«Живі книги»

Живі книги (fb2) - Живі книги 875K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Людмила Петровна Иванцова

Міла Іванцова Живі книги

Передмова Вальс травневої грози

Чи ви коли-небудь читали іншу людину, як книжку? Вслухаючись у тембр голосу, відзначаючи родзинки мовлення, ловлячи сленгові чи словниково-літературні словечка, вдивляючись у рухи й вивчаючи жести, намагаючись зрозуміти, що за ними ховається, що там, на іншому боці видимого, у глибині душі… Чи ви колись слухали іншого, як себе самого? Чи в історіях сторонніх людей ловили за хвостики золотих рибок своїх мрій і акул переживань? Якщо з вами такого досі не траплялося, ласкаво просимо до світу Живих книг, відкритого Мілою Іванцовою.

Утім, це не фентезі, усе цілком реалістично, хоч і не без містики. Міла Іванцова в новому романі залишається вірною собі, своїм героям і, звісно, читачам: вона спостерігає за типовими героями в нетиповій ситуації. В одній із київських книгарень-кав’ярень започатковано незвичайну акцію «Живі книги». Суть її полягає в тому, що відвідувачам пропонують розповісти будь-яку свою історію, записавшись Книгою, або послухати чиюсь розповідь, ставши Читачем. Незрячий військовий у відставці, загадкова письменниця та юна адміністраторка салону краси мали свої причини назватися Читачами. Вони шукали хто розради, хто творчого імпульсу, хто життєвої науки, а знайшли… Як завжди це буває, читач знаходить у книжці значно більше, ніж шукає або очікує.

Непомітно для себе ми почали жити у світі, де все давно відкрито до нас і успіх залежить переважно від здатності ширше відкривати рота й ретельніше пережовувати те, що туди кладуть. У «Живих книгах» Міла Іванцова показує зовсім інший спосіб існування, без готових рецептів. Невипадково у її героїв нема телевізора: щире, нетелевізійне спілкування з живою людиною, «читання» її всіма органами чуття несумісне з поглинанням «їжі», пропущеної через м’ясорубки мислення журналістів, режисерів, операторів і продюсерів. Герої Міли Іванцової і телефоном користуються мало, натомість багато розмовляють один із одним. Потреба говорити і слухати, чути і бути почутим властива усім людям без винятку, а самотнім, внутрішньо зруйнованим, тим, які заплуталися в життєвих стежках, – і поготів.

«Цікавих історій у світі набагато більше, ніж уже написаних книжок…» Із цим, як із порами року, не посперечаєшся. Як і весна за зимою, за крахом і розчаруваннями у вмиту дощами душу приходять натхнення і спокій. А щоб вистояти, щоб дочекатися весни і знову, як у безжурному дитинстві, закружляти у вальсі травневої грози, можна скористатися перевіреним способом – читати. Написані кимось книжки, свою душу або ближнього, якому так само потрібний Читач, як вам слухач. Якщо це те, що вам треба, ласкаво просимо до світу «Живих книг» Міли Іванцової.

Ольга Хвостова

* * *

Habent sua fata libelli.[1]

1

Можливо, якби того травневого дня хмари над Києвом не боролися із сонцем, а грім, обіцяючи зливу, не гримів то над одним районом міста, то над іншим, елегантна пані середнього віку так і не завернула б до тієї кав’ярні на Подолі. Але в природі щось коїлося, жінці стискало скроні, віддаючи болем то в тім’я, то в потилицю, і врятувати її могла лише порція міцної кави, або й не одна.

Отже, особа, вбрана в довгу білу спідницю та яскраву батистову блузу, підперезану тонким ремінцем, у темних окулярах і з невеличкою сумочкою на руці, озирнулася навколо й потерла скроні обома руками. Огрядна домогосподарка, яка саме тягла з Житнього ринку набиті продуктами торби, з подивом помітила на незнайомці білі мереживні рукавички й виразно хмикнула. Але жінка не звернула на те уваги – її радар був налаштований на каву, і за хвилину вона вже відчинила двері, над якими була вивіска «Кав’ярня-книгарня».

Внутрішній простір приміщення виявився більшим, ніж можна було уявити ззовні, зважаючи на щільність розташування вхідних дверей інших закладів уздовж вулиці. Він являв собою кілька окремих площадок зі столиками, розташованих на трьох рівнях і з’єднаних досить крутими дерев’яними сходами. Стіни прикрашені полицями зі старовинними млинками для кавових зерен, мідними й латунними кавниками, турочками, якими користувалися колись дуже давно. Відвідувачка піднялася на найвищий, третій ярус-балкон, де всі столики були вільні. Тут вона помітила на стінах ще й полиці з книжками, доступні для відвідувачів.

Коли після першої чашки кави в очах у жінки розвидніло, а біль відпустив голову, вона попросила ще одну порцію «медикаменту» та тістечко «Наполеон». Чекаючи на замовлення, простягла руку до полиці, витягла навмання книжку й розкрила її навздогад. Очі вихопили абзац тексту, у якому невідома авторка розмірковувала про життя та нелегку жіночу долю. Дама зітхнула, закрила грубий томик, поставила його на місце й занурилась у власні думки – ніщо цьому не заважало. Погляд її втупився в невеличкий стіл, на якому зібралися разом мереживні рукавички, цукорниця та модні недешеві окуляри від сонця.

Коли офіціантка принесла замовлення, відвідувачка здригнулася, трусонула головою, відганяючи думки, і раптом побачила на грудях дівчини бейджик із написом «Книжниця Аня».

За півгодини, спускаючись сходами, жінка зауважила книжкові полиці й у двох інших залах, а ще в однієї офіціантки роздивилася бейджик «Книжниця Віра». Це видалося дивним – вона вперше бачила таке поєднання кави з книжкою й офіціантки з бібліотекаркою чи продавчинею книгарні. Подякувавши за каву, жінка сховала очі за темними окулярами і вже збиралася вийти на вулицю, як одна з дівчат простягнула їй рекламну листівку й усміхнулася:

– Ви чули про нашу акцію «Живі книги»? Ось, ознайомтеся. Може, візьмете участь… Люди помалу відгукуються, складаємо картотеку, може бути цікаво, – і вона вказала на невеличкий дерев’яний ящичок із кількома поштовими листівками, що стояли в ньому вертикально.

– Дякую, – кутиками губ усміхнулася відвідувачка, узяла рекламу й вийшла в спекотний травень із надто нестабільною синоптичною перспективою.

День минув, як минув. Як усі її дні останнім часом – подібні до інших безглуздих діб. Увечері вдома вона то блукала з кутка в куток незатишною квартирою, то виходила на балкон подихати повітрям, що було насичене запахом вимитого зливою молодого листя та терпким ароматом липких тополиних бруньок. Раптом у сумочці запікав есемескою мобільний. Вона здригнулася й швидко рушила в коридор. Повідомлення виявилося анонсом чергової акції від оператора зв’язку, телефон повернувся на місце, а реклама з кав’ярні нарешті привернула увагу жінки, якій, здавалося, більше просто нічим було себе зайняти.

«Кав’ярня-книгарня протягом травня і червня проводить акцію «Живі книги», під час якої відвідувачі зможуть приміряти на себе роль Читача або живої Книги. Читач обирає в каталозі Книгу й повідомляє бажані день і годину зустрічі. Кав’ярня все узгоджує й запрошує Книгу на сеанс Читання, який, за умовою акції, триває годину. Протягом цього часу Книга розповідатиме Читачеві історії зі свого життя.

Кав’ярня пригощає Книгу кавою на вибір, а Читач, вдячний за приділений час та відвертість, додає до кави й оплачує десерт.

За більш детальною інформацією просимо звертатися до книжниць або за телефонами кав’ярні.

Бажаємо приємного Читання та спілкування! Ми впевнені, що цікавих історій у світі набагато більше, ніж уже написаних книжок!»

2

– Так-так, звісно, запишіть номер мого мобільного, я чекатиму на ваш дзвінок, – промовив до офіціантки за барною стійкою високий чоловік у темних окулярах і продиктував номер, попросивши підписати його «Віктор».

Він подякував, зробив невловимий жест, і коротка паличка в його руці раптом набула необхідної довжини, щоб незряча людина могла простукувати нею дорогу перед собою і визначати маршрут.

Цю несподівану метаморфозу предмета помітила та сама жінка в мереживних рукавичках, що якраз увійшла до кав’ярні. Вони розминулися біля вхідних дверей. Відвідувачка відступила вбік, пропускаючи його на вулицю, проте незрячий чоловік встиг втягнути ніздрями дещо п’янкий, як для ранкового виходу на каву, аромат її парфумів.

– Доброго ранку! Ви знову до нас? – усміхнулася їй книжниця Аня. – Обирайте столик, зараз я принесу меню.

– Доброго, – стримано всміхнулася жінка і не рушила з місця, – власне, я хотіла розпитати про вашу акцію…

– А! Вас зацікавило?! – засяяла усмішкою дівчина. – І ким би ви хотіли бути – Читачем чи Книгою?

– Я?… – жінка зробила паузу, а потім видала, ніби пірнула в воду: – Власне я – письменниця. Доволі відома, хоч і друкуюся під псевдонімом, але в мене зараз певний творчий ступор… І я подумала… Може, саме ці ваші живі Книги розкажуть мені щось цікаве, так би мовити, стануть саме тим зерном, із якого…

– Ух ти! – одночасно вигукнули обидві офіціантки, які стояли поруч.

– Це ж треба! Жива письменниця! Клааас! – захоплено промовила книжниця Аня. – А ми ще вчора вас примітили! Ні, люди мистецтва таки направду відрізняються від інших!

– Та не те щоб… – знизала плечима відвідувачка і знову роззирнулася довкола.

– Ой, не кажіть! – замахала руками Аня. – Он, бачили, щойно вийшов чоловік? Він, хоч і дуже любить читати, але був військовим і втратив зір, ну, майже втратив, ледве бачить обриси фігур і світло. То так зрадів, дізнавшись про нашу акцію! А що? Ходитиме до нас, «читатиме»… Ось уже обрав собі Книгу, будемо з нею домовлятися. Ой, про що це я? А! То по ньому ж видно, що він звичайний! А по вас – що ви людина мистецтва!

– Дякую, – всміхнулася жінка на таку бурхливу й безпосередню реакцію.

– То треба занотувати ваші дані, а ви можете ознайомитися з каталогом Книг, хоч він іще й невеличкий. Як ваше ім’я?

Жінка на мить замислилася, а потім повільно промовила, ніби проспівала:

– Амалія.

– От! Я ж казала, Віро! – озирнулася до колеги Аня. – Навіть ім’я небуденне! Ось, заповніть, будь ласка, цю картку. А каву сьогодні будете?

– Буду, – всміхнулася потенційна Читачка, узяла анкету і знову рушила на найвищий ярус кав’ярні.

Цього дня жінка пила каву не «медикаментозно», а просто так, для задоволення. Крім того, хотіла витратити на цей процес частину довгого травневого дня, який знову потрібно було чимось наповнити.

Вона дослухалась, як шепотілися в нижньому ярусі офіціантки-книжниці, обговорюючи між собою зустріч зі справжньою письменницею. Амалія то роздивлялася свої рукавички, що знову лежали на столику, то блукала очима по стінах, ніби вживаючись у затишність кав’ярні, зупиняла погляд на колекції кавників, потім на картинках із видами Львова чи на книжкових поличках, інколи всміхалася… Але якби хтось уважний непомітно спостерігав за цією панною, то навряд чи класифікував би її усмішку як веселу. Можливо, як дещо мрійливу, розгублену, невпевнену усмішку на доглянутому обличчі гарної, але втомленої жінки, яка приховує свою проблему.

Невдовзі вона побачила, як книжниця Віра піднялася сходами на другий ярус, щоб подати меню новим клієнтам – літній парі іноземців, які сховалися в прохолоді цього старовинного товстостінного будинку від травневої спеки. З балкона свого третього ярусу Амалія почула, що дівчина говорить із ними доволі поганою англійською, але й відвідувачі відповідали не кращою, проте дуже приязно. Жінка знову поринула в спогади, які цього разу замерехтіли в уяві слайдами колишніх закордонних подорожей.

Вона здригнулася від раптового покашлювання й побачила поруч Віру, яка простягала їй кілька поштових листівок – рукописний каталог Книг, тобто людей, які зголосилися розповідати свої історії.

За хвилину Амалія вже передивлялася коротку інформацію на кожного.

Студент Політехнічного університету, родом із Карпат, був не проти за каву з тістечком розповідати про звичаї рідного краю й пригоди в горах, що трапилися з ним, із його знайомими чи з туристами-городянами.

Жінка подумала, що для вічно голодних іногородніх студентів акція кав’ярні – непоганий спосіб заробити каву з тістечком, хоча це й не вирішує проблеми харчування. Стримано всміхнулася і взялася за наступну листівку.

Пенсіонерка, учителька з багаторічним стажем, ладна була поділитися цілим «серіалом» зі шкільного життя. Причому Читачеві пропонувалися на вибір історії «про учнів», «про історію неординарної київської школи», «про вчительську долю» і т. п.

Амалія спочатку здивувалася, читаючи цю дещо кумедну, на її погляд, саморекламу, але потім зітхнула.

Пенсіонерка, певне, потребує більше спілкування, ніж пригощання, адже все життя була оточена людьми… Але чомусь ця пропозиція також не зачепила потенційну Читачку за живе.

Раптом її увагу знову привернули голоси із середнього ярусу кав’ярні – іноземні туристи говорили між собою французькою. Жінка напружилася і вся подалася до дерев’яних перил, біля яких стояв її столик. Вона кинула зацікавлений погляд на літню пару, вловлюючи уривки розмови. З почутого Амалія зрозуміла, що чоловік мав намір піти на якусь зустріч, а дружина не дуже хотіла його супроводжувати й пропонувала зачекати на нього в цій затишній кав’ярні.

– Et qu’est-ce que tu feras ici pendant toute cette heure?![2]

– Mais je regarderai ces petites choses sur les rayons et je feuilleterai les livres, – жінка озирнулася навколо і вказала чоловікові на полиці зі старовинними турками, млинками для кави та на книжки, що вишикувалися окремо на невеличких поличках, – et tu reviens me prendre ici à midi, d’accord?[3]

– Bon, d’accord, si cela ne te gêne pas. Et ensuite on ira déjeuner au restaurant de l’hôtel! Hier j’ai bien aimé leur borchtch![4]

«Ось вона – Книга, яку б хотілося почитати! – подумала раптом Амалія і відчула несподіване хвилювання. – Але як? Як підійти до незнайомої людини і «зчитати» з неї якусь історію? І чи схоче вона взагалі зі мною говорити? Навіщо їй це? Хоча… Натрапити в чужій країні на людину, що говорить твоєю мовою, – це завжди приємно й налаштовує на контакт…»

Француз спустився на перший рівень кав’ярні, а за мить тенькнув дзвоник на дверях, позначивши його вихід у спекотне травневе місто.

Витримавши паузу в кілька хвилин, Амалія підвелася, зібрала в стосик іще не дочитані картки каталогу Книг і рушила до дерев’яних сходів.

– Bonjour, madame! Je m’appelle Amalia et je vous ai entendu parler français,[5] – вона приязно всміхнулася, і літня жінка миттєво віддзеркалила її усмішку.

– Oh, madame! C’est un grand plaisir de trouver à l’étranger quelq’un avec qui on peut parler sans barriers![6]

Не минуло й десяти хвилин, як жінки різного віку, різної національності і взагалі дві дуже різні жінки жваво розмовляли про цікаві для них речі. Француженку звали Крістін. Їй було, певне, за шістдесят. Але худорлява, висока, спортивної статури, у джинсах і лляній сорочці чоловічого крою, зовсім без макіяжу, вона виглядала жінкою без віку. Власне, вік Амалії теж непросто було визначити, хоч вона і вдягалася дуже жіночно й не гребувала елегантним не кричущим макіяжем.

Розмова закрутилася навколо Києва, його туристичних принад, потім перейшла на Францію, на Париж, про який обом було що пригадати. Невдовзі до них підійшла книжниця Віра, немало здивована тим, як вправно письменниця розмовляє французькою і як при цьому з її обличчя ніби злетіла пелена смутку та розсіяності, яку дівчата помітили і вчора, і сьогодні зранку.

«Оце так торохкотить! – подумала Віра. – Мабуть, уловила собі гарний сюжет у новий роман! Ех… Оце так життя! Не те, що…»

Дівчина всміхнулася до обох відвідувачок і звернулася до Амалії:

– Пані Амаліє, ви так легко говорите французькою! Я в захваті! Щось іще замовите? Ой… А може, ця пані згодиться взяти участь у нашій акції?

Крістін приязно-усміхнено дивилася на дівчину, нічого не розуміючи, і позирала на реакцію нової знайомої. Та на мить завагалася, але потім взяла до рук листівки каталогу Книг, склала їх ніби віялом і помахала над столиком.

– Знаєте, Крістін, ця мила дівчина просить спитати, чи не хочете ви взяти участь в акції, яку проводить кав’ярня-книгарня.

Від короткої інформації про тимчасовий розподіл клієнтів на Книги та Читачів очі француженки стали спочатку круглими від уваги та здивування, а потім перетворилися на дві щілинки з промінчиками лагідних зморшок.

– Але ж ми тут лише на кілька днів, – промовила вона, ніби перепрошувала, – хоча… я маю на своєму віку чимало історій, щоб ними поділитися, було б кому слухати… Знаєте, чим довше людина живе, тим більше в її домі накопичується речей, а в душі – спогадів. І час від часу перебираєш їх, щось віддаєш, щось викидаєш, а з чимось не хочеться розлучатися ніколи. І ти трепетно тримаєш у руках це найдорожче, роздивляєшся його, згадуючи себе та інших у роки, що давно минули… І не виставляєш це на видноті, а знову ховаєш кудись – чи на полицю книжкової шафи у вигляді фотоальбому, чи до шухляди письмового столу, мов скриньку зі старими прикрасами чи пожовклими аркушами.

Віра все не відходила й зачаровано слухала чужу, незрозумілу мову. Амалія переклала. Дівчина трохи нахилила голову набік, а одна її брова кумедно поповзла вгору, ніби промовляючи: «То ви приймаєте умови нашої гри?»

Крістін глянула на годинник. Амалія кинула погляд на свій, а Віра – на старовинний настінний, що хитав маятником неподалік. Було п’ятнадцять хвилин по одинадцятій.

– Я думаю, що встигну розповісти вам хоч що-небудь про мою бабусю, – вона знову всміхнулася, і легкий сум промайнув її обличчям. – На жаль, за такого ритму життя ні дітям, ні онукам не до далеких предків. Їх не дуже цікавлять сентиментальні історії про колишнє. Тож нехай це буде моїм невеличким внеском до вашої віртуальної бібліотеки!

– А пані Амалія – письменниця! – не втрималася Віра, вказавши рукою на Читачку.

– Qu’est-ce que c’est «pismennitsia»?[7] – не зрозуміла туристка.

Амалія посварилася пальцем на Віру і стримано пояснила, що вона дійсно письменниця і згодилася на цю гру, сподіваючись поповнити свій архів цікавих історій, які, можливо, колись стануть у пригоді під час написання книжок.

Очі француженки знову округлилися, а брови поповзли вгору.

– О! Яка несподівана удача! Жива письменниця! Тоді я просто зобов’язана розповісти вам щось цікаве! Адже я й сама так люблю читати! – вона вказала долонею на книжкові полиці. – Але каву я вже пила, та й тістечко щойно з’їла. Принесіть-но нам, будь ласка, соку. Ви ж не проти соку, Амаліє?

* * *

– Моя бабуся… О, ви мене заскочили з цією розмовою… Але, мабуть, так дивно, саме зараз і саме тут настав час розповісти комусь про неї – озвучити мої думки. З віком люди стають сентиментальнішими, на їхньому «внутрішньому ринку» зростає ціна не на нафту чи діаманти, а саме на такі спогади. І я маю особливий сентимент до моєї бабусі, часто згадую про неї, хоча вона була звичайною людиною, «рядовою французькою жінкою першої половини двадцятого століття», як написали б журналісти.

Одначе вона не була французькою жінкою! Вона була бретонкою! Ви розумієте різницю? – Крістін зазирнула у вічі співрозмовниці, та кивнула, але промовчала.

– Бретонці, мешканці північно-західного півострова Франції Бретань, – це, по суті, кельти, які в давнину переселялися з Британських островів під тиском англосаксів. І бретонська мова місцевого населення, звісно, теж кельтської групи. Проте сучасне молодше покоління вже майже не розуміє мови своїх прапра… Кругом панує державна, але в південній частині півострова ще подекуди зберігають традиції і говорять обома мовами. Колись Бретань була окремим королівством, яке аж до ХVI століття чинило опір французьким централізаторам. Але потім… потім усе бретонське винищувалося та шліфувалося величною Францією.

Власне, я про бабусю. На її юність припали важкі роки. Вона з’явилася на світ наприкінці XIX століття в дуже простій і незаможній селянській родині, де народилося дванадцятеро дітей, але не всі вижили. Удома розмовляли бретонською. Уявляєте, бабуся ходила до школи лише два роки – із семи до дев’яти літ! Там і вивчила французьку. Здобутих знань їй вистачило лише для того, щоб навчитися самостійно розшифровувати Біблію. У родині вирішили, що цього досить, і далі вона мусила пасти корів…

Бабуся мріяла бути лікарем. Протягом всього життя вона купувала в букіністичних лавках і на розпродажах дешеві потріпані книжки з медицини, що їх продавали студенти мандрівним букіністам. Її бібліотека складалася з дуже розумних підручників і монографій.

1914-го у віці 18 років вона разом із сестрою «поїхала у Францію», тобто до Парижу, так тоді у нас казали, бо Париж уособлював собою Францію, якою Бретань вважала себе дуже умовно. Поїхали на заробітки. У вас також, я знаю, Київ притягує до себе заробітчан із провінції. Це завжди шанс прогодуватися й прогодувати родину – заробляти в багатому місці, щоби проїдати гроші в бідному.

Усі заробітчани із заходу країни прибували тоді на вокзал Gare Montparnasse, тепер він уже поступився місцем новій, сучасній будівлі. І там, на вокзалі, чекали на наївних приїжджих «агенти» роботодавців. Чимало з них були просто сутенерами, які заманювали у свої сіті дуже наївних, довірливих провінційних дівчат. «Справжні» французи ставилися до бретонських дівчат як до здорових, чемних, але… «недалеких». Цей образ закріпився навіть у мультиках. Та сутенери і не шукали великого розуму.

Треба сказати, що бабусі із сестрою тоді просто пощастило в чужому великому місті! Вони дійсно натрапили на представника родини одного буржуа, куди їх найняли прислугою «на всю роботу». Це була удача! Але буквально за кілька тижнів спалахнула Перша світова війна, і налякані дівчата знову повернулися додому, до свого селища Chapelle-neuve[8] (Kapel Nevez бретонською). Знову пасти корів. Я маю вдома на стіні фото того періоду – сестри в національному бретонському одязі. Вони там обидві дуже серйозні – нащадки кельтів – мореплавців, борців за свій маленький гордий етнос…

Після війни сестра там же, на батьківщині, стає черницею, а бабуся знову їде до Парижа і наймається на роботу в чимале приміське господарство. Спочатку вона вирощувала й копала картоплю (а що ще вміла?!), а потім багато років збирала троянди та тюльпани на квіткових плантаціях багатої родини Де Вільморен. Їхні підприємства й досі продають різне насіння та троянди. До речі, Луїза Де Вільморен була досить відомою письменницею. Я чула, що у вашій країні дуже шанують Екзюпері, так? – Крістін відірвала погляд від старовинних мідних кавоварок і млинків, й усмішка Амалії підтвердила сказане.

– Так от: ця Луїза була нареченою письменника-льотчика. Вони були заручені. Але не судилося… І мабуть, так мало бути. Вони були дуже різними. Дуже.

Крістін на якийсь час замовкла, пестила поглядом старовинні предмети на поличках і, певне, щось згадувала. Амалія непомітно кинула погляд на свій годинник і подумала, що невдовзі повернеться чоловік співрозмовниці і на цьому оповідь може перерватися. Але та знову заговорила:

– Бабуся працювала там багато-багато років. Мала чоловіка і четверо дітей. Мій дід теж був бретонцем. Він, бідолашний, постраждав на війні від газової атаки… Ви ж чули, як труїли солдатів в окопах іпритом? Він прожив після війни ще 15 років, але здоров’я не мав і помирав жахливо. Його обпалені їдким газом легені завдавали йому страшних страждань, а антибіотиків тоді не було…

Але попри це подружжя надбало за чотири роки чотирьох дітей, яких бабуся зрештою ростила сама і в міру своїх сил дала всім освіту.

І все життя провела, збираючи квіти. Це може видаватися романтичним заняттям, чи не так? Збирати квіти аж до пенсії! До речі, про пенсію: у похмурі для Європи роки, кінець тридцятих – перша половина сорокових (Друга світова війна), з кожної її зарплатні господарі вираховували певний «пенсійний» відсоток, але… Але не сплачували його до державної каси. І так тривало десять років! Це виявилося, коли бабуся в її шістдесят зібралася вийти на пенсію, але з’ясувалося, що вона її ще «не заслужила».

Хоч я і нерідко чула, що характер у бабусі був нелегким, але вона змирилася з цим і пропрацювала ще десять років у військовій частині, виконуючи звичну для неї важку некваліфіковану роботу вже в такому похилому віці. Ось так просто багаті люди вкрали в неї десять років життя…

Крістін знову поринула у свої спогади, але раптом почула, що тенькнув дзвіночок на дверях першого поверху, глянула в очі співрозмовниці – чи зрозуміла та все, про що вона розповідала і чи взагалі треба було відкривати душу чужій людині тут, у незнайомому, хоч і такому гарному місті?

Амалія теж почула, що хтось увійшов, і зауважила реакцію Крістін.

– Ще, ще скажіть що-небудь про неї! – попросила жінка несподівано щиро і спрагло.

– Звісно, кожна енциклопедія розповість вам, хто така Луїза Де Вільморен, її друзі та коханці, але ніде ви не знайдете згадки про Марію-Елізу Кабельгвен, скромну, непомітну, працьовиту, одну з тих, хто завжди поруч, але чиєї думки ніколи не питають.

Та це вона купувала мені, малій, у бакалійній лавці дешеві цукерки, склеєні між собою боками. Це вона виносила з поля під спідницею картоплини, щоб прогодувати своїх чотирьох дітей. Це вона пасла корів, плела шкарпетки і мріяла лікувати людей. Це в неї вкрали десять років заслуженого відпочинку…

Рука Крістін несподівано стукнула по столу і завмерла. Амалія обережно поклала свою долоню на руку літньої жінки. Француженка всміхнулася і накрила доглянуту руку нової знайомої своєю другою долонею – звичайною рукою жінки, котрій чимало довелося робити в цьому житті.

– А ще саме вона купила мені товстий олівець, з одного боку синій, з іншого – червоний. І вчила мене малювати ним французький прапор – таки не нарікала і не ненавиділа країну, яка вкрала в неї рідну мову… Жінка, яка все життя збирала для когось квіти й котрій ніхто жодного разу не подарував ні букета, ні квітки…

Рипнули сходи, Амалія озирнулася й побачила сивого чоловіка, котрий наближався до столика, не приховуючи здивування від того, що годину тому залишив тут одну жінку, а наразі віднайшов двох.

3

Троє дівчат років двадцяти розпрощалися неподалік від спуску до станції метро «Контрактова площа», як зазвичай прощаються приятельки: кілька цілунків у щічки, потім помахали одна одній руками, розійшлися в різні боки, озирнулися і ще раз помахали. Одна з них спустилася в підземний перехід до метро, друга попрямувала через площу в бік Андріївського узвозу, а третя рушила на кінцеву зупинку трамваю, метрів за двадцять позаду. Ця, остання, була невисокою на зріст фарбованою білявкою з чудернацькою зачіскою – голову її оповили спіраллю майстерно виплетені косички, які закінчувалися розпушеним асиметричним хвостиком над лівим вухом. Вбрана вона була в коротенькі джинсові шортики та футболку, що ледве сягала пупка, а на ногах мала білі кросівки з різнокольоровими шнурками – салатовим і помаранчевим. Невеличка джинсова сумочка, більше схожа на чималий гаманець, висіла на довгій ручці, перекинутій через плече.

Дівчина потупцяла з хвилину на місці, озирнулася в напрямку площі, куди пішла одна з її приятельок, потім кинула погляд на спуск до станції метро, розвернулася й рушила через трамвайні рейки на північ.

Вона завжди точно знала, де в місті розташовується Дніпро, як і те, що тече він із півночі на південь. Принаймні так виглядало на мапі. Вона відчувала присутність невидимої за будівлями ріки, як кішка відчуває наявність миші в темній коморі. І внутрішній її компас жодного разу не надурив. Власне, вона довго вважала, що інші також орієнтуються подібним чином, і не раз дивувалася, коли люди не розуміли її пояснень про «100 метрів на схід», або «два квартали на південь». Зрештою, розібравшись, що інші влаштовані інакше, вона залишила свою систему координат для власного вжитку.

Тож дівчина пройшла один квартал у північному напрямку і, про всяк випадок озирнувшись, звернула праворуч. Тобто на схід. Вона точно знала, що ця не надто широка, але пряма, немов прокреслена під лінійку, вулиця вивела б її до річки. Але наразі дівчина мала на меті інше.

Тенькнув дзвоник над дверима, й офіціантка за барною стійкою, що навпроти входу, здивовано глянула на відвідувачку.

– Щось забули? – чемно спитала вона, впізнавши одну з дівчат, що хвилин десять тому вийшли з кав’ярні.

– Ні. Тобто так, – наблизилася до неї власниця чудернацької зачіски та непарних шнурків, – я хотіла трохи розпитати про вашу акцію… Знаєте, я, мабуть, залишу свої координати…

– Хочете бути Читачем чи Книгою? – стримано всміхнулася їй книжниця Аня.

– Давай на «ти», а? – махнула рукою відвідувачка, й обидві розсміялися, бо мали приблизно однаковий вік й офіціоз у їхньому спілкуванні виглядав доволі дивним.

– Давай! То ким хочеш бути? До речі, тебе як звати? Мене Анею.

– Та бачу, що ти Аня, тебе ж підписано! – знову засміялася гостя, але зиркнула на людей за найближчим столиком і затулила собі рота долонею. При цьому жесті Аня жіночим оком оцінила її бездоганний манікюр.

– Я – Женя! Знаєш, я, звісно, можу травити байки, та навряд чи вони когось дуже зацікавлять, тому краще б сама «почитала» когось цікавого, чи як це у вас називається? – всміхнулася вона.

– Ще не знаю, як це називатиметься і що з цього вийде, – стишила голос Аня, – це господар наш, який більше живе в Лондоні, ніж тут, закинув директорці таку ідею, десь там таке побачив. А ми тільки починаємо. Хоча народ уже потроху проявляє інтерес – ось навіть картотеку Книг складаємо. Ой… А ти в курсі, що ми пригощаємо Книгу кавою, а тобі доведеться оплатити обраний десерт?

– У курсі, я ж читала афішу на дверях. То не проблема, якщо я раз чи два на тиждень, замість напхатися тістечком, послухаю цікаву людину, – тріпнула головою Женя, і русявий хвостик над її лівим вухом весело відреагував на цей рух.

– Мабуть, плануєш із кимось цікавим познайомитися? – підморгнула їй Аня і вправно витягла з каталогу одну картку. – Ось, дивись, прикольний хлопець, капеїшник, гуцул – травитиме байки за каву з тістечком цілу годину! А може, і далі що…

– Цього ще бракувало! Годувати хлопців власним коштом! І не стане йому поперек горла те їдло?! – обурилася Женя.

– Та ні, він нормальний, просто відгукнувся на нашу рекламу, бо дійсно має в запасі купу історій – про Карпати, про скаутів. І сама б послухала, та я ж на роботі!

– Ні, подруго, у мене інші цілі… Мені б когось розумного… Із життєвим досвідом…

– Шукаєш старшого чоловіка? Папіка? – не стримала скептичного виразу обличчя Аня. – Так вони навряд чи тут Книгами за пригощання працюватимуть!

– Ще цього мені не вистачало! – скривила губи Женя. – Значить, так: я залишу свої дані, а ти мені маякнеш, раптом у вас серед Книг з’явиться якась жінка з неслабим життєвим досвідом, але не забита й затоптана, а з тих, що проходять Крим і Рим і виживають, та ще й угору йдуть, а?

– Ааааа… То так би й казала. Зрозуміло! – кивнула Аня і простягнула новій Читачці листівку-анкету. – Бачу, хитає тебе життя, подруго…

– Та не те, щоб дуже хитає, але… розмова з розумною людиною не завадить!

– Ти – геній! – раптом сплеснула в долоні Аня. – Одні ходять до ворожок, інші – до психотерапевтів, неабиякі гроші з дому виносять, а ти за тістечко хочеш мати те саме! Бомба! Я б не додумалася!

– Кхе… Власне, я не зовсім так це собі уявляла, але… Може, ти трохи й права, – знизала плечима Женя. – Ну, тоді я побігла, бо мені на роботу треба заскочити, хоч і вихідна, а ти той… Раптом що – маякуй!

– Добре! Домовилися! А ти де працюєш?

– У салоні краси. Адміністратором.

– Ух ти! Круто!

– Та не дуже круто, невелика перукарня в спальному районі, – махнула рукою Женя, – проте майстрині хороші.

– Ага, я вже помітила, – підморгнула їй Аня і поворушила в повітрі пальцями.

Юна адміністраторка хмикнула, карикатурно, немов гламурна білявка, зробила обома руками «Бай!», розвернулася і легкою спортивною ходою рушила на вихід.

– Це хто така дивна приходила? – спитала книжниця Віра, яка саме спустилася з третього ярусу по замовлення.

– Це? Нова Читачка! – всміхнулася Аня й помахала перед своїм обличчям листівкою-анкетою.

– О! Дивись, а процес, здається, пішов. Хто б міг подумати! Вдалий день! Зранку військовий заходив, потім письменниця з французами розговорилася, а тепер іще ця.

– Письменниця! Як же я не подумала?! Авжеж! Хоча… Може, це й не те, що тій Жені треба, хто їх знає… – вона озирнулася на Віру, але та зникла за дверима кухні, а невтомний дзвіночок сповістив про нових відвідувачів – спекотний травневий полудень заганяв людей до затишних приміщень із кондиціонерами.

4

Амалія їхала маршруткою додому. Сьогодні вона не відчувала дискомфорту від людей, із якими доля звела її в обмеженому залізному просторі. Може, тому, що був вихідний і маршрутку не напхали вщент кияни та гості міста, що всі одночасно говорять між собою або по мобільному, при цьому хтось лузає насіння, а дехто жує смердючу шаурму з часниковим соусом, що продається в кіоску на кінцевій… Власне, у таку ситуацію вона втрапляла всього кілька разів, і то, нездатна терпіти до місця призначення, виходила, щоб пересидіти годину пік десь у кав’ярні або піймати таксі. До останнього часу чимало років вона їздила на власній машині, але життя інколи міняється так, що й не впізнати… І поломка автівки – то, мабуть, далеко не найгірше.

Звична й майже рідна її Пежуля тепер стояла на платній парковці неподалік від нового помешкання, привезена туди евакуатором. Після останнього цьогорічного снігопаду на неї впала товстезна гілка, яка відчахнулася від старої розлогої тополі, не витримавши ваги мокрого снігу. Гілка завтовшки у дві жіночі руки розтрощила лобове скло та погнула капот і трохи дах. Щастя, що власниця тієї миті не сиділа в ній і навіть не стояла поруч, а лишень наближалася до машини. Мабуть, хтось там, «нагорі», вирішив, що зарано…

Ще довго Амалія бачила це, ніби в уповільненому відеоролику, який раз по раз прокручувала їй пам’ять. А потім вона стояла на вечірній київській вулиці біля скаліченої машини і плакала. Від переляку, безсилля, образи, самотності, не знаючи, що робити взагалі і як діяти наразі. Підходили люди, знімкували на мобілки побиту машину, співчували, давали якісь недолугі поради, але вона все те сприймала ніби крізь сон. Аж поки якийсь таксист, що пригальмував на «Ланосі» поруч, не запропонував конкретну допомогу. Він спитав, чи застраховано машину, і, почувши, що ні, викликав евакуатор.

Термін страховки, до речі, скінчився рівно два тижні тому. Але вона не поспішила поновити угоду ще на рік, не впевнена, чи це взагалі їй буде потрібно. Той «іще рік» видавався тоді дуже далеким, туманним і довгим, і невідомо було, чи й сама вона дотягне його до кінця. Бувають у житті такі періоди…

Інколи вона грішним ділом думала, що якби йшла трохи швидше, то гілка, можливо, жахнула б її по голові – і по всьому! Це закрило б завісу спектаклю, у якому життя ніби випхало її на сцену грати чужу роль замість своєї, звичної за багато-багато років. При цьому ні сценарію, ні слів нової ролі вона не знала, а жила-грала неначе навпомацки, роздивляючись навколо, причмелена такою несподіванкою. Але гілка і сили небесні натомість вцілили в Пежулю, а її лишили грати далі.

Треба сказати, що з машиною могло бути й гірше, адже ходова частина зовсім не постраждала. Просто Амалія уявлення не мала, що тепер робити, адже в старому спектаклі поруч із нею був персонаж, який швидко і вміло, ніби за помахом чарівної палички, вирішував купу питань – і побутових, і автомобільних, і решту, про які вона звикла не замислюватися. Але завіса впала несподівано і, здавалося, розрубала п’єсу навпіл. Далі кожен вів своєї – і вона мусила грати сама навмання чи не грати взагалі.

Але сьогодні Амалія їхала маршруткою додому і не відчувала дискомфорту, адже в голові ще звучали фрази французькою: і розповідь Крістін про її бретонську бабусю, котра зазнала стільки прикрощів у житті, хоч і провела його серед шикарних квітів, і добрі слова про Київ, які захоплено промовляв на прощання чоловік Крістін, і компліменти її французькій вимові, і їхнє запрошення: «Коли будете наступного разу в Парижі, неодмінно зателефонуйте, ми вам покажемо наші улюблені місця…»

«Коли будете наступного разу в Парижі…» – сумно всміхнулася Амалія, поправила на руках мереживні рукавички, колись привезені саме звідти, і знову ввімкнула «внутрішнє відео» на повтор несподівано «прочитаної» сьогодні історії.

5

– …Ох і загорлав я тієї миті! Жбурнув болгарку на підлогу, вхопився за руку, затупотів ногами, зціпив зуби, присів і завмер… Тихо стало так, ніби я втратив слух. Раптом десь за стіною завив пес. Потім у під’їзді загудів ліфт.

Біль не вщухав, а, навпаки, підіймався вище по руці. Я розплющив очі. Болгарка валялася долі, шнур був висмикнутий із розетки. А на паркеті за метр од мене лежали на відстані один від одного… два пальці. Я стискав правою рукою ліву долоню і боявся відпустити, мабуть, іще не вірив, ще сподівався, що все не так погано…

Але раптом потекла кров. Страшно і якось несподівано. Я кинувся на кухню – зазвичай саме тут люди тримають медикаменти. Здоровою рукою я смикав одну за іншою шухляди кухонних меблів, інколи знову хапаючись здоровою рукою за поранену, щоб затиснути рану. Усю підлогу кухні забризкав кров’ю, але тоді це було байдуже. Не знайшовши аптечки, я схопив зі стопки чистий рушник і туго обмотав ним руку. «Спокійно! Без паніки! – ніби в армії, скомандував я собі і вмить пригадав нещодавно бачену передачу про досягнення сучасної хірургії. – «Швидку»! Терміново викликати «швидку»! Треба встигнути!»

Я кинувся в коридор, де на поличці стояв хазяйський телефон, притиснув замотану руку здоровою до свого боку і набрав «103».

Молодий широкоплечий чоловік стукнув правицею по столу, а потім покрутив перед собою лівою рукою. Він не був упевнений, що його співрозмовник, Віктор, розгледів відсутність двох пальців, адже той сидів у приміщенні кав’ярні в темних окулярах, і хоч і реагував на розповідь, але дивився ніби понад головою оповідача.

– І що? Як ви діяли далі? – зацікавлено спитав його слухач. – Невже не намагалися врятувати руку?

– Намагався. За мить я відшукав на чужій кухні порожню півлітрову банку, навіть сполоснув її для годиться й повернувся до вітальні, де саме й робив господарям ремонт того пам’ятного дня.

Знаєте, не буду приховувати – стрьомно було на них дивитися… А тим більше – взяти і покласти в банку. Мені одночасно і не вірилося, що це насправді, і хотілося швидше бігти до лікарів по допомогу, щоб вони все залагодили…

Я присів навпочіпки і зробив це. Вони були ще не холодні і впали на скляне дно один за одним тихо, як у німому кіно. Запам’яталося, що здорова права рука тоді страшенно тремтіла.

Раптом я усвідомив, що втратив відчуття часу, а «швидка», певне, вже скоро приїде, тож краще бігти їй назустріч! Я вхопив банку здоровою рукою і кинувся до дверей. По дорозі помітив свою сумку, прихопив її, ліктем натиснув ручку вхідних дверей, а далі штовхнув їх ногою, щоб закрилися. Так само ліктем натиснув кнопку ліфта і притулився до стіни.

Гострий біль у руці минув, але дві рани боліли тупо, і здавалося, ніби через ті місця з моєї руки тягнули жили.

Відкрилися двері вантажного ліфта. Мені було байдуже, який приїде першим, аби лишень швидше! Я ввійшов до кабіни, наштовхнувшись на стривожено-незадоволений погляд молодої особи з пишним рудуватим волоссям, і ліктем натиснув кнопку першого поверху. Здавалося, ліфт спускається безкінечно довго. Я втрачав сили, а перед очима все ще стояла абсурдна картинка – мої пальці сантиметрів за двадцять один від одного на світлому паркеті вітальні, і біля кожного з них крихітна червона калюжка.

Раптом ліфт завмер і зупинився, але двері не відчинилися. Я зачекав якусь мить і знову натиснув кнопку з одиницею. Рух відновився. Але тепер здавалося, що ліфт везе нас не вниз, а вгору і при цьому повзе так довго, ніби у висотці, а не в шістнадцятиповерховому будинку. Я спересердя вдарив ногою у двері, у відповідь рука відгукнулася різким болем, але нічого не змінилося – ліфт повз повільно, наче знущався. Я підніс до обличчя поранену руку – рушник уже був у крові.

Баришня, яка стояла позаду мене, суворо промовила: «Що ви витворяєте? Доросла людина! А я, між іншим, поспішаю!»

Я вже втратив контроль за часом, сили мене залишали, хотілося присісти, а ще краще – лягти, завмерти і заснути. Але десь назустріч мені вже мчали лікарі, і я теж мусив поспішати… Щоб не впасти, я поміняв позу і притулився до стіни. Певне, зачепив якусь кнопку, бо ліфт знову смикнувся і завмер. Двері не відчинилися. Моя сумка зрадницьки сповзла на підлогу. Дівчина гнівно глянула на мене і відсахнулася – я не мав сил говорити і лише простягнув до неї банку зі своїм скарбом. Вона завмерла. Я показав їй другу руку, сповиту просякнутим кров’ю рушником. Вона швидко второпала, що з однією рукою погано, але що в другій?

Я підняв банку вище, мутне світло від блідої лампи освітило її вміст, дівчина пригляділася, зойкнула і прикрила рот долонею.

Якусь мить ми дивилися очі в очі, але раптом вона хитнулася і почала сповзати вниз. Сумочка з її плеча впала на підлогу, я наче прокинувся від цього звуку й обхопив дівчину обома руками, хоч одна була в крові, а пальці другої судомно тримали банку.

Це тендітне тіло виявилося доволі важким, ніяк не хотіло стояти на ногах, і мені нічого не лишалося, крім як посадити її на підлогу спиною до стіни. Тупий біль у руці від рухів переходив у гострий, мене самого хитало, і раптом я почув, що десь на іншому поверсі хтось гупає у двері ліфта.

Оповідач дістав із кишені мобільний, порився в меню, і на екрані з’явилося фото чарівної рудоволосої дівчини.

– Ось вона! – він простягнув мобілку до слухача. – Ой, пробачте, я знову забув, що ви… Тобто…

Вибачте, щоразу хвилююся, коли переповідаю цю історію, хоч розказую її, мабуть, тридцятий раз, але то все своїм, а ось так, як Книгу, – то вперше.

– Нічого, Ярославе, не варто вибачатися. Тим більше, що, коли дозволите піднести екран до очей, я можу й побачити, він же світиться. А це полегшує… – слухач прийняв на долоню смартфон і підніс екран до очей, тобто до темних окулярів.

– Правда, гарна? – не стримав широкої усмішки співрозмовник.

– Дуже, просто казкова! – всміхнувся Віктор і віддав мобільний господарю.

– Ну, так от. Вона сидить долі й оклигує, я ледве стою на ногах, ліфт завис, а знизу хтось гамселить кулаками у двері й кричить: «Подуріли там, чи що? Катаються вони! А нам що – холодильник на собі тягти?!»

Тут я зібрав останні сили, притулився обличчям до щілини в дверях і гаркнув: «Та зробіть же що-небудь! Тут людині погано! Викличте когось!»

Час ніби зупинився. Перемовини з диспетчером за допомогою вбудованого зв’язку вселили надію, що колись нас таки випустять. Ми сиділи в напівтемряві навпочіпки один перед одним, а на підлозі між нами стояла банка з моїми пальцями…

Дівчина промовила: «Розмотуйте руку, треба перетиснути судини, чимось перев’язати зап’ястя, он рушник весь у крові…»

Вона встала і витягла з довгої спідниці саморобний пасок, сплетений зі шкіряних мотузок і монеток. А мені веліла знімати футболку. Я звільнив руку від закривавленого рушника, кинув його в куток кабіни, з острахом глянув на обрубки пальців. Дівчина цієї ж миті побачила те саме, але не знепритомніла, а вся ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.

Не знаю, скільки минуло часу…

Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали «швидку»? Хто в ліфті? Скільки вас там?»

«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.

Але раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Втратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти час!»

Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, будемо ламати двері?»

«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.

«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій.

«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усієї дурі гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…

Ярослав замовк і випив одним ковтком каву-еспресо, що вже захолола в маленькій чашечці.

– А далі що? – не втримався від запитання Віктор.

– Далі? Коли ліфт зупинився, а його двері роз’їхалися, ми вийшли удвох, підтримуючи один одного. Люди, що зібралися на площадці першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.

Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.

«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»

Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.

«Мдааа…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.

«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.

«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – Він дістав із кишені цигарки, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Все одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»

Впритул до під’їзду стояла «швидка».

Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.

Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звати. Виявилося, що Веронікою.

Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»

«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися! Там же всі документи! Та вже чорт із нею, з тою роботою!»

І ми поїхали зашиватися. От така історія.

Ярослав усміхнувся і глянув на годинник.

Віктор, передчуваючи, що це ще не кінець історії, стримався і нічого не спитав.

– Ну, ось майже і все. Правда, історія не нова, їй уже чотири роки, – стримано всміхнувся Ярослав, оцінивши витримку колишнього військового, – і вона мала продовження. Може, це комусь і видасться дивним, але не мені. Доля, забравши в мене одним махом два пальці, натомість познайомила з жінкою, яка невдовзі одним махом народила мені двох синів!

– Так прямо й одним махом?! – засміявся слухач.

– Ну, не настільки миттєво, але я вважаю це дуже непоганою компенсацією, – підморгнув співрозмовнику Ярослав, знову забувши про мінімальний зір Читача.

– Це просто казковий фінал, дякую вам! Якби то була звичайна книжка, я б дуже засумнівався в реальності такої розв’язки й такого збігу обставин! – розвів руками Віктор.

– Точно! Я б теж. У книжках пишуть казна-що! Що автору заманеться. Я, правда, читаю небагато – коли мені? Треба родину годувати. А от Ніка читає. Інколи мені переказує. То не в усе віриться, чесно скажу. Але ж я вам розповів чисту правду. І нестачу пальців пред’явив як доказ! Правда, цю історію ми краще розповідаємо з дружиною в ролях…

– А компенсацію?

– Що компенсацію? – не зрозумів Ярослав.

– Компенсацію не пред’явили! Жінку й синів! – всміхнувся слухач.

– То це легко перевірити! Якщо схочете пересвідчитися, замовте наступного разу не мене, а мою дружину в цій чудернацькій живій бібліотеці й попросіть, щоб прийшла з малими! Правда, вони швиденько рознесуть цю кав’ярню на друзки, то факт! – засміявся Ярослав і знову зиркнув на годинник. – Мушу бігти. Радий був познайомитися! А зараз поспішаю, треба повертатися на об’єкт, днями закінчую там класти плитку і їдемо з малечею в Крим. Живемо нормальним реальним життям. А ви кажете – так не буває!

Оповідач підвівся, і Віктор повторив його рух. Чоловіки потисли один одному руки, простягнуті над столиком із двома порожніми чашками. Тістечок вони не замовляли – Ярослав сказав, що солодкого і вдома їсть забагато, та порадив пригостити належним йому тістечком наступну Книгу, особливо якщо це буде якась молода особа з цікавою ліричною історією.

Віктор усміхнувся. Цієї миті Ярослав уперше схотів зазирнути йому за окуляри, але, звісно, стримався, розпрощався і хутко спустився сходами вниз, притримуючись за перила скаліченою рукою. Віктор лишився за столиком, щоб трохи побути на самоті й обдумати почуте – чого тільки не трапляється з людьми! Ось тобі маєш – перша «прочитана» історія, а така неординарна!

6

Увечері таки грянула травнева гроза, яка сповіщала про своє наближення аж від обіду. Небом пропливали невеликі, але щільно-кудлаті хмаринки, на якусь мить прикриваючи пекуче сонце, час від часу здіймався вітер, крутив смерчі з пилюки й кинутих папірців, катав порожні пластикові пляшки, притулені десь під стіною чи парканом недолугими, не надто екологічно налаштованими мешканцями міста, котрі ще не навчилися, як європейці чи, скажімо, японці, нести ту пляшку в руках, аж поки не знайдуть смітничок, а то й додому, але не кидати абиде. Тож усе це надто тимчасове на тілі вічного міста з поривами вітру каталося під ногами, літало, кружляло, шурхотіло й гриміло, потім знову влягалося, але дощу все не було. Перехожі дослухалися до далекого гуркоту, примружували очі й відверталися від пісочного вітру, позирали на небо, але з нього за цілий день і не капнуло.

Та тільки-но місто накрив вечір, вітер угамувався, усе ніби завмерло навкруги – затихли навіть нахабні київські горобці, що лементували цілісінький день на квітучих каштанах перед балконом Амалії. Несподівана тиша видавалася жінці несправжньою і навіть підозрілою, адже вона зазвичай відчувала грозу і без прогнозів Гідрометцентру – біль у скронях чи в потилиці стискав її голову за кілька годин до початку дощу. А коли той вирішував оминути місто, голову відпускало й Амалія поступово оклигувала. Наразі голова боліла, пігулок пити не хотілося, кава на кухні закінчилася, тому жінка вирішила прогулятися до супермаркету і назад вечірнім містом, тиші якого вона не дуже довіряла і через це прихопила парасольку з довгою ручкою.

Джинси, футболка, кросівки, парасолька, п’ятдесят гривень у кишені – цілком достатньо, щоб пройтися дві зупинки до магазину. В останню мить перед виходом із дому рука потяглася за темними окулярами, що лежали на полиці в коридорі, – цей аксесуар навіть увечері створював ілюзію відстороненості від чужого життя, ніби закривав її у власному мікросвіті, являв собою бар’єр, захист, необхідний для людини, яка не хоче зайвих контактів.

Було ще не пізно, близько дев’ятої, але вулиця спального району здавалася безлюдною й на диво тихою. Натомість із відкритих вікон інколи виривалися емоційні вигуки – «наші» грали у футбол, і вболівальники прилипли до екранів.

Амалія бездумно рухалася в запланованому напрямку, і її мозок у змученій болем голові автоматично аналізував аромати квітучих дерев і кущів, які росли вздовж вулиці. Бузок ніби волав своїм запахом з темряви, вимагаючи звернути на них увагу. Колись дуже-дуже давно, в іншому житті, у невеличкому містечку Артур наламував біля приватних будинків оберемки бузкового цвіту і, підкравшись до її відчиненого вікна, залишав ті букети на підвіконні.

«А якби я жила не на першому поверсі того «хруща», а на останньому?» – спитала вона через багато років свого чоловіка.

«Я спускав би їх тобі з даху!» – відповів він.

Від тієї далекої пори їхньої спільної юності аромат бузку й жасмину завжди викликав у неї усмішку й відчуття дежа вю,[9] яке пробуджують фільми дитинства, знайомі від першого до останнього кадру. Завжди. Але не цього року. Наразі цей букет ароматів нагнітав біль головний, а також душевний.

Хвилин за десять Амалія вже вийшла із супермаркету і зупинилася на сходах, вражена виглядом блискавки, яка розрізала навпіл небо над дев’яти поверхівками. За мить загриміло, заревли сигналізацією машини, і здоровенні краплі одна по одній почали колотити по дахах автівок, розбиватися об асфальт і, зливаючись у калюжки, перетворювалися на струмки й річки. Злива за хвилину утворила стіну води перед очима людей, які завмерли на сходах. Дехто повернувся до приміщення, але жінка лишилася стояти, зосереджено й зачаровано спостерігаючи буйство стихії.

Знову блискало, гриміло, знову ревла сигналізація, вітром зривало і жбурляло додолу жмутами листя з дерев, з тріском падали й гілки – світу білого не було видно, якщо вночі можна говорити про білий світ. Амалія не зрушила з місця. Вона стояла, притиснувши до себе довгу нерозкриту парасолю та вакуумну упаковку меленої кави, і ніби не помічала, що дашок над входом прикриває лише голову, а всю її від грудей і до кросівок шмагають дощові струмені, ніби заходячи то з лівого боку, то з правого. Волосся теж стало вогким і розтріпалося вітром, але… Але жінці на диво ставало дедалі легше – головний біль відступив, і хотілося вдихати це вологе пахуче повітря на повні груди. Вона зробила крок уперед, іще крок… Однією рукою й далі притискала до себе каву й парасольку, а другу простягнула перед собою долонею вгору – краплі лоскотали й облизували її, і не було від цього холодно чи неприємно. Амалія глянула на свої мокрі вже джинси й кросівки, підняла обличчя вгору і повільно рушила в дощ, який, здавалося, трохи втомився.

– От якби в мене була із собою парасолька, то я б її принаймні відкрила! – резюмувала вчинок незнайомої жінки дівчина, яка тупцювала на кілька сходинок вище, біля дверей супермаркету, тримаючи в руках півлітровий пакет питного йогурту.

– Якби в мене була парасолька, я б дав її тобі, а тебе поніс би на руках! – продовжив розвивати ситуацію хлопець, який стояв біля неї, й обійняв подругу за талію.

– Але парасольок у нас немає, і ми, мов два пенсіонери, стоїмо і боїмося дощу! – виклично подивилася йому у вічі дівчина, і для цього їй довелося закинути голову вгору, адже вона ледве сягала плеча свого супутника.

– Ну, я б не став розписуватися за обох! – проворкотів їй у потилицю хлопець, торкнувшись пальцями гарячого дівочого тіла між короткою футболкою та шортами. – Я в пенсіонери не записувався!

– Невже?! – вщипнула його за руку дівчина.

– А то! – відповів він, підхопив мініатюрну подружку на руки і гайнув із нею під дощ.

– Гооооооооол! – вирвалося одночасно з багатьох вікон.

– Ааааааааааа! – закричала дівчина.

7

Вони жили в сусідніх дворах і знайомі були з дитинства, хоч і вчилися в різних школах. Женька бігала в найближчу, пролетарську загальноосвітню школу їхнього мікрорайону і навчалася там виживати, а Ілля закінчив ліцей, за який батьки платили чималі гроші, а потім вони впхнули його до комерційного вишу – не в армію ж дитині йти? Правда, «дитина» зростом у метр дев’яносто вчитися не дуже хотіла, але користалася подовженим батьками безтурботним дитинством. До всього не з нужди, а скоріше щоб серед друзів виглядати «самостійним мужиком», він інколи заробляв свою копійку, фотографуючи весілля, хрестини чи ще якісь урочисті події переважно в знайомих. Під це заняття батьки колись профінансували придбання професійного фотоапарата й усього необхідного.

Здебільшого Ілля знімкував просто так, для задоволення та «для понту», викладав фотографії в соцмережах і розсилав приятелям по Інтернету – це створювало йому певний репортерський імідж. Однокурсниці набивалися на фотосесії, запрошували на природу чи до себе, наслідки з того бували різними, але жодні стосунки не тривали довго. І лише одна з усіх дівчат аж ніяк не реагувала на його «спеціалізацію». Невисока на зріст, світлокоса, знайома з дитинства Женька Пожарська із сусіднього будинку, здавалося, бачила Іллю наскрізь і, гостра на язик, тільки підсміювалася над його «понтами».

