Собака несеться вулицями, а за ним поспішає хлопець. Довгий поводок, що з’єднує їх, чіпляється за ноги перехожих, ті голосно обурюються, і хлопець знову й знову мимрить: «Пробачте, пробачте», а між вибаченнями кричить собаці: «Стій! Стоп!», а раз навіть, на сором йому, вихопилося ще й «Тпру!», та собака біжить собі й біжить.
Він летить уперед, проскакує жваві перехрестя на червоне світло. Його золотиста шерсть то зникає, то з’являється знову між ногами людей, миготить перед очима хлопця, немов посилаючи таємні сигнали.
— Не так швидко! — кричить хлопчисько і думає, що якби він принаймні знав, як звати цього собацюру, то міг би гукнути на ім’я, і той, можливо, зупинився б чи бодай стишив свій біг.
Але у глибині душі він розуміє, що й тоді собака бігтиме далі. Навіть якщо поводок затягнеться на його шиї, собака все одно рватиметься вперед, аж поки опиниться там, куди оце так поспішає. І швидше б уже туди добратися, щоб він дав йому нарешті спокій.
Час для такої біганини не зовсім слушний. Хлопець на ім’я Асаф біжить уперед, а його думки плутаються далеко позаду. Він не хоче затримуватися на них, йому треба зосередитися на цій гонитві за псом, і думки його гуркочуть слідом в’язкою бляшанок. Ось, наприклад, бляшанка з поїздкою його батьків. Зараз вони над океаном, летять уперше в житті, — нащо їм узагалі здалося так знагла від’їжджати? А ось бляшанка з його старшою сестрою, в цю посудину він боїться заглядати, адже звідти полізуть самі лише неприємності. А є й інші бляшанки, великі й маленькі, вони подзвякують у нього в голові, а в кінці в’язки гуркоче бляшанка, що переслідує Асафа вже два тижні, і її брязкіт, цей невгамовний дзенькіт, зводить його з розуму: він мусить нарешті закохатися в Дафі — скільки можна тягти?! Асаф знає, що повинен хоч на мить зупинитися, розплутати цю осточортілу в’язку з бляшанок-думок, от тільки в собаки геть інші плани.
— Хай йому біс! — видихає Асаф.
Комментарии к книге «З ким би побігати», Давид Гроссман
Всего 0 комментариев