«Подзвін з-під води»

Подзвін з-під води (fb2) - Подзвін з-під води 637K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентин Николаевич Терлецкий

Валентин Терлецький Подзвін з-під води

1

Похмурий чоловік у темному пожмаканому костюмі нервово колупався в носі, при цьому щось постійно мугикаючи собі під ніс. Зрідка він зупинявся поглядом на комусь, і тоді його палець тривожно завмирав біля розверстої ніздрі. Чоловік кілька секунд напружено вдивлявся в новий об'єкт спостереження, а потім раптово знову починав колупатися в носі й мугикати з новою силою. І так аж до наступного разу – коли його погляд черговий раз зупинявся на комусь іншому з групи.

Товста, наче розпластана в просторі жінка в кумедному капелюсі мертвою хваткою тримала обома руками великий пакет, який неприємно шелестів на всю кімнату і змушував інших пацієнтів знервовано оглядатися на неї. Помітивши це, вона напружено застигла, закусивши велику нижню губу, наче її й зовсім не існувало на цьому світі, але за мить з її кутка знову долинуло відразливе шелестіння поліетилену, привертаючи небажану увагу.

Двометровий худючий молодик у велетенських попелястих окулярах і з давно не чесаним волоссям весь час сновигав по кімнаті, не знаходячи собі місця. Він пробував сідати на різні стільці, але одразу підскакував з них, наче його вкусила якась невидима істота, і, злякано озираючись, поспішав до іншого стільця. Там історія повторювалася знову, і так кілька разів по колу.

Красива чорноволоса жінка невизначеного віку в шкіряній лакованій куртці і таких же штанцях до колін спокійно читала маленьку книжечку, на обкладинці якої гордовито красувалося: «Статеві стосунки після розлучення: бути чи не бути?». Вона ні на що не звертала уваги, жадібно перегортаючи сторінку за сторінкою, неначе поставивши собі за мету обов'язково дочитати цю книжку саме зараз, до початку роботи групи.

Біля входу сидів, поклавши ногу на ногу, зовсім молодий хлопець, особливо нічим не примітний, хіба що роздовбаними і брудними кросівками. Ані на мить не відриваючись від свого мобільного телефону, він клацав великим пальцем по клавіатурі і з переможним виглядом відправляв комусь численні СМС-ки. Йому тут-таки приходили меседжі у відповідь, і щоразу, прочитавши чергове послання з того боку невидимого комунікативного простору, він крізь зуби шепотів масні матючиння, які було чутно на всю кімнату.

Поруч з хлопцем сиділа, наче натягнута струна, молода жінка у чорному в'язаному костюмі. її погляд давно завмер на одній точці десь на стелі, а по гарному блідому обличчю повільно стікали поодинокі сльози. Вона й не думала їх витирати, бо, вочевидь, знаходилася зараз дуже далеко. Далеко від усього на землі. І кожен, хто дивився на неї, бачив, як крізь її блакитні очі по краплинці витікала поранена душа.

Був у цій групі й новенький – Антон. Це було його перше відвідування групи. Він байдуже спостерігав за всім, що тут відбувалося, а в його голові пульсувала одна-єдина думка: навіщо він тут? Це добре читалося на його смаглявому обличчі, по якому бурхливими хвилями прокочувалися виразні східні вилиці, а бліді губи були стиснуті в тонку нервову лінію. Його очі, в яких колись однієї миті потонув всесвіт, мовчали.

Нарешті двері до кабінету лікаря прочинилися, і з них до загальної кімнати буквально випурхнув Олег Петрович – чепурний і якийсь занадто елегантний психотерапевт, що опікувався душевним здоров'ям усіх цих людей. Олег Петрович посміхнувся, обвів ласкавим поглядом пацієнтів і кілька разів поплескав у долоні.

– Отже-отже! Радий вас усіх бачити! Степане, Клавдіє, Іване, Маргарито, Олександре, Валеріє, і вас, Антоне. Одразу хочу познайомити групу з нашим новим відвідувачем – це Антон, який саме сьогодні приєднався до нашої групи. А вас, Антоне, я хочу попрохати, аби ви спробували відчути себе тут у колі друзів. Оскільки у вас сьогодні перше відвідування, ви можете сісти, де вам більше подобається, і послухати, поспостерігати, чим ми тут займаємося. Не обов'язково одразу брати участь у розмовах, просто не напружуйтеся і намагайтеся відчути себе частиною нашого маленького товариства. Ми не так давно об'єдналися в групу, всього лише кілька тижнів, тому я сподіваюся, що ви дуже скоро освоїтеся і познайомитеся ближче з іншими нашими відвідувачами…

Олег Петрович сів на стілець, трішечки послабив краватку і ще раз обвів посмішкою усіх присутніх.

– Отже-отже! Прошу уваги, шановні! Минулого разу ми з вами намагалися завести більш тісні знайомства одне з одним, поспілкуватися, поговорити на вільні теми і врешті розказати одне одному, поділитися з усіма, що турбує кожного з вас. Ми всі знаємо, що відвідувачів цієї групи об'єднують схожі проблеми… Я теж колись переживав подібний стан. Тому тепер я стараюся допомогти вам подолати ці болісні відчуття. І сподіваюся на вашу підтримку! Ви самі повинні захотіти вибратися з цієї прірви. Тільки самі. І лише за цієї умови наше лікування буде вдалим… Але, як то кажуть, ближче до тіла. Минулого разу ми зупинилися на тому, що кожен має розказати нам усім свою власну історію. Отже, будь ласка, почнемо з вас, Степане.

Олег Петрович замовк, світячи білозубою посмішкою у бік чоловіка в темному пожмаканому костюмі, що з якоюсь тваринною насолодою колупався в носі. Чоловік прибрав руку від обличчя і зацьковано обдивився довкола. Він мовчав. Так минуло кілька важких хвилин.

– Отже-отже! Степане, якщо ви не хочете говорити, не треба! Але ви відвідуєте групу з першої зустрічі, а ще не промовили жодного слова. Так не можна, адже ви прийшли сюди лікуватися, спілкуватися з іншими, ділитися своїми відчуттями, зрештою, вилити нам усе своє горе. А ви мовчите. Цим вашим упертим мовчанням проблемі не зарадиш, хіба що іще глибше заженете своє горе всередину. Вам треба, навпаки, більше говорити з людьми, більше бути у спільноті, не замикатися у собі. Повірте, так буде легше і вам, і нам!

– Я сюди прийшов не за власним бажанням. Мене здали сюди ті кляті виродки – мої діточки! – раптово вигукнув Степан.

– Ну, пане Степане, що ви таке кажете! Вони не здали вас, а привезли підлікуватися. Це велика різниця! Після всього, що ви пережили, вам потрібно змінити обстановку, побути в іншій атмосфері, відчути любов і співчуття людей, що опинилися в такій самій ситуації…

– Ага! В такій самій ситуації, ви кажете? Опинилися, кажете! – раптово скочив зі свого стільця довжелезний хлопчина у велетенських попелястих окулярах. – Та, може, він зовсім і не кохав свою дружину, як її там – Христя чи Орися… А ми з Настею вже призначили день нашого весілля! Ви це розумієте? День одруження призначили! Настя вже купила весільну сукню, я домовився за ресторан, за машини, запросив гостей… Ви це розумієте? Опинилися… Ми не однакові! Ми – різні! Не треба рівняти мене з оцим селюком… не треба… ми різні… різні… – Молодик упав на стілець і зарюмсав у клітчасту хусточку.

Олег Петрович підвівся і підійшов до нього. Поклавши руки на плечі хлопцеві, лікар щось довго шепотів йому у вухо. Той лише витирав сльози і голосно сякався у хусточку. А Степан продовжував шматувати свій ніс, обводячи напівбожевільним поглядом інших пацієнтів.

Діти привезли Степана до міста з глухого житомирського села місяць тому. Вони сплатили не лише лікування в цій престижній столичній клініці, а й постійне проживання батька у лікарняному пансіонаті, бо в такому стані вони не могли його взяти до себе. Два місяці тому Степанову дружину прямо в нього на очах убило блискавкою. Вони поверталися ввечері до своєї хати з городу за селом. Раптово почалася злива, вдарив грім, і перша блискавка вразила Степанову дружину. Вона померла одразу. Медики казали – це справжнє диво, що блискавка не зачепила самого Степана, адже вони йшли під руку. Але це дивовижне спасіння Степану не зарадило. Від горя він майже перестав розмовляти і впав у напівзабуття. І ось діти привезли його на лікування до кращого столичного психотерапевта, який спеціалізувався на допомозі тим, хто нещодавно втратив своїх близьких. Випадок Степана був особливо важким, про що казали самі лікарі. Тим не менше, Олег Петрович вирішив лікувати його в загальній групі разом з іншими пацієнтами.

Товста жінка в кумедному старомодному капелюсі, Клавдія, втратила сина – він помер півроку тому від зараження крові. Іван – двометровий худючий молодик у велетенських попелястих окулярах – втратив наречену за кілька тижнів до весілля, її зґвалтували, а потім убили невідомі у під'їзді власного будинку. Красива чорноволоса жінка в шкіряній лакованій куртці, Маргарита, відома всій столиці бізнес-леді та світська левиця, прийшла до лікаря сама і попросила позбавити її нудьги після нещодавньої смерті чоловіка – автомобільного магната. У Олександра, хлопця з мобільником, цим літом на заробітках у Португалії зникли безвісти обоє батьків. Жінка, що мовчки дивилася у стелю і завжди плакала, – Валерія – потрапила до психотерапевта після того, як у автокатастрофі загинув її чоловік. У Антона нещодавно померла кохана, і його привели до клініки друзі.

Всі ці сумні історії Олег Петрович знав напам'ять. Дехто з цих пацієнтів, перш ніж потрапити до групи спільного лікування, пройшов індивідуальний терапевтичний курс, деякі прийшли до нього від інших лікарів, декого він одразу ввів до групи. І хоча він точно знав, кого і як потрібно лікувати, загального прогресу він поки що не відчував. За кілька років вдалої практики йому ще жодного разу не траплялася настільки важка група. Проте він не здавався. Після тривалої індивідуальної роботи з кожним пацієнтом він нарешті спробував звести їх у групу і застосувати спільне лікування. Але з першої ж їхньої зустрічі заняття проходили вкрай напружено. Степан постійно мовчав, Іван нервував і зривався на гучні істерики, Валерія мовчки плакала, Олександр був грубуватим і надмірним, Маргарита відверто розважалася на заняттях, вочевидь не дуже сумуючи за померлим перестарілим чоловіком. Єдиною, хто йшов на контакт і намагався дійсно вилікуватися, була Клавдія. Зазвичай саме вона починала та підтримувала всі бесіди, проте завжди слухати лише її історію не влаштовувало ані лікаря, ані самих пацієнтів. Олег Петрович відчував, що ось-ось має статися якийсь зрив, чи прорив, що виштовхне нарешті групу і його самого з цього ступору. Раптово відчув це і новенький відвідувач – Антон.

– Я хочу щось сказати, – несподівано розірвав напружену тишу Антон, підводячись зі свого стільця. Навіть Степан припинив довбати носа, а Олександр відірвався від мобільника. Припинив хлюпати й Іван.

– Я вважаю, що всі ми прийшли сюди лікуватися, а не сперечатися, чиє горе найбільше. Давайте поважати одне одного і нашого лікаря. Я тут новенький, але бачу, що нам усім потрібна термінова допомога. Врешті, всі ми заплатили чималі гроші, аби нам повернули душевний спокій. Не знаю, як хто, а я хочу знову відчувати радість життя. Хочу посміхатися, дихати, жити. А ви хочете цього? Якщо ні, то не заважайте іншим. Я не звик читати моралі, тому скажу просто: мені потрібне це лікування. А хто мені заважатиме чи заважатиме лікарю, того я попрошу більше не приходити сюди. Всім ясно? Вибачте, якщо був різкий, але я звик робити діло, а не кричати в порожнечу. – Антон сів на своє місце, піймавши на собі здивований погляд Олега Петровича.

– Блискуче! Я просто в захваті! Супер! – поплескала в долоні Маргарита, навіть засунувши в сумочку свою цікаву книжку.

– Отже-отже! Я цілком підтримую Антона. Давайте зробимо сьогодні трішечки по-іншому. Я не буду просити вас, аби ви розказали щось про себе. Сьогодні я сам розповім вам дещо, на мій погляд, цікаве. – Олег Петрович дістав з кишені сірого піджака новенький, ще не заточений олівець і почав постукувати ним по іншій долоні. – Хочу трішки розказати вам про сенс нашого лікування, так би мовити, його завдання та мету. Повірте мені, це також треба знати. Отже-отже! Окрім болю від втрати близької людини ви зараз переживаєте важку депресію. Це – наслідок отриманої вами душевної травми. А депресія – це відсутність задоволень від життя. Воно начебто одразу втратило всі свої яскраві фарби, залишився тільки один сірий колір. Чи не так? Тепер у вас немає нічого, крім тяжких обов'язків, страждання й хвороб. Від усього опускаються руки, мучить постійне безсоння, пропадає сексуальне бажання й немає сил навіть на звичні домашні справи. Думаю, кожен з вас це відчув на собі. Отже, нам потрібно, перш за все, позбутися цієї депресії, а вже потім навчитися не відчувати болю. Точніше, забути про біль. Не про ту людину, котра була вам близькою і яку ви втратили, а забути саме про біль, що мучить вас щохвилини! Я не схвалюю застосування антидепресантів, які декому з вас таки призначені. Але інколи без них не можна. Та найголовніше – це наше з вами живе спілкування! Тому я розраховую на цілковиту довіру і щирість з вашого боку. І без відвертої розмови між нами вдале лікування просто неможливе, повірте мені! – Олег Петрович поклав назад до кишені олівець і обвів переможною посмішкою своїх пацієнтів.

– Лікарю, ось ви сказали про відсутність сексуального бажання під час депресії. А в мене якраз навпаки – воно з'явилося! Як це можливо? – раптом перервала мовчанку Маргарита.

– Шановна Маргарито! Симптоми, які я щойно озвучив, – не догма. З будь-якого правила є винятки. Часто під час важкої депресії сексуальне бажання справді зникає. А інколи буває і навпаки, як от у вас. Нічого дивного в тому немає. Так реагує ваш організм на душевну травму, яку ви отримали. Це також лікується.

– Лікарю! Якраз це я б і не хотіла особливо лікувати. Ви мене розумієте? Можливо, в моєму стані це єдине, що може врятувати від нудьги і туги! Сексуальний потяг! Ви навіть не уявляєте, наскільки сильним він став після смерті мого коханого чоловіка. Я просто скаженію, коли думаю про секс. І це єдине, що гріє мене, що веселить і радує! І я не хочу позбуватися цього відчуття. – Маргарита демонстративно прицмокнула язиком, кидаючи на лікаря безсоромний погляд.

– Ні, ну ви подивіться, про що вона думає! Чоловік помер, а вона вже шукає іншого самця, аби затягти його у своє ліжко! – знову зірвався зі свого стільця молодик у попелястих окулярах. – Це просто якась ганьба, і я, лікарю, не бажаю вислуховувати сексуальну маячню цієї нафарбованої леді!

– Іване, обережніше з висловами, не треба ображати ваших колег по групі! – хотів виправити ситуацію Олег Петрович, але не встиг.

Маргарита з усього розмаху вдарила Івана по голові своєю чорною лакованою сумочкою, він заточився на стілець і з гучним ляскотом перевернувся на підлогу разом із ним. Усе це сталося надто блискавично, так що ніхто навіть не встиг зреагувати. Лише Клавдія голосно скрикнула і ще гидотніше зашелестіла своїм пакетом.

– Очуміти! Ні хера собі подача! Крутяково! – зареготав Олександр, відірвавшись від свого мобільника.

Іван намагався одразу підвестися, але заплутався у власних довгих ногах і поваленому стільці, знову впав на підлогу і випадково рукою збив з носа окуляри, які відлетіли прямо під ноги Валерії. Жінка підняла їх і простягнула Іванові зі словами:

– Здається, це ви загубили.

– Я! Я! Я загубив, аякже! – накинувся на Валерію Іван, вирвавши з її рук окуляри і начепивши їх на носа. Він іще щось хотів додати, але побачив упритул перед собою Антона, який уже був готовий припинити цей конфлікт більш рішучими методами.

– Панове! Не треба сваритися! Досить на сьогодні! – у сутичку втрутився Олег Петрович, стаючи поміж Антоном та Іваном. – Все-все-все! Сьогодні заняття завершено! Прошу розійтися по домівках до наступного разу… Заняття, як завжди, по понеділках і четвергах, не забувайте!

Першим вибіг з кімнати Олександр, щось голосно кричачи в мобілку. До кімнати увійшли діти Степана і повели його під руки на вихід. Іван підняв перекинутий стілець і, гнівно блискаючи очима на Антона, також пішов до дверей. Йому в спину почулося злісне «Козел!» від Маргарити. Антон теж хотів піти, але його вже при порозі затримав лікар:

– Антоне, я прошу вас залишитися на кілька хвилин для розмови.

Коли всі полишили кабінет, Олег Петрович сів навпроти Антона і довго дивився на нього, але вже без своєї звичної білозубої посмішки. Врешті лікар тихо промовив:

– Антоне. Те, що сталося сьогодні, – прикрий інцидент, котрий, я сподіваюся, більше ніколи не повториться. Але я хочу, аби ви дещо зрозуміли. Всі наші відвідувачі пережили важку душевну травму, як і ви також. Процес виходу із цього стану досить складний і може розтягтися на довгий час. Тим більше, якщо самі хворі… перепрошую, відвідувачі гальмуватимуть своє лікування, у тому числі й конфліктами між собою. Ви у нас новенький, тому я хочу попросити вас про дещо. Ситуації під час наших бесід бувають різні, інколи, як ви самі сьогодні бачили, виникають і суперечки. Не без цього. Але ми не можемо кожне наше заняття завершувати скандалом, і тим паче бійкою. Це неприпустимо. Якщо вас не влаштовує ця група, я можу вас перевести до іншої. А якщо все гаразд, то тоді я прошу вас намагатися трохи стримувати агресію і негатив. Я знаю, що це складно, але необхідно, повірте мені. Те ж саме я вимагаю і від інших пацієнтів. Отже-отже! Я сподіваюся, ми домовилися? – Олег Петрович узяв Антонову долоню і міцно її потиснув на знак того, що лікар і пацієнт дійшли згоди. Антон у відповідь лише мляво кивнув головою.

2

На вулиці буяв молодий ласкавий київський вересень. Ще тепле і подекуди навіть пекуче ранньоосіннє сонце із задоволенням купалося у Дніпрі, пірнаючи у блакитну воду біля зелених схилів Печерська і виринаючи вже за Трухановим островом. Повітря було насичене тією особливою прозорістю, яка завше є передвісником скорої осені. Пахло свіжістю і сріблом, які бриніли навколо мільйонами ніжних звуків, просочувалися під шкіру усвідомленням того, що невдовзі на зміну теплу прийдуть холоднеча і сум. Проте зараз про це не хотілося думати, бо на душі все ще лагідно пошкрябувала недавня літня радість.

Та сама радість, яка ще кілька місяців тому змушувала нуртувати кров, запалювала душу й тіло яскравим космічним світлом, дарувала нову наснагу на життя. Та сама радість, котра звично зветься любов'ю. Антон ще пам'ятав те шалене піднесення, з яким зустрічав кожен новий ранок і з яким проводжав кожен згасаючий день. Радість існування удвох, яку він тепер загубив назавжди. Як загубив і саме життя, що зупинилося одного спекотного червневого дня, коли не стало її…

Відтоді сплинуло трохи менше трьох місяців, і Антон уже остаточно забув, як можна посміхатися, як сміятися, як радіти і як жити. Без неї все раптово втратило сенс, а надто – він сам на цій землі. Нагла смерть коханої поставила хрест на всіх його мріях і сподіваннях, зробила його земний шлях порожнім і безглуздим. Він не розумів, навіщо йому далі жити і яким тепер буде його майбутнє.

Він так і не повернувся до роботи після вимушеної відпустки, звільнившись за власним бажанням, він майже не виходив з дому, обмеживши свій простір невеликою кімнатою з осиротілим ліжком і завжди завішеним шторами вікном. Він не спілкувався з друзями і рідними, він вимкнув усі телефони і не відповідав на електронні листи. Він навіть не підходив до дверей, якщо хтось дзвонив або стукав до його квартири. Він просто затих, спорожнів, зупинився. Він більше не існував.

Лише кілька тижнів тому його мати покликала на допомогу вірних друзів, і вони разом майже силоміць вдерлися до його помешкання. Вони змусили його увімкнути телефон, подивитись телевізор, вийти на вулицю. Вони накупили різних продуктів і наготували йому купу якихось смачних страв. Поприносили десятки дисків з новими фільмами та кілька підшивок яскравих чоловічих журналів. Кілька разів вивезли його за місто, аби він змінив обстановку і трохи розважився. Антон мляво погоджувався на всі пропозиції, брав участь у всіх заходах, що регулярно влаштовували друзі, спілкувався на якісь дрібні теми з мамою, але як і раніше не виказував ані найменшого інтересу до життя і був наче картонний манекен, якого невдало привчали до повсякденного людського існування.

Врешті його друзі знайшли Олега Петровича, з яким хтось із них колись відпочивав у Туреччині. Це був відомий психотерапевт, який спеціалізувався саме на лікуванні важких депресій. Антон погодився пройти курс групової терапії, хоча зовсім не вірив, що це йому якось допоможе. Та й узагалі, чи потрібна йому ця допомога і навіщо? Для кого і заради чого тепер жити? Як бути далі, якщо поруч більше ніколи не буде її? Як?!!!

3

– Отже-отже! Я радий знову бачити всіх вас у наших стінах! Сподіваюся, ви прийшли сюди у доброму настрої і всі налаштовані на плідну роботу. – Олег Петрович енергійно потер руки і посміхнувся начебто до всіх одразу, але й одночасно до кожного зі своїх пацієнтів. – Минуле наше заняття ми перервали якраз на тому місці, коли я пропонував кожному з вас розповісти щось про себе, про своє життя, про те, що вам найбільше до вподоби і що вас цікавить. Отже-отже, спробуємо ще раз. Антоне, ви у нас новенький. Чи не бажаєте ви розпочати сьогоднішню нашу зустріч? Розкажіть щось про себе. Давайте знайомитися ближче. – Олег Петрович сів на свій стілець, діставши з кишені незаточений олівець і притуливши його до чола.

Антон довго дивився в підлогу поперед себе, а потім підвів очі і подивився уважно на лікаря.

– Мені тридцять один рік. Я – колишній журналіст всеукраїнського ділового журналу «Спільнота». Чому колишній? Бо зараз не відчуваю потреби в роботі, тому звільнився з неї. Після втрати… коли вона померла… я не зміг більше працювати… Навіщо? Просто, можливо, не бачу далі сенсу робити щось для інших людей. Мені набридло… Не знаю, як вам це пояснити, але коли вона була… живою… то і робота мала якийсь смисл, і вставав зранку з охотою, і працювалося якось легко… Тепер усе по-іншому… Колеги мене не розуміють, кличуть повернутися. Пояснюють, що робота – то найліпший спосіб відволіктися, якось зайняти себе… Але… Інтересу тепер немає. Ніякого… Що іще? – Антон подивився на лікаря, неначе шукаючи у нього підтримки чи бодай натяку на те, про що далі вести мову.

Олег Петрович підняв угору свій незаточений олівець і потеліпав ним у повітрі, наче першокласник символічним дзвоником.

– Антоне, а що ви можете сказати про своє минуле? Ну, напевно, ви чимось цікавилися раніше окрім роботи, у вас було чи є якесь хобі, друзі, розваги? Що було з вами, принаймні, півроку тому?

Антон поглянув на лікаря, як на свого найлютішого ката, але той витримав погляд і далі спокійно постукував олівцем по долоні.

– Знаєте, раніше було багато всього. Раніше… Але навіщо воно зараз? Зараз не так. Не так! Та що мені вам казати – тут, напевно, кожен відчуває подібне. Вона померла, і все. І все! Розумієте? Нічого більше немає. – Антон замовк, нервово тручи руку об руку і прасуючи поглядом лакований паркет на підлозі.

– Так… Антоне, але, напевно, і зараз існують такі речі, котрі вам небайдужі? Наприклад, ви завжди гарно виглядаєте. Користуєтеся чудовими парфумами. На вас завжди випрасувана сорочка. Ви приїжджаєте на наші заняття на новенькому і дуже гарному авто. Тобто далеко не все вам так байдуже, як ви, можливо, уявляєте… – Олег Петрович зробив виразний жест вільною від олівця рукою, ніби даючи можливість продовжити розпочату фразу своєму підопічному.

– Авто? Ну, знаєте, без машини з Русанівки не так просто до вас добратися. – При цих словах Антон навіть трохи посміхнувся. – Хоча, я б залюбки скинув це авто разом із собою з мосту в Дніпро.

– Не треба! – раптом пролунало з того кутка, де сиділа заплакана Валерія, як і минулого разу вдягнута в темний в'язаний костюм. – Не треба про це, благаю! – Вона закрила своє гарне обличчя руками. Крізь її пальці проступали поодинокі потічки сліз.

Олег Петрович рвучко підвівся зі стільця і став посередині кімнати, заклавши руки за спину.

– Валеріє, я попрошу вас заспокоїтися. Антон розповідає нам свою історію. Позаминулого разу ми намагалися почути вашу оповідь, але ви не схотіли розмовляти. Просто Антон не знає всіх подробиць вашої трагедії, тому, можливо, не стримує себе в образах. Але це нічого – адже наші заняття якраз і покликані надати вам можливість висловлюватися у різні способи, випліскувати назовні все, що тривожить вас, що дратує і від чого ви страждаєте. Я не обмежую вас в образах і символах, але іноді необхідно контролювати ваш словесний потік, аби не завдати шкоди іншим нашим відвідувачам. – Олег Петрович знову сів на своє місце, закинувши ногу на ногу. – Отже-отже! Антоне, ми зупинилися на тому, що у вашому житті все ж залишаються деякі речі, які вам небайдужі. Якщо ви добре подумаєте, то, напевно, самі наведете кілька прикладів. Ось, скажімо, я знаю багатьох людей, котрі після втрати близької людини повністю занехаяли себе, припинили дивитися у дзеркало, чистити зуби і навіть митися. Це звичайна реакція на трагедію. Але вам, як ми бачимо, ваш зовнішній вигляд зовсім небайдужий. Отже, ви хочете подобатися людям, маєте самоповагу, полюбляєте чистоту й охайність. А це означає, що ви, насамперед, небайдужі до себе самого. І це має дуже велике значення!

– Ну не всім же бути нечесаними та смердючими козлами! Деякі чоловіки за будь-яких обставин залишаються чоловіками! Звичайно, не всі… На жаль, – раптово озвалася Маргарита, кидаючи багатозначний погляд в бік Антона.

– Так-так! Ви абсолютно праві, Маргарито! – підхопив її грайливий настрій Олег Петрович. – Якщо людина прагне залишатися людиною – це перший крок до її одужання від будь-якої хвороби, у тому числі й від душевної. Це аксіома. Але, повертаючись до Антона, я хотів би зараз акцентувати вашу увагу саме на самоповазі, яка відрізняє людину розумну від тварини. Ми повинні любити самих себе – пам'ятаєте, як у Біблії? Любити за будь-яких обставин. Ось наш Антон – а це видно, принаймні, з його зовнішнього вигляду – любить себе. І це добре! Я недарма казав про перший крок до одужання. Кожен з вас повинен розпочати шлях до нормального життя саме з цього – відчути любов до себе. Лише так ви зможете знову жити повноцінним життям.

– А можна питання? – високо підняв руку Іван. – Як можу я любити себе, якщо я ненавиджу всіх навколо? Ненавиджу цілий світ! Розумієте? Не-на-ви-джу! Як мені бути? – Іван нервово підхопився зі свого місця і почав міряти кімнату широкими кроками.

– Ненависть – лише наслідок пережитої вами драми. Насправді, ви не ненавидите, а страждаєте, а відчуття ненависті – то лише реакція вашої свідомості на страждання. Це звичайна реакція. Але треба прагнути позбутися цього відчуття, треба намагатися його уникати, і, звичайно, не дай Боже його культивувати у собі, викохувати і потурати йому. В такому разі ситуація може лише загостритися, – на останніх словах Олег Петрович зробив особливий акцент, сподіваючись привернути увагу Івана, котрий з кожною хвилиною прискорювався у своєму настирливому прагненні пройти якомога більше кілометрів цією кімнатою.

Степан байдуже дивився поперед себе, мнучи в руках свого коричневого кашкета. Його рука іноді тягнулася до носа, але було помітно, що він уперто бореться із цим бажанням. Клавдія занепокоєно проводжала поглядом Івана, і в її очах поступово накопичувалася паніка. Маргарита, як завжди гламурна і блискучо-лакована, за звичкою бігала очима по сторінках тонкої брошурки, на обкладинці якої читалося: «Як перемогти звіра у собі». Олександр крутив у руках свій мобільник, цього разу чимось відверто занепокоєний. Валерія мовчки притулилася до стіни і лише іноді витирала хусточкою заплакані очі.

– Я не хочу любити себе! Я не хочу любити когось! Я хочу ненавидіти! І я ненавиджу! Всіх без винятку. Люди створені для ненависті. Якщо я припиню їх ненавидіти, вони просто перестануть існувати, ось і все. Люди існують для мене тільки тоді, коли я їх ненавиджу. Для мене це єдиний спосіб жити! Я живу доти, доки ненавиджу. І ви нічого не можете з цим вдіяти, бо я сам того прагну, – Іван нарешті зупинився і вп'явся у лікаря їдким поглядом з-під своїх великих окулярів. – Я відчуваю ненависть до усього живого. І це не просто якісь там вигадані книжні почуття – це бажання помсти! Зараз я хочу лише одного – власноруч убити тих покидьків, які позбавили мене мого життя! Якби я мав змогу це зробити, я б почувався найщасливішою людиною в світі. Але, на жаль, я не можу цього зробити. Тому мені залишається лише одне – ненавидіти людей, правоохоронні органи, всіх вас, нарешті, за те, що не даєте мені можливості помститися. Я вас усіх ненавиджу! – Іван стиснув кулаки, обводячи всіх присутніх важким поглядом людини, готової зараз на все.

– Іване, дуже шкода, що ви налаштовані саме так. Якщо ви самі не зрозумієте всієї згубності свого теперішнього стану, наше лікування не принесе користі. Успіх наших занять залежить, перш за все, від вас самих. Мені потрібне ваше бажання вилікуватися, ваша активна участь у процесі видужання. Інакше все буде марно.

– Та навіщо ви вмовляєте його? Хіба не видно, що він тягне всю групу назад? Не хоче лікуватися – нехай іде геть! Бо мені якось не хочеться постійно слухати про ці його маніакальні бажання усіх нас повбивати! – не витримала Маргарита, голосно ляснувши брошурою по своїх шкіряних штанях.

– Ось! Знову вона зачіпає мене! Я тобі не подобаюся? Так знай – а я тебе ненавиджу! – Іван нахилився до Маргарити, впритул наблизивши до неї своє обличчя. – Я тебе ненавиджу, чуєш?

Звук гучного ляпаса розлетівся кімнатою, наче постріл у тиші. Олег Петрович вчасно підскочив до Івана і відтягнув його подалі від розлюченої Маргарити. Проте Іван одразу якось знітився, зм'як, і його довгі руки бовталися вздовж тіла, наче мотузки. В кімнаті запала важка тиша, в якій було чутно лише уривчастий подих Олега Петровича. Раптом з кутка, де сиділа Валерія, почулося схлипування. Всі повернули голови в її бік і побачили, як жінка, закривши обличчя руками, невтішно ридала…

4

Важке сіре небо, затягнуте непроникною попоною хмар, нарешті прорвалося першим вересневим дощем. Вулицями одразу загуляв прохолодний вітер, а повітря якось вмить запахло осінню. Потужний північний вітер, що увірвався на притихлі центральні вулиці зі спорожнілих околиць, по-хуліганськи загортав спідниці жінкам, вигинав і ламав легкі квітчасті парасольки, збивав капелюхи з голів перехожих, тривожно шумів у кронах старих дерев, голодним шулікою налітав з провулків, забиваючи подих, навсібіч кидався важкими і незвично холодними дощовими краплями.

Вона забігла на пошту на Богдана Хмельницького і вкинула до жовтого ящика невеличкий конверт з портретом якогось відомого фізика. Вона щотижня відправляла листа до своїх рідних у Суми, бо не хотіла їм телефонувати, аби зайвий раз не наражатися на докучливі розпити – як ти там, чим займаєшся, як себе почуваєш, тримайся, ми тебе любимо, терпи, намагайся більше спати, займи чимось себе, сходи куди-небудь і таке інше. Рідні й самі телефонували їй щодня, але вона намагалася спілкуватися з ними якомога менше, бо кожного разу ці щиро відверті розмови закінчувалися істерикою по обидва кінці. А спілкування за допомогою паперових листів не вимагало термінових зізнань та відповідей і, тим більше, не давало непотрібних порад, як жити далі.

Вийшовши з поштового відділення, вона вдихнула на повні груди прохолодне повітря і підставила обличчя під дощ, який з кожною хвилиною набирав сили, заливаючи бруківку темними сумними потоками. Заглибившись у свої невеселі думки, вона почала механічно переходити вулицю, коли поруч несподівано різко зойкнули гальма і колеса чийогось авто вихлюпнули на неї цілий водоспад холодної води з великої калюжі, що колихалася чорним озерцем під брівкою. Від несподіванки вона неголосно скрикнула і випустила з рук свою сумочку. Мокра з голови до ніг, вона широко розкрила очі і задерев'яніло спостерігала, як з машини до неї виходив якийсь чоловік. Він торкнувся її рукою і тихо промовив:

– Валеріє, з вами все гаразд?

Лише тепер вона впізнала в цьому чоловікові Антона, що разом з нею відвідував заняття у психотерапевта. Не кажучи ні слова, вона підняла з асфальту свою сумочку і струсила воду зі спідниці.

– Валеріє, заради Бога, вибачте! Ви так раптово вигулькнули на дорозі, що я ледве встиг загальмувати, а тут цей дощ і калюжі… Вибачте мені, благаю!

– Та нічого, я вже заспокоїлася. От тільки дуже холодно тепер, адже я вся мокра. – Вона витерла хусточкою обличчя, і Антонові на мить здалося, що то зовсім не вода стікає по її щоках, а звичні сльози.

Позаду почулися нетерплячі голоси автомобільних клаксонів, хтось з водіїв почав вигукувати якісь неприємні слова на адресу Антона, який покинув машину посеред дороги. Він швидко повернувся за кермо і від'їхав на узбіччя. Валерія нікуди не йшла, сумирно очікуючи його на тротуарі.

– Аби хоч якось загладити мою провину, пропоную вам зігрітися чимось гарячим у найближчому кафе. Ви як? – Антон уже сміливіше поглянув в її обличчя, відзначивши про себе особливу тиху чарівність і приховану красу цієї жінки, яких раніше не помічав.

– Зігрітися можна. А де? – якось майже пошепки промовила вона, все ще дивлячись у землю.

– Та ось, наприклад, начебто непогане місце. Навіщо кудись іще йти? – Антон указав рукою на декілька вільних столиків під дерев'яним навісом прямо через дорогу від Володимирського собору.

– Гаразд, підемо туди, – мляво відізвалася Валерія і першою повернула до кафе.

Він замовив дві великі чашки чаю з лимоном і бокал підігрітого червоного вина для жінки. Вона не сперечалася і лише стиха позиркувала на нього з-під чорних зведених брів, що застигли на її чолі, ніби чайка у польоті над морем.

– Ще раз вибачте мені мою необачність. Я зовсім не хотів заподіяти вам шкоди… – Антон відпив ковток паруючого чаю й уважно подивився на Валерію.

– Минулося. Не зважайте. Я не ображаюся. – Вона напружено сиділа навпроти нього, наче готуючись будь-якої миті зірватися з місця і втекти світ за очі.

– Що ви робили тут, якщо не секрет? – намагався і далі завести розмову Антон.

– Я відправляла листа з пошти на Хмельницького. А потім мала намір трошки пройтися містом. А ви?

– Я катався до друзів, а тепер ось повертаюся додому. Знаєте, не їздив на машині кілька місяців і вже відвик тримати кермо. Це швидко забувається, потрібна постійна практика. Тим більше що минув усього лише рік, як я отримав водійські права, і тому ще досі вчуся їздити… А ви вмієте водити машину? Обличчя Валерії раптово скривилося і втратило всю свою привабливість. Вона судомно проковтнула чай і гримнула чашкою по блюдцю так, що воно розкололося. Антон усвідомив, що сказав зайвого, але вже було пізно.

– Дякую вам за чай і вино, але мені вже пора йти. Ось гроші за мене і за розбитий посуд. Дякую ще раз. До зустрічі! – Вона підвелася з-за столу і рвучко пішла до виходу з кафе, а Антон не встиг навіть вимовити слова прощання. Він швидко розплатився з офіціанткою і вибіг слідом за жінкою, наздогнавши її вже далеко за собором. Вона, незважаючи на щільний дощ і глибокі калюжі, йшла дуже швидко, втягнувши голову в плечі й судомно стискаючи свою сумочку.

– Валеріє! Я вас чимось образив? Можливо, я сказав щось зайве, тому ще раз прошу вибачення… Може, я міг би підвезти вас? Під дощем ви зовсім промокнете! У вас навіть парасольки немає… Валеріє!

Вона зупинилася і різко повернулася до нього:

– Все гаразд, Антоне. Зараз я просто хочу побути на самоті. Тому залиште мене, прошу вас.

– Ви прийдете у четвер на наші заняття?

– Так, напевно прийду. До побачення! – І вона знову рушила вперед, залишивши Антона стояти під дощем. Провівши її поглядом, наскільки було можливо, він повернувся і пішов до машини…

5

Наступне заняття їхньої групи було менш конфліктним, ніж попередні, і пройшло вдало. Іван ні з ким не лаявся і не сперечався, а лише мовчки слухав інших. Степан уже майже не колупався в носі, хоча цього йому, вочевидь, дуже не вистачало. Олександр менше приділяв уваги своєму телефону, а більше слухав лікаря. Навіть Маргарита майже не звертала уваги на брошуру під назвою «Уроки удачі», яку принесла із собою цього разу. Клавдія все заняття розповідала про свого покійного сина і про те, як їй тепер важко жити після цієї втрати. Антон і Валерія намагалися не дивитися одне на одного, привітавшись лише на самому початку заняття. Олег Петрович, бачачи прогрес групи, був у піднесеному настрої, навіть багато жартував, а наприкінці заняття дав усім домашнє завдання з автотренінгу, чого раніше ще не робив.

Вийшовши на вулицю, Антон одразу упіймав летючу павутинку, що спустилася на нього і заплуталася у волоссі. Сьогодні уперше за кілька останніх днів хмари розвіялися, визирнуло сонечко і навіть почало серйозно пригрівати, вселяючи надію на те, що недавнє літо незабаром повернеться.

– Павутинку упіймали? Це бабине літо прийшло. Значить, ще буде кілька днів тепла, – почув він знайомий голос за своєю спиною. Це була Валерія, яка стояла і журливо дивилася на небо з-під долоні.

– Так, бабине літо… Чудова пора. Романтична. Я її найбільше люблю з усіх пір року. Жаль, що вона триває так недовго, – Антон замовк, очікуючи продовження розмови від Валерії.

– Ви мені вибачте за минулий раз. Я була трішки не в собі. Знаєте, все вийшло так несподівано – ота зустріч на вулиці, кафе, розмова. Я просто не очікувала. – Вона теж вмовкла, і на кілька секунд між ними запала напружена пауза.

– А знаєте що! Може, спробуємо іще раз? Ну, поїдемо кудись повечеряти, посидіти, поговорити. Якщо ви не проти, звичайно, – несподівано для себе самого видав Антон й одразу злякався своїх же слів.

– Я не проти. Давайте спробуємо… – Валерія уперше за весь цей час намагалася посміхнутися, але це їй не вдалося, і вона знову спохмурніла.

За півгодини вони знову сиділи за столиком на відкритій площадці в тому самому кафе через дорогу від Володимирського собору, спостерігаючи за перехожими, які з неприхованим задоволенням повиходили з домівок на вулицю після кількох днів суцільного дощу і тепер мирно прогулювалися, милуючись прекрасним київським бабиним літом.

– Знаєте, сьогодні мені так добре, як уже давно не було. Дякую, що ви витягнули мене сюди, – сказала Валерія, намагаючись не дивитися на Антона, її погляд ковзав по жовтих стінах собору і десь далі між високих старих дерев, що іще хизувалися своїм буйним зеленим листям.

– Чесно кажучи, це вперше, коли я сам кудись вибрався… з того моменту… Зазвичай мене вигулюють мої друзі, чи мама кудись витягує. Та я вже і не можу більше сидіти в чотирьох стінах. Але варто кудись вийти, і починається – не можу навіть дихати. Не можу дивитися на людей. Нічого не хочу. Ніщо не радує. І знову повертаюся додому. А там – суцільний морок. Хоч вий. Не можу заснути нормально вже кілька місяців, прокидаюся вночі і вже не сплю до самого ранку. їсти не хочу, пити не хочу, бачити нікого не хочу. І що з тим усім робити – не знаю.

– Скільки часу минуло? Ну… з того моменту…

– За два дні буде рівно три місяці… Небагато… Я досі не отямився.

– Як це сталося?… Вибачте, якщо не хочете, не кажіть.

– Ми були знайомі чотири роки. Два останні роки жили разом, у мене. Ми збиралися одружитися незабаром. Але… Про цю хворобу ніхто не знав, навіть вона. Хвороба зжерла її живцем за якийсь місяць. Усе сталося так несподівано, так швидко. Я до сих пір не вірю, що таке може бути. Лікарі нічого не змогли вдіяти, лише розводили руками. Не допомагали ані ліки, ані терапія. Вона просто згоріла, і все. Напевно, вона сама так і не зрозуміла, що сталося… Але з того дня я теж помер. Мене тепер також немає ані серед живих, ані серед мертвих…

Антон важко ковтнув і потягнувся до пачки цигарок. До смерті коханої він узагалі не курив, а тепер ось, тижнями сидячи у важких сутінках своєї покинутої любов'ю квартири, розпочав, навіть не помітивши, коли це сталося. Валерія мовчала, дивлячись у склянку з вином, ніби намагаючись щось розгледіти в цьому червоному проваллі.

– До психотерапевта мене здали друзі разом з мамою. Здали трохи не силоміць. Я не хотів, сперечався, відмовлявся, але вони, врешті, умовили мене бодай спробувати. Не знаю, чи допоможе це мені, але, принаймні, тепер я хоч якось спілкуюся з людьми. А це вже якась розрада… А ви як потрапили до клініки?

– Я ходжу до Олега Петровича вже кілька місяців. Мені порадили до нього звернутися друзі мого чоловіка… покійного… Сергій загинув наприкінці цієї зими. Якраз була страшна ожеледиця, а він повертався з відрядження до Броварів. Під Києвом його машину занесло, він не впорався з керуванням, і його викинуло на зустрічну смугу, де їхав КамАЗ… Сергій загинув на місці…

– Тепер я розумію, чому ви не хочете говорити про машини, – сказав Антон, загасивши у попільничці недокурену цигарку. – Ще раз вибачте мені за той випадок, коли я…

– Та годі вам. Усе нормально… Знаєте, Олег Петрович насправді дуже добрий лікар. Він реально допомагає таким, як ми. Я багато чула про нього і бачила, коли прийшла вперше до клініки, як йому дякували колишні пацієнти, котрих він буквально витягнув із зашморгу. Він уже давно спеціалізується саме на таких, як ми. Але… За ці місяці, що я його відвідую, здається, я аніскільки не відчула полегшення. Можливо, я сама гальмую цей процес і не хочу забувати Сергія. Можливо, цей біль став мені рідним і я вже не можу жити, не відчуваючи його. А можливо, я не хочу одужувати… Перші місяці після того, як Сергій загинув, я хотіла накласти на себе руки. Було кілька спроб. Мене врятував якраз Олег Петрович – його викликали до мене додому друзі мого чоловіка, я вже казала. Він мене буквально знімав з мотузки. А потім я лежала в його клініці на стаціонарі. Мене довго лікували. Кололи нейролептики. Потім перевели на амбулаторне лікування, а вже потім я потрапила до цієї групи. Начебто все іде правильно, і я намагаюся слідувати усім настановам лікаря, і намагаюся допомагати йому, але… мені не легшає. До того ж, я не можу налаштуватися на загальну групу. У присутності інших хворих я не можу змусити себе говорити, ділитися своїми почуттями і, тим більше, спокійно вислуховувати їхні історії та скарги. Олег Петрович пробував лікувати мене окремо від інших, і справа начебто пішла, але невдовзі він наполіг, аби я повернулася до групи. Йому, звичайно, видніше… А ви як себе почуваєте після занять?

– Чесно кажучи, поки що ніяк. Саме спілкування з лікарем, звичайно, приносить мені користь, я це відчуваю. Але от спільні заняття поки що не дають відчутного результату. Хоча я ж і не знаю насправді, яким саме повинен бути цей результат. А з іншого боку, після кожного такого заняття мені легше дивитися на людей і бути в їхньому оточенні. Перші ж місяці я зовсім не виходив з дому, взагалі ні з ким не спілкувався. Навіть з мамою. А відтоді, як почав відвідувати групу, якось зникло бажання усамітнюватись… Ось і з вами зараз сидимо, розмовляємо, значить, допомагають-таки ці заняття! – Антон запалив нову цигарку, пильно вдивляючись в очі Валерії, які вона намагалася постійно кудись відвести, заховати, прикрити долонею. – А чим ви займалися до… лікарні?

– До смерті Сергія я працювала разом з ним на його фірмі. Помічник, чи щось типу такого. Зараз управління на фірмі взяли на себе його друзі, які одразу про мене забули. Отак-от. Наша компанія виготовляла меблі і продавала їх по країні. Справи йшли добре, нас навіть економічна криза не торкнулася, хоча для наших конкурентів цієї зими настали важкі часи. Якось ми це пережили. Аж ось… ця аварія… Що я буду робити далі – не знаю. Але на фірму я не повернусь. Та і взагалі – зараз мені про це зовсім не думається. Зовсім… А ви, я чула, теж пішли з роботи?

– Так, я зараз офіційний безробітний. Свідомо. Хтось каже, що робота, навпаки, допомагає пережити трагедію. Але я не зміг ходити на роботу. Керівники пропонували взяти відпустку, поїхати кудись, але я вирішив порвати з роботою остаточно. Просто немає сил зараз працювати. Ну, ви мене розумієте.

– Аякже, розумію. Можливо, все це на краще. Робота завжди знайдеться, якщо ви того потребуватимете. А от кохана людина – вже навряд чи… – на цих словах вона осіклася, втопивши сумний погляд у склянці з вином.

Глибокий синій вечір обережно залягав у складках і зморшках Володимирського собору, насичуючи повітря приємним вуличним ароматом, зітканим з пахощів щойно звареної кави, із запахів промитого кількаденним дощем листя, з диму цигарок і з особливого київського духу, який завжди підступно і водночас ласкаво обволікає вечірніх перехожих своїми ні на що в світі не схожими відчуттями.

– Я підвезу вас додому? – Антон намагався продовжити спілкування, але Валерія чомусь більше не відповідала взаємністю, знову поринувши у свої невеселі думки.

– Ні, дякую. Я живу тут недалеко і віддаю перевагу пішохідним прогулянкам. Зрозумійте мене. І не треба мене проводжати, я дійду сама. Дякую вам за вечір, мені було приємно з вами поспілкуватися. До зустрічі в понеділок. Дякую за щиру розмову, до побачення! – Вона різко підвелася і рушила в бік бульвару Шевченка. Антон залишився сидіти за столиком, допиваючи свою каву. Він також впав у довге забуття, байдуже спостерігаючи за тим, як на тихих осінніх вулицях кружляє у пристрасному танці з вересневим вечором безсоромне бабине літо…

6

Вона присіла на край канапи і довго дивилася в одну точку на дорогому персидському килимі, що займав усю підлогу вітальні і який Сергій привіз колись зі свого першого закордонного відрядження. Ковзаючи босими ногами по його м'якій ворсистій поверхні, Валерія раптом згадала, як чекала любого чоловіка з тієї першої найдовшої розлуки, що тривала цілих два тижні. Кожен день тягнувся для неї, наче нескінченна і вже несолодка жуйка, що давно втратила будь-який смак, а виплюнути її було несила. Справи на фірмі йшли якось самі собою, і вона майже не цікавилася роботою, рахуючи дні, а потім і години до його повернення. Вона згадала, як вони передзвонювалися щогодини ввечері і вночі, і як вона подовгу не могла заснути, шукаючи руками і ногами його поруч із собою на ліжку, і як ранками за звичкою ставила на стіл дві чашки для кави замість однієї. Вона яскраво пам'ятала той день, коли Сергій повернувся, нарешті, з відрядження і як вона зустрічала його в аеропорту. З квітами і шампанським, наче то зовсім не вона була жінкою, а він. І як вдома вони кохалися майже з порога квартири, і як потім раділи, наче діти, коли Сергій витягав із своєї валізи і дарував їй дорогі подарунки – сапфірові сережки відомого арабського ювеліра, шкіряні домашні капці у східних візерунках та кілька шикарних різнокольорових шовкових хустин. І, звичайно, цей величезний килим ручної роботи, який довелося заносити кільком найманим носіям. І як вони відзначали цю зустріч романтичною вечерею удвох вдома, запаливши свічки і ввімкнувши їхню улюблену музику французьких бульварів.

…Ті сережки вона поклала у скриньку з прикрасами одразу після його загибелі, а капці у східних візерунках сховала у шафу. У нападі страшної депресії вона поховала всі речі, які нагадували їй про нього. А за кілька днів знову все те витягала і годинами плакала, згадуючи їхнє тепер уже колишнє життя. Єдине, що вона ніколи не ховала, – їхній спільний великий портрет, що колись намалював друг Сергія, відомий московський художник, і який завжди висів на стіні у вітальні. Вони тоді цілий тиждень позували у київській майстерні художника в Кончі-Заспі, і врешті з-під його пензля вийшов дивовижний портрет, на якому Сергій і Валерія, щасливо усміхаючись, дивилися одне на одного в теплих промінцях вечірнього сонця, а позаду них лагідно плескався величезний синій океан.

…Відрядження у Сергія з тих пір бували дуже часто, і щоразу вона відчувала повну самотність уже на другий день після його від'їзду і не могла дочекатися, коли він знову пригорне її до себе, і стисне міцно-міцно в обіймах, і прошепоче своє улюблене: «Здоров був, мій янголе!» І завжди вона відчувала легку тривогу, визираючи його у вікно після довгих мандрів. Ніби вже тоді серце підказувало їй, що одного разу все це скінчиться недобре. Ніби вже тоді вона щось відчувала…

А потім було його останнє відрядження, з якого Сергій вже не повернувся. І бездонна чорна прірва, за якою одразу скінчилося і її життя. На світ раптово опустився суцільний морок, який триває й досі і вийти з якого у неї немає жодних сил та навіть бажання. Морок, який не має кінця. Морок, який назавжди оселився в її душі…

7

– Депресія часто маскується під соматичні, тілесні хвороби. Дехто з вас це відчуває на собі. Ось, наприклад, Степан скаржиться на втрату працездатності, високий артеріальний тиск, втому і слабкість. Маргарита – на стрімке схуднення. Клавдія – на серцебиття, болі в животі, суглобах та у спині. Олександр та Валерія говорять про погане загальне самопочуття. Іван та Антон скаржаться на головні болі. Все це – лише наслідки важкої депресії, яку ви пережили чи іще переживаєте. Але лікувати треба не наслідки, а причини. – Олег Петрович роздав усім блокноти і ручки і попросив конспектувати його слова. – Сьогодні ми з вами спробуємо з'ясувати, як попередити розвиток депресії в майбутньому, адже депресія має здатність рецидиву, тобто інколи вона повертається. Отже-отже! По-перше, не ставте перед собою занадто високі вимоги. Зараз це вам просто непотрібно. Сконцентруйтеся лише на найнеобхіднішому, складіть собі розпорядок дня й намагайтеся неухильно йому слідувати. Перед початком будь-якої справи заспокойтеся, зберіться з думками, а вже потім постарайтеся знайти свіже рішення проблеми, що постала перед вами. Іноді заохочуйте себе за які-небудь особисті досягнення – наприклад, купіть обновку у дім, путівку на курорт, квиток у кіно, театр, підіть з друзями на риболовлю, футбол або просто на природу. Жінкам корисно відвідувати в таких випадках перукаря або стиліста. Я правильно кажу, Маргарито?

– Саме так, лікарю! Ви абсолютно праві! Візаж, макіяж, зачіска, одяг – тут усе має значення. На це часу не можна жаліти. Особливо коли до вас підступила ця сама депресія. Це справді рятує, повірте моєму досвіду! – із задоволенням відреагувала Маргарита, поправляючи свою лискучу чорну перуку а-ля Мірей Матьє.

– Дякую, Маргарито! Я продовжу… Хоч, можливо, декому це робити не до вподоби, але зверніть на цю мою пораду особливу увагу – намагайтеся щодня робити зарядку, активно займайтеся спортом. Якщо є така можливість, відвідуйте фітнес-клуб або спортивний зал хоча б два рази на тиждень.

– Підтверджую цілком! Фітнес – це те, що допомагає забути усі свої проблеми. І краще не два, а три рази на тиждень відвідувати заняття. Перевірено на мені! – знову радісно втрутилася Маргарита, обводячи переможним поглядом усіх присутніх.

– Плавати можна в басейні? – спитав Олександр, відкладаючи убік свій телефон.

– Можна-можна! Навіть потрібно. Вода особливо добре впливає на організм при депресіях і розумових навантаженнях. Так що можете сміливо іти до басейну, брати абонемент і хоч щодня насолоджуватися плаванням. Лікувальний ефект не забариться! Також під час депресій бажано періодично відпочивати – так, як вам подобається: на самоті, у компанії, разом з родиною. І взагалі, частіше спілкуйтеся з близькими й друзями, намагайтеся поменше залишатися наодинці із власними думками. Ну і, звісно, потрібно регулярно відвідувати наші психологічні тренінги. Сподіваюся, ці не дуже важкі правила ви запам'ятаєте, і вони припадуть вам до смаку. Тим більше що всіх цих правил досить легко дотримуватись.

– Лікарю, а як же бути з коханням? Чи допомагає воно позбутися депресії? – Маргарита звабливо посміхнулася, затискаючи в руках чергову брошуру з яскравою назвою на обкладинці «Як дотримуватися стабільної ваги протягом усього життя».

– Кохання – річ благородна. На мій погляд, то найкращі ліки від будь-якої хвороби. Але у випадках, як от ваші, нове кохання не завжди може бути корисним. Особливо у перший час після втрати близької людини. Хоча з часом воно може стати чи не єдиним виходом із глухого кута самотності, в який людина часто заганяє себе після депресії. Але кохання не визріє на порожньому місці, само по собі. До цього теж треба прагнути. І воно, ясна річ, не з'явиться в душі того, хто не любить себе самого. Отже, треба спершу полюбити себе, а вже потім шукати подібного почуття в іншої людини. Але про це ми вже з вами говорили на одному з минулих занять. А сьогодні у нас не менш важлива тема – як уберегтися від виникнення депресії в майбутньому, коли поруч з вами не буде лікаря або того, хто зможе вам допомогти. Депресія – така ж хвороба, як і всі інші, тому профілактика тут також необхідна. – Олег Петрович ще довго щось розповідав своїм підопічним, іноді заглядаючи у їхні блокноти, ніби суворий шкільний вчитель, але Антон уже не слухав його. Він дивився у вікно кабінету, за яким згасав черговий непотрібний день його нікчемного життя.

Проте вийшовши на двір після завершення заняття, Антон одразу помітив, як його похмурий настрій розвіявся під поривами лагідного теплого вітерцю, що долітав з Дніпрових круч аж сюди. Бабине літо цього року надовго затрималося в Києві, і тепло ніяк не хотіло відпускати місто в обійми справжньої осені, що вже почала фарбувати в жовтий колір печальні й тихі околиці. Антон упіймав себе на думці, що вперше з того часу, як померла Оксана, почуває себе більш-менш добре. Напевно, це бабине літо так вплинуло на його настрій, а можливо, він уже трішки втомився від горя.

Його думки раптом перервалися чудовим запахом, який війнув від Валерії, котра щойно пройшла повз нього і попрямувала до автобусної зупинки. Вмить забувши усі свої попередні думки, Антон одразу подумав про неї. Він навіть і незчувся, як уже за хвилину перехопив її на півдорозі.

– Валеріє, зачекайте хвилиночку! Пам'ятаєте, сьогодні Олег Петрович розказував нам, що під час депресії особливо корисно більше відпочивати у колі друзів та рідних? Так от: у мене і нагода така з'явилася. Друзі запрошують на вечірку – мій старий університетський приятель Толік, з яким училися ще у Житомирі, нарешті, переїхав до власної квартири тут, у Києві. Багато років він поневірявся по чужих халупах, друзях, родичах і ось нарешті придбав-таки власну квартиру. Запрошує відзначити входини… Не піти не можу – вони мене з-під землі знайдуть і притягнуть. І я тут ось що подумав – може, підемо разом? Звичайно, ви можете відмовитися, і я вас зрозумію. Але спершу як слід подумайте. Можливо, вони вам сподобаються, оті мої божевільні друзі. Та і хоч трохи розвієтеся…

Валерія зупинилася і сумно поглянула на Антона:

– Як вам пощастило, що у вас є друзі. А у мене їх немає. Так сталося, що всі наші знайомства були з боку чоловіка. Спілкувалися тільки в його колі. А всі мої подруги залишилися вдома, у Сумах. Тут я так і не змогла завести дружніх знайомств. Ну, звісно, є колишні колеги, є сусідки по будинку, є випадкові знайомі. Але то все не рахується. Справжніх друзів у мене немає. А зі смертю… Сергія… я і зовсім перестала спілкуватися з людьми. А його друзі про мене одразу якось забули, а чи просто не хочуть докучати мені своїм співчуттям – не знаю… – Вона різко обірвала свою розповідь і несподівано знову рушила до автобусної зупинки.

– Ну так у вас є шанс познайомитися з моїми друзями, якщо захочете! Чесно кажучи, я й сам не настроєний на активне спілкування, але друзі образяться… Дивіться самі, але моє запрошення залишається в силі… На цю п'ятницю! – прокричав їй услід Антон, прикладаючи до вуст зіставлені рупором долоні, аби вона розчула його голос серед щільного міського шуму.

– Добре, я подумаю. Але нічого не обіцяю, – проказала вже собі під ніс Валерія.

Двері автобуса зачинилися, і вона ще довго крізь вікно чіплялася поглядом за його самотню фігуру, що стояла біля машини, дивлячись услід… так-так, саме їй. Коли автобус звернув на іншу вулицю, вона уп'ялася байдужим поглядом у безбарвну реальність за вікном, яка миготіла повз неї зі швидкістю непотрібного часу, що тепер втратив будь-яку цінність. Час, простір, життя – що це? Якісь непотрібні й навіть зайві категорії, що тепер лише заважають. Можливо, раніше це все вартувало її уваги, боротьби, сил і почуттів, але не зараз. Зараз це зайве. Як і він, цей чоловік, Антон, що запрошує її піти кудись із ним…

Навіщо він запрошує її, навіщо вся ця увага до неї з його боку і навіщо все це їй самій? Навіщо він запропонував піти разом до його друзів? Навіщо всі ці побачення в кафе, розмови по душах і розпитування про минуле? Кому це потрібно? Ні, тільки не їй! Може, йому? А може, все-таки їм обом? Навіщо він намагається нав'язати їй це знайомство, якщо сама вона того не прагне? І що робити далі? Піти на цю зустріч і весь вечір проплакати, зіпсувавши свято собі та іншим, бо стримати ці сльози немає ніякої можливості, вони течуть самі по собі? Або відмовити йому раз і назавжди? Ні. Так не можна, адже людина хоче зробити їй бодай якусь приємність, старається, щось вигадує. Та чи будуть їй ці гостини приємними? Ні. Чужі радісні люди, їхній сміх, їхні посмішки, їхні розмови, їхні емоції – вона відвикла від усього цього, та й зайвий раз бачити чиєсь свято їй зараз буде вкрай важко, якщо не сказати – неможливо. То, виходить, треба відмовитись від цієї поїздки? Напевно. Вона йому нічого не винна, він їй теж. Вони просто відвідують спільні заняття у психотерапевта, ось і все, що їх наразі об'єднує. То навіщо переходити цю межу і намагатися познайомитися ближче? Можливо, це потрібно йому як самоствердження, як усвідомлення власної потрібності чи значущості, адже він чоловік. Можливо, він думає, що таким чином позбавиться свого горя. Можливо. Але до чого тут вона? Ні, вона не буде робити йому поступки і діяти за його планами. їй це не потрібно. Не потрібно…

8

– Привіт! Радий, що ви погодилися піти зі мною.

– Привіт… Ну то пішли на новосілля, якщо запрошуєте!

Вона приїхала сюди на автобусі, хоча він і пропонував підвезти на машині. Глибоке синє осіннє небо височіло над великим півколом новеньких багатоповерхових будинків у найдальшому районі столиці – Лісовій. Прямо за крайнім будинком, куди і прямували Антон з Валерією, одразу починався густий ліс, майже дика природа. Край цивілізації. І все-таки це була столиця.

Незабаром на порозі новенької трикімнатної квартири їх зустрів господар Толік – невеличкий, вертлявий і неймовірно непосидючий чоловік років тридцяти з живими карими очима, виразною лисиною, довгими козацькими вусами і великою золотою сережкою у вусі. Його дружина Наталя, на дві голови вища за чоловіка, копирсалася на кухні, постійно прикрикуючи на чоловіка і на двох малих синів, які, наче наслідуючи батька, постійно вертілися під ногами в усіх одразу. У великій кімнаті вже сиділи за столом ще двоє друзів Антона – веселий і кремезний розбишака Юрко з дружиною Настею, сумирною і спокійною, на відміну від запального і говіркого чоловіка, красунею. Вони приязно привіталися з Валерією і запропонували їй сісти у зручний фотель біля телевізора.

– Ну як тобі квартира? Три кімнати! Уявляєш? Отаку б розкіш, коли холостякував, а тепер моїм малим хіба роздолля – гуляй – не хочу! А ти як? Бачу, прийшов усе-таки не сам. От і добре. Не можна самому козакові на світі бути. А ми от забадяжили нових салатів – ти таких зроду не їв. Нові рецепти моя Наталя тепер вичитує в Інтернеті. – І Толік з гордістю продемонстрував гостям новенький комп'ютер з велетенських розмірів пласким монітором, що красувався на білому столі в кутку кімнати.

– А ще тут є нова версія «Сталкера» і гонки «Формула-1», – вискочив з-за спини батька старший син і притьмом кинувся демонструвати дорослим усі принади сучасної техніки.

– Та почекай ти зі своїми гонками, дай мені з друзями спокійно порозмовляти! – Толік відтягнув малого від комп'ютера і посадив його на руки. – От уже теперішні бандити! Тут за цей комп'ютер між ними щодня справжні бійки зчиняються. Через них батькові нема коли на голих дівок в Інтернеті подивитись!

– Ти їх і так вночі дивишся по тєлєку, коли мамка засне, – я сам бачив! – вигукнув малий і вирвався з батькових рук.

– От вже малий брехунець! Нічого такого я не дивлюся вночі. Мені і нашої мамки вистачає! Правда, Наталочко? – І Толік гучно поляскав по сідницях дружину, котра якраз зайшла до вітальні. – Так про що це ми розмовляли до цього? А, згадав! Так от: спершу ми підемо до ліска, засмажимо шашлик. У мене все давно готове – м'ясо в соусі мокне вже з минулого вечора, деревини в лісі – хоч греблю гати, папір, сірники, шампура, овочі – все зібрано. Місце я там учора розчистив, каміння приготував, навіть вугілля припас. Так що, хлопці, харош гріти пуза біля столу, гайда до лісу! – не давав навіть слова вставити гостям балакучий господар квартири.

Діти першими побігли в ще зелену лісову гущавину, вказуючи дорогу гостям. Буквально за кілька десятків метрів від багатоповерхівки розпочиналися справжні хащі, наче десь у віддаленому заповіднику. Толік за допомогою синів узявся розводити вогнище, і вже скоро велетенське полум'я діставало до найнижчих гілок навколишніх дерев. Наталя з Настею розклали підстилки, дістали зелень, овочі, сіль, хліб, кілька пляшок вина і горілки, стаканчики, питну воду.

– А де ж Боря наш? – спитав Антон.

– Борі сьогодні не буде – він поїхав до мами в Ірпінь, за продуктами. Ти ж знаєш його холостяцькі звички – набере харчів на місяць і тим у Києві й живе. До того ж, він знову змінив роботу. З першого жовтня він буде провідним менеджером у новій поліграфічній фірмі, – озвався з підстилки Юрко, схожий зараз на великого тюленя, який розлігся на повен зріст десь на безлюдному морському узбережжі. – Питання в тому, наскільки він там затримається, ти ж знаєш, що Боря частіше нових місць роботи змінює хіба що своїх дівок! – І Юрко розреготався так, що з дерева над ним на підстилку посипалися дрібні гілочки.

Незабаром друзі вдарили по першій, і свято почалося. Валерія весь цей час сиділа з краєчку, не вступаючи в бесіди і потягуючи з пластикового стаканчика легке вино. Жінки намагалися якось розважити сумну гостю, але вона лише кивала головою й обмежувалася окремими фразами. Врешті, коли смачні шашлики були з'їдені, а пляшки зі спиртним спорожніли, Толік запропонував перебазуватися до квартири і продовжити свято вже там.

Коли пізно ввечері діти вклалися спати, а на столі з'явилися фрукти і морозиво, Толік з таємничим виглядом щез на кілька хвилин на балконі і незабаром вийшов звідти з великим турецьким кальяном.

– У мене є класна трава, друзі з Криму підігнали. Пропоную поринути в казковий світ надреальності і трішки політати у високостях підсвідомого! Думаю, ніхто не буде проти дещо нетрадиційних дорослих розваг? Так би мовити, внесемо дещицю екзистенціалізму в наш сірий світ перманентних межових станів.

– Ну от, Толік знову почав філософствувати, а це означає, що йому вже дуже добре! – розсміявся Юрко, трусячи своєю розкішною чорною шевелюрою.

Толік розпалив кальян, і кімнатою поплив приємний аромат екзотичного тютюну. Поступово він почав підсипати туди свого кримського зілля, і друзі по черзі втягували в себе густий охолоджений дим, випускаючи в повітря великі запашні кільця. Наталя з Настею відмовилися, а от Валерія, здивувавши всіх, несподівано погодилася спробувати, як вона сама зізналася, нові для себе відчуття. Вона обережно піднесла до губ трубку, з якої тонким струменем виривався сизуватий дим, і кілька разів легенько затяглася. Антон зі здивуванням дивився на цю жінку, яка не переставала вражати його все більше і більше. Проте Валерія вже ні на кого й ні на що не зважала і, прикривши очі, хитала головою в такт музиці, яку поставив господар квартири.

За вікном пустувала глибока вереснева ніч, залітаючи у відкрите вікно поодинокими поривами вередливого заміського вітру, тьмяно сяяла втомленим блакитним сонцем пригашена настільна лампа, хрипким голосом розповідав свої вуличні американські історії Том Вейтс, і кружляла десь у далеких галактиках ця затишна кімната із загубленими у нечіткій та незрозумілій вічності людьми…

Таксі зупинилося біля її будинку на Саксаганського. Злегка похитуючись, вони зайшли до під'їзду новенької багатоповерхівки, що наче не дуже привітний космічний прибулець раптово впала посеред старого міста і навіки вклякла тут потворним чудовиськом. Піднявшись ліфтом на десятий поверх, вони зупинилися біля її квартири. У повній тиші вони дивилися одне на одного, і раптом Антон відчув нестримне бажання поцілувати цю жінку. Обережно нахилившись до неї, він торкнувся губами її волосся, затим щоки і вже згодом – її губ. Вона, закривши очі, не супротивилася, але й не давала ознак, що їй це подобається. Він спробував поцілувати її глибше, і вона піддалася. Але вже за якусь мить вона різко відштовхнула його до стіни і відкрила очі, сповнені дикого жаху.

– Не треба! – вигукнула вона й похапцем кинулася відкривати двері своєї квартири. Антон спробував зупинити її, поклавши руки на плечі, але вона одразу ж вивільнилася і пірнула в темну глибінь своєї вітальні. У той же момент двері голосно гримнули, зачинившись майже перед самим обличчям Антона. Він постояв так ще кілька хвилин, не наважуючись натиснути на ґудзик дзвоника і все ще сподіваючись, що вона зараз відчинить двері і впустить його до себе. Але цього не трапилося. Він приклав вухо до дверей і довго слухав мертву тишу за ними. Якимось шостим чуттям він відчував, що вона зараз робить те ж саме, і на якусь мить йому здалося, що він чує, як її маленьке зранене серце глухо стукає всього за кілька сантиметрів від нього, десь там, за цими проклятими дверима.

Врешті, прийшовши до тями, він викликав ліфт і спустився на вулицю. Шершава від відчутної вересневої прохолоди ніч повільно пленталася за ним до самого Ботанічного саду, щоразу чомусь вгрузаючи на декілька хвилин у підворіттях старих будинків і з неохотою знову повертаючись звідти під тьмяне світло вуличних ліхтарів. Повний місяць ледь прозирав з-поза важких темних хмар, що набігли ще звечора, і від того ставало ще холодніше. Раз по раз налітав непривітний нічний вітер і кружляв під ногами уривками афіш, пакетами з-під молока, порожніми пачками цигарок та ще якимось непотребом, що ним завжди завалені вулиці побіля центрального вокзалу.

Раптом у кишені його куртки затремтів телефон. Натиснувши на кнопку, він почув у слухавці знайомий голос Юрка:

– Друже, привіт ще раз! Ти вже добрався додому? Не хотів тебе турбувати, але ми ж усі хвилюємося, як ти доїхав! До речі, та дівчина, що була з тобою сьогодні, дуже гарненька. Вона сподобалася навіть нашим жінкам! Придивись до неї уважніше, не включай задню! Дій, чоловіче, дій! Ти, здається, їй подобаєшся, я це помітив.

Антон лише кивав головою у відповідь, наче друг зараз бачить його, і повільно просувався уперед порожньою вулицею. Нарешті Юрко почав прощатися, і Антон мляво подякував другові за турботу. Повністю вимкнувши телефон, аби ніхто його більше не турбував, він навіщось купив у якомусь одинокому нічнику пляшку горілки і дволітрову «Пепсі» й одразу все це відкоркував. Усередині в нього наче все зіщулилося, і він майже фізично відчував, як десь там, на споді, легенько скавулить його побита душа, забившись від постійного страху в найдальший куточок і посилаючи сигнали про спасіння в темне чуже небо. З його вуст мимоволі злітало її ім'я: «Оксана… Оксана… Оксана…» Відпивши великий ковток горілки, Антон закрив очі і довго стояв, похитуючись, біля освітленого нічного магазину, не знаючи, куди і навіщо йому тепер іти. «Оксана… Оксана… Валерія», – раптом осікся він і розплющив очі. Лише тепер він помітив, з великим зусиллям наводячи різкість, що поруч з ним стояв якийсь пом'ятий і неприємно кудлатий чоловік з великою торбою на плечі, очевидно бомж, і з цікавістю роздивлявся Антона.

– Що, покинула люба жіночка? Ну, це буває, по молодості, – проскрипів той і посміхнувся, демонструючи великий беззубий рот.

– Так, напевно, – вичавив з себе Антон, намагаючись хоч якось прийти до тями.

– Погано тобі, хлопче, погано, я все бачу. Але ті жінки не варті того, щоб через них так побиватися. Скільки ще їх буде, ой-йо! Баби – то погане діло, непевне. Краще триматися від них подалі. А то з ними один гріх та клопіт… Тебе, до речі, як звуть? – знову з цікавістю поглянув на Антона цей дивний нічний перехожий.

– Та ніяк мене не звуть… Мене взагалі не існує – я примара! – розреготався у відповідь Антон і знову відсьорбнув горілки.

– Звичайно, ми всі у цьому світі примари, це точно. Але ім'я в тебе обов'язково повинно бути, без власного назвиська достойній київській примарі ніяк не можна! Ось я, наприклад, князь Кий – засновник цього пекельного міста! – І бомж також розреготався, бризкаючи Антону в обличчя липкою слиною. – Дай-но краще ковтнути горілочки твоєї, бо тобі одному буде забагато, а я трохи змерз на відкритому повітрі. – Бомж нахабно простягнув руку до Антонової пляшки.

Антон віддав йому горілку, а сам обдивився навколо каламутним поглядом. Порожня вулиця губилася далі в суцільній темряві, і йому несподівано захотілося поринути в цю чорноту, розчинитися у ній, зникнути назавжди і без сліду. Облишивши цього кудлатого чоловіка, він рушив нечіткою ходою в той бік, де чорніла невідомість.

– Ти куди? А пляшка? – лише почув він уже десь далеко позаду себе хрипкий голос князя Кия, та лише пришвидшив ходу. Незабаром він уперся у високий паркан, за яким таємничо шелестів Ботанічний сад. Не довго роздумуючи, Антон вчепився руками в залізні пруття і кількома спробами незграбно переліз на той бік паркану, боляче впавши у високу траву. Полежавши кілька хвилин на прохолодній землі, він підвівся і, хитаючись, добрів до найближчої лавки між старими деревами. Сів на неї, обхопивши голову руками, і вперто повторював її ім'я, дивлячись незмигно у навколишню темряву. А по його обличчю текли рясні сльози.

Потім він приліг на лавку, натягнувши на голову куртку, і поринув у важкий сон, сповнений чудернацьких видінь і кошмарів. Ніби крізь туман чи напівпрозору завісу він бачив чи то наяву, чи то у маренні якихось похмурих бородатих ченців у чорних рясах та зі свічками в руках, зігнутих до самої землі старушенцій, котрі ледь шкандибали кудись, статечних прочан з великими рюкзаками за плечима, дітей і дорослих. Усі вони йшли крізь цей заспаний ранок зі спокійними та впевненими поглядами, так, як ідуть на смерть, знаючи про воскресіння.

Антона зацікавила ця дивна процесія чи то наяву, чи то у його чудернацькому сні, і він побрів, перечіпаючись через колоди та пеньки під ногами, навпростець по холодній прижухлій траві Ботанічного саду, розкидаючи в різні боки великі клапті сивуватого туману. Він ішов, як сомнамбула, все ще не розуміючи, чи насправді все це відбувається зараз з ним, а чи він все ще спить десь на лавці під розлогим деревом.

І раптом Антон остаточно випірнув із свого забуття, коли попереду, десь там над деревами, несподівано вдарили церковні дзвони. Від цього потужного, ніби просякнутого світлою небесною міццю звуку йому вмить здалося, що він пробив головою товстий шар криги, і… раптом прокинувся. Завмерши від незнаного досі, дивовижного відчуття новонароджен-ня, зіщулившись до розмірів мізерної порошинки, що причаїлася десь на узбіччі безмежного космосу, Антон ще довго потому не міг прийти до тями, а у його вухах лунав дивний подзвін, що доносився наче звідкись з-під води.

9

Повернувшись додому, він застав на своїй кухні маму. Заплакана і розхристана, вона кинулася до Антона, притискаючи його голову до грудей.

– Антончику, дитинко моя! Де ж ти був усю ніч, Господи? Я так злякалася, так переживала! Я вчора ввечері приїхала до тебе, привезла вечерю, бо сьогодні ж велике свято – Покрова. А тебе немає. Думаю, сяду почекаю його. Так і заснула в кріслі. Аж вночі прокинулася – тебе і досі немає. Так я всю ніч не спала, виглядала тебе у вікно… Де ж ти був, сонечко моє?

– Гуляв, – ледь вичавив із себе Антон і вислизнув з маминих обіймів на ліжко.

– З ким ти гуляв? – спитала мати, сідаючи з ним поруч.

– З Юрком, з Толіком.

– Я їм дзвонила. Юркова дружина сказала, що вони з тобою попрощалися ще звечора і що ти поїхав проводжати додому якусь дівчину, з якою був у Толіка вдома. Я тобі і на мобільний дзвонила, але там сказали – він поза зоною…

– І все ж ти знаєш! Вже і до Юрка встигла зателефонувати!

– Аякже! Я ж хвилююся за тебе! – Мама обійняла сина, і вони посиділи мовчки кілька хвилин. Нарешті, мати поглянула в очі сину:

– Ну, то розкажи матері, яка вона?

– Хто – вона? – щиро здивувався Антон.

– Ну вона – та дівчина, з якою ти ходив до Толіка на входини!

– Мамо, це ще нічого не означає, якщо я ходив з нею до Толіка… Ця дівчина відвідує психотерапевта разом зі мною, тобто ми разом з нею займаємося в групі Олега Петровича. Ось і все.

– Значить, вона теж… втратила когось?

– Так, втратила. У неї в автокатастрофі загинув чоловік.

– Виходить, вона вдовиця?

– Мамо, припини, будь ласка! Не треба цього, я тебе благаю. Між нами нічого немає і бути не може. А якщо я один раз прогулявся з нею до друзів, це абсолютно не доводить, що ми якось близькі абощо. Зрозуміла?

– Я-то зрозуміла, Антончику, а ось чи розумієш ти, що такі стосунки з жінкою могли б вилікувати тебе швидше і надійніше за будь-якого лікаря.

– А нам Олег Петрович казав, що подібні стосунки можуть також і зашкодити вдалому лікуванню… Мамо! Я не хочу розмовляти на цю тему, облиш негайно!

– Як хочеш, синку… До речі, там у кухні на тебе чекає смачний сніданок, який мав стати ще вечерею, але ти його прогуляв. А я, напевно, піду додому, бо наш малий теж вдома вчора не ночував. Сказав, що піде на якийсь там концерт чи фестиваль. Я звідси телефонувала додому весь вечір та всю ніч. А його не було. Ви всі мої нерви вимотали вже обоє! Спасу з вами немає просто… До речі, ти вже повернувся, а брата ще немає вдома. Так що піду я додому. А ти, як поснідаєш, лягай у ліжко та відпочинь трохи… І де ж ти був усю ніч? Е-хе-хе…

Мати пішла, залишивши Антона лежати і дивитися у вікно. Він ще довго спостерігав, як за вікном грає у піжмурки з вічністю новий день, як він вихваляється перед людьми своєю невмирущістю, але насправді вже з самого свого народження готується вмерти, зникнути без сліду, пропасти, розчинитися в нескінченній хуртовині днів і ночей, з яких і складається та сама вічність. І що означає цей день чи якийсь інший у цьому довгому ланцюгу, який не розірветься доти, доки буде людина. А як її не стане – що тоді буде з вічністю? Та й чи потрібна вона комусь, окрім Бога? Не звідано, не знано…

10

Олег Петрович стояв біля дверей кабінету і щось уважно пояснював родичам свого пацієнта Степана. Цього разу він попрохав усіх підопічних прийти на заняття зі своїми рідними чи близькими, аби провести його у відкритому форматі. Степанові діти прийшли першими. Інші теж привели когось із близьких. Антон прийшов з молодшим братом, бо не хотів залучати до цього матір, яка, здається, страждала більше за нього, а інших рідних у нього не було. Валерія була єдина з пацієнтів, хто прийшов сам, пояснивши лікарю, що їй і справді у цьому місті нікого покликати із собою. Розмістивши всіх по колу, лікар почав заняття:

– Сьогодні я б хотів провести таке собі відкрите заняття, спільно з вашими рідними. Головна мета такого експерименту – аби ваші рідні почули, як треба поводитися в ситуації, коли близька людина страждає важкою депресією, і почули саме у вашій присутності. Ми і так про це розмовляли з вами по кілька разів, але тепер я хочу, аби ми всі спільно виробили модель поведінки удома, тобто за стінами цього кабінету, адже і ви, і ваші рідні повинні діяти в єдиному напрямку. Тільки спільними зусиллями ми подолаємо депресію. – Олег Петрович дістав з кишені вже звичний незаточений олівець і постукав ним по вільній долоні. – Отже-отже, що ж треба робити, якщо на депресію страждає близька вам людина? По-перше, в жодному разі не слід ігнорувати її начебто «непотрібні» на перший погляд прохання й скарги. Прислухайтеся до кожного слова, намагайтеся почути, що хоче вам сказати ваша рідна людина. Інколи, здавалося б, звичайні слова, сказані просто так, за спиною чи собі під ніс, важать більше, ніж багатогодинні розмови «по душах». Уникайте банальних втішливих слів або звичайних підбадьорень, щоб не викликати помилкової підозри в байдужості до стану хворого на депресію. Переконуйте його, що все швидко минеться, та усіляко підігрівайте надію на швидке видужання. Не можна допускати, аби хворий почував себе безпомічною людиною або відчував якусь провину. Сподіваюся, це зрозуміло? Тоді йдемо далі. По можливості потрібно звільнити цю людину від необхідності приймати серйозні рішення. Поводитися з нею треба спокійно, рівно й упевнено, так, ніби нічого не трапилося у вашому житті. – Олег Петрович помовчав, уважно обдивляючись усіх присутніх. Дехто записував поради лікаря у блокнот, дехто просто слухав. Найцікавіше, що самі пацієнти ловили кожне його слово, начебто їм самим доведеться виконувати ці корисні настанови. Зауваживши це, лікар ледь посміхнувся і повів далі:

– Намагайтеся зберегти побутові звички близької вам людини. Потрібно якомога повніше зберегти світ, в якому існував хворий до своєї душевної травми і від чого йому раніше бувало комфортно. Покажіть своє співчуття й розуміння, підтримуйте його внутрішню боротьбу з депресією. І, головне, постійно звертайте увагу близької людини на всі позитивні зрушення в перебігу її хвороби… Що іще? Ясна річ, потрібно стежити за регулярним дотриманням режиму дня. Не допускайте, щоб хворий залежувався ранками в ліжку або занадто рано лягав спати. Слідкуйте, аби він протягом дня подовгу не залишався на самоті. Стежте за тим, щоб він продовжував доглядати за собою, не запускав свій зовнішній вигляд, завжди гарно виглядав… Я правильно кажу, Маргарито?

– Без сумніву! Особливо останній пункт – усе правильно, пане лікарю! – миттєво відреагувала Маргарита, яка на останніх словах Олега Петровича дістала із сумочки маленьке дзеркальце й уважно подивилася в нього.

– Добре, це все, звичайно, добре, але скажіть мені – навіщо усе це слухати нам, хворим? – раптово вибухнув Іван, рвучко встаючи зі свого місця. – Невже не можна було сказати все це нашим рідним наодинці? Чи ви хочете, аби ми знали, як треба поводитися, якщо біда трапиться ще з кимось?

Мати Івана, що прийшла разом з ним, намагалася стримати сина і всадовити його на місце, але він пручався і всіляко демонстрував свою непокору. Він навіть підійшов упритул до лікаря, але відразу ж відступив назад і продовжив міряти кроками кімнату.

– От бачиш, який він кумедний! Я ж тобі казав, а ти не вірив! Це той самий довгов'язий, про кого я тобі розповідав! – затормошив за руку свого статечного дядечка Олександр, голосно сміючись і нервово тручи обличчя рукою.

– Олександре! Припиніть негайно! – озвався лікар, помітивши, що хлопцеві слова нарешті зупинили Івана прямо посеред кімнати. Той наче заціпенів, дивлячись на хлопця з-під своїх велетенських окулярів поглядом удава, що готується зжерти свою жертву. Олександр миттєво стих, і в кімнаті запала важка тиша. Але на диво, це одразу подіяло на Івана, і він мовчки всівся на своє місце, продовжуючи незмигно дивитися на хлопця.

Після ще декількох корисних порад Олег Петрович попросив пацієнтів облишити кімнату, а їхніх рідних – залишитися ще на якийсь час. На вулиці Антон боязко підійшов до Валерії, яка відсторонено стояла в тіні великих, уже пожовтілих каштанів, що росли біля клініки, і зупинився за кілька кроків від неї.

– Валеріє, з вами все гаразд? Ну… після тієї вечірки, – обережно спитав Антон, не наважуючись підійти ближче.

– А, це ви… Так, зі мною все гаразд, якщо зі мною взагалі може бути щось гаразд… Та ви не звертайте уваги, все добре, насправді. Я тоді хоч трохи розважилася. І у вас чудові друзі, можете так їм і передати. – Валерія нарешті подивилася на нього, і він помітив, що вона знову плаче. Він хотів щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі, і він зрозумів, що й сам уже близький до того, аби розплакатися. Але раптом Валерія взяла його за руку:

– Дякую вам за те, що намагаєтеся мене розважити. Дякую! Ви дуже мені допомагаєте. Але зараз я хочу побути на самоті, – Валерія ще раз пильно подивилася на нього крізь сльози, важко зітхнула і пішла геть.

Антон відчув, як до горла підкочує важкий клубок самотності, і з кожною хвилиною він більшає, заповнює легені, всі його нутрощі, врешті, стає таким велетенським, що вже не поміщається усередині і ось-ось має вискочити назовні. Антон схопився обома руками за старезний каштан і міцно притулився до нього в надії знайти захисток у цього великого дерева, від якого віяло теплом і затишком. Він закрив очі і довго слухав вітер, що тривожно шарудів у кроні каштана, скидав з нього пожовкле листя і нашіптував якісь таємничі, одному йому знані замовляння. Він слухав, як усередині дерева рухався сік, як десь там, під корою, вирувало невідоме життя, можливо, останні його сплески перед довгим зимовим сном.

Антон і незчувся, як хтось поклав йому руку на плече. Це був Олег Петрович.

– Я спостерігав за вами, вибачте. Просто ви стоїте так уже більше години, тому я вирішив порушити вашу медитацію. До речі, ваш брат вас не дочекався, бо дуже поспішав на якийсь концерт, і я його відпустив… Знаєте, насправді, це дуже корисно – ось так постояти, обійнявшись зі старим деревом, послухати його таємниці. Є навіть такий вид терапії – спілкування з живою природою. І ви знаєте, ми, напевно, проведемо одне з наших наступних занять десь на природі, не відкладаючи це до холодів. Дякую, що підказали мені такий хід! – Олег Петрович уважно подивився в Антонові очі і продовжив: – Не маєте бажання трішки пройтися, можливо, десь випити кави або чаю?

Антон погодився, ледь відірвавши себе від такого ласкавого і теплого дерева. Вони повільно рушили сутінковими вулицями, що тільки-но починали тьмяно мерехтіти блідими ліхтарями, і незабаром вийшли на Гончара, мимохіть розглядаючи яскраво освітлені вітрини дорогих магазинів, де приміряли нові сукні красиві довгоногі дівчата, а їхні суворого вигляду кавалери нервово почісували підборіддя і стурбовано поглядали на дорогі швейцарські годинники. Щосекунди розгойдували присмеркове повітря скляні двері численних офісів, банків, салонів краси й бутиків, випускаючи на волю їхніх полонених, що з якоюсь мазохістською самовпевненістю одразу вливалися у вечірній людський потік. Ця вулиця, що спускалася вниз невеликими звивинами, завжди дивувала Антона химерним, суто київським поєднанням потворного сучасного і затишного минулого – одразу за яскравим евроремонтом парадних ховалися загадкові темні підворіття, які завжди лякали пізніх перехожих. Здавалося, сутінки у цих зашкарублих від бруду та часу двориках тривають завжди, і варто лише пірнути в один з них, як одразу потрапляєш в інший вимір, де начебто нічого й не змінилося з початку минулого сторіччя. Облізла фарба й численні глибокі тріщини на стінах, балкончики, що розсипаються майже на очах, нерівна кладка, напівкруглі вузенькі віконця, атланти, що тримають на плечах напівзруйновані колони, різьблені дерев'яні надбудови над під'їздами, купи сміття в кутках і особливе, трохи затхле і водночас якесь солодке повітря міщанського Києва – усе це робило цю вулицю і потворною, і красивою, і відразливою, і приємною, і до болю сучасною, і до щему старовинною.

А навколо вирувало особливе вечірнє життя великого міста – робочий день уже закінчено, люди масово повиринали з глибин своїх офісних акваріумів і тепер поспішали хто куди. Звичні черги у хлібних крамницях і на автобусних зупинках, товкотнеча і метушня біля входів до метро, вічні бабусі з квітами, вишитими рушниками і кілограмами насіння, які не встигають розпродавати свій невибагливий крам, чомусь завжди чорні обличчя таксистів, що запопадливо посміхаються кожному перехожому, голосні крики з відчинених дверей кафе і забігайлівок, натовпи молоді, що поспішає на якийсь концерт, порожні погляди численних гастарбайтерів, що не знають, чим зайняти цей вечір, масне від блимання та скавуління різноголосих сигналізацій повітря, бастіони чорних лискучих машин, що, наче оселедці в банках, ущерть заповнили всі тротуари, й одна велика пробка на всіх дорогах одразу, яка тягнеться ніби з ранку й до вечора, неначе велетенська стокілометрова кишка. Мимоволі Антон відзначив про себе, що Київ кінця першого десятиліття нової епохи вже нічим не нагадує велично-затишне, інтелігентне, творче і по-домашньому привітне місто кінця епохи минулої. За десять останніх років місто змінилося до невпізнання.

Коли він, двадцятидворічний, завзятий, сповнений надій та ілюзій, приїхав сюди з рідного Житомира, він одразу закохався у це місто і зрозумів, що відтепер його життя зміниться на краще, що тепер воно засяє новими яскравими барвами і що тепер його вже ніщо не зупинить на шляху до успіху і слави. Молодий журналіст уперто взявся будувати власну кар'єру, з головою поринув у бурхливі редакційні будні і не встиг отямитися, як з тих пір промайнуло вже майже десять років. Але він раніше не помічав, чи просто не мав часу помічати, як спочатку спроквола, поступово і неохоче змінювався Київ, а потім це стало помітним якось водночас різко і несподівано.

Тепер Київ – це химерне поєднання трьох потужних течій, що, зливаючись в єдине бурхливе місиво, роблять місто смердючою клоакою, якою і має бути справжня столиця. Три рівноцінні течії, що змивають усе інше на своєму шляху і, зливаючись, стають непереможним ураганом. Три, на перший погляд здавалося б, окремі і навіть протилежні форми існування сучасної людини. Три філософії, три сутності, три прояви викривленого людського начала. Три обов'язкові сенси сучасного столичного буття. Бізнес, гламур і бидло. Цікаво спостерігати, коли ці три течії зливаються в один потік десь на Хрещатику й течуть паралельно, а то і єдино, аніскільки не ворогуючи між собою, то в бік площі Льва Толстого, то до майдану Незалежності, пірнаючи під землю у Метрограді і виринаючи на поверхню з-під Глобуса. Зосереджені на повсякчас зростаючих заробітках ділки-скоробагатьки, які відчули на смак нуртуючу кров ситого дорослого життя, які вже тільки «можуть», а не «хочуть», які вже «стали», а не «мріють», і які «беруть», а не «питають», майже безболісно вливаються в строкаті лави зосереджених на власному гедонізмі молодих і затятих гламурщиків, котрі вже на повну силу смакують пахучою кров'ю безтурботного дорослого життя, котрі вже тільки «ковбасяться», а не «фтикають», котрі вже відрізняють «ніштякі» від «шлаку» і котрі вже справжні «падонкі», а не «колхознікі», і до них спокійно прилипають зосереджені на єдиному бажанні урвати свій ласий шматок від загального солодкого пирога приїжджі з усіх усюд заробітчани, що вже не можуть існувати без смаку гарячої крові дорослого життя, що завжди «товкають мульку», а не «муркотять», що «вкалують», а не «жирують», що «разводять», а не «лошать». Цей пропахлий потом-парфумами армані-цибулею-перегаром-шкарпетками-поїздами-електричками-бензином-марихуаною-вулицями-фастфудами-сигаретами-сексом-підземними переходами-голубизною-насінням-доларами-шоу-бізнесом-перукарнями-вокзалами-таксі-кабаками-найт-клубами-вечірками-спальними вагончиками-бізнес-ланчами-піцеріями-ресторанами-дискотеками-провінцією-столицею-україною люд жадібно поглинає Київ цілком і без залишків, наче розігріту в мікрохвильовці привокзального кафе піцу, ковтає його, не вдавившись, пережовує, перетравлює і випорожнюється ним у темних закапелках побіля центрального вокзалу, а потім злісно трахає його в смердючих туалетах нічних клубів і на ранок похмеляється ним на оболонському ринку біля лотків з пивом і спортивними костюмами. Відтепер цей строкатий люд – корінні кияни, котрі кажуть на всіх, хто приїхав сюди лише на якийсь місяць пізніше за них: «Понаїхали тут усілякі, дихати через вас нічим!». Тепер усе ЦЕ – столиця, серце країни, її сьогодення і, напевно, майбутнє.

Промайнувши повз увесь цей звичний вечірній бедлам, Олег Петрович запропонував зазирнути до маленького затишного кафе на розі двох великих вулиць. Антон погодився, і вже невдовзі вони замовляли собі чай з тістечками, сидячи за майже іграшковим круглим столиком.

– Знаєте, Антоне, я не просто так вирішив зайнятися саме такою терапією. Колись я також втратив близьку людину. Це було, ще коли я навчався в університеті. Так вийшло, що я рано одружився, на однокурсниці, і вже в інтернатурі у нас народилася дитина. Але… Але моя дружина померла під час пологів – не витримало серце. Тому я вирішив присвятити себе саме цьому напрямку психотерапії – допомагати тим, хто втратив близьку людину. Я не буду зараз нагадувати, що наше лікування дасть користь лише тоді, коли ви самі захочете виборсатися з цього стану. І першим моїм пацієнтом, так би мовити, був я сам. Так, був час, коли я відчув, що життя зупинилося, що мені нема для чого жити далі. Але я зумів узяти себе в руки і переступити через біль. Так, у мене була на руках маленька дитина – це найголовніший стимул жити далі. Але, можливо, ще важливіше в цей момент відчути власну цінність, відчути необхідність творити, щось робити і бути потрібним іншим людям. Я знайшов вихід у роботі – став психотерапевтом і відкрив цю клініку… – Олег Петрович зробив ковточок чаю і відкусив шматочок від тістечка. – Так ось, я б вам зараз порадив знайти якесь заняття для себе, чимось себе зацікавити. Я знаю, що ви пішли з роботи і не маєте зараз бажання працювати. Гаразд. Можливо, колись раніше ви хотіли займатися якоюсь іншою справою, десь бачили собі якесь інше застосування. Спробуйте покопирсатися в собі і знайти ту справу, яка була б зараз для вас цікавою, відповідала вашим подальшим прагненням. Можливо, у вас було чи є і зараз якесь хобі, якесь інше покликання. Я даю гарантію, що якщо ви знайдете собі таку справу, ваше самопочуття одразу поліпшиться. Інколи допомагає навіть повна зміна свого способу життя, професії, місця проживання, оточення, клімату, мети. Спробуйте подивитися на себе з боку і зазирнути, навпаки, всередину себе. Напевно, знайдеться бодай одна річ, яка вас обов'язково захопить. – Олег Петрович допив свій чай і потиснув Антонові руку. – Вважатимемо, що ми з вами домовилися. Гаразд? Отже-отже, чекатиму від вас новин!

Лікар розрахувався, ще раз попрощався з Антоном і рушив назад до клініки. Антон ще трішки посидів, дивлячись у вікно на вечірню вуличну метушню, і теж почав збиратися додому. Слова лікаря зачепили його, і він навіть дещо повеселішав. Раптом чомусь згадалося, як у підлітковому віці вони з друзями мріяли стати моряками і навіть збиралися вступати до морського училища. Цю свою мрію Антон не забув і інколи у вільний час з натхненням роздивлявся свої старі книжки про кораблі й відомих мореплавців і навіть полюбляв одягати під светр свою улюблену тільняшку, яку колись привіз з флотської служби його двоюрідний брат. Антонові враз захотілося якомога швидше дістатися дому, аби знову розгорнути знайомі пожовклі сторінки колись завчених напам'ять книг і, забувши про все на світі, поринути у дивовижний світ нескінченних мандрів і відважних шукачів пригод.

«То, може, в моряки податися? А чому – ідея класна! І тоді одразу – геть звідси, далеко-далеко, світ за очі, так, щоб ніхто і ніколи вже не знайшов. Утекти від світу і себе самого на летючому крізь шторми і тайфуни кораблі, сподіватися лише на свої сили, щодня битися з підступною стихією і не боятися померти серед чужих, незвіданих досі океанів і людей», – навіть промайнула в голові божевільна думка, й Антон посміхнувся сам до себе, сідаючи до переповненої маршрутки…

11

Осінь уже повним ходом кружляла по Голосіївському лісу, збурюючи всюди цілі хмари пожовклого листя і кидаючи ним у поодиноких відпочиваючих – сумирних і просвітлених віруючих, що йшли до відродженого старовинного монастиря, вдягнених у яскраві спортивні костюми велосипедистів, що переборювали перешкоди на звивистих лісових стежках, зосереджених і бородатих адептів учення Порфирія Іванова, що відшукували струмки з молодильною водою, галасливих студентів аграрного університету, що пили дешевий портвейн та цілувалися під жовтим склепінням лісу. Сонечко лагідно визирало з-поміж напівголих дерев, наче прощаючись з теплом та радістю і даючи людям останню змогу насолодитися все ще привітними жовтневими днями.

Олег Петрович, наче справжній провідник, йшов попереду групи, впевнено крокуючи у глиб лісу. Вдягнені в спортивні костюми й куртки, його пацієнти слухняно йшли за ним, з цікавістю оглядаючись навкруги. Запаморочливе осінньо-лісове повітря заповнювало легені п'янкою прохолодою, насичуючи кров і м'язи новими силами, вливаючи у душі спокій і ту особливу внутрішню красу, яка притаманна людині у хвилини єднання з природою. Навіть Степан і Клавдія, які ніколи не вирізнялися якоюсь емоційністю і були найбільше схильні до постійної депресії, тепер виглядали свіжо й радісно і навіть намагалися посміхатися. Раділа цій подорожі і Валерія, збираючи в оберемок великі жовті листки і щохвилини вгрузаючи у них цілим обличчям. Іван щоразу забігав уперед групи, витягуючи і без того довгу шию у напрямку пронизливо блакитного неба і роздуваючи ніздрі назустріч густому лісовому повітрю. А Олександр, хоч спершу і говорив без упину по мобілці, вже незабаром поклав її до кишені і з неприхованим задоволенням загортав кросівками купи маленьких гілочок і листя. Маргарита намагалася не відставати від Олега Петровича, ні на хвилину не припиняючи вголос дивуватися красі Голосіївського лісу, в якому, за її власним зізнанням, не була ще жодного разу. Вона торохкотіла всю дорогу, висловлюючи спільне захоплення мандрівкою на природу. Антон йшов позаду всіх, заглибившись у власні думки і спогади. Перед очима в нього пропливали ті щасливі миті з Оксаною, коли вони гуляли саме цими місцями на самому початку їхнього знайомства. Але, на диво, зараз ці спогади не викликали звичного пронизливого щему, а, навпаки, лагідно заспокоювали його душу, заколихували біль і навіть були приємними. Антон інколи навіть закривав очі, згадуючи їхні часті «вилазки» до цього лісу та до інших куточків країни, куди вони полюбляли їздити у відпустки та на вихідні. Він по кілька хвилин йшов із заплющеними очима, спотикаючись об корені великих дерев і посміхаючись сам до себе невидимою для інших посмішкою призабутого нині щастя.

Олег Петрович кілька годин водив їх осіннім лісом, щось розповідаючи про окремі дерева, про гриби і кущі, про тутешні пагорби й урвища, про птахів і звірину, що мешкає у цих хащах. Довше він затримався біля великого озера з блакитною водою, що раптово вигулькнуло посеред щільного нагромадження старезних розлогих дубів, багатьом з яких було по кількасот років. Олександр спробував воду рукою, але одразу ж її відсмикнув: «Холодна!»

Врешті, на одній з мальовничих галявин Олег Петрович зупинився, запропонувавши зробити привал. Вони дістали з рюкзаків та сумок підстилки, килимки і хустки та попадали на них півколом біля старезного поваленого стовбура, що чорнів з-під землі прямо над усіяним жовтою ковдрою невеликим яром. Клавдія витягла зі своєї торби кілька квадратних пластикових ємкостей:

– Ось, я подумала, що нам усім захочеться трішки попоїсти після прогулянки, тому напекла млинців та сирників. Пригощайтеся. Будь ласка. По-моєму, вони вийшли смачними.

– Дякую-дякую! Якраз те, що треба на природі! – сказала Маргарита, вже куштуючи великий пухкий млинець. – Ууу, як смачно! Прямо як у моєму улюбленому ресторані «Під стріхою»! До речі, хтось бував у ньому?

Всі інші також повикладали на підстилки свої бутерброди та напої і неквапом почали обідати, голосно обговорюючи сьогоднішню мандрівку до лісу. Олег Петрович задоволено спостерігав за своїми пацієнтами, попиваючи міцну каву з великого термоса. Валерія тим часом сплела величезний вінок з жовтогарячого листя й одягла на себе, вперше за довгий час посміхаючись – обережно і трохи знічено.

– О Боже, яка краса! Ви схожі на якусь давню богиню, що наче виринула до нас з лісової хащі. Або на Мавку! – не втрималася Клавдія, від захвату сплеснувши долонями. Валерія лише скромно посміхалася і ховала очі від захоплених поглядів колег по групі.

Перепочивши, Олег Петрович запропонував усім пограти в одну гру. Кожен мав розповісти про свій найприємніший спогад з дитинства, пов'язаний з природою або з мандрівками. На диво, першим зголосився Іван, котрий жваво розповів про свою поїздку з батьками до Кам'янця-Подільського і ті незабутні враження, що справило на нього це старовинне місто. Маргарита розповіла про свої давні відвідини Чехословаччини та Польщі у складі піонерської делегації і як вони спілкувалися та грали зі своїми закордонними однолітками. Валерія згадала своє перше побачення з морем, як згоріла на сонці та як мати намащувала її кефіром від сонячних опіків. Степан розповів про те, як у дитинстві пас корів і одне теля зникло, а вони з хлопцями шукали його всю ніч по навколишніх ярах і замість теляти натрапили на сховище з боєприпасами, що лишилися після війни. Клавдія згадала, як уперше літала на кукурузнику до сусіднього райцентру і як вона злякалася, коли літак потрапив до повітряної ями. Антон пригадав, як у дитинстві він з батьками провів цілий тиждень у Ленінграді і як йому запало в душу це величне місто. А Олександр розповів про свій відпочинок у дитячому таборі під Одесою і як вони з друзями ходили вночі на дорослі дискотеки до сусідніх баз відпочинку. Навіть сам Олег Петрович ударився у спогади і довго розповідав про свої дитячі походеньки у бабусиному селі.

Уволю насміявшись з розповідей колег та згадавши інші кумедні випадки, група рушила вперед, усе далі заглиблюючись у таємничий лісовий простір. Степан навіть нарізав цілий кошик різних грибів і задоволено демонстрував його іншим. Іван, одначе, порадив ті гриби викинути, аби не потруїтися, але Степан, уперше за час їхнього знайомства, промовив трохи не цілу лекцію про корисність лісових грибів. Він навіть так запалився азартом грибного полювання, що не хотів повертатися назад. Проте у лісі почало смеркати, й Олег Петрович запропонував вибиратися до цивілізації.

Згодом прямо з лісу вони вийшли до потьмянілого від часу приватного сектора, що наче увірвався в сучасний Київ з призабутої нині радянської епохи. У всіх одразу виникло враження, ніби вони раптово потрапили у часову діру: так несподівано і яскраво виник перед очима цей загублений у міжчассі район столиці зі старовинною назвою Деміївка. Олег Петрович, напевно, завів своїх підопічних саме сюди не випадково. Він хотів, аби їх остаточно приголомшив і душевно розпружив цей неочікуваний контраст міжгламурно-європейським центром і віддаленою глибинкою одного й того ж самого міста.

Немов уві сні перед ними постали затиснуті зусібіч коричневими гаражами стара школа й будинок культури, наче лялькові дореволюційні одноповерхові будиночки та старовинні корпуси якихось заводів, між якими з гуркотом проносився запилюжений трамвай. Порозкривавши роти від несподіванки, вони кілька хвилин заклякло спостерігали за неквапливо-провінційним життям цих киян. Складалося враження, що вони несподівано потрапили у райцентр ще радянських часів приміром десь на Миколаївщині.

Їхній автобус чекав на мандрівників біля потьмянілого від часу пам'ятника, що так по-домашньому і навіть трохи виклично для сучасності стояв посеред невеликої охайної площі. Комфортабельний «бусик» навіть якось не вписувався в місцевий колорит і тому став для декого з них рятівним острівцем, де можна сховатися від раптових спогадів дитинства і несподіваних змішаних почуттів, що заволоділи всіма без винятку.

Притихлі й усміхнені, вони мовчки вантажилися до автобуса, який завбачливо замовив їхній лікар. «Бусик» підвіз їх до самої клініки, і втомлені, але задоволені прогулянкою пацієнти довго дякували Олегу Петровичу за чудову нагоду побути цілий день на природі, відпочити та розважитися. Лікар виглядав дуже задоволеним і навіть дякував навзаєм своїм пацієнтам. Цього дня більшість з них навіть почали уперше за довгий час посміхатися і розмовляти з іншими людьми, і це було доброю ознакою того, що вони стали на шлях видужання…

12

– Привіт, друже! Сподіваюся, ти не забув, що у мене в неділю день народження? – почув у слухавці знайомий голос Антон. – Так-так, це твій старий товариш і колега, забутий тобою Юрко. Так от, одразу кажу, що відмови не приймаються. Тобто ти вже запрошений на свято і просто зобов'язаний на ньому бути! Де саме? Ти зараз упадеш від того, що я вигадав! Уяви собі, мій день народження припадає на останній день навігації на Дніпрі. Ще не вловив? Так от: я його планую відзначити на прогулянковому кораблику – якраз цього дня буде його останній рейс у цьому році! Як тобі ідея? Останнє плавання під горілочку, бутерброди і грибочки, по-моєму, круто! Компанія наша – я з Настею, Толік з Натахою, Борис з новою дівчиною – так-так, у нього знову нова – ну і ти, звичайно. До речі, можеш теж узяти когось із собою. Ну, наприклад, Валерію. Це навіть не пропозиція, а наказ! Ось так. Отже, зустрічаємося о десятій ранку на міському причалі. З собою мати теплий одяг на випадок дощу і гарний настрій! Пойняв? Ну тоді до зустрічі! – Антон вимкнув телефон і важко зітхнув. Не прийти на день народження кращого друга він не міг. А веселитися, як вони завжди робили це раніше, він ще не був готовий. Але запрошення отримано, отже…

Вони зустрілися на причалі. Валерія, вдягнена в довге легке пальто, стояла біля самої води і замислено дивилася вдалечінь. Антон обережно підійшов до неї, боячись налякати і потривожити її утихомирений настрій, і тихо привітався. Та все рівно від несподіванки вона злегка здригнулася і подивилася на Антона повними осінньої печалі і річкової блакитної глибини очима. А потім також несподівано злегка посміхнулася, схиливши на бік голову, і простягнула йому руку.

– Може, вже час нам перейти на «ти»? – раптом спитала вона, й Антон уперше за весь цей час піймав себе на думці, що йому подобаються її сумні блакитні очі, в яких відображалися й хлюпотіли холодні Дніпрові хвилі.

– А й справді, давно пора! Я й сам хотів запропонувати, але якось не наважувався. Отже, радий тебе бачити і дякую, що прийшла!

Валерія продовжувала посміхатися якось по-особливому, журливо і водночас ніжно, але розмова при цьому не клеїлася. Антон вкляк на місці, не в силах відвести від неї погляд, але його думки кружляли десь далеко звідси – там, де була зараз його кохана Оксана.

– А хто тут у нас уже є? Антоне, Валеріє, привіт! – раптом почули вони позаду себе зичний голос Юрка. Як завжди розхристаний і галасливий, Юрко був зараз схожий на справжнього морського вовка. На голові в нього була пов'язана чорна бандана з веселими черепушками, на шиї красувалася яскраво-червона хустка, з-під чорної куртки а-ля флотський бушлат визирала українська вишиванка. Позаду нього скромно посміхалася його дружина Настя, що була повною протилежністю свого надто експресивного чоловіка. Трохи віддалік виблискував лисиною Толік, щось суворо пояснюючи своїй дружині Наталі.

– Здається, всі в зборі? А! Когось-таки не вистачає. І я навіть знаю кого! Наш донжуан Боря, як завжди, запізнюється. Певно, не встиг причепуритися або забув ім'я своєї нової дівчини і тепер відшукує його у своїх численних дівочих записниках. – І Юрко голосно розсміявся, закинувши назад голову.

– Друже, я вітаю тебе з днем народження! Щастя тобі! І візьми ось це. – Антон простягнув другові великий пакет з подарунком. Юрко відразу запустив туди руку і з виглядом переможця витягнув звідти чорні шкіряні рукавички футбольного воротаря:

– Йоханибабай! Невже! Як я довго шукав такі рукавички – справжні, воротарські! Дякую, друже, уже вгодив так угодив! Уявляю, як я з'явлюся в спортзалі наступного тренування в цих рукавичках – хлопаки попадають від заздрощів! І, до речі, скоро ж стартує новий футбольний турнір серед журналістів. От і випробую їх там! Ще раз дякую! – Юрко обійняв друга і з усієї сили притиснув його до себе.

– А ось і від мене скромний подаруночок прийміть, будь ласка, – Валерія також простягнула Юркові невеличкий пакуночок, в якому виявилася гарненька чорнильна ручка. – Відомому журналісту потрібно підписувати свої матеріали добрим чорнилом, от я і подумала подарувати вам таку ручку, – знову посміхнулася Валерія.

– Боже! Дякую-дякую! Саме про таку ручку я мріяв! Ще раз спасибі! – І Юрко міцно обійняв Валерію, навіть відірвавши її від землі.

– Обережніше, Юро, а то ще звалитеся у воду. Тобі-то все рівно, такому бугаєві, а Валерія така тендітна і вдягнута легко, може застудитися, – розсміялася його дружина, забираючи у чоловіка подарунки, аби він нічого з ними не накоїв.

Між тим до них приєднався інший приятель – Борис. Високий стрункий красень з довгим кучерявим волоссям з першого погляду справляв враження на всіх без винятку. Якийсь зовсім не слов'янський тип обличчя, скоріше – якийсь іспанський, видавав у ньому горду і норовливу людину. Проте Борис насправді виявився привітним і приємним у спілкуванні. З-за його плеча сполохано виглядала маленька й зовсім непоказна дівчина, яка прийшла разом з ним. Ледь чутним голосом вона повідомила, що її звуть Анжела, і побажала імениннику міцного здоров'я.

Нарешті, зібравши всіх докупи, Юрко запросив товаришів на прогулянковий кораблик, який рушав на кілька годин униз по Дніпру. Це був останній день навігації на ріці перед довгою зимовою перервою, і цей охайний невеличкий кораблик відправлявся у своє останнє плавання цього року. Охочих прогулятися рікою цього вже доволі прохолодного осіннього дня виявилося небагато, тому в розпорядженні веселої компанії друзів було майже все судно. Розташувавшись на нижній палубі, Юрко вже за кілька хвилин накрив цілий розкішний стіл з шампанським, бутербродами і навіть великим смугастим кавуном. Широко усміхаючись, він запросив друзів приєднатися до свята.

Кораблик пропливав мальовничими місцями вздовж берегів Дніпра. Безликі новобудови столичного передмістя поступово розтанули десь за обрієм, і замість них на розлогих берегах у пожовтілому мереживі пагорбів примостилися низькорослі селища і хутори. Бліде сонце всмоктувало у себе останні посмішки з облич самотніх рибалок, котрі стирчали сірими силуетами на похилених від часу причалах і потрісканих бетонних палях, що визирали з-під чорної води, наче гребені на спині велетенського дракона, який заліг назавжди десь там на дні.

Чисте прозоре небо вмивалося холодною дніпровською водою і розчинялося в очах Валерії, яка замислено спостерігала за плином часу, що пірнав у хвилях за бортом кораблика. Розріджене річкове повітря наповнювало легені відчуттям скороминущого щастя, яке присіло на хвильку на довгі бліді пальці, подивилося пронизливо в душу і, гойднувши тонкими крильцями, назавжди відлетіло разом з численними пустотливими бризками, що вічно супроводжують річкових мандрівників. І у того, хто встиг зловити цей багатозначний погляд, перед очима промайнули ті рідкісні миті щастя, яке не повернеться більше ніколи і яке починаєш цінувати з кожним роком більше і більше, допоки не зрозумієш, що то було найцінніше, що у тебе взагалі було. Але зараз те щастя на мить повернулося, аби нагадати про себе і про те, що не все ще втрачено…

Юрко наливав пінистого шампанського, піднімав тости за друзів, обіймав жінок, співав пісень і жбурляв чайкам шматки хліба. До їхньої компанії приєднався місцевий скрипаль, що працював на прогулянкових корабликах і розважав відпочиваючих романтичними мелодіями. Юрко змушував музику вже вкотре виконувати свій улюблений чардаш і після кожного разу наповнював його склянку горілкою. З колонок щось розповідав про чудові краєвиди дніпровських круч і історію трипільської культури нудний голос жінки-екскурсовода, яку майже ніхто на кораблику не слухав. По верхній палубі повільно прогулювалися поодинокі пасажири, на носу судна дві дівчинки-близнючки годували печивом чайок, на кормі інша підпила компанія співала народних пісень.

Антон навіть і незчувся, як опинився разом з Валерією на відкритому майданчику біля рубки. Вона продовжувала зажурено дивитися на воду, повільно перебираючи губами якісь незрозумілі слова. Антон також насолоджувався навколишніми краєвидами, дихав свіжим річковим повітрям і краєм ока спостерігав за нею, не наважуючись перервати цю заспокійливу тишу, прорізану лише плюскотом хвиль, шумом двигунів судна та криками птахів, що супроводжували їх з обох бортів.

Раптом Валерія сама озвалася до Антона, поглянувши на нього своїми бездонними блакитними очима:

– Як добре, що ми все-таки вибралися сюди! Я не плавала на кораблях, мабуть, з дитинства. І ось така гарна подорож! Дякую, що запросив…

– Завжди радий зробити тобі приємність… – сказав Антон й одразу осікся, сам злякавшись своїх слів. Проте Валерія лагідно посміхнулася і знову подивилася удалечінь. Антон полегшено зітхнув і теж кинув погляд туди, де розливався великим водяним дзеркалом Дніпро, на далекі, наче примарні береги, на синє, без жодної хмаринки небо і на безжурний світ, що із пристрастю приреченого до страти насолоджувався цим теплим днем, ніби востаннє. Антон, сам того не очікуючи, обережно обійняв Валерію за плечі, і вона теж притиснулась до нього, зіщулившись від потоку холодного вітру, що раптово налетів звідкись збоку. Кілька хвилин вони простояли мовчки, аж ось Валерія повернула обличчя до Антона:

– Дякую, що зігрів. Якось похолоднішало. Може, вже підемо до інших?

Але Антон не встиг нічого сказати, оскільки якраз в цей час до них підстрибнув звеселілий Юрко.

– Ось де ви ховаєтеся! А ми вже вас зачекалися. Ходімо хильнемо по чарочці, як співає наш любимчик Олег Скрипка! Все-таки в мене сьогодні день народження!

Вони знову приєдналися до компанії і підняли черговий тост за здоров'я іменинника. Юрко розповів кілька масних анекдотів, від яких сам сміявся більше за інших, Толік згадав кілька студентських жартів, пов'язаних з їхніми спільними юнацькими роками, і навіть Антон розповів одну смішну історію, помітивши при цьому, що Валерія тихо посміхається сама до себе, ніби водночас вона і тут, і не тут. Ще раз змусивши корабельного скрипаля виконати чардаш, Юрко нарешті заспокоївся і всівся біля вікна, задоволено посміхаючись і постійно причісуючи долонею свою буйну шевелюру.

Зрештою, зробивши велике коло по Дніпру, кораблик уже повертався назад, і пасажири почали збиратися біля трапа. Раптом скрипаль, якого Юрко таки змусив добряче випити за його здоров'я, схопив за руку винуватця свята і по-змовницьки приклав палець до вуст:

– Тихо! Тихо! Ви нічого не чуєте? – таємниче запитав він у їхньої компанії, обводячи усіх по черзі сповненим загадковості поглядом. – Дослухайтеся уважніше до води – що ви чуєте звідти?

– Як це не дивно, але мені здається, що ніби звук дзвону долинає звідкись з-під води! Чи я помиляюся? – першим озвався Толік, напружено дослухаючись до повітря.

– Неймовірно! Я теж чую подзвін! – скрикнула Валерія.

– Так-так! Ви не помиляєтеся! Це ви саме чуєте голос справжнього дзвону! – скрипаль переможно здійняв догори руку.

– Чудасія все це! Звідки тут візьметься звук дзвону? Хіба через надмірно уживані нами спиртні напої? – намагався пожартувати Юрко, але скрипаль знов ухопив його за руку, змушуючи замовкнути.

Цього разу вони всі виразно почули подзвін, що і справді долинав наче з-під води – водночас і глухо, і дзвінко, розливаючись на поверхні води ледь помітними хвилями. І раптово всім стало якось моторошно від цього, а Валерія аж ухопила Антона за руку. Юрко перестав посміхатися і зосереджено поглянув на скрипаля:

– І як оце пояснити? Що за диво таке? Чому з-під води дзвін лине?

– А пояснити це дуже просто. Колись тут, де оце ви зараз бачите так зване Київське море, був суходіл. Були і села тут, і хутори, одне слово – жива земля. Ну а в селах були церкви. А як комуністи цю місцину затопили, то пішли під воду і села з церквами. Та от яке діло – коли якесь хвилювання там відбувається, на дні, то вода напевно тривожить дзвони затонулих церков, і вони видають звук, дзвонять. Я це чув кілька разів за своє життя. Щоправда, і не дуже часто, хоча плаваю цим маршрутом ще з дев'яностих. Хтось каже – це не добре, погана прикмета. А хтось сюди плаває спеціально, аби послухати підводних паламарів, та не всім щастить це почути, як от вам зараз!

Принишклі від несподіваного дива і зачудовані почутою історією, друзі мовчали до самого причалу. І вже зібравшись докупи біля храму на Поштовій площі, почали голосно ділитися враженнями від мандрівки. Але історію з підводним подзвоном вони обережно оминали. Помітно розчервонілий і веселий Юрко подякував усім друзям, обійняв дружину, і вона, похитуючись під чималою вагою свого чоловіка-велетня, повела його до автівки. Антон запропонував підвезти Валерію на своїй машині, але вона за звичкою відмовилася.

– Проводжати мене не треба. Сьогодні був приємний і гарний день, і я хочу ще трохи пройтися вулицями до сутінків. Ще раз дякую тобі за цю подорож, – сказала вона й потисла Антонові руку.

– То, може, прогуляємося разом? Я залишу машину тут, а потім завтра заберу. Тим більше, я трохи випив. А до сутінків залишилася година-дві, і я б із задоволенням склав тобі компанію.

– Ні, Антоне. Не ображайся, але тепер я хочу побути на самоті… Завтра виповнюється рівно вісім місяців, як зі мною немає Сергія… Вибач ще раз.

– І ти мені вибач. Я все розумію. До зустрічі в клініці, – ледь вичавив із себе Антон, відчуваючи, як до горла підкочує якесь незнане досі почуття – образа. Чи то на Валерію, чи то на себе самого, чи то на всіх людей загалом. Але це відчуття він підслухав у собі вперше. Провівши поглядом Валерію, яка швидко зникла за поворотом, він зрозумів, що зараз може зірватися. Йому чомусь страшенно кортіло послати увесь світ якнайдалі, нагримати на перехожих, сказати комусь щось образливе, можливо, навіть з кимось побитися. Ця образа обхопила його міцним ланцюгом, який несила було розірвати. Він відчував, що ось-ось станеться щось недобре і він може щось утнути.

Звертаючи за ріг будинку, Валерія наостанок обережно озирнулася. Антон залишився стояти біля своєї машини і дивився їй услід. Опинившись на іншій вулиці, Валерія одразу притулилася до стіни і закрила обличчя руками. «Що зі мною? Що я роблю? Що відбувається? – лунало в її голові. Перед очима стояв образ Антона, але він періодично зникав, перериваючись, наче стара кіноплівка, і натомість з'являвся образ її покійного чоловіка Сергія, який сумно дивився прямо в душу і мовчки хитав головою. Вже звично для цих восьми місяців суцільного болю й горя по її обличчю текли рясні сльози, і вона не могла їх стримати, бо це відбувалося проти її волі. Хтось з перехожих намагався її заспокоїти, навіть обійняти, але вона несподівано вдарила того чоловіка своєю сумочкою і розридалася ще більше. Інші перехожі вже оминали її стороною, але вона ні на кого не звертала уваги. Спустившись спиною по стіні, вона присіла навпочіпки і плакала, плакала, плакала. Стримати себе вона не могла, бо на поверхню з усією силою проривалася вся її стомлена горем і болем душа, згорьована, самотня, вбита.

Трохи опанувавши себе, Антон зі стиснутими до болю кулаками сів у машину, але залишив дверці прочиненими. Закурив. Але пальці одразу зламали навпіл цигарку, і він тремтячими руками підкурив другу. Машинально натиснув на кнопку плеєра. За мить з колонок долинув голос Юрія Шевчука:

У тебя есть сын, у меня – лишь ночь, У тебя есть дом, у меня – лишь дым, Над отцом-огнем, улетая прочь, Он клубится льдом по глазам седым…

Дослухавши свою улюблену пісню до кінця, Антон знову натиснув на кнопку, вимкнувши плеєр. Недопалок сигарети боляче обпік пальці. Викинувши його геть, Антон закрив дверці авто. Але їхати кудись він не мав сил. Його очі повільно закрилися. Він заснув…

13

Олег Петрович звично постукував незаточеним олівцем по долоні і якось неуважно слухав своїх пацієнтів. Після останнього монологу Олександра, котрий переповідав історію знайомства своїх батьків, лікар раптово надовго замовк, дивлячись у темне вікно. Олівець завмер у його долоні, яка перетворилася на кулак.

– Так складається, що я повинен поїхати на два найближчих тижні у відрядження до іншого міста. Тому наші заняття тимчасово припиняються. Рівно за два тижні я повернуся, і ми продовжимо. Але за цей час ви повинні дещо виконувати самі. Так би мовити, даю вам домашнє завдання. Поки мене не буде, ви повинні вдома написати одну письмову роботу. Це буде твір на тему: як ви бачите своє подальше життя. Тобто напишіть про все те, що вам хочеться зробити протягом наступного року, або чим би ви хотіли зайнятися в майбутньому, або чим ви плануєте займатися в найближчі місяці. Форма твору – довільна. Фантазуйте, не бійтеся мріяти, вкладіть у твір якнайбільше своїх справжніх бажань і перспектив, які можуть здійснитися. Гаразд?

– Так це має бути щось типу шкільного твору чи справжнього художнього роману? – запитала Маргарита, мнучи в руках брошуру з яскраво виведеною на титульному аркуші назвою «Як не згаяти відведений тобі час».

– Ну, як вам сказати… Не зовсім роман, не зовсім твір, просто – свої роздуми на цю тему. По суті – це повинні бути ваші бажання, викладені на папері. В довільній формі. Ось так. – Олег Петрович поклав олівець до кишені. – Про дні наших наступних занять я вам усім повідомлю заздалегідь. А зараз – усі відпочиваймо!

Вийшовши на вулицю, Антон майже впритул зіткнувся з Валерією, яка поспіхом копирсалася у своїй сумочці.

– Як ти? – спитав він, обережно намагаючись зазирнути в її очі.

– Нормально… Якщо щось може бути нормально в цьому світі… Вибач… А ти як? – відказала вона, якось по-дитячому приречено дивлячись йому прямо в вічі.

– Ну… Намагаюся жити… Я тут хотів тобі знову запропонувати одну мандрівку… Коротше, якщо у нас в заняттях виникла така довга перерва, я б хотів з'їздити кудись до моря. Наприклад, у Крим. Відпочити, подихати морським повітрям і все таке… Може, ти була б не проти скласти мені компанію? – При цих словах Антон фізично відчув, що червоніє від сорому, який несподівано накотив на нього.

– Поїхати до Криму? Зараз? – Валерія вочевидь здивувалася Антоновій пропозиції і на кілька секунд замовкла, обдумуючи цей несподіваний варіант. – Та чому б ні? Я давно не була в Криму, власне, з того моменту, як ми з Сергієм відзначали там другу річницю нашого одруження… А куди саме ти плануєш поїхати?

– Та ну… це імпровізована ідея, я ще не планував конкретно. Може, до Гурзуфа, чи в Сімеїз. У принципі, немає ніякої різниці, куди саме поїхати. Можемо вирішити вже там, на місці. Головне – бажання.

– Я подумаю, добре? Зараз я не в стані відповідати. Я тобі зателефоную. – І Валерія рвучко пішла геть, дивлячись у землю і нервово поправляючи сумочку на плечі. Антон залишився стояти біля входу до клініки, підсвідомо намацуючи в кишені пачку цигарок…

14

Наступного ранку на його мобільнику висвітилось ім'я Валерії. Побачивши його, Антон одразу якось зіщулився, змалів, укляк і чомусь довго не брав слухавку, поки дзвінок не припинився. Він сидів і дивився на свій телефон, екран якого за хвилину згас, і думав про те, чому він не відповів на її дзвінок. Але відповіді не знаходив. Він схопився і пройшовся кімнатою кілька разів, знову присів на диван, закурив, приліг, знову підхопився, вийшов на балкон, повернувся до кімнати, зазирнув на кухню, випив води і врешті знову взяв у руки телефон. Натиснувши на «пропущені дзвінки», він ще кілька секунд дивився на ім'я Валерії, а потім усе-таки натиснув кнопку виклику.

– Вибач, ти телефонувала, а я не чув твого дзвінка. І ось щойно побачив, що ти телефонувала… Як твої справи?

– У мене все гаразд… Я дзвонила, бо хотіла сказати, що не відмовилася б проїхатися до Криму на кілька днів. Якщо ти, звичайно, ще не передумав.

– Звичайно, ні! Все залишається в силі. Коли ти можеш?

– Хоч сьогодні, – голос Валерії був спокійним і твердим, як ніколи до того, і Антон зрозумів, що тепер відступати вже не можна.

– Гаразд, тоді я пропоную поїхати вечірнім поїздом. Ти не маєш нічого проти залізничного транспорту? Я так – про всяк випадок питаю…

– Поїзди – моя слабкість з дитинства. Завжди любила мандрувати залізницею. Так що я готова вирушати прямо сьогодні.

Вже за кілька хвилин Антон знав увесь розклад поїздів на південь, і вони з Валерією домовились зустрітися вже ввечері на вокзалі.

Антон приїхав на вокзал заздалегідь і вже курив на центральному вході третю цигарку поспіль. Він чекав на появу Валерії з подвійними почуттями – з одного боку, він дійсно бажав зустрічі з цією загадковою жінкою, а з іншого – боявся її. Звідки взявся цей страх і чого саме він боявся, Антон не розумів. Можливо, він погарячкував із встановленням нових стосунків з іншою жінкою і це була непростима провина перед Оксаною, адже він насправді кохав лише її. Можливо, він боявся знову входити в стрімку воду нових стосунків. А може, він просто нервував, не знаючи, що очікує його, їх обох далі, як воно складеться і навіщо взагалі це йому. Тим не менше, шляху назад уже не було. Тепер відступати не можна, вибір зроблено.

Він здригнувся, коли вона обережно поклала йому на плече свою руку.

– Привіт! Ось і я… – Валерія стояла, якось злякано посміхаючись і шукаючи очима підтримки в нього.

– Ти… прийшла? – ледве вичавив із себе Антон.

– Ну аякже – ми ж домовилися… Чи ти перехотів їхати до Криму? Я розумію, зараз не той час і не та ситуація, щоб думати про відпочинок…

– Стій! Не треба продовжувати. Я нічого не перехотів. У мене вже є квитки, так що відступати пізно, – сказав, підбадьорюючи скоріше самого себе, Антон.

– Ну тоді в дорогу! Я хочу до Криму, і мене вже ніщо не зупинить! – І Валерія рішуче рушила усередину вокзалу, везучи за собою велику сумку на колесах. Антон, трохи постоявши, теж пішов за нею…

15

Форос зустрів їх яскравим сонцем, що посміхалося прямо посередині прозоро-блакитного неба, всіяного де-не-де кучерявими хмаринками, і пестило шкіру своїми ще доволі теплими і ласкавими променями. Унизу всіма барвами вигравало море – зовсім не Чорне, а темно-синє, з відблисками сонячних усмішок на поверхні. І гори, красиві сіро-зелені гори навколо. Зовсім було не схоже, що надворі вже давно правив свій прощальний бал листопад – найбільш похмурий та найсумніший місяць року. У цьому місці природа і погода наче законсервувалися ще з вересня, турботливо зберігши дещицю останнього тепла всім тим, хто втік сюди від вавилону. Тому від усвідомлення цього душу огортало відчуття свята, яке ще можна втримати і не відпускати від себе до самої зими, і якоїсь особливої втаємниченості, посвячення в таїну, в секретне знання, відати яке дозволено одиницям.

Тут, у найпівденнішій точці країни, на самому краю землі, де суходіл упирається, вливається і тане у безкрайому водному просторі, де небо вволю п'є солону воду з моря, а море на повні пінисті груди дихає небом, час тече по-особливому, зовсім відмінно від плину часу там, у великих містах на півночі. Тут він якийсь наче пригальмований, повільний, неквапливий, спокійний. Він має свій незрівнянний присмак і запах – солоної води на губах і ялівцю, що огортає яскраво-зеленими мереживами таємні підгірні стежинки і численні доріжки, схожі на зморшки, які назавжди залягли довкола кремезної шиї цих поважних гір.

Одразу за автобусною зупинкою, яку місцеві водії жартома називають «Аеропорт», до центру міста вели старі сходи. Антон і Валерія спустилися ними і зупинилися посеред невеличкого охайного скверу з фонтаном і пам'ятником космонавту Гагаріну. Майже одразу до них підійшла якась старушенція і запропонувала житло. Вони погодились, не вагаючись, і невдовзі вже розпаковували речі в невеличкій кімнатці у приватному будинку недалеко від центру. А ще за кілька хвилин вони вже йшли у напрямку моря, дихаючи на повні груди дивовижним фороським повітрям.

Це невеличке містечко одразу налаштовувало на тихий і спокійний відпочинок, а його чаруюча атмосфера і кришталево чисте повітря, що аж бриніло від неймовірних запахів і ароматів, створювали гарний настрій навіть тоді, коли на сонце набігали темні хмари і вмить ставало прохолодно. Проте ці нечасті затьмарення не особливо турбували відпочиваючих, котрих і цієї пори року було тут достатньо. В основному всі вони мешкали в центральному санаторії, за старовинними корпусами якого розпочинався величезний парк.

Антон був тут з Оксаною кілька років тому, але зараз мало впізнавав Форос. Щось незрозуміле сталося тут за останні два-три роки, але він поки що не міг вловити, що саме його так бентежить. Та, діставшись берега, Антон одразу все зрозумів. Там, де раніше був вільний вихід до моря, вони несподівано вперлися у високий паркан, за ним – у другий і так далі. Новозбудовані приватні котеджі рясніли вздовж усього місцевого пляжу, закриваючи доступ до моря. Ледь продершись крізь ці фортечні мури, вони, нарешті, підійшли до майже порожнього пляжу.

Море неспокійно вирувало, бризкалося піною і кидалося на берег різнокольоровими камінцями. Валерія радісно посміхнулася й одразу побігла до нього, виставивши вперед руки, наче бажаючи обійняти і притиснути до себе одразу все море, та не встигла навіть зойкнути, як чергова хвиля залила їй ноги. Скрикнувши, вона відбігла назад і струсила воду зі своїх черевиків. Антон підійшов до неї і помацав її джинси:

– Не промокла? Дивись, вода холодна, так що ти обережнішою будь, аби не застудитися.

– Та ти що! Вода дивовижна! І тепла… Боже, як тут гарно! Здається, я сто років не бачила моря, – вона знову присіла навпочіпки ближче до води і доторкнулася рукою до нової хвилі, що підкотила майже під самі її ноги.

Антон озирнувся довкола. Крім них, берегом ходило ще кілька людей, вочевидь відпочивальників із санаторію. На дальньому пірсі ловили рибу з десяток місцевих рибалок. Антон глибоко втягнув повітря і затримав подих, насолоджуючись краєвидом. Тепер і він відчував, як йому останнім часом не вистачало саме цього – моря, гір, лісу, природи, волі. Але одразу за цим усвідомленням перед очима раптом постав образ його Оксани, яка посміхалася і махала йому рукою звідкись із далекої невідомості. Він майже фізично відчув її присутність, уловив її запах, почув її сміх і навіть примружився від блиску сонця в її очах. Від несподіванки Антона навіть повело вбік, і він ледве втримався на ногах. Йому запаморочилося в голові, коліна підігнулися самі собою, і він майже впав на холодну гальку, не виймаючи рук із кишень свого сірого пальта.

Валерія підбігла до нього і схвильовано зазирнула в обличчя:

– Антоне, що трапилося? Тобі недобре?

Він не міг нічого відповісти, оскільки горло перехопила раптова судома. Він лише відчував, як мимоволі з його очей бризнули сльози. Він закрив обличчя руками, які ледь слухалися його, і надлюдським зусиллям змусив себе припинити плакати. Сівши, Антон сховав голову межи колін і кілька хвилин сидів, не рухаючись і навіть не дихаючи. Валерія тим часом відійшла подалі і стояла, обхопивши руками навхрест свої плечі, й незмигно дивилася вдалечінь. Так минуло з півгодини.

Врешті, отямившись, Антон підвівся і підійшов до неї.

– Вибач мені. Я не знаю, що трапилося, але це було так раптово, швидко… Я втратив контроль. Вибач, будь ласка.

– Я все розумію, Антоне… Вибач і ти мені, але мені здається, ми надто рано почали оці стосунки. Ще замало часу минуло, аби починати щось наново. Ми ж уже не підлітки, щоб наші рани гоїлися так швидко, як нам би самим того хотілося. Я скажу тобі чесно: я ще не готова розпочинати нові стосунки з тобою. Або з кимось узагалі. Я не знаю, чому я згодилася поїхати з тобою. Мабуть, я просто дурна баба. Думала, що так мені стане легше, що минеться біль, що тут я зможу трохи забути про втрату. Але насправді воно не так. Воно не забувається, навіть якби я цього хотіла найбільше у світі! Та і навіщо це забувати? Навіщо?! І ти, і я розуміємо, що ми зараз лише тіні наших коханих. І ти, і я не зможемо жити повним життям, принаймні зараз. Чи ти не згоден зі мною? – Валерія повернула обличчя до Антона, і він побачив, що вона плаче.

– Ні, я не згоден. Не знаю, але мені здається, що треба хоча б спробувати жити далі. Звичайно, ти права, що нам обом важко. Я це відчуваю щохвилини, бачу це й по тобі. Але я хочу припинити цей біль, хочу його позбутися. Та не знаю, як саме.

– То, виходить, для тебе я – лише спосіб позбутися твого болю? – Валерія вже повністю повернулася до Антона і дивилася йому прямо в очі, витираючи рукою сльози зі щік.

– Ні. Я не те хотів сказати. Зовсім не те. Ти неправильно все зрозуміла. Я хочу, аби і ти теж позбулася цього болю, не лише я один. Ми можемо позбутися його разом, чи не так? Спільними зусиллями. І, можливо, саме заради цього ми приїхали сюди. Я не думав про якісь нові стосунки лише заради самих стосунків, зрозумій мене!

– Ти зараз говориш, наче той лікар. Кажеш, ми приїхали сюди заради того, щоб позбутися болю? А я думала, що якось небайдужа тобі… Просто позбутися болю – це ще не означає повернутися до життя. Я, можливо, і не хочу до нього повертатися! До якого життя? Навіщо? Жити без нього, спати без нього, ходити улюбленими вулицями без нього – це хіба повноцінне життя? Чи ти думаєш, що зможеш його замінити? – Валерія закрила обличчя руками і мовчки плакала, хитаючи головою.

Антон стояв, не знаючи, що робити далі, що говорити і як поводитися в цій ситуації. Він відчував якусь невловиму злість на цю жінку, чи то образу, чи то розчарування, але з іншого боку, йому хотілося її обійняти, міцно притиснути до себе. Він не знав, чого йому хочеться зараз більше – вдарити її чи поцілувати. Але тепер він не міг вичавити із себе жодного слова.

Поруч пройшла, з цікавістю споглядаючи за ними, пара літніх відпочиваючих. Вони трималися за руки, немов молодята, про щось тихо розмовляли і посміхалися. А трохи відійшовши, старики поцілували одне одного. Антон провів їх поглядом і знову поглянув на Валерію. Жінка мовчала, витираючи хусточкою обличчя. Потім вона тихо сказала:

– Пішли до якогось кафе. Мені потрібно зігрітися, а то я геть замерзла.

Назад вони йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Повернувшись у місто, вони сіли за столик на відкритій площадці в останньому, мабуть, ще відкритому цієї пори літньому кафе і замовили гарячого вина. На небо звідусіль несподівано набігли сірі хмари, й одразу стало незатишно і прохолодно. Зіщулившись, Валерія тримала обома долонями склянку з паруючим напоєм і дивилася червоними від сліз очима кудись повз Антона. Він запропонував пересісти за столик всередині кафе, але вона категорично відмовилася.

– Насправді, тут так гарно – сонечко пригріває, вітру майже немає, і повітря таке чисте та свіже! І хмари ці зовсім не заважають. Усе-таки добре, що ми сюди приїхали. Дуже добре. – Вона намагалася посміхнутися, але це їй ніяк не вдавалося.

Допивши вино, Валерія раптом висловила бажання відвідати тутешній парк. Антон погодився стати її провідником. Пройшовши повз красиві старовинні будівлі санаторію «Форос», вони підійшли до входу в парк. Поруч жінка-екскурсовод голосно розповідала щось невеликій групі туристів:

– Як відомо, саме тут часто бував великий російський композитор Сергій Рахманінов, а знаменитий оперний співак Федір Шаляпін співав у цих корпусах своїм потужним голосом так, що його було чути навіть на пляжі. До речі, саме у Форосі Шаляпін домовився з Максимом Горьким про те, щоб разом написати автобіографічну повість «Сторінки мого життя».

Зі здивуванням відмітивши про себе, що вхід до парку чомусь став платним, Антон пропустив Валерію поперед себе, а сам, розплатившись, підняв із землі гілочку якоїсь рослини і приклав її до носа. Духмяний аромат одразу заповнив його легені, й Антон майже фізично відчув, як його настрій одразу покращився.

– Те, що ви зараз вдихаєте, – розмарин, – почув він позаду себе веселий чоловічий голос. Антон озирнувся і побачив поруч невисокого пухкенького чоловіка у великому капелюсі, який привітно посміхався. – Дихайте ним на повні груди, і ніяка застуда чи грип вас уже не вхопить найближчими днями! Розмарину притаманні дивні бактерицидні властивості.

– А ви звідки знаєте? – спитала Валерія, котра з цікавістю підійшла до них.

– Ну! Я тут усе знаю, адже цей парк – моя давня закоханість і все моє життя. І взагалі – Форос – найкраще місце у світі, в яке не можна не закохатися з першого погляду. Чи не так? – І чоловічок хитро примружив ліве око, схиливши на бік свою велику голову.

– Ви праві, звичайно! Чудове місто, чудове повітря! В принципі, як і весь Крим! – Валерія рушила вперед до найближчих великих і могутніх дерев, що наче стояли на сторожі біля входу в цей прекрасний парк.

– Знаєте, Крим дуже різнорідний, я б навіть сказав – він різний. Згоден з вами, що тут скрізь гарно, але Форос – щось особливе. По-перше, це найпівденніша точка і Криму, і загалом усієї нашої країни. По-друге, найбільш сонячне місто України. Кількість сонячних днів тут більша, ніж в Ялті! – захоплено проторохкотів чоловік в капелюсі. – До речі, мене звуть Павло Петрович. Я – місцевий гід і організатор різноманітних свят!

– Дуже приємно! Я – Валерія.

Антон теж представився новому знайомому і щось автоматично спитав про якісь невідомі рослини, що розквітали, незважаючи на цю пору року, прямо у нього під ногами. Думками він був десь далеко, там, де скінчилася його любов, де розчинилася у вічності його кохана Оксана. Тому він щось питав і, не дослухавши відповідь, ішов далі, байдуже споглядаючи за цим дивовижним світом, що тепер належав усім іншим, а не як раніше – лише їм з Оксаною удвох.

Вони повільно гуляли парком, Антон – трохи попереду, Валерія з їхнім провідником – трохи позаду. Павло Петрович невтомно розповідав про дерева, рослини, про історію створення самого парку, про його особливості й унікальність.

– А чи знали ви, що у парку ростуть дерева з Європи, Африки та Америки… Ось, наприклад, церцис-багряник, який називають «деревом Іуди». За легендою, саме на ньому повісився Іуда… А це – мексиканська юка. З волокон цієї рослини в Америці зробили першу джинсову тканину.

– Які гарні, стрункі та високі у вас кипариси! Таких кремезних я ще ніколи не бачила! – скрикнула Валерія, у захваті закинувши голову перед велетенським темно-зеленим кипарисом.

– Так, ви маєте рацію – кипариси у нас найкращі. І з ними пов'язана дуже цікава історія. Під час проведення Ялтинської конференції у 1945 році Рузвельт висловив своє здивування з приводу того, що в Криму так багато цих дерев, і додав, що в Америці їх висаджують тільки на кладовищах. Сталін одразу подумав, що в очах президента США Ялта виглядала як величезний цвинтар, тому видав указ про вирубку «цвинтарних» дерев. Сьогодні в це важко повірити, але були часи, коли кожний ялтинський комуніст вважав своїм святим обов'язком уранці замість зарядки зрубати хоча б один кипарис. І до Москви з Ялтинського міськкому КПРС щоденно йшли зведення про кількість зрубаних дерев. От така трохи сумна історія.

Хтось із зустрічних перехожих покликав Павла Петровича, і він змушений був попрощатися з Валерією та Антоном. Побажавши їм приємного відпочинку, він на всяк випадок залишив номер свого телефону.

Вони ще довго милувалися чудовим парком, який розкинувся вздовж берега на багато кілометрів. Невеличкі охайненькі ставки та озерця на різних рівнях, ажурні містки, штучні водоспади, численні зручні лавки у найпотаємніших куточках і нескінченне море зелені, океан різних запахів й ароматів, чудодійна тиша – усе це заколисало Антона і Валерію, і вони втратили лік часу. Сидячи на лавці в тіні сторічних дерев і з видом на море, вони навіть і не помітили, як у парку запала темрява. Вони сиділи на відстані півметра одне від одного, але наблизитись ніхто з них так і не наважився. Як і не наважився перервати глибоку мовчанку, яка запала після того, як вони попрощалися з балакучим Павлом Петровичем. Тепер, повертаючись до міста, вони навіть заблукали у парку і довго не могли знайти вірну дорогу. Здавалося, що окрім них тут уже нікого не було, і від усвідомлення цього ставало якось моторошно.

– Цікаво, що б ми робили, якби не знайшли шлях додому? – раптом порушила мовчанку Валерія.

– Взагалі-то ми ще й не знайшли його… Ми б напевно лягли спати на тих лавках, на яких сиділи вдень. Або прилягли б десь на ялівцю. На глиці дуже тепло спати, я в цьому впевнений.

– Уже мав досвід? – Валерія різко зупинилася і впритул поглянула Антонові в очі.

– Та ні, власне… А що? – Антон несподівано відчув, як його шалено потягнуло до цієї майже незнайомої жінки, як схотілося її обійняти, притиснути до себе, поцілувати скрізь-скрізь. Але він неймовірним зусиллям волі стримав себе і навіть трохи відсторонився він неї.

– Чому ти відходиш? Ти мене боїшся? – спитала Валерія рівним голосом.

– Ні… Я боюся себе, – відповів Антон, і йому раптом знову стало так погано і прикро, що він був готовий провалитися крізь землю, аби не продовжувати зараз цю розмову.

– Тоді ходімо до нашого дому, де ми зупинилися. Нам ще потрібно знайти дорогу. – І Валерія знову рушила вперед.

Невдовзі вони вийшли на освітлену територію. Ще кілька кроків – і показалися корпуси санаторію, а далі – центральний сквер і будиночок, в якому вони зупинилися.

Валерія ввімкнула світло у кімнаті і впала на ліжко, розкинувши руки:

– Сьогодні я втомилася, ніг не відчуваю. Але мені було добре… Надихалася чистим повітрям, доторкнулася до моря, поспілкувалася з цим цікавим чоловіком. Усе було просто супер!

– Я теж добре відпочив, – сказав Антон і присів на край свого ліжка, що знаходилося всього за один метр від її. В його душі зараз активно боролися два почуття – стрімке бажання зірватися з місця і вп'ястися губами в її губи, розцілувати її, роздерти на ній одяг, полюбити її тіло, скільки вистачить сил. І навпаки – якась терпка відраза підступала під горло, якесь небажання близькості з цією жінкою, якесь відторгнення.

Валерія відчувала настрій Антона, тому намагалася тримати дистанцію. Вона бачила характерний блиск його очей, чула на запах його бажання стати ближче, оволодіти нею, але вона знала напевно – цього не станеться. Можливо, не станеться саме сьогодні. Можливо – не станеться ніколи. І вона раділа з цього всією душею. В її голові пульсували навперебій дві важкі думки: «навіщо я тут з цим чоловіком?» і «я можу собі це дозволити!».

Не витримавши мовчанки, Антон вийшов на двір, сів на лавку і довго курив, дивлячись у темний простір над горами, доки не відчув, що скажено замерз. Повернувшись до кімнати, він побачив, що Валерія міцно спить, закутавшись з головою в ковдру. Він важко зітхнув і вимкнув світло…

16

Вони прокинулись майже одночасно. За вікном було ще темно, хоча годинник показував десяту ранку. Лив дощ. Валерія визирнула надвір:

– У-у-у! А тут ціла злива! Сумно, адже ми хотіли прогулятися до церкви на горі! Я так мріяла туди потрапити сьогодні!

– Насправді нам нічого не заважає туди піти. Парасольки у нас є, – сказав Антон, запалюючи цигарку.

– Гаразд! Мені подобається твій бойовий настрій… Тоді – в дорогу!

Вони поснідали в їдальні в центрі міста, попили міцної кави і вирушили пішки в напрямку церкви десь там на Червоній скелі, що сьогодні ховалася за суцільною пеленою із сизуватого непроникного туману.

Вони поволі підіймалися вгору мальовничою крутою стежкою, роблячи короткі перепочинки на різких поворотах, що спіраллю вели кудись у далеку невідомість. Валерія йшла трохи попереду, впевнено і рішуче крокуючи дорогою, і її намокле від дощу і туману волосся тріпотіло на сильному вітрі, що наполегливо кидався з гір до моря. Хтось з місцевих перехожих, ідучи їм назустріч, зауважив: «Бора почався, північний вітер. Значить, буде стрімке похолодання». І дійсно, сьогодні було набагато холодніше, ніж напередодні, а від учорашнього сонця і тепла залишилися лише одні спогади. З ледве помітних тепер гір на місто насувалися чудернацькі масивні хмари, кучеряві й сколошкані, ніби бороди ченців-відлюдників, і з них періодично зривався колючий дрібний дощик. Потім він на кілька хвилин ущухав, щоби вже за мить прорватися з новою силою. Парасольки не допомагали укритися від небесної води, тому Антон склав їх разом до свого наплічника.

Нарешті, приблизно через годину, вони опинилися на невеличкій площадці навколо храму Воскресіння Христового. Малесенька охайна біла церква з'являлася й одразу зникала в клубах густого, наче вата, непроникного туману, що обережно лягав на плечі, залізав у ніздрі, плутався під ногами кількох десятків людей, які сьогодні наважилися зробити цей підйом. Здавалося, ці поодинокі сміливці плавали в білому мареві, розкидаючи руками в різні боки великі клапті туману, розриваючи його своїми силуетами й одразу зникаючи в таємничій вологій безвісті. Ці сірі тіні раптово виникали нізвідки і туди ж потім знову провалювалися, наче в якісь невідомі звичайним людям таємні портали часу, і туман миттєво залатував діри, які вони прорвали своїм несподіваним вторгненням.

Обережно підійшовши до краю оглядової площадки, Валерія подивилася вниз й одразу захоплено сплеснула руками. На відстані витягнутої руки у повітрі плавали справжні хмари, густі й непроникні. Здавалося – ступи зараз ногою на цей білий килим, що дрижить і тремтить поруч з тобою, і він понесе тебе кудись у глиб цього суцільного білого моря. Це оманливе відчуття заповзало в мозок підступною змією і пульсувало в душі нав'язливим бажанням пірнути у цю туманну каламуть, розчинитися у ній без сліду. Валерія простягнула руку і намагалася вхопити цей живий рухливий туман, та так захопилася цим бажанням, що ледве втрималася на ногах над прірвою. Антон вчасно підхопив її за талію і відтягнув від небезпечного краю.

– Ти що? Не можна так, адже там – урвище! Це тільки здається, що весь простір під тобою заповнений. Насправді ж там провалля, – ніби жартуючи, промовив він, неабияк перелякавшись її вчинком.

– Не вірю тобі! Як може там бути провалля? Там земля, і по ній також можна ходити!

– Це омана. Там прірва з півкілометра вниз. Якраз звідти ми прийшли і саме звідти вчора дивились на цю церкву. А ще далі – море. Просто через туман здається, що там нічого немає, суцільна порожнеча!

– Все одно я тобі не вірю. Але ти мене дійсно налякав… Тоді пішли до церкви!

Вони увійшли всередину храму, і Валерія одразу купила цілу купу свічок. Вона вмить забула про Антона і довго стояла перед кожною іконою, дивлячись прямо в очі святим і щось нечутно шепочучи губами. Поставивши чергову свічку, вона ще довго молилася і низько вклонялася перед зображенням святих, а потім переходила до інших. Антон увесь цей час стояв біля входу і потай спостерігав за нею, а в голові крутилася одна-єдина думка: «Боже, чому все так відбувається? Чому??!!»

Коли вони, нарешті, знову вийшли надвір, туман згустився ще більше. Вони пройшлися трохи далі від церкви, туди, де в тумані купалася осиротіла без листя гущавина. Присівши на великий стовбур, що стирчав з-під землі, Антон запропонував Валерії ковтнути трохи коньяку з маленької металевої фляжки, яку завбачливо прихопив із собою. Зробивши великий ковток, Валерія заплющила очі і притулила долоню до губ, хитаючи в різні боки головою. Потім вона вдихнула на повні груди вологий туман і на одному диханні проказала:

– Вперше за весь цей час я відчуваю, що він мене потроху відпускає. Хоча, можливо, все це самоомана. Насправді я не хочу звикати до думки, що його вже більше ніколи не буде в моєму житті. Що я відтепер назавжди сама, і тільки сама. Він був… він є для мене всім на світі – смислом мого існування, моїм другим «я», моїм життям. Ніхто не замінить його, ніхто. Це було б наївно сподіватися, що я знайду йому заміну. Та і навіщо це? Я люблю лише його, тому хтось інший буде просто зайвим. І я не хочу комусь дарувати бодай найменшу надію на те, що зможу бути з ним, зможу полюбити його, як… Сергія… що віддам йому всю себе, свою душу. Зараз я на роздоріжжі, зрозумій мене… Я не можу бути без нього, і водночас – не можу взяти і піти услід за ним. Не можу! Що мені робити? Хто підкаже, хто почує мене? Де ж ти, Боже, чому не скажеш, як мені жити далі? – І вона розплакалася, затуливши обличчя руками.

Антон сидів і не знав, що йому робити. Під горло підступали сльози, і він судомно ковтав їх разом з клаптями туману, що вповзали до рота. Він з усіх сил боровся з непереборним бажанням обійняти її чи, принаймні, взяти за руку. Але водночас він відчував, як тремтить від горя його зіщулена душа, як тужить вона за його коханою Оксаною і як плаче вона зараз в унісон з душею цієї жінки, що сидить отут поруч.

Валерія поступово заспокоїлася, витираючи залишки сліз своїм кашеміровим шарфом. Антон теж послабив хватку своїх пальців, які до болю вчепилися в боки у кишенях крізь підкладку пальта. Він узяв себе в руки, аби не розплакатися разом з Валерією, і тепер відвертався убік, аби вона не побачила його мокрі очі.

Раптово за їх спиною щось голосно зойкнуло і тріснуло в суцільному білому мареві, і вони здригнулися від несподіваного звуку. За мить з туману прямо на них вийшов двометровий чолов'яга з великим наплічником за плечима. Зупинившись, він довго оглядав парочку на колоді, переводячи подих, а потім запитав хрипким голосом:

– На Форос куди мені йти?

Антон вказав рукою дорогу гірському мандрівникові й підвівся з колоди.

– Ходімо? – вичавив він із себе, дивлячись крізь охололі сльози на Валерію, що наче впала в забуття і сиділа мовчки, закутавшись у свій шарф.

– Ти правий, треба йти звідси, – нарешті, проказала вона і теж підвелася.

І лише тут Антон помітив, що крізь густу сметану туману зверху на них падають великі білі сніжинки. Спочатку він не повірив своїм очам, але за мить на його долоні вже танула велика, наче вирізьблена з паперу сніжинка. Антон показав її Валерії, і вона, посміхнувшись, почала ловити свої власні сніжинки, які спускалися крізь туман до людей, що сновигали навколо маленької церківки, наче привиди. Вже за мить на її долонях також ніжилися великі кришталики небесного мережива.

Хтось в тумані за кілька кроків од них сказав: «Сніг у Форосі буває дуже рідко. Якщо падає, то відразу тане. А ось тут, за півкілометра вгору від міста, сніг часто буває цієї пори і в горах може лежати по кілька днів. Отаке-от диво».

Антон взяв Валерію за руку і міцно стиснув її долоню. Вона не супротивилася. Так і пішли вони вниз, продираючись крізь густу завісу туману і тримаючись за руки, наче сліпі прочани, що поверталися на грішну землю з-під хмар. Ближче до міста туман став рідкішим, а снігу внизу не було взагалі. Незабаром вони побачили чорне море, високі зелені кипариси і дахи будинків, що після відвідин небесного затумання здавалося тепер чимось нереальним.

Вже у місті вони знову зайшли до знайомого кафе погрітися коньяком і кавою і, сидячи на відкритій площадці, намагалися поглядами намацати малесеньку церковцю на скелі, але крізь щільну пелену з хмар та туману її не було видно, тому вони, зітхнувши, одночасно подивилися в очі одне одному, шукаючи там відображення втраченого синього неба, що нахабно втекло згори і сховалося в їхніх душах…

17

З самого ранку вони вирушили у подорож Південним берегом, який сьогодні, нарешті, щедро пестило лагідне сонечко. Першою зупинкою став Сімеїз, де вони з причалу милувалися дивовижними скелями, що стриміли з-під води, наче зубці на спині велетенського дракона, який пірнув у море і причаївся десь там на дні. Море було спокійним і якимось ніби утихомиреним після кількох діб суцільного хвилювання. На його хвилях мирно погойдувалися чайки та інші морські птахи, а деякі їхні пернаті брати поважно прогулювалися повз людей, зазираючи їм в очі з вимогливою надією на підгодівлю.

Далі вони спустилися красивою кипарисовою алеєю до великого парку на мисі, де гуляли між старовинних вілл та будинків, що визирали крізь вічнозелену гущавину, як добрі, але чимось зажурені привиди, котрі виринули з минулої епохи, аби подивитися на живих людей і згадати старі добрі часи. Валерія довго стояла із закритими очима під велетенськими кедрами та мамонтовими деревами, що стриміли у височінь, наче щогли фантастичного корабля, який було зібрався у дальнє плавання, але останньої миті його капітан передумав і навічно залишив свій корабель вкриватися дикими заростями на цьому мисі.

Знову вийшовши до моря, вони довго споглядали дивовижну панораму Сімеїза – ясно-сірі, місцями навіть рожеві гори, що підходили майже впритул до самої води, невеличкі ділянки лісу, що вряди-годи виринали серед накопичення гострих скель, і тривожно-сизі хмари, що зачепилися за верхів'я гір далеко зверху. Від усього побаченого їм зовсім не хотілося розмовляти, але вони ніби відчували одне одного й без слів. Лише інколи Антон дивився на Валерію, аби дізнатися її настрій, і завжди зустрічав спокійний, радісний погляд.

Звивистими, крутими вулицями вони піднялися у місто і знову сіли на маршрутку, яка прямувала далі до Алупки. Вийшовши в цьому місті, вони знову кілька годин гуляли чудовим парком, годували рудих чорнооких білок лущеними горіхами, зазирали у великі всевидючі очі мармуровим левам на вході до Воронцовського палацу, спостерігали, як чіпляються, тріпотять і зриваються з гострих зубців Ай-Петрі важкі сизі хмари.

Пообідавши в місцевому кафе, вони вирішили ще погуляти цим містом, доки вечірня листопадова темрява остаточно не поглине залишки денного світла і над узбережжям не почне зітхати легкий, наче розріджений приморський вечір. Вони пройшлися мальовничою дорогою повз старий напівзруйнований цвинтар, з якого до них щось шепотіли і тягнули свої безформні руки рухливі тіні забутих навіки цим світом історій. Обережно дослухаючись до цих незрозумілих голосів з іншого, незнаного присмеркового світу, вони піднялися до великої круглої церкви на горі і ще довго милувалися звідти величною панорамою безкрайого моря, яке поступово вкривалося, наче великою теплою ковдрою, густими синіми сутінками.

Присмерк підкрадався до них з усіх боків, облягаючи парк в'язкими тінями, таємничо шепочучи у кронах сосен давні заклинання і міцно обіймаючи розкішний палац і притихле містечко над ним. Зачудовані й мовчазні, вони поверталися до Фороса, споглядаючи у темне вікно маршрутки десь там унизу безкінечні вогні приморських селищ, що розташувалися на розлогих схилах і урвищах під трасою. За цими привітними і ласкавими вогниками в глибокій пітьмі купалося заспокоєне Чорне море.

18

Наступний ранок знову видався дощовим, і надія на повернення вчорашнього ласкавого сонечка остаточно розчинилася у великих глибоких калюжах, що повсюди тремтіли навколо їхнього будинку і, здавалося, нікуди не хотіли випускати своїх гостей. Але Антон та Валерія, наперекір дощу й калюжам, усе-таки вирушили на прогулянку містом і незабаром знову стояли на міському пляжі біля самого моря.

– А знаєш, у мене сьогодні день народження… Я просто не казав раніше, бо не люблю його відзначати… Але сьогодні я запрошую тебе кудись посидіти й тихо почаркуватися чим-небудь смачним, – сказав Антон, дивлячись туди, де за туманом, хмарами і дощем ховалося море.

– Справді? – Валерія здивовано подивилася на Антона. – Ну ти й партизан! Хоча б попередив. У мене і подарунка для тебе немає ніякого.

– Та не треба, облиш! Це не головне. Чесно кажучи, я терпіти не можу свій день народження, і подарунки також. Якось незатишно при цьому себе відчуваю. Я он навіть вимкнув свій телефон, аби не чути поздоровлень – просто не хочу нікого слухати зараз.

– Дивно. А я раніше любила дні народження і всі інші свята – все, що не вписувалося в межі звичайних буднів… І все одно я тебе вітаю з твоїм святом! Будь здоровий! – Валерія наблизилася до нього і обережно поцілувала в щоку. Постоявши кілька секунд впритул до Антона, вона, нарешті, ступила крок назад. – Ну то де ж ми відзначатимемо твій день? – грайливо спитала вона.

– Пропоную піти до ресторану, чогось попоїсти і випити. Згода?

Вони зайшли до невеличкого затишного ресторану і замовили пляшку вина. Поки Антон робив замовлення по кухні, Валерія кудись непомітно щезла. Повернувшись за десять хвилин, вона таємничо тримала руки за спиною і загадково усміхалася.

– Ось тобі подарунок. Приклади вухо і послухай – це голос моря. Хай він нагадує тобі про цю нашу подорож і про мене. Коли тобі буде особливо нестерпно і боляче – слухай її. – І Валерія поклала на стіл перед Антоном велику жовту мушлю розміром із середній кавун.

– Ух ти! Дякую щиро! Де ти її взяла? – посміхнувся у відповідь Антон.

– Де треба, там і взяла. Ну як, подобається?

– Аякже! Дуже подобається. Спасибі! – Антон одразу приклав мушлю до вуха і з насолодою довго дослухався до її відчутного шуму. Він навіть заплющив очі, аби повністю віддатися цій медитації. Здавалося, він сидів би так вічно, але над ними голосно кашлянув офіціант.

Після ресторану вони знову пішли до парку і довго гуляли серед вічнозелених рослин і дерев, вдихаючи їхнє цілюще повітря і насолоджуючись краєвидами моря і гір, що причаїлися з обох боків парку, наче його охоронці. Зверху нависали масивні гори у чалмі важких сірих хмар, а внизу голосно дихало неспокійне темне море.

– А, це ви? Ну як вам відпочинок у нас? – раптом почули вони за спиною знайомий голос. Це був Павло Петрович, який проводжав кудись чергову невеличку групу туристів.

– Усе чудово! Дякуємо за турботу! – озвалася Валерія, привітно всміхаючись.

– Бережіть вашу дружину, молодий чоловіче! Вона у вас – справжній скарб! – сказав Павло Петрович, по-змовницьки підморгуючи Антонові. – Удачі вам!

– Так дивно, що він сприйняв нас за сімейну пару! – перервала тишу Валерія, коли Павло Петрович щез за поворотом.

– Так, це дивно… Хоча, можливо, він має рацію? – Антон зупинився і багатозначно поглянув в очі Валерії.

– Що ти маєш на увазі? – обережно запитала вона, з острахом відсторонюючись від Антона.

– Та ні, нічого… Вибач, – Антон різко рушив уперед, поклавши руки до кишень пальта і втягнувши голову глибше у шарф.

– Стій, Антоне, зачекай! Я тебе образила? Антоне! – Валерія побігла за ним і зупинила його біля велетенського дерева, на гілці якого гризла горіх маленька руда білка. Шкаралуща горіха впала Антонові за комір пальта, і він здригнувся, наче від глибокого забуття.

– Дивись! На тебе білка скинула ошмаття від горіха! Це тобі помста за те, що ти на мене образився! – І Валерія обома руками взяла Антона за комір пальта і пильно подивилась йому в очі.

Він якось прохолодно зустрів її погляд, витримав його байдуже і порожньо, й вона поволі відпустила руки. Постоявши ще кілька хвилин, вони поодинці рушили стежкою далі у глиб парку.

Смеркалося. Дощ посилився. Вони мовчки поверталися додому. Кожен думав про своє. Антон подумки картав себе за те, що дозволив вилитися назовні давно тамованим почуттям, Валерія – за надмірну чутливість. Обоє розуміли, що їхні теперішні стосунки – лише початок чогось більшого або кінець чогось іншого. Але обоє не знали, як їм бути далі.

Валерія боролася з двома сильними почуттями, що буквально шматували її душу, краяли на тисячі шматків, рвали в різні боки. Вона тужила за Сергієм, кохала його всім своїм єством, не мислила своє подальше існування без нього… Але не лише це мучило її повсякчас. Насправді їй хотілося знайти вихід з цього запаморочливого тупика. Вона розуміла, що Сергія не повернути, а жити без нього не вистачало ані сил, ані бажання. Повна апатія і горе, почуття безпросвітної самотності, що оволоділи нею, все ж не могли тривати постійно, й інколи, наче несподівана блискавка серед безхмарного неба, її душу розбивало навпіл усвідомлення того, що їй дуже, дуже, дуже хочеться вибратися з цієї безодні на поверхню, туди, де вона зможе вдихнути чисте повітря свободи, не пересичене отруйними газами горя. І цей чоловік поруч, Антон, міг би стати тією рятівною соломинкою, яка б витягла її з мороку біди. Але… Але він – чоловік, і цим усе сказано. Він – інший, зайвий, чужий, невідомий. І навіщо вона зараз із ним – досі незрозуміло для неї самої. Чи шукає вона заміну Сергієві? Ні. Однозначно. Чи шукає вона просто чоловіка, аби заповнити ним утворену душевну і фізичну порожнечу? Ні. Чи потрібен він їй як утіха, розвага, подушка для сліз, як тимчасове забуття? Ні. Тоді навіщо це все? Невідомо. Але, тим не менше, зараз вона чимдуж потребує живого спілкування, дружнього плеча поруч, опори і підтримки, інакше її порожнеча стане всеохоплюючою, непереборною, загальною, остаточною. Можливо, саме заради цього вона зголосилася на цю подорож і ці стосунки? Можливо. Та що ж очікує їх далі? На це питання в неї не було відповіді, тому вона мовчки і напружено дивилася в сизу далечінь понад деревами, що тривожно ховалася за високими холодними горами.

Антон майже фізично, шкірою відчував її величезне душевне напруження, бо зараз їхні душі бриніли однією високою нотою на межі повного зриву. Він розумів: усе, що між ними зараз відбувається, врешті не призведе ні до чого, окрім нових душевних травм. І у нього, і в неї. Надто мало часу минуло з моменту смерті їхніх коханих. Можливо, за інших обставин, або колись згодом, їхні стосунки і мали б шанс вижити і перерости у щось серйозніше, але зараз… Зараз він дивиться на неї, говорить з нею, а бачить перед собою лише Оксану, слухає її, а чує Оксану, думає про неї, а насправді лише про Оксану. І так постійно. І якось по-іншому просто і не може бути, бо він кохає лише Оксану. Цим усе сказано. А далі що? Як бути далі з цією жінкою, яка зараз іде поруч у сизуватих сутінках і, напевно, думає про те саме? Антон жахнувся, бо йому раптово схотілося нагримати на неї, образити, прогнати назавжди від себе і зі свого життя. Він розумів, що це було б несправедливим по відношенню до неї, але ніяк не міг завадити цьому підступному бажанню, що заповзло отруйною змією в його душу і наповнювало її чорною жовчю. Він намагався взяти себе в руки, притлумити свою несподівану лють, загасити її якимось іншим почуттям, але не відчував нічого, окрім безпросвітної відрази. Під горло підкочував гнів, до якого, здавалося, можна було доторкнутися рукою, помацати його і відчути всі його звивини й опуклості. Він намертво застряг у горлі, не даючи прорватися назовні навіть звичайним словам. Таку болючу мішанину з гніву, образи, самотності, розпуки він кілька разів відчував у дитинстві, коли йому однієї миті починало здаватися, що увесь світ налаштований проти нього і що всі навколо – запеклі вороги. От і зараз він навіть яскраво пригадав смак свого дитинства, настільки схожим був теперішній його стан.

Вони дійшли до будинку, в якому зупинилися. Валерія пішла всередину, а Антон залишився перекурити надворі. В освітленому вікні крізь штори він бачив її силует – як вона стеле постіль, як перевдягається, як дістає зубну щітку і пасту. І чомусь від споглядання за цією тінню на фоні тихого рожевого світла у нього поступово відлягло від серця, його гнів почав танути, наче крига, а лють через чоботи відходила кудись під землю. Докуривши, він із завмиранням серця зайшов до будинку і відчинив вхідні двері їхньої кімнати.

Валерія була у ванній. Антон причаївся в темному кутку біля пральної машини і зачудовано слухав, як за дверима дзюркотить вода з душу. Здавалося, минула ціла вічність, поки двері ванної кімнати, нарешті, прочинилися, і Антон, майже не тямлячи себе, відчуваючи лише сильне тремтіння в колінах, наче уві сні вигулькнув зі своєї схованки, обійняв Валерію і почав скажено, нестримно цілувати її мокре, духмяне від шампуню волосся, чоло, губи, ніс, очі, шию. Вона зойкнула від несподіванки, впустивши на підлогу рушника, яким витирала голову, але не супротивилася, підставляючи обличчя під несамовиті поцілунки Антона.

Продовжуючи цілувати її оголену мармурову шию, він розчахнув на ній тоненький рожевий халат, і той повільно сповз на підлогу. Підхопивши її на руки, Антон переніс Валерію до їхньої кімнати й обережно поклав на ліжко, продовжуючи цілувати її запашне тіло. Вона дихала важко й уривчасто, а її руки повільно розстібали на Антонові сорочку. Врешті, він сам вивільнився від залишків одежі й знову прикипів до її вуст. Валерія спроквола відповідала на його поцілунки, все ще не наважуючись повністю віддатися любовному шалу. Антон запалювався все більше і вже не міг стримувати своє всепоглинаюче бажання оволодіти цією жінкою.

– Оксано! – раптом зірвалося з його вуст, й одразу після цього слова у всьому світі зупинився час. Вони обоє завмерли, наче два айсберги у Льодовитому океані, що відчули і зрозуміли одвічну порожнечу самотності. Вони чули, як ця мить стала схожою на доісторичну кригу, що назавжди заморожує все живе, і як світ навколо них завмер від непереборного жаху.

Вона повільно, але рішуче відштовхнула від себе Антона і зіщулилась на ліжку, підібгавши під себе ковдру. Він не заперечував і сам відсторонився від неї, присівши на краєчку ліжка. Між ними запала важка темна тиша, яку, здавалося, не в змозі порушити навіть всесвітня катастрофа. Невідомо, скільки спливло часу, поки Антон наважився поворухнутися. Він спробував накрити голу Валерію ковдрою, але вона цупко тримала її обома руками, відвернувшись до стіни. Тоді він обережно доторкнувся до її стегна і спробував його поцілувати. Але вона різко сіпнулася вбік і з головою накрилася ковдрою. Антон одягся і сів у крісло поруч з ліжком. Дивлячись крізь вікно на блідий місяць, що плавав у в'язкому мареві чорних хмар, він впав у дивне забуття. Перед очима майоріли десятки химерних образів, що звідкись з'являлися, кудись зникали, перепліталися, гуркотіли, танули, не полишаючи по собі найменшого сліду, розсипалися на тисячі дрібних деталей. Прокручуючи в голові події останніх днів, він розумів, що зараз його життя – просто нецікавий і нікому непотрібний план дій, який необхідно щодня виконувати – механічно, безтямно, вимушено. І рано чи пізно навіть цей безглуздий план закінчиться, увірветься, заклякне. Що тоді залишиться? Невідомо. Невідомо. Не… ві… до… мо…

19

Вони прокинулися й одразу стали дослухатися до одноманітного шуму, що долинав з вулиці. За вікном вирувала ціла злива, було темно і непривітно. Валерія мовчки пішла на кухню і приготувала легкий сніданок. Проте апетиту ні в кого з них не було. Мовчанка затягувалася, тому Антон вирішив діяти.

– Вибач мені за вчорашнє. Це сталося несподівано навіть для мене самого. Якби ти знала, як я зараз себе картаю за це, – обережно вимовив він, боячись подивитися Валерії прямо в очі.

– Я не ображаюся, чесно. Я все розумію… Ти мене теж вибач. Просто я не можу так… швидко звикнути до тебе… вибач…

– Нам потрібно сьогодні вертатися додому. Шкода, що ллє дощ, так би пройшлися ще містом.

– Насправді, нам нічого не заважає це зробити, навіть дощ! – І Валерія, демонстративно покрутила парасолькою перед собою, як кілька днів тому Антон, ніби запрошуючи його підтримати її бойовий настрій.

Незабаром вони вже знову гуляли містом, парком, пляжем, сиділи в кафе, смакували інжиром і домашнім вином, споглядали за неквапливим дощовим буттям цього маленького клаптика кримської землі. Потроху дощ ущух, і в повітрі розлився скажений аромат південної флори, що напоював тіла й душі цілющим відчуттям суцільної свободи й радості. Кудись непомітно щезли сум і роздратування, і вони навіть не помітили, як почали посміхатися одне одному.

Валерія кружляла серед могутніх дерев і кущів у парку, ховалася за ними, лякала Антона та інших перехожих і взагалі – веселилася, наче маленька дівчинка. Антон спостерігав за нею з ніжністю і водночас – з якоюсь тихою журливістю, наче розумів, що все це ненадовго, що незабаром це минеться, розчиниться, розтане, як казка, яку чув колись у дитинстві, а тепер марно намагався згадати. Він не знав, що очікує їх у майбутньому і що запланувала їм доля, проте ловив себе на думці, що зараз хотів би зупинити цю мить, змусити її тривати якнайдовше, зостатися в цьому дні і в цьому часі назавжди. Йому було добре зараз, і він не хотів відпускати від себе це відчуття затишного скороминущого щастя, що вперше за довгі місяці страждань раптово зірвалося на нього з верхів'їв цих старезних живих дерев. Він йшов стежкою за цією жінкою, що бавилася, наче дитина, листям, шишками, гілляччям, стрибала через повалені стовбури, збігала вниз крутими схилами, лягала на лавках, висіла на гілках дерев, дражнила місцевих птахів і, на диво, сміялася. І йому було так радісно і так гірко від цього, що хотілося закрити очі й назавжди втримати цей образ у своїй пам'яті, назавжди закарбувати його і жити далі лише з цим відчуттям. І вона, здається, прагла того ж.

Уже ввечері у Сімферополі, сівши до потяга на Київ, вони почали згадувати всі місця, де встигли побувати за ці п'ять днів відпочинку. Їхній вагон був напівпорожній, а єдиний сусід по купе одразу розстелив постіль і сумирно заснув, тому вони до глибокої ночі розмовляли тихцем у коридорі вагона.

– Знаєш, я дуже добре відпочила за ці дні. І навіть дощ не зіпсував настрій. Така чудова подорож! – сказала Валерія, пропускаючи за спиною похмуру повнотілу провідницю, яка ходила туди-сюди у своїх невідкладних справах.

– Я теж добре відпочив і відключився від міської суєти. Дякую, що погодилася на цю мандрівку! – відповів Антон, вдивляючись в її очі, що мерехтіли і стримано посміхалися у тьмяному світлі ліхтарів, яке зрідка на повному ходу заплигувало у вікна потяга, затримувалося на мить в її зіницях і зістрибувало далі у темну невідомість за вікном.

– Та ні, це я тобі вдячна, що вивіз мене з того пекельного міста! Ще трохи там, і я б напевно збожеволіла. А ти, виходить, мене врятував, – вона вдячно зазирнула в його очі і поклала свою руку на його, що трималася за поруччя.

Цієї миті похмура повнотіла провідниця знову невдоволено протиснулася між ними і стінками купе і, похитуючись та щось бурмочучи собі під ніс, пішла далі вагоном. Вони вирішили іти відпочивати, і невдовзі неспокійний дорожній сон охопив їх своїми химерними видивами, які настирливо проривалися крізь монотонну хитанину поїзда.

20

…Ранком їх вагон заповнився галасливими і вже вельми п'яними людьми, котрі явно не бажали спати і сновигали з купе в купе у пошуках продовження тільки їм одним відомого свята. Нічний сусід Валерії та Антона вийшов десь ще під ранок, і на вільні місця до них тепер підсіли двоє з цієї веселої компанії – огрядна жіночка з фіолетовим волоссям і розмальованим всіма можливими косметичними кольорами обличчям та невеличкий чоловічок із старовинним шкіряним портфелем у руках. До них постійно зазирали їхні попутники – щось кричали, відкорковували пляшки, намагалися залучити до пиятики й Антона, але він мовчки відмовлявся. З уривків розмов він зрозумів, що це повертаються до столиці його колеги-журналісти, які всю ніч гуляли на презентації якогось модного журналу в Дніпропетровську.

– Колеги розважаються! – кивнув головою Антон на попутників. – Я такі діла знаю – тепер вони питимуть до самого Києва без упину, ось подивишся.

Валерія з острахом поглянула на жіночку з фіолетовим волоссям, яка замість того, аби лягти спати після бурхливої ночі, розклала на столі всю свою велетенську косметичку і без особливого успіху намагалася дати лад своєму різнокольоровому обличчю. Між тим чоловічок з портфелем вирушив кудись у напрямку тамбура і довго там пропадав, поки, нарешті, знову не ввалився до їхнього купе, бризкаючи направо і наліво злісним матючинням.

– От козли! Я так і думав, що вони – кляті педики! Всю ніч спостерігав за ними, але не думав, що вони причепляться саме до мене! Брудна гидота! Ну я їм зараз покажу, як жартувати з нормальними мужиками! Я покажу зараз! – Чоловічок тримався обома руками за верхню полицю і напружено дивився в прочинені двері купе.

Цієї миті повз них пройшли двоє гламурних хлопців із модними асиметричними зачісками, підмальованими очима, засмаглою до чорноти шкірою, вдягнені в яскраві – у папугах і пальмах – піджаки і штани.

– Ось вони! Ви лише подивіться – ходять собі по вагону, ніби нічого не трапилося! Ану іди сюди, ти, педик поганий! – З цими словами чоловічок вискочив з купе і вхопив за волосся одного з хлопців. – Це ти підглядав щойно за мною в туалеті? Кажи – ти чи твій голубенький дружочок? Га?!!! Що ти мовчиш? Відповідай!

Зляканий хлопець розгублено дивився на свого кривдника і нічого не міг сказати у відповідь, лише кривився від болю і намагався відірвати від свого волосся його руку.

– Що тепер ти скажеш? Га?!!! Ану ставай на коліна, педику, і проси вибачення у мене! Бігом, я сказав! Будеш знати, як підглядати за мужиками! – Було видно, що чоловічок не жартував. Він таки змусив гламурного молодика стати на коліна і благати про вибачення, бо навислий над його головою кулак свідчив про серйозність намірів чоловіка зі шкіряним портфелем.

– Вибачте, будь ласка, вибачте! – ридав хлопець, намагаючись усе-таки вирватися з цупких рук грізного чоловічка.

Прохід ущерть заповнився людьми, які спостерігали за цим конфліктом. Хтось із них був попутником цих скандалістів і п'яно вигукував якісь слова підтримки невідомо на чию адресу, а хтось був розбуджений цим вранішнім галасом і вибіг подивитися на це неподобство лише в одних трусах. Похмура повнотіла провідниця розштовхала їх своїми сильними руками і, мовчки подивившись на те, що відбувається, побігла до свого купе. А розлючений чоловічок продовжував катувати свою гламурну жертву, вимагаючи від неї привселюдного каяття. Хлопець, стоячи на колінах, плакав і борсався, а його приятель зацьковано визирав зі свого купе.

Та вже за якусь мить у вагоні з'явився міліцейський патруль, який розігнав натовп і розтягнув у різні боки скандалістів. Гламурний хлопець одразу зник за дверима свого купе, а його кривдника міліціонерам довелося затягувати на місце майже силоміць. Нарешті чоловік начебто вгамувався, і лейтенант почав перевіряти його документи. Антон і Валерія мовчки, наче уві сні, спостерігали за всім цим бешкетом, а жінка з фіолетовим волоссям намагалася щось пояснити іншому патрульному.

– Чому ви накинулися на того хлопця? – суворо спитав міліціонер в одразу обм'яклого чоловіка зі шкіряним портфелем, котрий, як виявилося, був заступником головного редактора відомого спортивного журналу.

– Бо він педик і підглядав за мною в туалеті. А я цього страх як не люблю. Я взагалі не люблю педиків, – тихо відповів начебто заспокоєний спортивний кореспондент.

– Ви зараз у нетверезому вигляді, тому я раджу вам лягти спати і більше нікого не зачіпати. Інакше ми будемо змушені застосувати по відношенню до вас інші, серйозніші заходи, – сказав лейтенант і вийшов з купе.

Міліціонери почекали ще трохи в проході, доки бешкетник приліг на свою полицю, відвернувшись до стінки й обійнявши обома руками свій портфель. Але коли вони пішли, його попутниця раптом почала термосити чоловіка за ноги і кричати на нього:

– Миколо Миколайовичу, ви що, хворий? Навіщо ви влаштували увесь цей цирк? Вам що, більше нема чого робити? Я з ким зараз розмовляю – відповідайте! – Жінка ще більше термосила п'яного заступника головного редактора, а той лише відмахувався від неї як від мухи.

Антон взяв Валерію за руку і запропонував вийти в коридор, аби відпочити від цього безладу. Узявши цигарку і запальничку, він пішов перекурити до тамбура, а Валерія залишилася споглядати за лінивим туманним ранком, що гойдався на лініях електропередач за вікном потяга. Та коли Антон повернувся, Валерії в коридорі не було. Зате з їхнього купе знову линуло триповерхове матючиння і жіночі крики. Виявилося, що жінка з фіолетовим волоссям таки дістала чоловіка з портфелем і він вирішив продовжити дебош. Полаявшись із попутницею, яка чомусь ніяк не могла вгамуватися, чоловік вискочив у коридор і з усієї сили грюкав у двері купе гламурних хлопців. Звідти не долинало ані звука, вочевидь, хлопці були надто перелякані й остаточно забарикадувалися, аби до них не увірвався жоден ненависник нетрадиційної сексуальної орієнтації. Тоді чоловік вихопив із свого портфеля розкладний ніж і почав голосно погрожувати їм кривавою розправою. У жінки з фіолетовим волоссям стався істеричний напад, з усіх купе знову повискакували здивовані подорожні в трусах і футболках, а повнотіла провідниця, граючи міцними щелепами, знову викликала міліцію.

Цього разу стражам порядку довелося застосувати прийоми рукопашу, аби обеззброїти оскаженілого борця з сексуальними меншинами. Після цього міліціонери заштовхали чоловіка до купе, і поки один з них утихомирював хулігана, його колега почав складати протокол про хуліганські дії. Весь цей час попутниця бешкетника погрожувала, що у Києві доповість про все його начальству і за цю витівку його обов'язково звільнять з роботи. На що схарапуджений і обеззброєний хуліган блискавично відповів: «Ах ти, фарбована сучко, та я і тебе зараз придушу! – Й під загальний вереск та ґвалт він вирвався з рук міліціонера і накинувся на свою кривдницю, схопивши її за горло. Тут уже й Антону довелося вступити в боротьбу, аби врятувати жінку з фіолетовим волоссям від цупких обіймів заступника головного редактора відомого спортивного журналу.

Коли, нарешті, все було скінчено і хулігана скрутили, Антон знову вийшов на перекур. Склавши протокол, міліціонери вирішили зібрати показання свідків усього цього безладдя. У першу чергу вони намагалися достукатися до хлопців, які й стали приводом до скандалу, але всі їхні спроби були марними – те купе не відповідало ні на які прохання та вимоги відкрити двері. Втративши надію поспілкуватися із засмаглими хлопцями в папугах і пальмах та почути їхню версію подій, міліціонери обмежилися свідченнями інших попутників, у тому числі й Валерії з Антоном, і забрали притихлого заступника головного редактора у наручниках із собою, аби зсадити з потяга на найближчій станції. Зітхнувши з полегшенням, Валерія та Антон, нарешті, знову лягли трохи поспати, адже їхати додому їм залишилося всього кілька годин…

21

– Отже-отже! Радий всіх вас бачити після цієї невеличкої перерви! – сказав Олег Петрович, з посмішкою обходячи своїх пацієнтів. – Здається, минулого разу ми зупинилися на домашньому завданні, яке я вам дав, а саме – написати довільний твір про те, яким ви бачите своє подальше життя. Сподіваюся, ніхто з вас не забув про це завдання? – Олег Петрович ще раз посміхнувся, даючи зрозуміти, що тепер готовий вислухати своїх пацієнтів.

На диво, першим зголосився почитати вголос свої думки Іван. Розгорнувши дитячий зошит із зайчиком на обкладинці, він почав читати високим, трохи неприродним голосом:

– Я хотів би бачити своє подальше життя не таким, яким воно є зараз. Мені зараз не хочеться жити, тому мені це не подобається. Я ненавиджу людей, я ненавиджу саме життя, я ненавиджу весь світ. А якщо я житиму далі, то напевно не зможу почуватися щасливим, якщо ця ненависть в мені залишиться. Моя головна мета – позбутися цієї ненависті. Я не знаю, що там буде далі і як складеться моє життя, але якщо я не позбудуся цієї ненависті до усього живого, я не зможу нормально жити. Зараз для мене головним є тільки це, тому що від цього залежить моє майбутнє, якщо воно комусь узагалі потрібно… Це все, – сказав Іван і зняв свої велетенські окуляри, дивлячись на лікаря затуманеним поглядом.

– Дякую, Іване, що відважилися першим прочитати нам свій твір! Правда, я сподівався на трохи більший обсяг, але і те, що ви написали, теж змушує нас задуматися. Отже, головна мета вашого подальшого життя, як ви вважаєте, це – позбутися ненависті, аби далі жити нормально. Що ж, я думаю, що наші спільні заняття рано чи пізно допоможуть вам досягти своєї мети, і колись ви зможете з упевненістю сказати, що нарешті відчуваєте здатність любити. Принаймні, я зроблю усе можливе для цього. – Олег Петрович широким жестом запросив почитати свої думки наступного пацієнта.

Проте цього разу бажаючих не виявилося. Пацієнти, наче школярі, що бояться виклику до дошки, опустили очі долу і мовчки очікували суворого вироку лікаря.

– Отже-отже, я бачу, більше сміливців у нас немає. Але прочитати свої твори необхідно всім, оскільки ми з вами про це домовлялися. Можливо, тоді просто по черзі будемо читати? – І Олег Петрович поглянув на найближчого до себе Антона.

– Я так розумію, що наступним читатиму я? – спитав Антон, підводячись зі свого місця.

Олег Петрович мовчки кивнув головою і присів на свій стілець, натякаючи Антонові, що надійшов час читати його твір. Антон дістав з кишені складені вчетверо кілька білих аркушів, ущерть списаних розмашистим почерком, і приготувався читати.

– Те, яким я бачу своє подальше життя, поки що не можна описати, тому що я й сам не знаю, яким би я хотів його бачити. З одного боку, звичайно, я хочу бути щасливим, жити радісно і без турбот. А з іншого – я не бачу в цьому ніякого сенсу. Принаймні, зараз. Я залишився один на світі, кохана людина пішла від мене назавжди. Що ж далі буде зі мною? Яке життя очікує на мене попереду? Я можу обманути себе, своїх близьких, колег по цій групі, врешті, тих, хто прочитає чи почує цей твір, що далі житиму щасливо й радісно і що попереду в мене насичене подіями, багате на приємні моменти й дні довге життя. Але зараз я цього не відчуваю. Тому не буду нікого обманювати, що якось бачу оте своє подальше життя. Планів на майбутнє я також ніяких не будую. Як буде, так і буде. Єдине, чого я хочу, аби через мене не страждали мої близькі – моя мати, мої друзі. Звичайно, я, як і всі люди, сподіваюся, що в наступному році у мене буде все добре… Ось так. – Антон закінчив читати і спершу машинально поглянув на Валерію, яка дивилася в підлогу і нервово стискала в долонях маленький блокнотик. Вона так і не підвела очей, і Антон сів на місце.

– Дякую, Антоне, за ваш твір. Я теж сподіваюся, що в наступному році у нас усіх все буде добре. – Олег Петрович жестом запропонував продовжити читання Клавдії, яка сиділа одразу за Антоном.

– Я не вмію писати творів… Але щось таки нашкрябала… – Клавдія зашарілася і почала читати, збиваючись і роблячи великі паузи. – У наступному році я хочу відвідати могилки своїх батьків у Звени-городці та родичів, які ще живі… І взагалі, напевно, я переїду звідси до них жити… Буду займатися городом, господарством, птицею, тому що після батьків там у мене залишився будиночок. Київ – хороше місто, але після смерті сина я не можу тут жити… Хочу бути ближче до землі, до гробків, до природи… Що мені ще зостається? Я думаю, що зможу жити далі… – Клавдія остаточно знітилася і сіла на свій стілець.

Наступним читав свій твір Олександр:

– Я хочу з нового року відновитися в коледжі, буду вчитися далі. Бо треба працювати, заробляти гроші. Може, одружуся з… Наталкою, чи Оленою, ще не вирішив, з ким саме, бо мені вони обидві подобаються. А ще мене запрошував на роботу до себе у фірму один мій друг. Його батько тримає контору, яка займається транспортними перевезеннями, так там є місце водія. А я вмію водити машину, тільки прав у мене ще немає. Отож я хочу отримати права і сісти за кермо. Можливо, буду водити вантажівку чи мікроавтобус. А ще хочу влітку з'їздити з друзями на море, бо давно там не був. Отакі-от плани… Коротше, оце і все, що я написав. – Олександр закрив свого зошита й знову розвалився на стільці.

Степан відмовився читати вголос те, що написав, лише простягнув свій зім'ятий аркуш лікарю. Олег Петрович подивився на нього і сам прочитав замість Степана: «Я не знаю, що буде зі мною». Подивившись уважніше на Степана, він з розумінням похитав головою і жестом запропонував прочитати свій твір Валерії.

– Я залишилася сама в цьому житті, і життя зупинилося. Немає Сергія, немає і мене. Все, що відбувається зараз зі мною і навколо мене, – лише видимість життя, туман і морок. Це все – несправжнє, неіснуюче насправді, нереальне. Це все – омана. І коли я думаю про своє майбутнє, переді мною постає лише суцільна чорна стіна самотності. Я намагаюся її розбити, намагаюся іти далі, щось робити і про щось думати, але все одно я залишаюся самотньою і нещасною. Бо всі мої мрії та плани вмерли разом із Сергієм. Як я можу тепер думати про подальше життя? У мене навіть немає сил думати, не те щоб жити. Кожен день без нього висмоктує мої сили, як вампір. Тепер я і не людина навіть, не жінка, а порожня оболонка, шматок м'яса, лише тіло без почуттів і емоцій. Я – примара, мене не існує насправді… Вибачте, – на цих словах Валерія пожмакала свій блокнот, закрила обличчя руками і вибігла з кімнати.

Олег Петрович вибіг слідом за нею, а інші залишилися сидіти у важкій тиші, яка раптом набрякла великим пухирем і зависла посеред кімнати у яскравому світлі тутешніх ламп. Антон спочатку також хотів було зірватися слідом за Валерією, але в останню мить стримав себе, вчепившись обома руками в стілець і міцно стиснувши зуби. Він відчув, як його душа підкотила під саме горло і ось-ось мала вирватися назовні диким криком відчаю і болю. Він заплющив очі і вріс усім своїм єством у підлогу, у землю, у планету. Він перестав бути людиною, він став частиною цього стільця, цієї важкої тиші, цього мертвого, просякнутого самотністю світу…

За кілька хвилин Олег Петрович і Валерія повернулися до кабінету. Вона була спокійною і якоюсь навіть байдужою, а лікар виглядав трохи розгубленим. Діставши з кишені свого звичного незагостреного олівця, він походжав по кімнаті і про щось напружено думав. Напруга зростала.

– А давайте я вам прочитаю свої роздуми, я ж недарма їх писала кілька вечорів поспіль! – раптом порушила в'язку тишу Маргарита і, не очікуючи особливого запрошення, вийшла на центр кімнати, стала у впевнену стійку, звабливо вигнувши талію, і демонстративно викинула поперед себе прикрашену численними перснями і кільцями красиву руку із міцно затиснутим у ній великим блокнотом. – Я хочу бути найбільш жаданою, найбільш коханою, найбільш бажаною жінкою! І я докладу до цього усіх можливих зусиль. Моя головна мета – подобатися людям, дарувати їм щасливі моменти, радувати їх і радіти самій. Я хочу брати від життя все найприємніше, що тільки можливо! У моїх найближчих планах – позбутися нудьги і віднайти душевну рівновагу, аби відчути гармонію з космосом, із всесвітом і навколишнім світом. Я бачу своє подальше життя як суцільне поле радості й щастя, вкрите запашними квітами й рослинами, по якому я запрошу гуляти всіх, хто цього забажає. Я хочу позбутися усіх своїх страхів і фобій, у тому числі і страху старості й самотності, а також страху набрати зайву вагу. Я не хочу більше заморочуватися на ці недостойні справжніх життєлюбів теми. Я хочу жити весело і без проблем, аби кожен день приносив мені лише позитивні емоції й враження і щоб люди, які мене оточують, говорили і думали про мене лише добре. Я хочу знову любити і бути коханою. Це найголовніше у житті для будь-якої жінки. І моє головне завдання на наступний рік – знайти нове кохання! І любити, любити, любити! – Маргарита обвела усіх переможним поглядом завойовниці, яка не відає поразок і сумнівів, і театрально закрила свій блокнот, в якому замість закладки стирчала тоненька брошура під назвою «Наші фобії й страхи – короткий шлях до їх подолання».

Після такого виразного виплеску емоцій від Маргарити в кімнаті знову запала щільна тиша, і навіть Олег Петрович, схоже, не знав, як реагувати. Врешті, він підвівся зі стільця і в захваті поплескав у долоні:

– Ну, шановна Маргарито, чесно кажучи, вразили! Не очікував від вас такого образного викладення свого життєвого кредо. У вас, я вам скажу, наявний справжній літературний талант. Пишіть ще, й у вас обов'язково знайдуться прихильники!

– Ви і справді так вважаєте? Дякую вам, лікарю! Мені теж здається, що я зможу стати письменницею! І я, напевно, займуся цим у найближчому майбутньому! – Маргарита сяяла посмішкою і трохи не кланялася на різні боки, напевно відчуваючи себе десь на сцені великого театру, не менше.

На цьому їхнє сьогоднішнє заняття було завершено. Олег Петрович подякував усім за написані твори і попрохав залишити їх у себе, аби детальніше проаналізувати на самоті. Вже на виході з клініки Антон майже упіймав за руку Валерію, котра вочевидь намагалася втекти і розчинитися у чорному морозяному вечорі.

– Ти йдеш? І не хочеш нічого мені сказати? – спитав з надією в голосі Антон.

– А навіщо щось казати? Ти і сам щойно все чув, – спокійно і якось журливо відповіла вона.

– Що саме я чув? Що ти не бачиш свого майбутнього і досі переживаєш загибель Сергія? Так я знаю це і без твоїх письмових зізнань. Тож нічого нового я не дізнався. Зате зрозумів, що, як і раніше, нічого для тебе не значу…

– Припини це негайно! Чи твій твір був про щось інше? Спробуй спочатку розібратися в собі самому, Антоне, а потім критикуй інших.

– Та хіба я тебе критикував? Валеріє, що ти таке кажеш? Я просто щиро переживаю за тебе, ось і все! І хочу якось полегшити твій біль, зрозумій мене!

– Я розумію, Антоне. Я все розумію. Але твій біль також потребує допомоги. Я бачу і відчуваю це… У цьому ми схожі. І я теж намагаюся бодай чимось полегшити твій біль чи пригасити його якось. Але… Не знаю, що робити з власним болем, котрий виїв мене ізсередини, змучив усю душу, спопелив усі мої почуття… Вибач ще раз. – І вона знову заплакала, закривши обличчя руками.

Антон спробував обійняти її за плечі, але вона вирвалася і побігла геть, розганяючи навколишню темряву білим вітрилом свого довгого шарфа, що розмотався і тепер майорів на вітрі за її спиною. Він кинувся за нею, але чиясь рука міцно притримала його за лікоть. Це був Олег Петрович.

– Не треба цього робити. Хай побуде на самоті. Зараз ви лише погіршите її стан, – тихо мовив він і підштовхнув Антона до дверцят свого авто, що стояло поруч. – Сідайте, поговоримо.

Олег Петрович запропонував Антону сигарету і закурив сам. Так і курили вони мовчки кілька довгих хвилин, поки, нарешті, лікар не вирішив порушити тишу:

– Я все розумію і все бачу, Антоне, адже я не сліпий, і я – ваш лікар. Вона подобається вам? – спитав Олег Петрович, дивлячись прямо в очі Антону.

– Не знаю… Я нічого не знаю, – прошепотів Антон, гасячи сигарету в попільничці.

– Звичайно, вам зараз важко копирсатися у власних почуттях, аналізувати їх чи робити якісь припущення щодо можливих змін вашого емоційного стану. Але з іншого боку, ви ж доросла людина і можете розібратися, подобається чи не подобається вам ця чи будь-яка інша жінка?

– Напевно, можу… Але не з нею. Вона для мене – загадка.

– Антоне, зрозумійте мене правильно. Випадки, коли серед моїх пацієнтів спалахують романи чи якісь інші тісні стосунки, звичайно, трапляються. І я не можу сказати, погано це чи добре. В одних ситуаціях такі стосунки значно підвищують ефективність загального лікування в групі, пришвидшують одужання, допомагають позбутися депресій та витягають людей із шкаралупи власних проблем. Але ж буває й по-іншому. Як показала практика, подібні стосунки не бувають довготривалими. Це по-перше. А по-друге, в окремих випадках такий розвиток стосунків усередині терапевтичної групи може значно погіршити загальну атмосферу колективу, а до того ж, нашкодити вашому правильному лікуванню. Не буду перенавантажувати вас медичними термінами, але скажу – я би не радив вам починати близькі стосунки в цій групі. Кажу це як ваш лікар. Хоча… І заборонити вам цього я не можу. Отже, вирішуйте самі, але будьте обережні, аби ще більше не травмувати Валерію. Вона зараз дуже вразлива. Можливо, вона бачить у вас свого рятівника, і навіть сама ця думка допоможе їй подолати депресію. А може так статися, що ваші стосунки не складуться з тих чи інших причин, і це вдарить по ній з іще більшою силою… Коротше кажучи, я вас попередив, а вже вам вирішувати самому, як бути далі… Вас підкинути додому?

– Ні, дякую, я сам доберуся. – Антон потиснув руку лікареві і вийшов з машини. Піднявши комір свого пальта, він рушив у напрямку автобусної зупинки. В голові проносилися уривки якихось думок, але ні за що конкретно він зачепитися не міг. Єдине бажання, що насправді тривожило його зараз, – швидше дістатися додому і забутися уві сні…

22

Справжня, люта, сніжна зима накинулася на Київ несподівано, раптово, зненацька, неначе хижак на свою жертву в нічній темряві, і за яких-небудь три години засипала все місто глибоким пухнастим снігом. Під ранок замети зросли до небачених розмірів і все навкруги перетворилося на білу мовчазну пустелю. Здавалося, зима вирішила нагадати людям, хто зараз головний в цьому місті. І захопила його в полон.

Валерія дивилася у вікно своєї квартири, як падав і падав сніг, як радісно кружляли в повітрі ці маленькі гарні передвісники її найулюбленішого з дитинства свята – Нового року. І, незважаючи на весь душевний морок і накопичений біль, її душа посміхалася від передчуття близької урочистої миті, коли всім без винятку віритиметься у щастя. Але Валерія, невідомо чому, одразу ж сама і блокувала це зростаюче бажання радіти. Вона силоміць стирала посмішку зі свого обличчя, вона змушувала себе страждати, вона нагадувала собі про цей страшний обов'язок – щосекунди пам'ятати про втрачене назавжди щастя. Іноді вона була згодна порадіти чомусь, відпустити свої давно тамовані почуття на волю, віддатися призабутим уже спокусам – сміху, веселощам, приємним емоціям. Але одразу ж сама змушувала себе схаменутися, злякано переводячи подих, і знову поринала в напівсон свого нескінченного горя.

Тепер, дивлячись у вікно на ці веселі сніжинки, що радісно кликали її вийти на вулицю і, як у дитинстві, впасти обличчям у неторканий сніг, вона знову потроху вчилася любити цей світ, що завдав їй стільки болю. Спершу ледь-ледь, обережно, спроквола вона вдивлялася крізь вікно в призабуте тепер і таке далеке щастя, що майоріло десь на обрії і, здавалося, було вже таким недосяжним. Але вона прагла знову відчути на губах смак першого снігу, що завжди віщував велику душевну радість. її нестримно тягнуло поділитися з кимось своїм таким малесеньким, щойно народженим, ще слабким і кволим щастям, їй кортіло розповісти про це бодай одній живій людській душі, котра ще здатна розділити з нею цю несподівану радість. І вона не мала права більше себе стримувати.

– Привіт, як ти? – спитала вона, коли в слухавці пролунало сумне антонове «алло».

– Це ти??! Привіт… – На тому кінці запала довга пауза.

– Не очікував, що я зателефоную?

– Чесно кажучи, не очікував. Навіть якось дивно, що ти першою озвалася до мене, – розгублено промовив Антон.

– Нічого дивного… Ти бачив, який сніг випав на вулиці за цю ніч?

– Ні, не бачив.

– Ти хоч іноді визираєш у вікно? Чи так і сидиш на своєму дивані, як бранець?

– Визираю, звичайно, просто сьогодні ще не встиг. Я нещодавно тільки прокинувся, ось… А що це ти вирішила мені подзвонити?

– І все тобі отак одразу розкажи! Бач, який хитрий… – Валерія зробила паузу, ніби збираючись з хоробрістю сказати щось надто важливе для неї.

– Я відчуваю, що ти хочеш мені щось сказати. Ну то говори, я слухаю, – спокійно сказав Антон.

– Не підганяй мене! Так, ти правий, я хочу щось тобі сказати… Точніше, запропонувати… Раніше ти мене витягував скрізь – то до своїх друзів, то до Криму… А тепер ось я хочу запросити тебе в одну подорож.

– Цікаво-цікаво! Що це з тобою?… Ну, кажи вже – куди саме ти хочеш мене запросити?

– Зі мною начебто все гаразд. Просто настрій сьогодні такий – мені хочеться кудись рухатися, щось робити. Ось я і згадала про тебе, бо тобі теж буде корисно кудись вирватися найближчим часом… У мене в селі є дід і баба. Це на Сумщині, в принципі не дуже далеко звідси… От сьогоднішній сніг змусив мене згадати, що за два тижні вже Новий рік. Так ось – якщо в тебе немає інших планів, то я запрошую тебе поїхати зі мною на Новий рік до моїх рідних у село.

– В село? Так, дещо несподівана пропозиція… – Антон замовк, обдумуючи її слова.

– Але, звичайно, за умови, якщо в тебе немає інших планів. І взагалі, якщо не подобається ідея, тоді вибач, просто я хотіла…

– Стій! Зачекай! Зазвичай ми з друзями святкуємо Новий рік завжди разом, але поки що ніяких варіантів від них не надходило, тому я схильний пристати на твою пропозицію. Тим більше що в селі я ніколи ще не святкував Нового року… Так де, кажеш, це село?

– Великі Будки, на Сумщині. Тобі там обов'язково сподобається, я впевнена у цьому. А ще – у мене дуже цікаві дід з бабусею. Справжні місцеві екстрасенси! До них їздять лікуватися від різних хвороб люди з усього району. Думаю, тобі вони теж сподобаються. Так що скажеш?

– Чесно кажучи, ти мене заінтригувала своїми сільськими екстрасенсами, і взагалі – зимовий етнотуризм зараз у нас доволі популярний… Коротше, я приймаю твоє запрошення!

– Дякую, Антоне! Ось побачиш – ти ні в якому разі не пошкодуєш про цю подорож, обіцяю!

– Хочеться вірити! Отже, коли їдемо?

23

Мовчазний смуглолиций водій зсадив їх на повороті біля першої ж хати у цьому селі. Антон розрахувався і подивився на Валерію, котра вся неначе пашіла радістю у передчутті близької зустрічі з рідними. Підсвідомо Антон теж посміхнувся і сплигнув з підніжки вантажівки у глибокий сніг. Допомігши стати на землю Валерії, Антон, врешті, роздивився довкола.

Скрізь, куди сягало око, тяглася суцільна біла пустеля. Чистий, трохи блакитнуватий сніг одного разу ліг на землю і причаївся в надії, що весна вже ніколи більше не повернеться в ці краї і лише він пануватиме тут завжди. А до самого обрію над цією безмежною сніговою пусткою розкинулося безкінечне шатро синього неба, ніби десь на безкраїй півночі.

– Ну, як тобі краєвид? Справді, чудово? – перервала тишу Валерія.

– Так! – лише вичавив із себе замислений Антон.

– Далі буде ще цікавіше, ось побачиш! – І вона, схопивши його за руку, потягла у бік будинків поруч з дорогою, занесених снігом майже до самих дахів.

Незабаром вони стояли на порозі великого білого будинку, що примостився на самому початку цього села. Двері їм відчинила маленька суха бабуся з цупким, гострим, як лезо, поглядом, одягнена у старовинний кожух і валянки.

– Бог ти мій! Лєрочка! – сплеснула в долоні бабця й одразу пропустила їх усередину.

Валерія міцно обійняла бабусю і щось довго нашіптувала їй на вухо. Струсивши сніг із взуття і роздягнувшись, Антон тим часом пройшов у велику світлу кімнату і зачекав там на жінок. Вони всілися довкола круглого столу, застеленого вишитою червоними півнями скатертиною, і лише тепер Антон зміг роздивитися цей будинок. Одразу впадала в очі особлива чистота й охайність господарів. Усе в цьому домі блищало і ніби світилося невидимим світлом, а повітря приємно лоскотало ніздрі духмяним ароматом різних трав і ще чогось ніжно-приємного, чим може пахнути лише у сільських будинках.

– Давайте знайомитися з твоїм молодим чоловіком. Я – Валерія Миколаївна. А вас як звуть? – спитала бабуся, пронизливо і в той же час лагідно дивлячись на Антона.

– Мене звуть Антон. Дуже приємно з вами познайомитися. Валерія багато розповідала про вас.

– Ну звісно, Лєра у нас відома казкарка! З дитинства полюбляє розповідати різні цікаві історії, які частенько може й сама вигадати. – Бабуся знову обійняла онуку, поцілувавши її у лоба.

– Мене, до речі, назвали Валерією якраз на честь бабусі, так що не дивуйся! – втрутилася у розмову Валерія, обіймаючи бабцю обома руками за шию. – І, до речі, бабусю, Антон – не мій молодий чоловік, а лише добрий знайомий. Ми з ним разом відвідуємо заняття у психотерапевта.

– Я вже все зрозуміла, можеш мені не пояснювати, дитино, – відказала Валерія Миколаївна, посміхнувшись до онуки і ще раз поцілувавши її в чоло.

– А де ж дідусь? Чому не вийшов нас зустрічати? – раптом схопилася Валерія, тривожно заглядаючи крізь штори в сусідню кімнату.

– Пантелеймончик останніми днями якийсь дивний став. Він зараз у себе в майстерні сидить, напевно. І так майже місяць – зранку ховається там і не виходить до самої ночі. Щось там малює, думає собі про щось… Та я зараз його покличу.

– А може, краще буде, якщо ми самі до нього завітаємо? Ото йому сюрприз буде! – запропонувала Валерія і вже за мить знову одягала в сінях своє пальто.

Валерія Миколаївна й Антон також вдяглися і поспішили слідом за невгамовною Валерією, котра після приїзду до рідних зразу ожила, засвітилася життям, наче повернувшись з довгого забуття, і тепер виглядала свіжою і звеселілою. Антон це помітив і в душі щиро радів за Валерію, намагаючись і собі швидше перейнятися цим цілющим сільським духом.

Вони обійшли будинок вузенькою, протоптаною в снігу стежинкою і опинилися на задньому дворі. Від зачудування і несподіванки Антон вкляк на місці. Перед ними застиг закутаний в білу снігову вату і наче підготовлений до довгої зимової сплячки фруктовий сад. Яблуні, груші, абрикоси, вишні, бузкові кущі спочивали під великими шапками снігу, а навколо аж пливла луною дзвінка морозяна тиша.

– Подобається наш сад? – прошепотіла йому у вухо Валерія.

Антон ствердно кивнув головою і ступив слідом за жінками на таємничу, як вхід до казкового лісу, стежину між поснулими деревами, продовжуючи захоплено споглядати довкруги. Низько схиляючи голови, аби не зачепити віття дерев у важких білих ковпаках, вони пройшли крізь увесь великий сад. Інколи Антон усе-таки зачіпав якусь гілку, і на нього сипався, наче святкове конфеті, білий сніговий порох, виграючи на яскравому грудневому сонці мільйонами малесеньких іскор. Антонові здавалося, що крізь суцільну зимову тишу до нього долинає від цих дерев виразний шепіт, і він уважно дослухався до цих голосів, намагаючись розібрати, що йому хоче сказати цей приспаний сад. Дивуючись сам собі, він зупинявся через декілька кроків і, прикривши очі, слухав навколишню тишу, ніби і справді розрізняв у ній якісь голоси.

Через кілька хвилин вони уперлися в низеньку дерев'яну будівлю, вхід до якої охороняли дві велетенські, вирізьблені з цільного дерева фігури казкових істот – напевно, середньовічних грифона і єхидни, зображення яких Антон колись бачив у підручнику з історії європейської міфології.

– Це наш дідусь сам колись вирізав із старих колод. Він у нас ще й відомий різьбяр по дереву, – прокоментувала побачене Валерія.

Обережно постукавши в двері, вони зайшли до хати. Усередині було світло від кількох старовинних гасових ламп, які палахкотіли мерехтливими вогнями в різних кутах приміщення. Посеред великої кімнати на низькому табуреті сидів красивий сивочолий чоловік у вишиванці та білих полотняних штанях, босий, не зважаючи на доволі низьку температуру в приміщенні, схожий на якогось давнього філософа, що ніби зійшов сюди зі старовинних народних малюнків. Його довге хвилясте, трохи аж жовтаве волосся стягувала навколо голови червона хустка, а довга сива борода кучерявилася аж на самих грудях. У своїх великих долонях чоловік стискав цілий жмуток пензлів різного розміру. Замислений погляд його синіх очей губився десь у химерних глибинах ще не дописаної картини, яка стояла перед ним на саморобному мольберті. Скрізь по кімнаті висіли, стояли та лежали купами інші його роботи, а вздовж стін були розставлені різьблені фігури людей і тварин.

Валерія тихо підійшла до дідуся ззаду і поклала руки йому на плечі. Але він навіть не поворухнувся, продовжуючи вивчати власну картину.

– Дідусю! Це я – твоя онука. Я приїхала у гості до вас! – сказала Валерія і поцілувала діда в давно неголену щоку.

Він, нарешті, отямився і подивився на неї здивованим, нічого не розуміючим поглядом. Навіть не посміхнувшись і нічого не відповівши, він знову повільно перевів погляд на картину, з головою поринувши у це дивне споглядання.

– Я ж кажу – отак уже більше місяця сидить перед нею і все дивиться туди, дивиться, ніби хоче там щось таке розгледіти, чого ще не знає у житті. Навіть не знаю, що мені робити з ним. Я і годую його власноруч, і вмиваю, і до вітру виводжу. А він усе сидить і дивиться на картину. Бачиш, навіть тебе не впізнав, – з гіркотою в голосі сказала Валерія Миколаївна.

Розгублена Валерія присіла навпочіпки перед дідом і взяла його за руку.

– Дідусю! Ти мене чуєш? Це я – твоя Лера! – Вона посмикала його за руку, але дід уже навіть не поглянув на неї.

– Пантелеймоне, ну озвися хоч до своєї коханої онуки! Чи ти зовсім втратив усі почуття? – крикнула Валерія Миколаївна, але і це не подіяло на сивочолого художника, котрий невідривно дивився на свою картину.

– Хіба не можна нічого з ним зробити, аби вивести його з цього стану? Ти ж умієш, бабусю! Ти ж іншим допомагаєш! – трохи не заплакала Валерія, благально дивлячись на спохмурнілу родичку.

– Іншим – можу. Йому – ні. Це щось невідоме для мене, нез'ясоване. Раніше такого з ним не було. А тепер ось сталося. Він навіть не розмовляє зі мною, то що я можу тут вдіяти? – прикро похитала головою Валерія Миколаївна і пішла з хати на двір.

Валерія, постоявши ще кілька хвилин біля діда, також сумно вийшла з кімнати. А от Антон не зміг зробити і кроку, бо щось підсвідомо змусило його залишитися на місці і спостерігати за цим старим художником. Він ще раз обвів поглядом його картини, які, здається, були тут всюди. І раптом йому здалося, що він побачив на цих полотнах щось до болю знайоме, щось таке, від чого йому зробилося якось моторошно і незатишно. Червоно-чорно-оранжева палітра дідових картин одразу зачіпала за душу, давила на мозок, змушувала відчуття озиватися невідомою музикою, цілою симфонією нетутешніх голосів і мелодій, серед яких виразно проступав тужливий стугін церковних дзвонів. Він став особливо розбірливим, коли його погляд знову торкнувся картини, на яку невідривно дивився сам художник. З неї у саму душу заглядали якісь фантастичні істоти з очима, схожими на далекі, невидимі звідси зорі, а свідомість одразу губилася в цих густих фарбах і самотньо блукала дивовижними, ніколи раніше не баченими пейзажами якихось потойбічних місцевостей. Усе це утворювало дивну атмосферу похмурої загадковості, від чого шкіра вкривалася мільйонами неприємних кусючих мурашок, а нутрощі проймав морозяний дрож.

Антон поспішив вийти з хати на двір, аби ковтнути свіжого повітря і перевести подих. Жінок у саду вже не було, напевно, вони повернулися до будинку. Постоявши трохи на ґанку, він загріб долонею з поруччя жменю яскраво-білого снігу й обтер ним палаюче обличчя.

– Ви чули коли-небудь подзвін з-під води? – раптом пролунав позаду нього хрипкий чоловічий голос.

Антон здригнувся від несподіванки і різко, аж до болю в спині, обернувся назад. У дверях хати стояв дід і дивився кудись поверх Антона.

– Я його зараз малюю – той страшний подзвін з-під води, яким земля наша благає людей про допомогу. Я слухаю його щодня, коли дивлюся на ту картину… Щодня і щоночі, щодня і щоночі! А ви чули його коли-небудь? – спитав дід і перевів холодний відсторонений погляд блискучих блакитних очей на Антона.

– Чув, – ледь вичавив із себе Антон, мліючи від якогось підсвідомого страху перед цим незвичайним сільським художником.

– Йди за мною, – наказав йому дід і побрів по ледь притоптаному снігу кудись за хату. Антон зі здивуванням помітив, що дід так і залишився босим.

Мов прив'язаний, Антон слухняно рушив за ним, вгрузаючи в слідах босих ніг цього дивного діда, які від морозу одразу вкривалися кіркою хрусткого льоду. Прямо за хатою він побачив стару криницю, закриту дерев'яною накривкою і зв'язану навхрест великим ланцюгом. Дід зняв з шиї великого ключа і відкрив замок, яким тримався ланцюг, а потім з тріскотом відірвав примерзлу до колодязя накривку. Жестом покликавши Антона підійти ближче, дід схилив голову над чорним проваллям криниці і почав до чогось напружено дослухатися. Антон зробив те ж саме, і невдовзі його вухо вловило ледь чутний подзвін, який ніби линув з дна цієї старезної криниці.

– Чуєш? Ото воно й є – благання землі про порятунок. Це її поминальний плач, її останнє голосіння. Бо скоро надійде кінець усьому, дуже скоро! – І дід знову уважно послухав примерзлу тишу над колодязем.

Антон, наче підкошений, сів на сніг, обіпершись спиною на криницю, і закрив обличчя руками. Його трусило і кидало в різні боки, а мозок, здається, мав ось-ось вибухнути, розірватися на мільйони шматків, розлетітися на сотні кілометрів довкола. Він нічого більше не чув, окрім цього страхітливого, жаского, апокаліптичного подзвону з-під води. Але він більше не міг його чути, не мав ніяких сил, він більше не міг…

24

…Навколо кружляли лише червоні, чорні та оранжеві кольори, перетворюючись то на велетенських метеликів з могутніми прозорими крилами, що повільно ширяли над землею, то на летючі вітрильники, які, назавжди прощаючись із землею, відпливали у невідому туманну далечінь. Коли з'являлися метелики, вони одразу здіймали над землею цілі хмари листя, трави і квітів, і від цього все довкола насичувалося гарячими ароматами садів, лісів, гір та лугів. Увесь світ заливало приємним теплом і невимовною легкістю, все коливалося і повільно пливло кудись у строкату невідомість, туди, де було добре і спокійно. А потім великі вітрильники раптом здіймали високі хвилі крижаної океанської води, і вона зі страшним гуркотом накочувала на всесвіт, заливала все довкруги, перетворювала на суцільний лід. І з темряви, з непроникного чорного кольору, випірнало і дивилося незмигно, впритул, у самі очі страшне потойбічне чудовисько, дихаючи в обличчя гарячим вітром пустелі, і враз не ставало повітря, не вистачало кисню, зупинялося дихання і разом з ним – серцебиття. Чудовисько хапало за горло, давило, стискало, вбивало. І не було в світі сили, здатної його побороти…

«…Нічого, вилікуємо! І не таких ставили на ноги. Зараз примочок нароблю, відварів наготую, розітремо його, напоїмо…»

…Інколи відразливе чудовисько послаблювало свою металеву хватку, відпускало волохаті лапи з горла, відступало убік, і тоді дихання ненадовго поверталося, а серцебиття знову пробивалося крізь щільну смертельну тишу, віднаходило свій звичний ритм, змушувало кров знову зігрівати весь простір довкола…

«…Це гарячка в нього. Перемерз або перенервував. Нічого, за кілька днів уже бігатиме! Минеться…»

…Червоно-чорно-оранжева реальність підступала зусібіч, і не було ніякого просвітлення, ніякого спасіння від неї. Вже не ширяли над землею великі метелики, не відпливали удалечінь крилаті кораблі, не спалахувало над обрієм рятівне світло. Лише морок, темінь, порожнеча і суцільний жах навколо. І нічого більше, нічого більше…

«…Я таких відварів приготувала, що проженуть будь-яку лихоманку. Вже скоро він підніметься, ось побачиш. Допоможи мені краще натерти на порох он ті трави…»

…Тільки цей нав'язливий, липкий, усюдисущий подзвін, що виїдає душу, висушує свідомість, висмоктує сили, позбавляє бажань і прагнень. Тільки він, і більше ніякого іншого звуку. Тільки цей страшний подзвін! І вода, вода, вода довкола. Як же його припинити, заглушити? Невже немає ніяких можливостей це скінчити, обірвати? Хто зможе перекричати цей подзвін, хто?!!!..

«…Не розбереш, що він там бурмоче? Може, хоче тебе покликати чи щось важливе сказати? Ану підійди ближче, послухай…»

…З-під чорної, непроникної води повільно виринає її обличчя. Оксана. Це вона. її посмішку неможливо сплутати ні з ким іншим і ні з чим більше у світі. її посмішка – це світло, це сонце, це промінь, який розбиває темряву і назавжди освітлює ворожий простір довкола. Вона прийшла, аби забрати його до себе. Туди, де завжди сяє яскраве сонце і немає мороку, де тепло і затишно… Ні… Ні… Ні! Вона забере його туди, звідки лине цей жаский подзвін. Це її самотня душа дзвонить у ці велетенські дзвони, аби він почув її, аби ніколи не забував і завжди пам'ятав про неї. І, можливо, там, на дні, цей подзвін не такий уже й жаский та неприємний? Можливо, там їм буде так добре, як ніколи раніше не було в цьому житті? Оксано! Оксано! Не кидай мене тут самого! Куди ж ти знову втікаєш від мене? Оксано!..

«…Хто така ця Оксана, ти знаєш?… Колишня дівчина, що померла?… Бідний хлопець, він усе ще кохає її. Як і ти свого Сергія. Я все бачу, доцю, все відчуваю. Нічого, терпіть, цей біль рано чи пізно мине. Я знаю, що кажу. Лише витерпіть, і потім стане легше. Час усе вилікує, це відомо… Ти тільки не ображайся на нього, що він пам'ятає цю свою Оксану. І не ображай його. І все мине – ось побачиш!..»

…Червоно-чорно-оранжевий світ потроху зблід і відступив. З-за темного обрію обережно визирнуло сонечко. Хмари навколо розчинилися і поступово остаточно зникли. Серцебиття відновилося. Кров знову зігріває свій законний простір. Свідомість і відчуття повертаються. Тіло наповнюється теплом. Уже знову відчуваються руки і ноги – ними можна рухати, хапатися, тримати. Повітря чудово пахне травами, квітами, лісом, і… Валерія?…

– Ну ось, йому вже краще. Я ж казала, що все буде гаразд. Здається, він тебе кличе, – сказала Валерія Миколаївна і, взявши зі столу великий тазик з розчином для примочок, вийшла з кімнати.

Валерія нахилилася над Антоном, що лежав у ліжку, закутаний у кілька вовняних ковдр, узяла за руку і ласкаво посміхнулася до нього.

– Що це зі мною? – прошепотів Антон, дивуючись, як до невпізнання змінився й охляв його голос.

– Ти хворів і весь цей час пролежав у лихоманці. Напевно, ще у Києві підхопив грип або якусь іншу заразу. Коли ми з бабусею облишили тебе з дідусем у його майстерні, ти довго не з'являвся. Ми вже почали хвилюватися, пішли тебе шукати і знайшли в хаті у діда, на канапі. Ти лежав знепритомнілий і сильно хрипів. Від діда ми так і не довідалося, що з тобою сталося. Потім перенесли тебе сюди, і баба Лєра почала тебе лікувати своїми настоянками та розтирками. Вона ж у мене відома на весь район знахарка! Ми тебе розтирали, ставили компреси і примочки, напували зіллям з різних трав і квітів. І ось ти вже прийшов до тями.

– Скільки часу я пролежав? – спитав Антон, намагаючись підвестися.

– Ти був у лихоманці майже дві доби. Бабуся каже, що якби ми були у місті, ти б більше тижня прохворів. А так вона тебе швидко вилікувала.

– Дві доби? А як же Новий рік? – підхопився і сів на ліжку Антон.

– Так ось якраз сьогодні і Новий рік… Уже за три години, – посміхнулася Валерія, продовжуючи тримати Антона за руку.

– Так потрібно ж цей… Приготуватися, накрити щось на стіл… Як же ми?

– Не хвилюйся. Все буде. Аби лише ти підвівся і знову став здоровий.

– Я вже здоровий! Хіба не бачиш? – Антон підвівся на ноги, але одразу ж сів на ліжко, бо був ще заслабкий.

– Тобі потрібно ще трохи полежати. А відзначити свято ми ще встигнемо, не хвилюйся!

– А я уві сні нічого такого… не згадував? Ну… не марив?

– Марив. Кликав Оксану. Щось промовляв про подзвін, який ти постійно чув.

– Вибач… Ну, ти розумієш, за що…

– Не треба вибачатися, Антоне. Я все розумію. І ми вже розмовляли на цю тему. Давай краще попий ще оцієї настоянки, – Валерія простягла йому чашку з паруючим напоєм, і Антон жадібно випив його до дна, не зважаючи на гіркий присмак.

Незабаром до кімнати увійшла усміхнена Валерія Миколаївна і приклала до Антонового чола свою прохолодну руку. І тут він помітив, що за спиною жінки боязко переминався з ноги на ногу її чоловік, дивний художник Пантелеймон Захарович, одягнутий по-сільському святково і просто. Спіймавши погляд Антона, дід широко розкрив свої виразні блакитні очі й непомітно посміхнувся в довгу сиву бороду, що спускалася аж до самих грудей…

25

Вони тихо зустріли прихід Нового року, побажавши одне одному всього того, що зазвичай люди бажають у такі свята. Антон навіть випив з усіма келих шампанського і трохи попоїв, відчуваючи, що сили поступово повертаються до нього. За кілька хвилин Пантелеймон Захарович підвівся і вийшов у сіни. Повернувшись, він тримав у руках одну зі своїх картин, на якій був зображений їхній будинок весняної пори і квітучий сад за ним. Він простягнув картину Валерії, даючи зрозуміти, що це його новорічний подарунок. Валерія обійняла діда і поцілувала його в щоку. Потім вона витягла з пакета й свої подарунки – набір нових пензлів для Пантелеймона Захаровича і велику квітчасту хустку для Валерії Миколаївни.

Посидівши півгодини за святковим столом, старі пішли спати. Прибравши зі столу, Валерія підсіла ближче до Антона і взяла його за руку.

– А ось і тобі мій новорічний подарунок – аби ти потім завжди згадував мене, дивлячись на цей корабель. І де б ти не був, завжди пам’ятав про мене. – Валерія залишила в руці Антона невелику прозору пляшку, всередині якої красувався старовинний вітрильник.

– Нічого собі! Дякую, Валеріє! А звідки ти знаєш, що мені подобаються старовинні кораблі? – щиро здивувався Антон.

– Мабуть, відчула. Тобі справді подобається мій подарунок?

– Так, дуже подобається! Я ще в дитинстві мріяв про такий корабель у пляшці, але тоді такі речі у нас не продавалися!

– Ну ось, я рада, що мені вдалося тобі догодити!

Антон підійшов до свого пальта, дістав з внутрішньої кишені маленьку коробочку і простягнув її Валерії. У коробочці був невеличкий золотий хрестик з ланцюжком.

– А це тобі від мене! – І Антон обережно поцілував Валерію в щічку.

Вона довго роздивлялася хрестик, але надягти його все-таки не наважилася. Склавши подарунок у малесенький пакетик, Валерія сховала його у сумочку. Антон помітив, що вона чомусь трохи спохмурніла.

– Антоне, я не знаю, що буде далі з нами. Запросивши тебе сюди, я думала, що ми зможемо познайомитися ближче, довідатися одне про одного багато нового і якось налагодити наші стосунки. Але поки ти хворів і лежав у гарячці, я багато всього передумала. І знаєш, я дійшла висновку, що нам не варто поглиблювати наші теперішні стосунки. Вибач, але я поки що не можу піти на цей крок. Ти дуже гарна людина, надійний друг і прекрасний чоловік. І, можливо, у нас би щось і вийшло, але не зараз. Уся справа в мені. Я просто іще не готова. Надто мало часу минуло з того дня, як загинув Сергій. І я досі не отямилася. Ти тільки не ображайся, але поки що я хочу, аби все залишилося так, як є. – Валерія закрила обличчя руками і затихла.

– Що ж… Чесно кажучи, я очікував цієї розмови, – спокійно мовив Антон. – Можливо, ти маєш рацію, і ми надто поспішаємо. Інколи мені здається, що ти мені дуже подобаєшся, і ми могли б зустрічатися, жити разом, будувати плани на майбутнє. А інколи я навіть ненавиджу себе за те, що дозволяю собі спілкуватися з тобою, що на щось там сподіваюся і про щось таке думаю. Дійсно, минуло занадто мало часу… І я не буду тебе обманювати і скажу відверто – я кохаю лише Оксану. Ця рана досі відкрита. І я не знаю, чи зможу колись когось покохати так, як її. Бо вона була… і є для мене всім на світі! її ніхто не замінить, навіть якщо я б того дуже захотів… Тому я погоджуюся з тобою, що нам не потрібно форсувати наші стосунки. Хай буде як буде… Але я хочу, аби ти знала – мені з тобою добре, – Антон намагався ще раз поцілувати Валерію, але вона відхилилась убік і відвернулась. У кімнаті запала важка тиша.

– Я з тих пір часто думала про смерть. І навіть хотіла вмерти сама. Думала, що таким чином з'єднаюся з ним, – нарешті тихо мовила Валерія, низько схиливши голову. – Вмерти – було єдиним моїм бажанням усі ці довгі місяці після загибелі Сергія. Я не знала, що мені робити і як жити далі самій, без нього. Мені здавалося, що моя смерть усе виправить або, принаймні, припинить цей нестерпний біль. Я і так перестала існувати, то навіщо мені було жити далі? Що мене чекало в майбутньому? Суцільний жах і морок. І я б, напевно, наклала на себе руки, якби не віра в Бога. До цього я навіть не замислювалася над тим, є Він чи ні. А потім, після втрати Сергія, мені більше не було за що вхопитися, окрім віри. І ще мені допомогли заняття у Олега Петровича. Тепер я вже не хочу вмерти так, як раніше, бо шукаю новий смисл свого життя. І хай я поки що його не знайшла, але тепер віра зігріває мою душу, так, як раніше зігрівала любов. Я хочу розібратися в собі, зрозуміти, навіщо Він дав мені всі ці випробування. Адже напевно і в цьому був свій сенс і своє значення. Я знаю, що для того, аби зрозуміти все це, потрібен певний час. І я жду, бо мені більше нічого зараз не залишається, – Валерія обережно поглянула на Антона, який стояв у кутку кімнати.

– А навіщо тобі розбиратися в усьому цьому? Ти не думала, що все вже давно кимось вирішено за нас? Інколи мені здається, що я лише манекен, пішак у якійсь незрозумілій для мене чужій грі. І як би я не намагався щось змінити в своєму житті, що б не робив – усе все одно буде так, як потрібно цьому гравцю, що рухає нами. А кінець цієї гри один у всіх – смерть. Що це таке – перехід в інший стан, логічне закінчення функціонування твого тіла, єства і сутності чи підсумок твоєї місії на землі? Я ніколи раніше не думав над цим, але зараз мені здається, що я нарешті все зрозумів. Смерть – це єдиний можливий результат нашого життя. І нічого іншого з нами не буде, окрім цього. А найстрашніше, що цей кінець може статися раптом, неочікувано, незаплановано, нагло. То навіщо тоді нам дано саме життя, якщо ми не маємо можливості як слід приготуватися до закономірного кінця, підбити якісь підсумки, розікласти все по поличках і розрахуватися за всіма рахунками? Який тоді в цьому сенс? І я дійшов висновку, що смерть – це не логічний фінал, а всього лише випадок. Тільки з одними це стається раніше, а з іншими – пізніше. Безглуздий, наглий випадок, ось і все. Бо як іще пояснити смерть моєї Оксани? Вона ж іще як слід нічого не встигла зробити у своєму короткому житті. Які можуть бути підсумки, яка може бути логіка, яка тут місія? Раптом умерла – і все. Ніяких пояснень, ніякої філософії! І від цього мені іще страшніше. Бо завтра це ж саме може трапитися зі мною, з тобою, з братом, з друзями, з ким завгодно! То який же тоді смисл нашого життя? Чекати щодня смерті? Чи взагалі відморозитись і не думати про це? Жити, як прийдеться, ні над чим не заморочуватися і не будувати ніяких планів, оскільки все це даремно? Типу чому бути – того не минути? Так навіщо тоді взагалі таке життя? Я не розумію. Я вже нічого не розумію. – Антон присів поруч з Валерією і подивився прямо їй у вічі.

– Ти говориш так, як говорять розгублені діти, коли не можуть знайти відповідей на свої численні питання, – спокійно відказала вона.

– А я і не можу знайти відповіді! Не можу! Чому цей клятий випадок забрав у мене Оксану? Ти можеш відповісти на це питання?

– Ні. Але тепер я напевно знаю, що нічого так просто не відбувається в нашому житті. І на все є воля Божа.

– Значить, це Він так вирішив – забрати в мене єдине, що я любив на цьому світі?

– Антоне, я не можу відповідати на такі серйозні питання. Я сама шукаю відповідей і пояснень. І поки що я не знайшла остаточно. Та я впевнена, що рано чи пізно кожен з нас зрозуміє Його промисел. І ти теж зрозумієш. Але треба почекати, і Він неодмінно дасть нам знак.

– Ти така впевнена! Ну то чекай знаків, а мені вони непотрібні! Нема ніякого сенсу ні в чому. Все одно випадок зруйнує всі наші плани і зупинить усі пошуки смислів. І що тоді? Вічна порожнеча і темрява? Я не хочу так! Не хочу! Я бажаю кудись утекти від цього страшного знаття, кудись туди, де немає смерті. Я не хочу більше нікого втрачати, я просто не переживу іще однієї такої втрати! Але куди втечеш? Куди?!! Вона скрізь, вона всюди, і немає порятунку від неї. Куди б ми не заховалися – нас усюди супроводжуватиме смерть, і лише вона.

– А як же любов? – спитала Валерія, благально поглянувши на Антона.

– Любов?… – Він на мить знітився, але одразу ж спалахнув з новою силою. – Любов також смертна, як і ми. Вона живе лише доти, доки живемо ми. І вмирає разом з нами… А то і набагато раніше за нас.

– Але ж Господь дав нам любов, аби ми відчували повноту справжнього життя! Це і є отой сенс, про який ми говорили. Хто любить, той живе по-справжньому.

– І все одно помре, теж по-справжньому… А що робити нам з тобою, коли тих, кого ми любимо, забрала смерть? Який тоді в цьому сенс? Страждання замість любові? Не розумію.

– Напевно, така була Його воля, і ми тут нічого не вдіємо. Нам залишається лише змиритися… І чекати.

– Чого чекати? Смерті хіба? – хмикнув Антон.

– Ні… Чекати, коли Він знову осяє нас любов'ю. – Валерія повільно повернула голову в бік Антона і звела на нього очі, в яких колихалися важкі сльози.

– Що ж, будемо чекати. Іншого вибору в нас немає. Хіба що припинити всі очікування і вмерти самим… Хіба що так. – Антон схопив своє пальто і вийшов з кімнати.

– Ти куди? Не виходь з хати, ти ж хворий! – почув він позаду голос Валерії.

– Піду покурю надворі, – уже в дверях озвався Антон і, вийшовши на вулицю, попрямував повз притихлий нічний сад на вогник майстерні діда Пантелеймона, який мерехтливо блимав крізь віття засніжених дерев.

Дід сидів біля своєї нової картини й обережно водив пензлем по її поверхні. Він навіть не обернувся до Антона, коли той зайшов до приміщення. Тихо сівши в кутку на триногу розгойдану табуретку, Антон почав спостерігати за роботою старого майстра. Той, і далі не помічаючи чиюсь присутність, продовжував накладати широкими мазками на полотно яскраві чорно-червоно-оранжеві фарби. Так минуло кілька хвилин, аж раптом художник перервав мовчання своїм надтріснутим голосом:

– Творчість – це єдине, що відрізняє нас від тварин. Будування затишного життя, заробляння грошей, успішна кар'єра, щаслива сім'я – усе це трапляється і в тваринному світі, але дещо по-іншому, по-звірячому. Тварина також шукає їжу, спить, розмножується, відпочиває, знову шукає їжу і, врешті, вмирає. Як і людина. Але людині дано право і дар творити. І в кожному з нас живе Бог, бо Він створив нас по своєму образу і подобі, отже, і ми всі можемо створювати. Треба лише розпізнати цей дар у собі, почути його. Як той подзвін з-під води.

– А любов хіба не відрізняє нас від тварин? – спитав Антон, здивовано дивлячись на діда, який продовжував незворушно малювати.

– Любов є і у тварин. Причому некорислива, чиста, справжня любов, а не як у людей – егоїстична, заради власного спокою і комфорту. А от творити тварини не можуть. У цьому – вся суть… Любов, навпаки, іноді заважає людям розкрити в собі Божий промисел. Вона засліплює і зачаровує людину. Нам заважають по-справжньому жити наші улюблені речі, місця, звички, кохані люди. Бо вони тримають нас, зосереджують лише на собі, обмежують нашу свободу, позбавляють щоденної новизни, постійного пошуку і радості нових відкриттів, вони не дозволяють пізнавати світ у всій його безкінечній повноті та розмаїтті. Любити – це як мати крила, постійно літати. Але тоді ми позбавлені можливості повзати, плигати, падати, стрибати, стояти на місці. Тоді ми не пізнаємо всього сповна, а лише щасливо вдовольняємося тим, що любимо чи хочемо любити. І не знаємо, що навколо нас безліч нових прекрасних і потворних речей, місць, звичок і людей. Тому коли ми губимо цю нашу любов, життя раптово втрачає свій сенс, світ в одну мить перестає нас цікавити і вражати, й ми більше не відчуваємо радості вільного буття. Любов – то солодкі кайдани, які тримають нас. Позбувшись їх, ми отримаємо чистий, нічим не затьмарений смисл.

– Але тоді ми позбудемося й Божої милості, – пролунав раптом за їх спинами голос Валерії, яка стояла в дверях і вже давно слухала їхню розмову.

Пантелеймон Захарович, нарешті, обернувся до них і вперше за весь час відкрито посміхнувся, розправляючи густу сиву бороду:

– Ні, ми не позбудемося Його милості. Ми отримаємо нову. Не одразу, а поступово, з часом. Але неодмінно. І ви скоро теж це відчуєте, варто трохи почекати. Зовсім трохи.

Вони повернулися до будинку і більше цієї ночі вже ні про що не розмовляли. За вікном на землю обережно падав перший у цьому році сніг. Світ готувався до нового життя, сподіваючись, що в новому році з ним трапляться лише добрі пригоди…

26

Сидячи у зимовій темряві своєї притихлої квартири, Антон безвільно дивився у вікно, куди заглядав, наче підвішений зверху за невидиму нитку, сріблястий місяць. Від розпачу і небажання існувати Антон навіть не міг поворухнути рукою, його сила кудись щезла, витекла крізь очі разом із слізьми, вивітрилася, розвіялася, відлетіла у невідомість. Він почувався знекровленим і розчавленим, ніби на нього одночасно впав і притиснув до землі цілий всесвіт з усіма своїми кометами, метеорами, планетами, чорними дірами і галактиками. Він уже багато годин не міг піднятися навіть з цього крісла, не кажучи вже про те, щоб кудись вийти з дому. Після повернення з села він наче впав у глибокий сон, що тривав кілька діб поспіль, він надовго замовк і принишк, він не міг зібрати докупи ані своїх думок, ані почуттів, ані себе самого. Єдине, що він зараз відчував, – це суцільна, всеохоплююча, безжальна порожнеча, що одночасно запанувала навкруг і всередині нього. Нічого більше не було, тільки тиша. Товста крига тиші, під якою він раптом опинився і в яку спочатку стукав знизу в надії бути почутим, а потім припинив, зрозумівши всю свою нікчемність і непотрібність, усю марноту будь-яких спроб вирватися звідси, з-під цієї незламної криги. Він змирився і в одну мить перестав існувати. Він змалів і зник з людської мапи назавжди…

Раптом цю мертву тишу розірвав дзвоник у двері. Антон ніяк не зреагував, навіть не поворухнув бровою. Дзвоник настирливо повторився, ще і ще раз. А ще за мить він почув з-за дверей голос Валерії:

– Антоне, відчини, я знаю, що ти вдома! Це Валерія!

Він повільно випірнув зі свого глибокого забуття, здивовано обвівши поглядом кімнату… Валерія тут? Чому? Навіщо? Як вона знайшла мою адресу?

– Антоне, відчини двері, благаю! – знову долинув її голос, який змусив Антона піднятися з крісла і над силу дошкандибати до вхідних дверей. Відкривши їх, він побачив на порозі її – розхристану, заплакану, з очима, що блищали, наче у лихоманці, з волоссям, в якому ще ворушився неспокійний січневий вітер. Вона майже впала у його обійми, так що він поточився й обіперся спиною об стіну. Вона плакала й одночасно цілувала його в губи, в чоло, у підборіддя, в очі, скрізь. Він ошелешено дивився на неї і не знав, що робити далі. Його руки безвільно бовталися вздовж тіла, не наважуючись обійняти цю несподівану жінку, а мозок відмовлявся розуміти, що зараз відбувається.

Валерія сама підказала їхні подальші дії, одним рухом заштовхнувши їх обох до темної кімнати, при цьому не перестаючи прямо на ходу цілувати і роздягати Антона. Вони впали на вже багато діб не застелене ліжко, і товста крига тиші, нарешті, скресла, тріснула, розкололася, розсипалася на тисячі уламків, випустивши назовні давно тамований крик любові…

27

Сніжний ранок боязко й обережно заглядав до кімнати, де спали вони. Він не знав, що може побачити там – два тіла, що ощасливили одне одного коханням, чи два тіла, які розпрощалися зі щастям назавжди. Та вони й самі не знали, що сталося з ними учора – чи то вибухнула і щезла назавжди під напором довго стримуваної любові їхня самотність, чи то ця підступна і зла дама знову обманула їх обох, на мить подарувавши неіснуючу надію, а насправді – лише її примарну оболонку. Вони не знали, що було вчора і що буде завтра. Вони не думали ні про що й ні на що не сподівалися, не хотіли і не прагли, вони просто були зараз разом…

– Я хочу сьогодні відвідати обитель. Підеш зі мною? – раптом спитала Валерія, дивлячись благально на Антона.

– Обитель? Дивно. Ти не казала раніше, що полюбляєш ходити по таких місцях… А в яку саме обитель ти хочеш піти?

– Мені дуже затишно і тепло на душі у Фролівському монастирі. Я була там кілька разів після смерті Сергія… І позавчора була, на Різдво, тільки тобі не казала про це. А сьогодні хочу піти туди ще раз, уже з тобою. Будь ласка!

– Звичайно, підемо! Я хоч і скептик у цьому ділі, але з тобою піду, – сказав Антон, вже одягаючи сорочку і джинси.

Приблизно за годину вони, ловлячи губами великі поодинокі сніжинки, що кружляли в повітрі у веселому небесному танку, вийшли з метро на Контрактовій площі. Піднялися вверх Фролівською вулицею до бокового проходу, замальованого кольоровими графіті, пройшлися повз похилені й непривітні побутові приміщення і задвірки, завалені купами якихось порожніх ящиків, бідонів та будівельного сміття. Далі вони проминули похмурий закинутий храм, що за радянських часів був перебудований під фабрику, а тепер, напевно, відроджувався, але якось повільно і з ускладненнями, як і все у цій країні, що стосується духовності.

Нарешті, вони вийшли на подвір'я монастиря, і Валерія зупинилася біля джерела, що струменіло з-під землі в кількох кроках від головного храму обителі. Біля нього скупчилося кілька розчервонілих мужичків з п'ятилітровими порожніми баклажками – жива черга по святу воду.

– Давай поп'ємо й умиємося цією водою. Кажуть, вона допомагає від різних хвороб і підтримує духовну силу, – сказала Валерія, стаючи до черги.

– Будь ласка, якщо ви просто попити – то беріть! А то ми багато набираємо, тож будемо довгенько тут стояти! – запропонував їм підійти до джерела один з мужичків у старому коричневому кожусі.

– Ох, і добра ж ця водичка! Я щодня приїжджаю сюди аж з Оболоні по неї – набираю повен багажник машини. Ми готуємо на ній чай, каву, борщ і вмиваємося, і голову миємо, все робимо! Вода просто цілюща! – озвався інший чоловік у великій баранячій шапці.

Валерія нахилилася над джерелом і підставила долоні під струмінь крижаної води, яка вмить розлетілася довкола неї яскравими бризками, в кожній з яких причаїлося маленьке сонце, що втекло з неба і сховалося у цьому джерелі.

– Так-так! Цілком з вами згоден! – відповів чоловік у кожусі. – Я також щодня ходжу по цю воду з Подолу. В мене теща як одного разу сказала – питиму лише фролівську водичку, так з тих пір уся родина тільки цю воду і споживає. Доводиться ходити аж сюди. Зате яка вода – суцільне здоров'я і благодать!

Попивши і вмившись, Валерія набрала води у маленьку пляшечку, яку захопила з собою. Наступним до джерела нахилився Антон. Холодна, аж колюча вода обпекла руки і щоки, влилася справжнім льодовим водоспадом у його нутрощі, насичуючи тіло й душу несподіваною силою. Не зважаючи на доволі відчутний мороз, Антон умився цією водою по саму шию і відскочив убік, аби відхекатись та розплющити очі.

– Боже, як добре! – все, що зміг він проказати після цієї освіжаючої процедури.

– От бачиш! Я ж казала, що це джерело особливе! Після нього відчуваєш, ніби помолодшав на кілька років, – озвалася Валерія, радісно посміхаючись Антонові.

Вони зайшли до головного біло-зеленого триглавого монастирського храму, й Антон відразу зрозумів, що на такій службі він опинився уперше в житті. Навколо нього були лише самі жінки, та ще й до того ж – черниці. Біля вівтаря, попід стінами, у бічних нефах, скрізь стояли на колінах ці дивні жінки у грубому чорному одязі, з просвітленими лицями та невловимими, якимись загадково-піднесеними поглядами, що були спрямовані лише до Нього. Навіть спочатку трохи злякавшись такого скупчення чорного кольору і цих суворих на вигляд жінок, Антон зупинився наче вкопаний посеред храму й поспіхом перехрестився. Валерія одразу забула про нього і підійшла до свічників, аби поставити кілька свічок та помолитися. Вона стала на коліна і довго шепотіла щось, розмашисто хрестячись та притискаючи до грудей стиснуті в кулаки долоні.

Залишивши Валерію у храмі, Антон вийшов надвір, з насолодою вдихаючи на повні груди молодий монастирський вітер, що, наче бешкетник, носився невеличким охайним двориком з двоповерховими корпусами келій, храмом-ротондою і завмерлим під блакитним сніжком розарієм посередині. По вузеньких вулицях ходили зосереджені черниці та поодинокі перехожі, що поспішали кудись у своїх вічних справах. Антон неквапом пройшовся вздовж старовинних корпусів, пропустивши поперед себе молоду красиву черницю з великим чорним собакою-водолазом, які обходили по колу монастирський двір. Біля дерев'яних побутових приміщень, що майже вросли у землю і спокійно доживали свого архітектурного віку, вмивалися з металевої діжки кілька похмурих чоловіків, напевно, водіїв або будівельників, – відзначив про себе Антон, оскільки поруч стояла старенька вантажівка з уламками якихось балок та цеглою. Вони байдуже поглянули на Антона і продовжили свої справи. Молода черниця з собакою знову обігнала його за господарським двором, і він чомусь з незрозумілим жалем у серці подивився їй услід.

– Ти де зник? Я вийшла з храму, а тебе ніде немає. Думала, пішов геть, – раптом почув він позаду голос Валерії.

– Та ні, не зник, просто я гуляв тут… – обернувся до неї Антон і несподівано для себе самого широко посміхнувся.

– Тут дуже гарно влітку, коли розквітають троянди в розарії посеред двору. Така дивна благодать, ти собі просто не уявляєш! Навіть у свої найчорніші хвилини я відпочиваю тут душею. Це єдине місце, де я завжди відчуваю радість. – Валерія прикрила очі і глибоко вдихнула густе холодне повітря, що одразу перетворилося на білу пару і втекло кудись назад у небо.

Черниця з собакою знову обігнала їх біля застиглого під свіжим снігом розарію, і її велетенський чорний пес задумливо поглянув на них з-під своїх густих брів.

– А ходімо зараз на гору? – майже скрикнула Валерія, хапаючи Антона за руку.

– Сюди на гору? Ходімо, чом би й ні? – відгукнувся Антон, поглянувши на чорну Замкову гору, що височіла над монастирем і шкрябала посіріле небо голим віттям сумних дерев.

Валерія повела Антона прихованою стежкою до старих, майже невидимих з-під землі та снігу кам'яних сходів, що видиралися на гору з боку Вос-кресенського храму. Сходи ці, вочевидь, збереглися тут ще з давніх часів і місцями були вже ледве помітними й сильно поруйнованими. Після крутого підйому на гору, кілька разів послизнувшись і трохи не впавши у чорне місиво з води, снігу та бруду, вони, захекані й розпашілі, зупинилися під розлогим деревом на самому верху, побіля залишків старого зруйнованого кладовища.

– Кажуть, що саме на цій горі був заснований Київ. Ти знав про це? – спитала Валерія, обводячи поглядом засніжений краєвид Подолу.

– Ні, не знав. І, чесно кажучи, ніколи раніше не підіймався на цю гору. Навіть і не думав, що тут, у самому центрі Києва, є таке дивне місце! – сказав Антон, із жахом дивлячись на всуціль списані графіті та замальовані незрозумілими символами стіни старовинного склепу, що самотньо й ображено зустрічав їх на цій величній горі. Купи різноманітного сміття вивищувалися над поодинокими понівеченими хрестами і могилками, за якими вже давно ніхто не доглядав. Пакети, пляшки, баклажки, залишки одягу, цегла, стовбури дерев, розбиті слоїки, пожовтілі газети і навіть якісь поламані стільці – усе це приречено притихло під молодим сніжком, що нападав з учора, і лише в скляних ґудзиках очей розірваної навпіл ляльки застигла німа образа і здивування.

Навколо, куди не кинь оком, затих під білим простирадлом Київ – таємничий, дивакуватий, незрозумілий і водночас знайомий до болю, відразливо сучасний і водночас захопливо-ветхий, рідний і чужий, злий і добрий, святий і безбожний. Там, унизу відпочивав після тривалих свят сумовитий Поділ, а далі виглядала блакитна смужка Дніпра у залізному намисті з мостів і тицяли гострими шприцами у безкрає небо над містом численні потворні кістяки велетенських будівельних кранів, що з усіх сторін підступилися впритул до беззахисної Замкової гори. І лише зелено-золоті бані Андріївської церкви якось по-зимовому урочисто й весело виблискували навпроти.

Вони пройшлися засніженими й засміченими стежинками в глиб гірського плато, із здивуванням спостерігаючи за таємним життям цього сакрального місця у самому центрі столиці. Гора, яка здавалася спочатку безлюдною і спустошеною, несподівано тихцем ожила, ніби поступово і з обережністю запрошуючи своїх нових гостей зануритися в її приховане від сторонніх очей сьогодення.

Біля залишків старого кладовища знайшли собі притулок кілька дивних компаній, які, напевно, ніяким чином не заважали одна одній, проте для Антона і Валерії всі вони здавалися ворожими. В одному із зруйнованих склепів справляли свою чорну месу підлітки-сатаністи з розмальованими у темні фарби обличчями, з великими перегорнутими хрестами на грудях, вдягнені у довгі театральні балахони, їхній лідер – високий стрункий юнак з обличчям голлівудського вампіра – високо над головою здіймав ритуальний кинджал і щось голосно читав на латині з товстої книги, що лежала на уламку якоїсь колони. Його адепти, збившись до тісної купки, регулярно підносили руки вгору і щось вигукували на знак згоди з лідером. Здавалося, вони не помічали інших людей, заглиблені лише в свої псевдомістичні досліди.

Неподалік від них в ущелині між двома камінними брилами палало вогнище, біля якого копирсалося кілька чоловік. Лише підійшовши ближче, Антон і Валерія розгледіли чотирьох страхітливих бородатих бомжів, які, вочевидь, готувалися пообідати і смажили на саморобному шампурі щойно упійману місцеву ворону. Одна з цих людиноподібних істот повернула голову в бік Антона і Валерії і посміхнулася до них беззубим ротом:

– Здоровенькі були, пане! Вам щиросердне вітаннячко від світлійшого князя цього пекельного міста Кия! Як ваші справи? Бачу, знайшли-таки собі нову жіночку?

Схопивши Антона за руку, Валерія прискорила ходу, намагаючись якомога швидше втекти від цього жахливого видовища.

– Хто це такий? Ти його хіба знаєш? – прошепотіла вона.

– Виявляється, знаю. Це – князь Кий, ти ж чула сама, – спокійно відповів Антон.

– Боже… Що сталося з ними? – Валерія непомітно перехрестилася і з жалем похитала головою.

– Життя, – тихо промовив Антон, озираючись на бомжів, що смажили ворону. Князь Кий помахав йому на прощання рукою.

Невдовзі вони наткнулися в кущах на ще двох молодих людей, які на невеличкому вогні спокійно варили у старій побитій каструлі своє «ширіво». Один з них уже розривав зубами пакетик з одноразовим шприцом, а другий закочував рукав на поцяткованій незліченними уколами руці.

– Мені якось моторошно тут, пішли звідси! – тихо сказала Валерія, і вони попрямували до металевих сходів, які спускалися з гори прямо на Андріївський узвіз.

Сніг посилився, часом переходячи у слабку заметіль, і вони, змерзлі та здивовані всім побаченим на Замковій горі, вирішили погрітися паруючою кавою, яку варили прямо на вулиці місцеві художники. Поховавши свої картини від морозу та снігу під товсті ковдри й упакувавши в прозорі поліетиленові мішки різні сувеніри, що ними зазвичай тут принаджують численних туристів, вони неквапом пили міцну каву, курили й розмовляли про погоду, майбутні вибори президента та можливий стрибок курсу валют.

Байдуже пройшовшись уздовж їхніх лотків, Валерія, наче дівчинка, несподівано зірвалася з місця і побігла кудись на протилежний бік вулиці.

– Іди сюди, Антоне! Я знайшла тут чудову старовинну альтанку. Це просто диво якесь! – прокричала вона, заклично махаючи рукою.

Антон приєднався до неї в різьбленій з дерева ажурній альтанці, що вивищувалася серед голих дерев одразу за Андріївською церквою, і поцілував у губи, смакуючи її настояний на кавовому ароматі подих. Потім вони піднялися дерев'яними сходами на тиху засніжену алею, що ховалася між будинками Андріївського узвозу, і довго милувалися красивим видом на біло-зелені київські пагорби, доки над їх головами не затремтіли у сором'язливій вечірній хуртовині жовті ліхтарі. Насолоджуючись затишком і повною відсутністю зазвичай настирливих відвідувачів цього місця, вони мовчки спостерігали, як на Київ опускається глибока зимова нічна тиша.

28

Як не намагався Антон повірити своїм новим відчуттям, що прорвалися в його душу з чорної непроникної порожнечі, у нього це не виходило. Віра у можливе щастя не з'являлася. Начебто його душа раділа від того, що у них відбулося з Валерією. Але в той же час його гризла зсередини, шматувала та висмоктувала життєві соки безмежна туга за Оксаною, яку він не мав права забувати, та й не бажав цього. Він усвідомлював, що Валерія – це лише тимчасове полегшення, випадкове просвітлення, неймовірна пригода, якої він насправді не прагнув і яка трапилася сама собою. Він не знав, що йому тепер робити далі, як бути з Валерією і куди заведуть їх ці несподівані стосунки.

Своїми сумнівами він вирішив поділитися з Олегом Петровичем. Одразу після новорічних канікул Антон попросив лікаря про зустріч і приїхав до клініки за годину до чергового заняття їхньої групи. Лікар радісно зустрів пацієнта і завів його до свого кабінету. Вислухавши Антона, Олег Петрович дістав з кишені свій незагострений олівець і довго мовчки ходив від стіни до стіни, про щось напружено роздумуючи. Нарешті, він зупинився прямо перед Антоном і похмуро сказав:

– А я ж вас попереджав, пригадуєте? Ви, напевно, тоді погано мене слухали. Але що вже сталося, те сталося. Ясна річ, я не можу якось впливати на ваші з Валерією стосунки, але як ваш лікар я не можу і залишатися осторонь цього. Єдине, що я зараз вам пораджу, – намагайтеся уникати демонстрації ваших стосунків на очах групи. Тобто не потрібно, аби інші пацієнти про це знали. Ви мене розумієте? Добре… Далі ви можете вчиняти, як вам заманеться, але пам'ятайте одне – Валерія дуже ранима жінка, тому вам треба бути з нею вкрай обережним, аби не завдати їй нового болю чи не спровокувати напад ще більш важкої депресії у випадку, якщо ви вирішите припинити ці стосунки. Звичайно, я поки що не буду розмовляти з нею про це, але відтепер я уважніше спостерігатиму за її душевним станом, хочете ви цього чи ні. Домовилися? – Олег Петрович поглянув на Антона і сів поруч з ним.

– Але що ж мені робити далі, лікарю? – благально спитав Антон.

– Вам? Я думав, ви для себе все давно вже вирішили, – Олег Петрович постукав олівцем по відкритій долоні. – Розумієте, радити вам щось конкретне я не можу, проте мені здається, вам не варто форсувати події, а слід дочекатися, поки Валерія сама намагатиметься розставити все по своїх місцях. Не поспішайте з висновками і вчинками, дайте їй можливість також робити якісь кроки назустріч вам, чи від вас, вибачте за відвертість. Витримайте трохи часу, і буде видно, що робити далі. А спершу вам потрібно розібратися у своїх почуттях. Це найголовніше.

– В тому-то й річ, що я не знаю, що коїться зі мною! Не знаю! Не можу я розібратися в собі, не можу! Прошу вас допомогти мені, лікарю!

– Стривайте. Хоч я і ваш лікар, за вас вирішувати такі речі я не маю права. Ви хочете, аби я сказав, як вам діяти далі? Скажу – чекайте і не пришвидшуйте природний розвиток подій. Можливо, те, що я зараз скажу, суперечить офіційній науці, але все ж це дієвий спосіб – слухайте те, що вам підказує серце. Проте не забувайте при цьому думати головою. Ось поки що всі мої поради.

Антон, схопившись за голову, нервово хитався на стільці і бурмотів собі під ніс щось нерозбірливе. Лікар налив йому склянку води і запропонував поступово переміщатися до загального кабінету, бо надходив час збору всієї групи. Антон випив води, струсив головою і голосно видихнув. Лікар, посміхаючись, чекав його у відчинених дверях великої кімнати.

Група вже розсілася по своїх місцях. Стояла лише одна Валерія. Вона хотіла щось сказати. Олег Петрович здивовано подивився на неї і жестом запропонував говорити.

– За цей час наших спільних занять ви всі стали мені майже рідними. Ваша підтримка дуже допомогла мені пережити ці важкі місяці. Я з приємними почуттями згадую всі наші заняття, й особливо ту прогулянку до осіннього лісу, коли ми сиділи серед пожовклого листя і згадували смішні випадки, що траплялися колись з нами… Олегу Петровичу! Вам – особлива подяка за ту турботу і терпіння, якими ви оточили мене ще тоді, коли я вперше потрапила до вас… Мені справді покращало після цих занять, я навіть фізично відчуваю це. Але я більше не можу їх продовжувати. Я вирішила повернутися до батьків у Суми. Назавжди. Моє рішення остаточне, бо я знаю – так мені буде набагато краще. Це моє останнє відвідування групи, я прийшла з вами всіма попрощатися. Дякую за все! До побачення. – І Валерія, зібравши свої речі, попрямувала до виходу.

За нею спочатку вибіг Антон, за ним – лікар. Вони наздогнали її біля старого каштана в дворі клініки і зупинили, ставши на її дорозі.

– Валеріє, що трапилося? – спитав першим лікар. Антон мовчки дивився на неї.

– Ви ж усе щойно чули. Я повертаюся до батьків у Суми. їду вже завтра.

– Чому такий поспіх? Ви навіть не порадилися зі мною про ваше подальше лікування, про можливі наслідки раптового переривання наших занять, про те, як зарадити собі, коли поруч не буде лікаря. Врешті, у вас заплачено за групу ще на місяць вперед! – майже скрикнув Олег Петрович.

– Дякую за турботу. Вимагати повернути гроші я не буду, не хвилюйтеся. А щодо можливих наслідків, подальшого лікування і всього іншого – мені здається, що коли я повернусь на батьківщину, до своїх рідних, усе само собою влаштується. Там я знайду затишок і спокій. Там моя мама, мій батько. Там я дихатиму повітрям мого дитинства. Воно цілюще, повірте мені! Там я швидко вилікуюся і все забуду. І там я напевно зможу розпочати нове життя. Так що не турбуйтеся – зі мною все буде добре! – Валерія обійшла обох чоловіків і рушила далі.

Постоявши трохи, Антон знову кинувся за нею, а лікар так і залишився стояти під розлогим каштаном, з гілок якого великими темними купами падав розм'яклий, втомлений від майже весняного тепла сніг.

– Валеріє! А мені ти нічого не хочеш пояснити? Чи ти думаєш, що мені також буде достатньо загального пояснення? – схопив жінку за руку Антон.

– Я все сказала. Ти ж чув, – тихо промовила вона.

– І це все?!!

– Так, це все.

– Я нічого не розумію. Я відмовляюся щось розуміти! Ще позавчора ми були разом, і мені здалося, що ти тягнулася до мене, і почувалася гарно, і посміхалася, і…

– Позавчора – то позавчора. А сьогодні вже все по-іншому.

– Що – все? Як це – по-іншому? Невже за одну добу щось могло так змінитися? Я не вірю цьому!

– Одного разу все моє життя було зруйновано за одну добу.

– Так, і моє також! Але зараз, що відбувається зараз?

– Зараз я іду додому – збиратися в дорогу. Завтра я від'їжджаю до батьків.

– Добре, але чому ти мені не сказала це наодинці, а разом з усіма? Чому не поясниш усе? Чому так поводишся зі мною?

– Тому що я – як той поховальний подзвін з-під води, пам'ятаєш? Я – як та затонула церква, яку одного разу поглинула темна вода, але вона не вмерла, вона залишилася там, на дні, і тепер благає про допомогу… А ти ще маєш шанс повернутися до життя. Ти сильний, добрий, гарний, талановитий, сміливий. І у тебе все ще буде добре в житті! А я лише заважатиму тобі. Я це знаю напевно. Я ніколи не зможу забути Сергія, ніколи! Чуєш? Тому облиш мене зараз, відійди з дороги, не заважай!

– Що ти таке говориш? Ти подобаєшся мені, і я хочу, аби і в твоєму житті все залагодилося. Я хотів допомогти тобі в цьому і думав, що зі мною…

– З тобою? Ні… Ні!

– Але чому?!!

– Тому що ти – не він! – Валерія знову обійшла Антона і рішуче рушила далі, розбризкуючи з-під ніг розталий почорнілий сніг.

Він залишився стояти, дивлячись їй услід.

– А ти не вона, на жаль, – прошепотів Антон, піднімаючи комір свого пальта.

Холодний мокрий вечір швидко вповзав у місто велетенським лискучим змієм, і липке жовте світло розмазаних у повітрі ліхтарів і вікон будинків тьмяніло та вигравало тисячами маленьких жаринок на його лусці. З кожного підворіття, з кожної вулиці та провулка долинало його відразливе і водночас звабливе шипіння. Різні, не схожі між собою звуки раптом спліталися в єдине багатоголосе голосіння, в єдиний потужний подзвін, яким, здавалося, це ненаситне життя оплакувало всіх своїх беззахисних заручників…

Раптом телефон Антона затремтів і повідомив про надходження нового SMS. Безвільно діставши з кишені мобільний, Антон натиснув на потрібну клавішу. На зеленому екрані висвітилося лише три слова:

«Я КОХАЮ ТЕБЕ»

Він упізнав цей номер, але не повірив власним очам. З нього вже більше півроку не надходило ніяких повідомлень. До цього холодного мокрого вечора.

Серпень 2009 – січень 2010 р.

Запоріжжя

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg