«Глибокий вдих і повільний видих… Головне — не видихнути передчасно, бо точно не поміщуся в оцю металеву пересувку», — подумки командувала легенями Маруся, втягувала живіт і на ходу заскакувала у перший вагон. Підтискують ззаду так, що хоч би й хотіла видихнути, то зась. Години-пік призвичаїли тримати своє дихання всередині, й вона, як ота рибина, котра випірнула з-під води, лише коротким зіпанням вдихала коктейль із чужих запахів, замішаних на парфумах, перегарах і людському поту.
— Женщіна, ви мєня толкаєтє, — намагався озирнутися на неї молодик, якому вона носом уперлася в шубу.
— Пробачте… — видавила із себе.
Маруся крутила головою вліво-вправо, та легше дихати не ставало — хутро забиралося в рот, лоскотало у носі, від чого навернулися сльози й вона несподівано чхнула, аж лобом стукнулася в спину чоловіка..
— Женщіна, ви на мєня чіхаєте… — знову пожалівся той.
— Та хіба я винувата, що в мене алергія на вашого собаку, — в голосі забриніло роздратування.
— Ето не саба-ка… Ето — пє-сєц…. — тонко протягнув чоловік.
— До того ж — повний… — намагалася затримати своє чергове «апчхи», але воно нестримно вилетіло, і Маруся вкотре уткнулася лобом у шубу.
Вагоном прокотився смішок. Діалог, що відбувався між Марусею і чоловіком, який так і не зміг повернутися, щоб з докором глянути їй в очі за обічхану шубу, всім здавався веселим. Хто всміхався тільки очима, інші коментували цю ситуацію, додаючи дотепів, а Маруся чхала. Вона ладна була б вийти з вагона від цього ненависного хутра, але, спресована в моноліт із рештою пасажирів, не могла навіть відвернутися, — чхала й билася головою в пухнасту спину вкрай знервованого чоловіка. Той тільки зіпав. Він уже здавсь і намагався не реагувати на черговий «апчих» та на колючі дотепи з приводу його шуби, лише втягував глибше голову в пухнастий комір і, напевне, як і Маруся, чекав зупинки, на якій добра частина цієї спресованої стіни вивалиться на перон.
Комментарии к книге «Гра в королеву», Тетяна Пишнюк
Всего 0 комментариев