«Небезпечне сватання»

Небезпечне сватання (fb2) - Небезпечне сватання (пер. Ольга Дмитриевна Сенюк) (Зарубіжна новела) 1086K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Бьернстьерне Бьернсон

Б’єрнстьєрне Б’єрнсон Небезпечне сватання

НЕБЕЗПЕЧНЕ СВАТАННЯ

Відколи Аслауг стала на порі, на хуторі Гусебю забули про спокій. Найкращі хлопці з села кожного вечора зчиняли через неї сварки і бійки. Найгірше було вночі проти неділі — тоді старий Кнут Гусебю, лягаючи спати, навіть не скидав шкіряних штанів і клав біля себе березового дрючка.

— Якщо вже виростив дівку, то треба глядіти її,— казав він.

Туре Несет був усього лише сином орендаря, а проте чимало людей у селі казало, що саме він найчастіше навідується до дочки багатого хуторянина. Старий Кнут аж мінився на виду, коли чув такі балачки.

— Усе це брехня, — казав він, — я ще ніколи не бачив того хлопця в себе на хуторі!

Та люди, слухаючи його, тільки пересміхалися між собою, і кожен думав: хай би Кнут, замість розбороняти заводіяк на подвір’ї і на току, добре пошукав по всіх закутках, то напевне знайшов би Туре.

Настала весна, й Аслауг перебралася з худобою на гірське пасовисько. І, коли над долиною нависала спека, а з гір, що здіймалися в сонячному мареві, повівало прохолодою і з пасовиська долинало дзеленчання дзвоників, гавкіт собаки, голос Аслауг та її гра на ріжку, в хлопців, що працювали внизу, завмирало серце. Тому, дочекавшись суботнього вечора, вони один поперед одного квапилися на пасовисько. Та ще швидше тікали звідти, бо за дверима чередницької хижі їх перестрівав якийсь парубійко і давав кожному такого стусана, що той потім довго пам’ятав і його, і слова, до нього додані:

— Поткнешся сюди ще раз, то й не такого дістанеш!

Хлопці зійшлися на тому, що на цілу околицю такі замашні кулаки могли бути тільки в Туре Несета. І всім синам багатих господарів здалося, що це ганьба: такий голодранець, а забрався на гірське пасовисько старого Кнута Гусебю!

Те саме здалося й Кнутові, як до нього дійшли ці чутки. І він вирішив, що, коли вже ніхто не може приструнчити того нахабу, доведеться йому з синами взятися до нього. Кнут, звісно, був уже немолодий — яка там молодість у шістдесят років! — але задля розваги часом мірявся силою зі своїм найстаршим сином.

На гірське пасовисько старого Кнута вела тільки одна дорога, через саму садибу. Ввечері другої суботи Туре знов вибрався на пасовисько. Він уже нишком прокрався через подвір’я і за клунею додав ходи, коли це зненацька хтось ухопив його за барки.

— Чого тобі треба від мене? — обурився Туре й так турнув напасника, що той гримнув на землю, аж загуло.

— Зараз дізнаєшся, чого, — сказав хтось позад нього і з розмаху дав йому по потилиці.

Це був брат першого.

— А ось і третій! — озвався старий Кнут і стусонув хлопця просто в груди.

Небезпека додала Туре сили. Він почав так молотити кулаками, що вони аж щеміли. Гнучкий, мов лозина, він звивавсь, ухилявся від призначених йому ударів і водночас встигав улучити котрогось із напасників, коли той найменше цього сподівався. Звичайно, йому добре перепало, але старий Кнут потім часто казав, що йому зроду не доводилось змагатися з таким дужим і спритним супротивником. Вони бились, аж поки полилася кров, і тоді старий Кнут сказав:

— Годі! — й додав — Ось що, голубе. Коли ти зумієш другої суботи проскочити повз старого вовка з Гусебю та його вовченят, то дівка буде твоя!

Туре насилу дійшов додому й відразу ліг.

Скоро все село загомоніло про ту бійку в Гусебю. І кожен казав:

— Так йому й треба. Нехай би не потикався туди!

Тільки Аслауг думала інакше. Вона палко чекала на Туре цілий суботній вечір, а коли почула, що сталося між ним та її батьком, гірко заплакала і сказала сама до себе:

— Як Туре не буде мій, я не матиму радості на цьому світі.

Туре пролежав неділю і в понеділок також не зміг підвестися. Настав вівторок. День був дуже гарний. Уночі пішов дощ, і зелені гори яскріли, немов скупані. Вікно стояло відчинене, знадвору линув запах свіжого листя, а далеко на пасовиську дзеленчали дзвоники і чути було дівочий голос. Туре так рвався туди, що якби не мати, то заплакав би з нетерплячки.

Була вже середа, а він усе ще відлежувався. В четвер хлопець почав тривожитись, що не оклигає до суботи, а в п’ятницю підвівся з ліжка. Йому не сходили з думки слова старого Кнута: «Коли ти зумієш другої суботи проскочити повз старого вовка з Гусебю та його вовченят, то дівка буде твоя!» Туре часто поглядав на Гусебю. «Ні, крім нової прочуханки, мене там нічого більше не чекає», — нарешті визнав він.

Ми вже казали, що на гірське пасовисько старого Кнута вела тільки одна дорога — через його садибу. Та хіба такому спритному хлопцеві, як Туре, конче потрібна дорога? Якщо він об’їде човном відрогу, то опиниться з другого боку гори, а тоді вже знайде якийсь спосіб вилізти на неї, хоч схил там був такий стрімкий, що навіть кози, звиклі стрибати по кручах, насилу видряпувалися на нього.

Настала субота. Туре цілий день був надворі. Сонячне проміння вигравало на кущах, аж листя мінилося, а з пасовиська раз по раз долинав дівочий голос і звуки ріжка. Туре ще сидів на східцях перед дверима, коли з долини почав підійматися вечірній туман, помалу вкриваючи лісисте узбіччя. Хлопець подивився угору на пасовисько. Там залягала тиша. Далі він перевів погляд на хутір Гусебю. Потім відштовхнув човна від берега й поплив навколо відроги.

Аслауг тим часом попоралась і тепер сиділа в хижі. Вона думала про Туре. Сьогодні він, звичайно, не зможе прийти, тим легший шлях буде іншим хлопцям, до яких їй байдуже. Тому вона спустила з ланцюга собаку і вийшла з хижі, нікому нічого не сказавши. Вона сіла на кручі, з якої відкривався краєвид на долину, але знизу здіймався туман, і нічого не було видно. Крім того, все там викликало в неї сумні спогади. Вона підвелася, пішла навмання пасовиськом і врешті сіла з того боку, де гора стрімко спадала до затоки.

Дівчина довго дивилась на водяне плесо внизу, і помалу її огорнув спокій. їй захотілося співати, і вона завела протяглу пісню, що далеко покотилася гучною луною в нічній тиші. На душі в Аслауг стало так гарно, що вона заспівала й другу строфу. І раптом їй почулося, ніби знизу хтось підспівує їй. «Господи, хто б це міг бути?» — подумала Аслауг, підійшла до урвища, вчепилася за стовбур тоненької берези, що росла над проваллям, і заглянула вниз. Але нікого там не побачила. Перед нею розлягався фіорд, гладенький і спокійний, навіть жодна пташка не пролітала над ним.

Аслауг вернулася на своє місце ізнов заспівала. І їй почав підспівувати той самий голос, тільки вже ближче. «Мабуть, там таки хтось є!» — подумала дівчина. Вона схопилася й ще раз нахилилась над урвищем. Тепер вона побачила під горою човен. Він був так далеко внизу, що скидався на мушлю. Дівчина ковзнула поглядом вище по узбіччю гори й помітила червону шапку, а тоді й хлопця, що натужно спинався по майже прямовисній кручі.

— Господи, хто б це міг бути? — вголос спитала сама себе Аслауг, відпустила березу й відійшла від краю урвища. Вона боялася признатись навіть собі, що знає, хто то.

Дівчина впала на землю й обома руками вчепилася в траву, немов це їй самій треба було шукати опори. Але корінці трави подалися. Аслауг голосно зойкнула й почала палко просити всемогутнього господа допомогти Туре. Та раптом їй спало на думку, що, мабуть, Туре своїм вчинком випробовує боже терпіння, тому навряд чи бог йому допоможе.

— Ще тільки єдиний раз! — благала дівчина й так міцно обіймала собаку, наче то був Туре.

Від хвилювання вона качалась по траві, не відпускаючи собаки, а час ніби зупинився.

Та ось собака вирвався з її обіймів.

— Гав, гав! — загавкав він на краю урвища, махаючи хвостом. — Гав, гав! — загавкав він знов, повернувшись до Аслауг, і сперся передніми лапами їй на груди.

— Гав, гав! — озвалась з урвища луна.

Відразу по тому над кручею з’явилася червона шапка, а за мить Туре вже був біля Аслауг.

Він довго відсапувався, неспроможний вимовити й слова. А як нарешті здобувся на голос, то так і не сказав нічого путнього.

Зате старий Кнут Гусебю, коли довідався про все, сказав путнє слово:

— Годящий хлопець. Нехай сватає мою дівку!

СЮНЕВЕ СУЛЬБАКЕН

Розділ перший

Часом буває, що серед розлогої долини височить пагорб, відкритий з усіх боків сонцю, яке з ранку до вечора заливає його своїм промінням. Хутори, що стоять ближче до високих гір і менше бачать сонце, дають таким пагорбам назву Сульбакен — Сонячна гора. Дівчина, про яку тут буде мова, жила на такій Сонячній горі, тому й сам їхній хутір звався Сульбакен. Сніг там восени залягав найпізніше, а весною танув найшвидше.

Господарі хутора були гаугіанцями[1], і їх прозивали «читцями», бо вони більше читали Біблію за інших навколишніх мешканців. Господаря було звати Гутторм, а його дружину — Карен. У них знайшовся син, проте скоро помер, і вони три роки не ступали на східний бік церкви. Після цього в них народилася дівчинка, яку вони, на пам’ять про померлого сина Сюверта, назвали Сюнев, — іншого ім’я, що хоч якось нагадувало б синове, вони не знайшли. Але мати кликала її Сюневе, бо, поки дівчинка була маленька, додавала до її ім’я ще й слово «моя», і їй здавалось, що «Сюневе моя» легше вимовляти, ніж «Сюнев моя». Так чи інакше, а коли дівчина підросла, всі почали називати її Сюневе і майже всі сходились на тому, що в їхній парафії немає і не було вродливішої за неї дівчини. Вона була ще зовсім мала, коли батьки почали брати її з собою в неділю до церкви. Спершу Сюневе розуміла в церкві тільки одне: що пастор лає Бента Тюряжника, який сідав під самою кафедрою. Але батько хотів, щоб дівчина ходила з ними, мовляв, хай звикає, і мати теж боялася лишати її вдома, «бо невідомо, чи там її тим часом хтось догляне». Коли в них хворіло ягня, порося чи навіть корова, їх негайно віддавали Сюневе, і матері здавалося, що худобина відразу ж починала одужувати. Щоправда, батько не був цього певен, та хіба не однаково, чиє то буде ягня чи порося, аби тільки воно стало на ноги.

А з другого боку долини, під високими горами лежав хутір Гранлієн — Смерековий схил. Так він звався тому, що його звідусіль оточував смерековий гай — чи не єдиний у тій долині. Прадід теперішнього господаря хутора був серед тих солдатів, що в Гольштейні чекали наступу росіян. З того походу він привіз у ранці додому багато дивовижного насіння і висадив навколо своєї садиби. Та за якийсь час усі ті рослини одна за одною вивелися, лише з кількох смерекових шишок, що дивом опинилися серед того насіння, виріс густий гай, у якому тепер тонув хутір. Того учасника гольштейн-ського походу звали Турб’єрном, на честь діда, а він назвав свого найстаршого сина Семуном, на честь свого батька. Бо господарі Гранлієна здавна діставали на зміну імена Турб’єрн або Семун. Проте люди гомоніли, що щастя в Гранлієн також навідується через покоління і не тоді, коли господаря звати Турб’єрн. Коли в теперішнього господаря народився первісток, він довго думав, як його назвати, але не зважився порушити родинний звичай і таки охрестив сина Турб’єрном. Він усе міркував, чи не можна виховати хлопця так, щоб той уник долі, яку йому віщував людський поговір. Батькові здавалося, хоч він ще й не був певний цього, що в хлопця заповідається свавільна вдача.

— Треба вибити з нього впертість, поки він ще малий, — казав Семун дружині.

Тож коли Турб’єрнові сповнилося три роки, батько почав уживати дубця, щоб змусити сина поскладати назад дрова, які той порозкидав, підняти чашку, яку той кинув, погладити кицьку, яку той ударив. Мати завжди виходила з хати, коли батько вдавався до таких засобів виховання.

Семуна дивувало те, що чим старший ставав хлопець, тим частіше заслуговував на кару, хоч його весь час виховували суворо. Рано посадили до книжки, і батько навіть брав його з собою в поле, щоб не залишати без нагляду. На руках у матері було велике хатнє господарство і троє менших дітей, вона тільки вранці, коли одягала сина, мала нагоду приголубити й напутити його і тільки в неділю та в свято мала змогу оборонити його перед батьком, бо лише тоді вони мали вільну хвилину. Коли Турб’єрн діставав хлости за те, що читав «а» і «б» як «ба», а не як «аб», чи за те, що пробував відшмагати малу Інгрід так, як батько його, він дивувався, чого тільки йому не дають спуску, а до менших дітей ставляться так поблажливо.

Турб’єрн майже весь час перебував з батьком і, боячись розмовляти з ним, став маломовний, хоч давав волю своїй уяві. Та якось, коли вони з батьком перевертали мокре сіно, він усе-таки спитав:

— Чому на Сульбакені сіно вже висохло, а в нас ще зовсім сире?

— Бо в них там більше сонця, ніж у нас, — відповів батько.

І хлопець уперше усвідомив, що сонячне проміння, яке заливає пагорб і яким він так часто тішився, самого його мало гріє. Відтоді він почав частіше поглядати на Сульбакен.

— Чого ти ловиш гав! — гримав на нього батько і штурханом приводив його до тями. — В нас тут треба працювати і великим, і малим, щоб мати в хаті шматок хліба.

Коли Турб’єрнові було сім чи вісім років, у них помінявся наймит. Новий наймит звався Аслак, і хоч він ще був молодим хлопцем, а вже набачився світу. На хутір він прибув увечері, як Турб’єрн спав. Другого ранку він саме читав книжку, коли зненацька хтось гримнув ногою в двері, вони відчинилися, і на порозі з’явився Аслак з чималим оберемком дров. Наймит кинув їх на підлогу так, що на всі боки полетіли тріски, й застрибав на місці, щоб струсити з себе сніг. Підстрибуючи, він приказував:

— Холодненько, як казала тролиха, сидячи по пояс в ополонці!

Батька не було в хаті, а мати мовчки змела сніг і винесла надвір.

— На що ти вилупив баньки? — спитав Аслак Турб’єрна.

— Ні на що, — відповів хлопець трохи злякано.

— А ти бачив півня на останній сторінці своєї читанки?

— Бачив.

— А бачив, що біля нього збирається повно курок, як ти згортаєш книжку?

— Ні, не бачив.

— То поглянь.

Турб’єрн почав шукати в книжці тих курок.

— Ну і йолоп! — сказав Аслак.

Від тієї хвилини наймит здобув над Турб’єр-ном таку владу, якої не мав ніхто.

— Нічого ти не знаєш, — сказав якось Аслак Турб’єрнові, що, як звичайно, ходив за ним назирці.

— Ні, знаю катехізис до четвертої глави, — заперечив Турб’єрн.

— Ото! Ти навіть не знаєш про троля, що танцював з дівчиною, поки зійшло сонце, а тоді лопнув, наче теля, яке обпилося кислого молока.

Турб’єрн за весь свій вік не чув стільки цікавого.

— А де це було? — спитав він.

— Де? Ну там… на Сульбакені,— відповів Аслак.

Турб’єрн тільки очі витріщив.

— А ти чув про чоловіка, що продав чортові душу за пару старих шкарбанів?

З подиву Турб’єрн забув навіть відповісти.

— Хочеш знати, де це було, еге?.. Також на Сульбакені, он там унизу біля струмка… Як же ти мало тямиш у релігії, хай бог боронить! — повів далі Аслак. — Ти, мабуть, ніколи не чув і про Карі Дерев’янку?

Так, Турб’єрн і про неї ніколи не чув. Хоч як швидко працював Аслак, а плескав язиком ще швидше — розповідав про Карі Дерев’янку, про жорна, що мололи сіль на морському дні, про чорта в дерев’яних капцях, про троля, якому прищипнуло бороду в пеньку, про сімох зелених русалок, що вищипали волосини на ногах у мисливця Пера, поки той спав і ніяк не міг прокинутись. І всі ті дива відбувалися на Сульбакені.

— О господи, що це сталося з нашим хлопцем? — сказала другого дня мати. — Він від самого досвітку сидить на ослоні і все дивиться на Сульбакен.

— Так, він сьогодні в нас при роботі,— мовив батько, що задля неділі влаштував собі відпочинок.

— Кажуть, він посватався до Сюневе Сульбакен, — озвався Аслак. — Але люди всього набалакають, — додав він.

Турб’єрн не зрозумів до пуття його слів, та однаково почервонів, як буряк. Побачивши, що Аслак помітив його збентеження, він узяв катехізис і сів читати.

— Атож, пошукай розради в слові божому, — мовив Аслак. — Бо Сюневе твоєю ніколи не буде.

Наприкінці тижня, коли Турб’єрн вирішив, що всі вже забули про ту розмову, він тихенько, бо дуже соромився, спитав у матері:

— Мамо, а хто така Сюневе Сульбакен?

— Це маленька дівчинка, що колись стане господинею Сульбакена, — відповіла мати.

— То, виходить, у неї немає дерев’яної ноги?

Мати вражено глянула на сина.

— Що ти верзеш?

Він відчув, що ляпнув дурницю, й замовк.

— На світі ще не було кращої за неї дитини, — додала мати. — І вроду свою вона дістала від бога за те, що завжди добра, ласкава і старанна до науки.

Так Турб’єрн довідався про Сюневе Сульбакен.

Якось батько працював у полі з Аслаком, а коли ввечері повернувся додому, то сказав синові:

— Не водися більше з цим наймитом.

Але Турб’єрн пропустив повз вуха його слова. За хвилину батько додав:

— Як побачу тебе з ним ще раз, то начувайся!

Після цього Турб’єрн почав уникати Аслака в батьковій присутності. Проте батько якось застукав їх, коли вони сиділи й балакали. Турб’єрн дістав прочуханку, і йому наказано сидіти в хаті. Відтоді він розмовляв з Аслаком лише як батька не було вдома.

Однієї неділі, коли батько був у церкві, Турб’єрн наробив удома шкоди. Вони з Аслаком почали кидати один в одного снігом.

— Годі, а то мені боляче, — сказав Турб’єрн. — Краще кидаймо разом у щось інше.

Аслак відразу погодився. Спершу вони кидали в гінку ялину, що росла біля комори, потім у двері комори і, нарешті, у вікно.

— Не кидай у саме вікно, а тільки в лутки, — сказав Аслак.

Але Турб’єрн попав у шибку і побілів з переляку.

— Дурниці, ніхто не дізнається, — втішив його Аслак. — Прицілюйся краще!

Турб’єрн прицілився і знов попав у шибку.

— Я більше не хочу гратися, — сказав він.

Тієї миті надвір вийшла його сестра, маленька Інгрід

— Шпурни в неї! — загадав Аслак.

Турб’єрн влучив у дівчинку, і вона заплакала.

Вийшла мати й звеліла Турб’єрнові кинути свою розвагу.

— Шпурляй, шпурляй! — пошепки під’юджував його Аслак.

Турб’єрн запалився і ще раз шпурнув у сестру нігом.

— Здурів хлопець, та й годі! — крикнула мати спробувала спіймати його.

Він кинувся тікати, а мати побігла за ним подвір’ям, нахваляючись покарати його. Аслак стояв і реготав. Нарешті мати спіймала Турб’єрна в заметі і тільки-но замахнулась на нього рукою, як він крикнув:

— Я однаково налупцюю її, тут усі б’ються!

Вражена його словами, мати зупинилась і сказала:

— Хтось тебе цього навчив.

Потім уже мовчки взяла сина за руку й повела до хати. Там вона теж не сказала йому більше жодного слова, зате була дуже ласкава з меншими дітьми, нагадувала їм, що скоро повернеться з церкви батько. Тим часом у хаті натопилося. Аслак попросив дозволу відвідати родичів. Мати відразу відпустила його, та коли Аслак пішов, Турб’єрнова відвага де й ділася. В нього зненацька заболів живіт і руки так спітніли, що від них змокрів папір, як він узяв книжку. Аби тільки мати нічого не сказала батькові, коли той повернеться з церкви! Але попросити матір про це в нього не ставало духу. Все в хаті, на що він звертав очі, неначе змінилося, годинник голосно відмірював час, що лишився до батькового повернення: цок-цок-цок! Хлопець підійшов до вікна й подивився на Сульбакен. Пагорб єдиний був такий, як завжди: укритий снігом, тихий, він блищав на сонці, немов перлина. Хата на ньому весело всміхалася всіма вікнами, і, напевне, жодне з них не було розбите. Дим також весело валував з димаря, отже, й там варили обід для тих, що були в церкві. Сюневе, мабуть, виглядає свого батька й не боїться, що дістане лупня, коли він повернеться додому. Турб’єрн не знав, куди йому поткнутись, і раптом почав виявляти ніжність до своїх сестричок. До Інгрід він став такий ласкавий, що навіть подарував їй блискучий гудзик, якого йому дав Аслак. Дівчинка обняла його за шию, він також пригорнув її до себе.

— Інгрід, рідненька, ти ще сердишся на мене?

— Ні, любий Турб’єрне, не серджуся! Кидай у мене снігом, скільки хочеш.

На ганку хтось затупотів, обтрушуючи сніг. Це прийшов батько. Обличчя його світилося ласкою і добротою, і хлопцеві стало ще тяжче на серці.

— Ну, як ви тут? — спитав він, оглядаючи свою родину.

Просто дивно, що годинник від тих слів не впав зі стіни.

Мати принесла страву.

— Що ви робили без мене? — знов спитав батько, сідаючи до столу.

Турб’єрн глянув на матір, і на очах у нього виступили сльози.

— Нічого такого… — відповіла мати спроквола. Вона хотіла ще щось додати, але промовчала, тільки сказала — Я відпустила Аслака.

«Починається», — подумав Турб’єрн і заходився гратись з Інгрід, немов нічого в світі його не цікавило. Батько ще ніколи не сидів так довго за столом, і хлопець навіть почав рахувати шматки, які той з’їдав. Дійшовши до четвертого шматка, Турб’єрн спробував порахувати, скільки мине секунд, поки батько візьме п’ятий, і збився з рахунку. Нарешті батько підвівся і вийшов з кімнати. «Шибки, шибки!» — дзвеніло Турб’єрнові у вухах, і він подивився, чи вони цілі в хаті. Так, усі були цілі. Та ось за батьком вийшла й мати. Турб’єрн узяв на руки Інгрід і сказав їй так ласкаво, що дівчинка вражено подивилась на нього:

— Хочеш гуляти в Золотого короля на лузі?

Звичайно, сестра хотіла. І він заспівав, хоч ноги в нього тремтіли:

Квіточко з лугу,

Бліда й недолуга,

Послухай-но мене!

Іди в мої палати,

Вберешся в пишні шати,

Перлинами обшиті І золотом улиті.

Гей-гей, навкруг трава буяє,

І сонце з неба ясно сяє!

Сестра відповіла йому:

Пишний королю Квітчастого поля,

Послухай-но мене!

Не хочу я палат,

Не хочу пишних шат,

Перлинами обшитих І золотом улитих.

Гей-гей, навкруг трава буяє,

І сонце з неба ясно сяє!

Діти були захоплені грою, коли до хати зайшов батько і пильно глянув на сина. Турб’єрн ще дужче пригорнув до себе сестру, хоч сам мало не впав зі стільця. Батько відвернувся, так нічого й не сказавши. Минуло півгодини, а він усе мовчав, і Турб’єрн уже почав вірити, що лихо обминуло його, хоч і далі боявся. А коли ввечері батько сам допоміг йому роздягтися, він, вражений і розгублений, знов почав тремтіти. Та батько погладив його по голові й поплескав по щоці. Хлопець не пам’я^ тав, щоб батько коли-небудь так пестив його. Йому стало тепло на душі, і страх його розтанув, наче крига від сонячного проміння.

Турб’єрн не стямився, як опинився в ліжку, а оскільки він не міг ані співати, ні кричати, то склав руки на грудях і тихо проказав шість разів «Отче наш» від початку до кінця й від кінця до початку. Засинаючи, він відчував, що нікого в світі так не любить, як батька.

Уранці Турб’єрн прокинувся такий наляканий, що не міг навіть крикнути. Йому здавалося, що його однаково зараз наб’ють. Та розплющивши очі, він відчув велике полегшення, бо переконався, що все це йому тільки приснилося. Але скоро він зрозумів, що комусь усе-таки загрожує кара. І побачив кому — Асла-кові. Бо Турб’єрн добре знав, чого слід чекати від батька, коли він ходить туди й назад по хаті. Невисокий, кремезний, він люто позирав з-під кущуватих брів на Аслака, і той, видно, також відчував, що його чекає. Він сидів на днищі переверненої діжки і то спускав ноги й махав ними, то підгинав їх під себе. Руки він, як звичайно, тримав у кишенях, а шапку зсунув на потилицю, і з-під дашка вибивався темний чуб. Він ще дужче кривив і так завжди скривленого рота й дивився на Семуна з-під опущених повік.

— Хлопець ваш таки пришелепуватий, — сказав він. — Та найгірше, що вашу кобилу налякав троль.

Семун зупинився.

— Ох ти мерзотнику! — крикнув він так, що стіни задрижали, а наймит майже зовсім заплющив очі. Семун знов почав ходити по хаті.

— їй-богу, її троль налякав, — за якусь мить знов озвався Аслак і крадькома глянув на господаря, щоб довідатися, яке враження справили його слова.

— Ні, кобила боїться лісу, а не троля, — сказав Семун, і далі міряючи кроками кімнату. — Ти, негіднику, звалив ялину біля самої неї, і тепер вона боїться кожного дерева.

Аслак вислухав його, тоді знов озвався:

— Думайте собі так, якщо вам від того легше. Але навряд чи ваша кобила перестане полохатися, як ви казатимете, що вона злякалась дерева. — Про всяк випадок Аслак відсунувся трохи далі й затулив рукою обличчя.

І справді, Семун підійшов до нього й тихо, але грізно сказав:

— Ох ти проклятий…

— Семуне! — почулося від вогнища.

То був голос Інгеб’єрг, його дружини. Вона хотіла втихомирити чоловіка і водночас заколисувала найменшу дитину, яка з переляку заплакала. Дитина замовкла перша, а тоді й Семун урвав на півслові свою лайку. Але він підніс кулака, надто маленького як на його кремезну постать, до обличчя наймитові й обпік його палючим поглядом. Тоді знов почав ходити по хаті, ще раз підступив до Аслака, потім відійшов від нього. Аслак був дуже блідий, але той бік обличчя, що бачив Турб’єрн, посміхався, хоч другий, обернений до Семуна, наче закам’янів.

— Пошли нам терпцю, господи! — за мить проказав він, проте відразу наставив ліктя, ніби захищаючись від удару.

— Не згадуй його наймення, негіднику!

Інгеб’єрг підійшла до чоловіка з дитиною на руках і лагідно торкнулася до його плеча. Він не глянув на неї, але руку опустив. Дружина сіла, а Семун знов почав ходити по хаті. Якусь мить панувала мовчанка, потім Аслак сказав:

— Звичайно… богові й так досить мороки з Гранліеном.

— Семуне, Семуне! — пошепки мовила їнгеб’єрг чоловікові, та він уже нічого не чув, а кинувся на Аслака. Той, захищаючись, виставив уперед ногу. Та Семун схопив його за ту ногу й за комір і шпурнув ним у зачинені двері так, що наймит вибив головою дошку й полетів до сіней. Інгеб’єрг, Турб’єрн і менші діти закричали й почали просити батька, щоб він більше не чіпав Аслака. Вся хата сповнилась галасом і плачем. Проте Семун рвонувся до своєї жертви, навіть не відчинив як слід дверей, тільки відштовхнув ногою вбік тріски, знов схопив хлопця, виніс його на подвір’я і з розгону шпурнув додолу. А коли помітив, що в тому місці намело надто багато снігу і Аслак не дуже забився, то придавив йому коліном груди і вдарив кулаком в обличчя. Потім ще раз схопив його, потяг туди, де було менше снігу, як вовк тягне роздертого собаку, втретє шпурнув ним об землю, цього разу ще дужче, знов придавив коліном… і невідомо, чим би все це скінчилось, якби Інгеб’єрг з дитиною на руках не кинулася поміж них.

— Не занапащай нас, Семуне! — заголосила вона.

За хвилину Інгеб’єрг уже сиділа в хаті, Турб’єрн одягався, а Семун знов ходив по кімнаті й час від часу ковтав води, але рука в нього тремтіла, й вода вихлюпувалась із чашки на підлогу. Аслак не з’являвся до хати, і мати хотіла вже вийти надвір.

— Сиди! — сказав батько таким тоном, ніби звертався до когось чужого.

Інгеб’єрг залишилась, а невдовзі він сам вийшов з хати. І довго не повертався. Турб’єрн узяв книжку й почав читати, не відриваючи очей від сторінки, проте не розумів жодного речення.

Після полудня в хаті запанував звичайний лад, хоч у всіх було таке почуття, наче в них побував хтось чужий. Коли Турб’єрн зважився вийти надвір, то біля самого порога побачив Аслака, який складав на санки свої пожитки. На його, Турб’єрнові, санки! Турб’єрн перелякано витріщив очі на Аслака, бо в того справді був страшний вигляд: на обличчі запеклася кров, на одежі також були криваві плями, він кашляв і часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турб’єрна, потім сказав:

— Не подобається мені твій вигляд, хлопче.

Тоді перекинув ногу через санки, сів на них і поїхав униз.

— Дивись, щоб знав, де шукати санки! — гукнув він і зареготав. Потім ще раз обернувся й показав язика. Невдовзі його не стало видно.

Та наступного тижня до них на хутір з’явився ленсман[2]. Батько кілька разів кудись ходив, мати плакала й також кудись ходила.

— Що сталося, мамо? — спитав Турб’єрн.

— Ох, це все через Аслака! — відповіла вона.

Одного дня батьки почули, як мала Інгрід співала:

Ох, і гарне в нас життя:

Ані правди, ні пуття;

Дівка полами повіє —

В хлопця зразу серце мліє;

Сам господар ліг заснути —

Наймит мусить спину гнути;

Господиня клопіт має —

В кашу воду доливає;

Ще мудріший кіт, бо зранку

Злизує з горшків сметанку.

Її почали розпитувати, від кого вона навчилася такої пісні. Звичайно, від Турб’єрна. Той перелякався і сказав, що чув її від Аслака. Тоді його попередили, що коли він сам співатиме таких пісень або вчитиме сестру, то дістане доброї хлости. Невдовзі після того батьки почули, що Інгрід лається. Знов покликано Турб’єрна, і батько вирішив негайно покарати сина. Та хлопець заплакав і так палко пообіцяв надалі не робити нічого поганого, що йому ще раз вибачили.

А найближчої неділі батько сказав йому:

— Сьогодні ти не лишишся бешкетувати вдома, а підеш зі мною до церкви.

Розділ другий

Церква в думках селянина посідає особливе місце: це святиня, зовні оточена врочистою цвинтарною тишею, а всередині сповнена життя, коли правиться служба божа. Це єдина будівля в долині, опоряджена розкішно, тому її шпиль здіймається в очах селянина вище, ніж здається комусь іншому. Коли селянин ясного недільного ранку йде до церкви, його вже здалеку вітають дзвони, і він щоразу здіймає шапку, ніби дякує за вітання. Він з ними здавна в спілці, про яку ніхто не знає. Ще дитиною він стояв на порозі й слухав їхній гомін, а повз нього вулицею статечно йшли парафіяни. Батько приєднувався до них, але сам він був ще малий і залишався вдома. Багато уявлень пов’язано в селянина з тим протяглим, могутнім гомоном, що луною котився поміж горами годину або й дві, але одне стало невіддільне від нього: нова, чиста одежа, ошатно вбрані жінки, вичищені коні і блискуча збруя на них.

І коли одного недільного ранку дзвони сповіщали про його власне щастя, коли він сам у новісінькому, хоч трохи й завеликому одязі твердо ступав поряд із батьком, уперше простуючи, до церкви, яка радість бриніла в їхньому гомоні! Вони ніби відчиняли перед ним кожні двері, щоб він побачив усе, що захоче. А дорогою назад дзвони знов лунали в нього над головою, ще запамороченою від побожного співу й казання, від навали того, що побачили його очі,— вівтарних образів, святкових уборів, — тоді гомін їхній назавжди закарбував у пам’яті всі ті враження і освятив маленьку церкву, яку він віднині носитиме в своєму серці.

Підрісши, хлопець звичайно літує в горах з худобою. Та коли він ясного, росяного недільного ранку сидить на камені й наглядає за худобою, що, дзеленькаючи дзвониками, пасеться внизу, і до нього раптом долинає церковний дзвін, його опановує невиразна туга. Той дзвін нагадує йому долину, знайомих, з якими він перемовлявся словом біля церкви, радість спілкування з ними і ще більшу радість, що охоплювала його, коли він вертався з церкви, нагадує святковий обід удома, батька, матір, менших братів і сестер, веселі розваги на луці недільного надвечір’я… І серце йому болісно стискається в грудях. Та враз він похоплюється, що це тільки церковний дзвін, відганяє від себе смуток, пригадує уривок якогось псалма й починає співати, склавши руки на грудях і линучи поглядом у долину. Тоді проказує ще й коротеньку молитву, схоплюється з місця і радісно сурмить у свій ріжок, аж луна котиться горами.

Тут, серед тихих гірських долин, церква й досі промовляє своєю особливою мовою до людей кожного віку, постає перед ними такою, якою вони хочуть її бачити. Багато що потім може стати між ними й церквою, але ніщо не перевищить її. Величною і довершеною, із суворо, але й підбадьорливо зведеним угору пальцем постає вона перед кон-фірмантом, юнаком, який щойно обрав свій шлях, мужньою і дужою перед людьми, яких гнітить горе, просторою та доброю перед старими, що їх уже втомило життя. Під час служби до церкви приносять дітей, а відомо, що ніщо не викликає такого врочистого настрою, як цей обряд.

Тому не можна описувати норвезьких селян — чи то добрих, чи зіпсованих, — не згадавши про їхні стосунки з церквою. Такий опис може здатися одноманітним, але нічого не вдієш, одноманітним може здатися кожен опис життя норвезького села, а не тільки відвідин церкви, про які зараз буде мова.

Турб’єрн радів, що йде до церкви, радів, що стільки всього бачить, його чарував барвистий натовп біля неї і вражала врочиста тиша всередині перед службою. І хоч сам він не здогадався схилити голову під час молитви, проте, помітивши навколо схилені голови, зробив те саме. Почався спів, усі одностайно приєдналися до нього, і Турб’єрн навіть трохи злякався. Та поступово він піддався чарам того співу і аж здригнувся, мов уві сні, коли дверці їхньої лавки тихо відчинились і хтось сів біля них. Після закінчення співу батько потиснув тому чоловікові руку й спитав:

— Як справи на Сульбакені?

Турб’єрн підвів очі на сусіда, та хоч як він придивлявся, а не помітив у ньому нічого чаклунського. То був високий русявий чоловік з ласкавим обличчям, великими блакитними очима й великим лобом. Він усміхався, коли до нього зверталися, на всі Семунові слова відповідав «так», але сам говорив мало.

— Он там сидить Сюневе, бачиш? — мовив батько, нахиляючись до Турб’єрна.

Він посадовив його на коліна й показав на лавку в жіночій половині. Там стояла навколішки дівчинка й дивилася на нього через поруччя. Вона була ще біліша за свого батька, таких білих кіс Турб’єрн зроду не бачив. її шапочка була перев’язана червоною стрічкою, а з-під шапочки вибивалися біленькі кучері. Дивлячись на нього, дівчинка всміхалась, і якийсь час він бачив тільки її білі зуби. В одній руці вона тримала блискучий молитовник, а в другій — згорнену жовто-червону шовкову хусточку й розважалася тим, що тріпала хусточкою по молитовникові. Що довше Турб’єрн дивився на неї, то дужче вона всміхалася, і йому закортіло так само стати навколішки. Дівчинка'кивнула йому головою. Він хвилину поважно дивився на неї, тоді теж кивнув головою. Вона всміхнулася й знов кивнула. Він відповів їй, потім ще раз і ще. Вона всміхалась, але більше не кивала головою. Проте він не зводив з неї погляду, і нарешті вона знов кивнула.

— Я також хочу подивитись! — почув він позад себе голос, і хтось потяг його- за ноги додолу так, що він мало не впав.

То виявився малий опецькуватий хлопець, який тепер сам сміливо видряпався на його місце. В нього був русявий, неслухняний чуб і кирпатий ніс. Турб’єрн навчився в Аслака, що робити із задерикуватими хлопцями, які чіплятимуться до нього в школі або в церкві,— він ущипнув нахабу за стегно. Хлопець мало не зойкнув з болю, але стримався і, спритно зіскочивши з лавки, схопив Турб’єрна за вуха. Той учепився розбишаці в чуба, звалив його додолу й сів на нього верхи. Хлопець і далі мовчав, але вкусив Турб’єрна за ногу Тоді Турб’єрн відштовхнув його від себе й притис обличчям до підлоги. Тієї хвилини його самого хтось схопив за комір і підняв угору, наче в’язку соломи. То батько посадив його собі на коліна.

— Якби ми були не в церкві, ти б зараз дістав прочуханки! — прошепотів він синові на вухо і так стиснув його за руку, що біль відбився аж у нозі.

Турб’єрн згадав про Сюневе і глянув у її бік. Вона й досі стояла на лавці, але була така налякана й розгублена, що він почав здогадуватись, як негарно повівся. Помітивши, що він дивиться на неї, дівчинка злізла з лавки і більше не показувалась.

З’явився паламар, потім пастор. Турб’єрнові було на кого дивитися й кого слухати. Потім вони вийшли, з’явилися вдруге, а він усе ще сидів у батька на колінах і думав, коли Сюневе знов вилізе на лавку. Хлопець, що стягнув його з лавки, сидів тепер долі, на дошці для ніг, і щоразу, коли він хотів підвестися, якийсь дід штовхав його назад. Той дід дрімав, але відразу прокидався, як малий шибеник пробував устати. «Невже вона більше не вигляне?» — думав Турб’єрн. Кожна червона стрічка нагадувала йому про ту, що була на шапочці в Сюневе, а кожен образ у старій церкві здавався йому таким, як сама дівчина, або навіть ледь гіршим. О, нарешті Сюневе висунула голову! Та тільки-но вона побачила, що Турб’єрн дивиться на неї, відразу ж споважніла і сховалася.

Ще раз з’явився паламар, а за ним пастор, задзвонив дзвін, і люди почали підводитися з місць. Батько знов спокійно завів мову з русявим чоловіком, і вони обидва підійшли до лавок, де сиділи жінки. Ті вже також підвелися. Першою вийшла білява, маленька на зріст, бліда жінка, що теж усміхалася, тільки не так лагідно, як її чоловік. Вона вела за руку Сюневе. Турб’єрн відразу кинувся до неї, та дівчинка відсахнулась від нього й сховалася за материну спідницю.

— Не займай мене! — сказала вона.

— Він, певне, ще ніколи не був у церкві? — спитала білява жінка й погладила Турб’єрна по голові.

— Не був і з першого ж разу почав битися, — сказав Семун.

Турб’єрн засоромлено глянув на біляву жінку, тоді на Сюневе, що стала ще неприступніша. Вони гуртом вийшли з церкви. Дорослі розмовляли, а Турб’єрн ішов за Сюневе, яка горнулась до матері щоразу, коли він пробував підступити до неї ближче. Хлопця, що зачепив його в церкві, Турб’єрн більше не бачив. Надворі дорослі спинились поговорити. Турб’єрн почув кілька разів ім’я Аслака і, злякавшись, що можуть згадати й про нього, відійшов убік.

— Тобі цього не треба слухати, — сказала мати Сюневе дочці.— Відійди трохи, доню, чуєш?

Сюневе неохоче відступила від матері. Тоді Турб’єрн підійшов до неї і почав її розглядати. Вона також дивилася на нього. Вони довго стояли так і тільки дивились одне на одного. Нарешті Сюневе сказала:

— Пхе!

— Чого ти пхекаєш? — спитав Турб’єрн.

— Пхе, — ще раз мовила вона. — Пхе, як тобі не соромно!

— А що я таке зробив?

— Ти бився в церкві, коли правили службу, пхе!

— Так, але це було давно.

Відповідь спантеличила дівчину. Трохи подумавши, вона спитала:

— Це тебе звуть Турб’єрн Гранлієн?

— Так. А тебе Сюневе Сульбакен?

— Так… Мені завжди казали, що ти гарний хлопчик.

— Ні, це неправда. Я в нас найгірший, — відповів Турб’єрн.

— Світ не чув такого! — вигукнула Сюневе й плеснула в долоні.— Мамо, мамо, він каже…

— Тихо, не заважай! — гримнула на неї мати.

Сюневе зупинилася, втупила в матір великі

сині очі, тоді повернулась і поволі пішла назад до Турб’єрна.

— Мені завжди казали, що ти слухняна дівчинка, — мовив він.

— Так, часом буваю слухняна, як почитаю Біблію, — відповіла вона.

— А це правда, що у вас повно русалок, тролів і всякої іншої погані? — спитав він, узявши руки в боки, як колись Аслак.

— Мамо, мамо! Знаєте, що він каже? Він каже…

— Дай мені спокій, чуєш! І не підходь, поки я тебе не покличу!

І Сюневе знов довелося вернутись до Турб’єрна. Вона взяла ріжок хусточки в рот, стиснула його зубами й сердито шарпнула.

— А правда, що у вас на Сульбакені кожної ночі грає музика?

— Неправда.

— То ти ніколи не бачила троля?

— Не бачила.

— їй-богу?..

— Пхе, не кажи такого!

— Пусте, нічого не станеться, — заспокоїв він дівчину і чвиркнув крізь зуби, щоб показати, як він далеко вміє плювати.

— Ти попадеш у пекло, ось побачиш! — мовила Сюневе.

— Ти так гадаєш? — спитав він уже не так задерикувато, бо досі думав, що йому загрожує тільки прочуханка, а батько був далеко.

— А хто у вас найдужчий? — спитав він, зсунувши шапку набакир.

— Не знаю.

— А в нас тато, він такий дужий, що якось налупцював Аслака, а той страх який дужий.

— Ага.

— Він раз узяв і підняв коня.

— Коня?

— Так, він сам мені розповідав.

Це, звичайно, переконало Сюневе.

— А хто такий Аслак? — спитала вона.

— Один поганий хлопець. Мій тато набив його так, як ще ніхто нікого не бив.

— То у вас у Гранлієні б’ються?

— Часом б’ються… А у вас хіба ні?

— Ні, ніколи.

— А що ж ви робите?

— Мама варить їсти, плете і шиє. Карі теж, але не так гарно, як мама, бо вона ледача. Ранді обходить худобу, тато і хлопці їздять у поле або роблять щось удома.

Таке пояснення його вдовольнило.

— А ввечері ми читаємо і співаємо, — повела далі Сюневе, — і в неділю також.

— Усі гуртом?

— Так.

— Ото нудота…

— Нудота? Мамо, він каже… — Вона затну-лася, згадавши, що мати звеліла їй не підходити до неї.— А я маю багато овець, — натомість похвалилась вона.

— Ти диви!

— Так, і в трьох буде взимку по ягняті, а в однієї, напевне, двоє.

— То в тебе є свої вівці?

— Є. І корови, й свині є. А в тебе немає?

— Немає.

— Приходь до нас, я дам тобі ягня. І ти також матимеш потім багато овець.

— От було б гарно!

Діти помовчали. Потім Турб’єрн спитав:

— А Інгрід ти даси ягня?

— Якій Інгрід?

— Ти не знаєш Інгрід? Маленької Інгрід?

Ні, Сюневе не знала її.

— Вона менша за тебе?

— Певне. Така, як ти.

— О, то візьми її з собою, добре?

Турб’єрн пообіцяв, що візьме.

— Я тобі дам ягня, а їй порося, гаразд?

Хлопець погодився, що так буде найкраще. Потім вони почали згадувати спільних знайомих, але їх виявилось небагато. Тим часом їхні батьки набалакались, і всі пішли додому.

Уночі Турб’єрнові приснився Сульбакен. Там паслося багато білих ягнят, а між ними ходила білява дівчинка з червоною стрічкою на шапочці. Вони з Інгрід щодня заводили мову про свої майбутні відвідини Сульбакена. У своїй уяві вони вже пасли й доглядали стільки ягнят і поросят, що не могли дати з ними ладу. І ніяк не могли збагнути, чому їм не дозволяють піти на Сульбакен.

— Аякже, так зразу й бігти, тому що вас запросила дитина, — казала мати. — Ви чули, щоб хтось так робив?

— Почекай до неділі, тоді побачимо, — втішав сестру Турб’єрн.

Настала неділя.

— Ти великий хвалько, а ще кажеш неправду й лаєшся, — мовила йому Сюневе. — І тобі не дозволять ходити до нас, поки ти не станеш кращий.

— Хто тобі казав таке? — вражено спитав Турб’єрн.

— Мама.

Інгрід не могла дочекатися, поки Турб’єрн вернеться з церкви. Він розповів про все їй і матері.

— От бачиш! — сказала мати.

Інгрід промовчала. Але після цього вони обидві спиняли його, коли він починав лаятись або хвалитися. А якось вони з Інгрід навіть затіяли бійку через те, що не могли дійти згоди, лайливий чи ні вислів «собача віра», і сестрі добре перепало від Турб’єрна. А потім він цілий день проказував цей вислів до речі й не до речі. Ввечері Турб’єрна почув батько.

— Зараз буде тобі собача віра! — сказав він і дав синові такого ляпаса, що той аж упав.

Турб’єрнові було соромно перед Інгрід, але за хвилину вона сама підійшла й погладила його по щоці.

Минуло кілька місяців, і нарешті діти пішли до Сульбакена. Потім Сюневе прийшла до них, а Турб’єрн з Інгрід знову побували в неї, і відтоді вони почали часто зустрічатися. Турб’єрн і Сюневе навчалися в одній школі і змагались між собою. Проте хлопець був здібніший і став таким добрим учнем, що пастор звернув на нього увагу. Зате Інгрід училась гірше, і вони обоє їй допомагали. Скоро Інгрід і Сюневе стали нерозлучні, їх навіть почали прозивати білими куріпками, бо вони завжди ходили разом і обидві мали дуже русяві коси.

Бувало, що Сюневе сердилася на Турб’єрна, бо через свою запальну вдачу він ледь що затівав бійку. Тоді Інгрід мирила їх, і вони залишались друзями. Та коли про бійку дізнавалася мати Сюневе, то не дозволяла хлопцеві приходити на Сульбакен тиждень або й два. Сему-нові про це ніколи не казали.

— Він надто суворий до хлопця, — боронила сина Інгеб’єрг і наказувала всім мовчати.

Коли діти підросли, то всі троє покращали, кожне по-своєму. Сюневе стала високою стрункою дівчиною із золотавими косами, ніжним, прекрасним обличчям і спокійними блакитними очима. Розмовляючи з кимось, вона всміхалася, і люди казали, що її усмішка приносить щастя. Інгрід була нижча за неї, повніша, мала ще біліші коси й миле кругле личко. Турб’єрн був середнього зросту, але дуже гарної статури, темночубий, синьоокий, сильний, з різко окресленим обличчям. Запалившись, він, бувало, казав, що вміє читати й писати краще за вчителя і в долині не боїться нікого. «Крім батька», — додавав він подумки.

Турб’єрнові кортіло швидше конфірмуватися, але ніяк не виходило.

— Некомфірмований — ти ще дитина, і мені легше з тобою впоратися, — казав батько.

І так сталося, що Сюневе й Інгрід перші пішли до пастора. Сюневе також конфірмувалася пізно, їй уже минуло п’ятнадцять років.

— Ніхто не знає, коли він готовий дати обітницю богові,— завжди казала її мати; батько, Гутторм Сульбакен, погоджувався з нею.

Не дивно, що до них почали навідуватись сватальники: один — син господаря, про якого йшла дуже добра слава, а другий — їхній багатий сусід.

— Що ви надумали, вона ще навіть не конфірмувалась, — казала мати.

— Гм, треба, мабуть, уже послати її на конфірмацію, — додавав батько.

Та сама Сюневе нічого про це не знала.

Пасторова дружина й дочки так полюбили Сюневе, що часто запрошували її до себе в кімнату, коли вона приходила готуватися до конфірмації. Інгрід і Турб’єрн залишалися надворі серед інших учнів. Якось один із хлопців спитав його:

— Чому ти не пішов із нею? Ось побачиш, що її в тебе відіб’ють!

Хлопець дістав за свої слова синця під око, але відтоді товариші не поминали нагоди подражнити Турб’єрна його почуттями до Сюневе, і ніщо так не сердило його, як ті їхні жарти. Через це одного разу в лісі неподалік від пасторського дому дійшло до запеклої бійки. Турб’єрнові довелось змагатися з цілим гуртом хлопців. Дівчата пішли вперед, розборонити забіяк було нікому, і вони билися все завзятіше. Турб’єрн не хотів здаватись, а супротивників було багато, він захищався від них як тільки міг, про що свідчили потім синці від його ударів. Але причина бійки скоро виявилась, і в селі пішли розмови.

У неділю Турб’єрн не схотів іти до церкви. А ще через день, як знов надійшла черга збиратися в пастора, він прикинувся хворим. Інгрід пішла сама. Коли вона повернулася, він спитав, що сказала Сюневе.

— Нічого, — відповіла сестра.

Коли він знов прийшов до пастора, йому здалося, що всі учні дивляться на нього, а дехто з хлопців навіть нишком хихоче. Сюневе прийшла пізніше за них і пробула в пасторових дочок ще довше, ніж завжди. Турб’єрн боявся, що пастор сваритиме його, та швидко переконався, що в селі про його бійку не знали тільки двоє людей: його батько й пастор. Слава богу й за те. Але як підійти до Сюневе й заговорити з нею, він не знав, уперше йому не хотілося звертатись по допомогу до Інгрід. Пастор скінчив опитувати учнів, і Сюневе знов зайшла до його дочок. Турб’єрн почекав на подвір’ї, поки там ще були інші учні, але врешті йому довелось піти. Інгрід пішла додому одна з перших.

Другого разу Сюневе з’явилась до пастора раніше за всіх і перед навчанням вийшла прогулятися в садку з пасторовими дочками і якимось юнаком. Дівчата викопували квітки й давали їх Сюневе, а юнак їм допомагав. Турб’єрн стояв серед учнів і все це бачив. Пасторові дочки пояснювали Сюневе, як треба садити квітки, і говорили вони так голосно, що всім учням було чутно. Сюневе пообіцяла все робити так, як вони казали.

— Тільки сама ти не впораєшся, — зауважив юнак, і Турб’єрн запам’ятав його слова.

Коли Сюневе вернулася до учнів, ті почали дивитися на неї ще шанобливіше, ніж звичайно. Але вона зразу ж підійшла до Інгрід, ласкаво привіталася з нею і відвела її вбік. Вони посідали на моріжку й почали про щось розмовляти, бо давно не були разом. А Турб’єрн і далі стояв у гурті й дивився на чудові заморські квітки Сюневе.

Цього разу Сюневе пішла додому разом з усіма.

— Дай я понесу твої квітки, — запропонував Турб’єрн.

— Добре, понеси, — ласкаво відповіла дівчина, проте не глянула на нього.

Вона взяла Інгрід під руку й пішла з нею попереду. Біля Сульбакена дівчата зупинились, і Сюневе попрощалася з Інгрід.

— Далі я сама понесу, вже недалеко, — мовила вона і взяла кошика, якого Турб’єрн поставив на землю.

Дорогою він весь час думав про те, як би запропонувати Сюневе свої послуги, але так і не зважився. Тепер вона взяла кошика і швидко пішла геть. А він і далі думав про ті квітки. Як би їх посадити?

— Про що ви розмовляли? — спитав він Інгрід.

— Так, ні про що, — відповіла сестра.

Коли всі полягали спати, Турб’єрн тихенько одягся і вийшов надвір. Був тихий вечір, тихий і лагідний. Небо запинали сіруваті легенькі хмари. Подекуди та запона рвалась, і здавалося, ніби крізь прогалину хтось дивиться синім оком. На хуторі й на дорозі нікого не було видно, лише в траві сюрчали коники та перегукувались перепелиці. У Турб’єрна було таке враження, що за ним іде цілий почет якихось співаків, хоч він нікого й не бачив. Ліс скидався на море туману, знизу блакитне, а вгорі дедалі темніше. Але й з того туману долинало то кльочення тетеруків, то пронизливий крик сови, та ще водоспад гучніше, ніж удень, співав свою прадавню сувору пісню, бо тепер усе затихло і слухало тільки її.

Турб’єрн глянув на Сульбакен і рушив до нього. Він ішов навпростець, не тримаючись стежки, і скоро досяг невеличкого квітника Сюневе, якраз під вікном горішньої кімнатки, де вона спала. Він оглянувся довкола й прислухався, але скрізь було тихо. Тоді почав шукати якогось знаряддя і скоро знайшов лопату й граблі. Квітник уже був скраю трохи скопаний і на ньому посаджено дві квітки, — мабуть, щоб подивитись, чи вони приймуться.

«Вона, бідолашна, стомилася, тому так мало скопала. Тут треба чоловічої сили», — міркував Турб’єрн, беручись за лопату. Спати йому зовсім не хотілося, і ще ніколи праця не здавалася такою легкою. Турб’єрн добре запам’ятав, як треба садити квітки, пам’ятав також, як вони були висаджені в пасторовому квітнику, і все робив так само. Ніч- минула, а він навіть не помітив. Майже не відпочиваючи, він перекопав весь квітник, висадив усі принесені квітки й попересаджував ті, що вже там росли, щоб було краще. Часом він кидав оком на вікно, чи, бува, ніхто його не бачить. Та нікого не було видно, і скрізь панувала тиша, навіть собаки не гавкали. Аж ось заспівав півень і збудив пташок у лісі. Одна за одною вони завели свою пісню, вітаючи ранок.

Вирівнюючи землю навколо квіток, Турб’єрн згадав Аслакові розповіді про тролів і гномів на Сульбакені, в які він колись вірив. «Може, Сюневе подумає, що це вони скопали грядку?»— усміхнувся він, поглядаючи на її вікно. Уже був білий день і пташки співали, аж виляски йшли, коли Турб’єрн скінчив свою роботу, переліз через огорожу і швидко подався додому. Хай ніхто не знає, що він не спав, а садив квітки Сюневе на Сульбакені.

Розділ третій

Невдовзі по селі пішли різні чутки, але ніхто нічого не знав напевне. Після того, як Турб’єрн і Сюневе конфірмувалися, його ніколи не бачили на Сульбакені, і це найбільше всіх дивувало. Лише Інгрід бувала там часто, вони ходили з Сюневе разом гуляти до лісу.

— Не сидіть там довго! — гукала їм навздогін мати.

— Ні, ми скоро! — відповідала Сюневе й поверталась додому аж надвечір.

Обидва женихи з’явилися знов.

— Нехай вона сама вибирає собі пару, — сказала мати, і батько погодився з нею.

Та коли женихи звернулися до Сюневе, дівчина відмовила і тому, й тому. Потім до неї сваталися ще й інші хлопці, та жодному не пощастило на Сульбакені.

Одного разу, коли Сюневе з матір’ю мили посуд від молока, мати спитала, хто ж їй усе-таки подобається. Запитання захопило дівчину зненацька, і вона почервоніла.

— Може, ти вже дала комусь слово?

Мати суворо глянула на дочку.

— Ні,— швидко відповіла Сюневе.

Більше вони про це не розмовляли.

Сюневе була найкраща дівчина в околиці, тому на неї всі дивились, коли вона йшла до церкви, — а її тільки в церкві й можна було побачити, на танці або на якісь інші розваги вона не ходила, бо її батьки належали до гаугіанців. У церкві Турб’єрн і далі сидів навпроти неї, але ніхто не бачив, щоб вони колись розмовляли одне з одним. Та однаково люди вважали, що між ними щось є. А оскільки вони ставилися одне до одного не так, як інші закохані в їхній долині, про них не переставали говорити.

Турб’єрна в селі не дуже любили. Він сам відчував це і в товаристві — на танцях чи на весіллі — поводився зарозуміло, інколи навіть заводив з кимось бійку. Та охочих битися з ним ставало дедалі менше, бо хлопці один за одним пізнавали на собі його важкий кулак, тому Турб’єрн зарані почав звикати до думки, що йому ніхто не зважиться стати поперек дороги.

— Ти надто покладаєшся на свої руки, — сказав йому якось батько. — Але не забувай, що мої руки, мабуть, поки що дужчі за твої!

Минула осінь і зима, настала весна, а люди все ще не знали нічого певного. В околиці ходило стільки чуток про те, як Сюневе відмовляє женихам, що, врешті, до неї майже перестали свататися. З Інгрід Сюневе й далі була нерозлучна. Цього року вони обидві мали літувати в горах, бо частину Гранлієнових полонин відкупив батько Сюневе. Тепер там у лісі виспівував Турб’єрн — лагодив гірську хижу для дівчат.

Був чудовий день, сонце хилилось до заходу, коли він скінчив свою роботу й сів відпочити. Думалось йому про всяке, а найбільше про ті розмови, що кружляли по селу. Він ліг горілиць на червонясто-бурий ялівець, заклав руки під голову й задивився в небо, що яскраво синіло крізь густе віття дерев. Зелене листя й глиця розливалися по ньому мерехтливим потоком, а темне гілля відбивалось химерним візерунком. Коли вітер відхиляв якийсь листок, через отвір прозирав клаптик небесної блакиті, а там, де верхів’я дерев не торкалося одне одного, вона лилася широкою річкою з покрученими звивистими берегами. Ця картина так заполонила Турб’єрна, що прогнала йому з голови всі інші думки.

…Береза тисячею очей усміхалась ялині, а мовчазна, пихата сосна сердито наїжачувала голки, бо повітря дедалі теплішало, молоді деревця прокидалися від сну, гналися вгору і своїм свіжим листям лоскотали їй у носі.

— Цікаво, де ви були взимку? — питала сосна, обмахуючись гіллям, і від нестерпної спеки пітніла живицею. — Це вже казна-що! Така далека північ і така спекота! Тьху!

Одна стара сива сосна поблизу здіймалася над усіма деревами, а однаково могла опустити лапату гілляку майже прямовисно донизу й посмикати за чуба зухвалого кленка — так грізно, що в нього зі страху починали тремтіти жижки. В тієї грубезної сосни люди весь час обрубували гілля, поки їй набридло і вона погналася вгору так, що тоненька ялинка поряд із нею злякано спитала, чи вона, бува, не забула про зимові вітри.

— Чи я про них не забула? — перепитала сосна і з допомогою північного вітру так відшмагала ялинку по вухах, що та мало не вклякла.

Понура велетенська сосна міцно вчепилася в землю, її пальці виглядали з моху на шість ліктів від стовбура і ще й там були грубші за стовбур верби від самого низу, де він був най-грубший, про що верба засоромлено прошепотіла ввечері хмелеві, який закохано повився навколо неї. Густо вкрита голками сосна відчувала свою силу і, коли приходили люди, махала на вітрі гіллям, немов казала:

— Обрубайте мене, якщо досягнете!

— Ні, вони не досягнуть! — сказав орел і зласкавився сісти на сосну. Він з гідністю склав крила й заходився зчищати з пір’я кров якогось нікчемного ягняти. — Мабуть, запрошу свою королеву оселитися тут, серед твого гілля. їй треба знести кілька яєць, — додав він тихіше, дивлячись на свої голі ноги, і раптом зніяковів, бо його заполонили солодкі спогади про ті весняні дні, коли він п’янів від першого сонячного тепла.

Та скоро він знов підняв голову і глянув з-під навислих брів на темні скелі, чи не летить звідти його королева, адже їй важко носити яйце, треба його десь знести. Орел знявся вгору, скоро сосна побачила високо в чистій блакиті неба врівні з найвищими гірськими вершинами подружжя орлів, що ширяло там, обмірковуючи свої хатні справи. І сосна, ніде правди діти, трохи занепокоїлась, бо хоч як вона пишалася собою, а ще більше було б чого пишатися, якби її віття заколисувало орлину родину. Та ось орел з орлицею завернули в бік сосни й сіли просто на неї. Не гаючи часу на розмови, вони заходилися зносити хмиз на гніздо. А сосна ще ширше розгорнула гілля — адже тепер уже ніхто не стане на нього важитися.

Невдовзі весь ліс зашелестів про те, якої шани доскочила стара сосна. Над озерцем, віддзеркалюючись у воді, стояла гарненька берізка. Вона вважала, що має право чекати взаємності від попелястого чабаника, бо він не раз дрімав після обіду на її вітах. Вона огортала його пахощами своїх сережок, приклеювала дрібних комашок до листочків, щоб чабаникові легше було їх ловити, а в спеку навіть звивала для нього з гіллячок піддашок, покритий зеленим листям. І чабаник справді хотів уже оселитися тут на літо, аж ось на тобі — на сосні розташувався орел! Лихо, та й годі. Бідолаха побачив, що йому доведеться шукати нового житла. Він прощебетав березі зворушливу прощальну пісню, але тихенько, щоб не почув страшний сусід.

Стривожилася і зграйка горобців у вільшині. Вони вели таке розпусне, галасливе життя, що дрізд на ясені недалеко від них ніколи не міг вчасно заснути і не раз лаяв їх, аж ліс шумів. Поважний дятел із сусіднього дерева, бувало, так реготав, коли чув його лайку, що якось мало не впав на землю. Та ось на сосні з’явилися орли і дрізд, горобці та дятел, усе птаство, що жило на деревах і в кущах, перелякано кинулось хто куди. А дрізд, тікаючи, присягався, що тепер вибере собі житло якнайдалі від горобців.

Хоч як весело світило сонце, ліс стояв порожній і зажурений. Раділа тільки стара сосна, але хіба цього досить? Щоразу, коли налітав північний вітер, ліс боязко хилився, лише стара сосна відбивалась від нього могутнім гіллям, і орел кружляв над нею спокійно і плавно, наче то був не навальний шквал, а легенький подмух, що доносив пахощі живиці.

Разом зі старою сосною тішився і весь її рід. Сосни не думали про те, що цього року жодна пташка не помостить на них гнізда, а гукали своє:

— Геть звідси, голото! Ми всі одного роду!

— Он де ти! Про що це ти думаєш? — зненацька почув Турб’єрн сестрин голос.

Інгрід розсунула кущі і, сміючись, підійшла до нього. Він підвівся.

— Ет, усяке лізе в голову, — відповів він, задерикувато дивлячись не на сестру, а на дерева в неї над головою. — А втім, скажу: про мене в селі надто багато говорять, — додав він, струшуючи з себе глицю.

— Чого тебе завжди так зачіпає людський поговір?

— Сам добре не знаю… але… все-таки люди ще ніколи не говорили про мене того, чого б я не хотів зробити, якщо вже не зробив.

— Це щось страшне, Турб’єрне!

— Знаю, що страшне, — мовив він і, подумавши, додав — Але це правда.

Інгрід сіла на траву, а він і далі стояв, дивлячись кудись поперед себе.

— Мені не важко стати таким, як вони хочуть, та хай би краще дали мені спокій.

— А все-таки ти сам винен.

— Може, але й вони також винні… Я вже сказав, нехай дадуть мені спокій! — майже крикнув Турб’єрн, дивлячись на орла, що ширяв над ними.

— Що з тобою, Турб’єрне? — прошепотіла Інгрід.

Він обернувсь до неї і всміхнувся.

— Нічого. Просто всяке лізе в голову, я вже казав. Ти сьогодні бачилася з Сюневе?

— Так, вона вже перебралась на полонину.

— Сьогодні?

— Так.

— Із сульбакенською чередою?

— Так.

— Тра-ля-ля!

Сонце сипле золото над гаєм.

Трум-тум-тум!

Чи не там любов моя гуляє?

Трум-тум-тум, тум-тум!

Пташка у гніздечку злякано здригнулась,

Сонце каже щось чи їй причулось?

— Завтра й ми виганяємо худобу, — сказала Інгрід, щоб звернути його думки в інший бік.

— Я пожену череду, — сказав Турб’єрн.

— Ні, тато сам хоче гнати.

— Он як! — протягло мовив Турб’єрн і замовк.

— Він питав сьогодні про тебе, — знов озвалася сестра.

— Справді? — Турб’єрн зрізав ножиком гіллячку й почав обстругувати з неї кору.

— Аби ти частіше розмовляв з татом, — лагідно сказала сестра. Потім додала — Він тебе дуже любить.

— Може, й любить, — погодився брат.

— Він часто говорить про тебе, коли тебе немає.

— Зате рідко озивається, коли я є.

— Ти сам винен.

— Може, й винен.

— Не кажи так, Турб’єрне. Ти ж бо сам знаєш, чого тато сердиться на тебе.

— А чого?

— Сказати тобі?

— Що ти мені можеш сказати, Інгрід? Ти знаєш те, що й я.

— Так. А все одно скажу: ти надто багато собі дозволяєш. А тобі відомо, що тато цього не любить.

— Не в тім річ. Він хотів би тримати мене, як дитину, за руку.

— А як же інакше, коли ти з усіма б’єшся?

— По-твоєму, хай люди роблять і говорять усе, що їм заманеться, а я маю терпіти?

— Ні, але ти міг би часом і зійти комусь із дороги. Тато ніколи ні з ким не бився, і його в селі шанують.

— До нього, напевне, так не чіплялися, як до мене.

Інгрід помовчала, потім оглянулась і мовила:

— Може, не варто знов повертатися до цього, але я таки скажу тобі: не ходи туди, де бувають твої вороги.

— Ні, саме туди я піду! Недарма мене звуть Турб’єрном Гранлієном.

Він обстругав гіллячку й розколов її навпіл. Інгрід сиділа й дивилася на нього. Нарешті вона нерішуче спитала:

— Ти знаєш, що Кнут Нордгауг приїхав додому на сестрине весілля?

— Знаю.

Сестра підвела на нього очі й докірливо мовила:

— Ох, Турб’єрне, Турб’єрне!

— То що, по-твоєму, хай ще нахабніше стає між мною і кимось?

— Він не стає між вами. Принаймні стає не більше, ніж хтось хоче того.

— Ніхто не знає, хто чого хоче.

— О, ти добре знаєш!

— В кожному разі, сама вона нічого не каже.

— Як тобі не соромно!

Інгрід сердито глянула на брата, встала й озирнулася назад. Турб’єрн кинув гіллячку, сховав ножика в чохлик і обернувся до сестри.

— Слухай, мені вже все це остогидло. Люди перетирають на зубах її і мене тому, що ми не на очах. А з другого боку… я ніколи не буваю на Сульбакені, бо не подобаюся, бачите, її батькам. Мені не можна заходити до неї, як інші хлопці заходять до своїх дівчат, адже Сюневе в нас майже свята!

— Турб’єрне! — стривожено вигукнула Інгрід, та він ніби не чув її.

— Тато не хоче замовити за мене слово, каже: «Заслужи її, то й матимеш». Балаканина, сама балаканина. І що я можу на це відповісти? Я навіть не знаю, чи вона справді…

Інгрід кинулась на брата і, озираючись назад, затулила йому рота долонею. Тієї миті кущі знов розхилились, і з них вийшла висока, струнка, рум’яна дівчина. То була Сюневе.

— Добрий вечір! — привіталась вона.

Інгрід глянула на брата так, ніби хотіла сказати: «От бачиш!» У його очах теж світився докір: «Навіщо ти це влаштувала?» На Сюневе їм було соромно дивитись.

— Я на хвилину сяду біля вас, бо дуже сьогодні набігалась, — сказала Сюневе й опустилася на траву.

Турб’єрн повернув голову, наче хотів подивитись, чи там, де вона сіла, не мокро. А Інгрід глянула в бік Гранлієна й раптом крикнула:

— Ой-ой, Красуля знов відв’язалась і пішла на оране! Ох і шкідлива ж! І Лиска за нею! Терпцю вже з ними немає. Добре, що ми скоро будемо на полонині!

Вона помчала вниз, навіть не попрощавшись. Сюневе відразу підвелася.

— Ти вже йдеш? — спитав Турб’єрн.

— Іду, — відповіла дівчина, але не зрушила з місця.

— Побудь трохи, — попросив він, не дивлячись на неї.

— Іншим разом, — тихо відповіла вона.

— Може, доведеться довго чекати.

Сюневе звела на нього очі, він також глянув на неї, і обоє надовго замовкли.

— Може, сядеш? — трохи збентежено озвався нарешті він.

— Ні,— відповіла дівчина, залишаючись стояти.

Турб’єрн відчув, що в ньому наростає злість, та враз сталося те, чого він не сподівався: Сюневе ступила крок до нього, нахилилася, зазирнула йому в вічі і, всміхаючись, спитала:

— Ти сердишся на мене?

Турб’єрн побачив в очах у неї сльози.

— Ні,— відповів він і почервонів як буряк. Він простяг їй руку, але вона через сльози не

помітила цього. Він опустив руку і спитав:

— То ти все чула?

— Чула, — відповіла Сюневе, знов глянула на нього й усміхнулась, але очі її ще більше наповнились сльозами. Турб’єрн не знав, що йому робити.

— Я, мабуть, говорив дурниці,— вихопилось у нього.

Голос у нього був дуже лагідний. Сюневе опустила очі й ледь відвернулася.

— Не балакай про те, чого не знаєш, — мовила вона тремтячим голосом.

Турб’єрн зовсім розгубився. Він раптом відчув себе малим, безпорадним хлопцем і, не знайшовши інших слів, сказав:

— Пробач мені.

Тепер Сюневе остаточно розплакалась. Турб’єрн більше не міг витримати. Він підступив до дівчини, обняв її, нахилився й спитав:

— Ти теж кохаєш мене, Сюневе?

— Так, — схлипуючи, відповіла вона.

— І через це мучишся?

Вона промовчала.

— Через це, кажи?

Вона заплакала ще дужче й спробувала звільнитися з його обіймів.

— Сюневе! — мовив він і ще міцніше пригорнув її.

Вона притулилась до нього, гірко плачучи.

— Давай трохи побалакаємо, — попросив він, садовлячи її на траву і сам сідаючи поруч.

Вона витерла сльози й спробувала всміхнутися, але не змогла. Турб’єрн узяв її за руку й зазирнув їй у вічі.

— Сюневе, кохана, чого мені не можна ходити на Сульбакен?

Вона не відповіла йому.

— Ти ніколи не просила за мене батьків?

Сюневе знов нічого не відповіла.

— Чому не просила? — спитав він і за руку притяг її ближче до себе.

— Не зважувалась, — тихо відповіла вона.

Турб’єрн спохмурнів, підігнув одну ногу, сперся ліктем на коліно й опустив голову на руку.

— Якщо так, то я, певне, ніколи не прийду на Сульбакен, — нарешті сказав він.

Замість відповіді Сюневе почала скубти ялівець.

— Ну так… я робив багато такого, чого… не повинен був робити. Але можна було б і до мене поставитись поблажливіше… Я непоганий. — Він помовчав і повів далі:— Я ж іще зовсім молодий… маю всього двадцять років… і я… — Він ніяк не міг докінчити своєї думки. — Але той, хто мене справді любить, — почав він наново, — той повинен… — Він збентежився й замовк. І раптом почув біля себе її глухий голос:

— Не кажи так… ти не знаєш, як я… Я не можу про це сказати навіть Інгрід… — Сюневе знов заплакала. — Мені так тяжко!

Турб’єрн обняв її і міцно пригорнув до себе.

— Побалакай з батьками, — прошепотів він, — і побачиш, що все буде гаразд.

— Я зроблю так, як ти хочеш, — так само пошепки відповіла вона.

— Як я хочу?

Сюневе обернулася до нього й обняла його за шию.

— Кохай мене так, як я кохаю тебе! — довірливо мовила вона і спробувала всміхнутися.

— А хіба я не кохаю? — тихо й ніжно відповів він.

— Ні, не кохаєш, бо не хочеш послухатись мене. Ти розумієш, що нас могло б поєднати, але не робиш того. А чому не робиш? — Почавши говорити, Сюневе вже не могла стриматись. — Боже мій, якби ти знав, як я чекаю того дня, коли нарешті побачу тебе на Сульбакені! Але весь час чую, що ти поводишся не так, як слід… Від своїх батьків це чую!

І Турб’єрн раптом усе зрозумів. Він уявив собі, як Сюневе ходить по Сульбакені й тужно чекає на ту щасливу мить, коли з чистим сумлінням зможе привести його до своїх батьків. І він сам винен, що та мить ніяк не настане.

— Чому ти мені не сказала цього раніше, Сюневе?

— А хіба я не казала?

— Ні, так, як тепер, не казала.

Сюневе на хвилину задумалась, тоді мовила, від бентеження бгаючи фартушок:

— Це, мабуть, тому, що я… не насмілювалась.

Невже вона боялася його? Ця думка розчулила Турб’єрна, і він раптом поцілував Сюневе — вперше в житті поцілував дівчину.

Поцілунок так приголомшив її, що вона враз перестала плакати й розгублено глянула на нього. Тоді спробувала усміхнутися, але зніяковіла і опустила очі. А коли знов підвела їх, то вже всміхалася всім обличчям. Більше вони нічого не говорили, тільки трималися за руки, проте не зважувалися стиснути їх міцніше. Нарешті Сюневе легенько відсунулась, витерла очі й пригладила коси, що трохи були розкуйовдились. А Турб’єрн дивився на неї і думав про те, що коли вона боязкіша за інших сільських дівчат і хоче, щоб до неї ставились делікатніше, то він так і робитиме.

Турб’єрн провів її до пасовиська, що було недалеко від того місця, де він працював. Він залюбки взяв би її під руку, але його опанувала якась несміливість, страшно було навіть доторкнутися до неї. Вже саме те було дивиною, що він іде поряд із Сюневе. Коли вони розходилися, він сказав:

— Більше ти не почуєш про мене нічого поганого.

Удома він застав батька за роботою — той носив зерно з комори до млина. Все село мололо борошно в гранліенському млині, коли вода в навколишніх річках пересихала. А в Гранлієні її завжди було вдосталь. Мішків було багато, і всі великі, а деякі навіть дуже великі. Неподалік від млина мати й Інгрід прали на річці білизну. Турб’єрн підійшов до батька і взявся за мішок.

— Допомогти вам?

— Не треба, я сам переношу, — відповів Семун, легко завдав мішок на плечі й рушив до млина.

— їх тут на обох нас вистачить, — мовив Турб’єрн, поставив сторч два великі мішки, нахилився й завдав їх собі на спину, тримаючи кожний через плече рукою, а з боків притискаючи ліктями.

На півдорозі він зустрів батька, що йшов по нові мішки. Той швидко глянув на сина, але не сказав нічого. Коли Турб’єрн знов ішов до комори, то зустрів батька з двома ще більшими лантухами. Цього разу Турб’єрн узяв тільки один малий мішок. Коли Семун знов зустрів його, то поглянув на нього уважніше, ніж першого разу. Згодом вийшло так, що вони обидва водночас опинились біля комори.

— Тут був посланець із Нордгауга, — сказав Семун. — Тебе запрошують на весілля в неділю.

Інгрід підвела голову від прання і благально глянула на брата. Так само подивилась на нього й мати.

— Он що, — тільки й мовив Турб’єрн і взяв цього разу два найбільші лантухи з усієї купи.

— Ти підеш? — понуро спитав Семун.

— Ні.

Розділ четвертий

З гранлієнської полонини відкривався чудовий краєвид. Видно було все село — найближче Сульбакен, оточений різнобарвним лісом, а далі інші хутори, до яких також з усіх боків підступав ліс, тому ці зелені сіножаті з будівлями посередині здавались острівцями затишку і щастя, відвойованими в дикої природи. З гран-лієнського пасовиська можна було нарахувати чотирнадцять хуторів, а сам Гранлієн лежав найдалі, видніли тільки його покрівлі. Та однаково дівчата часто дивилися на дим, що здіймався з його димарів.

— Мама вже варить обід, — казала Інгрід. — У нас сьогодні печеня з солоного м’яса.

— Чуєш, чоловіків гукають обідати, — озивалася й Сюневе. — Де ж вони сьогодні працюють?

І дівчата довго дивилися на дим, що шпарко й весело шугав з димарів у чисте, напоєне сонцем небо, потім притомлювався, уповільнював свій лет і розтягався над лісом широкою смугою. Вона ставала дедалі прозоріша, оберталася в тремтливий темний серпанок і, зрештою, зовсім зникала. І, поки дівчата дивилися на хутори, думки їхні снувалися навколо подій, що там відбувались. Сьогодні їхню увагу привертав Нордгауг. Весілля там почалося ще позавчора, але мало тривати шість днів, тому до них раз по раз долинали то постріли, то вигуки.

— Весело їм тепер, — сказала Інгрід.

— А я їм не заздрю, — відповіла Сюневе і взяла в руки плетиво.

— І все-таки приємно було б піти на весілля, — знов мовила Інгрід.

Вона сиділа навпочіпки й не зводила очей із Нордгауга, на подвір’ї якого сновигали люди: одні заходили до хати, інші до повітки, де, мабуть, були накриті столи, декотрі походжали парами, захоплені розмовою.

— їй-богу, не розумію, чого тебе так вабить туди, — сказала Сюневе.

— Я й сама не розумію, — відповіла Інгрід, і далі сидячи навпочіпки. — Мабуть, кортить потанцювати, — за хвилину додала вона.

Сюневе промовчала.

— Ти ніколи не танцювала? — спитала Інгрід.

— Ні.

— Ти також вважаєш, що танцювати гріх?

— Не знаю.

Інгрід згадала, що гаугіанцям суворо заборонено танцювати, й не зважилася спитати, як ставляться до танців батьки Сюневе. Але, видно, думка про це не кидала її, бо за хвилину вона додала:

— Я не бачила кращого танцюриста за Турб’єрна.

— Так, він, мабуть, гарно танцює,— помовчавши, відповіла Сюневе.

— Якби ти його побачила в танці! — вигукнула Інгрід, обернувшись до неї.

Та Сюневе швидко відповіла:

— Я не хочу бачити його в танці.

Інгрід вражено глянула на Сюневе, що, нахилившись над плетивом, рахувала вічка. Раптом вона опустила плетиво на коліна, подивилась кудись удалину й сказала:

— Давно я не була така щаслива, як сьогодні.

— Чого? — спитала Інгрід.

— Того, що він сьогодні не танцює в Норд-гаугів.

Інгрід задумалась.

— Так, не одна дівчина там хотіла б, щоб він прийшов на весілля, — мовила вона.

Сюневе ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але стрималась і знов узялася до плетива.

— Турб’єрн і сам радий був би піти, я певна, — повела далі Інгрід.

Раптом вона похопилася, що ляпнула дурницю, й винувато глянула на Сюневе. Та сиділа червона, мов рожа, і ревно плела своє плетиво. Інгрід пригадала все, що вона тут набалакала, плеснула руками, впала навколішки в траву перед Сюневе, зазирнула їй у вічі. Але Сюневе вперто плела й рахувала свої вічка. Тоді Інгрід засміялася й мовила:

— Скільки вже днів минуло, а ти все щось приховуєш від мене.

— Що ти верзеш! — невпевнено сказала Сюневе й глянула на неї.

— Ти сердишся не тому, що Турб’єрн любить танцювати.

Сюневе мовчала. Інгрід сміялася кожною рисочкою свого личка. Вона обняла товаришку за шию і прошепотіла їй на вухо:

— Ти сердишся тому, що він танцює з іншими, а не з тобою!

— Що ти плещеш! — обурилась Сюневе, випручалась від Інгрід і підвелася.

Інгрід також підвелася й пішла за нею.

— Шкода, Сюневе, що ти не вмієш танцювати, — і далі сміючись, мовила вона. — Ох, як шкода! Стривай, я тебе зараз навчу!

Вона обхопила товаришку за стан.

Що ти хочеш? — мовила Сюневе.

Навчити тебе танцювати, щоб ти не сумувала, коли він танцюватиме з іншими, а не з тобою.

Сюневе засміялася, чи, може, вдала, що їй смішно, і сказала:

— А як нас хтось побачить?

— Оце вже добра відповідь, хоч і дурна, — сказала Інгрід, замугикала якусь мелодію й повела Сюневе в її такт.

— Ні, ні, не треба!

— Ти сама сказала, що давно вже не була така щаслива, як сьогодні. То вчись!

— Хіба в мене щось вийде?

— Спробуй і побачиш, що вийде.

— Яка ж ти непосидюща, Інгрід!

— Як сказав кіт горобцеві, коли той не захотів чекати, поки він його спіймає. Ну, починаймо!

— Та я б хотіла, але…

— Я буду Турб’єрном, а ти його молодою дружиною, яка хоче, щоб він танцював тільки з нею.

— Але ж…

Інгрід знов замугикала мелодію.

— Але ж… — спробувала ще щось сказати Сюневе, а сама вже почала танцювати.

Це був народний норвезький танок. Інгрід ступала попереду великими кроками, по-чоловічому вимахуючи руками, а Сюневе дріботіла за нею, опустивши очі. Інгрід співала:

Лис причаївся під пеньком За лугом.

А заєць мчить туди притьмом Ген лугом.

Як любо сонце гріє світ,

Всьому живому шле привіт Над лугом.

А лис сміється з-під пенька За лугом.

А заєць знай собі скака Ген лугом.

Тут небезпеки понад край,

Візьмись за розум, не скакай Ген лугом.

Не всидів лис, зірвався з лап За лугом.

На зайця стриб, за шию хап За лугом.

Отак, небоже, щоб ти знав,

Куди не треба, не скакав Ген лугом.

— Ну що, виходить? — спитала Інгрід, коли вони спинилися перепочити.

Сюневе засміялась і сказала, що хотіла б спробувати ще вальса.

— А чого ж, можна й вальса, — погодилась Інгрід і почала показувати їй, як треба ставити ноги. — Вальс не так легко танцювати.

— Нічого, аби тільки попасти в лад, — відповіла Сюневе.

— Ну, то спробуймо, — сказала Інгрід.

І вони почали танцювати. Інгрід співала, Сюневе також підспівувала, спершу стиха, а далі все голосніше й голосніше. Раптом Інгрід зупинилася, вражено сплеснула руками й вигукнула:

— Та ти вмієш танцювати вальс!

— Тихо, не кричи, — спинила її Сюневе і знов почала танцювати.

— Де ти навчилася? — спитала Інгрід.

— Тра — ля-ля, тра-ля-ля! — замість відповіді заспівала Сюневе і ще швидше закружляла, ведучи за стан Інгрід. Та й собі запалилася й заспівала:

Глянь, танцює сонце на гірській вершині,

Танцюй і ти, мила, поки день ще нині.

Глянь, як скаче річка скелями до моря.

Скачи і ти, хлопче, поки нема горя.

Глянь, березу вітер нахиляє стиха,

І твоя голівка схилиться від лиха.

Глянь…

— Ти якусь дивну пісню співаєш, — сказала Сюневе і перестала танцювати.

— Я й сама не знаю, що це за пісня. її співав Турб’єрн.

— Це з пісень в’язня Бента, — мовила Сюневе. — Я їх знаю.

— Справді? — здивувалася Інгрід.

Вона замовкла і замислено дивилася поперед себе. Раптом вона помітила когось на дорозі внизу.

— Глянь, із Гранлієна хтось виїхав на шлях!

Сюневе також подивилась у той бік.

— То він? — спитала вона.

— Напевне він. їде до міста.

То був справді Турб’єрн, і їхав він до міста. Дорога його чекала далека, віз був важко навантажений, тому він їхав поволі курним шляхом. З пасовиська добре видно було шлях, і коли Турб’єрн почув звідти голос, то здогадався, хто його гукає. Він став на возі й відгукнувся так, що аж луна покотилась між горами. Потім на пасовиську заграли в ріжок. Слухаючи ту гру, він сів, а коли ріжок затих, знов підвівся й озвавсь до дівчат. Вони довгенько перегукувались так, і груди Турб’єрнові заливала радість. Він глянув на Сульбакен, і йому здалося, що там ще ніколи не було стільки сонця, як тепер. Та поки Турб’єрн дивився туди, то зовсім забув про коня, пустив його йти, куди сам бачить. Отямився він від того, що його раптом труснуло, віз круто повернувся вбік, одна голобля тріснула, і схарапуджений кінь помчав нордгаузькою лукою, бо дорога саме йшла через неї. Турб’єрн схопився на ноги, намагаючись стримати коня. Той рвався вниз стрімким схилом, а хлопець його не пускав. Він так натягнув віжки, що кінь став дибки. Тоді Турб’єрн мерщій скочив додолу і встиг закинути віжки за дерево, перше ніж кінь знов пустився бігти. Так він зупинив коня.

Все з воза повисипалося, одна голобля була зламана, а кінь стояв і здригався з ляку. Турб’єрн підійшов до коня, взяв його за вудила й почав заспокоювати. Потім відвів далі від схилу, щоб він не кинувся вниз, якщо знов схарапудиться. Кінь був такий нажаханий, що не міг іти спокійно, і Турб’єрнові довелося бігти за ним підтюпцем до самої дороги. Він поминав розкидані речі, розбиті глечики, розкидане по траві те, що в них було. Досі він думав тільки про небезпеку, а тепер почав усвідомлювати наслідки своєї пригоди й розсердився. Він зрозумів, що їхати в місто вже нема як. Чим більше він думав про свою невдачу, тим дужче лютував.

Коли вони опинилися на дорозі, кінь знов метнувся вбік, намагаючись вирватися, і тоді Турб’єрн дав волю своїй люті. Він перехопив вудила в ліву руку, а правою почав лупцювати його батогом. Кінь, очманівши з болю, спробував упертися передніми ногами Турб’єрнові в груди, але той відштовхнув його і почав гамселити ще лютіше, тепер уже пужалном.

— Я тобі дам, клята шкапо! — приказував він і бив коня далі.

Кінь іржав, стогнав, а він в одно батожив його.

— На тобі, на! Знай мій кулак!

Кінь форкав, піна летіла Турб’єрнові на руку, а він не переставав лупцювати його.

— Щоб це було вперше і востаннє, падлюко! Ось тобі, ось! Я тебе навчу слухатись.

Обоє кружляли по колу. Кінь більше не опирався, тільки тремтів від кожного удару, пригинав голову й іржав, коли над ним знов свистів батіг. Турб’єрнові стало соромно, і він опустив руку. Тієї миті він помітив, що край дороги хтось лежить, спершись на лікті, і сміється з нього. Турб’єрнові кров шугонула в голову, в очах йому потемніло, і, не відпускаючи коня, він з піднятим батогом кинувся на незнайомого.

— Я тобі покажу, як сміятися! — крикнув він.

Батіг ляснув у повітрі, проте майже не зачепив незнайомого, бо той, зойкнувши, скотився в канаву. Там він став рачки, повернув до Турб’єрна голову, вилаявся і скривив рота, ніби хотів засміятись. Але сміху Турб’єрн так і не почув. Він вражено застиг, бо згадав, що вже бачив те обличчя. Авжеж, то був Аслак.

Турб’єрн відчув, що в нього по спині пробіг холод.

— То це ти налякав мені коня? — сказав він.

— Я лежав собі й спав, — відповів Аслак і підвівся на коліна. — А ти збудив мене, коли схарапудив свого коня.

— Це ти його схарапудив. Усі тварини бояться тебе, — сказав Турб’єрн і погладив коня.

Кінь був такий змучений, що з нього дзюрком стікав піт.

— Він тебе дужче боїться, ніж мене, я ніколи так не знущався з жодної шкапи, — відповів Аслак, і далі стоячи навколішки в канаві.

— Не пащекуй! — гримнув на нього Турб’єрн і замахнувся батогом.

Аслак вибрався з канави.

— Он як! Це я пащекую? Ти ба… А куди це ти так квапився, га? — улесливо спитав він і, ледве тримаючись на ногах, підійшов ближче. Він був п’яний.

— Тепер уже нікуди квапитись, — відповів Турб’єрн, випрягаючи коня.

— От лихо! — співчутливо мовив Аслак, підійшов ще ближче і скинув капелюха. — Боже, який ти став великий і гарний, відколи я бачив тебе востаннє!

Він стояв, похитуючись, засунувши руки в кишені, і дивився на Турб’єрна, що ніяк не міг випрягти коня з поламаного воза. Самому йому було важко, а просити допомоги в Аслака він не хотів. На Аслака було гидко дивитися: одяг замащений багном з канави, волосся висіло з-під старого засмальцьованого капелюха злиплими патлами, обличчя, на якому Турб’єрн пізнавав ще знайомі риси, весь час кривилось у глузливій посмішці, повіки опадали на очі, і йому доводилось трохи задирати голову, коли він хотів глянути на когось; тоді рот у нього ледь розтулявся. Весь він був млявий і оспалий, бо забагато пив. Турб’єрн уже не раз зустрічався з Аслаком і раніше, але той удавав, що не впізнає його. Аслак носив по хуторах різний крам на продаж, і його радо зустрічали на всіляких забавах чи святах, бо він знав безліч пісень та оповідань, і за них його пригощали горілкою. Тому він опинився й на весіллі в Норд-гаузі, але незабаром тихенько вшився звідти, бо, як потім довідався Турб’єрн, своїм звичаєм нацькував одних гостей на других і побачив, що йому самому також може перепасти.

— Хоч ти випрягай коня, хоч запрягай, — сказав він, — а однаково доведеться йти в Нордгауг, щоб полагодити воза.

Турб’єрн і сам уже думав про це, але йому дуже не хотілося туди йти.

— У них там весілля і повно гостей, — мовив він.

— То й буде кому допомогти, — сказав Аслак.

Турб’єрн іще вагався, проте розумів, що без допомоги не зможе ані поїхати далі, ані вернутися додому, тож хоч-не-хоч, а доведеться-таки йти в Нордгауг. Він прив’язав коня і подався на хутір. Аслак рушив назирці. Турб’єрн оглянувся на нього, і Аслак засміявся:

— В якому гарному товаристві я повертаюся на весілля!

Турб’єрн нічого не відповів, тільки додав ходи. Аслак тюпав ззаду, наспівуючи давню пісню:

Два господарі ідуть

На чуже весілля…

— Куди ти так поспішаєш? — за хвилину спитав Аслак. — Однаково весілля від тебе не втече.

Турб’єрн мовчав. Назустріч їм линула музика і гомін танцюристів. Із відчинених вікон великого двоповерхового будинку виглядали гості.

На подвір’ї також купками стояли люди. Турб’єрн бачив, що вони вгадують, хто це може йти. Нарешті вони впізнали його, а тоді помітили й коня та розкидані глечики. Коли Турб’єрн з Аслаком надійшли ближче, танці припинилися і всі гості сипнули на подвір’я.

— Мимоволі попали на весілля! — гукнув Аслак із-за Турб’єрнової спини.

Весільні гості обступили Турб’єрна, вітаючись із ним.

— Благослови боже чесне товариство, добре вино на столі, гарних дівчат у хаті і хвацького музику на лаві! — не вгавав Аслак, проштовхуючись усередину гурту.

Одні засміялись, інші насупились, а хтось сказав:

— Цей пройда завжди веселий!

Турб’єрн відразу знайшов добрих знайомих, яким розповів про свою пригоду. Вони не пустили його по коня й вантаж, а послали когось із гостей. Молодий, колишній шкільний товариш Турб’єрна, запросив його скуштувати весільного пива й повів до хати. Декотрі з гостей, особливо дівчата, ладні були знов іти в танок, а декотрі хотіли випити пива й послухати Аслакових оповідок, коли вже він однаково повернувся.

— Але знай, що казати, не так, як минулого разу, — додав хтось.

Турб’єрн поцікавився, де решта гостей.

— Та тут недавно була невеличка бійка, — відповіли йому, — і тепер дехто відлежується, декотрі в повітці грають у карти, а декотрі сидять із Кнутом Нордгаугом.

Турб’єрн не спитав, де Кнут сидить.

Батько молодого, вже літній чоловік, що попивав із кухля пиво й курив люльку, звернувся до Аслака:

— Ану, розкажи нам щось веселеньке, небоже, а ми послухаємо.

— Мене ще хтось хоче послухати? — спитав Аслак, сідаючи на ослінчик неподалік від столу, навколо якого сиділи гості.

— Авжеж, — озвався молодий і налив йому чарку горілки. — Я тебе також прошу розповісти щось.

— І ще є такі, що мене просять? — мовив Аслак.

— Є,— відповіла дівчина, що сиділа на лаві, й піднесла йому келих вина. То була сама молода, дівчина років двадцяти, русява, з худим обличчям, великими очима й суворою складкою біля рота. — Я люблю слухати твої розповіді,— додала вона.

Молодий глянув на неї, потім на свого батька.

— Так, нордгаужцям завжди подобались мої історії,— сказав Аслак. — Шана і дяка їм за це! — вигукнув він і вихилив чарку, яку піднесла йому одна з дружок.

— Ну, розповідай! — загукали гості.

— Про циганку Сігрід! — сказав хтось.

— Ні, навіщо таке страшне, — заперечили інші, а надто жінки.

— Про битву під Ліром, — попросив бубняр Свен.

— Ні, краще щось веселіше! — сказав високий юнак без піджака.

Він стояв, прихилившись до стіни, і ніби ненароком гладив правою рукою по головах дівчат, що сиділи поблизу. Ті обурювались, але не пересідали на інше місце.

— Я оповідатиму вам те, що сам захочу, — мовив Аслак.

— Бісів сину! — промурмотів літній чоловік, що курив, лежачи на ліжку. Одна нога його звисала вниз, а другою він штурхав святковий піджак, який висів на спинці ліжка.

— Не чіпайте мого піджака! — гукнув хлопець, що спирався на стіну.

— А ти не чіпай моїх дочок! — відказав йому чоловік.

Дівчата нарешті пересіли далі.

— Так, я оповідатиму вам те, що сам захочу! — ще раз сказав Аслак. — Хто п’є, тому наливайте, а хто не п’є, тому не давайте! — вигукнув він і плеснув у долоні.

— Оповідай те, що ми хочемо, — сказав чоловік з ліжка, — бо горілка наша.

— То й що? — витріщився на нього Аслак.

— А те, що коли ми годуємо кабана, то ми його й колемо, — відповів чоловік, помахуючи ногою.

Аслак знов заплющив очі, хвилину посидів нерухомо, потім звісив голову на груди. До нього пробували заговорити, але він не озивався жодним словом, ніби не чув їх.

— Це він від горілки так охляв, — сказав чоловік на ліжку.

Тоді Аслак підвів голову, розплющив очі і знов скривив обличчя в посмішці.

— Гаразд, зараз ви почуєте веселу історію… Далебі веселу! — сказав він і засміявся — зовсім нечутно, хоч рот у нього був широко розтулений.

— Він сьогодні справді веселий, — зауважив батько молодого.

— А хіба нема чого? — сказав Аслак. — Ще чарочку на дорогу! — вигукнув він, простягаючи руку.

Йому подали чарку, він неквапом влив горілку в рот, ледь закинувши голову, щоб не пропало жодної краплі, проковтнув її і мовив до чоловіка на ліжку:

— Бо я ж тепер ваш угодований кабан, так? — І засміявся своїм моторошним сміхом.

Потім обхопив руками коліно і, похитуючись то назад, то вперед, почав оповідати:

— Жила собі колись у долині одна дівчина. Байдуже, в котрій саме долині, і байдуже, як ту дівчину звали. Але дівчина була вродлива, принаймні так вважав господар хутора, — тс-с-с! — у якого вона служила. Вона мала добру платню, аякже, навіть більшу, ніж їй належало, бо отримала й дитину. В селі казали, що від господаря, але той мовчав, бо був одружений, а дівчина також мовчала, бо, бідолаха, була горда. Отож над купіллю, в якій хрестили дитину, трохи збрехали, а це була недобра прикмета для хлопчика, якого вона породила: його наче охрестили брехнею. А проте дівчина залишилась на хуторі, що, звичайно, не вельми подобалося господині. Коли дівчина заходила до хати, господиня плювала їй услід, а коли хлопчик дівчини забігав на подвір’я погратися з її дітьми, загадувала їм проганяти байстрюка, мовляв, на щось краще він не заслуговує.

Господиня день і ніч гризла чоловіка, щоб він вигнав дівчину з села. Той опирався, поки був справді чоловіком, та потім спився, і дружина взяла над ним гору., Відтоді сердешній дівчині стало не життя, а пекло. З кожним роком їй було гірше й гірше. Вона мало не помирала з голоду зі своїм хлопчиком, який не хотів розлучатися з матір’ю.

Минав рік за роком, збігло їх цілих вісім, а дівчина все ще жила на хуторі, аж поки довелося-таки залишити його. І вона залишила, але перед тим хутір спалахнув яскравим по-лум’ям. Господар згорів, бо був п’яний, проте господиня з дітьми врятувалася і сказала, що хутір спалила та клята дівка, що жила в них. Може, так воно й було… а може, й ні…

Син її був дивний хлопець. Вісім років він дивився, як страждає його мати, і знав, через кого, бо мати не раз оповідала йому все, коли він питався, чого вона завжди плаче. Казала вона йому про це й напередодні від’їзду з хутора, тому він пішов з дому й ночував невідомо де. Матір засуджено на довічне ув’язнення, бо вона сама заявила судді, що пустила на хутір червоного півня. Хлопчик залишився в селі, і всі люди ладні були допомогти йому, бо він мав таку погану матір. Потім він перебрався до іншого села, далеко звідти, і там йому вже допомагали менше, бо не знали, яка в нього погана мати, а сам він, здається, не розповів їм про це. Коли я бачив його востаннє, він був п’яний. Кажуть, що він останнім часом геть спився. Хтозна, чи це правда. Але вже напевне правда те, що більше йому нічого робити. Повірте мені: він поганий, зіпсований хлопець. Він не любить людей, особливо як вони добре ставляться одні до одних, а найдужче не любить, як вони добре ставляться до нього самого. Він хотів би, щоб усі були такі, як він. Та про це він каже тільки тоді, коли вп’ється. А ще він тоді гірко плаче — так плаче, що сльози градом котяться йому з очей. А чого йому плакати? Адже він ні в кого в світі не вкрав жодного скілінга, нікого не скривдив, як кривдять інші, то нема йому чого плакати. А він однаково плаче, так плаче, що сльози дзюрком ллються з очей. І якщо вам доведеться побачити, як він плаче, то не жалійте його, бо він плаче тільки тоді, коли вп’ється, а п’яний все одно що дурний.

З цими словами Аслак заплакав і зсунувся з лави, але скоро перестав хлипати й заснув.

— Упився, як свиня, — сказав чоловік, що лежав на ліжку. — Він п’яний завжди рюмсає.

— Таке розповів, що краще б і не розповідав, — зробили висновок дівчата, підвелися й вийшли з кімнати.

— А від нього чогось іншого й не почуєш, коли він сам вибирає, що розповідати, — сказав літній чоловік, який сидів біля дверей. — Бозна, чого людям подобається його слухати, — додав він, глянувши на молоду.

Розділ п’ятий

Одні гості виходили надвір, інші, навпаки, заходили до кімнати й шукали музику, бо хотіли танцювати. Але музика спав у кутку в сінях.

— Не будіть його, хай відпочине, — сказав хтось із гостей. — Ларса, його товариша, так побили, що він ледь живий, і бідолашному Оле довелося грати самому безперестанку цілу добу.

Тим часом привели Турб’єрнового коня, попереносили на подвір’я розсипаний вантаж і наготували йому іншу підводу, бо він хотів будь-що їхати додому, хоч як його вмовляли побути на весіллі. Особливо просив його лишитися молодий.

— Може, мені тут не така велика радість, як комусь здається, — сказав він.

Ці слова здивували Турб’єрна, та все-таки він вирішив їхати, поки ще не смеркло. Переконавшись, що Турб’єрн не відступить від свого наміру, гості лишили його й розійшлися по подвір’ї. Людей було багато, але всі здавалися якимись принишклими й смутними, наче зібрались не на весілля.

Турб’єрн побачив, що на дишлі немає кілочка, й озирнувся довкола, шукаючи, з чого б його вирізати. На подвір’ї не знайшлося годящої деревини, і він подався до дровітні. Ішов він повільно й тихо, бо й далі розмірковував над словами молодого. У дровітні він знайшов такий цурпалок, як йому було треба, і, заглиблений у свої думки, прихилився до стіни й витяг ножа, щоб вистругати кілочок. Раптом зовсім близько від нього почувся стогін. Він долинав з-за тонкої стіни, за якою була возівня, і Турб’єрн мимоволі почав дослухатися.

— Невже… це ти? — затинаючись, проказав кволий чоловічий голос.

Потім почувся плач. Плакала жінка.

— Чого ти з’явився сюди?

Мабуть, це питала жінка, бо в голосі бриніли сльози.

— Гм… А на чиєму ж весіллі мені грати… як не… на твоєму? — знов озвався кволий голос.

«Певне, там лежить музика Ларс», — подумав Турб’єрн.

Ларс був ставний, вродливий хлопець. Його стара мати орендувала в Нордгауга невеличку хатину з городом. А другий голос був, видно, молодої.

— Чому ти нічого мені не сказав? — спитала вона глухим голосом, що зраджував глибоке хвилювання.

— Думав, що нам не треба слів, — коротко відповів він.

Якийсь час панувала мовчанка, потім молода знов сказала:

— Але ж ти знав, що він ходить сюди.

— Я гадав, що в тебе більше витримки.

Турб’єрн чув спершу тільки плач, потім знов долинув її уриваний голос:

— Чому ти нічого не сказав?

— Що мав казати син старої Бірти дочці господаря Нордгауга? — відповів по хвилі Ларс.

Далі чути було тільки стогін і тяжке зітхання. Мабуть, він чекав на її відповідь.

— Але ж ми стільки років знаємо одне одного, — відповіла вона.

— Ти завжди була така горда, що я боявся й озватись до тебе…

— А я нічого в світі так не бажала, як твого слова… Щодня чекала… чекала нашої зустрічі… Мені навіть здаьалося, що я накидаюся тобі. І врешті я вирішила… що тобі до мене байдуже…

Знов запала мовчанка. Турб’єрн не чув ні відповіді, ні плачу, навіть Ларсового зітхання.

Він згадав молодого. То був добрий хлопець, і Турб’єрнові стало шкода його. А тут ще вона сказала:

— Боюся, що йому зі мною буде мало радості.

— Він порядний хлопець, — мовив хворий і застогнав, мабуть, від болю в грудях.

Здавалося, що той біль передався і їй, бо вона сказала:

— Тобі тепер дуже тяжко, я знаю… але ми, певне, ніколи й не побалакали б з тобою, якби не сталося цього лиха. Я зрозуміла все аж тоді, як ти почав битися з Кнутом.

— Я не міг довше терпіти, — сказав він. І за хвилю додав: — Кнут погана людина.

— Так, він недобрий, — погодилась Кнутова сестра.

Вони трохи помовчали, тоді він сказав:

— Не знаю, чи я оклигаю після цього. А втім, мені тепер однаково.

— Мені ще важче від того, що тобі важко, — відповіла вона і знов гірко заплакала.

— Ти йдеш? — спитав Ларс.

— Іду, — відповіла вона, а потім сказала крізь сльози: — О боже, що то буде за життя!

— Не плач, — мовив він. — Бог скоро прибере мене з цього світу, тоді й тобі полегшає, ось побачиш.

— Господи боже, аби ти був сказав хоч слово! — вигукнула вона здавленим голосом і, мабуть, заломила руки.

Видно, вона або відразу вийшла, або через сльози не могла далі говорити, бо Турб’єрн більше нічого не почув. Він ще трохи почекав і теж вийшов з дровітні.

На подвір’ї спитав першого, хто йому трапився на очі:

— Що сталося між музикою Ларсом і Кнутом Нордгаугом?

Орендар Пер так зморщив лице, ніби хотів сховати щось у тих зморшках.

— Між Ларсом і Кнутом? Нічого особливого. Просто Кнут спитав Ларса, чи гарно звучить його скрипка на цьому весіллі.

Тієї хвилини повз них пройшла молода. Вона дивилася в другий бік, та, почувши ім’я Ларса, обернулась і тривожно глянула на них великими почервонілими очима. Проте вираз її обличчя був такий холодний, що Турб’єрн аж сам собі не повірив: невже це її слова він щойно чув з дровітні? Тепер він дещо зрозумів.

Віддалік на подвір’ї стояв його кінь. Турб’єрн уткнув кілочок у дишло й оглянувся, чи немає поблизу молодого, щоб попрощатися з ним. Він не дуже хотів шукати його, навіть був радий, що не побачиться з ним після того, що йому довелось почути. Він уже виліз на воза, коли це з лівого боку подвір’я, де стояла клуня, почувся гомін. Звідти висипався цілий гурт людей. Попереду йшов високий чоловік і вигукував:

— Де він? Невже сховався? Де він у біса?

— Он там! — відповів хтось.

— Не пускайте його туди! — закричали інші гості.— А то знов буде лихо!

— То Кнут? — спитав Турб’єрн якогось хлопчака, що пробігав повз його воза.

— Так. Він п’яний. А коли він уп’ється, то завжди лізе битися.

Турб’єрн умостився зручніше на возі і стьобнув коня батогом.

— Е ні, голубе, постривай! — почулося позад нього.

Турб’єрн смикнув за віжки, проте кінь не спинився, і він пустив його йти.

— Ха-ха, ти, бачу, злякався, Турб’єрне Гран-лієне? — знов почувся той самий голос, уже ближче.

Турб’єрн спинив коня, але не озирнувся.

— Злазь і ходімо випити з нами!

Турб’єрн повернув голову і сказав:

— Дякую, але не можу, треба їхати додому.

Поки вони перемовлялися, до воза підійшов увесь гурт. Кнут став перед конем, спершу поплескав його по шиї, тоді задер йому голову й подивився в зуби. Кнут був високий хлопець з рівним русявим волоссям, бульбатим носом, великим ротом, товстими губами і водявими нахабними очима. Він майже нічим не нагадував сестру, тільки мав таку саму складку навколо уст і високе чоло, хоч і трохи нижче, ніж у неї. Взагалі кожна спільна з сестрою риса в нього була різкіша і грубіша.

— Скільки ти хочеш за свою шкапу? — спитав Кнут.

— Я її не продаю, — відповів Турб’єрн.

— Ти, може, гадаєш, що в мене не стане грошей?

— Мені байдуже, стане в тебе грошей, чи ні.

— Ага, то ти сумніваєшся, що їх стане? Гляди, не грайся з вогнем, а то обпечешся! — грізно мовив Кнут.

Хлопець, який підпирав у кімнаті стіну і гладив дівчат по головах, сказав своєму сусідові:

— Цього разу Кнутові забракло відваги.

Той почув його слова і обурено крикнув:

— Мені забракло відваги? Мені? Хто це таке ляпнув?

Навколо них збиралося дедалі більше людей.

— З дороги! Бережись! — гукнув Турб’єрн і ляснув батогом. Він хотів якнайшвидше поїхати звідси.

— Це ти мені кричиш: «З дороги»? — спитав Кнут.

— Ні, коневі, бо мені треба їхати, — відповів Турб’єрн, але не звернув убік.

— Ти що, хочеш переїхати мене? — обурився Кнут.

— То відступися! — мовив Турб’єрн, і якби кінь не задер голови, то вперся б просто Кнутові в груди.

Тоді Кнут схопив коня за вудила, і той, пам’ятаючи, як його недавно били, затремтів. Турб’єрнові стало шкода коня, він каявся, що так жорстоко повівся з ним. І тепер спрямував свій гнів на Кнута. Він підвівся на возі й махнув батогом над його головою.

— Що? Ти на мене замахуєшся? — крикнув Кнут і підступив ближче.

Турб’єрн зіскочив з воза.

— Який же ти мерзотник! — мовив він, побілівши з люті, й передав віжки хлопцеві, що раніше підпирав у кімнаті стіну, а тепер підійшов до нього й запропонував свої послуги. Але літній чоловік, що підвівся з лави біля дверей, коли Аслак скінчив свою розповідь, наблизився до Турб’єрна і смикнув його за руку.

— Семун Гранлієн надто статечний чоловік, щоб його син заводився з таким розбишакою.

Турб’єрн зразу отямився, але Кнут крикнув:

— Це я розбишака? Він такий самий, як і я, і мій батько не гірший за його батька. Ану, ходи сюди! А то люди в селі й досі не знають, хто з нас дужчий, — додав він, скидаючи з шиї хустку.

— Скоро знатимуть, — сказав Турб’єрн.

Старий, що слухав Аслака, лежачи на ліжку, сказав:

— Вони — мов два коти, спершу їм треба роздрочити самих себе.

Турб’єрн почув його слова, але змовчав. Серед гурту дехто сміявся, а дехто нарікав, що на цьому весіллі самі бійки і соромно так нападати на хлопця, який хоче спокійно поїхати собі додому. Турб’єрн озирнувся, шукаючи поглядом коня, бо все-таки ще думав вибратися звідси. Але хлопець відвів його на край подвір’я, а сам уже знов стояв біля гурту.

— Кого ти шукаєш? — спитав Кнут. — Сюневе тут нема.

— А тобі яке діло до неї?

— Ніякого, я на таких святенниць чхати хотів, — відповів Кнут. — А ось у тебе вона, мабуть, украла відвагу.

Цього вже Турб’єрн не міг стерпіти. Люди помітили, що він оглядає місце, де йому доведеться битись. Кілька старших чоловіків спробували розвести їх — мовляв, Кнут уже й так накоїв лиха.

— Мені він нічого не зробить, — сказав Турб’єрн, і ті замовкли.

Знайшлися такі, що загукали:

— Нехай поміряються силою, то, може, подобрішають, а то давно вже вовком дивляться один на одного!

— Атож, — сказав котрийсь із гостей, — кожен із них хоче бути першим на селі. От і виявиться, хто справді перший!

— Чи не бачили ви чоловічка, що зветься Турб’єрном Гранлієном? — спитав Кнут. — Мені здалося, що він недавно був на подвір’ї.

— Він і досі тут, — відповів Турб’єрн і тієї ж миті так угатив Кнута у вухо, що той поточився на людей, які стояли збоку.

Запала мертва тиша. Кнут підвівся і, не озвавшись жодним словом, кинувся на Турб’єрна. Той не ухилявся, і почалась бійка навкулачки. Кожен із них намагався завдати супротивникові остаточного удару, але обидва були спритні бійці й тримали один одного на відстані. Турб’єрнові кулаки влучали частіше і, на думку глядачів, удари їхні були дошкульніші.

— Найшла коса на камінь, — сказав той хлопець, що відводив коня. — Дайте їм місце.

Жінки розбіглися, тільки одна лишилася стояти на верхньому східці ганку, щоб краще все бачити, — то була молода. Турб’єрн глянув на неї і на мить зупинився. Раптом він побачив у Кнутових руках ножа і згадав, що вона казала про свого брата. Він крутнувся і спритно вдарив Кнута в кисть так, що ніж випав, а рука повисла, мов нежива.

— Он як ти б’єшся! — крикнув Кнут.

— А ти як думав? — відповів Турб’єрн і знов кинувся на нього.

Кнутові було важко боронитися однією рукою. Турб’єрн підняв його вгору, трохи потримав, але довго ще не міг звалити на землю. Нарешті таки звалив, потім знов і знов. Хтось інший давно здався б, проте Кнут був витривалий і щоразу схоплювався на ноги. Турб’єрн насідав на нього, Кнут задкував, і люди розступалися, даючи їм місце. Так вони обійшли все подвір’я, поки, нарешті, опинилися перед східцями. Там Турб’єрн ще раз високо підняв Кнута і кинув додолу так, що в того аж у голові загуло і він простятся на кам’яній плиті. У Турб’єрна з натуги підігнулися коліна. Кнут якусь мить пролежав мовчки, тоді застогнав і заплющив очі. Турб’єрн випростався, підвів очі і трапив поглядом на молоду, яка нерухомо стояла й дивилася на брата.

— Підклади йому щось під голову, — мовила вона, повернулась і пішла до хати.

Повз ганок проходили дві старі жінки, і одна сказала другій:

— Господи, знов хтось лежить. Хто це?

— Кнут Нордгауг, — відповів якийсь чоловік.

— Ну, то, може, тепер менше буде бійок. Хай би витрачали свою силу на щось інше.

— Твоя правда, Ранді,— мовила перша жінка. — Дай боже, щоб вони облишили свої чвари і взялися до чогось кращого.

їхні слова вразили Турб’єрна. Він стояв і дивився на тих, що поралися біля Кнута. Йому щось казали, але він не озивався. Потім зовсім відвернувся від них, думаючи про своє. Згадав Сюневе, і йому стало соромно. Як він пояснить їй сьогоднішню пригоду? Виходить, не так легко скінчити з минулим, як йому здавалося.

Раптом позад нього хтось гукнув:

— Бережись, Турб’єрне!

Не встиг він обернутись, як хтось схопив його за плечі, пригнув до землі, і тіло його пронизав пекучий біль. Він навіть не міг би сказати, де саме боліло. Навколо залунали голоси, потім ті голоси ніби віднесло хвилею, інколи йому здавалося, що і його десь несуть, але чи справді несуть, він не був певен.

Час спливав дуже повільно, Турб’єрна обсипало то морозом, то жаром, потім він раптом відчув, ніби став зовсім легкий, такий легкий, що знявся в повітря. І тоді збагнув, що з ним сталося: він летів понад деревами, від однієї верхівки до іншої, ось уже опинився над сосняком біля їхнього хутора, потім над гірським пасовиськом, а тоді над найвищою горою. Над ним схиляється Сюневе й плаче, каже, що йому не треба було так довго мовчати про своє кохання. Він сам бачив, що Кнут Нордгауг стоїть їм поперек дороги, крізь сльози мовить вона, а тепер їй доведеться вийти заміж за Кнута. Вона ніжно гладить його по спині, і там, де її руки торкаються його тіла, Турб’єрн відчуває тепло, а від її гірких сліз у нього мокра вся сорочка. На великому гострому камені сидить навпочіпки Аслак і підпалює біля себе крони дерев, гілля тріщить і вогненним дощем спадає навколо нього, а він регоче, роззявивши рота, й вигукує: «Це не я підпалив, це моя мати!» З другого боку біля Турб’єрна стоїть батько і кидає мішки з зерном ген аж до хмар, там вони збираються докупи, а з розсипаного зерна утворюється ніби імлиста завіса, і Турб’єрн дивується, що зерно розлітається по всьому небу. А коли він знов переводить погляд на батька, той стає маленьким, таким маленьким, що його майже не видно в траві, а проте він кидає мішки ще вище й примовляє: «Кидай і ти зі мною!» Ген під хмарами стоїть церква, на її шпилі видно русяву господиню Сульбакена, вона махає червоно-жовтою хусточкою, а в другій руці тримає молитовник і кричить: «Не приходь сюди, поки не перестанеш битись і лаятися поганими словами!» Турб’єрн приглядається пильніше і бачить, що то не церква, а хутір Сульбакен, і сонце так блищить у безлічі віконних шибок, що йому боляче дивитись, і він заплющує очі…

— Помалу, помалу, Семуне! — почув Турб’єрн і, прокинувшись із важкої дрімоти, збагнув, що його несли. Він розплющив очі й побачив, що опинився дома в Гранлієні. В грубі палали дрова, біля нього стояла мати й плакала, а батько саме підіймав йоґо, щоб перенести до другої кімнати. Та враз обережно опустив назад на ліжко.

— Він ще живий, — тремтячим голосом сказав батько матері.

— Господи боже, він розплющив очі! — вигукнула мати. — Турб’єрне, дитино моя, що вони з тобою зробили?

Вона нахилилась, погладила його по щоці, і її теплі сльози закапали йому на обличчя. Батько витер рукавом очі й лагідно відсторонив матір.

— Краще я його зараз таки перенесу, — сказав він.

Однією рукою він узяв сина під пахви, а другу підставив під крижі.

— Підтримуй йому голову, а то в нього зовсім немає сили, — сказав він матері.

Мати пішла попереду, підтримуючи синові голову, батько намагався ступати з нею в лад, щоб не трусити хворого, і скоро Турб’єрн уже лежав у другій кімнаті. Коли вони вклали його і вкрили, батько спитав, чи наймит уже поїхав.

— Ні, он він ще на подвір’ї,— мовила мати, показуючи пальцем у вікно.

Семун відчинив вікно й гукнув:

— Коли ти справишся за годину, отримаєш подвійну платню за рік! І нічого, якщо надірвеш коня!

Потім він знов підійшов до ліжка. Турб’єрн дивився на нього великими ясними очима, і коли батько зустрівся поглядом із сином, то знов заплакав.

— Я знав, що так скінчиться, — тихо сказав він і вийшов з кімнати.

Мати сиділа на стільчику в ногах у сина й тихо плакала. Турб’єрн хотів щось сказати, але язик не слухався його, тому він мовчав. Але незмигненно дивився на матір, і їй здалося, що його очі ніколи ще так не блищали й ніколи ще не були такі гарні. Вона вважала, що це погана прикмета.

— Хай бог зглянеться над тобою і над нами! — нарешті розпачливо сказала вона. — Я знаю, якщо ти помреш, батько не переживе тебе.

Турб’єрн так само дивився на матір, обличчя його теж було непорушне. Синові очі ніби пронизували її наскрізь, і вона почала проказувати за нього «Отче наш», бо гадала, що йому недов го лишилося жити. Сидячи отак, вона раптом усвідомила, як вони всі його любили, а вдома ж не було ні Інгрід, ні меншого хлопця. Вона вийшла надвір і послала наймита на пасовисько покликати їх, потім знов сіла біля Турб’єрна. Він і далі дивився на матір, і його погляд подіяв на неї, як молитва, настроїв її на високий лад. Вона взяла Біблію і сказала:

— Я трохи почитаю вголос, може, тобі полегшає.

У неї не було під руками окулярів, тому вона розгорнула Біблію на тих сторінках, які ще з дівочих років знала майже напам’ять — на Євангелії від Іоанна. Вона не була певна, що Турб’єрн чує її, бо він лежав так само непорушно і тільки дивився на неї, та однаково читала, якщо не для нього, то для себе.

Невдовзі прибігла Інгрід, щоб змінити матір. Турб’єрн на той час уже заснув. Інгрід безперестанку плакала. Вона почала плакати ще на пасовиську. їй не сходила з думки Сюневе, яка ще нічого не знала про те, що сталося.

При їхав лікар і оглянув Турб’єрна. Він був поранений ножем у бік і взагалі весь побитий, проте лікар нічого не сказав, і ніхто не зважився ні про що питати його. Семун сам завів лікаря до хати й пильно дивився на його обличчя, поки він оглядав хворого. Потім вийшов разом з ним, допоміг йому сісти в бричку і скинув капелюха, коли лікар пообіцяв, що завтра приїде знов. А дружині, яка також вийшла надвір, сказав:

— Коли лікар мовчить, то біда.

Губи в нього затремтіли, він рвучко обернувся й пішов кудись полем навпростець.

Ніхто не знав, куди він ходив, бо його не було цілий вечір і цілу ніч. Повернувся він аж уранці, такий похмурий, що ніхто не зважився озватись до нього. Сам він тільки спитав:

— Ну?

— Він спить, — відповіла Інгрід, — але такий кволий, що руки не підійме.

Батько хотів був зайти до сина, та на порозі раптом зупинився і вернувся назад.

Назавтра лікар приїхав знов, і приїздив ще не один раз. Турб’єрн міг уже розмовляти, але рухатись йому не дозволяли. Найчастіше біля нього сиділа Інгрід, часом мати або менший брат, але він їх ні про що не питав, так само як і вони його. Батько не заходив до кімнати. Мабуть, хворий помітив це, бо щоразу, коли відчинялися двері, він насторожувався, видно, чекав на батька. Врешті Інгрід спитала, чи він хотів би побачити ще когось.

— Що з того, як більше ніхто не хоче бачити мене, — відповів Турб’єрн.

Про це сказали батькові, але він нічого не відповів. Проте другого дня, коли приїхав лікар, його не виявилося вдома. Після огляду хворого, вже їдучи назад, лікар недалеко від хутора побачив Семуна, що сидів при дорозі й очікував на нього. Привітавшись, Семун спитав про здоров’я свого сина.

— Його добре помолотили, — коротко відповів лікар.

— Він оклигає? — спитав Семун, поправляючи попругу на коні.

— Дякую, вона не перекручена, — мовив лікар.

— Вона замало підтягнена, — відповів Семун.

На хвилину запала мовчанка. Лікар дивився на Семуна, але той свою увагу зосередив на попрузі, яку він завзято підтягував.

— Ти питаєш, чи він оклигає? Мабуть, оклигає,— спроквола мовив лікар.

Семун швидко глянув на нього і спитав:

— То вже нема смертельної небезпеки?

— Вже кілька днів нема, — відповів лікар.

На очах у Семуна з’явилися сльози. Він крадькома витер їх, але вони набігли знов.

— Соромно признаватись… як я люблю свого сина, — заникуючись, сказав він. — Але й кращого хлопця, докторе, нема в цілому нашому селі.

Лікаря зворушили його слова.

— Чого ж ти досі нічого не питав про нього? — поцікавився він.

— Боявся, — признався Семун, ковтаючи сльози, яких він ніяк не міг стримати. — А ще ті жінки… Вони щоразу дивилися на мене, чи я щось питатиму… от я й не міг рота розтулити.

Лікар почекав, поки Семун заспокоїться. Нарешті той перестав плакати і спитав, пильно дивлячись на лікаря:

— А до нього вернеться здоров’я?

— Можливо. Поки що важко сказати напевне.

Семун задумливо похитав головою.

— Можливо, — промурмотів він.

Лікар не хотів перший порушувати мовчанку, щось у Семуні було таке, що стримувало його. Раптом Семун підняв голову.

— Дякую за добру звістку, — сказав він, подав лікареві руку і пішов до хутора.

Тим часом Інгрід сиділа біля хворого.

— Коли ти маєш силу слухати, то я тобі розповім щось про батька, — сказала вона.

— Розповідай, — мовив він.

— Того вечора, коли лікар приїздив сюди вперше, батько кудись пішов, і ми не знали, де він. А виявилось, що він був на весіллі. Всі гості злякалися, коли батько прийшов туди. Він сів до столу й випив з ними. Потім молодий казав, що йому здалося, начебто батько сп’янів. Аж тоді він почав розпитувати про бійку, і йому докладно розповіли, як вона відбувалася. Тим часом надійшов Кнут. Батько захотів, щоб той сам розказав про все, і вийшов з ним на те місце, де ви билися. Всі гості пішли з ними. Кнут розповів, як ти на нього насідав, як ударив його по руці і вона задерев’яніла. А далі не хотів розповідати. Тоді батько випростався й спитав, чи не так усе потім сталося. З цими словами він схопив Кнута в оберемок, підняв угору й повалив на кам’яну плиту, де ще лишилася твоя кров. Притримуючи його лівою рукою, він правою вихопив ножа. Кнут змінився на виду, гості замовкли. Дехто з них бачив, що батько плакав, але він нічого не зробив Кнутові, тільки ще раз підняв його і знов кинув на землю. «Не маю сили відпустити тебе», — сказав батько. Тримаючи Кнута під собою, він пронизував його палючим поглядом.

Тієї хвилини повз них проходили дві старі жінки, й одна з них мовила: «Подумай про своїх дітей, Семуне Гранлієне!» Кажуть, що батько зразу відпустив Кнута й пішов геть із хутора. Кнут після цього забився десь до кімнати і більше не з’являвся серед весільних гостей.

Тільки-но Інгрід скінчила свою розповідь, як двері відчинилися й хтось заглянув до кімнати. То був батько. Вона негайно вийшла, а батько підійшов до Турб’єрна. Ніхто не знає, про що вони говорили, матері, яка стояла під дверима, здалося, начебто мовилось про Турб’єрнове одруження. Але вона не була певна цього й не хотіла заходити до кімнати, поки там сидів чоловік. Коли він вийшов від сина, вираз його обличчя був лагідний і спокійний, а очі почервонілі.

— Наш син житиме, — сказав він, минаючи Інгеб’єрг, — та бог святий знає, чи до нього вернеться здоров’я.

Інгеб’єрг заплакала й пішла за чоловіком. Вони сіли поруч на східцях до повітки й багато про що переговорили за той вечір.

Коли Інгрід знов тихо зайшла до Турб’єрна, він тримав у руках аркушик паперу і спокійно, спроквола сказав:

— Передай цього листа Сюневе, коли побачиш її.

Прочитавши його, Інгрід відвернулася й заплакала, бо там було написано:

«ВЕЛЬМИШАНОВНІЙ ПАННІ СЮНЕВЕ ГУТТОРМСДОТЕР СУЛЬБАКЕН

КОЛИ ТИ ПРОЧИТАЄШ ЦІ РЯДКИ, МІЖ НАМИ ВСЕ

БУДЕ СКІНЧЕНЕ, БО Я НЕ ТОЙ, ХТО ТОБІ СУДИВСЯ.

НЕХАЙ ГОСПОДЬ БЕРЕЖЕ НАС ОБОХ.

Турб’єрн Семунсен Гранлієн»

Розділ шостий

Сюневе довідалася другого ж таки дня, що Турб’єрн був на весіллі. Про це їй сказав його менший брат, який прийшов на пасовисько. Та коли він виходив з дому, Інгрід спіймала його в сінях і навчила, що треба казати. Отож Сюневе знала тільки те, що в Турб’єрна поламався віз, тому він звернувся по допомогу в Нордгауг, завівся там із Кнутом, і його трохи побили. Тепер він лежить, але ніякої небезпеки немає. Ця новина більше розсердила Сюневе, ніж засмутила. І чим більше вона думала про Турб’єрна, тим тяжче їй ставало на серці. Скільки вже разів він обіцяв поводитись так, щоб її батьки не могли йому нічого закинути, і знов зламав своє слово. Та однаково це їх не розлучить, вирішила Сюневе.

На полонину рідко навідувалися чужі, тому час ішов, а Сюневе більше нічого не знала. її мучила непевність. Інгрід також не з’являлась, і вона почала здогадуватись, що сталося щось гірше. Тепер вона не виспівувала ввечері, як раніше, коли заганяла худобу, і погано спала вночі, бо їй бракувало Інгрід. Після таких ночей Сюневе була втомлена і пригнічена. Вона робила свою роботу, чистила відра й глеки, варила сир і цідила молоко, але мляво, без колишньої радості, тож менший брат Турб’єрна і ще один хлопець, який пас із ним худобу, почали здогадуватися, що між нею і Турб’єрном щось є, і це давало їм привід до розмов.

Минув тиждень після того, як Інгрід покликали додому. Сюневе почувала себе ще нещаснішою, ніж досі. Стільки вже спливло часу, і ніякої звістки! Надвечір вона кинула роботу, сіла й задивилася на село внизу. Той краєвид ніби трохи заміняв їй людей, а вона тепер як ніколи не хотіла бути сама. Помалу на неї налягала втома, вона поклала голову на руку й відразу заснула. Але сонце світило їй просто у вічі, і сон її був неспокійний. їй приснилося, що вона вдома на Сульбакені, у тій кімнатці, де лежали її речі й де вона звичайно спала. З квітника линули приємні пахощі, хоч і були якісь незвичні, ніби то духмянів розквітлий верес. «Чого б це? — здивувалася Сюневе й вихилилась у відчинене вікно. Он воно що, внизу порався Турб’єрн, садив верес.

— Милий, навіщо ти його садиш? — спитала вона.

— Бо твої квітки не хочуть рости, — відповів Турб’єрн і взявся знов до роботи.

Сюневе стало шкода квіток, і вона попросила його принести їх до кімнати.

— Залюбки, — відповів Турб’єрн, позбирав повиривані з землі квітки й рушив до неї.

Але Сюневе була вже, мабуть, не в своїй кімнатці на горищі, бо він відразу опинився біля неї. Тієї миті з’явилася мати.

— Господи Ісусе, що тут робить цей розбишака з Гранлієна? — крикнула вона, кинулась до дверей і заступила Турб’єрнові дорогу.

Але він хотів будь-що пройти, і вони почали битися.

— Мамо, мамо, він тільки хоче занести мені квітки! — сказала плачучи Сюневе.

— Нікуди він не пройде, — відповіла мати, напосідаючись на хлопця.

Сюневе перелякалась, бо не знала, кому бажати перемоги — матері чи Турб’єрнові, проте була певна, що жодному не хоче поразки.

— Обережніше, не поламайте моїх квіток! — вигукнула Сюневе.

Та вони билися дедалі завзятіше, і чудові квітки розсипались по долівці. Мати наступала на них, Турб’єрн також. Сюневе гірко плакала. Коли Турб’єрн розсипав квітки, то раптом став дуже негарний, волосся в нього почало швидко рости, лице також побільшало, в очах блиснула лють, із пальців вистромилися довгі кігті і вп’ялися в матір.

— Бережіться, мамо! Хіба ви не бачите, що це не Турб’єрн? Бережіться! — закричала Сюневе.

Вона хотіла кинутись матері на допомогу, але не змогла зрушити з місця. Тієї миті її хтось гукнув, раз, потім удруге. Зненацька Турб’єрн зник, і мати також, а її втретє хтось покликав.

— Я тут! — відповіла Сюневе і прокинулась.

— Сюневе! — гукав хтось.

— Я тут! — знов відповіла вона й підвела голову.

— Де ти?

«Це мама», — подумала Сюневе, підвелася й пішла на материн голос.

Мати стояла, тримаючи в одній руці кошика, а другою затіняючи очі від сонця.

— Чого це ти лягла спати на голу землю? — спитала мати.

— Я була така стомлена, що сіла відпочити, та й незчулась, як заснула, — відповіла Сюневе.

— Не роби так, доню, — мовила мати. — А я тобі щось принесла. Ось у кошику. Пекла вчора батькові, бо він поїхав з дому, та й тобі лишилося.

Проте Сюневе здогадувалась, що мати прийшла не тому і що недарма вона їй приснилася.

Карен — так звали матір, — як уже мовилося, була невеличка, тендітна жінка з блакитними, глибоко посадженими очима. Розмовляючи, вона ледь усміхалася, але тільки тоді, як то були чужі люди. На старість обличчя її загострилося, рухи стали хапливі, і вона завжди кудись поспішала.

Сюневе подякувала за гостинці, підняла накривку й заглянула в кошик.

— Потім роздивишся, — сказала мати. — Я бачу, ти ще не вимила посуду. Треба спершу все поробити і аж тоді відпочивати, доню.

— Це тільки сьогодні в мене так вийшло, мамо.

— Ходімо, я тобі допоможу, коли вже однаково прийшла сюди, — сказала мати й закасала спідницю. — Все треба робити як слід, чи тебе хто бачить, чи ні.

Мати пішла попереду до піддашку, де стояв посуд з-під молока, й Сюневе повільно рушила за нею. Оглянувши доччине господарство, мати переконалася, що там усюди лад. Вона допомогла Сюневе помити посуд, прибрати, а заразом дала їй не одну пораду. Так минула година чи й дві. Працюючи, мати оповідала, що діється вдома і скільки в неї було клопоту, поки вона вирядила батька в дорогу. Потім спитала, чи Сюневе не забуває помолитись увечері перед сном, мовляв, цього не треба забувати, а то другого дня все в тебе падатиме з рук.

Попоравшись, вони посідали на осонні, щоб дочекатись корів. І тоді мати спитала, чи скоро Інгрід повернеться на полонину. Та Сюневе знала про це не більше за матір.

— Отакі бувають люди, — сказала мати.

Сюневе зрозуміла, що вона мала на думці не Інгрід, і рада була б перевести розмову на щось інше, проте не зважилася.

— Той, хто не має в серці господа, неодмінно попаде в біду тоді, коли найменше того сподівається, — повела далі мати.

Сюневе промовчала.

— Я завжди казала, що з того хлопця не буде пуття. Отак повестися! Тьху!

Вони сиділи поруч і дивилися вниз на долину, щоб не зустрітися одна з одною очима.

— Ти чула, що з ним сталося? — спитала мати, швидко глянувши на дочку

— Ні,— відповіла Сюневе.

— Кажуть, що з ним погано.

Сюневе відчула, як їй раптом стиснуло груди.

— Щось небезпечне? — спитала вона.

— Його поранено в бік ножем і дуже побито.

Сюневе спаленіла й швидко відвернулася, щоб мати не побачила її обличчя.

— А далі що було? — якомога спокійніше спитала вона, але мати помітила, що груди в неї схвильовано здіймаються, тому відповіла:

— А далі нічого.

Сюневе почала здогадуватися, що сталося якесь лихо.

— Він лежить? — спитала вона.

— Господи, певне, що лежить. Шкода його батька й матері. Такі порядні люди! Але вони добре виховували його, господь не зарахує їм гріха.

Сюневе була в такому розпачі, що не могла зібрати думки докупи.

— Як добре, що ніхто не зв’язав із ним свого життя, — знов сказала мати. — Господь бог усе обертає на краще.

У Сюневе затуманіла голова, і вона мало не зсунулася з кручі.

— Я завжди казала батькові: «Боронь боже, в нас одна дитина, і ми повинні дбати про неї». Твій батько гарна людина, але в нього надто м’яке серце. Та добре, що він слухається порад, які йому дає сам господь бог.

Сюневе аж тепер згадала про батька. Який він завжди був ласкавий до неї! їй стало ще важче гамувати сльози. Врешті вона не змогла більше стримати їх і голосно заплакала.

— Що з тобою, доню?

— Я й сама не знаю… так мені чомусь тяжко на серці… Може, з татом станеться в дорозі якась біда? — захлипала Сюневе.

— Що ти верзеш? — обурилася мати. — Що з ним може статися? На рівній дорозі до міста!

— Так, а згадайте… що сталося он з Турб’єрном, — мовила крізь сльози дівчина.

— Із Турб’єрном? Ну, твій батько не такий навіжений, повір мені! Він повернеться додому цілий і здоровий, нехай йому господь помагає.

Сюневе не переставала плакати, мати, дивлячись на неї, задумалася над справжньою причиною її сліз. Нарешті вона сказала:

— У житті всього трапляється, доню, і єдина втіха, що могло бути ще тяжче.

— Це невелика втіха, мамо, — сказала Сюневе, гірко плачучи.

Карен не стало відваги висловити те, що вона думала.

— Господь бог часто дає нам видиму науку. Отак він дав її і Турб’єрнові,— тільки й мовила вона і підвелася, бо з-за пагорба почулося ревіння худоби, дзеленчання дзвоників і погукуванння пастухів.

Череда наближалася поволі, корови були напасені й обважнілі. Карен хвилину постояла, дивлячись на череду, потім рушила їй назустріч, покликавши із собою і Сюневе. Дівчина підвелася і мляво пішла за матір’ю.

Карен Сульбакен віталася зі своєю худобою. Декотрі корови пізнавали господиню, підходили до неї, мукали, і Карен ласкаво озивалася до них, гладила їх, раділа, що вони такі ситі. І, гладячи, казала:

— Авжеж, господь не забуває того, хто його має в серці.

Вона загнала разом із Сюневе худобу в загороду, бо в дівчини все падало з рук. Мати нічого не сказала їй, але ще допомогла подоїти корів, хоч і затрималась довше, ніж гадала. Коли молоко вже було проціджене, мати зібралась додому. Сюневе хотіла трохи провести її.

— Не треба, — сказала мати, — ти, бачу, стомлена, краще відпочинь.

Вона взяла порожнього кошика, подала дочці руку і, пильно дивлячись на неї, додала:

— Я скоро знов прийду поглянути, як тобі тут ведеться… Покладайся, доню, на нас із батьком і не клопочи собі голову іншими!

Тільки-но мати зникла за пагорбом, Сюневе почала думати, як би швидше дізнатися, що робиться в Гранлієні. Вона покликала Турб’єрнового меншого брата — хотіла послати його на хутір, та коли він прийшов, не зважилась довіритися йому, сказала, що погукала його просто так, знічев’я. А потім вирішила: піде в Гранлієн сама, щоб було певніше. Вечір ясний, дорога до хутора не дуже далека, можна й піти, коли треба. Яка лиха та Інгрід, не прислала їй ніякої звістки! Сюневе згадала материні слова і знов заплакала.

Більше вона не гаялась, накинула на голову хустку й пішла кружною стежкою, щоб хлопці нічого не помітили.

Що довше вона йшла, то дужче поспішала і незчулась, як почала бігти. З-під ніг у неї зривалися камінці й котилися вниз. Хоч Сюневе знала, що то шурхотить каміння, а однаково їй здавалося, наче хтось скрадається за нею, і вона спинялася, насторожено прислухаючись. Та навкруги нікого не було, і дівчина ще прудкіше бігла далі.

Зненацька Сюневе зачепила ногою більший камінь, що витикався над стежкою, і він, загуркотівши, покотився вниз. Сюневе злякалась, почувши, як тріщать під каменем кущі, а ще більший страх її взяв, коли вона помітила далеко внизу якусь постать, що рухалася стежкою. Спершу дівчина подумала, що то якесь страховисько. Вона зупинилася, стримуючи подих, та страховисько внизу також зупинилось.

— Агов! — почулося звідти.

Та це ж мати! Сюневе мерщій скочила в кущі біля стежки і причаїлася там. Чи мати, бува, не впізнала її і не повертається назад? Ні, наче не видно. Дівчина ще трохи перечекала, щоб мати відійшла якнайдалі. А коли знов вийшла на стежку, то вже не поспішала, боялася наздогнати матір. Вона тихенько минула свій хутір— ніхто не помітив її. А ось і Гранлієн.

Коли Сюневе побачила перед собою його будівлі, її знов охопила тривога. Чим ближче вона підходила до них, тим тяжче ставало їй на серці. Скрізь було тихо, під стіною стояли лопати й вила, поряд лежав стос нарубаних дров, у колоді стриміла сокира. Сюневе пройшла подвір’ям до дверей, тоді зупинилась, ще раз озирнулася на всі боки й прислухалась, але ніщо ніде не ворухнулось. І, стоячи так, усе ще зважуючи, чи їй підійматися до кімнатки Інгрід, вона раптом згадала, що десь такої ночі кілька років тому Турб’єрн прийшов на Сульбакен і посадив їй квітки. Вона мерщій скинула черевики й тихенько побралася сходами нагору.

Інгрід перелякалася, коли прокинулась і побачила, хто її будить.

— Що з ним? — пошепки спитала Сюневе.

Інгрід отямилась і сягнула рукою по одяг, щоб виграти якусь хвилину й не відповідати зразу. Та Сюневе сіла на край ліжка, притримала її, щоб вона не вставала, і знов спитала те саме.

— Тепер йому вже краще, — прошепотіла Інгрід. — Я скоро повернуся до тебе.

— Інгрід, люба, не приховуй від мене нічого, — благально мовила Сюневе. — Хоч би що ти мені сказала, я готова до найгіршого.

Інгрід усе викручувалась, не хотіла засмучувати товаришку, але Сюневе була в такому розпачі й так квапила її, що далі приховувати правду не випадало. Сюневе пошепки розпитувала, Інгрід пошепки відповідала, і в глибокій навколишній тиші їхні слова набували якогось особливого змісту. То була хвилина, коли не страшно глянути у вічі найтяжчій правді.

Дівчата погодилися, що цього разу Турб’єрн не дуже винен і що його треба не гудити, а пожаліти. Потім обидві заплакали, але тихо. Особливо гірко плакала Сюневе. Вона, згорбившись, сиділа на краю ліжка й обливалася слізьми. Інгрід спробувала розвеселити її спогадами про ті чудові дні, як вони були разом, усі втрьох. Проте часто буває, що згадка про ту годину, коли тобі світило сонце, в тяжку хвилину викликає тільки сльози. Так вийшло й тепер.

— Турб’єрн питав про мене? — пошепки спитала Сюневе.

— Він майже не розмовляє.

Інгрід згадала про листа, і в неї аж серце стислося.

— То він не може й говорити?

— Не знаю… він більше думає.

— Але, мабуть, щось читає?

— Мати йому читає. Щодня читає, бо він любить слухати.

— І він тоді щось каже?

— Ні, ти ж чула, що він майже не розмовляє. Він просто лежить і дивиться.

— Він лежить у тій кімнаті, що пофарбована?

— Так.

— А голову до вікна повертає?

— Повертає.

Дівчата хвилину помовчали, тоді Інгрід мовила:

— Той маленький вітрячок із святим Йоаном, що ти йому колись подарувала, висить на вікні на шнурочку.

— Так, хай буде, що буде, а мене ніщо не розлучить із Турб’єрном, — несподівано сказала Сюневе рішучим голосом.

В Інгрід знов стислося серце.

— Лікар ще не знає, чи до нього повернеться здоров’я, — прошепотіла вона.

Сюневе підвела голову і, стримуючи ридання, якийсь час мовчки дивилася на товаришку, тоді знов опустила її і задумалася. По щоках у неї поволі скотилися останні сльозини, і більше їх не набігало на очі. Вона згорнула руки й ніби закам’яніла. Видно було, що цієї хвилини вона зважується на щось. Раптом вона встала, всміхаючись, нахилилася до Інгрід і розчулено поцілувала її.

— Якщо Турб’єрн не одужає, я його доглядатиму. Тепер я побалакаю з батьком і матір’ю.

Ці слова дуже схвилювали Інгрід, та не встигла вона щось сказати, як Сюневе потиснула їй руку.

— Бувай здорова, Інгрід! Я піду назад сама!

І швидко рушила до дверей.

— Тут є лист для тебе, — прошепотіла їй навздогінці Інгрід.

— Який лист? — спитала Сюневе.

Інгрід швидко підвелася, знайшла листа, наблизилась із ним до товаришки і, засовуючи його однією рукою Сюневе за корсетку, другою обняла її за шию й поцілувала. Сюневе відчула в себе на обличчі її гарячі сльози. Потім Інгрід лагідно підштовхнула її до виходу й зачинила за нею двері, бо не мала відваги дивитися, що буде далі.

Сюневе в самих шкарпетках поволі рушила сходами вниз. Та в голові в неї роїлися думки, вона була не дуже уважна, тому раптом спіткнулась і наробила гуркоту. Злякавшись, вона мерщій вибігла надвір, схопила в руки черевики й помчала повз будівлі навпростець до хвіртки. Там вона зупинилася, взулась і швидко пішла вгору. Кров у неї стугоніла в жилах. Щось мугикаючи, вона йшла все швидше й швидше, аж поки врешті засапалась і сіла відпочити. І тоді згадала про листа…

Настав ранок, собака збудив череду, пастухи теж прокинулись. Треба було доїти корів і випускати їх із загороди, а Сюневе й досі не повернулася.

Поки хлопці розмірковували, де вона могла дітися, поки достежили, що вона взагалі не лягала спати, бо постіль її стояла неторкана, Сюневе прийшла на полонину, бліда й притихла. Вона мовчки приготувала хлопцям сніданок, наклала їм у торбину харчів на обід і заходилась доїти з ними корів.

Пагорби внизу ще огортав туман, ялівець на рудуватих узбіччях виблискував краплями роси. Було ще прохолодно, і, коли собака гавкав, йому з усіх боків відповідала луна. Череду випустили з загороди, корови, почувши холод, ревіли й виходили одна за одною на стежку. Там уже сидів собака й не пускав їх далі, поки не вийшла вся череда, тоді схопився й погнав її вище. По всьому узгір’ї задзеленчали дзвоники, що висіли в корів на шиї, собака гавкав, аж виляски йшли, хлопці почали змагатися, хто голосніше гейкне.

Той гомін сьогодні дратував Сюневе, і, щоб не чути його, вона спустилася лукою нижче на те місце, де любила сидіти з Інгрід. Вона не плакала, тільки сиділа нерухомо й дивилася поперед себе, а все ж часом ловила вухом гамір череди і пастухів, і що далі він лунав, то ставав приємніший. Може, через нього Сюневе почала мугикати пісню, яку сама склала на взірець іншої, відомої їй змалку, — спершу тихо, а тоді все гучніше, чистим, дзвінким голосом:

Я дякую тобі за милу гру,

Що скрашувала нам літа дитячі.

Я сподівалась, поки не помру,

Втішатись нею — та даремно, бачу.

Я думала: продовжиться вона,

Від яснолистої берези в полі

До хати, де життя моє мина,

І аж до церкви ген на видноколі.

Та скільки вечорів уже я жду,

Гамую в серці сумніви й тривоги,

Не їм, не сплю, марнію на виду,

А ти до мене не знайшов дороги.

Сиджу, а думка в голові одна:

Він прийде, прийде, поки сонце сяде.

Та вже погас останній промінь дня,

І вечір знов мою надію краде.

Несила погляд відвести мені

Від стежки попід лісом за лукою.

Пече вже очі, все як у вогні,

Й від нього не затулишся рукою.

І кажуть всі, що спокій я знайду

Лишень у бога, в церкві під горою.

Та все одно туди я не піду,

Мій бог не там, а тут, зі мною.

І знаю я, це тільки він самий

Людей і цілі хутори єднає,

І з хащів виведе на шлях ясний

Того, хто правди і добра шукає.

І знаю я, це тільки він самий

В серцях людей запалює кохання

І потім зводить їх у пари, щоб вони

Перед вівтар ставали до вінчання.

Розділ сьомий

Минуло кілька тижнів. Якось Гутторм Сульбакен та його дружина сиділи у своїй просторій світлиці й читали одне одному уривки з нових книжок, привезених із міста. Вранці вони ходили до церкви, бо була неділя, потім разом обійшли своє поле, поглянули, на який урожай можна сподіватися, і прикинули, який лан засівати другого року, а який лишати перелогом. Вони ходили від лану до лану й раділи, що хутір у їхніх руках так міцно став на ноги.

— Бог його святий знає, що тут буде, коли нас не стане, — сказала Карен.

Гутторм замість відповіді запропонував їй вернутися додому й почитати нові книжки, мовляв, це краще, ніж сушити собі голову такими думками.

Вони переглянули одну книжку, і Карен сказала, що колись книжки були кращі.

— У цих нових усе тільки переписують із давніших.

— Може, в цьому є глузд, — мовив Гутторм. — Семун сказав мені сьогодні в церкві, що діти також тільки повторюють своїх батьків.

— Так, ти сьогодні довго розмовляв із Семуном.

— Він розумний і розважний чоловік.

— Боюся тільки, що він замало думає про нашого господа й спасителя.

Гутторм нічого на це не відповів.

— А де Сюневе? — спитала Карен.

— У своїй кімнаті на горищі,— відповів Гутторм.

— Ти був у неї недавно, як там вона?

— Так собі.

— Недобре, що вона сидить сама.

— До неї хтось прийшов.

Дружина трохи помовчала, тоді спитала:

— Хто?

— Інгрід Гранлієн.

— А я думала, що вона ще на полонині.

— Сьогодні вона навідалася додому, щоб мати змогла вибратись до церкви.

— А я й забула, що ми бачили в церкві Інгеб’єрг.

— У неї, бідолашної, тепер вистачає роботи.

— І в інших її не менше, але хто справді прагне до церкви, той знайде час туди піти.

Гутторм промовчав. За хвилину Карен знов озвалася:

— Сьогодні там були всі Гранлієни, крім Інгрід.

— Так, Турб’єрн уперше після хвороби вибрався до церкви, і вони, мабуть, хотіли бути з ним.

— Вигляд у нього кепський.

— А що ти хотіла? І так добре, що він одужав.

— Дорого йому довелось заплатити за свою гарячкуватість.

Гутторм опустив очі й сказав:

— Він ще тільки хлопчисько.

— Він не має добрих засад. На нього ніколи не можна покластися.

Гутторм сперся ліктями на стіл і розгорнув у руках книжку. Вдаючи, що читає, він мовив:

— Кажуть, що він скоро буде цілком здоровий.

Дружина також узяла в руки книжку й відповіла:

— Я рада за нього. Такий вродливий хлопець. Нехай господь напоумить його використати те здоров’я на щось краще.

Якусь хвилину вони читали, потім Гутторм, перегортаючи сторінку, сказав:

— Він у церкві жодного разу не глянув на неї.

— Еге ж, і я помітила, що він сидів на лавці, поки вона вийшла.

— Ти гадаєш, він забув її? — трохи згодом спитав Гутторм.

— В кожному разі так було б найкраще.

Гутторм читав далі, а дружина тільки перегортала сторінки своєї книжки.

— Не подобається мені, що Інгрід так довго там сидить, — мовила нарешті вона.

— Сюневе більше нема з ким поговорити.

— Аз нами?

Тепер Гутторм глянув на дружину.

— Не треба бути такими суворими.

Карен помовчала, потім мовила:

— Я їй ніколи не забороняла розмовляти з Інгрід.

Гутторм згорнув книжку, підвівся і, дивлячись у вікно, сказав:

— Он Інгрід пішла.

Тільки-но почувши це, Карен швидко вийшла. Гутторм ще довго стояв біля вікна, потім обернувся й почав ходити по кімнаті. Зайшла дружина, і він спинився.

— Так я й думала! — сказала вона. — Сюневе сидить у своїй кімнаті й плаче, та коли я зайшла, вона вдала, що чогось шукає в скрині.— Карен похитала головою. — Ні, краще б Інгрід не приходила сюди.

Вона почала готувати вечерю, тому часто виходила з кімнати. Саме коли її не було, зайшла Сюневе, смутна, з заплаканими очима. Вона пройшла повз батька, пильно глянувши на нього, сіла до столу і взяла в руки книжку. Та за хвилину поклала її, підійшла до матері й спитала, чи не треба їй допомогти.

— Допоможи, — відповіла мати. — За роботою завжди легшає на серці.

Сюневе взялася накривати на стіл, який стояв біля вікна. Батько, що досі походжав по кімнаті, підійшов туди й виглянув надвір.

— Думаю, що ячмінь ще підійметься, хоч його й прибив дощ, — сказав він.

Сюневе стала біля нього й також виглянула у вікно. Мати саме була в кімнаті. Батько обернувся до дочки і погладив її ПО ГОЛОВІ, ТОДІ знов почав ходити з кутка в куток.

Вечеряли вони мовчки. Мати проказала молитву перед їжею і після їжі, а коли вони встали від столу, запропонувала ще почитати Біблію й проспівати псалом. Так вони й зробили.

— Слово боже приносить мир і спокій, благословенний той дім, у якому воно лунає,— сказала мати, дивлячись на Сюневе, яка опустила очі.— А тепер я розповім одну історію, — додала вона. — В ній кожне слово правдиве, і непогано було б декому задуматись над нею.

І вона почала оповідати:

— Коли я була ще дитиною, на хуторі Гауг жила одна дівчина, онука нашого старости, вже літнього, дуже вченого чоловіка. Він узяв її до себе малою, щоб мати втіху й опору на старість, і, певна річ, навчив її слова божого та добрих звичаїв. Дівчина була жадібна до науки, любила вчитися, тому за якийсь час далеко випередила нас. У п’ятнадцять років вона вже вміла вільно писати, рахувати і мало не напам’ять знала свої шкільні підручники та двадцять п’ять розділів із Біблії. Я пам’ятаю все це як сьогодні. Вона більше любила читати, ніж танцювати, тому рідко ходила на забави, а воліла просиджувати вечори в дідовій кімнаті, де було багато книжок. Щоразу, коли ми, дівчата, зустрічалися з нею, нам здавалося, що думки її витають десь інде, і ми казали: «От якби ми були такі розумні, як Карен Гауг!» Вона була спадкоємницею свого діда, і багато гарних хлопців напрошувались розділити з нею той спадок, але Карен усім відмовляла. На той час повернувся додому з семінарії пасторів син. Він там не довчився, бо йому дужче подобались гулянки та пиятики, ніж справжня наука. «Стережись його! — казав онуці староста. — Я часто мав справу з людьми вищих станів і з власного досвіду знаю, що вони гірші за селян, їм не можна довіряти». Карен завжди слухалась дідових порад, тому уникала пасторового сина, хоч він був і гарний на вроду. А він завжди шукав зустрічі з нею. Скоро вона не могла вже й з хати вийти, він траплявся їй на кожному кроці. «Дай мені спокій! — казала йому Карен. — Однаково нічого не доможешся». Проте він уперто йшов за нею, і врешті їй доводилось зупинятися й слухати його. А коли він сказав, що не може жити без неї, Карен злякалася. Він тинявся біля її хати, але Карен не виходила. Він простоював ночі під її вікном, та вона не виглядала надвір. Він сказав, що заподіє собі смерть, але й це не вплинуло на Карен. Тоді він знов узявся до чарки. «Бережись, дитино, це все підступи диявола», — казав онуці старий дід. Одного разу пасторів син невідомо як закрався до її кімнати. «Я тебе зараз уб’ю!»— сказав він. «Убий, якщо тобі від цього полегшає», — відповіла Карен. Але він заплакав і сказав, що тільки вона змогла б зробити з нього порядну людину. «Спробуй хоч півроку не пити», — мовила Карен. І хлопець півроку не брав у рот горілки. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він. «Повірю аж тоді, як ти бодай на півроку забудеш про гулянки й розваги». І він півроку не ходив ні на які гулянки. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він знов. «Я повірю тобі аж тоді, як ти докінчиш семінарію і станеш пастором». Він повернувся до семінарії і через рік став пастором. «Тепер ти мені віриш?»— спитав він, з’явившись до Карен у сутані й пасторському комірці. «Тепер я хотіла б послухати, як ти виголошуєш слово боже», — відповіла Карен. І він виголосив гарну проповідь, як і належить пасторові. Він говорив про своє власне гріховне життя, про те, що виправитись неважко, аби тільки почати, і про те, яку величезну силу дає людині слово боже. Потім він знов пішов до Карен. «Тепер я вірю, що ти живеш так, як і обіцяв, — відповіла йому вона. — Та хочу тобі сказати, що я вже три роки заручена з Андерсом Гаугом, своїм двоюрідним братом, і на ту неділю ти оголосиш про це в церкві».

На цьому мати скінчила свою розповідь. Спершу Сюневе слухала її досить байдуже, а потім почала ловити кожне материне слово.

— І це все? — схвильовано спитала вона.

— Усе, — відповіла мати.

Батько пильно подивився на дружину, і та збентежено відвела очі. Тоді подумала й сказала, соваючи пальцем по столу:

— Може, й не все… але це не має ніякого значення.

— То було ще щось? — спитала Сюневе, звертаючись до батька, що, здалося їй, знав цю історію.

— Та було… але ж мати сказала тобі, що це не має ніякого значення.

— А що з ним сталося потім? — спитала Сюневе.

— Ото ж бо й воно, — мовив батько і знов глянув на дружину.

Карен сиділа, прихилившись спиною до стіни, й дивилася на них.

— Він був дуже нещасливий? — тихо спитала Сюневе.

— Раз ми скінчили, то й кінець, — мовила мати й підвелася.

Батько також підвівся, а за ним і Сюневе.

Розділ восьмий

Минуло ще кілька тижнів. Була неділя. Рано-вранці господарі й челядь Сульбакена зібрались до церкви. Того дня мала відбутися конфірмація, трохи раніше, ніж щороку, тому всі в селі зачиняли хати й поспішали до церкви. Сульбакени пішли пішки, бо, хоч зранку було прохолодно й трохи вітряно, день заповідався гарний, сонячний.

Дорога огинала село, бігла повз Гранлієн, тоді звертала праворуч, а звідти вже було не більше як чверть милі до церкви. Хліб уже був майже весь вижатий і складений у копи, худобу також дехто зігнав з гірських пасовиськ, і вона паслась біля садиб, луки місцями зеленіли отавою, а місцями, де земля була гірша, просвічували сірим грунтом. А навколо яскріли барвисті ліси: берези — всі в полум’ї, осики — блідо-жовті, горобина — з сухим скрученим листям, зате з кетягами ягід. Кілька днів ішли дощі, і придорожні зарості, звичайно припорошені пилюкою та піском, були вимиті й свіжі. Але з гір нищівна осінь здерла одяг, вони від того посуворішали і, здавалося, ще важче нависли над долиною. Зате гірські струмки, що влітку ледь животіли, вбилися в силу, пінились і шуміли. Найдужче гуркотів Гранлієнський потік, особливо там, де гори зненацька відступали, лишивши йому на дорозі великий камінь, а далі утворюючи провалля. Потік бився об той камінь і падав униз із таким гуком, що гори аж дрижали. За свою підступність вони діставали добру кару, потік кидав їм в обличчя цілі снопи холодних бризок. Якийсь цікавий кущ вільхи, що підійшов до самого краю провалля, тепер захлинався в холодній купелі, бо потік сьогодні не шкодував води.

Саме таке видовище спостерігав того ранку Турб’єрн, що разом з батьками, сестрою, братом і хутірською челяддю йшов до церкви. Він уже цілком одужав і працював нарівні з батьком. Останнім часом вони завжди трималися разом, навіть тепер ішли поруч.

— Здається, за нами йдуть Сульбакени, — сказав батько.

Турб’єрн не озирнувся, а мати додала:

— Так, то вони… Але я не бачу… ні, вона йде трохи позаду.

Чи то Гранлієни пішли швидше, чи Сульбакени сповільнили ходу, але відстань між ними дедалі збільшувалась, і врешті вони майже згубили одні одних з очей.

Видно було, що біля церкви збереться багато людей, бо вся дорога здавалася темною стрічкою: ті йшли пішки, ті їхали на підводах або верхи. За літо коні здичавіли й відвикли від людей, вони іржали й харапудились, їхати ними було небезпечно, але й цікаво.

Що ближче до церкви, то більшав гамір. Коні, які саме над’їздили, іржали до тих, що вже були прив’язані, а ті били копитами, рвалися з прив’язі й також іржали їм у відповідь. Усі сільські собаки, що цілий тиждень були прив’язані і лише звіддаля перегавкувались і дрочили одні одних, тепер зустрілися коло церкви й почали завзято кусатися, по двоє або й цілими зграями. Люди стояли вздовж церковного муру і вздовж будинків, стиха розмовляли і майже не дивились по боках. Вулиця, що пролягала вздовж муру, була не дуже широка, будинки з другого боку підступали близько до церкви, і жінки завжди спинялися біля муру, а чоловіки навпроти них під будинками. Аж згодом, коли вже можна було заходити до церкви, вони зважувалися змішатись докупи, а доти навіть якщо бачили своїх давніх знайомих, то наче не впізнавали їх. Хіба як проходили одні повз одних так близько, що не можна- було уникнути зустрічі, тоді коротко віталися, та й то відвернувши голову, і чимшвидше поспішали на свій бік.

Коли з’явилися Гранліени, люди притихли. Семунові не було з ким багато вітатися, і вони з Турб’єрном швидко пройшли повз тих, що стояли обабіч вулиці. А Інгеб’єрг та Інгрід застряли серед знайомих жінок майже з самого краю. Тому, як настав час заходити разом до церкви, Семунові з сином довелось вертатися по них.

Тієї хвилини до церкви під’їхали три підводи, швидше, ніж усі попередні, й зупинились аж тоді, коли ввігналися в юрбу. Семун і Турб’єрн, що мало не попали під колеса, одночасно підвели очі на прибулих. На першій підводі сидів Кнут Нордгауг і якийсь літній чоловік, на другій — його сестра з чоловіком, а на третій — старі Нордгауги. Батько з сином пере-зирнулися. В Семуна не змінилась на обличчі жодна рисочка, а Турб’єрн зблід, як мрець. Обидва вони відвели очі вбік і побачили родину Сульбакенів, які саме зупимились навпроти них, щоб привітатися з Інгеб’єрг та Інгрід Гранлієн. Підводи розділили їх, і розмова урвалася. Суль-бакени вражено провели поглядом Нордгаугів, а коли нарешті отямилися від несподіванки й згадали, ідо не докінчили розмови з Інгеб’єрг та Інгрід, то побачили Семуна й Турб’єрна, які тепер дивилися на них. Гутторм Сульбакен відвернувся, але його дружина встигла помітити, що Турб’єрн крадькома глянув на Сюневе. Сюневе також піймала той погляд. Вона швидко обернулася до Інгрід Гранлієн і схопила її за руку, ніби хотіла привітатись, хоч уже раз віталася з нею. І раптом усі вони відчули, що і їхня челядь, і знайомі стежать за ними. Семун перший підійшов до Гутторма і, не дивлячись на нього, потиснув йому руку.

— Дай боже здоров’я.

— Дай боже, — відповів той.

Потім він привітався з Карен, так само не дивлячись на неї. Привітався з ними і Турб’єрн. Тим часом його батько обернувся до Сюневе, яка стояла найближче до нього. Дівчина підвела на Семуна очі й навіть забула відповісти на вітання, бо тієї миті до неї підійшов Турб’єрн. Він мовчав, Сюневе також не озивалася, вони тільки подали одне одному руки, але відразу ж опустили їх. Обоє не підводили очей, але й не рушали з місця, ніби прикипіли до землі.

— Сьогодні таки буде гарний день, — сказала Карен Сульбакен, позираючи то на Турб’єрна, то на дочку.

— Так, цей вітер розжене хмари, — відповів Семун.

— Для збіжжя це добре, треба ж, щоб воно сохло, — додала Інгеб’єрг Гранлієн і чомусь узялася обтрушувати ззаду Семуна, мабуть, вважала, що на його куртку насіла пилюка.

— Господь дав нам щедрий урожай, тільки хтозна, чи пощастить звезти все сухим додому, — знов сказала Карен Сульбакен, і далі позираючи на Сюневе й Турб’єрна, які все іде стояли на тому самому місці.

— Усе залежить від того, скільки хто має робочих рук, — відповів їй Семун і став так, щоб заслонити від неї молоду пару.

— Я не раз думав, що коли б якісь хутори робили свою роботу спільно, то швидше могли б упоратися.

— Але ж може вийти, що кожному треба буде хапатись, поки нема дощу, — мовила Карен, відступивши на крок убік.

— Ну звичайно, — підхопила Інгеб’єрг, стаючи біля Семуна, щоб Карен не могла бачити те, що хотіла. — Але на одних полях урожай достигає раніше, а на других пізніше. Сульбакен, наприклад, часто випереджає нас на цілих два тижні.

— Авжеж, ми справді могли б допомагати одні одним, — розважно сказав Гутторм, підходячи ближче.

Карен кинула на нього швидкий погляд.

— Хоч і не одне може стати на заваді,— додав він.

— І я кажу те саме, — мовила Карен. Вона відступала то в один бік, то в другий, щоб мати на оці Сюневе і Турб’єрна.

— О так, часом може не одне стати на заваді,— мовив Семун і мимоволі всміхнувся, дивлячись на її зусилля.

— Що правда, то правда, — підтвердив Гутторм.

Проте дружина гостро урвала його:

— Наша змога невелика. Тільки господь всемогутній, і буде так, як він захоче.

— Навряд чи господь був би проти, коли б ми погодились жнивувати разом у Гранлієні й Сульбакені.

— Певне, що не був би проти, — сказав Гутторм і значуще глянув на дружину.

— Скільки сьогодні людей у церкві,— перевела та розмову на інше. — Приємно бачити, що люди ходять до божого дому.

Видно, нікому не хотілося розмовляти про це, тому Гутторм сказав, аби не мовчати:

— Мені здається, що люди стали побожніші. Як я був молодий, у церкві ніколи не збиралося стільки народу.

— Так, народу взагалі побільшало, — погодився Семун.

— Воно-то людей збирається багато, але мені здається, що дехто ходить сюди тільки задля годиться, — сказала Карен Сульбакен.

— Молодь, то, може, й так, — зауважила Інгеб’єрг.

— А де ж їй зустрічатися, як не в церкві,— сказав Семун.

— Ви чули, що наш пастор іде від нас? — знов перевела розмову на інше Карен.

— Шкода, — сказала Інгеб’єрг. — Він хрестив і конфірмував усіх моїх дітей.

— А ти б хотіла, щоб він і повінчав їх? — пожартував Семун, відкусуючи шматочок гіллячки, яку знайшов дорогою.

— Мабуть, уже пора заходити до церкви, — мовила Карен, нетерпляче дивлячись на двері.

— Так, сьогодні біля церкви чогось зробилося гаряче, — тим самим жартівливим тоном докинув Семун.

— Ходімо, Сюневе, вже час.

Сюневе саме розмовляла з Турб’єрном. Здригнувшись, вона обернулась до матері.

— Ти хіба не почекаєш, поки задзвонять? — спитала Інгрід, крадькома глянувши на Сюневе.

— Тоді підемо всі разом, — докинула її мати.

Зніяковіла Сюневе не знала, що їм відповісти.

Позад неї стояв Семун.

— Почекай, скоро й для тебе задзвонять дзвони, — сказав він.

Сюневе спаленіла, а її мати пильно глянула на Семуна. Але той у відповідь тільки всміхнувся.

— Ти ж бо сама щойно сказала, що буде так, як господь захоче, — мовив він і рушив до церкви.

За ним пішли всі решта.

Біля входу збився натовп, бо виявилося, що двері ще не відчинені. Коли вони підійшли ближче, щоб довідатися, в чім річ, двері відчинились, і люди посунули до церкви. Та не всім пощастило ввійти зразу, декого відтіснили назад. Під стіною церкви, чекаючи, поки людей порідшає, стояли двоє чоловіків і розмовляли. Один високий, кремезний, з русявим рівним чубом і кирпатим носом. То був Кнут Нордгауг. Помітивши Гранлієнів, він замовк, трохи зніяковів, але не зрушив з місця.

Семун, проходячи повз Кнута, глянув на нього, і той не відвів очей, хоч ще дужче збентежився. За Семуном ішла Сюневе. Побачивши зненацька Кнута, вона побіліла, як смерть. Тепер Кнут опустив очі й відхилився від стіни, щоб відійти вбік. Але, ступивши кілька кроків, побачив перед собою четверо знайомих облич: Гутторма, його дружину, Інгрід і Турб’єрна. Він так розгубився, що пішов просто на них, сам не усвідомлюючи, що робить, і скоро зіткнувся віч-на-віч з Турб’єрном. Він крутнувся, ніби хотів кинутись убік, але втекти було нелегко, бо навколо юрмилися люди.

Сталося це на паперті. Сюневе вже встигла піднятись на кілька східців вище, а за нею стояв Семун. їм згори добре видно було всю ту сцену.

Сюневе, забувши про все на світі, дивилася тільки на Турб’єрна, так само як Семун, його дружина, батьки Сюневе й Інгрід. Турб’єрн відчував на собі їхні погляди і ніби закам’янів на місці. Кнут зрозумів, що йому годиться щось зробити. Він нерішуче простяг руку, проте нічого не сказав. Турб’єрн теж простяг руку, проте не настільки щоб досягти Кну-тової.

— Дай боже… — Почав Кнут, тоді похопився, що в цьому випадку треба було б привітатись якось інакше, і відступив крок назад.

Турб’єрн підвів очі й зустрівся поглядом з Сюневе. Вона стояла біла, як сніг. Тоді Турб’єрн твердо ступив крок до Кнута, міцно потиснув йому руку і голосно, щоб могли почути всі навколо, сказав:

— Здоров, Кнуте. Гадаю, те, що сталося, обох нас дечого навчило.

У відповідь почулося ніби схлипування. Кнут кілька разів пробував щось сказати, але не зміг. Турб’єрнові більше не було чого казати. Він чекав, опустивши очі, й крутив у руках молитовник. Зненацька книжка випала в нього з рук. Кнут швидко нахилився, підняв її і простяг Турб’єрнові.

— Дякую, — сказав Турб’єрн, що теж був нахилився по молитовника.

Коли він, випроставшись, глянув на Кнута й побачив, що той і далі не підводить очей, то вирішив, що тепер найкраще буде піти звідти. І він зайшов до церкви.

Решта всі також зайшли, і коли Турб’єрн, сівши на лавку, за якийсь час глянув на жіночу половину, то побачив Інгеб’єрг, що з материнською любов’ю всміхалася йому, а поруч із нею — Карен Сульбакен, яка, видно, чекала, щоб він глянув на неї, бо відразу ж тричі кивнула йому головою. Хлопець вражено витріщив очі, і, щоб упевнити його в своєму схваленні, вона знов тричі кивнула, ще ласкавіше, ніж перше. А Семун прошепотів йому на вухо:

— Я знав, що ти так зробиш.

Вони прослухали вступну молитву, проспівали псалом, потім наперед вийшли конфір-манти, і Семун знов пошепки сказав синові:

— Навряд чи Кнут переродиться, отож краще, щоб відстань між Гранлієном і Нордгаугом ніколи не скорочувалась!

Почалася конфірмація. Пастор став перед вівтарем, і діти заспівали конфірмаційний псалом. їхні впевнені дзвінкі голоси, що зливаються в одностайний хор, завжди зворушують присутніх, а надто тих, хто ще не забув, як сам конфірмувався. А вже коли настає тиша і пастор, який понад двадцять років виконує цей обряд, той самий, який за цей час не раз будив у кожного з присутніх найкраще, що є в його душі, схрещує руки на грудях і починає виголошувати конфірмантам напутнє слово, люди розчулюються до сліз. Самі діти теж починають плакати, коли він звертається до батьків і просить їх молитися за своїх дітей.

Турб’єрн, який ще недавно дивився у вічі смерті й гадав, що залишиться на ціле життя калікою, також плакав, особливо тоді, коли діти давали обітницю, твердо переконані, що дотримуватимуться її. Він жодного разу не поглянув на жіночу половину, та, як відправа скінчилася, підійшов до Інгрід і шепнув їй кілька слів, після чого швидко пропхався до дверей і вийшов з церкви. Дехто казав, що він не пішов дорогою, а рушив узбіччям до лісу, проте напевне ніхто нічого не знав. Семун почав шукати його, але швидко покинув, помітивши, що Інгрід також десь зникла. Натомість він вирішив знайти Сульбакенів, щоб іти додому разом з ними. А ті ходили по всьому церковному подвір’ї і розпитували, чи хто не бачив Сюневе, яку вони також згубили. Врешті батькам довелось іти додому без дітей.

А далеко поперед них ішли дорогою Сюневе й Інгрід.

— Я вже шкодую, що пішла з тобою, — мовила Сюневе Інгрід.

— Тепер не страшно, коли батько все знає,— відповіла Інгрід.

— Але ж він не мій батько, — заперечила Сюневе.

— Хтозна, — сказала Інгрід.

Більше вони про це не говорили.

— Отут ми маємо почекати на нього, — сказала Інгрід, коли вони досягли місця, де дорога звертала на хутори. З усіх боків їх оточував густий ліс.

— Йому доведеться робити великий гак, — сказала Сюневе.

— Уже зробив! — озвався Турб’єрн, підводячись із-за великого каменя.

Він заздалегідь обміркував усе, що скаже Сюневе, а сказати треба було багато чого. Але сьогодні йому повинно пощастити, адже батько знає вже все і, як йому здалося після того, що було біля церкви, хоче йому допомогти.

Крім того, він так тужив ціле літо за Сюневе, що матиме більше відваги говорити з нею, ніж досі.

— Ходімо краще лісом, — запропонував він. — Так буде ближче.

Дівчата нічого не відповіли, проте пішли за ним… Турб’єрнові кортіло почати розмову з Сюневе, але він відклав її, поки вони здолають гору. Тоді — поки перейдуть мочар. А як мочар лишився позаду, вирішив, що найкраще поговорити, коли вони вже будуть серед лісу.

Інгрід, вважаючи, що все посувається надто повільно, почала відставати від них, і скоро її майже не стало видно. Сюневе ніби не помітила цього й на ходу збирала ягоди, що траплялися при дорозі.

«Дивно, що мені сьогодні наче рот заціпило», — подумав Турб’єрн, але врешті таки сказав:

— Який гарний день.

— Гарний, — погодилася Сюневе.

І вони знов замовкли. Сюневе рвала ягоди, а Турб’єрн просто йшов поряд із нею.

— Добре, що ти погодилась піти сюдою, — наново почав він.

На це вона нічого не відповіла.

— Це літо було довге, — сказав він, але Сюневе й цього разу промовчала.

«Ні, поки ми йтимемо, розмова не складеться», — подумав Турб’єрн і сказав:

— Треба почекати на Інгрід.

— Так, почекаймо, — погодилася Сюневе й зупинилась.

Турб’єрн побачив, що тут нема ягід, по які вона могла нахилятися. Але Сюневе зірвала стеблину трави й заходилась нанизувати на неї ті ягоди, що вже зібрала.

— Я сьогодні весь час згадував про те, як ми з тобою конфірмувалися, — мовив Турб’єрн.

— Я також згадувала, — відповіла дівчина.

— Відтоді багато чого сталося, — повів далі він, — такого, що ми й не сподівалися.

Сюневе, опустивши голову, старанно нанизувала ягоди на стеблину. Турб’єрн схилився, щоб заглянути їй в обличчя, але вона, помітивши його рух, обернулася в другий бік. Він, злякався, що йому таки не пощастить поговорити з нею.

— Сюневе, невже ти мені нічого не скажеш?

Вона глянула на нього й усміхнулась.

— А що тобі сказати?

Він набрався духу й хотів обняти її за стан, та коли наблизився до неї, то знову знітився і лише тихо спитав:

— Хіба Інгрід не говорила з тобою?

— Говорила, — відповіла вона.

— То ти дещо знаєш, — сказав він.

Сюневе мовчала.

— То ти дещо знаєш, — ще раз сказав він і знов підступив ближче.

— Ти також дещо знаєш, — відповіла Сюневе, проте не обернулась до Турб’єрна.

— Знаю, — погодився він і хотів узяти її за руку, але вона ще завзятіше, ніж досі, нанизувала ягоди на стеблину.

— Біда, що я поряд із тобою стаю таким боягузом, — скрушно мовив Турб’єрн.

Він не бачив, чи вона всміхнулася, чи розгнівалась, і тому не знав, що казати далі.

— Одне слово, — раптом рішуче почав він, хоч голос у нього був невпевнений, — я хочу знати, що ти зробила з моїм листом.

Сюневе знов нічого не відповіла й відступила вбік. Він підійшов до неї, поклав їй руку на плече й нахилився до самого її обличчя.

— Скажи, прошу тебе!

— Я його спалила.

Він швидко схопив її обіруч і повернув до себе, але, помітивши, що вона от-от заплаче, зразу ж відпустив. «От шкода, ледь що, і вона вже в сльози», — подумав він. А Сюневе раптом тихо спитала:

— Навіщо ти його написав?

— Хіба Інгрід тобі не казала?

— Казала, але… ти повівся жорстоко.

— Батько так захотів…

— Однаково…

— Батько боявся, що я стану калікою. Сказав, що сам піклуватиметься про мене.

Унизу під пагорбом з’явилася Інгрід, і вони відразу пішли далі.

— Я найдужче тужив за тобою тоді, коли думав, що ми розлучилися навіки, — сказав Турб’єрн.

— Найкраще перевіряєш свої почуття, як залишаєшся сам, — відповіла Сюневе.

— Так, тоді впевнюєшся, хто заволодів твоїм серцем, — схвильовано, майже врочисто мовив Турб’єрн.

Сюневе перестала рвати ягоди.

— Хочеш? — спитала вона і простягла йому стеблину з нанизаними ягодами.

— Дякую, — відповів він, притримуючи її руку, і стиха додав — То в нас усе буде, як раніше?

— Так, — ледь чутно прошепотіла дівчина й відвернулася.

Вони йшли далі, і, поки Сюневе мовчала, Турб’єрн не зважувався ні доторкнутись до неї, ні озватися.

Йому здалося, ідо тіло його зробилось невагоме, а навколо все завирувало. Раптом у вічі йому вдарило світло. Вони опинились на пагорку, звідки було добре видно Сульбакен. У Турб’єрна з’явилось таке почуття, ніби він прожив на тому хуторі ціле своє життя, і йому палко захотілось опинитись там. «Я зараз піду туди разом із нею», — думав він. Що ближче було до Сульбакена, то він ставав сміливіший. «Батько мені допоможе. Я довше не витримаю, ми повинні бути разом!» Він, сам того не помічаючи, пішов швидше, дивлячись тільки поперед себе, на осяяний сонцем хутір. «Таки сьогодні, більше не зволікатиму». Турб’єрн відчув себе таким дужим, що ладен був змести всі перепони на своєму шляху.

— Ти тікаєш від мене? — почув він позад себе лагідний голос Сюневе.

Вона ледве встигала за Турб’єрном і нарешті переконалася, що лишиться позаду. Він засоромився, обернувсь до неї і простяг назустріч їй руки. «Зараз я її схоплю й підійму!»— майнула в нього думка, проте, наблизившись, він не насмілився навіть обняти дівчину.

— Я йду надто швидко? — спитав він.

— Так, — відповіла Сюневе.

Вони вже виходили на сільську вулицю. Інгрід, якої цілу дорогу не було видно, раптом з’явилася позад них.

— Далі вам не можна йти разом, — сказала вона.

Турб’єрн аж здригнувся з несподіванки, йому здалося, що сестра надійшла надто швидко. Сюневе теж трохи здивувалася.

— Мені ще стільки треба тобі сказати, — прошепотів Турб’єрн.

Сюневе мимоволі всміхнулася.

— Ну добре, скажу іншим разом, — додав він і взяв її за руку.

Вона глянула на нього таким чистим, промовистим поглядом, що йому потеплішало на серці, і він подумав: «Я зараз піду з нею!» Та Сюневе обережно звільнила свою руку, обернулась до Інгрід, попрощалася з нею і поволі рушила вниз вулицею. Турб’єрн довго стояв і дивився їй услід.

Брат із сестрою подалися додому лісом.

— Ну що, ви про все побалакали? — спитала Інгрід.

— Ні, шлях був надто короткий, — відповів Турб’єрн і додав ходи, наче не хотів більше ні про що говорити.

— Ну як? — озвався Семун від столу, де він обідав, коли син з дочкою зайшли до хати.

Турб’єрн нічого не відповів. Він просто підійшов до лави й почав роздягатися. Інгрід ішла позад нього й хитро посміхалася. Батько знов узявся за ложку, час від часу поглядаючи на сина, який надто старанно складав куртку. Батько їв і тільки всміхався.

— Сідай їсти, — сказав він, — а то все захолоне.

— Дякую, щось не хочеться, — відповів Турб’єрн, сідаючи до столу.

— Не хочеться? — здивовано перепитав Семун, не перестаючи їсти. А за хвилину сказав: — Ви сьогодні так швидко пішли з церкви, що я й не зоглядівся.

— Нам треба було з кимось побалакати, — відповів Турб’єрн, схилившись над столом.

— Ну й що, побалакали?

— Не встигли, — відповів Турб’єрн.

— Отакої! — мовив Семун, не кладучи ложки.

Доївши, він підвівся з-за столу, підійшов до вікна, хвилину постояв, дивлячись надвір, тоді обернувся до сина і сказав:

— Ходи, поглянемо на врожай.

Турб’єрн підвівся.

— Ні, одягнися.

Турб’єрн був у самій сорочці й сягнув по стару куртку, що висіла якраз над ним.

— Ти ж бачиш, що я одягнув нову, — сказав Семун.

Тоді Турб’єрн теж убрався у святкову куртку, і вони вийшли з хати, батько попереду, син за ним.

Вони пішли вниз вулицею.

— Хіба ми йдемо дивитися не на ячмінь? — спитав Турб’єрн.

— Ні, глянемо на пшеницю, — відповів Семун.

Коли вони вийшли на вулицю, нею саме неквапом їхала підвода.

— Це Нордгауги, — сказав Семун.

— Так, молоді,— додав Турб’єрн, маючи на думці молоде подружжя.

Порівнявшись із Гранлієнами, підвода зупинилася.

— Яка пишна жінка ця Маріт Нордгауг, — пошепки сказав Семун, милуючись нею.

Маріт сиділа на підводі, ледь відхилившись назад. Однією хусткою вона вільно пов’язала голову, а другу накинула на плечі. Вона втупила очі в Гранлієнів, і на її гарному, вольовому обличчі не здригнулася жодна рисочка, ніби воно закам’яніло. її чоловік був блідий, як смерть.

Він ще дужче схуд і здавався ще пригніченішим, ніж звичайно, як люди, що їх мучить приховане горе.

— Ідете глянути на врожай? — спитав він.

— Авжеж, кортить глянути, — відповів Семун.

— Цього року, певне, буде непоганий.

— Так, міг бути гірший.

— Пізно ви повертаєтесь із церкви, — сказав Турб’єрн.

— Треба було попрощатися з усіма знайомими, — відповів чоловік.

— Попрощатися? Ви хіба кудись їдете? — спитав Семун.

— Я їду, — сказав чоловік Маріт.

— І далеко?

— Та далеченько.

— Куди ж саме?

— До Америки.

— До Америки? — в один голос вигукнули батько й син. Потім Семун додав — Адже ти щойно одружився!

Чоловік усміхнувся:

— Мабуть, посиджу тут, поки лапа переболить, сказала лисиця, попавши в пастку.

Маріт глянула на нього, тоді на Гранлієнів, ледь почервоніла, хоч обличчя в неї і далі було ніби кам’яне.

— І Маріт їде з тобою? — спитав Семун.

— Ні.

— Кажуть, там можна швидко розбагатіти, — озвався Турб’єрн, відчуваючи, що треба якось підтримати розмову.

— Можна, — відповів чоловік.

— Але ж Нордгауг також гарний хутір, — сказав Семун.

— Нас там забагато, — мовив чоловік.

Дружина знов глянула на нього.

— І один одному стоїмо поперек дороги, — додав він.

— Ну що ж, щасливо тобі доїхати, — сказав Семун і потиснув йому руку. — Дай боже, щоб ти знайшов те, чого шукаєш.

Турб’єрн пильно глянув у вічі своєму шкільному товаришеві й мовив:

— Я хотів би з тобою поговорити.

— Добре, як є з ким поговорити, — відповів той, водячи пужалном по днищу підводи.

— Приходь до нас, — озвалася Маріт.

Турб’єрн і його батько вражено глянули на неї. Вони забули, що в Маріт такий лагідний голос.

Нордгаужці рушили далі. Підвода їхала поволі, здіймаючи хмарину куряви. У золотавому промінні надвечірнього сонця мерехтіла шовкова хустка Маріт, ще дужче відтінюючи чоловікову темну куртку з домашнього сукна. Нарешті підвода сп’ялася на пагорок, потім зникла за ним.

Батько з сином довго йшли мовчки.

— Мабуть, він не скоро повернеться назад, — нарешті сказав Турб’єрн.

— Може, так буде й краще, коли вже він не знайшов щастя на батьківщині,— відповів Семун.

І вони знов надовго замовкли.

— Ми ж поминули пшеницю! — вигукнув раптом Турб’єрн.

— Нічого, глянемо на неї, як вертатимемось назад.

І батько з сином пішли далі. Турб’єрн більше не питав, куди вони простують, бо їхнє поле залишилось позаду.

Гутторм і Карен Сульбакени вже пообідали, коли до хати зайшла розпашіла й засапана Сюневе.

— Де ти була, доню? — спитала мати.

— Я забалакалася з Інгрід, — відповіла Сюневе, скидаючи з себе хустку.

Батько саме шукав у шафі книжки.

— Про що можна було так довго балакати?

— Та ні про що.

— То краще б ти, доню, йшла з церкви разом з усіма.

Вона встала й принесла дочці їсти. А коли та сіла до столу, мати примостилася навпроти неї і знов спитала:

— Може, ти ще з кимось розмовляла?

— Так, там була не сама Інгрід, — відповіла Сюневе.

— Треба ж їй колись порозмовляти з людьми, — втрутився батько.

— Певне, що треба, — трохи лагідніше мовила мати, — але з церкви вона повинна йти з батьками.

Сюневе промовчала.

— Гарно було сьогодні в церкві,—знов почала мати. — Аж радісно стає, коли бачиш, як молодь складає обітницю.

— Так, згадуєш своїх власних дітей, — сказав Гутторм.

— Правда, — зітхнула мати. — Ніхто не знає, що з тих дітей вийде.

Гутторм довго мовчав.

— Ми повинні дякувати господові,— нарешті сказав він, — що він зберіг нам хоч одне.

Мати водила пальцем по столі, не підводячи очей. Тоді стиха мовила:

— Сюневе наша найбільша втіха. — І додала ще тихіше — Гарна вона в нас дитина.

Знов запала довга мовчанка.

— Так, вона принесла нам багато радості,— сказав Гутторм і зворушено додав — Дай боже їй добру долю.

Мати провела пальцем по столі, стираючи сльозу, що скотилася їй з очей.

— Чому ти не їси? — за хвилину спитав батько, дивлячись на дочку.

— Дякую, я не голодна, — відповіла Сюневе.

— Але ж ти нічого не їла, — сказала мати. — І стільки ходила.

— Чогось не хочеться, — мовила Сюневе, поскубуючи торочки на хустці.

— їж, доню, — сказав батько.

— Не можу, — відповіла Сюневе й раптом заплакала.

— Чого ти плачеш, голубко?

— Не знаю, — схлипуючи, відповіла дочка.

— Вона ледь що і в сльози, — мовила мати.

Батько підвівся й підійшов до вікна.

— До нас ідуть якихось двоє чоловіків, — сказав він.

— Невже? Так пізно? — спитала Карен і також підійшла до вікна.

Вони довго дивилися вниз.

— Хто б це міг бути? — озвалася нарешті Карен, але в голосі її зовсім не чути було запитання.

— Не знаю, — відповів Гутторм.

Вони дивилися далі.

— Ніяк не впізнаю, хто то, — трохи згодом сказала Карен.

— І я не впізнаю, — відповів Гутторм.

Чоловіки тим часом підійшли ближче.

— Мабуть, це таки вони, — нарешті сказала Карен.

— Так, наче вони, — погодився Гутторм.

Чоловіки підходили все ближче й ближче.

Старший із них зупинився й озирнувся назад, молодший також зупинився. Потім обидва рушили далі.

— Ти не знаєш, чого вони йдуть? — спитала Карен таким самим тоном, як і першого разу.

— Ні, не знаю, — відповів Гутторм.

Карен обернулася, підійшла до столу, забрала посуд і поправила скатертину. Тоді мовила до Сюневе:

— Накинь, доню, хустку, до нас ідуть люди.

Не встигла вона сказати це, як Семун відчинив двері й зайшов до хати, а за ним і Турб’єрн.

— Б’ємо вам чолом, — сказав Семун, на мить зупинився коло порога, тоді повагом підійшов ближче і вклонився господареві та господині.

Турб’єрн зробив те саме.

Наостанці вони підійшли до Сюневе, яка все ще стояла в кутку з хусткою в руках, не знаючи, напинати її чи ні, а може, й забувши вже, що вона її тримає.

— Просимо, сідайте, — сказала господиня.

— Дякуємо, за такий короткий шлях ми не стомилися, — відповів Семун, але сів.

Турб’єрн опустився на лаву поруч із ним.

— Ми сьогодні згубили вас, коли вийшли з церкви, — сказала Карен.

— Так, ми теж шукали вас, — відповів Семун.

— Надто багато було людей, — озвався Гутторм.

— Дуже багато, — погодився Семун. — Але гарно було в церкві.

— Так, ми саме про це балакали, — сказала Карен.

— Як приємно дивитися на конфірмантів тим, у кого є свої діти, — мовив Гутторм.

Карен неспокійно засовалась на лаві.

— Атож, — підхопив Семун. — Починаєш тоді задумуватись над їхньою долею. Того я сьогодні й прийшов до вас, — додав він, потім спокійно оглянувся і взяв нову пучку жувального тютюну, а прожований обережно поклав у мідяну коробочку.

Гутторм, Карен і Турб’єрн намагалися не дивитись одне на одного.

— Я надумав прийти сюди разом з Турб’єр-ном, — неквапом почав Семун, — боявся, що сам він ще довго не зважиться піти, а як і піде, то навряд чи зуміє все до ладу сказати. — Він скоса позирнув на Сюневе, і вона відчула його погляд. — Річ ось у чому. Мій хлопець віддавна, ще з того віку, коли про таке тільки починають думати, кохає вашу Сюневе, і я гадаю, що й вона до нього не байдужа. Отож мені здається, що найкраще було б їх одружити. Спершу я був проти цього, бо сам бачив, що він не вміє тримати себе в руках, то де вже йому утримати ще когось. Але тепер, мені здається, я можу за нього поручитися, а якщо не я, то вона, бо її влада над ним найбільша. То що ви на це скажете — може, хай би вони побралися? Квапитись нам нема чого, але, по-моєму, нема чого й відкладати надовго. В тебе, Гутторме, великий хутір, у мене трохи менший, та ще його й доведеться ділити між дітьми, а все ж таки я гадаю, що ми можемо дійти згоди Я найперше хочу почути, що про це думаєте ви, а її спитаю наостанці, бо начебто знаю, чого вона бажає.

Семун замовк. Гутторм, згорбившись, сидів біля столу, неспокійно клав одну руку на другу, потім знов міняв їх і все пробував випростатись, проте аж за четвертим чи за п’ятим разом йому вистачило сили вирівняти спину. Він провів руками по колінах і глянув на дружину, мимохідь скинувши оком і на Сюневе. Дівчина сиділа нерухомо, обличчя її не було видно. Карен задумливо водила пальцем по столі.

— Що ж… це для нас велика честь, — нарешті сказала вона.

— Атож, і мені здається, що ми повинні подякувати вам за таку честь, — сказав Гутторм голосно, ніби відчув неабияку полегкість.

Він переводив погляд з дружини на Семуна, що сидів, прихилившись спиною до стіни і схрестивши руки на грудях.

— У нас одна дочка, — повела далі Карен, — і ми спершу повинні добре подумати.

— Золоті слова, — мовив Семун, — але я не знаю, що вам заважає відповісти зразу, як казав ведмідь, коли просив селянина віддати йому корову.

— А чого ж, ми можемо відповісти зразу, — сказав Гутторм і глянув на дружину.

— Річ у тім… що Турб’єрн поводився часом дуже нестримно, — мовила Карен, не дивлячись ні на кого.

— Але ж він, здається мені, виправився, — став на захист хлопця Гутторм. — Ти сама сьогодні казала.

Запала мовчанка. Старі Сульбакени мовчки перезиралися одне з одним.

— Якби на нього можна було покластися, — врешті озвалася Карен.

— Можна, — запевнив її Семун. — Я вже вам раз казав: за воза можна не клопотатись, якщо віжки будуть у неї в руках. Таку велику вона має над ним силу. Я переконався в цьому ще тоді, як Турб’єрн лежав хворий удома і невідомо було, чи він узагалі одужає.

— Не треба опиратися, — сказав Гутторм. — Ти сама знаєш, чого вона хоче, а ми живемо тільки для неї.

Сюневе вперше за всю розмову підвела очі і вдячно глянула на батька.

— Та воно так, — після довгої мовчанки сказала Карен і ще дужче натиснула на палець, яким водила по столі.— Я весь час так опиралася тільки тому, що хотіла їй добра… Може, я не така сувора, як здається… — додала вона і всміхнулася, хоч з очей у неї капали сльози.

Тоді Гутторм підвівся.

— Отже, з божої ласки сталося те, чого я бажав найдужче в цьому світі,— сказав він і підійшов до Сюневе.

— Я завжди був певен цього, — мовив Семун, так само підводячись. — Кому з ким судилося бути в парі, той і буде в парі.

Він також підійшов до Сюневе.

— А ти що скажеш, доню? — спитала мати, й собі підходячи до дочки.

Сюневе й далі сиділа, а вони стояли навколо неї — всі, крім Турб’єрна, який наче прикипів до лави.

— Встань, доню, — пошепки сказала їй мати.

Сюневе підвелася, всміхнулась, тоді відвернулася й заплакала.

— Нехай господь і нині, й довіку буде твоєю обороною, — сказала мати, обняла дочку й заплакала разом із нею.

Чоловіки відійшли від них, кожен у свій бік.

— А тепер іди до нього, — крізь сльози сказала мати, відпустивши дочку й лагідно підштовхнувши її.

Сюневе ступила крок і зупинилась, не маючи сили йти далі. Тоді Турб’єрн схопився, швидко підійшов до неї і взяв її за руку. Не знаючи, що робити далі, він просто тримав ту руку в своїй, аж поки Сюневе обережно відняла її. Так вони стояли поряд і мовчали.

Та ось двері нечутно відчинилися, і в них з’явилася чиясь голова.

— Сюневе вдома? — почувся несміливий голос.

То була Інгрід Гранлієн.

— Вдома, вдома, заходь, — відповів Семун. Побачивши, що Інгрід вагається, він додав: — Заходь, тут усе гаразд.

Усі тепер дивилися на Інгрід. її наче щось бентежило.

— Я прийшла не сама, — врешті сказала вона.

— А хто ще? — спитав Гутторм.

— Мама, — стиха відповіла дівчина.

— То нехай заходить! — пролунали, як один, чотири голоси.

Господиня Сульбакена пішла назустріч гості, а всі решта весело перезирнулися.

— Вас просять до хати, мамо! — почули вони голос Інгрід.

Інгеб’єрг Гранлієн зайшла, запнута в ясну святкову хустку.

— Я відразу здогадалася, що Семун надумав, — сказала вона, — хоч він нічого не сказав. І ми з Інгрід не витримали.

— Все складається так, як ти хотіла, — сказав їй Семун, відступаючи вбік, щоб дружина могла підійти до заручених.

— Хай бог благословить тебе за те, що ти його прихилила до себе, — сказала Інгеб’єрг, обіймаючи Сюневе. — Ти, доню, непохитно стояла на своєму, і твоє бажання здійснилося.

Вона гладила дівчину по щоці й по косах, з очей у неї капали сльози, але вона не зважала на них, а ніжно втирала мокре обличчя Сюневе.

— Він гарний хлопець… Тепер я за нього спокійна, — додала вона і ще раз обняла дівчину.

— Он як, мати, хоч сиділа у себе в кухні, знає більше за нас, — пожартував Семун.

Помалу жінки заспокоїлись і перестали плакати. Господиня Сульбакена почала думати про вечерю й попросила Інгрід допомогти їй, бо, мовляв, із Сюневе сьогодні мало користі. І вони взялися варити кашу з вершками. Чоловіки тим часом балакали про врожай і про те, чи дасть погода весь його зібрати. Турб’єрн сидів сам біля вікна. Сюневе тихо підійшла до нього й поклала руку йому на плече.

— На що ти дивишся? — пошепки спитала вона.

Він обернувся до дівчини, якусь хвилину ніжно дивився на неї, потім знов глянув у вікно.

— Дивлюся на Гранлієн, — сказав він. — Як дивно бачити його звідси.

МИСЛИВЦІ НА ВЕДМЕДІВ

Брехливішого хлопця за найстаршого пасто-рового сина не було в цілому селі. Щоправда, він дуже любив читати, і селяни радо слухали, як він їм переказував прочитане. А коли їм щось особливо подобалося, він відразу вигадував якусь подібну історію, найчастіше про сильних, відважних людей і про кохання до самої смерті.

Невдовзі пастор звернув увагу на те, що в клуні ціпи гупають з дедалі довшими перервами. Він пішов глянути, в чім річ, і застав там Турвала, який розповідав молотникам свої історії. Потім йому впало в око, що наймити чомусь почали вертатися з поля майже впорожні. Він сам поїхав туди і знов застав там Турвала, який розповідав щось наймитам. «Треба покласти цьому край!» — подумав пастор і віддав хлопця до школи.

Там навчалися самі селянські діти, але пастор вирішив, що буде надто дорого наймати домашнього вчителя для одного хлопця.

Турвал не провчився в школі й тижня, як один із його товаришів убіг до класу блідий, мов смерть, і розповів усім, що дорогою зустрів нечисту силу. Другий, іще більше нажаханий, сказав, що на пристані бачив чоловіка без голови, який щось робив біля човнів. І це ще не найгірше: якось увечері маленький Кнут Пласен та його ще менша сестричка Маріт, що пішли були додому, майже відразу повернулись до школи перелякані, в сльозах, і сказали, що чули, як на пасторському кам’янистому пустищі ревів ведмідь. Атож, Маріт навіть бачила, як із сірих ведмежих очей сипались іскри.

Цього вже вчитель не витримав. Він ляснув лінійкою по столі й спитав, який біс — хай йому простить господь! — опосів цих дітей.

— Ви всі наче з глузду з’їхали! — крикнув він. — Під кожним кущем у вас сидить відьма, під кожним човном дрімає водяник, серед зими ходять ведмеді. Ви що, перестали вірити в бога і його святе вчення, а повірили в чортів, у всяку нечисть та у ведмедів, що взимку вештаються по лісі?

Але поволі його гнів ущух, і він спитав Маріт, чи й справді вона боїться йти додому. Дівчинка, затинаючись від плачу, відповіла, що нізащо не піде.

Тоді вчитель загадав Турвалові, найбільшому серед учнів, які ще не пішли додому, провести Маріт через ліс.

— Ні, я не піду з ним, бо це він бачив ведмедя, — сказала крізь сльози дівчинка. — Він сам розповідав нам.

Турвал відразу знітився під промовистим поглядом учителя, а ще тривожніше в нього стало на душі, коли той значуще провів лінійкою по лівій долоні.

— Ти бачив ведмедя? — спокійно спитав учитель.

— Справді, наш старший наймит, коли недавно вибрався полювати куріпок, знайшов на пустищі ведмежий барліг, — сказав Турвал.

— А сам ти бачив ведмедя?

— Там був не один ведмідь, а двоє великих і, може, й двоє малих, бо старі ведмеді звичайно водять із собою найменше ведмежа і однолітка.

— Ну, а ти бачив їх? — ще лагідніше спитав учитель, і далі проводячи лінійкою по долоні.

Турвал трохи помовчав.

— Але того ведмедя, якого торік убив Ларс Стрілець, я таки бачив.

Учитель підійшов ближче і спитав таким лагідним голосом, що хлопець затремтів:

— Я тебе питаю, чи ти бачив тих ведмедів на пустищі?

Турвал нічого не відповів.

— Може, ти згадаєш, що цього разу трохи помилився? — спитав учитель, схопив його за комір і ляснув себе лінійкою по штанях.

Турвал мовчав, решта дітей боялися навіть глянути на нього. І тоді учитель суворо сказав:

— Погано, як син пастора бреше, а ще гірше, як він навчає брехати бідолашних селянських дітей.

З цими словами він відпустив хлопця.

Але другого дня, коли вчителя покликали до пастора і він лишив дітей самих, Маріт перша попросила Турвала розповісти ще щось про ведмедів.

— Ти знов боятимешся, — відповів той.

— Та нічого, я вже якось перетерплю, — мовила Маріт, присуваючись ближче до брата.

— Отож щоб ви знали, того ведмедя скоро вб’ють! — сказав Турвал і кивнув головою. — До села приїхав той, хто зуміє застрілити його! Тільки-но Ларс Стрілець почув про ведмежий барліг на пасторському пустищі, як відразу приїхав, хоч був за сім парафій від нас. І привіз рушницю таку важку, як млинове коло, і таку довгу, як* від мене до Ганса Волена.

— Овва! — вражено вигукнули діти.

— Та де там до Волена! — повів далі Турвал. — Таку, як від мене до вчителевого столу.

— А ти її бачив? — спитав Уле Беен.

— Ще б пак не бачив! Та я її чистив разом із Ларсом, а ти знаєш, що він не кожного

візьме собі на допомогу. Правда, я не зміг підняти рушниці, але це байдуже, я чистив самий лише замок, і не думайте, що це така легка робота.

— Кажуть, що останнім часом та рушниця дає хука, — зауважив Ганс Волен, відкидаю-чись назад і впираючись ногами в лавку.

— Так, відтоді як Ларс в Осмарку стріляв у сонного ведмедя, його рушницю два рази заїдає, а за третім вона дає хука.

— Певне, бо нащо було стріляти в сонного ведмедя, — сказали дівчата.

— Дурень! — додали хлопці.

— Рушницю можна полагодити тільки одним способом, — мовив Уле Беен. — Треба протягти гадюку крізь дуло.

— Так, ми вже всі це знаємо, — спинили його дівчата. Вони хотіли почути щось нове.

— А тепер зима, гадюк немає, тому Ларсові краще не покладатися на свою рушницю, — задумливо сказав Ганс Волен.

— А він не візьме з собою Нільса Беена? — спитав Турвал.

— Взяв би, але Нільс не піде, — відповів хлопець із Беена, який найкраще знав усе про Нільса. — Мати й сестра його не пустять. Його ж батько помер від сутички з ведмедем торік на пасовиську, і тепер у них, крім Нільса, нема нікого.

— А хіба полювання на ведмедя таке небезпечне? — спитав один маленький хлопчик.

— Небезпечне? — перепитав Турвал. — Таж у ведмедя розуму, як у десяти чоловіків, а сили — як у дванадцяти!

— Це ми вже знаємо, — знов спинили їх дівчата. їм кортіло нарешті почути щось нове.

— Але Нільс удався в свого батька і, звичайно, піде.

— Певне, що піде, — мовив Уле Беен. — Сьогодні вранці, коли ще всі спали, я бачив, як Нільс Беен, Ларс Стрілець і ще якийсь чоловік, усі з рушницями, йшли в гори. Цікаво, чи не на пасторське пустище вони подалися?

— Це було рано? — хором запитали діти.

— Дуже рано! Я встав, коли ще мати не запалила вогнища.

— І Ларс ніс ту свою рушницю? — спитав Ганс.

— Не знаю, чи ту, але рушниця в нього була така довга, як від мене до столу.

— Не бреши, такої рушниці не буває,— заперечив Турвал.

— Ти сам казав, що буває! — мовив хлопець.

— Із тією довгою рушницею уже не ходять на полювання.

— Принаймні та, що він ніс, була така. Майже як від мене до столу.

— То, видно, він таки взяв її з собою.

— Аж подумати страшно, — мовила Маріт, — вони вже десь недалеко від ведмедів!

— А може, саме тепер кидаються на них! — сказав Турвал.

Запала глибока, майже врочиста тиша.

— Я, мабуть, піду, — мовив Турвал, беручись за шапку.

— Так, так, іди, може, щось почуєш! — загукали діти, пожвавішавши.

— А що скаже вчитель? — завагався Турвал.

— Що тобі вчитель, ти син пастора, — мовив Уле Беен.

— Нехай він тільки торкне мене! — сказав Турвал серед моторошної тиші й тріпнув головою.

— Ти тоді даси йому відкоша? — з надією запитали діти.

— Може, й дам, — сказав він, знов тріпнувши головою, і вийшов.

Діти вирішили, що треба трохи почитати, поки його немає, але нікому не читалось, хотілося й далі говорити про ведмедя. Кожне уявляло собі, що там робиться в лісі. Ганс заклався з Уле, що Ларсову рушницю заїло і ведмідь кинувся на нього. Малий Кнут Пласен вважав, що їм усім тепер скрутно, і дівчата погодилися з ним. Та ось двері розчахнулися, і вбіг за-сапаний Турвал.

— Ходімо! — крикнув він.

— А вчитель? — нерішуче мовив хтось.

— Хай він сказиться! Ведмідь, ведмідь!

Більше він не міг сказати жодного слова.

— Його вбили? — тихо спитав один хлопець.

Діти затамували подих.

Турвал сів, трохи відсапався, потім підвівся, виліз на лавку й замахав шапкою.

— Ходімо! Я все беру на себе!

— А куди? — спитав Ганс.

— Найбільшого ведмедя вже притягли в село, а решта ще лишилася в лісі. Ларсова рушниця дала хука, ведмеді кинулись на мисливців і поранили Нільса Беена. Той чоловік, що пішов із ними, впав долілиць на землю і прикинувся мертвим, тому ведмідь його не зачепив. А як Ларс із Нільсом упоралися зі своїм ведмедем, то застрілили й того другого. Слава!

— Слава! — підхопили всі діти. Вони посхоплювалися зі своїх місць, вибігли надвір і помчали полем, а тоді лісом до Беена, наче на світі й не було ніякого вчителя.

Скоро дівчата почали жалітися, що не встигають, та хлопці взяли їх за руки й потягли далі.

— Глядіть, не чіпайте ведмедя, — попередив дітей Турвал, — бо часом трапляється, що він оживає.

— Справді? — здивувалась Маріт.

— Так, ведмідь може ожити в зовсім іншій подобі, тому бережіться!

Діти побігли далі.

— Ларс десять разів вистрілив у найбільшого ведмедя, поки звалив його, — знов сказав Турвал.

— Боже, десять разів!

Вони знов додали ходи.

— Нільс штрикнув свого ножем вісімнадцять разів, поки той упав.

— Ну й ведмедиська!

Діти бігли так швидко, що з них котився піт-.

Ось і Беен. Уле розчахнув двері і перший ускочив до хати.

— Обережно! — попередив його Ганс, що вбіг слідом за ним.

Потім зайшли Маріт і ще одна мала дівчинка, яким хлопці допомагали бігти. Турвал спинився на порозі, щоб було краще видно.

— Глянь, он кров! — сказав він Гансові.

Решта дітей не зважувались зайти до хати.

— Ти бачиш ведмедя? — спитала одна дівчинка в хлопця, що стояв ближче до дверей.

— Бачу, він такий великий, як найбільший кінь у капітановій садибі,— відповів хлопець.

Далі він розказав їй, що, хоч ведмідь був зв’язаний ланцюгом, а однаково розірвав його на передніх лапах. Хлопець добре бачив, що ведмідь ще живий, і кров із нього цебенить дзюрком!

Звичайно, то була брехня, але діти забули про неї, коли побачили і ведмедя, і рушницю, і Ніль-са, що після сутички зі звіром сидів забинтований, і почули розповідь старого Ларса Стрільця про те, як усе відбувалося. Діти слухали, аж роти пороззявляли, тому й не помітили, як хтось підійшов до них ззаду і теж сказав своє слово, але зовсім іншим тоном:

— Я вас навчу, як залишати школу без дозволу!

Зграйка дітей зойкнула з ляку, метнулася в сіни, звідти надвір і помчала вниз.

Скоро вони вже скидались на клубочки темної вовни, що котилися засніженим полем. І коли нарешті старий учитель пришкутильгав до школи, він ще здалеку почув, як вони хором читають так голосно, що аж стіни дрижать.

Так, той день, коли мисливці на ведмедів повернулися додому, був для дітей справжнім святом. Зранку світило сонце, а надвечір почалася мжичка. Але кажуть, що така погода дуже добра на майбутній урожай.

АРНЕ

Розділ перший

Між двома горами пролягала глибока ущелина. Тією ущелиною важко пробивалася через пороги й каміння повновода річка. її високі береги майже прямовисно спадали донизу, тому один із них був цілком голий. І тільки на самому дні ущелини, так близько від води, що навесні й восени річка змивала їх, причепилось кілька зелених дерев. Вони стояли там, безпорадно озираючись навколо, та не могли рушити ні вздовж берега, ні вгору.

— А чи не спробувати б нам одягти гору? — звернувся якось ялівець до зайшлого в ті околиці дуба, що був його найближчим сусідом.

Дуб глянув на нього згори вниз і нічого не відповів. Річка з такою натугою рвалася вперед між камінням, що аж пінилась, північний вітер гуляв по ущелині, завивав у розколинах, а зверху всією своєю вагою нависала гола гора і мерзла.

— А чи не спробувати б нам одягти гору? — запитав ялівець у сосни, що стояла з другого боку.

— Кому ж тоді спробувати, як не нам, — відповіла сосна, трохи подумала й обернулася до берези — А ти що скажеш на це?

Береза боязко глянула на гору, яка так загрозливо нависала над нею, що їй страшно було й дихнути.

— Спробуймо з божою допомогою, — врешті сказала вона.

І хоч їх було тільки троє, вони почали одягати гору. Перед вів ялівець.

Недалеко вони й просунулись, як надибали на верес. Ялівець хотів обминути його, але сосна сказала:

— Ні, візьмімо верес із собою.

І верес пішов разом з ними. Скоро ялівець почав сповзати.

— Тримайся за мене! — сказав верес.

І ялівець учепився в нього. Де траплялась бодай найменша розколина, верес чіплявся за неї пальцем, а там, де верес тримався пальцем, ялівець міг уже вхопитися цілою рукою. Так вони помалу повзли вгору. Сосна з березою важко посувалися за ними.

— Добре діло ми робимо! — раділа береза.

Помітила їх гора і здивувалася. Що то за дрібнота видряпується на неї? Так вона дивувалася років з двісті, а тоді нарешті послала вниз маленький струмочок дізнатися, що там діється. Була пора весняних злив, і струмочок прудко помчав узбіччям, аж поки нагнався на верес.

— Дядечку вересе, пропустіть мене, я такий маленький! — попросив струмочок.

Вересові було дуже ніколи, він тільки ледь підвівсь і знов узявся до свого діла. Струмочок шугнув попід ним і помчав далі.

— Дядечку ялівцю, пропустіть мене, я такий маленький!

Ялівець зміряв струмочка лихим оком, та оскільки верес уже пропустив його, то й він не став йому впоперек дороги. Струмочок прохлюпотів попід ним і помчав ще швидше туди, де, відсапуючись від важкої ходи, стояла сосна.

— Тітонько сосно, пропустіть мене, я такий маленький! — попросив струмочок.

Він поцілував сосні ноги й узагалі прикинувся лагідним та невинним. Сосна зніяковіла від такої люб’язності і пропустила його. А береза сама зійшла з дороги, не чекаючи, поки він її попросить.

— Хі-хі-хі! — захихотів струмочок і почав рости.

— Ха-ха-ха! — зареготав він, набираючи на силі.

— Го-го-го! — загуркотів він, поперевертав і верес, і ялівець, і сосну, і березу й поскидав їх сторч головою вниз.

Після цього гора ще кількасот років зважувала подумки, чи справді вона того дня була всміхнулася.

Отже, гора не захотіла, щоб її одягли. Верес так розсердився, що знов позеленів. Він помалу встав, подумав і рушив уперед.

— Не треба втрачати мужності,— сказав він.

Ялівець трохи підвівся, щоб глянути на верес,

а тоді й зовсім випростався. Він нерішуче почухав потилицю, повагався, але врешті теж подався за вересом, завзято впиваючись у грунт, — хай гора чує його ходу.

— Ти не хочеш, щоб я вдягав тебе, а я таки вдягну!

Сосна зігнула пальці, перевіряючи, чи вони не поламані, потім сперлася на одну ногу — ти бач, ціла! Тоді на другу — теж ціла! Тепер уже сосна звелася на обидві ноги, глянула туди, звідки впала, потім озирнула те місце, де лежала, і нарешті подивилась туди, куди їй треба йти. І рушила вгору — поважно, неквапом, ніби й зовсім не падала.

Береза дуже замастилася мокрою землею і, піднявшись, найперше причепурилась.

І ось вони всі разом побралися вгору узбіччям, усе швидше й швидше, все вище й вище, і в годину, і в негоду.

— Що там знову сталося? — здивувалась гора.

Була середина літа, трава блищала росою проти сонця, щебетали пташки, попискували лісові миші, на галявинах вистрибували зайці, а в кущах гуляли в хованки горностаї.

І ось настав день, коли верес зазирнув одним оком за гребінь гори.

— Ого-го-го! — вигукнув він і гайнув на той бік.

— Отакої! Що там верес міг побачити? — спитав ялівець і чимдуж подряпався вище, щоб і собі зазирнути через гребінь гори.

— Ого-го! — вигукнув він і чкурнув за вересом.

— Що це сьогодні сталося з ялівцем? — спитала сосна й додала ходи, хоч її нещадно пекло сонце.

Нарешті й вона, ставши навшпиньки, змогла зазирнути на той бік гори.

— Ого!

З подиву на ній аж голки наїжачились. Вона піднатужилась, досягла гребеня і також зникла за ним.

— Що вони всі там побачили? — спитала береза, підібрала поли спідниці й подріботіла за своїми супутниками.

Вона аж шию витягла з нетерплячки.

— О, та нам назустріч вийшов цілий ліс — сосни, верес, ялівець і берези! — вигукнула вона.

Від хвилювання листя в неї затремтіло, і на ньому в сонячному промінні замерехтіла роса.

— Ось що означає досягти своєї мети, — сказав ялівець.

Розділ другий

Арне народився на такій стрімкій горі з круглою вершиною. Його мати, Маргіт, була одиначкою в селянській родині, яка орендувала там хутір, що звався Кругликом. Якось, коли їй минав вісімнадцятий рік, вона засиділась на танцях. Товаришки її всі вже пішли, й дівчина подумала, що дорога додому не стане довшою, коли вона добуде до кінця танців. Тому Маргіт і дочекалася тієї хвилини, як музика, на прізвисько Нільс Кравець, раптом відклав скрипку, що він завжди робив, сп’янівши, звелів усім співати до танцю, схопив найкращу дівчину, в лад співові махнув ногою так, що збив каблуком шапку з голови найвищого парубка, й вигукнув:

— Гей!

У голосі його бринів виклик.

Коли Маргіт того вечора поверталася додому, місячне світло виблискувало на снігу яскравіше, ніж завжди. Зайшовши до кімнати, де стояло її ліжко, вона ще раз виглянула надвір. Потім скинула з себе корсетку й застигла з нею в руках. Нарешті вона відчула, що їй холодно, квапливо роздяглася й залізла під укривало зі шкур.

Тієї ночі Маргіт снилося, що в їхній овес зайшла велика червона корова. Дівчина хотіла прогнати корову, та хоч як силкувалась, а не могла зрушити з місця. Корова спокійно паслася, ставала дедалі ситіша, круглішала й час від часу поглядала на Маргіт великими смутними очима.

Коли в селі знову влаштували танці, Маргіт не пропустила їх. Того вечора їй не дуже хотілось танцювати, вона сиділа й слухала музику. І дивувалась, що й іншим музика не здається кращою за танці, як їй. А пізно ввечері музика підвівся й сказав, що хоче сам танцювати.

Він рушив просто до Маргіт. Дівчина сама собі не вірила: вона танцювала не будь з ким, а з Нільсом Кравцем!

Скоро надворі потеплішало, і в селі перестали збиратись на танці. Тієї весни в них захворіло ягня, і Маргіт так побивалася за ним, що аж матері її жалі здалися надмірними.

— Ну чого ти, це ж тільки ягня! — сказала вона.

— Ягня, але ж хворе! — відповіла Маргіт.

Вона давно вже не була в церкві — мовляв, комусь же треба лишитися на господарстві, то краще лишиться вона. Та однієї неділі влітку випала така гарна погода, що сіно могло полежати й до понеділка, і мати наполягла, щоб вони пішли до церкви обидві. Маргіт не мала як відмовитись і одяглася. Та коли вони вже пройшли стільки дороги, що почули дзвони, дівчина раптом заплакала. Мати побіліла, як смерть. Вони пішли далі — мати попереду, а Маргіт за нею. В церкві вони прослухали проповідь, проспівали псалми, помолилися разом з усіма й дочекалися, поки передзвонили дзвони. А як вернулися додому, мати пригорнула Маргіт і сказала:

— Не приховуй нічого від мене, доню!

Знов настала зима. Маргіт більше не ходила на танці. А Нільс Кравець і далі грав на скрипці, пив ще більше, ніж раніш, і завжди наприкінці вечора танцював із найвродливішою дівчиною. На той час усі гомоніли, що він, як захоче, може одружитися з будь-якою господарською дочкою в околиці, навіть найбагатшою, а дехто навіть казав, що сама Елі Беен сватала за Ніль-са свою дочку Біргіт, яка нестямно закохалася в нього.

Саме тоді охрестили дитину орендаревої дочки з Круглика. Хлопчика назвали Арне, а його батьком усі вважали Нільса Кравця.

Увечері того дня Нільс був на бучному весіллі й дуже впився. Він не хотів грати, майже весь час танцював і не давав танцювати іншим. Та коли він підійшов до Біргіт Беен і запросив її на танок, вона не пішла з ним. Нільс коротко засміявся, крутнувся на підборах і схопив найближчу дівчину. Та почала опиратися. Він глянув на неї згори вниз. То була низенька смаглява дівчина, що цілий вечір не зводила з нього очей. Тепер вона вся побіліла. Нільс ледь нахилився до неї і пошепки запитав:

— Карін, ти не хочеш зі мною танцювати?

Дівчина мовчала. Він запитав ще раз. І вона відповіла так само пошепки:

— Цей танець може обійтися мені надто дорого.

Нільс поволі відійшов від неї, а опинившись посеред хати, підстрибнув і почав сам танцювати галінг[3]. Більше ніхто не танцював, усі мовчки стояли й дивилися на нього.

Потім він подався до клуні, ліг на сіно й заплакав.

Маргіт сиділа вдома з дитиною. Вона чула, що Нільс не поминає жодних танців, дивилась на хлопчика й плакала, потім знов дивилась і раділа.

Найперше Маргіт навчила сина вимовляти слово «тато». Але вчила тільки тоді, коли поблизу не було матері, чи пак бабусі, як тепер її називали, бо при ній боялася. Дійшло до того, що хлопчик почав звати «татом» бабусю. Мар-гіт потім насилу відучила його від цього і тим самим дала поштовх до розвитку в ньому ранньої кмітливості. Хлопчик змалку знав, що його батько — Нільс Кравець, а як доріс до того віку, коли в дітей прокидається цікавість до всього на світі, довідався також, що за один той Нільс Кравець. Бабуся суворо заборонила навіть згадувати його ім’я. Всі її зусилля були спрямовані на те, щоб придбати у свою власність орендований хутір і тим самим забезпечити безтурботне життя дочці та її хлопцеві. Скориставшись скрутою господаря, вона купила садибу й тепер щорічно сплачувала йому борг. Господарювати вона вміла не згірше за будь-якого чоловіка, бо вже чотирнадцять років була вдовою. Круглик, що й так був великим хутором, дедалі заможнішав, вони вже мали чотири корови, шістнадцятеро овець і одного коня, якого тримали спільно з колишнім господарем.

Тим часом Нільс Кравець тинявся селом. Його заробітки впали, почасти тому, що він занедбував свою роботу, а почасти ще й тому, що його вже не любили так, як раніше. Він дедалі частіше, замість працювати, ходив зі скрипкою по весіллях та вечорах, мав більше нагоди випити, а отже, і встряти в бійку чи якусь іншу халепу. Він тепер кожному жалівся на свою долю.

Одного зимового дня Арне — йому тоді було років шість — грався в себе на ліжку в морську подорож. Він зробив собі з укривала вітрило, а з ополоника кермо. Бабуся сиділа в кімнаті й пряла, глибоко задумавшись, і часом кивала головою, ніби підтверджувала свої думки. Хлопчик бачив, що бабуся не звертає на нього уваги, и заспівав пісню, яку недавно вивчив. То була грубувата, хвацька пісенька про Нільса Кравця:

Коли тутешній ти, то, певне, чув,

Яку в нас славу Нільс Кравець здобув.

Якщо і ти живеш не від учора тут,

То чув, що від Кравця дістав Мизатий Кнут.

Аж на повітку впав Пер Ула Чіп:

«Надалі, щоб не вмер, бери з собою хліб».

Відомий у селі занозистий Ганс Кум:

До всіх чіпляється, усіх бере на глум.

«Скажи-но, Нільсе, де б ти приземливсь?

Хай плюну я туди, щоб ти не помиливсь».

«Коли б ти мав такі ще й руки, як язик,

Давно були б весілля наші без музик».

При першій спробі кожен з них, як міг,

Старався будь-що не звалитись з ніг.

При другій спробі Ганс ледь-ледь не вкляк:

«Ну, Куме, що? Я бачу, ти хирляк!»

При третій Ганс додолу полетів.

«Оце й усе? Ти ж плюнути хотів!»

Хлопчик доспівав пісню. Але в ній були ще дві строфи, яких мати не навчила його:

Упала темна тінь на білий сніг,

Де піде Нільс, там і дівочий сміх.

Де грає він, дівчат вже череда.

Ох бережіться, буде вам біда!

Бабуся знала ці рядки, і тепер, не проспівані, вони ще виразніше постали в її пам’яті. Онукові вона нічого не сказала, але його матері зауважила:

— Чого ж ти пропустила дві останні строфи? Навчи дитину співати про твою ганьбу!

Тим часом Нільс Кравець потроху спивався. Він був уже не той, що колись. Багато хто вважав, що він скоро зовсім пуститься берега.

Якось у село випадково навідалося двоє американців. В одній садибі гуляли весілля, і вони напросилися туди, щоб подивитись, як воно тут відбувається. Нільс грав на тому весіллі. Американці кинули по талярові «на музику» й замовили галінг. Та ніхто з гостей не хотів танцювати, хоч скільки їх просили. Кожен показував на Нільса — мовляв, він найкраще танцює галінг. Нільс відмовлявся, і тим завзятіше, чим дужче його просили. Нарешті його почали просити всі. Саме цього Нільс і чекав. Він віддав скрипку іншому музиці, скинув куртку та шапку і, усміхаючись, вийшов на середину. Він знов був у центрі уваги, як раніше, і до нього повернулась колишня снага. Гості тісним колом обступили його, задні повилазили на стіл і на ослони, а найвище — невеличкий гурт дівчат. Передньою в тому гурті стояла висока дівчина з темно-русявими косами і блакитними очима, глибоко посадженими під високим чолом. Коли вона всміхалася, її широкий рот ледь кривився. То була Біргіт Беен. Нільс помітив її, коли шукав очима сволока.

Заграла музика, всі притихли, й почався танець. Нільс поплив по колу, ледь похилившись в один бік і похитуючись у лад музиці, потім пішов підскоком, далі пустився навприсядки, врешті встав і ніби приготувався стрибнути, але натомість знов закружляв по кімнаті, ледь похилившись, як і перше, в бдин бік. Музикант виводив смичком. Мелодія дедалі жвавішала. Нільс помалу відхилявся назад і раптом ударив каблуком об сволок під стелею так, що з нього на людей посипалась пилюка. Почувся сміх, гомін, дівчата стояли, затамувавши віддих. Музика гучнішала, запалюючи Нільса на все карколомніші стрибки. І він їй не опирався, вимахував ногами, підскакував у лад мелодії, приготувався до стрибка, але обдурив глядачів і знов закружляв по кімнаті, а коли ніби й не думав стрибати, вдарив каблуком об сволок раз і другий. Він перевертався в повітрі головою вперед і головою назад, проте після кожного стрибка знов ставав на рівні ноги.

Раптом Нільс урвав танець. Скрипка якусь мить іще весело награвала, потім мелодія стала глухіша і нарешті завмерла на протяглій басовій ноті. Гості заворушилися, загомоніли, пролунали захоплені вигуки. Нільс стояв, прихилившись до стіни. Американці з перекладачем підійшли до нього й дали йому кожен по п’ять талярів.

Усі знов притихли. Американці перемовилися з перекладачем, потім той запитав Нільса, чи не погодився б він поїхати з ними їхнім служником, вони платитимуть, скільки він захоче.

— А куди? — запитав Нільс.

Люди обступили їх з усіх боків.

— По світу, — сказав перекладач.

— Коли? — засяявши, спитав Нільс. Він оглянувся навколо, побачив Біргіт Беен і вже не зводив з неї очей.

За тиждень, коли вони повернуться сюди, була відповідь.

— Може, й поїду, — сказав Нільс, зважуючи на долоні дві монети по п’ять талярів.

Він поклав руку на плече найближчого парубка, і його рука так тремтіла, що парубок вирішив довести його до ослона.

— Не треба, я сам, — сказав Нільс.

Спершу трохи похитуючись, а тоді твердіше він рушив по колу і, обернувшись до музикантів, попросив їх заграти спрінгар[4].

Перед ним стали в ряд усі дівчата. Він, не поспішаючи, оглянув їх і підійшов до однієї, в чорній сукні. То була Біргіт Беен. Він простяг їй руку, і вона подала йому обидві. Тоді він засміявся, підхопив дівчину, що стояла поруч із Біргіт, і з місця закружляв із нею в танку. В Біргіт почервоніло обличчя й навіть шия. За нею стояв високий юнак із лагідним, приємним обличчям. Він узяв її за руку й повів танцювати слідом за Нільсом. Той побачив їх і, може, випадково так рвучко нагнався на них, що вони попадали. Навколо залунав сміх, гамір. Біргіт підвелася, відступила вбік і заплакала. Юнак з лагідним обличчям поволі встав і підійшов до Нільса, який і далі танцював.

— Ану, зупинись на хвилину, — сказав він.

Нільс не почув, і юнак узяв його за плече.

Нільс струснув із себе руку і глянув на юнака.

— Я тебе не знаю, — сказав він, посміхаючись.

— Не знаєш, але відтепер знатимеш, — відповів юнак і навідліг ударив його по обличчю.

Нільс, що не сподівався цього, відсахнувся назад і впав на гострий кам’яний край відкритого вогнища. Він хотів відразу підвестись, але не зміг: у нього був зламаний хребет.

На Круглику відбувалися зміни. Бабуся з дня на день підупадала на силі. Відчувши це, вона почала ще завзятіше ощадити, щоб зібрати гроші на останню виплату за хутір.

— Тоді ви з хлопцем не будете бідувати. Та коли ти впустиш сюди чоловіка, який усе прогайнує, я перевернуся в труні.

Восени вона поквапилась до садиби колишнього свого господаря і, на превелику радість, віддала йому решту боргу. І яка вона була щаслива, коли вдома, сидячи на лаві, змогла сказати:

— Ну от, справу довершено.

Але того ж таки дня вона занедужала, лягла в ліжко і більше не встала. Дочка поховала її на цвинтарі біля церкви, а на могилу поклала гарний камінь, на якому було вибито її прізвище, вік і уривок з одного псалма Кінго[5].

Через два тижні після похорону матері дочка пошила з її чорної святкової спідниці костюм для сина, і коли він його надяг, то так споважнів, наче в нього переселилася бабусина душа. Щось ніби потягло його до великої книжки з мідяними защіпками, яку бабуся читала в неділю. Всередині книжки лежали і її окуляри. Коли бабуся була жива, йому не дозволяли брати окулярів. Тепер він обережно витяг їх, начепив на носа й глянув у книжку. Літери розпливалися, немов у тумані. «Дивно, — подумав хлопчик, — а бабуся могла в них читати боже слово!» Він підняв окуляри проти світла, щоб роздивитись, чому крізь них нічого не видно. І раптом — брязь! — вони впали на підлогу.

Хлопчик дуже злякався, і коли тієї самої миті відчинилися двері, він подумав, що зараз з’явиться бабуся. Та зайшла не вона, а мати, і за нею шестеро чоловіків, тупаючи та перемовляючись, внесли ноші й поставили їх долі. Двері довго ніхто не зачиняв, і в кімнату найшов холод.

На ношах лежав темноволосий чоловік з блідим обличчям. Мати метушилася біля нього й плакала.

— Перенесіть його легенько на ліжко, — попросила вона чоловіків і сама теж узялася допомагати їм.

Коли носії підійшли до ліжка, під ногами в них щось хруснуло. «Ох, та це ж бабусині окуляри», — подумав хлопець, проте нічого не сказав.

Розділ третій

Це було, як ми вже згадували, восени. Через вісім днів після того, як Нільса Кравця перенесли до Маргіт на хутір Круглик, американці переказали йому, щоб був готовий у дорогу. Він саме тоді корчився з болю й закричав крізь зціплені зуби:

— Скажи, нехай ідуть під три чорти!

Маргіт не рушила з місця, наче не розчула відповіді. Нільс помітив це й за хвилину поволі сказав кволим голосом:

— Нехай… ідуть!

Ближче до зими йому полегшало, він уже навіть сидів на ліжку, проте його здоров’я було надвереджене назавжди. Коли він уперше зміг випростатися, то зразу ж попросив скрипку, взяв її в руки, настроїв, але так захвилювався, що мусив знов лягти. Він став дуже мовчазний, але не вередливий. Трохи згодом він уже почав читати малому книжку й робити дещо в хаті. Надвір він не виходив, а з тими, хто навідувався до них, не розмовляв. Спершу Маргіт розповідала йому сільські новини, але потім перестала, бо після цього Нільс щоразу хмурнішав.

Під весну вони з Маргіт почали довше, ніж звичайно, розмовляти після вечері. Хлопчика вони відсилали спати. А вже навесні їм оголосили заповідь, і вони тихо побралися. Нільс почав працювати в полі і виявився розважним, дбайливим господарем. Маргіт казала синові:

— Бачиш, ми маємо з нього і користь, і втіху. Будь же слухняний, завжди роби, що він загадує.

Маргіт завжди була бадьора, хоч скільки лиха випало на її долю. В неї були рум’яні щоки й великі очі, які здавалися ще більшими через темні тіні навколо них. Кругловида, з повними губами, вона мала вигляд здорової і дужої, але насправді сили в неї було небагато. Тепер вона розквітла, як ніколи, і, працюючи, завжди співала.

Однієї неділі після обіду батько з сином пішли в поле подивитися на врожай. Арне гасав навколо батька, стріляючи з лука: Нільс сам зробив і того лука, і стріли до нього.

Так вони вийшли на дорогу, що вела від церкви й пасторової садиби в долину. Нільс сів на камінь і задумався. Хлопчик пустив стрілу вздовж дороги, в напрямку церкви й побіг за нею.

— Не заходь далеко! — гукнув батько.

Раптом хлопчик зупинився на бігу й нашорошив вуха.

— Тату, там десь грають!

Нільс також почав дослухатися. Вдалині лунали звуки скрипки, яку часом забивали вигуки й гомін. Чути було також торохтіння возів і цокіт копит. То їхали додому з церкви молоді з весільними гостями.

— Ходи сюди! — покликав батько, і Арне з його тону зрозумів, що треба поспішати.

Сам Нільс квапливо підвівся з каменя і сховався за грубе дерево. Хлопчик кинувся за ним.

— Не сюди! Сховайся он там!

Хлопчик швидко заліз під кущ ялівцю.

Тим часом весільна валка досягла вже березового ліска. Вона мчала з шаленою швидкістю, коні були в піні, на возах кричали й свистіли п’яні гості. Батько з сином рахували віз за возом. Усіх їх було чотирнадцять. На першому сиділо двоє музик, і в чистому весняному повітрі лунав весільний марш. Позад них стояв хлопець і поганяв коней. На другому їхала молода з високим вінцем на голові, що вигравав на сонці. Вона всміхалась, і губи її ледь кривилися. Біля неї сидів парубок із лагідним, приємним обличчям, убраний у синій костюм. Далі їхали гості. Чоловіки сиділи на колінах у жінок, позад них попримощувалися хлопчаки. В один маленький візок упхалося шестеро п’яних чоловіків. На останньому возі сидів староста і тримав на колінах барильце з горілкою. З криком і піснями вони поминули Нільса й Арне і помчали стрімкою дорогою в долину. Голоси скрипок, вереск, торохтіння коліс завмирали вдалині у хмарі куряви. Потім стало чутно лише окремі вигуки, а далі — тільки приглушений гомін. Нарешті й він затих.

Нільс усе ще не рушав з місця. Позад нього щось зашурхотіло, і він обернувся. То хлопчик вилазив з-під куща.

— Тату, хто то? — Хлопчик затнувся, побачивши батькове обличчя: воно було страшне.

Арне довго чекав на відповідь. Йому набридло стояти, і він зважився знов запитати:

— Ми підемо додому?

Нільс і далі дивився вслід весільній валці. Нарешті він отямився й рушив дорогою до хутора. Арне подався за ним. Він натягнув лука, вистрілив і побіг по стрілу.

— Не топчи трави! — гримнув на нього Нільс.

Хлопчик залишив стрілу й повернувся на стежку. Але скоро забув про заборону і, коли батько на хвилину зупинився, почав перевертатися на луці.

— Кажу тобі, не топчи трави! — Нільс схопив сина й так рвонув за руку, що мало не вивихнув її.

Арне тихо пішов за батьком.

На порозі їх зустріла Маргіт. Вона щойно прийшла, з хліва, де їй, видно, довелось добре поіірацювати. Коси в неї були розпатлані, сорочка і спідниця брудні. Але вона стояла в дверях і всміхалася.

— Дві корови відв’язалися й пішли в шкоду, та я вже їх позаганяла.

— Ти хоч би в неділю трохи прибралася, — сказав Нільс, проходячи повз неї до хати.

— Так, я вже все поробила, то можна й прибратися, — відповіла Маргіт, ідучи слідом за ним.

І, наспівуючи пісню, вона відразу почала переодягатися. Тепер вона співала гарно, але часом голос у неї бував хрипкуватий.

— Годі тобі скиглити, — гримнув Нільс.

Він упав горілиць на ліжко. Маргіт замовкла.

До кімнати вскочив Арне.

— До нас на подвір’я забіг великий чорний пес, такий страшний!

— Не репетуй! — крикнув йому батько, спускаючи з ліжка одну ногу, щоб тупнути нею. — Скільки цей ірод зчиняє галасу! — пробурмотів уже тихіше він, знов кладучи ногу на ліжко.

Мати насварилася на хлопця.

— Ти ж бачиш, що батько сердитий! — сказала вона. — Може, дати тобі міцної кави з патокою? — спитала вона Нільса, щоб задобрити його.

Цей напій любила бабуся і привчила до нього дочку та онука. Нільсові він не подобався, але він пив його разом з усіма.

— Не хочеш міцної кави з патокою? — ще раз запитала Маргіт, не дочекавшись відповіді.

Нільс підвівся на лікті й крикнув:

— На біса мені ті помиї!

Маргіт злякалася. Вона взяла хлопчика за руку і вийшла з хати.

Надворі в них було чимало роботи, і повернулися вони аж на вечерю. Нільса в хаті не було. Мати послала Арне по батька, але хлопець не знайшов його. Вони почекали, поки вечеря зовсім захолола, тоді попоїли самі. Нільс не приходив. Маргіт почала тривожитись. Вона відіслала сина в ліжко, а сама сіла чекати чоловіка. Нільс повернувся аж по півночі.

— Де ти був, милий? — спитала Маргіт.

— Не твоє діло, — відповів Нільс і повільно опустився на стілець. Він був п’яний.

Відтоді Нільс занадився в село і завжди повертався додому п’яний.

— Несила мені сидіти тут з тобою, — сказав він якось, коли повернувся з села.

Маргіт почала несміливо боронитися. Тоді він цитьнув на неї і тупнув ногою. Мовляв, нехай краще мовчить, бо він п’є через неї. І поганий він через неї. І став нещасною людиною, довічним калікою теж через неї та її бісового хлопця.

— Чого ти весь час накидалася мені? — сказав він і заплакав. — Що я тобі поганого зробив? Чого ти не відчепилася від мене?

— Господи, спаси і помилуй! — вигукнула Маргіт. — Це я накидалася тобі?

— Так, ти! — крикнув він, підводячись, і крізь сльози додав — От ти й домоглася того, що хотіла! Я ледве дибаю, стою однією ногою в могилі, а міг би розкошувати в достатку з найкращою дівчиною в селі, міг би поїхати в світ, якби ти і цей гаспидів хлопець не стали мені поперек дороги.

Вона знов спробувала виправдатися:

— Принаймні дитина не винна.

— Цить, а то наб’ю! — І Нільс ударив її.

Другого ранку, коли в нього вивітрився з голови хміль, він відчув сором і був ласкавий, як ніколи, до хлопця. Та скоро він знов упився і знов побив Маргіт. Нарешті дійшло до того, що він бив її майже кожного разу, як був п’яний. Хлопець плакав і кричав, тоді перепадало і йому. Інколи Нільса так мучило сумління, що він тікав з дому. Тепер він знов приохотився до танців, ходив на них грати, як раніше, і брав із собою хлопця, щоб той ніс йому скрипку. Там Арне багато чого набачився. Мати часто плакала через це, але боялася сказати щось батькові.

— Не забувай за бога, Арне, і не вчись нічого поганого, — просила вона сина, голублячи його.

Та на танцях було дуже весело, а вдома з матір’ю нудно. І Арне почав помалу віддалятися від матері й горнутись до батька. Вона бачила це, проте мовчала. На танцях хлопець навчився багатьох пісень, які потім співав батькові. Нільса тішив його спів, часом, слухаючи хлопця, він навіть усміхався. Малому це лестило, і він намагався вивчити якнайбільше пісень. Він скоро помітив, які пісні найдужче подобаються батькові і з чого той сміється. Коли в якійсь пісні не було нічого смішного, Арне, як умів, додавав його сам, і таким чином рано навчився добирати слова до мелодії. Батько найбільше любив пісні, що висміювали багатіїв та можновладців. їх Арне й співав.

Мати намагалася брати його ввечері з собою до корів, а він відмовлявся то тим, то іншим, щоб не піти з нею. Та коли вже не міг нічого придумати й мусив іти до хліва, вона починала дуже гарно розповідати йому про бога, про добрі вчинки. Кінчалося переважно тим, що Маргіт пригортала до себе сина і, плачучи, благала його не збиватися на манівці.

Мати навчала його читати, і він виявився незвичайно кмітливим. Батько дуже пишався цим і хвалився, особливо як був п’яний, що хлопець успадкував його розум.

Невдовзі Нільс, коли бував напідпитку, почав на танцях загадувати синові, щоб він співав людям. І, під їхній сміх і гамір, Арне співав пісню за піснею. Успіх тішив сина, мабуть, ще більше, ніж батька, і за якийсь час він вивчив безліч різних пісень. Чужі матері, слухаючи, що хлопець співає, занепокоїлись і прийшли поговорити про це з Маргіт, бо ті пісні не зовсім личили дитині. Маргіт обняла сина й почала Христом-богом і всіма святими на світі благати його, щоб бій не співай таких пісень. З цього Арне зробив один висновок: те, що тішить батька, матері не подобається. І він уперше розповів батькові, що йому казала мати. Вона тяжко відпокутувала це, коли Нільс знов упився. Досі Арне ніколи не переказував батькові материних напучувань. Він відразу збагнув, якого лиха накоїв, попросив вибачення в бога і в матері, тільки подумки, бо не мав сили вибачитися вголос. Мати й далі ставилась до нього ласкаво, і це краяло йому серце.

Та одного разу Арне забув про свою провину. Він мав хист мавпувати інших, а надто вмів перекривляти їхню мову й спів. Якось увечері він розважав цим батька. Мати на хвилину зайшла до кімнати, а коли вийшла, батькові раптом забаглося, щоб син показав, як вона співає. Спершу хлопець не хотів, але батько, що лежав на ліжку й аж заходився з реготу, таки присилував його передражнити матір. «Вона тепер надворі і не почує», — подумав хлопець і заходився співати так, як часом співала мати, коли голос у неї був хрипкий від стримуваних сліз. Батько так зареготав, що хлопцеві стало моторошно, і він несамохіть замовк.

Тієї миті з кухні зайшла мати. Вона пильно й сумно подивилась на сина, ступила до полиці, взяла дерев’яну миску й вийшла.

Арне кинуло в жар: мати все чула. Він зіскочив зі столу, на якому сидів, вибіг надвір і впав на землю. Йому хотілось провалитися крізь неї. Він не знаходив собі місця, ладен був утекти світ за очі. Він вийшов за повітку й там побачив матір: вона сиділа під стіною і шила святкову сорочку, саме для нього. Звичайно мати за роботою співала якийсь псалом, а тепер шила мовчки. І не плакала. Просто сиділа й шила. Цього вже Арне не міг витримати. Він упав на траву перед матір’ю, глянув на неї і заплакав, аж затіпався.

Мати опустила на коліна шитво і взяла в руки синову голову.

— Бідолашний Арне, — сказала вона, прихилившись до нього.

Хлопець хотів щось сказати, але не зміг. Він ще зроду так не плакав.

— Ти в душі добрий, я знаю, — сказала мати, гладячи його по голові.

— Мамо, я вас щось попрошу, але не відмовте мені! — нарешті спромігся сказати він.

— Не відмовлю, ти знаєш, — тихо відповіла вона.

Ховаючи голову в матері на колінах, Арне крізь сльози, які намагався стримати, попросив:

— Мамо… заспівайте мені щось!

— Не можу, синку, — тихо мовила вона.

— Заспівайте, мамо! — знов попросив хлопець. — А то я довіку не зможу більше глянути вам у вічі.

Мати гладила його по голові й мовчала.

— Мамо, заспівайте, чуєте? — благав він. — А то я поїду так далеко, що вже ніколи не вернуся додому.

І ось вона заспівала для Арне псалом, а він, уже великий чотирнадцятирічний хлопець, лежав і слухав, сховавши голову в неї на колінах.

Боже, візьми під легку свою руку

Хлопця, що грається з морем.

Дай його чистій душі запоруку,

Що розминеться він з горем.

Берег слизький і глибока вода,

Звідти на нього чигає біда.

Дай же йому обійти її скраю,

Вік звікувати й попасти до раю.

Мати сидить і тривожна, й сумна,

Сина даремно чекає,

Вийде, гукне, але тільки луна

Котиться і затихає.

Все ж вона думає: де б він не був,

Бог милосердний його не забув.

Поміч пошле він усюди малому

І приведе бідолаху додому.

Так Маргіт проспівала кілька строф. Арне лежав притихлий, його огорнув щасливий спокій і благодатна втома. Останнє, що він виразно почув, були слова про божу поміч. Потім спалахнуло яскраве світло, він почув дванадцять чи тринадцять голосів, але в тому хорі материн був найдзвінкіший. Він ще ніколи не чув такого гарного голосу. І він почав молитися, щоб бог дав йому такий. Йому здалося, що, коли він співатиме тихо, голос у нього буде не гірший за материн. І він заспівав тихо-тихенько, далі ще тихіше, і голос його зазвучав, як прекрасна музика. Зрадівши цьому, він заспівав голосніше, і враз усе зникло. Арне прокинувсь, озирнувся, прислухаючись, навколо, але не почув нічого, крім шуму водоспаду та ще одноманітного дзюрчання струмка, що тік зразу за повіткою. Матері біля нього не було. Вона підклала йому під голову недошиту сорочку і свою кофтину.

Розділ четвертий

Коли настала пора виганяти в ліс худобу, Арне захотів стати пастухом біля неї. Батько був проти, адже хлопець ще ніколи не пас худоби, хоч йому йшов уже п’ятнадцятий рік. Проте Арне так просив, що врешті батько поступився. Цілу весну, літо й осінь він тільки удома ночував, а весь довгий день перебував сам у лісі. Арне брав із собою свої книжки, читав, вирізував літери на корі, ходив по лісі, мріяв і співав. Та коли ввечері він повертався додому, то часто заставав батька п’яним. Той бив матір, проклинав її і ціле село й торочив про те, що колись міг виїхати звідси в широкий світ. І тоді в хлопця також прокидалася туга за чужими краями. Вдома було погано, а книжки вабили його в світ, інколи йому здавалося, що навіть повітря кличе його кудись далеко, за високі гори.

Серед літа Арне зустрівся з Крістіаном, найстаршим капітановим сином, який прийшов разом з наймитом у ліс по коні, щоб проїхатись додому. Він був трохи старший за Арне, легковажний, веселий, мінливий у своїх поглядах, а проте наполегливий в осягненні мети. Розмовляв Крістіан швидко й уривчасто, інколи водночас про різне, їздив верхи без сідла, стріляв птахів на льоту, ловив рибу на муху і був для Арне неперевершеним взірцем. Крістіан також мріяв поїхати звідси й розповідав Арне про далекі краї, малюючи перед ним дивовижні картини. Він помітив, що Арне любить читати, й почав приносити йому ті книжки, які читав сам. Коли Арне дочитував одну, він давав йому нову, а в неділю знайомив його з географією та з географічними картами. Ціле літо й осінь Арне стільки читав, що аж зблід і змарнів.

Узимку йому також дозволяли читати — одне те, що наступного року його мали конфірмувати, а друге, що він знав, як умовити батька. Він почав також ходити до школи. Але в школі він почував себе найкраще тоді, коли на уроці міг заплющити очі й віддатися мріям про свої книжки вдома. До того ж він не мав у селі жодного товариша.

Батько з кожним роком дедалі гірше знущався з матері. Він ще більше пив, і біль у хребті ще дужче мучив його. Арне доводилося сидіти й розважати його, щоб мати трохи перепочила, і часто він мусив казати таке, що тепер у душі зневажав. Через це в нього зросла ненависть до батька. Ту ненависть він ховав так само глибоко в серці, як і любов до матері. Зустрічаючись із Крістіаном, вони розмовляли про чужі краї, про книжки, та навіть йому Арне не розповідав, що діється в них удома. Але часто, коли хлопець після таких палких, цікавих розмов ішов сам додому й згадував, що його там чекає, він плакав і, звертаючись до зоряного неба, просив бога допомогти йому якнайшвидше поїхати геть.

Улітку Арне й Крістіан конфірмувалися. Невдовзі після того син капітана здійснив свій намір. Він умовив батька відпустити його в море, подарував Арне свої книжки, пообіцяв часто писати й поїхав.

Арне залишився сам.

Тепер у нього знов з’явилося бажання складати пісні. Він уже не переробляв старих, а придумував нові й виливав у них те, що йому боліло.

На серце йому налягав смуток, і з того смутку народжувалися пісні. Лежачи довгими ночами без сну й думаючи про своє життя, він дійшов висновку, що довше так не витримає. Треба поїхати звідси, знайти Крістіана, але ніхто не повинен знати про його намір. Арне думав про матір, про те, що з нею станеться, і часом не міг глянути їй у вічі.

Якось увечері він допізна зачитався. Коли йому було надто тяжко на душі, він шукав рятунку в книжках, не помічаючи того, що вони тільки збільшують його тугу. Батько був на весіллі, але мав прийти додому цього вечора. Мати втомилась, а крім того, боялася чоловіка, тому завчасно лягла спати. Арне злякано підскочив, коли почув гуркіт у сінях. Там щось упало, важко вдарившись у двері. То прийшов батько.

Арне відчинив двері і глянув на нього.

— Це ти, мудрагелю? Ходи, допоможи мені підвестися!

Хлопець підняв батька й дотяг його до лави. Потім заніс до кімнати футляр зі скрипкою і зачинив двері.

— Так, так, дивись на мене, мудрагелю. Я тепер не дуже гарний, уже не той Нільс Кравець, якого всі знали. Ось що я тобі скажу… ніколи… не пий горілки. Це сам диявол… диявол, що пожирає наше тіло… він карає багатих, але милосердний до вбогих… Ох, до чого я докотився! — Нільс хвилину помовчав, тоді заспівав крізь сльози:

Отче небесний, молю тебе слізно,

Врятуй мою душу, коли ще не пізно.

В гріхах довелося весь вік мені скніти,

Але, і заблудлі, ми все ж твої діти.

Я не гідний, господи, щоб ти ввійшов під мою стріху, але скажи мені бодай слово…

Він упав ницьма на лаву, затулив обличчя й затіпався від плачу. Він довго лежав так, потім почав проказувати уривок з Біблії, який, мабуть, вивчив іще понад двадцять років тому:

— «Вона підійшла, уклонилась йому в ноги та й каже: «Господи, допоможи мені!» А він відповів їй: «Не личить відбирати хліб у дітей і кидати щенятам». А вона каже: «Так, господи! Але щенята їдять крихти, що падають зі столу їхніх господарів».

Нільс замовк. Плач його став тихіший, не такий судомний.

Мати давно прокинулась, але боялася підвести голову. Тепер, коли Нільс трохи заспокоївся, вона сперлась на лікоть і глянула на нього. Помітивши її, він відразу закричав:

— Ага, й ти дивишся… Хочеш побачити, до чого я докотився через тебе. Ну дивись, я такий, як ти хотіла!..

Він схопився на ноги, і мати сховалась під укривало.

— Дарма ховаєшся, однаково я тебе знайду!

Він простяг перед собою праву руку з націленим на неї вказівним пальцем.

— Чик-чик! — сказав він, стяг з неї укривало і вперся пальцем їй у шию.

— Тату! — крикнув Арне.

— Ох, яка ти зморщена й худюща! Самі кістки! Чик-чик!

Мати відчайдушно вчепилась обома руками в його руку, але не змогла відірвати її від себе й зіщулилась у клубок.

— Тату! — знов крикнув Арне.

— Он як, ти заворушилась! Ач, як звиваєшся, старе опудало! Чик-чик!

— Тату! — втретє крикнув Арне. Кімната захиталася в нього перед очима.

— Чик-чик!

Мати відпустила його руку і вже не опиралася.

— Тату! — крикнув Арне й кинувся в куток, де лежала сокира…

— Ти на злість мені не кричиш? А дарма! Я страшенно хочу почути твій вереск. Чик-чик!

— Тату! — крикнув Арне і схопив сокиру, але завмер із нею на місці, бо тієї самої миті батько випростався, пронизливо зойкнув, схопився за груди і впав.

— Господи Ісусе! — тільки й вимовив він і більше не ворухнувся.

Арне не усвідомлював, де він і що з ним. Він чекав, що стеля зараз розсунеться і звідти блисне яскраве світло. Мати дихала дедалі спокійніше, ніби скинула з себе важку ношу. Нарешті вона сіла на ліжку й побачила чоловіка, простягненого на підлозі, а біля нього сина з сокирою в руках.

— Боже милосердний, що ти наробив? — крикнула вона, схопилася з ліжка, накинула на себе спідницю й підскочила до сина.

Арне нарешті здобувся на слово.

— Тато сам упав, — тихо сказав він.

— Арне, Арне, я тобі не вірю! — голосно й докірливо мовила мати. — Хай тебе не покине господь!

І вона, голосячи, впала на мертвого. Але й хлопець нарешті отямився, став навколішки і сказав:

— Присягаюсь божою ласкою, він як стояв, так і впав!

— Коли так, то тут побував сам господь, — тихо відповіла мати, присіла навпочіпки і втупила очі в чоловіка.

Нільс застиг у тій самій позі, що впав. Очі в нього були розплющені, рот розтулений, а руки лежали близько одна від одної, наче він хотів скласти їх, але не зміг.

— Ти дужчий за мене, допоможи мені покласти батька на ліжко.

Вони перенесли Нільса на ліжко. Маргіт стулила йому очі й рота, вирівняла ноги і склала на грудях руки.

Мати з сином стояли й дивилися на нього. Все, що вони досі пережили, здавалося дрібним і зовсім нікчемним, порівнюючи з цією хвилиною. Коли сюди й приходив диявол, то бог також побував тут. Зустріч тривала недовго, а тепер уже все скінчилося.

Ще тільки минула північ, а треба було сидіти з небіжчиком до ранку. Арне підклав дров, і мати вмостилася біля вогню. Вона згадувала, скільки чорних днів пережила з Нільсом, і, вголос молячись, гаряче дякувала богові за те, що тепер сталося.

— Але були в мене й щасливі дні,— сказала вона й заплакала, наче каялась, що дякувала богові за чоловікову смерть.

Скінчилося тим, що Маргіт узяла більшу частину вини на себе: вона ж бо переступила заповідь божу, не слухалась матері, тому бог і покарав її за гріховне кохання.

Арне сидів навпроти матері. Вона глянула на ліжко.

— Пам’ятай, Арне, я терпіла все це тільки задля тебе, — сказала вона і знов заплакала.

їй хотілось почути бодай одне слово любові, яке б заспокоїло її сумління і дало надію на те, що в майбутньому вона знайде розраду. Проте хлопець тремтів і не міг нічого сказати.

— Ніколи не кидай мене, — схлипуючи, мовила вона.

І тоді Арне раптом усвідомив, ким була мати для нього всі ці безрадісні роки і якою вона стане самітною, якщо він поїде тепер від неї.

Вони сиділи і обоє плакали. Мати голосно молилася, то за небіжчика, то за себе й сина, потім знов плакала, знов молилася і знов обливалася слізьми. Нарешті вона сказала:

— У тебе, Арне, такий гарний голос, сядь коло ліжка й заспівай своєму батькові.

І це відразу ніби додало хлопцеві сили. Він підвівся, узяв книжку псалмів, засвітив скіпку і, тримаючи її в одній руці, а книжку в другій, заспівав дзвінким голосом сто двадцять сьомий псалом Кінго:

Гнів відверни від нас, боже ласкавий,

Страх нам навіює меч твій кривавий,

Кари чекаєм, провинні й невтішні,

Всі ж бо ми грішні.

Розділ п’ятий

Арне зробився маломовний і відлюдкуватий. Йому минуло дев’ятнадцять років, а він усе ще пастухував. Він брав у пастора книжки й жадібно читав їх, але більше нічого не робив.

Якось пастор запропонував йому вчити дітей у школі, щоб село теж мало користь із його хисту й знань. Арне нічого на це не відповів, але другого дня, йдучи за отарою овець, склав таку пісеньку:

Мій баранчику пухнастий,

Бережімся, щоб не впасти:

Тут і стрімко, тут і слизько,

І до рівного не близько.

Мій баранчику пухнастий,

Будем вовну з тебе прясти.

Напрядем на рукавиці,

Й на шкарпетки ще лишиться.

Мій баранчику пухнастий,

Треба добре тебе пасти,

Щоб ти став, як та подушка,

Щоб смачна була в нас юшка.

Коли Арне минув двадцятий рік, він якось несамохіть підслухав розмову матері з дружиною колишнього їхнього господаря. Вони сперечалися за коня, якого тримали спільно.

— Мені треба спершу порадитися з Арне, — сказала мати.

— Найшла з ким радитися, — відповіла жінка. — Той ледар був би радий, щоб кінь цілими днями тинявся по лісі, як і він сам.

Мати промовчала, хоч звичайно була метка на язик і вміла оборонитись.

Арне почервонів як буряк. Йому досі й на думку не спадало, що через нього матері доводиться вислухувати кпини. І, видно, вже не раз. Чому ж вона нічого йому не сказала?

Він довго думав про це й переконався, що мати майже ніколи не розмовляє з ним. Але й він не розмовляє з нею. Та й з ким він, зрештою, розмовляє?

Часто в неділю, коли нічого було робити, йому кортіло почитати матері якусь проповідь — сама вона вже недобачала, бо надто багато сліз пролила за свій вік. Але так і не спромігся на це. Не раз він намірявся прочитати їй щось із своїх книжок, коли в хаті було особливо тихо і мати наче нудилася. Але ніколи нічого не прочитав.

— Ось що треба зробити. Я кину пасти худобу й буду допомагати матері.

Арне почекав кілька днів, поки остаточно зважився. Він погнав худобу далеко в ліс і там склав таку пісню:

В селі — неспокій всюди, у лісі — супокій,

Не правлять тут податку, не кривдить лиходій,

За церкву тут не б’ються, не лаються дарма.

Чи не тому й не б’ються, що церкви тут нема?

Усе завмерло в лісі, лиш яструб угорі

Невтомно кружеляє від самої зорі,

Та ще орел мотлошить нещасного вужа,

Щоб від нудьги не вмерти, що ріже без ножа.

Те дерево зрубали, а те на пні згнило,

Поцупив лис ягнятко, що в нетрі забрело.

А вовк напав на лиса, як там його зустрів,

Підстрілив Арне вовка, коли той лиса їв.

Багато може статись у лісі всяких див,

Чимало з них я бачив, як з вівцями ходив.

Приснився мені хлопець, що батька вбив свого,

— Не знаю де, та, мабуть, я в пеклі стрів його.

Повернувшись додому, Арне сказав матері, щоб вона пошукала в селі пастуха, а сам він буде допомагати їй у господарстві. І Арне взявся до роботи. Але мати ходила за ним назирці й просила не перевтомлюватись. А ще вона тепер готувала синові такі смачні страви, що йому часто було аж соромно. Проте він нічого не казав.

На той час Арне почав складати пісню, яку ніяк не міг докінчити. І найбільше через те, що другий її рядок, слова: «За пасмом гір високих», мали повторюватися в кожній строфі. Врешті він кинув її.

Багато його пісень пішло по селу, і їх дуже любили. Чимало селян радо поговорили б з Арне, а надто ті, хто знав його ще дитиною. Але він боявся чужих людей і був поганої думки про них, бо вважав, що й вони поганої думки про нього.

У полі разом з ним працював наймит, немолодий уже чоловік, якого прозивали просто Кнут Опланець. Працюючи, він любив співати, але завжди співав ту саму пісню. Так минуло кілька місяців. Одного разу Арне спитав його, чи він не знає якихось інших пісень.

— Не знаю, — відповів наймит.

Минуло ще кілька днів, і, коли Кнут знов заспівав свою пісню, Арне спитав:

— А як же сталося, що ти її запам’ятав?

— Та якось сама запам’яталася, — відповів той.

Після розмови з Кнутом Арне відразу пішов

додому й застав матір у сльозах. Відколи помер батько, він ще не бачив, щоб мати плакала. Він удав, ніби не помітив її сліз, повернувся до дверей, але відчув, що мати дивиться на нього сумним поглядом, і мимоволі зупинився.

— Чого ви плачете, мамо?

Його слова пронизали тишу в кімнаті, луною відбилися від стін, і Арне відчув, що голос у нього був не вельми лагідний. Тому він спитав ще раз:

— Чого ви плачете, мамо?

— Я й сама не знаю, — відповіла мати й заплакала ще дужче.

Арне трохи постояв, а тоді сказав якомога твердіше:

— Є ж якась причина.

Знов запала тиша. Арне відчув себе дуже винним, хоч мати нічого йому не сказала і сам він не знав за собою ніякої вини.

— Щось таке напало на мене, — мовила нарешті мати. Потім, помовчавши, додала: — Як добре подумати, то я дуже щаслива.

І вона знов заплакала.

Арне квапливо вийшов надвір. Він подався на кручу, сів і задивився вниз. З очей у нього також покотилися сльози.

— Якби я знав, чого плачу, — сказав він сам до себе.

А на протилежному боці урвища, скінчивши оранку, сидів Кнут і без кінця виводив свою пісню:

Інгерід небагата:

В когось там скрині повні,

А їй саму шапочку з вовни

У спадок залишила мати.

Шапочка та різнобарвна

Поряд із золотом зблідне,

Та все материнське, рідне,

Як скарб дорогий, нам гарне.

Дівчині двадцять минає:

«Шапочку я берегтиму,

В ній я вінчатись ітиму,

У мене ж тільки вона є!»

Ось і тридцятий вже канув:

«Ще почекаймо, шапчино,

Я в урочисту хвилину

До вівтаря в тобі стану!»

Дівчина сорок скінчила,

Згадує матінку любу:

«Видно, не йти нам до шлюбу,

Шапочко ти моя мила!»

Скарб свій зі скрині виймає,

Гульк — і на місці зомліла:

Вовна до нитки зотліла,

Шапочки більше немає.

Пісня луною котилася далеко в гори. Арне підійшов узбіччям до Кнута і спитав його:

— У тебе є мати?

— Нема.

— А батько?

— І батька нема.

— І давно вони померли?

— Та давно.

— Мабуть, на світі мало є людей, що тебе люблять?

— Мало.

— А тут хтось є такий?

— Ні, тут немає.

— А там, де ти народився?

— І там немає.

— То, виходить, немає нікого, хто б тебе любив?

— Немає нікого.

Арне відійшов від нього. Тієї хвилини він відчув таку велику любов до матері, що в нього серце мало не розірвалося в грудях. У голові в нього ніби проясніло. «Боже, — подумав він, — ти дав мені матір і безмежну материнську любов, а я нехтую її. І може настати такий день, коли я тужитиму за нею, а її вже не буде».

Йому захотілося додому, просто щоб побачити матір. Дорогою він зненацька подумав: «Може, бог покарає мене за те, що я не досить ціную матір, і забере її».

Його ніби громом ударило: «Господи, що тоді зі мною буде!»

Арне здалося, що саме цієї хвилини з матір’ю сталося якесь лихо, і він стрімголов побіг додому. На лобі в нього виступив холодний піт.

Він рвучко відчинив сінешні двері, але з хати на нього війнуло тишею і спокоєм. Тоді він обережно прочинив двері до кімнати. Мати вже лягла. Місячне світло падало їй на обличчя. Вона міцно спала, дихаючи нечутно, мов дитина.

Розділ шостий

Через кілька днів мати й син, що останнім часом дуже зблизилися, вирішили піти на весілля до родичів на сусідній хутір. Мати востаннє була на людях ще дівчиною.

Вони майже не знали нікого з гостей, хіба на прізвище, тому Арне здивувався, що скрізь, де він з’являвся, всі дивилися на нього. Ще в сінях він почув якесь дошкульне слово про себе. Може, то йому тільки здалося, та однаково в ньому закипала лють, коли він думав про це.

Того чоловіка, що кинув образливе слово, Арне не спускав з ока і врешті сів біля нього. Та коли він підходив до столу, йому здалося, начебто ті, що сиділи там, швидко звели мову на інше.

— Ось я вам розкажу історію, з якої видно, що шила в мішку не сховаєш, — сказав сусід Арне, і хлопцеві здалося, що він дивиться просто на нього.

То був неприємний на вигляд чоловік, рудий, лисуватий, з великим круглим лобом. Під ним поблискували маленькі очі й стирчав кругленький носик. Зате рот у нього був великий, з відкопиленими губами, на яких біліла піна. Коли він сміявся, видно було всі ясна. Руки свої, важкі, грубі, але з тоненькими зап’ястками, чоловік поклав на стіл. Він пронизував слухачів поглядом, говорив швидко й махав руками. Його прозивали «жаборотим», і Арне знав, що колись Нільс Кравець часто мав із ним сутички.

— На цьому світі багато гріха, і часом він буває до нас ближче, ніж ми собі гадаємо… Це так, до слова, а зараз я вам розповім про один страшний випадок. Старі люди ще пам’ятають Альфа, мандрівного крамаря. «Я ще наверну сюди», — бувало, казав він. Так і пішов від нього цей вислів. Бо коли він закінчував свою торгівлю, — а з нього був спритний крамар, — то брав скриньку на плечі й завжди казав: «Я ще наверну сюди!» Хвацький був хлопець той Альф, і на язик меткий, і до роботи беручкий.

Ну от, і той Альф якось посварився з Велет-нем-Гультяєм. Ви ж його знали? Справді велетень і ледащо неабияке. Раз він побачив, що Альф об’їжджає чорного коня і той під ним скаче, мов польовий коник. І не встиг Велетень-Гультяй зважити все до пуття, як заплатив Альфові за ту шкапу п’ятдесят талярів. Запріг він її в бричку і розсівся, мов король — їде ж бо конем за п’ятдесят талярів. Та скільки він не молотив бідолашного коня, скільки не кричав на нього, а той усе натикається на стіни й на двері. А виявилося, що він сліпий, мов кріт!

Зчепилися Велетень-Гультяй з Альфом, наскакують один на одного, як два цапи. Велетень-Гультяй хотів вернути свої гроші, та дзузь-ки! Альф не віддав йому ані скілінга. Та ще й так налупцював Гультяя, що з нього пір’я летіло. «Я ще наверну сюди!» — наостанці сказав Альф. Хвацький був хлопець той Альф-крамар, молодець хоч куди!

Та минув рік, минув і другий, а він усе не навертав.

А десь років через десять раптом у церкві оголошують, що шукають Альфа, бо якийсь родич залишив йому величезний спадок. Веле-тень-Гультяй також був у церкві. «Воно й видно, — сказав він, — що за тим негідником плачуть гроші, а не люди».

По селу пішла балачка, люди почали згадувати подробиці, пов’язувати їх. І виходило, що востаннє Альфа бачили по цей бік каменярні, не далі. Пам’ятаєте, кудою пролягала колись дорога? Стара дорога.

Велетень-Гультяй за ті роки розбагатів і почав копилити губу. І ще став дуже побожний. А всі знали, що без причини він не буде молитися більше, як кожен у селі. І люди почали гомоніти про нього.

Це діялося в ті часи, коли прокладали нову дорогу. Колись люди любили їздити навпростець, тому й стара дорога вела через каменярню, то вниз, то вгору. А ми хотіли, щоб вона пролягала низовиною, тому взялися прокладати її вздовж річки. Ну, й почався шарварок — вибухи, гуркіт. Здавалося, що вся гора зсунеться вниз. Тоді до нас наїздило багато дорожного начальства, а найчастіше ленсман, бо він мав дармові коні. І от якось, коли робітники згортали підірваний грунт, один із них хотів витягти з глини камінь, а замість того витяг людську руку. І та рука так міцно сиділа в землі, що він полетів додолу разом з нею. То був Велетень-Гультяй. Неподалік товкся ленсман, його покликали і при ньому викопали купу людських кісток. Потім послали по лікаря, і той так вправно склав їх, що вийшов цілий людський кістяк. Люди придивилися до нього й дійшли висновку, що саме такий був на зріст мандрівний крамар Альф. Недарма він казав: «Я ще наверну сюди!»

А люди все дивуються, що мертва рука могла повалити такого дужого чоловіка, як Велетень-Гультяй. Видно, була якась причина. Ленсман поговорив із ним, звісно, не на людях. Але той від усього відмовлявся й на всі заставки лаяв ленсмана. «Ну, гаразд, — сказав ленсман, — якщо це не ти його вбив, то, певне, не побоїшся переночувати разом із кістяком?» — «А чому ж, переночую», — відповів Велетень-Гультяй. Лікар позв’язував докупи кістки й поклав їх на ліжко в бараці. На другому ліжку мав спати Велетень-Гультяй. А ленсман загорнувся в плащ і ліг надворі під бараком.

Коли настав вечір, Велетень-Гультяй пішов спати. І тільки-но наблизився до барака, як двері наче самі відчинилися і він опинився в цілковитій темряві. Він заходився співати псалми, а голос у нього був могутній. «Чого ти співаєш псалми?» — спитав ленсман знадвору. «Бо я не певен, чи над ним хто співав, як його ховали», — відповів Велетень-Гультяй. Потім він заходився голосно проказувати молитви. «Чого ти молишся?» — знов спитав ленсман. «Бо, може, він був великий грішник», — відповів Велетень-Гультяй. Після цього все стихло, і ленсман уже почав засинати.

Раптом з барака почувся такий крик, що аж стіни задрижали: «Я ще наверну сюди!» Зчинився пекельний галас і гуркіт. «Віддай мені п’ятдесят талярів!» — ревів Велетень-Гультяй. У відповідь щось загорлало, потім гупнуло й затихло. Ленсман кинувся до барака, збіглися люди з палицями й смолоскипами. І побачили, що серед барака лежить Велетень-Гультяй, а на ньому кістяк.

За столом запала мертва тиша. Нарешті один чоловік сказав, розпалюючи люльку:

— Здається, після того він схибнувся.

— Так, зовсім здурів.

Арне відчув, що всі дивляться на нього, і не мав сили підвести очі.

— От і виходить, — повів далі оповідач, — що шила в мішку не сховаєш.

— А я вам розповім, як син налупцював свого власного батька, — мовив широкоплечий, кругловидий чоловік із русявим чубом.

Арне ніби жаром обсипало.

— В одній заможній родині в Гардангері син удався розбишакою. Багатьом він уже полатав боки, а тоді й з батьком посперечався за майно. Скоро через нього не стало спокою ні вдома, ні в селі. Він поводився дедалі гірше, і батько спробував утихомирити його. «Я не збираюся ні від кого вислухувати повчань», — сказав син. «Від мене вислухуватимеш, поки я живий», — відповів батько. «Мовчіть, а то й ви дістанете», — сказав син і підвівся. «Якщо ти й на мене підіймеш руку, то не матимеш добра довіку», — сказав батько й також підвівся. «Ви так гадаєте?» — мовив син, кинувся на батька і звалив його додолу. Батько не опирався. Він склав руки на грудях і здався на синову волю.

Син ударив його, схопив попід пахви й потяг до дверей. «Я хочу в хаті мати спокій!» — крикнув він. Але біля дверей батько ледь підвівся. «Тягни тільки до порога! — сказав він. — Доти я дотяг свого батька». Син не послухався й перетяг батька за голову через поріг. «Тільки до порога, чуєш!» — гримнув батько, схопився на ноги, звалив сина додолу й надухопелив, як хлопчиська.

— Так йому й треба, — погодилися всі.

— Ото не здіймай руки на батька! — неначе додав хтось, а, може, Арне тільки причулося це.

— А тепер я вам щось розповім, — сказав він і підвівся з місця, блідий, як мрець.

Він ще не знав, що казатиме, слова кружляли в голові, немов сніжинки в завірюху.

«Ет, що буде, те й буде», — подумав він і почав:

— Одного разу троль зустрів хлопця, що йшов дорогою і плакав. «Кого ти дужче боїшся — себе чи людей?» — спитав троль. А хлопець плакав тому, що вночі йому приснилося, ніби він убив свого лихого батька. Тому він відповів: «Я найдужче боюся себе самого». — «Ну, то заспокойся й не плач, — сказав йому троль. — Віднині ти змагатимешся з іншими, а не з собою». І пішов своєю дорогою. Невдовзі хлопець зустрів чоловіка, що почав глузувати з нього. І хлопець у відповідь також узяв його на глузи. Потім він зустрів другого чоловіка, що вдарив його. І хлопець, обороняючись, теж ударив напасника. Далі він зустрів третього чоловіка, що хотів його вбити, і хлопець убив того чоловіка. Всі люди гудили хлопця, і він також почав гудити всіх людей. Вони закривали перед ним свої хати й комори, тому хлопцеві доводилося все красти, навіть спати крадькома.

Йому не давали робити добро, тому він чинив тільки зло. І люди в селі почали казати: «Треба спекатися цього хлопця, надто він поганий». І одного дня вони вкоротили йому віку. Та оскільки хлопець зовсім не знав, що чинив зло, то після смерті відразу попав перед очі господові. Там на короткій лаві сидів його батько, якого він не вбивав, а на довгій — усі ті люди, що спонукали хлопця чинити зло. «Якої лави ти боїшся?» — спитав господь. Хлопець показав на довгу лаву. «Сідай біля свого батька», — сказав господь, і хлопець підійшов до лави. Та батько раптом упав з великою раною від сокири на потилиці. Замість батька хлопець побачив на лаві себе. На його блідому, як смерть, обличчі малювалося глибоке каяття. Потім ще одного, засмученого й худого, і ще одного обідраного, з божевільними очима й моторошним усміхом. «Таке могло статися і з тобою», — сказав господь. «Справді?» — спитав хлопець і вхопився за полу господа бога. Нараз обидві лави зникли, хлопець стояв перед господом самий і всміхався. «Не забувай про це, коли прокинешся», — сказав господь, і хлопець відразу прокинувся. Тим хлопцем, якому все це приснилося, був я, а ви — ті люди, що штовхають його на зло. Я вже не боюся себе, а боюся вас. Не штовхайте мене на зло, бо я не певен, чи вхоплюся за полу господа бога.

Арне замовк і вибіг з хати. Чоловіки за столом мовчки перезирнулися.

Розділ сьомий

Минув день. Арне прокинувся в клуні на тому самому хуторі. Він уперше в житті впився,

йому стало погано, тому він пішов у клуню і проспав майже добу на сіні. Тепер він лежав, спершись на лікті, й розмовляв сам із собою.

— Все, що я роблю, — з боягузтва. З боягузтва я хлопцем не втік з дому. З боягузтва слухав батька більше, ніж матір. З боягузтва співав для нього гидотні пісні. І пастухом я став також з боягузтва, і книжки читав із боягузтва, хотів сховатися від самого себе. А коли виріс, то не захищав матір від батька, теж із боягузтва. І тієї ночі… ох, який же я боягуз! Я, мабуть, дочекався б, поки він її замучив би!.. Після того життя мені вдома стало нестерпне, але й податися в світ я не міг — так само з боягузтва. Я ледарював, узявся пасти худобу — знову ж таки з боягузтва. Я пообіцяв матері залишитися вдома, проте боягузливо зламав би свою обіцянку, якби не боявся піти між люди. А людей я боюся найбільше тому, що мені здається, ніби вони бачать, який я поганий. І тому, що я боюся людей, то й кажу про них погане, — яке боягузтво! І пісні я почав складати з боягузтва: боюся дати лад своїм власним справам, тому і пхаю носа в чужі. Оце тобі й пісняр!

Мені треба було б плакати гіркими сльозами, а я кажу собі: «Годі, годі!» — і втішаю себе. І пісні мої боягузливі, вони виходили б кращими, якби в них було більше мужності. Я боюся сильних думок, боюся всього сильного. Хоч би чого я доторкався, воно стане люттю, люттю і боягузтвом. Я розумніший, обдарованіший, освіченіший, ніж здаюся на вигляд, та боягузтво не дає мені виявити себе. Б-р-р! Я й горілку пив із боягузтва, хотів притупити біль в душі! Ох, який я мерзотник! Пив горілку, пив, хоч вона згубила мого батька, а я її однаково пив! Боягузтво моє безмежне, а найгірше те, що я можу сидіти отут і казати про все це собі самому.

Накласти на себе руки? Та де там! Надто я боягузливий. І вірю в бога… Так, я вірю в бога. Я хотів би наблизитись до нього, але на заваді стоїть боягузтво. На це треба великого зусилля, а воно лякає боягуза. А може, спробувати? Ану ж вийде! Господи всемогутній! Може, таки спробувати? Може б, я вилікувався, наскільки дозволила б моя драг-листість, бо в мені вже немає ні кісток, ні хрящів, самі лише драглі! Спробувати, га? Читати добрі, лагідні книжки, бо суворих я боюся… Чудові казки, саги і таке інше… І щонеділі читати проповіді, й щовечора молитися. І ревно працювати, щоб була нива для віри, бо на ледарстві нічого не посієш. То що, спробувати? Любий боже мого дитинства, допоможи мені, щоб моя спроба не була даремною!

Відчинилися двері, й до клуні вбігла мати. Обличчя в неї було біле, як смерть, хоч по ньому котився піт. Вона вже другий день шукала сина. Вона гукала Арне, проте не зупинялась послухати, чи не почує відповіді, просто вигукувала його ім’я і бігала по клуні, аж поки він не озвався згори, із сіна, де лежав. Тоді мати зойкнула, легко, мов хлопчак, вибралась нагору й кинулась до нього.

— Арне, Арне, ти тут! Хвалити бога, що я тебе знайшла. Я від учорашнього дня шукаю, цілу ніч ходила. Сердешний Арне, я бачила, що вони тебе скривдили. Я хотіла поговорити з тобою, розрадити тебе, та не зважилась підійти!.. Арне, я бачила, ти пив горілку! Гос-поди милосердний, не дай мені ще раз таке побачити!

Мати замовкла і довго не могла вимовити ані слова.

— Не доведи господи, синку, щоб і ти почав пити! Я бачила, що ти п’яний і сумний, та потім ти раптом десь дівся. Я відразу кинулась шукати тебе, оббігала всі кімнати й будівлі на подвір’ї, виходила на дорогу, заглядала під кожний кущ, а тебе ніде нема. Я обшукала всі мочарі й перепитала всіх людей, була й тут, а ти не озивався!.. Арне, Арне! Я ходила вздовж берега річки, але там начебто скрізь мілко.

І мати припала до нього.

— Зненацька мені сяйнуло: ти ж, мабуть, пішов додому! У мене мов камінь з душі спав. Я ніби на крилах домчала до нашого хутора, відімкнула двері, обшукала всі кімнати й аж тоді похопилася, що ключ був у мене й ти не міг зайти до хати. Ох, Арне! Я потім цілу ніч ходила по дорозі, а до кручі боялася навіть підступити. Сама не знаю, як я знов опинилась тут, мабуть, це господь напоумив мене ще раз прийти сюди.

Арне намагався заспокоїти її.

— Ти більше не будеш пити, Арне?

— Ні, можете бути певні.

— Вони, мабуть, тебе образили? Правда?

— Ні, я просто повівся як боягуз.

Останнє слово Арне вимовив з притиском.

— Як їм не соромно тебе кривдити! Що вони тобі зробили? Ти ніколи нічого не кажеш мені.— Мати знов заплакала.

— Ви мені також нічого не кажете мо, — лагідно мовив Арне.

— Це більше твоя вина, ніж моя, Арне. Я звикла мовчати ще відтоді, як був живий батько. Якби ти мені трохи допомагав… Боже, нас лише двоє на світі, і ми стільки натерпілися разом!

— Побачите, мамо, тепер буде інакше, — прошепотів син. — У неділю я прочитаю вам проповідь.

— Хай тебе бог поблагословить за це!

Хвилину вони помовчали, потім мати озвалася:

— Слухай, Арне!

— Що?

— Я повинна тобі щось сказати.

— Кажіть, мамо.

— Я маю на душі великий гріх. Я завинила перед тобою.

— Ви завинили?

Як? Його лагідна, неймовірно терпляча мати вважає себе грішною перед ним, що ніколи не був до неї по-справжньому добрим? Це так зворушило Арне, що він обняв матір, пригорнув до себе й заплакав.

— Так, я зробила погано, але інакше не могла.

— О, мені ви напевне ніколи не зробили нічого поганого.

— Зробила, але бог свідок — це тільки через те, що я тебе дуже люблю. Ти мені вибачиш, правда?

— Так, вибачу, мамо.

— Я тобі розповім про все іншим разом. Але ти вибачиш мені?

— Ну звичайно, мамо!

— Через це мені було так важко розмовляти з тобою. На душі в мене був гріх.

— О боже, не кажіть такого, мамо!

— Тепер я рада, що ми поговорили.

— Віднині ми часто будемо говорити, мамо!

— Так, будемо. І ти читатимеш мені проповіді?

— Читатиму.

— Бідолашний мій Арне, нехай господь благословить тебе!

— А тепер ходімо додому.

— Так, ходімо.

— Чого ви оглядаєтесь, мамо?

— Та пригадую, що в цій клуні лежав на сіні твій батько й плакав.

— Батько? — перепитав Арне й зблід.

— Бідолашний Нільс! Це було того дня, коли тебе хрестили… Чого ти оглядаєшся, Арне?

Розділ восьмий

Від того дня, коли Арне всім серцем запрагнув стати ближчим до матері, він почав інакше ставитися й до інших людей. Дедалі частіше він дивився на них лагідними материнськими очима. Проте часом йому було важко дотримуватися своєї обіцянки, бо мати не завжди розуміла те, що його найбільше хвилювало. Ось вірш, якого він склав тоді:

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті І в ліс пішов. Я сів на пень,

Дививсь на хмари пелехаті,

Та комарі і комашня Мене зігнали швидко з пня.

— Ходімо, синку, надвір, така гарна година, — сказала мати. Вона сиділа на ганку й мугикала пісню.

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті Й на луг пішов, де від пісень Стомились вже співці крилаті.

Та дременув і звідти я,

Бо поряд грілася змія.

— Такої теплої днини можна ходити й босоніж, — сказала мати, скидаючи панчохи.

Був гарний теплий літній день,

Пішов я, щоб не скніти в хаті,

На річку. Тихо, ні телень.

Далеко недруги пихаті…

Та обсмалив на сонці носа,

Тікати й звідти довелося.

— Ще кілька днів, і сіно буде сухе, — сказала мати, перевертаючи покоси.

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті

Й на дуба виліз — тут лишень

Забуду я турботи кляті.

Та влізла гусінь у рукав,

Злякався я і ледь не впав.

— Якщо корова сьогодні не зірветься, то вже тільна, — сказала мати, поглядаючи на скошену луку.

Був гарний теплий літній день,

Я вирвався з нудної хати

Й під водоспад, де темно й вдень,

Побіг, щоб мріяти й зітхати.

Мене ж забрала течія,

Й цю пісню склав уже не я.

— Ще три таких дні, і ми все звеземо додому, — сказала мати, стелячи мені ліжко.

І все-таки щоденне спілкування з матір’ю ставало для Арне дедалі більшою опорою.

Навіть коли вона якихось речей не розуміла, йому з того була користь, бо це спонукало його глибше обмірковувати їх. Мати була йому ще дорожча через те, що дечого не могла зрозуміти. Так, вона тепер стала йому безмежно дорога.

Малим Арне не любив казок. А тепер, ставши дорослим, він почав захоплюватися казками, народними баладами та героїчними піснями. Душу його сповнювала якась дивна туга. Він часто блукав самотою по околицях і знаходив дивовижну красу в тих місцях, повз які раніше проходив зовсім байдуже.

Коли Арне зі своїми однолітками ходив до пастора готуватися до конфірмації, вони часто гралися біля великого озера за пасторською садибою. Його прозвали Чорним озером, бо воно було глибоке й темне. Тепер Арне інколи згадував те озеро і якось надвечір пішов до нього.

Він сів під кущами біля самої пасторської садиби, що розташувалася на досить стрімкому узвишші, яке далі переходило у високу гору. Така сама гора здіймалася на другому березі, тому з обох боків на воду падали темні тіні й тільки серединою озера пролягала вузенька срібна стяжка світла. Всюди панував спокій. Заходило сонце, з протилежного берега долинало далеке дзеленчання дзвоника, і більше ніщо не порушувало тиші.

Арне спершу дивився тільки на озеро, бо сонце перед заходом забарвило воду у вогненний колір. Гори обабіч трохи відступали, утворюючи довгу вузьку долину, посеред якої блищало озеро. Але з відстані здавалося, ніби гори поволі сходились докупи, і озеро серед них мигтіло в долині, як у величезній гойдалці. З цього боку в долині лежали хутори. З димарів здіймався дим і танув у повітрі, на зелені луки спадав вечірній туман, біля причалів стояли човни, навантажені сіном. Арне бачив, як на подвір’ях поралися люди, але не чув жодного звука, надто було далеко. Він перевів погляд з хуторів на другий бік озера, де вздовж берега здіймався вгору тільки темний ліс. Через ліс і далі берегом бігла дорога, ніби її хтось провів пальцем. Далеко видно було смугу куряви, що здіймалась над нею. Арне простежив за дорогою очима аж до того місця, що було якраз навпроти нього. Там ліс кінчався, гори відступали трохи далі і теж починалися хутори. Будівлі там були вищі, ніж з цього боку, пофарбовані в червоний колір, з білими вікнами, що блищали в надвечірньому сонці. Сонце освітлювало всі пагорки, чітко видно було навіть дітей, що гралися коло хат. На піску біля води, такому білому, що він аж очі сліпив, бігало кілька хлопчаків з собаками. Раптом усе потьмяніло й ніби посмутнішало, будівлі стали темно-червоними, луки темно-зеленими, пісок на березі посірів, а діти на ньому обернулися в маленькі цятки. З-за гори піднявся туман і затулив сонце. Арне знов глянув на озеро, але тут нічого не змінилося. Його блискуча гладінь віддзеркалювала хвилясті береги, мовчазний ліс і будинки, що дивилися на воду своїми відчиненими дверима. З тих дверей часом вибігали діти, потім забігали назад. Казкові чарівні образи зринали перед очима в Арне, мов рибинки навколо принади, відпливали, поверталися, кружляли, проте не попадалися на гачок.

— Посидьмо тут, поки мати надійде. Пасто-рова дружина, мабуть, скоро її відпустить.

Арне здригнувся: хтось забалакав зовсім близько від нього.

— Аби мені ще побути тут бодай одну ніч, — почувся благальний голос, у якому бриніли сльози. Мабуть, він належав дуже молодій дівчині.

— Ну, не плач. Негарно плакати через те, що ти вертаєшся додому, до матері,— лагідно, розважливо сказав чоловічий голос.

— Я плачу не тому.

— А чому?

— Тому, що я більше не буду разом з Матильдою.

Так звали пасторову дочку, і Арне згадав, що з нею разом виховувалась якась дівчина з села.

— Не довіку ж тобі тут сидіти.

— Хоч би ще одну днину, тату! — Дівчина голосно захлипала.

— Найкраще буде, як ми тебе заберемо зараз. І так уже, мабуть, запізно.

— Запізно? Чому? Що це ви кажете?

— Ти селянського роду й повинна бути селянкою. Панянки нам не треба.

— Я й тут була б селянкою.

— Нічого ти не розумієш.

— Я весь час ношу селянський одяг.

— Річ не в одязі.

— Я вмію прясти і ткати, вмію варити їсти.

— І не в цім річ.

— Я розмовляю так, як ви і мама.

— І не в цім також.

— Ну, то я не знаю, в чім річ, — сказала дівчина й засміялася.

— Побачимо, що з тебе вийшло. Мене тільки турбує, що в тебе в голові надто багато всіляких думок.

— Думок та й думок! Ви мені в одно про це кажете. А які там у мене думки… — Вона знов заплакала.

— Ти як флюгер.

— Пастор мене так не називав.

— А я називаю.

— Флюгер! І придумали ж таке! Я не хочу бути флюгером!

— А чим ти хочеш бути?

— Чим? Отакої! Нічим.

— Ну, то будь нічим.

Дівчина засміялася. А за мить сказала, вже цілком поважно:

— І вам не соромно називати мене нічим?

— Господи, ти ж сама захотіла!

— Ні, я не хочу бути нічим.

— То будь усім.

Дівчина знов засміялася. Потім сказала сумним голосом:

— Пастор ніколи не глузував із мене.

— Зате забивав тобі памороки.

— Пастор? Ви ніколи не були до мене такі ласкаві, як він.

— І не треба.

— Кисле молоко ніколи не стане солодким.

— Зате з нього може вийти солодкий сир.

Дівчина зареготала.

— А ось і мати.

Вона знов споважніла.

— Я ще не бачила такої балакучої жінки, як пасторова дружина, — почувся різкий, хапливий голос. — Уставай, Борде, швидше готуй човна, а то ми до ночі не доберемось додому.

Пасторова дружина просила мене глядіти, щоб Елі не ходила з мокрими ногами. Наче вона сама не може глядітися! І щоб гуляла кожного ранку, бо в неї недокрів’я! Ох, скільки вона мені набалакала всього через те недокрів’я! Вставай, Борде, і готуй човна. Я ще маю ввечері вчинити тісто!

— Ще не привезли скрині,— сказав чоловік, не кваплячись уставати.

— І не привезуть. Вона залишиться до неділі. Чуєш, Елі, вставай! Бери свій клунок і ходи! Вставай уже, Борде! — Жінка рушила до берега, і Елі пішла за нею. — Та ходи ж, Борде, швидше! — почувся її голос уже знизу.

— Знайшла кочети? — спитав чоловік, сидячи далі.

— Знайшла, зараз закладу.

Арне почув, як жінка забивала їх черпаком.

— Ходи, Борде, не будемо ж ми тут ночувати!

— Я чекаю на скриню.

— Та кажу ж тобі, що вона залишиться до неділі.

— Он її везуть.

На дорозі заторохтів віз.

— Тю! Я ж просила, щоб вона постояла тут до неділі.

— А я сказав, що ми заберемо її тепер.

Жінка промовчала. Вона підійшла до воза

й почала переносити в човен клунки, кошики та інші речі. Нарешті підвівся Борд і забрав саму скриню.

За возом бігла дівчина в брилику, з розпущеними косами. То була пасторова дочка.

— Елі! Елі! — загукала вона ще здалеку.

— Матильдо! Матильдо! — почулось у відповідь, і Елі кинулася до дівчини.

Зустрівшись на пагорку, вони обнялися й заплакали. Потім Матильда нахилилася й щось підняла з трави. Виявилося, що то невеличка клітка.

— Візьми Наріфаса, нехай він буде в тебе. Мама також хоче, щоб ти взяла його… Він буде в тебе… і тоді ти згадуватимеш про мене… і частіше… частіше… припливатимеш сюди! — Вони знов обидві заплакали.

— Елі, годі тобі вже стояти там, ходи! — гукали батьки з човна.

— Я також хочу поїхати з тобою, — сказала Матильда. — І переночувати в тебе!

— Добре, добре!

І дівчата, обнявшись, побігли до містка. За якусь хвилину Арне побачив, як човен відчалив від берега. Елі з кліткою стояла на кормі й махала товаришці рукою, а Матильда сиділа на пристані й плакала.

Вона не рушила з місця, поки човен був на воді. Вже мовилося, що плисти до червоних будівель було недалеко. Арне також сидів за кущами і, як і Матильда, дивився на тих, що відпливали. Скоро човен опинився в тіні, і Арне почекав, поки він пристане до берега. Потім він побачив їхнє віддзеркалення у воді. Вони наблизились до будинку, найбільшого і найкращого з усіх. Перша зайшла мати, тоді батько зі скринею, а наостанці дочка. Він їх розрізняв за зростом. За якийсь час дочка знову вийшла й сіла перед порогом. Мабуть, хотіла ще раз подивитися на другий берег, поки не зайшло сонце. Але пасторова дочка вже пішла, тільки Арне ще сидів і бачив віддзеркалення Елі у воді.

«Може, й вона мене бачить?» — подумав хлопець.

Він підвівся й рушив додому. Сонце вже заходило, але небо було ясне й блакитне, як часто літніми вечорами. З озера і з лук підіймався туман, огортаючи гори обабіч. Проте до вершин іще не досягав, і вони гордо дивились одна на одну. Арне піднявся схилом вище. Звідти озеро здавалося темнішим, глибшим і наче густішим, а долина ніби стала коротшою і ближче присунулась до води. Відстань до гір поменшала, і тепер вони скидалися на купу окремих каменів, бо сонце вирізнило кожен із них. Небо також опустилось нижче, і все навколо зробилося близьким та знайомим.

Розділ дев’ятий

Думки Арне почали кружляти навколо кохання та жінок. Ніби в чарівному дзеркалі, поставали перед ним картини кохання із саг та давніх балад, як образ тієї дівчини, що відбився у водяному плесі. Арне пильно вдивлявся в ті картини, а після надвечір’я біля озера сам захотів скласти пісню про кохання, бо ця тема зненацька стала йому якась ближча. Думки його полинули далеко й повернулися з піснею, якої він ніколи не чув. її ніби хтось склав для нього.

Веневіль наче летить, а не йде —

Милий там жде.

Жде і співає, гінкий, як з води:

«Швидше, кохана, ходи!»

І птахи підспівують на всі лади:

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Сплела віночок, блакитний, урочий.

«Як мої очі!»

Взяв він його, підкинув: «Спіймай!

Мила, прощай!»

І скоком, з веселою піснею — в гай.

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Сплела вона й другий — як руса коса!

«Хіба не краса?

За нього мене поцілуєш в уста?»

Він баритись не став:

Купальський вінок з поцілунком дістав.

Сплела вона й третій з лілей лугових:

«Любов моя в них.

Даю тобі руку з вінком я свою

І серце даю.

Чом очі відводиш на мову мою?»

Вплела всі квітки, що на лузі були

І не відцвіли.

Плела, і вінок той кропила сльоза.

Аби щось сказав!

Та мовчки, без слова, вінок він узяв.

Плела вже з найгірших, безбарвних квіток.

«Це весільний вінок!»

Вже пальці посиніли, але дарма.

«Надіну на нього вінок цей сама».

Аж гульк— його й сліду нема!

Давно вже минула та ніч на Купала,

Квітки всі опали,

І скоро хурделиця їх замете.

Вона ж все плете Та снить про те літо своє золоте.

«На моріжок!

Там і сміх, і танок,

Нині Купала — чи сплела ти вінок?»

Душу Арне переповнював смуток, тому перші образи кохання, що зринали в його уяві, були такі похмурі. Туга за кимось, хто заволодів би його серцем, і шанолюбна мрія досягти чогось злилися в одне. На ту пору він знов вернувся до пісні «За пасмом гір високих», переробляв її, наспівував окремі рядки й думав: «Ця пісня додасть мені рішучості, я доти співатиму її, доки зважуся сам податись за гори». Проте, плекаючи такі думки, Арне не забував і про матір. Він заспокоював себе тим, що коли стане на ноги в чужих краях, то забере до себе матір і створить їй такі умови життя, про які вдома жодне з них не могло й мріяти. Але серед цих далекосяжних задумів зненацька в душу його закрадалося щось тихе, ніжне й невловиме. Воно зникало й верталося, на мить ставало майже видиме, тоді знов тікало. Арне сам не усвідомлював, яку велику владу здобули над його мрійливою душею ці нові, невідомі йому почуття.

У їхньому селі жив один веселий чоловік на ім’я Ейнар Осен. Двадцятирічним хлопцем він поламав ногу й відтоді ходив з палицею. Хоч би де він з’являвся, накульгуючи й спираючись на палицю, там відразу ставало весело. Осен був заможний чоловік, серед інших угідь йому належав великий ліщиновий гай, і коли восени випадав гарний день, у нього збирався цілий гурт веселих дівчат рвати горіхи. Опівдні їх добре пригощали, а ввечері влаштовували для них танці. Багатьом із тих дівчат він був хрещеним батьком, бо взагалі кумував у половини села. Всі діти звали його «хрещеним батьком», а за ними й молодь, і навіть старі.

Хрещений батько добре знав Арне й любив його за пісні. І ось тепер він запросив і його рвати горіхи. Арне почервонів і відмовився.

Сказав, що не звик бувати в дівочому товаристві.

— То треба звикати, — відповів хрещений батько.

Після цієї розмови Арне не одну ніч пролежав без сну. В ньому змагалися страх і цікавість. Та хоч там як, а в призначений день він прийшов рвати горіхи і виявився єдиним хлопцем серед гурту дівчат. Він не міг не визнати, що був розчарований. Дівчата виявились не такими, яких він оспівував у своїх піснях і з якими боявся зустрітись. Він зроду не бачив, щоб хтось зчиняв такий шарварок, як ці дівчата. А найдужче його вражало те, що вони сміялися з будь-якого приводу. Коли сміялося три дівчини, то ще п’ять підхоплювали їхній сміх тільки тому, що сміялося тих три. Всі вони поводились так, наче цілий вік жили разом, а проте серед них були такі, що того дня вперше зустрілися. Щоб досягти гілляку, вони підстрибували й хихотіли, коли досягали, а коли не досягали — також хихотіли. Вони змагалися за ключку, якою пригинали гілля, і сміялись, якщо їм щастило заволодіти тією ключкою, а як не щастило — теж сміялися. Хрещений батько шкутильгав за ними з палицею і, як міг, намагався їм дозолити. Ті, кому перепадало від нього, сміялися, що він їх піймав, а ті, кого він не піймав, також сміялися, що викрутились. І всі разом сміялися з Арне, що він такий поважний, а коли він не витримав і сам засміявся, вони почали реготати тому, що нарешті насмішили його.

Потім усі посідали на пагорку, хрещений батько посередині, а дівчата навколо нього. Звідти було видно далеко навкруги. Припікало сонце, проте дівчата не зважали на нього. Вони кидали одна в одну горіховим шамушин-ням, а горіхи віддавали хрещеному батькові. Він утихомирював їх, сварився на них палицею і вимагав, щоб кожна з них розповіла якусь цікаву історію. Та примусити дівчат щось розповісти було, мабуть, важче, ніж зупинити навантажений віз, що котиться згори. Тому старий почав розповідати сам. Багато дівчат не хотіли слухати, бо знали вже його історії, та потім притихли, заслухались, а далі незчулися, як і самі приєднались до розмови й почали розповідати те, що їм здавалося найцікавішим. Арне знов здивувався: ті самі дівчата, що тільки-но пустували й дуріли, тепер оповідали сумні історії. Здебільшого в них ішлося про кохання.

— Ти, Осо, знаєш цікаву історію, ще торік оповідала її,— звернувся хрещений батько до моторної кругловидої дівчини, що заплітала косу своїй меншій сестрі, яка поклала голову їй на коліна.

— Та її, певне, багато хто знає,— відказала дівчина.

— Нічого, розповідай.

— Ну добре, слухайте, — погодилась дівчина й почала розповідь, вплітаючи в неї пісню: — Один парубок пастухував улітку й любив приганяти худобу на берег широкої річки. Трохи вище по річці з його боку нависала над водою скеля, і коли він гукав із неї, то чути було на другий берег. А на тому березі пасла худобу дівчина, яку він добре бачив, але не міг добратися до неї через швидку течію.

Як звати тебе, пастушко з ріжком,

Що гониш отару свою бережком?

Парубок питав її так день у день, і нарешті дівчина відповіла йому:

На хвилях написане ймення моє,

Пливи й прочитаєш, як сміливість є.

Парубок нічого не зрозумів з її відповіді і поклав собі не думати більше про дівчину. Та виявилось, що забути її не так легко, бо хоч куди б він погнав череду, а врешті опинявся біля скелі. Це почало його непокоїти, і він знов гукнув їй:

Як зветься твій батько і де ти живеш,

До церкви ніколи чому не прийдеш?

Він уже думав, чи то, бува, не відьма.

Мій батько втонув, моя хата згоріла,

До церкви ніколи не мала я діла.

І знов парубок нічого не втямив. Удень він сидів на скелі, а вночі йому снилося, що дівчина танцює навколо нього і щоразу, коли він хоче схопити її, б’є його довгим коров’ячим хвостом. Скоро він зовсім позбувся сну, працював, як неживий, схуд і змарнів.

Як дівчина ти, то до мене озвися,

Як відьма ж, то навіть у сні не явися.

Ніхто парубкові не відповів, і він зрозумів, що то була таки відьма. Він кинув пасти худобу, але йому від того не полегшало, бо хоч де б він був, хоч би що робив, а все думав про вродливу відьму, що грала на ріжку.

Якось він рубав дрова й побачив, що через їхню садибу йде дівчина, дуже схожа на ту відьму. Підійшла вона ближче — аж ні, не така. Задумався парубок: що воно за притичина?

Коли це дівчина йде назад і знов здалеку скидається на ту відьму. Парубок побіг їй назустріч. Та коли вона підійшла ближче, то виявилась зовсім іншою.

Після цього хоч би куди пішов парубок — чи до церкви, чи на танці, чи ще на якусь забаву, — то скрізь зустрічав ту дівчину. І завжди віддалік вона була схожа на відьму з-за річки, а зблизька виявлялась зовсім інакшою. Одного разу парубок навіть спитав її, хто ж вона така — дівчина чи відьма? Та вона взяла його на глузи. «Ет, що буде, те й буде», — подумав парубок і одружився з нею.

Та відразу після весілля він розлюбив дружину. Коли її не було близько, він тужив за нею, а коли вона була поряд, тужив за тією іншою. Тому він погано ставився до дружини, а вона все терпіла й мовчала.

Якось він пішов на пасовисько по коні й опинився на скелі. Він сів і заспівав:

Ясною зорею ти сяєш мені

І вабиш мене, як купальські вогні.

Йому сподобалося сидіти на скелі, і він почав ходити над річку щоразу, як посвариться з дружиною. Дружина завжди плакала, коли він ішов.

І ось одного разу він побачив, що відьма сидить по той бік річки жива-живісінька і грає на ріжку!

О, знову ти є, світова моя зірко!

Пограй мені, серце, бо плачу я гірко.

І вона відповіла:

Від мрій уже час би тобі охолоти,

Вертайся додому, там повно роботи!

І він, зажурений, вернувся додому. Та скоро дружина знов йому набридла. Він подався в ліс і сів на скелі. Аж раптом чує, як хтось заспівав:

Дивись не за річку — я тут, біля тебе,

Ходімо зі мною, журитись не треба!

Він схопився, обернувсь і побачив, як щось зелене майнуло між кущами. Він побіг за ним. І почалася гонитва по всьому лісі. Жодна людина не може так швидко бігати, як відьма. Він раз по раз наздоганяв її, але не зміг спіймати. Та потім вона все-таки почала стомлюватися — це було помітно по сліду, — кроки її ставали менші й менші. Він уже бачив її близько й не мав сумніву, що це та сама відьма.

«Ну, тепер ти від мене не втечеш!» — подумав він і з розгону налетів на неї так, що вони обоє попадали. Й покотилися з гори. І довго котилися, поки нарешті зупинились. Тоді відьма засміялася, і йому здалося, наче гори заспівали. Він посадовив її собі на коліна. Яка ж гарна! От якби йому таку дружину!

— Хто ти, красуне? — спитав він, обняв дівчину й відчув, що в неї щоки палають.

— Господи, та я ж твоя дружина! — відповіла вона.

Дівчата довго сміялися й кепкували з пастуха. А хрещений батько спитав Арне, чи він добре слухав цю історію.

— А тепер я вам щось розповім, — сказала невеличка кругловида дівчина з маленьким носиком. — Був собі колись маленький хлопець, і хотів він посвататись до маленької дівчини. Вони були обоє дорослі, тільки дуже маленькі на зріст. Хлопець ніяк не міг набратися відваги й посвататись до неї. Він ішов із дівчиною з церкви, але все говорив про погоду. Він ходив на танці й танцював з нею, скільки було сили, а про сватання не міг завести мови.

«Треба навчитися грамоти й написати їй листа», — сказав сам до себе хлопець і взявся вчитись. Та він довго боявся, що пише надто погано, і аж через рік зважився написати їй листа. Треба було віддати листа так, щоб ніхто не бачив. Одного разу вони стояли вдвох біля церкви після відправи, і хлопець сказав: «У мене є для тебе лист». — «Та я ж не вмію читати», — відповіла дівчина.

Так хлопець піймав облизня зі своєю грамотою.

Він найнявся в найми до її батька й цілими днями крутився біля дівчини. Раз був мало не освідчився їй, уже й рота розтулив, але туди залетіла муха.

«Хоч би її не забрав у мене хтось іниіий!» — думав собі хлопець. Проте ніхто не сватався до дівчини, бо вона була дуже маленька.

Та врешті знайшовся ще один такий самий маленький. Наш хлопець відразу зметикував, чого той другий хоче, і коли вони з дівчиною вийшли на ганок, почав підглядати за ними в замкову шпарку. Той, що був на ганку з дівчиною, відразу посватався до неї. «Який я дурний, що не випередив його!» — подумав хлопець.

Той, що був з дівчиною, поцілував її в уста.

«Мабуть, цілуватись приємно», — подумав наш хлопець.

Той, що був з дівчиною, посадовив її собі на коліна.

«Ну й світ настав!» — вигукнув хлопець і заплакав.

Дівчина почула його плач і підійшла до дверей.

«Чого ти хочеш, причепо, що не даєш мені спокою?»

«Я… я тільки хочу бути дружком на твоєму весіллі».

«Ні, дружками будуть мої брати», — відповіла дівчина й захряснула двері.

Так хлопець і залишився ні з чим.

Дівчата довго сміялися з невдатного сватальника, перекидаючись шамушинням з горіхів.

Потім хрещений батько загадав розповісти щось Елі Беен. Що ж вона розповість? А те, що розповідала, коли він востаннє був у них і вона подарувала йому нові підтяжки. Елі так засміялася, що не могла й слова вимовити. Та нарешті почала розповідати:

— Якось ішли дорогою дівчина й хлопець. «Дивись, за нами летить дрізд», — сказала дівчина. «То він за мною летить», — сказав хлопець. «А може, за мною!» — заперечила дівчина. «Зараз перевіримо, — сказав хлопець. — Ти йди низом, а я піду горою, і зустрінемось отам вище». Так вони й зробили. «А правда, що він летів за мною?» — сказав хлопець, коли вони зустрілися. «Ні, за мною», — заперечила дівчина. «Може, їх було два». Вони пішли далі, проте за ними летів тільки один дрізд. Хлопець вважав, що дрізд летить по його боці, а дівчина — що по її. «А мені чхати на того бісового дрозда», — мовив хлопець. «Мені також», — відповіла дівчина. Тільки-но вони це сказали, як дрізд кудись зник. «Він був на твоєму боці», — сказав хлопець. «Ні, не кажи, я добре бачила, що на твоєму!.. Глянь, він знов летить!» — вигукнула дівчина. «Так, летить за мною!» — і собі вигукнув хлопець. Дівчина розгнівалась. «Хай мене дідько вхопить, якщо я піду з тобою далі!» — сказала вона і звернула на іншу дорогу. Тоді й дрізд залишив хлопця, і навколо стало так понуро, що він почав гукати дівчину. Вона озвалася. «Дрізд біля тебе?» — спитав хлопець. «Ні, немає, хіба він не біля тебе?» — «Ні, й тут немає. Ходи сюди, може, він повернеться!» Дівчина прийшла, вони взялися за руки й пішли далі. «Ців, ців, ців!» — почулося з того боку, де йшла дівчина. «Ців, ців, ців!» — почулося з того боку, де йшов хлопець. «Ців, ців, ців!» — почулося з усіх боків. Вони озирнулися й побачили повно дроздів. «От диво!» — сказала дівчина. «Хай бог благословить тебе!» — сказав хлопець і обняв дівчину.

Ця історія дуже сподобалася всім.

Потім хрещений батько попросив дівчат розповісти свої сни, а сам він мав потім визначити, чий сон найкращий.

Як, розповісти свій сон? Дівчата довго сміялися і перешіптувались. Та, врешті, почали згадувати, що кому снилося тієї ночі, і кожній здавалося, що кращого сну, ніж її, і бути не могло. Скінчилося тим, що всі захотіли розповісти свій сон, але не вголос! А комусь одному. І не хрещеному батькові! Арне сидів осторонь на пагорбі, і дівчата надумали розповідати свої сни йому.

Арне влаштувався під ліщиновим кущем, і до нього підійшла дівчина, що мала розповідати перша. Вона трохи подумала й почала:

— Мені снилося, що я стояла біля великого озера. Аж бачу — по воді йде чоловік, а хто він, я не скажу. Він сів на латаття й заспівав.

Я й собі стала на листок латаття, що погойдувався на воді. Я хотіла доплисти на ньому до того чоловіка. Та тільки-но я стала на листок, як він почав тонути разом зі мною. Я дуже злякалася. Тоді той чоловік підплив до мене на квітці латаття, витяг мене до себе, і ми попливли разом озером. Правда, гарний сон?

Після неї підійшла невеличка дівчина, що розповідала про малого хлопця, який боявся посвататись.

— Мені снилося, що я спіймала пташку. Я страшенно зраділа і принесла її додому. Та дома злякалася, що тато й мама загадають мені випустити пташку. Тому я подалася з нею на горище. А там був кіт і міг з’їсти пташку. І я пішла з пташкою до клуні. Коли ж там у стінах були такі великі щілини, що пташка могла втекти. Я знов вийшла надвір і там побачила когось, а кого саме, не скажу. Він грався з величезним собакою. «Дай я краще пограюся з твоєю пташкою», — сказав він і рушив до мене. Я почала тікати, а він із собакою погнався за мною. Я тікала від них по всьому подвір’ї, аж поки мати відчинила двері і впустила мене до хати. Вона замкнула двері, а той хлопець лишився надворі. Він заглянув у вікно й засміявся. «Дивися, ось твоя пташка!»— сказав він. І справді, пташка була в нього. Ну як, гарний сон?

Потім настала черга тієї дівчини, що розповідала про дроздів. Дівчата звали її Елі. Це була та Елі, що її Арне бачив того вечора на березі, а потім у човні. Вона була така сама, але й трохи інша — доросліша, вродлива, струнка й тендітна. Вона довго сміялася, поки нарешті зібралась на силі й почала:

— Я дуже раділа, що піду сьогодні рвати горіхи, то мені й приснилося цієї ночі, ніби я сиджу тут на пагорбі. Сяяло сонце, і в мене була повна пелена горіхів. Коли це прибігла білка й поїла всі горіхи. Правда, гарний сон?

Арне розповідали ще багато снів. І ось він мав визначити, котрий із них найкращий. Йому дали час подумати: хрещений батько повів дівчат додому, а сам Арне повинен був прийти туди згодом. Дівчата підстрибом збігли з пагорба, а далі рядком пішли співаючи до садиби хрещеного батька.

Арне сидів і слухав їхній спів. Сонце освітлювало мальовничий гурт дівчат, їхні білі рукави аж сяяли в його промінні. Декотрі дівчата йшли, обнявши одна одну за стан, а декотрі пританцьовували по луці, і хрещений батько ганявся за ними з палицею, щоб не толочили трави. Арне забув про сни й перестав дивитись на дівчат. Думки його полинули в долину, мов тонкі пасма сонячного проміння, а він сидів на горбі і снував їх далі. Він і незчувся, як його немов густим плетивом огорнув смуток. Ще ніколи йому так не хотілося поїхати у світ. Він твердо поклав собі, що відразу ж, як повернеться додому, поговорить із матір’ю. Хай буде, що буде!

Думки його стали чіткіші і вилились у пісню «За пасмом гір високих». Ніколи ще так швидко не спадали йому на думку потрібні слова й ніколи вони так легко не низались у рядки, пасуючи одні до одних, ніби дівчата, що сидять кружка на пагорбі. Арне мав із собою аркушик паперу. Він поклав його на коліно й записав пісню. Дописавши, Арне підвівся й відчув велику полегкість. Йому не хотілось нікого бачити, тому він подався лісом додому, хоч знав, що йти доведеться цілу ніч. Спинившись нарешті відпочити, Арне хотів витягти з кишені пісню, щоб проспівати її дорогою, проте виявилось, що він забув її там, де писав.

…Одна з дівчат пішла на пагорб покликати Арне, та його вже там не було, вона знайшла тільки пісню.

Розділ десятий

Поговорити з матір’ю виявилося не так легко. Тільки-но Арне завів мову про Крістіана й про те, що той чомусь не написав йому жодного листа, як мати вийшла з хати, а потім цілий день очі в неї були червоні від сліз. І ще з одного Арне помітив, як мати боїться, щоб він не подався у світ: вона знов почала готувати йому дуже смачні страви.

Якось Арне вибрався в ліс по дрова. Дорога вела через гущавину. Саме туди, де він мав рубати дерево, восени люди з поблизьких хуторів ходили по брусниці. Арне відклав сокиру, скинув куртку і вже хотів братись до роботи, коли надійшли дві дівчини з кошиками. Він уникав дівчат, тому й тепер швидко сховався в кущах.

— Елі, Елі, дивись, скільки тут брусниць!

— Бачу!

— Не будемо йти далі, тут можна нарвати повні кошики!

— Мені вчулося, наче щось зашурхотіло в кущах.

— Ой, де?

Дівчата притулились одна до одної і довго стояли, затамувавши подих.

— Начебто нічого не чути. Давай рвати.

— Давай.

І вони заходилися рвати брусниці.

— Добре, що ти сьогодні прийшла до нас, Елі. В тебе нема ніяких новин?

— Я була в хрещеного батька.

— Так, ти вже мені казала про це. А про того ти нічого не скажеш?

— А, про того…

— Ну кажи, це правда? Кажи!

— Він знов приходив до нас.

— Так?

— Приходив. Тато й мама вдали, немовби нічого не знають, а я побігла на горище й сховалася.

— Ну кажи, швидше! Він пішов за тобою?

— Мабуть, тато сказав, де я, він завжди зробить щось не так.

— І він тоді пішов за тобою? Сідай тут біля мене, сідай! Ну, знайшов він тебе, і що?

— Знайшов, але не вельми розбалакувався, був дуже несміливий.

— Розповідай геть усе, чуєш? Кожне слово!

— «Ти боїшся мене?»— спитав він. А я відповіла: «Чого мені боятися?»— «Ти знаєш, чого я прийшов?»— спитав він далі й сів біля мене на скриню.

— Сів біля тебе?

— А тоді обняв мене за стан.

— Що ти кажеш! Обняв?

— Я хотіла випручатись, та він не пускав мене. «Люба Елі», — сказав він. — Дівчина засміялась, а за нею і її товаришка.

— Ну, а далі?

— «Чи ти хочеш стати моєю дружиною?» Ха-ха-ха!

— Ха-ха-ха!

Дівчата зареготали хором:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Нарешті вони пересміялися, й надовго запала тиша. Потім перша з них ледь чутно спитала:

— Слухай, а тобі не було неприємно, коли він обняв тебе?

Друга або не відповіла, або сказала щось дуже тихо. А може, тільки всміхнулась у відповідь. За хвилину перша знов спитала:

— А батько й мати щось потім тобі казали?

— Батько придивлявся до мене, проте я відверталась, бо він усміхався.

— А мати?

— Мати нічого не казала, але була до мене трохи ласкавіша, ніж завжди.

— Ти ж, мабуть, йому відмовила?

— Відмовила.

Знов надовго запала тиша.

— Слухай…

— Що?

— Як ти гадаєш, зі мною теж може таке статися?

— Звичайно, може.

— Що ти кажеш! Ох, Елі… А як він мене обійме?

Вона затулила обличчя руками.

Знов почувся шепіт.

Невдовзі дівчата пішли, не помітивши ні Арне, ні його сокири й куртки, і він був радий цьому.

Через кілька днів Арне віддав шмат поля в оренду Кнутові Опланцю.

— Щоб ти більше не був самітний, — сказав він йому.

Сам Арне також багато працював. Він давно навчився теслювати, бо на хуторі треба було

багато що полагодити й добудувати. Тепер він хотів удосконалити своє вміння, бо вважав, що ніколи не завадить знати якесь ремесло. А крім того, йому кортіло бути між людьми. Поступово він так змінився, що починав нудитись, коли був сам. Вийшло так, що тієї зими він якийсь час теслярував у пастора й часто бачив обох дівчат. Коли вони траплялись йому на очі, він міркував, хто міг свататись до Елі Беен.

Якось йому довелось везти дівчат кататися, і хоч він мав добрий слух, а не міг почути, про що вони балакали. Часом Матильда зверталася до нього, тоді Елі починала сміятися й затуляла обличчя руками. Раз Матильда спитала, чи правда, що він уміє складати вірші.

— Ні, неправда, — швидко відповів Арне.

Дівчата засміялися й почали перешіптуватись. Відтоді Арне сердився на них і вдавав, що не бачить їх.

Якось Арне сидів у челядні, де танцювала молодь. Матильда й Елі також прийшли поглянути на танці. Вони стали в кутку й про щось сперечалися. Елі відмовлялась, а Матильда наполягала на чомусь і врешті перемогла. Дівчата підійшли до Арне, вклонились і спитали, чи він уміє танцювати. Він відповів, що не вміє. Дівчата засміялись і втекли. «їм аби реготати», — подумав Арне і посмутнів.

Та в пастора був названий син десь років одинадцяти, якого Арне любив, і той хлопець почав учити його танцювати, коли ніхто не бачив.

В Елі також був менший брат такого самого віку, як названий син пастора, і вони товаришували. Арне майстрував їм санки, лижі та сильця на зайців і часто балакав з ними про їхніх сестер, а надто про Елі. Якось брат Елі сказав Арне, що йому радять підстригтися.

— Хто радить?

— Елі, але я не повинен був казати, чия це порада, — відповів хлопчик.

Через кілька днів Арне звелів хлопчикові сказати Елі, щоб вона менше сміялася. Хлопчик повернувся і сказав йому, що Арне радять трохи більше сміятися.

Одного дня брат Елі попросив Арне дати йому якийсь вірш. Арне дав і забув про нього. А за якийсь час хлопчик, щоб потішити Арне, сказав, що дівчатам дуже сподобався той вірш.

— Хіба вони його бачили?

— Бачили, я ж для них просив його.

Арне попросив хлопців принести щось із того,

що написали їхні сестри. Хлопці принесли. Арне відразу виправив помилки теслярським олівцем і звелів їм покласти папірець на видноті. Потім знайшов той папірець у кишені своєї куртки. Внизу стояло: «Виправив зарозумілий хвалько».

Другого дня Арне скінчив роботу в пастора й повернувся додому.

Тієї зими Арне був дуже ласкавий до матері. Таким вона його ще й не бачила від тих смутних днів, коли помер Нільс. Він читав їй проповіді, проводив її до церкви і всіляко догоджав їй. Та вона добре розуміла: все це він робив для того, щоб вона пустила його в світ, коли настане весна.

Одного дня з хутора Беен прийшов наймит спитати, чи Арне не взявся б зробити в них якусь теслярську роботу. Арне так розгубився, що погодився, навіть не подумавши. Коли наймит пішов, мати вигукнула:

— Диво дивне! З хутора Беен!

— А що тут дивного? — спитав Арне, не дивлячись, проте, на матір.

— З хутора Беен! — ще раз вигукнула мати.

— А хіба він не такий, як інші хутори? — Арне на мить підвів очі.

— З хутора Беен від Біргіт Беен! Таж Борд скалічив твого батька, і саме через Біргіт Беен!

— Що ви кажете? То це був Борд Беен? — здивувався хлопець.

Син з матір’ю стояли й дивились одне на одного. Перед ними промайнуло все їхнє життя, і на мить вони немов побачили чорну нитку, що раз по раз упліталася в нього. Потім вони почали згадувати дні величі Нільса Кравця, коли стара Елі Беен сватала за нього свою дочку Біргіт і він їй відмовив, перебрали в пам’яті всі події до того вечора, коли Нільс зламав хребет, і дійшли висновку, що Борд найменше винний у цьому. А проте це він скалічив батька. Не хтось інший, а саме він.

«Невже я й досі не перехворів цією хворобою?» — здивувався Арне і надумав негайно йти на хутір Беен.

Коли Арне, переходячи з пилкою на плечі замерзле озеро, побачив перед собою садибу Беенів, вона йому дуже сподобалась. Хата була ніби нова. Він трохи змерз, і, може, тому все здавалося йому тут таким затишним. Він не пішов просто до хати, а вибрав шлях повз господарські будівлі. Біля стайні стояли в снігу кілька кошлатих кіз і об’їдали кору з ялинових гілок, подвір’ям гасав собака й гавкав так, наче побачив самого чорта, та коли Арне зупинився, собака замахав хвостом і дав себе погладити. В дальшому кінці хати часто відчинялися двері до кухні, й Арне щоразу поглядав туди, але то або виходила доярка з дерев’яними цеберками, або куховарка кидала козам лушпиння. В клуні шпарко гупали ціпи, ліворуч біля дровітні хлопець рубав дрова, а позад нього здіймалися стоси полін. Арне скинув з плеча пилку й зайшов до кухні. Долівка в ній була посилана білим піском і встелена дрібно нарізаними гілками ялівцю. На стінах висіли блискучі мідяні казани, а на полицях стояв череп’яний посуд. У кухні готували обід. Арне сказав, що хоче поговорити з Бордом.

— Заходь до кімнати! — сказала йому якась дівчина, показуючи на двері.

На дверях була не клямка, а мідяна дужка. Кімната була світла і вся розмальована. На стелі красувалися троянди, шафи були червоні, а на них чорною фарбою виведено прізвище власника. Лава також була червона, з синіми смугами по краях.

Біля груби сидів широкоплечий чоловік із лагідним обличчям та довгим русявим чубом і набивав обручі на діжку. Біля довгого столу сиділа ставна жінка в хустці і в сукні, що тісно облягала її стан. Вона перебирала зерно, ділячи його на дві купки.

— Добрий день і боже вам поможи! — привітався Арне.

Обоє підвели на нього очі. Чоловік усміхнувся й спитав, хто він такий.

— Я маю у вас теслярувати.

Чоловік усміхнувся ще веселіше і, схиляючись над діжкою, сказав:

— То ти Арне з Круглика.

— Арне з Круглика? — перепитала жінка й пильно глянула на нього.

Чоловік теж на мить підвів очі й знов усміхнувся.

— Син Нільса Кравця, — сказав він, беручись до обручів.

За хвилю жінка підвелася, підійшла до полиці, повернулась назад до столу, тоді підійшла до шафи, знов повернулася, почала шукати щось у шухляді столу і спитала, не підводячи голови:

— Він працюватиме в нас?

— Еге ж, працюватиме, — відповів чоловік, так само не підводячи голови. — Ми, здається, не запросили тебе й сісти, — звернувся він до Арне.

Хлопець сів на лаву. Жінка вийшла з кімнати, а чоловік далі вовтузився з обручами. Арне спитав, чи йому теж братися до роботи.

— Спершу пообідаємо, — відповів чоловік.

Жінка не повернулась до кімнати, зате двері

з кухні відчинилися й зайшла Елі. Спершу вона вдала, що не бачить Арне, та коли він підвівся й ступив крок їй назустріч, зупинилася, повернула голову і, дивлячись кудись повз нього, подала йому руку. Вони перемовилися кількома словами. Батько працював далі.

Елі була струнка й гнучка, з двома довгими косами, вбрана в сукню з вузькими рукавами. Руки в неї були маленькі, з круглими зап’ястками.

Елі почала накривати на стіл. Челядь обідала в іншій кімнаті, проте Арне посадовили до столу тут, з господарями. Таке в них рідко бувало, звичайно і господарі, й челядь їли разом у великій, світлій кухні.

— А мати де? — спитав батько.

— На горищі, розвішує вовну.

— Ти її гукала?

— Так, але вона сказала, що не хоче їсти.

Якийсь час усі їли мовчки.

— На горищі ж холодно.

— Мати не захотіла, щоб я затопила.

Після обіду Арне взявся до роботи, а ввечері

його знов запросили до кімнати. Господиня також була там. Жінки шили, господар щось майстрував, Арне допомагав йому. В кімнаті стояла мовчанка, бо Елі, яка звичайно заводила розмову, тепер також мовчала. Арне подумав про те, що й у них удома часто панує така мовчанка, і вжахнувся. Аж тепер він відчув, як важко її терпіти. Нарешті Елі голосно відітхнула й засміялася, ніби довго стримувалась, а тепер дала собі волю. Батько теж засміявся, а за ним і Арне, бо і йому стало смішно. Після цього почалась розмова, яку, зрештою, вели він з Елі, батько лише часом докидав якесь слово. Розповідаючи щось, Арне зненацька підвів очі й зустрівся з поглядом Біргіт. Вона опустила шитво на коліна й пильно дивилася на нього. Біргіт відразу вхопилася за роботу, та, тільки-но він повів далі, знов почала дивитись на нього.

Настав час лягати спати, і всі розійшлися. Арне хотів запам’ятати, що йому присниться першої ночі на новому місці, проте його сон не мав ніякого глузду. Протягом дня Арне майже не розмовляв з господарем, а вночі тільки він йому й снився. А наостанці приснилося, що Борд грав у карти з Нільсом Кравцем. Нільс був чимось ображений і дуже блідий, а Борд усміхався і все вигравав.

Так Арне прожив на хуторі кілька днів і переконався, що тут дуже мало говорять, а багато працюють. Мовчали не тільки господарі, а й челядь, орендарі, навіть жінки. В садибі був старий собака, який завжди зчиняв гавкіт, коли приходив хтось чужий. І зразу ж хтось із челяді гримав на собаку. Той гарчав і ховався в буду.

Вдома в Арне на хаті був великий флюгер, що крутився від вітру. Тут також був флюгер, ще більший, та Арне помітив, що він не крутиться. Коли надворі було дуже вітряно, флюгер смикавсь, наче хотів звільнитися від чогось. Арне нарешті не витримав і поліз на дах, щоб пустити флюгер. Виявилося, що він не примерз, як думав Арне, а хтось уставив кілочок, щоб флюгер не крутився. Арне витяг кілочок, кинув додолу і влучив у Борда, що саме йшов подвір’ям. Той звів очі вгору.

— Що ти там робиш?

— Пускаю флюгер.

— Не треба, він рипить, коли крутиться.

Арне сидів на гребені даху.

— Хай краще хоч рипить, аніж зовсім мовчати.

Борд глянув на Арне, а хлопець згори на нього. Тоді Борд усміхнувся.

— А по-моєму, тому, хто не вміє говорити й тільки рипить, краще взагалі мовчати.

Часто буває, що якесь слово надовго залишається в пам’яті, надто ж коли воно сказане останнім. Бордові слова бриніли Арне у вухах, коли він, закоцюблий, злазив з даху, згадував він їх і ввечері, як зайшов до кімнати. Там була сама Елі — стояла в присмерку біля вікна й дивилася на кригу, що блищала проти місяця.

Арне підійшов до другого вікна й також глянув на замерзле озеро. В хаті було тепло й затишно, а надворі холодно. Долиною гуляв гострий вітер і так розгойдував дерева, що тіні, які вони кидали на освітлений сніг, були наче живі. У пасторській садибі за озером блимало світло, спалахувало, пригасало, міняло обриси й колір, як звичайно здається, коли довго дивишся на нього. Далі здіймалася гора — її підніжжя тонуло в таємничій темряві, а засніжені вершини осявав місяць. Небо було всіяне зірками, з одного боку мерехтіло північне сяйво, але не поширювалося далі. Навпроти вікна на березі стояло двоє дерев, і їхні тіні ніби скрадалися одна до одної. Осторонь самотою ріс ясен, чітко вимальовуючись на білому снігу.

Скрізь було тихо, лише час від часу долинав якийсь протяглий, хрипкуватий звук.

— Що це? — спитав Арне.

— Флюгер, — відповіла Елі, тоді додала ледь чутно, ніби сама до себе — Видно, його знов пустили.

Арне почував себе так, як той хлопець, що ніяк не міг освідчитися дівчині. Нарешті він мовив:

— Пам’ятаєш ту казку про дроздів, що співали хлопцеві й дівчині?

— Пам’ятаю.

— Ну певне, ти ж сама її розповідала… Гарна казка.

Елі озвалася лагідним, ніжним голосом, якого Арне в неї ще ніколи не чув.

— Коли залягає тиша, мені часто здається, ніби десь хтось співає.

— Це співає те добре, що є в нас.

Елі глянула на нього, ніби в тій відповіді був якийсь глибший зміст, і обоє замовкли.

За якийсь час вона спитала, пишучи щось пальцем на шибці:

— Ти вже* склав якусь нову пісню?

Арне почервонів, але вона цього не бачила. Тому знов спитала:

— Як ті пісні в тебе виходять?

— Ти дуже хочеш знати?

— Дуже!

— Я схоплюю ті думки, що їх інші люди пропускають, — загадково відповів він.

Елі довго мовчала, міркуючи, які думки вона пропустила й чи з них можна скласти пісню.

— Дивно, — нарешті мовила вона й знов почала писати щось пальцем на шибці.

— Я склав пісню, коли вперше тебе побачив.

— Де?

— Там, біля пасторської садиби, того вечора, як ти виїздила звідти. Я бачив тебе на озері.

Вона засміялася, потім помовчала.

— Проспівай мені її!

Арне досі нікому не співав своїх пісень, а тепер заспівав:

Веневіль наче летить, а не йде —

Милий там жде…

Елі уважно слухала, а коли він скінчив, довго мовчала. Нарешті сказала:

— Ох, як мені шкода тієї дівчини!

— Мені здається, ніби це не я її склав, — мовив Арне.

Йому тепер було соромно, що він проспівав їй пісню. Він сам не розумів, чого раптом вихопився з нею. Він стояв, ніби ще вслухався в слова пісні.

— Невже зі мною таке станеться? — сказала Елі.

— Ні, ні, я тоді думав про себе.

— А хіба з тобою таке буде?

— Не знаю, мені тоді так здавалося… а тепер уже не здається. Тоді мені було тяжко на серці.

— Дивно, — мовила Елі й знов заходилася щось писати на шибці.

Коли другого дня Арне зайшов до кімнати обідати, він підступив до вікна. Надворі було холодно й похмуро, а в хаті тепло й затишно. А на шибці чітко вирізнялись написи: «Арне, Арне». І знов «Арне». Це було те саме вікно, біля якого вчора ввечері стояла Елі.

Та другого дня Елі не спустилася вниз зі своєї кімнати. Вона вже й раніше не дуже добре себе почувала, сама казала це, та й видно було.

Розділ одинадцятий

Одного дня Арне зайшов до кімнати й розповів Елі про те, що сам тільки-но почув на подвір’ї: пасторова дочка Матильда поїхала до міста. Сама вона думає, що на кілька днів, але батьки вирішили, що вона пробуде там рік або й два. Елі, яка досі нічого про це не знала, впала непритомна.

Арне ніколи ще не бачив, як люди непритомніють, тому перелякався й кинувся гукати дівчат. Дівчата покликали батьків, і ті негайно прибігли до дочки. Вся челядь переполохалася, собака гавкав, аж виляски йшли. Коли згодом Арне зайшов до кімнати, мати вже стояла навколішки біля ліжка, а батько підтримував голову хворої. Одна служниця побігла по воду, друга — по ліки, третя попускала сорочку навколо шиї.

— Хай тебе бог простить! — мовила мати. — Треба було сказати їй. Це ти так захотів, Борде, хай тебе господь простить!

Борд мовчав.

— Я казала, що не треба від неї нічого приховувати, але по-моєму ніколи не буває. Ох, боже, боже! Ти завжди був недобрий до неї, Борде. Не знаєш, як їй тяжко. Не знаєш, як то когось любити!

Борд і далі мовчав.

— Вона не така, як інші. Хтось і тяжче горе витримує, а вона, бідолашна, така тендітна. І ця звістка звалилась на неї, як сніг на голову. Та ще й тепер, коли вона й так нездорова. Прокинься, доню, ми тебе не будемо більше кривдити! Прокинься, Елі, не завдавай нам такого жалю!

Врешті Борд не витримав:

— Ти або мовчиш, як німа, або говориш понад міру!

Він глянув на Арне, наче хотів, щоб хлопець вийшов і не слухав цієї розмови. Та що дівчата не виходили, то й Арне залишився, тільки відступив до вікна.

Нарешті хвора трохи отямилась, повела очима навколо і впізнала, хто був біля неї. Але тієї ж миті згадала, що сталося. Вона вигукнула: «Матильдо!» — й заплакала так гірко, що тяжко було слухати. Мати намагалася заспокоїти її, а батько став так, щоб дочка його не бачила. Та хвора замахала на них руками.

— Ідіть геть! — крикнула вона. — Я вас більше не люблю, ідіть геть!

— О господи, ти не любиш своїх батьків? — вигукнула мати.

— Не люблю, бо ви жорстокі, відняли в мене єдине, що давало мені радість!

— Елі, Елі, не кажи такого, — лагідно мовила мати.

— Казатиму! — крикнула дочка. — Тепер усе скажу! Ви хочете одружити мене з тим хлопцем, а він мені огидний, я не хочу йти за нього. Ви мене тут замкнули, і я радію тільки тоді, як вириваюся з дому! І ви забрали від мене Матильду, єдину людину в світі, яку я люблю і за якою тужу! Боже, що зі мною станеться, як Матильди тут не буде… Надто ж тепер, коли в мене стільки такого, що треба порадитись, поговорити з кимось, а нема з ким!

— Та ти ж останнім часом рідко бувала в неї,— не втримався батько.

— То й що? Зате вона завжди була там, на другому боці,— відповіла хвора й заплакала, як мала дитина.

Арне зроду не чув, щоб хтось так жалібно плакав.

— Ти ж не могла її звідси бачити, — сказав Борд.

— Але я бачила її будинок, — відповіла Елі.

А мати гірко додала:

— Ти цього не розумієш.

Борд більше нічого не сказав.

— Тепер я ніколи не підійду до вікна! — знов почала Елі.— Я дивилась туди щоранку, тільки-но вставши з постелі, а ввечері сиділа біля вікна при місяці. Я завжди підходила до вікна, коли не мала з ким поговорити. Матильдо, Матильдо!

Елі заворушилась на ліжку й захлипала. Борд сидів збоку на ослінчику й сумно дивився на неї.

Батьки, мабуть, сподівалися, що на цьому скінчиться, та вийшло інакше. Під вечір вони зрозуміли, що це не просто хвилинний струс, а довга хвороба, яка давно вже підступала до дівчини. Покликали Арне, щоб він допоміг перенести хвору до її кімнати. Елі була непритомна. Вона лежала непорушно, бліда, як смерть. Мати сіла біля неї, а батько трохи постояв у ногах ліжка й вернувся до своєї роботи. Арне також узявся до діла. Того вечора, лягаючи спати, він помолився за Елі, помолився, щоб їй, такій молодій і вродливій, було добре на світі й щоб ніхто не затьмарював їй радості.

Коли другого дня Арне зайшов до кімнати, батьки Елі сиділи й про щось розмовляли. Мати була заплакана. Арне спитав, як почуває себе Елі. Кожне з них, мабуть, чекало, щоб відповіло друге, тому обоє довго мовчали. Та нарешті батько сказав:

— Погано.

Арне довідався, що Елі цілу ніч марила чи, як сказав батько, «була без тями». Тепер у неї страшна гарячка, вона нікого не впізнає, нічого не їсть, і оце батько й мати прикидають, чи не послати по лікаря. Потім вони пішли до хворої, і Арне залишився сам. Його мучила думка, що там, нагорі, життя бореться зі смертю, а він нічого не може вдіяти.

А проте через кілька днів Елі полегшало. Якось, коли біля неї сидів батько, вона раптом захотіла, щоб коло ліжка поставили клітку з Наріфасом — папугою, якого їй подарувала

Матильда. Борд сказав їй правду — що в метушні про птаха забули і він загинув. Саме тоді, як Борд казав це, зайшла мати і вже з порога напала на нього:

— О господи, який же ти необережний, Борде! Навіщо таке казати хворій дитині? Дивись, вона знов зомліла, хай господь простить твій гріх!

Опритомнюючи, Елі гукала птаха, побивалася, що Матильді тепер завжди буде погано, бо птах помер, просила, щоб її повезли до Матильди, і знову зомлівала.

Борд бачив, що дочці дедалі гіршає. Він хотів допомогти дружині, але та відштовхнула його і сказала, що сидітиме сама біля хворої. Борд довго дивився на них, тоді обома руками поправив шапку на голові, обернувся і вийшов.

Потім приїхав пастор з дружиною, бо Елі знов так погіршало, що вже невідомо було, одужає вона чи ні.

І пастор і його дружина довго балакали з Бордом. Вони вважали, що він був надто суворий з дочкою. їм розповіли про випадок із птахом, і пастор відверто сказав Бордові, що той повівся жорстоко. А ще сказав, що забере дівчину до себе, тільки-но вона трохи оклигає і її можна буде везти. А його дружина дійшла до того, що не захотіла більше бачити Борда. Вона сиділа біля хворої, плакала, сама послала до лікаря, сама вислухала його настанови, потім приходила по кілька разів на день давати хворій ліки.

Борд тинявся подвір’ям, шукав таких місць, де міг бути сам, часто надовго задумувався, тоді обома руками поправляв шапку і брався до якогось діла.

Мати також не розмовляла з ним. Вони майже не дивились одне на одного. Він по кілька разів на день приходив до хворої, скидав унизу черевики, залишав за дверима шапку й обережно відчиняв двері. Тільки-но він заходив, Біргіт відверталася, ніби не бачила його, сідала, підперши голову рукою, і втуплювала очі в дочку. Дівчина лежала бліда й нерухома, не усвідомлюючи, що діється навколо неї. Борд зупинявся в ногах ліжка, дивився на дочку й на дружину і мовчав. А коли хвора починала ворушитись, ніби прокидалася, він мерщій виходив з кімнати, так само обережно, як і заходив.

Арне часто думав про те, що і батько, і мати, й дочка довго виношували в серці ті слова, які в них у ці дні вихопились, і вони тепер не скоро їх забудуть. Його тягло додому, але й хотілося знати, що буде з Елі. Та про це він завжди зможе довідатись, подумав хлопець. Тому він пішов до Борда й сказав, що збирається йти додому, бо скінчив те, що мав зробити.

Борд сидів на колоді, похиливши голову, і креслив щось кілочком на снігу. То був той самий кілочок, що Арне витяг із флюгера, він упізнав його. Борд сказав, не підводячи голови:

— Так, у нас тут тепер не дуже весело… Та однаково я не хотів би ще відпускати тебе.

Він більше нічого не сказав. І Арне також. Він постояв хвилину, тоді знов узявся до якоїсь роботи, наче вже було вирішено, що він залишається.

Коли згодом Арне погукали їсти, він побачив, що Борд і далі сидить на колоді. Арне підійшов до нього й спитав, як сьогодні почуває себе Елі.

— Сьогодні, мабуть, дуже погано, — відповів Борд. — Я бачив, що мати плакала.

Арне, ніби його хто запросив, сів на колоду навпроти Борда.

— Всі ці дні я думав про твого батька, — несподівано сказав Борд, і Арне не знайшов, що йому відповісти. — Ти ж, певне, знаєш, що між нами було?

— Знаю.

— Ну, то ти, мабуть, знаєш не все і вважаєш, що найбільше винен я.

Арне відповів не зразу:

— За це ви відповідаєте перед богом, як і мій батько.

— Ну, це як на чий погляд, — мовив Борд. — Ось я натрапив на цей кілочок, і чудно мені, що саме тобі випало прийти сюди й пустити флюгер. «Рано чи пізно — однаково», — подумав я.

Борд зняв з голови шапку і почав її оглядати, наче ніколи не бачив.

Арне ще не збагнув, що Борд хоче поговорити з ним про його батька. Не збагнув ще навіть тоді, коли той уже почав розмову, так усе це було не схоже на Борда. Та чим далі розповідав Борд, тим зрозуміліше ставало Арне, що відбувалося в його душі, і він перейнявся ще більшою пошаною до цього нехапливого, дуже чесного й порядного чоловіка.

— Мені було десь років чотирнадцять, — почав Борд і замовк.

Він не раз замовкав так протягом своєї розповіді, тоді знов щось додавав, знов замовкав — видно було, що він зважує кожне слово.

Мені було років чотирнадцять, коли я познайомився з твоїм батьком. Він теж був десь такого віку. Відчайдушний був хлопець і терпіти не міг, щоб хтось переважав його в чомусь. Я на конфірмації йшов перший, а він другий, і цього він не міг мені подарувати. Часто він викликав мене помірятись з ним силою, але до цього так ніколи й не дійшло, мабуть, і він, і я не були певні за себе. Але дивно: він майже щодня з кимось бився, і все нічого, а я вдарив його один раз, і сталося таке лихо Та й те правда, я довго чекав нагоди…

Він не пропускав жодної дівчини в селі, і вони бігали за ним. А мені потрібна була тільки одна, та її він відбивав у мене на кожних танцях, на кожному весіллі чи інших гуляннях. Це та, з якою я тепер одружений…

Мені не раз кортіло зчепитися з ним через неї, проте я боявся, що програю. Я знав, що як програю, то втрачу її навіки. Коли не було нікого, я підіймав такі самі тягарі, як і він, досягав у танці ногами стелі не гірше за нього, та ось приходив він, забирав у мене дівчину, і я не зважувався прогнати його. Щоправда, одного разу, коли він залицявся до неї просто в мене на очах, я схопив дужого хлопця й ніби жартома звалив його на землю. Він тоді аж побілів…

Якби хоч він був добрий до неї, а то ж ні, дурив її кожного вечора. Мені навіть здавалося, що саме через це вона його дедалі більше любила… Отакі були наші справи, коли дійшло до найгіршого. Я подумав тоді: отепер або пан, або пропав. Видно, бог теж не хотів, щоб він далі так поводився, отож він і впав трохи важче, ніж я сподівався… Відтоді я його не бачив.

Вони довго сиділи мовчки. Врешті Борд знов озвався:

— Я посватався. Вона не сказала «так», не сказала й «ні», і я подумав, що далі все владнається. Ми побралися, весілля справили в долині, в тітки Біргіт, яка потім записала на неї своє майно. Ми й починали своє спільне життя заможними, а відтоді ще дужче розбагатіли. Наші садиби стояли поряд, а після весілля злилися. Я про це ще хлопцем думав собі… Та багато чого вийшло не так, як думалося.

Борд знов замовк і довго не озивався. Арне навіть здалося, що він плаче. Але Борд не плакав, тільки голос його став ще лагідніший, ніж звичайно, коли він повів далі:

— Перший час вона була мовчазна й невесела. Я не міг її нічим потішити і також мовчав. Потім почали траплятися дні, коли вона бувала нестримана, як ти, мабуть, і сам помітив. Це все-таки була якась зміна, тому я й тоді мовчав. Але справді щасливого дня я не мав, відколи одружився, а це вже двадцять років…

Борд розколов кілочок надвоє і довго розглядав його, ніби то було щось цікаве.

— Підросла Елі, і я подумав, що в чужих людей їй буде веселіше, ніж удома. Я рідко коли наполягаю на своєму, та й здебільшого воно потім тільки на гірше виходить. Так вийшло і з цим. Мати нудьгувала за дочкою, хоч їх розділяло тільки озеро. І я потім збагнув, що не треба було її відсилати до пастора, вони добрі люди, та надто вже дивні. Але я побачив це надто пізно… Тепер вона відвернулася і від батька, і від матері.

Борд знов скинув шапку. Довге пасмо білявого волосся впало йому на очі. Він відгорнув його вбік і надяг шапку обома руками, наче збирався вже йти. Але ще не зразу пішов, а обернувся в бік хати, підвів очі на вікна горішньої кімнати і сказав:

— Мені здавалося, що буде краще, як вона не попрощається з Матильдою, а он що вийшло. І про папугу я їй сказав, бо то була моя вина, і я вважав, що треба признатись. А вийшло знов погано. І так з усім. Я думаю зробити якнайкраще, а виходить якнайгірше. А тепер дійщло до того, що й дружина, і дочка відвернулися від мене, і я тиняюся сам, як палець.

Служниця гукнула від хати, що обід вичахне. Борд підвівся.

— Чую, коні іржуть, — мовив він. — Мабуть, про них забули.

І він пішов до стайні дати коням сіна.

Розділ дванадцятий

Елі була дуже квола після хвороби. Мати сиділа біля неї день і ніч і навіть не сходила вниз. Батько навідувавсь нагору, щоразу скидаючи внизу черевики й залишаючи за дверима шапку. Арне все ще працював на хуторі. Ввечері вони часто сиділи з господарем, який дедалі дужче йому подобався. Виявилося, що Борд вдумливий чоловік, що він багато всього знає, але трохи невпевнений у своїх знаннях. Він був дуже вдячний Арне, коли той щось розтлумачував йому чи розповідав те, чого він досі не знав.

Елі вже потроху підводилась на ліжку. Та чим краще вона почувала себе, тим частіше їй спадали на думку всілякі химери. Ось і тепер: Арне сидів увечері внизу під тією кімнатою, де лежала Елі, й голосно співав. Коли це заходить мати й каже, що Елі просить його перейти співати до неї, щоб вона могла чути й слова. Арне й так співав для Елі, та після материних слів він схопився й почервонів, наче хотів сказати, що це неправда, хоч ніхто нічого йому не закидав. Але він швидко опанував себе й ухильно відповів, що мало знає пісень.

— Коли ти співаєш сам, то наче не видно, що ти їх мало знаєш, — заперечила мати.

Арне довелось скоритися. Він не бачив Елі відтоді, як допомагав переносити її нагору, думав, що хвороба її дуже змінила, й трохи боявся зустрічі. Та коли він тихенько відчинив двері й зайшов до кімнати, там було так темно, що він нічого не побачив. Він зупинився біля дверей.

— Хто там? — чітко, але дуже тихо спитала Елі.

— Це я, Арне, — стримано відповів хлопець, щоб не зрадити свого хвилювання.

— Добре, що ти прийшов.

— Як ти почуваєш себе, Елі?

— Дякую, тепер уже краще. — Вона трохи помовчала й сказала — Сідай, Арне.

Хлопець навпомацки добрався до стільця, що стояв коло ліжка.

— Ти так гарно співав там унизу. Заспівай мені тут щось.

— Не знаю, що б ти хотіла послухати.

Дівчина знов трохи помовчала, потім попросила:

— Заспівай мені псалом.

Арне проспівав кілька строф конфірмаційного псалма. Скінчивши, він почув, що Елі плаче, тому не зважився заспівати ще щось.

— Заспівай ще один.

Арне проспівав другий псалом — той, що його найчастіше співають у церкві.

— Скільки я всього передумала, поки лежала тут, — сказала Елі.

Арне не знав, що відповісти, й чув, що вона тихо плаче в темряві. На стіні цокав годинник, тоді зашурхотів і почав бити. Елі кілька разів глибоко зітхнула, наче набиралася духу, потім сказнла:

— Так мало всього знаєш, навіть батька й матері не розумієш. Я погано до них ставилася… тому мене й так зворушив цей конфірмаційний псалом.

Коли люди розмовляють у темряві, вони завжди відвертіші, ніж тоді, як бачать одне одного.

— Я радий, що чую це від тебе, — мовив Арне. Він подумав про те, що Елі казала батькові й матері, коли була хвора.

Дівчина зрозуміла його й мовила:

— Якби не ця хвороба, бозна, скільки ще минуло б часу, поки я знов віднайшла б матір.

— Мати розмовляла з тобою?

— Щодня розмовляла. І довго.

— То ти багато про що довідалася.

— Певне.

— Про мого батька вона теж говорила?

— Так.

— Вона його й досі не забула?

— Не забула.

— Він їй зробив багато кривди.

— Бідолашна мати!

— Але найбільше кривди він зробив собі самому.

Обоє вони подумали про те саме, але жодне з них не зважилося висловити свої думки вголос. Елі перша порушила мовчанку.

— Ти, мабуть, схожий на батька?

— Кажуть, що схожий, — ухильно відповів він.

Елі не помітила, яким тоном він сказав це, тому за мить знов спитала:

— Він також умів складати пісні?

— Ні, не вмів.

— Заспівай мені якусь пісню з тих, що ти сам склав.

Арне звичайно співав свої пісні на самоті й ніколи не хвалився, що вони його власні. Тому відповів:

— Я жодної не знаю.

— Ні, знаєш. І заспіваєш мені, коли я попрошу тебе.

І хоч досі Арне нікому не співав своїх пісень, тепер не міг відмовитися. Ось яку пісню він заспівав Елі:

Надходить весна, і вся яблуня в брості.

«Обморожу її!» — каже холод зі злості. «Зглянься, любий, не морозь,

Поки цвітом стане брость!» —

Молить яблуня непроханого гостя.

Весна надійшла, вкрилась яблуня цвітом.

«Обнесу його весь!» — нахваляється вітер.

«Не чіпай його, коханий,

Поки з цвіту зав’язь стане!» —

Просить яблуня, заламуючи віти.

Вже літо, й від яблук гілля обвисає.

«Зірвать одне можна?» — дівчатко питає.

«Хоч і всі зірви їх, мила.

Це для тебе я вродила», —

Мовить яблуня і віття нагинає.

В Елі аж дух перехопило. Арне теж почував себе так, ніби сказав піснею більше, ніж хотів.

Вони сиділи в темряві й мовчали. Ще ніколи вони не були такі близькі одне одному, як тепер. Арне чув, як Елі повернулася, як поклала руку на ковдру, як вона нарешті глибоко зітхнула.

— Арне, навчи мене складати пісні.

— А ти ніколи не пробувала?

— Пробувала останнім часом, але в мене нічого не виходить.

— А про що ти хотіла б скласти пісню?

— Про свою матір, що так кохала твого батька.

— Сумна тема.

— Так, я плакала, коли думала про це.

— Тем не треба шукати, вони самі приходять.

— Як же вони приходять?

— Так, як кохання. Коли найменше його сподіваєшся.

Вони знов замовкли.

— Мені дивно, що ти, Арне, тут нудишся й прагнеш поїхати звідси, коли в тобі самому стільки гарного.

— Ти знаєш, що я прагну поїхати звідси?

Елі не відповіла. Вона лежала тихо, ніби глибоко задумалася.

— Не їдь, Арне! — мовила раптом вона, і на серці в нього потеплішало.

— Інколи я не так уже й хочу їхати.

— Твоя мати, мабуть, дуже тебе любить. Я б хотіла її побачити.

Арне уявив собі, як Елі сидить у їхній світлиці й дивиться крізь вікно на гори. Хвилювання стисло йому груди, до обличчя прилила кров.

— Тут страшенно гаряче, — мовив він і встав.

Елі почула, що він підвівся.

Ти хочеш іти? — спитала вона, і Арне знову сів. — Приходь до нас частіше. Мама тебе так любить.

— Я б приходив… але ж треба мати якусь справу.

Елі хвилину помовчала, ніби зважувала щось.

— Я думаю, що мама попросить у тебе якоїсь послуги, — нарешті сказала вона.

Арне почув, як Елі підвелась на ліжку. Навколо залягала тиша, знизу також не долинало жодного звука. Тільки на стіні цокав годинник. Раптом вона вигукнула:

— Якби це було літо!

— О, якби було літо!

Арне уявив собі росяне листя, дзеленчання дзвоників череди, вигуки пастухів у горах, спів у долині. Чорне озеро блищить на сонці, в його мерехтливому плесі віддзеркалюються хутори. Елі виходить і сідає на берег, як того вечора.

Якби було літо! — ще раз мовила вона. — Я сіла б собі на пагорбі і напевне заспівала б свою пісню.

Арне засміявся й спитав:

— А про що то була б пісня?..

Про щось гарне… ну, про… я й сама не знаю…

— Скажи, Елі!

Він радісно підхопивсь, але опам’ятався й знову сів.

-ї- Ні, не скажу, нізащо в світі! засміялась дівчина.

— А я ж тобі співав, як ти просила.

— Співав, але… ні, не скажу!

— Елі, ти, може, думаєш, що я сміятимуся з пісеньки, яку ти склала?

— Ні, я так не думаю, Арне, але то не я її склала.

— А що, хтось склав її для тебе?

— Та якось так сталося, що вона перейшла до мене.

— То прокажи її мені.

— Ні, ні, не можу, не проси мене, Арне!

Вона, мабуть, сховала голову в подушку,

бо останніх слів було майже не чутно.

— Ти, бачу, не така добра до мене, як я до тебе, Елі! — сказав він, підводячись.

— Це не те, Арне… ти мене не розумієш… Це було… я й сама не знаю… хай іншим разом… Не гнівайся на мене, Арне! Посидь ще зі мною! — Вона заплакала.

— Елі, що з тобою? — Він замовк і прислухався. — Тобі погано? — спитав він, сам цьому не вірячи.

Елі не переставала плакати. Він відчув, що тепер треба або посуватись далі, або відступати.

— Елі! — пошепки мовив він.

— Що? — так само пошепки відповіла вона.

— Дай руку!

Вона нічого не відповіла. Якусь мить Арне напружено прислухався, тоді помацав по ковдрі й знайшов її маленьку теплу руку

На сходах почулася чиясь хода, і вони відсмикнули руки. То мати несла їм світло.

— Чого ви так довго сидите поночі? мовила вона, ставлячи на стіл лампу.

Ні Елі, ні Арне не могли витримати світла. Дівчина сховала голову в подушку, а він затулив очі рукою.

— Еге ж, спершу світло трохи ріже очі, але це швидко мине, — мовила мати.

Арне схилився, шукаючи на підлозі шапки, якої там не було, тоді вийшов з кімнати.

Другого дня Арне почув, що після обіду Елі ненадовго зійде вниз. Він зібрав свій інструмент і попрощався з господарями. Коли дівчина зійшла, його вже не було на хуторі.

Розділ тринадцятий

У гори весна приходить пізно. Пошта, яку взимку санною дорогою привозять тричі на тиждень, за цілий квітень потрапляє туди тільки один раз, і горяни відчувають, що внизу тане сніг, скресає крига, починають ходити пароплави і в поле вирушає плуг. А тут сніг ще лежить на три лікті, голодна худоба реве біля порожніх ясел, прилітають пташки, але ховаються в затишок і мерзнуть. Випадковий подорожній розповідає, що залишив свою підводу в долині, й показує квітки, які він нарвав при дорозі. Тоді люди починають непокоїтись, ідуть до сусідів погомоніти, поглядають то на сонце, то на землю й прикидають, скільки за день може розтанути снігу. А коли висипають попіл на сніг, то думають про тих, хто тепер уже рве квітки.

Саме в такий час Маргіт із Круглика прийшла до пасторської садиби й попросила дозволу побалакати з пастором. її провели до канцелярії, де пастор — худий, білявий чоловік із лагідним виразом обличчя й великими очима за окулярами — ласкаво привітався з нею і запросив її сісти.

— Знов щось із Арне? — спитав він так, ніби вони часто говорили про нього.

— Так, хай мені бог простить, — відповіла Маргіт. — Чогось поганого я не можу сказати про нього, а проте мені дуже тяжко.

Вона була пригнічена й зажурена.

— Знов на нього напала туга? — спитав пастор.

— Знов, і ще гірша, ніж досі,— мовила мати. — Як настає весна, я завжди боюся, що він мене кине.

— Таж він обіцяв, що нікуди не поїде від тебе.

— Обіцяв, але ж боже мій, він сам собою не володіє. Закортить йому в чужі краї, то візьме та й поїде. Що я тоді робитиму?

— Я все-таки думаю, що він не кине тебе, — сказав пастор.

— Може, й ні, але як йому вже несила буде всидіти вдома? Хіба я візьму такий гріх на душу — стану йому поперек дороги? Буває, що я ладна сама просити його, щоб він їхав.

— А звідки ти знаєш, що на нього тепер ще дужче, ніж досі, налягає туга?

— Ох, це з усього видно. Від середини зими він жодного дня ніде в селі не працював. Зате тричі їздив до міста і щоразу барився там. І як щось робить, то майже не розмовляє. Такого з ним раніше не було. Або ще сяде сам собі біля вікна в горішній кімнаті й дивиться на гори. І може так просидіти в неділю від обіду до вечора, а часто, як світить місяць, то навіть до пізньої ночі.

— І вже нічого тобі не читає?

— Аякже, щонеділі читає і співає мені псалми, але якось поспіхом, хіба що часом сам захопиться.

— А розмовляє з тобою?

— Інколи так довго мовчить, що я аж сплакую. Він побачить і починає говорити, але все про дрібниці, про щось важливе ніколи й слова не скаже.

Пастор кілька разів пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Маргіт і спитав:

— А чому ти не поговориш із ним?

Маргіт довго не відповідала, зітхала, совалася на стільці, то згортала, то розгортала хусточку в руках, нарешті озвалася:

— Я нині прийшла побалакати з вами про те, що лежить тягарем у мене на серці.

— Розкажи все, і тобі стане легше!

— Знаю, що стане легше. Я вже роками ношу сама той тягар, і мені дедалі важче.

Вона хвилину помовчала.

— Я вчинила тяжкий гріх перед сином, — сказала вона й заплакала.

Пастор підійшов до неї.

— Розкажи мені, що то за гріх, і ми разом будемо молити господа, щоб він простив тобі.

Маргіт плакала, витирала сльози, але вони знов набігали, тільки-но вона починала розповідати. Пастор намагався заспокоїти її, казав, що той гріх, мабуть, не такий уже й страшний, що вона надто сувора до себе. Проте Маргіт і далі плакала, ніяк не могла здобутись на слово, аж поки пастор не сів біля неї і не розважив її ласкавими словами. Нарешті вона поволі почала свою розповідь:

— Хлопцеві змалку жилося дуже тяжко, і він ще відтоді мріяв поїхати звідси. Потім він зустрів Крістіана, того, що тепер дуже розбагатів там, де копають золото. Крістіан давав Арне читати багато книжок, і через них хлопець став не таким, як ми. Вони цілі ночі просиджували разом. Потім Крістіан поїхав, і хлопець хотів податися за ним. Але саме тоді батько віддав богові душу, і Арне пообіцяв ніколи не покидати мене. А я була як та квочка, що висиділа качине яйце: каченя вбралося в пір’я і захотіло плавати у великій воді, а я бігаю берегом і квокчу. Навіть як сам він нічого не казав, у його піснях була така туга за чужими краями, що я кожного ранку думала: ось зараз я встану, а його ліжко порожнє.

І ось до нього прийшов лист, мабуть, від Крістіана. Хай мені бог простить, але я взяла й заховала того листа! Гадала, що на цьому й скінчиться. Аби ж то! Прийшов і другий лист, і я його також заховала. Та відтоді вони мені від ранку до вечора не сходили з думки, я все поглядала на скриню, де лежали ті листи, ніби вони могли пропалити в ній дірку. А тут хоч здурій — прийшов і третій лист! Я, мабуть, із чверть години стояла з ним у руках, три дні носила його в пазусі, все думала, віддати листа синові, чи сховати до двох перших. Але побоялася, що він може зманити від мене хлопця, то, врешті, і його сховала, не мала сили віддати. Відтоді я дня не прожила без страху. Боялася й тих листів, що лежали в скрині, й того, що міг надійти знов. Боялася кожної людини, що заходила до нашої хати. Оце ми, буває, сидимо вдвох у світлиці, а хтось чужий відчинить двері, і я вже тремчу, бо він може принести листа, і Арне побачить його. Чи піде хлопець десь у село, а мене вдома страх посідає: ану ж він там отримає листа і в ньому буде написано про ті попередні! Як Арне повертається, я ще здалеку вдивляюся в його обличчя. І господи, як я радію, коли він усміхається, бо тоді певна, що ніякого листа він не отримав.

Він тепер став такий гарний на вроду, зовсім як його батько, тільки русявіший і тендітніший. І ще має такий хист до співу! Буває, навза-ході сонця сяде на порозі та як заспіває! А тоді слухає, як пісня луною котиться між горами. І я відчуваю, що не переживу, як він десь поїде. Мені аби тільки бачити його чи знати, що він десь недалеко, аби він тільки не сумував і часом озвався до мене хоч словом, більшого щастя мені не треба. Кожна моя сльозина тоді була б сльозиною радості…

Арне трохи повеселішав, почав бувати між людьми, але саме тоді з пошти повідомили, що прийшов четвертий лист і в ньому двісті талярів! Я мало не впала там, де стояла. Що тепер робити? Листа ще можна приховати, а гроші? Я через них кілька ночей не спала, то на горище їх віднесу, то в льох за діжку, а раз у відчаї поклала їх просто на вікно, хай, думаю, знайде, що буде, те й буде! Та як почула, що він іде, то знов забрала. Нарешті я знайшла-таки раду: віддала йому гроші, сказала, що вони ще від бабусі лишилися. Він закопав їх, як і я б закопала, там вони не пропадуть. А проте тієї ж самої осені він якось увечері згадав Крістіана і все дивувався, що той його зовсім забув.

Мене аж у жар кинуло: я взяла на душу такий гріх і, виходить, марно.

Мати, що вчинила гріх проти своєї дитини, найнещасніша мати в світі… Я вчинила його з любові, та однаково бог покарає мене, і я втрачу те, що мені найдорожче. Бо з середини зими Арне знов почав співати сумних пісень, як завжди, коли його поймає туга. Він так співав ще змалку, і я щоразу, коли слухала його, то біліла зі страху. Я б тоді не знаю що зробила… Ось гляньте… — Маргіт дістала з-під корсетки папірець, розгорнула його й подала пасторові.— Це те, що він часом пише, напевне, щось сумне. Я взяла його показати вам, бо літери такі дрібні, що я не вчитаю. Гляньте, будь ласка, чи там нічого не написано про чужі краї?

На папірці була тільки перша строфа пісні. Далі йшли недокінчені рядки, ніби той, хто писав, забув її і поступово згадував. Але перша строфа була записана ціла:

Як хочеться поглянути на світ За пасмом гір високих!

А тут лиш сніг, що вкрив останній цвіт,

І темні сосни ронять смуток з віт Чи й в сосон у цих зелених Туга така, як у мене?

— Там є про чужі краї? — спитала Маргіт, не зводячи погляду з пасторового обличчя.

— Є,— відповів той, опускаючи руку з папірцем.

— Я так і думала, бо чула, як сумно він співає.

Маргіт дивилася на пастора, благально склавши руки, налякана, стривожена, і по щоках у неї котилися сльози.

Та пастор не знав, як їй допомогти.

— Хлопець повинен сам вирішити, їхати йому чи лишитися, — сказав він. — Життя він цим не змінить, але повинен колись краще пізнати його. Мабуть, тому він і хоче податися в світ.

— Але ж це буде те саме, що з тією бабою.

— З якою бабою? — спитав пастор.

А з тією, що пішла ловити сонячне світло, замість прорубати в стіні вікно.

Пастора вразила її кмітливість. А втім, чого дивуватися — адже Маргіт не вперше торкається цієї теми, вона вже сім чи вісім років тільки про це й думає.

— То ви вважаєте, що він поїде? Що ж я тоді робитиму? А ті гроші, ті листи?

Все знов навалилось на неї.

— Так, із листами вийшло негаразд. Ти приховала те, що належало йому, тобі важко буде виправдатись. А ще гірше, що ти кинула тінь на синового товариша, який цього не заслужив. А він так любив твого сина, і Арне теж дуже любив його. Будемо молити господа, щоб він простив тобі. Обоє молитимемося за це.

Маргіт похилила голову. Вона й досі сиділа, благально склавши руки.

— Я б уже випрохала в нього пробачення, аби тільки знала, що він не поїде!

Маргіт сплутала бога з Арне, та пастор удав, що не помітив цього.

— Ти маєш намір зараз таки признатися йому? — спитав він.

Маргіт похилила голову ще нижче й тихо мовила:

— Я признаюся, але якби можна було трохи почекати.

— А ти не вважаєш, що чим далі зволікатимеш, тим більший ставатиме твій гріх?

Вона почала бгати на колінах хусточку, склала її в маленький квадратик, спробувала скласти в ще менший, та вже не зуміла.

— Я боюсь, що він поїде від мене, коли я йому признаюся про листи.

— Хіба ти не маєш надії на бога?

— Аякже, маю, — швидко відповіла вона, потім тихо додала — А що, як він однаково поїде?

— То ти менше боїшся гріха, ніж того, що Арне поїде?

Маргіт розгорнула хусточку і приклала її до очей, бо знов заплакала.

Пастор хвилину дивився не неї, потім спитав:

— Навіщо ж тоді ти розповіла мені все це, коли не думала нічого робити далі?

Він довго чекав на відповідь, та Маргіт мовчала.

— Може, думала, що гріх твій стане менший, якщо ти розповіси про нього?

— Так, — тихо мовила вона й похилила голову ще нижче.

Пастор усміхнувся і встав.

— Ну годі, годі, Маргіт, треба робити так, щоб на старість ти мала якусь радість.

— Мені аби зберегти ту радість, що я маю! — сказала вона.

Пастор подумав, що більшої радості, ніж жити в постійному страхові, вона собі не уявляє. Усміхаючись, він заходився натоптувати люльку.

— Аби тут знайшлась якась дівчина, що взяла б його в руки, то він залишиться, ось побачиш!

Маргіт швидко глянула на пастора і вже не зводила з нього очей, аж поки він зупинився перед нею.

— Елі Беен, га? Як ти гадаєш?

Маргіт почервоніла й опустила очі, проте нічого не відповіла.

Пастор, що стояв перед нею і чекав, що вона скаже, врешті тихо мовив, ніби сам до себе:

— Як би так зробити, щоб вони частіше бачилися тут, у мене?

Маргіт зиркнула на нього, чи він, бува, не жартує. Вона ще не зважувалась повірити йому. Пастор почав ходити по кімнаті, тоді раптом спинився:

— Слухай, Маргіт! Як добре все зважити, то ти, мабуть, сьогодні того й прийшла сюди?

Вона похилила голову і знов почала бгати хусточку.

— Ну так, хай мене господь простить, того й прийшла.

Пастор весело засміявся, потираючи руки.

— Може, ти й минулого разу того приходила?

Маргіт зав’язала хусточку у вузлик і почала стягувати його.

— Коли ви вже здогадалися, то я не відмагатимусь.

— Ха-ха-ха! Ну й Маргіт!.. Побачимо, що можна буде зробити. Як правду казати, то моя дружина й дочка давно снують ті самі думки, що й ти.

— А це можливо? — Маргіт глянула на пастора так радісно й збентежено, що він зами-лувався її вродливим обличчям, на якому крізь смуток і тривогу проглядала дитяча щирість.

— Так, Маргіт, любов твоя така, що за неї і господь бог, і твій син простять тобі той гріх. Ти вже досить покарана тим, що весь час жила у великому страху. Побачимо, чи господь захоче покласти йому край, бо як захоче, то тепер трохи допоможе нам.

Маргіт кілька разів глибоко зітхнула, підвелась, подякувала пасторові і вклонилася йому. А підійшовши до дверей, обернулась і вклонилася ще раз. Та тільки-но вона переступила поріг, її наче підмінили. На мить вона звела до неба сповнений радості і вдячності погляд, тоді збігла східцями вниз і заквапилась додому. Що далі, то вона йшла швидше. Вже давно, дуже давно в неї не було так легко на серці, як вона верталася до свого хутора. Коли Маргіт підійшла до нього так близько, що побачила дим, який весело здіймався з димарів, вона поблагословила свою садибу, і пастора, і Арне. І тоді згадала, що сьогодні на обід буде її улюблена страва — копчене м’ясо!

Розділ чотирнадцятий

Круглик був гарний хутір. Садиба розташувалась на пагорку, який з одного боку уривався кручею, а з другого спускався до сільської вулиці. За вулицею починався густий ліс, трохи далі здіймалося невисоке пасмо гір, а за ними синіли вершини, вкриті білими шапками снігу. За кручею так само здіймалося гірське пасмо, що оточувало Чорне озеро з того боку, де лежав хутір Беен. У напрямку Круглика воно ставало чимраз вище, але трохи відходило вбік, утворюючи широку долину. Тут лежали хутори Нижнього села. Круглик був останнім хутором Верхнього села.

Хата стояла передом до вулиці. Від неї туди було тисячі зо дві кроків. До хати від вулиці бігла доріжка, обсаджена березами. Обабіч розчищених лук простягався ліс, тож його й далі можна було корчувати під поле й сіножаті. Круглик вважали з багатьох поглядів добрим хутором. Перед хатою ріс невеликий садок.

Арне доглядав його так, як вичитав у книжках. Ліворуч від хати розташувалися стайні та інші господарські будівлі. Вони були здебільшого нові й разом з хатою утворювали чотирикутник. Сама хата була пофарбована в червоний колір, а віконні рами й двері — в білий. Вона мала два поверхи і була вкрита дерном, на якому розрослися кущики. На одному гребені крутився флюгер — залізний півник із задертим хвостом.

Весна прийшла вже й у гірські села. Був недільний ранок, трохи похмурий, але тихий і теплий. Над лісом нависав густий туман, проте Маргіт сподівалася, що до обіду він розійдеться.

Арне прочитав матері проповідь, проспівав кілька псалмів, і в нього самого стало гарно й легко на душі. Тепер він надів святковий костюм і зібрався до пастора. Він відчинив двері, і назустріч йому дихнуло пахощами свіжого листя. Дерева в садку були вкриті росою і тонули в тумані. А з ущелини долинав гуркіт водоспаду, такий могутній, що від нього закладало вуха.

Арне почав спинатися вгору. Чим далі від водоспаду, тим гуркіт втрачав на силі й тепер розлягався над околицею, немов басові звуки органа.

— Хай господь ніде не полишає його самого в дорозі! — сказала мати.

Вона відчинила вікно й дивилася вслід синові, аж поки той зник за кущами.

Туман почав розходитися, вже подекуди проглядало сонце, садок і навколишні луки відразу ожили. Все те, що там посадив і виплекав Арне, росло, розпукувалося, дарувало його матері пахощі і сповнювало її серце радістю. Весна завжди здається особливо гарною тим, хто перебув довгу зиму.

Арне не мав ніякої важливої справи в пасторській садибі, просто хотів спитати про газети, які передплачував разом із пастором. Недавно він бачив у газеті прізвища тих, що розбагатіли, копаючи золото в Америці, і серед них Крістіанове. Пішла також чутка, що Крістіана чекають додому. Про це він теж міг докладніше довідатись у пастора, і якщо Крістіан уже в місті, то він, повес-нувавши, поїде до нього, поки не почалася косовиця.

Розмірковуючи про це, Арне піднявся так високо, що бачив уже Чорне озеро й хутір Беен на протилежному узбіччі. Там туман також розійшовся, на луках вигравало сонце, в прозорому повітрі блищали вершини гір, але біля підніжжя ще трималася мряка. З правого боку вода здавалась темною, бо в ній віддзеркалювався ліс, але там, де стояли будинки, озеро було ясніше і проти сонця блищав білий пісок. Думки Арне враз полинули до пофарбованого в червоне будинку з білими дверима й віконними рамами, на взірець якого він пофарбував і свою хату. Він згадував не про ті перші тяжкі дні, що їх там пережив, а тільки про те літо, яке вони з Елі вимріяли собі, коли він сидів біля її ліжка. Відтоді Арне не був у тому будинку і не пішов би туди нізащо в світі. Навіть як линув до нього думками, то червонів і бентежився, а проте не було такого дня, щоб він по кілька разів не згадував Беен. І якщо його й гнало щось у світ із рідних місць, то найбільше саме це.

Арне додав ходи, ніби хотів утекти від цих згадок, та чим далі йшов, тим чіткіше вимальовувався по той бік озера Беен і тим частіше він поглядав на нього. Туман зовсім розтав, небо було чисте, в пронизаному сонцем повітрі літали, перегукуючись, пташки, луки яскріли безліччю квіток. Сюди не долинав гуркіт водоспаду, що ніби хотів підкорити собі навколишню природу, поставити її на коліна, — тут скрізь буяло життя, все співало, блищало й випромінювало радість.

Арне стало гаряче від швидкої ходи. Він ліг на траву під пагорбом, глянув на Беен, тоді обернувся так, щоб його не бачити. І раптом почув просто над собою спів. Хтось виводив пісню чистим, дзвінким голосом. Вона линула над луками в супроводі пташиного щебету, і не встиг він похопитись, що мелодія йому знайома, як упізнав і слова. Це була його улюблена мелодія, а слова він виношував ще з хлоп’ячих років і забув їх тоді, коли вони остаточно склалися в пісню! Арне скочив, ніби хотів спіймати їх, але відразу спинився й почав слухати.

Пролунала перша строфа, потім друга, третя, четверта.

До нього поверталася його власна забута пісня:

Як хочеться поглянути на світ

За пасмом гір високих!

А тут лиш сніг, що вкрив останній цвіт,

І темні сосни ронять смуток з віт.

Чи й в сосон у цих зелених

Туга така, як у мене?

Орел здійнявся у небесну вись

За пасмом гір високих,

Під ним ліси і луки розляглись,

Принишк у них і птах, і хижа рись.

Добре йому там літати,

Край невідомий вітати!

Лиш яблуню не тягне у краї

За пасмом гір високих.

Весна настане, і в гіллі її

Співатимуть до ранку солов’ї.

Й снити вона до світанку

Буде під ту колисанку.

Тому, хто двадцять літ в цьому селі

За пасмом гір високих

Все мріє попоїздить по землі

І бачить, що надії вже малі,

Втіха лишилась єдина —

Пісня весела пташина.

Чом, пташко, ти прилинула сюди?

З-за пасма гір високих?

Таж, мабуть, кращі там поля й сади,

Більш простору, літати є куди?

Може, тому й прилетіла,

Що звеселить нас хотіла?

Невже ніколи не погляну я

За пасмо гір високих?

Невже у цих снігах зів’яну я

І, мов стіна, мені цих скель сім’я

Шлях заступатиме всюди,

Поки й життя мого буде?

Як прагну я душею в далину,

За пасмо гір високих!

Я в непроглядній твані цій тону

Й свою недолю, свій талан клену.

Хочу я волею впитись,

Годі об стіни лиш битись!

Я знаю, що колись та полечу

За пасмо гір високих:

Лишу цей паділ вічного плачу

Й піду в той світ, перед яким тремчу.

Поки ж про інше я мрію,

Дай мені, боже, надію!

Арне стояв, поки не відбриніла остання строфа, останнє слово пісні. Знов стало чути метушню і щебет пташок, а він усе не зважувався поворухнутись. Але йому кортіло дізнатися, хто то співав. І він нарешті рушив уперед, високо підіймаючи ноги й ступаючи так обережно, що навіть не зашурхотіла трава. На квітці перед самою його ногою сидів метелик. Він знявся, відлетів трохи далі, тоді ще далі, і так весь час, поки Арне йшов пагорбом. Та ось шлях Арне заступили густі кущі, і йому довелося зупинитись, бо з них, злякано писнувши, вилетіла пташка й шугнула вгору вздовж схилу. І тоді з-за кущів підвела голову дівчина, що сиділа там. Арне пригнувся до самої землі й затамував віддих. Серце в нього закалатало в грудях. Він напружено прислухавсь і боявся чимось зрадити себе. Бо то була вона, Елі!

Так минуло кілька довгих хвилин. Нарешті Арне обережно виглянув з-за кущів. Йому хотілося підступити трохи ближче, але в кущах могло бути гніздо тієї пташки, що вилетіла звідти, і він боявся наступити на нього. Тому він дивився крізь листя, що погойдувалось на вітрі.

Елі сиділа на осонні. Вона була в чорній сукні без рукавів і в хлоп’ячому, трохи завеликому на неї брилику, що весь час зсувався набік. На колінах у неї лежала книжка, а зверху на ній — пучечок лугових квіток. Правою рукою вона перебирала ті квітки, а лівою сперлась на коліно і схилила на неї голову. Вона дивилася в той бік, куди полетіла пташка, і, мабуть, плакала.

Нічого кращого Арне не бачив ні в житті, ні вві сні. Сонце золотило своїм промінням і її, і пагорб, на якому дівчина сиділа, а навколо неї і досі бриніла пісня, хоч Елі давно вже її скінчила. Арне і думав, і дихав у лад тій мелодії. Навіть серце його стукало їй у лад.

Елі взяла книжку, розгорнула її, та скоро знову згорнула й почала стиха наспівувати. Це була пісня «Надходить весна, і вся яблуня в брості», хоч Елі не пам’ятала добре ні слів, ні мелодії і часто помилялася. Найкраще вона знала останню строфу, тому кілька разів проспівала її, але трохи інакше, ніж Арне її склав:

Давно уже літо, всі яблука спілі.

І руки дівча простяга до них білі:

«Можна, я одне скуштую?»

«Я їх всі тобі дарую!» —

Каже яблуня й схиляє грона цілі.

Раптом Елі схопилась, розкидала навколо себе квітки і з радісним вигуком, таким лунким, що його, мабуть, почули і в Беені, кинулась бігти.

Може, покликати її? Ні!

Вона підскоком бігла вниз пагорбами і співала. Ось із голови в неї спав брилик, ось вона підняла його й зупинилася серед високої трави.

Може, таки покликати її? Вона оглядається!

Арне припав до землі. І аж за хвилину зважився знов виглянути зі свого сховку. Спершу він тільки підвів голову Елі не видно Тоді став навколішки також не видно. Тоді зовсім устав — ні, вона зникла!

Арне вже не хотілося йти до пасторської садиби. Йому нічого не хотілося! Він сів на те місце, де сиділа Елі, й просидів там до самого полудня. На озері вода ніби застигла, з димарів у садибах здіймався вгору дим, деркачі один за одним замовкли, дрібні пташки ще озивались, але поховалися в лісі, роса висохла, і трава з гідністю випросталась. Вітер ані повівав, навіть листя на деревах не ворушилося. Сонце доходило до найвищого пруга.

Арне незчувся, як почав складати вірша, лагідна мелодія то з’являлася, то знов зникала, поки склався цілий образ.

І тоді хлопець тихо заспівав:

По лісі хлопчина блукав цілий день, блукав цілий день,

І раптом почув там найкращу з пісень, найкращу з пісень.

І вирізав хлопець вербову дуду, вербову дуду,

Щоб пісню заграти собі на біду, собі на біду.

Зродився з дуди його лагідний спів, лагідний спів,

Та зразу ж у ліс, мов вітрець, відлетів, у ліс відлетів.

І тільки вві сні його пісня жила, та пісня жила.

Рукою пестливо торкалась чола, торкалась чола.

Раз хлопець проснувсь, щоб спіймати її, спіймати її,

Та чує співають самі солов’ї, самі солов’ї.

«Візьми мене, боже, в оселю свою, в оселю свою,

Та пісня зурочила душу мою, всю душу мою».

«Ні, каже господь, це розрада твоя, розрада твоя.

Зловить її тільки не дам тобі я, не дам тобі я.

Вона тобі люба й рідніша за все, рідніша за все.

Та кинешся — й вітер її понесе, її понесе».

Розділ п’ятнадцятий

Настало літо. Якось у неділю, коли пастор повернувся з церкви, Маргіт просиділа в нього до самого вечора. Десь близько сьомої вона попрощалася й квапливо збігла східцями надвір, бо побачила там Елі Беен, що гралася з пасторовим названим сином і своїм меншим братом.

— Добрий вечір, — привіталася Маргіт і зупинилась. — Веселої вам гри!

— Добрий вечір, дякуємо, — відповіла Елі й почервоніла, як маків цвіт.

Вона також хотіла зупинитись, та хлопчаки напосідалися на неї.

— А може, годі на сьогодні? — благально сказала їм вона.

Хлопцям довелось відпустити її.

— Я начебто знаю тебе, — мовила Маргіт.

— Може, й знаєте.

— Ти, часом, не Елі Беен?

— Угадали, — відповіла дівчина.

— То це ти і є Елі Беен. Так, тепер я бачу, що ти схожа на свою матір.

Довгі каштанові коси Елі розплелися і розсипались по спині, розпашіле лице було рум’яне, мов вишня, груди високо здіймалися. їй було важко говорити, і вона тільки сміялася сама з себе.

— Що то молоде, — мовила Маргіт, замилу-вавшись дівчиною. — Але ти мене, мабуть, не знаєш?

Елі вже й сама хотіла запитати невідому їй жінку, хто вона така, проте не зважилась, бо до старших не личило звертатися з такими запитаннями.

— Я ніби не пригадую, ідоб колись бачила вас, — сказала вона.

— І не дивно, ми, старі, не часто буваємо на людях. Але мого сина ти, мабуть, знаєш. Арне з Круглика. Я його мати. — Маргіт непомітно глянула на Елі, яка враз перемінилась на виду. — Здається, він колись працював у вас на хуторі?

— Так, колись працював.

— Гарний сьогодні день. Ми зранку скидали сіно і вже встигли й привезти його додому, поки я прийшла сюди. Дякувати богу за таку годину.

— Цього року багато буде сіна, — мовила Елі.

— Твоя правда… В Беені, мабуть, воно гарне?

— Ми вже все звезли.

— Ну, певне, стільки рук, та ще й роботящих. Ти сьогодні підеш додому?

Ні, сьогодні вона ночуватиме в пастора.

Вони ще трохи побалакали і врешті так посміливішали, що Маргіт зважилась запитати, чи Елі не провела б її трохи.

— Хоч недалеко. Мені так рідко трапляється нагода з кимось побалакати. Та й тобі, мабуть, не дуже часто, га?

Елі вибачилась і сказала, що вже холоднішає, а вона без жакета.

— Це, звісно, зухвальство, — просити людину, яку вперше бачиш, щоб вона тебе проводила. Ти вже даруй мені, старій.

Елі сказала, що залюбки проведе її, тільки спершу зайде до хати по жакета.

Вернулась дівчина у вузенькому жакеті. Коли він був застебнутий на всі гудзики, то скидався на верх сукні, та Елі застібнула лише два найнижчі гудзики, так їй було гаряче. З-під жакета видно було тоненьку блузку з виложистим коміром, застебнуту на шиї сріб-ною брошкою у формі пташки з розгорнутими крильми. Таку саму брошку Маргіт бачила на Нільсі Кравцеві, коли вперше танцювала з ним.

— Гарна брошка, — сказала Маргіт, дивлячись на неї.

— Це мені мати подарувала, — відповіла Елі.

— Я так і думала, — сказала Маргіт, по-правляючи брошку.

Вони пішли дорогою. Сіно на пасторських луках було вже згромаджене і стояло в копицях. Маргіт підійшла до однієї, висмикнула жмутик сіна й понюхала.

— Гарне, — сказала вона, — не зопріле.

Вона запитала Елі, скільки в пастора худоби,

тоді — скільки худоби в Беені, а далі почала розповідати про свій хутір.

— За останні роки хутір наш дуже побільшав і його можна й ще розширювати скільки завгодно. В нас тепер дванадцять корів, і було б чим прогодувати й більше, та Арне каже, що цих досить. Він провадить господарство так, як пишуть у книжках, і хоче, щоб худоба була добре відгодована.

Як і слід було сподіватись, Елі нічого на це не відповіла. І Маргіт запитала, скільки їй років.

їй дев’ятнадцять.

— А ти щось робиш у господарстві? З вигляду ти дуже тендітна. Мабуть, тобі не доводиться багато працювати?

Ні, вона допомагає матері, а надто останнім часом.

— Воно добре всього потроху навчитися. Бо як будеш сама господинею великого хутора, та наука може стати в пригоді. Але, звичайно, якщо в хаті є багато роботящих помічників, то воно легше.

Елі сказала, що їй. пора вертатися, бо вони вже далеко відійшли від пасторської садиби.

— Сонце ще не скоро зайде. Яку б ти зробила мені приємність, коли б ще трохи побалакала зі мною.

І Елі не вернулася.

Маргіт почала розповідати про Арне.

— Не знаю, чи ти з ним добре знайома. Від нього можна багато чого навчитися. Господи, скільки він усього читав!

Елі, виявилось, знала, що він багато читав.

— Та це ще найменше. А от як він завжди шанував матір! А давня приказка каже: той, хто добрий до своєї матері, буде добрий і до своєї дружини. Тому дівчині, яку він вибере, не доведеться нарікати. Що ти там шукаєш, доню?

— Я впустила гіллячку з руки, — відповіла Елі.

Якусь хвилю вони йшли мовчки, намагаючись не зустрічатися очима.

— Він не такий, як усі,— знов почала мати. — Змалку його налякали, і він звик приховувати свої думки, а такі люди вже ніколи до кінця не відвикнуть від цього.

Елі вирішила все-таки вернутися назад, але Маргіт сказала, що до Круглика вже палицею докинути, то чому б їй не поглянути на хутір, коли вона від нього так близько. Елі відповіла, що сьогодні на оглядини не лишилось часу.

— Тебе проведуть назад, — сказала Маргіт.

— Ні, ні,— квапливо мовила Елі, ладна негайно ж вертатися.

— Арне вдома немає,— сказала Маргіт, — тож вестиме тебе не він, а хтось із челяді.

І Елі завагалася. їй і самій кортіло побувати на Круглику, тільки аби не дуже припізнитися.

— Ну, як ми будемо отак стояти й балакати, то напевне припізнимось, — сказала Маргіт.

І вони пішли далі.

— Якщо ти виховувалась у пастора, то, мабуть, теж багато читала?

Так, Елі чимало читала.

— Це стане в пригоді, коли ти вийдеш заміж за такого, що знатиме менше за тебе, — мовила Маргіт.

Ні, Елі не хотіла б виходити за такого.

— Воно, правда, хто б хотів. Та тільки в нас у селі всі мало вчилися.

Елі запитала, що то за дим під лісом.

— Там оселився наш орендар, Кнут із Опла-на. Він був сам, як палець, і Арне дав йому там трохи землі, хай собі корчує ліс під поле. Арне, бідолашний, знає, як то жити самому

Невдовзі вони піднялися на пагорб, з якого вже було видно хутір. Сонце світило їм просто у вічі, і вони наставляли дашком долоні, дивлячись на садибу, що лежала перед ними. Хата була пофарбована в червоне, а рами вікон та двері — в біле. Луки навколо були скошені, і на них подекуди ще стояли копиці. На тлі тих бляклих лук, ще не зарослих отавою, вирізнялися соковитою зеленню ниви, засіяні збіжжям. Коло хліва й кошар було гамірно — худоба, вівці й кози саме повернулися з пасовиська. Дзеленчали дзвоники, гавкали собаки, покрикували дівчата. А над усім тим гомоном панував могутній гук водоспаду в ущелині біля Круглика.

Елі дивилася на садибу, а чула тільки той гук, він переважав усе інше і врешті видався їй таким жахливим, що в неї тривожно закалатало серце. У голові в неї гуло від нього, дівчина зовсім розгубилась, але водночас серця її ніби торкнулись якісь чари, і вона мимоволі сповільнила крок.

— Ходи швидше! — поквапила її Маргіт.

Елі здригнулася.

— Я ще ніколи не чула, щоб водоспад так гуркотів! — вихопилось у неї.— Мені аж страшно стало.

— Ти скоро звикнеш до нього, — відповіла Маргіт. — А потім тобі навіть бракуватиме його.

— Справді? — здивувалась Елі.

— Ось побачиш, — відповіла Маргіт, усміхаючись. — Ходімо спершу глянути на худобу, — додала вона, звертаючи з дороги на стежку. — Ці дерева обабіч посадив ще Нільс. Хотів, щоб тут було гарно. І Арне теж любить, щоб було гарно, ось побачиш, який він посадив садок.

— Ох, який чудовий! — вигукнула Елі, підбігши до огорожі.

Вона часто дивилася на Круглик, але здалеку, і садка звідти не було видно.

— Ми підемо в садок потім, — сказала Маргіт.

Поминаючи хату, Елі крадькома кидала оком на вікна. Справді, вдома не було нікого.

Вони спинилися на порозі клуні й почали дивитись, як корови, мукаючи, проходили повз них до хліва. Маргіт називала Елі всіх їх на ім’я, розповідала, скільки кожна дає молока, котра з них тільна, а котра ще ні. Дівчата тим часом перерахували овець і загнали їх у кошару. Всі вони були якоїсь особливої, нетутешньої породи. Арне колись виписав із півдня двоє ягнят і розвів із них цілу отару.

— Він любить усе в господарстві поліпшувати, хоч ніхто б не сказав цього, дивлячись на нього, — мовила Маргіт.

Потім вона повела Елі до клуні, там дівчині довелося понюхати сіно, яке щойно сьогодні звезли, бо «таке сіно не скрізь росте». Крізь віконце клуні Маргіт показала Елі й поле, розповіла, скільки де чого посіяно і якого врожаю вони сподіваються. Потім вони рушили до хати.

Досі Елі мовчала, а тепер, коли вони проходили повз садок, попросила дозволу зайти туди, тоді ще й зірвати кілька квіток. У кутку садка стояла невеличка лавка, і Елі сіла на неї, тільки щоб попробувати, бо відразу ж підвелася.

— Треба поспішати, поки не дуже пізно, — мовила Маргіт уже з порога.

І вони зайшли до хати. Маргіт спитала Елі, чи не пригостити її чимось, адже вона вперше гостює в них, але дівчина почервоніла й квапливо відмовилась. Вона оглянула кімнату, що виходила вікнами на дорогу. Кімната була невелика, проте затишна, з годинником і кахляною грубою. Тут мати з сином звичайно сиділи вдень. На стіні висіла Нільсова скрипка, стара, потемніла, але з новими струнами. Висіло також дві рушниці Арне, англійська вудка та інші цікаві речі. Маргіт кожну здіймала й показувала Елі. Дівчина оглядала їх і торкалася до них руками. Стіни були не розмальовані, бо Арне цього не любив.

Не розмальована була й та кімната, що виходила вікнами на ущелину й зелене узбіччя, над яким далеко здіймалася блакитна вершина гори. Ця кімната, прибудована, як і вся половина хати, була більша й краща. А в двох наріжних кімнатках стіни розмальовано, бо там мала мешкати Маргіт, коли постаріється й Арне приведе на хутір дружину.

Потім вони побували ще в кухні, в коморі і в челядні. Елі весь час мовчала, оглядала все ніби з відстані і лише, коли Маргіт простягала їй якусь річ, легенько торкалася до неї.

Далі Маргіт, що не вгавала ні на хвилину, повела дівчину назад до сіней: тепер вони оглянуть горішні кімнати.

Тут кімнати були так само гарно обставлені, як і внизу, але всі нові, не обжиті, крім однієї, вікном на ущелину. В цих кімнатах зберігали речі, не призначені для щоденного вжитку. Тут висіло чимало хутряних укривал та всіляких ковдр. Маргіт обмацувала їх, підіймала й часом загадувала Елі робити те саме. Дівчина тим часом або трохи посміливішала, або їй більше подобались ці речі, бо вона декотрі з них роздивлялася уважніше, навіть знов поверталась до них, про дещо розпитувала, милувалася ними. Нарешті Маргіт сказала:

— А тепер ходімо до кімнати Арне.

І вони зайшли до кімнати вікном на ущелину. Не встигли вони переступити поріг, як назустріч їм ринув страхітливий гук водоспаду, бо вікно стояло відчинене. Звідси видно було тільки бризки води, що здіймалися над камінням, а не самий водоспад. Щоб його побачити, треба було б піднятися ще трохи вище, над провалля, в яке він зривався зі скелі. По боках скелі в розколинах зеленіли кущики трави. В ній, мабуть, колись зачепилися шишки, і з них виросло кілька сосон. їх розгойдували вітри й обмивала вода, тому вони були покручені і майже до верхівки не мали гілля, а однаково міцно трималися скелі і впевнено пнулися до світла.

Це було перше, що Елі побачила у вікно. Потім уже вона помітила вкриті снігом далекі вершини гір, що здіймалися над зеленим краєвидом, тоді звернула погляд на тихомирні квітучі поля і аж наостанці обвела очима кімнату, де саме стояла. Досі через водоспад вона й не глянула на неї.

Як тут було гарно й тихо в порівнянні з тим гуком за вікном! Елі не бачила жодної речі окремо, кожна з них ніби була частиною цілого і майже все здавалось новим для неї. Арне з великою любов’ю обставив свою кімнату, і хоч яка вона була скромна, а кожний її куточок свідчив про мистецький хист. Елі здавалося, що вона чує тут його пісні, що він сам ніби усміхається до неї з кожної речі.

Найперше погляд її спинився на широкій, гарно різьбленій книжковій полиці. На ній було багато книжок. «Навіть у пастора, мабуть, немає більше», — подумала Елі. Поряд стояла гарна шафа. Маргіт сказала, що в шафі є багато цікавих речей.

— Там Арне тримає і свої гроші,— додала вона пошепки.

Вони, мовляв, уже двічі отримували спадок і мають отримати ще раз, якщо все буде гаразд.

— Але гроші — не найбільше щастя на цьому світі,— мовила Маргіт. — Арне може одержати й щось краще, ніж вони.

У кімнаті було багато незвичайних дрібничок. Елі з цікавістю оглядала їх і тішилася, мов дитина. Маргіт поплескала її по плечі.

— Я тебе оце сьогодні вперше побачила, дитино моя, але як ти мені припала до серця! — мовила вона, ласкаво дивлячись дівчині у вічі.

І не встигла Елі зніяковіти, як Маргіт притягла її до себе й тихо сказала:

— Бачиш ту невелику червону скриню?.. Ось де є на що подивитися!

Елі глянула на низеньку квадратову скриню, і їй страшенно закортіло мати й собі таку.

— Він не хоче, щоб я знала, що він там тримає,— пошепки сказала Маргіт, — завжди ховає ключика.

Вона підійшла до жердки, де висів одяг, стягла з неї оксамитовий жилет, пошукала в кишеньці для годинника і витягла ключик.

— Ходімо, зараз щось побачиш!

Елі, правда, здавалося, що Маргіт чинить не дуже гарно, але жінки є жінки, — і ось уже вони тихенько підійшли до скрині, опустились навколішки й схилилися над нею. Не встигла

Маргіт відчинити віко, як зі скрині війнуло таким приємним запахом, що Елі аж плеснула в долоні, хоч ще нічого не побачила. Зверху все було накрите хусткою, і Маргіт відкинула її вбік.

— Глянь! — прошепотіла вона, витягаючи чорну шовкову хустку, явно не чоловічу. — Видно, що для дівчини куплена. А ось і друга!

Елі не втрималась і взяла хустку в руки. Маргіт захотіла, щоб вона ще й приміряла її, та Елі відмовилась і відхилила голову.

Маргіт старанно склала хустки.

— Дивись! — мовила вона за хвилю, витягаючи зі скрині кілька гарних шовкових стрічок. — Усе дівочі убори.

Елі почервоніла по саме волосся, але нічого не сказала. Вона стояла нерухомо, тільки груди в неї схвильовано здіймалися і очі зніяковіло дивилися вбік.

— А ось глянь! — Маргіт дістала зі скрині шмат чудового чорного краму на сукню. — Ох, який гарний! — сказала вона, підносячи його до вікна.

Рука в Елі ледь тремтіла, коли Маргіт таки змусила її накинути на себе крам. Лице в неї спалахнуло, вона хотіла відвернутись, проте не змогла.

— Він завжди щось купує, коли їде до міста, — пояснила Маргіт.

Елі ніколи ще не була в такому захваті, очі її перебігали від однієї речі до другої і знов верталися до краму. Власне, вона вже нічого більше не бачила. Але Маргіт на цьому не спинилась, а витягла зі скрині ще щось, загорнене в папір, і почала його розгортати. Елі нетерпляче дивилась, як Маргіт розгортає аркуш за аркушем. У пакунку виявились жіночі черевички. Таких гарних черевичків вони зроду не бачили.

— Аж не віриться, що таке можна зробити, — сказала Маргіт.

Елі мовчала. Коли вона взяла в руки черевичок, на ньому відбилися всі її п’ять пальців. Вона страшенно засоромилась, мало не заплакала. їй хотілось піти геть, але вона не зважилась сказати про це, не зважилась навіть глянути на Маргіт. А та думала про своє.

— Правда ж, схоже на те, що він купував усе це для якоїсь дівчини, але не зважувався дарувати їй? — мовила вона, вправно складаючи речі назад так, як вони лежали. Видно, вона вже не раз їх складала. — А тепер подивимось, що сховане в прискринку!

Маргіт відчинила його дуже обережно, наче там береглося щось незвичайне.

У прискринку лежала широка пряжка, така, як на пояс. Маргіт найперше показала її Елі. Потім показала дві золоті каблучки, зв’язані докупи. Та враз Елі побачила в прискринку молитовник з оксамитовими палітурками, застебнутими на срібні застібки, і більше вже ні на що не дивилась, бо на молитовнику гарними літерами був вибитий напис: «Елі Борде — дотер Беен».

Маргіт спитала, чи не примірить вона каблучку і, не діставши відповіді, глянула на Елі. В дівчини по щоках котилися сльози і поволі скапували на оксамит.

Тоді Маргіт поклала пряжку, яку тримала в руках, зачинила прискринок, обернулась до Елі і пригорнула її до себе. Тепер вони мовчки плакали обидві.

Трохи згодом Елі сама вийшла в садок. Маргіт подалась до кухні приготувати на вечерю щось смачне, бо от-от мав надійти Арне. Потім вона теж вийшла до Елі. Дівчина сиділа навпочіпки й щось писала на піску. Коли Маргіт підійшла ближче, Елі швидко стерла написане, глянула на неї і всміхнулася. В очах у неї все ще блищали сльози.

— Нема чого плакати, доню, — мовила Маргіт, погладивши її по плечі.

Раптом вони помітили крізь кущі чиюсь темну постать на дорозі. Елі кинулась до хати. Маргіт подалась за нею. В кімнаті стояв накритий стіл, а на ньому — каша на вершках, копчене м’ясо й печиво, та Елі навіть не глянула на все те. Вона сіла на стілець у кутку, де висів годинник, і притулилась до стіни, здригаючись від найменшого шурхоту. Маргіт зупинилася біля столу.

На кам’яних східцях почулась упевнена хода, потім у сінях вона стала швидша й легша, двері тихо відчинились, і до кімнати зайшов Арне.

І зразу ж побачив Елі в кутку біля годинника.

Він відпустив клямку й завмер на порозі. Від цього Елі ще дужче зніяковіла й схопилася з місця, але відразу пожалкувала, що не втрималась, і відвернулася до стіни.

— Ти тут? — тихо спитав Арне й почервонів.

Елі затулила очі рукою, ніби заслоняючись від сонця.

— Як же ти… — Арне не докінчив і ступив крок чи два до неї.

Тоді Елі опустила руку, обернулася до нього і, схиливши голову, заплакала.

— Хай тебе бог благословить, Елі! — мовив він і пригорнув її до себе.

Вона притулилася до нього. Він щось сказав їй пошепки, вона не відповіла, але обняла його за шию обома руками.

Вони довго стояли так. Навколо не чути було нічого, тільки водоспад співав свою споконвічну пісню.

Та ось біля столу хтось захлипав. Арне підвів очі й побачив матір. Досі він її не помічав.

— Тепер я певна, що ти не поїдеш від мене, Арне, — сказала Маргіт, підходячи до сина.

І ще дужче заплакала, але то були, як вона сама сказала, сльози радості.

Коли Арне того ясного літнього вечора проводив Елі додому, вони були такі заполонені своїм раптовим щастям, що майже не розмовляли. За них говорила природа, така прекрасна цієї тихої величної білої ночі. Але як він повертався після своєї першої прогулянки з Елі і назустріч йому сходило сонце, то відчув, що в душі його визріває пісня. Арне її не докінчив дорогою, бо ще був надто схвильований, та коли згодом вона склалась остаточно, то на якийсь час стала його улюбленою піснею. Ось вона:

На вчинки великі, здавалось мені,

Здобутися можна лише в чужині.

Забув я і дім свій, і гори,

Все рвався в широкі простори.

Та дівчина глянула в очі мої

І світ мені весь заступила.

Відчув я: замінить далекі краї

Той спокій, що дасть мені мила.

На вчинки великі, здавалось мені,

Здобутися можна лише в чужині.

Я прагнув до подвигу, дії

Й плекав шанолюбні надії.

Навчила без слів мене дівчина та,

Як маю я шлях свій верстати.

Не в величі й славі найвища мета,

А в тім, щоб людиною стати.

На вчинки великі, здавалось мені,

Здобутися можна лише в чужині.

Знудивсь я від рідного дому,

Морозом повіяло в ньому.

Та дівчину стрів я, й від слова її

Нараз потеплішало всюди,

Яснішими стали ліси та гаї

І добрими, щирими — люди.

Потім він ще багато разів вертався додому білими літніми ночами і склав багато пісень. Одну з них ще варто навести тут:

Я сам не збагну, як сталось це диво.

І ніби не в бурю, і ніби не в зливу,

А чистий, грайливий струмок у мені,

Проклав собі шлях, мов крізь лід невесні,

І впевнено, рівно простує до моря.

На світі якась життєдайна є сила,

Без неї людину б розпука скосила.

А сила могутня та — любляче серце,

Що з горем і розпачем стане до герця

І миром та спокоєм душу огорне.

Як доля пошле таку силу й мені,

В душі моїй, десь аж на самому дні,

Утвердиться певність: ця сила — від бога.

І вляжеться в серці навіки тривога,

Й навіки вже там запанує добро.

Але, мабуть, жодна з його пісень не була пронизана такою вдячністю, як ця:

Та сила, що пісню зродила мою,

Страждання і радість в собі поєднала,

Вона мені смутком і втіхою стала,

Мов сонце і мряка у теплім маю.

Марева злісні

Я поборов.

З’явилась пісня,

З нею — любов.

Та сила, що пісню зродила мою,

Із мрійником кожним мене поріднила,

Вона мені всесвіт безмежний відкрила,

Проте я лишився у ріднім краю.

У невідоме Я не пішов,

Зате удома Любов знайшов.

Та сила, що пісню зродила мою,

її ж і співати мені доручила,

І всім, із ким доля мене злучила,

Я піснею втіху й розраду даю.

Нині і прісно Буду я знов

Славити в пісні Свою любов.

Розділ шістнадцятий

Була вже пізня осінь, коли господарі кінчають звозити з поля врожай. День випав сонячний. Уночі й на світанку йшов дощ, і після нього стало тепло, немов улітку. Хоч була субота, по Чорному озері в напрямку церкви пливло багато човнів. Чоловіки в самих сорочках веслували, а на носі й на кормі сиділи жінки у світлих святкових хустках. Та ще більше човнів пливло до хутора Беен, щоб звідти цілою валкою вирушити до церкви, бо того дня Борд Беен справляв весілля своїй дочці Елі, що виходила заміж за Арне Нільсена з Круглика.

Усі двері були відчинені навстіж, люди сновигали з хати й до хати. На подвір’ї стояли діти, позираючи скоса одне на одне. Кожне тримало в руках по шматку весільного пирога, їли всі дуже обережно, щоб не заплямити святкового вбрання. На східцях до комори сиділа самотою літня жінка. То була Маргіт. На пальці в неї полискувала срібна каблучка з багатьма кружечками на ширшій, верхній частині. Вона час від часу поглядала на неї. Ту каблучку подарував їй Нільс, коли вона виходила за нього заміж, і відтоді Маргіт жодного разу не надягала її.

Весільний староста і двоє дружків молодої — її брат і пасторів син — частували тих гостей, що надходили.

Елі сиділа у своїй кімнаті нагорі. З нею були пасторова дружина й Матильда, яка, власне, для того й приїхала з міста, щоб убрати Елі до шлюбу. Дівчата ще малими домовилися, що допомагатимуть одна одній у цій весільній церемонії.

Арне в сукняних штанях і в щільній куртці з коміром, що його вишила йому Елі, стояв унизу біля того вікна, на шибках якого Елі колись писала його ім’я. Вікно було відчинене. Арне прихилився до лутки й дивився на пас-торову садибу й церкву по той бік тихого озера.

У сінях зустрілося двоє людей, заклопотаних весільними справами. Чоловік ішов від пристані, де готував човни, якими мали плисти до церкви. Він був у грубій чорній куртці з білим коміром і в штанях із домашнього сукна, так щедро пофарбованих у синє, що й руки у нього були сині. Білий комір дуже личив до його лагідного обличчя й русявого чуба. Його високе чоло було спокійне, на устах грала ледь помітна усмішка. То був Борд. Жінка, яку він зустрів у сінях, саме вийшла з кухні. Вона була висока, струнка і також убрана в святкову сукню. Вона ступала впевнено, видно, трохи поспішала. Побачивши Борда, жінка зупинилась, і рот її ледь скривився в один бік. То була Біргіт, його дружина. Вони, мабуть, хотіли щось сказати одне одному, проте не сказали, тільки обоє спинилися. Борд розгубився дужче, ніж його дружина, він стояв і зніяковіло всміхався, але саме ця розгубленість допомогла йому вийти з прикрого становища. Він просто почав підійматися сходами нагору, сказавши:

— Може, підеш зі мною?

І Біргіт пішла. В горішній кімнаті, до якої вони зайшли, не було нікого, та однаково Борд старанно зачинив двері й довго вовтузився біля них. Коли він нарешті обернувся, Біргіт стояла біля вікна й дивилась надвір, щоб не бачити чоловіка. Борд витяг з нагрудної кишені пласку пляшечку й срібну чарку. Він хотів почастувати Біргіт, але вона відмовилась, хоч Борд і казав, що це вино прислане від пастора. Тоді він почав пити сам. П’ючи, він ще кілька разів пропонував дружині випити з ним, та вона так само відмовлялася. Врешті він заткнув пляшечку, сховав її разом з чаркою до кишені й сів на якусь скриньку. Видно було, що його засмутила відмова дружини.

Він двічі чи тричі набирав повні груди повітря, наче поривався щось сказати, але тепер йому було ще важче почати розмову. Біргіт стояла, спершись на підвіконня.

— Біргіт, — нарешті мовив він, — ти сьогодні, пеште, думаєш про те саме, що й я…

Він почув, як Біргіт ворухнулась, відступила до другого краю вікна і знов сперлась на руку.

— Так… ти знаєш, що я маю на гадці… Він завжди стояв між нами… Я думав, що так буде тільки до нашого весілля, а воно й далі пішло те саме.

Борд почув, як Біргіт зітхнула, побачив, що вона знов змінила позу, проте обличчя її не видно було. Йому було важко говорити, він витер рукавом піт з чола. Після довгого змагання з самим собою він повів далі:

— Сьогодні його вродливий, начитаний син увійшов у нашу родину. Ми віддали йому свою єдину дочку… А що, Біргіт, як ми з тобою справимо сьогодні й наше весілля?..

Голос у нього затремтів, і він відкашлявся.

Біргіт ворухнулась, опустила голову на руку, проте нічого не відповіла. Борд довго чекав, чув, як дружина зітхала, але так і не дістав від неї відповіді, а сам більше не мав чого сказати. Він глянув на дружину і зблід, бо вона навіть не повернула до нього голови. Тоді він підвівся й рушив до дверей.

Тієї миті почувся легенький стукіт у двері, і лагідний голос спитав:

— Ви йдете, мамо?

То була Елі. В її голосі забриніло щось таке, що Борд несамохіть зупинився і знов глянув на дружину. Біргіт також підвела голову, обернулася в бік дверей і побачила Бордове бліде обличчя.

— Ви йдете чи ні, мамо? — знов почулося з-за дверей.

— Так, зараз іду! — мовила Біргіт надломленим голосом, а сама рішуче підійшла до Борда, простягла йому руку й гірко заплакала.

Дві руки з’єдналися, тепер уже натруджені й немолоді, але їхній потиск був такий міцний, наче вони шукали одна одну двадцять років.

Все ще тримаючись за руки, Беени зійшли вниз. А потім, коли весільні гості рушили до пристані і Арне подав руку Елі, щоб іти попереду, Борд, усупереч звичаєві, також узяв дружину за руку і, радісно всміхаючись, став за молодими. За ними йшла Маргіт, як завжди, сама.

Того дня Борд був веселий, як ніколи, без угаву розмовляв і жартував з перевізниками. Один із них, глянувши на гори позаду, здивовано мовив:

— І як такі стрімкі кручі могли зарости лісом?

— Мали зарости, то й заросли, — відповів йому Борд. Він оглянув весільну валку, зупинив погляд на молодих, тоді на своїй дружині й додав — Хто б таке подумав двадцять років тому!

БАТЬКО

Чоловік, про якого йтиметься в нашому оповіданні, був найзаможніший у цілій парафії. Звався він Турд Еверос. Одного дня він з’явився до пасторської канцелярії, високий, поважний, і сказав:

— У мене знайшовся син, і я хочу охрестити його.

— І як ти думаєш його назвати?

— Фінном, як мій батько.

— А хто кумуватиме?

Чоловік назвав кумів — то були найповажніші господарі й господині в селі, чоловікові родичі.

— У тебе є ще якась справа? — спитав пастор, глянувши на чоловіка.

Той трохи помовчав.

— Я хотів би, щоб дитину охрестили окремо, не тоді, як хрестять усіх.

— Тобто в будень?

— Найближчої суботи опівдні.

— Це вже все? — спитав пастор.

— Усе.

Турд покрутив шапку, наче хотів іти. Пастор підвівся, підійшов до нього, взяв за руку, глянув йому у вічі і сказав:

— Ну що ж, дай боже, щоб ця дитина принесла тобі благословення.

Минуло шістнадцять років, і Турд знов з’явився до пасторської канцелярії.

— Ти гарно тримаєшся, Турде, — сказав пастор, побачивши, що він майже не постарів.

— Мене не гнітить ніяке горе, — відповів Турд.

Пастор хвилину помовчав, тоді спитав:

— А сьогодні яка в тебе справа до мене?

— Сьогодні я прийшов з приводу сина, що завтра має йти на конфірмацію.

— Він старанний хлопець.

— Перше ніж заплатити, я хотів би довідатись, яким він стоятиме в церкві.

— Першим.

— Добре, буду знати. Ось вам десять талярів.

— У тебе є ще якась справа? — спитав пастор, глянувши на Турда.

— Більше нема ніякої.

Турд пішов.

Минуло ще вісім років, і якось надвечір перед пасторською канцелярією почувся тупіт. Пастор виглянув надвір і побачив гурт чоловіків. Попереду йшов Турд. Пастор відразу впізнав його.

— Ти сьогодні прийшов у великому товаристві.

— Я хочу замовити заповіді своєму синові, він одружується з Карен Стурлієн, дочкою Гуд-муна, спадкоємицею його хутора.

— Це найбагатша дівчина в селі.

— Кажуть, що найбагатша, — відповів Турд, відгортаючи рукою чуба.

Пастор хвилину посидів, ніби міркуючи про щось, але нічого не сказав і заходився записувати прізвища молодих до книжки. Чоловіки, що прийшли свідками, підписались під ними. Турд поклав на стіл три таляри.

— Мені належить тільки один, — сказав пастор.

— Я знаю, але він у мене єдиний син, і я хочу, щоб усе було зроблено як слід.

Пастор узяв гроші.

— Це ти втретє, Турде, приходиш сюди з приводу сина.

— Але тепер уже мої турботи про нього скінчилися, — відповів Турд.

Він сховав гаманця, попрощався і вийшов. Свідки неквапом подалися за ним.

Через два тижні по тому, тихого, ясного дня батько з сином вирушили човном через озеро до Стурлієна домовлятися про весілля.

— Чогось банка стоїть криво, — сказав син і підвівся, щоб поправити її.

Тієї миті дошка на днищі посунулась, хлопець махнув руками, крикнув і шубовснув у воду.

батько схопився з місця.

— Хапайся за весло! — гукнув він і простяг його синові.

Хлопець кілька разів пробував ухопитися за те весло, але не зміг і закляк від холоду.

— Стривай! — крикнув батько і почав підганяти до сина човна.

Тієї миті хлопець перевернувся на спину, подивився на батька довгим поглядом і зануривсь у воду.

Турд не повірив своїм очам. Він довго не відпливав звідти, вдивляючись у те місце, де втонув син, ніби той міг знов виринути. На воді з’явилося кілька бульбашок, потім ще кілька, потім тільки одна, велика. Вона лопнула, і поверхня знов стала гладенька й блискуча, мов дзеркало.

Потім люди бачили, як батько три дні й три ночі, не ївши і не спавши, кружляв човном на тому місці й шукав сина. Аж третього дня вранці він знайшов його й поніс пагорбом до свого хутора.

Відтоді минув рік. Якось пізнім осіннім вечором пастор почув, що хтось шарудить у сінях, шукаючи навпомацки клямки. Пастор відчинив двері, й до кімнати зайшов високий, згорблений чоловік, худий і сивий, як голуб. Пастор довго вдивлявся в гостя, поки впізнав у ньому Турда.

— Це ти прийшов так пізно? — мовив пастор, стоячи перед ним.

— Атож, це я прийшов так пізно, — відповів Турд.

Він сів на стілець. Пастор теж сів, чекаючи, що він скаже. Довго тривала тиша. Нарешті Турд мовив:

— Я хотів би дещо віддати на бідних. Оформити це треба як фонд і назвати іменем мого сина.

Пастор порахував гроші.

— Це велика сума, — сказав він.

— Це половина мого хутора, сьогодні я продав його.

Пастор довго сидів мовчки.

— Що ж ти тепер робитимеш? — нарешті співчутливо спитав він.

— Щось краще, ніж досі.

Вони знов замовкли. Турд дивився вниз, на підлогу, а пастор на Турда. Потім пастор тихо, спроквола мовив:

— Мені здається, що твій син таки приніс тобі благословення.

— Мені й самому так здається, — відповів Турд, підвів очі, і по обличчю в нього скотилися дві великі сльози.

ОРЛИНЕ ГНІЗДО

Енрегор — невеличке село серед високих гір. Розташувалося воно вздовж розлогого, родючого видолинка, перерізаного бурхливою річкою, що бігла з верховин. Та річка впадала у фіорд, який своїм кінцем упирався в село і відкривав йому клаптик далекого краєвиду.

Звідти й заплив у видолинок той чоловік, що перший оселився тут. Його звали Енре, і від нього пішов весь тутешній рід. Дехто казав, що Енре втік сюди від кари за вбивство, тому й рід його такий похмурий. Інші вважали, що тамтешніх мешканців такими похмурими зробили гори, які заступають їм сонце: адже навіть серед літа воно вже о п’ятій годині ховалося за високий кряж.

Над селом нависала неприступна скеля з орлиним гніздом. Знизу добре було видно навіть орлицю, що сиділа в ньому, але ніхто не міг дістатися до гнізда. Орел часто ширяв над селом і хапав то ягня, то козеня, а раз навіть напав на малу дитину і поніс її з собою. Тому люди завжди відчували загрозу, поки на скелі було гніздо. Та не знаходилось нікого, хто б зважився вилізти туди й скинути гніздо додолу. Казали тільки, що в давнину якимось двом братам пощастило було знищити орлине гніздо.

Коли зустрічалися двоє енрегорців, то неодмінно зупинялись, задирали голови й заводили про нього мову. Серед них не було такого, що не знав би, коли цієї весни орли повернулися до гнізда, якої і кому вони завдали шкоди і хто останній пробував добратися до них. Хлопці змалку вчилися лазити по кручах і по деревах, мірялись між собою силою і спритністю, мріючи колись досягти до гнізда, як ті двоє братів у давнину. Коли їм траплялось зустріти хлопців з інших сіл і між ними доходило до бійки, вони завжди перемагали, бо в інших селах не було орлиного гнізда і їхні супротивники не мали чого лазити по кручах.

На той час, про який тут мовиться, першим серед енрегорських хлопців був Лейф, що не мав там ніякої родини. Кучерявий, з маленькими зіркими очима, він був заводієм у всіх хлоп’ячих розвагах і дуже подобався дівчатам. Він нахвалявся вже віддавна, що колись добереться до орлиного гнізда, та старші люди вважали, що то тільки гучні слова.

Це ще дужче підохочувало хлопця, і він, не чекаючи, поки доросте до найбільшої своєї сили, надумав лізти на скелю. Надумав одного недільного ранку на початку літа, коли орлята, мабуть, ще лише вбивалися в крильця. Під скелею зібралось чимало людей. Хлопець почекав, поки орлиця вилетить з гнізда, тоді виліз на дерево, що росло на кручі й нависало над проваллям, і з нього почав братися вгору. З-під ніг у нього зривалися камінці та грудки глини й котились униз; тільки це порушувало тишу, та ще невпинний, гомінкий шум річки. Скоро скеля стала стрімкіша, хлопцеві доводилось надовго повисати на одній руці й наосліп шукати ногами опори. Багато хто, а надто жінки, відверталися й казали, що він не поліз би туди, якби його батьки були ще живі. Хлопець тим часом знаходив опору, потім шукав іншу, то рукою, то ногою, подеколи опора відривалась, він зсувався, але знов за щось утримувався. Кожен із тих, що стояли внизу, чув, як його сусід затамовує подих. Ось хлопець ухопився за корінь, та люди бачили, що він і сам не впевнений, що тільки пробує. Корінь відірвався, хлопець зсунувся трохи вниз, проте йому знов пощастило затриматись і повиснути на руках. Тоді підвелася висока дівчина, що сиділа осторонь на камені. Казали, що вона змалку заручилася з Лейфом, хоч він був зайдою і батьки ніколи не дали б своєї згоди. Дівчина простягла руки вгору й крикнула:

— Лейфе, Лейфе! Навіщо тобі туди лізти?

Всі обернулись до неї. Батько, що стояв поблизу, суворо глянув на дочку, але вона знов крикнула:

— Злазь, Лейфе! Я тебе кохаю, а там тобі нема чого шукати!

Люди бачили, що хлопець завагався, але тільки на мить, тоді знов почав спинатися вгору. Він мав чіпкі руки й дужі ноги, а проте, видно, стомився, бо почав частіше відпочивати. Ось під ногами в нього хруснуло, зірвався камінець, і всі, хто був під скелею, провели його очима, поки він падав додолу. Дехто не витримав і пішов геть. Дівчина й далі стояла на камені, ламаючи руки, і не зводила погляду зі скелі. Батько підступив до неї, хотів забрати її з людських очей, але вона ніби й не бачила його. Лейф знов учепився за щось рукою, але не втримався — вона добре це бачила; він ухопився другою рукою і також не втримався.

— Лейфе! — закричала дівчина так, що аж моторошна луна пішла горами.

— Він сповзає! — закричали й інші люди, здіймаючи руки.

А хлопець і справді сповзав, зриваючи за собою пісок, каміння, глину, сповзав усе нижче й швидше. Люди відвернулися й почули позад себе глухе падіння, ніби зсунулась чимала брила мокрої глини.

Коли вони врешті присилували себе обернутися, хлопець лежав долі, обдертий і спотворений.

Дівчина впала на камінь, і батько забрав її додому.

Молоді, що найбільше підохочували Лейфа лізти до гнізда, не мали відваги підійти до нього. Декотрі навіть боялись глянути в той бік. Довелося старим нести хлопця. Найстатечніший із них сказав, коли підіймав тіло:

— Це було шаленство. — А потім додав, звівши очі на скелю — Але все-таки добре, коли щось лежить так високо, що не всі можуть до нього добратися.

Залізниця і цвинтар

Розділ перший

Кнут Окре походив із давнього роду, який у парафії мав славу освіченого й відданого громаді. Його батько вже навіть став пастором, але помер молодим, а що мати походила із звичайних селян, то й дітей своїх виховала по-селянському. Кнут скінчив сільську народну школу, проте батькова бібліотека рано розвинула в ньому любов до зцань. Згодом цю любов поглибив його друг Генрік Вергелан[6], що часто навідувався до нього, посилав йому книжки, різне насіння й давав багато корисних порад. Власне, за порадою Вергелана Кнут колись давно заснував був товариство, яке спершу ставило перед собою багато різних завдань, наприклад, навчати своїх членів мистецтва красномовства і вміння тлумачити закони, а потім обмежилося питаннями практичного ведення сільського господарства й охопило цілу округу. Вергелан намовив його також закласти парафіяльну бібліотеку, і батькові книжки стали першим внеском у неї. А ще Кнут улаштував на своєму хуторі недільну школу для тих, хто хотів навчитись писати, рахувати й набути початкових знань з історії. Ця діяльність привернула до Кнута загальну увагу, його обрано в громадську раду, а потім і головою ради. Кнут дбав про шкільництво, і завдяки йому воно досягло в парафії високого рівня.

Кнут Окре був невисокий, меткий чоловік із маленькими жвавими очима. Над чолом у нього нависала буйна чуприна. Його повні губи завжди ворушились, і здавалося, що разом із ними ворушиться й верхній ряд зубів, бо коли Кнут говорив, вони блищали, а слова вилітали, мов іскри з великого вогнища.

Серед тих, кому Кнут допоміг здобути освіту, — а таких було немало, — найбільшою повагою користувався його сусід Ларс Гегстад. Хоч і небагато молодший за Кнута, він знав куди менше за нього і не так швидко все схоплював. Та коли Кнут хотів поговорити про те, що він прочитав, або поділитися з кимось своїми думками, Ларс завжди уважно слухав його й невдовзі почав і сам не тільки розуміти те, що чув, а й давати йому свою оцінку. Скоро між ними склалися такі стосунки, що Кнут не хотів починати якусь справу, не порадившись спершу із Ларсом Гегстадом. Тому він подбав про те, щоб Ларса обрали до громадської ради, а потім і до всіх інших рад та комітетів, у яких сам брав участь. Вони завжди їздили на збори разом, Ларс ніколи не виступав, але дорогою Кнут неодмінно питав його думку. Люди вважали їх нерозлучними.

Одного чудового осіннього дня громадська рада зібралася, щоб разом з іншими питаннями розглянути пропозицію окружного судді продати комору, яка належала парафії, і на ті гроші заснувати парафіяльний банк. Кнут Окре як голова ради, звісно, не був би проти, коли б ця пропозиція не зачіпала його особисто. Але, по-перше, вона виходила від судді, якого недолюблював Вергелан, а отже, й сам Кнут, а по-друге, цю комору збудував колись його заможний дід і подарував громаді. Тому Кнут сприйняв пропозицію майже як особисту образу і ні з ким, навіть з Ларсом, не обговорив її, а той ніколи не торкався жодного питання, поки Кнут перший не заводив про нього мови.

Як голова громадської ради Кнут зачитав пропозицію судді, проте не сказав своєї думки про неї. Він тільки за звичкою глянув на Ларса, що здебільшого стояв чи сидів десь неподалік від нього, завжди з соломинкою в зубах, якої він не випускав навіть тоді, коли розмовляв із кимось. Ларс або чистив нею зуби, або вона просто стриміла в нього в кутику рота. Залежно від настрою він ворушив нею то швидше, то помалу. На свій подив, Кнут побачив, що тепер соломинка ворушиться дуже швидко, і спитав навпростець:

— Ти вважаєш, що нам слід прийняти цю пропозицію?

— Так, вважаю, що її слід прийняти, — сухо відповів Ларс.

Члени ради відчули, що Кнут дивиться на це зовсім інакше, і вражено глянули на Ларса, але той мовчав. їхньою думкою Кнут також не поцікавився. Він спокійно перейшов до іншого питання, немов нічого й не сталося. І аж наприкінці зборів повернувся до пропозиції судді й байдужим голосом спитав, чи не відповісти йому, що громада, добре все зваживши, не згодилась продавати комору, бо цінує її. Всі мовчали. Кнут запропонував записати в протокол, що збори вважають пропозицію недоцільною.

— Один голос проти, — зауважив Ларс.

— Два проти, — відразу озвався ще хтось.

— Три, — підтримав його третій.

І не встиг голова отямитись, як більшість проголосувала за те, щоб комору продати. Він був такий вражений, що навіть нічого не заперечив, просто записав постанову в протокол і сказав глухим голосом:

— Пропозицію прийнято. На цьому збори закриваю.

Обличчя його палало. Він підвівся і згорнув протокол, міркуючи про себе, що порушить ще раз це питання на загальних зборах громади.

Поки він на подвір’ї запрягав коня, вийшов Ларс і сів на підводу. Дорогою вони балакали про всяку всячину, але про комору не згадували.

Другого ранку Кнутова дружина пішла до Ларсової спитати, чи не сталося чогось між їхніми чоловіками, бо Кнут повернувся зі зборів якийсь дивний. Неподалік від своєї хати вона зустріла Ларсову дружину, яка йшла до неї з таким самим запитанням, бо Ларс теж поводився якось дивно. Ларсова дружина була тиха, сором’язлива жінка, трохи залякана — не грізними Ларсовими словами, а його мовчанкою, бо Ларс розмовляв із нею тільки тоді, коли вона робила щось недоречне або коли він боявся, що вона зробить щось недоречне. Дружина Кнута Окре, навпаки, часто розмовляла зі своїм чоловіком, а надто про громадську раду, яка останнім часом поглинала всі його думки, відривала від роботи, віддаляла від неї і від дітей. Дружина ревнувала його до ради, наче це була якась жінка, часто через неї плакала вночі й сварилася з чоловіком удень. Та саме тепер, коли чоловік повернувся зі зборів додому такий пригнічений, вона не змогла його нічим утішити, бо самій їй відразу стало ще тяжче. Отож вона вирішила неодмінно з’ясувати, що там сталося. Оскільки Ларсова дружина нічого не знала, вона подалася в село. Там вона про все довідалась і, звичайно, відразу стала на чоловіків бік. Ларсова поведінка здалася їй незрозумілою, щоб не сказати ганебною. Та коли вона натякнула про це Кнутові, то відчула, що він ще не порвав із Ларсом, а навпаки, і далі має тепле почуття до нього.

Настав день загальних зборів громади. Ларс Гегстад уранці заїхав до Окре. Кнут вийшов і сів поруч із ним. Вони привіталися, як звичайно, проте дорогою розмовляли менше, ніж завжди, і не торкалися головного. Людей зібралося багато, видно, дехто прийшов просто з цікавості, і це не сподобалося Кнутові, бо означало, що в селі йшли різні чутки.

Ларс узяв у рот соломинку і прихилився до груби погрітись, бо осінь починала вже даватися взнаки. Голова повільно, глухим голосом зачитав пропозицію. Потім додав від себе, що її вніс суддя, який ніколи не пропонував нічого путнього. Адже та комора дісталась громаді в подарунок, а подарунків не випадає продавати, особливо, як на те немає великої потреби.

Ларс, що досі на зборах ніколи не виступав, на загальний подив, узяв слово. Голос у нього тремтів — невідомо, чи він боявся Кнута, чи того, що може зазнати невдачі. Але його докази були чіткі, ділові й добре обгрунтовані — такі громаді не часто доводилось чути на зборах. Переповівши їх усі, Ларс додав:

— А що пропозицію вніс суддя, це не має жодного значення, так само як і те, хто й коли збудував комору і яким чином вона дісталася громаді.

Кнут Окре почервонів (він взагалі легко червонів) і засовався на стільці, як звичайно, коли нетерпеливився, а проте відповів Ларсові тихим голосом, обережно добираючи слова. Він сказав, що в країні вже й так більше ніж досить банків і навіть зовсім близько від них, на його думку, занадто близько.

— Зрештою, якщо таки треба відкрити ще один банк, можна знайти інші шляхи, а не конче переступати через могили мертвих і через любов живих.

На цих словах голос його ледь затремтів, але він опанував себе й почав говорити про саму комору й про те, яку вона дає користь.

Ларс у відповідь висунув вагомі заперечення й додав:

— Мені починає здаватися, що в нашій парафії про мертвих думають більше, ніж про живих. Та й про що йдеться на наших зборах: про любов і ненависть окремих родин чи про загальне добро?

Кнут відразу відповів:

— Не знаю, мені здається, тому, хто виступав, ніхто з моєї родини не зробив кривди, ні мертві, ні живі.

Він натякав на те, що колись його заможний дід урятував садибу Ларсового діда, коли той з власної вини опинився у в’язниці.

Соломинка, що давно вже крутилась дуже швидко, раптом застигла.

— Я не маю звички скрізь кричати про себе й про свою родину, — сказав Ларс, потім спокійно, впевнено перейшов до питання про банк. Він знав, чого хоче, й заперечити йому було важко.

Кнут признався сам собі, що не дивився на цю справу так широко й не чув таких переконливих доказів. Він несамохіть глянув на промовця. Ларс спокійно стояв, заклавши руки за спину, кремезний, із широким чолом і глибоко посадженими очима, в яких світився розум. Уста його були стулені, соломинка й далі стриміла в кутику рота і грайливо ворушилася. Від нього віяло могутньою силою. Він був непохитний, мов скеля, і голос його звучав так глухо, ніби долинав із глибини землі. Кнут уперше бачив його таким і відчув у душі страх, бо збагнув, що цей чоловік завжди переважав його. Він увібрав у себе все, що Кнут знав і розповідав, але відкинув непотрібне і залишив тільки те, на чому й виросла його прихована сила.

Кнут любив і плекав його, і ось із Ларса виріс велетень, який тепер глибоко й люто ненавидить його. Кнут не розумів причини тієї ненависті, але інстинктивно відчув її, коли глянув на Ларса. На мить він забув про все на світі й вигукнув:

— Але ж, Ларсе! Ларсе! Господи, що з тобою сталося?.. З тобою, я-кого я… Ти, який…

Від хвилювання він не зміг більше нічого сказати й сів, намагаючись погамувати свої почуття, бачити які Ларс тепер був не гідний. Нарешті він опанував себе, гримнув кулаком по столу й блиснув очима з-під буйної чуприни, що завжди нависала йому на очі.

Ларс стояв так, ніби його й не перебивали, тільки обвів поглядом присутніх, немов питаючи, чи не хоче хтось йому заперечити, бо коли таких немає, то й говорити більше нема про що.

Він був такий незворушний, що Кнут знов не витримав.

— Що стало між нами? — крикнув він. — Адже досі ми завжди жили в любові й злагоді, а тепер нападаємо один на одного, ніби нас посів лихий дух!

Кнут дивився на Ларса, й очі в нього палали. Ларс відповів:

— Це тебе, Кнуте, мабуть, посів лихий дух, а я ні на кого не нападаю, лише кажу про справу. Але тобі цікаві тільки ті справи, які торкаються самого тебе. А тепер побачимо, чи буде в нас любов і злагода, коли йтиметься про справу, що торкається всіх.

— Хіба я занедбував громадські справи?

Усі мовчали. Це боляче вразило Кнута, і він додав:

— А я гадав, що дещо зробив для загального добра… Чимало такого, що корисне громаді… Та, видно, помилявся.

Він знов розхвилювався, бо мав гарячу вдачу, а суперечка з Ларсом так його зачепила, що йому було важко опанувати себе.

Ларс відповів:

— Так, я знаю: по-твоєму, все, що тут зроблено, — твоя заслуга, і якщо міряти тим, хто найбільше говорить на зборах, то може здатися, що ти й справді найбільше зробив.

— Он що тебе муляє! — крикнув Кнут, люто дивлячись на Ларса. — То, може, це твоя заслуга?

— Якщо вже мова зайшла про нас із тобою, — відповів Ларс, — то, мабуть, треба спершу все добре зважити, а тоді говорити про це тут, на зборах.

Кнут Окре спалахнув:

— Ради бога, бери собі всі заслуги, я проживу й без них. Є речі, які багато тяжче втрачати!

Ларс несамохіть відвів очі, не витримавши його погляду, а коли знов озвався, соломинка в кутику рота швидко закрутилася:

— Як на мене, то про якісь особливі заслуги говорити й не доводиться. Пастор і вчитель, може, й задоволені тим, що ти зробив, але всім відомо, що останнім часом видатки громади дедалі зростають.

Усі заворушились і загомоніли. Ларс повів далі:

— Сьогодні ми нарешті обговорили пропозицію, яка змогла б дати громаді якийсь прибуток за всі ті видатки. Може, тому ти так і опираєшся їй. Це громадська справа, корисна для всіх, і не годиться плутати її з родинними справами.

Люди перезиралися й гомоніли все голосніше. Хтось підвівся, щоб узяти свого кошика з їжею, і, йдучи, мовив, що вже багато років не чув на зборах таких мудрих слів. Тепер усі попідводи-лись і всі разом заговорили. Кнут Окре зрозумів, що зазнав остаточної поразки, і більше не пробував змагатися. В його вдачі була риса, яку приписують французам: він добре вмів нападати, але погано боронився, бо почуття в ньому брали гору над розважністю.

Він не розумів, що сталося, не міг довше всидіти там і, доручивши своєму заступникові вести збори, вийшов. Дехто засміявся.

На збори Кнут приїхав з Ларсом, а додому пішов пішки, хоч дорога була далека. Стояв холодний осінній день, ліс був голий і незатишний, поле пожовкло, подекуди на узбіччі дороги поблискувала перша ожеледь. Розчарування — поганий супутник. Кнут почував себе дрібним і жалюгідним, а Ларс на кожному кроці ввижався йому в сутінках могутнім велетнем, що сягав головою до самого неба. Кнут сердився на себе, звинувачував себе в тому, що це дрібне питання стало вирішальним на зборах. Він надто багато поставив на карту, яка була навіть не козирна. Він і досі не отямився від приголомшення. Біль і образа пекли його вогнем, у голові гуло, від обурення аж сльози виступили на очах.

Раптом він почув позад себе стукіт коліс. То Ларс їхав учвал своїм гарним конем. Він швидко промчав повз нього, аж застугоніла мерзла земля. Кнут подивився йому вслід. Широкоплечий Ларс сидів на возі й навіть не підганяв коня, той сам поспішав додому. Ця картина здалася Кнутові втіленням Ларсової сили: він без ніякого напруження мчить до своєї мети. А Кнут, ідучи самотою в осінній холоднечі, почував себе ніби виштовхнутим із того воза.

Дома, на хуторі Окре, його чекала дружина. Вона знала, що чоловікові на зборах доведеться витримати бій, вона ніколи не довіряла Ларсові, а тепер просто боялась його. її не втішило те, що вони поїхали разом, і навіть якби вони повернулись разом, вона не заспокоїлася б. Та ось уже стемніло, а їх не було. Вона постояла на порозі, дивлячись на дорогу, що пролягала повз їхню садибу, походила подвір’ям, виглянула за браму, знов повернулась до хати, та ніхто не їхав. Нарешті почулося торохтіння коліс по мерзлій дорозі, і серце в неї застукотіло так само швидко, як ті колеса. Вона схопилася за одвірок, не зводячи очей з дороги. На возі сидів тільки одни чоловік. Вона впізнала Ларса, він також побачив і впізнав її, але проїхав повз неї, не зупиняючись. її охопив жах. Насилу переставляючи ноги, вона зайшла до хати й сіла на лаву під вікном. Діти також стривожились, оточили її, найменший хлопчик спитав, де батько. Адже вона ні про що більше не розмовляла з ними, тільки про батька. В нього було дуже добре серце, тому вона його так любила. Але тепер те добре серце рідко було з ними, його вічно виманювали з дому всілякі справи, які лише журили і його самого, і всіх їх. Аби тільки не сталося якогось лиха, бо Кнут такий запальний! Чому Ларс їхав сам? Чому не зупинився? Може, побігти за ним? Чи краще податись назустріч чоловікові? Вона страждала, а діти горнулись до неї і питали, що сталося. Та вона не хотіла їх засмучувати, тому підвелася, сказала, що зараз вони повечеряють без тата, й заходилась разом із ними накривати на стіл. А сама весь час позирала на дорогу. Але чоловіка не видно було. Потім вона роздягла дітей, повкладала спати й постояла біля найменшого, поки той проказував вечірню молитву. Сама вона також подумки молилася тими словами, які так довірливо проказували дитячі уста, тому не почула ходи надворі. Кнут зупинився в дверях і дивився, як молиться його невеличка родина. Нарешті дружина підвела очі, і враз діти загукали:

— Тату!

Кнут сів на лаву й стиха попрохав:

— Нехай він ще раз прокаже молитву.

Дружина знов підійшла до ліжка і стала так, щоб він не бачив її обличчя: не хотіла нічим виявляти своєї тривоги, поки він сам не розповість їй про все. Хлопчик склав руки на грудях, решта дітей також, і він почав проказувати:

Я малий у тата й мами,

Але виросту з роками,

Стану дужий, працьовитий,

Буду їм усе робити.

Дай мені триматись гоже

Твоїх заповідей, боже,

В правді й вірі проживати,

А тепер пора нам спати!

По хаті ніби перелетів ангел. За кілька хвилин діти вже спали, а мати нечутно ходила по кімнаті, ставлячи чоловікові вечерю, якої той не міг їсти. А коли й він нарешті ліг, то сказав:

— Відтепер я завжди буду вдома.

Дружина затремтіла з радості, проте боялась виявити її і тільки подумки подякувала богу за те, що сталося. Бо хоч там як було з Кнутом, а вийшло на краще!

Розділ другий

Протягом року Ларс став головою громадської ради, головою парафіяльного банку і головним мировим суддею — одне слово, зайняв усі посади, на які його тільки можна було обрати. На засіданнях* окружної ради він першого року мовчав, та коли другого року виступив, то справив таке саме враження, як і на громадських зборах. Бо й тут повів боротьбу з головою ради, переміг його й сам став головою. Звідси шлях вів до стортінга[7], де вже чули про Ларса, тому й обрали його депутатом. Але, незважаючи на весь свій вплив і міцне становище, в стортінгу він весь час тримався в затінку. До більшої влади він не рвався, вважаючи, що краще бути вдома першою особою, ніж зазнати поразки в столиці.

А вдома йому було добре. Коли він у неділю стояв біля церковного муру, парафіяни, повільно проходячи повз нього, шанобливо віталися, а декотрі зупинялись, щоб перемовитися з ним кількома словами. Відразу видно було, що Ларс, стоячи там, порядкує цілою парафією одним порухом своєї соломинки, бо вона завжди стриміла у нього в кутику рота.

І Ларс заслужив пошану, якою користувався у своїх земляків. Вулицю, що нею вони йшли до церкви, прокладено завдяки йому, і нову церкву, біля якої вони стояли, також збудовано завдяки йому. І вулиця, й церква, і багато чого іншого було наслідком діяльності банку, який він заклав і яким сам керував. Бо капітал, яким порядкував банк, давав великий прибуток, і їхня парафія була для багатьох прикладом доброго самоврядування і взірцевого порядку.

Кнут Окре цілком відійшов від громадських справ. Спершу він ще кілька разів ходив на збори, переконаний у душі, що повинен пропонувати свої послуги громаді навіть тоді, як це вже не дає йому задоволення. Та тільки-но він уніс якусь пропозицію, Ларс виставив усі її наслідки в такому світлі, що Кнут трохи ображено сказав:

— Як Колумб відкрив Америку, він не поділив її зразу ж на парафії і єпископства. Вони з’явилися згодом.

Кнут пропонував виділити кошти на перебудову хлівів для худоби. Ларс у своїй відповіді порівняв його пропозицію з відкриттям Америки, і відтоді Кнута почали прозивати Відкривачем Америки. Після цього Кнут вирішив, що коли він більше не потрібен громаді, то краще й не набиватися зі своєю допомогою, і в наступні вибори не виставив своєї кандидатури.

Та оскільки він був людиною діяльною і не міг сидіти склавши руки, то розширив свою недільну школу й завдяки невеличким пожертвам зацікавлених осіб залучив до викладання в ній місіонерів. Скоро його школа стала головним осередком освіти не тільки в їхній, але й у навколишніх парафіях, а сам він був її керівником. Ларс Гегстад із цього приводу якось сказав: коли Кнутові Окре знов знадобляться на щось гроші, то нехай збирає їх за тисячу миль від їхньої парафії.

А втім, між ними не виникало ніяких сутичок. Вони, щоправда, не спілкувалися, проте вітались і розмовляли при зустрічі. Кнут завжди відчував гіркоту, коли згадував Ларса, але намагався перебороти її і переконував себе, що все йде так, як і має йти. Через кілька років вони зустрілися на одному великому весіллі. Обидва були трохи напідпитку. Кнут вибрався на стілець і проголосив тост за голову громадської ради й першого депутата стортінга від їхньої парафії. Промовляючи, він розчулився. А коли Кнут розчулювався, то промова в нього виходила особливо гарна. Люди визнали, що він повівся шляхетно. Ларс, відводячи очі вбік, підійшов до нього і сказав, що вдячний йому за багато корисних знань і порад.

Під час наступних виборів Кнут знов увійшов до громадської ради.

Та якби Ларс міг передбачити, що з цього вийде, то напевне не ввів би його до ради. «Усе добре в свій час», — каже прислів’я. Саме тоді, коли Кнут Окре після великої перерви став членом громадської ради, найшановнішим господарям парафії загрожувало банкрутство через спекулятивну лихоманку, що давно охопила парафію, а тепер почала вимагати своїх жертв. Винуватцем цього лиха вважали Ларса Гегстада, бо це він заохотив парафіян до спекуляції. Гонитва за прибутками з громадської ради поширилась на всіх, бо сама рада вела в цьому перед. Усі, старі й малі, намагалися зробити з одного таляра десять. Нестримна скнарість на початку, коли всі прагнули зібрати якнайбільше грошей, врешті обернулася в таке саме нестримне марнотратство. А оскільки всі думки громади були спрямовані лише на гроші, люди стали підозріливі, нетерплячі, вперті, за всяку дрібницю сварилися і судилися. Казали, що й у цьому громадська рада вела перед. Адже Ларс, тільки-но ставши головою, подав у суд на старого шанованого пастора через якісь сумнівні права громади. Пастор справу програв, але відразу ж після того склав із себе службові повноваження. Одні схвалювали Ларсові дії, інші засуджували. Принаймні це дало поганий приклад. Тепер нарешті виявились наслідки його керівництва: всі заможні господарі почали зазнавати втрат, і настрій у парафії швидко змінився. Ті, хто виступав проти голови, відразу ж об’єдналися навколо Кнута Окре, якого сам Ларс увів до громадської ради.

І знов спалахнула боротьба. Діти, яких свого часу навчав Кнут Окре, тепер стали дорослими чоловіками, та ще й найосвіченішими в парафії. Вони працювали в усіх громадських закладах і навіть на державних посадах. Вони змалку недолюблювали Ларса й тепер виступали проти нього. Коли він якось увечері після чергової запеклої суперечки в громадській раді стояв на східцях перед своєю хатою і дивився на село, йому здалося, що від великих хуторів, над якими тепер нависли хмари, докочується до нього далекий, зловісний грім. І він збагнув, що настане день, коли та буря змете парафіяльний банк та його самого, і вся його багаторічна діяльність впаде прокляттям на його ж таки голову.

У розпалі цієї запеклої боротьби до села прибула залізнична комісія. Вона мала вирішити, де проляже колія нової залізниці. Члени комісії зупинилися в Гегстаді, крайньому в селі хуторі. З розмови з ними Ларс довідався, що не з’ясовано ще, чи колію прокладуть їхньою долиною, чи сусідньою.

Він миттю збагнув, що, коли залізниця проляже їхньою долиною, земля подорожчає, і він не тільки врятується, але й образ його залишиться в пам’яті нащадків.

Тієї ночі Ларс не міг заснути. Перед очима в нього спалахувало світло, і він ніби чув уже гуркіт поїздів. Другого дня він сам подався разом із членами комісії оглядати долину. їхали вони його кіньми і повернулися до його хати. Ще через день члени комісії вирушили в сусідню долину, і Ларс знов поїхав із ними, а ввечері привіз їх до себе. Коли вони повернулися, весь хутір був яскраво освітлений. На честь комісії влаштовано розкішну вечерю, на яку запрошено найбільших господарів села. Бенкет тривав до самого ранку. Та все дарма: чим чіткіше вимальовувались остаточні наслідки обстеження долини, тим ясніше ставало, що провести залізницю нею не можна без великих додаткових коштів. В’їзд у долину був вузький, дорога йшла гірською ущелиною, і в тому місці, де вона завертала в село, туди ж виривалася й широка прудка річка, тож залізниця мала або зробити такі самі коліна вздовж дороги, тільки багато вище, і двічі перетнути річку, або пролягти через давнє, вже закрите кладовище. Та ба, нову церкву побудували зовсім недавно, й відтоді, як на старому кладовищі поховано останнього небіжчика, минуло дуже мало часу.

«Якщо від клаптя старого кладовища залежить, чи до села прийде великий добробут, — міркував Ларс, — то я докладу всіх зусиль, щоб усунути цю перепону!»

Він негайно подався до пастора і пробста[8], потім до єпархіального управління й до міністерства. Там він умовляв усіх, переконував, зібравши безліч доказів, що, коли залізниця проляже їхньою долиною, село матиме від цього величезну користь. Він запевняв, що парафія підтримує його, і врешті всі погодились із ним. Йому сказали, що, коли тіла померлих будуть перенесені на нове кладовище, перепон уже не буде і він отримає королівський дозвіл на те, щоб через старе кладовище пролягла залізнична колія. Треба було ще тільки обговорити це питання на громадській раді.

Уся парафія хвилювалася так само, як і Ларс. Дух корисливості, що давно вже опанував людей, святкував свою перемогу. Всі думали й говорили тільки про Ларсову подорож до міста й про те, які вона може дати наслідки. Коли він повернувся й розповів про свій успіх, йому влаштували бучний бенкет і співали на його честь пісні. І навіть на те, що саме в цей час найбільші хутори один за одним банкрутували, ніхто не звернув уваги. Спекулятивна гарячка змінилася залізничною.

Зібралася громадська рада, і на ній було зачитане покірне прохання дозволити знести старе кладовище, щоб через те місце прокласти залізничну колію. Його схвалили одноголосно, навіть висловили пропозицію скласти Ларсові подяку від парафіян і подарувати йому кавник у формі паровоза. Але погодились на тому, що краще почекати, поки справа буде вирішена остаточно.

З єпархіального управління прохання повернулося назад з вимогою додати список похованих, яких треба було перенести на нове кладовище. Пастор склав такий список, але, маючи на те свої підстави, вирішив спершу ознайомити з ним членів громадської ради, а тоді вже слати його до управління. Один із членів ради приніс список на чергове засідання. Ларс як голова розпечатав конверта й заходився читати список.

І виявилося, що першим у списку був дід самого Ларса! Членам ради стало трохи незатишно на душі. Ларс також був прикро вражений, але читав далі. Другим стояв дід Кнута Окре, бо обидва вони померли швидко один за одним. Кнут схопився з місця. Ларс замовк, усіх пойняв страх. Кнутового діда з давніх давен вважали благодійником громади і шанували, як нікого. Кілька хвилин панувала мовчанка. Нарешті Ларс кашлянув і знов заходився читати. Та з кожним ім’ям ставало ще гірше, бо далі йшли ті, що померли не дуже давно, і пам’ять про них іще жевріла в серцях родичів. Коли Ларс скінчив, Кнут тихо спитав членів ради, чи не здається і їм так, як йому, що навколо них сидять привиди. Смеркалось, і хоч у кімнаті сиділи дорослі чоловіки і їх було чимало, всім стало трохи моторошно. Ларс витяг з кишені сірники й засвітив світло, сухо зауваживши, що він, власне, не сказав нічого нового.

— О ні,— заперечив Кнут, схвильовано ходячи по кімнаті,— для мене тут було багато чого нового. Я тепер починаю думати, що ми платимо за цю залізницю надто велику ціну.

Ніхто не лишився байдужим до слів Кнута, і він запропонував переглянути справу.

— Ми були охоплені лихоманкою, яка тут панує,— сказав він, — і дуже перебільшили ту користь, яку нам може дати залізниця. Звісно, коли вона проляже не через нашу парафію, доведеться будувати дві станції в обох її кінцях замість однієї посередині й добиратися до них буде важче. Та не таке це страшне лихо, щоб через нього порушувати спокій мертвих.

Кнут, коли на нього нападало натхнення, знаходив чудові докази. Ще хвилину тому він не знав, що скаже, але тепер його слова переконали всіх. Ларс відчув, що його становище похитнулося, й вирішив бути обережним. Він удав, що погоджується з пропозицією Кнута, вважаючи, що такі спалахи почуттів найнебез-печніші спочатку, а потім вони охолонуть.

Та він прорахувався. На людей дедалі більшими хвилями накочувався страх, що доведеться потривожити останки своїх рідних. Те, про що жодне з них не думало, поки йшлося про кладовище взагалі, стривожило їх, коли торкнулося кожного особисто. Найдужче хвилювалися жінки. І того дня, на який було призначене чергове засідання, перед будинком громадської ради зібрався великий натовп. Був теплий літній день. Вікна в будинку були відчинені навстіж, і до зали людей набилося не менше, ніж стояло надворі. Всі відчували, що сьогодні відбудеться велика битва.

Над’їхав Ларс своїм гарним конем, і його гучно привітали. Він оглянувся навколо спокійно і впевнено. Здавалось, той натовп зовсім не здивував його. Він сів біля вікна, засунув соломинку до рота, і на його розумному обличчі майнула легенька посмішка, коли Кнут Окре підвівся і взяв слово на захист мертвих зі старого кладовища.

Але Кнут почав не з кладовища, а докладно розповів про те, як усі в запалі перебільшили ту користь, що її можуть отримати від залізниці, коли вона проляже через їхню парафію. На доказ він назвав точну відстань кожного хутора від найближчої станції, а тоді спитав:

— То навіщо ж було зчиняти таку бучу з тією залізницею, коли вона для громади не велике добро? Я відповім вам, навіщо. Деякі люди затівали вже не одну негарну справу, і їм потрібна нова, ще гірша, щоб забулись ті попередні.

А ще е такі, що хочуть, поки всі не протверезіша-ють, спродати свої хутори й садиби чужим, коли серед них знайдуться такі дурні, що куплять їх. І за ці брудні спекуляції мають розплачуватись не тільки живі, а й мертві!

Його промова справила велике враження на присутніх. Проте Ларс вирішив будь-що зберегти спокій. Він, усміхаючись, відповів, що, наскільки йому відомо, Кнут Окре сам був палким прихильником проведення залізниці, хоч, звичайно, ніхто не закине йому, що він щось тямить у спекуляціях. (По залі прокотився легенький сміх). Кнут не заперечував проти того, щоб останки чужих йому людей були перенесені на інший цвинтар задля будівництва залізниці. Та коли виникла потреба перенести його діда, раптом виявилося, що завдано кривди всій парафії!

Більше він нічого не сказав, тільки, посміхаючись, глянув на Кнута. Дехто також дивився на нього й посміхався. Проте відповідь Кнута приголомшила і його, й інших.

— Так, це правда. Я не зовсім розумів усе це, поки воно не зачепило моїх родинних почуттів. Може, це й сором, але ще більший сором не розуміти цього й досі, як не розуміє його Ларс. Ще ніколи, — додав він, — Ларсів веселий настрій не був таким недоречним, як тепер, бо для людей з нормальними почуттями ця справа дійсно обурлива.

— Тебе вона обурила зовсім недавно, — відповів Ларс, — тож будемо сподіватись, що ти скоро охолонеш. Може, для цього тобі варто подумати про те, що скажуть пастор, пробст, єпархіальне управління, інженери й уряд, коли почують, що ми спершу одноголосно прийняли постанову, а тоді приходимо і просимо, щоб її скасували. Спершу ми радіємо, співаємо пісні, а потім плачемо і виголошуємо надгробні промови. Коли вони не скажуть, що ми тут усі збожеволіли, то принаймні визнають, що останнім часом поводимось дуже дивно.

— Бог з ними, нехай кажуть, — відповів Кнут. — Ми й справді останнім часом поводилися дуже дивно, і пора вже нам схаменутися. Ми надто далеко зайшли. Надумали викопати з могил своїх дідів задля залізниці, позбавити їх місця останнього спочинку, щоб нам було легше добиратися до станції. Це все одно, що ми б переорали наше кладовище, щоб воно не стояло перелогом, а родило нам хліб. Похованих в ім’я господнє ми викопуємо задля грошей, в ім’я Молоха. Це не набагато краще, ніж обгризати кістки своїх предків.

— Такий закон природи, — сухо сказав Ларс.

— Так, для рослин і тварин.

— А ми хіба не тварини?

— Тварини, але водночас і діти господні, які поховали своїх мертвих з вірою в нього. Це він має право їх збудити, а не ми.

— Ет, це все порожня балаканина. Ми однаково колись перекопаємо кладовище, як настане пора. То хіба така велика біда, як ми зробимо це на кілька років раніше?

— Велика, і я скажу тобі чому. Ті, кого вони народили, ще живі, те, що вони збудували, ще стоїть, те, що вони любили, чого навчали, за що страждали, живе ще в нас і навколо нас. То хіба можна позбавляти їх місця останнього спочинку?

— Чую з твоєї мови, що ти розчулився, бо згадав свого діда, — відповів Ларс, — А по-моєму, час уже нарешті парафії відпочити від нього. Твій дід займав надто багато місця, поки був живий, то невже він і мертвий стоятиме нам на заваді? Якщо його останки не дадуть здійснити справу, яка принесла б щастя не тільки нам, а й сотні поколінь наших нащадків, то всі напевне скажуть, що він завдав парафії величезної шкоди.

Кнут Окре відгорнув з лоба неслухняного чуба, очі в нього заблищали, він був схожий на стиснуту пружину.

— Я вже пояснював, що це за щастя. Воно таке сумнівне, як і все, чим ти ощасливив парафію. Ти справді допоміг нам збудувати нову церкву, проте оселив у ній новий дух, і це зовсім не дух любові. Справді, в нас завдяки тобі прокладені нові дороги, але ти й показав нам шляхи, що ведуть до загибелі і вже й привели не одного з нас. Ти справді скоротив наші видатки на громадські потреби, зате ми почали витрачати більше на свої власні. Судові процеси, векселі й численні банкрутства — не велике щастя для громади. І ти смієш ображати небіжчика, що був благодійником цілої парафії? Смієш казати, що він стоїть нам на дорозі? Так, тепер видно, що тобі він стоїть на дорозі, але ти спіткнешся, якщо зважишся переступити через його могилу! Дух, який живе в тобі, а досі жив і в нас, — це не дух сили, а дух рабства. Нехай ніхто не порушує спокою кладовища, та на ньому сьогодні з’явиться ще одна могила: в ній ми поховаємо нашу пошану до тебе.

Ларс Гегстад підвівся, білий, як смерть, розтулив рота, але не зміг вимовити жодного слова. Соломинка впала додолу. Шукаючи її, він кілька разів спробував щось сказати й нарешті вибухнув, як вулкан:

— Оце така подяка за всі мої зусилля і мою працю? Щоб у громадській раді порядкував цей бабський проповідник? Хай у вас дідько головує, а не я, більше моєї ноги тут ніколи не буде! Досі цей ваш балаган тримався тільки на мені, а тепер нехай розвалюється, так вам і треба! Ось протокол! — Він кинув його на стіл. — Ганьба цьому збіговиську баб і шмаркачів! — Ларс стукнув кулаком по столу. — Ганьба парафії, що платить за працю так, як заплатила мені! — Він ще раз гримнув кулаком так, що важкий стіл підстрибнув і чорнильниця впала на підлогу, залишивши для нащадків велику пляму на тому місці, де Ларса Гегстада розбито вщент, незважаючи на весь його розум, силу й наполегливість.

Він вибіг з кімнати й відразу поїхав додому. Всі ще довго мовчали, їх налякав Ларсів голос і його гнів. Та ось Кнут Окре згадав слова, які сказав колись Ларс, і весело, наслідуючи Ларсів голос, мовив:

— Отже, говорити більше нема про що.

У всіх ніби камінь з душі звалився, всі загомоніли, радісно засміялися, наче то були не збори, на яких щойно обговорювали важливу справу. Мало хто пішов додому. Ті, що залишились, дістали свою їжу та питво, і блискавки, які спалахували вдень, надвечір змінилися громом бенкету. Люди знов відчули себе щасливими й незалежними, як колись давно, поки грізний Ларсів дух не присилував їх до мовчазної покори. Вони пили за свою волю, співали, а потім заходилися й танцювати: спершу Кнут із заступником голови, за ними всі члени ради, а далі хлопці й дівчата. Діти знадвору вигукували «ура!», бо ніколи ще не бачили таких веселих зборів.

Розділ третій

Ларс мовчки тинявся по великих кімнатах Гегстада. Дружина, що хоч і любила чоловіка, але завжди тремтіла зі страху перед ним, намагалася тепер уникати його. Він занехаяв господарство, перестав дбати про родину, зате росла купа листів, що їх Ларс одержував і відсилав. Він пред’явив претензії громадській раді, а оскільки рада їх не задовольнила, подав на неї в суд. Так само поставився до його претензій банк, і він на нього також подав у суд. У листах, отриманих від них, він добачив образу для себе і подав позов уже на голову ради й керівника банку. В газетах почали з’являтися негарні статейки — подейкували, що їх писав сам Ларс. Вони сіяли чвари в парафії, нацьковували сусіда на сусіда. Часом Ларса не було по кілька тижнів, і ніхто не знав, де він. А повернувшись, він, як і раніше, не з’являвся на люди. В церкві його не бачили від часу загальних зборів.

Однієї суботи прийшла вечірня пошта з газетами, які повідомили, що залізниця таки проляже через їхню парафію і саме через старе кладовище. Новина миттю облетіла всі хутори. Отже, одностайний протест громадської ради не допоміг. Ларсів авторитет виявився сильнішим. Ось що означали його роз’їзди, ось що він робив! Мимовільне захоплення цією людиною, її запеклістю і витримкою приглушило гіркоту поразки. Чим більше люди балакали про цю подію, тим більше звикали до неї, бо те, що вже сталося, завжди чимось переконує, особливо як бачиш, що його однаково не можна змінити.

Другого Дня люди зійшлися біля церкви. Всі пересміхалися, зустрічаючи одне одного, і всі — молоді й старі, чоловіки й жінки, навіть діти — говорили тільки про Ларса Гегстада, про його розум, тверду волю і великий вплив. Зненацька до церкви одна за одною під’їхали чотири підводи — то Ларс прибув з усією своєю челяддю. Минуло два роки відтоді, як він востаннє був тут. Він зліз додолу й рушив крізь натовп. Люди невимушено віталися з ним, проте він ні на кого не дивився й нікому не відповідав. Його невеличка, худенька дружина, бліда, мов смерть, ступала позад нього. Людей, що вже були в церкві, так здивувала його поява, що вони перестали співати і втупили в нього очі. Кнут Окре, який сидів перед Ларсом, відчув, що в церкві відбувається щось незвичайне. Не помітивши спереду нічого особливого, він обернувся й побачив Ларса, що сидів, схилившись над молитовником, і слідкував по ньому за відправою.

Кнут не бачив Ларса від того вечора, коли засідала громадська рада, й не уявляв собі, що людина за два роки може так змінитися. Ларс не був схожий на переможця. Його тонкий, м’який чуб порідшав, лице змарніло й посуворішало, очі запались і гарячково блищали, а могутня шия зморщилась і на ній набрякли жили. Кнут миттю зрозумів, що пережив цей чоловік, і його відразу охопило палке співчуття, навіть щось схоже на колишню любов. Він помолився за нього й поклав собі неодмінно підійти до Ларса після відправи.

Проте Ларс вийшов з церкви раніше. Тоді Кнут вирішив того ж таки вечора навідати Ларса вдома, але дружина стримала його.

— Ларс належить до тих людей, яких обтяжує почуття вдячності. Почекай, поки він зробить тобі якусь послугу, тоді, може, він сам прийде до тебе.

Та Ларс не приходив. Кілька разів він з’являвся в церкві, але більше нікуди не ходив і ні з ким не спілкувався. Натомість він узявся господарювати з таким запалом, ніби хотів за рік надолужити все прогаяне.

— Отак би й давно, — казав дехто.

Скоро в долині почали прокладати залізничну колію. Вона мала пролягти повз саму Ларсову садибу, тому він розвалив частину хати з того боку, що від колії, і прибудував великий гарний ганок, щоб садиба мала кращий вигляд. Він якраз докінчував його, коли повз садибу проклали тимчасову колію, щоб можна було возити для будівництва жорству й шпали, і пригнали невеличкий паровоз. Одного надвечір’я тією колією мали піти перші вагони з жорствою. Ларс стояв на східцях. Він хотів почути перший гудок і побачити першу стяжку диму від паровоза. Вся челядь хутора з’юрмилася біля нього. Ларс дивився на село, залите промінням вечірнього сонця. Тепер він був певний, що про нього не забудуть, поки через цю родючу долину гуркотітимуть поїзди. І його душу сповнило почуття злагоди і прощення. Він глянув у бік кладовища — частина його й далі стояла з похиленими хрестами, а частина зникла під залізничним насипом. Він хотів з’ясувати для себе свої почуття, та зненацька пролунав перший гудок, а за мить з’явився й поїзд. З паровоза бухкав дим, змішаний з іскрами, бо палили в ньому сосновими дровами. Вітер віяв у напрямку садиби, і скоро вона потонула в густому диму. Та помалу дим розвіявся, і Ларс побачив, як поїзд, ніби могутня, невблаганна сила, важко долає шлях долиною.

Ларс був задоволений. Він зайшов до хати, наче після сповненого тяжкої праці дня. Тієї хвилини перед очима в нього постав образ діда. Дід вивів свою родину із злиднів і забезпечив їй добробут. Щоправда, честь його була трохи заплямлена, зате чого він досяг! А його помилки можна зрозуміти, такі були часи. Люди ще не мали твердих поглядів на мораль. Кожна доба по-своєму вирішує, що можна, а чого не можна, і, поки прокладе цю межу, неминуче йде на якісь жертви.

Вічна йому пам’ять, він немало настраждався в житті й немало напрацювався! Пером йому земля. Мабуть, приємно нарешті спочити. Та його позбавлено спочинку через надмірне онукове шанолюбство. Адже його викинули з землі разом із камінням і жорствою. Ет, дурниці! Він би тільки зрадів, коли б дізнався, що залізницю, яка гуркотить у нього над головою, прокладено завдяки його онукові.

З такими думками Ларс роздягнувся й ліг спати. І знов перед ним постав дідів образ. Але якийсь суворіший. Ларс відчув ніби докори сумління. Але відразу ж почав боронитися. Це він тому став такий малодушний, що стомився. Чого дід хоче від нього? Чого йому ще треба? Над його могилою гуркочуть поїзди, співаючи хвалу його родові. Хто ще має такий надгробок?

Та що це? Двоє страхітливих вогненних очей, тріск, свист! Ні, це не паровоз! Не міг же він зійти з рейок. Це з цвинтаря суне лава за лавою страхітливий похід і просто до його хати. Вогненні очі — це дідові, а за ним ідуть усі мертві. Вони з галасом і тріском дедалі ближче підступають до хати, бризкаючи іскрами. Ось вікно спалахнуло у відблиску їхніх мертвих очей…

Ларс щосили намагається прокинутись, адже це сон, звісно, це тільки сон! Стривайте лишень, нехай я прокинусь! Ну от, я вже прокинувся, тепер ходіть сюди, нікчемні мертвяки! Ти ба, вони справді йдуть з кладовища, розкидають шпали, рейки, паровоз, вагони, і все те зі страхітливим гуркотом провалюється в землю, а на його місці знов постають зарослі травою могилки з хрестами. А мерці й далі йдуть, високі, мов велетні, і співають: «Залиш мертвих у спокої!»

Ларс упізнав ці слова, бо останніми роками вони щодня ятрили йому душу, а тепер обернулись у поминальну молитву. Це до нього прийшла смерть, і йому ввижаються мертві.

З нього градом котився піт, бо мертві підходили все ближче й ближче. Ось вони вже у вікні, ось гукають його на ім’я… Його пойняв невимовний жах. Він спробував закричати, бо відчув, що його душать. Холодна мертва рука здавила його за горло. Нарешті він таки спромігся крикнути: «Рятуйте!»— і прокинувся. Знадвору хтось розбив вікно, скло посипалось до нього на ліжко. Ларс схопився. Надворі стояв чоловік, що вибив вікно, а навколо нього шугав дим і бухкало полум’я.

— Садиба горить, Ларсе! Зараз я допоможу тобі вибратись!

То був Кнут Окре.

Коли Ларс знов отямився, то відчув, що лежить на вітрі і задубів з холоду. Біля нього не було нікого. Ліворуч догоряла його садиба. Десь поряд ревіла худоба й мекали вівці, налякано збившись докупи. На землі валялися розкидані хатні речі. А коли Ларс краще придивився, то побачив, що неподалік на горбку сиділа ще якась людина й плакала. Впізнавши в ній свою дружину, він гукнув її. Вона схопилася й радісно вигукнула:

— Хвалити бога, що ти живий!

Дружина підійшла до чоловіка й сіла, чи,

швидше, впала біля нього.

— О боже, боже! От ми й маємо користь від залізниці!

— Від залізниці? — вражено перепитав Ларс.

Та не встиг він вимовити ці слова, як зрозумів усе: авжеж, іскри попали в стружки перед новою стіною хати, і вони зайнялися! Ларс спохмурнів і надовго замовк. Дружина теж не зважувалась більше нічого сказати, тільки спробувала тепліше вкутати його, бо з нього спало те, чим вона прикрила його, коли він лежав непритомний. Він мовчки прийняв її турботу. Вкриваючи йому ноги, дружина стала перед ним навколішки, і раптом він поклав їй руку на голову. Вона відразу припала до його грудей і голосно заплакала. Нарешті він її помітив!

Ларс усе зрозумів і сказав:

— Тепер ти мій єдиний друг.

Задля того, щоб почути ці слова, не шкода було втратити й садибу. Радість додала їй сміливості, вона підвела голову, відданими очима глянула на нього й відповіла:

— Це тому, що ніхто не розуміє тебе так, як я.

Тепер і його серце розтануло. Він тримав дружину за руку, і по щоках у нього котилися сльози.

Він виговорився перед нею, як перед своїм сумлінням. І вислухав її думку. Потім вони завели мову про те, що сталося. Тобто Ларс мовчав, а дружина розповідала, як усе було. Перший помітив пожежу Кнут Окре. Він збудив свою родину й челядь, дівчат послав у село по людей, а з хлопцями на конях примчав у Гегстад, де всі міцно спали. Тут він керував тими, хто виносив усе, що можна було, з хати і з клуні й гасив пожежу. Він же витяг і Ларса з вогню й відніс у той бік, звідки віяв вітер, тобто сюди, на кладовище.

Поки вони балакали, на дорозі заторохтіла підвода. Вона швидко завернула на кладовище й зупинилась. То був Кнут. Він устиг скочити додому по свою найкращу підводу, ту, якою вони з Ларсом часто їздили до громадської ради, і приїхав нею по Ларса, щоб забрати його до себе. Вони подали один одному руку, той сидячи, а той стоячи.

— Поїдеш зі мною, — сказав Кнут.

Ларс мовчки підвівся, і вони пішли до підводи. Кнут допоміг Ларсові вилізти і сів сам поруч. Про що вони розмовляли дорогою, а потім у Кнутовій кімнатці, де просиділи до ранку, ніхто не знає. Але відтоді вони знов стали нерозлучні, як колись.

Коли людину спіткає лихо, всі зразу починають вбачати в ній тільки добре й забувають погане. Так сталося і з Ларсом. Йому збудували за громадський кошт хату, найбільшу і найкращу в усій долині. Він знов став головою громадської ради, але поряд із ним тепер завжди був Кнут Окре. Відтоді між ними ніколи не було ні суперечок, ні сутичок.

БУЛАНИЙ

Колишня пасторська садиба в парафії Квікне серед гірського кряжа Довре звалася Б’єрган. Розташована вона була на відлюдді, високо в горах. Малим я, бувало, вилазив на стіл і заздрісно дивився на дітей у долині, що взимку бігали на ковзанах по кризі, а влітку гасали по луці. Б’єрган лежав так високо, що там не родило збіжжя, тому садибу врешті продали якомусь швейцарцеві, а пасторові громада купила хутір у долині, де, звичайно, було трохи веселіше.

Зима у Б’єрган приходила так рано, що аж жаль брав. Ниву, яку однієї ранньої, теплої весни батько засіяв був на пробу, за одну ніч покрило снігом. На сіно замість дощу теж часто падав сніг. А коли наступала справжня зима, то стояли такі морози, що я боявся взятись за клямку, бо пальці прилипали до заліза. Мій батько, хоч був загартований, бо виріс в околицях Рансфіорда[9], не раз закутував обличчя, як йому доводилось їхати кудись на далекий куток. Сніг лунко рипів під ногами, коли хтось ішов вулицею, а як перехожих було більше, то від їхніх кроків аж у вухах лящало. Сніг часто досягав вікон на горищі в нашій хаті, а нижчі господарські будівлі замітало зовсім, горбики, кущі й огорожа зникали під снігом, навкруги простягалося рівне снігове море, з якого стирчали тільки верхівки беріз і яке оживало й котило хвилі під час кожної бурі, що залишала по собі глибокі западини й височенні кучугури.

Я стояв на столі й дивився, як старші хлопці спускаються на лижах від нас у долину, а з лісу виїздять на оленячих запрягах лапландці, то стрімко спускаючись униз, то спинаючись угору. їхні санки вигулькували серед заметів, немов човни серед хвиль. Ніколи не забуду, як одного разу їхня валка спинилася біля нашої садиби, і з кожних саней почали викочуватися хутряні клунки, що виявилися жвавими й веселими людьми, які приїхали продавати оленину.

Мешканці долини Квікне за ці роки стали освіченіші й розважніші, але в ті часи парафія мала дуже погану славу. Ще зовсім недавно один пастор, ідучи до церкви, брав із собою пістолет, а ще одному, коли його не було вдома, якісь чоловіки з начорненими сажею пиками перевернули й потрощили все в хаті й до смерті налякали дружину. Батьків попередник узагалі втік із Квікне й нізащо не захотів вертатися туди. Тому парафія кілька років була без пастора, поки її не зайняв мій батько. А може, саме тому він і поїхав туди, бо церковна влада вважала, що він здатен утримати стерно в розбурханому морі.

У мене ще й досі стоїть перед очима один суботній ранок. Я намагався здолати сходи до батькової канцелярії. Я ліз рачки, бо сходи недавно вимили й вони взялися кригою. Не встиг я долізти й до половини, як мене злякали гуркіт і галас, що долинули з канцелярії, і я сповз донизу. Виявилося, що один із парафіян, сільський велетень, прийшов до нового пастора, щоб навчити його тутешніх звичаїв, та, на свій подив, сам дістав добру науку. Скінчилося тим, що непроханий гість вилетів за двері сторч головою, скотився сходами і, квапливо підвівшись, у чотири скоки опинився надворі.

Парафіянам Квікне здавалося, що то пастор вигадує для них різні закони, які насправді ухвалював стортінг. Наприклад, вони завзято опиралися шкільній реформі, сікались до батька, а коли шкільна рада зібралася на засідання, з’явились туди цілим гуртом, щоб не дати їй прийняти ухвалу. Батько, незважаючи на материні благання, поїхав на те засідання, і, оскільки ніхто з членів ради не насмілився допомогти йому, сам провів ухвалу за всією формою, хоч громада й загрозливо гула. А коли батько з протоколом під пахвою рушив до дверей, люди розступилися і ніхто його й пальцем не торкнув. Можна собі уявити, як зраділа мати, коли побачила, що він живий і здоровий заїздить на подвір’я.

Саме в тих околицях і серед тих обставин з’явився на світ Буланий. Його мати була велика гніда кобила гудбрансдальської породи, якою милувалися всі, хто її бачив, а батько — якийсь шалений вороний жеребець із чужого села, що, іржучи й перестрибуючи через рови та огорожі, вибіг з лісу, коли повз нього хтось спокійно проїздив нашою кобилою, і взяв те, що йому належало за правом любові.

Буланого швидко помітили. Казали, що він стане таким дужим конем, якого в цих околицях ще й не було ніколи. І я, змалку звиклий до казок про велетнів та битви, вбачав у лошаті свого найближчого товариша. Воно, щоправда, не завжди було ласкаве до мене — ще й досі в мене над правим оком лишився шрам від його копитця. А проте я скрізь ходив за кобилою та лошам, спав поряд із ними на землі, пролазив у кобили попід черевом, коли вона паслася.

Одного разу я зайшов з ними надто далеко від дому. День був гарячий, і я заснув у якійсь повітці під лісом, що стояла відчинена. Ми, шукаючи затінку, залізли туди всі троє, та кобила з лошам потім вийшли, а я залишився спати на сіні. Увечері люди, яких послали на пошуки, повернулися в садибу і сказали, що мене ніде немає. Годі навіть уявити, як перелякалися мої батьки. Вони разом із челяддю знов кинулись шукати мене, гукали по всіх луках, нишпорили по всьому лісі, заглядали в усі потоки, виярки та ями, поки хтось нарешті почув у повітці дитячий плач і знайшов мене на сіні. Я був такий нажаханий, що не міг вимовити й слова. Мене перелякав якийсь великий звір, що стояв наді мною і дивився вогненними очима. Чи я його бачив уві сні, чи насправді, важко сказати, але потім я ще кілька років прокидався з ляку, бо мені все снилося, що наді мною стоїть страшний звір.

Невдовзі у нас із Буланим з’явилися друзі: спершу невеличкий собака, для якого мені доводилось красти цукор, і кіт, що невідомо звідки приблукався до нашої кухні. Я ще ніколи не бачив кота і, побілівши з ляку, закричав, що до хати з льоху забралася велетенська миша. Під весну до нашого товариства приєдналося ще й порося. І тепер, коли кобила щось робила в полі й лоша ішло з нею, собака, порося, кіт і я також вирушали туди. Ми гарно бавилися разом, а особливо приємно нам було спати покотом на траві. Своїм друзям я дарував усе те, що мені подобалося самому. Поросяті я дав срібну ложку, щоб воно пристойніше їло. Воно й саме, видно, хотіло навчитися гарно їсти, бо мало не з’їло ту ложку. Коли батьки брали мене з собою в гості, собака, порося й кіт ішли з нами. Кіт із собакою стрибали на порон, що перевозив нас через річку, а порося, порохкавши трохи на березі, кидалося плисти за нами. В гостях нас частували тим, що кожному годилося, а ввечері ми таким самим чином поверталися додому.

Та скоро я розгубив усіх своїх друзів, крім Буланого, бо мого батька перевели до парафії Несет у Румсдалі. В мене навіки лишився в пам’яті день нашого переїзду. Нас, дітей, і няньку посадовили в закриту халабуду, поставлену на звичайні сани, і нам був не страшний ні сніг, ні вітер. Попереду в залубнях сиділи батько з матір’ю, а навколо юрбою стояли парафіяни і все бажали нам щасливої дороги.

Не скажу, що мені було дуже шкода покидати Б’єрган. Адже я мав тільки шість років, до того ж знав, що в Тронгеймі для мене куплено капелюшок, штанці й курточку і все те я надягну, коли ми приїдемо на нове місце. А ще там я мав уперше в житті побачити море. Та й Буланий переїздив разом із нами.

Тут, у пасторській садибі Несет, в одній з найкращих на всю країну долин, що розкинулась широким клином біля злиття двох фіордів, з високими зеленими кручами з одного боку і водоспадами та хуторами з другого, вже за фіордом, з родючими нивами, на яких завжди кипіла праця, з гірськими відрогами, які випиналися далеко в море, а на кожній також стояв великий хутір; тут, у пасторській садибі Несет, де я захоплено дивився на відблиск вечірньої заграви в горах і на морі, аж поки на очі мені набігали сльози, наче я вчинив щось погане, де я, катаючись на лижах, мчав з одного видолинка в другий і раптом застигав на місці, зачарований навколишньою красою, опанований тугою, якої не міг пояснити, такою всеосяжною, що в ній зливалися в одне і величезна радість, і незглибний смуток; тут, у пасторській садибі Несет, я набирався життєвих вражень, і найяскравіші з них пов’язані з Буланим, бо тут він ріс разом зі мною, тут став могутнім і нездоланним, тут здійснив свої подвиги.

Буланий був не дуже високий на зріст, зате сміховинно довгий і широкий у грудях та в крижах. Він був темно-буланої масті, з чор-ною, незвичайно густою гривою, вайлуватий, добродушний, завжди надійний у роботі. Звичну свою працю він виконував терпляче, як віл, і дуже ретельно. Мало того, що Буланий обробляв більше як половину глейкуватої гірської землі, возив дрова та виконував іншу роботу в господарстві,— він ще й перевіз майже все дерево на нову хату, клуню й стайню, які батько заходився будувати. Возити його доводилося здалеку, поганими дорогами. Де не могли впоратися двоє коней, туди посилали Буланого, і якщо витримували віз та упряж, то й він витримував. Буланий спокійно поглядав на наймитів, поки вони накладали на воза подвійний або й потрійний вантаж, і ніколи не виявляв невдоволення, але й не рушав з місця, коли віз був уже готовий. Наймити довго вйокали на нього, нарешті він два чи три рази легенько смикав воза і аж потім уже налягав як слід. Ішов він завжди повагом, спокійним, рівномірним кроком. Часом у нас з’являвся новий наймит і пробував привчити Буланого до швидшої ходи, але кінчалося тим, що наймит сам пристосовувався до коня. Батога ніхто ніколи не вживав, надто всі любили Буланого за його силу й працьовитість і підганяли тільки ласкавим словом. Слава його дедалі зростала, і всі мали за честь для себе їхати ним. А скоро Буланий став найбільшим дивом цілої парафії.

Усе велике звичайно починається з глуму й ненависті. Так вийшло і з Буланим. Опинившись на гірському пасовиську серед інших коней, він захотів загарбати для самого себе всіх кобил. Він так люто бив і калічив суперників, які пробували відбороти своє право, що їхні господарі, кленучи Буланого на всі заставки, без кінця приходили до нас вимагати відшкодування. Щоправда, згодом вони втихомирились, бо переконалися, що однаково мають із цього користь, адже й народжені від Буланого лошата додавали йому слави. Проте декого довго мучила думка, що його коням далеко до Буланого. Серед них був і наш сусід, лейтенант. Щоб у нього, військового, та були гірші коні! І він придбав двох чудових жеребців гудбран-сдальської породи, що мали навчити Буланого добрих звичаїв. У селі почали битися в заклад проти і за Буланого. Всі ми нетерпляче очікували весни, щоб побачити, чим скінчиться їхня перша зустріч на гірському пасовиську. Я ніколи не забуду того чудового вечора напередодні зелених свят. Я стояв перед хатою і слухав кльочення тетеруків на зарослому лісом узбіччі гори, коли надбігла чередниця, ще здалеку гукаючи, що бачила лейтенантових жеребців біля нашого точила. Ми кинулись туди і справді угляділи там двох гарних коней, що, покусані до крові, злякано тремтіли й тулилися один до одного. Видно, їм добре далися взнаки міцні зуби й копита Буланого, бо від страху вони перестрибнули високу огорожу пасторської садиби і не зупинялися, аж поки не добігли до людської оселі. Другого дня про Буланого загомоніли люди біля церковного муру, і його слава потім полинула горами й долинами.

Буланому допікав один із його синів, запальний гнідий жеребець, що, дійшовши віку, захотів розділити з ним славу. Буланий застукав його при першій спробі непослуху, і коли зухвалий синок не знітився, а, войовничо заіржавши, став дибки, батько, досвідчений борець, зробив те саме. Вони зійшлись і обхопили передніми ногами один одного за шию — жеребці завжди так б’ються. Від першого ж натиску молодий шаленець вигнувся, мов скрипковий смичок, а наступної миті вже лежав на землі, покірно приймаючи батьківське напучування. Я сам усе це бачив, бо стояв неподалік від них.

Майже щоліта в тих околицях полював ведмідь, забираючи корови й вівці. Бувало, з пасовиськ зненацька долинав гучний крик пастухів і затятий гавкіт собак. Тоді в селі били на сполох у дзвін, люди кидали роботу і, хапаючи рушниці, сокири та ломи, квапилися в гори. Та звичайно прибігали запізно: на той час або собаки проганяли ведмедя, або він устигав поцупити корову чи вівцю. Коні вміли краще боронитись, а проте ведмідь часом нападав і на них: то заманював свою жертву в болото, де кінь застрягав і ставав легкою здобиччю, то гнався за ним доти, аж доки він зривався з кручі.

Одне літо випало особливо погане. Майже не минало тижня, щоб ведмідь не вбивав якусь худобину. Часто з лісу на протоптану худобою стежку вигулькували перелякані коні, і потім завжди виявлялося, що за ними гнався ведмідь. Але Буланий і кобила з лошам, яких він оберігав своїми гострими підковами, нам ніколи не траплялись на очі. Ми навіть не знали, де саме вони пасуться, бо пастух уже кілька днів не чув дзвоника, що висів у кобили на шиї. Та ось почався обліжний дощ, коли звичайно коні намагаються триматись ближче до садиб, часом навіть збираються просто біля хвіртки, що веде до стайні, а Буланий з кобилою та лошам і тоді не повернулися.

На пошуки в ліс послали кількох наймитів. Вони найперше почали оглядати болото, бо вважали, що ведмідь міг туди заманити войовничого жеребця і там упоратися з ним, а потім убити лоша й кобилу, яка напевне була б захищала його. Хлопці довго блукали навколо болота, та не побачили там нічого підозрілого. Сліди ведмедя (борозни, як їх тут називали) видно було скрізь, але ніде не траплялося слідів його боротьби з конем. Шукаючи так і радячись, що робити далі, хлопці дійшли до найкращого пасовиська під лісом, і там один із них помітив недалеко від болота сліди кобили й лошати. Коні, видно, були дуже налякані, бо топталися на одному місці, і зовсім недавно, певне, того ж таки дня. Хлопці уважніше обстежили узлісся і знайшли зграсоване місце, що свідчило про запеклу бійку. Вони стривожились і кинулись обдивлятися болото. З самого краю вони побачили сліди задніх ведмежих лап і задніх кінських копит. Отже, ведмідь, звівшись угору, відступав задки на болото й заманював за собою Буланого, бо його широкі лапи не провалювались і сам він був легший за коня, якого засмоктувало багно. Але цього разу ведмідь прорахувався, бо хоч Буланий і застрягав, а проте завдяки своїй велетенській силі витягав з багна задні ноги, а підкованими передніми й зубами мотлошив ведмедя. Скоро ведмежі сліди зникли, зате далі через ціле болото видні-лися чіткі відбитки його тіла. Мабуть, кінь звалив ведмедя на спину, і той, не маючи змоги підвестись, почав котитися, щоб урятуватись від копит і зубів розлюченого жеребця, який гнався за ним аж до твердої землі. Підбадьорені тим, що вони вичитали зі слідів, хлопці почали напружено прислухатись і в тихому, прозорому після дощу повітрі почули нарешті дзеленчання дзвоника, що долинало з-під гори. Вони кинулись туди, але їх перестрів Буланий. Його ніби хто підмінив: розлючений, з високо піднятою головою, з розпатланою гривою, він кружляв навколо кобили з лошам і нікого до них не підпускав. Хлопці довго заспокоювали його ласкавими словами й манили сіллю, яку задля цього взяли, поки він упізнав їх. Такого двобою коня з ведмедем у селі ще не траплялося, і він приніс Буланому гучну славу. Відтоді його почали називати не «пасторським Буланим», а «ведмежим пострахом».

Після того Буланий рік у рік бився з ведмедями й завжди перемагав. Раз він прибіг додому зі слідами ведмежих пазурів. Якийсь досвідчений ведмідь ударив його лапою нижче очей і глибоко роздер шкіру, коли Буланий різко шарпнув головою.

Лишати на пасовиську такого дужого, войовничого жеребця було досить небезпечно. Проте інші коні знали його і сходили йому з дороги, а якщо навіть котрийсь недосвідчений жеребець підставляв себе під його копита й зуби, то Буланому вибачали, таку він мав велику славу. Мовляв, кінь, що поборов ведмедя, може собі все дозволити.

Найкраще було видно, як усі захоплювались Буланим, коли ми їхали до церкви. Щоправда, його не часто запрягали. Тільки тоді, як ми вибиралися туди цілою родиною, з ключницею та домашнім учителем, кільком із нас доводилось сідати в стару бідку, і то була не велика втіха. Святкова упряж не налазила на Буланого, і він трюхикав до церкви у важкому робочому хомуті, та ще й на очі йому нависала густа, розкошлана грива, тож вигляд у нього був не дуже привабливий. Нам завжди доводилось їхати останніми, тому що Буланий плентався так, наче тяг важкого воза, а ще тому, що він раз по раз завертав на знайомі йому лісові стежки. Але навіть останнім Буланий їхав не так, як усі. Коли інші коні бігли дорогою, як звичайно, він шарпався то вперед, то вбік, і тих, хто сидів на бідці, або підкидало, або розгойдувало, ніби на човні в бурхливому морі, а одного разу когось і справді захитало.

Та біля церкви картина мінялася. Там було багато коней, і Буланий, побачивши їх, миттю підіймав голову і войовниче іржав. Коні з усіх боків відповідали йому, і він разом із бідкою кидався до них, але його спиняли, розпрягали і прив’язували. Для цього брали з дому особливий ремінь і прив’язували Буланого аж під горою, якнайдалі від інших коней. Проте він не хотів стояти тихо, шарпав ремінь, ставав дибки, іржав і тряс гривою. Коло нього відразу збиралося більше людей, ніж лишалось біля церкви, і, коли за якийсь час Буланий заспокоювався, люди гладили його, міряли йому груди, шию, крижі, навіть заглядали в рот, щоб подивитись на його зуби. Та тільки-но якийсь кінь подавав голос, як Буланий відсаху-вався від людей, ставав дибки і знов іржав. А люди дивилися на нього й казали, що зроду не бачили нічого кращого. Що ж до мене, то я, звичайно, ніколи більше нічим так не пишався, як Буланим, тоді, коли стояв серед гурту і слухав, як його хвалили.

Але тут, на вершині слави Буланого, я розлучився з ним. Я пішов у світ і там знайшлись інші речі, якими я захоплювався, та інші герої, яких я наслідував.

ЗАГАДКА ЖИТТЯ

— Навіщо нам тут сідати?

— Бо тут високо й сонячно.

— Але тут таке глибоке провалля, що мені паморочиться в голові. І сонце блищить на воді, аж очі ріже. Ходімо далі.

— Ні, далі ми не підемо.

— То вернімось на ту зелену галявинку, там дуже гарно.

— О ні, туди ми теж не вернемось.

Він опустився додолу, ніби не міг чи не хотів уже нікуди йти.

Вона стояла і не зводила з нього настороженого погляду. Тоді він сказав:

— Осто, поясни мені нарешті, чого ти так злякалася того чужого шкіпера, що був зайшов присмерком?

— Так я й думала, — прошепотіла вона і, видно, намірилась тікати.

— Ні, ти спершу відповіси на моє запитання, а то я не піду з тобою.

— Ботулфе! — вигукнула вона і обернулась до нього.

Він сказав:

— Авжеж, я обіцяв тобі, що не питатиму про це. І не питатиму, якщо тобі так краще. Але тоді між нами все буде скінчене, звідси ми підемо кожне окремо.

Вона заплакала й вернулась до нього. Сонце осявало її невисоку тендітну постать, її маленькі руки, м’яке біляве волосся, з якого зсунулась хустина, її очі й уста, і все разом було таке прекрасне, що він мимоволі схопився.

— Ти знаєш, що коли ти дивишся на мене так, як оце, я піду за тобою. Але я теж знаю, що далі буде тільки гірше. Зрозумій же: хоч би я сто разів обіцяв тобі не цікавитись твоїм колишнім життям, мені від того не стане спокійно на серці. Я просто не маю сили дотримати свого слова!

З виразу його видно було, що йому давно точать серце ці почуття.

— Чого ж ти, Ботулфе, давав мені слово, якого просто не маєш сили дотримати? Ти ж обіцяв, урочисто обіцяв не торкатись того, чого я ніколи, ніколи не зможу тобі сказати! Ти казав, що тобі зовсім байдуже до мого минулого, аби тільки я була твоя, Ботулфе!

Вона стала перед ним навколішки в траву, ридаючи так, ніби йшлося про її життя. Вона дивилась на нього, а сльози в німому благанні котилися по її щоках. Тієї хвилини вона була найпрекрасніша і найнещасніша людина з усіх, яких йому будь-коли доводилось бачити.

— Боже мій! — вигукнув він і схопився, але відразу знов опустився додолу. — Якби ти мене так кохала, що могла б довіритись мені, які ми були б щасливі!

— Якби ти мав до мене хоч трохи довіри, — мовила вона й навколішки підсунулась ближче до нього. Тоді раптом додала: — Якби я тебе кохала? Тієї ночі, коли наш корабель наскочив на твій і ти, стоячи біля вантів, давав команду, я подумала, що зроду не бачила такої сильної і мужньої людини. І відразу закохалася в тебе! А коли ти переносив мене в човен, як корабель почав тонути, мені знов захотілось жити, хоч доти здавалося, що я ніколи вже не матиму такого бажання.

Вона замовкла і знов заплакала. Потім поклала руки йому на коліна і благально повела далі:

— Будь великодушним, Ботулфе! Будь таким великодушним, як був тоді, коли взяв мене без нічого… узяв саму мене!.. Ботулфе!

Він відповів майже сердито:

— Навіщо ти спокушаєш мене? Ти ж бо знаєш, що я не можу! Чоловікові потрібна душа, а не лише тіло… В перші дні його, може, й вистачить, але потім…

Вона відсунулась від нього і безнадійно мовила:

— Бачу, що моє життя розбилося навіки…

О господи!

І сльози знов полилися їй з очей.

— Довір мені все своє життя, а не тільки клаптик його, і воно знов стане цілим! — наполегливо сказав він, немов хотів додати їй мужності.

Вона нічого не відповіла, але видно було, що вона змагається з собою.

— Пересиль себе, зважся! Адже гірше не буде, як тепер!

— Ти доведеш мене до останнього кроку! — розпачливо мовила вона.

Він не так зрозумів її і повів далі:

— Хай це буде навіть найбільший злочин, я намагатимуся стерпіти його. А цього не можу стерпіти.

— І я не можу! — крикнула вона й підвелася.

— Я тобі допоможу, — сказав він, теж підводячись. — Щодня допомагатиму, аби тільки знати, що це таке. Але я надто гордий, щоб оберігати те, про що нічого не знаю. І що, може, належить комусь іншому.

Вона спаленіла.

— Посоромся! Із нас двох у мене більше гордощів, бо я не цікавлюсь, що кому належить… Киньмо краще цю розмову.

— Ні, якщо в тебе справді є гордощі, то спершу розвій мою підозру!

— Господи боже, я більше не витримаю!

— А я заприсягнувся собі, що сьогодні покладу цьому край!

— Хіба не жорстоко мучити жінку, яка довірилась тобі й так палко благає тебе зглянутись на неї? — крикнула вона і знов заплакала. Потім раптом сказала зміненим голосом: — Я зрозуміла тебе! Ти хочеш, щоб душа моя кричала від болю, аби тільки щось дізнатися!

Вона сумно глянула на нього й відвернулась. І почула позад себе повільно мовлені слова:

— Ти скажеш чи не скажеш?

Вона простягла руки.

— Ні, не скажу, хоч би ти й пропонував мені все те, що ми бачимо звідси!

Вона відійшла від нього на кілька кроків, груди в неї схвильовано здіймалися, очі тривожно перебігали з одного на друге, але більше дивились на нього, то суворо, то жалібно. Нарешті вона прихилилась до дерева й заплакала. Тоді перестала плакати і відійшла ще далі.

— Я тепер знаю, що ти не кохаєш мене, — сказав він.

На її обличчі враз проступило глибоке каяття й покора. Вона кілька разів пробувала щось відповісти, та врешті впала на траву й затулила обличчя руками. Він підійшов ближче і спинився над нею. Вона відчула, що він стоїть поряд і, чекаючи, що він озветься, злякано зіщулилась. Та він не озивався. Вона ще дужче злякалася й підвела очі. І відразу схопилась на ноги. Його обсмалене вітром довгобразе обличчя дивно змінилося. Запалі очі без брів, широкий, міцно стулений рот, уся його кремезна постать дихала залізною, страхітливою рішучістю, і вона раптом побачила його таким, як біля ван-тів тієї ночі, коли тонув корабель. Він був великий і безмежно дужий, але тепер ця сила була спрямована проти неї!

— Ти брехала мені, Осто!

Вона відсахнулась від нього, та він пішов за нею.

— Ти й мене спонукала брехати. Ми жодного дня, відколи живемо разом, не були цілком правдиві!

Він стояв так близько біля неї, що вона відчувала його тепле дихання. Його погляд був такий невблаганний, що їй темніло в очах. Вона не знала, що він скаже чи зробить наступної миті, тому заплющила очі. Здавалося, що вона зараз або знепритомніє, або втече. Настала вирішальна мить. Запала така глибока тиша, що навіть йому зробилось тяжко на серці! А проте в нього знов вихопилось:

— Доведи, що ти не брешеш! Кинь свої хитрощі! Кинь! Зараз, негайно!

— Добре, — мовила вона, сама не усвідомлюючи, що каже.

— Доведи мені зараз же, чуєш!

Він зойкнув, бо вона майнула повз нього й стрибнула в провалля. Він побачив її біляве волосся, простягнені руки, хустину, що зсунулась і летіла ззаду, колихаючись у повітрі. Він не чув ні її голосу, ні сплеску води, бо круча була надто висока. Та він і не слухав, бо сам упав додолу.

З моря вона прийшла до нього тієї ночі і в морі зникла, а з нею і загадка її життя. Темна, мов ніч, глибина поглинула все, чим жила його душа. Може, і йому скочити в море? Він прийшов сюди з твердим наміром покласти край своїм мукам, а це ж не кінець, його ніколи не буде, тепер тільки почнуться справжні муки. Адже останній її вчинок волав до нього: «Ти зробив помилку і вбив її». Хоч муки його збільшаться вдесятеро, він мусить жити, щоб з’ясувати, як усе це сталося. Невже вона, одна з небагатьох, хто пережив ту страшну ніч, урятувалася тільки для того, щоб загинути від рук свого рятівника? Він, що ціле своє життя плавав по морю й торгував, наче на світі було саме лише море й торгівля, раптом став жертвою кохання, яке вбило і його, і її. Може, він лихий? Наче він ніколи не чув, щоб хтось казав про нього таке, і сам ніколи не усвідомлював себе лихим. То чому ж так сталося?

Він підвівся — не для того, щоб кинутись із кручі, а щоб зійти з неї: ніхто не буде накладати на себе руки тієї хвилини, коли йому треба розгадати загадку.

Але ж ту загадку неможливо розгадати. Оста жила в Америці, відколи стала дорослою, звідти вона і їхала тим кораблем, що наскочив на його судно. Звідки йому починати пошуки в Америці? З якої місцевості в Норвегії вона походить, він теж добре не знав. Навіть не був певний, чи її прізвище й досі те саме, що було тут, удома. Хто той чужий шкіпер? Так, хто він такий? І чи він її знав, чи тільки вона його знала? Це те саме, що питати море. Вирушати в дорогу й починати пошуки — те саме, що кинутись у його глибину.

Він зробив помилку! Якщо жінка завинила й кається, то, щоб заспокоїти своє сумління, вона признається в усьому своєму чоловікові. А якщо жінка завинила й не кається, то вона шукає, як викрутитись. Та Оста і не призналася, і не шукала, як викрутитись. Коли він напосівся на неї, вона вибрала смерть. Винний не має відваги заподіяти собі смерть. Гм, чому не має? Це легше, ніж признатися. Щоб признатися, треба ще більшої відваги. Але й відваги признатися їй не бракувало, адже вона з самого початку сказала, що в неї є таємниця, яку вона не може відкрити. Мабуть, якийсь тяжкий злочин, такий, що страшно й признатися. Але ж не могла вона мати на своєму сумлінні тяжкого злочину, бо часто бувала весела, навіть пустотлива. Щоправда, мала запальну вдачу, але була чутлива й добра. Той злочин міг тяжіти на комусь іншому. Але чому ж вона не сказала, що то не її злочин? Тоді б ні він, ні вона не мучились так. А якщо там не було ніякого злочину, ні її, ні чийогось іншого? А що ж було? Сама казала, що було щось. І той чужий шкіпер, якого вона так злякалася… Що ж там було, в біса, що там було?

Якби вона була жива, він мучив би її далі. Усвідомивши це, він відчув себе страшним негідником.

І думки його пішли іншою стежкою. Мабуть, вона була не така винна, за яку себе вважала, або не така винна, якою могла видатись іншим. Адже часто за нашою виною насправді стоїть невинність, а за нашими гріхами — наївність, хоч мало хто здатен зрозуміти це. І вона не вірила, що він належить до тих, хто здатен зрозуміти, бо в кожному його слові бриніла підозра. Він хотів однієї чіткої відповіді на всі свої підозри, тому вона й вирішила краще довіритися смерті, ніж йому. Чому він ніяк не хотів дати їй спокій? Вона до нього втекла від свого минулого, в нього шукала захистку від того минулого, а він з дурного розуму почав ятрити в ній те минуле, вперто доскіпуватись до нього! А вона була така віддана йому, така палка і зваблива — чому ж його мало зачіпати її минуле? А. коли все-таки зачіпало, то чому не відразу? Та чим ніжніша вона ставала, тим більшав його неспокій. І коли вона віддалась йому не тільки з захвату і вдячності, а й щиро покохала його, він захотів дізнатися, чи не належала вона раніше комусь іншому і як вона жила досі. І чим більше це її засмучувало, чим більше вона просила його пожаліти її, тим дужче він напосідався на неї — адже вона щось приховувала!

Йому вперше спало на думку: а хіба він усе їй сказав? Хіба взагалі можна сказати все одне одному? А якби й сказав усю правду, то хіба тебе зрозуміють? Нізащо не зрозуміють.

Він почув голоси двох дітей і обернувся. Він сидів на зеленій галявинці, про яку недавно згадувала Оста, але досі не усвідомлював цього. Минуло п’ять годин, а він гадав, що всього лише кілька хвилин. Мабуть, діти давно вже бавились там, а він аж тепер їх почув. Чи це не Агнеса, шестирічна або восьмирічна пасто-рова дочка, така схожа на Осту? Господи боже, яка ж вона схожа на неї! Оста нікого так не любила, як її.

Діти гралися в школу. Дівчинка вмостила на камені свого малого братика — це він сидів на шкільній лаві, а вона була вчителька.

— Проказуй за мною, — звеліла дівчинка. — Отче наш…

— Оченя…

— Що єси на небесах…

— Синє біся…

— Хай святиться ім’я твоє…

— М’ята є…

— Хай прийде царство твоє…

— Не хоцу!

— Хай буде воля твоя…

— Не хоцу, казу!

Ботулф позадкував з галявинки. Його прогнала звідти не молитва, він навіть не зразу помітив, що то була молитва. Але, дивлячись на дітей і слухаючи їх, він здавався собі брудним диким звіром, відштовхнутим від бога і людей. Ховаючись за кущами, він пішов звідти, перше ніж діти помітили його. Нічого в житті він ще не боявся так, як тих дітей.

Він скрадався лісом, уникаючи людських доріг. Куди йому тепер податися? До порожнього будинку, який він купив і обладнав для неї? Чи кудись далеко? Байдуже, бо хоч куди б він надумав піти, скрізь перед ним стоятиме вона.

Кажуть, той, хто вмирає, забирає з собою те, що останнє бачить. А той, хто отямлюється після злочину, забирає з собою те, що побачить найперше, і той образ лишається з ним навіки. Він побачив перед собою не Осту, яка ще недавно стояла на кручі, а невинну дівчинку, Агнесу. Навіть образ потопельниці злився в його пам’яті з постаттю малої дитини з піднятими ручками. Згадка про величезну любов Ости до цієї дівчинки якимось дивом сплутала їхні образи в його душі, а їхня разюча подібність раптом позбавила сенсу його ціломісячні сумніви, винна вона чи невинна. Може, і в Ості жила така дитина? Так, жила! Він бачив це, чи, радше, переконався аж тепер, що бачив. Досі він лише розмірковував, чи це справді була невинність, чи вона могла всміхатися так уже багатьом іншим, чи, може, в ній жила дитина, жила так глибоко в її душі, що прозирала тільки в її променистому погляді. Поки вона була жива, ненастанна зміна настрою, повсякчасний неспокій, вічна схильність до перебільшення, що часом спонукала перебільшувати й інших, вабили і відштовхували в ній, а тепер, після її сумної смерті, всі його згадки про неї злилися в образ невинної дівчинки, яка молилася в нього перед очима.

Хоч би до чого звертався він думками, шукаючи просвітку, скрізь натрапляв на цю дитину. Вона заступала йому всі шляхи до пошуків. Тільки-но він хотів простежити якусь хвилину їхнього короткого спільного життя з Остою від тієї ночі, коли потонув корабель, і до недільного ранку на кручі, як перед ним з’являвся образ тієї дитини. І ця плутанина так виснажила його духовно й тілесно, що через кілька днів він майже перестав їсти і скоро взагалі зліг.

Кожен бачив, що до нього підкрадається смерть. Той, хто мордується над загадкою, набирає такого дивного вигляду, що й сам стає загадкою для інших. З першого дня, відколи вони з Остою оселилися тут, його понура мовчазливість, її врода і їхнє відлюдне життя викликали в селі балачки. А коли жінка зненацька зникла, напруження дійшло до такої межі, що люди ладні були повірити в найне-можливіше. Ніхто не міг сказати нічого певного, бо ніхто з тих, що жили вздовж берега і прибережних скель або проїздили там, якраз не дивилися на кручу тієї миті, коли Оста, осяяна сонцем, кинулась у воду. І тіло її не прибилось до берега, щоб засвідчити смерть. Тому ще за його життя про нього ходили дивовижні чутки. Та й вигляд у нього був жахливий: він лежав худий, із запалими щоками, зарослий рудою бородою і рудим скуйовдженим волоссям. Великі очі на його обличчі були мов озерця, оточені кущами. А що він начебто не хотів жити, але й не помирав, люди вважали, що за його душу змагаються бог і диявол. Дехто навіть бачив нечистого на власні очі: весь в омахах полум’я, він добувався до вікна кімнати хворого, щоб погукати його. Інші помітили, як він у постаті чорного собаки нишпорив по подвір’ю або котився перед ними клубком вовни. А ще дехто, коли проїздив повз будинок, бачив, як усю садибу охоплювало полум’я, або чув, як від моря, виючи, гавкаючи й рего-чучи, до будинку поволі наближалася чудна валка, проникала крізь зачинені двері всередину, шаленіла в усіх кімнатах, а потім із таким самим лементом, скавулінням та іржанням поверталась до моря і там зникала. Челядь хворого порозбігалась від нього, пускаючи по селу страхітливі чутки. Якби не старе подружжя орендарів, яким він колись ставав у пригоді, ніхто б йому й води не подав. Та жінка теж дуже боялась, але все-таки доглядала його. Щоб прогнати нечисту силу, вона палила під ліжком у хворого солому. Та хоч він мало сам не згорів, легше йому не стало. Він тяжко мучився. Нарешті стара вирішила, що він, мабуть, чекає на когось. Вона запитала його, чи не покликати пастора. Він похитав головою. То, може, він хотів би побачити когось іншого? На це хворий нічого не відповів. Другого дня він, лежачи, раптом чітко вимовив їм’я Агнеси. Звичайно, це не була відповідь на вчорашнє запитання старої, але вона зрозуміла його саме так. Зрадівши, вона поквапилась до свого чоловіка й звеліла йому мерщій запрягти коня, поїхати до пастора й привезти Агнесу. В садибі пастора вирішили, що жінка добре не почула, хворий напевне кликав пастора. Проте старий наполягав на тому, що його прислано саме по Агнесу. Дівчинка була присутня при тій розмові й дуже злякалася, бо також чула балачки про чортів, про валку, що йшла до хворого з моря, але чула й про те, що він чекає на когось, щоб спокійно померти. І не здивувалась, що хворий згадав саме про неї, бо його дружина часто запрошувала її до себе. А коли хтось лежить на смертній постелі, його волю треба виконати, сказали дівчинці батьки, і, якщо вона щиро помолиться богу, ніякого лиха з нею не станеться. Дівчинка повірила їм і почала одягатись.

Був холодний ясний вечір, від дерев тяглися довгі тіні, що наче бігли за саньми, а в лісі відлунювало дзеленчання дзвоників на збруї в коня. Вже від самого цього дівчинці було трохи лячно. Але вона сиділа, склавши руки в муфті, й тихо молилася. Вона не бачила ні чортів, ані валки, що виходила б з моря, над яким вони їхали. Бачила тільки зірки над собою і світло віддалік на пагорбі. В садибі хворого стояла моторошна тиша, але з хати відразу вийшла стара жінка, завела дівчинку до кімнати, скинула з неї теплий дорожній одяг і посадила її біля груби погрітися. Роздягаючи дівчинку, стара весь час підбадьорювала її, казала, щоб вона не боялася, сміливо зайшла до хворого й проказала над ним отченаш. Коли дівчинка нагрілася, стара взяла її за руку й підвела до дверей. Хворий лежав, зарослий, із довгою бородою та запалими очима, й пильно дивився на неї. Він зовсім не здався їй відраз-ним, і вона не злякалась.

— Ти мені прощаєш? — прошепотів хворий.

— Прощаю, — відповіла дівчинка, бо вирішила, що нічого поганого не зробить, як так скаже.

Хворий усміхнувся й хотів підвестись, проте знов безсило опустився на ліжко. Дівчинка почала проказувати отченаш, але хворий похитав головою і показав на груди. Тоді вона поклала на них руки, бо саме так зрозуміла його порух. Він зразу прикрив їх своєю великою, холодною, мов крига, кістлявою рукою і заплющив очі. Він не озвався, коли дівчинка скінчила молитву, тому вона не зважилась прийняти руки з його грудей і знов заходилась молитися. А коли втретє почала отченаш, до кімнати зайшла стара, глянула на ліжко й мовила:

— Ходімо звідси, доню, він уже віддав богові душу.

ПІСЛЯСЛОВО

У XIX сторіччі норвезька література, одна з наймолодших у Європі, піднялася на таку висоту, що не тільки вийшла на світову арену, а й почала помітно впливати на літератури інших народів. Підвалини цьому розквітові заклали норвезькі романтики Генрік Вергелан і Юган Вельгавен, а остаточно утвердили її славу видатні реалісти другої половини

XIX сторіччя Генрік Ібсен, Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, Алек-сандр Х’єланн, Юнас Лі та Арне Гарборг.

Цей раптовий і, здавалося б, несподіваний розквіт норвезької літератури був підготовлений загальним піднесенням духовного життя в країні, викликаним низкою європейських буржуазних революцій.

Свою «Весну народів» Норвегія пережила раніше й трохи інакше, ніж решта країн Західної Європи. Втративши самостійність ще в XIV сторіччі, вона до початку XIX сторіччя входила в склад Данії. Природно, що норвежці весь цей час плекали мрію про звільнення і робили все можливе, щоб здійснити її. Данія залишала Норвегії досить велику свободу в її внутрішніх справах, і хоч довгі сторіччя васальної підлеглості тяжко позначилися на її економічному й духовному житті, серед норвежців ніколи не завмирала політична й національна думка. В часи наполеонівських війн, скориставшись тим, що Данія та інші держави були заклопотані власними справами, Норвегія розірвала унію з Данією і 2 березня 1814 року вперше за триста років сформувала свій уряд, а 17 травня 1814 року ухвалила конституцію, яку К. Маркс назвав найдемократичнішою в сучасній Європі. Але провідні європейські держави не визнали її самостійності і змусили норвежців до унії зі Швецією, підписаної 14 серпня того ж таки року. З цього приводу В. І. Ленін писав: «Норвегію віддали Швеції монархи під час наполеонівських воєн, всупереч волі норвежців, і шведи повинні були ввести війська в Норвегію, щоб підкорити її собі»[10].

Відтоді починається другий етап боротьби норвежців за свою самостійність. Коли в часи унії з Данією вони змагалися насамперед за рівноправне становище в зовнішній політиці, виступаючи проти того, щоб Данія використовувала їхні економічні засоби і військову силу в своїх інтересах, а часом і всупереч інтересам Норвегії, то тепер, в унії зі Швецією, їм доводилось боронити свою конституцію, яку весь час намагалися змінити і їхні спільні королі, і шведські політики, щоб посилити свій вплив і свою владу в Норвегії. Тому з перших років нової унії в країні зростала опозиція їй, яка в першу чергу спиралася на селянство.

Норвезькі селяни ніколи не знали кріпацтва, вони протягом сторіч боронили свою волю і міцно трималися своїх національних традицій. В умовах панівного становища датської культури, коли її прийняла майже вся інтелігенція, чиновництво і нечисленна ще буржуазія, селянство єдине зберегло в багатьох діалектах свою мову і свій багатющий фольклор, що стали животворним грунтом для розквіту в XIX сторіччі національної норвезької літератури і культури. В союзі з селянством виступала і дрібна буржуазія, позиції якої особливо зміцнилися в другій половині XIX сторіччя, коли Норвегія остаточно перетворилася з відсталої аграрної країни в аграрно-індустріальну. Опозиція, спираючись на ці дві сили, твердо відбивала всі спроби Швеції, сильнішого партнера унії, обмежити дію норвезької конституції чи змінити окремі її статті, а в багатьох випадках і здобувала нові перемоги. Найбільшою з них було скасування стортінгом ще в перші роки унії дворянського стану — головної опори короля. А 1905 року багатовікова боротьба Норвегії за свою незалежність закінчилась остаточною перемогою — скасуванням унії зі Швецією.

З усіма найважливішими подіями політичного і культурного життя Норвегії другої половини XIX і початку

XX сторіччя нерозривно пов’язане ім’я видатного норвезького письменника і громадського діяча Б’єрнстьєрне Б’єрн-сона (1832–1910).

Б’єрнстьєрне Б’єрнсон народився в гірському селі центральної Норвегії, де його батько був пастором. Коли хлопцеві було шість років, батька перевели до провінції Румсдаль на західному узбережжі, де й минули дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Селянське оточення, серед якого виріс Б. Б’єрнсон і яке він потім змалював у багатьох своїх поетичних і прозових творах, зокрема в оповіданні «Буланий», вміщеному в цій книжці, зберігало ще на той час багато патріархальних рис. Тут хлопець почув і полюбив народні пісні, родинні саги й казки, які дали йому багатий матеріал для майбутніх віршів, п’єс та оповідань.

Скінчивши школу в сусідньому містечку і приватну гімназію в Хрістіанії (теперішнє Осло), Б. Б’єрнсон вступає до університету і з головою поринає в літературні суперечки, що точилися в той час на сторінках норвезької преси. У своїх статтях він висміює тужливу, далеку від життя поезію представників консервативного крила норвезького романтизму, починає рішучу боротьбу за створення національного театру, якому надає величезного значення у справі поширення культури. Перші ж статті Б. Б’єрнсона на цю тему були схвально зустрінуті громадськістю, і 1857 року його запрошують на посаду художнього керівника театру в Бергені. А що репертуару для норвезького театру бракувало — досі в ньому йшли переважно датські п’єси і виконували їх датські актори, — то Б. Б’єрнсон сам береться за його створення. Він пише низку історичних драм: «Між битвами» (1856), «Крива Гульда» (1858), «Король Сверре» (1861), трилогію «Сігурд Лихий» (1862), «Марія Стюарт у Шотландії» (1864), «Сігурд Хрестоносець» (1872), у яких оспівує героїв давньоскандінавських саг, боротьбу норвезького народу проти датського панування, проголошує право народу на влаштування своєї долі, засуджує свавілля монархії, жорстокість і розбещеність дворянства. В цих творах Б. Б’єрнсона, як і в ранніх п’єсах другого великого норвезького драматурга, його сучасника Г. Ібсена, ще помітні риси, властиві романтизмові,— культ минулого, гіперболізація людських почуттів, піднесеність у вислові їх. Його героям властива палка любов до батьківщини, відчайдушна хоробрість і самовідданість. Ці п’єси Б. Б’єрнсона не тільки мали успіх у глядачів, а й сприяли піднесенню національної свідомості норвежців. Завдяки його діяльності театр у Бергені, який перебував на межі закриття, знов здобув міцну фінансову основу й досяг високого мистецького рівня.

Одночасно з п’єсами, що були останнім акордом романтизму в норвезькій літературі, Б. Б’єрнсон пише оповідання, в яких дедалі певніше стає на позиції реалізму. Саме в них він перекидає місток від давнини до сучасності. Перші свої спроби в цьому жанрі Б. Б’єрнсон публікував у газетах, ще навчаючись в університеті, проте справжня слава прийшла до нього після появи великого оповідання «Сюневе Сульбакен». Окремою книжкою воно вийшло восени 1857 року, і відразу ж ім’я його автора стало відоме в усій Норвегії. Протягом двох років воно було перекладене шведською, англійською, німецькою і голландською мовами. Такого успіху ще не мав жоден норвезький письменник.

У цьому оповіданні Б. Б’єрнсон виводить два протилежні типи норвезьких селян. Одні з них, Гранлієни, що живуть на північному схилі гори, нагадують постаті з саги: вони мовчазні, в їхніх серцях жевріють небезпечні пристрасті, що тяжіють над ними, ніби прокляття. Сульбакени з південного боку гори належать до секти гаугіанців і живуть аскетичним життям, із щоденною думкою про кару на тому світі. Вони цураються життєвих насолод, віра їхня доходить до фанатизму. Сюневе, їхня дочка, підростаючи, дедалі чіткіше бачить суперечність між світом своїх батьків і тим, до якого прагне її серце. Зрештою, тільки Сюневе своїм коханням переборює впертість і нестримність Турб’єрна, яку марно намагається зломити суворістю його батько і яка мало не стала фатальною для хлопця. Образ Семуна, Турб’єрнового батька, який за своєю неприступністю і суворістю ховає добре, чуле серце, — один із найзворушли-віших у Б’єрнсонових оповіданнях. Він сам гарячий і запальний, але великим зусиллям волі гамує в собі ці небезпечні риси своєї вдачі. Любов батька до сина і глибока пошана сина до батька майже не виявляється в словах, а проте зображена в оповіданні так майстерно, що читач напружено стежить за їхніми стосунками.

Цим двом образам, задуманим як етичні взірці, протиставлені в оповіданні образи Аслака і Кнута Нордгауга, що дають волю своїм негативним, руйнівним нахилам. Демонстративна підступність Аслака отримує соціальне підгрунтя, коли він на весіллі в Нордгаугів розповідає історію однієї служниці та її відштовхнутого суспільством нешлюбного сина, яку читач сприймає як історію самого Аслака.

Оповіданням «Сюневе Сульбакен» Б. Б’єрнсон ввів у норвезьку літературу новий стиль прози, що справив великий вплив на всі наступні покоління норвезьких письменників. Надзвичайно скупий спосіб розповіді вражає своєю мистецькою простотою. Б. Б’єрнсон розповідає так, як розповідають селяни і як він сам чув у дитинстві. Це народна мова, прозора й чітка, як кожна усна мова. Він свідомо відмовляється від довгих складних речень і яскравих означень, характерних для романтичного стилю. Орієнтація на стиль народних казок і насамперед саг надає його героям історичного виміру. За образами простих селян вгадується людський тип давніших часів і давня традиція вислову думок та почуттів.

Плин розповіді у Б. Б’єрнсона ніде не відхиляється від самої дії, автор не перебиває його ні своїм коментарем, ні міркуваннями про якісь загальні проблеми, ні екскурсами в минуле. Єдиний відступ від основної дії — оповідання в оповіданні, що надає їй епічного розмаху й поетичної глибини. Герої твору схарактеризовані лише їхніми вчинками. Свої думки й почуття вони, як у сагах, виявляють діями і виразом обличчя. Мовиться лише те, що необхідне для сюжету і для розуміння подій. Так само мало розповідає письменник про зовнішність своїх героїв. Як у народному епосі, він дає тільки загальне уявлення про них, відмовляючись від докладнішої характеристики.

У багатьох оповіданнях Б. Б’єрнсона події змальовано з погляду дитини. Він був першим визначним письменником у норвезькій літературі, що взявся змальовувати дитячу психіку. Наївність і безпосередність світу дитячих уявлень надають цим його творам поетичної щирості, а вкраплені в них вірші, часто за своєю поетикою близькі до народних пісень, підкреслюють їхній ліричний тон. У норвезькому літературознавстві цей спосіб відображення дійсності називають «поетичним реалізмом».

Особливу роль в оповіданнях Б. Б’єрнсона відіграють картини природи. Часто зміни в природі віддзеркалюють психічний стан дійових осіб. Інколи письменник вдається до запозиченого в казках одухотворення природи. Класичний приклад використання цього фольклорного засобу маємо в першому розділі оповідання «Арне». Тут кущі й дерева вперто намагаються одягти горду голу скелю, а коли після багатьох спроб нарешті досягають вершини, то бачать, що там уже росте ліс. Ця картина — алегоричний вислів прагнення чільних діячів норвезького відродження спинити еміграційний рух до Америки. Розвиток капіталізму в Норвегії руйнував дрібні селянські господарства, тисячі колишніх жителів села залишалися без засобів до існування і виїздили за океан у пошуках кращої долі. Лише 1882 року, під час промислової кризи, з Норвегії виїхало понад тридцять тисяч чоловік, а з 1836 року, коли почалася еміграція, і до 1915 року — близько семисот п’ятдесяти тисяч. Це була величезна цифра, коли рахувати, що в усій Норвегії на кінець XIX сторіччя населення не досягало двох з половиною мільйонів. Країна знекровлювалась, бо виїздила переважно молодь, її основна продуктивна сила.

Б. Б’єрнсон оповіданням «Арне» закликає співвітчизників не залишати батьківщини, а якнайповніше використати її багатства, показати себе гідними спадкоємцями минулих поколінь. Він сподівався, що норвезькі селяни завдяки освіті навчаться краще господарювати, як навчився його герой Арне, і стануть провідною силою в суспільстві.

Проте з часом ідеалізований погляд на селянство поступається місцем у Б. Б’єрнсона реалістичному. Його надія на суспільний поступ, яскраво виявлена в оповіданнях «Арне», «Веселий хлопець» та інших творах цього періоду, потьмарилася. Досягнення науки перестали викликати в нього той захват, що викликали раніше. Найкраще свідчення цьому — оповідання «Залізниця і цвинтар». Воно посідає особливе місце серед творів письменника цього жанру. В ньому вже немає тієї поетизації селянства та його життя, що в попередніх творах. Тут ми вперше бачимо трохи скептичне ставлення до технічного і суспільного поступу. Щоб побудувати залізницю, колія якої має пролягти через цвинтар, потрібно переховати тих, хто там лежить, а це — наруга над мертвими, порушення вікових звичаїв і традицій. І хоч автор визнає необхідність змін, симпатії його на боці того, що відмирає в цій сільській громаді, на яку створення банку й пов’язана з ним спекулятивна гарячка справили нищівну дію.

Під тиском нових обставин селянство не виправдує тих надій, які на нього покладав письменник. Воно також піддається руйнівній силі капіталістичних стосунків.

У 70-х роках Б. Б’єрнсон перестає писати оповідання. Він обирає для своїх творів нових героїв і нові теми, звертається до нових жанрів. З-під його пера й далі з’являються вірші, він пише кілька романів, але справжньою зброєю в громадській і політичній боротьбі стає для нього театр. Його соціальні драми цього періоду торкаються найгостріших проблем тогочасного життя. Він змальовує партійний фанатизм буржуазних журналістів, що для своєї брудної мети використовують підступ і шантаж («Редактор», 1875), брехню і шахрайство фінансового світу, охопленого жадобою збагачення, характерною для епохи бурхливого розвитку капіталізму («Банкрутство», 1875), показує неспроможність монархічної системи і фальшивість її оборонців («Король», 1877), виступає за рівноправність жінок («Леонора», 1879; «Рукавичка», 1883).

Наприкінці 70-х років Б. Б’єрнсон переживає глибокий духовний злам. Під впливом критиків Біблії він пориває з християнством, у ньому прокидається цікавість до природничих наук, і він стає палким прихильником дарвінів-ської теорії історичного розвитку органічного світу. Наслідком цих його соціально-історичних і філософських пошуків стала драма-дилогія «Понад наші сили» (частина І—1883, частина II—1895), яку сучасна норвезька критика вважає вершиною останнього періоду його творчості. В першій частині драми Б. Б’єрнсон закидає християнству те, що воно вимагає від людини неможливого. Герой п’єси, пастор Санг, живе втілення любові до ближнього, своєю безмежною вірою хоче домогтися того, що виходить за межі людських можливостей: урятувати свою смертельно хвору дружину. Проте дива не стається, і Санг гине. В другій частині драми син Санга Еліас, охоплений такою самою фанатичною вірою в анархістські ідеї, як його батько вірою в бога, щоб допомогти робітникам-страйкарям у боротьбі з фабрикантами, віддає їм усе своє майно. Але це не допомагає. Еліас переконується, що досягти компромісу між класом визискувачів і класом визискуваних неможливо. І коли фабриканти, зломивши опір страйкарів, збираються, щоб відсвяткувати свою перемогу, він влаштовує вибух, від якого гинуть і капіталісти, і він сам. Але й помираючи, він твердо вірить у велику силу жертовності й особистого прикладу.

Своїми творами, написаними наприкінці XIX сторіччя, Б. Б’єрнсон остаточно стверджує реалістичний напрямок у норвезькій літературі.

Б. Б’єрнсон до останніх днів свого життя був великим демократом, він вірив у всепереможну силу добра і в те, що людину завжди можна змінити на краще. Проте ця віра не заважала Б. Б’єрнсонові всіма приступними йому як письменникові засобами боротися з несправедливістю скрізь, де він її бачив. Так він виступив із гострим осудом царської політики пригноблення національних культур, зокрема української, а 1907 року опублікував кілька статей про конфлікти, спровоковані в Галичині польсько-шляхетською адміністрацією. Публіцистичні твори Б. Б’єрнсона, що проголошували гуманістичні принципи, користувалися величезною популярністю в усьому світі.

1903 року Б. Б’єрнсонові, першому зі скандінавських письменників, була присуджена Нобелівська премія за гуманістичний напрямок його творчості.

На Україні твори Б. Б’єрнсона були відомі ще за життя письменника. їх перекладали І. Франко, М. Яцків, А. Кру-шельницький та інші діячі нашої літератури. Ця книжка — перша спроба познайомити українського читача з найкращими зразками його прозової творчості.

Ольга Сенюк

Бьёрнстъерне Бьёрнсон,

ОПАСНОЕ СВАТОВСТВО

РАССКАЗЫ

Перевод с норвежского О. Д. Сенюк

Киев, издательство художественной литературы «Днипро», 1986

(На украинском языке)

Редактор О. В. Хатунцева Художнє оформлення Ю. Л. Чеканюка Художній редактор О. Д. Назаренко Технічний редактор Н. К. Достатня Коректори О. С. Зінченко, Т. В. Карбовнича

Інформ. бланк № 3797

Здано до складання 25.06.85. Підписано до друку 16.12.85. Формат 70Х90'/з2. Папір друкарський № 2. Гарнітура літературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 12,578. Умовн. фарбо-відб. 12,797. Обл. — вид. арк. 13,739. Тираж 30000 пр. Зам. 5-1294. Ціна 1 крб. 20 к.

Видавництво художньої літератури «Дніпро».

252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

Харківська книжкова фабрика ім. Фрунзе.

310057, Харків-57, вул. Донець-Захаржевського, 6/8.

Б’єрнсон Б.

Б96 Небезпечне сватання: Оповідання/Пе-рекл. з норв. і післяслово О. Сенюк. — К-: Дніпро, 1986.— 343 с.

Видатний норвезький письменник (1832–1910) розповідає про життя і працю норвезьких селян — сильних людей, які за зовнішньою суворістю ховають глибокі, ніжні почуття, про те, як сила чистого кохання допомагає перемагати всі труднощі на шляху до щастя.

^ 4703000000—180^0 ^ И(Норв)

Ь М205(04)—86 1ви, й0 1 И '

Б’ЄРНСТЬЄРНЕ Б’ЄРНСОН

НЕБЕЗПЕЧНЕ СВАТАННЯ

ОПОВІДАННЯ

З норвезької переклала Ольга Сенюк

київ

ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬО! ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО»

1986

И (Норв) Б96

BJ0RNSTJERNE

BJ0RNSON

ET FARLIG FRIERI SYNN0VE SOLBAKKEN BJ0RNEJEGEREN ARNE FADEREN 0RNEREDET JERNBANEN OG KIRKEGARDEN BLAKKEN EN LIVSGATE

Выдающийся норвежский писатель (1832–1910) рассказывает о жизни и труде норвежских крестьян сильных, внешне суровых людей, способных на глубокие, нежные чувства, о том, как сила чистой любви помогает преодолевать все трудности на пути к счастью.

Післяслово Ольги Сенюк

© Український переклад, післяслово, художнє оформлені Видавництво «Дніпро», 1986 р.

Примітки

1

Гаугіанці — прибічники Г. Н. Г ауге (1771–1824), керівника релігійного руху в Норвегії кінця XVIII поч. XIX ст

(обратно)

2

Ленсман — у скандінавських країнах сільський урядовець, що виконує обов’язки судді й поліцая.

(обратно)

3

Галінг — норвезький народний танець.

(обратно)

4

Спрінгар — норвезький народний танець.

(обратно)

5

Кінго Томас Гансен (1634–1703) — датський церковний діяч, автор книги церковних псалмів.

(обратно)

6

Вергелан Генрік (1808–1845) — видатний норвезький поет і громадський діяч, один із зачинателів норвезької національної літератури.

(обратно)

7

Стортінг — норвезький парламент.

(обратно)

8

Пробст — вищий духовний сан у лютеранській церкві.

(обратно)

9

Рансфіорд — озеро в центральній, гірській частині Норвегії, віддаленій від теплої морської течії.

(обратно)

10

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 25, с. 277.

(обратно)

Оглавление

Б’єрнстьєрне Б’єрнсон Небезпечне сватання

НЕБЕЗПЕЧНЕ СВАТАННЯ

СЮНЕВЕ СУЛЬБАКЕН

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

МИСЛИВЦІ НА ВЕДМЕДІВ

АРНЕ

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

БАТЬКО

ОРЛИНЕ ГНІЗДО

Залізниця і цвинтар

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

БУЛАНИЙ

ЗАГАДКА ЖИТТЯ

ПІСЛЯСЛОВО Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg