Мій старий, така вже він людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляє людина здоровий сміх. Доки я не подорослішав, у більшості випадків я й гадки не мав, що тут смішне, та все одно сміявся. От узяти, приміром, перукарню. Йому було байдуже, скільки нахаб, плюючи на чергу, пролізе поперед нього. Сам він ладен був просидіти в черзі хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботніх справ значно вище, ніж довести власне волосся до ладу.
Перед виступом він попереджає: «Якщо ви таке вже чули, зупиніть мене». Зайде, було, до кабінету онколога і каже: «Скажіть, лікарю, а після вашої хемотерапії я зможу грати на скрипці?[1]»
А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипці грати, а в ящик, десь місяців за шість».
У відповідь, ворушачи бровами, як отой Граучо Маркс[2], та струшуючи попіл з уявної сигари, старий каже: «Місяців за шість? Хотілося б почути іншу думку».
«Добре, — киває онколог, — у вас рак. Це — по-перше. А по-друге, як на мене, від ваших жартів, теє, несе похабщиною».
Комментарии к книге «Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати», Чак Паланик
Всего 0 комментариев