«Перший спалах»

Перший спалах (fb2) - Перший спалах 664K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Иолана Тимочко

Іолана Тимочко Перший спалах

Пролог

Ці двоє ідіотів мене дратують.

Кіра постійно смалить. Коли вона дихає, з її рота вириваються акуратні кільця синюватого диму. Вона вся пропахла димом. Іноді мені здається, що коли б її воля, Кіра давно б уже сама стала димом.

Кіра постійно сидить угорі — на шафі, на дереві, на скелях, на грибах. Знаю, останнє прозвучало доволі неоднозначно, але про це — трохи пізніше.

Я її майже не бачу. Кіра не любить спускатися зі своїх висот. Вона там їсть, п’є і ночує. Ну і, само собою, курить. Коли в неї закінчуються цигарки, Кіра починає скандалити. Зазвичай на це ніхто не звертає уваги, але потім приходить Андрій — і вона втихомирюється.

Незважаючи на те, що Андрій — головний герой цієї історії, я його трохи недолюблюю, бо в свій час він добряче попсував нерви мені й Кірі. Вона, бідолашна, якось дізналась, що Андрій підбиває до мене клинці, і закатала страшну істерику, перебивши майже весь посуд в домі. Бачте, вона не могла змиритися з тим, що стала залежною від когось. Бо залежність від людини, тим паче, від чоловіка — це був її найбільший страх.

Кіра зненавиділа мене. І це збісило її ще більше. Бо раніше вона опікувалась мною. З першої хвилини нашого знайомства Кіра чомусь вирішила, що зобов’язана замінити мені тата, маму і старшу сестру, разом узятих. А я не мала нічого проти, бо вже звикла, що люди завжди намагаються турбуватись про мене. Чому, не знаю. Можливо, я виглядаю занадто нещасною. Може, їх збиває з пантелику моя небалакучість — я можу мовчати цілими тижнями, а люди вважають, що з такими заскоками я просто не виживу в цьому світі.

Не хочу вдаватися в подробиці нашої санта-барбари. Це нецікаво. Забагато шмарклів — традиційний недолік любовних історій. Скажу тільки, що все закінчилося добре. Зараз ці двоє живуть в мирі і злагоді, багато курять і ламають кухонні столи. Не в пориві агресії, а в пориві любові. Так, їхня любов настільки бурхлива, що від неї страждають всі меблі у нашому будинку — крісла розгойдані, дивани стріляють пружинами, навіть столи підозріло похитуються.

Разом з нашою трійцею в домі живе Вано, дядько Микола і Мирослав. Але це не люди, а швидше привиди — про них усі говорять, але їх ніхто не бачив. Вано — дивакуватий священик. Він може тижнями не виходити з кімнати, або пропадати десь у саду. Дядько Микола — фізик, що постійно зависає в своїй лабораторії і проводить якісь підозрілі експерименти. Насправді він ніякий не Микола, але всім байдуже. Кажуть, він спить по дві години на добу. Його очі горять таким хворобливим блиском, що хлопці навіть бояться з ним здоровкатись. Поза очі дядька Миколу називають королем, блискавок.

Мирослав — скажений фізик-самоучка, що бігає хвостиком за дядьком Миколою. Він постійно говорить про вченого і набридає своєю присутністю. Андрій каже, що Мирослав закоханий у дядька Миколу. Це, звичайно, жарт, але навряд чи хтось стане заперечувати, що ця прив’язаність дуже нагадує нездорове захоплення.

То хто ж ми такі і що робимо всі разом у одному домі?

Ми — це... На язик напрошується щось до непристойності пафосне — ангели, духи, згустки розумної енергії — коротше кажучи, вся та божественна фігня, про яку зазвичай пишуть в книжках і філософських трактатах. Але насправді ми звичайні люди, з плоті, крові та інших рідин. Ми любимо смачно поїсти, солодко поспати, добре випити — ну і, звісно, повеселитися. Але ми, на відміну від інших людей, якогось дідька застрягли у цьому божевільному світі, де немає ні часу, ні простору. Точніше, не так — вони є, але якісь не такі, як ми звикли бачити. Тут кожен новий день нагадує інший. Тут завжди падає сніг і спалахують блискавки. Ми не мерзнемо і не старіємо. А ще, кажуть, у нашому саду росте дерево, по якому можна видряпатись на небо. На жаль, я не знаю, правда це чи просто красива легенда.

Подейкують, що під деревом похована клітка, в якій живе страшне чудовисько. Ніхто із нас, звичайно, ніколи його не бачив, але, про всяк випадок, дядько Микола обгородив сад колючим дротом і пустив по ньому електричний струм.

А от ключ від міфічної клітки на диво справжній. Його срібна голівка має вигляд змії, що кусає себе за хвіст. Дядько Микола впевнений, що це означає безкінечність. Ми носимо ключ по черзі, як перстень Фродо. Бо, кажуть, він приносить нещастя своєму власникові. Я в це не вірю, але, думаю, краще про всяк випадок перестрахуватись.

Чорт... Я забула про ще одного персонажа нашої історії — таку собі бабу Ліру. Але це й не дивно. Я ніколи її не бачила. Чесно кажучи, ніхто з нас ніколи її не бачив. Ну майже ніхто. Так-от, вона навчила Кіру промацувати людей поглядом. Кіра страшенно пишається цим умінням — каже, це допомогло їй вийти на Андрія. На жаль, я не знаю, правда це чи вигадка, але можу сказати, що Кіра поділяє людей на «прозорих» і «мутних». Якщо перших вона нібито буквально бачить наскрізь, то другі для неї — нерозгадана таємниця, бо вона не може зрозуміти, що у них в голові, і ці люди притягують її до себе, мов магніт.

Знаєте, що ми робимо зазвичай? Та що завгодно, тільки б не вмерти з нудьги. Кіра увесь час курить. Я про це вже згадувала. Цигарки рятують її від безкінечного сьогодення. Ще у неї є Андрій — завдяки йому вона ще пам’ятає, що таке щастя. Та й зрештою... Кажу ж вам, у них любов! Нехай, може, доволі специфічна, з купою криків і скандалів, але справжня, це ясно й дурному.

Священика рятують книжки, дядька Миколу й Мирослава — наука, бабу Ліру — дороги, Андрія — посиденьки з синьою Гусеницею, Чеширським Котом і Капелюшником. Бачите, мені ще на початку історії треба було сказати, що ми живемо в Країні Див. Так, тій самій Країні Див, про яку писав Льюїс Керрол. До речі, коли я сказала, що Кіра сидить на грибах, я мала на увазі не галюциногенні грибочки, а велетенські сироїжки, на яких можна не тільки сидіти, але й лежати, гойдатись чи перекочуватись з одного краю шапки на інший.

А мене рятує пошук причинно-наслідкових зв’язків. Я намагаюсь скласти в одне ціле пазли цієї історії і зрозуміти, чому одного разу все пішло догори догори дриґом.

До речі, мене звуть Анна.

Частина І

1

А почалося все з того, що Андрій заблукав у лісі.

Того дня розгулялась жахлива гроза. Андрій зрозумів, що пора вшиватися, коли за його спиною повалило перше дерево — стару, покручену часом вільху, що мирно доживала віку на вкритій мохом лісовій галявині. Не довго думаючи, він пірнув у зарості молодих ялин, очікуючи зустріти там добре знайому стежку. Та тут його чекала перша несподіванка: стежки на звичному місці не було.

А негода продовжувала набирати обертів. Поодинокі змійки блискавиць схвильовано забігали по небу і озвалися до лісу сердитим, розлюченим сичанням. Вслід за ними на землю упали перші краплини дощу.

Андрій кинувся на пошуки схованки, яка уберегла б його від зливи. Вибір впав на старий дуб поруч із ялиновим молодняком.

Як тільки він пірнув під густе, заросле лапатим листям гілля, розгулялася така негода, що здавалося, настав кінець світу. Наче уві сні, все навколо наповнилося какофонією образів, звуків, диких скажених рухів. Небо й земля закрутилися в шаленому танці під оглушливу музику грому. Десь закричав переляканий птах. А тоді щось спалахнуло — і його оглушило.

На якусь мить Андрій, здається, побачив себе збоку — блідого і скрученого жахом.

«Допоможіть!» — закричав він, відчуваючи, як плавляться від дикого болю губи.

Всесвіт здригнувся і заквилив услід за його свідомістю. «Води! Дайте йому води!» — людськими голосами горлали птахи. «Пити! Один ковточок!» — тоненьким шепотом озивався місяць. «Як пече!» — стріпували листям дерева, і тихесенький шелест поволі наростав, піднімався вгору, досягав неба, а тоді кидався вниз вогненними смертоносними стрілами.

А потім звідкілясь згори почувся сміх — божевільний, нелюдський. Сміх наростав, заповнював собою увесь простір і час. Андрій уже не мав сил плакати, він зітлів, він згорів на попіл, та свідомість була жива, вона продовжувала боятися, продовжувала ворушити покаліченими страхом думками. Він хотів померти, та не міг, бо не мав сили захиститися від жахливого реготу.

«Що робиться?!» — скрикнув він перед тим, як втратити свідомість.

«Що робиться?» — заверещали птахи і каменем кинулися донизу.

«Що робиться?» — зарепетував дуб і зненацька вибухнув.

«Що робиться?» — прошелестіло листя і, охоплене вогнем, зірвалося з гілля гігантською палаючою хмарою.

Він лежав під почорнілим небом і захлинався від болю. Високо вгорі кружляла величезна зграя птахів, затуляючи примарне світло. Вони носились, мов божевільні, і безперестанно кричали, кричали, кричали... Уламки дерева сипалися з неба, розбиваючи йому кістки, вогненний дощ палив на ньому одяг, роздував мізки, збурював кров. І над усім цим ширяла гігантська хмара листя, затуляючи від світу увесь цей біль, оце гігантське пекло, що оповило тіло Андрія і стерло його з лиця цього світу.

«Умри...умри...умри...»

Шелест листя і голоси птахів віддалялися, відпливали кудись у даль, зникали за горизонтом свідомості. Та й сама свідомість зникала. Вона не була здатна жити у купці попелу.

2

Андрій прийшов до тями глибокої ночі. Першим, що він побачив, насилу розплющивши припухлі повіки, було вкрите зірками, чорне, мов крило ворона, холодне небо. Навколо заливалися співом цвіркуни і озивалися жаби в далекому лісовому болоті.

Андрій спробував підвестись і відчув у голові тупий біль. Кров шугонула до обличчя, щось запекло у скронях, і він знову безсило повалився на траву.

Важко дихаючи, продовжував лежати, прислухаючись, як пробирається під шкіру холодне дихання серпневої ночі. Високо вгорі пролетіла сліпуча зірка, і він відчув у грудях легке розчарування, бо так і не встиг загадати бажання.

Доклавши чималих зусиль, Андрій нарешті звівся на ноги. В голові запаморочилося, щось липке потекло по обличчю, перед очима попливли червоні кола, та він зумів втримати рівновагу і вдихнути на повні груди прохолодного нічного повітря... Коли темрява трохи розсіялась, він озирнувся.

«Це ж скільки часу я тут провалявся?»

Відповіді не було. Натомість погляд наткнувся на величезний, обгорілий стовбур, що одиноко стирчав поміж ялинових заростей, демонструючи світові голі безлисті гілки.

І тут він усе пригадав: останню лісову прогулянку, загублену стежку, грозу, старезне дерево, що стало для нього схованкою, а далі... Що ж було далі? Важко сказати. Він пам’ятав тільки страхітливий спалах і скажений гуркіт... А тоді щось вдарило його по голові — і він відключився.

Хоча ні, було ще щось... Принаймні так йому здається. Якісь...думки? Видіння? Сни? Марення хворого, обпаленого больовим шоком розуму? Можливо... Андрій шукав стежку, але вона ніби крізь землю провалилась. І тут він згадав бабусині казки про лісових духів, що іноді, граючись, ховали дорогу від мандрівників. Колись він думав, що ці духи живуть у грибах.

Якось у дитинстві Андрій розкопав грибницю — і під шаром моху знайшов дивні світлі нитки, що тягнулися від грибів кудись углиб лісу. Він розповів бабусі про побачене — і пошкодував, вражений тим, як відреагувала на це старенька. Вона страшенно розізлилась і сказала, що лісові духи цього не вибачать. Андрій після того ще довго боявся спати вечорами. Йому здавалося, що як тільки у всьому домі погасне світло, то гриби проростуть крізь підлогу прямісінько під його ліжком, і заберуть з собою в підземний морок, де він зостанеться навіки. У напівдрімотному стані він бачив, як крізь стіни кімнати проростало коріння дерев і обплітало бильця ліжка, стелилося по підлозі, обвивалося навколо ніг. Він хотів зістрибнути на підлогу і помчати геть, та боявся, що ноги загрузнуть в липкому багні, чи їх поколе жахлива соснова хвоя, чи покусають гадюки, котрі так люблять вигріватися в м’якенькому мосі. Та найбільше Андрія лякали гриби. Адже коли він спав, вони тихенько обступали його ліжко і докірливо дивилися, дихаючи холодом і гнилизною, що приходили з ними із глибин підземелля.

Андрій був упевнений, що вдома його чекають заплакані мама й бабуся, стурбований і розлючений тато, та ще, напевно, з десяток захеканих сусідів, котрі оббігали ввесь ліс у його пошуках, та так і не додумалися зазирнути в молодий ялинник біля самого села. Та коли він підійшов ближче, його зустріла несподіванка... Схоже, всі в домі вже давним-давно спали.

Андрій тихесенько відчинив хвіртку. Завіси протяжно заскрипіли, і він подумав, що було б непогано їх змастити. Двері були замкнені, тому Андрій легенько постукав у вікно. Ніхто не відповів, і Андрій затарабанив сильніше. Спочатку до його вух долинула тільки нічна тиша, яку інколи переривала цвіркунова скрипка, а тоді всередині хтось завовтузився, і крізь відчинену кватирку виповз захриплий батьків голос.

— І кого це принесло так пізно?

— Своїх, тату! — сказав Андрій, дивуючись.

— Що? Невже? Не може бути? Андрію, синку! Невже це справді ти?!

— Та ні, мій брат-близнюк, — фиркнув хлопець, трохи розчарований такою зустріччю.

— Господи... Андрію! — сонні нотки в голосі батька як вітром здуло. Андрій почув, як заскрипіла підлога під батьковими кроками, далі щось дзенькнуло, і до вух долинуло ледве чутне жіноче бурмотіння. А тоді у вікнах нарешті засвітилося, і Андрій почув, як повертається в дверях ключ.

Батько вийшов на поріг, тримаючи в руках старий, побитий часом ліхтарик. Вслід за ним у дверях з’явилася й матір, закутана у довжелезний махровий халат.

Промінь від ліхтарика упав йому на обличчя, і Андрій зажмурився, осліплений яскравим Світлом, від якого встиг відвикнути у густій темряві серпневої ночі. В ту ж мить повітря сколихнулося від переляканого маминого зойку.

— Що таке? — Андрій спантеличено витріщився, переводячи погляд то на неї, то на батька.

— У тебе...на обличчі...

Все ще не розуміючи, в чому річ, Андрій поволі підніс руку догори і обмацав своє чоло, ніс і щоки... А тоді взяв у батька ліхтарик і посвітив на долоню.

Побачивши, що на ній, він з переляку випустив його з рук.

3

Андрій сидів за столом і пожадливо наминав вчорашній борщ. Холодний, слизький присмак розварених овочів приємно лоскотав горло і здавався райською насолодою. Він їв — і ніяк не міг наїстися. Здавалося, його живіт не знав страви сотні і тисячі років. Дикий голод викручував тіло і пронизував мозок, а він все сидів за столом, запихаючи в себе шматки прокислої картоплі, і аж, здавалося, прицмокував губами від задоволення.

Умитий, переодягнений і ситий, Андрій на якийсь час відчув себе щасливим. Мати, на щастя, швидко оговталася. Як виявилось, вона просто перехвилювалась. Виливши на себе ціле відро води, Андрій змив із тіла залишки крові — і вона нарешті заспокоїлась, оскільки жодних ушкоджень на синовому тілі так і не виявилось.

Було, щоправда, одне «але»... Та тільки хлопець волів поки що про нього не згадувати. Принаймні за вечерею.

Але батько, здається, вирішив одразу розставити всі крапки над «і».

— Чия це кров була на тобі? — безцеремонно спитав він, всідаючись за стіл.

Андрій роздратовано закотив очі і жестом показав, що не може говорити. Проковтнувши їжу, він взявся сьорбати пахучий липовий чай.

— Чесно кажучи, тату, я б не відмовився зараз трохи поспати, — спробував ухилитися від відповіді Андрій.

— Розкажи, що з тобою трапилося, та й спи собі хоч до обіду... — втомлено сказав батько, постукуючи пальцями по столу.

Якусь мить батько сидів у важкій задумі, схиливши голову на долоні. А тоді підвів очі вгору і взявся свердлити сина упертим докірливим поглядом.

— Скажи мені правду, синку... Тебе викрали, так? Катували? Залякували?

Ошелешений таким припущенням, Андрій спромігся тільки не дурнувате «що?».

А батько продовжував випускати на волю плоди своєї фантазії.

— Що вони тобі казали? Що хотіли? Навіщо взагалі це все затіяли? Викупу хотіли, так? І взагалі... Я не вірю, що тебе так просто відпустили... Ти втік?

Очі Андрія, що й до того були завбільшки як тарілки, округлилися ще більше, не в змозі повірити в те, що бачать. В той час як вуха поволі скрутилися в трубочки, не маючи сили перетравлювати те, що чують. І тільки отупілий язик не зробив нічого. Він просто мовчки прикипів до піднебіння, не дозволяючи Андрієві витиснути із себе жодного нормального слова.

— Ти ненароком його побив, так? Кривдника? — батькова уява продовжувала набирати обертів. Він перехилився через стіл і по-змовницьки підморгнув синові.

— Побив — і боїшся в цьому зізнатись! — його голос опустився до ледве чутного шепоту.

— Га?

Язик Андрія нарешті відклеївся від піднебіння і безвольно повис, ударившись об нижню щелепу.

— Що?

— Побиття при самозахисті — то не найгірше, що може статися... Ну це ж, я надіюся, все-таки був самозахист, правда?

— Звісно...тобто...що?

— Ну от бачиш, я так і знав! — батько обурено сплеснув в долоні. — Синку, повір, у цьому немає нічого поганого! Ти просто намагався себе захистити! Не переживай, завтра поїдемо в райвідділок — і ти там все розкажеш! Для протоколу... Щоб залишили нас у спокої. Сам розумієш, зараз такі часи, що зробити з невинної людини страшного злочинця декому значно легше, ніж зловити мишу котові... Все, що тобі треба зробити — це просто сказати правду...

Поки батько говорив, Андрієві здавалося, що хтось заїхав йому по голові молотком, і він почав марити, перебуваючи на межі реальності і сну. Господи, та ця розмова нагадувала якийсь химерний сон-карикатуру, якщо такі, звісно, бувають! Нічого подібного з ним не було навіть тоді, коли вони з другом обкурились травою, яку той поцупив у старшого брата.

— Тату... З тобою все добре? — нарешті спромігся на слово Андрій. — Вибач, але ти мене, м’яко кажучи...лякаєш!

— Зі мною все чудово, не хвилюйся! Це тобі зараз небажано хвилюватися, вистачить вже і мами, — спокійним і дещо втомленим голосом мовив батько, відхиляючись назад і спираючись на спинку крісла. — Просто не пробуй мене дурити... Повір, я брехню носом чую. Та й зрештою, ти сам прекрасно це знаєш! Просто уяви себе в наших з мамою шкурах, подумай про те, як ми хвилювались, як ледь не збожеволіли тут, поки тебе шукали. Так, так, всім селом ліси прочісували! Навіть міліцію викликали. Правда, жодної допомоги від тих молокососів так і не дочекались. Тільки паніки наробили, сволота! Коли вони оголосили тебе зниклим безвісти, у матері ледь не стався інфаркт!

«О-хо-хо! Чим глибше в ліс, тим більше дров!»

— Сам розумієш, до чужого рота не приставиш ворота... — продовжував батько. Хтось із цих недороблених міліціянтів, яким, певно, років не набагато більше, ніж тобі, ляпнув десь не подумавши, а нашим людям дай тільки язика почухати! Таке понабріхують, що потім до віку не обберешся!

— Цирк якийсь! — сказав Андрій, трохи обурившись. — Невже ви не могли почекати до завтра? Мене не було всього-на-всього нещасних кілька годин!

В цю ж мить Андрій побачив, як батькові очі розширилися від здивування, а сам він увесь аж побілів.

— До завтра? До завтра?! Та годі прикидатися, ти думаєш, я не розумію, в чому справа?! — він схопив Андрія за комір і різко струсонув ним. — Кілька годин, кажеш?!

І тут його голос зірвався на істеричний крик:

— Тебе не було два тижні, чуєш?! Цілісіньких ДВА ТИЖНІ!!!

4

Минуло два місяці.

Після усіх катавасій в селі Андрій нарешті повернувся додому. Галасливе, задушливе місто принесло йому несподіваний спокій і якусь душевну рівновагу. За цей час Андрій з батьком устигли пооббивати пороги усіх міських відділків і прокуратур. Батько все ще сподівався, що хлопець нарешті не витримає й відкриє світові, що ж трапилося з ним у той страшний грозовий день і де він пропадав наступні два тижні. Та кожного разу від Андрія звучали одні й ті ж самі слова, які він, здається, уже встиг вивчити напам’ять: ударило гілкою, знепритомнів, оклигав, пішов додому, нічого не чув, не бачив, ні від кого не втікав, нікого не лупцював, і т. д.. У відділку зійшлися на думці, що юнак або справді заблукав, або вирішив ненадовго відчути себе у шкурі Мауглі. А кров на обличчі... Напевно, десь поранився. Всі знають, які непосидючі тепер підлітки пішли. Якщо не поріжуть пальці кишеньковим ножиком, то обов’язково налетять босою ногою на шматок розбитого скла, що не так і важко зробити при нинішній-то екології...

Та невгамовний татусь заспокоївся тільки після того, як познайомив хлопця з усіма психіатрами, психоаналітиками і психами, що мешкали у їхньому районі. Після тривалого й доволі таки плодовитого для більшої частини цих осіб викачування батькових грошей усі вони визнали Андрія психічно здоровим і одностайно заявили, що хлопця бажано транспортувати в якесь інше середовище, щоб оговтався від пережитого шоку. Тому останні два тижні канікул Андрій провів на гарячому пляжі Середземного моря.

Несподіванки почалися, коли він повернувся до школи...

5

Того дня все було як зазвичай. Щойно продзеленчав дзвоник, як двері розчахнулись — і в клас запливла Марія Петрівна, стара, схожа на величезного колобка вчителька математики, що страждала надмірною суворістю до учнів і древнім, майже сталевим світоглядом, згідно з яким запізнення на урок вважалося ледь чи не найбільшим смертним гріхом.

Буквально через кілька секунд після неї до класу вповз захеканий Мишко Лещук. Спочатку в дверях з’явилась його нога, далі — руки, зайняті двома здоровенними бутербродами, а тоді уже й решту Мишкового тіла. Він діловито відчинив двері кросівкою (очевидно, уявляючи себе Чаком Норрісом), і голосно плямкаючи, завалився в клас — та тут же застиг, мов укопаний, налетівши на крижаний погляд Марії Петрівни.

— Хмм...мрм... — промимрив він, намагаючись проковтнути занадто великий шматок бутерброда, що несподівано застряв у горлі.

— Хто це тут у нас в перший же день запізнюється? Га? — суворо сказала вчителька, театрально поправляючи окуляри.

Мишко нарешті проковтнув триклятий шматок і по-дурному витріщився на неї, збираючись щось сказати. Та йому раптом знову забракло слів, і він завмер з роззявленим ротом.

— Я так розумію, ви давненько не навідувались до директора?

Марія Петрівна погрозливо нависла над столом.

В ту ж мить до класної кімнати увірвався Діма Вуєвич, височенний рудий здоровило з довжелезним носом, густо поцяткованим веснянками. Вони з Мишком були друзі нерозлийвода. Андрій відчув, як разом зі струменем повітря до класу увірвався слабенький запах тютюнового диму. Певно, Діма знову курив за школою, очікуючи, поки розтане черга в буфеті.

— І довго мені вас докупи збирати?! — вчителька сердито сплеснула руками.

— В...в...вибачте, — пробурмотів Діма, затинаючись. — Черги... Ви ж, мабуть, знаєте, які в буфеті черги!..

— Ні, не знаю! Ви забагато собі дозволяєте! — надтріснутим голосом вереснула Марія Петрівна, розсердившись, що Діма привселюдно натякає на її харчування в шкільному буфеті. Для неї це, очевидно, було чимось дуже ганебним. — Мене анітрохи не цікавить, де ви були і чим займалися! В кабінет до директора! Обоє! Негайно!

— Чого одразу — до директора? Ми ж не зробили нічого поганого! — обурився хлопець.

— Хіба я вас у чомусь звинувачую? — з награним здивуванням підняла брови Марія Петрівна. — Та не доведи Господи до такого! Просто правила створені для того, щоб їх дотримуватись! А ви цього явно не робите! А тепер — будьте такі ласкаві — покиньте аудиторію і не заважайте мені проводити урок!

Діма понуро поплентався геть із класу.

— Вас, Лещук, це також стосується, — додала вчителька, скоса зиркаючи на Мишка. — І закрийте нарешті рота, бо, чого доброго, ще й мене проковтнете!

Андрій зневажливо пирхнув.

— Слухай, вона взагалі вміє говорити по-людськи? — запитав він у сусіда по парті. — Чи тільки пафосними шаблончиками? Чесно, обблюватись можна.

Марія Петрівна одразу ж перевела погляд на нього.

— Ви теж хочете провітритись?

— Ні, дякую! — відповів Андрій, а тоді додав ущипливо. — Хоча пропозиція, звичайно, крута.

По класу прокотився смішок. Та Марія Петрівна не звернула на це жодної уваги.

— Шановний пане Маковей, цей пафос вам личить не більше, ніж сідло корові! — відрізала вона. — Тому будьте такі ласкаві, перестаньте викаблучуватись!

За першою партою хтось тоненько захихотів. Мабуть, Оксана або Маша. Таких підлиз і вискочок ще світ не бачив. Андрій нічого не відповів, тільки роздратовано завовтузився на стільці. Шукаючи, на кому зігнати злість, штовхнув ліктем сусіда по парті, на що той відреагував доволі голосним «Відвали!».

— Не ний! — гаркнув на нього Андрій.

Марія Петрівна почекала, поки клас нарешті втихомириться, а тоді ще раз поправила окуляри і взялась виводити щось на дошці.

— Тема сьогоднішнього уроку — «Логарифми», — сказала вона, прискіпливо оглядаючи клас. — Всі записали?

Не дочекавшись відповіді, продовжила:

— Запишемо визначення. Отже, число «ікс» називається логарифмом числа «а» з основою «єн», якщо «єн» у степені ікс дорівнює...

Та тут хтось вдарив Андрія по потилиці. Від несподіванки він випустив ручку, і вона тихенько покотилась під стіл.

— Що таке? — роздратовано спитав Андрій, побачивши самовдоволену пику Ігоря Вітовського.

— Ти бачив вчорашній матч? — схвильовано поцікавився той.

— Ну так, бачив.

— І як? Бо я додивився тільки до другого тайму. А тоді прийшла мама і спалила, що курив у туалеті.

— Ідіот, — фиркнув Андрій. — Не міг на балконі подиміти?

Ігор похнюпився.

— Я затупив. Місяць без кишенькових грошей. Так батько вирішив... А я ж хотів дівчину в кіно запросити...

І він став червоний, як рак.

— Що? Кого? — Андрій зайорзав на стільці. — Ти серйозно?

— Так, — коротко відрізав однокласник і приклав пальця до вуст. — Тільки не кажи нікому, будь ласка, бо не дай бог, дівки почують та й рознесуть по всій школі! А я б цього, знаєш, не хотів...

Ігор був диваком і скромником, яких не бачив світ. А ще дуже боявся дівчат. Як вогню.

— Невже Олеся? — по-змовницьки підморгнув сусідові Андрій і разом зі стільцем підсунувся ближче. Для нього не було секретом, що Ігор ще з молодших класів сохнув за милою білявочкою з паралелі.

— Тссс! Тихіше! — зацитькав Ігор, червоніючи ще дужче. — Ти не повіриш, але... Я таки наважився запросити її на побачення!

— Офігіти! — захоплено вигукнув Андрій і поплескав друга по плечу. Той знітився і почервонів, цього разу — по самісінькі вуха.

— Цілий вечір говорили... Ніколи б не міг подумати, що вона така класна! І в футбол ганяє по вихідних!

— Олеся? В футбол? — Андрій скептично зиркнув на друга. — Може, вона просто тебе кадрить?

— Не думаю, — прошепотів Ігор, загадково усміхаючись. — Виявляється, її навіть в міську дівчачу команду запросили... А ще вона збирається стрибнути з парашутом, як тільки 18 виповниться! І мене з собою запрошує!

Андрій не надто добре був знайомий з Олесею — цією хворобливою, але доволі симпатичною дівчиною з паралельного класу, однак по її вигляду ніколи б не сказав, що вона належить до людей, котрі люблять активний відпочинок. Зазвичай такі особи, як вона, бояться усього на світі, особливо мишей, ковзанів і роликів, тоді як найвищим своїм досягненням вважають хіба що приборкання велосипеда.

— Ого! Слухай, та вона в тебе шикарна! Ти щасливчик! — захоплено вигукнув Андрій, зовсім забувши, що сидить на уроці.

— Маковей! — раптом пролунало над головою. Андрій обернувся і побачив перед собою розгніване обличчя Марії Петрівни. — Маковей, може, проведете замість мене урок? А то, як я бачу, ви уже все знаєте!

— Е-е...ні, дякую...не цього разу, — промимрив Андрій, від усього серця бажаючи чкурнути кудись за двері.

— Тоді сядьте по-людськи і не заважайте іншим вчитися!

Андрій насупився, не розуміючи, чому вона доскіпується тільки до нього. Зрештою, Ігор першим зачепив його.

Та тут він почув, як хтось смикає його за рукав.

— То чим закінчився матч?

Андрій не встиг розтулити рота, як до його вух долинув сердитий голос Марії Петрівни, переповнений глузливими нотками і гнівом.

— Пан Андрій Маковей, як я бачу, володіє непереборним бажанням піти до дошки і розв’язати нам одне чудове рівняннячко! — сказала вона, з насолодою розтягуючи слова. — Ну ж бо, шановний! Чому ви досі ще на місці? Виходьте, не соромтеся! Давайте, продемонструйте класові свої таланти, яких, як ми знаємо, у вас назбиралося чимало!

Закипаючи від злості, Андрій піднявся зі стільця і понуро поплентався на середину.

— Рівняння, любий мій, перед вами! Приступайте до роботи!

Андрій люто зиркнув на Марію Петрівну. В її очах світився тріумф. Ох як він хотів, щоб з нею зараз що-небудь трапилося! Наприклад, люстра впала на голову. Або хтось розбив вікно м’ячем. Або щоб звідкись вискочила миша, а краще — щур. Андрій уявив собі, як той вибігає на середину класу, як напомаджені губи Марії Петрівни розриває переляканий крик, як вона вискакує на стілець, намагаючись сховатися від, на її думку, жахливої потвори, як той стілець, не витримуючи натиску такої здоровенної туші, зрадливо скрипить, а тоді з тріском ламається. Марія Петрівна падає на підлогу, простягається навзнак, смішно дригає ногами, її спідниця задирається і... Стоп-стоп-стоп, а це вже зайве. Андрій узяв крейду і з діловитим виглядом повернувся до дошки.

Змінні, квадрати, логарифми, інтеграли... Андрій спробував вникнути в суть написаного... Якісь формули, буквочки... Хоча... А якщо зробити навмання? Оце, наприклад, підставити сюди, а тут — скоротити? Далі — все за старою доброю схемою... Хоча, стоп... Звідки він знає стару, добру схему? Раніше ж ніколи її не розумів, а тут раптом... Невже все було так просто? Дивно якось... Навіть підозріло... А може, це якийсь дурний жарт? Може, Марія Петрівна вирішила, що він страшенно тупий, і щоб не ганьбити хлопця перед однокласниками, дала йому простеньке рівняння? На якусь мить йому стало соромно за щура і задерту спідницю. Та це протривало недовго.

Все ще не розуміючи, що відбувається, Андрій нервово кашлянув. Несподівано перед його очима випливла здоровенна, біла цифра 3. Через кілька секунд до нього дійшло, що це, мабуть, і є відповідь. Далі він побачив цілий клубок якихось дивних сріблястих ниток, що тяглися від трійки. Вони вирували, мерехтіли, спліталися у якісь складні узори і тягли його вглиб. До суті. Узорів було багато. Вони перетинались між собою або літали паралельно. Здається, це були... розв’язки. Багато розв’язків. Різні варіанти. Вірогідності. Або його почало плющити від духоти, що панувала в класі. Вчителька ще на початку уроку наглухо позамикала кватирки. Вона була з тих людей, яким вічно дує. Саме такі, як вона, в тридцятиградусну спеку лізуть у переповнений автобус і вимагають позачиняти всі вікна. Як же ж він ненавидів таких людей... І спеку ненавидів... Але зараз річ була не в ній... Здається... Він справді бачив розв’язки. Це було гарно. А ще змахувало на те, що вчителька все-таки хотіла його опустити. Це було бридко і смішно. Але, на щастя, в неї нічого не вийшло... А ось це.., це було прекрасно! До неможливості прекрасно! Так прекрасно, що він аж розсміявся.

Клас принишк. Краєм ока Андрій помітив, як заучки-підлизи, що сиділи за першою партою, здивовано перезирнулися між собою.

— Маковей, що з вами? — стривожилася вчителька, очевидно, сприймаючи його регіт за напівбожевільний крик відчаю.

Та Андрій не звернув уваги. В його уяві Марія Петрівна знову валялась на підлозі, дригала ногами і відбивалась від щура, що гриз її окуляри. З-під задертої спідниці, звичайно ж, визирали величезні, більше схожі на вітрило, допотопні панталони. Заучки-підлизи смикали вчительку за руки, безуспішно намагаючись підняти на ноги. Хлопці реготали й тицяли пальцями. Андрій реготав разом з ними. Насправді тут не було нічого смішного, він давно уже виріс з того віку, коли нижня білизна викликає сміх, навіть така недолуга, як у Марії Петрівни. Крім того, він не раз бачив, як бабуся сушила на шворці щось схоже. Чесно кажучи, це «щось» він якраз побачив у бабусиній шафі, а потім просто спроектував на вчительку, щоб помститись. І пофіг, що це було анітрохи не смішно. Але всі сміялись, і він теж. Відчуття помсти — от що керувало Андрієм. Сміятися було варто тільки заради цього. Сміх викочувався з його горла, лився через очі разом зі сльозами, виривався з грудей і заповнював собою все навколо.

Вчителька, схоже, припинила вважати його божевільним. Тепер їй здавалося, що Андрій просто з неї глузує. Це було близько до істини.

— Маковей, або ви замовкнете нарешті, або я зараз же відправлю вас до директора! — і вона загрозливо помахала на нього пальцем.

Почувши про таку перспективу, Андрій узяв себе в руки і спробував заспокоїтись.

— Маріє Петрівно, а ще простішого завдання ви мені запропонувати не могли? — сказав він із нотками обурення в голосі. — Та тут навіть п’ятикласник скаже, що ікс дорівнює трьом!

— Відповідь неправильна, — автоматично промовила викладачка, навіть не почувши толком, що він там сказав. А тоді до неї чи то дійшло нарешті, чи то просто увімкнулась якась кнопка, що відповідає за здоровий глузд, та вона раптом здивовано кліпнула і, зробивши паузу, перепитала: — Вибачте, що?

— Ікс дорівнює трьом! — повторив Андрій, роздратовано закочуючи очі.

Марія Петрівна підійшла до дошки і втупилась у рівняння, а тоді взяла зі столу чистий аркуш і почала щось шкрябати на ньому.

— Те-екс, тут... так... корінь з ікса...плюс вісім...поділи-ти на два в степені ікс...помножити на сім...— бурмотіла вона, виводячи на папері якісь закарлючки. Закінчивши писанину, вчителька відірвалась від аркуша і витріщилась на Андрія.

— А таки справді три! — зачудовано сказала вона, підозріло прицінюючись до нього. — Скажіть чесно, ви підгледіли відповідь?

— Та ні, — відповів Андрій, ображений її поведінкою.

— Отже, вам хтось із класу підказав, а я не почула... Маріє! Оксано! Ваша робота? — і вона зиркнула на переляканих відмінниць.

— Н...н..ні, — відповіла одна з дівчат, затинаючись. — Ми й самі ще не розв’язали!

— Хм... — учителька явно почувалась загнаною в глухий кут. Вона ще якусь мить продовжувала щось обмірковувати, а тоді знову перевела погляд на Андрія. — Поясніть, будь ласка, хід ваших думок!

Схоже, найбільше її спантеличувало те, що Андрій не зробив жодного запису. Жодного розрахунку не красувалося на дошці, жодної формули не було виведено.

Але Андрій ні на мить не завагався. З грайливою усмішкою на лиці він пояснив кожнісінький крок свого розв’язку, при чому зробив це так, що його зрозумів навіть останній двієчник.

— Дивовижно! — видихнула Марія Петрівна, коли він нарешті закінчив пояснювати. — Навіть не так... Я б сказала, блискуче! Справді блискуче! Ви що, влітку займалися?

— Та ні, — знизав плечима Андрій, не зовсім розуміючи, чого вона так вчепилася до цього дурнуватого рівняння. Воно, звичайно, не на дві дії, але й суперскладним його теж не назвеш.

— Це дивовижно... Фантастично! Блискуче! — бубоніла Марія Петрівна, риючись у купі якихось паперів. — Ага! Ось де воно... Знайшла нарешті! Ану спробуйте розв’язати!

І вона подала хлопцеві аркуш з наступним рівнянням. Андрій знизав плечима, зосередився — і почав уявляти, як щур принюхується до ніг вчительки. Цього разу перед очима вималювалось щось схоже на «-23а». Далі почався танець сріблястих циферок, ниточок і шнурочків... Він записав відповідь, а тоді, на прохання вчительки, пояснив розв’язок. Марія Петрівна запропонувала йому ще одне завдання, а тоді ще одне, і ще... І кожного разу ситуація повторювалась. Щойно він дочитував завдання до кінця, як відповідь одразу ж з’являлась перед очима. Щур у його голові вже перегриз все, що міг, і тепер ласував класним журналом.

— Надзвичайно! — захоплено сказала вчителька після чергового рівняння. У її очах він помітив щось схоже на суміш глибокого захоплення, пошани й...побожності?

Андрій окинув очима клас — і побачив, що всі зачаровано дивляться на нього. Кілька людей сиділи з відкритими ротами — так, наче угледіли щось, гідне великого здивування.

— Який здібний хлопчина! — говорила Марія Петрівна, сплескуючи в долоні і не зводячи з нього очей. — Та вам...

Її перебило гучне дзеленчання дзвоника. Андрій полегшено зітхнув. Його щур покінчив з журналом, струбив парочку зошитів, перекинув відро зі сміттям і тепер шукав, що зжерти ще. Андрій порадив взятись за ніжки стола. Щурові не сподобалось.

— Перерва! — заверещав хтось із хлопців і налякав щура. Той блимнув очицями, труснув хвостом і чкурнув під батарею.

Як тільки Марія Петрівна вийшла в коридор, всі одразу зірвалися з місць і навперебій кинулися до Андрія.

— Що за спектакль вона тут улаштувала? — поцікавився Андрій, оточений тісним колом однокласників.

— Спектакль? — здивовано перепитала одна з дівчат-заучок. — Я думала, це ти нам поясниш!

— Ти про що? — Андрій стріпнув головою, відкидаючи з лоба пасмо волосся, що впало йому на очі.

— Ти лускав ті рівняння, ніби якісь горіхи! — ошелешено сказала вона, чомусь не знаючи, куди подіти свої руки. — Я за ввесь урок розв’язала тільки дві штуки, і то у другому щось наплутала! А ти!.. Знаєш, я такого ще не бачила!

— Чого не бачила? Та вони ж не дуже важкі!

— Хм... Я б так не сказала! — підключилася до розмови ще одна з відмінниць. — Останні два, якщо я не помиляюсь, узагалі взяті з завдань обласної олімпіади! Брат там був минулого року... Не розв’язав.

— Що? — тупо перепитав Андрій.

Тут із натовпу вийшов однокласник, через якого й почалась уся ця катавасія. Він розуміюче подивився на Андрія і по-дружньому поплескав його по плечу.

— Кажеш, це я щасливчик? — сказав він, усміхаючись. — А сам то...

І він зібрався було йти кудись, та раптом щось згадав і зупинився.

— А хоча ні! — він нахилився до Андрія і додав: — Ти не щасливчик! Ти — геній!

І запустив у сміттєвий кошик зіжмаканим аркушем з якимось малюнком. Андрій встиг розгледіти намальовану ручкою мордочку щура.

6 Хто підмінив сина? 

...Підліток, у повернення якого вже ніхто не вірив, повернувся додому і здивував усіх своїми новими здібностями.

Мешканець Прилісся Андрій Маковей перебував на канікулах у селі Огнієво. 17-го липня хлопець пішов з дому і не повернувся. Батьки забили на сполох наступного ранку. Ситуацію ускладнила сильна гроза з вітром, що пронеслась напередодні, повністю відрізавши село від електропостачання. Мешканці села разом із бригадою МВС-ників, що прибула ліквідувати завдані негодою збитки, протягом кількох годин прочісували ліс поблизу села. До пошуків приєдналися кінологи з вівчарками. На жаль, хлопця так і не знайшли.

Та через два тижні сталося неймовірне: Андрій повернувся. Численні медогляди у районній та обласній клініках підтвердили, що хлопець абсолютно здоровий. Але...

Всі, хто добре знав юнака, в один голос заявляють: нашого Андрія підмінили! Хлопець став іншим, більш замкнутим у собі і — що найдивовижніше! — у нього зненацька розкрилися здібності до математики. Тепер Андрій з легкістю розв’язує найскладніші задачі і займає перші місця у шкільних олімпіадах і конкурсах. А до того, як сказала нам вчителька, що вже 7-й рік поспіль викладає цю дисципліну в його класі, він ледве витягував на трійку...

Що ж стосується самого Андрія, хлопець відмовляється коментувати цю ситуацію. «Я не знаю, що зі мною трапилось, можу тільки з упевненістю сказати, що нічого протизаконного не зробив» — єдині слова, яких ми добились у відповідь на всі наші запитання. Ходять чутки, що хлопця уразило блискавкою, однак їх правдоподібність підлягає сумніву. Ураження, які зазвичай отримує постраждалий, вимагають негайної госпіталізації. Медики не виявили жодних відхилень у здоров’ї потерпілого.

Андрій Маковей продовжує жити так, як і раніше. Однак у його справі досі триває слідство. Де він пропадав цілих два тижні? Що спонукало хлопця піти з дому на такий тривалий термін? Що сталося насправді у той страшний грозовий день? Поки що ці питання залишаються без відповіді.

З газети «Вісті Приліщини»

7

Осінь поволі вступала в свої права. Ранки стали холодними, а дощі — затяжними. По небу потягнулися довжелезні пташині ключі. Нещасні птахи, покидаючи рідні землі, безупинно кружляли над містом і сумовито кричали, аж поки їхній крик не поглинав ранковий туман.

На Андрія все частіше нападали приступи якоїсь незрозумілої меланхолії. Якщо раніше він віддавав перевагу гучному, веселому товариству, то тепер його постійним супутником стала самотність. Він уникав людей, частенько блукаючи містом наодинці. У випадкового спостерігача могло би скластися враження, що хлопець чогось шукає, та чомусь ніяк не знайде.

Батьки у поведінці Андрія не вбачали нічого дивного. Мати вважала, що син просто дорослішає і з недоробленого підлітка перетворюється у серйозного юнака. Батько, дізнавшись про історію в школі, з гордістю заявив, що завжди вірив у приховані таланти сина. Що ж до змін у характері хлопця, то він був упевнений, що це якось пов’язано із подіями в лісі.

А потім Андрієві почали снитися сни...

8

Того дня Андрій повернувся додому під самісінький вечір. Забіг на кухню, перекусив шматком хліба з маслом і запив холодним чаєм.

— Краще би млинців загрів! Я їх що, для себе пекла? — обурено спитала мама, побачивши на столі надкушений бутерброд. — Ще шлунок зіпсуєш цією сухом’яткою...

— Дякую, та я вже не голодний, — відповів Андрій, пропускаючи повз вуха останні мамині слова. — Посуд помию потім, чесне слово.

Він поклав порожню чашку в раковину і поплентався в свою кімнату.

Андрій відчував, як на його плечі поволі навалюється важкий тягар утоми. Та й чи було в цьому щось дивне? Навряд чи. Випускний клас, репетитори, на додачу до всього ще й записався в спортзал... Дні були насичені обов’язками, що сипались на нього, мов з мішка. І те зроби, і це зроби, і туди заїдь, і те не забудь. Він вертівся, як білка в колесі, почував себе Сізіфом, рабом на галері — та ким завгодно, тільки не собою. Його дні були сірими й нудними. Їх заповнювала безконечна порожнеча із дивною назвою «треба». Що треба, кому треба — не знав ніхто. Батьки казали — треба думати про вступ. Вчителі надривали горло своїм вічним «треба вчитись». Найкращий друг Сашко, вкотре обдовбавшись портвейном, млявим язиком видушував із себе: «Дівку тобі треба... Дівку-у-у!». Усі казали йому «треба», усім щось від нього було треба, увесь час тільки й чув «треба... треба... треба...». «Треба» наповнило його життя собою і вкрало все, що називалося «хочу». Навіть сон.

Та сьогодні Андрій вирішив трохи це надолужити. Плюнувши на стос незроблених уроків, що терпляче чекали у рюкзаку, він скинув брудні шкарпетки і колодою завалився на ліжко. Не минуло й кількох хвилин, як хлопця здолав міцний, здоровий сон.

Його розбудив холод. Розплющивши очі, Андрій побачив, що вікно відчинене навстіж. Осінній вітерець танцював між фіранками, розлякуючи блідих вечірніх метеликів, що ховалися між тонкими складками тканини. По кімнаті кружляли пожовклі осінні листочки. Андрій піднявся з ліжка і зачинив вікно. Та через деякий час знову похолоднішало. Обернувшись на лівий бік, помітив, що вікно знову відчинене. Хлопець вилаявся і ще раз виліз з ліжка. Перед тим, як вкластися, перевірив, чи міцно закрутив ручку. Все було гаразд. Він забрався під ковдру і задрімав.

Але холод розбудив його і втретє. Лаючи все на світі, Андрій не повірив своїм очам. Це довбане вікно знову було відчинене! От тільки... Якого біса? І, головне, як?!

Андрій підійшов до вікна, обережно відсунув фіранку — і ледь не впав.

Замість звичного краєвиду — дитячого майданчика і кількох багатоповерхівок — перед очима виріс густий дрімучий ліс. Нижніх поверхів не було. Земля підступала майже під самісіньку шибку.

Недовго думаючи, Андрій вибрався на підвіконня і вистрибнув надвір. Біля дому побачив стежку, перегороджену гнилою колодою. Андрій штовхнув її ногою, і вона поволі покотилася вбік. На її місці залишилась глибока вм’ятина. У вогкому, чорному ґрунті Андрій розгледів двох дощових черв’яків, що огидно звивалися, і здоровенного блискучого жука. Жук розправив крила і сердито задзижчав, знявшись у повітря.

— Киш! Киш! — замахав руками Андрій, відганяючи комаху. Жук упав на землю і кумедно задриґав лапками, вочевидь, не розуміючи, що сталося.

Зненацька у ніс вдарив затхлий запах гнилизни.

Нічого не розуміючи, Андрій озирнувся.

І тут він ще раз відчув, як гойднулася під ним земля і попливла з-під ніг.

Кімнати, з якої він вийшов буквально хвилину тому, більше не було. Натомість Андрій побачив руїну, в якої був такий вигляд, ніби її покинули понад століття тому. Зі стін і стелі звисало коріння дерев. Замість вікна з’явились перехняблені двері, окутані товстою сіткою павутиння. Десь у кутку щось зашаруділо — можливо, пацюк, що допомагав розв’язувати математичні задачки. На поламаному ліжку розкинулись клапті напіврозлізлої тканини. Андрій ошелешено подивився на увесь цей розгардіяш і не зміг зрозуміти, що трапилось.

А тоді у його голові заворушилися давно забуті страхи і спогади, які він помилково вважав заснулими на віки вічні.

Він знав, що сталося. Відчував кожнісінькою клітинкою тіла, вловлював найменшим фібром душі. Це озивалися до нього голоси далекого минулого. Голоси, що належали його найбільшим страхам, найстрашнішим таємницям, котрі лоскотали душу в дитинстві і не давали спати по ночах.

На нього наступав ліс...

Андрій відчув, як ворушиться на голові волосся. Крижане дихання лісу окутало кожен сантиметр у будинку. Воно витало в повітрі, як, буває, туман витає над озером, і його колючий, нестерпний запах обплутував груди невидимою сіткою жаху. Андрій знав, що сни, які так часто тривожили його в далекому минулому, воскресли, принісши з собою холодний запах далеких підземель.

Він зробив крок — і відчув, як заскрипіла дошка в прогнилій підлозі. Ще один — і як трухлява деревина розсипалася на шматки, поступившись місцем лапатому корінню, що до болю нагадувало людські руки, покручені якоюсь страшною хворобою. Зі стелі звисала завіса старого павутиння, і Андрій ледь не впав, несподівано вгледівши перед собою здоровенного чорного павука, що дрімав у своїх напівмертвих сітях. В кімнаті пахло вогкістю і старим, зогнилим деревом.

Хлопець підійшов до діри в протилежній стіні і виглянув надвір. Та його очам відкрилися тільки густі зарості дикого плюща, що оповили її краї, і, уже геть знахабнівши, простромили свої лапи крізь прогалину, повилися по облуплених стінах і переплелися із корінням дерев, що заповзято наступали на будинок, намагаючись знести його зі свого шляху. Хирляві рослини з блідими покрученими листочками проривалися крізь підлогу, розламували стіни і звисали зі стелі впереміш із густими павучими сітями. По вологих кутках ховалися грона якихось химерних довгастих грибів із білими, як молоко, гострими шапинками. Пахло лісом і запустінням. Пахло смутком.

«Тільки не зараз... Не зараз...» — думав Андрій, відчуваючи, як гучно б’ється серце в грудях. Це, напевно, був єдиний звук, що порушував навколишню тишу. Іноді до нього долучався ще крижаний голос вітру, що влітав у кімнату крізь прочинені двері і, зачепившись за трухляві смердючі корені, здіймав у повітря хмару їдкого пилу, дратуючи сонних товстих павуків під невидимою стелею. Покружлявши по холодних, сірих закутках, він висмикував звідкілясь жменю сухого листя і, вдосталь поганявши його по кімнаті, роздратовано вилітав крізь чорний отвір у стіні.

Андрій відчув, що більше не може знаходитись у цьому сонному царстві, що пахло мороком і запустінням. Він поволі покрокував до дверей в надії якомога швидше втекти звідси, та раптом з жахом помітив, що двері повністю обліплені темно-зеленими листками-лапами. Гнучкі завитки плюща по-зміїному переповзли через кімнату і звили собі кубло на всіх ділянках вільного простору, який ще не встигло завоювати схоже на кістки коріння дерев. Вони обплелися навколо стін, тонким зеленим станом обійняли старече тіло струхнявілих меблів, проросли крізь килим, простромили поламаний стіл. А тоді нарешті добігли до порога і могутніми зеленими язиками впилися у хирляве тіло дверей, сховавши їх під собою.

Андрій підійшов до порога і взявся зривати з проходу плетиво зеленого листя. Плющ обплітав йому руки, ловився за пальці, обдаючи шкіру неприємним холодком — так, наче він брав у руки не рослину, а слизьку гадину, котра сичить і звивається, намагаючись вкусити за палець. Нарешті прохід трохи звільнився — і хлопець зумів вийти із цього злощасного будинку на світ божий.

Перед очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій поволі побрів туди — і опинився на пологому березі, встеленому сірою сухою травою. Земля під ногами неприємно зачавкала — і він побачив, як сліди його босих ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і жовті пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Замість ніжного квіткового аромату від них линув солодкавий запах гнилизни.

Подекуди між заростями рослин на поверхні озера проступали латки чорної глибокої води. Вона була густою й маслянистою, і здавалося, що немає такої сили, яка б могла порушити її віковічний спокій. Андрій підійшов до самісінького краю, відчуваючи, як грузька земля присмоктується до босих підошов слизьким чорним беззубим ротом, як ніжно гладить їх напівзогнилим язиком, немов смакуючи передчуття ситої вечері. Такі думки змусили тіло здригнутися, і хлопець відчув, як шлунок скрутило спазмом огиди. Він зігнувся навпіл, намагаючись втримати у собі залишки вчорашньої трапези, та спроба це зробити виявилась доволі невдалою. Замість того, щоб нарешті випрямитись і піти звідси геть, Андрій упав навкарачки у болотистий ґрунт і обблював усе навколо.

Коли останній спазм нарешті відпустив його шлунок, хлопець піднявся з колін і спробував відхекатись. Увесь його одяг був заляпаний огидною сумішшю напівперетравленої їжі і шлункового соку. Скривившись, Андрій поволі покрокував до озера, прагнучи якомога швидше змити із себе атрибути обряду, котрий щойно здійснював його травний тракт, змушуючи кишки викручуватись в якомусь химерному ритуальному танці. Крім того, у роті залишився неприємний кислий присмак, і за один-єдиний ковток води Андрій був готовий віддати душу.

Він розгорнув зарості очерету і, склавши долоні човником, занурив їх у непорушну, чорну озерну поверхню. Набравши води, підніс її до рота, та випити не встиг, бо в ту ж мить у ніс вдарив жахливий, терпкий запах намулу, перемішаний зі смородом гнилуватих рослинних соків. Від цього запаху холонуло тіло, забивало памороки і бентежило дух. Таких стійких, таких могутніх концентрованих запахів Андрій ще не зустрічав. Він відчув, як нервово сіпнувся порожній шлунок, як заборсалась у голові налякана чимось свідомість, як шалено загупало серце, намагаючись вирватись із грудей. Щось моторошне вивільнилося з озерних глибин разом із цим жахливим запахом, котрий чомусь продовжував рости й міцнішати, як це часто буває перед грозою. І це щось змусило Андрія закутатися в саван липкого, холодного поту, що раптом оросив його з голови до ніг. Навіть долоні спітніли.

Андрій з огидою стріпнув руками, виливаючи на землю те, що його язик не повертався назвати водою. Він зірвав із прибережного очерету кілька сухих листочків і гарячково кинувся витирати долоні. Та це не допомогло. Запах продовжував міцнішати. Андрій подумки проклинав себе за те, що наважився запхати руки в паскудне болото. Та було вже пізно — як відомо, після бійки кулаками не махають.

А запах продовжував наповнювати собою його тремтячі легені. До намулу й гнилизни тепер долучилися аромати розмоклої деревини. Потім ніс вловив ще щось, Андрій не міг сказати, що саме. Цей запах був набагато жахливіший за попередні, він вловлювався не нюхом, а швидше шкірою, чи може, навіть підсвідомістю (якщо, звісно, запахи можуть вловлюватися підсвідомістю). Та від цього запаху все у ньому завмирало, виверталося навиворіт, пручалося й скиглило, немов у конвульсивних спазмах, а тоді холонуло й застигало, ніби пролита на землю кров.

І тут Андрій нарешті зрозумів, що йому нагадує цей запах.

Озеро пахло смертю.

Усвідомивши страшну правду, хотів кинутися навтьоки, та чомусь не зміг. Неймовірний жах скував усе тіло і невидимою пекельною силою пригвинтив до розмоклої землі, напустивши на свідомість розбурханого вовка уяви. Паскудний звір метався в голові і гострими зубами шматував здоровий глузд, в той час як чорна примара божевілля вільно орудувала в його мозку. Вона наслала на нього впевненість, що зараз із ним щось трапиться, що з озера вийдуть якісь страхітливі виплоди пекла, жахливі демони лісу, котрі віками таїлися у його чорних глибинах. Андрій зрозумів, що йому не втекти від лісу. Він знав, що ліс стежить за кожним його кроком. Ліс був скрізь і всюди, оповивав його й виношував у собі, як небажану дитину, котру не встиг вчасно спровадити зі свого організму.

Андрій відчув, як заворушилось на голові волосся. Нестерпне відчуття тривоги досягло свого апогею і тепер лютувало, ганяючи по тілу ошалілу кров. Він все ще стояв і чекав, не в змозі відірвати погляду від чорної, глянцевої озерної поверхні, що, здавалося, прив’язала до себе невидимими нитками жаху. Він чекав... і слухав. Та нічого не відбувалося. Принаймні поки що.

Та тут раптом десь неподалік почувся тихесенький плюскіт. Серце Андрія від того звуку ледь не вискочило з грудей. Здоровий глузд, добряче покусаний божевіллям, кволим голосом спробував переконати хлопця, що це йому просто почулося. Та він одразу ж замовк.

Бо плюскіт повторився.

І цього разу — уже значно ближче.

Андрій проковтнув огидний слизький клубок, що раптом підкотився до його тремтячого горла. Руки стиснув у кулаки, аж побіліли кісточки пальців.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій міг поклястися, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопець продовжував стояти і дивитися, хоча його серце від божевільного жаху вже ледь не вискакувало з грудей.

А тоді... О Господи, а тоді...

Що воно було таке, Андрій толком не побачив. Він навіть не впевнений, що взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить Андрій спромігся тільки на дикий, нелюдський вереск жаху, що вирвався із горла. Неймовірними зусиллями він нарешті прибрав до рук контроль над своїм тілом і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік напівзруйнованого будинку.

Господи! Господи Боже! Буддо, Мухаммеде, Харе Крішно та інші небесні (чи які там) сили! Якщо ви є, скажіть... убережіть! Благаю, поясніть, ЩО ЦЕ В БІСА БУЛО?!

Чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій ще встиг подумати, що десь колись чув, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті.

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того, кому вона належала. В будинок! Швидше в будинок! Адже порятунок був там. Чому саме, Андрій не міг сказати. Та він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Ось і будинок. Андрій влетів у розчахнені двері і спробував їх зачинити, та йому це не вдалося — двері заклинило. Триклятий плющ щось зробив із завісами, і тепер Андрій не міг зрушити їх з місця. Він смикав і штовхав, проклинав і лупив ногами, та двері навіть не думали піддаватися. Лаючи все на світі, хлопець віддер від підлоги кілька трухлявих дощок і спробував забарикадувати ними отвір.

Крізь щілину він раптом помітив, що над озером збирається холодний білий туман. Він уже заполонив усю долину і тепер поволі підбирався до пагорба. От-от міг окутати й будинок.

Серце продовжувало шалено калатати. Невідоме хто-що-й-навіщо неухильно наближалося до будинку, огортаючи його пеленою слизького, мов озерний намул, і такого ж густого і темного, наче та вода на долонях, концентрованого жаху. Андрій скрикнув, бо несподівано побачив, як крізь отвір у стіні в кімнату просочуються білі, мов молоко, вируючі потоки туману. Він уже окутав підлогу, огорнув босі ноги — і смертельний холод зненацька пробіг по Андрієвих жилах.

Вогню, вогню! Світла!

Хлопця раптом осінило. Невідомо, як і чому вогонь мав урятувати його, та він мусив це зробити, Андрій це знав! Знав — і все, звідки — невідомо. Інстинкт чи інтуїція, правда чи вигадка — все переплелося у цьому ілюзорному світі, де найпотаємніші страхи мають властивість вириватися з глибин підсвідомості і вигризати мізки іклами страшної реальності.

Андрій кинувся на пошуки вимикача. Він мав бути праворуч від отвору, десь там, де клятий плющ загородив собою всю стіну. Нещадно шматуючи нестерпне темно-зелене листя, хлопець нарешті зумів відчути долонею те, що шукав.

Тільки б спрацювало! Тільки б спрацювало!

«Увімкнися! Будь ласка!»

Андрій поставив пальця на вимикач і перелякано примружився, боячись побачити страшну правду.

«Боже, чуєш! Прошу тебе, благаю! Якщо ти є, допоможи мені! Просто допоможи!»

Він натиснув на вимикач, і той натужливо клацнув.

Раз, другий...

Нічого не сталось.

Андрій розплющив очі, все ще не вірячи у можливість своєї поразки. В кімнаті досі було темно. Холодний океан туману досягав йому майже до пояса.

Ні! НІ-І-І!!!

Андрій щосили загатив кулаком по вимикачу, прекрасно розуміючи, що таки програв. Він бив по ньому як тільки міг, вкладаючи в удар усього себе, усе своє тіло, усю перелякану душу. Він бив, як не б’ють ніколи. Він бив.

Він бив.

Він бив...

І тут над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися (за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні. Думай глибше. Два в одному. Це, знаєте, як кавові пакетики. Хочеш — кава з цукром. А хочеш — і з вершками.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не озирайся! Нізащо не озирайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

— АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!

(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити замовкнути його на віки вічні...

(амінь).

— ....АААААААА!!!

— ...годі, чорт забирай, годі!

— АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

— ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

— Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. (Ха-ха, ось тобі й маєш рай).

— Ти що, ідіот?!

Андрій поволі розплющує очі. Над його ліжком стоїть розхристана мати. Її очі палають — божевільним, сердитим вогнем. Поруч наляканим цуциком щулиться збентежений батько.

— Здурів, так? Уже геть даху позбувся? — волає вона на все горло. — Я мала на увазі, дай йому напитися, А НЕ ЛИЙ НА ГОЛОВУ, ти, погана, поламана поливалка!!!

Андрій у своїй кімнаті. На своєму ліжку. Лежить під ковдрою, вистромивши з-під неї босі ноги.

Ніякого туману. Ніякого плюща. І тим паче, якоїсь незрозумілої фігні із білими кігтистими руками. Ніякого лісу.

Він вдома.

Він у себе вдома.

— Та він же захлинутися міг уві сні!!! Ти, клятий недоумку!..

Мати кричить, батько щулиться.

Мати б’є його по щоках, батько щулиться.

Мати чіпляється йому у волосся, батько щулиться... Батько кричить...

Сусіди кричать... Луплять по батареях і кричать. Сусіди хочуть спати.

Усім нормальним людям в цей час треба спати. На годиннику — пів на третю ночі.

Ніякого лісу.

Ніякого туману.

Ніякого огидного плюща.

Андрій натягує ковдру на самісінькі очі. Ковдра оббльована.

— Фе-е-е!

Він зривається з ліжка і вибігає у ванну. Розкручує кран — і пхає руки під чистий, холодний струмінь.

Це ж треба... Присниться ж таке!

Він витирає їх рушником і з задоволенням нюхає. Руки пахнуть намулом.

9

Підліток розв’язав задачу,

над якою вчені билися понад сотню років!

Цими днями світ науки сколихнула справжня сенсація. 17-літній мешканець Прилісся, учень однієї з обласних шкіл, Андрій Маковей зміг розв’язати задачу, яка протягом століття була не по зубах навіть найвидатнішим науковцям.

При чому хлопець розібрався у теорії самостійно — він вирішував задачі просто так, аби перевірити свої новоявлені математичні здібності (талант до цієї науки юнак виявив у себе зовсім нещодавно, завдяки своїй шкільній учительці). Випадково відкриті ним формули тепер дадуть ученим нові можливості у розрахунку відсотка повітряних аварій. Цілком можливо, що завдяки відкриттю хлопця у світі незабаром повністю забудуть про авіакатастрофи.

З газети «Вісті Приліщини»

10

Щось сліпуче настирливо лізе в очі.

Так не хочеться піднімати повіки! Андрій лежить під ковдрою і відчуває дихання сну над собою. Його прохолодний, ніжний дотик медовими краплями спадає на обличчя.

— Андрію! Прокидайся! Скільки можна спати? — стукає в двері мама. Її голос вдаряється об стіни і сріблястим дзвоником відлунює в коридорі. Грюкають вхідні двері. Знову голоси. Приглушені. Андрій впізнає один із них. Тітка Леся. Прийшла щось позичити.

До голосів долучається шум води у ванній. Батько приймає душ. Своїм фальшивим співом він здатний розбудити навіть мертвого. Та тут пісня зненацька обривається. Схоже, батько почув, як рипнули вхідні двері.

Андрій нарешті розплющує очі. Сонце підбилося так високо, що навіть можна розгледіти його нахабну жовтогарячу пику, котра зацікавлено зазирає крізь відчинене вікно. « Сонце — це велетенська розжарена газова куля, яка...» Ох уже ці підручники з астрономії! Хочете — вірте, хочете — ні, але сьогодні сонце найдужче нагадує голову космічного велетня, такого собі казкового колобка.

Неділя. Здавалося б, єдиний вільний день, коли можна плюнути на все і піти гуляти, а якщо не пощастить з погодою — то втупитися в монітор. Та де там! Його геніальні батьки чомусь вирішили, що додаткові уроки англійської — це саме те, що треба робити в неділю. Тому Андрій, замість того, щоб як усі нормальні люди, бити байдики і розважатися, змушений пертися на інший кінець міста до якогось напівбожевільного дядька, котрому теж невтямки, що хлопцеві його віку є чим зайнятись на вихідні, окрім того як протирати штани на стільці запиленого кабінету з купкою таких же невдах, як і він сам.

Ну ось, недільний настрій успішно зіпсовано. Спасибі батькам. Понад усе на світі йому зараз хочеться оросити їх гнівом справедливої помсти. Щоправда, для цього він мусить як мінімум випхати себе з ліжка. От тільки... Це, виявляється, не так і просто. Ковдра навідріз відмовляється випускати його зі своїх обіймів — гірше того закоханого дівчиська! Подушка тулиться до щоки теплим муркотливим кошеням. Навіть сонячні зайці — і ті наче змовились: замість гарячих стусанів по носі ніжно гладять його по щоках, повторюючи монотонне «засни...засни...»

Та ні, не буде по-вашому!

Андрій нарешті відклеюється від подушки і дивиться на годинник.

За чверть перша.

От чорт!

Андрій вилітає з ліжка, мов пробка. Йому ж через півгодини треба бути в репетитора! Він прожогом кидається в коридор і, посковзнувшись на підлозі, з усієї сили вдаряється лобом об двері ванної. В ту ж мить повітря наповнюється смачною соковитою лайкою.

— Обережно! Голову розіб’єш! — докірливо дивиться на нього мама. У неї такий вигляд, наче слова, від яких вуха зазвичай скручуються у трубочку, дивовижним чином оминули її слух і вилетіли кудись у вікно. Мама спокійно зачиняє вхідні двері і прямує в бік кухні.

— Я не знав, що у ванній хтось замкнувся! — ображено відповідає Андрій, чухаючи забите місце. Не дай бог, ще шишка виросте.

— Ех, нещастя ти ходяче! — мати виходить з кухні. В руках у неї — ложка. — На, притули, щоб синця не було!

Андрій забирає ложку і прикладає до голови. Холодний метал торкається шкіри і осипає її дрижаками.

Мати стукає у двері ванної. Шум води починає стихати.

— Олежику, виходь уже! Скільки можна киснути? — кричить вона. — Андрій до репетитора спізнюється!

І для перестраховки додає:

— Там сніданок на кухні холоне!

— Іду-йду! — гукає батько і знову розкручує кран. Його слова поглинає шум води.

Андрій нарешті відклеює ложку від лоба. З її дзеркальних глибин на нього дивиться занадто високий, занадто худий юнак із занадто довгим темним волоссям і занадто великими темними очима. Шкода тільки, що ці очі майже повністю затуляють дурнуваті, нерівні пасма, котрі постійно звалюються на обличчя. Андрій незграбно відкидає їх з лоба і думає, що в такі моменти схожий на якусь рок-зірку. Принаймні щиро на це сподівається. Бо виглядати, як емочка, поки що не входить в його плани. Крім того, з такими патлами і окосіти недовго. Так що... Пора, мабуть, навідатись у перукарню.

Він рукою забирає з лоба волосся і ще пильніше вдивляється у майже дзеркальну поверхню ложки. Її опукла сторона кумедно викривлює обличчя, і складається враження, наче в нього здоровенний, схожий на картоплину ніс, що простягається від вуха до вуха, перетворюючи його на незграбну пародію на Буратіно.

Двері раптом з гучним клацанням відчиняються, і звідти виходить батько. Витираючи волосся рушником, кидає погляд на сина і смачно позіхає, затуляючи рота рукою. На якусь мить він нагадує Андрієві ситого, самовдоволеного кота, що ліниво мружить на сонці свої здоровенні очиська.

— Доброго ранку! — той усміхається синові і йде на кухню.

Андрій дивиться услід батькові — і його кусає щось схоже на заздрість.

Його батько — ідеальний. Бо має все, чого хотів, про що мріяв. Він народився в сільській глибинці, та втік звідти, переможений голосом свободи. Місто прийняло його божевілля, мов старий чоловік блудного сина, і дало йому волю. Він полюбив його більше за батька й матір, увібрав у серце, мов спраглий воду, і проріс у його глибини, немов молоде деревце. Місто навчило його любити і не боятися, дало друзів, кохану, дім. Воно прийняло його такого, як є — смішного, веселого, з парою подертих черевиків і вітром в кишені. За плечима у батька була бурхлива молодість — неймовірна історія боротьби й кохання, в яку вплелася божевільна радість від життя. Вона переповнювала батька, розривала на клапті, змушувала кричати про неї на ввесь світ, ділитися з кожним перехожим на вулиці. Батько притягував до себе людей, як магніт, його широченна усмішка манила і вабила. Він став своєрідною перепусткою у світ волі і шаленого щастя, коли живеш однією хвилиною і не задумуєшся про завтра. Він навчив своїх друзів сміятись і говорити правду. Можливо, він був божевільний, але це божевілля несло тільки світло. Він сміявся з проблем щиро і нестримно, та коли хтось потрапляв у біду, завжди простягав руку допомоги. Він не вмів брехати. Та й навіщо йому було брехати? Все, про що він мріяв, само прийшло йому до рук. Спочатку це була воля і подорожі. Потім — трохи засмучені очі майбутньої дружини. Коли народився Андрій, він трохи вгамувався, але не перестав кайфувати від життя. Він відкрив власний ресторан, купив чималу квартиру в одному з найкращих районів міста і парочку автомобілів. Правда, один із них, пошарпаний, старенький «Москвич» вже років п’ять стояв у гаражі. «Я ніколи не розлучався з ним. Я пам’ятаю всі дороги, які він об’їхав. Я пам’ятаю всі світи на цих дорогах, всі мрії, перемріяні у цьому салоні, всі думки, всі божевільні поцілунки. Так-так, синку, можеш вважати свого батька сентиментальним дурнем, але я не позбудусь цієї машини ні за які гроші.»

Він любив жарти. У їх сім’ї усі любили жарти. Та й узагалі... Андрієві батьки ніколи не соромились виявляти свої емоції. Якщо їм було радісно, вони могли кричати, співати, плакати, божеволіти, однак ніколи — мовчки смакувати блаженний стан. Якщо вони сварились, то робили це так гучно й колоритно, що навіть консьєржка прибігала послухати. Андрій якось був свідком того, як вони ганялись одне за одним по квартирі, перекидаючи столи, стільці й вазони, як батько раптом зупинився перед шафою й, репетуючи, наче якась допотопна печерна людина, взявся викидати звідти одяг, як мати тихенько підкралася до нього ззаду і вилила на спину цілісіньке відро води. Батько волав, завивав, намагався її спіймати, та вона спритно ухилялась і, коли він на якусь мить втратив пильність, відро опинилось у нього на голові. Андрій не міг згадати, чого вони тоді сварились, однак добре пам’ятав, чим закінчилось це божевілля. Бідолашні сусіди, вирішивши, що мають справу з черговою Андрієвою вечіркою, викликали міліцію, щоб угамувати проблемних підлітків... Стукіт, грюкіт і верески вони сприйняли за крики обдовбаних до зелених чортиків шістнадцятилітніх шмаркачів. Не в силах більше терпіти «п’яні шабаші», сусіди вирішили покласти їм край раз і назавжди, вживши щодо цього «відповідних заходів». Ох, треба ж було бачити їхні обличчя, а заодно — й ошелешені погляди нещасних міліціонерів, котрі, схоже, не надто сподівалися, що двері їм відчинить мокрий, розпашілий мужик в сорочці з відірваним рукавом і порожнім відром у руках та жінка в офісному костюмі, поверх якого гордо красувалися довжелезні стрічки туалетного паперу!

Так, Андрій тоді насміявся від душі. Гнів батьків вгамувався ще до того, як відчинилися двері. Одна із сусідок, збита з пантелику їх поведінкою, докірливо похитала головою і заявила, що нарешті зрозуміла, чому вони виростили такого безпутнього сина. Потім вона сказала, що немає нічого гіршого за розчарування в людях, однак побачивши, що її слова не змусили нікого впасти у каяття, а навпаки, тільки підлили олії в вогонь (батьки ледь не подушилися зі сміху), розсердилась і демонстративно грюкнула дверима, вивергнувши зі своїх вуст клятву, що ноги її більше не буде в цьому бісівському домі. У відповідь мати показала їй язика і залилась щирим сміхом. Її сміх полум’ям перекинувся не тільки на нього з батьком, але й на остовпілих правоохоронців, що до того моменту ніяк не могли визначитись, як реагувати на подібну витівку. Їхні вагання між проханням проїхатись у відділок і штрафом за порушення громадського порядку закінчились бенкетуванням на кухні, де за маминими варениками і сливовим пирогом вони забули про все на світі.

Андрій тихенько заліз у ванну і увімкнув воду. Холодний струмінь вирвався на волю і обдав його колючими крижаними кинджалами. Андрій скрикнув від несподіванки, і крик цей перемішався із захватом. Бо у тому, щоб відчувати, як впивається у шкіру до болю холодна, майже нестерпна на дотик вода, було щось особливе, щось...дивовижне! Голки болю кололи шкіру, ломилися в кістки, та це змушувало серце битися в якомусь піднесеному ритмі, наливатися радістю, що солодким вогнем переливалась у кров.

Він стане таким, як батько. Він вирішив. Він нарешті закінчить цю бісову школу і поступить в інститут. Він вчитиметься — і працюватиме. Звісно, він одразу ж влаштується на якусь чудову роботу. Він не лінивий і не боїться праці. А з його новоспеченим талантом до математики взагалі перетвориться на справжнісінький діамант для роботодавців. Головне — щоб вони тільки зуміли відрізнити його від сліпучого блиску фальшивок. А тоді... Все буде добре.

От тільки... Починати треба вже зараз. З цього же дня. З цієї ж хвилини. Скільки можна відкладати все на потім?

Андрій пильно подивився на свої руки. Що він може цими довгими, незграбними пальцями? З такими руками хіба що тільки в піаністи, та на жаль, дорога закрита і туди. Здається, коли він був малий, по його вухах пробіглося стадо слонів. Хоча ні, слони потопталися по татусеві, а той в свою чергу наділив цим і сина. Знав, напевно, що хлопець хотітиме стати схожим на нього! І, чесно кажучи, таки добився свого. Коли Андрій починав співати, тітка Марина, сусідка, що мешкала поруч з бабусею, у відчаї затикала вуха і втікала до свого сина, що жив на іншому кінці села. Вона благала Андрія якомога швидше закрити рота, іноді використовуючи для цього домашнє шоколадне печиво.

Ну що ж, як не крути, а музикального хисту у нього все-таки не було. Та й якщо бути чесним, хіба ж тільки музикального? У Андрія не було жодного хисту, і це неймовірно дратувало. «Усі люди народжуються з якимось талантами (бла-бла-бла)... Головне — вчасно їх розпізнати (ой, та що ви кажете?)». Всі навколо такі мудрі, такі талановиті, тільки він один — дідько знає що. Черговий виняток із чергового правила. Помилка природи. Нудна, сіра, нікому непотрібна (батьки не рахуються!) людинка. О так! Справжнісінька помилка! Така собі дурнувата, велетенська клякса.

Ну гаразд, є одна річ, в якій він віднедавна не такий уже й нездара — люба, мила математика. Та сама математика, про яку він уже й думати забув. Скільки часу до книжки не брався? Тиждень? Два? Чи може, трохи більше? Не пригадує, і крапка. Та й на біса вона йому здалася? Він поки що бачив себе студентом-гуманітарієм. Технічні вузи не надто його приваблювали.

Незграба. Недотепа. Невдаха. Довбень. Нахлібник. Ходяча катастрофа. Слабуватий на тіло. Слабуватий на голову. Слабуватий на розум. Слабуватий... Та просто слабуватий, що тут ще скажеш? Так, це він — у всій своїй юній красі. Так, це він — славетний Андрій Маковей! Навіть прізвище дурнувате, чорти б його вхопили. Дивно, що батько не змінив його на якесь інше, милозвучніше.

А що вже говорити про дівчат! Хоча ні, про них краще взагалі не говорити. Жодна ще не витримала далі третього побачення. Навіть якщо спочатку усе йшло добре, рано чи пізно траплялося щось таке, що змушувало Андрія ще довгий час соромитись зазирнути тій дівчині у вічі. Коли він вирішив покатати Галю на батьковому авто, то ненароком стукнув її по носі дверцятами машини. Кружляючи у вальсі з Мариною на шкільному балу, наступив їй на поділ сукні — і відірвав чималий шмат, змусивши нещасну дівчину стрімголов кинутись до виходу під глузливий регіт танцюючих пар. А Катя... Що вже казати про Катю! Вони довго цілувалися на березі озера, милуючись місячним сяйвом. А тоді в ньому озвалося випите напередодні (задля хоробрості, звісно) поганеньке дешеве вино, що підозріло відгонило кислятиною впереміш зі стійким запахом спирту. І його знудило. Прямісінько на її новенькі, лаковані туфельки.

Але годі про минуле. Настав час почати життя з чистого аркуша. І першим кроком, який він зробить на цьому нелегкому шляху, буде гартування волі й сили духу. Саме тому він піде до цього репетитора. Піде сьогодні. Незважаючи на лінь і недільний настрій. Піде зараз же! І навіть вибачиться, якщо раптом запізниться (а він все-таки запізниться, це було ясно й дурному). Він, Андрій Маковей, зараз вийде з ванни, переодягнеться і вирушить до...

Тут запищав мобільний.

Андрій скрутив кран і як-небудь обтер руки великим махровим рушником, а тоді запустив руку в кишеню джинсів, що валялись на стільці, і серед купи непотребу нарешті знайшов телефон, що продовжував пищати, мов дурний.

«Це ж хто тут у нас такий нав’язливий?», — подумав Андрій, дивлячись на дисплей. Телефонував Сашко Маркевич — однокласник і сусід по парті. Андрій натиснув «прийняти дзвінок» і підніс мобільний до вуха.

— Слухаю!

— Здоров, старий! — зарепетував у трубку Сашко, очевидно, намагаючись перекричати рев машин і свист вітру. — Що у тебе з телефоном? Я вже дві години не можу додзвонитись!

— З телефоном усе в порядку! Якщо ти не в курсі, я його вимикаю на ніч! А то вічно дзвонять усякі, спати заважають...

— Скільки можна дрихнути? — обурився Сашко. Десь на задньому плані почулося завивання сирени швидкої. — У мене до тебе серйозна розмова...

— Сань, ти трохи не вчасно! — простогнав Андрій у відповідь. — Я тут, знаєш, до репетитора спізнююся!

— Вибач, чуваче, але репетитор сьогодні відпочиває! Хочеш — вір, а хоч — не вір, у нас є набагато важливіші справи!

— У тебе, може, і є... А я повинен бути в репетитора! Розумієш... Усе не так просто, як ти собі думаєш... Справа в тому, що я пообіцяв!

— Що пообіцяв? А головне — кому? Батькам? Вони тебе що, досі на повідку тримають?

— Та ні... Сань... Все значно серйозніше. Їм байдуже. Тобто не байдуже, а... Ну ти зрозумів, вони в мене демократичні, кажуть, що це на моїй совісті буде... Що вже дорослий. На мені відповідальність... Але справа не в цьому. Розумієш... Я собі... Собі пообіцяв!

— Що-о-о? — голос Сашка розродився глибоким обуренням.

— Ну як тобі пояснити... Я хочу почати все спочатку. Щоб стати таким, як мій... Коротше кажучи, я змінюю стиль життя!

— Що? Змінюєш життя? За допомогою репетитора? Ти що, збожеволів чи тебе на мужиків потягнуло?

— Сань, блін, що ти морозиш? Тобі коли-небудь говорили, що ти придурок? До чого тут мужики? Я виховую в собі силу духу! А для цього я повинен...

— По дорозі розкажеш! — гаркнув Сашко, пропускаючи повз вуха Андрієву промову. — Май на увазі — хвилин через двадцять буду біля твого під’їзду!

— Не треба! Я до репетитора їду!

— Звісно, їдеш, ага! Отже, так! Через двадцять хвилин! У дворі на лавочці. І щоб жодних відмазок! Ти спустишся — і ми поїдемо в місто вибирати подарунок для Марти!

— Якої ще Марти?

— З паралельного класу. У неї сьогодні день народження. І нас з тобою запросили!

— Ти що, з дуба гепнувся? Ніхто мене не запрошував!

— Ех, Андрію-Андрію... Дурна твоя башка... Минулого тижня Марта підійшла до мене на перерві, щоб дізнатись, куди ти пропав! Бачиш, вона не знає, що ти полюбляєш відсиджуватись вдома замість того, щоб клеїти дівчат на перервах! Так-от, вона сказала, що хоче запросити тебе на свою днюху і попросила, щоб я тобі передав... Ну я, звичайно, добра душа... Чом би й не виконати просьбу такої милої дівчинки. А потім вона сказала, що буде рада бачити на вечірці й мене. Тобто... тьху... на пікніку, якщо говорити дослівно!

— І ти мені про це кажеш тільки зараз? — Андрій був глибоко вражений поведінкою друга.

— Вибачай, чуваче, але я забув! От чесне слово, забув! — голос Сашка набрав слізливого відтінку вини.

— Ти йолоп, — буркнув Андрій. — Не подумав, що я можу відмовитись?

— Ее...відмовитись? — схоже, Сашуньо був приголомшений. — Ти сказав — відмовитись? Чи мені почулось?

— Не почулось! — відповів Андрій. — А що в цьому дивного?

— Матінко рідна, та з ким я балакаю? — пробубонів Сашко обурено. — Ти справді настільки дурний, чи лише прикидаєшся? Відмовитись! Він хоче відмовитись! І після цього ти ще дивуєшся, чого в тебе досі немає дівчини?!

— Ну на це є доволі вагомі причини...— почав було Андрій, та Сашко тут же обірвав його ще ненароджений монолог.

— Знаю я твої причини, ага! Ховатися від дівчат — що може бути кращим способом для здобуття кохання? Чим далі заховаєшся, тим більше зростає ймовірність закохати в себе дівчину своєї мрії. Та ти просто геній! Не інакше!

— Марта — не дівчина моєї мрії! Чесно кажучи, я її ледве знаю!

— То познайомся поближче, маєш чудовий шанс! Вона не буде проти, бо в іншому випадку навряд чи бігала б по всій школі в надії зустріти тебе й запросити на свято! Знаєш, тут явно щось нечисто!

Андрій зробив вигляд, наче з гучним свистом втягує носом повітря.

— Все чистої Окрім хіба що твоєї поведінки! Ну й думок! Здається, вони смердять брехнею!

— Які ми пафосні! — буркнув Сашко. — Як ми жартуємо... Слухай, чуваче, якщо тобі там щось смердить, то буду змушений тебе розчарувати: у всьому винне твоє нездорове бажання навідатись до репетитора!

— Знову ти зі своїм репетитором?

— З твоїм репетитором, друже, з ТВОЇМ! Якщо ти хочеш, щоб я перестав глузувати, то збирайся й виходь. А ні — то вибачай!

— Ну спасибі, що так гарно зруйнував мої плани, — здушеним голосом прошипів Андрій.

— Завжди радий! — весело кинув Сашко. — Отже, май на увазі! Через двадцять хвилин!

Дзвінок обірвався. Андрій кинув мобілку на стілець і взявся натягувати на себе джинси.

Ну що ж, репетитор поки зачекає. А гартувати волю можна почати і з понеділка. Це так символічно: новий тиждень — нове життя. Крім того, варто би й відсвяткувати завершення старого. Як там не крути, воно все-таки довгий час було частинкою його самого. А отже, Марта зі своїм днем народження підвернулася під руку саме вчасно.

11

На гулянку збиралися на околиці міста. Незабаром туди підкотив старенький, пошарпаний «Запорожець» — один із Мартиних однокласників нишком свиснув у батька. Слідом під’їхала й сама іменинниця. Її привіз якийсь виливицюватий, темноокий парубійко з гладко вибритою головою і величезним татуюванням на правому передпліччі.

— Той хлопака — Мартин старший брат, Віталя, — шепнув на вухо Сашко, помітивши, як неспокійно Андрій обсмикує на собі одяг. — Над ним частенько піджартовують, називають місцевим авторитетом... Та він дурний, як пробка. Бачиш, як по-тупому шкіриться? Хоч кулачиська має доволі вражаючі! Такими якби дав по зубах, то певно, всю щелепу витрусив би... Але він з нами не буде, просто привезе хавчик і кудись собі змиється. Так що можеш заспокоїтись! Не трясись, як той заєць!

— Робити мені більше нічого, — фиркнув Андрій, намагаючись надати собі якомога поважнішого вигляду. А самому-то й справді аж на душі полегшало! Він уже злякався, що цей страхітливий, бандюкуватий на вигляд тип вмудрився прибрати собі до рук дівчину, котра, якщо вірити словам друга, ще буквально пару днів тому посилено цікавилась Андрієм.

Та, на щастя, усе було добре. Парубійко справді випакував із машини здоровенний кошик з їжею і чимало пляшок з якоюсь алкогольною хернею. Що там було, Андрій спочатку не розгледів, бо пляшки для надійності запакували у невеликі картонні ящики. Однак їх видав непевний дзенькіт розбитого скла. Як виявилось, один із ящиків погано закрили, і пляшки, що були в ньому, не витримавши останніх кількох сотень метрів ґрунтової дороги, розлетілись на чимало шматочків, заливши багажник кількома літрами ароматного червоного вина. У Андрія слинка потекла по підборіддю, коли він побачив, як Віталя виливає в річку розбавлені мікроскопічними скляними уламками залишки рубінового напою, як вони розтікаються по воді, схожі на вируючий кривавий туман, як розфарбовують собою прибережні води, виблискуючи на сонці й розлякуючи тіла заколисаних осінньою тишею сонних, лінивих риб.

Та про вино Андрій поки що мусив забути. Сашко штовхнув його під бік і потягнув у прибережні хащі. Треба було назбирати хмизу для багаття. Вони відкопали кілька здоровенних товстих гілляк і вирішили, що для початку вистачить і цього. Сашко десь роздобув сокиру. Коли вони приволокли гілки на місце гулянки, Сашко поколов їх на акуратні дрібні полінця, щоб було зручніше розпалювати багаття.

Решта хлопців ще продовжували сновигати берегом, їх було значно менше, ніж Андрій собі уявляв. Так, кілька Мартиних однокласників, він з Сашком і Діма Вуєвич, який, здається, доводився їй якимось там доволі далеким родичем. Крім них, на свято приперлися дві Мартині подруги, Дімина сестра Марина і ще якась неймовірно худа, незнайома дівчина з великими блакитними очима і розпатланим волоссям, пофарбованим у дикий яскраво-зелений колір.

Поки хлопці збирали хмиз, а дівчата вовтузилися з бутербродами, Андрій нахабно байдикував, чекаючи, коли звільниться сокира. Однак Сашко, здавалося, з великою охотою справлявся із покладеною на його плечі місією, від якої залежало майбутнє сьогоднішніх шашликів. Знічев’я Андрій почав розглядати Марту, що намазувала масло на хліб. Сашко, схоже, таки не обманув, бо Андрій уже пару разів ловив на собі її зацікавлені погляди.

Вона була висока на зріст і мала хвилясте світле волосся, що гарними локонами спадало на плечі. Її темно-карі очі були схожі на сливки. Коли Марта усміхалась, на щічках з’являлись привабливі ямочки. Легкий спортивний костюм ніжного кремового кольору підкреслював її струнку фігуру. Андрій дивився на Марту і широко всміхався, мружачи очі чи то від сонця, чи то від задоволення.

З дровами й бутербродами нарешті було покінчено. Марта підійшла до спітнілих хлопців, що розкладали багаття. Сашко сидів на землі, скинувши сорочку. Андрій заздрісно зиркав на його могутні руки й широкі плечі і думав, а в кого ж це він такий худющий вдався?

Сашко чиркнув сірником — раз, другий, третій... Та в нього нічого не вийшло. Він спантеличено розвів руками і безпорадно витріщився на крихітну сірникову коробочку.

— Відсиріли, напевно, — сказав нарешті. — Цікаво, який дурень додумався кинути сірники під ящики з бухлом?

— Ну я додумався, — байдужим голосом відповів Діма, визираючи з-за його плеча. Між зубами у Діми стирчала цигарка.

— Кхе-кхе, — закашлявся Сашко і демонстративно замахав руками. — Що за дим такий смердючий? Блін, аж горло дере...

— А мені нормально! — знизав плечима Діма. — До речі, я б дав тобі запальничку, але її в мене вже позичив Олег.

— Як завжди! — фиркнув Сашко. — Ти б відійшов кудись краще... Куряга довбаний!

— Та будь-ласка, — Діма відступив на два кроки. Несподіваний порив вітру шпурнув димом прямісінько йому в очі, немов колючим піском. Діма вилаявся й зіщулився, намагаючись позбутися пекучого болю. Коли він нарешті розплющив очі — розпухлі й червоні, з куточка лівого збігла велика сльоза і засяяла, мов діамант. Діма недбало змахнув її рукою.

— Та ну, народ, так діла не буде, — роздратовано сказав Сашко, кидаючи на землю зіпсовані сірники. — Доведеться розпалювати старим народним способом. Де Марина? Нам тут очкарика треба!

Марина, гостроноса білявка у синьому сарафані, нарешті залишила бутерброди в спокої, невпевнено підійшла до гурту, скинула окуляри і простягнула Сашкові. Поки він сердито кректав над купкою хмизу, намагаючись підпалити розкидані зверху шматки старих газет, вона нетерпляче топталась на місці. Помітивши, що кілька осіб зацікавлено зиркнули в її бік, знічено пояснила, що без окулярів вона, як без рук.

— Бідолашна, — почув Андрій за спиною. Він обернувся — і побачив миловиду кругленьку дівчину, що теревенила зі скелетоподібною зеленою дивачкою. Як же її звали? Оленка? Чи то Оксана? Чорт... Забув...

Сашко нарешті розпалив багаття. З переможним вигуком зірвався на ноги і роззирнувся навколо. Його обличчя розтягнулось у широченній добрій посмішці.

Марта раптом залилась дзвінким сміхом і підійшла до Сашка, збираючись відібрати окуляри. Але Сашко, не змінюючи виразу обличчя, натягнув їх на перенісся і, примружившись, скоса зиркнув на її простягнені руки.

— Ги-ги! — дурнувато реготнув Сашко, все ще не прибираючи усмішку з обличчя. Він продовжував блазнювати, нагадуючи недолугого клоуна. Жартівник знайшовся, дідько б його вхопив! Ще й вигравав затято своїми м’язами, мовляв, дивіться, яке чудове у мене тіло! Дивіться, дивіться, бо в вас такого нема, я тут найкрутіший, ги-ги-ги! Налітайте, дівчатка, поки вільний! Ну-у-у! Чого ви чекаєте? Налітайте!

І дівчатка налетіли. Марта раптом кинулася вперед і спробувала зірвати окуляри, та той вхопив її за руки і заломив за спину.

— Ги-ги-ги! — реготнув Сашко, дивлячись, як вона намагається хвицнути його по коліні.

Андрій відчув непереборне бажання зацідити Сашкові в нахабно зашкірену пику. Сашко смикнув Марту за руку і зібрався поставити підніжку, та раптом наткнувся на розлючений погляд Андрія. З несподіванки він впустив дівчину на землю, а тоді, опам’ятавшись, перестав шкіритись і віддав окуляри. Марта, звісно, не сподівалась такого повороту подій і, добряче гепнувшись, почала хапати ротом повітря, наче збиралася щось сказати, та слова раптом вилетіли з її голови. Андрій подумав собі, що з ним теж іноді таке бувало. Зазвичай на уроках. Він завжди губився на уроках.

Марта нарешті спромоглася витиснути з себе тихеньке, несміливе «дякую» і, відвернувшись, підійшла до Марини, що досі продовжувала тупцювати біля купи хмизу.

— Кхм...ти той...вибач, — ледве чутно сказав йому Сашко, понуривши голову. Схоже, він таки почував себе винуватим. — Я захопився.

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки докірливо подивився на друга.

— Знаєш, в мене на якусь мить виникло величезне бажання дати тобі по морді! — з притиском видихнув Андрій, зиркаючи, як той чухає перенісся. — Що, окуляри намуляли?

— Є трохи, — зізнався Сашко, все ще не знаючи, куди себе подіти. — Блін, ця Марина сліпа, як курка!

Щоб забути прикре непорозуміння, бідолашний спробував змінити тему розмови. Андрій зібрався зробити йому ще кілька зауважень, та тільки-но розкрив рота, як краєм ока помітив, що Марта пильно за ними спостерігає. Точніше, вона не зводила погляду саме з Андрія.

Усю його злість одразу як вітром здуло.

— Ну...ага...мабуть, — неуважно кинув він, дивлячись на Марту, котра, схоже, навіть не думала відводити погляд.

— Може, нарешті почнемо святкувати? — раптом втрутилася в розмову Марина, якій повернули її окуляри. — Бо поки дочекаємось шашликів, нам животи поскручує від голоду. Я вже мовчу про те, що пора б і за іменинницю випити! Бодай разок!

— Сестра діло каже! — вишкірився Діма, кидаючи за спину черговий недопалок. — Не знаю, як там у вас, а моє пузо вже не в силах чекати, коли його нарешті чимось напхають! Або давайте сюди ті кляті бутерброди, або, клянуся своїми цигарками, я зараз когось з’їм!

— Людожер Димитрій! — засміялася Марта і повернулась до Андрія. — Ну що, народ, давайте, діставайте бухло!

Діма раптом почав скакати і розмахувати руками, мов нещасний моряк на потопаючому кораблі.

— Всі чули? Діставайте бухло! — голосно викрикнув він. І додав речитативом: Сло-во іме-нин-ни-ці — за-кон!

— О! П’ємо! — підхопив думку Олег, трохи сонний блондин з лукавими, глибоко посадженими очима.

— Тобі тільки одне в голові, — тихенько сказала йому чи то Оленка, чи то Оксана, очевидно, не надто схвалюючи грядущу пиятику. Але на неї ніхто не звернув уваги. Хлопці дістали кілька паперових ящиків і вийняли звідти пляшки з вином. Оля принесла пластикові стаканчики. Андрій відкоркував пляшку і взявся розливати ароматну, сяючу рубінову рідину. Вино іскрилося на сонці, мов коштовне каміння. Оленка, чи то Оксана слабо запротестувала, та з цього знову ж таки нічого не вийшло. Діма тицьнув їй у руки стаканчик, налитий майже по вінця, і заявив, що сам простежить, щоб вона його спорожнила.

В цей час Андрій прибрав до рук контроль над ситуацією.

— Ну що ж... За іменинницю, чи як? — весело заявив він, підіймаючи стакан над головою. Вслід за ним угору потягнулося й решту рук. Андрій помітив, як затремтіла рука Оленки, чи то Оксани, затиснена в лещатах Діминої долоні.

Марта підморгнула йому. В її сливових очах витанцьовували грайливі бісики.

Андрій вихилив стаканчик до дна і разом з усіма налетів на бутерброди. Запах сиру, ковбаси і оливок нестерпно залоскотав ніс, змушуючи рот наповнитися слиною. Він відгриз ледь чи не півбутерброда і одразу ж ковтнув його, навіть не пережовуючи.

Дівчата спокійно розмовляли, іноді дозволяючи собі відкусити невеличкий шматок. Тільки зеленокоса Аліна вирішила не поступатися хлопцям. За три хвилини вона вмудрилася ум’яти пару чи не найбільших канапок. Андрій ошелешено дивився, як це анорексичне створіння з неймовірною швидкістю запихає в себе хліб і шматки ковбаси, і не міг зрозуміти, куди воно все потім дівається.

— Ну що, по другій? — сказала Аліна з набитим ротом. Хлопців не треба було довго вмовляти, дівчата теж не були проти. Навіть Оленка, чи то Оксана мовчки підставила свій майже порожній стаканчик.

— Ого! — захоплено свиснув Андрій, вихлюпуючи туди трохи рубінової рідини. — Непогано, Оксанко, таки непогано!

Дівчина почервоніла по самісінькі вуха.

— Та пішов ти! — раптом кинула вона зі сміхом. — Мене взагалі-то Ксюшею звуть!

— Один чорт, — відповів Андрій і штурхнув під бік Сашка. — Ну що, спортсмен, з тебе другий тост! Валяй!

— Ем... — несподівано знітився той і відвів погляд кудись убік. — За дружбу?

— Так-так, молодець, старий! За дружбу! — перехопила ініціативу Оля. — Мартухо, сонечко, хай у тебе завжди будуть такі круті друзі, як ми! Чула?

І пішло-поїхало.

Другий...Третій...Четвертий...Пʼятий...

А вино навіть не думало закінчуватись.

Добряче захмелілі, хлопці вовтузилися з шашликами. Обляпавшись маринадом по вуха, Андрій нанизував на шампури соковиті шматки апетитного м’яса, поливаючи їх то пивом, то вином. Аліна сиділа навпочіпки біля багаття, тримаючи в руках лозину з настромленим на неї окрайцем хліба. Біля неї намотував кола вже добряче п’яненький Сашко.

«Невже він буде її клеїти?»

Андрій не встиг здивуватися, бо до нього раптом хтось підкрався і затулив очі долонями. До вух долинув здушений Мартин сміх.

— Перестань, бо помщуся! — весело пригрозив Андрій, розмахуючи руками навколо себе. Збоку виглядало, наче він хоче схопити Марту, та чомусь ніяк не може цього зробити.

Марта захіхікала і прибрала долоні.

— Чекай-чекай, я тобі ще пригадаю! — продовжив жартівливо бурчати Андрій. — Хай тільки з шашликами розберусь...

Нарешті м’ясо зашкварчало над вогнищем. Присадкуватий Олег, що вмудрився поцупити батькову машину, заліз у салон і ввімкнув музику.

— Голосніше! — зарепетував Вуєвич, притискаючи до себе захмелілу Ксеню. Лівою рукою він обіймав її за плечі, раз за разом нахиляючись, щоб послухати напівп’яне туркотіння. Між пальцями правої стирчала цигарка.

— Танцювати! Іменинниця хоче танцювати! — і собі заволала Марта. Вона підійшла до Діми і, не питаючи дозволу, відібрала цигарку.

— Будеш? — поцікавилась в Андрія.

Він зиркнув на цигарку і перевів погляд на Марту. Тоді ще раз — на цигарку — на Марту. Марта... Цигарка... Марта... Цигарка... Марта... Не дочекавшись відповіді, дівчина прибрала цигарку з-під Андрієвого носа і притулила собі до губ.

Андрій не курить. Колись, звичайно, бавився цим, однак будьмо чесними... Хто не грішив подібним? Він не тримав цигарки в руках вже років зо два... Однак... То було тоді... А зараз є зараз. Зараз просто добре. Йому добре.

Він забирає в Марти цигарку і поволі вдихає в себе її отруйний вміст. Дим наповнює легені, не викликаючи жодних неприємних відчуттів. В голові Андрія легко, і на серці легко. Йому здається, що він бреде в тумані. Але туман цей приносить тільки солодку млість.

Груди Андрія опускаються, і дим виривається з рота акуратними білими кільцями. Марта мовчки дивиться йому в очі. Він дивиться на Марту і підносить цигарку до її губ. Марта затягується...

— Дебіли, всю скурите! — репетує Вуєвич за їхніми спинами.

— А тобі що, шкода?! — кричить йому Марта і заливається сміхом.

Андрій милується ямочками на її щоках і дивиться, як вона зграбним рухом викидає недопалок у траву.

Він обіймає Марту за талію...

Вечоріє.

12

Лагідні осінні сутінки здригаються від гучної музики, що лунає з машини, розриваючи динаміки. Високо у небі загораються перші вечірні зірки. Пахне м’ятою і димом, пахне Мартиним волоссям і ще чимось невловимим, чимось таким, що мов привид, кружляє навколо нюхових рецепторів, однак боїться до них наблизитись. У голові мимоволі зринає асоціація з метеликом. Так, запах — наче метелик. Невловимий і полохливий, що втікає кудись, наляканий легким вітерцем.

Музика гримить. Марта танцює. Звивається навколо нього, мов повітряна змія. Саме так, повітряна. Марта вся немов виткана з повітря. Повітря і диму. Напівзгаслого вогнища і запаху сигарет. Помах руками. Напівзаплющені очі. Лінія шиї. І солодкий, млосний аромат фальшивого щастя.

Тиша і божевілля. Тиша на дні душі. Галас розриває слух на мільйони дрібних шматочків. Мов скляна королева, розлітається вона на друзки, розбита ударом каменя. Знаєте, як у тій казці про принцесу-воїна.

Та ні, до біса казки. До біса усе на світі. Зараз є тільки мить. І Марта. Його свідомість розчиняється у вигинах її тіла, у неймовірних вихилясах, які вона робить у такт божевільним ритмам.

Голоси. Голоси.

Музика.

Крики.

Повітря тремтить і падає. Осінь налякано ховається в кущі. Тишу розбито, пошматовано, кинуто на розтерзання бродячим псам. Хто він? Де він? Мовчання.

Покрови ночі лягають на вкритий осінню ще теплий піщаний берег. Зірки падають. Хоча ні. Зірки не можуть падати. То тільки зоряне каміння. Зоряний пил. Гарно так звучить — зоряний пил...

Вітер. Безмовний, шалений вітер музики, позбавленої слів. Удари. Дзенькіт. Пронизливе дзижчання. Голос, що схожий на крик. Грюкіт. Здушений сміх. Дитячий плач. Холодні порожні стіни. Вітер завиває за вікном, засипаючи очі колючим снігом. Тут тільки мовчання. Без звуку. Жодного звуку. Тут тільки...

(смерть.)

Брязкіт ланцюгів. Криві дзеркала. Багато дзеркал. Бездонний коридор. Розбите скло. Побита часом поверхня. Смерть, смерть, смерть...

(але я живий! Живий!)

Сміється... клацає годинник на стіні. Стіни немає. Є тільки дерево. Обдертий, пошарпаний, обгорілий, засохлий дуб.

(тік-так, тік-так...)

Це знак!

Од-нак...

Губи Марти напіврозтулені. Хвилясте волосся розтинає повітря, недбало падаючи на розпашіле лице. Вона усміхається, освітлюючи ніч блиском чарівних ямочок. Танець. Шалений ритм (обійми її, обійми!).

Його рука торкається її талії. Тоненька ніжно-рожева тканина обпікає пальці теплом розігрітої шкіри, що протікає крізь неї, мов вода крізь сито. Так добре. Гаряче! Ой як гаряче! Головне — не відсмикнути долоню.

Марта кладе голову йому на плече.

Какофонія думок — у такт оскаженілій музиці. Кров приливає до обличчя, обпалюючи його несамовитим божевіллям. Що робиться? Що робиться?

Полум’я. Тільки скажене полум’я.

Марта підіймає голову й лукаво посміхається.

Він бере її за підборіддя й цілує.

13

Гаряче. Нестерпно гаряче. Щось обпікає обличчя, залазить в серце, роздирає душу. Перші хвилі божевілля чи всього лише відлуння алкоголю? Андрій не знає. Він узагалі нічого не знає. Та й навіщо?

Гулянка продовжується. Набирає обертів і заковтує в себе тих, хто ще продовжує опиратися з останніх сил. Сашко кудись зник. Не видно ніде й Аліни. П’яний в дупу Вуєвич щось горланить розімлілим язиком. Ксеня сидить біля вогню, похиливши голову і втупивши в полум’я посоловілі очі. Здається, вона дрімає навсидячки. І справді, не минає й десяти хвилин, як вона занурюється обличчям в коліна і поринає в глибокий сон.

Грає музика. Какофонія звуків і образів сплітається в безкінечний потік химерних видінь. Щось робиться із його мозком. Андрій втрачає контроль над тілом. Воно стає важким і неповоротким, ноги наливаються свинцем. Жар заливає обличчя — так, наче йому до щік притулили гаряче залізо. Думки кудись відлітають. Залишається тільки спостерігати. Сліпо й без розуміння вихоплювати з танцюючої напівтемряви уривки картин і голосів.

Андрій ніколи не був п’яним. Принаймні, настільки. Паморочиться голова, всесвіт навколо повільно завмирає. Гулянка відлітає кудись на задній план. Разом із музикою і не надто тверезими однокласниками. У голові — пусто. Там не залишилось нічого, крім цілковитої, глухої темряви. Вона накинулась на нього зненацька, як буває, важка чорна хвиля накидається на прибережну скелю, та тільки не розбилась від удару, а навпаки — поглинула його повністю, зануривши у моторошну, порожню тишу. Окутала з голови до ніг. Мов чорний, глухий саван. Насунулась мертвим, сліпим океаном крижаного мовчання.

Розчинитися у всьому навколо. Ось що чекає Андрія. Він дивиться на розмиті силуети дерев, оповиті чорним, важким покривалом ночі, на відблиски вогню на розпашілому Мартиному лиці, на розкидані по траві черевики і чиїсь переплетені руки. Погляд фокусується на зануреному в пітьму обличчі хлопця — і один з останніх спалахів полум’я вихоплює з неї важке підборіддя присадкуватого Олега. Очі в того заплющені, рот напіввідкритий. На грудях важко сопе чиясь кудлата голова. Оля? Чи Марина? А в тім, яка різниця?

Дівчина зненацька піднімає голову і втуплюється поглядом в Андрія. З-під зелених пасем розпатланого волосся на нього збентежено дивляться величезні блакитні очі цієї напівбожевільної...як її там?.. Аліни. Звуки на якусь мить повертаються. Гаряче Мартине дихання окутує його щоку. Вона танцює. Досі. Звідки в неї стільки енергії? Андрій відчуває, що вже зовсім вибився із сил. А вона продовжує стрибати, звиватися навколо нього, дурманячи і без того вже затуманену голову.

«Як той зайчик із реклами «Дюрасел», — мелькає у голові Андрія.

Марта розплющує очі. У її очах досі палає лукавий вогник. Вона запитально піднімає брову і обвиває руками його спітнілу шию. Він нахиляється і цілує її. Марта відповідає. Та коли він намагається обірвати поцілунок, вона лише міцніше притискається до нього всім тілом.

Губи в Марти гарячі. Як і все навколо. Увесь світ немов перетворився на невидимий вогонь. Пахне апельсинами і цигарками. Її одяг просякнутий димом. Андрій мовчки занурюється обличчям у хвилясте біляве волосся і на мить завмирає. Нестерпно хочеться пити.

Світ божеволіє. Пливуть над землею окутані хмарою пожовклого листя дерева, плавно похитуючи гіллям у такт музиці. Кружляють жмутки трави і незграбні кущі бузини. Навіть пригасле багаття — і те розгоряється з новою силою, щоб нарешті зрушити з місця і піти вихилясом. Андрієві стає не по собі. Він не хоче бачити, як витанцьовує полум’я. Він боїться, що коли воно вирветься зі своєї обкладеної камінням ямки, то спалить усе навколо. Перед очима з’являється картина палаючого лісу, що благально простягає до неба тліючі гілки-пальці, сухими, шершавими губами молячи небо тільки про одне — води...

Так, води.

Пити...

Спалахує блискавка. Світ навколо заливається фіалковою барвою розведеного чорнила. Десь удалині розгнівано гуркоче грім. Важке й задушливе повітря каменем тисне на груди. Починає звіватися вітер. Та він не приносить очікуваної прохолоди. Навпаки... На якусь мить Андрієві здається, що він опинився у гарячому повітряному коконі, просякнутому страхом і млосним запахом поту.

Тіло налите свинцем. Голова безвільно теліпається на втомленій шиї. Вона чомусь така важка... Нічого не хочеться, тільки б кудись її примістити... Байдуже куди, та хоч у багаття... Надто сильно пече горло. Ох, надавати б по пиці тому, хто пік шашлики! Це ж треба, скільки перцю на них висипати! А хоча ні, не вийде... Бо він сам їх і пік... Ідіот, що тут скажеш... Але з ким не буває... Та від цього не легше. Як пече!.. Чорт...

Знову спалах. Цього разу — над самісінькою головою. Слідом за ним протяжно завиває грім. А тоді... Час раптом зупиняється. Завмирає на частку секунди. І все провалюється кудись у вічність.

Шум у голові поступається місцем черговій хвилі крижаної тиші. Роздвоєні силуети дерев погрозливо розмахують гіллям. Чого їм треба, цим отруйним демонам смерті? Що вони забули на трохи спізнілій гулянці школярів? Андрій хапається за голову і відчуває, як її обпалює безглуздий напад божевілля. Пити треба було менше, чорт забирай! Чим він думав?

Спека наростає... Спалах. Свист вітру. Спалах. Гуркіт грому. Мовчання. Спалах. Верзеться бозна-що... Спалах...

Десь далеко з лісових нетрів раптом виривається довгий, пронизливий жіночий крик...

— Що це було? — Андрій хапає Марту за плече.

Мовчання.

— Ти що, нечула?

Марта дивиться на нього посоловілими байдужими очима.

— Та отам же! — він тицяє рукою в бік лісу — туди, звідки пролунав крик.

Знову спалахує блискавка. Та тільки цього разу небесне фаєр-шоу супроводжується моторошною мелодією тиші. Не такою, як досі. Не тією, що, буває, накриває собою втомлену від бурхливого відпочинку компанію напівп’яних парубків і дівчат. Це щось набагато гірше. Наче все на світі раптом завмерло. Принишкло... Може, навіть... Ні, він не хоче про це думати! Та тим не менше, губи беззвучно ворушаться, і з них вилітає позбавлене звукової оболонки, та від того не менш жахливе слово — «померло».

Наче все на світі померло.

Мокре волосся прилипає до лоба. Склеєні вологі пасма лізуть у очі, наче набридливі гусениці. Щось відбувається у нього за спиною. Точніше, там нічого не відбувається. Узагалі. Жодного кроку, жодного руху. Ані пари з вуст. Навіть найменшого подиху. Усі дружно затаїли дихання і чогось чекають. Навіть вогонь замовк. Ніде не трісне жодна гілочка, не шелесне ані найменший листочок. Чого вони застигли? Чого?

Мовчання.

Андрій розкриває рота, щоб порушити цю смертельну тишу. Та з його губ не зринає жодного звуку. Він безтямно мелькає губами, хапаючи повітря, як та риба на мілині, та слова навіки застряють у пересохлому горлі.

Щось відбувається. Андрій це відчуває. Кожен м’яз у його тілі напружується, ощетинюється, мов шерсть у собаки перед стрибком на ворога. Загроза котиться з півдня. Хто вона, що вона, він не знає. Не має жодного уявлення щодо того, в якому обличчі постане перед ним зло. Та тим не менше, воно от-от буде тут... Ще трішечки... Буквально кілька митей...

Легенький порив вітру раптом пролітає над його спітнілою головою, зачіпаючи розпалену спекою шкіру. Там, де він торкається обличчя, все холоне й німіє, немов зненацька опущене у крижану воду. Липкий дотик змушує тіло здригнутися. На нього наче хто випустив величезного, тлустого, слизького синього слимака... Андрій відчайдушно трясе головою в надії скинути із себе огидне створіння. Та воно, здається, тільки дужче присмоктується до шкіри. Він раптом виразно уявляє, як слимак випихає з себе довжелезні очі-мацаки і простромлює ними палаючі щоки. А тоді занурює в ранку смердючий смолянистий рот і з насолодою присмоктується, втягуючи у себе пульсуючі потоки крові.

— Згинь! Згинь! — верещить Андрій, роздираючи рота в невидимому крикові. Тіло Андрія німіє. А потвора п’є і п’є, п’є і п’є, роздуваючись, мов п’явка-переросток. Ось вона вже обволокла собою половину його обличчя. Ось уже добирається до шиї. Її шкіра липка й волога, вона розбухла й напружилась, як струна. Андрій перелякано дивиться на паскуду, що от-от добереться до очей. Що вона тоді зробить із ними? Простромить бридкими щупальцями? Вип’є сльози замість чергової кривавої порції? Чи може, просто присмокчеться і втягне в себе, змусивши на мить розступитися складки синюватої шкіри?

Чорт би вхопив Марту з усіма її друзями! Чому вона не прибере слимака? Чи сліпа, чи глуха, чи думає, що це якийсь дурний жарт? Та зрештою, дідько з нею, вона ж тих слимаків, певно, боїться як вогню. Дурне, розманіжене дівчисько! А Вуєвич? А білоголовий? Невже набралися так, що світу білого не бачать? Чи ніяк не можуть повипихати свої язики із ротів таких же п’янющих подружок? Де ж той бісовий Сашко? Вічно його десь носить, коли він найбільше потрібен! Ну що ж це таке? Чорт! Чо-о-о-орт!..

Спалах. Слимак роздувся до розмірів здоровенної зіпсованої котлети. Його шкіра із лиснючої синюватої перетворилася на гнилувато-брунатну, вкриту великими болотними плямами. Ніс Андрія вловлює ледь відчутний запах намулу, що поволі сочиться із тіла потвори. Скільки крові він уже випив?

Слимак на мить завмирає і відклеюється від щоки. Доклавши неймовірних зусиль, Андрій нарешті підіймає вгору налиті свинцем неслухняні руки і під їхнє дрібне тремтіння змикає пальці на слизькій, розбухлій плоті. Трохи боляче. Він міцно стискає потвору в кулаці — і вона вибухає.

Спалах. Очі Андрія рефлекторно заплющуються. Щось рідке й гаряче окроплює підборіддя, щоки й лоб. Кінчиком язика він легенько облизує сухі, шершаві губи. В ту ж мить рот наповняється чимось млосним і солодкавим, з ледь відчутним присмаком заліза. Що ж, хай заздрять усі вампіри світу, він щойно напився теплої ще, свіжої крові! Власної крові!

Знову спалах. Андрій нарешті розвертається обличчям до друзів. І...

...в ту ж мить безсило опускається на траву...

Боже мій, це ж скільки він випив, що йому таке верзеться?

Спалах. Звуки повертаються. Колюче дзижчання грому бридкими мухами тривожить слух. Та тільки... Що трапилося із його друзями? Куди поділися вони і звідки взялися ці... поторочі?

«Поторочами» були чорні, непорушні постаті, що стояли на березі, випроставши в небо величезні, розкошлані голови. Їхній одяг лопотів на вітрі шматками розірваної тканини, а руки мовчки здіймалися вгору, мов благаючи про допомогу.

А тоді його оглушив несамовитий гуркіт грому... Шарахнуло так, що він, мов підкошений, упав ниць, зануривши обличчя у вологий пісок...

І він прокинувся.

(Чи то пак, ще глибше занурився в сон...)

Він був один. Сам-самісінький під чорним, розбурханим небом. Фіалкові хмари розривалися, не в силах тримати в собі тягар ще не народжених блискавок, котрі сипалися і сипалися на втомлену землю, випалюючи дощенту одинокі, спорохнявілі кістяки дерев. Вітри шарпалися туди-сюди, підіймаючи в повітря хмари смердючого пилу. Десь далеко на заході бовваніли гори.

Від м’якого, прохолодного шелесту осіннього лісу не залишилося й сліду. Кудись поділася й річка, і останні спалахи багаття над дотліваючими жаринами. Замість буйного килима ледь пожовклої трави під ногами лежала потріскана від спеки спрагла, червона земля. То тут, то там із запилених щілин між камінням визирали пожухлі кущики будяка. Куди не глянь, стелилося порожнє поле. І тільки кілька самотніх засохлих дерев стриміли під розбурханим небом, раз по раз здригаючись від спалахів блискавиць.

А небо... Андрій ніколи не бачив такого неба.

Чорне море пітьми. Несамовитий океан концентрованої темряви божевільними хвилями носився над землею, погрожуючи затопити її всю. Фіалкові хмари гойдалися на них, як буває, гойдається морське шумовиння. І тільки пекельні спалахи безжально кроїли небесне тіло, сліпучими нитками пришиваючи до нього оцю випалену безкраю рівнину.

На заході шумовиння хмар розбивалося об гострі шпичаки височенних гір. Вітер шарпав їх за все, що міг, блискавки продовжували різати на клапті, і ось нарешті вируюча чорнильна поверхня розступилася — і з-під неї виринув величезний, на півнеба блідо-рожевий місяць. Його сяйво упало на землю легким молочним туманом і під акомпанемент несамовитого грому розродилося новими химерними картинами прямо на випаленому вічними грозами камінні.

Краще б він не бачив того місяця, а разом з ним — і те, що він привів за собою!

Як тільки хмари розійшлися, розбурханий, розгніваний світ зігнувся під вагою тіней, що посипалися у просвіт, мов зерно крізь дірку в мішку. Та це були не тіні, до яких він звик. Це було щось інше. Набагато гірше і зловісніше. У цьому світі (сні чи його свідомості...ат, чорт хай з цим розбирається!) тіні були живими... Як він, як його друзі, які чомусь раптом кудись поділися. Як і мільйони інших людей, котрих не морочать всілякі дурниці, пов’язані із перепоєм. Вони росли і дихали, тремтіли і множилася, навіть, здається, зітхали і плакали. Андрій був готовий поклястися, що бачив, як одна із них раптом відірвалась від каменя і покотилася рівниною, мов незграбна пародія на перекотиполе, як вона важко зітхнула при цьому, наче людина, котру уві сні навідали жахи...

Та це був тільки початок.

Черговий спалах блискавки вкотре збив його з ніг. Цього разу вдарило зовсім поруч. Трохи оговтавшись, Андрій побачив, що від валуна за пару метрів від нього залишилися тільки дрібні осколки, які досі продовжували шипіти й казитися, мов клубок розлючених сірих змій.

Одразу ж за спалахом повітря сколихнули пекельні удари грому. Здавалося, сотня величезних гармат викотилася на небо і з несамовитим фанатизмом узялася обстрілювати землю. Раз, другий, третій... Нестерпна канонада гуркотіла над головою, погрожуючи закидати його гігантськими ядрами. Що служило замість них, Андрій навіть боявся уявити.

А тоді із півдня насунула чорна хмара і затулила собою півнеба.

І півземлі.

Це сталося несподівано, за лічені секунди. Божевільний гуркіт раптом Обірвався, наче небесний ворог зібрався оголосити перемир’я. Та тільки це було ілюзією, бо блискавки продовжували шматувати небо, освітлюючи спалахами холодну, спустошену рівнину. Зате з півдня стрімко наближалася величезна, вируюча маса глухого, як ніч, туману. Андрій стояв Дивився, як вона пливе над землею, ковтаючи все, що зустрінеться на шляху: облізлий валун, покручене вітрами старе, засохле дерево, спалений блискавкою спорохнявілий кущ... Вона летіла над світом, мов гігантська подоба роздутої змії, і жерла все, що мало необачність заплутатися між її неіснуючими губами.

Першою його думкою було втікати. Бігти на північ, поки вистачить сил. Невідомо, що трапилося б, пірни він поміж ті неспокійні, вируючі чорні клубки... Навіть думка про це викликала несамовитий жах.

І він справді кинувся бігти. От тільки ноги раптом налилися чавунною важкістю і немов приросли до землі. На якусь мить Андрієві здалося, що його вже поглинув туман. Він міцно заплющив очі, в глибині душі наївно сподіваючись, що таким чином заховається від невідомого ворога. Але туман продовжував вирувати за спиною, насуваючись стіною крижаної тиші. Андрій вирішив, що, певно, перетворюється на дерево. Він зиркнув на свої ноги, очікуючи побачити, як вони поволі дерев’яніють, пускаючи корені і обростаючи корою. Та замість того вихопив поглядом тільки завеликі на два розміри кросівки, що з білих перетворилися на сірі. Треба буде помити, мелькнуло в голові.

І тоді з його губ вирвався стогін. Точніше, він уявив, як з його губ виривається стогін. Та тільки в цьому місці це й так не мало значення. Реальність і вигадка зливались в одне, не залишаючи між собою жодних хистких кордонів. Те, що відбувалося, і те, про що він думав, стало одним цілим.

Тим не менше, стогін цей був криком відчаю. Страхом бути поглиненим хмарою страшного туману. Андрій чекав, коли згустки пітьми нарешті заполонять його очі, та цього так і не сталося. Він зважився оглянутись назад — і побачив, що жахлива хмара зупинилась.

Переконавшись, що вона не збирається знову повзти, Андрій розвернувся і зробив кілька невпевнених кроків у бік небезпеки. Половина гігантського світила, не затулена моторошною чорною завісою, продовжувала щедро поливати рівнину отруєним рожевим молоком. Молоком із домішками крові. Тільки от чиєї?

Він підійшов до хмари майже впритул. Що воно таке, сказати було важко. Нагадувало клубки якихось чорних випарів, що вирували й тремтіли, поглинаючи бліде місячне сяйво. Край хмари відсвічував блакитним. Наче підпалений блискавкою. То тут, то там слабкі спалахи пірнали у темряву і, ледь освітивши її хворобливим, невпевненим сяйвом, згасали.

Йому раптом нестерпно захотілося додому. Просто ввірватися в кімнату і завалитися на ліжко, не скидаючи кросівок. І хай потім влетить від мами за те, що наслідив по всій квартирі, він усе одно буде щасливий. Бо це буде його дім, його ліжко, його кімната — усе таке до болю звичне і просте. Без слимаків-кровопивць і скажених блискавок, без танцюючих тіней і голодних вируючих хмар. Це буде його реальність. Нехай іноді занадто нудна і сіра, але принаймні стабільна і зрозуміла. Без всіляких дурних несподіванок. Без галюцинацій та іншої хворобливої маячні. Навіть, напевно, без кислуватого присмаку вина. Так, справді, він більше не вип’є жодної краплі...

Та ці породження уяви не стали дійсністю... Він продовжував самотою стояти на голій рівнині і спостерігати, як пульсує туман.

Усередині хмари щось відбувалося. Вона знову почала ворушитися і тремтіти. Раптом з одного боку з неї вистромилось велетенське чорне щупальце і потяглося вперед... А за ним друге, третє... Одне за одним, вони виповзали з її глибин і лізли кудись між валуни, подалі від цієї живої пітьми. Андрій побачив, як одне зі щупалець відірвалося від хмари і збіглося до купи, формуючи новий клубок туману. Ба ні, той клубок потім почав рости, роздуватися і перетворився на овал... Та на цьому метаморфози не закінчилися. Туман продовжував пульсувати і хвилюватися, змінюючи форму, аж поки із неї не викристалізувалося те, що до болю нагадувало людський силует.

Решту чорних щупалець теж відірвалися від «матінки» і розбрелись по полю, продовжуючи переродження. Одне із них повільно поповзло (пішло? полетіло?) до Андрія... Коли воно було вже десь на відстані витягнутої руки, над головою знову спалахнула блискавка, і побачене змусило Андрія затруситися від страху...

Постать справді була людська. Холодна і безтілесна, вона дивилась на Андрія безоднями порожніх очниць і беззвучно кричала голодною вирвою рота... Вона простягнула до нього руки, і у ніс раптом вдарив нестерпно сильний, огидний запах слизького намулу...

Та найгіршим було далеко не це. У рисах її чорного, тремтячого обличчя Андрій упізнав себе.

«Що ти таке?» — тільки устиг подумати, відчуваючи, як гойднулася під ногами земля. Запах намулу продовжував сильнішати, заповзаючи в розум разом зі шматками отруйного туману. Повітря кудись поділося, задушлива спека стиснула горло гарячими, сухими руками... Знову з’явилося нестерпне бажання пити. Він дивився на чорну постать і благав води, а вона шкірилась до нього кривою гримасою, простягаючи свої мертві, безтілесні руки...

— Води... Один ковточок...

— Буде тобі вода, — голос, схожий на шелест. Ні, це не слова породженого туманом... Це дзвінок із глибин свідомості...

— Буде.. — голос гучнішає.

— ...тільки скажи, що з тобою трапилось! Тобі погано?

Голос на мить замовкає. Андрій раптом усвідомлює, що голос цей — жіночий. Дивно як для його свідомості... М’який і лагідний і до болю знайомий. Невже вона так часто з ним розмовляє? Чому ж він переконаний, що сьогодні це сталося вперше?

Десь далеко на задньому плані грає музика. Свідомість вирішила його заколисати?

Чорна постать із туману кладе руки йому на плечі і присідає поруч.

— Сонце, ти мене трохи налякав...

Сонце? Що за телячі ніжності в цієї незрозумілої істоти? Невже плетиво дурнуватих людських стосунків докотилося вже й до пекла?

Потвора нахиляється й видихає йому в обличчя млосну суміш цигаркового диму й аромату цитрусових. А тоді легенько торкається лоба гарячими, вологими губами.

А він-то думав, вони безтілесні...

— Андрійчику, будь ласка, розплющ очі, — у знайомому голосі з’являються розпачливі нотки. Із клубка туману відривається ще одна постать, підходить до них і сідає поруч.

— Отямся, старий, — озивається вона злегка хриплуватим басом Сашка.

Сашка? Маркевича?

— У нього температура, — озивається свідомість. Чому вона обрала собі голос Марти?

Марти?

— Марта? Сашко? Ви? — він розплющує очі і пильно вдивляється в темряву.

— А хто ж іще? — сміється одна з постатей. Андрій не бачить її обличчя, бо перед очима кружляють якісь кольорові світляні плями.

— Гроза вже закінчилась? А туман? Він розсіявся?

— Який туман? Ти про що? — голос Сашка наповнюється нотками здивування.

Андрій збентежено прикушує губу. До нього нарешті доходить, що ляпнув дурницю.

— Чого ти дивуєшся, в нього жар, — каже Марта Сашкові, тулячи долоню до спітнілого Андрієвого лоба. У неї ніжні пальці, такі приємні на дотик. Від Марти віє прохолодою і спокоєм.

— Не було ніякої грози, просто хтось неподалік запускав феєрверки, — шепоче вона, повертаючись до Андрія. — Тобі вже краще?

— Так... Я забагато випив, — хрипло витиснув з себе Андрій, відчуваючи, як нестерпно палає горло. — Сподіваюсь, ви не будете проти, якщо я відлучуся на кілька хвилин.

— Я з тобою...

Марта хотіла встати, та він стримав її владним порухом руки.

— Вибач, мені треба...е-е...сходити до вітру, — пробурмотів Андрій. І, похитуючись, поволі побрів у кущі.

Він збрехав. Насправді йому просто хотілося побути на самоті. Зачерпнути долонею холодної річкової води і промочити горло. І чхати він хотів на всілякі кишкові палички та інші напасті, новинами про які їх так щедро частують з екрана телевізора. Ну подумаєш, захворіє — то й захворіє. Хіба вперше труїти себе всілякою гидотою?

Він опустився на коліна і припав губами до річки.

Чорт... Чому йому так погано? Важкий клубок, що досі мирно дрімав у шлунку, прокинувся і тепер небезпечно підступав до горла. Виною тому, напевно, було вино. Або шашлики. Хтозна, з чого вони зроблені. А раптом завтрашній день розпочнеться з того, що в місцевих новинах на всі лади лаятимуть Черговий супермаркет, що попався на поставках неякісного товару і цим самим змусив компанію підлітків зустрічати світанок у стінах лікарні з діагнозом якоїсь там гострої вірусної фігні?

Бідна Марта! Йому стає жаль її. Вона так плекала надії на стосунки з Андрієм! А що він зробив у відповідь? Напився, як свиня. Прямісінько на її день народження! Зіпсував веселу дискотеку на природі, яка могла закінчитись доволі таки гаряче. Коли його почало нудити, він просто сів на мокру траву, прямо посеред танцю. Нічого не пояснивши, не сказавши жодного слова. Він сидів на траві, блідий і спітнілий, морозив дурню і морочився з безглуздими галюцинаціями. А вона ж, бідна, не розуміла навіть, що відбувається! Цікаво, що вона подумала? Біла гарячка? Чи навіть наркотики? Чувак явно під кайфом... Говорить з невидимими людьми, про грози та чорні тумани, смикається, кричить... Нормальній дівчині цього вистачить по самі вуха. І все. Вважай, він сам поставив хрест на майбутніх стосунках. Дивно, що Марта після цього ще знайшла у собі сили морочитися з його нездоровими химерами, поривалась допомогти, захистити. Що ж, Марто, мужності тобі не позичати! Шкода тільки, нікому її оцінити.

Клубок нарешті підкочується до самого горла. Андрій жадібно п’є холодну, трохи гіркувату воду в надії, що той незабаром відступить кудись углиб шлунку. Тіло знову кидає в холодний піт. Схоже, він таки справді отруївся.

Андрій долонею зачерпує воду і омиває руки, шию, обличчя. Вода холодна й терпка, від неї стає трохи легше. Великі сріблясті краплі скочуються шкірою донизу, падають на плечі, залазять під футболку. Дихання трохи вирівнюється і нудота нарешті відступає.

Андрій продовжує сидіти на березі, обхопивши руками похилену голову. Вітер шелестить у листі дерев, заспокійливо впливаючи на перевтомлений мозок. Ненав’язливим плюскотом ударяються хвилі об берег . Повіки важчають, голова невпинно хилиться додолу. Хочеться спати. Тільки не зараз... Не тут...

Крізь заплющені повіки раптом проривається слабке блакитне світло. Спалахує на мить — і відразу згасає. Десь далеко лунає гуркіт. Певно, хтось знову запустив феєрверки. Зараз би додому, та під теплу ковдру...

З-за куща лунає тихий сплеск. Мабуть, риба скидається. Бабця казала, то на дощ. Або хтось із хлопців прокрався слідом і вирішив полякати його, запустивши у воду чергу пласких камінців.

Плюскіт повторюється. Схоже, хлопці сьогодні доволі таки активні.

Уже на грані між сном і дійсністю Андрій раптом згадує, що так і не помив кросівки. А вони ж геть чисто вкриті товстим шаром попелу! Мама вб’є, коли побачить, у що перетворився її останній подарунок. Так, справді... Не можна спати... Треба прокидатися... Так... Ой, а не хочеться ж то як!.. Тільки б лежати й потягуватись, наче бабин старий облізлий кіт. І вже навіть без різниці, де. Можна навіть тут, на болоті. Тільки б хто-небудь приніс із машини його спортивну куртку. Вона тепла, м’яка. Нічим не гірше ковдри. Можливо, Марта здогадається це зробити. Вона, здається, зовсім не гнівається на нього за його витівку. Та й справді, чого б їй гніватись? Хіба він винен, що на нього накинулись безокі потвори? Він не просив їх цього робити. Не запрошував на свято. Певно, Марта сама їх запросила. А тоді підмовила трохи його полякати. А що, чим погана розвага? Поки бідолашний Андрійко труситься в полоні жахливих галюцинацій, турботлива і ніжна Марта без найменшого страху бере його під свою опіку. І — все, пастка спрацювала! Тепер він мусить бути довіку вдячний їй за це. Так-так, він, здається, десь чув, що дівчата люблять, коли хлопці відчувають перед ними провину...

Блакитне світло спалахує ще раз. Цього разу — значно яскравіше. Його супроводжує доволі таки пристойний гуркіт. Знову спалах. Гуркіт наростає і перетворюється в гарматний постріл. Стріляють над річкою. На іншому березі. Чесне слово, дістали вже зі своїми довбаними феєрверками! Їхали б краще додому, поки він разом з хлопцями не віддубасив там усіх!

Андрій ледь-ледь розплющує очі і легенько прикушує губу. Звідки в нього цей спалах агресії? В роті відчувається слабенький присмак крові. Певно, знову відкрилася ранка на щоці. Пагубна все-таки звичка — розгризати риб’ячі кістки. Якщо добре постаратись, можна розпанахати увесь рот.

Руки й ноги налиті свинцем. Правий бік повністю затерпнув. Ну ще би, так незручно вкластися! Щось муляє під ребром. Андрій пірнає рукою під футболку і виймає звідти шматочок колючої вільшаної кори. Треба повертатися до друзів. А то, певно, хвилюватися почали, де ж він пропав...

Андрій востаннє нахиляється до річки і припадає губами до води. Праворуч, за кущем, знову скидається риба. Судячи зі звуку, чималенька. Може, який-небудь розгодований окунь чи короп. Треба буде якось завітати сюди з батьком, прихопивши з собою вудочки...

Спалах. Краєчком ока Андрій помічає, що джерело періодичного сяйва ховається десь за деревами. Точніше, між ними. Звучить віддалений гуркіт. Дивний якийсь, чесно кажучи. Якщо це гримить феєрверк, то він пінгвін. Або просто телепень, який нічого не тямить в новинках піротехніки.

Спалах повторюється. І, побий його грім (чорт, як тематично!), якщо це справді феєрверк! Як би там не було, наближення грози він все-таки ще здатний розрізнити!

Треба сказати людям, щоб збирали речі і моталися додому. Кому захочеться мокнути під холодною осінньою зливою?

Андрій намагається піднятись, та в нього нічого не виходить — він тут же падає на траву. Знову плюскіт. Що це в біса за риба така?

У ніс раптом прокрадається вже знайомий терпкий запах гнилого намулу...

Чорт... Невже знову?

Андрій різко схоплюється на ноги і озирається довкола...

І правильно робить. Бо інакше б, напевно, сильно про це пошкодував...

А хоча... Важко сказати, що було би насправді. Тому що він шкодує вже зараз. Шкодує через те, що оглянувся. Шкодує, що не повернувся вчасно до вогнища. Шкодує, що взагалі відходив від нього бодай на крок.

А все тому, що кошмар продовжується. Та й зрештою... Хто казав, що він узагалі припинявся?

Ліс навколо знову зачаровано принишк. Ніде не шелесне листочок, не трісне галузочка. Небо погрозливо низько нависає над землею під товщею хмар. Течія на річці завмирає, зупиняється, зникають дрібненькі хвильки — і вся поверхня води перетворюється на чорне дзеркало, заповнене густою, тягучою, маслянистою рідиною, так схожою на нафту.

Запах намулу міцнішає. Несподівано до горла знову підступає клубок важкої, млосної нудоти. Гострий біль зненацька прорізує шлунок, і Андрій, мов підкошений, падає на землю. Тіло його корчиться, ноги й руки викручують судоми, по жилах пробігає щось схоже на потужний потік електричного струму. Нутрощі не витримують — і тут же вивергають із себе все, що він їв на сніданок, обід і вечерю. Шалено паморочиться голова...

Андрій лежить на землі, заплющивши очі. Він чекає, коли його шлунок нарешті вгамується. Та полегшення так і не наступає. Крізь біль до його свідомості долинає сигнал тривоги. Не варто так довго лежати на сирій землі, бо можна простудити нирки. А хоча ні. Він просто себе заспокоює... На превеликий жаль... На жаль...

Він знає, в чому діло. Підсвідомо. На рівні всіляких інстинктів і тому подібної дурні. Він уже стикався з цим якось. І може, навіть не раз... Він уже стикався з тим, що називають відчуттям абсолютного...

(жаху).

Так, жаху. Невидимий голос, що досі жив своїм життям, налякано стихає, вражений раптовою мовчанкою підсвідомості...

Усе навколо стихає... Залишається тільки первісна тиша... Тиша, що народилася на самому початку світу. Коли ще не було нічого...

Тиша, що віщує бурю.

І буря прийшла. Налетіла зненацька, як завше. Обдала серце хвилею крижаного страху перед розумінням того, що чекає на нього у чорних, тягучих водах.

Десь далеко лунає музика. Ледь чутний передзвін дзвіночків то наростає, то знову падає на річкове дно. Більше ніяких звуків. Хоч, напевно, ці дзвіночки обов’язково повинні супроводжуватись якимись ударними. Або легким плачем скрипки. Дивна музика, як не крути. Навряд чи хтось із його компанії слухає щось подібне. Хіба що зеленокоса Аліна... Вона наче не від світу сього. Від таких, як Аліна, можна чекати чого завгодно.

До передзвонів музики додається легесенький плюскіт... Знову й знову... З кожним разом він лунає все ближче до берега... Все ближче до скорченого від болю беззахисного Андрієвого тіла... Щось наближається до нього із чорних глибин. Йому не хочеться думати, що саме. Він і так знає відповідь.

Хочеться заплющити очі... Стулити їх навіки, щоб не бачити цих білих, холодних тонких рук. Бо це вони ховаються у чорній водяній товщі. Це вони повернулися зі світу мертвих, щоб забрати його з собою.

Андрію, ти передивився дурнуватих фільмів! Начитався всіляких моторошних книжок! Нема ніяких рук, вгамуйся! Чого ти ведешся на такі дешеві трюки? Все гаразду чуєш? Перестань боятися! Кому кажу у перестань!

О, здоровий глузд... Губи Андрія розпливаються у моторошній усмішці, що більше нагадує криву гримасу. Я чекав на тебе... Спасибі, що не забув про мене, брате... Спасибі, що не забув...

Плюскіт наближається... Варто тільки розплющити очі — й можна побачити, як на чорній, густій поверхні колами розповзаються моторошні, холодні хвилі...

Вони вже тут, зовсім поруч... Хіба не чуєш, як розступається вода? Навіть музика вмовкла. Чекає. Знаєш, музика також боїться. Не тільки люди відчувають страх...

Прокинься, йолопе! Нирки собі простудиш! Мерці мерцями, але нові органи на вулиці не валяються!

Нащо мені здорові нирки? Все одно я й так скоро опинюся на річковому дні... Яка різниця рибам, чим ласувати? Вони навряд чи помітять відмінність.... А в тім... Сумніваюся, що тут узагалі водяться риби...

Ти диви, що вигадав! На дно йому захотілося! А про батьків подумав, га? Про бабцю, що жде не дождеться свого онука... Та навіть про старого Мурчика... А Марта? Невже ти хочеш, щоб вона до кінця життя почувала себе винною у твоїй смерті?

Ні, не хочу... Я хочу додому... Але... я тут ні при чому. Я слабкий і хворий... У мене зовсім немає сил. Я не зможу втекти...

Втекти? Від кого?

Від...від...

Плюскіт. Під самісіньким вухом.

Знаєш, я саме так уявляв собі смерть нещасного Гіласа. Пам’ятаєш, був такий друг... У мого улюбленого Геркулеса. Так, ти знаєш, як я фанатів від нього в дитинстві... У мене був плащ із лев’ячої шкури... Пам’ятаєш той кожух із овечої вовни? Ага, дідусів... Котрий потім бабуся спалила, бо знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо... Я ж його ледь не втопив одного разу... Рятував Гіласа... І знаєш, що я тоді побачив? Ні, не знаєш... Чому не врятував його, хоча й міг... А все дуже просто... Я злякався...

Хлопче, ти хворий...

Може... Я уже нічого не знаю...

Плюскіт.

Всі ми трохи хворі... Особливо в дитинстві. Всі ми бачимо те, чого немає насправді... Або ні, не так. Всі ми бачимо правду, поки залишаємося дітьми. А потім ми просто сліпнемо...

Андрію, будь такий ласкавий, замовкни. Філософ із тебе нікудишній. Розкажи краще, що трапилося з Гіласом...

Ов... То ти не знаєш? Він втопився... Через мене...

Хіба що ти в попередньому житті був мавкою... Чи русалкою... Чи як називається та потвора, що затягнула його під воду?

Здається, то була якась німфа... Чи наяда... А хоча, один чорт... Я завжди їх плутав... Але це було в легенді. А насправді він загинув через потопельницю...

Яку ще потопельницю? Що ти верзеш?

А треба було уважніше слухати бабусю... Вона колись розказувала, що за часів її молодості у них в селі була дівчина, несповна розуму, яку ніхто не сватав. І якось її знайшли в озері посеред лісу... Казали, коли витягли з води, вона виглядала як жива. Тільки була біла-біла, як сніг... І мала такі ж білі, довгі тонкі руки... Два тижні пролежала в воді, і її навіть риба не погризла... Правда, було одне «але»... все тіло утоплениці було вкрите якимось дивним смердючим слизом... Знаєш, як ото в жаби... Чи гадюки... І нестерпно смерділо намулом...

Плюскіт. Страх у грудях здіймається височенною хвилею і накриває його з головою.

Я бачив, що та дівчина зробила з Гіласом... Бачив, коли ми гуляли одного разу біля озера. Не знаю, чому нас понесло туди самих...

Йолопе, що ти верзеш? Який час? Який Гілас? Ти опинився там, бо сам видумав усю цю історію! Ти хотів повоювати з прибережними кущами, таким чином уявляючи, ніби рятуєш від русалки свого вигаданого друга! Та й ти сам тоді збирався перевтілитися в Геркулеса! Хлопчику мій, це була просто гра!

Гра... Так... Але я... Бачив це... Тоді теж так... плюскотіло. А потім з води висунулись руки. З довжелезними пальцями... І жовтими покрученими нігтями... Слизькі й холодні. Я навіть чув їх сморід. Такий як зараз... Запах гнилизни й намулу. Який я радий, що не побачив тоді її обличчя! Але Гілас... Бідний Гілас! Вона забрала його, чуєш? Забрала!

Нудота знову підступає до горла. Таке враження, що вона росте разом із його словами.

Холодно...

Припини істерику...— голос здорового глузду стає тихішим... відлунює десь здалеку... наче з кам’яної печери...

Не було ніякого Гіласа! — зовсім непереконливо. — Це все твоя божевільна уява! І чокнута бабця! Хто розказує таке дітям?

Це було...Було... Я бачив ці пальці... Я чув цей... сморід... Я повернувся додому переляканий в смерть... Мене відкачували яйцем. Я три дні не міг говорити, бо щось ходило під вікнами і кликало мене за собою... Я чув це... Чув цей сморід...

Авжеж, чув, дурнику! Було б дивно, якби ти... Дозволю собі нагадати, як дехто...кхм...узяв і напудив собі в штани!

Напудив, так... Раніше це слово змушувало його довго сміятися.

Але не тепер...

Тепер йому страшно. Хоч він знає, що тільки сміхом можна відлякати свій найбільший страх.

Тому...

Смійся, брате, смійся... Смійся, поки стане сил!

Не сміється. Мовчить. Тільки плюскіт тривожить довколишню тишу.

Агов, брате? Куди ж ти подівся? Повернися, чуєш? Повернись!

Та здорового глузду вже й слід простиг. Залишилось тільки відчуття пекельного жаху.

Він досі лежить на піску... Міцно заплющивши очі, бурмоче щось під ніс гарячими шершавими губами.

Він знає, що воно вже поруч. Простягає із чорних глибин свої довгі тонкі тендітні руки.

Тільки не мовчати, тільки б не мовчати!

Над головою знову спалахують блискавки. Він лежить спиною до річки. Розплющує втомлені, запалені очі і дивиться в далекий простір перед собою.

(Котилася торба...)

Чорна, холодна, волога земля. Позбавлена сонця і трав. Кілька похмурих, обпалених вітрами і блискавками дерев самотньо стовбичать під обвугленим небом, простягаючи угору безлисті, кістляві гілки... Він заплющує очі...

(...з високого горба...)

...і коли розплющує їх знову, то бачить місто... Похмуре, порожнє, чорне покинуте місто на березі такої ж похмурої, порожньої, чорної ріки.

Напівзруйновані будинки мовчки щиряться до нього беззубими вирвами роззявлених пащек, з яких хтось позривав напівзігнилі дерев’яні двері. Печери під’їздів дихають вогкістю і старим павутинням. Мовчазним докором дивляться на нього порожні очниці вибитих вікон. Чорними, напівзарослими бур’яном вулицями вітер жене перекотиполе. З-під потрісканого асфальту визирають пожухлі колючі стебла будяків. І тільки вітер порушує навколишню тишу, тужливо завиваючи у глибинах покинутих будинків. Там, у старих, порожніх кімнатах, пропахлих пилом і смородом запустіння, хтось тулить до серця поламану, однооку ляльку, з облупленим носом і обсмиканим розкуйовдженим волоссям. Там, у порожніх кімнатах, хтось тулить до себе поламану ляльку чиєїсь розбитої долі.

(...а в тій торбі паляниця...)

Спалах... Сліпучий і до болю гіркий. У його роті так гірко, наче він проковтнув полин...

Картина міста починає поволі хитатися... Силуети будинків і всохлих дерев роздвоюються, розпливаються, мов зображення місяця на озерній поверхні, розбитій камінцем, що його випустив з рук якийсь бешкетник... Андрій мружиться і тре очі, щоб зігнати ману. Нічого не виходить. А тоді він різко кліпає — і картина зникає...

На якусь мить. Замість неї приходить інша.

Він знову на березі. Покинутий і всіма забутий. Знову свищуть вітри, і хмари товчуться по небу, розсипаючи довкола стріли синіх блискавиць. Та тільки щось у довколишньому пейзажі змінюється... Одна невеличка деталь... Це...

Квіти... Усе поле, скільки сягає око, вкрите великими білими квітами. Сніжно-білі незаймані пелюстки мертво втупилися в небо, мов вічні сторожі часу. Довгі тонкі стебла випростали сірі, неживі листки. Хоч навколо досі шаленіє вітер, кожна з них стоїть непорушно, ані хитнеться, ані шелесне блідими, холодними пелюстками... Андрій ніколи не бачив таких квітів. Але він знає їх. Бо саме такими завжди собі уявляв. Це асфоделі. Квіти забуття.

(...кому доведеться...)

Плюскіт. Страху більше немає. Тільки чому так шалено колотиться в грудях серце?

Андрій більше не має сили дивитися... Щось важке накочується йому на очі, налягає свинцем, холодними лапами затуляє налиті вагою повіки... Запах намулу. Смердючий і нестерпно слизький. Він знає, що відбувається. Він відчуває це. Холодні, білі руки розчепірюють свої довгі тонкі пальці і тягнуться до Андрія... Запах міцнішає. Він уже настільки сильний, що його не в силах витримати жодна людська свідомість. Андрій відчуває, як вона поволі покидає його. Скоро не буде більше нічого. Взагалі.

Очі заплющуються.

(...той буде жмуриться!).

Бац! Земля раптом підіймається під ним, стає дибки, мов наляканий кінь. Вона стріпує чорними, вологими плечима, скидаючи з них вершника — Андрія. Його тіло сковзає вниз, падає у кудись у безодню, та так і не долітає до неї. Натомість смоляниста густа поверхня води раптом вкривається височенними штормовими хвилями, затуляючи собою небо, блискавки і місяць. Вона підіймається назустріч Андрієві і злизує його із хворобливого тіла землі. Холод огортає його зусібіч, вода заливає очі і рот, забиває дихання, і він іде на дно.

Іде... Летить...Пливе...Падає і падає без кінця...

Тільки не бійся, я з тобою, чуєш? Це все тобі сниться!

Здрастуй, брате! Який же я радий, що ти поруч в таку хвилину! Чуєш? Який же я радий!

Вода заповнює усе його нутро, витісняє повітря, отруює рештки свідомості...

То ось що відчував Гілас...

Заспокойся, він нічого не відчувавшій його просто вигадав...

О так, брате, я його вигадав! Так-так!

...падає і падає...падає і падає без кінця...

Мовчання. Тиша. Щось важке вдаряє по голові.

І все. Немає більше нічого. Навіть здоровий глузд нарешті замовкає.

Залишається тільки важкий, холодний, вічний сон...

Ох, де ж ти, Гіласе? Чекав на мене, так? Ти ж знав, що я тебе колись таки врятую... Я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Скоро ми знову будемо разом. На землі... Я познайомлю тебе із Мартою, у неї таке м’яке волосся. І ти полюбиш її як сестру... Ми втрьох ходитимемо на річку й будемо рибалити... А хоча ні, краще грати у футбол! Ти ж, певно, ненавидиш рибу... Цікаво, Марта любить футбол? Усі люблять футбол. І ти полюбиш... Так-так, Гіласе, я знаю, ти полюбиш. А я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Ти радий мені? Скажи «так»... Бо я таки прийшов... О, я прийшов...

А тепер, Гіласе... Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму...

Так що...

Раз-два-три-чотири-п’ять, Я іду тебе шукать!

14 

Спочатку не було нічого.

Тоді з’явилась темрява. Холодними, чорними пальцями припідняла повіки і заповзла під них, наче якийсь огидний жук. А потім прийшло сяйво.

І він осліп.

І досі лежить сліпий. І чесно кажучи, навіть не впевнений у своєму існуванні.

Він не знає, хто він, що він і звідки. Загубилося навіть його ім’я (за умови, що воно колись таки у нього було). Він не має зеленого поняття, як тут опинився і чи опинявся взагалі. Може, він завжди був тут.

А може, його підкинули. Як щеня.

Хтозна.

Де він є, цього, напевно, не знає навіть сам Бог. Та й що тут дивного? Хіба у Бога немає більше справ, крім нього? Люди, люди, їх мільярди... А він всього лише один із...

Та й дідько його знає, що він таке. А може, й не людина зовсім.

Лежить. Уперто лежить.

І, здається, навіть дихає.

Він сліпий. Поки що. Темрява танцює перед очима, наче п’яний король (риб’ячий король?). Темрява — це відсутність світла. А отже, її не існує.

Цікаво, скільки часу минуло? Дні, місяці, роки, століття? Чи всього лише доля секунди? Не знає. Мозок відмовляється сприймати час так, як раніше... Мозок немов чужий.

Звуки. Спочатку з’являються звуки. Віддалений спів цвіркуна десь на заході. Він у полі? Можливо. Значить, скоро до нього має прийти світло.

І воно приходить. Знову.

Зграя велетенських, кольорових, миготливих плям зненацька вдирається під повіки, по-загарбницьки витісняючи перелякану темряву. Він навіть не знає, плакати йому чи сміятись. Поки думає над цим, непрохані гості у голові влаштовують справжнісіньку революцію, можна навіть сказати, переворот. П’яні від енергії, що переповнює все навколо, беруться за невидимі руки і починають кружляти в божевільному танці, змушуючи очі корчитися від різкого болю.

Нерви напружуються. Він відчуває, що терпець ось-ось увірветься. Але тіла десь немає, і йому залишається тільки лежати...

Ану, що там учили в школі робити при обмороженні? Перш за все, спробувати поворушити пальцями рук чи ніг. Щоб пересвідчитися, що кров нормально циркулює по венах. Він ніколи не обморожував ні те, ні інше. Але коли йому було десять, то, здається, ледь не позбувся вух. Цікаво, ними теж треба було ворушити, щоб переконатися, що все в порядку? Бо скільки він не старався, так нічого з того й не вийшло. А отже, він або щось наплутав у інструкції, або народився вже з відмороженими.

Він згадує, де у нього має бути ліва рука, і легенько намагається поворушити нею.

Гм. Здається, у нього навіть щось виходить. Дотик. Так, це дотик. Волога шкіра торкається прохолодної, м’якої поверхні. Ґрунт? Напевно. Далі на черзі — права. Відчуття повторюються. Все впевненіше ворушить пальцями. І нарешті усвідомлює, що вони у нього таки є.

Задоволений, підіймає руки догори і стискає в кулаки. Десь там у нього має бути обличчя. Торкається гіпотетичного підборіддя. Шкіра шорстка й колюча на дотик.

Підносить руки вище. На рівень очей. Чортові плями вже геть оскаженіли і тепер вигицують в голові, наче зграя обкурених чортів. Він з усієї сили втискає кулаки у ніжну шкіру на повіках і відчуває, як напружуються під нею очні яблука. Плями розбігаються хто куди, та він продовжує наступ. Щосили тре очі. І розуміє, що перемога — за ним.

Плями зникають. Натомість з’являється м’яке, рівне, золотаве ніжне світло, що ллється згори, і якісь тонесенькі мерехтливі тіні.

Ледь-ледь розтуляє повіки. І тут же заплющує знову, нажаханий несподіваним видовищем. Щось страшне нависло над головою, якась бридка, чорна істота із довжелезними, павучими лапами. Вона задоволено потирає їх прямісінько перед його обличчям, десятки, та ні, напевно, сотні тих огидних, тонюсіньких, чорних, колючих лапок. Він теж не раз так потирав долоні перед ситим і смачним обідом. Страшно навіть подумати, що та падлюка зараз із ним зробить.

І він ще дужче стискає повіки.

Але падлюка, схоже, не надто голодна. Або він у ролі гіпотетичної вечері зовсім її не цікавить.

До нього нарешті доходить, що це просто височенна трава, яка гойдається туди-сюди у такт із вітром. Він не знає, як вона зветься, бо не надто дружить із ботанікою, та зустрічався з цією рослиною не раз і не двічі. Химерна така, тонка і гостролиста, із тремтячими китицями суцвіть на кінці. Її зазвичай повно у кожному полі. Коли він був малим, то разом з друзями любив виймати стебла із листяної корзини і гризти краї. Смачно було, до речі.

А тепер він якимось чином вмудрився переплутати ці тонесенькі травинки із лапами жахливої потвори. Ганьба. Нечувана ганьба.

Трава то прилягає до самісінької землі, то підіймається вгору, лоскочучи ніздрі і заважаючи дихати. У носі опиняється щось нестерпно пекуче, повзе кудись догори, діє на нерви, змушує його, змушує його...апп...апп...

Чорт, та він же зараз... апп...чх...

Ап-п-ч-хи!!!

Чесно кажучи, на місці слова «чхне» він збирався втулити «помре» та ще й «жахливою смертю», але його наміру так і не судилося здійснитися.

Тому він просто продовжив лежати на землі, знесилений реакцією дихальних шляхів на насіння польової трави.

З дотиком у нього, на щастя, все в порядку. Зі слухом теж. Не змінюючи свого положення, а саме — ледачого мішка з кістками, він дивився на киплячу, розбурхану масу чорних, як ніч, важких страхітливих хмар, що вирували і пінились, мов забуте на плиті гаряче молоко, у яке хтось здуру налив трохи чорнила. Одна хмара нагадала йому здоровенну вовчу голову. Він помітив її, як тільки розплющив очі. Вона йшла нижче від усіх, над самісінькою землею і, здається, навіть зачепилась за якийсь кущ. Щоправда, він у цьому не впевнений, бо звідти, де він лежить, не надто розгледиш, чи є десь поблизу кущі. Висока трава затуляє усе навколо.

Та голову ту усе-таки побачив. Чорна, волохата, вона пливла під небом, роззявивши величезну зубату пащу, краї якої палахкотіли червоним вогнем. Здавалося, писок потвори був заляпаний ще свіжою, гарячою кров’ю.

Слідом за потворою тягнувся шлейф тоненьких, однак навдивовижу щільних і густих, мов камінь, хмар. Дивлячись на них, він чомусь подумав про важкі, залізні ланцюги. Другий їх край губився десь за горизонтом.

А далеко на заході небо краяли холодні, білі, беззвучні спалахи. Напевно, там шаленіла сильна гроза, бо яскраве сяйво не переставало миготіти ані на секунду.

Він нарешті піднявся, щоб роздивитися, куди ж він все-таки потрапив. Навкруги було величезне поле, вкрите морем гігантських, яскраво-червоних, мов полум’я, і, здається, таких же гарячих на дотик квітів дикого маку. Посеред нього виднілось щось схоже на крихітний блакитний острівець.

Спалахи на горизонті стали набагато ближчими і тепер раз у раз розтинали собою тремтячі тіла хмар. І де вони щойно гасали, випасаючи небесну траву, тепер зяяли невеличкі просвіти, схожі на химерні кролячі нірки. А крізь них на землю лилося дивовижне, густе, чорне(!) світло. Ні-ні, він нічого не плутає, саме чорне. І над усім цим, наче ворота у інший світ, підіймалась гігантська, палаюча райдуга.

Горизонт із білого поволі ставав багряним, а тоді поступово наливався червоним. Вовча голова вже давно зникла десь на заході. Залишився тільки оцей дурнуватий шлейф-ланцюг. Він нарешті побачив, як звідкілясь із кривавого моря випливло те, до чого прикута небесна потвора. Довго намагався зрозуміти, з чим же йому асоціюється ця величезна, залита миготливим багряним сяйвом хмара, і нарешті вирішив, що більше всього вона схожа на вирване з корінням старе, розлоге, підпалене кимось дерево.

Хмара поволі пропливла над полем і зникла десь на заході. Полетіла вслід за вовком як згадка про страшну кару. Або як нещасна жертва сірого мучителя.

Холодний вітер зненацька накрив його з головою — і він нарешті помітив, що стоїть посеред поля в чім мати народила. Здоровий глузд підказав, що це мало б його здивувати. Але — ні! Подібне спостереження не викликало жодних емоцій.

Вітер дужчав. Він не знав, що має робити далі. Він узагалі нічого не знав. Чийсь холодний голос у голові підказував, що треба йти. І він підкорився йому.

На долоню опустилося щось біле й холодне.

Сніжинка.

Вітер хвилював кривавий океан довкола. Чорне світло продовжувало литися із просвітів. А тоді ніс вловив якийсь ледь помітний, нудотно-солодкавий запах.

На нього почав навалюватись сон. Повіки злиплися, наче змазані клеєм. О, і сніг, здається, повалив густіший!

Буря сильнішала. Спалахи блискавок беззвучно шматували повітря.

А він... продовжував думати. Так-так, головне — дійти до синього острівця. Порятунок...буде... там...

Його порятунок.

Синя скеля. Синя.

Його замок. Його твердиня.

Він мусив дійти до неї... Мусив...

З корабля на бал.

Він уже в замку. Своєму замку. Вальс. Рука незнайомки у його долоні. Він не бачить її обличчя. Воно ховається під маскою. На пальці — масивна каблучка зі здоровенним чорним каменем. Стара, як світ, а може, ще й старіша... Десь він її уже бачив...

Незнайомку. Не каблучку.

А хоча...

Нахиляється до панянки, щоб поцілувати її тонку, обтягнену чорним мереживом ручку. Його увагу привертає срібний ключ, що виблискує на її грудях. Якісь завитки, виноградики... Ба ні, то скручена в кільце змія. На голівці вигравіюваний ледь помітний напис. Він намагається розгледіти літери. Чортова зміюка, заважає! Пані нетерпеливо починає тупцяти на місці, демонструючи своє невдоволення. Та він не зважає на неї. Хапає зміюку голими руками і з усієї сили кидає об землю...

І раптом усвідомлює, що на них дивляться.

Він озирається і помічає, що пари більше не танцюють. Музика стихла. Обірвалась на півслові. Але коли це сталось, він чомусь навіть не помітив.

Пані пильно дивиться на нього холодним поглядом великих сірих очей. Губи її беззвучно ворушаться, та він не встигає розібрати жодного слова...

...бо в ту ж мить із землі виростає величезна, схожа на гігантську гротескну подобу метелика, крилата зміїна голова. Він ніколи не бачив, як нападають кобри, та щось йому підказало, що коли він не кинеться вбік, то не тільки побачить, але й відчує це на власній шкірі.

Змія з голосним сичанням викидає з рота тонесенький, роздвоєний язичок. Вона сяє, як і все у цьому залі. На якусь мить йому здається, що в неї замість очей виблискує коштовне каміння.

Він дивиться на неї.

Кобра сичить.

Свердлить її поглядом.

Кобра сичить.

Його м’язи напружуються.

Кобра сичить.

Раз...

Іди сюди, маленька, я напою тебе молочком. Ти ж любиш молочко, правда?

Два...

Її голова роздувається ще дужче. Чи то йому ввижається, чи то він справді бачить піну, що стікає з її язика. Як у скаженого пса.

Спокійно, маленька, спокійно... Я всього лише...

Три!

Удар. Зуби впиваються у чиюсь м’яку, незахищену сукнею шкіру над гарними, білими грудьми. Він лежить на блискучій, мармуровій підлозі, розпластавши руки й ноги, мов якась недолуга стара черепаха. Намагався відскочити вбік і невдало послизнувся. Як завжди! А його пані ще якусь мить корчиться від болю, хапаючи ротом повітря, а тоді, як у сповільнених кадрах, поволі падає вниз. Наче вона не тіло з плоті і крові, а якась ефемерна, повітряна королева. Він хоче спіймати її, та не встигає, бо теж охоплений цим неповоротким, невагомим божевіллям. Пані, здається, щось кричить, поки падає, та він не чує. Тіара сповзає з її голови, волосся розлітається на вітрі — тут він помічає, що воно у неї повністю сиве, сукня розвівається, оголюючи чомусь босу, тонесеньку ніжку, рука безвільно підстрибує вгору, медальйон сповзає кудись униз, він мусить його впіймати, мусить, той медальйон, той надпис — він знає все. Одне лише слово — щоб відкрити завісу істини. Він не повинен його втратити, ні!

Його рука злітає назустріч скарбові і...

(пані саме долітає до землі... Наче гумова лялька, вона чомусь відбивається від підлоги і ще раз, поволі злітає в повітря, накриваючи його всіма своїми численними чорними шовковими спідницями)

...різко вдаряється об чиєсь м’яке, величезне, пухке, мов подушка, тіло...

Перед ним виростає служниця із тацею. Точніше, уже без таці. Таця опиняється на підлозі, разом із кришталевим келихом, який чомусь не розбився. З нього витікає цівочка мерехтливої зеленої рідини. Медальйон зникає десь між танцюючими парами, що знову кружляють у вальсі під музику божевільного оркестру. Чорт, він тільки зараз помічає, на чому грають музиканти!

Скрипок немає. Струни обмотані навколо їх ший. А замість смичків... Пальці? Поки обличчя викривлює гримаса здивування, один із музикантів раптом підводить схований під маскою погляд і спрямовує на нього. А тоді піднімає руку і проводить нею по губах, мовляв — ти тільки нікому не кажи! З ребра його долоні збігає тонесенька цівочка крові.

Служниця продовжує стовбичити перед ним, стиснувши губи у вузьку, сердиту стрічку. Наче змійка. А хоча, досить на сьогодні змій. Досить.

Він набирається сміливості і підводить очі вгору, прямісінько на її чорну, оздоблену якимось кольоровим пір’ям маску.

— Іди геть, — видушує крізь зуби. — Геть, я кому сказав!

Вона мовчки відступає убік. Медальйон. Десь тут має бути медальйон!

Чорт... Як так сталося, що така здоровенна зміюка помістилася на такій крихітній прикрасі?

Поки він думає, з рідиною, що вилилась із покинутого на підлозі келиха, відбувається щось дивне. Вона починає випаровуватись, швидко-швидко здіймаючись у повітря холодними, отруйними завитками. А тоді конденсується і тонкими смужками опускається на мертве тіло його пані. Він хоче захистити її, та зелена напасть перекидається й на нього. Вона обплутує його руки, сковує ноги, от-от добереться й до голови. О Господи, та це ж звичайнісінький плющ! Що за...?

Чим більше він смикається, тим тугіше обплітаються кільця на його тілі.

Поки пари вальсують, слизьке, холодне листя обвиває голову, затулює очі...

І він знову опиняється в пітьмі...

А тоді щось зненацька хапає його за огидні зелені кайдани і над самісіньким вухом репетує: «Ану не спи!»

— Га? Що?

Він сидить поміж маків, наполовину присипаний снігом. Над ним стоїть якийсь юнак і гострим кинджалом розрізає стебла плюща, що обмоталися навколо його шиї.

— Ти знову заснув, ідіоте. От поясни мені, чому ти постійно спиш?

Блискавки. Буря. Ураган. І безкрає макове поле.

І сніг.

— Знаєш... А тут завжди сипле сніг...

15 

Далі вони ідуть удвох.

Він хотів би сказати «вечоріє», та чомусь невпевнений, що так воно і є насправді. Сніг валить настільки густий, що він ледь розрізняє постать свого супутника. Дивний якийсь юнак, ніяк не вдається запам’ятати його обличчя. Коли він дивиться на незнайомця, виникає враження, що знає його все життя. Та як тільки переведе погляд на щось інше, юнакові риси одразу ж розпливаються, стираються із голови, наче вранішній туман під яскравим сонцем. І так увесь час. Скільки б він не намагався втримати його у своїй пам’яті.

Холоднішає. Вони ідуть все далі, у напрямку до блакитного острівця. Він загубив його з виду, та продовжує рухатись вперед, довіряючи інстинктам. Щастя, якщо у цьому світі вони нікуди не зникли, а залишилися поруч, щоб допомогти йому... допомогти йому...

А що, власне, він узагалі повинен зробити?

— Просто іди вперед, — відповідає супутник. Він не бачить його обличчя. Тільки випнуту потилицю, вже добряче присипану снігом.

Слухняно киває і прибавляє ходу. Тепер він крокує поруч із юнаком. Випадково торкається пальцями чужої шкіри — і відчуває, як його рука терпне, ніби він зненацька занурив її у крижану воду.

— Ти змерз, — каже він тихо юнакові. А може, й нічого не каже. Мовчить.

— Ти знаєш, що це неправда, — ледве чутно відповідає той, не зводячи очей із їхньої закутаної у снігову завісу мети. — Насправді я не відчуваю холоду. Так само, як і ти.

Він замислюється.

— Чому ти такий упевнений у цьому? — дивується Андрій. Сніговий килим уже сягає щиколоток.

Той мовчить.

— Більше не засинай посеред поля, — юнак раптом зупиняється і повертається до нього. — Не засинай, бо одного разу не прокинешся.

Він дивиться прямісінько у очі незнайомця — великі й холодні, мов лід. Чомусь не може збагнути, якого вони кольору... Чи то зеленого... Чи то блакитного... Чи, може, навіть карі... Чому йому ніяк не вдається їх розгледіти? Що з ним таке?

— Ще надто рано для цього. Та коли заснеш, буде вже пізно...

Слова зриваються з губ чужинця — тихі, мов шелест листя.

— Про що ти?

Думки чомусь заплутані й слизькі, мов гадючий клубок. Він намагається втримати їх у своїй голові, та вони вислизають і розбігаються хто куди.

Сніг уже повністю присипав волосся юнака. Він скрізь. На зсутулених, загорнутих у якусь зелену накидку плечах, на блідих, по-жіночому тендітних руках, у м’якому, вкрадливому, ніби котячі кроки, голосі... І навіть на довгих, чорних віях.

Андрій підходить до юнака ближче і струшує сніг з обличчя. На долоні залишається кілька сніжинок. Через пару секунд вони перетворюються на холодні, сяючі у світлі безперервних спалахів блискавки краплинки.

— Можна тебе про дещо попросити?

Юнак повільно киває головою, що він сприймає як згоду.

— Пообіцяй мені, що скажеш правду... Якою жахливою вона б не була...

Пауза. А тоді ще один, ледь помітний, кивок.

— Я помер?

Незнайомець відвертається вбік і пильно вивчає далекий горизонт.

— Якщо ти цього хочеш, тоді — так.

Він не розуміє, що той має на увазі.

— Я не можу сказати тобі більше, ніж ти знаєш сам. Бо інакше ти загубишся. Ми обоє загубимось. І настане темрява.

— Де я загублюсь? Про що ти? Вибач, але я тебе не розумію...

— Ти помиляєшся. Знову. Ти все розумієш. Геть усе. Ти розумієш навіть більше за мене.

— Що я розумію? Поясни мені, бо я почуваю себе ідіотом! Якщо я помер, то де ж я тепер? Рай? Пекло? Чистилище? Хто я і чому тут опинився? А головне — навіщо? Як мені бути далі? Куди іти і що робити? А ти? Хто ти такий, що врятував мене від... Від чого ти мене врятував? І взагалі, якщо я мертвий, то хіба можу померти ще раз? Я думав, що мертві не вмирають...

Юнак притулив пальця до своїх вуст.

— Цссс... Так багато питань... Так багато... Не все одразу. Твій час іще не настав.

— Мій час? Що ти маєш на увазі?

— Подумай...

Сніг падає і падає... Падає і падає без кінця...

— Хочеш, я тобі щось покажу?

Не дочекавшись відповіді, юнак підходить ближче і торкається до його скронь.

— Тільки не бійся... — шепоче незнайомець. — І запам’ятовуй усе, що чуєш.

16

— Ану тихо! Мовчи, кому кажу! Цссс!

— Що?

— Та заткнися ти! Дітей мені розбудиш!

— Ой! В...вибачте. Я не знав, що тут хтось спить. Андрій вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти того, хто говорить. Та марно.

— Слухайте...Ей! А хто тут? — запитав пошепки.

— Не викай мені, я ще не така стара! Хто-хто... Я тут. До тебе що, з першого разу не дійшло?

— Не дійшло. І я не викаю. Звідки я знаю, може, вас там багато?

— Не клей дурня, тут тільки я.

— Хто це — я?

— Що значить — хто? Ти башкою вдарився? Я ж уже тобі відповіла. Немає тут нікого. Тільки я. Задовбав по сто раз одне й те саме перепитувати.

— Ну добре. От тільки... Де ж ви? Тобто ти. Я вас... тебе не бачу.

— Тут!

— Де?

— Та ж тут! Ти що, глухий?

— Ні, але я не розумію, де це — тут. Бо «тут» може бути де завгодно.

— Пацан, ти упоротий? Тут — це завжди тут, і крапка.

— Хм. Знаєте, я б хотів сказати, що я вас — тьху ти, блін! — тебе зрозумів, але це не так! — відповів Андрій, безуспішно намагаючись розібратись, куди хилить незнайомка.

— І чого я не здивована? — презирливо фиркнув голос.

— Може, того, що ти сама не розумієш, що говориш? — з надією прошепотів Андрій. — У тебе там всі вдома?

— Ні, бовдуре! — голос зробився роздратованим. — Там міг бути тільки ти! А тут була я! І нікого в мене немає.

— А як же діти?

— Які ще діти?

— Так твої ж!

— Дурний чи що? У мене немає дітей!

— Але ж ти щойно говорила протилежне!

— Нічого я не говорила! Тупий пацан, ти на сонці перегрівся!

Голос почав віддалятися.

— Ей, ти куди? — розпачливо загукав Андрій, розуміючи, що втрата співрозмовниці загрожує довгим блуканням у пітьмі. — Вибач, будь ласка, я не хотів тебе ображати!

— Може, й не хотів! А може, й хотів. Хто тебе знає... — голос зробив паузу, а тоді продовжив: — Ти знаєш. І я знаю. Хм, у нас так багато спільного. Може, одружимось?

— Що?

— КапюЩОн! Не задовбуй мене!

— Добре, не буду. І цей... Капюшон, а не капюЩОн. Не перекручуй слова!

— Нічого я не перекручую. КапюЩОн — це капюЩОн.

— То, може, ти мені поясниш, що це таке?

— Це КАПЮЩОН!

— Опишеш, як він виглядає?

— ЯК КАПЮЩОН! Ти що, розумово відсталий?

— Але я не знаю, як виглядає капюЩОн!

— Та ти нічого не знаєш! КапюЩОн виглядає по капюЩОнівськи! Зрозумів?!

— Е-е... Ні!

— Так я й думала, — приречено зітхнув голос.

— Мабуть, ти маєш рацію. Я справді нічого не розумію! — підтвердив Андрій.

— Хто б сумнівався.

— Перестань придиратись до слів!

— Це ти придираєшся! Капюшон, а не капюЩОн, бачте, — перекривила його незнайомка.

І замовкла.

— Чуєш, — порушив тишу Андрій. — Ти теж нічого не бачиш?

— А ти?

— Не бачу!

— Гм... — голос зробив замислену паузу. — Може, ти сліпий. Або ходиш із заплющеними очима. Або якась хвойда їх тобі видряпала. Або ти народився вже без них.

— Але це неможливо! — заперечив Андрій.

— Звідки тобі знати, що можливо, а що — ні? — обурився голос. Може, ти думаєш, що в цьому світі все залежить тільки від тебе?

— Що? Та ні. Звідки такі дурні висновки?

— Ну ти ж сам сказав, що нічого не бачиш! А тепер придираєшся!

— Хіба? Та ж наче ні! А хоча... Я не знаю.

— Ото ж бо й воно! — сварливо огризнулась незнайомка. — Не знаєш ти нічого! А дарма! Ти сам собі король. Якщо ти осліп, значить, ти сам цього захотів! І не треба паніки! Непросто гра! Велетенська, напівбожевільна гра, де всі герої міняються масками і бавляться з ролями. Але я, здається, верзу щось не те. Зачекай секундочку, я зберуся з думками і спробую тобі допомогти... Так-с, так-с, що тут у нас? Ей, ви там, ворушіться! — гаркнула вона.

— Що ти робиш?

— Нагнітаю обстановку. Хіба не ясно?

— Навіщо?

— Та не заважай! О, здається, я знайшла вихід.

— То мені тобі дякувати?

— Хто його зна. Можеш спробувати. Але спочатку скажи мені, де ти себе відчуваєш?

— Тобто?

— Ну де ти знаходишся?

— Тут...

— Та ні, тут знаходжуся я, ми вже наче завершили цю розмову. Як би це тобі пояснити зрозуміліше? Хм... А, знаю! От скажи, що б ти намагався якнайдовше втримати над водою, якби на тебе впало море?

— Може, ти маєш на увазі, якби я впав у море?

— Я маю на увазі те, що я маю на увазі! Будеш придиратись — втечу!

— Все, все, я німий, як риба!

— Ти не німий, не бреши. Отже, на тебе впало море. Що ти тримаєш над водою? Відповідай давай!

— Ну... Мабуть, голову!

— Ого, у нас прогрес? Ти перестав тупити? Молодець! Отже, ти відчуваєш себе в голові! Так от, тепер підніми руки вгору — і обхопи голову. Так-так, правильно! От бачиш? Тепер ти тримаєш себе в руках!

— Дурня якась! — сказав Андрій. — І що це мені дасть?

— Ну як... Що б не сталось, треба завжди тримати себе в руках. Хіба ти цього не знав?

— Знав. Але голова тут ні при чому.

— Ти нічого не розумієш, — розчаровано сказав голос.

Андрій відчув, як у голові щось перемкнуло. Далі з’явилось відчуття гіпертрофованої реальності. Голоси стали об’ємними, повітря — важким і вологим на дотик. Ніздрі нервово затремтіли, вловивши запах опалого листя. Не витримавши напруги, спітніли долоні. А очі... Все його тіло перетворилось на очі. Звідкілясь згори полилось бліде світло і розбавило загуслу темряву легким молочним туманом. Світляний конденсат огорнув усе навколо, і Андрій побачив величезну синю гусеницю, що лежала перед самісіньким його носом, курила кальян і водночас запихала собі нього гриба, що правив за щоки здоровенні шматки синього гриба, що правив їй за лежанку.

— Привіт! — сказала гусениця, одним махом проковтнувши все, що донедавна стирчало з її синього рота. — Я вже збиралась плюнути на тебе і піти спати! Але потім згадала, що оце щойно встала!

— В...вибач! — злякано прошепотів Андрій. — Здається, я ще ніколи не говорив із гусеницями.

— О! — прошамкотіла потвора, запихаючи до рота наступний шматок гриба і випускаючи кільце білосніжного диму. — То я в тебе перша? Та ти мені лестиш!

— Та ні, це правда!

— Я теж ніколи не говорила з такими тупими хлопцями. У нас так багато спільного! Може, одружимось? Знаєш, я хочу багато дітей! Щоб вкладати їх спати і шикати на всіх, хто буде шуміти.

— Дозволь тебе перебити, але...

— Не дозволяю! Ти вже й так мене перебив!

— Та я ж ненавмисне.

— Ясне діло, що навмисне, можеш не виправдовуватись, в цьому світі нічого не буває випадковим... Але ну їх до біса, ці правила етикету. Говори, що хотів!

— Ти кажеш, що хочеш дітей. Але ж хіба у гусениць бувають діти?

— Ні, звісно! — тварюка проковтнула чергову порцію гриба і голосно відригнула, закутавшись у хмарку диму. — Але той, хто шумить, наприклад, Цвіркун, цього не знає! І ми йому про це не скажемо! Правда?

— Мабуть, — Андрій розгублено почухав потилицю. — Але якщо нас раптом хтось підслухає, то що ж тоді?

Гусениця роззявила рота і збентежено поворушила довгими, такими ж синіми, як і вона вся, вусиками. Навіть жерти перестала.

— Біда буде! — пошепки сказала потвора. — Велика біда!

— Чому?

— Бо я з’їм його. З’їм кожного, хто підслухає мої розмови!

— Але яка ж тобі від цього біда? Не розумію...

— Та не мені, бовдуре! А тим нещасним, що опиняться поруч, коли я менше всього хотітиму, щоб вони тут опинялись... Як ось тобі, наприклад!

— То ти мене з’їси?

— Ні, звісно! З якого ляку мені тебе їсти? Ти ж наче не підслуховуєш наші з тобою розмови... Чи підслуховуєш... Стоп... Якщо ти їх підслуховуєш, то виходить, що і я їх підслуховую. А отже, я повинна зробити з собою те саме, що й з іншими. Во ім’я справедливості, ти ж розумієш... От тільки я невпевнена, що зможу себе з’їсти. Бо коли дійде черга до мого рота, то знадобиться ще один рот. А в мене немає зайвого рота...

— Я можу допомогти, — вирішив пожартувати Андрій.

— Ти на той час уже будеш з’їдений, — серйозним тоном сказала Гусениця, відкусила ще один шматок гриба і зненацька щезла.

— Ти чого? — заволав Андрій на все горло, сподіваючись, що потвора його чує. Та марно. Ніхто так і не з’явився.

— Прекрасно! — пирхнув Андрій і сів на камінь — витріщатися на місяць.

Місяць... Хм... Дивний якийсь місяць... Дивишся на нього — і наче мертве обличчя згадуєш. Невідомо чиє, невідомо звідки — холодне й сумне, мов попіл із кладовища.

А навколо — ліс. Чорний і похмурий, як сама ніч. Древній і дикий, наче вирваний зі старих легенд. Височенні дерева вершинами підпирають небо. Як високо не задирай голову — усе одно не побачиш, де закінчується гілля і починаються зорі. Здається, вони живуть прямо там, розвішані поміж листочків, наче новорічні прикраси на ялинці.

Земля дрімає, окутана шаром вогкої, теплої глиці. Пахне осінню й гнилизною, старими пеньками і вітром з далеких озер. Поміж гігантськими грибами звисає якась товста, вкрита дрібного росою, сітка. І ні звуку навколо. Тільки мертва, холодна тиша.

Андрій піднімається з каменя і йде кудись навмання. Далеко попереду, між кривими ніжками величезних грибів і поодинокими хирлявими травинками видніється слабке блакитне сяйво. Ноги грузнуть у глибокому мосі, тепла глиця довірливо тулиться до босих п’ят. Десь високо вгорі перемовляються з вітром дерева. Зараз би поспати... Отак заснути, прямо тут... На блідій постелі, зітканій з моху і сухої трави. Де птах не літає і сонце не сходить... А смереки казку розкажуть. І вітер заспіває колискову. І буде добре... Все буде добре...

17 

— Не спи!

— Га? Що?

— Не спи, будь ласка!

Тонкий, тихий, приглушений голос долинав звідкілясь згори. Андрій вийшов на галявину і побачив величезний зогнилий пеньок, окутаний блідим блакитним сяйвом. Поруч, поміж шапками яскраво-жовтих поганок, борсався заплутаний у павутиння метелик.

— Чекай, я тебе зараз звільню! — сказав Андрій і копнув найхирлявішу з поганок. Вона дрібно затремтіла, нагадуючи дерево, по якому вперше вдарили сокирою. Кілька добрячих ударів відбили в неї шапку і повалили на землю. Андрій обережно обібрав павутину, водночас намагаючись не обтрусити пилок з метеликових крил, і викинув десь в кущі.

— Спасибі тобі... — промимрив звільнений метелик. — Спасибі за все, хто б ти і що б ти не був...

І заплакав.

— Е-е... Чого це ти? — здивувався Андрій. — Май на увазі, я тобі не жилетка! Перестань! Все ж уже позаду.

— Ага, позаду...— буркнув Метелик.

І розчинився в повітрі.

— Ви що, змовились всі? — вирвалося в Андрія.

— Ви що, змовились всі? — глузливо озвався знайомий голос за спиною. Андрій озирнувся і побачив Гусеницю, що сиділа на ядуче жовтій шапинці поганки і курила кальян, тримаючись за павутину.

— О, знову ти! — зрадів хлопець. — А я вже подумав, що більше тебе не побачу!

— Чого це? — Гусениця смикнула за нитку — і з країв павутини градом посипалась роса.

— Коли зникаєш без жодного Попередження, це збиває з пантелику! — саркастично сказав Андрій.

— Думаєш? — фиркнула Гусениця. — Я б на твоєму місці не була така впевнена.

І знову зникла.

Тепер на її місці сидів розкішний синьокрилий Метелик.

— А давай побіжимо до озера! — пропищав він тонюсіньким голосом. — Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я — Гіласом! А біла жінка — наядою.

Він змахнув крилами і здійнявся в повітря.

Андрій тільки-но розтулив рота, щоб щось спитати, як Метелик здійнявся ще вище і вже звідти, згори, крикнув насамкінець:

— Не віддавай мене їй! Я не хочу жити з рибами, як дідусь і дядько Ігор!

І почав наспівувати якусь безглузду пісеньку:

Коляда, коляда, Нас усіх візьме вода! Ля, сі, до, ре, мі, фа, соль, Віват, риб’ячий король! І зник за деревами.

— Що... Що? Невже знову? — приречено зітхнув Андрій і сів на пеньок.

В ту ж мить за спиною щось гучно прокректало, і переляканий хлопець знову зірвався на ноги.

— Це знову ти? Гусениця?

Відповіді не було.

Він озирнувся. Та чи ж багато побачиш у темряві? Андрій віддер від пенька добрячий шматок трухлявої кори і, тримаючи поперед себе, мов смолоскип, пішов у бік шуму.

— Кв...Ти що р...р..ро-обиш? Ану пога...а..си!

Під кущем шипшини завбільшки з гору сиділа ропуха з габаритами невеличкого будинку. Одне її око було напівзаплющене, інше — вкрите мутним, зеленкуватим слизом.

— Навіть... уночі... пос-сп..а-ати... не... кв... дають...

— Вибачте! — присоромлено сказав Андрій і позадкував.

— Кв... ходять т...-ту-ут... усякв-і... жити... завв... завважають...

Її сліпе око заплющилось.

В цей час за кущем знову зашелестіло — і звідти визирнув здоровенний чорний павук. В одній із його лап стирчав брусок мила, в іншій теліпалась невеличка полотняна торбинка.

— Ти хто? — спитав він і потрусив торбинкою, що висіла між пазурами. В ній щось завовтузилось і виразно сказало «мяу».

— Ніхто! — відповів Андрій, розпрямляючи спину.

— Привіт, Ніхто! Що ти тут робиш?

— Нічого. Байдики б’ю.

— То нічого чи все-таки байдики б’єш?

— Байдики б’ю.

Павук здивовано вирячив очі.

— Хто такі ці байдики? Я не бачу тут жодних байдиків! — він підняв лапу і потер вусики. І тут на нього наче найшло прозріння. — А-а-а, та вони ж, мабуть, повтікали усі! І чого це я одразу не здогадався? Ех, старість не радість... Точно повтікали... Правда?

— Хто? — не зрозумів Андрій.

— Та ж байдики твої! — відповів Павук. — Який ти, хлопче, тугодум! І, знаєш, правильно зробили! Бо який дурень терпітиме, коли його б’ють?

— Думаю, ніякий! — спантеличено знизав плечима Андрій. — А... А ви що тут робите?

— Хіба ти не бачиш? Міняю шило на мило! — прошепотів Павук.

— І як... е-е... успіхи?

— Поки ловив гав, купив кота в мішку... — сказав він таємничим голосом і побрів кудись в кущі.

В ту ж мить Андрієва спина увіткнулась у щось м’яке і волохате.

— Ой!

— Хмм?

Щось незадоволено хмикнуло поруч, і з темряви висунулась величезна, вусата голова з чорними очима-намистинками. Це була лісова Миша.

— О! Ти ба! Ну і що ти таке? — сварливо кинула Миша, тицяючи пальцем в Андрія.

Він спантеличено глянув на неї, так нічого й не відповівши.

Але Миша, схоже, вирішила не відступати.

— Чого мовчиш? — сказала обурено, взявшись лапками під боки. — Я добре чула, як ти розмовляв з Ропухою і Павуком! Невже й зі мною не можна так само, га? Гидуєш, напевно? Мною, Мишею, гидуєш! А з якоюсь слизькою жабою ледь не цьомкаєшся, так?

Вона почала гніватись.

— Та ні з ким я не цьомкаюсь! — буркнув Андрій.

— О, — Миша замислено взялась накручували на палець кінчик свого хвоста. — Не цьомкаєшся? Це добре... Але говорити не хочеш... Може, ти голодний? Хочеш воску?

І вона простягнула хлопцеві засмальцьований шматочок якоїсь брудної коричневої речовини.

— Бери, не соромся! Свіжесенький! Ну бери, чого скривився, як середа на п’ятницю?

Андрій заперечливо похитав головою.

— Не любиш таке? Хм... Ну, а як щодо апетитної ганчірочки?

Андрій повторив рух головою.

— Ну...Чим тебе ще пригостити? Нема в мене нічого. А хоча... Стривай... Десь у мене ще мав завалятися Білчин подарунок.

Вона понишпорила в заростях моху і знайшла чудесний, золотавий горішок. Розкусила навпіл і простягнула половинку Андрієві.

— О, хоч щось ти їси! — просвітліла вона. — Я вже злякалась, що ти помреш з голоду. Бо ти таке дивне... Я таких ще не бачила.

Вона почала розмірковувати вголос.

— Хмм... Їсти тебе, мабуть, не варто. Бо де гарантія, що тобою не можна отруїтися? А отже, ти не Комашка. Квакати не вмієш... І співати, як Цвіркун — по очах бачу, що ні... Пташкою тебе теж не можна назвати... І на їжака ти не схожий, бо гладенький, як риб’яча луска. Може, ти Риба? Вмієш плавати?

Андрій задумався.

— Мабуть. Але, чесно кажучи, я в цьому вже невпевнений.

— Отже, ти таки не рибина і навіть не якась там Качка. Але, чорт забирай, ти ж розмовляєш по-нашому! А значить, ти один із нас! О, я, здається, знаю, хто нам допоможе! Ходімо зі мною!

Андрій нічого не сказав і пішов вслід за Мишею. Через кілька хвилин вони зустріли Цвіркуна-Балакуна, що ліниво погойдувався на травинці і курив здоровенну люльку.

— В Гусені поцупив! — сказав гордо, затягуючись.

— Тепер ясно, чого вона тебе не любить! — зробив висновок Андрій.

— Та ні... Ця синьошкіра красуня закохана в мене! — махнув лапкою Цвіркун-Балакун. — Шкода тільки, вона про це ще нічого не знає.

Він зістрибнув з травинки і витріщився на Андрія, не звертаючи жодної уваги на розгнівану Мишу.

— А ти взагалі хто?

Андрій тільки-но розтулив рота, щоб відповісти , як Цвіркун ворухнув вусиками і весело затараторив:

— А я Цвіркун-Балакун, співун, стрибун, скрекотун, на-всі-боки-веретун... Я тобі зараз так-е-е-е розкажу!

Одного дня я завів собаку — і поїхав у місто за хлібом. Довго за ним бігав, але так і не спіймав. Спочатку мені зустрівся годинник — і я перевів його через дорогу. Потім стало нудно і захотілося співати. Я настроїв гітару... Шкода тільки — проти себе! Щоб розважитись, дістав люльку, але й тут впіймав облизня! — ця коза образилась на мене. Тоді я вирішив зіграти з вогнем, в карти. Мені пощастило. Я розвів вогонь на гроші, сів у пральну машину і поїхав геть. По дорозі заморив черв’ячка — голодом. Та тут дивлюсь — за мною хвіст... Я ноги в руки — і додому, ховатись. От тільки не тут воно було... Відкриваю холодильник — зайнято! Лізу в шафу — а там я!

Тоді я заліг на дно. Але трапилось нещастя — потонув. Моє тіло витягли — і тут виявилось, що ці падлюки (гітара, люлька, вогонь і мертвий черв’ячок) подали на мене в суд за ображену гідність. Звісно, дали солідний термін, але я був занадто гордий, щоб його взяти, і пішов геть з порожніми руками. Тепер живу і хліб жую! Побудував повітряний замок — завтра переїжджаю! Чекаю тільки, коли рак на горі свисне. Так, той самий рак-неборак, котрий як ущипне — то буде знак! Так-так, д-о-о-обрий знак! Дуже добрий! Сам куштував! Що скажеш? Як тобі?

— Не звертай уваги! — прошепотіла Миша. — Це не Цвіркун, а Баян!

— Тобто?

— Ну... баян. Бородатий анекдот. Хіба ти не чуєш, що він меле? Жодної власної думки, тільки якийсь допотопний гумор із соцмереж. Боже, невже він справді думає, що це — смішно?

Вона взяла Андрія за руку і подріботіла по стежці.

— Почекай тут! — сказала Миша, коли вони підійшли до печери. Андрій слухняно сів біля входу, а вона чкурнула кудись в кущі. Через кілька хвилин щось зашурхотіло за спиною — і хлопцеві очі розгледіли в темряві велетенський вовчий силует.

— Вітаю у наших краях! — могутнім, громовим голосом проревла Вовчиця і вийшла на світло. Її величезні зелені очі хижо зблиснули у сяйві місяця. Усім своїм грізним виглядом і поставою Вовчиця справді нагадувала королеву. Щоправда, з королівських атрибутів у неї був лише срібний медальйон у вигляді ключа.

— Давно я вже не говорила ні з ким... Ой як давно! — сказала Вовчиця після кількох хвилин мовчання. — Ех... До нас не приходили мільйони років. А може, й мільярди. Знав би ти, як довго ми чекали! Напевно, цілу вічність...

— Навіщо? — обережно поцікавився Андрій, піднімаючись на ноги.

— Як це — навіщо? — прошепотіла вовчиця. — Ти нам потрібен.

Вона задумалась.

— Коли приходить Звір, усе змінюється...

— Який ще Звір?

— Та той самий... Найперший...

Вовчиця на якусь мить притихла, а тоді пильно глянула на Андрія.

— Ми знали, що ти прийдеш десь звідти...

— Звідки?

— Із-за межі. По той її бік про нього не говорять уже мільйони років. Бояться, знаєш. Щоб не накликати. Але тут, у нашому світі, вже нічого боятися. Бо все уже й так сталося. Ми живемо наприкінці.

— Наприкінці чого? Що сталося?

— Часу, чужинцю. Час уже закінчується. Скоро не буде нічого... А сталося те, що мало статися... Слухай — і намотуй собі на вус...

Вона важко зітхнула, а тоді, набравши у груди якомога більше повітря, узялася розповідати казку — ста-ру-престару, як світ.

18

Колись давно не було нічого: ні землі, ні неба, ні сонця, ні місяця. Навколо панувала тільки чорна, безмежна пітьма. А в тій пітьмі, десь глибоко в безодні спав гігантський вовк.

Що породило цього вовка, не знав ніхто. Та якщо вірити старим легендам, він був завжди.

Він проспав мільйони років, і ніхто не наважився потривожити його сон. Та одного разу у вічній темряві народилась дивовижна мелодія, яку, буває, вітер награє на пташиних крилах, коли ті вперше розтинають повітря...

Вовк розплющив очі, але нічого не побачив, бо осліп від прадавньої темряви. Розпростер спину, розімнув кістки, солодко втягнув носом повітря — і відчув запах сокола. Це розбудило в ньому нестерпний голод і змусило піти за птахом.

А сокіл летів і летів кудись уперед, довго летів, не одне століття й тисячоліття. Відчуваючи, що сили от-от покинуть його, покопирсався дзьобом у пір’ї — і витрусив звідти крихітне золоте зернятко, що впало на вовчу голову і в ту ж мить проросло. За якусь секунду вовка обплело корінням, починаючи від вух і закінчуючи хвостом, і над ним зашуміло гігантське безлисте дерево. Сокіл вимостив гніздо і сів висиджувати пташенят. Але замість пташенят з яйця вилупилось сонце і засяяло на ввесь світ.

Минали віки... Сонце сяяло і гріло, та це не приносило йому жодної радості. Хотілося знайти когось, кому б можна було подарувати бодай дрібку свого тепла. Але в сонця нікого не було. Навіть старої матері, що полетіла кудись у темряву, шукаючи вічного спокою. І тоді сонце наважилось зробити нечуване — вдихнути в сіре, позбавлене живого тепла дерево душу. Воно обійняло його — і дерево засміялося, затріпотіло юним листям, заспівало мільйонами голосів. А разом з тим сміхом, листям і голосами народився й час...

Сонячна душа стала старшим братом для душі юного дерева. Коли сонце засинало, то разом із блідим сяйвом з-під його повік тихенько витікала душа. Вона заповзала в дерево і віддавала свої думки і почуття, яких було дуже багато. Та дерево не могло прийняти їх у себе, і вони висіли між гілок, у сутінковій темряві. Згодом з них народився місяць — бліда й холодна копія первісного вогню, якій так і не судилося стати по-справжньому живою. А разом із ним постав на землі перший з інших світів — світ напівсонних, моторошних, химерних марень, від яких сивіє волосся і застигає кров у жилах.

Душа сонця не могла перебувати у двох світах одночасно. Вона знаходилась або на вершині дерева, або блукала десь таємничими коридорами снів. Тому, коли сонце засинало, на небо викочувався холодний, сірий місяць.

Минали дні, місяці, століття. День змінювався ніччю, місяць — сонцем, життя — смертю. Вовк сидів ув’язнений у пастці під деревом і прислухався, як нестерпно бурчить бездонне голодне черево. Коли вовк ворушився, дерево здригалося від тремтіння і заважало спати сонцю, частково висмикуючи його зі світу сновидінь. Сонячна душа не хотіла прокидатись і провисала між двома світами. В такі миті на небі можна було побачити як і саме сонце, так і бліду його копію — місяць. Іноді це тремтіння було настільки сильним, що змушувало битися в конвульсіях страху обидві сонячні іпостасі. Налякані, вони забували про закони і щосили тулилися одна до одної, але частіше сонце просто намагалося заховатись за невдалим своїм двійником. Так з’явилося сонячне затемнення.

19 

Вовчиця замовкла.

— Гарно! — сказав Андрій. А що було далі?

— Кінець... — прошепотіла Вовчиця з нотками трагізму в голосі.

— Тобто?

— Кінець. Відсутність. Порожнеча. Смерть. Називай як хочеш. Суть від цього не зміниться...

— Вовк вирвався, так? Знищив дерево і світ? Проковтнув сонце?

— Не знаю, проковтнув чи сховав кудись, але ми його вже не бачили сотні років.

— Вовка?

— Сонце. Ти не помітив, що ця ніч підозріло довга?

— Помітив, але думав, що мені здається.

— Ні, тут завжди ніч. Але ти можеш нам допомогти.

— Як саме?

— Не поспішай, спочатку ти маєш пройти одне випробування. Щоб ми переконались у твоїй справжності.

— Це як?

— Доведи нам, що ти — це саме ти, а не хтось інший.

— Маразм якийсь. Я не хочу вам нічого доводити. І взагалі, я передумав проходити ці ваші дурні випробування.

— Як хочеш! — похнюпила голову Вовчиця і підібгала хвоста. У неї був такий жалюгідний вигляд, що й дивитися було боляче.

— Ну добре, добре, давайте вже своє випробування, — втомлено сказав Андрій. — Маніпулятори довбані.

Вовчиця зраділа і радісно замахала хвостом, а тоді підняла з землі тонесеньку гілочку.

— Тримай, — сказала вона, тицяючись мордою в хлопцеве плече. — А тепер уважно слухай — і записуй все, що я говорю. Запам’ятай — ти маєш право на три питання. Але не на помилку, чуєш? Ти не повинен зробити жодної помилки!

— Гаразд, — сказав Андрій. — Я готовий.

— Міднокрилами сонце сіяли... — проказала Вовчиця.

— Мідно крила ми сонцем сіяли? — перепитав Андрій.

— Мінус один, — незворушно сказала Вовчиця, і Андрій зрозумів, що вона мала на увазі кількість питань, яку він щойно втратив, так необдумано ляпнувши дурницю.

Вовчиця повторила:

— Мідно крилами сонце сіяли...

Андрій почухав потилицю, обдумуючи, що з почутого слід записати. Спочатку нашкрябав один варіант, а тоді стер написане — і вирішив, що правильне звучання має другий. І так кілька разів.

А Вовчиця продовжувала:

— Ось і пили ротами втіхи ми...

