«Син Начальника сиріт»

Син Начальника сиріт (fb2) - Син Начальника сиріт (пер. Ганна Яновская) 1355K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Адам Джонсон

Адам Джонсон Син Начальника сиріт

Це художній твір. Усі події та діалоги, а також персонажі, крім відомих реальних осіб, є витвором авторської фантазії, і їх не слід тлумачити як реальних. Ситуації, події та діалоги, пов’язані з відомими особами, - теж вигадані, вони не претендують на опис реальних подій і не змінюють художньої сутності твору. В усьому іншому будь-яка подібність до реальних осіб, живих чи мертвих, є випадковою.

Стефанії -

моєму сонцю,

моєму місяцеві,

моїй зірці й супутнику

Громадяни! Збирайтеся навколо своїх гучномовців, бо ми передаємо важливі новини! На кухні, на службі, у цеху - де б не був розташований ваш гучномовець, зробіть гучніше звук!

Місцеві новини. Наш Великий Керівник Кім Чен Ір давав важливі вказівки робітникам, які поглиблювали русло Тедонґану. Коли наш Великий Керівник напучував операторів землечерпальних машин, усі побачили, що над його головою несподівано зібралася велика зграя голубів і закружляла вгорі, даючи нашому Верховному Головнокомандувачу таку необхідну посеред жаркого дня тінь. Також передаємо нагадування з Пхеньяна від міністра народної безпеки: він наполегливо просить вас, з огляду на розпал голубиного сезону, ставити сильця та дротяні пастки на віддалі від місць, доступних нашим наймолодшим громадянам. І не забувайте, громадяни: заборона на спостереження за зірками лишається чинною.

Далі в передачі ми поділимося рецептом, який цього місяця переміг у нашому кулінарному конкурсі. На нашу адресу надійшли сотні рецептів, але найкращим маємо оголосити лише один, і це - суп із гарбузової шкуринки! Але спочатку - похмурі новини зі Східного моря[1], де американські агресори безсоромно граються у війну, зупинивши й пограбувавши північнокорейське рибальське судно. І знову янкі порушили морський кордон Корейської Народно-Демократичної Республіки, з тим щоб викрасти найцінніше з суверенного корабля, при тому ще й звинувачуючи нас у всіх гріхах - від бандитизму до викрадення людей і жорстокості щодо акул. По-перше, саме американці з їхніми маріонетками і є справжніми піратами морів. По-друге, хіба американська жінка нещодавно не пропливла на веслах півсвіту, щоб знайти притулок у нашій великій країні, у раю для робочих людей, де громадянам нічого не бракує? Уже тільки це можна сприймати як достатній доказ того, що постійні звинувачення у викраденні людей - безглузді й сміхотворні.

А жорстокість щодо акул? На цей закид слід дати рішучу відповідь. Акулу, відомого друга рибалки, єднають із корейським народом давні товариські узи. Хіба ж не акули у власних зубах приносили рибу, підтримуючи тим матросів адмірала Лі під час облоги бухти Окпхо в 1592 році? Хіба не акули спрямували свої сили на те, щоб зробити своїх друзів-людей здоровішими, допомогти в подоланні раку й дарувати їм довше життя? Чи наш командир Ґа, володар золотого пояса, не вживає миску цілющого супу з акулячих плавців перед кожним переможним змаганням із тхеквондо? І, громадяни, ви ж бачили на власні очі фільм «Істинна дочка Батьківщини» в нашому пхеньянському кінотеатрі «Моранбон»?! Тоді ви, звичайно, пригадаєте ту сцену, де човен нашої народної артистки Сан Мун перекинувся в бухті Інчхон, коли героїня намагалася упередити підступи американців. Ми всі завмерли від жаху, коли прекрасну героїню, безпорадну серед хвиль, почали оточувати акули. Але - чи не впізнали акули з першого погляду істинно корейську скромність Сан Мун? Чи не відчули вони гарячий патріотизм у її жилах і не підняли її на свої плавці, безпечно доправивши на суходіл, де вона змогла долучитися до запеклого бою, який відкинув імперіалістів геть від наших берегів?!

Уже судячи з цих дій і звершень, громадяни, ви маєте зрозуміти, що чутки, які поширюються Пхеньяном, - про те, що між командиром Ґа і Сан Мун щось відмінне від істинного кохання, - є безпідставною брехнею! Так само безпідставною, як і висадка іноземних посіпак на наші чесні судна, як і адресовані нам вигадки японців про викрадення людей. Чи японці вважають, ніби ми забули, що це вони колись робили наших чоловіків рабами, а жінок - наложницями? І зовсім немає підстав думати, ніби хоч якась жінка кохає свого чоловіка більше, ніж Сан Мун. Чи бачили ви, громадяни, як Сан Мун, пов’язуючи золотий пояс своєму новому чоловікові, зашарілася від скромності й кохання? Чи не збирали вас на площі Кім Ір Сена, щоб ви побачили це на власні очі?

Чому ж ви будете вірити, громадяни? Брехливим чуткам чи власним очам?

Але повернімося до сьогоднішньої передачі: попереду на вас чекає запис славної промови Кім Ір Сена 15 квітня 71 року Чучхе[2] та оголошення від міністра забезпечення товариша Бука щодо продовження строку служби компактних флуоресцентних лампочок. Але перед тим - музичний дарунок для вас, громадяни: ми радо представляємо вам нову пхеньянську оперну співачку. Великий Керівник дав їй ім’я Прекрасна Гостя. І зараз вона заспіває для вас, патріоти, арії з «Моря крові». Тож повертайтеся до своїх верстатів, громадяни, і подвоюйте темпи виробництва під спів нашої Прекрасної Гості про історію найвеличнішої країни світу, Корейської Народно-Демократичної Республіки!

Частина перша

Біографія Чона До

Мати Чона До була співачкою. Тільки це розповідав про неї батько Чона, Начальник сиріт. Він тримав її фотографію у своїй кімнатці в «Довгому майбутньому». Мати була гарна з лиця - на фото великі очі дивляться кудись убік, із трохи стиснутих губ немовби готове зірватися ще не вимовлене слово. Оскільки всіх красивих жінок із провінції звозили до Пхеньяна, то, вочевидь, з матір’ю Чона До сталося саме так. Справжнім доказом того був сам Начальник сиріт. Ночами він пив, і сироти з бараків чули його плач і голосіння, якісь нерозбірливі спроби домовитися з тієї жінкою на фотографії. Тільки Чонові До було дозволено втішати його й урешті забрати з його рук пляшку.

Як найстарший хлопчик у «Довгому майбутньому», Чон До мав певні обов’язки: розподіляв їжу, приписував кожному нари, перейменовував новоприбулих хлопчиків відповідно до списку 114 Великих Мучеників Революції. І Начальник сиріт серйозно ставився до того, щоб не виділяти з-поміж інших свого сина, єдиного хлопчика в «Довгому майбутньому», який не був сиротою. Якщо в кролятнику було брудно, то на ніч у ньому замикали саме Чона До. Коли хтось із хлопців намочував нари, саме Чон До мусив відшкрібати з підлоги замерзлу сечу. Чон До не хвалився перед іншими, що він - син Начальника, а не просто дитина, яку батьки «загубили» дорогою до табору 9-27. Коли б хто хотів розібратися, то для нього це було б очевидним: Чон До потрапив до табору раніше за всіх інших, і його ніхто не всиновив саме тому, що батько б нікому свого єдиного сина не віддав. Цілком розумним було припустити, що коли матір хлопця забрали до Пхеньяна, то батько влаштувався на єдину роботу, яка дозволяла йому водночас і заробляти на життя, і доглядати сина.

Найпевнішим свідченням того, що жінка на фотографії - мати Чона До, була та безжальність, із якою Начальник сиріт його карав. Це могло означати тільки те, що в особі Чона До він бачив щоденне нагадування про той непроминальний біль і образу, які відчув, утративши дружину. Тільки батько, який несе в душі таке страждання, може забрати в сина взимку чоботи. Тільки справжній батько, з плоті й крові, може припекти сина розжареною лопатою для вугілля.

Уряди- годи групу дітей переводили з табору на якийсь завод, а навесні люди з китайським акцентом приходили вибирати когось для себе. Або ж будь-хто, здатний нагодувати дітей і піднести пляшку Начальникові, міг забрати їх на день. Навесні вони насипали пісок у мішки для баласту, узимку залізними ломами збивали кригу біля причалів. У цехах -за миску холодної локшини вигрібали лопатами жирні кучеряві металеві обрізки. А найкраще годували на залізниці: там давали наваристий пряний суп. Якось, прибираючи в товарних вагонах, діти вимітали звідти рештки порошку, схожого на сіль. А щойно спітніли - стали повністю червоні: і руки, і обличчя, і зуби. Потяг був завантажений хімікатами для фабрики, де виробляли фарби. Кілька тижнів діти так червоними й ходили.

А потім був рік Чучхе 85-й, повені. Три тижні лив дощ, але з гучномовців ані слова не чути було про змиті водою тераси, знесені дамби, про села, які повалилися одне на одне, підхоплені потоком. Армія була зайнята: рятували від повені завод «Сунлі-58», тож хлопцям видали мотузки та багри з довгими ручками, щоб виловлювали людей з річки Чхонджин, поки тих не знесло до гавані. Воду суцільно вкривали дрова й колоди, бочки з-під бензину, діжки від сортирів. На поверхні гойдалися тракторна шина, радянський холодильник. Дітям було чути, як по річковому дну гуркотять товарні вагони. Пронесло мимо навіс від військового фургона, за який відчайдушно чіплялася ціла сім’я. І тут із води висунулася молода жінка з безмовно розкритим ротом, сирота на ім’я Бо Сон простяг їй руку - і його теж забрав потік. Бо Сон прибув до сирітського табору слабким хлопчиком, і, коли виявилося, що він не чує, Чон До дав йому ім’я Ун Бо Сон[3] на честь 37-го Мученика Революції, котрий, як відомо, заткнув вуха землею, щоб не чути звуку пострілів, які він без ліку спрямовував у японців.

Але хлопці продовжували гукати його: «Соне, Соне!» - і бігли понад річкою туди, де мав би опинитися Бо Сон. Промчали вони повз зливні труби сталеплавильного заводу «Зрівняння», грузькими переходами між соляними ямами Рьонсона, але Бо Сона більше ніхто так і не побачив. Хлопці зупинилися вже біля бухти, де темні води рясніли людьми - тисячі тіл відчайдушно гойдалися, боролися з хвилями, нагадуючи здалеку грудки липкої пшонки, яка починає ворушитися й підстрибувати, коли нагрівається сковорода.

Хоча вони про це ще не знали, то був початок голоду - спочатку зникли електрика й залізничне сполучення. Коли затихли заводські гудки, Чон До зрозумів, що справи погані. У якийсь момент рибальське судно вийшло на промисел і не повернулось. Із зимою прийшло чорне обмороження, старі люди заснули й не встали. То були перші місяці, ще до того, як почали їсти кору. Гучномовці називали голод «важким березнем», але той голос ішов із Пхеньяна. Чон До ніколи не чув, щоб у Чхонджині це називалося такими словами. Те, що діялося, не потребувало назви - то просто було все: кожен відгризений і з’їдений ніготь, кожен рух повіки вгору після прокидання, кожен похід до сортиру, коли вичавлюєш із себе грудки тирси. Коли ж надія померла, Начальник сиріт пустив на дрова нари, і хлопці спали навколо жаровні, що жевріла всю їхню останню ніч. Зранку Начальник зупинив на дорозі радянський «цир» - військовий фургон, який у народі прозивали «вороном» через чорний тент позаду. Залишилося тільки дванадцятеро хлопчаків - якраз стільки вміщувалося в кузові. Урешті, усім сиротам була одна дорога - в армію. Отак чотирнадцятирічний Чон До став солдатом підземель, спеціально навченим мистецтва бою за нульової видимості.

Там і знайшов його вісім років по тому офіцер Со. Старий, власне, спустився під землю подивитися на Чона До, який зі своєю командою був на нічному завданні в тунелі, що тягся під демілітаризованою зоною на десять кілометрів, мало не до передмість Сеула. Із підземелля вони завжди виходили спиною вперед, щоб очі звикли до світла, - і Чон До мало не наскочив так на офіцера Со, чиї плечі й добре розвинений торс свідчили про те, що цей чоловік виріс у добрі часи, ще до кампаній Чхолліма[4].

- Ти - Пак Чон До? - спитав він.

Коли Чон До обернувся на голос, світло сяяло з-за коротко постриженої сивини офіцера. Шкіра на його обличчі була темніша, ніж під волоссям чи на підборідді: офіцер справляв враження чоловіка, який щойно поголив бороду й густе, здичавіле волосся.

- Я, - відповів Чон До.

- Це ім’я мученика, - сказав він. - Сирітський загін?

Чон До кивнув.

- Так. Але сам я не сирота.

Погляд офіцера Со спинився на червоному значку тхеквондиста на грудях юнака.

- Чесно, - відзначив офіцер і кинув Чон До торбу.

Там були сині джинси, жовта футболка з поні, спорядженим для гри в поло, і взуття, що називалося «найками», таке Чон До вже бачив, коли сиріт посилали зустрічати пороми з корейцями, яких привабили з Японії обіцянками партійної роботи та квартирами в Пхеньяні. Діти тримали транспаранти з написами «Ласкаво просимо!» і співали партійних пісень, щоб японські корейці спустилися трапом попри страшний вигляд міста Чхонджин і «воронів», які чекали неподалік і мали відвезти новоприбулих до трудових таборів кванлісо[5]. Чон До немовби тільки вчора спостерігав цих акуратних хлопчиків у новеньких кросівках, які нарешті повернулися додому.

Він узяв жовту футболку.

- І що я маю з цим робити? - спитав він.

- Це твоя нова форма, - відказав офіцер Со. - Ти ж хитавиці не боїшся, еге ж?

Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.

Офіцер Со також узяв на борт перекладача - такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».

Вони мали взяти когось - когось на пляжі - і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.

На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.

- Це Японія, - пояснив він. - Я не маю документів на ці води.

- Я скажу, наскільки близько треба, - мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.

Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.

- Це одяг останнього з тих, кого викрали? - поцікавився він.

Офіцер Со відповів:

- Я багато років нікого не викрадав.

Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.

- Розслабся, - сказав офіцер Со. - Робив я це сто разів.

- Правда?

- Ну двадцять сім.

Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль. Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати.

Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. - Конбан ва ». «Вибачте, я заблукав. - Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта ». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта? »

Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора - заїждженої радянської «пресни». Вони повернули на північ і йшли понад берегом. Піддаючись руху хвиль, човен хилився то в бік суходолу, то в бік відкритого моря.

Ґіль узяв бінокль, але подивився не на берег, а на високі будинки, на яких уже оживали нічні неонові знаки.

- Що я вам скажу, - мовив Ґіль. - У цих краях «важкого березня» не було.

Чон До й офіцер Со перезирнулися.

Офіцер Со звернувся до Ґіля:

- Повтори йому, як буде «Як справи?».

- Оґенкі дес ка , - сказав Ґіль.

- Оґенкі дес ка , - повторив Чон До. - Оґенкі дес ка.

- Говори так, як казав би: «Як твої справи, співвітчизнику?» Оґенкі дес ка , - зауважив офіцер Со. - А не так ото: «Як справи? Я тебе зараз на хрін спишу з берега».

- А що це означає - «спишу з берега»? - поцікавився Чон До.

- Колись ми так це називали. - Со скривив губи в якійсь несправжній посмішці. - Просто скажи це як слід.

Чон До спитав:

- А чому Ґіля не послати? Він же по-японськи говорить.

Офіцер Со знову втупився у хвилі.

- Ти знаєш, навіщо ти тут.

- А навіщо? - уточнив Ґіль.

- Бо він уміє битися в темряві, - відповів офіцер Со.

Ґіль розвернувся до Чон До.

- Тобто це твоя робота, твоя кар’єра? - спитав він.

- Я керую командою нападу, - пояснив Чон До. - Ми здебільшого бігаємо в темряві, але так, і б’ємося теж.

Ґіль сказав:

- А я думав, це в мене робота фігова.

- А яка в тебе? - поцікавився Чон До.

- Перед мовними курсами яка була? Наземні міни.

- Типу їх знешкоджувати?

- Якби ж то, - мовив Ґіль.

Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді попливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше ставало, то краще Чон До було видно, як місто відображувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.

Ґіль підняв руку:

- Ось. Хтось на березі. Жінка.

Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потримав його рівно, налаштував, ворушачи кущистими білими бровами.

- Ні, - заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. - Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.

- А ми хіба не чоловіка шукали? - поцікавився Чон До.

- Нема різниці, - сказав старий. - Головне, щоб людина була сама.

- Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?

Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути нічого, крім «пресни».

Тоді офіцер озвався:

- Раніше в нас був цілий підрозділ, бюджет був. Тобто і катер, і пістолет із транквілізатором. Ми вели спостереження, проводили якісний відбір, мали чіткий підхід. Ми не брали людей сімейних, дітей ніколи не брали. Я пішов на пенсію з ідеальною характеристикою. А тепер гляньте на мене. Мабуть, я один такий уже зостався. Об заклад б’юся, що вони, крім мене, не могли знайти нікого, хто цю справу пам’ятає.

Ґіль роздивлявся щось на березі. Він протер скельця бінокля, але насправді було вже так поночі, що це не допомагало. Дав бінокль Чонові До.

- Розбереш що-небудь? - спитав він.

Коли Чон До підняв бінокль, він ледве вирізнив чоловічу постать, яка рухалася понад пляжем, над водою: то була просто світліша пляма на темнішій плямі. Раптом в око Чона До впав якийсь рух. До чоловіка берегом бігла якась тварина - мабуть, собака, але великий, завбільшки з вовка. Чоловік щось зробив, і собака знову відбіг.

Чон До розвернувся до офіцера Со:

- Там чоловік, з собакою.

Офіцер Со сів і поклав руку на мотор.

- Він сам?

Чон До кивнув.

- Що за собака - це акіта?

Порід Чон До не знав. Раз на тиждень сироти чистили місцеву собачу ферму. Собаки - то були брудні тварини, які за першої можливості кусаються; було видно, як вони кидалися на стовпи своїх загорож, гризучи дерево. То й усе, що Чонові До треба було знати про собак.

- Поки він махає хвостом - нема чого хвилюватися, - запевнив офіцер Со.

Ґіль додав:

- Японці вчать своїх собак різних штучок. Скажи собаці: «Хороший собачка. Сидіти. - Йоші-йоші. Осуварі каваї дес не ».

- Та заткнись ти вже з тією японською, - кинув Чон До.

Чон До хотів спитати, чи є якийсь план дій, але офіцер Со просто повів човен до берега. Там, удома, у Пханмунджомі, Чон До командував тунельним загоном, тож йому видавали спиртне і щотижневі талони на жінок. За три дні в нього мав бути чвертьфінал національного турніру з тхеквондо.

Загін Чона До раз на місяць прочісував тунель під демілітаризованою зоною, і ці дії велися без освітлення: треба було бігти по кілька кілометрів у повній темряві, вмикаючи червоні лампи тільки в тому випадку, коли попереду був кінець тунелю й треба було перевірити печаті й натягнуті над долівкою дроти. Працювали вони так, що були готові в будь-який момент зустрітися з південними корейцями, і щодня, крім дощового сезону, коли тунелі ставали занадто грузькими, тренувалися пліч-о-пліч при нульовому освітленні. Подейкували, що в Південній Кореї солдати мали американські прилади нічного бачення. Єдиною зброєю Чона До та його команди була темрява.

Коли хвилі стали сильнішими, Чон До занервував і звернувся до Ґіля:

- А що то була за справа з мінами, яка гірша за їхнє знешкодження?

- Наносити їх на мапу, - обізвався Ґіль.

- Як - із детектором?

- А металошукачі тут не допоможуть, - сказав Ґіль, - в американців тепер міни пластикові. Ми робили карти, позначаючи ймовірне розташування мін, з огляду на місцевість і психологію. Коли дорога сама тебе змушує пройти якусь ділянку або шлях залежить від коріння дерев, то ми припускаємо, що там міна, і позначаємо її. Ми всю ніч проводили на мінному полі, на кожному кроці ризикуючи життям, - і заради чого? Ранок настає, міни лишаються, де були, ворог теж.

Чон До знав, кому зазвичай дістаються найгірші роботи - тунельна розвідка, субмарини на дванадцять матросів, міни, біохімія, - і раптом він побачив Ґіля геть із інакшого боку.

- То ти сирота, - сказав Чон До.

Ґіль вражено подивився на нього.

- Зовсім ні. А ти?

- Ні, - відповів Чон До. - Я - ні.

Загін Чона До складався з сиріт, хоча самого Чона це не стосувалося. У КНДРівських документах він був прописаний за адресою «Довгого майбутнього», і тепер це його присуд і вирок. Цю проблему ніхто в Північній Кореї не міг би розв’язати, така його доля. Він провів життя з сиротами, розумів їхній особливий стан, тож не мав до них тієї відрази, яка була в більшості людей. Просто він не був одним із них.

- Ти тепер перекладач? - спитав Чон До.

- Якщо достатньо довго поповзати мінними полями, - сказав Ґіль, - то тебе винагородять. Пошлють у якесь тепле місце, як-от мовні курси.

Офіцер Со невесело реготнув.

Біла піна з бурунів тепер перекидалася через борт у човен.

- Головне лайно в цьому, - зізнався Ґіль, - що тепер, коли я йду вулицею, все думаю собі: «Отут я б поставив міну». Чи ловлю себе на тому, що обминаю певні місця, наприклад пороги. Або й боюся просто перед пісуаром стати. Уже й у парку погуляти спокійно не можу.

- У парку? - перепитав Чон До. Він ніколи не бачив парків.

- Годі, - увірвав розмову офіцер Со. - На курси японської потрібно знайти нового викладача.

Він приглушив мотор, і голос прибою посилився, а човен захитався на хвилях.

Вони бачили чоловіка, який спостерігав за ними, але тепер вони безпорадно бовталися метрів за двадцять від берега. Коли Чон До відчув, що човен починає перевертатися, він вискочив за борт, щоб його вирівняти, і, хоча глибина була лише по пояс, хвилі збивали з ніг. Приплив проніс Чона До над піщаним дном, а потім він, закашлюючись, висунувся з води. Чоловік на пляжі нічого не сказав. Було майже зовсім темно, коли Чон До вибрався на берег.

Глибоко вдихнув, витер з волосся воду.

- Конбан ва , - звернувся він до незнайомця. - Оденкі кес да?

- Оґенкі дес ка , - поправив із човна Ґіль.

- Дес ка, - повторив Чон До.

Прибіг собака з жовтим м’ячем.

Якусь мить чоловік не рухався. Потім зробив крок назад.

- Бери його! - крикнув офіцер Со.

Чоловік швидко побіг, і Чон До в мокрих джинсах, в обліплених піском кросівках кинувся навздогін. Собака був великий і білий, він біг, збуджено підскакуючи. Японець мчав прямо вздовж пляжу, майже невидимий: тільки собака білою плямою маячив то з одного, то з другого боку від хазяїна. Чон До біг, напруживши всі сили. Зосередився він лише на тупоті ніг попереду, ритмічному, як пульс. Потім заплющив очі. У тунелях у Чона До розвинулася здатність відчувати людей, недоступних зору. Якщо вони були поблизу, він міг на них націлитися, зосередитися. Його батько, Начальник сиріт, завжди створював у нього враження, що мати померла, але Чон До відчував, що це неправда: вона була жива й здорова, але десь поза доступом. Навпаки, не чувши жодних новин про долю Начальника, Чон До відчував, що батько вже не на цьому світі. Головний принцип бою в темряві не відрізнявся: треба сприйняти супротивника, відчути його, а до уяви в жодному разі не вдаватися. Та темрява, що в голові і яку уява заповнює о`бразами та історіями, не має нічого спільного зі справжньою темрявою навколо.

Попереду почувся глухий звук падіння - таке Чон До чув тисячі разів. Підбіг туди, де чоловік обтрушувався. Обліплене піском, його обличчя було наче в привида. Вони, сопучи, боролися, і їхнє дихання біліло в темряві.

Правду кажучи, Чон До ніколи не мав надзвичайних результатів на турнірах. Якщо бій відбувається в темряві, прямий удар тільки показує супротивникові, де ти є. У темряві треба бити немов крізь людину. Важливі якнайбільший розмах руки й удар ногою з розвороту - вони потребують багато простору, але ж одразу збивають з ніг. А на змаганні супротивник може розпізнати подібний рух іще здалеку. І просто відскакує. Що зробить поночі оцей чоловік, який щойно зіп’явся на ноги? Чон До вдарив його з розвороту ногою по голові - і незнайомець упав.

Собака був надзвичайно енергійний - чи то від хвилювання, чи від досади. Він підбіг до непритомного хазяїна, впустив свій м’яч. Чон До хотів був кинути м’яч, але боявся наблизитися до собачих зубів. І раптом зрозумів: тварина не махає хвостом. Побачив у пітьмі якийсь зблиск - як виявилося, то були окуляри японця. Надягнув їх - і розпливчасте світло над дюнами перетворилося на чіткі ясні цяточки вогнів у вікнах. Японці, виявляється, жили не у великих житлових будівлях, а в менших, відокремлених бараках.

Чон До сунув окуляри в кишеню, тоді взяв чоловіка за ноги й потяг по піску. Пес гарчав і коротко, сердито гавкав. Коли Чон До озирнувся, собака гарчав в обличчя хазяїна і шкріб лапою його щоки й лоб. Чон До тягнув далі, схиливши голову.

Перший день у тунелі - це ще нічого, але коли наступного дня прокидаєшся, розплющуєш очі - отоді ти по-справжньому починаєш бачити. Якщо заплющити очі, то голова почне показувати тобі всіляке божевільне кіно, щось таке, ніби на тебе ззаду кидається собака. А от якщо очі розплющити, то перед тобою стоїть ніщо - власне те, що ти робиш.

Коли нарешті Чон До знайшов у темряві свій човен, він опустив ношу на алюмінієві поперечини. Чоловік розплющив очі й повів ними туди-сюди, нічого не розуміючи.

- Що ти зробив із його пикою? - спитав Ґіль.

- А ви де були? - відказав Чон До. - Він же важкий.

- Ну я ж тільки перекладач, - виправдався Ґіль.

Офіцер Со поплескав Чона До по спині.

- Непогано для сироти, - похвалив він.

Чон До спалахнув:

- Я вам не сирота! І ви, блядь, хто такі, що кажете, ніби сто разів це робили! Ми припливли сюди без жодного плану, і тільки я тут бігаю, ловлю невідомо кого, сам! А ви навіть підтягти його до човна не допомогли!

- Мені треба було побачити, з якого ти тіста, - мовив офіцер Со. - Наступного разу будемо думати.

- Так не буде ж наступного разу! - вигукнув Чон До.

Ґіль і Чон До розвернули човен проти хвиль. Їх добряче потріпало, поки офіцер Со заводив мотор. І ось уже всі четверо опинилися в човні й попливли у відкрите море.

Офіцер Со сказав:

- Слухай, воно потім простіше стає. Просто не думай про це, та й усе. Я тобі тоді локшини навішав, коли ото казав про двадцять сім викрадень. Хто ж їх рахує? Зробив - і забуваєш, раз за разом. Спіймав когось руками, а душею - відпусти. Не рахуй, навпаки - забудь.

Навіть за торохтінням мотору було чути собаку з берега. Вони відпливали чимдалі, а гавкіт нісся над водою, і Чон До розумів, що чутиме цього пса вже довіку.

Вони зупинилися на базі Сонґун неподалік порту Кінчхе. База була оточена земляними бункерами зеніток, і, коли сонце сіло, їм видно було, як блищить при місяці метал пускових установок. Оскільки вони щойно прибули з Японії, то ночувати мали окремо від простих солдатів КНДР. Їм дали три з шести койок у маленькому лазареті. Єдиними ознаками медичного закладу були самотня шафка з інструментами для взяття крові та старий китайський холодильник із червоним хрестом на дверях.

Японця вони замкнули в одному з карцерів біля плацу, і Ґіль поки що був там: практикувався в японській мові через помийну дірку у дверях. Чон До й офіцер Со висунулися з вікна лазарету, передаючи одне одному цигарку і споглядаючи, як Ґіль там, сидячи в грязюці, шліфує своє володіння фразеологією з чоловіком, якого допоміг викрасти. Офіцер Со похитав головою, мовляв, чого лишень я не бачив. У палаті був один пацієнт, дрібний солдатик років шістнадцяти, від якого голод залишив саму шкіру та кістки. Він лежав на койці й цокотів зубами. Від тютюнового диму на нього напав кашель. Чон До з офіцером перетягли його койку якнайдалі, наскільки це можна було в такому малому приміщенні, але солдат усе не вгавав.

Лікаря не було. Лазарет був просто таким місцем, де хворого солдата тримали доти, доки ставало ясно, що він уже не одужає. Якщо молодому солдатові не покращає до ранку, то підключать систему й викачають з нього чотири одиниці крові. Чон До бачив таке раніше, і, судячи з побаченого, то був найкращий спосіб піти з життя. Усе триває лише хвилини зо дві: спочатку дрімотність, якась ніби замріяність, а коли в кінці трохи паніки, то це вже не важить, бо людина не може нічого сказати, і, нарешті, перед тим як уже все, вигляд у них був приємно розгублений, як у цвіркуна з відірваними вусами.

Вимикався табірний генератор: світло поступово згасло, затих холодильник.

Офіцер Со і Чон До завалилися спати.

Ось, був собі японець. Пішов гуляти з собакою. І тепер він ніде. Для тих, хто його знає, він уже назавжди ніде. Так Чон До думав про хлопців, яких обирали оті люди з китайським акцентом. Були тут - а тепер ніде. Їх, як Бо Сона, понесло в невідомі краї. Отак він і думав про більшість людей: вони з’являються у твоєму житті, наче зна`йди на порозі, і потім їх колись неначе забере потік. Але Бо Сон не зник у нікуди: він або пішов на дно до зубатих вугрів, або втримався на воді і його перенесло на північ до Владивостока - кудись він та пішов. І японець, він не ніде - онде він, за вікном, у карцері, просто біля плацу.

І Чона До раптом осяяло: мати! - і вона теж десь, просто в цю хвилину, у якійсь столичній квартирі, може, біля дзеркала, зачісується перед сном.

Уперше за багато років Чон До заплющив очі й дозволив собі пригадати її обличчя. Небезпечно отак мріяти про людей. Якщо цим займаєшся, то скоро ця людина прийде до тебе в підземелля. Таке траплялося з ним не раз, коли він згадував дітей з «Довгого майбутнього». Отак утратиш пильність - і раптом цей хлопчик уже йде в темряві за тобою. Буде тобі щось казати, питати, чого не замерз саме ти, чого не ти впав у цистерну з фарбою, і передчуваєш замашний удар ногою просто в обличчя.

Але його мама була тут. Чон До лежав, слухав, як труситься хворий солдат, і тут до нього зійшов її голос. «Аріран…»[6] - співала вона, і болів йому цей голос, на межі шепоту, що прилетів з невідомих місць. Блін, навіть останній сирота знає, де його батьки.

Пізньої ночі приплентався Ґіль. Відчинив холодильник, що було заборонено робити, і поставив щось у нього. А тоді впав на койку. Ґіль спав, розкидавши руки-ноги, і Чон До зрозумів, що в дитинстві цей чоловік мав власне ліжко. Перекладач одразу заснув.

Чон До й офіцер Со встали в темряві й пішли до холодильника. Коли офіцер Со смикнув за ручку, звідти легко дихнуло холодом. З глибини, з-за штабелів пакетів із кров’ю, офіцер Со витяг наполовину надпиту пляшку соджу[7]. Швидко зачинили холодильник: кров призначалася для Пхеньяна, і, якщо зіпсується, будуть великі неприємності.

Узяли пляшку до вікна. Десь удалині в загорожах гавкали собаки. На обрії, над ракетними бункерами, небо сяяло: місячне світло відображувалося в океані. Ґіль позаду них почав пускати вві сні гази. Офіцер Со випив.

- Мабуть, старий Ґіль не звик до дієти з пшоняних перепічок і соргового супу.

- А хто він, в біса, такий? - спитав Чон До.

- А, забудь, - сказав офіцер Со. - Не знаю, нащо Пхеньян знову затіяв ці штуки через стільки років, але, сподіваюся, за тиждень ми його позбудемося. Одна місія, і якщо все буде гаразд, то ми вже цього типа не побачимо.

Чон До й собі випив - шлунок стиснувся, схопив алкоголь, наче спіймав плід із дерева.

- А яка місія? - уточнив він.

- По-перше, ще один вихід, для тренування, - відповів офіцер Со. - А потім буде хтось особливий. Токійська опера влітку гастролює в Ніїґаті. Там є співачка, сопрано. Звати Руміна.

За другим разом соджу пішов легко.

- Опера? - спитав Чон До.

Офіцер Со знизав плечима.

- Певне, якесь цабе з Пхеньяна почуло про неї й захотіло її собі.

- Ґіль сказав, що пережив мінні поля, - мовив Чон До. - Що за це його послали на мовні курси. Так і є - за це потім винагороджують?

- Та вже відчепись від того Ґіля, годі. І не слухай його. Мене слухай.

Чон До мовчав.

- Ну, а в тебе є щось на думці? - поцікавився офіцер Со. - І ти навіть знаєш, якої винагороди хочеш?

Чон До похитав головою.

- Ну то й не парся.

Офіцер Со пішов у куток і став над відром. Довго стояв, спираючись на стіну. Нічого не вийшло.

- Свого часу я дечого наробив, - сказав він. - Нагороду отримав. Ну і глянь тепер на мене.

Він похитав головою:

- Тобі ось якої нагороди треба - не стати таким, як я.

Чон До подивився на карцер за вікном.

- А з ним що буде?

- З отим, що з собакою? - перепитав офіцер Со. - Та, мабуть, із Пубйока вже двоє по нього поїздом їдуть.

- Ну так, але ж що буде з ним?

Офіцер Со востаннє натужився над відром, намагаючись вичавити з себе хоч кілька крапель сечі.

- Не став дурних питань, - процідив він крізь зуби.

Чон До уявив свою матір у потязі з Пхеньяна.

- А можна людину в нагороду просити?

- Яку людину - бабу чи що? - Офіцер Со з досадою потрусив свій умкйоун . - Ну так, таке можна.

Він пішов і допив майже все, що лишилося в пляшці, крім дрібки на дні. Ту решту він по краплі влив у рот помираючому солдатові. Офіцер Со поплескав його на прощання по грудях, а тоді запхнув порожню пляшку під зігнуту спітнілу руку хлопця.

Вони зафрахтували нове рибальське судно, знову перепливли через кордон. У Цусімській протоці їм було чути потужне чи то клацання, чи то бухання - наче удари кулаком в груди: під ними полювали кашалоти, а неподалік острова Доґо з моря раптом поставали гранітні шпилі, угорі білі від пташиного посліду, а внизу помаранчеві від морських зірок. Чон До дивився на північний мис острова, вулканічно-чорний, оздоблений дрібною хвойною паростю. Цей світ був улаштований сам заради себе, без жодної ідеї й мети, цей пейзаж нічим не промовляв про те, що на зміну одному вождю приходить інший.

На острові був відомий курорт, і офіцер Со гадав, що на пляжі можна спіймати якого-небудь самотнього туриста. А коли вони наблизилися на п’ятсот метрів від острова, побачили на воді порожній човен, чорний надувний «ейвон», шестимісний, із підвісним мотором «хонда» на п’ятдесят кінських сил. Вони попливли шлюпкою розвідати. «Ейвон» був покинутий, на воді навколо - ані душі. Піднялися на борт, офіцер Со завів «хонду». Вимкнув. Витяг зі свого човна бак із бензином, усі гуртом узялися й перевернули суденце - старий човен швидко набрав води й пішов на дно задом наперед під вагою «пресни».

- Отепер ми - правильна команда, - сказав офіцер Со, тішачись новому човну.

І тут сплив пірнальник.

Піднявши маску, він невпевнено і зчудовано подивився на трьох людей, які раптом опинилися в його човні. Але він передав їм торбу з морськими вушками й узявся за простягнуту йому руку Ґіля, залазячи на борт.

Пірнальник був більший за кожного з них, крізь гідрокостюм було видно міцні м’язи.

- Скажи йому, що наш човен потонув, - попросив офіцер Со Ґіля.

Той обізвався до пірнальника, а він сплеснув руками й розсміявся:

- Та знаю, що потонув. Мало на голову мені не впав.

Тут пірнальник помітив на віддалі рибальське судно. Кивнув на нього.

Ґіль поплескав пірнальника по спині і щось йому сказав. Той уважно подивився в очі перекладачеві, а тоді запанікував. Як виявилося, ловці молюсків носять на нозі особливий ніж, і Чонові До довелося довгенько з ним поборотися. Нарешті Чон До схопив пірнальника ззаду і став душити, так що аж воду з гідрокостюма витиснув.

Коли в хід пішов ніж, Ґіль стрибнув за борт.

- Що ти, бля, йому сказав? - гаркнув Чон До.

- Правду, - відказав Ґіль з води.

Офіцер Со отримав неслабий удар ножем у передпліччя. Заплющив очі від болю.

- От і ще тренування, - тільки й мовив він.

На судні вони посадили пірнальника в трюм і попливли далі в бік великої землі. Увечері вони спустили на воду «ейвон» біля містечка Фукура. Біля фукурського довгого рибальського причалу стояв літній парк розваг із розвішаними вгорі ліхтариками, зі сценою, де старенькі співали караоке. Отут Чон До, Ґіль і офіцер Со зупинили мотор і гойдалися в човні за межею пляжу, чекаючи, доки погасне неон на американських гірках, доки затихне мавпяча синтезаторна музика на головній алеї. Нарешті на краю причалу з’явилася самотня людська фігура. Помітивши червоний вогник цигарки, вони зрозуміли, що то чоловік.

Офіцер Со завів мотор.

Неквапом, на холостому ходу, вони рушили, лишивши за кормою високий причал. Там, де на його палі накочувався потужний прибій, панував хаос: одні хвилі йшли просто вгору, а інші розверталися перпендикулярно до берега.

- Ти там із ним по-японськи: скажи, що цуценя загубив чи що, - наказав офіцер Со Ґілеві. - Наблизься. І - через поруччя його. Падати далеко, водичка холодна. Як вирине, то сам у човен полізе.

Ґіль устав, коли вони підпливли до пляжу.

- Ясно. Він - мій.

- Ні, ні, - заперечив офіцер Со. - Ідіть удвох.

- Я сам впораюся. Серйозно, - запевнив Ґіль.

- Вилазь, - наказав офіцер Чону До. - І окуляри свої собачі не забудь.

Тож вони вдвох перейшли лінію припливу й вийшли на маленьку площу. Навколо відкритого місця стояли лавочки, поряд - чайний кіоск із замкненими віконницями. Здається, ніде не було жодної статуї, і вони геть не зрозуміли, що ця площа прославляє. На деревах висіли сливи, такі стиглі, що репалися від дотику і сік тік по руках. Це здавалося неможливим, не вартим довіри. На лавці спав неохайний чоловік, і їх це зчудувало: отак просто - де захотів, там заснув.

Ґіль роздивлявся міські будинки навколо. Вигляд у них був народний: темні балки, череп’яні дахи, але ж було помітно, що будинки новісінькі.

- Хотів би я повідчиняти всі ці двері, - мовив він. - Посидіти на їхніх стільцях, послухати їхню музику.

Чон До витріщився на нього.

- Розумієш? - сказав Ґіль. - Просто подивитися.

Тунелі завжди закінчувалися драбинами нагору, до вузької нори. Солдати Чона До один поперед одного намагалися проскочити туди і трошки побродити Південною Кореєю. Поверталися вони з байками про машини, які видають гроші, про людей, які підбирають собаче лайно і складають у мішок. Чон До ніколи не ходив дивитися. Він знав, що там і величезні телевізори, і рису стільки, що й не з’їси. Але він не хотів цього й крихти - йому було страшно, що коли він сам це побачить, то все його життя більше вже нічого не означатиме, не матиме сенсу. Украв ріпу в дідуся, який осліп від голоду, - заради чого? Послав іншого замість себе чистити цистерни на заводі, де виробляли фарбу, - заради чого? Та отож.

Чон До викинув свою над’їдену сливу:

- Та, я й кращі їв.

На причалі вони йшли дошками, у які в’їлися сліди багаторічної риболовлі. Попереду, у кінці, їм було видно обличчя в блакитному світлі мобільного телефона.

- Просто кинь його через поруччя, - сказав Чон До.

Ґіль глибоко вдихнув.

- Через поруччя, - повторив він.

На причалі валялися порожні пляшки, недопалки. Чон До спокійно йшов уперед, відчуваючи, як Ґіль поруч намагається підлаштуватися під таку саму спокійну ходу. Знизу почулося хрипке булькання холостого ходу мотора. Фігура попереду перестала говорити по телефону.

- Даре? - крикнула вона їм. - Даре нано?

- Не відповідай, - сказав Чон До.

- Голос жіночий, - зауважив Ґіль.

- Не відповідай, - повторив Чон До.

Капюшон куртки був відкинутий - їм відкрилося молоде жіноче обличчя.

- Я для цього не створений.

Ґіль сказав:

- План є план.

Їхні кроки пролунали неймовірно гучно. У Чона До сяйнула думка, що колись якісь чоловіки отак прийшли по його матір, а тепер він сам - один із них.

І ось вони вже біля неї. Під своєю курткою вона була зовсім невеличка. Розкрила рот, ніби для крику, і Чон До побачив, що в неї на всіх зубах якась залізяка. Вони скрутили їй руки й закинули на поруччя.

- Зензен ойоґенаї’н дес! - сказала вона, і хоча Чон До зовсім не знав японської, але відчув, що то було раптове, благальне зізнання, щось на зразок «Я незаймана».

Вони кинули її через поруччя. Вона впала мовчки, ані слова, ані глибокого вдиху. Але Чон До побачив у її очах якийсь спалах - то був не страх, не відчуття безглуздя того, що діялося. Певне, відчув він, вона думає про своїх батьків, які ніколи не дізнаються, що з нею сталося.

Унизу почувся сплеск і задирчав мотор.

Чонові До не йшов із голови той її погляд.

На причалі лишився її телефон. Він підняв його і приклав до вуха. Ґіль хотів був щось сказати, але Чон До йому не дав. «Маюмі? - почувся в телефоні жіночий голос. - Маюмі!» Чон До став натискати якісь кнопки, щоб його вимкнути. Коли перехилився через поруччя, човен гойдався на хвилях.

- Де вона? - спитав Чон До.

Офіцер Со дивився у воду.

- Униз пішла, - відповів він.

- Як це - вниз?!

Він розвів руками:

- Упала туди - і все.

Чон До розвернувся до Ґіля:

- Що вона сказала?

- Сказала: «Я не вмію плавати».

- «Не вмію плавати»?! Вона сказала, що не вміє плавати, а ти мене не зупинив?!

- За планом же треба було кинути. Сказано було діяти за планом.

Чон До знову подивився вниз, у чорну воду, яка тут, під причалом, була глибока. Вона була там, і цю величезну куртку напинає, немов вітрило, течія, перекочуючи тіло піщаним дном.

Задзвонив телефон. Засвітився синім і забринів у руці Чона До. Вони з Ґілем мовчки дивилися на нього.

Ґіль натис кнопку і став слухати, широко розплющивши очі. Навіть із відстані Чон До чув, що це голос жінки, матері.

- Викинь, - сказав він Ґілеві. - Кинь його.

Ґіль слухав, очі його бігали, рука трусилася. Він кілька разів кивнув. Коли промовив: « Хаї », - Чон До вихопив у нього телефон. Став тицяти пальцями в усі кнопки.

На екрані телефона з’явилася фотографія немовляти. Викинув апарат у море.

Чон До підійшов до поруччя.

- Ну як можна їх не рахувати? - заревів він до офіцера Со. - Як?!

На тому тренування скінчилося. Настав час для оперної діви. Офіцер Со мав перетнути Японське море на рибальському судні, а Чон До з Ґілем сіли на нічний пором із Чхонджина до Ніїґати. Опівночі, уже зі зловленою співачкою, мали зустрітися на пляжі з офіцером Со. Як сказав офіцер, простота - це ключ плану.

Чон До і Ґіль сіли на денний потяг на північ, до Чхонджина. На вокзалі під товарними платформами спали сім’ї, чекаючи, поки стемніє, щоб перебратися до Сінийджу, за яким просто на другому березі річки Туманґан починався Китай.

До порту пішли пішки повз сталеплавильний завод «Зрівняння»: високі крани заіржавіли на місці, усі мідні деталі печі давно розтягли на брухт.

Будинки стояли порожні, вікна видачі харчування заклеєні папером. Ані випране не сушилося, ані цибулею не пахло. Усі дерева були спиляні в голодний час, а тепер, кілька років по тому, нова парость була однакової висоти, молоді стовбури завтовшки з тонку кістку ноги, свіжі пагони витикалися в найнесподіваніших місцях: з бочок для дощової води, з водостоків, а одне - узагалі з сортиру, де людський скелет досі намагався вичавити з себе нестравне насіння.

«Довге майбутнє», коли Чон До з Ґілем підійшли ближче, здалося не більшим за лазарет.

Краще б Чон До не звертав на табір уваги, бо Ґіль одразу захотів зайти й роздивитися.

Були там тільки тіні. Усе, що можна, навіть одвірки, розтягли на дрова. Залишився тільки список 114 Великих Мучеників Революції на стіні.

Ґіль не повірив, що Чон До давав імена всім сиротам.

- Ти що, правда всіх Мучеників пам’ятаєш? - спитав він.

- Оце Ха Шінь, - пояснив Чон До. - Коли його спіймали японці, він одрізав собі язика, щоб вороги не змогли нічого від нього дізнатися. У нас був один хлопчик, який не говорив, - то я так його назвав.

Ґіль провів пальцем по списку.

- Ось і ти, - сказав він. - Мученик номер сімдесят сім, Пак Чон До. А в цього яка пригода?

Чон До помацав чорний слід від жаровні на підлозі.

- Хоч він і вбив багато японських солдатів, - промовив він, - революціонери з його загону не довіряли Пакові Чон До, бо в нього кров була нечиста. Щоб довести свою вірність, він повісився.

Ґіль здивовано подивився на Чона.

- Ти себе назвав його іменем? Чому?

- Він пройшов найвище випробування честі.

Кімната Начальника сиріт виявилася не більшою за солом’яний матрац. А від портрета тієї жінки, яка йому так боліла, Чон До знайшов тільки слід - дірку в стіні, де колись був цвях.

- Оце тут ти спав? - спитав Ґіль. - У кімнаті Начальника?

Чон До показав дірку від цвяха:

- Отут висів портрет моєї матері.

Ґіль уважно придивився.

- Еге ж, тут був цвях, - відзначив він. - Слухай, ти ж із батьком жив, навіщо тобі було сирітське ім’я?

- Він не міг дати мені своє прізвище, бо тоді всім би відкрилося, як ганебно він був змушений виховувати сина. А переназвати мене по-іншому в нього духу не вистачало, навіть на честь Мученика. Тож я мусив сам.

Обличчя Ґіля нічого не виражало.

- А мама? - спитав він. - Її як звали?

Удалині почувся гудок порома «Манйонбон-92».

Чон До відповів:

- Якщо моєму горю дати ім’я, хіба воно стане меншим?

Уночі Чон До стояв у темряві на кормі судна, дивився вниз на хвилі. «Руміна» - весь час крутилося в його голові. Він не чув її голосу, не дозволяв собі уявити її. Просто думав, як би вона провела свій останній день, коли б знала, що по неї вже пливуть.

Пізно вранці вони ввійшли в порт Бандай-Дзіма - над митницею майоріли прапори різних країн. Великі кораблі, пофарбовані в гуманітарний темно-блакитний колір, біля причалу приймали на борт вантажі. Чон До з Ґілем мали підроблені документи і в сорочках-поло, джинсах та кросівках спустилися трапом до центру Ніїґати. Була неділя.

Ідучи до глядацької зали, Чон До побачив, як угорі пролетів літак, лишивши за собою білу смугу. Він закинув голову, вирячив очі з такого дива. Усе було таке неймовірне, що він вирішив удавати, ніби воно йому звичне, наприклад кольорові вогники, які керували дорожнім рухом, автобуси, які присідали, немов воли, щоб впустити стареньких пасажирів. Звичайно, лічильники на стоянках уміють говорити, двері громадських приміщень самі відчиняються і впускають їх. Звичайно, у туалеті ні бочки з водою, ні черпака.

Денний концерт був мозаїкою з того, що оперна трупа збиралася показати цього сезону, тож усі співаки по черзі співали короткі арії. Ґіль, здавалося, усі пісні знав і підмугикував у лад. Руміна - невеличка, з широкими плечима - вийшла на сцену в сукні кольору графіту. Її очі були темні під рівним чубчиком. Чон До бачив, що цій жінці знайома печаль, але вона не могла й передчувати, що найважчі її випробування попереду, що цього вечора, коли спустяться сутінки, саме її життя стане оперою і Чон До в ній - чорна постать у кінці першого акту, яка понесе героїню до країни плачу.

Вона співала італійською та німецькою, а потім японською. Коли нарешті вона заспівала корейську пісню, стало зрозуміло, за що її обрав Пхеньян. Пісня була прекрасна, голос її летів легко, а співала вона про двох закоханих на озері, то була пісня не про Великого Керівника, не про перемогу над імперіалістами, не про передову північнокорейську фабрику. У пісні співалося про хлопця й дівчину в човні - дівчину в білому чосон-оті[8], хлопця з душевним поглядом.

Руміна співала корейською, її сукня мала колір графіту, і могла б вона співати хоч про павука, що тче біле павутиння, - однаково зачарувала б глядачів. Чон До з Ґілем бродили вулицями Ніїґати, і їх тримала ця павутинка, а вони вдавали, що зовсім і не збираються викрасти дівчину з гастрольного містечка. Чона До не полишали слова пісні про те, що на середині озера закохані вирішили не пливти далі.

У якомусь трансі вони блукали містом і чекали, доки смеркне. Чона До особливо заворожувала реклама. У Північній Кореї не було реклами, а тут - і на автобусах, і на плакатах, і на відеоекранах. Безпосередня й наче благальна - пари, які обіймаються, сумна дитина - він питав Ґіля, про що там ідеться, а відповіддю виявлялося всього- на- всього автострахування чи плата за телефон. Крізь вікно він бачив, як кореянки стригли японкам нігті на ногах. По приколу спробували скористатися торговельним автоматом, той дав їм пакет якогось продукту помаранчевого кольору, скуштувати який жоден із них не наважився.

Ґіль постояв перед вітриною крамниці, де продавався інвентар для пірнальників і тих, хто досліджує морське дно. За вікном був великий мішок для підводного спорядження. Чорний, нейлоновий. Продавець показав, як у нього може вміститися все, що потрібне для підводного плавання на двох. Вони купили той мішок.

Спитали в чоловіка з візком, чи можна його позичити, той відповів, що вони можуть узяти в супермаркеті такий самий. Усередині магазину було майже неможливо сказати, що лежить усередині тієї чи іншої пачки чи коробочки. Таких важливих речей, як ящики з редискою та відра з горіхами, тут не було видно взагалі. Ґіль придбав собі рулон міцної ізоляційної стрічки і прихопив із дитячого відділу маленьку жерстяну коробочку акварельних фарб. Ґіль принаймні мав кому купити сувенір.

Смеркло, вітрини крамниць раптово спалахнули червоно-синіми неоновими вогнями, а верби почали моторошнувато підсвічуватися знизу. Фари машин так і били в око. Чон До почувався на незручній видноті, занадто в центрі уваги. Де ж комендантська година? Чому ці японці не шанують темряву, як усі нормальні люди?

Вони стояли біля бару, їм іще треба було згаяти час. Усередині люди сміялися й гомоніли.

Ґіль витяг їхні єни.

- Немає сенсу їх берегти, - сказав він.

Вони замовили по віскі. У барі ще сиділо двоє жінок, і Ґіль замовив випити і їм. Ті всміхнулись і продовжили свою розмову.

- Бачив, які в них зуби? - спитав Ґіль. - Такі білі й акуратні, як дитячі.

Коли Чон До не погодився, Ґіль сказав:

- Не напружуйся, гаразд? Розслабся.

- Тобі легко казати, - відповів Чон До. - Ти не маєш сьогодні ввечері нікого хапати. А потім її ще містом нести. А якщо ми не знайдемо офіцера Со на тому пляжі…

- Ніби ото найгірше. Щось тут не видно нікого, хто вигадує план утечі до Північної Кореї. Та й з наших берегів вони чомусь нікого не викрадають.

- Такі балачки не допоможуть.

- Візьми ось, випий, - запропонував Ґіль. - Нехай я ввечері співачку в мішок посаджу. Знаєш, не тільки ти можеш жінку перемогти. Що тут важкого?

- Співачкою займусь я, - сказав Чон До. - А ти просто складеш мені компанію.

- Я ж можу вкинути співачку в мішок, хіба ні? Можу її у візку магазинному повезти. А ти пий до дна - коли ти ще Японію побачиш?

Ґіль спробував завести розмову з японками, а ті все всміхалися й не звертали на нього уваги. Тоді він пригостив барменку. Та підійшла, поговорила з ним, поки наливала. Плечі в дівчини були вузенькі, але сорочка дуже обтисла, а волосся - чорне-пречорне.

Вони випили разом, він сказав їй щось, і вона розсміялася. Коли вона пішла виконувати замовлення, Ґіль розвернувся до Чона До.

- Якби ти переспав із кимось з оцих дівчат, то це було б лише тому, що їй цього хочеться. Це зовсім не з військовою проституткою, яка намагається отримати дев’ять печаток на день у свою книжечку, чи з якоюсь фабричною дівчиною, яку рада будинку видає заміж. Удома красиві дівчата навіть не глянуть на тебе. З такою навіть просто чаю не вип’єш, якщо не домовишся з її батьком про шлюб.

«Красиві дівчата?» - з тугою подумав Чон До.

- Світ думає, що я сирота, і це моє прокляття, - сказав він Ґілеві вголос. - Але як це хлопець із Пхеньяна влип у таку хрінову справу?

Ґіль замовив іще, хоча Чон До своєї чарки майже не торкнувся.

- Ти від життя в сиротинці щось із головою не дружиш, - зауважив Ґіль. - Коли я зараз не витираю носа рукавом, це ще не означає, що я не сільський. Із Мйонсуна я. І ти не застрягай на цьому. У Японії взагалі можна стати ким хочеш.

Вони почули, як під’їхав мотоцикл, у вікно було видно: якийсь чоловік ставить його поряд із двома іншими. Ключ запалювання він сховав під баком. Ґіль і Чон До перезирнулися.

Ґіль потягував віскі, раз у раз злегка збовтуючи й делікатно підносячи голову з кожним ковтком.

- Ти п’єш не як сільський.

- А ти - не як сирота.

- А я не сирота.

- От і добре, - сказав Ґіль. - Бо в моєму саперному загоні сироти тільки й знали, що тягти все, що під руку потрапить: твої цигарки, шкарпетки, соджу. От тебе не бісить, коли хтось потягне твоє соджу? У мене в загоні вони взагалі пожирали все, до чого дотягнуться, - як сука цуценят ковтає. Свиснуть що-небудь, а замість подяки лишають тобі грудки свого лайна.

У Чона До на обличчі з’явилася така усмішка, яка має приспати пильність ворога, перш ніж ти його вдариш.

Ґіль продовжив:

- Але ти чоловік порядний. Такий чесний, як отой твій мученик. Тобі не треба казати собі: мій батько такий, а моя мати сяка. Ти можеш бути ким захочеш. За одну ніч вигадати себе наново. Забудь про того п’яницю й про слід від цвяха на стіні.

Чон До встав. Відступив на крок назад, готуючись до гвинтового удару. Заплющив очі, відчув простір, уявив, як розвертається стегно, здіймається нога, як різко, з розвороту, врізається в супротивника підйом стопи. Чон До бачив це все життя, і людині з нормальної родини було неможливо відчути себе на його місці, уявити, що чоловік може бути настільки розчавлений стражданням і не мати змоги визнати власного сина; що найгірше у світі, залишання дітей без матері, відбувається постійно; що про тих, від кого немає особливої користі, люди вже геть буденно кажуть: «Його можна забрати».

Коли Чон До розплющив очі, Ґіль раптом зрозумів, що зараз станеться.

Він покрутив у руках чарку.

- Ого, - сказав він. - Ну, я помилився, гаразд? Я сам із великої родини. Про сиріт геть нічого не знаю. Нам час іти, справа є.

- Ну гаразд, - погодився Чон До. - Зараз побачимо, як у вашому Пхеньяні з красунями поводяться.

За глядацькою залою було гастрольне містечко - багато будиночків навколо гарячого джерела. З вікон було видно потік, який, паруючи, біг униз від купальні. Мінерально-біла вода мчала з гладеньких, вибілених скель униз до моря.

Вони сховали візок, Чон До підсадив Ґіля через паркан. Ґіль пішов відчиняти металеву хвіртку зсередини. Але перш ніж впустити товариша, він на кілька секунд завмер, і вони з Чоном До подивилися одне на одного крізь ґрати.

Маленькі гостроверхі ліхтарики освітлювали викладену плиткою стежку до бунгало Руміни. Угорі небо затуляла магнолія - густа зелень, білі квіти. У повітрі пахло глицею, кедрами, трохи океаном. Чон До відірвав кілька шматків ізоляційної стрічки й почепив Ґілеві на рукави.

- Ось так, - прошепотів він, - усе буде напохваті.

Ґіль дивився на нього збентежено й недовірливо.

- Що, ми маємо просто туди ввірватися? - спитав він.

- Дверима займусь я, - сказав Чон До. - А тоді ти їй рота заклеїш.

Чон До підважив одну з великих плиток на стежині і приніс до дверей. Приставив її до ручки, наліг стегном - і двері піддалися. Ґіль побіг до жінки, яка сиділа в ліжку, її обличчя освітлював лише телевізор. Із дверей Чон До дивився, як Ґіль заклеїв їй стрічкою рот, але тут немовби з-під м’яких простирадл ударила хвиля. Ґіль утратив жмут волосся. Тоді жінка схопила його за комір і збила з ніг. Нарешті він добрався до її шиї, і вони впали на підлогу, де він усім тілом на неї навалився, так що вона від болю зігнула ноги. Чон До довго роздивлявся її пальці на ногах: нігті були пофарбовані в яскраво-червоний колір.

Спочатку в Чона До виникали різні думки: «Схопи її тут, притисни там», - але чомусь до горла підступало млосне, недобре відчуття. Коли ці двоє качалися по підлозі, Чон До помітив, що вона обмочилась, і жорстокість, брутальність того, що відбувалося, відчув якось по-новому. Ґіль приборкав її, зв’язав руки й ноги, і тепер вона стояла на колінах, а він витяг мішок і розстібав його. Коли мішок відкрився, її очі - широкі, вологі - заплющились, вона заточилася. Чон До зняв окуляри - на це було легше дивитися розмитим.

Надворі він віддихався. Чув, як Ґіль намагається згорнути її та запхнути в мішок. Зорі над океаном, тепер розпливчасті, нагадали йому про ту свободу, яку він відчув тоді вночі в Японському морі, як затишно, по-домашньому почувався на рибальському судні. Зайшовши в будиночок, він побачив, що Ґіль уже застібає торбу, з неї видно тільки обличчя Руміни, яка жадібно хапає ніздрями повітря. Ґіль стояв над нею, стомлений, але з усмішкою на губах. Він притис до тіла свої штани в пахвині, щоб вона побачила обрис його ерекції. Коли очі жінки розширилися, Ґіль застібнув мішок.

Вони швидко переглянули її речі. Ґіль сунув у кишеню гроші й намисто з червоних і білих камінців. Чон До не знав, що хапати. На столі стояли пляшечки з якимись ліками, косметика, пачка сімейних фотографій. Побачивши на вішаку оту графітну сукню, він узяв її.

- Хулі ти це робиш? - спитав Ґіль.

- Не знаю, - признався Чон До.

Важко навантажений візок гучно торохтів на кожній нерівності тротуару. Вони мовчали. Ґіль був подряпаний, сорочка на ньому подрана. Вигляд у нього був такий, ніби він нафарбувався, а косметика розмазалася. На тому місці, звідки було вирване волосся, виступила прозора жовтувата рідина. Коли дорога йшла під гору чи треба було з’їжджати з бордюру, колеса мали схильність крутитись абикуди, так що візок перевертався й вантаж із нього випадав.

Понад вулицями стояли стоси картону від коробок. Над рівчаками посудомийники полоскали зі шлангів кухонні килимки. Мимо промчав яскравий порожній автобус. Біля парку чоловік гуляв із великим білим собакою: пес зупинився й уважно подивився на них. Мішок трохи повозився, а тоді затих. Біля рогу Ґіль сказав Чонові До повернути ліворуч: там, під крутим спуском, за автостоянкою, починався пляж.

- Я прикрию тебе ззаду, - кинув Ґіль.

Візок рвався на свободу - Чон До вчепився в його ручку з подвійною силою.

- Добре, - погодився він.

Ззаду Ґіль сказав:

- Дарма я з тобою ото про сиріт почав. Я ж не знаю, як це, коли батьки померли або відмовилися від тебе. Я був неправий. Зараз це розумію.

- Без образ, - запевнив Чон До. - Адже я - не сирота.

Ґіль, знову зі спини, попросив:

- То розкажи, як ти востаннє бачив свого батька.

Візок і далі рвався з рук. Щоразу Чон До мусив відхилятися назад, підошви ковзали.

- Ну, якогось прощального вечора чи що не було…

Візок рвонув і протягнув Чона До за собою метрів зо два, доки той зміг його приборкати.

- Я був там найдовше з усіх - мене ж не всиновлювали, батько б нікому єдиного сина не віддав. У кожному разі, він тієї ночі прийшов до мене, ми спалили нари, тож я опинився на долівці. Ґілю, допоможи тут трохи.

Раптом візок помчав, Чон До перечепився й випустив його з рук, і візок покотив з гори сам.

- Ґілю! - закричав Чон До, дивлячись на це. Візок на повному ходу хитався з боку в бік, пронісся через автостоянку, налетів там удалині на бордюр, підскочив високо в повітря, і чорний мішок упав на темний пісок.

Чон До став шукати очима Ґіля, але той зник.

Чон До вискочив на пісок, пробіг повз мішок, який лежав якось химерно. Зупинившись коло води, став виглядати офіцера Со, але нічого не побачив. Порився в кишенях: ні мапи, ні годинника, нічим присвітити. Він присів, переводячи подих. Буйний морський вітер проніс повз нього графітну сукню, то роздуваючи, то стискаючи, погнав її пляжем, доки вона зникла в темряві.

Чон До знайшов мішок, перевернув його. Трохи розстібнув - звідти дихнуло гарячим повітрям. Відклеїв стрічку з обличчя Руміни, яке вже вкрилося саднами від ударів крізь нейлон.

Вона щось сказала йому японською.

- Не розумію, - відповів Чон До.

Тоді вона звернулася до нього корейською:

- Слава Богу, що ви мене врятували.

Він уважно придивився до її обличчя. Яке воно було зранене й припухле…

- Мене сюди посадив якийсь психопат, - бідкалася вона. - Слава Богу, що ви нагодилися, я думала, що загинула, аж тут ви мене звільнили.

Чон До роззирнувся, шукаючи Ґіля, хоч і розумів, що того вже годі знайти.

- Дякую, що звільнили мене, - сказала Руміна. - Справді, дуже вам вдячна за свободу.

Чон До пальцями перевірив стрічку - вона вже була не настільки липка. До неї пристало пасмо волосся. Він відклеїв його й пустив за вітром.

- О Боже, - сказала вона. - І ти - один з них!

Вітер кидав пісок у мішок, в очі.

- Повірте мені, - сказав він. - Я розумію, як вам зараз.

- Ти ж зовсім не погана людина, - сказала вона. - У тобі є доброта. Я її відчуваю. Випусти мене, і я співатиму для тебе. Ти не повіриш, як я можу співати.

- Твоя пісня не йде мені з голови, - сказав Чон До. - Та, де хлопець вирішує зупинити човен посеред озера.

- То просто арія, - сказала вона. - З великої опери, де багато різних паралельних сюжетів, поворотів і зрад.

Чон До нахилився ближче:

- Скажи, він зупинив човен, бо врятував дівчину, а на тому березі мусив би передати її старшим? Чи, може, викрав її й розуміє, що на нього чекає кара?

- То історія про кохання, - сказала вона.

- Розумію, - сказав він. - Але яка ж відповідь? Може, він розуміє, що на нього чекають табори?

Вона вдивилася в його лице, наче це він мав знати відповідь.

- Що там далі? - спитав він. - Що було потім?

- Відпусти - і скажу, - мовила Руміна. - Відкрий цей мішок, і я доспіваю тобі, що було далі.

Чон До взявся за блискавку і застібнув мішок. І звернувся до чорного нейлону, за яким було її лице:

- Не заплющуй очей. Розумію, там нема на що дивитись, але, хоч би що сталося, хай вони будуть розплющені. Темрява й тіснота тобі не вороги.

Чон До поволік мішок піском до води. Крижана хвиля торкнулася його взуття, коли він виглядав удалині офіцера Со. Коли висока хвиля накотилася далі й лизнула мішок, жінка всередині скрикнула - такого зойку він ніколи не чув. Із далекого краю пляжу зблиснуло світло. Офіцер Со почув її голос. Підвів ближче чорний надувний човен, Чон До підтяг мішок до прибійної смуги. Удвох вони на ременях затягли мішок у човен.

- Де Ґіль? - спитав офіцер.

- Пропав, - сказав Чон До. - Весь час був біля мене й раптом зник.

Стоячи по коліно у воді, вони вирівнювали човен. В очах офіцера Со відображувалися вогні міста.

- Знаєш, що сталося з іншими офіцерами з цих місій? - спитав він. - Нас таких було четверо. Лишився тільки я. Решта - у тюрмі номер 9, чув про таку, тунельний солдате? Уся під землею. То така шахта, і коли заходиш туди - уже більше ніколи сонця не побачиш.

- Слухайте, якщо ви мене будете лякати, це ж не допоможе. Я не знаю, де він подівся.

Офіцер Со вів далі:

- Там спочатку залізна брама до шахти, і коли в неї пройшов - то все: там ні варти, ні лікарів, ні їдальні, ні туалетів. Просто копаєш, довбаєш у темряві, а коли добудеш руди, то тягнеш нагору, щоб крізь ґрати виміняти на їжу, свічки чи кайло. Звідти не виходять навіть трупи.

- Він може бути де завгодно, - сказав Чон До. - Він же знає японську.

З мішка почувся голос Руміни:

- Я можу вам допомогти. Я знаю Ніїґату як свої п’ять пальців. Випустіть мене, і присягаюся, що його знайду!

Уваги на неї не звернули.

- А хто ж він такий? - спитав Чон До.

- Балуваний синок одного міністра, - сказав офіцер Со. - Мені так розповідали. Його батько послав сюди, щоб став мужиком. Ти ж знаєш - син героя завжди найслабший.

Чон До озирнувся на вогні Ніїґати. Офіцер Со поклав руку на плече Чона До.

- Ось ти - бравий солдат, - похвалив він. - Коли що, усе можеш і сам.

Він зняв із мішка ремінь, яким його перекидали через плече, і зробив на одному кінці зашморг.

- Цей довбаний Ґіль тримав петлю в нас на шиї. Отепер його черга.

Чон До йшов між портовими складами, і на душі в нього було навдивовижу спокійно. Місяць віддзеркалювався в кожній калюжі, а коли поряд зупинився автобус, водій подивився на Чона До і навіть не спитав грошей за проїзд. В автобусі не було нікого, крім двох старих корейців на задніх сидіннях. Вони сиділи в паперових кухарських шапочках. Чон До спробував до них заговорити, але вони тільки похитали головами.

Щоб мати хоч якийсь шанс знайти Ґіля в цьому місті, Чонові До був потрібен мотоцикл. Але коли в Ґіля є голова на плечах, то отой мотоцикл давно вже поїхав разом із ним. Коли Чон До врешті завернув за ріг до того самого бару, чорний мотоцикл поблискував біля бордюру. Він перекинув ногу через сідло, помацав руль. Але під баком ключа не знайшов. Зазирнув у вікна бару - і там, за склом, виявився Ґіль, який жартував із барменкою.

Чон До сів коло Ґіля, а той був зайнятий малюванням акварелями. Фарби були відкриті, він умочав пензлик у чарку з водою, яка вже стала фіолетово-зеленою. Малював він пейзаж: кам’яниста рівнина, а на ній - зарості бамбуку, стежки. Ґіль звів очі на Чона До, тоді помив пензель і взяв на нього жовтий колір для відблисків на бамбукових пагонах.

- Ну ти ж, блін, і йолоп, - сказав йому Чон До.

- Сам ти йолоп, - відповів Ґіль. - У вас уже є співачка - чого вам по мене повертатися?

- А треба. Діставай-но ключ.

Ключ від мотоцикла лежав на шинквасі, і Ґіль пересунув його до Чона До.

Ґіль крутнув пальцем у повітрі, показуючи, що треба ще налити. Прийшла барменка. На ній було намисто Руміни. Ґіль щось їй сказав, тоді відділив половину своїх єн і сунув Чонові До:

- Я сказав, що цього разу платиш ти.

Барменка налила три чарки віскі, тоді щось сказала Ґілеві, і той засміявся.

Чон До спитав:

- Що вона сказала?

- Каже: на вигляд такий сильний чоловік - тільки шкода, що боягуз.

Чон До подивився на Ґіля.

Ґіль знизав плечима:

- Мабуть, я розказав їй, що ми тут увечері через жінку побилися. Я був уже перемагав, і тут ти вирвав у мене жмут волосся.

Чон До сказав:

- Ти ще можеш спокійно піти зі мною. Ми не скажемо нічого, обіцяю. Просто повернімося, ніби ти й не тікав.

- Я що, дуже схожий на втікача? - спитав Ґіль. - Та й не можу я свою дівчину отак покинути.

Ґіль вручив їй малюнок, і вона причепила його на стіну просохнути, поряд із іще одним - її портретом з осяйною усмішкою і в червоно-білому намисті. Примружившись із відстані, Чон До раптом зрозумів, що Ґіль намалював не пейзаж, а буйно-зелену, пасторальну мапу мінного поля.

- То ти був на мінних полях, - сказав він.

- Мати відправила мене до студії Мансуде[9] вчитися на художника, - почав розповідати Ґіль. - А батько вирішив, що мінні поля зроблять із мене мужчину, то залучив свої зв’язки, - Ґілеві нічого не лишалося, як розсміятися від думки про те, що можна по блату бути відправленим до загону самогубців. - Я знайшов спосіб більше малювати карти, ніж розвідувати місцевість.

Говорячи, він малював уже наступну акварель: жінка з широко розкритим ротом, освітлена знизу, так що очі виявляються затемненими. Вона одразу стала подібна до Руміни, хоч і важко було сказати, співає вона чи кричить, щоб її врятували.

- Усе, замовляй востаннє, - наказав Чон До й передав барменці всі гроші.

- Вибач, друже, мені дуже шкода, але я нікуди не піду. І все. Вважай оперну співачку моїм подарунком і попроси вибачення в неї за мене.

- Чи не твій батько замовив співачку і тому ми тут?

Ґіль нічого не сказав.

Він почав малювати себе й Чона До - обидва на портреті показували великий палець. Вони посміхалися демонстративно, аж натягнуто, і Чон До не хотів, щоб той домальовував портрет.

- Ходімо, - сказав Чон До. - Ти ж не хочеш спізнитися на караоке в Янґакто[10], чи де там ваші розважаються.

Ґіль і вухом не повів. Він прописував м’язи Чона До, роздувши їх, наче в горили.

- Що правда, то правда. Я куштував яловичину й м’ясо страуса. Бачив «Титанік» і десять разів виходив в Інтернет. Ну й так, караоке. Щотижня там є порожній столик, за яким сиділа якась сім’я, але їх зараз нема, ані згадки про них - і ті пісні, які вони співали, вилучено з апарата.

- Я тобі обіцяю, - запевнив Чон До. - Повернись, і ніхто не дізнається.

- Питання не в тому, піду я чи ні, - мовив Ґіль, - а в тому, чого ти не йдеш зі мною.

Коли б Чон До хотів утекти, він би вже разів десять міг це зробити. У кінці тунелю все було елементарно: вилізти драбиною, відчинити люк на пружині.

- В усій цій дурній країні, - сказав Чон До, - єдине, що для мене мало значення, - це кореянки, які, стоячи на колінах, чистять ноги японкам.

- Я б тебе хоч завтра повів у південнокорейське посольство. Просто на поїзд сісти - і приїдемо. Шість тижнів - і в Сеулі. Ти для них будеш дуже корисний, просто як знахідка.

- А мати, а батько? - спитав Чон До. - Їх же відправлять у табори!

- Чи добре ти співаєш караоке, чи погано, колись і до тебе доходить черга. Це просто питання часу.

- А офіцер Со? Хіба якесь наворочене віскі дасть тобі забути про нього з кайлом у тюрмі номер 9?

- У нього є причини тікати, - зауважив Ґіль. - Не ставай як він.

- То привіт від офіцера! - І Чон До накинув нейлоновий зашморг на шию Ґілеві, туго затягнувши.

Ґіль похлинувся віскі.

- Ну я ж просто людина. Просто маленька людина, яка хоче на волю.

Барменка побачила зашморг. Прикривши долонею рот, вона сказала:

-  Хомо джанай.

- Мабуть, мені немає потреби це перекладати, - усміхнувся Ґіль.

Чон До потягнув за ремінь, і обидва встали.

Ґіль закрив свої фарби, тоді вклонився барменці.

- Чоусенджін ні туресарареру йо, - сказав він їй.

Вона сфотографувала їх своїм телефоном, тоді налила собі. Підняла келих за Ґіля.

- От чортові японці. Ну як їх не любити? Я сказав, що мене викрадають до Північної Кореї, і глянь на неї.

- Надивляйся, - відповів Чон До й узяв із шинкваса ключ від мотоцикла.

На березі вони в’їхали просто у хвилі, розкуйовджені вітром, - чорний надувний човен то злітав на них, то осідав. Руміна сиділа на носі, її руки були зв’язані наново. Офіцер Со накинув їй на плечі свою куртку - більше на ній нічого не було, вона вся посиніла від холоду.

Чон До і Ґіль сиділи на протилежних краях човна, але Ґіль не дивився йому в лице. Коли вийшли у відкрите море, офіцер Со приглушив двигун, так що можна було почути голос Чона До.

- Я пообіцяв Ґілеві. Сказав, що забудемо про його спробу втечі.

Руміна сиділа спиною до вітру, її волосся маяло попереду.

- Посадіть його в мішок, - сказала вона.

Офіцер Со розреготався.

- Оперна діва має рацію! - погодився він. - Ти спіймав дезертира, хлопче. Він, гівнюк, як пістолет нам до голови приставив. Але нас не перехитруєш. Можеш починати обмірковувати свою нагороду. Передчувай її.

Від думки про те, щоб знайти матір і вирвати її з рук долі в Пхеньяні, Чонові До тепер стало недобре. У тунелі, бува, заходиш у хмару газу. Її саму не помічаєш: просто голову охоплює різкий біль, темрява починає червоно пульсувати. Він відчув на собі палючий погляд Руміни. Раптом він замислився, чи не його, Чона До, на її думку, треба засунути в мішок. Але ж він не бив її і не скручував. Не його батько замовив її викрадення. І який у нього був вибір, хоч би в чомусь? Що ж він зробить, коли походить із містечка, де бракує електрики, тепла і дров, де заводи застигли в іржі, де здорові чоловіки або в таборах, або знесиліли від голоду. Не винний же він, що всі ті хлопчики, за яких він відповідав, збайдужіли, відчуваючи, що нікому не потрібні, безнадійно сприймали перспективу стати вартовими у в’язницях чи опинитися в загонах самогубців.

Ремінь і далі лишався на шиї Ґіля. На радощах офіцер Со потягся за ним і щосили смикнув, просто щоб відчути, як ремінь напинається:

- Я б тебе за борт викинув. Але тоді пропустимо все те, що мають із тобою зробити вдома.

Ґіль скривився від болю:

- Чон До тепер це вміє. - Він тебе замінить, а тебе пошлють у табори, тож ти вже не говоритимеш про ці справи.

- Нічого ти не знаєш, - сказав офіцер Со. - Ти слабак і боягуз, а я, блін, практично придумав усю цю гру. Я викрав для Кім Чен Іра особистого суші-майстра. Витяг спеціально для Великого Керівника лікаря просто з Осаки, з лікарні, серед білого дня, оцими руками.

- Ти не знаєш, як робляться справи в Пхеньяні, - відказав Ґіль. - Інші міністри її побачать, то й собі оперних співачок захочуть.

На них війнуло холодними білими бризками. Руміна різко вдихнула, наче кожна дрібниця намагалася витягти з неї життя. Вона знов обпекла Чона До поглядом. Хотіла щось сказати - він бачив, що з її губ ось-ось злетить слово.

Він розгорнув свої окуляри, надів їх - тепер йому стало видно синці на її горлі, розпухлі від пут зап’ястя. Побачив обручку на руці, шрам на животі від кесаревого розтину. А вона все так само вогненно на нього дивилась. Її очі просто бачили ті рішення, які він приймав. Вони знали, що оцей самий Чон До доповідав, хто з сиріт перший усе з’їдає, а хто скніє над водянистою юшкою. Вони бачили, що це саме він записував за кимось нари біля пічки, а за кимось - у коридорі, де до пальців тяглося чорне обмороження. Записував тих, хто осліп від вогню електродугової печі. Посилав когось із хлопців на хімзавод тоді, коли від нього аж небо жовкло. Він послав Ха Шіна, німого, який не міг сказати «ні», на фабрику чистити цистерни з-під фарби. Саме Чон До дав багор у руки Бо Сону.

- Ну, який у мене був вибір? - спитав її Чон До.

Йому просто необхідно було знати, що ж сталось із закоханими з тієї арії.

Вона підняла ногу й показала Чонові До свої червоні нігті, які аж горіли в платинових сутінках. Вона промовила якесь слово - і вдарила його ногою в обличчя.

Кров була темна. Вона потекла на сорочку, що колись належала тому чоловіку, якого спіймали на пляжі. Великий палець нігтем розірвав йому ясна, але тепер усе було гаразд, йому покращало, він дізнався, яке слово на її губах чекало свого часу. Щоб зрозуміти слово «помри», йому не треба було добре знати японську. І опера теж, він був переконаний, закінчилася смертю. Саме це сталося із закоханими в човні. Але, по суті, то не була сумна історія. Це була історія про кохання - хлопець і дівчина, принаймні, знали долю одне одного, тож їм ніколи не бути самотніми.

Потім було ще чимало викрадень - власне, не один рік. Була стара жінка, яку вони зустріли в припливному басейні на острові Нішіно. Вона, підгорнувши штани, вдивлялася в об’єктив фотоапарата на трьох дерев’яних ногах. Її волосся було сиве й скуйовджене, і вона пішла з ними, не опираючись, в обмін на портрет Чона До. Був японський кліматолог, якого вони побачили на айсбергу в протоці Цуґару. Прихопили вони разом із ним його наукове спорядження і червоний каяк. Був селянин-рисівник, інженер - будівельник дамб і жінка, яка сказала, що прийшла до моря втопитися.

А потім викрадення припинилися так само раптово, як і почалися. Чона До записали на мовні курси, він рік учив англійську мову. Поцікавився в офіцера-розподільника в Кьонсоні, чи не є нове призначення нагородою за те, що не дав дезертирувати синові міністра.

Офіцер узяв військову форму Чона До, продкартку на алкогольні напої та книжку з талонами на проституток. Побачивши, що книжка майже заповнена, він усміхнувся й сказав:

- Аякже.

У Мачхон- ні в горах Онджин було так холодно, як у Чхонджині ніколи не бувало. Чон До був вдячний за сині навушники, які не знімав цілий день, бо вони заглушали звук нескінченних танкових навчань Дев’ятого механізованого підрозділу, який базувався там. Керівництво курсів не було жодним чином зацікавлене в тому, щоб навчити Чона До говорити англійською. Він мав просто писати транскрипцію, завчати слова та граматику через навушники і, клацаючи клавішами, повторювати все на ручній друкарській машинці. « I would like to purchase a puppy »[11], -промовляв у навушниках жіночий голос, а Чон До за ним друкував. Нарешті, десь наприкінці, на курсах з’явився живий викладач, доволі печальний і схильний до меланхолії чоловік, якого Пхеньян отримав із Африки. Корейської мови викладач не знав і всі заняття ставив учням поважні запитання, на які годі було відповісти, - і це дуже посилило їхнє володіння питальним порядком слів.

Цілий рік Чонові До вдавалось уникати отруйних змій, часу самокритики, а також правцю, який спалахував серед солдатів мало не щотижня. Усе починалося з доволі безневинної подряпини об колючий дріт, із порізу об бляшанку з харчами - але невдовзі розвивалася лихоманка, людину починало трусити, і, врешті, усі м’язи скручувало й заціплювало, так що тіло навіть у труну класти було незручно. Нагородою за ці досягнення для Чона До стала посада радиста в Східному морі на рибальському судні «Чунма». Його каюта була в кормовій частині трюму «Чунми» - залізна кімнатка, де було досить місця для столу, стільця, друкарської машинки та цілої батареї приймачів, витягнутих зі збитих у війну американських літаків. Освітлювалося приміщення тільки зеленими вогниками радіоапаратури, відображеними у воді, що постійно просочувалася від риби на підлогу. У Чона До навіть через три місяці після служби на кораблі перед очима поставало те, що по той бік тих металевих стін - камери, тісно напхані рибою, яка ловить ротом останній подих у темряві холодильників.

Вони вже кілька днів ішли в міжнародних водах, тож спустили північнокорейський прапор, щоб не накликати біду. Спочатку ловили на глибині скумбрію, потім - косяки блискучої пеламіди, які спливали там, де крізь хмари пробивався сонячний промінь. А тепер їхньою здобиччю мали стати акули. Уночі рибалки з «Чунми» закинули на них перемети на краю океанської западини, і на світанку Чон До чув згори рипіння лебідки та бухання витягнутих із води акул, які вдарялися об корпус судна.

Від заходу до сходу сонця Чон До прослуховував регулярні передачі: здебільшого в ефірі були перемовляння капітанів риболовецьких суден, озивався пором Уйчі - Владивосток, був навіть нічний вихід в ефір двох американок, які на веслах пливли навколо світу: одна веслувала всю ніч, а друга - весь день, руйнуючи гіпотезу матросів, ніби вони попливли до Східного моря, щоб займатися там між собою сексом.

У снастях «Чунми» була схована потужна антенна решітка, а над румпелем - спрямована антена, яка могла обертатися на триста шістдесят градусів. США, Японія та Південна Корея шифрували всі свої військові повідомлення, і в навушниках тільки пищало і скавучало. Але скільки й де чути це пищання, виявляється, є важливою інформацією для Пхеньяна. А поки Чон До фіксував це, то міг слухати що захоче.

Зрозуміла річ, матроси йому не були раді. Чоловік із сирітським ім’ям усю ніч стукотить на машинці у своїй темній каптьорці. Складалося враження, що, коли на борту з’явився той, хто займається вловлюванням і записуванням малозрозумілих загроз, ці молоді люди з порту Кінчхе теж стали принюхуватися, чи не пахне небезпекою. І ще був капітан. Він мав свої підстави для підозр, і щоразу, коли Чон До казав йому змінити курс, щоб спіймати якийсь незвичайний сигнал, капітанові лишалося тільки стримувати гнів і досаду, що на борт його рибальського судна посадили якогось підслуховувача. Тільки коли Чон До почав розповідати команді новини про тих двох американок-мандрівниць у човні, матроси стали до нього прихильніші.

Коли Чон До закінчував свій щоденний обов’язок із виловлювання військових позивних, він просто блукав ефіром. Свої радіостудії були в прокажених, у сліпих, передавали радіосигнал родичі манільських в’язнів, щоб їхні близькі в тюрмі дізнавалися новини: там цілий день говорили про шкільні оцінки, про дитячі зубки, про нові перспективи роботи. Був такий собі доктор Рандеву - британець, який щодня переказував свої еротичні «сни», разом із координатами, де наступного дня кине якір його вітрильник. На Окінаві була радіостанція, що передавала описи жінок і дітей, яких не визнали за своїх американські військові. Раз на день китайці передавали зізнання в’язнів - і не важило, що ті зізнання вимушені, брехливі, незрозумілою мовою, - Чон До ледве міг їх розібрати. А тоді в ефір виходила та, що веслувала вночі. Кожної ночі вона зупинялася й передавала свої координати, розповідала, як почувається її тіло, про атмосферні умови. Часто вона відзначала якісь деталі: обриси перелітних птахів, китову акулу, яка ловить морських рачків попереду. Як вона казала, у неї дедалі більше розвивалася здатність спати, веслуючи.

А куди дивляться носії англійської мови, що дозволяють їм отак балакати по радіо, робити з неба щоденник? Коли б так говорили корейці, Чон До, мабуть, краще б їх розумів. Мабуть, він зрозумів би, чому одні люди приймають свою долю, а інші - ні. Може, він би дізнався, чому людина може обійти всі сиротинці, шукаючи якусь конкретну дитину, коли кожна б їй згодилася, усюди чудові діти. Він би дізнався, чому в усіх рибалок на «Чунмі» на грудях наколоті портрети дружин, а він сидить у темному рибному трюмі в навушниках на судні, яке двадцять сім днів на місяць перебуває в морі.

Не те що він заздрив тим, хто веслує вдень. Світло, небо, вода - удень ти весь час дивишся крізь них, повз них. А вночі вдивляєшся в них: у зірки, у темні хвилі і несподівані платинові спалахи на їхніх вершечках. Хіба дивиться хтось на тліючий кінчик цигарки вдень; хіба тоді, коли сонце в небі, ставиться вахта? Разом із ніччю на борт «Чунми» спускалася якась гострота, принишклість, тиша. В очах кожного матроса з’являлося щось водночас далеке і спрямоване вглиб. Може, десь на іншому рибальському човні плаває ще один спеціаліст із англійської мови й без мети блукає ефіром від заходу до сходу сонця. Звичайно, десь сидить іще якийсь скромний записувач, такий, як він. Він чув, що мовні курси, де вчать говорити англійською, є в Пхеньяні, і там повно янбанів - дітей еліти, які служили в армії, щоб готуватися до партійної, а відтак дипломатичної кар’єри. Чон До міг тільки уявити їхні патріотичні імена і модний китайський одяг, коли вони там у столиці цілий день практикувалися в діалогах про замовлення кави й купівлю нетутешніх ліків.

Угорі на палубу ляпнулася нова акула, і Чон До вирішив: тепер хай буде ніч. Вимикаючи приладдя, він спіймав хвилю-привида: приблизно раз на тиждень в ефір проривався отакий короткий - буквально на дві хвилини, - але потужний сигнал. Сьогодні на цій хвилі говорили з американським і російським акцентом, і, як завжди, передача почалась із середини діалогу. Співрозмовники обговорювали стикувальний маневр із увімкненим двигуном та проблеми з пальним. Минулого тижня з ними був іще і японець. Чон До покрутив ручку спрямованої антени, але, хоч як він її виставляв, сила сигналу була однакова, а це було неможливо. Не може ж сигнал іти з усіх боків.

Сигнал обірвався так само раптово, як і почався, але Чон До схопив приймач УВЧ та ручну параболічну антену і вибіг на палубу. Корабель був старим, радянського виробництва судном, оббитим сталлю, призначеним для холодних вод, і його гострий високий ніс дозволяв йому легко й рівно йти серед високих хвиль.

Тримаючись за поруччя, Чон До спрямував «тарілку» в ранковий туман, перевіряючи кожен напрям. Спіймав якісь балачки з контейнеровозів, які пливли в бік Японії, усі метеоповідомлення, поверх яких увірвалася ультракоротка християнська хвиля. На палубі була кров, і військові чоботи Чона До залишили п’яну стежку слідів до самої корми, де єдиними сигналами було вищання й гавкання морської шифровки США. Він швидко прочесав небо, натрапивши на нарікання тайванського пілота, який наближався до авіапростору КНДР. Але все - той сигнал безслідно зник.

- Мені треба знати, що відбувається, - поцікавився капітан.

- Усе гаразд, - відповів Чон До.

Капітан кивнув на спрямовану антену над штурвалом, замасковану під гучномовець.

- А ця трохи точніша, - виправдався Чон До.

Вони з капітаном домовилися, що Чон До не робитиме дурниць, наприклад не витягатиме шпигунське обладнання на палубу. Капітан був старший. Це був важкий чолов’яга, якийсь час він провів за кордоном на російському в’язничному судні; праця там виснажила його так, що тепер шкіра висіла на ньому мішком. Одразу можна було сказати, що цей чоловік колись був сильним капітаном, мудро віддавав команди, навіть якщо рибалити доводилось у водах, які вважала своїми Росія. Був він, вочевидь, і сильним в’язнем, працював ретельно під постійним контролем і не скиглив. А тепер, схоже, цей чоловік лишився і тим, і тим.

Капітан закурив, запропонував цигарку Чонові До й повернувся до підрахунку акул, клацаючи кісточкою рахівниці, щойно машиніст підіймав на борт нову рибину. Акули перед тим висіли в морі на свинцевому переметі, тож вилітали з води, бились об борт і падали на палубу очманілими від браку кисню. Вони повзали по палубі повільно, схожі на сліпих цуценят, роззявляючи й закриваючи рота, немов хотіли щось сказати. Другий помічник, молодий і новенький на судні, мав відчіпляти від них гачки, а перший помічник сімома швидкими рухами ножа відтинав акулам усі плавці - від спинного до анального - і скочував риб назад у море. Там акули, позбавлені можливості маневрувати, могли пливти тільки вниз і зникали в темній воді, лишаючи за собою тільки тонку цівку крові.

Чон До перехилився з борту і дивився, як одна така йде на дно, ведучи за нею антеною. Вода, проходячи крізь акулячі зябра, приведе рибу до тями.

Тепер вони стояли над западиною завглибшки майже чотири кілометри - мабуть, це з півгодини вільного падіння, - і в навушниках фонове шипіння провалля більше нагадувало повільне, моторошне потріскування смерті від високого тиску. Знизу не було чути нічого - усі підводні човни перемовлялися на ультранизьких частотах. А проте Чон До спрямував свою параболічну антену на хвилі й повільно пройшовся нею від носа до корми. Мав же звідкись іти той загадковий сигнал. Як же інакше він був ніби з усіх боків, коли йшов не знизу? Чон До просто фізично відчував на собі погляди матросів.

- Що, знайшов там щось? - поцікавився машиніст.

- Та ні, - сказав Чон До. - Навпаки, загубив.

Коли світало, Чон До спав, а тим часом команда - стерновий, машиніст, перший і другий помічники, навіть сам капітан нарівні з ними - увесь день пакувала акулячі плавці в ящики, пересипаючи льодом і сіллю. Китайці платили твердою валютою, а ці плавці їх дуже цікавили.

Чон До прокинувся перед вечерею, яка для нього була сніданком. Доки посутеніє, йому ще треба було надрукувати звіти. На «Чунмі» колись була пожежа, яка охопила камбуз, носову частину, половину койок, від яких лишилися тільки бляшані полиці, чорне дзеркало й туалет, де унітаз від жару тріснув надвоє. Але пічка ще працювала, і було літо, тож усі їли, сидячи просто на палубі, звідки було видно рідкісний захід сонця. На обрії бовваніла група транспортних суден американського флоту - такі великі, аж важко уявити, що вони можуть рухатися, тим більше плавати. Здалеку вони скидалися на архіпелаг, настільки постійний і давній, що на ньому мали б бути свої народи, своя мова, свої боги.

Переметом спіймали групера, щоки якого одразу з’їли сирими, і черепаху, яка рідко ловиться на гачок. Готувати черепаху треба було цілий день, а рибу вони одразу спекли цілою і повитягали пальцями кістки. Спіймався й кальмар, але капітан не потерпів би його на борту. Він не раз читав команді цілу лекцію щодо кальмарів. Капітан уважав восьминога наймудрішою істотою в океані, а кальмара - найлютішою.

Вони познімали сорочки, хоча сонце й сідало, і закурили. «Чунма» пливла без стернування, підскакуючи серед хвиль, по палубі качалися рятувальні кола, і навіть кабелі та поруччя засяяли помаранчево від схожого на піч призахідного світла. Рибалкам жилося добре - не треба було постійно доганяти нескінченні фабричні норми, на кораблі не було гучномовця-матюкальника, який цілий день вигукував урядові повідомлення. Їсти було що. І хоч вони й почувалися незатишно через цього підслуховувача-радиста на борту, його присутність означала, що в судна є всі необхідні талони на пальне і, навіть якщо Чон До поведе корабель туди, де вилов буде гірший, їм однаково дадуть додаткові талони на харч.

- Ну що, третій помічнику, - сказав стерновий, - як там наші дівчата?

Іноді вони жартома називали Чона До третім помічником.

- Підпливають до Хоккайдо, - розповів Чон До. - Принаймні минулої ночі були там. Роблять тридцять кілометрів на день.

- Що, і досі голі? - поцікавився машиніст.

- Тільки та, що вночі, - відказав Чон До.

- Пливти навколо світу! - промовив другий помічник. - Тільки гарна, сексуальна жінка на таке здатна. Це таке безглуздя й самовпевненість. Лише красиві американки можуть думати, що світ - це щось таке, що можна подолати.

Другому помічникові було не більш ніж двадцять. На його грудях була свіжа наколка з портретом, який свідчив, що його дружина - красуня.

- А хто сказав, що вони такі? - спитав Чон До, хоча теж саме красунями їх і уявляв.

- Та я знаю, - відповів другий помічник. - Сексуальна жінка думає, що їй усе можна. Повір мені, я це щодня бачу.

- Якщо в тебе дружина така штучка, - засумнівався машиніст, - то як це її не забрали працювати офіціанткою в Пхеньяні?

- Усе просто, - пояснив другий помічник. - Її батько не хотів, щоб вона стала офіціанткою чи курвою в Пхеньяні, то по блату влаштував на рибний завод. Ось вона й там, така гарна, а тут я з’явився…

- Повірю, коли побачу, - наголосив перший помічник. - Є ж якась причина, що вона не прийшла тебе проводжати.

- Дай їй час, - запевнив другий помічник. - Вона ще звикає. Я вам її колись покажу.

- Хоккайдо, - сказав стерновий. - Там мерзлота найгірша влітку. Шматки льодовика відколюються, течія їх крутить. І той лід, якого ти не бачиш, - він тебе й губить.

Заговорив капітан. Без сорочки було видно всі його російські наколки. У скісних променях вони здавалися важкими, немовби саме вони обважнили йому шкіру.

- Там така зима, - сказав він, - що все заморожується. Сеча в тебе на кінці, риб’яча кров у бороді. Ножем ткнеш, а витягти не можеш - примерзає. Якось ми були в цеху нарізки, а тут корабель налетів на шмат айсберга. Усе як затруситься, нас усіх покидало пиками в тельбухи. З палуби бачили, як той лід пройшов уздовж борту, здорові вм’ятини полишав.

Чон До подивився на груди капітана. Портрет дружини на його грудях розплився і став наче акварельним. Одного дня капітанів корабель не повернувся, його дружині дали чоловіка на заміну, і тепер капітан був сам. До того ж роки, що він провів у в’язниці, додали до його службового боргу державі, тож пенсії в нього не буде.

- Мороз може розчавити судно повністю, - раптом промовив капітан, - скувати все: металеві одвірки, замки, зачинити тебе наглухо внизу, де баки з відходами, і ніхто, ніхто не прийде з відром гарячої води тебе визволяти.

Капітан ні на що не дивився, і Чон До гадав, чи не йому призначаються ці тюремні спогади: бо приносив же на палубу ту апаратуру, і ось капітан, викликаючи свої спогади, натякає, що може з того бути.

Коли споночіло й усі пішли вниз, Чон До запропонував другому помічникові три пачки цигарок, щоб той виліз на стернову рубку й покрутив трохи стовп із гучномовцем.

- Зроблю, - сказав другий помічник. - Тільки давай не цигарками віддячиш: я хочу веслувальниць послухати.

Хлопець усе питав Чона До, які з себе такі міста, як Сеул і Токіо, і не вірив, що той ніколи не бував у Пхеньяні. Хлопчина лазив не надто швидко, але його розбирала цікавість, як працює радіо, а це вже півділа. Чонові До він допомагав потягти шплінт так, щоб антену можна було підіймати й спрямовувати на воду.

Потім вони сиділи на коробці лебідки, ще теплій, і курили. Вітер досі гув у їхніх вухах, роздмухував вогники цигарок. Іншого світла на воді не було, і лінія обрію відділяла абсолютну чорноту води від молочної темряви повного зірок неба. Угорі пливла парочка супутників, кудись на північ - немов слідами падучих зір.

- Оці дві кралі в човні, ти як гадаєш, вони заміжні? - спитав другий помічник.

- Не знаю, - відказав Чон До. - А яка різниця?

- Це ж уявляєш - років зо два пливти навколо світу? Навіть якщо в них нема чоловіків, а як же всі інші, люди, які в них там лишилися? Цим дівкам що, правда на всіх насрати?

Чон До прибрав дрібку тютюну з язика і глянув на хлопця, який примружено дивився на зірки, заклавши руки за голову. Хороше питання: «А як же люди, які в них там лишилися?» - тільки чого другому помічникові про таке питати?

- Це ж увечері, - нагадав Чон До, - тут усі говорили про сексуальних мандрівниць, усі були за них. Вони тебе чимось напружують?

- Я просто думаю собі, що це їм стукнуло - отак узяти й попливти навколо світу?

- А ти б хіба не зробив так, коли б міг?

- По-моєму, так не можна. Хто їх виручить - тут ці хвилі, крижини, і човник такий маленький? Хтось мав їх зупинити. Хтось мав цей дур їм із голови вибити.

Хлопцеві, схоже, нечасто випадало серйозно над чимось замислюватися, він сам дивувався, що в нього в голові робиться.

Чон До вирішив спробувати його переконати.

- Вони вже на півдорозі, - зауважив він. - До того ж вони, мабуть, нехилі спортсменки. Вони для цього тренувалися, може, вони це дуже люблять. І коли ти кажеш «човен», то не треба уявляти таке старе корито, як оце в нас. Вони ж американки, у них і човен із технікою всілякою, зручностями, електронікою - що ж ти їх уявляєш, як дружин партійних шишок на веслах у якійсь розвалюсі?!

Другий помічник не дуже це слухав.

- А що, як правда весь світ обпливеш - і як після того повернутися у свою гуртягу й стояти в черзі до сортиру, коли пам’ятаєш Америку? Може, в іншій країні пшонка смачніша й матюкальників не так багато. Раптом виявиш, що це якраз у тебе вода з крана не так гарно пахне, - і що тоді робити?

Чон До не відповів.

Уставав місяць. Угорі виднівся літак, що вилетів із Японії, - він повільно робив великий гак, обминаючи повітряний простір Північної Кореї.

Через якийсь час другий помічник задумливо мовив:

- Мабуть, акули до них доберуться…

Щиглем викинув недопалок.

- То нащо оце все, антени оці крутити всілякі? Що там?

Чон До не знав, що сказати.

- Голос.

- Це в океані? А який, що він каже?

- Якісь американці, росіянин там із ними по-англійськи говорить. Був і японець. Говорили про всякі маневри, стикування.

- Без образ, але це схоже на ті балачки про змови, які я у своєму будинку від старих вдів чую.

Коли другий помічник сказав це вголос, воно прозвучало якось параноїдально. Але, правду кажучи, Чон До не був такий уже далекий від ідеї про змову. Що якісь люди між собою заодно, що все робиться для чогось, що є якийсь план, і намір, і мета в тому, що люди роблять, - йому треба було в це вірити. Нормальні люди, розумів він, потреби так думати не мають. Та, що веслує вдень, бачить той обрій, з-за якого випливла, а якщо озирнеться - той, до якого прямує. А та, що веслує вночі, має тільки сплеск із кожним помахом і віру, що всі ці сплески разом приведуть додому.

Чон До поглянув на годинник:

- Ось-ось подаватиме сигнал нічна. Чи хочеш денну?

Другий помічник раптом обурився:

- Що це за питання таке? Яка мені різниця - котра? Я з них жодної не хочу. У мене жінка найкрасивіша в усьому будинку. Коли я дивлюся їй в очі, я точно знаю її думки. Знаю, що вона скаже, ще до того, як вона розкриє рота. Ось це і є кохання, спитай будь-кого з людей старого гарту.

Другий помічник закурив іще одну цигарку, а потім викинув її в море.

- Ну, припустімо, сидять там на дні росіяни з американцями. А чого ти думаєш, що вони щось погане замислили?

Чон До думав про всі популярні визначення кохання: що це - як дві голі руки, які тримають жарину, оберігаючи вогонь; що це перлина, яка не потьмяніє навіть у шлунку, коли ковтнути її з молюском; що це ведмідь, який годує тебе медом просто з кігтів. Чон До уявив тих дівчат: вони передають одна одній працю й самоту разом із веслами.

Чон До показав на воду:

- Там сидять американці й росіяни, і я знаю: вони щось замислили. Ти коли-небудь чув, щоб хтось запускав підводний човен заради, бляха, миру і братерства?

Другий помічник відкинувся спиною на лебідку, подивився на широке небо вгорі:

- Ні, мабуть, не чув.

Із рубки вийшов капітан і сказав другому помічникові, щоб не забув винести відра з гальюна. Чон До запропонував капітанові закурити, але, коли хлопець пішов униз, той відмовився.

- Не забивай ото йому голову всяким, - кинув він і повагом пішов темними східцями в бік високого носа «Чунми».

Повз них сунуло щось велике, вантажне, з палубою, всуціль заставленою новими автомобілями. І поки судно пропливало повз «Чунму», прямуючи, імовірно, з Південної Кореї до Каліфорнії, місячне проміння швидкими зблисками вигравало на тисячі свіжих лобових стекол.

Минуло, мабуть, дві ночі, і трюми «Чунми» були повні - судно взяло курс додому, на захід. Чон До саме курив із капітаном і стерновим, коли побачили червоний миготливий спалах у рубці. Віяв попутний північний вітер, то на палубі було тихо, аж здавалося, ніби судно стоїть. Вогник знову замигав.

- Приймете? - спитав стерновий капітана.

Капітан витяг із рота цигарку й подивився.

- Що там?

- Що там? - спитав і стерновий.

- Так, що там таке? Правда, для нас у кожному разі справи лайно.

Урешті капітан підвівся й поправив куртку. Російська відсидка вилікувала його від пияцтва, але він пішов у рубку, немовби передчуваючи неуникненну чарку, а не радіограму від морського міністра з Чхонджина.

- Дай їм волю… - кивнув стерновий у бік рубки, де вже згасло червоне: вони зрозуміли, що капітан прийняв сигнал. Не сказати, що в нього був вибір. «Чунма» весь час була на зв’язку, бо її колишні господарі-росіяни поставили на судні радіо від підводного човна - його довга антена була призначена для передавання з-під води, і воно живилося від двадцятивольтної свинцево-кислотної батареї.

Чон До стежив за силуетом у рубці й намагався уявити, що капітан каже по радіо, за тим, як він відсуває на потилицю шолом і тре очі. Чон До у своїй каютці працював лише на прийом. Ніколи в житті він не передавав сигналів. На суходолі він таємно майстрував передавач і що ближчий був до завершення роботи, то більше хвилювався, що ж він ним передаватиме.

Коли капітан повернувся, то всівся біля отвору в поруччі для лебідки з вантажем, звісив ноги з борту. Він зняв свій шолом - засмальцьований предмет, який надягав лише зрідка, - і поклав поряд. Чон До став роздивлятися мідний шолом, де були вибиті серп і молот на тлі компаса, а також гарпун. Таких головних уборів більше не роблять.

- Ну? - спитав стерновий. - Чого їм треба?

- Креветок, - відказав капітан. - Живих.

- У цих водах? - перепитав стерновий. - У цю пору року? - Він похитав головою. - Ні, це ніяк не вийде.

Чон До спитав:

- А чого вони не можуть просто креветок купити?

- То і я в них спитав, - відповів капітан. - А вони кажуть: треба саме північнокорейських.

Таке замовлення могло йти лише зверху, можливо, навіть із самої верхівки. Вони чули, що в Пхеньяні великий попит на холодноводних креветок. За новою модою, їх їдять живцем.

- І що робити? - спитав стерновий.

- Що робити, - пробурчав капітан, - що робити…

- Ну що ж тут вдієш, - знизав плечима Чон До. - Замовили нам тих креветок, то треба їх дістати, еге ж?

Капітан нічого не сказав, він відкинувся назад, усе ще звісивши ноги з борту, і заплющив очі.

- Вона в усе щиро вірила, - промовив він, - моя дружина. Вважала, що тільки соціалізм знову зробить нас сильними. Вона завжди казала: «Будуть труднощі, потрібні будуть якісь жертви. А потім усе буде добре…» Я, знаєте, і не думав, що колись за отакими словами скучатиму. Не розумів, як мені потрібен хтось, хто завжди скаже мені - чому так .

- Та чого там, - почав було стерновий. - Адже від вас інші люди залежать. Тут ви всім потрібні. От уявіть, що було б, якби другий помічник не мав кому цілий день ставити дурні питання!

Капітан тільки рукою махнув.

- Росіяни дали мені чотири роки, - сказав він. - Чотири роки потрошити рибу на кораблі, весь час у морі, ні разу в порт не заходили. Я домовився, щоб росіяни відпустили мою команду. Вони там усі були молоді, в основному сільські хлопці. А наступного разу? Ох, сумніваюся.

- Ну ми ж просто по креветки попливемо, - заспокійливо мовив стерновий, - а як не зловимо, то й не зловимо.

Капітан на цей план нічого не відповів, а продовжив:

- Весь час припливали траулери. Кілька тижнів походять у морі, а тоді вилов везуть до нас, на тюремний корабель. Ніколи не знаєш, що це. Ти в цеху, і тут чуєш двигуни, траулер суне, а тоді гідравлічний затвор відкривається - ми інколи одразу на столи вилазили - і жолобом, як хвиля, у цех вивалюється риба, тисячі рибин: жовтохвіст, тріска, люціан, навіть дрібні сардинки, - і раптом опиняєшся по пояс у них. І всі вмикають пневматичні пилки, бо ніхто звідси не вийде, поки не прорідить собі шлях у тій рибі. Бувало, що риба вся в інеї, бо шість тижнів лежала в трюмі, а бувало, що з ранкового вилову, аж слиз живий на ній.

- Ближче до вечора, - вів далі капітан, - відкривали шлюзи, щоб спустити відходи, і виливали в море тисячі літрів риб’ячих нутрощів. Ми завжди виходили нагору на це подивитися. Нізвідки налітали цілі зграї морських птахів, а потім риби з акулами - повірте мені, там таке робилося! А потім з глибини здіймалися кальмари, здоровенні, з отих, арктичних, вони біліли, як молоко у воді. Від збудження вони ставали червоно-білими, біло-червоними, а коли кидалися, то осліплювали свою жертву - біліли, аж світилися, ви такого навіть не уявили б. Коли кидається кальмар - це як блискавка під водою…

- Було якось, два траулери вирішили наловити отих кальмарів. З одного скинули сіть і виставили на глибину. Низ цієї сіті причепили на другий траулер, який виконував роль буксира. Кальмари повільно спливли, деякі по центнеру важили, а коли почали кидатися, то сіть під ними вже піднялася - і виходу їм не було.

- Ми це все спостерігали з палуби. Щось їм кричали, підбадьорювали, вірите? Тоді пішли назад працювати, наче й не навалять нам зараз у цех під зав’язку отих самих кальмарів, аж електричних від люті. Ну тисячу акул - то ще нехай, у них же не по десять рук і того чорного дзьобища нема. Акули не так лютують, у них нема таких здорових баньок і присосок з гаками. Як згадаю цей звук, коли кальмари ляпають з жолоба, і чорнило на всі боки, і дзьоби об сталь скрегочуть, і вони з люті аж міняться… Там на борту був такий малий, в’єтнамець, до гроба не забуду. Такий славний хлопчина, салабон іще, десь як наш молодий другий помічник, ну і я щось ніби взяв його під крило. Воно ж дитина, ще життя не знає. І руки, ви б бачили, які дрібні. Зап’ястя ну отаке…

Чон До слухав цю історію так, немовби її передавали по радіо з далекої далини. За такі живі, людські історії можна було не на жарт сісти, однаково про що розповідалося. Не важливо, про стару бабу чи про злих кальмарів - якщо оповідь відволікала почуття від Великого Керівника, це було небезпечно. Чон До відчував, що потрібна друкарська машинка, що це треба записати, і то була серйозна причина слухати в темряві.

- А звали його як? - звернувся він до капітана.

- Штука в тому, - той раптом змінив тему, - що забрали її в мене не росіяни. Росіянам тільки й треба від мене було, що чотири роки. Потім відпустили, і все. А тут воно ніколи не кінчається. Нема кінця-краю.

- Що це значить? - спитав стерновий.

- Це значить - розвертай, - відрубав капітан. - Знову на північ пливемо.

Стерновий вирішив уточнити:

- Ну ви ж нічого дурного не надумали, правда?

- Я збираюся просто йти по креветок.

Чон До поцікавився:

- А тоді, коли вас узяли росіяни, ви ходили по креветок?

Але капітан заплющив очі.

- Ву, - сказав він. - В’єтнамця звали Ву.

Наступної ночі місяць був дуже яскравий, і вони вже були далеко на північ, біля мілин Чурчуксану, спірної групи вулканічних острівців. Увесь день капітан казав Чонові До прислухатися до всього, до «будь-кого, будь-чого будь-де поблизу», - але, коли вони наблизилися до найпівденнішого атола, віддав команду вимкнути все, так щоб усі батарейки можна було поставити в ліхтарики.

Невдовзі стало чути, де з моря витикаються скелі, і від вигляду білої піни на невидимо-чорній пемзі ставало моторошно. Коли не видно скель, навіть місяць не допомагає. Капітан разом зі стерновим стояв коло стерна, а перший помічник із великим ліхтарем - на носі. Другий помічник був біля правого борту, а Чон До - біля лівого, підсвічували воду ліхтариками, щоб знати глибину. З повними трюмами «Чунма» глибоко сиділа у воді й повільно слухалася стерна, тож коло мотора невідлучно сидів машиніст - на випадок, якщо треба буде швидко прискоритися.

Була лише одна протока, яка звивалася полем застиглої лави; навіть припливу непросто було пройти її, і невдовзі приплив поніс їх уперед і майже вбік через неї; дно під ліхтариком Чона До тьмяно зблискувало.

Капітан немовби ожив: на його обличчі грала дика посмішка людини, котра не має чого втрачати.

- Росіяни називають цей жолоб фокстротом, - сказав він.

Удалині, на лінії припливу, Чон До побачив якесь судно. Погукав першого помічника, і вони разом його освітили. То був розбитий патрульний катер, який одним боком сидів на камінні з молюсками. Жодних розпізнавальних знаків на ньому не було, на скелях він пролежав довгенько. Антена була мала й закручена гвинтом, тож Чон До розсудив, що радіо, яке варто рятувати, там нема.

- Певно, що розбилося воно деінде, а катер сюди прибило, - зауважив капітан.

Чон До не був так уже цього певний. Стерновий промовчав.

- Пошукайте шлюпки, - наказав капітан.

Другому помічникові було прикро, що він стоїть не з того боку судна.

- Перевірити, чи хтось вижив? - спитав він.

- Просто присвіти оцим ліхтарем, - сказав йому стерновий.

- Є що-небудь? - поцікавився капітан.

Перший помічник похитав головою: нема.

Чон До побачив червоний вогнегасник, причеплений біля стерна, і, хоч як би йому хотілося, щоб вогнегасник був і на «Чунмі», він промовчав, і вони зі свистом промчали далі повз місце аварії.

- Певне, нема там такої шлюпки, заради якої варто піти на дно, - нарікав капітан.

Вогонь на «Чунмі» гасили відром, тож такий момент, коли треба залишати корабель і другий помічник виявив би, що шлюпок нема, так ніколи й не настав.

Другий помічник спитав:

- А що там із тією шлюпкою?

- Ти світи давай, світи, - нагадав стерновий.

Вони пройшли ту протоку, і, немовби зірвавшись із ланцюга, «Чунма» вскочила в тихіші води. Скелястий зад острова був над ними, а за півкілометра від них нарешті заблищала, замінилася від зовнішніх течій велика лагуна. Отам і могли збиратися креветки. Ліхтарі погасили, приглушили двигун і ввійшли до лагуни за інерцією. Невдовзі круговий приплив потягне їх назад. Течія була постійна, спокійна, поволі наростала, і, навіть коли кіль торкнувся піску, ніхто особливо не хвилювався.

Унизу стирчали прямовисні обсидіанові скелі, берег був крутий і склисто поблискував: уже сам цей блиск здавався таким гострим, що об нього можна порізати ногу. У пісок вчепилися маленькі покручені деревця, і в синюватому світлі видно було, що вітер покрутив їм навіть глицю. Понад водою при місяці було видно купи намитого з проток каміння.

Машиніст розвернув стріли, тоді закинув сіті у воду, намочивши їх, щоб під час швидких прогонів вони були під водою. Помічники перевірили троси та блоки, потім підняли сіть перевірити, чи нема в ній креветок. Із зеленого нейлонового плетива і справді витрусили кілька креветок, але було там і ще дещо.

На палубі, серед кількох десятків креветок, що возилися і світилися фосфором, виявилися дві кросівки. Розпаровані.

- Американське взуття, - визначив машиніст.

Чон До прочитав напис на кросівці:

- «Найк».

Другий помічник схопив кросівку.

Чон До помітив у його очах хвилювання.

- Ні, не бійся, - заспокоїв він другого помічника, - дівчата пливуть далеко звідси.

- Почитай етикетку, - сказав другий помічник. - Це жіночий черевик?

Прийшов капітан і роздивився кросівку. Понюхав, позгинав підошву, щоб подивитися, скільки витече води.

- Не хвилюйся, - заспокоїв капітан. - Він невзуваний.

Він віддав стерновому команду ввімкнути прожектори - і в нефритово-сіруватій воді вони побачили цілу хмару кросівок. Може, кілька тисяч.

Стерновий придивився до води.

- Сподіваюсь, у цій ванні ніде не маячить із-під них контейнер, - промовив він, - і не чекає, щоб нам днище вибити.

Капітан розвернувся до Чона До:

- Сигнали аварії приймаєш?

Чон До відповів:

- Ви ж знаєте політику щодо них.

Другий помічник спитав:

- А яка політика щодо них?

- Та знаю я її, - сказав капітан. - Просто хочу дізнатися, чи не пливе за нами тепер, після відповіді на сигнал, кілька суден.

- Не чув нічого такого, - запевнив Чон До. - Але по радіо вже більше на поміч не кличуть. Є тепер аварійні маячки, які автоматично передають координати GPS на супутник. Я такого й не вловлю. Стерновий має рацію - це, мабуть, тут десь змило з палуби вантажний контейнер.

- То що, сигнали аварії не приймаємо? - спитав другий помічник.

- Коли оцей на борту - ні, - сказав капітан і дав кросівку Чонові До. - Ну то що, товариство, закиньмо знову наші сіті. Нічка буде довга.

Чон До знайшов у Владивостоку радіостанцію з гучним і якісним звуком і ввімкнув її через гучномовець на палубі. Там грав Штраус. Команда кидала сіті в чорні води й не мала часу роздивлятись американське взуття, гора якого росла на палубі.

Поки команда нагорі ловила кросівки, Чон До вдягнув навушники. У них верещало й гавкало, і ці звуки, певне, когось десь тішили. Він не почув китайських зізнань одразу після заходу сонця, та й добре, бо в цих голосах звучала йому така туга й безнадія, а отже, й вина. Він не почув про ті окінавські сім’ї, кожна з яких кликала батька, котрий плив у далеч на своєму кораблі, але Чонові До важко було особливо жаліти дітей, у яких є мама, брати й сестри. Та й від цього «визнай нас» аж нудило. Коли російські родини своїм чоловікам-в’язням просто передають вітання, це надає людині сил. А намагатися вмовити батька-втікача повернутися? Хто ж повернеться на це? Хто б хотів, щоб його знали як таку нещасну, жалюгідну дитину?

Чон До задрімав просто за своїм приладдям - таке з ним бувало рідко. Його розбудив голос тієї, що веслує вночі. Вона веслувала оголеною, розповідала вона, під небесами «чорними й рясними, як гвоздика, яку поставили в чорнило». У неї була фантазія, що люди колись повернуться в море, у них з’являться плавці й дихала, як у кита, людство знову стане океанічним, і не буде ні ворожнечі, ні війни. «Бідолашка, - подумав Чон До, - відпочинь трохи», - і вирішив про це другому помічникові не переказувати.

Уранці «Чунма» взяла курс на південь, її невід був повний: у ньому метлялася навсібіч легка, небувала гора кросівок. На палубі лежали їх сотні, перший і другий помічники сортували їх за загальним виглядом. Гірлянди кросівок, зв’язаних шнурками, звисали з усіх планок і сушилися на сонечку. Зрозуміло, що повноцінних пар знайшлось одиниці. Однак навіть після безсонної ночі всі, здається, були в доброму гуморі.

Перший помічник знайшов пару синьо-білих і сховав собі під койку. Стерновий чудувався сорок п’ятому розміру - яка ж то людина таке носить? - а машиніст нагріб цілу гору кросівок, щоб удома дружина поміряла.

Сріблясті й червоні, з яскравими вставками та смужками-флікерами, білосніжні - ці черевики були на вагу золота: вони дорівнювали харчам, подарункам, хабарам і послугам. На ногах вони не відчувалися взагалі. Поряд із кросівками шкарпетки всієї команди виглядали на рідкість миршаво, а їхні ноги здавалися рябими й линялими серед таких чистих кольорів. Другий помічник перерив усю купу, доки не знайшов собі пару «американських черевиків». Обидва були жіночі. Один червоно-білий, а другий синій. Власне взуття помічник пожбурив за борт, а тоді продефілював палубою в непарних «найках».

Попереду на сході формувалася велика хмарна маса, а перед нею вихором кружляли морські птахи. Це був апвелінг - із глибин западини нагору підіймалася холодна вода й конденсувалася в повітрі. У такій воді полюють кашалоти, вона - дім шестизябрових акул. Нагору в цьому потоці підіймаються чорні медузи, кальмари та глибоководні креветки, білі й сліпі. Подейкували, що саме цих креветок із великими, невідкритими очима живцем із перцем та ікрою споживає сам Великий Керівник.

Капітан схопив бінокль і роздивився. Тоді задзвонив у дзвін - прибігли помічники у своїх обновках.

- Нумо, хлопці! - сказав капітан. - Будемо героями революції!

Капітан сам зайнявся сітями, а Чон До допоміг машиністові зробити імпровізований акваріум із двох бочок для дощової води і баластної помпи. Але виявилося, що ввійти до місця апвелінгу не так просто. Те, що здалеку скидалося на туман, виявилося масою хмар, яка тяглася на кілька кілометрів. Хвилі ходили під несподіваними кутами, утримати рівновагу було важко, а швидкоплинні острівці туману бігли над гребенями хвиль, утворюючи мінливі ліси й галявини видимості.

Уперше кинуті сіті принесли добрий вилов. Креветки у воді були прозорі, білі, коли сіть підняли, і знову прозорі, коли їх вихлюпнули в бочку; їхні довгі вуса то згорталися, то розгорталися. Коли капітан скомандував знову закидати сіті, птахи зникли, і стерновий вів судно крізь туман, вишукуючи птахів.

Глянувши у воду, важко було сказати, що спіймається, але помічники зайнялися сітями, схилившись до води. Раптом на поверхні почався якийсь сильний рух. «Тунці їх знайшли!» - крикнув капітан, і перший помічник знову кинув сіті в море. Стерновий зарипів штурвалом і повів судно колами, а сіті тяглися так повільно, що «Чунма» ледь не переверталася. Зіткнулися дві хвилі, підкинувши судно, так що неприв’язані кросівки попадали у воду, але вилов не згубився, а коли машиніст почав крутити ворот лебідки, у сіті раптом різко блиснуло, немовби вони спіймали кришталеву люстру. Тоді креветки в баку, наче їм це якимось таємним шляхом передалося, почали солідарно фосфоресцувати.

Біля акваріума були потрібні всі: треба було розвантажити вилов, який міг гойднутися над палубою в будь-який бік. Машиніст керував лебідкою, але в останній момент капітан закричав йому, щоб тримав міцно: сіть люто гойдалася на всі боки. Капітан став біля планшира і вдивлявся в туман. Усі решта й собі завмерли, вдивляючись у щось непевне: дуже дивною була ця завмерла поза на тлі стрибків судна і шалених рухів сіті з креветками. Капітан дав знак стерновому ввімкнути сирену, і всі похмуро чекали на відповідь.

- Іди вниз, - наказав капітан Чонові До, - і розкажи, що там чути.

Але було вже пізно. За мить туман розвіявся, і всім відкрився стійкий ніс американського фрегата. «Чунма» скакала й гойдалася на всі боки, а американське судно практично не рухалося, там понад бортом стояли люди з біноклями. І тут до них підплив надувний човен, і американці закинули трос. Серед них були люди з сорок п’ятим розміром взуття.

Перші кілька хвилин американці були сама діловитість, чітко за інструкцією виконали процедуру, яка полягала здебільшого в бадьорому підійманні й опусканні чорних гвинтівок. Вони пішли через рубку та камбуз до долішніх приміщень. З палуби було чути, як вони проходили там, унизу, перегукуючись: «Чисто-чисто-чисто».

З ними був морський офіцер із Південної Кореї, який залишився нагорі, поки американці утримували корабель. Він був бадьорий, у свіжій білій формі, назвався Пак. На ньому був білий шолом із білою та блакитною смугами, облямований сріблястим металом. Він вимагав декларацію, форму реєстрації належності судна й ліцензію капітана - нічого з цього в них не було. Де прапор, цікавився Пак, і чому вони не відповіли на їхній сигнал?

У сітях колихалися креветки. Капітан наказав першому помічникові звантажити їх у бочку.

- Ні, - мовив Пак і показав на Чона До. - Хай це він зробить.

Чон До подивився на капітана. Той кивнув. Чон До пішов до сіті і спробував зупинити її, щоб не гойдалася. Хоча він багато разів бачив, як це роблять, сам ще ніколи не розвантажував. Спробував вирахувати, коли сіть гойднеться над бочкою, смикнув за шнур, і креветки посипалися в бочку, а тоді - й мимо, на палубу, на дошки для потрошіння риби і, нарешті, на черевики Чона До.

- А ти зовсім не схожий на рибалку, - засумнівався Пак. - Поглянь на свою шкіру, руки. Зніми сорочку.

- Тут командую я, - сказав капітан.

- Зніми сорочку, шпигуне, або я скажу американцям, щоб вони з тебе її зняли!

Не встиг Чон До розстібнути й трьох ґудзиків, як Пак побачив відсутність татуювання.

- Я неодружений, - пояснив Чон До.

- Значить, неодружений… - повторив Пак.

- Він сказав, що неодружений, - підтвердив капітан.

- Північна Корея не випустила б тебе в море нежонатого. Хто за тебе сяде, якщо втечеш?

- Послухайте, - втрутився стерновий. - Ми рибалки, ми повертаємося в порт. То й усе.

Пак розвернувся до другого помічника.

- Як його звати? - спитав він про Чона До.

Другий помічник нічого не сказав. Подивився на капітана.

- Ти на нього не дивись! - прикрикнув Пак, підійшовши ближче. - Яка його посада?

- Посада?

- На кораблі, - уточнив Пак. - Гаразд, яка твоя посада?

- Другий помічник.

- Гаразд, другий помічнику, - сказав Пак і показав на Чона До. - Оцей безіменний товариш. У нього яка?

Другий помічник відповів:

- Третій помічник.

Пак зареготав.

- Авжеж, третій, значить, помічник! Це чудово, просто клас! Я колись шпигунський роман напишу й назву його «Третій помічник». Шпигуни срані, як ви вже мені набридли. Ви шпигуєте за вільними народами, намагаєтеся підірвати демократію.

Нагору вийшли деякі з американців. На обличчях і плечах у них були чорні смуги після лазіння вузькими обгорілими переходами. Обшук закінчився, гвинтівки в них були за спинами, вони розслабилися та обмінювалися жартами. На диво молоді вони були - такий гігантський військовий корабель і в руках у таких дітей. Тільки зараз вони, здається, помітили все те взуття. Один із моряків підняв кросівок.

- Блін! - вигукнув він. - Це ж нові «Air Jordans» - такого навіть на Окінаві не купиш!

- Ось і доказ, - сказав Пак. - Оці всі - вони шпигуни, пірати й бандити, ми їх усіх арештуємо!

Моряк із кросівкою в руці захоплено глянув на рибалок. Сказав: «Смокі, смокі?» - і запропонував їм цигарок. Узяв тільки Чон До. То було «мальборо», дуже запашне. На запальничці була намальована усміхнена крилата ракета, одне з крил якої являло собою руку з накачаним біцепсом.

- Молодчина, - похвалив моряк. - Північна Корея приростає бандитами.

Решта двоє моряків похитали головами - ну й судно, он як заіржавіли кріплення тросів безпеки понад бортами.

- Шпигуни? - спитав один із них. - Та в них навіть радара нема. У них, блін, самий компас. У рубці - жодної мапи. Вони це йобане корито, по ходу, навмання ведуть.

- Ви не знаєте, які дияволи ці північні корейці, - не здавався Пак. - Там у них усе стоїть на обмані. Заждіть, цю посудину розпиляємо, то й побачите, що я правду кажу!

Він нахилився й відкрив люк до трюму перед собою. Усередині, заморожені заживо, лежали дрібні ставриди з розкритими ротами.

Чон До раптово зрозумів, що вони б глузували з його обладнання, коли б знайшли, що вони б повиносили його на світло і насміхалися б, яке воно старе і як його зліпили докупи.

І він уже більше не почує еротичних історій доктора Рандеву, не дізнається, чи російських в’язнів випустили достроково, і вічною таємницею залишиться, чи допливуть дві мандрівниці додому на веслах. Він так утомився від вічних таємниць.

Один моряк вийшов зі стернової рубки, загорнувшись у прапор КНДР.

- Ти мудак! - сказав йому колега. - Як ти, сука, до такого додумався? Ти - ганьбовище американського флоту, я це в тебе просто заберу.

Знизу піднявся ще один військовий. На його нашивці було написано «лейтенант Джервіс», він мав планшетку й ручку в руках.

- Рятувальні жилети маєте? - спитав він у рибалок.

Джервіс спробував на мигах показати, який із себе рятувальний жилет, але команда «Чунми» тільки похитала головами. Джервіс поставив позначку у своєму списку й продовжив перевірку.

- Ракетниця? - і показав, ніби стріляє в повітря.

- Ні в якому разі, - відказав капітан. - Ніякої зброї на моєму кораблі!

Джервіс розвернувся до Пака.

- Ти перекладач чи як? - спитав він.

- Я - офіцер розвідки, - відказав Пак.

- Ну ти, бля, переклав би хоч разок?

- Ви що не чуєте - вони шпигуни!

- Шпигуни? - перепитав Джервіс. - На погорілому кораблі! Та тут навіть посрати нормально нема де. Хоч про вогнегасник у них спитай.

Очі в Чона До зблиснули.

- Ось глянь, - зауважив Пак. - Оцей тебе точно зрозумів. Вони, мабуть, усі тут по-англійськи говорять.

Джервіс жестами й звуками спробував показати вогнегасник.

Машиніст тільки молитовно склав руки.

Хоча в Джервіса була рація, але він усе одно гукнув своїм на великому кораблі:

- Дайте вогнегасник!

На борту засперечалися. Потім йому крикнули у відповідь:

- Там що, горить?

- Та Господи! - крикнув Джервіс. - Передайте, та й усе!

Пак сказав:

- Та вони ж його просто на чорному ринку продадуть. Це ж такий народ - бандит на бандиті!

Коли Чон До побачив, що з американського судна спускають на мотузці вогнегасник, він раптом зрозумів, що американці їх відпустять. Він раніше майже не говорив по- англійськи, його такого не вчили - але спромігся на слово:

- Рятувальний пліт.

Джервіс подивився на нього:

- У вас нема рятувального плота?

Чон До похитав головою, мовляв, немає.

- І човен надувний спустіть, - скомандував Джервіс до своїх.

Пак відчував, що ось-ось упустить своїх шпигунів. Він зняв шолом і повозив пальцями по його пласкому верху:

- Ну хіба не очевидно: їм же заборонено мати рятувальні плоти!

- Ну що, треба сказати, ти мав рацію, - кинув Джервіс Пакові. - Оцей справді розуміє по-англійськи.

У рубці хтось із солдатів бавився з радіо. Було чути, як вони передають звідти якісь повідомлення. Один узяв навушники з мікрофоном і промовив:

- Особисте повідомлення для Кім Чен Іра від Том Джон Сона. Ми перехопили ваше косметичне судно, але не можемо виявити там ваш лак для волосся, стягуючу білизну й черевики на платформах, прийом.

Капітан чекав, що спустять шлюпку, тож коли побачив на мотузці якусь жовту штучку, не більшу за двадцятикілограмовий мішок рису, то розгубився. Джервіс показав йому, де червона ручка для надування, і розмахом здоровенних рук окреслив розміри надутого човна.

Усі американці мали маленькі фотокамери, тож коли один став фотографувати, усі решта й собі почали, знявши гору «найків», побурілу раковину, над якою команда голилася, панцир від черепахи, що сушився на сонці, дірку, яку машиніст прорізав у поруччі, щоб можна було справляти велику потребу в море. Один із моряків схопив капітанів календар з актрисою Сан Мун із кадрами її найновіших фільмів. Американці гигикали, що в Північній Кореї дівчата на календарях носять сукні до підлоги, але капітан цього не стерпів, а пішов і забрав календар. Тут один з американців вийшов із рубки з корабельним портретом Кім Чен Іра. Якось він зумів віддерти його від стіни і тепер переможно тримав над головою.

- Беремо трофей! - вигукнув він. - Це їхній головний!

Команда «Чунми» завмерла.

Пак одразу стрепенувся:

- Ні, ні, ні, - запротестував він. - Це дуже серйозно! Портрет треба повернути назад!

Але матрос не хотів розлучатися з портретом.

- Ти ж сказав, що вони шпигуни, еге ж? Хто знайшов, той і взяв, правда ж, лейтенанте?

Лейтенант Джервіс намагався розрядити ситуацію.

- Та хай уже візьмуть хлопці парочку сувенірів, - мовив він.

- Але ж це не жарти! - заперечив Пак. - За таке там у тюрму саджають. У Північній Кореї це може означати смерть!

З рубки виліз другий матрос, який відколупав портрет Кім Ір Сена.

- А ось і його брат! - оголосив він.

Пак виставив руки перед собою:

- Стоп. Ви не розумієте. Ви, може, зараз людей просто в могилу відправляєте. Їх треба затримати й допитати, а не підписувати їм смертний вирок!

- А гляньте, що в мене є, - похвалився ще один американець. Він вийшов з рубки в шоломі капітана. Другий помічник у два стрибки опинився поруч і приставив матросу до горла свій ніж для акулячих плавців.

З півдюжини гвинтівок миттєво скочило з плеча і майже одночасно клацнули затворами. Угорі, на палубі фрегата, моряки так і завмерли зі стаканчиками кави в руках. Стало так тихо, що було чути лише легке деренчання снастей і хлюпання води в бочці з креветками. Чон До відчував, як хвилі, що відбивалися від американського борту, підкидали «Чунму».

Капітан дуже спокійно звернувся до другого помічника:

- Синку, це всього-на-всього шапка.

Другий помічник відповів капітанові, не зводячи, утім, очей з моряка:

- Не можна плавати навколо світу й робити все, що заманеться. Є правила, і їх треба дотримуватися. Не можна отак просто красти в людей шапки.

Чон До сказав другому помічникові:

- Просто відпусти його.

- Я знаю, де проходить межа! - відповів другий помічник. - І не переступаю її - а вони переступають. Хтось має зупинити їх, вибити їм цей дур з голови.

Джервіс витяг з кобури свій пістолет:

- Паку, - попросив він, - прошу, переклади, що його зараз застрелять.

Чон До зробив крок уперед. Очі другого помічника були холодні й блищали непевним блиском, а американець благально дивився на Чона До. Той обережно зняв шолом з голови американця й поклав руку на плече другому помічникові. Той сказав:

- Якщо людина ось-ось упоре дурницю, її треба зупинити! - тоді відступив назад і викинув ніж у море.

Моряки підняли дула вгору й озирнулися на Джервіса. Лейтенант підійшов до Чона До:

- Я дуже вам зобов’язаний, ви допомогли вашому колезі відступитися. - Він потиснув Чонові руку й дав свою візитну картку. - Раптом будете у вільному світі.

А тоді востаннє довгим, уважним поглядом озирнув «Чунму» і сказав:

- Тут немає нічого. Контрольовано залишаємо судно, шановні.

Далі був майже балет: дуло опущене, відхід, спуск, наступний, дуло вгору - і восьмеро американців залишили «Чунму» так, що сім гвинтівок весь час цілилися в бік рибальської команди, а при цьому за кілька безшумних секунд усі пішли з палуби, і шлюпка відпливла.

Стерновий одразу повернувся до штурвала, щоб «Чунма» знову лягла на курс, і сірий корпус фрегата вже почав зникати в тумані. Чон До замружився, намагаючись подумки зазирнути досередини того судна, уявляв його зв’язкову рубку та обладнання, яке могло вловлювати що завгодно, має силу спіймати будь-яке сказане у світі слово. Подивився на картку в руці. То був узагалі не фрегат, а перехоплювач, військовий корабель США «Стійкість». А в його кросівках, він тільки зараз відчув, лазять креветки.

Хоч пального й було обмаль, капітан скомандував тримати курс на захід, і команда сподівалася, що він веде їх у безпечні північнокорейські води, а не в якусь мілку бухту, щоб пустити там на дно зганьблену «Чунму». Вони йшли по хвилях доволі швидко, і було дуже дивним пливти так, що їх видно з суходолу, а на судні немає прапора вгорі. Стерновий у своїй рубці все поглядав на два білі прямокутники на стінах, де раніше були портрети вождів.

Чон До, який у середині дня втомився, позмітав розсипаних креветок у воду, повертаючи їх до того загадкового світу, який їх створив. Але це було лише вдавання роботи, так само як і те, що помічники возилися коло бочки з креветками, а машиніст крутив лебідку, яка була скоріше реквізитом. Капітан ходив по палубі колами, дедалі більше лютував, судячи з його бурмотіння під ніс, і ніхто не хотів до нього наближатись, а водночас ніхто й не спускав з нього очей.

Капітан знову пройшов повз Чона До. Шкіра в старого почервоніла, і чорні татуювання на ній аж димилися.

- Три місяці! - сказав капітан. - Три місяці на борту, і ти навіть нормально рибалку з себе вдати не можеш?! Ти ж сто разів бачив, як ми сіть розвантажуємо, - чи ж не їв ти з тих самих мисок, що й ми, не срав у те саме відро?!

Усі дивились, як капітан іде на бак, а коли він повернувся, помічники припинили вдавати діяльність, а стерновий вийшов із рубки.

- Розсівся там у своїх навушниках, крутиш ручки, стукотиш уночі на машинці! Коли ти прийшов на корабель, про тебе казали, що ти знаєш тхеквондо, що можеш убивати. Я думав, настане час - і ти будеш сильним. Ну, який же з тебе розвідник - ти навіть не можеш просто селюка, такого як ми, з себе вдати!

- А я не розвідник, - виправдовувався Чон До. - Мене просто послали на мовні курси.

Але капітан не слухав його.

- Другий помічник зробив дурницю, але він діяв, захищав нас, а не підставляв під небезпеку. А ти відморозився, і тепер це може скінчитися погано для всіх.

Перший помічник спробував щось пояснити, але капітан тільки кинув на нього лютий погляд.

- Сказав би, що ти журналіст, пишеш матеріал про скромних рибалок. Чи що ти з університету Кім Ір Сена, досліджуєш креветок. Цей офіцер не намагався з тобою подружитися. Ти йому до одного місця, - потім капітан махнув рукою в бік берега, - а оті - ще гірші! Для них люди нічого, узагалі нічого не значать!

Чон До спокійно дивився в очі капітанові.

- Ти зрозумів?

Чон До кивнув.

- Тоді скажи.

- Люди для них нічого не значать, - мовив Чон До.

- Отож. Їм цікаво тільки, що ми розкажемо, чи корисна їм буде оця історія. Коли нас спитають, що сталося з нашим прапором і портретами, що ми скажемо?

- Не знаю, - відповів Чон До.

Капітан розвернувся до машиніста.

Машиніст запропонував:

- Була ще одна пожежа, тепер уже в рубці, і портрети, на жаль, згоріли. Можемо влаштувати пожежу, а коли все достатньо обгорить, загасимо вогнегасником. Треба, щоб судно димилося, заходячи в гавань.

- Гаразд, - промовив капітан, - гаразд. - І спитав машиніста, яка буде його роль у цій історії.

- Я обпік руки, намагаючись урятувати портрети!

- А причина займання? - спитав капітан.

- Дешеве китайське пальне! - сказав другий помічник.

- Добре, - похвалив капітан.

- Розбавлене південнокорейське пальне! - запропонував перший помічник.

- Ще краще! - посміхнувся капітан.

Стерновий запропонував:

- А в мене обсмалилося волосся, коли я намагався врятувати прапор!

- Ну, а ти, третій помічнику, - спитав капітан, - що ти робив на пожежі?

Чон До замислився.

- Ну… Воду відрами носив?

Капітан скривився. Він підняв із палуби кросівку і роздивився її кольори: жовте й зелене з бразильським ромбом.

- Ні, так ми нічого не пояснимо, - мовив він і викинув кросівку за борт. Підняв іншу, білу зі срібною галочкою. Теж викинув.

- Скромні риболови вийшли в щедрі північнокорейські води, - почав капітан, - своєю працею збагачуючи найдемократичнішу націю світу. Хоч як вони втомилися, хоч вони й перевиконали свою революційну норму, вони знали, що наближається день народження Великого Вождя Кім Ір Сена і що достойники з усього світу прибудуть віддати йому шану.

Перший помічник приніс ті кросівки, які беріг під ліжком. Глибоко, болісно зітхнувши, викинув їх у море. І продовжив:

- Що ж могли зробити ці скромні рибалки, щоб ушанувати Великого Вождя? Вони вирішили добути вишуканих північнокорейських креветок, предмет заздрості всього світу.

Стерновий підгилив ще одну кросівку в море.

- Славлячи Великого Вождя, креветки радо пострибали з океану в рибальські сіті.

Машиніст став спихати за борт цілі купи кросівок.

- Аж тут, боязко ховаючись у тумані, підкралися американці, - додав він, - на величезному судні, купленому на криваві долари капіталізму!

Другий помічник на мить заплющив очі. Він зняв кросівки й залишився босим. В очах його читалося: «Найбільша несправедливість відбувається просто зараз!» І з його рук кросівки теж вислизнули й упали у воду. Він удав, що дивиться в далечінь, щоб ніхто не побачив його обличчя.

Капітан звернувся до Чона До:

- Яка ж твоя роль, громадянине, у цій історії неприхованої імперіалістичної агресії?

- Я все бачив, - сказав Чон До. - Юний другий помічник занадто скромний, щоб хвалитися своєю хоробрістю, але я бачив, я бачив усе: як американці скочили на наше судно, щоб захопити нас зненацька, як південнокорейський офіцер вів їхніх солдафонів, немов псів на ланцюгу. Я бачив, як вони ображали нашу країну й загорталися в наш прапор, але коли вони торкнулися портретів наших вождів, тут, немов блискавка, немов дух вірної самопожертви, з’явився другий помічник, витяг ніж і хоробро кинувся на цілий загін американських свиней! За мить американці відступили, боячись за своє життя! Отаку хоробрість і революційну звитягу виявив наш другий помічник!

Капітан підійшов і поплескав Чона До по спині. По тому всі «найки» було скинуто в море, так що за «Чунмою» простяглася ціла вервечка кросівок. Зібране за цілу ніч викинули за борт протягом кількох хвилин. Тоді капітан звелів принести вогнегасник.

Машиніст приніс його до борту, і всі дивилися, як вогнегасник занурюється під воду. Носом донизу червоний балон опускався в глибини. Настала черга рятувального плота, який поклали на поруччя. Усі на прощання подивилися на нього в жовтому надвечірньому світлі, але коли перший помічник зібрався скидати, капітан його зупинив.

- Зажди. - Капітан замислився на мить. - Хоч погляньмо, як він працює.

Капітан смикнув за червону ручку, і, як обіцяв лейтенант, човен вибухоподібно надувся, не встигнувши навіть торкнутися води. Він був новенький, чистий, з подвійним краєм, з навісом від поганої погоди, у ньому могла б уміститися вся команда. Нагорі поблискувала маленька червона лампочка. Усі разом провели очима їхній рятувальний човен, який поплив у безвість без них.

Чон До проспав, доки дійшли до порту Кінчхе під вечір. Уся команда начепила червоні партійні значки. У доках їх зустріла велика група: кілька солдатів, морський міністр із Чхонджина, якісь місцеві партійні чиновники та журналіст із місцевого відділу «Родон сінмун»[12]. Вони всі знали про зухвалі радіосигнали американців, хоча ніхто й не збирався кинути виклик американському флоту й урятувати «Чунму».

Чон До розповів свою легенду, а коли журналіст спитав, як його звати, Чон До сказав, що це неважливо, адже він лише скромний громадянин найвеличнішої країни світу. Журналістові це сподобалось. У доки прийшов і літній добродій, якого Чон До спочатку не помітив, - у сірому костюмі і з їжачком сивого волосся. Але руки в нього були такі, що, побачивши, неможливо було забути: колись переламані, вони неправильно зрослися. Вигляд у них, власне, був такий, ніби їх засунули в механізм лебідки на «Чунмі». Коли все скінчилося, старий і журналіст відвели другого помічника вбік, щоб отримати підтвердження цієї історії й записати пряму мову.

Коли стемніло, Чон До пішов рейками вагонеток для риби на новий консервний завод. На старому виробили невдалу партію бляшанок риби, і багато громадян загинуло від ботулізму. Проблему виявилося неможливо локалізувати, тож вирішили збудувати новий завод поряд зі старим. Чон До пройшов повз рибальські судна, повз пришвартовану «Чунму», яку вже розвантажували якісь люди в сорочках із комірами на ґудзиках. Якщо чхонджинські бюрократи не виявляли надзвичайної вірності й послуху, то мусили вирушати в паломницьку подорож до Вонсана чи Кінчхе й тижнів зо два послужити, займаючись революційною працею, наприклад, день і ніч розвантажувати рибальські судна.

Чон До мешкав у домі начальника заводу - великому, красивому будинку, у якому всі інші боялися селитись з огляду на те, що сталося з начальником заводу і його сім’єю. Чон До жив лише в одній кімнаті - на кухні, де було все, що треба: лампочка, вікно, стіл, пічка й спальне місце, яке він собі сам влаштував. На суходолі він проводив лише два дні на місяць, і якщо в будинку й було щось загадкове, то привиди, здається, його не турбували. На столі вмостився передавач, який Чон До збирав. Якщо передавати короткими періодами, як тоді американці з морського дна, то, може, йому вдасться лишитися непоміченим. Але що ближче було до завершення роботи, то повільніше вона йшла, бо про що він говоритиме по радіо? Розповість про солдата, який говорив: «Смокі, смокі?» Чи про обличчя капітана, коли вони пливли на південь понад широкими пустельними піщаними пляжами Вонсана, про який усім пхеньянським бюрократам розповідають, що їх відправлять туди раювати на пенсії?

Чон До заварив собі чаю на кухні, поголився вперше за три тижні. З вікна дивився, як розвантажують «Чунму» в темряві люди, які, певне, благають долю, щоб швидше настала та мить, коли вимкнуть електрику й можна буде лягти на свою койку. Спочатку він поголив навколо рота, а потім замість того, щоб допити чай, хильнув китайського віскі; у звуках бритви йому чувся ніж, що ріже акулячу шкіру. Справді, щось захопливе було в тому, як він розповідав журналістові свою історію, і на диво передбачливим виявився капітан: журналістові не було навіть потрібне його ім’я.

Пізніше вночі, коли вимкнули електрику й зайшов місяць, Чон До пішов на дах і в повній темряві навпомацки знайшов димар. Він сподівався встановити антену, яка б висовувалася з димаря, якщо смикнути за шнур із кухні. Цієї ночі він лише проводив шнур, і навіть це треба було робити якнайбільш непомітно. Чонові До було чути океан, морське повітря дихало йому в обличчя. Але, сидячи на похилому даху, він зовсім не бачив океану. Він бачив море за дня, безліч разів виходив у море - а якби ні? Що собі уявляє людина, коли попереду - безмірна, величезна темрява? Акули з обрубаними плавцями принаймні бачили, що там, на споді океану, і втіхою їм було те, що вони знали, куди падають.

На світанку залунали гудки. Для Чона До це зазвичай було сигналом лягати спати. Прокинувся гучномовець і почав вигукувати ранкові повідомлення:

- Вітаю вас, громадяни!

Тут у двері постукали - і, відчинивши, Чон До уздрів другого помічника. Хлопець був добряче п’яний і, схоже, побував у запеклій бійці.

- Чув новину? - спитав другий помічник. - Я тепер герой Вічної Революції - тобто мені медалі дадуть, а як прийде час - платитимуть геройську пенсію!

Вухо в другого помічника було порване, і не завадило, коли б капітан йому трохи підшив рот. Обличчя розпухло загалом, хоча на ньому виділялося кілька виразних окремих ґуль. На грудях у хлопця сяяла медаль - малинова зірка.

- Зміївки[13] не маєш? - поцікавився він.

- Може, перейдемо до пивця? - запропонував Чон До і відкрив дві пляшки «рьоксону».

- Люблю тебе, друже, - ти завжди готовий квакнути зранку! Як тобі такий тост: «Що довша ніч, то коротший ранок!»

Коли другий помічник узяв свою пляшку, Чон До помітив: у хлопця не було ніяких слідів бійки на суглобах пальців. Він зауважив:

- Схоже, у тебе вчора завелися нові друзі?

- Що я тобі скажу, - мовив другий помічник. - Здійснити подвиг просто, а стати героєм - це пиздець.

- То вип’ємо ж за подвиги!

- І їхні наслідки! - додав другий помічник. - Серед яких той, що я тобі свою жінку покажу, - ото надивуєшся, яка вона красуня!

- З нетерпінням чекатиму, - відповів Чон До.

- Ні, ні, ні, - сказав другий помічник. Він підійшов до вікна й показав на жінку, яка стояла на рейках для рибних вагонеток. - Онде, глянь. Правда, вона ого? І скажи, що ні!

Чон До визирнув у вікно. Дівчина мала вологі, широко розставлені очі. Чон До впізнав цей вираз обличчя: вона немовби відчайдушно хотіла, щоб її вдочерили, але не ті люди, які зараз приїхали на оглядини.

- Ну, скажи, хіба не дивовижна? - не вгавав другий помічник. - Покажи мені красивішу жінку!

- І сперечатись нема про що, - погодився Чон До. - Так я її теж радий бачити, прошу до хати.

- Вибач, - сказав другий помічник. - Вона сюди ані ногою. Боїться привидів. Наступного року я їй, мабуть, дитинку зроблю - тоді в неї груди наллються молоком… Можу її попросити підійти ближче, щоб тобі краще видно було. А то попрошу, хай заспіває. Ти як почуєш, то й з вікна випадеш!

Чон До відпив зі своєї пляшки:

- Нехай заспіває про істинних героїв, які не просять нагороди.

- Збоченське в тебе почуття гумору, - зауважив другий помічник, прикладаючи холодну пляшку до ребер. - Ти знаєш, що дітей героїв беруть до партійних шкіл, отих, де з червоними галстуками? Може, я наплоджу цілу купу діточок і оселюся в отакому будинку. Може, просто в оцьому!

- Селися на здоров’я, - відказав Чон До. - Тільки, схоже, жінка твоя сюди не захоче.

- Ой, та вона як дитина, - відповів на те другий помічник. - Вона зробить усе, що я скажу. Правда, я можу її сюди привести. Ти побачиш, вона зробить для мене що завгодно.

- А ти як, привидів не боїшся? - спитав Чон До.

Другий помічник роззирнувся, заново оцінюючи будинок.

- Я б не хотів сильно замислюватися над тим, як усе скінчилося для дітей начальника заводу. А де воно сталося?

- Нагорі.

- У ванній?

- Там дитяча кімната.

Другий помічник відкинувся назад і подивився в стелю. Потім заплющив очі. На якусь мить Чон До подумав, що його товариш задрімав. І тут другий помічник обізвався:

- Діти. Це все через них, правда? Так розповідають.

- Еге ж, розповідають, - кивнув Чон До. - Але люди роблять будь-що заради того, щоб вижити, а потім не можуть жити з цими вчинками.

Другий помічник у дев’яності роки був зовсім малим, тож для нього цей час після голоду, напевне, видавався надзвичайним процвітанням. Він зробив великий ковток:

- Якби всі, кому було зле й хто з тим дуба врізав, справді випускали якийсь дух, - сказав він, - так на світі й продихнути не можна було б, ти розумієш, про що я?

- Та мабуть.

- Тож я в духів і привидів не вірю, ясно? Здохла в кого-небудь канарка, йому в темряві цвірінчання якесь почулося, а він думає: «Ах, це привид моєї пташки». А якщо мене спитати, то привид - це якраз навпаки. Це те, що ти відчуваєш, розумієш, що воно там є, але нічого не розумієш. Як у того капітана «Квана Лі», - якому лікарі ампутацію робили. Не знаю, чи чув ти про нього.

- Не чув.

- Він прокинувся в лікарні й питає: «Де моя рука?», - а лікарі йому: «Нам дуже шкода, але ми мали її ампутувати», - а капітан їм: «Я знаю, що в мене рука відрізана, але де вона?» - а вони йому не сказали. Він казав, що відчуває, як вона без нього стискається в кулак. У ванній відчував, як на відсутню руку тече гаряча вода. Але де вона: викинули її чи спалили? Він знає, що рука десь там, він буквально її відчуває, тільки сили в ній нема.

- Як на мене, - зауважив Чон До, - головна помилка щодо привидів - це те, що вважається, ніби вони мертві. За моїми спостереженнями, привиди виникають від живих - тих, кого знаєш, але їх немає поряд.

- Як дружина капітана?

- Як дружина капітана.

- Я ніколи її не бачив, - сказав другий помічник, - але бачу її обличчя на грудях у капітана й не можу втриматися - гадаю, де вона, з ким, чи думає ще про капітана.

Чон До підняв свою пляшку й випив за цей глибокий здогад.

- Чи, може, оті твої американці на дні, - продовжував другий помічник. - Ти чуєш, як вони там балакають, ти розумієш, що вони важливі, але вони просто тобі недоступні. Тільки це й важить, розумієш, якраз відповідає твоїй біографії.

- Якій ще моїй біографії?

- Ой, ну це я так, - сказав другий помічник. - То капітан колись казав.

- Ну?

- Він лише сказав, що ти сирота, що сироти завжди тягнуться до того, чого в них немає…

- Правда? А ти певен, що він не казав, що сироти намагаються вкрасти життя в інших людей?

- Не засмучуйся. Капітан просто хотів сказати, щоб я не дуже з тобою дружбу водив.

- Чи про те, що сироти, коли помирають, люблять прихопити ще кого-небудь із собою? Чи про те, що сиротами стають не просто так? Про сиріт усяке говорять, розумієш.

Другий помічник підняв руку:

- Слухай, капітан просто сказав мені, що тебе ніхто не вчив вірності.

- Можна подумати, ви з цього такі спеціалісти. А коли хочеш знати, як є, то я навіть не сирота.

- Він сказав, що ти будеш це заперечувати. Капітан нічого поганого не хотів. Він просто каже, що військові забирають собі всіх сиріт і особливим чином навчають їх нічого не відчувати, коли іншим людям погано.

За вікном на снастях рибальських суден вигравало сонце. А молода жінка раз у раз відступала вбік, коли повз неї везли тачку з рибою.

- А не скажеш мені, що ти робиш тут? - поцікавився Чон До.

- Я ж і сказав, - відповів другий помічник. - Дружину хотів тобі показати - правда ж, красуня?

Чон До просто подивився на нього.

Другий помічник продовжив:

- Ну звичайно! Вона, розумієш, як магніт, цій красі неможливо опиратися. Моє татуювання не бреше. І в нас уже, уважай, родина. Я тепер герой, звичайно, і зараз уже майже певна річ, що колись буду капітаном. Просто хочу сказати, мені є що втрачати, і то чимало.

Другий помічник замовк, добираючи слова, а тоді продовжив:

- А ти - у тебе нікого немає. У тебе тільки і є, що койка на кухні в будинку з привидами.

Жінка знадвору покликала його жестом, але другий помічник відмахнувся.

- От коли б ти дав тому американцеві в пику, був би зараз у Сеулі, на волі. Такого в мене не буде. А якщо в чоловіка немає ниточок, як у маріонетки, то чим його зупиниш?

Як же пояснити другому помічникові, що єдиний спосіб скинути з себе всіх привидів - це знайти їх, і єдине місце, де Чон До може це робити - тут. Як пояснити свій невідступний сон, що він слухає радіо, уловлює шматки важливих повідомлень, від матері, від знайомих по сиротинцю. Налаштувати приймач на них було складно, і раніше він прокидався, учепившись в узголів’я, неначе то ручка налаштування ультрависоких частот. Іноді повідомлення переказують якісь люди від інших, котрі чули, що хтось бачив його матір. Мати хоче, щоб він терміново з нею зв’язався. Хоче сказати йому, де вона, пояснити, чому так, вона повторює своє ім’я, знову й знову, але він ніяк не може розчути його. Як тут поясниш, що в Сеулі матері не буде чути?

- Ходімо, - сказав Чон До. - Давай-но до капітана сходимо, хай пащу тобі зашиє.

- Жартуєш? Я ж герой! Тепер я до лікарні піду!

Коли «Чунма» знову вийшла з порту, на ній красувалися нові портрети Великого Вождя й Великого Керівника - Кім Ір Сена та Кім Чен Іра. На камбузі поставили новий стіл, також зробили й новий стільчак у гальюні, бо негоже героєві справляти потребу у відро, хоча герої Північної Кореї пройшли й не такі випробування без скарг і нарікань. Завівся в них і новий прапор КНДР, який вони спустили, відійшовши на одинадцять кілометрів від берега.

Капітан був у чудовому гуморі. На палубі з’явився новий рундук, і, поставивши на нього ногу, капітан скликав команду. Відімкнув рундук і дістав ручну гранату.

- Оце, - пояснив він, - мені дали на випадок повернення американців. Я матиму кинути це в кормову частину трюму - і підірвати нашу славну «Чунму».

Чон До аж очі вирячив:

- А чому не в машинне відділення?

Машиніст подивився на нього поглядом, у якому читалося: «Щоб ти всрався!»

І тоді капітан викинув гранату в море, і вона з тихим «бульк!» зникла під водою.

А до Чона До сказав:

- Не хвилюйся, я б спочатку постукав, коли що.

Капітан відкрив рундук ударом ноги й показав усім надувний рятувальний човен, напевне, витягнутий із радянського пасажирського літака. Колись він був помаранчевий, а нині полиняв до тьмяного персикового; біля червоної ручки стояло зловісне попередження не курити під час розгортання човна.

- Коли граната вибухне і наше любе судно піде на дно морське, я отримав наказ надути оце, щоб зберегти життя нашого героя. Не мені розповідати вам, яку довіру виявлено до нас таким подарунком.

Другий помічник вийшов наперед, майже боячись цієї речі, і став роздивлятися кириличні написи.

- А цей більший, - зауважив він.

- Сюди може вміститися повний літак людей, - посміхнувся машиніст, - або велич одного героя!

- Ага, - погодився перший помічник. - А я, наприклад, матиму честь пливти поряд, тримаючись за пліт, у якому сидить Герой Вічної Революції!

Але капітан ще сказав не все.

- І я гадаю, що настав час зробити третього помічника офіційним членом нашої команди.

Він видобув із кишені складений у кілька разів промащений папірець. У ньому були дев’ять з’єднаних тонких швацьких голок. Кінчики їх почорніли від численних татуювальних процедур.

- Хоч я й не росіянин, - мовив він Чону До, - але побачиш, я цією штукою теж дещо можу. А тут можна навіть не перейматися замерзанням чорнила.

На камбузі Чона До поклали на стіл і сказали зняти сорочку.

Коли стерновий побачив оголені Чонові груди, то весело вигукнув:

- А, незайманий! - і всі зареготали.

- Слухайте, - засумнівався Чон До. - А чи треба так? Я ж навіть не жонатий.

- Ну й нехай, - відповів капітан. - Я тебе зараз оженю з найкрасивішою жінкою на світі!

Поки стерновий із першим помічником гортали календар з актрисою Сан Мун, капітан натрусив у ложку чорнильний порошок і замісив із кількома краплями води в рідкувату пасту. Календар давно висів у рубці, але Чон До ніколи особливо до нього не придивлявся, бо календар відгонив тим самим патріотизмом, який транслювався через гучномовці. Кіно він краєм ока бачив, може, двічі в житті, і це були китайські фільми про війну, які показували його загонові, коли погода не підходила для підземних навчань. Звісно, йому інколи траплялися на очі афіші з фільмами Сан Мун, але вони наче його й не стосувалися. Тепер, дивлячись, як перший помічник зі стерновим гортають той календар, обговорюючи, з якої картинки краще взяти обличчя, він дещо їм позаздрив: вони пригадували відомі сцени й цитати з фільмів із народною артисткою КНДР. Чон До побачив, які глибокі й печальні очі в Сан Мун, помітив тоненькі зморшки навколо них - свідчення сильної волі перед лицем утрат, - і мусив зібрати всі сили, щоб придушити в собі спогади про Руміну. І водночас сама думка про портрет - будь-чий, зрештою, - який завжди житиме над твоїм серцем, видавалася йому надзвичайно привабливою. Чому ми навіки не набиваємо на своєму тілі зображення всіх тих людей, які для нас по-справжньому важливі? І тут Чон До згадав, що зараз у нього немає жодної такої людини - тому йому зараз і наколють на грудях портрет ніколи не баченої актриси з календаря в рубці рибальського судна.

- Якщо вона відома актриса, - припустив Чон До, - то всі в країні її впізнають і зрозуміють, що вона не моя жінка!

- Це татуювання, - пояснив капітан, - для американців і південних корейців. Для них це просто буде жіноче обличчя.

- Правду кажучи, - зізнався Чон До, - я не знаю навіть, чому ви, хлопці, наколюєте на грудях портрети дружин.

Другий помічник сказав:

- Так ми ж рибалки!

- Щоб можна було впізнати тіло, - уточнив стерновий.

Мовчазний машиніст додав:

- Щоб вона завжди була поряд, коли про неї думаєш.

- Як шляхетно звучить! - посміхнувся перший помічник. - Але це й для дружин робиться. Вони вважають, що чужа жінка не спатиме з чоловіком, у якого таке татуювання, хоча буває по-різному й дівчата трапляються всякі.

- Причина лише одна, - мовив капітан. - Це робиться для того, щоб вона завжди була у твоєму серці.

Чон До замислився над цим. У нього виникло дитяче питання, питання людини, незнайомої з любов’ю в жодному її вияві:

- То ви оселяєте Сан Мун назавжди в моєму серці?

- Ох, юначе, - промовив капітан, усміхаючись до всіх, хто зібрався навколо. - Вона - актриса. Коли ти бачиш її в кіно, це не зовсім вона. Це просто її героїні.

- Я не бачив її фільмів, - зізнався Чон До.

- Ну то й порядок, - сказав капітан. - Нема чим і перейматися.

- Що це за ім’я таке - Сан Мун? - спитав Чон До.

- Думаю, вона знаменитість, - відповів капітан. - У Пхеньяні, мабуть, в усіх янбанів дивні імена.

Вони вибрали кадр із «Далеких тиранів». Це був великий план обличчя, і героїня дивилася не на далеку армію імперіалістів поглядом, сповненим гордої відповідальності, - її очі споглядали вершину гори Пекту[14], шукаючи духовної підтримки. Також в очах Сан Мун - повага й благоговіння перед усім, що і вона, і глядачі втратять до того моменту, як підуть фінальні титри.

Стерновий рівно тримав календар, а капітан почав з очей. Працював він дуже технічно - витягав голки зі шкіри, особливим чином ворушачи їх туди-сюди; подібним вібруючим рухом затягують боцманський вузол. Так біль був меншим, а кінчики голок входили в шкіру під кутом, уводячи в неї чорнило. Зайве чорнило й кров капітан витирав мокрою ганчіркою.

Працюючи, капітан міркував уголос:

- Що варто третьому помічникові знати про свою нову дружину? Її краса очевидна. Вона з Пхеньяна, якого ніхто з нас ніколи не побачить. Її помітив сам Великий Керівник і обрав на головну роль в «Істинній дочці Батьківщини», першому фільмі виробництва КНДР. Скільки їй тоді було?

- Шістнадцять, - підказав перший помічник.

- Наче так, - сказав стерновий. - А тобі скільки? - спитав він другого помічника.

- Двадцять.

- Двадцять років, - повторив стерновий. - Отже, цей фільм зняли в рік твого народження.

Хитавиця, схоже, ніяк не заважала капітанові.

- Вона була улюбленицею Великого Керівника, єдиною актрисою. Більше нікого не ставили в кіно на головні ролі, і так тривало роками. Також, незважаючи на її красу, а може, якраз через її красу, Великий Керівник не дозволяв їй виходити заміж, тож усі її ролі були тільки ролями, сама вона не знала кохання.

- І тут з’явився командир Ґа, - уставив слово машиніст.

- Так, з’явився командир Ґа, - повторив капітан відсутнім тоном людини, яка губиться в дрібних деталях. - Так, і через нього тобі не треба перейматися, що Сан Мун оселиться у твоєму серці занадто глибоко.

Чон До чув про командира Ґа: він був практично кумиром військових - чоловік, який успішно керував шістьма місіями з ліквідації в Південній Кореї, здобув золотий пояс із тхеквондо й очистив армію від гомосексуалістів.

Другий помічник додав:

- Командир Ґа навіть із ведмедем бився.

- Щодо цього я не певен, - мовив капітан, прокреслюючи делікатну лінію шиї Сан Мун. - Коли командир Ґа поїхав до Японії й переміг Кімуру, усі дізналися про це, щойно він повернувся до Пхеньяна. І він назвав, що хоче в нагороду. Великий Керівник зробив його міністром тюремних шахт, це дуже вигідне місце, бо там не треба нічого робити. Але командир Ґа вимагав собі актрису Сан Мун. Минув час, у столиці були деякі проблеми. Урешті Великий Керівник неохоче виконав його прохання. Пара одружилася, у них народилося двоє дітей, і тепер Сан Мун живе відлюдно, самотньо і в печалі.

Усі затихли, коли капітан це промовив, і Чон До раптом зрозумів, що співчуває їй.

Другий помічник болісно подивився на нього.

- Це правда? - спитав він. - Ви знаєте, що з нею зараз, чим усе закінчилося?

- Так закінчують усі дружини, - сказав капітан.

Тієї ночі свіже татуювання боліло, і Чон До аж до болю хотів почути ту, що веслує вночі. Капітан казав, що морська вода не дасть татуюванню запалитися, але Чон До боявся піти нагору по воду й пропустити її позивні. Він дедалі більше почувався єдиною людиною у світі, яка розуміє цю мандрівницю. Таким був вибір Чона До - стати нічною істотою в країні, де на ніч вимикають електрику, - але це був і його обов’язок, як узятись за весла із заходом сонця чи дозволити гучномовцеві заповнювати твою голову вигуками, але не прокидатися. Навіть команда думала про неї, як про ту, що веслує на схід сонця, немовби той схід був метафорою чогось надприродного, утопічного. Чон До розумів, що вона веслує до сходу сонця, коли, стомившись і виконавши своє, можна було вкладатися спати. Тільки глибоко вночі він нарешті знайшов її хвилю, ледве чутну, бо човен уже далеко, з півночі.

- Щось сталося з системою навігації, - розповідала вона. - Вона постійно повідомляє неправильні дані. Ми не там, де вона каже, ми там бути не можемо. Попереду на воді щось є, але ми не можемо його розгледіти.

Стало тихо, і Чон До покрутив ручку, спробував налаштуватися.

Вона повернулася:

- Це працює? - питала вона. - Працює? Там судно, судно без світла. Ми вистрілили ракетою. Червоний спалах відобразився від корпусу якогось судна. Чи є тут хто-небудь? Врятуйте нас, будь ласка!

«Хто на них може напасти?» - гадав Чон До. Який пірат нападе на жінку, якій не треба нічого, крім як просто пливти крізь темряву? Чон До почув якийсь різкий звук в ефірі - постріл? - і в його голові закрутилися всі причини, з яких він не може її врятувати: вона занадто далеко на півночі, її знайдуть американці, у нього навіть немає мапи цих вод. Усе це так, але, звичайно, головна причина була в ньому. Через нього, Чона До, вони не можуть узяти курс туди й урятувати її. Він простяг руку й вимкнув приймач, і в його очах ще лишилися зелені плями від лампочок. Знявши навушники, раптом відчув тихе й холодне повітря. Вийшов на палубу й став вдивлятися в далину, шукаючи самотнього червоного спалаху сигнальної ракети.

- Щось загубив? - спитав капітан. Просто голос із рубки.

Чон До розвернувся й побачив червоний кінчик його цигарки.

- Так, - промовив Чон До. - Гадаю, так.

Капітан не виходив із рубки.

- Малий зараз сам не свій, - сказав він. - Тільки твоїх божевільних штучок йому бракувало.

Чон До спустив на тросі відро, зачерпнув води та облив собі груди. Біль відчувався, немов якийсь далекий спогад. Знову подивився на море. Чорні хвилі здіймалися, хлюпали, а в провалах між ними можна було уявити будь-що попереду. «Хтось тебе врятує, - думав він. - Тримайся! Якщо достатньо протримаєшся - обов’язково врятує».

Команда цілий день ставила перемети, і коли ввечері прокинувся Чон До, уже витягали перших акул. Тепер після приходу американців капітан таких візитів уже не боявся. Він попросив Чона До вивести радіо на палубу через гучномовець. Чон До попередив, що оголена веслувальниця може вийти в ефір пізно, якщо вони сподіваються почути її.

Ніч була ясна, з північного сходу йшли рівномірні буруни, палубні ілюмінатори просвічували на глибину, і там червоним зблискували очі якихось створінь, що їх годі було роздивитися. Чон До застосував антенну решітку й прокрутив перед командою весь спектр від ультранизьких перегуків субмарин до гавкання ретрансляторів, які вели крізь ніч реактивні літаки. Дав їм почути перешкоди, які з’являлися, коли їхнє судно потрапляло в поле охоплення радарів далеких суден. У верхній частині діапазону було пронизливе торохтіння брайлівської трансляції, а на самому вершечку - гіпнотичне шипіння сонячного випромінювання на радіаційних поясах Землі. Капітана зацікавив п’яний спів росіян, які працювали на морській буровій платформі. Він повторював кожен четвертий-п’ятий рядок і казав: «Дайте хвилиночку, і я назву вам цю пісню».

Перших трьох зловлених акул з’їла якась більша, полишавши самі голови. Чон До знайшов якусь жінку в Джакарті, що на коротких хвилях читала англійською сонети, і переказував їх; тим часом капітан з помічниками гадали, якого ж розміру була паща тієї акули, і дивилися крізь порожні голови, що лишилися на гачках. Чон До знайшов рибалкам розмову двох чоловіків з невідомих країн, які разом намагалися розв’язати математичну задачу по аматорському радіо, але перекласти їхню бесіду було дуже складно. Якийсь час Чон До просто дивився на північ, потім змусив себе не робити цього. Вони слухали літаки й судна, наслухали якісь дивні відлуння з-за вигину земної кулі. Чон До спробував пояснити, що таке, наприклад, служба FedEx, і рибалки стали сперечатися, чи правда можна переслати посилку в будь-яку точку Землі за двадцять чотири години.

Другий помічник усе питав про оголену веслувальницю.

- Мабуть, у неї зараз соски, як бурульки, - уявляв він. - А ляжки всі білі й у гусячій шкірі.

- До світанку ми її не почуємо, - сказав Чон До. - А до того немає чого обговорювати.

Машиніст припустив:

- Ото, мабуть, здорові в неї американські ноги!

- У веслярів сильна спина, - відзначив перший помічник. - Певно, вона може скумбрію навпіл голими руками розірвати.

- Хай вона мене навпіл рве, - зауважив другий помічник. - Почекайте, вона дізнається, що я герой, я стану послом, і ми могли б укласти мир!

Капітан сказав:

- Ага, жди, вона побачить, що тобі подобаються жіночі черевики.

- Зате в неї, певне, чоловічі, - докинув стерновий.

- Зовні холодна, усередині гаряча… - вів далі другий помічник. - А то як же ще?

Чон До розвернувся до нього:

- Чи не закрив би ти рота, га?

Раптом радіо на палубі перестало бути новиною. Воно звучало, але команда працювала мовчки, було чути тільки лебідку, хлопання черевних плавців і ножі. Перший помічник перевернув акулу горічерева, щоб зрізати анальний плавець, коли раптом під ним відкрився отвір і звідти вилетів цілий виводок акулят, слизьких, укритих жовтком, більшість із них іще дихала в оболонках яєць. Капітан поспихав їх у море й оголосив перерву. Акулята не занурювались у воду, а лежали на поверхні, пливли разом із судном, і їхні ще не сформовані очі нерівно випирали з-під шкіри.

Рибалки курили «Консоль»[15] і, сидячи на люках, відчували вітер на обличчі. Вони ніколи не дивилися в бік Північної Кореї в такі моменти: завжди на схід, у бік Японії, а то й далі - у нескінченний Тихий океан.

Попри всю напругу до Чона прийшло таке відчуття, яке не раз бувало в дитинстві, після роботи на полях сиротинця чи десь на заводі, куди їх водили. Таке він відчував, коли важко працював зі своєю групою хлопчиків: попереду ще нелегка робота, але кінець близько і скоро на них чекає обід - пшоняна каша, капуста, а може, суп із шкоринок дині. Потім усі гуртом сплять - сто хлопчиків на чотирьох поверхах нар, і спільна втома робить їх одним цілим. То було не що інше як відчуття, що він - свій, він разом із кимось, і воно не було особливо глибоким чи сильним, просто найприємнішим із тих, які в нього бували. Відтоді Чон До все життя намагався бути сам собою, але на «Чунмі» траплялися моменти, коли він почувався їхнім , і приходило задоволення, коріння якого було не всередині, а зовні.

Приймач гуляв частотами, рибалки чули всього потроху, і саме другий помічник перший підвів голову, почувши знайомі голоси.

- Вони! - вигукнув він. - Американці-привиди!

Притьмом роззувся й поліз босоніж на верх рубки.

- Вони знову під нами! Але тепер ми до них доберемося.

Капітан вимкнув мотор лебідки, щоб було краще чути.

- Що вони кажуть? - спитав капітан.

Чон До побіг у свою каптьорку і старанно налаштувався на них, хоча прийом був і так добрий.

- Ферзь бере коня з четвертої клітини, - переклав Чон До. - Це американці. Там один з російським акцентом, є ще один із японським. - Тут американці зареготали й загомоніли, вочевидь, просто над душею в того, хто виходив в ефір. Чон До перекладав далі: - Глядіть, командире! Дмитрій уже на туру зуби гострить!

Капітан пішов до борту й подивися у воду. Похитав головою.

- Там же западина, - сказав він. - Так глибоко ніщо не пірне.

Перший помічник підійшов до нього:

- Чуєте? Вони там, на дні, у шахи ріжуться.

Чон До закинув голову вгору: як там другий помічник? Той возився на стовпі, відчіпляв спрямовану антену.

- Обережно з кабелем, - гукнув він йому, а сам перевірив годинник: майже дві хвилини триває сигнал. Потім у хвилю вліз якийсь кореєць, говорив про досліди чи щось у такому дусі. Чон До побіг униз звузити діапазон, щоб ніщо не накладалося, але корейця з ефіру усунути не виходило. Це була не інша хвиля: він усе ж намагався не думати, що там із ними ще й кореєць.

- Що кажуть американці? - спитав капітан.

Чон До замислився і переклав:

- Ці дурні пішаки кудись попливли…

Капітан знову подивився у воду:

- Що вони там роблять?

Коли другий помічник зняв зі стовпа спрямовану антену, усі замовкли, коли він розвернув її до води. Він тихо поводив антеною над поверхнею океану, сподіваючись виявити джерело передачі. Але нічого не було чути.

- Щось негаразд, - засмутився Чон До. - Мабуть, вимкнулося.

І тут Чон До побачив руку, яка вказує в небо. Капітанову руку, яка показувала на світляну цятку, що мчала між зірок.

- Онде вони, синку, - показав капітан, і, коли другий помічник розвернув антену в бік світляної дуги, сигнал повернувся, верескнув зворотний зв’язок і раптом почулися американець, росіянин і японець - так, наче всі вони сиділи просто тут, на палубі.

Чон До переклав:

- Росіянин каже: «Шах і мат!» - а американець: «Блін, тут усі фігури розлітаються, так що не рахується, почнімо заново!» - а росіянин йому: «Та нехай, давай поки дошку відкладемо. До наступної орбіти ще буде час провести наступний матч Москва-Сеул!»

Вони дивилися, як другий помічник веде антену за цяткою до самого обрію, і коли вона згасла, зник і зв’язок. Уся команда дивилася на другого помічника, а той - у небо. Нарешті він обернувся до них.

- Вони разом у космосі, - сказав він. - Вони, з ідеї, наші вороги. І що ж, сміються там і дурня клеять, - а тоді мовив тихіше, до Чона До: - Ти помилився. Вони це справді заради, бляха, миру і братерства!

Чон До прокинувся в темряві. Зіпершись на руки, сів на койці, прислухаючись у тиші - до чого? Пара з рота відчувалася як щось, що заповнює простір перед ним. Світла вистачало, щоб роздивитися калюжі на підлозі, які пересувалися в такт рухам судна. Риб’ячий жир, який просочувався крізь шви перекриття, зазвичай чорно поблискував під заклепками, а тепер затвердів і побілів від холоду. Чон До вгледів серед тіней у маленькій кімнаті щось ніби людську постать, яка завмерла й майже не дихала. Чон До на якийсь час і сам затамував подих.

Перед світанком Чон До знову прокинувся. Почув ледь помітне шипіння. Перевернувся обличчям до корпусу й уявив, як по той бік металу відкрите море найтемніше саме перед світанням. Притулився до металу лобом і прислухався - і відчув шкірою, як щось злегка зіткнулося з бортом.

Нагорі, на палубі, вітер пробирав до кісток. Чон До замружився. У рубці не було нікого. І раптом Чон До побачив по носові корабля щось у морі, щось сірувато-рожеве гойдалося на хвилях. Трохи придивившись, він зрозумів, що це - рятувальний пліт із російського літака. З того боку, яким він був пришвартований до «Чунми», стояло кілька бляшанок із консервами. Чон До не повірив і взявся за трос, щоб перевірити.

Другий помічник висунувся з човна, щоб забрати останні консерви.

- А-а-а… - відкрив рота він, побачивши Чона До. Глибоко зітхнув, зібрався на слові й попросив: - Передай мені оті бляшанки.

Чон До подав їх униз.

- Одного разу я бачив утікача, - сказав він другому помічникові. - І бачив, що з ним зробили, коли спіймали.

- Хочеш зі мною - сідай! - запропонував другий помічник. - Нас ніхто не знайде. Тут течія на південь. Ніхто назад нас забирати не буде.

- А дружина?

- Вона затялася, то її не зміниш, - мовив він. - Дай-но мені мотузку.

- А капітан, а ми всі?

Другий помічник потягнувся й відв’язав човен сам. Відштовхнувся від борту. І, пливучи у відкрите море, сказав на прощання:

- Це ми на дні океану сидимо. Ти допоміг мені це зрозуміти.

Уранці світло було яскраве, і, коли команда вийшла на палубу прати, виявилося, що другий помічник зник. Рибалки стали перед порожнім рундуком, спробували подивитися вдалину, але хвилі блищали, як тисячі дзеркал. Капітан відправив машиніста перевірити речі в каюті: виявилося, що, крім плота, майже нічого не зникло. Стерновий знизав плечима й махнув рукою на схід, мовляв, він, певне, десь там. Так вони й стояли там, дивились і намагалися не зазирати в майбутнє.

- Бідна його дружина, - зітхнув машиніст.

- Її точно в табори відправлять, - приєднався перший помічник.

- І нас теж, мабуть, - додав машиніст. - Із жінками, із діточками…

- Слухайте! - звернувся до всіх Чон До. - А ми скажемо, що він випав за борт. Підступна хвиля змила.

Капітан, який доти мовчав, обізвався:

- Що, коли вперше вийшли в море на надувному човні?

- Ну і пліт теж змило, - запропонував Чон До і показав на сіті й поплавці, - оце теж можемо в море покидати.

Капітан скинув шолом і сорочку, жбурнув їх убік, не дивлячись. Він сів посеред палуби й обхопив голову руками. І саме тоді команда відчула справжній страх.

- Я більше так жити не можу, - сказав капітан. - У мене нема ще зайвих чотирьох років.

Стерновий запропонував:

- Не просто хвиля, а кільватер із південнокорейського контейнеровоза. Ледь не затопили нас.

Перший помічник запропонував:

- Може, сядемо на мілину біля Вонсана - і вплав до берега. Тоді вийде, що другий помічник просто не доплив. Попливемо до пляжів, там же повно пенсіонерів, буде купа свідків.

- Нема там пенсіонерів, - відказав капітан. - Це вам просто розказують, щоб ви працювали.

- То можемо попливти його шукати, - подав ідею Чон До.

- Роби як знаєш, - мовив капітан.

Чон До приставив долоню козирком до очей і поглянув на хвилі.

- А ви думаєте, він там виживе? Він зможе?

Перший помічник став дивитися й собі.

- От, бля, бідолашна його дружина!

- Чи плота не буде, чи матроса, а все нам буде непереливки, - сказав капітан. - А без обох - так вони нам узагалі ніколи не повірять!

На палубі лежала суха риб’яча луска і блищала на сонці. Капітан від люті ходив колами:

- Якщо «Чунма» піде на дно, і ми з нею, дружини помічників отримуватимуть пенсію, жінка машиніста отримуватиме пенсію, і жінка стернового. І всі вони будуть живі.

- Вони житимуть із чоловіками, яких їм дадуть на заміну, - зауважив перший помічник. - Як це - моїх дітей виховуватиме якийсь чужий мужик?

- Вони житимуть! - наголосив капітан. - І не потраплять до таборів!

- Американці розлютилися, - утрутився Чон До. - Вони повернулися й забрали його!

- Що? - перепитав капітан. Він приклав долоню до лоба козирком і подивився на Чона До.

- Вони жадали помсти! - продовжив третій помічник. - І вони припливли забрати того, хто їх переміг. Вони знову залізли на наше судно й викрали другого помічника!

Капітан так і ліг на палубу в химерній позі. Вигляд у нього був такий, ніби він упав із поруччя й саме лежав не ворушачись та перевіряв, чи цілий. Капітан сказав:

- Якщо в Пхеньяні справді вирішать, що нашого громадянина викрали американці, то вони так просто не відчепляться. Напосядуться, і врешті правда випливе. Та й нема в нас доказів, що американці приходили, - минулого разу нас урятувало тільки те, що їхні ідіоти погралися з нашим радіо.

Чон До витяг із кишені візитну картку, яку дав йому Джервіс, із печаткою військового флоту США.

- Може, американці хотіли, щоб у Пхеньяні точно дізналися, хто тут прийшов і надавав нашим по задниці. Та й це були ті самі хлопці - ми їх усіх чудово пам’ятаємо. Можемо спокійно всі розповісти те саме.

Машиніст долучився:

- Ми саме витягали перемети, коли на борт зненацька скочили американці! Вони підкралися непомітно. Вони схопили нашого другого помічника, трохи з нього поглумилися й кинули акулам.

- Точно! - вигукнув перший помічник. - Ми спустили рятувальний пліт, але акули роздерли його зубами!

- Ага, - сказав стерновий. - А американці просто стояли зі своїми гвинтівками й реготали, коли наш товариш гинув!

Капітан роздивлявся картку й посміхався. Простягнув руку, і йому допомогли підвестися. Очі в нього горіли диким вогнем.

- І тут один із нас, - промовив він, - важачи власним життям, стрибнув у море, повне акул, рятувати другого помічника. Цього нашого товариша люто покусали акули, але він не зважав, бо думав тільки про те, як урятувати другого помічника, героя Корейської Народно-Демократичної Республіки. Але було надто пізно - напівз’їдене тіло другого помічника зникло в морських глибинах. Його останніми словами були слова слави Великому Керівнику, і ми швидко витягли з моря на борт «Чунми» нашого другого сміливця, закривавленого й ледь живого.

Раптом стало значно спокійніше.

Капітан сказав машиністові запускати лебідку:

- Нам потрібна свіжа акула.

Капітан підійшов до Чона До та обійняв його за шию, підтягнувши так близько, що вони майже торкалися лобами. Ніхто ніколи не робив такого з Чоном, і в нього виникло відчуття, ніби крім нього й капітана на світі нікого немає. Капітан промовив:

- Це не за те, що ти вклав усі ці дурниці в голову другому помічникові. І не тому, що тільки в тебе на грудях актриса замість справжньої жінки, яка вдома від тебе залежить. Це тому, що серед нас тільки ти пройшов військове больове тренування. І тому, що тебе ніхто не вчив жити в сім’ї й жертвувати собою, як тільки треба, щоб захистити своїх!

Очі капітана були широко розплющені, спокійні й так близько, що Чонові До здавалося, ніби вони спілкуються подумки, без мови. Рука під потилицею була вагома, і Чон До відчув, що киває.

Капітан сказав:

- Тебе не було кому вести, але в тебе є я, і я кажу, що вчинити так буде правильно. Оці люди - твоя сім’я, і я знаю, що заради них ти готовий на все. Нам залишилося тільки отримати свідчення.

Акула провисіла на гачку всю ніч і зовсім очманіла, відчуваючи близьку смерть. Коли її витягли з води, вона слабко відкривала й закривала рот - радше заради кисню, ніж щоб знищити того, хто прирік її на повільну смерть.

Капітан попросив стернового тримати руку Чона До.

- Ні, - відмовився Чон До. - Я сам.

Перший помічник із машиністом підняли акулу, яка від носа до хвоста була завдовжки майже два метри.

Чон До глибоко вдихнув і розвернувся до капітана:

- Акули, зброя, помста, - сказав він. - Розумію, я сам це вигадав, але в таку байку навряд чи хто повірить.

- Твоя правда, - погодився капітан. - Зате цю історію вони зможуть використати.

Коли вони покликали допомогу по радіо, береговий патруль супроводив їх до Кінчхе, де на причалі зібрався цілий натовп. Там була парочка представників міністерства інформації, двоє журналістів із «Родон сінмун», якісь місцеві правоохоронці, яких ніколи в житті не побачиш, якщо ти не п’яниця. Труби нового консервного заводу парували, отже, там відбувався цикл стерилізації, тож працівники сиділи на перекинутих відрах, виглядаючи того чоловіка, який бився з акулами. Навіть вуличні хлопчаки й діти-каліки прийшли поглянути на це видовище, тихцем визираючи крізь скло баків з рибою, і їхні обличчя витягалися й змінювали форму, коли повз пропливали косяки японської ставриди.

До Чона прийшов лікар із пакетом крові. Він став шукати вену на пораненій руці, але Чон До зупинив його:

- Якщо ви переливатимете в цю руку, вона назад не виллється?

- Послухай, я лікую тільки героїв, - мовив лікар. - Так що на крові я знаюсь. І заливати треба якраз туди, звідки витікає.

Тоді він вставив катетер у вену за кісточкою пальця, відкрив клапан системи і дав Чону До пакет, щоб він тримав його вгорі здоровою рукою. Лікар розгорнув закривавлену футболку, і щодо рани сумнівів не було: акулячі зуби. Вони, як шматки битої пляшки, пройшли на всю глибину; коли рану промили, то в глибині кожного сліду зуба стало видно білу кістку руки.

Репортерові з міністром Чон До коротко переповів своє зіткнення з американською агресією. Багато запитань йому не ставили. Схоже, їх цікавили додаткові докази. Раптом перед ним виріс той самий старший чоловік - сива стрижка й покручені руки, - який того разу забрав другого помічника. Одягнений він був у той самий сірий костюм, і зблизька Чон До бачив, що повіки в нього такі важкі, ніби він, говорячи, давав очам відпочити.

- Мені потрібно підтвердити деталі вашої історії, - промовив він і показав срібний значок, без жодної назви агенції. На ньому була зображена тільки потужна кам’яна стіна, яка висить у повітрі над землею.

Чон До пішов стежкою вниз. У здоровій руці він тримав пакет із кров’ю, друга висіла на перев’язі. Попереду йшов капітан, який розмовляв із дружиною другого помічника. Вони стояли біля купи цегли, і молодиця не плакала. Вона уважно подивилася на того сивого чоловіка, потім на Чона До, потім розвернулася до капітана, який злегка обійняв її, намагаючись утішити. Чон До озирнувся й побачив метушню в доках і своїх товаришів, які, розмахуючи руками, переказували історію про акул - і раптом вони здалися неймовірно далекими.

Старий повів його на покинутий консервний завод. Від заводу з високими стелями залишилися тільки величезні парові камери, самотні газові маніфолди й іржаві рейки, вмуровані в цементну підлогу. Крізь дірки в даху пробивалися промені сонця; там стояв складаний стіл і два стільці.

На столі був термос. Сивий чоловік сів і повільно, з рипінням, відкрутив кришку руками, що працювали наче у великих рукавицях. Знову здалося, що він дав своїм очам відпочити й заплющив їх, але він просто був старий.

- Тож ви інспектор чи якось так? - спитав Чон До.

- Що вам відповісти? - промовив задумливо старий. - На війні я був відчайдушним. А коли ми перемогли, то й далі був готовий до всього.

Він нахилився вперед, промінь освітив його голову, і Чон До помітив силу-силенну шрамів під його коротким сивим волоссям.

- Тоді я міг би називати себе інспектором.

Чон До вирішив повести безпечну гру:

- Війну виграли такі великі люди, як ви, ви прогнали імперіалістичних загарбників!

Старий налив чаю в кришку термоса, але не пив, просто тримав і поволі крутив її двома руками, а кришка парувала.

- Ця історія з вашим юним рибалкою - вона дуже сумна. Смішно те, що він же справді був героєм. Я сам підтвердив його історію. Він справді кинувся на озброєних американців із самим рибальським ножем. Таке шаленство додає людині поваги чужих, але відбирає в неї друзів. Я про таке добре знаю. Може, оце й сталося між командою і юним другим помічником.

Чон До сказав:

- Другий помічник не кликав американців на наше судно. Він не шукав проблем на свою голову, не кажу вже про смерть. Ви ж чули, що його з’їли акули, так?

Старий нічого не відповів.

- У вас немає олівця чи паперу, чогось такого?

- Ми спіймали вашого товариша на плоту сьогодні вранці. То було навіть раніше, ніж ви передали повідомлення про той так званий напад. У нього було багато цигарок, але сірники він не вберіг, і вони промокли. Кажуть, що ваш товариш плакав над своїм учинком і не міг зупинитися.

Думки Чона До відразу кинулися в інший бік. «Бідний дурник», - подумав він. Чон До раніше гадав, що він і слідчий більш-менш заодно, але тепер розумів, що він сам-один і все, що в нього є, - оця історія.

- Краще б ця брехня була правдою, - відповів Чон До, - бо тоді другий помічник був би живий, а не загинув би на очах у всіх нас. І капітан би не мусив розповідати його дружині, що вона ніколи більше його не побачить…

- Його ніхто більше не побачить, у цьому я можу вас запевнити, - мовив старий. І знову здалося, ніби він задрімав. - Чи хочете знати причини, чому він утік? Гадаю, він казав про вас.

- Другий помічник був гарний товариш і герой! - вигукнув Чон До. - Може, ви б виявили трохи поваги до покійного?

Старий підвівся.

- Напевне, мені потрібно перевірити вашу історію. - І перша атака була короткою і прямою - кілька різких ударів у лице. З хворою рукою і з зайнятою пакетом із кров’ю здоровою, Чон До нічого не міг йому протиставити. - Скажи, хто це придумав, - мовив старий і вдарив Чона До по черзі в обидві ключиці.

- Чому його не випустили південніше, ближче до ДМЗ[16]?

Чон До якимось чином застряг на стільці, і два рубані удари по рухомих ребрах зовсім його так зафіксували.

- Чому не дезертирували інші? Чи ви його вигнали?

Спалахи болю пробігли його шиєю, носом, вухом - і після того в очах почало пливти.

- Американці повернулися, - тримався свого Чон До. - У них грала гучна музика. Одягнені вони були по-вуличному, навіть у черевиках зі сріблястими галочками. Один із них погрожував спалити корабель. У нього на запальничці була крилата ракета. Раніше вони сміялися з нас, що ми не маємо унітаза, а тепер сміялися з того, що він з’явився.

Старий ударив Чона До просто в груди, роз’ятривши свіже татуювання: обличчя Сан Мун загорілося вогняними лініями над серцем. Старий зупинився й налив іще чаю, але не пив, просто погрів руки об кришку. Чон До тепер розумів, як це буде. В армії його тренером з болю був Кімсан. Увесь перший тиждень вони сиділи за столом, доволі схожим на оцей, і споглядали свічку, яка горіла між ними. На її вершечку колихався малий і гарячий вогник. На їхніх обличчях було світло й тепло. А далі, за межами світла, починалася темрява. «Ніколи не давай болю зіштовхнути тебе в темряву, - навчав його Кімсан. - Немає нікого, тільки ти один. Коли ти відвернешся від вогника, він зникне ».

Старий продовжив допит. Тепер запитання були не про другого помічника на рятувальному човні, а про нього на «Чунмі», про кількість акул, наскільки далеко в морі це відбувалося, чи були гвинтівки в американців на запобіжниках. Старий тримав темп, завдаючи довгі, повільні серії прицільних ударів: від щік і рота до вух, здається, переходячи до м’якших частин тіла тоді, коли кулаки починали боліти.

«У вогнику свічки пучка болить, а решта тіла - у теплому сяйві й світлі. Біль має бути на самій пучці, а тіло - у сяйві». Чон До ставив у своєму тілі блоки: від удару в плече має боліти тільки плече, воно має уявно відмежуватися від решти тіла. А коли старий бив в обличчя, Чон До розвертав голову, щоб кулак не влучав у місце, по якому вже бив. «Вогонь має бути тільки на кінчиках пальців, пальці в русі, а решта тіла хай спочиває у світлі».

Гримаса болю скривила обличчя старого, і він зупинився розправити спину. Нахиляючись туди-сюди, він промовив:

- Про війну багато всіляких розмов. Героями майже всіх зробили. Навіть були дерева-герої. Правда. У моєму підрозділі всі були герої війни, крім, звичайно, новачків. Може, ваш товариш став героєм, а вам це було не до вподоби. Може, і ти хотів стати героєм?

Чон До намагався тримати тіло у світлі уявної свічі, але не міг зосередитися. Він усе гадав, куди старий битиме цього разу.

- Якщо мене спитати, - сказав старий, - то в героїв вдача непередбачувана й нерівна. Вони своє роблять, але побий мене грім, коли з ними легко працювати. Повір, я вже знаю. - І він показав на довий шрам уздовж руки. - У моєму підрозділі всі новачки були зі студентів…

Коли очі старого знову заблищали, він схопив Чона До за шию, щоб утримати рівновагу. Далі було кілька тупих ударів у живіт.

- Хто кинув його за борт? - спитав він і вдарив у груднину. - Якими були його останні слова? - і знов удар, другий, третій. - Чому ти не знаєш, що робив капітан? - кулаки вибивали повітря з легень. - Чому не покликали на допомогу по радіо?

Тоді старий відповів на всі запитання сам:

- Бо не було ніяких американців. Бо вас дістав цей ненормальний тип і ви викинули його за борт. Ви всі підете до таборів, ти це знаєш, це вже вирішено. То можеш уже й розказати, яка різниця.

Старий зупинився. Застиг на якусь мить, тримаючи одну руку в другій, заплющивши очі з якимось ніби полегшенням. Тоді Чон До почув голос Кімсана, так чітко, ніби він був тут, поруч, у цій кімнаті. «Вогонь - це ти, - мовив Кімсан. - Цей старий торкається тебе, вогню, голими руками, - Кімсан міг би додати, що також ліктями, колінами, ногами, - але це його руки торкаються вогню, і поглянь, як він його обпікає».

- Не можу сказати, що я про щось думав, - промовив Чон До. - Але коли я стрибнув, на свіже татуювання потрапила солона вода, і я відчув паніку. Акули спочатку кусають потроху, куштують тебе й аж потім починають їсти, а американці реготали на палубі на всі свої білі зуби, і всі ці зуби для мене стали неначе чимось одним.

Старий розчаровано розплющив очі:

- Ні. Ти брешеш.

І знову взявся до справи. Бив і казав, що все насправді було не так, що вся команда заздрила новому званню другого помічника, що Чон До не міг запам’ятати, хто в що був одягнений, що…

«Вогонь - дуже маленький. Щоб спалити всю шкіру на тобі, він має горіти цілий день. Залишайся на світлі. Ні в якому разі не відходь у темряву, бо там ти будеш сам, звідти не повертаються». Кімсан казав, що цей урок для Чона До - найважчий, бо в дитинстві з ним сталося саме це - він пішов у темряву. Цього його навчили батьки, хто б вони не були. Якщо ти підеш у темряву, якщо відвернешся від світла, то зможеш робити будь-що. Зможеш чистити цистерни на заводі Панґу, де роблять фарбу, доки не почнеш відкашлювати червоним і небо над тобою не пожовкне. Зможеш по-хорошому всміхатися, коли інших дітей забиратимуть на сталеплавильний завод чи м’ясокомбінат, і, скулившись у пітьмі, казати: «Щасти тобі!» чи «Бувай!» тим, кого забирають люди з китайським акцентом.

Важко сказати, як довго старий обробляв Чона До. Усі його слова зливалися в одне довге, беззмістовне речення. Чон До був там, у воді, він бачив перед собою другого помічника.

- Я намагався його схопити, - розповідав Чон До, - але його тіло весь час вислизало, смикалось, гойдалося, і я розумів, що з ним робиться, розумів, що діється під водою. У моїх руках він був узагалі невагомий, це було все одно, що намагатися врятувати подушку сидіння, але все одно в мене нічого не виходило.

Коли Чон До від’єднав чуття від пульсуючого болю в очах і гарячої крові в носі, спинив біль на губах і у вухах, заблокував свої руки, плечі й торс від цього відчуття, коли він відключився від усього - залишилася сама серцевина, і виявилося, що там по-дурненькому всміхається маленький хлопчик, який і гадки не має, що коїться з тим чоловіком, який у нього зовні. І раптом уся історія стала правдивою, вбилася в нього, і Чон До заридав, оплакуючи смерть другого помічника й те, що він ніяк, нічим не зміг його врятувати. Він раптово побачив його в чорній воді - усю цю сцену осяяв спалах єдиної сигнальної ракети.

- Мій друг! - промовив Чон До. По його обличчю текли сльози. - Я не зміг його врятувати. Він був сам-один у тій чорній воді. Я не зміг урятувати навіть його частину. Я дивився в його очі: він не розумів, де він. Він кликав на допомогу, казав: «Напевне, мене треба рятувати…» - і голос у нього був моторошно спокійний. І тут у мене нога сама перекинулася через борт - і я опинився у воді.

Старий зупинився. Він стояв, тримаючи руки в повітрі, як хірург. Вони були вкриті слиною, слизом, кров’ю.

Чон До вів далі:

- Він сказав: «Темно, я не знаю, де я», - а я йому: «Я тут, слухай мій голос». Він спитав: «Ти там?» Я поклав його руку на своє обличчя, і вона була бліда й холодна. «Я не там, де мені здається, не можу там бути. Корабель десь далеко, я не бачу світла». Оце й були його останні слова.

- «Я не бачу світла»? Чому він це сказав?

Не дочекавшись відповіді Чона До, старий спитав:

- Але ж ти намагався його врятувати, так? Це тоді тебе акула вкусила? А американці - ти казав, вони в тебе цілилися, так?

Пакет із кров’ю в руці Чона До важив наче сотню кілограмів, і він усіма силами тримав його. Коли він зміг сфокусувати погляд на ньому, то побачив, що кров у пакеті скінчилася. Звів очі на старого:

- Що?

- Раніше ти казав, що його останні слова були: «Слава Кім Чен Іру, Великому Керівникові Корейської Народно-Демократичної Республіки». Ти визнаєш, що це - брехня.

Свічка згасла. Зникло і полум’я, і світло, і темрява - і раптово не стало нічого. Кімсан нічого не казав про те, що робити після болю.

- Ви що, не бачите? Це все брехня, - сказав Чон До. - Чому ми не покликали підмогу? Чому я не організував, щоб команді вдалося врятувати його? Якби команда працювала злагоджено, ми б змогли його врятувати. Я мав їх благати, мав стати на коліна перед ними. А я нічого не зробив. Намок та й усе. Єдине, що відчув, - це як татуювання болить.

Старий сів на другий стілець. Знову налив чаю й тепер уже випив.

- Але ж більше ніхто не намок, - промовив він. - Ти ж більше нікого з акулячим укусом не бачиш. - Він роззирнувся навколо, немовби гадаючи, де це вони сидять. - Я скоро вийду на пенсію. Скоро все старше покоління піде. Не знаю, що тоді буде з країною…

- А що з нею буде? - спитав Чон До.

- Із дружиною другого помічника? Не хвилюйся, ми їй кого-небудь хорошого знайдемо. Знайдемо когось вартого його пам’яті.

Старий витрусив із пачки цигарку й не без складнощів закурив її. То була «Чхолліма», таку марку курили в Пхеньяні.

- Просто не корабель, а якась фабрика героїв.

Чон До намагався викинути порожній пакет, але пальці не розтискалися. Можна вимкнути руку, щоб нічого не відчувати, а назад як увімкнути?

- Даю офіційне підтвердження, - промовив старий. - Твоя історія підтверджена.

Чон До подивився на нього:

- Ви про яку історію?

- Про яку історію? - повторив старий. - Та ти тепер герой.

Старий запропонував Чонові До цигарку, але той не зміг її взяти.

- А факти? Вони ж не узгоджені. Де відповіді?

- Немає такої речі, як факти. У моєму світі всі відповіді на запитання йдуть ось звідки. - І він показав на себе, але Чон До не зрозумів, на яку саме частину тіла: серце, живіт чи яйця.

- А де вони? - спитав Чон До. Він бачив перед собою дівчину на веслах, яка стріляє своєю сигнальною ракетою, відчував холод щоки другого помічника, якого акули тягнуть під воду. - Ми їх коли-небудь знайдемо?

Уві сні Чона До кусали акули, актриса Сан Мун кліпала й мружилась, як Руміна, коли їй в очі потрапляв пісок. Снився другий помічник, який плив далі й далі в різке світло. Раптовий біль - але спить він чи ні? Очі блукали під набряклими, непідйомними повіками. Нескінченний запах риби. Гудки сповіщали про світанок, і наставала ніч, коли затихав маленький холодильник.

Усі суглоби, здавалося, задерев’яніли, і кожен глибокий вдих перетворював груди на горнило болю. Коли він нарешті зміг здоровою рукою знайти поранену, то намацав товсті нитки хірургічного шва. Краєм пам’яті згадав, як капітан допоміг йому піднятися сходами житлового будинку до квартири, де мешкали другий помічник і його дружина.

Гучномовець - «Громадяни!» - цілий день складав йому компанію. Після обіду вона приходила з консервного заводу, і на її руках ще залишався запах мастила. На плиті торохтів і свистів маленький чайничок, вона підмугикувала під «Марш Кім Чер Іра», який позначав завершення випуску новин. Потім її руки, крижані від спирту, дезінфікували його рани. Ці руки перевертали його в ліжку, щоб змінити постіль чи спорожнити міхур, і він був певен, що відчуває на її пальцях слід від обручки.

Невдовзі повіки відтухли, запалення майже зійшло, але очі все одно були склеєні засохлим слизом. Вона намочила шматинку в гарячій воді і промила їх.

- Ось і він! - сказала, коли до Чона До нарешті повернувся зір. - Чоловік, який кохає Сан Мун!

Чон До підвів голову. Він лежав на матраці на підлозі, голий під світло-жовтим простирадлом. Він упізнав жалюзі на вікнах житлового будинку. У кімнаті на мотузці сушилися, як прання, дрібні окунці.

- Мій батько вважав, що коли його дочка вийде за рибалку, то ніколи не голодуватиме.

І тут у його полі зору з’явилася дружина другого помічника.

- Ми на якому поверсі? - спитав він.

- На десятому.

- Як ви мене сюди занесли?

- То було не так уже й важко. Як мені тебе чоловік описував, так ти мені здавався набагато більшим.

Вона провела шматинкою по його грудях, а він постарався не скривитися від болю.

- Бідолашна твоя актриса, уся в синцях. Це її дуже зістарює, наче її час уже минув. Ти бачив її фільми?

Хитати головою виявилося боляче.

- І я теж. Не в цьому болоті їх дивитися. Єдине кіно, яке я бачила, - то було іноземне, про кохання. - Вона сполоснула шматинку, а тоді змочила краї його шрамів. - Про корабель, який налетів на айсберг, і всі загинули.

Дружина другого помічника всілася поруч на матраці. Двома руками із зусиллям перевернула його на бік. Піднесла до нього банку й підставила так, щоб його умкйоун опинився всередині.

- Давай, - сказала вона й пару разів плеснула його по спині. По тілу прокотився больовий розряд, а тоді пішов струмінь. Коли він закінчив, вона підняла банку до світла. Рідина була каламутна й іржавого кольору. - Уже краще, - промовила вона. - Скоро ходитимеш коридором у туалет на поверсі, як великий хлопчик.

Чон До спробував самостійно перевернутися на спину, але не зміг, так і лишився лежати на одному боці в напівзігнутій позі. На стіні, під портретами Великого Вождя й Великого Керівника, на маленькій поличці лежали «американські черевики» другого помічника. Чон До намагався здогадатися, як же той примудрився довезти їх додому, коли вся команда бачила, що він викинув свої кросівки за борт. На стіні на цвяшках висіла велика головна карта з «Чунми». На ній було видно всі корейські моря, і саме з нею звіряли решту мап на борту. Усі думали, що вона тоді згоріла в пожежі. Кнопками на ній було позначено всі рибальські угіддя, до яких вони плавали, а олівцем - координати кількох точок на півночі.

- Це курс мандрівниць? - спитав Чон До.

- Мандрівниць? - спитала вона. - На цій карті всі місця, де він бував. Червоні позначки - це міста, про які він чув. Він завжди розповідав, куди б хотів мене взяти з собою.

Вона подивилась у вічі Чона До.

- Що? - спитав він.

- А він справді це зробив? Правда кинувся з ножем на американських командос, чи це ви, хлопці, усе набрехали?

- А чому тобі важливо, що я скажу?

- Бо ти офіцер розвідки. Бо тобі по барабану абсолютно всі в цьому завалящому містечку. Закінчиш свою місію, повернешся до Пхеньяна й більше нас, рибалок, і не згадаєш.

- А що ж у мене за місія?

- Буде війна на дні океану, - прошепотіла вона. - Може, моєму чоловікові й не слід було про це мені розповідати, але він розповів.

- Не обманюй себе, - сказав він. - Я простий радист. І - правда, твій чоловік кинувся на військового моряка США з ножем.

Дружина другого помічника похитала головою в мовчазному захваті.

- У нього було стільки шалених планів. Коли ти мені це сказав, то я тепер розумію: якби він лишився живим, то неодмінно б узявся здійснювати який-небудь із них.

Вона нагодувала Чона До з ложки підсолодженим рисовим відваром, потім перевернула його й знову накрила простирадлом. У кімнаті темніло, скоро вимкнеться електрика.

- Чуєш, мені треба буде вийти, - сказала жінка. - Як раптом що, крикни, і зразу прибіжить відповідальна за поверх. Вона така - тільки-но хтось у квартирі бодай пукне, то вона вже й під дверима.

Вона помилася шматинкою в тазику біля дверей, де він не міг її бачити. Тільки чув тихий звук дотику тканини до її шкіри і звук води, що капала в таз. Він гадав, чи не тією самою шматинкою вона промивала йому очі й рани.

Перед тим як іти, вона зупинилася біля нього в сукні, на якій були сліди викручування й сушіння на мотузці. Хоч і споглядав він її крізь океанський зір щойно розплющених очей, проте бачив, що вона справжня красуня - висока, з рівними плечима, а при тому вся м’яка й заокруглена. Її очі були великі й непередбачувані, а чорне волосся в округлій стрижці обрамлювало кругленьке обличчя. У руці вона тримала англійський словник.

- Я бачила людей з усякими травмами на заводі, - сказала вона. - Ти одужаєш.

І додала англійською:

- Sweet dreams.[17]

Уранці він, здригнувшись, прокинувся - сон закінчився спалахом болю. Простирадло пахло цигарками й потом, і він зрозумів, що вона спала поряд. Біля матрацу стояла банка з сечею такого кольору, ніби туди додали йод. Але принаймні прозорою. Помацав банку - холодна. Коли зміг сісти, то ніде не побачив жінку.

Світло, підсилене морем, наповнювало собою кімнату. Стягнув із себе простирадло. На грудях у нього був цілий розсип синців, на ребрах - садна. Шви взялися струпами, і, понюхавши, він зрозумів, що треба буде вичавити звідти гній. Гучномовець привітав його: «Громадяни, сьогодні оголошено, що в Америку буде направлено делегацію, щоб розв’язати деякі проблеми, які виникли перед двома грізними народами…» Далі передача пішла за звичною схемою: свідчення всесвітньої любові до Північної Кореї, приклад божественної мудрості Кім Чен Іра, новий спосіб боротьби з голодом для громадян і, нарешті, попередження для цивільного населення від усіляких міністерств.

З вікна тягло, від чого сушені рибини гойдалася на мотузках, і хрящі на їхніх плавцях були як із паперу для ліхтариків. З даху чувся дзявкіт, виття й постійне клацання кігтів по цементу. Уперше за кілька днів він гостро відчув, що хоче їсти.

Потім двері відчинилися й увійшла, важко дихаючи, дружина другого помічника. Вона несла валізу й два п’ятилітрові бідони води. Вона спітніла, але якось дивно посміхалася.

- Як тобі моя нова валіза? - спитала вона. - Я її виміняла.

- Нащо?

- Не будь дурником, - сказала вона. - Віриш, у мене ніколи не було валізи?

- Мабуть, ти ніколи нікуди не їздила.

- Мабуть, я ніколи нікуди не їздила, - промовила вона сама до себе.

Налила йому ополоником рисового відвару в пластиковий стакан.

Він трохи випив і спитав її:

- А там що, на даху собаки?

- Оце життя на верхньому поверсі, - зітхнула вона. - Ліфт не ходить, дах тече, унітаз забивається. Я вже на тих собак і уваги не звертаю. Їх розводить домком. Ти їх іще в неділю не чув.

- А нащо домовому комітету їх розводити? І - стій - що робиться по неділях?

- Хлопці в караоке-барі казали, що в Пхеньяні собаки заборонені.

- Кажуть, авжеж.

- Цивілізація.

- А тебе на заводі не шукатимуть?

Вона нічого не відповіла. Натомість опустилася на коліна й стала перевіряти кишені валізи, шукаючи, чи не залишилося там чого-небудь від попереднього господаря.

- Тобі влаштують час самокритики, - сказав Чон До.

- А я на консервний завод не вернуся.

- Ніколи?

- Ні, - кивнула вона. - Поїду до Пхеньяна.

- Поїдеш до Пхеньяна…

- Отож.

У закутку валізи під підкладкою вона знайшла вже застарілі дозволи на пересування, у яких стояли штампи всіх пунктів перевірки від Кесона до Чхонджина.

- Зазвичай на це йде тижнів зо два, але хтозна, це може статися в будь-який момент, - продовжила ділитися планами жінка.

- Що саме?

- Мені видадуть чоловіка на заміну.

- І ти гадаєш, він буде в Пхеньяні?

- Я ж дружина героя!

- Тобто ти хочеш сказати, удова героя.

- Не кажи такого слова, - обурилася вона. - Мені воно огидне.

Чон До допив свій відвар і повільно, обережно ліг назад.

- Послухай, - сказала вона, - те, що з моїм чоловіком трапилося, це жах. Навіть думати про це не можу. Серйозно, щойно думка в мене спрямовується в той бік, у мені щось просто відвертається від цього. Але ми й одружені були всього-на-всього кілька місяців, і більшу частину того часу він був у морі з тобою.

Щоб сісти, він зробив титанічне зусилля, тож, коли голова вже торкнулася матрацу, приємно було здатися на милість утоми, і ця приємність перекрила всі неприємності лікування. У Чона До боліло майже все, а проте тілом розлилося блаженне відчуття, неначе він цілий день пропрацював на кораблі зі своїми товаришами. Чон До заплющив очі й відчув, як у голові шумить. Коли ж розплющив, сонце вже хилилося на захід. У Чона До було таке відчуття, ніби він прокинувся від звуку дверей, які вона зачинила за собою. Трохи перевернувся й зміг побачити куток кімнати. Там стояв тазик, у якому вона милася. Йому хотілося дотягтися й помацати, чи вода в ньому ще тепла.

Споночіло, і нагодився капітан. Засвітив пару свічок і сів на стілець. Чон До помітив, що капітан приніс якусь торбу.

- Слухай, синку, - промовив капітан і дістав з торби шматок тунця й дві пляшки «рьоксону». - Пора повертати тобі здоров’я.

Капітан відкрив пляшки й нарізав сиру рибу боцманським ножем.

- За героїв! - сказав капітан, і обидва мляво випили. А от тунець - це було якраз те, чого Чону До дуже хотілося. Жир моря пахнув дивовижно, наповнював ароматом весь рот, і Чон До насолоджувався цим смаком.

- Добрий був вилов? - спитав Чон До.

- Вода аж кипіла. Але без вас із другим помічником усе, звичайно, не те. Ми двох матросів узяли на підмогу з «Квана Лі». Чув, що їхній капітан залишився без руки?

Чон До кивнув.

Капітан похитав головою:

- Ох, мені дуже шкода, що вони так тебе обробили. Я й попередити тебе хотів, але це однаково не допомогло б…

- Нехай, усе вже позаду.

- Найважче позаду, і ти пройшов його гідно, ніхто, крім тебе, так не зміг би! Ну, а тепер - нагорода, - мовив капітан. - Вони дадуть тобі трохи часу зализати рани й розібратися, що до чого, а потім почнуть із тобою носитися. Герой, який ризикнув життям під дулами гвинтівок, рятуючи іншого героя, якого американці кинули акулам! Та ти ж будеш легендарною особою. Вони спробують якось тебе використати. Після цих двох історій із начальником консервного заводу і капітаном «Квана Лі» вони хочуть добрих новин. Тож - усе, що захочеш, вибирай.

- На мовні курси я вже ходив, - сказав Чон До, а потім додав: - А ви як гадаєте, з усіма цими течіями не вийде, що він повернеться?

- Ми всі любимо цього хлопчиська. І він зробив свою помилку, але повернутися вже не може. Його в нашій історії вже не буде. Така зараз наша історія. Тож так собі в голову і вклади. А дівчинка його, вона як, нормально це пережила?

Але не встиг Чон До відповісти, як капітан помітив карту на стіні. У кімнаті було темно, і він підійшов ближче і присвітив.

- Що за лиха година?! - вигукнув капітан. Він став виривати кнопки й покидав їх на підлогу. - Тиждень минув, а цей хлопчисько мені спокою не дає!

Він зняв мапу зі стіни.

- Послухай, - мовив капітан, - я маю тобі дещо сказати. Раніше ми думали, що другий помічник нічого з собою не забрав, але це ми не додивилися. Ми не лазили в трюм до твого обладнання.

- Що ви маєте на увазі?

- Пропав один із твоїх приймачів. Він радіо з собою взяв.

- Чорне? - спитав Чон До. - Зі сріблястими ручками?

- Ні, з зеленою шкалою, - відповів капітан. - Це не проблема? Нам від цього погано не буде?

Чон До тепер чітко побачив другого помічника у човні в темряві: при ньому лише батарея, радіо, що світиться зеленим, і цигарки без сірників.

- То дуже простеньке радіо, - запевнив Чон До. - Таке саме ще знайдемо де-небудь.

- Оце бойовий дух! - усміхнувся капітан. - Ох я ж і дурень, мало не забув - з’їж іще тунця! А що дівчинка, що ти про неї думаєш? Я оце поговорив із нею. Вона про тебе дуже високої думки. Чи можу я тобі щось принести, може, щось треба?

Пиво пішло через організм Чона До транзитом.

- Там банка стоїть, - сказав він. - Не могли б ви мені її передати?

- Авжеж, звичайно, - сказав капітан, але, узявши, подивися на банку з підозрою. Здавалося, він її зараз понюхає, але натомість передав її Чонові До.

Чон До ліг на бік і засунув банку собі під простирадло. Якийсь час єдиним звуком у кімнаті було нерівне дзюрчання сечі в банці.

Капітан заговорив, перекриваючи цей звук.

- То таке, бач, подумай гарненько. Ти тепер герой, і вони питатимуть, чого ти хочеш. Тож чи є щось таке, чого попросиш?

Закінчивши, Чон До заплющив очі. Тоді обережно віддав банку капітанові.

- Мені б хотілося лише одного, - сказав Чон До, - залишитися на «Чунмі». Мені там затишно.

- То будь ласка. Там усе твоє обладнання.

- І світло вночі є.

- І світло вночі є! - погодився капітан. - Можеш вважати, що вже домовлено. Ти тепер житимеш на «Чунмі». Це мені зовсім просто. Але чого ти от насправді хочеш, такого, що тобі можуть дати чиновники?

Чон До завагався. Він приклався до пива і спробував подумати, чим держава може покращити його життя.

Капітан відчув його вагання та став наводити приклади з життя - якої нагороди просили й отримували ті, хто вчинив подвиг:

- Ось хлопці в Йонбьоні загасили пожежу на атомній електростанції - одному з них дали машину, у газеті про це писали. Інший захотів собі телефон - і будь ласка, без питань, провели йому в квартиру телефон. Коли ти герой, то воно отак.

- Мені треба подумати, - сказав Чон До. - Це якось трохи несподівано. Я так, не задумуючись, і не скажу…

- Атож, я знаю. Я це розумію, бо ми - одна сім’я. Ти з тих, хто не хоче нічого для себе. Тобі треба небагато, але коли йдеться про інших людей, ти гори звертаєш. Цими днями ти це показав і тепер поводишся як наш, рідний. Ти знаєш, я відсидів за свою команду. Я не герой, але я віддав чотири роки свого життя за те, щоб мої хлопці вернулися додому. Я так це показав.

Вигляд у капітана був збуджений, навіть збентежений. Він і далі тримав банку з сечею, і Чон До хотів допомогти йому її поставити. Капітан посунувся на край стільця, наче збирався перебратися на матрац.

- Мабуть, річ просто в тому, що я старий. Тобто, хочу сказати, у людей бувають різні проблеми. У багатьох - набагато гірші, ніж у мене, але я просто не можу без неї жити, просто не можу. Саме до неї думкою повертаюся весь час, і я не те що злюся чи ображаюся через те, що сталося, але мені просто необхідна моя дружина, я хочу її повернути. І, розумієш, ти це можеш, ти зараз можеш усе. Дуже скоро ти зможеш мовити слово, і станеться все, що ти скажеш.

Чон До зібрався був щось сказати, але капітан його зупинив.

- Вона стара - я знаю, що ти зараз подумав. І я теж старий, але це з віком ніяк не пов’язане, тільки здається, що з кожним роком гірше. Хто б подумав, що буде гірше? Ніхто ніколи тобі про таке не розповідає.

Капітан почув, як дахом бігають собаки, і глянув на стелю. Поставив банку й підвівся.

- Якийсь час ми будемо як чужі, - сказав він. - Коли я поверну її собі, буде між нами й таке, про що вона не зможе говорити, я знаю. Але й почнеться щось ніби відкриття. Я цього певен. І тоді до нас повернеться те, що було між нами.

Капітан узяв карту.

- Нічого не кажи. От просто нічого не кажи. Просто подумай над цим, я саме про це тебе прошу.

Потім капітан при свічках двома руками згорнув мапу. Чон До спостерігав цей його жест тисячу разів. Він означав: курс узято, команда отримала завдання, і хай там попереду будуть повні сіті чи порожні, але рішення ухвалено і процес почався.

Знизу знадвору почувся галас, а потім чи то сміх, чи то плач, і Чон До якимось чином відчув, що посеред тих п’яних людей - дружина другого помічника. Згори почулося клацання кігтів: собаки зацікавилися, і можна було простежити, як вони побігли до краю даху. Навіть на десятому поверсі вікна вловлювали звук, і в усьому будинку зарипіли вікна з причепленими жалюзі, люди висовувалися подивитися, що там за громадяни й що вони коять.

Чон До підібрався до вікна, виставивши перед собою стілець і спираючись на нього. Місяць був зовсім тоненький, але внизу у дворі він почув грубий сміх і помітив кількох людей - темні плями. Але він міг уявити блиск її волосся й сяйво її шиї та плечей.

Місто Кінчхе було темне: зерносховище, міськрада, школа, пункт видачі пайок. Мовчав навіть генератор караоке-бару, згасла його неонова вивіска. Старим консервним заводом гуляв вітер, а з парових камер нового хвилями здіймався жар. Біля причалу вгадувався обрис будинку начальника, а в гавані горів єдиний вогник: капітан на «Чунмі» читав пізно ввечері.

А далі - тільки темне море. Чон До почув сопіння і, глянувши вгору, побачив мордочку цуценяти, яке дивилося на нього з даху.

Засвітив свічку й сів на стілець, загорнувшись у простирадло, коли до квартири ввійшла вона. Заплакана.

- Козли! - сказала вона й закурила.

- Повернись! - долинуло знадвору. - Ми просто пожартували!

Вона підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.

Потім звернулася до Чона До:

- На що дивишся?

Витягла з комода щось із чоловікового одягу.

- Надягни-но майку! - кинула йому білу майку.

Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.

- Напевне, караоке-бар - не місце для тебе, - зауважив Чон До.

- Козли, - повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. - Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. - Вона провела рукою по волоссю. - Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо»[18], у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!

- Чого ти взагалі з ними водишся?

- Мені вони потрібні, - промовила вона. - Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це - мій шанс.

- Ці типи - просто місцеві бюрократи. Вони - ніхто.

Вона схопилася за живіт, їй було недобре.

- Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!

- Послухай, - сказав Чон До. - Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.

Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це - практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих - а може, узагалі єдиний!»

- Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві - вони просто… - вона закинула голову й випустила дим угору, - просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася вдома, буцімто хвора. Потім він узяв та й послав мене сюди на берег, на цей завод. Але сенс який? Для чого бути в безпеці, для чого виживати, коли ти матимеш п’ятдесят років потрошити рибу?!

- А хто тепер ці дівчата? - спитав Чон До. - Барменки, покоївки чи щось гірше ? Думаєш, оцим п’ятдесят років займатися краще?

- Якщо воно і справді так - то скажи. Якщо саме це з ними й відбувається - то скажи мені точно.

- Та я не можу точно знати. Я зроду в столиці не був.

- То й не кажи, що вони повії, - сказала вона. - Ці дівчата були моїми подругами. - Вона люто кинула на нього оком. - Який же ти шпигун?

- Та я просто радист.

- Чого я тобі не вірю? Чому в тебе нема справжнього імені? Я про тебе знаю тільки те, що для мого чоловіка, який ще з підліткового віку не виріс, усе як тринадцятирічний хлопчисько, - ти кумир. Тому він і возився з твоїм радіо. Саме тому він ледь не спалив судно, коли читав при свічках у туалеті твої словники.

- Чекай-но. Машиніст казав, що то проводка.

- Ну сам дивись.

- Що, він почав пожежу?

- Ти хочеш знати й інші речі, яких він не розповідав?

- Я міг би трохи навчити його англійської, якби він попросив. А навіщо вона йому?

- Ой, та в нього була повна голова безглуздих планів.

- Утечі?

- Він казав: головне - сильно замилити всім очі. Ось гарна ідея, - казав він, - як той начальник заводу, улаштувати таку страшну сцену, що ніхто й близько не схоче підійти. А тоді легко зникнути.

- Але ж сім’я начальника не втекла.

- Ні, не втекла.

- Ну, а після того, як очі замилити, що далі?

Вона знизала плечима.

- Я ніколи по-справжньому не хотіла туди, у зовнішній світ. Для мене це - Пхеньян. Я, урешті, чітко дала йому це зрозуміти.

Від усіх тих зусиль Чон До дуже втомився. Він міцніше обгорнувся жовтим простирадлом навколо пояса, але насправді просто хотів лягти.

- Ти такий стомлений, - сказала вона. - Тобі банку треба?

- Мабуть, так, - відповів він.

Вона взяла банку, але, коли він по неї потягнувся, не відпустила. Так вони вдвох її й тримали, і при свічці її очі здавалися бездонними.

- Тут краса нічого не означає! - промовила вона. - Тільки те, скільки риби ти можеш обробити. Усім байдуже, що я вмію співати, крім отих хлопців, які хотіли «відволікти мене від цього». Але ж у Пхеньяні є театр, опера, телебачення, кіно. Тільки в Пхеньяні я щось означатиму. Мій чоловік, попри всі свої вади, саме це мені намагався подарувати.

Чон До глибоко зітхнув. Коли банка наповниться, настане ніч, а він цього не хотів, бо, коли вона задме свічку, кімната стане темна, як море з другим помічником на його хвилях.

- Сюди б моє радіо.

- Ти маєш радіо? - спитала вона. - А де?

Чон До кивнув у бік вікна, у бік будинку начальника заводу:

- У мене в кухні, - пояснив він.

Чон До проспав усю ніч, а вранці прокинувся: його режим перелаштувався. Уся сушена риба з кімнати зникла, натомість на стільці стояло його радіо; неприєднані частини стояли поряд у пластиковому тазику. Коли ввімкнулися новини, він почув, як весь будинок загув двома сотнями гучномовців. Він дивився на те місце на стіні, де раніше була карта, а тим часом йому розповідали про майбутні переговори в Америці, про те, що Великий Керівник відвідав цементний завод у Сінпхо, про те, що північнокорейська команда з бадмінтону всуху перемогла лівійців, і врешті нагадали про заборону їсти ластівок, оскільки ті регулюють чисельність шкідників рису.

Чон До важко зіп’явся на ноги, знайшов шмат бурого паперу. Тоді натяг зашкарублі від крові штани, у яких був чотири дні тому, коли з ним оте все сталося. За дверима, у кінці коридору, стояла черга до туалету десятого поверху. Оскільки всі дорослі були на консервному заводі, то вона складалася з бабусь і дітей; усі чекали, тримаючи в руках шматки паперу. Коли настала його черга, Чон До побачив, що в кошику повно пожмаканих сторінок «Родон сінмун», яку заборонено було рвати, не кажучи про те, щоб нею підтиратися.

Просидів він там довго. Нарешті вилив в унітаз два черпаки води, а коли виходив, його зупинила якась старенька в черзі.

- Це ти живеш у домі начальника заводу? - спитала вона.

- Так, - відказав Чон До.

- Краще б той будинок згорів! - сказала старенька.

Коли він повернувся, квартира була відчинена. Там Чона До зустрів той самий чоловік, який його допитував. У руках він тримав пару «найків».

- Що це, в дідька, у вас на даху?

- Собаки, - відказав Чон До.

- Смердючі створіння. У Пхеньяні вони заборонені. Так і тут повинно бути. Та й свинину я можу в будь-який день отримати.

Чоловік підняв своїми покрученими руками «найки»:

- А це що таке?

- Якісь черевики американські, - сказав Чон До. - Одного вечора в сіті нам потрапили.

- Та невже! А для чого вони?

Було важко повірити, що слідчий із Пхеньяна ніколи не бачив хороших кросівок. Проте Чон До пояснив:

- Напевне, для фізкультури.

- Чув про таке, що американці займаються безглуздою працею для розваги. А це що таке? - Він показав на радіо.

- Це з роботи, - відповів Чон До. - Я його лагоджу.

- Увімкни!

- А воно ще не зібране. - Чон До показав на тазик із деталями. - Та й коли б зібрав, то антени нема.

Слідчий поклав кросівки й пішов до вікна. Сонце було високо, але ще йшло вгору, і глибоке море під його промінням блакитно сяяло.

- Ти тільки поглянь! Дивився б на це й дивився.

- Так, дуже гарне море, - шанобливо відказав Чон До.

- Якщо зараз піти в доки й закинути вудку - клюне? - спитав слідчий.

Добре клювало південніше, де з консервного заводу зливали відходи в море, але Чон До сказав:

- Так, мабуть.

- А північніше, у Вонсані, - промовив старий, - там пляжі, еге?

- Ніколи там не був, - відповів Чон До. - Але пісок з корабля видно.

- Ось, я приніс тобі оце.

Він вручив Чонові До оксамитову малинову коробочку:

- Це твоя медаль за героїзм. Я почеплю її тобі, хоча, маю сказати, ти якийсь не медальний хлопець. Мені це в тобі подобається.

Чон До не відкрив коробочку.

Старий слідчий знову поглянув у вікно.

- Щоб вижити в цьому світі, мусиш бути сто разів боягузом, але принаймні раз - героєм. - І він засміявся. - Принаймні так мені один сказав, коли я його колошматив.

- Я просто хочу назад на своє судно.

Старий слідчий поглянув на Чона До.

- Щось у тебе сорочка від солоної води зсілася, - зауважив він. Він відгорнув рукав Чона До і подивився на рани, з червоними краями й мокрими кутками.

Чон До відсмикнув руку.

- Спокійно, спокійно, тигре. Ще нарибалишся. По-перше, нам треба показати цим американцям. Хай отримають своє. Я знаю, що план уже запущено в дію. Тож треба тебе трохи причепурити. А то зараз таке враження, ніби акули перемогли.

- Це все - якесь випробування, так?

Старий слідчий посміхнувся:

- Тобто?

- Оці запитання про Вонсан, наче я дурник якийсь, - усі ж знають, що там немає ніяких пенсіонерів. Усі ж знають, що туди просто приїжджають на відпустку головні військові. Чому не сказати прямо, чого вам від мене треба?

На обличчі сивого слідчого проскочив вираз непевності, який одразу змінився на уважне оцінювання й урешті перетворився на посмішку.

- Що ти?! - мовив він. - Я не той, хто мав би тебе лякати. - І розсміявся. - А серйозно, з погляду закону ми обидва герої. Ми в одній команді. Наша мета - показати американцям, які отаке з тобою зробили, де раки зимують. Але спочатку я маю знати, чи нема в тебе яких непорозумінь із капітаном. Сюрпризів нам не треба.

- Ви про що? - спитав Чон До. - Ні, ніколи!

Він визирнув у вікно. Половина суден уже вийшла в море, але команда «Чунми» розклала сіті в доках на просушку, щоб потім поладнати.

- Добре, тоді забудь. Якщо ти йому нічим не допік, то я тобі вірю.

- Капітан - це моя сім’я, - запевнив Чон До. - Якщо ви зібралися щось про нього сказати, то краще кажіть.

- Та нічого. Капітан просто прийшов і попросив мене перевести тебе на інше судно.

Чон До з недовірою подивився на нього.

- Капітан сказав, що втомився від героїв, що йому не так уже багато залишилося й він просто хоче спокійно робити свою справу й ловити рибу. Я докопуватися не став - капітан сильний чоловік, справжня міцна рука, але з роками людина втрачає гнучкість. Я таке не раз бачив.

Чон До сів на стілець.

- Річ у його дружині. Певне, що в ній. Це ваша робота - її в нього забрали.

- Сумніваюся, що штука в цьому. Я його ситуації не знаю, але ж вона стара, еге? Небагато чоловіків, яких дають на заміну, так уже хотіли, щоб їм дісталася стара. Капітан сів, і вона його залишила. Скоріш за все, саме так і було. Як сказав Великий Керівник, найпростіша відповідь зазвичай і є правильною.

- А дружина другого помічника, її справою ви займаєтеся?

- Вона гарненька, у неї все буде гаразд. За неї можеш не перейматися. Під собаками вона вже точно не житиме, можеш мені повірити.

- А що буде з нею?

- Є там начальничок у Сінпхо, він один із перших номерів у списку, а у Чхонвані є партійний чиновник на пенсії, який уже теж відкрито заповзявся забрати її собі.

- Я гадав, що таких відправляють до Пхеньяна.

Старий подивився вгору.

- Вона вже не незаймана, - урешті промовив він. - Плюс їй уже двадцять, а ще вона вперта. Більшість дівчат, яких відсилають до Пхеньяна, мають сімнадцять років і вміють лише слухати. А тобі що? Ти ж її для себе не хочеш?

- Ні. Зовсім ні.

- Бо це зовсім не по-геройськи. Хочеш дівчину - знайдемо тобі дівчину. Але дружина загиблого товариша - це не вітається.

- Я не кажу, що я цього хочу, - сказав Чон До. - Але я герой. Я маю права.

- Привілеї, - поправив слідчий. - Ти отримуєш деякі привілеї.

Весь день він возився з радіо. На підвіконні було хороше світло. Зі сплющеного кінця дроту зробив мініатюрну викрутку, а припій плавив над свічкою. Також звідти йому було видно гавань і капітана, який ходив по палубі.

Ближче до сутінків прийшла вона. У чудовому настрої, аж сяяла.

- Бачу, дещо в тобі ще працює, - зауважила вона.

- А я не міг лежати без риби над головою. Вона в мене була як каруселька над ліжечком.

- О, оце б я справила враження, - усміхнулася вона, - у Пхеньяні з повною валізою риби!

Потім вона відкинула волосся назад і показала нові тоненькі золоті сережки.

- Ну що, гарні я вторгувала? Мені буде треба робити таку зачіску, щоб їх було видно.

Підійшла до радіо.

- Воно працює?

- Ага, - сказав він. - Антену я зробив. Тільки її треба поставити на даху до того, як світло вимкнуть.

Вона схопила «найки».

- Гаразд. Тільки в мене є ще справа перед тим.

Вони обережно спустилися сходами на шостий поверх. Проминули квартири, з яких долинали сімейні сварки, але в більшості стояла могильна тиша. Стіни прикрашали гасла про Великого Вождя й Великого Керівника, а також зображення дітей, які співають, розкривши перед собою книжки з революційними піснями, селян, які, піднявши серпи, відірвалися на мить від збирання небувалих урожаїв і споглядають чисте світло вічної мудрості.

Дружина другого помічника постукала у двері, почекала кілька секунд, а потім увійшла. Вікна були закриті папером від продовольчих пайок, і в кімнаті стояв запах прілої пахвини, як у тунелях під ДМЗ. Там на пластиковому стільці сидів чоловік, поклавши перев’язану ногу на табуретку. З обрису бинтів можна було помітити, що під ними немає пальців. На ньому був комбінезон із консервного заводу, а на нашивці стояло «Бригадир Ґун». Коли Ґун побачив кросівки, його очі спалахнули. Він жестом попросив їх, покрутив у руках, навіть понюхав.

- Зможеш іще таких принести? - спитав він.

- Можливо, - сказала вона. Вона побачила на столі невелику пласку прямокутну коробку. - Це воно?

- Так, - кивнув Ґун, милуючись «найками». Потім він указав на коробку. - Це дістати було непросто, розумієш? Прямо з Південної.

Вона взяла коробку під пахву, навіть не дивлячись, що там.

- А що хоче твій друг? - спитав Ґун.

Чон До роззирнувся в кімнаті: коробки з якимись дивними китайськими напоями, кошики зі старим одягом, обірвані дроти на місці гучномовця. Стояла пташина клітка, напхана кролями. Він сказав за себе сам:

- Мені нічого не треба.

- А я питав, чого ти хочеш, - мовив Ґун, уперше всміхнувшись. - Ходи-но, тут для тебе подарунок. Здається, у мене є пояс на тебе.

Він потягнувся до кулька на підлозі, повного ношених поясів.

- Не турбуйтеся, - запевнив Чон До.

Дружина другого помічника побачила пару черевиків, які їй сподобалися. Вони були чорні й майже нові. Поки вона їх міряла, Чон До дивився на ящики з товарами. Були папіроси, торбинки таблеток, надписані вручну, і повна миска сонячних окулярів. Стояли пачкою чималі сковороди, для великої сім’ї, їхні ручки стирчали в різні боки, і в цьому видовищі для нього було щось майже трагічне.

На маленькій полиці він виявив свої англійські словники, проглянув свої старі позначки на берегах - відзначав вирази, які йому колись здавалися неможливими, на зразок «холостий хід» чи «віддати кінці». Далі він помітив капітанів помазок із борсучої щетини. Чон До не засуджував другого помічника чи його дружину за крадіжку речей, навіть особистих, але коли озирнувся й побачив, як вона міряє нові туфлі перед дзеркалом, то раптом відчув, що не все одно, хто з подружжя приніс сюди ці речі.

- Добре, - сказала вона. - Я хочу їх.

- Гарно виглядають, - похвалив Ґун. - Шкіра тут іде японська, якраз найкраща. Принось іще пару «найків», поміняємось.

- Ні. «Найки» надто цінні. Коли я дістану ще пару, подивимося, що тут у тебе є рівнозначного.

- То дістанеш іще пару, неси мені. Домовилися?

- Домовилися.

- Гаразд, - сказав він. - Бери оці, будеш винна мені кросівки.

- Авжеж, - погодилася вона.

- Не роби цього, - спробував застерегти її Чон До.

- А я не боюся, - відказала жінка.

- Добре, - мовив Ґун. - Як прийде час, що ти мені знадобишся, прийду до тебе й розрахуєшся.

Вони зібралися йти з тією коробкою. Але щось на маленькому столику привернуло увагу Чона До. Він узяв цю річ. То був годинник на ланцюжку, як у начальника станції. Такий був у Начальника сиріт, і з ним він керував усім їхнім життям від світанку до відбою, здаючи хлопців в оренду чистити відстійники чи спускатися на мотузках із відром на дно нафтосховищ. Усе робилося за годинником, і хоча він ніколи не казав хлопцям, котра година, вони навчилися за його обличчям визначати, чого чекати до наступного погляду на годинник.

- Візьми оцей годинник, - запропонував Ґун. - Він мені дістався від одного діда, який казав, що ця штука ніколи не підводить.

Чон До поклав годинник на місце. Коли вони вийшли й двері за ними зачинилися, Чон До спитав:

- А що в нього з ногою?

- Торік потрапив нею в паропровід під тиском, щось таке.

- Торік?

- А рана не загоюється, так каже начальник цеху.

- Ти б краще з ним справ не заводила, - зауважив Чон До.

- Коли він прийде по борг - я вже буду далеко, - заспокоїла вона.

Чон До подивився на неї. У цю хвилину йому стало її по-справжньому шкода. Він подумав про тих чоловіків, що хочуть забрати її собі: про «начальничка» із Сінпхо і старого партійця з Чхонвана, які просто зараз готують свої помешкання до її приїзду. Чи показували їм її фотографію? Чи щось розповіли? Чи вони просто почули з гучномовців трагічну новину про героя, який загинув серед акул і залишив молоду красуню вдову?

Піднялися сходами на дах, штовхнули в темряву металеві двері, побачили зірки. Дорослі собаки були вільні та обережні, вони помітили людей на даху. Посеред даху була споруда, завішена тканиною, щоб не пускати комах до собачатини, натертої крупною сіллю і товченим зеленим перцем, яка в’ялилася на океанському повітрі.

- Як тут гарно вгорі, - сказав він.

- Іноді я виходжу сюди подумати, - промовила вона.

Обоє подивилися вдалину, туди, де вода.

- А як воно там, у морі? - спитала вона

- Щойно з очей зникає берег, - відповів Чон До, - ти можеш стати ким завгодно звідки завгодно. Наче в тебе немає минулого. Там усе непередбачуване - кожен дотик води, кожен птах, який падає на воду мов нізвідки. По радіо люди говорять таке, що тобі й не снилось. А тут такого нема, тут усе, як за планом.

- Не дочекаюся твого радіо! - сказала жінка. - Ти зможеш поп-музику з Сеула зловити?

- Ні, то не таке радіо. - Він увіткнув антену в ґрати вольєру з цуценятами, ті перелякано розбіглися.

- Не розумію.

Чон До перекинув кабель через поруччя так, щоб його можна було спіймати з вікна внизу.

- Це радіо не отримує передачі, - пояснив він. - Воно передає.

- А навіщо?

- Ми маємо відправити повідомлення.

У квартирі Чон До спритними пальцями причепив кабель від антени й маленький мікрофон.

- Мені наснився сон, - сказав він. - Мабуть, це безглуздий сон, але я бачив твого чоловіка з радіо в човні, що він пливе вперед хвилями, які сяють, мов тисячі дзеркал!

- Цікаво, - посміхнулася вона.

Чон До ввімкнув радіо, і вони разом стали дивитися на жовте світло його ватметра. Чон До виставив частоту шістдесят три мегагерци, тоді стиснув ручку переривника:

- Третій помічник - другому помічникові, прийом.

Чон До повторив ці позивні кілька разів, розуміючи, що так само, як він не чує, так другий помічник не може відповісти. Нарешті він додав:

- Друже, я знаю, що ти там. Не впадай у відчай.

Чон До міг пояснити, як відділити смужку міді з виводу акумулятора, потім з’єднати її з обома полюсами, щоб вийшла іскра й можна було прикурити цигарку. Міг розповісти йому, як зробити компас із магніту від радіо або що конденсатори загорнуті у фольгу, тож її можна використовувати як сигнальне дзеркало.

Але для виживання другому помічникові були потрібні витримка, здатність пережити самоту й незнайоме, тут Чон До на дечому розумівся.

- Спи вдень, - сказав він йому, - і вночі матимеш ясну голову. Ми щоночі дивилися на зірки - звіряйся з ними. Якщо вони на своєму місці, то все гаразд. Вмикай свою уяву лише на майбутнє, не на минуле чи теперішнє. Не намагайся докладно уявити обличчя: ти будеш у відчаї, якщо вони здаватимуться нечіткими. Якщо до тебе прийдуть люди здалеку, стався до них не як до привидів. Прийми їх як родичів, як гостей, розпитуй їх, будь добрим господарем.

- Тобі потрібна мета, - мовив він другому помічникові. - У капітана була мета безпечно доправити нас додому. Твоя мета - лишатися сильним, щоб бути в змозі врятувати ту, яка веслує вночі. Вона в біді, їй потрібна допомога. Тільки ти можеш їй допомогти. Дивись на обрій уночі, виглядай сигнальні ракети. Ти повинен урятувати її заради мене. Мені шкода, що я тебе підвів. Я мав тебе доглядати. Мав урятувати тебе, але не зміг. Ти був справжній герой. Коли прийшли американці, ти врятував нас усіх, а коли тобі були потрібні ми, нас поряд не було. Колись настане день, і я все виправлю.

Чон До зупинив передачу, і стрілка ватметра впала.

Дружина другого помічника не зводила з нього очей.

- Мабуть, то був дуже сумний сон. Бо це найпечальніші слова, які на моїх очах одна людина сказала іншій…

Чон До кивнув, і жінка спитала:

- А хто це - та, що веслує вночі?

- Не знаю, - відповів він. - Вона була в моєму сні.

Він вручив їй мікрофон.

- Гадаю, і тобі варто щось йому сказати, - запропонував Чон До.

Вона не зрозуміла:

- Ну це ж твій сон, а не мій. Що я йому скажу?

- А що б ти йому сказала, коли б знала, що більше ніколи його не побачиш? Або нічого не кажи. Він казав мені, що любив, як ти співала.

Чон До сів на коліна, розвернувся й ліг на матрац. Лежачи на спині, кілька разів глибоко зітхнув. Спробував зняти сорочку - і не зміг.

- Не підслуховуй! - обернулася жінка.

Він заткнув вуха - відчуття було, як від навушників, - і дивився, як ворушаться її губи. Вона щось сказала, дивлячись за вікно, а коли зрозумів, що дружина другого помічника співає, то відпустив вуха й впустив у них звук, дитячу колискову:

Киця в колисці, синок на гілці. Клацають в небі дзьобами птиці. Татко в тунелі сигналу чекає, Мамка з роботи додому вертає. Мамка підставить міцний фартушок, Просто до неї стрибає синок.

Її голос був простий і чистий. Кожен знає свої колискові, але як він упізнав свою? Чи хтось співав її йому, задовго до того, як він пам’ятає себе?

Доспівавши, вона вимкнула радіо. Невдовзі світло згасло, і вона запалила свічку. Сіла поруч, і її очі якось змінилися.

- Мені було це потрібно. Я не знала, що мені це треба. - Вона глибоко зітхнула. - Раптом настільки легше стало.

- Це було так красиво, - мовив Чон До. - Я впізнав твою колискову.

- Ну, звісно. Її ж усі знають. - Дружина другого помічника поклала руку на коробку. - Я оце носилася з цією штукою, а ти навіть не спитав, що там.

- То покажи, - сказав Чон До.

- Заплющ очі!

Він так і зробив. Спочатку почув звук розстібання змійки на заводському комбінезоні, потім - відкривання коробки, шурхіт цупкого атласу, її крок усередину одежі й рух угору, ледь чутне лопотіння тканини, що вкладається на тіло, майже безгучний рух рук у рукави.

- А тепер можеш розплющити! - дозволила вона, але він не хотів.

Із заплющеними очима він відчував її шкіру довгими тепловими хвилями, затишну й невидиму. Жінка повністю довіряла йому, він просто не хотів, щоб це закінчувалося.

Дружина другого помічника знов опустилася на коліна біля нього, і коли Чон До все ж розплющив очі, на ній була блискуча жовта сукня.

- Такі носять на Заході, - запевнила вона.

- Яка ти гарна! - усміхнувся він.

- Знімімо цю сорочку.

Жінка перекинула ногу через нього, так що її жовта сукня накрила Чона До трохи вище пояса. Ставши над ним, вона дала йому руки й допомогла сісти, а потім узяла його сорочку за низ і стягла її через голову.

- Мені звідси видно твої сережки! - сказав Чон До.

- То, мабуть, мені не треба стригтися.

Він поглянув на неї: яскрава жовтизна сукні відтіняла чорноту її волосся.

Вона спитала його:

- А як так вийшло, що ти не одружився?

- Поганий сонбун[19].

- Твоїх батьків засудили?

- Ні, - відповів він. - Люди гадають, що я сирота.

- Еге, тоді зрозуміло, - мовила жінка й раптом завагалася. - Вибач, будь ласка, це я негарно сказала.

- А що ж ти мала сказати? - знизав плечима Чон До.

Вона перемінила тему:

- Ти сказав, що мета мого чоловіка - якась жінка з твоїх снів, що веслує вночі.

- Я просто порадив йому лишатися сильним і не втрачати пильності, - пояснив Чон До. - Його мета - лишитися в живих.

- Але ж мій чоловік не живий? Ти б мені сказав?

- Так, сказав би, - мовив Чон До. - Так, він не живий.

Вона подивилася йому в очі.

- А мою колискову що, будь-хто міг почути?

- Будь-хто на Східному морі.

- А в Пхеньяні?

- Ні, - відповів Чон До. - То дуже далеко, там гори. Сигнал іде над водою.

- Але всі, хто слухав…

- Кораблі, навігаційні станції, військовий флот - оці всі. І я не сумніваюся, що й він теж почув.

- У твоєму сні?

- Уві сні - так. У тому сні, де він пливе далеко-далеко, і ясне сонце, і в його човні приймач. Це так само реально, як і акули, що здіймаються з темних вод, і їхні зуби в моїй руці. Я знаю - кожен є і сном, і явою, але весь час забуваю, де що, а правдиве і одне, і друге. Більш нічого не скажу. Не знаю, що більш правдиве.

- Оберімо красиву історію, де ясне сонце й де ніхто нас не почує, - сказала жінка. - Вона і є правдою. А не та страшна, з акулами.

- Але чи не страшніше опинитися самому-одному в морі, повністю відрізаним від усіх, від друзів, сім’ї, без точного напрямку, без жодної розради, крім радіоприймача?

Вона торкнулася його щоки:

- То твоя історія. Ти ж намагаєшся мені розповісти про себе, чи не так?

Чон До подивився на неї довгим поглядом.

- Бідолашний хлопчику. Бідолашний мій хлопчику. Воно не має бути так. Повернися зі свого моря, усе може бути інакше. Тобі не потрібне радіо, я з тобою. Тобі не треба обирати самоту.

Вона нахилилася до нього й ніжно поцілувала в лоб і щоки.

Потім сіла й задивилася на нього. Погладила його по руці. І коли знову нахилилася, немовби щоб знову поцілувати його, завмерла, дивлячись на його груди.

- Що таке? - здивувався Чон До.

- Ой, та дурниці… - сказала й затулила рот рукою.

- Ні, це не дурниці. Скажи.

- Я просто звикла дивитись отак на свого чоловіка й бачити на його грудях своє обличчя. Я ніколи не знала нічого іншого.

Коли загули ранкові гудки й будинок перетворився на вулик гучномовців, вони пішли на дах знімати антену. М’яке ранкове сонце блищало на воді, але ще не пекло й не будило мух чи сморід собачого посліду. Собаки, які, здавалося, цілий день гиркались між собою й товклися по даху, тепер спали суцільною масою, і у свіжому ранковому повітрі їхню шерсть вкривали краплини роси.

Дружина другого помічника підійшла до краю даху й сіла, перекинувши ноги через край. Чон До зробив те саме, але, побачивши під собою двір з висоти десяти поверхів, мусив на мить заплющити очі.

- Я не зможу довго використовувати траур як виправдання, - сказала вона. - На роботі влаштують мені самокритику й перезатвердять норму роботи…

Унизу двір перетинала процесія робітників у комбінезонах; вони рівною ходою виходили з будинків, перетинали рейки для візків з рибою й повз колишній будинок начальника проходили до брами рибоконсервного заводу.

- Навіть очей не підведуть. Щоразу тут сиджу й дивлюся на них. Жоден ні разу не глянув угору й не помітив мене.

Чон До набрався духу й собі подивитися на них - це було зовсім не те, що дивитися в глибини океану. Сто футів[20] морем униз, як і сто футів повітрям униз, - це однаково смерть, але вода поволі вводить тебе в інший світ.

Сонце над морем уже світило так, що очі боліли дивитися на нього, блищала вода. Якщо їй це й нагадувало сон Чона До про її чоловіка, то вона цього не показувала. «Чунму» в гавані можна було вирізнити з-поміж інших суден за особливим коливанням від носа до корми навіть від найменшої хвилі, піднятої іншим судном, що пливе повз. Сіті на «Чунму» вже повернулися, і скоро їх уже мали знову закидати в море. Наставивши руки козирком і примруживши очі, Чон До вже міг вирізнити фігуру біля поруччя, яка дивилася вниз. Так дивитись у воду міг лише капітан.

У двір під ними в’їхав чорний «мерседес». Він дуже повільно переїхав вузьку, нерівну доріжку, якою возили рибу, і зупинився на траві під вікнами. З нього вийшло двоє людей у синіх костюмах.

- Очам своїм не вірю, - сказала вона. - Це відбувається.

Люди в цивільному внизу приклали руки до чола й зміряли довгим поглядом будинок. Коли вони захлопнули дверцята машини, собаки попідскакували та обтрусилися від роси. Вона глянула на Чона До:

- Таки справді відбувається!

І подалася до металевих дверей на сходи.

Перш за все вона вбралась у свою жовту сукню, уже не просячи Чона До заплющити очі. Вона відчайдушно заметушилась однокімнатною квартирою, кидаючи речі у валізу.

- Повірити не можу, вони вже тут! - Вона роззирнулася кімнатою; на обличчі в неї було написане хвилювання: усі потрібні речі зникають з поля зору. - Я не готова. Я навіть підстригтися не встигла. Навіть і близько не готова!

- Мені не байдуже, що буде з тобою, - сказав Чон До. - І я не можу дозволити їм таке зробити з тобою.

Вона витягала різні речі з комода.

- Це гарно, - промовила. - І ти славний, але це моя доля. Мушу їхати.

- Треба тебе звідси вивести. Може, до твого батька? Він, певне, щось придумає.

- Чи ти здурів? - здивувалася жінка. - Він же мене сюди й запхав!

Вона навіщось сунула йому оберемок одягу.

- Я маю дещо тобі сказати, - обізвався Чон До.

- Про що?

- Той старий слідчий - він мені описав, кого для тебе вибрали.

- Це про що?

- Чоловіків на заміну.

Вона припинила збиратися.

- Що, їх там навіть кілька?

- Один - якийсь начальник у Сінпхо. А другий - старий, партійний чиновник у Чонвані. Слідчий не знав, кому тебе дадуть.

Жінка підвела голову, нерішуче глянула вгору.

- Тут якась помилка.

- Тобі просто треба звідси вислизнути. Цим виграєш трохи часу, доки вони знову повернуться.

- Ні. - Вона рішуче подивилася на нього. - Ти тут можеш зарадити, ти герой, тебе послухаються. Вони не зможуть тобі відмовити.

- Я так не думаю… - сказав Чон До. - Я не певен, що тут воно так робиться, правда.

- Скажи, хай забираються, бо ти зі мною одружуєшся!

У двері постукали.

Вона міцно схопила його за руку:

- Скажи їм, що ти зі мною одружуєшся! - повторила жінка.

Він подивився на її обличчя, таке беззахисне, - він іще ніколи не бачив її такою.

- Так ти ж за мене не хочеш.

- Ти герой, - сказала вона. - А я - дружина героя. Тобі просто потрібно було прийти до мене.

Вона взялася за поділ сукні й наставила його, як фартух:

- Ти - малятко на дереві, стрибай, тобі просто треба довіритися мені.

Він пішов до дверей, але зупинився, перш ніж відчинити.

- Ти говорив про мету мого чоловіка, а твоя яка? А раптом я - твоя мета? - спитала жінка.

- А я не знаю, чи є в мене мета, - відповів Чон До. - Але ти знаєш свою - і це Пхеньян, а не якийсь радист у Кінчхе. Не треба себе недооцінювати - ти виживеш.

- Отак, як ти?

Він нічого не відповів.

- Знаєш, хто ти такий? - спитала жінка. - Ти - той, хто вижив, але не має заради чого жити!

- А що, краще, щоб я помер за те, що для мене важливе?

- Саме так і зробив мій чоловік, - відказала вона.

Двері різко штовхнули, і вони піддалися. Там стояли ті самі двоє з «мерседеса». Після підняття сходами вони були не дуже щасливі.

- Пак Чон До? - спитав один з них.

Чон До кивнув, і той сказав:

- Ви маєте пройти з нами.

А другий спитав:

- У вас є костюм?

Чоловіки в костюмах повезли Чона До понад консервним заводом, а потім військовою дорогою, яка звивалася пагорбами над Кінчхе. Чон До озирався й дивився, як усе зникає за горами в задньому вікні. Між пагорбами він інколи бачив, як маячать у синяві судна в гавані, зблискує черепиця на даху будинку начальника. Якоїсь хвилі в око йому впав червоний шпиль серед міста на честь 15 квітня. Містечко раптом стало схоже на якесь веселе село, як малюють на стінах пунктів видачі пайок. З-за пагорба вже виднів тільки стовп пари з труби консервного заводу, останній краєчок океану, а далі вже не стало видно нічого. Дійсність повернулася - дається нове робоче завдання, і Чон До не плекав ілюзій щодо його природи. Він розвернувся до людей у цивільному. Вони розмовляли про хворого колегу. Розмірковували, чи є у хворого запас харчів і кому дістанеться його квартира, якщо він помре.

У «мерседеса» були склоочисники, небачена дивина, і фабричне радіо, яке могло ловити Південну Корею та «Голос Америки». Одне тільки порушення цього закону могло відправити людину на рудники - якщо ця людина сама не є вища від закону. Поки ті двоє розмовляли, Чон До помітив у них золоті зуби - таке можливе тільки в Пхеньяні. «Еге, - подумав новоявлений герой, - оце, мабуть, буде найогидніше моє завдання».

Двоє в цивільному привезли Чона До вглиб півострова, на покинуту авіабазу. Деякі з ангарів були перетворені на теплиці, і на лужках навколо злітної смуги Чон До бачив відсунуті вбік з дороги старі розбиті вантажні літаки, що так і сяк лежали на траві й тепер слугували вольєрами для страусів - маленькі голівки птахів дивилися на них крізь запилюжені вікна кабін. Вони підійшли до маленького авіалайнера, який заводив двигуни. З нього трапом спустилися ще двоє в синіх костюмах. Один був старший і якийсь дрібний - немов дідусь, що вбрався в одяг онука. Старий поглянув на Чона До, тоді розвернувся до свого супутника.

- А де його костюм? Товаришу Бук, я ж казав вам, йому необхідний костюм!

Товариш Бук був молодий і худорлявий, у круглих окулярах. Його значок із Кім Ір Сеном був причеплений бездоганно. Але над правим оком товариш мав глибокий вертикальний шрам. Шкіра неправильно зрослася, так що брова була розірвана на дві частини, які не сходилися.

- Ви чули, що сказав доктор Сон? - спитав він водіїв. - Цьому чоловікові необхідний костюм!

Товариш Бук підвів нижчого водія до Чона До і поставив їх спиною до спини, зрівнявши плечі. Тоді так само поставив поряд із Чоном До вищого водія. Коли його лопатки торкнулися спини Чона До, той раптово вповні усвідомив, що більше ніколи не вийде в море, ніколи не дізнається, як склалася доля дружини другого помічника, - хіба що зможе уявити, як пальці старого «начальничка» з Сінпхо беруться за край її жовтої сукні. Він подумав про те, чого більше не почує по радіо, про те, як життя триватиме без нього. Усе життя його посилають на якусь роботу, нічого не пояснюючи, ні про що не попереджаючи. І ніколи не було сенсу питати, чому так, чи думати над цим - однаково робота від того не змінювалася. Але знов-таки, раніше він не мав чого втрачати.

Доктор Сон сказав вищому водієві:

- Ану, давай-но його сюди!

Водій почав скидати піджак.

- Це костюм із Шеньяна, - бідкався він.

Товариш Бук не бажав нічого слухати.

- Він у тебе з Гамбурга, сам знаєш.

Водій розстібнув сорочку, манжети на ній, і, коли він її зняв, Чон До простягнув йому робочу сорочку другого помічника.

- Прибери свою смердючу сорочку, - скривився водій.

Перш ніж Чон До вбрався в нову сорочку, доктор Сон сказав:

- Не спіши. Дай-но я гляну на твій акулячий укус.

Доктор Сон зсунув окуляри на ніс і нахилився. Дуже обережно помацав рану, покрутив руку, оглядаючи шви. При яскравому світлі Чон До розгледів почервоніння навколо шва, те, яка мокра була рана.

- Дуже переконливо, - промовив доктор Сон.

- Переконливо? - обурився Чон До. - Та я ледь не загинув.

- Усе дуже вчасно, - зауважив товариш Бук. - Ці шви скоро треба буде знімати. Як краще - нам самим зняти чи хай би вони були красномовнішими, якщо це зроблять їхні лікарі?

- Ви медик? - спитав Чон До.

Доктор Сон нічого не відповів. Його водянисті очі вивчали татуювання на грудях Чона До.

- О, бачу, наш герой - покровитель кіномистецтва, - зауважив доктор Сон. Він торкнувся плеча Чона До, подаючи йому знак одягатись, а тоді спитав: - Чи ти знаєш, що Сан Мун - коханка товариша Бука?

Товариш Бук посміхнувся, на радість старому.

- Вона моя сусідка, - виправив він.

- У Пхеньяні? - уточнив Чон До, одразу усвідомивши, що це запитання характеризує його як неотесаного селюка. Щоб не виглядати зовсім невігласом, він додав: - То ви знаєте її чоловіка, командира Ґа?

Доктор Сон і товариш Бук замовкли.

Чон До продовжив:

- Він володар золотого пояса з тхеквондо. Кажуть, він очистив армію від гомосексуалістів.

Грайливі бісики в очах доктора одразу зникли. Товариш Бук відвів очі.

Водій вийняв із кишень гребінець і пачку цигарок, віддав піджак Чонові До й почав розстібати штани.

- Годі про подвиги командира Ґа, - сказав доктор Сон.

- Так, - підхопив товариш Бук. - Гляньмо, як піджак сяде.

Чон До накинув піджак. Він не розумів, добре він сів на нього чи ні. Водій, у спідньому, віддав йому штани й останню річ - шовкову краватку. Чон До роздивився її, пройшовся поглядом від широкого до вузького кінця.

- Слухайте, - водій закурив і випустив дим. - Та він же навіть не знає, як її зав’язати.

Доктор Сон узяв краватку.

- Ходи-но сюди, зараз познайомимо тебе з тонкощами західного шийного одягу, - промовив він і спитав товариша Бука: - В’яжемо віндзор чи напіввіндзор?

- Четвірку, - сказав Бук. - Так зараз молодь ходить.

Удвох вони провели Чона До вгору сходами. Із самої гори товариш Бук крикнув водієві:

- Заповни ордер у місцевого відповідального за розподілення - тебе поставлять у чергу на новий костюм.

Чон До озирнувся на свій старий одяг, який так і лишився на землі. Невдовзі його розкидає між страусових вольєрів реактивним струменем.

У салоні на перекриттях красувалися портрети Великого Вождя й Великого Керівника в позолочених рамах. У літаку пахло цигарками та брудним посудом. Чон До також відчував, що на борту бували й собаки. Оглянув ряди порожніх крісел, але жодних ознак цих тварин не побачив. Попереду самотою сидів чоловік у чорному костюмі й військовому кашкеті з високим краєм. До нього підійшла стюардеса з ідеальним кольором обличчя. У хвості літака з півдюжини молодих людей були зайняті якимись паперами. Один із них користувався комп’ютером, що міг складатися й розкладатися. Чон До помітив кинутий на кілька сидінь жовтий рятувальний пліт із червоною ручкою надування та інструкціями російською мовою. Чон До поклав на нього руку - море, сонце, банка тушонки. Стільки днів у відкритому морі…

Підійшов товариш Бук.

- Боїшся літати? - спитав він.

- Не знаю, - відповів Чон До.

Загули двигуни, літак покотив у далекий кінець злітної смуги.

- Я відповідаю за забезпечення, - мовив товариш Бук. - Цей літак носив мене в усі куточки світу: до Мінська по свіжу ікру, до Франції - по коньяк просто з підземних печер. Тож не бійся, він не впаде.

- А що я тут роблю? - спитав Чон До.

- Слухай, - відповів товариш Бук, - доктор Сон хоче, щоб ти познайомився з міністром.

Чон До кивнув, і вони пішли в носову частину літака, де доктор Сон розмовляв із міністром.

- Називай його просто «міністр», - прошепотів товариш Бук. - І ніколи не звертайся до нього безпосередньо, тільки через доктора Сона.

- Міністре, - сказав доктор Сон. - Це Пак Чон До, істинний герой Корейської Народно-Демократичної Республіки, ні?

Міністр заперечно похитав головою. У нього були сиві вуса й навислі над глибоко посадженими очима брови, з-під яких годі було розібрати погляд.

- Звичайно, міністре, - продовжив доктор Сон. - Ви ж бачите, це сильний і красивий молодий чоловік, так?

Міністр кивнув.

- Ми скоро ще проведемо час усі разом, мабуть? - поцікавився доктор Сон.

Міністр знизав плечима і глипнув з-під брів поглядом, який міг означати: може, так, а може, ні.

Цим їхня розмова обмежилася.

Відходячи, Чон До спитав:

- А чого саме він міністр?

- Бензину й шин, - сказав доктор Сон і розсміявся. - Це мій шофер. Але не переймайся, цей чоловік бачив, напевне, усе, що можна побачити на світі. Він сильний. Його єдине завдання - нічого не казати в цій подорожі й зображувати на обличчі «так», «ні» й «мабуть» залежно від того, як я закінчую свої питання. Ти ж зрозумів, як я керую його відповідями? Це відволікатиме американців, поки ми трохи почаклуємо.

- Американців? - перепитав Чон До.

- А ті водії тобі що, нічого не сказали? - здивувався доктор Сон.

Літак розвернувся в кінці злітної смуги й став прискорюватися. Чон До вчепився в спинки крісел.

- Гадаю, наш герой ще ніколи не літав, - припустив товариш Бук.

- Що, справді не літав? - поцікавився доктор Сон. - То ми маємо зайняти свої місця, літак ось-ось здійметься в повітря.

Доктор Сон із просто-таки китайською церемонністю посадив їх.

- Ось ремінь безпеки, - сказав він Чонові До. - Герой може його пристібати чи ні на свій розсуд. Я людина вже стара, мені не потрібна безпека, а от вас, товаришу Бук, прошу пристебнутися. Ви людина молода, у вас дружина й діти.

- Тільки з огляду на вашу турботу, - погодився товариш Бук і пристібнув ремінь.

ІЛ здійнявся в західний вітер, а потім заклав віраж на північ, так що берег стало видно праворуч. Чон До бачив, як тінь літака тремтить на воді, - і далі сині простори моря. Він бачив не ті води, де рибалив на «Чунмі» з капітаном, а течії, що несли його на японські завдання, одне напруженіше від іншого. Найгірше завжди було довго повертатися додому, слухати, як викрадені в трюмі кричать, б’ються об стіни, намагаються скинути пута. Він роззирнувся в салоні, уявив собі викраденого, прив’язаного до крісла. Уявив собі, як вони б затягали в літак якого-небудь американця, а потім шістнадцять годин сиділи з ним у цьому літаку.

- Гадаю, ви не ту людину взяли на цю справу, - спромігся на слово Чон До. - У моїй справі, напевне, написано, що я досвідчений викрадач, і це правда. Я виконав чимало завдань, і хіба що два об’єкти при мені загинули. Але я вже не такий. Оці руки тепер налаштовують радіо. Вони вже забули те, чого ви від них хочете.

- Як гідно й щиро, - відзначив доктор Сон. - Чи не так, товаришу Бук?

Товариш Бук відповів:

- Чудовий вибір, докторе Соне. Американці просто розтануть від такої щирості.

Доктор Сон звернувся до Чона До:

- Юначе, на цьому завданні працюватиме твоє слово, а не твої кулаки.

Товариш Бук пояснив:

- Доктор Сон їде до Техасу зондувати ґрунт для майбутніх переговорів.

- До переговорів бувають ще переговори, - мовив доктор Сон. - Нічого офіційного, ні делегації, ні фотознімків, ні охорони. Ми просто відкриваємо канал.

- А говорити про що будемо? - спитав Чон До.

- Неважливо про що, - сказав доктор Сон. - Важлива позиція. Янкі дечого від нас хочуть. І ми дечого хочемо - наприклад, одним із перших пунктів буде, щоб вони перестали лазити на наші рибальські судна. Адже відома річ, що в нас рибальські судна мають багато важливих завдань. Коли настане слушний час, розкажеш, як твого друга кинули акулам солдати військово-морського флоту США. Американці дуже виховані. Така історія справить на них глибоке враження, особливо на їхніх дружин.

Стюардеса принесла докторові Сону склянку соку, а на Чона До й товариша Бука уваги не звернула.

- Красуня, правда? - спитав доктор Сон. - Усю країну прочісують, щоб таких знайти! Молоді люди, вам узагалі все байдуже, крім задоволень, знаю, знаю. Ви мене не обманете. Б’юсь об заклад, що ви аж слину пускаєте, так хочете побачити справжню агентку ЦРУ. Ну то запевняю вас, у них там не всі такі спокусливі красуні, як у кіно.

- Я ніколи не бачив кіно, - сказав Чон До.

- Ніколи не бачив кіно? - перепитав доктор Сон.

- Повністю - ніколи, - відповів він.

- О, ну ці американки в тебе з рук їстимуть. Чекай-но, коли вони побачать твою рану! Чекай, коли почують твою історію, - ото буде!

- Але моя історія - неймовірна. Я й сам ледве в неї вірю.

- Прошу, мій друже, принесіть мені тигра, - попросив доктор Сон товариша Бука.

Коли Бук пішов, доктор Сон звернувся до Чона До:

- Там, звідки ми родом, історії мають вагу фактів. Якщо селянина держава оголошує музичним віртуозом, то всі вважають за краще називати його маестро. І, по секрету кажучи, з його боку дуже мудрим кроком буде почати грати на піаніно. Для нас історія важливіша за людину. Якщо людина і її історія не пасують одне до одного, то змінитися має саме людина.

Тут доктор Сон випив трохи соку. Він підняв палець, який трохи тремтів.

- А от в Америці історії людей весь час змінюються. Там важлива людина. Словам твоїм вони, може, повірять, а може, і ні, але тобі, Чонові До, - тобі вони повірять.

Доктор Сон підкликав стюардесу.

- Цей чоловік - герой Корейської Народно-Демократичної Республіки, йому необхідний сік.

Коли вона побігла по сік, він сказав:

- Ба як?

Потім похитав головою й додав:

- Але спробуй поясни це все в центральному бункері.

Доктор Сон показав униз, маючи на увазі самого Керівника Кім Чен Іра.

Прийшов товариш Бук із портативним холодильником. Вручив його Чонові До.

- Ось тигр, - промовив він.

Усередині лежав шматок м’яса, загорнутий у брудний поліетиленовий пакет. До теплуватого на дотик м’яса прилипли травинки.

Чон До зауважив:

- Може, ще льоду попросити?

Доктор Сон посміхнувся:

- О, американці, уявляю, які вони міни робитимуть.

- Тигр! Уявляєте, що вони скажуть, - засміявся товариш Бук і сказав англійською: - Я б охоче, але я їв тигра на обід.

- Як апетитно! - докинув доктор Сон. - Шкода, що я на леопардовій дієті.

Товариш Бук сказав:

- Чекайте, ще міністра підключимо.

- Міністр хотів би приготувати це особисто, так? - уточнив доктор Сон. - Міністр наполягає, що всі американці повинні долучитися, так?

Чон До подивився на холодильник, на якому був зображений червоний хрест. Він такий бачив і раніше: у подібних возили кров до Пхеньяна.

- Про американців треба знати передусім дві речі, - сказав доктор Сон. - По-перше, вони швидко метикують, по-друге, над усім замислюються. Треба загадати їм загадку, щоб переспрямувати їхні думки. По-перше, ми показуємо їм міністра. По-друге, нам потрібно, щоб вони відчували свою моральну перевагу. Вони без цього не вміють вести переговори. У них все завжди починається з розмов про права та свободи людини й таке інше. Але тигр це все змінює. Вони вжахнуться, що ми можемо спокійно їсти рідкісну тварину, і одразу відчують себе на висоті. Тоді можна буде швидко перейти до справи.

- Прошу, сенаторе, дозвольте передати вам страву, - промовив товариш Бук англійською.

- Так, сенаторе, - додав доктор Сон. - Вам потрібна добавка!

Вони сміялися, доки не побачили обличчя Чона До.

- Ти ж розумієш, - сказав доктор Сон, - що в цьому холодильнику проста яловичина. Тигр - тільки історія, легенда. Тож ми насправді пригощаємо їх легендою.

- А що буде, як вони це з’їдять? - спитав Чон До. - Якщо вони повірять, що це м’ясо тигра, а з ввічливості його їстимуть і відчують себе морально нижчими. Це не позначиться на ході переговорів?

Товариш Бук подивився на доктора, чекаючи, що він скаже.

- Якщо американці прислухаються до своїх відчуттів і не втрачають голову, - мовив доктор Сон, - то ніякими байками про тигра їх не одуриш. Вони ж на смак відчують, що це яловичина. А якщо американці просто граються, якщо не планують розібратись у фактах і вести серйозні переговори, то відчують смак тигрятини.

- Ви гадаєте, якщо вони повірять в історію з тигром, - поцікавився Чон До, - то повірять і в мою?

Доктор Сон знизав плечима.

- Ну, твою, звичайно, важче буде розжувати, - мовив він.

Один із молодих людей із команди забезпечення товариша Бука приніс три однакові годинники. Товариш Бук узяв їх.

- Один - міністрові, - сказав він, а решту два видав докторові Сону й Чону До.

- На них виставлено техаський час. Годинники однакові, щоб показати американцям корейську рівність і солідарність.

- А ви? - спитав Чон До. - Де ваш годинник?

- О, я не маю справ у Техасі, - відповів товариш Бук.

- На жаль, товариш Бук не складе нам компанію, - сказав доктор Сон. - У нього інше завдання.

Товариш Бук підвівся:

- Так, я маю підготувати мою команду.

Салоном пройшла стюардеса з рушниками й дала один докторові Сону.

- Ну, що мені робити? - спитав товариш Бук, коли вона відійшла.

- Вона інакше не може, - мовив доктор Сон. - Жінки за своєю природою зачаровуються старшими чоловіками. Тільки немолодий чоловік може по-справжньому задовольнити жінку - це факт.

Товариш Бук засміявся:

- А я гадав, ви завжди кажете, що тільки чоловік невеликої комплекції може задовольнити жінку.

Доктор Сон сказав на свій захист:

- Ну я не такий уже й малий. Мої розміри точно збігаються з розмірами Великого Керівника, навіть нога така сама.

- Це правда, - підтвердив товариш Бук. - Я займаюся забезпеченням Великого Керівника. Таких самих людей тільки двоє.

Чон До сидів біля вікна, коли пролітали над Сахаліном, Камчаткою, Охотським морем, де був ув’язнений капітан - десь на цих синіх хвилях. Вони випередили захід сонця, рухаючись на північ, у вічне літнє світло. Зупинилися на російській військовій авіабазі в Анадирі, щоб заправитися, і всі старі пілоти вибігли подивитися на ІЛ-62, вік якого, за їхніми оцінками, становив сорок сім років. Вони помацали пузо літака та обговорили проблеми, виправлені в новіших конструкціях; у кожного знайшлася в запасі страшна байка про польоти на такому, доки рештки цих ІЛів у кінці 1980-х відправили до Африки. Наперед вийшов велетень диспетчер, і Чон До розпізнав на його обличчі й руках сліди давнього обмороження. Диспетчер розповів, що навіть ті літаки, які прийшли на заміну ІЛам - перші АНи і ТУ - вже стали рідкістю.

- Я чув, ніби останній ІЛ-62 розбився в Анголі в 1999 році, - додав він.

Доктор Сон заговорив російською:

- Як печально, що колись великий народ, який створив цей чудовий літак, більше на це не спроможний!

Товариш Бук додав:

- Хай вам буде відомо, що повний розвал вашої країни наш народ зустрів із сумом і співчуттям!

- Так! - проголосив доктор Сон. - Ваш народ і наш колись були двома маяками комунізму в цьому світі. На жаль, тепер тільки ми несемо цю непросту ношу.

Товариш Бук відкрив валізу зі свіжими стодоларовими купюрами, щоб заплатити за пальне. Але диспетчер тільки похитав головою.

- Євро! - сказав він.

Доктор Сон обурився:

- Я особистий друг мера Владивостока!

- Євро! - не відступався диспетчер.

У товариша Бука виявилася ще одна валіза, повна європейської валюти.

Відлітаючи, доктор Сон загадав пілотам показати, на що вони здатні. На зльоті двигуни розігналися на повну потужність, і корпус немилосердно заторохтів.

Алеутські острови, міжнародна лінія зміни дат. З висоти в дев’ять тисяч метрів вимальовувалися чіткі обриси контейнеровозів на побриженому легкими хвилями зелено-білому морі. Капітан розповідав Чонові До, що за східними берегами Японії океан має глибину дев’ять кілометрів, і тепер стало зрозуміло, що він мав на увазі. Побачивши обшири Тихого океану, - яка ж монументальна справа перепливти його на веслах! - він зрозумів, чому ті мандрівниці так рідко виходили на зв’язок.

«Де рука капітана “Квана Лі”?» - раптом подумав Чон До. У чиїх руках тепер його словники, хто зранку голиться капітановим помазком? Яким тунелем зараз біжить його загін, що сталося з тією старенькою японкою з фотоапаратом, яку вони викрали, - тією, яка сказала, що охоче піде з ними, коли їй дозволять його сфотографувати? Яке в нього тоді було обличчя? Що потім розповідала знайомим барменка з Ніїґати, після того як випивала з викрадачами? Раптом йому явилася дружина другого помічника у своєму робочому комбінезоні, з блиском риб’ячого жиру на шкірі, з волоссям, розкуйовдженим парою, - і шурхіт жовтої сукні огорнув Чона До, і він провалився в сон.

Десь над Канадою доктор Сон зібрав усіх на інструктаж щодо американців. Він звернувся до міністра, Чона До та ще до шістьох із команди товариша Бука. Другий пілот і стюардеса підслуховували. Доктор Сон почав із короткої розповіді про жахіття капіталізму та згадок про злочини американської воєнщини проти пригноблених народів. Потім згадав про поняття Ісуса Христа, висвітлив особливе становище американських негрів і перелічив причини нелегальної міграції мексиканців до США. Далі пояснив, чому багаті американці самі сідають за кермо й розмовляють із прислугою як із рівними.

Один із молодих людей спитав, що йому робити, коли раптом зустріне гомосексуаліста.

- Розкажіть, що це для вас новина, - порадив доктор Сон, - що таких осіб у вас на батьківщині не існує. А далі ставтеся до нього, як до приїжджого з далеких країв - Бірми, України чи Куби, - що вивчає ідеї Чучхе.

Далі доктор Сон перейшов до практичних моментів. Пояснив, що бути взутим у приміщенні тут уважається нормальним. Жінкам в Америці дозволяється курити, і їм із цього приводу зауважень робити не можна. Закликати до порядку чужих дітей в Америці не заведено. Намалював на папірці, як виглядає футбольний м’яч. Дуже неохоче торкнувся американських стандартів особистої гігієни, прочитав коротку лекцію про усмішки. Закінчив собаками, до яких американці ставляться особливо сентиментально, мають до них слабкість. «В Америці ніколи не можна ображати собаку», - сказав він. Собак вважають членами родини, їм дають імена, як людям. У собак є власні ліжка, іграшки, лікарі й будинки, які не можна назвати загорожами.

Коли літак нарешті пішов на зниження, товариш Бук знайшов Чона До.

- Щодо доктора Сона, - він хитнув головою, - у нього довга й славетна кар’єра, але в Пхеньяні кожен у безпеці до першого провалу.

- У безпеці? - спитав Чон До. - У безпеці від чого?

Товариш Бук торкнувся годинника, який тепер був на руці Чона До:

- Ти просто допомагаєш йому успішно виконати завдання.

- А ви з нами не підете?

- Я? - спитав товариш Бук. - Я маю за двадцять чотири години з’їздити до Лос-Анджелеса, купити DVD-дисків на триста тисяч доларів - і назад. Ти що, справді ніколи не бачив кіно?

- Я не якийсь там селюк. Просто можливості не мав.

- То маєш шанс! Доктор Сон, наприклад, замовив фільм про оперних співачок-сопрано.

- Мені немає на чому дивитися DVD, - сказав Чон До.

- Знайдеш! - переконував його товариш Бук.

- А Сан Мун? Я б із нею фільм подивився.

- Наших фільмів в Америці не продають.

- А вона справді сумує?

- Сан Мун? - товариш Бук кивнув. - Її чоловік командир Ґа і Великий Керівник - суперники. Командир Ґа надто відома особа, щоб його карати, тож просто його дружині не дають ролей у кіно. Нам чути, що в них удома робиться: вона весь день грає на каяґемі[21] й навчає цієї печальної, неприкаяної музики своїх дітей.

Чон До уявив, як її пальці перебирають струни - кожна нота викрешується, палає і згоряє, обвуглюючись, наче сірник.

- Останній раз питаю - хочеш американський фільм? - сказав товариш Бук. - Це кіно - єдина справжня причина вчити англійську.

Чон До спробував прикинути масштаб пропозиції. В очах товариша Бука він побачив відомий з дитинства вираз: так дивиться хлопчик, який вважає, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Такі довго не протримувалися. Але Чон До все одно любив їх найдужче.

- Гаразд, - погодився він. - А який найкращий?

- «Касабланка», - порадив товариш Бук. - Кажуть, це найкращий фільм.

- «Касабланка», - повторив Чон До. - Беру його!

Того ранку вони приземлилися на авіабазі Дайс на південь від Абіліна в штаті Техас.

Тепер нічний спосіб життя Чона До став йому в пригоді в іншій півкулі. Він почувався свіжим і бадьорим; у жовтувате вікно ІЛа йому було видно, що на гудронове покриття в’їхали дві старі машини: їх зустрічали. Там було троє американців у капелюхах - двоє чоловіків і жінка. Коли ІЛ вимкнув двигуни, прикотили металевий трап.

- За двадцять чотири години! - замість прощання сказав доктор Сон товаришеві Буку.

Товариш Бук швидко вклонився й відчинив двері.

Повітря було сухе. У ньому пахло гарячим металом і сухим кукурудзинням. Військові літаки - цілий ряд - стояли вдалині й блищали: таке Чон До бачив лише на монументальних стінних розписах.

Господарі чекали під трапом. Посередині стояв сенатор, який роками був, напевне, старший за доктора Сона, але високий і засмаглий; убраний він був у вишивану сорочку й сині штани. У його вусі Чон До помітив якийсь медичний апарат. Якщо доктор Сон мав шістдесят років, то сенатор, певне, старший років на десять.

Томмі, друг сенатора, був чорний, приблизно того самого віку, тільки більш худорлявий; волосся в нього вже посивіло, а обличчя було глибше пооране зморшками. Також із ними була Ванда - молода, тілиста, а з отвору на її кашкеті з написом «Блеквотер»[22] витикався жовтий хвостик. На ній була червона сорочка-ковбойка на сріблястих кнопках.

- Міністре, - сказав сенатор.

- Сенаторе, - відповів міністр, і всі з усіма стали вітатися.

- Ходімо, - запропонував сенатор. - У нас запланована невеличка прогулянка.

Він провів міністра до старої американської машини. Коли міністр відчинив двері з боку водія, сенатор делікатно спрямував його до других дверей.

Томмі показав на білий автомобіль з відкидним верхом, на якому хромованими літерами стояло «Мустанг».

- Я маю їхати з ними! - наполягав доктор Сон.

- Вони в «сандербьорді», - намагалася пояснити Ванда. - Там є місце тільки для двох.

- Але ж вони не говорять однією мовою, - наполягав доктор Сон.

Томмі зауважив:

- У нас пів-Техасу не говорять однією мовою!

«Мустанг» з опущеним верхом поїхав за «сандербьордом» окружним шосе. Чон До разом із доктором Соном сиділи позаду Томмі, той вів машину.

Ванда підняла голову, підставивши обличчя вітру; їй це подобалося, вона розвертала лице то так, то сяк. Удалині, попереду і позаду, Чон До міг розгледіти чорні машини охорони. На узбіччі зблиснуло бите скло. Для чого країною розкидано гострі, мов бритва, скалки? Чонові До здавалося, що на кожному розі сталася якась трагедія. А де всі люди? Вони проминули загорожу з колючим дротом, схожу на звичайну пропускну зону. Але замість бетонних стовпів з ізоляторами для електрики, там були ввіткнуті в землю вузлуваті, вибілені сонцем гілляки, схожі на поламані коричневі кінцівки, а то й на старі кістки - ніби заради будівництва кожних кількох метрів цього паркану хтось загинув.

- Це особлива машина, - відзначив доктор Сон.

- Вона сенаторова, - сказав Томмі. - Ми дружимо ще з армії. - Рука Томмі звисала з вікна, він підставляв її вітрові. Потім двічі поплескав по металу. - Я пам’ятаю в’єтнамську війну. І я пізнав Христа, але тільки коли позичив оцей «мустанг» з його висувними задніми сидіннями, я по-справжньому познайомився з Мері Мак-Парсонз і відчув себе чоловіком!

Ванда засміялася.

Доктор Сон зайорзав на шкіряному сидінні.

Чон До побачив на обличчі доктора Сона глибоку образу: йому повідомлено, що там, де він сидить, Томмі колись здійснив статевий акт.

- Ой, - продовжив Томмі, - мені й самому ніяково, як згадаю, який я був. Слава Богу, я вже не такий. І, до речі, я з нею одружився. І правильно зробив, царство їй небесне.

Доктор Сон помітив на узбіччі політичну рекламу з портретом сенатора й американським прапором.

- Скоро вибори, чи не так? - спитав він.

- Так, - відповів Томмі. - У сенатора попередні вибори в серпні.

- Ми маємо щастя, Чоне До, - сказав доктор Сон, - бачити американську демократію в дії.

Чон До подумав, що сказав би на це товариш Бук.

- Дуже цікаво, - озвався він.

Доктор Сон спитав:

- Чи утримає сенатор свою представницьку позицію?

- Дуже ймовірно, - сказав Томмі.

- Дуже ймовірно? - перепитав доктор Сон. - Якось недемократично звучить.

- Нас вчили, що демократія працює не так, - долучився до розмови Чон До.

- Скажіть, будь ласка, - звернувся доктор Сон до Томмі, - якою буде явка виборців?

Томмі глянув у дзеркало заднього огляду.

- Тобто скільки зареєструвалося як виборці? На попередні вибори десь відсотків сорок.

- Сорок відсотків?! - вигукнув доктор Сон. - Явка виборців у Корейській Народно-Демократичній Республіці становить дев’яносто дев’ять відсотків - найдемократичніша країна світу! Проте Сполученим Штатам немає чого соромитися. Ваша країна однаково може стати прикладом для країн із нижчою явкою, як-от Бурунді, Парагвай і Чечня.

- Явка дев’яносто дев’ять відсотків?! - здивувався Томмі. - Ну з такою демократією у вас скоро за сто перевалить!

Ванда засміялася, потім озирнулась і, зустрівшись поглядом із Чоном До, хитрувато, змовницьки до нього всміхнулася.

Томмі подивився на них у дзеркало заднього огляду:

- Ну, ви ж усерйоз не вірите в оцю «найдемократичність», правда? Ви ж знаєте правду про те, звідки ви, так?

- Не можна їх про таке питати, - попередила Ванда. - Неправильна відповідь тут може потім принести їм лихо вдома.

Томмі натомість продовжив:

- Ну хоча б скажіть, що знаєте, що війну виграли південні корейці. Будь ласка, хоча б це зрозумійте.

- Але ж ви помиляєтесь, мій любий Томасе, - сказав доктор Сон. - Я переконаний, що війну програла конфедерація. А перемогла якраз північ!

Ванда всміхнулася до Томмі:

- Ну що, показав вам наш гість?

- Атож, - засміявся Томмі.

Вони з’їхали з шосе біля ковбойської крамниці. На стоянці був лише «сандербьорд», і чорна машина стала поряд. Усередині кілька продавців чекали, щоб дати гостям одяг у стилі Дикого Заходу. Доктор Сон переклав міністрові, що ковбойські чоботи - це подарунок сенатора й він може брати собі, які захоче. На міністра справили враження екзотичні чоботи, і він поміряв пари зі шкіри ящірки, страуса й акули. Урешті зупинився на зміїній шкірі, і продавці почали шукати пару його розміру.

Доктор Сон коротко переговорив із міністром, а тоді оголосив:

- Міністр має справити велику потребу.

Американці помітно стрималися, щоб не засміятися.

Міністр надовго вийшов. Чон До вподобав пару чорних чобіт і відклав їх убік. Він переглянув багато жіночих чобітків, поки знайшов такі, які підійшли б дружині другого помічника. Вони були цупкі, жовті та з красивою вишивкою біля носків.

Докторові Сону пропонували дедалі менші розміри, поки нарешті не знайшли пару простих чорних чобіт на підліткову ногу. Щоб допомогти докторові зберегти обличчя, Чон До звернувся до доктора Сона.

- Правда, - спитав він уголос, - що у вас точно такий самий розмір ноги, як і у Великого Керівника Кім Чен Іра?

Усі подивилися, як доктор Сон із приємністю пройшовся в нових чоботах зі своїми черевиками в руках. Він зупинився перед манекеном у ковбойському одязі.

- Ось поглянь, Чоне До, - сказав він. - Замість своїх найкрасивіших жінок американці використовують штучних людей, аби показувати одяг.

- Яка винахідливість, - зреагував Чон До.

- Може, - зауважила Ванда, - наші найкрасивіші жінки зайняті іншою справою.

Доктор Сон зустрів це правдиве твердження поклоном:

- Звичайно. Як це недалекоглядно з мого боку.

На стіні за склом була розміщена сокира.

- Ось дивись, - зауважив доктор Сон, - американці завжди готові до раптового сплеску насильства!

Сенатор поглянув на годинник, і Чон До зрозумів, що з нього цієї гри вже досить.

Міністр повернувся, йому дали пару чобіт. Здавалося, кожна лусочка їхньої зміїної шкіри так і блищала. З недвозначно задоволеним виразом міністр зробив у них кілька кроків, як бандит.

- Чи ви бачили фільм «Рівно опівдні»? - спитав доктор Сон. - Це улюблений фільм міністра.

Сенатор раптом знову посміхнувся.

Доктор Сон звернувся до міністра:

- Гарно сидять, ні? - спитав він.

Міністр засмучено подивився вниз на свої нові чобітки. Похитав головою.

Сенатор клацнув пальцями:

- А принесіть-но ще чобіт, - попросив він продавців.

- Вибачте, будь ласка, - сказав доктор Сон. Він сів і став роззуватися. - Але міністр вважає, що буде образою Великого Керівника прийняти в дар нові чоботи, тоді як Великому Керівникові нових чобіт не дістанеться.

Чон До повернув чобітки, які вибрав для дружини другого помічника. Усе одно це була просто фантазія, і він це розумів. Міністр також сів і почав стягувати свої чоботи.

- Так це легко виправити! - запевнив сенатор. - Звичайно, ми можемо передати також чоботи для містера Кіма. Адже ми знаємо, що він має такий самий розмір, як і присутній тут доктор Сон. Просто ще одну пару можна взяти!

Доктор Сон тим часом зашнуровував власні черевики.

- Тільки тоді образа полягатиме в тому, - сказав він, - що такий скромний дипломат, як я, носитиме чоботи, які підходять найшанованішому вождеві найвеличнішого народу світу.

Ванда стежила очима за всіма учасниками цієї сцени. Її погляд зупинився на Чонові До, і вона розуміла, що саме цей чоловік викликає в неї питання.

Делегація пішла без чобіт.

Ранчо було підготоване так, щоб дати гостям відчути смак техаського життя. В’їжджаючи на його територію, вони перетнули загороду для худоби, потім завернули слідами пікапів. Знову сенатор їхав із міністром, а решта групи сіла в чотиридверну машину з кузовом. Вони їхали піщано-глинистою ґрунтівкою, проминаючи покручені вітрами кущі й вузлуваті дерева, які здавались обпаленими й розколотими, навіть їхнє високе гілля гнулося до землі. Було поле колючих рослин, з полум’яними шипами, мов акулячі зуби. Кожна з них окремо, самотньо чіплялася в кам’янистий ґрунт, і Чонові До вони здавалися якимись ніби жестами тих, хто похований під ними.

Дорогою на ранчо американці, здавалося, не звертали уваги на корейців, обмінюючись зауваженнями про худобу, якої Чон До не бачив навколо жодних ознак, а потім перейшли на розмову про щось своє, геть незрозуміле для Чона До.

- «Блеквотер» - нова форма? - поцікавився Томмі у Ванди.

Вони наближалися до якихось дерев, з яких вітер зривав білі, схожі на віналон квіти.

- «Блеквотер»?

- Ну в тебе ж на шапці.

- То просто безкоштовна шапка, - пояснила вона. - Зараз я працюю радше на цивільну дочірню компанію, у якої урядові контракти з армією. Немає сенсу весь час працювати на одному місці. У мене три перепустки до внутрішньої безпеки, а я туди ні ногою.

- І назад до Багдада? - спитав він.

Вона окинула поглядом суху техаську рівнину.

- У п’ятницю, - відповіла.

Сонце світило просто на них, коли вони вилізли з великої машини. Чон До одразу набрав у вихідні туфлі піску. Перед ними був накритий стіл із барильцем лимонаду й стояли три кошики з подарунками, кожен загорнутий у целофан. У кожному кошику були ковбойський капелюх, пінта бурбону, блок цигарок «American Spirit», трохи в’яленої яловичини, пляшка води, сонцезахисний крем, червона хустка й пара рукавичок з телячої шкіри.

- Моя дружина подбала, - сказав сенатор.

Сенатор запросив їх дістати з кошиків свої капелюхи та рукавички. Перед гостями з’явилися мотопилка й косарка, щоб розчищати кущі; корейцям видали захисні окуляри. Крізь їхній пластик очі доктора Сона аж палали обуренням.

Томмі завів косарку і вручив її міністрові, який, здається, знаходив химерне задоволення в тому, щоб водити нею туди-сюди по шорстких, сухих чагарях.

Коли настала черга доктора Сона, він скривився:

- Що ж, схоже, і я матиму таке задоволення.

Він насунув окуляри, а потім повів косарку крізь чагарі й стерню, доки лезо в нього не застрягло в піску.

- Боюся, що в мене невеликий талант до землеробства, - сказав доктор Сон сенаторові. - Але, як учить Великий Вождь Кім Ір Сен, «не питай, що Корейська Народно-Демократична Республіка може зробити для тебе; питай, що ти можеш зробити для Корейської Народно-Демократичної Республіки!».

Сенатор втяг повітря крізь зуби.

Томмі спитав:

- А це не той великий вождь, який шкодував, що його громадяни мають лише одне життя, щоб віддати за свою країну?

- Ну гаразд, - примирливо мовив сенатор. - Спробуймо порибалити.

Вудки було закинуто у великий ставок, вода в який подавалася глибинними насосами. Сонце пекло, і доктор Сон у своєму темному костюмі, здавалося, не дуже міцно тримався на ногах. Сенатор витяг із кузова два складані стільці, і доктор сів у тіні дерева. Хоча він, як сенатор, і обмахувався своїм капелюхом, усе ж краватку не попустив.

Томмі негучно, з повагою розмовляв із міністром. Чон До перекладав.

- Закидайте он під те повалене дерево, - пропонував Томмі. - Порухайте вудкою туди-сюди, щоб наживка потанцювала, і трохи підтягуйте її.

До Чона підійшла Ванда з двома фужерами лимонаду.

- Колись я рибалив за допомогою електричних кабелів, - сказав міністр. - Дуже ефективно!

Оце міністр уперше за той день обізвався. Чон До не зміг нічого придумати для того, щоб пом’якшити це твердження. Нарешті він переклав його для Томмі так:

- Міністр хоче сказати, що перемога близько.

Чон До взяв із рук Ванди лимонад; вона з підозрою підняла брову. Це дало Чонові До зрозуміти, що вона - не стюардеса з бездоганним кольором обличчя, яка підносить напої впливовим чоловікам.

Міністр навчився описаного Томмі трюку з кількох закидів: Томмі показував йому, як треба.

- Ось, - сказала вона. - Це від мене до твого кошика.

Вона вручила йому маленький світлодіодний ліхтарик.

- Їх роздають на виставках, - пояснила вона. - Я завжди такими користуюся.

- Ви працюєте в темряві? - спитав він.

- Бункери - це моя спеціальність. Я аналізую укріплені бункери. До речі, я Ванда. Якось раніше не виходило відрекомендуватися.

- Пак Чон До, - назвався він. - А звідки ви знаєте сенатора?

- Він побував у Багдаді, я поводила його Саладін-комплексом Саддама Хусейна. Потужна структура. Швидкісні залізничні тунелі, потрійні фільтри для повітря, захист від ядерного удару. Якщо побачити чий-небудь бункер, можна одразу все дізнатися про його господаря. Ви чуєте новини про війну?

- Постійно, - відповів їй Чон До.

Він натис на кнопку ліхтарика і накрив його долонею, щоб зрозуміти рівень його яскравості.

- Американці в тунельних сутичках використовують ліхтарики?

- А як же без них? - здивувалася Ванда.

- А хіба ваша армія не має окулярів, у яких видно в темряві?

- Коли чесно, - сказала вона, - то, гадаю, американці так не воювали від часів В’єтнаму. Мій дядько там служив - тунельним щуром. Зараз, якщо під землею якась ситуація, то посилають бота.

- Бота?

- Ну, розумієте, ро`бота на радіокеруванні, - пояснила вона. - Є в них такі красені.

Вудка міністра зігнулася, риба пробувала втекти з наживкою. Міністр роззувся й по кісточки ввійшов у воду. Почалася серйозна боротьба, вудка гнулася на всі боки, а Чон До подумав, що в такі ставки треба б селити якусь тихішу рибу. Сорочка міністра вся просякла потом, коли він нарешті підтяг рибу ближче. Томмі дістав її з води - товста біла істота. Томмі вийняв гачок, підняв рибу вгору, поклавши їй у роззявлену пащу палець, щоб показати розміри щелеп. І тут Томмі вкинув рибу назад у ставок.

- Моя риба! - закричав міністр. Він люто посунув вперед.

- Міністре! - гукнув йому доктор Сон і помчав до нього. Він поклав руки на плечі міністрові, які рухалися то вгору, то вниз. - Міністре, - лагідніше сказав йому доктор Сон.

- Чом би нам тепер не перейти до стрільб? - запропонував сенатор.

Вони швидко рушили пустелею. Докторові Сону було важко йти нерівною місцевістю у вихідних туфлях, але допомоги він не приймав.

Міністр говорив, а Чон До перекладав:

- Міністр чув, що в Техасі водиться найотруйніша змія. Він хоче застрелити таку, щоб подивитися, чи сильніша вона за нашу найстрашнішу змію - кам’яного щитомордника.

- У середині дня, - розповів сенатор, - гримучі змії сидять у норах, у холодку. А от зранку виповзають.

Чон До переклав це міністру, і той запропонував:

- Скажи американському сенаторові, хай його чорний помічник наллє в нору води, і я пристрелю собі змію, коли вона вилізе.

Почувши відповідь, сенатор посміхнувся й похитав головою:

- Річ у тому, що гримуча змія охороняється.

Чон До переклав, але міністр не зрозумів:

- Від чого? - спитав він.

Чон До поставив це запитання сенаторові:

- Від чого охороняється змія?

- Від людей, - пояснив сенатор, - змія охороняється законом.

Міністрові здалося надзвичайно смішним, що люту, смертельно отруйну змію охороняють від її жертв.

Вони підійшли до імпровізованого тиру, де на столі рядком лежали кілька револьверів у стилі Дикого Заходу. На відстані, як мішені, стояли різноманітні бляшанки. Револьвери 45-го калібру були важкі й потерті. Сенатор запевнив гостей, що вся ця зброя колись відібрала в когось життя. Його прадід був шерифом цього округу, і всі ці пістолети були конфісковані як знаряддя вбивства.

Доктор Сон відмовився від стрільби:

- Я не довіряю своїм рукам, - сказав він і сів у затінку.

Сенатор теж признався, що своє вже відстріляв.

Томмі почав заряджати пістолети.

- У нас тут їх багато. Не хочете нам продемонструвати? - запропонував він Ванді.

Вона поправляла свій хвіст.

- Хто, я? - уточнила вона. - Гадаю, не варто. Сенатор розсердиться, якщо я змушу наших гостей ніяковіти.

А от міністр був у власній стихії. Він заходився коло револьверів, наче все життя з цигаркою на губі крутив барабан і стріляв у розставлені слугами мішені, а не ставив машину на узбіччі й не читав «Родон сінмун», чекаючи зі зборів доктора Сона.

- Корея, - сказав доктор Сон, - країна гірська. Постріли швидко відлунюють в ущелинах. А тут звук летить кудись і не вертається!

Чон До погодився. Щось у цьому справді було особливо самотнє: пейзаж поглинав увесь гуркіт, і ані найменша луна не приходила у відповідь на постріл.

Міністр виявився на диво влучним, і невдовзі вже потрапляв у мішень з маху й демонстрував різні вигадливі постріли, поки Томмі перезаряджав йому пістолети. Усі дивилися, як міністр розряджає барабан очко за очком, стріляє з двох пістолетів із цигаркою в зубах, а бляшанки лускають і скачуть. Сьогодні справді він був міністром, хтось інший катав його , і на гачок натискав він .

Міністр обернувся до них і промовив по-англійськи, здуваючи дим із дула:

- «Хороший, поганий, злий».

Будівля ранчо мала один поверх і наполовину ховалася за оманливою густотою дерев. У ближчій загороді стояли стіл для пікніка й польова кухня-гриль, біля якої вже кілька людей очікували обід. Співали цикади, і Чон До чув запах жару, на якому готувалася їжа. Злегка зітхав полуденний вітерець, удалині маячили купчасті хмари, надто далекі, щоб обіцяти дощ.

Пси вільно сновигали територією, перестрибуючи через загороду. У якийсь момент собаки помітили, як у кущах щось заворушилося. Вони завмерли, шерсть у них на хребтах стала сторч. Проходячи повз них, сенатор наказав: «Фас!» - і за його командою собаки туди помчали й злякали якихось птахів, котрі швидко забігли в чагарі.

Коли собаки повернулися, сенатор дав їм ласощів зі своєї кишені, і Чон До зрозумів, що за комунізму собаку приборкують, а за капіталізму підкуповують.

За їжею не розрізняли звань чи посад: поряд стояли сенатор, працівники ранчо, хатня прислуга, агенти безпеки в чорних костюмах, дружини техаських чиновників. Коли міністр сів за стіл, дружина сенатора принесла йому страву, доктор Сон і Чон До стали в чергу з тарілками, зробленими з паперу. Поряд із Чоном До опинився молодий чоловік, котрий сказав, що він в університеті пише дисертацію про північнокорейську ядерну програму. Він нахилився ближче й тихо спитав:

- Ну ви ж знаєте, що війну виграв Південь, правда?

Їм подали яловичі реберця, кукурудзу, спечену на грилі в лушпинні, мариновані помідори та ополоник макаронів. Доктор Сон і Чон До пішли туди, де їли міністр, сенатор і його дружина. Собаки побрели за ними.

Доктор Сон сів поряд із ними.

- Приєднуйся, будь ласка, - запропосив він. - Тут багато місця, ні?

- Вибачте, - відповів Чон До. - У вас, напевне, обговорюються важливі справи.

Він сів окремо за дерев’яний столик для пікніка, на якому вандали нашкрябали свої ініціали. М’ясо виявилося водночас солодким і гострим, помідори - солоними й запашними, а от кукурудзу та локшину зробили геть неїстівними, зіпсувавши все маслом і сиром - про ці субстанції він знав лише з діалогів, які слухав на мовних курсах: «Я хотів би купити сиру»; «Передайте, будь ласка, масло»…

Угорі колами ширяв якийсь птах. Чон До не знав, який саме.

До нього підсіла, облизуючи пластикову ложечку, Ванда.

- Божечки! - сказала вона. - Дивіться пиріг із горіхами не пропустіть!

Він щойно доїв ребро, і в нього всі руки були в соусі.

Ванда кивнула в кінець столу, де терпляче, не зводячи з них очей, сидів собака. Очі в нього були каламутно-блакитні, а шкура сірувато-плямиста. Ну як може пес, вочевидь, добре годований, настільки точно відтворити вираз обличчя хлопчика-сироти, якого поставили в самий хвіст черги під час роздачі?

- Ну, спробуй. Чом би й ні?

Вона кинула кістку, яку собака зловив на льоту.

- Це леопардовий катахула, - сказала вона. - Подарунок губернатора штату Луїзіана за допомогу після урагану.

Чон До взяв ще ребро. Він їв м’ясо й не міг зупинитися, навіть якби відчув, що воно вже стоїть у нього в горлі й далі не сунеться.

- Хто всі ці люди? - спитав він.

Ванда подивилася навколо:

- Парочка розумак з інститутів, трохи з неурядових організацій і роззяви всякі. Не щодня ж із Північної Кореї гості бувають.

- А ви? - спитав він. - Ви з розумак чи з роззяв?

- Я - похмура фігура з розвідки! - відповіла Ванда.

Чон До вирячився на неї.

Вона всміхнулася:

- Ну що ви, я хіба справді похмуро виглядаю? Я таке собі доступне джерело інформації. Охоче поділюся, не жадібна. Можете питати про що хочете!

Територію загороди перетнув Томмі зі стаканчиком холодного чаю в руці: він прийшов звідти, де зберігалися вудки й пістолети. Чон До спостерігав, як Томмі став у чергу, як йому насипали страву, як він, приймаючи тарілку, подякував, кивнувши головою.

- Ви на мене так дивитесь і, мабуть, думаєте, ніби я ніколи чорну людину не бачив, - сказав Чон До Ванді.

Вона знизала плечима:

- Таке може бути.

- Я раніше бачив американських моряків, - продовжив він. - Там багато чорних. І мій викладач англійської був з Анголи. Єдиний чорний у КНДР. Він казав, що йому не так самотньо, якщо він виробляє в нас африканський акцент.

Ванда посміхнулася:

- Мені колись розповідали, що в 70-х роках якийсь американець перейшов ДМЗ - хлопець із Північної Кароліни, п’яний він був чи що. Північні корейці зробили його вчителем англійської, але були змушені припинити його викладання, коли всі агенти заговорили як рагулі.

Хто такі «рагулі», Чон До не знав.

- Ніколи такого не чув, - сказав він. - Та і я не агент, якщо ви про це.

Ванда дивилася, як він обгризає наступне ребро.

- Мені дивно, що ви мене ні про що не питаєте, хоча я пропонувала. А я готова була побитися об заклад, що спитаєте, чи знаю я корейську.

- А знаєте? - спитав Чон До.

- Ні, - відповіла вона. - Але можу зрозуміти, коли людина мудрує з перекладом. Тому я й подумала, що ви більше, ніж просто скромний перекладач.

Доктор Сон із міністром стояли біля свого столика. Доктор Сон проголосив:

- Міністр бажає зробити подарунки сенаторові та його дружині. Для сенатора - «Вибрані твори Кім Чен Іра».

Тут доктор Сон витяг перев’язаний одинадцятитомник.

Повз Чона До з Вандою пройшла мексиканка з тацею, заставленою їжею.

- EBay[23], - сказала вона Ванді.

- Пілар! - гукнула їй Ванда. - Ну ти й вредна!

Сенатор з усмішкою прийняв подарунок.

- Вони підписані? - поцікавився він.

Обличчям доктора Сона пробіг розгублений вираз і миттєво зник. Він порадився з міністром. Чон До їх не чув, вони швидко перекидалися словами. Потім доктор Сон усміхнувся.

- Великий Керівник Кім Чен Ір був би радий підписати вам ці книжки особисто, якщо сенатор завітає до нас у Пхеньян.

Сенатор, своєю чергою, вручив міністрові iPod, повний записів музики кантрі.

Доктор Сон почав перед усіма вихваляти красу й грацію дружини сенатора, а тим часом міністр готувався вручити їй свій холодильник.

Чон До наче знову відчув запах того м’яса. Він відклав ребро й відвернувся

- Що? - спитала Ванда. - Що в тому холодильнику?

Це в якомусь розумінні ставало вирішальним моментом: доти всі хитрощі доктора Сона були просто жартами, але фокус із тигром був іншого ґатунку; щойно понюхавши, американці зрозуміють, що м’ясо підробне, що розігрується якась некрасива гра, - і все зміниться.

- Мені треба знати, - сказав Чон До, - ви серйозно говорили?

- Звичайно, - відповіла вона. - А про що ви?

Він узяв Ванду за руку. Написав на її долоні ім’я другого помічника.

- Я маю знати, чи йому вдалося, - пояснив Чон До. - Чи він виплив?

За допомогою телефона Ванда сфотографувала свою руку. Двома пальцями набрала повідомлення й натисла «Відправити».

- Спробую дізнатися! - пообіцяла вона.

Доктор Сон закінчив свої дифірамби красі сенаторової дружини, і міністр вручив їй холодильник.

- Від громадян Корейської Народно-Демократичної Республіки! - промовляв доктор Сон. - Свіже тигрове м’ясо, узяте зовсім недавно від величного звіра, вибраного на верхів’ях гори Пектусан. Ви навіть не можете собі уявити, яким білим було його хутро! Міністр бажає, щоб ми всі ним побенкетували сьогодні ввечері, так?

Міністр гордо кивнув.

Доктор Сон лукаво посміхнувся.

- І пам’ятайте, - звернувся він до сенаторової дружини, - хто їсть тигра, стає як тигр!

Усі, хто їв, завмерли, щоб побачити реакцію дружини сенатора, але вона нічого не сказала. Починало хмаритися, у повітрі запахло дощем, який, можливо, і не прийде. Сенатор узяв холодильник зі столу.

- Ану погляну, чи зможу я дати цьому раду, - діловито посміхнувся він. - Тигр - це скидається на чоловічу справу.

Дружина сенатора перемкнула увагу на собаку, що сидів поруч: вона поклала долоні на його вуха і щось лагідно сказала.

Схоже, церемонія дарування в доктора Сона дещо зім’ялася. Він не розумів, що пішло не так. Тоді підійшов до Чона До.

- Як тримаєшся, синку? - спитав доктор. - Рука сильно болить, я бачу, так?

Чон До разів зо два покрутив плечем.

- Так, але все буде добре, докторе Соне, упораюсь.

Доктор Сон, вочевидь, панікував:

- Ні, не треба, синку. Я знав, що цей час настане. Бажати медичної допомоги не шкодить мужності. - Він поглянув на Ванду. - У вас не знайдеться ножа чи ножиць?

Ванда подивилася на Чона До.

- Болить рука? - поцікавилася вона. Коли він кивнув, Ванда покликала дружину сенатора, і вперше Чон До уважно до неї придивився: худорлява жінка з сивим волоссям до плечей і блідими, перламутровими очима.

- Здається, наш друг поранений, - сказала Ванда.

У дружини сенатора доктор Сон спитав:

- Чи можна взяти трохи спирту й ніж? Нічого страшного. Просто треба зняти шви.

- Ви медик? - уточнила дружина сенатора.

- Ні, - відказав доктор Сон.

Вона звернулася до Чона До.

- Де вас поранено? - спитала вона. - Я раніше була лікаркою.

- Та нічого, - сказав доктор Сон. - Мабуть, треба було зняти шви до вильоту.

Вона уважно й сердито подивилася на доктора Сона. Її очі палали гнівом, доки той не відвів погляд. Дружина сенатора вийняла окуляри й наділа їх на кінчик носа.

- Покажіть, - звернулася вона до Чона До.

Він зняв піджак, відгорнув рукав сорочки. Дав сенаторовій дружині оглянути руку. Вона підняла голову, щоб скористатися лінзами. Отвори швів були червоні й запалені. Коли вона натиснула пальцем, з них виділилася рідина.

- Так, - мовила дружина сенатора. - Їх треба зняти. Ходімо, у мене на кухні хороше світло.

Невдовзі Чон До сидів без сорочки на кухні на кухонному столі, а навколо клопоталися дружина сенатора й Ванда. Кухня була яскраво-жовта, на стінах були сині шпалери в клітинку і з соняхами. На холодильник магнітами були причеплені фотографії дітей, а також групи молодих людей, де всі обіймали одне одного. На одному знімку стояв сенатор у скафандрі та з космічним шоломом під пахвою.

Дружина сенатора ретельно мила руки в раковині, де парувала вода. Те саме зробила й Ванда на випадок, якщо знадобиться її допомога. Жінка, яку Ванда назвала Пілар, прийшла на кухню з тим самим холодильником із тигром. Побачивши Чона До без сорочки, вона щось промовила по-іспанськи, а коли побачила рану, вигукнула ще інше іспанське слово.

Дружина сенатора мила руки до ліктів. Не підводячи очей, вона сказала:

- Чоне До, це Пілар, особлива помічниця нашої сім’ї.

- Я покоївка, - пояснила Пілар. - Джон Доу? Це так кажуть про людину, якої немає?

- Я Пак Чон До, - сказав він, а тоді вимовив повільно: - Чон До .

Пілар поглянула на холодильник, придивляючись, як хтось намагався стерти з нього червоний хрест:

- Мій племінник Менні водить машину, яка возить між лікарнями всілякі органи, очі… У нього точно такий холодильник.

Дружина сенатора вдягла гумові рукавички.

- Власне, - зауважила вона, - я б не сказала, що Джон Доу - це той, кого немає. Це радше коли йдеться про людину, але не особу.

Ванда дмухнула у свої гумові рукавички:

- Джон Доу - це особа, - промовила вона й поглянула на пацієнта. - Тільки цю особу ще треба встановити.

Дружина сенатора полила руку Чона До перекисом водню, злегка втираючи його в рани.

- Це послабить шов, - пояснила вона.

Якусь мить було чути тільки шипіння білої піни на руці. Вона й не те що боліла - було таке відчуття, що по ній, зовні і всередині, бігали мурахи.

Ванда спитала:

- Нічого, що вас лікує жінка?

Чон До кивнув.

- Більшість лікарів у Кореї - жінки, - відповів він. - Хоча я такої ані разу не бачив.

- Лікарку не бачили? - перепитала Ванда.

- Чи взагалі лікарів? - уточнила дружина сенатора.

- Узагалі, - сказав Чон До.

- Навіть в армії, на медкомісії? - спитала дружина сенатора.

- Та, мабуть, я не хворів ніколи, - виправдовувався Чон До.

- Хто вас зашив?

- Друг, - відповів Чон До.

- Друг?

- Колега.

Поки рана пінилася, дружина сенатора підняла його руки, розвела їх у боки, потім виставила вперед; її очі рухалися невидимими лініями тіла. Чон До стежив, як вона помічає опіки на нижній частині рук - сліди свічки, больове тренування. Торкнулася пучками пальців країв шрамів.

- Погане місце для опіку, - відзначила вона. - Тут шкіра дуже чутлива.

Жінка провела рукою по його грудях до ключиці:

- Кісткова мозоль. Тут свіжий перелом ключиці.

Вона взяла його за руку так, немов збиралася її поцілувати, але насправді вона вивчала, як розташовані кістки його пальців.

- Може, я б вас оглянула? Скаржитеся на щось?

Чон До був уже не настільки мускулястий, як в армії, але все одно міцний, і він відчував, як дивляться на нього жінки.

- Ні, - відповів він. - Тільки шви. Сверблять страшенно.

- Це ми миттю, - запевнила вона. - Чи можу я спитати, що з вами сталося?

- Там така історія, що я б краще не розповідав, - сказав Чон До. - Але це акула.

- Madre de Dios![24] - вигукнула Пілар.

Ванда стояла поряд із дружиною сенатора. Вона тримала розкритою білу аптечку завбільшки з валізку-дипломат.

- Ви маєте на увазі отих, що з плавцями, які в океані водяться? - спитала Ванда.

- Я втратив багато крові, - продовжив Чон До.

Жінки просто мовчки дивилися на нього.

- Моєму товаришеві не так пощастило, - додав він.

- Розумію, - кивнула дружина сенатора. - Глибоко вдихніть.

Чон До вдихнув.

- Зовсім глибоко, - попросила вона. - Підійміть плечі.

Він вдихнув якомога глибше. Було боляче.

Побачивши вираз його обличчя, дружина сенатора кивнула:

- Одинадцяте ребро. Ще не зрослося. Серйозно, вам потрібен повний огляд, зараз маєте таку можливість.

Чи вона принюхалася до його дихання? Чон До відчував, що ця жінка помітила ще дещо, але вголос не сказала.

- Ні, пані, - відмовився він.

Ванда знайшла пінцет і маленькі манікюрні ножиці з гострими кінцями.

У Чона До було всього дев’ять рваних ран, усі зашиті, і дружина сенатора почала з найдовшого шва, понад верхнім кінцем біцепса.

Пілар показала на його груди:

- Хто це?

Чон До опустив очі. Не знав, що сказати. Урешті-решт промовив:

- Моя дружина.

- Дуже гарна, - сказала Пілар.

- Вона красуня, - погодилася Ванда. - І чудове татуювання. Можна, я сфотографую?

Чон До фотографували тільки раз у житті - ота стара японка з фотоапаратом на дерев’яному штативі, і він так і не побачив, що в неї вийшло. Але це його заворожило, певне, вона це помітила. Але Чон не знав, як відмовити.

- Чудово! - вигукнула Ванда й маленьким фотоапаратиком зняла зображення на його грудях, потім його поранену руку, нарешті, підняла об’єктив до його обличчя, і спалах ударив йому в очі.

Пілар поцікавилася:

- Вона теж перекладачка?

- Моя дружина - актриса, - відповів Чон До.

- Як її звати? - спитала Ванда.

- Її? - перепитав Чон До. - Її звати Сан Мун.

Ім’я було красиве, і він відчув, як його приємно вимовити, сказати його цим жінкам - ім’я його дружини Сан Мун .

- Що це таке?! - здивувалася дружина сенатора. Вона тримала витягнутий зі шва матеріал - десь світлий, десь жовтуватий, десь іржавого кольору.

- Волосінь, - пояснив Чон До.

- Гадаю, коли б вас заразили правцем, то це б уже проявилося… - мовила вона. - У медінституті нас завжди вчили ніколи не використовувати мононитку, уже геть не пам’ятаю чому.

- А що ви їй привезете? - спитала Ванда. - Як сувенір із Техасу?

Чон До похитав головою:

- А що б ви запропонували?

Дружина сенатора розгублено спитала:

- А яка вона?

- Любить народний одяг. Мені дуже подобається її жовта сукня. Вона збирає волосся на потилиці, щоб було видно золоті сережки. Любить співати караоке. Кіно любить.

- Ні, - уточнила Ванда. - Яка вона, що за людина?

Чон До на мить замислився.

- Їй потрібно багато уваги, - мовив він і поміркував, що сказати далі. - Вона не вільна у своєму коханні. Її батько боявся, що чоловіки негідно скористаються її красою, що вона їх приваблюватиме не так, як годиться, і, коли їй виповнилося шістнадцять, він улаштував її працювати на рибоконсервний завод, де люди з Пхеньяна не могли б її знайти. Цей досвід сформував її як людину, змусив боротися за бажане. Але вона все ж натрапила на чоловіка, якому змушена підкорятися. Кажуть, він може бути просто сволотою. І в державі вона не вільна. Не може сама обирати собі роль у кіно. Крім караоке, вона може співати тільки ті пісні, які їй скажуть. Мабуть, річ саме в цьому, бо попри свій успіх, попри те, що вона зірка, що вона красуня й мати двох дітей, Сан Мун - печальна жінка. Вона невимовно самотня. Цілими днями грає на каяґемі, і музика в неї самотня й сумна.

Запала мовчанка, і Чон До відчув, як уважно дивляться на нього всі три жінки.

- Ви - зовсім не сволота, - зауважила Ванда. - Я знаю, як такі виглядають.

Дружина сенатора відволіклася від швів і щиро, без тіні хитрощів, подивилася в очі Чона До. Поглянула на татуювання в нього на грудях. І спитала:

- Можна мені як-небудь із нею поговорити? Я відчуваю, що, коли б поговорила з нею, змогла б чим-небудь допомогти.

На столі лежав телефон, де слухавка крученим шнуром з’єднувалася з базою.

- Зможете зв’язатися з нею? - спитала вона.

- У нас мало телефонів… - сказав Чон До.

Пілар відкрила свій мобільний телефон:

- У мене є міжнародні хвилини.

Ванда зупинила її:

- Навряд чи з Північною Кореєю можна так просто зв’язатися.

Дружина сенатора кивнула й мовчки закінчила знімати шви. Потім знову полила рану перекисом і зняла рукавички.

Чон До вдягнув сорочку водія, яку не знімав два дні. Рука здавалася такою самою розпухлою й болючою, як у день укусу. А краватку він тримав у руці, поки дружина сенатора застібала ґудзики, міцними й управними пальцями заганяючи кожен на місце.

- Сенатор був космонавтом? - спитав він її.

- Він пройшов навчання, - сказала дружина сенатора. - Але в космос його не відправляли.

- Ви знаєте про супутник? - спитав Чон До. - Про той, який ходить по орбіті з людьми з різних країн на борту?

- Космічна станція? - уточнила Ванда.

- Так, - кивнув Чон До. - Певне, це вона. Скажіть, вона збудована заради миру й братерства?

Жінки перезирнулися.

- Так, - запевнила дружина сенатора. - Певно, що так.

Дружина сенатора порилася в шухлядах і витягла кілька упаковок антибіотиків. Два блискучі листки з таблетками вона поклала в кишеню Чона До.

- Це на потім, якщо захворієте. Пити, якщо буде лихоманка. Ви можете відрізнити бактеріальну інфекцію від вірусної?

Чон До кивнув.

- Ні, - сказала Ванда сенаторовій дружині. - Гадаю, він не зможе.

Дружина сенатора пояснила:

- Якщо у вас лихоманка і в горлі й носі зелений чи бурий слиз - пийте тричі на день, доки не минеться. - Вона витягла з фольги першу капсулу й дала йому. - Почнемо зараз цикл, про всяк випадок.

Ванда налила в склянку води, а Чон До вкинув таблетку в рот і, розжувавши, сказав:

- Дякую, я пити не хочу.

- Ну це ж треба! - вразилася дружина сенатора.

Пілар відчинила холодильник.

- Ох ти ж, - сказала вона й відразу його зачинила. - Що ж мені з цим робити? Сьогодні в нас техасько-мексиканська кухня.

- Отакої! - похитала головою дружина сенатора. - Тигр.

- Навіть не знаю. - знизала плечима Ванда. - Мені трохи й цікаво, яке воно.

- Ти запах чула? - спитала Пілар.

- Вандо, - утрутилася дружина сенатора. - Та ми всі в пеклі, мабуть, будемо горіти за те, що в цьому холодильнику!

Чон До зіскочив зі столу. Однією рукою він почав заправляти сорочку.

- Коли б тут була моя дружина, - почав він, - то вона сказала б мені викинути це й натомість приготувала б стейк із яловичини. Вона б сказала, що смак усе одно не відрізнять, і всі спокійно їстимуть, не втрачаючи обличчя. За обідом я б хвалив, яке воно смачне, що це найсмачніше м’ясо в моєму житті, і вона б усміхалася.

Пілар подивилася на дружину сенатора й запропонувала:

- Тигрові тако?[25]

Сенаторова дружина теж спробувала на смак ці слова:

- Тигрові тако…

- Пак Чон До, вам зараз необхідний відпочинок, - сказала дружина сенатора. - Я проведу вас до кімнати, - промовила вона з приглушеною люттю, наче усамітнення разом із Чоном До було для неї якимось переступом.

У будинку було багато коридорів, де на стінах висіла сила-силенна родинних фото в металевих і дерев’яних рамках. Двері до кімнати, де він мав спати, були прочинені, і коли він відчинив їх зовсім, з ліжка стрибнув на підлогу собака. Дружину сенатора це, здається, не хвилювало. На ліжку лежало клаптикове покривало, і вона його розправила, щоб прибрати вм’ятину, яку залишив собака.

- Моя бабуся була справжня майстриня, - промовила вона й подивилася йому в очі. - Оце - мистецтво зібрати ціле полотно з клаптиків свого життя. Це грошей не потребує, а водночас ковдра розповідає історію.

Далі вона показала Чонові До, як читати клаптикову ковдру:

- В Одесі був млин, де на мішках із борошном друкували картинки з біблійних оповідей. Ці відбитки були як церковні вікна - вони допомагали людям побачити історію. Оцей шматочок мережива - з фіранки на вікні в домі, який моя бабуся залишила, вийшовши заміж у п’ятнадцять років. Ось картинка Виходу, а тут - Христос у пустелі, обидві від мішків із борошном. Чорний оксамит - з краю сукні, у якій поховали її матір. Вона померла незадовго після того, як бабуся приїхала до Техасу, і родичі прислали їй цей чорний клаптик. Це відкриває печальний час у її житті: клаптик пелюшки дитини, яка померла, клаптик випускної мантії, яку вона придбала, але так і не вдягла, линяла бавовна військової форми чоловіка. А тут, погляньте, - бачите кольори нового весілля, дітей, достатку? Ну і, звичайно, остання картина - райський сад. Вона пережила стільки втрат і поневірянь, доки змогла пришити до своєї історії такий кінець. Якби я змогла поговорити з вашою дружиною Сан Мун, то розповіла б їй про це.

На тумбочці коло ліжка лежала Біблія. Дружина сенатора принесла її Чонові До.

- Ванда має рацію - ви не чоловік-сволота, - промовила вона. - Я бачу, що ви думаєте про неї, хочете подбати про неї. А я просто жінка з іншого кінця світу, яка її ніколи не бачила, але чи не могли б ви їй оце передати? Ці слова завжди втішали мене. Святе Письмо завжди буде поряд, хоч які двері зачинятимуть перед нею.

Чон До взяв у руки книгу, відчув м’якість її палітурки.

- Я б могла трохи з вами почитати, - сказала дружина сенатора. - Ви чули про Христа?

Чон До кивнув:

- Мені коротко розповіли.

У кутиках її очей з’явилася печаль, жінка кивнула.

Він повернув їй книгу.

- Вибачте, будь ласка, - пояснив Чон До. - Там, звідки я прибув, ця книжка заборонена. Зберігання її суворо карається.

- Ви навіть не уявляєте, як сумно мені це чути, - сказала вона, а потім пішла до дверей, де висіла біла мексиканська сорочка. - Руку промивати гарячою водою, чуєте? І сьогодні ввечері, будь ласка, надягніть оцю сорочку.

Коли вона вийшла, пес знову стрибнув на ліжко.

Чон До стягнув із себе вихідну сорочку й роззирнувся по гостьовій кімнаті. У ній було повно пам’ятних речей сенатора: фотографії його в компанії гордих людей, золоті та бронзові декоративні тарілки. Стояв маленький письмовий стіл, там на білій книзі лежав телефон. Чон До підняв слухавку, послухав її міцний і надійний звук. Узяв книжку з-під апарата, погортав. Там були тисячі імен. Він не одразу зрозумів, що в ній записані всі люди центральної частини штату Техас із повними іменами, прізвищами й адресами. У нього в голові не вкладалося, що можна взяти будь-кого й знайти в цій книзі, що для того, щоб довести, що ти не сирота, треба всього-на-всього відкрити книжку й показати в ній своїх батьків. Незбагненним видавалося, що тут назавжди були записані всі матері, батьки й загублені колеги, що тут їх увічнено друкованими літерами. Він став гортати сторінки: Дональдсон, Сміт, Хіменес… - усі вони разом складали книжку, невелика книжка могла звільнити людину від довгих років непевності й марних здогадів. Раптом він відчув неприязнь до своєї маленької, відсталої батьківщини, країни секретів, привидів і людей не з тими іменами. Він вирвав з кінця книжки сторінку й написав зверху: «Живі й здорові в Північній Кореї». Нижче він перелічив імена всіх людей, у викраденні яких брав участь. Поряд із іменем Маюмі Нота - дівчини з пірсу - він поставив зірочку, маючи на увазі виняток.

У ванній стояв повний кошик нових бритв, мініатюрних тюбиків із зубною пастою і маленьких окремо запакованих шматочків мила. Він їх не торкнувся. Натомість задивився в дзеркало, побачивши себе таким, яким його бачила дружина сенатора. Помацав сліди швів, поламану ключицю, одинадцяте ребро. Потім торкнувся обличчя Сан Мун - прекрасної жінки у вінці з синців і струпів.

Чон До пішов до унітаза й подивився в нього. Усе вийшло швидко - три клубки м’яса, і його шлунок став порожнім. Шкіра стяглася, він відчув слабкість.

У душі Чон До ввімкнув гарячу воду. Постояв там, підставляючи під струмені руку, відчуваючи, як вона горить. Заплющивши очі, Чон До уявив, немов його знову лікує дружина другого помічника - так, як тоді, коли очі в нього були ще запухлі й заклеєні й вона була лише запахом жінки, звуками жінки, а він лежав у лихоманці й не знав, де він, і мав лише уявляти обличчя тієї, яка його врятує.

Коли почало сутеніти, Чон До вбрався в білу сорочку-ґуаяберу з жорстким коміром і багатою вишивкою. У вікно він бачив доктора Сона та міністра, які виходили з блискучого будинку на колесах, де ще від обіду вели переговори з сенатором. Пес устав і підійшов до краю ліжка. На собаці був нашийник. Щось у цьому було сумне - собака без вольєра. Десь заграла музика, заспівали, мабуть, по-іспанськи. Коли Чон До зібрався виходити надвір у сутінки, пес пішов за ним.

У коридорі на всіх стінах висіли фото родини сенатора, усі всміхалися. Ідучи в бік кухні, людина ніби поверталася в давніший час - на зміну випускним фотографіям приходили спортивні, а далі - скаутські клуби, косички, дні народження і, нарешті, немовлята. Це отака сім’я, отак вона росла - рівно, як дитячі зуби? Ну так, десь у когось рука була в гіпсі, і з якогось моменту зі знімків пропадали бабусі й дідусі. Змінювались урочистості, собаки теж. Але це все була сім’я, від початку до кінця, без війни, голоду, без політичного ув’язнення, без невідомих, які припливають до твого містечка й топлять у морі твою дочку…

Надворі повітря було прохолодне й сухе, пахло ребристими кактусами й гарячим алюмінієм. Техаська земля віддавала небесам останній жар, і зорі колихалися. Чон До пішов на голос мексиканських співаків і дзижчання блендера до загороди, де вже зібралися чоловіки в білих сорочках і жінки в кольорових шалях. На тринозі стояла жаровня й освітлювала лискучі обличчя гостей. Це було дуже незвичайно - палити дрова просто для того, щоб люди могли спілкуватися й насолоджуватися товариством одне одного в темряві. У мигтінні цього вогню сенатор грав на скрипці й співав пісню «Жовта троянда Техасу».

Прийшла Ванда з таким великим оберемком лаймів, що була змушена притискати їх до грудей. Коли Чон До зупинився, зупинився й пес - його шкура у відблисках вогню мінилася чорним і рудим.

- Добре, собако, - сказав Чон До й твердою долонею погладив пса по голові, як американець.

Ванда вичавлювала з лаймів сік дерев’яними товкачами, а Пілар виливала в блендер одну за одною пляшки міцного напою. Ванда натискала кнопку пристрою в лад із музикою, а потім Пілар красивими жестами розлила напій по жовтих пластикових стаканчиках. Щойно побачивши Чона До, Ванда піднесла йому такий.

Чон До, не розуміючи, подивився на сіль по краю стакана.

- Це що таке? - спитав він.

- Ну ж бо, - сказала вона. - Будьте молодцем. Знаєте, що було в Саддама в найглибшому приміщенні бункера? Під усіма тими укріпленими військовими приміщеннями та командними центрами? У нього там була відеогра «Xbox» з однією-єдиною кнопкою!

Він подивився на неї запитально.

- Кожному треба розважитися! - пояснила Ванда.

Чон До відпив - напій виявився терпким і сухим, як сама спрага.

- Я пошукала інформацію щодо вашого товариша, - сказала Ванда. - У Японії та Південній Кореї нікого відповідного не знайшлося. Якщо він потрапив до Китаю, тоді хтозна. І ще, можливо, він не назвав свого справжнього імені. Почекаємо, може, об’явиться. Іноді вони й до самого Таїланду допливають.

Чон До розгорнув свій папірець і дав його Ванді:

- Ви зможете передати це повідомлення від мене?

- «Живі й здорові в Північній Кореї», - прочитала Ванда. - Що це означає?

- Це список викрадених з Японії.

- Ці викрадення були в центрі уваги в новинах, - сказала Ванда. - Такий список міг би скласти будь-хто. Це нічого не доводить.

- Не доводить? - перепитав Чон До. - А я нічого й не доводжу. Просто намагаюся розповісти те, що більше ніхто не може: вони залишилися живі, пережили ці викрадення, у них усе нормально. Адже найгірше - це не знати. Список не для вас - це повідомлення для їхніх родин, щоб їм стало легше, спокійніше на душі. Це все, що я можу їм дати.

- Вони всі живі й здорові, - сказала вона, - крім людини, біля якої зірочка?

Чон До змусив себе промовити її ім’я:

- Маюмі.

Вона ще відпила зі свого стакана й спитала:

- Ви знаєте японську?

- Достатньо, - сказав він. - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта?

- Що це означає?

- Чи зможете ви мені допомогти знайти мою кицю?

Ванда уважно глянула на нього й сховала папірець у задню кишеню.

Тільки під час вечері Чон До зміг як слід придивитися до доктора Сона. Чон До намагався здогадатися, як пройшли переговори, за тим, як доктор Сон наливав дамам «маргариту» й кивав, нахвалюючи гостру сальсу. За круглим столом уміщувалося вісім персон, час від часу приходила Пілар, приносячи й прибираючи посуд. Вона розповіла, як називається все на обертовій таці посеред столу: там були флаутас[26], моле[27], фаршировані овочі, тако, начинку в які можна було класти на свій смак, було в чому розігрівати тортильї, стояли тарелі з кінзою, цибулею, нарізаними кубиками помідорами, шаткованою капустою, мексиканською сметаною, чорними бобами й тигрятиною.

Коли доктор Сон скуштував м’ясо тигра, на його обличчі з’явився вираз чистої радості.

- Скажіть, хіба це не найсмачніша тигрятина, яку вам випадало куштувати? - промовив він. - Скажіть, чи можна порівняти з цим американського тигра? Хіба м’ясо корейського не свіжіше, не більш сповнене життя?

Пілар принесла ще таріль із м’ясом.

-  Bueno[28], - сказала вона. - Шкода, що не буває мексиканського тигра.

- Пілар, ти перевершила себе, - мовила дружина сенатора. - Просто шедевр техасько-мексиканської кухні!

Доктор Сон із підозрою подивився на них.

Міністр, тримаючи в руці тако, сказав англійською:

-  Yes!

Томмі також їв тако, він кивнув на знак згоди.

- Найсмачніше м’ясо в моєму житті, - почав згадувати він, - це коли ми в армії з товаришами взяли вихідний. Ми їли-їли тоді за обідом, аж об’їлися. Так хвалили страву, що нам привели кухаря, і той сказав, що зготує нам ще й на дорогу, бо в нього ще один собака в запасі…

- Томмі! - наморщила ніс дружина сенатора.

- Я колись була в гостях в ополченців, - підхопила естафету Ванда. - Вони на бенкет зварили ненароджених поросят у козячому молоці. То було найніжніше м’ясо…

- Годі! - не стрималася дружина сенатора. - Будь ласка, змінімо тему.

- Але тільки не про політику! - попросив Сенатор.

- Є дещо, про що я хотів дізнатися, - почав Чон До. - Коли я плавав у Японському морі, ми весь час слухали розмови двох американок. Але я не знаю, що з ними сталося.

- Це ті, що йшли на веслах, - уточнила Ванда.

- Яка жахлива історія, - сказала дружина сенатора. - Кошмарна…

Сенатор звернувся до Томмі:

- Човен знайшли, так?

- Знайшли, але без них, - сказав Томмі. - Вандо, а ви часом зі своїх джерел не чули, що там сталося?

Ванда схилилася над своєю тарілкою і їла, по її руці потік соус.

- Я чула, що човен трохи обгорів, - відповіла вона з повним ротом. - На ньому була кров однієї з дівчат, але жодних ознак другої. Можливо, убивство із самогубством.

- То була та, що веслувала в темряві, - сказав Чон До. - Вона вистрілила з ракетниці…

Усі за столом замовкли.

- Вона веслувала, заплющивши очі, - продовжив Чон До. - У цьому її проблема. Так вона збилася з курсу.

Томмі спитав:

- А чому ви питаєте нас, що сталося з дівчатами, коли самі знаєте?

- А я не знаю, що з ними сталося, - пояснив Чон До. - Знаю тільки як.

- Розкажіть нам, що було з вами, - попросила Чона До дружина сенатора. - Ви кажете, що якийсь час плавали в морі. Як ви отримали таку рану?

- Занадто рано про це питати, - попередив усіх доктор Сон. - Рана ще свіжа. Цю історію так само важко слухати, як моєму товаришеві - розповідати. - Він звернувся до Чона До: - Іншим разом, так?

- Та нічого, - відповів Чон До. - Я можу розповісти.

І він детально розповів про зустріч із американцями, про те, як вони висадилися на «Чунму», як солдати рухали гвинтівками й замазалися в сажу. Розповів про знайдені кросівки і про те, як солдати курили й роздивлялися взуття після того, як судно обшукали й визнали чистим, як вони почали красти сувеніри, у тому числі священні портрети вождів, як був витягнутий ніж і американці мусили відступити. Сказав і про вогнегасник. Розповів, як офіцери на американському судні пили каву й дивилися на них згори. Описав крилату ракету з біцепсом на запальничці в солдата.

- Але як же вас, синку, поранили? - спитав сенатор.

- Вони повернулися! - відповів Чон До.

- З якої речі? - не зрозумів Томмі. - Вони ж уже обшукали судно?

- А що ви, власне, робили на рибальському судні? - поцікавився сенатор.

- Напевне, - з деяким притиском промовив доктор Сон, - американцям стало соромно, що один-єдиний кореєць, озброєний тільки ножем, налякав цілий американський загін!

Чон До випив води.

- Я знаю лише те, - сказав він, - що тоді світало, сонце було по правому борту. Американський корабель підплив у його світлі, і зненацька вони опинилися на нашому судні. Другий помічник разом зі стерновим і капітаном були на палубі. Тоді був саме пральний день, і всі гріли морську воду. Почувся крик. Я побіг нагору з машиністом і першим помічником. Чоловік, якого я бачив раніше, лейтенант Джервіс, притис другого помічника до поруччя. На нього кричали: йшлося про той ніж.

- Хвилиночку, - мовив сенатор. - Звідки ви знаєте ім’я лейтенанта?

- Він дав мені свою картку, - сказав Чон До. - Хотів, щоб ми знали, хто звів з нами рахунок.

Чон До дав візитну картку Ванді, і вона прочитала: «Лейтенант Гарлан Джервіс».

Томмі підійшов і взяв у неї картку.

- «Стійкість», П’ятий флот, - прочитав він сенаторові. - Це, певно, з кораблів Вуді Мак-Паркленда!

- Вуді на своєму судні не потерпів би жодних паршивих овець! - заперечив сенатор.

Дружина сенатора піднесла руку.

- А що ж було далі? - спитала вона.

Чон До продовжив:

- Тоді його кинули акулам, а я стрибнув рятувати.

- А де взялись акули? - здивувався Томмі.

- «Чунма» - рибальське судно, - пояснив Чон До. - Акули весь час пливуть за нами.

- То там була ціла зграя акул? - уточнив Томмі.

- Чи він зрозумів, що з ним робиться? - спитав сенатор.

- А лейтенант Джервіс що-небудь сказав? - допитувався Томмі.

- Ну, спочатку акул ще було не так багато, - зронив Чон До.

- Джервіс того хлопця сам кинув, своїми руками? - не повірив сенатор.

- Чи наказав комусь із матросів? - уточнив Томмі.

Міністр поклав руки на стіл.

- Історія, - проголосив він по-англійськи, - правдива!

- Ні! - вигукнула дружина сенатора.

Чон До подивився на неї: очі літньої дами були бліді й туманні.

- Ні, - мовила вона. - Я розумію, що під час війни жодна зі сторін не має монополії на звірство. І я не така вже наївна, щоб уважати, що двигун праведності не живиться неправедним пальним. Але ж це наші найкращі хлопці, плавають під національним прапором. Так що ні, ні, сер, ви помиляєтеся! Жоден із наших моряків не міг учинити такого. Я це знаю. Я знаю, що це факт.

Вона підвелася з-за столу.

Підвівся й Чон До.

- Пробачте, будь ласка, що я вас збентежив, - сказав він. - Мені не слід було це розповідати. Але ви повинні повірити, що я дивився в очі акулам, очманілим від запаху смерті. Коли ви близько, на відстані простягнутої руки, їхні очі зблискують білим. Вони крутяться й висовують голову з води, щоб краще придивитися перед тим, як укусити. Я не відчув зубів у моїх м’язах, але коли вони дістали до кістки, то було крижане, електричне відчуття. Кров - я чув її запах у воді. Я знаю, як це - бачити перед собою людину, яку ніколи більше не побачиш! Раптом це розумієш - ніколи! Я чув незв’язну мову такої людини. Ось вона падає у воду перед тобою, і сам не віриш, і це відчуття невідступно йде за тобою. І ті речі, які залишаються потім по людині: помазок, черевики, - вони здаються такими дурними. Тримаєш їх у руках, дивишся й дивишся на них, але без людини вони нічого не означають…

Чона До трусило.

- Я тримав за руку вдову, його вдову , і вона співала колискову для нього, де б він не був…

Пізніше Чон До опинився у своїй кімнаті. Він дивився в довідник, шукаючи корейські прізвища, усіх цих Кімів і Лі, - і, коли майже дійшов до Паків, пес на його ліжку раптом підскочив.

Коло дверей була Ванда. Вона двічі тихенько постукала, а потім відчинила двері.

- Я воджу «вольво», - сказала вона з порога. - Мені тато віддав. Коли я була маленька, він працював у портовій охороні. У нього завжди був увімкнений морський радіо-сканер, щоб знати, чи який-небудь капітан не потребує допомоги. У мене теж є такий. Я вмикаю його, коли мені не спиться.

Чон До мовчки подивився на неї. Пес знову ліг.

- Я дещо про вас дізналася, - сказала Ванда і знизала плечима. - Хто ти є - може, вже на «ти», коли така справа? Тоді було б чесно й мені дещо тобі про себе розповісти.

- Хоч там що у вашому досьє написано, - сказав Чон До, - це все неправда. Я більше не роблю людям зла. Я зовсім такого не хочу.

«Звідки в неї моє досьє, - подумав він, - коли правильної інформації про мене навіть у Пхеньяні не мають?»

- Я набрала в комп’ютері ім’я твоєї дружини Сан Мун - і ось ти, командире Ґа!

Ванда подивилася на нього, чекаючи реакції. Не побачивши жодної, продовжила:

- Міністр тюремних рудників, золотий пояс із тхеквондо, переможець японця Кімури, батько двох дітей, малинова зірка за неназвані подвиги й таке інше. Фотографій актуальних там немає, то не будеш проти, коли я покладу туди ті, які зробила?

Чон До закрив довідник.

- Ти помиляєшся, - сказав він. - І мене ніколи при інших не можна називати так!

- Командир Ґа! - сказала Ванда, смакуючи звучання цього імені. Вона поглянула у свій телефон. - Тут у мене додаток показує, де проходить орбіта космічної станції, - сказала вона. - Вона за вісім хвилин буде над Техасом!

Чон До пішов за Вандою надвір, на край пустелі. Над ними розкинувся Чумацький Шлях, із гір нісся запах креозоту й сухого граніту. Коли вдалині подав голос койот, собака став між Чоном До і Вандою, його хвіст збуджено трусився, - і всі троє прислухалися, чекаючи відгуку іншого койота.

- Томмі, - спитав Чон До, - це він говорить корейською, так?

- Так, - відповіла Ванда. - Він десять років служив на морі.

Вони приклали долоні козирком до лоба й стали видивлятися в небі супутник.

- От чого не розумію, - перевела дух Ванда, - що робить у Техасі міністр тюремних рудників? І що це за інший чоловік, якого називають міністром?

- Він тут не винен. Він робить, як йому сказано. Вам треба зрозуміти: там, звідки ми, якщо тобі скажуть, що ти сирота, - то ти і є сирота. Якщо скажуть: «Лізь у нору!» - то раптом виявиться, що ти і є той, хто має лізти в нору. Якщо скажуть робити людям зле, то воно й починається…

- Робити людям зле?

- Я хочу сказати, що коли йому сказано поїхати в Техас і розказати те і те, то він і є саме та людина.

- Я тобі вірю, - сказала Ванда. - І намагаюся зрозуміти…

Ванда першою помітила Міжнародну космічну станцію, яка діамантово блищала й мчала небом. Чон До провів її очима, так само вражений і здивований, як і тоді, коли капітан уперше побачив її над океаном.

- Ти ж не збираєшся втекти, ні? - спитала вона. - Якщо ти цього хочеш, то буде купа неприємностей, повір мені. Але це можливо, май на увазі. Я не кажу, що це неможливо.

- Доктор Сон, міністр, ти ж знаєш, що їх тоді чекатиме. Я б ніколи їм такого не заподіяв! - відповів Чон До.

- Звичайно, - погодилася Ванда.

Удалині, так що вже не можна було визначити відстань, гроза пойняла обрій. Проте її спалахи все одно вихоплювали з темряви ближчі гірські кряжі й натякали на якісь гори ще далі. Спалах однієї блискавки показав їм силует сови в польоті - вона тихо летіла, полюючи, між високих, схожих на голки, дерев.

- Ти почуваєшся вільним? - звернулася Ванда до Чона До й струснула головою. - Чи ти знаєш, як це - бути вільним?

«І як їй пояснити нашу країну?» - думав Чон До. Як пояснити, що випливти за її межі в Японське море - це свобода? Чи в дитинстві нишком утекти з того плавильного цеху на годинку погасати з іншими дітьми на купах шлаку, хоч усюди охорона, тому що всюди охорона, - то свобода в найчистішому вигляді? Як пояснити, що вогняна вода, яку вони робили з рису, пригорілого на дні казана, смакувала солодше за будь-який техаський лимонад?

- Тут є табори праці? - спитав він.

- Ні, - відповіла вона.

- Шлюб за вказівкою згори, обов’язковий час самокритики, гучномовці?

Ванда похитала головою.

- То не певний, що можу почуватися тут вільним, - сказав Чон До.

- І що я маю з цим робити? - спитала Ванда. Здавалося, що вона ось-ось розсердиться на нього. - Це не допоможе мені все зрозуміти.

- Коли ти в моїй країні, - сказав він, - усе просто й зрозуміло. Це найбільш прямолінійна країна на світі.

Вона подивилася вдалину, у пустелю.

Чон До спитав:

- То твій батько був тунельним щуром?

- Дядько, - відповіла вона.

- Гаразд, дядько. От більшість людей, які ходять навколо, - вони не замислюються, що живі. Але коли твій дядько збирався спуститись у ворожий тунель, він же, б’юсь об заклад, думав тільки про це. І коли вилазив нагору, то, певне, почувався живішим, ніж почуваємося ми, найживішим на світі; відчував, що до наступного тунелю ніщо його не торкнеться, що він нездоланний. От спитай його, де він почувався більш живим - тут чи там?

- Я розумію, що ти хочеш сказати, - сказала Ванда. - Коли я була малою, він завжди розповідав страшні історії про ті тунелі, але так, наче в тому нічого особливого. А коли він зараз приїжджає до тата в гості і вночі встаєш води попити - бачиш його на кухні, він там просто стоїть і в раковину дивиться… Це не відчуття нездоланності. Не бажання повернутися до В’єтнаму, де особливо гостро почувався живим. Це - бажання більше ніколи в житті отого всього не бачити. Подумай, як це пов’язується з твоїм образом свободи.

Чон До з печальним розумінням подивився на неї:

- Я знаю, який сон йому сниться. Через який сон він приходить на кухню.

- Повір мені, - заперечила Ванда, - ти не знаєш мого дядька.

Чон До кивнув.

- Справді, - погодився він.

Вона подивилася на нього, знову з прикрістю.

- Гаразд, - сказала вона, - розкажи.

- Я тільки хочу допомогти тобі його зрозуміти.

- Розкажи, - повторила Ванда.

- Що тунель обвалиться, - сказав Чон До.

- У тюремних шахтах?

- Отож, - сказав Чон До. - Коли обвалюється тунель, ми маємо відкопувати завалених. Очі в них тоді пласкі й заліплені. А роти - завжди широко роззявлені й повні землі. На це дивитися просто немає сили - така забита землею горлянка, бурий брудний язик… Це - наш найбільший страх, який закінчується тим, що всі стоять колом навколо тебе й дивляться на жах твоїх останніх хвилин. То твій дядько, коли ти його бачиш уночі біля раковини, - це він прокинувся від сну, у якому вдихає землю. У такому сні повна темрява. Ти затримуєш подих, затримуєш, а коли вже сили нема, коли ось-ось вдихнеш землю - прокидаєшся, задихаючись. Після такого сну мені необхідно вмитися. Якийсь час я просто дихаю - і більш нічого, але весь час здається, що не віддихаюсь.

Ванда якусь мить дивилася на нього.

Сказала:

- Я хочу тобі дещо дати, добре?

Вона дала йому маленький фотоапаратик, який уміщувався на долоні. Схожий він бачив у Японії.

- Сфотографуй мене, - попросила Ванда. - Просто наведи й натисни кнопку.

Він узяв апарат у темряві. На ньому був маленький екран, на якому ледве видніли обриси того, що в об’єктиві. І - спалах.

Ванда сунула руку в кишеню й дістала яскраво-червоний мобільний телефон. Коли вона показала його Чонові До, там на екрані показався його знімок.

- Їх зробили для Іраку, - розповіла вона. - Я давала такі місцевим людям, які до нас ставилися дружньо. Якщо вони відчувають, що мають щось мені показати, то фотографують. Знімок іде на супутник, а потім - особисто мені. Пам’яті в апараті немає, фотографії не зберігаються. Ніхто ніколи не зможе дізнатися, що ти сфотографував чи куди воно пішло.

- А що ти хочеш, щоб я фотографував?

- Нічого конкретного, - сказала Ванда. - Усе, що хочеш. Коли захочеш показати мені щось таке, що допоможе зрозуміти твою країну, просто натисни кнопку.

Він роззирнувся, немовби гадаючи, що можна в такому темному світі сфотографувати.

- Не бійся! - Ванда нахилилася до нього. - Простягни руку і сфотографуй нас!

Він відчув, як вона притислася до нього, закинула йому руку на плече.

Він сфотографував, потім подивився на екран.

- Мені треба було всміхнутися? - спитав він, повертаючи Ванді телефон.

Вона подивилася на знімок.

- Яке інтимне фото, - засміялася вона. - Ну так, ти міг би трохи розслабитись. Усмішка б не завадила.

- Інтимне… - повторив Чон До. - Я цього слова не знаю.

- Ну, розумієш, близьке, - спробувала пояснити Ванда. - Коли двоє людей усім діляться й між ними немає таємниць.

Чон До подивився на фото.

- Інтимне, - сказав він.

Уночі вві сні Чон До почув Бо Сона. Оскільки цей хлопчик був глухий, то говорив дуже гучно, а вві сні це було ще гірше - він міг цілу ніч репетувати, вигукувати незрозумілі плутані фрази. Чон До відвів йому нари в коридорі, де більшість хлопців ціпеніли від холоду: поцокотять зубами, поцокотять - і далі тиша. Але з Бо Соном це не пройшло - від цього він уві сні став ще гучніше кричати. І цієї ночі Чон До чув його ниття й голосіння і якимось чином почав розуміти глухого хлопчика. Набір звуків сходився в слова, і хоча Чон До не міг скласти їх у речення, але розумів, що Бо Сон намагається донести до нього якусь важливу істину. Ця істина була велична й жахлива, і щойно в словах глухого хлопчика став проглядатися певний сенс, щойно глухий відчув, що його чують, - Чон До прокинувся.

Розплющив очі й побачив собачий писок: пес приліз на його подушку. Чон До бачив, як під повіками рухаються очі тварини, що тихенько скавчить у своєму страшному сні. Він простяг руку й погладив тварину вздовж шерсті - скавчання припинилося.

Чон До натяг штани й нову білу сорочку. Босим пішов до кімнати доктора Сона. Там була лише спакована валіза в ногах ліжка.

Нікого не було ні на кухні, ні в їдальні.

Знайшов він доктора лише в загороді, той сидів біля дерев’яного столика для пікніка. Віяв опівнічний вітерець. Через місяць, який щойно зійшов, перебігали хмари. Доктор Сон уже знову перевдягнувся в костюм із краваткою.

- До мене заходила жінка з ЦРУ, - сказав Чон До.

Доктор Сон нічого не відповів. Він дивився на вогонь: жар у посудині ще жеврів, і коли над ним проносився вітерець, то в жаровні пульсувало рожеве світло.

- Знаєте, про що вона мене питала? - продовжив Чон До. - Питала, чи почуваюся я вільним.

На столі лежав ковбойський капелюх доктора Сона, він притримував його рукою, щоб не здуло:

- І що ж ти сказав цій бравій американці?

- Правду, - відповів Чон До.

Доктор Сон кивнув.

Його обличчя здавалося якимсь опухлим; від старості його повіки висіли, затуляючи розплющені очі.

- А вам вдалося? - поцікавився Чон До. - Отримали те, що треба, чим би воно не було?

- Чи я отримав те, що треба? - пожвавішав доктор Сон. - У мене є машина і водій, є квартира на горі Моранбон. Моя дружина, коли вона в мене була, - то було втілення кохання. Я бачив білі ночі в Росії й мандрував Забороненим Містом. Я читав лекції в університеті Кім Ір Сена. Я катався на гідроциклі із самим Великим Керівником на холодному гірському озері, бачив, як на фестивалі Аріран[29] десять тисяч акробаток одночасно перевертаються. А тепер я скуштував техаського барбекю.

Від таких розмов Чона До пройняли дрижаки.

- Докторе Соне, ви хочете мені щось сказати? - спитав він.

Доктор Сон помацав пальцем середину капелюха.

- Я всіх пережив, - зітхнув він. - Колег, друзів. Бачив, як їх відправляють у колгоспи, на шахти, а хтось просто згинув. Перед нами поставало стільки складнощів. Стільки проблем і пригод. Але ж я тут, старий доктор Сон. - Він по-батьківськи поплескав Чона До по нозі. - Непогано для сироти війни.

Чон До й далі мав таке відчуття, ніби це ще продовження сну і йому зараз говориться майже зрозумілою мовою щось важливе. Він озирнувся й побачив, що собака пішов за ним і зараз дивиться на нього звіддалік і візерунок на його шкурі міниться від вітру.

- У цю хвилину, - промовив доктор Сон, - сонце високо над Пхеньяном, але все ж нам треба спробувати поспати. - Він підвівся й додав: - У кіно про Техас про це кажуть: Time to get some shut-eye .

Зранку особливих прощань не було. Пілар поклала в кошик на дорогу кексів і фруктів, усі зібралися перед будинком, де сенатор і Томмі викотили з гаража «сандербьорд» і «мустанга». Доктор Сон переклав прощальні побажання від міністра, які насправді були запрошенням чимшвидше відвідати Пхеньян, особливо це стосувалося Пілар, яка, потрапивши в рай для робітників, напевне, навіть не захоче повертатися додому.

Доктор Сон просто вклонився всім.

Чон До підійшов до Ванди. На ній була спортивна майка, і він бачив, які в неї потужні плечі й груди. Її волосся вперше було розпущене, обрамляло обличчя.

- Щасливих стежок тобі, - сказав він їй. - Так прощаються в Техасі, еге ж?

- Авжеж, - усміхнулася Ванда. - А знаєш, що на це відповідають? «Доки не стрінемося знов!»

На руках у сенаторової жінки було цуценя, вона кінчиками пальців перебирала м’які складки його шкіри. Довгим поглядом подивилася на Чона До.

Він сказав:

- Дякую, що полікували мою рану!

- Я дала клятву допомагати всім, хто потребує допомоги лікаря, - відказала жінка.

- Не знаю, чи повірили ви моїй розповіді, - сказав він.

- Я вірю, що ви прибули із землі скорботи, - промовила вона зважено й звучно - так вона говорила про Біблію. - Також я вірю, що ваша дружина - гарна жінка, тільки їй потрібен друг. Усі мені кажуть, що я таким другом для неї бути не можу. - Вона поцілувала цуценя й простягнула його Чонові До. - Тож оце найкраще, що я можу зробити.

- Який щирий, зворушливий жест! - усміхнувся доктор Сон. - На жаль, собаки в Пхеньяні заборонені.

Вона сунула цуценя Чонові в руки.

- Не слухайте його і його правил, - сказала вона. - Подумайте про свою дружину. Знайдіть спосіб!

Чон До взяв собаку.

- Катахула - собака-пастух, - пояснила вона. - Якщо малим він буде на вас сердитися, то хапатиме вас за п’яти. І коли він захоче показати, як вас любить, то теж хапатиме за п’яти.

- Нам час на літак! - нагадав доктор Сон.

- Ми назвали його Бреґндо, - сказала дружина сенатора. - Але можете переназвати на свій розсуд.

- Брендо?

- Так, - сказала вона. - Бачите в нього на стегні пляму? У такому місці худобі ставлять тавро - brand.

- Тавро?

- Це вічний знак, який позначає належне тобі.

- Як татуювання?

Вона кивнула:

- Як ваше татуювання.

- То хай і зветься Брендо!

Міністр пішов до «сандербьорда», але сенатор зупинив його.

- Ні, - сказав сенатор і показав на Чона До, - він.

Чон До глянув на Ванду, а та знизала плечима й кивнула. Томмі схрестив на грудях руки й задоволено всміхався.

Чон До сів у купе. Поряд умостився сенатор, майже торкаючись своїм плечем його плеча, і вони повільно покотили гравієм.

- Ми вирішили, що говіркий маніпулює мовчазним, - промовив сенатор. Похитав головою. - А тут виявляється, що ви і є той самий. Шановні, ви взагалі що собі думаєте? Контролює його оцими «так» і «ні» в кінці речень. Ну, за яких ви нас дурнів вважаєте? Я знаю, що ви можете розігрувати карту відсталої нації, виправдовуватися тим, що вас можуть у табір запроторити. Але оце як - приїхати й удавати, що ви - ніхто? Навіщо було цю божевільну байку про акул розповідати? І що, в біса, власне, робить міністр тюремних шахт?

Що більше говорив сенатор, то сильніше відчувався його акцент, і, хоча Чон До не міг розібрати всіх слів, головний сенс запитань він розумів.

- Можу пояснити, - запропонував Чон До.

- Ну то слухаю, - пристав сенатор.

- Це правда, - почав Чон До. - Міністр насправді не міністр.

- А хто ж?

- Водій доктора Сона.

Сенатор недовірливо засміявся:

- Господи всемогутній! А ви хоч розглядали можливість із нами по-людськи поговорити? Не хочете, щоб наші висаджувалися на ваші судна, - то є про що вести розмову. Сядемо в одній кімнаті. Ми скажемо, що, може, вам не слід використовувати рибальські судна для контрабанди деталей ракет «тепходон», фальшивої валюти, героїну тощо. Ви щось на це скажете, ми про щось домовимося. А натомість я гаю час на балачки з бовванами, а ви тим часом просто на нас витріщаєтеся, чи що?

- Ну, а коли б ви зі мною мали справу, - поцікавився Чон До, хоча й абсолютно не розумів, про що мова, - що б ви хотіли?

- Що б я хотів? - перепитав сенатор. - Я від вас жодної пропозиції не чув. Ми хочемо чогось суттєвого, такого, що можна помацати, покласти в кишеню. І воно має становити цінність. Усі мають розуміти, що вашому керівникові це недешево обійшлося.

- За якусь таку річ ви б дали нам те, що нам потрібно?

- Судна? Ну так, можемо від них відчепитися, але навіщо? У вас кожне бісове корито навантажене непорядками й тримає курс до проблем. А та цяцька вашого керівника? - Сенатор присвиснув крізь зуби. - То вже геть інша річ. Щоб повернути її, ми з таким самим успіхом могли б посцяти під персиковим деревом японського прем’єр-міністра.

- Але ви визнаєте, - повів далі Чон До, - що ця річ належить Великому Керівникові, що то його власність?

- Кінець перемовинам, - сказав сенатор. - Уже вчора вони були й ні до чого не привели.

Сенатор відпустив педаль газу.

- А проте є ще одне запитання, командире, - сказав сенатор, коли вони з’їхали на узбіччя. - Зовсім не пов’язане з тими переговорами й усілякими вашими іграми.

«Мустанг» нагнав машину сенатора. Ванда з пасажирського місця звішувала у вікно руку. Вона спитала в сенатора:

- Ну що хлопці, у вас порядок?

- Та просто деякі питання розв’язуємо, - сказав сенатор. - Не чекайте, ми доженемо.

Ванда хлопнула рукою по боці «мустанга», і Томмі повів машину вперед. Чон До краєм ока помітив на задньому сидінні доктора Сона, але точно не міг визначити, чи він примружився від страху, чи косився на нього, як на зрадника.

- От що, - промовив сенатор, не зводячи погляду з Чона До. - Ванда казала, що у вас якісь там подвиги й звитяги, що у вашій особистій справі - кров. Я запросив вас до себе в дім. Ви, убивце, спали в моєму ліжку, ходили серед моїх близьких. Кажуть, у ваших краях життя небагато варте, але оці люди, що їх ви тут бачили, - вони для мене страшенно важливі. Я раніше мав справу з убивцями. По суті, наступного разу я буду з вами спілкуватися виключно по-діловому. Але такі справи не робляться отак ні з того, ні з сього, таких інкогніто не саджають поряд із дружиною. Тож, командире Ґа, можете переказати від мене дещо Великому Керівникові, і це буде й на моєму офіційному бланку. Скажіть, що такі штуки тут не цінуються. Скажіть, що тепер жодне судно не буде поза підозрою. І скажіть, що свою дорогоцінну цяцьку він більше не побачить - може з нею розпрощатися.

ІЛ був завалений упаковками з-під фастфуду й порожніми банками з-під пива «текате». Прохід першого класу перегородили два чорні мотоцикли, а більшість сидінь були зайняті дев’ятьма тисячами DVD-дисків, що їх команда товариша Бука закупила в Лос-Анджелесі. У самого товариша Бука був такий вигляд, ніби він ніч не спав. Він примостився у хвості літака, де його хлопці дивилися кіно на розкладних комп’ютерах.

Доктор Сон сів сам і занурився в роздуми. Він не поворухнувся, доки літак не опинився вже далеко від Техасу. Підійшов до Чона До.

- Ти маєш дружину? - спитав доктор Сон.

- Дружину?

- Жінка сенатора сказала, що собаку передає для твоєї дружини. Це правда, ти жонатий?

- Ні, - признався Чон До. - Я збрехав, щоб пояснити татуювання на грудях.

Доктор Сон кивнув.

- А сенатор, значить, розкусив наш фокус із міністром і відчув, що довіряти може лише тобі. Тому він узяв тебе в машину?

- Так, - сказав Чон До. - Хоча сенатор сказав, що це Ванда здогадалася.

- Звичайно, - сказав доктор. - І яка була тема вашої з сенатором розмови?

- Він сказав, що не згодний із нашою тактикою, що на рибальські судна їхні військові висаджуватимуться і що ми більше не побачимо нашу коштовну цяцьку. Він хотів, щоб я це від нього переказав.

- Кому?

- Великому Керівникові.

- Ти - Великому Керівникові? - не зрозумів доктор Сон. - З якої речі він вирішив, що ти з ним особисто говоритимеш?

- Звідки мені знати? - спитав Чон До. - Мабуть, він мене за когось іншого вважав.

- Так, так, це корисна тактика, - відзначив доктор Сон. - Ми таке вітаємо й підтримуємо.

- Я нічого поганого не зробив, - сказав Чон До. - Я навіть не знаю, що він має на увазі під «цяцькою».

- Чесно, - похвалив доктор Сон. Він узяв Чона До за плече й добродушно стиснув. - Мабуть, зараз це не важливо. Знаєш, що таке радіація?

Чон До кивнув.

- Японці винайшли прилад, який називається «детектор фонової радіації». Вони спрямовували його в небо для вивчення чогось про космос. Коли Великий Керівник почув про цей прилад, він спитав у наших учених, чи можна таку штуку причепити до літака. Він хотів, щоб можна було літати над горами і за його допомогою шукати поклади урану. Його вчені були одностайні. Тож Великий Керівник послав команду в обсерваторію Кітамі на Хоккайдо.

- Вони її викрали?

Доктор Сон кинув на Чона До дикий погляд.

- Ця штука завбільшки з «мерседес»! - сказав він. - Ми послали по неї рибальське судно, а тут де не взялися янкі. - Доктор Сон розсміявся. - То була, мабуть, та сама команда, яка згодувала тебе акулам!

Доктор Сон розбудив міністра, і вони втрьох взялися складати історію на виправдання свого провалу. Доктор Сон вважав, що переговори слід описувати як дуже успішні до того моменту, як вони вже майже домовилися, але тут утрутилася вища сила за допомогою телефонного дзвінка.

- Вирішать, що то був американський президент, і гнів Пхеньяна спрямується на цю противну й надокучливу фігуру.

Разом вони розробили сюжет, прорепетирували ключові моменти, згадали важливі американські фрази. Телефон був коричневий. Стояв на високому табуреті. Сенатор сказав у нього три слова: «Так… звичайно… безумовно».

Дорога назад здавалася вдвічі довшою. Чон До згодував цуценяті недоїдену на сніданок половину бурито. Тоді цуценя пірнуло під сидіння й виявилося абсолютно невловним. Коли стемніло, Чон До бачив червоні й зелені вогні інших, далеких лайнерів. Усі врешті поснули, життя в літаку завмерло, тільки пілоти курили при світлі своїх приладів. Тут товариш Бук і знайшов Чона До.

- Ось, тримай диск, - сказав він. - Найкращий фільм усіх часів!

Чон До покрутив коробочку в слабкому світлі.

- Дякую, - сказав він. - Це історія перемоги чи поразки?

Товариш Бук знизав плечима:

- Кажуть, про кохання. Тільки я чорно-білих фільмів не дивлюся.

Потім він уважно поглянув на Чона:

- Слухай, а твій політ насправді не провальний, коли ти про це думаєш.

Він показав на темну каюту. Там спав доктор Сон, а на його колінах примостилося цуценя.

- Ти за доктора Сона не переймайся, - сказав товариш Бук. - Цей не пропаде. У війну він улаштував так, щоб його взяли до себе американські танкісти. Він допомагав їм читати дорожні знаки й вести переговори з цивільними. Вони його годували консервами, він усю війну, уважай, у безпеці просидів, у танку. І це лише в сім років!

- Це ви розповідаєте, щоб запевнити мене чи себе? - спитав Чон До.

Товариш Бук наче й не почув. Він похитав головою й усміхнувся.

- Ну як же я інакше ці блядські мотоцикли з літака спущу?

У темряві вони приземлилися на безлюдний острів Краснатова, щоб заправитися. Не було посадкових вогнів, тож пілоти вирахували, як підлетіти, а потім вирівнялися за фіолетовим блиском освітленої місяцем злітно-посадкової смуги. Ця смуга за дві тисячі кілометрів від найближчої землі була побудована для радянських літаків, що вистежували підводні човни. У сарайчику з батареями для насосів стояла бляшанка з-під кави. Туди товариш Бук сунув пачку стодоларових купюр, потім допоміг пілотам упоратися з важкими шлангами.

Поки доктор Сон спав у літаку, Чон До з товаришем Буком курили на пронизливому вітрі. На острові тільки й були три баки з пальним і смуга, а довкола смуги - скелі, побілені згори пташиним послідом і засмічені шматочками кольорового пластику; де-не-де до них чіплялися викинуті на берег рибальські сіті. Шрам товариша Бука блищав при місяці.

- Ніхто ніколи не буває повністю в безпеці, - промовив він своїм життєрадісним панібратським тоном. За їхніми спинами старенький ІЛ рипів і гойдав крилами, набираючи пальне. - Але коли б я вважав, що хтось у цьому літаку повертається просто в табори, - додав товариш Бук, - то сам би йому голову розбив об оці скелі.

Пілоти витягли з-під шасі колодки й розвернули літак носом проти вітру. Завели двигуни, але перш ніж злетіти над темними неспокійними водами, відчинили люк знизу, спустивши всю каналізацію літака темним потоком на злітну смугу.

У темряві пролетіли Китай, на світанку були вже над залізничними коліями, що йшли на північ від Шеньяна, і до самого Пхеньяна трималися їх. Аеропорт був на північ від міста, тож Чон До не зміг як слід роздивитися легендарну столицю - стадіон Першого травня, мавзолей Мансуде, полум’яну вежу монумента Ідей Чучхе. Краватки було поправлено, сміття прибрано, і, нарешті, товариш Бук приніс Чонові цуценя, за яким його людям довелося добряче поповзати по всьому салону.

Але Чон До собаку не взяв.

- Це - подарунок для Сан Мун, - сказав він. - Ви зможете їй передати його від мене?

Чон До помітив у погляді товариша Бука запитання, і не одне - утім, той ні про що питати не став. Натомість товариш Бук просто кивнув.

Літак випустив шасі, і кози, що бродили злітною смугою, якимось чином здогадалися, що час відійти. Коли літак торкнувся землі, доктор Сон побачив машини, що зустрічали літак, і обернувся назад. На його обличчі відобразилася паніка.

- Забудьте про все! - крикнув він міністрові з Чоном До. - План повністю змінюємо!

- У чому річ? - спитав Чон До. Він подивився на міністра й побачив його переляканий погляд.

- Немає часу, - сказав доктор Сон. - Американці й не збиралися повернути нам те, що викрали. Ясно? Це нова історія.

Вони зібралися на кухні, намагаючись не втратити рівновагу, поки пілот усією вагою тиснув на гальма.

- Ось нова історія, - сказав доктор Сон. - В американців був складний план, вони всіляко нас принижували. Змусили займатися землеробством і стригти кущі біля сенаторового дому, так?

- Авжеж, - додав Чон До. - Ми були змушені їсти надворі, оточені собаками.

Міністр продовжив:

- Нас зустрічали без оркестру й червоної доріжки. Повезли нас у старих машинах.

- Нам показали гарне взуття, але потім довелося його повернути, - сказав Чон До. - За обідом нас змусили вдягтися по-селянськи.

Міністр сказав:

- Я був змушений спати поряд із собакою!

- Добре, добре, - сказав доктор Сон. На його обличчі була відчайдушна посмішка, але в очах грали задерикуваті бісики. - Оце Великий Керівник зрозуміє. І, може, ми врятуємо наші шкури.

Біля злітної смуги стояли три радянські «цири». Усі ті «ворони» були вироблені в Чхонджині на заводі «Сунлі-58», тож Чон До бачив тисячі подібних. У таких возили вантажі й солдатів, та й чимало сиріт привозили саме ними. У сезон дощів тільки «цир» міг десь проїхати.

Доктор Сон не бажав дивитися на «воронів» і їхніх водіїв, що курили гуртом, усівшись на підніжках. Він широко всміхнувся тим двом людям, які прийшли їх опитати. Але міністр із похмурим лицем не зводив очей із височенних шин, баків для пального. До Чона раптом дійшло, що коли когось мають везти з Пхеньяна до таборів, то гірськими дорогами міг проїхати тільки «ворон».

Чон До бачив гігантський портрет Великого Вождя Кім Ір Сена над терміналом аеропорту. Але ті двоє повели їх в іншому напрямку - повз групу жінок у комбінезонах, які, стоячи перед горою лопат, робили ранкову виробничу гімнастику, повз літак, що лежав на землі, розпиляний на чотири частини. Якісь діди, сидячи на відрах, вибирали з нього мідний дріт.

Вони зайшли до просторого порожнього ангару. У ямах на цементній підлозі стояла каламутна вода. Було кілька відсіків для механіків - там лежали купи інструментів, підйомників і верстатів, і доктора Сона, міністра та Чона До посадили в один з них так, щоб вони не бачили одне одного.

Чон До сів за стіл перед опитувачами, які перевіряли його речі.

- Розкажіть про вашу поїздку, - наказав один. - І нічого не забудьте.

На столі стояла друкарська машинка в чохлі, але вони, здається, навіть не збиралися нею скористатися.

Спочатку Чон До сказав лише те, про що було домовлено, - приниження у вигляді собак, паперового посуду та їжі під палючим сонцем. Поки він говорив, опитувачі відкрили його бурбон і, попиваючи, схвально кивали. Поділили його цигарки просто в Чона До на очах.

Здається, їх особливо зацікавив ліхтарик, і вони перервали Чона До, питаючи, чи не має він ще такого де-небудь. Скуштували в’ялену яловичину, поміряли рукавички.

- Ще раз спочатку, - попросив один з них. - Та нічого не забудьте.

Він перелічував приниження - відсутність оркестру в аеропорті й червоної доріжки, сліди життєдіяльності Томмі на задньому сидінні. Вони мусили, як тварини, їсти голими руками. Намагався згадати, скільки куль було випущено зі старих пістолетів. Описав старі машини. Чи казати про собаку на ліжку? Чи міг він випити склянку води?

- Немає часу, - відповіли вони. - Скоро закінчимо.

Один з опитувачів покрутив у руках DVD-диск:

- Висока якість? - спитав.

Другий махнув йому:

- Та нехай. Воно ж чорно-біле!

Зробили кілька знімків апаратом, але подивитися не змогли.

- Він поламаний, - пояснив Чон До.

- А оце? - спитали вони, тримаючи антибіотики.

- Жіночі таблетки, - відповів Чон До.

- Вам доведеться ще раз розповісти нам свою історію, - сказав один із опитувачів. - Ми повинні її записати. Ми скоро повернемося, а поки прийдемо, тренуйтеся. Ми будемо слухати, почуємо все, що ви скажете!

- Від початку до кінця! - додав другий.

- А з чого починати? - спитав Чон До. Чи почалася історія з Техасом, коли по нього приїхала машина, чи коли його проголосили героєм, чи коли хвилі понесли в безвість другого помічника? А де кінець? У Чона До було моторошне відчуття, що ця історія не матиме кінця-краю.

- Тренуйтеся! - повторив опитувач.

Двоє вийшли з ремонтного відсіку, Чонові До було чути приглушений голос міністра, який теж розповідав свою історію.

- По мене приїхала машина, - уголос сказав Чон До. - Був ранок. Кораблі в порту сушили сіті. Машина була «мерседесом» із чотирма дверцятами, у ній сиділи двоє. У ній були склоочисники та фабричне радіо…

Чон До звертався до балок угорі. Там сиділи й кивали голівками птахи, поглядаючи на нього. Що детальніше він розповідав, то неймовірнішою й химернішою здавалася оповідь. Чи правда Ванда принесла йому лимонад із льодом? Чи правда собака приніс йому кістку після душу?

Коли повернулися опитувачі, Чон До дійшов тільки до відкривання холодильника з «тигром» у літаку. Один із них слухав міністрів iPod, другий мав засмучений вигляд. Чон До чомусь сам повернувся до попереднього сценарію.

- На ліжку був собака, - сказав він. - Нас змушували стригти чагарник, а на сидінні були сліди злягання.

- А у вас точно ще такого нема? - спитав один із них, показуючи iPod.

- Мабуть, він його сховав.

- Правда? Ви його ховаєте?

- Автівки були древні, - вів своєї Чон До. - А зброя небезпечно застаріла.

У нього в голові все крутилася попередня легенда, і він параноїдально боявся, що ось-ось скаже, що телефон продзвонив три рази, а сенатор сказав у нього чотири слова. Потім згадав, що було навпаки, що телефон продзвонив чотири рази, а сенатор сказав три слова, а потім Чон До намагався звільнити голову від усього цього - телефон не дзвонив, американський президент на зв’язок не виходив.

- Досить, - обірвав його розповідь один із опитувачів. - Ми спитали в старого, де його фотоапарат, а він каже, що не розуміє, про що ми говоримо. Але ж у вас однакові рукавички, цигарки й усе інше.

- Більше нічого нема, - відповів Чон До. - У вас зараз усе, що я маю.

- Побачимо, що скаже третій.

Йому дали папірець і ручку.

- Час усе записати, - сказали вони й знову вийшли.

Чон До взяв ручку. «По мене приїхала машина», - написав він, але ручка ледве писала. Він вирішив перейти до того моменту, коли вони вже були в Техасі. Потрусив ручку й написав: «І мене привезли до взуттєвої крамниці». Відчув, що в ручці пасти вистачить хіба що на одне речення. Натиснув, як міг, і нашкрябав: «І там почалося моє приниження».

Чон До підняв папірець і прочитав свій короткий звіт. Доктор Сон казав, що в КНДР вагу має не людина, а історія. І що це означає, коли історія - ніщо, просто натяк на життя?

В ангар зайшов один із водіїв. Підійшов до Чона До і спитав:

- Це тебе я маю забрати?

- Куди забрати? - перепитав Чон До.

Прийшов опитувач.

- У чому річ? - поцікавився він.

- У мене фари перегоріли, - пояснив водій. - Або я їду зараз, або не поїду взагалі.

Опитувач звернувся до Чона До:

- Слухайте, ваша історія підтверджується. Можете йти.

Чон До показав папірець:

- Оце й усе, що в мене вийшло. Паста скінчилася.

- Головне, щось та написалося. Ми вже ваші папери послали куди слід. А це так - особисте твердження. Не знаю, навіщо від нас його вимагають.

- Підписати треба?

- Не завадить, - погодився опитувач. - Так, хай буде офіційно. Ось, візьміть мою ручку.

Він дав Чонові До ручку, подаровану докторові Сону мером Владивостока. Писала вона чудово - Чон До не підписувався ще від часів мовних курсів.

- Краще візьміть його зараз, - сказав водієві опитувач. - А то він тут до вечора просидить. Тут один старий ще паперу просить.

Він дав водієві пачку «American Spirit», потім спитав його, чи не їдуть із ним медики.

- Так, вони в машині, - відказав той.

Опитувач повернув Чонові До диск із «Касабланкою», фотоапарат і таблетки. Провів його до виходу з ангара.

- Ці хлопці їдуть на схід, - пояснив він Чонові. - І підвезуть тебе. Медики зараз мають важливе рятувальне завдання, вони справжні народні герої, ви навіть не повірите, як вони потрібні в столичній лікарні. Тож, якщо їм буде потрібна допомога, я не хочу почути, що ви полінувалися чи виявили егоїзм - зрозуміло?

Чон До кивнув. Біля дверей він озирнувся. Йому не було видно ні доктора Сона, ні міністра, запханих у кутки, але він почув чіткий голос доктора Сона:

- То була дивовижна подорож. Яку краще не повторювати.

Дев’ять годин у кузові «ворона». Дорога, схожа на пральну дошку, витрушувала кишки, двигун так тремтів, що Чон До не міг розібрати, де закінчується дерев’яна лава й починається він. Коли намагався поворухнутися, щоб помочитися в щілину між дошками, то не відчував власних м’язів. Куприк спочатку затерп, потім його почало пекти, а потім Чон До взагалі перестав його відчувати. Під навісом стояла стовпом пилюка, з-під коліс залітали камінці, і життя знову ставало випробуванням.

У кузові було ще двоє людей. Вони сиділи обабіч великого білого холодильника, не мали жодних розпізнавальних знаків чи форми. Очі в них були якісь особливо порожні, і Чон До подумав, що ці двоє, напевне, роблять найхріновішу з усіх чорних справ на землі. Проте він спробував із ними розговоритися.

- То ви, хлопці, медики? - спитав він.

Машина налетіла на каменюку. Кришка холодильника підскочила, звідти вихлюпнулася через край рожевувата вода. Чон До спробував знову:

- Мені в аеропорту сказали, що ви справжні народні герої!

Ті навіть на нього не глянули. Бідні сучі сини, подумав Чон До. Він обрав підземну справу, але після того його встигли й послати по кров. Він тільки сподівався, що вони спочатку висадять його в Кінчхе, а вже потім візьмуться до своєї справи. Чон До відволікав себе думкою про легкий рух «Чунми», про балачку на перекурі з капітаном, про ту хвилину, коли він повертав ручку й починало працювати його радіо.

Вони хвацько проскочили всі КПП. Як солдати на постах визначили, що в машині сидить команда, послана по кров, Чон До здогадатися не міг, але він і не бажав, щоб машина зупинялася. Він уперше помітив, що протяг ганяє по дошках підлоги шкаралупки крутоварених яєць, - мабуть, штук із десяти. Одна людина стільки з’їсти в дорозі не могла б, із чужими ніхто ділитися не став би - отже, тут їхала сім’я. Чон До бачив позаду вишки охорони врожаю - на кожній сидів місцевий із гвинтівкою, охороняв посіви від селян, які їх доглядали. Бачив самоскиди з кузовами, повними селян, - їх везли допомагати на будівництві. Уздовж дороги всюди траплялися новобранці з важкими каменями на плечах - вони несли їх, щоб зміцнити розмиті ділянки. Але порівняно з працею в таборі це було за щастя. Чон До подумав про цілі родини, які вивозять у такі місця. Якщо на його місці сиділи діти, якщо на он тій лаві мостилися старенькі, то немає жодної людини поза загрозою: колись така машина може приїхати й по нього. Викинуті шкаралупи дзиґами крутилися на вітрі. У їхньому русі було щось примхливе й легковажне. Коли шкаралупи підлітали до Чона До, він наступав на них.

Уже надвечір машина спустилася в долину річки. На ближчому березі в багнюці й тисняві отаборилося багато людей, щоб бути ближчими до своїх рідних і коханих, які на другому березі. По той бік мосту все змінилося. У щілину чорного тенту Чон До розгледів сотні бараків-«гармошок», у яких мешкали тисячі людей; у повітрі потягло соєвою самогонкою. Машина проминула юрбу малих хлопчаків, які оббирали кору з навалених купою гілок тису. Надгризали край, потім надколупували нігтем кору - і одним рухом маленького біцепса повністю обдирали гілку. Зазвичай подібне видовище заспокоювало Чона До, він почувався більш захищеним. Тільки ніколи йому не доводилося бачити таких жилавих дітей, і вони рухалися швидше, ніж будь-хто з дітей у «Довгому майбутньому» на його пам’яті.

Із брамою все було елементарно: один солдат клацнув вимикачем, а другий відкотив убік частину електрифікованої огорожі. Медики дістали з кишень старі хірургічні рукавички, вочевидь багато разів уживані, і натягли їх. Машина зупинилася біля темної дерев’яної споруди. Медики вискочили й наказали Чонові До винести холодильник. Але він не рушив з місця. Його ноги налилися й затерпли, у них наче поколювали атмосферні перешкоди, і він так сидів і дивився, як жінка котить повз них шину. Обидві ноги в неї були обрубані трохи нижче від колін, на них вона припасувала задом наперед робочі черевики, так що коліна міцно трималися на місці п’яток, а короткі частини кукс від коліна вміщувалися туди, де мала б бути стопа. Черевики були туго зашнуровані, і жінка рухалася на диво спритно, швидко дріботіла, не відстаючи від шини, котру котила.

Один із медиків згріб жменю землі й кинув в обличчя Чона До. Очі, у які потрапили камінці, засльозилися. Чонові До закортіло дати цьому смердюкові ногою в пику. Але тут було не місце для того, щоб помилятися й робити дурниці. Та й міг він усього-на-всього звісити з кузова ноги й утримати рівновагу, спускаючи той холодильник. Ні, краще вже відбути цей номер і - геть звідси якомога швидше.

Чон До пішов за медиками в центр обробки. Там стояли десятки лікарняних койок, люди на яких, здається, перебували на межі життя і смерті - по обидва її боки. Вони лежали там, мляві, дехто щось бурмотів - і нагадували рибу на дні трюму «Чунми», яка під ножем хіба раз ворухне плавцем. Він бачив занурені вглиб погляди в лихоманці, жовто-зелені обличчя людей, у яких щось відмовило всередині, рани, з яких кров не текла, бо вже не було чому текти. Найстрашніше - він не міг розрізнити, де чоловіки, а де жінки.

Чон До важко поставив холодильник на стіл. Очі в нього горіли, він намагався витерти їх сорочкою, але пекло ще дужче. Вибору не лишалося. Він відкрив кришку холодильника і промив очі закривавленою талою водою. У кімнаті був охоронець - сидів на ящику, прихилившись до стіни. Коли медики дали йому цигарку «American Spirit», він викинув ту, яку курив. Чон До пішов узяти й собі.

Медик звернувся до охоронця.

- А хто це такий? - спитав він, показуючи на Чона До.

Охоронець глибоко затягнувся своїм дефіцитом і сказав:

- Якась поважна особа, раз його в неділю привезли.

- Це мої цигарки! - зауважив Чон До, і медик неохоче дав йому теж.

Дим був густий, лагідний, вартий легкого поколювання в очах. До палати зайшла стара жінка. Худа, з руками, обмотаними шматками тканини. Вона принесла великий фотоапарат на дерев’яному штативі - достоту такий, як у тієї японки-фотографа, яку вони викрали.

- Ось і вона, - сказав охоронець. - Час до роботи.

Медики почали відривати шматки пластиру.

Чон До ось-ось мав побачити найчорнішу справу, але цигарка його врівноважувала.

І тут раптом щось привернуло його увагу. Він підняв очі на білу стіну над входом. Вона була абсолютно порожня - там просто не було нічого. Чон До витяг із кишені фотоапарат. І поки охоронець і медики обговорювали переваги різних сортів тютюну, Чон До сфотографував оту білу стіну. «Зрозумій це, Вандо!» - подумав він. Ніколи в житті він не був у кімнаті без портретів Кім Ір Сена і Кім Чен Іра над дверима. Ані в найгіршому сиротинці, ні в найстарішому вагоні поїзда, та навіть у погорілому сортирі «Чунми». Ніколи він іще не був у такому місці, де людей позбавляли споглядання Великого Вождя й Великого Керівника, усвідомлення їхньої турботи. Тепер Чон До зрозумів: оце місце не важливе ні для кого - його ніби не існує.

Ховаючи в кишеню фотоапарат, він зустрівся очима зі старою. Очі в неї були як у дружини сенатора: він відчув, що вона бачить таке, чого він навіть сам про себе не знає.

Один із медиків крикнув Чонові До, щоб той узяв із кутка ящик - там їх лежала ціла купа. Чон До взяв ящик і підійшов до медика в узголів’я жінки, у якої щелепа була підв’язана смужками ганчір’я. Один із медиків почав знімати з неї взуття, що було просто шматками драних шин, примотаних до ноги дротом. Другий почав розпаковувати голку й систему взяття крові - цінне медичне обладнання.

Чон До торкнувся руки жінки - холодна.

- Гадаю, ми прийшли запізно, - сказав він.

Медики не звернули на нього уваги. Вони приєднали по системі до вен на стопах жінки й причепили два пакети. Прийшла стара фотограф із апаратом. Вона спитала в охоронця ім’я жінки, записала його на сірій дощечці та поклала жінці на груди. Потім фотограф розмотала жінці голову. Разом із шапкою в її руках опинилася більша частина волосся, яке чорним кублом наповнювало головний убір.

- На, - сказала Чону До стара. - Візьми.

Засмальцьована шапка здавалася дуже важкою. Чон До завагався.

- Знаєш, хто я? - спитала жінка-фотограф. - Я - Моннан. Я знімаю тут усіх, хто прибуває і хто відбуває. - Вона наполегливо подивилася на шапку. - Це - шерсть. Тобі знадобиться!

Чон До сунув шапку в кишеню, щоб стара замовкла й припинила свою божевільну розмову.

Коли Моннан фотографувала жінку, спалах на мить оживив нещасну. Вона висунула руку й схопила Чона До за зап’ястя. У її очах читалося бажання забрати його з собою. Медики крикнули, щоб він підняв узголів’я койки. Коли він це зробив, вони заштовхали їй під голову ящик, і невдовзі всі чотири пакети добре заповнювалися.

Чон До сказав медикам:

- Давайте швидко все зробимо. Уже темніє, а водій казав, що фари не працюють.

Медики не звернули на нього уваги.

Потім був підліток, груди в нього були холодні і шкіра синювата. Його очі були широко розплющені й оберталися важко. Одна рука звисала з койки до грубих дощок підлоги.

- Як тебе звати? - спитала Моннан.

Він зробив губами такий рух, ніби спочатку хотів їх облизати, щоб спромогтися вимовити своє ім’я, але не зміг і нічого не сказав.

Ніжно, лагідно, як мати, Моннан прошепотіла вмираючому хлопчикові:

- Заплющ очі, - і, коли він це зробив, сфотографувала його.

Медики приклеювали системи пластиром, процес повторювався. Чон До підняв койку, запхав під неї ящик, хлопець тихо зронив голову на груди, і Чона До відправили відносити теплі пакети до холодильника. Життя цього хлопчика, справді життя, буквально перелили в оці пакети, які Чон До тримав у руках, і було відчуття, що в них він іще живий, а Чон До особисто топить його, кинувши в крижану воду. Чомусь він гадав, що теплі пакети спливуть, але вони одразу пішли на дно.

Моннан прошепотіла йому:

- Знайди собі черевики!

Чон До невпевнено глянув на неї, але зробив, як було сказано.

Тільки в одного чоловіка був той самий розмір, що в Чона До. Верх тих черевиків був латаний-перелатаний, а підошви залишилися від військових чобіт. Уві сні власник черевиків видавав якесь хрипке квакання, немовби горлом йому йшли бульбашки й лопалися в роті.

- Бери! - сказала Моннан.

Чон До став розшнуровувати черевики. Вони не змусять його взути робочі черевики, хіба що в них буде в запасі ще якесь гидке завдання для нього; Чон До міг лише сподіватися, що його не змусять ховати усіх цих людей.

Коли Чон До роззував чоловіка, той почав отямлюватися.

- Води! - попрохав він, іще не розплющивши очей.

Чон До завмер на місці, сподіваючись, що той чоловік не опритомніє. Але погляд пацієнта сфокусувався.

- Ви лікар? - спитав він. - Вагонетка з рудою перевернулася - я не відчуваю ніг.

- Ні, я просто допомагаю, - відповів Чон До. І чоловік сказав правду: здається, він навіть не помітив, коли Чон До його роззув. Шкарпеток не було. Кілька пальців на ногах чоловіка були почорнілі й поламані, деяких бракувало, а з решти оцупків текла рідина чайного кольору.

- У мене все гаразд із ногами? - питав чоловік. - Я їх не відчуваю.

Чон До забрав черевики й позадкував туди, де Моннан ставила свій фотоапарат. Потрусив черевики, похлопав один об другий - ніякі пальці не випали. Чон підняв черевики по черзі й постарався висунути язик кожного якнайдалі, щоб зазирнути всередину. Але нічого не побачив. Він сподівався, що відсутні пальці відпали деінде.

Моннан підняла штатив на рівень обличчя Чона До. Дала йому сіру дощечку й крейду:

- Напиши своє ім’я і дату народження.

«Пак Чон До» - удруге за цей день написав він.

- Дата народження невідома, - сказав.

Піднявши табличку до підборіддя, він відчув себе дитиною, маленьким хлопчиком. Він подумав: «А навіщо вона мене знімає?» - але вголос не спитав.

Моннан натисла на спуск, сяйнув спалах - і все здалося інакшим. Чон До опинився по один бік яскравого світла, а оті знекровлені люди на койках - по другий бік спалаху.

Медики крикнули йому, щоб підняв чергову койку.

- Не зважай на них, - сказала вона. - Коли вони все зроблять, то спатимуть у машині, а вранці поїдуть. Треба про тебе подбати, доки не смеркло.

Моннан спитала в охоронця номер бараку для Пака Чон До. Той сказав, і вона написала цей номер Чонові До на тильному боці руки.

- Зазвичай до нас у неділю не поступають, - сказала вона. - Ти наче сам по собі. Першим ділом маєш знайти свій барак. Поспати. Завтра понеділок - а охорона по понеділках люта.

- Я маю йти, - сказав він. - У мене немає часу займатися похованням.

Вона підняла його руку й показала написаний на пальцях номер:

- Ось де ти тепер. Ти в моєму фотоапараті. А оце тепер твої черевики.

Вона повела його до якихось дверей. Він озирнувся через плече, шукаючи портрети вождів. Його раптово охопила паніка. Ну де вони поділися, саме коли потрібні?

- Гей! - крикнув один із медиків. - Він нам ще потрібен!

- Іди! - сказала Моннан. - Я про все подбаю. Знайди свій барак, поки не стемніло.

- А потім? Що мені робити потім?

- Те, що й усі, - сказала вона й витягла з кишені молочно-білу грудку пророслої кукурудзи. Віддала йому. - Якщо всі їдять швидко, їж швидко. Якщо опускають очі, коли хтось приходить, роби те саме. Якщо когось звинувачують, приєднуйся.

Коли Чон До з черевиками в руках відчинив двері, озирнув темний табір, який зусібіч пнувся вгору крижаними ущелинами великого гірського масиву, вершини якого ще відблискували останніми променями призахідного сонця. Він бачив на схилах світліші плями входів до шахт, де мигтять із глибини смолоскипи шахтарів. Звідти люди витягували вагонетки, на яких зблискували прожектори з вишок, вони відображувались у ставках, куди скидали шлак.

Усюди вогні багать, на яких варилася вечеря, відблискували на бараках-гармошках, і він закашлявся від ядучого диму сирого хмизу. Він не знав, де ця тюрма. Не знав навіть її назви.

- Нікому не показуй, свій апарат, коли знімаєш, - сказала йому Моннан. - Я тебе за пару днів знайду.

Він заплющив очі. Здавалося, його вухо могло виокремити тихе скімлення бляшаних дахів під вечірнім вітром, рипіння цвяхів, стиснутих деревиною, що холоне, і людських кісток, які коцюбляться й ціпеніють від холоду на тридцяти тисячах нар. Чувся Чонові До навіть повільний рип, з яким оберталися прожектори на вишках, чулося й гудіння електрики в дротах по периметру й крижане потріскування ізоляторів на стовпах. Скоро він опиниться посеред цього всього - знову в трюмі, тільки тепер не буде ні поверхні, ні палуби, тільки повільна нескінченна хитавиця того, що буде далі.

Моннан показала на черевики в його руці:

- У тебе їх спробують відібрати. Битися ти можеш?

- Ага, - сказав Чон До.

- Тоді взуй їх, - сказала Моннан.

Засовувати ногу в черевик, де щойно були старі липкі пальці, - це десь як відчиняти люк до тунелю під ДМЗ чи ловити незнайомця на японських берегах: просто вдихнути - і вперед. Заплющивши очі, Чон До глибоко вдихнув і сунув руку в сирий черевик, пошурував пальцями в різні боки, промацуючи шлях. Урешті він розвернув зап’ястя так, щоб дістати до глибини, і витяг те, що мав витягти. Побачив і насупив брови.

Він озирнувся, глянув на медиків, на приречених і напівмертвих.

- Я був зразковим громадянином, - сказав Чон До їй. - Героєм держави, - додав.

І тоді зробив крок за двері у своїх нових черевиках - у темну безвість, і відтоді нічого невідомо про громадянина на ім’я Пак Чон До.

Частина друга

Зізнання командира Ґа

Рік по тому

Ми вже близько місяця допитували професора з Кесона і майже закінчили цю справу, коли в корпусі пішла чутка, що взяли командира Ґа й він перебуває під вартою в нас, у 42-му підрозділі. Ми одразу послали нагору, у відділ документів, стажерів К. Кі і Чучака перевірити, чи це правда. Звичайно, усі просто знемагали від цікавості - не терпілося на власні очі побачити самого командира Ґа, особливо після того, що останнім часом було чути про нього в Пхеньяні. Невже той самий командир Ґа, який отримав золотий пояс, побив Кімуру в Японії, який очистив армію від гомосексуалістів і потім одружився з народною артисткою?

Але наша робота з професором була на вирішальному етапі, і її не можна було кидати заради того, щоб повитріщатися на відому особу. Ну, а в професора був хрестоматійний випадок: його звинуватили в контрреволюційному викладанні, а саме у використанні нелегального радіо, за допомогою якого він давав студентам слухати південнокорейські естрадні пісеньки. Це було дурнувате звинувачення, певно, робота його конкурента в університеті. Такі речі складно і довести, і спростувати. Більшість людей у КНДР працюють у парі, то завжди є напарник, здатний дати свідчення чи донести. Але не в професора, який опиняється сам-на-сам з аудиторією. Добути в професора зізнання було б нескладно, але це не по-нашому, ми так не працюємо. Адже 42-й підрозділ - це насправді два підрозділи.

Друга слідча група, наші конкуренти, - це Пубйок; таку назву дано на честь захисників «плавучої стіни», які врятували Пхеньян від загарбників у 1136 році. Людей у Пубйоку лишилося з десяток - старі, зі сріблястими «їжачками» волосся, вони ходять рівним строєм, немов стіна, і всерйоз вірять у свою непотоплюваність, безгучні, мов привиди, - вони переходять від громадянина до громадянина й допитують так, як вітер допитує листя. Вони постійно оббивають собі руки до переломів і свято вірять, що зламана кістка зростеться міцнішою. Це моторошне видовище: старі чоловіки, які немовби вийшли з небуття, ламають руки об одвірки чи краї пожежних баків. Коли один із них збирається зламати руку, навколо нього збирається весь Пубйок, а решта - ми, мислячі й принципові люди 42-го підрозділу, - маємо відвести очі. «Чунбі» , - задають вони старт, майже лагідно, потім рахують: хана, туль, сет - і командують: « Сіджак! » І - сухий, якийсь аж мертвий звук руки, яка б’ється об двері машини. У Пубйоку вважають, що всіх, кого привозять до 42-го, треба одразу зустрічати брутальністю: безглуздим, довгим, старорежимним болем.

І є моя команда - ні, краще наша команда, бо ми справді діємо разом. Нам не потрібно особливого імені, і наша слідча зброя - гострий розум. Оті, з Пубйоку, замолоду пережили війну чи її безпосередні наслідки, тож їхні методи зрозумілі. Ми віддаємо їм належну шану, але нині слідчий допит - це наука, у ній мають значення вагомі результати. Визнаємо, і грубій силі тут є місце, але вводити її треба зважено, у певні моменти, після тривалих стосунків. І біль - цей шалений білий цвіт - може застосовуватися лише так, як це заведено в нас. І це біль повний, тривалий, який змінює людину, і безпосередній - без жодної маски чи плаща. І оскільки вся наша команда - випускники університету Кім Ір Сена, у нас є зручне місце для старих професорів, навіть для оцього нещасного кандидата з провінційного інституту в Кесоні.

У відсіку для допитів ми посадили нашого професора в одне з крісел для запитань і відповідей, дивовижно зручне. Нам їх роблять за контрактом сирійці - дуже схоже на крісло дантиста, з блакитною шкіряною оббивкою, підлокітниками та підставкою під потилицю. А біля цього крісла розташована машина, яка змушує людей нервувати. Її називають «автопілот». Оце, власне, і всі наші інструменти.

- Я гадав, що у вас уже є все, що ви хотіли знати, - сказав професор. - Я відповів на всі питання.

- Ви були неперевершені, - відповіли ми йому. - Просто неперевершені.

Потім ми показали біографію, у якій повністю виклали його життя. Її двісті дванадцять сторінок були результатом десятків годин допитів. Там розповідалося про нього все - від початку: партійна освіта, вирішальні особисті моменти, досягнення і провали, романи зі студентками й таке інше, повний документ його існування аж до прибуття в 42-й підрозділ. Він вражено прогорнув книжку. Ми робимо текстам палітурки такі, як у докторських дисертацій, і біографії від того виглядають напрочуд професійно. У Пубйоку вас просто битимуть, доки зізнаєтеся, що використовували оте радіо, хай там як воно було насправді. Наша ж команда розкриває життя повністю, в усіх нюансах і тонкощах мотивацій, і видає на-гора єдиний, неповторний том, у якому міститься сама людина. Коли біографію об’єкта укладено, між громадянином і державою вже не залишається нічого. Оце істинна гармонія, саме на цій ідеї і стоїть наш народ. Звичайно, трапляються такі розгорнуті історії, на які потрібні місяці, але час - то єдина недефіцитна розкіш у нашій країні, його завжди вистачить.

Ми приєднали професора до автопілота, і, коли ввімкнули подачу болю, вигляд у нього був геть здивований. Його обличчя виражало відчайдушне намагання зрозуміти, чого ми від нього хочемо і як він може нам це дати, - але біографія була повна, і більше питань не було. Із жахом він дивився, як я сягнув рукою до його кишені сорочки й відчепив звідти позолочену ручку: подібні предмети мають здатність концентрувати на собі струм і підпалити одяг. Оці очі - вони розуміли, що він уже більше не професор, що ручка йому вже більше не знадобиться. Не так давно, у час нашого дитинства, подібного професора, може, ще й зі жменькою студентів розстріляли б на футбольному стадіоні в понеділок зранку, перед початком робочого дня. Коли ми вчилися, була тенденція посилати їх усіх на рудники, де людина зазвичай може прожити з півроку. Ну, а зараз ще й збирають органи - і такою, ймовірно, буде доля багатьох наших підопічних.

Це правда: коли вже шахти відчиняють свої ворота, вимагаючи нової робочої сили, то вона мусить надходити, ми нічого тут не можемо заперечити. Але такі люди, як оцей професор, на нашу думку, можуть запропонувати нашій країні ціле щасливе трудове життя. Тож ми підвищуємо біль до захмарного рівня - створюємо швидку, потужну річку болю. Такий біль розколює особистість - і людина, яка перетне цей потік, уже мало чим буде схожа на того професора, який у нього увійшов. За кілька тижнів він стане сумлінним колгоспником, і, може, ми навіть знайдемо йому на втіху якусь удову. Тут іншого виходу немає: щоб отримати нове життя, його треба обміняти на старе.

А зараз нашого професора слід залишити самого. Ми налаштовуємо автопілот, який перевіряє всі життєво важливі показники підопічного й регулює біль відповідно до них, а тоді зачиняємо звуконепроникні двері й вирушаємо до бібліотеки. Увечері ми завітаємо до професора, побачимо його розширені зіниці, почуємо, як він цокотить зубами, і допоможемо йому вдягтися на вулицю перед подорожжю на село.

Наша бібліотека - це насправді просто склад, але щоразу, коли наша команда приносить нову біографію, я люблю це робити дещо церемонно. І знову перепрошую за оце жалюгідне «я». Щиро намагаюся цього в роботі уникати. Уздовж усіх стін стоять високі, до стелі, полиці, вони також є і всередині бібліотеки у вільному порядку. У суспільстві, де найважливішим є колектив, тільки ми надаємо ваги окремій особі. Хоч би що станеться з нашими підопічними після допиту - вони назавжди лишаються в нас отут. Ми врятували їх усіх. Іронія долі, звісно, у тому, що пересічний громадянин, звичайний слідчий, ніколи не виповість свою історію. Ніхто не спитає, який у нього улюблений фільм із Сан Мун, нікому не цікаво знати, що він більше любить - пшоняні перепічки чи пшоняну кашу. Ні - підступна посмішка долі в тому, що лише з ворогами держави працюють у такий привілейований спосіб.

Під короткі фанфари ми поставили біографію професора на полицю, поряд із біографією танцюристочки, яка додалася минулого тижня. Ми всі плакали, коли вона розповідала, як її маленький братик утратив очі, а коли настав час вмикати автопілот, від болю її руки й ноги стали підійматися й опускатися такими ритмічними, граційними жестами, немовби вона тепер розповідала свою історію вже мовою пластики. Як ви бачите, нашу справу вже й не можна повною мірою назвати слідством чи допитом - то все незграбні пережитки часів Пубйоку. Коли останній з них урешті піде на пенсію, ми всі станемо домагатися, щоб наш підрозділ перейменували на Підрозділ біографій громадян.

Прибігли задихані стажери К. Кі і Чучак.

- Там Пубйок, - сказала К. Кі.

- Вони перші взялися за командира Ґа! - додав Чучак.

Ми помчали нагору. Коли вже підходили до камери, звідти саме виходили Сержант і хтось із його людей. Сержант - начальник Пубйоку, і наша неприязнь була взаємною. Лоб у нього сильно випирав уперед, а статурою він навіть у свої сімдесят із гаком років скидався на горилу. Це ми його так прозивали - Сержант. Справжнього його імені я ніколи не знав.

Він стояв у дверях, потираючи руки.

- Самозванець, видає себе за національного героя, - похитав головою Сержант. - Куди котиться наш народ? Чи залишилася хоч крапля честі?!

Обличчя Сержанта було не в бездоганному стані, і, коли він це сказав, у нього з носа капнула кров.

К. Кі торкнулася власного носа:

- Схоже, що командир Ґа декого з ваших найкращих людей переміг.

Ну й К. Кі, ну й зухвале ж дівчисько!

- Це не командир Ґа, - сказав Сержант. - Але так, він із нами одну штучку відмочив. Ми його ввечері в погану яму кинемо, щоб знав, що й ми можемо деякі коники викидати.

- А як же його біографія? - спитали ми.

- Ви що, не почули? - обурився Сержант. - Він не командир Ґа. Це самозванець.

- То ви й не будете проти, якщо наша команда на ньому потренується? Для нас правда передусім!

- Правда - вона не у ваших дурненьких книжках, - відповів Сержант. - Це те, що видно в очах людини. Її ви відчуєте ось тут, своїм серцем!

Особисто мені було дещо незручно за Сержанта. Він старий, але потужної статури. Якщо людина виросла до такого, значить, вона в дитинстві їла м’ясо - а таке, скоріш за все, було наслідком співпраці з японцями. Чи він загравав з япошками, чи ні, але все життя ті, хто його бачив, напевне, підозрювали це.

- Ну нехай, він ваш, - сказав Сержант. - Урешті-решт, хто ми такі без честі? - додав він таким тоном, що було видно: нас він у цьому «ми» не бачив. Він пішов був геть, але раптом зупинився й, озирнувшись, попередив: - До вимикача його не підпускайте!

У камері ми побачили на стільці командира Ґа. Пубйок уже його обробив, і він аж ніяк не скидався на людину, що керувала місіями на Південь з усунення особливо язикатих утікачів. Він зміряв нас поглядом, прикидаючи, чи не збираємося ми теж його бити, хоча й виглядало на те, що особливо захищатися він у цьому разі не буде.

Розбиті губи в нього виглядали жалюгідно, а червоні очі сльозилися після того, як по них били підошвами парадних туфель. На пальцях у нього були сліди обмороження, сорочку з нього було зірвано - і на грудях видніло татуювання з портретом актриси Сан Мун. Ми похитали головами. Бідолашна Сан Мун. На руці в нього був великий шрам, хоч чутки про те, що командир Ґа голіруч боровся з ведмедем, та це були лише чутки. У його рюкзаку ми знайшли тільки пару чорних ковбойських чобіт, одну бляшанку консервованих персиків, яскраво-червоний мобільний телефон, розряджений.

- Ми тут заради вашої історії, - сказали ми йому.

Його обличчя ще гуло від кулаків Пубйоку.

- Сподіваюся, вам подобається, коли історії закінчуються добре, - відказав він.

Ми повели його до відсіку для допитів і посадили в призначене для нього крісло запитань і відповідей. Дали йому аспірин і склянку води, і невдовзі він міцно заснув.

Ми швидко написали повідомлення пневматичною поштою: «Це не командир Ґа», - і воно зі свистом пішло вниз, до бункерів - туди, де приймалися всі рішення. Наскільки глибоко той бункер і хто саме в ньому сидить, нам невідомо. А як на мене, що глибше, то краще. Тобто це ми так відчували.

Не встигли ми навіть розвернутися, щоб залишити приміщення, по трубі примчала відповідь і впала в нашу скриньку. Коли ми її відкрили, там було написано просто: «Це командир Ґа».

Уже наприкінці робочого дня, коли вже скоро треба було познімати халати, ми зайшли до нього. Обличчя командира Ґа, чи хто це міг бути, почало розпухати, хоча сон його був якимось особливо мирним. Ми помітили, що руки в нього лежали на животі і пальці ворушилися, немовби він друкував свій сон на машинці. Ми якийсь час спостерігали за його пальцями, але не змогли дійти думки, що він друкує.

- Ми не завдамо вам болю, - сказали ми, розбудивши його. - То була інша група. Дайте відповідь на наше просте запитання, і будете в кімнаті зі зручним ліжком.

Командир Ґа кивнув. Нам не терпілося поставити йому стільки запитань!

Але тут раптом почала стажерка К. Кі.

- Що ви зробили з тілом актриси? - спитала вона. - Де ви його сховали?

Ми взяли К. Кі за плече й вивели її з відсіку. Вона була першою стажеркою в історії 42-го підрозділу - оця вогонь-дівка. У Пубйоку всі просто озвіріли, коли побачили в корпусі жінку, але в сучасному, прогресивному відділі допитів жінка-слідчий необхідна.

- Починай помалу, - сказали ми К. Кі. - Ми зараз будуємо стосунки. І нам не треба, щоб він одразу почав захищатися. Якщо ми завоюємо його довіру, він практично сам нам усю свою історію напише!

- Та кому треба його біографія? - спитала вона. - Щойно ми знайдемо, де тіла актриси й дітей, його розстріляють надворі. Кінець фільму.

- Характер - це доля, - пояснили ми їй, нагадавши відомий вислів Кім Ір Сена. - Отже, щойно ми зазирнемо в душу підопічному, дізнаємося, що його хвилює в житті, ми будемо знати не лише все, що він зробив, а й усе, що він зробить!

Повернувшись до відсіку, К. Кі неохоче поставила більш відповідне запитання:

- Як ви вперше зустріли актрису Сан Мун?

Командир Ґа заплющив очі.

- Було так холодно, - сказав він. - Вона біля стіни лазарету. Лазарет білий. Падав лапатий сніг і затуляв її від мене. Горів військовий корабель. Їм був потрібен лазарет, бо він білий. Усередині стогнали люди. Вода горіла.

- Яка з нього користь? - пробурмотіла К. Кі.

Вона мала рацію. День був довгий. Угорі, на рівні землі, іржаво-руде вечірнє світло тяглося й тяглося через центр Пхеньяна. Був час казати «шабаш» і рушати додому, доки не вимкнули світло.

- Заждіть, - сказав Чучак. - Можна ще одне, командире Ґа?

Підопічному, здається, подобалося, коли його називали командиром Ґа.

Чучак продовжив:

- Будь ласка, скажіть, що вам снилося. І ми відведемо вас до кімнати.

- Що я їду в машині, - сказав командир Ґа. - В американській машині.

- Так, - сказав Чучак. - Продовжуйте. Ви справді водили американську машину?

Чучак був чудовим стажером - перший із міністерських синків, який справді виявився збіса корисним.

- Так, - підтвердив командир Ґа.

- То чом би не почати звідси? Розкажіть, як ви водили американську машину.

Він повільно заговорив.

- Ніч, - сказав він. - Моя рука перемикає передачу. Ліхтарі не горять, тролейбуси, переповнені робітниками третьої зміни, безшумно мчать униз вулицею Чхолліми та бульваром Возз’єднання. Сан Мун сидить поруч у машині. Я не знаю Пхеньяна. «Ліворуч, - каже вона, - праворуч». Ми їдемо до її дому за річку, на гору Тесон. Уві сні я вірю, що ця ніч буде особливою, що, коли ми приїдемо додому, вона нарешті дозволить мені торкнутися її. Вона вбрана в платиновий чосон-от, і він сяє, немов розкришені діаманти. На вулиці нашу дорогу перебігають люди в чорних піжамах, вони несуть торби, якісь харчі, якусь додаткову роботу додому, але я не сповільнюю хід. У цьому сні я - командир Ґа. Усе життя мною керували інші люди, і я намагався не ставати їм на шляху. Але командир Ґа - це чоловік, який тисне на газ.

- Уві сні ви саме й стали командиром Ґа? - спитали ми.

Але він немов не чув нас.

- Ми зрізаємо дорогу через парк Мансу, у ньому стоїть туман від ріки. У заростях родини зайняті викраданням горіхів - діти лазять по гілках і збивають їх ногами, а дорослі розколюють горіхи між камінням. Щойно в очі впадає жовте чи синє відро - стає видно їх усіх: щойно очі призвичаюються до темряви, стає видно, що вони всюди - цілі сім’ї ризикують сісти у в’язницю за викрадені з громадського парку горіхи. «Вони грають у якусь гру? - питає мене Сан Мун. - Вони такі кумедні на деревах у білому нічному одязі! Чи, може, то в них якась фізкультура? Знаєш, гімнастика. Який приємний, цікавий сюрприз. Можна ж зняти таке кіно - сім’я циркачів тренується вночі в парку! Вони мусять тренуватися вночі, бо конкуренти завжди підглядають і намагаються викрасти їхні номери. Чи ти уявляєш такий фільм на екрані?» - питає вона мене . Момент був настільки прекрасний. Я б з’їхав з мосту й утопився б разом із нею, щоб він тривав вічно, - так я кохав цю актрису, чисту настільки, що вона навіть не знала, як виглядають голодні люди!

Ми, усі п’ятеро, застигли на місці, слухаючи цю історію. Звичайно, командир Ґа заслужив на снодійне. У моєму погляді, адресованому К. Кі, було запитання: «Тепер ти розумієш тонке мистецтво допиту?»

Цією справою не можна займатися, якщо ви не маєте нескінченної цікавості до своїх підопічних. Якщо вам хочеться лише нам’яти їм боки. Ми розсудили, що Ґа - з тих, хто може сам лікувати свої рани, тож замкнули його в приміщенні, де був дезінфекційний засіб і бинти. Ми змінили свої халати на віналонові куртки і, обговорюючи його справу, стали на круті ескалатори до пхеньянського метро. Варто відзначити, що в підопічного зміна особистості зайшла вже доволі далеко - йому вже й сниться, що він командир Ґа. Варте уваги й те, що він починає свою історію як любовний роман, з краси та поєднання співчуття й бажання захистити. Він не починає історію з того, звідки в нього взялася американська машина. Не каже, що вони повертаються додому зі святкування, улаштованого Кім Чен Іром, де на потіху гостям на Ґа був здійснений напад. З його поля зору зникає те, що він якимось чином розправився з чоловіком жінки, яку «кохає».

Так, ми знаємо деякі факти історії Ґа, так би мовити, її зовнішній бік. Уже кілька тижнів столицею ходять чутки. А от саме внутрішню будову цієї історії й належало нам розкрити. Уже можна було сказати, що перед нами - початок найбільшої, найзначнішої з будь-коли записаних нами біографій. Мені вже уявлялася обкладинка біографії командира Ґа. Уявлялося справжнє ім’я підопічного, хай яким воно виявиться, витиснене на корінці. У моїй уяві ця книжка вже була завершена. Наче вже ставив її на полицю, вимикав світло й зачиняв двері до приміщення, де в темряві на все снігом осідав пил зі швидкістю три міліметри на десятиліття.

Бібліотека для нас була святим місцем. Ніяких сторонніх туди не допускали, і закриті книжки вже більше ніколи не відкривалися. Ну так, звичайно, іноді якісь хлопці з Пропаганди крутилися там, шукаючи якої-небудь бадьоренької історії, щоб передавати через гучномовці для громадян, але ми - збирачі історій, а не оповідачі. Ми зовсім не такі, як старі ветерани, котрі годують перехожих сльозливими байками перед будинком престарілих «Пошана до старших» на вулиці Моранбон.

Мені виходити на станції «Кванбок», де на стіні зображений чудовий краєвид озера Самчі. Коли виходжу з метро, у моєму районі Поттонґан у повітрі стоїть дим. Старенька пече просто на тротуарі стрілки цибулі, а ще видно, як регулювальниця змінює свої сині сонячні окуляри на жовтуваті нічні. На вулиці вимінюю на професорську позолочену ручку огірків, кіло ООНівського рису та кунжутну пасту. Поки торгуюсь, у будинках загоряється світло й стає видно, що вище від дев’ятого поверху там ніхто не живе. Ліфти ніколи не працюють, а коли й працюють, то часто світло зникає, саме коли заходиш, і ризикуєш надовго застрягнути. Мій будинок зветься «Слава гори Пекту», і моя сім’я - єдині пожильці на двадцять другому поверсі: з такої висоти мої старенькі батьки без сторонньої допомоги спуститися не можуть. Піднятися туди сходами не так уже й довго: людина до всього звикає.

Усередині на мене зразу накидається вечірня патріотична програма з квартирного гучномовця. Такі проведені до кожної квартири, до кожного цеху в Пхеньяні, усюди, крім того місця, де працюю, оскільки було вирішено, що наші підопічні отримували б із гучномовців забагато орієнтувальної інформації, наприклад дату й час, і це було б занадто. Підопічний, потрапивши до нас, повинен засвоїти, що колишнього світу для нього більше не існує.

Готую вечерю для батьків. Скуштувавши страву, вони воздають хвалу Кім Чен Іру за її смак, і коли питаю, як минув їхній день, вони кажуть, що, звичайно, не так важко, як у Великого Керівника Кім Чен Іра, який несе на спині долю всього народу. Зір обоє втратили одночасно, і їм весь час мариться, ніби поряд є ще хтось, кого вони не бачать, готовий донести все, що вони скажуть. Вони цілий день слухають гучномовець, кажуть мені: «Добрий вечір, громадянине!» - коли вертаюся з роботи, і намагаються ніколи не показувати особистих почуттів, щоб їх не обмовив невидимий їм незнайомець. Ось чому наші біографії важливі: вони дають взірець, як поділитися всім, замість того щоб жити потаємним життям, усе приховуючи від влади. Люблю думати, що сам із цієї точки зору - частина інакшого завтра.

Доїдаю вечерю на балконі. Дивлюся вниз на дахи менших будинків, які засіяли травою в межах кампанії «М’ясо з трави». Усі кози на даху навпроти мекають, бо в сутінках із гір на полювання прилітають пугачі. Так, думалося мені, Ґа дасть нам історію з історій: невідомий чоловік удає з себе відомого. Тепер у його руках - Сан Мун. Він наближений до Великого Керівника. А коли американська делегація прибуває до Пхеньяна, він, скориставшись тим, що вся увага зосереджена на іншому, убиває прекрасну жінку собі на лихо. Він навіть не намагається від цього відмовитись. А тепер це його біографія.

Колись пробував написати власну біографію, просто щоб краще зрозуміти тих, від кого це вимагаю. Результатом є каталог, банальніший за все, що розповідали підопічні 42-го підрозділу. У моїй біографії панують тисячі дрібниць - те, що міські фонтани вмикаються лише двічі на рік, коли в столиці іноземні гості, чи що, попри заборону мобільних телефонів і те, що ніколи не бачив, щоб хтось ними користувався, головна міська вишка стільникового зв’язку стоїть у моєму районі, просто з другого боку мосту Поттон - величезна, пофарбована в зелене, прикрашена фальшивими гілками. Або спогад про те, як ішов додому і побачив цілий загін солдатів Корейської Народної Армії, які сиділи на тротуарі саме перед моєю «Славою гори Пекту», гострячи багнети об бордюр. Чи був це натяк мені, чи комусь? Чи збіг обставин?

Як експеримент, автобіографія нічого не дала: де в ній був я, де там можна побачити мене? А до того ж було таке відчуття, що, коли б дописав її, зі мною сталося б щось погане. А насправді мені просто не подобається займенник «я», от не подобається та й годі. Навіть удома, наодинці з блокнотом, мені складно писати це слово.

Допиваючи огірковий сік зі своєї миски, спостерігав, як останні промені сонця грають мерехтливим вогнем на вікнах будинку за річкою. Ми укладаємо біографії наших підопічних у третій особі задля об’єктивності. Мені було б легше так писати автобіографію, наче то історія не про мене, а про якогось безстрашного слідчого. Але тоді потрібно писати ім’я, а це нам не дозволено. І який тоді сенс писати особисту історію, якщо про вас там сказано просто «слідчий»? Кому цікава книжка під назвою «Біограф»? Ні, читати хочеться таку книжку, де є ім’я. Наприклад, «Той, хто вбив Сан Мун».

Удалині світло, відображене у вікнах, грало на воді - і мені раптом сяйнула думка.

- Я одну річ забув на роботі, - сказав батькам і пішов, замкнувши двері.

Тож поїхав через усе місто на метро до 42-го підрозділу, але вже було пізно: світло вимкнулося, коли поїзд іще був у тунелі. Присвічуючи сірниками, усі вийшли з вагонів, пішли темним тунелем на станцію «Ракван», де ескалатор тепер перетворився на звичайні сходи, і піднялися на стометрову висоту. Коли вийшов на вулицю, уже було зовсім темно, відчуття переходу з однієї темряви в іншу мені зовсім не подобалося: це було наче в тому сні командира Ґа з чорними спалахами й автобусами, що мов нічні акули. Ледь не дозволив собі уявити, що десь там позаду за мною непомітно їде американська машина.

Коли розбудив командира Ґа, він знову наче друкував свій сон, але тепер повільно, спроквола. У нас у КНДР уміють робити добротне снодійне.

- Коли ви говорили про Сан Мун, - спитав його, - ви казали, що вона була біля стіни, так?

Командир Ґа тільки кивнув.

- Вони кіно проектували на стіну будівлі, так? То ви вперше побачили її у фільмі?

- У фільмі, - сказав командир Ґа.

- І лазарет для цього годився, бо стіни в нього білі, отже, ви бачили фільм, перебуваючи надворі. А сніг був густий, бо це високо в горах?

Командир Ґа заплющив очі.

- А те, що кораблі горіли, - це фільм «Далекі тирани»?

Командир Ґа починав провалюватися в сон, але я не відступався.

- А люди в лазареті стогнали, бо то був табір, так? Ви були в’язнем, правда?

Відповідь мені потрібна не була. Та й, звичайно, де ж шукати справжнього командира Ґа, міністра тюремних шахт, коли не біля тих шахт? То він зустрічав там їх обох - і чоловіка, і дружину.

Поправив ковдру командирові, щоб вона накрила його татуювання. Мені він уже уявлявся саме під цим ім’ям - командир Ґа. Коли ми нарешті встановимо його особу, це буде ганьба, бо мала рацію К. Кі - його тоді розстріляють надворі. Не можна ж убити міністра, утекти з в’язниці, убити сім’ю міністра й потім просто піти працювати в колгосп. Уважно придивився до цього чоловіка.

- Що зробив вам справжній командир Ґа? - спитав я. Його руки висунулися з-під ковдри й стали друкувати на його животі. - Що таке міг зробити міністр, щоб ви спочатку вбили його, а потім - його жінку й дітей?

А він усе друкував, і я дивися на його очі, на те, як вони рухаються під повіками. Він не записував те, що бачив уві сні. Може, він друкував те, що чув: його, схоже, вчили друкувати з голосу.

- На добраніч, командире Ґа, - сказав я й побачив, як його руки надрукували чотири слова й зупинилися, чекаючи продовження.

Випив і собі снодійне й лишив командира Ґа досипляти.

В ідеалі, снодійне не спрацює, доки я не повернуся додому. Якщо все розраховано правильно, воно прийде саме тоді, коли я підіймуся на двадцять другий поверх.

Командир Ґа намагався забути про слідчого, хоча запах огірка, що йшов від нього, провисів у повітрі ще довго після того, як цей чоловік випив таблетку й вийшов. Розмова про Сан Мун викликала нові о`брази в уяві командира Ґа, і більш нічого його не хвилювало. Він тепер майже бачив той фільм, про який ішлося, - «Істинна дочка Батьківщини», а не «Далекі тирани». Сан Мун там грала роль дівчини з південного острова Чеджудо, яка залишає свою сім’ю й пливе на північ, щоб воювати з імперіалістами в бухті Інчхон. Чеджудо, дізнався він, відомий своїми пірнальницями за морськими вушками, і фільм відкриває сцена, де три сестри пливуть на плоті. Непрозорі хвилі з піною кольору пемзи гойдають трьох жінок на їхньому суденці. Вугільна хвиля накочується в кадр, і вони зникають із поля зору, а грубі хмари труться боками об вулканічний берег. Сан Мун - найстарша сестра. Вона змочує морською водою руки й ноги, готуючись до холоду, і поправляє маску, а сестри тим часом обговорюють сільські чутки. Сан Мун бере великий камінь, глибоко вдихає й спиною скочується в море, таке темне, що, певно, усе відбувається вночі. Сестри змінюють тему розмови: говорять про війну, про хвору матір, про свій страх, що Сан Мун їх покине. Вони лежать на спині, їх видно згори. Сестри знову заговорюють про життя в селі, про те, хто з ким і як, але вони втрачають легковажність, і стає зрозуміло: вони втримуються від розмови про війну й про те, що, коли вони самі нічого не зроблять, ця війна прийде на їхній поріг.

Він дивився цей фільм разом з усіма: його показували на стіні лазарету - єдиної білої будівлі на весь табір. Був день народження Кім Чен Іра, 16 лютого, єдиний вихідний день у році. В’язні сиділи на поставлених сторч полінах, з яких пооббивали лід, і він уперше побачив цю жінку - вона просто світилася красою, а тоді пірнула в темряву і, здавалося, зникла назавжди. Сестри говорили й говорили, хвилі здіймались і падали, люди в лазареті кволо стогнали, поки наповнювалися пакети з кров’ю, а Сан Мун усе не виринала. Він, заломивши руки, виглядав її, і всі в’язні теж, і навіть тоді, коли вона врешті виринула, усі відчули, що до кінця фільму вони в її владі.

Тієї ночі, він тепер згадав, Моннан удруге врятувала його життя. Був лютий мороз, холодніше ще не бувало, адже від роботи цілий день грієшся, а від перегляду кіно під снігопадом тіло небезпечно вихолоняло.

До його койки підійшла Моннан, розбудила, торкнувшись його грудей і ніг.

- Уставай, - сказала вона. - Нам треба йти швидко.

Ідучи за старою, він насилу переставляв ноги. Інші в’язні, коли вони проходили, трохи ворушилися, але ніхто навіть не сів: часу на сон було обмаль. Вони разом побігли в той куток двору, де зазвичай яскраво горів прожектор на вишці з двома охоронцями.

- Перегоріла лампа в головному прожекторі, - прошепотіла Моннан на бігу. - Вони якийсь час ходитимуть, поки принесуть нову, то нам треба встигнути.

У темряві вони присіли й зібрали всю ту нетлю, що загинула в прожекторі, доки перегоріла лампа.

- Набери повний рот, - сказала вона. - Шлункові байдуже.

Він зробив, як вона сказала, і невдовзі вже жував жменю комах: їхні волохаті боки сушили йому рот, незважаючи на липкі нутрощі, що видавлювалися з тілець, і гострий хімічний, аспіриновий смак крилець. Він не їв досита від часів Техасу. Вони з Моннан утекли з повними жменями комах із трохи обпаленими крильцями: це дасть життя ще на тиждень.

Доброго ранку, громадяни! Удома, в цеху, збирайтеся навколо гучномовців, слухайте останні новини: команда КНДР із настільного тенісу всуху перемогла команду Сомалі! Із чим нас вітає президент Роберт Муґабе й вітає нас із днем заснування Трудової партії Кореї. Нагадуємо: сидіти на ескалаторах, що спускаються в метро, не можна. Міністр оборони нагадує, що найглибші у світі тунелі метро створені для вашої безпеки та цивільної оборони на випадок нових підступних нападів американців. Не сидіть на ескалаторах! І скоро на нас чекає сезон збирання морської капусти! Час стерилізувати банки й кришки. І нарешті, ми знову маємо честь відзначити найкращу північнокорейську повість року. Торік сумна історія про південнокорейських місіонерів мала стовідсотковий успіх. Цей рік обіцяє ще грандіознішу оповідь: справжню історію кохання і печалі, віри, стійкості й нескінченної відданості Великого Керівника навіть найскромнішим громадянам нашої великої держави. На жаль, вона буде трагічна. Але буде в ній і спокута! І тхеквондо! Не відходьте від ваших гучномовців, громадяни: повість передаватиметься з продовженням кілька днів.

Зранку в голові стояв туман після снодійного. Проте все одно швидко дістався до 42-го підрозділу, де ми допитували командира Ґа. За відомим законом природи, по- справжньому все болить наступного дня після побоїв. Він доволі вправно зашив собі розрив коло ока, отже, скористався наданою нами голкою та ниткою. Нам треба було розібратися в його методах, щоб мати змогу про них питати.

Ми повели командира Ґа до їдальні, це місце нам видавалося менш загрозливим. Більшість людей вважають, що в громадському місці вони в безпеці. Послали стажерів по сніданок для командира. Чучак приніс миску пібімпапу[30], а К. Кі нагріла чайник для чаю. У нас нікому не подобалося це ім’я - К. Кі. Воно не узгоджувалося з професіоналізмом, який ми намагаємося запровадити в підрозділі і якого, на жаль, подекуди бракує працівникам Пубйоку, котрі ходять у костюмах, пошитих у Хамхині сорок років тому, з плямами пулькоґі[31] на краватках. Але відколи нова оперна діва почала називатися з ініціалами, усі дівчата повторюють за нею. У Пхеньяні моду швидко підхоплюють. К. Кі, вислухавши наші зауваження, сказала, що ми ж не відкриваємо своїх імен, і на неї не вплинуло пояснення, що така політика - пережиток воєнних часів, коли всіх підопічних розглядали або як шпигунів, або як тих, хто, утративши революційний порив, збочив із правильного шляху. І вона, і ми залишилися при своїй думці. Ну як можна будувати собі репутацію там, де імена є лише в стажерів та старих пенсіонерів, які зі шкіри пнуться, щоб відновити колишню славу?

Поки командир Ґа снідав, К. Кі спробувала зав’язати розмову:

- Як ви гадаєте, які школи тхеквондо цього року мають шанс здобути золотий пояс? - спитала вона.

Командир Ґа просто жадібно поглинав їжу. Ми ще ніколи не бачили людину, яка вийшла з тюремних шахт, але лише того, як він їв, було досить, щоб уявити умови в’язниці номер 33. Лише уявити, як воно - з такого місця раптом потрапити в прекрасний будинок командира Ґа на горі Тесон. Цей краєвид Пхеньяна - твій, його прославлена колекція рисових вин - твоя, і його дружина…

К. Кі почала знову.

- Одна з дівчат у вазі п’ятдесят п’ять кіло нещодавно використала удар тві чхаґі Ґа , - сказала вона. То був коронний удар Ґа, його візитна картка. Він особисто видозмінив удар з поворотом через спину - тві чхаґі - так, щоб спочатку розвернутися спиною до суперника, аби приманити його ближче. Ґа чи то нічого не знав про тхеквондо, чи не хотів зловитися на цей гачок. Звичайно, то не був справжній командир Ґа, тож він і не знав про бойове мистецтво на рівні золотого пояса. Допит був потрібен, щоб зрозуміти, до якої міри він сам себе вважає командиром Ґа.

Ґа проковтнув рештки страви, витер губи й відсунув тарілку.

- Ви їх ніколи не знайдете, - сказав він нам. - Мені байдуже, що буде зі мною, так що можете не завдавати собі клопоту, намагаючись витягти це з мене.

Голос його був суворий і рішучий; слідчі до такого тону незвичні. Почувши ці слова, з-за іншого столика підвівся чоловік із Пубйоку й підійшов до нас.

Командир Ґа присунув до себе чайник. Замість того щоб налити собі чаю, він витяг пакетик, що парував, і приклав до ока. Змружився від болю, по щоці потік гарячий чай.

- Кажете, вам потрібна моя історія, - сказав він нам. - Я вам її розповім, усю. Крім долі жінки й дітей. Але спочатку дещо потрібне мені.

Пубйоківець уже зняв одну туфлю і зробив крок у бік Ґа.

- Стійте, - сказав я йому. - Хай договорить.

Пубйоківець, вагаючись, завмер, занісши туфлю для удару.

Ґа не звернув на цю погрозу жодної уваги. Чи то був результат больового тренування? Чи він звик до ударів? Декому, як його поб’ють, узагалі легшає: биття часто добре допомагає від вини й зневаги до себе. Може, і в нього так?

Спокійнішим голосом ми сказали пубйоківцю:

- Він - наш. Сержант дав нам слово.

Пубйоківець відступив, але всі четверо старих підсіли за наш столик разом зі своїм чайником. Звичайно, вони пили пу-ер - від них цим чаєм цілий день тхне.

- Що вам потрібно? - спитали ми його.

Командир Ґа сказав:

- Мені потрібна відповідь на одне запитання.

Пубйоківець був сам не свій від люті. Ніколи в житті підопічний не говорив із ним так. Уся команда подивилася на мене.

- Товаришу, - сказала К. Кі. - Не можна опускатися.

Чучак сказав:

- При всій повазі, товаришу, нам слід дати йому понюхати шалений білий цвіт.

Я підніс руку.

- Годі, - сказав я. - Наш підопічний розповість нам, як уперше зустрів командира Ґа, а коли він це скаже, ми дамо відповідь на одне його запитання, яке захоче.

Старі слідчі подивився на нас з бурхливою недовірою. Вони сперлися на міцні вузлуваті руки, зігнувши пальці, аж на них побіліли від напруги криві нігті.

Командир Ґа сказав:

- Я зустрічав командира Ґа двічі. Перший раз це було навесні - я почув, що він прибуде незадовго до того.

- Починайте звідси, - сказали ми йому.

- Невдовзі після того, як я потрапив до 33-го табору, - почав він, - Моннан пустила чутку, що один із новеньких в’язнів - агент командира Ґа, котрий діє під прикриттям. Його буцімто послано ловити охоронців, які знічев’я убивають в’язнів, чим знижують виробництво. Мабуть, це зробило свою справу: подейкували, менше людей стали калічити задля розваги. Але коли прийшла зима, всі переймалися вже не стусанами охорони.

- Як вас називали охоронці? - спитали ми його.

- Там немає імен, - сказав він. - Я пережив зиму, але вона мене змінила. Не зможу описати вам ні цю зиму, ні цю зміну. Коли прийшла відлига, мені все стало байдуже. Я зиркав на охоронців, наче вони були сироти. Я клеїв дурника на часі самокритики. Замість того щоб сказати: мовляв, я міг би викотити ще вагонетку руди чи добути ще тонну, я звинувачував свої руки в тому, що вони не слухаються рота, чи праву ногу - у тому, що вона йде не туди, куди ліва. Зима мене змінила - я став іншим чоловіком. Той холод мені словами не описати.

- Присягаюся любов’ю до Чучхе! - сказав старий слідчий. На столі перед ним і далі лежала туфля. - Коли б ми взялися за цього ідіота, уже поховальний загін ішов би по тіла славетної актриси та її нещасних малят!

- Він же навіть не командир Ґа! - нагадали ми йому.

- Тоді чого ж ви слухаєте його соплі про тюрму? - спитав він і звернувся до командира Ґа. - Ти вважаєш, що там, у горах, холодно? А тепер додай туди снайперів-янкі й бомбардувальники в небі. Уяви, що там нема польової кухні, де щодня вам варять капустяну юшку. Що немає зручної койки в лазареті, яка безболісно вирятує тебе з твого нещастя!

На нас ніхто ніколи не скидав бомб, але ми розуміли, про що говорив командир Ґа. Колись нас посилали на північ по біографію охоронця в тюрмі 14-18. Увесь день ми повільно повзли на північ у «вороні», і сльота знизу крізь дошки потрапляла в кузов, і черевики примерзали до підлоги. Ми тільки гадали, чи справді їдемо допитувати, чи це нас так тихцем самих відправляють до в’язниці. У нас, перепрошую, лайно в задах позамерзало, і ми були вже думали, що в Пубйоку хтось поклопотався і нас усерйоз позбуваються.

Командир Ґа вів далі:

- Мене, як новенького, поселили поряд із лазаретом, де люди всю ніч стогнали. Там був один дід, який усім особливо надокучив. Він не міг працювати, бо руки його вже не слухалися. Люди могли б його покривати, але всі терпіти його не могли: на одному оці в нього було більмо, і він весь час тільки бурчав, вередував і питав про щось. Цілу ніч міг видавати усілякі питання. «Хто ви? - вигукував він серед ночі. - Чому ви тут? Чого мовчите?» Тиждень за тижнем я гадав, коли вже приїде машина по кров і нарешті він замовкне. А потім став замислюватися над його запитаннями. Чому я тут? Що я такого зробив? Урешті я почав йому відповідати. «Чого не зізнаєтеся?» - репетував він на весь барак, а я з другого кінця відгукувався: «Я зізнаюся! Я вам усе розповім». Від цих розмов люди нервували, і однієї ночі до мене прийшла Моннан. То була найстарша жінка в таборі, і від голоду в неї не залишилося ні стегон, ні грудей. Вона була пострижена по-чоловічому і обв’язувала руки смугами тканини.

Командир Ґа далі розповів, як вони з Моннан тихо вийшли з бараку, пройшли сіни, бочки з водою, і, якщо ще не було сказано, ми всі подумали, що ім’я Моннан означає «магнолія» - і це найбільша, найвеличніша біла квітка. Наші підопічні кажуть, що бачать саме її, коли автопілот зносить їх на саму вершину болю - на холодну вершину, де перед ними відкривається самотній, білий, морозяний цвіт. Незалежно від того, які конвульсії скручують їхні тіла, цей образ міцно врізається в їхню пам’ять. Це ж непогано, правда? Єдиний вечір, повний болю, - і ось уже все минуле позаду, усі марноти й усі невдачі позаду, навіть гіркоти від них не лишається.

- Надворі, віддихуючи парою, - продовжив командир Ґа, - я спитав Моннан, де поділися всі охоронці. Вона показала на адміністративні будівлі. «Завтра, напевне, приїде міністр тюремних шахт, - сказала вона. - Я це бачила й раніше. Вони всю ніч займатимуться документами».

«То що?» - спитав я її.

«Міністр їде, - сказала вона. - Тому за нас так цими днями взялися, тому всіх слабких уже повкидали в лазарет. - Вона махнула рукою на комплекс для охорони, який увесь так і світився. - Глянь, скільки в них електрики на це йде, послухай цей нещасний генератор . Єдиний спосіб так світити - це вимкнути огорожу».

«То що, тікати? - спитав я. - Так тут і тікати нема куди».

«Ну, що ж, ми всі тут помремо, - сказала вона. - Цей спочинок нам гарантований. Але не сьогодні!»

І раптом вона пішла через темний двір, обережно, але дуже швидко. Я наздогнав її біля паркану, ми присіли. Паркан був, власне, подвійний: два паралельні ряди бетонних стовпів, на яких натягнуто кабелі з побурілими керамічними ізоляторами. Між ними - смужка нічийної землі, де буйно розрослися дикий імбир і редиска, що їх ніхто не міг красти.

Вона зібралася потягтися через дроти. «Чекайте, - сказав я, - може, краще перевіримо?» Але Моннан потяглася під паркан і витягла дві редиски, холодні й хрумкі, і ми одразу їх з’їли. Тоді набрали дикого імбиру. Усіх старих жінок у таборі відправляли в загін копачів: вони мали ховати тіла там, де вони загинули, - на таку глибину, щоб дощем назад не вимило. І зразу було зрозуміло, який імбир ріс із мертвого тіла: його квіти були великі й переливчасто-жовті, і, якщо рослина проросла з-поміж ребер, її важко було витягти.

Коли ми набили всі кишені, ми ще з’їли редиски, і я відчув, як вона очищує мої зуби. «О щастя володіння дефіцитом! - проголосила Моннан і доїла свою редиску повністю: і корінь, і пагін, і квіти. - Це місце - просто урок попиту і пропозиції. Ось моя дошка, - сказала вона, показуючи на нічне небо. Потім поклала руку на дріт. - А це - мій останній іспит!»

К. Кі підскочила зі свого стільця.

- Заждіть! - сказала вона. - Це часом не професорка Лі Моннан, яку засудили разом зі студентами?

Командир Ґа зупинився.

- Професорка? - спитав він нас. - А що вона викладала?

Це була величезна помилка. Пубйоківці тільки головами похитали. Ми щойно дали підопічному більше інформації, ніж він нам. Ми відправили геть обох стажерів і попросили командира Ґа продовжувати.

- А куди потрапили її студенти? - спитав Ґа. - Чи Моннан пережила їх у таборі номер 33?

- Просимо продовжувати, - сказали ми. - Коли ви все розкажете, то ми відповімо на ваше запитання.

Командир Ґа на мить над цим замислився. Потім кивнув і продовжив:

- Там був ставок, де охорона розводила форель, щоб годувати свої сім’ї. Рибу кожного ранку рахували, і якщо хоч однієї недораховувалися, то всьому таборові не давали їсти. Я пішов за Моннан до краю того круглого ставка, а вона присіла й витягла з чорної води рибину. Це вийшло не з першого разу, але в неї була сплетена з дроту сіть, і завдяки намотаній на руки тканині вона міцно її тримала. Вона взяла рибу під грудні плавці - таку здорову, таку ідеально живу. «Притисни її тут, над хвостом, - сказала вона. - А тепер помасажуй отут, під пузом . Коли намацаєш ікру - натискай». Моннан підняла рибу і вичавила собі в рот помаранчеву цівку ікри. Тоді випустила рибу назад. Потім настала моя черга. Моннан зловила ще одну рибу і показала, як визначити, що то самиця. «Тільки сильно натисни, - попередила вона, - а то лайна наїсися» . Я придавив рибину, і мені в лице вистрілила ікра, на диво тепла. Драглиста, солона, безсумнівно жива, я відчував її запах на обличчі, витерся й облизав руки. Я потренувався, і все в мене пішло як по маслу. Ми видоїли з десяток рибин, а зірки все сунули небом, і ми, вражені, сиділи під ними.

«Чому ви мені допомагаєте?» - спитав я.

«Я стара, - сказала вона. - Старі так завжди роблять».

«Так, а чому я?»

Моннан потерла руки землею, щоб позбутися запаху. «Тобі це необхідно, - сказала вона. - За зиму з тебе зійшло десять кілограмів. Ще десяти зайвих у тебе немає»

«Я хочу спитати, а чому вам я важливий?»

«Ти чув про в’язницю номер 9?»

«Чув».

«То їхня найвигідніша шахта: п’ять охоронців на півтори тисячі в’язнів. Вони просто стоять за брамою і ніколи туди не заходять. Там уся в’язниця - це шахта: ні бараків, ні кухні, ні лазарету…»

«Ну я ж кажу, що чув, - сказав я. - Ви хочете сказати, нам пощастило, що ми в хорошій тюрмі?»

Моннан підвелася.

«Я чула, у дев’ятій була пожежа, - сказала вона. - Охорона не відчиняла браму, нікого не випускала, і всі в’язні згоріли або вчаділи».

Я кивнув, визнаючи, що це сумна історія, але сказав:

«Ви не відповіли на моє запитання».

«Міністр завтра прибуває з інспекцією на шахту. Подумай, що діється зараз. Уяви, яким лайном його встигли пообливати. - Вона взяла мене за плече. - Тобі не можна блазнювати про руки-ноги на самокритиці. Не можна по-дурному витріщатися на охоронців. І оті бесіди зі старим у лазареті теж припини».

«Добре», - сказав я.

«А відповідь на запитання така: не твоя справа, чому я тобі допомагаю!»

Ми пройшли повз сортир і перескочили стічну яму. Поряд лежала мата, куди складали тих, хто помер за ніч, але зараз вона була порожня. Коли ми проходили повз, Моннан відзначила: «Мій апарат завтра відіспиться». Ніч, чиста й спокійна, пахла березами, з яких старі чоловіки різали палиці для охорони. Нарешті ми підійшли до колодязя та буйвола, який крутив там коловорот. Він стояв на колінах на купі бересту, і вигляд у нього був дуже збуджений. Коли підійшла Моннан, він підвівся. Вона пошепки сказала мені: «Ікра буває раз на рік. Я можу показати тобі, коли в струмках з’являються пуголовки, коли в дерев біля західної вишки починає йти сік. Є ще безліч таких штук. Але в таборі є лише два постійні джерела їжі . Одне я покажу тобі пізніше, коли буде справді важко, воно дуже неприємне. А ось друге».

Вона торкнулася носа буйвола, погладила його між рогами. Дала йому корінець імбиру: тварина принюхалася, сильно ворушачи ніздрями, а тоді почала жувати. З якоїсь глибокої кишені Моннан дістала банку середніх розмірів. «Це мені показав один старий, - сказала вона. - Йому було, мабуть, із шістдесят, але він був дуже міцний. Він загинув під завалом, а не від голоду чи слабкості. Він помер сильним».

Моннан залізла під черево буйволові, у якого вже звисав, довгий і червоний. Міцно вхопившись, Моннан почала ритмічно водити рукою. Буйвіл понюхав мої руки, чи нема й у мене імбиру, а я дивився в його чорні вологі очі. «Кілька років тому тут був чоловік, - сказала Моннан з-під бичачого черева. - У нього була маленька бритва, і він надрізав тварині шкіру і пив кров. То був інший буйвіл . Він не скаржився, але кров потім залишалась і замерзала, це помітила охорона - і тому чоловічкові настав кінець . Я фотографувала його тіло після кари . Перерила весь одяг, але бритви так і не знайшла».

Буйвіл пирхнув - очі в нього зробилися великі й розгублені, він поводив головою туди-сюди, наче шукав чогось. Потім він заплющив очі, і тут з’явилася Моннан із майже повною банкою, над якою здіймалася пара. Моннан одним духом випила половину і простягла банку мені. Я спробував надпити, але коли маленька цівка потрапила в горло, до за нею потяглась і решта, і все влилося в мене одразу. Буйвіл знов опустився на коліна. «Тепер три дні матимеш силу!» - сказала Моннан.

Ми подивилися на світло в будівлі охорони. Подивилися в бік Китаю. «Цьому режимові настане кінець, - промовила вона. - Я вивчила його зусібіч, це не може тривати вічно. Колись повтікає вся охорона, і бігтимуть вони он туди, до кордону . У тебе повинен бути план. Буде недовіра, потім розгубленість, потім хаос і, нарешті, вакуум. Треба буде діяти, поки вакуум не заповниться».

Ми пішли назад до бараків, із повними шлунками й кишенями. Знову почувши того старого, ми похитали головами.

«Чому я не скажу їм те, що вони хочуть знати? - стогнав помираючий дід, і луна йшла бараком. - Що я тут роблю? У чому мій злочин?»

«Можна мені? - спитала Моннан. Вона склала долоні рупором і відгукнулася: - Твій злочин у тому, що всім спати не даєш!»

Дід, уже все забувши, простогнав: «Хто я?»

Моннан тихо відповіла йому: «Ти - Дук Тан, який уже надокучив усьому табору. Будь ласка, помирай мовчки. Помри мирно, і я зроблю тобі красиве останнє фото…»

У їдальні пубйоківець стукнув кулаком по столу.

- Годі! - крикнув він. - Закінчуй!

Командир Ґа зупинив свою оповідь.

Старий слідчий склав руки на грудях.

- Ви що, брехні зі слуху не відчуваєте? - спитав він нас. - Ви що, не бачите, він вам локшину вішає?! Він говорить про Кім Дук Тана, наче той у в’язниці. Слідчих до в’язниці не саджають, це неможливо!

Підвівся ще один зі старшого покоління.

- Дук Тан вийшов на пенсію, - мовив він. - Ви всі були на його прощальному вечорі. Його повезли на вонсанські пляжі. Він не в таборах, це все брехня! Він там зараз мушлі розмальовує. Ви всі тоді бачили його брошуру!

Командир Ґа сказав:

- Я ще не дійшов до командира Ґа. Хіба вам не хочеться послухати про нашу першу зустріч?

Перший слідчий не звернув на нього увагу.

- Слідчих у табори не саджають! - продовжував він. - Чорт, Дук Тан же, мабуть, допитував половину 33-го табору, ось чого того паразита прозвали Дук Таном. Скажи, де ти почув це ім’я! Скажи, звідки дізнався про його більмо! Визнай, що брешеш! Чому ти не скажеш правду?!

Пубйоківець із черевиком підвівся. У його акуратній сивині ховалися рвані шрами.

- Годі казочок, - сказав він і подивився на нашу команду поглядом, який не залишав жодного сумніву щодо його думки про наші методи. Тоді він звернувся до Ґа: - Годі байок. Скажи, де ти подів тіло актриси, бо, присягаюся кров’ю Інчхону, нам це зараз твої нігті розкажуть!

Командир Ґа так подивився на старих, що вони його схопили. Спочатку облили йому поранене обличчя гарячим пу-ером, а тоді потягли до себе, а нам лишилося тільки бігти прожогом до кабінету й писати заяви, щоб нам його повернули.

Тільки опівночі в 42-му підрозділі задовольнили наше екстрене клопотання. Маючи на руках ордер на допит, ми побігли в крило силових допитів рятувати командира Ґа - тут ми бували дуже нечасто. Ми послали стажерів перевірити гарячі карцери, хоча світло вже вимкнули. Перевірили камери й відсіки, де підопічним надавали певну допомогу та дозволяли трохи перевести дух. Відчинили люк і спустилися драбиною в погану яму. Там було чимало заблудлих душ, і всі вони просиділи там задовго, щоб бути Ґа, але ми все ж перевірили в них таблички на ногах і попіднімали їм голови, посвітили в їхні очі, зіниці в яких повільно звужувалися. Нарешті, вкрай збентежені, пішли перевіряти приміщення, яке старше покоління називало «цехом». Коли відчинили двері навстіж, було темно - тільки поблискував, поволі обертаючись, електричний інструмент, підвішений до стелі на жовтому пневматичному шлангу. Коли ми ввімкнули рубильник, запрацювала вентиляція й ожили флуоресцентні лампочки. Кімната була без жодної плями, стерильна, і не було в ній нічого, крім хрому, мармуру та білих хмарин нашого подиху.

А знайшли ми командира Ґа в його власній камері. Поки ми шукали, його поклали в ліжко головою на подушки. Хтось навіть надягнув йому нічну сорочку. Він лежав, питально втупившись у стіну навпроти. Ми перевірили в нього ознаки життя й подивилися, чи він не поранений, хоча загалом було ясно, що з ним зробили. На лобі й під волоссям у нього залишилися сліди гвинтів «вінця» - цей пристрій не давав підопічним пошкодити шию під час черепної подачі струму.

Ми налили в паперовий стаканчик води й дали Ґа - вода просто потекла по обличчю.

- Командире Ґа! - звернулися ми. - Ви як?

Він звів на нас очі, немовби щойно помітив, хоча ми вже перевіряли йому пульс, температуру й тиск.

- Це моє ліжко? - уточнив він. Тоді його погляд поплив кімнатою й спинився на тумбочці. - Це мої персики?

- Ви їм сказали, - спитали ми, - що сталося з актрисою?

Із якоюсь незрозумілою усмішкою він переводив погляд від одного з нас до іншого, немовби шукаючи, хто перекладе для нього це запитання зрозумілою мовою.

Ми всі похитали головою: яке варварство. Тоді сіли на край ліжка командира Ґа покурити, передаючи одне одному попільничку над підопічним. Пубйок вибив з нього, що хотів, і тепер не буде в нас ні біографії, ні зв’язків, ні перемоги мислячої людини. Другим у моїй команді був чоловік, якого я подумки називав Леонардо, бо в нього таке дитяче обличчя, що й в актора, який грав у «Титаніку». Колись бачив його ім’я в особовій справі, але не називав його ні так, ні сяк. Леонардо поставив попільничку на живіт командира Ґа й сказав:

- Готовий закластися, розстріляють його перед Народним Палацом Навчання[32].

- Ні, - заперечив я, - то занадто офіційно. Його скоріше розстріляють на ринку під мостом Янґакто - тоді підуть відповідні чутки.

Леонардо сказав:

- Коли виявиться, що він з нею взагалі якесь звірство вчинив, то він просто зникне. Ані пальця від нього не лишиться.

- Якби це був справжній командир Ґа, - зауважив Чучак, - знаменитість, янбан , то він би футбольний стадіон зібрав!

Командир Ґа лежав посередині й міцно спав, немов краснушна дитина.

К. Кі курила, як співачка, тримаючи цигарку лише кінчиками пальців. Судячи з її відстороненого погляду, вона, певно, думала, що то могло бути за звірство. Натомість поцікавилася:

- Що ж він хотів спитати в нас?

Чучак подивився на татуювання, яке проступало на грудях Ґа навіть крізь сорочку:

- Кохав він її, напевне… - сказав стажер. - Таке татуювання лише закохані роблять.

Ми були зовсім не детективи, але достатньо довго робили свою справу, щоб розуміти, що може накоїти кохання.

- Ходять чутки, що він роздягнув Сан Мун перед тим, як убити. Це кохання? - поставив я запитання.

Коли Леонардо подивився вниз на підопічного, стало видно його довгі, знов-таки дитячі вії.

- Я просто хотів дізнатися його справжнє ім’я… - відповів він.

Я загасив цигарку й підвівся:

- Гадаю, час привітати наших найкращих людей і з’ясувати місце останнього спочинку народної артистки.

Кімната відпочинку Пубйоку була двома поверхами нижче. Коли я постукав у двері, там стало на диво тихо. Хоча, здавалося б, ці весь час грають у настільний теніс, співають караоке або кидають ножі. Урешті нам відчинив Сержант.

- Схоже, ви його таки прищучили, - сказав я йому. - «Вінець» ніколи не бреше.

За спиною Сержанта за столом, дивлячись на власні руки, сиділо двоє слідчих.

- Ну, давайте, торжествуйте! - сказав я. - Поділіться, мені дуже цікава його історія. Як же його звати?

- Він не сказав, - відповів Сержант.

Вигляд у Сержанта був так собі. Було зрозуміло, що він із таким особливим підопічним намучився, і легко було забути, що йому вже добре за сімдесят. Але щось старий був геть невеселий. Схоже, не спав.

- Не хвилюйтеся, - мовив я йому. - Ми зберемо всі деталі місця злочину. А коли є актриса, то ми все про нього дізнаємося.

- Він мовчав, - зронив Сержант. - Він узагалі нічого нам не сказав.

Я здивовано подивився на Сержанта, той продовжив:

- Ми вдягли йому «вінець». Але він кудись відійшов - був десь, куди ми не могли до нього достукатися.

Я кивнув, до мене все почало доходити. Тоді глибоко зітхнув.

- Ви розумієте, що командир Ґа тепер наш, - сказав я йому. - Ви себе на ньому спробували.

- Не думаю, що він будь-чий узагалі, - відповів Сержант.

- Ну, а оте, про Дук Тана, - заспокоїв його я, - ви ж розумієте, підопічний хоче вижити, то й бреше. Дук Тан зараз у Вонсані пасочки з піску робить.

- Він не забирає цих слів назад! - сказав Сержант. - Хоч скільки ми йому в голову всадили, він не відмовлявся.

Сержант уперше в життя благально подивився на мене.

- Але ж чому Дук Тан ніколи нам не пише? Скільки років пройшло, а з них ніхто й рядочка старим колегам не написав…

Я запалив цигарку й дав її Сержантові:

- Обіцяйте мені, що коли будете на пляжі, більше ніколи не згадаєте це місце, - сказав я йому. - Не давайте підопічним улізти вам в голову. Це ж ви мене цього навчили. Пам’ятаєте мене, зеленого?

Сержант злегка всміхнувся:

- Та ви й досі зелений!

Я поплескав його по спині й удав, що зараз ударю рукою об металевий одвірок.

Сержант похитав головою й розсміявся.

- Ми його розкусимо! - пообіцяв я й пішов.

Не повірити, як швидко пробіглися ті два поверхи нагору.

- Ґа ще з гри не вийшов! - вигукнув я, щойно вскочивши в двері.

Команда докурювала лише по другій. Усі звели очі в мій бік.

- Вони нічого від нього не дізналися, - повідомив я їм. - Тепер він наш!

Ми подивилися на командира Ґа, який ще лежав з відкритим ротом, - наше надбання, корисне, як «горіх» лічі[33].

До біса норму споживання - Леонардо переможно задимив третьою цигаркою:

- У нас є кілька днів, поки він отямиться, - сказав він. - Якщо не почнуться проблеми з пам’яттю. А поки що треба зайнятися польовими дослідженнями, знайти дім актриси, поглянути, що можна накопати там.

Обізвалася К. Кі:

- Підопічний добре зреагував на материнську фігуру в місцях позбавлення волі. А чи не можна знайти ще іншу жінку-слідчого, десь такого віку, як та Моннан, щоб вона змогла до нього достукатися?

- Моннан… - повторив за нею Ґа, дивлячись перед собою.

Я похитав головою: ні. Таких нема.

І правда, як же погано не мати жінок-слідчих!

В’єтнамці були піонерами в цій справі, і погляньте на те, який поступ у цьому спостерігається в Чечні та Ємені. «Тигри Таміл-Ілама» на Шрі-Ланці саме для цієї справи жінок залучають.

Чучак підскочив на місці:

- А чого б не привезти сюди Моннан? Поставимо в камері ще одну койку і просто тиждень позаписуємо їхні розмови. Певно ж, усе стане ясно!

Командир Ґа, здається, щойно нас помітив.

- Моннан померла, - сказав він.

- Дурниці! - заперечили ми. - Не хвилюйтеся. Напевно, з нею все гаразд!

- Ні, - сказав він. - Я бачив її ім’я.

- Де? - спитали ми.

- У головному комп’ютері.

Ми всі сиділи навколо командира Ґа, як родина. Не слід так робити, але все ж ми розповіли:

- Немає такого пристрою - головний комп’ютер, - цей пристрій вигадали ми: там люди ніби можуть дізнаватися важливу інформацію. Їм кажуть, що в той комп’ютер внесено місцеперебування усіх корейців - і на Півночі, і на Півдні - і що у винагороду за зізнання вони можуть пошукати в ньому певних людей. Розумієте, командире Ґа? Там немає адрес. Машина просто зберігає записані в неї імена, щоб ми знали всіх важливих для підопічного людей і в разі потреби могли їх затримати.

Схоже, ці слова до нього доходили: Ґа наче приходив до тями.

- Моє запитання?! - нагадав він. Ми справді обіцяли йому відповісти на запитання.

В академії про електротерапію ходила примовка: «Струм зачиняє горище, але відчиняє підвал». Це означало, що він може руйнувати поточну пам’ять підопічного, але найглибші спогади не пошкоджує і вони стають на диво доступними. Тож якщо Ґа достатньо притомний, може, у нас є шанс! Спробуємо взяти те, що зможемо.

- Розкажіть нам ваш найдавніший спогад, - попросили ми, - а потім запитуйте.

Ґа почав розповідь, як людина після лоботомії: не замислившись, не прикидаючи - неживим, механічним голосом:

- Я був маленьким. Я пішов гуляти, довго гуляв і заблукав. Мої батьки замріялись і не помітили, як я зник. Певне, вони шукали мене, але пізно - я був уже далеко. Здійнявся холодний вітер і сказав: «Іди до мене, хлопчику, поспи на моїх білих простирадлах!» - і я подумав: «Зараз я замерзну». Я втік від вітру й зустрів шахту, вона сказала: «Заходь, любий, сховайся в моїх глибинах!» - і я подумав: «Я впаду і розіб’юся!» - і побіг на пустище, де кидають сміття й залишають хворих. Там з’явився привид і сказав мені: «Впусти мене в душу, і я зігрію тебе зсередини!» - і я подумав: «Я помру від лихоманки!» Я побіг до лісу, за мною погнався ведмідь, і я подумав: «Тепер він мене з’їсть!» А ведмідь узяв мене в лапи й підняв до своєї морди. Він зачесав мене своїми кігтями. Він умочив кігтисту лапу в мед і підніс її до моїх губ. І сказав ведмідь: «Тепер ти навчишся ведмежої мови, станеш сам, як ведмідь, і будеш у безпеці».

Усі впізнали казку - такої казки вчать сиріт, і ведмідь там уособлює вічну любов Кім Чен Іра. Отже, командир Ґа - сирота. Ми похитали головами: оце так новина. І в нас аж мурашки поза шкірою бігли - він так розповідав цю історію, немовби це все сталося саме з ним, а не з казковим героєм. Наче саме він мало не загинув від холоду, голоду, лихоманки чи нещасного випадку в шахті, наче саме він лизав мед із кігтів Великого Керівника. Але такою є універсальна сила казки.

- Тепер моє запитання? - поцікавився Ґа.

- Звичайно, - відповіли ми йому. - Питайте.

Командир Ґа показав на бляшанку з персиками на тумбочці.

- Це персики мої? - спитав він. - Чи товариша Бука?

Раптом ми замовкли. Нахилилися ближче до нього.

- Хто такий товариш Бук? - спитали ми.

- Товариш Бук… - промовив Ґа, переводячи погляд з одного нашого обличчя на інше, немовби товариш Бук - це ми.

- Пробач мені те, що я з тобою зробив. Пробач за той шрам…

Погляд Ґа розфокусувався, підопічний упав назад на подушку. Здавалося, що він став холодний, але ми перевірили температуру - нормально. Електрика може добряче розладнати людині терморегуляцію. Коли ми переконалися, що він просто втомився, Чучак відвів нас у куток і прошепотів:

- Я знаю це ім’я - «товариш Бук». Щойно бачив його в когось на нозі в поганій ямі.

Ось тоді ми запалили цигарку, вставили її в рот командирові Ґа й улаштували ще один похід під комплекс силових допитів.

Коли слідчі пішли, командир Ґа лежав у темряві й курив. На больовому тренуванні його навчили знаходити власну схованку, фортецю, особисте місце, куди можна перенестися, коли стає нестерпно. Ця фортеця влаштована як справжня: будуєш мур, дбаєш про добробут, чистоту й міцність, відбиваєш підступи порушників кордону. Ніхто ніколи не повинен знати твого сховку, навіть якщо він обраний з-поміж найбільш очевидних, найпростіших елементів твого життя, бо втративши такий сховок - утратиш усе.

У таборі, коли на руки боляче падало каміння чи коли охоронець бив палицею в потилицю, він намагався перенестися на палубу «Чунми» й відчути її м’яке коливання. Коли пальці ставали від холоду негнучкими, як граблі, він намагався знайти прихисток у пісні оперної діви, увійти в саму серцевину її голосу. Він намагався затулитися променистою жовтизною сукні дружини другого помічника чи натягти на голову американську клаптикову ковдру, але ніщо з цього не допомагало. Тільки побачивши фільм із Сан Мун, він нарешті відчув, що має де сховатися - вона рятувала його від усього. Коли кайло викрешувало іскру зі скрижанілої скелі - у цьому вогнику йому відчувалася її повнота життя. Коли шахтою прокочувалася хмара пилу від руди й він згинався від кашлю, вона повертала йому дихання. Коли він одного разу став у калюжу, заряджену електричним дротом, йому явилася Сан Мун і завела його зупинене серце.

Так було й сьогодні: коли стара гвардія 42-го підрозділу начепила йому «вінець», він пішов до неї. Ще до того, як гвинти вперлися в голову з усіх боків, він уже був далеко й повертався в той день, коли вперше зустрів саму Сан Мун. Він і не вірив, що зможе справді зустріти її, доки не вийшов із брами табору 33, начальник крикнув охоронцям відчинити, він переступив її поріг і почув, як брама в колючому дроті замкнулася за ним. На ньому була форма командира Ґа, а в руках - коробка фотографій, які дала йому Моннан. У кишені лежали той самий таємний фотоапарат і дбайливо збережений диск із «Касабланкою». Із цими речами він і пішов багнюкою до машини, яка повезе його до тієї самої, єдиної у світі.

Коли він увійшов у «мерседес», водій обернувся до нього; у його очах був помітний переляк і сум’яття.

Командир Ґа помітив термос на панелі приладів. Рік чаю не бачив!

- Мені б чашечку чаю, - сказав він.

Водій не поворухнувся.

- Хто ти, в лихої години, такий? - спитав він.

- Ти - гомосексуаліст? - відповів йому запитанням командир Ґа.

Водій недовірливо подивився на нього й похитав головою.

- Ти впевнений? Тебе перевіряли?

- Так… - розгублено сказав водій. А потім виправився: - Ні.

- Вилазь, - сказав командир Ґа. - Тепер командир Ґа - це я. Того, другого, уже немає. Якщо ти вважаєш, що маєш бути з ним, то я тебе до нього відведу - до того, що від нього лишилося, туди, у шахту! Бо ти - або його водій, або мій. Якщо ти мій водій, то ти будеш такий ласкавий налити мені чашечку чаю й відвезти в цивілізоване місце, де я зможу помитися. А потім - додому.

- Додому?

- Додому, до моєї дружини - актриси Сан Мун!

І Ґа справді поїхав до Сан Мун, єдиної людини, яка рятувала його від болю на шляху до неї. «Ворон» відбуксував «мерседес» гірськими шляхами, і на задньому сидінні Ґа роздивлявся вміст коробочки, що дала йому Моннан. Там лежали тисячі фотографій. Моннан з’єднала парами фотографії в’язня, коли він прибував і «вибував». Спина до спини живі і мертві, тисячі людей. Він розвернув пачку останніми знімками вгору - розбиті, рвані, неприродно скручені тіла. Він розпізнав жертв завалів і побиттів. На деяких знімках він до ладу не розумів, на що дивиться. Здебільшого в померлих вигляд був такий, ніби вони сплять, а діти - оскільки вони померли від холоду, то скулилися в маленькі тверді клубки. Моннан працювала сумлінно, і каталог був повний. Оця коробка, зрозумів раптом, - річ, що в його народу найбільше схожа на той телефонний довідник, який він бачив у Техасі.

Він перевернув пачку - тепер угорі були обличчя на вході: люди на них були сповнені страху, непевності, вони ще не дозволили собі вповні уявити той жах, що на них чекає; на ці знімки дивитися було навіть важче. Коли він, нарешті, знайшов власний знімок, то поволі його перевернув, усерйоз очікуючи побачити з другого боку себе мертвого. Не побачив. На якусь мить здивувався. Роздивлявся світло в деревах, які мчали повз них. Дивився, як їде попереду «ворон», чув, як, натягаючись, клацає буксирний ланцюг. Йому згадався примхливий рух отих шкаралупок у «вороні», що його привіз. На своєму фото він бачив на задньому плані помираючих людей на койках. Бачив свої руки, з яких тоді капала закривавлена тала вода. Але його очі: вони настільки великі, у них стоїть таке небажання сприймати те, що перед ними… Він здається таким хлопчиськом, немовби знову повернувся до сиротинця, переконаний, що все гаразд і що доля, яка чекає на всіх сиріт, його омине. Написане крейдою на дощечці ім’я здавалося таким чужим. Ось - єдина фотографія цієї людини, людини, якою він був. Він повільно порвав знімок на маленькі клаптики й випустив їх літати за вікно.

«Ворон» відчепив їх уже під Пхеньяном, і в готелі «Корьо» дівчата, як завжди, доглянули командира Ґа: після кожного візиту на тюремну шахту міністр потребував якісного купання й ретельного очищення. Його форму почистили й попрасували, він скупався у величезній ванні, і дівчата відшкрібали плями крові з його рук і намагалися подбати про його поламані нігті; їм було байдуже, чия кров змивалась у мильну воду: його власна, командира Ґа чи ще чиясь. У теплій, лагідній воді він зрозумів, що в оцей самий момент минулого року його душа і тіло почали жити немовби окремо, що його розум перелякано тримався в сідлі, керуючи тілом, поклавши на нього надію: хоч би цей витривалий мул, в’ючна тварина, зміг самостійно подолати підступну гірську стежину табору 33. Але тепер, коли жінка протирала теплою мочалкою його ступні, відчуттям відкрився хід нагору, до розуму, і відчувати знову стало можна, упізнавати забуті частини тіла, які посилали йому щасливий привіт. Його легені тепер стали чимось більшим, ніж мішки з повітрям. Серце, відчував він тепер, уже було здатне не лише ганяти кров.

Він спробував уявити ту жінку, яку скоро побачить. Розумів, що справжня Сан Мун не може бути такою самою прекрасною, як на екрані, її шкіра може не так сяяти, а усмішка не так променитися. І її бажання якимось особливим чином живуть у її очах - оце вже, напевне, річ в освітленні, у якомусь кінематографічному ефекті. Він хотів, щоб між ними стосунки були отакі - інтимні, щоб між ними не було нічого, жодних секретів. Побачивши її на стіні лазарету, він саме це й відчув: між ними немає ні снігу, ні холоду, вона просто поруч - жінка, яка віддала все, яка відкинула свою свободу й прийшла до тридцять третього табору врятувати його. Неправильно було лише в останній момент сказати дружині другого помічника про чоловіків, яких їй можуть дати на заміну, - тепер Ґа це зрозумів. Тож він не триматиме секретів від Сан Мун, він нічого не зіпсує тепер. У їхніх стосунках відкривався прекрасний новий початок, можна було скинути всі тягарі. Те, що капітан казав про час, коли йому повернуть дружину, буде правдою й для нього з Сан Мун: якийсь час вони будуть чужими, будуть якісь нові відкриття, але кохання - воно врешті повернеться.

Жінки в готелі «Корьо» витерли його рушниками, одягли. Нарешті йому зробили стрижку номер 7 - «швидкий бій», незмінну зачіску командира Ґа.

Уже зовсім звечоріло, коли «мерседес» поїхав угору серпантином на вершину гори Тесон. Проїхали ботсад, Національний банк насіння, теплиці, де розводили кімірсенію та кімченірію. Проїхали Центральний зоопарк Пхеньяна, зачинений о цій порі. Поряд на сидінні лежали якісь речі командира Ґа. Там була пляшечка одеколону, і він одразу ним скористався: «Ось так я пахну». Узяв пістолет командира Ґа. «Це мій пістолет», - подумав. Відсунув затвор, побачив у глибині кулю: «Я з тих, хто завжди тримає кулю в запасі».

І ось вони проминули цвинтар, де бронзові бюсти на надгробках стояли помаранчево підсвічені. То був цвинтар Мучеників Революції, і ті сто чотирнадцять людей були поховані там, не встигнувши дати життя власним синам, - тож їхні імена отримали всі сироти країни. Машина виїхала на вершечок, і там стояли три будинки - три міністерські резиденції: міністра масової мобілізації, міністра тюремних шахт і міністра забезпечення.

Водій спинив машину біля того будинку, що посередині, і командир Ґа пройшов у ворота сам. По низу воріт плелися парості огірків і розпускали свій дивовижний цвіт дині. Наближаючись до дверей Сан Мун, він відчув, як у грудях прокинувся біль - біль капітанських чорнильних голок, солоної води на татуюванні, запалення, яке дружина другого помічника вимивала гарячим рушником.

Перевів подих біля дверей і постукав.

Сан Мун відповіла майже одразу. На ній був широкий халат, під яким вільно ворушилися груди. Він бачив такий халат лише один раз до того, у Техасі, у гостьовій ванні на вішаку. Той був білий, а в Сан Мун халат звалявся, і на ньому полишалися старі плями від соусу. Макіяжу в неї на обличчі не було, волосся лежало розпущеним на плечах. Її обличчя було схвильоване, у ньому читалося якесь очікування - і нарешті він відчув, як жахливе насильство цього дня відпускає його. Бій з її чоловіком залишився позаду. Позаду - вражений і зляканий погляд вартового. Десь у безвісті - усі ті, кого зберегла на плівці Моннан. Цей дім був гарний: побілений, оздоблений червоним. Це цілковита протилежність будинку начальника заводу - тут, очевидно, ніколи не траплялося нічого лихого.

- Я вдома, - сказав він.

Вона подивилася повз нього - у двір, на дорогу.

- У вас посилка? - спитала вона. - Вас зі студії прислали?

Але вона замовкла, зрозумівши усю невідповідність того, що бачить: худорлявий незнайомець прийшов у чоловіковій формі, пахне його одеколоном, приїхав його машиною…

- Хто ви? - спитала вона.

- Я - командир Ґа, - відповів він. - І я нарешті повернувся додому.

- Ви хочете сказати, що не принесли ні сценарію, нічого такого? - уточнила Сан Мун. - Це вас так нарядили в студії й послали сюди, а у вас немає для мене сценарію. Перекажіть Дак-Хо: це дуже холодний, нелюдський жест, навіть для нього. Він уже перейшов усі межі.

- Я не знаю, хто такий Дак-Хо, - сказав він, милуючись її рівною шкірою, уважним поглядом її темних очей. - Ти ще прекрасніша, ніж я собі уявляв!

Вона перев’язала пояс свого халата. А потім здійняла руки до небес.

- Ну чого ми живемо на цьому забутому всіма горбі? - спитала вона в неба. - Чого я тут, угорі, коли все, що мені важливе, - унизу?! - Вона махнула рукою на далекий Пхеньян біля підніжжя: обриси будинків, затягнуті серпанком у срібній розвилці річки Тедонґан. Вона підійшла ближче й подивилася йому в очі: - Ну чому нам не можна жити біля парку Мансу? Я б їздила до студії звідти автобусом-експресом. Ну як ти можеш вдавати, що не знаєш, хто такий Дак-Хо? Його ж усі знають. Він що, послав тебе мене розіграти? Вони там усі сміються з мене?

- Бачу, тобі довгий час було боляче, - сказав він. - Але тепер це закінчилося. Твій чоловік повернувся додому.

- Ти - найгірший артист на світі! - сказала вона. - У них там унизу зараз святкують розподіл ролей, еге ж? Понапивалися, сміються, вибирають нову основну актрису, а найгіршого актора прислали сюди зіграти зі мною цей дурний жарт?!

Вона впала долілиць на траву й підклала руку під голову.

- Іди геть. Посміялися на славу. Іди й розкажи Дак-Хо, як плакала стара актриса.

Спробувала витерти очі. Потім дістала з кишені халата цигарки. Зухвало запалила одну - від цього чоловічого жесту вигляд у неї був дуже спокусливий.

- Жодного сценарію, цілий рік без сценарію!

Їй був потрібен він. Дуже сильно потрібен, і це було очевидно.

Вона помітила, що двері будинку прочинились, і звідти визирають діти. Вона скинула капець і кинула його в бік дверей - ті одразу зачинилися.

- Я нічого не знаю про кінематографічну справу, - сказав він. - Я приніс тобі фільм у подарунок. Це - «Касабланка». Кажуть, що він найкращий.

Вона простягнула руку й узяла в нього коробочку з диском, брудну й подряпану.

- Чорно-білий! - сказала вона й кинула його через весь двір. - І я не дивлюся фільмів - вони лише на шкоду чистоті моєї гри.

Вона задумливо курила, лежачи на траві.

- Ти справді ніяк не пов’язаний зі студією? - спитала вона.

Він похитав головою: ні. Вона перед ним була така вразлива, така чиста - як вона й залишилася такою в цьому жорстокому світі?

- То це що - нові штучки мого чоловіка? Прислав, щоб перевірити мене, поки поїхав на таємне завдання? Як же, знаю я ці секретні завдання - він сам-один хоробро проникає в бордель у Мінпо, тільки великий командир Ґа може вижити тиждень у гральному притоні Владивостока!

Він присів поряд із нею:

- Ні, ні. Ти занадто суворо його судиш. Він змінився. Звичайно, він припускався певних помилок, він шкодує про них, але важлива для нього насправді тільки ти. Він захоплений тобою, я переконаний у цьому. Він цілковито присвятив себе тобі.

- Скажи йому, що з мене цього досить. Будь ласка, перекажи йому це від мене.

- Тепер він - це я. Тож можеш усе сказати йому особисто.

Вона зітхнула й похитала головою.

- То ти хочеш стати командиром Ґа, так? - спитала вона. - Знаєш, що він зробить, якщо почує, що ти назвався його ім’ям? Його «випробування» з тхеквондо - це не чутки. Вони створили йому повне місто ворогів. Саме тому мені більше не дають жодної ролі. Просто домовся як-небудь із Великим Керівником, зможеш? Ну хоч би вклонися йому в опері? Зможеш оці прохання переказати моєму чоловікові? Потрібен же тільки один-єдиний маленький жест на очах у всіх - і Великий Керівник пробачить усе!

Він простягнув руку, щоб витерти їй сльозу, але жінка відсахнулася.

- Оці сльози в моїх очах, - сказала вона. - Ти їх бачиш? Зможеш сказати моєму чоловікові про ці сльози? Не треба більше таких завдань, будь ласка. Скажи, щоб більше не посилав своїх шісток сидіти зі мною, як із дитиною.

- Він уже знає, - сказав він. - Йому шкода. Чи могла б ти зробити дещо для нього? Це б дуже багато для нього важило.

Вона перевернулася на бік; її груди під халатом колихнулися, з носа потекло.

- Іди геть, - сказала вона.

- Боюся, що не зможу цього зробити, - сказав він. - Я ж казав, я довго був у дорозі й щойно приїхав. Моє прохання маленьке, для такої актриси, як ти, це просто дрібниця. Пам’ятаєш, коли в «Істинній дочці Батьківщини» ти шукаєш сестру й маєш перепливти протоку Інчхон, яка ще горить, поки тоне лінкор «Корьо». Заходиш у воду простою рибачкою з Чеджудо, але, пропливши свій шлях між тілами патріотів у закривавленій воді, виходиш із моря вже іншою людиною: ти - жінка-солдат із обпаленим прапором у руках. Те, що ти тоді кажеш, - чи повториш ти зараз для мене ці слова?

Вона не вимовила їх уголос, але в її погляді вони засяяли, пропливли біля його дна:

«Є на світі більша любов - та, що з найглибших низин кличе нас до вершини!» - Так, саме ці слова стояли в її очах, і риса істинної акторки - сказати їх лише поглядом, виразом обличчя.

- Відчуваєш, яке все стає правильним, хорошим? - спитав він. - Тепер усе буде по-іншому. Коли я був у в’язниці…

- У в’язниці? - вражено спитала вона. - Звідки саме ти знаєш мого чоловіка?

- Твій чоловік напав на мене сьогодні вранці, - відказав він. - Це сталося в тунелі, в шахтах тридцять третього табору. І я його вбив.

Вона різко підвела голову:

- Що?

- Тобто мені здається, що я його вбив. Було темно, тож я цілковитої певності не маю, але мої руки знали, що роблять.

- Це що, чоловік знову мені іспит влаштовує? - спитала вона. - Якщо так, то цей - найогидніший. Ти що, маєш доповісти, як я зреагувала на цю новину, чи стрибала від радості, чи повісилася з горя? Не вірю, що він так низько впав. Він дитина насправді, переляканий маленький хлопчисько. Тільки такий буде перевіряти стару жінку на вірність у парку. Тільки командир Ґа буде перевіряти сина на орієнтацію. І, до речі, навіть його друзяки теж проходять перевірку, і якщо результат не той, то їх більше ніхто не побачить.

- Твій чоловік більше нікого не перевірятиме, - сказав він. - Для нього зараз важлива тільки ти. Із часом ти це зрозумієш.

- Годі, - сказала вона. - Уже навіть не смішно. Тобі час іти.

Він глянув на двері будинку. Там тихо стояли діти: дівчинка років одинадцяти і трохи менший хлопчик. Вони тримали за нашийник лискучого собаку з потужними лапами.

- Брендо! - вигукнув командир Ґа, і собака вирвався й побіг до нього.

Катахула помчав вистрибом, махаючи хвостом. Пес скакав, намагаючись лизнути його в обличчя, а потім ліг на живіт, намагаючись схопити його за п’яту.

- Вам його передали! - радів він. - Очам своїм не вірю, вам передали цього собаку!

- Передали цього собаку? - не зрозуміла вона. Раптом її голос посерйознішав. - Звідки ти знаєш, як його звати? Ми тримали собаку в секреті, щоб його не забрали.

- Звідки знаю? Та я йому дав цю кличку! - сказав він. - Щойно перед тим, як його вам торік передали. «Брендо» - так у Техасі називають щось таке, що твоє навіки.

- Зачекай, - сказала вона, уже без жодної гри. - Усе ж таки, хто ти насправді?

- Я - хороший чоловік. Я той, хто буде робити все для тебе.

Ґа впізнав у її очах такий особливий, невеселий вираз. Так дивиться той, хто зрозумів, що тепер усе буде по-іншому і вже немає ні тієї людини, якою він був, ні того життя, яким він жив. Таке знання приходить нелегко, але з часом стане краще. І таки їй це легше, адже колись вона вже дивилася так - коли Великий Керівник віддав її як нагороду володарю золотого пояса, чоловікові, який переміг Кімуру…

У темній кімнаті в 42-му підрозділі цигарка вже дотлівала на губах командира Ґа. День був довгий, і спогад про Сан Мун знову врятував його. Але тепер треба дати їй відпочити: вона завжди буде близько, коли він її потребуватиме. Він востаннє всміхнувся думкам про неї - і цигарка вислизнула з губ і впала в заглибину між шиєю й ключицею. Там вона повільно тліла на живій шкірі - маленький червоний вогник, єдиний на всю чорну кімнату.

Боляче - але що таке біль?

Громадяни, слухайте добрі новини! На кухні, на службі, в цеху - де б не був розташований ваш гучномовець, зробіть гучніше звук! Передусім повідомляємо про цілковитий успіх кампанії «М’ясо з трави». Проте ще чимало землі треба нанести на дахи, тож усім головам домкомів необхідно провести додаткові організаційні збори.

Також надійшов час оголосити новий конкурс «Рецепт місяця»! Рецепт-переможець буде написаний на фасаді центральної автостанції, щоб усі могли його переписати. Переможцем стане той громадянин, який подасть найкращий рецепт локшини з коренем селери!

А тепер про події у світі. Тривають акти неприхованої агресії США: на сьогодні дві групи з ядерного бомбардування стоять у Східному морі, тоді як у самих Сполучених Штатах бездомні громадяни валяються на вулицях у калюжах власної сечі. А в нещасній Південній Кореї, нашій упослідженій молодшій сестрі, -повені й голод. Не хвилюйтеся, Великий Керівник Кім Чен Ір уже подав руку допомоги братньому народові й віддав наказ терміново доправити в постраждалі регіони мішки з піском і запаси харчів.

І нарешті, перша частина найкращої північнокорейської повісті цього року починається сьогодні. Заплющіть очі й уявіть собі нашу народну артистку Сан Мун. Викиньте з голови ті дурні чутки й поголоски, які останнім часом крутилися в місті навколо неї. Уявіть її такою, якою вона завжди житиме в серці нашого народу. Згадайте славнозвісну сцену лихоманки в «Жінці народу», де з лоба героїні, зґвалтованої японцями, тече піт, зустрічаючись при світлі місяця зі сльозою на щоці, скрапуючи на її патріотичні груди? Як може одна сльоза, що починалася краплею горя, перемінитися на потік рішучості і, урешті, на хвилю народного гніву? Звичайно, громадяни, освіжіть у пам’яті останні кадри «Істинної дочки Батьківщини», де Сан Мун у кривавому серпанку з’являється з поля бою, врятувавши наш прапор, а за її спиною горить і йде на дно переможена американська армія.

А тепер уявіть її будинок на мальовничих схилах гори Тесон. Від підніжжя гори здіймаються свіжі пахощі кімерсенії та кімченірії з теплиць ботанічного саду. Далі розкинувся Центральний зоопарк, найкращий зоопарк світу, у якому доступні для огляду понад чотириста видів тварин - живих і добре доглянутих. Уявіть дітей Сан Мун - небесних створінь, які сповнюють дім пишною музикою санджо[34] - хлопчик грає на теґемі[35], а дівчинка - на каяґемі. Навіть наша народна артистка повинна чинити народну справу, тож вона займалася консервацією морської капусти, щоб, якщо повториться важкий березень, її сім’я змогла його пережити. Морську капусту хвилі виносять на берег у таких кількостях, що вона здатна нагодувати мільйони людей, а висушена, може використовуватися для набивання матраців, ізоляції, покращення чоловічої сили та палива для місцевих мегаватних станцій.

Уявіть собі, як сяє чосон-от нашої артистки, коли вона стерилізує банки, погляньте, як сяє вона жіночністю в хмарах гарячої пари!

І тут почувся стукіт у двері. У ці двері ніхто раніше не стукав: у цьому домі так не заведено. У найбезпечнішій країні світу, де злочин є поняттям винятковим і нечуваним, вона не боялася за себе. Але Сан Мун вагалася. Її чоловік командир Ґа часто надовго відлучався з небезпечними завданнями, і саме так було тоді. Може, щось із ним сталося і прийшов державний посланець із поганою новиною? Вона розуміла, що насправді він належить своїй державі, своєму народові й що їй не слід вважати його своїм, але вона вважала його своїм - таке сильне було її кохання. Що вона могла вдіяти?

Коли відчинилися двері, на порозі стояв командир Ґа: його форма була свіжа й чиста, а груди прикрашали Рубінова Зірка та Вічний Вогонь Чучхе. Він зайшов і, побачивши велику красу Сан Мун, зухвало роздягнув її очима. Дивіться, як він вдивляється в обриси її тіла під халатом, стежить за тим, як її груди колишуться від найменшого руху тіла. Дивіться, як цей боягуз має ні за що велику корейську скромність Сан Мун!

Добрий громадянин подумає: як можна назвати героя командира Ґа боягузом? Хіба командир Ґа не керував шістьма успішними місіями з усунення ворогів у тунелях під ДМЗ? Хіба не має він золотого пояса з тхеквондо, найгрізнішого бойового мистецтва світу? Хіба не завоював для себе Ґа кіноактрису Сан Мун у наречені - ту, що зіграла головні ролі в славетних стрічках «Безсмертно вірні» і «Смерть гнобителів»?

Відповідь на ці запитання, громадяни, така: то був не справжній командир Ґа! Подивіться на фото командира на стіні над головою цього самозванця. У чоловіка на знімку опуклий лоб і зуби, стерті лютим скреготом. А тепер погляньте на цього худющого чоловіка у формі командира - запалі груди, дівчачі вуха, у штанах ледве простежується щось таке, як локшина. Звичайно, це жахливе зухвальство - присвоювати собі честь називатися командиром Ґа, але звідси може взяти початок наша повість.

Він крикнув:

- Я - командир Ґа, і ти будеш ставитися до мене, як до нього!

І хоча чуття підказували їй, що це неправда, але ця мудра жінка вирішила не піддаватися почуттям, а довіритися керівництву офіційної особи, міністра. Коли сумніваєтеся, завжди беріть приклад із тих, хто вищий від вас.

Два тижні вона, однак, ставилася до нього обережно. Він мав спати в льосі з собакою, і йому дозволялося вийти нагору тільки щоб поїсти бульйону, який вона щодня варила для нього. Його тіло було худе, і він не скаржився на те, що суп рідкий. Щодня вона готувала йому гарячу ванну, щоб він міг мити своє тіло. Після того як вірна дружина, Сан Мун купалася в тій воді, що залишалася після нього. Нарешті, він повертався до льоху з собакою - звіром, не призначеним для одомашнення. Цілий рік тварина гризла меблі й гидила де хотіла. Ніяке побиття з боку чоловіка Сан Мун не змусило собаку до послуху. Тепер у льосі командир Ґа навчав його «сидіти», «лежати» та інших безглуздих капіталістичних команд. Найгіршою з тих команд є «фас» - за її допомогою тварину закликають до браконьєрства на народній землі.

Два тижні вони жили в такий спосіб, наче тим можна було повернути додому справжнього чоловіка Сан Мун, наче він ніколи не зникав. Немовби той чоловік, що перебував у її будинку, був таким собі антрактом, перервою в її величній грі на зйомках. Звичайно, для актриси це було важко: погляньте на її позу, як вона твердо стоїть, схрестивши руки на грудях. Але ж чи думала вона, що біль у її фільмах - тільки гра, що народні страждання, показані в них - лише вигадка? Чи думала Сан Мун, що в Кореї, яку терзали протягом тисячоліть, вона зможе прожити, не втративши одного-двох чоловіків?

Адже командир Ґа, чи хто він був насправді, гадав, що для нього все скінчилося льохом. Там було достатньо місця, щоб стати на ноги, але завдовжки він був лише п’ятнадцять метрів - достатньо, щоб пройти під двором і, може, трохи під дорогою. У ньому стояли бочки з запасами на випадок нового важкого березня. У приміщенні були одна лампочка й один стілець. Також стояла велика колекція DVD-дисків, хоча й не було жодного екрана, щоб їх дивитися. Але він радо слухав, як хлопчик угорі вигравав тремкі ноти на своєму теґемі, і солодко було чути, як мати вчить дочку грати сумну мелодію на каяґемі, - він просто уявляв собі, як їхні чосон-оти розстеляються по підлозі, коли мати й дочка перебирають струни. Уночі актриса довго ходила своєю зачиненою спальнею, і у своєму льосі командир Ґа чув, як її п’яти торкалися підлоги, - так уважно він наслухав її рух. Він навіть уявляв собі розміри тієї спальні, знаючи, скільки кроків жінка проходила від дверей до вікна, і, чуючи, як вона обходить щось, розумів, де стоять ліжко, шафа й туалетний столик. Він майже був разом із нею в її спальні.

Уранці на чотирнадцятий день він змирився з тим, що його життя довго триватиме саме так, і його це влаштовувало, але він не знав, що до нього вже летів голуб із дивовижним посланням у дзьобі. Випущений у столиці, голуб летів понад річкою Тедонґан, над її славними зеленими берегами, де сповнені чистих помислів патріоти гуляли за руку з дівчатами. Голуб, знизившись, пролетів крізь групу дівчат із Молодіжного загону Чучхе, які, весело підстрибуючи в чепурній формі з сокирами на плечах, ішли обрубувати гілля в парк Мансу. Сповнений захвату, білий птах зробив «бочку» над стадіоном Першого Травня, найбільшим у світі, а тоді гордо залопотів крилами над червоним полум’ям монументу Ідей Чучхе! А потім - угору, угору, на вершину Тесона, посилаючи крилом привіт фламінго й павичам у Центральному зоопарку, а потім заклав широкий віраж, обминаючи електрифіковану огорожу ботанічного саду, готову стати на шляху нового раптового нападу американців. Голуб зронив скупу патріотичну сльозу над цвинтарем Мучеників Революції - і невдовзі вже сів на підвіконня Сан Мун і вкинув їй у руки повідомлення.

Командир Ґа підвів голову, коли прочинилася ляда, і в льох зазирнула Сан Мун, і її халат дещо розгорнувся, і вся народна слава, здається, утілювалася в її розкішних жіночих рисах. Вона прочитала йому записку: «Командире Ґа, час повертатися до справ».

Водій чекав на командира Ґа, збираючись повезти його в найкрасивіше місто світу - погляньте на його широкі вулиці й високі будинки, спробуйте знайти хоч жменьку сміття, хоч маленьке графіті на стіні! Графіті, громадяни - це такий спосіб, у який капіталісти плюндрують громадські будівлі. Немає надокучливої реклами, мобільних телефонів, літаків у небі. І спробуйте відвести очі від чарівних регулювальниць!

Незабаром командир Ґа уже був на третьому поверсі будівлі номер 13 - найновітнішого офісного комплексу світу. «Свись-свись!» - літає пневматична пошта по трубах. «Блись-блись!» - кліпають зелені монітори комп’ютерів. Він знайшов свій стіл на третьому поверсі, потім розвернув табличку з іменем до себе, наче для того, щоб нагадати собі, що він - командир Ґа і його посада - міністр тюремних шахт, отже, саме він відповідає за найкращу у світі пенітенціарну систему. О, північнокорейські тюрми - то найкращі тюрми у світі: за суспільною користю, за спонуканням до роздумів. Тюрми Південної Кореї повні музичних автоматів і помади, і в’язні там нюхають клей і куштують плоди одне одного!

У скриньку на столі командира Ґа впало повідомлення пневматичної пошти. Він відкрив її і прочитав написане на звороті бланка заявки. Там стояло: «Приготуйтеся до зустрічі з Великим Керівником». Він роззирнувся навколо, шукаючи автора повідомлення, але всі прослуховувачі телефонів були зайняті: друкували те, що чули у своїх синіх навушниках, а члени груп забезпечення ховали голови під чорною тканиною, яка затуляла їхні монітори від сторонніх очей.

За вікном став накрапати дрібний дощик, і командирові Ґа було видно стару жінку в простій прямій сукні, нині майже прозорій, яка підіймалася на горішнє гілля дуба, збираючи жолуді, а це, як відомо всім, заборонено до офіційного оголошення сезону збирання жолудів. Можливо, рік спостереження за в’язницею викликав у командира Ґа особливі почуття до старших громадян.

І саме тоді пневматична пошта завмерла й запала моторошна тиша: усі дивилися на лабіринт трубок над головою, знаючи, що буде далі: система готувалася до особистого повідомлення від самого Великого Керівника. Раптом почувся свист, і всі побачили, як системою рухається золотиста трубочка - і падає в кошик на столі командира Ґа.

Командир Ґа відкрив золоту трубочку. Усередині було просте повідомлення: «Чи не будете ви ласкаві порадувати нас вашою присутністю?»

Напруга в приміщенні відчувалася майже фізично. Чи можливо таке, що командир Ґа не підскочив на радощах, що його допомога потрібна Великому Керівникові? Ні, натомість він повозився з речами на своєму столі, уважніше придивившись до приладу, що зветься лічильник Ґейґера, призначеного для виявлення радіоактивних речовин, адже наша країна багата на глибокі поклади радіоактивних руд. Чи не надумав він якимось чином застосувати цей пристрій? Чи приставив він до нього охорону? Ні, громадяни, командир Ґа взяв той детектор і виліз із вікна на гілку дуба. Він виліз вище, до тієї старої, і сказав їй: «Продайте це на нічному ринку. А тоді купіть собі нормальну їжу».

Звичайно, громадяни, він збрехав: немає такої речі, як нічні ринки!

Важливо те, що, коли командир Ґа повернувся у вікно, ніхто не підвів голови. Усі працювали, коли він струшував із форми мокре листя. У Південній Кореї робітники, звичайно, почали б скиглити й нарікати, що хтось порушує «закон», віддаючи державну власність. Але в нас усім керує дисципліна і люди розуміють, що на все є причина, що жодна справа не залишається непоміченою, що коли людина дає старій бабі на дубі лічильник Ґейґера, то це тому, що так хоче Великий Керівник. Чи є два командири Ґа, чи один - це вже як вважатиме за потрібне Великий Керівник.

Ідучи назустріч своїй долі, командир Ґа помітив товариша Бука, який показав йому великий палець. Дехто вважає товариша Бука людиною веселою, навіть розв’язною. Звичайно, у нього брова розірвана просто чарівним шрамом, яким він завдячує своїй дружині, що не вміє шити. Але пам’ятаймо, громадяни, що показати великий палець - це той жест, який янкі показували, перш ніж скидати свої снаряди на мирне населення Північної Кореї. Просто подивіться кіно, і ви побачите ці усмішки, ці підняті пальці - а потім бомби, що падають на нашу неньку Корею! Подивіться «Раптовий напад», із прекрасною дружиною самого Ґа в головній ролі. Подивіться «Останній день березня», про той день у 1951 році, коли американці скинули сто двадцять тисяч тонн напалму на Пхеньян, після чого там залишилося стояти лише три будівлі. Тож покажіть Букові великий палець, але вниз - і більше не звертайте на нього уваги! На жаль, його ім’я ще час від часу будете чути, але він більше не герой нашої історії й віднині ми не звертатимемо на нього уваги.

А що ж командир Ґа? Хоч яким недосконалим, слабким ми вважаємо його характер, знайте, що це історія зростання і спокути, історія, де просвітлення досягає зовсім скромна й непримітна особа. Хай вас надихає ця повість, коли ви матимете справу з морально нестійкими сусідами чи з егоїстами, які використовують на себе все мило в громадській лазні. Знайте, що людина може змінитися й усе може скінчитися добре, адже наша повість обіцяє найщасливіший кінець, який ви тільки чули в житті.

На командира Ґа чекав ліфт. У ньому стояла красуня в синьо-білій формі й синіх окулярах. Вона нічого не казала. У ліфті не було кнопок, і вона не поворухнулася. Як спускався той ліфт і чи саме ця жінка керувала ним, Ґа сказати не міг, але невдовзі вони провалилися кудись глибоко під Пхеньян. Коли двері відчинилися, він опинився в прекрасній кімнаті, де стіни оздоблювали подарунки інших світових вождів. Там були книготримачі з носорожого рогу від Роберта Муґабе, Верховного Президента Зімбабве; чорнолакова маска довголіття від Ґая де Ґрева, міністра закордонних справ Гаїті; срібний вітальний адрес із днем народження від Центральної Хунти М’янми.

Раптом загорілося яскраве світло. З нього вийшов Великий Керівник, такий сповнений гідності, високий, і рушив до командира Ґа, і командир Ґа відчув, що всі його земні тривоги зникли і його наповнило відчуття щастя. Немов саме його єство огортали надійні, захисні руки Великого Керівника, і він відчував лише бажання служити своєму славному народові, який вселив у нього таку впевненість.

Великий Керівник твердо склав руки і промовив:

- Будь ласка, годі кланятися, мій любий громадянине. Це все тривало довго, Ґа, занадто довго. Народ потребує вас нині. Я планую один славний жарт із нашими американськими друзями. Чи готові ви мені допомогти?

Чому ж, громадяни, Великий Керівник не показав, що його засмутив вигляд цього самозванця? У чому полягає план Великого Керівника? Чи розвіється довгий сум нашої актриси Сан Мун? Дізнаєтеся завтра, громадяни, у наступному випуску північнокорейської повісті року!

Ліфт стрімко рушив униз - у бункер 13, де командир Ґа мав зустріти Великого Керівника. Ґа відчув гострий біль у барабанних перетинках, і тіло обм’якло, наче він почав падати в тюремну шахту. Побачивши товариша Бука - його усмішку, його веселий жест, - він відчув, як утворюється розрив між тією людиною, якою він був, і тією, якою став. Тільки товариш Бук існував по обидва боки прірви командира Ґа - знав його і молодим героєм, який літав до Техасу, і новим чоловіком Сан Мун, найнебезпечнішою людиною в Пхеньяні. Новому Ґа стало моторошно. Він заново відчув, що не є нездоланним, що над ним стоїть не просто доля, а небезпека.

Коли двері ліфта відчинились у глибинах 13-го бункера, добірні охоронці провели 11-точковий обшук командира Ґа - але це не було гірше, ніж знайомий йому обшук після кожного повернення з Японії. Кімната була біла й холодна. У нього взяли аналіз сечі та пасмо волосся. Ледве він устиг знову вдягтись, як почув стукіт підборів у коридорі - а тоді охорона віддала честь Великому Керівникові. Потім двері просто відчинилися й зайшов Кім Чен Ір. На ньому був сірий костюм-комбінезон і дизайнерські окуляри, що посилювали його грайливий погляд.

- Ось і ви, Ґа, - сказав він. - Ми за вами скучили.

Командир Ґа глибоко, серйозно вклонився, виконуючи першу обіцянку, котру дав Сан Мун.

Великий Керівник усміхнувся:

- Ну ось, це ж не важко, - сказав він. - І це ж вам нічого не коштувало, правда?

Він поклав руку на плече командирові й поглянув йому в очі:

- Тільки кланятися треба на людях. Чи не це я вам казав?

Командир Ґа мовив:

- То можна ж потренуватися?

- О, це той самий Ґа, якого я люблю! - втішився Великий Керівник. На столі стояло опудало сибірської сріблясто-чорної лисиці, яка наче завмерла в стрибку на білу мишу-полівку, - подарунок Константіна Доросова, мера Владивостока. Великий Керівник, здається, милувався хутром лисиці, але натомість погладив мишу, що вишкірила зуби до страшного звіра.

- Я мав би вчинити з вами суворо, Ґа, - промовив він. - Я вже згубив лік вашим гріхам. У вас згоріла наша найефективніша тюрма й разом із нею півтори тисячі найкращих в’язнів. Я досі намагаюся пояснити китайському прем’єр-міністру оту вашу витівку в шеньянській лазні. Мій водій, який двадцять років мене возив, досі лежить у комі. Новий - він добре водить, звичайно, але я скучаю за старим - то надійний, не раз перевірений товариш.

Тут Великий Керівник повернувся до співрозмовника. Натиснувши на плече Ґа, поставив його на коліна й тепер нависав над ним:

- І те, що ви мені тоді сказали в опері, назад уже не повернути. За це все відповісти можна хіба що головою. Який же керівник держави не бажав би, щоб вас не стало, щоб ви зникли разом з усім, що накоїли? Чи ви забули, що я дав вам Сан Мун? Однак я можу все ж поставитися поблажливо до ваших дивацтв. Тож я даю вам ще один шанс. Чи приймете ви від мене нове завдання?

Командир Ґа опустив очі й кивнув.

- Ну то вставайте! - сказав Великий Керівник. - Обтрусіть порох з ваших ніг, відновіть свою гідність.

Він показав на тарілку на столі.

- Чи бажаєте сушеної тигрятини? - спитав він. - Скуштуйте, прошу вас, і візьміть трохи додому синочкові: хлопцю корисно поїсти тигра. Хто їсть тигра, стає як тигр - так кажуть у народі.

Командир Ґа взяв шматочок: м’ясо було жорстке й мало солодкуватий присмак.

- А мені воно не йде, - сказав Великий Керівник. - Чи теріякі[36] туди поклали, чи що. Бірманці прислали нам у подарунок. Чи ви знаєте, що моє вибране зараз друкують у Ранґуні? Треба й вам, командире, писати твори. Маю надію, то будуть цілі томи про тхеквондо. - Він поплескав командира Ґа по спині. - Авжеж, ми скучили за вашим тхеквондо.

Великий Керівник повів командира Ґа з приміщення довгим білим коридором, який повільно вигинався туди й сюди: у разі нападу янкі не мали б лінії вогню, довшої за двадцять метрів. Таку саму форму мали й тунелі під ДМЗ: інакше б один-єдиний південний рядовий, стріляючи абикуди в темний прямий коридор, міг би стримати напад цілого загону.

Вони пройшли чимало дверей: за ними, здавалося, були не контори й не житлові приміщення, а робилися численні проекти Великого Керівника.

- У мене щодо вашого завдання добрі передчуття, - сказав Великий Керівник. - Коли це ми разом бралися за таке?

- Так давно, що й не згадаю, - відказав командир Ґа.

- А ви їжте, їжте, - припрошував на ходу Великий Керівник. - Так і є: ваша тюрма вас геть змучила. Треба повернути вам силу. Але ваша краса, Ґа, бачу, при вас, еге ж? І прекрасна дружина: не сумніваюся, ви так зраділи, що вона знову з вами. Така чудова актриса: треба мені придумати їй нову роль у кіно.

Глуха луна від кроків казала Ґа, що над ним - сотні метрів каменю. Відчувати такі глибини - справа досвіду. На рудниках можна вловлювати примарну вібрацію вагонеток з рудою в інших коридорах. Звук обертових молотків не долинає до вуха, але відчувається зубами. А коли десь стається вибух - то його місце всередині гори можна визначити за тим, як зі стін злітає пил.

- Я покликав вас сюди, - сказав Великий Керівник на ходу, - тому що американці скоро до нас приїдуть - і їм треба нанести такий собі ударчик: із тих, що влучають по ребрах і перехоплюють подих, але не залишають сліду. Ви готові до такого завдання?

- Чи ж не бажає віл ярма, коли народ голодний?

Великий Керівник засміявся:

- Ця тюремна справа пішла на користь вашому почуттю гумору! Ви раніше були такий серйозний, такий напружений. А всі ті ваші несподівані уроки тхеквондо!

- Я тепер нова людина, - відповів Ґа.

- Ха! - відгукнувся Великий Керівник. - Якби ж то більше людей їздили по тюрмах!

Великий Керівник зупинився біля якихось дверей, подивився на них і пішов до сусідніх. Постукав - і двері з електричним гудінням відчинилися. Кімната була маленька й біла. У ній просто стояло багато коробок.

- Я знаю, Ґа, ви уважно стежите за в’язницями, - сказав Великий Керівник, заводячи його в кімнатку. - І річ ось у чому. У таборі номер 33 був один в’язень - солдат сирітського загону. Його було визнано героєм. Він десь зник, а нам він потрібен як знавець. Може, ви зустрічали його і, може, він поділився з вами якими-небудь своїми міркуваннями?

- Зник?

- Так, я знаю - то незручна ситуація, еге ж? Начальник уже за це поплатився. У майбутньому це не буде проблемою, бо в нас є нова машина, що може знайти кого завгодно де завгодно. Це, з вашого дозволу, головний комп’ютер. Нагадаєте, я його вам покажу.

- То що це за солдат?

Великий Керівник почав порпатися в коробках: одні він відкривав, інші відкидав убік, щось шукаючи. В одній коробці Ґа помітив знаряддя для барбекю. Інша була повна південнокорейських Біблій.

- Солдат-сирота? Такий собі середній громадянин, - сказав Великий Керівник. - Ніхто з Чхонджина. Бували там?

- Не мав такого задоволення, Великий Керівнику.

- І я теж. Ну, у кожному разі, оцей солдат злітав до Техасу: у нього були деякі розвідницькі навички, мовні вміння тощо. Завдання полягало в тому, щоб отримати від американців дещо, що вони в мене забрали. Американці, здається, і не збиралися ту річ їм повертати. Натомість вони піддали мою дипломатичну делегацію тисячі принижень, і коли американці прибудуть до нас, я хочу завдати їм тисячу принижень у відповідь. Щоб зробити це правильно, нам потрібно знати подробиці їхньої поїздки до Техасу. Той солдат-сирота - єдина людина, яка їх пам’ятає.

- Але ж у тій делегацій, напевне, були й інші дипломати. Чому б не спитати їх?

- На жаль, вони вже не доступні, - відповів Великий Керівник. - Той, про кого я кажу, - на сьогодні єдиний у нашій країні, хто побував в Америці.

Тут Великий Керівник знайшов те, що шукав, - великий револьвер. Підважив його, спрямовуючи на командира Ґа.

- О, я зараз згадав, - сказав Ґа, не зводячи очей з пістолета. - Солдат-сирота. Стрункий, красивий, дуже розумний і веселий. Так, такий справді був у 33-му таборі.

- То ви його знаєте?

- Так, ми часто засиджувалися за розмовами вночі. Ми були як брати, він усе мені розповідав.

Великий Керівник вручив Ґа револьвер:

- А цю річ упізнаєте?

- Дуже схоже на той револьвер, який мені описав солдат-сирота. Таким у Техасі збивали бляшанки з паркану. Мабуть, «сміт-енд-вессон» 45-го калібру.

- О, ви все-таки його знаєте - це вже щось! Але придивіться, цей револьвер - північнокорейський. Його сконструювали наші інженери, і це насправді 46-й калібр, трохи більший, потужніший за американську модель: як ви гадаєте, він їх знітить?

Придивившись, командир Ґа помітив, що деталі були виточені вручну на токарному верстаті: на стволі й барабані лишилися позначки, які ставив для себе майстер у процесі роботи.

- Певно, що так, Великий Керівнику, - відповів Ґа. - Я б іще додав, що в того американського револьвера, який мені описав мій друг - солдат-сирота, на гашетці були такі маленькі смужки - не перламутрові, а з оленячого рогу.

- О! - сказав Великий Керівник. - От саме це й було нам потрібне!

Потім з іншої коробки він дістав кобуру в стилі Дикого Заходу, зроблену вручну, з низькою посадкою, - і підперезав нею командира Ґа.

- Патронів ще нема, - сказав Великий Керівник. - З ними наші інженери морочаться, по одному роблять. Поки що поносіть револьвер, відчуйте його на собі. Американці побачать, що ми теж уміємо робити пістолети, тільки більші й потужніші. Ми зробимо американського печива - і вони побачать, що наша кукурудза ситніша, а мед від корейської бджоли солодший. Вони покосять мені газон і питимуть будь-який смердючий коктейль, який я намішаю, а ви, командире Ґа, допоможете влаштувати цілий потьомкінський Техас просто отут, у Пхеньяні.

- Але, Великий Ке…

- Американці, - люто промовив він, - спатимуть із собаками з Центрального зоопарку!

Командир Ґа трохи почекав. Коли пересвідчився, що у Великого Керівника склалося повне враження, що його почули й зрозуміли, промовив:

- Так, Великий Керівнику. Просто скажіть, коли приїдуть американці.

- Коли ми захочемо, - сказав Великий Керівник. - Ми, власне, ще з ними не виходили на зв’язок.

- Мій добрий товариш, солдат-сирота, коли я навідував його в тюрмі, казав, що американці дуже неохоче йшли з нами на контакт.

- О, американці будуть! - запевнив його Великий Керівник. - Вони привезуть те, що взяли в мене. Отримають своє приниження. І поїдуть назад ні з чим.

- Як? - спитав Ґа. - Як ви їх сюди викличете?

Тепер Великий Керівник усміхнувся:

- Оце - найцікавіше! - сказав він.

Він повів Ґа в кінець загнутого коридору, де були сходи. Вони спустилися на кілька поверхів металевими сходами, і Великий Керівник намагався приховати, що накульгує. Невдовзі вони зайшли туди, де по стінах текла вода й поруччя вже були іржаві й хиткі. Командир Ґа перехилився через те поруччя подивитися, наскільки глибоко сягають ті сходи, - унизу була лише темрява й луна. На якомусь майданчику Великий Керівник зупинився й відчинив двері в новий коридор - зовсім не такий, як попередні. Тут на кожних дверях, повз які вони проходили, було мале заґратоване віконечко та навісний замок. Командир Ґа з першого погляду розпізнав в’язницю.

- Відлюдне тут місце, - зауважив він.

- Чому ж відлюдне? - не озираючись, відказав Великий Керівник. - У вас тут є я!

- А ви? - спитав Ґа. - Ви сюди самотою спускаєтеся?

Великий Керівник зупинився біля одних таких дверей і витяг окремий, аж якийсь самотній ключ. Із посмішкою глянув на командира Ґа.

- Я ніколи не самотній, - сказав і відімкнув двері.

У кімнаті сиділа висока худа жінка. Її обличчя ховалося за кудлатим темним волоссям. Перед нею лежало багато відкритих книжок, і вона писала при світлі лампи, шнур від якої ховався в дірі цементної стелі. Жінка мовчки подивилася на них.

- Хто це? - спитав командир Ґа.

- А спитайте її самі! Вона говорить англійською.

І Великий Керівник звернувся до неї англійською.

- Погана дівчинка, - з широченною усмішкою промовив він. - Погана-погана дівчинка!

Ґа підійшов ближче і присів, так що його обличчя опинилося на рівні її очей.

- Хто ви? - спитав він англійською.

Вона кинула оком на револьвер у нього при боці й похитала головою, наче боялася, що будь-яке слово може стати для неї небезпечним.

Тепер Ґа побачив, що книжки перед жінкою були одинадцятитомником «Вибраних творів Кім Чен Іра», які вона переписувала слово в слово в блокноти, яких перед нею лежала ціла гора. Ґа витягнув шию й помітив, що вона саме займалася п’ятим томом «Про кіномистецтво».

- «Актриса не може грати роль, - прочитав Ґа. - Вона повинна в акті мучеництва принести в жертву себе й стати своєю героїнею».

Великий Керівник схвально всміхнувся, почувши власні слова.

- Вона старанна учениця, - сказав він.

Великий Керівник жестом дав їй зрозуміти, що вона може перерватися. Жінка поклала олівець і стала розтирати руки. Вони привернули увагу командира Ґа. Він нахилився ближче.

- Покажіть, будь ласка, руки, - попросив він.

Він простяг руки долонями вгору, даючи зрозуміти, чого хоче від неї.

Вона повільно показала долоні. Вони були майже повністю вкриті товстими, сірими, просоленими мозолями, які колись не раз лопалися - майже від зап’ястя до пучок. Командир Ґа заплющив очі й кивнув, схиливши голову перед тими тисячами годин на веслах, що зробили ці руки такими.

Він звернувся до Великого Керівника:

- Як? Де ви її знайшли?

- Її підібрало рибальське судно, - відповів Великий Керівник. - У човні була лише вона, більше нікого. Вона зробила зі своєю подругою щось погане, щось дуже погане. Капітан урятував її й підпалив човен.

Великий Керівник із помітним задоволенням насварився на неї пальцем.

- Погана, погана дівчинка! - мовив він англійською. - Але ми їй пробачаємо. Так, що було, те минуло. Таке буває, і тут нічим не зарадиш. Як ви гадаєте, американці приїдуть зараз? Як гадаєте, сенатор скоро пошкодує, що мої посли їли в нього без столових приборів, на вулиці, серед собак?

- Треба буде знайти багато специфічних речей, - сказав командир Ґа. - Якщо йдеться про те, щоб наша зустріч американців пройшла успішно, мені буде потрібна допомога товариша Бука.

Великий Керівник кивнув.

Командир Ґа знову звернувся до жінки:

- Я чув, як ви говорили з китовими акулами. І веслували при світлі медуз!

- Усе було не так, як вам розповіли, - сказала жінка. - Вона була мені як сестра. А тепер я сама, сама-одна…

- Що вона каже? - спитав Великий Керівник.

- Каже, що їй самотньо.

- Дурниці, - відказав Великий Керівник. - Я весь час тут, унизу. Я готовий її втішити.

- Вони хотіли висадитися на наш човен, - сказала вона. - Лінда, моя подруга, стріляла в них ракетами - нам більше не було чим оборонятися. Але вони все одно не відступали й застрелили її, просто на місці, на моїх очах. Скажіть, як довго я тут пробуду?

Командир Ґа вийняв із кишені свій фотоапарат.

- Можна? - спитав він Великого Керівника.

- О командире Ґа, - похитав головою Великий Керівник. - Ох уже ці ваші фотокамери. Ну хоч зараз ви жінку фотографуєте!

- Хочете зустрітися з сенатором? - спитав її Ґа.

Вона обережно кивнула.

- Не заплющуйте очей, - сказав він. - Не треба більше веслувати, заплющивши очі. Робіть так, і я привезу вам сенатора.

Дівчина здригнулася, коли командир Ґа простяг руку, щоб прибрати з її лиця пасмо, - очі в неї були величезні, перелякані, коли апарат задзижчав, фокусуючись. І - спалах.

Щойно наші стажери прибули в 42-й відділ, їм видали стандартний набір: польові халати, які застібаються спереду, халати для допитів, які застібаються ззаду, планшетки і, нарешті, обов’язкові окуляри, які надають нам поважнішого вигляду, щоб підопічний відчував бажання здатися перед нашою інтелектуальною перевагою. Усім членам команди Пубйоку видають сумку з набором предметів, щоб карати й залякувати: наждачні рукавиці, гумові палиці, шлункові трубки тощо. І, правду кажучи, наші стажери сильно розчарувалися, коли їх повідомили, що нічого такого їм не потрібно. Але сьогодні ввечері ми видали Чучакові кусачки-болторіз - і його обличчя просто-таки засяяло відчуттям своєї місії. Він поклацав кусачками, покрутив їх перед очима, щоб відчути, як вони врівноважені. А К. Кі, отримавши пастуший електрошокер, тут же випробувала його, поклацавши спуском із такою швидкістю, що всю кімнату осяяли сині спалахи. Я сам особливо не обертався в колах янбанів , тож не міг знати, що за людина цей товариш Бук, але був переконаний, що ця особа відіграла важливу роль у біографії командира Ґа.

Тоді ми всі вдягли налобні ліхтарики й хірургічні маски, застібнули одне одному халати на спинах, після чого почали спускатися драбинами в серце похмурого крила силових допитів. Коли ми відкручували болти люка, що вів до поганої ями, Чучак спитав нас:

- А що, правда, що старих слідчих відправляють у тюрму?

Наші руки зупинилися.

- Пубйоківці мають рацію в одному, - відповіли ми йому. - Ніколи не пускайте підопічного собі в голову!

Спустившись у люк, ми замкнули його за собою. Потім ми спустилися вглиб металевими щаблями, уставленими в цементну стіну. Унизу стояли чотири великі помпи, які викачували воду зі ще глибших бункерів. Вони активувалися десь двічі на годину й створювали жахливий шум і жар.

Саме в цьому місці Пубйок тримав особливо впертих підопічних, щоб ті з часом м’якшали в цій сирості, від якої в нас одразу запітніли окуляри. На всю довжину приміщення тяглася залізна скоба, вмурована в підлогу, і до неї було прикуто тридцять із чимось підопічних. Підлога була похила, а дренаж такий поганий, що бідолашні дурники в нижчій частині спали, скулившись у стоячій воді.

Мало хто з них поворухнувся, коли ми пройшли цим приміщенням, де з бетонної стелі, зеленої й слизької, крапотіла теплувата вода. Ми міцно натягли свої маски. Торік у поганій ямі завелася дифтерія, забравши всіх підопічних і прихопивши з собою й декого зі слідчих.

К. Кі приставила контакти своєї штучки до залізної скоби й пустила іскру, привернувши загальну увагу. Більшість підопічних інстинктивно затулили обличчя руками чи скулилися в позу ембріона. Чоловік у кінці скоби, який лежав у воді, сів, кавкнувши від болю. На ньому була порвана, просякнута болотом вихідна сорочка, труси й підтяжки від шкарпеток на литках. Це був товариш Бук.

Ми наблизилися й побачили на його брові вертикальний шрам. Брова колись була розсічена надвоє, і рана зажила так погано, що краї брови так і не зрослися. Ну хто одружується з жінкою, яка не вміє шити?

- Чи ви товариш Бук? - спитали ми його.

Бук підвів голову, засліплений нашими ліхтариками.

- Хто ви такі - нічна зміна? - поцікавився він, слабко, непереконливо реготнувши. Виставив руки вгору, зображуючи, ніби йому страшно й він захищається. - Усе, усе, здаюсь, зізнаюсь! - вигукнув він, але його сміх перейшов у довгий напад кашлю: ознака тріснутих ребер.

К. Кі сунула кінець свого шокера у воду й натисла кнопку.

Товариша Бука скрутило від болю, а його сусід, зовсім голий, перевернувся на бік і випорожнив кишечник у чорну воду.

- Слухайте, ми цього не любимо, - сказали ми Букові. - Коли ми будемо за це відповідальними, ми це місце закриємо!

- О, це взагалі розкішно! - засміявся товариш Бук. - Ви ще й не відповідальні.

- Звідки у вас цей шрам? - спитали ми.

- Який, оцей? - перепитав він, показуючи на рвану брову.

К. Кі знов опустила шокер, але ми зупинили її руку. Вона новенька, вона жінка, і ми розуміли, що вона дуже хоче самоствердитись, але такі дії - це не по-нашому.

Ми уточнили:

- Як ви отримали цей шрам від командира Ґа? - і дали знак Чучаку перерізати ланцюг. - Дайте відповідь на це, і ми відповімо на будь-яке ваше запитання.

- Відповімо «так» чи «ні»! - додала К. Кі.

- «Так» чи «ні»? - чи то погодився, чи то уточнив товариш Бук.

З боку К. Кі це був сміливий крок, непоміркований, але ми мали діяти єдиним фронтом, тож усі кивнули, а Чучак, крекнувши від натуги, перерізав ланцюги товариша.

Товариш Бук потягся звільненими руками до обличчя, потер очі. Ми налили на носовичок чистої води і дали йому.

- Я працював у тій самій будівлі, що й командир Ґа, - почав Бук. - Я займався забезпеченням, тож у мене весь день голова була під ковпаком комп’ютера: я замовляв потрібні товари. Здебільшого з Китаю, В’єтнаму. У Ґа був гарний стіл коло вікна, і він ніякої роботи не робив. Це сталося до його ворожнечі з Великим Керівником, до того, як згоріла дев’ята в’язниця. У ті часи він нічого не знав ні про тюрму, ні про шахти. Посада була просто винагородою для нього за золотий пояс і перемогу над Кімурою в Японії. Це була велика подія після того, як Рьоктосан поїхав до Японії битися з Сакурабою й дезертирував. Ґа регулярно носив мені списки замовлень на зразок DVD-дисків та пляшок рідкісного рисового вина.

- А фрукти замовляв?

- Фрукти?

- Можливо, персики? Він консервованих персиків не просив?

Бук уважно подивився на нас:

- Ні, а що?

- Нічого, продовжуйте.

- Одного разу я допізна затримався на роботі, і на третьому поверсі лишалися тільки я і командир Ґа. Він часто приходив туди вбраним у білий бойовий тобок[37] із чорним поясом, наче в спортзал, готовий до спарингу. Того вечора він гортав південнокорейські журнали з тхеквондо. Йому подобалося читати заборонену пресу просто в нас на очах і казати, що вивчає ворога. І це знаючи, що за такий журнал можна потрапити в п’ятнадцятий табір, сімейний - той, що зветься Йодок. Я не раз приймав замовлення від цього табору. Коротше кажучи, у цих журналах посередині постер із сеульськими спортсменами. Ґа підняв такий, оцінюючи бійця, і тут помітив, що я на нього дивлюся. Мене щодо командира попереджали, і мені стало не по собі.

К. Кі перебила його:

- Хто попереджав - чоловік чи жінка?

- Чоловіки, - відповів товариш Бук. - Командир Ґа встав. У його руці був той постер. Він схопив щось зі столу і пішов на мене, і я подумав: ну що, не перший раз мене битимуть, переживу. Я чув, що тих, кого він раз бив, він більше не чіпає. І ось він іде на мене. Він відомий своєю холоднокровністю: під час бою ніколи не демонструє емоцій. Він усміхався, коли виконував тві чхаґі , розвертаючись спиною до суперника, щоб його спровокувати.

«Товаришу!» - дуже глузливим тоном звернувся до мене Ґа. Тоді зупинився і став придивлятися. Люди вважають, що я звуся «товаришем», бо запобігаю перед начальством - а насправді я з близнюків, і, як водиться, нас із братом назвали однаковими іменами. Мама називала нас «товариш Бук» і «громадянин Бук», щоб не плутати. Людям це сподобалося: мій брат і досі «громадянин Бук»…

Точно, ми, напевно, бачили ці відомості в його особовій справі. Як ми могли пропустити таку деталь! Більшість людей недолюблює близнюків, бо їхні родини отримують додаткову допомогу на дітей. Це пояснює багато що в зовнішності Бука й дає нам перевагу, якою варто скористатися.

Бук продовжив:

- Командир Ґа показав мені постер. То був просто якийсь молодик - володар чорного пояса з татуюванням дракона на грудях. «Вам це подобається? - спитав командир Ґа. - Цікавить?» Він говорив так, що було зрозуміло: помилитися з відповіддю небезпечно, але я не розумів, чого він від мене хоче. «Тхеквондо - давній і шляхетний спорт, - відказав я. - А мені час додому, мене сім’я чекає».

«Усі необхідні життєві уроки, - проголосив Ґа, - нам дають наші вороги»

Тільки тоді я помітив, що предмет, який він узяв зі столу, - це тобок. Він кинув його мені. Одяг був сирий і тхнув несвіжим тілом. Я чув, що коли не прийняти його виклик, він тебе просто поб’є. Але якщо почати відбиватися, то він зробить із тобою ще гірше - таке, що й не сказати.

«Я не бажаю вдягати тобок», - твердо сказав я.

«Звичайно, - відповів він. - Це на ваш розсуд».

Я просто уважно подивився йому в очі, шукаючи відповіді, що буде далі.

«Ми дуже вразливі, - сказав Ґа. - Нам треба завжди бути насторожі. Ану перевірю твою внутрішню силу ». Він розстібнув мені сорочку, приклав вухо до моїх грудей і вдарив мене спочатку по боках, потім по спині. Потім - у живіт. Бив і казав щось на зразок: «Легені чисті, нирки міцні, уникайте алкоголю!» Потім сказав, що хоче перевірити мою симетричність. У нього був у кишені апарат, дуже маленький, - і він мене зняв для цієї перевірки…

Ми спитали Бука:

- Командир Ґа знімав відео? Не було чути мотору відеокамери?

- Ні, - сказав він.

- Гудіння, дзижчання не було?

- Воно запищало, - сказав Бук. - Тоді командир Ґа продовжив: «Перший імпульс іноземця - учинити агресію». Він сказав, що мені слід навчитися протистояти цій агресії: «Відбивати такі імпульси зовні - це бути готовим відбити їх ізсередини!» - сказав він. Потім командир навів кілька прикладів ситуацій на зразок: «Що ви зробите, якщо зараз на дах сядуть американці і спустяться на мотузках вентиляційними шахтами? Що ви будете робити в разі чоловічого нападу японця?»

«Чоловічого нападу?» - не зрозумів я.

Він поклав мені руку на плече, випростав мою руку й схопив мене за стегно. «Гомосексуального нападу, - сказав Ґа мені, як дурному. - Японці цим відомі. У Маньчжурії японці ґвалтували всіх підряд: жінок, чоловіків, панд у зоопарку ». Він підставив мені ногу, і я впав, розбивши брову об кут столу. Відтоді в мене цей шрам. І тепер - моє запитання.

На цьому товариш Бук зупинився, як навмисне, - наче зрозумів, що недомовленість нас до сказу доводить.

- Просимо вас продовжувати! - сказали ми.

- Спочатку мені потрібна ваша відповідь, - сказав він. - Інші слідчі, оті старші, весь час мені брешуть. Кажуть: «Назвіть нам ваші засоби таємної комунікації. Ваші діти хочуть вас бачити, вони просто тут, нагорі . Скажіть те і те - і зможете побачитися з дружиною. Вона вас чекає . Назвіть вашу роль у змові - і можете йти додому до своєї сім’ї».

- Наша команда не вдається до обману, - сказали ми йому. - Ми відповімо на ваше запитання, і, коли хочете, зможете перевірити.

У нас була з собою справа товариша Бука. Чучак показав її, і Бук упізнав офіційну синю папку й червону мітку.

Товариш Бук якусь мить дивився на нас, а тоді продовжив:

- Я впав лицем донизу, а командир Ґа стрибнув мені на спину. Він там просто всівся і продовжував свою лекцію. Мені кров заливала очі. Командир Ґа підхопив знизу мою праву руку й викрутив її назад.

К. Кі, яка слухала, широко розплющивши очі, сказала:

- Цей прийом називається захва`том Кімури.

- Ви не уявляєте, як це було боляче: у мене плече відтоді гірше рухається. «Будь ласка, - благав його я, - я просто затримався на роботі. Відпустіть мене, командире Ґа». Він відпустив руку, але з моєї спини не зліз. «Як ти міг не відбити чоловічий напад?! - сказав він. - Присягаюся, не може бути нічого гіршого, нічого принизливішого для чоловіка, ніж це, - та й який він уже після того чоловік! Як ти міг не відбиватися з усієї сили, незважаючи ні на що… хіба що ти насправді хотів, хіба що ти в глибині душі хочеш, аби на тебе кинувся чоловік і ти не зміг відбитися . Ну то твоє щастя, що це я, а не якийсь там японець. Твоє щастя, що я достатньо сильний, аби тебе захистити, дякуй своїй долі, що тут є я й можу це зупинити!»

- І все? - спитали ми. - На тому все скінчилося?

Товариш Бук кивнув.

- Чи командир Ґа розкаявся у своєму вчинку?

- Останнє, що я пам’ятаю, - це ще один спалах його апарата. Я лежав обличчям донизу, усюди була кров.

Кілька секунд товариш Бук мовчав: у всьому приміщенні було тихо, чути було лише, як униз підлогою тече сеча. Потім Бук спитав:

- Чи жива моя сім’я?

Ось у такі моменти Пубйок уміє діяти значно розумніше.

- Я вже готовий до всього, - додав товариш Бук.

- Відповідь: ні, - сказали ми.

Ми вивели Бука з калюжі й прикували його у вищій частині приміщення. Потім стали збирати свої речі, щоб іти до драбин. Його погляд був спрямований углиб себе: такий погляд людини, яка щось шукає у своїй пам’яті, практично неможливо вдати, і ми сприймаємо його за ознаку щирості.

Тут Бук підвів очі:

- Я подивлюся справу, - попросив він.

Ми дали йому папку.

- Обережно, - попередили ми, - там фотографія.

Узявши папку, він на мить завмер.

Ми сказали:

- Слідство каже, що схоже на отруєння чадним газом. Їх знайшли в їдальні біля обігрівача: там вони всі зібралися й разом загинули.

- Мої донечки, чи вони були в білих сукнях? - спитав товариш Бук,

- Одне запитання, - нагадали ми. - Ми ж домовились. Хіба ви допоможете нам зрозуміти, чому командир Ґа влаштував оцю штуку з актрисою?

Товариш Бук сказав:

- Командир Ґа ніяк не пов’язаний зі зникненням актриси: він пішов у 33-тю в’язницю й не повернувся звідти. Він загинув у шахті.

І тут Бук різко підняв голову й глянув на нас:

- Заждіть, ви про якого командира Ґа? Ви ж знаєте, що їх двоє. Той Ґа, який розбив мені брову, - мертвий.

- Ви про справжнього командира Ґа? - спитали ми. - А хто ж такий несправжній? Чому ж несправжній вибачився перед вами за вчинок справжнього?

- Вибачився?

- Самозванець сказав, що вибачається за цей шрам, за те, що він із вами зробив.

- Це якісь дурниці, - сказав Бук. - Командирові Ґа немає за що переді мною вибачатися. Він зробив мені найбажаніший подарунок, єдине, чого я не міг добути сам для себе!

- Який? - спитали ми.

- А то ж який - убив справжнього командира Ґа, звісно!

Ми перезирнулися:

- Тобто він не лише вбив актрису з дітьми, він ще й міністра КНДР убив?

- Він не вбивав Сан Мун і її дітей. Ґа перетворив їх на маленьких пташок і навчив їх сумної пісні. І вони полинули на захід сонця, туди, де ви ніколи їх не знайдете!

Ми раптом замислилися, чи не правда це - може, актриса з дітьми десь ховаються? Адже Ґа живий, чи не так? Але в кого вона, де її тримають? У КНДР легко зробити, щоб хтось зник. А от щоб з’явився знов - який чарівник таке може?

- Якби ви допомогли нам, ми б постаралися допомогти вам, - запропонували ми Букові.

- Допомогти вам? Моя сім’я загинула, друзі загинули, я загинув. Не буду я вам допомагати.

- Гаразд, - сказали ми й стали збиратися. Було вже пізно, і ми зовсім виснажилися.

Я помітив на руці в товариша Бука золоту обручку. Сказав Чучакові її зняти.

Чучак полохливо озирнувся, потім узяв Бука за руку й спробував стягти обручку.

- Туго сидить, - сказав Чучак.

- Слухайте, - сказав товариш Бук. - У мене ж більше від них нічого не залишилося - від жінки, дочок!

- Дійте, - сказав я Чучакові. - Він нам більше не знадобиться.

К. Кі взяла кусачки:

- Я зніму!

- Ненавиджу вас! - сказав товариш Бук.

Він сильно крутнув обручку, обдираючи шкіру, - і золото вже було в моїй кишені. Ми розвернулися й пішли.

- Я більше нічого вам не скажу! - крикнув нам услід товариш Бук. - Ви тепер не владні наді мною, усе! Чуєте? Я тепер вільний. Ви не маєте наді мною влади. Чуєте?!

Ми по черзі полізли скобами нагору з ями. Скоби були слизькі, діяти треба було обережно.

- Одинадцять років! - кричав і далі товариш Бук, і сирим цементним приміщенням котилася луна. - Одинадцять років я постачав у ці в’язниці те, що замовляли. Замовляли форми дитячих розмірів, уявляєте! Тисячі. Роблять і вдвічі менші ка`йла. У вас є діти? Одинадцять років лікарі в цих в’язницях не замовляли ліків, а кухарі - ніяких продуктів, крім пшоняної крупи та солі. Возили те пшоно й сіль, тоннами! Жодна в’язниця ні разу не замовила хоча б пару чобіт, хоч один брусок мила. Пакети для крові їм давай! Кулі та колючий дріт - сьогодні на завтра! Я свою сім’ю підготував. А ви готові? Ви знаєте, що вам тоді робити?

Підіймаючись один за одним оцинкованими скобами, ті з нас, хто мав дітей, намагалися зосередитися на своїх рухах, а стажери - стажери ж узагалі вважають себе поза всіма небезпеками, правда? К. Кі вела перед, освітлюючи шлях своїм налобним ліхтариком. Коли вона зупинилася й озирнулася вниз на нас, ми теж зупинилися. Подивилися на неї, на світло, що било нам в очі.

Вона спитала:

- Що, Рьоктосан дезертирував?

Ми всі мовчали. У тиші стало чути, як Бук і далі говорить про те, що дітей вішають і закидають камінням і таке інше.

К. Кі простогнала, сумно й розчаровано:

- І Рьоктосан теж… - і похитала головою. - Чи залишився хоч один, хто не виявиться боягузом?

Тут запрацювали помпи, і, на щастя, ми більше нічого не почули.

Коли командир Ґа повернувся в дім Сан Мун, у нього на боці був пістолет у стилі Дикого Заходу. Перш ніж він постукав, Брендо попередив увесь дім, що він уже тут. Сан Мун вийшла до нього в простому чосон-оті: біла чоґорі[38] і чхіма[39] у світлих квітах. То був селянський одяг, у якому вона з’являлась у фільмі «Істинна дочка Батьківщини».

Сьогодні вона не відправила його в льох. Він прийшов з роботи і тепер був удома, і його зустрічали, як нормального чоловіка зі служби. Син і дочка стояли струнко в шкільній формі, хоча вони сьогодні в школі й не були. Вона не відпускала їх з дому, відколи він приїхав. Він називав дітей «дівчинка» і «хлопчик», бо Сан Мун відмовилася сказати їхні імена.

У дівчинки в руках була дерев’яна таця з гарячим мокрим рушником, яким батько витирав пил з обличчя, шиї, тильного боку рук. Хлопчик приносив тацю, на яку батько складав, знімаючи, всі свої ордени й медалі. Командир Ґа вийняв на тацю все з кишень: кілька військових вонів[40], квитки на метро, міністерське посвідчення - і в мішанині цих повсякденних речей два командири Ґа стали одним. Але коли монетка впала з таці на підлогу, хлопчик перелякано здригнувся. Якщо десь і лишався дух командира Ґа - то він був у напружених позах дітей, у відчутті навислої над ними загрози покарання.

Потім дружина розгорнула перед ним тобок, як ширму, щоб він міг тут же, на місці, спокійно перевдягтися. Коли він урешті вдягнув тобок, Сан Мун звернулася до дітей:

- Ідіть, позаймайтеся музикою.

Коли діти пішли, вона прислухалася до перших нот, перш ніж щось сказати, а потім, коли музика здалася їй надто тихою, пішла на кухню й покрутила ручку гучномовця так, щоб за його звуком їх не можна було підслухати. Він пішов за нею, почув у її голосі роздратування, коли вона сказала, що по радіо нова оперна діва співає «Море крові».

Сан Мун узяла в нього зброю. Відкрила барабан і переконалася, що куль у ньому немає. Потім ворухнула дулом у бік Ґа:

- Я маю знати, звідки в тебе ця зброя.

- Його робили на замовлення, - відповів він. - Це один такий.

- О, я впізнаю цей пістолет, - сказала вона. - Скажи, хто тобі його дав?

Сан Мун підставила стілець до кухонного столу й стала на нього. Поклала пістолет на шафу з посудом.

Він дивився, як її тіло витягується, змінює форму під чосон-отом. З-під краю одягу стало видно кісточки, і ось уже вся її вага балансує на пальцях ніг. Він подивився на ту шафку, куди було сховано пістолет, гадаючи, що ще там може бути.

Пістолет командира Ґа лежав на задньому сидінні «мерседеса», але він усе ж запитав:

- Твій чоловік носив зброю?

- Носить, - підкреслила вона.

- Хіба твій чоловік носить зброю?

- Ти не відповів на моє запитання. Я знаю той пістолет, який ти приніс. Його в кількох фільмах знімали - у п’яти, не менше. Це той самий пістолет із перламутровим руків’ям, з якого холоднокровні ковбойської зовнішності американці завжди стріляють у мирне населення.

Сан Мун спустилася зі стільця, знову засунула його під стіл. На підлозі були сліди, що свідчили: подібне робилося неодноразово.

- Дак-Хо дав це тобі зі складу реквізиту, - припустила вона. - Він чи то мені на щось натякає, чи я взагалі не розумію, що відбувається.

- Мені його дав Великий Керівник, - відповів він.

Сан Мун скривилася:

- Не зношу цього голосу, - зізналася вона: оперна діва дійшла до арії, що славила мучеництво снайперських загонів на горі Мьохянсан. - Треба звідси вийти, - сказала актриса й вийшла на веранду.

Він пішов із нею; гріло приємне надвечірнє сонце, і з гори Тесон відкривався краєвид усього Пхеньяна. Унизу, над ботанічними садами, переверталися в повітрі ластівки. На цвинтарі старі люди готувалися до власної смерті, розкриваючи паперові парасольки й навідуючи могили інших.

Сан Мун закурила, в очах її з’явилися сльози, і невдовзі потік макіяж. Вона стала біля Ґа коло поруччя. Він не знав, чи можна точно визначити, правдиві сльози актриси чи ні. Розумів лише те, що, справжні чи награні, ці сльози - не за її чоловіком. Може, плакала, бо їй уже тридцять сім років, чи тому, що до неї більше не приходили в гості друзі, чи через те, як діти в іграх карали ляльок за те, що ті нечемно їм відповідали…

- Великий Керівник сказав мені, що придумує тобі нову роль у кіно.

Сан Мун відвернулася, щоб випустити дим:

- Великий Керівник зараз має в серці місце лише для опери, - сказала вона й простягла йому свою цигарку, докурити. Ґа узяв і затягнувся.

- Я знала, що ти сільський, - сказала вона. - Он як ти цигарку тримаєш. Що ти знаєш про Великого Керівника й про те, буде чи не буде в мене нова роль?

Ґа взяв цигарку з її пачки й закурив нову.

- Колись я курив, - мовив він. - А в тюрмі втратив цю звичку.

- Ця тюрма має щось для мене означати?

- Нам там показували фільм «Істинна дочка Батьківщини».

Вона відкинулася на поруччя, зіпершись на лікті. Від цього її плечі піднялися, обриси кісток тазу проступили крізь білий чосон-от.

- Я тоді зовсім дитиною була, взагалі не уявляла, як грати…

Вона питально подивилася на нього: ну, як сприйняли цей фільм?

- Я раніше жив на морі, - сказав він. - У якийсь момент я майже одружився. Тобто міг одружитися. Могло б вийти. То була дружина мого колеги по кораблю, доволі красива.

- Але якщо вона була дружина, то вона вже була заміжня, - зауважила Сан Мун і, не розуміючи, подивилася на нього. - Чому ти мені про це розповідаєш?

- О, її чоловік зник, - пояснив командир Ґа. - Її чоловік просто відплив до світла. У тюрмі, де було не дуже добре, я намагався думати про неї, про мою майже дружину, щоб набратися сили…

Перед ним з’явився образ капітана з портретом дружини на його старечих грудях: колись чорнило було чорне, а тепер стало розмито-блакитним, наче пересувалося вглиб під шкіру, - акварель на місці непорушного образу, просто туманна пляма там, де була кохана жінка. Оце в нього сталося в тюрмі з дружиною другого помічника: вона зникла з очей, просочилася кудись із його пам’яті.

- А потім побачив на екрані тебе й зрозумів, яка та жінка насправді звичайна. Вона вміла співати, хотіла чогось у житті досягти, але ти показала, що її краса - це майже краса, це, можливо, краса. Правда в тому, що коли я думав про жінку, якої не вистачало в моєму житті, я бачив саме твоє обличчя.

- А та - майже, можливо, дружина? Що сталося з нею?

Він знизав плечима.

- Нічого? - спитала вона. - Ти більше її не бачив?

- Де б я міг її побачити? - здивувався він.

Він сам не помітив, а Сан Мун звернула увагу, що музика припинилася. Вона підійшла до дверей, покричала, доки діти продовжили.

Сан Мун звернулася до нього:

- Ти, напевно, маєш сказати мені, за що тебе посадили туди.

- Я побував в Америці, і там мою душу засмітив капіталізм.

- У Каліфорнії?

- У Техасі, - сказав він. - Звідти я привіз собаку.

Вона схрестила руки на грудях.

- Мені це все не подобається. Напевне, ти - якась частина планів мого чоловіка, він тебе, мабуть, послав якусь штуку мені влаштувати - інакше його друзяки тебе б убили. Не знаю, чому ти тут розказуєш це все мені, а тебе ніхто не вбив.

Вона дивилася в бік Пхеньяна, наче шукаючи відповідь у місті. Він спостерігав, як на її обличчі змінюються почуття, немов погода: хмарна непевність; жаль - і за помахами вій покотилися дощові краплини. Вона була неймовірною красунею, справді - але він тепер зрозумів, що не тому він закохався в неї там, у таборі - а через те, що порухи її душі моментально відображувалися на обличчі. Звідси - акторська сила, непідробність. Він зрозумів, що коли б хотілося закарбувати на тілі всі її настрої, то він мусив би зробити двадцять татуювань. Так доктор Сон це відчував у Техасі, де куштував барбекю. Ґіль - попиваючи віскі й жартуючи з японською барменкою. А ось він - на балконі самого командира Ґа, поряд із Сан Мун, у якої по обличчі котяться сльози, і за декорацію йому - весь Пхеньян унизу. Тепер йому не важливо, що станеться далі.

Він нахилився до неї. Довершити це щастя міг лише дотик. Якщо він зможе витерти їй сльозу - цей момент буде вартий чого завгодно.

Вона обережно стежила за ним.

- Ти казав про чоловіка твоєї «майже дружини». Що він зник, відплив до світла. Ти його вбив?

- Ні, - сказав він їй. - Він дезертирував. Утік на рятувальному плоту. Коли ми вийшли на палубу й стали його виглядати, ранкове сонце над океаном було таке ясне, що, здавалося, його поглинуло світло. У нього на грудях був витатуйований портрет дружини, тож вона буде з ним завжди, навіть якщо він з нею не буде. Але не хвилюйся, я не дам тобі перетворитися на туманний спогад!

Він бачив: їй не сподобалася чи то відповідь, чи то те, як вона прозвучала. Але тепер його історія - частина її історії. Тут нічого не вдіяти. Він простягнув руку, торкнувся її щоки.

- Не займай мене, - попросила вона.

- А твій чоловік, якщо хочеш знати, - у нього темрява, - промовив він. - Він пішов у темряву.

Десь унизу почулося, що їде велика машина. На гору рідко заїжджали автомобілі, і Ґа став вдивлятися вниз, у ліси, сподіваючись розпізнати, що там їде, між деревами.

- Не хвилюйся, - заспокоїв її Ґа. - Правда в тому, що Великий Керівник має для мене завдання, а коли воно скінчиться, гадаю, ти мене більше не побачиш.

Він глянув на неї уважно, намагаючись побачити, як вона сприйме ці слова.

- Я багато років працювала з Великим Керівником, - сказала вона. - Двадцять фільмів. Я б не була аж так упевнена, що може бути в нього на думці.

Звук двигуна наближався, сумнівів бути не могло: важкий дизель, передача глухо порипує… На балкон сусіднього будинку вийшов товариш Бук і подивився вниз. Але хоча він машини в заростях і не розгледів, обличчя його спохмурніло. Вони з Ґа обмінялися довгими обережними поглядами.

Товариш Бук гукнув їм:

- Швидко, заходьте до нас, часу мало!

Він зайшов у дім.

- Що це? - спитала Сан Мун.

- «Ворон», - відповів Ґа.

- Що значить «ворон»?

Біля поруччя вони почекали й побачили, як машина з’явилася на відкритій ділянці шляху.

- Ось він, - Ґа показав на чорний тент. - Ото «ворон».

Якусь мить вони спостерігали, як машина поволі пнеться нерівною дорогою до їхнього будинку.

- Не розумію, - сказала вона.

- Що тут розуміти? Це машина, яка приїжджає й забирає.

У таборі він, бувало, фантазував, що міг би підібрати в тому ангарі, коли б бодай за хвилину до від’їзду дізнався, що його повезуть на рудники. Голка, цвях, бритва - чого б не віддав за таке в тюрмі! Шматочок дроту - було б сильце птахів ловити. Шматок гуми - було б із чого пастку на щурів зробити. А скільки разів йому бракувало простої ложки! Але тепер його хвилювало інше.

- Веди дітей у льох, - наказав він. - А я вийду й зустріну машину.

Сан Мун із жахом подивилася на Ґа.

- Що відбувається? - прошепотіла вона. - Куди тебе повезе ця машина?

- А ти як гадаєш? У нас нема часу. Просто сховайся з дітьми в льосі. Їм потрібен я.

- Я сама туди не піду, - заявила вона. - Я там ніколи ще не була. Ти не можеш покинути нас у якійсь норі!

Товариш Бук знову вискочив на балкон. Він застібав комір.

- Та йдіть же, - сказав він, пов’язуючи чорну краватку. - Ми вже готові. Часу обмаль, приєднуйтеся до нас.

Натомість Ґа пішов на кухню й зупинився перед ванною для прання на підлозі. Вона була закріплена на ляді, з якої спускалася драбина до льоху. Ґа глибоко вдихнув і подався вниз. Він намагався не думати про шахти 33-го табору, про ранковий спуск у пітьму й вечірній вихід - теж у пітьму.

Сан Мун привела дітей. Ґа допоміг їм спуститися й смикнув за шнур, вмикаючи лампочку. Коли настала черга Сан Мун спускатися, він сказав:

- Візьми зброю!

- Ні, - заперечила вона. - Ніякої зброї.

Ґа допоміг їй спуститися, потім зачинив ляду. Її чоловік вивів у підземелля дріт, смикнувши який можна було набрати в раковину води і таким чином замаскувати хід.

Усі четверо трохи постояли під драбиною, лампочка гойдалася, очі пристосовувалися до темряви. Потім Сан Мун сказала: «Ну ж бо, діти», - і взяла їх за руки. Вони пішли в темряві вперед і побачили, що прохід закінчувався через п’ятнадцять метрів, пролігши під будинком і трохи під дорогою.

- А що далі? - спитала Сан Мун. - Де вихід?

Він трохи пройшов у темряву в її бік, але зупинився.

- Тут немає шляху до втечі? - спитала вона. - Нема виходу?

Вона підійшла до нього, роззираючись і не вірячи своїм очам.

- Що ви робили внизу стільки років?

Ґа не знайшовся з відповіддю.

- Років! - повторила вона. - Я гадала, тут під будинком цілий бункер. Що є система. А тут яма й усе. На що ви час витрачали?

Понад стінами тунелю стояли мішки з рисом і дві бочки з зерном, їхні ООНівські печатки досі лишалися цілими.

- Тут навіть лопати немає! - сказала вона. З меблів посеред тунелю були два предмети: крісло й книжкова шафа, заставлена рисовим вином та DVD-дисками. Вона схопила один з них і сказала: «Кіно?!» Ґа вже уявляв, що саме вона вигукне потім.

Але тут усі подивилися вгору: почулася якась вібрація, приглушений звук мотора, і раптом земля зі стелі посипалася їм в обличчя. Дітьми оволодів якийсь жах, коли вони закашлялися й стали затуляти запорошені очі. Ґа повів їх до драбини й світла. Витер їм очі рукавом тобока. У будинку над ними почувся звук відмикання дверей, хтось пройшовся дощаною підлогою й відчинив ляду. Сан Мун широко, перелякано розплющила очі й схопилася за нього. Коли Ґа подивився вгору, над ними відкрився світляний квадрат. У ньому з’явилось обличчя товариша Бука:

- Прошу, сусідоньки. Сюди вони підуть перевіряти в першу чергу.

Він простягнув руку Ґа.

- Без паніки, - заспокоїв товариш Бук. - Ми вас візьмемо з собою.

Командир Ґа взяв сусіда за руку.

- Ходімо, - звернувся він до Сан Мун, і, коли вона не рушила з місця, крикнув: - Ану!

Маленька сім’я по черзі вибралася з льоху.

Разом усі проскочили через бічний двір на кухню до Бука.

На кухні за столом, укритим скатертиною, вишиваною білим по білому, сиділи дочки Бука. Дружина Бука саме вдягала через голову останній дівчинці біле платтячко, а товариш Бук приніс стільці для гостей. Ґа бачив, що Сан Мун готова втратити самовладання, але спокій, що панував у сім’ї Бука, не дав їй цього зробити.

Ґа і Сан Мун сіли навпроти сім’ї Бука, хлопчик і дівчинка - між ними, усі четверо були притрушені землею. На середині столу стояла банка консервованих персиків і ключ, щоб її відкривати. На «ворона», який стирчав перед будинком, тут, схоже, увагу не звертали. Товариш Бук роздав усім скляні десертні мисочки й ложки. Дуже обережно відкрив персики, так спокійно, що було чути, як ніж ріже кришку, прорізає коло з нерівним краєм, а банка порипує. Дуже обережно Бук підважив ложкою ту кришку, щоб вона не потрапила в сироп. Усі дев’ятеро мовчки сиділи й дивилися на персики. Потім у дім зайшов солдат. Під столом хлопчик схопив Ґа за руку, той відповів маленькій руці потиском, запевняючи: усе буде гаразд. Коли солдат підійшов до столу, ніхто не поворухнувся. У солдата не було хромованого «калашникова», узагалі жодної зброї Ґа в нього не помітив.

Товариш Бук удав, що не помічає солдата.

- Головне - ми тут усі зібралися! - сказав він і поклав шматок персика в скляну мисочку. Передав її, потім наступну - і невдовзі на столі колом стояло дев’ять мисочок зі шматком персика в кожній.

Солдат постояв, подивився на це.

- Я шукаю командира Ґа, - сказав він. Здається, йому не дуже хотілося вірити, що один із цих чоловіків за столом - славетний командир Ґа.

- Я - командир Ґа!

Надворі їм почувся звук лебідки.

- Це вам, - солдат вручив Ґа конверт. Там лежали ключ від машини й запрошення на державний бенкет, на якому хтось написав від руки: «Чи будете ласкаві завітати до нас?»

Надворі з кузова «ворона» вивантажували класичний «мустанг» блакитного кольору. Машину за допомогою лебідки звозили по двох металевих пандусах. «Мустанг» був точно таким, як оті класичні машини, які він бачив у Техасі. Він підійшов до машини, провів по її крилі рукою - у ньому були непомітні для ока, але відчутні на дотик сліди ручного кування. Бампер був не хромований, а посріблений, габаритні вогні - з червоного гутного скла. Ґа сунув голову під машину: там виявилася ціла сітка імпровізованих тримачів і поперечин, зварених вручну, якими корпус приєднувався до двигуна від «мерседеса» і рами від «лади».

Товариш Бук теж підійшов до машини. Він був явно в пречудовому настрої - полегшеному й піднесеному.

- Головне тут ось що, - пояснив він. - Нам ті персики не знадобилися, чуло моє серце. Але таке тренування, така хибна тривога - це дітям на користь. Головне - практика.

- Ми що, просто тренувалися? - не зрозумів Ґа.

Бук просто посміхнувся й простягнув Ґа іншу банку персиків, невідкриту.

- Це вам на чорний день, - сказав Бук. - Я допоміг закрити 49-й завод із консервування фруктів, перш ніж його спалили, і я прихопив ящик з останньої партії собі.

Бук був такий вражений, що похитав головою:

- Схоже тебе, друже, жодне лихо не торкнеться! Тобі вдалося таке, чого я зроду-віку не бачив, і я знав, що все буде добре. Просто знав і все.

Ґа стояв із червоними очима, запорошений.

- Що вдалося? - спитав він.

Товариш Бук показав на машину, будинок:

- Оце все. Те, що ти робиш.

- А що я роблю?

- У нього й назви нема, - відповів Бук. - А нема, бо ніхто ще такого не робив!

До кінця дня Сан Мун зачинилася з дітьми в спальні, і там запала така тиша, яка настає лише зі сном. Навіть вечірні новини з гучномовця не розбудили їх. Унизу в тунелі сидів лише командир Ґа з собакою, від якого сильно тхнуло цибулею, котру він отримував за кожен виконаний трюк.

Нарешті, коли іржаво-руде, воскове сонце кинуло відблиски на поверхню ріки, вони вийшли. Сан Мун вбралася в офіційний чосон-от платинового кольору, настільки вишуканий, що його шовк на мить спалахував розкришеними діамантами, а потім пригасав і темнів, наче сажа. Його високий поясок оздоблювали дрібні перли. Поки вона готувала чай, діти всілися на підвищенні й заграли. Почала мелодію дівчинка на своєму каяґемі, вочевидь, такому давньому, що ще пам’ятав руки придворних музикантів. Вигнувши зап’ястя, вона перебирала струни на лад давнього санджо. Хлопчик старанно підігравав на теґемі. Йому ще бракувало дихання грати на цій вибагливій флейті, а пальчики були затонкі, щоб затуляти отвори на найвищих нотах, і він натомість їх виспівував.

Сан Мун опустилася на коліна перед командиром Ґа й розпочала японську чайну церемонію. Виймаючи чай із вільшаної коробочки та заварюючи його в бронзовій чаші, вона говорила:

- Оці речі, - вона вказала на тацю, чашки, мішалку, черпачок, - хай вони не вводять тебе в оману. Вони не справжні. Це реквізит до мого останнього фільму «Жінка для втіхи»[41]. На жаль, його прем’єра так і не відбулася.

Вона заварювала чай, так щоб він обертався в бамбуковій чаші за годинниковою стрілкою.

- У фільмі я готую вечірній чай для японських офіцерів, які решту вечора будуть займатися мною.

Він спитав:

- То я зараз у ролі окупанта?

Вона повільно покрутила чашу в руках, чекаючи, поки чай правильно настоїться. Перш ніж передати йому чашку, вона один раз дихнула на чай, сколихнувши його поверхню. Поділ чосон-ота лежав навколо неї сяючим колом. Вона вручила Ґа чашку й уклонилася до дерев’яної підлоги, показавши весь обрис тіла.

Прилігши щокою на дошки, вона промовила:

- Ну це ж тільки фільм…

Поки Сан Мун шукала його найкращу форму, Ґа пив чай і слухав музику. У бічних променях здавалося, що в західні вікна видно все аж до самого Нампхо і Корейської затоки. Пісня була чиста й вишукана, і навіть те, що діти інколи збивалися з нот, тільки оживлювало музику, робило її несподіваною. Сан Мун одягла його, а потім, стоячи перед ним, приколола на груди всі відповідні медалі.

- Оця, - пояснювала вона, - від самого Великого Керівника.

- А за що?

Вона знизала плечима.

- Причепи її зверху, - сказав він.

Вона звела догори брови - яке мудре рішення! - і зробила, як він сказав.

- А оцю вручив генерал Ґук за хоробрі вчинки, не уточнюючи які.

Від її уваги й краси він навіть розгубився. Забув, хто він і в якій ситуації перебуває.

- Ти гадаєш, - спитав він, - що я хоробрий і не потребую уточнень?

Вона застібнула йому нагрудну кишеню й поправила краватку.

- Не знаю, - сказала вона, - друг ти моєму чоловікові чи ворог. Але ти мужчина й повинен пообіцяти мені захищати моїх дітей. Те, що сталося сьогодні, - такого ніколи більше не повинно бути.

Він показав на велику медаль, яку вона йому не причепила. То була рубінова зірка на тлі полум’я Чучхе.

- А що це? - спитав.

- Будь ласка, - сказала вона. - Просто пообіцяй мені.

Він кивнув і не відвів від неї очей.

- Це медаль за перемогу над Кімурою в Японії, - пояснила вона, - хоча насправді за те, що ти після цього не дезертирував. Ця медаль - просто частина комплексу.

- Якого комплексу?

- Оцей будинок, - пояснила вона, - твоя посада, інше всяке…

- Дезертирував? Хто б міг залишити тебе?

- Гарне питання, - відказала Сан Мун. - Але в той час моя рука ще не належала командирові Ґа.

- Я переміг Кімуру, еге? То почепи мені її!

- Ні, - сказала вона.

Ґа кивнув, довіряючи її думці.

- Пістолет мені треба? - спитав він.

Вона похитала головою.

Перед виходом вони зупинилися подивитися на золотий пояс, підсвічений за склом. Він був розташований так, щоб гість, заходячи в дім, передусім помічав його.

- Мій чоловік… - почала Сан Мун, але не доказала.

Її настрій осяяв салон автомобіля. Сонце сідало, але в небі ще залишалася світла блакить. Ґа в армії водив лише великі машини, але пристосувався, попри те, що маленька коробка передач від «лади» заїдала з двигуном «мерседеса». А всередині машина була оздоблена чудово: панель із червоного дерева, інкрустована перламутром. Спочатку Сан Мун хотіла сісти сама на заднє сидіння, але він умовив її перебратися наперед, до нього, кажучи, що в Америці жінки сидять так поряд зі своїми чоловіками.

- Чи подобається тобі ця машина, цей «мустанг»? - спитав він. - Американці роблять найкращі машини. Цю там дуже поважають.

- Я знаю цю машину, - сказала вона. - Я в ній раніше була.

- Сумніваюся, - сказав Ґа. Вони їхали серпантином із гори з такою швидкістю, щоб не опинятися в хмарі пилу, яка вставала за ними.

- Це ж, напевне, єдиний «мустанг» у Пхеньяні. Великий Керівник замовив його, щоб справляти враження на американців, щоб показати, мовляв, ми можемо й у нас такі машини робити, навіть потужніші.

Сан Мун провела руками по оббивці. Вона опустила дзеркальце й подивилася на себе.

- Ні, - промовила вона. - Це та сама машина. То була декорація до одного з моїх фільмів, там, де американці відступають і Мак-Артура ловлять, коли він тікає. Той боягуз тікав саме в оцій машині. У мене була сцена просто на оцьому сидінні. Я мала поцілувати зрадника, щоб добути інформацію. Той фільм знімався багато років тому…

Розмови про кіно помітно зіпсували їй настрій.

Вони проїхали понад цвинтарем Мучеників Революції. Почесна варта з позолоченими гвинтівками вже пішла додому на ніч, і в довгих тінях бронзових надгробків де-не-де виникали якісь люди. У сутінках ці примарні фігури, пригнувшись, рухалися швидкими перебіжками, підбираючи квіти з могил.

- Ну весь час крадуть квіти! - відзначила Сан Мун, коли вони проїжджали повз. - Просто гидко. Тут лежить мій двоюрідний дід. Ти ж розумієш, що це означає для наших предків, як це, певне, ображає їх?

Ґа спитав її:

- А як ти гадаєш, навіщо вони крадуть квіти?

- Так у тому ж і річ, навіщо? Кому це треба? Що в країні коїться?

Він швидко озирнувся на неї, перевіряючи, чи справді вона не розуміє. Вона ніколи не була такою голодною, щоб з’їсти квітку? Вона не знає, що можна їсти стокротки, лілії, братки й нагідки? Що людина, коли голодна, може з’їсти яскраву фіалку, навіть гірке стебло кульбаби чи ягоду шипшини?

Вони переїхали міст Чхонню, попрямували в південну частину міста й знову проїхали міст коло Янґакто. Був час вечері, у повітрі пахло димом. Навіть у присмерку Тедонґан нагадав йому про стоячу воду в шахтах, чорну, мов руда, і холодну.

Вона сказала виїхати на вулицю Сосон у бік вулиці Путон, але серед великих багатоквартирних будинків на вулиці Чхолліма щось важко вдарило об капот їхньої машини.

«Стріляють? - подумав він спочатку. - Чи, може, якесь зіткнення?»

Командир Ґа зупинився, і вони з Сан Мун вийшли, не зачиняючи дверцят.

Дорога була широка й темна, інших машин на ній не було. У цю вечірню пору сірі й сині відтінки сходяться в одне. Люди пекли ріпу коло бордюрів - у повітрі стояла гірка смуга диму на висоті пояса. Вони збіглися до машини подивитися, що сталося. На капоті лежало маленьке козеня з ґульками ріжків і вологими очима, що дивилися в нікуди. Хтось підняв голову, подивився на дах, де інші кози продовжували пастися й над ними засвічувалися перші зірки. Сліду на капоті не було, але оченята тварини ставали каламутними й наливалися кров’ю. Сан Мун затулила обличчя руками, і командир Ґа поклав їй руку на плече.

Раптом із юрби вискочила молодиця. Вона схопила козеня й помчала вулицею. Вони провели поглядом її, побачили, як гойдається козяча голівка, як з рота тварини по спині в жінки тече темна цівка. Тепер, зрозумів Ґа, юрба дивиться на нього. Для них він був янбан у пишній формі, з красунею дружиною.

Уже вночі вони прибули до Палацу Опери і Балету, майже порожнього, якщо не рахувати кількох десятків пар, які розійшлися маленькими групками, і їхні розмови перетворювалися на тихе бурмотіння під високими стелями, серед каскадів чорних завіс і темно-червоних килимів. На одному з верхніх балконів стояв тенор. Склавши долоні, він співав «Аріран», а внизу, незважаючи на напої та закуски, гості намагалися знайти задоволення в часі чекання перед тим, як матимуть щастя насолоджуватися славним товариством Великого Керівника.

«Аріран, Аріран , - співав тенор, - арарійо…»

- Ото, - показала Сан Мун, - Дак-Хо. Він директор Центральної Кіностудії. Але голос у нього просто незрівнянний.

Командир Ґа і Сан Мун обережно пішли до людей. Яка прекрасна була вона, коли йшла цією залою швидкими дрібними кроками й крізь корейські шовки проступали досконалі обриси її тіла.

Першими на неї звернули увагу чоловіки. У парадній формі й цивільних костюмах, вони зблискували золотими зубами в усмішках, наче Сан Мун і не зникала зі світського товариства так надовго. Здавалося, вони не звертають уваги на скасування прем’єри її фільму чи на появу актриси в товаристві незнайомця, убраного у форму її чоловіка, - немов то не було ознакою, що хтось із їхнього кола зник. Натомість жінки дивилися на неї з неприхованою зневагою, можливо, гадаючи, що коли будуть заодно проти Сан Мун, то не заразяться від неї тією недугою, якої боялися найдужче.

Сан Мун раптом зупинилась і озирнулася до Ґа, немов долала непереборне бажання його поцілувати. Ставши спиною до тих жінок, вона поглянула в очі Ґа на власне відображення:

- Я талановита актриса, - промовила вона до нього. - Я - талановита актриса, а ти - мій чоловік.

Ґа подивився в її невпевнені очі, які наче нічого не бачили.

- Ти - талановита актриса, - повторив він. - А я - твій чоловік.

Потім вона розвернулася, усміхнулась і пішла вперед.

Від групи відокремився якийсь чоловік і пішов їм навперейми.

Сан Мун завмерла, коли він наблизився.

- Командире Паку! - сказала вона. - Як ваші справи?

- Добре, дякую, - відповів він і, склавшись удвоє, мов кишеньковий ножик, поцілував руку Сан Мун.

Підвівши голову, він вигукнув:

- Командире Ґа, як довго ми не бачилися!

На обличчі Пака були сліди перестрілки з південнокорейським патрульним судном.

- О, давно, дуже давно, командире Паку!

- Правда! - промовив Пак. - Але скажіть, чи не помічаєте ви в мені якоїсь зміни?

Ґа подивився на форму Пака, на його масивні персні, на краватку, але все одно його увагу прикували шрами-смуги на щоці командира.

- Аякже, - зауважив Ґа. - Усі зміни - на краще!

- Авжеж, - погодився командир Пак. - А я гадав, ви розсердитеся: адже ви людина ревнива й амбіційна.

Ґа озирнувся до Сан Мун.

Він гадав, що вона в цей момент почуватиметься приємно й заспокоєно, але обличчя її залишалося обережним і напруженим.

Командир Пак показав на медаль у себе на грудях:

- Колись і ви отримаєте свій Хрест Сонґуну[42], - промовив він. - Правда, дають його лише раз на рік, але хай це вас не спиняє!

Ґа сказав:

- То я, може, першим отримаю два такі одразу!

Командир Пак засміявся.

- Здорово сказано, Ґа! Так по-вашому!

Він поклав руку на плече Ґа, наче хотів прошепотіти йому якийсь жарт. Натомість потягнув Ґа за комір і підступно вдарив знизу під ребра, у печінку. Потім Пак пішов геть.

Сан Мун взяла Ґа за руку і спробувала провести його туди, де можна сісти, але він відмовився, хотів стояти.

- Вічно в чоловіків до такого доходить! - сказала вона.

Переводячи подих, Ґа спитав:

- Хто це?

Сан Мун відповіла:

- То був твій найкращий друг.

Люди повернулися до своїх розмов, стоячи групками біля столиків з їжею.

Ґа взявся за бік, потім кивнув:

- Таки, мабуть, сяду. - І вони сіли біля порожнього столика.

Сан Мун стежила за кожним рухом товариства, здається, намагаючись за жестами розгадати, про що вони говорять.

До них підійшла якась жінка, сама. Вираз обличчя в неї був насторожений, але вона принесла Ґа склянку води. Вона була не набагато старша за Сан Мун, але в неї сильно трусилися руки і вода раз у раз вихлюпувалась. У другій руці тримала невеликий таріль із креветками.

Ґа взяв склянку і випив, хоча це викликало біль у шлунку.

Жінка вийняла з кишені промащений папірець і почала складати туди креветок.

- Мій чоловік… - почала вона. - Ми з ним одного віку. У нього таке добре серце, у мого чоловіка. Тобто він би втрутився в оте, що ми зараз бачили. Ні, він би ніколи не міг знести, якщо комусь завдають болю, завжди ставав на захист інших.

Ґа дивився, як вона перекладає креветки на папір по одній. Він дивився на їхні непрозорі білі панцирі й чорні намистинки очей - заради отаких глибоководних креветок вони ризикували життям на «Чунмі».

- Не можу сказати, що в мого чоловіка є якісь особливі прикмети, - продовжувала вона, - на зразок шраму чи родимої плями. Звичайний чоловік, близько сорока п’яти років, починає сивіти.

Ґа тримався за бік від болю. Сан Мун нетерпляче сказала:

- Будь ласка, дайте нам спокій.

- Так, так, - промовила жінка. Подивилася на Ґа. - Ви його часом не бачили там, де ви були?

Ґа поставив склянку:

- Там, де я був?

- Чутки ходять, - промовила жінка. - Люди знають, звідки ви приїхали.

- Ви мене з кимось плутаєте, - сказав він. - Я не в’язень. Я - командир Ґа, міністр тюремних шахт.

- Дуже прошу вас. Мені просто необхідно, щоб він повернувся, я не можу… без нього життя не має сенсу. Його звали…

- Не треба! - втрутилася Сан Мун. - Не кажіть нам його імені!

Жінка перевела погляд від Сан Мун до Ґа.

- Я хочу сказати, це правда?… Ви чули про в’язницю, де роблять лоботомію? - спитала вона. Її рука тремтіла, і в ній звивалася креветка.

- Що? - перепитав Ґа.

- Ні! - обурилася Сан Мун. - Зупиніться!

- Дуже прошу вас, допоможіть мені його знайти! Я чула, що всім, хто туди потрапляє, роблять лоботомію - і вони працюють, як зомбі, усе життя.

- Щоб довести людину до такого, операцій не потрібно, - сказав він їй.

Сан Мун устала. Узяла Ґа за руку й відвела вбік.

Вони змішалася з юрбою, що товклася коло їжі. Тут світло згасло, і оркестр почав налаштовувати інструменти.

- Що відбувається? - спитав він її.

Вона показала на жовту завісу на балконі другого поверху.

- Там з’явиться Великий Керівник, - пояснила вона й зробила крок назад. - Мені треба поговорити з людьми про мій фільм, маю дізнатися, що сталося з «Жінкою для втіхи».

Промінь прожектора торкнувся жовтої завіси, але замість «Ми будемо завжди з тобою» оркестр піднесено заграв «Баладу про Рьоктосана». Тенор заспівав про Рьоктосана, велетня з дитячим лицем із південного Хамґйону! Селянський син став королем японських бійців! Велетень із дитячим лицем побив Сакурабу! Підперезавшись добутим трофеєм, він бажав лише одного - повернутися додому. Єдиним бажанням героя було повернутися в рідний корейський край! Але нашого чемпіона вкрали й убили - зарізали осоромлені японці. Японський кинджал, від сечі мокрий, поставив великого Рьоктосана на коліна.

Невдовзі юрба почала підспівувати. Вони знали, коли тупати, а коли двічі плеснути в долоні. Почулося багатоголосе «ура», коли люди почули, як за лаштунками з гуркотом відчиняються броньовані двері. І коли піднялася жовта завіса, усі побачили кругленьку, приземкувату фігуру з черевцем у білому тобоку і в масці, зробленій подібно до величезного дитячого лиця Рьоктосана. Натовп шаленів. Тут маленький тхеквондист жваво спустився східцями й пробіг коло пошани через юрбу. Він вихопив у когось коньяк і налив собі в отвір маски. Тут він підійшов до командира Ґа, надзвичайно люб’язно вклонився й став у стійку.

Командир Ґа не знав, що робити. Навколо нього й того низенького в масці, котрий підняв кулаки, утворилося велике коло глядачів. Раптом вони обидва опинилися в промені прожектора. Коротун підскакував, швидко підбігав до командира Ґа на відстань удару й тут же відступав. Ґа роззирнувся в пошуках Сан Мун, але, крім яскравого світла, нічого не бачив. Коротун усе танцював перед Ґа та виконував руками й ногами різні удари в повітря. І тут раптом цей чортик у тобоку вдарив усерйоз - наніс швидкий, різкий удар у горло.

Юрбою пронісся радісний вигук, усі підспівували баладі.

Ґа зігнувся навпіл, схопившись за горло.

- Будь ласка… - благально сказав він, а коротун тим часом відійшов на край кола, відпочив, прихилившись до чиєїсь дружини, і знову випив.

Тут чоловічок став підбиратися до Ґа, готуючи новий напад, - і що з ним робити тепер: поставити блок, спробувати урезонити його, тікати? Але було вже пізно. Ґа відчув, як в очі врізалися кісточки пальців, біль пронизав губи, які почали набрякати, носом прокотився електричний імпульс. До голови раптом прилив жар, носом і в горло полилася кров.

Тоді малий Рьоктосан потішив усіх танцем на зразок того, який виконують російські моряки, коли їх відпускають із підводного човна погуляти вночі.

Очі в Ґа засльозились, і видно йому було погано. Але коротун знову підібрався й готувався вдарити командира знизу з лівої руки. Біль Ґа відповів сам за себе - і кулак врізався в ніс коротунові.

Почувся тріск пластикової маски. Чоловічок заточився й зробив кілька кроків назад; із отворів у носі маски потекла кров, і гості хором охнули. Постраждалого посадили на стілець, принесли йому води, тоді зняли маску - під нею виявився не Великий Керівник, а якийсь очманілий чоловічок зі слабкими рисами обличчя.

Промінь прожектора піднявся на балкон. Там стояв, аплодуючи, сам Великий Керівник.

- Ви думали, це я? - вигукував він. - Ви думали, це я?!

Великий Керівник Кім Чен Ір спустився сходами, сміючись, тиснучи людям руки, приймаючи вітання за вдалий жарт. Він підійшов оглянути чоловічка в тобоку, нахилився подивитися, що з ним.

- Мій водій, - похитав головою Великий Керівник, маючи на увазі стан носа бійця. Він поплескав водія по спині й викликав свого особистого лікаря.

Коли Великий Керівник пішов до командира Ґа, усі притихли.

Ґа помітив, що Сан Мун розвернулася боком, протискаючись крізь юрбу, щоб краще чути.

- Ні, ні, - сказав командирові Великий Керівник. - Щоб зупинити кров, треба стояти рівно. - І попри біль у животі Ґа випростався.

Тоді Великий Керівник взяв Ґа за ніс, притиснув обидві ніздрі, обережно видавивши з них кров і слиз.

- Ви подумали, це я? - спитав він Ґа.

- Так, - кивнув той. - Я подумав, що це ви.

Великий Керівник засміявся та обтрусив руки.

- Не хвилюйтеся, - заспокоїв. - Ніс не зламаний.

Великому Керівникові принесли носовичок. Витираючи руки, він звернувся до гостей:

- Він гадав, що то я, - проголосив він на радість усьому залу. - Але я - справжній Кім Чен Ір, я - справжній я.

Він показав на водія, який раптом перелякано розплющив очі:

- А от він - самозванець, лицедій. А я - справжній Кім Чен Ір.

Великий Керівник склав носовичок і вручив його командирові Ґа. Тоді підняв його руку:

- А ось - справжній командир Ґа. Він переміг Кімуру, і тепер він переможе американців.

Великий Керівник говорив так гучно, немов звертався до всього Пхеньяна, до всієї КНДР:

- Якщо вам потрібен істинний герой - ось вам командир Ґа! Якщо вам потрібен захисник Вітчизни - ось вам командир Ґа. Вітаймо володаря золотого пояса!

Оплески були потужні й тривалі. Поки вони лунали, Великий Керівник тихо звернувся до нього:

- Уклоніться, командире.

Тримаючи руки по швах, він зігнувся в попереку, мить постояв у цій позі й побачив, як краплі крові падають з його носа на оперний килим. Коли він підвів голову, то наче за якимось сигналом до зали впливла зграйка чарівних офіціанток із шампанським на тацях. Угорі Дак-Хо заспівав «Неоспіваних героїв» - пісню з першого кінофільму Сан Мун.

Командир Ґа поглянув на Сан Мун, і на її лиці читалося розуміння: немає різниці, живий чи мертвий нині її чоловік, - його замінено, і вона більше ніколи його не побачить.

Вона розвернулася, він пішов за нею.

Він наздогнав її коло порожнього столу, де вона сіла серед стільців, зайнятих пальтами й сумками інших людей.

- Що з фільмом? - спитав він її. - Що ти дізналася?

Її руки тремтіли.

- Не буде фільму, - сказала Сан Мун.

На її обличчі був чистий, неакторський сум. Вона була готова заплакати. Він намагався її втішити, але Сан Мун не приймала жодних слів підтримки.

- Зі мною ще ніколи не було нічого подібного, - промовила. - А тепер усе пішло не так.

- Не все, - заперечив він.

- Ні, все! Ти просто не знаєш цього відчуття. Ти не знаєш, як це - втратити фільм, над яким працював цілий рік. Ти ніколи не втрачав усіх друзів, подружжя.

- Не кажи такого, - відповів Ґа. - Немає потреби говорити так.

- Отакий, напевне, голод, - промовила Сан Мун. - Така внутрішня порожнеча. Отаке, мабуть, у тих голодуючих людей в Африці…

Він раптом відчув, наскільки вона його відштовхує.

- Хочеш знати смак голоду? - спитав він.

Він зірвав пелюстку троянди з букету, що стояв посеред столу. Прибрав білий кінчик і підніс пелюстку до її губ.

- Відкрий рот, - попросив він. Коли вона цього не зробила, він сердито наполіг: - Відкрий рот!

Вона відкрила губи й узяла в рот пелюстку. Подивилася на нього очима, у яких стояли сльози. І тут вони полилися, повільно, тихо, і вона так само тихо почала жувати.

Громадяни, збирайтеся коло своїх гучномовців на кухні й на службі, слухайте продовження найкращої північнокорейської повісті року. Ви пропустили епізод? Усі частини повісті доступні в запису в Народному Палаці Навчання.

Коли ми востаннє бачили боягуза - командира Ґа, то йому влаштував показовий бій з тхеквондо сам Великий Керівник! Хай вас не вводить в оману блискуча форма й акуратно зачесане волосся командира: він є трагічною фігурою, якому ще залишається довго, довго падати, доки на нього чекатиме спокута.

Нині ж наша блискуча пара перетинала Пхеньян пізно ввечері після пишного бенкету, а тим часом наше славне місто вимикало електроенергію район за районом і занурювалося в сон. Командир Ґа вів машину, а Сан Мун показувала дорогу.

- Мені шкода, що так вийшло з твоїм фільмом, - промовив він.

Вона не відповіла. Її обличчя було звернене до будинків, що занурювалися в темряву.

- Ти зможеш знятися в новому.

Сан Мун пошукала в сумочці, а потім роздратовано закрила її.

- Мій чоловік ні разу не залишав мене без цигарок, - сказала вона. - У нього був якийсь свій сховок, і звідти він щоранку діставав нову пачку й клав мені під подушку.

Світло закладів громадського харчування на Пйончхоні згасло, коли пара його проїжджала, а потім будинки на вулиці Хенбансан - один, другий, третій - стали темними. На добраніч, Пхеньяне. Ти на це заслужив. Жоден народ світу не спить так міцно, як сплять у Корейській Народно-Демократичній Республіці. Коли гасне світло, усі разом полегшено зітхають і в мільйонах осель голови хиляться до подушок. Коли невтомні генератори зупиняються на ніч і починають охолоняти їхні розжарені турбіни, ніде не світиться жодне самотнє вікно, жоден холодильник не порушує тиші нудним гудінням. Усюди панує задоволення від плідно прожитого дня, люди склеплюють повіки й поринають у глибокий, міцний сон зі сновиддями про виконані плани та про гарячі обійми возз’єднання. А от американський громадянин не спить. Вам варто бачити супутниковий нічний знімок цього неспокійного нічного краю - суцільна велика світляна пляма - сума порожніх, безглуздих вечорів. Ліниві й позбавлені життєвої мети американці довго не сплять, віддаючись телебаченню, гомосексуалізму й навіть релігії, потураючи своїм ненаситним егоїстичним апетитам.

Місто вже було повністю занурене в темряву, коли вони проїхали повз станцію «Ракван» лінії Хьоксін. У світлі фар вони на мить уздріли пугача, що сидів на витяжці вентиляції метро й дзьобав свіжу ягнятину. Було б легко, шановні громадяни, співчувати бідолашному ягняті, чиє життя так рано обірвалося. Чи мамі-вівці, уся любов і пологові муки якої зійшли нанівець. Чи навіть тому пугачеві, життєвий обов’язок якого - пожирати інших. Але наша історія - то щаслива історія, громадяни: ціною життя неслухняного й неуважного ягняти отари на інших дахах стануть міцнішими.

Вони почали підйом на гору, проминаючи Центральний зоопарк, де шість власних амурських тигрів Великого Керівника розташовані в експозиції поряд із вольєром, у якому мешкають шість зоопаркових собак - їх усіх подарував йому колишній король Свазіленду. Собак тримають на суворій дієті з помідорів і кімчхі[43], щоб зменшити лютість, властиву цим звірам, хоча, коли до нас приїдуть американці, вони знову стануть хижаками!

У світлі фар вони побачили чоловіка, який вибіг із зоопарку зі страусовим яйцем в руках. За ним гналися двоє сторожів.

- Ти кому більше співчуваєш? - поцікавився Ґа. - Чоловікові, який краде з голоду? Чи сторожам, які мусять за ним ганятися?

- А хіба птахові не найважче? - спитала натомість Сан Мун.

Вони проїхали цвинтар, де було темно, темно було й у Парку розваг, де чорні-чорні сидіння підвісної дороги висіли на тлі чорно-синього неба. Тільки в ботанічному саду лишалось освітлення. Тут навіть уночі тривала робота над гібридизацією зернових, і цінний насіннєвий фонд був захищений від вторгнення американців електрифікованою огорожею. Ґа кинув оком на світляний конус під прожектором, де кружляли багаті на білок метелики, і відчув на серці тугу, повільно проїжджаючи той відрізок ґрунтового шляху.

- Хороший автомобіль, - промовив він. - Я за ним скучатиму.

Цими словами командир Ґа хотів сказати, що, хоча наш народ виробляє найкращі автомобілі у світі, життя скороминуще й сповнене труднощів - і саме тому Великий Вождь дав нам філософію Чучхе.

- Я перекажу твої почуття, - сказала Сан Мун, - тому, хто водитиме його після тебе.

У цих словах прекрасна актриса погодилася, що ця машина не є їхньою власністю, а належить громадянам Корейської Народно-Демократичної Республіки і Любого й Шанованого Полководця, який веде нас. Водночас вона не має рації, натякаючи, що не належить своєму чоловікові, адже в дружини є певні зобов’язання.

Командир Ґа під’їхав до будинку. Тепер та хмара пилу, яка йшла за автомобілем, наздогнала їх, у світлі фар вона була подібна до привида на тлі дверей. Сан Мун непевно, тривожно дивилася на ті двері.

- Це сон? - спитала вона. - Скажи, що це тільки кіно, у якому я знімаюся.

Але годі ваших настроїв, герої! Вам час спати. Зараз же спати…

О Сан Мун, наші серця ніколи не перестануть битися для тебе!

Скажімо всі разом: «Ми скучаємо за тобою, Сан Мун!»

І нарешті, громадяни, попередження: наступний епізод містить сцену тільки для дорослих, тож бережіть вушка наших найменших громадян, коли актриса Сан Мун вирішить, чи відкритися повністю своєму новому чоловікові командиру Ґа, як закон вимагає від дружини, а чи виявить хибну скромність.

Пам’ятайте, любі громадянки, хоч якої поваги може бути гідне збереження вірності відсутньому чоловікові, таке почуття обов’язку є недоречним. Коли зникає близька людина, то це зазвичай тягне за собою тривалий біль. Американці кажуть: «Час усе лікує». Але це не так. Досліди показали, що подібні душевні рани лікуються швидше тільки завдяки активній самокритиці, читанню натхненних творів Кім Чен Іра й заміні відсутніх людей. Тож коли Великий Керівник дарує вам чоловіка, даруйте йому себе. І все одно - ми любимо тебе, Сан Мун!

І ще раз - ми любимо тебе, Сан Мун!

Покажіть вашу силу, громадяни.

Повторіть: ми захоплюємося тобою, Сан Мун!

Так, громадяни, так краще!

Гучніше: ми повторимо твій подвиг, Сан Мун!

Хай сам Великий Вождь Кім Ір Сен почує вас із небес!

І всі разом: ми скупаємося в крові американців, які прибули до нашого великого народу скривдити тебе!

Але ми забігаємо вперед. Це буде далі.

Повернувшись із прийому, влаштованого Великим Керівником, командир Ґа спостерігав повсякденні вечірні справи Сан Мун. Спочатку вона засвітила каганець - десь такі засвічують на берегах Чеджудо, щоб показати шлях нічним рибалкам. Впустила собаку, перевірила, що діти в спальні сплять. Зробивши це, вона вперше не замкнулася. Усередині при світлі того каганця він побачив тонкий матрац і згорнуті мати з вовни яка.

На темній кухні він витяг із прохолодного місця під раковиною пляшку «рьоксону». Пиво було хороше, і холодна пляшка заспокоювала біль у руці, яка набрякла й погано рухалася. На своє обличчя дивитися не хотілося. Сан Мун оглянула суглоби його пальців, які розпухли й почали жовтіти.

- Я не раз лікувала поламані руки, - промовила вона. - Тут просто розтягнення.

- Як ти гадаєш, що там той водій? Здається, я йому ніс зламав.

Сан Мун знизала плечима:

- Ти ж вибрав роль чоловіка, який присвятив себе насильству. То така пригода й не дивна.

- Ти неправильно розумієш, - відповів Ґа. - Це твій чоловік мене обрав.

- Яка різниця? Ти ж тепер за нього, правда? Командир Ґа Чхоль Чхун - чи не так мені слід тебе називати?

- Поглянь на дітей, на те, як вони ховають очі, як бояться поворухнутися. Я не хочу бути тим, хто їх до такого довів.

- То скажи, як мені тебе називати?

Він похитав головою.

Вона подивилася на нього з розумінням: так, це непросте питання.

Світло лампи відтіняло кожну лінію її тіла. Сан Мун зіперлася на стіл і придивилася до замкнених шаф, немов бачила наскрізь, що в них усередині. Але насправді вона дивилася в протилежний бік - усередину себе.

- Я знаю, про що ти думаєш, - сказав він.

- Ота жінка… Я не можу викинути її з голови.

Дивлячись на неї, він гадав, що вона якимось чином винуватить себе за те саме, що капітан розповідав про власну дружину. Але тепер одразу здогадався, про яку жінку говорить Сан Мун.

- Ті історії про лоботомію - це нісенітниці, - запевнив він її. - Немає такої в’язниці, такого табору. Люди оце вигадують просто від страху, від незнання.

Він випив пива. Відкрив і закрив рот, порухав туди-сюди щелепою, щоб перевірити стан свого обличчя. Звичайно, якась така проблема з робітниками-зомбі існує: він зрозумів, що це правда, щойно почув. От би Моннан про це спитати - вона, певно, знає й розповіла б йому про оту фабрику з лоботомією, і то так, що ти б після того почувався б найщасливішою людиною на землі й подумав, що твоя доля порівняно з долею деяких людей - узагалі золота й дорога.

- Якщо тебе хвилює, що сталося з твоїм чоловіком, я тобі розповім.

- Не хочу про нього говорити, - сказала Сан Мун. Вкусила себе за ніготь. - Обіцяй, що більше не лишатимеш мене без цигарок! - Вона взяла з шафи келих і поставила на стіл. - У цю вечірню пору ти маєш налити мені рисового вина, - поважно мовила. - Це - теж твій обов’язок!

Присвічуючи лампою, він пішов у льох по вино, але виявив, що натомість роздивляється диски. Провів пальцями, почитав назви фільмів, шукаючи ті, у яких знімалася вона, але корейських там не було, і невдовзі від усіх цих «Рембо», «Влада місяця», «Індіана Джонс: у пошуках втраченого ковчега» голова в нього перемкнулася на англійську мову, і він роздивлявся полиці й не міг відірватися. Раптом поряд опинилася Сан Мун:

- Ти залишив мене саму в темряві. Тобі треба ще вчитися і вчитися поводитися зі мною.

- Я шукав твої фільми.

- Правда?

- А тут їх немає.

- Що, жодного? - Вона придивилася до рядів дисків на полицях. - Оце він стільки фільмів назбирав, але жодного з власною дружиною? - розгублено спитала Сан Мун. Узяла якийсь диск із полиці: - Що це за кіно?

Ґа подивився на обкладинку:

- Називається «Список Шиндлера», - слово «Шиндлер» вимовлялося важко.

Вона відкрила коробку й подивилася на диск, на те, як на світлі зблискувала його поверхня.

- Дурниці які. Кіно належить народу, це не така річ, що її якийсь одноосібник має накопичувати по закутках. Хочеш подивитися мій фільм - сходи в кінотеатр «Моранбон», там їх увесь час показують. Можеш подивитися мій фільм про двійників - селянку і жінку - члена політбюро.

- Ти бачила щось із цих фільмів?

- Я ж казала вже, - відповіла Сан Мун. - Я - чиста актриса. Оце може тільки зіпсувати мою гру. Може, я взагалі єдина чиста актриса у світі. - Вона схопила якийсь із дисків і помахала ним. - Як люди можуть бути артистами, якщо вони грають за гроші?! Мов ті мавпи, що танцюють на повідках за качан капусти! Я граю для країни, для всього народу!

Раптом вона якось занепала духом.

- Великий Керівник говорив, що я гратиму для всього світу. Ти ж знаєш, це він дав мені це ім’я. Англійське: «сан» по-нашому хе , а «мун» - таль , і я маю бути днем і ніччю, небесним світилом і його вічним супутником. Великий Керівник сказав, що таке ім’я зробить мене загадкою для американських глядачів, що вони відчують його потужну символіку.

Вона уважно подивилася на нього.

- Але ж в Америці не дивляться моїх фільмів?

Він похитав головою:

- Ні. Напевне, не дивляться.

Вона поставила «Список Шиндлера» назад на полицю.

- Прибери їх геть, - сказала вона. - Я більше не хочу їх бачити.

- А як же їх твій чоловік дивився? У вас же й програвача нема.

Вона знизала плечима.

- А ноутбук у вас є?

- Що?

- Комп’ютер такий складаний.

- Так. Тільки я щось давно його не бачила.

- Хоч де схований ноутбук, але й цигарки теж, певно, там!

- Уже пізно вино пити. Приходь, я постелю.

Ліжко було біля великого вікна, з якого відкривався краєвид на темряву Пхеньяна. Вона залишила каганець горіти на тумбочці. Діти спали на маті в ногах, а собака між ними. На полиці вгорі, на недоступній для дітей висоті, стояла банка персиків від товариша Бука. При каганці вони роздяглися до білизни.

Коли вони накрилися ковдрою, Сан Мун сказала:

- Ось які мої умови. По-перше, ти почнеш працювати в льосі й не зупинишся, доки він не стане тунелем і в нас не з’явиться вихід. Я більше не бажаю опинитися в мишоловці.

Він заплющив очі й слухав її вимоги. У цьому було щось чисте й прекрасне. Коли б тільки більше людей на світі казало, що їм необхідне те і те…

Вона подивилася на нього, перевіряючи, чи він слухає:

- По-друге, діти назвуться тільки тоді, коли самі захочуть.

- Гаразд, - відказав він.

Далеко внизу в зоопарку гавкали собаки. Брендо заскиглив уві сні.

- І ніяких прийомів тхеквондо до них не застосовувати, - сказала вона. - Не вимагати від них, щоб доводили вірність тобі, жодним чином не влаштовувати їм перевірок.

Вона подивилася на нього довгим поглядом.

- Сьогодні ввечері я виявила, що друзі мого чоловіка раді прилюдно завдавати тобі болю. Зробити одного чоловіка калікою - це ще в моїх силах.

У ботанічних садах спалахнуло яскраве синє світло, заповнило кімнати. Спалах, що виникає, коли людина торкається оголених дротів, ні з чим не сплутати. Іноді на огорожу 33-го табору сідали птахи. Але коли людина - оце глухе дзуміння, синій спалах - то воно просвічувало повітря й гуло в кістках. У бараках те світло і звук щоразу його будили, хоча Моннан стверджувала, що з часом їх перестаєш помічати.

- Ще якісь умови? - спитав він.

- Лише одна. Ти в жодному разі не торкаєшся мене!

У темряві запала довга мовчанка.

Він глибоко зітхнув.

- Одного ранку вони вишикували всіх шахтарів, - промовив він. - Нас було близько шести сотень. Прийшов начальник. У нього був свіжий синець під оком. Із ним - військовий, офіцер: кашкет із високим краєм, багато орденів. То був твій чоловік. Він сказав начальнику, щоб ми всі роздяглися до пояса.

Він почекав, щоб побачити, чи хоче Сан Мун чути, що було далі.

Вона нічого не сказала, і він повів далі:

- У твого чоловіка був електронний прилад. Він ішов з ним понад шеренгою, спрямовуючи його нам на груди. Коло більшості шахтарів прилад не робив нічого, а біля декого потріскував, як атмосферні перешкоди по радіо. Так було й зі мною: коли він спрямував свій прилад на мої легені, той видав звук. Офіцер спитав мене: «У якій частині шахти ти працюєш?» Я відповів, що в новому ярусі, у глибині. Він спитав: «Там жарко чи холодно?» Я сказав: «Жарко».

Ґа звернувся до начальника: «То це достатній доказ, чи не так? Від сьогодні всю роботу зосередити на цій частині шахти. Годі шукати олово й нікель». Начальник сказав: «Так, міністре Ґа».

І тільки тоді командир Ґа помітив на моїх грудях татуювання. Недовірлива посмішка розпливлася на його обличчі: «Звідки це в тебе?» - спитав він. «У морі зробили», - відповів я.

Він схопив мене за плече, щоб краще роздивитися татуювання над моїм серцем. Я не мився маже рік і ніколи не забуду оце видовище: його білі доглянуті нігті на моїх грудях. «Чи ти знаєш, хто я? - спитав він, і я кивнув. - Чи не хочеш ти пояснити, що означає це татуювання?» Усе, що мені спало на думку, для пояснення не годилося. «Це - суто патріотичні почуття, - нарешті відповів я, - до найбільшого скарбу нашого народу!»

Здається, Ґа моя відповідь задовольнила. «Якби ж ти знав, - сказав він мені, а потім звернувся до начальника: - Чув? Мабуть, я оце виявив єдиного, їбать, натурала на весь табір!»

Ґа придивився до мене уважніше. Підняв мою руку й побачив сліди опіків від больового тренування. «Еге!» - промовив він. Тоді взяв мене за другу руку. Покрутив, щоб роздивитися всі шрами, розташовані по колу. Заінтриговано промовив: «Це все неспроста!»

Потім командир Ґа зробив крок назад, і я побачив, як та нога, що позаду, відривається від землі. Я підняв руку якраз вчасно, зупинивши блискавичний удар.

«О, саме такого я й шукаю!» - промовив він.

Командир Ґа пронизливо свиснув крізь зуби, і з другого боку табірних воріт водій Ґа відкрив багажник «мерседеса». Витяг щось звідти, і охорона відчинила йому ворота. Він підійшов, і те, що він ніс, видавалося надзвичайно важким.

«Як тебе звати? - спитав Ґа. - Хоча стій, мені цього не треба. Я впізнаю тебе за оцим», - він торкнувся моїх грудей пальцем. І сказав мені: «Ти коли-небудь бачив, щоб начальник хоч ногою ступав у шахти?»

Я озирнувся на начальника, той був готовий спопелити мене очима. «Ні», - відповів я командирові Ґа.

Підійшов водій, приніс великий білий камінь. Він важив, мабуть, двадцять п’ять кіло. «Ану візьми, - наказав командир Ґа начальникові. - Підійми, щоб усі бачили!» І начальник насилу взяв той камінь на плече, і той там у нього так і лежав, більший за його голову. Командир Ґа ткнув своїм детектором у той камінь, і машина люто, енергійно завищала.

Командир Ґа сказав мені:

«Дивись, який він білий, на крейду схожий. Оцей камінь нам зараз важливий. Бачив таке в шахті?» Я кивнув. Він посміхнувся: «Учені сказали, що це саме така гора, як треба, оце має бути під нею. Тепер бачу, що так і є».

«Що це?» - спитав його я.

«Майбутнє КНДР, - сказав він. - Це наш кулак у горло янкі!»

Ґа звернувся до начальника.

«Цей в’язень тепер - мої очі й вуха в таборі, - сказав він. - Я повернуся за місяць, і за цей час із ним хай нічого не станеться. Поводьтеся з ним, як поводилися б зі мною. Чуєте? Ви знаєте, що сталося з попереднім начальником оцього табору? Знаєте, що я з ним зробив?»

Начальник нічого не сказав.

Командир Ґа дав мені свою машинку:

«Хочу бачити цілу білу гору такого, коли повернуся. І якщо начальник поставить цей камінь на землю до мого повернення, повідом мені! Хай нізащо не відпускає цей камінь, чуєш? Хай саджає його за обідом на коліна. Хай на груди кладе, коли спить. Коли йде посрати, хай у сортир його бере». Ґа штурхнув начальника, і той похитнувся зі своєю ношею, але втримав рівновагу. Тоді командир Ґа стиснув кулак…

- Стій, - перервала Сан Мун. - Це він. Я впізнаю свого чоловіка.

Вона трохи помовчала, наче засвоюючи якусь думку. Потім присунулася до нього на ліжку. Вона відгорнула рукав його нічної сорочки, провела пальцями по шрамах. Поклала руку йому на груди, поводила пальцями по бавовні.

- Воно тут? Це те саме татуювання?

- Не знаю, чи ти хочеш його побачити.

- Чому?

- Боюся, воно тебе налякає.

- Ні, все гаразд, - сказала вона. - Можеш показати.

Він зняв сорочку, і вона нахилилася роздивитись у слабкому світлі власний портрет, навіки закарбований на шкірі: жінку, чиї очі горіли самопожертвою й національним жаром. Образ здіймався та опускався з кожним подихом, вона спостерігала.

- Мій чоловік… Він повернувся за місяць, так?

- Повернувся.

- І він хотів із тобою щось зробити, щось погане, так?

Він кивнув.

Сан Мун продовжила:

- Але ти виявився сильнішим.

Він ковтнув і відповів:

- Але я виявився сильнішим.

Вона простягла руку, м’яко поклала долоню на татуювання. Чи тому затремтіли її пальці, що зустрілися з образом жінки, якою вона колись була? Чи вона відчула, що стає на бік цього чоловіка, який тихо заплакав з незрозумілої їй причини?

Повернувся додому з 42-го підрозділу ввечері й побачив, що зір у батьків настільки зіпсувався, що повідомити про настання ночі їм маю я. Допоміг їм лягти в ліжка, поклав їх одне біля одного коло пічки, і, улігшись, вони втупили в стелю невидющі очі. У батька очі стали білі, а в матері залишилися ясними й виразними, і мені, буває, думається, що її зір не настільки зруйнований, як його. Запалюю на сон прийдешній цигарку для батька. Він курить «Консоль» - такий він чоловік.

- Мамо, тату, - сказав я. - Мені треба ненадовго вийти.

Батько сказав:

- Хай провадить тебе вічна мудрість Кім Чен Іра.

- Не порушуй комендантську годину! - попередила мати.

У мене в кишені лежала обручка товариша Бука.

- Мамо, можна вас спитати?

- Так, сину.

- Як так вийшло, що ви так і не знайшли мені наречену?

- Наш перший обов’язок - перед країною, - сказала мати, - другий - перед вождями, потім…

- Та знаю, знаю, - сказав я. - Потім перед Партією, перед Постановою Президії Народних Зборів і таке інше. Але ж я був у Молодіжній бригаді, я вивчав ідеї Чучхе в Університеті Кім Ір Сена, я свій обов’язок виконував. А жінки не маю.

- Якось ти стурбовано говориш, - сказав батько. - Ти звертався до радника нашого будинку із Сонґуну? - було видно, як ворушаться пальці на його правій руці. Коли я був малим, у нього був такий жест - простягнути руку й скуйовдити мені чуб. Так він мене заспокоював, коли зникали сусіди, коли ми бачили, як солдати міннарбезпеки витягають громадян із метро. Оце показувало, що тато усе ще той самий, що, попри свій психічний розлад на патріотичному ґрунті, мій батько однаково мій батько, навіть якщо відчуває необхідність від усіх приховувати своє справжнє «я». Я дмухнув на свічку.

Але коли вийшов у коридор і замкнув двері, то не одразу пішов. Тихенько приклав вухо до дверей і прислухався. Мені хотілося знати, чи можуть вони бути собою, коли поруч більше нікого нема, коли вони нарешті в тихій темній кімнаті й можуть говорити між собою як чоловік і дружина. Довго простояв і нічого не почув.

Надворі, на вулиці Сінийджу, навіть у темряві було видно, що дівчата із загону Чучхе розмалювали панелі й тротуар революційними гаслами. Подейкували, що якось пізно ввечері цілий загін упав у непозначену яму на шосе Тонґоль - щось там будувалося, але хтозна, чи то правда. Пішов до району Раґвон-дон, де колись японці збудували халупи, куди виселяли найбільш непокірних корейців. Тут у недобудові готелю «Рюґьон» діяв нічний нелегальний ринок. Навіть у темряві ракетоподібний силует готельної висотки чорнів проти зоряного неба. Коли переходив міст Палґол, труби зливали каналізацію з будинків пастельних відтінків. На смердючій воді, немов сірі лілії, колихалися пом’яті брудні сторінки «Родон Сінмун».

Торгівля йшла навколо проіржавілих шахт ліфтів. Хлопці на першому поверсі торгуються й домовляються, а потім кричать нагору через шахту своїм поплічникам - і ті спускають товар: ліки, продовольчі книжки, електроніку, дозволи на пересування - у відрі на мотузці. Кільком із торгівців унизу я не сподобався, але один був готовий говорити. Він був молодий, і вухо в нього було надрізане агентами міннарбезпеки: ті вже ловили його на спекуляції. Я дав йому телефон командира Ґа.

Він умить відкрив корпус, витяг батарею, лизнув контакти, перевірив номер на внутрішній карті.

- Кльовий, - сказав він. - Що за нього просиш?

- Ми не продаємо його. Нам треба до нього зарядник.

- Нам?

- Мені, - сказав. Показав обручку товариша Бука.

Побачивши обручку, він тільки засміявся:

- Якщо мобілу не продаєш, то котися звідси.

Кілька років тому після церемонії 15 квітня весь Пубйок напився, і була можливість потягти один із їхніх значків. Час від часу він стає в пригоді, от і зараз я вийняв його - знак зблиснув у тьмяному світлі.

- Нам треба зарядник до телефона, - сказав. - Друге вухо порвати захотів?

- Ти трохи замолодий для Пубйоку, ні?

Хлопець був мій одноліток.

Авторитетним голосом я відказав:

- Часи змінюються.

- Коли б ти був із Пубйоку, ти б уже мені руку зламав.

- Обирай руку, це ми швидко влаштуємо, - відповів йому, але навіть сам собі не вірив.

- А покажи-но, - сказав він і взяв значок. Роздивився зображення плавучої стіни, підважив срібло, поводив пальцем по шкіряному споді.

- Ладно, пубйоку, - сказав він. - Я тобі зарядника знайду, а перстеник собі лишай.

Він блиснув значком:

- На оце зміняю!

Зранку приїхали два самоскиди й висипали гори землі на тротуар перед будинком «Слава гори Пекту» по вулиці Сінийджу, 29. Моя праця в 42-му підрозділі зазвичай звільняла мене від такого, але цього разу голова домкому мене залучив. «М’ясо з трави» - то була загальноміська кампанія, і вона в нього зривалася. Голова загалом поводився зі мною обережно, бо я кількох мешканців уже відправив куди слід, і він гадав, що живу нагорі через патологічну підозріливість, а не для того, щоб захистити стареньких батьків від тих поганих впливів, які може здійснити на них будинок.

На два дні опинився в ланцюзі людей, що передавали землю у відрах, каністрах і торбах через сходовий колодязь на дах. Іноді в голові чувся голос, який переповідав те, що відбувалося, немовби то моя біографія писалася в процесі, наче єдиним слухачем цієї історії був я. Але нечасто випадає змога викласти цей голос на папері. Наприкінці другого дня, коли спустився на перший поверх, то виявився останнім на миття у воді, що тоді вже стала сіра й холодна, - і голос зник.

Батькам приготував ріпу з приправою та грибами, що їх одна стара вдова на другому поверсі вирощує в діжках для кімчхі. Напруга скакала, і здавалося, що помаранчевий вогник на заряднику ніколи не позеленіє. Мати розповіла новину, що в турнірі з гольфу з міністром іноземних справ Бурунді Кім Чен Ір пройшов одинадцять лунок поспіль. Батько засмучувався через голод у Південній Кореї. По гучномовцю передавали великий матеріал про це. «Великий Керівник надсилає їм допомогу, - сказав він. - Хоч би вони там до возз’єднання протрималися!» Від грибів сеча набуває іржавувато-рожевого кольору.

Тепер на дах нарешті насипали двадцять сантиметрів землі, і мені думалося лише про повернення в 42-й підрозділ і про те, чи одужує командир Ґа.

- Не спіши! - сказав мені голова домкому наступного ранку. Він з даху махнув рукою на вантажівку з козами внизу. Оскільки батьки мої були непрацездатні, треба було відпрацювати за них. Звичайно, трос і шків могли б тут найкраще зарадити. Але не кожен тут закінчив університет Кім Ір Сена. Натомість кіз жильці заносили на плечах, тримаючи за ноги. Десь до десятого поверху коза шалено брикалась, а потім здавалася на милість темряви сходового колодязя, схиляла голову, заплющувала очі й припиняла спротив. Хоча коза повністю після цього обвисала на плечах, але можна було помітити, що тварина жива й сильна: потилицею відчувалося її швидке, маленьке серце, його шалене калатання.

Трава виросте за кілька тижнів, тож щодня відряджалася команда до парку Мансу по листя для кіз. Голова домкому не став випробовувати свою удачу зі мною. Ми дивилися, як на даху обережно розходяться колом кози. Одне з козенят притисли до краю, і воно випало. Воно подавало голос до самого низу, а решта кіз поводилися так, ніби нічого не сталося.

Митися не став, щоб устигнути на ринок Янґакто. За обручку товариша Бука дали ціну просто курям на сміх - таке враження, що всі продають обручки. Смердячи козлом, їхав додому на метро з кабачком, сушеними кальмарами, паперовим пакетом із китайським арахісом і п’ятикілограмовим мішком рису. Неможливо не помітити, як люди кривляться, навіть не дивлячись у твій бік.

Улаштував батькам цілий бенкет, і всі були в чудовому настрої. Навіть другу свічку запалив з такої оказії. Посеред вечері вогник на зарядному пристрої раптом став зелений. Мабуть, мені уявлялося, як я стаю на даху просто неба, під зорями, і набираю перший номер у телефоні командира Ґа, немовби бачу весь усесвіт, наче перший тримаю в руках диво-прилад, який з’єднає мене з будь-якою людиною на землі. А натомість грався з ним за їжею, гортаючи меню. У телефоні використовувалася латинка, але я шукав лише номери, а відомостей про вхідні й отримані дзвінки не збереглося.

Батько почув звук кнопок.

- У тебе щось там є? - спитав він.

- Ні, - збрехав я.

На мить відчув, ніби мати поглянула на телефон, але коли подивився на неї, то вона дивилася просто перед собою, смакуючи пухкий білий рис; картки на рис перестали видавати кілька місяців тому, і ми довгий час їли саму пшонку. Раніше вони питали, де я взяв гроші, щоб купити їжу на чорному ринку, але вже перестали. Нахилився до мами. Узяв телефон і повільно поводив перед її очима. Якщо вона помітила телефон, то ніяких ознак того не подала.

Повернувся до клавіатури. Не те що не знав телефонних номерів - хоча й не знав - просто тільки в той момент усвідомив, що не маю кому телефонувати. Ні жінки, ні колеги, ні родича, з яким хотілося б зв’язатися. Невже жодного друга в мене нема?

- Тату, - звернувся до батька. Він їв солоний арахіс, підсмажений із червоним перцем, свою улюблену страву. - Тату, якби ви могли з ким-небудь вийти на зв’язок, то хто б це був?

- Навіщо мені з будь-ким виходити на зв’язок? - спитав він. - Нема потреби.

- Я не про потребу. А про бажання просто зателефонувати другові чи родичу.

- Наша Партія задовольняє всі наші потреби, - утрутилася мати.

- А ваша тітка? - продовжував я. - У вас хіба немає тітки на Півдні?

Обличчя батька нічого не виражало:

- У нас немає зв’язків із цією гнилою капіталістичною державою.

- Ми її засуджуємо, - кивнула мати.

- Ну слухайте, я вас питаю не як слідчий, - пояснив я їм. - Я ваш син. Це просто родинна розмова.

Вони їли мовчки. Я повернувся до телефону, оглядав функції - здається, усі вони не працювали. Набрав пару номерів наздогад, але телефон не входив у мережу, хоча з вікна й виднілася мобільна вишка. Покрутив звук, але дзвінок не спрацював. Спробував поклацати вбудованою фотокамерою, але фото не вийшло. Скидалося на те, що врешті цю штуку доведеться продати. Але ж прикро, що не спадає на думку нікого, з ким хотілося б зв’язатися. Уявно пройшовся списком університетських професорів, але двоє моїх улюбленців потрапили в табори праці - було дуже боляче додавати свій підпис до заяви про те, що вони підбурювали студентів, але то був мій обов’язок - на той час уже стажера в 42-му підрозділі.

- О, слухайте, я згадав, - промовив я. - Коли я був маленький, тут було таке подружжя. Вони приходили в гості, і ви вчотирьох допізна грали в карти. Вам хіба не цікаво, що з ними, як вони? Ви б не хотіли зв’язатися з ними, коли б могли?

- Щось я не пам’ятаю таких людей, - відповів батько.

- Але вони точно були, - наполягав я. - Я їх добре пам’ятаю.

- Ні, - заперечив він. - Ти, мабуть, помиляєшся.

- Татку, це я. Тут більше нікого, крім нас, нема. Ніхто нас не чує.

- Припини ці небезпечні розмови, - сказала мати. - Ми ні з ким не зустрічалися.

- А я не кажу, що ви з кимось зустрічалися. Ви вчотирьох грали в карти після робочого дня на заводі. Ви сміялися й пили соджу.

Я взяв батька за руку, але від несподіваного дотику він відсмикнув руку.

- Тату, це я, ваш син. Візьміть мене за руку.

- Не став під питання нашу благонадійність, - попросив батько. - Це якась перевірка? - Він роззирнувся по кімнаті невидющими очима. - Нас перевіряють? - спитав він у порожнечу.

Кожен батько колись має з сином особливу розмову, доносячи до нього, як треба діяти, що треба казати, - але ж усередині ми однаково ми, наша сім’я. Коли батько мав зі мною таку розмову, мені було вісім років. Ми сиділи під деревом на пагорбі Моранбон. Він розповів мені, що перед нами лежить шлях. Просто треба діяти за дорожніми знаками й зважати на всі оголошення в дорозі. Навіть ідучи разом цим шляхом, зовні діяти мусимо кожен за себе, а внутрішньо тримати одне одного за руки. У неділю заводи стояли й повітря було чисте, і мені уявлявся той шлях, як він тягнеться через долину Тедонґана, обабіч - верби, а вгорі однією групою рухаються білі хмарки. Ми їли плодово-ягідне морозиво й слухали, як старі клацають фігурами чан-ґі[44] й ляпають карти на стіл, азартно ріжучись у ґодорі[45]. Невдовзі мені вже думалося про іграшковий кораблик, такий, як янбанські діти запускають на ставку. Але батько все вів мене тим уявним шляхом.

Батько сказав мені:

- Я звинувачую цього хлопчика в тому, що в нього синій язик!

Ми засміялися.

Я вказав на батька:

- Цей громадянин їсть гірчицю!

Я нещодавно скуштував гірчицю й зробив від того таку гримасу, що батьки засміялися. Тож будь-яка згадка про гірчицю мене смішила.

Батько звернувся до уявного представника влади в повітрі:

- Цей хлопець має контрреволюційні думки щодо гірчиці! Його слід відправити до гірчичного колгоспу, щоб виправити його гірчичне мислення!

- Цей тато їсть морозиво з солоних огірків із гірчичною какою! - сказав я.

- Ото пожартував! Ну, дай руку, - сказав батько.

Я вклав у його долоню свою маленьку ручку. І тут батько закричав, його рот скривила гримаса ненависті:

- Я зрікаюся цього посіпаки імперіалістів, який має постати перед судом за злочини проти держави!

Обличчя його люто, гнівно червоніло:

- Я чув, як він намагався отруїти наші душі капіталістичними брехнями й схилити нас до зради Батьківщини!

Діди, які грали в карти, озирнулися на нас.

Я від жаху ледь не плакав. А батько промовив:

- Бачиш, мої губи сказали отаке, але рука - моя рука все одно тримала тебе за руку. Якщо твоя мама скаже щось подібне про мене, щоб захистити вас, то знай: внутрішньо ми однаково тримаємося за руки. І якщо колись ти скажеш щось подібне про мене, я знатиму: це не справжній ти. То тільки зовнішнє. А внутрішньо батько і син завжди триматимуться за руки!

Він простяг руку й скуйовдив мені чуба.

Була глупа ніч. Мені не спалося. Намагався заснути, а натомість лежав на ліжку й гадав, як це командирові Ґа вдалося змінити своє життя й стати іншою людиною. І жодних слідів того, ким він був. Як можна обійти партійний тест на профпридатність і дванадцять років оцінювання правильності твого мислення? Я відчував, що в історії Ґа було чимало друзів і пригод, і навіть заздрив йому. Мені вже й не важило те, що він, можливо, убив кохану жінку. Як він узагалі знайшов кохання? Як він досяг отакого? І чи кохання зробило його іншою людиною, чи, як я підозрював, воно з’явилося раптово, коли він став іншою людиною? Я підозрював, що всередині Ґа був тою самою людиною, але в нього змінилася зовнішність. Це викликало в мене повагу. Але чи не відбуваються разом із зовнішніми й певні внутрішні зміни?

Навіть теки на цього командира Ґа не було - тільки на товариша Бука. Трохи покрутився з боку на бік, гадаючи, чому Ґа так спокійно спав. Потім знову засвітив свічку й покопався у справі Бука. Мені було помітно, що батьки не сплять, але лежать абсолютно нерухомо, дихають рівно та слухають, як я шурхочу Буковими паперами в пошуках розгадки особи Ґа. Я вперше позаздрив пубйоківцям, їхній здатності домагатися відповідей.

І тут телефон видав одиничний чіткий звук: «бринь!» Я почув, як рипнула розкладачка, і мої батьки здригнулися в ліжках і завмерли.

Телефон на столі заблимав яскравим зеленим світлом.

Узяв його в руки й відкрив. На екрані був тротуар, у ньому плитка з зіркою, а в зірці англійською написані два слова «Інґрид» і «Берґман». Знято було за дня.

Знову взявся до справи товариша Бука, шукаючи там яких-небудь знімків із такою зіркою. Там був лише стандартний набір фотографій: прийняття до Партії, отримання значка з Кім Ір Сеном у шістнадцять років, присяга у вічній вірності. Прогорнув на кінець, побачив знімок його загиблої сім’ї: закинуті голови, тіла, скручені в неприродних позах на підлозі. І водночас такі чисті. Дівчатка в білих сукенках. Мати, яка обіймає старших і тримає за руку найменшу дитину. Побачив обручку - і серце вкололо. Їм, напевне, було нелегко: батька щойно заарештували, і тут у якийсь урочистий момент без нього вони всі загинули від «імовірно, отруєння чадним газом». Важко уявити, як це - утратити сім’ю, пережити втрату того, кого дуже любиш. Тепер я краще зрозумів, чому Бук у ямі казав нам бути готовими, мати власний план. Слухав, як тихо лежать у темряві батьки, і гадав, чи не потрібен мені план на випадок, коли я втрачу когось із них, - чи це мав на увазі Бук?

Оскільки сім’я товариша Бука на знімку лежала на підлозі, то око передусім спинялося на них. Уперше я помітив, що на столі над ними - банка з персиками, маленька деталь порівняно з розмірами знімку. Кришка банки була відкрита й відігнута назад, і тут до мене дійшло, що засіб, який може звільнити командира Ґа від переповідання власної біографії, щойно йому захочеться, стоїть просто в нього на тумбочці.

У 42- му підрозділі з-під дверей кімнати відпочинку Пубйоку пробивалася смужка світла. Швидко проскочив повз них: із цими товаришами не вгадаєш, чи то вони працюють допізна, чи то рано прийшли на роботу.

Виявилося, що командир Ґа спокійно спить, а персики десь поділися.

Я розштовхав його:

- Де персики?

Він потер обличчя, провів рукою по волоссю.

- Зараз день чи ніч? - спитав він.

- Ніч.

Він кивнув:

- Воно й відчувається.

- Персики! - сказав я. - Це ними ти отруїв актрису і її дітей? Так ти їх убив?

Ґа глянув на тумбочку. Там нічого не було.

- Де мої персики? - спитав він. - То не прості персики. Їх треба забрати назад, поки біди не сталося!

І тут коридором пройшла К. Кі. О третій годині ночі! До ранкових гудків ще дві години. Погукав її, але вона не звернула уваги.

Тоді звернувся до Ґа:

- Ви б не хотіли сказати мені, що таке «Берґман»?

- Берґман? - перепитав він. - Не знаю, про що ви…

- А «Інґрид»?

- Немає такого слова, - сказав він.

Якийсь час дивився на нього й спитав:

- Ви її кохали?

- Я й зараз її кохаю.

- А як? - спитав я його. - Як ви домоглися її взаємності?

- Інтимність.

-  Інтимність? Це що таке?

- Це коли двоє людей діляться всім, коли між ними немає секретів.

Мені лишалося тільки засміятися:

- Секретів немає? Та це ж неможливо. Ми тижнями витягаємо з підопічних їхні біографії, але завжди, коли їх підключають до автопілота, вони пробелькочуть якусь важливу деталь, якої ми не чули. Так що, вибачайте, це ж неможливо - володіти всіма чиїмись секретами!

- Ні, - заперечив Ґа. - Вона відкриває тобі свої секрети. Ти їй - свої.

Знову пробігла К. Кі. Цього разу з ліхтариком на лобі. Залишивши Ґа, побіг за нею - вона вже була на другому кінці коридору.

- Що ти тут робиш посеред ночі? - крикнув я їй.

Луною від стін прикотилася відповідь:

- Я - віддана справі.

Наздогнав її вже на сходах, але вона не сповільнювала біг. У руках несла знаряддя з «цеху» - ручну помпу з гумовою трубкою. З її допомогою заливали рідину в шлунок і викачували її: накачування шлунку рідиною було третім з найболючіших методів силового впливу.

- Ти куди це несеш? - спитав.

Ми мчали гвинтовими сходами вниз проліт за прольотом.

- Ніколи пояснювати, - відповіла вона.

Схопив її за лікоть і викрутив руку. Здається, до такого поводження К. Кі не звикла.

- Я припустилася помилки, - пояснила. - Але, серйозно, маємо поспішати.

Ми пробігли ще два прольоти і домчали до відкритого люка поганої ями.

- Ні, - сказав їй. - Можеш не розповідати.

Вона метнулася вниз драбиною, а я поліз за нею. Надійшовши, побачив скуленого на підлозі товариша Бука, а біля нього - перекинуту банку персиків. К. Кі намагалася побороти його конвульсії й просунути йому в горло трубку. З його рота текла чорна слина, опущені повіки - певні ознаки ботулізму.

- Облиш його, - сказав я К. Кі. - отрута вже в його нервовій системі.

Вона пирхнула:

- Знаю, це я накоїла…

- Розказуй.

- Я знаю, цього не можна було робити… - сказала вона. - Просто ж він усе знає!

- Знав.

- Атож, знав. - Вона подивилася на скрючене тіло Бука, наче хотіла копнути його ногою. - Я собі думала: якщо зможу його розколоти, то ми все зрозуміємо. То я сюди спустилася й спитала, чого він хоче. Він попросив персиків. Сказав, що йому більш нічого на землі не треба.

І тоді вона таки вдарила його ногою, але це нічим її не втішило.

- Він сказав: увечері принесеш персики - зранку все розповім.

- А як же він відрізняє ніч від дня?

Вона похитала головою:

- Ще один прокол. Я йому сказала.

- Та нехай, - сказав я. - Цю помилку всі стажери роблять.

- Але серед ночі, - сказала вона, - я щось нутром відчула: щось негаразд. Прийшла сюди й побачила його отакого.

- Ми на нутрі не працюємо, - сказав їй. - Це в Пубйоку так.

- Ну то й що ми тоді отримали від Бука? Та практично нічого. Що ми отримали від командира Ґа? Їбучу казку, як буйвола дрочити!

- Кі! - не витримав я. Узявся руками в боки й набрав повітря для серйозної тиради.

- Не сердьтеся на мене, - сказала вона. - Це ж ви питали товариша Бука про консервовані персики. Ви сказали йому, що командир Ґа в цій самій будівлі. Бук просто склав ці факти докупи.

Вона, здається, була готова розвернутися й піти.

- І ще одне, - сказала К. Кі. - Пам’ятаєте, як командир Ґа питав, чиї там персики - його чи товариша Бука? Коли я дала Букові банку, він спитав про те саме!

- І що ти йому сказала?

- Що я йому сказала? Ну я ж слідчий!

- А от і ні. Ти - стажер!

- Авжеж, - сказала вона. - Слідчий - це той, хто отримує результати.

За камерами, де відбувається перша обробка новоприбулих підопічних, є центральний склад особистих речей. Він на старому основному поверсі, і перед тим, як іти, пішов понишпорити там. Усе по-справжньому цінне вже потягли агенти міннарбезпеки ще задовго до того, як ці люди потрапили до нас. Проглянув згори донизу полиці зі скромними речами, що були в тих людей перед їхнім остаточним приходом сюди. Багато сандалій. Вороги держави здебільшого носять сьомий розмір - то було моє перше спостереження. Ось жолуді, які вони тримали в кишенях, палички, якими чистили зуби, рюкзаки з ганчір’ям і приладдям для їжі. А поряд із наліпкою з ім’ям товариша Бука я виявив банку персиків із червоно-зеленим ярликом, вирощених у Манпхо, оброблених на заводі з консервування фруктів № 49.

Узяв банку з персиками й подався додому.

Метро вже запрацювало, пропхався в один із вагонів. Вигляд у мене не виділявся з-поміж легіонів робітників у сірому; нас кидало одне на одного на поворотах. Перед очима в мене стояла сім’я Бука - вони були такі прекрасні в тих білих сукнях! Плекав надію, що мама, готуючи сніданок наосліп, не спалить квартиру. Якось у неї завжди це виходило без пригод. І навіть на глибині двохсот метрів усім було чути п’ятикратний ранковий гудок.

Командир Ґа розплющив очі й побачив хлопчика і дівчинку в ногах ліжка: діти уважно дивилися на нього. Спочатку - просто блиск перших променів на їхньому волоссі, синява на вилицях. Він заплющив очі, і, хоча йому здалося, що минула секунда, він, мабуть, задрімав, бо, розплющивши очі знову, дітей уже не побачив.

На кухні він виявив стілець на столі, і діти були там: дивилися у відчинені дверцята верхньої шафи.

Він увімкнув пальник під сталевою сковородою, потім розрізав начетверо цибулину й додав олії.

- Скільки там зброї? - спитав він у них.

Діти перезирнулися. Дівчинка показала три пальці.

- Вас хтось учив, як поводитися з пістолетом?

Вони похитали головами: ні.

- То й не займаймо їх, еге ж?

Діти кивнули.

Почувши запах їжі, пес на балконі загавкав.

- Ну ж бо, дітки, - сказав він. - Нам треба знайти, де ваш тато тримав мамині цигарки, поки вона не прокинулася сердита, як собака в зоопарку!

Разом із Брендо командир Ґа обшукав весь будинок, простукуючи плінтуси і зазираючи під меблі. Брендо нюшив і гавкав, хоч що б понюхав, а діти ходили назирці, обережно, але зацікавлено. Ґа не знав, що саме він шукає. Він повільно ходив із кімнати в кімнату, помітив замуровану витяжку, - мабуть, на місці старої груби. Оглянув ділянку, де відставав тиньк - можливо, там колись протікав дах. Біля вхідних дверей він побачив якісь сліди на дошках підлоги. Промацав пальцями ніг подряпини, потім глянув угору.

Приніс стілець, став на нього, помітив деталь ліпнини, яка трималася не зовсім міцно. Сунув за неї у стіну руку і витяг блок цигарок.

- О! - сказав хлопчик. - Тепер я розумію. Ви шукали сховків.

Дитина вперше заговорила з ним.

- Так, так! - сказав він хлопчикові.

- Є ще один, - сказав хлопчик і показав на портрет Кім Чен Іра.

- Я даю вам секретне завдання, - мовив Ґа і дав дітям пачку цигарок. - Ви маєте покласти ці цигарки мамі під подушку так, щоб вона не прокинулася!

У дівчинки, на відміну від її матері, міміка була ледь помітна й не дуже вловна. Швидким рухом губ вона дала зрозуміти, що її шпигунських талантів на це не вистачить, але на завдання погодилася.

Коли величезний портрет Великого Керівника зняли, за ним виявилася стара полиця в стіні. Більшу її частину займав ноутбук, але нагорі виявилася ціла цеглина американських стодоларових купюр, вітамінні добавки, білковий порошок, ампула тестостерону й два шприци.

Цибуля стала прозора, апетитно запахла й трохи почорніла по краях. Він додав до неї яйце, дрібку білого перцю, листя селери та вчорашній рис. Дівчинка розставила на столі тарілки, принесла банку кочхуджану[46]. Хлопчик розклав страву. На кухню прийшла сонна мати, у її роті димилася цигарка. Вона наблизилася до столу, а діти стримали змовницькі усмішки.

Вона затяглася й випустила дим.

- Що тут? - спитала вона.

За сніданком дівчинка поцікавилася:

- А ви правда були в Америці?

Ґа кивнув. Вони їли з китайських тарілок срібними паличками.

Хлопчик сказав:

- Я чув, там за їжу треба платити.

- Так і є, - відказав Ґа.

- А квартира? - спитала дівчинка. - Вона теж грошей коштує?

- Чи автобус, - сказав хлопчик, - чи от зоопарк - у зоопарку теж платити за вхід треба?

Ґа їх зупинив:

- Там за все платять.

- Що, і в кіно теж? - дещо ображено спитала Сан Мун.

- А в Диснейленді ви були? - спитала дівчинка. - Я чула, то найцікавіше, що є в Америці!

Хлопчик сказав:

- А я чув, там їжа жахлива.

У Ґа ще трохи страви лишалося, але він відклав її для собаки.

- Їжа хороша, - відповів він. - Тільки американці псують усе сиром. Його роблять із молока тварин. Американці всюди його пхають - у яєчню за сніданком, у локшину, з меленим м’ясом його їдять. Кажуть, що американці пахнуть маслом, - але я б сказав, що сиром. Якщо його нагріти, він перетворюється на жовтогарячу рідину. Мені для роботи з Великим Керівником треба навчити корейських кухарів відтворити сир. Наша команда мусить упоратися з цим за тиждень.

У Сан Мун іще лишалася на тарілці їжа, але коли почалася розмова про Великого Керівника, вона загасила цигарку в рисі.

То був сигнал, що сніданок скінчено, та в хлопчика ще лишалося запитання:

- А правда, в Америці в собак є спеціальна своя їжа, така в консервних бляшанках?

Для Ґа сама думка про консервний завод, призначений для собак, виявилася дикою.

- Такого не бачив, - відповів він.

Весь наступний тиждень командир Ґа керував командою кухарів, які формували меню для американської делегації. Дак-Хо доручили використати реквізит із центрального кіноскладу, щоб облаштувати ранчо в техаському стилі за малюнками Ґа: дерев’яна загорода, мескітові[47] огорожі, жаровня для таврування, стайня. Було обрано місце на схід від Пхеньяна, де більше вільного простору й менше громадян. Товариш Бук отримав усе - від візерунків на сорочках до колодок для ковбойських черевиків. Найскладніше для Бука було дістати польову кухню, але така стояла в одному японському тематичному парку, і по неї відрядили команду.

Вирішили не проектувати КНДРівську газонокосарку, оскільки за результатами випробувань проста комуністична коса з півтораметровим лезом для розчистки від заростів зарекомендувала себе краще. Спорудили ставок і напустили туди вугрів із Тедонґану, найбільш жадібних і гідних суперників для спортивного риболова. Команди добровольців відрядили в гори Собек наловити кам’яних щитомордників, найотруйніших змій країни, для стрільби по них.

Групі дорослих актрис із театру Палацу дітей та юнацтва було доручено влаштувати кошики з подарунками. Білої телячої шкури на рукавички не знайшлося, то було обрано найбільш ніжну заміну - щенячу шкіру. Замість бурбону дібрали міцну зміївку з пагорбів Хамхина. Бірманська хунта передала п’ять кілограмів сушеної тигрятини. Запеклі дебати точилися навколо цигарок, які найкраще відповідають корейському національному духу. Урешті вибрали «Пролот».

Але то була не суцільна робота. Щодня командир Ґа подовгу обідав у буфеті кінотеатру Моранбон і там на самоті щоразу дивився інший фільм із Сан Мун. Споглядав її відчайдушну стійкість у «Смерті гнобителів», відчував її безмежну силу переносити страждання в «Батьківщині без матері», розумів її хитрість спокусниці в «Славі слав» і йшов додому, насвистуючи патріотичні мелодії з «Вище прапори!».

Щоранку перед роботою, коли дерева оживали голосами зябликів і кропив’янок, командир Ґа вчив дітей лаштувати пташині сильця з тонких нитяних петельок. Із підвішеним каменем, із паличкою, яка вводить пастку в дію. Кожен поставив сильце на поруччі балкона й поклав як принаду насіння селери.

Приходячи ввечері додому, командир Ґа вчив дітей працювати. Оскільки діти ніколи ще не робили такого, то хлопчику з дівчинкою ці справи були нові й цікаві, хоча Ґа мав показувати їм абсолютно все: як ставити ногу на лопату чи як стати на коліна, щоб махати кайлом, риючи тунель. Проте дівчинці подобалося ходити не в шкільній формі, і тунельного пилу вона не боялася. Хлопчик радо носив кошики землі драбиною на задній балкон і поволі висипав їх звідти вниз схилом гори.

Поки Сан Мун співала дітям колискову, він роздивлявся ноутбук, у якому здебільшого зберігалися якісь незрозумілі карти. Ще - папка з фотографіями, дивитися на які було важко. Знімки не так уже відрізнялися від фото, які робила Моннан: портрети людей, що дивилися в камеру з трепетом і сумнівом перед лицем того, що буде з ними далі. А потім - знімки «після», де ці люди - закривавлені, скрючені, напівголі - лежали на землі. Особливо важко було бачити в такому вигляді товариша Бука.

Щовечора вона спала на одному боці ліжка, а він - на другому.

- Time to get some shut-eye , - казав він їй, а вона відповідала:

-  Sweet dreams .

Наприкінці тижня від Великого Керівника прийшов сценарій. Він мав назву «Абсолютні самопожертви». Сан Мун залишила його на столі, де його поклав кур’єр, і цілий день то підходила до нього, то відходила, ходила колами, тримаючи між зубами ніготь.

Нарешті вона перевдяглася в затишний халат і взяла сценарій до спальні, де з двома пачками цигарок цілий день його читала.

Лягаючи спати того вечора, він їй сказав, як завжди:

-  Time to get some shut-eye.

Вона не відповіла нічого.

Обоє лежали й дивилися в стелю.

- Тебе непокоїть сценарій? - спитав він. - Якої ролі від тебе хоче Великий Керівник?

Сан Мун на якийсь час замислилася:

- Проста жінка, - стала вона розповідати, - у простіші часи. Її чоловік пішов на війну з імперіалістами. Був хороший, його всі любили, але як голова колгоспу він був занадто поблажливий, і це позначалося на продуктивності. Під час війни селяни ледь не помирали з голоду. Минає чотири роки, його вже вважають померлим. І тут він повертається. Чоловік ледве впізнає свою дружину, і сам на лице повністю змінився - обгорів у бою. Війна загартувала його, і він стає холодним, жорстким керівником. Але врожаї підвищуються, їх вистачає всім. Селяни сповнюються надії.

- Ану ж бо вгадаю, - сказав командир Ґа. - Це, мабуть, там жінка починає підозрювати, що то не її справжній чоловік, а, отримавши доказ, мусить вирішити, чи пожертвувати своїм особистим щастям заради добра для людей.

- Що, сценарій аж настільки очевидний? - здивувалася вона. - Аж до того, що людина, яка зроду кіно не бачила, може відгадати його зміст?

- Я тільки міркую про кінцівку. Може, там буде якийсь сюжетний поворот, завдяки якому колгосп виконає план і жінці буде добре?

Вона зітхнула:

- Немає там поворотів. Сюжет такий, як усі: я страждаю, страждаю, а тоді фільм закінчується.

Голос Сан Мун у темряві був сповнений такої печалі, як останні закадрові слова в «Батьківщині без матері», коли японці заковують героїню в ланцюги, щоб вона не завдала собі шкоди під час інших спроб до втечі.

- Людей твої фільми надихають, - сказав він.

- Правда?

- Мене надихають. І твоя гра показує людям, що страждання може приносити добро, що воно може бути шляхетним. Це краще, ніж правда.

- А яка правда?

- У тому, що воно безглузде. Це просто щось таке, яке інколи має бути, і навіть якщо з тобою страждають тридцять тисяч, усе одно ти сам-на-сам зі своїм болем.

Вона нічого не відповіла. Він знову звернувся до неї:

- Ти маєш радіти. При тому, скільки справ у Великого Керівника, він тиждень придумував тобі новий фільм.

- Ти що, забув його штуку, як тобі набили пику на очах у всіх столичних янбанів ? О, він матиме нескінченне задоволення від того, що я повністю викладаюся, граючи у фільмі, який ніколи не вийде на екран. Його страшенно розважатиме це видовище - коли я гратиму жінку, яка має віддати себе новому чоловікові.

- Він не намагався тебе принизити. За два тижні приїдуть американці. Він зараз зосереджений на тому, щоб принизити найбільшу державу світу. Він привселюдно визнав твого нового чоловіка, майже офіційно його замінив. Забрав він у тебе «Жінку для втіхи». Вирішив так. У цей момент, коли б він справді хотів тебе скривдити, то так би й зробив.

- Я тобі одне скажу про Великого Керівника, - промовила Сан Мун. - Якщо він хоче, щоб ти багато втратив, то дає тобі що втрачати.

- Але ж ворожнеча в нього була зі мною, а не з тобою. Яка в нього причина…

- Стій, - зупинила його вона. - Ось і доказ, що ти цього всього не розумієш. Річ у тому, що Великому Керівникові не потрібні причини.

Він ліг на бік і подивився їй у вічі.

- Давай перепишемо сценарій, - сказав він.

Якусь мить вона мовчала.

- Візьмемо ноутбук твого чоловіка й видозмінимо сюжет. Хай і селяни виконають план, і жінка стане щасливою. Може, зробимо так, щоб перший чоловік несподівано повернувся наприкінці фільму!

- Ти хоч розумієш, що кажеш?! - скрикнула вона. - Це ж сценарій самого Великого Керівника!

- Що я точно знаю про Великого Керівника - йому важливе задоволення. І він у захваті від хитромудрих рішень!

- Яка тобі різниця? - спитала вона. - Ти ж казав, що після від’їзду американців він тебе позбудеться.

Він перекотився на спину:

- Еге ж. Так і є.

Вона помовчала.

- Думаю, тут треба не чоловіка з війни повертати, - сказала вона. - Тоді буде силове з’ясування стосунків, і фільм апелюватиме скоріше до почуття честі, ніж до почуття обов’язку. Зробімо, щоб голова сусіднього колгоспу позаздрив успіхам обгорілого чоловіка. Оцей другий голова сам нечесний і підмовляє такого ж нечесного партійця підписати ордер, за яким того чоловіка відправлять у табір на перевиховання за не довиконаний раніше план.

- Ага, - погодився командир Ґа. - Тепер у нас не жінка загнана в глухий кут, а перед чоловіком постає вибір. Якщо він визнає себе самозванцем, то осоромиться, але буде вільний. Якщо ж стверджуватиме, що він справді її чоловік, то без ганьби йде в табір.

- Жінка майже переконана, що цей чоловік з опіками - не її. А якщо вона помиляється, і він просто став твердіший і холодніший через люту війну? Що, як вона дозволить, щоб батька її дітей позбавили волі?

- Ось тепер це історія про обов’язок, - підсумував Ґа. - А що ж буде з жінкою? У кожному разі вона лишається сама.

- Що ж буде з нею? - спитала Сан Мун у простір.

Брендо підвівся. Подивився в темряву помешкання.

Командир Ґа і Сан Мун перезирнулися.

Коли пес загарчав, діти прокинулися. Сан Мун надягла халат, а командир Ґа, прикриваючи свічку долонею, пішов за собакою на балкон. Надворі в сильце попалася птаха, маленька кропив’янка дико кидалася на всі боки, намагаючись вирватися - зблискувала сірим і брунатним пір’ям з блідо-жовтими смужками. Ґа передав свічку хлопчикові, який дивився на нього великими, здивовано-захопленими очима. Чоловік узяв пташку в руки й зняв з її ноги петлю. Розправив їй пальцями крила й показав дітям.

- Виходить! - сказала дівчинка. - Справді ловить!

У 33- му таборі небезпечно було попастися охороні з такою здобиччю, так що треба було навчитися давати їй раду за лічені секунди.

- Добре, дивіться уважно, - сказав Ґа дітям. - Берете її ззаду за шию, потім відтягуєте назад і повертаєте, - голова відірвалася, і він викинув її за поруччя. - Потім відкручуються лапки і половинки крил. Потім на грудку два великі пальці ставимо й розсуваємо.

Від цього руху шкіра розірвалася, і стало видно грудні м’язи.

- Оце м’ясо - ваш приз, але якщо маєте час, решту збережіть. Кісточки можна зварити, і бульйон допоможе вам підтримати здоров’я. Для цього засовується палець під живіт, отак викручуєте - і зразу всі нутрощі виходять.

Ґа обтрусив палець і, вивернувши шкірку, одним рухом оббілував пташку.

- Ось, - сказав він і знову показав їм пташку. Тільце було таке красиве: перлово-рожеві м’язи, натягнуті на тонесенькі білі кісточки, на кінчиках яких ясніли червоні краплі. Ґа нігтем великого пальця відшкріб від грудини напівпрозорий м’яз досконалої мигдалеподібної форми. Поклав у рот і став смакувати, поринаючи в спогади. Другу половину грудки запропонував дітям, але ті, вражені, лише похитали головами. То цей шматок Ґа також з’їв, а решту кинув псові, який одразу все схрумав.

Вітаймо одне одного, громадяни, бо варто радіти цій видатній події: вийшов у світ новий мистецький трактат нашого Великого Керівника «Про оперне мистецтво». Він є продовженням попередньої книги Кім Чен Іра «Про кіномистецтво», що є бажаним читанням для кожного серйозного актора світу. З такої святкової нагоди міністр колективного дитячого читання оголосив про те, що складено дві нові дитячі пісеньки: «Заховайся, зачаїсь» і «Пірни під мотузку». Увесь тиждень прострочені картки на харчування можна використовувати, щоб отримати квитки на ранкові вистави в оперному театрі!

А тепер важливе повідомлення від міністра безпеки: звичайно, у кожній північнокорейській оселі встановлено гучномовець, який передає новини й оголошення, а також культурно-мистецькі програми, але необхідно нагадати, що декретом Кім Ір Сена від 1973 року по всій країні було встановлено систему сповіщення в разі повітряної тривоги, і це є справою державного значення.

Інуїти - це плем’я відрізаних від світу дикунів, що мешкає біля Північного полюса. Їхні чоботи мають назву муклук. Спитайте у вашого сусіда сьогодні, що таке муклук. Якщо він не знає, то можливо, його гучномовець несправний або ж із якоїсь причини випадково від’єднаний від мережі. Повідомивши про це, ви врятуєте йому життя в разі наступного раптового нападу американців на нашу велику державу.

Громадяни, відколи ми востаннє споглядали красу Сан Мун, вона почала вести усамітнене життя. Наша бідолашна актриса важко переживає втрату. Чому ж вона не звернулася до натхненних творів Великого Керівника? Кім Чен Ір - це та людина, яка розуміє, що ти відчуваєш. У сім років він втратив брата, потім матір, а через рік - і маленьку сестричку, не кажучи вже про двох мачух. Так, Великий Керівник - це саме та людина, яка добре розуміє тих, хто втратив близьку людину.

Однак Сан Мун усе ж розуміла, яку роль відіграє вшанування пам’яті в житті пристойного громадянина, тож вона зібрала кошик із їжею, узяла його на Цвинтар Мучеників Революції, до якого від її оселі на горі Тесон можна швидко дійти пішки. Там родина розстелила на землі покривало, щоб можна було спокійно пообідати, знаючи, що ракети «Тепходон-2» стоять напоготові, а вгорі північнокорейський супутник «Ясна зоря» захищає нас від загрози з космосу.

На обід, звичайно, були пулькоґі, а також Сан Мун приготувала всілякі панчхани[48], щоб доповнити святковий стіл, як-от: куї[49], ччім[50], чон[51] і намуль[52]. Вони подякували Великому Керівникові за щедрий стіл і заходилися коло їжі!

За обідом командир Ґа спитав про її рідню:

- Вони живуть у столиці?

- У мене тільки мама, - сказала Сан Мун. - Вона поїхала на пенсію до Вонсана, але жодних вістей від неї я не отримувала.

Командир Ґа кивнув:

- Так. Вонсан.

Він окинув оком цвинтар, напевно, думаючи про гольф і караоке, якими розважаються пенсіонери в цьому чудовому пенсійному будинку відпочинку.

- Чи ти був там? - спитала вона.

- Ні, але бачив з моря.

- А гарно там, у Вонсані?

Діти швидко працювали паличками. За ними з дерев спостерігали пташки.

- Ну, - сказав він. - Можу сказати, що там пісок особливо білий. І хвилі сині.

Вона кивнула.

- Авжеж, - промовила вона. - Але ж чому, чому вона не пише?

- А ти їй писала?

- Вона не надіслала мені своєї адреси.

Командир Ґа, звичайно, знав, що мати Сан Мун занадто зайнята своїми відпочинковими справами, щоб писати дочці. У жодній іншій державі на Землі немає цілого міста просто на морському узбережжі, присвяченого відпочинку пенсіонерів. Там є місця для риболовлі, курси акварельного малювання, народних промислів і бібліотека Чучхе. Усього й не перелічити! І Ґа також розумів, що коли б більше громадян зголошувалися добровольцями на Центральний поштамт у вечірній час і вихідні, то менше листів губилося б на дорогах нашої славної країни.

- Годі хвилюватися за матір, - сказав він їй. - Треба зосередитися на молодшому поколінні.

Після обіду вони висипали рештки їжі на траву, щоб нагодувати милих пташечок. Потім Ґа вирішив, що дітям треба дати важливі історичні знання. Він повів їх на вершину пагорба, і Сан Мун із гордістю й захопленням спостерігала, як славний командир показує їм найважливішу Мученицю на цвинтарі - Кім Чен Сук, дружину Кім Ір Сена і матір Кім Чен Іра. Бюсти всіх мучеників виконані з бронзи в розмірі, більшому за натуральний, і блиск полірованого металу, здається, повертав героїв до життя. Ґа докладно розповів дітям про героїчні подвиги Кім Чен Сук, про те, як вона уславилася добротою, допомагаючи носити важкі мішки старшим партизанам-революціонерам. Дізнавшись, як рано вона загинула, діти заплакали.

Потім вони пройшли кілька метрів до інших Мучеників - Кім Чхека, Ан Кіля, Кан Кона, Рю Кйон Су, Чо Чон Чхоля і Чхо Чхун Ґук - усі ці патріоти найвищої проби боролися на боці Великого Вождя. Потім командир Ґа показав їм могилу палкого О Чун Хупа, командира славнозвісного Сьомого полку. Потім був вічний страж Чха Кван Су, який загинув від холоду на нічній варті біля Небесного озера[53]. Діти раділи, що дізналися стільки нового. А ось і Пак Чон До, який не пожалів власного життя, щоб довести вірність вождям. Не забули й Пак Хак Ліма, який заслужив своє прізвисько «Пугач», знищуючи імперіаліста за імперіалістом. А хто не чув про Ун Бо Сона, який заткнув вуха землею, перш ніж почати обстріл вогневої позиції японців? «Ще! - кричали діти. - Розкажіть нам ще!» Так вони проходили між могилами, знайомлячись із Кон Юоном, Кімом Чхуль Чу, Чхо Кваном і О Пек Рьоном - усі їхні подвиги вищі за будь-який орден. А попереду був ще Чхо Тон О, батько південнокорейського командира Чхо Ток Сіна, який утік до Північної Кореї, щоб віддати шану нашому краю. А ось і зведений брат Чхо Тона О - Рю Тон Йоль! Потім вони побачили бюст підземного командувача Рян Се Пона і трьох звитяжних ліквідаторів Чон Чун Тека, Кан Йон Чана і «Спортсмена» Пак Йон Сана. Багатьох японських сиріт і досі обпікає довга патріотична тінь Кіма Чон Тхе.

Такі животворні знання наповнюють жіночі груди молоком!

Сан Мун розрум’янилася, настільки збудив командир Ґа її патріотичні почуття.

- Діти! - гукнула вона. - Сходіть пограйтеся в лісі!

Потім вона взяла за руку командира Ґа і повела його вниз, до ботанічного саду. Вони пройшли дослідні ділянки з високим колосом і важкими соєвими стручками й охоронців із хромованими «калашниковими», завжди готових захищати національний насіннєвий фонд від агресії імперіалістів.

Вона на мить зупинилася перед, мабуть, найбільшим із наших народних скарбів - двома теплицями, у яких вирощувалася виключно кімченірія і кімірсенія.

- Обирай теплицю, - сказала йому вона.

Будівлі були білі, напівпрозорі. Одна просвічувала повнотою багряного кольору кімченірії. Теплиця ж із кімірсенією сяяла оперною красою відтінків бузково-малинового.

Було зрозуміло, що їй нетерпеливилося.

- Я обираю Кім Ір Сена, - промовила Сан Мун. - Адже він - отець усього народу.

Повітря всередині було тепле й вологе, в ньому стояв туман. Здається, орхідеї помічали чоловіка і жінку, що йшли між рядів, - і гнучкі стеблини квітів гойдались услід закоханим, немовби п’ючи аромат честі й скромності Сан Мун. У глибині теплиці пара зупинилася й прилягла, насолоджуючись благодаттю корейської державності. Над ними закружляла ціла зграя колібрі, найкращих запилювачів нашого краю, і легіт їхніх крилець проймав закоханих до глибини душі, наповнюючи променистим світлом їхнє горло і їхні довгі язики, що зустрічалися в поцілунках. Навколо Сан Мун відкривалися квіти, розгортали пелюстки, відкриваючи приховані чашечки. З командира Ґа лив піт, і на його честь ворушкі тичинки поширювали аромати хмарами солодкого пилку, який вкривав тіла закоханих липким насінням соціалізму. Сан Мун віддала йому своє Чучхе, а він їй - увесь свій Сонґун. Згодом у глибині їхній духовний обмін вивершився одночасним вигуком розуміння політики Партії. Раптом усі квіти з теплиці здригнулися й зронили пелюстки, вистеливши все яскравим простирадлом, на якому Сан Мун відпочивала, тоді як лоскітливі метелики сідали на її чисту шкіру.

Нарешті, громадяни, Сан Мун розділила переконання зі своїм чоловіком!

Збережіть ці світлі почуття, громадяни, до наступного випуску, у якому ми докладніше придивимося до цього «командира Ґа». Хоча він і чудово здатний задовольнити політичні потреби жінки, ми уважніше розглянемо, як він порушив усі сім заповідей громадянина Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Сан Мун оголосила, що настав день пам’яті її двоюрідного дідуся. Хоч то й була субота, будень, вони пішли на Цвинтар Мучеників Революції, щоб покласти там вінок.

- Улаштуймо пікнік, - запропонував їй командир Ґа. - А я приготую свою улюблену страву.

Ґа сказав, щоб ніхто не снідав.

- Порожній шлунок, - пояснив він, - то моя секретна приправа!

На пікнік Ґа взяв лише казан, трохи солі й Брендо на повідку.

Сан Мун похитала головою, побачивши, що він бере собаку:

- Він же заборонений! - попередила вона.

- Я - командир Ґа, - сказав він їй. - Хочу гуляти з собакою, то й гуляю. До того ж, мої дні злічено, правильно?

- А що це значить - дні злічено? - спитав хлопчик.

- Нічого, - відповіла Сан Мун.

Вони пішли вниз, проминули порожню канатну дорогу Парку розваг.

Оскільки всі пхеньянські діти ретельно працювали, то порожні кабінки атракціонів, порипуючи, гойдались у повітрі. А в зоопарку було дуже людно: селян привезли автобусом на щорічну екскурсію до столиці. Усі четверо зайшли в зарості, цієї пори особливо густі, і прив’язали там Брендо до дерева, щоб не налякав яких-небудь ветеранів, які прийшли навідати цвинтар.

Ось так вони вперше зайшли на цвинтар. Сан Мун, не звертаючи уваги на жодні інші могили, повела їх просто до бюста двоюрідного дідуся. Бюст зображував чоловіка зі скоріше південними рисами обличчя - кутастістю, різкими лініями лоба. Його очі, упевнені й спокійні, були майже заплющені.

- А, - зрозумів Ґа. - Це Кан Кун Лі. Він кинувся через гірський міст під ворожим вогнем. Він узяв двері від машини Кім Ір Сена й затулився ними, як щитом.

- Ти про нього чув? - спитала вона.

- Звичайно, - сказав Ґа. - Він багатьом урятував життя. Тих, хто порушує правила заради добра, інколи називають на його честь.

- Хтозна, - сказала Сан Мун. - Боюся, зараз на його честь хіба кількох сиріт золотушних назвали.

Командир Ґа бродив між надгробками, вражений, упізнаючи і не впізнаючи. Отут імена всіх його знайомих хлопчиків, і від погляду на ці бюсти в нього виникало враження, ніби вони встигли досягти дорослого віку: оці всі вуса, міцні щелепи, широкі плечі. Він торкався їхніх облич, проводив пальцями по написах ханґилем[54], викарбуваних на мармурових п’єдесталах. Немовби замість того, щоб загинути від голоду в дев’ять років чи від нещасного випадку на заводі в одинадцять, вони всі дожили до двадцяти-тридцяти років, як нормальні люди. На могилі Ун Бо Сона командир Ґа пальцями торкнувся обличчя бронзового бюста. Метал був холодний. Бо Сон усміхався й мав окуляри, і Ґа погладив його по щоці: «Бо Соне!»

Йому було потрібно побачити ще один бюст, і Сан Мун з дітьми пішли за ним між могилами, доки той бюст знайшовся. Зображення й чоловік перед ним нічим не скидались одне на одного. Він не знав, що відчує, коли нарешті стане лице в лице з цим мучеником, але Ґа подумав лише: «Я - не ти. Я - сам собою».

Підійшла Сан Мун:

- Цей мученик чимось для тебе особливий? - спитала вона.

- Я знав одного чоловіка з таким ім’ям, - сказав він.

- Чи ти знаєш його історію?

- Так, - сказав він. - Там усе було доволі просто. Хоч у нього й була нечиста кров, але він пішов у партизани боротися з японцями. Його товариші сумнівалися в його вірності. Щоб довести, що вони могли довіряти йому своє життя, він покінчив із собою.

- Ця історія тобі близька?

- Я його тезка знав, - пояснив він. - Говорив із ним.

- Ходімо звідси, - мовила Сан Мун. - Раз на рік мені цього місця з головою вистачає.

Хлопчик і дівчинка вдвох тримали повідок Брендо, а собака тяг їх у хащу. Командир Ґа розвів вогонь і показав дітям, як зробити триногу, щоб повісити над вогнем казан. У казанок вони набрали води зі струмка, а коли знайшли місце, де він трохи розливався, заклали витік камінням, залишивши вузьку щілину, і її Ґа запнув своєю сорочкою, а діти бродили у воді, намагаючись нагнати рибу до сорочки. Спіймали десятисантиметрову рибинку - чи то малу, чи може, дорослу, якщо в цьому струмку риба дуже не виростала. Він почистив рибу за допомогою ложки, випотрошив і начепив на паличку, доручивши Сан Мун її спекти над вогнем. Підпечена риба разом із сіллю піде в юшку.

Навколо росло багато самосійних квітів, мабуть, через близькість цвинтарних букетів. Він показав дітям, як розпізнати і збирати дику хризантему: вони разом розтирали її стеблини між камінням. За каменем знайшлася папороть страусове перо - молоді соковиті пагони так і просилися, щоб із них обібрали віялоподібне листя. Унизу одного каменя пощастило знайти лишайник кам’яне вухо з виразним морським присмаком. Вони нашкребли того лишайнику гострою паличкою. Він показав дітям, як знаходити деревій, а разом вони змогли навіть знайти один дикий імбир, дрібний і пекучий. Нарешті вони набрали листя буролистки - рослини, яка залишилася після японців.

Невдовзі казанок уже парував, і на поверхню спливли три цятки риб’ячого жиру, а Ґа перемішував у юшці дикі трави.

- Оце, - мовив Ґа, - найулюбленіша моя страва. У таборі нас тримали на межі голодної смерті. Працювати так ще можна, а думати - уже ні. Намагаєшся слово яке-небудь згадати - а не можеш. Коли ти голодний, відчуття часу зникає. Просто спочатку гаруєш, а потім - темно, нічого не пам’ятаєш. Але коли нас відряджали на лісосплав у гори, то можна було таке готувати. Трави ростуть на горбах усюди, і кожна миска отакої страви додає тиждень життя.

Він скуштував бульйон, той іще гірчив.

- Хай повариться, - вирішив Ґа. Його мокра сорочка висіла на дереві.

- А батьки? - поцікавилася Сан Мун. - Я гадала, що людей посилають у табори разом із батьками.

- Атож, - відповів він їй. - Але мене це не стосується.

- Сумно це чути, - зітхнула вона.

- Мабуть, можна сказати, що моїм батькам пощастило туди не потрапити, - сказав він. - А твої батьки? Вони теж тут живуть, у столиці?

Голос Сан Мун наповнився сумом:

- У мене залишилася тільки матір. Вона на сході. На пенсії у Вонсані.

- О, - сказав він, - так, Вонсан.

Вона мовчала. Він мішав юшку, трави спливали на поверхню.

- А як давно? - спитав він.

- Кілька років тому.

- І вона дуже зайнята, - зауважив він. - Схоже, не має часу писати листи.

Її обличчя стало непроникним. Вона очікувально дивилася на нього, наче він міг би чимось її обнадіяти, принести добру звістку. Але на дні цих очей ховалося чорніше розуміння.

- Я б за неї не переймався, - заспокоїв він. - Думаю, що в неї все гаразд.

Сан Мун усе ж не здавалася втішеною.

Діти по черзі скуштували юшку і поробили мордочки.

Він скуштував знову:

- У Вонсані є що людині робити. Там такий білий пісок. Я на власні очі його бачив. І хвилі сині такі.

Сан Мун відсутнім поглядом подивилася в казан.

- Тож не вір чуткам, добре? - сказав він.

- А які чутки? - спитала вона.

- Та взагалі не треба чуткам вірити.

У 33- му таборі весь особистий самообман поступово спадав із людини, -навіть найфундаментальніші неправди, якими колись формувалася особистість, наче відсихали й падали. У командира Ґа це сталося під час одного побиття камінням. Такі покарання відбувалися біля річки, де берег був укритий галькою. Коли когось ловили при спробі втечі, його по пояс заривали в ту гальку коло самої води, і на світанку повільну, майже нескінченну процесію в’язнів проганяли повз нього. Винятків не було: кинути повинен був кожний. Якщо ти кинув слабенько, охоронці кричали, щоб кидали сильніше, але другого кидка не вимагалося. Він брав у такому участь тричі, але десь у хвості колони, тож покараний на той момент уже був не людиною, а місивом, неприродно пригнутим до землі, масою, від якої вже навіть не здіймалася пара.

Але одного ранку він випадково опинився на початку колони. Моннан було важко ходити по круглому камінню. Їй був потрібен хтось, щоб підтримати, вона його розбудила рано, і вони опинилися на початку - це все його не хвилювало, доки він не зрозумів, що тепер той нещасний буде ще притомний і щось думатиме. Камінь холодив руку. Він чув, як камені попереду влучають у ціль.

Притримуючи Моннан, він наблизився до напівпохованого під камінням чоловіка, який здійняв руки, захищаючись. Він намагався щось сказати, але видавав якісь незв’язні звуки, і з ран текла кров, ще гаряча.

Наближаючись, він побачив татуювання на закривавленому чоловікові, за мить зрозумів, що на них кириличні літери, і тут побачив наколоте на грудях обличчя…

- Капітане! - гукнув він, випускаючи з руки камінь. - Капітане, це я!

Капітан повів очима, впізнаючи, але не зміг нічого вимовити. Його руки й далі ворушилися, немовби він намагався розчистити перед собою якесь павутиння. При тій спробі втечі якимсь чином він позривав нігті.

- Не треба! - сказала Моннан, а він відпустив її і присів біля капітана, узявши старого моряка за руку:

- Капітане, це я, з «Чунми»!

Охоронців було всього двоє: то були молоді люди з кам’яними обличчями і стародавніми гвинтівками. Вони почали кричати, слова вилітали в них якимсь уривчастим гавкотом, але він не відпускав руки старого.

- Третій помічник! - промовив капітан. - Хлопче, я казав, що захищатиму вас усіх. Я знову врятував свою команду.

Було щось страшнувате в тому, як капітан дивився в його бік, ніби не зовсім бачив його.

- Ти маєш утекти, синку, - сказав старий. - Зроби ну хоч що-небудь, утечи!

Почувся попереджувальний постріл, і Моннан підповзла до нього, благаючи повернутися в колону.

- Не дай своєму товаришу побачити, як тебе застрелять, - сказала вона. - Хай твоя смерть не стане останнім, що він побачить!

Із цими словами вона затягла його назад у колону. Охоронці розворушилися, різко вигукуючи команди, і Моннан майже перекрикувала їх:

- Кинь свій камінь! - наказала вона. - Ти мусиш! - І, наче подаючи приклад, прицільно пустила камінь, і він сильно черкнув капітанові голову, вирвавши на вітер пасмо волосся.

- Зараз же! - крикнула вона, і він узяв камінь і з силою кинув, влучивши у скроню капітанові. І то було останнє, що той побачив.

Потім, за бочками з дощовою водою, він не витримав.

Моннан узяла його за руку, намагалася заспокоїти.

- Ну чому не Ґіль?! - питав він її. Він не міг стримати сльози. - Ну ще другий помічник - то було б зрозуміло. Навіть офіцер Со… Але ж не капітан! Він виконував усі правила, за що ж його так?! Чому не мене? У мене ж нічого, нічого немає. За що він удруге потрапив у в’язницю?!

Моннан пригорнула його.

- Твій капітан відбився, захистив себе, - сказала йому вона. - Він опирався, не дав їм забрати своє «я». Він помер вільним.

Його душили сльози, і вона пригорнула його, як дитину.

- Тихо, тихесенько, - примовляла вона, колихаючи його. - Заспокойся, мій сирітко, мій бідолашний…

Слабким голосом, крізь сльози, він мовив:

- Я не сирота.

- Та сирота ж, - промовила стара. - Я - Моннан. Я впізнаю сироту, і, звичайно ж, ти - сирота. Відпусти це, просто відпусти.

- Моя мати була співачка, - розповів він їй. - Дуже красива була.

- Як називався твій сиротинець?

- «Довге майбутнє».

- «Довге майбутнє», - повторила вона. - А капітан був тобі як батько? Правда ж?

Він просто плакав.

- Мій бідолашний, - сказала Моннан. - Для сироти батько вдвічі важливіший. Тільки сирота може сам обрати собі батька й любить його вдвічі сильніше.

Він поклав руку собі на груди, згадуючи, як капітан наколов йому портрет Сан Мун.

- Я міг повернути йому дружину… - плачучи, казав він.

- Але батьком тобі він не був. - Вона взяла його за підборіддя й намагалася підняти його голову, щоб подивитися в очі, але він просто знову пригорнувся до її грудей.

- Він не був твоїм батьком, - промовила вона, гладячи його по волоссю. - Зараз тобі важливо відпустити геть усі свої ілюзії. Час побачити правду речей. Наприклад, те, що він мав рацію, кажучи, що ти маєш утекти звідси.

У казані плавали шматочки риби, які відділилися від хребта, а Сан Мун повільно, задумливо перемішувала. Ґа думав про те, як важко зрозуміти, у чому ти себе обманював, усвідомити ту неправду, яка допомагала тобі робити свої справи й рухатися вперед. Щоб зробити це насправді, потрібна стороння допомога. Ґа нахилився понюхати юшку - ця чудова страва проясняла голову. З’їсти таку страву на заході сонця після дня лісозаготівель в ущелинах над табором - це означало бути живим. Він вийняв камеру Ванди й сфотографував дітей, собаку і Сан Мун, як вони застигло дивляться на вогонь.

- У мене в животі бурчить, - зауважив хлопчик.

- Саме вчасно, - відповів командир Ґа. - Юшка готова.

- А в нас немає тарілок, - нагадала дівчинка.

- А нам і не треба, - сказав він їй.

- А Брендо? - спитав хлопчик.

- Йому доведеться добути собі обід самостійно, - відповів Ґа й відв’язав собаку. Пес не зрушив з місця: так і сидів, дивлячись у казан.

Вони почали їсти, передаючи ложку по колу, і смакували юшку з підпеченої риби з деревієм і духмяною буролисткою.

- Не така вже погана їжа у в’язниці, - зауважила дівчинка.

- Ви, мабуть, думаєте, що з вашим батьком, - звернувся до дітей командир Ґа.

Хлопчик із дівчинкою не підвели очей: вони були зайняті ложкою.

Сан Мун суворо на нього подивилася, попереджаючи, що то небезпечна тема.

- Рана незнання, - сказав їй Ґа, - то рана, яка не загоюється.

Дівчинка швидко, прицільно подивилася на нього.

- Обіцяю, я розповім вам про вашого батька, - продовжив Ґа. - Коли у вас буде більше часу пристосуватися.

- До чого? - спитав хлопчик.

- Та до нього ж! - пояснила йому сестра.

- Діти, - звернулася до них Сан Мун, - я ж вам казала, батько на тривалому завданні.

- Це не так, - відповів їй командир Ґа. - Але я скоро все розповім.

Тихо, крізь зуби Сан Мун сказала:

- Не відбирай у них дитинство!

У заростях щось зашурхотіло. Брендо завмер, шерсть на хребті в нього настовбурчилася.

Хлопчик усміхнувся. Він бачив, як собака виконує команди, і захотів і собі це випробувати.

- Фас! - скомандував хлопчик.

- Стій, ні! - крикнув Ґа, але було вже пізно: пес помчав у кущі, і тільки гавкання позначало його шлях у заростях. Він гавкав і гавкав. Потім почувся жіночий крик.

Ґа схопив повідок і помчав навздогін, а діти - за ним. Спочатку Ґа біг над маленьким струмком і бачив, де пес скаламутив воду. Невдовзі він зустрів цілу родину, яка тулилася до великого каменя, а на них гавкав Брендо. Сім’я моторошно нагадувала їхню: чоловік, жінка, хлопчик і дівчинка, а з ними старша жінка. Збуджений пес клацав зубами, ніби збираючись накинутися, звертаючи увагу то на одну ногу, то на другу, наче хотів повідкушувати ноги по черзі. Ґа повільно підійшов і взяв собаку на повідок.

Відвів пса вбік і подивився на сім’ю. Нігті в усіх були білі від недоїдання, навіть у дівчинки зуби посіріли. На хлопчику сорочка висіла, як на вішаку. Обидві жінки втратили багато волосся, а батько під напнутою шкірою весь складався з жил. Раптом Ґа зрозумів, що батько ховає щось за спиною. Ґа попустив повідок, і пес стрибнув уперед.

- Що ви ховаєте? - крикнув Ґа. - Покажіть! Покажіть, бо собаку спущу!

З хащі вибігла задихана Сан Мун, коли чоловік показав мертву білку з відірваним хвостом.

Ґа не міг сказати, чи вони забрали її у пса, чи пес намагався її забрати в них.

Сан Мун напружено подивилася на них.

- Нічого собі! - промовила вона. - Та вони ж умирають із голоду. У них нічого немає!

Дівчинка звернулася до батька:

- Татку, ми ж не вмираємо з голоду, правда?

- Звичайно, ні, - запевнив її тато.

- Просто в нас на очах, - сказала Сан Мун, - люди вмирають із голоду!

Сан Мун показала перстень на руці.

- Діамант, - промовила вона й уклала перстень у руку переляканій жінці.

Ґа підійшов і забрав перстень.

- Не роби дурниць, - пояснив він Сан Мун. - Тобі цей перстень подарував Великий Керівник. Ти уявляєш, що з ними буде, якщо їх спіймають із таким перснем? - Ґа намацав у кишені лише кілька військових вонів, більше там майже нічого не було. Він роззувся. - Коли хочеш допомогти цим людям, то їм треба дати щось просте, за що на базарі можна харчів виміняти.

Діти теж роззулися, а Ґа також дав незнайомцям свій пояс. Сан Мун долучила свої сережки.

- Там є казан юшки, - запропонувала вона. - Смачної. Ходімо на запах. Візьміть собі казанок!

- Оцей пес, - сказав батько. - Я думав, він із зоопарку втік…

- Ні, - відповів Ґа. - Він наш.

- А у вас ще одного немає часом? - спитав чоловік.

Пізно ввечері командир Ґа підмугикував колисковій, яку Сан Мун співала дітям: «Киця в колисці, - співала вона, - синок на гілці…» Пізніше, коли вони вже опинилися в ліжку, Сан Мун спитала його:

- Ти як гадаєш, вислів Великого Керівника слід читати: «Любов не знає заміни » - тобто заміну любові знайти неможливо, чи «Любов не знає заміни» - тобто сама любов, як розумна істота, не розпізнає, коли її об’єкт змінюється?

- Я маю сказати тобі правду, - мовив Ґа.

- Я - актриса. Для мене важлива тільки правда!

Він не почув, як вона перевернулася на бік, то уявляв собі, що вони разом дивляться в темну стелю. Йому раптом стало лячно. Він вчепився руками в простирадло.

- Я ніколи не був у Вонсані, - промовив він. - Але не раз пропливав над тими берегами. Там у піску немає парасольок. Немає пляжних лежаків чи вудок. І старих людей немає. Не знаю, куди відправляють у нас бабусь і дідусів, але не до Вонсана…

Він намагався почути її дихання, але не зміг.

Нарешті Сан Мун звернулася до нього:

- Ти - злодій! Ти злодій, який прийшов у моє життя й украв усе, що для мене мало якесь значення!

Наступного дня вона мовчала. На сніданок вона люто накришила сиру цибулину й поставила на стіл. Діти тихенько, уміло перебиралися з кімнати в кімнату так, щоб не траплятися матері на очі. У якийсь момент вона з криком вибігла з дому і потім лежала на землі в саду й плакала. Повернулась і сперечалася з гучномовцем. Потім випхала всіх із дому, щоб дали їй помитися. І, стоячи разом на траві, командир Ґа, діти й собака дивилися на парадні двері, з-за яких можна було почути, як вона люто шкребе мочалкою кожен сантиметр своєї шкіри. Невдовзі діти спустилися нижче й стали відпрацьовувати з Брендо «фас» і «апорт», кидаючи між дерев шкурки від динь.

Командир Ґа стояв коло будинку. Там і знайшов його товариш Бук. У Бука серед високої трави в затінку стояв «рьоксон». Він простягнув Ґа пляшку. Вони разом випивали й дивилися на балкон Сан Мун. Вона стояла там у халаті, курила та перечитувала сценарій «Абсолютних самопожертв», але дуже гнівно й сердито.

- Чого це вона? - поцікавився Бук.

- Сказав їй правду про одну річ, - зізнався Ґа.

- Ти що, припини таке робити, - сказав Бук. - Це шкідливо для здоров’я!

Сан Мун тримала сценарій однією рукою, а другою розмахувала в повітрі. Із цигаркою в роті вона намагалася віднайти правильне прочитання слів:

-  Істинний перший чоловік усіх жінок - Великий Вождь Кім Ір Сен! Істинний перший чоловік усіх жінок - Великий Вождь Кім Ір Сен!! Істинний перший чоловік усіх жінок - Великий Вождь Кім Ір Сен!!!

- Ти чув, що Великий Керівник надумав зробити? - спитав його Бук. - Хоче американцям показати таврування бика.

- Ха, - відказав командир. - Ото, мабуть, бики в чергу ставатимуть.

Почувши їхній сміх, Сан Мун припинила читання й розвернулася до них. Побачивши, що він стоїть там, викинула з балкона сценарій і зайшла в дім.

Ґа з Буком спостерігали, як хмара папірців розлітається між дерев.

Товариш Бук аж не повірив, похитав головою:

- Це ти щось дуже її засмутив. Ти знаєш, як довго вона чекала на новий фільм?

- Та вона мене вже доволі скоро здихається й повернеться до звичайного життя, - заспокоїв Ґа, і попри його намагання ці слова прозвучали сумно.

- Жартуєш? - відгукнувся Бук. - Великий Керівник проголосив тебе істинним командиром Ґа. Він тебе тепер уже ніяк не позбудеться. Та й навіщо? Його заклятий ворог уже загинув.

Ґа ще випив пива.

- Я знайшов його комп’ютер, - поділився він.

- Що, серйозно? - не повірив Бук.

- Ага, він його ховав за портретом Кім Ір Сена.

- Є там щось корисне?

- Там здебільшого карти, - відповів Ґа. - І багато всіляких технічних даних: схеми, креслення, - я в них нічого не розумію.

- То карти родовищ урану, - пояснив Бук. - Твій попередник відповідав за всі місця його видобутку. І наглядав за всіма стадіями обробки - від руди до очищення. Я йому все постачав. Ти коли-небудь пробував замовляти алюмінієві центрифужні пробірки через інтернет?

- А я думав, що міністр тюремних шахт - це символічна посада, де треба просто підписувати папери, а в’язні собі самі працюють.

- Так було до відкриття уранових родовищ. Ти думаєш, Великий Керівник дав би Ґа ключі від ядерної програми? Хочеш, я все тобі поясню. Можемо разом усе подивитися.

- Ти б не хотів це дивитися, - сказав Ґа. - Там є ще й фотографії.

- Мене?

Ґа кивнув:

- І ще тисячі інших чоловіків.

- Він зі мною такого не зробив, що можна подумати з тих фотографій.

- Ти не зобов’язаний про це говорити.

- Та ні, це тобі якраз варто почути, - наполіг Бук. - Він збирався здійснити на мене отой, як він сказав, «чоловічий напад». Але коли він повалив мене на землю і я опинився в його владі, він втратив до мене будь-який інтерес. Він хотів тільки фото на пам’ять. Я не можу уявити просто, яка це приємність - позбавити життя таку людину. Він і з тобою хотів це зробити, правда?

Ґа нічого не відповів.

Бук промовив:

- Ти ж можеш мені сказати, правда? Як ти його? Раз ти вже налаштований говорити правду.

- То недовга історія, - почав Ґа. - Я був на нижніх ярусах шахти. Стеля низька, у кожному приміщенні по одній лампочці. У тріщини вгорі просочувалася вода, і було жарко, всюди стояв туман. У тій шахті було кілька людей, і ми шукали жилу білого каменю. То була наша мета - добути цього каменю. У шахту спустився командир Ґа. Раптом з’явився, спітнілий весь.

«Ти маєш знати як слід тих людей, які під твоєю орудою, - сказав він мені. - Знати їхні серця. Перемога зовні - від перемоги всередині».

Я вдав, що не чую.

«Схопи чоловіка, - наказав мені Ґа. - Он того, давай йому в душу зазирнемо!»

Я зробив тому чоловікові знак, щоб підійшов.

«Хапай його! - крикнув командир. - Хапай його так, щоб він повірив у це! Бери його, щоб у нього не лишалося жодного сумніву!»

Я підійшов до того чоловіка. Ми подивилися в обличчя одне одному. Він став до мене спиною, і я обхопив його ззаду руками. Озирнувся перевірити, чи цього треба командирові Ґа, - і побачив, що він голий, що його форма купою лежить на землі.

Командир Ґа говорив так, ніби нічого не змінилося:

«Дій так, щоб він вирішив, що ти саме це й зробиш. Хай повірить, що виходу немає. Тільки так можна зрозуміти, чи це йому подобається».

Командир Ґа обхопив з-за спини іншого в’язня: «Треба тримати його. Хай відчує, що ти сильніший, що виходу немає. Може, саме тоді, коли ти схопиш його за зад, він здасться на милість свого бажання - і збудження видасть його!»

Командир Ґа стиснув в’язня так, що в обличчі того з’явився жах.

«Зупиніться!» - гукнув я йому.

Командир Ґа вражено подивився на мене:

«Атож. Оце ти йому й скажеш: зупинись! Я знав, що ти тут єдиний справжній чоловік!»

Командир Ґа зробив крок у мій бік, а я на крок відступив.

«Не робіть цього!» - попередив я.

«От саме це ти й скажеш. - У командира якось дивно зблиснули очі. - Але він не послухає, ось у чому штука. Він сильніший за тебе, і він наближається…»

«Хто наближається?»

«Хто? - посміхнувся Ґа. - Та він самий».

Я почав відступати. «Будь ласка, - казав я. - Будь ласка, не треба цього».

«Так, - продовжував командир Ґа. - Так, ти опираєшся, ти робиш усе, щоб цього не сталося, ти цього не хочеш, ось тому ти мені подобаєшся, ось тому я вчу тебе проводити це випробування. А що ж буде, якщо воно все одно станеться? Якщо його слова для нього нічого не означають? Що, коли в бою він виявиться сильнішим?»

Командир Ґа кинувся на мене, і я прийняв удар. Удар був слабкий. Я боявся всерйоз відповісти на нього. Ґа одним рухом відбив мій кулак, а другим різко стусонув мене. «А якщо ти б’єшся до кінця, а воно все одно станеться? - і далі питав він. - Ким ти тоді будеш?»

Я ударом ноги збив його, і Ґа вражено подивився на мене. Ґа блискавично влучив мені ногою в голову, вона аж крутнулася - я ніколи не бачив такого швидкого удару.

«Цього не станеться, - відказав я. - Я не допущу, щоб таке сталося».

«За це я тебе обрав! - Ґа так засадив мені ногою в живіт, що я відчув, як на печінці утворюється синець. - Звичайно, ти викладешся повністю, з усією своєю силою битимешся. Ти не знаєш, як я тебе поважаю. Ти - єдиний за весь цей час, хто справді захищався, єдиний, хто мене розуміє, по-справжньому розуміє». Я подивився вниз і побачив: командир збуджений, його член люто випинається вгору. І при цьому його обличчям блукала лагідна, якась аж дитяча усмішка. «Я зараз відкрию тобі свою душу, мою велику душевну рану, - сказав Ґа, наближаючись, його стегна напружувалися: він готувався бити ногою. - Буде боляче - не брехатиму, і болітиме завжди, правда. Але подумай лишень: скоро в нас із тобою буде спільна рана. Скоро ми станемо братами в ній!»

Я відступив праворуч від нього, опинившись під лампочкою, єдиною в приміщенні. Підскочив і зніс лампочку ногою - після спалаху бризнули скалки і наче на якусь мить зависли в тумані. Стало темно. Я чув ходу Ґа, чув, як він човгає.

Отак ходять люди, незвичні до темряви.

- І що було далі? - спитав Бук.

- Далі вже була моя робота, - відповів Ґа.

Весь вечір Сан Мун просиділа в спальні. Командир Ґа зготував дітям на вечерю холодну локшину, якою хлопчик із дівчинкою махали під носом у Брендо, щоб той, ловлячи їжу, показав свої зубиська. Тільки тоді, коли вже помили посуд, прийшла Сан Мун у купальному халаті, з припухлим обличчям, із цигаркою. Сказала дітям, що настав час спати, а потім звернулася до Ґа:

- Я маю подивитися той американський фільм. Отой, що, кажуть, найкращий.

Уночі діти з собакою спали на своїй маті в ногах ліжка, і, коли вогні Пхеньяна згасли, вони, лежачи поряд на ліжку, поставили в ноутбук диск із «Касабланкою». Батарея мала протриматися півтори години, то зупинятися не можна було.

Вона одразу похитала головою: який примітивний чорно-білий кінематограф!

Він на ходу перекладав для неї фільм, якомога швидше передаючи англійські слова корейською, а коли слова на думку не спадали, то просто ворушачи пальцями, наче друкував.

Якийсь час вона сиділа з невдоволеним лицем. Критикувала фільм за надто швидкий розвиток подій. Усіх героїв таврувала як буржуїв, які тільки й роблять, що цілий день пиячать, шикарно вдягнувшись.

- Де ж прості люди? - казала вона. - Де реальні проблеми?

Сміялася з того, що буває «транзитний лист», який дозволяє виїхати тому, хто його має:

- Не буває такого чарівного листа, який може тебе випустити.

Вона казала йому зупинити кіно. Він не зупиняв. Але її це кіно сильно нервувало.

- Ну і звідки тут видно, що цей фільм прославляє?! - питала вона. - І коли, нарешті, з’явиться нормальний герой? Якщо ніхто ближчим часом не заспіває, то я пішла спати!

- Цить, - спокійно казав він їй.

Він бачив: їй боляче на таке дивитися. Кожен образ кидав виклик усьому її життю. Складні погляди й мінливі бажання персонажів доводили її до сказу, але сил зупинити це в неї не було. Коли з’являлася на екрані красуня Інґрид Берґман, Сан Мун починала звертатися до неї з питаннями, напучувати її.

- Ну чого ж вона не заспокоїться, не залишиться просто з хорошим чоловіком?

- Буде війна, - коментував Ґа.

- Ну чому вона такими очима дивиться на цього аморального Ріка?! - обурювалася вона, хоча й собі не могла відвести від нього очей. Невдовзі Сан Мун припинила звертати увагу на те, як він використовує інших людей, набиває свій сейф валютою, бреше, дає хабарі. Вона бачила тільки те, як він тягнеться по цигарку, коли героїня заходить до кімнати, як випиває, коли та виходить. Відчуття того, що ніхто не щасливий, було близьке їй. Сан Мун із розумінням кивала, бачачи, як усі нещастя героїв кореняться в темній столиці - Берліні. Коли дія знову перенеслася до Парижа, де герої потребували лише хліба, вина й одне одного, Сан Мун усміхалася крізь сльози, а командир Ґа зупиняв переклад цілих реплік, коли всі почуття й так розкривалися на обличчях того Ріка й закоханої в нього Ільзи.

Коли фільм закінчився, вона безутішно плакала.

Він поклав їй руку на плече, але вона не відгукнулася на цей жест.

- Усе моє життя - брехня! - сказала Сан Мун крізь сльози. - До останнього жесту. Подумати лишень, я грала в кольоровому кіно, де кожна яскрава дурничка відображувалася в кольорі!

Вона підсунулася до нього, зазирнула йому в очі. Учепилася йому в сорочку на грудях обома руками.

- Я повинна потрапити туди, де знімали це кіно! - сказала вона. - Я повинна вибратися з цього краю й дістатися туди, де існує справжнє акторське мистецтво! Мені потрібен отой транзитний лист, і ти маєш мені допомогти. Не тому, що ти вбив мого чоловіка, і не тому, що ми матимемо заплатити сповна, коли Великий Керівник викине тебе на сміття, - а тому, що ти схожий на Ріка. Ти такий самий чоловік честі, як і Рік у цьому кіно!

- Але ж це лише фільм.

- Ні! - уперто сказала вона.

- Але як же я тебе вивезу?

- Ти особливий чоловік. Ти можеш нас витягти. Я кажу тобі: ти мусиш!

- Але Рік сам прийняв рішення, він сам на це йшов.

- Так. Я сказала, що мені від тебе треба, і ти маєш прийняти рішення.

- А як же ми? - спитав він.

Сан Мун подивилася на нього, наче щойно зрозуміла, як це буде. Тобто їй зрозуміла мотивація партнера, і сюжет буде відштовхуватися від цього.

- Що ти маєш на увазі? - уточнила вона.

- Коли ти кажеш: «нас витягти» - серед цих «нас» є я?

Сан Мун притягла його ближче за сорочку:

- Ти - мій чоловік. Я - твоя дружина. Оце й значить: ми.

Він подивився їй в очі, почувши такі слова, яких, виявляється, чекав усе життя.

- Мій чоловік, бувало, казав, що одного дня все скінчиться, - промовила вона. - Я цього дня чекати не збираюся!

Ґа накрив рукою її руку:

- У нього був план?

- Так, - відповіла вона. - Я виявила цей план: паспорт, гроші, дозволи на пересування. Той план стосувався тільки його. Навіть дітей він із собою взяти не збирався.

- Не хвилюйся, - заспокоїв він. - У мене буде по-іншому.

Прокинувся посеред ночі. Здається, батьки теж не спали. Якийсь час слухав тупіт чобіт Молодіжного загону Чучхе, які прямували на якесь своє дійство, що всю ніч триватиме на площі перед Кимсусанським меморіальним палацом[55]. Розумів: уранці дорогою на роботу зустрічатиму цих дівчат, котрі йтимуть додому, - обличчя в сажі від багать, худенькі ручки розписані гаслами. І оці несамовиті очі, особливо очі. Лежав, дивився в стелю, уявляючи обережні, нервові кроки козенят нагорі: щойно спускаються сутінки й стає невидним край даху, вони починають ходити підчовгуючи.

Міркував, наскільки біографія командира Ґа схожа на мою власну. Ми обидва, можна сказати, люди без імені - у нас немає такого слова, яким нас називають друзі й сім’я, немає такого слова, на яке відгукуються наші найглибші «я». І чомусь мені вже почало віритися, що він не знає долі актриси та її дітей. Справді, він, здається, рухається вперед із вірою, що в них усе гаразд, але навряд чи це йому точно відомо. Десь так і в мене - створюю біографії підопічних, у яких викладене все їхнє життя до зустрічі зі мною. Однак, маю відзначити, ніколи не стежив за тим, як склалося життя будь-кого з них після 42-го підрозділу. Жодна біографія не мала епілогу. Найважливішою спільною рисою між нами було ось що: Ґа, щоб отримати для себе нове життя, мав забрати інше життя. Цю теорему доводжу кожного дня. Після років невдач, здається, починаю розуміти, що, можливо, разом із біографією командира Ґа пишу і свою.

Став біля вікна. При світлі самих лише зірок помочився в банку. На вулиці внизу почувся якийсь звук. А потім сталося таке, що попри темряву, попри довгі кілометри до найближчого колгоспу дало мені зрозуміти, що народний рис налився золотистим колосом і знову час збирати врожай: по вулиці Сінийджу проїхали два самоскиди, і представники міністра масової мобілізації мегафоном будили всіх мешканців будинку «Робітничий рай».

Унизу моїх сусідів у піжамах поволі саджали в машини. На світанку вони вже стоятимуть зігнувшись, по коліно у воді, отримуючи корисний цілоденний урок, що таке праця, яка є джерелом усієї їжі.

- Тату, - звернувся я до порожньої кімнати. - Тату, то головне - просто вижити? Ото і все?

Відчув, що досі тримаю банку, і обережно закрутив її. Коли самоскиди від’їхали, єдиним звуком залишився тихий посвист батькового дихання. Він дихав носом: певна ознака того, що не спав.

Уранці зник ще один член моєї команди. Імені назвати не можу, але в нього були вуса й він шепелявив. Колеги не було вже тиждень, і слід припустити, що його забрали на поля. Імовірно, ми його більше не побачимо. За цей місяць він був третій, за рік - шостий. Що з ними відбувається, куди потім везуть? Як ми будемо замінювати пубйоківців, коли ті вийдуть на пенсію, якщо тут тільки двоє працівників і парочка стажерів?

У кожному разі, ми поїхали канатною дорогою на гору Тесон. Поки Чучак із Леонардо обшукували будинок товариша Бука, ми з К. Кі взялися за резиденцію командира Ґа, хоча на процесі зосередитися було важко. Щойно підводив очі - і у величезних вікнах відкривається панорама Пхеньяна. Просто дух захоплює. Увесь будинок був наче мрія, К. Кі тільки головою хитала: у цих людей є окрема спальня й кухня! Вони ні з ким не ділили свою шафу. Усюди була собача шерсть: вочевидь, тварину тримали в домі суто заради особистої розваги. Золотий пояс у вітрині з підсвіткою оглядати нам було страшно. Навіть пубйоківці за першим обшуком його не торкнулися.

Сад був обнесений повністю: навіть горошини для батьків я не міг би звідти взяти. Чи командир Ґа з Сан Мун узяли з собою свіжих харчів, збираючись у дорогу? Чи Ґа заготував харчів для своєї втечі? На смітнику були шкурки цілої дині й тонкі кісточки співочих пташок. Невже вони в цьому розкішному янбанському будинку голодували?

Під будинком ми знайшли тридцятиметровий тунель, повний мішків з рисом і американських фільмів. Вихід з нього був по другий бік дороги, за кущами. У будинку виявили кілька стандартних стінних сховків, але вони були практично порожні. В одному лежав стос суворо заборонених південнокорейських журналів про бойові мистецтва. Журнали були потерті, у них фотографії бійців, тіла яких випромінювали агресивну енергію. Разом із журналами лежав один носовичок. Я підняв його, шукаючи монограму. Звернувся до К. Кі:

- Цікаво, що цей носовичок тут…

- Викиньте! - сказала мені К. Кі.

Одразу розтиснув пальці, і носовичок опустився на підлогу.

- Що? - спитав.

- Ви хіба не знаєте, для чого його використовував Ґа? - К. Кі дивилася на мене, немов я - новонароджене сліпе цуценя в Центральному зоопарку. - У вас хіба немає братів?

У ванні К. Кі звернула увагу, що гребінець Сан Мун і бритва командира Ґа лежать поряд на краю раковини. На роботу вона з’явилася з мальовничо підбитим оком, і я вдавав, що не помічаю цього, але перед дзеркалом уже ніяк не можна було змовчати.

- Вас хтось хотів образити? - поцікавився я.

- А чому ви не думаєте, що то з любові?

Я засміявся:

- То якийсь новий спосіб демонстрації ніжних почуттів.

К. Кі струснула головою й роздивилася мене в дзеркалі.

Підняла з краю раковини склянку й потримала її проти світла.

- У них була спільна склянка для полоскання рота, - промовила вона. - Це кохання. Тут багато доказів.

- Це що, доказ? - спитав я її. У нас із батьками теж спільна склянка.

У спальні К. Кі уважно роздивлялася всі речі.

- Сан Мун, напевне, спала з оцього боку ліжка, - відзначила вона. - Тут ближче до туалету.

Потім К. Кі підійшла до маленького столика біля ліжка. Відкрила шухляду, закрила, простукала дерево.

- Розумна жінка, - сказала К. Кі, - приліпила б презервативи липкою стрічкою під цим столом. Чоловікові їх було б не видно, а коли б їй було треба, то достатньо руку простягти.

- Презервативи… - повторив я. Усі форми контролю за народжуваністю суворо заборонені.

- Їх можна на нічному ринку купити, - мовила К. Кі. - Китайці їх усякі роблять - до вибору, до кольору.

Вона перевернула той столик, але під ним нічого не було.

Під столиком командира Ґа теж нічого не виявилося.

- Повірте мені, - сказала К. Кі, - командирові ніякий контроль за народжуваністю не потрібен.

Удвох ми стягли з ліжка ковдру й стали на коліна, щоб розібратися за волоссям, де чия подушка.

- Тут спали обоє, - заявив я, і ми промацали кожен сантиметр матрацу, обнюхали, обдивилися, шукаючи сліди сперми. Приблизно посередині постелі мені зустрівся запах, ніколи раніше не чутий. У ніздрях залоскотало щось первісне, і в голові немов сяйнув яскравий спалах. Запах був такий раптовий, такий незнайомий, що мені бракувало слів його описати. Та й питати К. Кі про нього теж не зміг би, навіть коли б схотів.

Ми стали в ногах ліжка.

К. Кі схрестила на грудях руки й недовірливо примружилася:

- Вони спали разом, але без факі-факі .

- Без чого?

- Ну як «трах» по-англійськи, знаєте? - спитала вона. - Чи ви кіно не дивитеся?

- Такого не дивлюся, - відповів я, хоча, правду кажучи, ніколи не дивився кіно взагалі.

Відкривши шафу, К. Кі перебирала чосон-оти Сан Мун, поки не зустріла порожні плічка.

- Оце вона взяла, - відзначила К. Кі. - Мабуть, то було щось дивовижне, коли вона оце позалишала. Тож Сан Мун не планувала довгу відсутність, але хотіла вдягтися в найкраще, - вона задивилася на блискучі, яскраві тканини її одеж. - Я впізнаю її костюми з усіх фільмів! - промовила вона. - Якби я достатньо довго тут простояла, то, мабуть, здогадалася б, якого вбрання бракує!

- Але ж зібрали все із саду! Отже, вони все-таки планували достатньо довгу відсутність. Чи, може, вона востаннє поїла в найкращому одязі, - промовив я. - Але це можливо тільки якщо…

- Якщо Сан Мун знала, що на неї чекає! - продовжила думку К. Кі.

- Але якщо Сан Мун знала, що Ґа її вб’є, то для чого їй було наряджатися й таке інше?

К. Кі думала над цим питанням, перебираючи одне з тих прекрасних убрань.

- Може, їх слід конфіскувати як речові докази, - сказав їй. - І ти зможеш уважніше їх роздивитися, коли матимеш час.

- Вони гарні, - промовила вона. - Як у моєї мами. Але я сама себе вдягаю. Та й не в моєму стилі наряджатися, як екскурсовод у музеї Дружби Народів.

Від товариша Бука повернулися Чучак із Леонардо.

- Нема про що й доповідати, - сказав Леонардо.

- У стіні кухні знайшлася прихована ніша, - додав Чучак. - Але в ній було тільки оце.

Він показав кілька мініатюрних Біблій.

Світло змінювалося в міру того, як сонце зблискувало на сталі стадіону Першого Травня, і на мить у нас знову завмерло серце: ми в такій резиденції! - без сусідів за спиною, зручностей на поверсі, спільних кранів, без розкладачок, які ставляться на день під стіну, без ходіння на двадцять поверхів униз до спільної ванни.

Під захистом розвішеної пубйоківцями стрічки, що позначала місце злочину, ми почали розподіл усього рису й фільмів командира Ґа. Стажери були одностайні, що найкраще кіно всіх часів і народів - «Титанік». Чучаку було сказано повикидати Біблії з балкона. Пояснювати походження торби з DVD-дисками офіцерам міннарбезпеки - це ще туди-сюди, але не ці книжки.

У 42- му підрозділі відбув денний сеанс із командиром Ґа, і крім того, що стосувалося актриси і її дітей, він дуже охоче відповідав на всі мої запитання: що, як, коли, чому. Він знову переповів, як Моннан умовила його вдягти форму командира Ґа, згадав розмову з начальником, зігнутим під вагою великого каменя, який випустив його з табору. Справді, коли мені вперше уявилася біографія Ґа, у її розділах, в око передусім впадали великі події, такі, як підземний поєдинок із володарем золотого пояса. Але нині книжка писалася вже значно тонше, і мені важливо було лише, як відбувалося те чи інше.

- Я розумію, вас слово вивело з в’язниці. Але ж як вам стало духу піти саме в дім Сан Мун? Що ви їй сказали, щойно вбивши її чоловіка? - спитав я командира Ґа.

Командир Ґа вже не лежав у ліжку. Ми курили, прихилившись до протилежних стін кімнатчини.

- А куди я ще міг піти? - здивувався він. - Що я ще міг сказати, крім правди?

- А вона як відреагувала?

- Упала й заплакала.

- Ну, звичайно. А як ви дійшли до того, що полоскали рот з однієї склянки?

- З однієї склянки?

- Ви розумієте, про що я, - сказав я йому. - Що ви зробили, щоб жінка вас покохала, навіть знаючи, що ви завдавали людям болю?

- У вас є кохана людина? - спитав мене командир Ґа.

- Тут запитую я, - попередив я, але ж не міг я дати йому зрозуміти, що такої людини в мене немає. Злегка кивнув йому, мовляв, ми ж обидва чоловіки, еге ж?

- Тоді ж вона кохає вас, попри те, що ви робите?

- А що я роблю? Я людям допомагаю. Рятую їх від варварства тих звірюк із Пубйоку. Я перетворив допит на точну науку. От у вас усі зуби на місці, правильно? Вам ніхто не обмотував пальці дротом, так що вони набрякали, синіли й німіли? Я просто питаю, як вона вас покохала. Ви ж - чоловік на заміну. Ніхто таких по-справжньому не кохає. Усім важливий тільки перший.

Командир Ґа став говорити про кохання, але раптом голос його перетворився в моїх вухах на якісь атмосферні потріскування. Мені нічого не чулося, в уяві поставала думка, що, може, у моїх батьків колись були інші сім’ї, інші діти, яких вони втратили, а я був пізньою, порожньою заміною. Це могло пояснювати їхній поважний вік і те, що, коли вони дивилися на мене, вони наче помічали, що чогось бракує. І той страх у їхніх очах - чи не той це нестерпний страх втратити й мене теж, страх і розуміння того, що ще однієї такої втрати вони не переживуть?

Сів на метро до Центрального архіву й знайшов особисті справи батьків. До вечора читав їх і побачив ще одну причину, чому необхідно укладати біографії громадян: у тих папках було повно дат, печаток, нерозбірливих знімків і цитат з повідомлень інформантів, доповідей з будинків, комітетів заводу, райвідділів, добровольчих загонів і парткомів. Але справжньої інформації про них не було: незрозуміло, хто ці двоє стареньких, що привело їх із Манпхо працювати на конвеєрі заводу Свідчення Слави Машин. Хоча, зрештою, єдина печатка з пхеньянського пологового будинку стосувалася мене.

Повернувшись до свого підрозділу, пішов до кімнати відпочинку Пубйоку, де поміняв свою табличку «Слідчий № 6» із «чергує» на «не чергує». К. Кі й Сержант сміялися разом, але коли я зайшов, то одразу затихли. Що тут скажеш - сексизм. К. Кі була без свого халата й умостилася в одному з пубйоківських крісел так, що жодна деталь її фігури не лишалася непоміченою.

У Сержанта рука була перемотана свіжим пластиром. Навіть із геть сивою головою, навіть перед самою пенсією він знову її зламав. Він говорив зміненим голосом, наче від особи руки: «Чи одвірок мене побив? Чи одвірок мене любив?»

К. Кі ледве стримувала сміх.

На пубйоківських полицях замість посібників із допиту стояли батареї пляшок «рьоксону». Тож можна собі уявити, як розгортатимуться події ввечері: обличчя розчервоніються, з караоке-машини витягнуть кілька патріотичних пісеньок, і невдовзі К. Кі гратиме з пубйоківцями в п’яний настільний теніс, і всі зберуться повитріщатися на її груди, які особливо добре видно, коли вона нахиляється для хитрого удару отією своєю гарячою червоною ракеткою.

- Що, викреслите вже кого-небудь зі списку? - спитала мене К. Кі.

Тепер уже настала Сержантова черга сміятися.

На цей момент я пропустив приготування вечері для батьків, і оскільки метро вже не ходило, то мав перетнути все місто в темряві, щоб допомогти їм перед сном сходити в туалет. Але коли поглянув на дошку, то вперше за кілька тижнів усвідомив свій справжній обсяг роботи. У мене одинадцять справ у процесі! На весь Пубйок справа була тільки одна - якийсь бідака, котрого кинули до ранку відкисати в погану яму. Пубйоківці закривають справу протягом сорока п’яти хвилин - просто тягнуть людину в «цех» і потім допомагають утримати ручку, щоб підписав протокол за кілька секунд перед тим, як залишити цей світ. Але тут, дивлячись на цей список імен, мені стало ясно, як далеко завела мене одержимість Ґа. Найдовшою моєю відкритою справою була військова медсестра з Пханмунджома, яку звинувачували в заграванні через кордон із південнокорейським офіцером у ДМЗ. Казали, що вона махала йому мізинцем і посилала такі потужні повітряні поцілунки, що вони перелітали всі мінні поля. Справді, то була найдавніша в списку моїх справ, і саме тому я її відкладав. Розташування медсестри було позначене як «нижня камера», і мені стало зрозуміло, що п’ять днів там не був. Знову виставив навпроти себе «чергує» й пішов звідти, перш ніж могло початися нове хихотіння.

Коли я витяг медсестру звідти, вона пахла не дуже гарно. Світло виявилося для неї мукою.

- Я так рада знову бачити вас, - сильно мружачись, промовила вона. - Я готова говорити. Я довго думала й маю що сказати.

Повів її до кімнати допитів і розігрів автопілот. Там уся історія була ганебна. У мене вже й написана її біографія - на неї змарновано три вечори. І її зізнання практично саме писалося, але вона тут винна не була - просто все лежало на поверхні.

Посадив її в одне з блакитних крісел.

- Я готова звинувачувати, - мовила вона. - Було чимало поганих громадян, які намагалися спокусити мене, і в мене готовий список. Я готова назвати всіх.

Мені думалося лише про те, що буде, якщо я не відведу батька до туалету протягом наступної години. На медсестрі був білий халат, і я провів руками по її торсу, перевіряючи, чи немає на ній прикрас, які б заважали автопілоту.

- То ви он чого хочете? - кивнула вона.

- Чого?

- Я готова виправити мої стосунки з державою, - сказала вона. - Я готова зробити все, що треба, щоб відновити статус благонадійної громадянки.

Вона підняла халат, і в темряві безсумнівно стало видно її лобкове волосся. Я знав, як влаштоване жіноче тіло, і розумів його основні функції. Проте не відчув, що повністю володію собою, доки медсестра не була пристебнута й почулося перше гудіння автопілота. Усе завжди починається з того, що підопічний мимоволі відкриває рот, потім усе тіло напружується, коли автопілот подає перші легкі розряди. Очі медсестри втупилися в одну далеку точку. Провів рукою по її руці, по ключицях, відчуваючи, як крізь неї проходить заряд. Від передався й мені: волосся на руці стало сторч.

Правильно К. Кі дражнила мене: пустив усе на самоплин, і ось тепер розплачується за це медсестра. У нас принаймні є автопілот. Коли я щойно прибув до 42-го підрозділу, серед методів виправлення порочних громадян перевагу надавали лоботомії. Стажерами ми з Леонардо робили багато таких операцій. Пубйоківці хапали будь-кого з підопічних, який траплявся їм під руку, і ми заради тренування оперували по шість поспіль. Єдиним інструментом для цього був двадцятисантиметровий цвях. Підопічного клали на стіл, йому треба було сісти на груди. Леонардо фіксував голову підопічного й великими пальцями тримав йому повіки у відкритому стані. Обережно, щоб нічого не проколоти, треба було завести цвях зверху за очне яблуко і поводити, доки стане відчутна кістка за орбітою ока. Тоді треба добре стукнути по шапці цвяха долонею. Проколовши орбіту, цвях вільно рухався в мозку. Далі все просто: загнати повністю, поворушити ліворуч, поворушити праворуч - і повторити операцію на другому оці. Я, звичайно, не лікар чи що, але намагався діяти обережно, акуратно, а не грубо, як пубйоківці, у яких будь-яка робота виходила, як у мавп, через переламані руки. Виявилося, що найбільш гуманним у цьому випадку є яскраве світло в обличчя підопічному, щоб він не бачив, що відбувається.

Нам розповідали, що існують цілі колгоспи для людей з лоботомією, де колишні підривники демократії тепер тільки й робили, що займалися працею задля блага всіх. Але дійсність виявилася геть інакшою. Колись я прийшов до Сержанта, ще тільки місяць проходивши в халаті, допитувати охоронця одного з таких господарств, і з’ясувалося, що то зовсім не ідеальний колгосп. Рухалися вони тупо й нестійко. Працівники могли без кінця водити граблями безліч разів по тому самому місцю й безглуздо засипали ті ями, які самі щойно викопали. Їм було однаково, одягнені вони чи голі, і природні потреби справляли під себе. Сержант весь час відзначав, як він казав, лінощі лоботомізованих, їхню загальну неповороткість. Ранкові гудки для них нічого не означали, і, здається, їм неможливо передати й крихту духу Чучхе. Він казав:

- Та навіть дитина знає, як до діла нормально взятися!

Але порожні обличчя тих, кому було зроблено ту операцію, неможливо забути: заспиртовані немовлята в банках у музеї Наукової слави - і ті видавалися порівняно з ними живішими. Поїздка довела мені, що ця система зіпсована, і я зрозумів, що настане день - я відіграю певну роль у її виправленні. Потім з’явився автопілот, розроблений інженерами з глибшого бункера, і я стрибав з радощів, що його випробую.

Автопілот був технічним дивом, якому людські руки не потрібні. Це не те дике застосування автомобільних акумуляторів, як у Пубйоку. Автопілот працює у взаємодії з розумом, вимірює мозкову діяльність, реагує на альфа-хвилі. Будь-яка свідомість має свій електричний вияв, і алгоритм автопілота налаштовується на їхнє зчитування. Уявіть собі, як він намагається розпочати бесіду з розумом, як він кружляє в танці з особистістю! Уявіть собі прекрасний танець олівця і гумки на сторінці! Олівець аж тремтить, він переповнений бажанням виявляти себе - креслить карлючки, цифри, слова - і заповнює аркуш, а гумка приміряється, стежить, іде слідами олівця й лишає за собою лише чистоту. Наступна спроба олівця буде, можливо, ще потужнішою, відчайдушною, але її результат протриває ще менше, і знову назирці піде гумка. І так вони йтимуть у ногу - особистість і держава, наближаючись одне до одного доти, доки нарешті олівець і гумка майже зливаються в одне, узгоджено рухаються, і лінія зникає навіть ще не народившись, і слова стираються ще до того, як напишуться їхні знаки, і нарешті, залишиться тільки біла чистота. Від електрики в підопічних-чоловіків буває потужна ерекція, тож не думаю, що це все так уже зовсім погано. Подивився на порожнє крісло поряд із медсестрою. Щоб наверстати, мабуть, доведеться працювати з двома одночасно.

Але повернімося до медсестри. Вона була в якомусь глибокому циклі. Вона здригалася, і халат у неї піднявся знову, і я завагався, перш ніж опустити поділ назад. Переді мною було її таємне гніздечко. Нахилився, глибоко вдихнув виразний, тріскучий озонний запах, що здіймався від неї. Тоді я попустив їй ремені й вимкнув світло.

Коли командир Ґа прибув на місце, де зводили штучний Техас, у повітрі стояв ранковий туманець. Місцевість була неодноманітна, з пагорками й деревами, тож вишки та пускові установки зеніток не впадали в око. Територію для будівництва відвели нижче за течією від Пхеньяна, і хоча Тедонґану видно не було, повновода й зелена річка відчувалася з кожним подихом. Нещодавно пройшов дощ - ранній мусон із Жовтого моря, - і це місце з багнюкою та плакучими вербами нагадувало техаську пустелю хіба що дуже віддалено.

Він зупинив свій «мустанг» і вийшов із машини. Жодних ознак відвідин Великого Керівника не помітив. Присутній на місці був тільки товариш Бук - він сидів сам-один за столом для пікніка з картонною коробкою. Бук кивнув йому, Ґа підійшов і помітив вирізані на дошках столу англійські ініціали.

- До останньої деталі! - мовив він Букові.

Бук кивнув на коробку:

- У мене для тебе сюрприз.

Коли командир Ґа подивився на коробку, у нього виникло раптове відчуття, що всередині лежить якась річ справжнього командира Ґа. Він не міг точно сказати, що там - піджак, кашкет? - і як ця річ опинилася в руках Бука, він просто відчував, що воно належало його попередникові - і щойно він торкнеться оцього, візьме в руки, то над ним захопить владу істинний командир Ґа.

- Відкрий ти! - попросив він Бука.

Товариш Бук сунув руку в коробку і витяг пару чорних ковбойських чобітків.

Ґа взяв їх, покрутив у руках - саме цю пару він тоді вибрав у Техасі.

- Як ти їх знайшов? - спитав він.

Бук нічого не відповів, але гордо всміхнувся: мовляв, я що завгодно де завгодно знайду й привезу до Пхеньяна.

Ґа зняв свої вихідні туфлі і, власне, тоді зрозумів, що ті якраз і належали його попереднику. Вони принаймні на один розмір були йому завеликі. Коли його ноги ковзнули в ковбойські чобітки, ті чудово сіли на них. Бук узяв у руки туфлю справжнього Ґа й роздивився.

- Він завжди з тими туфлями носився, як дурень зі ступою, - сказав Бук. - Усе вимагав саме японські. От японські й усе тут.

- І що ми з ними зробимо?

- Це гарні туфлі, - відказав Бук. - За них на нічному базарі чималенько дадуть…

Але потім Бук викинув їх у грязюку.

Обидва почали ходити «Техасом», перевіряючи, чи все готове до візиту Великого Керівника. Японська польова кухня мала доволі переконливий вигляд, а вудок і кіс було просто безліч. Біля стрільбища стояла бамбукова клітка, у якій темно ворушились отруйні змії.

- Ну що, відчуваєш себе в Техасі? - поцікавився товариш Бук.

Командир Ґа знизав плечима.

- Великий Керівник ніколи не бував у Техасі, - відповів він. - Головне, що йому це буде схожим на Техас.

- Я не про те питав, - мовив Бук.

Ґа поглянув на небо, чи не збирається на дощ. Зранку йшла потужна злива, так що нічого не було видно за вікнами, тож коли Сан Мун пересунулася на його половину ліжка, ще було поночі.

- Я мушу знати, чи справді він уже все, - прошепотіла вона. - Мій чоловік зникав стільки разів, а потім через кілька днів чи тижнів повертався, щоб здивувати, перевірити. Якби він приїхав і побачив, що ми збираємося… ти навіть собі не уявляєш… - Вона трохи помовчала. - Коли він усерйоз за когось береться, - додала вона, - то вже не фотографує.

Вона поклала руку йому на груди. Він узяв її за плече, нагріте під ковдрою.

- Повір мені, - сказав він їй. - Ти його більш ніколи не побачиш.

Він провів рукою по її боку, відчуваючи, яка ніжна шкіра під його долонею.

- Ні, - сказала вона й відсунулася. - Просто скажи, що він мертвий. Відколи ми на це наважилися, ми ризикуємо всім, і я не можу позбутися відчуття, що він повернеться.

- Він мертвий, я точно тобі кажу, - сказав він.

Але все було не так просто. У темній шахті нічого не можна було до ладу розібрати. Він тоді взяв горло командира Ґа в цупкі «ножиці» й потримав, рахуючи секунди, скільки треба й навіть більше. Коли прийшла Моннан і знайшла його там, то сказала йому вдягти форму командира Ґа. Він одягнувся й вислухав, що треба сказати начальникові. А потім вона порадила йому розбити мерцеві голову каменем, але він похитав головою: не можу. Натомість зіпхнув тіло в штольню. Та виявилася неглибокою. Було чути, як тіло трохи постукалось об стінки, а потім лягло на дно. І з тим зерном сумніву, яке посіяла в його душі Сан Мун, йому теж почало думатися, що він майже вбив справжнього командира Ґа, що той чоловік десь там, далеко, одужує, набирається сил - і коли знову стане собою, то прийде сюди.

Ґа пішов до ферми.

- Оце й весь наш Техас, - мовив він Букові, а потім заліз на паркан. У загорожі стояв самотній водяний буйвіл. Упало кілька важких крапель дощу, але на тому все й закінчилось.

Товариш Бук займався розведенням вогню в земляній жаровні, але виходив у нього переважно дим. З паркану Ґа бачив, як вугри хапають ротом повітря біля поверхні ставка й чув лопотіння техаського прапора, намальованого вручну на корейському шовку. Ранчо виглядало настільки по-техаськи, що він подумав про доктора Сона. Але коли замислився, що сталося з доктором Соном, то це місце раптово перестало нагадувати йому Америку. Було важко повірити, що старого вже немає на світі. Ґа й далі бачив, як доктор сидить у темряві під місяцем Техасу й притримує капелюх, щоб не знесло вітром. Йому й далі чувся голос доктора Сона в ангарі: «То була дивовижна подорож. Яку краще не повторювати».

Товариш Бук іще ляпнув мазуту на дрова, і здійнявся чорний стовп диму.

- Почекаймо, поки Великий Керівник привезе сюди американців, - промовив Бук. - Коли Великий Керівник радий, то раді всі.

- Десь так, - погодився Ґа. - Ти не вважаєш, що майже все вже й зробив?

- Що? - не зрозумів Бук. - Що ти маєш на увазі?

- Таке враження, що ти вже дістав усе, що тільки можна й треба. Чи не варто тобі перейти до наступного проекту й забути про все це?

- Тебе щось засмучує? - поцікавився товариш Бук.

- А що, як Великий Керівник чомусь не зрадіє? Раптом щось піде не так, і все погано скінчиться? Ти про це думав?

- От для цього ми тут, - сказав Бук. - Щоб такого не сталося.

- А потім той доктор Сон, пам’ятаєш? Усе правильно чинив, а он що з ним зробили.

Бук відвернувся: Ґа зрозумів, що вести розмову про свого старого товариша він не хоче.

- Буку, у тебе сім’я. Тобі варто б триматися від цієї справи якнайдалі.

- Але ж я тобі все одно потрібен, - заперечив Бук. - А ти мені.

Бук підійшов до таврувального тигля і знайшов там тавро Великого Керівника, яке тільки почало нагріватися. Піднімати тавро, щоб на нього подивився Ґа, мусив двома руками. Англійською в дзеркальному відображенні там стояло: «Власність Корейської Народно-Демократичної Республіки».

Літери були такі великі, що розміри тавра становили майже метр. Таке тавро зайняло б увесь бік тварини.

- У кузні над ним тиждень працювали, - сказав Бук.

- І що?

Бук нетерпеливився:

- Як - «і що»? Я англійською не так володію. Мені треба знати, чи правильно слова написані!

Командир Ґа уважно прочитав напис у зворотному порядку.

- Усе гаразд, - сказав він.

Потім він протиснувся між жердинами паркану й пішов до чорного буйвола, прив’язаного за кільце в носі. Погодував тварину водяним кресом з відра, погладив між рогами.

Підійшов товариш Бук, і судячи з того, як невпевнено він позирав на велику тварину, його на збирання врожаю ніколи не посилали.

- Пам’ятаєш, я тобі розповідав, як переміг командира Ґа в шахті?

Бук кивнув.

- Він там лежав голий, і вигляд у нього був цілком мертвий. Моя подруга порадила ще й кинути йому на голову каменюку.

- Мудра подруга, - відзначив Бук.

- Але я не зміг. Ну а тепер оце й думаю, розумієш…

- …що командир Ґа живий? Такого бути не може. Якби було так, ми б уже знали, він би вже нас за одне місце взяв.

- Я знаю, що він мертвий, - погодився Ґа. - Проте в мене залишається відчуття, що попереду щось недобре. У тебе є сім’я. Подумай про них.

- Ти чогось недоговорюєш, еге ж? - спитав Бук.

- Я просто намагаюся тобі допомогти, - відказав Ґа.

- Ти щось задумав, бачу, - насторожився Бук. - Що ж саме?

- Ні, - відповів Ґа. - Просто забудь, що я тобі щось говорив.

Бук зупинив його:

- Ти маєш мені сказати! Дивись, коли приїхав «ворон», ми вас долучили до свого плану виходу. Я нікому нічого не казав про те, хто ти насправді. Я дав тобі персики. Коли вже щось готується, ти маєш мені сказати.

Ґа нічого не сказав.

- Ну ось ти кажеш, у мене є сім’я, подбати про неї, - не зупинявся Бук. - Але як же я їх захищу, коли ти нічого мені не кажеш?

Командир Ґа кинув оком на територію ранчо, подивився на пістолети, на глеки для лимонаду, на кошики з подарунками й столи для пікніка.

- Коли літак американців злетить, на ньому будемо й ми: Сан Мун, діти, я.

Товариш Бук здригнувся.

- Ні, ні, ні! - сказав він. - Ніколи нікому такого не кажи. Ти що, не знаєш? Не можна. Ні друзям, ні сім’ї, особливо мені не можна. Цим же можна всіх убити. Якщо вони мене допитуватимуть, то знатимуть, що я знаю. І то якщо тобі вдасться. Ти собі уявляєш, яку вигоду я б отримав, коли б тебе здав?

Бук звів руки до небес:

- Нікому. Ніколи. Чуєш?

Командир Ґа погладив бика по чорній шиї, двічі поплескав, і з жирної шкури тварини посипався порох.

- Оце тавро, мабуть, уб’є його, бачиш. Це справить враження на американців.

Товариш Бук почав розставляти вудки під деревом. Руки в нього тремтіли. Коли всі поставив, одна волосінь невдало зачепилась, і все попадало. Бук подивився на Ґа, наче то була його провина:

- А ти - із тих, хто розказує.

Бук похитав головою й повів далі:

- Ось тим ти й особливий. Для тебе навіть правила чомусь інакші, ось тому, мабуть, ти й замірився це зробити.

- Ти в це віриш?

- А план простий?

- Гадаю, що так.

- Більше нічого не кажи, я не хочу знати, - прогримів грім, і Бук подивився вгору, прикидаючи, чи точно піде дощ. - Скажи тільки: ти її кохаєш?

- «Кохаю» - це дуже серйозне слово.

- А от якби з нею щось сталося, ти хотів би жити далі?

Таке просте питання - як він сам не додумався його собі поставити? Він відчув її руку, яка в одну з недавніх ночей торкалася його татуювання, згадав, як він тихо заплакав, лежачи біля цієї жінки. Вона навіть не загасила лампу, як могла б зробити, щоб не бачити його вразливим. Просто дивилася на нього, у його очі, доки їх не зморив сон.

Ґа заперечно покрутив головою.

Удалині зблиснули фари. Бук і Ґа озирнулися. Озирнулися й побачили чорну машину, яка об’їжджала грузькі ями на дорозі. То був не фургон Великого Керівника. У міру наближення машини стало видно, що її склоочисники ще працюють, отже, вона прибула звідти, де вже шаленіла злива.

Бук присунувся до нього й тихо, квапливо промовив:

- Я скажу тобі, що треба знати про те, як улаштований світ. Якщо і ти, і Сан Мун, і діти підете разом - то, може , у вас буде шанс, може .

Упали перші краплі дощу. Буйвіл опустив голову.

- Але якщо Сан Мун і діти якось сядуть на той літак, а ти тут під боком Великого Керівника будеш спрямовувати його увагу, придумувати виправдання, відволікатимеш його - то в них, напевне , усе вдасться.

І тут з обличчя товариша Бука зникла його постійна посмішечка і весела примруженість. Стало видно, що природний вираз його обличчя - серйозний.

- Але це також означає, - продовжив Бук, - що ти абсолютно будеш тут, щоб за це заплатити, замість того щоб це робили такі законослухняні громадяни, як я і мої діти.

З машини вийшла самотня фігурка й пішла до них. Вочевидь, то був військовий. Дощ посилився, а той навіть не намагався від нього затулитися, він ішов до них, і форма його темніла, просякаючи дощем. Ґа дістав окуляри й подивився крізь них. Чомусь обличчя він ніяк не міг розібрати, але за формою це, без сумніву, був командир.

Товариш Бук дивився, як той військовий іде до них.

- Йопть! - тихо вигукнув він і звернувся до Ґа. - Ти знаєш, що про тебе сказав доктор Сон? Що в тебе є дар брехати, водночас кажучи правду!

- А чому ти мені це кажеш?

- Бо доктор Сон ніколи не мав можливості тобі це сказати! - відповів Бук. - І я повинен дещо тобі сказати теж. Мабуть, ти ніяк не зможеш це провернути без мене. Але якщо ти лишатимешся на видноті після того, як усе станеться, якщо ти залишишся й приймеш удар на себе, я тобі допоможу!

- Чому?

- Бо справжній командир Ґа заподіяв мені найгірше, що сталося зі мною в житті. А тоді взяв і оселився в сусідньому будинку. І я був змушений працювати з ним на одному поверсі. Мав нахилятися, перевіряючи його розмір взуття, перш ніж йому капці з Японії замовляти! Заплющував очі - бачив, як він на мене суне. У ліжку з жінкою відчував, як він на мене навалюється. А ти… з’явився ти - і стало легко. Ти прийшов - і йому настав каюк.

Товариш Бук замовк і озирнувся. Те саме зробив Ґа.

Тут із дощу виникло посмуговане лице командира Пака.

- Що, забули про мене? - поцікавився Пак.

- Ну що ви, - відказав Ґа. Він не зводив очей з того, як по шрамах на Паковому обличчі стікають краплини, і гадав, чи не йому відвели роль чоловіка зі зміненим лицем у сценарії Великого Керівника.

- Стався невеличкий поворот подій, - мовив командир Пак. - Ми з товаришем Буком оглянемо стан речей тут. - Він уважно подивився на Ґа. - А з вами Великий Керівник поспілкується особисто. І після того, як усе буде сказано й зроблено, можливо, ми з вами матимемо змогу відновити нашу дружбу.

- О, то ви прибули з Техасу, - зауважив Великий Керівник, побачивши брудні чоботи командира Ґа. - Ну, що скажете? Чи ранчо переконливе?

Великий Керівник стояв у білому коридорі глибоко під землею, міркуючи, котрі з двох однакових дверей відчинити. Коли Великий Керівник простяг руку до одних, ручка загула, і Ґа почув, як відімкнувся електронний замок.

- То було щось неймовірне, - промовив Ґа. - Мов на Дикий Захід потрапив.

У Ґа ще не зовсім відпустило вуха після швидкісного ліфта. Форма на ньому промокла, і під землею його пробирав холод. Він уявлення не мав, наскільки глибоко під Пхеньяном вони перебували. Яскраві флуоресцентні лампочки видавалися знайомими, і білі цементні стіни також, але чи на тому самому ярусі нині були вони, він міг лише здогадуватися.

- На жаль, - промовив Великий Керівник, - я не мав змоги це оглянути.

У кімнаті було повно подарунків, нагород, усіляких пам’ятних срібних і бронзових табличок із вільними місцями для імен та інших написів. Великий Керівник поклав руку на носорожий ріг - один із пари книготримачів.

- Муґабе мені щоразу їх дарує, - мовив він. - Американці сцятимуть прозаком[56], якщо ми їм придаруємо парочку таких. Але тут виникає питання: який подарунок можна вручити гостеві, який прибув здалеку, але не приймає нашої гостинності?

- Боюся, що не розумію, що ви маєте на увазі, - сказав Ґа.

Великий Керівник помацав кінчик носорожого рогу.

- Американці повідомили нас, що то буде взагалі не дипломатична місія. Тепер вони кажуть: це обмін , і він відбудеться в аеропорту. Вони просять, щоб ми доправили туди нашу чарівну веслувальницю, і саме на злітній смузі, якщо ми надамо автонавантажувач, вони повернуть те, що в нас украли.

Ґа раптом аж образився:

- Що, і кукурудзяного печива не скуштують, і з пістолетів не постріляють?

Великий Керівник подивився на Ґа так серйозно, що сторонній людині цей погляд здався б навіть печальним.

- Цим вони крадуть у мене дещо значно більше!

- А як же техаське ранчо? - спитав Ґа. - Ми його повністю збудували.

- То розберіть і перенесіть в аеропорт, - відказав Великий Керівник. - Поставте там в ангарі, де до нього можна було б доступитися й вирішити, чи воно нам тепер треба.

- Що, все? Зі зміями, з вуграми?

- У вас там і вугри? О, як шкода, що я цього не бачив.

Ґа намагався уявити, як розбирають жаровню чи таврувальний тигель. Оте монструозне тавро тепер сприймалося як річ, зроблена з любов’ю, і йому в голові не вкладалося, як його тепер засунуть у запасники кіностудії і воно, як і мальований на шовку прапор Техасу, навряд чи ще побачить світло дня.

- Американці якось це пояснили?

Великий Керівник обводив поглядом кімнату, намагаючись знайти таку річ на подарунок, яка б відповідала мірі його приниження.

- Американці кажуть, що зараз починається дводенний проміжок, у який над нами не пролітають японські шпигунські супутники. Американці бояться, що японці розлютяться, почувши про таке - щоб вони здохли! - сказав Великий Керівник. - Хіба вони не розуміють, що на моїй землі грати слід за моїми правилами! Хіба не знають, що коли їхні колеса торкнуться цієї землі, то вони вже зобов’язані мені, моєму великому почуттю обов’язку!

- Я знаю, який треба подарунок, - сказав командир Ґа.

Очі Великого Керівника недовірливо примружилися.

- Коли наша делегація залишала Техас, в аеропорту на них чекала парочка сюрпризів.

Великий Керівник нічого не сказав.

- Там були два піддони, такі, які автонавантажувач бере. Перший був із харчами.

- Піддон із харчами? У рапорті, який я читав, такого не було. Ніхто в цьому не зізнався.

- Їжа була не від сенатора, а від його церкви. Бочки з борошном, стокілограмові мішки рису, джутові мішки з квасолею, спресовані в куб і міцно обмотані пластиком.

- Їжа? - перепитав Великий Керівник.

Ґа кивнув.

- Продовжуйте, - мовив Великий Керівник.

- А на другій платформі були маленькі Біблії, тисячі екземплярів, туго обмотані пластиком.

- Біблії… - промовив Великий Керівник.

- Дуже маленькі, в зелених вінілових обкладинках.

- Чому я про це не чув?

- Звичайно, ми не взяли їх, залишили на злітній смузі.

- На злітній смузі, - повторив Великий Керівник.

- І ще одне, - сказав командир Ґа. - Собака, цуценя. Нашим його вручила особисто дружина сенатора, з їхнього розплідника.

- Харчова допомога, - промовив Великий Керівник замислено; очі його бігали. - Біблії і собака.

- Їжу вже підготували, - сказав Ґа.

- А Біблії?

Ґа всміхнувся:

- Мені спав на думку автор, чиї міркування про оперу слід читати в усіх цивілізованих державах. Тисячу примірників отримати неважко.

Великий Керівник кивнув.

- А який би північокорейський відповідник собаки дібрати, якого такого улюбленця? Може, тигра? Чи змію велику?

- А чом би не повернути їм того собаку: скажемо, що це сенаторів собака, і повертаємо його, бо він егоїстичний, лінивий і матеріалістичний.

- Цей пес, - промовив Великий Керівник, - то, напевне, найзліша, найпідступніша дворняга на землі. Він, певно, куштував кров мавп у Центральному зоопарку й гриз кістки померлих від голоду в’язнів у 22-му таборі.

Великий Керівник дивився повз усе, немовби не стояв у глибокому бункері, а перебував на літаку й дивився, як сенатора терзає скажений собака всі ті шістнадцять годин, протягом яких літак повертається до Техасу.

- Я знаю цього собаку, - сказав командир Ґа.

- Знаєте, - відказав Великий Керівник, - а ви зламали ніс моєму водієві.

Ґа сказав:

- Зростеться - міцнішим буде.

- Оце по-нашому, по-північнокорейськи! - мовив Великий Керівник. - Ну ж бо, командире Ґа, тут є дещо, що я хотів би вам показати.

Вони перейшли на інший поверх, до іншої кімнати, яка була один в один схожа на попередню. Ґа розумів, що ця однаковість мала заплутати завойовника, але хіба тих, хто щоденно тут працює, самих не мучить оця монотонність? У коридорах лише відчувалася присутність охорони, яка ніколи не траплялася на очі, і Великий Керівник, здавалося, перебував у вічній самоті.

У кімнаті стояла шкільна парта, а на ній - самотній комп’ютерний монітор, що моргав зеленим курсором.

- Оцю машину я обіцяв вам показати, - промовив Великий Керівник. - Ви, мабуть, у душі страшенно злилися, що я змусив вас чекати?

- Це - головний комп’ютер? - спитав Ґа.

- Так, - відказав Великий Керівник. - У нас раніше була демонстраційна версія, макет, але тільки для потреб слідчих. А в цьому - необхідна інформація про кожного громадянина: дата народження і смерті, місцеперебування, родина тощо. Коли ви вводите в комп’ютер ім’я громадянина, уся ця інформація йде до спеціальної агенції, звідки одразу подається «ворон».

Великий Керівник провів командира Ґа до крісла. Перед ним лише блимало зелене на екрані.

- І що, тут усі? - спитав Ґа.

- Кожен чоловік, жінка й дитина, - похвалився Великий Керівник. - Коли на екрані набирається ім’я, то воно надсилається до нашої найкращої команди. Вони діють блискавично. Потрібну людину привезуть моментально. Уникнути їх неможливо.

Великий Керівник натиснув кнопку, і на екрані з’явилося число: 22 604 301.

Знову натиснув кнопку, і число змінилося: 22 604 302.

- Дивіться, яке воно - диво життя! - сказав Великий Керівник. - Чи знаєте ви, що в нас п’ятдесят чотири відсотки жіночого населення? Поки не з’явилася ця машина, ми й не підозрювали. Кажуть, що голод сприяє народженню дівчат. А на Півдні - навпаки. У них є машина, яка може визначити стать майбутньої дитини, і дівчат вони позбуваються. Ви собі уявляєте - убивають маленьку дівчинку ще всередині матері?

Ґа нічого на це не сказав: усіх ненароджених дітей у 33-му таборі знищували. Кожні два місяці був день переривання, коли всім вагітним в’язням вколювали в животи фізрозчин. В охорони був дерев’яний ящик на роликах, вони штовхали його ногами. І туди одне за одним, безладно ворушачись, падали синювато-червоні частково розвинені діти.

- Але ще буде й нове слово техніки, - продовжив Великий Керівник. - Створюється така версія, куди внесуть ім’я кожного південного корейця, так що ніхто від нас не сховається. Ото і є справжнє об’єднання, чи не так - коли є можливість покласти керівну руку на плече будь-якому корейцеві, на півночі чи на півдні? Маючи добре підготовані команди проникнення, ми зможемо жити так, ніби Демілітаризованої зони не існує! І в ім’я Кореї ось вам від мене дарунок. Наберіть ім’я людини, яку ви б хотіли знайти, щодо якої слід прийняти рішення - і цією людиною займуться. Прошу вас, будь-яке ім’я. Може, це хтось, хто скривдив вас протягом важкого березня, чи суперник із сиротинця?

У голові Ґа пронеслася ціла процесія людей, тих самих, що їхня відсутність зяяла в його пам’яті порожніми сухими доками. Усе життя він відчував присутність тих, кого втратив, тих, хто навіки недоступний. І ось вона стоїть перед ним - машина, що містить долі всіх! Але імен батьків він не знав, а з сирітського імені можна дізнатися тільки те, що його носій - сирота. Відколи в його життя прийшла Сан Мун, він припинив гадати, що сталося з офіцером Со, з другим помічником і його дружиною. Він би надрукував ім’я капітана, але тепер у цьому вже не було потреби. А от імена Моннан і доктора Сона він би в жодному разі не вводив у машину, бо хотів, щоб ці люди вічно жили в його пам’яті. Урешті, залишилася тільки одна людина, яка не давала йому спокою, чию долю і місце перебування він справді хотів знати. Командир Ґа взявся до клавіатури й набрав: «командир Ґа Чхоль Чхун».

Великий Керівник це побачив - і остовпів.

- Ого, нічого собі, - промовив він. - Ого, це вже щось новеньке. Але ж ви знаєте, що робить ця машина, еге ж, і знаєте, що за команда чекає на ці імена? Гарно, аж надто гарно, але я не дозволю вам цього зробити.

Великий Керівник натиснув «Delete» і похитав головою:

- Сам себе написав! От розкажу сьогодні за вечерею! Ото послухають, як командир Ґа вписав своє ім’я в головний комп’ютер!

Зелений вогник блимав перед Ґа, як цятка далекого судна на радарі.

Великий Керівник поплескав його по плечі.

- Ходіть сюди, - мовив він. - І ще одне - я хочу, щоб ви для мене дещо переклали.

Коли вони підійшли до кімнати, де сиділа веслувальниця, Великий Керівник не одразу відімкнув. Прихилився до стіни, постукуючи по цементу ключем.

- Не хочу її відпускати, - промовив він.

Звичайно, про все вже було домовлено, і за кілька днів прибудуть американці, які порушення угоди не пробачать. Але нічого такого Ґа не сказав, а відповів Великому Керівникові:

- Я добре розумію, що ви відчуваєте.

- Коли я до неї звертаюся, вона геть нічого не розуміє, - сказав Великий Керівник. - Та нехай. Але я бачу, вона допитлива. Я до неї ходжу вже рік. Мені завжди був потрібен хтось, кому можна щось сказати. Мені приємно думати, що їй подобається, коли я до неї приходжу. Здається, з часом я їй дедалі більше подобаюся. Як вона змушує постаратися, щоб заробити її усмішку, але вже коли всміхається - то це справжнє, і розумієш це.

Великий Керівник примружився, його очі бігали, немовби він намагався не бачити того, що має з нею розлучитися. Отак відводиш очі й роздивляєшся воду, що хлюпоче на дні човна, бо поглядом, спрямованим на будь-що інше - на берег, на моток ізоляційної стрічки в руках, на кам’яне обличчя офіцера Со, - визнаєш, що ти в пастці й скоро тебе змусять робити те, що тобі найогидніше.

- Я читав, що буває такий синдром, - промовив Великий Керівник. - За цього синдрому ув’язненій жінці починає подобатися той, хто тримає її в полоні. Часто це спричиняє кохання. Ви чули про таке?

Така думка видавалася йому неможливою, абсурдною. Ну яка людина перейде на бік свого гнобителя? Як можна симпатизувати негіднику, котрий украв твоє життя?

Ґа похитав головою.

- Цей синдром існує, запевняю вас. Тільки от кажуть, що для того, аби його сформувати, потрібні роки, а стільки часу, здається, у нас немає. - Він уперся поглядом у стіну. - Коли ви казали, що розумієте мої почуття, ви справді це мали на увазі?

- Мав, - відповів Ґа. - Розумію.

Великий Керівник уважно роздивлявся борідку ключа в руці.

- Гадаю, ви розумієте… - промовив він. - От у вас є Сан Мун. Раніше я все довіряв їй. Так, я все їй розповідав колись. То було багато років тому. До того як ви забрали її в мене. - Тепер він, хитаючи головою, дивився на Ґа. - Мені не віриться, що ви досі живі, не можу повірити, що я не згодував вас Пубйоку. Скажіть мені, де я ще міг би знайти таку дівчину? Високу, красиву, щоб слухала, дівчину з чесним серцем, яка, проте, пам’ятає, як власними руками випустити кров зі своєї подруги? - Він сунув ключ у замок. - Хоча вона й не розуміє слів, що я їй кажу, але ж сенс вона відчуває, я точно знаю! Їй і не потрібні слова - усі її почуття відображуються в неї на обличчі. Отака була і Сан Мун, саме така, - промовив він і повернув ключ.

У кімнаті веслувальниця була зайнята своїми студіями. Біля неї лежав високий стос зошитів, і вона мовчки переписувала англійський переклад «Відчайдушної пристрасті революційного духу» Кім Чен Іра.

Великий Керівник постояв, спершись на одвірок, милуючись нею з відстані.

- Вона прочитала все, що я написав, - від слова до слова, - промовив він. - Це найпевніший спосіб пізнати душу іншої людини. Уявіть лишень, Ґа: якщо цей синдром - це реальність, то американка закохається в мене? Чи не буде це моєю абсолютною перемогою? Сильна, прекрасна американка. Чи не буде це моїм останнім словом?

Ґа сів на коліна перед нею й пересунув лампу на столі так, щоб їй було краще видно. Її шкіра була бліда й здавалася прозорою. Дівчина вдихала сире повітря з якимось хрипом.

Великий Керівник сказав:

- Спитайте її, чи знає вона, що таке чосон-от. По правді, сумніваюся. Вона інших жінок не бачила вже рік. Об заклад б’юся, останню жінку, яку бачила, вона сама ж і вбила, власними руками.

Ґа зустрівся з нею поглядом.

- Хочете додому? - спитав він її.

Вона кивнула.

- Чудово! - сказав Великий Керівник. - Знає, що таке чосон-от. Скажіть їй, я замовлю такий для неї, покличу кравця, хай її обміряє.

- Це дуже важливо, - звернувся до дівчини Ґа. - Прилетять американці, спробують вас визволити. Мені треба, щоб ви просто зараз у зошиті написали те, що я скажу: «Вандо, прийми…»

- Скажіть їй, що спочатку вона скупається, - вів своєї Великий Керівник. - І запевніть її, що допомагатиме їй теж жінка!

Ґа продовжив:

- Пишіть те, що я прошу: «Вандо, прийми харчі, собаку і книжки».

Поки вона писала, він озирнувся й подивився на Великого Керівника, підсвіченого ззаду світлом коридору.

Великий Керівник сказав йому:

- Може, її варто трохи випустити, хай на процедури сходить до готелю «Корьо». Може, вона цього з нетерпінням чекатиме.

- Чудова думка, - мовив Ґа, а тоді звернувся до дівчини: - І далі пишіть таке: «Сховані гості принесуть цінний ноутбук».

- Може, варто її побалувати трошки, - міркував, дивлячись у стелю, Великий Керівник. - Спитай, може, вона чогось хоче.

- Коли ми підемо, знищте цей аркуш, - сказав їй Ґа. - Повірте мені, я хочу вас відправити додому. А зараз нічого не треба?

- Мило, - попросила вона.

- Мило, - переклав Ґа.

- Мило? - здивувався Великий Керівник. - Ви ж їй щойно сказали, що її скупають!

- Не мило, - сказав Ґа їй.

- Не мило? Тоді зубну пасту. І щітку, - сказала дівчина.

- Це вона про таке мило, яким зуби чистять, - уточнив Ґа. - Ну, знаєте, зубну пасту й щітку.

Великий Керівник спочатку подивився на неї, потім на нього. Показав на Ґа ключем.

- А їй дехто подобається, еге ж? - спитав Великий Керівник. - Ну, як я можу її віддати? Скажи мені, як ти гадаєш, що зроблять американці, якщо прибудуть сюди, повернуть мою власність, їх принизять і дадуть просто мішки з рисом і того гидкого собаку?

- Я думав, що оце і є план.

- Так і є, це план. Але мої порадники всі, як миші на пороховому складі. Кажуть, щоб я не сердив американців, що на інше я від них розраховувати не можу, мовляв, якщо вони вже знають, що ця дівчина жива, то не відчепляться.

- Дівчина - ваша, - сказав Ґа. - Оце головне. Люди мають розуміти: лишається вона, їде до них чи стає попелом у 42-му підрозділі - на це все тільки ваша воля. Якщо до американців донести цей факт, то загалом байдуже, що з нею буде.

- Правда, правда, - зітхнув Великий Керівник. - Тільки от я не хочу її відпускати. Є якийсь спосіб, як ви гадаєте?

- Якщо дівчина особисто зустрінеться з сенатором і скаже йому сама, що хоче залишитися, то, мабуть, ніяких інцидентів не буде.

Великий Керівник похитав головою - неприємний варіант.

- От була б у мене ще одна така веслувальниця, - сказав він. - Якби оця маленька вбивця не покінчила зі своєю подружкою, то я б відіслав додому одну, ту, яка мені менше подобається, - і засміявся. - Оце й усе, що мені треба, еге ж? - Він покивав на неї пальцем.

- Погана дівчинка, - сказав він по-англійськи, посміюючись. - Дуже погана дівчинка!

Командир Ґа витяг свій апарат.

- Коли вже її помиють і вберуть у чосон-от, - сказав він, - то мені треба зробити фото «до того».

Він підійшов ближче і присів, ловлячи її в кадр.

- І, мабуть, ще б одне фото не завадило - як наша гостя задокументувала зібрання мудрості нашого славного вождя Кім Чен Іра.

Він кивнув їй:

- Тепер покажіть зошит.

Командир Ґа мружився й перевіряв, чи все вмістилось у фокус: жінка, зошит, записка до Ванди, - і тут видошукач показав, що Великий Керівник, присівши, також намагається влізти в кадр, пробує пригорнути за плече дівчину. Ґа подивився на цю химерну й небезпечну картину і подумав, що правильно фотоапарати заборонили.

- Скажи, хай усміхнеться, - попросив Великий Керівник.

- Усміхніться , - сказав їй Ґа.

Вона всміхнулася.

- Правда в тому, - промовив Ґа, тримаючи палець на кнопці, - що рано чи пізно всі відходять.

Почувши ці слова від командира Ґа, Великий Керівник посміхнувся:

- Що, правда? - відказав він.

Англійською Ґа промовив:

- Скажіть «сир».

І тоді Великий Керівник та його дорогоцінна веслувальниця одночасно моргнули від спалаху.

- Хочу собі таких кілька штук, - сказав Великий Керівник, важко спинаючись на ноги.

Пробув у 42-му допізна й почувався геть знесиленим. Наче мені бракувало чогось із харчів, тіло ніби вимагало для себе такої їжі, з якою мені просто не випадало зустрічатися. Подумав про собак у Центральному зоопарку, яких годують самою капустою й перестиглими помідорами. Чи забули вони смак м’яса? Було таке відчуття, наче річ у чомусь такому, якійсь невідомій мені поживі. Глибоко вдихнув, але в повітрі запах був усе той самий - печені стрілки цибулі, варений арахіс, пшонка на сковороді - пхеньянська вечеря. Не залишалося нічого іншого, як попрямувати додому.

Велику частину електрики в місті перевели на промислові сушарки рису, що на півдні від міста, тож метро було зачинене. Черга на автобус-експрес до Кванбоку розтяглася на три квартали. Пішов пішки. Не пройшовши й двох кварталів, почув сирену й зрозумів, що пахне неприємностями. Міністр масової мобілізації та його помічники просувалися районом, хапаючи всіх громадян, яким випало нещастя опинитися надворі. Від самого вигляду їхніх жовтих знаків розрізнення мені стало недобре. Бігти не можна: якщо в них бодай закрадеться думка, що хтось хоче уникнути «добровільної» праці на збиранні врожаю, то його на місяць пошлють у виправний колгосп - працювати й займатися самокритикою. Знак Пубйоку міг би від цього врятувати. А от без нього мені випало опинитися в кузові самоскида, який віз людей на шістнадцять годин збирати рис.

Нас везли на північний схід при місяці, туди, де ще виднів силует гори Мьохянсан, - самоскид, повний міських громадян у цивільному одязі; водій вмикав фари, коли йому здавалося, ніби на дорозі щось є, але там не було нічого: ні людей, ні машин, просто голе шосе, обабіч якого видніли протитанкові надовби та великі китайські екскаватори, помаранчеві стріли яких завмерли витягнутими вперед - їх покинуто біля каналів через відсутність запчастин для ремонту.

У темряві ми доїхали до якогось сільця понад Чхончхонґаном. Ми, міські, вилізли з кузова ночувати на землі. У мене був із собою халат, щоб не змерзнути, і портфель, який міг правити за подушку. Зірки вгорі наче хтось розвісив мені на втіху, і то була приємна різноманітність після спання під козами та засипаним землею дахом. П’ять років я використовував значок, щоб уникати відправлення на поля, то й забув голоси літніх цвіркунів і жаб, холодний туман, що здіймається над рисовим полем. Чув десь дітей, які гралися в щось у темряві, голоси чоловіка й жінки, між якими, здається, відбувалися статеві зносини. А далі заснув найкращим за багато років сном.

Сніданку не було, а долоні натер ще до того, як сонце дійшло зеніту. Кілька годин займався виключно копанням - будівництвом запруд і риттям каналів для відведення води. Для чого треба відводити воду з одного поля на інше, навіть гадки не маю, але, коли розвидніло, вигляд у селян провінції Чаґандо виявився не найкращий. Вони всі були вбрані в дешевий віналоновий одяг, здебільшого не свого розміру, у чорних сандалях на босу ногу, тіла їхні були худі, як шпали, укриті темною, порепаною шкірою, а зуби в них, здається, просвічували аж до чорної серцевини. Кожну жінку, яка мала бодай натяк на привабливість, висилали до столиці. Я виявився не найкращим збирачем рису, і мене натомість відправили чистити горщики у вбиральні, їхній вміст слід було загортати граблями в купи рисової полови. Потім мені сказали повикопувати в селі канави, які ніби мали знадобитися під час дощів. Якась баба, уже занадто стара для роботи, дивилася, як я рию. Вона курила своєрідну цигарку зі скрученого кукурудзяного лушпиння, і розповідала мені всяку всячину, але через брак зубів розібрати в її історіях не можна було ані слова.

Надвечір одну жінку з міських вкусила змія - здоровенна, з людину завдовжки. До рани приклали примочку. Жінка кричала, я намагався її заспокоїти, але від того укусу з нею щось зробилося: вона билася й відштовхувала мене. А селяни тим часом уже зловили зміюку: вона звивалася, чорна, як та брудна вода, у якій ховалась. Одні хотіли витягти в неї жовчний міхур, другі - узяти отруту на настоянку. Вони звернулися за порадою до старої жінки, а та жестом наказала відпустити змію. Спостерігав, як змія пливе через зжате рисове поле. Мілка вода водночас темніла і сяяла на заході сонця. Змія впевнено попливла своєю дорогою, кудись від нас, і в мене було відчуття, що там, по другий бік води, у рідному кублі, на неї чекає інша.

Дістався додому вже опівночі. Ключ у замку повернув, але двері не відчинялися. З того боку їх було чимось забарикадовано. Загрюкав у двері:

- Мамо! Тату! Це я, ваш син. Щось із дверима сталося. Відчиніть, будь ласка.

Якийсь час благав, потім штовхнув двері плечем, але не надто сильно. Виламані двері могли спричинити всілякі розмови в будинку. Урешті я загорнувся в халат і ліг на підлогу в коридорі. Намагався відновити в пам’яті голоси цвіркунів і дітей, які бігали в темряві, але, заплющивши очі, зміг уявити лише холодний цемент. Подумав про селян із їхніми жилавими тілами й кострубатою мовою, про те, що їм начхати на все на світі, крім голоду.

У темряві почулося «бринь!». То був червоний телефон.

Знайшов його, він світився зеленим. На екрані з’явилася нова фотографія: корейські хлопчик і дівчинка стоять вражені, усміхнені на тлі ясного неба. На головах у них чорні шапочки з вушками, у яких обоє скидаються на мишей.

Коли настав ранок, двері виявилися відчинені. У квартирі мама варила кашу, а батько сидів за столом.

- Хто там? - спитав батько. - Є тут хто-небудь?

Мені впало в око, що на спинці одного зі стільців залоснилося кругле місце: там об нього терлася дверна ручка.

- Тату, це я, ваш син.

- Як же й гарно, що ти повернувся, - мовив батько. - Ми дуже за тебе хвилювалися.

Мати нічого не сказала.

На столі лежали справи батьків, котрі я взяв з архіву. Увесь тиждень їх читав. Складалося враження, що їх хтось прогортав без мене.

- Я вночі хотів зайти, а двері чимось загородили, - сказав батькам. - Хіба ви мене не почули?

- Я нічого не чув, - сказав батько. Потім, дивлячись перед собою, спитав: - Жінко, а ти нічого не чула?

- Ні, - відказала мати від плити. - Я нічого, зовсім нічого не чула.

Я поправив папери.

- Невже ви тепер ще й оглухли?

Мати, човгаючи, маленькими кроками, щоб не перечепитися зосліпу, принесла на стіл дві тарілки каші.

Я спитав:

- Але навіщо забарикадували двері? Ви ж мене не боїтеся, ні?

- Боїмося тебе? - перепитала мати.

- Чого нам тебе боятися? - поцікавився батько.

Мати мовила:

- По гучномовцю передали, що американський флот проводить агресивні навчання біля наших берегів.

- Тут не можна ризикувати, - підсумував батько. - З американцями слід бути насторожі.

Вони подмухали на кашу й тихо набрали по ложці.

- А скажіть, мамо, як у вас виходить куховарити, коли вам не видно?

- Відчуваю жар над каструлею чи сковородою, - відказала вона. - А їжа, коли готується, змінює запах.

- А з ножем як?

- З ножем усе просто, - сказала мати. - Я його спрямовую кісточками пальців. Найважче мішати їжу на сковороді, у мене завжди висипається.

У материній справі була її фотографія, на якій вона молода. Вона була красуня, і, мабуть, тому її привезли з села до столиці, але яка сила занесла її на фабрику, чому вона не стала співачкою чи офіціанткою, - про те у справі сказано не було. Я поворушив папери, і батьки почули шарудіння.

- Там на столі лежали якісь папери, - сказав батько знервованим голосом.

- Вони впали на підлогу, - додала мати. - А ми їх назад на стіл поклали.

- То випадково, - зауважив батько.

- Буває, - відказав я.

- Оті папери - це щось із роботою пов’язане? - поцікавилася мати.

- Атож, - додав батько, - це щось із тієї справи, над якою ти працюєш?

- Просто дивлюся, - сказав я.

- Напевне, це щось важливе, коли ти їх додому приніс, - мовив батько. - Комусь щось загрожує? Може, комусь із знайомих?

- Ну що тут відбувається? Це ви про громадянку Квок? Ви й досі на мене за неї сердитеся? Я не хотів, щоб її забрали. Але виявилося, що це вона краде вугілля з котельні. І взимку ми всі мерзли через її егоїзм.

- Не сердься, - попросила мати. - Ми просто переймаємося тими нещасними, які там, у твоїх папках.

- Нещасними? - не зрозумів я. - А чому ви їх називаєте нещасними?

Обоє замовкли. Пішов на кухню й подивився на банку з персиками на верхній шафі. Здається, її було зрушено з місця. Може, їх перевіряв мій незрячий дует, але в мене не було цілковитої певності, як саме стояла банка раніше.

Повільно порухав материною справою перед її очима, але вона ніяк не зреагувала. Тоді помахав папкою, мов віялом, так що їй в обличчя дмухнув вітерець, здивувавши її.

Мати відсахнулася, перелякано принюхуючись.

- Що сталося? - спитав її батько. - Що таке?

Мати нічого не сказала.

- Мамо, ви мене бачите? Мені важливо знати, чи ви можете мене бачити.

Вона розвернулася лицем до мене, хоча погляд її лишався розфокусованим.

- Чи я тебе бачу? - перепитала вона. - Я тебе бачу окремими спалахами в темряві.

- Будь ласка, не треба загадок. Мені треба знати.

- Ти народився вночі, - сказала вона. - Перейми в мене були весь день, а коли стемніло, у нас не було свічок. Ти прийшов у світ навпомацки просто батькові у руки.

Батько підняв свої руки у шрамах від верстата.

- В оці руки, - додав він.

- Отак було в 62 році Чучхе, - сказала мати. - Таке було життя у фабричному гуртожитку. Твій тато присвічував сірниками, запалював їх один за одним.

- Один за одним, доки всі скінчилися, - додав батько.

- Я торкнулася кожної частинки твого тіла, спочатку щоб перевірити, чи все в тебе на місці, а потім - щоб познайомитися з тобою. Ти був такий маленький, такий чистий - ти міг би стати ким завгодно. Минуло чимало часу, доки зійшло сонце й ми змогли побачити, хто в нас вдався.

- А інші діти були? - спитав я. - Був іще хтось у сім’ї?

Мати наче не звернула уваги на ці слова.

- Наші очі не бачать. Ось відповідь на твоє запитання. Але і тоді, і тепер нам не потрібні очі, щоб знати, яким ти став.

У неділю командир Ґа гуляв із Сан Мун пішохідною алеєю Чхосун, яка вела понад річкою до центрального автовокзалу. У цьому громадському місці, вони гадали, хтось може підслухати їхню розмову. Усі лавочки зайняли старенькі, і, оскільки цього місяця вийшла друком нова книжка, молодь, лежачи на траві, читала той роман «Усе за її країну». Командир Ґа відчував запах гарячої фарби з пресів «Родон сінмун» - подейкували, що в неділю ввечері друкували всі числа газети на наступний тиждень. Коли Ґа помічав у кущах голодні очі вуличної дитини, то кидав у той бік парочку монет. Здається, діти Сан Мун не звертали уваги на тих сиріт, які ховалися так близько. Хлопчик і дівчинка їли милостиво придбане для них морозиво й блукали під вербами, які наприкінці літа діставали гіллям до самої гравієвої стежки.

Командир Ґа і Сан Мун розмовляли абстракціями і напівсловами, танцюючи навколо правди, яка полягала в тому, що вони дали старт серйозній події. Він хотів дати ім’я тому, що вони збиралися вчинити, назвати це втечею, дезертирством. Хотів окреслити конкретні кроки, запам’ятати що, як і за чим, відпрацювати слова, які їм треба буде сказати. Як сценарій. Він спитав Сан Мун, чи розуміє вона, що все може скінчитися й найгіршим чином. Про це вона говорити не бажала. Натомість звертала увагу на хрускіт гравію під ногами, рипіння іржавих стріл землечерпалок, які занурювалися в річку. Зупинилася понюхати азалію, наче то була остання в житті азалія, і на ходу плела ніжні бузкові браслети з квітів гліцинії. Одягнена вона була в білий бавовняний чосон-от, і кожний подув вітерця окреслював її фігуру.

- Хочу дітям сказати, перш ніж ми вирушимо, - промовив він.

Це змусило її говорити, можливо, через те, що здалося повною нісенітницею.

- Що сказати? - спитала вона. - Що ти вбив їхнього батька? Ні, хай ростуть в Америці з вірою, що їхній тато був великий герой, похований у далеких краях.

- Але ж їм треба знати, - сказав він і на мить замовк, поки повз них проходив загін солдатських матерів, які страшно дзвеніли своїми червоними бляшаними посудинами, вимагаючи в людей пожертв на армію.

- Дітям треба почути це від мене, - продовжив він. - Правда, пояснення - це ж найважливіше, що треба їм почути. Це - все, що я можу їм дати.

- На це ще буде час, - мовила вона. - Це вирішити можна й пізніше, коли ми будемо в безпеці в Америці.

- Ні, - сказав він їй. - Це треба зробити зараз.

Командир Ґа озирнувся на хлопчика й дівчинку. Вони стежили за їхньою розмовою, хоч і перебували задалеко, щоб розібрати слова.

- Щось негаразд? - спитала Сан Мун. - Великий Керівник щось запідозрив?

Він похитав головою.

- По-моєму, ні, - сказав він, хоча й виникало питання щодо тієї, яка веслувала вночі, і того, чи Великий Керівник не вирішить залишити її собі.

Сан Мун зупинилася біля цементної бочки з водою й підняла її дерев’яну кришку. Зачерпнула ківш води й випила, набравши в пригорщу сріблясту вологу. Командир Ґа дивився, як цівка води лишила темний слід на білому чосон-оті. Спробував уявити її з іншим чоловіком. Якщо Великий Керівник не відпустить свою веслувальницю, то план провалиться, американці обуряться й полетять і з командиром Ґа невдовзі станеться щось погане. А Сан Мун знову буде призом для якогось іншого чоловіка. А якщо Великий Керівник має рацію, і з роками вона закохалася в того, попереднього чоловіка, і це справжнє кохання, а не його обіцянка чи ймовірність - чи зміг би командир Ґа залишити цей світ, знаючи, що її серце віддане іншому?

Сан Мун занурила ківш у глибину, щоб набрати найхолоднішої води, і дала її Ґа. Смак у води був мінеральний і свіжий.

Він витер губи й спитав її:

- Скажи мені, ти як гадаєш, жінка може закохатися в того, хто взяв її в полон?

Сан Мун якийсь час дивилася на нього. Він бачив, що вона шукає на його обличчі натяк на відповідь, і продовжив:

- Це ж неможливо, правда? Це ж абсолютно божевільна думка, як ти гадаєш?

Уявно перед ним пройшли всі ті люди, яких він викрав, їхні розширені страхом очі, подерті обличчя, блідість губ, з яких відклеєно липку стрічку. Побачив червоні нігті на нозі, піднятій для удару.

- Я хочу сказати, така людина отримає від тебе лише зневагу - за те, що все в тебе забрала. Скажи мені правду, не може ж бути такого синдрому!

- Синдрому? - здивувалася вона.

Він подивився на дітей, які застигли на місці, піднявши ноги для кроку. Вони часто гралися в «завмри».

- Великий Керівник десь вичитав про такий синдром і вважає, що якщо одну жінку достатньо довго потримати в полоні, то вона в нього закохається.

- Одна жінка? - спитала Сан Мун.

- Хто саме вона, не важливо. Важливо, що вона - американка. По неї скоро прибуде делегація, і якщо Великий Керівник їм її не віддасть, то наші плани змарновані.

- Кажеш, полонена. А де вона в нього - у клітці, у тюрмі? Як довго?

- Вона в його власному бункері. Вона пливла навколо світу, але щось у неї з човном стало негаразд. Її взяли просто з моря, і тепер Великий Керівник за нею впадає. Він туди до неї вночі ходить і ставить їй слухати опери, складені на його честь. Хоче тримати її там, доки вона не полюбить його. Ти чула, щоб таке бувало? Скажи мені, що цього не може бути!

Сан Мун трохи помовчала, а тоді сказала:

- А якщо жінка має спати в одному ліжку з тим, хто її полонив?

Ґа уважно подивився на неї, міркуючи, що вона має на увазі.

Сан Мун продовжила:

- А що, коли вона в усьому від нього залежить - він дає їй їжу, цигарки, одяг і може просто залежно від настрою чи балувати її, чи нічого не давати?

Вона поглянула на нього, наче справді хотіла відповіді, але він міг тільки гадати, про нього вона каже чи про його попередника.

- Що, коли в жінки діти від такого чоловіка?

Ґа взяв ківш і набрав води для дітей, але ті зараз застигли в позах фігур із серпом і молотом на фризі пам’ятника Заснування Партії і навіть спека не змусила їх вийти з образу.

- Того чоловіка вже немає, - промовив він. - Тепер я з тобою. Я не ув’язню тебе. Я тебе звільню. Легко говорити про в’язнів, але я хочу, щоб ти вимовила слово «тікати». Оцього хоче полонянка Великого Керівника. Хоч її й замкнено на ключ, але її серце не знаходить собі місця. Повір мені, вона стрибатиме з радощів, якщо отримає змогу визволитися.

- Таке враження, що ти з нею знайомий, - сказала Сан Мун.

- Колись давно, зараз це вже здається попереднім життям, я записував радіотрансляції на судні в морі. Прослуховував ефір з вечора до світанку, і в найтемнішу годину в ефір виходила вона - та, що веслує вночі. Вони з подругою мандрували в човні навколо світу, але саме оця веслувала вночі, не бачачи ні сонця, за яким видно час, ні обрію, до якого пливти. Вона була міцно, вічно прив’язана до другої веслувальниці, а водночас геть самотня. Її вів уперед лише обов’язок, тіло працювало на веслах - але її душа, її виходи в ефір… Я ніколи не чув такої вільної жінки.

Сан Мун підняла голову й повторила пошепки, розмірковуючи:

- Міцно, вічно прив’язані одне до одного. А водночас геть самотні…

- Чи так ти хочеш жити? - спитав він.

Вона похитала головою.

- Готова поговорити про наш план?

Вона кивнула.

- Добре, - сказав він. - Просто пам’ятай: вічна прив’язаність і самотність - це може бути й добре. Навіть якщо ми з якихось причин будемо окремо, якщо ми будемо розлучені - ми все одно будемо прив’язані одне до одного, навіть на відстані.

- Про що ти говориш? - спитала вона. - Ніхто не буде самотній. Так не має бути.

- А що коли я в разі чого випущу вас трьох, але сам муситиму лишитися?

- Ні, ні, - сказала вона. - Такого не повинно бути, ти мені потрібен. Я не знаю англійської, не знаю, куди йти, не знаю, хто серед американців донощики, а хто ні. Ми не можемо вирушати навколо світу без речей.

- Повір мені: якщо щось піде погано, я врешті все одно до вас долучуся. Якось улаштую. І ти не будеш сама. Поки я шукатиму способів дістатися до вас, тобі допоможе дружина сенатора.

- Мені не потрібна нічия дружина, - сказала Сан Мун. - Мені потрібен ти. Мені необхідний ти. Ти не розумієш, яке було в мене життя, як мене раніше обманювали, обіцяючи золоті гори.

- Ти повинна повірити, я піду за вами, - сказав Ґа. - Коли ви будете в безпеці, я вирушу за вами вслід. Я дванадцять разів у житті був у Південній Кореї, дев’ять - у Японії, двічі в Росії, а ще бачив, як сходить і сідає сонце над Техасом. Я приєднаюся до вас.

- Ні, ні, ні, - сказала вона. - Ти ніколи такого зі мною не зробиш, не зникнеш із мого життя. Ми всі вирушимо разом. Твоя справа - це влаштувати. Це «Касабланка» тобі голову задурила? - тепер вона підвищила голос. - Ти не залишишся тут без нас, як мученик, як Рік. Рікові не вдалася його справа, а його справа була…

Вона зупинилася, щоб не засмучуватись іще більше. А тоді всміхнулася до нього чуттєвою, акторською усмішкою.

- Ти не можеш залишити мене. Я - твоя полонянка, - промовила вона. - А яка може бути полонянка без того, хто її полонив? Чи не треба нам провести разом багато часу, якщо маємо довести, що отой синдром, про який казав Великий Керівник, справді існує?

Він відчував неправду в її голосі. Тепер він бачив, коли вона починає грати. Але під цим акторством йому були помітні відчай і вразливість, і від того він ще більше кохав її.

- Звичайно, я поїду з тобою, - сказав Ґа. - Я завжди буду з тобою.

І тоді був поцілунок. Він почався з нахилу голови, її блискучий погляд зупинився на його губах, рука повільно лягла йому на ключицю й там лишилася, а тоді вона потяглася до нього, ніжно й повільно-повільно. Він упізнав цей поцілунок - із фільму «Вище прапори!», так вона поцілувала морально нестійкого південнокорейського прикордонника, відволікаючи його, поки її партизанський загін перерізав дроти сторожової вежі й дав початок звільненню Південної Кореї з рук капіталістичних гнобителів. Він мріяв про цей поцілунок - і тепер він призначається йому!

Він прошепотів їй на вухо:

- Тікаймо!

Громадяни! Відкрийте вікна й погляньте вгору, адже над Пхеньяном літає ворон, і його загнутий дзьоб здригається від кожної ймовірної загрози патріотичному населенню на землі. Наслухайте лопотіння його крил, здригайтеся від його різкого голосу. Погляньте, як цей повелитель повітря пролітає над шкільними подвір’ями, принюхуючись, чи не пахне від дітей боягузтвом, як кидається, виставивши перед собою гострі кігті, аби перевірити вірність голубів, що прикрашають статую Кім Ір Сена. Це єдина істота, гострому зору якої доступна незайманість, і погляньте, як ворон облітає зустрічний Молодіжний загін Чучхе, і привітайте схвальним кивком славну птицю, яка з повітря наглядає за дівочою чистотою нашої молоді.

Але на думці в нашого ворона насправді Америка. Це вже не вистежування крадіїв каштанів, не пошук на віконних шибках слідів, що виказують нелегальні собачі розплідники. Ні, громадяни, американці прийняли запрошення Великого Керівника й прибудуть до Пхеньяна, найславетнішої столиці світу. Тож темні крила птаха кидають захисну тінь на Співочі поля Аріран, а око вишукує будь-які сліди капіталістичних перевертнів. Для того щоб розчарувати таку чисту землю, яка не знає нічого про матеріалістичну захланність чи зухвалі напади воєнних злочинців, досить і одного зрадника. На щастя, громадяни, жодна тварина не дивиться на корейський народ таким прихильним оком, як ворон. Він не дасть нам стати народом, де люди дають імена собакам, утискають інших за колір їхньої шкіри чи ковтають пігулки, підсолоджені фармацевтами, щоб знищити немовля в утробі.

Але чому, спитаєте ви, цей ворон кружляє над пішохідною алеєю Чхосун? Чи не сюди наші громадяни приходять прогулятися, молодь збирається, щоб обтрусити з ніг прах старого світу, і спекотного дня спітнілі годувальниці пропонують тут грудь найкращим немовлятам наших янбанів , щоб підживити малюків? Гострозорий птах опинився тут, громадяни, бо помітив чоловіка, який кинув у кущі щось блискуче, а жменька обірваних сиріт стала битися за ту річ. Той, хто дає гроші сиротам, не лише краде в них самоповагу й дух Чучхе, а й порушує головну заповідь пристойного громадянина - самодостатність.

Придивившись зблизька, ворон помітив, що чоловік розмовляє з жінкою і робить такі жести, які могли означати тільки одне: розробляється певний план. Завтрашній день, громадяни, хвилює нас усіх. Завтрашнім днем займуться наші вожді, і майбутнє слід віддати в їхні руки. Тож тут порушується ще одна заповідь пристойного громадянина - відмова від майбутнього. Саме тоді ворон упізнав порушника. То був командир Ґа - чоловік, який нещодавно встиг порушити всі заповіді пристойного громадянства: вічна самовідданість нашим славним вождям, критика багатства, послух політиці Сонґун, колективне виховання дітей, повсякчасне готування до мучеництва.

І тут, заворожений красою, ворон мало не впав із небес, коли побачив, що жінка, з якою веде розмову той негідний чоловік, - не хто інша, як Сан Мун. Склавши крила, ворон спікірував точно між цією нерівною парою. У дзьобі ворона був лист, і, коли командир Ґа нахилився взяти його, птах підскочив, люто каркнув і вдарив крилами негідника в обличчя. Потім розвернувся до Сан Мун. Вона зрозуміла, що лист у дзьобі птаха призначений їй. Розгорнувши папірець, побачила лише ім’я нашого Великого Керівника Кім Чен Іра.

Раптом з’явився чорний «мерседес», і чоловік із гіпсом на носі поспішив відчинити двері актрисі. Вона мала відвідати Великого Полководця, який відкрив її, написав сценарії всіх її фільмів, який багато ночей пояснював їй, як правильно показувати перемогу нашого народу над супротивниками. Великий керівник, дипломат, стратег, тактик, спортсмен, режисер, письменник і поет - цей чоловік, Кім Чен Ір, був також і її другом.

Їдучи Пхеньяном, Сан Мун прихилила голову до вікна машини й наче з сумом споглядала промені сонця, що ясніли в повітрі Центрального пункту видачі харчування, де стояв золотавий пил від пшона. Здавалося, вона ось-ось заплаче, проминаючи Дитячий театр, де в дитинстві вчилася грати на акордеоні, займалася в студіях лялькового театру й масової гімнастики. «Як там мої старенькі вчителі?» - здається, питали її очі, і не без сліз вона вдивлялась у вигадливі шпилі льодового палацу, одного з тих рідкісних місць, куди наважувалася ходити її мати, свідома того, що американці можуть напасти в будь-який момент. На тому льоду юну Сан Мун усі вітали нестримними захопленими вигуками - цей легкий рух юних ніжок у стрибках, радісне личко, серпанок летючих крижаних порошинок, що здіймаються від ковзанів. Бідолашна Сан Мун! Вона неначе вже тоді розуміла, що більше ніколи не побачить цих місць, немовби вже отримала якесь попередження, що саме їй готують жорстокі й безжальні американці. Яка жінка б не плакала, проїжджаючи бульваром Возз’єднання, від думки, що ніколи не побачить такої чистої вулиці, такої рівної черги до пункту видачі харчів, не почує, як тисячі багряних знамен лопотять у лад, звеличуючи кожне слово великої промови Кім Ір Сена 18 жовтня 63 року Чучхе!

Сан Мун з’явилася перед Великим Керівником у кімнаті, задуманій для того, щоб прибулі американці почувались як удома. Приглушене світло, темні дзеркала й дерев’яні столики нагадували американський «тихий» бар[57], у такий заклад американці вчащають, щоб не потрапляти на очі своїй репресивній владі. За його важкими дверима американці можуть вільно зловживати алкоголем, вступати в позашлюбні зв’язки й чинити насильство стосовно одне одного.

Поверх елегантного комбінезона Великий Керівник пов’язав фартух. Його лоб прикрашав зелений козирок, а через плече був перекинутий рушник. Він з’явився за шинквасом, розкинувши руки у вітальному жесті.

- Сан Мун! - вигукнув він. - Чого бажаєте?

Їхні обійми були сповнені полум’яних соціалістичних товариських почуттів.

- Не знаю, - відповіла вона.

- Слід казати «як завжди»! - поправив він.

- Як завжди, - повторила Сан Мун.

І він налив дві скромні порції північнокорейського коньяку, відомого своїми цілющими властивостями.

Придивившись, Великий Керівник помітив в очах актриси печаль.

- Що вас засмучує? - спитав він. - Розкажіть свою історію - а я створю для неї щасливий кінець!

- Нічого, - промовила вона. - Я просто вживаюся в нову роль.

- Але цей фільм буде щасливим! - нагадав він їй. - Вашого недисциплінованого чоловіка замінить ефективний організатор - і невдовзі колгоспні врожаї зростуть. Мабуть, вас бентежить щось інше. Чи не сердечні справи часом?

- У моєму серці є місце лише для Корейської Народно-Демократичної Республіки, - відказала вона.

Великий Керівник усміхнувся.

- Ось вона, моя Сан Мун. Та сама, за якою я так скучив. Ходіть-но, у мене для вас подарунок!

Великий Керівник вийняв із-за шинквасу американський музичний інструмент.

- Що це? - спитала вона.

- Воно зветься - гітара . На ньому грають сільську американську музику. Кажуть, цей інструмент особливо популярний у Техасі, - пояснив він їй. - Також на ній грають так званий блюз - то є такий різновид американської музики, у якій розповідається про біль, викликаний неправильним рішенням.

Сан Мун провела своїми ніжними пальцями по струнах гітари. Вони видали притишений стогін - немовби дзвінкий каяґем загорнули в простирадло й облили відром води.

- В американців є причини засмучуватися, - промовила вона, зачіпаючи іншу струну. - Але, послухайте, я не можу скласти пісню з цим інструментом.

- Але ви повинні, ви повинні! - сказав Великий Керівник. - Будь ласка, хай вона прозвучить для мене.

Вона заграла.

- Шкода, що серце моє, - почала вона пісню, - не вмістить любові всієї…

- Так, так, - підтримав він.

Мелодія продовжилася.

- До найвільнішого краю - Народно-Демократичної Кореї…

- Це чудово, - відзначив він. - А тепер не так по-пташиному. Співайте з усім жаром вашої крові!

Вона поклала гітару на шинквас так, як годиться розташовувати нормальний музичний інструмент - струнами догори. Вона защипувала струни, добираючи інші ноти.

- Янкі раді, - заспівала вона й вдарила по струнах, - янкі сумні…

Великий Керівник відбивав ритм кулаком по шинквасу. Сан Мун енергійно била по струнах.

- А нам байдуже в щасливі дні!

І обоє розсміялися.

- Як я за всім цим скучив, - промовив він. - Пам’ятаєте, як ми колись усю ніч обговорювали сценарії? Як ми відверто говорили про любов до Батьківщини, передчуваючи обійми возз’єднання?

- Так, - промовила вона. - Але тепер усе по-іншому.

- Що, правда? А я все гадав, якби… - промовив Великий Керівник, - якби щось сталося з вашим чоловіком на одному з його численних небезпечних завдань, ми з вами знову стали б друзями. Звичайно, ваш чоловік живий і здоровий, і шлюб ваш переживає свій розквіт, не сумніваюсь. Але якщо з вашим чоловіком щось станеться, якщо він загине на одному зі своїх героїчних завдань за наш народ, чи правильно я думаю, що в такому разі ми могли б знову стати близькими, що ми знову до глибокої ночі будемо обмінюватися своїми уявленнями про поняття Чучхе й Сонґуну?

Вона прибрала руку від гітари.

- Щось має статися з моїм чоловіком? Ви це мені хочете сказати? У нього попереду якесь небезпечне завдання?

- О ні, навіть не думайте про таке, - запевнив її Великий Керівник. - Ніщо не може бути так далеке від правди. Звичайно, напевне я ніколи б не міг сказати. Адже, варто відзначити, світ - місце небезпечне і майбутнє відоме тільки високим посадовцям.

Сан Мун промовила:

- Ваша батьківська мудрість завжди розвіювала мої жіночі страхи.

- Це лише один із моїх подарунків, - відказав Незрівнянний Керівник Кім Чен Ір в усій своїй славі. - Маю відзначити, - продовжив він, - що ви називаєте його «мій чоловік».

- Я не знаю, як іще його називати.

Великий Керівник кивнув.

- Але ви не відповіли на моє запитання.

Сан Мун схрестила руки на грудях і відвернулася від бару. Зробила два кроки, потім обернулася.

- Мені також бракує наших нічних бесід, - мовила вона. - Але нині це вже в минулому.

- Але чому ж? - не розумів Великий Керівник. - Чому вони мають лишатися в минулому?

- Бо я чула, ви маєте тепер іншу особу, якій довіряєте свої думки, нову юну ученицю.

- Бачу, хтось із вами поговорив і дечим поділився.

- Якщо громадянка отримує чоловіка на заміну, то ділити все з ним - то її обов’язок!

- І ви як? - спитав Великий Керівник. - Ділилися з ним?

- Майбутнє відоме тільки високим посадовцям, - відказала вона й усміхнулася.

Великий Керівник схвально кивнув.

- Точно, я на це не зважив. Так і є.

Сан Мун зробила ковток зі свого келиха.

- А що ж це за нова учениця? - спитала вона. - Чи цінує вона вашу тонку натуру, чи розуміє ваш гумор?

Великий Керівник злегка нахилився вперед, радий знову завоювати її увагу.

- Вона - зовсім не як ви, це точно. У неї нема ні вашої краси, ні ваших чарів, ні вашого володіння словом.

Сан Мун вдала, ніби вражена.

- Вона не володіє словом?

- Ви мене дражните, - мовив він. - Розумієте, вона говорить лише англійською мовою. Це не Сан Мун, безумовно, але й не варто її недооцінювати. Вона американка. Тож не слід думати, що моя веслувальниця позбавлена особливих чеснот, особливої темної енергії.

Сан Мун теж нахилилася до нього, і вони тепер були зовсім близько.

- Дайте мені відповідь, мій Найдорожчий Керівнику, - промовила вона. - І, прошу вас, говоріть від щирого серця. Чи може розбещена американська дівчина опанувати великі ідеї, які йдуть від такого геніального розуму, як ваш? Чи може уродженка прогнилого й захланного краю сприйняти чистоту вашої мудрості? Чи гідна вона вас, чи краще відіслати її додому, щоб її місце зайняла справжня жінка?

Великий Керівник дістав з-під шинквасу брусок мила, гребінець і чосон-от, зроблений наче з чистого золота.

- Оце ви й маєте мені сказати, - промовив він.

Громадяни, дивіться, яку гостинність виявляє Великий Керівник до всіх людей світу, навіть до підданців деспотичних Сполучених Штатів. Хіба Великий Керівник не відрядив найкращу жінку нашого народу, щоб підтримати й підбадьорити цю заблудлу американку? І чи не виявила Сан Мун веслувальницю в чудовій кімнаті, білій, свіжій і яскраво освітленій, де в маленьке вікно виднів чудовий північнокорейський лужок, на якому скакали рябенькі коники? Це не брудний Китай і не мала упосліджена Південна Корея, тож вам не слід уявляти собі в’язницю з закіптюженими стінами й іржавими калюжами на підлозі. Натомість зверніть увагу на велику ванну, повну гарячої тедонґанської живильної води.

Сан Мун наблизилася до неї. Хоча веслувальниця й була молода, її шкіру зіпсували сонце і море. Але, здається, її дух був міцний - можливо, рік гостювання в нашій великій країні дав їй переконання й мету. Безумовно, він дав тій американці вперше в житті тілесну і моральну чистоту. Сан Мун допомогла дівчині роздягтися, тримаючи її одяг у міру того, як веслувальниця його знімала. Плечі в гості були широкі, а на шиї можна було помітити міцні жили. Навколо одного з передпліч веслувальниці читався тонкий шрам. Коли Сан Мун його торкнулася, дівчина обізвалася словами, яких Сан Мун не зрозуміла. Але вираз обличчя веслувальниці показував, що то знак чогось хорошого - якщо гарна рана можлива.

Американка вмостилась у ванні, а Сан Мун сіла біля її голови, поливаючи з ковша темне, пряме волосся гості. Унизу волосся посіклося, його варто було б підстригти, але ножиць у Сан Мун не було. Натомість Сан Мун втирала мило в її волосся, наповнюючи його піною.

- Отже, ти - жінка витривала, самотня, жінка, здатна пережити все, - говорила Сан Мун, намилюючи і змиваючи мило з її волосся. - Така жінка приваблює увагу всіх чоловіків. Ти - жінка-борець, так, ти самітниця? Ти, непевне, гадаєш, що нам у нашій щасливій і багатій країні невідоме лихо. Може, ти гадаєш, що я мов та лялька на полиці в кімнаті якихось янбанів ? Що я харчуюся самими креветками й персиками аж доти, доки піду на пенсію відпочивати на вонсанських пляжах?

Сан Мун перейшла до другого кінця ванни й почала мити довгі пальці ніг веслувальниці та її непоказні ступні.

- Моя бабуся була великою красунею, - розповідала їй Сан Мун. - За часів окупації її забрали в наложниці до імператора Тайсьо, хирлявого попередника Хірохіто. Диктатор був низенький на зріст і хворобливий, ходив у товстих окулярах. Її тримали у фортеці над морем, де наприкінці кожного тижня її навідував імператор. Він накидався на неї біля вікна, що виходило на затоку, і крізь це вікно він також міг стежити в бінокль за своїм флотом. Цей маленький лихий чоловічок так бажав влади над нею, що вимагав, аби вона поводилася, як щаслива жінка.

Сан Мун намилювала тугі кісточки й худі литки веслувальниці.

- Після того як моя бабуся спробувала викинутися з вікна, імператор намагався її розважити, катаючи на човні у формі лебедя. Потім він купив їй механічного коника, який катався по металевих рейках по колу. Коли моя бабуся хотіла була кинутися на гострі океанські рифи, з моря випливла акула. «Терпи, - сказала їй акула. - Я щодня змушена пірнати по свою поживу на дно морське - ти, звичайно, знайдеш спосіб усе пережити». Коли бабуся збиралася покласти голову на рейки перед механічним конем, прилетів зяблик і попросив її жити далі. «Я мушу літати по всіх усюдах, шукаючи маленьких зернинок на поживу, - мовила їй пташка. - Звичайно, ти зможеш пережити ще день». У своїй кімнаті, чекаючи на приїзд імператора, вона дивилася на кам’яну стіну. І від погляду на кам’яну кладку, скріплену цементом, вона думала: я ще зможу трохи протриматися. Великий Керівник написав для мене сценарій фільму за цими подіями, і я знаю, що відчувала моя бабуся. Я знаю смак її слів і разом із нею стояла обличчям до кам’яної стіни, чекаючи на невідворотний прихід імператора.

Сан Мун жестом попросила веслувальницю підвестись і помила все тіло дівчини, як велику дитину, чия шкіра блищала над сірявою водою, у якій вона стояла.

- А про той вибір, який зробила моя мати, я не можу навіть говорити. Якщо я зараз сама-одна на світі, без братів і сестер, то лише через те, який вибір вона зробила.

На руках і спині веслувальниці були веснянки. Сан Мун ніколи не бачила ластовиння. Навіть лише місяць тому вона, побачивши їх, уважала б ці цятки ґанджем, який псує рівний колір шкіри. Але зараз веснянки казали їй: існують на світі інші види краси, які так і бажають, щоб їх зробили з пхеньянської порцеляни.

- Може, лихоліття оминуло моє покоління, - звернулася до неї Сан Мун. - Можливо, правда, що я не спізнала справжнього страждання, не клала голову на рейки й не пливла на веслах навколо світу. Мабуть, сум і самота мене не торкнулися.

Обидві мовчали, коли Сан Мун допомогла веслувальниці вийти з ванни, і вони не розмовляли й тоді, коли вона витирала рушником тіло американки. Золотий чосон-от був надзвичайно вишуканий. Сан Мун поправила його з різних боків, щоб одяг сидів якнайкраще. Нарешті Сан Мун почала заплітати волосся веслувальниці в коси.

- Але я знаю, що настане і мій час страждати, - промовила вона. - Він є в кожного. Може, мій уже недалеко. Цікаво, як же ви щоденно терпите ваше життя в Америці, де у вас немає уряду, який би вас захищав, ані людей, які кажуть, що вам робити. Правда, що у вас там немає карток на харчі, що треба самому собі добувати їжу? Чи правда, що праця у вас не має ніякої мети, вищої за паперові гроші? Що таке та Каліфорнія, з якої ти прибула? Ніколи не бачила її на фотографіях. Що передають у вас по гучномовцях? Коли у вас комендантська година, чого вчать у ваших закладах колективного виховання? Куди в неділю ввечері жінки приходять із дітьми? А якщо жінка втрачає чоловіка, як вона дізнається, чи надасть уряд їй гідну заміну? До кого вона має йти домовлятися, щоб дитина потрапила до найкращого вожатого?

Тут Сан Мун зрозуміла, що міцно тримає веслувальницю за зап’ястя, і її питання стають надто наполегливими, уважно подивилась у широкі очі веслувальниці.

- Як живе суспільство без батьківської праці вождів? - спитала печально Сан Мун. - Звідки громадянин дізнається, що для нього найкраще, без доброї руки, яка б його спрямовувала? Хіба це не витривалість - учитися якось триматися на плаву самотою, хіба це не виживання?

Веслувальниця вийняла руки з її рук і показала кудись удалину. У Сан Мун було відчуття, ніби ця жінка хоче знати, як скінчилася історія її бабусі, особистої кісен[58] японського імператора.

- Моя бабуся почекала, доки стане старшою, - промовила Сан Мун. - Дочекалася повернення до рідного села, дочекалася, доки виростуть і одружаться діти, а тоді вийняла кинджал, який давно ховала, і повернула собі честь.

Хоч які думки в той час виникли у веслувальниці, але сила слів Сан Мун спонукала її до дії. Дівчина теж почала палко говорити, намагаючись донести до Сан Мун щось важливе. Американка підійшла до маленького столика з лампою і численними зошитами. Вона принесла Сан Мун одну з натхенних праць Кім Чен Іра, вочевидь, намагаючись запропонувати Сан Мун єдину мудрість, здатну втамувати її печалі. Веслувальниця помахала книжкою й почала швидко говорити, але ту швидку незнайому мову Сан Мун не могла зрозуміти.

Громадяни, що ж каже ця нещасна американка? Нам не потрібен перекладач, щоб зрозуміти: вона перебуває у відчаї через те, що змушена залишити КНДР, яка стала для неї другою домівкою. Не потрібен жодний англійський словник, щоб відчути її тривоги через те, що буде вислана з цього раю, де їжа, житло й медична допомога - безкоштовні. Громадяни, відчуйте, як сумно повертатися до країни, де лікарі ганяються за вагітними з ультразвуком. Відчуйте, наскільки жахливо, коли тебе відправляють назад до краю, повного кривд, матеріалізму й злочинства, де велика частина населення скніє у в’язницях, валяється в смердючих калюжах на вулицях чи бурмоче всякі нісенітниці про бога на відполірованих спідницями й штаньми лавах величезних церков. Уявіть собі, яку вину вона відчула, дізнавшись, як її рідний американський народ плюндрував цю велику землю під час підлої імперіалістичної війни. Але не впадай у відчай, веслувальнице, адже навіть оцей легкий смак північнокорейського співчуття провадитиме тебе у твоїх чорних днях після повернення до володінь жорстокого Дядька Сема.

Повернувся до 42-го підрозділу втомленим. Минулої ночі мені спалося погано. Снилися темні змії, сичання яких нагадувало ті звуки, які видавали підслухані мною тої ночі селянин із селянкою. Але чому змії? Чому саме змії не дають мені спокою, погляд їхніх очей, який ніби звинувачує, їхні зуби, які складаються в роті? Жоден із тих підопічних, до яких підключав автопілот, не приходить у мої сни. У тому сні в руках моїх був телефон командира Ґа, і на ньому раз по раз висвічувалися нові фотографії усміхненої дружини та щасливих дітей. Тільки і жінка, і діти були мої - та сама сім’я, про яку я мріяв, відчувалося вві сні. А мені треба було лише знайти, де вони, і пробратися до них крізь кублища змій.

Але що той сон означає? Це лишалося для мене загадкою. Якби можна було написати таку книжку, яка допомогла б пересічному громадянинові проникнути в таємницю снів, зрозуміти її. Уряд не має чіткої позиції щодо того, що відбувається з громадянами вві сні, але хіба сон не відображує того, хто його бачить? А що можна сказати про той довгий сон із розплющеними очима, який я даю підопічним, під’єднуючи їх до автопілота? Я годинами сидів і спостерігав їх у такому стані: погляд, немов у далеч океану, дитяча мова, хапальні рухи - наче вони хочуть сягнути рукою того, що бачать отам, удалині. Ну, ще й оргазми, про які лікарі кажуть, ніби то просто судоми. У кожному разі, у цей час у людині відбувається щось глибоке. А потім вони пам’ятають крижану верхівку гори й той білий цвіт, який зустрічають там. Чи не варте таке видовище того, щоб його побачити, навіть якщо шлях до нього забудеться? Думаю, що варте. Чи варто жити нове життя, коли повністю забудеться старе? Так воно й краще.

На роботі побачив двох жевжиків із пропаганди, що крутилися біля нашої бібліотеки. Сказали, що шукають цікаву історію, таку, яка надихатиме людей.

Я не збирався знову підпускати їх до наших біографій.

- Гарні історії скінчилися, - запевнив я їх.

Ну й піжонами ж вони виглядали зі своїми позолоченими зубами, надушені китайським одеколоном!

- Та нам би хоч якусь, - сказав один. - Хоч гарну, хоч погану.

- Ага, - додав його колега. - Ми натхнення самі додамо!

Торік вони потягли біографію жінки-місіонера, яка пробралася через кордон з півдня із повною торбою Біблій. Нам було сказано з’ясувати, кому вона дала ті книжки й чи діють іще подібні особи серед нас. Вона виявилася єдиною людиною, крім хіба що командира Ґа, яку не змогли розколоти пубйоківці. Навіть коли її було підключено до автопілота, на її обличчі грала усмішка - такої химерної усмішки мені ніколи в житті не траплялося. На жінці були товсті окуляри, які збільшували її очі, коли вона добродушно озирала кімнату. Навіть коли автопілот був на найвищому своєму циклі, вона мугикала якусь пісню про Ісуса й озирала свою останню кімнату, наче там було повно всякого добра, наче з точки зору бога всі місця на світі однакові, і вона бачила це на свої очі й вважала, що це добре.

Але після того, як пропагандисти попрацювали над її історією, жінка перетворилася на жахливого капіталістичного шпигуна, присланого, щоб викрадати законослухняних дітей із партійної школи в рабство на фабрики Біблій у Сеулі. Мої батьки цю повість із продовженням слухали по гучномовцю, просто жити без неї не могли. Я щовечора мусив вислуховувати їхній переказ чергового епізоду.

- Ідіть і самі напишіть що-небудь про перемоги Північної Кореї, - сказав я пропагандистам.

- Але ж нам потрібні реальні історії, - сказав один з них.

- Не забудьте, - додав другий, - це ж не ваші історії, вони належать народу.

- Може, ви хочете, щоб я й ваші біографії записав? - звернувся я до них, і вони добре зрозуміли натяк.

Відказали:

- Ми ще повернемося.

Зазирнув до кімнати Пубйоку, там нікого не було. Усюди валялися порожні пляшки, що означало: гуляли всю ніч. На підлозі лежала купа довгого чорного волосся. Опустився на коліна, підняв одне пасмо, воно шовково блищало. Та це ж волосся К. Кі - подумав я. Повільно, глибоко, вдихнув її аромат. Подивився на велику дошку: побачив, що пубйоківці впорали всі мої справи, за винятком лише командира Ґа. Усі ці люди, усі ці історії втрачені назавжди…

І тут помітив у дверях К. Кі: вона стояла, спостерігаючи за мною. Голову їй дійсно постригли машинкою майже під нуль, убрана вона була в коричневу пубйоківську сорочку, військові штани й чорні чоботи командира Ґа.

Випустив з рук пасмо й устав з колін.

- К. Кі! - звернувся до неї. - Радий тебе бачити.

Вона нічого не сказала.

- Бачу, тут багато змінилося, відколи мене послали збирати врожай.

- Не маю сумніву, що це було добровільно, - відказала вона.

- Звичайно, - а показавши на купу волосся, я додав: - Треную детективні навички.

- А що ви визначаєте?

Запала незручна тиша.

- Схоже, ти взула чоботи командира, - зауважив я. - Їх можна вигідно виміняти на нічному ринку.

- Та вони на мені чудово сидять, - сказала вона. - Мабуть, собі залишу.

Кивнув, трохи помилувався чобітьми. І тут помітив її погляд.

- А ти досі мій стажер? - поцікавився в неї. - На інший бік не перейшла часом?

Вона простягла мені згорнутий папірець.

- Ну я ж даю вам оце, правильно? - відказала К. Кі.

Розгорнув папірець. На ньому була намальована якась чи то мапа, чи план. На схемі позначалася загорода для худоби, вогнище, вудки і пістолети. Щось було написане англійською, але з того мені зрозуміле тільки слово «Техас».

К. Кі зауважила:

- Це я знайшла в правому чоботі Ґа.

- І що це, як ти гадаєш?

- Можливо, це те місце, де ми знайдемо нашу актрису.

К. Кі зібралася йти, але озирнулася.

- Знаєте, я бачила всі її фільми. Пубйоківці - їм, здається, байдуже, чи вони її знайдуть. А з Ґа, чи хто він такий, вони нічого витрусити не змогли. Але ж ви отримуєте результати, так? Ви знайдете Сан Мун. Вона заслужила на гідний похорон. Я - на боці результатів!

Довго вивчав карту. Розстелив її на пубйоківському тенісному столі і вдивлявся в кожне слово, кожну лінію. Тут увійшов Сержант. Він був мокрий, як хлющ.

- Влаштовували водяний допит? - поцікавився я.

- Там насправді дощ, - відказав він. - Прийшла велика гроза з Жовтого моря.

Сержант потер долоні. Хоч він і посміхався, мені було помітно: старому боляче.

Я показав на дошку:

- Бачу, в мою відсутність пішли масові зізнання.

Сержант знизав плечима.

- У нас же ціла команда, часу вдосталь. А ви сам-один з десятьма справами й двома стажерами. Ми просто виявили солідарність.

- Солідарність? - не зрозумів я. - А що з Леонардо?

- З ким?

- З моїм напарником, у нього таке дитяче обличчя. Якось увечері пішов з роботи, і більше його не бачили. І решта моїх так само.

- Ви просите мене розгадати загадку життя, - відказав Сержант. - Хто може сказати, що з ким сталося? Чому дощ іде вниз, а не вгору? Чому змія боягузлива, а собака підступний?

Мені важко було визначити, глузує він з мене чи ні. Сержант ніколи не був великим філософом. А відтоді, як зник Леонардо, став зі мною поводитися на диво коректно.

Я повернувся до грубо накиданого плану техаського селища.

Він стояв поруч і розтирав руки.

- Суглоби, - поскаржився він. - На погоду так і викручує.

Я нічого на це не сказав.

Сержант подивився мені через плече.

- А що це у вас, якась карта?

- Щось таке.

Він придивився уважніше.

- Авжеж, - сказав Сержант. - Стара військова база на захід від міста.

- А чому ви так гадаєте?

Він показав:

- Ось шосе на Нампхо, а ось, дивіться, стрілка Тедонґану. А це якось пов’язане з командиром Ґа?

Нарешті! Є зачіпка, якої ми шукали, тепер цю справу можна розколоти, як горішок! Я згорнув карту:

- У мене справи.

Сержант зупинив мене.

- Знаєте, - сказав він, - немає необхідності писати цілу книжку про кожного громадянина, який переступає наш поріг.

Але ж у мене була така необхідність. Хіба може хтось іще переповісти особисту історію одного громадянина, хіба може бути якийсь доказ того, що людина існувала? Якщо не пошкодую часу на те, щоб дізнатися про людину все, запишу це, тоді вже мені байдуже, що буде з нею далі. Хоч автопілот, хоч рудники, хоч світанковий розстріл на стадіоні. Коли не біограф, то хто ж я такий, яка справа мого життя?

- Чи ви мене розумієте? - спитав Сержант. - Ці книжки ніхто не читає. Вони просто припадають порохом у темній кімнаті. То не вбивайтеся за цим. Хоч разок спробуйте по-нашому. Виб’єте кілька швидких зізнань, та й ходіть по пиву випити з хлопцями. Ми вам і пісню на караоке дамо вибрати.

- А що з командиром Ґа? - спитав я.

- А що з ним?

- Його біографія дуже важлива.

Сержант зобразив на лиці всесвітню скорботу.

- По-перше, - мовив він, - то ніякий не командир Ґа. Чи ви забули? По-друге, він нічого не каже. Він пройшов больове тренування: його навіть «вінець» не пройняв. А головне - хіба там є якась загадка?

- Звичайно! Хто він такий? Що сталося з актрисою? Де її тіло, діти де?

- Ви що, думаєте, що там, - Сержант показав вниз, у бік бункерів, - що там не знають, як усе насправді було? Вони знають, що прилітали американці, - і вони були там . Ви що, гадаєте, Великий Керівник не знає, що сталося? Певне, що Сан Мун тоді стояла праворуч від нього, а отой командир Ґа - ліворуч.

«Тоді навіщо це все? - подумалося мені. - Кого ми зараз допитуємо, навіщо?»

А вголос сказав:

- Якщо в них є всі відповіді - то чого ж ми чекаємо? Як довго може народ гадати, куди пропала наша заслужена актриса? І що з нашим національним героєм, володарем золотого пояса? Чому так довго Великий Керівник не визнає, що вони таємничим чином зникли?

- А ви не думаєте, що у Великого Керівника є свої міркування щодо цього? - спитав Сержант. - І щоб ви знали: не ви розповідаєте людські долі, а держава. Коли громадянин робить щось, що варто розповісти як історію - добру чи погану, тоді це вже справа людей Великого Керівника. Тільки вони можуть розповісти цю історію.

- А я нічого й не розповідаю. Моя справа - слухати й записувати те, що чую. А коли ви про тих жевжиків із пропаганди, то в них там правди ані слова.

Сержант здивовано подивився на мене, немов оцінюючи розмір прірви між нами.

- Ваша робота… - почав він, але потім заговорив про щось інше. Він усе трусив свої руки, намагаючись скинути з них біль. Урешті, пішов, лише на мить зупинившись у дверях.

- Я на тій базі був на навчаннях, - промовив він. - У зливу біля Нампхо вам навряд чи захотілося б потрапити…

Коли він пішов, я зателефонував до Центрального автопарку й сказав: потрібна машина їхати в бік Нампхо. Потім покликав К. Кі з Чучаком:

- Візьміть дощовики й лопати. Ми їдемо по актрису.

Вийшло так, що в дощ по такій дорозі міг проїхати тільки радянський «цир». Коли машина під’їхала, водій був не надто радісний: хтось украв склоочисники. Чучак похитав головою й відступив:

- Ні. Я туди не піду. Мені батько казав: ніколи не сідай у «ворона».

У К. Кі в руках була лопата.

- Замовкни й лізь! - наказала йому К. Кі.

Невдовзі ми всі троє їхали на захід під зливою. Чорний тент був зроблений з промащеного полотна, яке не промокало, але брудна вода ляпала знизу крізь щілини між дошками. На сидінні були вирізані чиїсь імена. Певне, то була робота тих, кого везли на далекі рудники в табори на кшталт номер 22 чи 14-18; поки туди доїдеш, можна безліч думок передумати. Ось як людина прагне, щоб її пам’ятали.

К. Кі поводила пальцями по написах і звернула увагу на одне ім’я.

- А я знала Йона Яп-Нама, - зауважила вона. - Він зі мною ходив на пари зі злочинів капіталізму.

- Та мабуть, це не той Йон Яп-Нам, - запевнив її я.

Вона знизала плечима:

- Коли громадянин робить погане, то він погано закінчує. Чого ще чекати?

Чучак на імена не дивився.

- А чому ми зливу не перечікуємо? - усе питав він. - Нащо їхати туди зараз? Ми ж, мабуть, нічого не знайдемо. Там, може, й нема нічого.

Вітер залопотів тентом, металеві ребра застогнали. З дороги здійнявся каскад води, яка переповнювала канави. К. Кі поклала голову на держак лопати й дивилася назад на два буруни за колесами машини.

К. Кі спитала в мене:

- А ви не вважаєте, що Сан Мун зробила щось погане, ні?

- Зовсім не вважаю, - похитав я головою.

- Я хочу знайти Сан Мун так само, як і будь-кого іншого, - промовила вона. - Але тоді ж вона буде мертва… Поки ми її не розкопаємо, вона ще здаватиметься нам живою…

І правда… Коли мені думалося про те, що ми знайдемо Сан Мун, перед очима поставав світлий образ із кіноафіш. І тільки зараз по-справжньому уявилося, як моя лопата видобуває із землі частково розкладені частини дитячих тіл чи як її лезо врізається в живіт трупа.

- Коли я була мала, мене батько брав у кіно на «Полум’яний цвіт». Я часто поводилась імпульсивно, і батько хотів показати мені, що буває з жінкою, котра кидає виклик владі.

Чучак сказав:

- Це там, де їй голову відрубали?

- І не лише, - відповіла К. Кі.

- А спецефекти там будь здоров, - додав Чучак. - Як там її голова котиться, лишає кривавий слід, а потім із землі виростають квіти мучеництва і цвітуть. Ох мене й пройняло, наче сам там побував!

Звичайно, цей фільм знають усі. Сан Мун грає роль чарівної біднячки і в один момент вступає в суперечку з японським офіцером, який контролює її село. Селяни змушені віддавати весь рис японцям, але ті виявляють, що якоїсь частини того рису бракує. Офіцер оголошує, що заморить усіх голодом, доки не знайдеться винуватець. Тоді Сан Мун виходить уперед і каже йому просто в очі, що рис викрали його нечесні офіцери. За таку зухвалість їй відрубують голову на майдані.

- Хоч там про що був той фільм насправді чи на думку мого батька, - вела далі К. Кі, - але мені врізалося в пам’ять: навколо Сан Мун - сильні чоловіки, а вона їх не боїться. Ось на що я звернула увагу. І побачила, що вона прийняла свою долю мужньо, як сильна людина. Побачила, як вона вміє діяти по-чоловічому й водночас по-своєму. Тим, що я зараз тут, у 42-му підрозділі, я зобов’язана їй.

- А як вона на коліна стає, щоб прийняти меч! - занурився в спогади Чучак, наче бачив цю сцену перед собою. - Вона згинає спину, і важкі груди хиляться. Розтуляє губи, такі ніжні, і повільно-повільно заплющує очі…

У фільмі безліч славетних сцен: наприклад, як старі селянки всю ніч шиють для героїні прекрасний чосон-от, щоб вона зустріла смерть у ньому. Чи як перед світанням Сан Мун, охоплена страхом, майже втрачає витримку, а до неї прилітає горобець і приносить у дзьобі квіти кімірсенії, нагадуючи, що вона не самотня у своїй жертві. Мені особливо ще пам’ятається момент, у який ніхто не може стримати сліз, - коли вранці батьки прощаються з дівчиною назавжди. Вони кажуть їй те, про що завжди мовчали: що вона надавала значення їхньому життю, без неї вони наче зменшаться, без неї їхня любов утрачає свій сенс.

Дивився на замислену К. Кі, і на мить захотілося, щоб нам не трапилися розкладені рештки її героїні.

«Ворон» з’їхав із дороги й завернув у гігантську калюжу: мілка вода стояла, наскільки ставало очей. Коли я спитав водія, він показав на карту, яку я йому дав:

- Ми тут.

Визирнули з кузова. Небо освітив білий спалах.

Чучак сказав:

- Та ми в цьому болоті дифтерію наживемо. Слухайте, тут же певне що нічого нема, сюди хіба гусей стріляти їздять.

- Не покопаємося - не дізнаємося, - сказав я йому.

- Але ж ми, мабуть, гаємо час, - сказав Чучак. - Раптом вони все в останній момент кудись перенесли?

- Про що ти говориш? Що перенесли? - спитала К. Кі. - Чи ти щось знаєш і нам не кажеш?

Чучак схвильовано дивився в небо, яке ставало дедалі темнішим.

К. Кі не відставала:

- Але ж ти щось знаєш, правда?

- Годі! - сказав я стажерам. - У нас лише дві години є, поки світло!

І всі ми вискочили з «ворона» й опинилися по кісточки в воді, укритій плівкою бензину й каналізаційною піною. Усюди, наскільки видно, стояла брудна вода. Промокла карта вела нас до дерев. Ми просувалися вперед, промацуючи шлях лопатами. Перед нами видніли спини річкових вугрів, котрі повзли через мілководдя. Тварюки нагадували біцепси, тільки з зубами, деякі мали по два метри довжини.

А на деревах, як виявилося, аж кишіли змії. Вони, звісивши голови, спостерігали, як ми, чвякаючи, бродимо болотом від стовбура до стовбура. Це був образ просто з мого страшного сну, наче ті самі змії приповзли до мене сюди. А може, усе навпаки - може, вони мені знову насняться й цієї ночі? Дуже сподівався, що такого не буде. Поки триває день, терпімо все, що слід. Але хіба не можна хоч уночі перепочити від цього?

- Щитомордники! - сказала К. Кі.

- Не може бути! - не повірив Чучак. - Вони ж тільки в горах живуть.

- Наших отруйних змій я знаю! - не відступалася К. Кі.

Удалині блиснуло, і силуети змій чітко висвітилися на гіллі. Вони сичали й немов готувалися кинутися згори на громадян, котрі, нічого не підозрюючи, зайняті своїми громадськими обов’язками.

- Змія - вона, блін, і є змія, - сказав я. - Тільки не дратуйте їх!

Ми роззирнулися: довкола не було жодної ознаки вогнища чи загороди для худоби. Ні польової кухні, ні вудок, ні кіс.

- Ми приїхали не туди, - сказав Чучак. - І забираймося звідси швидше, поки нас струмом не жахнуло - он які блискавки!

- Ні, - не погодилася К. Кі. - Ми будемо копати.

- Де? - не зрозумів Чучак.

- Усюди, - відказала К. Кі.

Чучак увігнав лопату в багно. Важко підняв купку мокрої землі; в утворену яму набралася вода. Перевернув лопату - земля не відпала.

Злива била в обличчя, а я крутив карту так і сяк, намагаючись з’ясувати, чи припустився помилки. Місце, схоже, те саме: дерева, дорога. Нам би зараз якогось собаку з Центрального зоопарку. Кажуть, у них є лютий інстинкт шукати кістки, навіть такі, що давно пролежали під землею.

- Так не може бути, - сказав Чучак. - Тут тільки вода й усе. Де місце злочину? Де взагалі яке-небудь місце?!

- Це може зіграти нам на руку, - зауважив я. - Якщо тіло лежить у болоті, то вода його може вимити нагору. То нам треба просто трохи землю розпушити.

Ми розбрелися, промацуючи землю лопатами, шукаючи хоч якихось ознак тіла актриси.

Почав лопата за лопатою перегортати землю. За кожним разом мені ввижалась удача, відчував, що розгадка близько, що зможу відшукати актрису, а це відкриє шлях до повної біографії командира Ґа - і ця історія буде в моїх руках, на її корінці золотом буде витиснене справжнє ім’я Ґа, і тоді кабінет Сержанта стане моїм. Дощ лив і лив, я обмірковував прості й посутні слова, що їх скажу, коли Сержант складатиме свої нечисленні речі в стару коробку з-під харчової допомоги, виносячи їх із кабінету - тепер мого нового кабінету!

Нарешті в мене з’явилося відчуття, що відбуваються події, варті занесення в мою біографію.

Водії з- за скла спостерігали за нами. Уже так посутеніло, що стало видно червоні іскорки їхніх цигарок. Коли рука втомлювалася, змінював руку. Але кожна кістка під лопатою виявлялася коренем. Хоч би клаптик шовку сплив або черевичок. Вугри кидалися на щось у каламутній воді, тож, гадаючи, що вони щось зачули, став рити там, де вони билися за невидиму здобич, клацаючи зубами. З кожною грудкою багна настрій у мене падав, і невдовзі день здавався менше схожим на омріяне життя й більше на звичайне -нудна, невдячна праця, невдача за невдачею. Щось таке було в мене в студентські роки: коли я тільки прийшов учитися, то гадав - яка з оцих тисяч жінок буде моєю. Але з часом варіанти відпадали один за одним, і стала зрозуміла відповідь: жодна. Ні, цьому дню не стати розділом у моїй біографії.

У темряві мені чулося тільки як К. Кі покректує, налягаючи на лопату. Нарешті я крикнув у темряву: «Збираємося!»

Коли ми з К. Кі залізли в кузов, Чучак уже сидів там.

Ми промокли до нитки, змерзли, від мокрих держаків понатирали на долонях пухирі, від довгої роботи лопатами боліли п’яти.

К. Кі всю дорогу до 42-го підрозділу уважно дивилася на Чучака.

- Ти ж знав, що її там нема, еге ж? - не відчіплялася від нього К. Кі. - Ти щось знав, а не сказав!

І щойно ми спустилися сходами в наш підрозділ, як К. Кі стройовим кроком підійшла до Сержанта й доповіла:

- Чучак щось від нас приховує. Він знає щось, що не каже нам командир Ґа.

Обличчя Сержанта спохмурніло. Він уважно подивився спочатку на К. Кі, потім на Чучака.

- Це серйозне обвинувачення, - сказав Сержант. - Чи маєте ви якісь докази?

К. Кі показала на своє серце:

- Відчуваю!

Сержант замислився, потім кивнув.

- Гаразд, - промовив він. - Спробуємо добути в нього правду.

Підійшли два пубйоківці, готуючись схопити Чучака.

- Ні! - спробував я зупинити їх. - Не так швидко. Відчуття - це ще не доказ!

Поклав руку на плече Чучакові:

- Скажи правду, синку. Просто скажи, що ти знаєш, і я буду на твоєму боці.

Чучак опустив очі:

- Присягаюся, нічого не знаю.

Усі подивилися на К. Кі:

- Можете мені не вірити, - сказала вона. - Але погляньте на його очі. Усе ж видно.

Сержант нахилився й зазирнув хлопцеві в очі. Дуже довго просто дивився. Тоді кивнув і промовив:

- Узяти його.

Ті двоє схопили Чучака. Жах з’явився в його очах.

- Зачекайте! - гукнув я їм, але плавучу стіну годі було зупинити. І за мить Чучака, який відбивався й пручався, потягли в «цех».

Чучак кричав:

- Я син міністра!

- Залиш це для своєї біографії, - засміявся йому вслід Сержант.

Я сказав:

- Це точно якесь непорозуміння!

Сержант наче й не чув.

- От проститутка! - люто похитав головою він, дивлячись услід колегам і Чучакові. А до К. Кі промовив: - Молодчина, гарна робота! Надягай-но халат. Ти з нього всю правду й добудеш!

Щось Чучак приховував, і іншою людиною, котра це знала, міг бути командир Ґа. Помчав до його відсіку. Ґа стояв там без сорочки й роздивлявся відображення своїх грудей у стіні з неіржавкої сталі. Не дивлячись на мене, Ґа промовив:

- Знаєте, мені варто було б їх попросити наколоти мені портрет у дзеркальному відображенні.

- У мене термінова справа, - сказав я. - Мій стажер Чучак - він у біді.

- …але тоді я ще не знав… - говорив і далі Ґа. - Не знав своєї долі…

Він озирнувся на мене, показуючи на своє татуювання.

- От ви бачите її як є, а я мушу бачити її у дзеркальному відображенні. Треба було попросити капітана зробити дзеркальне відображення… Тоді я думав, що то для інших. А насправді весь час вона була для мене…

- Мені потрібно дещо знати, - сказав я йому. - Це справді дуже важливо!

- А чого ви так заповзялися написати мою біографію? - спитав командир Ґа. - Тих людей, із якими я б хотів нею поділитися, я вже не побачу.

- Мені тільки одне треба знати. Це питання життя і смерті! Ми їздили на військову базу біля дороги на Нампхо, але там немає ні загороди, ні тигля, ні буйвола. Я знаю, там робили таке селище, щоб американці почувалися як удома. Але актриси ми там не знайшли. І нічого не знайшли.

- Я ж казав вам: ви її не знайдете!

- А де ті столи, польова кухня?

- Ми все перенесли.

- Куди?

- Не можу вам сказати.

- Але чому?

- Бо ця таємниця нагадуватиме Великому Керівникові: те, що з ним сталося, - це не сон. Сталося щось таке, чого він не зміг проконтролювати.

- А що сталося?

- Про це його варто спитати.

- Але ж річ не у Великому Керівникові, тут хлопчисько помилився просто…

- Але й це - єдина річ, завдяки якій я живий.

Я звернувся до його здорового глузду:

- Ну ви ж усе одно живим звідси не вийдете.

Він кивнув на знак згоди:

- Ніхто з нас живим звідси не вийде. У вас є план? Зробили що-небудь? У вас ще є час щось вибрати.

- За той час, що у вас лишився, - мовив йому я, - ви здатні врятувати того хлопця й цим спокутувати ту огидну річ, яку ви вчинили з актрисою. - Я витяг із кишені телефон. - Сюди приходять фотографії. Вони для вас?

- Які фотографії?

Увімкнув телефон, показав блакитне світло індикатора заряду.

- Він мені необхідний, - сказав він.

- Тоді допоможіть мені.

Потримав йому перед обличчям телефон, показав зірку на хіднику.

Він узяв телефон.

- Американці відмовилися прийняти гостинність Великого Керівника, - пояснив він. - Вони не збиралися відходити від літака, тож техаське селище перевезли до аеропорту.

- Дякую, - відказав я. І тут же двері розчахнулися.

На порозі стояла К. Кі, а за її спиною - весь Пубйок. На її халаті були сліди крові.

- Вони все перевезли в аеропорт, - проголосила вона. - Саме там і зникла актриса.

- Цікаво, що він знає, що робиться в аеропорту, - відзначив один із пубйоківців.

- Його батько - міністр транспорту.

- А що з Чучаком? - спитав я. - Де він, що з ним?

К. Кі нічого не сказала. Подивилася на Сержанта, а той кивнув їй.

Із рішучістю в очах К. Кі розвернулася обличчям до пубйоківців, які зібрались у дверях. Стала в стійку тхеквондо. Чоловіки відступили на крок, дали їй кілька секунд підготуватися. А потім хором промовили: «Чунбі! Хана. Туль. Сет…» - і коли почувся дружний крик: «Сіджак!» - рука К. Кі вдарилася в неіржавкий одвірок.

Вона довго, судомно вдихнула, потім важко віддихалася.

Повільно підтягла й притисла зламану руку до грудей.

Перший перелом - це завжди сильний удар ребром долоні. Ще настане час ламати пальці разів зо два - це пізніше.

Обережно, спокійно Сержант узяв її зламану руку і вирівняв. Делікатно взяв однією рукою її за зап’ястя, а другою стиснув К. Кі мізинець і безіменний палець:

- Тепер ти - одна з нас! - промовив він. - Ти більше не стажер. Тобі більше не потрібне ім’я, - додав він, смикнувши її за пальці, щоб вправити перелом.

Сержант поважно кивнув мені:

- Я був проти жінок у нашому підрозділі. Але ви мали рацію: за нею - майбутнє.

Яскраве вечірнє сонце світило крізь вікно, але не припікало. Командир Ґа сидів між хлопчиком і дівчинкою. Усі троє дивилися, як Сан Мун бродить будинком, не знаходячи собі місця, бере в руки якісь речі, дивиться на них, наче вперше. Назирці за хазяйкою ходив пес і нюхав усе, чого вона торкалася: люстерко, парасолю, чайник на кухні. Завтра мали приїхати американці - до втечі залишався один день, хоча діти цього й не знали.

- А що це з мамою? - спитав хлопчик. - Що вона шукає?

- Вона так поводиться перед зйомками нового фільму, - сказала дівчинка. - Буде нове кіно?

- Щось таке, - кивнув Ґа.

До нього підійшла Сан Мун. У руках її була розмальована вручну дошка для чан-ґі. Очі жінки казали: ну, як я можу оце лишити тут? Він попереджав її, щоб нічого не брала з собою, бо будь-яка річ може виказати їхній план.

- Мій батько… - промовила вона. - Це єдина пам’ять про нього.

Він похитав головою. Як би він міг він пояснити, що так краще, хоча й справді річ може тримати пам’ять про людину, можна говорити до фотографії, цілувати обручку, а дмухаючи в губну гармонію, можна викликати голос когось, хто далеко від тебе. Але фотографії можна загубити. Обручку можуть стягти з пальця в бараку, поки ти спиш. Ґа на власні очі бачив, як один дід втратив волю до життя, коли охоронець відібрав у нього медальйон. Ні, тих, кого любиш, треба берегти в надійніших речах. Хай вони будуть на тобі, як татуювання, яке ніхто й ніколи не відбере.

- Що, лише одяг, який на мені? - спитала вона.

Раптом її наче осяяло. Вона розвернулась і швидко пішла до шафи з одягом. Задивилася на ряд чосон-отів, кожен акуратно висів на своєму місці.

Густе кольорове призахідне сонце наповнювало спальню. У такому золотистому, аж жовтковому світлі вбрання сяяло, наче живе.

- Ну як же вибрати? - спитала вона. Провела рукою по них. - У цьому я була в «Батьківщині без матері». Але там я виконувала роль дружини політика. У такому вигляді я не можу звідси вирушати. Я не можу назавжди лишитися нею.

Сан Мун задивилася на простий чосон-от: біла чоґорі і чхіма у світлі квіти:

- А оце «Істинна дочка Батьківщини». Я не можу прибути в Америку як селянка.

Вона прогорнула інші вбрання: «Смерть гнобителів», «Далекі тирани», «Вище прапори!»

- Що, в тебе весь одяг із кіно?

Вона кивнула:

- Офіційно він належить кіноскладу. Але коли я в ньому граю, костюм стає частиною мене.

- А свого в тебе немає? - поцікавився він.

- А мені свого не треба, - відповіла вона. - У мене є оцей.

- А що ти носила до зйомок у кіно?

Вона якусь мить дивилася на нього.

- Ой, не можу вибрати… - промовила вона й заплющила очі. - Нехай, потім.

- Ні, - сказав Ґа. - Надягни оце.

Вона вийняла сріблястий чосон-от, на який указав чоловік, і приклала до себе.

- Це «Слава слав». Ти хочеш, щоб я була оперною співачкою?

- Це ж історія кохання, - сказав він.

- Трагічна!

- Так, трагічна… - погодився він. - Але хіба Великому Керівникові не буде приємно бачити тебе в образі оперної діви? Може, ще буде натяк на його інше захоплення?

Сан Мун наморщила носик:

- Він приставив до мене оперну співачку, щоб вона допомогла мені підготуватися до ролі, - абсолютно неможлива жінка!

- А що з нею сталося потім?

Сан Мун знизала плечима:

- Зникла.

- Зникла куди?

- Туди, куди й усі, мабуть. Просто одного дня пропала, і все.

Він торкнувся тканини:

- То це й треба вдягати!

Той час, що лишався до сутінок, вони провели в саду, готуючи нашвидку бенкет. Із квітів наварили чаю, огірки нарізали й замаринували в розчині оцту з цукром, додавши нашаткованої червоної капусти. Знайдену дівчинкою диню розкололи об камінь так, що вона акуратно розділилася на скибки. Сан Мун засвітила свічку, і за столом вони розпочали прощальну вечерю з бобів, почищених і обкачаних у грубій солі. Хлопчик приготував власноруч іще один делікатес: м’ясо чотирьох пташок, яких сам спіймав, почистив і пов’ялив на сонці з насінням червоного перцю.

Хлопчик почав переказувати історію, що її почув по гучномовцю, - про робітника, який гадав, ніби знайшов коштовний камінь. Не бажаючи ділити знахідку з бригадиром, цей працівник проковтнув той камінець, сподіваючись залишити його собі.

- А, це всі чули, - перервала його сестра. - Той камінь потім виявився скельцем.

- Будь ласка, - промовила Сан Мун. - Розкажіть хто- небудь щасливу історію.

Дівчинка сказала:

- Може, про голуба, який, кинувшись навперейми кулі імперіаліста, урятував життя…

Сан Мун жестом зупинила дочку.

Здається, усі відомі дітям історії походили з гучномовця. Коли командир Ґа був ще хлопчиком, то інколи сиротам за обіднім столом випадало живитися хіба що історіями. Раптом командир Ґа промовив:

- Я вам розкажу про цуценя з Пхеньяна, яке полетіло в космос, але, мабуть, ви таке чули.

Дівчинка невпевнено подивилася на матір і брата. Знизала плечима.

- Авжеж, - сказала вона. - Хто ж її не чув?

Хлопчик теж удав, ніби знає.

- Ага, та це стара, - додав він.

- А ну ж бо згадаю, як там, - сказав командир Ґа. - Зібралися найкращі вчені й збудували ракету. На фюзеляжі намалювали КНДРівську синю зірку в червоному колі. Потім заправили її потужним паливом і викотили на пусковий майданчик. Ракета була розроблена для злету. Якщо вона злетить, то наступну зроблять таку, щоб могла здійснити посадку. Хоча того вченого, котрий повів би першу ракету, проголосили б героєм посмертно, не знайшлося таких сміливців, які залізли б у той апарат.

Тут Ґа зупинився. Випив чаю, поглянув на дітей, які не розуміли, що прославляє ця історія.

Вагаючись, дівчинка промовила:

- Ось тоді й було вирішено відправити собаку.

Ґа всміхнувся:

- Правильно. Я знав, що ви цю повість чули. То де ж вони знайшли того собаку?

Знову запала тиша.

- У зоопарку, - нарешті сказав хлопчик.

- Звичайно, - сказав Ґа. - Ну як я міг забути? А який був той собака?

- Сірий, - відповіла дівчинка.

- І бурий, - додав хлопчик.

- З білими лапами, - продовжила дівчинка. - З довгим тонким хвостом. Його вибрали за те, що він був дуже худий і вміщувався в ракеті.

- А злий сторож годував його самими перестиглими помідорами! - сказав хлопчик.

Сан Мун із усмішкою спостерігала, як діти долучаються до переказу повісті, і теж долучилася:

- Уночі собака дивився на місяць.

- То був його єдиний друг! - сказала дівчинка.

- Пес кликав, кликав його - а місяць не відгукувався.

- Так, це старенька повість, але хороша, - усміхнувся командир Ґа. - Ну от, наш собака погодився полетіти на ракеті в космос…

- …щоб бути ближче до свого друга Місяця! - промовила дівчинка.

- Атож, щоб бути ближче до свого друга Місяця, - погодився Ґа. - Але чи собаці хто-небудь сказав, що він уже не повернеться додому?

- Ніхто йому не сказав! - гніваючись на тих зрадників, процідив хлопчик.

Ґа кивнув, погоджуючись, що це дуже несправедливо:

- А вчені, пам’ятається, дозволили собаці взяти з собою одну річ…

- Паличку? - сказав хлопчик.

- Ні, миску, - поправила дівчинка.

І вони одне поперед одного стали гадати, що ж за річ той собака взяв у космос, але Ґа кивав, чуючи всі варіанти.

- Пес узяв із собою білочку, - гадав хлопчик. - Щоб було не самотньо.

- Ні, він город узяв, - не погодилася сестра, - щоб не голодувати.

І діти продовжували: м’ячик, мотузку, навіть флейту - щоб лапами на ній грати.

Ґа зупинив їх рухом руки, і за столом стало тихо.

- Я вам по секрету скажу, - прошепотів він, - собака примудрився взяти все це з собою, і воно важило стільки, що, коли ракету запустили, її курс змінився і…

Ґа показав угору, і діти теж подивилися туди, наче продовження можна було побачити на стелі.

- …і - на Місяць! - прохопилася дівчинка.

Ґа і Сан Мун тепер слухали, як діти самі продовжують казку: на Місяці наш пес зустрів місячного собаку, котрий щоночі вив на Землю, на Місяці також жили хлопчик і дівчинка, діти з собаками стали будувати власну ракету… Ґа милувався відблисками свічок на дитячих обличчях, захопленим поглядом Сан Мун, радістю дітей, що мама звертає на них увагу, так що вони одне поперед одного прикрашали свою казку дедалі цікавішими вигадками. Милувався тим, як сім’я перетворює диню на самі шкурки, а насіння відкладається в дерев’яну мисочку, і всі усміхаються, і по пальцях і руках тече рожевий сік…

Діти просили матір придумати пісню про собаку, який полетів на Місяць, і оскільки Сан Мун не бралася за свій каяґем у халаті, то невдовзі вийшла до них у чосон-оті з фіолетовою атласною чхімою. На дерев’яній підлозі вона підклала під верхню частину інструмента подушку, а нижню розташувала в себе на колінах. Уклонилася дітям, а діти їй.

Спочатку вона високо защипувала струни, і ноти розліталися швидкі і яскраві. У її музиці звучала потужна космічна ракета, а голос був веселий, рими легкі й співучі. Коли пес злетів у простір, де панувала невагомість, музика стала ефірною, сповненою відлунь, наче звучала в порожнечі. На волоссі Сан Мун танцював відблиск свічі, і коли вона стискала губи, беручи на струнах особливо складну ноту, Ґа відчував щем коло серця.

Вона знову його вразила - його, мов хвиля, накрило розуміння того, що зранку він мусить із нею розпрощатися. У 33-му таборі мало-помалу людина відмовлялася від усього, передусім від завтрашнього дня й усіляких здогадів та очікувань. Потім відпадало минуле, і раптом чимось неосягненним ставало те, що ти колись користувався ложкою чи унітазом, що твій рот колись знав якісь смаки, що очі бачили кольори, відмінні від сірого, бурого й того відтінку чорного, який панував у шахтах. Перш ніж відмовитися від себе - Ґа відчув, що це в нього почалося, так німіє та частина тіла, яку бере мороз, - утрачаєш усіх інших, усіх, кого раніше знав. Вони стають спочатку думками, потім поняттями, потім враженнями, а тоді такими примарними, як кіно на стіні табірного лазарету. Тепер Сан Мун здалася йому чимось таким - не живою прекрасною жінкою, яка виграє й виспівує свої жалі, а зблиском, мерехтінням чогось раніше знайомого, фотографією людини, давно зниклої з твого життя.

Тепер історія про собаку стала більш самотньою й меланхолійною. Він намагався контролювати своє дихання. Є тільки світло свічки, казав він собі. У світлі хлопчик, дівчинка, ця жінка і він сам. А поза ними немає ні гори Тесон, ні Пхеньяна, ні Великого Керівника. Він намагався розсіяти тілом той біль, який стискав йому груди, як колись учив його Кімсан, відчути вогонь не як частину, а як цілість, уявити, як кров розноситься тілом, розмиває біль у серці, розчиняє його.

Потім заплющив очі й уявив Сан Мун - ту, яка завжди в ньому, оцю спокійну її присутність, яка завжди прийде на допомогу, прийме його в розкриті обійми. Вона його не залишає, не залишатиме, вона нікуди від нього не летить. І гострий біль у грудях угамувався, командир Ґа зрозумів: Сан Мун у ньому - це той самий сховок від болю, його фортеця, яка дасть йому змогу пережити втрату тієї Сан Мун, що перед ним. Він знову насолоджувався піснею, хоча та ставала дедалі смутнішою. Тепер у ній було не лагідне світло Місяця, що його любив собачка, а незнайома ракета і її непевний курс. Пісня, яка спочатку призначалася для дітей, уже стала її піснею, а коли ноти стали окремими й самотніми, у їхньому сумовитому блуканні він відчув: це і його пісня теж. Нарешті вона зупинилась і повільно вклонилась, так що торкнулася лобом дерев’яного інструмента, на якому більше ніколи не заграє.

- Ну ж бо, дітки, - сказав Ґа. - Спати час.

Він провів їх до спальні й зачинив двері.

Потім підійшов до Сан Мун, вивів її на свіже повітря на балкон.

Унизу місто світилося довше, ніж зазвичай.

Вона прихилилася до поруччя спиною до нього. У тиші їй було чути, як діти за стіною гули подібно до ракети й напучували собаку перед польотом.

- У тебе все гаразд? - спитав він її.

- Просто курити хочеться, - відповіла вона.

- Ти ж не маєш іти до кінця: можна зараз усе зупинити, і ніхто не дізнається.

- Підкури її для мене, будь ласка, - сказала вона.

Він підкурив цигарку, прикриваючи вогник рукою, затягся.

- Ти сумніваєшся, чи все ми правильно робимо, - заспокоював її він. - Це нормально. У солдатів таке буває перед кожним завданням. У твого чоловіка, мабуть, постійно це було.

Вона звела на нього очі.

- Мій чоловік ніколи ні в чому задуманому не сумнівався.

Коли він передав їй цигарку, вона подивилася, як у нього при цьому складені пальці, а потім знову на вогні міста.

- А тепер ти вже куриш, як янбан , - промовила вона. - Мені подобалося, як ти курив раніше, коли ще був хлопцем нізвідки…

Він простягнув руку й відкинув трохи волосся з її обличчя, щоб краще її бачити:

- А я завжди буду хлопцем нізвідки.

Сан Мун струснула головою, волосся повернулося на місце, потім простягла руку по цигарку, виставивши два пальці.

Він узяв її за руку, розвернув до себе.

- Тобі не можна мене торкатися, - сказала вона. - Ти ж знаєш правила.

Сан Мун намагалася вирватися, але він її не відпустив:

- Правила? Та завтра ми порушимо всі можливі правила!

- Але ж завтра ще не настало.

- Але скоро настане! Політ із Техасу триває шістнадцять годин. Наше завтра вже знялося в повітря й летить через увесь світ до нас!

Вона взяла цигарку:

- Я знаю, чого ти хочеш. І знаю, що маєш на увазі, говорячи про завтра. Але ж у нас іще буде багато часу, майже вічність. Не відволікайся від того, що нам треба зробити. Перш ніж ми опинимося на борту літака, треба стільки всього влаштувати.

Він міцно взяв її руку:

- А що, коли щось піде не так? Ти про це думаєш? А що, коли в нас залишилося тільки сьогодні?

- Сьогодні, завтра… - сказала Сан Мун. - День - це ніщо. День - це сірник, який запалюєш, коли в тебе погасло вже десять тисяч сірників перед тим.

Він її відпустив, і вона відвернулася до поруччя, тепер уже курила. Пхеньян вимикав світло: район за районом занурювався в темряву. На темному тлі виднішими стали фари якоїсь машини, що підіймалася нагору, до них.

- Ти мене хочеш? - спитала вона нарешті. - Та ти ж мене навіть не знаєш.

Він і собі закурив. Стадіон Першого травня ще світився, також не гасла Центральна кіностудія в північній частині міста, неподалік аеропорту. Решта світу була чорною.

- Ти вві сні тягнешся до моєї руки, - сказав він. - Це я знаю.

Сан Мун затяглася: кінчик її цигарки спалахнув червоним.

- Я знаю, що ти вві сні міцно згортаєшся в клубок, - додав він, - тож із янбанів ти чи ні, але в дитинстві свого ліжка в тебе не було. Мабуть, ти спала на якійсь маленькій розкладачці, і хоча я ні разу не чув від тебе про братів чи сестер, але ти простягала руку до брата чи сестри на сусідню розкладачку.

Сан Мун дивилася перед собою, немов не чула його. У тиші він вирізняв звук мотора внизу, але що там за автомобіль, визначити не міг. Глянув на сусідній будинок: чи чує машину товариш Бук - може, він вийшов на балкон? Але сусідній будинок не світився.

Командир Ґа продовжив:

- Я знаю, що вранці ти вдаєш, ніби спиш, щоб я краще тебе роздивився, щоб я бачив вузлик у тебе на ключиці: тебе хтось колись бив; бачив шрами на колінах, які кажуть мені, що ти спізнала справжню працю. Ти хотіла, щоб я тебе знав справжню.

- То в мене від танців, - зауважила вона.

- Я бачив усі твої фільми.

- Я - не мої фільми, - відрубала вона.

- Я бачив твої фільми, - повторив він. - І в усіх у тебе однакова зачіска: пряме волосся закриває вуха. Але, вдаючи сонну, - він знову відкинув їй волосся й узявся за мочку вуха, - ти мені показала, що в тебе надірване вухо. Мабуть, тебе схопив за руку агент міннарбезпеки, коли ти щось потягла з ятки на базарі, - чи тебе спіймали на жебрацтві?

- Годі! - розсердилася вона.

- Ти ж і раніше знала смак квітів, правда ж?

- Я сказала: годі!

Він обійняв її за талію, міцно пригортаючи. Викинув її цигарку з балкона, тоді притиснув губи до її губ - і вона зрозуміла, що тепер вони поділяють один подих і він дає їй кожен вдих.

Їхні обличчя були близько. Вона звела погляд і зазирнула йому в очі.

- Ти не знаєш про мене головного, - сказала вона. - Зараз лише моя мати, яка вже невідомо де, знає, хто я насправді. Не ти.

- Вибач за твого чоловіка. За те, що з ним сталося, за те, що я зробив, - але в мене не було вибору. Ти розумієш.

- Будь ласка. Про нього я говорити не буду. Він і сам себе не знав. Не те що мене.

Він поклав їй руку на щоку й подивився їй в очі:

- Хто ж ти?

Під’їхав чорний «мерседес», став паркуватися під будинком. Сан Мун подивилася на водія, який вийшов і відчинив задні двері. У водія вже не було гіпсу на носі, але горбина залишилася навічно.

- Оце приїхала наша біда, - промовила вона. - Той чоловік, який мене знає, хоче забрати мене назад!

Вона пішла в дім і взяла дошку для чан-ґі.

- Дітям нічого не кажи! - сказала вона, і Ґа побачив, як вона сідає в машину з незворушним лицем, наче така машина вже багато разів приїжджала по неї. «Мерседес» повільно позадкував, пробуксовуючи на траві та гравії, потім намацав під собою дорогу, рушив - і Ґа відчув, що з його рук забрано останнє.

Начальник сиріт розгинав ці самі пальці й витягав їжу, що була затиснута в кулаці. Інші хлопці в «Довгому майбутньому» помирали один за одним, і від того втрачалося уявлення, що від смерті треба відвертатися, що її не можна сприймати буденно, як людину над сусідньою діркою в сортирі чи надокучливого сусіда, що свистить уві сні на верхніх нарах. Спочатку тунелі викликали в нього лише жах, але згодом помалу, навпаки, страх відбирали, і раптом страх зник - а разом з ним і схильність до самозбереження. Викрадання взагалі звело все до того, що є тільки життя або смерть. 33-й табір витяг із нього, наче кров у пакети, здатність відрізнити одне від другого. Може, більше в нього змогла забрати тільки його мати, залишивши сина в «Довгому майбутньому», але це були тільки думки, бо жодного сліду від того він не міг помітити - хіба що все його єство й було тим слідом.

Однак як він міг бути готовим до цього, до того, що Великий Керівник тягне за ту нитку, яка розгортає кокон навколо нього? Коли Великий Керівник хоче, щоб ти більше втратив, він дає тобі що втрачати. Сан Мун казала йому про це. І ось воно сталося. До якого бункера її повезуть? Які легковажні балачки з нею вестимуть? Який еліксир вони питимуть, поки Великий Керівник готуватиметься до розваги серйознішої?

Ґа раптом помітив, що поряд, босі на траві, стоять діти. А між ними пес, на якого накинуто плащ.

- Куди вона поїхала? - спитав хлопчик.

Ґа звернувся до обох:

- А по маму раніше машина вночі не приїжджала?

Дівчинка дивилася просто перед собою на темний шлях.

Він присів, так що міг дивитися дітям у вічі.

- Прийшов час розповісти вам серйозну річ, - сказав він їм.

Потім став спиною до освітленого дому.

- Біжіть у ліжка, а я за кілька хвилин повернуся.

І розвернувся до будинку товариша Бука. Спочатку треба було знайти кілька відповідей.

Командир Ґа ввійшов крізь бічні двері. На кухні чиркнув сірником. На кухонному столі не було нічого, ванна для посуду була порожня, її на ніч перевернули. Ще досі пахло квашеною соєю. Перейшов до їдальні, де в темряві виникало якесь важке відчуття. Засвітив іще одного сірника, чиркнувши об ніготь, - угледів старі меблі, портрети на стіні, військові нагороди, сімейну порцеляну - усе це він бачив, коли вони сіли за стіл і перед кожним ставилися персики. У домі Сан Мун нічого такого не було. На стіні Бука висів цілий ряд старих люльок, які втілювали історію голів родини. Ґа завжди вважав: життя і смерть, бідність і багатство даються людині випадково, - але тут було видно, що рід цих людей ішов ще від двору династії Чосон, вони були нащадками послів, учених і партизанів, які воювали на боці Кім Ір Сена. То не є тільки примхою долі, що хтось мешкає в казармах, а хтось - у власному будинку на верхівці гори.

Із сусідньої кімнати почувся механічний звук: там сиділа дружина товариша Бука й при свічці тиснула на педаль швацької машинки, шиючи білу сукенку.

- Йоон виросла зі свого платтячка, - промовила вона, підносячи свічку до свіжого шва, перевіряючи його. - Ви, мабуть, шукаєте мого чоловіка.

Він відзначив її спокій - такий спокій буває наслідком дружби з незбагненним.

- Він тут?

- Завтра приїдуть американці, - сказала вона. - Він увесь тиждень працює допізна, шліфує останні деталі плану зустрічі.

- Це план Великого Керівника, - уточнив він. - Ви чули, як машина під’їхала? Сан Мун забрали.

Дружина товариша Бука вивернула сукенку і ще раз уважно роздивилася.

- А платтячко Йоон перейде до Чії, - промовила вона. - Чіїне - до Хє-Кйо, а її платтячко дочекається Су-Кі, яка щось майже не росте…

Жінка знову стала крутити педаль.

- Скоро зможу згорнути й відкласти ще одне платтячко Су-Кі. Отак і позначається наше життя. Сподіваюся, на старість у мене буде ціла купа невдіваних білих сукенок…

- А товариш Бук зараз із Великим Керівником? Не знаєте, де він? У мене є машина, якби я знав, де вона, я б міг…

- Ми ніколи нічого одне одному не розповідаємо, - зауважила вона. - Так ми бережемо нашу сім’ю. Захищаємо одне одного.

Вона обірвала нитку, потім розвернула сукню під голкою.

- Чоловік каже, що мені не варто хвилюватися, бо ви щось йому пообіцяли і завдяки цьому ми в безпеці. Це так, була така обіцянка?

- Була.

Вона поглянула на нього, кивнула.

- Але важко сказати, що там попереду. Я цю машинку отримала як весільний подарунок. Але мені, коли я клялась у вірності, і на думку не спадало, що я шитиму таке вбрання.

- Коли настане той час, то хіба не байдуже, у чому його зустріти?

- Раніше моя машинка стояла коло вікна, - сказала вона, - щоб дивитися вниз на річку. У дитинстві ми ловили в Тедонґані черепах, писали в них на спинах політичні гасла й відпускали. Ловили сіттю рибу й щовечора носили її ветеранам війни. Оті дерева, які вони зараз рубають, - ми їх посадили. Ми вважали себе найщасливішими людьми найщасливішого народу. Тепер наших черепах з’їли, а тої риби вже немає, самі вугри зубаті лишилися. Люди стали як звірі. Я не дам моїм дівчаткам озвіріти.

Ґа хотів їй розповісти про Чхонджин, де старих добрих часів не існувало. Але натомість сказав:

- В Америці є таке шиття, яким розповідають історію. Збирають із клаптиків щось таке, що говорить про важливі події в житті людини.

Жінка зняла ногу з педалі.

- І що то буде за історія, що за події? - спитала вона. - Що в місто прибуває чоловік, який знищує все, що ти маєш? Яким клаптиком я покажу, що він убиває сусіда й втягує чоловіка в гру, у якій ризикуємо всім, що в нас є?

- Уже пізно, - сказав їй командир Ґа. - Вибачте, що потурбував.

Зібрався йти, але у дверях вона його зупинила.

- Сан Мун взяла що-небудь із собою? - спитала вона.

- Дошку для чан-ґі.

Дружина Бука кивнула.

- Уночі, - промовила вона, - Великий Керівник шукає натхнення.

Ґа востаннє подивився на білу тканину й подумав про дівчинку, для якої це вбрання призначене.

- А що ви їм кажете? - спитав він. - Що ви кажете, коли вдягаєте їм ті сукенки? Чи вони знають правду, що ви репетируєте свій кінець?

Вона якусь мить дивилася на нього.

- Я ніколи не вкраду в них майбутнього, - промовила вона. - Я цього зовсім не бажаю. Коли я була така, як Йоон, морозиво в парку Мансу в неділю давали безкоштовно. Я туди ходила з батьками. А тепер фургон для морозива хапає дітей і відправляє їх у табори 9-27. Дітям цього краще не бачити. Щоб дівчатка не ходили до того фургона, я кажу, що немає смачнішого за консервовані персики, і що в нас є такі - останні в Пхеньяні, і колись, коли настане найщасливіший день нашої сім’ї, ми будемо ними бенкетувати - і вони будуть смачніші за все корейське морозиво разом узяте.

Коли Ґа ввійшов до спальні, Брендо підняв голову. На собаці вже не було плаща. Діти зі схвильованими обличчями лежали в ногах ліжка. Ґа сів на підлогу біля них.

Угорі на високій полиці стояла банка персиків: завтра він візьме її з собою. Як же сказати дітям те, що треба. Він вирішив просто набрати повні груди повітря й почати.

- Іноді люди роблять іншим людям боляче, - сказав він. - Це печальний факт.

Діти уважно подивилися на нього.

- У декого така робота - робити іншим боляче. Нікому така справа задоволення не приносить. Ну, принаймні для більшості людей. Я маю вам розповісти історію про двох таких людей. Про те, що буває, коли зустрічаються двоє, які завдають болю іншим.

- Ви про тхеквондо? - уточнив хлопчик.

Ґа мав знайти спосіб, хоч би й некрасивий, пояснити їм, як так вийшло, що він убив їхнього батька. Якщо вони вирушать в Америку переконані, що їхній батько живий, то в дитячій пам’яті він розростеться до тієї величі, яку приписує йому пропаганда. Забронзовіє й уже майже не нагадуватиме того, ким був насправді. Без правди він стане просто ще одним славетним іменем на старанно вирізьбленому постаменті. Зараз у них єдина можливість дізнатися, хто їхній батько насправді: у самого Ґа такої можливості ніколи не було. Так само з їхнім будинком: без знання про сховані DVD-диски, про те, що міститься в ноутбуку, про те, що означають сині нічні спалахи, будинок урешті перетвориться на акварельний малюнок у їхній пам’яті, глянцеве фото на листівці. І якщо вони самі не дізнаються, яка їхня істинна роль у його житті, то й він сам у їхній пам’яті залишиться всього-на-всього гостем, що прийшов із якоїсь туманної причини на невизначений час.

Але болю він не хотів їм завдавати. І не мав охоти йти проти бажання Сан Мун. Найдужче він не хотів наражати дітей на небезпеку, змінивши їхню завтрашню лінію поведінки. Якби ж тільки можна було відкрити їм таємницю потім, якось поговорити з ними старшими. От би мати послання в пляшці, яке вони змогли б розшифрувати лише кілька років по тому.

Дівчинка спитала:

- Ви дізналися, що з мамою?

- Ваша мама у Великого Керівника, - пояснив він. - Я впевнений, що вона в безпеці й скоро буде вдома.

- Мабуть, вони кіно обговорюють, - припустила дівчинка.

- Мабуть, - погодився Ґа.

- Сподіваюся, що ні, - заперечив хлопчик. - Якщо в неї буде нове кіно, нам буде знову треба в школу ходити.

- А я хочу в школу, - не погодилася з ним дівчинка. - У мене з суспільствознавства самі «відмінно». Хочете почути промову Кім Чен Іра від 15 квітня 86 року Чучхе?

- Якщо мама буде на зйомках, то хто вас доглядатиме? - спитав Ґа.

- Хтось із батькових шісток, - відповіла дівчинка. - Ви вже не ображайтеся…

- Ваш батько… - промовив Ґа. - От, власне, про нього я маю з вами поговорити.

- Він на завданні, - сказала дівчинка.

- Вони в нього секретні! - додав хлопчик. - Він часто на них їздить.

Після паузи дівчинка нагадали:

- Ви нам обіцяли щось розповісти.

Командир Ґа набрав повні груди повітря:

- Щоб зрозуміти те, що я вам розповім, вам дещо треба знати. Ви чули про тунелі для нападу?

- Тунелі для нападу? - невдоволено скривилася дівчинка.

- А про уранову руду? - спитав Ґа.

- Розкажіть щось інше, про собачку, - попросив хлопчик.

- Так! - сказала дівчинка. - Хай би він тепер в Америку полетів, де їв би їжу з банки.

- І щоб ті вчені там були, - додав хлопчик.

Командир Ґа на мить замислився. Подумав, чи може розповісти їм таку казку, яка зараз сприймалася б цілком природно, а згодом вони б розкрили в ній ще й важливий прихований зміст.

- Команді вчених дали замовлення на двох собак, - почав він. - Щоб один з них був найрозумніший у КНДР, а другий найхоробріший. Їх мають разом послати на цілком таємне завдання. Учені об’їздили всі собачі ферми, потім вольєри з собаками в кожній в’язниці й на кожній військовій базі. Спочатку собаки мали лапами рахувати на рахівниці. Потім зійтися в бою з ведмедем. Коли жоден із собак не пройшов тих випробувань, учені сіли на бордюр і схопилися за голови: їм було страшно сказати про це міністрам.

- Але ж вони не перевіряли Брендо, - сказав хлопчик.

Почувши своє ім’я, пес завозився вві сні, але не прокинувся.

- Атож, - промовив командир Ґа. - а тут вулицею йде Брендо з нічним горщиком на голові.

Хлопчик розреготався, навіть дівчинка всміхнулася. Раптом Ґа зрозумів, що ця казка може зробити навіть кращу справу: вона допоможе дітям не потім, а просто зараз. Якщо в казці пес дістанеться Америки, ховаючись у бочці, повантаженій на літак, то до дітей можна буде донести, як треба тікати завтра: як залізти в бочку, як сидіти тихо, чого чекати, коли стане можна проситися, щоб їх випустили.

- Горщик! - сміявся хлопчик. - Як же так вийшло?

- А ви як думаєте? - спитав Ґа.

- Фе, - скривився хлопчик.

- Бідолаха Брендо не розумів, чому згасло світло. У горщику весь час розходилася луна. Він бродив дорогою, натикався на всяку всячину, а вчені подумали, що він прийшов на випробування. «Який сміливий собака - сам прийшов боротися з ведмедем! - подумали вчені. - Який він розумний - шолом надягнув!»

Тут уже і хлопчик, і дівчинка розреготалися від душі. Минулося їхнє хвилювання, і Ґа вирішив: хай уже в казки не буде якоїсь спеціальної мети, хай буде просто казка, хай іде сама собою, химерна й непрошена, до власної розв’язки.

- Учені на радощах кинулись обніматися, - продовжив Ґа. - Потім зв’язалися з Пхеньяном по рації, сказали, що знайшли найдивовижнішого собаку на світі. Коли це повідомлення перехопили американські шпигунські супутники…

Хлопчик тримав Ґа за рукав. Він і далі сміявся, усмішка ще не сходила з його лиця, але в чомусь він посерйознішав.

- Я вам дещо хочу сказати, - промовив хлопчик.

- Будь ласка, - сказав Ґа.

Хлопчик замовк і опустив очі.

- Ну ж бо, - підбадьорила його сестра. Коли братик усе ж не наважувався сказати, до Ґа звернулася дівчинка: - Він хоче вам сказати своє ім’я. Мама сказала, що можна, якщо ми хочемо.

Ґа подивився на хлопчика:

- Правда, ти це мені хочеш сказати?

Хлопчик кивнув.

- А ти? - спитав Ґа дівчинку.

Вона теж опустила очі:

- Думаю, що так.

- Немає необхідності, - сказав Ґа. - Імена приходять і йдуть. Імена змінюються. От у мене немає імені.

- Що, правда? - здивувалася дівчинка.

- Тобто, мабуть, у мене є справжнє ім’я, - уточнив Ґа. - Тільки я його не знаю. Якщо моя мама написала його на мені перед тим, як залишити мене в сиротинці, то воно стерлося…

- У сиротинці? - вражено перепитала дівчинка.

- Ім’я - це не людина, - сказав Ґа. - Не запам’ятовуйте людей за іменами. Хочете, щоб хтось завжди жив із вами, - сховайте його в собі, закарбуйте його обличчя у своєму серці. І тоді, хоч ким ви будете, ця людина буде з вами, бо вона стає частиною вас. - Він поклав руки дітям на плечі. - Важливі саме ви, а не ваші імена. Я ніколи не забуду вас, діти!

- Ви говорите так, ніби кудись від’їжджаєте, - сказала дівчинка.

- Ні, - заперечив Ґа. - Я залишаюся тут.

Хлопчик нарешті підвів погляд. Він усміхався.

Ґа спитав:

- Ну що, на чому ми зупинилися?

- На американських шпигунах! - нагадав хлопчик.

Громадяни, у нас сумна новина: наш найстарший товариш помер на сто тридцять п’ятому році життя. Доброї подорожі у засвіти, наш старий друже, і згадуй добрим словом своє повне, плідне, задоволене життя в нашій країні довгожителів! Громадяни, замисліться на хвилину, що б ви могли зробити для ваших старших сусідів по будинку з поваги до їхнього віку. Може, ви б підняли їм на поверх трохи льоду чи зробили б приємний сюрприз, почастувавши мискою супу з квітів цибулі? Тільки пам’ятайте: страва не повинна бути надто гострою!

І важливе попередження: громадяни, у жодному разі не торкайтеся жодних повітряних куль, що прилітають з боку Демілітаризованої зони. Міністр народної безпеки виявив, що газ усередині цих куль, до яких прикріплені пропагандистські повідомлення, - смертельно небезпечна нервово-паралітична речовина, призначена для вбивства мирних громадян, які стикаються з таким об’єктом.

Але є в нас і добрі новини, громадяни! Схоплено сумнозвісного міського крадія склоочисників. Просимо всіх громадян прийти завтра вранці на футбольний стадіон. Іще краща новина: з колгоспів уже везуть новий урожай сорго. Навідайтеся до ваших пунктів видачі харчів і отримайте щедру пайку цієї смачної крупи. Сорго не лише зміцнює кишечник, а й допомагає підтримувати чоловічу силу. Гнати корянджу[59] з сорго цього року не дозволено. Будьте готові до вибіркових перевірок на кухні.

І, напевне, найкраща новина на сьогодні, громадяни: слухайте наступну частину найкращої північнокорейської повісті року! Що ближчі ми до її завершення, то більше надходить прохань від трудящих продовжувати її! Однак сьогодні, громадяни, слухайте закінчення повісті. Розв’язка її буде остаточною.

На мить забудьте, громадяни, що ви зайняті виробництвом віналонового одягу чи працюєте на заводському верстаті. Уявіть цей краєвид: уже пізній вечір, угорі сріблиться місяць, а внизу дрімає Пхеньян. Тільки одна машина освітлює собі фарами шлях між високих будівель столиці, прямуючи на північ, до аеропорту. Попереду височіє Центральна кіностудія, найбільший кіноцентр світу. Тут численні сценічні павільйони на багатьох гектарах створюють небувалі можливості для кіномистецтва. І саме тут зупинилася машина. Вийшла з неї не хто інша, як сама Сан Мун - жінка, задля якої й існує ця кіностудія.

Перед нею прочинились іржаві ворота, і за ними горіло яскраве світло. У цьому світлі купався, чекаючи на неї, не хто інший, як найповажніший і найшанованіший політик світу Верховний Головнокомандувач Кім Чен Ір. Він широко розкинув руки й обмінявся з народною актрисою жестами соціалістичної підтримки.

Різко пахло техаською їжею: великими шматками свинини і локшиною під назвою мак-а-рони . Коли Великий Керівник провів її до приміщення, очам і вухам Сан Мун відкрилися музика, гімнастика й синхронний гармонійний рух автонавантажувачів!

- Я думала, що вистава, якою ми зустрінемо американців, відбудеться в аеропорту, - сказала вона.

- Так і буде, - сказав їй Великий Керівник. - Але готуватися ми маємо в приміщенні, - він показав угору, - це убезпечить нас від очей шпигунів.

Великий Керівник узяв її за руки й стиснув їх крізь атлас чосон-ота.

- Чи ви здорові? У вас все гаразд?

- Мені нічого не бракує, Великий Керівнику, - відказала вона.

- Чудово, - мовив він. - Розкажіть мені тепер про цю американку. Скільки шматків мила пішло на те, щоб відмити нашу бруднулю?

Сан Мун заговорила.

- Ні, ще не зараз, - перервав її Великий Керівник. - Притримайте вашу думку на пізніший час. Спочатку я маю дещо вам показати, невеличку приємність, коли ваша ласка.

Він повів її через студію. Тут під захищеним від вибуху склепінням розташувався ансамбль електронної музики «Почхонбо» і грав свій найновіший шлягер «Веселка Возз’єднання». Під цю музику рухався балет автонавантажувачів, на яких стояла харчова допомога для американців, вони ходили по колу, підіймаючи вгору вантаж, і синхронно оберталися в лад із бадьорою мелодією. Але найбільше враження справляла ціла армія юних гімнастів у кольоровому вбранні. Кожен гнучкий малюк танцював зі столітровою бочкою. Діти крутили великі пластикові бочки, як дзиґи, потім бочки наче оберталися самі собою, і - але-оп! - діти раптом опинилися вже на бочках і, крутячи їх під собою, покотили до автонавантажувачів, що мали ті бочки доправити на американський вантажний літак. Скажіть нам, громадяни, - чи годували колись голодних так весело і вправно?

Коли вони підійшли до трьох чосон-отів на швацьких манекенах, у Сан Мун аж подих перехопило від їхньої краси. Вона зупинилася перед тими вбраннями.

- Це занадто щедрий дарунок, - промовила вона, милуючись майже металевим блиском трьох убрань: білого, синього та червоного.

- А, оце, - сказав Великий Керівник. - То не подарунок. Це вбрання завтра вдягнете ви, будете в кольорах прапора КНДР. У білому ви зустрінете американців, у синьому виконаєте свою композицію, прощаючись із веслувальницею. А в червоному проведете її в американське життя. Так же буде, правда? Чи не це ви обрали?

- А своє вбрання мені не треба вдягти? - спитала вона. - Я вже підготувалася.

- Боюся, що все вже вирішено, - відповів Великий Керівник. - Тож прошу без сумних облич.

Він вийняв із кишені конверт і вручив їй.

У ньому лежали два квитки.

- Що це? - спитала вона.

- Оце - частина подарунка для вас, - пояснив Великий Керівник. - Зразок того, що у вас попереду.

Сан Мун роздивилася їх і побачила, що то квитки на офіційну прем’єру «Жінки для втіхи»

- Прем’єра наступної суботи, - промовила вона.

- Довелося скасувати оперну виставу, - сказав він. - Але ж має щось бути передусім, еге ж?

- Мій фільм, - прошепотіла Сан Мун. Потім, ще не зовсім вірячи, спитала: - Мій фільм нарешті вийшов на екрани?

- Його чекатиме весь Пхеньян, - запевнив її Великий Керівник. - Якщо з якихось причин вашого чоловіка обов’язок покличе на завдання, чи складете ви мені компанію в моїй ложі?

Сан Мун задивилася в очі Великого Керівника. Вона майже розгубилася від думки, що така могутня і щедра людина допомагає її скромній особі. Але, громадяни, зрозумійте: у Великого Керівника можливе все. Пам’ятайте: його єдине бажання - захистити вас усіх і кожного у своїх обіймах.

- Ходімо, - сказав він. - Це ще не все.

Сан Мун бачила, що в другому кінці студії зібрався невеликий оркестр. Двоє музикантів ішли до них, проходячи крізь знайомі їй декорації - ряд американських джипів і вішаки з формою американських солдатів, знятою з мертвих імперіалістів під час війни. Стояла там і модель гори Пекту, місця народження славного вождя Кім Чен Іра, який народився так близько до сонця! Пектусан, хай твої величні вершини повік тягнуться до небес!

Коли вони пройшли далі, Великий Керівник мовив:

- А тепер час поговорити про ваш новий фільм.

- Я вчу свою роль, - сказала вона йому.

- Для «Абсолютних самопожертв»? - спитав він. - Викиньте той сценарій. Я передумав: історія про заміну чоловіка - не для вас. Ходімо, я покажу вам нові задуми.

Вони підійшли до того місця, де навколо трьох мольбертів зібралися музиканти у фраках. Був серед них і Дак-Хо, державний кінорежисер. Оскільки він має звучний тенор, то саме цей голос звучить за кадром у всіх її фільмах. Дак-Хо відкинув запинало з першого мольберта, і там виявилась афіша нового фільму Сан Мун. На ній була зображена блискуча Сан Мун, принадність якої не могла приховати навіть військова форма, в обіймах морського офіцера: навколо цієї пари променями розходилися торпеди. Але, як не дивно, громадяни, на офіцері - південнокорейський однострій!

- «Флот демонів», - енергійно оголосив Дак-Хо.

Оркестр заграв основну музичну тему до фільму - важку й напружену.

- Тут панує небезпека й інтрига, - продовжив Дак-Хо. - Жінка розуміє, що чисте серце - єдина зброя, яка може відвернути імперіалістичну загрозу. Сан Мун - єдина, хто вижив після незаконної атаки південних корейців на її підводний човен. Її «рятує» той самий корабель, що й знищив її судно. Від полонянки бравого південного капітана вимагають розкрити військову таємницю захисту флоту КНДР. Однак поволі вона починає розкривати очі красеневі-капітану, що справжній в’язень - не вона. Що це він перебуває в полоні маніпуляцій американського режиму. І вражаюча кульмінація стрічки - капітан розвертає гармати проти свого справжнього ворога.

Великий Керівник широко всміхнувся:

- Підводний човен, що буде використаний на зйомках, уже стоїть у Тедонґані, - промовив він. - А поки ми ведемо ці розмови, цілий підрозділ наших моряків шукає в спірних водах підхоже південнокорейське судно, яке можна було б захопити.

Великий Керівник клацнув пальцями, і було відкрито другу афішу.

Стрімкі скрипки заграли потужну й натхненну мелодію.

- «Плавуча стіна», - почав Дак-Хо.

Але його перервав Великий Керівник.

- Це буде біографічна картина про першу жінку-пубйоківця, - промовив Великий Керівник, показуючи на красуню з рішучим обличчям на афіші. Показав, як яскраво зблискує її знак і як її погляд звернений до кращого майбутнього. - У цій ролі ви добуватимете результати: будете розв’язувати складні справи й доведете, що жінка може бути сильнішою за будь-якого чоловіка.

Великий Керівник подивився на неї, чекаючи відповіді.

Сан Мун показала на афішу:

- Але її волосся… - сказала вона. - Воно таке коротке.

- Хіба я не сказав, що це правдива історія? - спитав він. - Не так давно жінку справді взяли на роботу в 42-й підрозділ.

Сан Мун похитала головою:

- Я не можу грати з такою довжиною, - заперечила вона.

- Ну це ж співробітниця Пубйоку, - сказав Великий Керівник. - То вона має коротко стригтися. Ви ж ніколи не соромилися життєвої правди, ви просто-таки живете своїми ролями. - Він простягнув руку й погладив її по волоссю. - Воно гарне, але мистецтво вимагає жертв.

Ще не відкрили останню афішу, як обличчя Сан Мун спохмурніло. Вона не була в змозі стримати сльози. Схрестивши руки на грудях, вона пішла геть.

Дивіться, товариші, яка душевна тонкість! Уважний громадянин може відзначити, що більше немає такої чистої актриси, яка б могла зіграти ці ролі, тож коли хтось украв у нас Сан Мун, то він може вкрасти й інших видатних акторів також. І самі фільми так теж будуть украдені в майбутніх поколінь. Ціле майбутнє нашого кінематографа буде викрадене, а він належить не лише нашим гідним громадянам, а й усьому світу!

Великий Керівник наблизився до неї:

- Будь ласка, скажіть мені, що це сльози радості!

Сан Мун кивнула крізь сльози.

- Що з вами? - спитав він. - Прошу, ви можете мені все сказати.

- Я плачу лише тому, що моя мати не зможе побачити прем’єру «Жінки для втіхи», - сказала вона. - Відколи вона поїхала до Вонсана, вона ні разу мені не написала. А я просто уявила її на прем’єрному показі фільму про її матір на великому екрані!

- Не хвилюйтеся, я все владнаю. Можливо, у вашої матері бракує паперу, чи листи зі східного берега довго йдуть. А може, листи з марками на східному березі затрималися. Я сьогодні ввечері зателефоную. Повірте мені, я можу зробити, щоб сталося що завгодно. До завтрашнього заходу сонця у вас будуть надруковані листи від матері.

- Що, правда? - спитала вона. - Ви дійсно все можете?

Великий Керівник витер їй сльози великими пальцями:

- Просто важко повірити, наскільки далеко ви зайшли… - промовив він. - Іноді я про це забуваю. Чи ви пам’ятаєте, як я вперше задивився на вас? - Він пригадав і похитав головою: як же й давно це було! - вас тоді ще навіть не звали Сан Мун.

Він простягнув руку, погладив її по волоссю, торкнувся вуха:

- Пам’ятаєте, у вас немає від мене секретів. Ось для чого я на світі. Я - той, кому ви можете розкрити свої секрети. Просто скажіть, що вам потрібно.

- Дуже прошу вас, - промовила вона. - Порадуйте мене, хай моя матінка буде на прем’єрі фільму.

Громадяни, громадяни… У нашій культурі віддавна заведено шанувати старших, і їхнє право на відпочинок і усамітненість у свої останні роки реалізується повною мірою. Після життя, присвяченого праці, чи не заслужили вони на спокій у якомусь віддаленому місці? Хіба не може найвеличніший народ світу вділити бодай трохи тиші нашим літнім людям? Звичайно, нам усім хотілося б, щоб наші батьки завжди були бадьорі й раді нам допомогти, щоб вони завжди були поруч. Але, Сан Мун, чи чуєш ти, як люди з осудом клацають язиками? Поглянь, який це егоїзм - відправляти матінку у важку подорож, у якій вона може й загинути, просто для задоволення своєї особистої потреби? Але ми тільки розводимо руками. Хто може заперечити Сан Мун? Вона - вічний виняток, чистий порив.

- Вона сидітиме в першому ряді, - запевнив її Великий Керівник. - Я це гарантую.

Громадяни, якщо Великий Керівник щось каже, то він уже вирішив і зробить. Тепер уже ніщо на стане на заваді - матір Сан Мун прибуде на цю кінопрем’єру. Тільки абсолютно непередбачуваний випадок, - як-от аварія на залізниці чи, може, повінь, - здатний перешкодити тій щасливій зустрічі. Хіба що дифтерійний карантин чи підступний військовий напад може стати на заваді здійсненню мрії Сан Мун!

Великий Керівник поклав їй руку на плече жестом соціалістичної підтримки.

- Хіба я не чинив за всіма вашими правилами? - спитав він.

Вона мовчала.

- Мені треба повернути вас, - продовжив Великий Керівник. - Маємо повернутися до нашої домовленості.

- Домовленість була, - погодилася Сан Мун.

- Ну от, і хіба я не поводився чесно, хіба не чинив за вашими правилами? - спитав він. - Я ні до чого вас не примушував, хіба ж це не перше правило? Дайте мені відповідь, хіба я хоч раз пішов проти вашої волі? Чи зможете назвати хоч одну річ, до якої я вас змусив?

Вона похитала головою.

- Так отож, - промовив він і, підносячи голос, продовжив: - І саме тому ви маєте вибрати повернення до мене, вибрати просто зараз. Час настав. - Його голос став різким, таким сильним було його батьківське хвилювання за неї. Він на мить замовк, і невдовзі його лице знов осяяла чарівна усмішка. - Так-так, у вас з’являться якісь нові правила, не маю сумніву. Певне, то будуть шалено складні правила - і я вже уявляю радість на вашому обличчі, з якою ви їх мені виголосите, але я даю на них згоду просто зараз, авансом приймаю будь-які ваші нові правила. - Він широко розкинув руки, окреслюючи можливість. - Просто поверніться. Усе буде, як у старі часи. Будемо грати в «Залізного кухаря»[60] з працівниками вагона-ресторану, ви допомагатимете мені читати кореспонденцію від прихильників. Ми будемо кататися на моєму бронепоїзді просто так, без жодної мети, і всі ночі проводитимемо у вагоні-караоке. Будемо вигадувати нові види суші й ролів, хіба ви за цим не скучили? А пам’ятаєте гру в чан-ґі біля озера? Можемо провести турнір на цих вихідних, а ваші діточки літатимуть повз нас на моїх гідроциклах. Чи взяли ви дошку?

- Вона в машині, - сказала Сан Мун.

Великий Керівник усміхнувся.

- Де ж ми зупинилися? - замислився він. - Щось уже не пригадаю нашу партію.

- Коли ми востаннє грали, здається, рахунок був на вашу користь.

- Ви не дасте мені виграти, чи не так? - спитав він.

- Будьте певні, я не знатиму пощади, - відказала вона.

- О, чую мою Сан Мун!

Він витер решту її сліз.

- Складіть пісню на честь відльоту нічної веслувальниці. Прошу, хай ваша пісня понесе її в далеч. Надягнете червоний чосон-от, правда? Ну скажіть, що вдягнете! Просто приміряйте, приміряйте - і завтра ми відправимо цю американочку назад у ті непривітні місця, звідки вона родом!

Сан Мун опустила очі. Повільно кивнула.

Великий Керівник теж повільно кивнув.

- Так, - лагідно мовив він.

Тоді він підняв палець - і хто ж миттю примчав на автонавантажувачі? Товариш Бук, із чола якого лив рясний піт. Не задивляйтеся на нього, громадяни! Відведіть очі від його лицедійської, зрадницької посмішечки.

- Щоб бути на сторожі скромності Сан Мун, - сказав йому Великий Керівник, - нам потрібна якась така перевдягальня в аеропорту.

Товариш Бук набрав повітря і сказав:

- Тільки найкраща!

Великий Керівник узяв її під руку й повів туди, де горіло світло і грала музика.

- Ну ж бо, - сказав він. - Залишився ще один фільм. Візит американців навів мене на думку про ковбоїв і народну справедливість. То я придумав сценарій вестерну. Вам у ньому дістанеться роль багатостраждальної дружини техаського погонича худоби, якого нещадно експлуатують землевласники. Коли нечесний шериф звинувачує погонича в крадіжці…

Вона спинила його.

- Обіцяйте мені, що з ним не станеться нічого поганого, - сказала Сан Мун.

- Із ким? З погоничем?

- Ні, з моїм чоловіком. Чи хто він є, - промовила вона. - У нього добре серце.

- У цьому підмісячному світі, - промовив Великий Керівник, - ніхто не може давати таких обіцянок!

Командир Ґа курив на балконі і, мружачись, не зводив очей із темного шляху внизу, виглядаючи бодай якусь ознаку машини, яка мала б повернути йому Сан Мун. Почув далекий гавкіт собак у зоопарку, згадав того собаку на японському пляжі багато років тому, собаку, який виглядав у хвилях того, хто вже не вернеться. Є такі люди, що приходять у твоє життя й обходяться тобі в найбільшу можливу ціну. Тут Букова дружина має рацію. Ох і хріново ж бути одним із таких людей. Він і є ота сама особа, за яку розплачуються. І він же - та особа, якою розплатилися. І ще - він той, кого покинули, залишили й пішли далі. Тепер він дізнається, як це - бути всіма трьома одразу.

Загасив цигарку. На поруччі лежало кілька насінин селери з принади для хлопчикового сильця. Ґа покачав їх пальцем, дивлячись на місто, поверхня якого чорніла, але під тою поверхнею не згасав лабіринт бункерів, в одному з яких, він не сумнівався, перебувала нині Сан Мун. Хто вигадав це місце? Хто викликав його до життя таким? Якою некрасивою й сміховинною здалася сама думка про ковдру-спогад для дружини товариша Бука. Де той візерунок, на якій тканині, чи перетворюватиме в цих краях хтось життя на шиття? Коли він і дізнався щось про справжнього командира Ґа, ходячи в його одязі та ночуючи в його ліжку, то це те, що командира створило це місце. У КНДР людина не так роджена, як роблена - її цілеспрямовано створюють, і такий створювач цієї ночі довго не лягає спати…

Окремі насінини на поруччі балкону вели до купки таких самих. Дуже повільно, спроквола Ґа простягнув до них руку. Звідки ж, питав він себе, дружина товариша Бука бере той спокій перед лицем усього, що відбувається? Звідки в неї знання, що робити? Раптом смикнулася гілочка, упав камінець, нитка натяглась, і його палець спіймався в петлю.

Він обшукав будинок, шукаючи хоч якоїсь інформації; якої, навіщо, - і сам не знав. Переглянув колекцію рисових вин командира Ґа, помацав кожну пляшку. Виліз на стілець, засвітив свічку, оглянув безладну купу пістолетів у верхній шафі на кухні. У тунелі обдивився всі DVD-диски, шукаючи такого, що міг би стосуватися цієї ситуації, але в Америці, здається, таке кіно не знімали. Роздивився картинки на коробках, почитав описи, але де ж такий фільм, у якого немає початку, де безжальна середина й довга, нескінченна розв’язка? Від читання англійською в нього заболіли очі, потім він почав думати англійською й від того неминуче замислився про завтрашній день - і вперше за довгий час його пойняв великий страх. Англійська крутилася в його голові, доки він почув голос Сан Мун.

Коли її машина нарешті під’їхала, він лежав у ліжку й дослухався до дихання дітей - стихійного, несвідомого, - чекаючи, коли воно його заколише. Він наслухав, як вона заходить у темний будинок, як наливає на кухні воду ковшем у склянку. Коли Сан Мун відчинила двері до спальні, він намацав коробку сірників і витяг один.

- Не треба, - сказала вона.

Він злякався, що її якось скалічили чи лишили на ній якийсь знак і вона намагається приховати те, що їй заподіяли.

- У тебе все гаразд?

- Усе чудово, - запевнила вона.

Він слухав, як вона перевдягається в спальне. Попри темряву він міг добре уявити, як вона роздягається й вішає одяг на спинку стільця, як утримує рівновагу, спираючись на стіну, одягаючи через ноги те, у чому спатиме. Відчував, як вона в темряві торкається облич дітей, перевіряючи, чи все в них добре, чи міцно вони сплять.

Коли вона вже була під ковдрою, він засвітив свічку, і ось вона з’явилася перед його очима в золотистому світлі.

- Куди тебе возили? - питав він. - Що з тобою зробили?

Вдивляючись у її лице, він шукав ознак того, через що вона була змушена пройти.

- Він мене не скривдив, - промовила вона. - Просто дав мені зазирнути в майбутнє.

Ґа побачив: на тлі стіни висіли три чосон-оти: два якісь темні й один білий.

- То частина майбутнього? - спитав він.

- Це - костюми, які я маю вдягти завтра: синій, білий і червоний. Чи не буду я в цьому схожа на патріотичного екскурсовода в Музеї війни?

- То ти не вдягнеш своє сріблясте?

Вона похитала головою.

- І ти залишиш наш край у такому образі, якого він від тебе хоче… - промовив він. - Звичайно, я розумію, що тобі хотілося по-іншому, але головне - ти полетиш! Ти ж не передумала, ні? Ти ж летиш, правда?

- Ми летимо, правда? - спитала своєю чергою вона.

Тут щось привернуло її увагу. Вона звела очі на порожню полицю:

- А де ж персики?

Він відповів не одразу.

- Я викинув банку з балкона, - сказав він. - Нам вони вже не знадобляться.

Вона тривожно подивилася на нього:

- А що коли хтось знайде і з’їсть їх?

- А я спочатку банку відкрив, - додав він, - так що там усе розлилося.

Сан Мун зробила різкий рух головою:

- Ти кажеш мені неправду?

- Ну що ти!

- Чи можу я тобі й далі довіряти?

- Я їх викинув, бо ми не підемо цим шляхом, - сказав він. - Ми обираємо інший, який веде до життя, схожого на американське кіно.

Вона лягла на спину й стала дивитись у стелю.

- А ти? - спитав він. - Чому ти мені не скажеш, що він з тобою зробив?

Вона підтягла ковдру вище й учепилася в неї.

- Він тебе торкався?

- У світі бувають деякі речі, - промовила вона. - Що про них розповідати?

Ґа хотів, щоб вона продовжила, але далі вона не сказала нічого.

Через якийсь час вона зітхнула.

- Настав час мені поговорити з тобою інтимно, - сказала вона. - Великий Керівник знає про мене чимало. Коли ми будемо в безпеці на літаку, я тобі розповім свою історію, якщо хочеш. А сьогодні я розповім тобі таке, чого він не знає.

Вона витягла шию й дмухнула на свічку.

- Великий Керівник не має й гадки, що мій чоловік із командиром Паком змовилися проти нього. Не знає він, що я терпіти не можу нескінченного караоке, що я для свого задоволення жодної пісні в ньому не співала ні разу. Не знає він, що його жінка раніше все надсилала мені листи - ставила на них його печатку, щоб я відкрила, але я не відкрила жодного її послання. Він ніколи не дізнається, як я вимикаю слух, коли він починає розкривати мені свої огидні секрети. Ніколи не скажу, як я тебе ненавиділа за те, що ти змусив мене їсти квітку, як я зневажала тебе за те, що через тебе зламала свою клятву ніколи більше не їсти як голодна.

Ґа хотів засвітити свічку, щоб знати, злиться вона чи їй страшно.

- Якби ж я знав…

- Не перебивай, - сказала вона. - Я не зможу цього сказати, якщо ти мене зупиниш. Він не знає, що річчю, якою надзвичайно дорожила моя мати, була сталева цитра. Там було сімнадцять струн, і в її чорний лак можна було дивитись, як у дзеркало. Уночі перед смертю моєї сестрички мій батько напустив повну кімнату пари, варячи запашні трави, а мати наповнила її музикою санджо, вона люто боролася з темрявою, з її лоба лив піт, зблискували металеві струни. Той звук кидав виклик світанку, котрий забрав життя її малої доньки. Великий Керівник не знає, що вві сні я шукаю сестричку. Щоразу, не знаходячи, прокидаюся. Ніколи не скажу йому, що ця музика в моїй голові й до сьогодні.

Великий Керівник знає мою історію загалом, основні факти. Знає, що мою бабусю забрали в Японію як жінку для втіхи. Але йому ніколи не зрозуміти, через що вона пройшла, чому вона повернулася на батьківщину, знаючи тільки пісні розпуки й відчаю. Оскільки говорити про ці роки вона не могла, то для її дочок важливо було знати ці пісні. І передати їх вона могла тільки без слів: після війни навіть просто за знання японської мови могли вбити. Вона, проте, навчила їх нот і дала вміння передавати музикою відчуття відсутніх слів. Цього навчила її Японія: зробити так, щоб у звуку струни лунало те, чого не можна сказати вголос, зберігати в музиці те, що проковтнула війна. Великий Керівник не знає, що саме за це мистецтво він мене цінує.

Не знає він і того, що коли він уперше почув мій спів, то співала я для мами, замкненої в іншому вагоні ешелону, щоб вона не впадала у відчай. Нас там були тисячі - нас везли до виправного табору, в усіх ще не висохла кров на надірваних вухах. То сталося після того, як старшу сестру за її красу вивезли до Пхеньяна. Після того як ми на сімейній раді дійшли згоди, що тато спробує перевезти за кордон меншу сестричку. І це було після того, як те зробити не вдалося і ми нашу малу втратили, а батька засудили як утікача - а ми з мамою стали родиною втікача. То була довга дорога, така довга, що на дах сідали ворони, ходили туди-сюди й позирали у вентиляцію на нас - наче ми якісь цвіркуни, до яких вони не можуть дістати. Мама опинилася в іншому вагоні. Розмовляти було заборонено, але співати дозволялось. Я час від часу співала «Аріран» - подавала їй знак, що жива. А вона співала у відповідь, щоб я знала, що вона зі мною.

Наш ешелон з’їхав на паралельну колію, щоб пропустити інший. А то виявився бронепоїзд Великого Керівника, і він зупинився, щоб провідники порадилися щодо дальшого шляху. Вагонами потяглися чутки, людей проймала тиха паніка. Усі говорили дедалі гучніше, гадаючи, що ж робиться в сусідніх вагонах, чи не виводять там людей кудись, і я заспівала на повну силу, сподіваючись, що мама мене почує за цими тривожними голосами.

Раптом двері нашого вагона відчинилися, і охоронці кинули найближчого на підлогу, щоб став на коліна. Коли всім наказали вклонитися, ми так і вчинили. І тут у прямокутнику яскравого світла з’явився Великий Керівник.

«Чи не співочу пташину чув я? - спитав він. - Скажіть мені, хто з вас ця печальна птаха?»

Ніхто не обізвався.

«Хто оздобив народну мелодію таким сильним почуттям? - питав Великий Керівник, ідучи між рядами людей, що стояли на колінах. - Яка людина змогла настільки очистити людський дух і влити його в міхи патріотичного запалу? Будь ласка, хто-небудь, доспівайте пісню. Як мені жити, якщо я не почую її кінця?»

Стоячи на колінах, уся в сльозах, я заспівала:

Аріран, Аріран, арарійо, йду через перевал Аріран. Я гадала: зустріну я мого дорогого Святкувати весну будем на горі Аріран. Аріран, як ідеш від мене, хай не несуть тебе ноги.

Великий Керівник усміхався, заплющивши очі. Я не знала, що гірше - розчарувати його чи потішити. Знала тільки, що мамі без мене не жити.

Аріран, Аріран, арарійо, одна я на перевалі, Пляшку вина в спідницях я несу, ховаю. Я шукала тебе, милий, в нашім лісі, в лісі Одон. Аріран, Аріран, поверни мені, кого кохаю.

Коли я доспівала, Великий Керівник, здається, не почув тихого відгуку з іншого вагона.

Мене відвели в його особистий вагон, де вікна були такі товсті, що світло крізь них пробивалося зелене й неприродне. Він попросив мене прочитати вголос слова з повісті, надрукованій на машинці. Повість називалася «Далекі тирани». Як він не відчув, наскільки від мене смерділо - сечею, голодом, який отруює подих, вилазячи з горла? Я промовила ті слова, хоча в тому стані вони для мене нічого не означали. Я ледве дочитала речення, не зомлівши.

Тоді Великий Керівник вигукнув: «Браво!» - й зааплодував.

«Скажіть мені, - звернувся він до мене. - Скажіть, що ви запам’ятаєте ці слова, скажіть, що погодитеся на цю роль!»

Ну як він не розумів - я собі навіть не уявляла, що таке кіно, чула тільки революційні опери по радіо? Звідки мені було знати, що в бронепоїзді є й інші вагони, облаштовані до значно менш шляхетних занять, ніж читання сценарію?

Тут Великий Керівник зробив широкий, театральний жест:

«Звичайно, такою є тонкість цієї форми мистецтва, що мої слова стають вашими . Люди побачать вас на екрані й пам’ятатимуть лише почуття у вашому голосі, у якому оживають мої слова».

Потяг піді мною почав рухатися.

«Будь ласка! - майже закричала я. - Моя мати повинна бути в безпеці!»

«Звичайно, - сказав він. - Я когось пошлю перевірити, як вона».

Не знаю, що на мене найшло. Я подивилася йому просто в очі.

«Повинна весь час бути в безпеці!» - сказала я.

Він здивовано й знову захоплено всміхнувся.

«Весь час!» - погодився він.

Я побачила, як він реагує на умови. Він розумів мову правил.

«Тоді я це зроблю, - сказала я йому. - Тоді я зіграю цю роль».

Ось так він мене «відкрив». З якою ніжністю згадує Великий Керівник цей момент, наче його мудрість і прозріння врятували мене від якогось стихійного лиха на зразок землетрусу. Цю історію він роками любив згадувати, коли усамітнювався зі мною в оперній ложі чи в небі на своєму особистому дирижаблі, цю історію щасливої зустрічі двох поїздів.

Крізь зелене вікно я бачила, як залишається позаду ешелон, а в ньому - мама.

«Я знав, що ви погодитеся, - сказав Великий Керівник. - Відчував. Я просто зараз скасовую іншу актрису . А зараз знайдімо якесь пристойне вбрання. І вушком теж треба зайнятися!»

У темряві командир Ґа задумливо повторив:

- Скасував…

- Скасував… - зітхнула й Сан Мун. - Скільки разів я думала про ту, іншу дівчину! Звідки Великому Керівникові знати, що в мене досі від думки, що стало з нею, руки холонуть!

- Що сталося з нею? - спитав Ґа.

- Сам знаєш що, - відказала вона.

Якийсь час вони мовчали.

- Цього Великий Керівник про мене не знає, - сказала вона. - Але є таке, що він скоро дізнається.

- І що ж?

- Я відновлю одну з пісень бабусі. В Америці я знайду ті слова, які в ній ховаються, і ця пісня буде про нього. У ній буде все, що я тут спізнала й ніколи б не наважилася сказати, до найменшої крихти, і я цю пісню заспіваю на американському держрадіо - і цілий світ дізнається правду про нього!

- Решта світу й так знає правду про нього, - сказав він.

- Ні, ще не знає, - заперечила вона. - І дізнається тільки тоді, коли почує її в моєму голосі. То така пісня, про яку я ніколи не думала, що її заспіваю.

Сан Мун чиркнула сірником. При його світлі промовила:

- А тут з’явився ти. І бачиш що? Великий Керівник не знає взагалі, що я чистісінька актриса, не тільки коли промовляю приписану мені роль, а й у кожну мить життя. Актрису ти й бачив увесь цей час. Але то - не я. Хоч я мушу весь час грати - усередині я просто жінка.

Він дмухнув на сірник і взяв її за руку, розвернув до себе. Колись він хапав її за руку, але тепер вона не пручалася. Їхні обличчя були близько, він відчував кожен її подих.

Вона схопила його за сорочку.

- Покажи мені це! - сказала вона.

- Але ж темно, ти й не побачиш!

- А я хочу відчути! - сказала вона.

Він стягнув сорочку через голову і пригорнувся до неї, так що її пальці опинилися на татуюванні.

Вона помацала його м’язи, відчула, як рухаються ребра від дихання.

- Може, і мені б таке, - сказала вона.

- Татуювання? - спитав він. - А яке ж?

- А кого б ти порадив зобразити?

- Це залежно від того, де воно робитиметься, на якій частині тіла.

Вона зняла й свою сорочку і двома руками поклала його долоню над своїм серцем:

- Може, тут - що скажеш?

Він відчував рукою ніжність її шкіри, заокругленість, а найсильніше - гарячу кров і потужне биття серця, яке рухало цей жар у жилах, до тих самих рук, що тримали його долоню, так що Сан Мун відчувалася наче зусібіч.

- Тут усе просто, - сказав він. - Над серцем треба зображувати того, хто в серці.

Він нахилив голову й поцілував її. Поцілунок був довгий, ні на що не схожий, і він розтулив губи, заплющивши очі. Потім вона мовчала, і він злякався, не знаючи, про що вона думає.

- Сан Мун, ти тут?

- Я тут, - обізвалася вона. - Просто в моїй голові щойно зазвучала пісня.

- Хороша чи погана?

- Є тільки один вид пісень!

- Що, ти правда ніколи не співала задля задоволення?

- Яку тобі пісню? - спитала вона. - Про кровопролиття, про щасливу геройську смерть, про брехливе славослів’я?

- Що, нема ніякої пісні? А про кохання?

- Назви хоч одну, яка б не була пов’язана з нашою любов’ю до Великого Керівника!

У темряві він дозволив руці поблукати її тілом, торкнутися западинки біля ключиці, напнутої жили на шиї, гострої кісточки, що випирала на плечі.

- Я знаю одну, - сказав він їй.

- А як там співається?

- Тільки початок знаю. Я чув її в Америці.

- А покажи!

-  Вона - жовта троянда Техасу , - почав він по- англійськи.

-  Вона - жовта троянда Техасу , - повторила вона.

Англійські слова не дуже чітко поверталися на її язику, але голос був прекрасний. Він ніжно торкнувся її губ, відчуваючи, як вона співає.

- До неї мчу навпрошки. - До неї мчу навпрошки… - І коли її побачу, то попрошу її руки.

- А про що це?

- Про жінку, чия краса - наче рідкісна квітка. Чоловік її кохає великим коханням, і воно рятувало його все життя, і йому не важливо, що до цієї жінки треба їхати дуже далеко, що, може, їхнє щастя разом буде недовгим, що потім він може її втратити, - адже вона квітка його серця і ніхто її в нього не відбере.

- А той чоловік із пісні - це ти?

- Ти ж знаєш - це я.

- Я не жінка з тієї пісні, - сказала вона. - Я не актриса, не співачка, не квітка. Просто жінка. Хочеш знати цю жінку? Хочеш бути єдиним у світі, хто знає справжню Сан Мун?

- Ти ж знаєш - хочу!

Вона трохи піднялася на ліжку, щоб він зняв з неї те, що залишалося.

- Ти знаєш, що буває з чоловіками, які в мене закохуються? - спитала вона.

Ґа на мить замислився.

- Мабуть, їх замикають у підземеллі й два тижні годують самим бульйоном?

- Ні, - грайливо відповіла вона.

- Гмм, - замислився Ґа. - Сусід пробує їх отруїти, а потім їм дає в ніс водій Великого Керівника?

- Ні!

- Ладно, здаюся. Що ж стається з тими, хто на тебе западає?

Вона підкочувалася під нього, її стегна були гладенькі й прохолодні.

- Їм нема вороття.

Утративши Чучака і К. Кі, котра переметнулася до Пуйбоку, намагався триматися від 42-го підрозділу якнайдалі. Довго замість роботи тинявся містом, але скільки - тиждень, більше? Куди ходив? Чи гуляв Народною алеєю й бачив, як пташки безнадійно, знеможено висять у сильцях над головою? Чи майже оселився в Кимсусанському мавзолеї та без кінця вдивлявся в скло хромованої труни Кім Ір Сена, де тіло вождя підсвічується особливими червоними лампами? Чи спостерігав за справою Начальника безпритульних, який використовував свою машину, замасковану під фургон із морозивом, щоб очистити Пхеньян від малолітніх жебраків? Чи згадував весь час, як завербував Чучака в університеті Кім Ір Сена в день профорієнтації, куди я прийшов у костюмі з краваткою, показував хлопцеві кольорові брошури й пояснював, що допити - це вже не насильство, це інтелектуальна гра високої марки, і засобом є творча думка, а на кін поставлено державну безпеку? Мабуть, сидів у парку Мансу й дивився, як дівчата з Молодіжного загону рубають дрова, і їхня форма просякає потом. Мабуть, де б я не був, міркував над тим, що тепер лишився сам: моєї команди немає, моїх стажерів немає, успіхи мої пішли немов за водою, і всі можливості кохати, дружити, мати сім’ю вже не вернеш. Можливо, з порожньою головою стояв у чергах на автобуси, на які не збирався сідати, і, може, мене так і взяли там і послали насипати пісок у баластні мішки. А може, просто весь цей час лежав на блакитному вінілі крісла з автопілотом, уявляючи оце все? Що сталося з моєю пам’яттю? Як вийшло, що я не пам’ятаю цих болісних днів, і чому мене не дуже й турбує, що я не можу їх пригадати? Мабуть, так мені було краще, правда ж?

Забути не штука, але чи можливо жити далі?

Коли нарешті повернувся до підрозділу, нервував. Спускаючись останніми сходами, не мав жодної певності, що саме там побачу. Але все на вигляд було нормально, ішла якась діяльність. На дошці були записані якісь нові справи, над камерами горіли червоні лампочки. Повз мене пройшла К. Кі, повела кудись нового стажера.

- Рада вас бачити, товаришу, - звернулась вона до мене.

Сержант був в особливо доброму гуморі.

- А ось і наш слідчий! - сказав він. - Добре, що ви повернулися!

Складалося враження, що він говорить не лише про те, що мене оце довгий час не було на роботі.

На столі в нього лежало щось велике й металеве.

- Сержанте! - звернувся я.

- Сержант? - не зрозумів він. - Це хто?

- Тобто перепрошую, товаришу, - сказав я.

- Оце бойовий дух! - сказав Сержант.

І тут повз нас пройшов командир Пак, накульгуючи, з рукою на перев’язці. Він ніс щось у руці - мені не видно було, що саме, але воно було закривавлено-рожеве. Маю сказати вам, що цей командир Пак зі своїми шрамами на лиці - просто-таки моторошна фігура. Як гляне оцими мертвими очиськами з-під рваних повік, то здається, що він вийшов зі страшного кіно про якихось злих африканських диктаторів. Пак загорнув оте криваве в газету й пустив пневмопоштою в нижній бункер. Витер руки об штани й пішов.

Сержант поклацав пальцями в мене перед носом:

- Гей, товаришу!

- Вибачте, - сказав я. - Ще ніколи не бачив тут командира Пака.

- Він просто Командир, - сказав Сержант.

- Він просто Командир, - повторив я.

- Слухайте, - сказав Сержант. - Я знаю, що ви потрапили на збір урожаю, що квартира у вас на двадцять другому поверсі. Що у вас немає права першочергового входу до вагонів метро, - він сунув руку в кишеню - Ось вам дещо. Щоб звільнити вас від дрібних життєвих неприємностей.

У мене не було сумнівів, що то - те саме нове заспокійливе, про яке ходять чутки.

Але натомість Сержант витяг новенький блискучий знак Пубйоку:

- Не буває команди з однієї людини, - сказав він і вручив мені значок. - Ви хлопець розумний. Нам розумні потрібні. К. Кі від вас багато чого навчилася. Ну ж бо, будьте розумником. Ви можете й далі працювати з нею.

- Ґа - це однаково мій підопічний. Мені потрібно довести його справу до кінця.

- До цього ми можемо поставитися з повагою, - сказав Сержант. - Я на інше й не погодився б. Завершуйте свою роботу, як тільки можете, і долучайтеся до нашої команди!

Коли я взяв значок, він сказав:

- Домовлюся з хлопцями, обмиємо разом ваш постриг.

Я покрутив значок у руці. Імені на ньому не було, тільки номер.

Сержант узяв мене за плече.

- Ось ходіть помилуйтеся, - сказав він.

Підійшли до його столу, і він дав мені в руки ту велику залізяку. Вона була страшенно важка. Ледве зміг її перевернути в руках. У неї була масивна ручка, приєднана до кованої смуги з написом.

- Це яка мова? - спитав я. - Англійська?

Сержант кивнув.

- Але коли б ви й знали англійську, то не вчитали б, - сказав він. - Там написано задом наперед.

Узяв у мене ту річ і показав на напис:

- Це тавро. Чисте залізо, виплавлено на замовлення. Ним позначають власність, тоді напис читається як слід. Не пам’ятаю, як там написано - чи то «Власність Корейської Народно-Демократичної Республіки», чи то «Власність Великого Керівника Кім Чен Іра».

Сержант уважно вдивився в моє обличчя, наче очікуючи, що я відпущу якийсь дотеп на зразок: «А яка різниця?»

Не дочекавшись такого, він усміхнувся і схвально кивнув.

Я пошукав очима дріт із вилкою - нічого подібного на таврі не було - і спитав:

- Як воно працює?

- Дуже просто, - сказав Сержант. - Стара американська технологія. Кладеться в жар, доки почервоніє. А потім випікаєш цей напис.

- На чому?

- На командирі Ґа! На світанку його затаврують на футбольному стадіоні!

«Упиряки…» - подумав я, але постарався не виказати почуттів.

- Так ось що тут робить командир Пак!

- Ні, - сказав Сержант. - Великий Керівник прислав Командира сюди з особистим дорученням. Схоже, Великий Керівник дуже скучив за Сан Мун і бажає зберегти собі її останнє зображення на пам’ять.

Якийсь час я вдивлявся в обличчя Сержанта, намагаючись до кінця зрозуміти ці слова, але тут на його лиці з’явилася підступна посмішечка - і я розвернувся й бігом побіг до командира Ґа. Він виявився в одній зі звуконепроникних камер.

- Вони це зроблять зранку, - промовив Ґа, коли я ввійшов. Він лежав, зафіксований, на столі, без сорочки. - Виведуть на футбольний стадіон і затаврують привселюдно.

Але до мене ці слова ще не долинали. Просто дивився на його груди. Повільно підійшов, не зводячи очей із червоного вологого квадрата на місці татуювання з Сан Мун. Крові тут було чимало, аж зі столу капало - але тепер у рані вже стояла прозора сукровиця, сходила рожевуватими смугами понад ребрами.

- Мені бинтів би, - сказав він.

Я роззирнувся: в камері нічого не було.

Бачив, як Ґа трусить. Потім він двічі глибоко зітхнув: йому було дуже боляче. А потім він розсміявся химерним, страшним сміхом.

- Вони мене навіть про актрису не питали! - сказав він.

- Мабуть, це означає, що ви їх перемогли.

Йому звело щелепи від болю, то він спромігся лише кивнути.

Ґа двічі швидко відітхнув, потім сказав:

- Коли б у мене був вибір між командиром Паком із висувним ножичком, - він на мить стиснув зуби, - і акулою…

Я поклав йому руку на лоба: чоловік сходив потом.

- То краще вже акула, еге ж? Слухайте, - сказав я. - Не розмовляйте, не треба жартувати. Не намагайтеся бути як товариш Бук.

Стало видно, що чути це ім’я - для нього найгірший біль.

- Так не мало статися! - промовив Ґа. - Бук не повинен був постраждати!

- Зараз турбуйтеся тільки за себе, прошу вас.

Піт заливав йому очі, які горіли тривогою.

- Із Буком теж таке сталося? - спитав він.

Я витирав йому очі краєм сорочки.

- Ні, - запевнив його. - Бук відійшов на своїх власних умовах.

Ґа кивнув, його нижня щелепа трусилася.

Прийшов Сержант, він посміхався:

- Ну що, як вам тепер наш командир Ґа? Найнебезпечніша людина країни, бачите.

- Це - не справжній командир Ґа, - нагадав я Сержантові. - Це - просто людина.

Сержант підійшов і став над столом командира Ґа. Командир Ґа замружився й спробував якомога сильніше відвернутися від Сержанта. А той нахилився над ним, наче щоб оглянути рану. Сержант озирнувся на мене, посміхаючись.

- Ну-ну, - сказав він. - Хоробрий командир Ґа проходив больове тренування!

Тоді Сержант набрав повітря й щосили дмухнув на рану Ґа.

Пролунав такий зойк, що в мене задзвеніло у вухах.

- Отепер він готовий говорити, - зауважив Сержант. - А ви отримаєте зізнання!

Я дивився на командира Ґа, який часто, судомно віддихувався.

- А як же його біографія? - звернувся я до Сержанта.

- Ну ви ж розумієте, що це остання біографія, правильно? - відказав той. - Минув той час. Але робіть із ним що хочете, тільки щоб у нас було в руках його зізнання, коли його на світанку поведуть на стадіон!

Я кивнув, Сержант вийшов.

Я нахилився до командира Ґа; він спочатку вкрився гусячою шкірою, потім його відпустило. Він не був героєм. Він був просто людина, замордована над усяку людську міру. Дивився на нього й розумів ту казку, яку Ґа нам розповідав, - де хлопчик-сирітка лизав мед із кігтів Великого Керівника. Виходить, саме тієї ночі, коли Ґа розповів нам її, наша команда була вся в зборі востаннє…

- Я не віддам тебе ведмедеві! - сказав я йому. - Не дам їм зробити з тобою те, чого вони хочуть!

В очах Ґа стояли сльози.

- Бинтів… - лише й міг він сказати.

- Зараз я маю бігти, - сказав я йому. - Але повернусь і врятую тебе!

У будинку «Слава гори Пекту» вже не пробіг двадцять два поверхи до батьківської квартири. Цього разу підіймався поволі, відчуваючи кожну сходинку. З голови не йшло оте тавро. Бачив, як воно, розжарене до червоного, шкварчить на тілі командира Ґа, уявляв його слід, давній і розмитий, на спинах усієї старої гвардії Пубйоку, уявляв, як воно потворить розкішне тіло К. Кі - пропалює від шиї до пупа, розкидає груди на два боки, палить живіт і нижче… Сів у метро, не пробиваючись без черги зі значком у привілейований вагон. Сидів поряд із пересічними громадянами, і на всіх їхніх тілах мені марилось оте «Власність…» припухлими червоними літерами. На кожному стояв той знак, і тільки тепер він мені помітний. Який кошмарний, абсолютний виверт тієї комуністичної мрії, якої нас учили змалечку. Ріпа, яка стояла мені в шлунку, мало не полізла назад.

Майже ніколи не повертався додому посеред дня. Скористався можливістю: роззувся в коридорі і тихо-тихо сунув ключ у замок. Відчиняючи, підняв ручку так, щоб двері не рипнули. Усередині ревів гучномовець, а батьки сиділи за столом: перед ними лежали розкритими мої теки. Батьки шепотілися, водячи пальцями по паперах, мацаючи мітки, скріпки, печаті - вдавлені та опуклі. Я вже не лишав удома важливих паперів. То були просто ордери на конфіскацію.

Зачинив двері за собою. Вони рипнули, замок заклацнувся.

Батьки завмерли на місці.

- Хто там? - спитав батько. - Хто це?

- Це злодій? - спитала мати. - Запевняю вас, тут нема чого красти.

Обоє дивилися просто на мене, хоча, здається, мене не бачили.

Їхні руки, поблукавши по столі, зустрілись і з’єднались.

- Іди геть, - сказав батько. - Лиши нас, а то ми синові розкажемо!

Мати намацала на столі ложку. Схопила її і виставила вперед, як ніж.

- Якщо наш син дізнається, ти не зрадієш! - загрозливо мовила вона. - Він - кат!

- Мамо, тату, - сказав я. - Не хвилюйтеся, будь ласка. Це я, ваш син.

- Але ж середина дня, - сказав батько. - У тебе все нормально?

- Усе чудово, - сказав я йому.

Підійшов до столу і закрив папки.

- А ти босий, - сказала мати.

- Так.

І на них - тавро. І вони з цим знаком…

- Але я не розумію… - сказав батько.

- Мені треба буде працювати в ніч, - пояснив я. - І ще буде таке довге майбутнє. Якийсь час не зможу варити вам обід і водити до туалету.

- Не хвилюйся за нас, - сказала мати. - Ми впораємося. Коли мусиш іти - іди.

- Таки мушу, - відповів я.

Пішов на кухню. Витяг із шухляди відкривачку. Якусь мить постояв коло вікна. Працюючи під землею, відвик до полуденного ясного сонця. Звернув увагу на те, в чому мати куховарила: зі сковороди стирчала ложка, поряд - ще гаряча миска. На сушарці для посуду блищали дві скляні мисочки. Але все-таки вирішив: не треба таких.

- Мабуть, ви мене боїтеся, - сказав я їм. - Бо я для вас - таємниця. Бо ви мене по-справжньому не знаєте…

Думав, вони заперечуватимуть, але батьки мовчали. Дістав до верхньої полиці, зняв звідти банку персиків. Дмухнув на кришку, але вона ще не встигла припасти пилом. За столом узяв з материної руки ложку і сів: усе це лежало переді мною.

- Але вам більше не треба буде перейматися і боятися, - мовив я їм. - Бо сьогодні ви зустрінетеся зі мною справжнім.

Увіткнув у кришку відкривачку і почав вести повільне коло.

Батько принюхався:

- Персики?

- Так, - відповів я. - Персики у власному сокові.

- З нічного ринку? - спитала мати.

- Я їх, правду кажучи, украв із шафи з речовими доказами…

Батько глибоко вдихнув фруктовий запах:

- Так і бачу їх, просто перед собою, як вони блищать і сяють, і сік густий такий…

- Як давно я їла персики… - мовила мати. - Колись нам щомісяця картку на банку персиків видавали…

Батько промовив:

- Як же й давно це було.

- Мабуть, що так, - сказала мати. - Просто хочу сказати, що ми любили персики, але одного дня їх не стало…

- То можна я… - звернувся я до них. - Відкрийте-но рот.

Наче діти, вони відкрили роти. Батько заплющив свої білі очі, передчуваючи ласощі.

Я помішав персики в банці й вибрав шматочок. Підхопив цівку соку, яка перехопилася через край банки. Простяг руку й поклав шматочок у рот матері.

- Ммм, - протягнула вона.

Наступний шматок дав батькові.

- Ну синку, - сказав він, - оце так персик!

Запало мовчання, тільки гучномовець бухтів щось своє; батьки насолоджувалися моментом.

І промовили хором;

- Дякуємо Великому Керівникові Кім Чен Іру!

- Атож, - мовив я. - Йому варто подякувати.

Знову помішав персики й виловив шматочок.

- У мене друг з’явився, - сказав я.

- З роботи? - поцікавився батько.

- Так, з роботи, - погодився я. - Ми дуже близькі. Він мені дав надію, що я зможу знайти на світі кохання. Цей чоловік по-справжньому кохає. Я уважно вивчив його справу, і бачу, що таємниця любові - жертва. Він сам пожертвував усім заради коханої.

- Віддав за неї життя? - спитав батько.

- Радше взяв її життя, - відказав я й поклав йому в рот іще персик.

Материн голос затремтів:

- Як ми раді за тебе! Як каже Великий Керівник, кохання обертає Землю! Тож не вагайся. Шукай своє справжнє кохання! А за нас не хвилюйся. Ми про себе подбаємо.

Я поклав шматочок і їй у рот. Від несподіванки вона закашлялася.

- Мабуть, час від часу, - сказав їм я, - ви бачили, як я веду щоденник. То не зовсім щоденник, то біографія. Ви ж знаєте, я живу з того, що пишу біографії людей, і ми їх тримаємо у, так би мовити, окремій бібліотеці. Мій колега, ми його називаємо Сержант, каже, що головна проблема тих біографій у тому, що їх ніхто не читає. Це мені нагадує слова мого нового друга, який каже, що тих людей, яким би він хотів дати прочитати свою біографію, він уже ніколи не побачить…

Дав їм ще по шматочку з хорошою порцією соку.

- Ті люди, - сказав батько, - це та жінка, яку твій друг кохає ?

- Так.

- Та, яку він убив? - спитала мати.

- І її діти, - відповів я. - Це трагічна історія, що й казати.

Кивнув. Міг би бути гарний підзаголовок його біографії: «Командир Ґа. Трагедія». Чи як його насправді звали.

Півбанки персиків уже пішли. Помішав їх, витяг іще шматок.

- Лиши й собі, синку, - сказав батько.

- Так, справді досить, - відгукнулася мати. - Я так давно не їла солодкого, шлунок відвик.

Я похитав головою: ні.

- Це рідкісна банка персиків. Я хотів притримати її для себе, але легким шляхом життєві питання не розв’язати.

У матері затрусилася губа. Вона затулила її рукою.

- Але річ, власне, ось у чому. Мені важко писати свою біографію. У мене якийсь страх перед писанням про себе, нічого не можу з цим вдіяти. І це від того, що в глибині душі розумію: нікому не цікаво слухати мою історію. А от мій товариш, він вважав, що татуювання, яке він зробив, - воно не для людей, а лише для нього. Хоча світ його бачить, але по-справжньому це зображення призначене для нього. Утративши це татуювання, він по-справжньому втратив усе.

- Як можна втратити татуювання?! - здивувався батько.

- На жаль, це простіше, ніж може здатися… І я замислився, і зрозумів, що пишу не для нащадків, не для Великого Керівника, не задля блага всіх громадян. Ні, моя історія потрібна тим, кого я люблю, тим, хто дивиться на мене, як на чужого, боїться мене, бо вже нічого про мене справжнього не знає…

- Але твій друг - він що, убив тих, кого любив?

- Це нещастя, я розумію. Йому немає пробачення, та й не просить він цього. Але давайте я вам розкажу свою біографію. Я народився в Пхеньяні. Мої батьки працювали на фабриці. Батьки були немолоді, але вони були хороші батьки. Вони пережили всі чистки серед робітників, їх оминули всілякі звинувачення й виправні роботи.

- Але ми це й так знаємо, - кивнув батько.

- Тихенько! - зупинив я його. - Із книжкою не випадає сперечатися. Читаючи біографію, її не переписують. Ну й повернімося до моєї історії…

Вони доїдали персики, а я розповідав їм про своє нормальне дитинство, як я в школі грав на акордеоні та блок- флейті, як ходив на хор і співав високим альтом на виставі «Нас підносять виконані плани». Я знав напам’ять усі промови Кім Ір Сена й мав найкращі оцінки з теорії Чучхе.

Потім почалося те, чого вони не знали:

- Якось до нашої школи приїхав чоловік із Партії. Він перевіряв на вірність усіх хлопчиків одного за одним у сараї з реманентом. Сама перевірка тривала зо дві хвилини, але була важка. Мабуть, у тому й був весь її сенс. Я був радий, що її пройшов, усі пройшли, але ніхто потім і словом про це не обмовився.

Маючи змогу нарешті говорити про це, я почувався дедалі вільнішим: це я б ніколи не виклав на папері. Раптом зрозумів, що поділився б із ними всім, що ми будемо ближчі, ніж будь-коли. Розповів їм про приниження в армії, про єдиний статевий контакт із жінкою, про жорстокі випробування, які пройшов новачком у Пубйоку.

- Не хочу сильно розводитися про ту перевірку вірності, але для мене вона повністю змінила погляд на речі. Груди в медалях - це може бути герой, а може людина з хтивими руками. Я став підозріливим, розумів, що під поверхнею завжди щось ховається, якщо копнути як слід. Мабуть, це й визначило мій подальший шлях, і він підтверджував, що немає таких благонадійних, готових до самопожертви громадян, якими ми є за словами влади. Я не скаржуся, просто констатую факт. Я не зазнав і половини того лиха, що інші люди. Я не виріс у сиротинці, як мій друг командир Ґа.

- Командир Ґа? - перепитав батько. - То він твій новий друг?

Я кивнув.

- Дай мені відповідь, - сказав батько, - чи командир Ґа - це твій новий друг!

- Так.

- Але ж командирові Ґа не можна довіряти! - сказала мати. - Він боягуз і злочинець!

- Так, - додав батько. - І самозванець!

- Ви ж не знаєте командира Ґа. Чи ви мої папери читали?

- Ми не читали ніяких паперів! - сказав батько. - Ми знаємо це з найнадійнішого джерела. Командир Ґа - ворог держави!

- Не кажучи про його дружка - цього слизького типа товариша Бука, - додала мати.

- Навіть імені цього не кажи! - зупинив її батько.

- Але звідки ви це взяли? - здивувався я. - Що за джерело?

Обоє показали на гучномовець.

- Його історію передають із продовженням, - сказала мати. - Про нього й Сан Мун.

- Так! - сказав батько. - От учора п’ята частина була. Там командир Ґа їде в оперу з Сан Мун, але то не справжній командир…

- Досить! - сказав я. - Цього не може бути. Я ще зовсім небагато записав про нього. До кінця не дійшов і близько.

- А ти сам послухай, - сказала мати. - Гучномовець не бреше. Сьогодні ввечері продовження.

Я потяг стілець на кухню, став на нього й вирвав зі стіни гучномовець. Але з нього все одно стирчав кабель, і апарат белькотів своє. Тільки кухонний ніж примусив його замовкнути.

- Що тут робиться?! - вигукнула мати. - Що ти робиш?!

Батько аж зайшовся:

- А якщо американці нападуть?! Як ми почуємо попередження?!

- Можете більше не турбуватися нападами американців, - сказав я їм.

Батько встав, намагаючись мене зупинити, але з рота в нього потекла слина. Він схопився рукою за рот, губи, але вони нічого не відчували. У матері затрусилася рука. Вона спробувала втримати її другою. Почав діяти токсин ботулізму. Час на суперечки й підозри вичерпався.

Я згадав те жахливе фото, де сім’я Бука лежить під столом і всіх скрутила судома. І твердо вирішив, що такої некрасивої смерті в батьків не буде. Я налив кожному велику склянку води і поклав на розкладачки, де вони чекатимуть ночі. Весь вечір до самих сутінок я дарував їм свою правду, до останнього шматка, до крихти, не пропускаючи нічого. Говорячи, дивився у вікно й закінчив лише тоді, коли вони почали корчитися на розкладачках. Я не міг нічого робити, доки не посутеніє, і, коли нарешті стало темно й Пхеньян став як той чорний цвіркун у казці - усюди і ніде, його сюрчання дратувало лише тих, хто не зважив на останній заклик лягати спати. Місяць виблискував на поверхні ріки, і після того, як пугачі вже побували на даху, вівці з козами видавали лише один звук: жували траву в темряві. Коли стало зовсім поночі, батьки вже не відчували нічого. Я поцілував їх на прощання, бо не міг уже дивитися на те, чого не уникнути. Певною ознакою ботулізму є втрата зору, тож я тільки сподівався, що вони так і не зрозуміли, що з ними сталося. Востаннє роззирнувся кімнатою: родинне фото, батькова губна гармонія, їхні обручки. І все залишив. Туди, куди я йду, цього взяти не можна.

Із відкритою раною командир Ґа той тяжкий шлях не здолає. На нічному ринку я виміняв за свій пубйоківський значок йоду й великий компрес. Поночі перетнув місто, дістався 42-го підрозділу, відчув, як тихо спочиває гігантська машина. Дроти над головою не гули, вода в трубах не булькала. Пхеньян згорнувся тигровим клубком на ніч, готуючись до стрибка на завтрашній день. І як же мені подобалося, коли столиця зранку оживає, у небо здіймаються дими, пахне смаженою редискою, жаром трамвайних гальм. Я ж міський. Скучатиму за метро, за його гудінням, його жвавістю. От якби було тут місце для людини, яка збирає людські історії та записує їх… Але в Пхеньяні вже повно тих, хто пише некрологи. І пропаганди вже зносити не можу. Можна подумати, що до лихих доль люди звикли.

Коли я прийшов до командира Ґа, той спитав:

- Уже ранок?

- Ще ні, - відповів я. - Ми ще маємо час.

Постарався надати командирові Ґа якнайкращу допомогу. Від йоду пальці в мене стали такі червоні, наче це я його катував. Але коли я забинтував Ґа, рани стало не видно. Пов’язку я закріпив цілим рулоном ізоляційної стрічки.

- Я тебе звідси витягну, - сказав я йому. - Тебе понести?

Він кивнув.

- Тобі важливо, куди я тебе несу, які будуть перешкоди?

Він похитав головою:

- Ні.

- Ти готовий? Тобі ніяк готуватися не треба?

- Не треба, готовий.

Я його підсадив, потім поніс на руках через весь підрозділ до відсіку допитів. Поклав у блакитне крісло.

- Це тут ви мені аспірин давали, коли мене щойно привезли… Здається, так давно це було.

- Це буде не така вже й погана подорож, - запевнив я його. - По той бік не буде ні Пубйоку, ні електрошокерів, ні тавра. Сподіваюся, ти потрапиш у колгосп. Там нелегко, але можеш завести нову сім’ю й служити народові в істинному дусі комунізму - самовідданою працею.

- Я вже прожив життя, - сказав командир Ґа. - Решту можу спокійно віддати.

Я взяв дві таблетки заспокійливого. Коли командир Ґа відмовився, я випив обидві.

Пішов у підсобку, пошукав підгузник середнього розміру.

- Треба? - запропонував я. - Ми тримаємо такі про запас для поважних осіб. Щоб незручно не вийшло. Ось достатньо великий.

- Ні, дякую.

Я зняв штани й надів його собі, застібнув на липучки.

- Знаєш, я тебе поважаю, - сказав я йому. - Ти єдиний чоловік, який пройшов таке й не розколовся. І ти розумний: коли б ти сказав нам, де актриса, вони б тебе одразу вбили.

- Ти мене приєднаєш до цієї машини?

Я кивнув.

Він подивився на дроти й вимірювачі енергії на автопілоті.

- А це не такий уже секрет. Актриса просто втекла з країни.

- Ну ти ніяк не спиняєшся, ні? Ти зараз утратиш усе своє, крім хіба що пульсу, - а все голову нам морочиш.

- Це правда, - сказав він. - Вона сіла в літак і полетіла геть.

- Не може бути! Ну якісь селяни ризикують життям, руками-ногами, намагаючись перепливти крижану річку. Але народна актриса просто під носом у Великого Керівника? Ти знущаєшся з мене.

Я дав йому пару паперових бахіл. Ми обидва всілися в блакитні крісла, роззулися, зняли шкарпетки й наділи натомість бахіли.

- Не хочу тебе ображати, - сказав він, - але чиї ж, по-твоєму, фотографії приходять на мій телефон? Моя жінка й діти зникли, а тут звідкілясь здалеку мені на телефон приходять фотографії жінки й дітей. Хіба це так складно?

- Маю сказати, це загадка. Я довго над нею думав. Але ж я знаю, що ти вбив тих, кого любив. Інакше бути не може.

Я витяг телефон із кишені й повитирав з нього фотографії.

- Якщо слідчий починає допит, то він не знає напевне тільки одну річ… але, знаєш, я вже не та людина. Я більше не записую біографії. Тепер мене хвилює лише моя історія.

Я вкинув телефон у металеву ємність разом із монетами та моїм посвідченням, де було написано лише «Слідчий».

Він показав на ремені:

- Ти ж не будеш мені чіпляти оце, ні?

- Вибач, маю так зробити. Треба, щоб люди бачили, що я це з тобою зробив, а не навпаки.

Я нахилив його крісло, пристебнув йому руки й ноги. Але сильно не затягував з поваги до нього.

- Шкода, що не зміг дописати твою біографію, - сказав я йому. - Якби вдалося, я б її відправив разом із тобою, і по той бік ти б її прочитав й знову став собою.

- Не хвилюйся, - сказав він. - По той бік буде вона. Вона впізнає мене й скаже мені, хто я.

- Ось, хочеш? - Я простягнув йому ручку. - Можеш написати своє ім’я десь на тілі, тільки так, щоб не видно було: на умкйоуні чи між пальців на нозі. Так ти теж потім згадаєш, хто ти. Я не для того, щоб твоє ім’я дізнатися, я не обманюю.

- А ти так зробиш?

- А я не хочу пам’ятати, хто я.

- Та я навіть не знаю, яке ім’я писати… - сказав він.

Я став на коліна й став приєднувати до його голови електроди.

- Знаєш, твою історію по гучномовцях передають, - розповів я йому.

- Навіщо?

- Не знаю, але оскільки тебе завтра на стадіоні не затаврують, то в тій історії, мабуть, буде якийсь новий кінець.

- Кінець… - сказав він. - Та моя історія вже десять разів закінчувалась, а все краю нема. Наче має настати моя смерть, аж вона бере когось іншого. Сироти, друзі, командири - я їх усіх пережив…

Очевидно, він уже плутав своє «я» і свою історію - не дивно після таких випробувань.

- Це не кінець, - сказав я йому. - Це новий початок. І ти не всіх друзів іще пережив. Адже ми друзі, правда?

Він задивився в стелю, наче там проходили одне за одним ті люди, яких він колись знав.

- Я розумію, чому я в цьому блакитному кріслі, - сказав він. - А ти?

Розставляти червоно-білі дроти на голові - наче перукарська робота.

- Раніше тут робилася змістовна справа, - став я розповідати. - Тут громадянина відділяли від його історії. Така була моя робота. Історія зберігалася, а громадянина позбувались. Я з цим жив. Так було виявлено чимало злочинців і контрреволюціонерів. Правда, інколи й невинні опинялися разом із винними, але не було іншого способу виявити правду, і, на жаль, коли вже історію витягнуто з людини, так би мовити, з корінням, то назад її не повернеш. Але зараз…

Ґа витягнув шию й подивився на мене:

- Що?

- Зараз людина в них уже має гинути разом зі своєю історією.

Я налаштував автопілот на подачу. Ґа має сильний розум, то хай буде вісім одиниць.

- А скажи мені знову, як це - інтимність? - спитав я.

- Усе, виявляється, просто, - відповів Ґа. - Розповідаєш людині усе - хороше, погане, те, від чого ти здаєшся сильнішим, і чого соромишся теж. Якщо ти вбив чоловіка своєї жінки, ти маєш це їй сказати. Якщо хтось намагався тебе зґвалтувати, то й це ти розповіси. Я вам усе розповів, як тільки міг. Може, я й не знаю, хто я. Але актриса - вільна. Я сам не знаю, чи розумію, що таке свобода, але я відчув, як це, а тепер свобода є і в неї.

Я кивнув. Знову це почути було приємно. До мене повернувся внутрішній спокій. Із батьками я наостанок встановив саме цю інтимність. А командир Ґа все одно мій друг, хоч і бреше, що актриса жива. Це настільки в нього вжилося, що він уже й сам у це повірив. З точки зору його пошкодженої логіки, він мені, як другу, все чесно розповів.

- Побачимося по той бік, - сказав я.

Його очі втупилися в якусь неіснуючу точку.

- Моя мати була співачкою, - промовив він.

Коли він заплющив очі, я ввімкнув рубильник.

Він зробив типові несвідомі рухи: блискав очима, мимоволі підіймав руки, хапав ротом повітря, мов короп на поверхні паркового ставка. «Моя мати була співачкою» - то були його останні слова, він наче зміг тільки їм довірити розповідь про себе справжнього, наче тільки ними й міг описати, хто він був.

Я сам сів у друге крісло, але пристібанням не займався. Хай пубйоківці знають, що я сам обрав цей шлях, що я проти їхніх методів. Начепив свої дроти й зосередився на панелі подачі. Я не хотів пам’ятати про це місце геть нічого, тож виставив собі вісім з половиною. Але ж мені й лоботомія не потрібна. То виставив на сім з половиною. А якщо вже говорити з собою інтимно, то я боявся болю. Вирішив, хай буде шість з половиною.

Трусячись від передчуття і, як не дивно, якогось жалю, я натиснув пальцем на вимикач.

Мої руки піднялися переді мною. Вони наче стали якісь чужі. Почув стогін і зрозумів, що це я. Електрика лизнула мій мозок, на мить сягнула вглиб: так язик після їжі перевіряє, чи не застрягло щось між зубами. Я гадав, що в мені все завмре, але думка так і літала. Незвичайним стало все: блиск металевої арматури, люта зелень об’єктива відеокамери. Речі всі стали самі по собі, без зв’язку, без контексту, наче все в голові підімкнули до чогось іншого. Блакить, шкіра, стілець - я не міг знести ці поняття докупи. Запах озону чувся наче вперше, біле світло розжареної нитки в лампочці горіло, наче вперше на віку.

Волосся в носі стало сторч. Огидно, самотньо піднявся умкйоун . Не було ні крижаної вершини, ні білого цвіту. Я шукав їх по кімнаті, але бачив тільки розрізнені елементи: блиск, гладкість, шорсткість, тінь.

Відчув, що командир Ґа біля мене рухається. Із завислими в повітрі руками я міг лише ледь повернути голову, щоб його бачити. Він вивільнив руку і тягнувся до перемикача: виставив його на максимум - на смертельну дозу. Але я вже не міг хвилюватися за нього. У мене своя подорож. Скоро буду в зеленому мирному селі, де люди тихо, спокійно махають косами. Знайдеться там якась вдовиця, то за довгими залицяннями часу гаяти не будемо. Прийду до неї і скажу прямо: я - твій новий чоловік. Спочатку спатимемо з різних боків ліжка. Якийсь час вона виставлятиме мені правила й умови. Але врешті відповідні органи в нас зійдуться в правильний і приємний спосіб. Уночі, після виверження, ми просто будемо лежати поряд, слухати, як наші діти бігають у темряві, ловлять літніх жаб. Жінці треба буде уважно стежити за мною, щоб помітити, коли я дмухну на свічку. У селі в мене буде ім’я й люди мене називатимуть на нього. Коли свічка згасне, вона буде говорити зі мною, казатиме, щоб я спав міцно-міцно, і, поки електрика гостріше й гостріше врізалася в мій мозок, я слухав її лагідний голос, який вимовляв ім’я - моє майбутнє ім’я.

Зранку командир Ґа прокинувся від ревіння двигунів американського вантажного літака. Діти вже не спали, дивились у стелю. Вони розуміли, що це не пекінський рейс, який буває раз на тиждень, і не легкий зв’язковий літачок до Владивостока, той, що двічі на місяць. Діти ніколи не чули літаків над Пхеньяном: там була закрита повітряна зона. Від часів американських бомбардувань 1951 року жоден літак не з’являвся в небі над столицею.

Він розбудив Сан Мун, і вони разом слухали, як той літак суне на північ, немовби летить із Сеула: на тому напрямку взагалі ніколи нікого не пропускали. Він глянув на годинник: американці прибули на три години раніше. Великий Керівник лютуватиме.

- Летять низько, щоб показати, що вони прибули, - зауважив він. - Дуже по-американськи.

Сан Мун глянула на нього:

- Отже, нам час.

Він подивився в її очі, чи залишилося в них щось від нічних любощів, але Сан Мун дивилася вперед, а не назад.

- Час, - погодився він.

- Діти, - сказала Сан Мун, - сьогодні нас чекають пригоди. Візьміть-но з собою їжу.

Коли вони вийшли, вона вдягла халат і закурила біля вікна, дивлячись, як американський Голіаф випускає шасі над Тедонґаном і знижується над аеропортом. Вона звернулася до Ґа.

- Тобі дещо треба зрозуміти, - пояснила вона. - Якщо вже Великий Керівник кимось переймається, то це мною. У нього багато дівчат, працює ціла група «Кіппим»[61], але важлива йому тільки я. Він гадає, що я відкриваю йому всі секрети, що почуття з’являються на моєму обличчі безконтрольно, тож я не можу плести жодних інтриг проти нього. На його думку, він може довіряти лише мені.

- То сьогодні він гірко розчарується.

- Але я не про нього - я про тебе. Зрозумій: якщо я вислизну з його рук, то хтось поплатиться, і ціну годі й уявити. Ти не повинен лишатися, не повинен поплатитися!

- Не знаю, звідки ти взяла, що…

- Це ти взяв, - увірвала вона його. - Я думаю, ти вирішив, що шляхетний чоловік, як у кіно, має залишитися.

- Твоє лице над моїм серцем, - сказав він. - Ти завжди будеш зі мною.

- А я про те, щоб ти був зі мною.

- Зробимо, щоб усе вийшло. Обіцяю. Має спрацювати. Тобі треба на мене покластися.

- Мене такі розмови лякають. - Вона випустила дим. - Це все схоже на якусь перевірку на вірність. Таку гидку, що навіть мій чоловік такої б не вигадав.

Наскільки велика різниця - коли про зміну в житті тебе попереджено, подумав Ґа, не кажучи про точний час, коли відбудеться зміна. Хіба Сан Мун цього не розуміє? І вони мають право вирішувати. Він усміхався: одного чудового ранку світ може піддатися їм.

- Якесь у тебе зараз обличчя… - мовила вона. - Навіть його вираз мене нервує.

Вона підійшла близько, і він стояв поруч.

- Ти летиш зі мною! - сказала вона. - Ясно? Я без тебе цього не зможу.

- Я ніколи тебе не покину.

Він хотів її торкнутись, але вона не дозволила.

- Ну чому ти не скажеш просто, що вирушаєш зі мною?

- А ти чому не чуєш, що я кажу? Звісно, вирушаю.

Вона з сумнівом подивилася на нього.

- Моя одна сестра, тато, друга сестра, мама. Навіть оцей мій жорстокий чоловік. Вони одне за одним відривалися від мене й зникали. Не відривайся хоч ти. Не треба так робити, коли маєш вибір. Просто поглянь мені в очі й скажи.

І він подивився її в очі й сказав:

- Ти кажеш: назавжди, і я кажу: назавжди. Скоро ти не зможеш мене позбутися в жодний спосіб.

Коли Сан Мун вбралася в білий чосон-от, вона повісила червоний і синій у «мустангу». Ґа взувся в ковбойські чоботи, перевірив у рюкзаку банку персиків, хлопнув себе по кишені, перевіряючи фотоапаратик. Дівчинка ганялася за псом із повідком.

Прибіг хлопчик.

- Моє сильце десь поділося, - пожалівся він.

- Ми ж його з собою не заберемо, - сказала Сан Мун.

- Куди не заберемо? - спитав син.

- Колись нове зробимо, - запевнив його Ґа.

- Певне, туди зловився здоровенний птах! - припустив хлопчик. - З такими сильними крилами, що просто полетів разом із сильцем.

Сан Мун зупинилася перед золотим поясом чоловіка, котрий сяяв під склом, мов святиня. Ґа разом із нею задивився на коштовні камені та гаптований кручений орнамент, задумавшись, що силою сяйва цієї речі її господар отримав право на будь-яку жінку країни.

- Прощавай, чоловіче, - сказала вона й вимкнула підсвітку.

Потім на мить задивилася на чохол із каяґемом, який стояв у кутку, гордий і високий. На її обличчі відобразилася глибока трагедія, коли вона взяла в руки простацький інструмент під назвою гітара .

Надворі він сфотографував їх на тлі ґраток, обплетених квасолею, що розкривала білий цвіт, і між білих дощечок витикалися вуса огудини, з якої дівчинка й зірвала свою знамениту вчорашню диню. Дівчинка тримала собаку на повідку, хлопчик - ноутбук, а Сан Мун - осоружний американський інструмент. Проте світло було лагідне, і йому хотілося, щоб цей знімок дістався не Ванді, а йому.

Одягнений у найкращу парадну форму, командир Ґа повільно вивів машину з двору. Сан Мун сиділа поруч на передньому сидінні. Був чудовий ранок, світло золотило ластівок, які ширяли над теплицями ботсаду, клацаючи дзьобами, мов паличками, серед хмар комашні. Сан Мун прихилилася головою до вікна й печально проводжала очима зоопарк і цвинтар Мучеників Революції. Він розумів тепер, що насправді там немає ніякого її двоюрідного дідуся, що вона дочка шахтаря з цинкових рудників Хучхану, але в ранковому промінні всі бронзові бюсти загорялись одночасно. Він помічав, як зблискували іскорки слюди в мармурових постаментах, і розумів: більше він цього не побачить. Коли пощастить, він просто повернеться на рудники. Скоріше за все, його запроторять кудись у підземні бункери Великого Керівника й там допитуватимуть. Хоч так, хоч інак, але вже ніколи йому не вдихати хвойні пахощі вітру й не чути різкого духу соргової самогонки, яку варять у котрійсь із осель над дорогою. Раптом він відчув щось солодке навіть у пилюці, яку здіймав «мустанг», переїжджаючи міст Янґакто. Розгледів смарагдовий блиск кожної броньованої пластини на даху Павільйону Самокритики, помилувався червоними вогниками електронного лічильника новонароджених на Пхеньянському пологовому будинку.

На півночі вони бачили, як американський літак ходить колами над аеропортом, так, що, здається, ось-ось скине бомбу. Він розумів, що треба навчити дітей хоча б кількох англійських слів. Знав, що слід навчити їх і як відректися від нього, коли щось піде не так. Але Сан Мун була в такій печалі, що він не міг більше ні на чому зосередитися.

- Ну як, подружилася з гітарою ? - спитав він її.

Вона взяла окрему, неживу ноту.

Він витяг цигарки:

- Може, тобі підкурити?

- Тільки не перед співом, - сказала вона. - Курити буду вже в безпеці, у небі. На тому американському літаку я хоч сто цигарок скурю.

- Ми на літаку будемо? - спитав хлопчик.

Мати нічого не відповіла.

- То ти співатимеш прощальну пісню для веслувальниці? - спитав Ґа.

- Мабуть, що треба буде, - сказала Сан Мун.

- А про що?

- Я ще не придумала, - сказала вона. - Заграю, і слова самі прийдуть. У мене зараз у голові самі питання. - Вона взяла перший акорд: - В руки ти весло взяла для великої мети…

- Сім морів ти пропливла, сім великих океанів… - сумно й серйозно підхопила дівчинка.

Сан Мун узяла інший акорд:

-  Нині в восьмім морі ти…

- Восьме море - то наш край, - підспівав хлопчик, ще більш піднесено, ніж сестра.

Ґа, слухаючи їхній спів, відчув, що його наповнює якесь невідоме задоволення - немовби сповнилося те, чого він чекав дуже давно.

-  Дівчино, весло лишай! Залишай своє весло… - співала Сан Мун.

-  Розправляй своє крило! - підхопила дівчинка.

- Дівчино з веслом, лети-прощавай!

- Чудово! - зраділа Сан Мун. - А тепер давайте разом.

Дівчинка спитала:

- А хто це - дівчина з веслом?

- Ми їдемо з нею прощатися, - сказала Сан Мун. - Нумо разом!

І всі троє хором заспівали:

- Дівчино з веслом, лети-прощавай!

Голос хлопчика був чистий і сповнений віри, у голосі дівчинки перекочувалися камінці - вона, здається, дедалі краще розуміла, що відбувається. А разом із тужним співом Сан Мун ці три голоси становили таку гармонію, що Ґа відчував, як йому додається сила. Так співати не могла більше жодна сім’я на світі, а він саме з ними, і вони його осяюють і наснажують. Навіть футбольний стадіон, який вони проминали, не затьмарив йому цієї втіхи.

В аеропорту форма Ґа давала йому право об’їхати термінал і швидко дістатися до ангарів, де вже товклися цілі натовпи народу, що готувалися зустрічати американців, - їх усіх добровільно-примусово зібрали на пхеньянських вулицях: у руках громадян були портфелі, коробки з інструментами, логарифмічні лінійки…

Колектив легкої музики «Ванджесан» грав пісню «Стрижка “швидкий бій”» у пам’ять про військові звитяги Великого Керівника, а ціла армія дітей у жовто-зелених трико репетирували номери з катанням на великих пластикових бочках.

Крізь дим від барбекю Ґа бачив учених, солдатів, людей міністра масової мобілізації з жовтими пов’язками на рукавах, які шикували натовп, упорядковуючи ряди за зростом.

Нарешті американці вирішили, що сідати вже можна. Сіре страховище з крилами, ширшими за злітну смугу, знизилося й приземлилося, проїхавши між рядами фюзеляжів АНів і ТУ, покинутих по краях літного поля.

Ґа поставив машину біля того ангара, де їх із доктором Соном допитували після прибуття з Техасу. Ключ із запалювання не виймав. Дівчинка несла материні вбрання, а хлопчик вів на повідку собаку. Сан Мун несла гітару , а командир Ґа - футляр від гітари . Помітив, що вдалині під уже не раннім сонцем топталися ще якісь юрми.

Коли вони підійшли, Великий Керівник радився про щось із командиром Паком.

Побачивши Сан Мун, Великий Керівник жестом звелів їй підняти руки, щоб було краще видно вбрання. Підходячи до нього ближче, вона покрутилася, і сліпучо-білий поділ чхіми злетів і покружляв із нею. Потім актриса вклонилася. Великий Керівник вийняв два срібні ключі й помахом руки вказав на зменшену копію храму Похйон, із червоними колонами та широким дахом із піднятими кутами. Хоча будівля була не більша за будку для перевірки документів, кожна її деталь була виконана тонко й точно. Великий Керівник вручив Сан Мун один із ключів, а другий поклав у кишеню. Сказав актрисі щось, чого Ґа не почув, і Сан Мун уперше за цей день розсміялася.

Тоді Великий Керівник звернув увагу на командира Ґа.

- А ось і чемпіон країни з тхеквондо! - проголосив він.

Натовп закричав: «Ура!», від чого Брендо замахав хвостом.

Командир Пак додав:

- І він привів найлютішого у світі пса!

Коли засміявся Великий Керівник, засміялися всі.

Ґа подумав: коли Великий Керівник гнівається, це виявляється ось так.

Літак із гуркотом підкотив до них, до нього повільно під’їхали трапи, розраховані на значно менший літальний апарат. Великий Керівник звернувся до командира Ґа, щоб поговорити з ним більш-менш особисто.

- Американці прибувають не щодня, - мовив він.

- Відчуваю, сьогодні особливий день, - відказав Ґа.

- Справді, - мовив Великий Керівник. - У мене відчуття, що після цього все зміниться для нас усіх. Я люблю такі можливості, а ви? Нові початки, свіжий старт… - Великий Керівник здивовано дивився на Ґа. - Ось ви ніколи мені не казали, а мені завжди було цікаво: як же ви вийшли з тієї в’язниці?

Ґа подумав, чи не нагадати Великому Керівникові, що вони живуть на тій землі, де людей навчено приймати будь-яку дійсність, яку їм дають. Думав, чи не поділитися, що існує лише одне покарання, і покарання абсолютне, для того, хто ставить дійсність під питання, що людина може опинитися у великій біді лише за те, що помітить, що реальність змінилася. Це може спіткати навіть начальника табору, і він не ризикуватиме.

Але Ґа сказав:

- Я вдягнув форму командира й сказав ті самі слова, що й він. Начальник тримав на плечах важкий камінь. Його хвилювало тільки те, щоб йому дозволили скинути цей тягар.

- Так, але як ви змусили його зробити те, чого хотіли, - повернути ключ у замку й відчинити браму? Ви ж не мали над ним влади. Він же знав, що ви в’язень - ніхто, і звати вас ніяк. Але ви щось таке зробили, що він вас випустив.

Командир Ґа знизав плечима:

- Мабуть, начальник подивився мені в очі й побачив там, що я тільки-но переміг найнебезпечнішу людину в країні.

Великий Керівник засміявся:

- Отепер я бачу, що ви брешете! Бо ця людина - я.

Ґа й собі засміявся:

- Ваша правда!

Величезний літак підкочувався до терміналу. Із наближенням, щоправда, його двигуни поволі затихали, і він зупинився. Натовп вдивлявся в темні вікна кабіни, чекаючи, що пілот поведе машину в бік двох працівників аеропорту, котрі помаранчевими жезлами подавали йому знаки. Натомість літак увімкнув праві двигуни й став розвертатися назад до злітної смуги.

- Вони що, відлітають? - не зрозуміла Сан Мун.

- Ці американці просто нестерпні, - промовив Великий Керівник. - Чи є якісь межі їхній ницості? Чи існує для них така підлість, якої вони не вчинять?

Літак проїхав назад злітною смугою, розвернувся, готуючись до злету, - і вимкнув двигуни. Поволі відкрився величезний ніс потвори й висунувся гідравлічний вантажний трап.

Літак тепер стояв майже в кілометрі від них. Командир Пак лайкою переганяв громадян-зустрічальників до літака. На сонці його шрами блищали рожевим і просвічували. Загін дітей покотив свої бочки до злітної смуги, юрба розступилася й зімкнулася за ними. Серед натовпу де-не-де маячили кілька автонавантажувачів і особиста машина Великого Керівника. Позаду залишилися музиканти, барбекю й виставка сільськогосподарської техніки КНДР. Командир Ґа бачив, як товариш Бук на жовтому автонавантажувачі намагався пересунути «храм» для перевдягання Сан Мун, але споруда виявилася занадто важкою. Та озиратися було не можна: у спину дихав командир Пак.

- Невже ніщо не здатне надихнути американців? - питав Великий Керівник, поки вони сунули до літака.

- Скажу я вам, ніяке піднесення їм незнайоме. - Він махнув рукою в бік терміналу. - Ось погляньте на величну статую Кім Ір Сена, найвищого патріота, батька нашого народу, мого рідного батька. Погляньте на багряно-золоту мозаїку з полум’ям Чучхе - правда ж, так і горить у ранковому промінні? Але американці - ну де вони свій літак поставили?! Біля туалету для стюардес і ями, куди літаки відходи зливають!

Сан Мун почала пітніти. Перезирнулася з Ґа.

- Чи приєднається до нас та американська дівчина? - спитав у Великого Керівника Ґа.

- Цікаво, що ви про неї заговорили, - промовив Великий Керівник. - Як добре, що я нині перебуваю в товаристві найбільш корейської пари на цій землі - чемпіона з національного бойового мистецтва і його дружини, народної актриси. Чи можна поцікавитися вашою думкою з одного питання?

- Ми до ваших послуг, - відповів Ґа.

- Нещодавно, - мовив Великий Керівник, - я виявив, що існує операція, за допомогою якої можна повністю надати корейському оку європейського вигляду.

- Навіщо? - спитала Сан Мун.

- І правда, навіщо… - повторив Великий Керівник. - Невідомо навіщо, але така операція існує, мене запевнили.

Ґа відчув, що розмова заходить на таку територію, де можна несподівано зробити помилковий крок.

- О, дива сучасної медицини! - відбувся він загальником. - Прикро, що таке роблять із суто косметичною метою, коли стільки людей у Північній Кореї народжуються каліками і з вадами обличчя.

- Добре сказано, - промовив Великий Керівник. - Але ж досягненням сучасної медицини можна знайти й суспільно корисне застосування. Сьогодні на світанку я зібрав усіх хірургів Пхеньяна і спитав у них, чи можна з європейського ока зробити корейське.

- І яка була відповідь? - спитала Сан Мун.

- Одностайна! - відказав Великий Керівник. - За допомогою низки процедур будь-яку жінку можна зробити кореянкою. «З голови до ніг!» - казали мені вони. Після того як лікарі зроблять свою справу, вона стане такою самою кореянкою, як служниці, поховані разом із королем Танґуном[62].

На ходу він звернувся до Сан Мун:

- Скажи мені, як ти гадаєш: оцю жінку, новоявлену кореянку, - чи можна її вважати незайманою?

Ґа розкрив був рота, але Сан Мун обірвала його:

- Силою кохання гідного чоловіка жінку можна зробити чистішою, ніж те лоно, що її породило!

Великий Керівник задивився на неї:

- Я завжди можу розраховувати на тебе, коли чекаю глибокодумної відповіді на запитання. Але от серйозно - якщо всі процедури вдадуться, якщо її в усьому відновлять, то чи можна буде назвати її скромною? Чи можна назвати її кореянкою?

Сан Мун не вагалася з відповіддю:

- Зовсім ні! Така жінка буде просто самозванкою. «Корея» - це слово написане кров’ю на стінах серця. Ні до яких американців його не можна застосовувати. Ну ось пливла вона у своєму човнику, її палило сонце… Хіба ті люди, яких вона любить, важили життям заради її життя?! Чи сум пов’язує її з усіма, хто був до неї? Чи її народ зазнав лиха від монгольських, китайських і японських гнобителів протягом десяти тисяч років?

- Так може говорити тільки істинно корейська душа, - мовив Великий Керівник. - Але ти вкладаєш стільки люті в слово «самозванка». У твоїх вустах воно звучить так потворно.

Він звернувся до Ґа:

- Скажіть мені, командире, яка ваша думка щодо самозванців? Чи вважаєте ви, що з часом замінене може стати істинним?

- Заміна стає істинною сутністю, - мовив Ґа, - коли ви її такою проголосите.

Великий Керівник звів брови догори: як правдиво сказано!

Сан Мун кинула на чоловіка лютий погляд.

- Ні, - мовила вона, а тоді звернулася до Великого Керівника. - Ніхто не може мати почуттів до самозванця. Самозванець завжди буде чимось меншим, із ним серце все залишатиметься голодним.

З літака вийшли люди. Ґа побачив Сенатора, а з ним Томмі, Ванду і ще кількох, разом із ними охорону в синіх костюмах. На них тут же кинулися мухи з ями для відходів.

На лиці Великого Керівника з’явилося роздратування. Він сказав Сан Мун:

- А минулої ночі ти просила в мене безпеки для цього чоловіка: сироти, людолова, тунельного вбивці.

Сан Мун подивилася на командира Ґа.

Великий Керівник знову звернувся до неї:

- Минулої ночі я приготував тобі цілу низку дарунків і приємностей, скасував заради тебе оперу, а ти віддячила мені тим, що просила за нього? Ні, не вдавай, що не любиш самозванців!

Великий Керівник відвів від неї очі, а Сан Мун відчайдушно намагалася спіймати його погляд.

- Але ж ви дали його мені в чоловіки, - сказала вона. - Саме через вас я його так сприймаю. - І коли він нарешті подивився на неї, вона сказала: - І тільки ви можете це скасувати.

- Ні, я тебе ніколи не віддавав. Тебе було в мене забрано, - сказав Великий Керівник. - У моєму власному оперному театрі. Командир Ґа відмовився мені вклонитися. Потім він вимагав у нагороду тебе. Назвав твоє ім’я привселюдно.

- Це було багато років тому, - сказала Сан Мун.

- Він покликав тебе, ти відгукнулася й пішла з ним!

Сан Мун відповіла:

- Той, про кого ви говорите, уже мертвий. Його немає.

- А ти до мене не повертаєшся!

Великий Керівник уважно подивився на Сан Мун, щоб вона вповні усвідомила, що він їй каже.

- Навіщо оці ігри? - спитала вона. - Ось я тут, єдина жива жінка на землі, яка варта вас. Ви це знаєте. Ви робите мою історію щасливою. Ви дали їй початок. І ви - також її кінець.

Великий Керівник розвернувся до неї, готовий слухати далі; у його очах ще стояв сумнів.

- А що з веслувальницею? - спитав він. - Що ви пропонуєте?

- Дайте мені ніж, - промовила Сан Мун, - і я доведу свою вірність!

Очі Великого Керівника засяяли захватом.

- Ну ж бо, покажи кігті, мій гірський тигре! - проголосив він, дивлячись їй просто у вічі. І тихіше сказав: - Моя прекрасна тигрице!

Потім звернувся до командира Ґа:

- Оце так жінка у вас. Зовні мирна, як сніги на горі Пекту. А всередині - як згорнутий у клубок лютий щитомордник, котрий чує п’яту імперіаліста!

Підійшов сенатор зі своїм ескортом. Злегка вклонившись Великому Керівникові, він промовив:

- Пане Генеральний Секретарю Центрального Комітету Трудової партії Кореї!

Великий Керівник, у свою чергу, мовив:

- Шановний сенаторе демократичного штату Техас!

Тут наперед вийшов командир Пак, підганяючи кількох юних акробатів.

Кожне з дітей несло тацю зі склянками води.

- Ну ж бо, сьогодні жарко, - сказав Великий Керівник. - Вам треба освіжитися. Ніщо не порівняти з живлющою водою річки Тедонґан!

- Найбільш цілюща річка світу, - мовив Пак.

Одна дитина простягнула склянку сенаторові, який не міг відірвати враженого погляду від командира Пака: на обличчі того краплями ряснів піт і стікав лініями шрамів по діагоналі. Сенатор узяв склянку. Вода мала каламутний зеленкуватий відтінок.

- Вибачте, будь ласка, за те, що ми там стали, - перепросив сенатор, зробив крихітний ковток і поставив склянку на місце. - Пілот хвилювався, що покриття біля терміналу не витримає ваги літака. Також прошу вибачення, що ми так довго кружляли в повітрі. Ми намагалися встановити зв’язок із диспетчером, щоб він дав дозвіл на посадку, але не могли вийти на нього по радіо.

- Раніше, пізніше, тут, там, - махнув рукою Великий Керівник. - Для друзів ці слова нічого не означають.

Командир Ґа переклав його слова, а в кінці додав від себе:

- Коли б тут був доктор Сон, він би нагадав, що, мовляв, американські аеропорти всіх жорстко контролюють, а в нашій Північній Кореї панує свобода. Він би спитав, чи ми маємо більш демократичну систему транспорту…

Сенатор посміхнувся,чуючи ці слова:

- Чи це не наш старий друг командир Ґа, міністр тюремних рудників, чемпіон з тхеквондо?

Великий Керівник криво посміхнувся.

До Ґа він промовив:

- Схоже, ви з американцями давні друзі.

- Скажіть мені, - спитала Ванда, - де наш друг доктор Сон?

Ґа звернувся до Великого Керівника:

- Питають, де доктор Сон.

Великий Керівник сказав ламаною англійською:

- Сон-ссі бути більше не.

Американці кивнули, з повагою до того факту, що Великий Керівник особисто повідомив цю печальну новину рідною мовою гостей. Сенатор і Великий Керівник почали швидку бесіду про державні взаємини, важливість дипломатії та світле майбуття, і Ґа складно було встигати перекладати за ними.

Він бачив, як Ванда роздивлялася Сан Мун, її ідеальну шкіру в білосніжному чосон-оті, тонку чоґорі, яка ледь не світилася зсередини, тоді як сама Ванда була вбрана в чоловічий вовняний костюм.

Потім було багато усмішок, і втрутився Томмі, звернувшись до Великого Керівника корейською.

- Від народу Сполучених Штатів, - мовив він, - ми підносимо вам ручку миру!

Сенатор презентував ручку Великому Керівникові, висловивши надію, що нею буде підписана довготривала угода. Великий Керівник помпезно прийняв ручку, а тоді плеснув у долоні, викликавши командира Пака.

- І ми теж маємо для вас подарунок, - сказав Великий Керівик.

Ґа переклав:

- І у нас є для вас подарунок миру.

Командир Пак рушив до гостей із парою книготримачів з носорожого рогу, і Ґа стало ясно, що Великий Керівник нині цяцькатися з американцями не збирається - він усерйоз надумав завдавати їм болю.

Томмі надійшов, щоб перейняти той дарунок, а сенатор удав, що не помітив.

- Може, - сказав сенатор, - настав час обговорити нашу справу.

- То дурниці! - відказав Великий Керівник. - Ходімо, відновимо наші стосунки за музикою та обідом. Попереду чимало сюрпризів.

- Ми прибули по Еллісон Дженсен, - мовив сенатор.

Це ім’я Великого Керівника роздратувало:

- Але ж ви шістнадцять годин провели в польоті. Час підбадьорити дух. Кому б забракло часу послухати дитячий ансамбль акордеоністів?

- Перед вильотом ми бачилися з батьками Еллісон, - сказав Томмі по-корейськи. - Вони дуже хвилюються за неї. Перш ніж ми зробимо будь-що, нам потрібна певність, ми маємо поговорити з нашою громадянкою!

- Вашою громадянкою? - відрубав Великий Керівник. - Спершу поверніть украдене в мене. Тоді й про дівчину поговоримо.

Томмі переклав, сенатор заперечно похитав головою.

- Наш народ урятував її від певної смерті в наших водах! - сказав Великий Керівник. - Ваш народ вторгався в наші води, незаконно висадився на наше судно й викрав у нас цю річ. Я отримаю те, що ви вкрали, перш ніж ви отримаєте те, що ми врятували! - Він помахав рукою. - А тепер - культурна програма!

Наперед вибіг ансамбль хлопчиків-акордеоністів і з дивовижною точністю заграв «Наш батько - Маршал». Вони завчено всміхалися, а натовп знав, коли треба плескати в долоні й кричати: «Полум’я Маршала - вічне!»

Сан Мун, у якої за спиною стояли власні діти, не зводила погляду з малих акордеоністів, які грали ідеально в унісон, як тільки могли, над силу намагаючись випромінювати щастя. Вона мовчки заплакала.

Великий Керівник помітив її сльози і те, що актриса знову стала вразливою істотою. Він дав знак командирові Ґа: час готуватися до співу Сан Мун.

Ґа провів її крізь натовпи до краю злітної смуги, де аж до електричної огорожі льотного поля була лише трава, на якій валялись іржаві деталі літаків.

Сан Мун повільно роззирнулася серед отого ніщо, яке оточувало їх.

- У що ти нас вплутав? - спитала вона. - Як ми взагалі вийдемо звідси живими?!

- Спокійно, - заспокоїв він. - Віддихаймося.

- А що коли він і справді суне мені ніж заради якогось випробування вірності? - Тут її очі стали зовсім великими. - А що коли мені дадуть ніж - і то вже буде не випробування?!

- Ну не проситиме ж тебе Великий Керівник зарізати американку на очах у сенатора.

- Ти його все-таки не знаєш, - мовила вона. - Я бачила, що він на моїх очах робив на гулянках - із друзями, з ворогами. Йому байдуже. Він може зробити що завгодно, що тільки захоче.

- Але не сьогодні. Це ми сьогодні робимо все, що хочемо.

Вона розсміялася - хоча й нервово, настрашено:

- У твоїх вустах такі заяви гарно звучать. Справді хочеться в це вірити.

- То чого ж?

- А ти справді оте робив? - спитала вона. - Справді завдавав людям болю, викрадав когось?

Командир Ґа сказав:

- Стій, я в цій історії позитивний герой!

Вона недовірливо засміялася:

- Позитивний, кажеш?

Ґа кивнув:

- Вір-не-вір, а герой тут - я!

І тут вони побачили, як до них на швидкості з два кілометри на годину суне товариш Бук на низенькому автонавантажувачі, призначеному для авіадвигунів. На ланцюзі лебідки висіла перевдягальня Сан Мун.

- Мені була потрібна більша машина! - крикнув їм Бук. - Ми, будуючи цю штуку, цілу ніч провозилися. Я б її нізащо не залишив там!

Храм опустили, деревина затремтіла й рипнула, але срібний ключик Сан Мун відімкнув двері. Усі троє зайшли всередину, і Бук показав, як відчиняється задня стінка перевдягальні - на зразок воріт загону для худоби, куди якраз проходив вилоподібний захват автонавантажувача.

Сан Мун підійшла до товариша Бука. Вона погладила йому лице кінчиками пальців і уважно поглянула в його очі. Так вона йому подякувала. Чи, може, попрощалася з ним. Бук дивився їй в очі, скільки зміг, а тоді розвернувся й побіг до свого автонавантажувача.

Сан Мун перевдяглася, не соромлячись свого чоловіка, а коли він зав’язував їй пояс, спитала:

- У тебе справді більше нікого нема?

Коли він нічого на це не сказав, уточнила:

- Ні батька на пораду, ні матері, яка співала тобі колискові? Ні сестер?

Він вирівнював вузол на спині.

- Будь ласка, - попросив він. - Зараз ти маєш виступати. Дай Великому Керівникові саме те, чого він хоче.

- Я, коли співаю, не володію собою, - сказала вона.

Невдовзі вона в синьому вбранні вже була разом із чоловіком біля Великого Керівника. Був кульмінаційний момент номера юних акордеоністів, коли хлопчики стояли одне в одного на плечах по троє. Ґа бачив, як Кім Чен Ір опустив погляд: дитячі пісеньки - бадьорі, сповнені нескінченного ентузіазму - справді брали його за душу. Коли пісня скінчилася, американці поплескали в долоні, але зовсім безгучно.

- Нам треба почути ще одну пісню, - оголосив Кім Чен Ір.

- Ні, - сказав сенатор. - Спершу - наша громадянка.

- Моя власність! - торгувався Великий Керівник.

- Гарантії! - відповів Томмі.

- Гарантії, гарантії… - пробурмотів Великий Керівник. Він розвернувся до командира Ґа: - Можна ваш фотоапарат?

Посмішка на обличчі Великого Керівника сповнила Ґа нового страху. Ґа вийняв із кишені свій апарат і дав його Великому Керівникові, а той повів юрбу до своєї машини.

- Це він куди? - не зрозуміла Ванда. - Іде геть, чи що?

Великий Керівник заліз на заднє сидіння свого «мерседеса», але машина не зрушила з місця.

Тут телефон у кишені Ванди писнув. Подивившись на екран, вона недовірливо похитала головою. Показала сенаторові і Томмі. Ґа теж спробував зазирнути в маленький червоний телефон. Ванда дала йому апарат: там був знімок веслувальниці - Еллісон Дженсен на задньому сидінні машини. Ґа кивнув Ванді й просто на очах у неї сунув телефон у кишеню.

Великий Керівник повернувся, дякуючи Ґа за апарат.

- Отримали гарантію? - спитав він.

Сенатор дав знак, і з вантажного відсіку літака виїхали два автонавантажувачі. Вони разом везли японський детектор фонової радіації в спеціальному ящику.

- Але ж ви знаєте, що він не спрацює, - сказав сенатор. - Японці його зробили для виявлення космічного випромінювання, а не ізотопів урану!

- Кожен із моїх найкращих учених дозволив би собі з цим не погодитися, - заявив Великий Керівник. - Власне, вони в цьому одностайні.

- Стовідсотково! - додав командир Пак.

Великий Керівник помахав рукою.

- Але про те, що ми теж матимемо статус ядерної держави, поговоримо іншим разом. А зараз трохи блюзу.

- А де ж веслувальниця? - спитала його Сан Мун. - Я маю співати для неї. Ви ж мене просили написати пісню для неї.

Обличчя Великого Керівника стало суворим, він сказав:

- Твої пісні - мої пісні. Ти співаєш тільки для мене.

Великий Керівник звернувся до американців.

- Мене запевняли, що блюз близький вашій колективній свідомості. У цій музиці люди виливають свої жалі, спричинені расизмом, релігією та капіталістичною несправедливістю. Блюз - для тих, хто спізнав голод.

- Один із шести… - підказав командир Пак.

- Один із шести американців щодня ходить голодний, - вів далі Великий Керівник. - Блюз також присвячений і насильству. Командире Паку, коли востаннє в Пхеньяні ставався злочин із застосуванням насильства?

- Сім років тому.

- Сім довгих років! - наголосив Великий Керівник. - А в американській столиці п’ять тисяч негрів скніють у в’язницях через насильство. Майте на увазі, сенаторе, ваша пенітенціарна система - на заздрість усьому світу: найновітніші умови ув’язнення, тотальний нагляд, три мільйони в’язнів! Але ви зовсім не намагаєтеся поставити її на службу суспільному благу. Позбавлений волі громадянин ніяк не мотивує дії вільного. А праця засуджених не задовольняє народних потреб!

Сенатор прокашлявся:

- Як сказав би доктор Сон, це дуже пізнавально.

- Вас утомлює суспільствознавство? - Великий Керівник кивнув, наче сподівався від американського гостя чогось більшого. - То ось вам Сан Мун.

Сан Мун опустилася на цемент злітної смуги й поклала гітару собі на коліна струнами догори. У тіні тих, хто скупчився навколо неї, вона подивилася на гітару , немов чекаючи далекого натхнення.

- Співай! - засичав командир Пак і ткнув її черевиком у поперек. Сан Мун злякано здригнулась і відкрила рот. - Співай! - сказав Пак.

Брендо на повідку загарчав.

Сан Мун почала гру від грифа, потираючи струни пучками й підчіпляючи їх пером пугача. Кожна нота, самотня й моторошна, не долучалася до наступної. Нарешті під тужне, неприкаяне санджо вона почала пісню про хлопчика, який пішов гуляти й загубився, так що батьки не змогли його знайти.

Багато громадян нахилилися нижче, намагаючись уловити мелодію.

Сан Мун співала:

- І завивав йому вітер швидкий, крижаний:

Йди до мене, поспи на постелі білій моїй!

На цих словах громадяни впізнали пісню і ту казку, за якою її складено, але ніхто не відгукнувся: «Стережися, сирітко, біди - заморозить тебе, не йди!» Цю пісню знали всі діти столиці, її було складено, щоб якось розвеселити очманілих сиріт, що бігали вулицями Пхеньяна. Сан Мун співала далі, а натовп був, вочевидь, не радий тому, що така весела дитяча пісенька, та, в якій ідеться про те, як людина врешті приходить до батьківської любові Великого Керівника, співається так сумовито.

Сан Мун співала далі:

- І шахта йому говорила: сховайся в мені,

Живи у мені цілі ночі і цілі дні!

У голові Ґа пролунала відповідь: «Стережися, сирітко, біди: не в пітьму, а на світло йди!»

Сан Мун співала:

- І привид йому шепотів: ти мене вдихни,

Я зігрію тебе, сироту, з глибини!

«Стережися, сирітко, біди - лихоманці у лапи не йди!» - подумки підспівав Ґа.

- Співай нормально! - засичав Пак.

А Сан Мун співала й далі так само сумовито: і в пісні з’явився Великий Ведмідь, і проспівалося про його особливу мову, і взяв він сирітку в лапи, і відломив йому кігтями шмат медового стільника з дупла… Її голос підкреслював ті подробиці, які пісня оминала: гострота кігтів, кусючий рій бджіл… У її голосі вчувалася ненаситність Ведмедя, його невгамовна всеїдність…

І чоловіки не підспівали: «Скуштуй, скуштуй ведмежих медів!»

А жінки не відгукнулися: «Причастися меду солод ких дій!»

Командир Ґа відчув, як його тілом прокотився сильний дрож, але його причину пояснити б не зміг. У чому річ - це пісня, чи співачка, чи те, де і як ця пісня лунає, чи те, що її герой - сирота? Розумів тільки, що це - її мед і саме цей мед вона й має для нього.

Коли пісня скінчилася, манери Великого Керівника сильно змінилися. Уже не було отих легких, веселих, поверхових жестів. Очі його стали непроникні, посмішка зникла.

Учені доповіли, що оглянули детектор і він абсолютно справний.

Великий Керівник жестом наказав Пакові привести веслувальницю.

- Ну що, закінчуймо наші справи, сенаторе, - промовив Великий Керівник. - Наш народ бажає передати трохи їжі вашим голодуючим громадянам. Коли це буде закінчено, ви можете забрати вашу громадянку на батьківщину й летіти до своїх важливіших справ.

Коли Ґа переклав ці слова, сенатор сказав:

- Згода.

А до Ґа Великий Керівник сказав лише:

- Скажіть жінці, хай надягає червоне.

Коли б у Великого Керівника й далі був доктор Сон, подумав Ґа. Доктор Сон настільки винахідливий у таких ситуаціях - йому було б легко зам’яти цю сцену.

Ванда проскочила повз нього, вражена:

- Блін, про що вона співала?

- Про мене! - сказав він, але швидко пішов далі разом із дітьми, дружиною та собакою.

«Храм Похйон», коли вони зайшли в нього, і справді виявився вартим молитов: усередину його товариш Бук уже сунув піддон із чотирма порожніми бочками.

- Ні про що не питайте, - сказала Сан Мун дітям і позривала з бочок білі покришки.

Командир Ґа відкрив футляр від гітари й дістав звідти сріблясту сукню Сан Мун.

- Вирушай так, як тобі хотілося, - сказав він їй і посадив дівчинку в бочку. Розтиснувши долоню, він насипав їй у ручку насіння з учорашньої дині. Потім підсадив хлопчика, і йому Ґа дав із собою спеціально вистругану паличку, нитку й камінь-важок від пташиного сильця, що вони разом зробили.

Подивився на дітей, які визирали з бочок і не могли ставити питання, - хоча чи знали вони, про що саме варто питати? - хай там як, але це ненадовго. Якусь мить помилувався ними, подивувався цій рідкісній, чистій події, яка починалася на його очах. Раптом усе стало настільки простим і ясним. Не буває такої речі, як покинутість, є тільки люди в неможливих ситуаціях, люди, у яких є найкраща надія - може, одна-єдина. Перед лицем суворішої небезпеки покинути - це може стати не зрадою, а порятунком. Тепер він бачив, що сам урятований. Красуня, мати, співачка. Так, він зараз чинить те, за що тяжко поплатиться, - але вона його не покинула, вона вже врятувала його від того, що буде далі. А той піддон із чотирма білими бочками - ця машина раптом стала тим рятувальним плотом, про який вони довго мріяли на «Чунмі», тією річчю, яка означала, що вони не підуть на дно разом із судном. Одного разу вони мусили відправити його в море порожнім, і ось він повернувся. Ось на ньому стоїть найнеобхідніший, найцінніший вантаж. Він простяг руку й скуйовдив волосся двом спантеличеним дітям, які навіть не розуміли, що їх рятують, не кажучи вже про те, від кого.

Коли Сан Мун убралася в срібло, він не мав часу нею милуватися. Він підняв її, посадив у бочку й дав ноутбук.

- Ось тобі транзитний лист! - сказав він жінці.

- Просто як у нашому фільмі. - Вона недовірливо всміхнулася.

- Отож, - сказав він їй. - Ця золота річ приведе тебе в Америку.

- Слухай, - сказала вона, - Тут чотири бочки, для кожного з нас. Я знаю, що робиться у твоїй голові, але не будь дурнем. Ти чув мою пісню, ти бачив його обличчя.

- А ви хіба не з нами? - спитала дівчинка.

- Цить, - сказала їй Сан Мун.

- А Брендо? - спитав хлопчик.

- Буде Брендо, - сказав Ґа. - Великий Керівник збирається повернути його сенаторові, бо ця собача натура є занадто лютою для нашого миролюбного народу.

Діти не всміхнулися.

- Ми ще вас побачимо? - спитала дівчинка.

- Я вас бачитиму, - сказав Ґа і дав дівчинці фотоапарат. - Коли будете знімати, усі фотографії підуть на мій телефон - сюди.

- А що знімати? - спитав хлопчик.

- Усе, що хочете мені показати. Що вас радує й викликає усмішку.

- Годі, - сказала Сан Мун. - Я зробила, що ти просив. Ти в моєму серці. Більше я не можу нічого зробити для того, щоб не розлучатися, щоб усі були разом, незважаючи ні на що.

- І ти теж у моєму серці, - сказав Ґа і, зачувши звук Букового автонавантажувача, понакривав бочки кришками.

Собаку ця дія дуже засмутила. Брендо заскавучав і забігав навколо бочок, шукаючи входу.

У четверту бочку Ґа витрусив решту речей із гітарного футляра. Тисячі фотографій із шурхотом полетіли вглиб - загублені душі 33-го табору з іменами, датами прибуття і датами смерті.

Ґа прочинив задню стінку «храму» і дав знак Букові.

На Букові не було лиця.

- То ми що, серйозно це робимо? - спитав він.

- Зроби гак через натовп, - сказав Ґа. - Хай думають, що ти їдеш у другий бік.

Бук підняв піддон і почав розвертатися, не з’їжджаючи з місця.

- Але ж ти зізнаєшся, так? - спитав Бук. - Великий Керівник дізнається, що це ти зробив?

- Даю слово, він дізнається, - пообіцяв Ґа.

Коли Бук вихав на світло, Ґа з жахом помітив, наскільки видно, що в бочках люди, їхні обриси просвічують, наче гусінь у білих коконах.

- По-моєму, ми забули дірки для повітря зробити, - сказав Бук.

- Просто вези, - поквапив його Ґа.

На злітній смузі Ґа побачив, що Великий Керівник із командиром Паком керують дітьми, які котять бочки на піддони автонавантажувачів. Рухи дітей були хореографічно відточені, але без музики ця пантоміма нагадувала робота, який збирає трактор, з експозиції Музею соціалістичного прогресу.

З ними була веслувальниця в золотому вбранні. Вона мовчки стояла коло Ванди у важких сонячних окулярах, які приховували очі. Складалося враження, що дівчину чимось накачали майже до непритомності. А може, їй ту операцію на очах зробили, подумав Ґа.

Підійшов Великий Керівник, і Ґа побачив: простота до нього повернулася.

- А де наша Сан Мун? - спитав він.

- Ну ви ж її знаєте, - сказав Ґа. - Вона прагне досконалості в усьому. І працює над нею, доки досягне!

Великий Керівник згідно кивнув.

- Принаймні, американці побачать її бездоганну красу, коли вона прощатиметься з нашою гостею. Якщо їх поставити поруч, навіть питання не виникатиме, хто прекрасніша. Хоча б це мене потішить!

- А собаку коли повертати?

- А цей удар, командире Ґа, залишимо наостанок.

Повз Томмі з Сенатором проїхало кілька автонавантажувачів у бік вантажного трапу літака. Гості з допитливістю дивилися, що то за дивний вантаж: в одній бочці просвічували сині віналонові робочі комбінезони, у другій - кошмарний бурий відтінок яловичини, засмаженої на грилі. Коли якийсь підйомник повіз компостні туалети, Томмі здивувався:

- А це що за допомога така?

- Що кажуть американці? - спитав Великий Керівник у Ґа.

- Їм цікаво, наскільки різноманітна допомога вантажиться на літак.

Великий Керівник звернувся до сенатора:

- Запевняю вас, тут є тільки те, що може бути потрібне народу, який стогне під тягарем суспільних лих. Хочете перевірити?

Томмі звернувся до сенатора:

- Хочете зазирнути в який-небудь навантажувач?

Поки сенатор вагався, Великий Керівник гукнув командирові Паку, щоб той зупинив один з автонавантажувачів. Ґа помітив, що серед натовпу, котрий вештався аеропортом, уже маячить машина товариша Бука, але, на щастя, Пак зробив знак іншому - проте його водій, жахнувшись, удав, ніби не чує, і поїхав далі. Пак махнув рукою ще одному водієві, але й той удав глибоку зосередженість на шляху до літака.

- Дак-Хо! - крикнув на нього Пак. - Я тебе знаю і знаю, що ти мене почув!

Великий Керівник засміявся й сказав Пакові:

- А ти його лагідно попроси.

Обличчя командира Пака було на рідкість непроникним, але коли він зупинив товариша Бука, зробив це владно, а Ґа розумів, що Бук - це людина, яка послухається.

У чи не десяти метрах від них товариш Бук зупинив свій автонавантажувач; піддон був високо піднятий, і всякому, хто звів би очі догори, стало б ясно, що в бочках сидять люди.

Командир Ґа підійшов до сенатора, міцно поплескав його по спині.

Сенатор звів на нього важкий погляд.

Ґа вказав на автонавантажувач із Буком за кермом.

- Це чудова партія допомоги, яку варто оглянути, ні? - спитав він сенатора. - А на он тому навантажувачі ще краща, так?

Сенатор на мить замислився, а тоді показав на отой другий автонавантажувач і спитав Великого Керівника:

- Чи не заперечуєте ви, щоб ми оглянули он ту партію?

Великий Керівник усміхнувся:

- Прошу, оглядайте, яку бажаєте.

Люди почали збиратися навколо того автонавантажувача, на який показав сенатор, а Брендо принюхався і, махаючи хвостом, загавкав на машину, за кермом якої був товариш Бук.

- Усе гаразд, - мовив Ґа до Бука. - Їдьте собі, ви нам уже не потрібні.

Командир Пак різко обернувся, зачувши собачий гавкіт.

- А ні, стривай! - крикнув Пак Букові, який дивився в інший бік, намагаючись зробити так, щоб його не впізнали.

Пак присів коло собаки й уважно на нього подивився. Сказав до Ґа:

- Кажуть, що ці тварини гарно знаходять різні речі. Що в них чудовий нюх.

Пак придивився до пози собаки, потім став так, щоб спрямувати погляд туди, куди вказував ніс Брендо, і, наче в оптичний приціл, побачив бочки на машині Бука.

- Гм, - пробурмотів Пак.

- Ходіть-но сюди, командире Паку! - гукнув його Великий Керівник. - Вам сподобається!

Пак ще на мить замислився над станом речей, а тоді крикнув Букові:

- Стій тут, нікуди не їдь!

Великий Керівник знову погукав Пака, сміючись:

- А ходіть до нас, Паку! Нам потрібне ваше особливе вміння!

Пак із Ґа пішли до Великого Керівника, а Брендо на повідку рвався в протилежний бік.

- Кажуть, собаки - надзвичайно підступні тварини! - мовив Пак. - А ви як гадаєте?

- Гадаю, вони небезпечні тією самою мірою, що і їхні власники.

Вони підійшли до автонавантажувача, де чекали Великий Керівник, сенатор, Томмі; також підійшли Ванда з веслувальницею. На піддоні стояли дві бочки і туго запакований стос коробок.

- Чим можу бути корисний? - поцікавився Пак.

- Це просто чудово, - сказав Великий Керівник. - Просто слів немає, як гарно. Тут, здається, треба відкрити коробку.

Командир Пак витяг із кишені висувний ніж для розрізання картону.

- Що тут такого смішного? - не зрозумів Томмі.

Командир Пак полоснув ножиком по шву коробки.

Пак сказав:

- Я вперше застосовую оцей ніж для картону.

Великий Керівник усе реготав.

У коробці було запаковане повне зібрання творів Кім Чен Іра.

Великий Керівник схопив одну з книжок, відкрив і глибоко вдихнув запах типографської фарби.

Веслувальниця зняла окуляри; зіниці її були неприродно звужені. Вона, примружившись, подивилась на книжки - і раптом з жахом вигукнула: «Ні!» Здавалося, їй зараз стане погано.

Томмі зняв покришку з бочки і вийняв жменю рису.

- Коротке зерно, - відзначив він. - А хіба не в Японії вирощують короткий рис, а в Кореї - довгий?

Ванда в манері доктора Сона відзначила:

- Північнокорейський рис - найдовший рис у світі!

Великий Керівник розпізнав у її голосі глузливість, тільки не зрозумів, із чого вона сміється.

- Але де ж Сан Мун? - спитав він Ґа. - Ходіть перевірте, чого вона забарилася.

Щоб виграти трохи часу, Ґа звернувся до сенатора:

- А доктор Сон обіцяв вам у Техасі, що коли ви завітаєте до нашого великого народу, наш Великий Керівник підпише для вас свої твори?

Сенатор усміхнувся:

- Ось і нагода випробувати ручку миру!

- Я ще ні разу не підписував своїх книжок, - мовив Великий Керівник, водночас підлещено й підозріло. - Напевне, зараз особлива нагода!

- І, Вандо, - сказав Ґа. - Ти б хотіла одну батькові привезти, так? А ви, Томмі, ви ж теж палаєте бажанням мати автограф?

- О, я ніколи не думав, що матиму честь… - відказав Томмі.

Командир Пак подивився на автонавантажувач Бука.

Брендо так і рвався з повідка.

- Командире Паку, - покликав його Ґа. - Ходімо перевіримо, чи все гаразд із Сан Мун.

Пак не озирнувся.

- Зараз, - сказав він, ідучи до автонавантажувача.

Командир Ґа бачив, як руки товариша Бука заціпеніли на кермі, як фігури в бочках крутяться у спеці й задусі. Ґа присів коло Брендо.

Зняв повідок із шиї пса і тримав його за шкірку.

- Але, командире Паку… - сказав Ґа.

Пак зупинився й озирнувся.

Командир Ґа сказав собаці:

- Фас!

- Що? - не зрозумів Пак.

Але було пізно - пес уже міцно вчепився йому в руку.

Сенатор озирнувся й з жахом побачив, як його породистий катахула рве сухожилля на руці людини. Сенатор обвів очима господарів - і в його погляді читалося похмуре розуміння: будь-хто, потрапивши до Північної Кореї, рано чи пізно сказиться й озвіріє.

Веслувальниця закричала і, побачивши, як командир Пак відбивається від собаки, як летять бризки собачої крові, в паніці помчала до літака, махаючи руками. Її напівпритомне спортивне тіло, яке рік проспало під землею, відчуло біду й рятувалося, як могло.

Невдовзі шкура собаки почорніла від крові. Коли командир Пак завдав наступного удару, пес схопив його вже за литку, вочевидь, до самої кістки.

- Пристрельте його! - кричав Пак. - Убийте тварюку!

Агенти міннарбезпеки в натовпі витягли свої ТТ. І люди кинулися врозтіч. Помчав уперед і товариш Бук на автонавантажувачі, обминаючи американську охорону, котра бігла на допомогу сенаторові.

Великий Керівник, розгублений і спантеличений, залишився сам. Він устиг підписати лише половину книжок. Навіть дивлячись на цю криваву сцену, він, здається, не міг визнати, що ця подія сталася без його згоди.

- Що це, Ґа? - спитав Великий Керівник. - Що відбувається?

- Сцена насильства, товаришу Великий Керівник, - пояснив Ґа.

Великий Керівник упустив ручку миру.

- Сан Мун… - згадав він.

Він озирнувся на перевдягальню й витяг із кишені срібний ключ. Щодуху помчав туди, трусячи животом під сірим костюмом-комбінезоном. За ним побігло й кілька людей командира Пака, а далі й Ґа.

Бій за ними тривав - тепер уже на землі, і пес не відпускав командира Пака.

Біля перевдягальні Великий Керівник невпевнено зупинився, наче підійшов до справжнього храму Похйон, бастіону захисту від японців під час боїв над Імчинґаном, місцем слави монаха-воїна Сосана, місцем зберігання архівів імператорської династії Лі.

- Сан Мун! - покликав він. Постукав. - Сан Мун!

Великий Керівник сунув ключ у замок, здається, не чуючи ні пострілів, ні передсмертного виття собаки. Кімнатка всередині була порожня. На стіні висіли три чосон-оти: білий, синій, червоний. На підлозі лежав футляр для гітари . Великий Керівник нахилився й відкрив його. Усередині лежала гітара . Він зачепив струну.

Великий Керівник подивився на Ґа:

- Де вона? Куди вона пішла?

Ґа додав:

- А діти?

- Точно, - сказав він. - І дітей теж нема. Але як же вона зникла без одягу?

Великий Керівник торкнувся трьох убрань, наче перевіряючи, чи вони справжні.

Понюхав рукав:

- Так, це її одяг.

Помітив щось на цементі. Підняв і побачив, що це дві фотографії, скріплені зворотами.

На першому знімку - молодий чоловік із похмурою непевністю на лиці. Коли Великий Керівник перевернув зображення, перед його очима з’явилося тіло на землі, запорошене землею, із землею, що вивалювалася з відкритого рота.

Великий Керівник сахнувся, відкинув фотографії.

Вийшов із перевдягальні, і стало чути гудіння двигунів, видно закривання вантажного відсіку. Великий Керівник роззирнувся навколо будівлі. Не маючи відповіді, звів очі до небес.

- Але ж її одяг тут… І червоний чосон-от теж тут…

Приїхав товариш Бук, зліз із автонавантажувача.

- Я чув постріли, - сказав він.

- Сан Мун зникла! - повідомив йому Ґа.

- Як це, не може бути! - вигукнув Бук. - Де ж вона?

Великий Керівник звернувся до Ґа:

- А вона вам нічого не казала, нікуди більше не збиралася?

- Вона нічого, зовсім нічого не казала… - мовив Ґа.

Прийшов командир Пак. Він припадав на одну ногу.

- Собака… - сказав він, віддихуючись. Пак втратив багато крові.

Великий Керівник вигукнув:

- Сан Мун пропала!

Пак, важко дихаючи, нахилився. Сперся здоровою рукою на здорове коліно.

- Усіх затримати, - скомандував він своїм людям. - Перевірити документи. Прочесати всю територію, усі покинуті літаки, і пошліть кого-небудь перевірити дно ставка з лайном.

Американський літак рушив злітною смугою, двигуни оглушливо заревли. Якусь мить усі просто стояли й чекали, коли можна буде говорити. Коли літак знявся в повітря й став на крило, Пак уже склав власну думку про ситуацію.

- Дозвольте мені принести вам бинт і перев’язати вас, - сказав Бук командирові Паку.

- Ні! - дивлячись у землю, сказав Пак. - Ніхто нікуди не йде. - А до Великого Керівника сказав: - Маємо підстави вважати, що до цього причетний командир Ґа.

- Командир Ґа? - перепитав Великий Керівник і показав: - Він?

- Американці - його друзяки, - сказав Пак. - Тепер американців тут уже немає. І Сан Мун немає.

Великий Керівник подивився вгору, немов хотів знайти там американський літак; його погляд повільно пройшовся небом. Потім він подивився на Ґа. Погляд у Великого Керівника був розгублений, він ще не до кінця вірив у те, що сталося. Він наче перебирав усі варіанти, все те неможливе, що могло статись із Сан Мун. На мить очі Великого Керівника стали зовсім порожні, і Ґа добре знав, що означає такий вираз обличчя. Так на світ дивився сам Ґа - хлопчик, який проковтнув усе, що з ним відбувалося, але ще довго-довго не розумів, що це означає.

- Це правда? - спитав Великий Керівник. - Скажи мені всю правду!

Тепер замість гудіння літака над ними стояла повна тиша.

- Тепер ви дещо про мене знаєте, - сказав Великому Керівникові Ґа. - Я віддав вам частину себе, і тепер вам відомо, хто я. А я знаю дещо про вас.

- Ти про що? - не зрозумів Великий Керівник. - Скажи мені, де Сан Мун.

- Я забрав у вас усе, - сказав йому Ґа. - Я потяг за важливу нитку, і скоро з вас спаде покров.

Командир Пак випростався; було видно, що сили його відновилися тільки частково. Він підняв закривавлений висувний ніж.

Порухом пальця Великий Керівник зупинив його.

- Синку, ти маєш сказати мені правду, - повільно й суворо сказав він Ґа. - Ти щось зробив із нею?

- Я наніс вам ту рану, яка в мене на серці, - сказав Ґа. - Мені ніколи вже не бачити Сан Мун. І вам також. Тепер ми брати в нещасті.

За сигналом командира Пака двоє його солдатів схопили Ґа, міцно вчепившись у його руки.

- Мої хлопці в 42-му підрозділі це з’ясують, - сказав Великому Керівникові Пак. - Можна здати його в Пубйок?

Але Великий Керівник мовчав. Знову поглянув на перевдягальню - простий маленький храм і одяг у ньому.

До справи взявся командир Пак.

- Заберіть Ґа в Пубйок, - сказав він. - І можете ще водіїв прихопити!

- Стійте, - сказав Ґа. - Бук тут ні до чого.

- Так, - відповів Бук, - я нічого не зробив!

- Вибачте, - сказав Букові командир Пак. - Але той біль, якого нам завдано, завеликий, щоб за нього відповідала одна людина. Навіть якби я поділив його на всіх вас, і то було б забагато для кожного.

- Великий Керівнику, - благав Бук. - Це ж я, ваш найкращий друг. Хто возив вам французькі коньяки та морських їжаків із Хоккайдо? Хто постачав вам будь-які цигарки на світі? Я вірний вам. У мене сім’я. Я ніколи не намагався втекти з країни!

Але Великий Керівник не слухав. Він не зводив очей із командира Ґа.

- Я не розумію, хто ти такий, - мовив Великий Керівник. - Ти вбив мого заклятого ворога. Ти втік із 33-го табору. Ти міг назавжди згинути. А ти тут. Яка людина на це здатна? Хто міг так учинити, хто міг покласти своє життя, щоб отруїти моє?!

Ґа дивився на слід реактивних двигунів і стежив за рухом літака до самого обрію. Його наповнювало задоволення. Оцей день - не просто сірник, який запалюєш, коли погасли всі попередні. За добу Сан Мун буде в Америці. Завтра вона буде там, де зможе заспівати таку пісню, якої чекала все життя. Відтепер вона не буде терпіти й виживати. І в цьому новому дні вони будуть разом.

Перевівши погляд на Великого Керівника, Ґа без страху зазирнув в очі людині, за якою буде останнє слово. На душі командира було на диво легко. «Усе життя в мене було таке відчуття, - подумав Ґа, - ніби тебе нема й ніколи не було». Ґа відчув, що правильно вчинив, що тепер він - сам свій. Яке дивне, нове відчуття. Може, саме це мала на увазі Ванда, коли питала його під безкраїм небом Техасу, чи почувається він вільним. Тепер він розумів: свободу можна відчути . Вона гула в його пальцях, шуміла в його диханні, дозволила йому раптово побачити всі ті життя, які він міг би прожити, - і це відчуття не залишило його навіть тоді, коли люди командира Пака кинули його на землю й потягли за ноги до «ворона», що чекав неподалік.

Громадяни! Збирайтеся навколо своїх гучномовців! Ось і настав час почути закінчення найкращої північнокорейської повісті року, яку можна було б і назвати найкращою північнокорейською повістю всіх часів! Однак у цьому останньому епізоді насамкінець з’являється потворність, тож закликаємо вас не слухати нашу повість на самоті. Хай вам складуть заспокійливу компанію ваші заводські колеги. Обійміть незнайомця, який сидить поряд у метро. Також радимо захищати вушка наших юних громадян від змісту сьогоднішнього епізоду, бо їм ще невідомо, що таке людська несправедливість. Так, сьогодні американці спустять своїх собак! Тож назбирайте тирси на підлозі цеху, обберіть лишки бавовни на верстаті - і заткніть їм вуха, чим зможете.

І ось настав момент повертати врятовану нашими мужніми рибалками бідолашну веслувальницю на батьківщину. Ви пам’ятаєте, як жалюгідно виглядала американка до того, як Сан Мун подбала про неї. Того дня вона особисто заплела американці коси. Правда, ніякий чосон-от, навіть золотий, не міг приховати ці сутулі плечі й непоказні груди, але веслувальниця все ж мала принаймні кращий вигляд після того, як її збалансовано відгодували здоровою, смачною та поживною сорговою кашею. І після того, як Великий Керівник прочитав їй сувору лекцію про тілесну чистоту, вона одразу стала жіночнішою, її лице проясніло, а постава випросталася.

Однак її від’їзд був сумною подією: адже вона поверталася в Америку до життя серед безграмотності, собак і кольорових презервативів. Проте вона хоча б могла взяти з собою свої зошити, куди записала мудрі й дотепні слова Великого Керівника, які слугуватимуть їй орієнтиром. Та й маємо відзначити: її місце все ж було серед її народу, хоча в її країні ніщо не дається безкоштовно - ні водорості, ні засмага, ні просте переливання крові.

Уявіть собі, як шанобливо наш Любий і Шанований Полководець зустрів американців, котрі прилетіли до Пхеньяна по веслувальницю. У дусі доброзичливої співпраці Великий Керівник був готовий на день забути про те, як американці поливали напалмом Пхеньян, як бомбили дамбу Хесан, як розстрілювали мирне населення з автоматів в Но Ґун Рі. Заради блага взаємної дружби Великий Керівник вирішив не нагадувати їм про те, що американські колаборанти вчинили в тюрмі Дечон чи під час повстання в Чеджу, не кажучи вже про їхні звірства в Ґанґві та долині Де Вон. Він навіть вирішив не вести мову про жорстоке знищення ліги Бодо й забирання до своїх лав силоміць в’язнів периметра Пусан.

Ні, краще відкинути минуле й думати тільки про танці дітей, про бадьору гру хлопчиків з акордеонами, про радощі щедрого серця - адже цей день мав стати не просто щирим виявом доброзичливого культурного обміну: на порядку денному також була гуманітарна допомога, адже кожен шостий американець щодня страждає від голоду.

Спочатку американські гості вдавали дуже задоволених, але вони привезли цілу зграю собак! Пам’ятайте: в Америці собакам дають регулярні уроки послуху, а простим громадянам, таким, як ми з вами, - ні. Чи має нас дивувати, що коли американці отримали те, чого хотіли, тобто свою співгромадянку й достатню кількість їжі для бідняків, вони віддячили нам чорною підступністю боягузів?

Так, громадяни, стався підступний напад!

Почувши умовне слово, пси вишкірили зуби й кинулися на корейців, які приймали гостей! І гарячий свинець полетів з американських пістолетів у шляхетних корейських господарів. І тут американські командос схопили Сан Мун і грубо потягли її до американського літака! Чи американці заздалегідь таємно замислили викрасти найкращу актрису світу в нашого скромного народу? Чи вони раптово захотіли це зробити, побачивши її, невимовно прекрасну в червоному чосон-оті? А де ж був товариш Бук? - спитає проникливий громадянин. Чи не мав він бути поруч і захистити Сан Мун? А відповідь, громадяни, ось яка: Бук вам більше не товариш! І ніколи ним не був.

Мужайтеся перед лицем того, що станеться далі, громадяни, і не паліть себе марною жагою помсти. Вкладіть свій бойовий запал у виконання виробничого плану! Хай вогонь вашого гніву горить у печах вашої працелюбності!

Коли американці схопили нашу народну актрису, мерзенний Бук, боячись за своє життя, просто віддав її їм. А тоді розвернувся й побіг геть.

- Застрельте мене! - кричала Сан Мун, коли її тягли до літака. - Стріляйте в мене, товариші, бо я не хочу жити без доброї руки найвеличнішого з керівників, Кім Чен Іра!

Великий Керівник пустив у хід усі свої воєнні вміння й кинувся в бій, женучись за підлими боягузами, що викрали наш народний скарб. Великий Керівник мчав серед посвисту куль. Голуб за голубом вилітав назустріч кулям і падав, відвівши смерть від Великого Керівника, у сяйві патріотичної жертовності!

І ось ми бачимо, як осторонь усього цього стоїть і спостерігає боязкий командир Ґа - самозванець, сирота, негідний громадянин. Але уздрівши, як Великий Керівник сміливо б’ється з лютими псами, не боячись ворожих куль, цей простий чоловік сповнився невідомого доти йому революційного духу. Побачивши на власні очі цю дивовижну сміливість, Ґа - найнегідніший член суспільства - теж відчув жагу служіння найвищим ідеалам соціалізму.

Коли американський солдафон закричав: «Безкоштовне всиновлення!» - і схопив обома руками кількох юних гімнастів, командир Ґа кинувся в бій. Хоч він і не міг так вправно захищатися від псів, як Великий Керівник, він добре знав тхеквондо. «Чхарют!»[63] - крикнув він американцям. Це привернуло їхню увагу. «Сунбі , - промовив далі він і вигукнув: - Сіджак!» І на ворогів посипалися удари рук і ніг. Махаючи кулаками, він гнався за переляканими американцями, не боячись ні реактивного струменя повітря, ні куль у мідних оболонках, ні слонових бивнів літака, який починав злітати.

Хоч і загули реактивні двигуни, і літак мав ось-ось злетіти, командир Ґа зібрав усю свою корейську міць і всю силу Чучхе - і догнав літак на злітній смузі, і стрибнув йому на крило. І літак здійнявся над злітною смугою, над Пхеньяном, і Ґа міцно тримався, боровся з лютими вітрами й зазирав в ілюмінатори, де за склом побачив, як веслувальниця регоче й американці, святкуючи перемогу, увімкнули пустопорожню південнокорейську поп-музику і, знімаючи одежину за одежиною, неславлять Сан Мун.

Зануривши палець у криваву рану, командир Ґа написав на ілюмінаторах натхненні гасла, щоб дати сил Сан Мун, і червоними знаками, розвернутими навпаки, нагадував їй про вічну любов Великого Керівника до неї - ні, про його любов до кожного громадянина Корейської Народно-Демократичної Республіки! Американці погрожували кулаками командирові крізь вікна, але жодному не стало сміливості вилізти на крило й зійтися з ним у бою як чоловік із чоловіком. Натомість вони розігнали свій літак до шаленої швидкості, робили всілякі вимушені фігури пілотажу, щоб тільки скинути з крила чіпкого гостя, але ніякі бочки й мертві петлі не могли спинити рішучого командира Ґа! Він звісився, тримаючись за кінчик крила над священними горами Мьохян, над Небесним озером, розташованим на сніжній верхівці гори Пектусан, але над містом-садом Чхонджином він раптово знепритомнів. Решту історії нам дозволяє розповісти тільки потужний КНДРівський радар.

У холодному розрідженому повітрі закривавлені пальці командира Ґа міцно примерзли до крила, але все ж собачі ікла зробили свою чорну справу. Наш товариш згасав на очах. І тут Сан Мун, із розкуйовдженим волоссям, з розбитим лицем, підійшла до вікна, і на весь свій патріотичний голос заспівала йому «Наш батько - Маршал», і повторювала цю пісню знову й знову, доки командир Ґа тихо відгукнувся: «Полум’я Маршала - вічне!» На його губах замерзли цівки крові, але бравий командир Ґа встав і знову заспівав: «Полум’я Маршала - вічне!»

Долаючи силу великих вітрів, він підібрався до вікна, і Сан Мун показала йому вниз, на море. І там він на власні очі побачив: американський авіаносець агресивно бурунить наші води. Він раптом відчув, як остання тінь боягузтва полишає його. Командир Ґа браво віддав Сан Мун честь на прощання й кинувся вниз із крила, перетворюючись на живу ракету, яка зі страшною швидкістю ринула вниз, на стернову рубку капіталістів, де капітан на своєму містку, певна річ, замислив черговий ниций підступ.

А проте не уявляймо командира Ґа вічно в цьому падінні, громадяни. Уявіть його в білосніжній хмарі. Побачте його в досконалому світлі, сяючого, наче крижаний високогірний цвіт. Так, уявіть собі шалений білий цвіт, такий високий, що, нахилившись до землі, бере людину на свої пелюстки. І так він приймає й командира Ґа в розквіті його сил. І з того цвіту, осяйні й теплі, тягнуться до нього долоні самого Кім Ір Сена.

Коли один славетний вождь передає вас іншому, громадяни, ви воістину живете вічно. Отак пересічна людина стає героєм, мучеником, натхненням для всіх і кожного. Тож не плачте, громадяни, і погляньте: ось уже на Цвинтарі Мучеників Революції стоїть бронзове погруддя командира Ґа! Витріть сльози, товариші, адже наступні сироти наступного покоління отримають іще одне ім’я героя й мученика. Навіки. Командире Ґа Чхоль Чхун, так ти житимеш серед нас вічно.

Подяки

У написанні цієї книжки мені посприяли Національна агенція підтримки мистецтва, Фонд Вайтінґа й літературна програма Стенфордського університету. Окремі розділи роману виходили в таких часописах: «Barcelona Review», «Electric Literature», «Faultline», «Fourteen Hills Review», «Granta», «Hayden’s Ferry Review», «Playboy», «Southern Indiana Review», «Yalobusha Review», «ZYZZYVA». Також автор глибоко вдячний Медичній бібліотеці Калмановіца в Каліфорнійському університеті Сан-Франциско, де написано більшу частину цієї книжки.

Дуже вдячний тим людям, які супроводжували мене в подорожі до Північної Кореї: доктору Патріку Сяопіну Вану, Вілларду Чхі та вельмишановному доктору Джозефу Мак-К’юну Ха. К’юнмі Чхун, бібліотекареві відділу кореїстики Стенфордського університету, і Шеріл Мак-Ґрат з бібліотеки Вайденера в Гарварді. Неоціненну підтримку мені надав професорсько-викладацький склад літературного факультету Стенфордського університету: Івен Боленд, Елізабет Толлент і Тобіас Вулфф. Дуже дякую Скоттові Гатчінсу, Еду Шварцшильду, Тодду Пірсові, Скіпу Гораку і Нілові Коннеллі - усі вони читали перші редакції роману й давали мудрі поради.

Кращого редактора й шанувальника, ніж Девід Еберсгофф, годі й відшукати. Воррен Фрейзер, як завжди, - справжній король літературних агентів. Особливі подяки належаться Полу Найту, який пошив свого вчителя в учні. І також не можу втриматися від слів глибокої вдячності доктору Патриції Джонсон, доктору Джеймсу Гарреллу та високошанованій Ґейл Гаррелл. Моя дружина дала цій праці натхнення, а діти - високу мету: тож дякую тобі, Стефаніє, і спасибі вам, Джупітере, Джеймсе Джеронімо і Джастіс Еверластінґ.

Примітки

1

Східним морем у Північній Кореї називають Японське, а Західним - Жовте. (Тут і далі прим. пер., якщо не вказано інше.)

(обратно)

2

Літочислення Північної Кореї ведеться від народження Кім Ір Сена - 1912 року. Цей рік і називається першим роком Чучхе.

(обратно)

3

У корейців, як і в інших народів Далекого Сходу, прізвище заведено подавати перед ім’ям.

(обратно)

4

Північнокорейський аналог радянського стахановського руху, започаткований у 1956 році. Виявлявся в закликах підвищувати виробництво, виконувати п’ятирічний план за чотири роки тощо. Заради цього робітникам рекомендували всіляко збільшувати робочий час за рахунок власних потреб, наприклад «не пити супу» (а отже, рідше відвідувати туалет). Чхолліма - це ім’я казкового крилатого коня.

(обратно)

5

Концентраційний табір для політичних в’язнів.

(обратно)

6

Одна з найвідоміших корейських народних пісень. У найбільш популярному варіанті співається про нещасливе кохання й водночас про красу гір та нічного неба.

(обратно)

7

Корейський алкогольний напій, робиться здебільшого з батату або зерна. Міцність від 20 до 45 градусів.

(обратно)

8

Чосон-от - корейське національне вбрання (назва стосується всього костюма, як жіночого, так і чоловічого).

(обратно)

9

Творче об’єднання художників КНДР.

(обратно)

10

Другий за висотою хмарочос Пхеньяна, побудований у 1990-х роках. У ньому містяться міжнародний готель, масажний кабінет, ресторан, що обертається (на даху), крамниці тощо.

(обратно)

11

Я б хотіла придбати цуценя (англ.).

(обратно)

12

«Робітнича газета» - північнокорейський тижневик, центральний друкований орган Трудової партії Кореї, головне друковане видання КНДР.

(обратно)

13

Зміїна настоянка як алкогольний напій поширена в Південно-Східній Азії.

(обратно)

14

Пекту (Пектусан) - висока гора на кордоні КНДР і Китаю, найвища на Корейському півострові (2744 м), потенційно активний вулкан. Є священною горою для обох Корей і згадується в їхніх гімнах.

(обратно)

15

Марка цигарок, назва означає по-корейськи «будівництво».

(обратно)

16

ДМЗ - уже згадувана в тексті демілітаризована зона між Північною і Південною Кореями.

(обратно)

17

Солодких снів.

(обратно)

18

Ансамбль електронної музики «Почхонбо» - відомий естрадний ансамбль КНДР. Основа репертуару - революційно-патріотичні пісні та корейські народні пісні в естрадній обробці.

(обратно)

19

Статус у суспільстві КНДР, щось на зразок касти. Основні різновиди сонбуну: благонадійний, нестійкий, ворожий.

(обратно)

20

100 футів - 30 м.

(обратно)

21

Корейський традиційний музичний інструмент із класу цитр, зазвичай на дванадцять струн. Має м’яке, камерне звучання і пов’язується з ліричними композиціями.

(обратно)

22

Одна з найбільших приватних військових компаній США. Назва після 2009 року змінилася.

(обратно)

23

ЕBay - американський інтернет-майданчик для проведення аукціонів і торговельний сайт.

(обратно)

24

Матір Божа! (ісп.)

(обратно)

25

Страва мексиканської кухні - тортилья (тонка перепічка), у яку загорнута начинка.

(обратно)

26

Мексиканська страва, подібна до тако, але перепічка з начинкою для неї згортається трубочкою й смажиться до хрумкості.

(обратно)

27

Гострий соус, містить різні види перцю, інші спеції та шоколад.

(обратно)

28

Гарно (ісп.).

(обратно)

29

Масштабний і видовищний фестиваль танцю й акробатики в КНДР.

(обратно)

30

Пібімпап («мішаний рис») - популярна корейська страва, гаряча або холодна: на варений рис зверху кладеться овочевий салат, сире яйце або яєчня і тонко нарізане м’ясо (зазвичай яловичина) - і перемішується безпосередньо перед споживанням.

(обратно)

31

Корейська страва - мариноване м’ясо, тушковане шматочками.

(обратно)

32

Центральна бібліотека Північної Кореї, розташована на площі Кім Ір Сена в Пхеньяні.

(обратно)

33

Сушений разом із кісточкою плід лічі.

(обратно)

34

Жанр традиційної корейської музики.

(обратно)

35

Корейський традиційний музичний інструмент - велика бамбукова поперечна флейта.

(обратно)

36

Мається на увазі маринад на основі соєвого соусу з цукром.

(обратно)

37

Костюм для занять тхеквондо.

(обратно)

38

Одяг із довгими рукавами на зразок блузки чи жакета.

(обратно)

39

Спідниця.

(обратно)

40

Вон - корейська грошова одиниця.

(обратно)

41

Назва фільму - евфемізм, який позначає військову повію часів Японської війни: у сексуальне рабство в «будинках втіхи» потрапляло багато жінок із захоплених територій, у тому числі кореянок.

(обратно)

42

Сонґун - запроваджена в КНДР політика, яка на перше місце ставить потреби армії. Тож, іншими словами, назву нагороди можна передати як «військовий хрест».

(обратно)

43

Кімчхі - традиційна корейська гостра квашена капуста. Її готують і тримають у великих глиняних посудинах, схожих на глек чи діжку.

(обратно)

44

Корейська настільна гра, подібна до шахів.

(обратно)

45

Корейська картярська гра.

(обратно)

46

Гостра квашена приправа з сої та червоного перцю.

(обратно)

47

Мескітове дерево росте в південно-західних штатах США.

(обратно)

48

Закуски.

(обратно)

49

Приготована на грилі страва (м’ясо, риба чи овочі).

(обратно)

50

Закуска, тушкована в горщичках до повного випарування води.

(обратно)

51

Страва на зразок млинців чи оладок, часто з домішкою овочів.

(обратно)

52

Бланшовані мариновані або обсмажені овочі, заправлені кунжутною олією та подрібненим часником.

(обратно)

53

Розташоване в кратері гори Пектусан.

(обратно)

54

Ханґиль - корейське фонематичне письмо.

(обратно)

55

Мавзолей Кім Ір Сена (згодом - і Кім Чен Іра) в колишній його резиденції. Розташований навпроти гори Тесон і Цвинтаря Мучеників Революції, які становлять разом з ним єдиний комплекс.

(обратно)

56

Прозак - поширений в Америці антидепресант.

(обратно)

57

Заклад часів «сухого закону», де спиртне продавалося нелегально.

(обратно)

58

У традиційній Кореї - жінка, головним обов’язком якої є прислужувати аристократам на бенкетах, розважати їх піснями й танцями, багато в чому подібна до гейші в Японії.

(обратно)

59

Корейський алкогольний напій - дистильований лікер із сорго.

(обратно)

60

«Залізний кухар» - японське телешоу у вигляді кулінарного змагання між професійними кухарями на швидкість і оригінальність страв, приготованих із певних продуктів (головний продукт у кожному випуску змінюється), як правило, екзотичних.

(обратно)

61

Спеціальна секретна група молодих дівчат і жінок для розваг і задоволень верхівки Трудової партії Кореї та її почесних гостей. У повноваженнях різних бригад групи «Кіппим» - пісні й танці, масаж, інтимні послуги.

(обратно)

62

Міфічний засновник першої корейської держави. Мавзолей, який у КНДР вважають могилою Танґуна, розкопаний і відреставрований, розташовується неподалік Пхеньяна.

(обратно)

63

Готовий (кор.). Вигук використовується як команда на початку бою з тхеквондо.

(обратно)

Оглавление

Частина перша

Частина друга

Подяки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg