«Ковдра сновиди»

Коли він нарешті дістався Хону, сонце вже сідало, вкладаючись на схили Альбійських гір, мов стомлений заволока — на свою шкарубку подушку. Барт і сам мріяв якнайшвидше потрапити до ліжка, пірнути під ковдру й чекати на лукавого Маалеха-сновідника, котрий поведе його крізь зачаровану блакить на інший берег сну.

Хутір, позіхаючи, загортався в теплі сутінки; лише де-не-де ніяково блимали вогники у вікнах хонівських досвітників — диваків чи, може, міщан-заброд, котрі приїздили сюди придбати дещицю заміської тиші. Барт цілком міг би бути одним із тих розпачливих шукачів спокою, хоча насправді він приїхав шукати відображення примарного міста у струменях гірської річки… І ще невідомо, кому пощастить.

Старий Гуч, з яким Барт домовився заздалегідь, зустрів гостя коло зачиненого нині поштового відділку і, побурчавши трохи з приводу Бартового запізнення, відвів його короткою, зате стрімкою стежкою до свого будиночка, котрий приїжджі винаймали на літо.

Переважно їх вистачало тижні на два, після чого, знуджені омріяним спокоєм, вони повертались до своїх чадних осель, де за них бралася звична міська пропасниця.

Отримавши ключа, Барт виставив балакучого дідка за двері й зітхнув з полегшенням. Нарешті він був на самоті. У кімнаті духмяніло нагрітим за день деревом та гіркувато-медовими травами, за вікном випиналися з рясних сутінків гірські схили й далекі вершини. Барт запалив газовий світильник і озирнув кімнатку. Тут було просто і затишно — світле дерево стін, кострубаті килимки на підлозі та величезна яскрава пляма плетеної ковдри на високому ліжку.

Барт присів на краєчок постелі й обережно торкнувся цієї дивовижної ковдри. Вона була стара як світ, така ж бита й обшарпана і така ж незнищенна. Сплетена зі шматків усього, що лише надавалося до плетення — ниток, прядива, лискучих тасьм, прикрашена сяйним бісером і пухнастими китичками, це була мати всіх на світі ковдр, прекрасний і самовладний матріарх, якому одвіку немає і не було рівні.