«Живий звук»

887

Описание

Андрій Кокотюха (нар. 1970 р.) — популярний журналіст, письменник, сценарист. Закінчив факультет журналістики Київського Державного університету ім. Т. Шевченка. До 1996 року, коли друком вийшла перша збірка кримінальних творів «Шлюбні ігрища жаб», писав виключно в стіл. З того часу світ побачили 25 його книжок: окремі романи, видавничі проекти («Кримінальна Україна», «Таємниці та загадки України»), книжкові серії («Дивний детектив») тощо. Переможець літературних конкурсів, вісім разів ставав лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». «Живий звук» — новий детективний роман Андрія Кокотюхи у стилі «нуар». Випадкове знайомство кримінального репортера Ігоря Варави з молодою «зіркою» естради Анжелою Сонцевою обернулося для нього дуже серйозними проблемами. Що відбувається з ним і довкола нього, Варава не може пояснити. Спроби хоч трошки розібратися в ситуації ставлять під загрозу його життя. Люди, які вважаються найближчими друзями Анжели, помирають чи зникають. Ситуація стає критичною, і Ігореві доводиться навіть перейти на нелегальне становище. І все одно він...

1 страница из 202
читать на одной стр.

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Живий звук (fb2) - Живий звук 1241K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич КокотюхаАндрій КОКОТЮХАЖИВИЙ ЗВУКРоман

Є люди, яким на роду написано бути жертвами.

Жорж Сіменон

Люди носять маски, на яких зображені портрети тих,

ким вони хочуть чи ким повинні бути. Сприятливий випадок

не змінює людину, а лише знімає з неї маску. Ваше справжнє

обличчя вас здивує. Але воно було там завжди.

Кліффорд Ірвінг 1. Сходить Сонцева

Я підхопив з підносу наповнений шампанським фужер і пройшов усередину.

На подібних тусівках бувати доводиться не часто. Можна сказати — практично не доводиться. Тому я не зрозумів: уже все почалося, ще нічого не почалося чи так і повинно бути.

Як для вечірки в клубі середньої престижності тут було надто тихо. Хоч людей вже й набилося досить багато, та й поїли не лише шампанським. Повз мене проходили дівчатка-офіціантки, розносячи коньяк у пузатеньких келишках, горілку в строгих класичних стопках, червоне вино та сік у високих склянках. Однак алкогольні напої чомусь активним попитом не користувалися. Аж дивно, адже, як на мене, народ, що зібрався для розпусти на халяву, повинен змагатися, хто більше вип’є.

Гості в основному зосередилися на закусках. Побачивши викладену на тарелі гірку смажених курячих крилець, я відчув, що не обідав. Тож одразу прилаштувався біля цього їдла за найближчим столиком.

Місце мало кілька очевидних переваг. Столик стоїть поряд із виходом. Повз нього всі проходять, не звертаючи уваги на того, хто там засів. Завжди можна непомітно для інших зникнути, хоча навряд чи хтось із присутніх буде особливо перейматися як моєю появою, так і втечею.

А в тому, що звідси треба буде скоро тікати, у мене не було жодних сумнівів.

Я і йти не дуже хотів. Мене навіть особливо й не запрошували. Просто, подзвонивши продюсеру з метою традиційно запитати: «Ну, як там ваше нічого?», несподівано почув ввічливе: «Слухай, старий, у нас завтра типу бенкет. Зйомки закінчені, з цього приводу невеличка вечірка. Усі свої будуть, так що я тебе запрошую». — «А я хіба ваш?» — «Гівно питання, старий! Приходь, коротше!»

Коротше, я прийшов. Сам не знаю, для чого. Швидше за все, просто з цікавості.

Невеличку залу огортала напівтемрява. Тим не менше, схрумавши три крильця і запивши їх ковтком холодного шампанського, я, нарешті, роззирнувся довкола і побачив усе, що хотів побачити.