У глибині душі Ілля і сам розумів, що то все іграшки дорослого хлопця, несамостійного в цьому непростому житті, але ж інші дівчата сприймали його всерйоз і прагнули стосунків! Та не вона. Здавалося, Женька живе своїм, паралельним життям, далеко не таким легким і передбачуваним, як у нього, але ніколи не скаржиться і не просить підтримки, живе – і все про нього розуміє. А він, здоровий телепень, сміливий з усіма, чомусь не наважувався переступити з нею межу, що відділяє «знайомство» від «стосунків». І тоді, коли Женька ще була сама, і потім, коли вона попрощалася з тим пришелепкуватим Деном, з яким була кілька місяців, а всі знали, що він не проти випити, покурити трави та почіплятися до інших дівчат. Ілля, цілком успішний, «без шкідливих звичок» і затребуваний у жіночому товаристві, остерігався, що ця мала висміє прилюдно його наміри і дряпоне по живому. Але саме до неї незбагненно вабило, саме її хотілося вхопити на руки, бавити, як дитину, пестити, як жінку, і захищати від різних бід.

Їхні траєкторії перетиналися у дворових компаніях, на іменинах і пікніках, інколи вони завіювалися гуртом «на паті», у клуб, або просто виходили з друзями «на пиво» до сусіднього генделика – не так те пиво пити, як поговорити про новини спільних знайомих і розповісти свої. І нерідко Ілля відчував, що якби не сподівався побачити там Женьку, то і не йшов би слухати ті дурні теревені. І шкребло на душі, коли вона приходила не сама і якийсь один тримав її за «свою дівчину», а надто коли всідалася тому кенту на коліна чи він обіймав її по-хазяйськи.

Інколи Іллі здавалося, що в такі моменти Женька просто випробовує його нерви і «знімає реакцію», проте він з усіх сил намагався не видати себе – розповідав веселі історії, чи фотографував товариство, чи й сам «клеїв» якусь приблудну діву, нишком спостерігаючи, як реагує сусідка. Реакції було нуль. І яким було його здивування, коли вона сама зробила перший крок, бо він уже й не сподівався. У день, коли столицю тиснула травнева спека, дощ усе ніяк не проливався, а «Динамо-Київ» грало десь на чужому полі, Ілля з компанією сидів у барі, який останнім часом перехрестили на паб, і дивився на пласкому екрані кволий матч. Женька розташувалася неподалік і явно нудилася, відсунула від себе кухоль пива і лишень гризла солоні горішки. Раптом вона вловила погляд Іллі, зиркнула на екран, куди дивилася решта компанії, і промовила:

– Хочу йогурт!

Ніхто не звернув на це уваги. Чи то вона тихо сказала, чи всі були зайняті пивом і ситуацією на полі, та лишень Ілля втупився в неї очима.

– Я можу сходити по нього до маркету, – сказав він, кивнувши назад, саме там у двохстах метрах був цілодобовий магазин, де вистачало всього. – Тобі який?

– Питний. Полуничний. І холодний! – не відриваючи звично глумливого погляду від його очей, промовила Женька.

– То я пішов? – ворухнувся Ілля.

– Ходімо разом, бо вже несила дивитися, як вони бігають і ні чорта не забивають! А то ще принесеш якесь не те, – гмикнула дівчина і вислизнула з-за столика.

– Як хочеш, – прошурхотів майже безгучно Ілля, одним ковтком допив із кухля пиво, і за півхвилини вони вже мовчки крокували в бік супермаркету.

Злива заскочила їх на виході з магазину. Дощ періщив щосили, крутив дерева і ламав гілки, колотив по автівках і зривав жмутами листя. У небі блискало, від грому Женька здригнулася і по-дитячому вхопила Іллю за руку. Заверещали сигналізації автівок, покупці, заскочені на сходах магазину, повернулися до приміщення. Тільки дивна задумлива жінка з невідкритим парасолем і вони вдвох стояли на сходах під дашком, який не міг захистити від зливи, що крутила і шмагала, ніби зірвалася з ланцюга й поспішала чимбільше начудити, поки її не втихомирили невидимі небесні сили.

Раптом жінка, що стояла поруч, зробила крок уперед, ще один крок… Однією рукою вона притискала до грудей пакет кави й парасольку, а другу простягнула перед собою, і краплі затанцювали по долоні. Потім вона глянула на свої вже мокрі джинси й кросівки, підняла обличчя вгору і повільно рушила в дощ, який, здавалося, трохи втомився.

– От якби в мене була із собою парасолька, то я б її принаймні відкрила! – резюмувала вчинок незнайомої жінки Женька.

– Якби в мене була парасолька, я б дав її тобі, а тебе поніс би на руках! – видихнув їй у потилицю Ілля й обійняв за талію.

– Але парасольок у нас немає, і ми, мов два пенсіонери, стоїмо і боїмося дощу! – виклично глянула йому у вічі дівчина, і для цього їй довелося закинути голову вгору.

– Ну, я б не став розписуватися за обох! – проворкотів їй на вухо хлопець, торкнувшись пальцями гарячого дівочого тіла між короткою футболкою та шортами. – Я в пенсіонери не записувався!

– Невже?! – вщипнула його за руку дівчина.

– А то! – відповів він, підхопив Женьку на руки і кинувся з нею під дощ.

– Гооооооооол! – вирвалося одночасно з багатьох вікон.

– Ааааааааааа! – закричала дівчина, але крик її злився з дощем і захлинувся поцілунком: Ілля саме перебіг до розлогої верби, притиснувся спиною до стовбура і впився губами в дівочі вуста.

8

Книгарня-кав’ярня жила своїм життям, так само, як особи, що прив’язалися до неї невидимими нитками завдяки акції «Живі книги» і навідувалися «на каву» доволі часто. Не завжди Читачі перетиналися між собою, хіба що письменниця Амалія та колишній військовий, незрячий пан Віктор, кілька разів втрапляли до закладу в один час, але дама обрала собі столик біля перил найвищого ярусу, а чоловік всідався поверхом нижче, спиною до завішеного вікна, прислухаючись до настінного годинника, який неголосно відбивав настання кожної нової години.

Спекотно-грозовий травень був у розпалі, і одного дня Віктор домовився через дівчат-книжниць про зустріч із чоловіком, готовим поділитися роздумами про містику в буденному житті Києва та якимись історіями. Зустріч було призначено на тринадцяту. Він прийшов завчасно і, спілкуючись з офіціантками біля бару, дізнався, що «ота письменниця» вже півгодини сидить на верхньому ярусі за своїм столиком, а замовлена Книга не прийшла.

– То я не проти «почитати» разом із дамою мою Книгу, – стримано всміхнувся чоловік, – можете передати їй моє запрошення. Але що вже там у Книзі, я не відаю, тож відповідальність із себе знімаю!

– Це класно! – мало не заплескала в долоні книжниця Віра, а потім зашепотіла: – Бо ж пані Амалія он узяла книгу з полички, гортає її та п’є каву, а нам якось незручно, хоч ми й не винні… Ви нас так виручили!

– Та й вам, може, цікаво буде познайомитися зі справжньою письменницею? – озирнулася на сходи книжниця Аня.

– Ще б пак! Зроду не бачив живих письменників! – чомусь пхикнув Віктор, а потім зітхнув. – Боюся, правда, що вже й не побачу…

Віра провела його за столик під годинником і піднялася сходами вище, щоб передати запрошення. Амалія була сьогодні без настрою, нерішуче визирнула через перила на «чоловічий поверх», якусь мить повагалася, але згодилася.

Вони познайомилися. Віктор підвівся і простягнув для вітання руку. Амалія подала свою правицю, лівою тримаючи маленьку сумочку. Рука її була прохолодною, а парфуми – впізнаваними, він запам’ятав їх відтоді, як розминувся з цією жінкою у дверях.

Чоловіча рука була сильною, але не мозолястою, і потисла жіночу руку делікатно й чемно.

Не встигла пара Читачів перекинутися стандартними для знайомства фразами, як дзенькнуло біля дверей і до кав’ярні зайшов невисокий худорлявий чоловік років за п’ятдесят, вбраний у темно-сірий, майже чорний костюм і світлу смугасту сорочку. Це виглядало трохи дивно, адже надворі панувала спека. Хіба що розстебнутий піджак і відсутність краватки вказували на те, що йому теж не холодно. Виглядав чоловіка дещо розгубленим, ніби потрапив до сучасної кав’ярні з продуманим ретро-дизайном звідкись із пізніх радянських часів. Він озирався навколо, немов шукаючи підтримки.

Книжниця Аня підвела його до столика, де сиділи Віктор з Амалією, і чоловік геть знітився, адже йому попередньо повідомили, що Читачем буде чоловік. Він тупцяв біля столика і не наважувався присісти, але Віктор, вгадавши збентежений стан Книги, промовив:

– Пане Юрію, мене звати Віктором, це я просив про зустріч із вами, але, якщо ви не заперечуєте, пані Амалія теж послухає те, про що ви готові були розповісти.

Чоловік кинув оком на жінку, котра дивилася на нього зі співчуттям, яке зазвичай викликають в інтелігентних людей надто нерішучі особи, мовчки кивнув, якось фатально махнув рукою на знак згоди і приречено гупнувся на стілець навпроти Віктора.

На якусь хвилину між ними запанувала тиша, лишень ненав’язливо грала з прихованих динаміків музика. Ця космічна інструментальна композиція ніби зачарувала відвідувача і змусила Амалію з Віктором також прислухатися.

– «Спейс»? – глянула на колегу Читача Амалія, і погляд її напоровся на темні скельця окулярів.

– Ні, пані, це «Зодіак»! Але ви, мабуть, іще молода, щоб пам’ятати період їхньої суперпопулярності на початку вісімдесятих! – несподівано жваво відреагував пан Юрій, махнув обома руками, мов диригент, і крига скресла – контакт було встановлено.

– Так, мабуть, це дійсно «Зодіак». Але ж як вони схожі зі «Спейс»! Я і в молодості їх плутав, бо мені, як то кажуть, ведмідь на вухо наступив, – засміявся Віктор, – але, погодьтеся, це дуже доречний акомпанемент як для розповіді про містичні пригоди в Києві, чи не так?

– Може, хай би пан спочатку замовив собі каву з десертом?

– Так-так, адже ви читали умови акції? – Віктор намацав на столі залишене Вірою меню й підсунув його до Юрія.

За кілька хвилин, упоравшись зі своїм хвилюванням, чоловік повів розповідь про дива, що трапляються в цьому вічному місті, дива, яким він так і не знайшов пояснень. А Амалія подумала, що, на щастя, ні книжниці, ні Віктор сьогодні не відрекомендували її як письменницю, адже, довідавшись про це, пан Книга міг би розхвилюватися ще більше або й зовсім відмовитися від участі в грі.

– Я працюю тут, неподалік, побачив на дверях оголошення про акцію й вирішив комусь це розповісти. Може, хтось би мене зрозумів, пояснив, що це таке… Власне… У мене немає друзів… Тобто таких друзів, кому можна було б розповідати такі нісенітниці… А ця вигадка про живі Книги мені сподобалася. Це схоже на спілкування з незнайомими людьми в нічному потязі… – промовив Юрій, дивлячись на поличку з мідно-блискучими старовинними турочками для кави, але раптом перевів погляд на Амалію й усміхнувся. – І потім – кава з тістечком у такому шляхетному закладі… Сам би я навряд чи наважився сюди зайти, я – людина небагата, хоч і не бідую, але приходити сюди самому – це якось дивно, вам не здається?

Юрій оглянув обох Читачів, а вони синхронно стримали усмішки, адже не раз пили тут каву на самоті. Проте він не знітився, а лише знизав плечима й жадібно втягнув ніздрями запах поданого еспресо.

– Тож про містичне. Я живу в спальному районі, там, за Дніпром, – махнув він рукою в бік вікна, – і щодня маршруткою їжджу на роботу і з роботи. Це ще те випробування! У середньому сорок хвилин в один бік. Тішить одне: я живу біля кінцевої і вранці мені вдається запхатися в бусик, а інколи навіть сісти. Адже через кілька зупинок водій уже не реагує на потенційних пасажирів, бо маршрутка забита вщент. Так і катаюся – з кінцевої до кінцевої п’ять днів на тиждень. І таких, як я, чимало. За роки цих поїздок люди вже впізнають одне одного, вітаються і навіть спілкуються між собою. Хоча я не з тих, хто заводить теревені ні про що аби з ким. Я більше люблю спостерігати. А коли всідаюся, то читаю книжку, хоч і знаю, що це псує зір, але читання якось урізноманітнює поїздки.

І от якось так сталося, що я зачепився оком, а може, і душею, за одну дивну пані. Це була незвичайна жінка, скажу вам. Я зустрічав її лише тут, на Контрактовій площі, у черзі на маршрутку. І то – ввечері. Зауважте: жодного разу не їхав із нею вранці. І жодного разу – у понеділок. Аналіз цих фактів свідчить, що пані має вихідний по понеділках і на роботу їздить не на дев’яту, як я, а пізніше, – Юрій ковтнув ароматної кави і примружив очі.

Амалія всміхнулася, розглядаючи цього чоловіка, такого логічного, вдягненого в старомодний костюм, напевне, дуже стриманого в буденному житті. Що ж таке мало трапитися, щоб він наважився прийти й розповісти свою історію чужим людям? І чи не вигаданою буде ця історія? Просто заради безкоштовної кави та порції чізкейка?

– Перепрошую, – не витримав паузи Віктор, – а чим же ця жінка така незвичайна?

– О, повірте мені, вона дійсно відрізнялася від інших! Була невисокою на зріст, власне, і я не баскетболіст, і дебелі тітки чи худі довготелесі моделі із сережками в пупках під короткими майками, самі розумієте, мене мало цікавлять. А ця була не худою і не гладкою, її каштанове волосся завжди цікавим способом закручене й заколоте на потилиці. Але головним було інше. Її очі… Неймовірні очі… Я побачив їх майже впритул, коли був змушений торкнутися пальцем її плеча, щоб передати водію чиїсь п’ять гривень за проїзд. Вона озирнулась і подивилася мені у вічі. Вії її затріпотіли, вона підняла руку і взялася за купюру. Я побачив тонкі пальці та мереживо на манжеті білої блузки, що визирнуло з-під рукава чорного плаща… Я так знітився, що не одразу випустив купюру, і якусь мить та ніби з’єднувала нас. Раптом водій загальмував. Людська маса хитнулася, я наштовхнувся грудьми на її плече, випустив купюру і вхопився за поручень, утримуючи спиною кількох пасажирів. Моя попутниця ткнулася другим плечем у квадратну спину якогось роботяги, що стояв попереду, вії її стрепенулися, наші погляди знову зустрілись, і мене раптом кинуло в жар, чого вже давним-давно не траплялося. Я пробурмотів: «Пардон», хоча французькою не володію, але мої вибачення потонули в криках, адресованих водієві та тому, хто перебігав дорогу перед маршруткою.

Цілий день на роботі перед моїми очима виникав образ цієї дивної жінки з такими трепетними віями і надзвичайними очима. Вона здавалася мені зовсім не такою, як інші сучасні жінки. Ви вже пробачте, але якось набридла їхня напористість, вульгарна прямота, ця могутня сила слабкої статі кругом – і в житті, і на екрані, і на сторінках газет, і крупним планом із придорожніх бордів. Дістала їхня білозуба усмішка та стовідсоткова сексуальна готовність! – емоційно запалився пан Юрій, глянув на Амалію і про себе відзначив, що вона була чимось подібна за типом до його незнайомки. – Правда, невтішною є й інша крайність – наша сумна базарна реальність…

Мене вже давно бентежить відчуття несправжності, синтетичності нашого буття – від води, їжі, повітря, одягу до людських стосунків за кимось насадженими шаблонами. І тому ця жінка так мене вразила – саме своєю несучасністю, несхожістю на інших, дивовижною грацією та манерами. Весь той день я, складаючи статистичні звіти в конторі, згадував її. І дав собі слово надалі спостерігати за нею, а може, і зав’язати знайомство.

Я зустрічав її на кінцевій і вітався. Вона відповідала мені й одразу переводила погляд далі чи просто ховала очі за тремтливими віями. Я перестав читати в дорозі і нишком поглядав на цю жінку, порівнюючи її з іншими. І хоча довго між нами не було сказано жодного слова, крім вітання, я сподівався, що теж небайдужий їй. Кілька разів ми стояли в череві маршрутки неподалік один від одного, хоч і не впритул. І я відчував запах її парфумів. У них був відтінок чогось радше медичного, ніж косметичного, якийсь давно забутий аромат, звідкись ніби з дитинства. І ця нерозгаданість хвилювала мене більше, ніж пахощі жіночих парфумів у роки юності, які ти жадібно п’єш ніздрями.

Мені здавалося, що я її звідкись знаю, але, перебираючи ночами в пам’яті знайомих жінок від шкільної лави і до сьогодні, я не знаходив подібної. А ще… Тільки не смійтеся! Мені здавалося, що я знав її раніше, у якомусь іншому житті… А може, вона нагадувала мені героїню якогось фільму?

Амалія та Віктор не сміялися, адже нерішучий спочатку пан Юрій виглядав неочікувано збудженим і направду схвильованим. Читачі вже аж палали з цікавості, що ж там трапилося далі.

– Одного разу ввечері щось сталося на набережній, і наша маршрутка втрапила в дорожню тягучку. Усі ми мали шанс застрягнути надовго, ще навіть не переїхавши через Дніпро. Але того разу водієм був енергійний хлопець, який ніби мав нюх на подібні ситуації і нерідко знаходив спосіб викрутитися то маленькими вуличками, то по тротуарах. Він голосно спитав у пасажирів, чи виходить хтось до мосту, і задоволено крутонув кермо праворуч. Маршрутка загарчала, вибралася на тротуар, обігнала з десяток автівок, що повільно повзли вулицею, а потім замість того, щоб рухатися до річки, звернула на якусь нешироку, вимощену бруківкою доріжку, що звивалася вгору між старими деревами та густими кущами.

Пасажири принишкли і здивовано поглядали у вікна. Я кинув оком на незнайомку – чи, бува, не хвилюється. Але жінка стояла спокійно, однією рукою трималася за поручень сидіння, а другою притискала до себе сумочку, більше схожу на театральну, а не на ті торби, що нерідко носять жінки і про які кажуть, що там чорт ногу зломить. До речі, я жодного разу не бачив у її руках пакунків, напханих провізією, які зазвичай жінки тягнуть увечері додому.

Я знову подивився на незнайомку. Вона, ніби відчувши погляд, повільно повернула голову і несподівано всміхнулася мені. Власне, не те, щоби всміхнулася, але в її очах та кутиках губ промайнуло щось таке, аж мені захотілося підняти капелюха, якби, звісно, він у мене був. Але загадковий погляд знову ніби розчинився, а перед моїми очима постала її охайна зачіска.

Тим часом бусик пробирався доріжкою вгору, вдало вписуючись у кожен поворот. Але раптом двигун загарчав, потім ніби закашляв і зовсім замовк. Машина зупинилася, а водій сердито ляснув обома руками по керму. Він відкрив дверцята і вийшов на вулицю оглянути машину. Пасажири захвилювалися. Через лобове скло було видно доріжку, яка вилася вгору, а до бічних вікон тулилися гілки з невеличким, іще молодим весняним листям. Через розчахнуті двері до салону пробрався давно забутий аромат черемхового цвіту. Смеркалося. І цієї миті, вдихнувши не міських ароматів, я подумав, що і сам, як ця маршрутка, кружляю скільки років у замкненому колі й нічого в житті не змінюється. Та я вже й не хотів змін…

Минуло кілька хвилин, але водій не повертався. Пасажири почали обурюватися, мовляв, краще б ми повз ли по набережній, ніж обламатися десь у лісі… Кілька чоловіків теж вийшли з маршрутки покурити і, на превелике диво, виявили, що водія ніде немає. Здійнялися шум і ґвалт, одні пасажири намагалися вийти з машини, інші почали кудись телефонувати з мобільних, усі були збентежені та обурені, адже плани на цей п’ятничний вечір було зруйновано… Зрештою майже всі пасажири вийшли, хтось гукав водія, хтось радився, що робити. Тим часом сутінки густішали, а запах черемхи посилювався.

– Ой, нічого собі! – не стримала здивування Амалія.

– Так, цікавий поворот подій, – промовив Віктор. Він сплів на столі пальці рук і подався корпусом до Юрія, виявляючи нетерпіння та інтерес до його оповіді.

– Це ще не «поворот», прошу пана! – сказав той, залпом випив залишки вже ледь теплої кави і проковтнув шматочок сирного тістечка, ніби збирався на силі.

Читачі терпляче мовчали, очікуючи на продовження. Але Амалія не витримала першою.

– І що ж було далі?! – зазирнула вона в очі чоловікові, який раптом знову знітився і наче не наважувався продовжувати.

– Далі? – він витер губи серветкою і втупив погляд у поличку зі старовинними млинками для кави. – Далі я відчув, як хтось узяв мене за руку і повів за собою. Вона вела мене подалі від роздратованих пасажирів, кудись угору, маневруючи між кущами та деревами з легкістю, якої я від неї не очікував.

– Нічого собі! – не втримався Віктор.

– Раптом я послизнувся на торішньому вогкому листі, але вона не випустила моєї руки, а, навпаки, втримала. Я знову чомусь сказав: «Пардон!» І у відповідь несподівано пролунало: «Ne vous excusez-pas! C’est pas grave!»[10]

Я вперше почув її голос і не відчув розчарування – він був саме таким, яким і мав бути голос цієї дивної жінки, такої несхожої на всіх жінок навколо. І я заговорив із нею. Перепросив, що я такий незграбний, зробив їй комплімент, нарешті, сказав, яка вона чудова і надзвичайна…

Вона допомогла мені піднятися схилом до поваленого дерева і жестом запропонувала присісти. Ми довго розмовляли в напівтемряві, сидячи поруч на тій колоді і вдихаючи аромат черемхи, тополиних терпких бруньок, розірваних молодим листям, та торішнього листя, яке лежало вогким килимом під ногами.

Незнайомка розповіла, що звати її Поліна, вона працює гувернанткою в багатій родині одного банкіра, займається з його дітьми: водить їх на прогулянки, читає книжки, а ще з власної ініціативи навчає старшу дівчинку гри на фортепіано; що дружина банкіра рідко буває вдома – вона то в салонах краси, то ходить із приятельками на шопінг, то на каву… Розповіла, що взагалі роботою та ставленням до себе вона задоволена, хоча, звісно, мріяла не про це, особливо коли закінчила консерваторію, але «похмурі часи, нестабільна епоха перемін».

Пан Юрій зітхнув, знову прислухався до космічних звуків музики з динаміка і продовжив, не відриваючи погляду від блискучих мідних кавників:

– Я теж їй щось розповідав: і про моє життя, і про давні плани написати докторську з прикладної математики й посісти помітне місце в науці, про плани, яким не судилося реалізуватися. Незнайомка кивала зі співчуттям і розумінням, інколи сплескувала руками, і я вже не дивувався, побачивши на її руках мереживні рукавички, білі, а ще мереживні манжети старовинної сукні, чорну шаль на плечах та вузенькі чорні черевички зі шнурівкою. Я тримав у руках свого капелюха і говорив, говорив… І знаєте… я… я говорив із нею… французькою! – випалив він.

– Господи… – сплеснула руками Амалія, а Юрій продовжив:

– Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як ми всілися на тій деревині й почали розмову. Але раптом я згадав, що їхали ми додому, що, хоч як шкода, а треба б уже якось і вибиратися звідси, навіть подумав зателефонувати знайомому, у котрого була машина… Але в кишенях мого сюртука мобільного не було, а годинник на довгому ланцюжку клацнув, відкинувши срібну кришку, і показав доволі пізню годину. Я перевів погляд на незнайомку, але вона всміхнулася, знову взяла мене за руку і повела за собою вгору.

Метрів за десять дама вказала поглядом на вхід у печеру.

«Ça, c’est le passage de la rive droite vers la rive gauche, n’ayez pas peur, suivez-moi!»[11] – запросила вона мене слідувати тунелем, що, з її слів, вів на лівий берег. Я розгубився і намагався пояснити, що це може бути небезпечно, що вона ризикує своїм життям. Про моє я вже промовчав… Відповідь була дивною.

«Pas du tout. Je connais bien ce tunnel, nous l’avons longé même avec les enfants»,[12] – відповіла незнайомка, і мені стало соромно через свої побоювання, та я був здивований, як така тендітна жінка могла блукати закинутим тунелем, а тим більше – разом із довіреними їй дітьми банкіра?!

Я зробив кілька кроків уперед і помітив у глибині тунелю світло. Закріплені метрів за двадцять один від одного, на стінах горіли факели, пахло вже не прілим листям, а теплом вогню, стіни були земляні, глинисті, але досить рівні й сухі. Поліна рухалася вперед у світлі факелів і здавалася схожою на марево. Мені закортіло торкнутися її, щоб пересвідчитися, що вона реальна. Натомість я боляче вщипнув себе за руку – нічого не змінилося. За мить мене накрило хвилею непереборного бажання, ніби кров закипіла в мені і застукотіла у вухах, я наздогнав її, обхопив руками за талію, повернув до себе і… поцілував у губи. Я зробив би те саме, навіть якби це загрожувало моєму життю. Це було сильніше за мене.

– І?… – не втримався Віктор, а Амалія промовчала, тільки дивилася на оповідача широко розплющеними очима.

– Вона не дала мені ляпаса, не виривалася і нічого не сказала. Вона відповіла на поцілунок… Капелюх мій злетів із голови, її зачіска розтріпалася, але нам це не заважало…

Пан Юрій замружив очі, ніби знову поринувши у спогад про цю неймовірну пригоду. Тепер не витримала Амалія:

– Боюся навіть питати, що було далі, пане Юрію.

Чоловік мовчав, і далі сидячи із заплющеними очима. І жінці навіть здалося, що так він стримував імовірні сльози, щоб, бува, не викотилися перед чужими людьми. Потім зітхнув і продовжив:

– Якась чужа рука грубо тормосила мене за плече, і незнайомий голос питав, чи не збираюся я їздити по колу, адже вже кінцева…

– То все це вам наснилося?! – вихопилося з полегшенням у Віктора.

Юрій помовчав, а потім нерішуче промовив:

– Не думаю.

– Але як же це?! Хіба таке можливо? – здивувалася Амалія і трохи насторожилася: чи, бува, у цього пана немає проблем із головою?

– А ви тієї п’ятниці випадково нічого не святкували на роботі? – стримав на устах усмішку реаліста Віктор.

– По-перше, я не п’ю, – навіть образився на таке припущення Юрій, – а по-друге… я мушу розповісти продовження. Хоча ви, звісно, можете вважати мене божевільним. Але якби це трапилося в якомусь іншому місті… Проте містичність Києва не я перший помітив. Та ви й самі, мабуть, у курсі, звідки родом булгаківська Маргарита, точніше, її ідея…

– То невже ви хочете сказати, що історія мала продовження?! – не вгамовувався Віктор.

– Так.

– О! – здивувалася Амалія, склала руки на столі і приготувалася слухати.

– Я прийшов тоді додому сам не свій. Адже надто все було явним, щоб виявитися просто сном! Наступного дня була субота, я планував провести її вдома, почитати, подивитися телевізор, нікуди не їхати. Але… вдома мені не сиділося, я похапцем з’їв бутерброд із ковбасою, запив чаєм і навіть не відчув їхнього смаку. Мене тягнуло з дому, і я знову опинився на кінцевій.

Проїжджаючи повз Дніпрові кручі, я уважно приглядався до кущів і дерев, що вкривали їх і яскраво мерехтіли молодим листям. Події вчорашнього вечора знову прокрутилися перед моїми очима, мов у кіно… І серце защеміло ніби від утрати того, чого я й не мав. Невдовзі я знову опинився на Подолі й пішов гуляти по ньому неспішно, не так, як зазвичай крокую в робочі дні. Не маючи чіткого плану прогулянки, я звернув до Музею однієї вулиці, повз який саме проходив. Ви не були там? О, він цікавий! У ньому зібрано чимало старовинних речей, предметів побуту, документів… Я вже там бував раніше і зайшов не заради інформації, а щось мене завело туди в пошуках… емоційних вражень, скажімо так. І хотілося бути далі від туристів та екскурсоводів, побути на самоті… Я рушив до однієї порожньої зали і закляк у дверях…

У дальньому куті я побачив за фортепіано до болю знайомий силует… Темна сукня з мереживною накидкою, охайно зібране на потилиці волосся, білі мереживні манжети на рукавах, тонкі пальці на клавішах…

Серце затіпалося мені в грудях, піт виступив на лобі – я не знав, що робити. Чи кинутися до неї, розповісти, що тільки й думаю тепер день і ніч про свою Поліну, чи не рухатися, щоб це видіння не зникло, як учора?

– Ііі?! – впилася в нього очима Амалія.

– Огрядна дама-екскурсовод торкнулася ззаду мого плеча і попросила пропустити у двері групу школярів. Що я й зробив. Вона вишикувала дітей ліворуч, а я перестав дихати, очікуючи, що Поліна якось відреагує на прихід гостей, але вона не рухалася. Та пані розповідала про багатих городян старовинного Києва, показувала предмети їхнього побуту за склом вітрин, а в мене промайнула думка, що моя чарівна незнайомка тут працює! І саме тому по понеділках не їздить маршруткою, бо має вихідний. І що робочий день у неї починається пізніше, ніж мій… А про банкіра з дітьми вона просто пожартувала… Її образ був настільки співзвучний стінам цього закладу, що, здавалося, вона й сама була з іншого століття. І раптом до моєї свідомості долетіли слова екскурсовода: «Ось манекен, що зображує жінку в одязі того часу. Це, діти, не багата жінка, швидше за все гувернантка, але має освіту, уміє грати на фортепіано, напевне, знає французьку. А може, й узагалі француженка… Ви ж знаєте, що раніше багаті люди виписували з-за кордону вихователів своїм дітям, щоб ті, спілкуючись, вивчали мови…»

Я похолов і вигукнув: «Як манекен?!» Я кинувся вперед, діти зареготали, але мені було байдуже. Проте я не зміг наблизитись і мішком осів на стілець неподалік. Екскурсовод навіть захвилювалася, чи мені не зле, а потім повела групу школярів далі.

Я сидів і дивився на мою Поліну ззаду. Боявся підійти і зазирнути в обличчя. Серце вгамувалося і стукотіло так рідко й тихо, ніби його й зовсім не було. Із сусідньої зали долітали дитячі голоси, а я розглядав ту даму з голови до ніг, ніби торкався її руками. Раптом…

– Що ще?! – збентежився Віктор.

– Раптом я побачив, що одна нога піаністки стоїть, витягнута вперед, на педалі під інструментом, а друга трохи визирає з-під круглого стільця та довгої спідниці. Ви не повірите, але… На тонкій підошві чорних черевичків зі шнурівкою та на каблучку чітко було видно смужку засохлої рудої глини… Точнісінько таку я відчистив того ранку зі своїх черевиків…

Віктор, розраховуючись за столиком з Анею, попросив викликати для нього таксі до Хрещатика на чотирнадцяту тридцять – мав там якісь справи.

Потім, уже біля бару, у його руках знову звідкись виникла невелика металева трубка, що миттю перетворилася на довгу паличку, кінчиком якої він торкнувся краю першої сходинки. Амалія, що стояла поруч, не наважилася підтримати його на сходах, а тільки нерішуче озирнулася на дівчат за барною стійкою. Ті синхронно всміхнулися, а Віра впевнено махнула рукою вслід, і цей жест, певне, мав означати, що чоловік і сам непогано дає собі раду.

Жінка знизала плечима й пішла слідом за сліпим, усвідомлюючи нелогічність ситуації, а надто коли Віктор спустився сходинками до вхідних дверей, відкрив їх і відступив убік, пропускаючи даму.

Машини досі не було, вони стояли в затінку біля кав’ярні і не поспішали прощатися. Навколо ворушилося напоєне сонцем місто, у пилюці сварилися за шматочок мотузки горобці, схожий на бомжа кудлатий запилюжений дідуган важко шкутильгав від ринку, ніби «сам у собі», байдужий до інших про явів життя довкола. Амалія затримала погляд на ньому, зітхнула й промовила:

– Дивак цей пан Юрій… Так розхвилювався, розповідаючи, здивував мене не на жарт, а коли зателефонували з роботи, то немов його підмінили: миттєво замкнувся, немов застібнувся на всі ґудзики, попросив вибачення і зник.

– Так. Не без того… Може, ще й пожалкує про свою відвертість, – не дуже весело всміхнувся Віктор, механічно постукуючи паличкою по краю тротуару.

– Чому це?… А що ви думаєте про його розповідь? Чи про нього самого? Він направду пережив ці містичні події, ці хвилювання чи вигадав усе?

– Заради кави із запіканкою? – хмикнув Віктор, ніби вгадавши думки Амалії.

– Чізкейка, пардон! – всміхнулася вона.

– Та один чорт – сирник, запіканка, лінивий вареник! Солодке і з сиру! Письменниця мала б здогадатися, що самотнього чоловіка не назва вабить, коли йдеться про їжу! Бо вдома ж ніхто цим не погодує!

От якби таку акцію започаткував ресторан української кухні, що тут неподалік, я б і сам ходив туди розповідати байки за обід!

Амалія навіть розгубилася від такої заяви і про її «статус», і про сутність самотнього чоловіка… Вона не втямила, чи то був жарт, чи направду вирвалося щось несподіване для неї з глибини чоловічої незрозумілої душі. Скориставшись тим, що чоловік її не бачить, а ніби дивиться кудись удалину повз неї (таким був поворот його голови), пройшлася поглядом по ньому з голови до ніг і назад, заскочена думкою, як цей немолодий, але стрункий та охайний чоловік існує сам-один у непростому навіть для зрячих світі. А що він не має дружини, то і так було ясно – у жінок зазвичай спрацьовує інтуїція, особливо у тих, хто шукає пару. Хоча наразі це був не той випадок.

Розмова на цьому ніби спотикнулася, обоє відчули певну незручність. Та за мить біля пари, що стояла на краю тротуару, пригальмувало таксі. Віктор розвернувся обличчям чітко до Амалії і простягнув їй на прощання руку. Вона обережно потисла її, одночасно намагаючись просочитися поглядом крізь темне скло його окулярів, щоб побачити очі, адже чоловіча усмішка цієї миті видалася їй «для годиться».

9

Цей день для Женьки був не таким, як інші. Останній день із трьох її вихідних ознаменувався переїздом у нове помешкання. Звісно, переселення до орендованої кімнати у двокімнатному «хрущі» до старенької господині зміною помешкання з натяжкою можна назвати, але сенс таки був у зміні житла. Тобто місця, де вона буде ночувати, підхоплюватися зранку, звідки тікатиме на роботу, а повертатиметься пізно ввечері. На вихідних вона інколи валятиметься там у ліжку хоч до обіду, і щоб ніхто при цьому не втручався в її життя. За це варто було заплатити тисячу гривень на місяць і пережити неабиякий скандал удома.

Звісно, їй було шкода маму, яка лишалася наодинці зі своїм другим, не надто передбачуваним чоловіком, але… Але ж мама його знайшла собі сама, коли Женьці ледве виповнилося чотирнадцять, і то після двох років «кастингу», через три роки після розлучення з батьком. Татусь десь накивав п’ятами і не нав’язувався ні з вихованням, ні з аліментами. Мати рік ходила, мов зомбі, а потім несподівано розквітла.

Так буває, коли раптом хтось дивний закохується в тебе всупереч усякій логіці й, засліплений тим почуттям, якийсь час має тебе за богиню. Спершу «богині» це видається неймовірним, несправжнім і навіть смішним, а потім… Потім спина її випрямляється, голова гордовито піднімається, погляд набуває упевненості та сексуальності, міняється навіть хода і… І тут на запалений одним вогонь починають злітатися інші. Ті, що обходили «богиню» десятою дорогою, коли вона, депресивна, зализувала рани після розлучення, страждала, зневірившись у всьому світі, нічогісінько не випромінювала, а навпаки, несвідомо засмоктувала чужу енергію, компенсуючи чималу втрату власної. А кому ти направду такою була потрібна? Отож.

Тому після першого дивака-закоханого в зовсім іще не стару маму з’явилися й інші «волонтери». Вона спершу розгубилася, а потім, мабуть, на зло батькові, почала «кастинг». Перший, романтично налаштований сусід Василь Прокопович, науковий співробітник музею, на те образився й боротися за даму серця не став. А після недовгого відбору кандидатів на місце біля «богині» в їхній квартирі кинув якір таксист Жора, який букетів не дарував, віршів не читав, не зітхав і не просив руки, а був конкретним і практичним колишнім радянським прапорщиком. Руки мав золоті, характер хазяйновитий, але неврівноважений, настрій його стрибав від куражу до гніву з усіма наслідками. Дуже скоро він уже почувався в їхній квартирці на півтори кімнати, як удома, тобто мужиком відповідальним, годувальником, тож із правом голосу. Причому єдиного, який враховувався. Крім потягу до дідівщини в побуті, Жора був іще й ревнивим, бо мав передісторію з першою дружиною. Тому маму було попереджено, а музейному сусіду дано разок по ребрах для профілактики, «щоб не здумали тримати за дурня».

Така розстановка фігур проіснувала майже шість років. Мама вже не виглядала «богинею», мала вигляд давно заміжньої жінки з купою клопотів, але була при чоловікові, підперта в господарстві його плечем, а в бюджеті – зарплатнею. Правда, Жора, хоч і таксував, але з часом почав випивати, характер його псувався. А чим старшою ставала Женька, тим частіше ловила на собі його неоднозначні погляди й за спиною матері чула слизькі жарти-натяки, після яких, аби, бува, не врізати йому чим під руку попаде, дівчина завіювалася з дому до пізньої ночі.

Мати нервувала через її дворові компанії, і недарма, бо лишень диво утримало доню від слизької доріжки, на яку стали деякі інші сусідські діти, що товклися по-теплому у вечірніх дворах-підворіттях, а взимку – по під’їздах їхнього спального району. Жора теж сварився-лаявся, пророкував пасербиці тюрму-колонію-наркодиспансер, а ще інколи в недобрих жартах згадував окружну дорогу, де «і гроші платять, і паспорт не питають».

Від тих слів у Женьки волосся ставало дибки, і вона знову намагалася якнайменше перетинатися в одному просторі з вітчимом, якого мама побоювалась і заперечувати якому не наважувалася.

Так і плинув час її життя, ніби в трьох паралельних коридорах – домашньому, робочому та дворовому. На щастя, знайшлася непогана робота. Закінчивши після звичайної школи школу перукарів, а заразом і курси манікюру, Женька приглядала і напитувала собі місце, аж якось їй запропонували посаду адміністратора в невеличкому салоні на три крісла та із закутком для манікюру-педикюру. Спершу йшлося про тимчасову роботу замість жінки, що зламала ногу, а потім дівчина прижилася там і сподобалася господині закладу своєю охайністю, пунктуальністю, умінням налагоджувати контакт із клієнтами та, як вона казала, «свіжою клепкою».

Женька працювала в перукарні в режимі «3 на 3»: мала три дні, завантажені роботою з восьмої ранку до восьмої вечора, а потім її зміняла напарниця й дівчина отримувала передишку в три дні, які заповнювала на власний розсуд. Інколи її запрошували додому підстригти когось зі знайомих і зробити укладку, можливо, пофарбувати… Бувало, озброювалася спеціальним кофриком з інструментами й вирушала робити комусь домашній манікюр. Але найбільше любила нечасті запрошення на ранісінький ранок – робити зачіску схвильованій нареченій. Ця робота приносила і гроші, і розширення дівочого світогляду. Ой, чого, було, не наслухаєшся від молодої та її подружок в останні години перед тим, як прийде наречений із приятелями пропонувати за неї «викуп» і невдовзі занесе вона свою ніжку над весільним рушником!

Задоволені клієнтки передавали Женьчин телефон одна одній, і дівчина мала свій невеличкий приробіток. Правда, у перукарні не з усіма склалися ідеальні стосунки, та вона й не думала, що таке взагалі можливо, – за її недовгий вік бездоганного навколо було мало.

Женька підшукала ту кімнату через газету, сходила на розглядини, домовилася й вирішила виїхати, коли в неї вдома нікого не буде. Речі вона спакувала заздалегідь, як і пережила розбірки з матір’ю напередодні. Тож коли виставила до порогу дві чималі картаті сумки й озирнулася на відгороджений для неї ще батьком кут чималого передпокою, усвідомила, що він спорожнів. Цей її дитячий прихисток, схожий на маленьке купе без вікна, ніби дорікав своєю порожнечею. Хіба що настінна полиця з книжками та кілька рядів маленьких сувенірів уздовж них залишилися з її речей на видноті. Даровані колись м’які іграшки вчора пішли одна за одною в картонну коробку під ліжком, теж безслівно дорікаючи і нагадуючи кожна свою історію. Тільки рудий плюшевий ведмедик, несподіваний подарунок від мами на вісімнадцятиліття, вирушав у нове, доросле життя, спакований разом з одягом і косметикою.

Женька зітхнула, зціпила зуби, стримала зрадницькі сльози від прощання з дитинством, хоч яким воно було, від непевності в майбутньому, від тривоги перед наслідками змін, які сама собі влаштувала, бо несила вже було жити, як раніше. А крім того, у неї затримувалися місячні й були причини нервувати ще й через це.

На сходах за дверима чекав Ілля, який давно нишком позирав на неї небайдужим оком, а після тієї вечірньої грози з поцілунками, мабуть, вирішив, що з цього щось вийде. А Женька досі не визначилася, бо хлопець цей був не зовсім таким, як інші «на районі», хоч і росли всі разом. Мабуть, лише він один з усіх був дитиною з пристойної родини, де батьки не розлучалися, не «сиділи», не пили, не билися, його не ображали, а навпаки – ставилися по-людськи, платили за навчання і всіляко підтримували. Майже ідеальна картинка! І чому такому хлопцю не вистачало саме її, Женьки?!

Але пропозицію допомогти з переїздом учора було прийнято, Ілля підхопив обидві сумки, вона почепила ще одну торбу через плече, замкнула двері, і вони ввійшли у ліфт.

– Не передумала? – спитав її Ілля.

– Ні.

– Не жалкуватимеш?

– Життя покаже. Але все одно навряд повернуся. Принаймні жити. Ходитиму до мами. На млинці, – всміхнулася вона і тріпнула волоссям.

Ілля нахилився, уперся лобом в її маківку і завмер. Міг би – обійняв би її, малу… Так захотілося раптом захистити її від усяких негараздів. Але руки його були зайняті тими сумками, і він зробив, що зробив, прошепотівши при цьому:

– Не переживай. Усе розрулиться. Я щось придумаю.

– Ой! – сердито струснула головою Женька. – Ще ти мені тут почни! Придумає він! Не чіпай мене сьогодні! І без тебе…

– Не чіпатиму, – зітхнув Ілля. Біля під’їзду стояло таксі. Хлопець рушив до нього.

– Ти б іще контейнер замовив! – просичала від несподіванки Женька, але не стала сварити хлопця на очах у цікавих бабусь і молодиць із дітлахами, що тупцювали неподалік, а й сама впевненим кроком рушила до машини.

– Сідай, не бурчи, не на скутері ж тебе перевозити? – Ілля закинув сумки в багажник і відкрив перед дівчиною дверцята.

Скутер у нього дійсно віднедавна був, та аж ніяк не підходив для вантажних перевезень.

Перше, що промовила господиня, літня й самотня Ольга Яківна, було:

– Тільки ніяких хлопців! – Вона загородила собою прохід, побачивши за спиною квартирантки високого парубка з двома сумками в руках. – Ми ж домовлялися?! Ніяких хлопців! Син дозволив мені здавати кімнату, але ніякого борделю тут не допустить, хоч і живе окремо.

– Так-так, пані Ольго! Це Ілля, мій двоюрідний брат, він просто допоміг мені перенести речі, не переживайте. Ми поставимо в кімнату й підемо.

– Постав у коридорі, ми самі розберемося! – промовила господиня до Іллі, вказуючи худою рукою під стіну.

Ілля переступив поріг, поставив торби і зробив крок назад.

– Женю, я почекаю на вулиці!

– Ага, я швидко, – махнула вона йому й потягла одну сумку в кінець коридору до кімнати, де збиралася починати самостійне життя.

– Не ображайся, – примирливо мовила господиня, – але в мене був прецедент, ледве здихалася того борделю, такі тут кавалери ходили, що я сама боялася з кімнати носа висунути! То викликала сина, щоб розібрався з ними…

– Розумію, – зітхнула Женька, штовхаючи двері.

– Ось ключ. Твоя територія замикається. Щоб не думала, що я буду нишпорити у твоїх речах чи просто пхати свого носа, – вона простягнула на покресленій лініями життя старечій долоні невеличкий жовтенький ключик.

– Було б у чому тут шарити! – хмикнула дівчина, але оцінила підхід господині до питання приватності.

– Ну, обживайся. З харчуванням вирішуй сама, я майже не готую, стара вже, їсти не хочеться, перебиваюся тим-сим. А ти молода, тобі треба сили. Але я тобі здала кімнату – і на цьому мої послуги завершуються. Зрозуміла?

– Та звісно! Я і не збиралася у вас столуватися, не хвилюйтесь!

– Ну, і добре, – зітхнула старенька й пошкутильгала до своєї кімнати.

– Ольго Яківно! А ключі від вхідних дверей?! – зойкнула навздогін Женька.

– І чого так кричати? Я не глуха! – озирнулася та. – Он у дверях стирчать, вийми, то й будуть твої.

– У мене є ідея! – всміхнувся до Женьки Ілля, коли та вийшла з під’їзду.

– Ну? – не надто весело відреагувала дівчина.

– Поїхали кататися на кораблику? Глянь, яка погода! Типу відкриємо сезон. Відсвяткуємо початок твого самостійного життя, – зазирнув він у вічі.

– На кораблику? – на мить завагалася вона й глянула в небо, а потім у той бік, де за будинками, за пром зоною і знову за будинками був Дніпро, вона це і знала, і відчувала нутром.

– Угу. Дощу сьогодні не буде. А якщо й буде – то теж нічого, – двозначно всміхнувся Ілля.

– Ні. Не поїду! – твердо промовила Женька й навіть сама здивувалася, чому відмовилась, адже прогулянка по Дніпру була б справжнім святом. Але Ілля… Не хотіла вона прив’язуватися до цього хлопця спогадами про приємність «на двох», бо й у собі вже не була впевнена, і боялася, що чим більше тих згадок про спільне хороше, тим важче «рубати канати».

– Чому? – щиро здивувався хлопець.

– Без «чому». Просто так. Не можу. Не хочу. Тебе не стосується!

– Ну, ходімо десь пива вип’ємо. Чи кави. Пригощаю тістечками! – не розгубився Ілля.

– Кави? З тістечками? – на мить задумалася Женька, і щось невловиме промайнуло в її очах. – Так! Кави! Але без тебе. Вибач, я геть забула, мені треба крутонутися в одне місце. У справі. Вибач. Дякую, що допоміг!

Вона піднялася навшпиньки і чмокнула Іллю в щоку – як робили на прощання всі в їхній дворовій компанії.

Ілля зітхнув і розвів руками.

– Пообіцяй, що іншим разом…

– Ага! І кораблик, і каву, і тістечка, і витребеньки!

Віддаляючись від нього пружною ходою, дівчина кивала і махала рукою.

10

Відучора Женька чекала на дзвінок із кав’ярні, сподіваючись, що з’явиться в їхньому «каталозі» цікава, підходяща для неї Книга, адже, як змогла, пояснила книжниці Ані свій інтерес. Але ніхто не телефонував. Звісно, не щодня туди записуються нові учасники акції, та й не кожен був би їй цікавим. А може, дівчата просто затуркалися й забули про неї? От Женька й вирішила, якщо вже має сьогодні вільний час, зайти до них, передивитися картотеку і ще раз нагадати про себе.

На душі в неї було неспокійно, не щодня приймаються та реалізуються важливі життєві рішення, але демонструвати хвилювання й невпевненість у майбутньому перед Іллею – цього лише бракувало! Може, її сподівання отримати таким чином відповіді на нагальні запитання від чужих людей і виглядали дивними, може, ліпше було б порадитися з кимось зі знайомих або читати справжні книжки, але… Але в колі її спілкування не водилося людей, яких би вона готова була взяти собі за приклад успішного виходу з життєвого «крутого піке». А книжки, принаймні ті, що вона інколи читала, являли собою варіації на тему казки про Попелюшку, неодмінно тішили гепі-ендом, але не дуже в них вірилося, та й конкретних порад щодо виживання вони не давали.

Хотілося дівчині поговорити з кимось із тих успішних людей, яких вона нерідко бачила зі свого місця адміністратора на плазмовому екрані, куди втуплюються відвідувачки, чекаючи своєї черги. Бажано – з жінкою. Яка «змогла». Яка падала й підіймалася, доклала зусиль і зрештою вирвалася на іншу орбіту існування. Її цікавили саме такі жінки, а не ті, які просто вдало вийшли заміж. Хоча це теж свого роду «хід конем». Та себе на їхньому теплому місці Женька не бачила з багатьох причин. А ще не уявляла, з якого дива ті успішні, що «змогли», стали б вести задушевні розмови з такою звичайною дівчиною, як вона, хоч за дурепу себе й не мала, але все ж таки… Тому ця акція в кав’ярні зародила в ній надію. Адже не Книга, а саме Читач обирає собі пару до розмови, і це є певним козирем, шансом, можливістю. Навіть за ціною якогось тістечка та кави для себе. Власне, це взагалі не було проблемою – вона вже давно вирішувала сама, на що витрачати зароблені гроші, і нерідко робила це безглуздо, але з превеликим задоволенням.

Книжниця Аня поклала рахунок на стіл і забрала порожню склянку з-під кави-глясе й тарілку із солодкими крихтами.

– Ну, бачу, немає мені цікавої Книги, але взагалі акція тут якось рухається? Щось відбувається? – зазирнула їй в очі Женька.

– О, так! Учора був конфуз: Книга не прийшла, а жінка, що її замовила, сиділа й нудилася. Така цікава, я не розповідала? Вона письменниця, вишукує тут нові сюжети.

– Ух ти! Письменниця?! То, може, мені з нею?…

– Та я вже й думала, але… навряд, – якось невпевнено відповіла Аня, – по-перше, вона теж Читач, а не Книга, а по-друге…

– Що?! – з нетерпінням подалася до офіціантки Женька.

– Вона… Ну, не виглядає дуже успішною та задоволеною життям, уже вибач.

– Як це? Письменниця – і не успішна?! От би її побачити!

– Та всяке буває, може, творча криза в неї, але я думаю, що там щось особисте. Ми тут багато чого бачимо, трохи починаєш у людях розбиратися.

– Ааа… То й що ж вона?

– Тобто?

– Ну, коли Книга не прийшла?

– А! Так тут був саме ще один Читач і запросив її до свого столика, щоб «почитати» разом!

– Овва! Романтично! А Читач хоч симпатичний?

Аня з посудом у руках озирнулася на столик неподалік, де самотня жінка з двома телефонами на краю столу доїдала свій обід – струдель із курятиною та грецький салат.

– Нічого так. Але… Але він сліпий. Майже. Тому й «читає» у нас, – притишено повідомила Аня.

– Уууу… – зітхнула Женька. – Ну, вибач, іди, ти ж на роботі. Але якщо трапиться якась Книга, бажано жінка, яку життя било, та не зламало, ти вже мені маякни, пліз!

– Ага, неодмінно, – всміхнулася Аня і звично пурхнула вниз сходами.

Женька дістала із сумочки люстерко й помаду, підмалювала губи, підправила рукою чубчик, підвелася й уже хотіла йти, як з-за спини раптом почула приємний грудний жіночий голос:

– Якщо маєш трохи часу й інтерес до битих життям жінок, пересідай до мене.

– Це ви мені? – озирнулася дівчина.

– Так, – витерла губи серветкою пані років п’ятдесяти і вказала поглядом на порожній стілець біля столика.

Дівчина оніміла від несподіванки, але пристала на пропозицію відвідувачки. Аня, яка несла замовлення з першого на третій рівень кав’ярні, здивовано озирнулася й рушила далі. Повертаючись, затрималася на мить біля них і спитала:

– Щось замовите?

– Не знаю, – ще не оговталася дівчина, – може, ви чогось бажаєте?

– Ой, не сміши мене! Ти вирішила мене пригостити тістечком? За умовами акції?!

Женька розгублено знизала плечима.

– По-перше, я щойно втоптала струдель, хоч і божилася, що тіста більше не їстиму, треба худнути! По-друге, я на акцію не записувалася, а просто, вибачте, підслухала вашу розмову й вирішила розповісти тобі одну байку з життя. Тож умови гри тут не працюють. Вам би, дівчино, теж було корисно послухати, але ви, на жаль, на роботі. Тому принесіть нам, будь ласка, дві склянки соку. Грейпфрутовий підійде? – глянула вона на Женьку.

– Так, – кивнула та, захоплена в полон голосом і дивною, дещо прямолінійною, але доброзичливою манерою спілкування цієї жінки.

Здивована Аня зникла і за хвилину принесла дві склянки соку.

– Як твоє ім’я?

– Женя.

– Проблеми, подруго?

– Не без того. А вас як звати?

– Вікторія.

– А по батькові?

– Павлівна. Але це не обов’язково.

Жінка глянула на годинник на стіні, потім на кожну зі своїх мобілок, ковтнула соку й заговорила:

– Отже, слухай історію про биту жінку. Уже понад десять років тому були в мене і чоловік, і син, і сімейний бізнес – будівельна компанія. І гроші були, і люди в підпорядкуванні, і техніка. Начебто нежіноча справа, але цілком відповідно до нашої з чоловіком освіти – інженерно-будівельний інститут. Удвох, здавалося, можна було гори звернути. А були саме часи, коли те, що не заборонено, дозволено, момент великих можливостей для того, хто вмів і хотів «крутитися» й не боявся ризикувати, щоб сколотити стартовий капітал. Але трапилася біда: на будівництві завалилася стіна й загинули люди. Як наслідок – прокуратура, кримінальна справа, заморожені рахунки в банках, претензії родичів загиблих, похорони, паніка серед робітників, а чоловік… Чоловік візьми та й зникни!

Женька слухала мовчки, реагуючи лише виразом обличчя або рухами рук, що лежали на столі. У руках співрозмовниці з’явилася пачка сигарет, вона покрутила її і поклала біля мобілок – курити в цьому місці не дозволялося. Але після невеликої паузи жінка несподівано розсміялася.

– Знаєш, я в такий штопор потрапила тоді, думала – не виберуся. А ще ж переживаю, де коханий подівся, коли дізнався про таку біду. Чоловіки – народ зі слабкими нервами, думаю, раптом пішов та з мосту Патона стрибнув, або десь повісився, або ще якось вкоротив собі віку?…

– А насправді? – широко розплющивши очі, запитала Женька.

– А насправді через пару місяців викликає мене слідчий і показує: прийшов поштою в прокуратуру лист, написаний власноруч ним, коханим. І в тому листі він усю провину покладає на мене як на відповідальну особу, що видавала накази і вказівки, а себе іменує не більше, ніж виконавцем. Ось так, подруго! А ти кажеш…

– Ого… – промовила дівчина, навіть не знаючи, як реагувати на таку історію. – І як же ви далі?

– Я? Та, слава Богу, у мене, крім дванадцятирічного сина, тоді була жива мама, яка взяла на себе «тили», а я вже боролася до останнього. Виплатила серйозні компенсації сім’ям загиблих, хоча хіба повернеш людей? Підняла всі можливі й неможливі зв’язки, щоб залагодити справу в прокуратурі, і таки залагодила. Коротше, тобі ці деталі ні до чого. То був не останній удар долі. Але я почула випадково про твій інтерес, і згадалося… Вирішила розповісти. Тому що проблеми, дівчинко, бувають різного масштабу. З чим іще порівнювати. Вижила. Жінки – вони взагалі страшенно живучі. Особливо, якщо за ними стоять діти та старі батьки. Знову на ноги стала. Продала бізнес, закрутила інший – у мені від здорової злості тоді така енергія з’явилася – усе горіло в руках!

– А чоловік?

– Чоловік? – усміхнулася жінка, дивлячись у нікуди. – Чоловік десь відсидівся і повернувся через рік. Бухнувся в ноги: «Пробач, я так злякався…» – Вона знову покрутила в руках пачку цигарок, глянула на годинник на стіні і коротко закінчила розповідь: – Не пробачила. Але в мене наразі все добре.

– А він?

– Не знаю. І знати не хочу. – Махнула рукою десь над головою жінка, допила сік і почала складати речі до сумочки. – Розлучилися ми.

Запала тиша.

Аня принесла рахунок, і Вікторія не дозволила Жені заплатити за сік.

– Пригощаю! – усміхнулася вона, читаючи есемеску з однієї слухавки. – Гаразд, бувай, подруго! Водій приїхав, пора мені – збори акціонерів сьогодні.

Жінка підвелася, осмикнула спідницю на міцній зграбній фігурі й рушила сходами вниз.

11

Хотілося зателефонувати ввечері мамі й поговорити з нею спокійно, а не як учора. Пояснити, що діти виростають і це закон природи. Що й сама вона колись відірвалася від бабусі й пішла у власне життя, яке не завжди було легким, і що її мама теж тим колись переймалася. Не хотілося торкатися теми про того Жору, хай собі живуть, то вже їхній клопіт. Може, їм і краще буде без неї – просторіше, спокійніше, незалежніше, менше проблем. Хотілося сказати, що приходитиме на свята й просто так, що зазиратиме до неї на роботу, у відділ кадрів супермаркету, що все одно вони рідні, найрідніші люди, і, звісно, Женьці й самій боляче гризти ту пуповину, але ж колись треба.

Проте довгі гудки лунали один за одним, а мама не відповідала. Таки образилася. Дівчина розуміла, що її відхід ніби руйнував звичну конструкцію, ілюзію родини, яка трималася досить стабільно, мов табуретка на трьох ніжках. І що до сьогоднішнього дня жіноча частка в тій конструкції переважала, хай би що там чудив Жора. Тепер матері доведеться або докладати зусиль, щоб залишитися «половиною», або бути підім’ятою тим прапорщиком. Ще можна послати Жору під три чорти, але це було їй не так просто. І морально, і через купу різних побутових причин.

Лізло в голову й бурхливе прощання з Деном, із яким випадково познайомилася на зимовому «шашлику» в лісочку на околиці міста, де приятелька шкільних років Вікуся святкувала день народження. Переносний іржавий мангальчик на притоптаному снігу, смажене на вугіллі м’ясо під горілочку «для сугрєву», компанія приятелів, розширена за рахунок друзів дитинства іменинниці, Женька в хріновому настрої через свіжу сварку з Жорою, Денис із гітарою, настроєм і навалою свіжих почуттів до незнайомки… А незнайомці тоді тільки й хотілося якось зняти стрес: випити, влаштувати на галявині танці-стрибáнці, щоб зігрітися, погорлати з іншими безумних пісень, а дорогою додому відчути чоловічу руку на талії, гарячий шепіт у вухо, поцілунки в шию, в губи… і закрутилося.

Дуже швидко Женька зрозуміла, що Ден – іще той придурок, але щось таки їх тримало вкупі кілька місяців. Може, це був такий дивний експеримент, який давав дівчині усвідомлення того, що не тільки в матері, а й у неї поруч є чоловіче плече і заради нього на дещо можна й закрити очі.

Тим більше, коли Ден не пив і не курив траву, він бував ніби й цілком адекватним. Правда, не мав того настрою, доволі однобоко бачив життя, і перспективи з ним теж були сумнівні: крутив гайки десь у гаражах на розборі машин, мав із того свою копійку й не надто замислювався про майбутнє. Але в компаніях його брав «кураж», якого додавала подряпана і бувала в бувальцях гітара, народ гуртувався навколо нього, дівчат тягнуло до Дена, а його – на пригоди. Женька від цього то казилася, то «виходила з гри». Ден спершу посилав її під три чорти, але за день-два знову приходив замирятися – то каявся, то погрожував, то тиснув на жалощі: «Без тебе пропаду!»

Така свистопляска виснажила дівчину, і ось на травневі свята вона рішуче «закрила тему». На диво, Ден зник. Не телефонував і не шукав зустрічей. Спочатку Женька напружувалася, потім полегшено зітхнула й вирішила міняти життя.

І ось крутилася вона на чужому нерівному дивані й не знаходила зручної пози, щоб заснути. Увімкнула лампу, що висіла неподалік на стіні, пробіглася поглядом по книжкових полицях навпроти. Встала, придивилася до корінців книжок. То були старі «передплати», повні зібрання творів різних авторів – радянських і зарубіжних. По десять і більше томів. Ті томики, сіруваті від віку й пилюки, яку з них, певне, час від часу витирали вологою ганчіркою, здалися дівчині заручниками старенької господині, котра навряд чи вже їх читатиме, якщо взагалі колись читала. Женька не раз чула, та й сама пам’ятає: була колись у часи тотального дефіциту «мода на книжки», які ще спробуй дістань. Або мода на кришталеві вази, салатниці та чарки з бокалами, які виставляли на огляд у сервантах, а також мода на килими, якими обвішували стіни і встилали підлогу. Отримала раз добрячого ляпаса від батька, коли вивернула на новий палас борошняний клейстер, який несла в мисці до вікна – мама саме взялася його конопатити ватою й заклеювати на зиму паперовими стрічками.

Чомусь сьогодні ці «декоративні» книжки не викликали бажання читати, і Женька знову сховалася під ковдру, перевернулася на живіт, обхопила руками подушку й задумалася, але при цьому гнала думки про те, що місячні не прийшли вчасно і що робитиме, коли раптом… Зусиллям волі вона посунула їх, замінивши на спогади про почуту сьогодні розповідь тієї жінки в кав’ярні. Історія з чоловіком, який, замість підперти плечем дружину чи хоча б разом розгрібати спільні проблеми, просто собі зник… І навіть не так уже й просто, зважаючи на лист-донос у прокуратуру… Але ж упоралася! Вистояла! Чи могла вона пробачити йому це через рік? Навряд чи. Навіщо їй такий?! Женьчині негаразди зблідли порівняно з проблемами однієї цілком реальної жінки, але якби ще та розповіла, як саме люди вибираються з такого лайна!

Женька згасила світло, зітхнула, вмостилася зручніше і раптом хмикнула. Згадала стару дівчачу прикмету: ночуючи на новому місці, промовляти: «На новом месте приснись жених невесте!» Київська то прикмета чи глобально дівчача – ніхто не знав, але вони з приятельками не раз уже проробляли цей «ритуал», бо просто було цікаво.

Дві Женьчині подружки, колишні однокласниці Вікуся й Даша, ще не відали про радикальні зміни в її житті. Лишень Іллі було сказано про це й дано дозвіл допомогти. Дівчата мали дізнатися вже «за фактом».

І от тепер: «На новом месте… приснись…» Так, вона знала повно дурних прикмет і забобонів і ніколи не ставилася до них серйозно, але… Чом би й ні?!

Дівчина прошепотіла ці магічні слова й тихо спливла в сон.

Зранку, о пів на восьму, коли вибігла з під’їзду, щоби встигнути відкрити перукарню, про сон не згадала. Першим, що побачила перед собою, була спина Іллі. Він тупцяв біля лавочки, на якій стояв пакунок із «МакДональдсу». Женька зиркнула по сторонах і зрозуміла, що непомітно обійти хлопця ніяк не вийде.

– Що за цирк, брате?! – тихо постукала його пальцем по плечу, але Ілля аж підскочив.

– Ой, налякала! Задумався. Який «брате»?! Який «цирк»?! – очі його були невинно-хитрі. – Думаю, раптом не встигла поїсти, може, проспала на новому місці…

І лише цієї миті Женька згадала, з якими словами вчора заснула. Згадала і пирснула сміхом, бо снилися їй то Жириновський у гніві, то якісь бійки політиків, але вже не в парламенті, а в неї в перукарні.

– Тьху! Куди ніч, туди й сон! – емоційно промовила Женька.

– Ти чого це? – не зрозумів Ілля.

– Та я про своє. Ти той, ішов би собі в інститут, бо он сесія на носі… А мені ніколи тут із тобою, я в графіку, мушу бігти!

– Я в курсі. Подумав, раптом проспить дівчина, то виручу – підвезу, – і хлопець кивнув на скутер, що стояв неподалік, біля жасминового куща, і Женька його не відразу помітила.

– Ти? Мене? Зараз! – вона гмикнула, зиркнула на скутер, потім на Іллю, що тримав у руках пакунок із надто знайомим запахом звичної, хоч і не нашої їжі. – Хоча… Ідея непогана. Але я внесу поправочку. Часу дійсно обмаль, я таки проспала, тому я їду на твоєму коні до роботи, відчиню двері, впущу дівчат, а ти, раз нікуди не поспішаєш, прогуляєшся пішки і там його в мене забереш. А?

– А ти хоч упораєшся з керуванням?

– Ага. Я вже на подібному їздила! Не така там складна система. Та і їхати лише два квартали…

– Ну, дивись, аби носа не розбила! – знизав плечима хлопець.

Ілля не розраховував на такий поворот подій, але ранок був сонячний, погода хороша, Женька встигне на роботу. Бач, яка уперта… Що ж, доведеться прогулятися, хоч і не на це сподівався.

– Ти непередбачувана! Торпеда! Як це в тебе так швидко голова варить?! – усміхнувся він. – Згода. Шуруй, поки не спізнилася. Пакет забереш із собою чи принести?

– Принеси, бо гепнуся на нього, шкода буде хавки, а особливо кави!

– А звідки ти знаєш, що там є кава?! – щиро здивувався Ілля.

– Знаю! – засміялася дівчина, уже погладжуючи сидіння скутера. – Ну, давай ключ!

12

Уночі Амалії не спалося. Вона підводилася з ліжка, пила на кухні воду, блукала квартирою, спотикаючись об іще не розібрані після переїзду коробки, з яких усміхався мураха-культурист – символ компанії, що надає послуги з пакування й перевезення речей. Найнеобхідніше помістилося в одній валізі, а ті коробки… Чи взагалі коли знадобляться?

Жінка взяла цигарки, накинула на нічну сорочку махровий халат і вийшла на балкон. О четвертій ранку в другій половині травня надворі ще було темно, хоча невдовзі мав зачинатися світанок. Французи називають таку пору «entre loup et chien».[13] Амалія не звикла до цього району, де дев’ятиповерхівки стояли доволі щільно й за бажання ввечері можна було розгледіти, що відбувається в квартирі навпроти, якщо чуже життя не приховали шторами. У цей пізньоранній час світилося лишень кілька вікон. Може, хтось годував немовля, а може, хворів, і близькі люди несли варту біля недужого чи літня людина не спала і згадувала своє життя…

Амалії теж було що згадати, але вона вже втомилася від цього мазохізму й намагалася блокувати потік спогадів, що навалювався на неї то фільмом про колишнє, то спалахами слайдів, немовби вона переглядала альбом із фотознімками щасливих часів. Так було з нею трохи раніше. Але наразі вона, ніби бейсболістка, відбивала уявною биткою кожен слайд, що летів із лабіринтів пам’яті.

Оп-па! Відскочив у темряву кадр, де вони з Арту-ром, молоді й щасливі, стоять біля їхньої першої машини, ненового «Фіата», що чоловік його сам пригнав із Німеччини.

Оп-па! Закрутився й відстрибнув знімок із Кіпру, де вони, засмаглі й веселі, обіймаються коло яскраво-квітучих кущів.

Шарах! Відлетів у темряву кадр, де вона нахиляється, щоб зазирнути вниз із вежі старовинного замку в долині Луари, а Артур, сміючись, тягне її за футболку назад.

Бемс! Розлетівся на друзки кольоровий кадр, на якому вони затишно снідають круасанами з кавою на терасі паризької кав’ярні в дощовий, але теплий і ліричний недільний день.

Дзинь! Розсипався відбитий нею знімок, де вони обоє в яскравих масках гуляють на вируючому карнавалі у Венеції.

Амалія розмахнулася уявною биткою й завмерла. Здалеку наближався знімок, на якому її не було, тільки Артур із червоними щоками, сердитий і розгублений водночас, рішуче проголошував умови нового життя. Жінка завмерла й не відбила цього видіння, як інші. Примружилася й майже відчула, як штовхнуло щось межи очі, потім у груди, а у вухах загуло: «Тобі лишається машина, плюс куплю тобі однокімнатну квартиру й покладу на рахунок десять тисяч баксів. Згодься, не кожен чоловік залишає бездітній колишній дружині таку стартову базу для нового життя. Сподіваюся, не пропадеш».

Не розплющуючи очей, вона глибоко вдихнула нічне весняне повітря, у яке ще не влилися вихлопні гази, намацала в кишені пачку цигарок, витягла одну і взяла до рота. Запальнички не знайшла, але йти по неї на кухню не було сил. Вона опустилася в старе пошарпане крісло, яке лишилося тут від колишніх господарів, підібгала під себе ноги, закуталася в халат і завмерла. Сльози тихо спливали по її щоках, цигарка розмокла в губах, і тримати її далі було безглуздо. Жінка поклала сигарету на підвіконня, скрутилася калачиком на кріслі, з якого дотепер не вивітрився запах якоїсь кицьки, що колись, певне, полюбляла тут ніжитися, глибоко зітхнула і провалилася в сон.

Уві сні перед нею вилася кам’яниста доріжка в густому весняному гаю, десь вдалині між деревами кружляла містична гувернантка в капелюшку, яка вабила за собою в підземний тунель її Артура, а сліпий чоловік у темних окулярах тримав Амалію за руку й металевою паличкою, затиснутою в другій руці, відбивався від кажанів, які шурхотіли крилами просто перед обличчям і воркотіли, мов голуби.

Сонячний промінь торкнувся її щоки, і жінка відчула, що змерзла. Вона відкрила очі й побачила, що на перилах балкону справді топчуться й воркочуть голуби, час від часу розкриваючи крила й відштовхуючи грудьми конкурентів.

– Посміливішали, як не стало кішки? – втомлено промовила до них Амалія. – Зараз, зараз винесу вам хліба.

Вона випростала ноги, повела плечима й підвелася. Поки не високе міське сонце поглядало на неї в проміжок між двома будинками й обіцяло спекотний день. Ще один день її життя, який треба було чимось наповнювати.

На кухні Амалія подивилася на годинник, що блимав на панелі мікрохвильової пічки – була сьома ранку. Вона таки добряче змерзла на балконі уві сні. Задумалася: заварити чаю чи піти під гарячий душ? Механічно набрала з крану води в пластмасовий чайник і натиснула блакитну кнопку на ньому.

Зовсім недавно, але таки в іншому житті вона б і не подумала пити нефільтровану воду з київського водогону. Та ще й варити її в китайському пластмасовому чайнику! І пити дешевий чай із пакетиків, які мешкали в кухонній шафі разом із залишками припасів колишніх господарів.

Артур купив їй цю квартиру у людей, що виїхали з України назавжди й продали житло разом зі старими меблями та побутовою технікою, зробивши свій вирішальний крок із кількома валізами в руках. І ця квартира стала трампліном у нове життя і стартовим капіталом. Звичайна однокімнатна на п’ятому поверсі панельної дев’ятиповерхівки.

Амалія бачила господарів єдиний раз у нотаріуса, куди мусила прийти, щоб поставити підпис під угодою про купівлю-продаж. І пошуки квартири, і її переїзд сюди організував Артур, цілеспрямовано виконуючи прийняте рішення. А вона в ті дні ніби плавала в стані повної апатії, нездатна ні щось змінити, ні навіть усвідомити до кінця, що сталося. Вона й зараз не дуже вірила, що це відбулося з ними. Що це взагалі могло статися – цілком банальна історія із сучасної мильної опери, коли молода секретарка (перекладачка, асистентка, біс її знає, ким вона там була в його офісі!) арсеналом своїх принад закрутила голову її успішному чоловіку, зрештою завагітніла й поставила питання руба…

Чи то так стрімко все в них розвивалося, чи то Амалія була такою неуважною й упевненою в непохитності родини й Артурової відданості їй ще зі шкільних років, але чоловікове зізнання, резюмоване чітко розписаним планом подальшого життя та полюбовного розподілу майна, упало на голову жінки як грім серед ясного неба. Без сумніву, Артуру ця розмова теж далася нелегко, можливо, він би хотів, щоб вона спершу щось запідозрила й сама вивела його на зізнання та домагалася відповіді, як жити далі, але… Але вона дійсно й припустити не могла, що після стількох років їхні стежки розійдуться. «Всєм спасіба, всє свабодни!» – як то кажуть…

Що ж… Напевне, буває й гірше. Вона таки має дах над головою, машину, хоч і побиту деревом, і навіть «стартовий капітал»… Не має лишень, для чого і для кого жити.

Усе це вкотре крутилося в голові жінки, поки вона стояла під струменями гарячої води й відігрівала змерзле тіло. Але не знала, як відігріти душу. Просто проживала свої дні.

Вийшла з ванної. Помацала рукою теплий чайник. Їсти-пити не хотілося, натомість у розігрітому тілі з’явилася не вранішня втома. Жінка повернулася до кімнати, зачинила балконні двері, щоб відмежуватися від шумів міста, яке прокинулося до звичного свого життя, прикрила портьєрами вікно, заховалася під ковдру, згорнулася калачиком і заснула. Остання її думка була про те, що напередодні просила книжницю Віру домовитися на чотирнадцяту про зустріч з однією Книгою, що обіцяла повідати якісь чоловічо-жіночі історії…

13

– Я розповім вам історію про ревнощі. Ви не проти? – спитала трохи старша за Амалію жінка, навіть чимось на неї схожа, хіба що в ній відчувалося більше енергії й цікавості до життя.

Поки Людмила читала в меню пропозицію десертів, Амалія роздивлялася її, ніби справді крутила в руках нову книгу, вгадуючи, що там, під палітуркою. Читачку трохи збентежив анонс «про ревнощі», але ж вона сама свідомо обрала Книгу з цими чоловічо-жіночими історіями, невже сподівалася, що розповідь не зачепить її особисте? А може, і спеціально несвідомо «наривалася», шукала щось подібне, «поколупати рану» й переконатися: вона не перша втрапила в таку халепу, чи сподівалася знайти відповіді на власні запитання?

– Таки оберу «Наполеон»! Хоча калорій у ньому, мабуть… Але ж сама точно його вже не пектиму, а інколи хочеться відчути «смак минулого», у вас таке буває? – усміхнулася жінка Амалії, але та знітилася і знизала плечима, бо той «смак» не полишав її ні вдень, ні вночі.

Книжниця Віра пішла по замовлене, а Людмила глянула через перила на нижчий ярус і заговорила:

– Це цікава акція. Не знаю, що спонукало вас записатися в Читачі, адже кожному є про що розповісти. Хоча… я навіть сама міркую, чи не вписатися мені в обидві картотеки. У вас тут не було прецедентів такого роздвоєння? – зазирнула вона в очі Амалії, але та не відповіла, а знову непевно знизала плечима.

– До речі, я саме й хотіла розповісти вам про роздвоєння, – усміхнулася жінка. – Дівчата мені проговорилися про ваш фах. Я інколи думаю: от якби я вміла писати! Господи, скільки сюжетів навколо! Але хто вже на що вчився. Я звичайний економіст, маю справу з цифрами, чужими грошима, звітами, перевірками і теде. Але хіба мало історій трапляється з людиною за сорок із гаком років?! Розповім вам дещо, може, знадобиться для якогось роману.

Не буду занурювати вас у глибини й передісторії, не маємо на це часу, але не так давно був у моєму житті небанальний епізод, один із багатьох. Але цей цікавий саме з погляду психології, розуміння себе самої. Я розповім, а ви поміркуйте, хоча, може, з вами теж таке траплялося. Але зі мною – єдиний раз.

Мізансцена на описуваний момент така: я вже чотири роки розлучена, маю двох дітей, сина та доньку, вижила, вилюдніла, навчилася існувати й так, хоча спершу здавалося, що від мене відтяли половину. І самій вкрай важко було почуватися такою скаліченою, і ніби всі навколо бачили мою «інвалідність»… Але життя триває, і згодом знайшовся мужчина, якому я здалася цікавішою, ніж інші. Так буває. Він сам казав: «Твій чоловік пішов не тому, що ти погана. Ти чудесна! Кращої за тебе немає. Ти просто йому набридла за багато років. Так буває». Ось так, – зітхнула оповідачка, натомість Амалія напружилася й уся зосередилася на розповіді. – Минулого літа діти роз’їхалися хто куди, дякувати Богу, уже підросли, син подорожує з друзями Кримом, донька поїхала в село до бабусі, а я лишилася в Києві – робота не відпускала. Мій «містер Ікс», назвемо його так, того дня залишився в мене. Влаштували собі таке маленьке свято: сходили ввечері в ресторанчик на околиці міста, прийшли додому, я щось крутилася по квартирі, коли він раптом побачив на поличці під телевізором старий відеоплеєр. Давним-давно ми ним не користувалися, тепер дивимося диски – то на комп’ютері, то на DVD-плеєрі.

Причепився до мене: мовляв, таке ретро… Став просити, якщо «відік» працює, то подивімося разом… Я йому й кивнула на шухляду, у якій лежали старі касети. Він порився там кілька хвилин і аж зойкнув: «Ой! А тут ваше домашнє відео! Можна? Так хочеться глянути, якою ти була раніше!»

Не можу сказати, що ця ідея мені дуже сподобалася, я вже чимало років не торкалася тієї касети й сама не знала, як відреагую на це кіно. Нібито й зализала рани, перемололося, але ж…

– І що? Ви дозволили? – стривожено спитала Амалія.

– Так. На тій касеті було багато чого: виступи дітей на святах у дитсадку та школі, наші пікніки з родинами друзів – ну, самі знаєте, коли з’являлася в родині відеокамера, знімали все підряд, типу на згадку.

Хто ж тоді думав, якими очима дивитиметься на це через багато років?

– І що було далі?

– Умовив він мене. «Ну, хоч одним оком гляну! Я ж не уявляю, якою ти була тоді, ще до мене!» Згодилася, віддала йому ту касету із зеленою наліпкою «Домашнє». Хай уже, думаю, і я зазирну, якою була колись. Зовсім іншою – тихою, домашньою, забитою… Не почувалася жінкою. Не вміла за себе постояти…

Гість швидко розібрався з дротами та пультами й потягнув мене на диван: «Сідай! Подивимося!»

Що вам сказати?… Таки заворушилися десь у глибині душі уламки колишнього життя, закололи, коли побачила той час, як діти були маленькі і я була їм так потрібна… Здавалося, що так буде завжди.

Новорічне свято в доньчиному дитсадку – вона сніжинка, читає вірші…

Син іде в перший клас, усміхається на камеру – у верхньому ряду не вистачає двох зубів…

Пікнік у весняному ботанічному саду, де буяє бузок. Донька хитрує – з’єднала ніжки двох кульбаб в одну і хвалиться, яка та довжелезна, показує на камеру. Раптом нижня ніжка відвалюється, усі сміються, тато називає її брехушкою, а мала показує язика…

Але несподівано від того перегляду таке почалося! «Ой… Яка ти тут чудесна!» – зачаровано каже він.

Я відмахуюся, показую, які там чудесні діти, ледве втримую сльози в очах, а він, уявіть собі, сидить, як причмелений, і не відриває очей від екрану!

«Та ти ж не розумієш нічого! Це ж супер!»

«Ти що, з глузду з’їхав? – питаю. – Розплющ очі! Яка ж я чудесна там?! Мов із хреста знята! Очі без блиску, зацькована якась, немов миша в кутку! Я стільки сил доклала, щоб «видавити із себе раба», як сказав класик, а ти…»

Але він не замовкає, тільки показує рукою на екран: «Ріо-Ріта! А ця сукня! А зачіска! Усі ми родом звідти, з тих часів! Жінка-дівчинка! Чи дівчинка-жінка! Лоліта! Ооо… Аж серце закалатало! Дурень твій чоловік!»

Я сиджу ошелешена і вже не сперечаюсь. Особливо про чоловіка. Але… Як же це?! У мене і в самої закалатало серце, і вже не від ностальгії за часами, коли ще тільки набиралися оберти достатку, чоловіки вибудовували амбітні плани й ніщо не віщувало криз і сімейних руйнацій. Поки що там, на галявині, дві родини розстелили на траві покривало, молоді дружини дістають із сумок прості домашні наїдки, чоловіки вправно нарізають ковбасу та ранні огірочки, викладають зелену цибульку, діти казяться поруч на траві, регочуть… Але не лише від цього стислося серце.

Мабуть, уперше в житті мене охопили ревнощі. Безглузді й непоясненні ревнощі! І не до іншої жінки, а до мене колишньої!

Ви собі не уявляєте, що я відчула. Мені аж моторошно стало! Як же це можливо?! Я – майже з того світу… Я себе переробила і перекроїла… Я стала іншою й пишалася цим! Більш вільна, незалежна, сильна й щасливіша, ніж та, колишня! І я дійсно пишалася цим! Почувалася інакшою. Жінкою! А не тою бідачкою, яку можна скрутити в баранячий ріг і запевнити, що вона сама пропаде… Так, вона була доброю, тихою, домашньою… Матір’ю всім – і дітям, і йому. Я любила її. Але вона померла! Я інколи зітхала за нею і вперто нарощувала в собі якості, без яких мені було не вижити. А він…

Але хіба це можливо?! Адже ми зустрілися з ним тоді, коли я вже була інакшою, битою життям, а не такою наївною, як на цьому домашньому відео. І він же, бач, тоді закохався в мене теперішню! Чи напівтеперішню. Може, вловлював аромат тієї Лоліти? Але ж він сам допоміг мені стати інакшою! І що мені тепер було робити, коли мій власний фантом перетягував до себе чоловіка, який… Якби ж то інша жінка, але це було схоже на якийсь голлівудський фільм…

– І що ви?…

Людмила поклала до рота шматочок тістечка, відпила кави, не дивлячись на Амалію. Помовчала. Ковтнула ще шматочок «солодкого гріха» і знову запила, а потім інтригуюче всміхнулася.

– Я? Я тихо встала з дивана… Він мене навіть не затримував, так був захоплений картинками, що тремтіли й рухалися на екрані. Пішла на кухню, випила чарку коньяку за упокій мене колишньої, потім пішла в коридор, де біля вхідних дверей у простінку висів електричний лічильник, й обережно опустила вниз обидва тумблери.

– Ух ти! – видихнула Амалія.

– А то!

– А він же що?

– Почав гукати мене, мовляв, щось трапилося… Я по темному коридору повернулася на кухню, запалила свічки, налила коньяку, тепер обом, нарізала лимончик і трохи ковбаски… І все закінчилося дуже добре. Цілком лірично, романтично й полюбовно.

– Яка ви хитра! – аж сплеснула долонями Амалія. – Експромт при свічках організували!

– Та отож. Як вимушений захід. А потім ми заснули. Ну… не одразу, ви розумієте… Хоча вночі мені марилося те ретро-кіно, я крутилася й думала про несподівано пережите, про себе ту і себе теперішню, про людські стосунки, про колишнього чоловіка. Та й про цього… Котрий теж доклав своїх зусиль до моєї трансформації. Хоч і не був моїм чоловіком. Власне, якщо щиро, узагалі був чоловіком не моїм. І залишається до сьогодні.

Від останніх слів око Амалії тіпнулося і вся почута історія раптом перевернулася з ніг на голову. Вона вловила на собі уважний погляд оповідачки й втупилася у свою порожню чашку.

– Ааа… Бачу, ви досі вірите, що жінка у своєму житті грає лише одну роль. Чи хорошу, чи погану. Вірите в чорно-біле життя? Як у шахах? Ну-ну… Вибачте, якщо зачепила за болюче. Але ж це ви мене вибрали. Ви хотіли почитати чужі історії про чоловіків і жінок… – Людмила відкрила сумочку, дістала люстерко, підмалювала помадою губи. Ще раз глянула на Амалію, яка, здавалося, прокручувала в голові її розповідь від самого початку, намагаючись по-новому розставити фігури на дошці. – Дякую за каву. І за «Наполеон». Колись і в мене чудесно виходив. Для великої родини на великі свята. Бувайте!

Вона підвелася й рушила до сходів.

– Дякую вам! – неголосно промовила навздогін Амалія, зітхнула й залишилася нерухомо роздивлятися порожній посуд на столику.

14

Артур таки поклав на її рахунок ті десять тисяч доларів. Як обіцяв. Він узагалі виконав усі свої обіцянки. Усі пункти плану, який сам і склав, коли вирішив змінити своє життя, почати його спочатку. З іншою. Правда, початок цей був незрівнянним із їхнім колишнім «низьким стартом». А ще його початок цілком міг означати її кінець. Попри куплену квартиру і ті десять тисяч.

Це був стрес такої сили, настільки несподіваний, що вона просто не могла усвідомити того, що сталося. Не знаходила потрібних слів, майже не ставила запитань, зрозуміла, що програла, ще й не почавши гри. Що хай би ким була та, інша, її вагітність, що вже добігала кінця, була козирем з усіх козирів, проти якого в Амалії не було нічого настільки ж вагомого. Адже за шістнадцять років подружнього життя вона жодного разу не змогла сповістити чоловікові такої радісної новини. Не склалося. Не судилося. Не вийшло.

А коли приблизно рік тому Амалія обережно заговорила про всиновлення, Артур якось надто швидко згорнув тему. З другою спробою вийшло так само, і жінка вирішила, що треба дати йому час звикнути до цієї думки. Вона нишком читала в Інтернеті тематичні форуми, роздумувала, яким шляхом краще піти, щоб і швидше, і менше бюрократії, щоб їхній хлопчик (а вона хотіла саме хлопчика, навіть не стільки для себе, як для чоловіка) з найменшими втратами вислизнув із тієї жахливої системи і зажив щасливо в їхній великій сучасній квартирі в центрі міста… У чоловіка на це були гроші, а в неї – бажання заповнити їхнє життя тим, що надасть йому зовсім іншого змісту й сенсу. Вона ніби грала сама із собою в цю гру, розглядаючи новим оком їхнє помешкання, уявляючи, як воно зміниться з появою дитини. Шкодувала, що не насмілилася на це раніше – скільки часу було втрачено… Але озвучувати свої мрії знову поки що не наважувалася.

А потім усе рухнуло. Обвалилося водночас.

У голові Амалії думки не складалися в рівні ланцюжки, на вуста не приходили відповідні потрібні слова, вона мов заклякла, почувалася ніби раптово вимкненою з електромережі…

Артур не мав часу чекати, доки вона оклигає. Та й навіщо? Щоб почути ті «потрібні слова»? Докори, образи, прокльони, благання, нарікання, спогади про минуле й заклики до сумління – що ще могла сказати йому жінка, яка раптом стала колишньою? І що це змінило б? Усе вже було обговорено й вирішено за її спиною. Можливо, існували й інші сценарії розвитку подій. Але сталося, як сталося. «Хвоста» відрубали одним махом, а не різали кілечками. Мабуть, вважали, що це гуманно.

Амалія давно не працювала. Звільнилася з великої наукової бібліотеки, куди втрапила після закінчення Інституту культури. Подруг у неї там не залишилося, адже жіночий колектив – то надто специфічна спільнота. І її звільнення «в нікуди», а не на іншу роботу було сприйняте теж специфічно. «Ситий голодному не товариш! Але ти заходь, як скучиш!» – постановили під час прощального обіду колишні колеги й повернулися до своїх бібліотечних буднів.

Вона не заходила. Відчула бар’єр, який прозорою стіною виріс між нею й колишнім життям відтоді, як Артур пішов угору. Не мала потреби кудись ходити, щось робити, заробляти стандартну зарплатню. Чоловік доклав чимало зусиль, і його бізнес з імпорту автозапчастин нарешті розквітнув. Нині вони могли дозволити собі комфортне життя в столиці та закордонні подорожі, нерідко пов’язані з його роботою. Поверталися додому з купою спільних вражень, сувенірів і фотознімків, що мерехтіли тепер у її підсвідомості ночами.

Вона переїхала наприкінці лютого й намагалася не згадувати ті перші самотні зимові дні в чужому помешканні чужого району, серед нерозібраних коробок і нерозібраних думок.

Не знала, як і навіщо жити.

Просто не вміла жити сама.

Спочатку не вірила, що це не сон.

Потім повірила.

Усвідомила себе відрізаним апендиксом.

Хотіла вмерти.

Але так і не наважилася накласти на себе руки.

Потім у Києві запанувала весна.

Й Амалія вигадала гру.

Гру у звичайне життя серед звичайних людей цього міста.

Поки не скінчаться ті десять тисяч.

Амалії сподобалася кав’ярня на Хоревій, куди зайшла випадково кілька днів тому, а потім згодилася взяти участь у їхній трохи дивній акції. Тепер вона бувала там практично щодня й не тільки заради зустрічей із Книгами. Просто ходила містом, а потім завертала сюди обідати. Їй були симпатичні дівчата-книжниці, приємно було приходити кудись, де тебе знають. Але знають нещодавно. Без твого колишнього життя. Ті місця, де вони бували з Артуром, вона обходила десятою дорогою. Можливо, тому тепер так вабив Поділ, бо знала, що Артур його недолюблював і не раз жартома казав, що на місці цих запилюжених блощичників треба звести сучасний Мангеттен і це буде розумне використання дорогої площі привабливого для бізнесу міста.

Натомість вона сама почувалася тут затишно, неспішно розглядала старовинні дво– й триповерхові будинки, багато з яких німотно кричали до перехожих, благаючи про реставрацію чи бодай ремонт, вдивлялася в ліпнину, балкони, віконечка горищ, башточки, двері, старі ворота… Намагалася уявити, як тут жилося людям раніше, але її уяви на це не вистачало – переповнене раціональними метушливими людьми, теперішнє місто не було схильне до сентиментів. Так здавалося Амалії, яка заходила у дворики старих будівель, подібні до одеських чи навіть італійських, і зітхала, відчуваючи тут незворотній процес умирання. Процес, подібний до її власного стану.

Сьогодні вона випадково побачила на дверях якоїсь галереї плакат, що сповіщав про виставку картин «Літо». Зайшла, з годину блукала трьома залами з височенними стелями й роздивлялася літні спогади-враження різних художників: морські пейзажі, польові, міські, на яких буяли квіти, мерехтіли хвилі, надималися вітрила, гуляли жінки в яскравих сукнях і щедро сяяло сонце.

На картинах панувало літо, що відрізнялося від спекотного київського травня. Ось якийсь старанний живописець, що побував на островах Греції, зумів передати в кількох картинах прозорість моря й повітря, грайливість променів і навіть, здавалося, тепло бруківки. Картини було підписано назвами грецьких островів, і в Амалії защеміло серце, адже ще два роки тому вони з Артуром були в Афінах, але до островів того разу не дісталися, планували на потім.

І раптом їй страшенно захотілося кинути все і рвонути туди, відігрітися серед прозоро-яскравого світу чужих, але привітних людей, яким до неї байдуже.

«А чому ні?» – подумала жінка і невдовзі зайшла до туристичної агенції, що розташувалася неподалік. Хотіла дізнатися пропозиції щодо відпочинку на островах. Наприклад, на Мілосі, звідки родом усесвітньо знана Венера.

Вона подумала, що змогла б там узяти в оренду машину й об’їхати весь острів, а потім, можливо, перебратися на інший… Жити там, їсти свіжу рибу, салати із соковитих, напоєних сонцем овочів, приправлені грецькою оливковою олією з неповторним смаком, пити вино…

Від згадки про їжу в жінки засмоктало в шлунку, і невдовзі ноги самі принесли її до знайомої кав’ярні.

15

Замовила рис, рибне асорті та грецький салат. Сік. Каву.

В очікуванні обіду склала руки на столі, нахилила голову й заплющила очі. У пам’яті миттєво виникло море, – нереально синього кольору, – а на ньому вітрильник.

«На скільки вистачить грошей!» – промовила сама до себе Амалія й розплющила очі. Вона почула зі свого місця, хоч і не видно було з балкона, що дівчата з кимось розмовляють, і голоси їхні видалися збентеженими. А за хвилину підійшла Віра, і вираз її обличчя підтверджував існування якоїсь інтриги.

– Щось трапилося? – спитала Амалія.

– Та ні, але… Вам принесли передачу! – знизала плечима дівчина.

– Мені?

– Вам! – усміхнулася Віра загадково.

– Дивно. А що ж це за передача? Від кого?

– Кур’єр приніс пакунок, на ньому наша адреса і припис: «Передати пані письменниці».

– Ви нічого не плутаєте?

– Ні, он він ще чекає внизу, добре, що ви саме зайшли пообідати! То я його запрошу сюди чи ви спуститеся?

– Спущуся, – захвилювалася Амалія, не знаючи, що й думати, узяла сумочку й рушила сходами вниз.

Зовсім юний хлопець тримав у руках невеличку видовжену коробочку, схожу на упаковку від еклерів чи вафельного торту, а також якусь квитанцію, де вона мусила розписатися.

– А ви можете сказати, від кого це? – спитала вона в хлопця.

– Ні. Моя справа – доставка, і щоб не було нарікань від клієнтів.

– Дивно, – Амалія взяла до рук пакунок і похитала його. Їй здалося, що всередині щось булькнуло.

– До побачення! – мовив хлопець, і за мить за ним дзенькнув дзвіночок на дверях.

– Нічого собі! І що з цим робити? – розгублено глянула на дівчат.

– Мабуть, треба відкрити, – резонно порадила Аня.

Жінка розірвала цупкий папір, який огортав таки справді коробку від еклерів, і побачила невеличку пластикову пляшку з темною рідиною й написом від руки на білій квадратній етикетці «Вино з ожини. Домашнє».

– Оце так! – хмикнула Аня. – Мабуть, то ваші шанувальники дізналися, що ви тут збираєте сюжети, і зробили такий презент інкогніто! Он іще й записка!

Крім пляшечки з вином, у пакунку лежав скручений трубочкою й перехоплений тонкою резинкою білий листок, а також аркуш із зошита, складений учетверо. Хоч як їй було цікаво, та Аня мусила бігти обслуговувати інших клієнтів, а Віра залишилася за барною стійкою спостерігати процес відкриттів.

Амалія розгорнула чотирикутник, прочитала кілька рядків, і брови її поповзли вгору.

Віра стрималася і нічого не спитала. Але жінка сама простягнула їй той аркуш. На ньому було старанно виведено:

«Шановна пані Амаліє, на жаль, не маю можливості особисто розповісти вам свої історії, тому надсилаю одну разом із тематичним дарунком – домашнім вином. Якщо буде на те ваша ласка, прочитайте й продегустуйте мій подарунок разом із тим незрячим паном.

Ваша шанувальниця».

– Шанувальниця?! – Очі Амалії округлилися.

– Ого! Нічого собі! – здивувалася Віра, хоч і була набагато стриманішою за Аню в проявах емоцій. – То треба негайно зателефонувати пану Віктору, як вважаєте?!

– Не знаю, чи це зручно – смикати людину, у нього, певне, свої справи, – промовила Амалія і раптом відчула, що в глибині душі була б рада такому несподіваному приводу знову побачити дивного чоловіка, з яким нещодавно «читала» містичну історію про гувернантку, хоча обговорення сюжету й не склалося.

Поки жінка аналізувала те, що відбулося, а заразом і власні відчуття щодо перспектив нового спільного читання, Віра вже набирала Віктора зі свого мобільного.

– Де? На Лук’янівці? Саме збиралися заїхати? То коли будете? Ну, от і добре! – Віра вимкнула слухавку і всміхнулася. – Хвилин за двадцять – двадцять п’ять буде.

Амалія знизала плечима, витягла із сумочки цигарки і мовчки рушила на вулицю.

Вона вдихала гіркий дим тонких цигарок, приправлений ментолом, і думала, що знову її життям керує хтось ззовні, вирішуючи за неї, що робити. Таке траплялося й раніше, але не напружувало, адже її буття вже багато років спрямовував Артур, і вона йому цілком довіряла. А кому їй іще було довіряти? Батько помер, коли вона була школяркою. Мама раділа, що донька навчається в столиці, хоч і рано вискочила заміж, але ж за свого, за надійного… А коли мама за кілька місяців згоріла від раку, у неї зовсім нікого не лишилося. Крім Артура. Їхні долі сплелися і довго йшли в одному напрямку, аж поки…

Зараз вона сама намагалася визначати вектори, якось наповнювати та спрямовувати свої дні, але в глибині д уші відчувала, що це в неї доволі погано виходить. Інколи навіть здавалося, що вона існує десь в іншому вимірі, ніж усі люди навколо, які кудись мчать, щось роблять, киплять емоціями, і далеко не завжди позитивними. Натомість вона останні місяці плавала, як утомлена бджола в сиропі, байдужа до того, що відбувалося навколо, і навіть до того, що буде далі з нею самою.

Викинувши недопалок у смітничок, Амалія знову відчула голод, повернулася до кав’ярні й спитала, чи вже готове її замовлення.

– Вже-вже! Підіймайтеся! Дві хвилинки! – прощебетала Аня.

Амалія взяла з барної стійки коробочку-подарунок і рушила до свого столика. Ще до того, як підійшла Аня, вона зняла резинку, розгорнула білий аркуш-трубочку, й очі її побігли рукописним текстом – хто знає, що саме доведеться їй читати вголос тому дивному пану?!

Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини. Не розумію, як то: нидіти біля телевізора чи оцінювати новий одяг сусідки. Мене то не обходить.

У мене немає сім’ї, я не думаю про якусь там закоханість, не вірю в любов, мене не цікавить політика, я не запізнююся на роботу і йду пізніше за інших. А ще я завжди поспішаю додому. Найперше – до винного погреба. Туди дорогу знаю лише я. Темне і сухе його нутро тисячу літ сторожив Див, однак іще до мого народження він щез із насидженого місця. Перестав показуватися людям одразу після війни. Доти сидів біля входу до погреба, стеріг старий сад, що гіллям кланявся до землі; яблука падали, поміж них падали снаряди, і яблуні були в білому шумовинні соку. Він бродив, яблуні впивалися ним і плакали. Див заніс до погреба трохи яблук, ними й частував голодних птахів, а сам не їв. Він посивів і зістарився. Пильнував старий сад, витягав із покорчених стовбурів підгорілі гільзи, дерева стогнали од болю й розпуки. А потому раптово щез. Вхід до погреба закрив каменем.

Мені було два роки, коли полинова зірка,[14] як і віщували біблійні пророцтва, впала в українські степи. Третина вод стала гіркою, і мені снився сивий полин. Я не знала, що то полин, сиве марево пеклó, огортало ядучим димом. Див приходив у мої сни замість батька, виносив мене з того пекучого болю, дмухав на мене холодним рятівним вітерцем. Я не бачила обличчя, але відчувала його руки. Вони були холодними.

Так тривало ще дванадцять років.

…Мені шістнадцять. Учора отримала паспорт, завтра царюватиме останній місяць літа.

До матері неквапом підходить сусід.

– Маріє, ожина цього року вродила. Я вже й вино поставив бродити. Нині йду. Може, хто з вас хоче піти зі мною…

Мама не погоджується. У неї багато роботи. Але… тут же є я.

– Замість читати книжку, іди з паном Йосифом по ожину. Принесеш – наваримо джему. І вина зготуємо.

Ми йдемо довго. Пан Йосиф веде мене незнайомою дорогою. Ліс густішає, просвітку не видно.

– Нам ще далеко?

– Потерпи, ще трохи… Незабаром ми виходимо на велику світлу галявину.

Під ноги втрапляють ожинові грона, я ступаю обережно, але за мною залишається чорнильний слід. Ягоди солодкі, їм їх досхочу, збираю у дзбанок. Він наповнюється швидко.

Пан Йосиф сміється. Він погоджується йти додому. Ось тільки дозбирає відро ожинових ягід. Я допомагаю. Ми поруч, я чую його дихання. Він раз у раз зиркає на мене, найкращі ягоди сипле в долоню:

– Скуштуй…

Ягоди солодкі, погляд його лукавий.

Сонце тоне у вечірній куряві, ми ще не вийшли з лісу, а вже сутінки огортають усе довкіл. Пан Йосиф знаходить повалене дерево, неквапом всідається:

– Ходи сюди, спочинемо трохи.

Я сідаю біля нього.

– Ти, певне, змерзла, – і вкриває мене плащем.

– Пане Йосифе, а ви схожі на Дива…

– На якого ще Дива? – здвигує брови. І по хвилі додає: – А ти красива…

Погляд його знову стає лукавим, він обіймає мене. Його губи холодні і шорсткі.

Я вириваюся з його обіймів. Та він не надто прагне відпустити мене.

– Пустіть… Мені боляче. Боляче, чуєте…

Він неохоче відпускає.

– Чого боїшся? Я буду ніжним…

– Я не хочу мати з вами стосунків…

– А може, передумаєш? – змовницьки підморгує мені.

– Не передумаю.

Ми виходимо з лісу, він іде позад мене. На нашій вулиці промовляє:

– Ти нікому не скажеш, правда?

Я не скажу, бо мені соромно й боязко. Але…

– Не скажу, якщо тільки дасте мені рецепт вина з ожини. Інакше напишу на вас заяву в міліцію.

У пана Йосифа вино з ожини найкраще в селі. Так каже мій вітчим.

Увечері пан Йосиф приніс записаний на газетному папері рецепт вина. Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.

16

Віра провела пана Віктора нагору за стіл до Амалії, заразом забрала її порожні тарілки й прийняла замовлення на каву. Відходячи, краєм ока спостерігала за Читачами.

– Доброго дня! – привітався Віктор і сів навпроти.

– Доброго! – луною відповіла Амалія й подумала, що для самотнього і майже незрячого чоловік виглядав він дуже пристойно – поголений, пострижений, вдягнений у строкату теніску з коротким рукавом, джинси й кросівки.

Амалія знову спробувала розгледіти його очі за скельцями окулярів, але побачила лишень своє відображення. Зависла пауза.

– Вам дівчата вже розповіли, що трапилося?

– А щось трапилося? – з усмішкою відповів запитанням на запитання чоловік.

– Як сказати. Нам із вами хтось передав пакунок.

– Нам із вами? Якби то вам, я б не здивувався. Ви ж, мабуть, відома людина, купа прихильників, шанувальників… А до чого тут я?! – наче підколював її Віктор.

І що за манера говорити?! Він, здавалося, провокував її, й Амалія дійсно почувалася невпевнено поруч із ним, чужим, незнайомим чоловіком, який, хоч і по-доброму, але щоразу ніби вставляв їй шпильку, змушував знічуватися й добирати відповідь. От і минулого разу…

Замість слів Амалія взяла пластикову пляшечку з вином і вклала йому в праву руку. А на розвернуту до неї долоню лівої поклала скручений трубочкою аркуш паперу. Чоловік завмер. Покрутив у руках предмети. Жінці здалося, що він опустив голову, щоб глянути на них, і в неї майнула думка: певне, цей пан не так давно втратив зір, якщо такі рефлекси в нього ще лишилися.

– Що це?

– Вино з ожини. Домашнє.

– А на папері?

– Історія.

– А до чого тут я?

– В інструкції до дарів було написано, щоб ми прочитали й продегустували разом, – нерішуче мовила Амалія.

– І хто цей щедрий добродій? Певне, збоченець якийсь прислав кур’єром пакунок, а сам сидить десь неподалік і спостерігає, що ми робитимемо.

– Навряд чи, – усміхнулася вона й озирнулася: крім них, на балконі нікого не було. – Там написано, що це від моєї шанувальниці.

– Аааа! Ну, то інша справа! – Віктор промовив це так, що Амалія зашарілася й відвела погляд, хоч він її і не бачив.

Аня принесла каву і два бокали. Змовницьки подивилася на Амалію.

– Але ж у таких закладах не можна «приносити і розпивати»?! – здивувалася письменниця.

– Так ви ж і не приносили! – приснула сміхом Аня, яку дуже забавляла сьогоднішня інтрига.

– А як директорка дізнається? – Читачка кивнула кудись униз, адже одного разу бачила молоду жінку, яка доволі суворо контролювала тут порядок.

– А ви швиденько! Не в підворітні ж вам дегустувати з горлечка! – хмикнула дівчина.

– Бачу, непоганий видався день! – проголосив Віктор. – Тобто не бачу, але нутром чую! Ну, пані письменнице, наливайте, сподіваюся, там не отрута від якихось ревнивців, а дійсно ожинове вино від шанувальників!

Жіноча рука, що, було, вже потягнулася до пляшечки, на мить зависла над нею. Ото вже! Як скаже… Хоча хто його знає, що там дійсно може бути за саморобна речовина в тій пляшечці з-під солодкого газованого напою? Власне, навіть якби там дійсно була отрута, то хіба було їй що втрачати в цьому житті?

Амалія зітхнула, торкнулася пляшки, відкрутила кришечку.

Налила по третині в кожен бокал.

Один узяла в руку, а другий обережно підсунула до Вікторових пальців.

Його рука виявилася теплою, а він відчув прохолоду її шкіри.

Обидва хитнули бокали й піднесли до обличчя, щоб відчути аромат.

Брови обох здивовано поповзли вгору.

Густуватий запах ягід торкнувся ніздрів.

Так само густуватим здалося й вино.

Для того, хто міг його бачити.

Пригубили бокали й зробили по ковтку.

Обличчя їхні виразили синхронні здивування й цікавість.

Навряд чи щось подібне подається в київських винарнях.

Віктор повільно випив до дна.

Амалія ковтнула двічі й поставила келих на стіл.

– От якби ним полити морозиво… – несподівано мрійливо сказала вона.

– Пригощаю! – Віктор пробігся пальцями по столу й натиснув кнопку виклику офіціанток.

– А ви нічого не забули? Чи ми тільки їсти-пити сюди прийшли?

– Ой, справді! Мене ж викликали підвищувати культурний рівень за посередництва чарівної пані-письмен-ниці, – мужчина ляснув себе по лобі.

– Може, й так, – знизала плечима Амалія й розгорнула аркуш із текстом.

– А зізнайтеся, ви його вже прочитали, поки я їхав?! – засміявся Віктор, і їй знову захотілося цієї миті побачити його очі.

– Прочитала, – знову зашарілася вона, але миттю опанувала себе, навіть трохи розсердилася, що так легко втрапляла в його пастки, і продовжила, – адже передача адресована мені. Що хочу, те й роблю. А от звідки відправник знає, що тут іще й ви поруч полюєте на історії, то вже друге питання, і не до мене!

Віктор уперше почув у її голосі хоч якусь енергію, адже раніше ця загадкова жінка здавалася йому подібною до людини під гіпнозом. Чомусь саме таку асоціацію викликали і її голос, і немов уповільнені рухи.

– Отже, якщо текст уже пройшов високий контроль і визнаний прийнятним для моїх вух… Читайте, коли пані така добра!

Він відкинувся на спинку стільця і сплів руки на грудях. Амалія піднесла до губ бокал і зробила ще один ковток – для хоробрості. Дивний смак солодкуватого ягідного вина на її язиці сплівся зі словами, які вона почала неголосно промовляти:

– Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини…

Амалія зробила паузу, аби знову набрати повітря, й усвідомила, що, читаючи вголос, уже інакше сприймає написане. Вона спробувала уявити ту жінку, що писала ці слова… Вона й сама почувалася останнім часом зовсім непристосованою до звичного життя звичайної людини…

– Це все?! – іронічно-невдоволено ворухнув бровами Віктор.

– Вибачте, – спохопилася вона і продовжила.

– …Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.

Амалія видихнула й поклала аркуш на стіл.

– Ого! – не втрималася Аня, яка стояла з двома порціями морозива на таці й чекала, коли Амалія дочитає.

– Мда… – промовив Віктор, і важко було зрозуміти, що він хотів цим сказати. – Гарно читаєте, як акторка! Пропоную допити залишки вина, але тепер з усвідомленням його цілковитої ексклюзивності!

Він швидко знайшов рукою свій келих і підняв його вгору.

– Не женіть коней! Ваш бокал порожній! А я пити не хочу, я хочу полити вином морозиво! – заперечила Амалія.

– Ох, ці жінки… Ніколи не знаєш, чого від них чекати! А там ще багато лишилося?

– Ну… приблизно стільки, скільки ми випили.

– Якщо ми й досі живі, то це не отрута. А навіть дуже навпаки. Чудесний натуральний букет… Який пробуджує лірично-романтичні почуття. Тож полийте своє морозиво, а мені таки краще в спеціальний посуд! – знову похитав келихом у повітрі Віктор.

Вони вийшли з кав’ярні разом і якийсь час блукали старим Подолом, неквапно розмовляли ні про що й дослухалися до того, як десь удалині знову гримів грім, попереджаючи про можливу грозу.

– Як гадаєте, буде злива? – спитав Віктор.

– Навряд. У мене перед грозою голова тріщить, а зараз нічого.

– А може, то на вас «медикамент» подіяв?

– Який медикамент?!

– Ожиновий! – засміявся чоловік. – Гомеопатичні дози алкоголю корисні для тендітних дамочок, чутливих до погоди!

– Думаєте? Може, й правда. Але ж якась дивна історія… Якщо людина хотіла поділитися нею, чому сама не прийшла? І ще цей подарунок…

– До речі, за правилами гри, ми винні невідомій особі по тістечку!

– Точно! А тому пану Юрію теж іще одне, адже слухали його удвох!

– Таки цікаву штуку вони придумали з цією акцією, правда? – взяв Амалію під руку Віктор. – Але ж це треба бути досить незайнятою людиною, щоб так активно «читати», а?

Вона знітилася й почала розглядати старовинну ліпнину на будинках. Віктор не став розпитувати про її спосіб життя. Та й сам не дуже хотів отримати зустрічні запитання.

Раптом здійнявся вітер, бруківкою закрутило пісок, папірці, зі старого каштана посипалися зів’ялі біло-рожеві квіточки, що завершили цвітіння, затріпотіло ще молоде листя на деревах. Важка темна хмара, яка рухалася від центру, знаскоку розпорола своє пузо об верхівку Андріївської церкви й швидко сповзла з верхнього міста на Поділ, поливаючи перехожих дощем.

– Ховаймося! – Амалія потягла Віктора за руку через дорогу у відкритий під’їзд будинку навпроти.

Вони стояли в напівтемряві під’їзду старовинного будинку, а на вулиці блимало і гриміло, гуділи сигналізації припаркованих неподалік автівок, торохкотіли по металевих водозливах рясні важкі краплі, дзюрчали ручаї, зливалися в потік, який нісся бруківкою похилої вулиці, і всі ці звуки створювали неповторну музику травневої грози, яку доповнював запаморочливий запах бузку, свіжовимитого молодого листя, озону та вогкої штукатурки.

Коли вони сховалися в під’їзді, Амалія подумала, що як для незрячого Віктор упорався з пробіжкою дуже вдало, хоч і тримав її за руку. А ще… він ніби «порушив дистанцію», проходячи разом із нею у двері – на якусь мить вони, мокрі й розпашілі від бігу, притислися один до одного, ніби пара в танці. А може, то їй просто здалося. Бо швидше за все було абсурдом. Після краху свого шлюбу вона не те що не шукала когось іншого, у неї навіть думок не виникало про можливість нових стосунків. Ні думок, ні потреби в тому. А підозрювати незрячого в зазіханнях на її тіло взагалі було нісенітницею.

Амалія труснула головою, як колись у дитинстві, і краплі з мокрого волосся розлетілися в усі боки. Віктор витер долонею щоку, але обличчя його було повернуте до відкритих дверей.

– Вибачте, – промовила жінка, – геть уся промокла, це ж треба – за пару хвилин! Та й ви теж…

– Не з цукру, не розтану! – махнув рукою Віктор, і жінка помітила, що його допоміжна паличка знову перетворилася на коротку трубку. – А вам би треба висушитися. Відчуваєте, який тут протяг?

Амалія озирнулася на кручені старовинні сходи зі сто разів пофарбованими кованими перилами, і на площадці між першим і другим поверхами побачила розбиту шибку.

Знизала плечима. Огледіла себе.

Мокра батистова блузка прилипла до тіла і відверто окреслювала його опуклості та вишукану білизну. Біла спідниця теж була мокра, а весь її низ – у плямах від брудної води. Амалія почепила сумочку на плече і провела обома руками по грудях згори вниз, вирівнюючи блузку. І раптом ніби відчула на собі погляд. Вона скоса глянула на мужчину. Той досі стояв біля дверей, але повернувшись обличчям всередину під’їзду. Вона намалювала умовний вектор його погляду – той проходив повз неї.

«Маячня!» – подумала жінка, осмикнула блузку та спідницю, поправила тонкий ремінець.

– Я можу викликати таксі, бо застудитеся, буде на моїй совісті одним гріхом більше, – промовив Віктор і повернув голову, ніби дослухаючись до ознак присутності тут жінки.

– Дякую. Слушна думка. Але не переймайтеся, я викличу сама.

– Гаразд. Вам куди?

– На крайню північ. Куренівка. А вам?

– Цікаво. Я думав, такі пані живуть десь на Ярославовому Валу.

Амалія здригнулася від несподіваного влучання в ціль. Адже їхня з Артуром квартира була на одній із прилеглих до «Ярвалу» вулиць.

– Було й таке… – неочікувано навіть для себе відповіла вона, здивувалася, навіщо це сказала, і швидко змінила напрямок діалогу: – А куди вам їхати?

– Мені в принципі теж у той бік – на Виноградар. Підкинете?

– Так! – коротко відказала, шукаючи в списку мобільного потрібний номер.

17

Амалія вийшла з машини першою. Хотіла розрахуватися з водієм, але Віктор не дозволив.

Злива вщухла, а може, то таксі виїхало з-під дощової хмари, евакуювавши цю пару із залитого весняною водою Подолу. Віктор не знайшов приводу подовжити спілкування, попрощався і поїхав далі, висадивши Амалію біля її під’їзду.

Машина невдовзі звернула ліворуч з основної дороги, вулиця пішла вгору, потім поворот праворуч, знову ліворуч – і за хвилину водій повідомив, що вони приїхали «під “Сільпо”» і що на Виноградарі знову сонце.

– Велике місто! – констатував таксист. – Буває, за день разів десять перескакую з однієї погоди в іншу і назад. Особливо в травні. Може, вам допомогти кудись дійти?

– Ні, дякую вам! Ось, прошу, – простягнув із заднього сидіння водієві гроші.

– Ваша решта! – поклав йому в долоню кілька купюр водій і попрощався.

Коли машина від’їхала, Віктор повернувся до сонця, зняв окуляри, міцно заплющив очі й підставив обличчя теплим променям. Десь неподалік верещали весняні горобці, розмовляли люди, що рухалися повз нього до супермаркету і назад, трохи далі гули машини, у повітрі відчувалася післядощова свіжість. Джинси, намочені несподіваною зливою, були й досі вологі, а сорочка вже майже висохла. Вертатися додому не хотілося, до того ж він раптом відчув спрагу. Енергійно потер очі долонями, знову прикрив їх темними окулярами й неквапом рушив до нещодавно встановленого шатра з логотипом розрекламованого пивзаводу.

Засинаючи того вечора, Віктор прокручував у голові свій день. До обіду ніщо не віщувало несподіванок. Але той раптовий «виклик» до кав’ярні його збентежив, як і неочікуване спільне читання якогось дивного оповідання від якоїсь дивної особи. Спочатку все скидалося на жарт, чи то над ним, чи над цією Амалією, але чортик із табакерки так і не вискочив, усе ішло як ішло, і вони дегустували те густе запашне вино, кількість якого аж ніяк не могла вдарити в голову, скільки там його було?! Але щось ніби затремтіло тоді у вухах, залоскотало так, що він ледве втримався, щоб не покрутити в одному, а потім у другому вусі мізинцем, перетерпів, бо ж це було незручно в компанії такої пані, та ще й за столом. А потім у ньому прокинулася якась поблажливість до всього цього непростого світу, а особливо до пані, яка старанно стримувала хвилювання, читаючи той містично-поетичний текст про вино і не тільки…

Згадував, як ішли вони Подолом навмання, розмовляли й вона інколи торкалася його ліктя, пориваючись, але не наважуючись допомогти. Аромат її парфумів був той самий, що його вперше відчув, коли розминувся з нею у дверях кав’ярні, і це його збуджувало й сердило одночасно.

Чоловік усміхнувся, спробував уявити, що думає про нього Амалія і чи думає взагалі. Вона така дивна. Ой, дивна… Але він і сам не надто ординарний… Хмикнув, згадавши «посилку від шанувальниці». Знову всміхнувся: бач, і йому дісталося від її популярності!

«Цирк на дроті! – промовив сам до себе Віктор. – Письменниць мені тільки не вистачало!»

18

– Женю, привіт! Це Аня. З кав’ярні.

– Привіт! Ну, що там? Записався хтось цікавий?

– Так! Думаю, що це саме те, що тобі треба!

– Отакої! Клас! І хто ж?

– Жінка! Заходила до нас із донькою й побачила оголошення.

– Жінка з донькою?

– Гарна – ух! Самостійна, ефектна, впевнена в собі, без сумніву – успішна, і видно, що відкрита до спілкування. Я миттю й згадала про тебе. Навіть пожартувала, що саме таку Книгу в нас замовляла одна дівчина.

– А вона що? – насторожилася Женя.

– Сказала, що залюбки. Але є проблема.

– Ну от… Як тільки…

– Зрозуміло, що такі люди мають дуже щільний графік життя. Тож вона запропонувала два варіанти: завтра із самого ранку «на каву», чи вже за тиждень, коли вона повернеться з відрядження.

– А завтра о котрій? – загорілася Женя.

– Ми працюємо з дев’ятої, а вона сказала, що прокидається рано.

– Але хіба це зручно – витягувати людину в таку рань, щоб поговорити? Це ж субота… Хто я їй? І в неї ж дитина…

– Але ж вона сама згодилася! І дівчинка не така й мала, мабуть, уже піде до школи. Але в тебе як із роботою?

– Я з восьмої починаю. Але… Але відкрию, гляну там ранковим оком, видам рушники, усяке таке і попрошу дівчат години на дві мене прикрити, зранку багато народу не буде, а я їм потім віддячу.

– Ну, дивись, щоб не нагоріло тобі. То що? Домовлятися?

– А чим хоч вона займається, та жінка?! – раптом завагалася Женя від такої несподівано щедрої пропозиції.

– Не знаю, я не встигла розпитати, Віра з нею розмовляла більше. Але нутром чую – то твоя Книга!

Так, давай метикуй швидше, я ж на роботі, відійшла подзвонити. А от із понеділка Оксана з Катею замість нас заступають, то я тебе їм передам.

– Ну, давай! Якщо зможе на дев’яту, буду вдячна. Правда, це виглядатиме трохи дивно, коли я пригощатиму ту успішну жінку тістечком.

– Закон є закон! – удавано серйозно констатувала Аня й попрощалася.

– То маякнеш, як домовитеся! А я вже своє владнаю.

Вони ввійшли до кав’ярні, коли Женька вже була там. Сиділа найпершою відвідувачкою за столиком неподалік від старовинного настінного годинника. Вона напружилась і підвелася зі стільця. Ніби аж стала вищою – так потягнулася вгору і вперед, щоб роздивитися понад перилами сходів, хто там зайшов. І за мить їй стало незручно через свої джинси й кросівки, і навіть за нещодавно куплену картату блузку, схожу на чоловічу сорочку…

Сходами підіймалися дві леді, жіночні до запаморочення, схожі між собою хіба що цією манерою триматися, йти, пливти, нести себе легко й елегантно. Старша з них мала навколо голови німб із сонячного кучерявого волосся, яке спадало спіралями на плечі, а на обличчі її грала стримана приязна усмішка. Кремового кольору мереживна блузка, пишна, але вузька в талії спідниця з візерунком кольору кави, оригінальний браслет на одній руці, невеличка сумочка в іншій, босоніжки на підборах – усе це Женька побачила миттю, ніби сфотографувала. Менша леді мала темне пряме волосся, перехоплене великим гребінцем із білою квіткою на ньому, вбрана була в бузкового кольору сукню (теж із тонкою талією та пишною спідничкою), та ще й із білим мереживним комірцем! Серйозний, але зовсім не сумний чи сердитий вираз обличчя не дуже відповідав її п’яти-шести рокам. У руках дівчинка тримала альбом для малювання та пачку фломастерів.

– Злата! – сонцекоса жінка простягнула вузьку долоню і всміхнулася. – А це моя донька, Лідія.

– Доброго дня! – подала руку у відповідь Женька й усвідомила, що принаймні манікюр вона має бездоганний, хоч і заяскравий проти пастельних тонів вбрання та манікюру гості. – Дякую, що прийшли в таку рань! Мені аж незручно…

– Усе нормально! Я рано прокидаюся, просто сьогоднішню каву перенесла з дому до кав’ярні. Але час обмежений, можу приділити вам лише годину, – приязно промовила Злата і жестом запросила сідати.

– Так, звісно. За умовами акції саме про годину і йшлося. Я теж сьогодні вже була на роботі, просто викроїла годинку…

– А де ви працюєте? – Злата повісила сумочку на спинку стільця, сіла навпроти Жені й поклала на край столу ключі від машини. Дівчинка всілася за сусідній столик і розгорнула альбом.

– У перукарні. Адміністратором, – раптом зашарілася дівчина, – я вчилася на перукаря, манікюр теж можу, але так сталося… Шукала одну роботу, а підвернулася інша. Але я ще стрижу знайомих, роблю весільні зачіски, коли просять, знову ж – манікюр… Заробляю собі якусь копійку.

– А салон великий? Справляєтеся? Це ж непросто: робота з людьми, майстрами, клієнтами – треба бути неабияким психологом та організатором, плюс матеріальна відповідальність! – усміхнулася Злата.

– Натякаєте на мій вік? – уточнила Женя. – Мені скоро двадцять один! А психолог я, мабуть, уроджений – умію налагодити стосунки, і то не від розумних книжок, я просто до людей по-людськи. Правда, трапляється всяке, але… А щодо матеріального – звітів, графіків, запису клієнтів, прання, закупівлі реманенту – то теж справляюся. Усього можна навчитися… Але що ми все про мене? Сьогодні ви – Книга!

Дівчина зиркнула на годинник і несподівано змінила тему, аж сама від того знітилася. Злата стримано усміхнулась, оцінивши той факт, що дівчину не так просто збити з обраного шляху.

Підійшла Віра з меню.

– Мені лате, – сказала, не заглядаючи в нього, Женя.

– Мені теж, будь ласка! – енергійно повторила за нею Злата.

– А десерт? За умовами гри, я пригощаю вас десертом! – захитала головою дівчина.

– Десерт? Передайте, будь ласка, меню моїй доньці, хай вибере сама, делегую їй свій заробок.

– Ааа… – відкрила було рот Віра, дивлячись на дівчинку, яка вже взялася малювати.

– Вона прочитає, не турбуйтеся, – вгадала її запитання Злата.

Дівчинка справді досить швидко пробігла очима відкриту для неї сторінку з пропозицією десертів і промовила:

– «Медівник»!

Женя з Вірою здивовано перезирнулися, а Злата виразом обличчя ніби промовила: «Знай наших!»

– Перепрошую, а у вас є яблучний сік? – чемно спитала Лідія, коли Віра збиралася відійти.

– Звісно! Принесу вам «Медівник» із соком! – шанобливо прийняла замовлення в дівчинки офіціантка.

Женя глянула на годинник на стіні, було п’ятнадцять хвилин по дев’ятій. Вона не носила годинника на руці, їй вистачало функцій мобільного телефону, але наразі зазирати туди було незручно. Проте дівчина помітила, що на руці в Злати теж годинника не було. Це її здивувало, адже ділові люди мають слідкувати за часом, а крім того, годинник для них ще й іміджева річ, дорогий аксесуар, який підкреслює статус…

– Я не ношу годинник уже багато років, – вгадавши її думки, промовила Злата, – він ніби вбудований всередині мене, завжди зі мною, я навчена контролювати свій час зі студентських років.

– Розкажіть, будь ласка… Розкажіть про себе. Я розумію, що ви – неординарна жінка, сильна, з тих, що змогли. Серед моїх знайомих немає таких людей. Знаєте… я дивилась якийсь американський фільм, про стюардесу. І запам’ятала фразу, що та дівчина втекла зі свого селища, бо там не було жодної людини, яку їй хотілося б узяти собі за приклад… Я довго думала про це. Адже в Києві, де я провела все життя, повно людей, на яких можна рівнятися. Але десь вони немов за склом. За екраном телевізора. У глянцевих журналах… Вони для мене абстрактні. Я не розумію, як вони стали такими. Чому вони змогли, а купа інших – ні. І що треба робити, яким бути, щоб не животіти на дні, у сірій масі, а самій зробити себе і базу своїм дітям, – вона глянула на Лідію, яка старанно щось вимальовувала в альбомі. – Я ж не чекаю манни небесної! Я готова щось робити, трудитися. Уже дещо бачила в житті й не хочу повторювати долі тих, кого маю у своєму оточенні. Я відчуваю в собі сили, але просто не знаю, куди їх направити, як і що саме робити… А нещодавно ми з приятельками зайшли сюди на каву, і я побачила оголошення про акцію… Мені немов стрельнуло… Щось таке ніби штиркнуло… Правда, не було великої надії, що якась успішна людина раптом надумається ходити сюди й розповідати мені свої історії, але… Ось бачите, як вийшло… Дуже вдячна вам, що знайшли час. Тож я готова вас слухати, – дівчина склала руки на столі, як слухняна учениця, уже забувши, що мають принести ще й каву, адже споживання її – то лише ритуал, камуфляж, який зазвичай прикриває собою набагато глибші речі.

Повернулася Віра, подала каву для Книги та Читачки, тістечко із соком для юної леді, побажала смачного й зникла в глибині порожньої зранку кав’ярні.

– Мамо, – Лідія підійшла до Злати й зазирнула їй у вічі, – а чому в офіціантки на бейджику написано «Книжниця»?

– Мабуть, тому, що тут, крім їжі, є чимало книжок, – вказала рукою на полички мати, – певне, дівчата можуть давати поради і про це, думаю, книжки теж продаються. Ти можеш пройтися і роздивитися, тут дуже гарно.

– Добре, але спершу я з’їм «Медівник»! – дівчинка тихо повернулася на своє місце, відклала альбом і зайнялася десертом.

– Їй шість років, – усміхнулася Злата, – але вона така маленька, що всі її вважають молодшою. А ми вже закінчуємо перший клас! Власне, відлік мого «нового життя» практично такий самий – шість років, трошки більше. Нове життя почалося несподівано: дитина без батька, новий бізнес без досвіду…

– Перепрошую, а чим ви займаєтеся? Я зовсім не в курсі…

– Останні шість років я й займаюся жіночою модою. Хоча освіту маю дуже чоловічу – факультет енергетики політехнічного інституту. Та ще й була співвласником серйозного чоловічого бізнесу в царині енергетики… Але вже сталося, як сталося. Інколи життя збиває тебе з ніг, і маєш вибір: чи залишитися лежати, чи підійматися і йти далі.

– Так, це саме те, про що я б хотіла дізнатися: як люди долають труднощі, як приймають рішення, знаходять сили, з чого починають.

– На жаль, сьогодні я не маю достатньо часу, щоб переказати вам усе моє життя чи хоча б із тієї миті, коли помер батько й ми вже не відчували його плеча й підтримки у звичному, буквальному сенсі… Хоча я потім не раз згадувала та заново усвідомлювала і його слова, і вчинки, які допомагали мені вирішувати проблеми. І я не готова давати комусь глобальні поради, як і нав’язувати себе за приклад. Дівчата-книжниці сказали, що можна просто розповідати «історії з життя». А в мене, без сумніву, вони є. Але зараз якось важко почати не з початку. Та це не привід стояти на березі і не пливти! Може, наша зустріч не остання і ви потім складете всі пазли в картинку, якщо схочете, звісно, – Злата всміхнулася. – А поки що пропоную вам історію, пов’язану з донькою, якщо вже ми прийшли до вас удвох. Згода?

– Так, звісно! – закивала Женька й пригадала, як нервувала кілька днів тому, накручуючи себе наперед, як далі бути, як жити, чи лишати ту гіпотетичну дитинку від нещодавно, але остаточно розірваних стосунків із Деном, чим годувати і як її ростити… І хоч побоювання не виправдалися, але в ті дні тема самотнього материнства крутилася в дівочій голові дуже активно.

Злата ковтнула кави й заговорила:

– Колись ти мусиш починати йти вперед і вгору. Але буває, що несподівано зриваєшся вниз і все досягнуте тобі вже не належить. І треба вирішувати, що робити. Чи вгризатися зубами у втрачену тему, іти по трупах, відвойовувати своє, чи змиритися з цим, залишити все, відмежуватися і не витрачати більше на це сили. Дослухатися до себе, шукати інший шлях, свій, власний, і накопичувати сили для нового ривка, але в іншому напрямку.

Важко ображатися на тих, хто мене тоді не зрозумів. Адже після жорсткого бізнесу, у якому мене, м’яко кажучи, «обнулили», я взялася за жіночу моду. Практично з порожнього місця. Але… Треба зробити для вас невеличкий «флеш-бек», екскурс в історію…

Морозного січневого ранку 1931 року молода красива дівчина добиралася з Бухареста до Парижа. На ній було не нове, але дуже добре скроєне легке пальто, яке бездоганно сиділо на стрункій фігурі. У руках – невеличка валізка, у якій акуратно складений відріз тканини, кравецькі ножиці, булавки. Вона їхала у великий світ моди пізнавати і вчитися. Розгледівши талант юної модистки, господиня ательє, у якому вона працювала, відправила дівчину вчитися до столиці моди.

Дівчина була здібна, наполеглива, і їй пророкували велике майбутнє. Її талант згодом робив щасливими багатьох жінок і рятував її власну родину від голоду у важкі воєнні роки. Ті, хто знав цю жінку, згадують, що це була надзвичайно освічена, чарівна пані, з нею мали за честь спілкуватися, бачитися й особливо шити в неї дивовижні сукні.

Але доля підготувала їй важке й недовге життя. Вона хворіла. І ось одного разу, у годину її відходу, у лоні іншої жінки, її невістки, заворушилася дитина.

Женька сиділа, невідривно дивлячись на цю молоду пані, яка неголосно, зі щирою, ледь сумною усмішкою розповідала дивну історію. І що з того, що, напевне, уже не вперше? За спиною оповідачки було вікно, завішене напівпрозорою фіранкою, ранкове світло ззаду окреслювало її силует і просвічувало крізь золотисте неслухняне волосся. Жінка здавалася прибулицею чи то з іншого виміру, чи з якогось іншого життя, казкаркою, яку доля навіщось послала звичайній дівчині зі спального району. Знати б навіщо…

Женька широко відкрила очі і ніби мовчки питала: «Що? Що там було далі?»

– Ви, певне, зрозуміли, що йдеться про те, як я «розминулася» з моєю рідною бабусею. Так, я її жодного разу не бачила. Але не маю сумніву, що між нами існує певний сакральний зв’язок, який суттєво вплинув на моє подальше життя. Хоч і не одразу.

Женька не дуже зналася на розумних словах типу «сакральний» і уявляла собі їхнє значення дещо узагальнено, але інтуїтивно відчула небуденність того, про що піде мова.

– На відміну від бабусі, я не вміла ні шити, ні малювати. Працювала в нежіночому серйозному бізнесі, на якому добре розумілася. Але мені вибили ґрунт з-під ніг, плюс при цьому я дізналася, що вагітна, а батько дитини не виявив інтересу до появи маляти, навіть більше за те: коли я відмовилася робити аборт, він оголосив це фіналом наших стосунків… І тут мені почали приходити сни…

– Ой, – приклала долоню до рота Женька, а Злата всміхнулася, побачивши її круглі очі.

– Так, мені почала снитися бабуся, а також… моделі жіночих суконь, пальт, блузок – красивий одяг. Раніше ні «нові тенденції», ні навіть шопінг у Парижі мене взагалі не цікавили. Тепер я прокидалася серед ночі, хапала олівець і замальовувала ці ідеї, геть не розуміючи, що зі мною відбувається. Серце моє калатало, я довго не могла заснути, а на ранок здивовано розглядала власні малюнки – невже це зробила я?! Мабуть, у той період моя люба бабуся, мій ангел-охоронець, простягнула мені свою руку підтримки, кинула ту соломинку, за яку я таки вхопилася.

Невдовзі містичний плин подій підсилив ще й глянцевий журнал, де на останній сторінці оголошувався конкурс дизайнерських ідей жіночого одягу. Хтось інший махнув би рукою, але не я. Не будучи впевненою у якості власних малюнків, я пішла в ательє, де нещодавно шила собі сукню, і попросила майстриню подивитися мої малюнки та виконати їх відповідно до прийнятих норм подачі на конкурси. Вона згодилася. Мої моделі було визнано цікавими, але ж хтось мусив їх пошити! Першу допомогу я отримала в тому самому ательє. А коли член журі конкурсу порадив мені не кидати цієї справи, хоч я і не профі, я почала мріяти про власну структуру. Незабаром знайшла кількох майстринь, орендувала невеличке приміщення під майстерню, і робота закипіла – спеціалісти створили мої перші пальта…

– Але ж у нас і так чимало людей намагається реалізуватися у сфері моди. Ви не боялися, що вас просто не випустять, не дадуть прорватися? Якщо я правильно зрозуміла, ви збиралися не просто зробити звичайне ательє й шити там одяг на замовлення, а дійсно десь заявити про себе? – зацікавлено спитала Женя.

– Знаєте, на той момент це стало моїм єдиним вектором. Я не думала про інших, про «конкурентів», про те, як мене сприймуть ті, кого вже знають у світі моди. Я чомусь твердо знала, що це МОЯ справа і я мушу її робити, хай би як складно мені було. Невдовзі я дізналася, що в Москві один відомий ще від радянських часів модельєр оголосив конкурс, і відправила фотографії своїх пальт. Моделі йому сподобалися. Мене запросили до участі. А коли я саме збиралася їхати до Москви, мені зателефонували й почали розпитувати, де я здобула освіту. Я чесно й розповіла. Організатори були шоковані тим, що в мене немає дизайнерської освіти, сварилися, як я посміла пхатися зі своїми речами до такого видатного модельєра… Я щось їм заперечувала, мовляв, він відібрав мої моделі, а не диплом, але ситуація напружилася.

Мої знайомі втішали мене і казали, що сьогодні без проблем можна купити будь-який диплом, якщо це аж так важливо. Я, вагітна, прийшла до Інституту моделювання імені Сальвадора Далі поспілкуватися, але мені так там сподобалося, що я повернулася туди вчитися.

Мене стали запрошувати на різні інтерв’ю – це було дивно, коли людина зовсім іншого складу, з інакшою підготовкою раптом так несподівано змінює своє життя й береться за «не свою» справу, увірвавшись до світу моди «у вихорі вальсу».

– Вальсу? – здивовано перепитала Женя, адже вальс уявлявся їй легким і романтичним польотом у парі, мало подібним на просування власного бізнесу самотньою вагітною жінкою, хоч той бізнес і дотичний до моди. Дівчина мислила реальними категоріями: танці окремо, робота окремо.

– О, так! Я, мабуть, трошки поспішила з цією цитатою! І не сказала, що багато років у юності займалася танцями. Більше за те, закінчила навіть Академію танцю! – на цих словах Злата, не встаючи зі стільця, примудрилася зробити головою, плечима й руками рух, сповнений грації, який, без сумніву, мав би супроводжувати реверанс.

– Класно! – засяяла безпосередньою усмішкою Женька.

– Так от, через якийсь час після московського дефіле я взяла участь в українському показі моди, уже з літньою колекцією й буквально за місяць до появи Лідії. Ми все чудово продумали: кожна жінка, яка виходила показувати сукню, тримала в руці квітку, власне, вона й уособлювала собою якусь квітку, над подіумом літали живі метелики, звисали ліани, прикрашені квітами, навіть повітря було «оздоблене» квітковими ароматами! Звучав чудесний вальс Євгена Доги…

І коли показ закінчився, я як автор колекції вийшла на уклін. Уявляєте: на восьмому місяці вагітності, у літній сукні, на височезних підборах, теж із квіткою… Вийшла і… не втрималася, почала кружляти по подіуму під ту божественну музику, заплющивши очі… Зал завмер. А коли музика скінчилася і я зупинилася на краю подіуму, гості показу полегшено зітхнули, усі як один. – Вона озирнулася на доньку, і Женя побачила, що в очах її від цих спогадів зблиснули правдиві сльози, але за хвилину Злата опанувала себе й продовжила: – Власне, саме після цього наша преса й писала про мій прорив у світ моди «у ритмі вальсу»! Звісно, наш успіх був не лише моїм, хоча саме я закрутила всю цю справу. Але я – виробничник, людина бізнесу, хоч і не без творчих ідей та бабусиних підказок. А були ще конструктори, майстрині, люди, які доклали свої руки й талант до створення цієї колекції, а потім і інших…

– Але ж невдовзі у вас народилася донька, як же можна було все це поєднувати? Для багатьох жінок власне життя й кар’єра на цьому зупиняються на багато років! – зазирнула їй у вічі дівчина.

– О! Я годувала її груддю до двох років! А з шести місяців вона їздила зі мною на всі покази в інші міста і навіть країни. У нас уже обмаль часу, але дуже коротко розповім вам історію, як я їздила з Лідією до Берліна, хочете?

– Так, прошу! Дуже цікаво! – закивала Женя й озирнулася на трьох чоловіків, які саме всідалися за сусіднім столиком: чи не заважатимуть?… Але оповідачка не зважала на сторонні вуха.

– Коли доньці було близько семи місяців, ми збиралися до Берліна на міжнародний показ мод на найбільшому подіумі Європи, але нашій няні несподівано не дали візу. Що було робити? – розвела жінка руками й хитро прищурилася.

– Що? – насторожилася Женя.

– Я поїхала туди з Лідією сама. За кермом. Тисяча двісті кілометрів…

– Самі за кермом?! А дитинка ззаду в люльці?!

– Ні, спереду, у мене на грудях, у слінгу. Я їхала до своєї мети. А вона то спала, то смоктала молоко… Власне, її майже й не було видно. Ніхто б і не подумав, що таке можна втнути…

– Нічого собі, – прошепотіла дівчина і знову по-дитячому прикрила рота долонею.

– Ну, вже як було, так було. Коли я доїхала, там усі були шоковані, але сталося, як мало бути. Показ пройшов на найвищому рівні. І за нашої участі. Ось так! – жінка, сонячна і своїм волоссям, і усмішкою, одночасно поклала обидві долоні на стіл, очевидно, цим жестом поставивши крапку на сьогоднішніх розповідях.

– Мені бракує слів для коментів! – тріпнула головою Женька, і хвостик її асиметричної зачіски застрибав туди-сюди. – Дякую вам дуже! Ой, буде про що думати найближчим часом!

– І вам спасибі за увагу! Уже не знаю, чи вподобали ви сьогоднішню Книгу і чи винесете з цього розділу якусь користь для себе, але головне – не стояти на місці, а рухатися! На жаль, ми з Лідією мусимо їхати у справах! Бажаю всього найкращого! – знов усміхнулася вона, озирнулася на доньку й жестом покликала дівчинку до себе.

Аж до вечора на роботі всі дивувалися, дивлячись на неї. Женька пурхала, мов проковтнула якусь атомну батарейку: з неї перла енергія, очі блищали, усмішка не сходила з обличчя, постава була прямою, хода легкою і впевненою. А ще коли не було навали клієнтів, вона розпустила свій асиметричний «хвіст», вимила голову і попросила майстриню Анжелу завити їй легкі жіночні кучері.

Дівчина не знала, чи хоче поділитися враженнями сьогоднішнього дня зі шкільними приятельками, чи прохопиться вона словом про це Іллі, який обіцяв зустріти її після роботи – вона ще і ще раз переживала зустріч зі Златою, прокручувала в голові її недовгу розповідь і розуміла, що ця зустріч не випадкова й дуже своєчасна.

Дівчині хотілося щось робити, міняти своє існування, ставити цілі, досягати їх і йти сходинками життя вгору. Аби знаття, у якому напрямку й де та перша сходинка, на яку треба поставити ногу. Але це вона вважала питанням часу, адже внутрішній радар уже почав свою пошукову роботу.

19

– Женю, чуєш, ти скоро? Я вже тут. Зайти чи почекати? А, ну добре. Чекаю.

Весняний вечір приніс прохолоду, вітерець затих, вимите дощем листя не ворушилося, вода зійшла з тротуарів і проїжджої частини, лишивши по собі вологі завмерлі струмки з піску та дрібного сміття – квіток каштану, листя й паличок. Подекуди в западинках досі стояли калюжі.

Ілля із сумкою для фотоапарату через плече тупцював неподалік від Женьчиної перукарні і роздивлявся фактурний стовбур старого каштана. Потім не втримався, витягнув фотоапарат і тільки-но прицілився, як з-за спини прозвучало:

– Чуєш ти, фотограф! Я тобі зара наведу різкість!

Ілля озирнувся – просто на нього сунув худий хлопець у спортивних штанях і чорній майці, з червоними, спеченими на сонці плечима й пляшкою пива в руці. На зріст він був трохи нижчий за Іллю, але вигляд мав рішучий. Ілля, хоч і був «з іншого тіста», але виріс таки в цьому районі й уявляв собі способи з’ясовування чоловічих стосунків. Цей Женьчин «колишній» і так на диво довго не заявляв про себе після їхнього розриву. Бач, намалювався…

Ден ковтнув залишок пива з пляшки й відкинув її вбік.

Далі події розвивалися блискавично: хлопець вибив із рук Іллі фотоапарат, той відлетів і з брязкотом упав на землю. Ілля ошаліло кинувся на Дена, але той миттєво штовхнув його обома руками в плечі. Ілля відсахнувся і ступив крок назад. Нападник наступав.

– Ти, сука, зникни нах, я сказав! Бо дограєшся!

Ілля торкнувся спиною стовбура старого каштана, ніби відштовхнувся від нього, і рвучко штурхонув Дена обома руками в груди. Той хитнувся, ледве втримався на ногах, в очах його спалахнула ненависть, і він з усієї сили почав гамселити Іллю кулаками, піддаючи ще й із ноги.

Цієї миті на сходах перукарні з’явилася Женька й кинулася до хлопців.

– Дееен! Урод, блін! Козел! Облиш його! – хапала вона за руку свого «колишнього», безглузді й недовгі стосунки з яким сама й порвала пару тижнів тому.

– Не лізь, курва! – рявкнув той, скинув дівчину з лівої руки й розмахнувся правою.

Вона не втрималася на ногах, оступилася, махнула в повітрі сумкою і всілася на тротуар, але швидко підскочила й знову кинулася розбороняти.

– Жах який! Міліцію треба викликати! – зупинилася жінка, що йшла повз. – Розвелося алкашів і наркоманів, нема спокою!

– Ден! Відчепися від нього! – кричала Женька, намагаючись ухопити Дена за руку в той час, коли Ілля теж не чекав, поки його скалічать, а гамселив ворога як міг.

Якісь чоловіки оцінили ситуацію й рушили розтягувати хлопців, але в останню мить Ден рвучко спрацював правицею і влучив Іллі ледь вище ока, той хитнувся, тріпнув головою, вхопився за лоба й замружив очі.

Їх розтягли. Ден гарчав, матюкався, погрожував і намагався вдарити Іллю ногою. Ілля «на адреналіні» теж іще поривався «віддячити», хоча з брови юшила кров. Потім, відкинутий убік якимось дебелим чоловіком, він уже не чинив опору, а тримався однією рукою за стовбур того самого каштана, другою за голову й важко дихав. Женька підскочила до нього й потягла руку вниз. Ледве долоня хлопця відділилася від брови, як звідти хлинула кров, заливаючи половину обличчя.

Зойки й осудливий гомін перехожих.

Якась попутка до травмпункту.

Липка кров на руках та одязі обох.

Погано освітлений коридор зі стінами в сірих кахлях.

Запах медикаментів. Брязкання інструментів за дверима.

Звичні до всього, втомлені й незворушні лікарі.

Ім’я? Адреса? Гепатит? Алкоголь? Наркотики?

Гроші за знеболення та «на потреби кабінету».

Яскрава лампа у вічі.

Знеболення. Різкий запах медикаментів.

Голоси лікарів, ніби з космосу.

Три шви – на брову, над і під нею.

Несподівані Женьчині сльози, коли він вийшов з операційної.

Нічна вулиця.

Таксі. «Шансон». Тютюновий дим.

Прощання.

«Не переймайся, Женько, шрами прикрашають чоловіків!»

«От придурки…»

20

У ніч із суботи на неділю Амалії не спалося. У її голові прокручувалися події останнього тижня, який за наповненістю людьми та долями, що торкнулися її, разюче відрізнявся від багатьох попередніх самотніх тижнів-близнюків. А ще позавчора та історія з пакунком «від шанувальниці», що само по собі було надто дивним: ні імені адресата, ні імені відправника, але рекомендація читати разом із Віктором… Потім дивна, немов казково-летюча оповідь про Дива та історія дівчинки-підлітка, що зуміла вислизнути від ласого до молодого тіла дядька, ще й відкупного взяла, та й чим! Вона несвідомо облизнула губи, ніби хотіла заново відчути смак того ожинового вина, його аромат…

Знову не вийшло обговорити з Віктором оповідання, але їхні стосунки зробили крок уперед. Ні, власне, вони щойно виникли. Адже факт знайомства – то ще не стосунки. А от вино, оповідання, прогулянка, яку перервала злива, і навіть поїздка разом на таксі були тим, про що вже можна думати як про спільне.

Чи хотіла вона нового спільного з кимось? Навіщо? Наповнити та розфарбувати такими ось вечірніми спогадами свою самотність? Знову підпустити до себе того, хто потім завдасть несподіваного й нестерпного болю? Хоча в цьому випадку Вікторова сліпота видавалася не так його вадою, як – прости, Господи! – «бонусом»: у незрячого чоловіка і спокус набагато менше. Утім, навколо чимало зрячих самотніх жінок, які теж можуть тверезо оцінити всі плюси незайнятої чоловічої одиниці. І сліпий чоловік без шкідливих звичок із приємною зовнішністю та манерами однозначно виграє поруч з алкашем чи якимось держимордою зі стовідсотковим зором.

Відігнала від себе чоловічо-жіночі міркування і подумала, що все скоро зміниться. Адже вона вчора з’їздила в банк, хотіла отримати там п’ять тисяч доларів і вирішити своє питання в турагенції. Але чомусь їй сказали, що гроші треба замовляти (ніби п’ять тисяч – то такі великі гроші!), вона замовила і стала чекати понеділка, коли по обіді їй видадуть невеличку пачку папірців, здатних на якийсь період змінити її життя.

Амалія вийшла на балкон, знову загорнулася в плед і всілася в пошарпане крісло. Щойно почала мріяти про напоєну сонцем квітучу країну засмаглих красивих людей, як у кімнаті заграв мобільний. Це було дивно і через пізню годину, і тому що давно вже її ніхто не розшукував.

Артур повідомив, що в нього кілька годин тому народилася донька. З цього приводу він добряче випив і вирішив поділитися новиною. Адже вони не чужі люди. Відразу перепросив, якщо раптом зачепив за живе, знову щось говорив про свої новини, а потім вибачався, що «так уже вийшло»… Знову казав, що вони не чужі, можна сказати – добрі друзі з дитинства і вона завжди може розраховувати на його допомогу й підтримку, адже «стільки років разом»…

Амалія вислухала його нетверезий монолог, тримаючись за перила балкона, коротко сказала: «Вітаю!» – і жбурнула телефон униз. Він хряснув у темряві об асфальт і, певне, розлетівся на друзки. Жінка стояла, учепившись пальцями в поручень, і намагалася розгледіти землю перед вікнами першого поверху, де всю весну копалася літня пані, висаджуючи розсаду квітів.

У скронях пульсувала кров, серце калатало, горло ніби хтось перетягнув мотузкою. От би кинутися зараз униз – і по всьому! Та аби ж знаття, що на цьому кінець… П’ятий поверх – не надто високо… А раптом та дбайливо оброблена клумбочка спружинить, і душа не покине тіла, а панічно вчепиться в нього? Скалічитися, переламати ноги-руки, відбити нирки і лежати там, доки хтось помітить і врятує… Терпіти лютий біль, стікати кров’ю… Лікарям клопіт… А навіщо виживати? Не дай, Боже, лишитися інвалідом на все життя… Кому вона потрібна? Нечужому Артуру? Ха!..

Амалія відпустила поручень, іще раз обережно глянула вниз і від гріха подалі пішла до кімнати. Скрутилася під ковдрою, по-дитячому притисла коліна до грудей і заплакала гірко й невтішно, жаліючи себе й не знаючи, що робити, як і навіщо жити далі. Останньою думкою на межі сну було рішення зняти з рахунку гроші, перекреслити тут усе й вирушити до Греції. А вже там…

Майже весь недільний день вона провела вдома. Спочатку довго лежала в ліжку. Дослухалася до гудіння в голові та до звуків життя ззовні – на вулиці й у сусідніх квартирах за стінами. Дивувалася, звідки в людей стільки сил та енергії: зранку вибивати на турніку килими, сварити на все горло дітей, свердлити дрилем стіни. Після вчорашніх Артурових новин вона знову немов поповзла в прірву, яка, здавалося, уже перестала її засмоктувати.

Амалія ледве змусила себе підвестися і ввімкнути чайник. Їсти не хотілося, пити теж. Але якісь банальні звичні дії створювали ілюзію життя.

Потім вона наважилася розкрити коробки зі своїми речами, які обходила або переступала кілька місяців. Сказала собі, що збиратиме речі у відпустку. На море. На грецькі острови. Але зрештою й сама не рада була, що почала. Адже кожна річ нагадувала щось із колишнього життя. З інших поїздок, коли все було інакше. Їй захотілося запхати все гамузом в одну коробку, винести у двір і спалити. Чи віддати комусь – хай буде людям. Але вона не знала кому. А потім вирішила абстрагуватися. Байдуже, у чому вона проведе той час на Мілосі чи ще десь у маленькому раю. Байдуже, що лишиться тут, у квартирі. Адже навряд чи вона повернеться.

Під вечір Амалія припинила процес збирання речей, що перетворився на перебирання спогадів, і її потягло на вулицю, на свіже повітря, подивитися на людей, у яких усе в порядку. Може, в інших теж є негаразди, але вони навчилися не показувати це на людях? Власне, вона й сама нікому ні на що не скаржилася. Хіба що виглядала не надто веселою там, у кав’ярні, але ж і сліз не проливала перед чужими.

Згадка про кав’ярню відволікла її від думок про колишнє, жінка переодяглася в лляну сукню без рукавів, майже автоматично причесалася, підмалювала очі, пройшлася помадою по губах, а пудрою по щоках і носі.

«Та він же сліпий!» – прошурхотіло в голові.

«А до чого тут він?!» – пролунало у відповідь.

Вона збризнула себе парфумами, взула босоніжки, накинула легкий піджак із рукавом до ліктя, натягла мереживні рукавички і вийшла з квартири.

З площадки між п’ятим та шостим поверхами в кілька стрибків до неї наблизилася кицька і завмерла біля ніг, немов здивована. Немолода вже, не дуже вгодована, звичайна гладкошерста кішка. Триколірна. Кажуть, такі в хаті на щастя. Тварина підняла голову, зазирнула в очі. Не терлася об ноги, не просила їжі чи ласки. А коли Амалія нахилилася до неї, та позадкувала, повільно повернулася на свій оглядовий майданчик і байдуже вляглася в коробку з-під піци.

– Чого ти, дурненька? – спитала і сама злякалася свого голосу. – Може, їсти хочеш?

Жінка повернулася до квартири, зайшла на кухню, постояла задумливо перед відкритим майже порожнім холодильником, відрізала шмат ковбаси і винесла його на сходи. Та кішки вже ніде не було.

21

Недільного вечора кав’ярня була повна народу.

– А хіба домовлялися? – вражено підняла брови книжниця Аня.

– Ви про що? – здивувалася не менше, але не виказала цього Амалія.

– Та сьогодні просто якась читацька конференція виходить! Усі зібралися «на вогник»! І пан Віктор, і Женя, а тут і ви! – пояснила Аня.

– А столиків вільних, між іншим, немає! А хіба ви, пані Амаліє, з кимось домовлялися про зустріч? У сенсі – з Книгою? – по-діловому відреагувала Віра.

– Та ні, – знітилася Читачка, – я просто так. А що, вже без домовленості з Книгою до вас і завітати не можна?

– Можна, можна! – дівчата замахали руками. – Ми вам завжди раді! Тільки-от місце вам є хіба що за столиком із паном Віктором і Женею. Ви ж не проти?

– А хто така Женя? Може… – затнулася вона, – я заважатиму? Може, я краще піду?

– Та ні, Господи, що то ви подумали?! – знову махнула рукою Аня. – Женя – теж наша Читачка, як і ви. Ось забігла по дорозі поділитися враженнями від учорашньої Книги. Ми їй таку шикарну жінку підшукали – має свою модельну агенцію та купу цікавих історій!

– Оце так! Дійсно, ваша акція набирає обертів! Мої вітання керівництву!

– А то! Стараємося! Керівництво ніби задоволене, директорка постійно цікавиться, як «читання» просувається, – приязно розповідала Віра. – Ви проходьте, вони там, на вашому ярусі сидять. Щось принести? Вина, на жаль, вам сьогодні не передавали.

– Ой, Віро! Я й від учорашнього подиву досі не оговталася! – жінка хмикнула і рушила сходами вгору, але за мить озирнулася. – Я б випила молочний коктейль, можна?

– Без проблем! – всміхнулася Віра.

Зустріч у кав’ярні з Віктором, яку так-сяк можна було передбачити, несподівано перетворилася на посиденьки втрьох. Виявляється, він учора вирушив із Амалією на прогулянку і забув, що збирався попросити дівчат погортати їхню картотеку й обрати собі «щось почитати», точніше, «когось». Тож зайшов сьогодні. Та дівчата були надто зайняті, щоб приділити цьому час. Неділя – метушливий день. Погода чудова, усі гуляють і завертають до кав’ярень посидіти відпочити. Хоч і чимало їх навколо й кожен обирає на свій смак, – чи то паб, чи японську кухню, чи львівську каву та наїдки, – цьому закладу й надвечір’я не принесло спокою.

Слідом за Віктором з’явилася ця дівчина, що, певно, теж більше хотіла поспілкуватися з книжницями, ніж усістися за стіл. Віра й Аня перезирнулися, швиденько познайомили їх, вручили Жені коробку-картотеку, попросили її допомогти й порадили скоріше займати на верхньому ярусі столик, який щойно звільнився.

Усе це сталося надто швидко, але ніхто не заперечував, і за кілька хвилин немолодий сивочолий чоловік у темних окулярах і невисока тендітна дівчина (сьогодні в спідниці, блузці й на підборах) уже сиділи за столиком і пили сік. Женя мала вихідний, і після вчорашньої бійки та лікарні сьогодні хотіла повернутися в те місце, де розмова зі Златою ніби накачала її новими силами. Заново прокрутити в голові почуте, знову відчути в грудях той згусток енергії, який ніби розхлюпала через того придурка Дена й хвилювання за Іллю. Ден іще півночі наярював їй на мобільний, аж доки не відповіла й не вилаяла його останніми словами, щоб дійшло, а потім вимкнула слухавку.

На ранок прийшло повідомлення про 32 пропущені виклики і есемеска: «Я ж тебе люблю!» Женька прочитала, зітхнула й зателефонувала мамі. Вона планувала сьогодні зайти додому, якось налагодити стосунки. Якби ще Жора в цей час був на роботі… Розмова з мамою попри очікування не вилилася в докори й нарікання. Вона й сама наче почувалася винною, що дитина пішла «в чужі люди», казала, що не ображається й що двері завжди відкриті, раптом і повернутися схоче, то будь ласка… Здивована таким перебігом розмови, Женя сказала, що має вільний день і готова прийти «на чай», проте виявилося, що мама з Жорою зібралися за місто до його родичів і побачитися не вдасться.

Іллі телефонувати вона не наважувалася, щоб не розбудити, бо після таких ударів по голові треба спокій і спокій… Вона б його провідала, але цілком реально уявляла, яку «радість» спричинить його батькам її поява, тож не наривалася. Чи то дійсно «акції» Іллі пішли вгору, чи жіноча жалість до пораненого спрацювала, але вчорашній випадок щось перевернув у дівочій душі і та бійка все прокручувалася перед її очима, змушуючи серце стискатися.

Ілля зателефонував сам десь перед обідом, сказав, що довго спав, що загалом усе добре, але брова розпухла, око запливло, синець ого-го і з такою пикою краще кілька днів посидіти вдома. Чи полежати. Бо його таки хилить лягти.

Женька веліла спати й спати. А ще, за бажання, звісно, подзвонювати. А на кінець розмови чомусь вибачилася за Дена, ніби це вона була винна, що того понесло розбиратися…

Отже, зустрічі з мамою та з Іллею відпали. А вільний день котився собі далі. І незадіяними лишалися шкільні приятельки, які й досі уявлення не мали про її переїзд. Тож була нагода зустрітися і все, як то кажуть, «перетерти». Вона випрасувала спідницю, вдягла тоненької тканини літню блузку, дістала з картатої сумки босоніжки на підборах, вирівняла волосся, нафарбувалася, збризнулася парфумами й вирушила на зустріч із подружками. Адже навіть коли це подружки твоїх шкільних років, вигляд бажано мати бездоганний. Бо – свідомо чи ні – кожна буде вдивлятися в інших і порівнювати. А Женьці від учорашнього ранку було на кого рівнятися!

І от уже надвечір, коли дівчата, втомлені блуканням по місту, сидінням у кафешках, знову блуканням, обміном новинами, розмовами про різне, безглуздим реготом і поїданням солодощів, розпрощалися на Контрактовій площі, Женька озирнулася на всі боки і швидко попрямувала до місця, яке тримала в таємниці і від Іллі, і від подружок.

До моменту появи Амалії вони встигли розговоритися. На диво, між людьми, які щойно познайомилися, не виникало незручностей чи «реверансів», ну, хіба що на перших хвилинах, коли Віктор називав дівчину на «ви». Але Женька попросила «не старити» її, вони разом засміялися, і бар’єр у спілкуванні було подолано. Дівчина справді була вродженим психологом, і на її щирість та безпосередність люди зазвичай відгукувалися так само. Розмова точилася навколо акції «Живі книги», вони ділилися враженнями від «читання», а потім раптом Віктор безпомилково визначив причину, з якої дівчина подалася в Читачі. Та навіть розгубилася й подумала, чи не заперечити, але цей чоловік, очей якого вона не бачила, навряд чи становив для неї якусь загрозу. У нього свої проблеми, у неї – свої. Кожен має власні цілі і якось до них рухається.

– Так. Я небезкорислива Читачка, – всміхнулася дівчина. – Але ж хіба це заборонено? Не всі ж тут ходять розважатися, як ви. Он, розповідали, тут іще й письменниця «захостилася», сюжети вишукує для нових романів. А люди й раді ввійти в історію! Ви з нею не перетиналися? Цікаво, як виглядають живі письменниці?

– Перетинався, – стримав усмішку Віктор, – але «як виглядають» – це не до мене.

– Ой, пробачте! – знітилася дівчина й постукала себе кулаком по лобі.

– Та нічого, це навіть приємно, коли в розмові люди забувають, що я не такий, як вони, значить, не все так погано, – сказав він і раптом завмер.

– Добрий вечір! Дозволите біля вас присісти? – Женька побачила струнку худорляву жінку в довгій прямій сукні та легкому піджаку. Але увагу її привернули не розгублений вираз обличчя й не одяг пані, а мереживні рукавички, що доходили майже до ліктя, де починався вкорочений рукав піджака.

– Оце так зустріч! Прошу, пані Амаліє! Будьте як удома. – Віктор розвернувся корпусом до дами й трохи підвівся зі стільця. – Це Євгенія. Теж тутешня Читачка.

– Женя! – відрекомендувалася дівчина, і очі її розширилися від здогадки. – А ви… Невже та сама письменниця?!

– Ну, так. Але прошу, не треба привертати зайвої уваги, добре?

– Ой, вибачте, просто я… Коротше, я дуже рада! – Женька всміхнулася до нової сусідки і, підсвідомо відмітивши зміну гендерної пропорції за столом, випрямила спину, поправила волосся, і шия її, здається, миттєво стала довшою, а вираз обличчя – жіночнішим.

Спочатку розмова «а труа»[15] не клеїлася, але Віктор, знайомий з обома дамами, узявся жартувати. Розповів, що не тільки Книжці вигідно брати участь в акції (адже отримує безкоштовне пригощання). Деяким Читачам не лише духовні скарби дістаються, а й навіть пляшечка чарівного вина раптом перепадає з неба… Але то не всім, а обраним!..

Амалія вдавала, що сердиться, а Женька розпитувала про деталі вчорашньої дивної події, округлювала очі й сміялася, коли Віктор не без перебільшень розповідав, який ефект справило ожинове вино на довколишній світ – аж так гуло й гриміло над Подолом!

Якоїсь миті Амалія сама здивувалася, відчувши, ніби ця жінка за столиком – зовсім не вона, ніби то якась інша безтурботна пані, можливо, з чоловіком і донькою, проводить недільний вечір у кав’ярні й горя не знає. Хіба ж то вона може так запросто сидіти з чужими людьми, говорити аби про що, коли світ зруйнувався й розчавив її, позбавивши надії та перспектив, інтересу до власного життя й узагалі сенсу?!

Раптом Віктор натиснув кнопку виклику офіціанток, а за хвилину, коли підійшла Віра, спитав, чи не принесе вона шановній читацькій конференції пляшечку вина.

Женька приснула сміхом – таке трапляється, коли тебе вже «несе» і не можеш того сміху втримати в собі, він виривається назовні попри твоє бажання, і нема на то ради. Амалія здивовано промовчала, але ворухнула плечима й хитнула головою, що мало означати швидше здивування, ніж заперечення.

Компанія проголосувала за напівсолодке масандрівське й фруктовий десерт, Віра змовницьки зиркнула й рушила виконувати замовлення.

– Просто іменини! Ви такі чудові… Я й не сподівалася, що за неповні дві доби знайду в цих стінах стільки чудесних людей! – декламувала Женька, розчулена і від вина, і від приємного товариства, яке на мить видалося їй родиною, що могла би бути в неї, та не склалося… Голос її затремтів, і прагнення стати успішною, вольовою, ефектною жінкою, як Злата, раптом змінилося бажанням обійнятися втрьох, замружитися, притиснутися до цього міцного і, вочевидь, доброго чоловіка, і щоб Амалія теж її обійняла і… погладила по голові, як у дитинстві це робила мама…

– Ой, та не вигадуй, Женю! Усі ми люди як люди! – махнула рукою жінка й замилувалася її молодістю та безпосередністю реакцій, але одночасно в глибині душі й співчувала їй, бо хіба знає ця дитина, скільки раптових ударів, можливо, готує для неї Доля.

Трохи шкода було й Віктора, який несподівано влаштував їм маленьке свято, а сам живе один, та ще й білого світу не бачить… Хіба легко так жити, харчуватися чужими історіями? Та й сама вона теж… Письменниця Амалія Ікс…

Вони вже спустилися вниз і прощалися з утомленими за день дівчатами, аж тут жіночка в робочому халаті визирнула з підсобного приміщення й зацікавлено глянула на всіх трьох.

– Ой, яка ж сьогодні гарна компанія зібралася! – зненацька промовила вона, а дівчата озирнулися на її голос.

– Так, – покрутив головою Віктор, – здається, славно посиділи.

– А я раніше поглядала на кожного з вас окремо зі своєї схованки, а тут не втрималася.

– Це Галина Павлівна, вона в нас прибирає, – пояснила Віра.

– Так-так, я боєць невидимого фронту! – засміялася жінка, вік якої важко було визначити. Могло їй бути і п’ятдесят, і шістдесят, і невідомо скільки. – Просто я живу з мамою, а вона переважно вдома сидить, то я її розважаю різними історіями, і про нашу акцію розповідала, і про всіх вас.

– Ааа… Зрозуміло! – розпливлася в усмішці Женька. – То ви теж маєте, мабуть, якусь історію? Але ж ми вже йдемо…

– Та і я на роботі! Але історія на два абзаци, якщо дівчата дозволять, – подивилася вона на Віру з Анею, а ті синхронно глянули на годинник на стіні і так само синхронно втомлено кивнули, і жінка не змусила себе просити.

– У квітні мама повернулася з Пущі-Водиці, зі шпиталю. Я її туди вкладаю раз на рік – діагностувати, підлікувати, підтримати. Ну і свіже повітря, сосни… Цього разу лежала вона в палаті на двох, правда, трохи за це доплатили. І на одну ніч її сусідка поїхала додому. А мама лишилася сама. На дев’ятому поверсі. Охайна така бабуся… Саме перед тим, як лягати спати, вирішила прибрати трохи в палаті, протерла пил і витрусила через вікно серветочку, якою накривала тумбочку, ну, щоб крихти струсити.

– І?… – зацікавлено нахилила голову набік Амалія.

– І вляглася спати. – Галина Павлівна зробила артистичну паузу, а потім продовжила: – Але якесь тривожне відчуття змусило її обережно помацати ту тумбочку, накриту серветкою, а потім одягнути окуляри, ввімкнути світло й роздивитися ще уважніше…

– Ой, лишенько… Витрусила?! Що ж там було? Обручка? Сережки? – не втрималася Женька.

– Ні… Там була… її вставна нижня щелепа!

– Ого! – відреагував Віктор і чемно стримав сміх.

– Отож! Кинулася вона в коридор, але відділення замикається пізно ввечері, і навіть якщо когось умовити відкрити, то ліфт однаково вночі не ходить! А хіба мама у свої вісімдесят із гаком впорається пішки з дев’ятого і знову на дев’ятий? Та ще й холодно було, місцями сніг лежав, а вона в капцях, і взагалі на вулиці ніч…

– І що ж було далі, Галино Павлівно? – Аня й сама зацікавилася історією, поки Віра вирушила до останніх відвідувачів, які хотіли розрахуватися.

– Ой, каже, усю ніч не заснула, ввижалися їй жахи та уявлялися нові витрати й довге ходіння до стоматологів. Але о сьомій ранку ввімкнули ліфт, і вона першою рвонула на вулицю. Вдягла теплі шкарпетки, накинула на плечі кофту і мовчки-мовчки…

– Невже знайшла?!

– Уявіть собі! Двірник іще там не підмітав! А вона прикинула траєкторію польоту щелепи і заходилася шукати! І знайшла! Але… Лише половину, що відкололася від удару, – розвела руками оповідачка.

– Аааа… – вхопилася за голову Женька.

– Шкода бабусю.

– Але сталося диво! – засяяла Галина Павлівна. – Якийсь літній чоловік спостерігав за тим, як вона нишпорить обіч доріжки та попід вікнами корпусу, і вирішив допомогти. Але мама аж ніяк не збиралася розмовляти з незнайомцем за відсутності половини зубів! Вона відвернулася від нього й продовжила пошуки.

– І що? – нетерпляче перепитала Аня.

– А дідок виявився колишнім льотчиком. Чи то в нього око інакше, чи неабиякий досвід польотів і падінь, але він глянув угору, певне, теж прикинув траєкторію, і почав нишпорити очима з іншого боку доріжки.

– Невже знайшов?! – зареготала Женька. – Уявляю собі! «Мадам, ось ваші зуби!» Ой, не можу!

– Ну, приблизно так, – теж засміялася Галина Павлівна. – Він просто гукнув маму, кивнув головою в бік знахідки, сказав, що пані не там шукає і «з хитрим виглядом», як сказала мама, зник у корпусі.

– Істооорія! – промовив Віктор.

– А потім вони подружилися, так? – зацікавилася Женя. – Інакше звідки б ви знали, що він льотчик?

– Бач, яка ти уважна! Точно так і було – згодом познайомилися й подружилися. Коли мамі за умовну плату зварили ті дві половинки докупи. Тепер знову всміхається, як новенька. А Семенович їй телефонує мало не щодня – розмовляють, розважають одне одного. Ось така вам історія на доріжку! Піду прибирати, я ж на роботі!

– Дякуємо вам! – промовила Амалія. – Мамі вітання переказуйте!

Галина Павлівна пішла до роботи, а Аня нагадала, що вони з Вірою від завтра вихідні, а на їхній пост заступають на тиждень Оксана з Катею. Команда Читачів побажала дівчатам гарненько відпочити й залишила заклад.

22

Виявилося, усім їм було додому по дорозі і за масштабами Києва – не дуже далеко. Піймали таксі. Невдовзі Женька душевно розпрощалася з попутниками і вийшла першою біля стадіону. Без неї в машині запанувала тиша, відчувався якийсь «підвішений» стан обох пасажирів, які, власне, одне одному ніхто, але Доля вкотре сплітала їхні траєкторії. Уже вдруге їх єднала дорога в спільному напрямку, але з різними кінцевими пунктами – це спонукало до роздумів. Та чи варто було Амалії навіть замислюватися над цим, знову перетинаючи «буферну зону» між затишною кав’ярнею та необжитим помешканням, де так по-різному вона почувається й усвідомлює себе?

Машина була невелика, і Віктор відчував зовсім поруч дихання Амалії та запах парфумів. На прощання вона торкнулася рукою його руки, і він потиснув її, трохи розчарований контактом із мереживною рукавичкою, а не з живим тілом. Вона попрощалася, подякувала за приємну компанію й вийшла. Голос її звучав зовсім інакше, не так, як у кав’ярні за столиком, ніби сили раптом покинули її… Віктор не наважився вийти з нею, сердився на себе, на ту гру в Читачів і Книги, відчував, що наразі просто хоче її як жінку – і нема на те ради. Але за таких обставин… він не знав, як себе повести, уся ця історія здавалася маячнею, і чи варто було спокушати долю?

Амалія змусила себе пройти ще метрів п’ятдесят, подолати залишок тієї нейтральної прикордонної зони, щоб увійти до під’їзду, піднятися ліфтом на п’ятий поверх, закритися в квартирі, яка ніяк не ставала для неї своєю, та знову усвідомити безмежну самотність і порожнечу навколо себе.

Можливо, виходи в місто, у дивний світ кав’ярні з новими знайомими, з чужими долями-історіями стали для неї подібними до порцій повітря, кисневих подушок, без яких існування на цьому підводному човні виснажило б її зовсім.

Але перспектив Амалія все одно не бачила, хіба що найближчу – отримати в банку готівку, купити путівку, випірнути звідси і… дихати десь там, біля моря, на повні груди до запаморочення, аж доки…

Вона роздягнулася й подалася в душ. Амалія не заощаджувала воду, лила її довго, не зважала на лічильники. Їй було байдуже. Нещодавно вона сплатила всі квитанції за три місяці, нарешті спромоглася, адже раніше їй було зовсім не до того. Сплатила й за парковку, де стояла її скалічена машина, з якою не знала, що робити. Також треба було щось їсти… До того ж минулої ночі вона у відчаї після дзвінка Артура жахнула мобільний із балкона, і тепер, мабуть, треба купити інший… Гроші танули.

Про все це думала Амалія, стоячи під струменями гарячої води, яка обпікала тіло, але реакція свідчила, що воно живе. Красива, віднедавна самотня жінка стояла у сірій, подряпаній колишніми мешканцями ванній, тримаючи над головою розсіювач води, і ніби намагалася змити із себе докучливі думки, але ті копошилися в її голові, непідвладні ні жінці, ні тугим струменям…

Загорнута в довгий халат, жінка витягла із сумочки пачку сигарет і запальничку й рушила на балкон. Та щойно вона підняла ногу над поріжком, як здригнулася й заклякла – у темряві з крісла, мов два жовті ліхтарики, на неї дивилися два ока.

– О Господи! А ти ж тут звідки?! – вхопилася за серце Амалія, упізнавши ту саму кішку, якій сього дні виносила ковбаси. – То ти ще тоді проскочила й відтоді тут і сидиш?! Нічого собі історія!

Вона присіла навпочіпки біля крісла й роздивлялася тварину, яка не виявляла жодного занепокоєння і, здавалося, дуже органічно почувалася в старому кріслі.

– Може, погодувати тебе? Ну, ходімо, ходімо на кухню…

Кішка зістрибнула на підлогу й побігла попереду, ніби не мала сумніву, де саме в цій квартирі водиться їжа.

– Ось тобі ковбаска, – подражнила жінка кицю кілечком і рушила до вхідних дверей, – але їстимеш її на сходах! Так і домовимося, я тобі щось виноситиму. А от брати тебе до себе я не збиралася, уже пробач. Ну, чого ти стоїш? Іди, іди до мене! Уперта ти тварина! Я ж тобі їсти дам, покладу у твою коробку від піци, іди!

Кішка стояла у дверях кухні й уважно слідкувала за рухами жінки, але йти за нею, вочевидь, не збиралася.

– Дурненька, іди, на! Давай не будемо тиснути на жалощі! Іди! Не можу я тебе забрати… Я й сама скоро звідси поїду. Розумієш? Я тут не надовго… І взагалі… Узагалі це не моя квартира… Як тобі пояснити?

За кілька хвилин Амалія таки повернулася на кухню, зітхнула й поклала перед кішкою їжу.

– Усе одно доведеться тобі звідси ушиватися, дорогенька…

– Мррр… – відповіла кішка, жуючи ковбасу.

– Буде тобі «мур»…

Амалія махнула рукою й рушила на балкон – таки викурити сигарету й подумати про дивний сьогоднішній день. Місто засинало, а десь унизу, у траві, співав самотній цвіркун. Тонесенький молодий місяць піднявся над будинком навпроти, і Амалія згадала стару прикмету: що маєш при собі, коли вперше побачиш молодик, з тим і будеш цілий наступний місяць. Згідно з цією прикметою, бажано мати в руках гроші, їжу, щось корисне. А в неї в одній руці диміла цигарка, а друга намацала в кишені халата уламок олівця.

– Отакої… – невесело промовила жінка і здригнулася: об її ногу потерлася теплою голівкою кішка, вдячно муркнула й знову заскочила на крісло.

– Та ти вже тут облаштувалася, як удома! – посварила її пальцем Амалія і раптом завмерла від здогадки. – Матінко… А може, ти і є вдома?! Може, це не ти до мене прийшла, а я до тебе?!

23

У понеділок зранку про Женю згадали жіночки, які зазвичай викликали її до себе в офіс, де вона всідалася в невеличкій комірчині, призначеній для обідів персоналу, і за кілька годин робила манікюр усій жіночій частині тієї контори. Ціну призначала помірну, «гуртову», і всі залишалися задоволеними. Сьогоднішня робота нічим не відрізнялася від звичної, хіба що одна з жінок під час процедури то зітхала, то скаржилася на неслухняну доньку-підлітка і зверталася до Женьки як до трохи старшої за її дитину, з риторичними запитаннями на кшталт «І якого рожна їй не вистачає вдома?» чи «От як їй пояснити, що мати їй не ворог?!». Дівчина знизувала плечима і єдине, що могла порадити, – це поговорити з донькою щиро і без «наїздів», спробувати зрозуміти одна одну.

Вона ворожила над жіночою рукою, перетворюючи «просто руку» на «руку доглянуту», а тим часом думала, що, певне, і її мама так само на роботі зітхає й ділиться з чужими людьми своїми проблемами, питає їх, чого їй, Женьці, не вистачало вдома… Ніби ті люди щось можуть знати про їхнє життя чи порадити!

Після роботи вона зайшла до найближчого супермаркету, купила «Київський торт» і вирушила на роботу до мами, у відділ кадрів іншого супермаркету. Саме наближалася обідня пора, і тортик до чаю дуже б згодився.

Звісно, вони любили одна одну. І жаліли. І не бажали одна одній зла. Може, Женьку трохи брали ревнощі, коли мамина увага свого часу переключилася на Жору. Потім їй одночасно було і шкода матері, бо з таким зв’язалася, і брав розпач, бо мати не могла чи не вміла захистити ні себе, ні свою дитину від того самодура, та ще й ставала на Жорин бік, коли він «виховував» пасербицю, пророкуючи окружну, колонію чи наркодиспансер… Звісно, мати турбувалася про неї та переживала, як і ця сьогоднішня клієнтка, і це можна було зрозуміти. Коли дивишся на ситуацію збоку. Але зсередини… Незатишно жилося дівчині останні роки, і не від хорошого життя пішла вона з дому на квартиру, хоч і шкода було матері, бо та мусила балансувати між чоловіком і нею.

Проте вони вже не бачилися п’ять днів, і Женька зробила другу спробу зустрітися. Адже вони рідні люди, стільки всього пережили разом… І її переїзд аж ніяк не означав розрив стосунків.

– Доброго дня! – зазирнула до кабінету, де сиділи три жінки, кожна за своїм столом. – Мам, а я до тебе!

– Женько! Ой, лишенько! – мати притисла долоню до грудей. – Щось сталося?!

– Та ні, – прослизнула у двері і простягла матері торт, – просто так. Скучила!

Дві пари чужих очей із цікавістю дивилися то на неї, то на Клавдію Юріївну.

Мати підхопилася з-за столу й кинулася до дверей, де завмерла дівчина, простягаючи перед собою круглу коробку, розмальовану каштановим листям. Однією рукою жінка взяла коробку, а другою незграбно обійняла доньку, ткнулася носом у її зачіску, десь вище вуха, і схлипнула:

– Женькоооо…

– Ну, мам… Мам… Ну чо ти?… Ну, не треба… – У Женьки й самої засвербіло в носі, вона потерлася лобом об материну щоку, обійняла її за плече однією рукою, другою притримуючи торт.

– Ото вже парочка! – підхопилася ще молода, але огрядна бухгалтерка. – Давайте хоч торт заберу, бо таки понівечите його, обіймаючись!

– Точно, Соню, забери, бо будемо ми без торта! – поблажливо всміхнулася Ірина Гаврилівна, літня жінка, яка працювала разом із матір’ю років п’ятнадцять.

– Женькооо… – знову схлипнула мати й притиснула маленьку дорослу дитину до себе обома руками.

– Ні, що не кажи, Клавдіє, а донька в тебе хороша! – промовила Соня. – Бачиш, прийшла по-людськи, обійнялися, пригостила, у гості до себе запросила… І нам пообіцяла якось зайти манікюр усім зробити… Правда, швидко втекла, але ж діло молоде… Хороша дитина, не наговорюй! Просто виросла.

– А Жора твій – козел! – резюмувала Ірина Гаврилівна.

Клавдія зітхнула. Три пластикові стаканчики тихо стукнулися між собою над залишками торта. У них тривожно здригнулося гранатового кольору солодкувате вино.

– За наше жіноче щастя! І малій твоїй хай щастить! – проголосила Соня, і жінки випили.

Невдовзі прибрали зі столу і знову взялися за роботу, але щось гірко-солодке, щемливо-ніжне й лірично-сумне ще ворушилося в грудях кожної, й уважний спостерігач помітив би, що всі троє час від часу зітхають, не відриваючись від комп’ютерів і паперів.

24

Понеділковий ранок почався з шоку. Щойно Амалія зібралася спустити ноги з ліжка, як побачила на старому вичовганому паркеті, просто біля капців, мертвого голуба. Жінка зойкнула і відсахнулася. Цієї ж миті щось упало на її ліжко. Амалія здригнулася, але відразу боковим зором зауважила кішку, яка наблизилася й потерлася головою об її руку.

– О Господи… Це ти зробила?! Кажи, ти?! – вона гидливо відштовхнула від себе тварину і крикнула: – Іди геть! Геть із мого ліжка!

Кішка ображено зістрибнула на підлогу, мимохідь принюхалася до мертвого птаха й рушила на балкон. Голуби, що знову топталися на перилах, сполохалися й зникли.

Амалія опанувала себе, встала з ліжка, взула капці, обережно обійшла бездиханне тіло необачного голуба, що закляк у якійсь неприродній позі з вивихнутим крилом, і рушила до ванної кімнати вмиватися.

Повернулася вона боса, тримаючи капці в руках, і вийшла на балкон.

– Ось я тобі зараз! От покараю – знатимеш! Що ж ти за тварина така?! Ти ж не від голоду його вбила! А навіщо? Для порядку? Так ти й сама тут ніхто, чуєш?! – Амалія замахнулася на кішку капцем, а та позадкувала, втиснулася у вигин сидіння крісла і зашипіла. – То ти ще на мене шипітимеш? Геть іди! Я й учора тобі казала – тут тобі не жити! А ще й із такими бандитськими звичками! А навіщо ти його в кімнату притягла?! Мені похвалитися? Дякую, що не в ліжко!

Жінка для остраху знову замахнулася на тварину капцем, як раптом побачила на сусідньому балконі бабусю, яка уважно спостерігала за її виховним процесом. Амалія знітилася, кинула капці на підлогу, взулася. Сусідка натомість кивнула й промовила старечим голосом, намагаючись бути почутою:

– Що, Сильва таки повернулася? Ото розумна! Шкода було, коли продавали квартиру, її відвезли комусь на село, а самі… Ну, ви в курсі. Бачите – знайшла. Правда, господині вже немає… Добре, що ви її впустили. А голуба вона піймала рано-вранці, я бачила. Вони хоробрі стали без неї, знахабніли, та й бруд від них… От вона й нагадала їм, хто тут хазяїн. Ви ж знаєте, коти вважають, що це ми з ними живемо і в них, а не навпаки…

Вона дивилася то на стареньку, вдягнену в теплу кофту, хоча сонце припікало із самого ранку, то на кішку, яка, виявляється, була тут господинею, і звали її Сильвою, а Амалія відповідно просто стала її наступною квартиранткою.

– Мене звати Уляна Марківна. Коли що – гукайте. Хоча я вам не сусідка. Ми живемо в різних під’їздах. А це роз’єднує… – жіночка зітхнула й визирнула на вулицю. – А Сильва – молодець. Не ображайте її.

Жінка не встигла відреагувати, як старенька не-сусідка зникла за дверима свого помешкання. Амалія ще дивилася на її спорожнілий балкон, потім погляд ковзнув по інших, і жінка усвідомила, що в цьому будинку буквально кілька балконів лишилися незаскленими – її, цієї пані та ще пара-трійка. Решта були перетворені на скляні шпаківні різного ступеню потворності, завдяки яким господарі отримували кілька додаткових квадратних метрів захищеної від дощу корисної площі.

Жінка відчула на собі погляд. Кішка уважно спостерігала за нею і, здавалося, розкаяння її зовсім не гризло. Навпаки – вона виглядала ображеною, адже хотіла догодити, а тут таке…

Амалія зітхнула і повернулася до помешкання. День почався. Вона планувала випити зранку кави і їхати до банку по гроші. Потім у турфірму, далі, можливо, у кав’ярню пообідати, а там як карта ляже, принаймні, важливу справу буде зроблено, і вона почне рахувати дні до відльоту. Жінка зупинилася біля нерухомого птаха. Що з ним робити? А що робити з кішкою? Усе це ніяк не входило в її плани. Власне, «плани» й самі виникли лишень три дні тому і хоч якось визначили її найближчі перспективи.

Їсти й пити каву в присутності небіжчика не хотілося. Жінка переодяглася в яскраву довгу спідницю та білу блузку, прикрила очі темними окулярами, а невелика світла сумочка й уже невід’ємні від її образу мереживні рукавички доповнили літнє вбрання. Амалія взяла на кухні непрозорий пакет із супермаркету й завмерла над птахом. Присіла. Тільки зараз побачила трохи крові на зламаному крилі, скривилася й не стала приглядатися далі. Накрила розкритим пакетом заклякле тільце, ніби згребла руками те, що опинилося під ним, і перекинула на один бік. Птах опинився в пакеті.

Ховати його «по-людськи» не було ні можливості, ні бажання. Власне, це не її домашня тварина, до якої прикипаєш душею… Винести, покласти в контейнер для сміття – що ще вона могла зробити? А кицьку геть, бо так щоранку буде приносити трофеї… А за кілька днів і вона сама звідси поїде.

– Сильво! Кс-кс! – позвала вона кішку, стоячи в прочинених між квартирою й загальним коридором дверях.

Та не відізвалася і не підійшла. Амалія повернулася до квартири, зиркнула на балкон, розгледілася навколо, позаглядала за коробки, навіть нахилилася й зазирнула під ліжко – Сильви ніде не було.

– Усе одно доведеться тобі вшиватися, люба! – виразно промовила Амалія і вийшла.

25

Вона зайшла до приміщення банку й спитала в менеджера, чи може отримати замовлені гроші. Відповіли, що чекають на інкасатора, тому просять зайти десь за годину-півтори.

– Важко уявити, щоб у касі банку не знайшлося п’яти тисяч доларів!

– Перепрошую, пані, але наразі у касі дійсно немає потрібної вам суми. Коли ви замовляли гроші, вам мали повідомити, що їх привезуть близько дванадцятої. Вам доведеться зачекати.

Молодий менеджер у білій сорочці й стриманій краватці тлумачив їй інформацію врівноваженочем-но, але відчувалося, що докладав чималих зусиль.

Жінка зітхнула й вийшла на вулицю. За три квартали звідси була та сама турфірма, куди вона вже заходила. А ще за два квартали від турфірми – знайома кав’ярня, де збиралася пообідати після завершення всіх формальностей. Але, маючи годину часу до отримання грошей, Амалія вирішила не метушитися, а посидіти десь неподалік, неспішно обдумати свої подальші дії.

Вона йшла тротуаром уздовж великої вулиці, яка жила своїм життям, люди й автомобілі рухалися нею, мов різного розміру комахи, кожен мав якусь свою мету і знав, куди й навіщо він переміщається в часі та просторі. Сонце припікало, вітру не було, і від запаху вихлопних газів їй стало недобре – розболілася голова й почало нудити. Згадала, що й досі не снідала і навіть не пила кави. Зайшла до найближчої кав’ярні, де виявилася єдиним відвідувачем. З апетитом, якому й сама здивувалася, з’їла овочевий салат, налисники з м’ясом, випила кави й ніби ожила. Уявляла собі, що невдовзі снідатиме десь на острові з видом на море, слухатиме шурхіт хвиль і крики чайок, питиме вино й залишить спогади про пережитий біль позаду, щойно перетне митний контроль у Борисполі.

Шенгенська віза в неї була відкрита на кілька років, але Амалія дотепер не вирішила, на який термін купуватиме путівку, не знала, чи можна не фіксувати кінцевий термін перебування або чи дозволять його подовжити… Також досі остаточно не визначилася, де саме вона хоче зупинитися. Усе це планувала розпитати в дівчат із турфірми, які минулого разу люб’язно показували їй каталоги й розповідали про можливості відпочинку в Греції. Важливо, що головне питання ось-ось вирішиться. І вона зробить крок до іншої реальності.

Чи шкода їй було всього, що залишиться тут, у Києві? Навряд чи. Адже це не її рідне місто, просто воно багато років поспіль було їхнім з Артуром. А тепер… Вона тут самотня й нікому не потрібна.

«Як Сильва…» – пролунало в голові.

Здригнулася від несподіванки.

Озирнулася навколо.

Глянула на годинник.

Розрахувалася, поспішила на вулицю.

Далі, далі, швидким кроком метушливою вулицею.

Банк. Клієнти. Менеджер. Формальності.

Віконце каси. Паспорт. Підпис.

Пачка грошей у невеликій сумочці.

Стукіт серця в передчутті перемін.

Сонце сховалося, небо потроху затягує хмарами, десь удалині знову зароджується гроза, погримує. Амалія автоматично констатує, що не взяла із собою парасольки, але наразі це не має ніякого значення. Вона крокує в напрямку турфірми, повертає з широкої вулиці ліворуч, уже недалеко – лишився один квартал.

Раптом хтось іззаду вириває з її руки сумку й одночасно з усієї сили штовхає вбік. Жінка скрикує, падає на землю під деревом на узбіччі тротуару, а чоловік спортивної статури чимдуж мчить уперед, маневруючи поміж пішоходами, потім навскоси через дорогу, де його підхоплює мотоцикліст, що рухається в потрібному напрямку, і за мить вони зникають за рогом.

26

Якісь люди допомогли їй підвестися, сердобольна жіночка обтерла вологою серветкою її брудну аж до ліктя руку над розірваною мереживною рукавичкою… Боліло стегно, забитий лікоть теж, подряпини нили, жінка щось говорила Амалії, але та не розуміла сенсу її слів… Двоє літніх чоловіків позирали услід грабіжнику, якась дівчина радила звернутися до міліції, ще хтось запевняв, що все це марно, міліція ніколи нічого не знаходить, тому таке й коїться серед білого дня на вулицях столиці…

– А що хоч там було? – спитав один із чоловіків. – Гроші, документи, мобілка?

Вона не відповіла. Обіперлася рукою об дерево й заплющила очі. Південний пейзаж із яскраво-синім морем, білими будиночками та соковитими квітами поплив і розмазався, ніби хтось провів пальцями по щойно намальованій картині. Сльози покотилися по щоках, вона притулилася лобом до стовбура й завмерла.

– Пані Амаліє, ви йти можете? – раптом почула вона, ніби з космосу, знайомий чоловічий голос. – Ви мене впізнаєте?

Жінка розплющила очі й кивнула, насилу приходячи до тями. Вона справді його впізнала, того дивного чоловіка, який минулого тижня розповідав їм із Віктором історію про містичну гувернантку, а потім так несподівано розпрощався. Здається, його звали Юрієм.

– Я все бачив, саме йшов по іншій стороні вулиці… Щойно я вас упізнав, як це сталося. Співчуваю. Я можу вам чимось допомогти? Провести вас?

– Не знаю, вибачте, я… я не знаю, куди мені йти, я взагалі не знаю… – Сльози знову покотилися по щоках.

– У людини стрес! Треба їй чи валер’янки, чи коньяку!

– То міліцію вам викликати? – спитав якийсь чоловік.

– Ні. Дякую. Ні, то все марно… Усе марно, – схлипнула Амалія, намагаючись опанувати себе.

– Може, давайте я вас проведу до кав’ярні? Ви ж, мабуть, туди йшли? – співчутливо спитав пан Юрій.

– Не знаю. Як же? У мене ж нічого немає, ні грошей, ні паспортів, ні… Господи… П’ять тисяч доларів… – узялася за голову жінка…

Люди помалу розійшлися, шоу скінчилося, продовження не передбачалося. Міліцію не викликали. Плюс – усі бачили, що до жінки підійшов якийсь знайомий, процес виглядав контрольованим, і кожен рушив далі своєю дорогою, обговорюючи чи обдумуючи те, що сталося.

Амалії здалося, ніби вона втратила скелет. Не мала сил стояти, рухатися, кудись іти. Їй хотілося лягти й не ворушитися. Але поруч не було навіть лавки, щоб присісти. А лягти можна було тільки вдома.

Вона глянула на пана Юрія, котрий досі стояв біля неї й терпляче чекав, не знаючи, чим допомогти. Промайнула думка позичити в нього гроші на таксі і чимшвидше дістатися домівки. Але ті сорок гривень могли бути для нього чималою сумою, й Амалія не наважилася.

– Якщо можете, проведіть мене до маршрутки, на Контрактову, будь ласка, – промовила вона, – і… позичте дві п’ятдесят на квиток. Я віддам.

– Якби не ваш стрес, пані, я б міг образитися, але, враховуючи обставини… Теж мені, вигадали! – забуркотів Юрій та обережно взяв жінку за лікоть неушкодженої руки. – Але ви таки подумайте, якщо в сумці були документи, вам усе одно доведеться заявити про це, щоб мати підстави отримати нові. А може, знайдуться. Усяке буває.

– Не знаю. Можливо. Але не зараз, зараз не маю сил…

Вони повільно дійшли до кінцевої маршруток, пан Юрій допоміг Амалії піднятися сходинками до салону, і, сидячи за спиною водія, вона побачила у своїй руці десять гривень. Маршрутка рушила, людський мурашник за вікнами поплив назад, жінка озирнулася, але вже не побачила того дивного чоловіка у старомодному темному костюмі.

Як дісталася від зупинки до будинку – не пам’ятала. Аж біля дверей під’їзду усвідомила, що магнітний ключ від них, так само, як і ключ від квартири, обидва паспорти, закордонний та український, а також пачка зеленкуватих купюр, зникли разом із сумочкою. Серце знову заторохкотіло десь у горлі, а в скронях запульсувала кров. Небо затягло хмарами, і гриміло десь неподалік. Амалія постояла на сходах під’їзду, тримаючись за холодні металеві двері, а потім спустилася на тротуар, всілася на лавку обличчям до будинку, глянула на свій балкон, зітхнула, закрила очі і завмерла. Що робити далі, вона просто не уявляла.

Спочатку промайнула думка зателефонувати Артуру. Але кілька днів тому вона жбурнула свій мобільний із балкона. Та й дурна то була ідея щодо Артура. Хто вона йому тепер? Багато років саме він керував плином їхнього життя, вирішував усі проблеми і визначав напрямок і швидкість руху. І не тому, що вона була такою вже нездарою, просто він тренував свою життєздатність, свою здатність виживати, долати перешкоди, підійматися сходинками життя, а вона ні. Бо не було такої потреби. Адже колись дуже давно він любив її. І так і казав: «Готовий носити тебе на руках!» І носив. Буквально і фігурально. Поки не… Поки знову не поставив на ослаблі ноги й не відійшов убік. Правда, навіть паличку допоміжну дав. У вигляді тих десяти тисяч, щоб було попервах на що обіпертися… Квартиру купив. Машину лишив…

«Машина!» – прострелило в голові, вона підвелася й рушила вздовж будинку до стоянки.

– О! Давно вас не було! Добрий день! – широкою усмішкою зустрів її охоронець, який прогулювався біля загорожі, позираючи на хмари. – Вирішили провідати свою хвору? Лікувати її не надумали? Чи, може, продаєте?

Запитання сипалися з нього, як горох із дірявої торби, Амалія не встигла їх усвідомити, але зачепилася за останнє.

– Продаю? Ні. Не знаю, – уповільнила вона крок. – А скільки вона може коштувати? У такому стані…

Жінка підвелася навшпиньки і побачила біля паркану Пежулю, лобове скло якої було накрите фанерою, а потім клейонкою, закріпленою скотчем. Серце стислося від жалю до вірної подружки, яка стояла ось так сиротиною четвертий місяць то під снігом, то під дощем.

– Не знаю, – розвів руками охоронець, – може, тисячі три-чотири, вона ж не нова, та й ремонту потребує, треба порадитися. Залежить і від пробігу, і від вартості ремонту… Можу спитати хлопців, тут є один перекупник, він колись цікавився. А ви що хотіли?

– Я? – Амалія наближалася до машини, а охоронець крокував поруч. – Я хотіла… Просто посидіти в ній. Але… Я не маю із собою ключа.

– У вашому випадку це не проблема. Пам’ятаєте, ми з Іваном коли її прикривали, то ви нам лишали другий ключ. Він і досі тут лежить. Та й без нього машина без скла, вважайте, незамкнена, – засміявся охоронець, але замовк, усвідомивши, що хазяйці не смішно.

Він просунув руку під клейонку, потім під фанеру, щось там намацав, натиснув, смикнув, у дверцятах клацнуло, і чолов’яга широко всміхнувся:

– Прошу пані!

Амалія взялася за ручку, і дверцята слухняно відкрилися, наскільки дозволила клейонка.

– Дякую!

– Нема за що! Ну, не буду вам заважати!

Амалія прослизнула всередину, всілася, закрила дверцята, погладила обома руками холодне гладке кермо, ткнулася в нього лобом, завмерла, ніби бажаючи почути такий рідний і знайомий звук двигуна-серця Пежулі, але та мовчала. І жінка розридалася. Вона гірко плакала в напівтемряві салону скаліченої машини, аж поки світ навколо не здригнувся від грому, не загули сигналізацією сусідні машини й не заторохкотіли по металевому даху, по фанері й целофану скажені краплі ще однієї травневої грози.

– Що мені робити? Як жити далі? Без чоловіка, дітей, батьків, без грошей і документів, навіть без ключів від квартири… Скаліченою, як і ти, моя бідолашна… Ніби досі машина, а стоїш тут без діла і пропадаєш…

27

Серед карток, зачитаних йому в неділю тією чудною дівчиною Женею, Віктора зацікавила одна Книга, яка пропонувала розповісти історії про свою матір і бабусю, запевняючи, що то справді люди з цікавими долями. Тож він зателефонував до кав’ярні, де від сьогодні працювала інша зміна дівчат-книжниць, і попросив домовитися з тією пані про зустріч. Бажано на сьогодні по обіді. Книга не відмовила, й о шістнадцятій вони вже сиділи за столиком під годинником.

– У нашому старому помешканні теж був такий годинник із боєм… – мрійливо підняла очі немолода жінка в окулярах. – Він висів на стіні у вітальні і відбивав кожну годину, чутно було і в дитячій, і в батьківській спальні. Удень і вночі. Зараз дивуюся, як це нікому не заважало, тепер усі нервують від різних звуків; мій чоловік, наприклад, терпіти не міг будильник, бо той «торохкотить». Довелося купити електронний, якого не чутно, але тепер усю ніч світяться червоним і перемигують його цифри.

– Тетяно Василівно, а зараз де той годинник? Цікавлюся, бо я б такий купив, якщо десь валяється без діла. Мене не дратує, коли він грає.

– На дачу відвезли, коли переїздили на нову квартиру, але він практично не йде, його треба щодня заводити, у ньому ж пружина, ніхто цим не займається, так просто висить, для декорації, – махнула рукою жінка.

– А яку саме історію ви хотіли розповісти про ваших рідних? Але спершу давайте щось замовлю, – побіг пальцями по столику Віктор, шукаючи кнопку виклику офіціанток. – Ви ж знаєте правила гри?

– Так-так, але кави, на жаль, не можу собі дозволити, я гіпертонік, можу випити чаю за компанію.

– А хоч тістечко, сподіваюся, можна? – хитро примружився Віктор.

– Ой, і цього ніяк. У мене зависокий цукор у крові, мушу себе тримати суворо. Але, – жінка озирнулася навколо, – я б узяла його додому, пригостила чоловіка, якщо це можливо.

– Чому ж ні? Попросимо запакувати вам із собою.

Підійшла усміхнена рудоволоса Оксана й вислухала замовлення. На якусь хвилину запанувала тиша, ніби пані Тетяна, дивлячись на той старовинний годинник, подумки крутила його стрілки назад.

– Було це перед війною. Мама, ще зовсім юна дівчина, закінчувала бібліотечне училище в одному невеличкому місті в Росії, жила в гуртожитку зі своєю подругою. За кілька днів до подій, про які я розповідаю, їх із подружкою зупинила на вулиці жінка й запропонувала поворожити. Мама, спортсменка, комсомолка, ворошилівський стрілок, сказала, що не вірить ворожінням. «Я не циганка, – мовила жінка, – а ти скоро вийдеш заміж, і виїдеш дуже далеко». Дівчата розсміялися й забули, адже в мами на той час навіть не було й на думці виходити заміж, і сердечних таємниць теж не мала.

Тато мій, майбутній тато, звісно, у цей час закінчував там само танкове училище. Побачивши одного разу мою маму біля гуртожитку, закохався моментально, захотів познайомитися, але їй він видався таким дорослим, говорив із незрозумілим українським акцентом, був кремезним, займався класичною боротьбою. Дівчина злякалася і втекла.

Наступної неділі до маминої сусідки в гуртожитку прийшов її друг Петя Рижков, випускник того-таки танкового училища. Він розповів про свого приятеля Василя з України, який зазвичай тримає в чоботі ніж і, коли що не так, хапається за нього. Звісно, це був жарт.

Потім подружка запропонувала мамі вдягнути найкраще плаття зі скромного її гардеробу й піти погуляти разом із курсантами. Мама неохоче, але погодилася. По дорозі вони зайшли до виконкому, Василь сказав, що йому там треба дещо оформити. Але несподівано співробітниця виконкому, тримаючи документи, які їй дав Василь, запитала маму: «Чи згодні ви бути дружиною Василя Назарчука?»

– Ого! Крутий хід конем! Цікаво-цікаво! – пожвавився Віктор, оцінивши маневр танкіста.

– Так, батько йшов до своєї мети сміливо. Мабуть, відчував, що то його Доля! Але слухайте, що було далі! Мама подивилася на приятеля своєї подруги круглими від несподіванки очима, а той показав поглядом на чобіт Василя. Жарт спрацював, і захоплена зненацька дівчина кивнула на знак згоди.

Потім вони пішли до цирку, молоденька студентка розридалася, зрозумівши, що її життя тепер круто змінилося. А наступного дня курсантів відправили на Далекий Схід за місцем проходження служби.

– А мама ж ваша що? Невже лишилася? – насторожився Віктор.

– Ви, звісно, молодший за мене, але, може, пам’ятаєте, був такий старий, іще чорно-білий фільм «Дівчина з характером» із Валентиною Сєровою в головній ролі? З героїнею там сталася доволі закручена романтична історія, але я про інше. У фільмі показували дружину військовослужбовця Хетагурова, яка закликала дівчат освоювати Далекий Схід. Цих дівчат потім називали хетагурівками.[16]

Моя бідолашна, геть розгублена мама зі сльозами помчала до бабусі Анастасії, тобто до своєї матері, та повідомила, що випадково вийшла заміж, але нізащо не поїде до чоловіка. Проте Василь був іще той хитрун і стратег! Виявляється, він встиг побувати у своєї тещі, яка жила вдовою в селищі за двадцять кілометрів од міста, й абсолютно зачарував її, така вже в нього була вдача. Зрештою бабуся переконала маму їхати на Далекий Схід слідом за чоловіком разом із хетагурівками. Довелося 18-річному дівчиську вирушати невідомо куди до зовсім незнайомої людини. Мамине слово для неї було законом.

У ті часи на Далекому Сході не було особливих засобів зв’язку. Коли дівчата прибули на кінцеву станцію, їм сказали, що поки вони не влаштуються, можуть жити у вагончику. Минуло кілька днів, і дівчата покликали Тонечку до вікна і запитали: «А чи не твій це Василь щодня мокне у своїй плащ-палатці?» Виявляється, тато, не знаючи, коли приїде його молода дружина, щодня долав кілька кілометрів тайги і не втрачав надії, хоча жінка й не обіцяла, що приїде.

– Так… Мабуть, це любов! – розвів руками Віктор.

– О, сьогодні, через стільки років, я не маю в цьому сумніву! – сказала Тетяна Василівна й відпила чаю. – Так от, цього разу по тайзі вони йшли вже вдвох – аж до місця розташування танкового полку, який майже в повному складі чекав приїзду молодої дружини офіцера. З жінок там були лишень одна маленька дівчинка та її мама, дружина командира. А тато мій виявився, незважаючи на своє селянське походження, дуже уважним і турботливим чоловіком. Він купив мамі небачені заморські фрукти (сам їх не куштував) і з радістю частував ними свою дружиноньку. Це були кислючі лимони, а дівчині довелося їсти їх і дякувати, бо боялася образити.

– А може, вона знову згадала про ніж у чоботі? – засміявся Віктор.

– Та ні, вона вже знала, що то був жарт татового приятеля! І ще був із ними кумедний випадок. Батько виріс у багатодітній родині, де на всіх дітей були одні чоботи, і взуття вважав майже священним предметом. Так от, у якості подарунка для своєї коханої він придбав десь цілу гору парусинових капців із перетинкою й застібкою на боці. Але всі вони були… на одну ногу! Ось так почалося щасливе життя моїх батьків! – жінка всміхалася, освітлена спогадами про дорогих їй людей і щаслива, що може поділитися їхньою історією з кимось, адже сьогодні такі стосунки швидше рідкість, ніж ординарний випадок. – Там, на Далекому Сході, народився мій брат. Минуло пару років, і нарешті мама з братиком зібралися познайомитися зі своїми українськими родичами. Уявіть собі: під’їжджаючи до Києва, вони почули гуркіт. Братик був у коротеньких штанцях, мама в крепдешиновій сукні… У передчутті радісної зустрічі вона сказала: «Чуєш, синку, здається, салют!» Але це саме бомбардували Київ…

Жінка зітхнула, ковтнула чаю і втупилася в нерухомий годинник із невтомним маятником.

– Тато пройшов усю війну від командира танка до командира танкового батальйону. Він мріяв про дочку, якщо виживе. Довелося мені винагородити його й народитися. І ще пам’ятаю: коли Петя Рижков приїжджав у гості до моїх батьків, я вперше почула історію заміжжя моєї мами. Виявляється, не маючи часу на залицяння, курсанти домовилися з маминою подружкою, щоб вона їм допомогла. Мої «старички» дуже сміялися, згадуючи про ніж у чоботі, а я дивувалася їхній безпосередності з «висоти» свого підліткового віку…

Знову заграв годинник, Тетяна Василівна допила чай, усміхнулася, глянувши на принесену Оксаною прозору коробочку зі струдлем, і промовила до Віктора:

– Уже не знаю, навіщо вам ті чужі історії, але, певне, потрібні. Власне, я повз цю кав’ярню ходжу на ринок. От учора зранку побачила на дверях оголошення, зазирнула розпитати в дівчат, що за дивина, а потім залишила свої координати. Звісно, у літньої жінки за життя є повно різних історій, більш чи менш цікавих. Але від згадки саме про батьків та їхні стосунки мені світло й затишно на душі. То й вирішила поділитися, передати комусь цей спогад. Добром і світлом треба ділитися, тоді воно множиться. Я так думаю. А наразі життя таке складне, швидкісне, як безумний потяг – вжик! – і пролетіло. Когось змело зі шляху, когось розчавило, несучи тебе від пункту А до пункту Б… Та я не про це, не про сумне. Навпаки, хотіла нагадати, що часи були набагато важчі: війна, голод, смерті навколо, а почуття залишилися. І підтримували бажання жити. Ось так. Вибачте, наговорила вам. Пора мені. Чоловік чекає. А я йому – струдля! Хай порівняє з моїм, що пекла на Перше травня. Дякую!

– Це я вам дякую, – підвівся й простягнув руку до жінки Віктор. – Мені сподобалася ваша «книга», чи то пак розділ із неї! Боюся, що ваших батьків уже немає в живих. Але поки є про них добра пам’ять, вони житимуть.

Віктор нахилився й поцілував руку жінки, якою вона, прощаючись, узялася за його руку. В її очах зблиснули сльози, але він того не міг помітити.

28

Кажуть, понеділок – важкий день. У Женьки він був не так важким, як насиченим із ранку аж до вечора. Заробила собі копійчину на манікюрах, почаювала з мамою та її співробітницями, задоволена, що налагодилися стосунки, хоч і не довелося їх з’ясовувати: мама розчулилася, та дівчина й сама мало не розревлася – то, мабуть, перехідне… Потім есемеснула Іллі, бо таки хвилювалася за нього й не бачила аж від того суботнього вечора. Хлопець запевнив, що почувається краще, відіспався, брова заживає, набряк і синець іще є, але якщо прикрити їх окулярами від сонця, то вигляд цілком пристойний. Женька не дуже вірила в його розповіді, хлопці – вони такі… Тому витребувала сфотографувати поранення на телефон і перекинути їй ММСкою. Ілля мусив підкоритися.

– Ти знущаєшся з мене?! – сварила вона приятеля по мобільному.

– Та ні, чого ж? Ти ж просила фото мобілкою, я слухняно й вислав!

– Ой, не сердь мене! Я просила фото твого поранення, а не модних окулярів, блін! Теж мені, Джеймс Бонд! Ану, давай, перефоткайся бігом, бо зараз приїду сама роздивлюся!

– Ну, ідея загалом непогана. Мені подобається, але…

– Що «але»?

– Та я не вдома…

Дівчина знову відкрила на екрані мобільного свіжий знімок, придивилась і побачила те, чого не помітила раніше, – за спиною Іллі дійсно був якийсь довгий коридор.

– Ти в лікарні?! – зойкнула вона. – Тобі погіршало?!

– Та ні, Женю, чесно, не переймайся, усе ок.

– То де ти, у біса?! Чому не вдома? Ти ж обіцяв полежати!

– Та в інституті, Жень! Тут у мене трохи боргів висіло, скоро сесія, мусив їхати розбиратися.

– Бовдур! Скажи краще, що поїхав попонтуватися перед дівчатами, який ти крутий пацан!

– Жеееню… Скажеш таке… Які дівчата?!

– Тобі видніше які. Ну, раз ти ходячий, то ввечері і я б подивилася на твій фінгал, маю право!

– Гаразд! Я маякну, зустрінемося. Нема питань. От іще фотоапарат завезу в ремонт – і додому.

– А воно горить прямо сьогодні? Шкода, звісно, твоєї техніки, але ж голова дорожча…

– Та не можна тягнути, у мене скоро намічається роботка… Не переймайся, Женю, я нічо, все нормально, тільки на вигляд страшнуватий, але загалом…

– До речі! Ти ж, хитрий чортяко, так і не прислав мені фото свого ока!

– Ой, Женечко, мене кличуть, мушу бігти, давай, па-па! Цьом!

– Брехун!

Женька вимкнула слухавку і всміхнулася. Цей Ілля порівняно з тим придурком Деном – земля і небо. Тобто небо і земля. І поглядав він на неї небайдуже вже давно, хоч і мовчав. Але ж дівчата – такі істоти, вони й без слів уміють вловлювати направлені на них флюїди гендерного інтересу. Правда, не кожен інтерес має шанс, та й прояви їхні бувають геть різними. Цей Ілля, бач, довго відслідковував її життя, її інші «дружби», навіть удавав, що йому байдуже, а інколи – що йому взагалі подобається якась інша… Але Женька безпомилково знала, що початок цих стосунків саме в її руках. Якщо вона їх захоче. Але час минав, а відстань між ними не зменшувалася. Чому того вечора подалася із ним «по йогурт»? Чому дала зрозуміти, що він має шанс? Чому цілувалася під зливою з цим хлопцем, а потім так злякалася за нього, коли Ден з’явився розбиратися, ніби вона його власність? І що воно буде далі? І чи може бути в них оте «далі», якщо вони такі різні? Хіба мало в його інституті шикарних дівчат із небідних родин, із перспективами, можливостями, амбіціями?

Цей ланцюжок думок, подібних до тих, що безконтрольно пролітають у дівочих головах за секунди, вивів її на згадку про Злату – жінку, яка уособила в собі для Женьки всіх тих, які «змогли». Дівчина глянула на мобільний, визначила час і вирішила, що до вечора не має ніяких планів, тож можна знову зайти до кав’ярні, певне, там не стільки народу, як було вчора, можна буде посидіти тихенько, подумати про своє, поговорити з дівчатами-книжницями, погортати каталог Книг, а може, хтось новий записався…

Учорашні чудесні посиденьки разом із письменницею Амалією та паном Віктором крутилися в її голові і ввечері, і вночі, на ранок вона теж прокинулася з найприємнішими спогадами. А ще Женька подумала, як було б чудово звести цих людей докупи – вийшла б чудова пара з двох самотніх осіб! І вона почала обмірковувати якісь хитрі маневри, щоб та зустріч утрьох стала не останньою. Можливо, було б непогано «перекваліфікуватися» їй тимчасово з Читача на Книгу, попросити обох вислухати її проблеми, може, навіть навигадувати тих проблем, аби тільки вони перейнялися спільною справою, узялися б їй щось радити, якось допомагати, а там би вже… Хто знає, а може, це Доля? То й що, що він сліпий?! Навіть і не зовсім сліпий, щось та й бачить. А може, це лікується? Цілком самостійний і симпатичний мужчина, дає собі раду… І характер у нього не депресивний, учора стільки сміялися разом…

Від маршрутки їй потрібно було пройти до кав’ярні два недовгі квартали. Женька чимчикувала вулицею в чудовому настрої, хіба що не наспівувала сама, але дослухалася до цвірінькання горобців, милувалася молодим листям, яке виблискувало на сонці, ще не запилюжене сухими вітрами, вимите зливою, що знову пронеслася над містом і пішла собі далі. Дівчина усміхнено розглядала перехожих у літньому вбранні, аж раптом завмерла на повному ходу, мов укопана. Метрів за двадцять попереду вона побачила того самого вчорашнього Віктора.

Чоловік рішучим кроком наблизився до припаркованої машини, пікнув сигналізацією, відкрив дверцята і сів за кермо.

У Женьки перехопило подих. Звісно, немає нічого особливого в мужчині за кермом. Якщо не брати до уваги, що він сліпий.

На якусь мить дівчина засумнівалася, може, вона не розгледіла, помилилася і той чоловік був просто схожим на Віктора. Але ще раз прокрутила в голові побачене за останні кілька секунд й усвідомила, що в руці цей пан мав таку саму розкладну металеву паличку, якою Віктор учора простукував дорогу перед собою, а на обличчі його були такі самісінькі темні окуляри. Та паличка вмить зникла, а чоловік упевнено всівся за кермо.

Женька, просто ошелешена побаченим, рішуче рушила до синього «Ланоса», усе ж таки маючи намір спитати, що то за цирк і навіщо він клеїв дурня вчора, та й, певне, не тільки тоді. Але чим ближче вона підходила, тим менше ставало в ній куражу. Чоловік на сидінні водія потирав лоба, торкався руками волосся, постукував пальцями по керму і явно нервувався. Раптом він випростався і глянув перед собою. Дівчина завмерла за метр від автівки. Вона не мала сумніву, що їхні погляди зустрілися, хоча темні окуляри закривали очі Віктора. Він теж на мить ніби закляк, а потім рішуче відчинив дверцята і вийшов із машини до дівчини.

– Нормально так! І що ви мені хочете сказати про все це?! – випалила вона замість привітання.

– Слухай, мені тебе просто Бог послав! Точно! Зараз ми разом усе придумаємо! – не знітився, а ніби аж зрадів чоловік. – Ану, сідай-но до машини!

– За кермо? Драйвером-поводирем наймаєте? – не втрималася Женька.

– Ну, вибач, зараз усе поясню, але правда, ти дуже вчасно! Сідай! – Віктор жестом запропонував дівчині обійти машину й сісти на місце поруч із водієм.

– Може, ви маніяк якийсь? Прикидаєтеся незрячим, приглядаючи собі жертву?! – єхидно пожартувала вона, але раптом і сама подумала, що хто його знає, того Віктора, і чи взагалі він Віктор…

– Та сідай уже! Зараз права тобі покажу, щоб заспокоїлася! – Віктор знову зайняв водійське місце.

– Угу, ніби ті права є гарантією чиєїсь порядності, – пробуркотіла дівчина, та машину таки обійшла і всілася в салоні. – Ну, то що це за цирк? Ви, мабуть, щойно з кав’ярні? Тиснули на жалощі там? А ми вам учора повірили… Так класно сиділи… Я навіть подумала… Та байдуже. Невже справді навколо сама брехня?!

– Женю… Ти ж доросла людина. Маєш розуміти, що на все є хоч якесь пояснення. Але, чесно, зараз річ не в цьому. Мені потрібна твоя допомога.

– Ну нііі! Давайте хоч якось спробуйте пояснити цю гру наосліп, а вже потім я подумаю, чи можу вам допомогти. І чи ще схочу. Я, дурна, думала, що ви інвалід, колишній військовий… Такий класний дядечко! Мені навіть здалося, що вам би з Амалією… Коротше… Та й добре, що я вас застукала раніше, ніж…

А то підігнала б письменниці такий сюрприз… Ну, на фіга, скажіть?! І хто ви взагалі такий?!

– Так, ти тут не дуже тренуйся в красномовстві! Теж мені, знайшла втілення зла! А всі навколо – біленькі овечки! Твоя розчудова письменниця, між іншим, теж не свята!

– Що-що?! – нахилила голову на бік і скептично подивилася на Віктора Женька.

– А те! Ніяка вона не письменниця! – рішуче випалив він. – Хоча ніде правди діти… жінка цікава…

– Як це – не письменниця?! А ви звідки знаєте?! Чому я мушу вам вірити взагалі? Після всього цього?! – Дівчина заплющила очі, витягла перед собою руки й зобразила із себе сліпу, що похитується й намацує дорогу.

– Я? – зітхнув Віктор. – Я от якраз письменник і є. А вона… Хтозна. Ще не з’ясував. Але наразі, здається, наша Амалія втрапила в халепу. І, мабуть, потребує допомоги. А я сиджу тут, як телепень, і не знаю, що робити. Заявитися до неї з підтримкою? І що? Сказати, що сталося диво й до мене повернувся зір?! Дурість така… А тут ти!

– Чекайте-чекайте! У мене каша в голові. Амалія – не письменниця?!

– Ні. Це факт. І не відома. І взагалі ніяка.

– А ви письменник?!

– Так.

– Відомий?! – недовірливо примружилася Женька.

– Достатньо відомий, – розвів руками чоловік, – можеш заґуґлити.[17] Ось мої права, у них прізвище.

– Отакої! Ага. Значить, так: ви письменник і не сліпий.

– Так, – усміхнувся Віктор, зняв окуляри, і вона побачила, що очі в нього карі.

– А Амалія – не письменниця й сліпа. Ой-ой… – взялася обома руками за голову Женька і захиталася. – Дурдом! А ніби дорослі люди…

– Тьху! Та не сліпа вона! Я так розумію, у неї стрес. Щось особисте… І вона, мабуть, вирішила слухати чужі історії, щоб відволіктися від своїх переживань.

– А ви? У вас теж стрес?!

– Ну… певною мірою… У мене творча криза. Муза ослабла, не генерує свіжих і неповторних сюжетів… А я побачив оголошення про цю акцію і подумав: а чом би й ні?

– А прийти і сказати, як є, слабо?! Вона ж ось сказала! Хоч, правда, й вигадала. Обов’язково було той цирк влаштовувати? Вважаєте, це порядно по відношенню до тих, з ким ви зустрічалися?

– Ну, принаймні, ніякого криміналу я в цьому не бачу, не треба з мене робити злодія! Просто коли люди думають, що їх слухають і одночасно розглядають, вони більш стримані, намагаються сподобатися, чи що. А так їх несе у розповідь, а я собі сиджу й спостерігаю через темні окуляри…

– Ну, може, і не кримінал, але ж усе одно воно якось… А, думаєте, коли пані Амалія дізнається про ваш «метод», вона несказанно зрадіє? Адже ви і її розглядали тишком-нишком! Але ви так і не сказали, що там у неї за халепа? І як ви дізналися?

29

Віктор (а він таки був Віктором, згідно з посвідченням водія), як міг, швидко розповів дівчині, що сьогодні він знову слухав чергову історію, тепер від однієї літньої пані, і вже збирався повертатися додому, як біля виходу з кав’ярні до нього звернувся один чоловік. Цей пан минулого тижня переказував їм свій містично-фантастичний сюжет, і не встигли вони здивуватися, як оповідачеві зателефонували й він поспіхом розпрощався. Але сьогодні той пан спеціально йшов до кав’ярні та сподівався зустріти там Віктора, адже дуже хвилювався за пані Амалію. Він випадково став свідком того, як серед білого дня якісь бандити на сусідній вулиці пхнули її на узбіччя, вирвали сумочку і зникли.

– Розумієш, він і сам трохи дивний, але наче не вигадує, розповів, що Амалія відмовилася звертатися до міліції, але була надзвичайно пригнічена, сама не своя. Травмувала лікоть, плакала і взагалі немов не в собі. А в сумочці, каже, було все – документи, чимало грошей… Коротше… Женю, правда, до фіга грошей – п’ять тисяч баксів, з його слів.

– Ого… Нічого собі! – округлила очі Женька. – А чого це вона їх носила в сумочці?!

– Хто її знає… Може, на щось саме були потрібні, – знизав плечима Віктор.

– Дааа… Уявляю собі її шок! Тобто навіть не уявляю. Вона й без того не дуже весела була, якась така… В іншому вимірі. От уроди! Вдавилися б тими грошима, падлюки!

– Так, ти не гарячкуй. Справа не в тому, хто чим удавиться. Шкода її. Розумієш? Хто знає, як людина здатна повестися в стресовій ситуації. Треба б їй допомогти. Чи принаймні переконатися, що все в порядку. Зло бере, але що вже зробиш…

– А ви маєте номер її мобільного?

– Ні, на жаль.

– То, може, піти в кав’ярню, спитати в дівчат і подзвонити?

– Розумна думка. Але, боюся, мобільник її пішов у комплекті. Хоча… Може, вона його в кишені тримала? То ти сходиш, а? А я почекаю… Я ж той… щойно вийшов звідти. Ще сліпим…

– От же ж! – вдарила себе по колінах Женька. – Ну, що з вами робити? Добро, зараз зганяю. І правда, шкода її. Може, дійсно якась допомога потрібна… Я вам лишу мою сумку, тут дуже цінні інструменти! Дивіться, не проморгайте! От райончик! Серед білого дня…

Женька вийшла з машини, і Віктор побачив у дзеркало, як вона швидко зникла за рогом. Повернулася хвилин за п’ять, знову всілася поруч із водієм і доповіла, що в кав’ярні нова зміна офіціанток, ледве їм втлумачила, чого їй треба, таки дали номер, але… набирала і зі свого мобільного, і дівчата теж зі службового, та відповідь одна: «Абонент недоступний…»

Немолодий уже чоловік і русява дівчина тривожно перезирнулися й завмерли. Ніхто з них не озвучив думки, що пронеслася в кожного, але обоє насторожилися.

– Я знаю, де вона живе, – несподівано проголосив Віктор.

– То чого ж ми сидимо?! – Женька глянула через лобове скло на вулицю, немовби спонукаючи до руху вперед.

– Добре, поїхали. Але, по-перше, я ж не можу ось так припертися: «Здрасьтє, я прозрів». Це буде повний ідіотизм. А по-друге… По-друге, я знаю тільки будинок і під’їзд. Ні номера квартири, ні навіть поверху, – сказав він, заводячи двигун.

– Хріново. Але… Давайте рушати, визначимося на місці. Війна план покаже! А це далеко? Ви наче вчора їхали далі разом, коли я вийшла?

– Так. І вона вийшла саме біля свого під’їзду.

– Авжеж, а сліпий усе запам’ятав. Я так їй і скажу, коли спитає, як я її знайшла, – дівчина артистично розвела руками.

– Женю, ну годі вже мене підколювати, я й сам не радий. Розумієш… Я ж не думав, що ця гра в «Живі книги» може мати якісь наслідки. Чесно зізнаюся: хотів послухати чужі історії, така собі кав’ярня-сповідальня. Автору ж потрібні якісь відправні моменти, щоб потім розвивати свої сюжети… А може, я просто шукав якоїсь «підзарядки»… Але повір, у мене справді були причини… І от нечистий поплутав «увійти в образ», – Віктор сказав це, не відриваючи погляду від дороги. Він вправно маневрував між вибоїнами в асфальті подільських вулиць, пропускав пішоходів та роз’їжджався з іншими автівками, але Женька відчула щирість у його словах і прихований сум.

– Та не виправдовуйтеся вже! Що зроблено, те зроблено. Але як для сліпого ви дуже вправно керуєте автівкою! – хмикнула вона, а Віктор на мить глянув на цю смішливу дівчину, і йому відлягло від серця. Промайнула думка, що хотів би мати таку невістку. А краще – доньку. Доньки в нього ніколи не було. А от невістка гіпотетично може з’явитися будь-коли.

30

Амалія сиділа в машині і плакала, обхопивши кермо, поки гриміла злива. Але травневі грози недовгі: налетять, погримлять, виллють на землю тонни води, обмиють навколишній світ, напоять усе, що росте із землі, і мчать далі.

Дощ минув, а жінка не виходила з машини. Якби охоронець зазирнув до салону, побачив би, як ця дивна пані спить на водійському сидінні, повернувшись на бік і підібгавши під себе ноги. Але ніхто нею не цікавився, стоянка жила своїм життям: заїжджали під шлагбаум і виїжджали машини, охоронець ніс службу, позираючи на своє царство з будиночка, вивищеного над ним.

Знесилена пережитим, жінка проспала так близько години. Прокинулася, бо змерзла й відсиділа собі ногу. Поміняла позу. Сіла зручніше й раптом відчула голод. Знайшла в «бардачку» почату ще взимку пачку в’ялених бананів, зітхнула, автоматично виїла солодкі липкі палички, бездумно посиділа в салоні, потім вибралася з машини, прикрила її, як було, і побрела додому.

Вона знову сіла на лавку навпроти будинку, обвела його поглядом, опустила голову і взялася розглядати свої ноги в босоніжках і брудну спідницю. Як їй утрапити у квартиру, Амалія не уявляла. Їй хотілося лягти і знову заснути. Бажано було б і зовсім не прокидатися.

Раптом вона почула котяче нявкання, більше схоже на наполегливий поклик – рішучий і невеселий одночасно. Амалія здригнулася і підвела погляд на свої вікна. На перилах балкона п’ятого поверху стояла Сильва, дивилася на неї і нявкала. Жінка не мала сумніву, що кішка зверталася саме до неї і дійсно кликала додому.

– Сильво! Господи… Ти ж одна вдома цілий день… Та ще й голодна! – вона згадала ранкову історію з убитим голубом і як після цього хотіла вигнати Сильву, а та сховалася. І що не лишила їй ніякої їжі, згадала теж.

Амалія, немов загіпнотизована, дивилася на кицьку, а та продовжувала завивати. На сусідньому балконі з’явилася Уляна Марківна.

– Пані, ішли б ви додому та погодували б тварину! Бо вона цілий день вас виглядає. Мабуть, голодна вже! Сильво, тихо ти, тихо! Зараз тебе погодують! – звернулася до кішки старенька.

Амалія, хід думок якої так несподівано перервався, підвелася й помахала рукою сусідці.

– Я не можу втрапити до квартири! У мене… У мене немає ключів, – показала вона старенькій порожні руки.

– Господи ж ти Боже мій! То що, ви збиралися ночувати тут на лавці? А кішка б вила нам усю ніч?! Треба ж щось робити! А ви не можете комусь зателефонувати зі своїх знайомих? – крикнула старенька. – Хай би прийшли та…

– Не треба нікому телефонувати, – Амалія здригнулася від хриплого чоловічого голосу позаду й озирнулася.

У двох кроках від неї стояв нетверезий двірник, його вона бачила кілька разів із балкона, коли той підмітав перед домом чи тягав сміття з під’їзду в сміттєві баки.

– Я відкрию. Звісно, це робота… Тож…

– Так, я розумію, але в мене наразі немає із собою грошей. У мене вкрали сумочку. Там і гроші, і документи, ключі теж…

– Розберемося, – уважно подивився двірник на жінку і хитнувся на ногах, – я допоможу. Колись віддячите. Куди ви, в біса, дінетеся?

Він хмикнув і нетвердим кроком пішов до під’їзду. У дверях зупинився, озирнувся і спитав:

– Однокімнатна, п’ятий поверх?

– Так, – розгублено промовила Амалія.

Вони піднялися ліфтом нагору й вийшли. Двірник рушив уперед, Амалія за ним. Але він рішуче озирнувся і виставив перед собою брудну руку.

– Стійте тут! І відверніться, нічого тут вирячатися! Як закінчу, гукну.

– Але як же…

– А так! – рішуче відповів двірник і нахилився перед дверима.

За хвилину Сильва кинулася їй під ноги, обійшла навколо, потерлася головою об литку, ковзнула м’яким боком по ногах, лоскотнула хвостом і знову забігла у квартиру, ніби запрошуючи слідувати за нею.

31

Віктор пригальмував біля першого під’їзду, показав Женьці той, куди заходила Амалія, висадив дівчину і проїхав далі. Запаркувався так, щоб було видно двір, і завмер. Дівчина почимчикувала вздовж будинку, оминаючи калюжі.

«Добре йому: то спостерігає за світом, як сліпий, то крізь тоноване вікно автівки… А мені що робити? Блукаю тут, як голий на площі… – подумала дівчина і розгледілася навколо. – О, вже й бабусі косяки на мене кидають… О! Бабусі!»

Дівчина з дуже чемним виразом обличчя підійшла до двох літніх жінок, які після грози вийшли зі своїх квартир подихати свіжим повітрям і поділитися новинами. І незнайома дівчина, явно не з їхнього будинку, відразу привернула їхню увагу.

– Доброго дня! А ви місцеві люди? Чи не допоможете мені?

– Так-так, місцеві! – закивали бабусі, одна усміхнено, друга насторожено.

– А чи не знаєте, на якому поверсі живе така елегантна пані, ось із цього під’їзду? – Женька вказала пальцем на залізні двері. – Така струнка, носить мереживні рукавички, знаєте її?

– Ааа! Є така! – жваво відповіла одна.

– А чого це ти розпитуєш? – підозріло спитала інша й пхнула приятельку ліктем у бік.

– Та ми з нею домовлялися, я манікюр роблю на дому, – помахала Женька своєю спеціальною сумочкою з необхідним реманентом і задля переконливості показала власні нігті, цього разу розмальовані під зебру.

– То раз домовлялися, маєш знати, куди йти! – відповіла недовірлива.

– У мене ще зі школи «цифровий кретинизм», – узялася пояснювати Женька, – я все записую. От і адреса пані Амалії в мене в мобільному записана. А в ньому сіла батарейка. Я, бачите, приїхала, під’їзд пам’ятаю, а поверх і квартиру ні. Вона ж у мене не одна клієнтка…

– Ааа… Ну, буває-буває. То вона Амалія? Бач, Уляно, і ім’я чудернацьке, як і вона сама! І навіщо їй манікюр, як вона завжди в рукавичках?

– Ти, доню, підіймайся на п’ятий і праворуч. Он її балкон, незасклений. Вона недавно переїхала. Старі господарі подалися за кордон, продали материну хату. Тих ми добре знали, тридцять років тут живемо, а вона не спілкується ні з ким, сумна ходить, хоч і гарна.

– Так, я теж це помітила. Але хіба можна лізти в душу? Моя справа – нігті, – непідробно зітхнула. – Дякую вам! Побіжу, бо вже час, мабуть, чекає.

– Ой, боюся, не до тебе їй сьогодні! – навздогін промовила одна з бабусь. – Вона сама ледве до хати втрапила. Та йди вже, раз домовлялася.

– Дякую! – помахала Женька рукою з чудернацьким манікюром і легкою ходою рушила до під’їзду.

Аж за дверима, на яких, на щастя, був зламаний кодовий замок, Женька дістала свій мобільний і звітувала Віктору про стан справ.

– Ну, підіймайся. Потім маякнеш мені, як вона.

– Але що ж я їй скажу?!

– Ну, то вигадай щось. Скажи, що почула, як той пан Юрій у кав’ярні розповідав, що з нею трапилося. Хай уже він буде крайнім. Ну, ти там орієнтуйся за ситуацією…

– Угу. Що вже тепер, коли згодилася. Ясен пень, сліпий сам не впорався б! Треба допомогти!

– Женююю… Ставлю коньяк, аби ти тільки більше мене не чмирила!

– Ловлю на слові! – весело відповіла дівчина й натиснула кнопку виклику ліфта.

Уся ця історія видавалася їй геть нереальною: несліпий сліпий, пограбована письменниця – не-письменниця, пильні бабусі біля будинку і її брехня-експромт… День хилився до вечора, і Женька раптом усвідомила, що не обідала, хіба що зжувала мимохідь шоколадний батончик, але збурені емоції приглушили відчуття голоду, дівчина перейнялася несподіваним сюжетом і навіть раптом сама стала персонажем якоїсь дивної історії.

На мить у її голові промайнула думка: «Хоч записуйся у кав’ярні в іншу картотеку та розказуй комусь. Але ж не повірять!»

Напівтемний подряпаний та обпльований ліфт випустив її зі своїх обіймів на п’ятому поверсі. На звичайному поверсі звичайного панельного будинку з пошарпаними стінами, брудними вікнами та різномастими дверима. Вона роздивилася навколо – нічого особливого. Запах вологої штукатурки, змішаний із запашком сміттєпроводу, три килимки біля чотирьох дверей, під стелею навпроти ліфта – помальована лаком для нігтів лампочка (мабуть, щоб не вкрали), недопалки на сходинках, коробка з-під піци на площадці між поверхами, біля неї бляшанка – певне, прихисток якоїсь нічийної тварини.

Женька та всі її приятелі жили в подібних будинках спального району практично все життя. Але уяви ти тут Амалію в халаті, капцях і з відром сміття в руці було неможливо.

Дівчина знизала плечима і зробила крок до дверей праворуч. Прислухалася, але вчула лишень стукіт власного серця. Підняла руку й натиснула кнопку дзвінка.

32

Якби хтось нормальний побачив цю сцену, йому було б над чим подумати. А якби він ще знав її причини та наслідки…

Дві жінки, одна зовсім юна, а друга майже вдвічі старша, сидять на підлозі біля ліжка обличчям одна до одної. Між ними стоїть коробка з намальованою на ній мускулистою мурахою.

На коробці – недопита пляшка коньяку.

Дві чашки для кави, з яких пили коньяк.

Салатниця з рідиною, покритою піною.

Пляшечки з різнокольоровим і прозорим вмістом.

Блискучі металеві інструменти.

Дві пари жіночих рук, що ніби живуть окремо від тіл.

Десяток рухливих зеброподібних нігтів.

Завмерлі тремтливі нігті, на яких з’являються вітрила та чайки.

Дві пари очей, із яких течуть сльози.

Два голоси, які звучать то одночасно, то по черзі.

І нерухома кішка-сфінкс на ліжку над усім цим дійством.

– Я розумію, але ж не можна так… Усяке в житті трапляється, і не з такого люди виборсуються, а ви…

– Прошу ще раз, не викай мені! Я ж наче не така стара… Хоча… якби народила десь після школи чи на початку інституту, могла б мати таку доньку, як ти…

– Ок, я спробую, треба звикнути. Але ж ви, ой, ти – така пані, а хто я – дворова пацанка…

– Яка я, у біса, пані?… Теж була колись «пацанкою», потім стала пані, а тепер узагалі ніхто й ніщо, не вмію жити, не знаю як, та й не бачу сенсу. От навіщо мені цей манікюр, добра ти дитино?! Щоб я дивилася на ті човни й розуміла, що вони тепер – нездійсненна мрія?

– Мрія померти, хоч би й красиво, то дурня, це не креативно й безглуздо! – промовила Женька, закручуючи пляшечку з лаком. – Ти сама попросила чайок і вітрила, а тепер гризтимешся… Хочеш, змиємо і намалюємо квіти? Чи ноти, я вмію, хочеш?

– Та малюй уже, хай хоч так дивитимуся… Може, з гарними нігтями не страшно й… – Амалія втомлено схлипнула.

– Знову ти про своє?! Ну що з тобою робити?! А знаєш, які небіжчики страшні? А буває, як не одразу знайдуть, – то взагалі… Уяви на хвилинку: красуня з нігтями в чайках, що пролежала в квартирі з тиждень?! У кінці травня! Бєєєєєєє… – Женька скривила пичку, і хоч була «під коньяком», але намагалася уважно контролювати реакції Амалії, бо неабияк була налякана її рішучим небажанням жити, і хто знає, чим би скінчився цей день, якби не вона. Тобто якби не Віктор.

«Ой, лишенько! Він же досі чекає в машині!» – здригнулася дівчина.

І щойно Женька згадала про нього, як задзижчав у кишені мобільний.

– Сорі! – вона вихопила слухавку й кинулася до кухні, перечіпляючись через коробки.

– Ти ще там чи я тебе проґавив?! Ну що? Я ж бо вже годину чекаю!

– Усе під контролем, шеф! – старанно промовила «розвідниця».

– Що?

– Усе під ко… контролем!

– Ви що, п’єте там?!

– Так треба. Це антистрес! І такий собі жіночий брудершафт! Підходьте й ви. Тільки коньяку і так було півпляшки, то лише на денці лишилося. Приходьте зі своїм! – реготнула вона.

– Ні, ви якось без мене… Я ж за кермом, – усміхнувся Віктор і спробував уявити мізансцену, але нічого в нього не вийшло.

– Ну да. Понеділочок у мене ще той! То їзда з…

– Ей-ей! Ти там не теревень зайвого! Скажи, вона там як, у порядку?

– Уже краще. Було гірше. Лікую. Манікюр роблю.

– Який манікюр?!

– Який-який?! З чайками та вітрильниками!

– Жартуєш?

– Та ні. Хрест на пупі! Підіймайтеся, покажемо!

– Женю! Я тебе благаю! Ні слова про мене! Чи ти вже по п’яні проговорилася?!

– Ні! Рот на замку! То ви самі якось виплутуйтеся, раз так вляпалися.

– Сподіваюся, вона тебе не чує?

– Сподіваюся, – луною повторила Женька.

– Чуєш, а про мене мови не було? – обережно закинув Віктор.

– Ні. Наче нам немає інших тем! Усе, кличуть мене. Бувайте!

– То тебе чекати чи як? Ти там надовго засіла?

– Як карта ляже, не знаю. Добре сидимо… Розуміємо одна одну й жаліємо. Як дві лесбійки.

– Ну, ти скажеш! Ні, це повний дурдом… То як вона все ж таки? Переживає? А рука як? Лікоть?

– Який лікоть?! Людина жити не хотіла! Але поки що відклали цю тему, ось промиваю мізки. Знаєте що… Ви б нам дуже прислужилися, якби купили кілька пакетиків кошачого їдла. Чи ліверної ковбаси, а?

– Ти при здоровому глузді?! Хай іще ліверка, коли нічим закушувати, але кошаче їдло – то вже збочення!

– Ні, вони таки ні хріна не розуміють, ці чоловіки. Їдьте додому! – зітхнула Женька й вимкнула слухавку.

Амалія так і сиділа на підлозі, втупивши погляд у блискучі манікюрні інструменти, а кицька лишалася вище, на ліжку, тільки змінила позу. І Женька раптом помітила вишукану гармонію їхніх грацій.

– Це мій хлопець телефонував, – повідомила, не чекаючи запитань.

– Каже, що любить тебе?

– Ні, не казав, – усміхнулася дівчина.

– Казав, що то назавжди?

– Ні.

– Принаймні чесно. Давно спите разом?

– Не спимо.

– Поки що не спите.

– Ну… Кхе…

– Не вір йому. Бо спочатку завжди… а потім…

Амалія знову шкрябонула сама собі по болючому, схлипнула, і сльози покотилися по її щоках. А Женька помітила, що пляшка на коробці перед жінкою вже порожня.

– Та пішов він! Теж мені! І чого ти вчепилася в те своє колишнє?! От уяви собі на мить, скількох баб на світі чоловіки бортонули?! Ти думаєш, ти перша? А якби кожна після цього та накладала на себе руки?! То й рід людський би перевівся! Он мій батя теж учудив – не треба далеко ходити… Мати вила і на стіну дерлася, ходила, мов зомбі, я це чудово пам’ятаю, хоч і була малою.

Амалія покліпала очима, протерла їх долонями, намагаючись не зіпсувати свіжий манікюр, і втупилася в Женьку зацікавленим поглядом.

– І що?

– Що?

– Ну, мама твоя?

– Ааа… Ну… Якщо коротко, то знову вийшла заміж.

– Так?

– Ага.

Зависла пауза.

– Якось ти це так сказала…

– Як?

– Та не дуже радісно.

Женька не відповіла, просто махнула рукою.

– Іди до мене, – позвала її Амалія.

Дівчина підійшла, стала біля красивої жінки із заплаканими очима й розтріпаним волоссям, яка сиділа долі в довгій брудній спідниці та блузці, у якої половина ґудзиків розстібнулися. Лише вчора вона познайомилася з цією елегантною пані, яка здавалася настільки відмінною від усіх інших і зовнішністю, і поведінкою, і манерами, і своїм загадковим сумом, який просвічував через її усмішки та навіть через сміх. Їм було так добре тоді разом у кав’ярні… Аж ось відкрилися потаємні дверцята в її справжнє життя… Дівчині стало шкода і цієї пані, і мами, і себе самої – якесь таке непередбачуване це жіноче життя, і кожній хочеться, щоб усе було супер, а чи щастить хоч котрійсь прожити безхмарно?

Женька погладила Амалію по голові і всілася поруч, та обійняла дівчину обома руками, вдихнула запах її волосся, ніби схлипнула без сліз, і тихо заговорила у саме вухо:

– Так гірко, так гірко… У грудях аж пече… Мабуть, саме там у людини душа… – Вона приклала долоню собі до грудей, туди, куди в дитинстві мами ставлять усім гірчичники. – У твоєї мами хоч ти була, був сенс жити, ростити дитину, бути їй потрібною… А мені навіщо? Може, я б і знайшла собі роботу, заробила б на якийсь хліб, але кому потрібне моє життя?! Вставати зранку, одягатися, іти кудись, сидіти там до вечора, щоб двічі на місяць отримувати гроші, платити за цю жалюгідну «житлоплощу», за смердючі маршрутки, купувати ліверку, варити картоплю в мундирі та рахувати копійки до наступної зарплатні? Ми так і жили колись у нашому містечку, я ще пам’ятаю… Навіщо мені це? Чи комусь іншому? У мене нікого немає. І немає людини, якій без мене стане гірше. Так само, як нікому не стане краще, якщо я лишуся… Я не бачу сенсу боротися, докладати зусиль…

Амалія замовкла й почала розхитуватися з боку в бік, тримаючи Женьку в обіймах. Дівчині було тепло й затишно, вона не дослухалася до кожного з промовлених слів, але розуміла одне – Амалія знову пішла по колу, знову втлумачувала собі, що подальше її життя «ось так» не має жодного сенсу. Женька не знала, що саме роблять із депресивними пацієнтами лікарі чи психотерапевти, яких вона інколи бачила в кіно, але «чуйка» підштовхнула змінити тему розмови, спрямувати хід думок в інше русло. Але в яке саме?

– Знаєш, то ти марно так себе гіпнотизуєш, ніби вмовляєш, що все хороше залишилося позаду. От я, наприклад, зараз би з дорогою душею з’їла картоплі в мундирках, особливо якщо її потицяти в тарілочку з домашньою посоленою олійкою… І їсти прямо зі шкурками! А якби ще чорного хліба із салом до цього – мняммм…

– І часничку! – несподівано продовжила Амалія й ковтнула слину.

– Точно! От бачиш?! Уже хоч який інтерес до життя! І ліверку ти марно недооцінюєш! У нашому дворі було колись цуценя, ми, дітлахи, виносили йому з дому поїсти, а інколи купували на спільні гроші трохи ліверки. Але, бувало, цуценяті діставалося зовсім трохи – печінкова дуже нічого так була! Я б і зараз не відмовилася.

– Господи, ти ж голодна зовсім тут сидиш через мене! Що я за людина така?! Уранці кішку лишила голодною, тепер тебе мордую… Сильві хоч шмат ковбаси дістався під вечір, а ти… Вибач! Можеш подивитись, що там є в холодильнику. Але вареного немає нічого, я не готую… Думала в нашу кав’ярню зайти після турфірми, але…

Женька підвелася, втішена, що розмова змінила напрямок, і рушила до кухні. Холодильник, і правда, був майже порожній, і дівчина повернулася до кімнати.

– Є ідея! А їдьмо вечеряти туди, до кав’ярні?!

– Ні-ні-ні… Не маю на це сил! – відмахнулася Амалія.

– Ну, як не туди, то десь ближче?

– Ні-ні… Ти йди, дякую тобі, я вже якось сама…

– Ага! Знаю я це «сама»! Тоді давай замовимо піцу! Шикарна ідея, між іншим! Я пригощаю!

– Ні-ні!

– Що? Знову «ні»?!

– Ні, у сенсі, не треба пригощати, ти в мене в гостях, я пригощаю. За манікюр! Звісно, тих п’яти тисяч не повернути, але ж дещо залишилося… На піцу…

– Вмовила! Пригощай! – засміялася Женька, щаслива, що розірвала-таки коло ридань, хоч і в такий банальний спосіб.

Вона відчула, що дія коньяку вже минає, голова світлішає, і знову згадала про Віктора. Хіба реально буде переказати та пояснити йому все те, що відбувалося у цій незатишній квартирі зі старими чужими меблями, які так не пасують до нової хазяйки, з однаковими коробками нерозібраних речей, що ніби самі плутаються під ногами? У квартирі, де кішка попередніх господарів почувається господинею, а Амалія й досі живе чужинкою і взагалі ледве тримається на цьому світі?

Женька вийшла на балкон, подивилася праворуч-ліворуч, не побачила ніде Вікторової машини, всміхнулася й подумала: «А таки добре було б їх звести до пари! Аби тільки вона відкрила очі й побачила цього «сліпого»… Бо йому вона вже небайдужа…»

33

Віктор не повернувся додому. Він доїхав до спортцентру, дістав із багажника сумку зі спортивним одягом і пішов до басейну. Тягати «залізо» чи крокувати на місці безкінечною доріжкою в нікуди йому сьогодні не хотілося. Забагато вражень та емоцій. А ця історія з Амалією взагалі несподівано сколихнула все його нутро. І добре, що Женька підвернулася так вчасно. Що б він і робив без неї? Ідіотська ситуація… Хоч і перед цим дівчиськом сорому натерпівся: дорослий дядько, а такі ігри… Правда, якби він був готовий до цього викриття, то щось би вигадав розумніше, але вона заскочила його зненацька, довелося каятися…

Можливо, це виглядало для когось дивним, але він звик так плавати в масці з трубкою: не піднімати голови, не розглядати красиві тіла навколо, втупити погляд лише в темно-синю лінію на дні басейну, уздовж якої й плавав – туди-сюди. Двадцять п’ять метрів, ще двадцять п’ять, ще… Звично накручував ці відрізки, автоматично плюсував їх у голові, напружував м’язи і намагався розслабити голову, точніше, вичистити з неї все зайве, що турбувало й заважало жити. Чи навпаки – відключитися від навколишнього світу, зосередитися на чомусь і таким чином обдумати його й оцінити важливість.

Відтоді, як померла дружина, він почувався винним. Хоч і чесно зробив усе, що міг, але хворобу перемогти не вдалося. Можливо, тому, що дружина сама припинила триматися за життя. Здалася. Якоїсь миті перестала бачити в цьому сенс. Так і сказала: «Зрештою, сина ми виростили. Йому я не потрібна. А твоє життя й раніше від мене не дуже залежало».

Він говорив тоді їй банальні речі, які кажуть усім хворим, але в глибині душі знав, що не був до кінця щирим, а вона таки мала рацію. Вони виростили сина, і той пішов у своє власне життя: після закінчення Києво-Могилянської академії вирушив аж до Канади навчатися в аспірантурі. А він, Віктор, дійсно всі ці роки жив своїм чоловічим життям: журналістська робота, кар’єра, відрядження, кілька коротеньких «історій» без наслідків… Потім у його життя прийшла література, трохи посунула журналістську зайнятість, певним чином змінила його імідж, коло спілкування та спосіб життя. Але навіть коли він дедалі частіше лишався працювати вдома, ближчими від того вони з Русланою не стали, існували ніби паралельно навіть при тому, що жили спільно, разом їли і, звісно, спали в одному ліжку. Ніби якась прозора плівка завжди залишалася між ними, не даючи повноти відчуттів, але при цьому вберігаючи від зайвих енерговитрат: кожен робив своє і при цьому тримав у полі зору іншого. Щось подібне до ефекту презерватива – заради безпеки доводиться чимось жертвувати. Так у них повелося.

Але чому після її смерті Віктора майже два роки не полишає почуття провини? Він раптом усвідомив, що ця жінка, з якою він прожив майже чверть століття, яка народила йому сина, не схотіла боротися за життя, бо саме він за ці роки так і не зробив її щасливою. Кудись ішов, чогось прагнув і добивався, формував себе як спеціаліста й особистість, а вона була поруч, як повітря, якого не помічаєш. Хоча, «повітря» – то заголосно сказано. Якби так, то він би давно без неї загнувся. Це вже патетика. Без повітря не живуть. Вона була середовищем, у якому він існував. Зростав, мужнів і… І от… Просто йому було так зручно. Він і не замислювався ніколи, чи вона щаслива поруч. А вона ніколи не заводила про це мови. А потім здалася. Сина викликали з Канади за тиждень до її смерті, вони ще встигли поговорити. Але здавалося, що і ця зустріч уже не викликала в Руслані емоцій. Вона мужньо і втомлено терпіла свої муки, стримано очікуючи, що вони скоро скінчаться. Ні за що не дорікнула, не переймалася, як вони будуть далі без неї. Ніби цілковито усвідомлювала, що не пропадуть.

І тільки після того, як вона відійшла, Віктор почав копатися в минулому й переосмислювати те, що сталося, і свою роль у цьому. Можливо, це навіть було не по-чоловічому – озиратися назад і перебирати причини й наслідки, але відтоді він постійно відчував якусь власну неповноцінність, ущербність, адже у п’ятдесят років ти нарешті розумієш, що вдруге життя не прожити, не переписати з чернетки на чистовик – що зроблено, те зроблено. Лишився якийсь хвостик життя, у кого більший, у кого менший, але мало хто у п’ятдесят планує звікувати ще стільки, та щоб з енергією молодих років.

Ні, сказати, що він нестерпно страждав, було б неправдою. Не міг забути очі дружини, яка здалася, бо вважала, що їй не було заради чого жити. І через темні скельця своїх окулярів практично з першої зустрічі він побачив в очах Амалії той самий вираз. Навіть тоді, коли вона докладала зусиль, щоби ввімкнутися в життя, підживлювалася чужими історіями, заповнюючи ними порожнечу власного існування. Він це впізнав, як упізнають аромат знайомих парфумів або ліків. Як, проїжджаючи через промзону Подолу, він за кілька кварталів від фармацевтичного заводу відчуває запах серцевих крапель… У ньому оселилася тривожна небайдужість до цієї жінки, за грою якої він нишком спостерігав. Але ще не знав, чим може зарадити. Здавалося, будь-що могло стати останньою краплею, яка потягла б Амалію в прірву, і та байдуже полетіла би вниз. Сьогоднішній день приніс підтвердження його здогадкам. Женька так і сказала: «Який лікоть?! Людина жити не хотіла!» Таки щастя, що доля вчора звела їх утрьох у тій кав’ярні! І що зараз вона згодилася допомагати…

«Кілометр. На сьогодні досить», – констатував подумки Віктор, зняв з обличчя маску з трубкою і вхопився за блискучий поручень сходинок.

Що робити далі, як повестися, він не знав. Але відчував, що не може дозволити ще й цій жінці просто так піти за край, хоч він їй і ніхто.

34

– Женю, де ти пропала? То скидаєш виклик, то взагалі не відповідаєш на дзвінки… Я вже хвилююся! Ти вдома? Ми ж наче збиралися побачитися сьогодні?

– Ой, Іллюхо, скільки запитань… Надто багато тексту! Ти як почуваєшся? Не погіршало тобі?

– Жень, усе ок, я ж про тебе питаю, а ти про мене! Так ми ні до чого не домовимося. То мені підійти? Ти де?

– Я йду додому. Уже майже дійшла. Але втомлена, геть без сил. І завтра зранку на роботу. Вибач, у мене був скажений день… Я поповзу спати. Завтра побачимося, ага?

Женька звернула до під’їзду й раптом біля самого вуха почула:

– Ага!

Дівчина зойкнула й відскочила, мало не впустивши мобільний.

– Ну, ти даєш, чортяко! Нічого собі жарти! Хіба можна так лякати? І давно ти тут стовбичиш? Мало тобі накостиляли позавчора?!

– Та ні, хвилин із двадцять, – усміхнувся Ілля й підхопив її на руки.

– Ой, постав! Постав на місце! Тобі ж не можна!

– Чому це? У мене ж руки не переламані! – засміявся Ілля і нахилився до Женьчиного обличчя, шукаючи губами її губи.

– Тьху! Цього лише бракувало! – махнула вільною рукою дівчина, міцно тримаючи свою робочу сумку в іншій.

Вона ще хотіла прочитати для порядку лекцію про правила поведінки хворих із забоями голови, але Ілля не збирався нічого слухати. Він закружляв із Женькою на руках, потім гепнувся на лавку, всадовив дівчину собі на коліна, і довгий поцілунок скріпив їхню зустріч. Вона не опиралася, хоч і не дуже їй подобалося цілуватися на лавочках перед вікнами. Але перенасичений подіями день добігав кінця, а вона просто не мала сил чинити опір і щось міняти. Їй було затишно з ним, тихо, тепло, спокійно й безпечно.

У голові промайнула думка про Амалію: як шкода, що життя так її обпекло… Навряд чи вона тепер зможе комусь вірити «на всі сто».

Їхнє побачення було коротким. На довгі гули треба мати сили…

Здається, Женька почала засинати ще до того, як її щока торкнулася подушки. Перед очима пропливали то жінки, яким вона робила манікюр, то мама із заплаканими добрими очима, то Віктор у темних окулярах, який розмахує своєю хитрою паличкою, мов диригент, а то й Амалія кружляла у вальсі з кішкою на руках, а по щоках котилися сльози…

«Щось забагато сліз на день», – прошурхотіло в голові. Раптом картинка змінилася, і дівчина просвітліла. Ніби сторонній спостерігач, вона побачила, як Амалія пише під диктовку на аркуші паперу, що в найближчий тиждень обіцяє не накладати на себе руки. Далі картинка зникла, дихання дівчини стало рівним і спокійним, а ведмедик, якого вона притисла до себе, задоволено всміхався.

Хоч і боялася Женька залишати Амалію на самоті, але пішла спати додому, тобто додому до Ольги Яківни. Таки та «розписка», той так мало значущий папірець її заспокоїв. Також вона серйозно пояснила, що її бачили й запам’ятали сусідські бабусі, які й підказали, де мешкає «пані в рукавичках», а також доставщик піци, і що номер її мобільного зафіксувала піцерія. Тож, якщо люба пані щось утне, Женьці – тюрма!

Жінка нахилила на бік голову, звела брови й уважно вислухала версію ймовірних страшних наслідків для дівчини «за її ж добро». А тоді написала «обіцянку». А після цього дала слово, що завтра купить новий мобільний, з нього зателефонує Женьці і заїде до неї в салон, щоб дівчата її трохи підстригли… А потім… Дві подруги, знайомі лише добу, обійнялися, постояли так хвилинку й розійшлися. Одна – до свого нового дому, друга – на балкон квартири, яка досі так і не стала домівкою.

Дівчина вийшла з під’їзду, зиркнула вгору й рішуче показала Амалії кулак. А та помахала їй і послала рукою поцілунок. Хотіла сісти в крісло, покурити і ще раз прокрутити цей день у голові, але цигарки закінчилися, а місце було зайняте Сильвою. Тож вона повернулася до кімнати, скинула одяг, озирнулася на коробку з-під піци, на салатницю з пінистою рідиною, на розкидані речі, але вже не мала сил наводити лад, вляглася і за мить міцно заснула. Серед ночі відчула, що Сильва лежить поруч, притулившись до того місця на грудях, куди мама в дитинстві ставила їй гірчичники.

35

Уранці Амалію розбудив несамовитий дзвінок у двері. Вона так різко прокинулася, що спершу навіть не могла зрозуміти, де перебуває. Знову закрила очі й принишкла. Дзвінок повторився. Встала, накинула халат і сторожко підійшла до дверей. Скло «вічка» у дверях було тріснуте, тому виднівся тільки темний силует.

– Хто там? – неголосно спитала жінка.

– Це я, Семен, двірник ваш. Я вчора вам замок відкрив, – пролунав знайомий голос.

Амалія подумала, що вчорашню десятку, яку таки тоді йому дала, місцевий ілюзіоніст – золоті руки, певне, пропив і зараз проситиме ще. Але чоловік стояв на диво тверезий і вигляд мав задоволений. Він простягнув жінці пакунок розміром із конверт.

– Ось, веліли віддати вам у руки!

– Мені? Що це? – не спішила забирати передачу вона. – Від кого?

– Звідки мені знати? Назвали адресу, спитали, чи це тут, я підтвердив. Дали десятку й сказали віддати господарям.

– Господарям? – луною здивовано повторила Амалія.

– Якось так.

– То я вам нічого не винна? – простягнула руку жінка.

– Ні. Я не хапуга, двічі за одну роботу не беру! – гордовито мовив двірник.

Амалія взяла пакунок, і серце її закалатало в передчутті того, у що навіть боялася повірити. Вона подякувала Семену й швидко зникла за дверима квартири, мало не придавивши Сильву, яка виходила глянути, що відбувається.

Сіла на ліжко. Поклала перед собою пакунок.

Гіпнотизувала його поглядом.

«Господи! Нехай це буде те, що я думаю!»

Серце тріпотіло в скронях і в горлі одночасно.

Розірвала обгортку.

Два паспорти впали на ліжко.

Український і закордонний.

Руки її затремтіли, а перед очима попливло.

Диво?

Диво ціною в п’ять тисяч доларів?

Але ж могло й цього не бути.

Але що це змінює?

Згадався вчорашній вечір. У мить її цілковитого відчаю звідкілясь з’явилася Женька. Щось говорила, говорила, наводила приклади, переконувала, сварила, лякала, разом із нею плакала, пила коньяк, знову плакала, робила манікюр, замовила піцу, годувала її і кішку, знову говорила, лякала, вмовляла, переконувала, обіймала, смішила, тиснула на жалощі, зрештою пішла додому з її розпискою про те, що найближчого тижня не накладе на себе руки, і взяла обіцянку, що до обіду наступного дня Амалія прийде до неї в перукарню робити нову зачіску. Бо це, мовляв, лікує жінок від депресії. А перед тим купить нову мобілку… Божевільня! Але вона пообіцяла.

Крім того, у цьому вирі слів, сліз та емоцій Амалія зізналася Женьці, що ніяка вона не письменниця, що вигадала це як привід ходити й слухати чужі історії. Сказала, недовго думаючи… А чому ні? Для письменниці мотив цілком прийнятний і зрозумілий. Може, та «письменниця» вистрибнула з її підсвідомості, адже кілька років довелося працювати в бібліотеці, потримати в руках чимало книжок, навіть бачити письменників наживо, коли ті приходили на зустрічі з читачами… Власне, кому це могло нашкодити? Хіба що було ніяково, бо люди розповідали їй щось важливе для них, сподіваючись, що роблять внесок у майбутній роман, думаючи, що краплинка їхнього життя стане літературою. Виходить, вона їх дурила. А деякі історії справді не завадило б увічнити, одна розповідь Крістін про її бабусю чого варта! Та й інші – чим не книжки? Чи хоча б розділи з них? Але вона, виходить, споживала ті сповіді сама, брала їх «для внутрішнього вжитку». І виходить, таки дурила людей. Тому їй раптом стало соромно, коли Женька гладила її по голові і вмовляла, що життя інколи збиває з ніг, але це теж «матеріал» для нових романів… Узяла й зізналася. А дівчина ніби не дуже й здивувалася. Сказала, що це навіть і добре.

Чому це добре? Чим може бути добре, що вона не письменниця, а просто ніхто? Але проїхали. Зізналася, скинула маску.

А от про паспорти вони вчора геть забули. Притомна людина перш за все ішла б до міліції заявити про пограбування та втрату документів. Але не Амалія. Учора їй узагалі було байдуже до посвідчень особи.

Їй захотілося повідомити ранкову новину своїй дивній новій подрузі, але не мала мобільного. Папірець із записаним від руки Женьчиним номером лежав на кухонному столі. Амалія уважно пройшлася поглядом по цифрах і усвідомила, що три останні – «911» – телефон Служби порятунку в США.

– Нічого собі! – прошепотіла вона.

Не сказати, що відучора їй додалося оптимізму чи з’явилися нові мотиви жити далі, але… Принаймні, одній людині на цьому світі вже було не байдуже до неї.

«Що ж, тиждень так тиждень! Зрештою, я ж збиралась іще пожити в Греції… Дещо залишилося на рахунку в банку. І на це можна якийсь час скромно існувати тут. Якщо не скромно, то менше. Яка різниця, скільки існувати, коли не знаєш навіщо? Що ж… нехай буде тиждень, якщо пообіцяла. Зберуся із силами і… житиму, як досі. Пограю в гру, ніби я досі готуюся до поїздки. А потім поїду… корабликом туди-сюди по Дніпру, – жінка сумно посміхнулася. – Власне, хіба важливо, куди їхати, якщо в один бік?»

36

Вправні руки майстрині кружляли над її головою, клацали ножиці, поскрипувало під ними волосся, хоча спочатку на запитання «Що будемо робити?» Амалія тільки знизала плечима. Але Женька, яка підвела її до майстрині і всадила в крісло, відреагувала миттєво:

– Ірочко, нам щось таке… Для настрою! – і дівчина зробила над своєю головою невизначений, але енергійний жест.

– А! Кураж?! – закивала майстриня. – Запросто!

– Courage?[18] – здивовано перепитала Амалія, розуміючи первинне значення цього слова.

– Ну да! Так, щоб «грудь колєсом, морє по колєно і всі мужики наші»! – засміялася струнка, але грудаста майстриня. – Щас зробимо! Ні вапрос!

– Ну, всі – то забагато, Ірочко, нам досить двох-трьох! – підморгнула Женька, а «модель» дещо стривожилася від такого ентузіазму, проте подумки «махнула рукою» і розслабилася.

Вона не роздивлялася цю скромну маленьку перукарню спального району, відмінну від тих, до яких звикла за останні роки, не спостерігала в дзеркало за процесом перетворення, не дивилася, як падали на підлогу відтяті від неї частинки… Думки її ворочалися в голові, мов у киселі, та раптом від сусіднього крісла до неї долетіли уривки розмови.

– Ну, то як там, Таню, у Криму? Уже, певне, зовсім літо?

– Так, уже давно тепло, хоч і не спекотно, як улітку. Ти ж знаєш, це для мене єдина можливість побути серед людей, трохи змінити своє життя, хоч вирватися з дому, я чуманію там…

– Розумію, важко тобі, як ти витримуєш?…

– А що робити? Що робити?! Уже сім років… Спочатку я ревла і ревла у відчаї, думала, не вистачить моїх сил, але хто ж, як не я?!

Амалія прислухалася й пошукала в дзеркалі тих, хто розмовляв у неї за спиною, але майстриня кружляла навколо її голови і закривала собою відображене за спиною.

– Таню, ти тримайся, кажуть, Господь вище людських сил випробувань не посилає… Ти й так яка молодчина, бачиш, таки є результат – він же розвивається, не кинутий напризволяще, пересувається вже, хоч і з твоєю допомогою, усе розуміє…

– Так, він розумний, знаєш, ми його до школи возимо раз на тиждень, там із ним займаються, і двічі на тиждень до нас приходить учителька, йому подобається. У школі інших діточок бачить, учора хвалився їм новим годинником, який отримав на день народження.

– Годинник?! Ух ти, який прогрес!

– А то! Він уже літери добре знає, пробує читати, рахує. Маємо свої маленькі радощі. І логопед там працює з ним. Плюс психолог, що спеціалізується на таких дітках, але то більше для мене, щоб я розуміла, як мені з ним поводитися в яких ситуаціях, як стимулювати до самостійних рухів, бо так важко буває, так важко… Особливо тут, у великому місті, де всі біжать, бо вони здорові, а такі ось поховалися по квартирах і не висовуються, то й здається, що немає проблеми. Я коли гуляю з ним там, у курортному містечку, де спеціалізовані санаторії, люди реагують адекватно, там таких багато, ніхто не ховається. Там легше. А тут вирячать очі, роззявлять рота й вивертають шию, озираються: що то таке суне?! Якісь дикі люди… Але ж він нічим не відрізняється від інших, здорових! Йому хочеться грати у футбол, як усім хлопчиськам, мати крутий трек із машинками… Він ЛЮДИНА, тільки рухається не так гарно й говорить не так швидко й багатослівно… Треба лишень захотіти побачити і зрозуміти. Але простіше не бачити. Тому так важко буває, так гірко… Ніби весь світ відвернувся.

– Розумію, Таню, оце горе… Хто міг подумати… Але таки ж він з інтелектом, не так, як буває… Правда, може, це ще страшніше – усвідомлювати, чогось прагнути й бути настільки скутим у рухах, у розмові, – зітхнула майстриня і ввімкнула фен.

Якийсь час Амалія знову чула лише клацання ножиць навколо своєї голови і дзижчання фена десь позаду, але напружувала слух, щоб уловити уривки розмови, яку вели між собою дві жінки.

– Так, у Криму йому легше й краще, таки ж спеціалізований клінічний санаторій, вони знають, що і як треба робити, але я б сама там зроду не впоралася – то на візочку ми, то на процедури… Уяви, навіть коли на грязі йдемо, його потім треба обмити – він весь слизький, важучий, то я тримаю, а мама змиває душем.

– Так, то добре, хоч поміч тобі. А чому чоловік не поїхав із вами?

– Ой, що ти… Хтось же мусить і гроші заробляти! Ти уявити собі не можеш, скільки все це коштує! І ліки, і масаж, і спеціально розроблені для таких діток стільці, стійки, візочки з фіксацією тіла в правильному положенні! Розвивальні ігри, тренажери… Путівка, квитки, зрештою… Без грошей узагалі не знаю, що б робили, не уявляю, хоч пропадай! Але… Але навіть не в тому справа. Просто морально нестерпно! Від усвідомлення того, що дитина твоя стала такою через лікарську недбалість… Та найстрашніше те, що в нашій країні тебе просто не існує, якщо ти не такий, як усі. Ти прозорий! Нікому до тебе немає діла. Адже всі ті функціонери в кабінетах здорові! Вони просто не можуть уявити день, тиждень, рік моєї боротьби за кожну краплю його прогресу! Два роки привчали до горщика. Потім іще два – до унітазу. Цей постійний м’язовий тонус, постійний крик від народження! На руках і на руках – днями, ночами, роками… І радість від найменшого успіху… І відчай від непристосованості нашого суспільства до існування цих дітей поруч зі здоровими, людей, яких легше не помічати… Кожна родина, де таке горе, виживає, як може. Наскільки вистачає сил і коштів. Деякі руйнуються…

Жінка замовкла. Амалія почула шипіння балона з лаком для волосся й відчула знайомий запах, але так і не побачила в дзеркалі тієї жінки. Між двома клієнтками, що сиділи одна до одної спинами, звично рухалися і робили свою справу дві перукарки, яким і до кав’ярні не треба ходити по «історії» – ось тобі вона, сповідальня із запахом лаку для волосся…

– А мама ще дорікає, що я курю! Та я взагалі вже була на межі зриву, хоч руки на себе накладай! Але то давно було. Та подумалося: а що з ним буде?! Хто, крім мене, зможе дбати про нього двадцять чотири години на добу?! Хіба що в якийсь притулок віддадуть, щоб животів там, як рослина…

– Господи, що ти таке кажеш, Таню?!

– Але ж він розумний! Він усе розуміє. Уявляєш, у нього є почуття гумору! Ми були вражені: він навіть сам із мене глузує! То як же я можу?… А є ж іще гірші випадки, де все те саме, а мозок спить… Кожному своє випробування. За щось… А я от, бачиш, вирвалася до тебе постригтися, чоловік підмінив на годинку. Нова зачіска врівноважує. І вихід у люди…

– Ну, хоч догодила тобі?

– Так, дорогенька, дякую! Дякую… Золоті ручки! Вибач, що нависла на тебе зі своїм… Понесло мене… Я й не розпитала, як ти… Що твоє щастя, п’є?

– Усе по-старому, Тань. То «зав’язує», то знову… От передам сьогодні вітання від однокласниці, може, соромно стане. Казав колись, що був закоханий у тебе в першому класі!

– Овва! І досі мовчав! – сплеснула долонями жінка, яка вже стояла за спиною Амалії, але обличчя її не було видно. – Скажи, що якось прийду до вас у гості, то надеру вуха! Правда, коли то я прийду?… Знаєш, я все більше починаю думати, куди звідси тікати… Адже є країни, де інвалід – не чума, а рівноправна людина… Але то я знову про своє, ти вибач, накипіло. Дякую тобі, я аж наче помолодшала!

Жінка обійняла перукарку й рушила до виходу. Амалія на мить розгледіла в дзеркалі її обличчя: нормальна, симпатична жінка, навіть усміхається… Зустрінь на вулиці – і не подумаєш, що таку вагу на плечах несе…

– Я вам чубчик відфілірую трохи, ви не проти? Довжина влаштовує чи підрізати? – перервала її роздуми майстриня.

– Так, не проти. Робіть, як хочете! – відповіла Амалія, проводжаючи поглядом жінку, яку вже не зможе забути.

– Красуня! Зовсім інакша стала! – оцінила готову укладку Женька. – Ірочко, ви – геній куражу! Амаліє, а тобі подобається?

– Так, дякую, хоч і незвично якось із короткими… Це зовсім інший образ…

– Боїшся, що рукавички не пасуватимуть? – спитала на вушко Женька.

– Я нічого не боюся. Чого мені боятися? Пообіцяла тобі й прийшла. А ти до котрої на роботі?

– Та до вечора, я три через три дні працюю, а що?

– Подумала, може, матимеш час десь присісти поговорити… Щось би розповіла тобі, – Амалія всміхнулася, і це аж ніяк не пасувало до «сміливої» зачіски.

– Давай вийдемо на вулицю, візьму із собою телефон, раптом хтось записуватиметься, трохи поговоримо біля дверей… А що сталося? – напружилася Женька.

– Та от… мені сьогодні зранку принесли передачу – обидва паспорти, – знизала плечима Амалія.

– Нічого собі! – аж присвиснула дівчина. – Хто?! Як?! Вимагали грошей?

– Та ні. Через двірника передали. Гроші вони, мабуть, передоплатою самі взяли…

– Забудь! Того вже не повернеш. Але ж це шикарна новина! Могли і не віддати. Викинули б десь – і все. Які чесні злодії! Уяви собі, якби довелося відновлювати документи…

– Навіть не уявляю…

– А що далі сьогодні робитимеш така красива? Може, підеш до кав’ярні «прилити» повернення документів і нову зачіску заразом?

– До кав’ярні? – завагалася Амалія. – Якось незручно… Той пан усім розповів про пограбування, питатимуть… А я не хочу про це й говорити… І ти вже в курсі, що я ніяка не письменниця… Мабуть, погралися – і годі. Не піду я…

– Та ну! Теж мені вигадала! Про пограбування, може, і не спитають, їм і без тебе повно клопоту. А про не-письменницю… Я оголошень про це ніде не вішала! Можемо лишити все, як раніше, хто тобі забороняє?! Піди зараз, пообідай, замов нормальної їжі, послухай чужих історій… І компліментів наслухайся також! Вони дуже помічні для жіночої душі! Усе, давай, мені треба працювати, вибач. Я твій номер записала собі, будемо на зв’язку! І Сильві не забудь купити якоїсь їжі! У тебе господарство завелося, треба про нього дбати!

Вона розрахувалася, попрощалася й вийшла на вулицю. Ще не вирішила, чи дійсно піти до кав’ярні, чи просто поблукати містом, чи купити котячої їжі й повернутися додому, знову обдумати все, що сталося. Та і з грошима тепер… Вона навіть точно не уявляла, скільки їх залишилося вдома і на рахунку з тих Артурових десяти тисяч, на які жила вже кілька місяців. Та мінус учорашні п’ять… Мабуть, треба якось заощаджувати. Це слово з маминого лексикону періоду її дитинства зачепило за живе. Заощаджувати. Зібрати «на школу», «на чоботи», відкласти «на відпустку» або на якийсь незрозумілий «чорний день». А їй заради чого заощаджувати зараз? Щоб прожити тут і так не місяць, а два?

Раптом вона побачила своє відображення у вітрині магазину й аж завмерла з подиву: голова зі сміливою молодіжною зачіскою увінчувала нахилену вперед шию на сутулих плечах, а обличчя виражало цілковиту байдужість до світу. Не сум, а саме байдужість.

Амалія завмерла, якусь хвилину дивилася на себе оновлену зовні, потім зусиллям волі виструнчилася й сама собі всміхнулася. Ледве-ледве. Кутиками рота. Якось іронічно-поблажливо. Та менше з тим.

«Певне, Артур мені й дав на «чорний день», думаю, саме час їх витрачати!» – подумала вона.

– Вікторе! Це Женя! Чуєте мене? Де ж я ще можу бути сьогодні?! Я на роботі. Ні, голова не болить. А будете знущатися, не дам номер її нового мобільного! А? Отож! І ще: імовірність дев’яносто відсотків, що вона піде обідати до кав’ярні. Це я вам так… про всяк випадок… Ну, звідки я знаю як? Те, що краще, ніж учора, – це факт. А що буде далі – хто знає. Я своє зробила. Тепер можете ви братися, якщо вам не байдуже. Та ні, ні! Не здала вас, я ж обіцяла! І про письменницю теж. Вона сама мені розповіла. Ну, звідки я знаю, як вам туди йти?! Та йдіть поки що, як раніше, з паличкою. А далі щось вигадаємо. Усе, я на роботі, ніколи мені тут із вами, ото вже дитячий садок! Хоч наберіть мене потім, що там як… Бувайте!

37

Амалія здивувалася, ще від дверей побачивши незнайомих дівчат-офіціанток у кав’ярні. Вона підійшла ближче, привіталася й озирнулася, чи немає поблизу Ані чи Віри.

– Ви когось шукаєте? – спитала люб’язна дівчина з бейджиком «Книжниця Оксана». – Щось бажаєте? Проходьте, будь ласка!

– Так, я б хотіла пообідати, а ще… ще я тут «читаю», – невпевнено пояснила Амалія.

– А ваше ім’я, перепрошую?

– Амалія.

– А! Звісно! Пані Амалія! Письменниця! – усмішка дівчини стала ширшою, а очі заблищали непідробним інтересом. – Нам розповідали про вас!

– Ой, а я дивлюся – незнайомі обличчя, зовсім вилетіло з голови… Дівчата в неділю попереджали, але я забула, стільки всього сталося… – почала вона говорити, але запнулася.

Проте дівчина не стала розвивати тему й повелася, ніби нічого й не знала про пограбування, а може, і направду не знала.

– А я вас зовсім інакше уявляла. З довгим волоссям і неодмінно в мереживних рукавичках! – поворушила пальчиками перед собою дівчина.

– А я щойно з перукарні! – повідомила жінка й аж зараз помітила, що рукавичок вона сьогодні не вдягла.

Амалія рушила на третій рівень кав’ярні й по дорозі розминулася з молодою жінкою, яку, здавалося, тут уже бачила. У неї була не дуже чіпка пам’ять на обличчя, але ця жінка точно була не відвідувачкою, бо минулого разу ходила з якимись паперами в руках і при цьому давала вказівки Ані та Вірі. «Певне, місцевий адміністратор», – подумала відвідувачка, привіталася й рушила далі.

У цю обідню пору людей було чимало, і її столик був зайнятий. Довелося присісти за інший, далі від перил балкона, без виду на нижній ярус, але кого їй там виглядати?

За хвилину підійшла інша дівчина, ще здалеку з цікавістю роздивляючись Амалію, і простягнула їй меню. Бейджик сповістив, що це «книжниця Катерина».

Жінка зробила замовлення і завмерла. Незвичність нової зачіски заважала їй зосередитися. Вона відчувала відкритою шиєю рух повітря – неподалік працював кондиціонер. На вулиці було спекотно, але десь вдалині, на лівому березі, знову хмарилося, і голова Амалії почала передавати попередження про грозу: у скронях пульсувало, і здавалося, шкіра дедалі щільніше стискала голову.

Коли Катерина принесла солянку й салат із кальмарами (улюблений «грецький» після вчорашнього краху планів вона замовити просто не змогла), Амалія попросила кави, адже голову треба було рятувати.

Вона ще не впоралася з обідом, як знову підійшла Катерина й із загадковим виглядом повідомила, що прийшов посильний із пакунком «для пані письменниці».

– Знову? Що за дива тут у вас?! – зніяковіла жінка.

– А що, були прецеденти? – зацікавлено визирнула вниз із балкона дівчина.

– Були. Попросіть, будь ласка, хай підніметься, – промовила Амалія, і серце її затріпотіло.

Хлопець-кур’єр був іншим, але передав пакунок, ідентичний першому. Тією самою рукою було виведено на ньому адресу кав’ярні й зроблено припис: «Передати пані письменниці».

Вона з недовірою глянула на кур’єра, але той незворушно чекав, коли пані розпишеться у квитанції.

– Дякую! – тихо промовила жінка, поклала пакунок на коліна й завмерла.

«Хто? Хто це може присилати мені такі передачі? Яка така шанувальниця? Якої такої моєї творчості?! Я ж навіть ні прізвища, ні якогось псевдоніму тут нікому не називала?! Хто це знову з подарунками? Мало було одного разу?» – розмірковувала Амалія, прекрасно усвідомлюючи дивну нестиковку фактів. – «Зараз відкрию коробку й знайду там пляшку вина, оповідання про нього й припис…»

Жінка захвилювалася, пригадавши, як он за тим столиком, де зараз обідають двоє чоловіків, сиділа вона разом із Віктором, дегустуючи вино з ожини. Амалія читала йому вголос чиєсь містично-реальне оповідання, а потім вони блукали Подолом, поки не втрапили під зливу…

За мить у її душі сталося таке, чого вже давно не траплялося. Той самий душевний біль, який вона цілком реально відчувала на фізичному рівні, ніби вщух і забився кудись у куточок, натомість тепло заворушилося й полоскотало, як сьогодні вночі Сильва, що вигрівала її душу собою.

«Ні-ні, ще цього не вистачало! – відігнала свої недодумані думки Амалія й не без хвилювання відкрила пакунок. Він видався їй меншим за попередній. На зовсім невеличкій, грамів на триста, пластиковій пляшечці було написано: «Вино з бузини». Жінка розгорнула сувій з оповіданням. Воно теж було невеличким. Жінка піймала себе на тому, що й сьогодні воліла б отримати побажання від невідомої авторки читати цей текст разом із Віктором. Але окремого листа про це ніде не було.

БУЗИНОВА МЕЛОДІЯ

Вона у вині. З бузини. То не небо хилилося й не хмари обціловували цей дивний кущ. То мій давній друг Див з’явився переді мною в образі своєму прадавньому – у чорному довгому плащі й крислатому капелюсі.

– Диве, де ти був?

Він усміхнувся:

– Де ти був… Запитай мене про щось інше.

– Чому не ходиш помежи людьми?

– Світ став злим.

– А ти добрий? А якщо ти добрий, то чому ходиш у чорному?

– Я в жалобі за людством, яке сотворив Бог.

Ми йдемо разом. Гримлять громи, летять вітри, клоняться перед ним дерева. Він іде попереду. Бо я боюся йти. Він читає мої думки…

– Софіє, я приготував тобі подарунок.

Ми йдемо, папороть мені по шию, а йому – по коліна, дерева лежать, як білі кістяки. На протилежному боці хтось втікає від нас: чутно, як тріщить гілля.

– Диве, я боюся.

– Не бійся. Тут б’ють теплі джерела. Біля них поховані тіла повстанців і більшовицьких учительок, яких ті повстанці розстрілювали.

– Голгофа…

– Так, Софіє, Голгофа…

Він веде мене до густих драчників. Там я бачу бузиновий кущ. Він чорний, як Дивова туга за втраченим людством, а моя – за вчорашнім днем.

Він не боїться подряпин, тому ломиться через чіпкі кущі, хапає оберемок бузини й починає ламати його.

Бузина заводить прощальну мелодію за своїми дітьми-ягодами…

Див сміється, і в його карих очах я вперше бачу радість.

– Давай-но торбу, я нарвав цих ягід, щоби ти приготувала вино.

– Але… Диве, я не вмію…

– Я розкажу тобі…

Він миттю видобуває з-під поли плаща сопілку й починає награвати мелодію.

Я сідаю й задумуюсь. Я чую в цій мелодії слова: «Ягоди ці, що для вина терпкого оксамитного зродили, візьми та омий криничною водою. Рецепт приготування вина нелегкий, тому слухай уважно, бо моя мелодія без повторень…»

…Я вчинила вино, як велів мені Див. Кожному, хто вміє грати на сопілці, наливаю цього хмільного нектару, і він грає мені мелодію. Незабутню мелодію Дива.

– Ви не будете проти моєї компанії? – змусив її здригнутися голос Віктора. Поруч стояла й Катерина, певне, проводила його нагору, а Амалія й не помітила, як вони підійшли.

– Ні, не буду. Прошу, – вказала вона рукою на вільне місце навпроти й лише після цього усвідомила марність жестів у спілкуванні зі сліпими. – Тим більше, що мені знову передали пакунок із вином. А ви, певне, маєте фарт, якщо так вчасно сюди потрапили.

– Овва! Нічого собі! Катю, то вам доведеться принести нам два келихи!

– Але… Я не впевнена, що тут можна… – завагалася дівчина.

– Але ми вже одного разу так продегустували передачу від фанатів пані письменниці! – сказав Віктор, а Амалія спалахнула від його слів.

– Добре, я спитаю в господині, бо ще мені влетить!

Невдовзі дівчина повернулася з келихами і сказала, що господиня не проти, адже це ексклюзивний випадок.

– А з чого цього разу вино?

– З бузини, – стримано всміхнулася Амалія.

– Оце так! Ми в дитинстві чавили її й обмальовувалися соком, мов індіанці. А батько казав, що з бузини колись робили чорнила. Але про бузинове вино ніколи не чув. Чудернацька у вас фанатка!

Жінка знизала плечима, і далі тримаючи в руках аркуш-сувій, на якому було написане від руки те невеличке оповідання.

– Ну, якщо ви така добра, то будемо дегустувати. А давайте ще замовимо до нього якогось сиру та домашнього хліба, ви не проти? Мені здається, що це пасуватиме.

– Я не проти, як скажете, – Амалія сиділа нерухомо, розглядаючи Віктора, обличчя котрого було повернуте ніби й до неї, але вектор його погляду мав би проходити на кілька градусів ліворуч. Звісно, якби чоловік щось бачив крізь ті темні окуляри.

В Амалії виникло відчуття дежавю. Вона, як і тоді, торкнулася пляшки, відкрутила кришечку. Налила по половині пляшечки в кожен келих, один узяла в руку, а другий обережно присунула до Вікторових пальців.

Його рука виявилася теплою, а він відчув прохолоду її шкіри.

Обидва, як і тоді, піднесли бокали й наблизили до обличчя.

Брови обох здивовано поповзли вгору.

Дивний терпкуватий аромат торкнувся ніздрів.

Пригубили келихи й зробили по ковтку.

Обличчя їхні синхронно відобразили здивування й цікавість.

Смак вина відрізнявся від знаних виноградних вин.

Таке не продається у винарнях.

До порівняння смаків двох дивних вин, надісланих невідомо ким, додалося і зіставлення ситуацій, коли двоє чужих людей ті вина дегустували.

– Незвичне. Невже справді з бузини? – промовив Віктор.

– Кажуть, що так. Точніше, пишуть. Але ж я вам не зачитала оповідку! Ото вже дірява голова, пробачте, чекаю на каву, бо щось я знову відчуваю дощ…

– Вам би на телебаченні прогноз погоди людям розповідати! – пожартував Віктор, ледве втримавшись від компліменту щодо її нової зачіски, який би видав його з головою. – Ну, якщо вам важко, то не читайте, перекажіть своїми словами! Чи й узагалі, Бог із ним, буду дегустувати навмання.

– Та ні, не настільки погано, дякую за турботу! – оцінила делікатність пана Амалія. – Зараз зачитаю, воно невеличке, але переказати таке неможливо.

Вона розгорнула паперовий сувій, вмостилася зручніше і…

«То не небо хилилося й не хмари обціловували цей дивний кущ. То мій давній друг Див з’явився переді мною в образі своєму прадавньому – у чорному довгому плащі й крислатому капелюсі.

– Диве, де ти був?

Він усміхнувся:

– Де ти був… Запитай мене про щось інше.

– Чому не ходиш помежи людьми?

– Світ став злим…»

Жінка гірко всміхнулася.

Віктор повільно випив до дна.

Вона теж ковтнула залишок вина й продовжила читання.

Він не міняв пози, сидів, повернувши обличчя трохи вбік, але очима слідкував за нею. Нова зачіска відкрила шию, її вигин вабив око, переходив у струнку спину і спливав униз, і чоловіку нестерпно захотілося торкнутися її губами чи хоча б провести по цій лінії рукою, хоч одним пальцем. Від цієї думки в нього запульсувала кров, і нормальні чоловічі рефлекси геть відволікли його від змісту тієї оповідки.

«…Я вчинила вино, як велів мені Див. Кожному, хто вміє грати на сопілці, наливаю цього хмільного нектару, і він грає мені мелодію. Незабутню мелодію Дива», – дочитала Амалія тихим мелодійним голосом.

Зависла пауза. Віктор захвилювався: хоч би не довелося обговорювати пропущену повз вуха історію.

– А я вмію грати на сопілці! – умить зорієнтувався він.

– Нічого собі! Правда?! – щиро здивувалася Амалія. – То виходить, це вино належало вам на всі сто, я його не заслужила.

– Нічого! Ви зі мною! – засміявся Віктор.

– А де ж ви навчилися? Ще скажіть, що й сопілку власну маєте?

– Маю. Минулого року купив на Андріївському, дядько якийсь так чудесно грав, рекламуючи свій товар, що я не втримався, згадав дитинство.

– А в дитинстві десь навчалися чи самоучка?

– Узяв кілька уроків у того, хто вмів. Випадково. Відпочивав у піонерському таборі в Пущі-Водиці, а наш вожатий був студентом консерваторії, грав на якихось духових інструментах, не буду брехати, уже не пам’ятаю, що він нам розповідав. Але із собою мав лише сопілку, то й награвав різні мелодії, коли мав вільний час. Діти збігалися послухати, а потім розходилися, а я сидів, мов причарований: як то можливо з простої деревинки видобувати такі казкові звуки?!

– І він вас навчив? – Очі Амалії засвітилися добротою.

– Так, я був затятий, чого хотів, добивався. Тож за ту зміну навчився грати кілька народних пісень. Але в мене своєї сопілки так і не було, у місті навалилися інші школярські клопоти, а потім клопоти чоловічі, і лишилася хіба що згадка про те сопілкове літо. Аж до минулого року, коли не втримався й здійснив свою дитячу мрію.

– І що, невже граєте тепер? Чи просто так лежить як сувенір? – Амалія майже не сумнівалася, що відповідь буде негативною, і в голосі її прозвучала іронія.

– Чесно? – опустив голову Віктор, немовби роздивлявся край столу.

– Звісно, чесно! – всміхалася Амалія, намагаючись уявити його в піонерському віці.

– Граю. Коли треба відволіктися від дурних думок. Або на чомусь зосередитися, або…

Він ледь не почав розповідати цій так мало знайомій жінці, що тихенько грає на сопілці, коли йому не пишеться, грає, намагаючись приманити Музу, яка приходить чомусь не так часто, як раніше, не викликає серцебиття, не мордує його до ранку, а зазирне, бува, нагадати, що колись тут жила, і бувай… Усе це сталося після хвороби і смерті дружини. Сказати, що в них було аж таке кохання – то збрехати. Емоції перегоріли за перші три роки, а далі вони просто жили. Ростили сина й кожен сам себе. А коли її не стало, Віктор усе повертався думками до неї, прокручував, мов старе кіно, якісь уривки спільного життя, аналізував колишні стосунки, загалом рівні, без пристрастей, любові чи ненависті, і розумів, що треба було якось інакше… І що не без його провини… І взагалі…

Муза – примхлива, гонорова жінка, і коли творча людина надто багато думає про іншу, вона цього не пробачає. Певне, так і сталося. Лишився Віктор і без дружини, і без натхнення. Пробував пити. Чи то зі смутку, чи замість допінгу. Не допомогло. Але й не засмоктало.

Він повернувся до журналістської роботи та взявся редагувати свої давні тексти, вже видані чи ті, що десь завалялися в папках його комп’ютера. І вони ставали кращими, це тішило. Але нові сюжети не з’являлися. А ті ідеї, що він із себе вичавлював, не були варті зусиль для їхнього виписування та розкручування.

От і повівся він на цю гру в Читачів і Книги: може, щось вартісне почує… А тут ось сидить навпроти нього така красива жінка, що він ледве стримується, аби не пройтися губами по вигину шиї, а в очах її не зникає сум-байдужість до життя, хоч і бувають моменти, коли вона ніби вмикається, оживає на якусь хвилину. Але це не переважує загального стану, хоч і грає вона в сумлінну Читачку й письменницю. Проте хто знає, як би закінчився її вчорашній день, коли б не зустрілася йому Женька і не допомогла відвернути цю жінку від краю… І треба її втримати по цей бік, не дозволити вислизнути.

Йому хотілося підставити їй плече, хотілося пояснити, що все в цьому світі відносно і що сьогоднішня трагедія завтра видаватиметься дріб’язковою або й смішною… Хотілося проводити з нею час, ходити, розмовляти, розглядати його улюблене місто, ділитися історіями, грати їй на сопілці, причепити її десятками маленьких гачечків до цього реального життя, яке таки варто дочитати до кінця, адже хто знає, що там, на наступній сторінці?

Ці думки непокоїли його не перший день, а вчорашня історія й очікування сигналу від Женьки в машині неподалік від будинку Амалії так розбурхали його внутрішні енергії, що вдома він до третьої години ночі колотив пальцями по клавіатурі, пив чорний солодкий чай із коньяком і знову брався виписувати те оповідання, що «валялося» розпочатим уже кілька місяців. Герої його тепер були живішими, опуклішими, справжніми, вчинки їхні стали не такими, якими мусять бути, а правдивими, хоч і не надто логічними. Події розвивалися, Віктор вливав свої переживання в судини персонажів і вигадував їхні долі, стривожений долею Амалії, до якої відрядив свого посланця Женю, але щасливий, що Муза знову завітала до нього жива-здорова.

Проте, сидячи сьогодні біля цієї жінки, він досі не знав, як йому викрутитися з добровільно взятого на себе образу сліпого, як зацікавити її собою й стати для неї не знайомим інвалідом, який викликає співчуття, а набагато більшим. Не знав також, скільки ще вона гратиме письменницю і як вийде з цієї ролі, якщо, звісно, захоче відкрити свої карти.

Та поки що кожен вів свою гру, і серце Віктора нерівно постукувало десь не на своєму місці, здавалося, що воно з кожним ударом помалу підповзає до горла. Він ковтнув слину й відчув у роті післясмак бузинового вина.

– Дивні у вас фанати, – тихо промовив він і несподівано навіть для себе взяв Амалію за руку. – Дивні, але хороші. А вино точно якесь непросте, дуже непросте вино…

Амалія нічого не відповіла, вона немов заклякла, адже лишень за мить до того, як цей чоловік узяв її за руку, саме й подумала, що хотіла б його торкнутися. Що то з ними знову?

– Ваша кава! – промовила Катя і всміхнулася, побачивши, як ці дорослі люди після її появи вмить відпустили руки один одного.

38

– Нічо собі! – аж присвиснула Женька, роздивляючись екран монітора, всіяний фотографіями Вік тора. Запопадливий Ґуґл видав їх на запит за його прізвищем, яке побачила вчора в посвідченні водія.

– Що пишуть? – поцікавилася з порогу перукарка, яка виходила з цигаркою та чашечкою кави на ґанок, поки не було клієнтів.

– Та нічого, це я так… Твоя клієнтка, яка на стрижку та фарбування, зателефонувала, що затримується, десь застрягла в дорозі.

– Ну от, тепер зміститься весь запис! Терпіти цього не можу! – зітхнула майстриня. – Ну, тоді піду пообідаю, а як прийде, Жень, гукнеш мене, я в підсобці.

– Ага-ага. Іди поїж! Добріша будеш! – відповіла юна адміністраторка, гортаючи на екрані сторінка за сторінкою інформацію про творчі заслуги знайомого «сліпого». – Нічого собі птиця! А я з ним так по-простому… Ще й наїхала вчора, а що вже по телефону молола після коньяку – оййй… Дивні таки вони – творчі люди. Узяв і «перевтілився»…

– Що ти там буркочеш? – озирнулася від дверей комірчини перукарка. – Чи не закохалася часом?

– Я?! Закохалася?! – стрепенулася Женька й гнівно зиркнула на молоду жінку, а та пирснула сміхом і швиденько зникла в маленькій кімнаті без вікна, де дівчата зазвичай перевдягалися та їли.

«Я? Закохалася?! – повторила вона ті самі слова мовчки. – Ой, божечки… Та коли мені?!»

Минуло кілька хвилин, і щойно вона прокрутила в пам’яті останню зустріч з Іллею, як двері відчинилися і впустили Дена. Женя напружилася й мовчки втупилася в його худу високу постать. Ден мовчав. Пауза затягнулася.

– Ви записані? – несподівано навіть для себе офіційно спитала дівчина.

– Так… На п’ятнадцяту! – відповідь його була ще несподіванішою.

Женька, не міняючи пози, ковзнула поглядом по журналу запису клієнтів і побачила написане її ж рукою: «15:00, чоловіча стрижка, Денис». Так, це вона вранці записала якогось хлопця постригтися, але телефонував точно хтось інший.

Перукарка Ірочка, яка так вдало змінила образ Амалії, саме закінчувала робити укладку огрядній пані. Вона озирнулася на клієнта, потім питально зиркнула на Женьку, яка сиділа на своєму місці, незворушна, мов мумія, і звернулася до Дена:

– Дві хвилиночки зачекайте, будь ласка!

Хлопець кивнув і всівся в крісло біля журнального столика. Але купа яскравих журналів його не цікавила. Він втупив погляд у Женьку, і важко було зрозуміти, що крутилося в його нестриженій голові й чого від цього візиту можна було чекати.

– Наголо! – за кілька хвилин відповів Ден на запитання майстрині й зиркнув через дзеркало на Женьку.

«Ну-ну… – думала вона, спостерігаючи, як летять додолу пасма його волосся, а його не раз бита голова набуває своєї істинної форми. – Цікаво, що далі? І чого явився? Ніби на районі більше перукарень немає! Вирішив нагадати про себе? Ну-ну… Хай тільки рота розтулить, я йому пригадаю Іллю, його фотоапарат і шви на брові!»

Але Ден мовчки висидів процедуру, подякував, не підійшов до адміністратора розраховуватись, а поклав у руку майстрині купюру, знову глянув на Женьку, вдягнув темні окуляри і вийшов, блиснувши голим черепом.

– Що це було? – спитала Ірочка.

– Мабуть, НЛО, – знизала плечима Женька.

– Аааа… – вдала, ніби щось зрозуміла, перукарка.

Дівчина фиркнула, знову глянула на монітор, позакривала всі «вікна», у яких читала про письменника й журналіста Віктора Сергійовича С., і потерла скроні.

«Ні, таки непроста задача – зрозуміти чоловіка. І що в їхніх головах вариться?!»

Запікав мобільний. Вона відкрила есемеску: «Не можу тебе забути. Вертайся, поки не пізно».

– Дурдом! – пробуркотіла Женька.

39

Вони знову вийшли з кав’ярні разом. І знову десь на лівому березі гриміло, віщуючи зливу, але головний біль Амалії минув чи то від кави, чи від дивного «Дивового» вина.

Пройшли пару кварталів пішки, кожен розумів, що зараз доведеться прощатися, але обом не хотілося. Віктор не знаходив приводу якось подовжити спілкування. Якби він не був «сліпим», міг би запропонувати жінці будь-що – у Києві стільки можливостей провести час разом. Але що він може зараз, у такому образі?! Хіба що знову сісти в таксі і про їхати поруч кілька кілометрів, дати їй вийти біля знайомого під’їзду й рушити додому на Виноградар пити пиво й міркувати про дивні ігри дорослих людей… Це вже не смішно, якийсь «День бабака»[19] вийде. Ходити по колу – то нічого не змінює. Але що наразі робити, він не знав. Хотілося поговорити з Женькою, що там відбувалося вчора, дізнатися, що за біда в Амалії така, що й жити не хоче? Зрозуміло, то особисте, але хіба кожна жінка ось так зависає на краю після того, як розбиваються скельця її рожевих окулярів?!

Вони таки піймали таксі. Точніше, це зробила Амалія. І їхали поруч на задньому сидінні так близько один до одного, що, мабуть, можна було почути стукіт двох сердець, якби не гуркотіння машини по вибоїнах в асфальті, що «зійшов разом зі снігом», як жартували цієї весни в місті.

Але треба було діяти, адже взагалі невідомо, чи випаде їм нагода знову побачитися.

– Ви, я розумію, живете в цьому районі не дуже давно? – порушив мовчанку Віктор.

– Так. Не дуже.

– Рік? Менше?

– Менше.

– А я – місцевий мешканець. Знаю кожен закапелок цих північних околиць. Я взагалі Київ добре знаю, але то вже набуте з книжок, архівів, розмов зі старожилами, фільмів… А знання району свого дитинства – це ніби в крові.

– Так, я розумію. Я теж добре знала колись мій район, але то було в іншому місті. І, здається, в іншому житті, – зітхнула Амалія.

– У мене є пропозиція до вас, – промовив Віктор, не повертаючи обличчя до неї, а ніби дивлячись уперед по ходу автівки. – Пропоную провести вам екскурсію, хай би як дивно це звучало.

– Дійсно, звучить дещо дивно, пробачте… Але я згодна. Якщо ви знаєте, як це зробити, чому б ні. Але не сьогодні… У мене вдома кішка голодна. Приблудилася. Тепер мушу дбати. Ви не знаєте, яку їм рибу дають – сиру чи приготовану? Чи краще купити котячий корм і не мучитися?

– Не знаю. Пес у мене був, а на котах я не розуміюся. Ви невдовзі розберетеся. Вона сама вам підкаже. Просто треба час і терпіння, – промовив Віктор, наголошуючи на слові «час».

– Час? – зітхнула Амалія й змінила тему: – А що ви хочете мені тут показати?

– О, пропоную десь зустрітися завтра, а я подумаю, що вам було б цікаво. От, наприклад, неподалік Кирилівська церква з роботами Врубеля. Були там?

– Ні, соромно, але не була, хоч скільки разів уже проїздила повз неї.

– Тоді – велкам! Я не буду вантажити вас цифрами й датами. Там треба просто побути, походити мовчки й подивитися…

– Подивитися?

– Ну… Ви подивитеся. Поділитеся враженнями. А я… Я там був разів десять. Уперше в дитинстві. Нас зі школи водили на суботник на територію психлікарні, як тут кажуть, «павлівки».

– А, Фрунзе, сто три? Знаю, – знову невесело всміхнулася Амалія.

– Так, сто три! Ми згрібали там осіннє листя, а потім я нишком просочився з групою туристів до церкви… Але то я розкажу вам завтра, бо відчуваю, що ми під’їжджаємо до вашого будинку.

– Як то ви відчуваєте?! – щиро здивувалася жінка, а Віктор на мить вирішив, що його викрили.

– Як? Ну, з поворотів, люба пані, з поворотів! У мене компас усередині! То, може, наберете мене з вашого мобільного?

Машина дійсно зупинилася біля під’їзду, Віктор продиктував свій номер, Амалія зробила виклик і враз почула енергійну мелодію його мобільного.

– То о котрій можна буде вас набрати?

– Не знаю…

– Але ж ви, мабуть, маєте якісь справи?

– Я? Справи? Так… якісь маю…

– Давайте я наберу о десятій, а там буде видно?

– Так, буде видно, – луною відповіла жінка й подумала, що Віктор, певне, не так давно втратив зір, коли оперує такими словами.

На прощання він на мить затримав її руку у своїх долонях, а потім нахилився й поцілував її. Від незграбного руху заболів забитий при падінні лікоть. Амалія мовчки вийшла з машини, не знаючи, що казати і що про все це думати. Підвела погляд угору, на свій балкон, побачила там на перилах Сильву, помахала їй рукою й рушила від будинку до невеличкого павільйону-крамнички з продуктами, де сподівалася купити тварині якоїсь їжі. І собі цигарок, хоч вона й не так часто курить. Але хай будуть…

«Екскурсія… Руку поцілував… Навіщо мені це? Нова передісторія нового болю? Екскурсія до церкви в супроводі сліпого… – схвильовано думала вона, крокуючи тротуаром. – Ліпше вже не до церкви, а в заклад, який поруч…»

40

Віктор зателефонував Женьці, набився на розмову й сам під’їхав до неї на роботу. Але зазвичай життєрадісна дівчина сиділа за столиком адміністратора розгублена і не в гуморі. Показала йому жестом, щоб почекав на вулиці, узяла з шухляди цигарки й вийшла на ґанок.

– А ти, доню, ще й куриш?! – здивовано-жартівливо спитав Віктор і навіть підняв на лоба свої темні окуляри, щоб краще роздивитися.

– Рідко, але буває, – клацнула запальничкою, – проблема намалювалася.

– А що сталося?

– Та таке… – відмахнулася, ще не знаючи, як тепер і розмовляти з Віктором: як раніше, по-простому чи як із відомою особою – чемно й шанобливо…

– Хтось зіпсував настрій? – по-батьківськи погладив її по плечу чоловік.

– Типу того. Трошки. Просто лишилася без роботи, можна сказати.

– Ого! А що ж ти накоїла?!

– Нічого. Криза. Господиня заїхала, навіть вибачалася, сама, мовляв, засмучена, що так виходить, але перукарня маленька, дохід не надто великий, а тримати двох адміністраторів – то «жир». Вирішила взагалі без них обійтися. Накине дівчатам-перукаркам якісь копійки, щоб самі записували та на дзвінки відповідали… Але ж це далеко не все, що я роблю за три дні зміни! Буває, викрутишся вся за день… Та що вже… Ну, хай спробують… Ой, та воно вам треба?! – махнула дівчина рукою. – Просто дуже несподівано. Я тільки-но переїхала від матері, винайняла кімнату, штука гривень на місяць оренда, а тут на тобі…

– Так… Сумно. Ще й дійсно так несподівано… Розумію.

– Правда, це не єдиний мій дохід був, але таки свої сім відсотків, як водиться, з виручки мала. У три свої вихідні моталася по людях – то манікюр, то стрижку-фарбування, але найбільше люблю весільні зачіски робити!

– Овва! І таке вмієш?! То ти супермайстер! А може, воно й на краще. Чого тобі тут сидіти на телефоні?

– А у вас є інші пропозиції? – виклично «підчепила» гостя Женька, але знову згадала, яким той виявився непростим, і поміняла тему. – А я про вас в Інеті начиталася. Публічна особа. Пардон уже, що так із вами по-простому, не навчена етикету поводження з письменниками!

– Женю! От ти кумедна дитина! – обійняв її за плечі Віктор. – А письменники, на твою думку, з інших планет сюди попадали? Чи в них при народженні на лобі печатка була «Письменник!», а?

– Ну… не знаю, я якось не задумувалася. Хто вас знає, ми люди прості.

– Та ми теж не надто блакитної крові, так уже сталося, сорі! – засміявся чоловік. – Ти краще розкажи хоч у двох словах, що там Амалія вчора? Я ж щойно з нею попрощався. До речі, зачіска – бомба!

– Сподіваюся, ви їй цього не сказали? – приснула сміхом Женька й опустила Вікторові темні окуляри з лоба на очі.

– Ой, то правда, мало не проколовся! Щось мені чим далі, тим важче продовжувати цю дурну гру. Але й не знаю, як із неї вийти, щоб Амалію не образити… Не хочеться давати їй зайвий привід нервувати.

– Таки так. Там нерви нікудишні. Ви в курсі, що я маю від неї розписку, що обіцяє протягом тижня не вкорочувати собі віку?

– Ого! Ну, ти даєш! Ні, не в курсі, звідки б я?… Це ж додуматися до такого! Розписку! Серйозно? – Віктор ошелешено розвів руками.

– А що було робити? Коротше, те, що ми з нею вчора пережили, словами не передати, та й ніякому чоловікові не зрозуміти. Так вам скажу. Але вчасно я до неї вдерлася. То факт.

– Господи… Усе настільки було погано?

– Не те слово.

– Тож якби той пан мені не розповів про пограбування, якби я не зустрів тебе, якби ти не…

– Мишка б не бігла, хвостиком би не махнула, яєчко б не впало… – проторохкотіла Женька, потім глибоко зітхнула і викинула недопалок у смітничок.

– Женю… Тільки ти не смійся. Як думаєш, я маю шанс чи там взагалі торба? Типу алергія на чоловіків?

Дівчина уважно подивилася на «публічну особу», але побачила знову нормального самотнього чоловіка, згадала, як лише кілька днів тому, у неділю ввечері, сиділи вони втрьох за столиком, сміялися, говорили про різне, і було їй біля тих двох так затишно й щемко… А потім стільки всього сталося за такий короткий час. Амалія, виявляється, жила два паралельні життя: в одному слухала чужі оповідки, а в другому цілеспрямовано йшла до межі, за якою… Віктор теж не таким простим виявився… Дивні ігри дорослих людей…

– Не знаю… Ви ж мудрий пан, письменник… Це я вам маю ставити запитання, а не навпаки. Усе у ваших руках, як то кажуть. У мене від власних запитань голова аж тріщить… Хто б відповів…

– Ааа… То й ти не випадково внадилася до кав’ярні, бачу! – усміхнувся Віктор.

Але на цьому розмову перервав телефонний дзвінок, потім Женю гукнули із салону через прочинене вікно, та ще й прийшла наступна клієнтка – життя знову завирувало навколо дівчини. Віктор помахав рукою на прощання і вирушив у своїх справах, бо хоч і працював останні роки вдома, але час від часу мусив з’являтися то в редакціях, то на радіо чи телебаченні, то на спільних з іншими письменниками акціях. Письменників він знав у Києві чимало, а відомих – то, мабуть, усіх. Тому так швидко і запідозрив «відому письменницю Амалію» у фантазіях і почав приглядатися. А останнім часом думки про неї майже не полишали його. Він не знав її прізвища, не був упевнений, що це дивне ім’я – справжнє, але мусив собі зізнатися, що жодна жінка після похорону дружини не зачепила його аж настільки. І щось із цим треба було робити…

41

Буває, як не вдасться день, то так і «тішить» до самої ночі. Женька ще не обмізкувала як слід сьогоднішню новину від господині салону, але вже розуміла, що скоро травень скінчиться – і шукай собі нове місце. Власне, вона й це посіла випадково. Ніколи не мріяла бути адміністратором біля майстринь, але коли так сталося, це здалося непоганою комбінацією – три дні заробляти руками «на власну кишеню», а інші три – офіційно працювати в тій самій сфері.

«Що ж, доведеться щось міняти в житті, шукатиму інше», – думала дівчина, ідучи пішки з роботи додому. Дзвінок від Іллі перервав її роздуми й спланував дівочий вечір. Ось тільки зайде додому перевдягнутися та щось кинути до рота, бо її аж нудило від кави та тістечок, якими харчувалася сьогодні.

Але вдома закрутилося таке, чого й не планувала. Старенька господиня почувалася зле, лежала в ліжку, не могла підвестися, тільки гукнула її зі своєї кімнати, коли почула, що Женька повернулася з роботи. Ольга Яківна попросила зміряти їй тиск, при цьому ледве промовляла слова, примружувала очі, і здавалося, найменший рух завдавав їй страждань.

Женя захвилювалася, тремтячими руками вхопила тонометр, що лежав на підвіконні, вдягнула на руку господині «манжету», старанно накачувала «грушею» в нього повітря і поступово спускала його, слідкуючи очима за стрілкою на шкалі, а також дослухаючись до звуків у стетоскопі. Але, хоч як старалася, «верхньої» цифри тиску вловити не змогла. Нижня складала сто двадцять, і це вже було забагато.

– Може, якусь пігулку маєте, Ольго Яківно? Треба щось випити! А найкраще – давайте я викличу «швидку»!

– Ой, не знаю, Женю, я так боюся тих «швидких», не люблю лікарні…

– Так вас же не обов’язково покладуть у лікарню! Може, оглянуть, уколють щось заспокійливе, і щоб тиск упав, а? Я ж вам не лікар…

– Ой, не знаю, може, воно й саме минеться? От з’їм «но-шпочку»… А ти назовсім додому, нікуди більше не йтимеш?

– Я посиджу коло вас, не хвилюйтеся, зараз, тільки подзвоню… брату…

Старенька повернулася на бік і притихла. Здавалося, вона втиснулася в ліжко, вдавилася в нього невідривно, щоб не рухатися більше, і завмерла із заплющеними очима і з виразом стримуваного страждання на обличчі.

Женька зателефонувала Іллі й розповіла про таке несподіване ускладнення вдома.

– Не можна зволікати, Женю, – несподівано по-діловому відреагував хлопець, – треба викликати «швидку», у нас бабуся теж гіпертонік, торік мало на той світ не вирушила, лікарі казали, могло бути гірше, якби вчасно не госпіталізували, а раптом інсульт? Викликай лікарів від гріха! Знаю, які вони уперті, ті старі, але якщо їх слухати, то може бути запізно.

У Женьки затремтіли руки, але вона опанувала себе й суворим дорослим голосом повідомила Ользі Яківні, що зараз викличе «швидку», бо ніч попереду і їй навряд чи стане краще. А ще запропонувала зателефонувати синові господині, бо ж треба повідомити.

– Та немає в мене, Женю, ніякого сина. То я так… Щоб не думали, що зовсім самотня…

Ілля з’явився біля під’їзду, саме коли ноші з хворою закочували в білий лікарняний бусик, а схвильована Женька супроводжувала її.

Скутер слідом за «швидкою».

Знайомий погано освітлений коридор у сірих кахлях.

Знову великі стривожені очі Женьки та тремтіння її пальців.

Запах медикаментів і короткі фрази лікарів.

Літня безпорадна жінка, що стогне від кожного руху.

Кардіограма. Тиск. Аналіз крові, узятий на каталці.

Вантажний ліфт із важкими залізними дверима.

Відділення. Палата на вісім ліжок.

Черговий лікар із вечірньою втомою в очах.

Список медикаментів, шприців та «систем».

Ліфт. Цілодобова аптека на останньому поверсі.

Несподівана вартість ліків.

Ліфт. Банкомат у вестибюлі першого поверху.

Ліфт. Аптека.

Ліфт. Відділення. Палата.

Медсестра. Крапельниця. Лікар.

«Вона спатиме до ранку. Можете йти додому».

Два втомлені обличчя, відображені в дзеркалі ліфта.

Автомат із кавою у вестибюлі.

Ніч. Кава та перекур біля прикутого до огорожі скутера.

Гарчання мотору.

Дівочі руки міцно обхопили його ззаду.

Нічний вітер в обличчя.

Чай із бутерами на чужій кухні.

Поцілунки, нереальні від втоми і взаємного бажання.

Розкиданий по кухні одяг.

Сплетіння поцілунків, тіл і простирадл.

Шепіт, стогін, крик.

Тиша. Провалля сну.

42

Амалія нагодувала Сильву котячою їжею з пакетика, купленого в маленькому магазинчику «Найпотрібніші харчі», що загубився між будинками, і, якби не вивіска, ніхто б і не подумав, що то крамничка. До списку найпотрібніших у спальному районі продуктів ввійшли хліб, молоко, сир, ковбаса, сосиски, кава, тістечка, морозиво, горілка, коньяк, пиво, мінеральна вода, цигарки та корм для кішок і собак.

Говірка продавчиня розпитала про кішку й порадила, що саме взяти. А ще сказала, що за рогом є кіоск товарів для тварин, там можна придбати все необхідне: антиблошиний ошийник, вітаміни, іграшки, зрештою, щітку-«шкрябачку», адже кішку треба вичісувати.

Амалія не мала домашніх тварин, хіба що в дитинстві ховрашка. Артур якось завів був акваріум із кількома великими рибами, та згодом вивіз його до офісу, бо в неї виявили алергію на корм. А кішок вона вважала настільки самодостатніми істотами, що клопіт навколо них здавався просто неприроднім. Тому жінка трохи розгубилася від цих порад, а вдома уважно придивлялася до Сильви: чи добре їй тут?

Кішка уважно обнюхала корм у мисочці, а потім без поспіху, дуже інтелігентно з’їла його й облизалася. Господиня полегшено зітхнула. Вигляд у Сильви був цілком охайний, навіть не вірилося, що вона поневірялася десь по вулицях усі ці місяці, протягом яких Амалія живе в її квартирі.

«А може, вона жила в когось удома і нещодавно втекла?» – майнула думка.

– І що з тобою робити, Сильво? Що робити з тобою, коли я й собі ради дати не можу? – зітхнула вона.

Сильва сіла «глечичком» біля порожньої миски, уважно подивилася на нову господиню, а потім підійшла й потерлася об її ноги.

Увечері вони сиділи на балконі удвох – Амалія в кріслі, Сильва в неї на колінах. Жінка гладила кішку й думала про своє життя. Власне, думала про нього від того моменту, як опинилася в цій квартирі, на узбіччі шляху, яким вони йшли разом з Артуром. Про колишнє вона заборонила собі згадувати. Не мала сил прокручувати те саме кіно й почуватися жертвою.

Тепер так. Хай так. Значить, так… А от як далі? І скільки його лишилося, того «далі»?

Останнє запитання було вкрай важливим, адже від нього залежало те, як саме треба прожити цей відрізок. На «подвиги» в неї вже бракувало грошей. А довго животіти було геть не цікаво.

Раптом її пальці намацали на боці, під передньою лапою кішки, щось кругле, закудлане в шерсті. Вона перевернула Сильву на бік, підняла лапку, придивилась і побачила, що кішка десь вловила реп’яха. Мабуть, минулорічного, адже молоді ще не наросли.

Амалія спробувала виплутати його з кошачого хутра, але їй не вдавалося. Підвелася й понесла кішку на кухню, де сіла під яскравою лампою й повторила спробу витягти реп’ях. Але багато маленьких гачечків, кожен із яких, певне, крихкий і слабенький, вхопилися всі разом у кошаче хутро й трималися невідчепно.

Жінка знайшла манікюрні ножиці й обережно вистригла зайве. Сильва, на диво, дуже терпляче все зносила.

– Кицю-кицю… – зітхнула Амалія. – І навіщо ти до мене прийшла? От тільки тебе мені й не вистачало до всього…

Сильва потерлася об руку жінки голівкою, муркнула й зазирнула в очі. Що вона цим хотіла сказати, хто знає?

Уночі Амалія довго ворочалася в ліжку, не могла заснути. У голові знову невпинно йшла якась «інвентаризація», ніби підбивалися підсумки, розкладалося по поличках вартісне та непотріб, і, на жаль, вартісного, того, з чим було б несила проститися, знайшлося мало. Хоча за останні дні її внутрішній стан змінився: і пережитий стрес після пограбування та краху надій, і несподіване втручання в її життя Женьки, й увага до неї з боку Віктора – усе це змішалося в дивний танок-карусель, де сплелося добре й зле, і то все навколо неї. Ще кілька днів тому вона байдуже спостерігала навколишнє життя, мов через товсте скло, хіба що трохи відволікалася на чужі історії, проте вони лише тимчасово утримували від думок про крах її родини, про власну непристосованість до життя та відсутність бодай якогось сенсу напружуватися, щоб його подовжити.

Вона думала, що живе так, ніби гірше вже нікуди. Чому ж тоді її так підкосила втрата п’яти тисяч? Яка різниця, коли і де ти підеш у небуття – зараз тут чи за місяць на островах казкової Греції? А може, якісь сили врятували її від тієї поїздки? Адже там, біля моря, серед квітів і краси, можливо, їй би зовсім розхотілося вмирати, як вона собі спланувала, от тоді була б трагедія! Фінансову можливість існувати в гармонійному комфорті, створеному кимось іншим, було б вичерпано. А що далі? Квиток додому, де в неї велике і жахливе НІЧОГО… Де ні їй ніхто не потрібний, ні вона комусь. Немає на що жити. Та й немає навіщо.

Амалія перевернулася на другий бік. Потім перекинула подушку туди, де лежали ноги, і перевернулася. Сон не йшов. Вона намагалася не думати про Артура, перебирання своїх образ знесилювало. Силувалася намацати варіанти майбутнього, але це виходило дуже погано. Найближчим майбутнім було запрошення Віктора зустрітися завтра і сходити в Кирилівську церкву. Чи хотіла вона цього? Жіночим нутром відчувала, що з якоїсь причини небайдужа цьому дивному чоловікові, інваліду, сповненому стриманої іронії та гумору, що не позичає слів, поводиться, як цілковито повноцінна людина, та ще й нерідко змушує її червоніти, щастя, що сам того не бачить.

Амалія не те що не була готова до нових стосунків, вона взагалі не розглядала такої можливості, тим більше – не шукала ніяких контактів і пригод на свою голову. Чого чекати від якихось геть незнайомих чоловіків, коли свій, рідний, знайомий із першого класу Артур…

Засинаючи, вона зовсім не була впевнена, що варто погоджуватися на ту екскурсію, узагалі підтримувати стосунки та впускати когось у душу з усіма наслідками.

Зранку, близько дев’ятої, Амалія прокинулася від відчуття, що хтось на неї дивиться. Розплющила очі. Навпроти ліжка на піраміді з двох коробок сиділа Сильва і ніби сканувала її. Жінка всміхнулася, і їй здалося, що кішка всміхнулася навзаєм.

Але німу їхню розмову перервав дзвінок у двері. Амалія здригнулася від несподіванки й подумала, чи, бува, не двірник знову з якимось сюрпризом. Вона накинула халат і тихо підійшла до дверей. Спробувала роздивитися в розбите вічко, кому то вона зранку знадобилася. Розрізнила лишень чоловічу фігуру.

Дзвінок повторився. Потім постукали у двері кулаком. І тільки коли «гість» подав голос, вона впізнала його, і все її нутро стиснулося, немовби битий пес, який знову побачив палицю.

– Амаліє! Ти вдома? Це я, чуєш? Ти там жива? Амаліє!

Артур іще кілька хвилин дзвонив і гупав у двері, потім постояв тихо, зрештою розвернувся і пішов до ліфта.

Вона стояла боса в темному коридорчику, і її брали дрижаки. Клацали зуби, а мускули посмикувало проти волі – на ногах, на плечах, знову на ногах, аж колінні чашечки нервово танцювали самі собою, ніби їй і не належали.

Загудів ліфт. Запанувала тиша.

Сильва завмерла поруч із німим запитанням в очах.

Виглядати з балкона не було ні сил, ні сенсу.

Амалія важко дійшла до кухні.

Витиснула пакетик котячої їжі в мисочку.

Повернулася до кімнати. Закрила штори.

Лягла до ліжка, нездатна побороти хвилю емоцій.

Скрутилася ембріоном під ковдрою й завмерла.

Раптом поруч із подушкою заграв мобільний.

Вона не відповіла. Їй не до екскурсій.

43

Амалія проігнорувала три його дзвінки, і Віктор захвилювався. Він набрав Женю, і коли та сказала, що вона в лікарні і не може зараз говорити, у нього похололо всередині.

– Амалія?! – видихнув він.

– Та ні, Господи Боже ж мій! Ні! – зашепотіла в слухавку дівчина. – У моєї квартирної хазяйки гіпертонічний криз. А що там знову з Амалією?

– Домовлялися сьогодні про зустріч, а вона не відповідає на дзвінки, я хвилююся.

– Я наберу її. Передзвоню вам пізніше, вибачте, не можу зараз.

– Добре-добре, вибач.

Віктор не знав, що робити й думати, але творча фантазія догідливо підкидала йому невеселі картинки, які могли б пояснити відсутність зв’язку з Амалією.

На дзвінок Женьки вона теж не відповіла. Не хотілося зараз ні з ким розмовляти. Несподіваний і незрозумілий візит колишнього чоловіка знову відкинув її назад, у вже добре обжиту печеру депресії, спричинивши пробоїну, з якої вихлюпнулися її сили, хоч і так небагато їх було. І розводити розмови по телефону, а тим більше з кимось зустрічатися й імітувати спокій не хотілося й не моглося.

Але треба було знати Женьку! За кілька хвилин після дзвінка без відповіді мобільний Амалії запікав, сповіщаючи про надходження есемески.

«Ти жива? Як не відповіси, викличу на твою адресу ментів і “швидку”!»

Амалія всміхнулася кутиками припухлих губ, уривчасто вдихнула, очі її знову стали вологими: таки комусь на цьому світі не байдуже, жива вона чи ні!

«Я ж дала розписку. Ще 5 днів можеш не хвилюватися», – відписала вона.

«Не бачила ти справжнього лиха! Наберу потім».

Амалія знову зітхнула, згребла в оберемок Сильву, яка саме мостилася біля неї на ковдрі, притисла її до грудей, як діти обіймають на ніч плюшевого ведмедика, і провалилася в сон.

Віктор отримав від Женьки коротку есемеску: «Жива». Це вже було втішно, і якась частина «страшних сюжетів» у його уяві відсіялася. Але пояснень такій поведінці жінки, з якою вчора домовився про зустріч, він не знаходив, тому хвилювався.

Найліпше, що зміг проти цього вигадати, – це поїхати до кав’ярні й побути там, скільки висидить, можливо, Амалія теж зайде туди чи він попросить дів чат набрати зі службового мобільного її новий номер… То як карта ляже.

Учора вночі він знову з колишнім азартом купався в словах і фразах, виліплював із них своїх героїв, наділяв їх характерами й долями, серце його калатало чи то від захоплення роботою, чи від міцної нічної кави, пальці дріботіли по клавіатурі, як колись по тугих клавішах друкарської машинки «Москва», що дісталася йому в молодості прощальним подарунком від знайомого журналіста, теперішнього таксиста в Нью-Йорку.

Сьогодні попри хвилювання за Амалію йому теж хотілося працювати, тому Віктор, виїжджаючи з дому, прихопив із собою ноутбук, і лишень виходячи з машини, зрозумів, що сліпий із ноутбуком у кав’ярні – то не дуже реальний персонаж… Тому «засіб виробництва» письменника було заховано під сидіння, окуляри, розсувна паличка та торбинка-барсетка доповнили його образ, добре знайомий і працівникам, і деяким відвідувачам кав’ярні.

Закінчувався обідній час, співробітники найближчих офісів уже впоралися зі своїм бізнес-ланчем, і столики закладу помалу звільнялися. Віктор теж замовив обід – хвилювання зазвичай провокувало в нього неабиякий апетит. Книжниця Катя принесла грибний суп-пюре, салат «Олів’є», порцію вареників із м’ясом і узвар на додачу. Він влаштувався за тим столиком біля перил на третьому ярусі, де зазвичай сиділа Амалія, і поводився в обраній два тижні тому манері, тобто все ще не наважився «вийти з образу». Навіть попросив Катю, як буде вільніша, почитати йому картотеку, може, хтось цікавий записався до цієї гри.

Вони перекинулися парою фраз про акцію, Катя повідомила, що директорка замовила ще й календарики з рекламою цього експериментального заходу і що люди цікавляться. Розповіла також, що з’явилися й нові читачі, і навіть не обійшлося без курйозу: під час своїх вихідних завітала і записалася в Читачки їхня книжниця Аня, чим неабияк здивувала всіх співробітників. Але правила не забороняють, то чом би й ні?

– І кого ж вона обрала собі «почитати»? – направду здивувався Віктор із несподіваного повороту.

– А десь серед найперших записався був один студент, родом із Карпат, обіцяв купу цікавих історій.

– Ааа! Он воно що! – розплився в усмішці Віктор. – Ну, тоді зрозуміло! І що, вона його вже «почитала»?

– Авжеж! Учора сиділи тут більше години ввечері, він гомонів і руками розмахував, а потім, здається, гуляти пішли разом!

– Молодець студент! І кава з тістечком задурно, і дівчина гарна дісталася!

– То ще хто в нас молодець! За своє тістечко він сам заплатив – по-чоловічому! І за Аніне все теж! – пирснула сміхом Катя й сторожко озирнулася.

– Бачите, яку ви справу закрутили! Респект керівництву! І кав’ярня живе цікавим життям, і люди так несподівано корисно проводять свій час, та ще і з перспективою!

Віктор усміхнувся, усвідомивши, що й сам віднедавна надіявся на певні перспективи, хоча сьогоднішнє мовчання Амалії показало, що не так сталося, як гадалося…

Катя пішла обслуговувати інших клієнтів, а він узявся до обіду, намагаючись діяти відповідно до свого образу.

Коли Віктор покінчив із супом, позаду щось вдарилося об підлогу і задзеленчало. Він здригнувся й автоматично озирнувся назад. Повновидий пан за сусіднім столиком нахилився, щоб підняти свою виделку.

Час минав. Настінний годинник відбивав його плин. Кав’ярня майже спорожніла. Грала тиха музика. Амалія не з’явилася. Віктор допивав узвар, як за його стіл підсів той кремезний чоловік, що обідав за столиком поз а д у.

– Смачного! – зненацька неголосно промовив він, кинувши погляд на Вікторове обличчя.

– Дякую! – відповів той, і чашка завмерла в його руці.

– Я був на війні, – ще більш несподівано сказав чолов’яга.

– Буває, – серйозно відреагував Віктор, допив узвар одним ковтком і обережно поставив склянку на стіл.

– Я з чотирнадцяти років займався східними єдиноборствами, – промовив сусід. – Коли призвали до армії, потрапив у розвідроту. Потім з іще одним моїм товаришем, помінявши кілька військових частин, ми потрапили на Кавказ.

Віктор знову використав свій «метод»: повернув голову на кілька градусів убік, не прямо обличчям до співрозмовника, а трохи навскоси, але при цьому очима спостерігав за ним з-під окулярів. Чому той пан узявся з ним говорити, поки що було незрозуміло. Виглядав він тверезим, говорив неголосно й стримано, а до чого вів розмову – хтозна. Може, почув про акцію і вирішив виговоритися ось так, без зайвих умовностей…

– Це було саме в той час, як розвалювався Радянський Союз, а між Вірменією та Азербайджаном розпалювався конфлікт за Нагорний Карабах. До того ж, поспіхом виводячи війська з країн Закавказзя, які відокремилися, військове командування забуло про наш підрозділ.

Чоловік зробив паузу і потер лоба. Певне, йому було що згадати, але при цьому він уже не вперше кидав короткі прицільні погляди на Віктора, ніби фіксуючи для себе його зовнішність.

– Ось так ми, за великим рахунком пацани, залишилися самі на чужій землі між ворогуючими народами. Нікому не потрібні, без запасів води, їжі, маючи тільки зброю. Щоб вижити, довелося піти найманцем до вірменської армії, займатися бойовою та рукопашною підготовкою їхніх новобранців.

– Серйозно… – промовив Віктор, прикинувши, скільки йому років, якщо на початку дев’яностих цей атлет служив строкову службу.

– Саме тоді, коли кілька разів моє життя буквально висіло на волоску, прийшло розуміння, що ти нікому не потрібний, крім самого себе.

– Розумію.

– То я, власне, веду до того, – нахилився чоловік ближче до сліпого, – що в людини, яка була на війні, усі відчуття загострені.

– І?

– Не знаю, навіщо вам вдавати сліпого, мабуть, є причини і на це. – Кров вдарила Віктору в скроні. – Але робите ви це не надто професійно, скажу я вам!

Атлет випростався на стільці і з усмішкою втупився у Віктора, який не знав, як йому поводитися. Він на мить посунув униз свої темні окуляри і по-доброму всміхнувся розвіднику.

– Так, ви маєте рацію, – тихо промовив він, – і у викритті, і в припущенні, що це навіщось треба.

– Ого! А це вже сюрприз! – здивовано підвищив голос новий знайомий.

– Що сталося?

– Нічого, крім того, що я вас, пане письменнику, – прошепотів він, – бачив по місцевому телебаченню, коли ви приїздили до нашого міста з презентацією вашого нового роману! У мене ексклюзивна пам’ять на обличчя – у мирному житті я фотограф! Але імені вашого, вибачте, не запам’ятав. Світ таки затісний!

– Нічого собі – повне викриття! З мене коньяк, аби тільки ви мовчали! – усміхнено прошепотів Віктор і озирнувся.

– Не п’ю, вибачте! А от історій із мого життя можу розповісти чимало. І всі неймовірні. Хто знає, раптом стануть у пригоді для нових книжок. Але сьогодні повертаюся додому. Лишу вам візитку, хто знає… Може, спишемося чи зідзвонимося колись. Буду радий.

44

Ольга Яківна трохи оклигала після кількох уколів і двох крапельниць, що їй поставили вчора ввечері й сьогодні зранку, і вже більш-менш могла говорити й перевертатися на ліжку, правда, ходити ще не наважувалася, бо паморочилося в голові. Але жіночка, ліжко якої було поруч із її, під вікном, допомагала, чим могла, бо була «ходяча» і чекала на виписку.

За обідом, який слабкі пацієнти споживали прямо в палаті, жіночки нахвалювали «онуку» нової сусідки, яка так піклувалася про стареньку: і вчора хвилювалася не на жарт, і сьогодні прибігала спитати лікаря, як почувається хвора, і бананів принесла, нарізаної ковбаски та пляшку кефіру.

Ольга Яківна слухала жіночі розмови, кивала та сьорбала порожній лікарняний супчик, заїдаючи тою ковбаскою, а самій сльози наверталися на очі – якби ж то вона мала таку онуку! А життя склалося, як склалося. Не було в неї не те що онуки, а й того «віртуального» сина, і взагалі нікого. Був колись чоловік, та й той уже років двадцять, як помер. А дітей Бог не дав. І ось тобі маєш, хто б міг подумати, що це кумедне дівчисько, яке оселилося в неї близько тижня тому, так перейматиметься, аби стара ненароком не померла. Сумно бути старою й немічною. Лежала вона й думала про те, що казка про Гидке Каченя могла би мати продовження. Як через певну кількість літ той чудесний лебідь знову поволі перетворився на гидке й немічне каченя…

Розмови сусідок по палаті точилися навколо того, що лікарні наші умовно безкоштовні і що стартовий список куплених «онукою» ліків, шприців, систем-крапельниць, які з учорашнього вечора лікарі пустили в хід, певне, обійшовся в чималу суму. Але Женька про це мовчала. Також бачила Ольга Яківна, що з нею вчора був той худий височенний хлопець, начебто брат, який притягнув у перший день її торби. І звідки він тут узявся? Але, бач, возилися удвох із чужою старою…

Ольга Яківна зітхнула і притисла повіками зрадницькі сльози, що підступали до очей. Вона й так чимало років трималася «на ентузіазмі», народних методах лікування та просто небажанні помирати, а ось так попала… Коли Женька прибігла сьогодні, залишивши на годинку своє робоче місце, старенька подякувала їй за вчорашню підтримку, а може, і за порятунок. І тихенько розповіла, що вдома на кухні, за вазоном зі старим алое, у клейончастому пакетику з-під пастеризованого молока лежить певна сума грошей, яку дівчина має взяти й принести до лікарні. А також вирахувати звідти вартість лікарняних закупів.

– Добра ви й необачна! – пожартувала Женька. – А як я поцуплю і проп’ю вашу заначку?

– Ну, тоді, виходить, я геть не розбираюся в людях! – Жінка вдячно стиснула своєю худенькою рукою Женьчину руку. – І брату своєму передай, що дякую йому… І перепрошую за клопіт.

Женька не стала далі підтримувати розмову, кивнула й попрощалася, пообіцявши забігти ввечері після роботи.

На вулиці біля лікарні Женька набрала з мобільного маму, спитала, як та почувається й чи не треба чимось допомогти. Мати, здивована такою увагою, запевнила, що все нормально, хіба що Жора знову вчора випив і «мотав душу», але вона вже звикла. Женька зітхнула – чим вона могла зарадити в цій справі? Може, у матері доля така – терпіти різних рагулів?

– Мам, чуєш, а що хворим до лікарні носять, у сенсі, щоб поїсти?

– Господи, ти що, до лікарні втрапила? Ти де взагалі?

– Та ні, ну, мам… Ну я ж, здається, нормально спитала: що можна понести людині в лікарню? Значить, я не в ній! – поспішила заспокоїти матір. – Учора мою хазяйку тиском накрило, то довелося їй «швидку» викликати.

Дівчина вислухала ахи й охи з цього приводу, також про «бульйончик» та «домашненьке», але мусила повертатися на роботу й попрощалася з мамою, заходячи в маршрутку. Вона сіла на вільне місце й миттю задрімала, хоч і недалеко було їхати. Але внутрішній компас точно відслідковував напрямок, і дівчина знала, що коли маршрутка поверне ліворуч і рушить у бік Дніпра, треба готуватися на вихід. Навіть уві сні якимось дивом Женька відчувала річку як незмінний орієнтир у пересуваннях містом.

Від миті, коли вона заплющила очі, і до тієї, коли розплющила їх на повороті, Женька встигла побачити цілий сюжетний сон, дещо дивовижний, у якому вона, мама, Ілля, Ольга Яківна, «сліпий» Віктор, Амалія і навіть та золотокоса жінка-модельєр Злата з донечкою – усі пливли на одному кораблику вздовж Дніпра, сиділи на відкритій палубі за великим круглим столом і були знайомі між собою. Вони приязно обмінювалися репліками в незрозумілому, але визначеному порядку. Можливо, це дійство було якоюсь грою, але здавалося, що всі, крім неї та маленької Лідії, знають умови гри. Дівчинка нудилася й позирала то на одного учасника «круглого столу», то на іншого, поки її погляд не зустрівся з поглядом Женьки. Вони всміхнулися одна одній і за хвилину гуляли по палубі за руки, розглядали береги та чайок, які слідували за корабликом.

Дівчині кортіло додивитися, що сталося далі, але маршрутка пригальмувала, повернула на дев’яносто градусів ліворуч, тож треба було виходити на зупинці біля перукарні й знову братися до роботи. А ще попри втому та лікарняні хвилювання в Женьки в душі пухнастим кошеням ворушилися спогади про Іллю – і про його вчорашню підтримку, і про те, що сталося далі… Хто знає, чи треба було, але… вже сталося, як сталося. Отже, мало бути так. А що там далі – поживемо, побачимо.

45

Цілий день Амалія провела вдома, хоча, на відміну від Сильви, і досі не вважала цю квартиру своєю домівкою. Мабуть, щоб помешкання стало твоїм, мало отримати документ про право власності. Треба вкласти в нього душу, плекати його, створювати затишок, а ще… Ще прожити там частину свого життя разом із тими, хто теж є його часткою. Жоден із цих пунктів тут не працював. Однокімнатна квартира в дев’ятиповерхівці спального району вже кілька місяців сприймалася фактичною господинею як тимчасове житло, «відсік» між учора й завтра. І навіть якщо з якоїсь причини Амалія змінить своє до часу відкладене рішення, невже зможе бути тут щасливою? А що вона взагалі може робити? Чим заробляти на життя? Знову, відповідно до диплома, сидіти в бібліотеці на якісь копійки? Правда, вона володіє комп’ютером. Але хто ним сьогодні не володіє?! Амалія згадала, що її ноутбук, який зламався через тиждень після переїзду, досі не бачив рук майстра й припадає пилом у кутку кімнати на коробках. А на ньому лежать мереживні рукавички, які вона порвала, падаючи, коли з рук вирвали сумочку, та ще й дали стусана…

Дивний миттєвий ланцюжок думок перекинув її з незатишного балкону до крамнички в Парижі, де Артур і купив ці рукавички… Жінка зітхнула. Так, вона знає французьку. Але навіть не уявляє, чи можна нею заробити собі на хліб, це-бо не всім необхідна англійська… Колись давно їй страшенно захотілося вивчити мову, щоб читати в оригіналі французькі книжки, адже про подорожі вона тоді й не мріяла. Тож іще в інституті записалася на факультативний курс і отримала там найперші знання й навички. Згодом були і подорожі, і спілкування, і навіть якийсь час репетитор удома. Там, на Ярославовому Валу, учителька, яка давала уроки сусідській дівчинці, радо стала заходити й до неї, приробляла собі копійчину. Амалія знову зітхнула, розуміючи, що за весь час після розлучення жодного разу не подумала, чим вона сама зможе заробляти собі на життя. І знала чому.

Вона подивилася з балкона на двох літніх жінок, що розмовляли у дворі на лавочці, одна з них була власницею сусіднього балкону.

«Але живуть же! Чомусь і навіщось…» – прошурхотіло в голові.

День котився до вечора, ранковий сплеск емоцій після приходу Артура влігся, і жінці знову нестерпно захотілося вийти звідси, побачити різних людей, у котрих немає проблем, які знають «чому й навіщо», зустрічаються, спілкуються, закохуються, п’ють каву, а деякі з них принагідно діляться своїми історіями. Вона визначила час на екрані мобільного, при цьому згадала про дзвінки від Віктора, на які не було сил відповідати, та про есемеску від Женьки. Згадка про цю рішучу, наполегливу, але добру дівчину викликала усмішку, й Амалія пішла перевдягатися для виходу з дому.

Вбралася в джинси, чоловічого крою сорочку, кросівки, за звичкою прикрила очі темними окулярами – впізнати «пані письменницю», та ще і з новою зачіскою, стало майже неможливо, романтична леді перетворилася на звичайну сучасну мешканку мегаполісу.

Коли вона виходила з квартири до спільного коридору, під ноги їй упав невеликий папірець. Амалія нахилилася й підняла його. Розгорнула. Це був чималий чек із якогось магазину. На ньому рукою Артура було написано: «У тебе постійно вимкнений мобільний. Я хвилююся».

«Він хвилюється?» – промайнула думка.

Вона покрутила в руках паперову стрічку, придивилася й побачила, що це був чек із крамниці дитячих товарів. Довгий список речей, необхідних для немовляти, з цінами й чималим підсумком. Серце її стислося і ніби поповзло до горла. Вона на мить заплющила очі, уявляючи, як її Артур зі щасливим обличчям урочисто виносить із лікарні білосніжний пакунок із власною дитиною.

Ковтнула слину, ніби проштовхнувши серце на місце. Набрала повні груди повітря й повільно випустила його через рот. Тремтячим пальцем натиснула кнопку ліфта. Треба кудись іти. Щось робити. Щоб не думати…

Дорогою до кав’ярні Амалія сповільнила ходу біля тієї галереї, де не так давно розглядала літні пейзажі й вирішила летіти в Грецію. Через широкі вікна побачила, що всередині щось відбувається. Заклякла і придивилася.

На підлозі було розстелено величезний папір, а довкола нього навпочіпки з’юрмилися світлокоса жінка в комбінезоні та душ п’ять-шість дітей. Жінка присіла біля вужчого краю полотна й малювала на ньому жіноче обличчя. Діти теж щось малювали трохи нижче, але не пензлями, а руками – пальцями чи навіть долонями. Вони не сиділи на місці, а відходили, торкалися фарби, налитої у великі тарілки, і поверталися залишати відбитки своїх рук на папері.

Амалія завмерла і спостерігала за дійством. Діти здавалися їй чимось дивними, але вона не усвідомлювала чому. Коли троє дітлахів одночасно відійшли по фарбу, погляду жінки відкрилася майже вся картина, і глядачка була вкрай здивована. Те, що вона побачила, художники називають «ню».[20] Спільними зусиллями цієї дивної групи авторів на великому полотні вимальовувався силует оголеної жінки з довгими розпущеними жовто-золотими косами.

Ні, Амалія не була ханжею й широко сприймала різні прояви мистецтва, але настільки безпосередня участь дітей у створенні еротичного полотна здалася їй недоречною. Жінка знизала плечима, тріпнула головою й рушила в напрямку кав’ярні. Плин її думок змінив напрямок, пригадався Віктор, і вона не знала, як поведеться, якщо раптом зустріне його там, швидше хотіла б із ним сьогодні розминутися, ніж побачитися. Господь, певне, підслухав її бажання, і дівчата-офіціантки не встигли привітатися, як повідомили, що пан Віктор хвилин п’ять, як пішов.

Амалія байдуже доїдала жульєн і салат зі свіжих овочів, запивала їх томатним соком і за звичкою нишком роздивлялася довкола, прислухаючись до уривків чужих фраз. Їй пригадалася несподівана розмова з француженкою Крістін про її бабусю, яка стала першою «прочитаною» тут історією. Згодом був той дивний романтик пан Юрій із містичною гувернанткою – його розповідь вона слухала разом із Віктором. Потім жінка з роздвоєнням особистості шкрябонула по її свіжих ранах, та, котра приревнувала чужого чоловіка до себе-колишньої… Чого тільки не буває у світі! Шкода, що вона є письменницею лише на словах, і навіть соромно перед людьми, а особливо чомусь перед Крістін, адже та, певне, сподівається, що пам’ять про її бабусю увічниться хоч на кількох сторінках книжки, хай і виданої чужою мовою в чужій далекій країні…

Вона намагалася пригадати, що ще з цієї «бібліотеки» їй довелося «прочитати», але перед очима більше не виникало жодного обличчя, хоч вона навіть замружувалася і старанно зосереджувалася.

– Перепрошую! – раптом почула вона зовсім близько і здригнулася.

Перед нею стояв Віктор із невеликою коробочкою в руці, а за його спиною – книжниця Оксана. Амалія заклякла й нічого не відповіла.

– Добрий вечір! Ви можете не вірити, але я отримав посилку, – промовив він, і Амалії знову захотілося побачити його очі.

– Так-так! – закивала дівчина. – За кілька хвилин після вашого приходу з’явився той самий посильний, ми вже думали вас сповістити, але виявилося, що цього разу адресатом був пан Віктор! Тож ми його швиденько й завернули з мобільного, поки не від’їхав далеко.

– Цікаво. Але до чого тут я, перепрошую? – напружилася Амалія.

– Та от дівчата кажуть, що без вас ніяк, – розвів руками Віктор.

– Тобто?

– Коли пан Віктор повернувся, то довірив нам відкрити пакунок і прочитати лист, що був усередині.

– Тобто лист, який пояснював, що робити з черговою пляшкою вина від вашої шанувальниці, – усміхнувся Віктор і присів за її столик.

– І? – жінка насторожено глянула на офіціантку.

– Тут написано, що вино пану Віктору бажано продегустувати разом із вами після того, як ви прочитаєте йому чергову оповідку, – пояснила усміхнена Оксана. – То що? Нести бокали?

– Варіантів у нас немає, – Віктор поклав обидві долоні на стіл перед собою і завмер.

– Ну… несіть, якщо без мене ніяк, – хитнула головою Амалія, і чоловік помітив, що вона сьогодні зовсім не в гуморі.

Поки дівчина повернулася, вони перекинулися кількома фразами, у яких не було й згадки ні про екскурсію, що не відбулася, ні про пропущені дзвінки, ні взагалі про щось таке, що вказувало б на наявність спільних планів. Віктор нишком придивлявся до Амалії й тішився, що вони таки сьогодні зустрілися, хоча він уже був утратив надію та рушив додому. Певне, якийсь безтілесний дух витав над ними і, мабуть, кудись спрямовував, намагався сплести їхні траєкторії, і це було явним не тільки для нього. Хоча в духів Віктор не надто вірив, але така романтично-містична версія йому подобалася більше, ніж думка про чиїсь жарти чи інтриги.

Амалія набирає в груди повітря, щоб почати читати, але ніби не наважується, видихає і мовчки дивиться на два неповні бокали з рудувато-брунатною рідиною. Робить рішучий ковток і завмирає, приклавши долоню до шиї, ніби їй заболіло в горлі.

Віктор бачить це через темні скельця окулярів і мало не викриває себе запитанням про смак вина, але стримується.

«Неуважна жінка, неуважна! Певне, не була на війні», – майнув у голові іронічний спогад про те, як сьогодні за обідом кремезний чолов’яга з добрими очима викрив його «на раз», та ще й перевірив свою здогадку, вронивши виделку.

Амалія знову вдихає на повні груди й доволі тихо починає читати.

ШИПШИНОВИЙ КАГОР

З того куща промовляв Господь до Мойсея. Тому він священний. Коли Він говорив, кущ огнем горів, та не спопелявся.

…Мій вітчим десь вичитав, що шипшина дуже корисна для здоров’я. Він вирішив назбирати шипшинових ягід. Разом із ним пішли я та наша сусідка Катерина.

Кущі рясні, червоніють звабливо та аж до землі вгинаються. А для мого вітчима звабна Катерина. То моргне їй, то рукою торкнеться. Зойкнула Катерина, бо пальця об шип колючий вколола, а вітчим уже біля неї. Руку цілує та промовляє, підморгуючи (думає, що я не бачу):

– Ходімо, джерело пошукаємо. Руку від крові омиєш. А ти збирай шипшину, щоб повне відро назбирала, – це вже мені.

Я ретельно збираю ягоди, знемагаю від болю, з рук висить шмаття: що жменю зірву, ягоди кривавляться од ран.

Прошу слізно:

– Господи, допоможи, щоб відро швидше наповнилось…

І відро наповнюється кровавими ягодами.

Нешвидко вернулися мій вітчим із Катериною. Безсоромно розпашілі. Еге ж, довго джерело шукали. У Катерини на спині аж торішнє листя прилипло.

– Ходімо додому, – каже вітчим.

І йде. А я залишаюся з відром шипшини.

– Я мамі скажу…

Він повертається, погрозливо смикаються його вуса:

– Що скажеш?

– Що я сама відро несла.

Вітчим вхопив відро і пішов поряд із Катериною. А я попленталася за ними. Потім довго лікувала рани.

Див співчутливо глянув на мене. Він простелив свого плаща і приліг. Пожував травинку, виплюнув.

По хвилі посунувся.

– Лягай біля мене…

Мене задушили сльози.

– Ти… Отакий ти друг?! Та ти такий, як мій вітчим…

Див ухопив мене за руки.

– Ну чого ти… Не плач. Дурненька… Я б не звабив тебе… Я не здатен завдати тобі болю.

Його тихий голос мене заспокоює.

– Я живу не одне століття й не одну тисячу років. У мене було і є багато жінок-коханок. Але не було жодної жінки-друга.

Він обціловує мої руки, і вони гояться, витягає з пальців тернини й перетворює їх на порох.

– Я хочу тобі щось розповісти, Диве.

– Розповідай.

– Мій вітчим зрештою пішов до однієї зі своїх численних коханок. Невдовзі наша старенька хата не витримала дощів, і її солом’яний дах провалився. Тиждень дощу не було, а коли ми розібрали солом’яні завали, небо на біду затягнулося хмарами. Уночі почався дощ. Глина зі стелі гупала на підлогу. Я розбудила маму. Ми почали виносити до стодоли постіль, яка ще не встигла змокнути. Я тремтячими руками знімала зі стін давні ікони, а рушники, що над ними, як надламані крила, залишила. Потім не знаю, де й узялася сила, і я винесла з того пекла нашу немічну вісімдесятирічну бабусю. Вона тоді застудилася й прожила зовсім недовго. Свою бібліотеку я не врятувала. Її засипав болотяний дощ…

Я не стримую сліз. Див мене втішає.

– Не плач. Я подарую тобі багато книг… А ще… я розповім тобі рецепт шипшинового вина. Його п’ють найбільші грішники й найбільші праведники до причастя.

– Диве, я не вірю, що з шипшини можна приготувати кагор…

– Маловірна… – докоряє мені Див. – Май терпіння…

Він написав мені рецепт шипшинового кагору на кленовому листку… Бо ця зустріч була восени.

Шипшиновим кагором я частую найдорожчих для мого серця друзів. Бо в цьому вині вся моя любов до світу…

– Диве, не весь світ споганився. Ходять по землі й добрі люди…

…Див навчив мене не тільки вчиняти різні вина. Він навчив розпізнавати людей, добрі вони, чи злі, тільки поглядом в очі, він навчив жити й виживати в цьому білому світі. Цікавому. Небезпечному. Повному пригод і розчарувань. І кожна пора земного року дає мені великі надії. А коли в моїх жилах стає замало крові, я дістаю з найвищої полиці погреба пляшку сухого червоного вина, наливаю півкухля, доводжу до кипіння, додаю кориці і випиваю. Див живе тисячі років, а я планую дожити до ста, хіба що завадить яке світове потрясіння, яких нині багато.

Але досить розмов. Мені час розливати по пляшках вино…

Вони йдуть поруч. Вулиці вмикають ліхтарі. Амалія заплющує очі й намагається відчути світ так, як його, напевне, відчуває Віктор. Ні. Це страшно. Світ зникає. Зникає все, приємне воно тобі чи навпаки, і раптом панічно хочеться бачити будь-що, бодай переповнені сміттєві баки, бомжа біля них, невідреставровану будівлю в риштуванні, яка руйнується від часу та байдужості. Усе, що викликало колись негатив і вкидало в депресію, раптом стає бажаним і необхідним, як частина того, що можна втратити назавжди, залишившись у вакуумі. Страшно. Як то – вміти жити без цього, з якимось мінімумом? Він уміє. Хоча, напевне, не так давно це з ним трапилося.

Вона не наважується ставити запитання про його минуле – хто знає, чи не втрапить у болючу точку. Він тим більше не наважується, пригадуючи розповідь Женьки про той критичний вечір і його фінал у вигляді неймовірної розписки на тиждень… Від вечора понеділка. Невже минуло лише дві доби? То вона молодець! Так тримається… Та й учора теж. Якщо, звісно, це не роздвоєння особистості аж настільки, що одна Амалія, яку нічого не тримає на цьому світі, лишилася вдома, а друга, яка проживає чужі життя, підживлюючись ними, обережно ступає поруч тротуарами старих вуличок. Кому з них він мусить простягнути руку допомоги? Кого зачепити хоч якимось сенсом жити, принаймні, щоб «читати» далі?

– Як гадаєте, та жінка, ваша шанувальниця, чому вона не приходить сама, щоб розповісти свої історії й пригостити вином? Така нерішуча?

– Це дуже дивно…

Вони перетинають дві вулиці, поперечні тій, якою прямують, аж поки вона знову починає говорити:

– Але це не розповіді. Це вже готові есеї. Розповісти так, сидячи навпроти за столиком, неможливо, невже ви не помітили?

– Так… Мабуть, ви маєте рацію. Я не подумав. Дійсно, уявити притомну людину, яка прийде і розповість те саме так само, досить складно. Хоча… Ми з вами вже мали нагоду послухати дивну оповідку про київську містику, – Віктор полегшено зітхнув: Амалія поки що не стала знімати маску, тож він теж лишається при своїй, хоч як вона його обтяжує.

Амалія промовчала, але подумала, що той спостережливий пан, закоханий у містичну гувернантку, і їй самій надав підтримку в цілковито реальній, навіть кримінальній історії, можливо, саме тому, що мав відточений погляд на жінок, які відрізняються від загальної маси бодай мереживними рукавичками.

– Думаєте, третя пляшка дивовижного вина завершила трилогію есеїв?

– Не знаю. Швидше за все ця жінка хоче, щоб її історії потрапили до моїх книжок. Але я не можу їй цього обіцяти.

Віктор знову напружився, адже якщо Амалія скаже правду, наступний крок буде за ним, щоб вирівняти рахунок їхніх дивних фантазій. Та аби ж то вона не розгнівалася й не послала його під три чорти разом із його стовідсотковим зором…

– Як поживає ваша кішка? – несподівано змінив він тему розмови. – Ви узгодили з нею раціон?

– На щастя, вона не перебірлива, – усміхнулася жінка.

– А як ви її назвали?

– Я не називала. Вона прийшла з іменем.

– У неї в кишені був паспорт? – розсміявся Віктор. Амалії сподобалися його сміх і вміння з гумором ставитися до життя, їй би так.

– Ні, її представила сусідка, чий балкон найближчий до мене. Вони були знайомі раніше. – На душі Амалії ніби розвиднилося – і від згадки про бідолашну покинуту господарями Сильву, яка відшукала свій дім і зуміла знову оселитися в ньому, і про небайдужу сусідку, і від того, що несподівано з’явився в її житті цей дивний чоловік, якому б годилося нудити, жалітися, сварити нашу медицину й уряд, а він жартує…

– Ви дуже шляхетно вчинили, дозволивши Сильві знову мешкати в її квартирі, – промовив серйозно.

– Ви думаєте? – зупинилася від здивування Амалія. – Власне, мене ніхто не питав. Інколи мені здається, що це я живу в неї, а не навпаки.

– О, це вже нагадує історію, яку ви могли б розповісти в кав’ярні, якби записалися не в картотеку Читачів, а в іншу!

Вона промовчала. Замислилася, чи хотіла б або чи змогла б вона сама відділити від свого життя якусь частинку й пригостити нею незнайому людину, натомість отримавши каву й десерт. І не знайшла відповіді на це запитання.

Вона знову вийшла з таксі біля свого під’їзду. Він знов поцілував її руку й поїхав далі, не домовляючись про наступну зустріч, хоч і хвилювався за ту Амалію, на яку перетвориться ця, коли переступить поріг Сильвиної квартири. Але саме наявність там кішки збільшувала вірогідність того, що вона втримається.

Уночі він знову писав свій давно закинутий роман, але в ньому все пішло інакше, геть не так, як планував раніше.

46

До вечора Женька так утомилася, що готова була заснути, сидячи на робочому місці або стоячи біля шафки з чистими рушниками, які приготувала на завтра, чи «вимкнутися» просто на ходу, дорогою додому. Проте вона постійно тримала в голові, що обіцяла провідати Ольгу Яківну ввечері, адже зранку їй знову на восьму на роботу. Але ж не підеш із порожніми руками! Щойно вона завернула до супермаркету, як мобільний заграв «мамину» мелодію.

Сюрприз був іще той! Мама повідомила, що приготувала передачку для поки не знайомої квартирної господині: баночку супчику, кілька котлеток, вінегретик, усе домашнє, свіже, корисне. Лишилося тільки забрати пакунок і завезти до лікарні. І навіть пропонувала ангажувати на це Жору, але Женька подякувала, зметикувала інакше, і невдовзі Ілля вже крутонувся на скутері від старого Женьчиного будинку до нового, а потім вони разом знову рушили в лікарню.

– Це ще добре, що не на лівий берег завезли, а вчора чергувала саме наша лікарня! – констатувала Женька біля центрального входу.

– Я зачекаю тут, ти ж недовго? – спитав Ілля й поставив скутер неподалік від лавочки.

– Думаю, що не довго. Скажу пару слів, залишу «тормозок» і бігом назад. Я вже з ніг валюся, чесно кажучи.

– Ок. Чекаю.

Женька піднялася ліфтом у відділення, рушила вперед довгим коридором, але краєм ока помітила щось напружене в обличчях медсестер на посту. Вона не дійшла метрів п’ять до палати, як двері її широко розчахнулися. Спочатку виїхала каталка з людиною, що була накрита білим простирадлом. Потім з’явилася дебела санітарка, яка і штовхала перед собою цей транспорт. І тільки зустрівшись поглядами з нею, Женька ще раз зиркнула на каталку й усвідомила, що тіло було накрите простирадлом із головою.

Вона притислася до стіни й завмерла. Пакет із їжею раптом став дуже важким і ніби тягнув руку дівчини і її саму вниз. Вона вперлася п’ятами в підлогу, лопатками в стіну і заклякла. Каталка, мов уві сні, проїхала повз неї до виходу з відділення. Ніхто не промовив і слова.

Женька стояла і не наважувалася зайти до палати. Їй було страшно. Там зіграла рулетка життя й смерті. Шанс один до восьми… Дівчина вчепилася обома руками в передачу, закрила очі й уся перетворилася на слух. Найбільше зараз вона хотіла почути з-за дверей голос Ольги Яківни чи ще якось дізнатися, що та жива. Адже інакшого стану речей дівчина у свої двадцять років просто не могла й не хотіла припустити.

Її привела до тями медсестра, яка діловим кроком пройшла повз неї до палати, тримаючи в руках тонометр. Женька знову зиркнула в бік виходу з відділення, де вже зникла за дверима страшна каталка, опустила вниз вільну руку й нишком скрутила дулю. Повторила про себе: «Ні! Ні! Ні!» і рушила слідом за медсестрою.

Ще сьогодні вранці вона й подумати не могла, що буде аж так рада бачити Ольгу Яківну ввечері, хоч та лежала бліда й схвильована.

Зовсім поруч – порожнє ліжко біля вікна.

Смугастий матрац у старих плямах.

Злежана подушка зсунута в куток.

Благенька ковдра відкинута.

На тумбочці дешеві окуляри й чашка.

Під ліжком розкидані капці.

На проході непарна шкарпетка.

Тиша в палаті.

Запах корвалолу. Вимірювання тиску.

Вони сиділи на невеличкій кухні й вечеряли маминими котлетами та квашеною капустою Ольги Яківни. Котлет було завбачливо дано «на дві хати».

Ілля виставив на стіл маленьку двістіграмову пляшечку «віскаря», яку йому презентували на одному весіллі «як сувенір». До чого на весіллі було те віскі, чому ця пляшка мала дістатися фотографу, він так і не второпав, але тримав її на згадку, а сьогодні прихопив із собою, коли Женька зателефонувала ввечері й попросила «хелпу». Думав подарувати їй «приз за людяність». Він добре пам’ятав, як уся родина переймалася, коли трапилася біда з бабусею. Але розумів, що не кожен став би так само клопотатися біля чужої людини.

І, що гріха таїти, він сподівався, що Женька знову дозволить йому лишитися, якщо вже суворої господині немає вдома, і знову вони, втомлені й щасливі, кохатимуться, немов востаннє, і заснуть, не розмикаючи обіймів.

Власне, так воно й сталося. Майже як учора. З тією різницею, що вони ще розділили на двох той весільний сувенір, і дівчину після кількох ковтків «по несло» – вона плакала і говорила, говорила… Розповідала, як злякалася там, у коридорі лікарні, розповідала, як ховали її бабусю, а вона, мала, потім ходила з іграшковою лопаткою й шукала її, бо не вірила, що людину можна ось так просто навіщось закопати в землю, як їй нашептав сусідський хлопчик.

Женька плакала, витирала сльози то кулаками, то пальцями з гарним манікюром, а Ілля то тримав її за руку, то зціловував ті солоні струмочки зі щік, пригортав її до себе і, мов маленькій, казав: «Ч-ч-ч!»

Зрештою, притихла, втомлено позіхнула, очі її мимоволі заплющувалися, але вона спромоглася промовити:

– Залишся зі мною, а?

Ілля мовчки підхопив її на руки і поніс до ліжка, і вона заснула в нього на руках. Якусь мить вагався, роздягнути її чи лишити, як є, і просто вкрити ковдрою, але вирішив, що спати в джинсах незручно, й обережно стягнув їх із дівчини.

– Угу, – пробуркотіла вона, замоталася в ковдру і знову провалилася в сон.

Ілля повернувся на кухню, ледь не завалив по дорозі свій скутер, що займав половину коридору, прибрав на столі, трохи посидів, бездумно розглядаючи чуже житло, і повернувся до Женьки, втомлений не менше за неї.

І попри всі його мрії-фантазії-спогади протягом сьогоднішнього дня Іллі неймовірно добре було просто провалитися в сон поруч із нею, під однією ковдрою. А далі вже що буде, те й буде.

47

Амалія піднялася у квартиру. Ще не ввімкнула світло, як Сильва тернулася боком об її ноги.

– Вибач, затрималася я, зараз, зараз погодую! – І вони рушили до кухні.

Вона вичавила в мисочку котячий корм і замінила воду в півлітровій банці, з якої Сильва кумедно сьорбала її, підчіплюючи язиком, мов ложкою.

«Треба таки сходити до тієї зоокрамниці, купити їй посуд та, може, ще ошийник і щітку», – подумала Амалія.

За звичкою вона вийшла на балкон подивитися в нічний двір, як раптом наступила на якийсь предмет. Підняла його. У целофановому пакеті, перехоплений круглою резинкою, лежав скручений журнал.

«Звідки б він міг узятися?» – здивувалася Амалія й озирнулася навколо.

Вона розглядала обкладинку журналу. Той був не свіжим, дворічної давнини. Усередині лежала закладка. Амалія відкрила на тій сторінці й підійшла ближче до освітленого вікна. Невеличка стаття про котів відомих людей. Фотографія літньої жінки, на руках якої зручно вмостилася… Сильва!

– Нічого собі! – промовила Амалія й подалася у квартиру, щоб під лампою почитати подробиці з життя своєї нової подружки.

Як виявилося, колишня господиня Сильви була дитячим лікарем зі стажем роботи понад п’ятдесят років! А кішку малим кволим кошеням вона витягла зі сміттєвого баку й виходила. І та була вірною приятелькою й розвагою пенсіонерки.

– Отакої! – здивувалася Амалія. – Сильво! Сильво, дивися, хто це?

Кішка підійшла, глянула на журнал. Чи побачила вона щось своїм кошачим зором, чи відчула, але пронизливо-сумно подивилася в очі нової господині, вийшла на балкон і вляглася в кріслі.

– Кицю-кицю… – зітхнула господиня. – Бачу, нема вже твоєї хазяйки… Адже квартиру продавала якась молода пара, що виїздила за кордон… І ти, бідолашна, сама на цьому світі…

Вона почитала статтю, подумала, що, певне, цей журнал перекинула їй зі свого балкону старенька сусідка. Бо інших реальних версій не було. Мабуть, вони приятелювали з колишньою господинею. Але чомусь сусідка не дуже прагнула розмов з Амалією. Дивно, адже літні люди люблять поговорити. А може, їй вистачало зустрічей на лавочці з іншою бабусею. Чи просто не сподобалася «заміна», що в’їхала до помешкання старої лікарки, хто знає?

Жінка вляглася на ліжку, гортала журнал і пробігала очима інші статті. Раптом її увагу привернув епіграф до однієї публікації, де з картинок було лишень старе чорно-біле чоловіче фото.

«У наше життя приходить радість, коли у нас є чим зайнятися, є кого любити і є на що сподіватися».

(Віктор Франкл)

Вона знов уважно перечитала цю фразу й ніби відчула раптову концентрацію свідомості на ній. Узялася читати далі. Це була стаття-розповідь саме про цього пана, Віктора Франкла, якого називали засновником «логоаналізу» у психотерапії. Такого терміну Амалія досі не чула і з інтересом дізналася, що, згідно з його терапією, рушійною силою людської поведінки є прагнення знайти й реалізувати наявний у зовнішньому світі сенс життя. Таке бачення відрізняється від інших теорій (прагнення до влади чи до задоволень).

Вона замислилася, роздивляючись портрет немолодого чоловіка в окулярах, а потім знову сторожко, але з інтересом повернулася до читання.

Виявляється, відомий австрійський психіатр ще до Другої світової війни глибоко вивчав психологію депресій і самогубств. У 1933–1937 роках Франкл очолював так званий Selbstmörderpavillon – відділення запобігання самогубствам в одній із Віденських клінік, пацієнтами якої стало понад тридцять тисяч жінок, схильних до суїциду. Проте з приходом до влади нацистів у 1938 році Франклу заборонили лікувати арійських пацієнтів через його єврейське походження. Але не це вразило Амалію, а те, що йому довелося пережити в роки війни в нацистському таборі. І те, ЯК він це пережив.

25 вересня 1942 року Франкл, його дружина й батьки були депортовані до концентраційного табору Терезінштадт. Весь час свого перебування в концтаборі Франкл присвятив лікарській діяльності, звісно, таємно від СС. Разом з іншими психіатрами та соціальним працівниками з усієї центральної Європи він надавав ув’язненим спеціалізовану допомогу. Завдання служби полягало в подоланні їхнього початкового шоку й наданні психологічної підтримки.

Особливу увагу було приділено «групі ризику» – епілептикам, психопатам, «асоціальним», а крім того, усім літнім і немічним. Лікарі намагалися усунути в цих людей психічний вакуум, який можна описати словами однієї літньої жінки: «Увечері я спала, а вдень страждала». Активну роль відігравав також берлінський психіатр доктор Вольф, який використовував метод «аутогенного тренування» Шульца в лікуванні своїх пацієнтів. Сама методика аутогенного тренування (самонавіювання в стані релаксації або гіпнотичного трансу) була досить складною для реалізації в умовах табору, але основне завдання таки виконувала: за її допомогою вдавалося бодай подумки віддаляти людей від місця їх перебування. Сам Франкл часто користувався цією методикою, щоб дистанціюватися від навколишніх страждань.

«Я пам’ятаю, як одного ранку йшов із табору, не здатний більше терпіти голод, холод і біль у ступні, розпухлій від водянки, обмороженій і загнилій. Моє становище здавалося мені безнадійним. Але потім я уявив, ніби стою за кафедрою у великій, красивій, теплій і світлій лекційній залі перед зацікавленою аудиторією. Я читав лекцію на тему «Групові психотерапевтичні досліди в концентраційному таборі» і говорив про все, через що пройшов. Повірте мені, у той момент я не міг навіть сподіватися, що настане день, коли справді отримаю можливість прочитати таку лекцію».

Мурашки пробігли шкірою, й Амалія потерла долонею руки, стегна й натягнула на себе ковдру. Хіба що з якихось фільмів про війну вона могла приблизно уявити собі ті нелюдські умови, у яких перебували в’язні. І точно знала, що в такій ситуації не боролася б, а просто «вимкнула світло». Але відкриття того, що в концтаборах були люди, які добровільно взяли на себе місію боротися за своє і навіть чуже «світло», її просто вразило.

Їхня група психологічної допомоги запобігала самогубствам. Франкл організував службу інформації, і коли хто-небудь висловлював суїцидальні думки або виявляв реальний намір покінчити із собою, йому відразу повідомляли про це.

«Що було робити? Ми повинні були пробуджувати волю до життя, до продовження існування, до того, щоб пережити ув’язнення. За девіз психотерапевтичної роботи в концтаборі ми взяли слова Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, подолає майже будь-яке “як”. Але в кожному разі мужність жити чи втома від існування залежали виключно від того, чи володіла людина вірою в сенс існування у власному житті».

У своїй основній праці «Людина в пошуках смислу» Франкл описав власний досвід виживання в концентраційному таборі й виклав свій психотерапевтичний метод знаходження сенсу в усіх проявах життя, навіть найстрашніших, тим самим створюючи стимул до його продовження. Франкл був одним із головних засновників екзистенціальної терапії, його праці стали джерелом натхнення для представників гуманістичної психології.

Всесвітньо відомий вчений Віктор Франкл помер 2 вересня 1997 року на дев’яносто другому році життя від серцевої недостатності.[21]

Амалія простягнула руку й вимкнула світло. Заплющила очі й завмерла. Вона навіть не намагалася уявити себе в умовах, які довелося пережити тому лікарю. Її охопив вселенський жаль до всіх: до Віктора Франкла, такого сильного й мудрого, до Віктора.

З кав’ярні, який попри втрату зору теж цілком давав собі раду, до тієї жінки з перукарні, яка щосили бореться за прогрес хворої дитини, до Сильви, у якої теж доля була непростою, і навіть до бабусі-сусідки, яка дивним чином підкинула їй статтю про Франкла, хоча, мабуть, мала намір показати допис про Сильву.

Але раптом Амалія відчула, що це не їх, а її треба жаліти. Чи сварити? А може, узагалі зневажати, адже це не вони, а саме вона раптом випустила з рук «кришталеву вазу» свого безцінного життя й мало не півроку скавулить над уламками… Згадалося, як зовсім нещодавно майже не знайома Женька з усіх сил тримала її «по цей бік», хоч і не була психотерапевтом. Стало соромно за себе, дорослу тьотю. Соромно за ту дурну розписку… Вона перевернулася на живіт, обхопила подушку і ткнулася в неї обличчям.

За хвилину Сильва стрибнула на ліжко, потупцяла по ковдрі і вмостилася під боком.

48

Амалія ще не вирішила, що робити і як жити далі, але зранку вона прокинулася з дивним бажанням піти до тієї Кирилівської церкви неподалік, на горі над стадіоном, куди збирався її повести Віктор. Піти самій і роздивитися все на власні очі. Так захотілося. Невже вона не може це зробити без поводиря? Хоча сліпий поводир – то доволі дивне явище…

Без сумніву, колись це була жива церква, зі службами, святами, священиками та парафіянами. І певне, весь цей необхідний для церкви набір був при ній від початку дванадцятого століття аж до двадцятого, переживаючи вплив часу, війн та інших катаклізмів, а також зміну канонів і традицій. Але наразі вона була порожня, прохолодна й освітлена лише променями сонця, що вливалися згори у вікна. За столиком праворуч від входу співробітниця церкви-музею продала Амалії квиток і спитала, чи бажає та екскурсію. Жінка відмовилася й рушила вивчати храм-музей самотужки.

Вона й раніше дещо чула про Кирилівську церкву, але більше не про історію, а про іконостас і настінні розписи, зроблені відомим художником Михайлом Врубелем.[22] Колись бачила фотографії в Інтернеті, репродукції й збиралася затягти Артура сюди, щоб їх подивитися. Адже дивна річ: виходить, що об’їхати чималу кількість закордонних країн із їхніми церквами, замками, руїнами та музеями було легше, ніж обійти всі цікавинки Києва, де прожила понад двадцять років!

Амалія почитала на стіні інформацію про будівництво, реставрацію, відновлення церкви, але різні дати й історичні відомості не затримувалися в її голові. Тож вирішила просто тихенько обійти приміщення та роздивитися його. Попрямувала до мармурового іконостасу.

Дивне, дуже дивне відчуття охоплює, коли ти сам-один у порожньому храмі дивишся в очі Божої Матері, а бачиш у них не скорботу біблійного персонажа, а біль і безмежний смуток живої жінки, звичайної жінки з кучерявою дитинкою на руках.

Вона думала про своє, про те, що в Артура тепер є донька, може, ще будуть діти, а вона так і не пізнала цього щастя, а її ідея про всиновлення теж провалилася разом з усім колишнім життям. Вона мало не пішла знову по колу старим, добре витоптаним маршрутом страждань і нарікань, аж раптом здригнулася від голосу наглядачки, хоч та й говорила тихо:

– Пензлю Врубеля належить чимало зображень у нашій церкві. Твори найкращого в Росії дев’ятнадцятого століття монументаліста й незрівнянного майстра кольору вражають не тільки художньою майстерністю, але й експресією, мають великий емоційний вплив, – говорила вона ніби завченими з тексту екскурсії словами, але щиро й емоційно, милуючись роботами майстра. – Ви можете піднятися на хори, он там, ліворуч, у західній стіні є сходи. Там зберігається одна з найцікавіших його робіт – «Зішестя Святого Духа на апостолів», розташована на стелі хорів. А в образах апостолів раніше парафіяни впізнавали декого з відомих киян, сучасників художника. З Божою Матір’ю – то взагалі окрема історія…

Здавалося, жіночка готова й безкоштовно розповідати про те, що й сама дуже любить, але рипнули вхідні двері, вона озирнулася, тихо перепросила й повернулася на своє робоче місце.

Амалія ще раз пройшлася поглядом по іконостасу, підвела очі вгору, роздивилася купол і рушила шукати сходи на хори.

Хід був вузький і напівтемний, затиснутий між двома стінами. Кам’яні сходи круто підіймалися вгору, і лише віконце-бійниця ліворуч освітлювала путь. Не без зусиль вона долала кожну сходинку й думала, як то по них підіймаються літні або огрядні люди.

Нагорі Амалія трохи постояла, вгамувала дихання й помилувалася різноманітними старовинними орнаментами на вигинах арок. Зазирнула вниз. Нові відвідувачі підходили до іконостаса.

Шукаючи той відомий розпис на стелі хорів, жінка тихо пройшла від сходів до більш просторої частини приміщення, та ледве вийшла з-за рогу, як заклякла з несподіванки: на одному зі стільців, що вишикувалися спинками до вікон уздовж західної стіни, сидів, задерши голову, Віктор й уважно роздивлявся розпис. Він почув кроки, озирнувся і теж завмер.

Після хвилини мовчання й погляду очі в очі Амалія оговталася першою.

– Це мені сниться?! – промовила вона голосніше, ніж годилося б у храмі, навіть якщо він музей.

– Ні, – відповів Віктор, ще не знаючи, як йому повестися.

– Може, трапилося диво, на вас теж зійшов Святий Дух, і сліпий прозрів?! – іронічно кивнула вона на монументальний розпис, що спускався з округленої стелі на стіну ліворуч, і завмерла, вражена концентрованою енергією, втіленою в цій сцені.

Віктор підвівся й рушив до неї, але зупинився за кілька кроків, досі не уявляючи подальшого розвитку подій.

– Хто ви? І що вам від мене треба?! – відірвала погляд від розпису й виставила вперед руку Амалія, ніби попереджаючи про необхідну дистанцію.

– Не бійтеся, я – нормальна людина… Яка має свій невеличкий секрет, – Віктор спробував усміхнутися.

– І ви цим секретом тиснете людям на жалощі та розглядаєте їх з-за темних окулярів?! – знову підвищила голос жінка.

– Прошу, не сваріться, тим більше, у такому святому місці! Я все поясню. І, між іншим, мені ні до чого людська жалість. Здається, я жодного разу ні про що нікого не просив. Це… Це була просто така гра. Як і гра в «Живі книги».

– Гра?! – знову захлинулася повітрям Амалія й пригадала, як вони удвох сховалися, мокрі від зливи, у під’їзді, їй увижалося, що Віктор спостерігає за нею, але тоді це здалося маячнею. – Та це як мінімум непорядно! А може, ви маніяк під личиною нещасного інваліда?!

– Женька сказала те саме…

– Женька?! Хіба вона в курсі?! А! То дівчина вас уже розкусила? І ви вдруге вигадуєте нісенітниці, щоб виправдатися? – гнівалася жінка.

– Давайте присядемо, прошу, я все поясню, – Віктор вказав на ряд стільців у себе за спиною.

Амалія насупила брови і якусь мить розглядала цього чоловіка. Він виглядав таки добряче розгубленим, а очі, які їй не раз хотілося побачити за окулярами, були добрими, брунатного кольору і з промінчиками зморщок, що розходилися до скронь. Вона набрала повні груди прохолодного повітря, повільно його випустила, склавши губи трубочкою, і рушила до стільців.

– То що, зіграємо у відвертість? – рішуче подивилася на чоловіка, який сів через один стілець від неї, зберігаючи дистанцію.

– Якщо ви теж готові.

Жінка вловила якусь двозначність, ту саму легку іронію, що вчувалася їй у його репліках і раніше, у кав’ярні. І враз кров ударила їй у скроні: «Він знає!»

Раптом почулися приглушені голоси. Наступні відвідувачі церкви погомоніли біля підніжжя сходів і не стали підійматися на хори, мабуть, злякалися їхньої крутизни. Тож пару нагорі ніхто не потурбував.

Що було втрачати Амалії в цій дивній ситуації? Несподіване викриття Вікторової «гри» збурило в ній якісь енергії й ніби висмикнуло зі сну про власні страждання в якийсь інакший коридор буття. У ній з’явилася зухвала рішучість, і жінка першою зробила хід у цій грі.

– Я? Я готова! Граймо у відвертість. Я – НЕ письменниця! – рішуче випалила вона, дивлячись Віктору в очі.

Він усміхнувся. Непередбачувані ці жінки… Навіть для письменників, яких вважають знавцями людських душ.

– Ну? Що ви мовчите? Ваш хід! Тільки фраза «Я не сліпий» не приймається. Про це я вже здогадалася.

– Я – письменник, – не відриваючи погляду від її очей, промовив він і знизав плечима. – Айм сорі.[23]

Вона не знала, гніватися чи терміново переосмислювати все, що сталося за останні півтора тижні.

– Це ще один жарт?

– Ні.

Амалія не витримала його погляду й знову подивилася на сцену зішестя Святого Духа. Розпис вражав розмірами та незбагненним динамізмом статики. Їй здалося, що вони з Віктором тут не самі. Дванадцять апостолів у білих вбраннях і жінка в синьому завмерли, вражені отриманим із неба Даром, їхні пози, руки, ноги, драпіровки вбрань, прописані з божественною майстерністю, не відпускали від себе очей глядача, навіть того, хто не надто розуміється на біблійному підґрунті побаченого.

Амалія, струнка, з рівною спиною, сиділа на стільці, закинувши голову, і дивилася вгору. Здавалося, їй зараз байдуже до всього. До чоловіка, який надто уважно дивиться на неї, також.

Сонячні промені били йому в очі з високого вікна навпроти, у них золотими цятками повільно рухалися порошинки, а профіль жінки виглядав темним силуетом, подібним до тих, які колись іще у Вікторовому дитинстві на Хрещатику художник-інвалід вирізав із темного паперу маленькими ножицями одним довгим рухом, при цьому невідривно дивлячись на завмерлу навпроти модель. Потім цей профіль наклеювався на листівку і вручався моделі за умовну кількість радянських грошей.

– Не ображайтеся на мене, прошу! – Він узяв її за руку, і вона не заперечила. – Я вже не перший день думаю, як саме мені йти до вас «здаватися». Гра затягнулася. Цей образ – не мій. І заважає. Пробачте мені…

– Ви справді письменник? – повернулася до нього Амалія.

Віктор винувато кивнув.

– І журналіст.

– Ото вже мені страм! – вона закрила обличчя долонями, але за мить у щілинку між ними визирнуло одне її око й оглянуло реакцію Віктора.

– Ну… Чому ж страм?! – засміявся він. – Рахунок «один-один»!

Вони засміялися, але відразу синхронно прикрили роти долонями – дорослі люди, а не вміють поводитися…

Круті кам’яні сходи старовинної церкви.

Високі вузькі сходинки.

Трохи світла з двох віконець-бійниць.

За скельцями буяє травень.

Прохолода. Напівтемрява.

Чоловіча рука підтримує жіночу.

Чоловічі очі знизу контролюють рухи жінки.

Вона ступає вниз слідом за ним.

Вона робить свій крок.

Але він пропускає свій.

Надто близько один до одного.

Він затуляє спиною віконце-бійницю.

Їхні вуста зустрічаються.

– Яке щастя, що я не сліпий…

49

Четвер добігав кінця, і Женька раділа, що попереду знову три вихідні. Правда, скоро в неї стане сім вихідних на тиждень, ото вже буде радості! Аби ще було при цьому на що жити…

Уранці Ілля закинув ідею дочекатися, коли випишеться Ольга Яківна, і підшукати їй заміну квартирантки. А самим знайти однокімнатну за помірну ціну і…

Правда, Женька досить швидко освіжила його мрії холодною водою реальності, поставивши питання і про гроші на оренду, і про те, чи не застреляться його батьки від такої знатної партії єдиному сину, і про те, чи спитав він її думки, коли будував спільні плани…

Розмова ця сталася вранці майже на ходу, а серйозні речі так не обговорюють. Проте вона й сама трохи злякалася такої його рішучості. Хоча… Слова – то лишень слова. Промовляти їх може будь-хто, а що з них направду вийде – поживемо-побачимо…

Вона саме передивлялася журнал записів на завтра, як заграв мобільний. Дзвонили зі службового телефону кав’ярні.

– Доброго дня! Це Євгенія?

– Так, це я, слухаю!

– Це з кав’ярні вас турбують. Нам телефонувала пані Злата. Вона вас розшукує. Залишила номер свого мобільного. Просила, щоб ви зателефонували.

– Отакої! Класно. Дякую! Диктуйте, записую.

Женька чомусь розхвилювалася, але відразу всміхнулася, пригадавши Злату, її розповідь про падіння й підйоми, про несподівану зміну життєвого шляху, а також про донечку, таку тендітну й серйозну леді. Згадала, як після тієї розмови вирували в ній сили й бажання щось міняти в житті. Правда, небагато з того часу змінилося, але зерно, посіяне Златою, таки не всохло в Женьчиній голові, а час від часу давалося взнаки.

Цікаво, чому та її розшукує? Може, хоче знову зустрітися й розповісти нову історію? Але за такої зайнятості – коли їй?!

Женька відразу зателефонувала Златі. Ішлося направду про зустріч, але не в кав’ярні. Ця енергійна жінка, для якої, здавалося, немає перешкод ні в чому, запрошувала дівчину прийти на чергову виставку, куди з’їжджаються з усієї України майстри, що вдягають людей. Сказала також, що завтра пройде Fashion Show, де буде представлена і її колекція.

Женька дякувала, обіцяла неодмінно бути, але раптом почула від Злати, немовби з космосу:

– А як у вас із роботою? Щось знайшли собі до смаку?

– Ні. Ще ні. Поки що нічого не змінилося.

– Знаєте, було б добре знайти завтра час і на каву. Нам треба дещо обговорити. Але вже після показу, коли я звільнюся. Згода?

У Женьки ком став у горлі й заважав говорити. Усім своїм нутром, немов величезною супутниковою антеною, вона зафіксувала відчуття прийдешніх змін із легкої руки золотокосої жінки. Дівчина вдихнула на повні груди й максимально стримано й чемно відповіла:

– Так, звісно, я завтра вихідна, часу буде вдосталь на все. Вдячна, що згадали про мене!

Вони домовилися, що Женька набере Злату, щойно буде біля входу до виставкового павільйону, а та вийде її зустріти й проведе повз охорону. На цьому розмова закінчилася. Дівчина сиділа в маленькій перукарні за адміністраторським столиком, який днями збиралися винести до кімнати-комори як непотріб, і сяяла. Вона заплющила очі й відчула, що волосся її ворушить не струмінь охолодженого повітря з кондиціонера, а вітер змін.

50

Амалія й Віктор вийшли з Кирилівської церкви, обійшли її довкіл, – вона була зовсім невелика, – а потім спустилися з пагорба до великої вулиці.

– Прошу, складіть мені компанію. Я маю бути на Подолі, там невдовзі відбудеться одна акція, треба по-фотографувати там, а потім написати про це статтю. Не хочеться з вами розлучатися. Ми ще стільки всього не обговорили… А після цього пропоную разом пообідати, – всміхнувся він.

– Не знаю. Може, я заважатиму там? Це щось урочисте? Я зовсім не вбрана для якихось акцій…

– Ні, все нормально. Це не паті багатіїв, а соціальний проект. Ви побачите на власні очі. Дуже важлива й зворушлива акція.

– Ну, добре. Їдьмо. Будемо ловити таксі чи маршрутку? Адже звідси до Подолу недалеко.

– Кхе… – Віктор дзенькнув ключами, натиснув кнопочку на брелоку, і одна з машин, що стояли на узбіччі дороги, пікнула у відповідь і блимнула до нього фарами.

– Нічого собі! – Амалія переводила погляд із машини на Віктора й назад. – Цей сліпий ще й кермує?! То що ж ви стільки разів катали мене на таксі?!

– Отож… Поніс витрати, так би мовити, не знаючи, як вам признатися, що маю стовідсотковий зір, – вдавано сумно зітхнув Віктор і артистично втупився у свої черевики.

– Господи! І це дорослі люди! – засміялася Амалія.

– Ага. Женька сказала так само!

– Не завадило б зустрітися втрьох і прокрутити цей не дуже реальний сюжет іще раз, так би мовити, тривимірно, побачений і її очима! Бідна дитина! Який приклад! – похитала головою жінка і взялася за ручку дверцят.

Їхати справді було недалеко. Амалія сиділа мовчки і то всміхалася, то насуплювала брови, певне, передивляючись події останніх днів під іншим кутом зору. Раптом вона повернулася й спитала:

– Але хто міг передавати мені те домашнє вино й оповідання?! Яка така «шанувальниця»?! Невже це теж ваших рук справа, а вино – лишень привід посидіти разом?! – вона впритул дивилася на Віктора.

– Ні! То не я! Не пити мені більше ніколи вина, якщо брешу! – з якнайсерйознішим виглядом поклявся він.

– Тоді як це можна пояснити? «Пані письменниці від шанувальниці»? Що це взагалі було?

– Не відаю. Сам дивуюся. І зауважте: остання передача адресувалася мені.

– Але з інструкцією – дегустувати разом.

– Ой, відчуваю, десь неподалік є особа, зацікавлена в нашій дружбі! – вказав пальцем у небо Віктор.

– Але, погодьтеся, і вино, й есеї були неординарними! Мене вже почало мучити сумління… Люди, приманені моїм «титулом», розповідали такі чудесні історії, сподіваючись колись побачити їх на сторінках книжок, а я їх так безбожно дурила… І історії пішли, як вода в пісок…

– Ну, чому ж? Ви переповісте їх мені, а я, може, щось десь і використаю, – підморгнув Амалії Віктор.

– Хіба що. А загалом дуже непогана ідея.

– А чом би й ні? Якщо ви не надумаєте писати власні романи.

– О, це навряд чи! Я за дипломом бібліотекар, аж ніяк не письменник, фаховий читач. А ви? Ви взагалі хто?!

– Я? Та такий собі дядечко, що любить дурити довірливих дамочок! – засміявся Віктор і пригальмував біля узбіччя, прямо навпроти вже знайомої картинної галереї.

– Це тут? – здивувалася Амалія.

– Так, виходьте, приїхали.

У першій кімнаті галереї було чимало різних на вигляд людей – і представників богеми, і випадкових відвідувачів, стояли також триноги з камерами – певне, телебачення збиралося знімати сюжет про цей захід. Віктор теж дістав із машини фотоапарат із чималим об’єктивом і диктофон. Він одразу якось змінився: зосередився, націлився на робочий процес, попросив Амалію вільно ходити тут і дивитися, але не зникати. Перепросив, що мусить її залишити.

Вона слухняно обійшла першу залу, а біля проходу до другої побачила вивіску «Янгол Любові й Надії. Доброчинна акція-аукціон». Її дещо здивувало поєднання таких різних слів – «янгол», «доброчинність», «аукціон»… У грудях заворушився скепсис: мабуть, знову якесь красиве шоу задля чийогось піару.

Вона переступила поріг другої зали й завмерла. На великому, метрів чотири заввишки полотні було намальовано молоду й гарну оголену жінку з довгим золотим волоссям, що спускалося по грудях і нижче, прикриваючи певні частини тіла, а за її спиною – розгорнуті крила, створені з відбитків дитячих долоньок, вмочених у золоту фарбу. Під ногами в янгола були дерева, будинки, трава й сонце, а фігура ніби піднялася над ними. Невисока білявка, та, що учора ввечері малювала разом із дітьми цю «еротику», нерухомо стояла спиною до полотна, обличчям до входу, розкинувши руки, і дивилася в небо. І було зрозуміло, що висока стеля галереї їй зовсім не заважає. Жінка здавалася зовсім маленькою й тендітною поруч із таким великим малюнком, але виглядала спокійною й космічно щасливою.

Люди почали входити до зали, завмирали на порозі так само, як Амалія застигла сьогодні в церкві перед монументальним розписом, що сколихнув її душу.

Що ж це за акція? Чому Віктор нічого їй не пояснив, а лишив саму? І чому вчорашній неприємний присмак від споглядання тутешнього творчого процесу сьогодні вмить розвіявся? І де юні співавтори цього шедевру?

Гості утворили півколо біля художниці, і почалася імпровізована прес-конференція, з якої стало ясно, що художниця – американка українського походження, що вона є посланцем ООН у сфері культури, подорожує світом і втілює різні доброчинні проекти, зазвичай направлені на допомогу хворим дітям і сиротам.

Учора в цій галереї при зачинених дверях вона й семеро хворих на рак дітей, що лікуються в київській клініці, створили цю картину, яку сьогодні виставлено на аукціон. Виручені гроші будуть передані лікарні для закупівлі чогось вкрай необхідного, а також художніх матеріалів для дітей, щоб вони продовжували творити.

На якісь хвилини Амалія перестала чути те, про що гарною українською, але із сильним акцентом говорила ця доброзичлива молода пані. Перед її очима виникали кадрами моменти, побачені вчора через вікно галереї. І лишень тепер вона усвідомила, чому діти, співавтори картини, видалися їй тоді дивними. У жодної дитини не було волосся! А в найменших на обличчі були марлеві медичні маски.

Вона здригнулася від чоловічого голосу неподалік, у якому бриніли агресивні нотки, знову напружила слух і сконцентрувалася на тому, що відбувалося в залі.

– Скажіть, невже не можна було вибрати якусь іншу тему для спільного малювання з дітьми, а не цю, перепрошую, Афродіту?! Я батько трьох дітей і не хотів би, щоб вони своїми долонями малювали в такому юному віці голих тьоть!

По залу пробігся шурхіт, хтось невдоволено зацитькав на чоловіка, який поставив запитання, але художниця не розгубилася. Вона на мить завмерла, розглядаючи чоловіка, і стримано пояснила:

– Це не Афродіта, а Янгол Любові та Надії. Він створений руками онкохворих дітей. Це їхня молитва за зцілення. Діти не бачать на картині цинічної «голої тьоті», як побачили ви. Створений ними Янгол одягнений у золоте волосся. Ми обговорювали це перед тим, як малювати картину. Саме так дітки бачили цього Янгола, це їхня мрія, бо ні в кого з них наразі волосся немає. Янгол оголений – це є символом Богом створеної первісної чистоти. Упевнена, що ви теж не в штанях народилися. І дуже шкода, що до чистого й прекрасного ви поставилися з таким сарказмом.

Люди загомоніли між собою, а господиня галереї оголосила про початок аукціону. При цьому звернулася до пана, якого обурила оголена натура:

– Пане, щоб показати свою шляхетність і неупередженість, ви маєте шанс купити цю картину й цим зробити внесок у конкретну допомогу хворим дітям!

– Навряд чи, навряд чи, – промовила якась літня пані, – такі любителі похаяти чужі добрі вчинки тільки й здатні читати моралі, а як до справи, то й тю-тю!

Невдоволений пан проштовхувався до виходу – його пуританські ідеї тут чомусь не прижилися.

Амалія вперше була на подібній акції, дивилася навколо, слухала, але погляд її постійно повертався до тендітної русявої художниці, маленької жінки з великим серцем, у якому знайшлося стільки тепла та любові до чужих дітей, які так потребують підтримки.

Вона також помітила, що ліворуч і праворуч від величезної картини були розвішані знімки вчорашнього спільного процесу. Амалія підійшла до них і впізнала тих дітей різного віку, які вчора то відходили від полотна вмочити долоньки у фарбу, то поверталися і відпечатували їх знову і знову на велетенських крилах Янгола, немов золоті пір’їни. По щоках її покотилися сльози. Сльози співчуття, розділеного болю, тривоги, надії і… сльози сорому за себе, молоду, здорову жінку, яка впала у відчай лишень тому, що колишній чоловік викреслив її зі свого життя. Який сором… Які це неймовірні дрібниці порівняно з тим, що відбувається у світі, за стінами її помешкання, з тим, що робить для наших хворих і самотніх дітей ця американка, віддаючи їм свої сили і свою любов, підживлюючи дитячу віру в диво зцілення! Чого вартий один цей Янгол Любові та Надії, створений рученятами малюків, які так хочуть вижити в той час, коли вона ладна була викинути решту свого непотрібного їй життя на смітник…

Вражена до глибини душі, Амалія раптом почула, що торги вже закінчилися й картину продано, але вона все одно стала пробиратися ближче до художниці. Віддалік помітила Віктора з фотоапаратом, але їй зараз було не до нього, жінка рухалася вперед. Там, поруч із картиною, вона побачила прозору коробку для пожертв, дістала із сумочки стодоларову купюру, яку збиралася сьогодні поміняти на гривні «на життя», згорнула й опустила в щілину. Зараз вона ладна була віддати все, що мала, на користь тих дітей і на підтримку справи цієї маленької сильної жінки. А ще… вона вважала будь-які гроші такою мізерною платнею за те, що сьогодні трапилося з нею самою…

Амалія зробила крок уперед.

Вони зустрілися очима з художницею.

Та всміхнулася й пішла назустріч.

Жінки обійнялися й завмерли.

«Ч-ч-ч!» – тендітна білявка погладила Амалію по спині.

Але сльози котилися і котилися з її очей.

«Я хочу допомагати… Разом із вами. Прошу! Please!»

«Добре, люба, добре! Дякую тобі!»

«Хочу, щоб вони жили!»

«Дякую тобі! Я теж…»

Епілог

Женька завжди точно знала, де в місті розташовується Дніпро. Вона відчувала присутність невидимої за будівлями, але вічної ріки, як кішка відчуває наявність миші в темній коморі. І внутрішній компас жодного разу її не підвів. От і зараз, ще на підземній станції метро «Поштова площа», вона вже знала, у який бік ітиме, коли підніметься нагору. Там на неї чекав Ілля, а трохи далі, у приміщенні річкового вокзалу, Амалія з Віктором. Женьку переповнювали емоції. І мало було того, що Злата сьогодні запропонувала дівчині працювати в неї, так ще й Амалія зателефонувала й загадковим голосом повідомила, що вони запрошують її ввечері покататися на кораблику по Дніпру. Ніяких подробиць не повідомлялося. Вона погодилася, але миттю зателефонувала Віктору спитати, що і як. Кумедність ситуації полягала в тому, що він був на той момент поряд з Амалією, про що й повідомив.

– То ви ще сліпий чи як? – прошипіла в слухавку Женька, щоб хоч трохи зорієнтуватися в ситуації.

– Ні, сталося диво! – засміявся він.

Женька нічогісінько не зрозуміла, але, судячи з інтонацій обох, щось там у них закрутилося, і досить позитивно.

– Ну, слава Богу! – промовила дівчина, пхикнула, знизала плечима й почала видзвонювати Іллю, щоб запросити до компанії і його. Він же колись пропонував прогулянку Дніпром, тож нехай познайомиться з її друзями і не думає, що коло її спілкування – то лише їхні спільні дворові приятелі та її клієнтки.

«Ооо, а як дізнається про запрошення від Злати! І дівчатам нічого не розповіла, геть закрутилася! – промайнуло в її в голові. – Але ж хвилююся, хвилююся страшенно! Проте це такий шанс щось змінити в житті! Чого й хотілося. Стилістом зачісок для моделей перед показами, а між ними – допомога в організаційних питаннях. Це вам не за столиком сидіти в перукарні! Розберемося! Навчуся! Старатимуся! Рватиму кігті, але це таки ШАНС!»

Дівчина саме вийшла з метро на вулицю, підвела очі до неба й прошепотіла:

– Дякую-дякую!

Кораблик набрав необхідну кількість туристів, заворкотів двигуном, хитнувся й помалу відійшов від причалу. Сонце вже сховалося за київськими пагорбами, але ще було не темно. Дві пари, молода й старша, спостерігали, як пропливає повз них укритий буйною зеленню берег, являючи очам знайомі силуети верхнього міста.

– Дівчата! А в мене для вас передачка з кав’ярні! – сказав Віктор.

– Нічого собі! – здивувалася Женька. – Передачки, здається, досі діставалися тільки Амалії.

– Один раз була й мені! – зауважив чоловік.

– А тепер кому? – промовила Амалія.

– Уявіть собі, усім трьом!

– А приносити і розпивати на кораблику не можна! – пригрозила йому пальцем Женька.

– А це зовсім і не алкоголь!

Віктор дістав із внутрішньої кишені вітрівки довгий конверт.

– Ого! Конверт із хабарем?! – округлила очі Женька. – Нам заплатили за участь у рекламній кампанії кав’ярні?!

– Ех, мало в тобі романтики, доню! Гроші – то таке: ф’ють – і нема. А це – пам’ять!

Усі заінтриговано стежили за рухами Віктора, який відкрив конверт і дістав звідти три довгі шматочки тканини, вкриті орнаментом, вишитим дрібним хрестиком.

– Це закладки для книжок. Хендмейд!

– Нічого собі! – ахнула Женька.

– Яка краса, – обережно взяла на долоню вишиванку Амалія. – То від кого ж це?

– Від вашої шанувальниці. Але вже без вина! Вино обіцяли іншим разом! – Віктор досі тримав інтригу.

Але за п’ять хвилин історія прояснилася.

Виявляється, він навідався сьогодні до кав’ярні вже без темних окулярів, чим немало вразив дівчат-книжниць, і попросився зайти до керівництва. Ошелешена Оксана провела його до кабінету директорки. Несподівано молода жінка виглядала дещо розгубленою і від Вікторового візиту, і від того, що «сліпий прозрів». Вона запросила його сісти й вислухала компліменти собі, акції та зізнання, що затятий Читач є направду не колишнім військовим, а журналістом, більше за те, письменником і хоче написати велику статтю про акцію «Живі книги».

Директорка спершу знітилася, але нічого не мала проти й почала розповідати, як виникла ідея акції.

Аж раптом Віктор відкрив рота від несподіванки – він побачив на підвіконні цього невеличкого кабінету пластикову пляшечку, наполовину наповнену темною рідиною і з написом на білій етикетці «Вино з ожини».

Йому аж перехопило подих, а жінка прослідкувала його погляд, і щоки її запалали.

Ще десять хвилин розмови, і Віктор чимало знав про таємничу виноробку. Нею виявилася рідна сестра директорки, яка живе в Прикарпатті й має таке несподіване для жінки хобі – ворожити над створенням неординарних вин.

– Вона пригощає ними хороших людей. А ще вигадує чудесні історії й шле їх мені по Інтернету. Я з нею радилася про акцію, розповідала, як розвиваються події. А тут раптом пані письменниця. А ще ви… От я і подумала… Пробачте, якщо посміла втрутитися в особисте, – розгублено говорила жінка. – Я ж хотіла як краще. Думала, може, знадобляться її історії для якогось роману. І взагалі…

– Он воно що! – просяяв Віктор. – Та це ж цікавезно! Не переймайтеся, мушу вам тільки дякувати за таку небайдужість, а не сварити! З мене ще й вино вам обом! Чи коньяк? Хотілось би познайомитися з вашою сестрою особисто й послухати історії з перших вуст!

– На жаль, це неможливо, – зітхнула директорка й кинула погляд на недопиту пляшечку. – Моя сестра… німа. Вона не розмовляє… Після пережитого стресу їй відібрало мову. Але ми вже звикли. На щастя, є мобільні телефони, есемески, Інтернет… Але ми, звісно, не втрачаємо надії…

– Ось така вам історія, дівчата! А на прощання вона подарувала нам, найзатятішим Читачам, закладки від сестри – душевна робота!

– Нічого собі, ну й «Живі книги» у вас! Женю, а мені, значить, про це ні слова?! Може, я теж би хотів бути Читачем?! Чи Книгою?! – Ілля обхопив дівчину за плечі й притиснув до себе. – Зззадушу!

Женька розреготалася й замість відбиватися, теж обхопила Іллю колом своїх рук і притулилася головою до його грудей. Віктор з Амалією милувалися то цією парою, то вечірнім Дніпром, і обоє розуміли, що таки не марно Доля привела їх до тієї кав’ярні.

Амалія підвела погляд до неба й подумки прошепотіла: «Дякую!»

Післямова

Історія про «Живі книги», задум якої несподівано впав на мене і взяв у творчий полон, не була б написана такою, якою вона є, якби не щирість і відкритість багатьох людей, що поділилися зі мною своїми власними історіями. Я твердо переконана, що Книг у світі набагато більше, ніж людей на Землі, і переважна більшість із них – не написані. Адже кожна людина – то роман, сага або збірка оповідань, які чекають на свого небайдужого Читача.

На жаль, не всі мої задуми ввійшли в книгу, яку ви тримаєте в руках, бо тема Живих Книг безмежна.

Висловлюю свою вдячність Галині Максимів, Голді Виноградській, Christine Brun-Yaba, Наталії Булах, Людмилі Кобичевій, Христині Катракіс, Ірині Бібовій і Володимиру Козюку за подаровані фрагменти їхнього життя. Дякую також іншим небайдужим людям, які вплинули на появу роману бодай тим, що з нетерпінням чекали на його народження.

Щиро, Міла Іванцова

Примечания

1

Книги мають власну долю (лат.). – Тут і далі примітки автора

(обратно)

2

А що ж ти робитимеш тут цілу годину? (фр.)

(обратно)

3

Я роздивлятимуся всі ці штучки на полицях і погортаю книжки, а ти повернешся сюди опівдні, згода? (фр.)

(обратно)

4

Добре, якщо тобі так подобається. А потім підемо обідати до ресторану при готелі! Учора мені сподобався їхній борщ! (фр.)

(обратно)

5

Доброго дня, пані! Мене звати Амалія. Я почула, що ви розмовляєте французькою… (фр.)

(обратно)

6

О, мадам, це таке задоволення – зустріти за кордоном когось, із ким можна поговорити без бар’єрів! (фр.)

(обратно)

7

Що означає «письменниця»? (фр.)

(обратно)

8

Нова каплиця (фр.).

(обратно)

9

Від французького déjà vu – «уже бачене»; відчуття, ніби ти переживаєш певні події не вперше.

(обратно)

10

Не перепрошуйте, нічого страшного (фр.).

(обратно)

11

Це прохід із правого берега на лівий, не бійтеся, ідіть за мною! (фр.)

(обратно)

12

Зовсім ні. Я добре знаю цей тунель, ми ходили ним навіть із дітьми (фр.).

(обратно)

13

Між вовком та собакою (фр.).

(обратно)

14

Чорнобильська катастрофа (чорнобиль – полин).

(обратно)

15

Утрьох (фр.).

(обратно)

16

У лютому 1937 р. газета «Комсомольская правда» опублікувала лист дружини офіцера Валентини Хетагурової, яка прибула в 1932 р. на Далекий Схід за комсомольською путівкою. У ньому жінка зверталася до дівчат СРСР із закликом їхати жити й працювати в ці краї, де гостро потребували робочої сили. Особливо бракувало жіночих рук. На заклик відгукнулися десятки тисяч осіб. Уже до осені 1937 р. на Далекий Схід прибуло 11500 комсомолок, зокрема 50 інженерів, 550 техніків, 20 лікарів, 400 медпрацівників із середньою спеціальною освітою, 140 агрономів, 300 зоотехніків, 380 вчителів, 800 культпрацівників, 300 шоферів, 1100 токарів, слюсарів та електромонтерів, 1100 бухгалтерів. Дівчата прямували в найвіддаленіші куточки східної частині СРСР, працювали в школах, лікарнях, на корчуванні тайги, а також на риболовецьких промислах. Сьогодні вважають, що хетагурівский рух був спричинений демографічним дисбалансом. Наприклад, на початку 1940-х років у Комсомольську-на-Амурі на одну дівчину припадало близько 300 хлопців (за інформацією з інтернет-джерела).

(обратно)

17

Поставити запитання в пошуковій системі Google (Ґуґл) в Інтернеті.

(обратно)

18

Хоробрість (фр.).

(обратно)

19

«День бабака» – американська комедія з елементами фантастики режисера Гарольда Раміса за мотивами історії Денні Рубіна, головний герой якої багаторазово проживає той самий день, друге лютого, опинившись у петлі часу.

(обратно)

20

Ню – художній жанр, що зображує красу оголеного людського тіла (від фр. nu – оголений).

(обратно)

21

За матеріалами з інтернет-джерел.

(обратно)

22

Врубель Михайло Олександрович (1856–1910) – видатний майстер акварельного й олійного живопису. Виконував ілюстрації до книжок, монументальні роботи, портрети, займався сценографією. У кожному з видів мистецтва залишив шедеври.

(обратно)

23

Перепрошую (англ.).

(обратно)

Оглавление

Передмова Вальс травневої грози

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

Епілог

Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg