«Гра на багатьох барабанчиках»

С. купила цю книжку, приваблена малюнком на обкладинці: на темному тлі барви засохлої крови були сходи, що вели до якихось невиразних дверей, напівпрочинених; за ними стружка ясного світла, тоненька, гостра, як ніж. Окрім того, впізнала знайомий шрифт назви — жовті, вугласті обриси, — отже, книжка належала до її улюбленої детективної серії. Багато років тому вона почала з Агати Крісті, але потім відчула раптом утому від кришталево прозорої послідовности — убивство, слідство, викриття винуватого. Немов детектив — це конструкція без виходу, щоправда, чиста і стерильна. Її дратували постаті, виткані з паперу, яких використовували як пішаків, розставляли на сцені й посували згідно з головною ідеєю автора. Дивно, що автор — це єдина особа, яка вже від самого початку знає отой замурований сам у собі порядок злочину й кари, а однак, має охоту терпляче тягти оповідь. Це нудно, гадала.

Вона не знала, чого хоче. Не знала, чого шукає на полицях у районній бібліотеці й книгарнях. Якби мала це чітко окреслити, мабуть, звела би очі догори, випнула губи, наче до цмокання, і робила б руками округлі безрадні жести. Шукала правдивіших людей і соковитіших злочинів. Ускладнених мотивів та існування доказів, яких детектив ніколи не візьме до уваги. Ні, їй не йшлося про кров і м'ясо, ні про різанину, ні про кошмари. Цього вона мала достатньо по телебаченню. Вона прагнула чогось нетипового, не до кінця зрозумілої схеми, яка лиш час від часу визирає на поверхню, аби нагадати про себе. Хотіла, однак, також чогось такого, що стосувалося би її, шарпало за руку, не давало спати. Це важко було пояснити бібліотекарці чи продавчині.

— Сама не знаю, — казала, крутячи з ваганням книжку, але врешті брала її.

Читання детективів було приємним з усіх поглядів. Нагадувало прибирання, розкладання в шухляді — крок за кроком хаос замінювася на порядок. Але й порядок часом набридає.