— Осліпили крота ми втіхами? — здивувався Андрій.

— Ос ліпи лик ротами втіх. А ми... — роздратовано сказала Вовчиця.

— Ось ліпили крота ми втіхами? — перебив її Андрій і хитро посміхнувся в кулак. Здається, він зрозумів, як викрутитися.

— Питання вичерпані! — огризнулася Вовчиця і продовжила диктувати.

Нарешті Вовчиця закінчила і звеліла хлопцеві почекати біля печери, поки вона перевірятиме завдання. А потім він почув її бурмотіння. Вовчиця читала написане. Вголос.

Мідно крилами сонцем сіяли, Від дзеркал лили сни озерами. І між ранніх вандалів зміями Зорельотили стратосферами. До нас труни тремтіли ребрами, Зорі міряли під ратушами. Сон це: зірвані пекла недрами, Фауста ми ловили душами. Де туман? У омфалі — міфом. Ми До нори прилітали — стрілами. Ось і пили ротами втіхи ми, Сімплегадами в пащах спіли ми. Мідно крилами ткали хвилі ми, І Ніоба говіла клятвами. Трембітала піснями синіми Осінь... Крила мигтіли дятлами.

— Дивовижно! — прошепотіла вона. — Ти впорався!

«І справді дивовижно! — подумав Андрій. — Бо це можна було прочитати ось так:

Мідно крилами (сон це?) сіяли, Віддзеркалили сни озерами, І між ран нірван дали зміям ми. Зорельоти — лист Ра... То сфера — ми. До на струнах тремтіла ребрами, Зорі міряли під Ра тушами Сонце; зірвані пекла недрами, Фа устами ловили, душами. Де туману омфали? Міфами Донори прилітали стрілами, Осліпили кротами-втіхами, Сімпле-гадами в пащах спілими. Мідно крилами ткали хвилями, Тіні обагровіли клятвами. Трембітала піснями синіми Осінь крилами-міднодятлами.»

А втім, байдуже. Це все одно був безглуздий набір слів, очевидно, якась мовна гра, позбавлена навіть найменшого натяку на зміст.

Та як би там не було, на піску цей дивний текст мав приблизно ось такий вигляд:

мідно крила ми сон це сіяли від дзеркал лили сни озера ми і між ран нір ван дали зміям ми зорельоти ли ст ра то сфера ми до на с труни трем тіл и ребра ми зорі міряли під ра тушами сон це зірвані пекла недра ми фа уста ми ловили душа ми де туман у омфал і міф а ми до нори при літа ли стріла ми ос лі пи ли (к) рота ми втіха ми сімпле гадами в пащах спіли ми мідно крила ми ткали хвилі ми ті ні оба гровіли клятва ми трембітала пісня ми сині ми осінь крила ми гтіли дятла ми

«Ми сині, ми. Ага. Сині. В дрова. За інших обставин це могло б бути смішно»,— подумав Андрій.

— Ти впорався — і це вражаюче! — продовжувала дивуватись Вовчиця. — Тепер проси все, що хочеш, чужинцю! І ти це отримаєш.

— То допомога вам вже не потрібна? — здивувався Андрій.

— Ні, — Вовчиця хитро примружилась. — Вибач, я тебе обдурила. Мені просто хотілось, щоб хтось записав це нормально, а не стовпчиками. Бо сама я писати не вмію.

— То у вас тут не ніч? Не кінець?

— Ні, звісно. Який ти довірливий! Це так ми-и-ло! То що ти хочеш в якості винагороди?

— Я можу просити геть усе?

— Так, геть усе.

— Гаразд... Поверніть мене додому.

— Як хочеш, — безбарвним тоном додала Вовчиця і, піднявши голову догори, моторошно завила.

В ту ж мить над її головою щось м’яко прошелестіло — і хлопець побачив, як на землю опустилась величезна чорна тінь. Спочатку Андрій подумав, що то якийсь Бетмен, але коли підійшов ближче, то зрозумів, що це здоровенний, похмурий Кажан.

Не сказавши ні слова, той знявся вгору і м’яко взяв хлопця за плечі. Через якусь мить Андрій вже гойдався в повітрі, а земля різко втікала кудись униз... Вони летіли крізь пітьму, поміж стовбурами і ріллям дерев все вище і вище, до зір, до мертвого, закостенілого місяця. Невдовзі Кажан опустив Андрія на гілляку біля здоровенного дупла і примостився поруч. Місяць, що висів прямісінько над ними, тепер був схожий на велетенську порожню тарілку.

— То куди тебе відправити, друже? — украдливо спитав його Кажан.

— Додому! — відповів йому Андрій. — Ти знаєш, де мій дім?

Кажан почухав голову і пильно подивився на хлопця.

— Здогадуюсь... Ну, добру ти мені загадку загадав! Та що поробиш, треба летіти! Тільки слухай, що я тобі звелю! Дорога до тебе важка і далека. Тому візьми з собою шість бочок м’яса та шість бочок води, гаразд? Коли я летітиму і поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони шість бочок м’яса та шість бочок води, виліз Андрій на Кажана — і той понісся кудись удаль. Летіли та й летіли, довго летіли. Кажан як повертав голову направо, то Андрій вкидав йому до рота шматок м’яса, а як наліво — давав трохи води. Довго так летіли... От-от уже долітали до іншого світу. Та коли Кажан знову повернув голову направо, у бочках не зосталось ані шматочка м’яса. Тоді Андрій відрізав у себе литку та й кинув Кажанові до писка. Вилетіли нарешті, Кажан і питається:

— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?

Андрій і показав на свою ногу:

— От чого, — та й замовк.

Тоді Кажан виплюнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою — вона й приросла.

— Ну що ж, бувай здоровий! — сказав Андрієві — і зник.

Хлопець оглянувся навколо — і зрозумів, що знову знаходиться на маковому полі.

— Це ще не все, — сказав якийсь юнак, наполовину присипаний снігом, чий зелений плащ Андрій сприйняв за кущ. — Я повинен показати тобі ще дещо.

Вони стояли один напроти одного, дві білі постаті на тлі розбурханого неба. Їх огортали блискавки і маки, вітри і колюча пелена хуртовини. Було так холодно...

А сніг усе падав...

20

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Двоє хлопчиків сидять на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. В очах палахкотить вогонь радості й мисливського азарту. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

Картина змінюється.

Знову ті самі хлопчики. Тепер уже — в глибині вечірнього лісу. Десь за кадром зловісно ухкає сова. Крадуться навшпиньки, здригаючись від кожного необережного кроку. Тріск гілок під ногами змушує маленькі сердечка ховатися в п’ятки. На грудях в одного щось виблискує. Якщо придивитись ближче, можна побачити, що це срібний ключ.

Картина змінюється.

«Ти пам’ятаєш, що я тобі казав? Роби що завгодно, але тільки не бійся. Зрозумів? Не бійся! Що б не трапилось...»

Голос за кадром нагадує шелест сухого листя.

«Я мертвий?»

«Не знаю. Кажуть, що мертві не можуть відчувати. А ти можеш... Ти ж можеш, правда?»

«Хм... Не впевнений. Мої руки не мерзнуть, моя кров не холоне, моя шкіра не вкривається синявою. Я нічого не їм, але мій шлунок все ще уперто мовчить. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи він у мене є. Може, я просто привид. Чи спогад у чиїсь голові. Я не знаю. Я уже нічого не знаю.»

«Ніхто не знає. Бо ще не час... — голос зробив паузу, а тоді додав. — Вона гарна. Дуже. Шкода, що ти не можеш до неї доторкнутися».

«Хто?» — здивувався Андрій.

«Дівчина твоя. У неї шкіра ніби світиться зсередини. Як це — відчувати її на своїх пальцях? Приємно, мабуть? Чим від неї пахне? Я чомусь думаю, що це обов’язково мають бути якісь фрукти. Персики чи абрикоси, нагріті сонцем. Духмяні, золотисті... На твоєму місці я б навіть боявся біля неї дихати. Та й, знаєш... На твоєму місці я б багато чого боявся. Але тільки не зараз. Не тут.»

«Чому?»

«Бо ми з тобою тут удвох. Ти не можеш доторкнутись до своєї дівчини, а це означає, що мені більше немає чому заздрити. І це трохи дивно. Я занадто звик заздрити. Я звик підглядати за тобою і заздрісно скреготіти зубами, спостерігаючи, як ти бігаєш, смієшся, напихаєшся фруктами, ба навіть пітнієш! Ти не повіриш, але я вже й забув, що таке — пітніти! Пам’ятаю тільки, що це чомусь навдивовижу приємно і навіть трохи лоскітно. Коли я вперше побачив тебе тут — ти тоді спав у траві, — то одразу ж обнюхав. Так, обнюхав повністю, обнюхав з ніг до голови, бо сподівався , що відчую запах поту. Але ні, я помилився, від тебе пахло так само, як і від мене. Тобто ніяк.»

Голос ставав все тихішим... Шелест листя віддалявся... Залишався тільки один звук — свист невидимої стріли...

Бо знову...

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Треба йти далі.

Вони стояли на старому горищі. Раптом Андрій зрозумів, що між його пальцями застрягло щось тверде і шорстке на дотик. Книжка? Зошит? Він розгорнув на першій-ліпшій сторінці — і почав читати.

Частина II

1

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

Звук линув з коридору. Ольга лежала під ковдрою і дрімала, заколисана завиванням осіннього вітру за вікном. Негода лютувала вже третій день. Холодний, пронизливий стогін, здавалося, заповнив собою увесь простір, заліз у кожну шпаринку. Голі, промоклі гілки розпачливо билися у вікно, шукаючи прихистку. Дощ тарабанив по шибках, виганяючи з хати тепло. Десь далеко в лісі пищала сова.

Ользі снилися сни. Розмиті й тривожні, наче вирвані з далекого минулого. Спочатку це був хаос, зітканий з чиїхось облич і далеких спогадів. А потім — мертве холодне озеро (болото?).

Чорні хвилі манили до себе, мов зачаровані. Величезне червоне сонце золотими шматками осипалось за горизонт. Десь тривожно кричала качка, десь із тихим плескотом скидалася риба. Далеко за обрієм калатали дзвони.

Ольга сиділа над водою, звісивши ноги з розбитої бетонної плити. Червоний обрубок сонця ще виглядав із-за дерев, та з озера уже поволі насувалася ніч. Качки губилися між чорними хвилями, ховаючи голову під крило, а крила — в колючих прибережних заростях. Темна вода м’яко ударялась об береги, плюскотіла хвилями, вологим шепотом торкаючись вух.

Ольга знала, що це їй просто сниться.

« Іди до мене... Іди...»

— Ні, — голосно відповідала їй Ольга. — Не піду. Не хочу.

«Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... — шелестіло озеро. — В моїх глибинах ти забудеш свій страх, забудеш свій біль і відчай... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...»

— Відчепися! — сказала Ольга. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. Їх шепіт зливався з відлунням церковних дзвонів удалині. — На тихі води... Де птах не літає і сонце не сходить... На твої очі лягає сон...»

— Ти помиляєшся, — сказала Ольга.

І прокинулась.

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

І цвіркун.

Здоровенний, мишасто-сірий, він сидів на підвіконні і нахабно скрекотів. Звідки він узявся в таку пору?

Добігав кінця жовтень і от-от мав прийти на землю листопад. Останнє листя валялося в калюжах, зіжмакане й побите дощами. Запах вологи й гнилизни, солодкий і млосний, як сама смерть, проникав у кожну щілину, викликаючи згадки про лікарню.

Ольга увійшла до кухні і нашорошила вуха. Скрекіт нічного гостя залишився у стінах спальні, як і писк сови за вікном. Залишився тільки холодний, монотонний стукіт. Ольга навпомацки відчинила кухонну шафку і дістала недогарок свічки. Обнишпоривши забитий посудом стіл, натрапила на сірники і викресала слабенький, лінивий вогник.

Було холодно. Нестерпно холодно. Ольга підійшла до вікна і зачинила розчахнуту вітром кватирку. Тоді ще раз прислухалась — і зрозуміла, що стукіт лине із ванної. Відчинила важкі дубові двері і, присвітлюючи ліхтариком, оглянула кімнату. Так і було: знову не закрутила кран. Брудні, холодні краплини ліниво виповзали з іржавої труби і важко падали донизу, розбиваючись об білу емальовану поверхню.

Ольга нахилилась над раковиною і підставила обличчя під великі, колючі краплі. Крижана вода голками впилася в просочену вологою шкіру. Ольга сподівалась, що від цього стане легше, що свіжа прохолода змиє з неї нічний кошмар. Та марно. Чим настирливіше хляпала водою собі в обличчя, тим паскудніше ставало на душі. Здавалось, навіть краплини кличуть за собою, повторюючи оте монотонне «іди... іди...».

— Не піду! — сказала Ольга з фальшивою впевненістю в тремтячому голосі. Ніхто не відповів. Тоді вона зазирнула у отвір водостоку і крикнула туди: — Ніхто більше не піде! Чуєш? Ніхто! Ніколи!

Її зустріла тиша.

Ольга втупилась поглядом у стіну.

2

...Пам’ять, як і правду, не зітреш.

Кожної ночі вона прокидається від холоду. Хтось невидимий скидає з неї ковдру і щедро-щедро поливає тіло рясним, холодним потом. Ольга прокидається липкою і змученою, виснаженою і повністю пошматованою зсередини. Можливо, у неї здорове тіло, але душа уже давно хвора.

Сьогодні Ольга знову була в лікарні. І, певно, сиділа би там до скону.

Коли її вкотре спробували відтягти від сина, вона плювалась і била кулаками, роздирала одяг і навіть спробувала когось вкусити. А тоді прийшов головний лікар — і випхав її за двері. Її, матір випхав! Знаєте, тихесенько так, нишком! Устромивши у неї свій обман, як ніж у спину.

Тепер вона сидить в селі. І кожної ночі плаче. Ольга щовечора засинає у холодній накрохмаленій постелі під стукіт сильного дощу і думає, думає, думає про все на світі.

Ольга хоче додому. До себе, в село і дитинство. У ту стареньку, напівзруйновану хату, з якої вітром зірвало півдаху. Вона ще й досі пам’ятає, як любила потай залізти на горище і крізь дірку в покрівлі спостерігати за зірками. «А вони іноді на землю літають! Так, втікають згори і в морі купаються! А щоб ніхто не побачив, затуляють небо хмарами і спускаються у воду на конях-блискавках.»

А якось батько пообіцяв показати їй, де купаються зорі.

Ольга тоді посміхнулась від вуха до вуха і вхопила його за руку. Переплетені пальці — величезні, вкриті твердими мозолями батькові і крихітні, тендітні, як трояндові пелюсточки, доньчині — означали, що цю таємницю вони заберуть з собою в могилу. Вона тоді ще не знала, що це за фраза, однак інтуїтивно вловила суть. Таємниця, яку не розкрити, знання, доступні тільки обраним. Так, дівчинка ще тоді передивилась усі можливі пригодницько-містично-фантастичні фільми і тепер почувалась героїнею одного з них. Побачити, як купаються зірки — хіба таке судилося кожному? Звісно ж, ні! І вона — обрана, бо саме їй першій відкриється ця неймовірно прекрасна і в той же час чомусь трохи моторошна таємниця...

Вона чекала вечора, як спасіння. Як дивовижної казки, в якій збуваються найпотаємніші мрії. Ольга, здається, рахувала навіть секунди, очікуючи батькового повернення з рибалки. «Ти тільки дивись, не розкажи нікому!» — суворо сварилась пальчиком Ольга, уявляючи, як вони повертаються з дивовижної мандрівки.

«А рибам можна?» — з удаваною серйозністю відповідав їй батько й куйовдив і без того вже розпатланого чуба.

«Ні!»

«Тоді добре. Нікому й ніколи. Обіцяю.»

І справді не сказав.

Нікому більше.

Ніколи.

А потім був вечір. І чужі люди на подвір’ї. Вона тоді ще не знала, що означають слова дорослих. Пам’ятає тільки якісь безглузді уривки фраз. Двоє великих дядьків, наляканих і мокрих, ніби недотоплені кошенята, пізнім вечором увірвались у двір і, вивівши маму на вулицю, довго й збентежено щось пояснювали. Ольга ніколи не забуде, як зблідла матір, як безсило сповзла на вкриту росою траву, як притиснула до себе доньку і ледве чутним голосом прошепотіла: «Нема вже в тебе татка, пташеня... Нема...»

І заплакала.

Ольга тоді не зрозуміла нічого. Благально подивилась на мокрих дядьків — і в її очах загорівся біль образи. Їй здалося, що ці дядьки навмисне скривдили маму своїми поганими, безглуздими словами. І вона поклялась собі ніколи більше цих слів не вимовляти.

«Випив... з Петром... кілішок... Човен... перекинувся... А його, відав, корч імив... Бо каменем... пішов на дно... Вода... Плесо там страшне... Вода його... узєла... За шос... Вода...»

З того часу вона зненавиділа воду, човни і дядька Петра. Навіть його ім’я зненавиділа. Ольгу ще й досі пересмикує, як, бувало, почує десь на вулиці роздерте, скрипучо-крикливе вульгарне «П-е-етре-е!»

Батька привезли наступного ранку. Якась добра душа наважилась полізти в трикляту водоверть і витягнути утопленика. Коли тіло занесли у двір, він був холодний і білий, з напівзаплющеними очима і злегка розтуленими вустами. З його одежі й волосся потоками стікала вода.

Маленька Ольга просиділа біля батька усеньку ніч. Її намагались виманити солодощами, зачиняли в кімнаті, та вона все одно виривалась і втікала до мертвого. Ользі було невтямки, чого це він увесь час спить, чого такий холодний і блідий. Вона хапала батька за руки, смикала за ніс, торсала обличчя, навіть було вирвала пучок волосся — та мертвий усе одно продовжував лежати. Ольга сердилась, плакала і просила, щоб татко перестав так по-дурному гратися і нарешті повів її туди, де купаються зірки.

Сусідка, що сиділа поруч, надивившись на всі оці незграбні дитячі благання, покликала Олю до себе і, обійнявши, поцілувала в лоба, а тоді знову заплакала.

«Не поведе вже тебе нікуди татусь, не поведе більше. Помер він, дитинко... Але не сумуй, чуєш? Там, куди він пішов, йому зараз добре. З зірками разом... Купається твій татко...»

«Що-о?» — від образи Оля ледь не розплакалась. Як це так — татко пообіцяв їй, що вони туди підуть разом, а сам узяв і так нахабно обманув?

«Я теж хо-очу туди, де... вони... купа-а-аються» — захникала дівчинка, вириваючись із рук сусідки.

«Ще будеш там... всі ми колись там будемо...»

«Не хочу колись! Зараз хочу!» — зарепетувала Оля і втекла в свою кімнату — плакати від образи. Довго-довго плакала. Ніяк не могла збагнути, чому татко її обдурив.

Тієї ночі їй снилося, що якісь злі риби забрали татка в полон і заховали в глибокому підводному замку. Татко говорив і говорив, всеньку ніч говорив, розповідав їй про риб і про те, як йому там погано. Він сказав, що риби вийняли його серце і замкнули в підземному храмі.

Коли Оля прокинулась, зрозуміла, що татко правий. Бо те холодне тіло, той моторошний, білий чоловік не міг бути ним, це було ясно й дурному. Здається, татко колись говорив, що душа людини знаходиться в її серці, і якщо хтось забере його в тебе, ти перетворишся на камінь.

Кажуть, тоді вона проспала три доби.

Коли прокинулась, батька вже не було. Кудись поділось навіть оте біле, холодне, схоже на мармур тіло, що лежало на столі. Ользі сказали, що татко пішов на небо. У відповідь Ольга закопилила губу і гордовито сховалась під стіл.

Уночі татко повернувся в її сон. Довго-довго сидів мовчки і гладив її вічно розкуйовджений чуб. Ользі хотілося знати, чи риби повернули йому вкрадене серце. Татко відповів, що так, але взамін попросили назавжди залишитись у їхньому палаці. Він одружився на гарній білій принцесі — і став риб’ячим королем.

З того часу Ольга зненавиділа риб.

І воду зненавиділа. До глибини душі.

Але коли злі сусідські діти закидали Олі, що росте без батька, і обзивали поганим словом «сирота», дівчинка напускала на обличчя вираз глибокої серйозності і зі зверхністю в голосі говорила, що її татко не може прийти в гості, бо він — риб’ячий король, а королі завжди мають купу серйозних справ і їм не до дітей. «Ви якісь дурні, як ті кури! — казала вона услід кривдникам, коли ті, вдосталь подражнившись, зі сміхом розбігалися. — Понавидумуєте усякого — і вірите, що так воно і є насправді. А що там дійсно, не знаєте. Та ви узагалі нічого не знаєте! А я знаю! Бо в мене тато рибами повеліває!»

І вона справді так думала. Та тим не менше, Ольга ненавиділа риб.

І воду ненавиділа. До глибини душі. Ба ні, навіть не так — до гидкого панічного страху.

І досі ненавидить.

3 За чотирнадцять років до цього Жовтень, 1996 року.

Оля лежала на широкому, вкритому трьома ковдрами ліжку і важко дихала уві сні. Вона, здається, знову марила. Ліра сиділа поруч і то стискала між пальцями її тонесеньку, побілілу руку, то доторкалася до чола, час від часу змочуючи його вологою ганчіркою. Олег понуро блукав по квартирі, не кажучи ні слова, і вперто не піднімав голови. Він не спав уже третій день і зараз виглядав як мученик, знятий із хреста. Малого Андрійка відправили у якесь село, до Ліриного прийомного сина. Той не розділяв материного захоплення техніками гіпнозу і травами, однак все-таки погодився прихистити хлопчика. Як не крути, бути добрим належало йому по статусу. Адже він був священиком.

З малим теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. Бо спокійно дивитися, як вона страшно метається уві сні, Ліра не могла.

А Оля лежала, важко дихаючи, бліда й промокла від липкого холодного поту. Час від часу її губи беззвучно ворушилися, іноді з них виривався важкий, болючий стогін. Однак зазвичай вона просто уривчасто дихала, високо підіймаючи вкриті синюватими дрижаками слабенькі груди. І, здавалося, навіть не думала приходити до тями.

Де тоді була Оля, Ліра могла тільки здогадуватися. Чесно кажучи, вона боялася лізти у її скорчену від болю душу. Там було стільки відчаю, стільки страху, що вона могла просто захлинутися...

А хвора валялась собі на купі ковдр і простирадл, блукаючи коридорами сновидінь. Уривки минулого, якісь безглузді шматки життя перемішувалися із розкиданими у підсвідомості словами і фразами, спліталися в химерні видіння і викривлювали спогади, плювалися докорами і просто боліли, боліли, боліли...

Оля не спала. Оля марила. Оля висіла між небом і землею на тонесенькій, прозорій волосинці і картала себе за те, що сталося багато років тому, за те, що вибрала Олега, що дозволила собі щастя з ним.

Їй здавалося, що це вона у всьому винна. Якби не той її вибір, трагедії б не було. А тепер вона мусить за все заплатити. Та ще й тією ж монетою, що й попередні два рази.

Бо цього разу колесо карми повернулося проти неї.

Їй снився сніг...

І маки. Величезне, безкрає поле маків.

4 За вісімнадцять років до цього. Липень, 1992.

Над озером здіймався туман.

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце. Десь у прибережних хащах нав’язливо верещав цвіркун.

Було холодно. Повітря тремтіло від вогкого запаху лип. Зграя качок пролетіла над парком і камінням посипалась на воду, розбивши дзеркальну поверхню на мільйони дрібних шматків. Вода взялася брижами, розтеклася хвилями, затремтіла і запінилася, розгойдавши опале листя і сонні тіла лінивих товстих риб. Сонце, що досі вайлувато колихалося на зеленкуватій поверхні, очманіло і пішло вихилясом, вигицуючи на хвилях, як п’яний парубок на весіллі. Туман на якусь мить сколихнувся, озвався качиною луною, а тоді знову розлігся над озерною гладінню.

Оля могла перебувати тут вічність. Вона лежала на березі, звісивши ноги, і збивала озерну воду, не шкодуючи кросівок. Їй було трохи страшно. Бо вона вже здогадувалась, що скаже їй Ліра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що вивчає іржавий візерунок на внутрішній поверхні унітазу. Поки свідомість виплутувалась із павутини світанкових сновидінь, шлунок скрутило спазмом — і звільнило від вчорашньої вечері. Не довго думаючи, Оля обтерлась щойно випраним білим рушником і, накинувши на себе перше, що потрапило під руку, стрімголов вилетіла з тітчиної квартири. Не треба багато розуму, щоб здогадатися, з яким осудом і гидливістю тітка подивилась їй услід.

Оліна тітка була нещасною жінкою. Пропрацювавши всі роки в задрипаному місцевому інституті, втратила останні залишки розуму разом з інтересом до життя. Щоденне вологе прибирання і танець зі шваброю під вікнами сусідів — ось і все, що принесла їй несподівано рання самотня старість. Переїзд племінниці став для неї справжнім щастям — адже тепер у її житті з’явився хтось, за чиїм життям можна було стежити.

А Олі хотілося жити. Просто жити. Липневі дощі, холодні росянисті світанки і оповиті туманом вечори лікували її від минулого, як, буває, малиновий чай лікує від болю розпухле дитяче горло. Її лікувало сонце — і чайки над озером, туман — і проливний, теплий дощ. Вона зачаровано вслухалась у м’який шелест коліс по мокрому асфальту, вдихала важкий запах доріг, стоптувала чергові черевики, радісно розминала затерплу від важкого наплічника спину і дякувала світові, що познайомив її з Лірою.

Ліра вилікувала її від минулого — своєю музикою і добрими словами. Хтозна, де вона брала ті слова, з яких древніх книг викопувала. Можливо, їх їй нашіптували птахи чи змії. Ліра настільки відрізнялась від усіх Оліних знайомих, що дівчина готова була повірити у що завгодно. Вона часто уявляла собі, як Ліра сидить у траві, зігнувшись у три погибелі, і тихо перемовляється з гадюками чи ящірками.

А якось Ліра покликала дівчину в гори. Просто прийшла на світанку і постукала в запітніле вікно. Оля мовчки спакувала наплічник і розтанула в ранковому присмерку. Боса і простоволоса, вона, мов кішка, скрадалась порожніми вулицями і слухала, як важко зітхають уві сні гігантські груди заснулого міста, як із прокурених легень виривається біле, хрипке, паруюче дихання, як стікають по темних вікнах сльози, змішані з холодною ранковою росою. На вокзалі її вже чекав Олег. А потім була порожня, обшарпана електричка — і гори, гори, старезні, прадавні, вологі, величні гори, оповиті дощами й туманами, немов білими русалчиними косами. А ще були люди. Багато людей. Химерні і добрі, закосичені гірськими травами, вони, здавалося, прийшли з напівзабутих легенд. Палахкотіло багаття. А тоді хтось узяв до рук барабани, хтось потягнувся до волинок — і Олю вимило з цього світу.

Дикий гай, відблиски зір між рваними клаптями хмар. Тріскотіння хмизу, танець світла на блідо-рожевих соснових стовбурах. Пам’ятала все до найменших деталей.

Авжеж, таке не забувають. Ніколи час не зітре з пам’яті запах Олегового волосся, переплетений із ароматом гірських трав. Ніколи не забере той сповнений безмежної довіри кароокий погляд, у якому так весело миготіли язички полум’я. Той сміх, ті руки, те несподіване божевілля завжди житимуть у серці, бо саме вони допомогли Олі переродитися. А що було потім...

А потім була Лірина люлька — і хаос.

Танець, регіт, швидкість і цілковита втрата розуму. Її носило по горах, носило по травах і поміж чиїмось тілами, носило по водах і пекельно гарячих червоних вуглинах. Вона вмирала й підіймалася знову, злітала до самих зірок і падала на дно найглибшої прірви. Вона проростала в небо, а корінням впліталася в землю, гойдала на плечах місяць і кришталь небесного склепіння, а ногами збовтувала океани і реготала, дивлячись, як гігантські несамовиті хвилі поглинають все живе на землі.

А потім вона стала голосом...

Яким голосом?

Голосом, що говорив правду.

«Забудь про все, — закричало всередині, — немає більше нічого! У тебе більше немає дому, немає сонця у небі, та й самого неба немає. Навіть імені твого не зосталося! Ти — ніхто! Чуєш, ніхто! Ти сама себе знищила!»

Чиїсь кроки на вулиці. Болісний жіночий зойк. Двоє понурих чоловіків, що принесли страшну звістку. Татова вудочка в руках одного з них — великого й вусатого, ніби сом. Ей, дядьку Петре, чого це ви забрали татову вудочку? Він не любить, коли хтось бере його рибальську амуніцію без дозволу!

Дитинко... Твій тато...

А що мій тато? Він хапає мене на руки і підкидає високо вгору, правда ж? Дивіться, лечу! Тату, чуєш, чого ти так довго? Приходь скоріше, я тобі стільки всього розкажу! А знаєш, я сьогодні каталась на нашому цапові, аж поки він не скинув мене в кропиву. Було боляче. А потім прийшла бабуся — і накричала на мене.

А потім...

Так, Ліра знала толк у збоченнях. Бо назвати це лікуванням не повертався язик. Звільнитися від минулого, переживши його ще раз у своїй голові? Знаєм, вмієм, практикуєм! Впасти в заціпеніння, викуривши чудодійну люльку? Все правильно, потім прийде обіцяне забуття!

«Татку!...»

Шепіт, більше схожий на крик...

«ТАТКУ!!!»

Обіймаючи шию, припадала до неї холодними долонями...

Щось струменіло по щоках...

Гаряче й солоне...

...сльози?..

Липке й тягуче, із запахом намулу і нудотно-солодкавим присмаком іржі...

Назвати це лікуванням не повертався язик. Аж поки Ліра не начинила їй голову фальшивими спогадами. Своїми спогадами.

Тихо шуміла ріка...

Шепотіли верби...

Гуркотіли вітри, розривали замучене сонце криваві осінні хмари, дощі затуляли обличчя холодною пеленою сліз... А вона йшла, не зупиняючись, брела крізь павутину лісів, долаючи сплетіння озер і розлючений рев гірських потоків...

Десь тут ховалися кришталеві води дикої криниці.

Не зумівши приборкати воскреслі почуття й божевільні емоції, упала на коліна, притулилась губами до вкритої глицею землі... Солодкий запах хвої залоскотав ніздрі, покручене коріння переплуталось із сивим волоссям. Де взялася й ота давно загублена сила, забувся і вічний голоду що так нахабно напросився в супутники ще в перші дні мандрівки. За одну мить все життя пронеслося перед очима. Знову.

Вона на мить заплющила очі.

Вечоріло... Останні сонячні промені лоскотали золотими пальцями розімлілі верхівки струнконогих ялин. Незабаром дерева розступились — і до п’янкого шлейфу смолянистих ароматів додався новий — холодний і свіжий. Звірина стежка вивела її на скелястий берег прадавнього водяного плеса. Холодні клуби туману над сонною гладінню окропили тіло, залізли в душу. Молочний місяць зацікавлено зиркнув примруженим оком на обдерту подорожню із лірою за плечима. Але їй було вже не до них... В її серці поволі закипала радість, а язик тихо промовляв всі можливі слові вдячності, адресовані лісовим звірам.

Вона була вдома...

Від Ліриних спогадів ставало добре. Аж поки її випадково не закинуло в стару, недобру бабу, що жила по сусідству і ненавиділа все і всіх, особливо Оліного п’яничку-батька, поки той був живим — за те, що колись проїхався верхи на її смердючому цапові.

Червоне небо плаче холодними вогнями, сонце зашилось за огрядну хмару, напівсонні ластівки висять над стріхами, мов чорні поторочі; верещать дітлахи, вовтузячись у озері, лінива курка копошиться у вуличному поросі, і якийсь мужик на всю околицю лає жінку за пересолений борщ — «а шоб ти скисла до завтра, шоб тебе над землев підняло та й гепнуло!., а шоб тебе!., а шоб..ж, горлопанять дзвони на все село — певно, знову хто-небудь врізав дуба; стара, похмура баба сидить на призьбі і мружиться запаленим оком на червоний сонячний кругу що досі вовтузиться із клятою хмарою, як кішка з мишкою: і їсти не хочеться, і відпускати жаль; а там дурні діти, знову корови не вберегли ті пішли городами; ти, красулько, куда валиш, хіба не видиш, то не твоя брама? — ади, шо за сціпла звірина, пішла відси, кому кажу, бо зара’ як вперу ті буком по печінках, то кров’ю обіллєшси; баба стоїть на воротях і клене, клене, клене; ага, то он де тебе носит, вражеський сину! — чорнявий хлопчисько, по вуха замурзаний малиновим соком, жене як дурний вулицєми верхи на цапові; а корови за тебе, дурню, шо, бузьки пасти будут? — а най тебе та най тебе! — баба клене та й клене, цаписько біжить, баба клене, цаписько біжить; перелякана курка скаче в кущі і звідти розгнівано кудкудахкає, роззявивши бруднющий дзьоб; десь валують собаки; баба плюється сердито і підтюпцем шкутильгає у двір... паршивий хлопчисько, нічо’, ти ше поплатишси за то, шо зробив; велика риба їстиме тебе, аж поки не кінчитьси цей світ; і внуків твоїх їстиме, і приходитиме під вікна страшною білою дівкою — щоб стати жоною тобі; і буде так).

Вона виривається з баби, з чужого (рідного?) села і свідомості, витікає в небо, вискакує між зірки. Вона — не вона, а слово, слова, море, океан, мільйони, мільярди слів! Словесний буревій налітає, мов лавина, поглинає й закручує, мов страх смерті у водоверті, і ось вона, ось вона, ось вона...

Вилітає десь поза межі усіх світів...

Ти знаєш, як це — усвідомлювати, що перебуваєш поза всіма світами?.. Це місце нагадувало дім, і в той же час я розуміла, що цього не може бути, бо дім перебуває за мільярди кілометрів... і мільйони років звідси. Тут не було сонця і не було зірок. Я бачила блискавки, що спалахували над головою. А ще пагорб, і купу маків на ньому. І сніг. Тут завжди падав сніг.

Я бачила дерево. Величезне дерево. Його вершина ховалася в хмарах. Я лізла вверх. Перестрибувала з гілки на гілку, пробиралась між листям, пролазила крізь лисячі нори. Спитаєте, звідки на дереві взялися лисячі нори? Не знаю. Але вони тут були, і це не дивувало... Мене тут нічого не дивувало. Я подумала, що зараз, мабуть, схожа на здоровенну змію.

Одна гілка вивела мене на берег озера. Воно мерехтіло хвилями, гойдало зів’яле листя, м’яко тулилось до гнилого трухлявого берега. А потім я посковзнулась на слизькому намулі — тобто тьху! — на мокрій гілці і ледь не полетіла сторч головою у сонні чорні глибини.

А тоді я поплелась кудись угору стежкою, вийшла на іншу гілку (знаю, логіки тут мало, але саме так, на гілку) — і опинилася в якомусь будинку. Тут панували сутінки. В кімнаті я побачила свого брата, Ігоря — і одразу ж забула про страх. Ігор був живий, так, живий і теплий, він усміхався, і я навіть могла бачити маленькі ямочки на його блідих щоках. Все було добре, я знала це, бо все, що сталося згодом, мені насправді тільки приснилося... Та я мусила повернутися...

— Повернутися назад, ти мене чуєш чи ні, ідіотко, чортяка б тебе вхопила!!!

Коли Оля прийшла до тями, то побачила розгнівану Ліру, що нависла над нею і, здавалось, метала з очей блискавки.

— Ти... ти що витворяєш? Мало з тебе пригод? Мало Ваньки з його істерикою?! Мало тітчиної ненависті?!

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце.

Над озером здіймався туман.

Було холодно.

— Я ж не для того дала тобі цей тютюн. Що ж ти робиш?... І навіщо? Твій біль минув, хіба ні? Тоді чому ти знову обкурена? Чуєш? — Ліра важко зітхнула і присіла поруч. — Вічно все навиворіт: ти їм допомогти стараєшся, а виходить тільки гірше. Здається, я стара дурепа, яка так нічого й не навчилась від життя. Ех... Стільки років, а все одне й те ж... Дівчинко моя люба, хіба ти не розумієш, що...

Ліра набрала в груди якомога більше повітря і замовкла. Оля зазирнула в її очі — і відчула страх. Вона боялася Ліри. А Ліра боялась того, що зачаїлося в Олі всередині. Здається, вона вже знала, що чекає Олю завтра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що...

— Так, ти носиш під серцем дитину, — сказала нарешті Ліра. — Вибач за пафос, я, мабуть, ніколи не навчусь казати таке по-людськи. І не треба так бліднути, не роби вигляд, що це стало для тебе новиною. Олег уже знає, чуєш? Все гаразд, Олю... Все уже гаразд...

5 За дев’ятнадцять років до цього. 10 квітня 1991 року.

Востаннє вони бачилися кілька місяців тому.

Олежик. Добрий, милий, смішний, кароокий Олежик. Хто він для Олі? Хороший знайомий? Друг? Та ні. Більше. Це він урятував її від страшних думок, що переслідували Олю після смерті Ігоря. Якби не Олег, вона б, мабуть, так і не змогла більше жити нормальним життям.

Ігор не снився їй, напевно, ще з позаминулої осені. Відколи в її житті з’явився Олег. Його щирий, майже дитячий сміх володів дивовижною здатністю відганяти привидів, навіть таких сильних, як бліде і стомлене обличчя двоюрідного брата. Та остання сварка з Іваном, а слідом за нею — провалений іспит в універі знову загнали її в депресію.

Коли вона востаннє розмовляла з Олегом, обличчя брата вже майже стерлося з її пам’яті. Сумне й холодне, воно дедалі більше розмивалося, випаровувалось, тануло — як туман у променях вранішнього сонця. Білий, як сніг — саме таким Оля запам’ятала Ігоря. Тонка, як папір, шкіра утопленика, що мерехтіла у світлі свічок. Такі ж тонкі руки, що, перехрещені, лежали на грудях. І білий, наче молоко, весільний костюм. Братові тоді заледве виповнилось двадцять два...

Раніше він часто приходив у її сни — утопленик із живими очима. Той же костюм і білі руки. Навіть свічка на грудях. Ігор лежав у труні, у порожній темній кімнаті, втупивши в неї злий, повний ненависті холодний погляд, і щось шепотів. Навколо не було більше нікого.

Коли Оля згадувала ці сни, її настрій надовго псувався. Радість від прогулянки змінювалась внутрішнім криком. Тануло над бруківкою перше квітневе тепло, розчинялася в спогадах срібляста сніжинка перехресть. Навіть сонце, здавалось, падало на місто і вмирало, втопившись у вугільній чорноті щойно залитого асфальту.

А потім ішов дощ. Синюватий, холодний, сонний, солоний дощ, від якого чомусь часто відгонило намулом.

«Чекай мене на головній площі, біля входу на ринок!»

Це було останнє, що сказав Олег, перед тим, як покласти трубку.

А потім вони зустрілися. Не стримуючи радості, Оля повисла на шиї у високого, чорнявого юнака в легкій червоній куртці. У відповідь він міцно стиснув її в обіймах, та так, що аж захрустіли кістки.

— Ти приї-і-іхала!

— ...а тоді вона каже: чекаємо вас завтра, о цій порі. При собі мати змінне взуття і запасні шкарпетки.

— ...ось там, бачиш, біля великого жовтого будинку... я тільки вийшла, а він підбігає і кричить: подайте на...

— ...минулого року тут затопило весь квартал...

— ...ти глянь, який жирний кошак!

— ...мріяв про собаку, але мама не дозволяла.

— ...завалила два іспити, бо погиркалася з викладачем...

— ...хочеш морозива?

Вони ішли по вулиці, час від часу налітаючи на перехожих і розганяючи сонних, вгодованих голубів, що перекочувались по асфальту, як смішні пернаті м’ячики.

— Та не відмовлюся.

— Добре, тоді я зараз повернусь.

Оля зайшла в антикварну крамничку, а Олег зник десь за рогом.

Ви, здається, загубили ключі?

— Що, вибачте?

Оля здивовано зиркнула на продавця — підстаркуватого, міцно збитого дядька з ледь помітною лисиною, але він чомусь удостоїв її таким нищівним поглядом, що їй захотілось втиснути голову в плечі, а ще краще — злитися з інтер’єром.

— Питаю, будете щось брати чи ні? Ми зачиняємось через 5 хвилин!

— О, перепрошую!

Хм... Може, справді придбати щось на пам’ять? Наприклад, цей тонкий, гарний ключик зі змійкою. Його можна почепити на ланцюжок і носити, як медальйон.

— Дівчино, ви мене чуєте?!

— Так, звісно! Ось цей ключ, будь ласка...

— Непоганий вибір. З вас десять карбованців.

— Скільки?! Ви знущаєтесь? Звідки в студентки десять карбованців?

— А що ви хотіли? Це ж срібло!

— Торгуватись можна?

— Ні!

— Чого? У всіх антикварних крамницях можна, а у вас — ні?

— А у нас — ні! Ми зачиняємось! Або платіть, або вимітайтесь!

— А ви мені не грубіяньте! — буркнула Оля, відрахувала 10 карбованців з тих, що відкладала на нові чобітки, і, міцно стиснувши в долоні срібний ключик, пішла геть.

«Який неприємний чолов’яга! — подумала вона, ховаючи ключ в кишеню. — І як його ще не звільнили?»

Котилася торба З високого горба, А в тій торбі паляниця...

— Що, вибачте?

Оля спантеличено подивилась на дідуся, який проходив мимо і щось їй сказав.

Дідусь повернув голову, роззявив рота — і раптом ні з того, ні з сього замахнувся на неї рукою, мабуть, збираючись вдарити. Оля злякано відскочила назад, але в цьому не було потреби, бо дивний дід чомусь щодуху кинувся тікати.

«Може, гаманець у когось поцупив?» — подумала Оля і озирнулась в пошуках погоні. Нікого не побачивши, полізла в кишеню перевірити, чи на місці її власний. Та, як можна було здогадатися, гаманця не було.

— Блін... Що за...?

Вона вивернула кишені, сподіваючись, що гаманець завалився за підкладку. В цю ж мить щось голосно дзенькнуло об асфальт. Оля озирнулась — і побачила, що це випав з кишені її срібний ключ.

«Чорт... Я й забула, що він там.»

В ту ж мить її ліва рука під підкладкою наткнулась на щось тверде й кутасте.

«Хух, слава богу!» — полегшено видихнула дівчина і нахилилась за ключем. Але його не було.

— Ну й куди вже ти запропастився? — розчаровано сказала вона і раптом відчула, як щось сіпнуло її за куртку. Оглянувшись, побачила білявокосе створіння років трьох-чотирьох, що запитально зиркало на неї величезними синіми очима.

— Ви зьмію загубили... Веліть... То васа...

— Змію?

У маляти в руках виднівся її срібний ключик, виваляний в якомусь багні.

— Катю...Катю! Катюшо!

Невідь звідки вибігла молода, світловолоса жінка і кинулася до маляти.

— Донечко, так налякалася! Казала ж тобі, не йди нікуди, а почекай мене біля кіоску... Ну хто ж так робить? Катю...

Присівши біля дівчинки, матуся почала поправляти на ній шапочку, а тоді взялася за пальтечко.

— Де це ти вже так забруднилася? Іржа якась, чи що... Ану дай ручки, мама їх повитирає... Так-так, ліву... Тепер праву... А це ще що таке? — і вона відібрала в малої Оліну покупку.

— Катерино, скільки тебе вчити — не піднімай із вулиці всіляке сміття, там же мікроби! Ти хочеш захворіти і потрапити в лікарню? Господи, яка гидота! Бррр!

Вона покрутила ключ і зібралася викинути геть.

— То цьоціна зьмія! — зарепетувала мала на всю вулицю.

Та було пізно... Ключ уже полетів у бік шосе. Він прокотився узбіччям і застряв у щілині водостоку. Тільки блиснула на сонці зміїна голівка, що вирізнялася красою і тонкою роботою.

Нарешті помітивши Олю, жінка розгублено закліпала віями.

— Ох, вибачте, ці діти...

А тоді взяла доньку на руки і поцокала каблучками у бік трамвайної зупинки. Дівчинка на прощання помахала їм ручкою.

— Па-па, цьоцю!

Оля помахала їй у відповідь і вийшла на проїжджу частину, щоб забрати те, що їй належить. Але ключ якогось дідька немов прикипів до граток. Проклинаючи все на світі, Оля видобула з кишені джинсів пилочку для нігтів і, дочекавшись, коли на світлофорі загориться зелений, присіла навпочіпки над водостоком.

А бідолашний дідусь досі біг, мов божевільний. Бо йому на мить здалось, що за спиною у дівчини стоять... Ні, він не міг пояснити, що саме так його налякало, але це якось було пов’язано з водою. Темною, важкою, тягучою водою, що смерділа намулом і смертю. І з чоловіками, яких вона забирала (чи, можливо, ще забере?). Коротше кажучи, якась маячня. Та тим не менше, дідусь схвильовано перехрестився, досі будучи запеклим атеїстом.

Завернувши за ріг одного з будинків, він з розгону врізався у вродливого юнака з двома порціями морозива в руках. Злегка підталий вміст вафельних стаканчиків у ту ж мить плюхнувся на тротуар, помережаний сіткою недопалків. Білі бризки заляпали дідусеве пальто і яскраво-червону куртку юнака.

— В...вибачте...

— «Прекрасно! — подумав юнак, глянувши на вершкові плями, що розросталися по рукавах, немов химерні білі квіти. — Тепер доведеться їхати додому перевдягатися.»

Він повернувся до кіоску з морозивом і купив ще дві порції. Та як тільки вийшов з-за рогу, вони знову плюхнулись на тротуар.

Оля сиділа на проїжджій частині і щось виколупувала з асфальту. Світлофор навпроти агресивно зиркав на неї червоним оком. Перший із шеренги автомобілів, що утворилась перед «зеброю», неспокійно зайорзав на місці — очевидно, червоне світло спалахнуло секунду-дві тому. Але він не був небезпечним для Олі, оскільки рухався по протилежному боці вулиці.

Проблема була в іншому.

Назустріч Олі зі скаженим завиванням сирени неслася пожежна машина. Десь горіло... Оля цього не бачила, бо «пожежка» ще була за поворотом, але Олегові було прекрасно все видно. Чорт, та водій не встигне загальмувати, навіть якщо й захоче!

Олег щодуху кинувся бігти, намагаючись випередити червоного залізного монстра. Рахунок пішов на Долі секунди — якщо він не встигне, то... Ні, він не міг про це думати.

Як голодний вовк перелітає через яругу, кидаючись на здобич, так перелетів через шосе наляканий до напівсмерті Олег. Відчуваючи під боком огидне дихання смерті, він згріб Олю в оберемок і разом із нею упав на узбіччя. Машину занесло у бік із пронизливим свистом, що вилетів з-під коліс разом із дрібненьким камінням. Вслід за цим повітря сколихнула добірна лайка водія.

— Ти здуріла чи що?! — закричав Олег їй в обличчя, хапаючи ротом повітря, наче викинута на берег рибина.

Дівчина розгублено витріщилась на нього.

— Я здуріла? Та це ти здурів! Вилетів на мене, як якесь...

— Я тобі життя врятував! Що ти робила на проїжджій частині? Взагалі клепки нема?

— Я? Я... — нижня губа в Олі підозріло затремтіла — і Олег зрозумів, що дівчина от-от розплачеться.

— Ану тихо! Тихенько! — лагідніше прошепотів Олег, притискаючи її до себе.

Та було пізно. Оля вже здригалась від ридань.

Олегова квартира дихала затишком. Акуратна вітальня із величезним фікусом біля ошатного вікна. Старенький телевізор. «Не ризикував у спальні ставити. Кажуть, для здоров’я погано.» Ворсистий килим насиченого кольору винного бордо. Невеличкий камін, викладений яскравими кахлями і увінчаний чимось схожим на срібне дзеркало. Картина на стіні — величезне поле з маками, посеред якого видніється якась незрозуміла блакитна пляма.

Стіни приємного бузкового відтінку. Криваво-червоний диван. У кутку — холодильник того ж гарячого кольору. «На кухні місця не вистачило...»

Олег походжав по кімнаті у великих кудлатих капцях. Оля розтирала мокре волосся рушником.

— Ось, тримай... Це речі сестри. Вона приблизно твоєї комплекції. Мають підійти.

Джинси виявились трохи завеликі. Зате джемпер сидів просто ідеально.

— Тобі пасує такий сонячний колір.

Через хвилину вони вже сиділи на кухні і пили чай.

— Будеш печиво?

— Не відмовлюся!

— А пиріг? Домашній... З яблуками...

— М-м... Обожнюю! Сам пік?

— Ти що, смієшся? Бабуся передала.

За вікном пішов дощ. Далеко внизу пробіг по вулиці чоловік, прикриваючись від зливи великою шкіряною текою. Спалахнуло світло вуличного ліхтаря — і золотистий промінь лизнув слизькі боки пузатих, ніби вгодовані рибини, автомобілів, що мчали кудись по мокрому шосе. Тихий, акуратний райончик. Затишний. Багато дерев. Скоро вони зацвітуть. І справді, деякі пуп’янки вже викидали із себе поодинокі білі квіточки.

— Слухай, може, музику увімкнути, га? Що ти любиш?

Оля знизала плечима.

— Давай щось на твій смак.

Поки він перебирав коробку з платівками, Оля намагалась відчистити від болота завиточки свого ключа. Вона таки встигла його виколупати, перш ніж опинитися в багнюці з Олегом.

Вони слухали музику. Говорили. Сміялися. Пили чай. Заїдали його залишками пирога. За вікном сутеніло.

Ідилію порушив телефонний дзвінок.

— Алло! Так, прийду! Звісно! Що означає — ждемо тільки тебе? Що? Сьогодні? Ні, стривай! Як це — усі уже зібрались? Чо-о-рт! Зачекай секунду... Давай я тобі передзвоню, гаразд? Через п’ять хвилин.

Олег щось показав їй на мигах.

— Тут у друга гулянка намічається. А я, довбень, чомусь був упевнений, що вона завтра! Підемо?

Через кілька хвилин Оля вже телефонувала додому.

— ...заночую у подруги... Так і передай бабусі! Так, все зі мною гаразд! Тільки на тротуарі послизнулась, але все закінчилося добре... Коліна цілі, ага! Бувай, мамо! Цілую!

Час — мов на крилах.

Ішли мокрими вулицями. Слизька бруківка тремтіла у золоті нічних ліхтарів. То тут, то там гаснули жовті квадратики вікон. Пахло озоном. Як після грози. Із переплетеного пруття придорожнього паркану лізли на тротуар великі, здичавілі кущі.

Вони підійшли до акуратної, величної будівлі. Щось криваво-червоне витріщалося з вивіски, опираючись на нерівні літери над входом. Та їм було не туди. Завернувши за ріг, вони побачили вхід у підвальне приміщення. Біля входу дрімав ще молодий, але вже огрядний білявий охоронець. Олег підійшов до нього і щось сказав на вухо. Охоронець розуміюче кивнув і зник всередині, а за мить повернувся разом із високим рудочубим юнаком.

— Вітаю, братику! Тепер тобі можна продавати алкоголь!

Обнялися з «братиком». Зацікавлений погляд рудого ковзнув по Оліній постаті, зупинившись на ясно-зелених очах.

— Може, познайомиш?

— Оля, моя найкраща подруга.

— Подруга?

На обличчі рудого з’явилась неоднозначна усмішка.

— Подруга...

Олег повторив це, явно давши тому зрозуміти, щоб ні на що не розраховував.

— Оль, це Міша.

Охоронець мимоволі зиркнув на Олю. Гарна. Собі б таку. Але де там... У нього ж тепер робота... обов’язки. Дружина, діти. Йому було двадцять шість.

Та Олю з Олегом це не турбувало.

Оля ніколи не знала, що таке нормальне життя. Тепер хотіла його скуштувати.

— Знайомся — Івашко.

Хлопець за стійкою привітно змахнув рукою.

— Льошик.

Галантно вклонився білявчик із важким металевим браслетом, обрамленим кельтським візерунком.

— Вітя...

— Хе-хей! — кахикнув хлопчина на диванчику із-за спини дівчини з фарбованим рудим волоссям, що сиділа у нього на колінах.

— Олеся.

Руденька привітно всміхнулась.

— Оксана.

Розкішна брюнетка в обрізаних шортах оцінююче придивлялась до Оленки. Цікаво, як вона ставиться до потенційних суперниць?

— Привіт, — сказала вона згодом низьким, хриплуватим голосом і одразу ж пригостилася дорогою закордонною цигаркою. Через мить із її нафарбованих губок вирвалося кільце білосніжного диму.

— Ксюха, скільки раз тобі казати, у нас не курять!

Хлопчина за стійкою, Івашко (очевидно, румун за національністю), мав геть нещасний вигляд. Оксана повернула голову і випустила кільце прямісінько йому в обличчя.

— Вибач, забула.

Легким рухом руки вона погасила цигарку і відправила її на вічний спочинок у сміттєвий бачок.

— Івашку, то може, пригостиш гостю чимось за рахунок закладу, га? — поцікавилась вона у нього. — А то дівчинка, чого доброго, ще погано про нас подумає!

— Ну... — юнак запитально зиркнув на Олю.

— Спасибі, але я не п’ю, — усміхнулась вона у відповідь. Однак це не зупинило настирливу Оксану. Через кілька секунд вона вже тримала в руках бокал із напоєм рубінового кольору. Ще через хвилину запропонувала випити за знайомство.

Незважаючи на віддаленість від центру і дещо незвичну локацію, заклад незабаром наповнився людьми. Туди-сюди снували яскраві постаті, чіпляючись пальцями за ароматний кольоровий дим і поцмулюючи через трубочку вигадливі фруктові коктейлі. Нафарбовані дівчатка кокетували зі своїми трохи сором’язливими хлопчиками, вихиляючись у танці і грайливо кліпаючи віями. Юнаки реготали і загравали до гарненьких, відверто вбраних незнайомок. На дівчину в потертих джинсах майже ніхто не звернув уваги.

Оля з Олегом сиділи на диванчику і про щось стиха перемовлялися. Компанія давним-давно розсипалася на маленькі групки. Рудий стирчав у дверях з охоронцем, фарбована Олеся зі своїм хлопцем і Ксюшею стрибали під скреготіння якоїсь божевільної музики десь у іншому кінці залу. Хтось цілувався в кутку.

Через кілька хвилин до Олі з Олегом підбіг захеканий Івашко.

— Народ, валіть до нас! — крикнув він їм. — Ну...Чого ви тут сидите самі, наче якісь відлюдники?

Дратівливі, сріблясті спалахи незабаром замінило м’яке червоне сяйво. Повітрям прокотився клубок пахучого диму — і у хаосі рук і розпатланих голів вони пірнули крізь вогнистий туман назустріч Олеговим друзям. Ті казилися й шаленіли під божевільні удари барабанів, стрибали й дуріли від бренькоту гітари, заплутавшись у водоверті емоцій та гучних звуків. Хтось підняв угору великий палець, демонструючи свою думку про гурт, що виступав. Оксана звивалася біля очманілого Івашка. Навколо панували ритми. І скажений рух.

— Приєднуйтесь!

Нова пісня, що заповнила собою простір, викликала в Оліній душі якісь химерні, незнані ще досі відчуття. У вокаліста був навдивовижу хвилюючий голос. Здавалося, він не просто дихав мелодією, а вплітав у неї частинку себе. Бурхливий і бентежний настрій пісні незабаром передався і дівчині.

Хвилюючу пісню змінила легка, повільна мелодія.

І Оля з Олегом закружляли у танці.

Олегова рука гладила її по спині. Він нічого не говорив. Тільки тулився до дівчини, що довірливо схилила голову на його плече. Якби Оля в цю мить зазирнула йому у вічі, то побачила б там тільки безмежне щастя.

Назад вони йшли, тримаючись за руки.

Вулиці дихали вологою й весною. Небо нарешті звільнилося від важкого темного тягаря хмар — і на його чорному оксамиті розсипалися мерехтливі зірки...

Світало...

Над містом ще витали привидами безтілесні сни, та обрій уже палахкотів і мінився барвами, заливаючись несміливим рум’янцем нового дня. Вони брели вулицями, переступаючи через тіні заколисаних тишею дерев, що самотніми павутинками губилися на помережаних давніми ліхтарями брукованих доріжках.

І залишалися позаду вологі слизькі сходинки алей і парків, ввічливим мовчанням озивалася до гостей сонна ще телевежа... А перед очима розгортався, дихаючи на повні груди, дивовижний краєвид.

Місто поволі прокидалося. Десь далеко внизу прошелестіли колесами перші автомобілі із затемненим склом на довгастих вікнах. Прогуркотів під горою довжелезний потяг, загуркотів двигун літака, загубленого десь між останніми зорями. Із темно-синього напівмороку виринули обриси височенної скелі удалині.

Оля нарешті усвідомила, що вдяглася геть не по погоді. Волога, мов туман, дрож залізла під светр залишками несконденсованих капель і змусила дівчину дрібно цокотіти зубами.

Олег турботливо накинув на неї свою червону куртку, хоча Оля довго й настирливо опиралася.

— Та ти ж застудишся! — докірливо сказала вона йому.

Олег обійняв її.

«А як же Іван? Як же він ? Чуєш, як? Як?! ЯК?!»

Щось кричало. Хтось кричав. Її думки. Її совість. Тільки не зараз. Не тут. В цій хвилині їм не було місця.

«Живи однією миттю...»

Хто це сказав? Ігор?

Можливо. А може, й не він.

Давно то було. Ще у минулому житті.

Олег був так близько. Оля відчувала, як його гаряче дихання лоскоче їй щоку.

Чорт... Між ними стільки всього було раніше. Рік тому — восени, взимку... Ще до того, як Олег перевівся зі столиці сюди. Цікаво, він зробив це тільки через хворобу мами і необхідність бути ближче до неї, чи ще й через Олю? Все-таки вона тоді була дівчиною його друга, Ванічки. Ех... Ну чому все так складно?

Ванічка. Ваня. Ванька. Іван. Тільки не зараз. Не тепер. Хіба вона винна, що так сталося? Вона цього не хотіла. Але ж йому, мабуть, боляче! І це через неї!

У цю мить, коли згасли зірки, Оля вирішила назавжди забути про Івана, про лист, залишений в його поштовій скриньці напередодні, про біль і сльози, крик страшного відчаю, що вирвався з його грудей, коли він усе прочитав... Оля не чула цього крику, не бачила божевільних, червоних від сліз очей, не чула прокльонів і матів, посланих на її адресу. І не уявляла навіть, що в цю мить, коли народжується ранок, Іван бреде на вокзал, щоб через півгодини залізти в переповнену електричку, яка відвезе його в нікуди, подалі від людських очей і спогадів, кудись у безвість...

«...де птах не літає і сонце не сходить...»

«...трава не співає і день не надходить...»

Кудись у вічність.

6 Зі щоденника Ольги. 10 квітня 1991 року. За кілька годин до зустрічі з Олегом

Нарешті розібралася з Ванічкою. Говорити не було сил, тому вирішила схитрувати і написати листа — довгого, тривожного, з купою жалісливих подробиць. Я дуже поспішала — мій потяг мав відправлятись через годину. Щиро сподіваюся, що Ванічка усе зрозуміє. Бо як би там не було, обманювати його й надалі — як мінімум підло.

Зі мною в купе їде якийсь дивний дід. Від багато говорить і годує всіх яблуками. Яблука смачні, великі — коли я була маленькою, такі росли в нашому саду.

Дід безперервно говорить про смерть. Це пригнічує і навіть трохи дратує. Через дві години я побачу Олега, а він своїм гугнявим голосом хоче зіпсувати радість майбутньої зустрічі. Чесно кажучи, ніколи не розуміла людей, що намагаються гратися в філософію.

Відколи дістала цей зошит, дід трохи вгамувався. Напевно, зрозумів, що співрозмовник з мене нікудишній, але тим не менше, досі частує яблуками. Цікаво, чому він так хоче померти?

7 Зі щоденника Ольги. 20 березня 1991 року.

Я знову у столиці. Бути вдома для мене останні півтора року нестерпно. Все навколо нагадує про Ігоря. Коли йду по вулиці, в голові зринає, як ми рубали бур’яни, уявляючи, що це страшні дракони. Коли дивлюсь у вікно, мене пронизують його очі — величезні скляні порожні очі утопленика, в глибині яких палає докір. Я знаю, що брат любив мене, страшенно любив... Але Ванічку він любив дужче. Бо завжди мріяв про молодшого брата. Вони виросли разом — активний, життєрадісний Ігор і молодший на кілька років повільний буквогриз Ванічка. А я... Я ніколи не була одним цілим з їхньою компанією, а тільки так, збоку.

І тепер, уже після смерті, брат мені дорікав. Я відчувала, що десь там, у потойбічному світі, він обурений моєю поведінкою. Він гнівається на мене, ненавидить, хоче, щоб я пропала або як мінімум — вбилась об стіну. Мені страшно. Я боюсь, що одного дня не витримаю — і з’їду з глузду.

Хотіла поговорити про це з Олегом, та не змогла. Він настільки світлий, настільки сонячний, що поруч з ним усі мої проблеми тануть, як вранішній туман. Дуже жаль, що він більше не зі мною в столиці. Хоча, можливо, це й на краще. Бо ми не можемо часто бачитися, а це означає, що я уже не буду — так, не побоюсь цього слова — зраджувати Ванічку. Тепер у нас з Ванічкою все буде добре. Принаймні, хотілося б у це вірити.

8 Зі щоденника Ольги 5 квітня 1990 року

Я Оля, мені вісімнадцять, і скоро я дізнаюся, що таке смерть.

Ви, напевно, вже встигли подумати, що такі, як я, не варті й доброго слова. Обізвали мене слабкою і гидливо скривили свої вже й без того не надто красиві роти. Дарма. Я не самогубця. Як би сильно вам того не хотілось. Я, як і ви, всього лише хочу жити.

Чому я це пишу? Не знаю... Можливо, мені просто треба комусь виговоритись... Я б могла розповісти це подрузі, та в мене немає подруги. Я сама, як пальчик.

Що, знову чешуться язики засудити мене, так? Ну давайте, вперед! Чого ж ви чекаєте? Я вся — сама увага.

Чорт... Я роблю щось зовсім не те. Я не кричу, не б’ю посуд, вікна і навіть не кидаю вам услід своїми важкими, роздовбаними кросівками. Ви можете сміятися з мене, можете зачудовано тицяти в мій бік пальцями, та це навряд чи щось мінить. Бо я не істеричка. На жаль. В іншому випадку могла б підняти на ноги ціле місто і довести його до божевілля своїми криками. Але чхати я хотіла на все це. На щастя.

А знаєте, що? Я зараз п’яна. П’яна, як чіп, хоча й випила тільки півпляшки шампанського. Так, знаю, гидота рідкісна, але, на жаль, більше нічого не підвернулося під руку. Та й грошей в мене, зрештою, залишилося не так і багато. Так-сяк, на дорогу додому вистачить, ну і може, на два-три занюханих бутерброди чи засохлий фастфудівський сандвіч. Хоча зазвичай я не вживаю їжу з фастфуду...

Але до дідька те «зазвичай». Тепер усе змінилось.

А почалося все з того, що я почала душитись...

Так-так, душитись! Не дивіться на мене такими великими очима, це вам не допоможе! Я все правильно сказала, просто вам, звісно ж, дико чути такі напівхворі божевільні зізнання! Як можна «душитись»? Що мається на увазі під цим недолугим словом? Душити — так: когось чи щось, як уже там зручніше. Задихатися — теж нормально: від газу, пилу чи приступів астми... Але душитись? Тобто душити себе? Як таке можливо? Що за маячню верзе ця божевільне дівчисько?

Отже, задуха... Що це таке, де воно береться і з чим його можна їсти? Я, звичайно, спробую відповісти на всі ці питання. Однак гарантувати, що мені це вдасться, на жаль, не зможу.

Тим не менше...

Я почала душитися ще восени. Вперше це сталося одного теплого жовтневого вечора. Здається, я тоді хворіла. Нічого серйозного, просто підхопила застуду. Знаєте, з усіма таке буває, якщо занадто довго ходити по запиленій, уже доволі таки осінній вулиці з наївними сподіваннями, що тонесенька майка захистить від всіляких там грипозних бацил. Ну і я не стала винятком. Я взагалі рідко коли буваю винятком. І чесно кажучи, не думаю, що це погано. Принаймні, досі не скаржилась...

Не була б я ще така п’яна, може, б легше було усе це розповідати... Хоча навряд. Кажуть, алкоголь розв’язує язик. І, думаю, я буду змушена з цим погодитись.

Тоді, восени, я просто лежала під ковдрою. За вікном було так сонячно, а я валялась в тісній, задушливій гуртожитській кімнаті з температурою під сорок і пронизливо кашляла в кулак. Хтось із сусідок, здається, напоїв мене чаєм і насилу уклав спати. І я навіть одразу відключилась. Правда, спалося доволі таки погано. А тоді в мозок увірвався настирливий стукіт у двері. Це була вахтерка. Кликала мене до телефону.

Дзвонив один із моїх нових знайомих. Пропонував піти на прогулянку в місто.

Я тоді чемно відмовилась. Ні, не тому, що не хотіла. У мене просто не було сил. Хотілося тільки спати, або хоча б лежати, засунувши голову під подушку, щоб не било в очі денне світло. І я сказала, що нікуди, на жаль, не піду. Голос у трубці був трохи розчарований. Навіть певною мірою ображений. Я швиденько попрощалася і поклала трубку. А тоді, трохи подумавши, передзвонила йому і запропонувала наступного тижня надолужити втрачене. Моя пропозиція була прийнята з ентузіазмом.

І наступного тижня я таки пішла. Сонце тішило останнім теплом, як і сім днів перед тим. Дороги золотилися під шаром сухого листя. Високо в небі пропливали тоненькі павутинки бабиного літа. Було так добре, що хотілося тільки жити. Не вірилося, що скоро прийде зима.

Ми лазили цими старими закинутими вулицями. Лякали метеликів і по-дурному вискакували на людей. Дехто крутив нам услід пальцями біля скроні, дехто просто озирався, а тоді спокійно ішов собі кудись у своїх справах, а дехто приєднувався до нас і собі кидався з голосними викриками ганятися за голубами чи з розгону стрибати у величезні купи листя, які намели двірники обабіч алей.

Ідіотизм, правда? Але це було так мило! От справді... Я давно уже так щиро не сміялася. Поклеїти дурня, як у дитинстві, на мить забувши, що тобі вже майже вісімнадцять — таке зі мною трапляється нечасто. І я, відверто кажучи, щиро про це шкодую.

Потім були сірі, холодні, сльотливі осінні дні... Я вилазила з ліжка о сьомій і поверталася в гуртожиток майже під вечір. Конспекти, бібліотеки, вічні стоси зошитів і нікому не потрібних книжок — усе це неймовірно виснажувало мою й без того не надто стабільну психіку. А, я вам не казала, що колись в дитинстві лікувалася від переляку? Ні? То й не дивно... Я того вже майже не пам’ятаю, так давно воно було. Але я ніколи не забуду сивочолого бородатого дохтора, від чийого привітного голосу мені хотілося лізти на стіну. Він не лякав мене уколами, не погрожував бабаями, він просто спокійно зі мною говорив. Як, знаєте, говорять із собакою перед тим, як усипити. Чи із нашуганою мишею, загнаною в куток. Я не пригадую, чого тоді боялась, але, здається, це було якимось чином пов’язано з рибами.

Не знаю, яке значення це має до моєї історії, але тут навряд чи буде щось, що таки має для неї значення. І діло тут не в особливостях моєї психіки, а в дурницях, які вона наплодила в моїй голові. У мене заплітається язик і заплющуються очі, але я мушу договорити до кінця.

Отже, я повернулася до звичних і сірих буднів.

Крім навчання, в мене ще були постійно обкурені в хлам сусідки, які не пропускали жодної гульки і жодного більш-менш порядного хлопа в гуртожитку. Кожний, хто підходив під цю категорію (а критерії там, здається, були не надто вибагливі: аби мив волосся та й зуби хоч раз на тиждень чистив), обов’язково підвертався випробуванню підгорілою гречаною кашею, якою так славилися мої реготухи. Вічно молоді і вічно п’яні, — одного разу сказав про них черговий залицяльник, уже злегка лисуватий аспірант якоїсь зашмиганої кафедри. І, знаєте, щось у його словах таки було! Принаймні, я ще жодного разу не чула, щоб котрась із них жалілась на втому чи поганий настрій, тоді як я вже всіх дістала своїм вічним похмурим ниттям.

Тим не менше, ці дівахи неймовірно втішилися, коли помітили, що і я нарешті почала випихати свій зад ще кудись, окрім старого, облізлого приміщення бібліотеки. Коли я поверталася додому, вони неоднозначно підморгували мені і намагалися напоїти домашнім липовим чаєм. Таким чином вони, певно, збиралися підкупити мене і випитати всі страшні таємниці. Чай, мушу визнати, був справді непоганий (що неабияк радувало, якщо зважити на їхні кулінарні здібності, а точніше, їх відсутність), але я не розповідала їм нічого.

Хоча, напевно, причина була зовсім не в тому, що я не хотіла розповідати. Дівахи чекали латино-американських пристрастей з гарячими хлопаками і купою ревнивих, злих суперниць, яким я так необачно наступила на хвіст. А в мене нічого такого не було. Я просто ходила гуляти. І все. Як наївна дванадцятирічна школярка.

Ви, підозрюю, вже встигли подумати, що ззовні я схожа на якусь там сіреньку, нічим непримітну мишку, яка тільки й знає, що копошитися між своїми книжками-зошитами, і не має жодного поняття про особисте життя. Але це не так. Не знаю, як щодо мишки (це збоку видно краще), але з особистим життям у мене проблем не було зроду. Ми з Іваном разом ще з дев’ятого класу. Він знайомий з моєю мамою, в свою чергу як я ледь не щотижня постачаю його бабусі стосик свіжих номерів сільськогосподарських газет (батьків у Вані немає — загинули в автокатастрофі). Усі навколо знають нас як ідеальну, зразкову пару і чекають не дочекаються, коли ж нарешті отримають запрошення на весілля.

І, чесно кажучи, раніше я була свято переконана, що це станеться доволі таки скоро. Мама, звичайно, просила спочатку закінчити інститут, а вже потім братися до сім’ї, але нам чомусь кортіло якомога швидше стати на рушник. Я не мала ані найменшого уявлення, що являє собою шлюб, та вірила, що це щось світле і радісне, щось таке, що змушує обличчя розпливатися в усмішці.

Я любила Ваню. Ну напевно, любила. Чого ж тоді, будь по-іншому, зустрічалася з ним майже три роки? Мені було приємно, коли він брав мене за руку. Коли відгортав зі щоки волосся. Навіть коли цілував. Щоправда, не з першого разу. Єдине відчуття, що опанувало мною тоді — мокро. Але згодом минулося. Я звикла.

Чи було мені з ним цікаво? Напевно. Він приносив мені книжки з зоології, і я навіть намагалася відкласти убік своїх улюблених По і Рільке, тільки щоб послухати, як захоплено він розповідає про якогось там рідкісного химерного метелика, що здійснює скількись-то там десятків (чи може, сотень?) помахів крил за секунду. Він приносив мені чашку з зеленим чаєм і ванільне печиво, хоча й знав, що я люблю вівсяне. Але це дурниці. Головне, що він любив мене. Ну і досі любить. Принаймні хочу в це вірити.

Або ж не так і хочу...

Мої сусідки не знають про Ванічку. Я їм зумисне не розповідаю. Спочатку боялася, що вкрадуть, коли якось одного дня він приїде до мене в гості з величезним букетом червоних троянд. Але я так і не наважилася жодного разу запросити його до себе. Ми бачимося тільки на вихідних, коли я приїжджаю. Крім того, Ванічка ніколи не дарував мені троянд. Він узагалі не дарував мені жодних квітів, якщо не рахувати кульбаби, яку колись підкинув у шкільний портфель. Тоді ми тільки починали зустрічатися, була весна і все навколо буяло. А ще тоді він востаннє бачив своїх батьків...

Аня (та, що білява) якось чула кілька разів, як я розмовляю з ним по телефону. Вона, здається, одного дня навіть покликала мене на вахту, бо тьотю Таню (нашу вахтерку) схопив радикуліт і їй було важко дертися за мною аж на шостий поверх. «Іди, там тобі брат телефонує!» — сказала мені.

А я спочатку й не зрозуміла, що вона має на увазі. Здивувалась — бо, крім мами і Ванічки, до мене ніколи ніхто не дзвонив... Брат? Та який брат? Я була єдиною дитиною в сім’ї, а з двоюрідних мала тільки Ігоря... Поки він не втопився в озері. А тоді до мене нарешті дійшло... Мабуть, тьотя Таня сприйняла його за мого родича, бо ми, чесно кажучи, мали геть однакову манеру спілкування. Трохи розтягували слова, робили довгі паузи між фразами і дуже неприродньо сміялися. От справді таки, як брат з сестрою. І я подумала, що це може зіграти мені на руку.

Іронія долі, чи ж не так? Я всім серцем хотіла сховати Ванічку від сусідок, щоб вони не забрали його у мене. А вийшло так, що забрали мене. Щоправда, зовсім не сусідки.

А того хлопчика — мого знайомого — звали Олег. Тобто...і досі звуть. Дурна манера — говорити про все в минулому часі. Ми познайомилися на якомусь концерті. Я тоді була не сама, з Ванічкою... Саме він нас і познайомив.

Чесно кажучи, коли я його перший раз побачила, він мені чомусь видався смішним. Чи то через те, що постійно кудись спішив і від того увесь час нервово смикався, чи, може, від того, що мав занадто довге волосся, котре через сильний вітер постійно лізло йому до рота. А може, мене насмішив його светр. В тому светрі вроді би й не було нічого смішного, але діло не в тому... Є у мене одна дивовижна особливість — сміятися з речей, які, крім мене, ніхто більше не вважає смішними.

А ще він мені видався дуже знайомим. Наче й не бачилися ніколи раніше, а враження, наче знаємось півжиття. І обличчя в нього було добре-добре. З таких тільки ангелів малюй!

І очі... У нього були карі очі. А карі очі — то моя слабкість. У Ванічки вони водянисто-блакитні.

Коли ми з Олегом вперше пішли гуляти, у мене не закралося навіть найменшої думки про те, до чого це може привести. У мене й раніше були друзі-хлопці. При чому їх було значно більше, ніж серед представниць прекрасної статі. Не знаю, чого так. Я вроді би ніколи не була зірвиголовою, чи хлопчаком у спідниці, чи взагалі чимось таким... Але якось так воно склалося...

Пам’ятаю той холодний осінній вечір. Здається, тоді було якесь свято, бо гуртожиток гудів, як переповнений бджолами вулик. Десь бренькали на гітарі, десь влаштовували гучне застілля, а от в моїй кімнаті курили все, що попадалося під руку: спочатку тоненькі дівчачі цигарки...слімки, чи як їх там... потім перейшли до грубих чоловічих сигарет. Знаєте, отакі звичайні, без фільтру, навдивовижу смердючі й гидкі. Я сама не пробувала, бо від їх запаху мене зазвичай починає нудити... Але то таке. Коли в моїх дівах закінчилися гроші, вони почали робити самокрутки. З чаєм. Їхнім улюбленим липовим чаєм.

Мені було страшенно нудно і навіть трохи зле. Хоч вікно було й відчинене навстіж, у кімнаті стояла важка завіса густого тютюнового диму.

Я собі мовчки сиділа на своєму ліжку, виставивши на подушку ноги, і псувала зір настирливим витріщанням в конспекти. Щось є особливе у цьому стирчанні за стосами зошитів. Не знаю, чи то справді пусті ілюзії, що це нам колись знадобиться, чи то просто бажання робити хоч щось.

Я знічев’я пішла на вахту і подзвонила Олегові. Треба ж було поскаржитись комусь на свою долю. І — о, диво! — мене зрозуміли! Стукайте — і відчинять вам! — каже стара добра Біблія. Але, як ви знаєте, я не вірю Біблії. Хоча іноді ловлю себе на думці, що, мабуть, все-таки дарма.

Хоч уже було доволі таки пізно, він якось вмудрився витягти мене із того наскрізь просмерділого тютюновим димом гуртожитку. Вечір був доволі таки холодний. Як не крути, починався листопад. Ми забралися в якусь кафешку і наїлися аж до кольок в животі. А коли вже були на вулиці, Олег запропонував купити пляшку вина.

Я, звичайно, була категорично проти. Ну не вживаю я алкоголю, і що мені, в петлю тепер лізти? Олег тоді посміявся з такої моєї реакції, але від забаганки не відмовився. Пиляв і пиляв мізки, поки я нарешті не погодилась.

Я не надто розбираюся в винах, але той напій мені сподобався. У нього був доволі таки приємний кисло-солодкий смак. Щоправда, від вина потім трішки почало шуміти в голові, але це зовсім не зіпсувало романтику вечора. Навпаки... Ми бродили старою частиною міста, звивистими брукованими вуличками, потім забралися у якийсь закинутий, давно забутий усіма безлюдний парк... І в моїй душі вперше щось заворушилось. Я собі подумала — а чи змогла б я коли-небудь прогулятися отак із Ванічкою? І що б я тоді відчула?

Але Ванічка був далеко. А поруч розповідав казки Олег. Я вже не пам’ятаю, що він тоді говорив, кажу ж вам, я трохи перепила... Але це, певно, було щось дуже веселе. Бо я багато сміялася. І взагалі... Мені було так хороше-хороше. Наче в моїй душі згорнувся клубочком маленький, пухнастий кіт.

А потім я повернулася додому і говорила з Ванічкою. Геть чисто про все розповіла, я ж не вмію брехати... Боже, я ніколи не думала, що він може так лютувати! Спочатку накричав на мене, навіть обізвав якимось не надто хорошим словом. Коли ж я не витримала і, розплакавшись, кинула трубку, він схаменувся і сам розридався. Благав, просив, канючив прощення, клявся, що таке більше не повториться. І я, знаєте, йому повірила... А чого б мені йому не вірити? Він мене не обманював зроду. Як і я його. Та й, зрештою, я ж його любила.

Після того ми бачилися з Олегом ще чимало разів. Наші розмови по телефону стали частішими і цікавішими. Ми обмінювались новинами і анекдотами, нишком сміялися над сусідами і говорили про життя... Іноді навіть намагалися філософствувати, хоча я й знала, що філософи з нас нікудишні. Але в тих розмовах не було нічого поганого. Нічого такого, про що я б не могла розповісти Ванічці. Якби він попросив, я б розповіла йому все. Та він не просив... І я навіть не знаю, добре це було чи погано.

Ми час від часу забігали одне до одного в гості. То на борщ, то на пироги, то книжками обмінятися... Одного разу він навіть вмовив мене залишитися на глінтвейн.

Ванічка знав про це. Як і про всі інші мої походеньки, разом взяті, ну і про кожну зокрема. Іноді вимагав деталей, іноді просто докірливо мовчав. Але він мене не засуджував. Просто просив бути обережною і благав, щоб я не забувала, як сильно він мене кохає...

Я й не забувала. Здається. Бо я вже, чесно кажучи, ні в чому не впевнена.

І Олег не забував. Він знав про Ванічку — і не тільки з моїх невпевнених жалоб. Ванічка якось говорив з ним про мене. Олег не хотів нам шкодити. І я йому вірила. Я тоді взагалі вірила всім. Навіть своєму серцю. А воно казало, що я люблю Ванічку.

Якось зимою, коли мої сусідки вкотре десь загуляли, ми з Олегом сиділи в мене в кімнаті і пили чай. Я тоді була дуже втомлена. Від теплого чаю почало хилити на сон. Я лежала на своєму ліжку, а поруч сидів Олег і бабрався в моєму волоссі. Не знаю, що він там вишукував, сподіваюсь, не бліх, але це було навдивовижу приємне відчуття. І я задрімала.

Прокинулась від того, що щось лоскотало мої щоки... Крізь напіврозплющені очі побачила зосереджене обличчя Олега, що схилилося наді мною в якійсь химерній задумі. Такого виразу я в нього ще не зустрічала. Напевно, приберігав його для якихось особливих випадків. Або просто думав, що його ніхто не бачить.

Та я бачила. Він, підозрюю, повірив, що я таки сплю... З мого волосся рука поволі перекочувала на брови. Тоді — на щоки і губи... Він не робив нічого поганого, просто легесенько водив пальцями по моїй шкірі. Вухо-щока-губи... потім знову — вухо-щока-губи... а тоді на якусь мить завагався і з губ перейшов на шию.

Що воно таке було, я навіть боялася собі подумати. Я то й не вірила, що це взагалі відбувається. Надто неправдоподібним воно мені здавалось. І — головне — я не могла зрозуміти, навіщо?

Та поки він водив пальцями по моїй шкірі і я намагалася знайти цьому всьому бодай якесь зрозуміле пояснення, моя уява викинула несподіваного коника... Я собі уявила... Чорт... Я навіть не знаю, як це краще сказати... Так-от, я собі уявила, що я цілую Ванічку, але то зовсім не Ванічка, а Олег. Ось він пильно дивиться на мене своїми темними очима. Ось нахиляється і легесенько доторкається губами... А потім... Я не скажу, що було потім, бо про таке в голос не говорять! І взагалі... Я ніколи не робитиму цього ні з ким, крім Ванічки, нехай навіть мені не надто подобається, як від нього тоді пахне.

Тієї ночі мені вперше снилося, як ми лежимо, обійнявшись. І якщо в моїй уяві Олег поводив себе так, як Ванічка, то уві сні він був зовсім іншим. Справжнім. Таким, яким, підозрюю, він має бути.

А потім був день народження Васі...

Та дівчинка була сестрою когось із його друзів. Вася — троюрідний брат Ванічки. У його батьків за містом велика двоповерхова дача. І саме там вирішили влаштувати вечірку.

Олег був з нами. Цей Вася, здається, доволі-таки близько дружив із Олегом. Навіть ближче, ніж з Ванічкою. Стосунки між Олегом і Ванічкою теж були доволі таки прохолодні. Неозброєним оком цього начебто й не помітиш, але я відчувала напругу, що висіла між ними ще з часів розмови в листопаді.

Дівчинка, про яку я вже згадувала, за столом затесалася між Олегом і якимось незнайомим рудим юнаком. У неї було довге чорне волосся і нахабні голодні очиці. Я б сказала, лисячі. Знаєте, хитрющі такі, ух! А ще на ній була обтягуюча чорна сукня, котра не надто страждала зайвою довжиною.

Дівчинка та мені не дуже сподобалась. З-під відвертого плаття, як я помітила, визирали доволі таки пристойні масивні литки. Не знаю, що у них там такого привабливого, але хлопці чомусь люблять, коли в дівчини, хай навіть такої, занадто багато оголеного тіла. Як та особа опинилася в обіймах Олега, я не пригадую. Пам’ятаю тільки, що спочатку вона смикала його за руку і щось торохтіла на вухо... А тоді я побачила, як вони цілуються...

Бідолашний Ванічка потім цілий вечір не міг зрозуміти, куди раптом подівся мій піднесений святковий настрій. І я, чесно кажучи, теж цього не розуміла... Ну нехай би, там, у чужому далекому місті, де зі знайомих і друзів у мене тільки Олег! Але тут, вдома, під крилом мого Ванічки! Ні, це вже переходило будь-які межі! Так же не можна, і я прекрасно це розуміла. Не можна ревнувати взагалі чужого мені хлопця! Але тим не менше... Здоровий глузд чомусь не бажав підключатися у мій протест... Натомість я розлючено зиркала у бік Олега і подумки обзивала його всіма найгіршими словами, які тільки знайшла у себе в голові...

Олег з тією дівчиною більше не зустрічався. Він тоді просто напився. Принаймні так мені сказав. Не знаю, було це правдою чи ні, але хто я, зрештою, така, щоби він переді мною ще й виправдовувався?

Тим не менше... Зима цього року було на диво лютою. Таких страшних морозів не пам’ятаю й досі. Стовпчик термометра, бувало, опускався майже до мінус тридцяти. І не тільки вночі. Але це не завадило нам бачитися ледь не щодня. Знову забігати в гості на борщ чи на каву. Привітати із черговим успішно складеним іспитом. А при нагоді — залюбки пограти в сніжки... І ця нагода випадала дедалі частіше...

А якось, перед поїздкою додому, ми дозволили собі випити по склянці вина...

Мене тоді знову трішки розморило... Ми ледь не спізнилися на потяг. Та коли нарешті опинилися у вагоні, я вирішила, що можу трішки розслабитись...

У вагоні було темно. Освітлення так і не з’явилось. Наше купе було посередині вагона. Сусіди — два дебелі товсті мужики — пиячили вкінці.

Було холодно. Не зважаючи на два светри, які я завбачливо натягнула на себе перед відправкою поїзда. Від алкоголю мене почало хилити на сон. І я задрімала, поклавши голову Олегові на коліна. І тут я відчула, як він знову водить рукою по моїй шкірі. Обличчя, вуха, губи, щоки, шия... Може, навіть трішечки нижче... Я боялася, що це мені не здалося. Бо я справді не знала, як мені тоді бути.

Олега це, схоже, не надто хвилювало. Він продовжував робити своє. Тоді я зробила вигляд, наче повертаюсь уві сні, і скотилася трохи набік. Вийшло так, що ми опинилися поруч. Тоді я його обняла. Теж начебто уві сні. І він обійняв мене у відповідь. Ще й досі пам’ятаю ті його теплі долоні на своїй спині...

А потім я зрозуміла, що так далі бути не може, і розплющила очі. І, знаєте, він анітрохи не здивувався. Узагалі... Не знітився, не почав уникати погляду, ні... Він просто поцікавився, чи мені не холодно. І коли я ствердно кивнула головою, мовчки встав і стягнув з полиці плед. А тоді закутав мене в нього і сам ліг поруч, обійнявши так, як і перед тим.

Я лежала. З розплющеними очима. Ледь затримавши дихання. Він спочатку теж мовчки тулився поруч, а тоді знову взявся гладити моє обличчя... Пам’ятаю, був якось один такий хвилюючий момент, коли я була впевнена, що він от-от мене поцілує. Як я схилилася над ним і довірливо потерлася губою об кутик його рота... Не знаю... Щось було у цьому таке зворушливе... Тим не менше... Цю ніч я не забуду ніколи.

А вранці мене зустрів Ванічка. Зняв із потяга і міцно поцілував.

Ми з Олегом зробили вигляд, що все так, як і раніше.

А після сесії ми напились...

Що ми тоді чудили, я не знаю. Пам’ятаю тільки якісь уривки. І обірвані слова із п’яних щирих розмов. Поцілунки були... Хоча й пригадується смутно. І вроді би нічого більше. Принаймні я щиро на це сподіваюсь.

Через тиждень ми зустрілися знову. Продовжували спілкуватися так, наче нічого цього й не було.

А якось ми разом дивилися фільм.

Без алкоголю. Жодної його крапельки.

І знову опинилися в обіймах одне одного...

І це продовжується й досі. Ми бачимося двічі-тричі на місяць, і половина наших зустрічей закінчується поцілунками. І я б навіть сказала, чимось трохи більшим. Але мені соромно про це говорити. Ми, звичайно, не дозволяємо собі нічого такого, як із Ванічкою... Тобто я йому не дозволяю. А хоча, ні... Він, здається, й не намагається нічого більше... То й добре. Бо я справді не знаю, що б робила, будь він настирливіший... Розум каже — опиралася б... Серце — мовчить.

Навіть зараз... З того часу, як він пішов, минуло дві години. Ми знову цілувались. Як дурні. Я не знаю, що на мене найшло, не розумію, що відбувається... І як бути з цим далі, теж не уявляю.

Чесно кажучи, я досі хочу вірити, що все ще люблю Ванічку. Бо він мене таки любить. І я знаю, що коли піду від нього, то завдам йому непоправного болю. І це буде перша смерть.

Та якщо я залишу все так, як є, якщо я продовжу всі ці зустрічі з Олегом і знову буду його обманювати, хто я, скажіть, після цього? Навіть того слова замало, яке колись кинув мені Ванічка, розсердившись! Я себе зненавиджу за таке! Я себе вже й зараз ненавиджу! Та тим не менше... Якщо так піде далі, моя душа умре між оцими метаннями туди-сюди, між постійними брехнями і зрадами... І це буде друга смерть.

Та якщо я наступного разу скажу Олегові «досить, не приходи до мене більше!», він не прийде. А знаєте, чому? Бо він досі боїться зруйнувати наші з Ванічкою стосунки. Як і я. Він каже, що таких, як Ванічка, по всьому світі можна перелічити на пальцях, а після того мовчки тягне до себе й цілує. Він каже, що колись за наші гріхи усі ми горітимемо в пеклі, та нехай, якщо це пекло буде зі мною... І ще й підсміюється з мене... А тоді знову заводить розмову про Ванічку. Як про одного зі своїх численних, малознайомих мені друзів.

Так-от, коли я скажу йому «ні», це буде третя смерть. Мене як особистості. З усіма надіями, бажаннями і сподіваннями. Третя — і остання.

Я оце вам розповідаю, а сама знову думаю про Олега. На столі досі стоїть чашка з охололим чаєм, який він так і не допив. Усе навколо мені нагадує про нього. Навіть запах. Я досі чую на собі його запах.

І губи. Такий рідний смак його губ. Зовсім не схожих на Ванічку.

А знаєте, я вже й не пригадую, коли останній раз плакала... Підозрюю, це було ще на похороні Ігоря... Тобто десь влітку. А сьогодні я хотіла поплакати. Після того, як Олег пішов. Просто сісти на ліжко, і поки нікого немає, досхочу наридатися в подушку. Та в мене нічого не вийшло. Взагалі. Жодної сльозинки! Камінь, а не дівка — кажуть мені вдома. І я б, може, навіть у це повірила. Коли б не діставала всіх своїм постійним ниттям.

Я збиралася закатати істерику. Розбити пару-трійку сусідських тарілок. Байдуже, що потім довелося б відкуповувати... Хіба мені вперше бити чужий посуд? Не навмисне, звичайно, як я планувала сьогодні, але все ж... Не знаю, чому, але коли до моїх рук потрапляє чужа тарілка, вона одразу ж розбивається... А моя й досі мирно припадає пилюкою на столі. Жива-здорова. З якого боку не подивись...

Ванічка дзвонив... Щось запитував про Олега. За щось навіть трохи образився. Я вже не пригадую, за що. Та й узагалі... Я всю розмову пам’ятаю доволі таки туманно. А все через той чортів алкоголь!

За вікном зараз періщить дощ. Я чую, як у стінах моєї кімнати завиває холодний вітер. Мені й самій трохи холодно. Нема Олега, щоб зігрів мене. І навіть Ванічки нема.

Я, здається, скоро з’їду з глузду. Чесно кажучи, мені не вперше.

Я вам розповідала, що в дитинстві лікувалась від переляку?

Частина III

1 Народжений в сорочці-2, або «Пункт призначенням повертається?

Юнак, постраждалий від блискавки, ледь не втопився у річці. Як зазначили товариші, з якими він того дня вирушив на пікнік, хлопець забагато випив і почав скаржитись на погане самопочуття. І пішов у бік річки — прохолодитися.

На сполох забили, коли побачили на гілках Андрієву сорочку. Один із однокласників зреагував майже миттєво і кинувся у воду — шукати товариша. Він знайшов його за сотню метрів нижче, біля моста.

Швидка прибула одразу. Та хлопець не тільки добряче наковтався води, але й постраждав від сильного удару по голові. Дно річки у цьому місці усіяне гострим камінням, що і стало головною причиною нещастя. Медики зафіксували майже повну зупинку дихання і слабкий пульс.

За життя Андрія боролися кілька днів. Зараз він знаходиться в реанімації. Стан хлопця стабільний. Як зазначає один із лікарів, невдовзі родичів очікує велика радість — хлопець нарешті почав виходити з коми.

З газети «Вісті Приліщини».

2

Коли Андрій повернувся з лікарні, то зрозумів, що всі ці пригоди нагадують якийсь божевільний сон.

Батьки носилися з сином, як з писаною торбою. Далі пішли безконечні відвідини друзів. Ті приходили до нього додому цілими компаніями, завалювались без запрошення і пожирали все, що було в холодильнику. Хлопці ввесь час матюкались і весело плескали його по плечах, дівчата хіхікали в кулак і годували тістечками. Сусіди — і ті більше не били по батареях, хоча ці гулянки частенько перевалювали за північ.

Марта навідувалась майже кожного дня і затримувалась найдовше від усіх. Іноді поривалась щось сказати, та Андрій слухав хіба що одним вухом. Марта була красива, але нудна до неможливості. Вона постійно теревенила про своїх подруг, про те, хто кого облапав на дискотеці, і задовбувала питаннями на кшталт, чи пасують їй рожеві нігті. Мартин рот не закривався ані на хвилину, вона базікала й базікала, приносила цукерки, хизувалась зачіскою, плакала в істериці (щось не поділила з подружкою) і ввесь час лізла цілуватися. Останнє, чесно кажучи, було єдиною річчю, яка його в ній влаштовувала.

Поближче до зими Андрій нарешті повернувся до школи. Робити там, на жаль чи на щастя, було нічого. На уроки ходив хіба що для годиться. З задоволенням відвідував тільки математику, і то лише щоб похизуватися своєю винятковістю. На шкільній олімпіаді обскакав усіх, навіть Славка — торішнього призера заключного етапу. Цього разу той був другим. Трійку переможців замикала Марта. Насправді вона нічого не тямила в математиці, але хіба Андрій міг не простягнути їй свою міцну чоловічу руку допомоги?

На міський етап завалились веселою дружньою компанією. Славко десь роздобув шоколадних жабок (здоровенних, гарріпоттерівських). Вони посідали одне біля одного (Марта, звісно, вмостилась біля Андрія, удостоївши Славка нищівним поглядом) і взялися знищувати цукерки, регочучи і відпускаючи всілякі жартики щодо довжини Мартиної спідниці. Марту це бісило, дівчина дратувалась і закопилювала губу. Андрій в свою чергу сміявся, як дурний, хоч і розумів, що Марта сподівалась дещо іншої реакції.

Перед початком олімпіади Андрія попросили пересісти. Щоб не злити Марту, він вмостився позаду. Швиденько впоравшись зі своїми завданнями, виставив роботу на столі і легенько вщипнув дівчину. Це був умовний знак, мовляв, списуй, скільки влізе. То ж поки Марта акуратно перемальовувала собі в зошит різноманітні графіки і формули, Андрій свердлив очима шибку і вивчав вулицю.

За вікном густими асфальтовими ріками ліниво сновигали пузаті автомобілі. Люди-мурахи метушливо бігли кудись удаль. Ревіли клаксони, репетувала дитина. Хмари вихлопного газу отруювали повітря. Було важко дихати, важко сміятися і навіть говорити. Туман снував і пінився, немов свіжоздоєне молоко. З розгублених очей міста народжувався галас і крик. Сонні руки шелестіли по пустих кишенях і напихали чимось роздерті роти.

А тоді Андрій дістав навушники і відгородився від світу завісою музики.

А на вулиці були люди. Люди тулилися, люди молилися, курили, лаялись, жували попкорн і яблука, мотали схованими за склом обличчями, сміялися, плакали, читали, робили вигляд, що читали, просто спали, роззявивши роти; їх було безліч, вони були скрізь і в кожному, ці люди-не-люди, вони були всюди, ці люди-мурахи. Їх було повно, вони розповзалися по стінах, розмазувались по вікнах і лавках, розтікалися по асфальту — і ввесь час сміялись, хрипіли, дихали й на когось кричали. Вони заважали жити, заважали дихати, заважали сміятися і навіть говорити. Від них не було спокою ніде, навіть у найглухіших куточках міста. Вони чатували на кожного на безкраїх площах і у темних провулках, вони сиділи на горищах і в безоднях старих підвалів, вони плавали вулицями, мов кораблі морями, і розрізали простір своїми тілами. Вони були скрізь, ці люди-не-люди, вони були в кожному, ці люди-мурахи. Вони були всюди, і ніде не було від них рятунку, бо хіба ж утечеш від того, що таїть у собі твій власний світ?

І там, під задимленим небом міста, йому зненацька згадалися скелі.

Високі скелі, далекі, вирвані з іншого життя. Скелі, де жила воля. Його воля. Це дивно — боятися висоти і намагатися залізти під саме небо, до якого не дострибнеш, не дотягнешся рукою, хіба що народишся богом.

Тоді було холодно. Нестерпно холодно. Срібляста серпнева ніч, здавалось, обросла кристаликами льоду і тепер крижаним диханням намагалася заморозити руки, очі, пальці і навіть душу. Синява була скрізь, вона перетікала крізь скелі, як струмені шовку, тонкими нитками звисала з неба, гойдалась на зірках і волочилась крізь сни. Десь далеко внизу горіли багаття; терпкий солоний дим лоскотав промерзлий до крові ніс. Страх залазив між пальці, впивався в серце і п’яти, розсипав дрібне каміння і глузливо сміявся на кожний незграбний крок... Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок.

Андрій виліз на вершину і глибоко вдихнув, опустивши руки і схрестивши ноги. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

Старезний ліс мовчки дрімав, простягнувши до хлопця зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між смереками павутин... То була їхня правда, їхня музика і мрія... То була їхня воля...

Воля, яку він шукав.

3

...Якісь налякані дев’ятикласники бігали коридорами, мов загнані в кут голодні миші; купи конспектів і книжок розліталися по підлозі зі швидкістю світла; хтось товкся біля буфету, хтось зосереджено строчив щось у товстому блокноті; крики, верески, шум і гам виводили з рівноваги, плювались у вуха, втискалися в мозок... Недопита чашка кави на підвіконні муляла око, як настирлива піщинка. Шелестіли сторінки. Десь плямкали губи, зосереджено поглинаючи бутерброд. Довгі нігті монотонно відбивали ритми на обписаних поколіннями школярів поверхнях дерев’яних столів. Знову скрізь дим і цигарки (скільки можна курити?), знову безкінечні черги в туалетах. Знову запилена аудиторія, що непривітно кліпає на всіх здоровенним хижим оком...

Папір пахнув клеєм і ще свіжою деревиною, та Андрій знав, що йому верзеться, бо цей папір не мав запаху, він узагалі нічого в собі не мав. Шелестіли ручки по білих гладеньких поверхнях. Монотонний шепіт координаторів ворушився в кутку. Треба було зробити вигляд, наче щось записує (бо ж негоже підставляти Марту!), та ні! — мозок відмовлявся сприймати інформацію, мозок узагалі відкидав її, як щось чужорідне й лихе. Намагання сконцентруватись викликало тільки жахливий головний біль; нудота підступила до горла, ручка покотилась кудись під стіл; аркуші шелестіли і шелестіли, чиїсь пальці надривно шкрябали стіну. Голоси координаторів були перемазані клеєм, густим і білим, як свіже молоко. Туман уже розповзся, і прокурене сонце тепер лізло прямісінько в очі, товклося у вікні, як настирливий залицяльник, і при цьому ще й лаялося й курило, лаялося й курило... Координатори говорили й говорили, слова текли, говорили й говорили, слова текли, річками текли, потоками, кудись повз його вуха, у безвість. Хотілося спати і їсти — вічні бажання вічного школяра. Ба ні, це була брехня, безглуздий наклеп на самого себе. Хотілося іншого — туди, далеко... На скелі...

До волі.

Стіни запиленої аудиторії почали тоншати і розпливатися, обличчя одинадцятикласників узялися брижами і розтанули, як далекий міраж. Вже й координатори замовкли. Більше не чути шарудіння ручок. Небо над головою більше не пахло димом, і навіть сонце набридливими пальцями не лізло в очі. Угорі простелялася темно-синя холодна безодня, вкрита зорями і вечірнім спокоєм, під ногами же тягнулися старезні ліси.

Андрій уже був на скелях.

Знову.

З-за далекого обрію поволі викочувався повний місяць. Величезна молочна куля срібним пилком осипалася на мовчазні верхівки древніх ялин. Небо дрімало, гори озивались до хлопця цвіркуновим співом. Похмурі скелі могутніми плечима підпирали всесвіт. Вечір летів, вечір котився лісом вслід за беззвучним ковзанням місяця, торкався холодними пальцями струн, налаштовуючи їх на мовчазний прадавній лад. Андрій сидів високо вгорі, на цьому скелястому троні, і мовчки споглядав, як карбується ніч.

Хотілося дихати. Глибоко і вільно, на повні груди. Нічний вітер куйовдив йому волосся, пронизував кістки. Та разом з крижаним повітрям у тіло входила і воля. Воля, якої він ніколи не мав, яку чекав цілісіньку вічність.

Андрій відчував, як крізь груди проходить величезна, невідома досі сила, що заповнює серце зсередини, доторкається до кожного нерва, запалює кров. Здавалося, що став птахом, що за одну мить увібрав у себе всі прадавні таємниці, які таїли у собі ці скелі.

Він сидів угорі, схрестивши ноги і підставивши обличчя холодним упалим зіркам. Небо вигиналося, мов кішка, і скидало з себе краплі колючого туману; миготіла роса на кам’яних кістках; дим від багать ширяв унизу і лоскотав деревам вії; людські голоси продиралися крізь загуслу імлу. Могутня древня сила висіла над лісом, виповзала з його надр, дихала старістю і таємним знанням. Руки тремтіли й сіпалися, очі нервово поблискували вогнем; пересохле горло жадібно вбирало в себе паруючу росу. Скеля говорила, скеля шелестіла мовчазною дрімотою ночі; тиша нашіптувала на вухо давно забуті прадавні легенди; зірки сміялися, згорталися, падали крізь неіснуючі хмари, а він ловив їх губами, пальцями, випивав, вбирав у себе, як спраглий вбирає життєдайну вологу, як дитина — молоко матері. Андрій сидів на скелях — і летів над світом; відчував, як груди лоскоче вітер; як чіпляються за розчепірені пальці обсмикані вітром верхівки ялин. Сміявся щиро й нестримно — і сміх цей розсипався над горами, скочувався в долину й наляканою луною стукав у вікна самотніх хатин. Було тепло, було до болю радісно, так, наче щойно народився на світ. Кров тремтіла й пінилася, гори перетікали у мозок мовчазним прадавнім знанням; розум шаленів і сміявся, тремтячі пальці перебирали перли зірок. Летіти, просто летіти! — Андрій зі сміхом змагався з місяцем, крижаною тишею заколисуючи зірки. Дика воля, первісна могутня сила увірвалася в душу, як божевільний вогонь...

А тоді щось схопило його за плече, вирвало зі світу мрій і грубо штовхнуло в коридор.

4

— Почекай мене тут! — сказало щось Мартиним голосом і цмокнуло Андрія в щоку. — Я ненадовго.

І побігло до сходової площадки.

Андрій збирався дістати навушники і знову зануритися в думки, та зненацька в поле його зору увірвалась дивна химерія з розхристаною синьою гривою.

— Шикарна діваха, шкода тільки — блонда до глибини душі! — сказала химерія, махнувши рукою в напрямку Марти.

— Га? — тупо перепитав Андрій.

— Красунька твоя! Ти з нею спиш? — продовжувала химерія.

— Вибач, що? Тобто... Га?

Андрій був трохи вражений. Це ще що за одна?

— Ти з дуба звалився? Чувак, я спитала, чи ти з нею спиш! Що ти все «та» та й «та»? Більше слів не знаєш? — її вродливе личко скривила зневажлива гримаса.

— Ні, звісно, — вирвалося в Андрія, а тоді він зрозумів, що ляпнув дурницю.

— Чого? Ти що, не бачиш, що вона на тебе кип’яточком пісяє? Чувак, не тупи! Таким, як вона, тільки мужика подавай!

— Га?

Андрій потрусив головою, все ще сподіваючись, що йому вчувається.

— Не гальмуй! Що ти гакаєш? До тебе завжди так повільно доходить? Чого ти з нею не...

— Ем... Не твоє діло! — нарешті спромігся огризнутися Андрій.

Синьоволоска зневажливо фиркнула.

— Дурень... Така дівчина... Та будь я хлопцем, я б... А хоча... Стоп-стоп-стоп! — її обличчям раптом пробігла підступна лисяча посмішка. — Може, ти ще й отой самий..? Незайманий?

— Відчепись! — скривився Андрій. Чого їй треба?

— Ха-ха-ха! — розреготалася незнайомка. А тоді раптово обірвала сміх і сказала серйозним голосом. — Дарма, чувак. Багато втрачаєш. Без жартів.

Андрій знизав плечима.

— Ну й нехай. Розберусь...

Незнайомка зібралася щось сказати, але передумала — і простягнула руку вперед.

— Кіра!

— Га?

— Що «га»? Кіра я! А тебе як звуть?

— А... Андрій, здається, — він потиснув їй руку. Дівчина підвела очі — в неї були навдивовижу гарні величезні темні очі — і весело розсміялася.

— Здається? Ти що, забув, як тебе звати? — Кіра поплескала Андрія по плечу.

— Так... Тобто ні. Блін.

— Та що з тобою таке? — синьоволоса дістала з кишені цигарку.

— Фе, ти куриш?

Чесно кажучи, Андрія ніколи не хвилював той факт, що деякі дівчата, буває, смалять, як паровози. Але зараз це була прекрасна нагода помститися за дурнувату ситуацію, в якій він опинився перед цим.

— Курю! — весело підтвердила Кіра і затягнулась. — Постій на шухері, бо не дай бог координатори побачать... Ще дискваліфікують до холери. А шкода буде...

— То курила б на вулиці, на крайній випадок — в туалеті! — Андрій щиро здивувався з її поведінки.

— Ще чого! — буркнула Кіра. — На вулиці так холодно, що можна руки відморозити. А в туалеті штиняє! Ого!

Вона зненацька підскочила вперед і вхопила його за руку.

— Ти ба! — сказала Кіра, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й пальці! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм рукам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Е-е... — Андрій розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

І з того всього ляпнув:

— Не кури... Це шкідливо для здоров’я!

Кіра відреагувала на диво спокійно.

— Шкідливо, — погодилась вона. — Але що поробиш...

З її губ вирвалось акуратне білосніжне кільце.

— Хочеш спробувати? — спитала вона і простягнула Андрієві пачку.

— Ее... Я не курю!

— Це я вже зрозуміла. То хочеш чи ні?

Андрій трохи покрутив носом, а тоді мовчки простягнув руку і дістав цигарку.

— Май на увазі — смердючі до неможливості! — сказала Кіра, підносячи хлопцеві запальничку. — Найдешевші, здається. Навіть без фільтру. У Вано поцупила.

— Хто такий Вано? — знічев’я поцікавився Андрій і в ту ж мить закашлявся від густого пекучого диму.

— Я ж попереджала! — видихнула Кіра і відібрала цигарку. — Вано — це мій друг. Курить майже з дитинства! У нього навіть волосся продимлене. Каже, що посивів від постійних стресів. Але це неправда. Він просто ввесь час смалить. Вано смалить так багато, що замість волосся з його голови росте дим. Серйозно. Знаєш, якщо він колись помре, то хіба що від раку легень, і жоден біс не візьме його до себе, бо побоїться, що Вано навчить чортів курити і задимить усе пекло.

— О! — сказав Андрій, слухаючи її торохтіння. Хто такий Вано, він, щоправда, так і не зрозумів, але судячи з Кіриних слів, це, напевно, був якийсь пропитий-прокурений типчик. — А хіба чорти не курять?

— Що? — запитально глянула на нього Кіра, коли її перебили.

— Кажу «о»! — відповів Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. — Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о». О! О!

— О! — повторила Кіра і дзвінко зареготала. — Мені подобається хід твоїх думок!

— Дякую, — сказав Андрій, не розуміючи, що вона має на увазі.

— Ні ну справді, це все дуже круто! — сказала вона захоплено. — Знаєш, ти мені подобаєшся!

— Ее... Тобто? — Андрій гарячково взявся перебирати в голові всілякі відмазки, щоб відшити дівчину, якщо ця раптом почне нав’язуватись.

— Ну дивись... — Кіра вмостилась на підвіконні і рукою показала на місце біля себе. — Мене бабуся навчила... Бачиш, всі люди зазвичай мають свою... Я навіть не знаю, як це краще назвати, щоб тобі було зрозуміло... Нехай буде аура. Так-от, в більшості людей вона прозора. А це означає, що їх можна читати, як на долоні. От подивився на людину — і все, бачиш її наскрізь, так, ніби вона перед тобою гола ходить. Але оголене не тіло, а душа. Такі люди мені нецікаві. Вони якісь... плоскі. А бувають люди мутні. Як весняна вода. Не зважай на негативне забарвлення цього слова, бо мутні... Вони круті... Так-от, Вано мутний. Моя бабуся мутна. Я вас познайомлю, коли вона повернеться з мандрів. І ти мутний. Я довго сиділа позаду, півгодини думала, як зачепити, щоб не втік. Бо лякати тебе, знаєш, якось не хотілось... Хоча, здається, я знову натупила...

— Ну-у... — знизав плечима Андрій. — Просто влізла не в свої справи — та й усе.

— Чувак, вибач, — знову посерйознішала Кіра. — Я просто кажу все, що думаю. При чому думаю зазвичай після того, як слова вже вирвуться з рота. Так що... Побачила твою діваху — от і понесло.

— Стривай... Ти що, з відхиленнями? — Андрій, здається, прозрів.

— Якими ще відхиленнями? Ти про лесбійок? Та ні, звісно! Я чуваків люблю! — вона засміялась.

— Чого ж тоді до Марти липнула?

— Дурне! — фиркнула Кіра. — Я хотіла тебе зачепити, поки не втік! Щоб перевірити, чи ти справді такий мутний, як мені здалося. Марта просто під руку потрапила! До речі... Про вовка промовка... То не вона часом?

Кіра кивнула головою в кінець коридору.

— Що ж, я, мабуть, уже піду! — сказала дівчина, зістрибуючи з підвіконня. — Приємно було познайомитись!

Кіра зненацька обвила його шию руками і міцно притиснула до себе. — І все-таки... Подумай на тим, що я сказала! Я маю на увазі, про тебе з Мартою! — проторохтіла вона в самісіньке вухо і нарешті відпустила Андрія. Ти зрозумів, про що я! Бувай!

Кіра підморгнула хлопцеві, а тоді різко розвернулась і швидкою ходою пішла геть. Андрій ще якусь мить дивився, як вона віддаляється, а тоді сів на підвіконня дожидатися Марти.

Нарешті та прийшла.

— Ти знайомий з пацанкою? — Марта підозріло зиркнула на Андрія, пропонуючи стаканчик з кавою.

— З ким? — здивувався Андрій. — Ти про Кіру, чи що?

— Ов, ти вже навіть знаєш, як її звуть! — Марта сказала це таким докірливим тоном, наче Андрієві слова щойно підтвердили її найгірші сподівання.

— Знаю, і що з того? Вона сама полізла знайомитись.

Він не збирався виправдовуватись, тим більше, перед Мартою, але сваритися з нею також не дуже хотілось. Тому він просто згріб дівчину в свої обійми і знічев’я поліз цілуватися. Зрештою, мав на це повне право. Хто щойно вийшов з аудиторії, впоравшись з усіма олімпіадними завданнями? Андрій Маковей! У кого чудовий настрій і вродлива дівчина поруч? В Андрія Маковея! То чому ж трохи не порадіти?

— А чого пацанка? — поцікавився в Марти, коли вони вже покинули шкільний двір.

— Ти ж її бачив! — Марта презирливо закотила очі. — Нормального одягу не визнає, їй тільки розтягнуті футболки подавай!

Андрій здивувався. Чесно кажучи, він навіть не помітив, у що була вдягнена Кіра.

— На голові — вороняче гніздо, — продовжила смакувати подробиці Марта. — Пофарбувати волосся в синій колір — це ж вершина несмаку! Не здивуюся, якщо у неї там цілий зоопарк! Та й узагалі... Ця твоя Кіра схожа на вуличного хлопчиська! Ще й пришелепкувата на всю голову!

— Справді? — Андрій дивився на Марту і при цьому скептично посміхався. Але та, схоже, так захопилась перемиванням Кіриних кісточок, що забула про все на світі.

— ...а ще у неї бабця мішком прибита. І, кажуть, вона колись зустрічалася зі священиком. То якийсь дідуган, старий, як світ, лисий і хворий на СНІД. Коли вони були разом, він зачиняв всі вікна і...

Андрій так і не зрозумів, хто зустрічався зі священиком: Кіра чи бабця. Та й узагалі... Чим більше говорила Марта, тим більше він усвідомлював, яка вона все-таки пустоголова. І навпаки, з кожним лайливим словом божевільна синьоволоса Кіра ставала все привабливішою і привабливішою, немов якась чудернацька квітка. Андрієві ніколи не подобались хуліганисті дівчата, але Кіра була якоюсь такою... Дивакуватою, це й дурному ясно... Але її дивакуватість чомусь приваблювала. Та й узагалі... З такою навряд чи занудьгуєш. Чого, на жаль, не скажеш про Марту.

Подумаєш, краля писана... Ну то й що? Кірі, чесно кажучи, теж нічого не бракує. У неї дуже гарне обличчя — немов виточене з мармуру. І руки красиві — акуратні, тонкі. Єдине, що трохи збиває з пантелику, — це синє волосся. Чесно кажучи, Андрій ніколи не розумів, в чому сенс подібних дівчачих витребеньок.

Ну але менше з тим... Треба буде якось їй подзвонити. Витягнути на вулицю, трохи потриндіти. Цікаво, які ще сюрпризи ховаються в її синій голові? Ех... Дивний сьогодні день, трохи божевільний. Давно таких не було. Чи то він після лікарні вже відвик. Треба буде до Сашка на днях завітати, той у них спец по дівчатах.

Тут Андрій спохопився, що так і не взяв її телефон.

5

Минуло кілька днів.

Андрій регулярно заходив на сайт координаторів, сподіваючись побачити своє ім’я у списку переможців. Нарешті пощастило. Все сталося так, як він очікував: Андрій Маковей, кращий із кращих, безсумнівний лідер, максимум балів. Друге місце дісталося Славкові і якомусь ліцеїстові з дурнуватим прізвищем (чи то Сванціцький, чи то Свинарський). На третьому блаженно розкошували близнюки з тринадцятої школи (Андрій згадав, що бачив їх на конкурсі — обидва опецькуваті і страшенно бридкі) і якась Наталя Кирієвська із другого кінця міста. Ні Марти, ні Кіри в цьому списку не було. Щодо Марти, це не стало для нього сюрпризом. Певно, щось наплутала, коли списувала, вона це добре вміє. А от Кіра... Жаль, звісно. Андрій щиро сподівався, що зможе зустрітися з нею на церемонії нагородження. Та схоже, цього разу його чекало розчарування.

У школі хлопця зустрів черговий сюрприз. Побачивши Марту на великій перерві, Андрій стрімголов кинувся до неї, щоби привітатися, та дівчина зиркнула на нього та-а-аким поглядом, що він ледь не впав. Тоді вона різко розвернулась і пішла геть, не сказавши ні слова. Андрій на якусь мить подумав, що йому здалося, і кинувся навздогін, та ледь не врізався в першачка, що нісся по коридору зі швидкістю світла.

Андрій спробував виловити Марту після уроків, та вона схопила подругу попід руку і чимдуж побігла до зупинки. Він щось кричав їй услід, просив зачекати, та де там! Марта як з ланцюга зірвалась. Вскочила в напхом напханий автобус — і тільки її й бачили!

Андрій нічого не зрозумів. Якого дідька вона його уникає? Що вже їй стрельнуло в голову цього разу? Бо те, що Марта образилась, було ясно й дурному. Щоправда, навряд чи хтось знав, в чому була причина цієї образи.

Наступного дня ситуація повторилась. Та він твердо вирішив поговорити з Мартою. Андрій уважно вивчив її розклад і, дочекавшись великої перерви, зайняв вичікувальну позицію під дверима її класу.

Незабаром Марта вийшла, тримаючи за руку якусь зі своїх подружок. Побачивши Андрія, дівчина позадкувала і сказала на ввесь голос, що передумала йти в буфет, бо бачте, в неї вкрали гаманець.

Та Андрій не став чекати. Як тільки подружка загаялась, нібито випадково зіштовхнувся з нею (за цим послідувало чемне «вибач, будь ласка»), а тоді схопив Марту за руку і силоміць поволік до найближчої віконної ніші, хоч вона й пручалась, мов дика кішка.

— Що в біса відбувається? — спантеличено спитав Андрій, коли вони залишились удвох.

Марта зібралася щось сказати, та не змогла. Почервоніла, як буряк, її губи затремтіли — і Андрій зрозумів, що вона от-от розплачеться.

— Ти ще й питаєш? — видушила з себе Марта зі злістю в голосі. Андрій мимохіть порівняв її з розлюченою змією. Очі вирячені, з рота пирскає отрута, ще й сичить скажено — так і хоче вжалити. Але це тривало якусь мить, бо одразу після того Марта перетворилась на звичайну істеричку, що від нічого робити вигадала собі проблему і роздула її до розмірів всесвітньої катастрофи.

— Ти ще й питаєш? — повторила дівчина з наголосом на останнє слово. — Та як ти смієш?!

Останнє речення вона майже проверещала.

— Та що таке, ти мені поясниш чи ні? — Андрій відчув, що починає дратуватися. Чим-чим, а мистецтвом виведення з себе Марта володіла досконало.

— О-о-о! — сказала Марта з насолодою, зумисне розтягуючи звук. Андрій зрозумів, що його чекає довжелезна гнівна тирада на тему, який же він все-таки поганий хлопець і який подвиг зробила Марта, дозволивши долучитися до почту самої королеви.

— А от подумай... Поворуши своїми геніальними мізками! — Марта скорчила гримасу. — Ну ж бо, ти у нас розумничок! Чи це тільки чутки, га? Та наче б то ні! Олімпіаду ж якось виграв!

— Ну і? — Андрій згорав від нетерпіння, здогадуючись, куди вона хилить.

— Знаєш, нормальним людям зазвичай не шкода свого розуму, якщо мова йде про те, щоб тр-і-і-ішечки поділитися ним з іншими. Ну зовсім трішечки. Та й не з усіма ж, а тільки з найближчими! Принаймні мені так здається! А от що скажеш на це ти, можу лише здогадуватися!

— Навряд чи щось нове для тебе! — відрубав Андрій. Ну що за манера говорити? Замість того, щоб одразу перейти до діла, треба наплести сім мішків гречаної вовни й дістати всіх своїми безглуздими вступними промовами!

— Хм... Я так і знала... — видихнула Марта. — Вирішив підставити свою дурненьку дівчинку, правда? Це тобі Славко ідейку підкинув, чи ти сам здогадався?

— Про що ти?

— Ну так, звісно! — Марта ображено надула губки. — Звісно, ми не знаємо, про що мова! Ми узагалі про це вперше чуємо! І дурненьку, нав’язливу Марту теж бачимо вперше!

Андрій закотив очі.

— Зайчику, ти мене обманув! — вереснула дівчина з натугою в голосі. Якийсь малий, що пробігав мимо, зацікавлено зупинився і зиркнув у їхній бік.

— Підло обманув, підступно обвів навколо пальця, ніби якусь безголову шльондрочку! — вона бурчала й сичала, хрипіла і пирскала слиною, розмахувала руками й прискіпливо свердлила його поглядом — ну чисто тобі фурія! «Обвів навколо пальця», «шльондрочка» — де вона такого нахапалася?

— Ти це зробив навмисне, — сказала Марта, понизивши голос. — Ти навмисне підсунув мені аркуш з неправильними відповідями. І все це — заради того, щоб витягнути ту свою пацанку!

Виявилось, Марта здуру попереставляла якісь цифри, коли списувала роботу в Андрія. Це коштувало їй трьох балів — рівно стільки не вистачило до призового третього місця.

Андрій стомлено схопився за голову.

— Марто... Сонечко, ну хто ж тобі винен, що ти така неуважна? — сказав він поблажливо, збираючись заткнути розгнівану дівчину способом, перевіреним цілими поколіннями юнаків. — Я все правильно написав, от тільки ти, схоже, щось наплутала...

І він потягнувся до Марти. Та де там! Замість поцілунку отримав смачного ляпаса.

— Це ти у всьому винен! І не відмазуйся! — вереснула Марта. — Ти хотів, щоб перемога дісталась оцій твоїй ненормальній, з гніздом на голові! Я бачила, як ти на неї дивився, коли розмовляв у кутку! Я все бачила! І як вона тебе обійняла! Знаєш, друзів так не обіймають! Тим більше, малознайомих хлопців, яких бачать ледь чи не вперше! Так що не треба тут мені локшину на вуха вішати! Я не геть дурна, щоб на таке повестись!

— Ее... Марто... Ти з глузду з’їхала? — Андрій ухилився від чергового ймовірного ляпаса. — Що ти мелеш?

Її нервова жестикуляція доводила його до сказу.

— Я все знаю! — писнула Марта, підстрибуючи, мов задиристий півень. — Що, вподобав собі ту психічку, так? Знаєш, я завжди думала, що ти якийсь прибитий! І наївно вірила, що зроблю з тебе людину! А виявляється, фіг там! Тебе ж до фриків так і тягне! Та й хто б сумнівався! Ідіотка, дурепа нещасна! Повірила, що зможу щось змінити! Ха-ха-ха! А воно, невдячне... Господи! З ким, з ким, а з пацанкою... Хоча... Недарма ж кажуть: яке їхало, таке й здибало! Недарма...

З її очей бризнули сльози.

— Та вгамуйся ж ти нарешті! — роздратовано прошипів Андрій. Він терпіти не міг дівчачих сліз. Все ще не втрачаючи надії на примирення, спробував її пригорнути, але Марта грубо відштовхнула хлопця, при чому зробила це з такою силою, що він ледь не впав.

— Знати тебе не хочу! Згинь! Ти мене чуєш? Згинь! — заверещала дівчина на увесь коридор. — Пропади пропадом! І не потрапляй мені на очі більше! Не потрапляй, чуєш? Бо інакше сильно про це пошкодуєш!

І вона побігла геть.

Андрій роззирнувся і зрозумів, що за ними спостерігає вся школа.

«Ну і справи!» — сказав сам до себе, пригладжуючи волосся. Марти вже не було, але школярі продовжували витріщатись на нього, роззявивши роти.

— Чого дивитесь? — огризнувся Андрій і дав щигля якомусь малому, котрий, здається, знімав їхню сварку на телефон. Малий голосно ойкнув, а тоді почав пхинькати і пригрозив, що скаже мамі.

— Цить, а то зараз ще й по носі отримаєш! — гаркнув на нього Андрій. Малий позадкував і сховався за спиною якогось випускника. На відміну від прискіпливого третьокласника, позбутися останнього було значно важче.

— Все гаразд, все уже гаразд! — затараторив Андрій зі штучною усмішкою на губах, пробираючись крізь натовп. — Дайте мені спокій!

Натовп неохоче почав розходитись. Андрій, в свою чергу, пірнув у клас і вмостився на парту, почуваючись ні в сих, ні в тих. Що вона з нього хотіла? Марта, чесно кажучи, ніколи не відрізнялась блискучим інтелектом. Як їй узагалі вистачило нахабства звинувачувати в своєму провалі Андрія? Тим більше, що він їй не відмовив, а допоміг, чим тільки зміг... Хіба він винен, що вона навіть не докумекала перевернути аркуш (бо, бачте, числа були записані догори ногами)? Дурепа... Та й до чого тут Кіра?

Дідько би вхопив ту Марту... Тільки проблеми від неї. Та й узагалі... Що за дівчата пішли? Вічно все перекрутять так, як їм вигідно. А ти потім розгрібай...

6

Марта більше не дзвонила. Вибачатися й телефонувати першим Андрій теж не збирався. Кілька разів бачив її після уроків з рудим студентом-баскетболістом. Це був минулорічний випускник. Здоровенний і дурний, як пробка. Ну що ж, Андрій не збирався довго побиватися. Хай собі зустрічається, з ким хоче. Може, з ним їй пощастить більше.

Іноді згадував про Кіру. Шкода, що так і не взяв її номера.

Через кілька тижнів його зі Славком запросили на церемонію нагородження. Все як має бути — офіційні листи, дзвінок у школу. Директор, радісінький, як слон після бані. Всі його вітають, всі його хвалять, дружно плескають по плечу, демонструють великий палець. Штани і піджак — не дай бог у джинсах припрешся! Мати метушилась, батько ліниво курив на балконі. Виріс, синку. Може, й тобі одну? Та ні, дякую, ти що, тату? Я ж не курю, забув? Молодець, молодець. Оце синочка виростив, ух! Бачиш, Олю, який він у нас! Не піддається на провокації! Навіть рідного батька на місце поставить. Ну Андрійку, пора вже тобі вирушати в доросле життя. Хутко давай! Бо спізнишся ще! Іди-йди! Чого ти стоїш, як стовп?

Андрійко втікає на церемонію. Всі галасливі і прибрані. Дівчата в сукнях, хлопці з прилизаними чубами. Зборисько папужок, інакше не назвеш. Розсипаються по залу, галасують, метушаться. А там у першому ряду... Ти ба? В синенькому сарафанчику? Невже вона?

— Кіро-о!

Шум, гам, чийсь лікоть під ребром. Та де там. Не чує.

— Кіро-о-о!

Мимо проноситься секретарка з тацею. Зненацька жінка спотикається — і вміст таці опиняється на його новенькому, ретельно випрасуваному піджаці.

— От дідько... Кіро!

Кіра нарешті повертає голову — і помічає, як Андрій зосереджено розмазує по сорочці вершки. Якусь мить вона дивиться на хлопця серйозним поглядом, а тоді починає голосно сміятися.

Не припиняючи сіпатись від сміху, Кіра встає зі стільця і, наступаючи на десятки ніг, прямує до виходу.

— Салют незайманим! — репетує на ввесь зал.

Андрій приречено затуляє обличчя рукою.

— Вибач, не втрималась! — сказала Кіра, повиснувши в нього на шиї. Але Андрій не сердився. Він був страшенно радий її бачити. Радість від зустрічі захопила хлопця настільки, що він, не довго думаючи, підхопив Кіру на руки і закружляв над неспокійним натовпом.

Кіра щиро засміялась і поплескала його по спині.

— Опусти! Зараз же опусти! — звеліла жартівливо. — Бо через тебе ще туфлі погублю...

— Хм... А ти красива! — сказав Андрій згодом, маючи на увазі її не надто вже звичний прикид, але замість того, щоби ввічливо подякувати, Кіра презирливо хмикнула у відповідь.

— То все мама! — буркнула вона. — Нап’яла на мене оце лялькове платтячко — і сказала, що хай тільки спробую зняти! Про кишенькові гроші можу забути. Та й це ще не все. Дивись! Навіть бантик є!

І вона продемонструвала невеличкий блакитний бантик, майже не помітний між її синюватим волоссям.

— Ти тільки поглянь, мене ще й причесали! — Кіра закотила очі, незадоволена своєю зачіскою. Але Андрієві, навпаки, сподобалось. Акуратне, пригладжене, злегка відросле (хоча, можливо, не надто й рівне) каре пасувало їй значно більше, ніж хаотичні, розтріпані пасма. Навіть колір — і той не виглядав таким диким, як минулого разу.

— Ти схожа на якусь казкову героїню! — сказав їй Андрій. — Тільки я от ще не визначився, на яку!

— Думаю, ми це переживемо! — посміхнулася Кіра. — Мої вітання, до речі.

— Спасибі! А ти тут з ким? — поцікавився Андрій, вирішивши, що вона прийшла з дівчинкою зі своєї школи.

— З братом! — випалила Кіра, навіть не моргнувши.

— З братом? — здивувався хлопець. — Чому з братом? А як же твоя подруга?

Вона зацікавлено підвела брову.

— Яка ще подруга?

— Та з твого класу... Переможниця. Як же її звали? Чи то Настя, чи то Наталя. І прізвище таке дивне. Кірієнко... Чи, може, Кіроєва. Чорт, забув.

Кіра раптом розсміялася.

— Ти маєш на увазі «Кирієвська»? — дівчина почухала носа.

— Точно! Пам’ять нікудишня! — засоромився Андрій. — То ви все-таки знайомі?

— Авжеж, і доволі давно! — Кіра продовжувала посміхатись.

— Ну що ж, передавай їй вітання.

— Та я б залюбки, але, думаю, ти і сам зможеш це зробити!

Андрій здивовано озирнувся навколо, очікуючи, що до них от-от приєднається загадкова Кірина подруга. Якась невисока, руда дівчинка попрямувала в їхній бік. Він на мить подумав, що це Наталя, але в останню секунду дівчинка зупинилась і приєдналась до компанії ліцеїстів, що дружно жували попкорн на гальорці.

— Когось шукаєш? — поцікавилась Кіра.

— Та ж твою Наталю... Думав, ти нас познайомиш.

— Ви уже знайомі, довбику! — вона пирснула зі сміху.

— Що, справді? — Андрій щиро здивувався. — Чого ж я такої не пригадую? Покажи її мені. Де вона?

— Та перед тобою!

Кіра ледь не душилась від реготу.

— Що... Що...

Стоп. До Андрія, здається, нарешті почало доходити. Кірієвська... Кіра...

— Наталя Кірієвська — це ти?!

— Оплески в студію! — засміялася Кіра, імітуючи аплодисменти. — Ти просто надзвичайний! Браво!

— Тю... — Андрій знітився. — От тільки не треба з мене глузувати. Я ж думав, тебе Кіра звати. А воно, бач... Наталя. Ната. Наталочка. Чи як там тобі більше до вподоби.

— Кіра! І все. Ніяких Наталь! Так мене звуть тільки родичі. А в тусах мене знають як Кіру. І в соцмережах я шифрують під цим іменем. При чому давненько вже...

— В такому разі приємно познайомитись... Ще раз, — посміхнувся Андрій.

І простягнув їй руку.

— Тебе, здається, шукають! — сказала Кіра, пильно вдивляючись у щось за його спиною.

І справді, по залу бігала одна з координаторів, відповідальна за команду з Андрієвої школи. Вона дріботіла поміж рядами, спотикаючись об ноги галасливих школярів, і тоненько пищала: «Маковей! Перепрошую... Ви не бачили Маковея?»

— Я тут! — гукнув Андрій і помахав їй рукою.

Обличчя жінки на якусь мить проясніло, а тоді посерйознішало — і вона строго гукнула на ввесь зал:

— Маковей! Ану до мене! Негайно!

Спантеличеному Андрієві не залишилось нічого іншого, як покірно подріботіти в її бік, немов слухняний цуцик. Але перед цим він вирішив домовитися з Кірою про зустріч. Та ба! Його чекало розчарування.

Кіри вже не було.

7

Кілька тижнів після того випадку Андрій ходив, мов у воду опущений. Ну як він міг проґавити Кіру, коли доля подарувала йому таку чудову можливість зустрітися з нею ще раз?

Одного разу він півдня простирчав біля воріт її школи. Та дарма. Кіри не було. Тоді як Андрій, в свою чергу, підхопив застуду і тиждень провалявся в постелі, з температурою під сорок і черговими мареннями на тему Країни чудес.

Якось, коли Андрій хворів, до нього забіг Сашко, нечастий гість у цих краях. Як завжди, Сашко просто пробігав мимо. Ноутбук в майстерню заносив. Процесор накрився, а йому наукову писати. Відтягнув усе до останнього моменту — а тут на тобі! — сюрприз! Андрій, звичайно, добра душа, чом би й не виручити друга? Тому поки Сашко сидів і здирав з інтернету всілякі премудрі статті, Андрій скаржився на життя, смакуючи подробиці стосунків з Кірою.

Сашко слухав зовсім неуважно. Спочатку друг був повністю поглинутий експериментами. Потім його увагу привернула якась рекламка з напівоголеною дівкою — «ти тільки поглянь, яка киця!». Коли Андрій зрозумів, що Сашко вже втрачений для суспільства, то махнув на нього рукою і ліг спати.

Ввечері, коли батьки нарешті вклалися, Андрій замкнувся в кімнаті і сів за комп’ютер. Давненько він не зависав у мережі. Може, знайде там що-небудь для душі. Фільм якийсь чи трохи музики. Пора б і плеєр оновити, зрештою. До речі, Кіра, здається, казала, що полюбляє сидіти у всіляких соціальних мережах. А що, коли він спробує знайти її там? Хтозна... Раптом пощастить.

Давно Андрій не заходив на свій акаунт. Сайт видався зовсім чужим. Повністю оновлений інтерфейс, якась химерна гама кольорів, нові додатки, можливості, функції... Але це все мало цікавило Андрія. Хвилювало інше — Кіра.

Нарешті розібравшись із функціонуванням сайту, вбив у пошуку «Кіра Кирієвська» — і о, диво! — йому одразу ж пощастило! Сайт запропонував Андрієві трьох ймовірних претенденток на це ім’я, хоча по-справжньому його цікавила лише одна.

Першу кандидатуру забракував одразу. Це була оголена блондинка, що мріяла про неземне знайомство. На аватарках двох інших замість дівочого обличчя красувались якісь картинки. В однієї був мультяшний кіт у здоровенному капелюсі і бездонних ковбойських чоботях. Друга ж порадувала зображенням смішної синьої гусениці, що сиділа на шапинці гриба і курила кальян, заплющивши очі. Не знаючи, кого обрати, хлопець вирішив написати обом.

Оскільки дівчина з аватаркою кота була онлайн, Андрій спочатку написав їй. «Привіт! Пам’ятаєш мене?» Відповідь прийшла майже одразу: «Ні, але, думаю, це можна виправити.» Андрій зрозумів, що це не дивакувата синьоволоска, але про всяк випадок вирішив перестрахуватися: «Ти Наталка Кирієвська?». В наступному повідомленні його чекав здивований смайлик і легкий докір з боку незнайомки: «Ні. Я Кіра. Ти що, читати не вмієш?». — «Вмію. Вибач, будь ласка. Я помилився.»

Відповіді з іншої сторінки того дня він так і не дочекався. Як і наступних сім днів опісля. Але одного зимового вечора комп’ютер нарешті пискнув — і Андрій побачив конвертик.

«Салют незайманим!»

А тоді — цілий каскад майже не зв’язаних між собою повідомлень:

«У мене холодильник сказився».

«Вибач, не втрималась.»

«Я уб’ю Мирослава.»

«Вгадай, що в мене є.»

«Він не пускає до свого ноута».»

«Мене вигнали зі школи».

«Я тебе боюсь. Ти схожий на дикобраза.»

«Ой, це не тобі.»

«Ти любиш траву?»

«Вано покусав домовик».

«Бабуся повертається».

«Як можна пити несолодкий чай?».

«Я випадково проковтнула павука».

«А ти любиш павуків?»

«Що ти п’єш?»

«Незайманий, ги-ги.»

«Хочу на кладовище.»

Кіра строчила й строчила, поки Андрій набирав всього лише нещасних кілька рядків. Нарешті він зібрався з духом — і натиснув на «Enter».

«Слухай, давай якось зустрінемось. Що ти на це скажеш?»

«Той ідіот викинув мої цигарки!»

«Обома руками за!»

«То що ти п’єш?»

Андрій подумав і відписав: «Гаразд, де й коли?»

«Що ти п’єш, незайманий?!»

«Ну...пиво, припустимо.»

«Гаразд, куплю портвейн. Міський парк, шістнадцять нуль три. Не спізнюватись, бо вип’ю все сама, і тобі доведеться тягти мене додому. А оскільки ти не знаєш, де я живу, то це буде твій дім! Тому добре подумай перш ніж спізнюватись! Мені до лампочки, чию хату обблювати.»

Андрій хотів написати якусь приємність, але передумав, вражений її останніми словами.

«Чого мовчиш? Злякався? Та жартую, дурнику! Отже, завтра, міський парк, шістнадцять нуль три. Але май на увазі: коли я вип’ю, то починаю молоти всіляку пафосну фігню. А поки що я йду курити! Бувай!»

Андрій вклався спати з блаженною усмішкою на губах. Нарешті він її знайшов. І навіть запросив гуляти. Хе-хе, швидше б той завтрашній день! А він обіцяє бути багатим на сюрпризи.

Тієї ночі Андрій спав як убитий.

8

Кіра чекала на нього в парку. Шістнадцять нуль три — як і домовлялись. Туман похмурими витками стелився по вулиці, та Андрієві було байдуже — у його душі світило сонце.

Вони бігали по темних провулках і розлякували голубів. Стрибали по калюжах і втікали від голодних собак. Вони говорили про все на світі — точніше, Кіра говорила, а він ловив її слова, вбирав їх, мов губка, обростав словами і вбирався в їх силу, як весняне дерево у листя.

Кіра не обманула — коли вони вилізли на якусь покинуту гору (була така за містом), з її полотняної торби висунулась пачка сигарет і дешевий портвейн.

Вони сиділи високо вгорі, спостерігаючи за першими міськими вогнями, дриґали ногами, передавали одне одному пляшку з портвейном і курили. Кіра розповідала про свою бабцю, що блукала десь світами у пошуках щастя, про її божевільні ритуали і про те, як трави рятують від нічних жахіть. «От знаєш... Вона крута. Хоч і стара вже. Відколи я себе пам’ятаю, її ніколи немає вдома. Постійно десь ходить... Чи їздить... Хоча ні, швидше, таки ходить. Бо, чесно кажучи, бабуся не любить транспорт. Вона думає, що від нього бувають проблеми з ногами. Ну от, знаєш, коли багато сидиш на місці чи возишся в машині, то ноги кам’яніють. Це вона так каже. А ноги у неї здорові. І дуже сильні. Знав би ти, як я за нею сумую... Вона — моя бабуся — ніколи не сидить на місці. Як ти думаєш, чи може присутність іншої людини впливати на наші сни? Я кажу: може. Ти не уявляєш, що мені сниться, коли вона повертається. Жаль, що це буває так рідко... Але я тоді дурію від щастя. Бо вона вчить мене усьому гарному, що вміє сама. А вміє вона багато, повір... Ось, наприклад, знає, якими травами що лікувати. Або як розкусити людину. Ну, не так, як горішок, а трохи по-іншому... Ніби просвітивши рентгеном. Коли я була маленька, то багато плакала за татом. Він пішов, коли мені було чотири. Я не знаю, чого... Але мені було погано без нього. І Миркові було погано... Мирко — це мій старший брат... Так-от, я багато плакала і не хотіла їсти. Худла просто на очах. Мама дивилась на це — і теж починала плакати. Бо не могла змусити мене хавати. Не допомагали ні прохання, ні погрози. На цукерки і мандаринки я не велась. А потім приїхала бабуся — і все змінилось... Я тоді вперше її побачила. Важко сказати, що саме було тоді в мене в голові, але перше враження про неї запам’яталось на все життя... Це були кольори, багато-багато бурхливих, вируючих кольорів — і світло. Від нього ставало добре і тепло. Хотілося спати... Потім — бути... Потім — рухатись... А якось я поїхала з нею до моря... Уже пізніше, коли мені виповнилось десять. Після того я почала розуміти дорогу і кайфувати від неї. Коротше кажучи, бабуся навчила мене жити.»

«От, чувак, я часто бачу сни. Карколомні. Кольорові. Це прикольно, коли можна ходити догори ногами чи бачити, як твої пальці перетворюються на макарони. А ще краще — на желейних черв’ячків. А ще я люблю говорити з котами. В реальному житті вони ніфіга не розуміють, що ти їм кажеш, а тільки дивляться на тебе, мурчать або намагаються відкусити ніс. А от уві сні вони тобі відповідають. Скажи, ти коли-небудь хотів собі котяру, який вміє не тільки мурчати і сцяти по кутках, але й розмовляти чи навіть бухати?»

«Я їх всіх люблю... Усі-усіх... Ось дивись, Мирко — це мій братик. Він дуже дурний, хоч і геній. І це добре. А ще є Вінт. І він — художник. Офігенний художник, таких тепер майже нема. От що значить — руки з правильного місця. Від його картин реально шторить. Ти мусиш це побачити... Вінт класний і завжди п’яний. Мені іноді здається, що він трохи притрушений, але пофіг... Коли він п’яний, то дуже щасливий. Хоча... Ми усі тоді щасливі. От лежиш собі такий в дрова — і тобі д-о-обре! Особливо, коли поруч твої друзі — такі ж самі обдовбані чувачки. Нє, ми не бухаємо цілодобово, ти не думай. Але коли вже доводиться, то нормально так... Ну і що, правда? Ми ж усе одно нікому не шкодимо. Просто валяємося на дивані чи на килимі і сміємося. Ну... Це як така собі секта щасливих людей. Ну там, знаєш, хворіти на життя, вдихати його разом із димом, пропускати крізь цигарки і легені, запивати вином. Що, пафосно? А як тобі таке? Ми п’яніємо від життя, ми ловимо від нього наркотичний кайф, нас гребе і накриває хвилями ейфорії — з головою накриває, шалено і безповоротно. А ще ми постійно сміємося, сміємося з усіх і кожного, бо тільки сміхом можна заглушити страх. Ще більше пафосу, бачиш? Я ж попереджала!»

«Пафос пафосом, але я кажу правду. Думай, що хочеш... Коли я кажу про страх, то маю на увазі всіляку стрьомну фігню. Чого ми боїмося? Я й сама не знаю. Кожен із нас боїться, страх живе у його серці, десь глибоко на дні, десь там, куди ми ніколи не заглядаємо. До пори, до часу, розумієш? А потім виростає — і починає задовбувати. Він жере наші ілюзії, якісь забуті мрії і нездійснені бажання. Це огидно... Ну так, знаєш... Фу. Він поїдає нас роками, підгризає, підточує, розростається, ніби якась ракова пухлина. Він підкрадається до нас порожніми ранками і самотніми вечорами, коли ми їдемо в переповненому автобусі чи п’ємо чай перед сном. Він ходить за нами по шумних вулицях, чатує в безлюдних коридорах і — тільки уяви собі — навіть підглядає у душі. Ти б хотів, щоб хтось дивився, як ти собі миєш...? Ну, неважливо, що саме миєш, але от сам факт, що хтось це бачить... Або коли ти сидиш на унітазі. Чи ще щось таке... Страх — це ніби паразит... Бо він думає з нами, він дихає з нами і пожирає нас, поки ми спимо. Хоча ні, наш страх — це вірус. Вірус, від якого не втекти. А єдині ліки проти нього — сміх.»

«Ми з Мирком — це парочка ідіотів, що просто ловлять кайф від життя. Ми розуміємо одне одного з півслова... Хоч він і дурний, я вже це тобі казала. От, наприклад, коли він починає вимахуватись, я його лупцюю. А потім він лупцює мене. Бачиш синець? Це я зі стільця гепнулась, бо він стягнув мене за ногу — хотів до компа добратися. Але я все одно люблю свого брата. А він любить мене. А ще він геній. Бачив би ти, з якою швидкістю він генерує нові ідеї!»

«Давай поїдемо кудись. Пофіг куди, тільки щоб не стирчати в чотирьох стінах. Мені набридло... Школа — хата, школа — хата... Та скільки можна? Однокласники — дауни, лізуть мацатись і біжать до директора, бо дістають по морді. А потім мене відраховують на тиждень, ага... Мамі, чесно кажучи, глибоко пофіг, але директор починає їй надзвонювати, набридати... Міг би вже й запам’ятати, що вона все одно ніколи не бере трубку. Коротше кажучи, повітря хочу... Свіжого, морського... А відсутність руху — це зло. З ним треба боротись. Бо якщо надто довго сидіти на місці, одного дня ти пустиш корені і приростеш, як у страшному сні. І тоді вже все. Вважай, життя закінчилося.»

Вони сиділи над містом і дивилися кудись удаль. Кіра говорила й говорила, викурювала цигарку, знову говорила, випивала ковток портвейну, робила паузу, щоб вхопити ротом повітря, знову курила, знову говорила. Портвейн вливався в горло терпким потоком, смердів спиртом і щипав за язик. Та в цьому було щось особливе, щось таке, що робило вечір теплішим, а Кіру — добрішою. Коли Андрій вливав у себе черговий ковток, йому здавалося, що він починає розуміти, про що говорить Кіра, бо в цю мить життя ставало до нього прихильнішим, обростало кольорами, наливалося соками. Проблеми згасали, немов ранкові ліхтарі, танули, як весняний туман у променях сонця. Залишалися тільки вони з Кірою, та ще чиїсь милі обличчя, що пропливали перед очима безконечною вервечкою усмішок. Вони народжувались із Кіриних слів, усі ці божевільні бабусі, вічно п’яні Вінти і дурні братики-генії. Вони жили у ній, вони творили її, вони складали її з пазлів, немов химерну мозаїку. Вони ставали нею, вони наповнювали її життя сенсом. Вони були не просто її друзями — вони були її душею.

«Божевільні. Великі. Святі. Якби не вони, я б, мабуть, звалила з дому і поперлась кудись за море... Але зараз розумію, що поки ранувато... Бо, на жаль, я не така, як бабуся. Мені ще вчитися і вчитися... Але як би там не було, сидіти на місці все одно важко... Добре, що вони в мене є.»

Кіра продовжувала говорити. Вона була вже добряче п’яненька. Андрій прислухався до шуму в голові і думав, що вона найдивніша людина, яку йому коли-небудь доводилося бачити.

Вони довго блукали містом. Вечір опускався з неба густим туманом і блідим сяйвом ліхтарів, що мерехтіли в імлі, мов примарні маяки. Кіра захоплено щось вигукувала і тицяла пальцями кудись у темряву... І недарма, бо притрушені туманом будинки нагадували декорації до якогось похмурого фільму жахів. Звідусюди на них чигали привиди й перевертні, старі дерева похитувались під вітром, демонструючи безлисті гілки, що так нагадували кістляві ручиська. Страшно завивав вітрюган на старих горищах. Сп’янівши від портвейну і картини довкола, Кіра потягнула Андрія на старе кладовище.

Вони валандались поміж могилами, мов двоє волоцюг. Печальні статуї святих вперемішку з подобами померлих кам’яними очима стежили за кожним їхнім кроком. Вони бігали поміж склепами, прислухаючись до шепоту оголених гілок, читали написи на табличках і гралися в піжмурки. Потім прийшла черга дуже страшних історій. Кіра дістала нову пляшку портвейну і присмокталась до неї. Андрій вирішив не відставати і, коли пляшка опинилася в його руках, почав заливатись терпкою, трохи колючою рідиною.

Вони говорили й говорили. Точніше, він оповідав, а вона слухала. Усе, як має бути: повільний тихий голос, безмежна кількість пауз, хитро примружені очі, що ніби чекають несподіванок. Андрій був майстер розповідати всілякі страхіття. Він умів викликати мурашки на шкірі.

Кіра теж не відставала. Їй вдалося вселити в нього відчуття неприємного страху, що ходить за тобою назирці, ніби таємний сторож. Через деякий час Андрієві почало здаватись, що то не вітер завиває між гілками, а перешіптуються мерці між могилами. Тоді він зрозумів, що портвейну з нього на сьогодні вже вистачить.

Потім Кіра трохи принишкла (алкоголь добряче вдарив їй в голову, а коли вона випивала — то одразу ж розслаблялась і ставала лінивою, як кіт на сонці), і слово знову узяв Андрій. Від випитого у нього розв’язався язик і стало легко на серці.

«Я не знаю, що тобі сказати, бо у моїй голові зараз пусто. Але одного разу я потрапив у Країну Чудес. Так, ту саму Країну Чудес, куди ходила Аліса вслід за Білим Кроликом.»

«Я зустрівся із Синьою Гусеницею. Спочатку вона курила кальян, а потім перетворилась на Метелика. Якась дурня, правда? Хіба таке було в казці? А тоді я натрапив на Павука з котом в мішку і ненормального Цвіркуна. Чула б ти, що він молов... Потім я побачив Мишу, трохи пізніше — величезну Вовчицю. За розміром вона була як будинок. Вона мені щось розказувала... Чи то легенду, чи то казку... На жаль, забув. А потім заставила записати на піску якийсь беззмістовний віршик. Ще в моєму сні був дивний хлопець, чиє обличчя я ніяк не міг запам’ятати. Хоча стоп, він, здається, з іншого сну.»

Туман ставав усе густішим. Ліхтарі тьмяно блимали в густій кіптяві імли. Вони обоє були вже геть п’яні, коли побачили вдалині якийсь розмитий силует, що швидко рухався між могилами. Андрій відчув, як у його грудях заворушився страх.

— Що за..?

— О боже, це знову він! Втікаймо! — закричала Кіра. Андрій не встиг спитати, хто такий «він», бо дівчина схопила його за руку і потягнула за собою. Вони побігли до виходу. Та густий туман, перемішаний з добрячою порцією алкоголю, зробив своє — вони заблукали.

— Твою ж мать! — процідив Андрій крізь зуби, побачивши перед собою триметрову ґратчасту огорожу.

А силует наближався.

Треба було щось робити... Бо вмирати від страху не хотілось.

Кіра закинула ногу на виступ між гратками огорожі. Андрій допоміг їй перебратися через гострі шпичаки, що стриміли на вершечку, ніби зуби якоїсь доісторичної тварини. Десь неподалік загавкав собака. Андрій почув за спиною чиїсь кроки і швидко-швидко видряпався нагору. Часу, щоб нормально спуститися, у нього не залишилось. Мусив стрибати.

У голові досі шуміло. Андрій сумнівався, що зможе нормально приземлитись. Кіра стояла внизу і підганяла його: «Ну швидше!». Собака валував уже під самісінькою огорожею. Кроки наближались, кров застигала у жилах. Серце, здавалось, от-от вискочить із грудей. Андрій міцно заплющив очі і пірнув у темряву, та тут же зачепився за щось рукавом.

А жахлива постать була вже поруч. Вона скажено тупотіла поміж могилами, розмахувала руками і голосно кашляла.

— Що, вже взагалі охрініли, недоростки малолітні?! Бухати приперлися, так? — горланила постать, прикрашаючи свої слова соковитою лайкою. Кіра смикнула Андрія за руку — і він нарешті вивільнився. Щоправда, лівий рукав його куртки залишився на огорожі.

— Наступного разу спущу на вас собак! — репетував сторож (як виявилось, це був звичайний цвинтарний сторож, якого вони — чи то лише він, Андрій? — сприйняли за потойбічну примару). Андрій з Кірою щодуху побігли малознайомими вулицями, не надто роззираючись навколо. Ними й досі керував страх.

Коли вони нарешті оговтались, Кіра сказала, що можна забігти в гості до Вінта. Як виявилось, Вінт жив на сусідній вулиці, у старому будинку, зведеному ще в позаминулому столітті. Через кілька хвилин Кіра вже стукала в його двері — звичайнісінькі чорні двері, оббиті дерматином, що різко контрастував із загальним виглядом споруди — величезної конструкції в якомусь фантастичному плетиві архітектурних стилів.

Вінт відчинив майже одразу. Це був високий, худорлявий блондин із хворобливо-блакитними сяючими очима. Давно не мита голова і кількаденна щетина робили його схожим на волоцюгу. Одяг Вінта — подерті штани і чорна бавовняна сорочка — був густо заляпаний фарбою.

Вінт був п’яненький. Перед їхнім приходом він устиг залити в себе майже літру домашнього вина. В його домі панував безлад, всюди валялись полотна й мольберти. Якісь недомальовані картини висіли на облуплених стінах замість шпалер, усі меблі були вкриті здоровенними плямами фарби і жиру. В будинку пахло вином, фарбами, ароматичними олійками і дешевим тютюном.

Вінт був радий гостям. Він звільнив для них здоровенний надувний матрац, що лежав на підлозі, присипаний жовтими газетами. Потім довго вовтузився на кухні, шукаючи чисті чашки. Чашок не було.

Кіра сказала, що Андрій — своя людина, і запропонувала пити з пляшки. Вінт не мав нічого проти і приволік з кухні трилітрову банку з вином. Андрій недовірливо понюхав рожеву рідину, та, не виявивши нічого підозрілого, припав до неї губами. Його мучила спрага.

Вінт увімкнув музику. Спочатку з динаміків полився старий добрий рок-н-рол, потім він змінився на якусь джазову композицію, котра в свою чергу плавно перетекла в індійські мантри.

Вони передавали по колу вино і говорили. Точніше, говорив Вінт, а Кіра й Андрій слухали. Андрій зауважив, що Вінтова манера говорити добряче нагадує Кірину. Той самий «чувак» (і байдуже, що їх двоє), те саме «знаєш», (точніше, «знаєте»), той самий легкий пафос моментами. Він навіть носом шморгав так само. Як там казала Кіра? Що вони — ніби секта? Так, секта щасливих людей. От тільки Вінт не змахував на щасливого. Хоча, можливо, Андрій помилявся.

«Чува-а-а-ак... Ой... У мене страшенно бурхлива уява! — м’яко сказав Вінт, стріляючи в Кіри цигарку. — Знаєте... Іноді вона повністю виходить з-під контролю і починає жити самостійним життям. Не знаю, чи це нормально, але мені подобається. Ще було б добре все це намалювати. Але, на жаль, мені рідко — гик! — вдається. Я можу хіба що мовчки спостерігати за всім в ролі звичайнісінького глядача. Та це ще не все... Я люблю бавитись експериментами з власною свідомістю і підсвідомістю... От, наприклад, пробую одночасно записати два тексти. Лівою, скажімо, пісню Pink Floyd, правою — вірш Єсеніна. І знаєте, що? У мене виходить!»

«Я часто задумуюсь...гик!... чи не є хибною думка про тривимірність нашого світу, — Вінт курив сигарету за сигаретою, вкотре відвойовував банку з вином, присмоктувався до неї губами і ліниво мружив очі під жваві ритми рок-н-ролу. — Іноді, коли вже засинаю, мені здається, що я переношуся в іншу реальність. Може, мені просто сниться, але... От скажіть, вам знайоме відчуття, коли маса усього тіла збігається в одну крихітну точку — скажімо, палець на руці? Знайоме, так? А в мене іноді виникає непереборне бажання його позбутися. Відрізати чи відірвати. Не буду вдаватися в подробиці. Але це дуже неприємно. Так, ніби тобі до руки прив’язали великий камінь і він тягне тебе на дно.»

«Знали би ви, як мене бісить, коли хтось скаржиться на життя. От все в нього є, а він, курва, кричить, що нещасний! Як так можна, коли маєш повноцінну сім’ю — живу, здорову (Вінт був сиротою)? Коли в тебе є затишний дім, а не якась порожня доісторична розвалюха з холодними стінами? Тільки не подумайте, що я заздрю... Просто не розумію. От я, наприклад, не скаржусь, бо маю прекрасних друзів, завдяки яким багато чого зрозумів у житті. Так-так, Кіро, ти одна з них, хоч і набагато молодша від мене. Та й чого скаржитись, коли моя голова набита ідеями, думками і припущеннями? Коли моє серце заповнене купою бажань і морем амбіцій? Коли мій мозок розривається від безлічі спогадів, які підтверджують, що я не просираю своє життя намарне, а живу, по-справжньому ЖИВУ!»

«Світ зійшов з розуму. Хочете — вірте, хочете, ні, ми живемо в епоху руйнації... Гик! Кажу вам, наше гниття почалось уже давно. А може, це зовсім не гниття, а просто якась інша форма існування, форма, що, звісно, несе у собі деструктивну силу, але що, як ця деструкція направлена виключно на наше мислення? Ви бачили, що зараз робиться? Ви зазирали в свої голови? Ми інстинктивно щось відчуваємо, правда? Але от що... Можливо, якісь зміни. Можливо, кінець чогось. Можливо, просто смерть. Ми всі відганяємо смерть від себе, навіть не підозрюючи, що вона уже давним-давно вгніздилася в нашому тілі. Але ми боїмося. Ми від чогось втікаємо. Ми розуміємо: щось наближається. Паніка народжується в наших душах, проростає з сумнівів... Ми розгублені. Ми втрачаємо себе. Ми відчуваємо, як холоне кров у жилах, як ворушиться волосся, як пришвидшується пульс. Ми піддаємо себе сумнівам, ми гниємо у сумнівах, ми лякаємось, ми просто хочемо врятуватись. А тоді до нас проходить прозріння — і ми перелякано ховаємося в тінь, відчуваючи, як невидимий голос в голові ущипливо запитує: «А що, коли завтра — все?»

Слова лилися з Війтового горла водоспадом. Кіра сказала, що він завжди багато говорить, коли вип’є. А оскільки Вінт пив постійно, то його рот не закривався навіть уві сні.

«Рано чи пізно я досягну того рівня, який...гик!... — його язик почав заплітатися. — ...який ви, смертні... гик!... називаєте божественним! Це і стане вершиною гармонії! Це стане моїм Олімпом! О-о-о! Мені... гик!... відкриються відповіді на всі запитання — і я — ви уявляєте, я!... гик!... стану частинкою найвищої досконалості! О-о-ох...»

Вінт обійняв напівпорожню банку з вином і замовк. Його голова безсило похилилася на груди — і він голосно захропів.

Кіра сказала, що на сьогодні Вінт уже втрачений, і запропонувала змиватися. Вони були занадто п’яні для того, щоб самостійно дістатися додому, тому піймали таксі. Виходячи з машини, Андрій спробував пригадати, коли це він устиг назвати таксистові свою адресу, та раптом зрозумів, що знаходиться в незнайомому районі. Він подумав, що це район, де живе Кіра, але дівчина смикнула його за рукав і сказала:

«Ти ж уяви собі, як зрадіє Вано!»

Андрій забув, хто в біса такий цей Вано. Чи то якийсь п’яниця, чи то наркоман. Андрій не зрозумів, чого Вано повинен зрадіти — до нього в квартиру приплетуться двоє обдовбаних ідіотів, по вуха в болоті, а один із них — ще й у порваній одежі.

Брудні, облізлі сходи вивели їх на п’ятий (чи, може, шостий) поверх — прямісінько до глухих дерматинових дверей, що свідчили про деяку бідність їхнього власника. На сходовому майданчику сильно смерділо сечею, як і в під’їзді, облюбованому поколіннями котів і бродяг. Кіра щосили затарабанила у двері (дзвінок був зламаний) і зарепетувала на все горло: «Вано! Відчиняй! Я знаю, що ти ще не спиш!»

І справді, через деякий час за дверима почулося шаркання ніг, далі якийсь грюкіт, потім — химерна басовита лайка (такої Андрій ще не чув), а тоді нарешті щось голосно клацнуло — і двері відчинив якийсь дивний мужик зі жвавими очима і сивим волоссям. Андрій здивувався, бо ще ніколи не бачив сорокалітніх мужиків, чия голова, здавалось, була повністю заснована павутинням.

Андрій чомусь подумав, що це батько загадкового Вано, і приготувався до нотацій. Ще б пак! Прийшли якісь двоє, брудні і п’яні, завалилися вночі до чужого будинку і ще й шумлять, як у себе вдома! Та тут сталося щось неймовірне — Кіра переступила поріг, поплескала мужика по плечу і сказала: «Хочеш ти цього чи ні, але сьогодні він ночує зі мною!»

І тицьнула пальцем на Андрія.

«Га?» — тупо перепитав Андрій, не знаючи, як на це реагувати. Він розривався між божевільною радістю (він спатиме з Кірою!), якимось непевними сумнівами (що, так одразу?!) і перетравлюванням запанібратської Кіриної поведінки, якою вона потішила цього дивного сивого мужика (чогось він був упевнений, що той зараз так само, як і він, згорає від несамовитої радості).

Та через кілька хвилин усе стало на свої місця. Сивий чоловік (ним виявився не хто інший, як Вано) доводився Кірі якимось родичем — чи то дядьком, чи то навіть батьком (Андрій пригадував, що Кіра не надто добре відгукувалась про свого татуся — бо той пішов від них, але що з ним було далі, вона так і не сказала). Але оскільки в дитинстві Кіра пережила сімейну драму, то його зовсім не здивувало її ставлення до гіпотетичного «предка» (а що (це був саме «предок», Андрій уже не сумнівався: типовий холостяк, той жив сам, у напіврозваленій квартирі на околиці міста; в його домі панував нечуваний безлад, а на столі валялась порожня пляшка з-під віскі).

«Ви спатимете ось тут (захаращена книгами малесенька темна кімната: книги скрізь — у шафі, на підлозі, на ліжку, під ліжком; добряча половина — якісь огризки, недоїдені часом; Андрій піднімає одну з них — «Міфи Давньої Греції», «Смерть та безсмертя Геракла»: Геракл ридає, обманутий дружиною; Геракл дереться на Ету, по дорозі вириваючи сосни; Геракл складає з них смертне ложе і благає, щоб його підпалили; Геракл горить, Геракл згорає, його тіло плавиться і корчиться в муках: Андрій виразно бачить, як чорніє обпечена шкіра; як тріскаються очні яблука, не в змозі витримати страшну температуру; як обвуглюються м’язи на колись могутніх героєвих руках; Андрій бачить усе це — і йому хочеться кричати, бо страх зненацька заповнює груди, немов дощова вода іржаву посудину, страх виривається з серця і заповзає у горло огидним, слизьким клубком; Андрій виривається з кімнати, не в силах впоратись із блювотними спазмами: «Туалет? Де у вас туалет?» — розмахує руками, очі вирячені — довго не витримає; бігти, бігти; он ті двері ліворуч — такі — відчиняє; його згинає навпіл над брудним, заляпаним унітазом; Андрій мовчки висить над бездонними каналізаційними глибинами, поки весь його сніданок і обід виривається на волю... Де ж ти, Геракле? Чого ти прийшов мені в голову? Чого я думаю про те, що тебе забрали на Олімп, але ти не помер... не помер... І про твого нещасного друга, Гіласа... божевільного утопленика з гнилою шкірою і порожніми очима — він обіймав тебе на згарищі, всім своїм мертвим, поблідлим серцем; він обіймав тебе, плакав і гриз землю зубами — він повстав із мертвих, щоб тебе врятувати, але спізнився — бо ти уже догорав...).»

«Ей, чувак, так діла не буде! — Кіра якусь секунду стовбичить у дверях, а тоді починає віддирати хлопця від унітазу; вона ледве стоїть на ногах; вона добряче п’яненька. — Чувак, ти що, травонувся? Вано, допоможи, бо я сама не впораюсь!»

Вони беруть Андрія попід руки і затягують в кімнату з книгами. Кіра недбало струшує книги з ліжка («Вибач, Вано, але це зараз важливіше!») — і на їх місці опиняється Андрій. Кіра каже йому: «Тобі треба поспати!». Вано мовчки розвертається і йде геть. У Вано короткі ноги. Вано ходить смішно, як пінгвін. Андрій відчуває, що шум у голові потрохи зменшується. Він піднімає голову і дивиться на Кіру. Кіра перевдягається. Чи то пак, роздягається. На ній лише стара розтягнена хлопчача футболка і білизна.

Андрій дивиться на неї — і розуміє, що ця картина чомусь його не зачіпає. Мабуть, справа у випитому алкоголі. Кіра щось шукає між старими книжками — і він помічає, що в неї дуже бліда шкіра. Цікаво, що буде, якщо заліпити їй ляпаса?

І він з усієї сили тріснув її по голій дупі.

З несподіванки Кіра перелякано підстрибнула: «Ти що, здурів?!», а тоді, отямившись, заїхала кулаком йому в ніс. Андрій упав на спину, а вона притиснула його руками до ліжка і суворо сказала протверезілим голосом:

— Запам’ятай, чувак: ніколи — ти чуєш мене? — ніколи більше не смій цього робити! Бо я зламаю тобі носа! — Її голос нагадував шелест осіннього листу.

— Я-а-а-у-ав... — це мало прозвучати як «я думав», але виявилось, що постраждав не тільки його ніс, але ще й язик: від удару Андрій випадково прикусив його, при чому значно сильніше, ніж ви можете собі уявити.

— Чого ти нявкаєш, ніби голодне кошеня? — Кіра продовжувала стовбичити над ним, мов якась химерна синьоголова статуя. Її очі горіли. В її слова повернувся пафос. — Запам’ятай, чувак: ти для мене — об’єкт дослідження. Просто об’єкт дослідження, зрозумів? Не будуй собі ілюзій і знайди нормальну діваху! Так, ти крутий тип, і якщо у мене раптом довго нікого не буде, то я обов’язково постукаю до тебе. Але, чесно кажучи, я дуже не хочу цього робити. Знаєш, чому? Бо через кілька тижнів ти мені набриднеш, і я втечу геть. Або я тобі набридну, як оця твоя істерична блондинка.

Вона на якусь мить зробила паузу, а тоді додала майже пошепки:

— От скажи, будь ласка, ти нормально відреагуєш, якщо я зненацька зникну на півтора місяця? Або одного разу нап’юся до стану овоча? Тобі ж таке навряд чи сподобається, правда? Правда? — вона свердлила його очима, пронизувала наскрізь, погрожувала от-от докопатися до серця і вийняти з нього душу. — Слухай мене уважно, чувак: якщо тобі дорогі твої нерви, знайди собі ще якусь Марту і розважайся з нею, скільки влізе! Ти мене зрозумів? Га? Ну відповідай же! Не глухий!

— О-у-ів, — проквакав Андрій, від болю заплющуючи очі.

— От і чудесно! — Кіра лукаво примружилась, а тоді нахилилась і співчутливо запитала: — Дуже болить?

— О-о-и! — це означало «трохи». Кіра побігла на кухню — шукати лід. Десь у коридорі Вано висловив невдоволення Кіриним виглядом — його дратувало, що вона «світить задом, ніби якась лярва». Кіра огризнулась і порадила Вано заткнутися, мотивуючи це тим, що в іншому випадку він може забути про ек-земп-ляр (вона зумисне проговорила це слово по складах, щоб насолодитися магічною владою, котра за лічені секунди приборкала нещасного п’яничку). Очевидно, цей таємничий екземпляр був дуже важливий для Вано, бо він не сказав жодного слова на свій захист.

Кіра повернулася з льодом у рушнику. Андріїв ніс розпух, крові майже не було, хоч і боліло добряче. Він запитально зиркнув на Кіру: невідомий екземпляр теж не давав йому спокою. Дівчина знизала плечима і сказала, що це якийсь старий примірник карельських міфів.

Вона вимкнула світло і залізла під ковдру.

— Май на увазі: хропітимеш — витурю з ліжка! А якщо надумаєш клеїтись — зламаю ніс! Я не жартую!

Вони лежали в пітьмі кімнати, та сон чомусь не йшов. Алкоголь потроху вивітрювався з голови, залишаючи по собі якийсь непевний гул і легку порожнечу. Цю порожнечу треба було заповнити. Можливо, словами.

За вікном пролітали поодинокі автомобілі. Бліді спалахи світла облизували стіни тонкими рухливими язиками. Десь дзижчала муха в кутку — несподіваний гість в цю пору року. В сусідній кімнаті голосно цокав настінний годинник.

— Хочеш, я розкажу тобі якусь безглузду історію? — сказала Кіра.

9

Одного разу я прокинулась і зрозуміла, що світ навколо мене перевернувся догори дриґом.

Я розплющила очі — і тут же вилаялась. Так, знаєш, дзвінко, зі смаком! І в цьому не було нічого дивного! Бо й справді...

Я лежала на холодній шорсткій підлозі (підлозі? ПІДЛОЗІ?!), витріщалася в стелю і розуміла, що вона до болю нагадує долівку моєї кімнати. Той же самий напівоблізлий килим, той же стіл з пошарпаним кріслом, те ж ліжко з пожмаканою постільною білизною і розкиданими на всі боки подушками. Навіть шафа в кутку — і та висіла догори ногами, небезпечно низько нахилившись над підлогою. Під шафою (на шафі?) самотньо стирчав обскубаний вазон. Особливо вражала люстра, що стирчала посередині, і двері, вершина яких (тобто поріг) упиралася в стелю.

Потім задзвонив будильник. Звуки линули звідкілясь згори (знизу), здається, десь із-над (під) ліжка. Проклинаючи все на світі, я зірвалась на ноги і застрибала по кімнаті, намагаючись дістати довбаний механізм. Ясна річ, нічого не вийшло. А тоді в коридорі почулися чиїсь кроки — і двері відчинились.

— Що це ти тут витворяєш? — сердито крикнула мама. — Що за грюкіт? Мирослав спати хоче! Він всю ніч...

Що робив Мирко всю ніч, я так і не дізналась, бо мамина промова обірвалась на півслові... Матінка зайшла-зависла-запливла в кімнату... І тут остовпіли ми обоє...

Я дивилась на неї знизу (згори), моя ж найдорожча зачудовано кліпала на мене зверху (знизу). Слова і докори застряли в її горлі, немов гаряча картоплина, в свою чергу як я продовжувала по-дурному стрибати по стелі (підлозі), намагаючись дотягнутися до клятого будильника.

— Як ти туди залізла?! — витиснула з себе мама.

— А ти?! — здивовано запитала я.

Вона підняла брови, схоже, все ще сподіваючись отримати раціональне пояснення того, що відбувається. Але, як ти вже зрозумів, на той час користі з мене було не більше, ніж з цапа молока.

З коридору долинуло шаркання ніг по підлозі — і в кімнату увійшов (заповз, заволочився) мій любий братик, розпатланий і трохи припухлий зі сну.

— Панянко, та ви скачете, як стадо слонів! — дорікнув він мені, широко позіхаючи. — Такий крутий сон снився... — Мирко розгублено зиркнув на маму, що дивилась кудись угору (вниз), тобто на мене, і теж підвів (опустив) погляд.

— Ого! — вигукнув він і захоплено свиснув. Його сонливість як рукою зняло. — Нічого собі!

З несподіванки брат перечепився об стілець і, щоб не впасти, схопився за дверцята шафи, та вони в ту ж мить відчинились — і звідти посипались... а ні, не посипались! — пови... пови... по-ви-лі-та-ли? (сказати «повивалювались» не повертається язик) усі мої лахи, котрі до того моменту загрозливо нависали над переповненими полицями. Я зачудовано дивилась на джинси, що різко шарпалися вгору і прилипали до стелі. Вслід за джинсами летіли й футболки. Улюблений светр приземлився прямісінько на руки Миркові. Довжелезні смугасті рукави піднялися дибом і плавно загойдалися в повітрі.

— Ох, ніфіга собі! — видала я і стріпнула головою, сподіваючись прогнати видіння. — Це ж треба, як мене накрило!

Я спробувала згадати, що могло викликати подібний ефект. Здається, вчорашній вечір обмежився тільки пігулкою проти головного болю і склянкою яблучного соку.

Подібні думки, схоже, навідались і до мого братика.

— Ти, мабуть, знову підсипала в суп своїх триклятих мухоморів? — підозріло зиркнув він на мене і нахмурив чоло. Мирко досі не міг забути, як одного разу я (випадково, звісно!) переплутала висушені сироїжки зі своїм запасом грибів, що валявся в торбині на одній поличці з приправами.

— Ти придурок! — огризнулась я.

— Зараза мала! Так і є! По очах бачу, що є! — не вгавав він, шкірячись. — Мамо, мамо, тепер ти розумієш, який це кайф, коли тебе накриває?

Мама обурено глянула на нього і щось прошепотіла самими лише губами. Якщо я добре почула, це було щось на кшталт «малолітні наркомани».

Вона, звичайно, помилилась, оскільки ні я, ні Мирко нічим подібним не страждали. Братові на той час пішов дев’ятнадцятий рік, мені ж було тільки п’ятнадцять. Нічого міцнішого за травку ми ще не пробували. І то... Мирка, наскільки пам’ятаю, не взяло ні крапельки, а от мене трішечки понесло... Мінімально, щоправда... Трохи, знаєш, пошкірилась, а тоді схом’ячила півхлібини і пішла спати. Тим-то й закінчилась наша з Мирком підліткова наркоманія.

Бабусині практики навряд чи варто сюди враховувати. Те, що від них іноді конкретно гребло, заперечувати не буду... Але... Ну сам розумієш... Це ж бабуся.

Висіти догори ногами, коли насправді ти — зовсім не догори ногами, це дивно. По-перше, не вистачає фантастичних відчуттів, які, здавалося б, мали накрити тебе з головою. По-друге, це виглядає доволі таки абсурдно. Бо я перестала чекати на чудо, а воно все-таки прийшло. Нехай грубувате і доволі приземлене, та все ж...

Так, моє чудо було приземленим. Як парадоксально це не звучить. Хтось — я чи мої родичі — опинилися в іншому світі, десь у фантастичному вимірі реальності-під-стелею, тоді як інші залишились по цей бік задзеркалля. Знаєш, я завжди любила «Алісу...». Але ніколи не думала, що зможу бодай на мить відчути себе в її шкурі.

Я нарешті примирилася з думкою, що це не світ перевернувся, а все-таки я, особливо коли побачила, як маневрують по кімнаті мої лахи. Не на жарт цікавило, що буде, коли вийду на вулицю? Невже я справді ризикую упасти в небо? Я мимоволі всміхнулась... Це ж треба, яка гірка іронія! Бо завжди висміювала наївних пустоголових дівчаток, що фанатіли від подібних метафор, обписуючи слізливими рядками гори товстелезних зошитів. Упасти в небо — яке безглуздя! Де вони таке бачили? Дурні новоспечені поетки! Краще б спочатку грамотно писати навчились, а вже потім виводили оди своїм недоробленим коханцям, що курили десь за гаражами і глушили прямо з горлечка смердючий протухлий самогон.

О, так! Злий, самозакоханий цинік-недолюд жив у мені завжди. Його не витруїли ні мамині повчання, ні мої друзі, ні навіть бабуся зі своїм безкінечним альтруїзмом. Не витруїв це і мій геніальний братик, який, відколи я себе пам’ятаю, завжди намагався вклепати у мою голову трохи хімічно-фізичних законів. Він знав, що мене ніколи не цікавили жодні закони, та йому було начхати. Як і мені. Як не крути, в нас текла одна кров... Ми були ще геть малі і тому, напевно, дурні до неможливості. Зараз, чесно кажучи, ми навряд чи сильно порозумнішали, але яка різниця... Ми подорослішали. Ненабагато. Всього-на-всього на якихось нещасних три роки, але все ж... Ми багато що зрозуміли за цей час. Як минали наші дні? Це неважливо. Я тобі розкажу, але трохи пізніше. Просто май крапельку терпіння.

А у нас терпіння не було, знаєш... Ми хотіли все — і одразу. І ми це отримували. Ми звикли до того, що мрії здійснюються. Напевно, тому, що ми все-таки навчилися мріяти.

Ми — це були ми. Двоє унікалів-ідіотів, котрі реготали з усього і всіх. Нам не треба було шукати причин, щоб розсміятися, причини падали нам на голову постійно, відколи ми себе пам’ятали. У цих причин було непропорційне тіло і перекошене гримасою обличчя, та вони вмудрялися так нас потішити, що від сміху здригалось повітря. Їх не бачив ніхто, крім нас, і я не знаю, в чому була справа: чи то в людській сліпоті, чи, то, може, в нашій дурості. Ми постійно реготали, як обкурені. До всього іншого нам не було жодного діла.

Ми часто втікали. Неважливо, куди і звідки, але нас не могли втримати ні школа, ні універ, ні мама, ні вчителі, ні дім, ні місто, ні навіть реальність. Якщо нам хотілося щось змінити, ми просто бігли на вокзал і з криком «Ледь не спізнилися! А наші місця — в наступному вагоні!» влітали у тамбур потяга, що вже рушав, і, незважаючи на ошелешені очі провідника, пробігали по всьому вагону і ховалися в наступному. А там, коли надходив час перевіряти квитки, знову пускалася в плавання — і так тривало до тих пір, поки небезпека бути впійманими і випханими з поїзда на першій-ліпшій станції не залишалась позаду. Тоді ми знову вирушали у мандри між вагонами — аж поки не опинялися поруч з голодними до базікання бабусями чи сивим, як голубінка, останнім представником царського роду (і психи траплялися, що вже тут таїти). Ми залазили до них на полицю, люб’язно базікали про все на світі, смакували їхні обіди, які запивали найсмачнішим у світі дорожнім чаєм (от знаєш, є щось особливе у чаї, який подають в поїзді!), а вони, в свою чергу, замріяно похитували головами у такт нашим розмовам і важко зітхали. Більшість із них не на жарт сумувала за своєю молодістю. І мені, чесно кажучи, було щиро їх жаль. Напевно, саме тоді я вирішила, що обов’язково помру молодою.

Вони говорили. Багато говорили. Виявляється, вони знали чимало фантастичних історій, які можна було слухати з відкритими ротами. Вони, як і ми, колись були вільними. Але для нас завжди було загадкою, чому вони втратили свою свободу. Одного разу ми навіть наважились про це спитати. Але відповіді так і не отримали. Чи то, може, тому, що нас банально не зрозуміли... А чи тому, Що не схотіли розуміти.

Як би там не було, ми їх любили. А вони — нас. По-доброму так, по-батьківськи. Як ти вже міг зрозуміти, ми з Мирком виросли без батька. Ми виросли без батька і, незважаючи на увесь свій цинікоегоїзм, завжди потай мріяли, що одного разу він прийде — і залишиться з нами назавжди. Мрія так і не здійснилась. І, знаєш, це, напевно, була єдина мрія, якій ніколи не судилося здійснитися.

Іноді з нами їхали романтики, в яких, незважаючи на пристойний вік, у венах ще й досі бунтувала молодеча кров. Я говорю не про нещасних, збілованих алкоголіків, чиєю єдиною розрадою була тільки пляшка, яку вони люб’язно пропонували і нам. Знаєш, від таких ми втікали куди подалі. І робили це не тому, що гидували їх компанією, зовсім не тому, ні. Нам просто було занадто важко витримувати увесь біль, що лягав на наші плечі разом із їхніми втомленими від життя словами. Ми не хотіли його витримувати. Та й навряд чи могли. Занадто малі й дурні, ми просто хотіли сміятися. І сміялися. Ми з братом хапалися за руки — і зі сміхом бігли поміж вагонами у пошуках таких же придурків, як і ми самі.

Придурки виловлювали нас у темних коридорах (не плутай зі старими збоченцями!) і частували цигарками, а іноді — і пляшкою старого розкішного вина. Вони слухали наші історії — і милувалися нами. Деякі казали, що таким, як ми, під силу змінити світ. І, знаєш, ми їм вірили. Не тому, що мали гіперроздуте «его». А тому, що хотіли вірити...

Придурки зазвичай їхали в нікуди. Принаймні, так вони нам говорили. Я впевнена, що більшість добряче прибріхувала, але, тим не менше, ніколи не намагалась вивести їх на чисту воду. Вони подобались мені саме такими — трохи дивними, злегка розгубленими, моментами — добряче таки збитими з пантелику нашими репліками. Вони явно щось шукали. Як і ми. І перед тим, як їх покинути, ми завжди бажали їм удачі. І щиро сподівались, що вони її таки знаходили.

Придурки по ночах вилазили зі своїх купе і шастали коридорами, як сновиди. Їм було добре в тамбурній прохолоді. Як і ми, вони часто забирались поближче до вікон і вистромлювали голови у напрямку до неба. Так ми і знайомились — у вікнах.

Ми їх любили, а вони любили нас. На місці батька я б, напевно, уже давно згоріла від заздрості. Бо це їм, а не йому, ми розповідали про свою долю. Це їх, а не його, ми намагались переконати, який же прекрасний цей світ! Це з ними, а не з ним, ми пили найкращий у світі дорожній чай (та й не тільки чай!), викурювали одну на трьох цигарку, а потім вислуховували лекції про її шкідливість. Це з ними, а не з ним, ми були щасливі.

Ще, звичайно, була школа, а потім, згодом — університет, в якому навчався Мирко. Як-не-як, обидва навчальні заклади неабияк трусились над моїм старшим братом і заплющували очі на безконечні прогули і відверто хуліганські витівки. Мирко був справжнім генієм, тому школі й університету було вигідно, щоб його ім’я красувалось у їхніх списках. Щодо мене, то я просто користувалась популярністю і славетним ім’ям мого фантастично розумного брата. Деякі вчителі, щоправда, вбачали майбутнє світило науки і в мені, але далі міських олімпіад з математики я так і не пішла.

Я вже згадувала, що наша бабуся — знахарка, і що саме на мене звалилась уся та добряча порція її знань та умінь. Мирко, звичайно, презирливо фиркав і називав це єрессю та «новоспеченою схоластикою», але я знала, що насправді він так не думає. Просто він досі ображався на бабусю за те, що вона вирішила посвятити у свої таємниці не його, а мене. А ще він, як я вже згадувала, досі сердився через якісь дурнуваті мухомори. Мирко підозрював, що ці мухомори опинилися в його супі не так уже й випадково. І, знаєш, не помилявся. Бачиш, я завжди могла помститися братові за його хімічно-фізичне занудство. І я мстила йому. Мстила вишукано й зі смаком (ха-ха, оце ж придумала: ви-шу-ка-но-й-зі-сма-ком... аж самій смішно стало, справді).

І ось цей мій геніальний братик зараз зачудовано зиркав на мене згори (знизу...насправді все-таки знизу), по-діловому схрестивши руки на грудях.

— Цікаво, якщо тебе випустити надвір, ти полетиш у космос — чи нарешті нарозумишся і впадеш? — насмішкувато поцікавився Мирко, озвучуючи мої недавні переживання. — Давай я припну тебе до ліжка мотузкою і випущу у вікно, гаразд?

— Іди в дупу! — гаркнула я і побачила, як мама докірливо похитала головою.

— Ти не розумієш! Кіро! Це ж не для мене... Це виключно в інтересах науки! Ти що, не шариш, що стала прикладом дуже рідкісного і унікального явища, яке... яке... а в тім, неважливо... Я ще розберуся, в чому його суть!

— Відчепись! — Мирко почав мене бісити. — І, будь ласка, замовкни нарешті! Замовкни, бо впаду тобі на голову і зламаю шию! Ясно тобі?

— Пф! — презирливо фиркнув Мирно і попрямував до дверей. — Я хотів як краще, а ти — як завжди! Ну й стирчи собі на стелі, а я пішов збиратися в універ!

І вийшов з кімнати.

— Брехло ти! — закричала я вслід Миркові. — Ти не ходиш в універ, а зависаєш на кладовищі з тією своєю готесою! Я знаю, чуєш? Я все про тебе знаю!

Мама здивовано зиркнула на мене і закотила очі. Подібні сварки вже давно дістали її до печінок.

— Заткнися! — почулося з коридору. А тоді в кімнату просунулась розкуйовджена Миркова голова і сказала з притиском:

— А я знаю, де ти цигарки ховаєш! — і хитро підморгнула. — Хочеш, мамі розкажу? Правда, мамо, ти ж давно мрієш викинути їх на смітник?

— Що ти сказав? — обурилась мама.

— Що ти сказав? — розлютилась я.

— Та ви подуріли чи що? — гаркнула мама. — Розбирайтеся собі самі, раз такі мудрі! Тут чортзна-що робиться, а ви між собою розборки влаштовуєте. Ну Мирко хоча б під стелею не висить. А от ти... ти...— і вона тицьнула пальцем у мій бік.

— Е-е... Та ж хай там і сидить! — знизав плечима Мирко.

— Досить! — огризнулась нарешті мама. — Я зараз декому зателефоную! — сказала вона і зникла в коридорі. Мирко пірнув услід і перед тим, як покинути кімнату, обернувся і висунув язика. У відповідь я показала йому фак.

— Ідіотка! — фиркнув він.

— Недоносок! — в свою чергу випалила я, знаючи, як його зачіпає це слово. Він народився, як тільки почався восьмий місяць маминої вагітності, маленький, слабенький і страшенно хворий. Більшість лікарів пророчили братові швидку смерть, але їхні пророцтва, як ти вже зрозумів, були брехливі.

І все-таки... Я досі не знала, як пояснити те, що зі мною трапилось, і не розуміла, що робити далі. Бо це і справді було якось...хм...не те, щоб дивно, але явно не так, як мало бути. Щось химерне зненацька з’явилось у моєму житті, але чому й навіщо, я, на жаль, не знала. І ніхто не знав. Хіба що окрім моєї бабусі.

Ти, напевно, вже встиг подумати, що це саме їй збиралася дзвонити моя матінка. Та на жаль, я буду змушена тебе розчарувати. В моєї бабусі немає телефону. Вона узагалі не визнає жодної техніки. Моя бабуся — дитя природи і квітів, вона давним-давно покинула все, що зв’язувало її із сірим, осілим життям, і вирушила кудись у світи. Відколи я себе пам’ятаю, вона завжди мандрувала. І ніхто не знав, куди вона вирушила цього разу, бо вона ніколи не казала, куди збирається піти. Підозрюю, що вона й сама цього не знала, а йшла навмання, туди, куди її кликало серце.

Я розуміла, що це не світ перевернувся догори дриґом, а тільки я. І в цьому була своя загадкова романтика. Навіть зараз, міцно притулившись спиною до холодної, шорсткої стіни, я думала, що насправді не все так погано, як здавалось на перший погляд. Навряд чи багато людей можуть похвалитися тим, що одного ранку прокинулись на стелі. А я можу. І це круто.

Я дивилась на кота, що прослизнув у кімнату крізь напівпрочинені двері і діловито походжав по килиму, витріщивши величезні зелені очиська. Він обнюхав мотлох, що випав з шафи, вистрибнув на стіл і, прицінюючись до напівзасохлого кактуса, влігся посеред купи сміття.

Знаєш, я ніколи не любила прибирати, бо вбачала у безладі якусь химерну хаотичну гармонію. Домашній хаос був своєрідним затишком, в який завжди можна було повернутись після важкого дня, напхом напханого всілякими снобськими витребеньками. Кляті сноби були скрізь: у школі, на вулиці і в нашій божевільній компанії. Мій брат і навіть Вінт (тик-так, цей відірваний від світу розтелепа з трагічною сімейною історією) — і ті тягнули додому все, що, як їм здавалось, милує око своєю вишуканою красою. Якось я запитала у Вінта, чи зі своїми дівками він теж так робить — закидає на спину і волочить до себе. Та він не відповів, а натомість надувся, як індик, і сердито засопів мені у вухо.

— Скільки можна! Вічно пхаєш свого носа, куди не просять...

Тим часом котяра, здається, увійшов у смак і строщив майже половину кактуса. Я голосно вилаялась і озирнулась навколо в пошуках того, що можна пошпурити в пухнастого негідника. Під руку потрапив старий підручник з алгебри, що валявся на шафі, присипаний пилом. Я згадала, як шукала його минулого року. Ясне діло, так і не знайшла.

Я струсила з нього пил і з розмаху запустила в кота. І, як не дивно, поцілила, хоч і страждаю надмірною криворукістю. Котяра пронизливо нявкнув і гепнувся зі столу, тягнучи за собою скатертину, кактус і все, що накопичилось там за кілька місяців. Почувся дзенькіт розбитого скла.

В цю ж мить у кімнату зазирнув Мирко і з ошелешеним обличчям подивився на мене.

— Ти чого розпсихувалася? — спитав він, очевидно, подумавши, що я в пориві агресії зібралась розбомбити кімнату в пух і прах.

— Це Мурий дуріє! — відповіла я і тицьнула пальцем на рудий пухнастий хвіст, що нервово визирав з-під ліжка.

— Ясно! — зітхнув Мирко і зловив кота. — От видно же, що весь в хазяйку!

— Угу! — буркнула я впівголоса. — Поговори мені тут...

Мирко презирливо скривився і вийшов з кімнати, тримаючи кота під пахвою.

— Однією проблемою менше... — сказала я сама собі. — Дурна руда скотина...

Скотина, напевно, почула, про кого мова, і докірливо зашкряботіла у двері.

— Тпрусь! — крикнула я. — Тпрусь! А-а-а! Ти що, смерті моєї хочеш? Заберіть хтось цього дурного кота!

Я була зла, як чорт.

— Чого ти волаєш? Він у коридорі! — виправдовувався брат.

— Замкни його у ванні! Я сказала — у ванні! А в тім, яка різниця, що я сказала? Ти ж повинен розуміти, що я маю на увазі!

— Я тобі що, антена? — спалахнув Мирослав. — Чи індикатор для зчитування думок? Дістала вже зі своїми вересками!

Через деякий час у двері подзвонили. Мама вийшла в коридор і незабаром повернулась, ведучи з собою гостя — дивакуватого чоловіка у довгій чорній сутані, очевидно, священика. Йому було десь під сорок, та тим не менше, його волосся було повністю сиве. І тільки величезні блідо-блакитні очі виражали химерну жвавість, зазвичай притаманну виключно підліткам. Він уважно подивився на мене — а тоді розсміявся на ввесь голос.

— Оце і є ваша одержима? — він реготав і реготав, тримаючись за груди, не в силах стримати живий напівдитячий сміх, що нестримним потоком лився із нього, як, буває, весняна вода ллється із берегів. — Одержима! Нещасна! Я так не можу! О-ох! Дайте води! Бо я зараз вмру зі сміху! Ха-ха-ха!

І він загатив кулаком по столу, не в змозі впоратись зі своїми емоціями.

Так я познайомилася з Вано.

10

Вано був дивовижною людиною — тепер таких немає. Людина-феномен, людина-загадка, людина-історія. Про таких складають байки і пишуть пісні. Такі стають героями численних казок і фантастичних пліток. Такі, як Вано, народжуються раз на тисячу років і проживають життя, їх не гідне, та тим не менше, залишаються щасливими і втовкмачують своє щастя у голови іншим. І в них це чудово виходить.

Про нього ходили легенди. Та й що тут дивного — зрештою, рід діяльності зобов’язував Вано постійно перебувати в містичному світлі похмурої слави. Адже він був священиком. Точніше, екзорцистом.

Ця новина, звичайно, викликала в Андрія скептичну посмішку, та тим не менше, Вано заінтригував його з першої хвилини знайомства.

Вано був божевільний, це було ясно й сліпому. Він справді вірив у те, що володіє даром виявляти і виганяти з людини демонів. Вано казав, що вигнав їх тисячі, що нажив собі купу безтілесних ворогів, що перетворив своє життя на безкінечну боротьбу з духами, котрі досі прагнуть помсти. Він казав, що демони заповнили його дім, його життя, його сни і навіть душу. Що вони в’їлися в нього, як бруд у шкіру, вгризлися в мозок, немов нав’язливі огидні слимаки. У його домі все було пронизано демонами — меблі, книги, картини, брудні чашки і навіть порожні склянки з-під віскі. Демони сновигали по квартирі вночі, наступали на розкидані шкарпетки і зацікавлено шелестіли сторінками, заважаючи спати. Демони швендяли по кухні, скидали покришки і плювали в холодильник, псуючи продукти. Демони гадили на підлогу, здирали ковдру з ліжка, забиралися в комору і просвердлювали дірки у банках — в тих дірках потім плодилися черви, і не раз, бувало, серед ночі його будив гучний «ба-бах!» — трикляті потвори штовхали банки з полиць, ті вибухали, заляпуючи підлогу гидкою сумішшю консервованих овочів, товченого скла і живих рухливих хробаків, що продовжували судомно звиватися навіть тоді, коли Вано топтався по них своїми важкими черевиками, коли дбайливо зішкрябував з паркету кольорові останки і змивав їх в унітаз. Демони були скрізь — вони жили навіть під іржавим обідком унітаза. Рев води в каналізаційній трубі часто-густо змішувався з їхнім божевільним реготом. Іноді демони глузували з Вано, змушуючи раковину відригнути все, що вона проковтнула за останні кілька днів. В такі моменти Вано відчував, що його терпець от-от увірветься, проклинав своє життя і видзвонював глухого сантехніка з кривими руками і горлом, завжди охочим до якісного (чи й не дуже) алкоголю. Іноді сантехнік не приходив — замість нього з’являлися сусіди, що жили поверхом нижче — демони затоплювали і їх. Вони проклинали Вано, Вано у відповідь матюкав сусідів, а демони в свою чергу голосно сміялися з усіх, аж тремтіли шибки в немитих вікнах. Потім сусідам ставало соромно (Вано був священиком, врешті-решт) — і вони викликали працівників комунальної служби. Демони в цей час кудись вшивалися — очевидно, їх не надто приваблювала велика кількість людей — і сусіди дружно завалювались на кухню допивати дешевий коньяк чи пляшчину віскі, необережно залишену Вано на брудному підвіконні.

Вано був сивий, як голубінка. Демони випили з нього страх, виїли смерть, висмоктали схильність до самокатувань. Ще в юності Вано по вуха закохався в однокласницю, та одного разу ця хвойда втекла до безвідповідального волоцюги, якого цікавили тільки мандри, гульки і дівчата. Волоцюга не заморочувався нічим на світі, він просто ходив по землі, як допотопний пророк, проголошуючи культ вседозволеності, і тягнув у свою прірву сотні таких же безпросвітних, як сам. Вони всі були сліпцями, Вано це знав. Його бабуся твердила, що в них вселився змій. Вона казала, що бачила цього змія, що чула його сичання, яке долинало із їхніх ротів. Спочатку Вано не вірив їй — бабусі було за дев’яносто і вона страждала від старечого маразму. Але потім, коли один із цих бридких людей спокусив його благовірну, він змінив свою думку. Вано був упевнений — ця істота очорнила її лагідну, ще майже дитячу, наївну душу і знищила її, затягнула в безодню, щоб гризти, терзати і мучити до кінця віків. Йому ж залишився тільки біль розбитого серця і туга за коханням, яке він втратив назавжди.

З мосту та й у воду — ось що збирався зробити Вано, дізнавшись про зраду коханої дівчини. Та коли перелазив через перила, його зупинила якась дивна стара в довгій льняній сорочці, що пахла польовими травами і димом. Її голос був м’яким і мудрим, погляд — глибоким і жвавим, а рухи — моторними, ніби їй було шістнадцять, а не шістдесят. Її полотняна торбина була повна всякого зілля, на шиї гойдався разок горобинового намиста, а обличчя випромінювало молодечу радість. Вона майже нічого не говорила, але світилася радістю, що робило її схожою на героїню старого фільму. Вона була живою, занадто живою, і руки в неї були по-материнському теплими. Стара змусила його повернутись на міст, а потім подарувала люльку, набиту порошком із духмяних трав.

Досі він ніколи не курив люльку — дим обпік йому горло і викликав сльози. Коли він затягнувся вдруге, то зрозумів, що щось змінилося. Вселенська печаль заволоклась туманом, біль розм’якшився і став легким та пластичним, немов бджолиний віск. Груди наповнились приємним теплом, а думки — лагідним сонливим коливанням. Кістляві руки світу перетворились на пухнасті котячі лапки — і він заснув на тих лапках, в солодких і ніжних обіймах своїх загублених спогадів. Так почалось його нове життя, неспокійне і дивне, сповнене химерних пригод і безкінечної гонитви за безтілесними монстрами.

Стара забрала його до себе. Вона стала для нього матір’ю і мудрою наставницею. Вона відкрила в ньому неймовірну силу — силу могутню, силу цілющу, силу, яка здатна воскрешати і змінювати людину зсередини. Вона бачила в ньому могутнє джерело енергії, він був для неї воротами, через які перетікав всесвіт. Стара казала, що такі, як він, колись ставали пророками. Стара навчила його бачити людські душі. Стара навчила рятувати, навчила зцілювати. Стара відкрила йому таємниці польових трав.

Він був старанним учнем. Він вловлював усе на льоту. Школа життя відрізнялась від нудних посиденьок за партою, де сонний підсліпуватий учитель змушував учнів зубрити нікому не потрібні формули і вивчати вставні конструкції. Тут він був вільним. Тут він був собою. Тут він не боявся і відчував себе живим. Він згадував своїх батьків — і йому здавалось, що десь далеко на небесах за ним стежать дві пари добрих, ласкавих очей, котрі підтримують його і сповнюють життя сенсом. Він тоді уже забув, як виглядають ці очі — Вано ніколи не зберігав фотографій, бо це викликало у нього тільки біль і злість.

Колись він приходив на їх могили. Але це було давно, Ще в минулому житті. Всі його дні поділилися на «до» і «після» — той міст і жваві очі старої змусили його переродитися і дати початок новому життю, в якому не було місця давнім гріхам і болям.

Все, що трапилось до зустрічі зі старою, Вано пам’ятав погано — його спогади були окутані завісою густого туману. Він знав, що вони були, їхній скелет досі сидів у його мозку, немов хитка опора реальності, але всі почуття й емоції, зв’язані з ними, назавжди вимило з його думок. Смерть батьків, зрада дівчини і бажання вкоротити собі віку тепер нагадували якийсь страшний напівзабутий сон.

Стара навчила його радіти кожному прожитому дню. У світі було скільки дивовижних речей! Море безкінечних доріг, які треба було пройти, океани трав, які судилося зібрати, цілі натовпи знедолених, яких він мусив вилікувати. А ще були сотні тисяч книг, які він збирався прочитати, купи ідей, які треба було втілити, і мрії, мрії, мрії — могутня безодня мрій!

Стара була святою — він вірив у це до того моменту, поки не почав бачити тіні. Що це було — душі померлих, якісь потойбічні монстри, галюцинації чи просто побічні ефекти рослинних випарів, він не знав, але, чесно кажучи, Вано боявся своїх видінь. Темні, похмурі клубки туману переслідували його повсюди — на вулицях, в переповненому транспорті, в домі старої і навіть на цвинтарі. Вони літали в повітрі разом з птахами і витріщалися на нього з глибини людських душ. Вони були чужими йому, бридкими, огидними, та тим не менше, він мусив миритися з присутністю цих паразитів, бо вже зрозумів — це був його хрест.

Стара хотіла допомогти — та їй забракло сили це зробити. Не допомогли ні трави, ні настоянки, ні замовляння. Тіні продовжували його мучити, заважаючи жити. Він більше не міг вивчати зілля, бо тіні постійно були поруч і поганили все, що вдавалось здобути нелегкими зусиллями. Трави, які він зривав на найвищих гірських вершинах, корені, які він викопував на дні найглибших урвищ, прекрасні лілеї, які він витягував з драглистого баговиння — від дотику тіней це все в’януло і гнило, перетворюючись на страшну отруту. Одного дня Вано зрозумів, що мусить покинути стару — її кликали мандри, його — ненависні тіні. Їхні шляхи розійшлись. Далі він мусив іти сам.

І він пішов. У монастир. Бо не знав, куди ще себе подіти. Рідне село його не вабило. Родичів не було. Про університет навіть чути не хотів — п’яні шабаші і гульки в гуртожитках викликали в нього огиду. Від дівчат також нудило. Єдине, що його цікавило, це книги.

Але одного разу в монастир привели одержимого — і Вано зрозумів, що тіні, які його переслідують, це демони. Жахливі, пекельні демони, що заполонили цей світ. І Вано вирішив, що було б добре навчитися виганяти їх з нещасних і відправляти знову в пекло. Тільки цього разу — уже навіки. Так Вано став екзорцистом.

Вано нітрохи не був схожий на канонічного священика — Андрій ніколи не чув про священиків, що заперечують божественний промисел. Розуміння бога як істоти, що створила людину за своєю подобою, було чуже йому, як і образ суворого дядечка, що однією рукою карає грішників, а іншою гладить по голівці своїх вірних синів і дочок. Вано вважав, що люди давним-давно перепаскудили розуміння бога, звівши його до пустої запрограмованої оболонки.

«Бог? Не знаю, що саме ви маєте на увазі, але це точно не те, що ви думаєте, — говорив Вано, дмухаючи на чашку з гарячим чаєм. — Та й узагалі... Знаєте, дітки, не забивайте собі голову релігією! Все, що треба, вже й так у вашій голові.»

Вано вважав, що шукати мудрість треба в минулому — в тих далеких часах, коли людська свідомість тільки-тільки починала формуватись. Його дратувало те, що міфологічне сприйняття світу вважалось найнижчою ланкою у системі еволюції людської психіки. Він вважав, що міфологічна свідомість була просто іншим руслом людської думки, не менш потужним, ніж свідомість сучасної людини.

Для Вано світ був схожий на величезний кубик. Вано вірив, що більшість людей бачить тільки одну його грань — ту, яку їм нав’язують з раннього дитинства, ту, яка мертвим тягарем засіла в їхніх головах, заглушивши паростки власного мислення. Бо насправді цих граней було значно більше, але побачити їх могли тільки одиниці.

«Вано, твоя логіка вбиває мозок! — казала йому Кіра. — Неможливо побачити всі грані кубика водночас, якщо, звісно, цей кубик не скляний!»

Вано хитро посміхався, сьорбав чай і загадково мружив очі, тримаючи на колінах черговий збірник міфів.

«Для того, щоб бачити більше, існують генії! Не забувай про це!»

Тут Андрій не витримував і теж втручався в дискусію, хоч і розумів, що пролетить, як фанера над Парижем, бо його знань вистачало тільки на рівняння й тригонометричні задачки.

«А що ти скажеш про ці свої, мм, глюки? Чортики, демони, чи як їх там? — тріумфально запитував хлопець, вишукуючи спосіб придертися до священика. — Ти відкидаєш релігію, відкидаєш церкву, відкидаєш християнські атрибути, але при цьому використовуєш Біблію, щоб виганяти нечистих. І хрестом їх лякаєш, якщо я, звісно, нічого не переплутав.»

Вано відповідав у своєму стилі.

«Знаєш, синку, хто-хто, а я справді надто часто думаю про демонів. От скажи, ти коли-небудь бачив, як виглядає сеанс екзорцизму? Уявляв, що відчуває одержимий, яка відповідальність лежить на плечах священика? Думаю, що ні, бо в іншому випадку не спитав би про це. Чому, пояснюю: сила, яку називають нечистою, дуже схожа на своєрідного душевного паразита. Ти розумієш це з першого погляду на одержимого. Вона існує, відколи існує людство, а може, ще й давніше. За тисячі й тисячі років люди змогли знайти ліки проти неї, своєрідні методи боротьби, які тільки підкреслюють, що наші предки знали значно більше за нас. Вони зуміли відшукати такі комбінації слів і звуків, яким під силу спровадити цих паразитів з людського тіла...кхм...перепрошую...з людської душі. Чого вони бояться хреста? І знову ж таки — міфи тобі в поміч. Ти чув щось про основний принцип зороастризму? Так-так, добро і зло постійно протидіють одне одному. Поки існує одне, існуватиме й інше. Так-от, до чого я це сказав? Ти знаєш, що праобраз хреста — це світове дерево? В свою чергу як світове дерево — центр всесвіту, символ на позначення абсолютної правди, знання і гармонії, тобто тієї божественної сили, про яку я тобі вже говорив. Так-так, древні страшенно любили кодувати інформацію у вигляді всіляких символів... Але я щось від’їхав від теми. Так-от, добро і зло постійно протидіють одне одному. На боці добра і гармонії у нас хрест, або ж світове дерево. А от паразити, яких називають нечистими, — це породження хаосу і порожнечі, вони на боці зла, розумієш? Хаос боїться гармонії, гармонія терпіти не може хаос. Вони воюють між собою. Усе закономірно, бачиш?»

«Ну добре-добре... Припустимо, ти мене переконав. Але я все одно не розумію, чому, наприклад, це відбувається тільки з тобою? Чому я не бачу цих демонів, не відчуваю їхню присутність? Чому тільки ти?»

Кіра несамовито закашлялась на стільці, поперхнувшись чаєм. Вано стукнув її по спині і лагідно посміхнувся. Очевидно, його про це вже запитували, і не раз. А Кіра стала однією з перших, кому вдалося витягнути з нього більш-менш пристойну відповідь на такі відверто скептичні запитання.

«О...Я думаю, це може відбуватися з усіма... Просто більшість людей певним чином блокують подібну...хм... реакцію на чинники, що викликають ці видіння (маю на увазі всілякі стресові ситуації, сильні переживання і т.д.). Вони це роблять, щоб не вибивати з-під ніг ґрунт свого уявлення про життя. Знаєш, подібні відхилення від норми, та й узагалі, будь-які відхилення від норми — не найкращий супутник для людини, що звикла жити за схемою, в якій кожна річ має своє місце і кожна деталь підпорядкована системі певних законів (загальнолюдських, юридичних чи фізичних...). От що б ти подумав, якби тебе зненацька почали переслідувати привиди, духи, голоси померлих, ну чи що там тобі ближче до душі? Спихнув би на недосипання, душевну хворобу, отруєння токсичними речовинами чи щось у цьому роді, правда? Хіба ти не знаєш, що вся ця маячня у нашому світі в першу чергу асоціюється або з душевно хворими, або з наркоманами? А таким явно не місце в суспільстві, хіба що десь на його окраїні, в ізоляції.

Знаєш, синку... Майже всі ми у ранньому дитинстві бачили (чи відчували) щось таке, чого насправді не було... Принаймні, так нам потім казали. Дитяча свідомість — це взагалі окрема тема, по якій можна топтатись довго й нудно, та так і залишитись ні з чим. Колись давно, як я був геть малий, одна жінка, що жила по сусідству, іноді залишала в нас на ніч свого дворічного сина, бо працювала сторожем в нічну зміну. Вночі ми з мамою часто прокидались від того, що малий плакав. Просто сідав на ліжку, невідривно дивився в куток під стелею і аж заходився сльозами. Іноді ми залишали там кота, але він теж не любив це місце: розлючено сичав, нявчав, вигинався дугою, Щулив вуха і несамовито дряпався в двері. Я не знаю, що вони там бачили... Але впевнений, що в кімнаті, крім нас, було щось, недоступне моїй свідомості, така собі більш... ем-м, багатовимірніша інформація? Ви ж, мабуть, чули, Що деякі люди, чий рівень розумових здібностей значно перевищує середній, іноді страждають від всіляких психічних розладів? Неконтрольовані спалахи світла, картини в голові, видіння, сни... Складається враження, що чим вищий рівень розумового розвитку, тим більшою стає ймовірність побачити дещо не таке уже й видиме. А як тобі той факт, що мозок душевно хворих зазвичай працює на 15-20%, тоді як в здорової людини — тільки на 3-5%? Химерна ситуація, синку... Тобі так не здається?»

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки запитально зиркнув на Кіру, що продовжувала хіхікати над охолодим чаєм.

«Де ти таке надибав? Звідки дані? Виглядає, як дешева містифікація. Коротше, дядьку, хочеш — ображайся, хочеш — ні, але я тобі не вірю.»

«Не зважай! — засміялася Кіра, махнувши на нього рукою. — Вано у нас — великий гуру! Я йому вже давно казала, що пора заснувати власну секту, або як мінімум — клуб своїх прихильників. А знаєш, чому? Бо його ідеї страшенно заразні! Не віриш? Згадай Вінта! Як думаєш, в кого він набрався базікання про багатовимірність світу і надможливості людського мозку? Знаєш, коли він вперше зустрівся з Вано, то просидів з ним на кухні всю ніч і буквально ковтав кожнісіньке його слово. Вінт... У нього ж тільки фарби в голові. Ну і алкоголь! Але наш Вано — свій чувак! Він нас просвічує. Якби не він, ми б, напевно, досі сиділи в панцирі своєї безпросвітної тупості і, як ті риби, ковтали всі гачки, які нам кидають з екранів телевізора.»

«Ну добре-добре... — Андрій поблажливо зиркав на священика. — Ти кажеш, що добро і зло постійно протидіють одне одному? А що буде, коли одного дня ця рівновага раптом порушиться? На користь зла, припустимо?»

«Кінець, — впевнено відповідав Вано. — От уяви собі, що десь у Всесвіті є центр, своєрідне ядро — те саме легендарне дерево, той самий космічний банк інформації — називай, як хочеш, це неважливо. Ну висить воно собі там спокійно, нікого не чіпає, як тут — бац! — якась напасть починає його підгризати. Довбані сили деструкції, порушуючи рівновагу, починають відображатись і на всіх аспектах реального життя, таким чином перетягуючи його у стан хаосу. По-перше, послаблюються, а згодом і повністю перестають діяти фізичні закони. Хто сказав, що одного дня ти не підстрибнеш і не полетиш угору, як та повітряна кулька? По-друге, порушуються причинно-наслідкові зв’язки. По-третє, стираються межі між вигадкою і дійсністю. Ти прокидаєшся вранці — і розумієш, що твій нічний кошмар може будь-якої миті втілитися в життя. Ти пишеш казку про кровожерливого дракона, а цей дракон раптом виривається зі сторінок і зжирає твого кота. У твоїй голові мелькає якась випадкова думка — і раптом ти розумієш, що це все відбувається не в твоїй голові, а насправді!

По-четверте, руйнуються часові рамки: час то стрибає вперед (та й чи ж тільки вперед?), то повзе слимаком. Ти дивишся в дзеркало — і бачиш там себе, молодого, сильного, гарного хлопця, а через хвилину раптом усвідомлюєш, що це зовсім не так, бо ти вже старий і волосся твоє — повністю сиве. А ще через хвилину ти якогось дідька бігаєш по лісу разом з печерними людьми, що полюють на мамонта — і розумієш: світ уже не той. Свідомість і пам’ять деформується. Вкупі із руйнацією причинно-наслідкових зв’язків ми здатні згадати як минуле, так і майбутнє, при чому що за чим, незрозуміло. Наша уява набуває здатності проникати у сфери, які досі були недоступними. Ми знаходимо відповіді на всі запитання, обростаємо геніальністю і надможливостями, стаємо ледь не божествами, але... Наша пам’ять і самосвідомість стирається, ми забуваємо, хто ми, що ми, вимикається логічне мислення і вміння аналізувати. Ми перетворюємось на таких собі біороботів, наділених численними суперфункціями, але позбавлених головного — можливості їх усвідомити і, відповідно, ними управляти. Межі між реальностями стають тоншими, часові і просторові пласти накладаються і спотворюються. Ми можемо стояти посеред річки, бачити, як навколо нас плаває риба і ворушаться водорості, але в той же час усвідомлювати, що одяг наш досі сухий, і течією теж нікуди не зносить...

В той же час зникає поняття життя і смерті. Старий сусід, якого кілька років тому вбив кінь і який давним-давно вже перетворився на попіл, одного дня приходить до себе додому веселий і усміхнений, а головне — живий! Приходить разом з конем, якого чи то вовки заїли, чи то сусідові родичі закатрупили. Ми виходимо на вулицю, щоб подивитись на цю дивовижу — і раптом помічаємо, що кінь — не кінь зовсім, а гнилий кістяк, якому це, однак зовсім не заважає мирно поскубувати траву... А дядько... Та нема ніякого дядька, тільки купка пороху лежить на порозі.

Руйнування всеможливих законів супроводжується активізацією різношерстої нечисті, що мешкає в паралельних реальностях. На поверхню вилазять всілякі привиди, демони, духи та інша напасть, яку наплодила божевільна людська уява... Я не про паразитів, що існують насправді, а про різних чудовиськ, вигаданих людьми. Потвори, що досі жили тільки в голові або десь вампірили собі у всіляких астралах, виповзають на світло, страшні і зміцнілі. Прогресує те, що ми звикли називати магією. Читати думки — та будь ласка, ще й не таке уміємо! Зазирнути в майбутнє — раз плюнути! Ми і полетіти зможемо, і грім на вашу голову накликати, і на жабу вас перетворити! Ми все зможемо, якщо захочемо! Бо ми — всемогутні!

Це все непогано доповнює руйнація зорових, слухових, дотикових, смакових та інших відчуттів, притаманних людині (і не тільки їй). Не вір своїм очам — ти бачиш ілюзію! Не вір своїм вухам — тобою керує страх! Не торкайся ні до чого — це може бути небезпечно! А раптом якась нещасна крижина обпече твою руку вогнем?

Ну і нарешті черга дійшла до катаклізмів — улюбленої теми всіх письменників і кіносценаристів. Оскільки закони фізики пішли у відставку, нечисть розгулялась не на жарт, людьми кидає туди-сюди — з минулого в майбутнє і навпаки, де вони мають можливість дати собі в пику і таким чином помститися собі ж за якусь зроблену вже (або тільки ще заплановану) помилку, а очам і вухам більше не можна вірити, то пора б уже і щось масштабніше запустити, щось таке, що зможе стерти навіть найменші натяки на гармонію і перетворити світ на безмежний хаос... Тому... Катаклізми і катастрофи, налітайте, дорогенькі, налітайте! Землі набридло крутитися! Ваш час нарешті настав!»

І в цьому був весь Вано.

Ще він любив сміятися. Вано реготав з усього і всіх, Вано реготав усюди, незважаючи на осудливі погляди інтелігентних дідусиків у великих окулярах та всезнаючих бабусь на лавочках біля під’їзду. Його любили діти, обожнювали Кірині друзі, навіть похмурі священнослужителі — і ті ставали м’якшими від його добродушного сміху. У його домі постійно хтось товкся — Вано любив гостей, двері його квартири були відчинені для кожного. Не раз і не двічі Кіра влаштовувала тут свої тусовки — «злети», як вона їх називала. Це були божевільні посиденьки з гітарою, тамтамами, віршами — як геніальними, так і повністю бездарними, голосними співами — знову ж таки, різної якості. Вано любив їх усіх — верескливих школярів, що вперше усвідомили свої таланти, обдовбаних студентів, котрі часто-густо забували, як і чого вони тут опинились, божевільних художників і поетів, що чомусь скромно тримались осторонь, хоч і нерідко творили справжнісінькі шедеври. Ця різношерста компанія займала всі ліжка, столи, диван, підлогу, кухню і навіть комору і починала дуріти — іноді тихо й мирно, як годиться справжнісіньким інтелігентам, а іноді зчиняючи такий шум, що аж стіни тряслися і двері падали (бо якісь вар’яти гойдались на них до посиніння). В такі моменти Вано радів, як мала дитина — він бігав туди-сюди, стараючись поспілкуватися з кожним. Він приносив духмяний липовий чай і годував усіх домашнім печивом (що цікаво, ніхто ніколи не бачив, щоб Вано вовтузився на кухні). Він навіть пробував бренькати на гітарі, але з цього нічого не вийшло. Зате сопілка і флейта в його руках перетворювались на справжнісінький скарб. Вано грав ніжно і натхненно, переливи мелодії витікали прямісінько з глибин його великого серця і окутували кожного океаном тонких емоцій. Іноді Вано розповідав якісь дивовижні історії, іноді ділився ідеями. Кірині друзі вбирали в себе кожне його слово, кожну його думку — декому навіть здавалося, що він знайшов свого провідника. Вони просили Вано стати їхнім духовним наставником, але священик тільки сміявся у відповідь, постійно віднікувався, ну і замість компенсації пропонував яку-небудь рідкісну книжку зі своєї величезної бібліотеки.

Що робив Вано цілими днями, можна було тільки здогадуватись. В монастир він навідувався рідко. Час від часу його можна було побачити в старенькій церкві на околиці міста — по великих святах він правив там службу. Іноді він зникав на кілька днів — кажуть, їздив виганяти демона з чергового одержимого. Вано чомусь не любив робити це в монастирських стінах. Приводити нещасного до свого дому теж було не найкращою ідеєю — по-перше, священик не хотів лякати сусідів нелюдськими вересками гостя, а по-друге, не надто горів бажанням поповнювати колекцію домашніх демонів ще одним невгамовним екземплярчиком.

Коротше кажучи, Вано був божевільним.

11

Зима цього року на диво багатосніжна. Снігові кучугури — тут і там: вулиці, сквери, залюднені парки — куди не глянь, клубочаться, парують, дихають, витріщаються в небо крижаними порожніми очницями. Голодні собаки лащаться до ніг, та їх чекає розчарування: ноги сердито відштовхують брудне місиво шерсті і суму; ноги поспішають додому, їм нічого робити у порожніх темних провулках. Ноги тупотять по засніжених бруківках, ледь волочаться сходами, підозріло зупиняються біля щойно пофарбованих дверей під’їзду. Ноги важко зітхають, прислухаючись, як повертається ключ у замку, а потім довго киснуть у гарячій ванні. Та коли в будинку напроти гаснуть останні вікна, ноги починають тремтіти від дотику довгих (як у піаніста!) пальців, їм стає важко рухатись, кудись зникають всі їхні сили — і чергова ганебна поразка завершує цю нерівну боротьбу. Пальці отримують своє — їхня хвора фантазія змушує ноги задихатися від смердючої жирної мазі; пальці заливаються сміхом, спостерігаючи, як морщиться волога шкіра на голих п’ятках. Вдосталь надивившись на ці муки, пальці нарешті припиняють тортури і загортають їх у теплі шерстяні шкарпетки. Приємне тепло наповнює ноги. Їм стає легше. Їм більше не хочеться вмирати. Пальці дбайливо окутують їх ковдрою. Вікно вже не світиться. Що ж, спіть, малята. Зустрінемося завтра.

Ранок — звичайний ранок. Один із... Таких багато. Андрій прокидається... Спалося? А чорт його знає. Останнім часом він уже сумнівається в цьому. Хоча ні, не так: він уже давним-давно в цьому сумнівається. Що йому снилося? Не пам’ятає. Очі болять — знову. Ноги наповнені кригою — здається, він навіть відчуває, як тріскає замерзла кров у роздутих жилах.

Мазь не допомагає. Лікар приречено розводить руками. Пропонує обстежитись. Вкотре. Черговий рейс по амбулаторіях-кабінетах не приносить полегшення. Кров із пальця, кров із вени (крига вже скресла, знову обман!), якісь підозрілі обличчя, баночка з сечею... Примружені очі і худющі руки-щупальця — ану, де там у тебе болить? Давай, покажи нам, подай на блюдечку — ми так давно цього чекали! Ти диви, який апетитний! Свіжесенький, паруючий! Щойно з вулиці, чи де там тебе зазвичай носить! Несіть тарілки, випивку і огірочки! Пора обідати! Хлопче, ти що, не чув? Обід!

Тонка медсестра зміряла Андрія зневажливим поглядом і захлопнула двері перед самісіньким носом. А той щойно збирався сказати їй, що до обідньої перерви ще добрих п’ятнадцять хвилин. Он же, на дверях розклад висить. А зараз тільки за чверть дванадцята. Та де там! Її кістляве обличчя в квадратних окулярах ховається у стінах кабінету, поки рука обурено крутить ключами — мовляв, краще перестрахуюсь, бо ж, бач, ходять тут усякі, жити заважають!

Як завжди, на допомогу приходить Кіра. Він не сміє скиглити при ній — Кіра терпіти не може, коли хтось скиглить. Вона щось викрикує у трубку, галасує, сміється... До її вересків додаються чиїсь веселі басовиті крики. «Так, ми на ковзанці! Так, на озері! Приєднуйся!»

Через кілька хвилин Андрій впихається в бочку з оселедцями — пузатий автобус, що вайлувато сунеться по вулиці, переповнений шубами, шапками, рукавицями і каблуками, клацання яких нагадує стукіт кінських копит. Книжка в руці — якісь рівняння, тригонометричні формули, нудні теореми... Нічого цікавого. Відправляє в рюкзак. Навушники — як завше: єдине, що рятує від липкого, спітнілого під тоннами одягу, роздратованого, стомленого натовпу. І куди вони всі пруться? Ну нехай він — міцний, здоровий (якщо вірити лікареві!) юнак — таким тільки гуляти, провітрювати голову від затхлих лікарняних приміщень і впускати у себе струмінь зимової свободи! Морозець — за вуха пощипує (тут і шапка не допоможе); поодинокі сніжинки ліниво пропливають над головою. Десь і сонечко пробивається — та тут гріх не вигулятись! А от куди їде ось ця чорна, зморщена бабуся, у якої чоло пооране роками настільки, що нагадує суху грушу? Або цей зарослий щетиною дідуганчик зі здоровенною лисиною над лобом? Обоє ледве рухаються, ледве переступають з ноги на ногу, ледве тягнуть по асфальту важкі, трухляві кістки... Та ви подивіться на них! Очі сяють жвавістю, ніби в дитинчат! Напівбеззубі роти розпливаються в щасливих усмішках. Їдуть кудись, мнуть свої торби, розтирають замерзлі суглоби — їм начхати на лінивий натовп, начхати на втомлені обличчя і холодні погляди у бік водія, котрі злісно промовляють: їдь швидше, ти що, не бачиш, у нас ноги болять, руки відпадають, голови викручуються, живіт бурчить... Ну їдь, чого ж ти стовбичиш? А, курити зібрався , ненависний? Що ж, кури, мать твою, кури! Дивись-дивись, не мине й року, як на цвинтар загримиш! Ги-ги-ги!

Ось воно, озеро! Автобус різко гальмує. Поодинокі ліниві туші вивалюються з його черева — такі ж важкі, такі ж непорушні і такі ж неприємні від жиру та поту. Ось воно, озеро! Маленький рай, що досі зберіг в собі частинку людської відсутності. Чиїсь рухливі постаті мережать крижану поверхню: це відчайдухи — такі не бояться провалитись. Тут затишно і доволі тихо. Немає крикливого натовпу, немає заплаканих дітей із синцями на схованих під сотнями штанин забитих колінах, немає переляканих матусь, котрі, забалакавшись із подругами, повністю забули про своє чадо; немає божевільних закоханих парочок, що псують крижане покривало, не наважуючись розімкнути рук; немає сіреньких домогосподарок, незадоволених тим, що їх відірвали від перегляду чергового телесеріалу. Тут усі — свої, усі — трішки розгублені і збентежені несподіваним морозцем. Крига хистка і непевна, потріскує і пахне небезпекою. Крига мовчки спостерігає за людьми, що прорізують її обличчя, подзьобане відлигами, і хитро посміхається в невидимий кулак. Так сміється тільки той, хто знає якусь таємницю. Або той, хто вирішив упіймати в свої сіті чергову наївну жертву.

Кіра десь тут, між цими розпашілими червонощокими обличчями. І справді, за мить він бачить її смішну синю шапку, з-під якої визирають пасма такого ж синього, такого ж божевільно яскравого волосся, що пахне цигарковим димом і морозним ранком. Вона відривається від компанії, тягнучи за собою якусь ефемерну тінь у дурнуватій шапці-вушанці. Тінь неймовірно висока і неймовірно тонка — це не дівчина, це польова травинка. У тіні ріденьке біляве волосся, збите у ковтуни від швидкого бігу, і акуратно роззявлений рот із занадто червоними губами. Тінь швидко дихає — захекалась, бідненька. У неї ручки — не ручки: крихітні пальчики посиніли від холоду — так і хочеться зігріти. Андрій здивовано стріпує головою: звідки в ньому стільки сентиментальності?

Дівчина йому не подобається. Занадто прозора і занадто відсутня — це все, що можна про неї сказати. Незважаючи на малесенькі ручки і чітко окреслений рот. Вона страшенно висока, постійно сутулиться і ховає погляд. А ще, здається, вона німа.

Дівчину звуть Анна. Андрій дізнається про це від Кіри. Анна ніяк не реагує на нового знайомого — тільки ще нижче опускає плечі і ще глибше втягує голову у дурнувату стару вушанку. Кіра каже, що Анна не любить говорити. Андрій дивується — він уже засумнівався в тому, що вона взагалі вміє говорити!

Кіра пропонує йти на ковзанку. Андрій взуває ковзани і через кілька секунд вилітає на підозріло тоненьку і підозріло тріскуну замерзлу кірочку. Анна ліниво переступає з ноги на ногу — погляд відсутній, руки в кишенях: їй незатишно, їй хочеться додому. У неї бліде обличчя і тонесенькі ноги-бадилинки. Коли вона дихає, її тіло хитається, немов від вітру. Анна не хоче на ковзанку, та Кіра не питає. Тягне її за руку — бліду, налякану, стомлену. Ну ж бо, не стій, як укопана, простудишся! Та де там! Ніби й не чує.

Нарешті спільними зусиллями вони виштовхують Анну на лід. І — о, диво! — вона вільно і впевнено прошиває чітку лінію на крижаній поверхні. Анна гордо їде вперед, розставивши руки і підставляючи обличчя колючому зимовому вітерцеві. Її очі — заплющені, плечі гордо розпрямлені. Андрій з подивом помічає, що вона майже з нього ростом. Вона тонесенька-тонесенька — не дай бог, переломиться надвоє! Шапка злітає з голови: у неї мініатюрне личко — коли вона їде, шкіра немовби світиться зсередини. Анна усміхається — на коротку мить. Її усмішка тут же гасне, придушена холодним зимовим повітрям. Анна кружляє — тінь у польоті! — коло за колом, повітряний птах! Руки-пір’їнки, волосся навсібіч — пензлик і тільки картину малюй!

Анна кружляє...

Вони з Кірою зачудовано дивляться на її тоненьку, летючу постать — вона пурхає туди-сюди, немов звільнена пташка, вона літає, не торкаючись землі. Вона — повітряна тінь, вона — маленьке сонце, що вийшло з-за хмар і освітило своїм теплом непевну, збентежену ковзанку. Анна кружляє і кружляє, все далі й далі — виривається вперед. Анна виїжджає на середину озера — плавні рухи, вона немов танцює, кружляє й кружляє — вона у своєму світі. Їй зараз добре, їй зараз радісно. Від неї віє легкістю і весняним вітром. І від того вітру тане крига навколо, крига на озері і крига на серці...

Та коли тане крига, повітря часто здригається від зрадливого обуреного тріску.

Так і цього разу: мовляв, я ж попереджаю!

Та ніхто не чує. Окрім Кіри з Андрієм. Вони кричать їй, щоб поверталася, щоб негайно їхала назад... Та де там!

Крига зненацька провалюється — і Анна опиняється у чорних, водяних обіймах.

От чорт!

Та вони не перші, хто кидається на допомогу нещасній дівчині. Вони бачать, як Анна всіма силами чіпляється за лід — маленькі ручки без рукавиць безтямно ковзають туди-сюди, не в змозі втриматись на слизькій поверхні. Волосся збилося ще більше — із його кінчиків стікає вода. Анна несамовито борсається у воді — недоречне порівняння із рибиною на поверхні... На щастя, її витягує якийсь маленький сухуватий чоловічок, страшенно жвавий на вигляд і неймовірно балакучий. Він не боїться провалитись, він акуратно підповзає до ополонки, хапає дівчину за мокрий капюшон і різко висмикує з води. Ще трішки, ще зовсім трішечки... Ось уже Анна на поверхні. Чоловічок відтягує бідолашну на безпечну відстань. Кіра з Андрієм підбігають до неї. Кіра несамовито дякує рятувальнику. А він що? Він просто пробігав мимо.

Все добре, все уже добре. Бідна Анна посиніла від холоду — зуби цокотять, пальці скоцюрбились, очі напівзаплющені. Кіра здирає з неї мокрий одяг — куртку, штанята, якийсь непевний светрик. Кіра кричить комусь «Чого витріщився?» — і починає роздягатися сама. До Андрія нарешті доходить, що вона задумала — і він швиденько скидає пальто і светра. Він знімає шарф — і швидко-швидко починає розтирати Аннині ноги. Так, головне розігріти ноги, саме там кров холоне найшвидше, так говорив лікар. Ну ж бо, Анно, скажи що-небудь, не мовчи, будь-ласка, тільки не мовчи! Та марна справа. Анна труситься. Її тонесенька, немов паперова шкіра синіє і вкривається сиротами. Кіра розтирає їй живіт — Андрія відволікають Аннині ключиці. Вони у неї гострі-гострі. Плечі у Анни до неможливості вузенькі. Тоненькі реберця налякано виглядають з-під шкіри. Анна щулиться від холоду, втискає голову у плечі, та Кіра розтирає її, ще дужче розтирає. Кіра дефілює по площадці в колготках і якісь тонесенькій маєчці... Її теплі, яскраві штани опиняються на Анні. Кіра довго морочиться, намагаючись нап’яти їх на ці тонесенькі ніжки-стеблинки, та нарешті їй це вдається. Шерстяні Кірині шкарпетки опиняються на Анні разом із її кольоровим светром. Вона збирається віддати Анні ще й свою куртку, та Андрій не дозволяє: він хапає своє пальто і загортає у нього цю ефемерну, повітряну дівчинку.

Андрій бере Анну на руки, Кіра згрібає мокрий одяг, ковзани — і вони швидкою ходою ідуть до найближчої забігайлівки. Це зовсім поруч, на березі озера — тут можна випити гарячого глінтвейну і викликати для Анни швидку чи таксі. Андрій несе дівчину на руках, міцно притискаючи до себе. Вона така легенька, що її може здути вітром. Андрія лякає подібна думка, тому він ще дужче тулить її до себе. Анна досі немов у тумані. Відколи дівчину витягли з води, вона не промовила жодного слова.

Її вії опущені — погляд губиться десь у глибинах морозного ранку. Вона тихенько шморгає носом і слабо ворушить повіками. Її серце б’ється повільно й ліниво — мовби це не вона щойно несамовито борсалась у крижаних озерних водах. Її серце не схоже на сполохану пташку — воно нагадує заспаного лінивця, що мляво ворушиться, відірваний від улюбленої справи. Аннине волосся місцями вкрите інеєм. Темні брови налякано принишкли на обличчі. Анна холодна і майже мертва. Андрій здригається, уявляючи, як вона тихенько помирає на його руках.

У кафе він садить її на стілець і намагається відігріти руки, чекаючи, поки Кіра принесе глінтвейн. Офіціанти здивовано перешіптуються — синьоволоса божевільна влітає на кухню, вимагаючи негайно принести гарячого вина. Кафе майже порожнє. Якісь два напівсонні дідусі мовчки сидять у кутку, заглибившись у шахові нетрі. Андрій помічає краєм ока, що один зі стареньких щойно проґавив свою можливість закінчити партію ефектним матом. З кухні долинає крик — Кіра обзиває когось «тупим куском м’яса» і завершує розмову добірною триповерховою лайкою. Андрій переживає, щоб вона хоч не побила нікого — це ж Кіра, від неї можна чекати чого завгодно!

Анна сидить, ні жива, ні мертва. Від неї віє холодом. Але не морозною, колючою водою, не кригою, не вітром і навіть не снігом. Від неї віє чимось іншим. Чимось липким і огидним на дотик. Від Анни віє тишею — тією важкою, печальною тишею, яку зустрінеш хіба що на кладовищі. Анна підводить голову — її погляд свердлить стіни, впирається кудись у даль, вона дивиться на щось, видиме тільки їй, але не бачить нічого. У Анни спокійні сірі очі — порожні у цю хвилину і повністю безнадійні. Її обличчя нерухоме й бліде. Анно? Ти зігрілась? Анно? Мовчить уперто, ні слова із неї не витягнеш. Зіниці розширені, як у наркомана. Андрій смикає її за руку — прокинься, Анно! Ти що, заснула навсидячки? Анна стріпує головою і повільно підіймає погляд. Анна дивиться на Андрія — та не бачить його, її погляд досі впирається в невидиму точку на горизонті, точку, яку не в змозі побачити ніхто, крім неї, бо вона вигадала цю точку, сплела її в своїй уяві, як павук павутину, щоб ловити у неї всіляких довірливих невдах. Андрія дратує ця думка, дратує напівсонна Анна-павучиха, дратує це кафе і зіпсований зимовий ранок. Кіра досі свариться з офіціантами, дідугани пропускають один мат за іншим, Анна зачудовано сидить на стільці, немов Снігова королева, і тче, тче свої думки-тенета, тче безперервно, обплітаючи ними і Андрія, і дідуганчиків, і неприємну кафешку, і навіть крикливих офіціантів десь на кухні.

Аннине обличчя блідне від болю. Щось чуже проривається з його глибин. Вона нарешті підводить очі — і Андрій підстрибує на стільці, вражений черговим коником своєї хворобливої уяви. Він раптом помічає, що з її очей на нього дивиться страшна звіряча подоба: вовк, вовкулака — очі палають, ненависть їх переповнює, ненависть до Андрія і ненависть до всього світу. Маленька Анна тремтить у відчаї звір душить її, стискає горло, розгризає зсередини. У звіра дужі руки з міцними пазурами і довгі жовті зуби, що пахнуть гнилизною. Його тіло побите часом. Він давно уже знає, що таке смерть. Божевільний і розгнузданий, він чекає одного — краху. Він чекає, коли згасне сонце, коли світ зачахне, занурений в холодну темряву, коли опустіла Земля чорною кулею відірветься від холодного світила і полетить кудись у безвість, у мертвий порожній космос. Він втомився чекати і бавитися у вічність. Він бажає одного — волі.

Вовкулака душиться, стрибає, виривається... Сірі Аннині очі — холодний вогонь пекла, вмістилище несамовитого божевілля, страху і палкої ненависті. Я розірву тобі горло — ось цими страшними зубами! Я вип’ю твою кров — оцим холодним язиком! Я розгризу твої кістки, виберу очі, висмокчу мозок, викрою серце! Я посміюся над тобою, а потім викину на сміх своїм посіпакам! Собаки пошматують твій труп, порозтягають кості, занесуть їх туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Анна, оця маленька, тоненька Анна... Вона лякає Андрія... Звір в її тілі востаннє блимає на нього страшним зеленим оком — і зникає, спустошений мовчанням. Анна, оця маленька, тоненька Анна зненацька дихає на нього смертю — від неї віє страхом, болем і трупами, чорним смородом могил і жахом забуття. У неї чорні крила за спиною — величезні, мов тіні, що затуляють сонце. Анна-бадилинка — вона мертва, вона сама уже стала тінню. Її тонкі руки — бліді і холодні. Шкіра тремтить і вкривається слизом. З розтріпаного волосся стікають патьоки води і збігають на гладенький стіл, розповзаються по сяючій поверхні і стікають униз. Андрій намагається витерти воду рукавом, та нічого не виходить: води набігає все більше, вода густа і слизька на дотик. Вода стікає униз, затоплює підлогу, ковзає по стінах, облизує ноги, гойдає столи, стільці і дивани; вода все прибуває — у плавання вирушають ложки, тарілки, серветки, порожній пластиковий стаканчик і навіть стара, поламана табуретка.

Води все більшає... Чорні хвилі мляво ворушаться над стійкою, підіймають столи і облизують їх поверхні. Маленька Анна нерухомо сидить на стільці і дивиться, як мимо неї пропливає стіл із шахами, і два старі маразматики пропускають черговий мат. Діди сидять на стільцях, пливуть разом з ними, тримаючись руками за край столу і очима втупившись у дерев’яні фігурки королів. Слизька, чорна хвиля зненацька підіймається на ними змією і заковтує в себе убитого чорного пішака. Кінь обурено ірже, тицяючи копитом у нещасного утопленика. Слон підіймає хобота і гучно сурмить, немов карпатська трембіта. Слон чує смерть, слони завжди першими чують смерть — їхні вуха-парасолі створені для смерті, як і хоботи — для оплакування померлих. Слон вухами вловлює смерть і переадресовує її на кінчик хобота, а тоді захоплює в легені якомога більше повітря і викидає з себе разом з розпачливими криками, риданнями та зойками — незмінними супутниками на похоронах чи перед кремацією (це вже що кому більше до вподоби). Слон трубить і трубить — його тривожать утоплені трупи, слон трубить і трубить — він терпіти не може воду і слиз. Слон боїться води — вона густа і слизька на дотик. Слон трубить і трубить: не пий її, бо помреш!

Кіра знову галасує на кухні — Кіра захлинається своїми криками. Кіра випливає з-за стіни — очі палають, ух! — не підходь, бо уб’ю, навіть не кліпнувши! Шапка з’їхала на бік, волосся стало дибки... Кіра — немов той кінь, що занюхав утопленика... Вона збентежена, вона ненавидить, вона страшенно зла і налякана. В її руці — склянка глінтвейну і таця з булочками, в її очах — лють і кривавий вогонь. Кіра підпливає до стола, ставить зверху склянку і булочки, виловлює між хвилями порожній мокрий стілець — і сідає, схрестивши ноги. Маленька Анна ледь пригублює напій, що парує й обпікає руки. Намотавши на долоні кольорові рукава Кіриного светра, Анна молитовно завмирає, втупивши погляд в гарячу склянку. А от булочки зацікавлюють її значно більше. Вона згрібає зразу кілька і по черзі надкушує кожну, намагаючись відгризти якомога більший шматок. Похапцем ковтає, не встигаючи пережовувати — шматки булок стирчать із її рота, розсипаються по столу крихтами, зникають у воді, поглинуті масними, чорними хвилями. Кіра підпливає до Анни, ніжно пригортає до себе і цілує в вологий лоб. Анна не перестає знищувати булочки, голосно при цьому плямкаючи.

А в цей час діди знову здіймають сварку — бач, не можуть вирішити, кому шукати втраченого між хвилями пішака. До них підпливає розлючений офіціант і погрожує викликати міліцію. У відповідь один з дідуганів посилає його на три букви і зістрибує зі стільця у чорні хвилі. Через деякий час над водою зринає сива голова — і в повітрі проноситься торжествуюче: «Є-е-е!»

Кіра продовжує голубити Анну, лагідно перебираючи її тонке волосся. Анна доїдає булочки і припадає до глінтвейну. Вона голосно шморгає носом. Андрій хоче запропонувати дівчині носовичок, та тут же згадує, що той десь у нижній кишені штанів, у темних хвилях, мокрий і слизький, як і все навкруги. Може, сказати їй, хай краще висякається у шарф?

Кіра каже, що на них уже чекає таксі. Вона підпливає до офіціанта, вимагає рахунок — і відчалює геть, не залишивши чайових. Кіра виловлює Аннин одяг, що ліниво гойдається на хвилях, обминає дідуганів, один з яких заливається сльозами радості (ви всі чули? я поставив мат цій старій облізлій скотині! оплачуй рахунок, бовдуре! ха-ха-ха!), і відчиняє двері. Хвилі виносять Кіру на вулицю... Слідом за нею випливає й Анна, закутана в Андрієве пальто. Андрієві пальці (мов у піаніста!) раптом стали довгі-довгі, впіймали маленьку Анну, підняли її над хвилями і турботливо посадовили на заднє сидіння таксі.

Таксист поволі рушив затопленою вулицею. Води ставало все менше й менше, вода пробивалась крізь каналізаційні люки, всотувалась у землю, стікала крізь ґратки водостоку. Вода морщилась і висихала, сичала до неба зміїними язиками і помирала. Вулиці зиркнули на них сміхотливим засніженим оком, маленька Анна розворушилась і почала намотувати на палець тоненький ланцюжок, що спускався з її шиї, немов срібляста павутинка. Вони поїхали до Вано, бо знали — він в біді не покине, він завжди допоможе, нехай навіть ціною власного спокою.

Вано зустрів їх, по-звичному сивий і традиційно неввічливий. Зачиняючи вхідні двері, перечепився об килим у коридорі (там досі не було світла), а перед цим ледь не знищив якийсь рукопис (випадково, звісно!), бо бачте, подумав, що по нього прийшли чергові демони. Кіра сказала, що Анна — її подруга, яка приїхала до Вінта з іншого міста — вона завжди приїжджала до Вінта, бо в цьому місті його дім був її домом. Де були її батьки, Кіра так і не пояснила: схоже, вона сама цього не знала. Ким доводився дівчині Вінт, теж було незрозуміло. Але одне було ясно — Вінт ніколи б не допустив, щоби з Анною трапилось щось погане. Вінт любив її, несамовито любив, якоюсь чи то братньою, чи то навіть батьківською любов’ю (Вінту було двадцять сім, Анні — вісімнадцять-дев’ятнадцять, принаймні, на стільки вона виглядала). Вінт носився з нею, наче з найбільшим скарбом, здував з неї пилинки і був готовий виконати будь-яку її забаганку. Шкода тільки, із забаганками Анна явно не дружила. Схоже, вона навіть не здогадувалась про їх існування. Що робили Анна з Вінтом, залишаючись удвох — залишалося загадкою. Але коли вона приїжджала, то він надовго забував про алкоголь.

Вано нічого не запитував — він давно уже звик до несподіваних Кіриних приїздів і до численних диваків, яких вона приводила під його дах. Пакет із мокрим одягом і три пари ковзанів — Вано одразу здогадався, з чим має справу. Священик приніс теплу ковдру, поставив чайник і запитав, коли десь приблизно трапилась біда. Потім напоїв Анну чаєм і уклав спати. Кіра лягла біля неї, обійняла і почала розповідати казку. Вона впівголоса говорила з Анною (хоча ні, швидше з собою — бо ця її балаканина була суцільним монологом), гладила ту по голові і поправляла ковдру. Андрій дивився на цю ідилію, на сонну ефемерну напівтінь і синьоволосу божевільну — і не міг зрозуміти, що їх поєднало. Дві Аліси — загублена, піймана у власні ж тенета тендітна голодна павучиха і скажена фурія, що вирушила в погоню за життям — непередбачуваним білим кроликом, — лежали, обійнявшись, на теплому ліжку сивого священика, чий дах уже давно протікав, продірявлений атакою божевілля, що сипалось і сипалось на нього, немов з мішка. Їм не було кінця, як не було кінця Андрієвим думкам, почуттям та ілюзіям, як не було кінця його спогадам, що губились у пастках реальності і воскресали, перекочувавши у сни... Божевілля шастало по священиковій квартирі, спало на його ліжку, обідало на його кухні і курило його цигарки. Божевілля гралося з ним, підкрадалося з-за спини, кусало за серце і втікало у своє пекло, тягнучи за собою спокусливими солодкими обіцянками. Андрій бачив це крізь священикові пальці, крізь Кірині пальці, крізь власні пальці (довгі, як у піаніста!) — в пальцях ховалася правда, і він її розумів.

Анна спала, Кіра спала... Пальці мовчки споглядали їхні сни... Андрій відчував, як вони протікають крізь його руки... І від цього його душа наповнювалась теплотою...

12

Весна прийшла несподівано — чорна і простоволоса, з вологим ротом, розірваним пташиним вереском, з порожніми очима, в яких ховалися змії, зі здоровенним воронячим гніздом на непропорційно великій, блідій голові. Андрій відчував, як весна дихає йому в потилицю. Андрій боявся її — щось холодне й липке виривалося разом з нею з могильних глибин, щось, що мало довгі білі руки і сліпе обличчя. Воно пило його життя і виїдало спокій, залишаючи лише потворну, слабку порожнечу.

Ця порожнеча робила місто безкраїм і порожнім. Фасетні вікна лоскотали оголені нерви блідими прожилками телеекранів. Поміж будинками вешталися зграї голодних котів, що верещали, хрипіли і злягалися прямо посеред вулиці. Смітники обросли протухлими залишками їжі, котра повипливала з холодильників разом із весняним прибиранням. Річка роздулась і тепер радісно облизувала береги, смакуючи обгортки, старі черевики та інший непотріб, котрий так часто залишають за собою люди. Вона лоскотала мости і цим дратувала потенційних самогубців.

Вінценосні гомо сапієнс розтинали вулиці сліпучими спалахами масних посмішок, обмінювались новинами і свіжими плітками, годували крихтами товстих голубів і жадібно пожирали очима чиїсь занадто оголені литки. Весна хлюпотіла між дощами, весна волочилась услід за хмарами, весна залазила на дерева і свистіла, мов вуличний хлопчисько. Від цього свисту пересихало в горлі, а в животі зненацька починала ворушитись напівперетравлена вечеря.

У порожнечі було багато імен. Іноді вона приходила до нього вночі — волога й темна, як саме пекло. Вона смерділа тишею й намулом, важкі патьоки води стікали з її облізлих кіс, нагадуючи про щось уже забуте, про щось жахливе, що трапилось давно-давно, можливо, навіть не з ним і не в цьому житті. Андрій боявся порожнечі — а вона відверто насолоджувалась його п’янким напівдитячим страхом. Вона досі пам’ятала той його спітнілий трепет, коли він кричав уві сні, будучи ще дитям. Вона приходила до нього попід вікна і виводила липкі, драглисті серенади. Вона мацала руками скло і облизувала віконниці довгим язиком. Її одежа зогнила й розлізлася. Її руки — нестерпно гарні, нестерпно жахливі, нестерпно тонкі, нестерпно білі утоплені руки мерехтіли у місячному сяйві, нагадуючи, що саме йому судилося стати їхнім королем. Вона співала йому колискову — млосно-медову. Від її голосу здихали сонні ворони і виверталися горобці над гілками. Іноді він кричав уві сні, нестямно ворушачи пересохлими губами.

Колись порожнеча приходила до нього попід вікна. Зараз — накочувалась хвилями разом із бридкою, трухлявою весною. Вона підповзала до нього з-за спини, підкрадалась, коли дивився в дзеркало, лоскотала повіки, поки спав, і хтиво цілувала губи, вимагаючи більшого. Іноді Андрій уявляв, що в нього замість голови — дірка, іноді — що це вулик, в якому затаївся розлючений рій отруйних бджіл. Йому було страшно, він стогнав і намагався плакати, але це не допомагало. Щось випило всі його сльози, вигризло всю його радість — і навіть його тіло зсохлося й поменшало, не в змозі справитися з жахливою депресією.

Андрія замучила втома. Замучила спрага, стіни і батьки, що тягали по всіх можливих і неможливих лікарях, годували таблетками, поїли сиропами. Андрій відчував, як тіло просочується хлорованим запахом поліклінік. Зіниці розширювались, коли він бачив чергового маніяка у білому халаті. Демони з руками людей і з очима людей простромлювали його шкіру тисячами невидимих уколів, натирали гнітючим смородом огидних жовтих кремів, промацували його живіт, ребра й кістки; із їхніх ротів пахло нашатирем, замість пальців вони мали десятки невгамовних щупалець. Їхні білі халати були сплетені з павутини — і Андрій знав, що кожна лікарня ховає в своїх стінах сліпого, жирного, лінивого павука, котрий жодного разу в житті не бачив денного світла. Очі тварюки ховались під бридкими більмами. Трухляві залози безтямно працювали, виділяючи білий тягучий секрет. Павучі нутрощі викидали із себе молочне мереживо чиїхось несказаних слів, що запліталися в вигадливу мозаїку нездійснених мрій і засихали під неоновими лампами густою невидимою сіткою. Коли надходила ніч, голодні прибиральники із риб’ячими очима здирали її зі стін, скручували в клубочки і ткали полотно — тверде і пропахле хлором, економлячи час на дезінфекції. Як тільки всі розходились по домівках, запилені скелети (а такі були в кожній більш-менш пристойній амбулаторії) вилазили зі своїх шаф в неонову пітьму, розливаючи по підлозі хлор і дзеленькаючи порожніми пробірками. Сувої павутини не давали їм спокою, їх вертіли в оголених кістяках рук, пробували облизати неіснуючими язиками, прикладали до дірок у черепі, сподіваючись побачити (почути, занюхати) внутрішній зміст. Але там не було нічого, окрім старечих павукових секретів.

А порожнеча продовжувала поглинати Андрія. Її хвилі ставали дедалі вищими, підживлюючись нездійсненним бажанням зустрітися з Кірою. Він не бачив її вже кілька тижнів. Після випадку в кафе вони посварились: Андрій сказав Кірі, що Анна несповна розуму, і порадив показати дівчину психіатрові. Кіру ці слова страшенно розізлили. Її слова, її рухи, її гарячий вогонь обурення ледь не спопелили Андрія. Він утік від неї, навіть не попрощавшись. Кіра послала йому вслід тонну соковитих матюків, цим самим недоречно розбудивши хирляве самолюбство, котре змусило Андрія сказати їй: «Та пішла ти!».

Андрій подзвонив їй через два дні. Кіра терпляче вислухала його довжелезні вибачення і на пропозицію піти прогулятися в знак примирення гордовито кинула трубку.

Після цього Кіра зникла. Її не стало онлайн, її телефон більше не відповідав, дратуючи слух короткими обірваними гудками. Вано сказав, що Кіра, напевно, знову чкурнула кудись зі своїми божевільними дружками. Кіра страшенно любила спонтанні подорожі. Шукати її не варто, бо це нічого не дасть. Коли прийде час, Кіра обов’язково повернеться, прихопивши з собою перші по-справжньому теплі весняні ранки.

Та неясне очікування не рятувало від приступів божевілля. Навпаки — воно ще більше пригнічувало, ще більше вганяло у стан безнадії. Млявий і апатичний, Андрій нагадував хирлявий паросток, що зріс без сонця під порогом темної комірчини. Він задихався, не в силах справитися з хвилинами відчаю, що накочувались на нього зненацька і накривали з головою. У його грудях поселилась порожнеча, вона тримала його за серце і набридливо скиглила в животі. Він почував себе залежним від смерті, він був джерелом смерті, він носив смерть у собі, викохуючи й леліючи її, мов матір дитину. Смерть вгніздилась між його м’язами, вросла у легені, розповзлась між волоссям і споганила очні яблука. Лікар навіть приписав Андрієві окуляри.

Іноді, коли Андрій починав дрімати, йому здавалось, що земля підповзає до горла, лізе межи очі, затуляє рота. До шиї хтось ніби прив’язував величезний холодний камінь — і земля піднімалась над ним, втягувала в себе, всотувала повністю, до останньої краплини. Він провалювався кудись у чорні глибини — і бачив могильних червів, що звивалися між спорохнявілими кістками, чекаючи нових жертв. Пальці губилися між пластами важкого вологого ґрунту, серце шалено стукотіло, вириваючись із грудей, очі заливав холодний піт. Земля ковтала Андрія, її травні соки розчиняли в собі його ослабле тіло — і він відчував, як тане, розсипається, губиться в порожній безкінечності, холодній і страшній, як сама смерть.

Сни бували різними. Іноді він з жахом усвідомлював, що не може поворухнутися, що все його тіло — це дерев’яний скелет, вбраний у товщу кори і сухого, сітчастого листя, що приречено шелестіло на вітрі, благаючи спокою. Дерево було старе, як світ, і повністю струхнявіле всередині. Під корою жваво бігали вусаті жуки-короїди. Якісь товсті, гладкі личинки дрімали між листям, присмоктавшись до прожилків масними, округлими тільцями. Десь ворушилися змії між корінням. Та він все ще був живий, усвідомлював себе, відчував, як пульсують його соки, як бігають туди-сюди, намагаючись втримати в старій руїні бодай останні залишки життя. Він давним-давно належав смерті — і смерть вкотре вирішила нагадати про це. Перевізник з човном уже чекав біля берега. Пора було відчалювати — туди, де птах не літає і сонце не сходить, трава не співає і день не надходить, де чорні води й мертве павутиння — туди, де спокій, вічність і коріння.

Та Андрій хотів жити. І він боровся за це.

Він шукав розраду в книгах. Чужі історії виростали перед очима одна за одною, немов гриби після дощу, та всі якісь бліді, пусті і нестерпні. Коли Андрій брав книгу до рук, здавалось, що вона кидає на нього погляд, сповнений лютої ненависті. Плоскі персонажі підозріло зиркали з потертих сторінок. Плетиво літер нагадувало лискучу зміїну луску. Шелест паперу перетворювався в сичання — Андрій якось зловив себе на тому, що злякався томика з казками Андерсена. Йому здалося, що відьма з ілюстрації до «Русалочки» зненацька хижо вишкірилась. Він побачив, як жадібно блиснули слизькі лаписька огидних поліпів на задньому плані, як несамовито заворушилися водорості, ніби їх щойно зачепило якесь морське чудовисько, як завирувала вода, не в силах витримати бридке, отруєне гріхами тіло морської чаклунки. На якусь мить ніздрі вловили слабкий запах солі, змішаний з терпким подихом нічного бризу — і він немов здурів.

Андрій оглянувся навколо — і зрозумів, що кімната ДИВИТЬСЯ на нього! Так, у неї було тисячі зірких очей, тисячі лап і кігтів, тисячі язиків і голосів, що безперервно наспівували тисячі різних мелодій, перетворюючи тишу в божевільну какофонію спогадів. Ця кімната бачила все — дитячі страхи і сльози, обурені лайки і перші цигарки, поцуплені з батькової кишені. В цій кімнаті він виростив тисячі божевільних думок, виносив тисячі мрій і бажань, викохав тисячі стомлених сумнівами рішень. Тут він жив і сподівався, проходив школу життя — і отримував ляпаси у вигляді суворих батькових нотацій чи тривалих душевних терзань. Тут він бачив сни, прокидався і вкривався потом, немов нічною росою, тут він кричав і сміявся, тут він горював і стрибав до стелі від радощів. Ця кімната жила ним, поглинала його в себе, перетравлювала тіло і свідомість, повільно, поступово, шматочок за шматочком. Ці стіни вбирали в себе випари його поту, заковтували запах шкіри і волосся, жадібно вдихали хворобливе тремтіння, нервово рухаючи невидимими ніздрями. Ця підлога пила кров з його побитих колін чи порізаних пальців, цей килим роздувався, пожираючи його ламке волосся, це ліжко тремтіло, просякнуте його блювотними міазмами. Ця кімната їла його тіло на сніданок, обід і вечерю, смакувала його сни і запивала залишками какао. Ця кімната пускала в нього корені, проростала крізь нього і приковувала до себе, назавжди позбавляючи можливості вільно рухати слабкими кінцівками.

У кімнати була велика ворсиста голова і тисячі невидимих рук — він ніколи їх не бачив, але знав напевне, що такі існують. Колись ці руки куйовдили йому волосся (а він, дурень, гадав, що то протяг), поправляли ковдру перед сном і ніжно голубили, проганяючи нічні жахіття. Та зараз, коли кімната навчилася стежити за ним, ці руки стали чужими. Ніжні дотики до голови перетворились на грубе висмикування волосся, нічні сторожі обернулись на чорних примар, ковдра взяла собі за звичку втікати кудись у темряву, змушуючи Андрія навпомацки нишпорити рукою по незатишній, холодній підлозі, що так і норовила стягнути його з ліжка і добряче буцнути по змокрілому лобі своїми маленькими гостренькими ріжками, немов пустотливий лісовий сатир. Кімната була налаштована проти нього, вона протестувала і обурювалась, вперто не бажаючи миритися з присутністю Андрія у своєму тілі. Кімната дратувала його, а він дратував кімнату. І поки тривав цей конфлікт, він розумів, що його життєва енергія поволі витікає з тіла кудись у далекий міжзоряний простір.

Іноді уві сні він бачив себе там, між зорями. Примарні холодні галактики кликали до себе обманливим світлом давно вже погаслих світів. Порожні планети блукали безоднею, не бажаючи коритися жодним фізичним законам. У цьому дивному світі більше не було законів, тут узагалі не було вже нічого, окрім брехливих синіх вогнів на далеких космічних могилах. Андрій самотньо літав між зорями, нагадуючи заблуканого нічного метелика, і відчував, як у його душу зазирає холодний мертвий простір, ім’я якого — порожнеча.

Та найчастіше йому снилося темне лісове озеро. Трохи рідше — старий собор і глибокий колодязь. Він плутав їх, бо вони мали дивовижну здатність перетікати одне в одного, не змінюючи декорацій. Собор був високий, білий і не мав дверей. Його стеля губилася в небі, а вікна — під стелею. Андрій бачив промені призахідного сонця, що стікали звідкілясь згори, чув помах невидимих пташиних крил і ніжне, налякане туркотіння. Та це туркотіння не приносило заспокоєння. Навпаки — чим голосніше лунало, тим гостріша безнадія охоплювала Андрія. Йому здавалось, що він забув щось важливе, що загубив щось далеке, вічне і рідне. Він стояв у порожньому соборі, страшному й прекрасному водночас, вдихав у себе пил віків і передсмертні подихи тисячі погаслих поколінь. Крила лопотіли над головою, перекликаючись із шелестом невидимих сторінок, голубине туркотіння перепліталося із піснею сонячного проміння. Дивна музика краси і болю протікала крізь його вуха, дивний спів світла пронизував перелякане серце. Первісний відгомін плачу за втраченим раєм відлунював у мозку, бентежив кров і лоскотав легені. Груди стискалися, не в силах справитися зі сльозами, з горла виривався здушений писк — і він падав, падав на коліна, згинався і плакав, конвульсивно здригаючись під натиском страшної порожнечі.

Він часто згадував калатання церковних дзвонів в селі на Великдень. Андрій любив Великдень, любив Воскресіння — живе, справжнє, тремтливе і тепле Воскресіння, народжене весною, теплою і ніжною матір’ю, а не тією напівзогнилою примарою, що волочилась по міських вулицях, злягаючись з котами. В цієї весни були лагідні руки і добрі очі. Ця весна гойдала соловейків під грудьми, приносила під стайню кошенят і жадібно зиркала, як вовтузяться ластівки на бабусиному ганку. Вона вдиралась на подвір’я голодним муканням корови, не на жарт збентеженої запахом молодої трави, і веселим рохканням веприка, котрий любив перестрибувати загорожу і ганяти подвір’ям, винюхуючи торішнє насіння. Ця весна залазила в собачу будку і вдихала життя в роздуте черево старої лайки, сліпої на одне око, та все ж досі охочої до буйних собачих забав. Вона влітала до хати і приносила з собою запах пухкої паски, бабусиної хустки і пісню церковних дзвонів, що калатали і калатали з глибин минулого, проводжаючи його вслід за Великоднем десь. Він чув радісні голоси і бачив постаті двох білявих хлопчиків, які зі сміхом і шумом топтали ще не скошену молоду траву... Їхні очі горіли, їхні губи сміялися... Андрій біг по цій траві, по цій стежці вслід за їхніми безтілесними силуетами і бачив, як вони віддаляються від нього, ці забуті голоси з його минулого, бліді і далекі, немов холодні примарні тіні.

Андрій хотів полетіти за ними, та не зміг — у нього не було крил, а на шиї теліпався важкий могильний камінь. На тому камені було щось написано, але він не міг розібрати, що, бо надпис розпливався і танув, як тільки погляд зупинявся на ньому. Але там була фотографія — хлопчина, юний і темноокий, дивився трохи зневажливо й насмішкувато, немов старий знайомий з глибин невидимого дзеркала... Андрій бачив себе у тому дзеркалі, бачив свій надгробок, що теліпався на шиї карою за невідомі гріхи. Він уже вмирав колись, вмирав — і лягав у землю: кістка до кістки, попіл до попелу...

Кіра повернулась на світанку. Вона розбудила Андрія набридливим дзвінком у двері. Батьки збирались на роботу, а сам хлопець відлежувався в ліжку, не бажаючи вилазити з-під ковдри. Андрій не пам’ятав, коли востаннє був у школі — він плюнув на школу, йому було погано і було все одно. Батьки все розуміли — мама наполягла, щоб дільничний лікар забезпечив сина довідками на сто років уперед. Мама вирішила, що він серйозно захворів, мама не спала вночі і гризла собі лікті, щогодини зриваючись з постелі, щоб поміряти синові температуру і витерти холодний піт з його чола. Вона поблідла й змарніла, під її очима поселилися тривожні темні кола. Її мучив страх — Андрій це бачив і розумів. Її мучила якась жахлива правда, що сиділа в голові і не давала спокійно дихати. Батько теж ходив похмурий і сумний. Його кишені стрімко худли, в той час як двері відчинялись перед кожним більш-менш пристойним психологом чи психіатром. Але цього разу двері відчинились — і крізь них у квартиру увірвався теплий весняний дух, сонце і вітер, змішані з терпким запахом найпершої зелені. Кіра влетіла в кімнату з галасом і сміхом, збираючись задушити Андрія в міцних, весняних обіймах, та тут же різко зупинилась, налетівши на невидиму стіну.

— Салют... незайманим... — сказала Кіра, опускаючи здивовані темні очі. — Чувак, коли ти востаннє дивився в дзеркало? Ти... ти... це не ти... Ти... — її голос опустився до шепоту.

— Ти схожий на сухе деревце. Ти...ти... Ти схуд і посірів. Господи... І це за нещасні кілька тижнів. Що з тобою, чувак? Я в це не вірю. Знаєш, ти танеш на очах. Ні, я не вірю. Не вірю!

Кіра довго балакала з ним в напівтемній кімнаті. Вікна, зашторені фіранками, майже не пропускали ранкового світла. Кіра розпитувала про лікарів, про його здоров’я — Андрій бачив, що це збентежило її не на жарт, і каявся за власну дурість. Андрій слухав її живий, приглушений темрявою голос, насолоджувався його переливами — і відчував, як стає легше. Кіра була ковтком джерельної води в гарячий літній день. Та Андрій не обманював себе, не тішив марними надіями — він знав, що це полегшення тимчасове, знав, що як тільки настане вечір, порожнеча знову навалиться на нього своїм важким, огидним тілом і буде душити і гризти, гризти, гризти, аж поки не з’їсть.

Кіра теж це знала. Вона знала значно більше, ніж говорила Андрієві. Вона хотіла допомогти — щиро і віддано, та не могла. Кіра дивилась на нього розгубленими очима, нервово розтирала пальці і мовчки молилась до своїх богів, благаючи про допомогу. Хтозна, що їй нашептали боги, та коли дівчина заговорила, її голос більше не тремтів — він був рівним і сильним, мов сам спокій.

— Я знаю, хто може допомогти. Чуєш? Я знаю! Ех, і як же я зразу не здогадалася? Так-так, Вано, чувак... Хочеш ти цього чи ні, але нам треба поговорити з Вано...

13

Ще майже вдосвіта Андрія вигнали з теплого ліжка і потягнули кудись у безвість. Ранок був холодний. Промоклі від туману вулиці сонно кліпали припухлими очима ліхтарів. Десь завивала сирена. Було мокро й темно, хотілося спати, та де там! Кіра вчепилася в руку залізною хваткою і волочила вперед. Навіть поснідати не дала, безсовісна.

Андрій уже подумки проклинав той день, коли вони познайомились. Ну навіщо він повівся на маячню цієї божевільної малої? Чого попхався до неї додому, та ще й ночував разом в одному ліжку (і це ж де — в квартирі священика!). Та й сам Вано чого був вартий! Хворий на всю голову, як і його племінниця, він ніколи не просихав і матюкався гірше вуличного злодюжки.

— Чувак, воруши кінцівками! Ми спізнюємось! — бурчала Кіра, налягаючи на ноги. В неї між зубами стирчала цигарка.

Андрій презирливо скривився.

— Та ти задовбала зі своїм бубонінням. Скільки можна? І перестань пихтіти! Від твого диму кишки у вузол зав’язуються! Хочеш, щоб мене знудило прямо посеред вулиці?

— Ні, не хочу, — спокійно відповіла Кіра і погасила цигарку.

— Ненавиджу таку погоду...

— Та ти взагалі ввесь світ ненавидиш! — кивнула Кіра, трохи сповільнивши крок. — Можу побитися об заклад, що зараз ти готовий мене вбити.

— І ре посперечаєшся ж навіть! — видихнув Андрій і широко позіхнув. — Далеко ще?

— Ні. За рогом.

Незабаром із-за будинків показалась невеличка церковця, старезна і почорніла від часу. Десь хрипко каркнула ворона. Темні вікна нервово глипнули на Андрія. Йому стало трохи не по собі — так, наче під куртку заліз колючий вітер і пронизав до кісток.

— Прийшли! — сказала нарешті Кіра. Вхідні ворота були відчинені. Стежка пролягала крізь старовинне кладовище. Стоп. Він уже якось був тут.

— Це місце коштував мені рукава! — здивовано вигукнув він.

Кіра неуважно оглянулась.

— Хіба? А й справді... Тільки ми тоді, здається, заходили з іншого боку. Мабуть, це кладовище просто створене для пригод. Хоча... Я все ще сподіваюсь, що цього разу обійдеться без них.

— Я в цьому майже впевнений.

Андрієву увагу привернула статуя Діви Марії. На якусь мить з’явилося відчуття, що по той бік склепу хтось стоїть. Він пильно придивився, але нікого, звісно, не побачив.

— Ей, ти що, заснув? — Кіра демонстративно клацнула пальцями. — Чи, може, привида побачив?

— Ні. Але місце неприємне. Так і хочеться чкурнути звідси, що є сил. А ця дурна статуя... Мені здається, що вона на мене дивиться.

— Чувак, ти чого? — Кіра стала навшпиньки і помацала Андріїв лоб. — Наче здоровий. Не виспався чи що? Це ж звичайнісінький фамільний склеп! — вона підтягла його до оброслих мохом мармурових стін і тицьнула пальцем на двері. — Не бійся, тут зачинено. Все добре.

Андрій підійшов до стіни і притулив руку до старого мармуру. Нагадало шкіру якоїсь мерзенної тварини. Або напівзогнилого мертвяка. Від думки про це він здригнувся.

— Може, прогуляємось трохи у якому-небудь приємнішому місці? Бо я не хочу нікуди йти з таким настроєм.

Кіра знизала плечима.

— Ми й так вже спізнюємось.

— Будь ласка... Кілька хвилин... Вано почекає...

— Почекає. Але хіба тобі самому не хочеться якнайшвидше з цим покінчити?

— Ну-у-у...

— Добре-добре, роби, як знаєш. А я тим часом покурю на сходах.

Вона рвучко розвернулась і швидкою ходою пішла по бруківці до церкви. Андрій подумки подякував їй за це і вирішив прогулятись поміж могилами.

Він ніколи любив ранок. Особливо такий холодний і пронизливий, як цей. Вранці закінчувалось життя, сповзали всі маски, згасали ілюзії — і починалась реальність. Ранок нагадував сюжет одного фільму — про чоловіка, що якось прокинувся і зрозумів: те, чим він жив досі, насправді лише сон, ілюзія, марення. Як же його звали? Лео? Чи, може, Нео? А втім, байдуже. Треба йти в церкву.

Але йому не хочеться в церкву. Йому зараз взагалі нічого не хочеться. Єдина думка — вийти за ворота, сісти в перший-ліпший автобус і поїхати додому, до теплого ліжка й гарячого чаю. Чого він узагалі сюди приперся? А головне — з ким? З дівчиськом, яке так нахабно увірвалося в життя кілька місяців тому, хоча він його не запрошував, і яке вперто не хотіло посуватися? З дівчиськом, чиє товариство починає обтяжувати? Та хто вона взагалі така, щоб щось за нього вирішувати? Чергова знайома, з якою він кілька разів сходив на пиво, раз чи двічі потриндів по душах і якось переночував у одному ліжку?

Кіра. Чортова Кіра. Чого їй від нього треба? Втріскалася, може? З цими дівчатами іноді таке буває. Вроді би й тусиш собі з нею, ніби з найкращим другом, по всіх підворітнях, балконах і під’їздах, робиш всіляку хріновину і випиваєш все, що горить, як тут — бац! — і на тобі, маєш! Кохання-страждання, сльози-шмарклі та інша дурня.

Ще й цей божевільний... Як його? Вано. Екзорцист довбаний. Цікаво, як виглядала б реклама його послуг? «Вижени демона — врятуй душу»? Чи, може, щось у стилі баби Варі з оголошень на зупинці? «Позбавляю від бісів. Недорого. Контактний телефон: 6-66-666. Дзвонити після 6.»

Андрій продовжував бродити поміж склепами, торкався потьмянілих від часу статуй, здирав мох із табличок і постійно хукав на пальці, щоб зігрітися. Черевики промокли, з волосся стікала вода, дощові краплини тремтіли навіть на віях, та він продовжував вивчати могили. Старі склепи притягували до себе, немов магніт. Іноді здавалося, що він чує тихенькі голоси всередині. Наче мерці перешіптуються. Або діти ховаються між хрестами. Але хто пустить дітей гуляти на кладовище? Та ще й в таку поґоду?

На табличках були імена. Зазвичай польські або румунські, рідше — німецькі. Іноді він знаходив сентенції латиною або якісь виписки із псалмів. Одного разу трапився текст на івриті. Таблички були старі й порослі мохом: коли до них торкатись, то здається, що поринаєш в давно забутий сон. Ось там минуло піввіку, а там — вже й ціле століття. А там, диви, така руїна попадеться, яку не те що помацати, а навіть нігтем зачепити страшно, бо ще не дай бог обвалиться, і тоді вже точно проблем не обберешся, бо цвинтарний сторож і так має на тебе зуб.

Від статуй віяло смутком і ще чимось невловимим, але водночас легким і прекрасним. Він бачив струнку фігурку дівчини, до ніг якої хтось поклав білу троянду, і погруддя бридкого горбаня, в залисинах і бородавках. Іноді траплялися сфінкси і крилаті потвори, назву яких він або ніколи не знав, або колись десь чув, та вже забув. Похмурі слизькі рибини стерегли могили своїх господарів, кам’яні змії обплітали холодне вмістилище чийогось столітнього смутку. У голові проносились сонми образів і безликі силуети померлих, яких він силкувався уявити, та так чомусь і не зміг.

Андрієві здавалось, що він бачить цілі покоління мертвих, ці давно загублені в плині часу похорони і сльози на захованих під вуаллю блідих щоках. Він бачив тонкі, ніжні руки, прикриті мереживною тканиною тонких рукавичок. Бачив важкі шурхотливі сукні, що підозріло випинались на животах чи грудях. Бачив гарні білі шиї з невибагливими, скромними прикрасами, як, наприклад, срібний медальйон у формі ключа, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

Порожні силуети виринали, немов з туману, видихали в обличчя хмарку випарів минулого і мовчки текли кудись на захід, між темні могили й погаслі ліхтарі. Від них віяло холодом і байдужістю, фальшивими сльозами і вітром забутих днів. Цілі покоління родин знайшли притулок на цьому вологому, сирому цвинтарі, цілі сім’ї упокоїлись в його рихлих, грузьких глибинах. Чорні склепіння сховали в собі всі загублені мрії, всі бажання і надії, яким так і не судилося здійснитись. Вони дивились на нього із таємних могил, витріщивши порожні очниці й розчепіривши безплотні пальці. Вони озивалися до нього шелестом вітру, кликали на ім’я, пошепки запитували, чи подобається йому їхній новий дім. Може, й ще щось говорили, та він не чув, бо надто вже голосно каркало вороння, та й вітер пронизливо завивав між деревами. Андрієві здавалося, що він пробув тут цілу вічність, що він завжди був тут, поруч із мертвими. Відчуття реальності покинуло хлопця. Час, здавалося, застиг на місці, заснув міцним сном, наче втомлений з дороги мандрівник. Тут ніхто нікуди не поспішав, ніхто нічого не чекав, ніхто ні на що не сподівався. Всі, хто прагнув возз’єднатися, давно прийшли сюди і обійняли кохані тіла мертвим, гнилим корінням. Всі, хто шукав, але так і не знайшов, давним-давно повернулися, щоб нарешті відпочити після довгих виснажливих років блукань. Всі вони прийшли сюди, щоб навік заснути, щоб стати землею під ногами живих.

Всі вони прийшли сюди, щоб...

Він чекав так довго. Чекав цілу вічність. Холод огортав його душу слизькими, вологими лапами, доторкався до серця, викручував кістки. Кров стугоніла у жилах — щось чуже голками впивалося в вени. Язик у роті занімів і розпух — немов кліщ, сп’янілий від крові. Час завмер, застиг на місці, загус, мов старе молоко. Поволі-поволі ворушилось волосся на потилиці, щось похмуре і темне ковзало між могил. Треба було втікати звідси. Втікати, поки не пізно.

Ага, знову дурниці в голову лізуть, — зробив висновок Андрій. — Пора якнайшвидше з цим покінчити. Чого це раптом його так збентежило старе кладовище? Авжеж, не виспався... Ще й цей дурний туман, що проникає під шкіру. І настрій лайно. Але з якого дива він забиває собі голову безглуздими думками про смерть?

Треба буде поговорити з Кірою. Пояснити, що йому це не подобається. Виписати їй по повній програмі за всі ці незручні ситуації і нетверезі посиденьки. Щоб знала, як знущатися з Андрія. Ненормальна. Вічно їй на місці не силиться, вічно тягне його кудись, бо бачте, пригод їй не вистачає на дупу!

Твою таку-перетаку! Зараз би щось з’їсти, зробити малинового чаю, залізти під ковдру — і скачати собі фільм про Лео чи то Нео... Але ж ні, треба стирчати тут, мокнути під дощем і уявляти, якими могли бути люди, поховані в цих могилах! І руки в мереживних рукавичках. Гарні такі руки, їх хіба що цілувати — і тільки. Якби Андрій був художником, малював би їх день і ніч, аж поки не створив би шедевр. Пальці, мов стріли — довжелезні, тонкі — нервово обсмикують ланцюжок на білій шиї. І ключик між ними — шалена змія. Чорт, звідки взялась ця нав’язлива картина?

Час би вже про неї забути, он до церкви пора... А хоча... Чого йому туди йти, зрештою? Андрій ще не настільки дурний, щоб повестися на всю цю маячню з вигнанням духів. Демон у ньому, аякже! Цікаво, Кіра довго думала, перш ніж ляпнути таке? Хіба вона не знає, що Андрій не вірить в усі ці дурниці? Мамо, мамо, я привида побачила! Доню, випий «Персен» і не заважай дивитись серіал.

Кіро, Кіро... Ми, здається, таки догралися... Де ти взагалі взялась на мою голову? Чому, відколи ми познайомились, я постійно втрапляю у всілякі халепи? То на сторожа нарвуся, то по морді отримаю (від тебе!), то терплю псевдофілософські роздуми твого махнутого дядечка... Як його? Вано цього. Чого ти взагалі з ним водишся? Як ви взагалі стусувалися? Дивнішої парочки ще не бачив — дівчисько-фрик і хворий на всю голову священик! Це ж навіть сказати комусь смішно — все одно не повірять! Скажуть, що я не при своєму розумі... Хоча, знаєш, в цих словах щось таки є. Бо тільки дурень може попхатися до церкви в надії, що там за нього все вирішить добрий боженька.

Кіро, дідько б тебе вхопив... Що ти зі мною зробила? Чого я сюди прийшов з тобою? Чим ти мене підпоїла-нагодувала-накурила врешті-решт, що я втратив останні залишки розуму? Які, нафіг, демони? Які духи? Хто сказав, що мене взагалі треба лікувати? Подумаєш, жахи вночі сняться! І уява коні викидає. Але це навряд чи якісь потойбічні проблеми! Швидше — побічні ефекти спілкування з тобою. Якщо в мене й справді трабли із психікою, то тут не допоможе жоден священик! Мені потрібен психолог, розумієш, ПСИ-ХО-ЛОГ! Хоча ні, не потрібен. Я ж здоровий!

— Справді? Ти так в цьому впевнений?

Кіра стояла перед ним, широко розплющивши свої і без того величезні очиська. Між її пальцями стриміла чергова цигарка.

Коли вона підійшла? Чому він її не помітив? Кляте створіння! Ступає нечутно, мов кішка.

— І довго ж ти підслуховувала? — спитав Андрій, розуміючи, що в жодному разі не повинен виправдовуватись.

— Ну-у... Скажу так — достатньо, щоб усе зрозуміти... Але, знаєш, я вмію непогано глухнути в потрібні моменти. Тому давай зійдемось на тому, що зараз — саме той випадок.

Андрій відчув роздратування. Що вона меле?

— Чого ти зі мною няньчишся? — вирвалося в нього, коли Кіра на диво елегантно взяла його попід руку і ненав’язливо потягнула в напрямку церкви.

Обличчям дівчини промайнула тінь легкої усмішки, в очах спалахнули бісики, але через дві секунди Кіра спохмурніла і сказала серйозним тоном:

— А що ж мені, по-твоєму, чекати, поки ти загнешся?

— Загнусь? Від чого? — він обурився.

— Не починай, добре? — втомлено прошепотіла Кіра. — Ми обоє зараз трохи не в собі: ти злишся на мене, бо вважаєш це все марною затією, я дратуюсь, бо не факт, що зможу тобі допомогти... Мені теж погано! І я дуже хочу як можна швидше піти звідси!

— Гаразд, гаразд, — Андрій придушив у собі настирливе бажання повстати проти Кіри. — Але все-таки... У двох словах. Навіщо ти це робиш?

Кіра знизала плечима.

— Ще б я сама знала... Хоча... Думаю, ти вже встиг помітити, що мені не треба багато часу, щоб зрозуміти, хто із чого зроблений. Ти мене цікавиш як особистість. Я не розумію, що коїться в твоїй голові. Ти химерний... І хворий на всю голову. Я не знаю, чого від тебе чекати. Та й подружилися ми наче. І цього навіть ти не заперечиш...

— Не заперечу. Але хотів би, — Андрій витиснув із себе незграбну подобу усмішки. — Надто вже багато від тебе клопотів.

— Не бійся, це скоро закінчиться! — Кіра зупинилась і зазирнула йому в обличчя. — Прийде літо — і я тобі покажу все, що обіцяла. Покатаємось з тобою трохи, наробимо дурниць! Знаєш... Може, навіть і до червня чекати не будемо. Бо що мені заважає познайомити тебе зі своїми друзяками просто зараз?

— Хм... — Андрій замислився. — Цікаво, а вони теж постійно на своїй хвилі, як ти?

— Ще й гірші бувають. З Вінтом ти вже знайомий — він майже не просихає, та нехай... Вінт малює геніальні сюрреалістичні картини... Ти їх бачив! Зайдемо до нього ще раз, він буде радий... Хвалько рідкісний — особливо коли протверезіє! Але це саме той випадок, коли хвастатись — не гріх. Бо коли б не самолюбство, ми б, напевно, так і не дізнались про його талант. Анну ти теж уже бачив — вона класна наче, але такої загубленої людини я ще не зустрічала. Ти ж пам’ятаєш Анну?

— О, таку не забудеш... — усміхнувся Андрій. — А що зі мною власне робитимуть?

— Хто? Анна з Вінтом?

— Та ні. В церкві. Оці всі... Священики твої...

— Священик там тільки один. Та й з ним ти теж уже знайомий. А решту — помічники, дячки, просто роззяви, яким більше ніде заробити копійку... Ну і Мирослав. Брат мій. Група підтримки, так би мовити. Але тебе ніхто не чіпатиме. Просто прочитають свої молитви. Точніше, Вано читатиме, а інші будуть дрихнути навстоячки. Як завжди. Сподіваюсь, усе піде добре...

— А якщо ні?

— На місці розберемось... На жаль, в цьому ділі ніколи не знаєш, з чим доведеться мати справу і що воно захоче з тобою зробити. Іноді трапляється таке жахіття, якого не зустрінеш навіть у найгіршому сні. Бачив? Волосся Вано повністю сиве. А йому зовсім недавно сорок виповнилось... Хоча, я вірю, що тобі боятися нічого. Бо з тобою все добре.

— Чим швидше ми з цим розберемось, тим буде краще, — сказав Андрій, чухаючи потилицю. Вони наблизились до церковці, повільно піднялися по хитких, дерев’яних сходах і увійшли всередину.

Будівля — звичайна, стара дерев’яна будівля — зустріла їх тишею. Дячки і ще якісь незрозумілі особи тинялися туди-сюди, чекаючи початку дійства. Чорнявий юнак з тонкими рисами обличчя зачаровано дивився на екран свого ноутбука. Кіра підійшла до нього впритул і поклала руку на плече. Хлопець відірвався від монітора — і на них зиркнула пара уже знайомих карих очей. Андрій зрозумів, що це Кірин брат, Мирослав.

— Працюю над проектом, часу майже не залишилось, — Мирослав винувато посміхнувся сестрі і показав на ноутбук. — Тому й притягнув з собою це одоробло... Щоправда, Вано трохи розсердився...

— Радій, що не вигнав тебе на вулицю разом з «бісівською штукенцією»! — Кіра засміялась, копіюючи священикову манеру говорити. — Ну ти ж його знаєш — вибуховий, як бочка з порохом! До речі, куди він запропастився?

— Обмірковував, чи не витурити звідси одну малу нахабну любительку покривлятися! — буркнув Вано з-за вівтаря. Через кілька секунд він з’явився перед ними — смішний і незвичний в довжелезній священицькій рясі. «Слава Ісусу Христу!» здивувало ще дужче. Андрій ледве стримав сміх. Через кілька хвилин Вано запропонував перейти до діла.

Він узяв Андрія за плечі і поставив перед собою. Четверо роззяв на чолі з Мирославом стали з боків, якийсь смішний бородатий дячок сховався позаду, на відстані метра. Вано поставив перед собою здоровенну Біблію, вочевидь, дбайливо відкриту на потрібній сторінці кимось із помічників, і почав читати.

Спочатку це було нудно. Монотонний голос священика то дратував, то навіював сон. Десь у вікні дзижчала муха. До повного щастя, розбурчався живіт. Андрія знову обсіли думки на кшталт «що-я-тут-роблю» вперемішку з обуренням і злістю на Кіру, а потім хлопець банально заснув. Відключився навстоячки.

14 

Його розбудив голос. Дивний — і до болю знайомий. Десь він уже його чув — давним-давно, і щось він йому пригадав. Звуки голосу у здавалось, пронизали тіло, проникли в серце, впилися в душу. Вони заповнили Андрія наскрізь, немов стару порожню посудину, і, здавалося, вдихнули якесь нове, небачене досі життя. Він слухав — і відчував, як щось діється з думками, що розпухали й росли, роздувалися й виповзали з голови, немов булавки з солом’яного опудала (пам’ятаєте, був такий персонаж, Страшило Премудрий, мізки якого були набиті булавками?). Хлопець на якусь мить відчув себе блукальцем в країні Оз, старим одороблом, якому наприкінці літ відкрилася правда життя. Він відчув себе небом і землею водночас, життям — і смертю, що проростає в нове життя. Він відчув себе сміхом і болем, він увесь обернувся на дзвінку струну. Він став музикою й розрісся до неба. Його ноги пустили коріння і проросли крізь центр землі. Андрій піднявся й полетів, розчинившись у музиці. Він став кимось, хто воскрес, а тоді знову повернувся на землю. Андрій перероджувався. І відчував, як нуртують соки у його корінні.

Усе оживало, воскресало, проростало з зимової смерті, прокидалося зі сплячки — і все, не було вже смерті більше, навіть зогнила падаль — і з тої проростало життя. Все було зеленим, шаленим, шелестіло, ворушилось, хлюпотіло, лізло кудись угору, пнулось до неба, прорізувало тіло землі, вбиваючи її і воскрешаючи наново. Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

...він мовчки дрімав, випрямивши зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між деревами павутин... Це тут змішувалися в одне всі Озіріси, Бальдри, й Ісуси, перетворюючись на прекрасне гігантське дерево, що впиралося в небо, пробивало його, мов грунт, і вростало у іншу реальність, багато інших реальностей. Це тут воно росло, росло, росло, розкорінювалось, розгіллящувалось... Тут ще не було смерті, а тільки життя, молоде, бурхливе, темно-зелене й моментами моторошне...

Про це не знав ніхто, ну хіба що окрім тебе, Гіласе, бо хіба ж є щось, чого ти можеш не знати?

15

— Живий?

— Дивіться, оклигує!

— Води! Швиденько! Ну чого ти стовбичиш, як статуя?

— Андрію?

Він розплющив очі і побачив над собою збентежене Кірине обличчя.

— Ох... Моя голова!..

— Тихо! — Кіра схопила його за плечі і притиснула до підлоги. — У тебе, здається, струс мозку! Не нудить?

— Наче ні! — Андрій перестав пручатись і покірно принишк, віддавши себе на її волю. Він побачив перелякані обличчя дячків і Мирослава, що зиркав на нього з-під лоба, відгороджуючись комп’ютером.

— О! А це що тут забуло? — Андрій кивнув головою на Кірину ліву руку. Між її тонкими, брудними пальцями стирчав ланцюжок від кадила.

— Моя племінниця, схоже, вирішила скористатися цим замість зброї — і добре зробила! — прозвучало над головою. В ту ж мить в поле його зору вписався переляканий Вано.

— Мудро! Хіба ні? — продовжив священик, тримаючи біля лоба рушник з льодом. Такий самий рушник був і в Кіри — вона люб’язно прикладала його до Андрієвої голови.

— Вибач! — сказала Кіра чи то священикові, чи то Андрієві. Її обличчя скривила болісна гримаса жалю. — Вибач... Я тебе ледь не вбила!

Як виявилось згодом, коли вони вже їхали в старій, побитій часом і численними аваріями «Волзі» священика, спочатку все йшло добре — Андрій уважно слухав молебень, зрідка відволікаючись, щоб зиркнути на бородатого дячка, який стояв у нього за спиною.

— А потім почалося! — сказала Кіра, спритно підхопивши рушник, що, не витримавши різкого повороту, збирався сповзти на брудну підлогу.

І вона розповіла, що трапилося в церкві.

16 

(...omnis immimdus spiritus, omnis satanica potestas, omnis incursio infernalis adversarii, omnis legio, omnis congregatio et secta diabolica...)

Весна проростає крізь його кістки. Зелень стебел, дихання — і спокій. Життя — через край, вологе і свіже, мов ранок. Листя тріпоче, найперша зелень визирає з-під воскреслих повік — бездонні душі вростають у небо. Зелень у серці і в грудях, виткі стебла обплітають руки... Чує — вирує у жилах. Не кров — гіркуватий сік.

Дзвін далекий. Тіні під листям. Мовчки виють на місяць. Зелень витікає з-під серця, затоплює груди, прослизає крізь пальці — і губиться в траві. Шукати її — не знайдеш. Зміїними хвостами повиється навколо ніг. А ноги його — коріння. Він — дерево.

Не спи, Гіласе, не спи! Чуєш? Мертве воскресло, пісня його — жива.

Холод.

Утопленик.

Смерть.

17

Коли Вано прочитав десь половину молитви, Андрій перемінився на очах. Сказав, що це все дурниці, що вони всі — зграя придурків, які повелися на обман старого фокусника. Потім почав сміятись, як обкурений, гарчати, пищати й підстрибувати. Коли його спробували зв’язати, вирвався і вкусив одного дячка за ніс. Потім взявся бігати по церкві і трощити все, що потрапило під руку. Андрій розтовк кілька підсвічників, ледь не зірвав ікону, датовану ще позаминулим століттям і розбив вікно, запустивши в шибку кадилом. Коли хлопця нарешті впіймали, він саме збирався пошматувати старовинну Біблію. Та, на щастя, розлючений Мирослав, чий ноутбук теж постраждав він агресії «одержимого», виявився сильнішим за «демона» (Андрій скоса зиркнув на постраждалу машинерію — і побачив тріщину, що розтяглася на моніторі, мов якась химерна скляна змія). Він скрутив тому руки і повалив на підлогу. Дячки і декілька священикових помічників обсіли Андрія, мов бджоли мед, намагаючись стримати несамовиту агресію хлопця. Вано продовжував читати. Та зненацька очі Андрія почали закочуватись, обличчя скривила судома — і він закричав.

Що ж то був за крик, годі й уявити! Ніхто ніколи не чув такого крику — скільки у нім було жаху, скільки ненависті й болю вихлюпнулось з Андрієвих грудей! Він кричав, мов божевільний, довго й протяжно завивав вовком, скавулів собакою, нявчав котом, кукурікав півнем. Потім почав клясти і лаятись, звинувачуючи присутніх у всіх смертних гріхах. Йому здавалось, що у подобі Вано зачаївся диявол, що сам змій-спокусник опустився на землю і збезчестив його Кіру. Він кричав, що дівчина від того дотику звиродніла (так і сказав — звиродніла), поросла мохом, як гниле яблуко, що вона сама зогнила зсередини. Потім він почав кричати щось про вічну темряву, дерево, риб, воду і білу королеву. А ще Андрій постійно кликав якогось Гіласа, вставляючи між прокльонами, лайками і страшними пророцтвами жалісливо-плаксиве «Чуєш, Гіласе?», «Де ти, Гіласе?», «Я іду до тебе, Гіласе» або просто монотонно-мантричне «Гіласе, Гіласе, Гіласе!». І так увесь час.

18 

(...Non ultra audeas, serpens callidissime, decipere humanum genus, Dei Ecclesiam persequi, ac Dei electos excutere et cribrare sicut triticum...)

Прокинься!

По тебе прийшов сатир!

Прокинься!

Слухай... Та пісня — остання. Голос її — крізь пальці втікає. Німфо... Куди ж ти? У хвилі...Потік лісовий — тремтить. Геракле, на поміч! Хутко! Той дуб — золотиться руно. Apec замовкає, Медея співає. І хвилі — так ніжно — хлюп-хлюп...

(...cui in magna tua superbia te similem haberi adhuc praesumis...)

Далеко, за деревом — сонце.

Старий священик дрімає. Вмер? Вже й церква упала. Хрести. Тут тільки хрести. Могили. Ступає між ними. Сам. Земля розповзається. Мертві кістки. І руки тендітні — ці пальчики, пальчики, ключики срібні — звиваються зміями! І ти, Гіласе, з нею. Бездонна, безкрая — то наша Ліліт. І плюскіт солоний. Нещасний... У морі? Ліліт поміж рибами... Риба-Ліліт! Чуєш? Зворушливо хвилі — хлюп-хлюп!

Ключики, ключики... Пальці торкати...

А може...

Не треба!

Заткніть йому рота! Слова — мов гадюки: він Гіласа вб’є! Священик-диявол! Із рота — отрута! Бридкий, ненаситний єврей!

І очі у неї... Ти, Кіро, здуріла? Продалася? Душу і тіло — йому? Старому, сліпому, ще й з патлами сивими — він краде щоночі усі твої сили, і п’є твою кров, виїдає наживо — а потім говорить «Будьмо уважні!»! Він — демон, він — зло, що у темряву вірить, він хоче усе твоє — голос і шкіру, руки і ноги, губи і очі... Це він мене прокляв чи, може, зурочив, це у нього змія затаїлась у пам’яті — щось жахливе і темне, пов’язане з мамою, татом і, Кіро, твоєю бабусею... Він усе нам розкаже, якщо примусити... Він усе нам розкаже, всю правду вилиє... А слова — як вода: мене душить хвилями, бо вода густа і масна на дотик... Я падаю, падаю, падаю в воду — там темно і слизько, страшно і холодно. Ці риби з людськими очима і головами, ця біла жона, що торкнулась Гіласа — він її називає «Ваша світлосте», він її називає «Моя пані» (щось дуже знайоме виходить із пам’яті). Котилася торба з високого горба, а у торбі — ключ, а у торбі — кобра, а у торбі — кінець, а у торбі — початок, а у торбі — таке, що хочеш кричати, а у торбі — смерть, а у торбі — хаос, а у торбі — реверс, у торбі — аверс, а у торбі все — догори ногами, а у торбі ліве — насправді праве, а у торбі чорне — насправді біле, а у торбі вовк у людському тілі, а у торбі — корінь, у торбі — дерево, а у торбі — світло, у торбі — темрява... А у торбі — ти, а у тобі — голос, щось тонке і гостре, що вростає в совість, а у торбі — кров у пелюстках макових, а у торбі — небо, розкреслене знаками, а у торбі — корінь, у торбі — дерево, і його підгризають вовки і демони, і розмножують страх, виїдають світло.

Скоро мертвий відчинить іржаву клітку, — не людина, не демон і не перевертень, і усе це поглине бездонна темрява. Той, хто ловить у руки грозу і блискавку, перетягне на себе вогонь і вистріли; але смерть забере собі іншого брата, у якого — характер до болю татовий і ще щось є спільне в лиці та імені; всі вони, всі вони будуть звільнені — ті, що впадуть від вогню залізного, ті, кого будуть пекти і різати; ті, кого вкриє водою темною; всіх їх поглине одвічна темрява; всі вони підуть один за одним — де птах не літає і сонце не сходить... І так має бути, і так воно стане... Аж поки не підуть усі до останнього...

(Imperat tibi Deus Pater!..)

Я уб’ю тебе, гаде! Заткніть йому роті Проклинаю тебе — із найвищих висот, з найтемніших боліт і з найглибших глибин хай піднімуться мертві з своїх домовин і по тебе прийдуть! За невинність, за кров, за кожнісіньке сказане, зраджене слово, що послане нібито звідкись згори, я наказую, чуєш?! Проклятий, умри!!!

(...imperat tibi Deus Filius...)

НЕ ВРЯТУЄ, ГАДЮКО! ТЕБЕ ЗАДУШУ!

НЕЗАХИЩЕНЕ ГОРЛО ТВОЄ РОЗКУШУ,

ЯК ГОРІХ!

(ТРИМАЙТЕ ЙОГО, ТРИМАЙТЕ!!!

РУКИ!!! РУКИ! НЕ ДИВІТЬСЯ В ОЧІ!!! АНДРІЮ, АНДРІЮ! ЦЕ НЕ ТИ!!!)

І-ГА-ГА! І-ГА-ГА!

КІСТЯНА МОЯ НОГА!

ТВОЄ ГОРЛО ПРОСТРОМЛЮ!

ТВОЄ ЛИЧКО ОБПЛЮЮ!

А ТЬФУ НА ТЕБЕ! А ЩОБ ТЕБЕ!!! А ТЬФУ! А ТЬФУ! А...

(...imperat tibi Deus Spiritus Sanctus...)

А ТЬФУ! А ТЬФУ! ГА-ГА-ГА! НЕ ВРЯТУЄ! НЕ ВРЯТУЄ! ГА-ГА-ГА! УБ’Ю! ЗАРІЖУ! ЗАДУШУ! ЗА...

Хором:

(IMPERAT TIBI MAJESTAS CHRISTI, AETERNUM DEI VERBUM, CARO FACTUM...)

А ЗАРАЗ БУДЕ СМЕ-Е-Е-ЕРТЬ!!!

(ERGO, DRAGO MALEDICTE ET OMNIS LEGIO DIABOLICA, ADJURAMUS ТЕ PER DEUM...)

Я ТЕБЕ БАЧУ! Я ТЕБЕ ЧУЮ! КРОВ ПОГАНА! СМЕ-Е-ЕРТЬ!

(...VIVIUM, PER DEUM...)

ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! КРОВ ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! ВИП’Ю... ВИРВУ!!! Вип’ю...! Вирву!.. Вип’ю... Вирву... Ви...

(...VERUM, PER DEUM...)

П’ю... Ви... Рву...

(...SANCTUM, PER DEUM...)

П’ю... Рву...

(VADE, SATANA!!!)

Воду із річки... Квіти на лузі...

(Sanctus, Sanctus, Sanctus...)

Ага. Водичка. Хлюп-хлюп. Квіточки. Нюх-нюх. Нюх. Квіточки. Кольоровенькі... Нюх-нюх... нюх... пххх... пхх... апп... апп... апчхи-и-и!!

(Amen.)

А голос читає. Тишу. Книга під ним — стара. Загублена правда, німі письмена. Шепоче крикливо беззубим ротом. Язик все ворушиться, мокрий (зміїний?). І тиша слизька виповзає з глибин. Вода у вухах. Й озерні змії. Холодні рибини повз нього пливуть голічерева, мацають тіло. Губами торкають. Нестерпно бридкі. Очі банькаті — мутні і мулькі. Слизом покриті. У риб катаракта. Риби — як світ — старі. Риби — як ти— сліпі.

19

Потім Андрій почав вигицувати гопака (чи що воно за пекельний танець!) — незважаючи на те, що його тримали четверо здоровенних мужиків. Він сичав і гарчав, плювався і пирскав словесною отрутою, скаженів і звивався, немов гадина в руках у хлопчиська. Далі з його рота полились якісь беззмістовні фрази, окремі слова, пересипані багатством найдивовижніших звуків. До писку, плачу, гарчання і кукурікання додалося вороняче каркання, потім — зміїне сичання, а в кінці з його грудей вирвався жахливий, пекельний хрип.

Сатир за вікном — регоче. Давайте заграємо реквієм!

Грає. Під галас громів і бренькіт дощу. Шурхіт крапель по листю — музика. Барабани, литаври, тимпани, тамтами — тут і там, шум і гам.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень!

Ще живий, а дзвони по тобі... Дивись, і гріб хтось припас у кутку. Чорний, важкий, залізом кований. Дихає важкістю. Твій.

Зачекай, сатире!

Зачекай, Танатосе!

Можна, я помру...

Якось менш пафосно?

Пробуй...

Андрій вигнувся дугою й почав задихатись, очі оскляніли і закотилися кудись в глибину лоба, з рота пішла піна. А тоді він вирячився, немов...

— ...пардон, мужик на унітазі — і вгатився головою об стіну!

Кіра говорила й говорила. Андрій лежав у неї на колінах і дивився на її підборіддя — на його думку, занадто гостре, щоб так безпечно роз’їжджати в допотопних «Волгах» зі священиками. Андрій чомусь подумав, що одного дня, коли Кіра засне і голова упаде їй на груди, підборіддя проб’є їй серце — і воно назавжди зупиниться, так і не розкривши світові усіх своїх таємниць, яких, він був упевнений, там назбиралось чимало.

— Ти можеш їхати трохи повільніше? — гаркнула Кіра на Мирослава, що сидів за кермом, після того, як авто вкотре підстрибнуло на вибоїні, спричинивши зливу «ой-йо-йой» та «ай-я-яй» із вуст Андрія в парі зі священиком. Вано сидів поруч з Мирославом і показував об’їзну дорогу до свого дому, куди вони, зрештою, всі й прямували.

Кіра сказала, що Андрій не може з’явитися перед очима батьків із закривавленою потилицею. Про те, щоб навідатися в лікарню, вона не хотіла й чути.

— Ви уявляєте, до чого це призведе? — сказала дівчина обурено. — Та ні, не уявляєте! Бо коли б мали розум у тих своїх порожніх довбешках, то не говорили б таких дурниць!

Порожні довбешки адресувались розлюченому Мирославові і переляканому Вано. Мирослав досі сердився через розбитий ноутбук, незважаючи на те, що Андрій пообіцяв оплатити ремонт. А от священик боязко тремтів на сидінні, тримаючись за сиву голову.

— Благаю тебе... Не жени так... Ой-ой, моя голова! Ой... — Вано дивився на дорогу широко розплющеними очима. Він був блідий, як смерть.

— Як ви всі вже задовбали зі своїми макітрами! — процідив крізь зуби Мирослав, але швидкість зрештою збавив.

А Кіра продовжувала говорити з Андрієм.

— Я глянула тобі в очі... Ти розумієш, що це означає — в таку мить зазирнути людині в очі? — Кіра скуйовдила йому чуба і на хвилину задумалась. — Немає нічого гіршого! Повір, я уже бачила цю пустоту, цю порожнечу! Мені було страшно, коли я вхопила тебе за волосся і закричала «Дивися на мене!». Та й ти не хотів! Ти гиготів і кривлявся, пирскав слиною і намагався вкусити мене за палець! Ти робив все, що завгодно, тільки щоб не дозволити мені зазирнути тобі в очі, бо ти вже знав, що я все зрозуміла! Ти знав!

— Що зрозуміла? — запитав Андрій, намагаючись припіднятися.

— Правду! — відповіла Кіра, притискаючи хлопця до своїх колін. — Щось пішло не так, я це бачила! Цей твій демон — це не був демон, це був... А втім, мені треба було переконатись. І коли ти розплющив очі й нарешті глянув на мене, я зрозуміла, що не помилилася. Я чекала пустоти, порожнечі, болю, страху і дикої ненависті. Я чекала погляду — пустого, страшного, чужого, демонічного, затуманеного, відсутнього, божевільного, зміїного. Але ж ні! Все, що я там побачила, були твої очі — саме твої, трохи збентежені, але розумні, тверезі, нічим не затуманені очі. Очі здорової людини, котра перебуває при своєму розумі. І тоді я по-справжньому злякалася...

Кіра зробила паузу, набрала в груди якомога більше повітря — і продовжила:

— Я зрозуміла: якщо їх не зупинити, то вони тебе вб’ють. Ненароком, самі цього не бажаючи. Я закричала «Досить!», та мене ніхто не почув. Вано був у екстазі, він упивався своїм читанням. Та що там — упивався. Здається, молитва так забила йому баки, що він забув про все на світі. Дячки укупі з Мирославом гарчали і скиглили, насідаючи на тебе, мов зграя вовків на загнаного оленя. Треба було щось робити, я це бачила, бо, схоже, тільки я одна не втратила голову на цьому божевільному дійстві. Я закричала ще дужче, загорланила, засвистіла, але толку було мало. Вано продовжував читати, в тебе почались конвульсії, дячки подуріли. На мить мені здалось, що я опинилась в безвиході, та тут щось блиснуло у світлі свічок — і я побачила порятунок. Вихопивши кадило із рук одного з дячків, замахнулась на Вано. Удар, на щастя, був не надто сильний (сам розумієш, що в іншому випадку ми б зараз тут не їхали), але достатній, щоб вирубати його на деякий час. Ти трохи заспокоївся — і, здається, почав приходити до тями. Принаймні я так спочатку подумала і тому звеліла дячкам дати тобі спокій. Та дарма! Ти зненацька підскочив і почав бігати по церкві, немов собака, що зірвався з ланцюга. Та тільки собака, буває, побігає-побігає, погавкає, полякає людей, а тоді заспокоюється і йде спати. А ти почав стрибати туди-сюди, розкидати статуетки святих, ламати підсвічники, плювати на ікони і проклинати, проклинати, проклинати! Потім зацідив у око дякові, що поставив тобі підніжку. Далі ледь не відгриз вухо одній зі статуй. Мармурових статуй, мар-му-ро-вих! Так-так, я б радила тобі перевірити, чи на місці всі зуби. Тоді ти кинувся до Вано, схопив за ноги — і почав волочити по підлозі, наспівуючи при цьому якусь божевільну пісеньку про сатирів і відьомські танці.

20 

Барабани, литаври, тимпани, тамтами — тут і там, шум і гамі Раз-два, раз-два! Вліво, вправо! Тут, там! В танець давайте! Місяць повніє! В танець шалений — сонце зійшло! Місяця очі — танцювати хочем! Нуж-бо, давайте! Трам-та-ра-рам!

Бум-бум... Випий до дна, добродію, чашу з водою темною, у слухові перетинки вибухом загати. Небо, в трубу закручене — в ньому своє відмучиш і вилетиш з часопростору знову в нові світи. Де під горою дерево, — крона у грім впирається, — випущу стріли-вивірки, вихором закручу дихання, а навпроти ти світ розбереш на дотики; битиму в бубон, доки ти бога ще не відчув. В голову голос каменем — ехом планетотворення будеш звучати подумки, литися, мов вода з виступу скель в ущелину. Випий усе! І демонам душу віддай — іде вона, стомлена і бліда. В такт вибивай мелодію, дико крутися дзиґою, і королеву вислухай — в лівому вусі дзвін, у коридорах розуму вкотре біду розносить він — слухай цей гострий голос із мохом оброслих стін. І-ха-ха! І-ха-ха!

Знову грає сатир. І голоси чути. Привиди співають? Русалки ? Духи ?

Іди за ними, Гіласе! Іди, іди! До темного лісу, на танець відьомський... До гнилі болотної — в білі обійми... Де птах не літає... Де сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить...

На тихі води...

Іди... Іди...

21

Кіра затихла.

— П...пробачте, то був не я! — тихенько сказав Андрій, звертаючись до потилиці священика.

— Все гаразд, хлопче! — відповів Вано, не оглядаючись.

А Кіра продовжувала:

— Я злякалась, що ти щось витвориш. Бо як би там не було і що б не говорив твій погляд, ти все одно поводився, мов божевільний.

— Одержимий! — виправив Вано, все ще не повертаючи голови.

— Одержимий... Так-от, треба було щось робити. Хлопці бігали туди-сюди, не в змозі тебе зупинити. Мирослав лаявся, проклинаючи і тебе, і свій ноутбук. Я намагалась з тобою поговорити, та з цього так нічого й не вийшло, бо ти тільки слинився і шкірив зуби, ніби звір, загнаний в пастку. Хоча... Так воно й було, певною мірою. Я думала, думала... Та часу було обмаль. Зрештою, ти уже всім добряче набрид. Я схопила кадило (воно досі валялося на підлозі) — і вирубала тебе. Щоправда, тобі пощастило значно менше, ніж Вано, бо я трохи перестаралася з ударом...

— Хм... Навіть не знаю, що сказати! — видихнув Андрій. — А що трапилося з цим так званим демоном?

Кіра посерйознішала і принишкла. В ту ж мить Вано обернувся до них, переборюючи біль у голові, і відповів замість дівчини:

— А не було ніякого демона, друже! Той демон — ти сам!

— Тобто? Що... Що ви маєте на увазі? — Андрія здивувало почуте.

— Той демон — ти сам! — прошепотіла Кіра, погладжуючи його по голові. — Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко...

Кіра дивилась кудись у безвість.

— Ми ледь не вбили тебе. Через власну дурість. Знаєш, щось у тобі є таке... Чуже... Далеке... Мертве. Ми ледь не вбили тебе, виганяючи демона. І нікому навіть на думку не спало, що ти сам можеш бути цим демоном!

— Я нічого не втямив, але дідько з ним! — сказав Андрій. — Що мені тепер робити? Таке взагалі часто буває?

— В моїй практиці — вперше! — сказав Вано, запалюючи цигарку. — А я за свій вік перебачив немало, можеш мені повірити...

Священик замовк.

— Не бійся, чувак, ми тебе не залишимо! — прошепотіла Кіра. — Все буде добре. Обіцяю.

Вони їхали по ранкових вулицях, розлякуючи самотніх перехожих, які то тут, то там вигулькували з-за будинків, ховаючись під велетенськими чорними парасолями. Іноді назустріч вибігала зграя собак, іноді — хмара вороння стривожено здіймалась в повітря, переповнюючи тишу обуреним, пекельним карканням. Дощ моросів з небес, безконечними нитками пришиваючи до себе порожні вулиці. Де-не-де з похмурих вікон визирали блакитні клаптики телеекранів.

А потім надворі похолоднішало — і хмари розродилися снігом. Спостерігаючи за танцем білих, холодних метеликів, Андрій відчув якесь умиротворення на душі. Колеса м’яко шелестіли по вологому асфальту, Кірина рука заспокійливо бавилась із його волоссям. Навіть Мирослав — і той нарешті вгамувався. З його навушників, що висіли на шиї, долинали ледь чутні звуки волинки. Насолоджуючись мовчанкою, Андрій задрімав.

22

Високо в горах, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Безглузда пісенька, правда?

Дивне плетиво снів і звуків — дні, яких ніколи не було, люди, яких ніколи не бачив, спогади, які так і не стали життям.

Сніг шелестів і шелестів, шелестів і шелестів, опускався згори безконечними засохлими крилами. Здавалося, мільйони комах знайшли свою смерть десь у піднебессі, попід хмарами, і, попечені сонцем, зів’яли і мертво посипались додолу холодними, блідими пелюстками. Сніг кружляв над головою і погрожував застелити очі, він був скрізь і в кожному, бо навіть людські обличчя — і ті, здавалося, були наповнені ним, наче паперові мішки сміттям. Сніг опускався згори, застеляв думки, серця і душі, гасив вогонь, приховував спогади. Він мерехтів і сміявся, а разом з ним сміялися й голодні очі, і зашкарублі серця, і діти, і скелі, і всі-всі-всі, кого він тут не вписав із різних причин, чи то не пам’ятаючи їхніх імен, чи то просто не бажаючи вписувати.

Пейзаж — типово кокакольний («Наб-ли-жа-єть-ся-свя-то...» — пам’ятаєте?), не вистачає тільки поїзда, отого червоного, з велетенськими сяючими очима і стиглими вишнями-вагонами. Діти кричать-галасують — далеко десь, не видно їх зовсім, як не вглядайся у темряву. Хоча ні, це йому здається, усе йому здається, їх насправді немає, і його немає. Гірлянди виблискують — мільйони, міріади гірлянд: сіяють, мережать око холодним, мерехтливо-настирливим бринінням, будоражать спокій і повітря, мільярдами холодних очей втискаються в густу порожнечу.

А сніг падає і падає, падає і падає з приглушеним шелестом...

Гори небо підпирають, гори небо продирають, гори хмари розбивають, гори сонце вигризають...

О!

— Що, перепрошую? — сонно озивається Кіра.

— Кажу «о»! — відповідає Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. — Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о».

Холодно і хочеться спати. Йому завжди хочеться спати. Навіть уві сні.

Андрій боїться засинати. Його страх липкий і огидний на дотик. У страху порожні очі й здоровенні вуха — знаєте, як у того вовка з казки. Люди зазвичай бояться вовчих зубів, а його лякають вуха. Бо зуби — це просто деталь гардеробу. А от вуха — ні. Вони вміють виловлювати тишу. І полювати на зайців.

Кіро, ти любиш зайців?

— Авжеж. Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! — сміється Кіра і дістає цигарку.

— Не кури... Це шкідливо для здоров’я! — каже Андрій, щоб уникнути незручної паузи в розмові.

— Ще чого! — бурчить Кіра. — Салют незайманим! Ого!

Вона зненацька підстрибує на сидінні і хапає його за руку.

— Ти ба! — каже вона, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й демони! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм демонам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Той демон — ти сам! — шепоче вона опісля, погладжуючи його по голові. — Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко. Знаєш, так далеко, що навіть не в змозі завадити мені тебе намалювати. Тобто зіграти. Коротше, ти зрозумів.

Андрій визирає в вікно — і бачить...

Серпневий вечір. Шелест вітру і божевільне сюрчання цвіркунів у пожухлих травах. Червоні макові чашечки горнуться до землі обабіч колій. Пронизливо сині сльози волошок вологим сумом стікають до ніг. Пахне травою і квітами, польовим духом волі і димом далеких багать. Скоро сонце сховається в глибинах чорного океану — і прозоре надвечір’я окутає землю синюватим серпанком сутінків.

— Серпневі демони пахнуть димом! — каже Кіра. — І прокуреними потягами зі старими, оббитими дерматином вагонами.

Дим доторкається до вух і волосся — якісь похмурі мужики курять у тамбурах... І студенти курять у тамбурах, розпиваючи вино, і божевільно щиро сміються.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Світло тьмянішає. Ліхтарі гаснуть, переповнені димом. Вітром пахне трава. Під небом, тим високим зоряним небом — самотня застигла постать, розчепірила руки над туманом і волоссям зачепилася за зірки. Роса лоскоче босі ноги, кусає за п’яти, виловлює душу. Їй добре. Вона спіймала мелодію.

Волошки гойдаються в обіймах нічного вітру. Ніч мерехтить на срібних росянистих перлах. Кіро, дивися, як зелено! Ти бачиш, як зелено? Калатають дзвони, гойдаються зачумлені озера... Давай сядемо в човен — і попливемо туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Десь далеко за туманом заливаються болем останні волинки (як же його звали? не згадати ніяк)... Вони тримають у собі правду (як же...? як же...? забув?), а правда ця — в тому, що я більше не хочу іти з тобою до кінця! Ти чуєш (згадав!), Гіласе? Я втомився блукати в тумані. Ти чуєш, Гіласе (Гіласе, Гіласе, мій любий друже Гіласе), я втомився! Я хочу на волю!

Так, я хочу на волю. І ти хочеш на волю. Всі ми хочемо на волю. Тому дай мені нарешті спокій, Гіласе! Я втомився... Я хочу жити.

Кіро, Кіро, моя ненормальна, божевільна Кіро! Салют незайманим і чувак, ти куриш! О! Знаєш, «о» — це як «ого», тільки «о», коротше, ти мене зрозуміла! Ти мене завжди розумієш, Кіро! Бо ми з тобою — це «о», це двоє придурків, що навчилися слухати музику дощу і вітру.

Ми в небі — і на землі, ми в сонці — і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми — мантра. Любимо. Бо ми — любов.

Ми теж уміємо плакати. І часто плачемо на зорі. Не від болю. Від щастя. Як же це гарно — жити і усвідомлювати, що живеш! Просто жити, воскреснути з мертвих, наче той ваш бог, про якого ви давним-давно уже забули. Ви б хотіли жити? Ні? А жаль...

— А жаль, — видихає Кіра і викидає цигарку. — Дуже жаль! Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні — ти багато втратив! Так, Вано, ти багато втратив!

Вона зиркнула на Андрія.

— О, наш сплюх нарешті прокинувся! — вона жартівливо вщипнула його за ніс. — А я саме збиралась збігати додому за ліками для тебе. Бач, в моєму районі зараз ремонт доріг, тому вранці там страшні пробки. Так що... Вставай давай і звільни нарешті мої ноги!

Кіра почекала, поки він забере голову з її колін, і відчинила дверцята машини.

— Побудь поки-що у Вано, добре? Я швиденько!

І вона ніжно цмокнула його в щоку.

— Як спалось? — весело спитав священик після того, як Кіра пішла.

— Здається, добре! — відповів Андрій, уважно придивляючись до в’язки ключів у бардачку. — Слухай, звідки у тебе ЦЕ?

Він показав на срібний ключ, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

23 За чотирнадцять років до цього. Жовтень, 1996 року.

Двоє хлопчиків сиділи на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. У їхніх радісних очах палахкотів мисливський азарт. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

— А давай побіжимо до озера! — сказав Юрко Андрієві. — Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я — Гіласом! А біла жінка — наядою.

— Не хочу в Грецію, хочу в хованки! — запротестував Андрій.

— Ні, в Грецію! — вперся Юрко.

— Хованки! — ображено закопилив губу Андрій.

В Юрка на віях затремтіли сльози.

— Ну добре, давай так, щоб і тобі, і мені. Пограємось в хованки у Давній Греції!

— Давай! — зрадів Юрко. Сльози одразу висохли.

Андрій дістав із шафи паперовий згорток зі своїм плащем із лев’ячої шкури, за який правив старий дідусів кожух із овечої вовни. Звичайно, як і годиться справжньому героєві, Андрій здобув його в нерівній битві з Немейським левом — розгніваною бабусею, що збиралася спалити кожух після того, як знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо.

Вони вийшли надвір і майже одразу пірнули в зарості ялинника. Бабусина хата стояла на околиці села, біля самого лісу. Десь у хащах зловісно ухнула сова. Тріск гілок під ногами змусив маленькі сердечка сховатися в п’ятки. А тоді з-за хмари визирнув місяць — і вихопив з темряви щось тонке і блискуче, що висіло на шиї одного з хлопчиків — срібний ключ.

Це був їх спільний медальйон — подарунок мами. Вони носили його по черзі, як перстень влади. Очевидно, сьогодні була черга Юрка носити прикрасу.

Десь через півгодини перед їхніми очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій і Юрко побігли туди — і опинилися на пологому березі, встеленому сірим сухим бадиллям. Земля під ногами неприємно зачавкала — і вони побачили, як сліди їхніх ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше — болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і засохлі пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Від них линув по-осінньому солодкавий запах гнилизни.

— А хто буде жмуритись? — поцікавився Юрко.

— Зараз побачимо! — відповів Андрій. — Треба, щоб було по-справедливому!

І він почав читати лічилочку, якої навчився від батька.

Котилася торба З високого горба, А в тій торбі паляниця, Кому доведеться, той буде жмуриться.

Лічилка вказала на Андрія. Юрко засміявся і радісно заплескав у долоні.

— Відвернись до дерева, Геракле! Або давай я краще накину на тебе твій немейський плащ! — сказав Юрко і, піднявши з землі кожух, нап’ялив його на голову братові.

— Не підглядати! — застеріг його Юрко.

— Та ж не буду, звісно! А тепер, Гіласе... — почав Андрій з плащем на голові, та не договорив, бо до нього долинув приглушений тупіт ніг. — Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Він хотів сказати Юркові, щоб той не ліз у воду, але було пізно: за братом вже і слід прохолов.

— Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму... Так що... Раз-два-три-чотири-п’ять, я іду тебе шукать!

Він пірнув у хащі і зазирнув за кожне більш-менш пристойне дерево. Звичайно, Гіласа-Юрка там не було. Брат був майстер ховатися. Минулого разу Андрій шукав його дві години і знайшов під трав’яним настилом.

«Треба біля берега подивитись, там трава густіша», — подумав Андрій і пішов уздовж озера.

В цей час десь неподалік почувся тихесенький плюскіт води.

Андрій здивовано прислухався.

Через кілька хвилин плюскіт повторився. І цього разу — уже значно ближче.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій побачив, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже все озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопчик продовжував стояти і дивитися, хоча в його серце повільно закрадався справжній жах.

А тоді він побачив свого брата. У воді. Той безпорадно борсався біля самого берега. Мабуть, посковзнувся і впав у озеро. На щастя, переляканий Андрій не розгубився, і, тримаючись однією рукою за гілку, іншою спробував ухопити брата за барки. Але брат був важкий і одразу же вислизнув, тільки медальйон залишився в руці. Тоді Андрій став на край кожуха і скинув у воду один з рукавів.

— Тримайся! — крикнув він якраз в той момент, коли Юрко вперше булькнув під воду. Через дві секунди голова хлопчика знову з’явилась над поверхнею озера і він перелякано закричав.

— Не хочу до діда, чуєш? Не віддавай мене дідові і дяді Ігор...кахи-кахи!

Юркові очі божевільно витріщились, а рот відкрився, не в змозі заковтнути свіжого повітря. Здається, йому в горло потрапила вода.

— Хапайся за рукав! — крикнув Андрій, відчуваючи, що сам починає з’їжджати в озеро.

А тоді...

Що він побачив тоді, Андрій так і не зрозумів. А згодом відчув, що навіть не впевнений, чи взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить із його горла вирвався дикий, нелюдський вереск жаху, що скував усе тіло. Неймовірними зусиллями Андрій прибрав до рук контроль над собою, зістрибнув з мокрого кожуха і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік села.

Він бачив, як чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Коляда, коляда, Нас усіх візьме вода! Ля, сі, до, ре, мі, фа, соль, Віват, риб’ячий король!

Ходи до мене, хлопчику! У нас тут різдво: риб’ячий король народився! Ходи сюди, принесемо йому разом дари!

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій згадав, як бабуся розповідала, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті. А ще вона казала, що коли тобі стане дуже страшно, треба заплющити очі і сказати: «Це сон!».

Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...

— Відчепися! — сказав Андрій. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. — Давай попливемо зі мною... Далеко-далеко. Туди, де птах не літає і сонце не сходить...»

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того (чи ту), кому ця рука належала. Здається, він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Він не пам’ятає, як добіг додому. Пригадує тільки, що ніяк не міг відчинити хвіртку, бо щось сталось із замком.

А тоді над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не оглядайся! Нізащо не оглядайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

— АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити його замовкнути на віки вічні...

(амінь).

— ....АААААААА!!!

— ...Андрію!

— АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

— ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

— Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. Над ним стоїть перелякана мама. Вона щодуху трусить його за плечі, поки батько присвітлює ліхтарем. Обличчя мами бліде й нажахане.

— Андрію, де Юрко?!

— Юрко... Юрко там... Його взяла... Біла жінка... Наяда... У Андрія раптом пересихає в горлі і він не може сказати ні слова. Мама хапає його за руку і пробує розтиснути маленький кулачок. Від несподіванки вона перелякано скрикує, бо бачить на долоні срібний ключ з обірваним ланцюжком.

Вона знає, що сьогодні Юркова черга носити прикрасу.

24

— М-да... Здається, я... шокований. Чорт, та я, чесно кажучи, навіть не знаю, як реагувати на це!

Андрій сидів, обхопивши руками голову, і спантеличено погойдувався на стільці. Він сподівався чого завгодно, але до ТАКОЇ правди доля його не готувала.

Виявляється, у нього є брат. Тобто... був брат. Брат-близнюк, Юрко, точна Андрієва копія, котрої не стало рівно чотирнадцять років тому. Бо його забрала вода, як дідуся і дядька Ігоря.

Але як він міг цього не пам’ятати?

(З Андрієм теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. І вона справді це зробила. Так, було нелегко, бо чудодійна люлька — це та річ, яку можна давати дитині. Але Ліра була майстром своєї справи. Недарма вона стільки років вивчала гіпнотичні техніки і таємничі властивості трав. Ліра звеліла батькам близнюків позбутися всього, що нагадувало про Юрка, включно зі спільними іграшками та фотографіями, і навіть сама прослідкувала, щоб нічого не пропустити.

Та, на жаль, без побічних ефектів не обійшлось. Якщо до цього часу близнюки розвивалися майже блискавично, вміли не лише читати, але й розв’язувати задачки на три дії, розумово випереджаючи навіть восьмирічних дітлахів, то після Ліриних маніпуляцій мозок Андрія різко загальмував. Те, що раніше давалося йому з легкістю, тепер вимагало значних зусиль. Батьки сподівались, що він оговтається і знову стане таким, як раніше, але помилились, бо хлопчикові диво-здібності вмерли разом із братом. Точніше, з пам’яттю про нього.

Хоча ні, не вмерли, а, мабуть, заснули, заморозились. Бо інакше вони навряд чи повернулися б після того, як Андрія добряче шарахнуло блискавкою. І навряд чи йому тепер допікали б ці страшні видіння з мертвим Юрком-Гіласом — з тим самим Юрком-Гіласом, що приходив у його сон і чиє обличчя ніяк не вдавалося запам’ятати. З тим самим юнаком у зеленому плащі, якого Андрій, здавалося, знає усе життя. З тим самим юнаком, чиї риси увесь час розпливалися, стиралися із голови, наче вранішній туман під яскравим сонцем, скільки б він не намагався втримати його у своїй пам’яті. З тим самим юнаком, що був його демоном. З тим самим юнаком, що був Андрієм, точніше, живу Андрієвій підсвідомості, потрохи виїдаючи його розум зсередини).

25

Вано був спантеличений не менше, ніж Андрій. Ключ дістався йому від хлопчика, якого священик ненадовго погодився прихистити чотирнадцять років тому. Хлопчика, якого до нього привезла Ліра, звелівши забрати ключ і сховати так, щоб той ніколи його не знайшов. Хлопчика, чия мама злягла на кілька тижнів від хвороби, не в силах пережити страшну втрату другої дитини.

Чому Ліра не сказала, що цей хлопчик — син його зрадливої коханої Ольги? Тієї самої Ольги, через яку він ледь не покінчив самогубством? Тієї самої Ольги, що проміняла його — повільного буквогриза Ванічку — на безвідповідального волоцюгу в червоній куртці Олега?

26 

— Ти — і моя мама? Вухам своїм не вірю! — ошелешено сказав Андрій згодом, дивлячись у кудись у пустоту. — Як... Як це? Мій тато відбив у тебе мою маму?

Вано промовчав.

— Навіть не знаю, що мене приголомшило більше: чи то те, що в мене був брат, чи те, що моя мама ледь не стала дружиною такого...кхм...екзорциста. Чорт... Якого біса світ такий тісний?

— Тісний,— замислено погодився Вано. — Значить, так мало бути. Ти мав сам знайти відповідь, повернувшись на початок історії. Бач, коло замкнулося. Змія вхопила себе за хвіст.

Він взяв в’язку з ключами і відчепив «змійку».

— Бери, це твоє! — сказав Вано, простягаючи її Андрієві. — Ти уже й так знаєш всю правду, а отже, тримати це в себе більше немає сенсу.

Андрій взяв ключ і міцно стиснув його в долоні.

— Тепер ти мене відпустиш, Гіласе? — запитав він у когось самими лише губами.

Замість епілогу Із журналу спостережень

22 травня,2011

Арт-терапія дає плоди. Сьогодні виписали нашу першу пацієнту — Семенюк Анну Володимирівну, яка перебувала на стаціонарному лікуванні з січня минулого року.

Чесно кажучи, аж таких результатів я не очікував. За період перебування тут Анна написала цілий роман. Мушу визнати, що текст добре структурований, цікавий, цілісний, немає проблем з формулюванням думки, непогано відстежуються причинно-наслідкові зв’язки. На жаль, через відсутність вільного часу поки що прочитав лише першу частину. На днях спробую це виправити.

Анна потрапила в наш заклад із запущеною анорексією та важкими деперсоналізаційними розладами, що супроводжувались гіпоестезією, галюцинаціями та порушенням сприйняття часу. На сьогодні її стан стабільний, рецидивів не було вже кілька місяців. Відновлена здатність аналітично мислити. На жаль, не все так добре, як хотілося б. Анну досі мучить думка, що час навколо зупинився, та, як показують спостереження, це поки що не є небезпечним ні для Анни, ні людей, що її оточують.

За час її перебування тут прив’язався до неї, мов до дочки. Вона розуміла мене, як ніхто інший. Ех, вільна, пре» красна творча душа! З нею я вперше зрозумів, як виглядаю збоку, коли натхненно малюю картину. З нею я зрозумів усе. За час нашого знайомства я майже зав’язав із алкоголем.— Анна, маленька Анно, мені тебе не вистачатиме.

Наступний претендент на виписку — Ольга Вовк. З досьє: страждає від нав’язливих ідей, параної і вважає себе винною в усіх бідах світу в загибелі маленького сина (для довідки: хлопчик втопився в озері). Здається, форма сповідальних листів (чи то пак, щоденника), який обрали для пані Вовк в якості арт-терапії, впливає на пацієнтку найкращим чином.

25 липня, 2010

Знайшовся Андрій Маковей — один із наших найпроблемніших пацієнтів, що самовільно покинув стіни лікарні два тижні тому внаслідок серйозної провокації з боку іншого пацієнта — Тесленка Миколи Петровича, котра ледь не призвела до летальних наслідків.

Оскільки конфліктів між пацієнтами раніше не спостерігалось, логічно припустити, що Маковей зазнав серйозного ураження струмом, ймовірно, схопившись за оголений дріт. На щастя, у хлопця міцний організм і струм майже не завдав йому шкоди. Принаймні, фізичної.

Однак, це не змінює того факту, що больовий шок спричинив стрес, який призвів до різкого погіршення психічного стану хворого. Ошалілий від болю Маковей напав на медперсонал і ледь не покалічив охоронця, завдавши важких тілесних ушкоджень невідомим гострим предметом, ймовірно, ключем. В результаті інциденту охоронця довелось госпіталізувати через значну втрату крові.

Маковея знайшли в Огнієво — селі його бабусі, за 20 км від Прилісся. Оскільки хата знаходиться на околиці, біля лісу і в ній уже давно ніхто не мешкає (про що свідчать забиті вікна, дірки в покрівлі та інші сліди запустіння), не знайшлося нікого, хто б повідомив про місце перебування Маковея одразу після його втечі. Судячи по слідах життєдіяльності, пацієнт майже не покидав територію будинку, за винятком прогулянки в ліс, під час якої потрапив на очі мисливцям.

Перебування поза межами лікувального закладу негативно позначилося на психічному здоров’ї Маковея. У хлопця спостерігаються рецидиви: повний комплект псевдогалюцинацій (зорові, слухові, нюхові, дотикові), деперсоналізація, амнезія, дереалізаційні розлади (макропсія), агнозії, параноя тощо.

На сьогодні стан Маковея цілком стабільний. Процес розв’язування математичних задач і рівнянь позитивно впливає на його психіку.

Є підстави вважати, що під нашою опікою опинився черговий геній.

12 липня, 2010

Внаслідок несумлінного виконання професійних обов’язків звільнено трьох членів медперсоналу. Я давно підозрював, що це треба зробити, однак сьогоднішній інцидент став останньою краплею.

Наш пацієнт — Тесленко Микола Петрович — намагався, цитую, «провести експеримент з передачею електроенергії на великі відстані», наслідуючи вченого-фізика Нікола Теслу, реінкарнацією якого себе вважає. Використовуючи гіпнотичні навики, що залишилися в нього ще з часів роботи в цирку, отримав доступ до комірчини завгоспа і, озброївшись необхідними інструментами, спробував розібрати телевізор в кімнаті для дозвілля. В силу відсутності елементарних знань про принцип роботи електричного струму Тесленко не вжив жодних заходів, які б уберегли його та інших пацієнтів від небезпеки ураження, через що уже є один потерпілий — Андрій Маковей.

Як би дивно це не звучало, кілька годин тому Андрій покинув стіни лікарні і пішов туди, де птах не літає і сонце не сходить зник у невідомому напрямку. Але я знаю, ми його ще побачимо. Я знаю, що буде далі, завдяки тобі, моя Анно. Бо, як ти кажеш, часу немає коло нарешті замкнулося і змія вхопила себе за хвіст.

А Маковей — хороший хлопець.

І все з ним буде добре.

Головний лікар Приліщинської міської психіатричної клініки, Вінт Григорій Іванович.

Оглавление

Пролог

Частина І

  1

  2

  3

  4

  5

  6 Хто підмінив сина? 

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14 

  15 

  16

  17 

  18

  19 

  20

Частина II

  1

  2

  3 За чотирнадцять років до цього Жовтень, 1996 року.

  4 За вісімнадцять років до цього. Липень, 1992.

  5 За дев’ятнадцять років до цього. 10 квітня 1991 року.

  6 Зі щоденника Ольги. 10 квітня 1991 року. За кілька годин до зустрічі з Олегом

  7 Зі щоденника Ольги. 20 березня 1991 року.

  8 Зі щоденника Ольги 5 квітня 1990 року

Частина III

  1 Народжений в сорочці-2, або «Пункт призначенням повертається?

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14 

  15

  16 

  17

  18 

  19

  20 

  21

  22

  23 За чотирнадцять років до цього. Жовтень, 1996 року.

  24

  25

  26 

Замість епілогу Із журналу спостережень Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg