«Іван і Чорна Пантера»

Мені страшно набридли в українській літературі хлопчики-підлітки — автори, що грають до 60 років мачо-підлітків. Я хочу літератури, написаної дорослими мужчинами. Є образ дорослого чоловіка — мужика по-справжньому в його вчинках: в нього є подвиги, в нього є злочини, в ньому є багато чого. Це ні в якому разі не є ідеальний герой, але він є запотребований.

Володимир Лис — професіонал. Не викликає сумніву, що він може написати книгу будь-якого обсягу і на будь-яку тему. Володимир Лис — літератор зі стажем, а ще — уважний читач… Володимир Лис має уподобання та переконання, що їх він декларує у своїх інтерв’ю. Він аналізує і знає про завдання та проблеми мистецтва. Зі своїм творчим кредо він уже давно визначився, а тому стверджує, що найважливішими в художній прозі є насамперед сюжет, характери та психологія. Така ясність засвідчує: вектор літературної творчості скеровується Володимиром Лисом свідомо, а десять виданих романів у свою чергу дозволяють — нехай приблизно — уявити той ненаписаний і, можливо, найкращий із романів письменника, котрий ще обов’язково з’явиться.

Він пише життя так, як на любих мені картинках невідомих народних малярів, що їх вішали на стіни колись у наших хатах, а тепер розгрібають по колекціях. Там біля перелазу якась дівчина в обіймах з кимось несусвітним, там рустикальна хата з садком вишневим і солодкоголосі джмелі, що басами гудуть над неймовірними й простими почуттями, які палають у душах цих хат — у всій своїй неприкритій незграбності, варварстві й на розрив сорочки разом із душею. І фігури такі непластичні — як насправді це буває, і вигляд трохи блаженний, як насправді це буває. Бо людина без захисних обладунків перед лицем і горя, і радості — саме така й є. Вона саме така, коли її б’ють дрючком, коли вперше опиняється поряд з кимось без нічого, коли їй страшно чи страшенно солодко. І може бути при цьому Іваном, яким у рідних Кукурічках «оволоділа світова скорбота», а може ходити подіумом, ховаючи під тоненьким мусліном шрами на тілі й на душі.