала, стискала й стискала. А тоді аура вщухла, і моє тіло, яке оніміло та охололо, почало наливатися теплом.

— Глянь на неї! — закричав Пат.

Вони обоє витріщилися на мене.

— Ти зараз зомлієш? — спитав Пат.

— Не кривдь нас! — закричала Пенні.

Пат вилетів із кімнати.

— Я краще покличу Анну! — гукнув він.

— Ні! — видихнула я. — Я зовсім не збираюся нікого кривдити. Зі мною все добре. Просто трохи запаморочилося в голові. Будь ласка, не турбуй її. Я все одно вже мушу йти.

Я збігла сходами будинку, повернулася в захаращену вітальню, від якої в мене геть розвинулася клаустрофобія. Анна вийшла з великої кімнати.

— Ларрі вже скоро повернеться. Не можу зрозуміти, чому він затримується.

— Я не можу залишитися, — сказала я. — У мене важлива зустріч.

Запитальний погляд, а тоді полегшення в її погляді.

— Ти впевнена? Пенні та Пат так чекали, що розділять свій святковий торт із тобою.

Я хотіла крикнути «брехуха!», але вичавила з себе посмішку.

— Нічого страшного. Я все одно калорії рахую. Краще не ставати на шлях спокуси.

— Що ж, я розумію, — сказала вона. — Я передам Ларрі, що ти була.

— Передай йому ще привіт від мене.

— Буде прикро, що він не побачився з тобою.

Я мусила вибратися звідти до того, як повернеться Ларрі. Щось підказувало мені, що коли я його побачу, жодний у світі прийом самоконтролю, ніякі стискування рук не допоможуть мені втриматися при свідомості.

Доки я йшла до автобусної зупинки, то побачила машину, водій якої виглядав схожим на Ларрі. Він повернув голову та покликав мене, але я дивилася просто перед собою, вдавала, що не бачу та не чую його. Я пішла швидше, ледь не побігла. Машина здала назад.

— Саллі? Наш будинок із іншого боку. Залазь.

Я не довіряла собі настільки, щоб відповісти йому чи повернути голову в його бік.

— З тобою все гаразд, Саллі?

Я пішла далі, дивлячись перед себе. Тоді побачила гидливий вираз його обличчя. Ларрі перемкнув передачу та поспішив геть.

Я зайшла в автобус. Усі звернули свої погляди на леді, яка весь час стискала долоні та плакала.

Сімнадцять

Роджер сказав, що це хороший знак, коли почув, що мені вдалося стримати втрату свідомості та перемикання.

— Перемикання на кого?

— Не думаю, що нам варто заглиблюватися в це, — сказав він. — Поки що деякі речі краще не обговорювати.

Чергові скелети, прикриті піском.

— Я думала, що вся основа глибинної терапії полягає в тому, щоб витягнути задавнений матеріал, щоб він не спричиняв симптомів, які роблять мене недієздатною.

— Я погоджуюсь, — сказав він, — в більшості випадків. Але тобі потрібен час, щоб звикнути до нової Саллі. Ти все ще нестабільна. Твої почуття до двійнят показують, що ворожість готова вирватися на поверхню.

— То я правильно зробила, що втекла?

Він кивнув.

— Це була перша перевірка вправи для самоконтролю. Наприклад, коли випробовують нову дамбу, то не піддають її одразу неймовірному тиску, нарощують опір поступово, щоб запобігти прориву.

— Кажу тобі, мені було боляче бачити, що відбулося з моїми дітьми. Я вже думала, що справді зірвусь.

— Що ж, ти стримала себе і, гадаю, заслуговуєш на винагороду.

— Все ще застосовуєш модифікацію поведінки?

— Можна й так сказати. Винагороджуємо те, до чого прагнемо, караємо те, що хочемо змінити. Багато людей виступають проти цього методу через неетичність. Та я контактую з іншими психіатрами, які працюють з людьми із множинною особистістю, то вони кажуть, що це корисний інструмент.

— Добре, — сказала я, — винагороди мене.

— Що б ти хотіла?

— Зводи мене на побачення. Просто погуляймо по місту, зараз же. — Його очі потьмяніли, і я швидко відступила. — Звісно, якщо ти думаєш, що це неправильно…

— О ні. Я залюбки піду з тобою на побачення. Я просто маю сьогодні ще інших пацієнтів. І ти сама знаєш, як це неприємно, коли скасовують зустріч.

— Звісно. Вибач. Так егоїстично з мого боку. В мене просто є трохи вільного часу, тому я якось не подумала.

— Але вечір у мене вільний, — швидко додав він. — Що б ти хотіла? Вечерю? Театр? Чи танці?

— Як щодо всього разом? Чи це надто ненаситно?

— Буде тобі побачення.

Я хотіла поцілувати його, але втрималася. Мені треба берегти свої вияви щастя, витрачати потрошку. Як підмітив колись Ф. Скотт Фіцджеральд, рахунок у банку емоцій вичерпується. Я не хотіла знімати з нього забагато своїх хороших відчуттів.

— Добре, — сказала я. — Я сама погуляю містом, займу свої думки до вечора. Підозрюю, що воно тепер здаватиметься мені іншим, бо я й сама змінилася. Розумієш, про що я?

— Здогадуюсь, — сказав він. — Та я не можу знати напевне. Думаю, це буде щось схоже на повернення після того, як тебе там не було кілька років. Людина змінюється, а тоді розглядає все крізь призму нових знань і досвіду. Все те саме, та разом із тим трохи інше.

Ми домовилися зустрітись у «Вершник її знав», щоб повечеряти, а звідти піти на виставу на офф-офф-Бродвеї. Роджер провів мене до дверей, та не встиг лише відвернутись, як я поцілувала його. Він здригнувся. Я відчула, які в нього напружені руки, та потім вони розслабились. Хоча він й не відповів на мій поцілунок, я була вдячна, що не відсторонився.

* * *

Оскільки ми все одно збиралися зустрітися на Віллидж, я вирішила, що проведу там день. Я доїхала в метро до Вашингтон-сквер, втішившись, що так пізно восени натрапила на мистецьку виставку під відкритим небом.

Коли я споглядала картини, то від схвалення у мене пробіг шкірою холодок. Я не звернула на це уваги, потім спостерігала за шахістами та грою дітей у пісочниці на майданчику.

О п’ятій я пішла в кав’ярню на зустріч з Роджером.

У «Вершник її знав» святкували те, що розширили приміщення, й коли я крізь натовп протиснулася у нову прибудову, то помітила, що стіни там також були обклеєні європейськими газетами. Проте, на відміну від пожовклих у старому залі, вони були свіжі. Це все дарувало фальшиву атмосферу вдаваного зубожіння. Тому що давнє та нове не поєднуються. Можливо, коли газети пожовтіють, то зіллються зі старими.

Ейб Коломбо побачив мене та вийшов з-за барної стійки. Він виглядав засмученим.

— Тобі тут не раді, Ноло.

Я не була впевнена, що правильно його почула.

— Що?

— Будь-хто, хто ріже картини іншої людини, — гівна не вартий.

— Що ти таке кажеш?

— Коли хочеш знищити власні роботи, це нормально. Художник має на це право. Але знищити чужі — це найниціша річ, яку…

— Я не знаю, про що ти говориш.

— Якщо Мейсон тебе тут впіймає, вона тебе вб’є. Проблеми мені ні до чого.

— Я клянуся, я ніколи нічого не робила з її картинами.

— А Мейсон каже інакше. Тому просто забирайся.

— У мене тут зустріч, — сказала я.

— Я ж кажу тобі, якщо Мейсон тебе побачить, то очі видряпає. Вона сюди щовечора приходить. Я прошу тебе піти до того, як вона тут з’явиться.

У мені зростав гнів. Я відчула, як моє дихання робилося частішим.

— Це громадське місце, і я нічим не заслужила такого ставлення. Вперед, викинь мене, якщо тобі так хочеться, але доведеться торкнутися мене своїми руками. А тоді ми побачимося в суді.

Долоні самі стиснулися в кулаки, і я свідомо змусила себе розтиснути їх, хоча й відчула, що долоні стали липкими. Ейб витріщився на мене.

— Ти мені раніше подобалася, знаєш? Я попереджаю тебе, якщо ти тут почнеш бійку з Мейсон, настане моя черга висувати звинувачення.

Він відійшов, а я сіла за невеликий круглий столик біля вікна. Мене тіпало і боліла голова. Хотілося швиргонути попільничку та сільничку з перчанкою, але я стрималась. Мусила триматися під контролем. Я сиділа за столиком, міцно зціпивши долоні, ніби то була шкільна парта, та дивилася у вікно. Я молилася, щоб Роджер дістався сюди якнайшвидше.

Дружина Ейба, Сара, у своєму трико та білому фартушку почала підходити до мене з меню на дощечці, але раптом передумала та пройшла повз. Я була певна, що всі спостерігають за мною та перешіптуються. Отже, відновилося ще не все, деякі спогади залишилися прихованими. Я згадала, що востаннє була з Мейсон, коли показувала Тодду свої картини. Я пам’ятала, як він поцілував мене, потягнув на диван. Оце й усе. Але, мабуть, сталося дещо ще, що змусило мене почуватися, як от зараз — наче мені хотілося вщент рознести це місце. Та я цього не робитиму. Я сидітиму тут й повільно кипітиму, а коли прийде Роджер, ми сходимо повечеряти в якесь інше місце.

Увійшов Кірк Сілвермен. Я помахала йому, та він прикинувся, що не бачить мене. Я пригадала, що ходила на його вечірку, та не пам’ятала, як покинула її. Знову білі плями у другому акті… Господи, коли ж я заповню пробіли у своїй пам’яті та дізнаюся власну історію?

А тоді крізь бічне вікно я побачила незграбну постать Мейсон, що шкандибала до кав’ярні, й майже в ту ж мить вона помітила мене.

Я небагато знала про Мейсон, окрім того, що вона була членкинею Коаліції за права геїв та лесбіянок, а зараз я згадала, що вона одразу ж мені сподобалася, коли я винайняла частину її лофту, щоб влаштувати собі там студію. Вона була чоловікоподібною жінкою, й хоча раніше я вважала її жорсткою, але товариською людиною, наче собака пекінес, зараз я побачила, що вона готова кусати. Моїм першим пориванням було вийти крізь задні двері, але Мейсон вже увійшла в прибудову та, розпихаючи натовп, прямувала просто до мого столика. Сара Коломбо також її помітила і перегородила шлях. Вони були надто далеко, тож я не чула, що говорила Мейсон, але побачила її розпашіле обличчя, коли вона відштовхнула Сару та підійшла до мене.

— Я шукала тебе, довбана ти сучко!

Я сиділа й тримала себе в руках, але моє серце калатало в грудях, а долоні рясно спітніли.

— Ейб розповів мені, що ти казала. Я клянуся, я не пам’ятаю, щоб знищувала твої картини.

— Брехуха мерзенна! Ходімо на вулицю, я допоможу тобі пригадати.

— Я не маю наміру битися з тобою, — сказала я. — Якщо ти кажеш, що я вчинила якісь збитки, я готова за все заплатити. Ти завжди мені подобалася, Мейсон. Будь ласка, спробуй зрозуміти, я хворіла. Я була сама не своя, і…

Вона заліпила мені ляпаса.

— Це для початку! — закричала вона. — А зараз я тебе роздеру!

Я відчула холодок, приступ аури, але поборола ці симптоми. Мусила тримати себе під контролем. Ставки були надто високі, щоб дозволити собі втратити свідомість. Я зціпила долоні.

Мейсон схопила мене за руку та витягнула з крісла, розвела мої долоні й потягнула крізь натовп, який розступився і став колом. До нас підійшов Ейб, але коли побачив, що Мейсон тримає мене, зупинився та схрестив руки на грудях.

— Мейсон, не роби цього! — молила я, намагаючись звести долоні. — Клянуся. Допоможи мені…

Вона замахнулася кулаком та вдарила мене в живіт настільки, що я ледь не задихнулась. Я поточилася, а вона кинулася на мене та притиснула обидві мої руки до підлоги. Я не хотіла битися, Бог свідок, я не хотіла битися. Але там, на підлозі, я раптом відчула, якщо я не захищу себе, хтось зробить це за мене. Я пручалася, намагаючись вирвати руку, а тоді, коли до голови підступив біль, врізала їй коліном в бік і звільнилася.

Я перекотилася на бік, обхопила її шию рукою та стиснула, фіксуючи голову. Я не мала уявлення, де навчилася цьому рестлерському прийому. Я почула, як вона стогне та булькотить. Хтось гукнув: «Ламай її! Скрути їй шию!» — і я знала, що можу різко шарпнути рукою та зробити це.

Я зціпила долоні, переплела пальці, все ще тримаючи її шию в замку. Стиснула один раз.

«Вбий її! Вбий цю суку!»

Спочатку я подумала, що то мене під’юджував хтось із натовпу. А тоді зрозуміла, що голос лунав у мене в голові. Я була повільна та обережна, а навколо мене все рухалося швидко та рвучко, як у старому фільмі.

Мейсон спробувала вхопити мене за голову, та я ухилилася, і їй не пощастило. Я вже заспокоїлася та взяла себе в руки. Потягнула праву руку лівою, саме достатньо, щоб миттєво перекрити їй дихання, але не збиралася робити їй боляче, поки стискала долоні вдруге та втретє.

— Я хочу з тобою поговорити, — повільно промовила я. — Я послаблю хватку, щоб ти могла дихати, але хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Кивни, якщо погоджуєшся більше не борсатись.

Вона прокавчала щось і кивнула. Я послабила хватку, щоб вона могла дихати, та все одно стримувала її.

— Не я почала цю бійку, та я набагато сильніша, ніж здаюсь. Якби мені захотілось, я б могла шарпнути й зламати тобі шию. Розумієш мене?

Вона кивнула.

— Я хворіла. Не можу зараз все пояснити. Доведеться тобі повірити на слово, що в мене були провали в пам’яті й якщо я щось і зробила з твоїми картинами, то цього не усвідомлювала. Це ніби коли ти накуришся, а потім нічого не пам’ятаєш. Різниця в тому, що ти вибираєш, коли тобі накурюватись, а я ці провали собі не спричиняла. Хочу попросити пробачення за те, що вона — я — зробила, але ти мусиш пообіцяти, на очах у всіх цих людей, що коли я тебе відпущу, ти більше на мене не чинитимеш напад. Якщо це повториться, я можу втратити контроль і серйозно тебе травмувати. Я не те щоби цього хотіла, та інколи роблю речі, які не усвідомлюю. Зараз я на межі.

Я почула розпачливу жорсткість власного голосу. Голова Мейсон злегка повернулась, і коли вона глянула на мене, я побачила, що ненависть в її очах поступилася страху. Вона кивнула й видихнула:

— Добре… від… пусти. Я… нічого… не робитиму…

Я відпустила її, вона перекотилася та потерла горло обома руками. Ми підвелися.

— Я йду, — сказала я. — Більше я сюди не повернуся. Якщо ми ще колись випадково зустрінемося, я пропоную просто пройти повз, не розмовляючи. Я повторюю — мені шкода.

Вона позадкувала, а я підійшла до столика та взяла свою сумочку. Тоді востаннє роздивилася довкола та вийшла.

Роджер наздогнав мене, коли я перетинала Макдуґал-стрит. Він глянув на моє обличчя.

— Що трапилося?

Раптом вся моя сила, холоднокровність і впевненість випарувались. Я почувалася так, ніби зараз впаду. Він вхопив мене за руку та підтримав.

— Що таке, Саллі? Що сталося?

Я почала плакати:

— Забери мене додому, Роджере. Мені холодно. Будь ласка, забери мене додому.

У таксі я, задихаючися від схлипування, розповіла йому, що зі мною трапилось.

— Я хотіла вбити її та втекти, знайти темний підвал, щоб сховатися там і перерізати собі горлянку.

— Але ти нічого такого не вчинила, — сказав він. — Кілька тижнів тому, а можливо, й днів, ти б відключилася. Але ти встояла, захистила себе сама без чиєїсь допомоги. Я пишаюся тобою.

— Та я хотіла вбити її.

— Бажання вбити когось — цілком нормальне для людей. Зрілі та виховані особи контролюють власні імпульси.

Коли ми під’їхали до квартири, він заплатив водієві та почав прощатися зі мною під під’їздом.

— Ти мусиш зайти зі мною, Роджере. Мені не можна зараз бути на самоті.

Він завагався, але тоді кивнув. Я взяла його під руку й ми піднялися нагору.

— Чому я не можу згадати, що сталося з картинами Мейсон? Чому в моїй пам’яті цей провал?

— Ми створюємо собі провали в пам’яті через багато речей, Саллі. Пригнічуємо болісний досвід. Прикриваємо травми та сни, залишаючи прогалини у своїх спогадах. З роками деякі з них забуваються, як струпи на подряпинах, відходять назавжди. Інші ж просочуються, ніби рани, що стікають кров’ю. І те і те болить, але ти вчишся давати собі раду.

— Я ще не здорова, Роджере. Правда ж?

— Ти на шляху до зцілення, Саллі.

— Але він ще не закінчився. Є ще дещо, чого я не знаю.

— Ти не можеш поквапитись, щоб дізнатися більше.

Я сіла на дивані біля нього та поклала голову йому на груди. Слухала, як швидко б’ється його серце.

— Та я мушу поквапитися, Роджере. Мене не покидає це жахливе передчуття, що зі мною щось станеться. Я мушу проживати кожну хвилину кожного дня, бо хтось чи щось збирається вкрасти в мене час. Я завжди раніше замикала двері, щоб люди не могли вкрасти в мене гроші чи мої речі, та ніколи не усвідомлювала, що у мене завжди хтось крав години та дні мого життя. А більше часу я собі купити не можу. Не можу його зберегти, чи покласти під відсотки, чи кудись інвестувати. Я можу тільки витрачати його по секунді. А ці інші люди проникали у мій розум в будь-який час дня чи ночі, крадучи його в мене. У мене стільки всього забрали, що мені здається, я мушу поспішати, щоб компенсувати це.

— Саллі, ти тремтиш.

— Обійми мене, Роджере. Я розпадаюся на частини.

Він міцно пригорнув мене до себе.

— Це все через шок від того, що сталося з Мейсон. Ш-ш-ш. Воно минеться. Спробуй розслабитися. Я зроблю все, що можу, щоб ти заспокоїлася. Він знає, що…

Я зупинила його поцілунком. Припала до нього та притиснулася своїми губами до його. Рот Роджера відповів довго та міцно.

Тоді він відсторонився та глянув мені у вічі.

— Чому ти не дала мені приспати тебе?

— Тому що я хочу контролювати себе, Роджере.

— Не варто було мені тебе цілувати.

Я приклала палець йому до рота.

— Це я тебе поцілувала, — сказала я та повторила поцілунок, цього разу легко, ледь торкнувшись його вуст.

— Я кохаю тебе, Роджере.

Він похитав головою, відсунув мене та підвівся.

— Це неправильно, Саллі.

— Ти також мене хочеш. Я знаю.

— Я мушу йти.

— Ти не можеш мене отак залишити. Якщо ти не хочеш взяти мене, принаймні покохайся зі мною.

— Я не можу! — скрикнув він. — Хіба ти не розумієш, що я не можу? Заради Бога! Саме тому моя дружина вбила себе.

Мені наче дали ляпаса. Я витріщилась на нього.

— Що ти таке кажеш?

— Коли чоловік виснажений, це впливає на все його життя, не тільки на стосунки з пацієнтами. Коли ти втомлюєшся та перенасичуєшся всім цим, то перестаєш турбуватися про інших. Ти робиш все механічно. Та насправді всередині ти мертвий.

Він ходив туди-сюди кімнатою, хитаючи головою та промовляючи ці слова:

— Роками я міг приховувати це від своїх колег, навіть від пацієнтів. Та не міг приховати це від своєї дружини. Намагався пояснити їй, що це не її провина. Що це не тому, що я менше її кохаю. Я вигорів як фізично, так і емоційно, тому що тіло та розум — єдині. Ти не можеш вдень і вночі примушувати частину себе працювати з психічно хворими, виводити розум за межі можливого й очікувати, що це ніяк не вплине на твоє тіло. Воно повільно пожирає тебе. Спочатку ти турбуєшся про людей, віддаєш їм усе. А тоді ця одноманітність, постійні напади, день за днем, рік за роком створюють емоційне притуплення, ти стаєш черствим. Віддаєш все своє співчуття, і його не лишається для тебе чи твоєї сім’ї. Але ти це приховуєш. Позаяк ти знаєш, що від тебе очікують співчуття, ти імітуєш співчуття. І починаєш ненавидіти себе за те, що ти — лицемір. Логічно обґрунтовуєш це, говориш, що дієш так тому, що люди тебе потребують. Але це також брехня. Люди відчувають твій холод. Люди відчувають, як ти віддаляєшся. Особливо шизофреніки. Вони такі чутливі. О Господи, вони знають, коли ти тільки вдаєш, що турбуєшся про них. І від провини, що ти живеш брехнею, твоя душе в’яне.

Його очі наповнилися слізьми, я хотіла обхопити його руками, та не наважувалась перервати цей ритуал виливання душі.

— Моя дружина знала. Лінетт була чутливою, вразливою жінкою, й коли я більше не міг кохатися з нею, вона звинувачувала себе. Моїх слів про кохання було недостатньо, щоб заперечити брак фізичної любові для неї.

Роджер не зводив з мене очей.

— Хіба ти не розумієш? Вона не вчиняла самогубства. Я сам вбив її, так, ніби власноручно накинув їй на голову петлю, прив’язав мотузку до тієї гілки, а тоді вибив стілець з-під ніг. Це я зробив. Бо я — фальшивка. Безпросвітний порожній чоловік, що швендяє околясом та прикидається живим.

Я взяла його руки, й Роджер дозволив мені вмостити його біля мене на дивані.

— Я рада, що ти мені розповів це, Роджере. Проте, як ти й сказав, психічно хворі знають, коли ти вдаєш, що турбуєшся, але ми також знаємо, коли ти не прикидаєшся.

Його очі обмацували мої, він вже був готовий почати заперечувати, та я прикрила його рот долонею.

— Дозволь мені, — сказала я. — Можливо, в тебе було вигорання, та я відчуваю в тобі зміни. Знаю, що ти за мене піклуєшся. І якщо ти можеш турбуватися про якусь іншу людину, окрім себе, тоді можеш непокоїтися й про інших. Ти можеш глянути мені в очі та сказати, що не хвилюєшся за мене?

Він похитав головою.

— Ти ж знаєш, що турбуюся.

Я погладила його обличчя.

— Тоді, якщо ти говориш правду, і розум та тіло впливають одне на одне, ти мав би змогти й фізично потурбуватися про мене.

— Саллі, ні…

Я ніжно поцілувала його. Розстебнула сорочку та торкнулася шиї. Відчула, як він здригнувся від моїх губ, і знала, що його розривало між страхом невдачі та провиною від можливості успіху. Я повільно роздягнула його, і Роджер почав зголодніло відповідати на мої пестощі. Коли я відштовхнула його, він вражено прикипів до мене очима.

— Повільно, — сказала я. — Дуже повільно та дуже ніжно. Не поспішай… Давай спочатку просто пестити одне одного…

Я скрізь торкалася його, і ніби тепла рідина перетікала крізь мої пальці в його тіло. Роджер цілував мої груди, досліджував шкіру, і небавом він ожив, став пружним і готовим.

— Саллі, — прошепотів він, — пройшло стільки часу. Але нам не варто…

— Я тепер справжня особа, Роджере. Цілісна особа. І я хочу, щоб ти також таким був.

Я спрямувала його в себе, та раптом, як тільки моє тіло прийняло його, то відчула ауру. Я зціпила долоні в нього за головою та стиснула. Але мій череп пульсував болем. Кожен поштовх його тіла товк та трощив, ніби він сягав моєї голови, бив мене, ніби каменем, раз за разом.

Я хотіла закричати, але знала, що це його зупинить, що від цього він зм’якне. Тож я кричала у себе в голові, стискала долоні, відганяючи головний біль, який ледь не ламав мене. «Ні! Залиш мене в спокої! Я мушу бути цілісною людиною!»

Роджер кохав мене, а я відповідала йому любов’ю крізь біль. Та коли все закінчилось і він ніжно поцілував мене, я розціпила руки — й головний біль мене розколов. Я почула знайоме відлуння лементу в голові. А тоді згадала, кого я забула, і мусила відпустити.

Джинкс закричала.

Її волосся обернулося зміями, і я злякалася, що коли гляну їй в обличчя, то скам’янію. Вона боролася зі мною, наче ангел темряви, і вирвала реальність з моїх пальців. Світ став оптичною ілюзією. В одну мить я була урною — вмістилищем його кохання — а тоді розкололася на два лики, і Джинкс захопила мене. Вона була там. Повністю все контролювала. А я дивилася з темної прірви, спостерігала, чула та відчувала, що в ній відбувається.

Джинкс глянула на лікаря середнього віку, який пригорнув її до себе, та плюнула в нього. Роджер затулився руками, щоб захистити обличчя. Вона впилася нігтями в його руки, схопила за волосся, смикнула, вдарила його, закричала…

— Ах ти ж виродку! Брудний старий розпусник! Відчепися від мене! Сучий ти сину! Я тобі очі повидираю! Я вб’ю тебе!

Гола, вона кинулася на кухню та знайшла ніж для м’яса. Він від неї більше не втече. І щойно він здохне, це тіло, цей розум, це життя належатимуть їй, вона сама контролюватиме своє існування. Вона влаштує серію вбивств. Вона невразлива. Безкарно вбиватиме незнайомців, а тоді зникне, й за це заплатять інші. Та замість п’яти, тепер буде двоє. Покарають четверту Саллі, а Джинкс зможе зробити це знову.

Все почнеться з пороху та крові. З крові Еша.

Вона побачила, як Роджер дивиться на неї біля одвірка. Він вже вдягнув штани. Побачивши в її руці ніж, він схопив подушку від шкіряного крісла. Отже, вони будуть битися! Вона оббілує його труп, а тоді приб’є шкіру до стіни. Вона хотіла почути його крик. Хотіла відкинути його благання про пощаду, хотіла віддерти його тіло від душі та кинути його в пекло.

— Страждай! — закричала вона. — А тоді здохни!

Джинкс махнула ножем та прорізала шкіру подушки.

— Джинкс, будь ласка, — сказав він. — Заспокойся. Поговорімо.

— Ти вбиваєш словами, — каркнула вона. — Ти запихаєш слова людям до горлянок, душиш їх, як задушив і свою дружину, мотузкою зі слів на дереві знання. Ти мастурбуєш словами. Вони струмують із тебе, липкі та венеричні, вони вбивають прихованими значеннями та брехнею… брехнею… брехнею!..

— Це нормально, що ти ненавидиш мене, Джинкс, та ніж — це не відповідь.

— Що ж, тоді це питання. Гостре лезо правди.

Вона розмахувала та штрикала, порізала йому груди, черкнула пальці, й Роджер впустив подушку. Тоді несподівано він припинив відступати та кинувся на неї. Джинкс двічі порізала його плече, доки Роджер не кинув її на підлогу та притиснув коліном зап’ясток з ножем. Тоді вона відчула, як він руками обхопив її горло.

— Ну ти й сука! — загорлав він. — Спочатку я вб’ю тебе. Тебе не існує! Ти — кошмар прямісінько з пекла!

Болю не було, та вона відчула, як його великі пальці впилися в горло, й від задушення у неї запаморочилося в голові. Світло потьмяніло. Риси його обличчя стали розмитими. І вона знала, що мусить покинути це тіло, щоб не померти. Нехай Саллі помирає. Нехай задушить її до смерті, а коли Саллі помре, Джинкс звільниться, а його це так терзатиме, що він сам накладе на себе руки.

Раптом вона відчула, що він послабив хватку та почула слова:

— О Господи, що ж я роблю? Повертайся в темряву!

«Це їм нічим не допоможе», — встигла подумати вона, поки проносилася геть. Тепер вона була достатньо сильною, щоб перебрати контроль знову, коли та на скільки їй захочеться.

Бо тільки вона могла віч-на-віч зіткнутися з тим, що було в темряві…

Вісімнадцять

Я прокинулася в лікарняній палаті, мої руки та ноги були розведені та прикріплені шкіряними наручниками до ліжка. Мене вивертало від запаху сечі. Лампочка над головою була закута в сітку з дроту, а вікна заґратовані. Надворі падав сніг.

Я покликала когось на допомогу, та моє горло хрипіло і боліло, тож назовні вирвалося тільки скрипіння. В замку перекрутився ключ, й медсестра, ступаючи креповими підошвами, принесла піднос з вечерею. Ключі бряжчали в шкіряному футлярчику, що висів у неї на поясі. То була місіс Фентон.

— Гаразд… гаразд… — сказала вона. — Час ланчу, Джинкс, але якщо ти знову виплюнеш їжу мені в обличчя, я запхну тобі в горлянку трубку та заллю її в тебе.

Заспокойся, сказала я собі, та дізнайся, що сталося. Очевидно, справа в помилковому розпізнанні. Місіс Фентон просто не впізнавала мене.

— Зрозуміла мене, Джинкс? — Вона злісно блимнула очима, а в її голосі вчувалася погроза.

Я кивнула.

— Я гарно поводитимусь, місіс Фентон.

Її брови підскочили вгору.

— Так? Оце зміна.

— Вибачте, що створила вам проблеми.

Це її спантеличило, тож вона уважніше впилася в мене очима.

— Як тебе звуть?

— Саллі Портер.

Різкість зникла з її погляду.

— Що ж, Саллі, давно пора. Дякувати Богові. Ми так довго тебе чекали. Зажди хвилинку. Доктор Еш просив повідомити його, як тільки ти з’явишся.

— Мені так і лежати прив’язаною?

— Поки я не повернуся. Почекай трішки, й ми придумаємо для тебе дещо зручніше.

Місіс Фентон пішла й повернулася з Патякалкою-Даффі, в якої було перев’язане обличчя.

— Я не довіряю цій сучці, — фиркнула Даффі.

— Все в порядку, — сказала місіс Фентон. — Це вже інша.

— Я все одно не вірю у все це лайно про Джекіла та Гайда. Це все вистава. Якщо вона знову полізе мені до обличчя, я їй вшкварю. Кажу тобі, знімати наручники — це помилка. — Даффі спопеляла мене поглядом, поки відстібала мою ліву ногу, нерішуче, ніби очікувала, що я її хвицну. Коли я нічого не зробила, вона фиркнула. — Просто прикидається.

— Доктор Еш наказав зняти наручники, як тільки вона назветься Саллі. Тому знімай.

— Вибачте, що поранила вас, — сказала я. — Я цього не пам’ятаю.

Поки Даффі закінчила розстібати наручники, прийшов Роджер. Коли я побачила його, то розплакалась.

— Нічого страшного, Саллі. Ну ж бо, випусти це з себе. Ти пережила справжнє жахіття. Але ти повернулася, і це найважливіше.

— Що трапилося, Роджере? Ми були разом, а тоді…

Він кивнув, щоб Даффі вийшла та жестом показав, що місіс Фентон має залишитися.

— Місіс Фентон допоможе тобі прийняти душ та одягтися, а тоді приведе до мого кабінету. Ми обговоримо все з самого початку.

— Що зі мною сталося, Роджере?

Тоді він глянув мені в очі.

— Ми припустилися помилки. Ти ніби дуже довго спала, Саллі. Я поясню тобі все у кабінеті. В мене є відеокасета. Думаю, настав час побачити тобі це на власні очі.

Після душу місіс Фентон допомогла мені зачесатися та дала одну з моїх суконь, яку принесли в лікарню. Я попросила синю, яка, як я знала, найбільше подобалася Роджерові. Хоч я й поспішала з ним поговорити, медсестра наполягла, щоб я спочатку трішки поїла.

Я сказала їй, що в мене паморочиться голова та я відчуваю себе незвично млявою.

— Це все через ліки, які давали тобі… чи їй. «Демерол»[118] ніяк не впливав на… на ту, іншу — а доктор Еш сказав, що не можна давати «Торазин» людям із множинною особистістю, тож вони давали щось нове, але в тебе, мабуть, інша реакція на це. Воно мало б добряче тобі памороки забити.

У коридорі перед кожними дверима була пара взуття. Від цього мені здалося, ніби то привиди стояли на сторожі. Нам довелося пройти через кімнату відпочинку, щоб дістатися до виходу. Деякі пацієнти викрикували непристойності, побачивши мене, а інші від жаху відверталися до стін. На якого ж це монстра я було перетворилася, що вони так реагують на мою появу?

Місіс Фентон попросила почекати мене біля сестринського посту зі скляними стінами, поки сама телефонувала в наступне приміщення, повідомити, що веде мене. Присутні, які всередині попивали каву, дивилися на мене зацікавленими поглядами. Одна жінка підвелася та наблизила своє обличчя до мого.

— Як тебе звуть? — командним тоном запитала вона.

— Саллі Портер, — відповіла я.

— Ти брехуха, — сказала вона. — Інших можеш обманювати своїм спектаклем, та я за тобою наглядатиму.

Місіс Фентон штурхнула її та сказала, щоб та залишила мене в спокої. Тоді вона відімкнула двері в коридор й ми вийшли з покою відпочинку.

Ішли ми довго, доки не спустилися ліфтом на найнижчий рівень. Звідти ми попрямували підземним тунельним комплексом, який на кожному перехресті перекривали ґратчасті ворота.

— Де це ми?

— Це тунель із палати максимальної безпеки. Всі будівлі об’єднані під землею, тож нам не доводиться виводити пацієнтів назовні, щоб перейти з однієї в іншу.

— Зовні всі будівлі виглядають поділеними, навіть не здогадаєшся, що вони з’єднані. Я й не знала про ці тунелі, коли була тут вперше.

— Тоді ти була добровільною пацієнткою, Саллі. Тобі не доводилося побувати в палаті максимальної безпеки.

— Я дуже погано поводилася цього разу, місіс Фентон?

Вона кивнула, не дивлячись на мене.

— Гіршого я ще не бачила.

Тунель потягнувся вгору, й ми підійшли до важких подвійних дверей, які місіс Фентон відчинила одним із ключів зі своєї в’язки на поясі. З іншого боку я побачила коридори прийомного покою, що були залиті флуоресцентним світлом та прохолодні.

Там нас чекала Меґґі, й вона обійняла мене.

— Саллі, я така рада тебе бачити. Як почуваєшся?

— Трохи затурканою, — сказала я.

— Я краще повернуся до палати, — сказала місіс Фентон. — Ви зателефонуєте на пост, щоб я її забрала?

— Я про це подбаю, — сказала Меґґі. — Дякую.

Місіс Фентон поплескала мене по плечі.

— Щасти тобі, Саллі.

Меґґі відвела мене до лікарняного кабінету Роджера. Він підвівся, коли ми увійшли.

— Присядь, Саллі. У нас попереду багато роботи. — Він кивнув Меґґі. — Принеси відеокасету, яку ми записали минулого тижня.

— Минулого тижня? — прошепотіла я. — То пройшло вже…

Він кивнув.

— Майже місяць.

— Господи Ісусе. Що ти мені покажеш, Роджере? Я боюся.

— Це природно, Саллі. Та настав час тобі побачити, що відбувається, коли ти впадаєш у безпам’ятство. Здається так, ніби ти спала. Проте твоє тіло було при свідомості. Коли ми об’єднали твоїх інших особистостей — більше ми не згадуватимемо їхніх імен — ти забула про них та те, що з ними відбувалося. І я думаю, що це добре.

— То навіщо ти хочеш показати мені ту касету?

— Тому що інші злиття відбулися тільки після того, як ви вийшли на контакт одна з одною.

— Ти не збираєшся мене більше змінювати, правда ж?

— Я думав, що ми можемо цього уникнути, Саллі. Сподівався, що коли ти станеш ціліснішою особою, глибшою та складнішою, то зможеш придушити ту іншу. Але поки ти ставала сильнішою, вона також набирала сили. Так, ніби вона крокувала в ногу з тобою, тільки з того боку. Її не можливо було замкнути та забути. Нам потрібно впоратися з нею, вивести її на світло, знищити її ненависть та вияви жорстокості.

— Я думав, ти турбуєшся за мене, Роджере.

— Так і є, Саллі. Повір мені, я турбуюся.

— Я не впевнена, Роджере. Можливо, науковець, дослідник всередині захопив контроль над тобою, зачарований можливістю побачити, що ж станеться. Я думаю, завершення власної роботи стало для тебе важливішим, ніж почуття до мене.

– Іншого шляху немає, Саллі.

– Є. Кохання здатне на це. Любов повинна взяти гору над ненавистю.

— Це говорить Деррі. Вибач, не варто було мені згадувати її ім’я. Я хочу сказати, якщо ти застосуєш свій інтелект, то зрозумієш, що це тільки сентименти. Я знаю, що насправді ти віриш у «любов перемагає все», не більше, ніж я.

Мені було боляче, коли він це сказав, та він мав рацію.

— Мені страшно, Роджере.

— Ми всі боїмося власних жорстоких імпульсів. Але ми їх контролюємо й перетворюємо на хороші дії. Ізолюючи пригнічений страх, відділяючи його від реальної особистості, твій дитячий розум створив кишеню — ментальну бульбашку — дав їй ім’я, й таким чином створив твою першу альтернативну особистість, що випромінювала жорстокість та зло.

— Я не думала, що психіатри використовують це слово.

— Ти маєш рацію. Це моральне судження, та як по-іншому описати особу, що перебуває на темному боці твого розуму?

— Що, коли після цього я ненавидітиму тебе?

— Це те, чим я мушу ризикнути. Якщо я змушений відмовитися від тебе, щоб врятувати, то це мій моральний обов’язок.

– І хто з нас сентиментальніший?

— Поясню іншими словами. Моя професійна думка полягає в тому, що коли ми не пройдемо увесь шлях до кінця, вона тебе знищить.

— А ти не хочеш мати цього на своїй совісті.

Вираз його обличчя продемонстрував, що я його образила.

— Вибач, Роджере. Це було нечесно.

— Частково ти маєш рацію.

— Ти маєш на увазі, що все одно це ризикована справа.

— Так.

Прийшла Меґґі з відеокасетою, й Роджер засунув її в отвір монітора. Я не могла зібратися з силами й подивитися на це. Тоді почула голос: грубий, низький, незнайомий, який плювався непристойностями. Я прикрила вуха долонями та заплющила очі. Але звук долинав, тож я повільно відвела руки та глянула на екран.

Обличчя, яке мені снилося та яке я ніколи не бачила в ролі керівника мого тіла, викривилося через лють, очі, які палали. Вона говорила: «Коли я виберуся з цих шкіряних браслетів, я вирву тобі очі, ти, довбаний сучий сину! Все, чого тобі хотілося, — це використати її, трахнути її. Думав, можеш ізолювати мене та знищити. Ну й дурень же ти. Я вб’ю тебе, коли ти найменше цього очікуватимеш. А тоді я вб’ю Саллі».

«І що станеться з тобою, Джинкс?»

«Тоді я стану вільною, як вітер».

«А ще ти помреш».

Вона засміялась. «Я вірю в потойбічне життя, Еш. Я — дитя диявола, а моя душа проникне в когось іншого. Як бачиш, я тільки розум, тільки уява, я не скута фізичним тілом. Коли її оболонка помре, знайду іншу… а тоді ще іншу… Я, можливо, й народилася тут, та завжди хотіла подорожувати. Відьми живуть вічно. Мене спалили в Салемі[119], а я відродилася в її тілі».

Я відчувала одразу огиду й була вражена. Було неймовірно бачити, як мій двійник палає ненавистю, вивергає з рота таку гидоту. І я зрозуміла, що мушу взяти на себе вину. Щоб уникнути болю, я створила монстра зі своєї уяви, а тоді відкинула її. Вона приймала покарання, несла найважчу ношу брехні, лицемірства та садизму від інших людей. Коли вона говорила про власну самотність та страждання, я відчула, як мої очі заповнюються слізьми. Знаю, це звучить по-дурному, та я хотіла пригорнути її до себе та сказати: «Тобі більше не потрібно ненавидіти та жити в самотності». Я мусила загладити свою провину перед нею.

— Я не маю права відкидати її, — сказала я. — Це моя відповідальність. Але роби це швидше, поки я не передумала.

Роджер вимкнув монітор та промовив:

— Я очікував, що ти так почуватимешся.

Він загіпнотизував мене та послав за Джинкс. Але вона не виходила.

Він сказав:

— Якщо вона не співпрацюватиме, можливо, ми зможемо дізнатися причину через тебе. — Роджер повернув мене в час, коли народилася Джинкс, і я згадала…

* * *

Мені було сім. То був грудневий ранок перед тим, як помер мій дідусь. Я бачила себе в квартирі бабусі Нетті, над бакалійною крамницею на Саттер-авеню на Брукліні, куди мене інколи приводила мама, коли мусила працювати на фабриці одягу. Наодинці на кухні я почула, як бабуся підводиться і виходить зі спальні, одягає калоші та камізельку з овечої шкіри, яку вона завжди одягала, коли розносила молоко зимовими ранками. Вона сказала мені, що я мушу залишитися в кімнаті з дідусем, якщо йому раптом щось знадобиться. Я сказала, що не хочу залишатися сама з дідусем. Я боялася поганих речей, які він намагався зі мною зробити.

Вона навідмаш втелющила мені ляпаса та сказала, щоб я не верзла таку жахливу брехню про поважного літнього чоловіка, який викладав у недільній школі. Тоді вона сказала мені сісти біля ліжка, щоб я могла побачити, якщо йому знадобиться судно чи ліки, й замкнула мене в його кімнаті.

Я кричала через двері, що мені страшно, але її кроки стихли, назовні відчинилися та зачинилися двері, а я плакала, зіщулившись під замкненими дверима. Мені потрібна була допомога, та ніхто мене не чув і ніхто не збирався допомагати. Я обернулася та побачила дідуся, який сидів, спершись на три великі подушки, і дивився на мене, його обличчя було жовте, щоки запалі, а беззубий рот зморщений та скривлений. Він наказав мені принести склянку води. Я кричала, що не підійду до нього та не дозволю торкатися мене. Він сказав, що то мені просто примарилося, ніби він робив зі мною щось погане. Він мій дідусь, сказав він мені, і любить свою гарненьку маленьку внучку та навчить деяких ігор. Він із зусиллями підняв ковдру, а штани його піжами були стягнуті нижче колін, і його штука стирчала вгору. Я заплющила очі та попросила Бога, щоб дід помер, щоб мені не довелося на нього дивитися, щоб не довелося торкатися його та робити ті мерзенні речі, яких він хотів мене навчити…

* * *

Наступний спогад пахнув трояндами. Коли я розплющила очі, він лежав у труні, його обличчя було вже не жовтим, а білим та роздутим, ніби в манекена на вітрині, а люди стояли навколо зі сльозами на очах. Я сиділа нерухомо, бо не знала, як відбулася ця магія. Я хотіла, щоб він помер, та не знала, що можна змусити когось померти, тільки забажавши цього.

Я чула, як люди говорили, що він був хорошим чоловіком. І як недільна школа сумуватиме за його наукою. І як добре Саллі пережила те, що пробула в кімнаті з мертвим чоловіком, який, схоже, помер у конвульсіях. Я нічого не пам’ятала, але знала, що нікому не можна цього говорити.

То було моє перше забування.

Роджер повернув мене в теперішнє і я сказала:

— То ось, коли з’явилася Джинкс — коли мій дід спробував мене домагатися.

Він знову спробував вивести Джинкс, та це не спрацювало. Тоді він спробував втретє, сказавши, що Джинкс опиниться у той день, коли дід помер, — і пригадає те, як була з ним у кімнаті на самоті.

* * *

Джинкс розплющила очі, й цього разу виглядало так, ніби я також там була та спостерігала за нею. Вона не знала, як довго вона в цій кімнаті. Спробувала відчинити двері та з усієї сили кинулась на них. Дідусь жестом показав, щоб вона підійшла до ліжка. Він вже розкрився й вона ненавиділа його за це.

— Ходи до дідуся, Саллі. Будь гарною дівчинкою та послухайся свого дідуся. Це не болітиме.

Вона люто блимнула на нього очима та роззирнулася кімнатою, щоб знайти щось, чим можна було б захиститися. Вона підійшла ближче до ліжка, вдаючи, що збирається зробити те, що він хотів. Та коли він потягнувся до неї, Джинкс відскочила. Нарешті він вхопив її за волосся, притягнув ближче до себе та зняв її трусики.

— Ти мусиш гарно ставитися до свого дідуся. Я старий чоловік, й мені вже недовго…

Вона боролася та кричала, та ніхто цього не чув і ніхто не збирався допомагати. А тоді її руки кинулися йому під пахви й вона залоскотала його. Дід відкинувся назад, сміючись. Джинкс зробила це знову, під пахвами, з боків, і він відпустив її волосся.

— Це я тебе дечого навчу! — закричала вона.

— Ні, Саллі! — Він сміявся, ледве хапаючи ротом повітря, перекочувався з боку на бік на ліжку, намагаючись захиститися від її швидких пальчиків, поки вона продовжувала його лоскотати. Він задихався та кашляв, а Джинкс усвідомила, що поки він качатиметься, то нічого їй не зробить. Тепер дід вже задихався із якимсь деренчливим звуком та ледве дихав, а тоді обблювався. Вона відскочила, бо запах блювотини був надзвичайно гидотним. Він лежав розпластаний на ліжку, його очі витріщилися, рот завмер у закляклому сміху, з якого по щоці стікала цівка блювоти.

Джинкс одягла трусики, сіла на підлозі біля зачинених дверей та чекала.

Потім повернулася її бабця, вивела Джинкс із кімнати та сказала:

— Бідненька моя дитинко, який жах, що тобі довелося це побачити.

Джинкс сказала:

— Він спробував робити зі мною погані речі. Я рада, що він помер.

Бабуся втелющила їй ще одного ляпаса та скрикнула:

— Більше ніколи такого не мели, паршива дитино. Ніколи нікому такого не кажи, бо потрапиш прямісінько до пекла та вічно там горітимеш. Ти паскудниця, ти — зло… диявольське поріддя.

Але Джинкс відскочила від неї та вибігла з дому на холод, побігла, щоб втекти від того запаху, ляпасів бабусі та банькатих очей дідуся…

Я почула голос Роджера, що кликав Джинкс повернутися в теперішнє, та вона не хотіла йти. Вона хотіла бігти вічно й ніколи нас більше не бачити. Вона не хотіла повертатися в темряву та випускати мене. Вона думала, що я не заслуговую весь час бути назовні, поки вона замкнена всередині. Але Роджер зміг повернути її, я відчула, як тягне її, та почула слова… «Ти можеш запам’ятати з цього стільки, скільки захочеш. Все, частину або зовсім нічого…»

Я розплющила очі та відчула, як по щоках котяться сльози.

— Я ніколи не хотіла цього робити, Роджере. Я намагалася розповісти бабусі та мамі, та мене ніхто не слухав. Ніхто мені не допоміг би. Всім було наплювати на те, що він змушував мене робити ті речі. Я намагалася їм розповісти, але вони називали мене злою брехливою дитиною. Мені так соромно. Так соромно…

— Ти не можеш звинувачувати себе в його смерті.

— Я створила Джинкс зі страху та гніву. Я мушу знову прийняти її до себе, — сказала я. — Роби це швидко, Роджере. Було нечесно з мого боку втекти, сховатися та залишити її, щоб вона самотужки витримувала весь мій біль, горе та ненависть і не отримувала ні краплі щастя.

Роджер сказав, щоб я стиснула долоні.

— Ти народилася в муках та гніві, Джинкс, — сказав він. — Та зараз Саллі хоче, щоб ти знову повернулася до неї.

Я почула, як її голос заволав:

— Ні! Я залишатимуся собою, поки не зійдуться небеса з пеклом.

Я відчула біль, коли нігті глибоко вп’ялися в долоні. Я опустила очі й побачила, як проступила кров.

Роджер округлив очі, ніби був не впевнений в тому, що йому робити далі.

– Інші об’єдналися добровільно, — сказав він. — Мені варто було очікувати, що Джинкс не погодиться. Ми не можемо змусити її поступитися своєю ідентичністю. Вона має захотіти відмовитися від свого окремого існування.

— Виходить, все це було даремно, — сказала я. — Всі інші, боротьба, злиття. Я радше помру, ніж проживатиму буття, в якому я змінююся, ніби оптична ілюзія щоразу, як кліпаю очима.

— Ніколи не здавайся! — скрикнув він. — Мусить бути шлях крізь її бар’єр. Можливо, якщо ми відправимося назад у минуле, повз її захист.

Сміх, який безконтрольно вирвався у мене з горла, належав їй.

— Тобі доведеться відправитися до світанку людської свідомості.

Тоді я почула слова ВОсПа у своїй голові, який сказав:

«Це відповідь та ключ. Повертайся до самого початку».

Я переповіла Роджерові те, що сказав мій Помічник.

— Добре, — сказав Роджер. — Якщо ВОсП вважає, що саме це потрібно, ми так і вчинимо.

Це мене лякало, та я тихо сиділа й слухала. Він підняв свою золоту ручку.

— Твій розум — це машина часу, й ми повернемося далеко в минуле. Коли я відрахую від семи до нуля, ми прокрутимо циферблат назад аж до зародження людської свідомості. Коли ти прибудеш туди, то опишеш її.

Він рахував, а мій розум провалювався сам у себе. Назад у розум Джинкс, що ненавидів, думав, згадував…

* * *

Одного разу в позачасовому часі, подумала вона, досить давно. До появи сил захисту. До відщеплення людської самосвідомості, коли всі уми були одним цілим, й не було окремих особистостей, але один загальний Розум, всі все знали та спілкувалися без допомоги мовлення. Всі уми були взаємопроникними. Всі ділилися думками відкрито одне перед одними. Ніякого страху. Ніякого болю. Ніякого гніву. Невисловлені накази. Єдиний Розум рухався, ніби сильний вітер, а всі душі пливли, ніби піднесені тим вітром листочки. Нічого не було приховано. Ніяких підозр, чи ревнощів, чи ненависті… Кожна свідомість була відкрита для сукупності. Жодних проблем у несвідомому. Ніяких жахіть. Загальний дух ширяв понад землею.

А тоді сталося дещо непередбачене. Зими стали довшими та холоднішими, ніж раніше. За десять тисяч років людської пам’яті ми не пригадували таких холодів. Незліченна кількість животів смикали Розум, змушували його дістати більше їжі. Та її було недостатньо.

Тому великий Розум вирішив, деяких він нагодує, а інших відріже, як гілки, заради порятунку цілого дерева. Розум обмежить себе кількома десятками тисяч тіл, а інших відпустить.

А тоді акт першого свавілля проявився у світі. Одна жінка, лише одна серед усіх, відокремила собі куточок, острівець самоусвідомленої самітності, яку відщепила від загального Розуму. Община не знала, в якому місці, але лишень інтуїтивно відчула рубець у загальній свідомості. Тією жінкою була я.

Я народилася іншою. Коли вони відлучили мене від груді, я хотіла ще. Пізніше я відчувала неспокій, відчувала рух часу. Я не могла збагнути, що тільки я єдина відчувала злість, коли шлунок нидів від голоду. Розум відчував це, й тривалий час община віддавала мені більше їжі. Коли я вперше зляглася, то відчула дивний трепет в тілі, й Розум був вражений. Ще ніколи жодна його частина не була настільки захоплена власним тілом.

Коли я годувала свою дитину, то відчувала тепло та пульсацію, поки вона смоктала мою грудь, і я опиралася, коли інша жінка потягнулася, щоб погодувати мою дитину. Я відмовилася приймати чужих дітей. На кожній стадії мого життя Розум карав мене за відчуття самоідентичності. Немає окремої тебе, шепотів Розум. Існує тільки цілісність.

Та одного дня я знайшла тоншу точку в кутку свого усвідомлення та видовбала дірку в потертій матерії свідомості. Темне та незвідане, що знаходилося за нею, спочатку вжахнуло мене, й я бігом відступила, доки Розум не дізнався про дірку. Та було важко втриматися від цього, і я час від часу обмацувала той отвір, ніби язик, що шукає втрачений зуб. Я відкрила, що можу проштовхувати власні думки крізь тріщину, за межі намету загального Розуму та тримати їх в таємниці у власній кишені усвідомлення.

Я збирала особисті ідеї та почуття й ховала їх, зберігала, ніби зібрані ягоди, що були загорнуті в листки, поза печерою, й переносила знання з групового розуму до свого особистого. Коли моя дочка ще немовлям плакала від голоду, я таємно її годувала, не дозволяючи собі думати про це, щоб Розум не дізнався. Те саме я робила й для чоловіка, що перший зі мною злягався. Ми стали особливими одне для одного.

Моє дитя зростало, люблячи мене більше, ніж всіх інших в племені. Єдиний Розум непокоївся через таку девіацію, проте хоча він нісся крізь свідомість, ніби смерч, та не міг знайти те особисте місце моєї свідомості, яке я сама собі створила. Я зі своїми чоловіком та дитиною мали їжу для своїх тіл, поки інші голодували. Я навчила свою дитину, як створити своє власне місце у Розумі для її думок, щоб не ділитися своїми знаннями з іншими, щоб спогади та навчання можна було накопичувати. Мій партнер був сильний, він знаходив м’ясо, ховав його в лісі та приховував знання про це. І ми вдвох навчили нашу дитину робити те саме.

Але Розум щось підозрював. Він слухав, шукав та обмацував, й одного дня знайшов нас. Вся община накинулася на нас. Ми були в пастці, та я б не витерпіла мук, які завдавав нам свідомий Розум. Ми не вчинили ніякого зла. Ми більше не терпітимемо. Ми втечемо від Розуму та житимемо кожне у своєму особистому, таємному, місці.

Тож ми вийшли крізь діру в свої власні свідомості, блокуючи біль та страждання, які великий Розум насилав на нас. А тоді великий Розум відніс нас ще далі, й води піднялися у великій повені та запечатали діру й назавжди замкнули нас назовні — відлучивши від грандіозного вируючого духу думок. Переворот знання. Наші окремі місця стали нашим свідомим розумом, а великий спільний Розум став несвідомим.

Я стала матір’ю нової раси людей, кожен із яких був особистістю з власною свідомістю, назавжди від’єднаною від великого спільного буття людства, хоча коли-не-коли вони таємно прослизали туди, влаштовуючи тимчасові візити в снах, чи божевіллі, чи містичних одкровеннях, щоб діставати засоби для існування, але ніколи не ставали єдиною свідомістю з понадлюдським духом.

Мої відколоті нащадки множилися й через свідомість тіла ставали фізично сильними. Вони розвинули таємні амбіції, жадібність та хіть. Покоління породжували покоління та винайшли вогонь, колесо, ніж та пістолет і переповнили землю, бо вони розмножувалися, доки великий Розум — безпристрасний до цих вигнанців — продовжував скорочуватись. Й Нові Люди навчилися ненависті та війні. Кожен із моїх окремішних спадкоємців та спадкоємиць називали свою пам’ять про великий Розум «Душею» або «Духом», й ними рухало бажання знайти шлях назад. Та на Землі більше не було ні єдиної мови, ні єдиного знання, ні єдиної думки. Вона стала Великим Вавилоном.

Таким чином людська раса створила власні множинні особистості й відтоді жила поживала й зла наживала…

* * *

Джинкс вилила свою фантазію, і я здригнулася. Звісно, вона була божевільною. Коли я дізналася більше про Джинкс, то почала вірити, що вона відрізала себе від людської раси свободою вибору, й щоб ізолювати себе від цього зла, я мусила замкнути її. Я відмовлялася приймати злий, стражденний бік моєї душі. Відповідальність була на мені. Та зараз, за її словами, так сталося з людською расою ще на самому початку…

Оскільки я була більшою істотою, я знала, що мушу відкрити шлях до темного місця та дозволити їй об’єднатися з рештою мене, приймаючи її такою, яка вона є, з її люттю, невдоволенням і ненавистю — що народилися з її самотнього страждання. Я тремтіла, знаючи, що доки не попрошу в неї вибачення та не подарую їй свою любов, не зможу стати цілісною людською істотою.

Роджер торкнувся моєї руки та сказав:

— Це ти маєш попросити Джинкс погодитися. Я не думаю, що вона відповість мені.

Я відкрила рот та сказала:

— Джинкс, пробач мені.

Вона не відповіла.

— Джинкс, тепер я знаю, що ти пережила і чому від’єдналася від мене. Ти — той гнів, який я ніколи не могла висловити. Я хочу, щоб ти повернулась. Я хочу бути цілісною людиною, справжньою людиною, й тільки через тебе ми матимемо силу зробити це. Тому що зараз ми мертві, розбиті, розірвані на шматки, бо не можемо одночасно співіснувати.

— Мені й так добре, — відрізала вона.

— Але так не може продовжуватися, — сказала я їй. — Зараз я надто сильна, і ти також дуже сильна, й ми розриваємо одна одну на шматки. Ми не можемо жити розірваними навпіл, Джинкс, і більше не можемо жити у вигаданому світі. І ми не можемо до кінця життя чекати листоношу із заспаними очима, який віднесе нас у своїй поштовій сумці до чарівного замку. Мусимо об’єднати сили й жити тут і зараз. Так хоче Помічник.

Джинкс зітхнула, і то було найглибше, найсумніше зітхання, яке я коли-небудь чула.

— Я прошу в тебе пробачення, Джинкс. За всі твої страждання, до яких я спричинилася. Я звалювала їх всі тобі на голову, а потім, коли ти страждала від болю, я називала тебе злою. Прошу тебе, пробач мене також за це. Повернися до мене. Я хочу, щоб ти повернулася, Джинкс. Ти потрібна мені. Я люблю тебе за все, що ти вистраждала, і клянуся, що більше ніколи не відкину тебе.

Вона знову зітхнула, і я почула її голос:

— Добре, — сказала вона. — Мені було холодно і страшно. Я більше не хочу бути на самоті.

— Ти погоджуєшся? — спитав Роджер.

— Погоджуюсь, — відповіла вона.

— Тоді, виходь з темряви.

Вона вийшла з темної печери та постала переді мною. Я взяла її за тремтячу руку.

— Коли я порахую до шести, — сказав Роджер, — Джинкс більше не чинитиме опір щодо об’єднання. Ви обоє почнете нову подорож, тільки в теперішньому. До скількох, я сказав, що дорахую, Джинкс?

— До шести… — прошепотіла вона.

— Ти більше не відокремлена водойма, — сказав він. — Твоя свідомість, ніби потік, що несеться вниз із твоїх гір злості та відчаю, тече вниз крізь інші джерела та струмки…

Вона побачила, що вона — потік. Спочатку в морозному повітрі гірської вершини, а тоді внизу, на землі, вона текла, лилася, відчувала, як несеться донизу понад мертвими деревами навколо брил, в діри та прогалини в ґрунті.

— …а тепер потік злості змішується та зливається в одну бурхливу річку, яка тече, мов велика Міссісіппі, вздовж континенту розуму Саллі…

Вона побачила, як гнів, бурхливий та нестримний, несе залишки затоплених спогадів та постійно загрожує вийти з берегів і затопити рівнини мого розуму ненавистю та жорстокістю. З ревом він нісся на південь, поспішаючи приєднатися до вод великої затоки.

— Зараз ви об’єднаєтеся раз і назавжди, — сказав він. — Лють, ненависть і смуток Джинкс назавжди омиються в любові Саллі. Немає окремої Джинкс. Саллі відкриває себе для тебе. Існує тільки п’ята Саллі, яка висловлюватиме власні емоції, — якщо потрібно — ворожості та агресії. Коли я порахую до п’яти, Саллі прокинеться та більше ніколи не потребуватиме окремої свідомості. Ви будете злиті в одну людину, аж до кінця життя вас обох. І ти пам’ятатимеш…

Я з острахом чекала відліку.

— Один…

Я почула звук плачу.

— Два…

То був ВОсП.

— Три…

Я бачила, що його обличчя виражає агонію, рот роззявлений, а очі горять.

— Чотири…

Він поглинав усю лють Джинкс, щоб врятувати мене. То було обличчя Оскара.

— П’ять…

Я спробувала зупинити злиття, але було запізно.

Оскар і Джинкс обоє зникли, і я знала, що мій Перший Помічник віддав своє життя заради злиття. Мій батько насправді помер.

Я лаялася та верещала на Роджера, зупиняючись лише для того, щоб перевести дух. Я заливала його злістю, стискала та розтискала кулаки, хапалася за стільницю, щоб не кинутися на нього.

— Все гаразд, Саллі, — м’яко промовив він. — Я очікував, що ти ненавидітимеш мене.

— Ненависть — це заслабке слово! Мене від тебе верне. Ти мені огидний. Ти вбив Оскара.

Я більше не могла стримуватись. Я тремтіла. Відчула, як сльози котяться щоками, а тоді почала плакати, поки геть не втомилася.

— Я люблю тебе і ненавиджу, але не розумію, чому.

— Ти повернула собі всі свої емоції, Саллі.

— Та я не хочу тебе ненавидіти.

— З часом ти навчишся висловлювати їх, Саллі, а згодом і керувати ними. Ти більше не будеш безтурботною, вічно люб’язною, з м’яким характером людиною. Ти будеш лютитися, і коли доведеться, то направлятимеш злість на те, що цього заслуговуватиме.

— Все не так просто. Я здатна на жахливі речі. Я можу брехати, обманювати, красти. Я можу вбити.

— Всі люди здатні на таке. Та це лише п’ята частина Саллі. Решта тебе ділить свідомість людської раси й обмежуватиме тебе.

— Що зі мною буде?

— Новий початок. Ти пізнаєш себе у багатогранності. Повернешся до людської раси. Перестанеш шукати Оскара. Побудуєш нове життя.

— О Боже, — сказала я. — Відчуття не зовсім такі, як я очікувала. Я думала, все буде красиво. Я думала, що проведу решту життя у веселощах, насолоджуючись коханням, відкриваючи для себе світ. Та зараз більшість речей, які мене турбували, більше не здаються вартими того.

— Це очікувано. Ти бачиш все крізь нову призму.

— Раніше я була впевнена, що правильно, а що — неправильно, що добре, а що — погано. Та світ все одно — ще те гниле місце. Люди все одно зраджують, крадуть, вбивають одне одного — як окремо, так і цілими націями. Колись я думала, що знаю всі відповіді. Один світ. Топильний котел. Мрія єдності, єдності мене та об’єднання всієї людської раси. Та зараз я вже не впевнена. Є всі ці тіні, розбіжності та винятки. Я ніби переродилася у розколотому світі, який змінює питання, як тільки я думаю, що отримала відповіді.

— Ти не самотня, Саллі. Інші також шукають вирішення. Хороші люди.

— А деякі складаються з добра та зла, — сказала я.

Роджер кивнув.

— Ти достатньо сильна, тепер сама можеш дивитися на все це широко розплющеними очима. Я думаю, Тодд чекатиме, щоб побачити, що трапиться.

Я похитала головою:

— Не Тодд. Йому потрібні були тільки хороші мої сторони та захоплення від непередбачуваної жінки. Або, можливо, його приємно збуджувала ймовірність того, що всередині мене в будь-який момент може щось вибухнути. Та він робив ставку тільки на доброту. А це так легко. Будь-хто може любити доброту. Сентиментальну, благочестиву, відчайдушну, святенницьку доброту.

— Еліот?

— Милий хлопець, та, думаю, його приваблювала думка кохати п’ятьох жінок за емоційною ціною однієї. Ні, я спалюю мости стосунків із ними обома. Я шукатиму собі нову роботу.

— Звісно, та немає нічого поганого в тому, щоб…

— Ти прийняв всю мене, Роджере. Хороші риси та погані. Ти об’єднав мене докупи. Ти єдиний.

Він похитав головою.

— Ми вже говорили про емоційне перенесення.

— Ну й до дідька абстрактні теорії. Перенесення — це одна з форм любові. Я приймаю її будь-яким способом.

— Скажу тобі так. Пропоную деякий час не бачитися. Подивимося, як триматиметься злиття і як ти почуватимешся через рік. Коли перенесення зійде нанівець, і ти почнеш нове життя, і якщо не створиш нових особистостей, і все ще хотітимеш бути зі мною, ми спробуємо.

Я була шокована. Я не очікувала, що зараз він відмовиться зі мною бачитись.

— Я не готова йти далі сама. Я мушу розповідати тобі про власні почуття, інші спогади, що переповнюють мій розум. Мої плани на майбутнє…

Роджер подав мені золоту ручку, яку використовував для гіпнозу.

— Записуй їх, тільки для себе. Глянь на своє життя збоку. Поки ти була в палаті максимальної безпеки, мені привели нову пацієнтку з синдромом множинної особистості, маленьку шестирічну дівчинку з сімома іншими особистостями, дві з яких мають нахили до самогубства, одна — агресивна, а ще одна — обдарована дитина, що грає на піаніно та пише музику. Тепер через мій досвід у цій сфері її відправили сюди.

— Ще одна? О Боже, це жахливо!

— Зараз ця дитина потребує моєї допомоги, і завдяки знанням, яких я набув, лікуючи тебе, я буду в змозі допомогти їй. У мене невдовзі з нею запланований сеанс. Тебе я відпускаю. Я не казатиму — бувай. Я прийду, щоб попрощатися з тобою вранці.

— Ні, не треба, — сказала я. — Я краще піду зараз сама.

Він поцілував мене в щоку, а тоді вийшов, залишивши мене в кабінеті. Я трохи посиділа, доки не прийшла Меґґі та не забрала мене звідти.

* * *

Наступного ранку сніжило. Медсестра Фентон допомогла мені спакуватися, та клініку я покинула наодинці. В ліфті я тицьнула на кнопку «Вестибюль». Чекала навіть із деяким острахом, що знову розщеплюся, та я залишалася собою. Внизу глянула на годинник за столом реєстратури. 10:32. Певною мірою все це було питанням часу: пам’ять про минуле, відчуття теперішнього, очікування майбутнього. Всі уривки та осколки годин були там, щоб ти могла — якщо хочеш — поставити кожен на своє місце та дослідити історію власного існування, хронологію самої себе. Я глянула на свій годинник знову, коли під’їхав автобус. 10:37. Чи могла я пройти увесь шлях через місто аж до квартири, не втрачаючи часу?

Я бачила, як падає сніг, бачила, як люди лопатами загрібають його в білі кучугури. Йшла обережно. Коли дісталася до автобуса, якийсь хлопчик кинув у мене сніжкою. Я розізлилася та помахала йому кулаком. Очікувала, що відчую біль внизу шиї, та він так і не з’явився. Я зійшла з автобуса на зупинці на розі, а годинник показав 10:59. Двадцять дві хвилини в дорозі через місто, й мені належала кожнісінька секунда.

Уже в квартирі на мене найшло неймовірне відчуття, що відтепер я зберігатиму кожну мить дня як єдина особа. Це те, що справжні люди, цілісні люди, називають щастям.

Я вирішила піти побігати по снігу. Вийшовши з будинку, я побачила Мерфі в ательє Ґрінберґа.

— Я зробила це, Мерфі, — сказала я та почала бігти. — Тепер я цілісна, справжня людина.

Його кийок так і не знайшовся, та зараз замість того, щоб показувати світові середній палець, його права рука була повернута долонею вперед, направляючи дорожній рух. Для мене він виглядав так, ніби махав світові.

Я помахала у відповідь.

Примітки

1

Manhattan — один із п’яти міських округів міста Нью-Йорк. (Тут і далі прим. пер., якщо не вказано інше.)

(обратно)

2

Coney Island — півострів, що розташований у південній частині Брукліна, — найзаселеніший район Нью-Йорка. Відомий своєю перекусною Nathan’s Famous, у якій проводять світові чемпіонати з поїдання хот-догів.

(обратно)

3

Пінта ≈ 0,47 л.

(обратно)

4

Виноцвітне море (англ. Wine-dark) — метафора, яку часто використовував Гомер для опису морської стихії.

(обратно)

5

Давньогрецького філософа Сократа стратили, отруївши болиголовом.

(обратно)

6

Limbo — в католицизмі — місце перебування душ, які не потрапили ані в рай, ані в пекло, ані в чистилище. У «Божественній комедії» Данте Лімб — перше коло пекла, у якому перебувають нехрещені діти та благочестиві нехристияни.

(обратно)

7

Sargassum — Саргасові водорості — рід бурих водоростей, які утворюють так звані саргасові моря і ускладнюють рух кораблів. У Атлантичному океані є набільше Саргасове море, що називають «Морем без берегів».

(обратно)

8

Midtown (Середній Мангеттен) — один із трьох великих районів Мангеттена, разом із Аптауном та Даунтауном.

(обратно)

9

Atlantic City — місто на північному сході США, штату Нью-Джерсі. Відоме своїми казино, азартними іграми та пляжами.

(обратно)

10

TV-dinner — охолоджені чи заморожені страви-напівфабрикати, які зазвичай продаються порційно та не вимагають тривалого приготування.

(обратно)

11

Twinkies — популярне в Америці тістечко, бісквіт із кремом.

(обратно)

12

American Broadcasting Company (ABC) — популярний американський телеканал, що входить до трійки лідерів за аудиторією.

(обратно)

13

Humphrey Bogart (1899−1957) — американський кіноактор у фільмах жанру нуар, відомий своїми ролями жорстокої та цинічної, проте шляхетної людини.

(обратно)

14

The African Queen (1951) — американський фільм-драма режисера Джона Г’юстона з актрисою Кетрін Гепберн, яка відома тим, що дванадцять разів номінувалася на премію «Оскар» та отримала чотири статуетки — більше, ніж будь-які виконавці.

(обратно)

15

East Side (Східний Бік) — великий район на південному сході Мангеттену.

(обратно)

16

Yellow Pages — довідник із телефонами підприємств та організації, як правило, сектора обслуговування.

(обратно)

17

The Yellow Brick Road — алюзія на культовий американський фільм-мюзикл «Чарівник країни Оз» (1939), знятий за романом Френка Баума. Дорогою з жовтого каменю подорожували головні герої — жувачі, а Смарагдове місто — одна з локацій.

(обратно)

18

Імовірно, Саллі згадує фільм «Меверік» (1994) — комедійний вестерн режисера Річарда Доннера з Мелом Гібсоном у головній ролі.

(обратно)

19

«Рука» — комбінація карт у покері, якими розпоряджається гравець.

(обратно)

20

Straight — одна з комбінацій декількох карт різної масті, що розташовані в порядку значення. Наступна за силою після «трійки», тобто трьох карт одного значення. «Дірявий» (Inside straight) — стрейт, в якому бракує однієї карти в середині.

(обратно)

21

West Side (Західний Бік) — один із великих районів Мангеттену.

(обратно)

22

Judy Garland (1922–1969) — американська кіноактриса, яка зіграла головну роль Дороті у фільмі «Чарівник країни Оз» (1939).

(обратно)

23

Sunday Times — недільна версія газети «Нью-Йорк Таймз».

(обратно)

24

Bloomingdale’s — мережа дорогих супермаркетів у США.

(обратно)

25

≈ 45,4 кг.

(обратно)

26

Madison Square Garden — спортивний комплекс у Нью-Йорку, місце проведення багатьох заходів.

(обратно)

27

Hudson River — річка на сході США.

(обратно)

28

Mae West (1893−1980) — американська актриса, співачка, сценаристка та секс-символ середини ХХ століття. Відома своїми двозначними пікантними висловлюваннями та відвертою сексуальною поведінкою, що спричиняла їй проблеми з цензурою.

(обратно)

29

General Hospital — американський телесеріал, медична драма. Почав демонструватися у 1963 році й триває досі. Найтриваліша мильна опера в Америці та третій найдовший серіал у світі.

(обратно)

30

Цитата з вірша з книги Льюїса Керрола «Аліса в Задзеркаллі», в якому описується персонаж Хитун-Бовтун (англ. Humpty Dumpty) — людиноподібне яйце, яке впало з муру та розбилось, і всі намагаються його зібрати докупи. Тут і далі переклад Олега Короля.

(обратно)

31

Фризура (діал.) — зачіска, завите волосся. (Прим. ред.)

(обратно)

32

Off-Off-Broadway (укр. «Поза-поза-Бродвеєм») — професійний термін, яким називають театральні майданчики в Нью-Йорку, що вміщають менше сотні осіб. Є також Off-Broadway — зі вмістом від 100 до 499 глядачів.

(обратно)

33

«Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда» (1886) — готична повість шотландського письменника Роберта Стівенсона, головний герой якої доктор Джекіл страждає від роздвоєння особистості та має зловісне Alter ego — містера Гайда.

(обратно)

34

Словосполучення gold brick в англійській мові має також переносне значення — «дешева заміна чогось дорогого, або просто ошуканство».

(обратно)

35

Нафтова криза 1973 р. — країни ОАПЕК, а також Єгипет та Сирія заявили, що припиняють поставки нафти країнам (включно зі США), які підтримали Ізраїль у конфлікті з Сирією та Єгиптом (Жовтнева війна).

(обратно)

36

Савоярді (англ. ladyfingers — дамські пальчики) — довге бісквітне печиво, просочене сиропом або лікером.

(обратно)

37

Дисоціативна фуга — рідкісний психічний розлад, за якого хворий страждає від реверсивної амнезії, втрачає спогади, власну особистість, у той час як пам’ять універсальної інформації зберігається.

(обратно)

38

Kritik der reinen Vernunft (1781) — філософська праця Іммануїла Канта. Вважається однією з найфундаментальніших робіт в історії філософії та головним твором Канта.

(обратно)

39

Finnegans Wake (1939) — експериментальний роман ірландського письменника Джеймса Джойса, написаний стилем «потоку свідомості». Вважається однією з найскладніших книг для читання та розуміння.

(обратно)

40

Equality Now — неурядова організація, заснована в 1992 році, метою якої є робота щодо захисту та підтримки людських прав жінок та дівчат по всьому світі.

(обратно)

41

Playgirl — американський журнал, аналог «Плейбою». Популярний серед жінок та гомосексуалістів.

(обратно)

42

Equal Rights Amendment (ERA) — запропонована, але поки нератифікована поправка до Конституції США, яка гарантувала б рівні права для всіх громадян незалежно від статі. Мала б скасувати юридичну різницю між чоловіками та жінками в питаннях розлучення, власності, занятості тощо.

(обратно)

43

≈ 30 см.

(обратно)

44

New York Daily News — американська щоденна газета, перший таблоїд у США.

(обратно)

45

У назві кав’ярні згадується кінцівка одного з жартів популярної серії з сексуальним підтекстом та грою слів «Вона — всього-на-всього дочкою…, але…». Тут: «Вона — всього-на-всього дочка конюха, та всі вершники її знали». Також в англійській мові фраза horseman knew her наближена за звучанням зі словосполученням horse manure — кінський гній, що теж є складовою жартів, які базуються на грі слів.

(обратно)

46

Left Bank — один із дорогих арт-ресторанів у районі Ґрінвіч-Віллидж.

(обратно)

47

Tiffany amp; Co — транснаціональна ювелірна компанія.

(обратно)

48

На верхівках професійної техніки для приготування еспресо та капучино фірми Elektra srl зазвичай розміщені хромовані фігурки орлів.

(обратно)

49

Little Italy — район на Мангеттені, яскравий приклад кварталу, в якому мешкають переважно вихідці з Італії.

(обратно)

50

SoHo (англ. South of Houston Street — на південь від Г’юстон-стрит) — один із районів Мангеттену, популярний серед туристів.

(обратно)

51

Columbia University — приватний університет, розташований на Мангеттені, один із найпрестижніших закладів у світі.

(обратно)

52

Index Medicus — бібліографічна база даних біологічних та біомедичних наук, що переважно складається зі статей у наукових журналах.

(обратно)

53

Diagnostic and Statistic Manual of Mental Disorders (DSM) — посібник із діагностики та статистики психічних хвороб. Містить реєстр, аналогічний Міжнародному класифікатору хвороб (МКХ).

(обратно)

54

Buddy Hackett (1924−2003) — американський актор та комедіант.

(обратно)

55

Americana — колишня назва готелю «Шератон», що розташований у Нью-Йорку поблизу Таймз-сквер.

(обратно)

56

Memorial Day — національне свято США. Відзначається в останній понеділок травня.

(обратно)

57

Betty Wynns — ім’я співзвучне з фразою Bet he wins — «закладаюся, він переможе».

(обратно)

58

Цитату приписують коментаторові Ґрентленду Райсу (1880−1954).

(обратно)

59

85 миль на годину ≈ 137 км/год.

(обратно)

60

Hell’s Kitchen — один із тамтешніх кварталів, що дістав свою назву через високий рівень злочинності.

(обратно)

61

Penny, nickel — повсякденна назва американських монет номіналом в 1 і 5 центів.

(обратно)

62

Ханой — столиця В’єтнаму.

(обратно)

63

Паддок — відгороджений майданчик, приєднаний до стаєнь та призначений для утримання коней на відкритому просторі.

(обратно)

64

Гандикапер — людина, яка порівнює різних по силі коней на перегонах та призначає для сильніших спеціальні тягарі для зрівняння шансів.

(обратно)

65

Brandy Alexander — коктейль із вершками на основі коньяку та шоколадного лікеру.

(обратно)

66

Guys and Dolls (1950) — мюзикл Френка Луссера, сюжет якого розгортається навколо трьох азартних гравців та кінних перегонів.

(обратно)

67

Camptown Races — популярна менестрельна пісня Стівена Фостера, написана в 1850 р.

(обратно)

68

Casting couch — поняття, що описує одержання вищої посади, ролі тощо через сексуальний зв’язок із керівником.

(обратно)

69

My Heart Belongs to Daddy — пісня з мюзиклу «Залиште це мені!» (1938). В оригіналі її співала актриса Мері Мартін, виконуючи стриптиз.

(обратно)

70

Thorazine — заспокійливий засіб.

(обратно)

71

Sandman — містичний персонаж фольклору народів Північної Європи, який сипле дітям в очі чарівний пісок, що навіює сон.

(обратно)

72

Thanksgiving Day — популярне і традиційне свято в США, яке символізує кінець жнив. Відзначається в четвертий четвер листопада.

(обратно)

73

Що й треба було довести (лат.).

(обратно)

74

Home economics — предмет в американських школах, схожий на уроки праці в Україні, але з ширшою тематикою, яка стосується також взаємин між людьми, у сім’ї та соціальному середовищі.

(обратно)

75

Чирлідинг (англ. Cheerleading) — один із видів спорту, поєднання елементів шоу, акробатики, танцю тощо. Передбачає підтримку команд під час змагань, а також розважання глядачів.

(обратно)

76

«Похмурою наукою» (Dismal Science) економіку назвав шотландський філософ, письменник та історик вікторіанської епохи Томас Карлайл (1795−1881). Тогочасні економісти стверджували, що трудову пропозицію повинні регулювати ринкові сили, а не правлячий клас, натомість Карлайл не підтримував нові демократичні ідеї та був расистом.

(обратно)

77

Джинкс (англ. Jinx) — у фольклорі та забобонах — прокляття, людина або предмет, що несе лиху долю.

(обратно)

78

≈ 145 км/год.

(обратно)

79

Думаю, отже, існую (лат.).

(обратно)

80

≈ 3,7 кг.

(обратно)

81

Імовірно, мається на увазі вірш американської поетеси Дороті Паркер (1893−1967) «Резюме»: Леза болючі / Всохли річки / Від кислоти плями / Від таблеток корчі / Стволи незаконні / Петля ненадійна / Газ пахне гидотно / Поживи ще спокійно.

(обратно)

82

Librium — лікарський препарат, транквілізатор.

(обратно)

83

Цитати з відомого монологу Гамлета «Бути чи не бути». Подано в перекладі Григорія Кочура.

(обратно)

84

Bouillabaisse — традиційний французький суп, зварений із різних видів риби.

(обратно)

85

Цитата з «Ромео та Джульєтти» Вільяма Шекспіра. Подана в перекладі Ірини Стешенко.

(обратно)

86

Дещо видозмінена цитата з «Отелло» Вільяма Шекспіра. Використано переклад Ірини Стешенко.

(обратно)

87

На Волденському ставі, що біля міста Конкорд, штат Массачусетс, розвивається основна дія автобіографічного роману американського письменника-трансценденталіста Генрі Девіда Торо (1817−1862) «Волден, або Життя в лісі» (1854).

(обратно)

88

A Walker in the City (1951) — книжка американського письменника, єврейського емігранта Альфреда Казіна (1915−1998), у якій він описує свої поневіряння в Нью-Йорку.

(обратно)

89

≈ 2,54 см.

(обратно)

90

Actors’ Equity Association (Акторська асоціація справедливості, або Еквіті) — американська профспілка, що представляє інтереси акторів живого театру.

(обратно)

91

Модифікація поведінки — методика, що базується на ідеях біхевіоризму. Наразі такі методи вважаються неетичними.

(обратно)

92

Трельяж (фр.) — тристулкове дзеркало. (Прим. ред.)

(обратно)

93

Johnny Walker — марка шотландського віскі, одна з найвідоміших у світі.

(обратно)

94

Chianti — червоне тосканське вино.

(обратно)

95

Від Матвія 19:6. Використано переклад Івана Огієнка.

(обратно)

96

Svengali — персонаж роману «Трілбі» (1894) англійського письменника Джорджа дю Мор’є (1834−1896). Свенґалі зваблює і використовує молоду дівчину Трілбі та робить з неї відому співачку. Слово увійшло у вжиток як означення людини, яка зі злими намірами домінує над творчою особистістю.

(обратно)

97

Shandygaff, або shandy, — напій, суміш пива з іншим безалкогольним напоєм; shanty — невеликий будиночок, халупа.

(обратно)

98

Chablis — біле сухе бургундське вино.

(обратно)

99

Рядок із вірша американського поета Роберта Фроста (1874−1963) «Зупинка у лісі засніженим вечором». Подано в перекладі Валерія Кикотя.

(обратно)

100

Charles Boyer (1899−1978) — американський актор французького походження.

(обратно)

101

Слово rock в англійській мові має значення «камінь» та «скеля», тож Фред згадує слова Ісуса з Євангелія від Матвія 16:18: «…і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою…». Подано в перекладі Івана Огієнка.

(обратно)

102

«Бранденбурзькі концерти» (1721) — цикл із шести концертів композитора Йоганна Себастьяна Баха.

(обратно)

103

«Hoy’s» — мережа ресторанів китайської їжі.

(обратно)

104

Вонтони — страва китайської кухні, схожа на пельмені.

(обратно)

105

Pather Panchali (1955) — фільм індійського режисера Сатьяджіта Рея (1921−1992), завдяки якому про індійське кіно дізналися у всьому світі. Саллі, мабуть, хоче переглянути фільм «Віддалений грім» (1973).

(обратно)

106

A Night at the Opera (1935) — музична кінокомедія, режисер Сем Вуд.

(обратно)

107

Harvey Wallbanger — алкогольний коктейль на основі горілки, апельсинового соку та лікеру «Galliano».

(обратно)

108

Перенесення — психологічний феномен, описаний Зиґмундом Фройдом, який полягає в несвідомому перенесенні раніше пережитих (особливо в дитинстві) почуттів та стосунків, які належали одній людині, на зовсім іншу. Наприклад, таке буває між пацієнтами та психотерапевтами.

(обратно)

109

Full house — «рука» в покері, що містить три карти одного рангу, та дві — іншого.

(обратно)

110

Ménage à trois (фр.) — сім’я з трьох осіб.

(обратно)

111

Donald O’Connor (1925−2003) — американський співак, танцюрист та актор. У танцювальних мініатюрах часто використовував різні предмети замість партнерок.

(обратно)

112

Еббот і Костелло — популярний в США в 1930−1950-х роках комедійний дует акторів Бада Еббота і Лу Костелло.

(обратно)

113

Heaven Can Wait (1978) — комедія-рімейк режисера Воррена Бітті. Оригінальний фільм Here Comes Mr. Jordan знятий 1941 року.

(обратно)

114

Pollyanna — головна героїня однойменного роману (1913) американської письменниці Елінор Портер, життєрадісна привітна дівчинка.

(обратно)

115

Orient Express — пасажирські поїзди далекого сполучення, запущені в 1883 р. компанією Compagnie Internationale des Wagons-Lits. Східний Експрес з’єднав Париж і Стамбул. Став популярним культурним поняттям і місцем, у якому відбуваються події багатьох книжок і фільмів (наприклад, «Вбивство у Східному Експресі» Агати Крісті чи «З Росії з любов’ю» Яна Флемінга).

(обратно)

116

Superbowl — фінальна гра сезону в професійному американському футболі.

(обратно)

117

Dallas Cowboys і New York Giants — команди американського футболу, між якими спостерігається особливе суперництво; Roger Staubach (1942) — колишній гравець «Даллаських ковбоїв», квотербек; shotgun — одна з агресивних ліній розташування гравців; «даун» — спроба команди перетягнути м’яч на десять ярдів (18,3 м) на сторону суперника, оскільки кожен наступний «даун» починається на тій самій лінії, де закінчився попередній.

(обратно)

118

Demerol — дуже сильний наркотичний анальгетик.

(обратно)

119

Salem — місто в штаті Массачусетс, відоме судовим процесом над відьмами, що тривав з лютого 1692 р. по травень 1693 р.

(обратно)

Оглавление

Частина перша

  Один

  Два

  Три

  Чотири

  П’ять

  Шість

  Сім

Частина друга

  Вісім

  Дев’ять

  Десять

Частина третя

  Одинадцять

  Дванадцять

Частина четверта

  Тринадцять

  Чотирнадцять

  П’ятнадцять

Частина п’ята

  Шістнадцять

  Сімнадцять

  Вісімнадцять Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg