«Після злучення тварина сумна»

Після злучення тварина сумна (fb2) - Після злучення тварина сумна (Spirit of wild Ukraine) 2723K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Антон Дмитриевич Мухарский

Антін Мухарський Після злучення тварина сумна

Передмова автора

«Post coitum animal triste esb» («Після злучення тварина сумна») — цей латинський вислів цілком стосується феномену сучасного буття, який зветься «секс без кохання», або, як казав Еріх Фромм: «Статевий акт задля досягнення пікового переживання, граничного збудження, що хвилює і дарує насолоду, але згодом переростає у неминуче розчарування, є свідченням бажання «володіти», а не «бути», бо в ньому відсутня така духовна категорія як «любов».

Зрештою, не тільки про секс мова, а про все, що нас оточує і прирікає до схеми, в якій принцип «володіння» домінує над принципом «буття». У бажанні володіти ми зрікаємось самих себе й занурюємось у споживацьку лихоманку, в якій тонуть наші мрії, почуття, тонкі душевні вібрації, потяг до прекрасного, до самозаглиблення і самовдосконалення, до відчуття простої насолоди від прохолодного вітерцю на щоках чи споглядання засніженої соснової гілки. Матеріальний світ цупко тримає нас у своїх пазурах, прирікаючи позбуватися свого духовного «Я». Але не того «Я», що дорівнює сентенції «Я — це те, що я маю», але того, де «Я — це те, чим я є».

Цей одвічний антагонізм, який набув піку свого протистояння у моєму особистому житті, і призвів у якийсь момент до того, що я, втікши від міського гамору, спробував наодинці із собою довести до кінця одну творчу справу, яку задумав ще наприкінці 1990-х. А саме — дописати три повісті, які хоч якось відображають стан речей у тому проміжку буття, в якому мені випало жити на цій землі, коли мармизи моїх співплемінників та й більшості землян «сумні», наче у тої скотини, яку трахнули без її волі.

Повісті неоднозначні, інколи досить радикальні. Читання їх людям з обмеженими розумовими можливостями, браком культури, освіти, виховання (а таких у наш час повно) КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНО, бо може призвести до непередбачуваних наслідків.

Задумані й написані у період з 1998-го по 2012 рік, вони й досі (як на мою думку) не втратили своєї актуальності, а тому я наважуюся винести їх на суд читача.

Вживання ненормативної лексики, а також сцени насилля та сексуальних збочень не є самоціллю чи формою епатажу, а органічно випливають з усіх внутрішніх мотивацій героїв як неодмінна складова їх характерів та сюжетних колізій, у яких вони опиняються.

Приємного читання.

З повагою, Автор.

Данєцкій X ... або Чому ви не любите «данєцкіх»?

В основу сюжету покладено реальні події, що відбулися в Києві навесні 1998 року.

Ти маєш зробити добро зі зла, тому що його більше нема з чого зробити.

Р.П. Уоррен (епіграф до роману братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі»)

Реліз легендарного музичного альбому Михайла Круга «Мадам» розпочався весною 1998 року, хоча пісня «Владімірскій централ» вже звучала з усіх динаміків колишнього СРСР.

(допис з «Сучасної музичної енциклопедії»)

Статевий член перебуває у стані ерекції доти, доки чоловік відчуває збудження і бажання. І, якщо якась причина заважає відчувати збудження, то чоловік не має нічого. Ерекцію, на відміну від усіх інших видів поведінки, неможливо ні підробити, ні зобразити.

(Еріх Фромм)

Пролог

Конча-Заспа.

15 березня 1998 р.

4 год. 38 хв.

— Вона відкусила йому хуй...

— Та не може цього бути!

— А я тобі кажу точно. Вона відкусила у нього хуй, а він її забив ногами.

У центрі великої спальної кімнати стояло двоє кремезних хлопців у темних дорогих костюмах. На паркетній підлозі ногами на килимку, простеленому перед широким ліжком, лежала мертва жінка.

Вона лежала долілиць, прикриваючи рукою голову, з-під якої по підлозі розпливалася широка калюжа крові. Кров була і на ліжку, і по всій кімнаті. Небіжчиця мала чудові форми, здавалося, навіть умираючи, вона потурбувалася про те, щоб виглядати елегантно, і прийняла граціозну позу. Золотаве волосся розсипалося по плечах, а пасма, що потопали в калюжі крові, злиплися і потемніли.

Один із хлопців, закуривши сигарету, підійшов до жінки й ногою перевернув її на спину. Носком тупомордого черевика він обережно дотикнувся до підборіддя небіжчиці й відкрив їй рота.

— Та ти подивися, тут теж повно крові...

— Ну то й що? Може, він просто вибив їй зуба.

— Та ні, зуби всі цілі.

Хлопець ще раз зазирнув жінці у рота, немовби шукаючи там якусь абищицю і, не знайшовши, злегка ногою відштовхнув її голову від себе. Відтак затягнувся сигаретою, роздивляючись увесь той розгардіяш, який панував у кімнаті.

— Це точно, — сказав він. — Подивись, яка кров біжить у неї з голови.

— Яка кров? — другий і досі не рушав з місця та жував собі гумку.

— Світла кров, артеріальна. А тепер подивися на кров у ванній кімнаті, на ліжку, на ту кров, що в неї на обличчі. Бачиш різницю?

— Там темна кров.

— Правильно. То кров венозна. То його кров.

— Такий випадок був у Бучанській колонії пару років тому...

— Я знаю. Хлопа хотіли опустити, а він узяв і відкусив комусь член.

— От тобі й догулявся із своїми блядями...

— Так, закрили тему, бо мені ці розмови не подобаються. Ти краще скажи, що нам з нею робити?

— А я звідки знаю? Ніяких вказівок не було.

— Отож-бо!

Другий молодик підійшов до відчинених дверей ванної кімнати і, зазирнувши туди, аж йокнув:

— Ну та й крові натекло!

— Так, не позаздриш Сєрому, — обізвався напарник, глибоко затягнувшись димом, і кинув недопалок просто у калюжу крові. Недопалок зашкварчав і погаснув. — Ну, добре! Як не було вказівок, то діємо за звичною схемою.

— Послухай, Чілі, а може все-таки дочекаємося вказівок?

— Не варто. Трупак у будинку — подарунок для ментів. На біса нам ті проблеми? Як не було вказівок, то річ ясна. Тягни мішок!

— А може, без мішка?

— Коли хочеш, то давай без мішка. Тільки ти бери з голови, бо мені не дуже хочеться поганити краватку у крові.

— Ні. Піду краще по мішок.

Той, що лишився, знову наблизився до мертвої жінки і зазирнув їй у обличчя.

— Красива, зараза.

За дві хвилини до кімнати з перекинутим через плече зеленим пластиковим мішком зайшов його товариш.

— А красива, правда? — запитав у нього.

Колега цикнув зубом. Хлопці обережно, так, щоб не заляпатися кров'ю, підняли «трупак» з підлоги і почали пакувати. Потім, ухопивши мішок за краєчки, потягли його геть.

Вибравшись надвір через чорниці хід, молодики поперли неширокою, брукованою червоними цеглинами стежкою до блоку, де були гаражі з майстернями.

За спинами лишився чотириповерховий будинок, мурований у староанглійському стилі. Там, на третьому поверсі в одній з кімнат, жевріло світло, ледь пробиваючись крізь різнокольорові скельця вітражів, якими було забрано вікна.

Діставшись гаражних воріт, хлопці поклали мішок на землю, і один з них заходився копирсатися в замку. Коли ворота піддалися, хлопці знову вхопили мішок і зникли всередині.

Була ще глибока ніч, і ніщо не нагадувало про наближення ранку. Увесь ліс і чотириповерховий замок із двома баштами під черепичним дахом, усі алеї і недалекий Дніпро, луки біля Козинки і невисокі дуби на луках, неглибокі озера, дамба і дачі понад дамбою — все було залито сріблястим сяйвом убутного місяця, що гойдався у прозорому березневому небі, повному зірок. Тиша стояла надзвичайна і тільки десь глибоко під землею, чи навпаки у небі, чувся монотонний низький гул, від якого тривожно починало битися серце.

— Бр-р-р-р, холодно! — зіщулився від холоду сторож пансіонату «Жовтень», який вибрався зі своєї каптьорки за малою потребою. — А буде сьогодні теплий день, — промовив він до кошлатого собаки, що визирнув з буди. — Буде, я сказав, чого витріщився?!

Собака подивився на сторожа, прислухався до дзюрчання теплої пахкої рідини і знову заховався у буду.

— Ой, харашо! — промовив сам до себе сторож і, потрусивши чим слід, побіг туди, де пахло мишами і грів повітря масляний радіатор.

Як він заховався за дверима, знову над усією Конча-Заспою розлилася тиша, і тільки далекий тривожний гул, що линув з-під землі, забринів напнутою басовою струною.

«У-у-у-у-у», — гула березнева ніч.

Глава перша Досвітні сни

Київ.

15 березня 1998 р.

5 год. 00 хв.

Коли Василь сьогодні ввечері їхав на роботу, то до вагону метро на станції «Оболонь» зайшов один дженджик у жовтій куртці. Волосся, вибілене перекисом водню, з зеленими пасмами, на носі рожеві окуляри, у вусі сережка і в брові теж. Взутий у черевики на платформі завгрубшки в цілу долоню. В роті жувальна гумка, в руках банка якогось дивного напою, назви якого Василь навіть не знав. Дорогою слухав плеєр, раз у раз гортаючи журнал з ідіотською назвою «Птюч», де на обкладинці було зображено таку саму потвору тільки жіночої статі. У потвори вся спина була у наколках, а волосся стирчало рогами.

Від того жевжика Василя мало не знудило. Ох, як би він йому начистив пику! Взяв би за вибілені пасма та об брудну підлогу мордою, мордою! Як повисмикував би з вух і брови ті сережки і обов'язково з м'ясом, з м'ясом! Як розбив би тому підору всі яйця, як потовк би їх ногами!

Боже ж мій, як Василь ненавидів усіх цих жидо-підорів, що їх тепер повно розвелося. Куди не глянь — усюди виглядає самовдоволена пика жидо-підора. Візьмеш газету — там жидо-підори, увімкнеш телевізор — і там вони завелися, вийдеш на вулицю — он вони, юрмляться, сядеш у метро — і тут жидо-підор! Нема куди подітися нормальному чоловікові. Хоч ляж і вмирай отут на підлозі. Чоловіки схожі на жінок, жінки схожі на чоловіків, а в телевізорі — суцільні євреї! Що зі світом робиться? В яку прірву ми всі несемося? Один Бог знає. Та чи знає?

Від усіх тих думок щось чорне зароджувалося у глибині Василевої душі.

Була неділя, 5-та година ранку — найважчий час для тих, хто цілу ніч провів без сну. Очі заливає туманом, і байдужа до усього млость огортає мозок. Руки не твої, і ноги не твої, і сам ти вже не належиш собі, а якійсь важкій силі, що гнітить, втискає у крісло, не дозволяє рухатись, паралізує волю. Єдине, що лишається — це відкинутися на спинку і заплющити очі.

Портативний радіоприймач, напханий пальчиковими батарейками, стоїть поруч на столі, і ллє з себе фіоритури приємного баритону, що розказує про те, якою сьогодні буде погода в європейських країнах. Звуки цього голосу заколисують і пестять уяву. Це означає, що десь неподалік такі саме люди, як ти, теж не сплять, п'ють міцну розчинну каву і теж борюкаються зі сном, але тобі до них байдуже, байдуже... Тобі навіть здається, що ти бачиш перед мікрофоном цього чоловіка, який розповідає про погоду. Він — молодий, у жовтій куртці, з проколотим правим вухом, у якому видніється блискуче невелике кільце, у рожевих окулярах. Такий самий, як ти бачив сьогодні ввечері у метро.

«Підарассси, підарас-с-с-с-с-и...» — буркоче собі під ніс Василь, перебраний у цивільне міліціонер з підрозділу спецохорони, сидячи у глибокому шкіряному кріслі, трохи осторонь від входу в холі шикарного суперсучасного будинку, побудованого менше як рік тому. Будинок стоїть на Бессарабці, і всі вікна в ньому темні. Всі сплять. Не спить тільки Василь.

Стіни холу оздоблено рожевим мармуром, і весь майданчик перед ліфтами залито яскравим денним світлом, що ллється з-під стелі. Навколо, а найбільше за спиною у Василя, парості напівштучної-напівсправжньої зелені: пальми, ліани, араукарії, квіти. Одні, як тицьнеш цигаркою, зашиплять, а інші тицьнеш — піде білий дим, і запахне паленим целофаном. Неподалік ліворуч дзюрчить штучний водоспад і ллє свої струмені в невеличкий мармуровий басейн, де мляво ворушать плавниками два золоті китайські карасики. Коли будинок тільки-но здавали в експлуатацію, їх там було аж десять. Але ніжні риби повимерзали у тридцятиградусні морози. Тільки двійко їх тепер і лишилося. «Передохлі тварі», — каже друзям Василь, оповідаючи про те, як живуть сучасні буржуї, «їм тут не Хуанхе! Їм тут хуйтахєр!» І друзі сміються. Весело Василеві. Весело і сумно. Василь теж ненавидить буржуїв. Буржуїв, жидів та підарасів.

Яскраве світло, якого не прибрати і не вимкнути, тисне на голову, плечі, мов товчене скло ятрить червоні очі. Ланцюгами безсилої ніяковості приковує до крісла, катує механічною відстороненістю без жодної емоції чи крихти співчуття, без жалю.

«Як дивно... — Василь шаленим зусиллям розтуляє повіки й вхоплює каламутним поглядом шматок стрільчастого листка штучної араукарії. — Як дивно тримати за хвіст цю мить переходу від дійсності до сну».

М-м-м-м, яке солодке слово — сон. В ньому щось наркотичне, знеболювальне...

«Спати не можна, не можна, — бурмоче собі під ніс Василь, і все ж у знемозі заплющує очі. — Лише на мить, лише на мить, не більше», — думає він, і в ту ж таки мить провалюється у тепле марево.

Приємний баритон нічного ді-джея ллється з приймача.

«...Буде... Плюс три-вісім... Над Прагою... Циклон... Фронт... Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».

«Які дивні чудернацькі назви, — думає Василь, колихаючись у теплому мареві, — Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».

Європа видається йому нескінченною зеленою галявиною, на якій повно, мов полуничних ягід, крихітних охайних будиночків під червоними дахами. Швейцарія, Бельгія, Ліхтенштейн. Якщо добре придивитися, то можна побачити, що проміж будиночків суне натовп з тисяч подібних до того, у жовтій куртці, людей. Хоча, ні, то не люди, то скоріш якісь мурашки. Всі вони сміються, цмулять з банок якісь дивні напої, мають чудернацькі зачіски і взуття на платформі, слухають плеєр і читають глянцеві журнали. «Підарасси, підарассси!» — бурмоче Василь.

Мариться йому, буцім він — Василь — сидить на височенному танку і дивиться в бінокль. Над Європою — сонце, легкі хмаринки, запах французьких парфумів і вранішньої кави, а у Василя за спиною — буря, хмари і чорний вітер. Танк — великий-превеликий, зелений і брудний. Василь сидить на ньому, хвацько напнувши на потилицю танковий шолом, і дивиться в бінокль.

«Перший, перший... Я другий...» — викликає хтось Василя по рації.

«Перший слухає», — відповідає Василь.

«Повна бойова готовність, — тріскотить голос командира у слухавках. — Через хвилину чекайте наказу».

«Вас пойняв, — кричить у мікрофон, прилаштований до шолома, Василь. — Єсть повна бойова готовність!»

І серце Василя переповнює радість. Зараз він їм усім покаже. Сто метрів уперед на танку, і нема Європи. Засіємо все картоплею й цукровими буряками. Восени будемо гнати з буряків самогон, а до Різдва заріжемо кабанчика. А там недалеко і Америка!. Ракети наші швидко до неї долетять!

«Почавлю, повбиваю, відведу душу! — Василь ще сильніше збиває танковий шолом на потилицю. — Я їм покажу «рогатого чорта», я їм покажу «жлоба з Хацапетовки!» За все, падли, відповідатимуть! усі будуть землю ковтать!»

«У Лісабоні тепло, плюс п'ятнадцять-вісімнадцять, дощі», — баритоново ллється з радіоприймача голос нічного радіоведучого, і топонім «Лісабон» знаходить дивне місце у Василевих снах, повних чудернацьких видінь.

«Лісабон, Лісабон, лісса... лиса... лис..» — слово деформується у сонному мареві Василевого мозку, розпадається на кусні й кавалки, що закручуються у вихор, і хурделицею кружляють навколо Василевого танка.

Завірюха свистить і завиває. Він стрибає з танка вниз, лишаючи шолом біля розчахненого люка.

Чорні, намащені їдким гуталіном солдатські черевики чавлять ніжний зелений газон. Василь роззирається і бачить, як із самої гущини завірюхи показується видовжена хитка постать. Василь придивляється і бачить, що то пензлює до нього хитрющий рожевий лис з мультиків Уолта Диснея, дуже схожий на відомого телеведучого Леоніда Якубовича. За спиною у лиса велика торбега.

«Якубович» ставить торбегу на землю, кличе Василя до себе, підморгує оком, відкриває торбегу, а вона... йой! повна жирних, золотих карасів!

— То все тобі, — каже лис. — Бери, скільки можеш понести в руках.

— Як у передачі про Форт Буайяр? — питає Василь.

— Еге ж!

Василь озирається: і риби хочеться, і службу треба виконувати. Він хвилинку вагається, а потім вирішує, що встигне і риби набрати, і Європу знищити.

— Давай! — каже він рожевому лису і закатує по лікоть рукави.

— Тільки є одна умова, — каже хитрющий телеведучий.

— Яка?

— Я буду брати рибу разом з тобою. І в кого за спиною через годину виявиться більше риби, той і виграв. Переможець отримує все! Згоден?

— Тю! Звісна річ, згоден! — Василь упевнений у своїх силах. Вже що-що, а гребти під себе він уміє.

— Почали! — кричить лис, і коло них, мов після змаху чарівної палички, виростає зал телестудії з нескінченними рядами вболівальників. Усі кричать і вболівають. Усі хочуть, щоб Василь виграв приз, і водночас не хочуть. Заздрісно — бо чому не я?

Василь гребе, і лис гребе. Тільки Василь гребе обома руками, висолопивши язика і витріщивши очі, а лис якось елегантно. Проте у Василя нічого не виходить. Він залазить обома руками у торбегу, але прокляті карасі вислизають йому між пальців, утікають з рук. Василь хоче уп'ястися в них нігтями, але нігті у Василя короткі та брудні. Не те, що у пещеного американського лиса-телеведучого.

«Якубович» цей клятий сміється Василеві просто в обличчя, вишкіряючи білі ікла й гострими, наманікюреними пазурами чіпляє за око жирного карася й кидає собі за спину. Карась, спливаючи кривавою юшкою, гепається на ніжну травицю студійної підлоги і, вигинаючись пружним тілом, починає дикий, агонічний танець. А Василеві — зась!

Далеко-далеко мугикає десь приємний баритон: «У Парижі плюс десять-дванадцять, дощ».

Василь червоніє, наливається кров'ю і весь віддається телегрі. За тим він забуває і про свій обов'язок, і про свою країну, і про танк, і про самого себе. Гра поглинає Василя з головою. Голоси довкіль: «...телегра... приз у студію... ваш вибір... дівчата, прошу... ветеранам безкоштовно... трикімнатна квартира у Нових Черьомушках... він виграв відеокамеру... беріть, це все ваше... супергра...». Очі завидющі, руки тремтять! Це якесь божевілля!

Проте Василю не до сентиментів. Тепер він мало не плаче. В американського лиса за спиною вже ціла купа карасів, а у Василя ще жодного. Він розуміє, що це реальна жидо-масонська змова, що це все робиться з метою погубити його життя, занапастивши могутню слов'янську єдність, що його дурять і використовують, але все одно продовжує запускати руки у торбегу з рибою. Гребе, гребе і нічого не вигрібає.

А в той час у навушниках танкового шолома звучить голос:

«Перший, перший, уперед! В атаку, повний уперед! Швидкість максимальна. Як чуєте? Прийом!»

Але на Василевому боці тихо. Народ дивиться телевізор, бо командир танка, покинувши свою службу, змагається з американським лисом, а екіпаж без командира знечев'я напився і поснув. Спить армія, спить народ, сплять менти і уряд, усі, може, й вдають, що не сплять, але насправді сплять з розплющеними очима. Суцільне сонне царство, приспане розважальними телевізійними програмами, які повигадували самі жиди та підараси, щоб приспати бойовий дух усіх пасіонарних націй та особистостей, втягнувши їх в суцільне глобалізоване та космополітичне царство тотального споживання з метою всесвітнього панування його Величності Доллара.

Тим часом, кордони Європи у літаках, комфортабельних автобусах і спальних вагонах перетинають мурашки-жидо-підори. Вони з екскурсіями кружляють довкола танку, задивляючись на його міць. Питають: «Де тут у вас туалет?» Гіди ніяково знизують плечима, мовляв: «З туалетами у нас проблема». Жидо-підори заходять за танк і сцють на його гусениці. Танк ураз бере іржа. Потім вони всідаються навколо танка, і люб'язні дівчата у національних костюмах підносять національні напої та наїдки. Кінна група «Запорозькі козаки» під проводом Олега Юрчишина демонструє перформанс. Козаки свистять, махають шаблями, волочаться по землі, підбирають шапки і встромляють одне в одного списи. Наприкінці вистави шикуються у шеренгу, підводяться у стременах, підносять над головою праву руку і голосно, як один, кричать: «Ми — з України!»

Жидо-підори з Європи та Америки плескають у долоні, споживають напої і наїдки. Їм подобається ця екзотична країна.

А з Василем біда. Хитрий американський лис, схожий на Леоніда Якубовича, обвів його навкруг пальця.

— Друзі мої, — каже «Якубович», звертаючись до публіки, — як бачите, з Божою поміччю я виграв. Прославимо ж Господа піснею!

Уся телестудія, як один, встає і співає Давидів псалом у сучасній рок-обробці. Співи транслюють на всіх каналах. Після співів лис указує рукою на Василя і пояснює причини невдачі.

— Сьогодні все вирішують передові технології! Біда Василя полягає у тому, що він не вміє працювати на персональному комп'ютері. Він також не читав Дейла Карнегі та Адама Сміта. Я виграв тільки завдяки тому, що змалку вірив у Господаря світу цього і молився йому повсякчас. Саме Господар сказав мені: піди і сповісти про наближення царства мого до малих цих, і от я тут. Я прийшов до вас, щоб сповістити добру новину. Господар вас любить! І якщо ви будете любити Господаря нашого, то незабаром, як і я, будете кожен мати персональний компьютер, добре авто, а взимку відпочиватимете у Турції чи Єгипті. Це все я вам гарантую. Тільки віддайте серця свої і душі, а також квартири, заощадження та дітей своїх Господарю нашому. Поклоніться йому і отримаєте вже на землі життя райське...

— Так, так!!! — верещить студія.

— Тож, незважаючи на те, що Василь програв, я дарую йому всіх карасів, а на додаток ще... — ведучий робить загадкову паузу, — ми даруємо Василеві персональний комп'ютер! Приз у студію!

З-за лаштунків виходять майже голі дівчата у леопардових купальниках і несуть на раменах персональний комп'ютер. Несуть поважно, як колись прадавні ізраїльтяни носили ковчег Господній.

— Це тобі, — каже лис, чомусь звертаючись до Василя на «ти», і Василь ніяковіє від щастя. У нього підгинаються коліна і калатає серце. На очі навертаються сльози. Василь плаче і цілує свого благодійника. Студія зустрічає слова ведучого овацією. Камера великим планом бере Василеве щасливе обличчя. Потім так само на всю країну — розумне і добре обличчя телеведучого. Він посміхається.

Раптом звідкілясь із двома величезними кошиками з'являються Василеві дітки Сергійко і Наталочка. Вони несуть татові обід: джбан кислого молока, окраєць свіжого хліба, сало, цибулю та дві часничини («А діточки обід несуть»).

Татко на очах у публіки гладить діточок по головах, і всі разом заводять пісню про чорнобривці. Наталочка при цьому пританцьовує: робить верьовочку і бігунець. Коли пісню проспівано, Василь починає передавати привіт усім своїм родичам, а дітки навантажують рибу в кошики.

— Ми віднесемо її на базар і там продамо, — кажуть діти.

— Ні, на базар мене повезе Петро на «Жигулях», а ви несіть рибу додому! — каже Василь.

З дітьми Василь розмовляє суворо. Він любить дітей, але не дозволяє собі телячих ніжностей. Діти мають боятися батька! На тім він стояв і стояти буде!

— Добре, татку! — слухняно погоджуються діти, і сувора зморшка на Василевому чолі розгладжується. Він сідає обідати прямо посеред студії.

Лис уже кудись зник, уболівальники розходяться. Хтось підходить до Василя і кладе біля нього трохи печива і цукерок. Хтось дає апельсин, а дехто і гроші дрібняками. Василь поважно споживає своє сало і не помічає, як сидить уже не в студії, а у брудному підземному переході на запльованій холодній підлозі. Він — жебрак. Повз нього у жовтих куртках ходять ненависні жидо-підори з Європи та Америки, цмулять дорогі цигарки, пахтять парфумами і зневажливо дивляться згори униз.

Василь жує шматок чорного хліба, і оті спогади про часи, коли він ще якихось років п'ятнадцять тому у Афгані командував танком, здаються йому сном. Василь самотній, старий і хворий. Йому холодно і страшно. Він усе програв у своєму житті. Лишається тільки загорнутися у лахміття, газети і заснути. Уві сні — життя прекрасне, там ще можна побачити себе на танку. Там немає жидо-підорів з Європи та Диснейових Лисів. Там можна відчути себе вільним і могутнім — «гражданіном» могутньої світової держави під назвою СРСР. Але то тільки сон.

Василеві сниться сон про сон, і він провалюється у нього остаточно. Від солодкого відчуття у Василя з кутика рота викочується цівка слини й повільно повзе підборіддям.

Глава друга Бандит з донецька

5 год. 06 хв.

Березнева ніч, ясна і прозора, добігала кінця, конаючи в теплому сяйві місяця, який неповною кулею висів над частоколом темних будинків, оповитих сновидіннями. Лише у двох-трьох вікнах жевріло світло, і можна було припустити, що то — недобрий знак, бо частіше там, де є тяжкохворі або вмирущі світло горить цілу ніч. Таємничий світ з вікон лився напружено. Ні гомону, ні руху в тих вікнах не було. Київ спав.

Убутний місяць вогкими долонями торкався дахів, чіпляючись за розкарячені роги антен і лискуче в його сяйві гілля голих каштанів, липнув до безлюдних тротуарів і бруківок, немов не хотів покидати своє царство хитких тіней і темних підворіть, тримався за кожен ріг, карниз, за кожну гілку. Проте сила недалекого ранку, мов кормигою, гнобила його шию до землі, тягла вниз, до небокраю. Місяць пручався і стогнав, а разом з ним гула і вся березнева ніч. На Дніпрі починалася повінь, і перші соки пробудження вже шумували у вогких деревах.

Іще навіть не розвиднювалось, як темно-синій броньований «Мерседес» шестисотої моделі, нечутно клекочучи двигуном, підкотив до яскраво освітленого під'їзду і загальмував біля сходів, що вели на невисокий ґанок. Авто ще не спинило бігу, як передні дверцята розчахнулися, і з темної утроби, вискочив на тротуар середніх років чоловік у чорному вовняному гольфі та твідовому піджаку зі шкіряними латками на ліктях. Чоловік був з темною борідкою і охайно забраним назад, трохи сивим волоссям, яке підкреслювало висоту красивого і розумного чола. Стрімким рухом бородань ухопився за клямку задніх дверцят і відчинив їх.

— Обережніше, обережніше... — проказав до когось, хто ховався всередині.

І з темряви салону на свіже повітря березневого передрання обережно вибрався молодий ще чоловік у довгому, пісочного кольору, кашеміровому пальті.

Молодик був високий, з широкими плечима, круту міць яких підкреслював вільний фасон шикарного двобортного пальта. Темне, не вельми густе, трохи розкуйовджене волосся спадало пасмами на лоба, набубнявілі жовна перекочувалися на вилицях. На вигляд чоловікові було років тридцять п'ять, проте в мужніх рисах його блідого обличчя вгадувалися менші літа. Віку йому додавав колючий погляд сірих примружених очей, біля яких зібралися глибокі зморшки, суворо підібрані вуста і трохи скошене набік підборіддя. Втім, невідомо ким і коли поламане ліве вухо, що відстовбурчилося від кремезного, правильної форми черепа, надавало чоловікові юнацької зухвалості. Руки він тримав глибоко у кишенях, і одна з них — ліва — міцно стискала загорнутий у скривавлений носовичок та звичайний блакитний поліетиленовий пакет довгенький м'який предмет, що якраз вміщався у долоні.

— Сергійчику, я б радив тобі зараз піднятися у квартиру і зробити ще одну ін'єкцію. Ліки в мене при собі, — наполегливим тихим голосом звернувся до молодика бородань. Той мовчав. — Не жартуй, зваж. Менше як за півгодини анестезія мине, і біль стане нестерпним.

Видно було, що молодик збирався щось сказати, але тільки глибоко зітхнув і, не повертаючи до бороданя обличчя, пішов до яскраво освітленого під'їзду.

Коли він уже сходив на ґанок, бородань у три кроки наздогнав його і, нервово озираючись назад, чи не чує водій у машині, почав шепотіти на вухо.

— Благаю, тобі треба до лікарні! Зрозумій, якщо ти зараз поїдеш до нейрохірургії, то вони може і врятують...

— Їдь!

— Сергій Олександрович, ти не правий, послухай лікаря... Жгут я наклав серйозний, можливе омертвіння тканин...

— Їдь!

— Сергій Олександрович... А як же ж до туалету, коли захочеться... Треба хоч катетер поставити...

— Їдь! Якщо хтось про щось довідається — ти мертвий, зрозумів! — сказав як відрізав. Відтак штовхнув плечима скляні двері під'їзду і зайшов усередину.

Спостерігаючи за ним крізь широке скло у дверях, бородань бачив, що сьогодні чоловік зайшов до під'їзду не так, як заходив завжди. Рвучкий натиск, крута ширококрилість м'яких ометів довгого пальта, стрімкий рух пружних ніг — усе це тепер підминала під себе стриманість і обережність при кожному кроці. Забрані до кишень руки, якесь надмірне напруження, що переливалось уздовж рамен і хребта, втягнута у піднятий комір голова — все свідчило про те, що чоловік почувався ніяково і навіть розгублено. Щось зламалося в чоловікові, і сьогодні він уже не був самим собою. Коли чоловік уже підходив до ліфта, бородань, немов вирвавшись із плину думок, хитнув сивою головою і ледь чутно промовив:

— Що за люди!?

Потім повернувся і глянув на «Мерседес». Головою його майнула думка, що ця машина схожа на порося. По телевізору сьогодні хтось сказав, що шестисотий «Мерседес» нагадує йому порося. Бородань внутрішньо перевірив цю аналогію, але не дійшов жодного висновку. «Принаймні, мені такої машини не мати ніколи, — подумалося йому лишень. — Кому ж тепер він буде належати?»

— Хе, — хмикнув бородань і цикнув язиком. — Хто б міг подумати...

Повернувшись до авто, він знову всівся на переднє сидіння, неголосно скерувавши водія:

— Додому.

Яскраве світло мармурового холу неприємно різонуло чоловіка по очах. Біль унизу живота вже давав про себе знати і навіть проривався крізь загати місцевої анестезії, коли чоловік долав невисокі сходи на ґанок. Немов шматок льоду лежав унизу живота й танув. І мірою того, як скресала крига, тала вода розливалася тілом, несучи в собі біль.

У холі, тамуючи спалах болю, він втягнув носом тепле повітря помешкання. О цій передранішній порі тут пахло новобудовою. Дух цементу, мармуру, фарби, дерева і скла вився в повітрі. Вдень цей запах вбивали парфуми мешканців та господарчі служби, що застосовували для миття підлоги й вікон різні ароматичні засоби, але вночі він знову виповзав зі шпарин, закапелків, закутків — єдиний природний запах новобудови.

Не повертаючи голови, чоловік встиг помітити, що охоронця, на його звичному місці біля входу, немає. Той, відкинувшись головою на спинку, спав у шкіряному кріслі в куточку відпочинку. Біля нього на невисокому журнальному столику, неголосно награючи знайому мелодію Михайла Круга, стояв радіоприймач, а поруч, розкладені на клапті газети, лежали недоїдки: залишки чорного хліба, риб'ячі кістки, апельсинові шкоринки, загорнені у прозорий поліетиленовий пакет гірчичні сушки. Стояв червоний термос.

«Заліпить цьому бидлу проміж рогів, щоб службу знав», — подумалося чоловікові. Промайнула думка і зникла. Біль не відпускав далеко.

Діставшись протилежної від входу стіни, де у двох неглибоких нішах ховалися двері ліфтів, чоловік обережно випростав з кишені праву руку і натиснув на сріблясту кнопку. Дверцята одного з ліфтів з легким дзвоном розчахнулися. Вже заходячи до кабіни, чоловік побачив, як схопився з крісла охоронець.

«Прогнувся, прогнувся, мєнт паганий», — зловтішно подумалося чоловікові, і він, обпершись чолом об стінку ліфта, завмер.

Кабіна зупинилась на сьомому поверсі. Стоячи посеред холу, Василь спостерігав, як білі прямокутнички відлічували поступовий шлях ліфта нагору.

— От тобі й маєш! — зажурено й тривожно прошепотів собі під ніс охоронець і перевів погляд на свої долоні.

Під короткими, трохи брудними нігтями його зашкарублих пальців застрягла біла цедра апельсина, що його він почистив і з'їв перед тим, як, чорт забирай, заснути.

— От тобі й маєш, — почав виколупувати ті шкоринки.

За тою простою фразою ховався цілий сонм неприємних думок, які ятрили ще сонну Василеву уяву.

Його обов'язком було пильнувати усіх, хто входив до під'їзду чи виходив з нього. В під'їзді було всього дванадцять квартир, п'ять із яких не заселені й досі через нечувано високу вартість. Понад дві тисячі доларів коштував кожен квадратний метр житла у цьому будинку! А оренда трикімнатної квартири за місяць коштувала три тисячі зелених, та й то ціну хотіли піднімати.

У будь-який час дня чи ночі черговий охоронець мав знати, хто є вдома з мешканців, а кого нема, і де в такому разі він може знаходитись. До того ж мусив передавати всі повідомлення, листи, відповідати на телефонні дзвінки й оповіщати мешканців через переговорний пристрій про відвідувачів. Ну, ще й виконувати своє пряме призначення — пильнувати порядок і не допускати у під'їзд сторонніх (у будинку жили два дипломати).

У Василя був напарник, сержант міліції Микола Грак. З Миколою вони виходили на чергування позмінно. З понеділка до понеділка чергували Василь з Миколою, а наступного тижня на чергування заступала інша пара охоронців. На робочому тижні хлопці чергували у дві зміни — мінялися о восьмій ранку і о восьмій вечора. На цьому тижні нічна зміна припадала на Василеве чергування. Увесь наступний тиждень, коли чергували напарники, у Василя був вільний.

За цю нехитру роботу в затишному й респектабельному місці Василь отримував сто доларів щомісяця. Тобто, мав по п'ятдесят доларів за кожен робочий тиждень чистими. За такі гроші сім'я так-сяк могла прогодуватися місяць, а робітники на заводах гнули карк та рвали жили за якісь копійки. З роботою Василеві поталанило, це однозначно. Щоправда, не без допомоги кума, інспектора ДАІ, але то таке. Сьогодні ти мені, а завтра я... Могорич поставлено, пісні проспівано... А тепер... Чорт забирай! Чорт забирай!

Василь покинув колупатися у нігтях і знову подивився на біле вічко із цифрою сім, що жевріло на панелі над ліфтом.

— Хто ж то міг бути?

Він почав пригадувати. На сьомому поверсі, здається, дві квартири? В одній живе бізнесмен-іноземець з довгою, схожою на віслючку, дамою і рудим спанієлем, якого та дама щоранку і щовечора вигулює, а в другій... У другій... Василь наморщив лоба, намагаючись пригадати. У другій, здається, отой неприємний високий молодик з Донецька, який з'являється тут вкрай рідко, і щоразу глузує з Василя. Микола розповідав, що з нього той молодик теж глузує. Пика нахабна, очі каламутні. Пальці віялом, шмарклі пузирями. Була б Василева воля, всіх би їх, виродків-бандитів, перевішав. Але треба посміхатися і вдавати, що все гаразд. Чорт з вами, банкуйте! Так от, на сьомому поверсі бізнесмен з віслючкою і «данєцкій х...», а більше нікого нема.

— Треба піти подивитися надвір, — вирішив Василь. — Коли запалиться у квартирі світло, то це він і є.

Василь сунув руку в кишеню, дістав звідти пачку сигарет «Президент» і поволі вибрався на вулицю. Задерши голову, подивився на темні вікна сьомого поверху, туди, де була найдорожча в усьому будинку квартира з терасою. У вікнах темно. Невелика срібляста тарілка супутникової антени ліпилася до карнизу, вилискувала у примарному місячному сяйві і шепотіла щось про далекі космодроми та міжпланетні станції.

— От падло, — вилаявся стиха Василь, і неприємна думка про те, що, можливо, хтось у цей вранішній час пробрався до іноземця, майнула Василевим серцем, і воно знервовано затріпотіло.

Василь усе дивився й дивився на темні вікна квартири, аж ось, як йому здалося, в одному з них ледь помітно щось блимнуло. Василь збіг з ґанку і відійшов від під'їзду на півтора десятка метрів. Тут кут огляду був більший. І точно, в одному з вікон жевріло далеке світло, що можливо допливало з передпокою.

— Слава Богу, не до іноземця! — з полегшенням зітхнув Василь, підкурив сигарету і попрямував до ґанку.

Таки то був «данєцкій х...»

«Ну ось ти і вдома... Хм... Вдома», — чоловік відразливо посміхнувся.

Він не любив цієї квартири, можливо, просто не встиг призвичаїтися до неї. Це житло, загальною площею у двісті з чимось квадратних метрів у самому центрі міста, він придбав минулої осені за півмільйона доларів. Поставив дизайнерам завдання, щоб до Нового року тут було все. І до Нового року тут усе було. Меблі й обладнання обійшлися ще у триста тисяч.

Дві спальні, тренажерний зал, сауна, міні-басейн — чотири на шість метрів, два санвузли, кухня, сполучена з вітальнею — все най, най, най, ніби зійшло з картинок супермодних журналів. З тераси відкривається вид на Червоноармійську, площу Толстого та маківки Володимирського собору вдалині. На терасі — мангал для шашликів і мармурові вази. У вазах влітку зацвітуть квіти. Поруч невеличкий смугастий тент, а під тентом — стіл і декілька стільців — усе для прийому гостей. Небагато людей у Києві могли похвалитися таким житлом у 1998 році.

«Мільйонна квартира», — каже покоївка, яка щодня навідується сюди і прибирає, хоча прибирати нема чого — за весь час господар з'являвся тут не більше п'яти разів.

«І хто ж там господар?» — питають у покоївки пошепки сусіди.

«А біс його знає, — відповідає покоївка і тихо додає, — кажуть, якийсь бандит з Донецька».

Дорогою чоловік навмисне не хотів дивитися на себе у тоновану шибку автомобіля чи люстерко заднього виду. Щоправда, похапцем таки глянув на своє відображення у великому настінному люстрі в передпокої. Побачив, лишень, порух ноги, забрані до кишень руки, широку навалу рамен. Мить — і все зникло. Здався собі якоюсь примарою, рухливою масою, колонією мікроорганізмів чи дрібних комах, або викапаною з піску вежею на березі бурхливого моря, яку варто тільки легенько турсонути босою п'яткою, щоби вона, зсунувшись набік, розвалилася по крихтах, розтеклася навсібіч.

З передпокою чоловік рушив у вітальню і, спершись сідницею на високий табурет, закляк біля барної стійки, поклавши на неї праву руку. Коли він всідався і випростовував руку з кишені, обличчя йому зсудомило, і він стиха скрикнув.

О, проклятий біль! Він, мов жива істота. З ним розмовляєш і його ненавидиш. Тупий і гострий водночас, він переливається, ворушиться, гарчить і випускає пазурі. В ньому безліч барв і відтінків. Він — мінливий, мов світ після бурі. Наче подряпані вітром хмари мчать розбурханим небом, а крізь них раз у раз спалахи яскравого сонця. Сяйво — тінь, сяйво — тінь, пульсує світ, і пульсує біль. Магнітом тримає він навколо себе зсудомлені шматки тіла, холодні пальці, закляклі ноги, вогкий ніс, волосся, шию, ребра і хребет. То відпустить у тінь, то знову засліпить очі. Кожен рух з увагою на нього, аби не розвалитися, як картковий будиночок. Біль інколи, як вибух, а, часом, лише глухі удари серця. То гостре лезо фінського ножа, то нервове дзижчання затупілої ножівки. То немов хтось по живому шиє шкіру — вколе голкою і довго-довго тягне крізь рану ворсисту нитку. І знову вибух, аж до нестями, до свічок в очах. Біль підкорює собі все. Під його навалою чоловік зникає, перетворюючись на чорну цятку, яка носиться в замкненому колі, б'ється об межі свідомості, шукає виходу і не знаходить його. Аж ось коло розривається, і на цятку навалюється гігантська хвиля абсолютної темені. Цунамі болю. Цятка свідомості зникає під цією навалою чорної густої води. Кінець... Минає мить, друга, і чоловікові здається, що він вмирає, зникає під темною водою. Аж ні. Минає ще якийсь час, і хвиля, сягнувши свого апогею, спадає. Сичить, чавкає, піниться довкола каламутна вода, горнучи під себе бруд, пісок, тьмяне баговиння. Розтікається пласко, лишаючи по собі на березі розбиті човни, водорості, напівзнесені рибацькі курені, прибитих дельфінів та розчавлених медуз. Хвиля ще цупко тримає чоловіка, тягне за ноги, за плечі назад у глибінь, але чоловік, побачивши попереду твердий берег, з останніх сил чіпляється за життя, дереться по піску, по камінню. Уперед, подалі від смертоносної хвилі. Ламає нігті, надриває м'язи, не жаліючи серця, легень, нирок. Засліплений, напівзадушений, а втім — живий! Живий!

Два глибокі вдихи, і світ знову повертається до нього. Біль поволі відступає. З подивом дивиться чоловік на навколишні речі, ніби бачить їх уперше.

Прямо перед очима, учепившись за гладенький мармур, чиясь рука. Немов із глибокого розфокусу, випливає вона перед очима: сухі пальці, жилава долоня, бліда шкіра. Чоловік поволі піднімає голову і, часто дихаючи, дивиться навкруг.

З передпокою в кімнату лине жовте світло і лягає тьмяним чотирикутником на підлогу. В кімнаті — вікно на цілу стіну. За вікном сяє вогнями нічний Хрещатик, і котяться дві червоні цятки — габарити поодинокого авто. Модерні меблі у кімнаті в напівтемряві здаються химерним нагромадженням кубів, пірамід та овалів. Чоловік знову глибоко зітхає і поволі випускає повітря крізь ніздрі. Перша думка з'являється у нього в голові. Він, здається, починає щось пригадувати.

Він згадує лікаря з борідкою і ту мить на ґанку, коли бородань казав: «Незабаром дія анестезії мине, і біль стане нестерпним». Лікар казав правду, але не про нього згадує тепер чоловік. Перед собою він бачить жіноче тіло у калюжі крові, що лишилося лежати десь там, далеко, звідки він утікав. Мертва жінка лежить ногами на килимку біля ліжка. Голова прикрита долонею, а на підлозі розтікається по лискучому паркету калюжа світло-багряної крові. Ще за мить то була жінка, яка мусила принести чоловікові щастя, а тепер — просто труп. Хто вбив її? Чоловік замислюється і з жахом бачить перед собою фрагменти якогось страхіття: він лежить на ліжку, жінка нахиляється над ним, чоловікові приємно від її дотиків, аж раптом біль, нестерпний і різкий, як спалах блискавки, пронизує усе тіло, і чоловік, не тямлячи, що робить, починає відбиватися від неї. Жінчине обличчя усе в крові. Кров стікає підборіддям, і вона дивиться на нього з ненавистю, випльовує з рота якийсь довгий скривавлений м'ясний кавалок, і, неначе відьма, кричить: «Удавися своїм хуєм, тупий донецький дебіл!» А чоловік б'є та б'є її ногами, і вона падає долілиць. З-під голови на паркеті починає розпливатися багряна калюжа. А чоловік мчить до переговорного пристрою, тягнучи за собою густу цівку крові...

За пару хвилин до кімнати вривається лікар, що разом із родиною мешкає прямо у маєтку. Він накладає джгути і кров більше не ллється. У лікаря-бороданя з'являються в руках шприци та прозорі ампули з маслянистою рідиною. Він коле ліки в чоловіка, і біль поволі відступає. «До нейрохірургії, швидко! — командує бородань, але для чоловіка то неможливий варіант. Він з жахом дивиться на те, як лікар завертає шматок відірваної плоті у чистий носовичок, блакитний поліетиленовий пакет і питається чи є у будинку лід? «Який нахрін лід!» — чоловік зривається з ліжка і вириває у нього з рук цей пакуночок. Він ще не в силах збагнути усього того, що з ним сталося, але сама думка про те, що сталося, примушує його кудись втікати від цієї незбагненої реальності... Тікати в ніч...

І тоді він наказує подати до під'їзду «Мерседес», іде до ванної кімнати, якось обмиває з тіла кров і разом з бороданем залишає кімнату з мертвою жінкою на підлозі, сідає в авто і мчить темною трасою на Київ. Єдине, чого він хоче від бороданя — це того, щоб він мовчав! Не доїжджаючи до Києва, саме навпроти тренувальної бази «Динамо», чоловік зупиняє авто і виводить лікаря на вулицю :

— Я хочу, щоб про це ніхто не знав! Жодна жива душа. Беріть, Олексію Павловичу, свою родину і на півроку змотуйтесь кудись у Турцію чи Єгипет... Гроші візьмете у багажнику «Мерседеса» там у «дипломаті» двісті тисяч з копійками...

— Так а як же ж ви?

— То мої справи...

І от чоловік у себе вдома. Він сидить у напівтемній кімнаті біля широкої барної стійки і дивиться туди, де за вікном манячать дві червоні цятки. Чоловік хоче пригадати все, але для цього йому потрібні сили. Раптовий напад болю ледь не потягнув його у липку темряву.

«Випити», — думає чоловік і шукає під мармуровою дошкою грубу склянку. Дістає, ставить її на стійку і знову шукає щось під дошкою. За мріть у дзеркальному заглибленні бару спалахує безліч різнокольорових ліхтариків, підсвічуючи стрункі ряди вишуканих напоїв. «Горілки!», — вирішує чоловік і дивиться туди, де у дзеркальній глибині над рядами строкатих пляшок пливе його бліде обличчя із навислими на лоба пасмами вогкого, темного волосся. Він дивиться собі просто в очі, і очі ті, навіть проти його волі, всміхаються крізь примружені вії. Це занадто смішно, чи не так? Тримати у кишені пальта власний відкушений член, загорнутий у лікарський носовичок і блакитний пластиковий пакетик? Але вони тепер брешуть, ті очі. Чоловікові не хочеться всміхатися, але очі, призвичаєні до посмішки, сміються, навіть усупереч бажанню господаря.

Чоловік любив свій погляд. Він любив перестріватися з ним у дзеркальних вітринах магазинів, у шибках авто, у сяючих люстрах ресторанів та нічних клубів. Цього погляду боялися, на нього чекали. Від нього залежали долі багатьох смертних, життя людське залежало від погляду цих примружених сірих очей. У цьому погляді було все, що так високо шанують люди — спокійна впевненість, сили, воля, міць, розкутість вільної від умовності світу людини, зневага до страждань і болю і, як наслідок, — абсолютна байдужість до цілого світу, в якому він жив. Байдужість ця, ніби застигла в очах у чоловіка, набувши форми легкої зухвалої посмішки, що ніколи не сходила з обличчя, ба навіть тепер.

Чоловік дивився у свої очі і, можливо, вперше у житті починав ненавидіти їх. Йому здалося, що саме ці звиклі до абсолютної влади очі спричинили той біль, заручником якого він був у цю мить. Біль не тільки фізичний, але й якийсь інший біль.

Чоловік знову глибоко зітхнув і випустив носом повітря. Він спробував дотягнутися до пляшки, яка стояла у дзеркальному заглибленні бару за тацею струнких чарок, але не зміг з першого разу. Тоді сперся ліктем на мармурову поліровану площину і, знову різко викинувши руку вперед, ухопив пляшку за скляну шийку. Та злетіла в повітря, зачепивши важким Ненцем декілька чарок, що із дзенькотом полетіли униз, а чоловік, ревнувши від болю, навалився грудьми на стійку і так заклякнув.

Ніби в уповільненому кадрі бачив чоловік, як прозорі мережані чарки тонкої віденської роботи перевертались у повітрі, відбиваючи усіма своїми гранями строкате сяйво різнокольорових ліхтариків. Поволі, одна за одною, вони досягали лискучої площини і билися об коштовний паркет, розбризкуючи навсібіч краплі прозорого, блискучого скла по тьмяно-теракотовій підлозі.

Коли останні скельця вгамувалися, чоловік, поволі долаючи біль, підняв руку і поставив пляшку на стійку, грюкнувши нею об зелений з жилками мармур.

Тисячі, мільйони років створювала природа це кам'яне мереживо, зрощувала у своєму череві, настоювала, наче дорогоцінне вино, аби в один день покласти під щоку чоловікові, що вмирав від болю. Колись цей прохолодний мармур був дном первісних океанів і свідком сотворіння світу. Він чув під сподом землі гомін далеких баталій і полум'яні промови великих світу цього. Безживна холодна плоть, байдужа до всього перед обличчям Вічності — ось чим був цей мармур, і разом з тим він був лагідним і живим, нагрітим теплом притуленої до нього чоловічої щоки.

Зануритися б у нього з головою, стати каменем і все подальше життя дивитися на світ крізь оті мережані жилки. Чоловікові здалося, що в цю мріть він хотів саме цього: зникнути, перетворившись на камінь, лежати десь глибоко-глибоко у скелі, не чути нічого і не бачити. Зачаїтися і чекати. Може, воно так згодом і буде, і душа чоловіка із холодним поглядом байдужих сірих очей знову, як і мільйони років тому, оселиться в зеленому мармурі і довго ще буде чекати своєї черги, щоб переселитись у траву, а згодом у квітку, а потім у рибу, у птаха, у звіра, щоб зрештою знову оселитися у людині.

Біль затихав. Поволі розгинаючи поперек і відриваючись щокою від прохолодного мармуру, чоловік випрямився і знову притулився боком до високого табурета. Не витягаючи лівої руки з кишені, він однією тільки правицею скрутив з пляшки пластмасову кришечку і відкинув її геть. Націдивши собі більш як половини склянки, чоловік підніс її до вуст і крізь зуби почав вливати у себе горілку.

Йому хотілося, щоб прозора рідина дерла горло, забивала дух, але якісна, очищена горілка вливалася усередину м'яко і легко. Вижлуктавши майже все до денця, чоловік відірвався від склянки і видихнув з себе алкогольний пар. Усередині стало трохи тепліше, і голову накрив легкий туман. Це ще не було сп'яніння, це була реакція тіла на спирт, що миттєво, крізь кровоносні судини язика дістався мозку, але не затьмарив його.

І знову побачив перед собою чоловік мертву жінку, яка десь далеко лишилася лежати на підлозі.

Тим часом крізь трохи прочинену кватирку з вулиці почулося далеке хекання.

Глава третя Народні думи

5 год. 14 хв.

Василь викурив одну сигарету, постояв хвилину нерухомо і потягнувся за іншою. Тривожні думки ятрили його мозок. Чиркнувши сірником і на мить підсвітивши своє обличчя знизу немов лампадою, він глибоко затягнувся, але якось нервово і необережно. Дим не полився у легені, а застряг десь у носоглотці, шибонув у ніс і знову відкотився у бронхи. Василь вибухнув кашлем, спершу дуже голосно, а потім, немов злякавшись, похапцем закрив рота кулаком й бухикав уже туди.

Зрештою, курити охоронцям на робочому місці теж заборонялося. Але вночі курили всі, виходячи на вулицю. Спати заборонялося суворо. Тут один два місяці тому заснув, так вилетів з роботи наступного ж дня. Отаке! Василь гірко посміхнувся, згадавши, як шпетили невдаху на загальних зборах охоронців. «Яка ганьба!», «Який непрофесіоналізм!» — гримав, ляскаючи по столу долонею, полковник Дерев'янко — командир полку охорони.

А ще охоронцям не дозволялося залишати місце чергування. Відлучатися до туалету вдень можна було тільки за присутності чергового інспектора, який двічі за денну зміну навідувався перевіряти пост і, не дай Боже, приймати скарги та побажання від мешканців будинку.

Для скарг та пропозицій на посту тримали особливу книгу. Втім, вона була майже чиста. Лише два побажання висловили за цей час мешканці. Одне: «Щоб у постового були начищені чоботи». Друге: «Щоб вставав, коли заходять люди, і був увічливий з усіма, а не тільки з мешканцями». Написала їх одна й та сама товста дама з четвертого поверху, яка торгувала бензином і мала півтора десятки колонок по всьому Києві. Дама жила самотньо і любила порядок. Інколи в гості до жінки навідувалась її донька — вульгарна молода особа, що підкочувала до під'їзду на червоному «Порше». Через оті дві скарги двох чудових хлопців Андрія та Сашка звільнили з роботи. Умови були такі: скарга або порушення дисципліни — миттєве звільнення.

«Добре, коли б тут жили самі іноземці, — думав Василь, повільно затягуючись димом. — 3 іноземцями якось легше. Їм байдуже до цих дрібниць: моя краватка, мої черевики, моя сорочка і руки. Тобто, може, і небайдуже, але зовні вдають, що їх такі дрібниці не обходять. Розуміють-бо, тут їм не Париж, Нью-Йорк чи Токіо. Тут їм Україна, бляха муха, СНД, колишній Радянський Союз: імперія зла і велика пролетарська держава».

Але з нашими... З нашими біда! Все їм не так. Все не влаштовує: «чому руки брудні?», «чому сорочка несвіжа?», «та купіть йому нормальну краватку, він же схожий на голову колгоспу!»

— Тьху! — Василь аж сплюнув, згадавши відразливі пики наших новоспечених мільйонерів.

Усі випендрюються одне перед одним, грають у крутих, а насправді такі самі жлоби! Видерлися зі жлобів нагору, вдають з себе вищий світ, а самі — жлоби жлобами. Пальці віялом, шмарклі пузирями... Я! Я! Я! Я — самий-самий! Я — пуп землі. І нема в цілому світі нікого, окрім мене. Я. Я. Я! Так і хочеться ляснути чоботом по пиці!

Докуривши сигарету майже до фільтра, Василь завів недопалок під великий палець і вказівцем далеко вистрелив ним уперед. Недопалок окреслив вогняну дугу і брязнув на тротуар, розбризкуючи довкіль золоті жаринки. «Постою ще хвилинку, подихаю свіжим повітрям, — подумав Василь. — А потім піду збирати речі».

Він застібнув ґудзики на піджаку, помацав розхлябаний вузол краватки, провів долонею по волоссю і, потягнувшись наостанок усім тілом, довго із шумом позіхнув, дивлячись туди, де сяяв неоновими ліхтарями Хрещатик.

Десь там, далеко, за новобудовами лівого берега, за частоколом неозорих рядів броварських сосен, підбирався навшпиньках до темного ще небокраю березневий ранок. Після нетривалої навали лютневих морозів та снігопаду прийшла відлига, і за три дні сніг станув, проте на промерзлій землі довго ще стояли калюжі, вкриваючись за ніч крижаною плівкою. А позавчора навіть був дощ.

На нескінченних пляжах вулиць у цю ранню пору не виднілося жодної постаті. Тільки ніч іще зітхала важко, катаючи в лагуні вже по-весняному теплого неба гігантську перлину неповного місяця. Гула тромбонами...У-у-у-у...

То грає реквієм ніч. Останнє причастя та відхідна молитва.

Вмирає зима.

Тліном дме, визирає крізь решітки каналізаційних люків її зсудомлене обличчя: божевільним оком, оскаленим зубом, паперовою щокою, шматками тіла, закутого у довгі корсажі бетонних комунікацій. Паралізовані ноги зими безвільно теліпаються серед сріблястих хвиль дніпрової води, тицяються у тупі носи п'яних лящів і підустів, розбухлих від ікри та пива весняної повені, що вже потроху пестить цнотливі коліна верб на незатоплених островах там, за мостами. Коліна, що вже готові прийняти кохання.

Верби, всі у котиках, таю ніжні, як п'ятнадцятирічні дівчата після гарячої ванни. Ох, будуть спекотні дні! Буде кохання! Зима вмерла!

«У-у-у-у», — гуде березнева ніч.

«Непогано було б на цьому тижні полагодити путанку, — думає Василь, відчуваючи носом, що весна ось-ось ударить по-справжньому теплими днями. — Полагодити та шуронути з кумом на Козинку по щуку, а потім туди, вже ближче до середини квітня, як попре на нерест лящ із пліткою, податися до гирла Десни. Там у рибнагляді працює кумів кум. Лящ іде один в один по півтора, два кіло. За ніч можна взяти кіл по двісті на брата. Ото рибалка! А всі ті вудочки, спінінги — забавка для інтелігентів. Інше ж діло — поставив сітку, перегородив річку і знай собі витягуй дурну рибу, повну ікри. А потім на базар. Кіло — три п'ятдесят. День роботи — і сімсот гривень у кишені. А сімсот гривень — то триста доларів, тобто три місяці роботи. От і зважай, як добре мати кума, у якого кум працює в рибнагляді на гирлі Десни. Треба тільки полагодити путанку...»

Трохи заспокоївшись за тими теплими думками про весняну риболовлю, Василь знову суне назад.

У холі він зупиняється і поводить очима довкруж.

Хол, такий знайомий і затишний, видавався йому тепер ненависним, бо був свідком його, Василевої, недбалості. Цей рожевий мармур і густі парості зелені, шкіряні крісла і штучний водоспад, мерехтлива цятка над дверима ліфту — словом, усе, здавалося, шепотіло до Василя: «Виженуть, виженуть, виженуть...» І Василеві знову зробилося зле.

Заспокоєння, яке принесли сигарета й прохолодне повітря березневого ранку, розвіялося вмить, тільки-но погляд його знову торкнувся білого вічка над дверима ліфта із цифрою сім.

— Ну чому мені так не щастить?! — мало не застогнав охоронець у тиші передрання і пішов прибирати недоїдки з журнального столика.

Він завертав риб'ячі кістки у газету, згрібав лушпайки від апельсина і рештки хлібних скоринок. Усе думав про свою гірку, міліцейську долю.

«Не щастить, так не щастить! Збирав гроші на «Таврію» — тут на тобі — інфляція. Стояв на чорнобильській пільговій черзі на квартиру, так пільгову чергу скасували. Так і лишився з дружиною та двома дітьми в однокімнатній готельного типу на Оболоні. Отримав приватизаційні сертифікати на себе, на дружину та дітей і вклав їх у "Омета траст". Траст через три місяці лопнув, і сертифікати пропали. Нарешті, мов дарунок долі, дістав це місце, і на тобі — заснув. Заснув! Заснув! Заснув! Йой!»

У цьому місці своїх роздумів Василь уколов собі пальця риб'ячою кісткою. Він приклав пальця до губ і висмоктав кров, що виступила з рани. Палець почало пекти. «Аби не нарвало», — подумав Василь і, підхопивши термос та газетний пакунок, поніс викидати його в урну на ґанку.

На журнальному столику самотньо лишився стояти приймач, який лив з себе тиху музику. Після «Володимирського Централу» Михайла Круга на хвилі невідомого радіо сумно співала Ірина Білик: «Вона мені сьогодні подзвонила, сказала, що не може більше так. Сказала, що вона — твоя дружина, а я — ніхто і звуть мене ніяк».

— А щоб тебе трясця взяла із твоїми проблемами! — вилаявся на її адресу Василь. Йому не подобалась Ірина Білик. Василь полюбляв пісенну творчість Миколи Мозгового, Алли Кудлай та Іво Бобула. А ще йому подобалася пісня, в якій були такі слова: «Я — дружина твоя, я — козачка твоя, пане полковнику мій синьоокий». Хто її співав, Василь не знав, але пісня була гарна.

«А може, пронесе? Може, він мене не помітив? Може, був заклопотаний або п'яний? Ага, п'яний... Якби був п'яний, то зайшов би не так тихо».

Проходячи повз своє робоче місце (стіл охоронця), він поставив на нього термос і поклав мішечок із сушками. Потім, замислившись, затримався біля столу і простояв там із газетяним пакунком в руках ще декілька хвилин.

Він у подробицях згадував моменти свого спілкування з цим «данєцкім х...», який сьогодні непомітно пробрався повз нього. Цих моментів було небагато, але щоразу «X...» чіплявся до Василя з ідіотськими жартами. Питав щось про «доблесну міліцію» і про «хату в селі». Василеві не подобалися ті жарти, але він чемно відмовчувався і ніяково посміхався, хоча в серці його все аж закипало.

«Скільки йому може бути років? — згадував Василь. — Ну тридцять-тридцять п'ять, не більше. Пацан ще зовсім. І звідки, звідки у нього це все — «Мерседеси», квартири, гроші? І сам собі відповідав: «То все від нас — від моїх дітей і від ваших, від моїх батьків і від ваших. В їхніх кишенях, у їхніх квартирах — і моя «Таврія», і ваучери, і загублені заощадження на банківських рахунках, і праця трьох поколінь будівників соціалізму, і все, що мають вони — то за наш рахунок. Ми — чесні, порядні, працьовиті, морально стійкі й законослухняні громадяни — ми пошилися у дурні. Ми, бачте, не можемо переступити через якісь закладені в нас принципи і норми, а вони можуть. Хто вони? Та бандити, чорт забирай, шахраї та вовкулаки, що п'ють кров з нашого народу. Скільки Отаких, як вони? Одиниці. А нас — мільйони. Ми — народ. Ми — могутня сила! І це ж до якого цинізму (Василь знав і таке слово) треба дійти державі, щоб правозахисні органи берегли спокій злочинців? Усі ж бачать, усе начальство знає, кого ми тут охороняємо — справжніх урок, убивць та аферистів. І всі мовчать, усі бояться. Та скільки ж можна!? Треба взятися всім гуртом та вимести цю нечисть поганою мітлою. Ех, тяжка моя доля!» — Василь глибоко зітхнув і гірко посміхнувся.

Він чомусь пригадав свою маму, яка тепер гибіла самотньо у селі в холодній хаті. Останній раз він був у неї на Різдво. Мама вмирала від раку шлунка, від якого колись помер і батько. Мама була добрим прикладом для Василевої теорії про зганьблених та покривджених. І Василеві дуже шкода стало вмирущої мами. «Ну добре, нехай я, — знову звернувся він до невидимого співрозмовника, — але чому моя мама, яка все життя і здоров'я віддала цій державі, тепер умирає без шматка хліба, чому? Де справедливість? Це що виходить: за що боролися, на те і напоролися?» У цьому місці Василь пригадав буремний 1990 рік і саме той час, коли він стояв у оточенні, «охороняючи» студентів, що голодували на майдані Незалежності. Студентів він, зрештою, інколи бив кийком по спинах та головах і строєм водив митися в лазню на Постишева, але душею він був з ними. Душею! Він був за вільну Україну, хоча свого часу і захищав Радянський Союз. Василь був за ту країну, в якій простому народу житиметься краще. Україна то, Радянський Союз, СНД — яка різниця? Аби вчасно платили зарплатню. І коли треба, то заради такої держави Василь буде бити без жалю того, хто проти справедливого устрою, щоправда, коли на те вкаже начальство. Начальству, бач, воно видніше. Ну то й що, що бив студентів та розганяв маніфестації? І правильно, що розганяв. Був би Радянський Союз, було би краще!»

— Тьху! — тут Василь зовсім заплутався, де б йому було краще — в Незалежній Україні чи Радянському Союзі?

«Краще там, де нас немає» — переконувала народна мудрість. Проте там, де був Василь, йому було погано, бо понад усе не хотілося втрачати таку розкішну роботу.

Роздратовано він кинув газетний пакунок на стіл і пішов до журнального столика — заткнути пельку Ірині Білик. «Ти — мій, ти — мій, ти — мій!» — виводила співачка.

— Та який я твій, курва-мама? — вилаявся Василь і виключив приймач.

У холі стало тихо. Ледь чутно дзюрчала вода у штучному водоспаді. Охоронець знову повернувся до столу, всівся на робочий стілець і затих, прикривши долонями обличчя.

У такій позі він просидів щонайменше хвилин десять.

«Гм, дихаю», — нараз, і ніби вперше у житті, звернув Василь увагу на цей звичний процес. Він повільно втягував носом повітря, слідкуючи внутрішнім поглядом за всіма етапами цього дійства. Крізь ніздрі і носоглотку повітря потрапляє у горло, а потім забирається у груди. Піднімаються трохи плечі, і роздувається живіт. Василь випустив повітря. «Як приємно дихати», — подумалось йому, бо відчув справжню насолоду тільки з того приводу, що він може дихати.

«Я — живий. — Подумав Василь. — Я людина. Мене звати Василь. Мені тридцять вісім років. Я сиджу у кріслі, спершись руками об стіл і поклавши голову на долоні. Я думаю. Про що я думаю? Ні про що. Ні, я думаю про те, що не думаю ні про що, а отже, я все ж таки думаю. Цікаво, а чи може людина взагалі ні про що не думати?. Напевне, тільки уві сні, але й уві сні вона бачить сни, а отже, думає. Зараз ніч, і я не сплю. А люди у цей час сплять. Людей на землі багато — мільярди. Я — один з них. Чи я є, чи мене нема — усім цим мільярдам байдуже. Небайдуже лише найближчим, але й вони далекі від мене. Вони зараз сплять і не думають про мене. Не знають, що мені погано. Хоч вони є, але їх нема. Я самотній. Людина завжди самотня. Людина робить усе, щоб не бути самотньою, а таки нею лишається все життя. Моє горе — то тільки моє горе, і моя смерть — то тільки моя смерть. От батько помирав: так усі навкруги вилися, допомагали, і це було вдень. А вночі він лишався наодинці з собою, і ніщо не могло позбавити його самоти. Жила людина, і нема людини. Хто пам'ятає тепер батька? Я, мати, сусіди. А незабаром вони помруть, і я помру, і про батька ніхто не згадає, наче його зовсім не було. Добре тому, хто зробив там якийсь подвиг, чи намалював якусь картину, чи збудував щось велике — того пам'ятають, і він, наче живий. От я помру — хто про мене згадає? Чи зробив я що-небудь таке, що залишиться після мене? Не зробив і не зроблю. Ну, діти залишаться, ну, пам'ятатимуть якийсь час, а потім і вони забудуть. Я живу, щось роблю, кудись ходжу, про щось мрію, але все то — омана. Я помру, і зникне цілий світ. Але ж я не один. Так живуть усі. То виходить, що життя усіх якась омана? Фу, яка гидота! Заплутався!»

Василь відірвав обличчя від долонь і подумав про те, що йому, зрештою, не треба думати. Таю дивні думки про те, що все омана і навіщо, власне, жити, спадали Василеві чи не вперше в житті. Він, чесно кажучи, не знав слова «екзистенція», а тому трохи злякався, і йому здалося, що отак, можливо, люди і божеволіють, проектуючи проблематику власного «Я» на навколишній світ. Він не читав Гайдегера, Сартра і Гомбровича — усіх цих підарасів-розумників, які зробили на собі ім'я на цій проблематиці, а тому вирішив трохи відволіктися й зайнятися чимось більш практичним.

Перед ним на столі лежали загорнені у газету риб'ячі кістки й залишки вечері. «Треба таки піти викинути», — подумав Василь і, підхопивши пакет, хотів був рушити до виходу, але пакет вислизнув з рук, упав на підлогу і з нього вивалився кусень чорного хліба.

«Ти диви, не хоче хліб у смітник», — додумалося Василеві, і він знову згадав свою матусю, яка завжди вчила його ніколи не викидати хліб у сміття.

«Бо люди у нас в селі в 1933-му і в 1947-му, не маючи такого кусня хліба, вмирали від голоду. То є великий гріх — хліб викидати, — казала матуся. — Краще птахам віддай!»

Василь підняв з підлоги окремо пакет з кістками, а окремо кавалок хліба і вийшов на ґанок. Згадавши матусину настанову, він на мить замислився: «А, може й справді, Бог мені допоможе, коли я віддам хліб птахам?» — і Василева рука вже витяглася, аби розкришити кусень прямо біля ґанку. «Ага, побачать зранку хліб чергові і скажуть, що розвів свинарник! Чорта вам лисого!»

Василь кинув хліб разом з пакунком до урни. Проте хліб, вдарившись об ребро, відлетів убік і знову впав Василеві під ноги.

Ну що ж, так тому й бути. Василь підняв хліб з асфальту і зажбурив його далеко-далеко. Хліб долетів до протилежного тротуару і впав біля бровки.

«Ну от і добре, ні вашим, ні нашим», — подумав охоронець і знову повернувся до холу. Там він знову всівся за столом, поклав підборіддя на долоні і на якийсь час затихнув.

Глава четверта Три зустрічі

5 год. 17 хв.

Так само нерухомо сидів чоловік біля барної стійки, один у величезній квартирі.

Останнім часом він перестав відчувати життя. Воно котилося повз нього днями і ночами, схожими на одну довгу ніч або один довгий день, ба навіть погоди він не розрізняв. Яка, зрештою, різниця: чи валить сніг, чи добра година? Секундна стрілка на його платинових «Гранд-комплікейшн» відраховувала удари серця, яке мовби спало, байдуже до всього світу.

Інколи, визираючи з вікна свого «Мерседеса», як з ілюмінатора інопланетної станції, з подивом дивився він на цих двоногих потвор, ніби бачив їх уперше — метушливих, галасливих, заклопотаних. Вони кудись бігли, щось робили, про щось думали. Бігли вони за грошима, робили вони щось заради-грошей і думали вони, зрештою, теж про гроші. Інші дрібні справи виникали на їхньому шляху, але все вело до одного — гроші, гроші, гроші. Де заробити? Де добути? Як зберегти і примножити? На що витратити? Тупі зажерливі створіння.

Він був єдиний вільний серед них. І не було над ним нікого, крім хіба що Бога... Але він не вірив у їхнього Бога. В нього був особистий Бог. Бог — великий, усевладний, могутній. Бог, що любить сильних, а слабких карає їхніми руками.

Ніби з іншої планети, визирав чоловік з вікна свого авто і дивився на цей хрещатицький натовп, який у другій половині дня ставав справжньою рікою, слизькою і збудженою. Натовп не мав обличчя і викликав лише відразу. Натовп хотілося ухопити за руку, повести кудись до прірви, а потім дивитися, як ця людська ріка, спрямована тобою, зірвавшись із кручі, летить у безодню. А ще цей натовп хотілося нищити. Вогнем, ногами, палицею, як колись у дитинстві знищували мурашок тисячами — тупих зажерливих комах із міцними щелепами, що тільки й знали, як тягти усіляке падло до себе у мурашник.

Наче веселі біляві боги, що втекли з нудних занять, з'являлися інтернатівські дітлахи в небесах над мурашниками і капотіли з-над хмар запаленою пластмасою, яка, мов Божа кара, вогняними блискавками спадала на розрите помешкання бурих хижуватих комах, котрі згораючи у небесному вогні, смерділи довкруг своєю кислотою. Інколи боги обирали серед мурашок «народного героя». Вони клали його на консервну банку трохи обіч мурашника, відривали потроху лапки, пекли сірниковим вогнем, розривали щелепи, протикали голками від піонерських значків його м'яке черевце. «Народний герой», як справжні герой, помирав у страшних муках. Після смерті боги влаштовували герою почесне поховання і зводили на його могилі «курган пам'яті», до якого нікому з мурашок не було діла. Всі рятували власне життя і розбігалися навсібіч. Метушилися, рятуючи ненароджених своїх дітей, але дарма. Кара у вигляді небесного вогню поверталася, і тугий гумовий кед знову встромлявся у розбурхане тіло мурашника. Наостанок увесь мурашник заливали ацетоном і підпалювали. Потужне полум'я здіймалося в небо. Жовкло листя, і осипалася глиця, щось було солодке у тому нищівному вогні. Діти були богами для мурашок...

У лоні «Мерседеса» було темно, тепло і затишно. Чоловік їхав Хрещатиком, дивився крізь тоновані шибки на людську ріку і згадував, що тупість комах доводила його тоді до божевілля, як зрештою тепер цей хрещатицький натовп. Хлопчакові хотілося, щоб комахи повстали проти несправедливості й перетнули межу дозволеного. Кинулися на Бога, розірвали його своїми міцними щелепами, знищили, розтягли на шматки. Хлопчакові хотілося, щоб вони бодай обурилися чи виявили якийсь непослух, але дарма — мурашки гинули тисячами, сіпаючи жвалами у безмовній муці й викочуючи повні страху очі.

Смерть і надалі супроводжувала хлопчака у його земному житті. Вмирали та гинули друзі. Колишні «мурашині боги» з часом почали воювати між собою і так само весело винищували один одного.

Не раз, ба й не два бачив чоловік мертвих людей. Не просто мертвих — убитих. Смерть не полишала «мурашиного бога», показуючи різні свої обличчя. Деяких катували перед смертю, у деяких просто стріляли. Пістолетна куля, випущена з невеликої відстані, лишає в тілі велику дірку, майже таку, як показують у кіно. Черга з автомата прошиває людину гостро і тонко, не лишаючи навіть слідів. Від куль зі зміщеним центром ваги на тілі зостаються маленькі цяточки, немов просто вкололи цвяхом. Навіть кров інколи не встигає виступити. Дивне, незбагненне, звабливе і магічне дійство перетворення Бога на кусень безживного м'яса, пороху. Чоловіка завжди вабила ця таїна. Він любив вигляд смерті.

Але її безживне тіло, що лишилося лежати десь там, на холодній паркетній підлозі... Чоловік не вірив у це. Не міг збагнути. Все сталося так швидко.

Було лише три зустрічі. Лише три.

Зустріч перша

Перший раз це сталося в нічному клубі «Голівуд», що у куренівському парку, куди він із друзями прийшов на запрошення господаря — поважного сивого вірменина, який забронював їм одну VIP-ложу з добрим оглядом залу і сцени.

— Тільки у нас сьогодні один музичний канал святкує свій день народження, — запопадливо попередив хазяїн. — Але казино відкрито усю ніч, ресторан для вас працюватиме скільки скажете, а ще попереду виступ самої Примадонни... Так що, гарної ночі...

А й справді, спершу на сцені крутила стегнами молода голосиста співачка... Корак, Морак, Лорак... Щось таке... Її прізвища він не запам'ятав. Потім концерт обірвався, дали світло, і на сцену виліз якийсь товстий, жирний лох у двобортному піджаку з розхристаним комірцем на сорочці. Обличчя у нього було червоне, а очі — наче мариновані маслюки. Лох видрав з рук ведучого мікрофон і щосили у нього заволав:

— У-у-у-у, я вас усіх люблю!

— Що це за мудило? — спитав чоловік у друзів.

— Генеральний продюсер музичного каналу.

Тим часом «мудило» почало виголошувати спіч:

— Дорогі гості і друзі нашого каналу, сьогодні ми святкуємо своє п'ятиріччя. Я можу вам сказати, що ми — люди культури — робимо велику справу... Танюхо, слухай, я ж це для тебе кажу!

І «мудріло», змахнувши рукою у бік столика, за яким бешкетувала популярна російська співачка Тетяна Буланова, колишня киянка, закликав її до порядку. Співачка послала його голосно на хуй і продовжувала комусь голосно доводити:

— А я кажу, що Київ, блядь, то повна провінція! Москва пішла вперед на двадцять років!

Розхристаний безнадійно махнув на неї рукою і, бовкнувши у мікрофон: «Расія гуляє», продовжив:

— У той час, як стоять заводи, і в нас у країні майже нічого не виробляється, ми — люди культури — робимо велику справу і народжуємо вітчизняний шоу-бізнес. Ми починали з маленького приміщення, яке орендували на мотоциклетному заводі, а тепер маємо і власний павільйон для зйомок, і найкращу у світі апаратуру, і найкращих у світі фахівців. Ще п'ять років тому на банківському рахунку у нас лежало сто п'ятдесят доларів, а тепер ми запросто можемо запросити у гості до цього найкращого в Києві нічного клубу своїх добрих друзів і колег з інших каналів.

— Ура-а-а-а! — заволав хтось із дальніх столиків козлячим тенорком, у якому легко було розпізнати голос популярного телеведучого ток-шоу «Паб Сизий пес» Коті Петренка.

— Котю, не будь підарасом, я тебе прошу, якщо ти обкурився, то хоч поводься пристойно. Тут тобі не телебачення!

Столиками пробіг легкий сміх. Дехто був і не такий п'ятій, щоб не оцінити дотепного жарту оратора. Той продовжував:

— З'являється талановита молодь. Сьогодні ви бачили наших вихованців: Юрка Гурченка, Олю Примакову, гурт «Вода-життя» і шоу-балет «Арт-денс». Ви бачили, які вони талановиті люди. Ми з ними піднімемось круто, і в цьому сумнівів немає.

— Му-да-ки! — по складах і голосно, так, щоб чули всі, прорікла п'яна московська землячка, але оратор, вочевидь призвичаївшись до її епатажної поведінки, наче не звертав на те уваги.

— Зараз ми знімаємо три кліпи, які вийдуть в ефір наступного місяця, і тоді ви побачите наш рівень. MTV відпочиває. У нас працюють найкращі українські кліпмейкери і стилісти. Режисер Єгор Сьомов придумав нам новий імідж. А він, як ви знаєте, сьогодні перший в Україні!

Режисер Єгор Сьомов не чув оратора, бо був п'яний, як квач, і зависав біля бару зі своєю дружиною, актрисою та манекенницею Сніжаною Бровко — підірваною на усю голову, лисою (голеною наголо) чувіхою майже під два метри зростом. Сніжана теж була «готова», а ще трохи обкурена, і все Намагалася загасити сигарету у вусі свого чоловіка, раз у раз приговорюючи: «Та ти ніхто і звати тебе ніяк... Якби не я, то ти б уже давно помер би під парканом!» Єгор з тривогою крутив головою, ухиляючись від її недопалка та ідіотських повчань, аж поки, не витримавши п'яного пресингу, не побіг куди подалі від цієї стервозної бабери.

Спіч тривав.

— А тепер, дорогі друзі, сюрприз! — заявив оратор. — Так би мовити, апофеоз нашого свята! Прошу вимкнути світло!

«Мудило» у повній темряві гаркнув у мікрофон «раз, два, три!», і тієї ж миті з правої куліси під музичний супровід «Хеппі бездей ту ю» на сріблястому візку вивезли гігантський торт, на верхівці якого палали п'ять товстенних свічок. Продюсер підійшов до торту і щосили дмухнув на вогонь. Вогонь колихнувся і загас.

«З днем народження, канале!» У-у-у-у-у, Я вас всіх люблю-у-у-у!» — заволав наостанок, сходячи зі сцени під бурхливі оплески і віддаючи мікрофон ведучому Юрі Горбункову.

— Ну що ж, дорогі друзі, — продовжив той, — як казав великий лікар десятого століття Ібн Сінна Авіценна: «Кілокалорії, спожиті у вигляді святкового торту, на тлущ не перетворюються»! (Легкий сміх в залі). Тому можете дозволити собі зайвий шматочок цього солодкого шедевру, а я нагадую, що у нас попереду виступ самої Примадонни... (бурхливі оплески в залі), а поки що на сцені балет «Арт-денс» під керівництвом Міті Хуліденко!

Зачулися вступні сурми композиції Горана Бреговича «Калашніков», і на сцену вибігли з півтора десятка веселих молодих людей у строкатих костюмах. Гості ж, мляво поплескавши в долоні, потяглися до торту.

Як чоловік опинився у нічному клубі, він не пам'ятав. З самого ранку він почав нюхати білий порошок, а коли він це робив, то в нього ставалися провали в пам'яті. Згадував лишень, мов крізь туман, як хтось його тягнув за рукав примовляючи при тому: «Поїхали, буде весело...»

Він не те, щоб не хотів сюди їхати, він просто не хотів їхати нікуди. Він хотів поїхати до себе в заміський будинок, взяти дорогою курв і нюхати там з ними білий порошок, нюхати і пити, пити й нюхати, носитися домом, стріляти з автоматів по місяцю, плигати у басейн, трахатись, бити посуд, щось волати до повного очманіння. Але друзі посадили його в авто, мотивуючи тим, що «найкращі курви Києва там!» І ось він в «Голівуді».

Один з друзів дістав із кишені невелику срібну табакерку, протер ліктем піджака поліровану поверхню столу і сипонув на неї з табакерки трохи білого порошку. Розділив кредитною карткою «Віза» купку навпіл і виклав з порошку дві доріжки. Відтак витяг з кишені нову стодоларову купюру і згорнув її у тугу трубочку.

Встромивши трубочку у праву ніздрю, втягнув у себе спершу одну доріжку білого порошку, а потім, змінивши ніздрю, увібрав і другу. Проробивши це, друг захекався, крекнув і на очах у нього виступили сльози, а самі очі миттєво і натужно почервоніли.

— Будеш? — спитав у чоловіка, збираючи пальцем зі столу залишки білого порошку і натираючи ними верхні ясна, але той його не чув.

У ту мить чоловікові було видіння.

Йому примарилася Африка. Він затих у своєму кріслі, витягнув ноги і зачаївся, поводячи тільки очима туди-сюди. Люди зникли, натомість з'явилися олені, бізони, мавпи і жирафихи з носорогами. Носороги у дорогих костюмах були як у броні, а жирафихи у леопардових манто. Хто з тарілками у руках, хто з келихами, хто з сигаретами.! Чоловікові здалося, що очі його набули таємничої здатності бачити крізь тіла й стіни, а вуха — розуміти звірину мову. На невеликому помості, що скидався на гірське плато, билися у конвульсіях чотири руді койоти. На денс-майданчику велике стадо антилоп товкло ногами пожовклі трави.

Ось, здалося чоловікові, бачить він, що заховався у туалеті рогатий олень. Витяг з кишені товсту цигарку, запалив, зацмулив з кимось на пару, і от уже в оленя з-під шкіри пробиваються, лізуть на світ чорні крила. Зірвався, полетів, встряг у натовп своїми рогами і вже з кимось б'ється. А оно трохи подалі ладна самичка у білих штанях зі своїм кнурякою. Дивиться на неї всохлий борсук, очей відірвати не може, а підійти — зась! Боїться кнуряки. А самичка, самичка... Довгонога, струнка, живіт з-під коротенької маечки визира... Руки над головою підняла і в'ються ті руки, мов паруються навесні закохані змії.

А он, неподалік за столиком — пес. Ще декілька хвилин тому то був відомий естрадний співак, Народний артист України, а тепер — пес. Поруч з ним дружина — лисиця у чорнобурках. За спиною у пса в'ється якась потворна тінь. Та тінь щось постійно сичить псові на вухо, і пес ковтає слину і благально дивиться на дружину: «Ну, хоча б краплиночку, люба!» — шипить підшитий алкоголік.

— Коханий! — відповідає йому лисиця, — ти ж знаєш, що тобі не можна, ти ж ліки п'єш. Один ковток, і ти — мертвий!

Але пес не слухає лисиці... Чкурить кудись убік і за десять хвилин повертається справді «мертвий». «Скотиняка!» — і знов лисиці тягти на собі цього миршавого пса у лігво...

Дива відбуваються у цьому «Голівуді», де люди легко втрачають людську подобу і перетворюються на справжніх тварин. Гибле місце, побудоване на кістках. Епіцентр трагедії 1961 року, коли селевий потік з Бабиного Яру знищив усю Куренівку.

Чоловікові здалось, що він втрачає розум і божеволіє. Він заплющив очі й провів по чолу рукою. Крізь розчепірені пальці подивився довкіль себе. Видіння не щезали.

Нараз музика замовкла, і чотири койоти, що створювали електронний гамір, звалили зі сцени, і на ній знову з'явився пінгвін-шоумен у чорному смокінгу. Чоловікові захотілося у нього чимось запузирити, і він уже ухопився за пляшку... Але тут пінгвін прорік якісь слова, і увесь найт-клуб струсонув страшний крик: «Примадонна-а-а-а-а!»

Вона постала саме так, як і всі «Примадонни»: на верхівці сходів, що спускалися майже до авансцени. Була у сріблястому комбінезоні, що наче зміїна шкіра, облягав усе її тіло. Під перші акорди вступу до своєї дуже популярної балади вона спускалася вниз, і два потужні перехресні промені вели її сходами. Приголомшеним натовпом пробігла хвиля захвату. «Велика і неповторна» помолоділа років на двадцять! Куди й поділися ті набряки під очима, ті складки на шиї, ті зморшки у кутиках уст, та зів'яла шкіра? А тіло? Куди вона поділа свої недолугі груди, що їх завжди ховала у бронетанковий ліфчик, де дівся її відвислий зад, де поділися товсті ляжки? Як не було отого всього, не було тридцятирічної концертної діяльності, ювілей якої справляли позаторік. «Велика і неповторна» знову пертворилася на юну дівчинку, і молоді коні іржали, ведучи ніздрями в її бік.

Примадонна спускалася сходами, і натовп, тамуючи подих, вслухався в перші схлипи її оксамитового голосу, який завжди пускав спиною мурашок і заповзав у саме серце. Голос не змінився за роки, навпаки, став ще кращим, глибшим. Він лився, як ллється густе червоне вино у золоту чашу, дзвенів матово, ніби падали крупні перли у сріблясту тарелю. Мов море гуло, мов океан захлинався у пристрасті — такий був у неї голос, що примусив це некероване стадо замовкнути і повернути свої погляди тільки на неї. О, вона була його королевою. Королевою натовпу!

Примадонна співала про любов. Про любов нещасливу і нерозділену. Пісня лилася в неї з грудей, з самого серця, і кожне слово, кожен звук утрачали свій земний зміст, перетворюючись на магічні заклинання, згуки таємничих мантр, що викликали містичний екстаз і, здавалося, відкривали вам небеса, причащаючи до сакральних таємниць Всесвіту. Вона співала, і звірі знову ставали людьми, бо перед ними розгорталася ціла поема про чоловіка і жінку, про чоловіче і жіноче — про два божественні корені, про дві змії, що, сплівшись одна з одною, утворюють той життєдайний потік, з якого народжується усе на цій Землі.

Балада набирала сили. Стовп музики і чарівного голосу закручувався у віхолу, і натовпом пробігли перші тривожні хвилі. Натовп хитнуло. Вона керувала юрбою, як пастир керує своїм стадом, і стадо зробилося як одна людина.

Закрутилася по клубові зоряна завірюха, спалахнули по краях сцени жертовні вогні. Примадонна зійшла зі сцени, і натовп розступився, пропускаючи її. Вона йшла до чоловіка, який сидів у ложі й дивився їй просто в очі. Він був поза її чарами. Вона йшла до нього, блискуча і розкішна, така жадана і жагуча, а він сидів і посміхався, витягнувши ноги. Коли б на його місці був хтось інший, він би закляк від тієї честі, яку на очах у всього натовпу виявляла до нього «велика і неповторна». Але чоловік не був натовпом.

І Примадонна зрозуміла це. Вона від початку, ще з-за лаштунків намітила собі жертву. Вона полюбляла розправлятися з такими бунтівниками, що не визнавали її влади над собою. Вона прирікала їх на смерть.

«Велика і неповторна» знову піднялась на сцену, не перериваючи співу. План дій уже склався в її голові. Він полягав у тому, що вона зараз доведе своєю піснею натовп до божевілля, і в ту саму мить, як тисячоголове стадо остаточно втратить волю, вона тихо вимовить «фас» і вкаже пальцем на чоловіка. І вони, мов зачаровані манкурти, мов засліплені зомбі, підвладні єдиному рухові її божественного пальця, посунуть на чоловіка і за мить затопчуть його своїми копитами.

Вона проспівала останній куплет із такою жагучою пристрастю та вогнем, від якої звірі, що на мить стали людьми, знову перетворилися на звірів. А потім, завмерши на сцені у найвигіднішому для себе ракурсі, так, аби не так було видно її дещо зашироких стегон, почала повільно виходити на коду.

Червоні, зелені, жовті очі, язики, з яких скапувала піна шалу, волосся дибки, гарячий вогонь з тисячі пельок — усе це було таке знайоме і таке бажане для неї. Ось, іще слово — і вона змахне рукою. Мов жало скорпіона, увіп'ється в чоловіка гострий пазурчик вказівця, і натовп хитнеться, розверне до нього свої оскаженілі рила і проковтне, роздушить, почавить, зрівняє з підлогою.

І ось, нарешті, проспівано останнє слово, і вже напнулася рука над головою, задзвенів, мов стріла, ось іще мить і...

...І раптом сталося щось несподіване. Десь з-під руки у Примадонни почувся легкий тріск, і всі побачили, як сріблястий комбінезон луснув по шву, і з дірки під пахвою на сцену вивалилися дві галушки — пара силіконових грудей. «Велика і неповторна» зойкнула на півноті, і пісня урвалася. Вона спробувала затулити дірку рукою, якою тримала мікрофон, зробила різкий рух, і комбінезон тріснув з другого боку. На цей раз з нього ляпнулися на блискучу підлогу подіуму обрізки шкіри, видалені при пластичних операціях. Примадонна зойкнула й охопила себе руками. Але, в ту мріть комбінезон тріснув у неї на спріні, і з тієї дірки хлюпнули багно, гній, перемішаний із видаленими із сідниць жировими складками, усіляке гівно і відразлива мерзота.

Побачивши кров і зачувши її запах, натовп збожеволів. «Богині! Богиня!!!» — заволав він щосили. — Ми хочемо тебе! Ми любимо тебе! Стань нашою, увійди в кожного з нас!»

Примадонна втрачала контроль над своїми рабами. Вона не розрахувала сил і, коли спробувала втретє припинити той потік мерзоти, закинула руки назад, аби прикрити дірку на спині, то комбінезон знову луснув — уже на животі, і на сцену полилися криваві помиї, в яких плавали шматки червоного м'яса. Шматків тих було шість чи сім. То були тіла загублених в утробі дітей, яких співачка поклала на жертовний вівтар святого мистецтва.

І то був початок кінця «великої і неповторної».

Примадонна була втіленням усіх найпотаємніших бажань натовпу. Про неї він читав у газетах, її бачив по телебаченню, про неї теревенив на кухнях і за святковим столом. «Велика і неповторна» була поживою для натовпу, такою, як хліб. Вона була життєдайною вологою, такою, як вода. Але якби ж то з води і хліба було зроблено її тіло. З мерзоти і розпусти було створено його. І саме мерзоту і розпусту споживав натовп. То були найласіші для нього страви.

Побачивши те, що діється на сцені, зачувши запах гнилої крові й відчувши на губах присмак мерзоти, натовп перетворився на страшну некеровану стихіях Він вирвався на сцену і почав рвати свого кумира на шматки. Шматки одразу забивалися у роти й споживалися. Натовп жер «велику і неповторну», як колись людожери своїх героїв, щоби стати схожими на них.

А чоловік тим часом сидів у своїй ложі, витягнувши ноги, і дивився на все те, сумно посміхаючись. Боже, і чого тільки не привидиться, коли нюхаєш той білий порошок!

Від ницості усього того видовища чоловік повів головою убік, і нараз йому здалося, що він побачив праворуч себе якесь сяйво.

ВОНА стояла біля стіни, там, де закінчувалися останні столики, і тримала в руках фарфорову білу піалу, повну рожевого морозива. Брала морозиво маленькою ложечкою і повільно підносила ту ложечку до своїх уст.

Чоловік заплющив очі і знову розплющив їх. Видіння не зникало. Він упевнився в тому, що це не була мара. Серед божевільного натовпу хижих тварин була одна людина, котра, як і чоловік, стояла й сумно посміхалася, дивлячись на всю ту вакханалію.

Немов оповита серпанковим сяйвом, стояла ВОНА з піалою у руках і, здавалося, теж світилася зсередини. Довге золотаве волосся, розкидане по плечах, золотаво-зелені очі, ніжні руки з довгими пальцями і ці повільні граційні рухи, коли вона підносила до вуст ложечку з морозивом... Чоловікові здалося, що то янгол спустився з небес.

Він повільно підвівся зі свого крісла і, обережно рушив їй на зустріч. Йшов, наче вузькою кладкою, як зазвичай переходять ручаї, щоб не впасти. Він боявся, що видіння розтане і щезне. За кілька кроків зупинився, розглядаючи її довершений профіль.

Янгол відчув той погляд і повернув обличчя до чоловіка.

І не стало нічого у світі. І були тільки двоє.

І мовив янгол якоюсь дивною мовою, наче зрозумілою, але якоюсь відмінною від тої мови, якою зазвичай розмовляв чоловік:

— Це вже було колись.

— Що було? — спитав чоловік у янгола.

— Це все було, — відповідав той. — 3 вами хіба так не трапляється: здається, ніби це вже було колись.

— Ні.

— А в мене буває. І от зараз саме така мить. Це вже колись було. Ця музика і ці люди навколо. Це морозиво і ви.

— І я? — здивовано запитав чоловік.

— Так, і ви. Я знала, що ви до мене підійдете, а я скажу вам: «Це вже колись було». Бо це вже колись було. Тільки тоді, замість прожекторів, сяяли факели, а ви були вдягнені в золотий панцир. Так само, як і зараз, виступала співачка, і всі люди, що були у палаці, збожеволіли від її пісні, підхопили на руки і кудись потягли. Лишилися тільки ви і я. І ви підішли до мене, а я вам сказала: це вже колись було. Тільки це було багато років тому.

— Bсe вже колись було, — сказав чоловік.

— Так, усе на землі повторюється, і ці видіння не беруться з небуття. Нема нічого нового на землі. І ви колись уже були, і я, і все це колись уже було.

— А що буде далі? — запитав чоловік.

— З ким?

— З нами.

— А далі я зникну, — з усмішкою промовив янгол.

— І ми більше ніколи не побачимось?

— Не знаю.

— Але ж якщо ця зустріч відбулася, отже вона для чогось потрібна?

— Авжеж, — знов усміхнулась вона, — не буває на Землі жодної випадкової зустрічі. Але я не відаю задуму того, хто дарує людям ці стрічання. І що буде далі, я не знаю. Просто не бачу далі нічого. Я зараз піду, а ви залишитесь. Це я бачу. А що буде далі, не знаю.

З тими словами янгол поставив піалу з морозивом на порожній столик і пішов, сяючи прозорими шатами і розбризкуючи довкруж золоті іскри. А чоловік лишився стояти, дивлячись йому услід.

А назавтра був ранок. Чоловік прокинувся у своїй спальні, де крізь тонкі тюлеві фіранки і вітражні шибки пробивалося сонячне світло і лягало на підлогу строкатими квадратами. Потягнувшись рукою до рурки телефону, він натиснув на кнопочки, які зіграли електронну гаму ля-сі-до-до-ре-мі-соль:

— Усіх хлопців до мене, — наказав комусь коротко і сухо.

Через годину в тренажерному залі, де чоловік зазвичай робив зарядку, зібралося півтора десятка кремезних хлопців у темних костюмах..

— Хто був зі мною вчора в найт-клубі? — запитав чоловік, обтираючи спітнілий карк махровим рушником.

— Ну ми були, — обізвався поодинокий голос.

— Хто ми?

— Ми з Чілі. Ти що нічого не пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю все, — відрубав чоловік. — Краще скажіть: хто з вас бачив ту жінку, до якої я підійшов після виступу Примадонни, і з якою хвилин п'ять по тому розмовляв?

Зависла німа тиша.

— Що, ніхто не бачив?

Усі мовчали.

— Ну, так от, мені байдуже, як ви її знайдете, але даю вам максимум дві доби. Поїдьте у «Голівуд», поспитайте барменів чи когось іще, мені байдуже. Мені потрібно, щоб ви розшукали ту жінку, з якою я вчора розмовляв після виступу Примадонни. Тому, хто її знайде, десять штук одразу і відпустку на два тижні.

Усі мовчки розійшлися.

Зустріч друга

Як її знайшли, то хай нікого не обходить, не таке вже й велике місто Київ.

До чоловіка прийшли хлопці й сказали:

— Звати її Дарина Янгельська. Двадцять вісім років. Родом зі Львова. Розлучена. Дітей нема. Закінчила Київську художню академію. Працює художником-дизайнером у рекламного агентстві «Фреш-н-рол», а також у кіно. У «Голівуді» теж підробляє художником різних шоу. Нині з українського боку стиліст-художник фільму «Дорога після доїду слизька», який знімають американці на «Укртелефільмі».

Чоловікові хотілося сказати хлопцям, що ангели не працюють художниками на «Укртелефільмі». Вони мають крила і спускаються до нас із небес. Проте він цілком по-земному запитав:

— Де вона зараз?

— На студії, — була відповідь.

— Машину мені.

Був переддень свята всіх жінок — Восьмого березня. Квіти на Бессарабці коштували майже утричі дорожче, ніж зазвичай. Десь близько дванадцятої дня, коли торгівля була в самому розпалі, і чверть торгового залу буяла духмяним різнобарв'ям приголомшливих букетів, до ринку з боку вулиці Басейної підкотили два чорних джипи «Мерседес» типу «кубік».

Того дня усім, хто торгував на Бессарабці трояндами, здорово поталанило. Опівдні між рядів, де торгували квітами, з'явилося четверо кремезних хлопців. Вони скуповували троянди. Притому не торгувалися — брали за ціну, яка називалася першою. Як потім прикинули торговці, а це були здебільшого вихідці з Кавказу, за всі троянди хлопці заплатили близько трьох тисяч доларів. Справді, дива відбувалися у той день.

Оберемки троянд хлопці носили через весь зал до східного виходу і складали у джипи. Ущерть забивши усі дві машини ніжними квітами, повсідалися у них і чкурнули вгору бульваром Лесі Українки.

Через деякий час уже знайомі нам автівки люди бачили на лівому березі неподалік студії «Укртелефільм». Вони припаркувалися трохи осторонь головного корпусу. З одного джипу вийшли двоє хлопців і попрямували до центрального входу. На вахті вони щось стиха мовили на вухо охоронцю, який хотів їх зупинити, але той, затрусивши головою, пропустив їх без перешкод. Хвилин за десять повернулися до машин.

— Ну що? — крізь відкрите вікно спитав у ХЛОПЦІВ чоловік.

— Бочина... Півгодини тому її повезли у «Жуляни».

— Навіщо?

— Полетіла до Львова привітати маму зі святом.

— Ну що ж, — прорік через задумливу паузу чоловік, — мама — то святе. Коли повернеться?

— Дванадцятого поїздом Львів-Київ, о дев'ятій нуль п'ять ранку.

— Значить, зустрінемось дванадцятого. Поїхали.

— Що з квітами робити? — запитали хлопці.

— Не знаю...

Далебі, хто пам'ятає той день, може підтвердити. Зібрався цілий натовп, аби подивитися на те, як четверо молодиків вивалювали з двох джипів на землю оберемки розкішних свіжих троянд. Серед них були і пурпурні букети, і довгоногі тьмяно-криваві красуні, і ніжно-рожеві цнотливі дівчатка, і соковиті дами чайного кольору, і навіть чорні містичні троянди, мов старі відьми, виднілися проміж тих куп зеленого листя, під яким ховалися хижі пазурики гонористих леді, готових за себе постояти.

Коли джипи, скинувши дорогоцінний вантаж на землю, відчалили, натовп, мов зграя зголоднілих круків, накинувся на троянди, і за дві хвилини на тому місці лишився хіба що тонкий аромат рожевих пуп'янків.

Поїзд Львів-Київ прибув із запізненням на п'ятнадцять хвилин. З самого ранку хмари облягли місто, і з них рай у раз проривалася мжичка. Проте штовханина на вокзалі не вщухала ні на мить. Прибували поїзди з Одеси, Миколаєва, Ужгорода, Донецька. З них, навантажений клумаками, валізами і торбегами, валив заспаний скуйовджений люд.

Тільки-но поїзд загальмував, до дверей сьомого вагону підійшов високий чоловік у довгому кашеміровому пальті і став трохи осторонь, пильно роздивляючись тих, хто виходив на перон.

У повітрі носилися запахи вугільного диму, лимонаду, сирості і смоли. Звідусіль лилася з динаміків пісня Михайла Круга «Владімірскій централ», яка цього року зробила справжній фурор на всьому пострадянському просторі. Чулася говірка носильників та вітання зустрічальників. Чмокали слиняві поцілунки «в щічку», зойкали локомотиви у депо... Над Київським вокзалом плив дощовий березневий ранок.

З сьомого вагону вийшла молода, свіжа жінка в темно-синьому пальті зі срібними ґудзиками у два ряди. Волосся її, довге і золотаве, було зібрано у пучок на потилиці, а на обличчі майже не було макіяжу. Золотаві очі, які відливали зеленкуватим мерехтінням, дивилися просто і зовсім по-людськи. Нічого надзвичайного не було в тих очах.

Вона вийшла майже останньою. Побачивши її, чоловік ступив два кроки назустріч.

— Доброго ранку, — привітався чоловік. — Дозвольте вам допомогти. — І він потягнувся, щоб узяти у неї з рук невеликий шкіряний баульчик.

— Аа-а-а-а, — протягнула вона, і її обличчям війнула усмішка. — Здається, впізнала. Ви — той чоловік з нічного клубу. Це з вами я, здається, розмовляла про дежавю. Точно, точно... А знаєте, при денному світлі ви зовсім інакший...

Тепер вона теж була зовсім інакша. Десь у глибині душі чоловік сподівався, що з вагону назустріч йому вийде той самий ангел у осяйних білих шатах, з яким він розмовляв у клубі. Він розумів, що то лише мрії, проте сподівався, бодай, на маленьке диво. І воно сталося.

Вона розмовляла українською мовою! І це було для чоловіка вкрай дивно. Йому здавалося, що коли вона з ним розмовляє; то жартує. Ну не може ж людина в Києві розмовляти українською мовою! Особлива! Їй-бо, особлива!

Чоловік узяв у жінки з рук баульчик, і вони мовчки пішли до виходу з вокзалу. Дорогою вона запитала:

— А як ви мене розшукали?

Чоловік не знайшовся, що відповісти, і просто ніяково знизав плечима.

— Ясно, — сказала вона і чомусь лукаво посміхнулася.— А ви часом не з Донецька?

— З Донецька, а що?

Вона знову засміялася...

— А що всі «данєцькі» такі?

— Які?

— Ну, як би це м'яко мовити, скіфи — «угрюмиє і нєразговорчівиє»?

— Чому ви не любите «данєцкіх»?

— А за що вас любити?

— Ну, хоча б за те, що ми люди.

— Якщо людина має дві руки, дві ноги, голову, вміє жерти, злягатися, цмулити пиво та дивитися телевізор, то це ще не дає їй права називатися людиною? Вибачте, це я абстрактно, не маючи вас на увазі...

— А хто ж тоді вона?

— Тварина.

— Ви — фашистка!

— Ні, я — європейка і, чесно вам скажу, не люблю людиноподібних тварин, а вони відповідають мені взаємністю. Бо для мене людина — це передусім культура, освіта, виховання, традиція... А, якщо людина того не має, то вона нічим не ліпша за скотину.

— І що, серед «данєцькіх» такі вам не зустрічалися?

— Які?

— Ну ті, що культурні, освічені, виховані...

— На жаль, поки що ні...Принаймні в Києві — одні бандюки. Ви теж з таких?

Коли чоловік розчахнув перед нею задні дверцята шестисотого «Мерседеса», припаркованого біля входу у вокзал, жінка трохи насторожилася і подивилася на нього. В її очах майнула недовіра. Не те, щоб вона знітилася і почала нервувати, а просто насторожилася. Ще раз пильно подивившись на чоловіка, вона присіла на сидіння і забралася в середину. Чоловік зачинив дверцята, а сам з її баульчиком на руках влаштувався попереду.

— Куди вам?

— На Оболонь, — відказала жінка, і машина рушила.

Чоловік міг би і не питати, куди її везти. Він уже знав, і де вона живе, і номер її домашнього телефону, і номер пейджера, і всі номери робочих телефонів, і навіть знав, що тепер вона живе сама, як півроку тому розлучилася з чоловіком. Дітей у неї не було, а весь вільний час вона або сиділа вдома і читала книжки, або пропадала у своїй невеличкій художній майстерні в підвалі на Рейтарській. Чоловік навіть ходив дивитися на її картини, виставлені у мистецькому салоні на Андріївському узвозі в галереї «Триптих». Такі собі картини: якісь люди із видовженими обличчями, риби, чорти, янголи і вітер, що пронизував увесь простір. Чудернацькі картини.

Чоловік не знав, про що з нею говорити. Не знала й вона, їхали мовчки. Тільки стиха звучали у салоні пісні з нового альбому Михайла Круга «Мадам».

— А можна поставити щось інше? — запитала вона.

Водій глянув на хазяїна і, коли той ствердно кивнув головою, увімкнув якусь радіохвилю типу «Люкс ФМ».

Коли авто загальмувало біля її будинку, чоловік завбачливо вийшов, щоб розчахнути перед нею дверцята, жінка ж сказала «дякую», приймаючи у нього з рук шкіряний баульчик.

— Ми можемо зустрітися сьогодні ввечері?

— Не знаю, — сказала вона, — думаю, що ні.

— А завтра?

— І завтра не зможемо.

— Чому?

— А просто я не хочу з вами зустрічатися, от і все. Дуже просто.

— Але ж мусить бути на те якась причина?

— Ніякої причина нема. Просто я не хочу, і в тому основна причина. А коли я чогось не хочу, то мене ніхто не примусить.

— Ви настільки вільна, щоб дозволити собі таку розкіш? — примруживши одне око, запитав у неї чоловік.

— Я вільна настільки, наскільки можу собі дозволити робити тільки те, що я хочу. Не більше й не менше.

— То ми не зустрінемось доти, доки ви не захочете?

— Саме так!

— А коли захочу я?

— То це ваші проблеми. Якщо ви не вільні від мене, то я абсолютно вільна від вас.

З тими словами, розвернувшись до чоловіка спиною, вона побігла до свого під'їзду і зникла в його темряві.

Її слова і поведінка приголомшили чоловіка, який звик до того, що в цьому житті наказував тільки він. Вона пішла, а він так і стояв біля машини не в змозі збагнути, що тільки-но сталося. Його відшили? Просто взяли і відшили, як п'ятнадцятирічного пацана? Та не може цього бути! А таки відшили!

Чоловік ураз забув і про ангела, і про видіння у нічному клубі. Забув, ніби того усього не було. Знайшлася людина, яка йшла проти його волі й бажання, а цього не дозволялося нікому: ані людині, ані чоловіку, ані комусь іншому.

«Ну що ж, подивимось», — подумав чоловік, остаточно спускаючись з хмар на землю.

Весь день і всю ніч після їхньої другої зустрічі чоловік не мав спокою. Йому нестерпно хотілося бачити її, розмовляти з нею, дивитися на неї, розгадувати. Якось не вкладався в його свідомість той факт, що він ніколи її більше не побачить. Він хотів її бачити, і край. І він побачить її. Завтра ж! Він побачить її тут, у цьому домі!

А коли він перед самим ранком трохи впав у сонне забуття, то побачив такий сон. Він бачив себе за кермом білого авто, яке неслося небесами, мов золота колісниця Феба, а поруч з ним сиділа та жінка-янгол, з якою він зустрівся у нічному клубі. Янгол дивився на нього очима, повними кохання, і від того погляду чоловік почувався найщасливішою людиною на землі. Життя знову повернулося до нього і набувало сенсу. Доля посилала чоловікові, який умирав від самотності, велику любов.

Прокинувся він від того, що у шибку вікна билися два птахи. Здається, то були жайвори, бо дуже схожі на горобців, але не горобці. Дурні птахи грудьми намагалися побороти скляний опір величезного вікна, що виглядало на розлогу терасу, якою вже широко гуляло вранішнє сонце. Була майже десята година ранку.

Коли вона ще спала, у неї вдома пролунав телефонний дзвінок. Зі слухавки долинув чоловічий голос:

— Доброго ранку. Мені дуже потрібно сьогодні з тобою зустрітися.

— Хто говорить?

— Я.

— Хто, я? — вона удавала, ніби не впізнає його.

Ця розмова починала дратувати чоловіка.

— Де ми можемо зустрітися? — запитав він холодно і серйозно.

— Я не бажаю з вами розмовляти і ніколи з вами не зустрінуся. Я не зустрічаюся з «данєцкімі». Дайте мені спокій.

З тими словами вона поклала слухавку і знову впала головою на подушку. Перед її очима стелилися золотаві прядки довгого волосся, розсипані всміхненими мордочками Міккі-Маусів, якими було розписано наволочку. На тому кінці дроту, закусивши губу, чоловік щосили стискав у руках пластиковий брусок мобільного телефону, з якого ледь чулися короткі гудки.

— Ну, бандерівська сука, за «данєцкіх ти атвєтішь!»

Зустріч третя

Її привезли близько першої ночі. На студії того дня не з'являлася. Де вешталася, невідомо.

Вона вийшла з метро о дванадцятій нуль сім, а хлопці, які звечора чекали на неї біля під'їзду, перестріли її о дванадцятій п'ятнадцять. Вони ввічливо попросили проїхати з ними туди, де на неї чекають. Спокійно дивлячись молодикам у вічі, вона витягла з кишені балончик із сльозогінним газом і врізала широкою цівкою по обличчях. Добре, що у машині сидів водій. Саме він перестрів її біля під'їзду, затулив рот рукою і потягнув до авто. Там він заклеїв їй широким пластирем рота, зв'язав руки й ноги. Вона пручалася, та дарма. Посадивши у машину засліплених бійців, водій усівся за кермо і повіз усю трійцю в Кончу-Заспу.

«Лящ зовсім збожеволів. Примушує нас ловити якихось своїх блядей», — зачувши ці слова, вона відчула, як кров ударила їй у голову, і відтоді сиділа нерухомо.

Вона стала перед ним мовчазна. Стояла і дивилася просто в очі. Він теж мовчав.

— Ось ми і зустрілись, — нарешті сказав він.

— Негайно відвезіть мене додому.

— Добре, тебе відвезуть, але спершу я хочу з тобою поговорити.

— Мені нема про що з тобою, говорити.

— А мені є. Сідай, будь ласка.

Мовчазна і підтягнута, у своєму темно-синьому пальті із двома рядами срібних ґудзиків, опустилася у невеличкий фотель біля каміну. Він теж сів у крісло, якраз навпроти неї. Чоловікові здалося, що вона слухає, і він почав шукати ту єдину, необхідну фразу, з якої почати розмову. Він, власне, був не майстер до балачок. Проте, як здалося чоловікові, він знайшов ту фразу, і звучала вона приблизно так: «Я закохався у тебе і хочу, щоб ти була поруч зі мною. Мені вже тридцять три роки і я багато чого маю... Але мені потрібна родина. Проста нормальна родина, діти... Я втомився від самотності й порожнечі, що мене оточують. Благаю тебе, не полишай мене, вислухай і дай мені шанс». Проте тепер, коли вона стала перед ним, ті прості слова загубилися в його голові, і чоловіка лихоманило, як у гарячці.

— Повір, — почав він і зробив широку паузу, — я не хотів, щоб так вийшло...

— Як вийшло? — різко і голосно перепитала вона.

— Ну, так, як вийшло...

— А як вийшло?

Чоловік затнувся і почав покусувати нижню губу. Він відчував, що розмови не вийде. Знову повисла напружена мовчанка. Чоловік дивився на свої руки, жінка дивилася на чоловіка.

— Відвезіть мене додому, — знову стиха крізь зуби мовила вона.

Чоловік мовчав. Він уже згадав ті слова, які приготував заздалегідь, чекаючи на зустріч з нею: «Я люблю тебе і хочу, щоб ти була поруч зі мною». Але тепер вони видалися йому такими безглуздими, як діалоги з латиноамериканських телесеріалів типу «Красуня і чудовисько».

А й справді — «мовчазне чудовисько», а навпроти — тендітна красуня.

Опустивши очі додолу, він дивився на свої руки і відчував, що йому протистояла сила, об яку, мов тонкі шпички, ламалися усі його слова. Чоловік підвів очі і зустрівся з її поглядом, сповненим вогненної ненависті. О, з таким поглядом він часто зустрічався у своєму житті. Можливо, він не знав, що робити з поглядом, у якому сяяла любов, а от що робити з поглядом, у якому світилась ненависть, чоловік знав добре. Чоловік посміхнувся і розслабився.

— Ти звідси нікуди не поїдеш! — мовив він. — Тут я наказую, що кому робити. Зваж на це. Зараз нам принесуть вечерю, а потім я відведу тебе до твоєї спальні. Ти залишишся тут, бо мені так хочеться. І не дивися на мене, мов хижий звір, я тебе не боюся.

З тими словами чоловік узяв зі столика телефон і наказав подавати вечерю.

Через хвилину на срібному візку вкотили у камінний зал вечерю.

— Що будеш пити? — спитав чоловік у неї.

— Нічого, — спокійно відказала вона.

— Залиште горілки й сухого червоного вина, — наказав він прислузі. — Ти будеш пити червоне сухе вино, а я вип'ю горілки.

Коли він наливав вино і горілку в келихи, вона побачила, що у нього тремтять руки. І раптом зрозуміла, що цей чоловік слабкий. За усією цією впевненістю, гучним тоном, яким він віддавав накази, ховалися розгубленість і хаос, що царювали в його душі. Сила лише прикривала внутрішню непевність у собі й своїх діях. Від тих думок жінка теж посміхнулася. Тепер в очах у неї не було ненависті, в них сяяла зневага до чоловіка, котрий уявив себе її владарем.

— Ну, добре! — погодилася вона — І я вип'ю горілки. Наливай, «данєцкій»! Як хоч звати тебе?

— Сергій!

— Сєрьожа...

Чоловік наповнив два келишки і один подав їй.

— То за що будемо пити?

— За знайомство! — вона разом перехилила келишок. Випив і чоловік.

— Ну, що, ти хочеш мене? — запитала вона прямо, і очі в неї запалали дивним блиском. Чоловікові навіть здалося, що з неї спала машкара набундюченої злюки і тепер перед ним сидить нормальна людина, з якою можна було про щось поговорити.

Він би і хотів відповісти: «Ні, я тебе не хочу. Я хочу просто сидіти й розмовляти з тобою, дивитися у твої очі і, можливо, сказати тобі ті слова, які приготував, чекаючи на тебе». Але взяв сумнів, що вона його правильно зрозуміє. У голові, у грудях, у всьому єстві сиділо ідіотське переконання, що чоловік мусить бути справжнім чоловіком, а надто наодинці з жінкою. І чоловік учинив цілком по-чоловічому. Він сказав:

— Так, я хочу тебе.

І знову здалося, що десь у повітрі війнуло присмаком дешевих телесеріалів та глянцевих журналів.

Усе відбувалося зовсім не так, як він того хотів. Не було тихої розмови очі в очі, не було можливості, трохи розслабившись, відкрити їй своє серце. Знову, чорт забирай, вона поводилася так, як хотіла.

— Ну, то наливай ще по одній і ходімо до тебе нагору, — сказала жінка і потягнулася усім тілом. — У мене вже півроку не було чоловіка, а у тебе тут так затишно. Ти знаєш, я поводилася, як дурепа. Мені соромно і ні про що не хочеться тепер говорити. Вибач, коли можеш. Я, правда, хочу спати і мені потрібен сильний чоловік. Ти ж сильний?

Вони піднялися нагору. У велику спальню, де стояло розкішне ліжко, а на вікнах були теракотові портьєри.

— Я зараз, — і за мить зникла у ванній кімнаті.

З-за дверей почувся плюскіт води, а через декілька хвилин вона вийшла з ванної, прикрившись самим лише білим махровим рушником.

Далі почався сон.

Вона текла по чоловікові ручаями. Її вуста дотикалися до нього, мов прохолодні пелюстки орхідей, довгі пальці пестили і голубили, пурхали, мов метелики, зриваючи з чоловіка одіж. Вона притискалася до чоловіка усім тілом, а він напружувався, наливався потугою, і в грудях у нього народжувався вулкан.

Коли вони опускалися на ліжко, і чоловік захотів стати її володарем, вона вперлася руками у його груди і ніжно промовила:

— Зажди, мені хочеться зробити тобі приємно.

Сяючи зволоженими очима, хитнулася вона вбік, стекла, перебираючи вустами по грудях і животу вниз. Чоловік відчув жагучий дотик вологих жіночих вуст й в знемозі закрив очі, відкинувшись головою на ліжко. Вона робила неймовірне. Такого щастя і такої насолоди чоловік не звідував ніколи. Йому здалося, що цілі сонми янголів підхопили його на свої крила і несуть у високу далечінь. Їхні крильця б'ються і лоскочуть спину, потилицю, ноги, а поруч звучать хорали, і з грудей у чоловіка вирвалася солодка пісня.

Але та пісня нараз перетворилася на шалений крик. Мільйони, мільярди вогняних куль вдарили в голову, і чоловікові здалося, що в нього розірвався череп. Не тямлячи, що сталося, він за мить побачив дике обличчя не янгола, а демона із скривавленою пащею, який, вихаркнувши із себе кавалок живої плоті, що стікав кров'ю, крізь зуби хижо процідив:

— На, удавися своїм хуєм, тупий данєцкій дебіл!

І тоді він вдарив демона у обличчя. Він бив по тому обличчю ногами, руками, усім тілом. Бив до скону, аж поки той не затихнув на підлозі, заломивши руку за голову.

Усе те згадував чоловік, сидячи тепер один у порожній квартирі біля барної стійки.

Біль унизу живота, здавалося, трохи втамувався, перетворився на одну монотонну кантилену, не спалахував і не бився, накочуючи хвилею темряви.

Поволі чоловік опустив праву руку у кишеню пальта і витяг мобільний телефон, витягнув зубами антену, набрав великим пальцем соль-мі-соль-до-фа-дієз-ре-фа і підніс слухавку до вуха.

— Чілі, це я. Слухай, там у мене в спальні мертва жінка....

— Я знаю, Серьога, знаю... — почувся на тому боці знайомий голос начальника охорони.

— То що ви з нею зробили?

— Як завжди, Серьога. Ти ж не дав Ніяких вказівок... От ми подумали й зробили, як завжди. А що, щось не так?

Чоловік не відповів нічого, лише рурка мобільного телефону важко впала на підлогу.

Плескався, бився у вікно океан березневого передрання. Накочували і відринали хвилі. У прозорій воді відбивався убутний місяць, і зорі, розсипані жменями, жевріли, мов очі химерних риб та октопусів. Наче все перевернулося, встало з ніг на голову: океани вилилися в небо і тепер згори долинав їхній плюскіт. Будинки встали на роги телевізійних антен і цілились, як найвправніше повиколювати очі рибам та октопусам. Дерева, немов коралові рифи, гальмували рух усесвіту й одвічна космічна течія плуталася у їхньому чорному гіллі. Астероїди і метеорити з довгими хвостами уповільнювали рух, сонце наближалося до небокраю не так швидко, і ледь помітна світла смужка, яка вже тліла на сході, за останні хвилини не збільшилася і на горобиний крок. Час зупинився, і світ від того починав розтікатися і плавитися, не скріплений однині молекулярними структурами секунд і хвилин. Прозора вода березневого океану розмивала всесвіт і він, наче цукрова башта, танув, розливаючись довкіль каламутною рікою, у якій зникало все.

Усе перевернулося в голові у чоловіка. Весь світ став дибки, і тьмяна каламуть залила мозок.

Була в «барлозі» одна кімната, п'ять на п'ять метрів, вона ховалася у підпіллі гаража. У тій кімнаті з бетонними стінами, куди згори вели дванадцять бетонних сходинок, завжди стояв неприємний їдкий запах. У кутку стирчало відро з ганчір'ям, валялися декілька скатів від автомобільних шин. Підлога була геть усіяна недопалками, сірниками і обгортками від жувальних гумок. Стояли ще, здається, дві дерев'яні табуретки. Світло лилося крізь забрані у металеві грати чотири ліхтарики, що їх було прилаштовано на стінах під самою стелею. Головним предметом у всій кімнаті був величезний сріблястий бак, завдовжки метри на три і півтора заввишки. Бак стояв на цегляному постаменті, і до нього згори, вмонтована в стелю, спускалася шестидюймова труба з вентилем. Така сама труба виходила з самого низу баку і зникала у стіні. Згори на баку виднівся широкий люк із круглою металевою засувкою. До люка з підлоги піднімалися п'ять металевих сходинок з бильцями по одному боці, звареними з прутів стальної арматури. Вміщалося в бакові тонни дві з половиною, може трохи менше. Їдкий кислотний запах точився саме з нього.

У бакові зберігалася суміш соляної та азотної кислоти у співвідношенні три до одного, так звана «царська водка», відома своєю властивістю розчиняти навіть благородні метали.

Але не метали розчиняли в тій кислоті. В ній розчиняли людські тіла. Спершу мертва плоть, занурена у кислоту, вкривалася пухирями, чорніла і розбухала. З її поверхні злітали вгору мільйони дрібних бульбашок, ніби закипала довкола їдка жовто-зелена рідина. За дві хвилини «кипіння» припинялося, і плоть починала швидко біліти, відвалюватись від скелета волокнистими куснями. За перші хвилини хімічної реакції кислоту нагрівалася на півтора десятки градусів. Після того, як тканини людського тіла відділялися від скелету й опадали на дно драглистою масою, кислота поступово починала роз'їдати кістки. Хвилин десять-п'ятнадцять тривав цей процес, підтримуючи в бакові постійну температуру хімічної реакції. Кістки розм'якшувалися, ставали ніби гумовими, і кістяк осідав на дно, здувався. Провалювалися ребра, грудна клітка, як повітряна кулька опадав череп, і через деякий час на дні бака утворювався білий каламутний шар драглів, який ще недавно був людським тілом. Шар той танув, мов вранішній туман над рікою, пускав з себе протуберанці, від нього відривалися кавалки і плавали повільно баком, теж танули і розчинялися. Ще через десять хвилин не лишалося нічого, і так само трохи мутна жовто-зелена, кислота затихала і холонула.

Чоловік повільно провів рукою по розкуйовдженому волоссю. Йому здалося, що в голові оселилася бридка холодна черепаха, яка тільки-но очуняла від зимової сплячки, і тепер починала шкребтись і проситися на волю. Черепаха крутилася у мозку незграбним панцирником, чавлячи м'яке тіло сірої маси. Голова починала розпухати, а задні лапи черепахи шкребли вже десь у горлі.

Чоловік ще раз провів рукою по волоссю і щосили стиснув зуби. Різко відірвавшись від високого табурета, він стрімко перетнув усю кімнату і розчахнув дверцята могутнього полірованого буфету. Розкидаючи посуд, він заходився порпатися полицями. Чоловік вигріб усе з верхньої полиці, вигріб із середньої і, нарешті, на нижній полиці у неглибокій фарфоровій піалі, розписаній китайськими драконами, знайшов те, що шукав.

У піалі ще з самого Нового року лежали півтора десятка загорнутих у золотисту фольгу шоколадних цукерок. Швидко розгорнувши одну, чоловік закинув її у рота, розжував і проковтнув. Відтак розгорнув ще одну і теж заковтнув, а потім вигріб із піали всі золотаві кульки і поклав їх до кишені свого широкого пальта.

Черепаха в голові поволі подобрішала і рухи її стали дрібними та лоскотними. Чоловікові здалося, що тепер кістяні пальці черепахи зробилися трав'янистими і вже не шкрябали, а лоскотали. Панцир м'якшав, а черепаха крутилася в голові все швидше і швидше. Від того відчуття у чоловіка пробігли спиною мурашки, а в серці народжувався якийсь шал, який наростав щохвилини і враз ударив у голову. Черепаха із диким зойком, мов корок із пляшки, вилетіла геть і, вдарившись об стелю, впала на підлогу й ображено поповзла у темний кут. Чоловік вдоволено хекнув, і обличчям у нього майнула загадкова усмішка, а в очах затанцювали божевільні карлики.

Забувши про біль унизу живота, забувши про те, де він знаходиться і що сталося цієї ночі, забувши про все, чоловік знову побачив перед собою її. ВОНА була жива і тепер усміхалася чоловікові, кликала його до себе. Чоловік ступив до НЕЇ, але ВОНА відсахнулася і знову поманила його рукою. Чоловік усміхнувся і більше не зважувався підійти до НЕЇ ближче.

Він розплющив очі, відірвався від буфета і рушив у коридор, де біля вхідних дверей на стіні знаходився пристрій внутрішнього зв'язку.

— Білий «БМВ» до першого під'їзду...

Глава п'ята Золоті цукерки

5 год. 44 хв.

Василь сидів так само, поклавши голову на руки і спершись ліктями на стіл. «Ну, так, — заспокоював він себе. — Буде собі той молодик парити мозок, звітувати начальству... Ага, побіжить, і ще раз дожене, і розкаже, мовляв, такий-то, такий-то спав на посту. Нема в нього клопоту, як тільки встрявати у такі дрібниці!»

Дивно, але цей нехитрий прийом аутотренінгу допоміг, і власна провина вже не здавалася йому такою страшною.

«Пронесе», — подумав Василь, аж раптом знадвору почувся страшний котячий вереск.

Василь відірвав щоки від теплих долонь. Очі у нього були червоні, під ними залягли тіні, і всі риси загострилися. Котяра завив знову, довго і пронизливо, розриваючи вранішню тишу своїми фіоритурами. Могло здатися, що це, шаленіючи від болю, кричить немовля.

— Ти диви, яка голосиста, зараза! Треба піти нагнати, щоб не тривожив мешканців.

Василь підвівся з-за столу і рушив до виходу. Кіт продовжував вити. Верещав він так надсадно і болісно, ніби приходив його останній час, і умирав він від страшних тортур. Крик виривався з самої котячої утроби і линув у небо, піднімаючись до зірок, що вже поволі починали танути у вранішньому небі. Вибравшись на ґанок, Василь не помітив ніякого кота. Дивина та й годі!

— Де ж ти, заразо? — мовив він пошепки і роззирнувся навкруги. Кота не було. — Чорт забирай, що за хрінотінь!

Василь уже зібрався спуститися з ґанку, але якийсь рух за спиною, примусив його озирнутися назад і зойкнути від страху. Прямо на нього зі скляних дверей під'їзду вивалився отой молодик у кашеміровому пальті.

— А що, солдате, машини моєї ще не було? — запитав молодик у Василя, дихнувши йому в обличчя шоколадно-горілчаним паром.

— Та наче ні...

— Авжеж, авжеж, — не знімаючи з обличчя дурнуватої посмішки, промимрив чоловік і додав: — Ну що ж, доведеться почекати.

З тими словами молодик повернув назад до холу і всівся у крісло, що стояло у куточку відпочинку навпроти того, в якому заснув Василь.

Василь теж зайшов досередини і почав порпатися біля свого столу, прибираючи до шухляди сушки.

— Тебе як звати, солдате? — спитав молодик зі свого місця.

— Василем, — відповів слухняно охоронець, змахуючи зі столу крихти.

— Що ж ти, Василю, спиш на робочому місці, на бойовому посту, можна сказати?

Від тих слів Василь увесь закляк, а душа його провалилася у пряму кишку і тепер просилася на волю. Тим часом молодик продовжував:

— Ну ж бо, йди до мене, Васю, розмова є.

Василь слухняно підійшов до молодика і став поруч.

— Ти сідай, сідай, — сказав той, проводячи рукою по волоссю і забираючи руку в кишеню. Василь сів.

— Ну, як справи, Васю? — звернувся до нього молодик. — В Багдаде всьо спокойно?

— Та воно той... наче спокойно... — мигикнув Василь, не збагнувши про який спокій його питають.

— Ша, замовкни! — перервав його молодик раптово. — В мене до тебе є серйозне запитання... Тільки дуже серйозне, зрозумів?

— Та вже зрозумів, — Василеві в роті зробилося сухо-сухо.

— Скажи мені, Васю, токо серйозно скажи: «Наша служба і опасна, і трудна»? Тільки відповідай серйозно, зрозумів? Кажи: «і опасна, і трудна?»

Василь почув, що у тому запитанні криється якась каверза, але яка саме, визначити не міг. Від потер лоба і раптом із нахабством, якого від себе не чекав, мовив:

— Не розумію суті запитання!

Молодик заіржав.

— Лох! Боже, який ти, Васю, лох! Скажи, Васю, ти що тупий?

— Ну навіщо ж так? — образився Василь, але якось нерішуче.

— Ні, Васю, ти справжній лох! — не припиняючи свого ідіотського сміху, вихекував із себе молодик. — Я ж тебе вже питав якось. Згадуєш?

— Ну... — так нічого і не згадавши, ствердно кивнув головою Василь, ніби справді згадав.

— Що ти мені нукаєш? Коли згадав, то кажи, що саме ти маєш відповідати, коли я питаю: «Наша служба і опасна, і трудна?»

— Я цеє...

— Ти не цеє, Васю, ти мусиш мені відповідати: «і на пєрвий взгляд как будто не відна»... Зрозумів? Я тебе питаю, зрозумів? Ти ж мєнт, Васю, а це слова з мєнтовської пісні, яку ти, курва мама, мусиш знати напам'ять.

З цими словами молодик витяг із кишені декілька загорнених у золоту фольгу цукерок і сипонув їх перед Василем на стіл.

— Пригощайся!

— Та ні, я не їм солодкого...

— А ну, взяв цукерку і з'їв! — раптом дуже серйозно гримнув на нього молодик. — Ти, падло, спиш на робочому місці, коли я повертаюся додому. Ти — охоронець сраний!

— Прошу мене не ображати! — тихо, але рішуче мовив Василь.

— Ну, добре, добре... — заспокійливим тоном мовив молодик і відкинувся головою на м'яку спинку крісла. — Я тебе прошу, Васю... — заговорив він раптом утомлено і якось розтягуючи слова. — Візьми цукерку і з'їж. Мені хочеться тебе пригостити. От побачиш, ти таких цукерок не їв ніколи в своєму житті. То найкращі у світі цукерки... Знаєш, скільки одна така коштує? Сорок баксів штука! Це, як для мене, а так, можливо, і всі сто! Ти уявляєш, Василю, сто баксів одна цукерка!

— Та що вони, золоті? — з недовірою зиркаючи на розкидані столом золоті кульки, вичавив із себе Василь.

— Вони золоті, Васю, зо-ло-ті! Це щтучна голландська робота. Над кожною цукеркою працюють по декілька днів. Найкращі кондитери, хе-хе, роблять шоколад і начинку, найкращі дизайнери працюють над зовнішнім виглядом. То, Васю, найліпші у світі цукерки. Їх їдять тільки королі й мільйонери. У тебе діти є?

— Так точно, — відповів Василь. — Син та донька.

— Ну, так візьми дітям, хай покуштують.

— Дякую, дітям візьму, — з тими словами Василь загріб у долоню чотири цукерки, що лежали до нього найближче, лишивши на столі ще три.

— А тепер з'їж одну, — мало не з благанням у голосі попросив його молодик. Василь цикнув язиком і, зваживши на розпачливий той молодика, почав розгортати цукерку.

— Ти уявляєш, Васю, сто баксів! — не вгавав молодик, дивлячись, як Василь здирає з шоколаду золоту фольгу. — Потім же ж ти все життя будеш згадувати і онукам своїм розкажеш, як жрав цукерки по сто баксів за штуку. Ти ж героєм будеш. Як у селі своєму засраному розкажеш, то у всіх очі на лоба полізуть. Ти ж тепер городськой Васю, ти ж мусиш знати, як живуть у місті багаті люди. У тебе село є?

— Є, — Василь роздивлявся цукерку з усіх боків і не знаходив у ній нічого надзвичайного.

— Як твоє село зветься?

— Отарів, Козелецького району Чернігівської області.

— Як звучить! — закотивши очі й мляво сміючись, почав молодик проговорювати останні Василеві слова. — О-та-рів, ко-зе-лець-кого-го рай-о-ну... бляха-муха, який кайф! Ко-зе-лець-ко-го району!.. А картоплю на базар возиш?

— Вожу, — Василь обнюхав цукерку з усіх боків.

— То жри, падло, сто баксів штука!

На тих словах Василь запхав цукерку в рот і почав повільно жувати.

— Ну як? — із захопленням запитав молодик.

— Та цукерка, як цукерка, — відповідав Василь, ганяючи язиком в роті в'язкий шоколад.

Шоколад одразу забрався в усі дірки та дірочки Василевих зубів, і зуби неприємно так почали терпнути. Навіть як слід не посмакувавши цукеркою, Василь швидесенько її проковтнув, але лишився після того в роті неприємний присмак. Присмак був якийсь хімічний, і зуби від нього взялися оскомою, а дух неприємно забило. У грудях війнула прохолода, а горло ніби трохи заморозило.

— Дивні якісь цукерки. Гіркаві, — Василь скривився і проковтнув слину.

Неприємний присмак не зникав. Тепер Василеві здалося, що він проковтнув якусь пілюлю чи фотографічний закріплювач. І присмак цей ставав дедалі відразливішим.

— То в тому і є весь кайф! — посміхнувся молодик. — Саме за цю гіркоту люди платять такі гроші.

— Ти що, наркоту мені підсунув? — налякано підхопився з крісла Василь, але його тілом уже починала розливатися нечувана легкість, і голос зазвучав наче збоку.

Молодик зайшовся сміхом і знову відкинувся головою на спинку, заплющивши при тому очі.

— Во, блін, цукерки! — із жахом скрикнув Василь і гарячкувато почав метикувати, що ж тепер робити. Найліпше було б напитися води і всю оту гидоту швидко виблювати. Василь, навіть, хотів рушити до столу, на якому лишився стояти термос, але світ навколо нього поплив, і перед очима почали спалахувати різнобарвні квіти. Василеві зробилося так добре, як не було ніколи в житті. Це був якийсь сон наяву. Василеві здалося, що він став великим-превеликим і дуже легким. Настільки легким, що змахнувши руками, міг відірватися від землі й злетіти високо-високо.

— Ні хріна собі! — тільки й вимовив він.

— Піди-но, Васю, подивись, чи не стоїть біля під'їзду мій «бімер»? — знову розтягуючи слова проказав молодик.

— Ага, зараз, — відказав Василь і поплив холом до скляних дверей.

Велика біла машина вже стояла біля ганку із запаленими фарами, вся переливалася та мерехтіла, немов інопланетна літаюча тарілка.

— Та вже стоїть! — крикнув до молодика Василь і не впізнав свого голосу. Він линув звідкілясь іздалеку. Від нового почуття Василеві нестерпно захотілося зайтися сміхом, але він стримався, і тільки трохи осторонь почув легеньке «ги-ги».

— Оце я вляпався! — переходячи на справжній сміх, проказав Василь вголос і теж заіржав наче справжній кінь.

Молодик обережно піднявся з крісла і рушив до виходу. Проходячи повз Василя, він тільки сухо мовив:

— Ходімо зі мною.

Розвиднювалося швидко. Світло-сіра смуга на сході бубнявіла молоком і щомиті ставала світлішою. Під нею лежала чорна ковдра ночі, укриваючи ліси і далекі села за Дніпром. Але в небі ставало дедалі ясніше, і ранок ось-ось мав вступити у свої права, гасив у небі зорі й вибілював крейдою блідий місяць. А втім, у місті межи домів у підворіттях і вологих дворових закапелках було темно, і чорні круки ночі ще не поскладали своїх крил, не забилися попід дахи і стріхи, рятуючись від світу нового дня, що поставав над землею.

Щойно на ґанку з'явилися дві темні постаті, водій підземного гаража, який підігнав авто до під'їзду, вийшов з машини, обійшов її кругом і рушив постатям назустріч.

— Я можу бути вільним? — спитав він у чоловіка в довгому кашеміровому пальті, впізнавши саме у ньому власника розкішної машини.

— Ні, ти не можеш бути вільним! Ти можеш «бить свабодєн»! — потопаючи у раптовому реготі, відказав йому чоловік. — Йди, йди собі, відпочивай... Хоча пі, стій! Піди у хол і сядь там біля столу охоронця. Коли хто буде дзвонити, відповідай і кажи, що всі пішли на фронт, а краще посилай усіх на хуй. Зрозумів?

— Не зовсім, — розгублено промовив шофер.

— От тупорилий! — обурився молодик. — Я тобі кажу: йди у хол, заміни на декілька хвилин охоронця, у мене до нього є розмова. Як буде хто дзвонити, тоді покличеш. Коли все зробиш як слід, отримаєш сто баксів. — Молодик витяг із внутрішньої кишені пальта перев'язану гумкою пачку стодоларових купюр і помахав нею перед носом у шофера.

— Тепер зрозуміло, — сказав шофер, налякано переводячи погляд з охоронця на зелені гроші, потім на чоловіка і назад. Відтак мовчки піднявся на ґанок і зник за скляними дверима.

— А дайте мені сто баксів! — душачись сміхом, попросив у молодика Василь.

— Хуя тобі, а не сто баксів! У тебе, падло, кишеня повна цукерок по сто баксів штука.

— Та, то не цукерки, то наркота... Мені сто баксів краще...

— Все, тихо! Ша! «Не трєвож мне душу, скріпка...», — молодик спустився сходами. — Іди сюди! — покликав до себе Василя.

Василь підійшов. Молодик спитав у нього, вказуючи рукою на розкішний білий БМВ:

— Знаєш, що це таке?

— Та, кажись, машина...

— Тупий ти Васю, тупий! Ти лох, Василю, лох! Це не машина, ні! Це — моя дитина, мій звір. Уявляєш ти, мудаче, я спеціально їздив до Німеччини, аби подивитися, як її збирають. Уручну, падло, уручну, закручують кожен гвинтик, кожну гаєчку. Припасовують, притирають, дихають і труть особливою ганчіркою. Данке шон, філь глюк, ауф, айн, цвай, драй, гутен так, ауфідерзейн... — бидло німецьке! Уявляєш, Васю, я заходжу в цех, а там тільки одна моя машина, і навколо неї п'ять лохів німецьких крутяться. Кругом чистота, як у лікарні. Все сяє, все пахтить. Я підходжу до машини, а вони як загелготять... Тупорилі. Всі мені готові сраку лизати. Я по колесу ногою постукав, під капот заглянув, у салоні руль покрутив. «Заверніть» — кажу. Вони мені рахунок у чотириста тисяч марок виставили. Це майже у півтора рази більше, ніж треба. А мені похуй. Я сміюся з них. В пику їм ті гроші кинув: «Нате, подавіться». Бачиш, як блищить? Там є один майстер, один на всю Німеччину, який усе своє життя поклав на те, щоб стати найкращим у своїй справі. Він полірує поверхню. Вісім годин на добу, п'ять разів на тиждень упродовж тридцяти років він тільки те й робить, що полірує поверхні чужих авто. Обмацує руками, вилизує язиком, шукаючи огріхи. Ідіоти! Поци темні! Ти тільки уяви собі: все життя обмацувати поверхні чужих автомобілів! Щоб колись одного прекрасного дня прийшов я — простий хлопець з Донецька і сказав їм усім: «Заверніть!» І ти би бачив їхні обличчя, коли я дістав зі свого кейса готівкою сорок пачок по десять тисяч дойчемарок у кожній і кинув перед ними на стіл. Вони там мало не попадали. А тепер іди сюди, — молодик обійшов машину ззаду і покликав до себе Василя. — Бачиш! — ткнув він пальцем у червоно-сині смуги на багажнику поруч з якими було виведено літеру «М» та цифру «5». — Знаєш, що це означає? — Василь знизав плечима і витягнув дугою губи. — Так слухай сюди, Васю, «М5» означає — супер! Ні, не просто супер, а супер-супер! «М5» — це супер, супер, супер! Отам, під тим капотом, — шестициліндровий двигун від спортивного авто. Триста п'ятдесят коняк, Васю! Ти уявляєш, триста п'ятдесят! П'ять з половиною секунд, і ти мчиш сто кілометрів на годину! П'ять з половиною секунд! Тепер дивись сюди, — молодик розчахнув двері салону, в якому відразу запалилося м'яке світло. — Сім биків, сука! Сім андалузьких биків пішло на те, щоб оздобити ці сидіння шкірою, щоб я, падло, своєю сракою терся по їхніх спинах. Передня панель ручної роботи зроблена з цільного шматка доісторичної секвої, яку знайшли у Західній Америці. Все оздоблення салону теж з тієї секвої. Тепер дивись туди, під панель, бачиш? — молодик ткнув рукою під панель. — Над цим ящиком найкращі уми Європи працювали двадцять років. То — комп'ютер. Його розроблено на базі бортових комп'ютерів, що встановлюються на космічних кораблях. На космічних, Васю, ти уявляєш?! Тут, у цій машині, все найкраще! Це — вершина цивілізації. Нічого кращого людина досі не створила. Ти розумієш, Васю?! Розумієш, я тебе питаю???!!! Відповідай, падло! Відповідай, не стій, як бовдур!

Василь, як був, знизав плечима. Йому нестерпно хотілося сміятися, на обличчі грала блаженна усмішка, а перед очима розпливалися різнокольорові смуги. Голос молодика линув здалеку, і не всі слова досягали Василевої свідомості.

Вигляд охоронця, а найбільше його тупе мовчання, вивели молодика з себе і він, підскочивши, ухопив його за петельки.

— Я тобі зараз, суко, всі зуби повибиваю! Лох! Ментяра, падло! Ненавиджу тебе, бидло! Ти — мовчазне покірне бидло! Кажи: Я — бидло! Я — бидло!

Молодик трусив Василя щосили, і ґудзики з його сорочки розліталися навсібіч. Молодик був майже на голову вищий за Василя, і сірий костюм охоронця губився під навалою ширококрилого кашемірового пальта. Врешті-решт, молодик декілька разів тицьнув Василеві кулаком у щелепу, а потім розвернув до себе спиною і дав стусана ногою в зад. Немов мішок, набитий соломою, покотився по тротуару Василь, змахнувши лишень у повітрі руками, і затих, зарившись обличчям в асфальт біля самого ґанку.

За тим усім із глибини холу спостерігав шофер. Він бачив, як упав Василь, бачив, як молодик сів у машину, і білий БМВ, ревонувши двигуном, розвернувся на дорозі через подвійну смугу і рушив у напрямку Хрещатика.

Шофер вийшов на ґанок і зрозумів, що його брутально підманули. Сто баксів, обіцяні за службу, звіялися в білому БМВ. Натомість біля ґанку на мокрому асфальті нерухомо лежало тіло охоронця.

— Гей-но, друже, підіймайся, — гукнув до тіла, розпластаного на асфальті.

Глава шоста Коли говорить звір

5 год. 53 хв.

Розкішний білий «БМВ» повільно викотився на Хрещатик. Постовий міліціонер, що сидів у своїй буді на перехресті бульвару Шевченка і Бессарабської площі, здивовано дивився на блискучу машину, яка повагом сунула розділовою смугою. Він навіть захотів вийти з буди і перевірити у водія документи, але ніч без сну — то важко, і тепер постовому було ліньки. Швидше би закінчилася зміна.

«БМВ» проминув Бессарабську площу і рушив яскраво освітленим о цій порі Хрещатиком у напрямку Європейської площі. Жодної машини, ані душі довкіль. Тільки блимали жовтими очима байдужі до всього світлофори. Здавалося, все місто у цей недільний ранок солодко спить і бачить чудернацькі вранішні сни, коли ява змішується з вигадкою і родяться в сонній уяві химерні видіння, подібні до нашої невигаданої історії.

Чоловік за кермом білого авто кинув руки на коліна і тихо тиснув ногою на педаль газу. Йому було зручно і тепло у м'якому шкіряному кріслі. Біль, здавалося, остаточно відступив і тепер чоловік, дивлячись уперед, тільки посміхався.

Він згадував своє дитинство. Згадував мати, як вона, коли він був ще зовсім малим п'ятирічним хлопцем, якогось вечора привела до їхньої однокімнатної «хрущовки» п'яного чоловіка, якого представила як його «нового татка», бо «старий татко» відбував п'ятнадцятирічний термін ув'язнення за убивство товариша по чарці. А той «новий татко» дав малому Сергійку шоколадку «Гвардійська» з червоною зіркою на обкладинці. А вночі, коли він буцім вже спав, почав «душити» маму так, що вона билася, зойкала і стогнала під його важким тілом. Тоді малий схопився з ліжка, ухопив дитячу пластикову хокейну ключку, що стояла поруч, і почав гамселити «нового татка» по спині... «Відпусти маму, відпусти маму!» Ну хіба ж знати дитині, що отак страшно дорослі люди уночі займаються коханням? А ще пам'ятав, як його у вісім років віддали до інтернату, бо мама, так і не побравшись з «новим татком», якого замели на п'ять років за крадіжку, тяжко працювала на цементному заводі, і як старші хлопці «прописали» його на навчання так, що поламане ліве вухо й досі відстовбурчується йому від черепа. Це вже коли він був дорослішим, він таки одному з тих хлопців провалив голову цеглиною, але то вже було після «першої ходки у колонію», у яку загримів за звичайний «гоп-стоп» у парку, коли вони з групою таких самих п'ятнадцятирічних підлітків зривали хутряні шапки з перехожих, а потім вирішили «потрясти» одного жевжика. Дарма, що жевжик ходив на підпільну секцію карате і вирубив двох з трьох його компаньйонів за дві секунди, а його самого поклав на землю мордою у багнюку, тоді як четвертий просто утік. Після колонії була радянська армія і будівництво БАМу (будівельний батальйон у Амурському краї). Потім п'ять років цілковитих поневірянь, робота на будівництві, СТО, ще одна відсидка — два роки за п'яну драку з важкими наслідками для постраждалого... аж до того моменту, поки не почалися благословенні часи так званої «Перебудови», і він не встряв у справжню велику справу.

Пам'ятаєте землетрус у грудні 1988 року в Спітаку в Арменії — 25 тисяч загинуло, майже півмільйона без даху? Уся країна допомагала, та що там країна — увесь світ! Так от йому з хлопцями так якось дуже вдало вийшло «розвантажити» два літака з гуманітарною допомогою з Європи, саме у Донецькому аеропорту. Вибрати звідти харч — консерви, сухе молоко, ліки, а ще палатки, теплі ковдри та безліч різного західноєвропейського краму, а у Спітак під виглядом гуманітарної допомоги з Заходу відправити клумаки із уживаним одягом, який позбирали у всій Донецькій та Луганській областях. То був перший капітал. А потім поїхало-закрутилося! Перший мільйон баксів готівкою він тримав у руках навесні 1992 року, коли разом із друзями відправив з Одеси до Італії пароплав, набитий кольоровими металами. До речі, пароплав теж був вже проданий на металобрухт. Розпилювали на метал і продавали на Захід усе — заводи, обладнання шахт, бойову техніку. За два роки фірма «СхідМеталТраст», де він значився засновником, офіційно отримала прибуток в еквіваленті 20 тисяч доларів. Насправді ж доходи були в сотні разів більшими. За ці гроші будувалися торгівельні центри, нічні клуби, будинки, бензоколонки, безжально винищувалися конкуренти... він вже й ліку не мав, скільки їх було закопано під тими териконами, про які славний трубадур донецького краю Іосіф Кобзон співав «І в забой отправился парень молодой...»

А потім донецького краю стало замало, бо після вбивства Батия у 1996 році почався величезний переділ і знову знялася така стрілянина, що у ментів паперу не вистачало складати акти про вбивства.

І от на початку минулого року чоловік придбав у Кончі-Заспі розкішний особняк у староанглійському стилі й квартиру в Києві і затіяв будівництво грандіозного ділового центру на площі Льва Толстого, де було б усе — і офіси, і банки, і шикарний ресторан з терасою на останньому поверсі. І, здавалося, не було краю його звеличенню, владі і статкам! Але долі судилося вчинити інакше...

Поволі авто викотилося на майдан Незалежності.

Чоловік повів очима ліворуч, повів праворуч — ані душі. В сірій вранішній імлі, яку ще прорізало золотаве світло нічних ліхтарів, не було жодного руху.

— Еге, та ти мертвий, Києве?! — закричав чоловік і натиснув на якусь кнопку.

У нього над головою відкрився люк, і прохолодне ясне повітря війнуло в салон. Випроставши вгору руки, чоловік ухопився за краєчок даху, підтягнувся і висунув у люк голову. «Розумне» авто котило на автопілоті зі швидкістю не більшою, ніж хода звичайної людини.

Київ спав, і йому снилися чудернацькі кумедні сни. Півторатисячолітньому місту снилося, як пласкими грудьми Хрещатика повзе біла коробочка, а в ній сидить невелике жабенятко у кашеміровому пальті, й кричить щось, і вимахує руками. Від того видовища Києву ставало смішно, і він посміхався уві сні, ворушачи кошлатими бровами. Київ спав на усіх своїх семи пагорбах і лагідна, пухка земля, мов піч, гріла його знизу, а згори старече тіло вкривала тепла ковдра весняного неба.

— Києве!!! — кричав чоловік, звертаючись до башти із мертвим табло електронного годинника на будинку профспілок, до готелю «Москва» і до арки Воз'єднання, що блищала попереду. — Я тебе зробив, Києве!!! Я трахнув тебе! Ти чуєш, Києве?! Твій мурашник дохлий, Києве! Я — твій господар, чуєш?!

Чоловікові хотілося ухопити столицю за петельки, трясти його, бити по обличчю, давати копняків під зад, як те зробив з Василем, але натомість чоловік лише хапав руками повітря, а Київ спав, байдужий до всіх його бажань і волань.

— Києве, я тебе ненавиджу! Хуй з тобою! На, удавися!

З тими словами він вийняв з кишені целофановий пакетик і жбурнув ним у бік центрального міського Майдану, а потім, знову завалившись на сидіння, випорпав з кишені декілька шоколадних цукерок і запхав їх до рота. Обличчям в нього котилися сльози.

Від тієї самої миті, як у нього перед очима з'явилася ВОНА, чоловікові смертельно хотілося сказати лише: «Це — сон! Нічого не було! Ти є жива і чекаєш на мене у Конча-Заспі! Пробач. Я хотів сказати, що я люблю тебе, що я не можу без тебе. Весь світ для мене — це тільки ти! Але я не знав досі таких слів. Я не міг проректи їх, хоча вони і стояли у мене в горлі. То були б не мої слова. Виходило б так, що я зрікався самого себе, а цього я зробити не міг. Я знав, що світом править сила і ненависть...»

— Світом владарює любов і мудрість, — казала ВОНА. — То тобі так здавалося, що світом править сила і ненависть, насправді це не так. Любов сильніша за ненависть, а мудрість сильніша за силу.

— Але я не знав того, не знав! — промовляв чоловік до НЕЇ. — Ти мусила відкрити мені очі!

— Я і прийшла у світ для того, щоб відкрити тобі очі. Тепер ти все знаєш. Усе на цьому світі робиться від любові, й усі ми виконуємо божественний задум. Рівний зустрічається з рівним, і зоря зустрічається із зорею, аби спалахнути вмріть І зникнути у Просторі Всесвіту.

— І ти прийшла, щоб розказати мені про це, щоб відкрити мені очі?!

— Так, я прийшла провести тебе через вогонь випробувань, і моя смерть була вже написана на небесах. Той, хто мене послав, хотів, щоб через мою смерть до тебе прийшло прозріння.

— А далі, що далі?

— Тобі вирішувати.

— Я хочу бути з тобою! Простягни до мене руки!!! Простягни!!! — кричав до неї чоловік, але ВОНА не простягла до нього рук, як він не благав, а просто дивилася на нього своїми усміхненими очима, і чоловік упізнав у тих очах свою власну посмішку. Ту, яку він так любив. Але в її усмішці не було ненависті. В її очах, в її усмішці світилася любов. І від того бився і здригався в чоловікові скажений звір, він не хотів, щоб чоловік повірив у те, що любов сильніша за ненависть, він не хотів утрачати це тіло, в якому міг вершити свої темні справи на цій землі. Звір волав і бився, і здригалося тіло, і ревло у нападі ненависті до усього світу й до самого себе. Смертельно поранений стрілою любові звір умирав у страшних муках і, передчуваючи власну смерть, хотів наробити на цій землі якомога більше зла.

Авто викотило на Європейську площу, і йому назустріч ступила людина у формі, вимахнувши в повітрі чорно-білою паличкою, що світилася зсередини. Натиснувши щосили на педаль газу, чоловік спрямував сяйнистий капот машини прямісінько на сяйво палички. Почувся глухий удар, і паличка відлетіла кудись убік. Машина, ревнувши двигуном, обминула клумбу в центрі площі і покотилася униз Володимирським узвозом.

5 год. 52 хв.

— Гей, друже, піднімайся. Ну ж бо, піднімайся швидше, чого розлігся? Давай, давай, вставай!

Голос лунав далеко-далеко. Василеві здалося, що це був голос з неба. Він огортав, пестив, і Василеві марилося, що тіло його пливе лагідними повітряними хвилями глибокого неба, пірнаючи в них і знову виринаючи межи пухких, мережаних хмар. Василь махав руками й ногами, немов птах, і летів, летів, летів..

Так би летіти без кінця і краю, летіти і марити волею та простором, що йому відкрився, але Василь розплющив очі, і зникли хмари, зникли простори, а те, що постало натомість, ламалося і кришилося на тисячі кавалків, мерехтіло і здригалося, сяючи променистими спалахами та різнобарвним калейдоскопом карнавальної віхоли.

Тут кружляли і червоний термос, і білий БМВ, і хмари. Раптом виринула і пронеслася повз Василя голова його безпосереднього начальника — підполковника Дерев'янка Миколи Васильовича. Голова кричала щось химерне: «Житло загальною площею сімдесят два метри... Ремонт власним коштом... Син у військовому коледжі... Продали батьківщину, суки... Сто п'ятдесят гривень зарплати... Я вам влаштую вирваниє годи! Нагородити орденом Богдана Хмельницького!» Тут-таки за головою з туману вискочили два голі херувими і почепили Василеві на груди орден. Вручили також бойову шашку, папаху і підвели гарячого гнідого рисака. На коні була бойова збруя. «Це вам від Президента України подарунок», — мовили херувими і, кинувши Василеві візитну картку, зі сміхом знову зникли в тумані. На картці було написано: «Леонід Данилович Кучма — Президент України». Десь далеко заспівала хорова капела «Думка» і невидимий соліст почав виводити басом: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...» В ту саму мить Василь почув, як дуже здалеку, з-під неба до нього знову залунав голос: «Гей, друже, піднімайся! Вставай!»

Василь зробив над собою страшне зусилля і спробував зосередитися на тому голосі. Напруженням волі він зупинив строкатий потік галюцинацій перед очима і труснув головою. Нараз перед ним виринуло сіре тло асфальту з цятками дрібного піску та сірником неподалік. Сірник з чорною спаленою головкою видався Василеві велетенським поліном, яке ось-ось мало врізати йому по чолі. Василь стулив повіки і налякано зачаївся, чекаючи на удар. Але цього не сталося. Натомість перед очами знову вигулькнув орловський рисак, і Василь побачив себе, вбраного у польовий однострій комбрига часів громадянської війни, що стояв перед натовпом вояків.

Якась молода, потужна сила народжувалася у грудях, рвучи усі загати та греблі, і, як березнева повінь, просилася на волю. Ця потуга підхопила Василя на руки і понесла.

— Ану, відваліть усі! — широко замахнувшись рукою, Василь перевернувся на спину і всівся на асфальті. Прямо перед собою він бачив велетенське людське море, що колихалося і гуло. Похитуючись, він звівся на ноги.

— Товариші червоноармійці! — звернувся Василь до моря голів. — Настав час брати владу у свої руки! Давно вже протела... лера... про-ле-та-рі-ат... — на цьому слові Василь зайшовся реготом. Настільки комічним йому здалося, що він — комбриг не може нормально вимовити слово «пролетаріат».

— Ей, друже, що з тобою? Ти як? — спробував пробитися до нього шофер з гаражу.

— Та пішов ти!

Раптом Василь зробився дуже серйозним і, співаючи «Ви-шлі ми все із народа, дєті сємьї трудавой», рушив строєвим кроком до під'їзду. На ґанку розвернувся до натовпу, ще раз гукнув: «Товариші», а відтак знову зареготав.

Так само регочучи, він штовхнув задом скляні двері і завалився у хол. Зіниці його розплилися у дві великі калюжі, і в них мерехтіла порожнеча.

Знадвору, крізь скляні широкі двері, за Василем спостерігав шофер. «Та він же вусмерть обкурений», — майнуло йому в голові.

Тим часом Василь підійшов до столу, біля якого на тумбочці був установлений пристрій зв'язку з усіма квартирами, і обома руками навалився на його клавіатуру.

— Ану, падли, жиди та підараси підйом! — щосили заволав у селектор Василь. — Виходь по одному! Пиздець вам усім прийшов! Ти чуєш, пане Йохансоне? — Василь звертався безпосередньо до надзвичайного і повноважного посла Швеції, який разом із дружиною і дочкою жив на п'ятому поверсі у чотирикімнатній квартирі. — Чуєш, йоханий бабай? Виходь на розстріл! Пиздець усім буржуям та жидо-масонам прийшов! І ти виходь, королево бензоколонки, і діаманти та золото усе своє захопи із собою, бо все одно реквізуємо! І ти, віслюче з сьомого поверху, теж виходь, піднімай свою товсту жидівську гепу, будемо твого спанієля засраного на багатті смажити, а тебе самого розкуркулимо так, що мама рідна не впізнає... Підйом, тварі! Виходь із своїх барлогів, шикуйсь на розстріл! Танки в місті. На дахах позасідали снайпери, артилерія на підході, десант у повітрі. Всім вам хана! — щосили волав у мікрофон Василь, і очі його наливалися кров'ю.

Страшним був Василь у цю хвилину, коли у ньому говорив звір ненависті. Кров зійшла з його обличчя, і воно зробилося спершу блідим, а потім оливним.

Шофер з ґанку побачив, як у будинку засвітилися вікна, почув, як відчинилися балконні двері, і верескливий жіночий голос з акцентом репетував у березневе передрання:

— Я казала тобі, казала, що не треба було повертатися у цю йобану ксенофобську Україну. Тепер усе! Погром! У державі заколот, дзвони у Тель-Авів, дзвони у посольство, роби щось, роби, рятуй сім'ю!

Голос замовк, але відразу за ним згори почулося якесь іноземне гелготіння. Від гріха подалі попід стіну подріботів геть шофер, навіть не озираючись назад. Це був кінець.

Коли через три хвилини до ґанку підкотив міліцейський джип, і кремезні хлопці з «Беркута» у бронежилетах з автоматами в руках заскочили до під'їзду, то побачили таку картину: посеред холу, встановивши на чорну сумку червоний термос, лежав чоловік у сірому костюмі і строчив з термоса, мов з кулемета.

— Та-та-та-та-та, — кричав чоловік. — усі вбиті! Хай подохнуть усі суки, буржуйські і бандитські, підараси та жиди усіх часів та народів ! Нас не візьмеш голими руками! Всіх підорів у зашморг, а жидів та буржуїв на палю!!! Та-та-та-та-та...

Коли вар'ята скрутили і повели до авто, він упав одному беркутівцю на груди, заридав тяжко і, викрикнувши «Я ж свій! Свій!», затягнув:

... Чому я не сокіл, чому не літаю? Чому мені, боже, ти крилець не да-а-а-в? Я б землю покинув і в небо зліта..

З тією піснею його запхнули до джипа і повезли геть. У машині божевільний «сокіл» на якусь мить заснув, а потім почав огидно блювати рибою та шоколадом.

Так безславно закінчив свою службу у лавах охоронців правопорядку старший лейтенант міліції, воїн-афганець Кащенко Василь Миколайович, уродженець села Отарів Козелецького району Чернігівської області, батько двох дітей, громадянин держави Україна. І років йому на той час було тридцять вісім...

Глава сьома Владімірскій централ

6 год. 01 хв.

О цій ранній порі Дніпро стояв укритий тонкою ковдрою легкого туману. Туман стелився над водою, рівно від берега до берега, і кремезні осокори Труханового острова стовбичили на тому боці, ясні й бадьорі. Між ними ще блукали сутінки. Але вранішні пташки заводили проміж голих гілок свої теревені, віщуючи теплий і сонячний день. Дніпровські схили, вкриті хащами парків, потроху наповнювалися весняним передзвоном, і стрімкі ручаї пташиного цвіркоту стікали униз до набережної, лилися межи вогких стовбурів дерев, що продирали очі після довгого зимового сну.

— Чуєте, — співала моторна синичка, — як бушує сік у клені? Цівінь-цівінь, — дзвенить у гілках.

— То крапельки роси вітами скачуть, — невдоволено бурчала горлиця, яка недолюблювала гомінку синицю. — А твій чоловік, синицю, прогульник!

— Цівінь, цівінь? — обурювалася синиця. — Що ви кажете, тітонько горлице? Ця-ця-ця!

— Прогуль-ник, прогуль-ник, прогуль-ник... — дошкуляла горлиця синиці.

— Аха-ха-ха-ха, завелися, завелися!!! — сміялася з них стрекотуха сорока, стрибаючи вітами. — Дурні, подивіться краще, як я навчилася за зиму танцювати «ча-ча-ча»!

І тут сорока ушкварила так, що весь пташиний світ заливався гомоном. Усі знали, що сорока закохана у того сизого грака, який восени із зграєю подався у вирій. Сорока на нього чекала і саме для нього готувала свій жагучий танець.

— Буде кохання, буде-де-де-де-де-де... — застрекотів неподалік дятел, довбаючи кору на старезному дубі. З-під кори він виколупав змарнілу за зиму муху й миттю проковтнув. — А я кажу вам, буде-де-де-де-де — застрекотів знову, хоча йому ніхто й не заперечував.

— Ну, завів, цвірінь-цвірінь! — загомоніли в зграї горобці, піднялися сірою хмаринкою й полетіли у бік Контрактової площі, де старі черниці з Фролівського монастиря щоранку підгодовували птахів різаним хлібом.

За ними було ув'язалася синиця, яка у скрутні часи теж літала з горобцями, але тепер уже не зима. Можна і у парках поживу знайти. Синиця повернулася у хащу і всілася на старій тополі.

Не встигла вона ще скласти крила, як до її маленьких вушок, прикритих білим пір'ячком, донісся гуркіт. Швидке авто, блискавкою майнувши Поштовою площею, злетіло на високий пагорб біля Річкового вокзалу і завмерло там, ніби у чеканні. Авто відбивалося у її маленькому чорному оці.

Чоловік зупинив авто навпроти Річкового вокзалу і потягнувся рукою униз. Машина вибухнула океаном звуку. Зачулося ритмічне «ум-ца, ум-ца, ум-ца» американського техно. Але чоловік поморщив носа і знову тицьнув пальцем у якусь кнопку. Щось зашурхотіло усередині магнітофону, і з невидимих динаміків, вмонтованих в двері і стелю машини, полилися перші акорди романтичної балади, яка згодом стане безсмертним хітом тих буремних часів кінця 1990-х.

Здалеку зачулося завивання сирен і міліцейська «шістка» вилетіла на Поштову площу.

Чоловік посміхнувся і щосили натиснув на педаль газу. Ревнув двигун, завищала гума, з-під колес шугнув чорний дим. Міліцейська «шістка» лишилася далеко позаду. Хоч і неслася вона на всіх парах, але жодна машина у світі не могла зрівнятися потужністю з цим білявим німецьким красенем з червоно-синіми смужками на решітках радіатора та кришці багажника. Хоч як не ревів зовні двигун і вищали колеса, в салоні було тихо та затишно, і ніщо не заважало чоловікові насолоджуватися божественними акордами найулюбленішої його пісні:

«Весна опять прішла і лучікі тепла Довєрчєво глядят в мойо окно. Опять защіміт грудь і в душу влезет грусть, По памяті пойдьот со мной...»

От промайнув над нею проліт вузького пішохідного мосту. І вдалині замайоріла дуга мосту метро. Кволою гусінню повзла по ньому смужка першого вранішнього потяга. Але відстань та була відносною. Авто, що неслося із швидкістю двісті кілометрів на годину, подолало її за лічені секунди.

«Пойдьот, разворошіт і вместе согрєшіт С той девочкой, что так давно любіл. С той девочкой ушла, с той девочкой прішла Забить ейо не хватіт сіл...»

Саме за мостом метро, у невеликому двоповерховому будинку, пофарбованому у блакитний колір, розташувалася база бійців спецпідрозділу охорони «Титан». Хвилину тому по рації їм передали даїшники, що на Європейській площі білий «БМВ» з номером «СЄРИЙ» збив постового і тепер мчить Набережним шосе у південному напрямку. Через півхвилини чергові бійці у повній амуніції двома джипами виїхали на операцію «Перехват». Буквально за декілька метрів перед тупими мордами їхніх «Тойот» білий «БМВ» майнув набережною і понісся геть. Джипи теж заревли двигунами і кинулися навздогін. Хлопці передавали по рації, щоб біля мосту Патону ставили заслін.

«Владімірскій Централ — ветер северный, Етапом із Твєрі — зла нємєряно. Лежит на серце тяжкій груз. Владімірскій Централ — ветер северный, Когда я банковал — жизнь разменяна. Но не очко обычно губіт, А к одіннадцаті — туз!»

Бригада біля мосту Патона зреагувала миттєво і тільки-но збиралася розтягти проїжджою частиною колючу стрічку, як повз них на шаленій швидкості пронеслася машина злочинця. На хвості у неї за добрий кілометр висіли два «титанівські» джипи. «Шістка» загубилася зовсім. Постові пропустили джипи, і необхідність розстеляти колючу стрічку відпала. Тепер у декілька рацій вони сповіщали південні, західні і східні пости про те, щоб ті лаштували загати на всіх виїздах з міста і брали до рук зброю.

«Там под окном зека, проталіна тонка І всьо ж ти нєдолга, моя весна. Я радуюсь, что здєсь хоть єто-то, но єсть, Как мне твоя любовь нужна!»

Відкинувшись навзнак у м'якому, глибокому кріслі й поклавши руки на кермо, чоловік увесь злився з музикою. Раптом йому здалося, що він у авто не сам. Він повернув голову і побачив її. ВОНА сиділа поруч і усміхалася.

— Куди ми їдемо? — запитала стиха.

— Уперед, — сказав він і теж усміхнувся.

Можливо, вперше за все своє життя чоловік почувався абсолютно щасливим. Ніколи він не сидів у машині поруч із коханою людиною і навіть уявити не міг, яке то щастя — мчати на повній швидкості і мовчати, дихаючи у такт з тим, кого любиш понад життя. Від того почуття, що повністю заполонило його, він тихо усміхався.

— Ти не ображаєшся на мене? — запитав тихо.

— Ні. Коли б образилася, то мене б тут не було.

— Пробач мені. Я кохаю тебе...

— Я тебе пробачила вже давно... Ти — такий, який ти є, і я — така, яка я є... І ми не можемо бути однаковими... Ми — такі...

Вони знову замовкли і сиділи тихо усміхаючись, зрідка дивлячись один на одного.

— Хочеш, зараз злетимо? — запитав її чоловік.

— Хочу.

«Владімірскій Централ — ветер северный. Етапом із Твєрі — зла нємєряно. Лежит на серце тяжкій груз. Владімірскій Централ — ветер северный. Когда я банковал — жизнь разменяна, Но не очко обычно губіт, А к одиннадцаті — тузі»

Вирвавшись на пряму трасу, білий «БМВ», здалося, відчув волю і полетів уперед ще швидше. Двісті, двісті двадцять, двісті сорок... плавно повзла вперед стрілка спідометра. Сягнувши позначки у двісті п'ятдесят Болометрів на годину стрілка завмерла, а на пульті комп'ютера запалала червона цятка, пронизливо завищала.

— Що сталося? — запитала ВОНА, дивлячись, як чоловік здивовано покосився на червоний ліхтарик.

— Здається, увімкнулося штучне обмеження швидкості.

— То що, не злетимо?

— Боюся, що ні.

— Ну добре, я тобі зараз допоможу.

— Як?

— Дуже просто. Заплющ очі.

Чоловік слухняно виконав наказ.

— Тепер, не приймаючи ногу з газу, відпускай кермо. Відпустив?

— Відпустив.

— Затамуй подих. А тепер тримай мене за руку і уяви, що ми разом біжимо зеленими луками.. Ми одні на всій Землі. І нема людей, щасливіших од нас.

— Щасливіших од нас...

Епілог

Тієї ночі старій Феодорі, яка торгувала у переході на майдані Незалежності цигарками, наснився дивний сон. Бачила вона якусь білу машину, що летіла понад Дніпром. У машині сиділи двоє — чоловік і жінка. Облич їхніх Феодора не розгледіла. Машина летіла так стрімко, що Феодора не встигла й оком змигнути, як та врізалася у якусь споруду, біля якої метушилися міліціянти, перекинулася декілька разів у повітрі і, пролетівши над глибоким кюветом, впала на широку зелену луку, враз вибухнувши великим вогняним стовпом. Із того полум'я випурхнули дві— пташки. Здається, то були жайвори. Вони заспівали. Пісня лилася широко та дзвінко, і Феодорі здалося, що вона знову молода і закохана.

Стара прокинулася і побачила над собою вибілену крейдою стелю. У відкриту кватирку долинав щебет птахів, і антикварні ходики з двома металевими шишками-гирками показували чверть на сьому ранку. «Полум'я — аналізувала вона побачене уві сні, — то прикрість і можливість якоїсь травми. Птахи — то зцілення і позбавлення від якихось страхів і печалі».

Стара крекнула, піднялася з ліжка і бухнулася навколішки перед іконами Спаса, Божої Матері та Миколи Чудотворця, що висіли на покуті.

Молилася Феодора довго і самозречено. Прочитала тричі «Отче наш», «Богородицю», «Вірую» і ще багато молитов «власного виробництва», поминаючи усіх родичів і весь люд православний, щоб дарував живим спасіння і упокоїв душі мертвих. Пом'янула навіть тих, хто розбився в машині. Хоч і не знала, як їх звуть, але Господь розбереться. Добра молитва — велика заступниця перед Богом.

Після молитви на душі Феодори зробилося тепло і затишно. Вона піднялася з колін майже в той час, коли облуплена зозуля в ходиках прокувала сім разів.

— Боже, — сплеснула руками Феодора — вже сьома ранку!

О цій порі вона зазвичай уже крутилася зі своїм ящичком із сигаретами на сходах, що вели на Майдан. Робочий люд сунув на роботу і торгівля йшла жваво. Але сьогодні була неділя, і Феодора сплеснула руками більше для самозаспокоєння. У неділю вона з'являлася на «точці» на годину, а то й на півтори пізніше.

Стара вмилася, вставила у рота штучні щелепи, розчесала перед старим трюмо сиві пасма і посунула на кухню варити гречку. Поснідавши, Феодора тепло вдяглася, взяла полотняну торбегу з сигаретами, розкладний стільчик і вийшла з квартири.

Надворі стояв один з перших, по-справжньому теплих весняних днів. У неглибоких калюжах, що лишилися з позавчорашнього дощу, купалися горобці. Коти, розлігшись на каналізаційних люках, мружили зелені очі. В повітрі пахло теплою землею і терпким ароматом вогких дерев.

Феодора вийшла з під'їзду, привіталася із двірничкою і хотіла вже рушати до метро, як у голові майнуло: «А непогано було би посидіти трохи на лаві та подихати свіжим повітрям». Якась приємна млость навалилася на неї. Ніде нічого не боліло, серце билося рівно, голова була ясна, і дихалося легко й невимушено.

Примостившись на лаві біля під'їзду, вона поклала поруч торбегу і, примруживши на сонці очі, підставила під його промені зморшкувате обличчя. Сонце пробивалося крізь голе гілля кленів і було таке лагідне, що його хотілося поцілувати. Феодора усміхалася, і дрібні зморшки рясно збиралися круг її очей.

З під'їзду вийшло двоє молодих хлопців у китайських пуховиках і в'язаних шапочках. Усілися на лаві навпроти. Один з них закурив. Професійним оком Феодора глянула на пачку. То був дешевий «Бонд».

«Невеликого достатку хлопці», — подумала стара.

Тим часом молодики повели розмову.

— А знаєш, нам, здається, кінець.

— Це чому?

— Тому, що ми дебіли. Самовпевнені й зарозумілі, — один з хлопців замовкнув і затягнувся сигаретою. — Але нашій владі настає кінець. Чоловіча цивілізація себе вичерпала. Ми дісталися своєї стелі. Не знаю, як ти, а я це відчуваю.

— Та я, зрештою, теж.

— Жінки тепер сильніші від нас. Вони, на відміну від нас, спроможні на розумні вчинки, бо мудріші від природи. Незабаром вони домовляться між собою, і все скінчиться.

— Ну, тут я думаю, ти перебільшуєш, а от, що настає жіноча епоха, то це — точно. Приходить їх час.

— Епоха Водолія?

— Саме так. То ясно, як день.

— То що робити?

— Ну, по-перше, я думаю кинути палити.

Його товариш засміявся, а Феодора хитро подумала: «Ну це — зась!»

Потім хлопці підвелися з лави і пішли. Через їхні сутулі спини справді проглядала якась пригнобленість.

Стара просиділа на лаві ще декілька хвилин. Мимохіть вона згадувала свою молодість, небіжчика-чоловіка, дітей, сусідку, яка вмирала від астми. Згадувала ціни на базарі й алкоголіка Пєтю, який ще місяць тому позичив у неї п'ять гривень і все не віддавав. Нарешті підвелася з лави і посунула до метро. За півгодини вже піднімалася сходами, на свою «точку».

Прибиральниця Люда (корінна киянка, фізик-ядерник за освітою) саме підмітала її майданчик.

— Накидають тут чортзна-що, рагулі, жлоби, понаїхали в Київ, трясця їх матері... — бурчала під ніс, замітаючи на совок якийсь пакетик з блакитного целофану, у який було загорнуто щось м'яке.

— Привіт, Людмило, — привіталася з нею стара, — а що не знаєш, менти сьогодні ганяти будуть?

— Та чорт їх знає... — як мела, так і заклякла. — Ану, Феодоро, іди сюди!

— Що там?

— А оно диви, що це із пакету вивалилося...

— Ой, так це, здається ж, теє... чоловічий цей...

— Хуй!

— Отож...Не дарма мені сьогодні пожежа снилася... — сплеснула руками стара. — Може, ментів викликати?

— Та ну їх в сраку! — рішуче промовила Людмила, загрібаючи усе на совок і кидаючи сміття у невеличкий бачок, який завжди тягала за собою. — Був хуй, і нема хуя! — Засміялася, хижо вишкірюючи жовті свої прокурені зуби.

— Ну то як знаєш! — а сама подумала: «Молодець Людка! Бой-баба!»

Київ.

Березень-жовтень 1998 р.

Трахнути відьму Кримінально-еротична повість з «одеськім» колоритом 

З гори вона збігла і гола лягла, —

Не знає, не знає, не знає чому —

Жагуче коліна сумні розняла І

сонце приймає, як мужа.

П. Тичина. «Пляж»

Діяти — це бути.

Лао Цзи

Глава перша Мить щастя

Аркадій сидів на березі моря і жбурляв у воду камінці. Півгодини тому він люто посварився з дружиною і втік з дачі, як був — у капцях та купальних шортах, обізвавши її насамкінець «одеською жлобіхою».

Була третя година дня. Час, коли навіть затяті до засмаги «дикуни» поховались у тіні своїх наметів та парасоль, бо спека стояла нестерпна. Спека, яка тільки раз буває на літо і приходить у першій декаді серпня, у тіні — майже сорок. А вже на сонці... годі й казати.

Він відчував, як під жорстким, ядучим ультрафіолетом напнулася на його спині промаринована сіллю шкіра, як котяться з-під пахв цівки поту, як нудно набрякає жар під волоссям на потилиці. Свіже татуювання, що він його зробив цієї весни на плечі (зодіакальний знак Скорпіона, із почепленим на нього єгипетським «ключем життя» — Анкхом) пекло вогнем і Аркадій, морщачи носа раз у, раз, плескав на нього водою. Короткі хвильки, що ними ледь дихало море, билися прямо біля його ніг, а він сидів на самій смузі прибою, навпомацки вибираючи з піску гладенькі кавалочки піщанику і жбурляв їх чимдалі.

Так просидів хвилин чи не сорок, аж поки не відчув, що йому паморочиться в голові. Навіть не встаючи на повний зріст, він перехилився через коліна і беркицьнувся у море, яке біля самого берегу було досить глибоченьке (ледь не по пояс). Нещодавній шторм вибив уздовж усього узбережжя довгу канаву, за якою починалася мілина, а вже за мілиною піщане дно плавно стікало у морську глибінь.

Затамувавши подих, він проплив метрів двадцять, аж поки животом не торкнувся дна. Тоді підняв голову над водою, заковтнув повітря, перевернувся на спину і, обпершись ліктями об ребристий пісок, влігся на мілині, підставивши обличчя сонцю.

Над південною Україною стояла золота, серпнева спека. У надто блакитне небо не можна було дивитися без захвату у грудях, настільки вражала його могутня глибина, що здавалася навіть неприродною. Ще зелену повінь виноградників вже прорізав передосінній, червоний лист, під яким, мов очі старозавітних красунь, ховалися тьмяні грона винограду, а море вночі гуло і захлиналося салютами світляків, котрі тихо подзвонювали кришталем у піні шампанського прибою, під «охи» і «ахи» палахких метеоритів.

Приблизно така саме спека стояла і дванадцять років тому, у 1986-му, коли він ще майже підлітком приїхав на Кароліно-Бугаз.

Десь близько полудня з тамбура переповненої електрички «Одеса — Білгород-Дністровський» вивалився на платформу «Морська» зовсім молодий, русявий хлопець з рюкзаком у руках. Упіймавши набряклими від поту пахвами трохи прохолодніший за тамбурову задуху морський бриз, він кинув рюкзак собі під ноги і, чекаючи, поки електричка відчалить від перону, намацав у кишені джинсових шортів зв'язку ключів та паперовий прямокутничок — п'ятдесят п'ять карбованців і зворотній квиток до Києва на двадцять шосте серпня.

Коли електричка відбула, він підхопив рюкзака й рушив платформою ліворуч, насвистуючи модну на той час мелодію групи «Модерн шокінг» «Ю май харт, ю май соул». Спустившись хиткими металевими сходами, хлопець попензлював шпалами в той бік, де з-за дерев, потопаючи у зеленій піні фруктових дерев та виноградного листя, визирали дахи і балкончики невисоких радянських «бунгало».

Від платформи до дачі було хвилин десять ходу, і за цей час головою юнака промайнули думки приблизно такого змісту:

«На дачі я буду сам. Родичі приїдуть тільки через тиждень. То непогано б було за цей час познайомитись з якоюсь дівчиною. Непогано б було привести її на дачу і там трахнути. Взагалі, непогано б було трахнути якусь дівчину. А, можливо, знайти якусь тітку, яка б трахнула мене. І, взагалі, непогано б було просто з кимось трахнутись. Бо мені вже сімнадцять років, а я ще ні з ким не трахнувся. Гвалт! Як почитаєш «Комсомольську правду», де пишуть про молодіжне життя, то таке складається враження, буцім всі твої однолітки перетрахалися вже у чотирнадцять-п'ятнадцять років. Брехня! З усіх моїх знайомих тільки Валерка Онищенко каже, буцім трахався. Але щось не дуже віриться, бо він — те ще брехло! Але з ким трахнутись? Кого трахнути? Хрін його знає!»

Далекі родичі Аркадія (двоюрідний брат його батька) мали на косі Кароліно-Бугаз дачу. Хоча «дачу» — гучно сказано. Невеликий клаптик піщанистої землі біля моря, геть засаджений трояндами, виноградом, солодким перцем та помідорами. Всі ці кущі, лози, пагони так щільно перепліталися між собою та дюжиною плодових дерев, що невеличка двоповерхова хібара, або, як її називали, «курінь», в три кімнати з кухнею та балкончиком, повністю потопала у плетиві рясної зелені. Кострубаті, переплетені між собою виноградні лози утворювали природню альтанку, що тяглася від воріт аж до самого будинку, який стояв посередині видовженої ділянки у шість соток. Перед самим будинком, пофарбованим у блакитний колір, розлягався майданчик, викладений кольоровою цеглою та уламками мармурових плит з манюньким колодязем посередині. Вода у колодязі була гіркава, солонувата і придатна тільки для господарських потреб. За питною ходили до артезіанської свердловини.

Проте головною принадою цього місця було море. Лагідне і тепле, воно хлюпалося зовсім поруч. За хвірткою — невисока дамба, що захищала дачу від навали зимових штормів, потім неширока смуга піску, вкрита барханчиками, рідкими травами та розсипами вишеретуваних сонцем мушель, а за нею — пляж і море. Пляжі тут були небагатолюдні. Пансіонати та туристичні бази знаходились далеко осторонь.

З іншого боку коси розлягався Дністровський лиман. Мілкий та широкий, він так нагрівався спекотними днями, що вода в ньому сягала тридцятиградусної температури. А ще на лимані, коли починав дути північний вітер, непогано ловився бичок.

Підібравшись до дачі з боку моря, хлопець перекинув через невисокий, дерев'яний паркан рюкзак, а потім заходився відкривати замок, який трохи заіржавів.

Перше, що вражало на підступах до будинку — це кількість стиглих томатів на городі і різнобарв'я троянд біля паркану. Пензлюючи вузенькою стежкою, він не втримався і забрався на грядки. Обережно ступаючи між кущами солодкого перцю та укропу, юнак дістався місця, де з-під жирних зелених листів визирали тугі пухирі помідорів сорту «Мікадо», або, як кажуть в Одесі, «Бичаче серце». Вибравши найбільший і найстигліший, він здер його з гілки, витер густо-малиновий бочок об темно-синю майку «Главспортпром» і надкусив. «М-м-м-м», — замугикав від задоволення, коли гарячий солодко-кислуватий сік бризнув у рота і потік підборіддям. Дохрумавши томат майже до кінця, жбурнув рештки за сусідський паркан і, так само обережно лавіруючи між кущами, знову вибрався на стежку.

Тисячі дрібних мушок, що вилися під куполом виноградної альтанки, кинулися навсібіч, коли хлопець зайшов у внутрішній дворик і, поклавши рюкзак на кришку колодязя, заходився відкривати двері дому. За мить мушки зібралися трохи осторонь, із зацікавленістю спостерігаючи за його діями.

Відімкнувши двері, малий на деякий час зник усередині, аж поки не з'явився на невеликому балкончику-терасі з протилежного боку будинку, що виходив на море. Обпершись руками об шерехаті, вичовгані вітрами та сонцем бильця, він набрав повні груди гарячого, повного золотої спеки повітря і затамував подих.

Далеко в морі плив пароплав. Десь збоку два рази поспіль зойкнула електричка. Три чайки пролетіли високо в небі. Якісь люди йшли поміж дюн. Саме море, тихе і спокійне, бриніло сонячним сяйвом і переливалося, скільки вистачало очей.

Того полудня, стоячи на балкончику двоповерхової халупи, хлопець відчув себе абсолютно щасливим. Причому таким глибоким і щирим було те розуміння повноти буття, що запам'яталося довіку. Немов божественним омофором, накрила його тоді золота серпнева спека, і він якийсь час стояв приголомшений цим відчуттям безмежності долі, яка вистеляла перед ним усі свої шляхи. Йди, куди хочеш! Мрій, про що хочеш! Роби, що хочеш... Адже тобі тільки сімнадцять, і увесь світ для тебе!

— Купатися! Купатися! — нарешті видохнув з себе гаряче повітря хлопець і знову зник у будинку.

Лежачи на мілині й підставивши обличчя сонцю, Аркадій і зараз бачив вдалині той самий балкончик, на якому дванадцять років тому відчув цю хвилину абсолютного щастя. Єдиною прикрістю моменту було усвідомлення того, що цей балкончик разом із будинком та садом-городом вже не належав родичам його батьків, які наприкінці вісімдесятих емігрували до Америки, продавши ділянку незнайомим людям. Хоча, чого незнайомим? Нинішню хазяйку цього будиночка він впізнав одразу. Без сумніву, це була вона! Саме та дівчина, з якою доля звела його дванадцять років тому. Проте, по порядку...

Глава друга «Ї-бака»

Вони з'явилися надвечір, коли малий Аркадій лежав на пляжі й читав книжку Джека Лондона «Біле ікло». Він читав її уже вдесяте, вдвадцяте, бо дуже любив цього автора.

Народу у той надвечірній час на пляжі було досить багато. З навколишніх будинків повисипали дачники — цілі родини з бабусями, дітьми та їхніми батьками, повилазили курортники, що знімали у дачників кімнати, були тут і дикі туристи, чиї намети ховалися проміж дюн, були, навіть, шофери-далекобійники, що з Молдавії доправляли персики на північ України і завжди робили на Кароліно-Бугаз коротку зупинку, щоб покупатися у морі.

Вони з'явилися з-за дюн, голосно сміючись. Хлопець та дві дівчини.

Усі троє були набагато старші за хлопця (принаймні так йому здалося). Їм було років по двадцять. Дівчата — у модних на той час вузьких, однотонних купальниках, а хлопець у довгих строкатих трусах а-ля вовк з мультфільму «Ну, постривай», над якими дівчата голосно глузували.

Це була «просунута» одеська молодь середини 1980-х. Про їхнє міське походження свідчили речі, які вони із собою принесли. По-перше, велика червоно-біла сонцезахистна парасоля. Одразу ж на оглядини всього пляжу її було встромлено у пісок і розкрито. «Ах! Мальборо!» — пронісся узбережжям тихий захват. По-друге, пляжна сумка з принтом Майкла Джексона (разючий на той час факт!!!) З сумки стирчали ручки двох ракеток для гри у бадмінтон. З цієї сумки впродовж подальшої хвилини було видобуто зелене простирадло, білий махровий рушник, колоду карт, і... йой, що остаточно вразило усіх пляжників — пластикову пляшку з-під кока-коли. Звісна річ, що замість кока-коли у пляшку було налито якесь інше пійло, на кшталт квасу чи компоту. Але сам факт наявності у тої трійці предмету, який у ті часи можна було побачити хіба що в кіно, викликав у пляжників заздрість і пошану. Ні, то однозначно були діти тих, хто мав доступ до закордонних поїздок.

Дівчата були майже однакового зросту. Тільки одна, худіша, мала довге волосся, забране у пучок на потилиці, і ходила якось смішно, мов кобилка, викидаючи ногу вперед, а інша, з великими цицьками, мала зачіску каре. Аркадій їх про себе так і назвав: «кобилка» та «каре». Він уважно спостерігав за усією трійцею зі свого місця, хоча удавав, ніби читає.

Хлопець, допомігши дівчатам розстелити простирадло, побіг до моря.

— Гей, принцеси, — гукав звідти, — чого розляглися? Ідіть краще скупайтеся. Вода — супер.

Але дівчат, ігноруючи його заклики, вляглися на простирадлі і, підставивши ладні задки вечірньому сонцю, тихо про щось теревенили.

Відстань між Аркадієм і ними була метрів з п'ятнадцять. І коли «кобилка», поправляючи простирадло встала рачки, то Аркадій, що допіру лежав на боку, мусив перевернутися на живіт, зануривши свій враз набубнявілий тюльпан у теплий пісок пляжу.

Тим часом їхній кавалер, нашвидкуруч пірнувши у море, вискочив з нього, зачерпнув повну жменю води і плеснув дівчатам на спини.

— Придурок! — сіпнулися ті й почали жбурляти у нього піском.

Трохи вгомонившись, «придурок» приліг коло них на простирадлі і за декілька хвилин вже відверто зажимався із «кобилкою».

— Все ясно, — подумав Аркадій, — «кобилка» — то його чувіха, а «каре», певне, її подруга.

Його припущення підтвердилися, коли всі троє пішли купатися, і хлопець із «кобилкою» зажималися вже на мілині, а «каре», широко змахуючи руками, попливла далеко у море майже класичним кролем.

Коли ж вона вибралася на берег і довго розтиралася махровим рушником, Аркадій увесь зійшов нанівець, бо від усіх її граціозних рухів нахилянь-перехилянь йому зробилося так нестерпно млосно, що вій замотавшись у рушник, побіг на дачу і на деякий час зачинився у туалеті. Вийшов звідти більш-менш заспокоєний, але усю ніч думки про ту дівчину не давали йому спокою.

Зранку він прокинувся годині о шостій. Сонце, що постало прямісінько з моря, вже зазирало до кімнати, і декілька його променів золотими дукачами лягли на старі жовтуваті шпалери, вкриті вицвілими блакитними незабудками.

Перше, що побачив Аркадій, розплющивши повіки, був намальований на шпалерах чорним фломастером кострубатий і корявий космічний корабель на ім'я «Мир», біля якого стояли два не менш кострубатих чоловічки «Сєня» та «Жорік». Жорік (він же ж Георгій Голдін), старший син хазяїв дачі, позаторік загинув у Афганістані. Йому було двадцять. Сєня (він же ж Семен Голдін), його молодший брат, одноліток Аркадія, цього року вступив до московської «Бауманки» на мехмат, і мав за тиждень разом зі своїми батьками приїхати на дачу.

Деякий час Аркадій лежав і дивився на цей малюнок, згадуючи Георгія, якого він знав ще малим хлопцем. Саме той вчив його гратися у індіанців, будувати на пляжі халабуди і ловити на лимані бичка. Було якось «дивно», коли не сказати «незбагненно» розуміти, що він вже ніколи не побачить Жору живим. «Коли я бачив його в останній раз, то йому було, як і мені зараз сімнадцять років», — подумалося Аркадію, але він, не довівши цю думку до кінця, рвучко піднявся з ліжка і, ухопивши рушника, побіг на море.

Накупавшись вдосталь, Аркадій сів на березі обличчям до сонця і заходився відшукувати у піску пласкі камінці, з яких можна було б пустити водою «жабки». Раптом, відчувши якийсь рух у себе за спиною, він озирнувся і побачив, як на порожній о цій порі пляж із вже знайомим зеленим простирадлом і білим рушником, перевішеними через плече, виходила з-за дюн дівчина. То була вчорашня «каре», тільки сьогодні у блакитному купальнику «бікіні».

Кинувши речі посеред пляжу, вона підійшла до самого краю води і пальчиками ноги граціозно провела по її поверхні. Потім зайшла у воду по коліна. Постояла деякий час, раз у раз нахиляючись і плескаючи водою собі на стегна і живіт. А потім, впевнено розсікаючи дзеркально-тиху поверхню колінами, рушила вперед і пірнула в безкрає і блискуче Чорне море.

Як і вчора попливла далеко, широко змахуючи руками. Метрів за сто від берега перевернулася на спину і так пролежала деякий час. Потім повільно «брасом» за всіма правилами, видихаючи у воду, повернулася назад. Вийшла, накинула на плечі рушник, підібрала з піску простирадло і рушила у дюни.

Аркадій, вдаючи, що вкрай зайнятий пусканням «жабок», краєм ока пильно спостерігав за нею. Вони перетнулися поглядами лише раз, коли дівчина виходила з води. Його наче обпекло. Юнак злякався і сором'язливо відвів очі, тоді як вона (так йому здалося) роздивлялася його більш пильно.

Ще деякий час Аркадій жбурляв камінці, перш ніж спромігся віднайти в собі сили озирнутися. Якщо б вона пішла додому, то постать її виднілася поміж дюн. Але постаті не було.

Звівшись на ноги, не побачив і так.

— Піду снідати, — мотивував він себе до подальших дій і рушив додому.

Діставшись перших дюн, він побачив її. Скинувши купальник, лежала на зеленому простирадлі, розставивши ноги і приймаючи сонце, як чоловіка. Була абсолютно ГОЛА. Пружні овальні груди розляглися на два боки, як тугі диньки, а між ніг чорнів отой клятий трикутничок, через який Аркадій втратив спокій і рівновагу на увесь подальший день і усю ніч.

При погляді на той трикутничок малому зробилося зле. Серце підскочило в грудях до самого горла і застрягло десь у гортані. Руки і ноги затремтіли, а дихання зробилося частим-частим.

Упродовж дня він декілька разів зачинявся у туалеті й щось там із собою робив, щоби скинути напругу, яка раз у раз виникала при спогаді про трикутничок і груди-диньки. До другої ночі читав Джека Лондона, а потім, вже вимкнувши світло, ще довго крутився у ліжку, аж поки під самий ранок трохи не закемарив.

У короткому сні до нього навідалась страшна відьма, що тикала у нього запаленим факелом і вигукувала: «Проклинаю! Проклинаю!» Від того сну Аркадій прокинувся і вже не засинав, аж поки над морем знову не постало сонце.

Змучений і стомлений, він вирішив не витрачати зайві сили на вранішнє купання, а просто сів на балкончику, закинув ноги на бильця і дивився (як співається в одній відомій козацькій пісні: «Чи не вийде дівчинонька рано-вранці воду брать?»).

Ох і затріпотіло ж його серце, коли він узрів, як десь о пів на сьому ранку з боку сусідніх дач з'явилася вже знайома йому постать у блакитному купальнику. Мов той павучок, якого торкнулися пальцем, підбирає лапки і удає з себе мертвяка, так і наш герой увесь заціпенів, закляк, занімів і знову задихав часто-часто, пильно вдивляючись у вдалечінь.

«Вийшла, вийшла дівчинонька рано-вранці воду брать! А за нею козаченько веде коня напувать!»

І, хоч не мав наш герой коня, не мав шаблі й козацького однострою, а був собі звичайнісіньким радянським підлітком, він таки рушив до моря напувати свої еротичні фантазії, бо з балкончика бачив, як «каре» вже за знайомою від учора схемою, трохи поплававши у морі, пішла і десь залягла собі проміж дюн.

Пробирався він до води обережно, дивлячись ніби під ноги, а насправді ж зиркаючи очима туди, де лежала ВОНА. І знову була абсолютно гола, і знову, розставивши коліна, сповна віддавалася пестощам лагідного південноукраїнського сонця.

Вдаючи, ніби цілеспрямовано йде купатися, Аркадій проминув дівчину і кутиком ока побачив, як вона піднялася на ліктях, глянувши у його бік. Але він тараном попер уперед, пірнув, спінивши дзеркальну гладь, а потім поплив собі «кролем», мовляв, теж так вміємо!

Гарно наплававшись, він вибрався на берег і здуру почав робити якісь гімнастичні вправи: махав руками, присідав, нахилявся, а коли брав упор лежачи, то нарешті зиркнув і в бік «каре», бо від початку знайшов на узбережжі таке хитре місце, де поміж дюн можна було бачити її засідку.

Ой, мама! Вона так само, обпершись на лікті, дивилася на нього. Їй-бо! Він аж упрів враз від того погляду. Віджимаючись від піску, пихтів, ледве притуляючись щокою до розсипів дрібних крихкеньких мушель, і серце його шалено калатало не стільки від фізичних вправ, скільки від усієї неоднозначності цього моменту.

В голові юрмилися цілі сонми нахабних і водночас дурнуватих думок, на кшталт: «А отак би підійти просто до неї і познайомитись, чи, просто проходячи повз, сказати «привіт», чи просто без зайвих слів зняти плавки і влягтися з нею поруч!» Ідіотизм та й годі! Але з-поміж усіх версій йому найбільше сподобалася та, в якій він, ніби просто ідучи додому, мимохіть каже їй «привіт!»

Покінчивши із зарядкою, він ще раз занурився у воду, гарненько обмившись від піску, а потім ще деякий час ходив берегом туди-сюди, аж поки сонячне проміння не підсушило шкіру, ідіотські думки припинили товктися у довбешці, а натомість постав якійсь гарний внутрішній спокій.

Йшов до дюн, в'язнучи ногами у піску, мов той лицар із відкритим заборолом, дивлячись просто на неї. Вона ж від його нахабного погляду, здається, трохи знітилася, звела коліна і, схрестивши ноги, протягнула їх вперед.

— Привіт, — сказав наче легко і невимушено, коли проходив повз.

— Привіт, — посміхнулася до нього так просто, ніби лежала у купальнику, а не була геть гола.

— Ти гарно плаваєш.

— Дякую, ти теж нівроку...

— З друзями приїхала?

— Так, з подругою та її хлопцем. Задовбали вже мене... Трахаються по п'ять разів за ніч, спати не дають... Іди сюди...

— Що!???????

— Іди сюди, кажу...

Подальші хвилини цієї зустрічі Аркадій у подробицях згадував майже не щодня упродовж останніх дванадцяти років. Можна сказати, що вони справили на його долю такий глибокий і непереборний вплив, що він повсякчас перебував у перманентній залежності від подій того ранку, міряючи ними, як термометром, температуру кипіння власного існування і коригуючи ті чи інші вчинки, від яких певною мірою залежало його соціальне, професійне та приватне життя. Словом, далі сталося щось незбагненне і фантастичне, щось таке, що накинуло свій відбиток на усе подальше буття нашого героя.

Коли він присів поряд з дівчиною на зеленому килимку, то вона без вагань обняла його руками за шию і запечатала вуста вологим і гарячим поцілунком, трохи солоним від чорноморської солі. Цілувалася самозабутньо і до нестями. Якби могла, то заковтнула б усього його, обволікши своїм вертким та хтивим язичком. Її гарячі, достиглі на золотому серпневому сонці перси торкалися його грудей, а рука, що заповзла у вогкі ще плавки, пестила набубнявілий пагін так натхненно і жагуче, що через оті пестощі Аркадій зовсім втратив розум.

Захлинаючись у зойках і спалахах раптової пляжної пристрасті, він повалив дівчину навзнак і, не відриваючись вустами від її вуст, однією рукою почав стягувати з себе плавки тоді, як вона, міцно стискаючи його за «корінець», розкинула ноги і потягла на себе, ніби запрошуючи увійти в святая святих. Але цього не сталося, бо через оті шалені пестощі Аркадій сам незчувся, як вибухнув на її стегна гарячим пульсуючим струменем життєдайної вологи.

— Фу-у-у, ти що обкінчався, дебіл галімий? Фу-у-у-у... — колінами відкинула його від себе, з відразою роздивляючись мутно-білі плями, що враз стікали з її стегон. — Давай вали звідси, цуценя недоношене. Чого витріщився? Забирай свої смердючі плавки і пензлюй додому... Мамка чекає... — на тих словах, відкопиливши нижню губу, з відразою витирала білим рушником своє тіло. — Чого дивишся, давай шуруй додому «ї-бака»!

Як він біг додому, як збирав речі, як сідав у електричку і обмінював в Одесі зворотній квиток додому, Аркадій майже не пам'ятав. Отямився він тільки в Києві на Московському мосту, коли дивився униз на буру, глибоку дніпровську воду, що мусила от-от прийняти в себе тіло божевільного юнака, чий перший сексуальний досвід виявився таким невдалим.

Що його тоді зупинило від цього безглуздого вчинку? Не повірите... Згадка про бабусю, яка його виховувала і яку він кохав навіть більше за батьків. У бабусі було слабеньке серце, і Аркадій напевне знав, що воно не витримає, коли бабуся дізнається про його самогубство. Отак стояв він на мосту і бачив у бурих потоках стареньке обличчя своєї сивої рятівниці, свого янгола-охоронця і заступниці перед Вищими силами, яка погрозила йому пальцем, і наказала йти додому, і жити далі, бо все минеться!

А й справді, згодом все минулося. Аркадій закінчив театральний інститут за фахом «актор театру та кіно», пішов працювати у театр, там познайомився, а згодом і одружився зі своєю нинішньою дружиною, в щасливому шлюбі народив доньку, а цього літа приїхав у гості до тещі, яка мала невеличку дачу на Кароліно-Бугаз, якраз неподалік від того місця, де сталися події тієї дванадцятирічної давнини.

Глава третя Сварка

— Та пішла ти!

— Сам пішов, придурок!

— Жлобіха одеська!

— А ти — геній обісраний!!!

— Блін!.. — він задихнувся від злості, — уродка!

— Сам урод. Коли ти такий розумний, то де твої гроші? Сидиш на моїй шиї, ще й ноги звісив. Що баньки витріщив? Правду почув? Ти — нездара, зрозумів, ти ніколи нічого не зробиш путнього, і знаєш чому? Тому що ти не живеш, а тільки вдаєш, що живеш! Ти боїшся життя, але хочеш здатися таким сміливим і геніальним, а насправді ти — трус. А ще...

Марина не встигла договорити, що насправді являє собою її чоловік, бо їй в голову полетіла порцелянова чашка, наполовину повна ще гарячого чаю. Наче серпом розітнувши задушливе повітря, тьмяна цівка плеснула на цементні плити подвір'я, а чашка, вдарившись об дерев'яну стіну дачного куреня, вибухнула тисячами білосніжних скалків.

— Ах ти, козел! — ухилившись від чашки, з ненавистю в голосі проказала Марина і поглядом почала шукати щось таке, чим би можна було жбурнути у відповідь.

— Дітки, тихше, тихше сусіди ж почують! — з кімнати висунулася голова тещі Антоніни Петрівни. Спересердя Аркадій кинув і в її бік стиглим персиком. Теща завчасно сховалася і персик влучив у лутку.

— А-а-а-а-а, мені страшно, — залилася сльозами в глибині кімнати їхня п'ятирічна донька Марійка, яку бабуся саме вкладала спати.

— Та пішли ви! — люто вилаявся Аркадій на членів своєї родини і стрімголов, як був, у купальних шортах, чкурнув кудись у бік моря.

— Ну що? — знову висунулася з кімнати голова Антоніни Петрівни.

— Побіг топитися, трус нещасний...

Того ж вечора у записнику Аркадія з'явиться такий запис:

«5 серпня 1998 року. Середа.

Непересічна людина завжди перебуває у стані перманентного самогубства. Увесь матеріальний світ, усі плотські бажання входять у нерозв'язну суперечку з веліннями духу, який наказує тобі підкоряти свою тваринну суть і працювати над собою, не дивлячись ні на що. Вдень страшенно посварився з дружиною. Вчора я пообіцяв їй поїхати у Білгород-Дністровський за продуктами, але зранку, коли ходив по воду, біля артезіанської свердловини ніс до носа стикнувся з тою дівчиною, яка дванадцять років тому «зґвалтувала» мене на пляжі. Здається, вона мене не впізнала. Ще б пак! Хто я для неї такий? А от я її впізнав добре. Замість зачіски «каре» темного кольору стала тепер фарбованою білявкою. Лишилася такою ж стрункою, навіть ще гарнішою стала. Оце так зустріч!!! Я просто отетерів. Все в голові перемішалося. Вона набирала воду після мене. Я навмисне поставив каністри біля воріт і прослідкував, де вона тепер живе. ШОК!!! Вона живе на колишній дачі Голдіних! Як так сталося, мені ще належить зрозуміти. Повернувся додому, ліг у гамак і закляк, навіть на пляж з малою не пішов. Тупо так лежав і згадував «ту» нашу зустріч. У підсумку дружина, повернувшись з пляжу, накинулася на мене, як завжди, із звинуваченнями у моїй недолугості й обізвала трусом. Вона, навіть, сама не здогадується, як це слово мене чіпляє. Я таки справді трус і тільки вдаю з себе хороброго борця з реальністю, а насправді ж боюся життя. Я — реальний трус, і все моє життя спрямоване на те, щоб довести самому собі і всьому світові протилежність цього твердження. Страх — це єдине, що нами керує і примушує діяти. Хоча не один я такий. Хемінгуей теж зізнавався, що найшаленіші вчинки у своєму житті вчиняв через те, щоб довести собі, що він не трус. Але я — не Хемінгуей! Коротше, знову хріново!»

Проте, той запис з'явиться у його записнику тільки вночі, а тепер Аркадій, втікши з дому у саму спеку, лежав у морі на мілині й, примруживши очі, дивився в неозоре серпневе небо.

Зі своєю дружиною він познайомився вісім років тому, коли вже працював у одному з київських театрів. Майбутня дружина закінчувала економічне відділення київського інституту Народного господарства і вже на той час паралельно працювала бухгалтером в одній з новостворених приватних фірм, яка займалася постачанням іноземного обладнання для харчової промисловості. Вона була корінна одеситка, але, отримавши в Києві гарну роботу, вже не мала наміру повертатися у «перлину біля моря».

До усього ж була затятою театралкою. Відвідувала всі київські прем'єри, а найбільше любила театр, у якому працював Аркадій. Це був театр імені Франка. Національний, академічний.

Стаються в наших широтах такі парадокси, коли геть змосковщені й русифіковані громадяни з півдня та сходу країни раптом стають адептами української культурної традиції, ба й навіть більше — починають через культуру усвідомлювати себе не мешканцями колишнього СРСР, а конкретно і свідомо ідентифікуватися як українці. Приблизно щось таке сталося і з Мариною.

Першою виставою, яку вона ще студенткою подивилася у 1989 році, був «Момент» за творами Винниченка, у постановці молодого тоді ще Андрія Жолдака. Гра Бенюка, Хостікоєва, Мазура вразила її настільки, що вона «захворіла театром». А вже через театр прийшла і до української літератури, і до музики.., і взагалі зрозуміла, що Росія і Україна — це дві зовсім різні держави.

До речі, на «Моменті» вони і познайомилися, коли одного осіннього дня на виставі опинилися поруч.

«Отой молодий хлопець, — вказав Аркадій на Олексія Богдановича під час другої новели, — грає мою роль. Я вводжуся на його місце».

Він був такий натхненний, піднесений, щирий і талановитий, що Марина у нього закохалася по вуха.

У перші роки після одруження з Аркадієм, яке сталося пріснопам'ятної весни 1992 року, вона довгий час пишалася тим, що її чоловік виходить на одну сцену з видатними українськими метрами. Дарма, що у виставах «Тевьє-Тевель», «Енеїда», «Біла ворона» він грав самі епізодичні ролі. Вона «водила на чоловіка» своїх інститутських подруг, із захватом відвідувала «театральні капусники» на чолі зі старшим Задніпровським, не втрачала нагоди відсвяткувати з артистами прем'єри, церемонії нагородження премією «Золота пектораль», завела дружбу з іншими «театральними дружинами». Але останнім часом щось урвалося в її ідеалістичному сприйнятті театрального життя.

Не заладналось якось у її чоловіка з Великим академічним. Гарних ролей не давали. Аркадій весь час нарікав на якісь інтриги і внутрішньо театральну заздрість. Грошей платили мало, і родину, по суті, утримувала вона. А тут він ще почав потроху зазирати у чарку. Не те щоб так вже й зазирати, але що частіше почав увечері після вистав приходити «під шофе». Та й на домашніх застіллях з білого вина перейшов на білу сорокаградусну. Додому почав тягати пиво. Став знервованим, різким, агресивним. Весь час нудив: «Треба щось робити! Треба щось робити!»

Ночами сидів — писав якісь інсценування. Почав вести щоденника. А коли питала у нього: «Навіщо то все?», різко відповідав: «Щоб не втратити себе!»

Останньою краплею, через яку їхні стосунки дали серйозну тріщину, була його заява, що він хоче кинути театр, сім'ю і податися писати якийсь роман, що мав принести йому успіх, гроші та світову славу. На ознаку серйозності своїх намірів, він пообіцяв зробити собі тату у вигляді німецької руни «зіг» або, навіть, справжнього «свастону», як своєрідного знаку «отріцаловкі» у системі тюремних символів.

«Ти, замість того, щоб шукати «світової слави» і «свастони» собі малювати, піди купи лампочки і повкручуй їх в коридорі й ванній кімнаті», — заявила суворо і безапеляційно.

І тоді вперше за життя він назвав її «одеською жлобіхою».

Відтоді минуло трохи більш як півроку. Сварки між ними різних ступенів активності виникали ледь не щотижня. І щоразу ініціатором тих сварок був саме Аркадій, принаймні так здавалося Марині. Навіть до доньки почав ставитися якось суворо і надміру вибагливо. Аркадію ж здавалося, що навпаки — то дружина зробилася ядучою, балакливою, «вигризала у нього мозок» через дрібниці, присікувалася до його зовнішнього вигляду, слів, професії, не давала спокійно подивитися телевізор чи почитати книжку. Все вигадувала якісь роботи: чи полагодити кран, чи прибити полиці на балконі, чи просто винести сміття. І все це тоді, коли він хотів просто зосередитись на своєму внутрішньому світі, який підказував йому, що з театром справді час закінчувати і рвати кудись убік — в бізнес, на телебачення, в письменники чи сценаристи, байдуже... Головне — подалі від театру, в якому він повністю розчарувався. Проте замість вкрай радикального «свастону» чи «зігі», зробив собі на плечі зовсім нейтральну татушку у вигляді зодіакального знаку Скорпіона, з почепленим на нього Анкхом. Але і цей вчинок був досить непересічною подією у його житті, бо коли дружина розповіла батькам Аркадія про його «художества», то батько конкретно назвав сина адептом «уголовного довбоєбізма», вони посварилися і, здається, аж досі не розмовляли.

Отак і жили, аж поки цього літа доля не закинула їх разом із донькою на дачу Марининої мами. На цій дачі Аркадій був вже втретє. Торік і позаторік вони влітку відпочивали у Болгарії (на роботі у Марини давали путівки за півціни). Три роки тому ціле літо просиділи в Києві, на дачі у друзів.

Він добре пам'ятав, як вони із вагітною вже Мариною приїхали сюди у серпні 1992 року. І, хоча дружина йому розповідала, що батьки мають дачу на Кароліно-Бугаз, він аж ніяк не чекав, що їхня ділянка буде знаходитися так близько від того місця, де була дача його далеких родичів.

«Це просто диво! — кричав він від захвату, стоячи на морському узбережжі й вказуючи рукою на блакитний будиночок, що виднівся метрів за двісті ліворуч. — Он бачиш, дах з антеною і невеличкий балкончик, заплетений виноградом! Ото була дача Голдіних, батькового двоюрідного брата, який у 1989-му емігрував до Америки. У нього була дружина-єврейка, та й сам, певне десь на половину був євреєм. Жорка, старший син їх, був таким принциповим комсомольцем, що попросився у Афган, хоча вони його легко могли відкупити. Там і загинув... А Сеня, той закінчив мехмат у Бауманці в Москві й теж подався до Америки. Зараз працює в Каліфорнії, в якійсь електронній компанії типу «Яблуко» називається. Майструє програмне забезпечення...

Багато думок і спогадів, багато фрагментів і картинок з не такого вже далекого минулого спалахували перед внутрішнім поглядом Аркадія, який хлюпався на мілині тієї розкішної причорноморської коси, що зветься Кароліно-Бугаз. Бодай годину, а може й більше провів він у морі, аж поки з лиману не війнув легенький вітерець...

Глава четверта Вітер з лиману

Це сталося десь близько п'ятої пополудні. Вітер з лиману підняв на морі легкі брижі, і сонячне сяйво замерехтіло в тисячах дрібних хвильок, якими враз взялася морська гладінь.

На пляж знову потяглися люди. Першими вилізли з тіні своїх наметів упрілі після денного сну «дикуни». Трохи пізніше підтягнулися орендарі дач, а вже за ними, близько шостої, з'явилися на пляжі й корінні дачники з дітьми та онуками.

Вітер тим часом робився дедалі дужчим.

— Ти диви, як віє! — цокнувши вставною щелепою прорік восьмидесятирічний ветеран ВВВ, колишній пенітенціарний в'язень Борис Соломонович Штейнберг, дивлячись у бік лиману. Профілі Сталіна і Леніна, виколоті на його старечих грудях, взялися «гусячою шкірою», рівно як і якорі й троянди з кинджалами на його передпліччях.

— Дивись гарно за Лєначкой, а я зараз повернусь, — відгукнулася Дора Абрамівна, його кремезна дружина з тугим, розпухлим від внутрішнього жиру животом, і на тоненьких ніжках почимчикувала складати сонцезахисну парасолю.

Природне диво, що сталося на очах у спантеличених пляжників, справді вражало. За якусь годину-півтори золоту серпневу спеку з усього узбережжя здув свіжий і натхненний лиманський бриз, що налетів з півночі. Заходилися, загуляли морем справжні хвилі, завіялися пляжем піщані завірюхи, засипаючи очі й принесені з собою на пляж персики і виноград. Летіли у море обгортки від морозива, недопалки, цукеркові фантики, полишені байдужими до екології громадянами, летіли у море необачні комахи: бабки, бджоли, метелики, божі корівки, летіли надувні матраци і дитячі круги, беркицьнулися і покотилися пляжем декілька парасоль, і навіть чиясь пляжна підстилка засолопилася, вигнулася невпокореною дугою і теж полетіла у море.

Близько сьомої години вечора вітер здув з пляжу майже усіх відпочивальників. З десяток найбільш настирливих борюкалася із хвилями у морі, і ще декілька пар залишалися не березі, напнувши майки і втиснувши тіла у пісок.

Аркадій теж піддався загальним капітулянтським настроям і, сумно нахиливши голову, попхався додому.

— Ти, теє... пробач, щось на мене найшло... Завтра поїду до Бєлгорода по продукти...

Вітер з лиману раз у раз сколихував виноградне листя, в затінку якого лежала на шезлонгу його дружина, роблячи собі манікюр. Сонце падало за небокрай. Десь неподалік скиглила чайка.

— Де ти вештався? — маленький пензлик наклав на ніготь середнього пальця лівої руки охайну смужку насичено-рожевого лаку.

— Думав.

— І що надумав? — дружина підняла на чоловіка очі.

— Мені погано, коли ми сваримось.

— То ти вже не йдеш з дому писати свій «геніальний роман»? — подивилася на нього із прихильною усмішкою.

— Вже не йду. Де мала? — обвів поглядом порожнє подвір'я.

— Пішла з мамою ловити бичка.

— Зрозуміло. Насіння будеш?

— Буду!

Чорний, рясний дощ із шурхотом пролився із зеленого целофанового мішечка на розжарений чавун сковорідки.

«І знову програв — думав Аркадій, вибираючи з соняшникового насіння муміфіковані трупи комах, устюки, та дрібні галузки. — Коли б був сильним, кинув би все це під три чорти, зібрав би манатки і поїхав світ за очі геть від цієї рутини. Але ця клята відповідальність! Ну не можу я позбутися цього периферійного комплексу відповідальності за тих, кого до себе приручив. Дружина, донька... і все таке. Іншим це дається легко. Взяти хоча його театрального товариша Павла Рубана, який подався на телебачення і став там популярним ведучим. Як тільки сім'я стала йому на заваді, він швиденько розвівся і, здається, довго не мучився з того факту, що дитина буде рости без батька. А я так не можу! Господи, хоч би наважитись на якийсь вчинок!»

Кинувши у рота декілька сирих бубок, Аркадій голосно зітхнув, прикрутив вогонь під сковорідкою, витяг з шухляди довгу алюмінієву ложку і взявся мішати насіння, яке вже потроху починало потріскувати.

— А бичок сьогодні має ловитися гарний. Вітер з лиману! — зненацька закричав до дружини, спльовуючи соняхові шкаралупи собі у руку.

— Атож! Читав у свіжому «Бульварі», як Микола Мозговий усіх наших естрадних співаків з багном змішав?

— Ні, ще не читав...

— Ну то почитай... Обрегочешся...

Аж раптом з боку воріт, які виходили у бік лиману, почувся стук хвіртки і веселий, лункий голосочок їхньої п'ятирічної донечки продзвенів:

— Мамо, мамо, бабуся впала у воду!

— Та хіба жартуєш? — підхопилася з шезлонгу Марина.

— Авжеж, авжеж! — сумно погодилася з малою Антоніна Петрівна, — навернулася стара дура з дебаркадера так, що увесь лиман ледь з реготу не вмер!

— У бабусі клювало, коли вона закидала вудочку попід траву, — спробувала прояснити причину падіння мала Марійка.

— А я ж сиділа на самому краєчку, не втрималася і полетіла у воду!

— Та й ще й як полетіла... Як бомба! Ха-ха-ха, — донька заливалася дзвінкім сміхом.

Аркадій вибрався з кухні подивитися на це кумедне видовище. Теща пленталася за Марійкою в облиплих спортивних штанях та строкатій блузі, тягнучи за собою мокрий слід та тримаючи у руках коротенькі вудки. Мала ж несла бідончик з рибою.

— А що багато наловили?

— Та трохи є... — недоброзичливо зиркнула на Аркадія теща і, проклинаючи своє старече життя-буття, попхалася до спальні переодягатися.

Вечеряли того дня, як завжди, надворі, незважаючи на те, що вітер буйно гуляв у листі винограду, а недалеке море настирливо лупило в берег вже досить високою хвилею.

— Наче сірководнем пахтить! — націлила ніс за вітром Антоніна Петрівна, підкладаючи собі на тарілку ще пару смажених бичків.

— Ну, за рибалок! — підняв склянку з вином Аркадій.

Ох, вже ці південноукраїнські вечері на дачах! Музика, пісня, ораторія, симфонія чуттєвих, кулінарних та емоційних насолод. Свіжі помідори з бринзою, смажені баклажани з часником, припущений червоний перець із травами, свіжозварені кукурудзяні початки, ну і, звісна річ, бички!

О, прекрасні й неперевершені смажені лиманські бички! Нема в усьому світі нічого смачнішого за вас! Маленькі, трохи більші за палець, ви — уособлення, епіцентр місцевого епікурейства. Майже завжди доступні, найбільше ви смакуєте у клярі. Випотрошені й засмажені разом із голівками, ви танете у роті. Вас люблять навіть малі діти, які зазвичай не переносять кістляву рибу. Бо ви некістляві! Ви божественні! А ті маленькі кісточки, що ви їх маєте: реберця, хребет, щічки, гарно просмажені у духмяній місцевій олії, стають м'якими і скоріше нагадують засмажену шкоринку, аніж риб'ячі кістки. І нехай Франція хизується своїми устрицями та жаб'ячими лапками, Іспанія — своїм хамоном, Греція і Кіпр люблять мезе, а в Південно-Східній Азії найласишим смаколиком є кров змії чи мізки мавпи, тут, на півдні України, нема нічого смачнішого за смажених бичків, а особливо тоді, коли запивати їх терпким шабським аліготе.

— Ну, хіба що свіжа камбала-калкан смачніша, хоча щось її вже давно не було, — то теща продовжила думку про місцеві делікатеси.

— А що, було таке, що тут ловили камбалу?

— Ще й як ловили! — хмикнула корінна одеситка, — просто руками!

— Як це? — здивовано подивився на неї Аркадій.

— А отак! Раз на декілька років, особливо після штормів, у морі піднімається рівень сірководню, і тоді п'яна камбала підходить майже до самого берега і залягає на мілині. Тоді її можна брати голими руками. Ідеш собі у воді і раптом — раз — наступив ногою на шипи...

— А вони не колються?

— Та ні, вони тупі... Нахилився, витяг з-під піску рибу, викинув її на берег і йдеш далі. Але ж коли таке буває, то вода стає холоднюча, а в повітрі реально весь час висить запах сірководню. От як зараз, відчуваєте? — теща знову повела носом, але присутні здивовано знизали плечима.

Щось, окрім старої, запаху сірководню ніхто не відчував.

А потім, вклавши доньку спати, Аркадій з дружиною, вдягнувшись у спортивні костюми, взяли розкладні стільці, кульок із смаженим насінням і пішли на нічний пляж «дихати свіжим бризом».

— Гарно, що спека спала! — мовив Аркадій, коли вони, зручно вмостившись на стільцях, лузали насіння, а лушпиння складали у завбачливо підготовлений пакетик.

— Та й не кажи, я вже не знала, що й робити, просто мозок плавився...

— Зараз градусів двадцять не більше...

— А дихається як гарно, а головне комарів нема, і небо таке чисте... Он, дивись супутник...

— Ага, бачу...

Добре отак посидіти на морському узбережжі, коли сонце вже закотилося за далекі шабські виноградники. Чумацький Шлях угорі стелить свою доріжку. Раз у раз чиркають небом сірники метеоритів, а маленькі світляки штучних супутників пливуть у далекому космосі повільно, як замріяні.

Коли у небі спалахував метеорит, Аркадій і Марина кожен про себе замовляли бажання. Причому Аркадій весь час загадував одне й те саме: «Хочу, щоб щось змінилося у моєму житті на краще!», а Марина бажала усім своїм близьким: «Здоров'я, здоров'я і ще раз здоров'я, ну і грошей...»

Вночі вони були близькі. Аркадій давно підмітив, що найпристрасніша близькість у них буває якраз після жорстоких сутичок.

Коли вони вже після кохання голі лежали на простирадлах, Марина, поклавши Аркадію руку на обличчя, стиха промовила:

— Все в тебе вийде.

— Мені важко Марино, важко...Я, певне, обрав не ту професію і зараз сам проти усього світу...

Місяць, який тільки-но гарненько виповз у небо, пробивався крізь тюлеві фіранки і сріблястою смугою лягав на край їхнього ліжка.

— Затулю, щоб у очі не світив, — промовив Аркадій і, звівшись навколішки, потягнувся до вікна.

У цю мить голий, з кургузим, сухим задом і відвислими яйцями, він здався Марині таким нещасним і беззахисним, що коли знову повернувся у її обійми, вона обняла його і поцілувала у лоба.

— Не' переймайся, я з тобою. Я і Марічка. Ми тебе любимо. Все буде добре.

Аркадій звернувся ковбаскою і, підібравши коліна до живота, притулився до дружини. Коли ж Марина заснула, то він, тихо відвівши убік її руку, повільно встав з ліжка, випорпав з шафи свого щоденника, вибрався надвір і, накинувши на плечі спортивну куртку, пішов на літню кухню.

Тої ночі, окрім вже вищенаведеного уривка, у своєму щоденнику він написав таке (наводиться мовою оригіналу зі збереженням авторського стилю, орфографії та пунктуації):

«Жити — значить бути. Бути — значить діяти. Діяти — значить вірити у себе. Чи вірю я у себе? Ні! Значить я не живу? Коли так задуматись, то всі мене трахають. Але причина ця лежить у мені, бо саме я дозволяю всім мене трахнути. Мене трахає моє керівництво за невеличкі гроші, адже ніщо так не розбещує, як виплачувана вчасно маленька зарплатня. І я віддаюся своєму керівництву, бо в юності мене морально трахнули батьки і трахають мій мозок аж понині. «Аркадій — вчать вони, — ти мусиш мати постійну роботу. У тебе мусять бути прикритими тили. Все в житті може Трапитись, і ти завжди мусиш мати гавань, в якій можна буде сховатися від життєвих бурь». І от, щоб мати цю ілюзорну гавань, я кожен день мушу з'являтися на роботі за двісті двадцять гривень окладу і підставляти свій зад під тугі члени керівництва, директора, художнього керівника, корифеїв-артистів, які в свою чергу підставляють свої сідниці іншим учасниками ланцюжка — міністру культури, спонсорам, продюсерам, ну і так далі... Так зрештою можна і дістатися того, хто трахає увесь цей світ. Достатньо подивитися на стодоларову купюру. Там все зашифровано. Зрештою, це не нові думки, але раз у раз уся ця піраміда трахальщиків вибудовується у моїй уяві, і від того мені стає зле, бо я в самому низу цього «харчового ланцюжка». Розірвати ці соціальні стосунки, закритися від усіх, зникнути від цього вічного траху — єдина моя мрія. Але поки що нездійснена. У мене росте дитина, за яку я відповідаю, є дружина... З якого боку не подивись, я неначе у павутинні. Борсаюсь, борсаюсь і чим більше борсаюсь, тим більше заплутуюсь. Але я сам винен у цьому всьому. Бляха муха, час самому ставати трахальщиком і трахнути це життя!

А ще я думаю, що усі ці мої комплекси, в яких я заплутався, народилися саме з тої історії, яка трапилася зі мною тут, на Кароліно-Бугаз, дванадцять років тому. Коли ота сучка обізвала мене «обкінчаним гівнюком» та «мамкиним синочком». Саме вона прищепила мені той страх поразки, з яким я жив і живу всі ці роки.

Сьогодні вдень я лежав у гамаку і подумав, що коли б я оце знайшов у собі сили і якимось чином трахнув би її тепер, то це, можливо, зняло б з мене оце прокляття вічного страху перед буттям. Коротше, я зрозумів одну дуже важливу річ — мені якось треба закінчувати перебувати у суцільному сні і починати ДІЯТИ! І я навіть знаю, з чого я почну! Я мушу ТРАХНУТИ ЇЇ! У такий спосіб знявши з себе це прокляття страху поразки, яким мене нагородила ця відьма! Якраз гарний час — минає дванадцятирічний астрологічний цикл. Тому я мушу діяти! Я маю ТРАХНУТИ ВІДЬМУ!»

Глава п'ята Коли море штормить

Наступного дня був шторм. Небом тяглися розірвані білі хмари, через які раз у раз накривали землю і море сонячні спалахи.

Аркадій прокинувся близько восьмої ранку від запаху смаженої цибулі. Майже кожен день, проведений на дачі, починався з цих відразливих їстівних «ароматів», які розводила навколо себе теща, що зазвичай прокидалася на годину раніше. То вона смажила якісь жирні шматки свинини чи робила зажарку для «макаронів по-флотськи», то готувала голубці чи рагу, то бралася робити фаршировані перці, а сьогодні ж, здається, заходилася готувати борщ. Масний аромат буряково-морквяної заправки, яку вона підсмажувала у важкій чавунній сковорідці, запливав до кімнати крізь розчахнуті вікна, забрані старомодними тюлевими фіранками.

Антоніна Петрівна завжди готувала їжу з ранку, або, як казала вона, «до роботи», і хизувалася цією звичкою, набутою з радянських часів, коли ще працювала начальницею цеху на одеській фабриці технічних тканин. Сорок з чимось років поспіль вона плела канати, мотузки, шила мішки для бразильської кави, мадагаскарського цукру, артемівської солі, новоросійського цементу, забезпечуючи своєю ударною працею процвітання і добробут радянської держави та її сателітів. Ну, і своєї родини також. Дітей мала двійко. Старший брат Марини працював на флоті й рідко бував вдома. З дружиною розвівся, а та сучка забрала онуків і чкурнула кудись у Росію. Чоловік помер ще за Горбачова. І оце виповнилося Антоніні Петрівні цього літа шістдесят п'ять років.

Аркадій лежав поруч із своєю дружиною, а значить єдиноутробною донькою власної тещі, і, дивлячись на її волосся, розсипане по подушці, думав собі про! те, що жінки, зрештою, легше якось пристосовуються до зміни зовнішніх обставин і більш схильні до компромісів, а значить, і до виживання, ніж чоловіки. А й справді, подивіться довкола... Саме жінки тягнуть сім'ї, ведуть господарство, зберігають родинну ватру, заробляють гроші. Тоді як чоловіки потроху спиваються, розводячи теревені про якусь невловиму тугу, про несправедливе влаштування світу, про суцільний дестрой, що панує в їхніх душах, про дискомфорт і відсутність гармонії, про інші метафізичні матерії, які оком не побачити, вухом не почути, рукою не помацати. «І я один з таких», — подумав про себе Аркадій, і вже з самого ранку хапанув приступ легкої депресії.

— А жерти нема чого... Навіть хліба в домі нема, бо хтось ще позавчора обіцяв поїхати на базар, а таки не поїхав, — замість «доброго ранку» привітала його теща.

— Та іду вже, іду! — огризнувся Аркадій і, почухуючи зад, поплентався до туалетної буди, що стояла в кінці ділянки.

Від станції «Морська» до станції «Білгород-Дністровський» електричка через Затоку і Шабо іде годину двадцять. Від станції до базару ще хвилин десять пішки. Отож і виходить, що десь о пів на одинадцяту ранку наш герой з порожнім рюкзаком за плечима і торбою у руках через центральні ворота зайшов на Білгород-Дністровський продуктовий ринок «робити базар», як кажуть в Одесі.

Співати оди бессарабським ринкам даремна справа. Хто це вже не робив: Бабель, Шолом-Алейхем, Ільф та Петров, товариші Бунін, Горький, Катаев... ба й навіть, наш земляк славетний Михайло Коцюбинський! Але коли вони жили? Чи не сто років тому. Відтоді на класичному бессарабському ринку дещо й змінилося.

Ні, класичний антураж лишився майже незайманим — усі ці гори перцю, капусти, моркви і кабаків, усі ці «сінєнькіє», «абєркоскі», «бутильочкі», «памідоркі», а рибний ряд з цілими розвалами солоної та копченої риби, не кажучи вже про найсвіжішу кефаль (або, як кажуть тут, «сангєльку» та «пєлєнгасіка»). А чого тільки варті м'ясний і молочний павільйони з їхнім стійким запаморочливим запахом вогкої свіжини, такої собі суміші парної телятини, сироватки, овечої бринзи, сиру, вершків, курячих гомілок, пупків, свинячого сала, м'якоті та відбивних, що їх продають рожевощокі тітки-перекупщиці із товстими золотими обручками на жирних пальцях та сережками-півмісяцями у вухах. А цигани, що ховаються за горами соняшникового насіння (кажуть, що вони ще приторговують «травичкою» та «ширкою», і з того мають основний дохід), а молдавани з причепами, повними персиків та винограду, а усі ці нескінченні крамнички з бакалією та господарським крамом. Живопис найвищого ґатунку — отой бессарабський ринок у Білгороді-Дністровському. Не вірите — завітайте самі.

А тепер щодо змін. Ну, по-перше, це суцільний блатний шансон та російська попса, що звучить з динаміків ларьків, збитих із заіржавлених шматків заліза, де торгують свіжою і не дуже пресою, книжками Суворова-Донцової-Марініної, презервативами, «расчьоскамі», фломастерами, туалетним папером, жувальною гумкою, мильними пузирями, надувними матрацами, гівняними маєчками, «кепочками», гумовими «тапочками-мільонниками», що в них справді можна ступити на шлях дао і отак безперспективно прочовгати запилюженими стежками Молдавії мільйони кілометрів у пошуках абсолютної гармонії буття. Всі ці розвали китайського «ширпотрєбу», усе це одноденне сміття, вироблене прудкими руками китайських «кулі» — копійчане, одноразове, все те, що створює для простого споживача ілюзію добробуту і заможності, настільки грубо входить у протиріччя з «класичними» зонами бессарабського ринку, що у освіченої, культурної людини, окрім відрази, інших емоцій викликати не може.

Принаймні Аркадій, як людина досить освічена й начитана, відчував цей дисонанс досить гостро.

Опинившись в самій гущині базарного життя, він досить професійно скупився спершу «легкими» товарами типу бринзи, домашнього сиру, сметани, вершкового масла, свинини, хліба, ковбаси, олії, макаронів, сала, цукру і насіння, а вже потім вдався до «важких» закупок, серед яких були п'ять кілограмів картоплі, по два кілограми томатів та огірків, півтора кіло баклажанів, кіло моркви і кіло буряка, дві голівки капусти, а ще цибуля, перець часник і зелень. Усього кілограмів під двадцять. «Важкими» продуктами він набивав старий радянський наплічник, а «легкі» складав у полотняні торби, що захопив із собою. Зворотною дорогою до вокзалу він ще забрів до крамниці, купив кіло печива, згущеного молока, зубної пасти, туалетного паперу і в підсумку тягнув на собі кілограмів до сорока вантажу. І це за загальної маси тіла у сімдесят кіло. А на самому вокзалі ще купив дружині свіже число «Бульвару». Що й казати... Богатир!

А теща так і сказала: «О, богатир повернувся!», коли він десь близько другої, увесь спітнілий і червоний від натуги, ледь пропхався у хвіртку і знесилено кинув сумки на землю.

— Іди купайся, я розберу...

— Я цеє, до тьоті Ніни зайду? — запопадливо глянувши на тещу спитав Аркадій.

— Ну, давай вже заходь. Заслужив!

— Ага, то я червоного візьму?

— Бери, як знаєш.

Тьотя Ніна була сусідкою Антоніни Петрівни по дачі і стиха приторговувала шабськими винами, які їй з якогось там винрадгоспу доправляли родичі. Півторалітрова пластикова пляшка чи то «каберне», чи то «аліготе» коштувала десять гривень, трохи більше ніж два долари. Саме таку суму «зекономив» Аркадій із тих ста двадцяти гривень, що йому дали на закупку.

Обідали, як завжди обідають на дачі — довго і смачно. Теща приготувала жирний, наваристий борщ з того шматка свинини, що лишився в морозильнику з часів останньої закупки, накрутила налисників з м'ясом, зварила компот з яблук. На стіл поставили до борщу банку базарної сметани, начистили голівку часнику, нарізали хліба з салом...

— Ну що, по стаканчику? — проковтуючи слину, радісно запитав близьких Аркадій, бо з ранку так нічого і не поїв.

— Ой не знаю, — морщачи носа, якось відразливо проказала теща. — Оце Нінкине вино... ще невідомо, де вона його бере. Ти пий, якщо хочеш, а у мене від нього печія.

Дружина теж відмовилася. А от Аркадій випив і з апетитом накинувся на борщ.

— Щось шлунок болить, — продовжувала теща своє нудне базікання. — Оце вчора з бичками трохи вина випила і всю ніч із тахікардією мучилася. А сьогодні по радіо передавали про цілющі властивості синьої глини. Аркашо, ти не знаєш, де можна дістати синьої глини? Сметану бери...

— Ага, — Аркадій поклав у борщ повну ложку густої базарної сметани.

... Крутить ноги, — торочила своє теща, — певне, що буде дощ. Чуєте, як море штормить? Маню, жуй, ковтай (це до онучки). Валькова сьогодні приходила зранку, давно її не бачила... Ти пам'ятаєш Валькову? (дружина знизує плечима, мовляв, не пам'ятаю). Це ота, що від начальника механічного цеху прижила дитину, і її хотіли виключити з партії, а вона та й поклади на стіл партійний квиток і каже: «Я мала ідеали і вирила в партію. А тепер ідеали зникли, то і квиток мені не потрібний». Отака була дура... Але я все одно буду голосувати за комуністів...

— Але ж, мамо, невже ти не розумієш, що вони всі одним миром фазані, їм би одне: хапанути і вбік...

— А мені байдуже! Вони обіцяли підняти пенсію. А це для мене головне і на все інше мені начхати. У мене на ощадній книжці лежало дванадцять тисяч карбованців. І де вони тепер? Тю-тю... Симоненко обіцяв, як прийде до влади, то ці гроші поверне.

— Бреше! — каже дружина..

— А от і не бреше. Не хочу так більше жити. Не можу! Нехай оті «дерьмократи» кажуть, що ми були рабами. Машо, жуй, ковтай (це знову до онучки). Але ми знали, що буде взавтра і післязавтра, мали якусь стабільність, гарантований заробіток, відпустку, дачі от давали від виробництва... — теща обвела рукою свої володіння. — А тепер що я маю? Свободу? Та на хріна мені та свобода із такою пенсією? І, зауваж, не я одна така! Нас мільйони, обкрадених, скривджених, тих, хто мав усе, а тепер не має нічого. Була країна, могутня, красива, було все зрозуміло: хто ворог, хто друг, куди йдемо! А зараз? Суцільний бардак! Не знаєш, на що чекати взавтра. Ніхто нічого не знає, ніхто не за що не відповідає. Навколо одні бандюги. У парламенті — бандюги. Президент — бандюга. Всі бандюги. Отак би взяла автомат і усіх перестріляла. Ех, Сталіна на них нема! Ага, от, згадала! Ти, Аркашо, як поїдеш наступного разу до Білгорода, то візьми там нежирної баранинки, я плов зроблю. А ще вигрібну яму треба почистити, але це вже туди, ближче до кінця відпустки. Машо, жуй-ковтай, скільки можна сидіти з повним ротом? От вчора ввечері по телевізору слухала, як виступав Симоненко, так він все правильно каже: влада цілком корпум... кормун...

— Корумпована, — підказує дружина.

— Про народ ніхто не піклується. Нікому той народ не потрібний. Всі тільки під себе і гребуть, будь вони прокляті! Ні, треба голосувати за комуністів, тільки за комуністів...

— А знаєте, — наливаючи собі другу склянку вина, втрутився у її монолог Аркадій, — колись у давніх Ізраїльтян був такий пророк Мойсей. Так він сорок років водив свій народ по пустелі, щоби всі ті, хто пам'ятав часи рабства, повимирали. Раби мріють не про свободу, а про власних рабів. І нове покоління ніколи не спізнає Землі Обетованної, коли учорашні раби будуть їм розповідати, як гарно було у Єгипетському рабстві.

За столом повисла непевна пауза.

— Ти що, хочеш, щоб я здохла скоріше? — суворо підібравши вуста, із погрозою в голосі запитала теща, знімаючи ложкою сметану по краях банки.

— Тю, мамо, боронь боже! — сплеснула руками Марина. — Що ти таке кажеш? Іди краще трохи відпочинь, бо ти втомилася...

— Ну, дякую тобі, Аркашо, за такі слова! — і теща глянула на зятя так, що у того й вино у горло не пішло. — Штормить щось море, як би дощу не було! — проказала, зникаючи у спальні.

Після обіду, коли вже із спальні долинало лунке хропіння Антоніни Петрівни, яка задрімала поруч із онучкою, Аркадій сидів в затінку виноградної альтанки, розвалившись в лозяному кріслі й поклавши ноги на невисокий табурет. З одежі на ньому були тільки сині шорти-труси. У руках він тримав гранчак, наполовину повний шабського «каберне».

Упіймавши в склянку сонячний промінь, він крутив гранчаком перед собою, милуючись тим, як в ньому променіє та іскриться рубіново-чорне вино. За прибраним вже обіднім столом сиділа дружина, розгадуючи кросворд у «Бульварі».

— Зачіска панка? — питала, покусуючи одноразову ручку з блакитною голівкою.

— Ірокез.

— Підходить, — Марина старанно вписала літери у клітинки.

З моря у внутрішній дворик дачі проник струмінь прохолодного бризу і хитнув виноград. Він загойдався, і сонячні зайчики заплигали мармуровими плитками. Декілька пожухлих виноградних листів зірвалися з лоз і з легким шурхотом приєдналися до них.

Маленький павучок-хрестовик спустився з небес і зависнув у повітрі над Аркадієм, тихенько погойдуючись між подувами бризу. Ледь помітна, прозора ниточка павутиння випиналася дугою, як вітер торкався її, і знову виструнчувалася, коли наступала тиша, і шурхіт виноградного листя, стривоженого прохолодним повітрям, затихав. Погойдавшись хвилину, він, цупко перебираючи лапками, подерся вгору і зник десь там, де сам чорт знає. «А кажуть, що павуки через свої мережива передають вісті у потойбіччя. Ось чому вбити павука — то погана прикмета», — подумалося Аркадію, і він пригубив трохи вина.

Біля персиків та винограду, що у тарелі стояли на столі, вилися жваві мушки. Рази зо два підлетіла полохлива бабка і відвалила убік. Аркадій потягнувся усім тілом, так що хруснуло йому десь в спині, глибоко зітхнув, потім позіхнув і ще раз потягнувся.

«Що за пора, чорт забирай!» — подумав він, знову розвалившися у кріслі. — Отак тільки б і сидіти нерухомо, цідячи з гранчака терпке «каберне», плюватися кісточками від винограду та спостерігати за тваринним життям навколо. І що їм до тебе, цим комахам — вільним, веселим, шахраюватим створінням? Нема їм до тебе ніякого діла. І ти заздриш їм: тим чайкам у небі, і тим рибам у морі, і тій сусідській киці, що розляглася на даху, — Аркадій повів поглядом по бокам, — цим метеликам і фруктовим мушкам, і, навіть, тим бичкам, що сріблястим намистом сохнуть, почеплені на риболовну жилку між айвою та яблунею. З ними все ясно, з тими бичками... Все в них просто. Господи, які чудові слова: «ясно» і «просто», — тут Аркадій важко зітхнув. — Ява недосяжні, небесні слова! А в тобі живе щось мутне, хаотичне, розпанахане...

— Художник, автор картини «Невтішне горе»?

— Крамський, тобто, Крамской, — відказав Аркадій, підносячи склянку до вуст і відсьорбуючи великий ковток.

— Підходить. Автор поеми «Чорна людина»?

— Єсенін. Все, люба, залиш мене у спокої, бо я хочу зібратися з думками.

— Ну і ще останнє... Чоловіче ім'я, яке в перекладі з давньогрецької означає «переможець»?

— Микита...

— Микита? Може Нікіта?

— Це російською Нікіта, а українською Микита...

— Так, але у мене російськомовний кросворд.

— Значить, Нікіта. Все, залиш мене у спокої...

— Козел!

— Згоден!

Глава шоста Нові господарі

Близько шостої вечора почав накрапати невеличкий дощик. Небо затягло хмарами, вітер вщух, і море потроху почало заспокоюватись.

— А й дійсно, сірководнем пахне! Ти відчуваєш? — запитав Аркадій у дружини, вибравшись із будиночку на двір. — Котра година?

— Чверть на сьому!

— Оце так я заснув!

Всі, хто хоч раз бували на Кароліно-Бугаз, можуть підтвердили, як там чудово спиться після усіх цих борщів, налисників, вареників, котлеток, салатиків, компотів, «каберне», «аліготе», пива, а особливо вдень після обіду. Приляжеш, здавалося б тільки на хвилинку, а продрімаєш до самого вечора. Сон — цей неодмінний супутник усіх відпочивальників, ця одвічна слов'янська дрімота, у якій розчиняються усі бажання, зневолює і переводить людину у тваринний режим існування. Попоїсти, поспати, попити вина, поласувати фруктами, поніжитись на пляжі, поплескатись в теплому морі, почитати газету. Прості чуттєві насолоди, як тенета, сповивають дачників ланцюгами ліні та абсолютного релаксу. Варто тільки спробувати зчинити опір — почати робити зарядку, правильно харчуватися, зайнятися йогою чи спробувати приділити час творчості — і все — депресія тут як тут із питанням: «Та навіщо ж так напружуватися?» Відпочивай! Набігаєшся ще за рік... Тому краще не експериментувати, а віддатися цій дрімоті на повну. І жерти, і спати, і пити вино, і вести тваринний спосіб життя.

— А що, вино ще лишилося? — чухаючи засмаглий живіт, запитав Аркадій у дружини, яка разом з донькою розфарбовували картинки у книжці-мальованці.

— Тато, ти ж знаєш, що мама забороняє тобі пити багато вина, — суворо насупивши брівки, подивилася йому прямо в очі дитина.

— Так, тебе не питали...— махнув він на неї рукою.

— Як ти з дитиною розмовляєш? — досить стримано обурилася дружина.

— А чого вона лізе у дорослі справи?

— Бо я не хочу, щоб ти став алкоголіком! — абсолютно серйозно заявила п'ятирічна Марічка.

— Що, мама навчила чи бабуся? Тю на вас... — Аркадій удавано плюнув на підлогу і попхався на кухню, де у холодильнику мала лежати недопита пляшка каберне.

Ну а що ще робити у таку погоду, коли на вулиці починає накрапати дощ, а небо затягнуте низькими хмарами? Тільки бухати і більш нічого.

Наливаючи вино у склянку, він згадав, як десь тиждень тому саме через Марічку сталася чергова сварка за столом. «А от якщо б тобі випала нагода поміняти татка, то ти б поміняла?» — вже будучи добре напідпитку запитав у доньки Аркадій. «Поміняла б! — впевнено заявила мала. — Бо мені не потрібен татко, який весь час п'є вино, спить і не хоче зі мною гратися у лікаря».

Аркадій тоді дуже образився. Від тої образи він на зло усій родині пішов до сусіднього ларька, купив пачку цигарок «Лакі страйк» і закурив. Сидячи на березі моря, думав приблизно таке: «Отак після цього рости цих дітей, вчи, віддавай їм серце і душу, віддавай їм життя. Як не «хочу», то «дай», як не «дай», то «хочу» — інших слів вони не знають. Тупі зажерливі істоти, з яких потім виростають справжні покидьки! І це тільки квіточки, а що буде далі!? «Малі діти — малі проблеми, великі діти — великі проблеми» — то всі знають!»

Своїх батьків він теж недолюблював, ігнорував, робив маленькі капості, щоб зіпсувати їм життя, а останніми роками навіть підводив під все це теоретичну базу, бо якось у Фройда прочитав: «Тільки той може вважати себе героєм, хто вступив у борню з власним батьком і переміг його». Аркадій хотів бути «героєм», а тому всі ці батьківсько-дитячі «мусі-пусі» були йому, якщо не цілком огидні, то принаймні відразливо-індиферентні. Не те, щоб він зовсім не любив малу, просто одного часу, десь роки півтора тому, коли дитина, вже й не пам'ятається з якого приводу, інстинктивно відштовхуючи татка, кричала: «Іди, іди звідси, я маму більше люблю», він зрозуміло побачив, що Марічка свого часу вчинить з ним так, як це вчинив він із своїми батьками, пославши їх внутрішньо під три чорти. Ну, і чи варто після того приділяти увагу дітям? Хай ростуть собі, як ростуть, а життя — воно довге, може, щось з них та й вийде?

Вижлуктавши духом склянку вина, він забрався до холодильника, відкраяв від шматка бринзи декілька кавалочків, поклав їх на тарілочку і, закусуючи вино бринзою, дивився крізь вікно у захмарене небо. Важкі хмари пливли низько, і з них раз у раз бризкав на землю дрібний дощик. Настільки дрібний, що навіть не пробивав тугий шар виноградного листя, який накривав усе подвір'я біля будинку так, що дружина з донькою продовжували собі спокійно малювати. Теща пішла кудись до сусідки.

Після випитого вина в душі народжувався приємний шал. «Та чорт з ними! Набухаюся сьогодні!» — вирішив про себе Аркадій, і від тої думки у нього на серці якось полегшало. Він налив собі ще одну склянку, так само заковтнув її одним духом і знову закусив бринзою.

За декілька хвилин, розвівши залишок вина кип'яченою водою, так що, здавалося, буцім у пляшці знову більше половини, він вийшов на подвір'я майже щасливий і усміхнений.

— О, накатив уже! — під'южила його дружина, добре знаючи, як міняється мармиза її чоловіка, як по-особливому блищать очі, коли той «накатить».

— Та де там, кохана, тільки скляночку! — підійшов і поцілував дружину у плече, — піду морозива куплю!

— Знаю я твоє морозиво, — трохи розімлівши від несподіваної ніжності, повела плечима Марина, — тільки я тебе благаю, не кури!

— Борони боже! Тобі яке морозиво брати? — запопадливо позираючи на схилену над аркушем дитячу голівку, запитав Аркадій у доньки.

— «Каштан», — бовкнула та, не відриваючи очей від малювання.

Дорога до найближчого ларька йшла якраз повз колишню дачу Голдіних.

«А чому б мені оце до них не зайти, не познайомитися з новими хазяями?» — подумалося Аркадію дорогою.

А й справді, думка була слушна. Навіть і хоробрості не треба було набиратися, бо нуль-сім дека гарного шабського «каберне» так підігріли настрій нашого героя, що він почувався абсолютно розкуто і невимушено.

Отак, здіймаючи придорожню куряву біло-блакитними китайськими «капцями-мільйонниками», у синіх своїх шортах та білій майці з логотипом торгівельної марки «Індезіт» він підійшов до 328-ї ділянки і через таку знайому дерев'яну хвіртку з вирізаним угорі сердечком загукав: «Агов, є хтось вдома?»

У дворі стояв новенький американський джип «Гранд-Черокі».

«Це той, що коштує близько тридцяти тисяч доларів! — подумалося Аркадію, — нівроку багаті люди тут тепер хазяйнують!»

На задньому склі джипу красувалася наліпка із задертим середнім пальцем руки і надписом англійською «Фак».

«Шо нада?» — з-за джипу висунулася кремезна лиса голова та могутній голий торс чувака з породи тих, кого тепер називають «нові українці». Жирна, завтовшки з мізинець золота цепура, на якій теліпався «гімнаст» (так у кримінальних колах позаочі називали важке золоте розп'яття), перстень-голдяк на середньому пальці правої руки, золоті швейцарські «котли» на зап'ясті, бичача шия, товсте пузо, покатий лоб і нахабний погляд з-під навислих надбрівних дуг — все як треба, щоб «боялися та поважали». А головне — реальний темно-синій «свастон» в лапах у орла — знак тюремної «отріцаловкі» на правому боці грудей. «Свастон» на грудях у реального одеського єврея!!??» — ще вкрай здивувався про себе Аркадій, — Буває ж таке!»

— А ви не підкажете, чи не можу я поговорити з хазяїном дачі?

— Я хазяїн, а що?

— А чи ви часом не знали попередніх хазяїв цієї дачі — Голдіних Дмитра Петровича та Аїду Марківну?

— Тобі, братішка, краще не знати того, хто був попереднім хазяїном цієї дачі... А в чьом дєло?

— Та справа в тому, що ця дача колись належала моєму двоюрідному дядькові, і я тут в дитинстві часто відпочивав... А оце років десять тому вони її продали і перебралися до Америки. А ми з родиною цього літа тут неподалік відпочиваємо, то я й подумав, зайти познайомитись, подивитись, що тут та й як...

— А, ностальгія... — суворе обличчя господаря позбулося певної кількості мімічних зморшок, — ну то заходь, подивись, бо ти якраз вчасно. За два дні цієї халабуди вже не буде. — Здоровань підійшов до воріт і відкрив перед Аркадієм хвіртку, — Льова, — простягнув здоровезну лапу.

— Аркадій, дуже приємно... — поручкалися, — А чому це не буде?

— Бо у суботу зранку тут вже будуть будівельники. Спершу молдавани, а потім западенці. Будуть будувати віллу у середземноморському стилі. Один проект на двадцять «косарів» зелені потягнув. Знайомся, моя дружина...

— Света, дуже приємно...

— Аркадій...

«Так от як тебе звати, сучко», — подумалося йому, коли він, упіймавши в свої руки її долоню, глянув на добре вкарбоване у пам'ять обличчя, пильно перевіряючи, чи не впізнає вона його. Здається, не впізнавала...

— Аркаша каже, що десять років тому ця дача належала його родичам, і він тут провів своє дитинство... — прояснив причину його появи Льова.

— Я чула. А ми саме вечеряємо, приєднуйтесь до нас...

— Та я ж тільки на хвилинку... — ніяково почав мимрити Аркадій, впізнаючи той самий стіл і лави під виноградом, де зазвичай обідала і вечеряла уся численна рідня Голдіних.

Але Льова перервав його суворо і безапеляційно, поклавши важку руку на плече.

— Ти, браток, той... у мене в гостях... А не випити з хазяїном — то велика образа. Прийшов, то вже сідай... Светка, неси тарілку і стакани...

Додому Аркадія десь близько полуночі доправив той самий Льова.

— Боже, дякую, що ви його привели! — зачувши стукіт хвіртки, вилетіла назустріч з будинку перелякана Марина, — а ми вже не знали, що й думати... чи машина збила, чи кудись втік. На нього таке іноді находить. Все рветься кудись утікти. А сьогодні пішов близько сьомої з дому за морозивом і не повернувся...

— Льова, ми ж морозива дитині так і не купили... — уткнувшись йому під пахвину, белькотів Аркадій, ледь тримаючись на ногах і обнімаючи за плече голого свого друга, що був у самих лише шортах.

— Буде все: і морозиво, і канфєти, і какава з чаєм, тільки завтра, Аркаша, завтра... До речі, запрошуємо всю вашу родину завтра до нас на свято! — приязно промовив здоровань.

— Льова — нинішній хазяїн дачі Голдіних, — пояснив думку товариша Аркадій, — так він теє... післязавтра починає там велике будівництво, а завтра збирає друзів з Одеси погуляти в останній раз на старій дачі...

— Я зрозуміла. Завтра розберемось. Дуже вам дякую! — спробувала Марина потягти чоловіка додому.

— А ви теж відчуваєте цей запах? — запитав її Льова, повівши носом у бік моря.

— Так, сірководнем пахтить. Це нормально. Тут таке інколи трапляється, так мама каже... Надобраніч.

— Всєво харошева...

Коли Льова, похитуючись, побрів собі додому, у хиткому сяйві ліхтарів Марина побачила геть «розписану» його спину! Церква з сімома куполами красувалася там.

Глава сьома Сірководень

Наступного дня Аркадій прокинувся о пів на десяту. Прокинувся настільки, щоб знайти в собі сили встати і вибратись з будиночка. Бо прокидався він пару разів і вночі від страшенного головного болю і, дотягнувшись до пластикової пляшки з кип'яченою водою (яку завбачливо поставила біля нього дружина), жадібно припадав вустами до її шийки. Шабське «каберне», ірландський віскі «Джеймсон» та німецьке пиво «ДАБ» — то гримуча суміш, яка не тільки виносить мозок, але й виїдає у ньому цілі дірки. Мільйони, а то й мільярди нейронів загинули тої ночі в «сером веществе» Аркадія і вийшли з організму разом із сечею та фекаліями під час вранішнього випорожнення. А відтак, позбувшись такого цінного, не відновлюваного нейробіоматеріалу, вигляд мав він досить тупуватий та загальмований.

Довго чухався, пив міцний чорний чай, спробував заковтнути трохи молочної рисової каші, яку його рідні залишили в каструлі на плиті, а самі, либонь подались на пляж, бо в господі нікого не було.

Трохи привівши себе до ладу, Аркадій і сам за годину виповз на берег. Настрій був цинічний, саркастичний, словом, мерзенний такий настрій — типовий наслідок тяжкого алкогольного отруєння.

Після учорашнього шторму і дощу сонце пекло не так вже й сильно, тому біля води було комфортно.

— А де мама? — не побачивши тещі, індиферентно запитав у дружини, осідаючи поруч на пісок.

— Поїхала до контори платити за світло.

— Як водичка?

— Льодяна, неможливо зайти, литки вивертає! Градусів п'ять чи шість.

— Та не може цього бути!

— Хм, — зневажливо хмикнула та, — піди сам перевір.

Коли на пляжі було мало народу, дружина завжди засмагала без верхньої частини купальника, підставляючи сонцю свої трохи висмоктані материнством груди. Сьогодні ж народу було зовсім мало. Трохи осторонь, там, де їхня донька гралася з онуками місцевих старожилів Бориса Соломоновича та Дори Абрамівни Штейнбергів, розташувалися ще декілька осередків провінційної пляжної культури.

Вихідці з усіляких там Бородянок, Коноплянок, Олександрівок, Яблунівок та Книшів, що припхалися до моря на своїх «Жигулях-Москвичах» та задешево знімали кути на сусідніх дачах, жерли кукурудзу, цмулили пиво, курили, лузали насіння, грали в підкидного дурня, «виховували» шмаркатих дітей своїх в затінку дешевих китайських парасоль, словом, насолоджувалися тваринячо-жлобським життям, цілком притаманним пересічним мешканцям південно-східної Європи.

«Уроди» — подумав про них Аркадій і спіймав себе на думці, що вони з дружиною, либонь, для когось з боку теж так само виглядають уродами.

«Адже люди навколо — це віддзеркалення нас самих, — продовжив думку, розглядаючи колонії жлобів на пляжі, — і увесь світ — це проекція нас самих на нього. Отже, коли хтось бачить світ в уродських фарбах і ракурсах, то він і сам є урод. Отже, я — урод!»

Дійшовши такого філософського висновку, він чомусь зненацька згадав казку Андерсена «Снігова королева», а саме, те місце, де учні злого троля розбивають люстро, кавалки якого, западаючи людям у очі й серце, роблять їх погляд на світ приблизно таким, який мав тепер Аркадій — спотвореним та цинічним.

«Пліснява! Люди — це отруйна пліснява на тілі землі, яка, мов той «аспергілус нігер», селиться у найбільш придатних для виживання місцях, обсідаючи ріки моря і океани та поволі знищуючи Землю отруйними відходами власної життєдіяльності! От коли б якась комета, вдарившись об землю, знищила усю ту людську плісняву, то на Землі б знову запанувала радість та гармонія! Чи нехай ця пліснява винищить себе сама за допомогою ядерної зброї, чи взагалі планета зірветься з катушок і полетить у чорне провалля космосу...»

Отакі думки блукали головою нашого героя того ранку, людоненависницькі до такої міри, що скажи йому тоді натиснути на ядерну кнопку — натиснув би, не вагаючись. А все виною алкоголь! Бо, як заповідали у своїх «Протоколах» ще сіонські мудреці: «Мішає «каберне», віскі та пиво тільки кончєний гой — мудак та недолюдина. Як побачиш такого — вбивай без жалю!»

— Піду попробую водичку... — промимрив Аркадій та й із скреготом зубовним, перебуваючи у Шеолі власного похмілля, підняв грішне тіло з гарячого піску та потягнув прокляті кістки в напрямку недалекого моря.

Дружина не збрехала. Ледь ступивши у воду, Аркадій відчув, як від самих литок, сідницею, спиною аж до м'язів на шиї пробіг тілом електричний струм і вдарив холодом у мозок. «То от чому ніхто не купається», — подумалося йому, бо такого видовища він не бачив від сотворений світу: щоб у сонячний серпневий день люди на пляжі були, а у морі — жодного. Тільки отам, ген-ген ліворуч, біля каменів, що прикривали від навали штормів найвужче місце коси, вовтузилася у воді зграя дітлахів.

— Люба, я піду прогуляюся берегом, бо щось серце вискакує... — трохи церебральним тенором «проспівав» наш герой, бо від міцного чорного чаю серце справді щось розходилося, руки тряслися і тіло потребувало руху.

Однак, коли він підійшов до величезних гранітних брил, загрузлих у піску, де вовтузилися діти, то від побаченого видовища враз забув і про серце, і про похмільний синдром.

Прямо на піску між каменів було простелено дві радянські жакардові ковдри темно-синього кольору з трьома білими смужками з того боку, де мали розташовуватися ноги. На ковдрах було навалено з півцентнера знаменитої чорноморської камбали-калкану!

Трійко дітлахів-підлітків років дванадцяти-тринадцяти бродили у воді між каменів, аж поки один не вигукнув: «Є!», нахилився в воду і за якусь мить виніс на берег ще одного рідкісного представника місцевої морської фауни кілограми так у два з половиною.

— А як ви їх ловите? — тільки й вичавив Аркадій, дивлячись, як красивезна колюча риба, ковтаючи повітря перекошеним ротом, налякано поводить довкруж банькуватими очима на пласкій голові, демонструючи сонцю полум'яні свої зябри.

— Заходимо, бродимо, наступаємо на спину і беремо руками — цокотячи зубами відповів малий.

— І що, вона тут усюди є? — Аркадій з жахом дивився на його червоні, розпухлі від крижаної води ноги.

— Атож...

«Ні, такий варіант для мене не підходить, так ще можна яйця і нирки застудити — підтюпцем біжучи до дому, думав Аркадій. — Я влаштуюся іншим робом.»

На дачі в одній з кімнат під ліжком лежав старий надувний матрац, який, щоправда, трохи травив з себе повітря, але на півгодини плавання його вистачало. У дерев'яному сарайчику біля туалету, або, як усі казали, «сарайкє», підчеплені на гачок висіли допотопна аквалангічна маска із радянським знаком якості, витисненим на чорній гумі, ГОСТом та ціною у «З руб.». Десь там мав бути й імпровізований тризуб — довгенький металевий штир із прикрученою до нього ізолентою, розкаряченою виделкою з вигостреними та зазубреними кінчиками.

«Я вляжуся на матрац, вдягну маску, візьму у руки тризуб і повільно буду курсувати уздовж берега, виглядаючи рибу, якої, коли вірити пацанам, на дні повно.»

Швиденько пробігши повз дружину і вимахнувши доці рукою, він вже за якихось десять хвилин повернувся «у повній амуніції» та вдався до виконання задуманого.

Старий синьо-червоний надувний матрац курсував уздовж побережжя хвилин п'ятнадцять. Відпочивальники з цікавістю спостерігали за діями молодого чоловіка, що лежав на ньому, зануривши голову у масці в воду, тримаючи напоготові металевий прут. Відгрібаючи метрів на десять-п'ятнадцять, Аркадій дозволяв легкому вітерцю тягти себе уздовж берега, де глибина у канавці була трохи більшою за метр, пильно вдивляючись у дно. Але риби він не бачив. Тоді він вирішив заплисти подалі, де починалася мілина. Проте риби не було і там. Матрац поволі здувався, і крижана вода обпікала живіт, яйця і зовнішню поверхню стегон. Вільна рука, якою він загрібав воду теж задубіла і стала червоною, як буряк.

— Так що ж він там виглядає? — промовив до дружини Борис Соломонович, зіщуливши повіки і приклавши до лоба долоню.

— То, може, камбала під берег підійшла, як у 1974-му, пам'ятаєш? — відказала Дора Абрамівна.

Коли ж Аркадій, цокотячи зубами, вибрався на берег і підставив задубілий живіт сонцю, старий ветеран відважився на рішучий вчинок. За допомогою дружини він піднявся з килимка, і увесь пляж побачив жахливий шрам на його спині. Профілі Леніна-Сталіна на грудях від самого 1949 року, коли їх було витатуйовано на Колимі, дивилися одне на одного впевнено та по-бойовому, хоча напівзасохла ліва рука старця притискалася до тулуба і дещо тремтіла. Забравши на маківку три сиві свої волосини, Борис Соломонович по-діловому рушив у бік моря і навіть не зойкнув, коли крижана вода обпекла литки. Не ступив він у воді і десяти кроків, як зупинився, завмер на місті, нахилився до води, шуруючи у ній здоровою рукою, і видобув на світ божий гарненьку камбалу кілограми на півтора.

— Доро, тримай, — викинув рибу на берег.

І почалося...

Камбала залягала під самим берегом, неглибоко занурившись у пісок. Ось чому Аркадій, плаваючи на матраці, не міг її побачити. Добре замаскована пласка спина її геть зливалася із кольором дна. Надибати рибу можна було, тільки наступивши на неї ногою. Прибита сірководнем та переміною глибин, вона навіть не чинила опору, коли її витягали з моря, ухопивши під зябра. І тільки вже опинившись на березі, «піднімала паніку», витанцьовуючи пружним, пласким животом та спинкою агонічні свої танці.

Чутки про те, що під берегом «стоїть» камбала, з блискавичною швидкістю розповсюдилися узбережжям. В людях прокидалися первісні інстинкти. Всі, хто були на березі, зачувши легку здобич, посунули у воду. Забувши про сором, дітей, хвороби, недоварені борщі та недокручені вареники, дачники вибігали зі своїх ділянок, хто у чому був, мчали до моря і з хижими зойками лізли у воду, боячись втратити свій шанс на здобич. Але риби вистачало усім. Бери, хапай, греби під себе, поки маєш силу. Якось враз забулися артрити, ревматизми, радикуліти, ниркова недостатність, забулися усі кардіологічні, кишково-шлункові, нервові та інші набуті та вроджені хвороби, які мала більшість «мисливців». Рибні гори на березі зростали з шаленою швидкістю. У крижаній воді бовталися люди усіх вікових груп, починаючи від рожевощоких малих товстунів і закінчуючи потворними сторічними відьмами, що, зачувши запах свіжини, повибиралися на берег зі своїх халабуд на курячих лапках. Запрацював сімейний підряд. Змерзлі мисливці з родинних кланів, відігріваючись на сонці, тягали виловлену рибу на дачі, тоді як свіжа допомога борсалася у крижаній воді, зоруючи зашкарублими п'ятами морське дно, сподіваючись «наступити на шипи».

Від кількості виловленої риби ставало страшно. Камбалу виносили з моря центнерами. Вона лежала по всьому берегу, навалена горами просто на піску. В якусь мить хтось пустив чутку, що, буцім, на дорозі біля дач бачили машину рибінспекції. Від тої звістки у воду посунули всі, навіть ті, хто не встиг як слід відігрітися. Бо розуміли, що така «шара», можливо, дається раз на життя, оскільки кіло камбали-калкану на одеському «Привозі» у ті часи коштував аж ніяк не менше 5 доларів, і викласти такі гроші за рибу могли собі дозволити ну дуже заможні люди.

— Аркашо, давай туди ліворуч, там ще ніхто не ходив... — командувала з берега теща, прибігши на берег і теж піддавшись загальній лихоманці.

— Мамо, та він же ж собі яйця відморозить... Подивись на його червоні ноги... — вступилася за чоловіка дружина, аж поки мама не погнала і її у воду, а потім полізла і сама.

Розпочавшись десь близько одинадцятої ранку, «рибне побоїще» тривало щонайменше цілу годину. Близько полудня, коли із гумовими чоботами-забродами та справжніми острогами прибули «професійні» бійці з Білгорода-Дністровського, Затоки, Овідіополя та інших тутешніх містечок, вода в морі трохи потеплішала і камбала почала відступати від берега. «Професіоналів» було з півтора десятка. Вони підганяли свої УАЗи і «Ниви» до самої води і завантажували рибу прямо у багажники. На глибині, вже за косою, били гарпунами величезних чи не п'ятикілограмових калканів і, наче Нептуни, підносячи їх на своїх тризубах, виносили закривавлених риб на берег.

Аркадій, сидячи на піску, трусився усім тілом і, мов зачарований, спостерігав за виваженими і чіткими рухами «професіоналів».

— Боже, як це, либонь, страшно і боляче, коли у тебе влучають гарпуном? — думав про себе, трусячись від холоду усім тілом.

За останню годину вони з тещею та дружиною витягли з моря майже два десятки камбал. «Баксів на двісті, а то й більше!» — прикидав Аркадій риночку вартість улову.

Але того дня вартість свіжої камбали на усіх прилеглих ринка впала до нечуваного «долара за кілограм». За якийсь час по пляжу ходили перекупники і скуповували у дачників надлишки риби по дві гривні за кіло. Теща Аркадія не втрималася і сама продала десяток рибин, виручивши за них п'ятдесят гривень.

— Десять гривень тобі на «вінцо»! Заробив! — прихильно глянула на зятя-добувача, який загорнувшися у два рушники, сидів на піску і трусився, як заєць. — А куди її дівати, як в морозильнику місця нема? — зиркнула очима, коли Аркадій якось активно зацокотів зубами, намагаючись їй щось сказати на кшталт: «Задовбала, стара дура. Моя риба — мені і вирішувати, що з нею робити...»

А з самого обіду, коли море нагрілося, а риба відійшла на недосяжну для гарпунів глибину, повиснув над усією косою Кароліно-Бугаз стійкий запах смаженої камбали і стояв аж до ночі.

Глава восьма Останній запис у щоденнику

— Агов, є хтось вдома? — Аркадій знов стояв біля воріт колишньої дачі Голдіних і гукав до хазяїв.

Льовиного джипу «Гранд-черокі» у дворі не було, а на його голос вийшла з будинку трохи заспана Свєта. Була у коротенькому білому халатику і рожевих капцях. На литці правої ноги у неї було витатуйовано прудку ящірку, що дерлася угору по стрункій ніжці, немовби забираючись хазяйці під спідницю.

— Ой, вибачайте, щось так спиться на цьому Бугазі, — промовила граціозно відкидаючи з трохи припухлого обличчя прядку волосся. — Здається, на хвилинку прилягла і от вже відключилася... А Льови нема, він поїхав до Одеси по закупки. Ви ж пам'ятаєте, сьогодні о сьомій ви у нас...

— Так, звісно, пам'ятаю... А я оце камбали вам свіжої приніс...

— Ух ти, яка красива, — розчахнула хвіртку, одночасно зазираючи у червоний пластиковий таз, який Аркадій тримав у руках. — Проходьте у двір.

— Дякую.

У дворі Свєта всілася у продавлений, накритий свіжим пледом старий диван, що стояв під виноградом, а Аркадію запропонувала стілець біля столу. Уважно, із широко відкритими очами і напіввідкритими пухкими вустами, слухала його розповідь про «рибну лихоманку». Її оголені стегна, які вона чи зумисне, чи мимоволі інколи розводила так, що проглядали між її ніг тонкі білі трусики, засліплювали Аркадію очі й заважали складно вести свою оповідь. Він декілька разів збивався, плутався, стрибав з думки на думку, але нарешті поставив фінальну крапку:

— Так я ото подумав, що непогано було б пригостити ваших гостей свіжою камбалою...

— Та воно то може й так, — показуючи ряд білосніжних зубів, посміхнулася Свєта. — Але ж у нас з усього господарства тільки й є, що електрична плитка та чайник. А з водою так взагалі — біда. Я ж тут усього на три дні і то, через те, що мене Льова на колінах благав допомогти йому «прийняти друзів». Так я оце хоч трохи тут повбирала, бо будинок же ж не знаю скільки років стояв замкнений. Сьогодні погуляємо і все... Із завтра починається будівництво. Так що, ви вибачайте, мені якось ніяково, але я не знаю, де ту рибу готувати. Усі наїдки Льова обіцяв привезти із собою...

Отак, отримавши чергового облизня, наш герой поплентався додому із своєю непотрібною «дамі його серця» рибою і з пересердя кинув таз посеред двору:

— Марино, — крикнув до дружини, що вкладала доньку спати, — у них нема на чому ту рибу готувати!

— Тихше, не кричи, — висунулася у вікно дружина, — візьми почисти, попатрай і сам підсмаж, ти ж вмієш. Ну не з порожніми руками йти у гості?

— Нема більше чого робити! — форкнув чоловік і, трусонувши таз ногою, додав, — хай мама зробить, бо я ще досі від того моря дрижаків хапаю...

Натомість вирішив піти занотувати дещо до свого щоденника, бо після побачення зі Свєтою його голова та душа були повні різних хаотичних думок, які конче було треба структурувати та виплеснути на папір.

Старі сходи, прилаштовані до стіни дерев'яного будиночка, вели на розлогу терасу, огороджену різними бильцями, з якої відкривався чудовий вид на недалеке море (майже так, як і у будиночку Голдіних). На терасу виходили двері так званої «голуб'ятні» — невеличкої кімнати з двома ліжками, шафою та письмовим столом. Зазвичай в цій кімнаті зупинялися гості. Спека тут і вдень, і вночі була нестерпною. Дах так розжарювався за день, що шифер та дерево тільки-но під ранок наступного дня встигали трохи охолонути.

Піднімаючись сходами, Аркадій відчув, як його у спину поцілувало жаркими вустами розпечене сонце. Фарбовані охрою сходи обпікали босі ноги, і це відчуття було якесь приємне і млосне, ятрило нервові кінцівки, примушуючи ніздрі тріпотіти.

— Ну й жара, — хитнув голово, і, примруживши від задоволення очі, почовгав босими п'ятами розпеченими дошками, а потім продовжив свій шлях нагору.

На терасу вже лягла коса тінь від сусідського, вкритого червоним шифером, даху. Тінь від антени, напнутої на ньому, хрестом розляглася на дерев'яній підлозі, і, побачивши її, Аркадій чомусь згадав Христа, що майже дві тисячі років тому теж піднімався на свою Голгофу.

Обидва розчахнуті навстіж віконця «голуб'ятні» були забрані строкатими фіранками з тонкого шовку. Коли придивитися, то на фіранках можна було побачити китайські пагоди та китайців, що ловили рибу.

Коли Аркадій ступив на терасу, фіранки мляво колихнулися, і то був останній видих бризу, що конав від полуденної спеки. Від тої миті вони вже поснули мертво, і жоден рух не тривожив їхньої сієсти.

В кімнаті панувала задуха. Запах розпеченого дерева, шиферу, букету всохлих квітів на підвіконні, старої циновки на підлозі, фанерних стін, заклеєних облупленими, залитими патьоками зимових дощів шпалерами, томики Хемінгуея, братів Стругацьких, Горького, мемуари радянських генералів та товста книжка Новікова-Прибоя «Цусіма», що безпритульно тулилися одне до одної на розсохлій книжковій полиці — словом, все, що було в кімнаті під впливом гарячого повітря, пускало з себе аромати, утворюючи той єдиний і неповторний запах старих дач, молодість яких припала на початок «брежнєвської епохи».

Улігшись на ліжку і вбираючи усім промерзлим у гонитві за рибою тілом життєдайну навколишню спеку, Аркадій відкрив щоденника і упродовж наступного часу нашкрябав у ньому таке:

«7 серпня 1998 року. П'ятниця.

Життя загнало мене у кут. Я відчуваю кризу в усьому: в стосунках із світом, дружиною, друзями, професією, а найгірше — з самим собою. Я знаю, я відчуваю, що в мені ховається величезний творчий потенціал. Адже я — не дурень, не якесь там провінційне чмо, що, припхавшися до столиці, мріє лишень про власну квартиру, машину та стабільний заробіток в театрі. Я мрію про щось Велике: про роман, про п'єсу, про виставу чи фільм, які можуть піднести українське мистецтво на небачений, світовий рівень. Я хочу зробити ЩОСЬ, чим будуть пишатися мої нащадки, і хочу зробити це ДЛЯ УКРАЇНИ!!! Але біда в тому, що навколо царюють суцільна апатія, зневіра та одвічне провінційне жлобство. Ми — нація селюків. Зневірені самі в собі, ми не спроможні ні на що, окрім одвічної шароварщини, заздрощів, наклепів, ліні, самопожирання, алкоголізму. Ми — другосортні. Вся наша культура — суцільний плагіат, суцільна вторинність. Ми весь час дивимось то на Захід, то на Схід: «Що там модно?», «Як там живуть?», «Як там творять?» Тупі самообмежені хуторянські істоти! А головне навколо — тупа, бандитська держава, яка нічого не робить, щоб підтримати українську культуру і націю. Я задихаюся! Я гину! Я марную своє життя на усі ці недолугі репетиції, нікому не потрібні вистави, на усі ці акторські пиятики-тусовки, на усі ці «борщі-сирники-компоти». А мені вже ТРИДЦЯТЬ РОКІВ!!! А я ще нічого не зробив у цьому житті!!! І мені від того погано. Мені дуже погано! Найстрашніше ж те, що я не бачу жодної перспективи. Владу у країні захопили жлоби, які множать своє «державницьке жлобство» на усіх рівнях. Люди без освіти, культури, виховання приходять у владу, щоб грабувати мою країну і вивозити капітали за кордон. Без моралі, без ідеалів, без мрії — вони, як хижа сарана, пожирають все навколо. Взяти хоча б цього Льову (той, що купив колишню дачу Голдіних), з яким я вчора познайомився. От він — герой нашого часу! Тупе самозакохане бидло, що закінчило ПТУ, відмотало «по молодості» срок, а тепер тримає на 8-му кілометрі з три десятки яток, які збувають закордонний конфіскат, бо у Льови на митниці працюють «братани». Не здивуюся, якщо через деякий час побачу його у Верховній Раді або у кріслі мера Одеси.

І це він мені вчора казав таке: «Ти лох, Аркаша! Ти — ніхто! От ти сидиш без грошей з усією твоєю розумністю, ерудованістю, гордістю, сидиш і думаєш: «Гех, якби ж мені гроші, то я б і це зробив, і те...»І от, приходжу я — Льова Куц, у якого грошей повні кишені й кажу тобі: «Браток, мне надо діплом професора іскуствовєдєнія, приміром, чи звання народного артиста, і я плачу стоко, скоко ти скажеш...» І що ти будеш робити? Випишеш мені диплом та ще підеш на мене працювати, забувши про свою срану гордість, талант, і амбіції... Ти думаєш, я в театр не люблю ходити? Ще й як люблю! Спитай у дружини. Люблю купувати квиток за п'ятнадцять гривень у «Муз-комедію», сідати в першому ряду і дивитися, як, сука, сорок артистів на сцені грають мені виставу, байдуже яку. Я бачу, як у них по обличчях тече піт, як вони ухекуються, співаючи свої арії чи читаючи монологи. А я, сука, розвалившись у першому ряду, сиджу і отримую насолоду, що ці «високоосвічені», «духовні», «інтелігентні» люди за п'ятнадцять гривень!!! пашуть для мене — простого хлопця з «Дальніх мєльніц», який має повних вісім класів освіти! Причому я кожного з них можу «купити». Он на минулий день народження «купив» всіх солістів Одеської опери. Вони мені півночі арії співали. Десять солістів за тисячу баксів!!! Уявляєш? Люди все життя поклали не те, щоб так навчитися співати, і коштують — сто баксів соліст за ніч. Дешевше, ніж гарні повії. Бо ви артисти і є повії. Хіба не так? Всі ваші теорії про «вищість мистецтва» — це просто фікція, атавізми «совкового» виховання, романтичні слюні, ілюзія буття. А от я — є! Я ЖИВУ! Це мій час, моя епоха! Кожен день, кожну мить я відчуваю життя, і воно проходить крізь мене. Треба навчитися жити не майбутнім, не минулим, а сьогоденням. Бо майбутнього нема і минулого нема. Є тільки тут і ЗАРАЗ! Тільки сьогоднішній день і оця мить є об'єктивною реальністю, і треба сьогодні встигнути зробити те, що, можливо, тобі не дадуть зробити завтра! Зрозумів?»

А ще Льова казав таке: «Треба думати і про те, що залишиться після тебе. Я розумію, що для тебе ця блакитна халабуда (це він про будиночок Голдіних) — втілення твого щасливого дитинства, усі ці чеховські рожеві шмаркачки, як у «Вишневому саді» (і знає ж, зараза!!!), ностальгія те та се... Але для мене це проста дерев'яна халабуда — втілення жлобського радянського «совка», коли усі люди були рабами і мріяли не про «космос» і «світле майбутнє», а про джинси «Левіс» і «московську» ковбасу на святковому столі. А я совок ненавиджу усім серцем. Я хочу жити кра-си-во! Їздити відпочивати на Багами, мати гарне авто, красиво одягати дружну і жити у красивому будинку на березі моря. Хіба це не нормальне бажання нормальної людини? Тому я знесу на хрін цю халабуду і побудую будинок у середземноморському стилі з колонами і терасами. І цей будинок залишиться після мене і простоїть триста років!»

І що я мав на все те відказати? Що він правий? Що всі ми, уся ця так звана «грьобана інтелігенція» — це гнилі нащадки Радянського Союзу, що зависли у небутті між «учора», якого вже нема, і «завтра», яке все ніяк не настає. А натомість є Льова, який керує нами і цим сьогоденням і нав'язує нам свої смаки, свої ідеали і свій спосіб мислення?

Ні, я не згоден! Я не хочу підкорятися Льові й жити в контексті його тваринно-жлобського буття! Бо я — ЛЮДИНА, а не тварина! Я виріс в інтелігентній київській родині, я дещо читав, я дещо знаю, я дещо можу! Досить спати! Час прокидатися і діяти! Час кинути виклик усім цим «Льовам» і здійснити ВЧИНОК, без якого усе моє подальше життя буде неможливим. Треба подолати у собі цей одвічний страх перед можливою невдачею, перед поразкою! Ні, я не трус! Я мушу це зробити! Мушу трахнути його дружину чи принаймні спробувати це зробити. Адже готовність до дії — це вже перемога! Тож вперед! Час зняти з себе це прокляття зневіри у власних силах. Час помститися цьому «володарю життя» і трахнути його дружину. Час ТРАХНУТИ ВІДЬМУ! ВПЕРЕД!!!»

Легкий подих вітерцю колихнув китайські фіранки, і крізь утворену між ними шпарину до кімнати залетіла стрімка оса, яка з пронозливим вижчанням закружляла над букетом засохлих квітів, а потім піднялася до стелі і заплуталась у павутинні, що сріблястим німбом облягло матовий плафон нехитрої люстри. Борсалася вона у тому цупкому плетиві декілька хвилин, борсалась затято і вперто, аже поки не вирвалася з тенет і, втративши рівновагу, впала униз, прямо на відкриту сторінку Аркадієвого щоденника. Хлоп! Закрив він його, умить розчавивши небезпечну комаху, за якою весь той час пильно стежив.

— Аркашо, — почувся знизу тещин голос, — йди їсти сирники, поки вони гарячі...

— Котра година?

— Вже п'ята...

— Зараз іду....

Потягнувшись усім тілом, він встав з ліжка і вийшов на терасу.

Дюни. Без кінця і краю. А за ними море. Он там, ліворуч, де найвужче місце коси і проходять рейки залізниці, прозоріють у променях вечірнього сонця скляні ізолятори на стовпах. Крізь сріблясту піну диких олив визирає кут заасфальтованої платформи «Морська», з якої збігають униз металеві сходи. Напівзруйнований причал, що його обліпили гомінкі чайки, проглядає заіржавленим остовом і скидається на намисто з перлин, яке забула на березі чарівна дама-велетень. А самі дюни, коли придивитися, теж бринять різнобарв'ям — червоніє обгортка пластикової пляшки з-під кока-коли, синіють двері розбитого «Запорожця», де-не-де стирчать «півнями» пожовклі трави, а на тому місті, де тиждень тому дітлахи будували халабуду, сіріють уламки шиферу, гнилі дошки та заіржавлені бляхи напівзотлілої покрівлі. На самому ж узбережжі вже понапиналися строкаті парасолі, а трохи осторонь, коли перевести погляд праворуч, майорять три високі туристичні намети: зелений, синій та яскраво-жовтий — там молдавські «дикуни» ведуть своє нехитре господарство.

Аркадій відкрив щоденник, обережно узяв за крильця неживу вже осу і викинув її униз. Здивовано глянув на сторінку. Масна пляма від розчавленої комахи стояла точно після закінчення останнього рядка, відразу за словом «вперед», мов справжня жирна крапка.

— Аркашо, ну скільки можна чекати? Сирники холонуть...

— Іду, Антоніно Петрівно, іду...

І жити молодому артисту на цьому світі лишалося трохи менше шести годин.

Глава дев'ята Свято великої руйнації

— А тепер я хочу передати слово своїй дружині Світлані...

— «Ура-а-а-а», — закричало декілька п'яних голосів, і почулися нестрункі оплески.

— Друзі мої, — неголосно почала Світлана, підвівшись зі свого місця і тримаючи у руках пластиковий стаканчик з червоним вином, — за цим столом присутня дівчина, завдяки якій я вперше приїхала на Кароліно-Бугаз, хоч я, зауважте, корінна одеситка. Це Лєра Пєтрова, прошу оплески на її адресу...

«Ура-а-а», — знову оживилися гості, дивлячись вбік тієї жіночки, у якій Аркадій безпомилково упізнав «кобилку».

— Це сталося рівно дванадцять років тому, коли нам з Лєрою було по дев'ятнадцять років і ми вчилися у одеському технікумі працівників готельного господарства. Вона запросила мене з собою на дачу, яка знаходиться за три ділянки звідси, там, де стоїть отой цегляний потворний будинок, — Света махнула у бік справді потворного будинку з білої цегли, який з'явився тут позаторік. — Але ви не подумайте, що то Лєра його побудувала, то якісь лохи з Білгорода викупили ділянку у Лєриних батьків роки три тому, — у цьому місці «кобилка» ствердно кивнула головою. — Ну, а оскільки дітей за столом нема, то я можу сказати, що Лєра тоді була не сама, а із своїм Шуріком, майбутнім першим чоловіком, і їх стосунки були у самому розпалі. Вони, як би це сказати пом'якше, цілі ночі не давали мені спати. (Сміх за столом). Старі радянські дачі мають дуже тонкі стіни, і для того, щоб займатися у них коханням, треба або тримати у зубах гумову капу, або іншим, тим, хто намагається заснути, вставляти у вуха тампони. (Гомеричний сміх за столом). Словом, перший мій приїзд на Кароліно-Бугаз був сповнений любові! (Істеричний сміх за столом).

— Так за шо пьйом? — Льова підняв стаканчик із віскі.

— За любов до Кароліно-Бугаз та за Лєру, яка познайомила мене із цим прекрасним місцем, яке нас сьогодні об'єднало! Ура!

— «Ура-а-а-а» — хором підхопили гості.

— Що будеш довбати?

— Та, будь-що...

Узявши сокиру, Свєта підійшла до будиночка і декілька разів гучно вдарила по дерев'яній стіні. Будиночок, складений із фанерних панелей, обшитих нетовстою сосновою дошкою, озвався глухим белькотінням.

— Обома руками сади... — прорвався чийсь голос крізь загальні вигуки і п'яний гелгіт.

Ухопившись за ручку обома руками, Свєта занесла сокиру над головою і на загальне «раз, два, три», всадила гостре лезо у стінку, проломивши її наскрізь. Будиночок натужно загудів усією своєю порожниною, і це викликало у гостей напад натхненного шалу.

— Не можу на це дивитися... Які вони всі уроди, — прошепотіла Аркадію на вухо його дружина, а той, знизавши плечима, тільки гірко зітхнув.

Дійство, під умовною назвою «Свято великої руйнації», придумав сам Льова. Десь близько сьомої вони разом із гостями прибули на дачу. Притому гостей привіз спеціально орендований, комфортабельний автобус на двадцять з чимось крісел. «Це щоб люди могли нормально побухати, і не думали, як їм добиратися до Одеси», — пояснив він таке рішення. Гостей було десь півтора десятка і всі приблизно років тридцяти-сорока Три сімейні пари, Лєра, Надя (розлучені подруги Свєти), Колька-«татарин» (здоровезний вузькоокий амбал), Саша Катін (викапаний «Промокашка» з фільму «Місце зустрічі змінити не можна»), Васька-«смотрящій», а ще була мама Льови (тиха налякана жіночка років шістдесяти) та її рідна сестра тьотя Валя. А ще був водій Льови, Микола Степанович, який займався господарством (розпалював мангал, носив продукти, охолоджував напої тощо) та його помічник Льоша — в'юнкий хлопець років двадцяти з чимось, який також допомагав Свєті накривати «поляну».

Поки той процес тривав, Льова повів гостей показати пляж і околиці. Захопивши пляшки, закуску та пластикові стаканчики, усі гуртом попхалися на море. Хтось з гостей, навіть, був готовий до купання, але через те, що море було досі холодним, здійснити цю процедуру не наважився ніхто. Повернулися за годину натхненні, шумні, галасливі.

Із жартами-приколами усі помістилися за великим столом, який поставили під виноградом, зриштувавши його з трьох столів і накривши їх великою клейончастою скатертиною. Замість стільців правили дві великі дошки, що поклали на табуретки, ну і четверо плетених крісел, у яких сиділи «головні господарі свята» Света та Льова, а також мама і тьотя Валя.

Наріжним каменем «інтерактивної», так би мовити, частини програми було дійство під умовною назвою «Роздовбай». Разом із напоями, наїдками, десятьма ящиками салютів Льова привіз із собою дві новенькі сокири, пожежний багор, металеву ломаку, кувалду та цеберко справжніх морських «гладишів». Кожен, хто промовляв тост, одразу вслід за тим мусив встати з-за стола! щось «роздовбати» у будинку. Так за останні дві години в будинку було повибито усі вікна, зірвано двері, потрощено стіни та меблі.

— Обережно, проводку не зачепіть, бо світло зникне! — напучував «погромників» щасливий господар, який іржав, мов кінь, коли ті трощили дачу.

Особливо старалися Колька-«татарин», Саша Катін та Васька «смотрящій», які працювали «разом». Бо як хтось з них говорив тост, то після нього руйнувати будинок ходили усі втрьох. Сімейні пари поводили себе більш-менш пристойно. Навіть мама кинула символічний камінчик у стіну будинку, хоча, судячи з усього, дуже переживала з того приводу, що її синок влаштував таку «оргію».

Десь за годину після початку «застілля» до руйнівних інструментів приєднався ще один. Це була підводна рушниця, яку господарю разом із маскою, трубкою ластами та підводним ліхтарем, скооперувавшись подарували дві сімейні пари. «Все справжнє, американське, дуже дороге. Ліхтар світить триста годин без перерви, а рушниця чи не найпотужніша в світі», — прокоментував презент ХТОСЬ.

І хоч це заборонено інструкцією, «потужність» рушниці перевірили, не гаючи часу. Накачали іі пневмокамеру так, що гарпун з трьох метрів наскрізь пробив стінку будиночка. Довго ще потім возився Микола Степанович, витягаючи його звідти. Тим часом гості продовжували гуляти.

— А тепер слово має Аркадій... як тебе по батюшке?

— Сергійович...

— Аркадій Сергійович, з яким ми познайомилися усього два дні тому... Це наш сусід. Чому він сьогодні з нами, може хочете спитати ви? А я відповім — тому що частина його дитинства минула в цьому домі... Аркашо, розкажи...

В принципі, Аркадій чекав на цей момент. Він, навіть, приготував промову, в яку вклав філософський зміст: мовляв, все тече, все змінюється, змінюються часи і епохи... Одна епоха, неоковирних дерев'яних будиночків радянської доби закінчується, натомість приходить нова епоха нових людей, нових форм. Свій тост він хотів підрезюмувати фразою: «За нових людей, які роблять цю країну модернішою!»

Але коли він встав, і за столом повисла тиша, то, тримаючи у руках склянку з вином, довго і тупо дивився на м'ясну нарізку, що стояла на столі. Він відчував, що якщо зараз не збереться з силами, то розридається...

Він тамував в собі слова, які от-от через ужитий алкоголь вже готові були зірватися з його вуст після усього побаченого. Так і кортіло йому кинути цим п'яним хамам у обличчя: «Я ненавиджу вас, тварі! Вас, хто зводить своє життя до задоволення власних інстинктів, хто рве на шматки, руйнує, чавить, хто вбиває, махлює, обманює, вбачаючи в всьому тільки власний зиск, а потім, обпившись дорогого віскі, носиться з диким гелготом будинком і з насолодою рубає старі дивани, шафи, підвіконня, які бачили дитячий сміх, любов, турботу і щасливі родинні вечори. Хто, замість образу Божого, несе на собі печать виродження, деградації, не приборкуючи тваринну свою сутність. І ніякі попи, яким ви даруєте «Мерседеси» та золоті хрести, не відмолять ваших гріхів, бо не Богу моляться, а Мамоні. Вас, хто хизується статками, тоді як в, країні животіють у дитбудинках тисячі дітей, хто залишає у нічних клубах і казино тисячі доларів, тоді як у муках закінчують своє життя тисячі старих, у яких ви відібрали їхні набутки, зробивши під кінець життя жебраками. Ненавиджу вас і ваших уродських дружин, які, мов божевільні мавпи, набивають свої шафи сукнями та взуттям, тоді як країна котиться у прірву. Ненавиджу всіх вас!» — отак хотілося сказати Аркадію у ту мить, але натомість він вичавив з себе таке:

— Діалектика і дуалізм — це основний закон життя. — Хекнув, щоб проковтнути кілок, що стояв у горлі. — Чорне-біле, світ-темрява, матерія-дух... Все у цьому світі бівалентне... Так, я бував у цьому будинку, коли мені було п'ять, десять, сімнадцять років. Колишні його господарі — то двоюрідний брат мого батька та його дружина. Ми з родиною декілька разів відпочивали тут... Тепер тут хазяїн Льова. Так склалося... Те, що сьогодні відбувається, як не дивно, тішить мене... Я розумію, що життя іде далі і завтра цього будиночка не буде... (в цьому місці у Аркадія затряслися губи), але я певен, що Льова — то, угарний господар. Він знає, як влаштоване це життя... Він побудує тут власний дім, у якому ми всі, я сподіваюся, ще раз зберемося! ура за господарів! — безславно і банально закінчив свою брехливу промову Аркадій і перехилив склянку у рота. А потім, так само як і мама, узяв морський «гладиш» і, не піднімаючи очей, кинув його у бік будинку.

«Бум», — глухо вдарився камінь у будинок, мовляв: «І ти, Брут!»

«Ура-а-а-а» — підхопили той звук гості, і все потонуло у суцільному гаморі.

— Друзі, друзі, — знову заволав Льова, — оскільки вже стемніло, то я хочу, аби ми зробили невеличку паузу, і знову прогулялися до моря, щоб подивитися на світляків. І не забувайте, що о дванадцятій ночі всі ви станете свідками небаченого дійства... Нехай це поки лишається сюрпризом. А поки Микола Степанович смажить шашлики, ми всі йдемо на море...

— Ти, якщо хочеш, лишайся, а я піду...

— Так, ти йди, а я ще трошки побуду. Незручно, якщо ми підемо удвох...

— Ти цеє... не напивайся, як скотина...

— Та я ж вже не мішаю...

Аркадій проводив Марину до хвіртки і, коли вона зникла у темряві, знову повернувся до столу, який сяяв своїм розгардіяжем, підсвічений трьома потужними лампами «переноски», чиї дроти ховалися у мережаному листвяному плетиві винограду.

Сам будинок теж світився потрощеним нутром. Згвалтований та змордований у німоті передсмертного жаху, не з власної волі розчахнувши усі свої вікна та двері. Світився якимось потойбічним яскравим світлом, мов інопланетний корабель старої конструкції, який буквально на мить покинули необізнані з земними правилами інопланетяни. Що ж за кошмар чекатиме на них, коли вони, повернувшись, побачать, що їхній корабель зруйновано дикунами, які населяють ці землі. Що відчують вони, угледівши цю руїну, як затріпочуть їхні тіла, збагнувши те, що відтепер навічно приречені жити серед цих варварів?

Мов та сомнамбула, дивлячись на «зґвалтований» будинок, підійшов Аркадій до столу, налив повну склянку вина та перехилив духом.

— У вас немає цигарки?

З будинку вийшла Світлана. Здається, очі в неї були заплакані...

— А он на столі лежить... «Мальборо лайте» будете? — Аркадій потягнувся рукою і подав Світлані пачку, — а от і запальничка... Давайте я разом з вами закурю...

— То ходімо на гору, на балкончик... Льоша, Льоша, — гукнула вона кудись у темряву, — прибери на столі, поміняй тарілки та стакани...

Прихопивши із собою пляшку червоного вина, стаканчики та цигарки, вони піднялися на другий поверх і всілися на тому самому балкончику, де дванадцять років тому Аркадія накрила мріть абсолютно щастя. Лампочки тут не вкручували, а тому дитяча кімната, на стінах якої було намальовано інопланетний корабель «Мир» та постаті двох космонавтів «Жори» та «Сені», слава богу лишалася незайманою. Сиділи на невисокій лаві, притулившись спинами до ще теплої дерев'яної стіни.

— Що сталося? — запитав у Світлани, коли побачив, як у місячному світлі тремтить її рука із цигаркою, а щокою котиться сльоза.

— Та нічого... минеться...

Посиділи деякий час в тиші.

— От скажіть мені, Аркадію, ви коли-небудь зраджували своїй дружині?

Сказати чесно, то пару разів на гастролях було... Один раз з Оксаною з реквізиторського цеху, а другий раз з молодою актрисою-студійкою у гримерці, коли репетирували уривок з «Двох зайців». Але момент вимагав іншої відповіді:

— Ні, ніколи, — збрехав Аркадій. — А чому ви питаєте?

— А от подивіться...— і вона дала йому пейджер, на екрані якого світилися рядки:

«Котік, ти там особенно не задерживайся, патаму что твоя кошечка уже скучает. Ти ж прієдєш ко мне сегодня?»

— Це пейджер чоловіка. Він завжди тягає його із собою і не показуй мені. А оце забув на столі... Я знаю, я вже півроку здогадувалася, що у нього хтось є, і я, навіть знаю, хто це. Ця сучка, з якою ми познайомилися в Тайланді на Новий рік. Вона була там з бой-френдом... Але знаємо ми тих бой-френдів... Курва курвою... — вона спробувала затягтись цигарчаним димом, але натомість вибухнула плачем. — Я знаю, чого він мене хоче покинути, бо я не можу мати від нього дітей... Вагітнію, але на третьому-четвертому місяці стаються викидні...

Плечі її затрусилися, і вона, прикривши обличчя руками, тихо заскавуліла. Запалена цигарка впала на дерев'яну підлогу, і Аркадій, завбачливо загасивши її ногою, викинув свій недопалок у город.

— Ну-ну, заспокойся, — торкнувся долонею її гарячої щоки і вуха, — заспокойся, моя маленька...

Про пейджер Льова згадав лише на пляжі, коли вони з «татарином», «смотрящім» і Саней Катіним таки вирішили трохи скупатися. Ретельно обмацавши усі численні кишені камуфляжних шортів, Льова зрозумів, що, можливо, припустився фатальної помилки.

— Я зараз по рушницю і ліхтар збігаю! — кинув до друзів, що вже з гелготом і криками посунули у море.

Місяць світив так, що усе було видно як на долоні, а тому комусь з гостей трапилась думка, що камбала, чутки про яку ходили узбережжям, знову може підійти до берега. Спершу цю думку забракували через те, що ніхто не хотів лізти у воду, але тепер, коли хлопці на це наважились, то рушниця із ліхтариком справді могла стати у нагоді.

Швидко чкурнувши пляжем, як був босоніж та у плавках, Льова пробіг повз мангал із шашликами біля яких чаклував Микола Степанович.

— А де Льошка?

— Прибирає на столі.

Льошка вже прибрався, розклав на скатертині нові комплекти тарілок та стаканчиків, а тепер крутився біля столу, «укомплектовуючи» залишки наїдків так, щоб вивільнити місце під шашлики.

— Пейджера мого не бачив? — коротко запитав його Льова, розкидаючи убік охайно поставлені тарілки біля місця, де він сидів.

— Не було...

— От чорт...

Ніби роздумуючи, що робити далі, він ухопив з лави підводну рушницю і заходився накачувати її повітрям. Заклавши у дуло гарпун, запитав:

— А де Света?

— Не знаю... Оце хвилин п'ятнадцять тому курила із вашим сусідом на балкончику. Може, й досі там сидять...

Захопивши ліхтарик, рушив сходами угору...

— Света, агов, ти на горі?

Цих десяти секунд, поки Льова піднімався сходами, аж ніяк не вистачило Аркадію, щоб натягнути хоча б труси. Коли розчахнулися двері дитячої спальні, то у потужному світлі підводного ліхтарика він стояв голий посеред кімнати, занімівши від страху. Так і не встиг зрозуміти, що сталося. Останнє, що він почув, був здушений вигук Льови: «Сука!»

Гарпун від підводної рушниці, пробивши печінку і розтрощивши хребет, вийшов із спини, пронизавши тулуб наскрізь. Помер він миттєво і тихо, хоча тіло ще деякий час зсудомлено билося на підлозі, майже як ті камбали, яких виносили з моря рибалки та кидали у багажники машин, знявши зі своїх тризубців.

Света із розмазаною по обличчю косметикою, гола сиділа на ліжку, натягнувши на себе ковдру.

— Де пейджер? — тільки й спитав у неї Льова.

За чверть на дванадцяту ночі до воріт колишнього дачі Голдіних підкотив помаранчевий бульдозер із великим ковшем та самоскид «КамАЗ». А ще прибув на своєму «Опелі-кадет» прораб-молдаванин. Гості саме доїдали найсмачніший у світі шашлик, що його люб'язно приготував Микола Степанович. Господар разом із господинею піднялися зі своїх місць і промовили:

— Дорогі друзі, всі, кого ми сьогодні бачимо за цим столом... Ви є найближчими і найдорожчими для нас. Адже родина — це найсвятіше, що є у людини. З родини постали усі ми, у супроводі родини ми відійдемо у кращі світі. Всі ви — наша родина. І ми щасливі, що за вашої присутності здійсниться наша заповітна мрія і ми почнемо будувати наше справжнє сімейне гніздо, де будуть народжуватися наші діти і продовжиться рід людський. Адже вісімка у східній міфології — то найщасливіше родинне число, що символізує нескінченність буття. А коли тих вісімок збирається троє, то хіба це не запорука довгого і безхмарного щастя? От чому ми зібрали вас саме напередодні восьмого серпня тисяча дев'ятсот дев'яноста восьмого року. Тому що з настанням нової доби, цей старий будинок назавжди піде в небуття, і на його місці з'явися палац-красень, в якому ви завжди знайдете притулок від усіх негараздів і турбот в обіймах вірних та щедрих друзів! А зараз ми просимо всіх піднятися з-за столу, узяти із собою усі речі й вийти на вулицю. Для чого? Зараз побачите...

Коли усі гості зібралися на вулиці, прораб підійшов до електрощитка на стовпі і знеструмив ділянку. Будинок і все навколо відразу занурилося у темряву. Але темрява тривала не довго. За якусь мить небо над Кароліно-Бугаз прикрасили тисячі яскравих спалахів. То на дюнах підпалював і підпалював ящики з піротехнікою вірний Микола Степанович.

— Давай, — махнув Льова екскаваторнику і той під гуркіт і спалахи салютів рушив у наступ.

А коли наступного ранку о сьомій годині екскаватор запрацював знову, то разом із будівельним сміттям машиніст завантажив у кузов «КамАЗу» дивний, скручений із ковдр і перемотаний мішками для сміття і скотчем довгенький предмет, певне з якимось непотрібним домашнім скарбом.

Вантажівку аж до самого сміттєзвалища супроводжував на «хазяйському» джипі «Гранд-Черокі» Микола Степанович, бо сам хазяїн від ночі попхався зі своїми гостями та дружиною догулювати у нічний клуб.

Старий водій бачив, як «КамАЗ» скинув будівельне сміття у глибокий рівчак. За ним у черзі стояли ще декілька «КамАЗів» із Одеси. «Перлина» біля Чорного моря активно будувалася. І це добре! Це давало надію на краще майбутнє, принаймні для наших дітей! Амінь.

Епілог

Міліція навідалася в гості до Льови у вівторок, бо тільки в понеділок заплакана Марина подала заяву про зникнення її чоловіка.

— Коли в останній раз ви бачили Тимошевського, який був присутнім на вашому, так би мовити, святі?

— Та тоді й бачив...

— І що?

— І нічого... Звідки я можу знати, де він подівся...

— А що ваші гості?

— Спитайте у них...

Через рік слідство за фактом зникнення на Кароліно-Бугаз актору театру ім. Івана Франка Тимошевського Аркадія Сергійовича, киянина, одна тисяча дев'ятсот шістдесят восьмого року народження, вичерпавши усі слідчі дії, було Визнано «висяком» і відкладено, аж поки не з'ясуються якісь інші, нові обставини цієї історії.

На питання малої Марічки: «Куди зник папа?» Марина відповідала: «Поїхав писати роман».

Дитина вірила.

Кароліно-Бугаз — Київ.

1999 р.

Смерть малороса або Ніч перед трійцею майже «гоголівська» повість

Лист з того світу (замість епіграфа)

Одного дня, блукаючи тенетами Інтернету, наштовхнувся я на прекумедну картинку з підписом «Малоросійські письменники пишуть відкритого листа Олесю Бузині». На «фотожабі», створеній за мотивами видатного «рєпінського» полотна, замість облич козаків, було вставлено портрети видатних українських письменників, починаючи від Гоголя, Шевченка, Котляревського і Квітки-Основ'яненка, продовжуючи Кропивницьким, Старицьким і усіма Тобілевичами разом взятими, із Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, а також Іваном Франком, Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Грушевським, Винниченком, а ще чомусь Симоном Петлюрою і гетьманом Скоропадським укупі. Певне, мало підковані на українській літературі невідомі «інтернет-митці» вставляли гамузом всіх тих, хто, на їхню думку, підпадав під визначення «малоросійський літератор».

Проте безпосередній вміст листа потішив мене ще більше. Наводжу його без купюр, бо, сподіваюся, на обкладинці цього видання стоїть позначка 21+, що означає — читання цієї книжки неповнолітніми, а також тими, кому не виповнився 21 рік, заборонено.

Так от:

Отвіт малоросійських митців та філософів самозванцю та Московщини лихої запроданцю Олесю Бузині.

Ти, Бузина хрінов, орди Московської холуй та запроданець, самого Путіна прокладка обісрана. Який ти в чорта дворянин, малорос та білогвардієць, коли сам себе пальцем в жопу виїбати не можеш. Путін та Гундяєв висирають, а ти та твої прихильники пожирають. Не будеш ти, курвий сину, синів українських під собою мати, бо азійської твоєї орди ми не боїмося, вдень і вночі будемо чортом тебе лисим називати, распройоб тебе в рот, Московський ти підар, кацапський анус, великодержавний козолуп, кремлівська блядь, бульварний онаніст, Великої, Малої та Білої Русі сука продажна, і всього Руськаго міра лисий задрот і блазень, самого Леніна венеричний онук і нашого хуя крюк. КДБістська ти морда, ФСБешна срака, усіх табачників і українофобів підстилка вонюча, донецьких злодіїв скажений собака, пляшку безалкогольної «Балтики» тобі в дупу.

Отак малоросійські митці тобі відказали, плюгавче. Не дамо тобі, педофілу гнойному, розказнями своїми брехливими молоду Україну спокушати, хуєм своїм недоміряним до молодої дівиці не лізь! На морду тобі, хуєсосу, кінчаємо, бо числа не знаємо, а календарів на тім світі нема. Год у книзі, а день такий, як і у нас. В аду тобі горіти за твої писання. Поцілуй нас у сраку, довбойоб.

Підписи:

Григорій Сковорода

Микола Гоголь

Тарас Шевченко

Іван Котляревський

Петро Гулак-Артемовський

Феофан Прокопович Пантелеймон

Куліш Микола Драгоманов

 Та ще близько сорока безневинних українських душ, яких ти у своїх опусах гівном обливаєш.

Ви знаєте, як прочитав я те, аж моторошно стало! Ну, думаю, Бузина, що ж ти такого там понаписував у своїх книжках, що покійники тобі з того світу листи шлють. Гоголівщина, та й годі! Хоча чого в тому Інтернеті не придумають!

Мерщій побіг на Петрівку і усього Бузину гамузом закупив. Читав «запоєм». Але нічого, окрім відчуття, як кажуть малороси, «мєрзості», ця, з дозволу мовити «література», у мене не викликала. І це при тому, що я не належу до так званих «свідомітів-бандерівців», з чиїм засиллям нас чи не на кожній сторінці закликає боротися автор, а був таким само нейтральним киянином, що прагне гідного життя поза зоною «Руськаго міра», а радше в Європі, ж і більшість тих мільйонів моїх однодумців, що у листопаді 2004-го вийшли на Майдани у всій країні.

Проте після оцих «бузинових» книжок, чесно скажу, я конкретно так «радикалізувався», і вискочила з-під мого пера майже гоголівська повість, теж достоту «радикальна», в дусі вищенаведеного «листа з того світу», бо «класики надихнули»!

Ти, Бузина, як її прочитаєш, не ображайся, бо «на ображених воду возять». І, хоч її головний герой схожий на тебе, але все ж таки він — не ти. Дуже в це віриться.

Хоча, якщо отак подумати, то робиш ти зовсім непогану справу — пробуджуєш своїми брехливими розказнями «хохлів» та «малоросів», надихаєш ставати справжніми українцями. Тому я й не здивуюся, якщо раптом ти скажеш: «Справжній Бузина — то бандерівець і «свідоміт»! Бо все, що писав, то все робив навмисне, аби вас «рабів та гречкосіїв» від сну летаргічного пробудити! Бо вам сциш проміж очі, а ви все — «божа роса!»

Тож, друже, читай і смійся, бо, як казала моя бабуся: «З-під сміху люди бувають!» Отак сміхом і будемо одне одного лікувати. Ну, дай Бо!

АВТОР

Плач за «малоросами»

Ех, Україно! Матінко-Україно... Ти, що розляглася від самих Карпат аж до повноводного Дону, від Чорного моря до Білоруських лісів, ти, що бачила на своєму віку стільки людського горя, несправедливості, звіриної люті, ненависті та смертей, все одно лишаєшся доброю і лагідною до усіх, хто приходить пожити до твоєї оселі. Чому так, Матінко-Україно? Чому не схопиш оцих зміїв, що пригрілися у тебе на грудях, цих отруйних скорпіонів, що живляться твоїм теплом і щедрістю, і не вкинеш до багаття, що палає жаром помсти і відплати за облудну, диявольську сутність їхню? Бо ти — мати! І любов твоя для всіх, бо всі вони — твої діти! Хай і зайди, приблуди без роду і племені... Але все одно — діти! І кожен любить тебе, як вміє, і кожен вважає тебе найріднішою, а себе — найкращим сином у світі! Та й таким, що готовий не стільки з ворогами, як з братами своїми битися до скону, щоби довести своє виключне право на твою любов і ласку. І через ту «братовбивчу любов» знову заллєшся слізьми, і знову заридає, затріпоче від болю і жалю твоє багатостраждальне серце, як брат постане на брата, і потечуть ріки братньої крові, і здригнеться земля від жахів, що коять вони через «любов до тебе». І не раз так було, та й, певне, не раз так буде, бо нема спокою і сталості у цьому краї, де два океани буття — Східний і Західний — сходяться між собою, утворюючи бурхливий вир, що раз у раз засіває трупом степи і гори, і обидва береги Дніпра. Але у загиблих залишаться діти, згодом підростуть онуки, і все повториться знову. Скільки ж любові в тобі, Матінко-Україно! Скільки ласки і добра! Скільки щедрої материнської благодаті, що на усіх її вистачає! Це, певне, тільки ти одна у світі, що в змозі весь той жах і біль покрити своєю любов'ю, спокутуючи нею усі наші гріхи, незважаючи на які, над нашою землею і досі світить сонце, а у садах квітнуть дерева, народжуються діти, і співають птахи. І все це через твою любов, Матінко-Україно! Прости нас грішних... Час починати оповідь! Так от...

Глава перша Бандитське село

Село Плисецьке — село бандитське!

Принаймні так кажуть в усіх навколишніх селах — Калинівці, Перевозі, Яблунівці, Данилівці, Липовому Скитку... Та, ніде правди діти, й у самому Василькові кажуть так само.

Не дай боже забрести вам у суботу на місцеву дискотеку до «плисак» (так позаочі називають місцевих мешканців) та й ще запросити до танцю якусь місцеву дівчину — все, гаплик: вибиті зуби й поламані ребра гарантовано!

Та що там ребра й зуби! убивають тут часто й дико. Узяти хоча б позаторік... Пам'ятаєте, як грибники знайшли у лісі пару погано похованих покійників? Отак йшли собі, збирали багнючки та бабки (їх майже кожної пори у лісі повно), аж бачать стирчить із землі кросівок типу «Адідас», то вони за старою грибарською традицією — бух по тому кросівку чоботом, а кросівок відлітає вбік, а натомість ступня у напівзотлілій шкарпетці, і трупні черв'яки з-під неї...

Поки слідство, ексгумація, те та се — з'ясувалося, що то Надька Карпенчиха із своїм кавалером-коханцем, які аж минулої осені пропали, а всі думали, що вони до Росії на заробітки подалися. Ага! Які там заробітки... То її колишній чоловік Толік — рецидивіст й алкоголік, що допіру жив десь в Краснодарському краї, повернувся до села і давай Надьку з її коханцем тероризувати, буцім половина хати й ділянки йому за правом належать, бо купували її ще за тих часів, коли Надька й Толік у шлюбі були.

По закону воно, може, й так! Але у Надьки від Толіка донька дванадцятирічна, що у сусідньому селі у баби живе, лишилася, то й Надька просила свою половину на доньку переписати, «бо ти, Толян — «кончєний». Своє життя занапастив, то хоч для дитини зроби щось хороше...» — отак казала до колишнього чоловіка. Хоча у притулку йому не відмовила.

Поселився в тій же ж самій хаті, на літній кухні. Але що пили усі троє, то пили. І якось у жовтні, саме на Покрову, нажлуктившись «морячкиного» самогону (є у селі місцева знаменитість Морячка, яка півлітра «дикого» сомогону за десять гривень продає, і у якої чоловік на флоті загинув), посварилися, та й Толіка удвох Надька із своїм коханцем Віталіком відшмагали так, що той ледве ноги виніс. Відшмагали та й сіли допивати... А Толік прогулявся лісом, оклигав трохи, протверезів і така лють його узяла, що тієї ж ночі, вже під самий ранок, забрався у будинок і довгою швайкою, що свиней колють, обох коханців тихесенько уві сні заколов, дарма що ті, як були у одягу, так на літній кухні й позасинали.

І такий був майстер до тієї справи, що жодної краплі крові не пролив. А по тому, загорнув трупи у старі простирадла й на Віталькиному мотоциклі, де замість коляски прилаштовані дошки таким робом, щоб на них зручно було дрова возити, відвіз трупаки у ліс й закопав гарненько, хвоєю притрусив, гілочками обклав. Отак, «розчьотліво і хладнокровно», наче у школі КДБ вчився!

Та що там трупаки ховати й швайкою орудувати! Ще майже тиждень жив спокійнесенько у хаті, сусідам розповідаючи, що Надька з Віталькою до Росії попхалися на заробітки, а як облаштуються, то і він до них поїде. Отака сімейна ідилія! А наприкінці жовтня зник і він. І що ви думаєте? Тольку й досі не знайшли!

«Битовуха», скажете... Ну, може, й так. Тоді вам ще одна коротенька історія із соціально-економічною, так би мовити, складовою, яка характеризує буйну вдачу місцевих мешканців.

Село Плисецьке — село дуже довге. Тягнеться воно вздовж маленької річечки Плиска попід мотовилівським лісом кілометрів п'ять чи шість, і живе у ньому чи не тисяч з вісім народу («І майже кожен другий з дорослих чоловіків відсидів!» — з гордістю кажуть плисаки про самих себе).

І от у самому кінці села є так званий «Кінський хутір», головною принадою якого є найкрасивіше в світі озерце, що постало на мапі світу стараннями самих плисак, десь усередині 1970-х років минулого століття. Вирішили вони тоді гуртом не «батька побити», а створити штучну водойму для своїх потреб (покупатися там, рибу половити).

Завідував тими роботами місцевий громадський активіст Микола Павлович, або просто «Палич», який відтоді й став головним наглядачем за ставом на громадських засадах. Років під двадцять тривала його благодійна діяльність, аж поки наступне покоління селян, що на початку дев'яностих долучилося до ринкових відносин, не задумало, той став, який вже потроху занепадав, міліючи й гниючи, взяти у оренду, почистити, запустити рибу й брати з заїжджих рибалок гроші, а з місцевого населення благодійні внески на підтримку його цивілізованого функціонування (прибирання, чистка, розмноження риби, вивіз сміття тощо).

Але Палич встав грудьми на захист суспільної власності: «Всім селом копали-мурували, всім селом й користуватися будемо без-кош-тов-но, аж поки я не здохну!».

Сказав, як наврочив. Десь рік його вмовляли усі: й голова сільради, й сусіди, й хлопці, навіть хабарі пропонували, щоб він соціалістичними епоха ж Змінилася, всім принципами своїми поступився, бо краще буде, а він — нізащо! Аж доти впирався, доки у січні цього року якось так несподівано для всіх, прямо на третій день Різдва не згорів у своїй хаті, якраз у ту ніч, коли його баба до дітей у Перевіз поїхала.

Всі у селі знають, що Паличу отак вдало згоріти уві сні хтось-таки та й допоміг. Але, як зазвичай буває у таких випадках, все списується на стару електричну проводку і коротке замикання.

Й таких «замикань» на моїй пам'яті за останні роки було з добрий десяток. Якось випадково у зовсім новому будинку «замкнуло» у помічника прокурора з Василькова, що за ставом живе, бо, хлопці казали, що він за ліс, з якого лазню будували, з кимось не розрахувався; «замкнуло» у клуні Петра Татарчука, бо він собі соток із вісім земельки незаконно нарізав, як новий паркан біля трансформатора будував. Хлопці попереджали: «Не треба так робити, Петре! Незаконно це!», а він: «Та я плював на ваші закони! У мене тесть головним слідчим в ментурі працює!» І що? Допомогла йому та ментура? Ну приїздили, брали свідчення, відкрили справу... Ну і що? Всі знають, хто то зробив, але офіційно — «замкнула стара проводка», та й годі. А ще «позамикало» у Пилипа Мухи — голови місцевого держлісгоспу, бо державний ліс наліво сплавляв, а з хлопцями не ділився; у помічника голови сільради Снісарчука, бо «городським сукам» землі суспільного користування за хабарі продавав, ну, і, нарешті, інколи «замикало» у самих «городських», які так чи інакше у той чи інший спосіб ображали корінних плисаків.

Проте, на відміну від Палича, людських жертв при раптовому «замиканні» більше не було, та й система самих «замикань» була скоріше попереджувальним засобом, мовляв: «Усе бачимо, усе чуємо, за усіма стежимо і себе ображати не дамо».

Якщо «попередження» не спрацьовувало, то вже намагалися діяти більш радикально. На певний час образу і план помсти заховували куди подалі, а потім, коли пристрасті вгамовувалися й усілякі неподобства поростали мохом забуття, раптово ту людину чи її родичів знаходило лихо у вигляді порції картечі на полюванні (і звідки вона взялася, і хто стріляв досі не зрозуміло?), чи автокатастрофи із летальним фіналом (як правило, машину чи мотоцикл зносило у кювет поблизу села), чи просто якогось незрозумілого збігу обставин, коли «раба божого» мертвим знаходили під парканом чи замерзлим у снігових заметах.

«То Бог злодія карає!» — казали мудрі люди. Так то воно так! Але Богу хтось трошки та й допомагав. І в кожному конкретному випадку плисаки точно знали, хто допомагає Богові вершити свої карні справи на цій землі, але до карних справ з боку чинної влади доходило рідко, бо так якось ставалося, що кінців ніхто знайти не міг... Словом — бандитське село та й годі!

Проте, незважаючи на таку дурну славу, накинули останнім часом хижим своїм оком на Плисецьке численні «городські». Бо від київського КП, що на Одеській трасі, до села цього лише тридцять кілометрів, а місця тут, що й казати — райські!

Так отож, я і кажу, років так із десять тому стару хату Корженчихи (Олександри Іванівни Корженко 1927 р. н.) разом із ділянкою у тридцять п'ять соток прямо на березі ставу за дві з половиною тисячі доларів купили «городські» на прізвище Забути.

І одного дня ранньої весни баба Саня, яка на усе село була знаменита тим, що прямо у себе на городі вирощувала «травку» й покурювала її, а ще купалася у ставу, аж поки лід не ставав, зібрала свої пожитки у одну торбу, закинула її на плечі, та й, як була, погнала у центр Плисецького п'ять своїх кіз до дітей віку доживати. Як і не було її тут ніколи. Старі меблі й усе, що було в хаті, окрім ікон, попалила, а той шмат землі, де «травку» у низині вирощувала, залила соляркою так, що він ще років п'ять жодною рослиною не брався.

Кажуть, що «хазяїн», який купив хату старої Корженчихи, був з відставних кадебістів. А як купили, то й одразу позносили усі старі господарські споруди: клуні там, сараї, а в хаті зробили типу «евроремонт» (модне слово, яке тільки й з'явилося всередині 1990-х). Обшили стару мазану хату вагонкою, під яку набили пінопласту для утеплення, поміняли шифер на даху, пробурили свердловину, викопали вигрібну яму, у сінях зробили щось на кшталт санвузла (поставили унітаз, бойлер та душову кабіну), поміняли стару розсохлу підлогу на нові дубові дошки, полагодили піч і грубу, що вже років двадцять, як диміли, повставляли у вікна нові дерев'яні рами, а стіни усередині обклеїли білими шпалерами і пофарбували у прохідній кімнаті у жовтий колір, а у спальні — в рожевий, що для селян було просто «вау!», бо до цього моменту Плисецьке такої технології, що зветься «шпалери під фарбування», не знало!

А ще до хати добудували веранду метрів на двадцять, яка слугувала літньою кухнею. Меблі завезли старі з міста.

Спершу приїздили всією родиною: тато, мама та їхній синок з молодою дружиною — повногрудою, пишною дівкою з довгою косою, а потім довгий час приїжджали самі батьки Олексій Петрович та Марія Абрамівна — гарні люди! Спокійні, тихі, розважливі, що намагалися із сусідами спілкуватись українською мовою, аж ніяк не підкреслюючи свого «городського проісхождєнія», чого не скажеш про їхнього синка, який учащав до Плисецького останнім часом.

Ото був типовий «гарадской». Приїздив зазвичай із друзями чи з бабами якимись на своєму червоному «БМВ», балакав виключно російською і позаочі називав місцевих мешканців «змієголовими жлобами», «рагулями» чи «аборигенами», а ще поводився по-хамськи, нахабно, за що сусіди поставили його на «учьот», і вже десь не за горами світило Забугам чергове на селі «коротке замикання».

Якби не гарна вдача батьків, які підтримували малий місцевий бізнес, купуючи у селян молоко і сир, замовляючи на зиму картоплю та різні овочі, а то й просто даючи місцевим роботу у вигляді «підпиляти дерева у саду», чи «почистити колодязь», чи «полагодити дах», то вже б точно «пустили їм півня».

Взяти хоча б, цьогорічний випадок, коли на «День Победи» їхній синок із друзями влаштував опівнічний феєрверк, купання у ставу «на голяса» та до третьої ночі співав у саду «Катюшу», «Сіній платочек» та «Ех, ти, дарожка, фронтовая...» та й так голосно, що корови наступного дня погано доїлися.

Останнього разу приїхав десь на самому початку червня.

«Оно, дивись, чмо городське приперлося!» — сказала тьотя Катя своєму чоловікові Василю Денисовичу, який саме поливав у городі капусту, бо бачила через паркан, як біля Забугиних воріт припаркувалося добре відоме червоне «БМВ».

«Сам?» — запитав у дружини, яка уважно спостерігала за тим, хто вийде з автівки.

«Сам».

Глава друга Портрет сучасного «малороса»

Олександр Олексійович Забута (літературне псевдо — Лесь Білий) був не молодою вже «молодою людиною» років так тридцяти п'яти, що вів напружене суспільне та літературно-публіцистичне життя, і за майже п'ятнадцять років своєї професійної діяльності встиг попрацювати журналістом у п'яти виданнях, два з яких «глянцеві», послужити працівником в різних архівах, видати три книжки, заживши слави скандального письменника, та стати ведучим однієї з науково-розважальних програм типу інтелект-шоу «Брейн-ринг».

Останнім часом його почали впізнавати на вулицях Києва, бо після співпраці з телевізійними стилістами зрозумів, як багато значить зовнішність. Стиль собі обрав суворий, мілітарний. Носив різні армійські куртки, міцні чоботи, військові кепі, а головне — вже остаточно і назавжди обрав «фірмовою зачіскою» тотальне гоління черепа, бо так найбільше скидався на якогось благородного білогвардійського штаб-ротмістра часів громадянської війни.

Десь років десять тому він одружився з однією теж скандальною літераторкою-журналісткою, але оскільки обоє були особами екзальтованими і вкрай егоїстичними, то вдалого мар'яжу у них не вийшло. А ще після розлучення ця істерична мадам взялася розпускала плітки, буцім вони розійшлися через те, що у Леся маленький член, і він її не задовольняв як чоловік, мовляв, саме звідти усі його «наполеонівські комплекси», хоча сам Лесь вважав, що вона йому відверто заздрить, бо його кар'єра після розлучення стрімко пішла у гору, а її навпаки — застопорилася.

Не знаємо, так воно чи не так, ми в труси Лесю Білому не зазирали, але от вже понад п'ять років вів Лесь життя холостяцьке, парубоцьке, інколи (коли мав час і натхнення) користуючись послугами повій для зняття психоемоційного та фізичного напруження. А ще він на кожному кроці хизувався своїм начебто малоросійським походженням.

«Так, я малорос! Класичний малорос! — гордо заявляв Лесик усюди, де мова заходила, чи могла б зайти, або і навіть не могла зайти, але все одно заходила, бо Лесі» сам повертав бесіду у те русло, де б мова все одно б зайшла про стан речей у сучасній Україні. — Бо Україна це передусім — «Малоросія»! Гоголь, Шевченко, Котляревський, Куліш, Сковорода нарешті... От хто вони? Хто? Ма-ло-ро-си!»

Коли ж Лесика питали, а яке, на його думку, визначення терміну «малорос», то він вдавався до розлогих бесід, наскрізна думка яких полягала у тому, що тільки у триєдинстві трьох слов'янських народів Росії, України і Білорусії й може бути спільне майбутнє. Що тільки у складі Російської імперії та територія, що зветься нині Україною, і досягла найвищого розвитку, що тільки завдяки Радянському Союзу і товаришу Сталіну, а згодом і Хрущову, який «подарував» Україні Крим, і постала на мапі світу така республіка як УРСР, з якої і народилася сучасна Україна.

«А усе те галіційське бидло, усі ці бандерлоги, які нав'язують нам так звану «західну» культурну модель, усі ці «свідоміти», що тільки з гір спустилися та з криївок своїх лісових повилазили, хай пруться у свою Галіцію і там у своїх задрипаних кнайпах за філіжанкою кави гомонять про свого Бруно Шульца, мріють про повернення Гітлера з Бандерою чи про Ромку Шухевича, есесівського прихвосня!» — отак казав він опонентам, і не дай Боже вам було щось заперечити Лесику, вгадавши Емські та Валуєвські укази чи діяння Лейби Бронштейна, чи Лазаря Кагановича, або, не дай Боже, мовити слово про голодомор чи розстріляне відродження — все, гаплик! Ховайся! З піною на губах, бризкаючи слиною і б'ючи себе кулаком у груди, Лесик безапеляційно називав усі ті «так звані» факти геноциду і винищення українців тотальною пропагандистською брехнею Заходу та «національно стурбованих бандерлогів», що тільки й мріють, аби розсварити наші дружні, братні народи з метою недопущення відродження панслов'янського простору під назвою «Рускій мір», матеріальної колиски, або «ковчегу» православ'я, як єдино можливої ментально-духовної моделі для виживання слов'янських племен в умовах глобалізаційних та геополітичних викликів, що ставить перед нами сучасність.

— Так ви за відродження Російської імперії під керівництвом Путіна? Ви засланий «казачок» Руського міра, профінансований російськими спецслужбами? Ви провокатор і московський запроданець? — приблизно отак на якомусь з прямо-ефірних телевізійних ток-шоу запитав у Леся один тодішній опозиційний політик.

— Я — малорос! — гордо заявив йому Лесь.

— Ви — підарас! — парирував політик, і після того в студії між опонентами почалася бійка. Ведучий вимушено «пішов на рекламу».

Хоча, якщо чесно, то ніяким «малоросом» наш герой зовсім і не був. А був собі на чверть жидком, на чверть хохоликом і на половину конкретним москальським кацапчуком — одним Словом, типовим київським міщанином у третьому поколінні, бо його діда після війни прислали у Київ з якоїсь там Тьмутаракані (правильно, десь з Криму) служити за лінією КДБ. Кадебістом був і його батько, який служив в «ідеологічному підрозділі» і засадив у тюрму не один десяток дисидентів, «цих грьобаних прислужників українського буржуазного націоналізму»!

Що й казати, синок та онук з гідністю продовжували справу предків і, користуючись загальною деморалізацією та культурологічним хаосом початку 1990-х років, Лесь натягнув на себе машкару «героя-бєлогвардєйца», затятого борця з «нєзалєжнімі хахляцкімі уродами» і усюди підкреслював своє урбаністично-аристократичне походження, на відміну від тих шароварних селюків, які захопили в країні владу.

Жидівська частина його єства аж шипіла і шкварчала від задоволення, коли він у своїх публіцистичних опусах розмазував по стінках усі ті «вусато-кошлаті» Шевченкові чесноти, починаючи від цитування сороміцьких віршів і опублікування порнографічних малюнків «велікага, так сказать, кабзаря» і закінчуючи розповідями про його байстрюківське «енгельгартівське» походження, «пагані хвороби»(та п'яні оргії із коханками у Петербурзі. Їдко, із суто жидівськими прицмокуваннями губками, з удаваним хитанням головою і одвічним іудейським: «Ой-вей, смотрітє, так у него тоже есть хуй і яйца! Какой же он тогда ідол?», він, мов той вурдалак, смакував трупом Шевченка, обливаючись від задоволення слиною і з насолодою заковтуючи енергію бурхливих еманацій «свідомітів-нациків», які кинулися захищати «Батька України», шаленіючи від люті, і навіть подали на Лесика до суду, який він блискуче виграв!

Кацапське великодержавне єство його керувалося давньою монгольською мудрістю: «Тобою править той, хто здатний тебе розлютити». Саме ці слова стояли у нього перед очима, коли він писав усі свої твори, намагаючись якнайболючіше вразити та розлютити новопосталих перевертнів-патріотів у всіх темах, що стосувалися так званої ідеї «відродження української історичної та культурної правди».

«Яка нахуй правда! — обурювався Лесик, коли чув той «націоналістичний брєд». — Хохлів-гречкосіїв у стойло! Раб має пахати, а не пиздіти про Гоголя і Драгоманова! Бидло — воно ж не людина, хай і двоноге! Хай знають своє місце! Сидіти! Сосати! Лежати!»

Коли він у своєму українофобському сказі доходив до крайньої межі роздратування, то любив рукою робити спонтанний жест, який дуже нагадував фашистську «зігу» з єдиною відмінністю, що одразу вслід за «зігою» звучали приблизно такі слова: «Слава Російській імперії! Слава самодержавно! Слава непереможній Русі!»

Хохляцький же бік його єства лежав саме в площині «малоросійського духу», який він, справді любив усією душею, усім серцем, той милий, омріяний тихий край, де земля тече молоком, медом і прекрасними старосвітськими наливками, де вареники самі плигають у рота, і де живуть норовисті, чорноброві дівчата, (норовисті тільки з чоловіками-хлопами, а з панами м'які та податливі), яким чобітки тільки від Цариці подавай! Де й досі судяться Іван Іванович з Іваном Микифоровичем, а Пульхерія Іванівна, навпаки, живе у вічному мирі з Опанасом Івановичем. Де рай і тотальне щастя...

«Бо Малоросія — основна, корінна частина України, серце Русі — її основа, — лаштував він під цю тезу історично-культурний підмурок. — 3 Малоросії починалася українська література, звідси вийшли ті знамениті генерали, філософи й політичні діячі, що склали цвіт і гордість Російської імперії, а тепер і України — Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Розумовські, Кочу беї, Трощинські, фельдмаршал Паскевич, який узяв штурмом Варшаву! Адже саме слово «малорос» більш давнє, аніж «українець». Малоросами звали себе Гоголь і Шевченко, Паустовський і Нарбут, Костомаров і Максимович. Але оскільки «малорос» і «українець» — це одне й те саме, то і будь-які нападки на «малоросів» слід вважати проявами печерної українофобії з точки зору тих окупантів України, що називають себе «національно-свідомими», які ненавидять малоросійство з якоюсь майже тваринною люттю, наче саме Малоросія не дає їм зжерти зайву порцію свинячої ковбаси!»

А ще, коли треба, цитував Грушевського: «Я малорос, моя страна — гнєздо борцов за честь і волю», — якого одночасно майже в усіх своїх опусах називав «задрипаним батьком задрипаної історії».

«Нічого, час усе розставить по своїх місцях, — прорікав Лесь Найближче майбутнє. — Максимум ще років десять-п'ятнадцять і України як такої не буде, а буде так, як склалося історично — федерація у складі Малоросії, Новоросії, Криму, Галичини, Волині, Донецько-Криворізької республіки та Підкарпатської Русі. Федералізм — без нього нікуди! І ніякої історичної перспективи у Незалежної, Єдиної і Соборної України! Крапка!»

Що ховалося за усіма цими масками, які поперемінно вдягав на себе наш герой? Чорт його знає! В буквальному сенсі цих слів. Навіть сам Лесь не знав достеменно, що ним керує, бо навчився сам собі й всім іншим брехати так, що інколи сам себе перебріхував, перевертаючи все з ніг на голову і у зворотному напрямку, і отримував від того найвищу насолоду, мотивуючи це цілком цивілізованим прислів'ям: «Не міняє своїх думок тільки дурень!»

Брехня! Тотальна, всеохопна брехня — були категоричним імперативом усього його життя і творчості... Для чого? Ну, передусім, хотілося, слави... Хотілося бути блискучим і неповторним... Хотілося грошей, визнання, зрештою — безсмертя... Та й час був такий, що тоді в суспільстві як ніколи існував політичний, соціальний і побутовий запит на брехню. Або, як казав свого часу китайський мудрець Сун-Тсу: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини держави, і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів, не оглядаючись ні на що. Приваблюйте, залучайте найвизначніших, впливових, поважних осіб до злочинної протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити вашій державі, погрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоду, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під'юджуйте молодь проти старших, поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров'я молоді. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження навіть за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків і шпигунів. Мусите мати їх в усіх установах, у всіх галузях життя ворожої вам держави!»

Незалежна Україна, що постала на мапі світу року 1991 від Різдва Христового, була для Лесика ворожою державою. Тому його «історично-патріотичним» завданням, як справжнього «малороса», було перебрехати все, що пов'язане з якимись святими для нації поняттями, подіями, іменами та історіями, змішати все в один сірий брехливий вир, де й сам чорт ногу зломить, Де б слова про українську честь, гідність і правду відразу б викликали бажання зригнути, де б не було жодних героїв і жодних принципів, через які не можна було б переступити, де не було б жодних моральних і духовних авторитетів, а тільки суцільна зневіра, розчарування, сарказм та тваринне втикання в телевізор, з якого і черпалась уся сучасна освіта, усе виховання та знання. А ще можна було «тупо поржати» над різними там обкомами, талант-шоу та політичними клоунами, що, здавалося, одвіку жили в тому диявольському зомбоящику. Що й казати, наш герой був продуктом свої епохи.

Глава третя «Їбав я вас, сук донецьких, або Як малороси стають підарасами»

Село Плисецьке з його бандитським духом Лесик недолюблював. Природа — прекрасна, мікроклімат — чудовий, озеро, гриби, риболовля, усілякі там конвалії-гладіолуси-чорнобривці-жоржини — все супер, якби не люди!

«От взяти би цих норовливих, бунтівливих «змієголових» плисак,, — мріяв він зовсім по-маніловськи, — і кудись виселити. А натомість заселити село тихими, співочими та замріяними малоросами з якогось Шишацького чи Лубенського районів, ото б було діло!»

І, взагалі, оцей безконфліктний, спокійний і лагідний малоросійський дух, який він вважав головною чеснотою українського народу, був для нього життєво необхідною парадигмою. Все, що виходило за рамки цієї малоросійської покірності, таврувалося як хохляцький бидло-бунт і підлягало тотальному знищенню.

Але, ніде правди діти, навіть тут, зовсім неподалік від Києва, оцей бунтівний дух правобережної України, хоч і з далеким відгомоном Холодного Яру, а відчувався в усьому.

Взяти хоча б плисецького сільського голову Романа Петровича Стадника — «довбанутого на усю голову» (як казав про нього Лесь), пузатого, п'ятдесятирічного дядька, який ще на самому початку дев'яностих, на власні гроші (!) ініціював за допомогою київських, так званих «знавців минувщини» історичне дослідження краю, метою якого була фальшива «героїзація» мародерів, бандитів та вбивць, або так званих «повстанців», зграї яких орудували тут з року 1918-го аж до початку 1930-х, доки їх голодом разом із частиною місцевого населення абсолютно правильно і не виморили!

Згадуєте Миколу Островського з його «Як гартувалася криця?» Це ж про ці місця у нього йшлося! Боярка від Плисецького усього за десять верст. Це звідси банди під орудою Ангела, Плисаки, одного з-поміж численних «Чорних воронів», яких багато було на той час, нападали на комсомольські загони, котрі, не жаліючи живота свого, будували вузькоколійку, аби вчасно підвезти дрова до Києва, що замерзав.

«І про цих дикунів, і бандитів він таки видав книжку! — лютував Лесь, пригадуючи діяння голови. — А знаєте, чим вони хизуються останнім часом? Що і під час Великої Вітчизняної були «господарями на своїй землі». Ну, добре, німців вбивали... хто їх не вбивав..? За це вам честь і хвала! Але віднедавна ширяться історії, що аж до середини 1950-х в місцевих лісах орудувала шайка, яка й радянських солдатів та комуністів винищувала. І я вам скажу, це ж абсолютна правда! Батько мій підняв документи в архівах КДБ, так що виявляється... аж до 1954 року от у цих навколишніх лісах, що тягнуться до самої Білорусі, ховався бандзагін з шести людей, який тільки і взяли завдяки тому, що вони «наїхали» на якогось місцевого, а той їх узяв і здав владі! І це не десь там у Карпатах у бандерівців, а тут! За тридцять кілометрів від Києва!»

Проте останньою краплею, яка перейшла межу Лесикового терпіння і змусила вдатися до «конкретних дій», була історія, яка сталася з ним цієї весни, коли вони напередодні Дня Перемоги трохи рибалили з другом на ставу, і до них підійшов місцевий п'яничка і прямим текстом запитав: «Зброя потрібна?»

У них з товаришем, чесно кажучи, очі на лоба і повилазили!

— А що за зброя? — спитали, як зійшла перша хвиля шоку.

— А різна історична... Є й у робочому стані. Недорого віддам!

Екскурсія до місцевого «арсеналу» була нетривалою, проте насиченою! П'ять гвинтівок Мосіна, починаючи від 1914-го до 1942-го років випуску, причому три з них у бойовому стані («так лупить, що двигуна у ЗІЛа пробиває» — коментар продавця), два найсправжнісінькі «кулацькі обрізи», виготовлені з мисливських рушниць, три нагани (один в прекрасному стані з набоями), іржавий маузер, декілька німецьких штик-ножів, а головне — кулемет Максима, щоправда, теж достоту іржавий, але повністю укомплектований...

— Оце місяць, як із землі витягли, був замотаний у промаслену ганчірку, так що почистити, помити й можна стріляти! — пояснив походження останнього п'яничка.

— Звідки то все? — здивуванню друзів не було меж.

— Так копаємо потроху, та й у людей багато чого з війни лишилося.

Ціни на зброю п'яничка загнув «городські», певне, що був обізнаний на тому бізнесі... Робочі «мосінки» по п'ятсот доларів за штуку, наган за триста... Іржавий «хлам» майже вдвічі дешевший. «Максимку» віддавав за дві штуки, бо (цитуємо мовою оригіналу): «Це ж, блядь, унікальна історична річ, може, ще з часів Чорного ворона!»

— Ага, — засміявся із того Лесь, — скажи ще «чорної ворони»! Та такі «максимки» на антикварному базарі новісінькі в солідолі за дві з половиною штуки продають! А тут іржава іграшка за дві! Сміх та й годі!

— Так, — цілком погодився п'яничка, — але ж на базарі то пропиляні макети без затворів, а тут — справжній бойовий кулемет.

Коротше, торгуватися не стали... Не взяли нічого, бо за це можна мінімум років так на п'ять за ґрати загриміти. А коли наступного тижня Лесь повернувся до Києва, то так тихесенько попросив батька звернутися до своїх братів-кадебістів, чи то пак есбеушників, і перевірити село Плисецьке на наявність у населення незареєстрованої зброї. А плисаки і гадки не мали, звідки ноги ростуть у того рейду-облави, коли наприкінці травня по всіх хатах менти ходили і перевіряли «правильність зберігання». А якби знали, то точно б Забугину хату підпалили. Їй-бо!

Але вже так склалося, що більш вдалого місця, де б можна було б поєднати приємне з корисним, у Лесика в запасі не було. Тому на самому початку червня року 2005 від Різдва Христового приїхав у село Плисецьке сучасний малоросійський письменник, публіцист та телеведучий Лесь Білий.

Оселившись у старій «батьківській» хаті, він виставив на літній кухні свого модного леп-топа і від самого ранку аж до пізньої ночі щось там собі писав.

Свою творчу роботу він сполучав з досить активними заняттями спортом, бо зранку доволі довго бігав, потім купався в озері, а впродовж дня робив гімнастичні вправи, переважно присідання та розтягування пахових м'язів, бо так проходив реабілітаційний період після однієї м-м-м-м, як би це мовити, негарної хвороби. Проте по порядку.

«Гострий інфекційний хламідіоз» — цю чортову болячку Лесик підхопив у Донецьку. «Добре, що не СНІД!» — подумалося йому в першу ж мить, коли лікар оголосив діагноз і показав йому результати венерологічного аналізу, бо і в таку халепу там легко можна вскочити із цими донецькими повіями-наркоманками, що коляться, суки, не в руку, як усі довбані наркомани (бо клієнтам може не сподобатись), а у стегнову вену, бо як тільки їх трахаєш й можеш побачити ці характерні синці у промежині. А «дело било так!»

Напевно, що малороси усіх часів і народів пам'ятають той славний з'їзд Партії регіонів у Сєвєродонецьку пізньої осені 2004 року, коли майбутній четвертий президент України Віктор Янукович абсолютно правильно назвав народ України «казламі, що мешают жить», і коли вперше в історії нашої країни прозвучали цілком слушні, історично виправдані сепаратистські заклики до відновлення «Донецько-Криворізької республіки», бо вся ця шайка «бандерівців», фашистів та американських запроданців на чолі з Ющенко — ТАК веде народ України до прірви!

Ну та хрін з ним, із тим з'їздом, бо хоча Лесик на ньому і був, але за усіма історичними перипетіями спостерігав через трансляційні монітори, встановлені у фойє Льодового палацу. Бо у фойє наливали! І хоча Лесик останнім часом вів здебільшого тверезий спосіб життя, тоді, після початку цієї ганебної, так званої «Памаранчєвой революції», він вирішив трохи розслабитись. Таке з ним інколи відбувалося.

Бухати з «малоросамі-соотєчєствєннікамі» Лесик почав ще у чартерному літаку, який вранці привіз з Києва до Донецька понад дві сотні чиновників вищого рангу, представників бізнес-еліти та «правільно мислящєй» інтелігенції, до складу якої входив і Лесик. Спершу бухали коньяк «Хеннессі», що стюардеси розливали його у необмеженій кількості (спонсорська підтримка), а вже потім, коли «інтелігентів» поселили у готелі «Шахтьор» (причому Лесика з якимись двома задрипанцями із Закарпаття, які в автобусі «розмовляли по-людськи», тобто російською, а опинившись у номері, перейшли на «телячу»), так от у місцевому барі пили «Шустов» (за свої, бо добових видали по триста баксів на рило!!!), а в автобусі, що віз делегатів до Сєвєродонєцка пили і «Шустов», і «Закарпатський» («Ідеологічно неправильно, але хуй з ним!» — прокоментував ту ситуацію Лесик, грізно зиркнувши убік тих двох задрипанців із Закарпаття).

У Льодовому палаці знов продовжували «Хеннессі» за копійчаною ціною, що наливали у буфеті, і бутербродами з ікрою. «Вісім гривень — п'ятдесят грам Хеннессі, і дві гривні — бутерброд з червоною ікрою! Це ж, блядь, камунізм! Слава спонсорам Партії регіонів!!! — не вгамовувався Лесик, заковтуючи чергову дозу, — я хочу жити в Сєвєродонецьку!»

Ну, тут він лукавив, бо для себе означив Сєвєродонєцк, як «отстойний промишлєнний город»! Тому щойно з'їзд закінчився, і «вожді» подалися на бенкет для обраних, інших делегатів знову повантажили у автобуси й повезли кого до Луганська, кого до Лисичанська, кого до Донецька (майже дві години автобусом), бо не всім поталанило зупинитися в єдиному на увесь Сєвєродонєцк більш-менш пристойному готелі.

«Зато, знаєш, какіє в Донецке бляді!!! Ето пиздець! Сосут так, шо глаза на лоб вилазят! — гаряче дихав дорогою Лесику у вухо його випадковий друг — уродженець Єнакієва Льошка Бабкін, бізнесмен з Києва, який мав мережу салонів мобільного зв'язку. — Ща прієдєм в гастініцу і оторвьомся по полной! Я за всьо плачу!»

Свого слова Льошка дотримав!

Компанія, треба сказати, підібралася гарна! Усього п'ять чоловік. Лесик, Льошка, два журналіст з телеканалу «Інтер» і ще один бізнесмен — Льошкин друг, що оптом торгував контрабандними цигарками і був головою якогось там осередку Партії регіонів на Хмельниччині.

Єдине, що псувало настрій, це тупо совкова, дебільна, до ригів облудна інфраструктура та атмосфера готелю «Шахтьор» зразка 2004 року. Оці типу відремонтовані номери з дешевим ковроліном і новими ліжками, але з радянськими ще унітазами і порепаними білими кахлями на стінах, якісь «уйобіщні» фіранки на вікнах бордово-клоповного кольору, оці довгі, пропахлі цигарчаним димом і дешевим фальшем коридори з вичовганим радянським часом паркетом, а часом лінолеумом. Душа його страждала від рефлексивного неприйняття неоковирного навколишнього середовища. Він же ж був естет!

Проте кількість ужитого алкоголю трохи знімала психологічну напругу. Та й хлопці від початку казали, що інших варіантів більш пристойного житла нема, бо всі навколо готелі позаймані делегатами з'їзду, яких тільки в одному Донецьку зупинилося близько двох тисяч! «Так що блядей треба хапати зразу, бо усіх розметуть!»

Так і вчинили: Льошка і його цигарчаний магнат Серьога по прибутті до готелю першим ділом кинулися до місцевого охоронця (бо всі знають, хто саме «керує процесом») і запустили механізм, який рівно за двадцять хвилин видав перший результат.

Дев'ять дівок різної статури, кольору волосся, розміру грудей і довжини ніг стояли перед хлопцями у 510-му номері, бо саме цей полулюксовий номер із спальнею і маленькою вітальнею (в якому Льошка жив сам) було вирішено зробити епіцентром сьогоднішньої оргії.

План був такий: базовий номер 510 — тут бухаємо, палимо, зажимаємося, веселимося і т. д. і т. п. Трахатися ходимо за бажанням в номер «Льоліка і Боліка» (Олексія і Бориса — так звали журналюг з «Інтера»), який знаходився на цьому ж поверсі тільки в іншому крилі, для орального сексу використовуємо санвузли в обох номерах. Серьогин номер на дванадцятому поверсі використовувати не було можливості, бо його поселили з якимось старим комунякою, що писав антифашистські книжки у співавторстві із самим Дмитром Табачніком.

Комуняка довго пердів перед тим, як посцяти (Серьога чув це через тонкі, двері санвузла), сцяв уривками, тяжко покректуючи, трохи смердів якимось гімном, а як вийшов з туалету, вивалив на тумбочку купу ліків, витяг зі старої валізи кип'ятильника, заварював якусь трав'яну баланду у емальованій каструльці з малюнком напівзотлілого олімпійського Мішки, і взагалі викликав бажання, навіть у свого колеги по партії, так легенько пристукнути себе по лисій маківці із лагідними словами: «Щоб ти швидше здохло, старе кадебістське чмо!»

— Тридцять баксів — година, сто баксів ніч! Ото так прайс!!! Я ж казав — це пиздець! — волав до Лесика Льошка, коли вони вдвох подалися до найближчого нічного магазину за питвом і наїдками. — Це тільки в «Шахтьорі» такі розцінки! Бо у всьому місті — сто баксів година, триста баксів ніч!

— А чому так? — питав майже щасливий Лесик.

— Тому що тут, як правило, дівчата тільки й починають «кар'єру»! Обростають, так би мовити, досвідом!

«І хворобами!» — так і хотілося додати Лесику до слів товариша, бо він, як ніхто, знав, як дешеві повії загубили здоров'я поета Шевченка, але стримувався.

Дівчата, що прибули до номера, хоч і були на вигляд молоді, але вже якісь потаскані, бліді, навіть можна було сказати, нещасні. Вдягнені так-сяк і навіть якось не по-повійськи. У однієї Лесик навіть побачив бруд під штучним манікюром.

— Не переймайся, гандони усьо решают! Наберемо їх із запасом, — ніби вгадавши його думки, радісно вихекнув у морозне листопадове повітря Льошка. — А те, що вони ще не виглядають, як справжні досвідчені бляді, то це навіть гарно! Менше досвіду, більше пристрасті!

— Ну, так! — погодився з ним Лесь і теж видихнув з себе клуб алкогольної пари, а сам подумав. — Як гарно, що поруч є рішучі, досвідчені друзі.

Алкоголю набрали повно всякого, баксів на триста. За все платив Льоха. І той же ж самий «Хеннессі», і літрову пляшку «Джеймсона», для дівчат узяли вина і «Мартіні», а ще хамону, ковбаси с/к, сиру декілька видів, «Боржомі», оливок, лимону, цукерок «Рафаелло», ну і гандонів... Кожному по пачці. «Гусарські» називалися.

От, певне через ті «Гусарські» гандони, які виробляв невідомо хто, і які умовив його взяти Льотка, з Лесиком і сталася біда. Бо він як справжній, шляхетний, цивілізований киянин не покладався на яскравість обкладинок, а волів брати перевірені часом і поколіннями їбунів, непривабливі зовні, але чесні і міцні гандони «Контекс». Але провінційний смак корінного єнакієвця Льошкі Бабкіна, який платив за все і керував ситуацією, зіграв з письменником негарний жарт.

Спершу все було супер! Повернувшись до номера, вони застали усю компанію в доброму гуморі й настрої. Льолік з Боліком розповідали анекдоти, а на столі стояли пляшки з пивом. Усі п'ятеро дівчат, що їх було обрано для початку оргії і «знято» на цілу ніч (оплату наперед усі внесли заздалегідь із своїх власних коштів, домовившись, що, за бажанням, можна міняти партнерок), сиділи хто де і, цмулячи пиво, надсадно сміялися над старими бородатими анекдотами «київських медійників», що ті їх поцупили безпосередньо з вуст Іллі Ноябрьова — керівника програми «Золотий гусак».

— Нахєра ви понабирали цього йобаного пива! — удавано злостиво гримнув на них з порогу Льошка. — Ми, блядь, «Хеннессі» прінєслі, віскарь, мартіні...!

— Так, «Сармат»... лучшее піво в Українє... наше, данєцкоє... парні в баре бралі... — ніяково вичавила з себе одна з дівчаток, сприйнявши грізний тон Льошки за чисту монету.

— Та єбал я ваш данєцкій «Сармат»! Я с Єнакієва, ясно?! — продовжив свій «суворий» тон Льошка. — Єбал я ваш Данецк! Єнакієво руліт!!!

У цьому місті навіть Лесик трохи сконфузився. Ні, він знав, що усі «данєцкіє — подорваниє», важка злочинна спадковість, травмована психіка, необхідність збереження тваринного інстинкту виживання, боротьба за місце під сонцем, «сплять кургани тьомниє», «весна на заречной уліце» і всьо такое... Але щоб так суворо...

— Та расслабтєсь... Шучу я! — з диким реготом Льошка кинув кульки на підлогу так, що пляшки весело задзвеніли, і, піднявши руки, заволав на весь готель. — Давайте єбаться!!!

— Якої тобі єбаться, у тєбя же в Києве сім'я, дєті... Ти ж прімєрний сєм'янін, Льоша? — жартома спробував його приструнити цигарчаний магнат Серьожа.

— Єбал я всех... Я на отдихє, у себя дома! Я єбаться хочу!.. — знову щосили заволав Льошка, а потім, визирнувши до коридору через прочинені двері, мовив комусь «Ізвінітє», і, грюкнувши ними, хижо потер руки і змовницьки проказав. — Давайте начінать!

Ну, «їбаться-не їбаться», а далі було таке... Десь годинки півтори посиділи всі скопом, вижлуктавши з рожевих разових стаканчиків дві півлітрові пляшки «Хеннессі» і ще півпляшки «Джеймсона». Дівчата пили здебільшого «Мартіні», хижо завдаючи його сирами і хамоном, а потім «тихий Сєрьожа», який після майже єдиної промовленої ним фрази про Льошкіних сім'ю і дітей, весь час мовчав і жлуктив «Джеймсон», взяв свою Свету і повів її до ванної кімнати.

Вийдеш звідти хвилин за десять, натхненні і щасливі. Света сором'язливо опускала очі додолу і облизувала трохи підпухлі губи, а Серьожка влив у себе півсклянки віскаря і сказав: «Бля, люблю Данєцк!»

І понеслося... Спершу Льолік з Боліком, взявши своїх подруг Таню і Лену, потягли їх до себе. Потім Льошка зачинився у ванній кімнаті зі своєю Свєтою (в компанії виявилося дві Свєти — Льошкіна і Серьожкіна).

Лесикову подругу звали Наташа. Просто і органічно. Вона була фарбованою білявкою, міцної статури з великими персами, затягнутими у зелену трикотажну кофтину, джинсовій міні-спідниці й чорних непрозорих калготках, заправлених в чорні напівчобітки на невисоких підборах.

Чому Лесик обрав саме її з усіх дев'яти представлених на огляд дівчат? Можливо, тому, що його колишня дружина теж була міцна і грудаста (Лесь любив грудастих), а може, й тому, що незважаючи на фарбоване біле волосся, Наташа несла на своєму обличчі наявні ознаки належності до скіфсько-сарматської антропологічної гілки місцевого народонаселення, бо очі мала розкосі, блудливі темно-зеленого болотного кольору, широкі вилиці й напрочуд виразні пухкі, хтиві губи, в які так і хотілося що-небудь запхати.

Спершу в ці губи Лесь (о естетська натура!) запхав свій палець. Ні, ну натурально, коли решта вийшли на балкон покурити, і вони лишилися в кімнаті самі, він протягнув руку до своєї Наташі й торкнувся великим пальцем її пухких вуст. Наташа, із викликом дивлячись йому прямо в очі, ухопила його злегка зубами за палець і полоскотала язиком пучку. «Пішли до ванної...», — запропонував Лесик. «Пішли».

Отак двічі вони ходили до ванної кімнати в номері 510. Причому другий раз затрималися там чи не на півгодини. Алкоголь притупляв фізичні відчуття, і сам акт орального сексу значно подовжувався.

Проте, на диво, Лесикові чоловічі фізичні сили у гарній компанії і під впливом дорогого алкоголю відновлювалися миттєво, і вже за десять-п'ятнадцять хвилин він відчував, що унизу живота набрякає, пучиться його життєдайний пагін, його корінець, його ствол і, хоч як би це не по-хахляцьки звучало — «гетьманська булава».

Скориставшись нагодою, Лесик з Наташею усамітнилися в номері Льоліка і Боліка, і саме там, оволодівши Наташею по-справжньому, вже після самого акту, сидячи навпроти повністю оголеної повії, Лесик побачив оті чорні цятки проколів і синці у зоні підпахової артерії, які його насторожили.

— Ти що колешся? — запитав він її прямо.

— Коли йду на роботу, то так... Адже я тільки починаю. Важко психологічно.

— І що, допомагає?

— Трохи допомагає. Знімає ступор.

— А що колеш?

— Макову ширку... Гарно розслабляє.

Після того Лесику їбатися з Наташею якось розхотілося. Проте години через півтори, вживши ще двісті коньяку з сирами, хамоном і трьома «Рафаеллками» (на цей раз до гастронома бігали Льолік і Болік), він жваво став задивлятися на їхніх партнерок, які збуджені й щасливі тільки-но повернулися з вулиці, де відсмоктали у самого Йосипа Кобзона! Ну, тобто не у самого Йосипа, як його там по-батькові... А у його залізного двійника, тобто пам'ятника, що стояв навпроти центрального входу до будинку культури «Ювілейний», на який прямо дивилися вікна 510-го номера готелю «Шахтар» у Донецьку.

Ідея, щоб дівчата відсмоктали у Кобзона, прийшла Льоші саме тоді, коли вони курили на балконі!

— А слабо, девки, отсосать у самого Кобзона? Главного певца донецкого края! Нашей гордості, честі і совісті?

— А чьо отсосать-то? Он же пам'ятник? — зайшлися сміхом дівчата.

— А ми йому хуй-то і прідєлаєм. Он чьо, не человек, што лі? Пашлі!

Узявши із собою пляшку мартіні і кока-коли, уся ватага у складі Льоши, Серьожи, Льоліка-Боліка та їхніх дівчат рушила до пам'ятника. Як вони потім розповідали, ледь не всцикаючись від сміху, Льоша раз у раз прикладав то того місця пам'ятника, де б за анатомічними розрахунками з-під пальта мав стирчати ерегований пеніс, то пляшку Мартіні, то пляшку коли, а дівчата, удаючи, що смокчуть у самого Кобзона, пили ті напої прямо з пляшок. Повернулися за півгодини, бо на обрії з'явився міліцейський патруль. Були жваві, натхненні, розбещені безкарністю і напрочуд сексуальні!

З усієї компанії Лесю найбільше подобалася Лєна — типова донеччанка, чи то з трохи перебитим (чи то вони так вроджуються?) кирпатим носом, довгими ноґами, широко розставленими очима, їдкою, наглою вдачею, яка раз у раз кричала: «У-у-у-у-у, я отсосала у Кобзона! Кобзон, я тєбя люблю! Сука, я прошу, хоть нє надолго, боль моя, ти покінь меня!..»

Вона так крутила сракою і звивалася тілом, виводячи п'яним голосом пісні метра, серед яких були і легендарні «Мгновєнія», «І пісня про далеку батьківщину», і чомусь «День Победи», і «Смуглянка», що Лесю так і закортіло поставити її раком і трахнути! Що він, зрештою, і зробив, обмінявшися з Болеком партнерками.

Справу робили у ванній кімнаті номера 510. Все було класично. Лєна, скинувши з себе джинси і труси просто на підлогу, обперлася руками на зачинену кришку унітазу і затрясла перед Лесиком оголеними сідницями!. «Донбас паражняк не гоніт!» — казала в півоберта зазираючи на Лесика, який увійшов у неї, аж прицмокнувши від задоволення. Проте вжитий алкоголь і гандон «Гусарський» настільки притупляли відчуття насолоди від усвідомлення цієї соціально-ментальної парадигми, що з Лесика вісім потів зійшло, поки він витанцьовував тазостегновим суглобом сексуально-хореографічні па, від яких Лєночка за півгодини теж зовсім притомилася. Проте, з відчуття вродженого патріотизму і всотаної з маминим молоком любові до землі троянд і териконів, раз у раз, але дедалі тихше і тихше, майже умліваючи, шепотіла: «Давай, роднєнькій, давай! Данбас паражняк нє гоніт!»

Декілька разів вони пробували міняти пози, але нічого не вдавалося, і лютий роз'ятрений Лесиків пагін стояв колом. Зрештою, повернулися до тої пози, з якої почали.

«Тільки ти візьми мене за яйця і злегка їх перекатуй у долоні», — дав Лесь мудру пораду молодій донецькій повії, якою та й скористалася.

Справи зрушили з місця... Лесь почав розуміти, що ще трохи і він вибухне.

Але того, що сталося у самій фінішній стадії, ані Лесь, ані Лєночка не чекали ніяк. Можливо, то штучний типовий «гламурно-данєцкій» Лєночкін манікюр (рожеві пазурі із блискучими стразікамі), який зачепив гуму презерватива і пошкодив її, а можливо, це сам гандон «Гусарський» був поганої якості... Історія світла на цей факт не проливає. А от саме те, що у найвідповідальнішу фінальну мить презерватив порвався на шмаття — оце і відіграло вирішальну, можна сказати, фатальну роль у всьому подальшому Лесиковому житті, запустивши інфернальний механізм самознищення біоментальної системи під назвою «малорос-письменник Лесь Білий»! Чортівня та й годі!

— Блядь, гандон порвався, — вихекнув він, тяжко дихаючи і навалившись грудьми на мокру від поту Лєночкіну спину, яка, впавши ліктями на унітазну кришку, теж ледве дихала.

— Так ти шо, кінчив у мене!? — аж тіпнулася вона, і відкинувши Лесика задом, перевернулася до нього обличчям, дивлячись на кумедну поворозку з гумовим обідком, яка звисала з його ще набубнявілого, але вже кволого пеніса.

— Я ж кажу, гандон порвався...

— Ідіот, я ж можу забеременеть! У меня, сейчас самий опасний період!

— А я шо могу сделать? — знизав плечима Лесик, — мойся давай бистреє!

А на ранок вони поїхали хто куди. Дівчата по своїх Ленінських, Дзержинських, Стахановських та Пєрвомайських районах, а хлопці на летовище, звідки їх у майже новенькому «Боїнгу» доправили до Києва, так само продовжуючи гречно і гостинно розливати без міри дорогий французький коньяк.

Не знаємо, як для Лєночкі, а от для Леся та несподівана «данєцкая встреча» озвалася рівно за тиждень. Спершу він почав відчувати певний дискомфорт у паху і легке свербіння члена, а наступної неділі зранку під час справляння вранішньої потреби побачив на своїх трусах якісь зеленувато-сірі виділення. «Хєрня! Хєрня!» — знервовано подумав про себе Лесь і, не гаючи часу, цього ж понеділка чкурнув до лікаря.

Понеділок — день тяжкий! А особливо, коли саме в понеділок здаєш проби на венеричний аналіз. Це коли тобі в члена заганяють металеву проволоку, так що очі на лоба лізуть — цей момент, якщо його показувати чоловікам по телевізору, може у 90 відсотків відбити охоту до злягання з повіями.

А що вже й казати про лікування — щоденні уколи протягом двох тижнів, процедури, там різні антибіотики, що руйнують організм, ванночки-примочки, розчин срібла, який за допомогою пластикового шприца (слава Богу, без голки) власноруч тричі на день треба заганяти в уретру... Одним словом, жах! І це простий «інфекційний данєцкій хламідіоз!» А що вже казати про трипер, гонорею і сифіліс, чи отруйну «данєцьку ментальність»!

Майже три тижні тривало лікування! І ось, слава Богу, Лесик здоровий, і аналізи у порядку, у всіх пунктах стоїть штамп «не виявлено».

Але хламідіоз — така зараза, що у більшості випадків дає ускладнення на передміхурову залозу. Простими словами — починається простатит! Варто тільки гарненько переохолодитися, (а Лесик якраз на День Перемоги цього року вночі із друзями купався у ставу і добряче охолов), і все... Знову болить у паху, ломить поперек, віддає в низ живота, важко мочитися, віднімаються ноги, бо розпухла залоза перетискає нервові закінчення і кровообіг... Одним словом, ще одна біда!

І ти знову ідеш до лікаря, і тобі призначають різні види лікування, серед яких обов'язковим є прямий масаж простати (двадцять баксів за сеанс!!!). Це коли ти, спустивши штани, стаєш раком на лікарську кушетку, а лікар-уролог, вдягнувши гумову рукавичку і змастивши твій анус вазеліном, середнім пальцем руки залазить в жопу і починає так званий «масаж» передміхурової залози, та й так, що тобі від болю і огиди очі лізуть на лоба, і ти мугичеш, стираючи зуби в порошок: «Ой, бля, пиздець! Ой, бля, пиздець! Їбав я вас, сук данєцкіх!», поминаючи незлим тихим словом і Лєночку, і Наташу, і усіх блядєй славного шахтарського краю, і виробників гандонів «Гусарських», і свій малоросійський статевий орган, що маскуючись під інстинктом розмноження, пхається у різні брудні піхви, множачи навколо зовсім не милих діточок, а гріх, облуду, біль і страждання роду людського.

А наприкінці основного лікування лікар каже приблизно таке: «Значить так, от вам рецепт на свічки, які ви мусите щонайменше два тижні ставити собі на ніч. І ще така, дуже важлива рекомендація... Як зранку берете душ чи упродовж дня, але краще зранку... Ви не подумайте, це справді гарно допомагає... робіть самі собі масаж... Змащуйте палець вазеліном, присідайте для зручності, вводьте палець у задній прохід і хвилинку-півтори масажуйте передміхурову залозу. Якщо виникне ерекція статевого органу, то не стримуйте себе — мастурбуйте. Це покращує кровообіг, зменшує набряк і сприяє якнайшвидшому одужанню. Ну і гімнастика, вправи, які я вам показав, прогулянки на свіжому повітрі, обмежте вживання алкоголю, і, нарешті, активне статеве життя... Все, як ми домовлялися. Добре?»

«Добре, лікарю, добре!»

«Якщо виникне ерекція — мастурбуйте!» — ця фраза, проказана лікарем Максимом Давидовичем в урологічному відділенні клініки «Феофанія», запам'яталася Лесику якоюсь своєю майже біблейською мудрістю. На той момент буття Лесик би волів поставити її в один ряд з духовно-ментальними аксіомами на кшталт: «Якщо хочеться їсти — їжте!», «Якщо хочеться пити — пийте!», «Сонце сходить — день настає...», «Кашу маслом не зіпсуєш», ну і «От улибкі станет всем светлей...»

— Ви не жартуєте, докторе? — перепитав він у Максима Давидовича, трохи усміхнувшись.

— Аж ніяк! — усміхнувся у відповідь лікар, — це дуже і дуже важлива процедура. Зважте на це! Простатит — хитрюча і підступна хвороба. Його можна легко нажити, а от вилікувати, не теє... Тільки тривале і постійне лікування дає гарний результат. Мінімум місяць щодня зранку прямий масаж простати!

«Отак, певне стають підарасами!» — десь далеко, майнула обрієм свідомості думка, і Лесик якось вже з підозрою глянув на Максима Давидовича, мовляв, «чи не підарок лі ти, дарагой таваріщ?» Але хрін ти так просто вирахуєш підараса з-поміж лікарів. Люди, що майже кожного дня лазять пальцями (та й чи тільки пальцями?) в хворі жопи і дають пацієнтам подібні поради, вже апріорі якісь збоченці з точки зору нормальної людини. Але чого не зробиш заради одужання!?

— А ще, — додав лікар, — можете зайти до секс-шопу і спитати там такі спеціальні пристрої для прямого масажу простати, бо коли самому собі робити масаж, то не можна пальцем дістати так глибоко, як необхідно для повноцінної процедури і досягнення лікувального ефекту...

— Ні, лікарю, облиште! Я думаю, мені й пальця вистачить!!!

— Ну, як знаєте...

— Отож!

Вперше, коли Лесик, ретельно підкоротивши нігті на руках і гарнесенько випорожнившись, намащував палець вазеліном і присідав у ванній кімнаті, він відчував до себе неабияку відразу. Адже він завжди чітко і однозначно, неодноразово і пуб-ліч-но (!) декларував свою гомофобію. «Вони мають поважати моє людське право на фізичну відразу до них і не намагатися проявляти при мені свої збочені нахили. Тим більше розповсюджувати їх у суспільстві. Місце підарасів серед підарасів!» — отак він заявив у своєму інтерв'ю в одній дуже поважній газеті, яка без купюр відтворила авторську лексику.

Саме тому, вперше доторкнувшись змащеним вазеліном пальцем до власного ануса, він відчув себе дівчиною, яка от-от втратить цнотливість не у природній спосіб, а скажімо, із гумовим членом чи іншим різновидом «еротичних іграшок». Погодьтеся ж бо — є ж бо щось неприродне, коли дорослий, тридцятип'ятирічний літератор, відомий на усю країну, пхає собі у жопу середнього пальця правої, руки, прагнучи дістатися хворої простати?

Але відбулося диво! Палець легко так просковзнув у пряму кишку і майже відразу вперся у щось тверденьке. Цей дотик спричинив у всьому Лесиковому організмі вже знайоме, але не таке насичене і хворобливе відчуття, яке виникало тоді, коли його простати торкався суворий і радикальний палець ескулапа-лікаря, а зовсім навпаки, якесь приємне і лагідне збудження відчув він у всьому тілі. Коротше, не будемо вдаватися у різні фізіологічні подробиці прямого масажу простати... Скажемо одне — Лесику несподівано сподобалося!

Майже цілий день він ходив під враженням, а увечері, знову у ванній, повторив той експеримент, причому сталося саме те, про що попереджав лікар. Масаж — прилив крові — ерекція — мастурбація — оздоровчий ефект!

' Того ж дня вражений новими, незнайомими фізичними відчуттями Лесик з неабияким задоволення споживав за вечерею мамині сирники (бо й досі жив разом з батьками), запиваючи їх гарячим какао, тупо дивлячись по телевізору фільм «Термінатор-2» і мріючи про завтрашній ранок, коли він знову замкнеться у ванній кімнаті.

Що, стосується інших порад лікаря стосовно прогулянок на свіжому повітрі, лікувальної гімнастики, здорового способу життя, то все це Лесик вирішив втілити, перебравшись десь на місяць у село, тим більше, що мав одну невідкладну літературну справу.

Глава четверта Малоросійський ірокез

«Ненавиджу! Ненавиджу!» — приблизно такі слова виривалися з самих глибин Лесикового єства, коли він цієї зими по телевізору дивився, як на майдані Незалежності відбувається інавгурація (а слово саме яке мерзенне — «інавгурація») третього за рахунком президента України Віктора, так би мовити, Ющенка! Урода з уродів! Дебіла з дебілів! Продажної американської підстилки!

Аби його малоросійське серце не розірвалося від розпачу і горя, Лесик сів у свій червоний БМВ і попхався до редакції газети «Сєгодня», де розраховував знайти моральну підтримку від друзів по нещастю. І він її знайшов. Зваживши на його стривожений і розбурханий стан, головний редактор зробив Лесику пропозицію, від якої він не зміг відмовитись.

— А чи не хочете зробити в нашій газеті ряд публікацій на тему: «Гоголь — вєлікій руській пісатєль?

— Із задоволенням, — миттю відгукнувся Лесь, — тільки мені неодмінно потрібна подорож по гоголівським місцям. І взагалі мені треба трохи відпочити від усього цього помаранчевого бардака!

І, о диво! Вже на початку лютого наш малоросійський письменник за гроші редакції мав у санаторії «Миргород» прекрасний номер, де він розпочав роботу.

Збираючи їдкі та ущипливі враження часів господарювання на гоголівській землі хохляцького бидла, коли всі пам'ятки, пов'язані з видатним малоросом, перебували в жахливому, напівзруйнованому стані, Лесь, окрім «гоголівських сюжетів», друкував вечорами фельєтони та нариси, сповнені отруйної слини, жовчі, фекальних мас, які згодом планував вихлюпнути у вигляді збірки «Хохлореволюція на багні!» на голови усіх цих Ющенок-Тимошенок-Порошенок та інших агентів Заходу, що за допомогою американських грошенят та підкупленої «свідомітської бидломаси» здійснили в його країні справжній державний переворот!

Відтоді він повністю зав'язав з алкоголем, поклавши собі за обітницю випити тільки тоді, коли цю злочинну владу буде повалено! Отак і жив — їв, спав, писав, пив мінеральну воду, бігав ранками і знову писав, інколи вибираючись на екскурсії до гоголівських місць.

Проте одна зустріч, яка сталася у майже міфічній Диканьці, внесла в його життя певні корективи.

Насправді, він приїхав сюди, щоб поновити оті люті почуття про нинішню неоковирну диканьську реальність, про «тупо хохяцкій посьолок городского тіпа, где даже на Рождество молодьож собіраєтся не в храме, а у місцевого генделика, где, как ви понімаєте, соврємєнниє Вакули і Оксани не колядкі распевают, а чісто с півом і сємкамі отдихают под «Владімірскій Централ» і «Бєлий лебедь на пруду»!

Та й завернув собі до місцевого краєзнавчого музею.

Так і хочеться у цьому місті пафосно, по-тарасобульбовськи заголосити: «Агов, пани-браття, чи були ви колись у Диканьському краєзнавчому музеї? Чи дотикалися до славної диканської минувшини з її Кочубеями, Мотрями, Катрями, Свято-Троїцькою та Миколаївською церквами, що про них розповідає славна жінка-екскурсовод на ім'я Ганна Антонівна? З її героїчними постатями, серед яких не тільки Гоголь, але й видатний льотчик Іван Іванович Даценко — Герой Радянського Союзу і вождь племені Мохаве Кахавейк! Як? Ви нічого не чули про Івана Івановича Даценка? Ну, тоді ви — лохи, панове, справжні хохляцькі лохи! Бо піднімається нині з Землі Руськой цар — рівному якому не знайдеться у світі, й усіх вас, бляді бандеровскіє, які героїв своїх справжніх малоросійських не цінують, у асфальт закатає!»

Проте до справи! Зазирнувши того дня до Диканьського краєзнавчого музею, Лесь ніс до носа зіткнувся з «групою таваріщей», яких він добре знав і тихо ненавидів. То були кінорежисери брати Іллєнки, Юрій та Михайло, з ними був ще синок Юрія Андрій (лютий молодий націоналюжка, що злигався з відомим праворадикалом Олежкою Тягнибоком) і ще пару людей, яких Лесик не знав, але оскільки вони говорили із діяспорянським акцентом, то точно упізнав у них тих «канадійшьких чи американшьких» жлобів, що у вирі подій останнього часу сунули в Україну, як сарана.

Жлоби й націоналісти якраз прощалися з Ганною Антонівною, чемно їй дякуючи (аж зригнути захотілося від їхнього акценту), і поки Лесик здавав свій верхній одяг до гардеробу, вони вже пішли собі геть!

— А то ви до музею? — звернулася до нього Ганна Антонівна. — Може, хочете екскурсію? Усього десять гривень!

«Усього десять гривень!» — зловтішно подумав Лесик про хохлів, що ладні продавати свій рабський труд за копійчини, а сам мовив:

— Давайте!

Екскурсія першим поверхом, де йшлося про історію Диканського краю відтоді, коли тут були ще стоянки первісних людей і аж до того моменту, як революційно налаштований місцевий народ зрівняв з землею палац славних Кочубеїв, дуже потішила Леся. В деяких місцях екскурсії він відверто реготав, удавано хапаючись за живіт, особливо коли Ганна Антонівна почала у якомусь місці оповіді виводити історію української хати від Трипілля: «Бо хата для українця — то увесь всесвіт! — виспівувала вона лагідним своїм голосом, — а тому українці самодостатні, бо живуть у злагоді з Богом і стихіями. Держава їм як така не потрібна,"бо не було ще в історії України такої держави, яка б була за суттю Українською. От, може, тепер Ющенко щось зробить!..»

У цьому місці він знову ледь не блювонув! Лесь ледве себе стримував, щоб не вступити з екскурсоводкою в полеміку, але оскільки вважав її істотою значно нижчою за соціокультурним та інтелектуальним рівнем, а також історично-суспільною вагою, то вирішив не опускатися до рівня цієї «національно-свідомої почвари». Просто нахабно іржав, принижуючи її таким чином. За свої десять гривень задоволення мав купу!

Ганна Антонівна, здається, зрозуміла, з ким має справу. В очах її запалилися сірі холодні вогники. Тон розповіді зробився сухим і байдужим, губи склалися у сувору нитку, а долоньки раз у раз стискалися у кулачки.

— А чого це Іллєнки у вас робили? — піднімаючись сходами на другий поверх, запитав у неї Лесь.

— Даценком цікавилися...

— Ким?

— Іваном Даценком.

— А хто це такий?

— Зараз на другому поверсі я вам про нього розкажу.

Вислухавши коротеньку оповідь про те, як місцеві мешканці на місці шикарного палацу Кочубеїв у 20-ті роки минулого сторіччя побудували свинарники, як половина усього диканьського повіту вимерла під час Голодомору у 1932-1933 роках, історію про перший залп систем залпового вогню «Катюша» у 1941-му, що пролунав саме на землі Диканьщини, Лесь з Ганною Антонівною нарешті дісталися стенду, де висів портрет героя.

«Іван Іванович Даценко народився у 1918 році в селі Чернечий Яр Диканьського району Полтавської області, — почала свою монотонну оповідь екскурсовод, вказавши рукою на фотографію за склом. — Наприкінці 1930 років поступив до Чкаловського авіаційного училища, яке і закінчив у 1940-му. З перших днів війни він воював у складі ланки бомбардувальників дальньої авіації. У 1943 році його було нагороджено орденом Леніна та золотою зіркою Героя СРСР. Відтоді старший лейтенант Іван Даценко через добре знання англійської мови очолив спецзагін дальньої авіації, який у співпраці з союзниками (американськими пілотами) проводив військові операції. Навесні 1944 року року ланка важких бомбардувальників вирушила з летовища під Полтавою у напрямку Львова із завданням зруйнувати вузлову залізничну станцію та летовшце в районі Скнилова. На підльоті до Львова ланка потрапила під приціли німецьких зенітних батарей. Усі пілоти бачили, як флагманський літак, яким керував Даценко, взятий у перехресне світло прожекторів, спалахнув від влучних пострілів німецьких зенітних орудій і вибухнув у повітрі.

Довгі 25 років на Батьківщині героя, шанували його пам'ять, встановлювали меморіальні бюсти, проводили військові ігри «Зарниця», називали вулиці й школи його ім'ям. Аж поки восени 1967 року все не закінчилося... Герой Радянського Союзу виявився живим! Та не просто живим, а ще й емігрантом — вождем індіанського племені ірокезів під назвою Мохаве Кахавейк!»

Не будемо докладно переповідати усю історію, за мотивами якої український режисер Михайло Іллєнко через декілька років таки випустить у широкий кінопрокат картину під назвою «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Скажемо одне, що у той самий момент, коли Ганна Антонівна розповідала Лесю про ту історію, сталося у нього видіння.

Він — у бездоганному смокінгу і лакованих туфлях, з ідеально виголеною головою, стоїть разом зі знімальною групою на сцені кінопалацу, де зазвичай відбувається вручення премії Американської кіноакадемії, і тримає золотого Оскара. Позаду нього величезний світлодіодний екран, на якому надпис: «Переможець у номінації «Кращий закордонний фільм» — кінострічка «Малоросійський ірокез!», продюсер, сценарист та режисер — Олесь Білий, Росія!»

«Чому Росія?» — спитаєте ви?

Відповімо словами головного героя: «А хіба, блядь, в цій сраній Україні є кінематограф? Хіба ці йобані хохли здатні створити нормальне кіно? Та у них же ж взагалі кінематографічної школи нема. Третього сорту, людиноподібні двоногі сотворіння без смаку, традицій та вміння працювати!»

Словом, здалося в той момент Лесю, що він натрапив на золоту жилу! На історію, яка ще не відома широкому загалу, але яка може бути базовою для створення геніального сценарію, роману, документального кіно (необхідне підкреслити)! Історія фантастична!

— Так а що Іллєнки тут робили? — ледь утримуючи на обличчі маску байдужості, перепитав ще раз екскурсоводку наш герой.

— А вони кіно хочуть знімати про Даценка! Кажуть, що дуже цікава як для кінематографу історія!

— А-а-а-а, — удавано кволо й індиферентно протягнув Лесь і закусив губу, а сам подумав: «хуй вам!»

Як подумав, так і зробив! Майже три місяці вивчав книжечку про Даценка, яку купив у Ганни Антонівни за 20 гривень («Тільки рік тому власним коштом видали!» — сказала та, забираючи гроші), збирав матеріали, нишпорив Інтернетом, ходив до канадійської та американської амбасад і, нарешті, познайомився з рідною небіжкою Івана Даценка, Галиною Іванівною, яка мешкала у Полтаві й тримала величезний архів. Бо мати її (рідна сестра Івана Даценка), як вмирала, сказала таке: «Як не покладеш, Галю, квіти на! могилу брата у Канаді, не заспокоїться душа моя!»

Весною того ж року письменник і публіцист Лесь Білий відіслав здебільшого у російські видавництва та кінокомпанії синопсис майбутнього роману-сценарію під робочою назвою «Малоросійський ірокез», який закінчувався таким абзацем:

«Лише раз на рік, у день літнього сонцестояння, двері заповідної частини резервації племені Мохове Кахавейк відкриваються для всіх охочих, аби ті могли бути присутніми при «Святі Сонця» і звершенні обряду ініціації (посвячення молодих хлопців у воїнів). Поруч з майданом, де відбувається цей обряд, знаходиться старовинне багатовікове кладовище, на якому ховають виключно вождів Мохаве. Це кладовище є найбільшою святинею племені. Саме там покоїться прах вождя на ім'я «Чіф зе покен фаєр», або «Того, хто пройшов крізь вогонь» — простого малороса з-під Полтави, Героя Радянського Союзу Івана Івановича Даценка.

Разом із племінницею покласти квіти на його могилу, вшанувавши гордий, волелюбний і незламний дух Радянського Героя — ОБОВ'ЯЗОК НАШОГО ПОКОЛІННЯ!!!

З повагою, автор проекту — Лесь Білий.

І от маємо результат! Уже наприкінці травня Лесь отримав електронні листи від декількох російських кінокомпаній зі згодою розглянути можливість запуску цього проекту. Причому серед кінокомпаній були такі монстри, як «Мосфільм», «ТРИТЕ» Микити Міхалкова і «Art Pictures» Фєді Бондарчука, що саме випускав у прокат свою легендарну «9-ту роту»!

«Йес! Вони на гачку!» — подумав у той момент Лесь і, не гаючи часу, вступив у перемовини. Більше за все йому сподобалася пропозиція Фєді, який зажадав особистої зустрічі в Москві (коштом компанії), під час якої висловив однозначну думку, що ідея йому подобається, він бачить себе співрежисером і виконавцем головної ролі і готовий дати аванс, щоб розпочати роботу над сценарієм. Загальна сума контракту сягала 50 000 доларів (нарешті куплю собі окрему квартиру! — пронеслося в голові у Леся), а тому, підписавши контракт і— отримавши аванс у розмірі 10 000 доларів, він знову відбув на свою Україну писати «справжній національний шедевр»!

Глава п'ята Ментальні особливості малоросійської еротики

Останніми роками Лесь виробив у собі звичку діяти «системно» і «структуровано», чого б це не стосувалося. Кляті лінощі, необов'язковість, потурання інстинктам, самовиправдовування, дрібне емоційне шахрайство, одним словом все, що притаманне слов'янському творчому менталітету, він випалював у собі нещадно, раз у раз промовляючи «арбайтен унд дісціплінен і ворог, бля, капітулірен».

Як наочний образ ворога, окрім братів Іллєнків, він завжди тримав перед очима усю бандерівську грядку українських авторів, представників так званого «укрсучліту». Всі ці Рябчуки-Винничуки, Андруховичі та інші Іздрики-Ірванці-Єшкілєви, а також Ульяненки, Забужки, Прохаськи та інші потенційні конкуренти у написанні «сценарію століття» з кожним його влучним рядком, з кожною вдалою сценою отримували своє по заслугах. Він писав свій сценарій натхненно і піднесено, заколочуючи у такий спосіб цвяхи в труну їхнього жалюгідного існування. Бо тільки його сценарій і його майбутній фільм піднесуть малоросійський український кінематограф на небачену до цього висоту!

Тупа щоденна нордична виваженість та невідворотність наступу,, а згодом і покарання у вигляді історичного забуття для усіх цих пігмеїв від літератури була питанням часу. «Чи ба, — апелюючи до них в своїй уяві, проказував Лесь, — заявляють вони мені: ми вас, мовляв, за ваші антиукраїнські опуси за яйця не підвішуємо і до тюрми не заганяємо, хоча б могли... Бо ми толерантні, демократичні, ми — європейці! А ви — запроданці дикої азійської орди, що тільки й знала упродовж століть наш європейський український дух нищити! Та на який ляд ви комусь здалися, інтелектуали кастровані, австро-угорської імперії холуї і годованці! Мовчати! Лежати! Сосати!» — отак промовляли вони до нього, а він до них. Війна точилася люта, цивілізаційна, безкомпромісна!

Тому: підйом о дев'ятій ранку, вранішня пробіжка лісом, купання в озері, білковий сніданок (яєчня чи омлет, чай з молоком зі свіжим селянським сиром), потім три-чотири години роботи над романом-сценарієм, десь близько третьої обід (легкий супчик або борщик) і легкий перепочинок із книжкою або можна подрімати десь години до п'ятої. Після того — міцний чай і дослідницька робота зі специфічною літературою (здебільшого військово-історичною). Десь близько сьомої-восьмої вечеря (овочевий салат) і ніякого алкоголю, хіба що пляшечка безалкогольної «Балтики».

Заповідь лікаря про прямий масаж передміхурової залози Лесь проробляв щоранку після пробіжки і купання в озері. Приходив додому, скидав майталеси і, засмикнувши у спальні фіранки, ретельно намащував середній палець правої руки вазелінам, а потім, присівши над старим килимом, однією рукою шугував пальцем у жопі, а іншою «вгамовував здиблену плоть».

Єдине, чим він останнім часом приємно доповнював цей лікувально-медичний акт, була підшивка газети «Бульвар», яку навесні цього року притягнув на дачу його батько, палкий шанувальник цього жовтого видання, бо в ньому часто-густо друкувалися інтерв'ю з людьми, яких він особисто знав, зокрема різні там колишні прокурори, мєнти і прем'єр-міністри, радники президентів, радянські чиновники вищого рангу і таке інше.

А от головного редактора «Бульвару» Дмитра Гордона Лесь особисто знав і всіляко підтримував його діяльність, бо вважав, що Гордон, на свій єврейський розум, прекрасно доповнював велику «малоросійську» справу, змішуючи з землею на сторінках свого видання усіх цих так званих українських артистів, усіх цих Бобулів-шмобулів, Скрипок-Вакарчуків-Скрябіних, усіх цих Біличок-Лорачок-Русланочок і прочих рогульських жаб, вкупі із клоуном Поплавським і трансвеститом Данілком разом узятими. Правий був Микола Мозговий, коли на сторінках «Бульвару» у своїх інтерв'ю з Лузіною та Крутогрудовою усю цю дрібнотравчату шушеру з гімном змішав!

Спитаєте, кого любив? Російський рок любив! Розенбаума любив, та що там гріха таїти, Мішу Круга любив, «Лесоповал» Таніча, Расторгуева!

«Ну де, на Україні артисти такого класу? Нема і не буде ніколи! Бо тут хохляндія, тут бидло править!» — хижо визвірявся до співрозмовників, коли мова заходила про жахливий стан справ у сучасній українській естраді.

У підшивці «Бульвару» Лесю особливо була до вподоби остання сторінка, де друкували фото учасниць фотоконкурсу «Місіс Груди». Під час процедури він прямо перед собою розстеляв на підлозі підшивку «Бульвару» і, споглядаючи фотографії, досягав досить високого рівня чуттєвої насолоди.

Дарма, що чимдалі сторінки бульварного видання вкривалися спершу темними, а після підсихання жовтими плямами. Все це були наслідки бурхливих і щоденних лікувально-оздоровчих сім'явивержень, від яких страждали на фатальне «жовтіння» не тільки груди учасниць фотоконкурсу «Місіс Груди», але й мармизи усього зоряного сімейства Пугачової-Кіркорова-Галкіна, а також Павла Глоби, Тетяни Буланової і Альони Апіної, Наталки Могилевської, тих же ж Розенбаума і Расторгуева, Борі Моісєєва, Валерія Леонтьева, видатних спортсменів та їхніх дружин, а також діячів політики та бізнесменів, цілителів, дизайнерів, радянських поетів і письменників та інших публічних персон, якими строкатіли сторінки «Бульвару». «Вибачайте рідненькі, я ж в оздоровчих цілях», — струшуючи член після закінчення сеансу «лікувального масажу», промовляв до них Лесь, бо багатьох з них знав особисто.

Чимдалі «жовта» преса в буквальному сенсі цього слова ставала дедалі жовтішою від плям засохлої сперми. Але, що поробиш, більш політкоректної порнухи типу справжнього еротичного глянцю під рукою не було, то й користувався, чим міг. У цьому разі можна сказати, що українським артистам, чиї мармизи рідко друкували у «Бульварі», в якомусь сенсі ментально поталанило, що їх отак мимохідь не «обкінчував» письменник-малорос в умовах неоковирного побуту трохи реставрованої селянської хати.

Але не тільки цими статево-фізіологічними вправами обмежувалося еротичне життя нашого героя. Була у нього, так би мовити, одна, але справжня любовна пристрасть!

Кожного полудня упродовж останніх десяти днів, що він провів у селі, Лесь полишав свої літературно-сценарні справи, йшов до старого дерев'яного паркану навколо садиби, спирався на нього ліктями і чекав, коли з боку дороги, що вела у ліс, з'явиться череда корів, голів так з тридцять, яких вели на денне доїння.

Проте не на досвідчених, молочних корів чекало усе єство його, а на молоду, незайману «тьолочку», років тринадцяти-чотирнадцяти, що звалася Наталкою і разом із своєю рідною бабою Любою пасла селянське стадо. За ту роботу отримувала двадцять гривень на день і мріяла на зібрані за літо гроші купити собі до першого вересня «класнючі такі червоні тухлі на каблуках, як у Дженіфер Лопес, а ще модняву червону куртку і сумку, щоб усі в школі охрініли» — так пояснювала Наталка мету свого літнього заробітку.

«Ну, викапана Оксана з «Вечорів на хуторі біля Диканьки! — думалося Лесю, що дивився їй услід, як вона разом із стадом, човгаючи важкими гумовими чоботями, курила дорогою у бік бабиної хати, вихляючи своїми пружними дівочими сідничками, затягнутими у сині спортивні штані. — Ідуть роки, минають століття, а українські дівчата так само мріють про червоні «тухлі» від самої цариці. Класика, бля!»

Лесь пам'ятав Наталку ще зовсім малою дівчинкою, яка приходила зі своїми старшими братами Сашком та Серьожою, що допомагали дорослим робити ремонт у їхній хаті років десять тому. Він пам'ятав її і з минулого року, коли вона ще худим, кострубатим підлітком майже щодня чкурила повз їхню садибу на старому роздовбаному велику «Україна» з подружками купатися на озеро.

Але за цю зиму сталося диво. «Корява» Наталка з гидкого каченяти перетворилася на таку «канхвєту-німфєту», що у естета і поціновувача жіночої краси, літератора-публіциста Леся Білого у грудях щось тьохнуло таку що він несподівано сам для себе важко якось задихав, майже засопів, коли цього літа побачив її уперше, бо усі прилади малої, втиснуті у підліткове і вже вочевидь маленьке напівдитяче платтячко, рвалися назовні, як невеличкі кавунці. До них хотілося припадати вустами, кусати зубами, лоскотати язиком, жерти, упиваючись соком, хижо, несамовито, або, як кажуть справжні малороси, «сладостраствовать в упоєніі».

Не гіршими від Наталчиних грудей-кавунців були ніжки і відстовбурчений задок. Трохи покусані на литках комарами і брудні від дорожнього пилу, вони втікали під коротеньку спідничку двома стрункими берізками. Молоді природні сили, що тільки-но влилися у них, проривалися назовні крізь тугу ніжну шкіру, що аж світилася несамовитим бажанням втіхи і наче благали: доторкніться до нас, відчуйте нашу прохолодну пружність і шовковисту пристрасть, ковзніть долонею під спідницю і дістаньтеся пальцями того заповідного місця, де цупкі пагони молодої виноградної лози ледь прикривають маленьку, ще незайману вологу нірку, в якій вмішується несамовита пристрасть усього світу!

Словом, ви вже зрозуміли, що у душі Леся спалахнув шал еротичних бажань. Він нарешті на власному досвіді впевнився, що, таки Набоков зі своїм Гумбертом Гумбертом були не «конкретними педофілами», як він вважав досі, але мали якусь рацію, констатуючи факт наявності дуже тонкої сексуальної перверзії, яка примушує дорослих, виважених чоловіків задивлятися на зовсім молоденьких дівчат. До цього моменту Лесь вважав педофілію, як, зрештою, і педерастію, тупим сексуальним збоченням. Але від часу першої зустрічі з Наталкою цього літа, як би це мовити, трохи змінив свої думки.

— Привєт, малая, как дєла? — ледь вгамовуючи важке сопіння, кинув він до Наталки, що вже, переодягнувшись після пасовиння корів, години близько сьомої вечора прямувала повз його паркан до місцевої крамнички.

— Харашо, дядько Лесь!

— Куда ідьош?

— Баба у магазин за оселедцями послала.

— За сєльодочкой, значіт... Прікольно! Пріході вечером... пабалтаєм, чаю папйом...

— Ні, сьогодні не зможу, мені до братів треба з'їздити, з малими посидіти...

— Ну, то завтра вечером заході...

— Завтра може бути...

Отак відбулася їх перша зустріч. І оце проказане тоді: «завтра може бути...» розтяглося на цілих довгих десять днів, поки доля-таки не привела Наталку до Леся у гості.

Сталося це суботнього вечора напередодні Трійці, коли високе червневе сонце ще й не думало падати за обрій, а лагідно зігріваючи усю землю, висіло собі над соснами і дубами розлогого мотовилівського лісу, умліваючи від терпких запахів лісових квітів, суниць, осоки, любистку, м'яти, півоній та дикого жасмину, які розливали у повітрі розпусні свої аромати.

Вона зайшла на подвір'я, як німфа, як божественна наяда, що, тільки помивши голову, пустила свої коси струменями по напівоголених плечах і купала їх у сонячному промінні за всієї своєї дитячої безпосередності, не розуміючи навіть і сотої міри того, якою ж манкою, якою привабливою була вона в той момент. Така проста, рум'яна і розпашіла у своїй коротенькій сукні-халатику з глибоким вирізом, що застібувався саме на перламутрові гудзики, у смішних блакитних кросівках з коротенькими білими шкарпеточками, що, здавалося, сама цнотливість і хіть, сама боттічеллівська Афродіта відвідала захаращене дровами і різним господарським крамом звичайне сільське подвір'я родини Забуг.

Граціозним рухом відкинувши ще вогке волосся за плечі, стала посеред двору і, відшукавши поглядом Олеся, який лежав у гамаку під яблунями, мляво перелистуючи гітлерівський «Майн кампф», запитала:

— Пане Лесю, а у вас є «Кобзар» Шевченка, мені в школі дали на літо завдання прочитати його «Гайдамаків», «Катерину» і щось ще, я не дуже пам'ятаю?

Відразу по тих словах у повітрі забриніла пауза такої емоційної напруги, що навіть сонце, відчувши неладне, розплющило примружені оченята і зглянулося на село Плисецьке, де починали розгортатися події, гідні трагедій самого Есхіла.

«О Боже!» — ці слова Лесь вимовив майже пошепки, так що Наталка їх не почула.

У контровому сяйві вечірнього сонця він побачив дівочий силует неземної краси, оповитий сонячним німбом, і не відразу збагнув, що то за божественне створіння відвідало сумний чертог малороса-затворника.

— Наталко, ти!? — схопився він зі свого гамака, впустивши «Майн кампф» просто на траву...

— Я, я! — жваво озвалася мала, — у вас пиво є?

— Що? — Лесю здалося, що він недочув.

— Я питаю, — вже більш інтимно продовжила Наталка, простуючи йому назустріч, — чи є у вас пиво, бо я посварилася з бабкою, яка забрала собі мої гроші, бо я хотіла з дівчатами піти на дискотеку, а у них же ж грошей нема, так я просила у бабки, щоб вона мені дала... А вона не дала і сказала, що ми там будемо бухати і курити, а я сказала, що вона стара дура і нічого не розуміє, карочє, посралися конкретно... Так я оце з дому пішла, навіть волосся не висушивши, а у мене ж ні копійки грошей, а бухнути хочеться, бо завтра ж вихідний, а коли мені гуляти як не в суботу, цілий тиждень, окрім тих корів, нічого не бачиш, так я оце подумала до вас завернути і спитати, чи нема у вас «Кобзаря» Шевченка, бо у нас в школі дуже сувора училка з літератури і мови, навіть в якомусь там товаристві типу «Просвіта» головує,, ганяє нас так, аж гай шумить, так я оце дорогою згадала, що ви теж типу письменник, так я оце до вас і зайшла...

Наприкінці свого монологу вона підійшла майже впритул до Леся так, що він відчув її запах... Знаєте, оцей ні з чим незрівнянний запах незайманого дівочого тіла, яке дихає парним молоком, фіалками, туманами, пелюстками троянд і ще чимось таким невловимим, що, певне, саме і зветься так: «аромат незайманого дівочого тіла». Ніздрі його затріпотіли.

— Скільки ж тобі років, красуня, що ти хочеш «набухатися»? — проковтнувши півсклянки слини, що за якісь секунди накопичилися у роті, під'юджував її Лесь.

— У серпні буде чотирнадцять, я ж «ровєсніца» Незалежності, — посміхнулася до нього Наталка, — народилася саме 24 серпня 1991 року, це якщо чесно... але то фігня, я вже від десяти років канкрєтно бухаю... ну не самогонку, понятно, а пиво, бо я самогонку не люблю... Якось мені тато на весіллі у своєї куми налив, так я ледь не обригалася, фу, гадость редкая, а пиво заходить нормально, і всі знають, що я пиво п'ю, і мама, і батько, тільки оно стара кляча. — Наталка кивнула у той бік, де на сусідній вулиці стояла бабина хата, — все нудить, що я так сбухаюся... А як тут збухаєшся, коли цілими днями тих корів пасеш, а як приходиш додому, то вже тільки й сил, що телевізор дивитися... Ви, кстаті, к Снежане Єгоровой как относітєсь? От мені вона подобається! Класна баба, а чоловік її колишній, отой знаєте рудий Мухарський, що з «Тайдом» по хатах бігає, то щось не дуже... Я его не воспрінімаю.

— Та знаю і ту, і того — дебіли гламурні...Всі у тому шоу-бізнесі підараси конкретні, вибачай на слові... А пива, мала, у мене нема...

— То давайте сходимо, купимо, бахнемо по пляшці...

— Давай зробимо от як, — після нетривалої паузи рвучко запропонував Лесь, — ти лишайся тут вдома, подивись телевізор або хочеш — пограй на комп'ютері... А я швиденько до магазину збігаю.

— А у вас «Рапунцель» є?

— Який рапунцель? — не зрозумів Лесь.

— Ну, гра така, «Рапунцель»... там принцеса, і їй треба одяг міняти, з башти її визволяти, від злодіїв рятувати...

— Ні, «Рапунцеля» у мене нема, у мене є стрілялки різні, літачки, стратегії... О! Хочеш я тобі на комп'ютері «Гаррі Поттера» поставлю?! У мене є! Перша серія «Гаррі і філософський камінь».

— Ну давайте, ставте Поттера. Пиво мені беріть світле «Чернігівське» і цигарок «Мальборо лайт» прихопіть, про всяк випадок...

До магазину, який знаходився за якихось метрів триста, так що заводити і виганяти з двору авто не було ніякої необхідності, Лесь летів, як на крилах (банальний вислів, але кращого світова література ще не придумала).

«Та вона ж дитина! Ще зовсім дитина, що у «Рапунцель» мріє грати й Гаррі Поттера дивитися — спалахували у його голові блискавичні думки. — Та яка дитина? Груди щонайменше третього розміру і задок такий, що у-у-у-у, аби втримати себе в руках!»

Узявши шість(!) пляшок світлого «Чернігівського» для Наталки та три безалкогольних «Балтики» для себе, а ще «пачку «Мальборо лайт», і цукерок «Вечірній Київ», і пару шоколадок з горіхами, він складав то все у великий чорний пакет «Х'юго Босе», який йому видала продавщиця.

— Обережно, не розбийте! — завбачливо попередила його, коли він, вкладаючи пляшки до пакету, сильно цокнув горлечком безалкогольної «Балтики» по пляшці «Чернігівського».

— Та уже как-то разбєрусь і без вас, — зневажливо проказав до неї Лесик.

— Ну, ну... — якось недобре посміхнулася золотозуба відьма-продавщиця і пішла углиб магазину.

Наталка, незважаючи на те, що у моніторі леп-топа якраз крутилася сцена, як Гаррі обирає собі чарівну паличку, сиділа у фотелі неподалік, оголивши довершені свої колінка і тримаючи підшивку газети «Бульвар», читала статтю про заміжжя Наталки Могилевської.

— Ну й борова собі знайшла! — прокоментувала фотографію співачки з нареченим. — А що це у вас «Бульвар» весь у плямах якихось жовтих?

— А то таке, фігня якась, може клей якийсь, бо старий нещодавно шпалери у кімнаті підклеював... — ну не пояснювати ж дитині про лікувальний ефект прямого масажу передміхурової залози, чесне слово... — Тримай своє пиво! — відкоркувавши, протягнув їй пляшку, забираючи підшивку.

— Мерсі, — зовсім у дусі дівиць з благородного пансіону озвалася Наталка і, закинувши навзнак голівку, напівприкривши очі, приклала пляшку до вуст...

Того суботнього вечора напередодні Зелених свят вечірнє сонце, неухильно котячись за обрій, з усіх сил чіплялося за сосни і дуби мотовилівського лісу, аби підглянути хоч краєчком промінчика за тим, що відбувається у хаті старої Корженчихи, в якій тридцятип'ятирічний письменник-малорос відверто зваблював неповнолітню ровесницю української незалежності Наталку Гордієнко.

Спершу він зваблював її пивом і розмовами про справжню суть Шевченка — старого збоченця, алкоголіка-маразматика, посереднього художника та брехливого поета, а на сам кінець розказав історію про усіх чотирьох його наречених: і про п'ятнадцятирічну (майже така, як ти!) артистку Піунову, в яку він був закоханий, і про простих селянських баб Довгополенко і Полусмак, і про стару діву Тарнавську. І тільки після другої пляшки пива, що її заковтнула за тими розмовами мала Наталка, наважився таємничим шепотом розповісти про те, як Великий Кобзар хворів на «пагану хворобу», яку підчепив у публічному домі... А коли за тими всіма розповідями з напиранням на певні фізіологічні особливості чоловічого організму вона випила третю пляшку і взялася до четвертої, він наважився торкнутися її оголених колінок... Вона, здається, й нічого не помітила, сиділа собі, слухала, а він тим часом, вмостившись біля неї у розлогому фотелі і майже посадивши її собі на коліна, гарячими вустами шепотів прямо у вухо: «А ще, уявляєш, він любив малювати себе голим... їй-бо, якийсь ексгібіціоніст цей Шевченко! Уявляєш, є у нього такий малюнок, де він зовсім голий, мов той Аполлон, в якомусь ідіотському капелюсі з палицею у руках іде берегом моря... А яйця собі намалював просто гігантські, майже до колін!» — на тих словах він узяв вільну від пляшки Наталчину руку і поклав собі у міжніжжя, де під адідасівськими спортивними шортами дибився його статевий член... Уже так якось сталося, що його губи сповзли від Наталчиного вуха до вуст, і вони почали «зажиматися» і цілуватися, аж поки Лесь, дивно протяжливо замугикавши, не кінчив прямо у труси.

— Курити хочеться! — важко дихаючи прошепотіла Наталка, коли дядько Лесь відвалився від неї на спинку фотеля, якось дивно сопучи. — Вам що, погано?

— Ні, мені добре, мені дуже добре... Хочеш шоколадку?

— Ні, хочеться курити...

— На от, тримай цигарки, які ти замовляла, а я зараз прийду... Можеш курити прямо тут, попіл стряхуй у порожні пляшки...

Поки Наталка курила, Лесь нашвидкоруч поміняв спортивні шорти на спортивні штані і вже за пару хвилин знову вийшов на веранду з пляшкою вина у руках. Події розгорталися так, що і йому теж конче закортіло випити алкоголю... Адже дві порожні пляшки безалкогольної «Балтики», які він без задоволення вицмулив впродовж своїх «шевченківських лекцій», йшли в явному розрізі до тих подій, що відбувалися на веранді.

Сонце тим часом вже впало за небокрай, і над усім селом розлилися фіолетові сутінки. Завели своїх пісень статевозрілі цвіркуни, запурхали у шлюбному танку між деревами хуткі кажани, розриваючись від любовного шалу, в лісах закували зозулі, парувалися змії на болотах, жаби на ставу, парувалися комахи і жуки — уся навколишня біосфера була сповнена тією первісною, магічною еротикою, яка електризувала повітря бажанням зливатися у обіймах пристрасті.

— Я не буду вмикати світло, добре? — запитав Лесь, відкорковуючи пляшку і спостерігаючи, як у напівтемряві то спалахує, то знову гасне кінчик її цигарки.

— Еге ж, — озвалася вона, і в тому «еге ж» Лесь прочитав її згоду не тільки на темряву, а й на продовження того, що не було закінчено в розлогому фотелі.

Вони сиділи на веранді до півночі. За цей час Наталка допила своє пиво, а Лесь своє вино. Із палким захватом, гаряче і пристрасно розповідав він їй свої «малоросійські легенди» про те, як Богдан Хмельницький «просрав Україну», про те, як Єкатерина Друга насправді не погубила, а врятувала запорізьке козацтво, про маніяків-гайдамаків, що ґвалтували всіх панянок старших за 12 років та їли смажених жидівських дітей, про царя Миколу Першого, що й «побудував» Київ. Паралельно зі своїми «розповідями» він пестив молоде дівоче тіло і у якийсь момент встиг дістатися того самого заповітного місця, яке його вабило найбільше і де під паростями молодого винограду... Ну, ви розумієте! Але буквально за якусь долю секунди Наталка ухопила його за руку і відвела її вбік: «Не треба туди лізти!» — наказала суворо і рішуче. І він продовжив у вже звичному ритмі розповідати їй потаємну історію України-Русі, думаючи тільки про одне, як би так зробити, щоб мала у нього відсмоктала.

Згодом, розповідаючи про п'яних нащадків повії-Роксолани, він дійшов до такого рівня сексуального напруження, що геть збожеволівши від чуттєвих бажань, узяв Наталчину руку, і запустивши її до себе у штани, почав дрочити набубнявілий статевий орган її рукою. Рукою розбещеної від «малоросійських оповідань», очманілої від «історичної правди» і геть бухої неповнолітньої дівчини.

Ще б мить і він би кінчив вдруге за сьогоднішній вечір, але з двору почувся страшний грюкіт.

— Наталко, Наталко, ти тут, зараза мала!? Давай, виходь швидко, я знаю, що ти тут, мені Катя сказала, що бачила тебе!!! Виходь швидко, бо зараз міліцію викличу!!! — то Наталчина баба Люба грюкала у дерев'яні ворота своїм костуром.

Після слова «міліція» член у Леся митно опав, а Наталка сіпнулася у фотелі, оправляючи розхристану сукню і здивовано кліпаючи очима, мовби не розуміючи, де вона і що з нею сталося.

— Сиди тихо! — наказав їй Лесь, — нікого нема вдома! Погрюкає і вгомониться... Піде вона — підеш і ти...

Але стара не бажала вгомонитися. Ба більше, до неї приєдналися сусіди, що жили на протилежному боці вулиці, вже згадувані вище Василь Денисович і тьотя Катя.

— Та я ж кажу, вона там, бо я весь цей час сиділа на веранді й дивилася, чи не виходила вона від того «письменника». Що вони там робили, один Бог знає! — це вже казала тьотя Катя.

— А я от зараз перелізу через паркан і подивимося, що вони там робили, — Василь Денисович зашарудів старим штахетником, примірюючись, як би так перебратися на інший бік загорожі.

— Я пішла... — схопилася Наталка.

— Зажди, тримай пляшку... Скажемо, що пили безалкогольну «Балтику»... І от на тобі ще «Кобзар»... — Лесь прожогом кинувся у спальню і, навпомацки знайшовши Шевченків фоліант, тицьнув його в Наталчині руки. — Ні, краще пляшку давай мені, а сама йди так!

— Агов, бабо, що сталося? Чого ви так шумите... Ми з Лесем... як вас по-батькові? — спитала пошепки, озирнувшися ще на веранді.

— Олексійович.

— Ми з Лесем Олексійовичем Шевченка вивчали!

— Я тобі дам і Шевченка, і старого підараса Леся Олексійовича, що до малих дівчат пристає! Як завтра братам твоїм скажу, то вони твого «вчителя» на друзки порубають і ще живого в лісі закопають!

— Ей, ей, тіхо, сєлянє! Чего ви вз'єрєпєнілісь! Всьо нормально! Ми с девушкой Шевченко чіталі... — вийшовши на двір, Лесь спробував вчинити опір, але коли він відчинив хвіртку, і Наталкина баба побачила свою розхристану онучку, а ще й відчула, як від неї тхне пивом і цигарками, то аж зайшлася у своїх прокляттях!

Коли ж Лесь спробував пояснити, що вони лише пили безалкогольну «Балтику», то баба Люба якось суворо дивлячись йому просто в очі, страшно вигукнула:

— Щоб чорти її в сраку тобі запхали, ту «Балтику». Щоб ти здох під гнилим парканом! Пойняв ти, підарас городський!

— Ну-ну, мамаша...

— Чорт лисий тобі мамаша! Ще раз біля Наталки побачу — живим звідси не втечеш!

Отак, сказала як відрізала і, ухопивши похнюплену малу за руку, потягла її в бік своєї хати. Сусіди теж попхалися до себе.

Глава шоста «Spirit of wild Ukraine»

Ще й досі ходять Плисецьким легенди й перекази, як тяжко і важко вмирала перед самою війною стара відьма Пилипиха, що жила у тому районі, де нині в Плисецькому «Кінський хутір» та орендований став. На її місці зараз хата Любки Гордієнчихи стоїть, вона ж її онучка.

Кажуть люди, що перед самою її смертю знялася така буря, якої від сотворіння світу ніхто не пам'ятав. Старі вікові сосни у бору ламалися, як сірники, дуби стогнали, ледь утримуючись могутнім корінням у землі, та й їх багато полягло, не кажучи про садові дерева, яких після тої бурі «живих» лише пару десятків на все село і лишилося, а скільки вже дахів позривало та худоби побило, то й ліку нема. А то вже коли випускала дух, то раптом таке виття чи то вовче, чи то самого Люципера звідусіль почулося, що люди, які при смертному одрі стояли, так і попадали на підлогу, а в багатьох домах довкруж шибки повилітали.

Напрочуд сильною відьмою була стара Пилипиха, що на цьому світі понад дев'яносто років прожила. Дітей у неї тільки і була, що одна донька Оленка, яку вона народила літ майже у шістдесят від свого останнього чоловіка Макара, якого у 1919 році загарбники-комуняки розстріляли за те, що підбурював селян не здавати хліб на «продразвьорстку».

А до того у неї ще три чоловіки були... Бо страшенно красивою була в молодості Одарка Пилипенко: струнка, грудаста, чорноброва, зеленоока. Старі казали, що праправнучка, мала Наталка, на неї дуже схожа. А чоловіки її попередні усі гинули якимись дивними смертями: першого бичок так рогами по яйцях угрів, що тиждень лише й промучався, а там і Богу душу віддав. Другий — в Ірпіні потонув, а третій... чорт його зна... чи сам за клунею на старій груші повісився, чи хтось допоміг, бо знаний був перекупник викрадених коней.

А що сильною відьмою була та з вовкулаками товаришувала, та на сову чи чорну кицьку обертатися вміла, то й вже не обговорюється. З тих «історій», що вчинила Пилипиха, люди найбільше три пам'ятали та переказували.

Перша — це коли тому «комнезаму», що її останнього чоловіка москалям видав, через три місяці вовк майже у центрі села горлянку перегриз. Де й тільки узявся? Друга — як пізньої осені тридцять другого року оточили москалі Плисецьке, щоб харч у людей позабирати, та й як ураз усі три машини, що чекістів привезли — спалахнули, мов свічки. Їй-бо! Отак — перша, друга, третя... Одна за одною... Ну а то вже потім до Пилипихи люди потяглися питати, де краще щось їстівне сховати, аби москалики не познаходили, і якось зиму перебути. То всі, кому поради давала — вижили.

Ну і третя історія майже за рік до її смерті сталася...

Проходили навчання якісь військові отут під Плисецьким, де неподалік будували лінію оборони Києва. Навчання важні, бо на них усілякого генералітету з'їхалася тьма! А оскільки хата Пилипихи стояла з самого краю села, а поруч була криниця, то й зупинився біля тої криниці якийсь чорний автомобіль, що дорогою через ліс кудись у бік уманського шляху прямував.

А Пилипиха саме у тіньочку черемшини на призьбі біля хати сиділа, на костур підборіддям спершись. Так ото виліз з тої автівки радянський генерал: тлустий, спітнілий, червономордий... Фуражку зняв, піт з чола білою хусткою витер та й питає: «А можна лі, бабуська, у вас водіци із колодца іспіть?» — та й так нахабно, не отримавши згоди, пішов до колодязя, з якого його ад'ютант вже повне відро тягнув. А як вже прів, то й почув такі бабчині слова: «А чого ж, пий собі, соколику, та й насолоджуйся, бо недовго вже тобі лишилось. Вже й куля на тебе відлита. Твоєю ж зброєю наші хлопці тебе і поцілять!»

Зблід генерал, затрусився увесь, мать-пєрємать, стара дуро, що ти верзеш!? А бабця знай тихесенько собі виводить: «У жопу тебе українці підстрелять, і хоч генерал ти, вмирати будеш важко, люто... Отут в Києві й помреш!»

Ну що із старої дури взяти? Поматюкалися, дверима грюкнули та й поїхали собі, навіть не подякувавши за водичку... І знаєте, хто той генерал був? Ватутін — визволитель Києва, якого бійці УПА з радянської ж трофейної зброї у жопу десь на Рівненщині й підстрелили, та й так вдало, що акурат через півтора місяці у страшних муках з ампутованою ногою віддав червоний генерал душу, а от чи Богу, чи сатані — того вже не знаємо...

Так ото, коли вмирала стара Пилипиха, Оленка, її донька, вагітна була п'ятою дитиною, яка й народилася саме на сороковий день після бабиної смерті. А коли Оленка народжувала, то знов такий буревій довкруж знявся і таке виття чулося, що як і тоді, коли Пилипиха вмирала. Так ото знаючі люди кажуть, що душа її відьмацька і вся сила отій дитині перейшли.

А народилася дівчинка, яку назвали Любкою, на честь Любові Орлової. І хоч зростала Любка справжньою піонеркою, комсомолкою, ударницею соціалістичної праці (була в колгоспі дояркою), всі добре знали, що володіє якоюсь силою, що й дощ може відвести, а коли треба, то й наслати, що корови у неї дояться найкраще, а як переходить у інше господарство, то із собою «надої і забирає». Ото може сказати людині «те роби», а «того не роби», і буде тобі від того добре чи погано. Дітей вміла лікувати одним накладанням рук... Горить дитина, палає, температура під сорок, а чого горить, навіть лікарі сказати не можуть. Кличуть Гордієнчиху. Та тільки руки дитині на лоба покладе, і через годину де тільки та температура ділася. Ну, а вже як хто її образить (а й такі у селі знаходилися), то чекай лиха. Або тхір усіх курей вночі передушить, або колоради саме у них в огороді усю картоплю поточать (а у інших хоч би що), або й гірше щось могло статися... До смертей не доходило, але каліками на все життя залишалися: чи дерево лісоруба приб'є, чи рука якось так під ніж від пилорами вскочить, чи кип'ятком хто обвариться, чи «болгарка» зірветься і прямо по нозі... Чортівня та й годі. І всі, з ким оце траплялося, у той чи інший спосіб Гордієнчиху образили... Чи грошей за випас корів недоплатили, чи у сільраді оббріхують, мовляв, коли землю паювали, то вона собі 15 соток зайвих отримала, чи взагалі кажуть, що вона відьма і людей зі світу зживає... Ну то вопще — темний народ. У XXI столітті таке казати! Тупаки, та й годі.

Так ото коли вона спересердя кинула нашому Лесику у обличчя: «Щоб чорти запхали йому у сраку пляшку безалкогольної «Балтики», і щоб здохнув він, підарас городський, під гнилим парканом!» — то нічого, окрім напівп'яного демонічного сміху, слова старої баби у Лесика не викликали.

«Та пашла ти, старая дура!» — кинув він їй навздогін.

І вона пішла... А він лишився.

І такий шал розгорівся в його душі, так розбурхалися його емоції від усього, що сталося, так вдало «зайшла» ота пляшечка вина, що захотілося «вмазати» ще.

Дарма, що зарікався! Не витримала душа малоросійська! А що в усьому будинку, окрім здоровезної сулії «морячкиного» самогону, яку батько настоював на грушках і зазвичай зберігав у темній шафі, нічого не було, то це нічого! Самогон, так самогон!

«Spirit of wild Ukraine» — «Дух дикої України» — не зрозуміло, чи то з гордістю, чи то з іронією рекламував він «морячкин» напій своїм друзям. Але вже точно, що було у ньому щось таке, що люди геть дурними ставали.

Спершу самогонка, мов вогнем, обпікала нутро, а потім розливалася тілом така приємна, гаряча сила, що хотілося її роздмухувати і роздмухувати ще, вливаючи в себе склянку за склянкою. І витворяти хотілося таке, що тверезій людині й на думку не спаде — іржати, мов кінь, купаючись у крижаній воді ставу, носитися мотоциклом по селу, топити у бочках малих цуценят чи котів, волати пісні дурним голосом, пиздити один одного до крові, не відчуваючи ані болю, ані того, як у тебе ламаються ребра чи ніс, підпалювати сусідські хати, чи просто отак брати сокиру і рубати дерева, чи паркани, чи людей від тої буйної сили, що розпирала тебе із середини.

Словом, усіх чортів, що досі тихесенько сиділи собі в людині, випускав на волю той «морячкин» напій, і робилася людина сама не собою, аж поки не падала знесилена там, де заставав її важкий, безпробудний сон.

Приблизно таке й сталося тієї ночі і з нашим героєм.

Вливав він у себе отой «Spirit of wild Ukraine», запиваючи його безалкогольною «Балтикою» у співвідношенні один до одного. Носився хатою, брав гітару і співав щось з Розенбаума, типу «А уткі уже лєтя-я-я-ят високо...», то виходив надвір помочитися і волав на усе село, звертаючись чи до своїх односельців, чи до всієї України, чи то прямо до зоряного неба: «Заїбали, суки...». То вмикав телевізор, що тільки о цій нічній порі й показував якісь культурологічні програми українською мовою.

Втрапив якраз на бесіду Вадима Скуратівського про книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». «Пішов на-хуй!» — прямим текстом послав видатного українського культуролога-мистецтвознавця і, вимкнувши телевізор, попхався на веранду, де завалився у вже знайомий читачеві розлогий фотель, який ще зберігав тепло чарівної, божественної «німфетки», яку зла доля в особі баби Люби висмикнула з його обіймів.

Отак у спогадах про Наталку знову збудився, і тут, їй-бо... ЧОРТ ПОПЛУТАВ!!!

Погляд його впав на пляшку порожньої безалкогольної «Балтики», що поруч із сулією і звичайним гранчаком стояла на столі...

І якось так закрутилася в його голові п'яна віхола, загула, застрекотала. Змішалося у тій віхолі усе: і слова старої Гордієнчихи про пляшку в сраці, і поради лікаря-уролога про те, що масаж передміхурової залози робити краще якимось пристроєм, що глибше проникає у пряму кишку, і образ незрівнянної Лолі, ой, вибачайте, Наталки, яка ще годину тому пестила його настовбурчений корінь своїми лагідними долоньками, і дівчата з «Бульвару»...

І підхопила оця віхола нашого героя, і закружила будинком у дикому, божевільному танку, неначе самі відьми були йому партнерками. І він, ухопивши пляшку безалкогольної «Балтики», побіг з веранди у хату і заліз до аптечки, де зберігалися мамині гумові «напальчники» (ну, знаєте, такі маленькі подоби презервативів, що їх натягують на порізаний палець поверх бинтів, щоб вони не намокли). А потім, натягнувши отой «напальчник» на горлечко пивної пляшки, густо намастив його вазеліном.

Засмикнувши, як слід, фіранки на вікнах, він поставив пляшку на старий килим, скинув спортивні штани і майку, і, поклавши перед собою підшивку «Бульвару», відкрив його на сторінці, де йшлося про фотосесію Жанни Фріске у «Плейбої». Зі зворотного боку «жовтої» газети до нього всміхалися щасливі обличчя народного депутата від Партії регіонів Дмитра Табачника та його дружини — артистки театру Російської драми Тетяни Назарової, які ілюстрували статтю під назвою: «Кохання на все життя!».

«Негарно якось буде, якщо Таня з Дімою будуть за тим всім спостерігати» — подумалося Лесеві у приливі божевільної демонічної пристрасті, і він, склавши газету таким робом, щоб Таня і Діма «нічого не бачили», приготувався отримати НАСОЛОДУ, якої ще ніколи не мав у своєму житті.

Присівши навколішки, він заплющив очі, і уявляючи собі геть роздягнену «ровесницю Незалежності» Наталку — однією рукою почав пестити «гарячу плоть», а іншою підтримував пляшку безалкогольної «Балтики», шийку якої спрямував собі прямо в анус!

Лікар був правий! Отой якийсь звіриний шал незнаних досі відчуттів, хтивості і блуду захопив усе його єство. Завив, закричав, затрусився так, мов би тисячі демонів увійшли в його тіло!! Він іржав, він кричав, він палав, здригаючись у передоргазмічних конвульсіях первісного тваринного бажання, аж доки не бризнули перші краплі сперми на оголені перси московської розпусниці, що тільки-но зіграла відьмочку у фільмі Тимура Бекмамбетова «Нічна варта».

І враз за тим несамовитий крик вирвався з самих глибин його єства! У голові вибухнули міріади салютів, а тіло немов насадили на залізну розпечену палю.

Перед тим, як знепритомніти, він так і не зрозумів, яким чином у його руках опинилася пляшка безалкогольної «Балтики» без шийки.

Глава сьома Ніч перед трійцею

Отак і збулося прокляття, спадкової плисецької відьми баби Люби, проказане у ніч проти Святої Трійці, коли уся нечисть, земна, неземна і піднебесна, гуляє світом, шукаючи собі забави та зваблюючи людей на різні нечестиві вчинки.

Гоготіли, билися рогами, божеволіли у своєму сатанинському сказі цілі сонми різної дрібної чортівні, що вилися довкруж нерухомого тіла нашого героя, пожираючи енергію содомітського гріха, який він учинив із самим собою. Завивали від задоволення хижі лярви, хапаючи своїми зубатими пащами шматки гріховних еманацій, упивалися нектаром свіжої сперми і крові натовпи демонів, вурдалаків, упирів та іншої нечисті, що злетілася з усього світу. Але найбільше радів з того усього самий сатана, до якого долинули слова прокляття старої Гордієнчихи. Чорт таки запхав пляшку безалкогольної «Балтики» у сраку письменника-малороса. Його ж руками і запхав, бо продав наш Лесь свою душу чорту за ту облудну славу, якої він досягнув на цьому світі.

Наставав час віддавати борги!

Коли Лесь розплющив очі, то від початку не зрозумів, де знаходиться і що з ним сталося. Здалося, що наснився йому якийсь жахливий сон, в якому по черзі являлися то очі старої Гордієнчихи, що палали вогнем, то молоде личко її чарівної онучки, а то товста сулія самогону, який вливався у нього розпеченим свинцем, то обличчя Дмитра Табачника із дружиною, а то якісь водорості, жаби, телевізор... Муть якась!

І тільки, коли він зробив спробу звестися на ноги, усе його тіло знову насадив на палю отой нестерпний біль, який блискавкою розірвав мозок. Закричав він дико, несамовито, проте цього разу не знепритомнів, а так і лишився лежати на підлозі, важко і коротко дихаючи.

Напівбожевільний, розмитий погляд ковзнув старим килимом, і вперся у пляшку з відбитою шийкою від безалкогольного пива «Балтика», яка лежала неподалік... І тут він згадав усе! І тієї ж миті липкий несамовитий смертельний страх задзюрив крижаним потом крізь усі його пори, змочивши чоло і тіло. Знову запаморочилося в голові й страшенно захотілося кудись бігти, кричати, благати про допомогу, але натомість він лежав, не ворушачись, і тільки раз у раз рвучко дихав, намагаючись дати раду тому, куди загнали його обставини цієї трагічної ночі.

Важкий «морячкин» самогон, здавалося, узявся у його крові якоюсь глевкою субстанцією, що прибивала тіло до підлоги, а голову перетворила на залізний жбан. Але найгіршим було те, що він відчував, як у його тілі оселилася якась чужа істота, що не давала можливості ані поворухнутися, ані дихати, бо, щойно він спробував набрати повні груди повітря, у животі враз з'явилося відчуття бритви, приставленої до самих кишок.

Він потягнувся рукою до сідниць, сподіваючись на те, що, можливо, шийка пляшки повністю не прослизнула усередину. Але дарма. Вона була там! І це був жах, страх і усвідомлення чогось невідворотного і трагічного, що сталося у його, Лесиковому, житті.

Проте він дихав, він бачив світло, він міг думати, і це давало якусь надію на порятунок.

«Швидку! Треба терміново викликати швидку допомогу! — і він гарячково, почав згадувати, де то міг бути його мобільний телефон, яким він останнім часом навіть не користувався, щоб не відволікатися на різні дрібні справи, у які його постійно намагався вплутати лихий багатомільйонний мегаполіс, що розкинувся зовсім неподалік. — В Київ! В Київ! Терміново в Київ — там життя і порятунок!» — забилася, запульсувала у свідомості абсолютно ясна думка. Але ж де телефон?

Він трохи підняв голову і повернув її правріруч, там, де біля ліжка стояла низенька тумбочка. О диво! Його срібляста «Нокія» була саме там!

Відстань у два з половиною метри він долав декілька хвилин. Спершу спробував підтягнути ноги до живота і підвестися, але отой вже знайомий блискавичний біль знову кинув його на підлогу. Він стиснув зуби і деякий час глибоко і протяжно дихав носом. Адреналін, що почав впорскуватися в кров шаленими дозами, долав алкогольне отупіння. Отак полежавши трохи, він спробував перевернутися на бік, і це йому вдалося майже безболісно... «Головне не підтягувати ноги до живота!» — це був гарний досвід. Але як рухатися далі?

Рішення прийшло само собою. Майже інстинктивно він перевернувся на спину і, випроставши ноги уперед, головою ліг в напрямку тумбочки. Поволі відштовхуючись від підлоги руками і намагаючись не напружувати м'язи живота, він повз доти, доки йому не вдалося ухопити «Нокію» в руки.

Телефон був вимкнений. «Аби тільки у ньому лишився заряд!» — благав вищі сили Лесик, натискаючи на кнопку «вкл.».

Слава Богу, екран блимнув заставкою, на якій було зображено лідера Партії регіонів Віктора Януковича (такий жарт для друзів-політиків), загорівся і запросив код для розблокування СІМ-карти. Лесик набрав 1969 — рік свого народження і тут, о дідько! Телефон знову вимкнувся, бо батарея таки була геть розряджена...

«Спокійно друже, все гаразд», — заспокоював він сам себе, важко і уривчасто дихаючи, бо, на щастя, шнурок підзарядки валявся поруч на підлозі між ліжком і тумбочкою.

Приєднавши його до телефона, Лесик деякий час почекав, а потім повторив спробу реанімувати телефон. Цього разу у нього все вийшло...

Набравши нуль три — номер «швидкої», він приклав слухавку до вуха, готуючись почути в ній рятівні гудки, але натомість інфернальний жіночий голос металевим тоном прорік: «Недостатньо грошей на рахунку, щоб здійснити виклик!»

«Який чорт недостатньо грошей!!! — волало, билося у безпорадному гніві усе Лесикове єство тоді, як він широко відкритими від жаху очима втупився в одну точку на стелі. — Йобаний російський МТС! Номери «пожежної», «швидкої», «міліції» завжди безкоштовні!!!»

Так то воно, друже, так! Але то в Києві... А ти зараз у Васильківському районі у селі Плисецьке на «Кінському хуторі», майже на краю світу, лежиш на підлозі і вимагаєш усіх цивілізаційних благ? Тут інші закони, тут інше життя, тут інша країна — та, яку ти ненавидиш, і вона відповідає тобі взаємністю.

«Чорт!» — ледь не заплакав Лесик і зробив ще дві невдалі спроби зателефонувати мамі й у міліцію, а потім, вронивши руку з телефоном на підлогу, ледь не заплакав знову, але стиснувши зуби і волю в кулак, загарчав, як дикий собака, рвонувся і, скаженіючи від болю з виттям і матюками, перевернувся на живіт, а потім, відштовхнувшись від підлоги, встав на коліна...

Тьотя Катя та її чоловік Василь Денисович, розбурхані останніми подіями, у ту ніч теж не могли спокійно заснути. Зі своєї літньої кухні, де вони пили чай із цукерками, прекрасно було чути, як молодий Забута декілька разів виходив на двір і когось голосно посилав куди подалі, вмикав телевізор, співав Розенбаума під гітару, а потім затихнув. Було якраз чверть на другу ночі.

— Оце він дарма робив! — відсьорбуючи чай, задумливо проказала тьотя Катя, дивлячись кудись убік.

— Ти про що? — так само задумливо запитав у неї Василь Денисович, розгортаючи цукерку «Ракова шийка» від «Рошен».

— Оце у ніч проти Трійці напиватися п'яним, посилати всіх, пісні горлати... Того й дивись — чорти забрати можуть...

— Тю дурна! — хмикнув Василь Денисович, — що ті чорти! Я ото думаю, що то вопще його остання гулянка, бо брати малої Гордієнчихи, як дізнаються від баби, що «городський» їхню сестру неповнолітню зваблював, так ото мало що хату можуть підпалити, а то ж, не дай Боже, і ще чогось більш гіршого утнуть. А вони ж такі... Люті! Особливо малий, отой, що нежонатий, Сашка. Кажуть, що то він торік Мухин дім підпалив, а цієї зими того мента з Каліновки, що до Вальки Прокопенко залицявся, завалив. Калікою ж лишився, чула?

— Та чула! Голову йому гарно проломили... Він же ж Гальки Чумаківни чи то двоюрідний племінник, чи онук? Так вона розповідала, що ледь з того світу витягли, машину продали, корову, щоб гроші на операцію та лікування зібрати... І нащо воно їм треба — каліку тепер вдома мати? Воно ж ледь ходить, дурню якусь несе і соплі носом пускає. Ото ділов наробили через ту Вальку Прокопенчиху... А вона, ця блядь, чуєш, кажуть, до Києва попхалася і там десь у стриптиз-клубі працює! Так отой малий Сашка, який у неї закоханий був, кажуть, обіцяв і до самого Києва поїхати та й усіх хахалів її перестріляти! А що він такий, він зможе! Гаряча кров...

— Так, вони усі такі... Гордієнки...

Та раптом поважну та неквапливу бесіду обох плисецьких старожилів перервав не такий вже і далекий дикий крик, що почувся наче знадвору.

— Що за чорт! — так і заклякла із чашкою у руці тьотя Катя, широко розкривши вже сонні очі.

А вже за хвилину, певне, той самий «чорт» бився до них у ворота.

— Василь Денисович! Василь Денисович! Тьотя Катя-а-а-а-а... Відкрийте-е-е-е-е...

— От сука, я йому зараз, козлу лисому, по рогах таки настучу! — рвучко схопився з місця Василь Денисович, бо впізнав голос Леся і, думаючи, що то він з п'яних очей рветься до них у господу, побіг до воріт, прихопивши із собою здоровезний дрин, яким зазвичай мішав бодягу для скотини.

Такі хотів вже угріти, але розчахнувши хвіртку закляк.

— Сто баксів, дядя Вася, сто баксів даю... відвезіть мене до Києва у лікарню...

— Тю, та що з тобою... — так і опустив дрина долу.

Лесик стояв проти нього геть голий і босий, загорнутий лише у нижній частині тіла у рожевий махровий рушник.

— Швидше, дядю Васю, вмираю!

Тут вже Василь Денисович справді здивувався, бо вперше у житті чув, щоб Лесик розмовляв українською мовою.

— О! Та ти і по-нашому вмієш, не тільки «по-гарадському!» — усміхнувся старий плисака.

— Швидше, дядя Вася, благаю!

— Так а що сталося? Чого сам не можеш їхати?

— Не можу... болить! Благаю, скоріше, бо вмру!

Пару хвилин тому Лесик, ледь замотавшись у широкого рушника, спробував заповзти у машину, щоби чкурнути у місто. Але, коли він спробував сісти на сидіння, біль такої сили пронизав, усе його тіло, що очі вилізли з орбіт, і він, широко роззявивши рота, закричав щосили і, вискочивши з машини, як був, побіг по допомогу до сусідів.

— Двісті баксів, дядю Васю, тільки швидше везіть у місто! Благаю! Благаю! Благаю! — тіпався в істериці, до якої, здається, й діла не було простому селянину.

— Та тихше ти, Матвієнок побудиш, — спробував заспокоїти його Василь, бо побачив, як у сусідній господі запалилися вікна і заворушилися люди, визираючи на двір, з якого долинали несамовиті Лесикові крики. — Ти краще скажи, що сталося?

— Потім, дядю Васю, в машині все розкажу, тільки везіть швидше... Триста баксів даю!

Поки дядя Вася неквапливо повертався у дім, поки докладно розповідав усе дружині, поки вона теж виходила до Лесика, намагаючись випитати, що ж з ним таки сталося («живіт болить, може апендицит!» — відбріхувався Лесик), поки вони радились, чи варто Лесика везти до Києва, чи, може, поїхати до Василькова, де є цілодобова лікарня, чи взагалі просто поїхати у центр села, де були громадські телефони і спробувати викликати швидку, Лесик стояв, обпершись спиною об паркан, і важко дихав, дивлячись в одну точку і раз у раз промовляючи: «Швидше, благаю, швидше!»

А ще розуміючи, що від нав'язливих питань, мовляв «що з ним сталося?», йому не відв'язатися, почав у своїй свідомості якось уривчасто і непевно лаштувати «робочу версію» отриманої травми.

Серед усіх варіантів найбільш «пристойною» виглядала версія, що його так — пляшкою в дупу — катували якісь умовні бандити... Що за бандити і через що катували? Оце треба було придумати, щоб хоч якось пояснити тим же ж лікарям свій безпорадний стан...

Нарешті з воріт вийшов готовий до подорожі Василь Денисович, і вони пішли до машини. Зробити це Лесю було дуже важко, але він тримався, стиснувши зуби, сопучи носом і намагаючись не закричати. Кроки робив маленькі на прямих ногах, бо його сідниці при ході страшно так і боляче спазматично стискалися (знаєте, як під час гострого проносу), намагаючись виштовхнути з організму чужорідне тіло, що засіло у прямій кишці. Але коли Лесь хоч трошки послабляв м'язове напруження сідниць, то унизу живота знову прорізався такий біль, буцім його кишки по живому розтинали тупою бритвою.

3 тяжкою бідою діставшись автівки, він потроху заповз на заднє сидіння і впав на нього спиною, обережно підтягнувши ноги усередину. У той час Василь Денисович поважно і спокійно відкривав ворота.

Коли ж він, завівши двигун, почав абсолютно неквапливо, наче мав справу з нормальною здоровою людиною, до ладу розпитувати у Лесика, де тут і що, то він затамовуючи від болю подих, крізь зуби спершу відповідав йому, що перша передача втикається не так, як у його «Жигулях», що металобрухтом от вже другий рік стояли на подвір'ї, що ближнє світло вмикається отам, вікна відкриваються кнопками на підлокітниках, а для того, щоб здати назад, треба утопити ручку коробки передач униз. Коли ж селянин абсолютно природно запитав, наче у нього за спиною не було вмираючої людини: «Скільки ж вона бере на сотню?», то тут Лесик не витримав і зашипів: «Поїхали, благаю...»

І вони поїхали, але їхали не довго. Дорогою Василь Денисович разів зо п'ять, долаючи сільські перехрестя, втикав не ті передачі, різко гальмував, матюкався, і автівка сіпалася, спричиняючи Лесю неймовірні страждання. Але коли вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела до сусідньої Калинівки, то селянин, трохи призвичаївшись до їзди, знову задав те саме питання.

— Так що ж сталося?

— Та то, певне, мене стара виразка шлунку прихопила, бо я «морячкиної» самогонки обпився, а може, «морячка», щось у ту самогонку підмішала... — збрехав перше, що спало на думку.

Василь Денисович, не зовсім повіривши у ту версію, байдуже знизав плечима, мовляв «не хочеш правду казати, ну то твоя справа!»

Отак лежачи на задньому сидінні, Лесик важко, уривчасто дихав ротом, тримаючись за живіт, біль у якому трохи вгамувався, аж до тієї міри, що він зміг дещо розслабити зсудомлені сідниці. І раптом він відчув, що рушник, під його сідницями наче змокрів. Миттю змокрів холодним потом і Лесик.

— Увімкніть світло, отам, отам ... — замахав істерично рукою, вказуючи на лампочки під дзеркалом заднього виду, і, коли рідке світло долинуло до заднього сидіння, то побачив те, що підтверджувало найгірші його припущення. Рушник був мокрий від крові, як, зрештою і рука, яку він підняв перед собою.

Від страху і лихого передчуття він тонко і протяжно завив.

— Що сталося? — байдуже обернувся Василь на ті завивання.

— Їдь, блядь, швидше, йоб твою м-а-а-ать! — тикнувши йому у пику скривавлену руку, визвірився Лесик. — Йоб твою мать, муділа змієголовий, я бляа-а-адь вмира-а-аю, що не бачиш, ідь швидше-е-е-е, сука-а-а-а!

Але натомість, щоб їхати швидше, Василь Денисович, навпаки, зупинив машину в чистому полі і, проказавши тихо: «Та пішов ти нахуй, підарас!», вийшов з автівки, гримнувши дверима.

— Стійте, стійте! Вибачте, я не хотів! Тисячу баксів даю! Тільки відвезіть мене до Києва! Дядя Вася, я ж не хотів вас образити... Чуєте, у мене в бардачку тисяча баксів лежить... То ви візьміть їх собі... Тільки відвезіть мене! Чуєте-е-е-е!

— Гроші, синку, не все вирішують в цьому світі, — дядя Вася зазирнув у машину через напівпрочинене скло водійських дверцят, — ти що думав, що я за гроші то роблю? Мені просто батьків твоїх шкода, бо нормальні прості люди. І син такий, як і ти, у мене у Дніпропетровську живе. А ти оно як до мене? Та пішов ти нахуй! Хай тебе чорти забирають, підараса лисого...

По тих словах розвернувся геть і так само спокійно і розважливо пішов у бік села, що десь кілометри за півтора світилося вуличними ліхтарями біля сільради.

Гула, кружила, шаленіла буйна ніч перед Святою Трійцею. Танцювали зорі на чорному небі, гасали в повітрі тисячі демонів, відьом, вурдалаків і упирів, яким акурат перед Великими двунадесятими святами й дозволяли погуляти достоту. Але не бачили їх звичайні людські очі, бо тільки ті, що вмирали чи були на межі, тільки ті й отримували право бачити оце піднебесне демонічне життя перед тим, як перетнути чертог потойбіччя.

Побачив його і Лесик.

Плаваючи на задньому сидінні в калюжі крові, він на якусь мить провалився у чорну прірву і прямо перед собою узрів мерзенне свиноподібне рило страшного лисого чорта з довгими закрученими рогами.

— Велка-а-а-ам! — чомусь англійською мовою запросив його чорт до пекла, дихаючи прямо у лице зловонним перегаром. Але чорну пику нараз відсунула чиясь лагідна рука, і немов світлий образ Миколи Чудотворця з'явився перед Лесиковими очима. У тому образі, що лив довкола тихе, небесне сяйво, він впізнав самого Кобзаря у традиційному кожусі й у такій звичній смушковій шапці з кошлатими, опущеними долу сумними вусами.

У Шевченка за спиною стояли всі ті, кого Лесь згадував у своїх земних творах й кому «перемивав кості» у нападах брехливого свого літературного авантюризму. Були тут і Сковорода, і Котляревський, і Гулак-Артемовський з Пантелеймоном Кулішем, був сам Гоголь, і Богдан Хмельницький з усіма гетьманами. Стояло за кобзаревою спиною усе славне військо запорізьке зі своєю славною старшиною, вбраною у шати з парчі, оксамиту та дорогоцінної китайки, стояли могутні чубаті гайдамаки із висвяченими ножами навперейми, стояли сонми красивих і заможних селян, що їх виморив голодом комуністичний молох, стояли герої Крут і герої-бандерівці зі Степаном і Романом на чолі, стояли В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська і Василь Стус, стояли пліч-о-пліч всі ті, хто жив і вмирав з ім'ям Святої України на вустах. Стояли і просто дивилися на нього — жалюгідного, приреченого здохнути малороса, що із пляшкою безалкогольної російської «Балтики» у сраці кінчав своє мерзенне життя у калюжі крові на задньому сидінні уживаного червоного БМВ.

— Нахуя ти то все писав, Лесик? — щиро дивлячись йому у очі, прямо запитав Кобзар.

— Вибачайте, я більше не буду-у-у-у! — затрусився, забився у передчутті суворого покарання Лесик, але було вже пізно. Зашуміло, завило, заскавчало чорне демонічне військо, заступило світлий лик Кобзаря, і, уп'явшись своїми цупкими пазурами в тіло малоросійського літератора, Потягло його прямо у пекло!

— Ні, ні! Я не хочу вмирати!!! — щосили заволав Лесь і, відбиваючись від оскаженілих вурдалаків, замахав руками і ногами, намагаючись пригадати «Отче наш!».

Глава восьма «01 666 ЧЛ»

Коля Малуха і Вадік Довганюк були друзями від самого дитинства. Ходили в один садочок, вчилися в одному класі, а коли прийшов час, то разом подалися до армії і разом з неї повернулися. На цей час мали по двадцять чотири роки і офіційно ніде не працювали. Перебивалися час від часу якимись випадковими заробітками: то трохи лісу треба добрим людям напиляти, то буту пару машин з плисецького кар'єру «спиздити», то партію «лівого» прального порошку чи горілки через «облкооперацію» проштовхнути. Не гребували і зовсім малими справами: паркан поставити, фундамент бетоном залити, канаву під кабель викопати.

Життя в селі таке, що людині багато не треба. Картопля, самогонка і сало завжди є, бо батьки, слава богу, живі ще. А от пива, цигарок узяти, бензину в авто залити, кросівки там собі нові чи куртку зимову справити, щоб до дівчат ходити було не соромно, — на усе те грошики потрібні, хоч і не багато. Так чого його напружуватися, тим більше, що родин не мали, бо ще після армії із третім своїм другом Сашком Гордієнком поклялися до 30 років парубкувати. А вже тільки потім і шукати собі пару.

Тільки, здається, малий Гордієнко слова свого не стримав. Закохався, дурний, у Вальку Прокопенчиху, що на третьому мікрорайоні мешкала, та й поїхав дахом. Ревнував до неї усіх так, що сержантика-мєнта з Калинівки, їхнього однолітка, який у Плисецьке до баби в гості приїхав, та й увечері на дискотеку завернув, та й до Вальки залицявся, так ломом через тиждень біля його ж господи по голові приклав, що той калікою на все життя зробився. Але про той випадок тільки вони утрьох і знали, бо як Санька то робив, коли хлопці на шухері стояли. Але прямих свідків нема, доказів нема, а підозрюваних аж шестеро, бо малий мєнт, дарма що тільки три роки у ментурі служив, а за цей час і у Калинівці, і у Данилівці, і у самій Глевасі устиг собі ворогів понаживати. Так що всі під підозрою, а винного шукають і досі.

Але Валька від такого «ухажора» втекла до Києва, від гріха подалі. Нащо тоді «давала» питається, якщо серйозних намірів не мала. Казали ж йому досвідчені люди: «блядь вона пройобана!», а він не вірив, лютував, бився, казився, казав: «шо то всьо наговори, а вона насправді гарна!» Ага, гарна! Та й така, що в Києві у стриптиз-клуб влаштувалася чи то офіціанткою, чи то танцівницею, того вже точно невідомо, але ж люди знають!

А оце ж коли цієї зими втекла, то забухав наш козак люто! Друзів позабував! Увесь час сидить у хаті, телевізора дивиться та самогонку «морячкину» жере. А як вже до чортиків уп'ється, то хапає свою обрізану мисливську рушницю та й у ліс біжить, просто так по синицях та снігурах стріляти. Хоч би себе отак раптом не підстрелив з горя.

Що вже мати убиваються з батьком, брат старший із невісткою його просять: «Та заспокойся ж ти, Саньку, забудь її!» А він, знай, стоїть на своєму: «уб'ю, каже, суку та й у тюрму піду! Усім буде краще!»

Словом, був хлопець і нема хлопця. От до чого баби доводять!

Так отож, тієї ночі проти Зелених свят (бо ані в Бога, ані в чорта не вірили) поставили Коля і Вадік на Забірських ставах браконьєрські сітки, бо крупні короп і карась вже віднерестилися і гуляли так, аж гай шумів. Думали цієї ж ночі центнери два риби підняти та й з самого ранку її у Київ відвезти, бо з перекупниками вже домовились по шість гривень за кіло віддати.

Спорядилися добре. Зі сторожем домовилися, щоби він за двісті гривень їм човна у кущах залишив і тривогу не піднімав, але коли вже близько дванадцятої ночі сітки були закинуті, то побачили, що до ставу на своєму джипі «Ніссан» хазяїн приїхав і прямо у сторожку попер, а потім і у гостьовому будиночку світло запалилося.

Ну що тут поробиш? Поїхали додому, узяли рушницю, щоб, якщо що, пальнути для «острасткі», перехилили по чарчині й отак годині близько другої ночі через поля на старому УАЗі з будкою поверталися.

Аж гульк, бачать друзі, на дорозі гола людина лежить, ледве встигли загальмувати. Отак прямо над ним і зупинилися, так що номерний знак йому ледь у писок не в'їхав. Вийшли подивитися, що до чого. І справді, лежить людина, чоловік середнього віку, лисий, жопа вся у крові, а поруч із ним на узбіччі стоїть червоний БМВ «трієчка» із увімкненими фарами й заведеним двигуном. Просто пиздець якийсь!

Аж тут піднімає людина голову та й каже... «Хлопці, відвезіть мене до Києва у лікарню. Тисячу баксів плачу! Отам в БМВ у бардачку лежать!» Пішли подивилися, і точно! Штука баксів! Чого ж не відвезти? Хрін вже з нею з тою рибою і сітками! Така вдача!

Заглушили БМВ, загасили фари, забрали ключі, поставили на сигналізацію, завантажили того чувака до себе у машину, а йому, либонь, щось у сраку запхали. Криком кричить... Боляче! Боляче! Ну нічого ж не поробиш, поклали його на підлогу та й питаються: «Що з тобою, чоловіче, сталося?» А він каже, що то йому бандити у сраку пляшку від пива засунули та й розбили там... Перезирнулися тоді Коля з Вадіком, мовляв, хто ж то таке міг зробити? Та й поїхали собі.

А дорогою ж продовжують питати: через що така халепа сталася? А отой чувак їм і відповідає: що буцім він чіплявся до однієї малої неповнолітньої дівки, так ото її брати йому так і помстилися, пляшку у сраку запхавши та й розбивши її там. А як же ж звали ту дівку? Гордієнчиха, каже, Наталка. Опа!

Отак як були, посеред полів, зупинилися, розвернули машину і гайда знову у село! Гнали так, що за три хвилини вже були під садибою братів Гордієнків, яку вони разом побудували так, щоб у Саньки був окремий вхід, а у Серьоги окремий. Бо у Серьоги вже троє дітей, дружина, те та се, а малий Санька парубкує, так щоб не заважав, гуляючи.

А Санька, незважаючи на ту пізню пору, і не спав. Дрімав собі, одним оком в телевізор втупившись, де фільм про Голодомор показували — «Жовтий князь».

Як побачив фари та почув гальма, то враз очуняв, а як застукали у двері, то пішов і відкрив. Бачить друзі — Колька Малуха та Вадік Довганюк стоять перелякані та починають якусь пургу нести, що так і отак, знайшли якогось чувака посеред дороги, який каже, що ти йому у сраку пляшку від пива засунув за те, що він до твоєї сестри малолітньої приставав! Що за хуйня!?

Пішли розбиратися. А й справді — лежить у машині лисий, голий хлоп, із жопи кров ллється так, що вже калюжа така пристойна натекла, трусить його усього, а воно падло й каже, що він пожартував і усю ту історію із сестрою і братами вигадав, бо не знав, що оті люди в машині Сашка Гордієнка друзями виявляться, а пляшку ту він сам собі у жопу запхав, бо якийсь там масаж робив. Короче, пурга така, що йоб його мать! Гуморист, бля, Євгеній Петросян!

Хлопці й питають: «То що робити, Саня? Ми ж думали, що то ти йому пляшку у сраку запхав, бо характер твій крутий знаємо, а як він до міста добереться і розкаже ментам, то тебе пов'яжуть. А на хріна воно тобі треба? То краще його у ліс вивезти та й закопати. А коли то не ти зробив, то що тепер з ним робити?»

Короче, пішли до Сані в хату, бухнули самогонки, запили «Живчиком» і порішили чувака просто в поле вивезти та й кинути. Хай сам собі вибирається. А Санька, прихопивши свій обріз, погодився з друзями на «рибалку» у Забірря поїхати, бо не втрачати ж рибу і снасті? Про ту штуку баксів, що у лисого в машині взяли, Саньку не казали. Менше знає — краще спить!

Як задумали, так і зробили. Лисого мудака викинули прямо в полі з ключами від машини, метрів за п'ятсот від дороги, майже у тому місці де й знайшли. Все канючив: «В Київ! В Київ до лікарні!» «Ага, зараз! Розігналися! Ти людину ледь не під статтю підвів, а ми його — рятуй! Хуюшки!»

Як витягали з машини, то рота йому ганчіркою старою заткнули, щоб не волав на усе село. Так він, здається, і не волав вже, бо знепритомнів. А як вже сідали до УАЗу, то отією осокою, що її Колькина мама до Трійці нарізала та й в машині забула, кровіщу з салону повимітали, а віник отой закривавлений Санька тому підору, що на нього наговорював, у сраку вставив! Ну чистий «пєтух» получився! А що не так? Бо «петух» він і в Афрікє «пєтух»!

Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!

Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, — перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь, червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз — рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от-от з-за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!

Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» — майнуло в голові, і він застогнав.

«Пестощі» вмить припинилися, і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.

То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував із «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні, почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину, від якої струмував знайомий запах. Це, здається, був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.

«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»

Відповідь на це питання цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи, потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом, і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося, і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.

«Невже це можна їсти?» — подумав собака і теж понюхав землю.

Земля пахла м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.

«Ні, її їсти однозначно не можна» — подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!

Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!

«01666 ЧЛ» — цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того жаху, який почав з ним коїтись, коли три найлютіших «плисецьких» чорти, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли, кинувши його помирати серед безмежних українських полів на простій битій дорозі.

Останнім зусиллям волі витягти з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба, дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь, і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.

«Господи, — линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кров'ю, його покаянна молитва, — Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє, і я буду вічним твоїм боржником, Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу і поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього сатану і, плачучи, припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»

І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! І розсіялася тьма смертна, а в ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ. В машині у образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача сиділи два янголи.

Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися.

— Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля? — збивши на потилицю фуражку, чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.

— Та хуй його знає, таваріщ старший лейтенант, зараз по базі перевіримо — відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. — Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!

— Де? — аж підскочив на місті «старшой».

— Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! — надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги.

— Пиздець, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке... — з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і, зв'язавшись по рації з головним постом, «запросив підмогу».

Поки чекали на «Беркут», сталася ще Одна цікава подія.

Хвилин за п'ять, коли «янголи», прикидаючись ментами, типу курили, та, щоб не палити дарма бензин, заглушили мотор у патрульній білій «Ладі», то з боку поля почули крізь відкриті вікна далекий чи то крик, чи то свист, словом, якийсь неприродній звук.

— Тихо! — підняв угору палець той, що удавав Жмаченка.

За якусь мить звук повторився знову. Це, здається, був звичайний людський крик, тільки дуже далекий і зовсім неголосний.

— Хтось кричить! Десь там, в полі...

І знову напружена тиша, а потім вже знайомий звук.

— Точно кричить! Бери ліхтар, пішли подивимось... Пістолет дістань про всяк випадок.

В полі, метрів за триста від траси, вони знайшли зовсім голого, лисого, скривавленого чоловіка, який, звиваючись курною дорогою усім тілом, з останніх сил повз у бік патрульної машини, благаючи про допомогу.

Коли ж за десять хвилин на місце події з Василькова прибули два джипи до зубів озброєних «Беркутівців» у бронежилетах, а вже за ними й швидка допомога, то «янголи» володіли усією необхідною інформацією.

«У хлопця в дулі розбита пляшка від пива, — доповіли вони майору Хмарі, що командував загоном. — Зробили то троє плисак, один з яких зветься Олександр Гордієнко. Зникли з місця події чи то на темно-сірому, чи то на зеленому УАЗі, типу «вєтєрінарка» з фургоном, держномери «01 666 ЧЛ», перед тим викравши з бардачка БМВ тисячу доларів США».

Цієї інформації було достатньо, щоб у всьому районі бійцям спецпідрозділу «Беркут» було миттєво оголошено операцію «Перехват».

Коли ж машини «беркутівців» і швидкої допомоги, увімкнувши сирени, чкурнули у бік Василькова, янголи перезирнулися, засміялися одне до одного і, сівши у білу «Ладу», розчинилися у тому боці неба, де на сході вже з'явилася тоненька сіра смужка, віщуючи наближення Великого Свята.

Глава дев'ята Фінал

«До Києва треба везти, бо тут нема як зробити таку складну операцію...» — ці слова чулися з коридору, де черговий лікар-хірург вів бесіду із терміново викликаним головним лікарем Васильківської районної лікарні, куди в ніч з 11 на 12 червня 2005 року, о 3:55 ранку за київським часом, в кареті «швидкої» у супроводі працівників міліції було доставлено тридцятип'ятирічного мешканця міста Київ Олександра Олексійовича Забугу, успішного українського літератора та телевізійного ведучого, більш відомого загалу під псевдонімом Лесь Білий.

«Тяжка внутрішньопорожнинна травма із сильним зовнішнім (та, вірогідно, внутрішнім) крововиливом, що сталася внаслідок насильницького проникнення у пряму кишку гострого предмета (за словами пацієнта, шийки від розбитої пивної пляшки), що, вірогідно, спричинило внутрішні розриви тканин кишечника та афективний больовий шок. Спостерігається періодична непритомність внаслідок великої втрати крові та больового шоку. Пацієнту надано невідкладну медичну допомогу у вигляді введення кровозамінних препаратів, також введені знеболювальні анестетики та протизапальні антибіотики у необхідній кількості, розчини для стимуляції серцевої діяльності та препарати для покращення згортання крові (перелік додається). Рекомендоване термінове хірургічне втручання у профільному медичному закладі», — приблизно таке було написане у тому папірці, що його тримала у руках чергова медсестра, спостерігаючи у коридорі, як головлікар радиться із хірургом, що ж його робити далі?

— Тільки у Київ, у Військовий госпіталь до Зомбаківського, бо, я боюся, більше ніхто і не візьметься І.. Це ж порожнинна операція з розтинанням товстого кишечника... або, чорт його знає, може якось через анус під загальної наркозом... коротше, тільки в Київ, бо тут ми його втратило!

— Ну-ну, оцього нам не треба, хай живе, хай ще послужить народу України, — озивався головний лікар, який, певне, Лесикових книжок не читав.

І від тих слів Лесику робилося легше на душі. Ба більше, лежачи на високому пересувному ліжку, весь обплутаний кишками крапельниць, накачаний анестетиками, антибіотиками, кровозамінниками, накритий теплою ковдрою, він був майже щасливий. Гострий біль минув, анестетики та кровозамінники зробили свою справу, і він, справді, ледь-ледь, але посміхався. Лікарі — вони такі! Вони врятують! Все буде добре! Він вірив у це всім серцем, всією душею!

Але долі судилося вчинити інакше.

Десь здалеку почулося завивання сирен, і за якусь хвилину на подвір'я Васильківської лікарні влетів беркутівський джип, а за ним звичайний ментовський УАЗік.

«Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!» — з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика.

Коли ж ложі було подано, то із заднього сидіння автівки у непритомному стані вони вивантажили і поклали на них... кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка!

— Що там у нього? — запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення.

— Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато...

— Наскрізні? — головлікар нахилився, намагаючись побачити характер поранень... — фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?

— У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку... хрін його знає...

— Теж наскрізна... оно вихідний отвір... — вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб'ячим слизом адідасівської олімпійки, Марино Олексіївно, — звернувся до медсестри, — зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні данні на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка) все те саме, що й попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини... Іване Петровичу, — звернувся до хірурга, — ми з вами їдемо, давайте збирайтеся... Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь, і що швидше, то краще...

— Так машина ж одна! — спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні.

— Нічого, якось помістимось!

Коли ж хвилин за сім карета швидкої допомоги у супроводі «Беркуту» чкурнула на Київ, у дворі лишилися стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗіку.

Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і, прокашлявшись, обережно так запитав: «Хлопці, а що сталося?»

— Та хєрня якась! — знизав плечима один з ментів, — оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили «Перехват» і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01... скільки там? — запитав у товариша.

— 666 Че-Ел... — відповів той, затягуючись цигарчаним димом.

— Отож... а десь години близько півп'ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з-за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке «Беркутівці» зупиняють. А там двоє «хе-хе» рибалок, напівп'яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські... Опа! Ідіть сюди... Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, «попали», бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули та й розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі... А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує... у рибі, бач, заховався, і як шмальне у «беркутівців» з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, та й утікати... Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому! вийшло, як вийшло. Завалили, карочє... Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався... Тепер йому як мінімум років сім-вісім світить...

— Ага, якщо виживе...

— Та виживе, виживе... — роздягнувши «стріляного», обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, звичайний больовий шок і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня «прошита» у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе... Хоча...

Карета швидкої у супроводі машини Васильківського «Беркуту» із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і помчали порожніми на цей час вулицями найпрекраснішого в усьому світі міста, що, занурене у міцний передранішній сон, у буйній своїй червневій красі розкинулось по обидва береги вкритого туманом Дніпра.

Саме о цій порі доспівували свою третю за ранок пісню горласті півні по всій Україні. Але найголосніше виводив своє «ку-ка-рі-ку» видатний забіяка із Плисецького — вогняно-червоний Жора.

Сонце вже показало з-за обрію густо-рожевий, полум'яний диск і піднімалося з того боку нашого пишного краю, де несла свої води швидкоплинна Десна. Від його ще зовсім лагідних, теплих променів розбігалася, тікала навсібіч різна сатанинська наволоч.

Втікали у свої хащі та малогабаритні квартири звичайні лісові та київські відьми, дикі вурдалаки та лисаки плигали в свої болота та каналізаційні люки, забивалися у підвали перевертні, дрібні та середні демони різних мастей втікали далі із ніччю на захід, і лише один, здоровезний лисий і рогатий чорт настирливо переслідував карету швидкої допомоги, в якій знаходилася заповідана йому душа малоросійського письменника Леся Білого.

Якщо встигне ухопити її до шостої ранку, як на великий лаврський дзвіниці ще не задзвонять дзвони, а сонце не освітить разом куполи усіх київських церков, то буде душа його навіки! А як забариться сам чорт, то світлий празник Святої Трійці, яка воз'єднається нині на небесах, відніме у нього те право! Бо не дозволяє Господь на Великі двунадесяті свята забирати чортам душі людські у пекло.

Тому і летів чорт за машиною, підглядаючи за усім, що відбувалося в її салоні, де на пересувних ложах з обох боків лежали два поранені чоловіки, один з яких був непритомний, а інший (душа його і належала чорту) із вдячністю дивився на дії лікарів — хірурга та його помічниці. Головлікар поруч з водієм сидів на передньому сидінні.

Чкурнувши проспектом 40-річчя Жовтня, машини вилетіли на Московську площу і бульваром Дружби народів помчали у бік іншого бульвару імені видатної української поетеси Лесі Українки, поблизу якого і знаходився військовий шпиталь, де чергова бригада хірургів-лікарів вже готувала операційні для двох поранених.

Годинник на міській ратуші показував за десять хвилин шосту.

«Треба діяти!» — подумав чорт і щосили смикнув за руку лікаря хірурга, який, побачивши, що у непритомного пацієнта зовсім незначно опустився тиск, вирішив зробити йому, про всяк випадок, ін'єкцію адреналіну.

Після препарату, введеного у катетер, молодий чоловік майже миттю розплющив очі і зробив великий вдих.

— Ух, йоб твою мать!

У машині всі дружньо заржали: «Буде жити!»

Не сміявся тільки один Лесик, який упіймав на собі спершу вкрай здивований, а чимдалі, то лютіший, і лютіший погляд Сашка Гордієнка.

— А ця сука що тут робить!? — зашипів Сашко крізь зуби, побачивши вже знайому з цієї ночі лису Голову, яку ні з ким не можна було переплутати. — Це ж він, падла, сам собі пляшку у сраку і засунув, а на нас з пацанами звернув... Це через те нас менти у Данилівці взяли і мене підстрелили... Йобаний, брехливий підара-а-а-а-ас! — з тими словами він підхопився на лікті і, як був, із вставленим у руку катетером, накинувся на Лесика, намагаючись ухопити його руками за горло.

У боротьбу вступили медсестра та хірург Іван Петрович. Але медсестра майже миттю відлетіла у протилежний бік кабіни, відкинута «кінським» ударом правої ноги «пораненого» і, вдарившись об металеві двері, на якийсь час осіла на підлогу, втративши свідомість. Боротьбу продовжував один хірург і то недовго. Тримаючи Леся за горло руками, Сашко Гордієнко так вдало поцілив йому прямо лобом у скроню, а потім у ніс, що той залився юшкою і теж відрубився.

У залізних лещатах Гордієнківської хватки Лесик бився недовго. Задубілі від важкої селянської праці, сильні руки, хоч і пораненого, але напрочуд живучого молодого плисаки, міцно тримали його за горло. І тієї хвилини, поки у кабіні швидкої панував тотальний хаос і паніка, вистачило, щоби його харчання і конвульсії припинилися, а задерта голова покірно впала на тонку лікарняну подушку.

Майже відразу по тому, коли машина швидкої вже підрулювала до приймального відділення, головний лікар, перехилившись через перегородку, обрушив на голову «плисецького маніака» удар свого обшитого металевою дужкою чемодана. І все затихло.

Але коли військові лікарі розчахнули двері «швидкої», то з неї вилетіла лише одна душа, хоча у салоні перебувало аж чотири нерухомих тіла.

Все, що відбувалося далі, Лесик бачив немовби згори і трохи збоку. Він бачив, як лікарі шпиталю носилися, бігали довкруж машини швидкої, як звідти витягали ноші, спершу одні, потім інші, як приводили до тями хірурга і медсестру, як подавали каталки. Не розумів він тільки одного... Як отак відбувається, що він все бачить, все чує, правда, наче гомонять так далеко-далеко, але лежить нерухомо на ношах, замість того, щоб сказати лікарям, я ж отут, поруч з вами...

От до нього схиляється якийсь, певне місцевий лікар, торкається руки, шукає пульс, потім прикладає до вуст маленьке люстерко... Каже: «Мертвий!»

«Та який же ж я мертвий! От він я живий-живесенький!» — так і кричить Лесик до лікаря, який його зовсім не чує...

— Так що з ним робити? — питають санітари...

— Покладіть поки отам під парканом, поки ми з цим розберемось... — і молодий лікар заходжується чаклувати над тілом Сашка Гордієнка, якого у каталці відправляють у відділення, тоді як ноші із його, Лесиковим тілом, ставлять біля старого облупленого паркану, побудованого ще за часів Миколи Першого, того російського Імператора, якого Лесь шанував найбільше серед усіх інших російських самодержців.

Так збулася і друга частина прокляття старої відьми Любки Гордієнчихи, у якому вона побажала письменнику-малоросу, щоб він здох попід гнилим (так і хочеться додати — імперським) парканом...

Проте що це? Хто це?

Чорт із темної підворітні, де тільки і лишилася нічна тінь, простягає пазуристу лапу до Лесикової душі, щоб навіки потягти її у пекло.

І в ту ж мить золотим гомоном заливаються дзвони на башті Великої лаврської дзвіниці, і гаряче сонячне проміння, відбившись у десятках куполів прекрасних київських церков бризкає навсібіч. І відкриваються Брата Неба, і в невгасимому сяйві Любові, під співи янголів і херувимів, що прославляють Святе Ім'я Його, посходить на престол в усій своїй Величі Ісус Христос — Син Божий, щоб, воз'єднавшися навіки із Отцем Своїм Небесним і Святим Духом, правити у цьому світі довіки!

І завмирає лапа чорта! І Божий янгол вже теж простягає руку до Лесикової душі...

І раптом каже один з лікарів, вказуючи на безживне Лесикове тіло під парканом: «Подивіться, він наче дихає... Чи здалося?»

— Так, може, в реанімацію?..

Німа сцена, увесь світ завмер у чеканні.

16-27 жовтня 2012 р.

Замість післямови

Оце, як дописав, то заліз у свій «айфон» подивитися, що ж то насправді означає прислів'я «в огороді бузина, а Києві — дядько». Один з коментарів з сайту italki.com мене «поклав на лопатки». Наводжу мовою оригіналу:

«Мы используем это выражение, когда хотим сказать собеседнику, что в его рассказах не стыкуются конец и начало. Например, если человек говорит: «Я к болгарам уезжаю в Будапешт» — мы то знаем, что тут что-то не совпадает, т. к. в Будапеште, живут венгры, а не болгары. В общем, это выражение используется, когда мы не понимаем, что за путаница в голове у нашего собеседника и указываем ему на это».

А от ще один прекрасний коментар на тему з сайту poezia.ru. Пише Ігор Бистров:

«В огороде бузина, а в Киеве дядька...» Так мы характеризуем логически несвязную, бестолковую речь человека. Между тем, фраза, вынесенная в заголовок, имеет простой и ясный житейский смысл. Можно только удивляться, почему этот смысл не был отгадан заранее. В языческие времена восточные славяне называли злого духа «дядей», «дядькой». Словом «дидько» на Украине еще в 1653 году называли черта (М. Фасмер, Этимологический словарь русского языка 1964 г. С. 494). В сельской местности бытовало поверье, что злой дух прячется в кустах черной бузины (листья этого кустарника ядовиты, содержат синильную кислоту, а их терпкий запах отпугивает насекомых и грызунов).

Выражение в целом образует загадку: «Что это такое — в огороде бузина, а в Киеве дядька?» Правильный ответ: «Черт».

Малоросійська некрофілія, або Любов до злягання з трупами вільні нариси вольного художника, на теми творів Олеся Бузини у відповідь на «проблематику та стиль» вищеназваного «автора», які людям, далеким від «малоросійської» тематики можна не читати

Уся творчість Олеся Бузини — це суцільне збочення, унаочнений приклад тяжкої форми літературної некрофілії, який виявляє себе в метафізичному розкопуванні могил, незаконній ексгумації трупів відомих українських митців, з метою проведення інфернального статевого акту з подальшим пожиранням їх зотлілої плоті задля збудження сатанинських еманацій, що викликано невпинним бажанням земної слави, успіху та визнання за будь-яку ціну.

Уже в самій назві його першої книги «Вурдалак Тарас Шевченко» ховається альтер-его самого автора, який і є справжнім вурдалакою, що, бризкаючи навколо слиною з полум'яними демонічними очима, гризе у нечестивому сказі напівзотлілі кості Кобзаря.

Або, як той злодій, що зірвавши з перехожого шапку, передусім кричить «тримайте злодія», щоб відвернути від себе увагу, так і сам «малорос» Бузина у своїй творчості сублімує і «нагороджує» видатних українців, байдуже письменників, філософів, поетів чи державних діячів, тими комплексами, грішками та згубними пристрастями, у полоні яких перебуває сам.

Класичний «гебельсівський» пропагандистський прийом — трохи правди і багато, багато, багато брехні прекрасно діє в умовах тотальної «жовтизни» преси, публіцистики і літератури, в яких у 1990-ті роки минулого століття плекався і зростав «письменницький» талант автора.

В усіх його опусах присутній отой тотальний присмак «бульварщини», який переважає в сучасній російськомовній періодиці, коли пропагандистський трюк: «Брешіть, брешіть нахабно, бо тільки так повірять у цю брехню», використовується направо й наліво, чого б це не стосувалося — політики, суспільного і соціального контекстів, мистецтва та історії, окрім хіба футбольної статистики, бо проти цифр, як кажуть, «не попреш».

Прекрасно зрозумілий і так званий «малоросійський» імператив творчості нашого вдаваного; «аристократа-бєлогвардейца», насправді ж гідного нащадка свого батька — співробітника 5-го ідеологічного відділу КДБ. Або, якщо писати «високим бульварним слогом» самого Бузини, то вийде приблизно таке: «Прямо перед очима стоїть картина — маленький Олесь на чергову річницю створення ЧК, сидячи на колінах у тата і ретельно вибираючи з блюдця чайною ложечкою рештки дефіцитного «Київського торту», з насолодою підслуховує «дорослі розмови» трохи п'яних від «Московської» горілки та власної сили і всемогутності здорованів-дядьків (батькових колег по роботі), як вони упекли до тюрем і таборів цілі купи «націоналюг», яких у кращі часи тупо би розстріляли, а багатьох — так, без суду і слідства. Звучать якісь невідомі й незрозумілі прізвища Стус, Дзюба, Сверстюк, Лук'яненко, брати Горині, проскакують геть зовсім незрозумілі слова «бандерівець», «самостійник», «гельсінська спілка», а наприкінці вечора дорослі дядьки, поставивши перед собою майбутнього літератора на стільчик, як настанову на все життя кажуть: «Ти, малий, запам'ятай, українці — то не люди! Всі вони жлоби і селюцьке бидло. Всі вони зрадники, навіть якщо тобі посміхаються. Будь з ними обережним, не повертайся до них спиною, бо всадять ніж або сокиру. Як чуєш українську мову — знай, то або прихований фашист, або націоналюга. Бий його без жалю! Все, що бачиш українське — випалюй вогнем! Ти ж, малий, «руській», «савєтскій» — а ето звучіт гордо! Пам'ятай про це! Бо тільки руські — то люди! А інші так — лайно звичайне, що й жити на цій землі не годне!»

Само собою зрозуміло, що з такою «ідеологією» після провального путчу серпня року 1991 вижити у Незалежній Україні було важкувато. Тому і узяв собі Олександр Олексійович Бузина (1969 р. н., киянин, неодружений, студент філологічного факультету Національного університету ім. Шевченка за спеціальністю «російська мова і література») псевдонім «Лесь».

Думається (хоча не факт!), що, може, навіть це йому порадив батько, який враз після так званої «незалежності» став вже не «кадебістом», а «есбеушником», і навіть присягнув на вірність новоутвореній державі, яку усім серцем ненавидів, лишаючись вірним сином «правонаступніци СССР» Матушкі-Расії, на благо якої і продовжував працювати як «подвійний агент впливу».

Саме там, у колишніх кабінетах КДБ-ФСБ-СБУ, було й «породжено» ту «малоросійську легенду», яка мусіла на історичному, культурологічному або узагальнено-гуманітарному рівні «прив'язати» Україну до Росії.

Молодий «літератор» рішуче пристав на новий ідеологічний проект спецслужб і був, до речі, в цьому досить органічним, бо, справді, так йому набридли оті «селюки-гречкосії», оті нечесані, в запраних сорочках, із часниковим перегаром з рота «націоналюги-самостійники» з кафе «Еней» при СПУ, а також різноманітних історичних, літературних, журналістських кіл, насправді ж, дешеві перевертні, що враз з компартійних попихачів перетворилися на «національно свідомих патріотів», заспівали «Червону калину» і узялися ходити на свої мітинги під жовто-синіми прапорами.

Згоден! Ґрунт для критичних зауважень родючий! Сам ненавиджу ту продажну хохляцьку породу, що нею і досі повні коридори деяких київських вишів, Спілки письменників, редакції затхлих газет, літфонди, хорові капели та інші «пацючі кубла печерного шароварництва» — тяжкого спадку посттоталітарного суспільства, що постали на зорі нашої Незалежності, як сурогати «новітнього державотворення». Нічого, час все вилікує, розставить на свої місця.

Проте, повернімося до так званої «малоросійської теорії», яка у найближчій історичній перспективі мала скласти гідну конкуренцію так званій «галиційській теорії», що активно використовувалася адептами Незалежної України як базова складова для створення підмурків сучасної Української держави.

Відчувши неабияку небезпеку з боку вихідців з «галиційського П'ємонту», які тягнуть Україну до модерної, цивілізованої Європи, колишня радянська партноменклатура, а нині відверте проросійське лобі, щоби зберегти владу і вплив у новоствореній державі, активно замислилася над тим, що ж можна протиставити «галичанам» у відповідь, і породила міф про славну країну «Малоросію», яка текла молоком і медом, і яка виключно (!) у складі Російської імперії досягла неабияких висот, давши світу цілу низку видатних державних діячів, митців, літераторів, філософів. А звідти робився і висновок, що тільки у слов'янському триєдинстві і Великоросійського, Малоросійського і Білоруського народів іі є перспектива розвитку та справжнє майбутнє у сучасної України.

«Та й у самому терміні «малорос» нікого такого негативного нема, — проказують адепти цієї теорії, — а, зовсім навпаки, є прихований великий сенс, на який треба розплющити очі якнайбільшій кількості так званих «українців». Бо слово «малорос», по-перше, ще давніше від прізвиська «українець», яке тільки у XIX столітті вигадали підступні австро-угорці, щоб ненависним терміном «русин» не називати декілька мільйонів своїх підданих, а по-друге, і шляхетніше! Гоголь, Сковорода, Прокопович, Куліш, Котляревський, та й що там... сам Шевченко — усі малороси. А отже, якщо ти — «малорос», то автоматично і українець! Бо якщо ти — «галичанин», то ти не українець, а, саме «галичанин», бо галичани, то не «українці», а саме «галичани».

Ця національно-історична казуїстика вам нічого не нагадує? Пам'ятаєте, як дядьки казали малому Лесику: «Українець — то не людина!», а тепер і сам Лесик з легкої руки міністра освіти Дмитра Табачника на основі цієї теорії може казати: «Галичанин — то не українець!» Коротше, і тут маємо тяжкий спадок імперії з одвічним гаслом усіх імперій: «Розділяй і володарюй!», за яким, білими нитками шите, проглядає бажання спецслужб таки втягнути Україну в орбіту «Руськава міра», примусити до злягання з імперським трупом, що вже засмердівся на увесь світ.

Оце просте, вурдалаче бажання «заманити Україну до злягання з трупом померлої Імперії» і є панівною наскрізною метою так званої «малоросійської теорії» пана Бузини — справжнього вурдалака і некрофіла, який милується з глянцевих фото самодержавних часів, де всі, як у раю, «жують «французькі булки», вчаться в інститутах благородних дівиць, мріють вмерти за «Царя і отечество» і збираються виключно у «благородних зібраннях» для того, щоб «блеснуть еполєтамі» і станцювати з дамою тур вальсу. Або радянського воїна-визволителя, що на своєму танку несе щастя і добро усім поневоленим народам, винищуючи усіх, хто не хоче такого «руськава щастя».

Ми — модерні українці, саме не «малороси», «хохли» чи «галіцаї», а саме українці — шкірою, шостим почуттям, на інтуїтивному рівні відчуваємо потворний смердючий запах цього ненажерливого монстра, який щоразу ховається за різними масками чи то «Православного царя-благодєтєля», чи то «Страїтєля щасліваго комуністічєского будущого», чи то «Старшого брата», чи то «Руськава міра», чи адепта «Малоросійськой теорії». І все це робиться з єдиною метою — заманити, зґвалтувати, змусити віддавати свою енергію, життя і силу імперському тілу, яке вмирає, висмоктує життєдайні соки з усього живого, вільного, натхненного і перетворює, множачи навколо смерть, в страх і зневіру.

— Девочка, хочеш канфєтку (читай: вільне, заможне, щасливе, повноцінне життя? — необхідне підкреслити).

— Хачу, дядя!

— Ну пайдьом, я тебе дам...

І давали... Гарно так давали... Три чи чотири мільйони «канфєток» от таваріща Троцького упродовж Советской окупації 1918-4921 років. Близько восьми мільйонів «канфєток» упродовж Голодомору 1932-1933, ще шість мільонів у Другій світовій, а ще, операція «Вісла», голодомор 1947-го, репресії 1960-1970-х... Мало? Хочете ще? Тоді ставайте, як закликає вурдалак-Бузина, «малоросами»! Віддавайте своє життя, кров і майбутнє дітей на поталу захололого напіврозкладеного імперського трупа. Бо одна справа — глянцеві, відретушовані картинки передивлятися і марити «славним минулим», а інша — з голоду пухнути чи у тюрмі сидіти, або у кращому разі працювати за трудодні на буряках, чи що вже крайня стадія щастя — жерти у новорічну ніч свій салат «Олів'є» і дивитися «Стариє пєсні о главном!»

Що й казати! Так вже повелось від віку, що намагаються «північні брати» прищепити нам комплекс меншовартості, «втюхати», що земля Українська славна не лицарями своїми, не героями і переможцями, а зрадниками і бандитами, тупими гречкосіями, хохлами та малоросами, які, окрім, як тримати дулю у кишені, всаджувати ніж у спину, селитися у «крайній хаті» та «гуртом батька бити», ні на що більше не здатні.

Болить їм, що Україна чимдуж біжить від геть прогнилої, брехливої деспотичної Раши (яку то вже й Росією називати не можна), чимдуж втікає... та все не втече, тому що тримаються вони за неї зубами, ногами і руками, бо відчувають, що саме тут отой справжній Руський дух і лишився. Гордий, невпокорений, вільний! На відміну від імперського, загарбницького, трупного смороду, яким заповнений увесь їхній життєвий та інформаційний простір.

Бо що їм в тій Московщині робити, де «злой чечен» вже не на березі Терека точить свій кинджал, а в самій «першопрестольній» править бал, безкарно ріжучи просто неба баранів на «курбан-байрам», роз'їжджаючи на новеньких «Майбахах» та стріляючи у повітря з незареєстрованої зброї. І нема тому «чечену» (китайцю, буряту, мордвину, таджику, татарину) ліку, й краю нема, бо з самих глибин Азії постає могутня Східна сила, під навалою якої рухне, розвалиться старий трухлявий труп сучасної Раши, що тільки на продуктах органічного гниття, або простіше кажучи — трупному газі та болотному субстанті, що зветься нафтою, й підтримує своє зомбічне існування, множачи навколо таких самих «зомбі», що не бачать нічого й не чують, а тільки раз у раз, як заведені, повторюють нову вурдалацьку мантру «Руській мір! Таможений саюз! Руській мір! Таможений саюз! Православіє! Самодєржавіє! Народность! БЛЯ...»

Цивілізаційну війну програно! «Руській мір!» — смерть якого у «газовій голці», на якій поки що тримають Європу, а найбільше Україну — питання часу. Тому і бісяться, казяться, скаженіють, бо відчувають свій кінець. І, навіть, серед затятих «рашистів» (авторський термін, від англ. Russia (Раша), що означає сучасних росіян, які, перебравши на себе європейську цивілізаційну форму, по суті залишаються російськими імперськими комуно-шовіністами) зріє розуміння того, що усі зсудомлені оргазмічно-агонічні спазми, що їх витанцьовує сучасний путінський режим є суцільною машкарою, що має на меті приховати справжню розгубленість кадебістів від нерозуміння того, як же ж з цим усім багатонаціональним народом, що скуштував волі, талановитим і «просунутим» у інформаційних технологіях, вправлятися?

Б'ють, мучать, залякують, садять у тюрми, зваблюють «великим минулим...» Але то — не вихід.

Той, хто живе тільки своїм минулим, — не має і майбутнього. Та й сьогодення не має, а натомість якісь фантомні болі і зовсім старечі, маразматичні думки: «Ах, как харашо било когда-то».

І ще один невеличкий «ліричний відступ» на тему.

Ви знаєте, здається, я емпіричним шляхом дістався певного розуміння «загадочности вєлікой руськой душі», схильної то до раптових припливів неадекватної «вселенської» ніжності та любові, то аж до невмотивованих приступів агресії та дикунських витівок на кшталт «гуляєм, как в послєдній раз!»

Усе це свідчить, як кажуть психотерапевти, про нестійкість психосоматичної системи, або про захворювання, що зветься «рефлексивна самонавіюваність». Породжується вона постійним відчуттям страху смерті або покарання, непевності у майбутньому, відсутності структурованого мислення і найчастіше виявляється у підлітків або у людей, що скоїли якийсь злочин і приховують його.

Зважаючи, що «російській душі» у її усталеному імперському варіанті років більше ніж чотириста, то відразу відкинемо варіант з підлітковим віком і зосередимося на механізмі замовчування скоєного злочину. Оцей страх смерті або покарання за вчинений злочин (злочини) і є тим основним мотивом великодержавної руської душі, який призводить до того, що як і саму країну, так і окремих її представників (адептів «вєлікой руськой душі») кидає з боку в бік. Адже увесь дух Імперії просякнутий або смертю, або очікуванням покарання за злочини. Адже з самого дитинства дітям імперії втовкмачують в голову, що прийде час, коли держава накаже тобі «Вмерти за Росію-матушку!».

Так а навіщо тоді нормально жити, щось робити, щось будувати, коли в один прекрасний момент у тебе то все відберуть і накажуть вмирати за державу? Навіщо цінувати якісь цивілізаційні блага — порядок, культуру, традиції, виховання, коли «єсть только міг между прошлим і будущім — іменно он називається жизнь!».

Звідси і вся ця «нарванісгь» російських характерів, бажання нищити, душити, захоплювати, уся ця зверхність, нахабний тон, вперте бажання силою нав'язувати свою правду як єдино правильну цивілізаційно-культурну парадигму, одним словом, усе це великодержавне хамство і агресія — то лише намагання приховати свою внутрішню непевність, порожність і страх покарання за вчинені злочини. Як можна любити та поважати того, хто нікого не любить і нікого не поважає? Мова, звичайно, йде про російських великодержавних шовіністів!

І, якщо «малоросів» ще можна затягти до орбіти колективної відповідальності за гріхи імперії, то українців просто так за чуба не вхопиш.

Бо ми — сучасні українці — інші, у нас поки що нема великих гріхів і боргів у ментальному і духовному світі. Тому нам можна і треба вчитися починати жити з «чистого листа». Писати красиву історію красивої країни, а не плутатися у історичному лахмітті. Ми, українці, маємо вчитися жити «тут-і-тепер», жити щасливо, наповнено, яскраво!

І коли мене питають: «Чи готовий ти вмерти за Україну?», я кажу чесно: «На мою думку, минули часи, коли треба було вмирати за Україну. Настали часи, коли треба вчитися «жити за Україну». Просто впустити її в своє серце і жити собі та їй на щастя. Й поки житимеш ти — житиме і вона!

Так що я хочу жити і ростити своїх дітей без почуття страху і брехні, не називаючи чорне — білим, а злодіїв і брехунів — владою «від Бога». Я хочу, щоб мої діти вільно пересувалися світом, я хочу, щоб вони могли вільно говорити про те, з чим вони не згодні, вільно вчилися, росли, працювали — красиві, незалежні, європейські, освічені та культурні люди!

Саме за це моє покоління голодувало на граніті на початку 1990-х, саме за ці права і свободи ми виходили на вуличні акції «Україна без Кучми», саме за це ми стояли на Майдані у 2004-му.

Далі більше — саме за ці права, обстоюючи свою людську честь і гідність, виходили сотні тисяч росіян (саме «росіян», а не «рашистів») на Болотну площу та марші незгоди. А тепер нам намагаються втовкмачити, що ми це робили за 100 гривень (чи 300 рублів) на день, які мені платив якийсь «американський дядя»?

Дозвольте вам, панове «рашисти», кадебісти і комуністи (колишні і нинішні), хохли-малороси, шовіністи усіх мастей, різні тоталітарні збоченці, совкові активісти та інша імперська наволоч, дещо пояснити... Хоча, що там пояснювати... Даремна ця справа — щось пояснювати зомбі!

Не зрозуміє протухла натура ваша того смороду, який ви навколо себе розповсюджуєте, коли намагаєтесь реанімувати напівзотлілий труп під назвою «Російська імперія», з якого ви, мов ті гробаки, вилазите і повзете світом.

Хоч і махає він ще руками, дригає ніжками, шипить і гарчить вашими стараннями, але ж всі бачать, що то труп і бридко вернуть носа від того смороду. Тільки незрілих дітей і забобонних старців або якихось соціальних некрофілів і ладен налякати той зотлілий труп, що розмахує довкруж заіржавленою ядерною булавою, і який вже не продукує жодної живої емоції чи почуття, а тільки імітує їх за допомогою маскультури, шансону, безкінечних кримінальних серіалів, фільмів Михалкова та брехливих новин, що виливаються на ваші голови із зомбоящика під назвою «телевізор».

І останнє питання: «може, годі бути некрофілами і злягатися з мерцем, прославляючи вурдалацький спосіб життя і прислужуючи самому сатані? Може, годі намагатися оживити своїми фрикціями напівзотлілий імперський труп? Може, годі гризти брудні кістки і жерти протухле, отруйне для нормальних людей м'ясо? Може, досить жертв? Може, досить війн? Може, досить крові?

Не знаю, як вурдалакам, а мені — досить!

Антін Мухарський

УВАГА! ЧИТАТИ ОБЕРЕЖНО!!! МОЖЛИВИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ШОК!!!

Радикальний чорний гумор.

Вмотитвована ненормативна лексика.

Неполіткоректні висловлювання.

Не бажане читання цієї книги повістей людям з обмеженими розумовими здібностями адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками совкового дебілізму, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.

ЗАБОРОНЕНЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.

Оглавление

Передмова автора

Данєцкій X ... або Чому ви не любите «данєцкіх»?

  Пролог

  Глава перша Досвітні сни

  Глава друга Бандит з донецька

  Глава третя Народні думи

  Глава четверта Три зустрічі

  Глава п'ята Золоті цукерки

  Глава шоста Коли говорить звір

  Глава сьома Владімірскій централ

  Епілог

Трахнути відьму Кримінально-еротична повість з «одеськім» колоритом 

  Глава перша Мить щастя

  Глава друга «Ї-бака»

  Глава третя Сварка

  Глава четверта Вітер з лиману

  Глава п'ята Коли море штормить

  Глава шоста Нові господарі

  Глава сьома Сірководень

  Глава восьма Останній запис у щоденнику

  Глава дев'ята Свято великої руйнації

  Епілог

Смерть малороса або Ніч перед трійцею майже «гоголівська» повість

  Лист з того світу (замість епіграфа)

  Плач за «малоросами»

  Глава перша Бандитське село

  Глава друга Портрет сучасного «малороса»

  Глава третя «Їбав я вас, сук донецьких, або Як малороси стають підарасами»

  Глава четверта Малоросійський ірокез

  Глава п'ята Ментальні особливості малоросійської еротики

  Глава шоста «Spirit of wild Ukraine»

  Глава сьома Ніч перед трійцею

  Глава восьма «01 666 ЧЛ»

  Глава дев'ята Фінал

  Замість післямови

Малоросійська некрофілія, або Любов до злягання з трупами вільні нариси вольного художника, на теми творів Олеся Бузини у відповідь на «проблематику та стиль» вищеназваного «автора», які людям, далеким від «малоросійської» тематики можна не читати Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg