«Усі жінки курви»

Олег Криштопа Усі жінки курви

1. Холод

…

- Йоб твою, на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Я мовчки погодився.

Ми уже сьомий день не виходимо з хати. Всі електроприлади увімкнені: праска, пралка, телефон, телефакс, телетайп, телевізори показують лише серіали.

- Всі жінки курви! - сказав я.

Кіт мовчки погодився.

- Сходи за пивом! - сказав я.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Всі жінки курви.

…

З віком стаєш цинічним і сентиментальним. Що в принципі одне й те ж.

У мене є Кіт, я чухаю йому яйця і годую живою рибою, а він натомість дозволяє себе гладити. Кіт ніколи мене не зрадить, хіба здохне. Він прийшов до мене сам, і я, щоб довго не думати, назвав його Котом. Нам добре разом. Це, напевне, любов, я не знаю, але що тоді любов, коли не це?

Він любить тертися своєю мордочкою до мого носа. З писка у нього трохи смердить, але все одно приємно. Це точно любов. Бо інакше її взагалі нема.

…

Усяка істота за природою своєю егоїстична. Любов - один із проявів егоїзму.

Моє перше кохання було у дитсадку. Нам не судилося бути разом - суспільні забобони стали на шляху нашого щастя. Батьки пробували розрадити мене - мовляв, ми ще замалі для створення сім’ї, треба перевірити почуття часом і все таке. А життя ж таке коротке, і ніякі почуття не можна випробовувати. Вони не витримають навіть подмуху вітру, що вже казати про таку страшну штуку, як час. Нас нагло розлучили, мене і Лєночку, чи Людочку, чи як там її (я вже навіть імені твого не пам’ятаю, вибач). Не було у нас жодного шансу у цьому жорсткому закомплексованому суспільстві.

Першого дня в садку я вже нарвався на неприємності - мене побили. Хлопця звали Серьожа Єфімов. Він мав велику голову і великі руки. Серьожа був дуже комунікабельний, аж занадто.

- Новенький? - сказав він мені.

Я кивнув.

- Давай гратися! - сказав Серьожа і штовхнув мене.

Я впав.

Тоді підбігла моя Лєночка і з вереском почала розмахувати перед лицем Сєрьожі руками. Сєрьожа втік. Лєночка подала мені руку, я встав. Лєночка обтріпала мій одяг, оглянула мене і сказала:

- Слабак.

Коли Сєрьожа пробував забирати мої іграшки, Лєночка (чи все-таки Людочка?) завжди опинялася поруч, і Сєрьожа відступав. Він ходив довкола мене кругами, як голодний хижак, що полює на здобич. Йому не потрібні були мої іграшки - його гра полягала у тому, щоб завдати мені болю. Лєночка ж відчувала себе моєю матір’ю, і її роллю було не дозволити хижаку завдати шкоди дитинчаті. Так ми роками жили втрьох - я, Сєрьожа і Лєночка. На новорічних ранках у мене був костюм зайчика, у нього вовка, а у неї - Червоної Шапочки.

У підготовчій групі (нам вже було по 6 років, і всі ми на той час вважали себе цілком сформованими особистостями) Сєрьожа знайшов собі іншу жертву - короткозорого Женю. Женю взяла під опіку Свєточка, а нам з Лєночкою довелося переформатовувати стосунки.

Обставини сприяють закоханим. Доконаний факт - це така зла гра долі - збіг обставин спочатку заманює тебе у цю пастку почуттів, а вже потім, коли ти безпорадний, знищує. Так було і з нами.

І мої, і її батьки затримувалися на роботі довше за інших, тож на вечір ми залишалися в садку самі. Була ще вихователька, яка-небудь Зінаїда Даздраспермівна, яка після вечері втуплювалася у вишивання, плетіння або газету і казала «діти, будьте тихо, бо буде вам лихо». Як, спитаю я вас, ми могли не закохатися один у одного? Це було неминуче, закохатися дуже легко, особливо у такому віці, коли ти ще нічого про це не знаєш. Куди дивилося закомплексоване суспільство тоді?

Мені здається, я пам’ятаю наші заборонені дотики, тримання за руки - уже не безневинне, як раніше. Пам’ятаю, як ми планували майбутнє - я хотів двох дітей, обіцяв їй стати космонавтом, а вона мала бути медсестрою. «Рожати дуже больно, - казала мені Лєночка, - але я теж хочу двох дітей».

Чому я не зберіг нашу любов у таємниці? Чому ми не обвінчалися таємно, як Ромео і Джульєта?

- Нам треба поженитися, - підганяла Лєночка.

- Ти знаєш, як це робити? - питав я її.

- Нє, я ше ж ніколи цього не робила, за кого ти мене маєш!

- Вибач. Я теж ніколи.

- Дорослі цілуються. - сказала Лєночка, - а ше ходять в ЗАГС.

Ми поцілувалися надворі, під вербою. Це було навесні. Разом нам залишалося бути яких кілька місяців, а там кінець садочку, різні школи, і спробуй один одного знайти у великому, як тоді здавалося, місті. Ми обоє відчували, як втікає час, і мусили щось зробити. Сутеніло. Ми трималися за руки. Дорослі поверталися з роботи і з усмішкою дивилися у наш бік. Мені було ніяково, і я тремтів. Лєночка теж. Я заплющив очі і цмокнув її у щоку. Стало млосно. Але нічого так і не відбулося. Нічого такого, що змінило б наше життя, що з’єднало б нас разом всупереч умовностям.

- Треба в губи, - ніби читала мої думки Лєночка.

Я тоді дуже гостро відчув її запах. Запах її шкіри, запах прохолодного весняного повітря, запах верби - все змішалося. Скільки ще буде таких миттєвостей в моєму житті? А в твоєму, Лєночко? Скільки ще разів це видаватиметься прекрасним, коли хтось протилежної статі слинить тобі губи?

Але все одно нічого не сталося.

- Ти шось відчуваєш? - запитав я у неї.

- Що?

- Ну шо ми вже чоловік і жінка?

- Не знаю, нє.

- І я нє. Шось не так. Ми шось не так робимо.

Наступного дня ми втекли з садочка і пішли шукати ЗАГС. Утекти виявилося нескладно. Даздраспермівна з фарбованим рудим волоссям втупила очі в газету, Сєрьожа ганявся за Женею, Свєточка за Сєрьожою, решта дітей бавились у пісочниці і на нас ніхто не звернув уваги.

Однак місто виявилося велетенським. Ми трималися за руки і тремтіли серед шуму авто.

Щоб перейти дорогу в одному місці, нам доводилося витрачати енергії більше, ніж Туру Хейєрдалу - переплисти океан. Ми вирішили, що ЗАГС повинен бути у центрі міста, в найцентральнішому і найбільшому будинку. Місто не звертало на нас жодної уваги. Трохи зорієнтувавшись, я відчув себе у ньому своїм. Всі кудись поспішають - у справах - і я теж, з ними. Я такий же, як вони, дорослі. У мене теж є справа, може, вперше у житті, але від того не менш важлива. Я мушу одружитися. Серце вистрибувало з грудей від хвилювання. Я відчував, що зможу це зробити. Я пишався собою. Мені було страх як приємно відчувати, що Лєночка слухняно йде за мною і у всьому на мене покладається. Я був героєм.

Ми досить швидко подолали парк. Потім Лєночка почала плакати.

- Я втомилася. Я боюся. Я хочу додому. До мами і тата.

- Але ми мусимо женитися. І обов’язково сьогодні! - сказав я. - Нашу втечу помітять і вдруге втекти не вдасться. За нами будуть стежити. А потім нас віддадуть у різні школи і розлучать на довгі роки. І ми не зможемо поженитись. Але якщо ти боїшся і не хочеш…

Ми присіли на лавку. Вона перестала пхинькати.

- Я не боюсь. Я хочу. Хочу бути медсестрою, поженитись з тобою і мати двох дітей.

- Клянешся?

- Клянусь!

І ми рушили далі. Тепер ці відстані здаються мені смішними. Я можу пройти місто свого дитинства вздовж і впоперек за якихось годину - півтори. Тоді ми йшли з перервами аж до сутінків. Пройшли вулицю Шевченка, перебігли Чапаєва, де мало не потрапили під автобус, зайшли у скверик Міцкевича, де посиділи на лавочці, бо Лєночка знову втомилася. Нарешті пройшли вздовж пішохідної частини вулиці Радянської, заглядаючи у вітрини магазинів. У ательє «НОВИНКА» за склом на манекені красувалася біла весільна сукня. Лєночка примружила очі.

- Купиш мені таку?

- Куплю.

- Обіцяєш?

- Обіцяю.

В ту мить я готовий був пообіцяти їй що завгодно і був впевнений, що виконаю. Я не бачив жодних перешкод, щоб долетіти до місяця і принести його їй в кольоровій обгортці.

На площі біля пам’ятника Леніну ми зупинилися. Позаду вождя бризкав фонтан. На фасаді готелю «Україна» усміхалися з біґборда морди того ж Леніна, Маркса і Енгельса. Поруч громадилася велетенська споруда з бетону і скла. Я був упевнений, що це і є мета нашої подорожі: ЗАГС. Мені нарешті стало трохи страшно. Я не був певен, чи зрозуміють мене батьки. Чи не будуть ображатися, що я не порадився з ними. Але ж не міг я показати свої вагання Лєночці, такій рожевій і захеканій. І ми рушили до дверей.

Велетенські скляні двері відчинив швейцар у лівреї. Все було як у казковому фільмі. В холі ЗАГСу теж тихо шумів фонтанчик. Було прохолодно.

- Я вас слухаю, молоді люди, - зігнувся до нас швейцар із вставними золотими зубами.

- Ми хочемо поженитися, - пробелькотів я.

- Женитися? Гм, навіть не знаю, - швейцар підніс до правого ока лорнет і почав розглядати нас. - А ви не замолоді для цього, молоді люди?

Ми одночасно заперечливо похитали головою.

- А дозвіл батьків у вас є? - швейцар підозріло усміхнувся своїми золотими зубами.

Я невпевнено кивнув головою, відчуваючи, що червонію. Брехати тоді я ще не вмів. У мені не було й крихти цинізму та сентиментальності.

Врешті він взяв нас попід руки і повів сходами догори. Сходи були з мармуру, дуже широкі, встелені червоним килимком. Далі він прочинив ще якісь дверцята і заштовхнув нас у велетенське приміщення з рядами червоних крісел.

- Свєта, Свєта, іди сюда! - крикнув швейцар.

З темряви з’явилася низька смердюча жіночка у червоному халаті.

- Шо за дєті? Твої, шо лі? - незадоволено буркнула жіночка до швейцара.

- Молоді люди хочуть поженитися. - поважно сказав швейцар.

Ми трималися за руки і тремтіли.

Жіночка розреготалася грубим хрипким сміхом.

- Нічого смішного я тут не бачу, Свєта, - сказав швейцар. - Посидь тут з ними, я все приготую і перевірю, чи є згода їхніх батьків.

Він запитав у нас наші імена і з якого ми садочка, а потім зник.

Жіночка у правій руці тримала швабру з відром, лівою вхопила мою долоню і потягла кудись вглиб приміщення. Лєночка роззиралася і шепотіла мені на вухо, що тут дуже красиво. Мені це все вже чомусь не подобалося. Ми піднялися разом із Свєтою на підвищення, у очі сліпило світло від великих ліхтарів. Жіночка наказала нам сидіти, а сама почала мити шваброю підлогу.

- Ач які, женитися надумали. - вона все більше нагадувала мені Бабу Ягу. - Я би вас вженила. Мало не покажеться. Женишки. Ну і молодьож пішла.

Я боявся. Лєночка боялася теж, вона притискалася до мене всім своїм крихітним тільцем і я вже не мав права на страх. Тоді я міг би перемогти усіх Баб Яг і Чахликів Невмирущих разом узятих. Але небезпека чигала на нас зовсім з іншого боку.

Через кілька хвилин двері у залу прочинилися, у них зазирнув швейцар з лівреєю, а за тим вбігла моя мама. Зі сльозами на очах вона кинулась на сцену, вхопила мене на руки і понесла.

- Мамо, почекай, Лєночка… - лепетів я, але все це уже не мало значення. Лєна залишалась на сцені обласного музично-драматичного театру, а я під тишу порожнього залу залишав цю сцену на плечах зарюмсаної і злої мами, яка в коридорі відтріпала мене по задниці і теж пообіцяла вженити.

Я пам’ятаю останній погляд Лєночки - такий безпорадний і розгублений. Може, вперше, вона поклалася на мене, а я не зміг її довіру виправдати. Я ж не опирався мамі, я здався…

Увечері тато довго сміявся, а мама кричала. Я відчувався дуже винним. Завжди почуваєшся так, як тебе примушують почуватися інші. Ти винен не тому, що винен, а тому, що тебе винуватять. От. Словом, батьки були проти. Я розплакався.

Наступного дня я зі сльозами на очах розповів про реакцію батьків Лєночці. Мовляв, треба почекати.

Але вона не втішала мене, не пропонувала якихось шляхів виходу. Вона холодно слухала, змінюючись на лиці, а коли я завершив безпорадним «то що нам робити?», кам’янним голосом сказала:

- Слабак.

Цього разу «слабак» було інакше, ніж тоді з Сєрьожою, не лагідне материнське, а зневажливе жіноче. Від нашої любові не залишилось і сліду. Ми уникали один одного, ховалися у протилежних кутках, а насамкінець, вона, щоб дошкулити мені ще більше, почала дружити з Сєрьожою. Лєна і Сєрьожа - женіх і нєвєста, - підмовив я прокричати одного разу Женю, і той дістав від Сєрьожі в окуляри. Але боляче все одно було мені. Навіть від того, що кричав Женя.

Отож, я і кажу, що всі жінки курви. Кіт згоден.

…

Кіт хлебче пиво з блюдечка не гірше, ніж я з бокала. Ми розуміємо один одного. Ми, чоловіки, з яйцями.

Телевізор ніяк не заткнеться зі своїми серіалами.

- І шо би було, якби нам таки дали бути разом? Га? - питаю я у Кота.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - відповідає Кіт.

Це все, що він вивчив з людської мови, але мені вистачає, щоб розуміти, що він мене розуміє, і цього досить.

- Всі жінки курви! - кажу я.

Кіт мовчки погоджується.

Він залазить на крісло, лягає на спину, витягується у весь зріст. Я чухаю йому яйця, а він муркотить.

- І шо би, бля, було, старий, якби ми таки пішли не в драмтеатр, а в справжній ЗАГС і нас би там одружили? Яким би було наше майбутнє? Я мусив би негайно летіти в космос, щоб заробити грошей, хоч би їй на весільну сукню. Я потрапив би в газети, як перша дитина-космонавт. Моє життя перетворилося б на виснажливу працю. Я втратив би своє дитинство. А вона? Вона надовго б залишалася сама, ми би все одно були окремо і повір мені, старий, я це добре знаю, ніяка жінка такого не витримає. Сєрьожа Єфімов з’явився би тут як тут і поминай як звали, дружинонько. А мама би мені ще й казала, що вона попереджала. Хіба такого майбутнього я заслуговував? А втім, може, може ми зуміли би бути щасливими всупереч усьому і всім… Хтозна, хтозна…

…

Якщо діти з’являються з любові, то я, напевно, був не дитиною, а антидитиною.

Не треба закінчувати університетів і вивчати заспиртовані у банці мізки страчених злочинців, щоб зрозуміти, що стосунки батьків проектуються згодом на всі чоловічо-жіночі відносини.

Мої батьки були однокласниками. Їх звело десь у 5-му чи 6-му. Тато приїхав зі Сходу, у прямому і переносному розумінні слова. У його зовнішності було щось монгольське, завойовницьке. Темні і злегка косі очі, чорне волосся, смаглява шкіра. Натомість характер у нього був грайливий і м’який. Син академіка і судді, він поводився зверхньо і аристократично. Вдома, як і його батьки, майже не бував - ця дитина вулиці допізна придумувала якісь забави, щоб зберегти біля себе хоч когось з інших дітей. На шиї у нього бовталися жовті ключі, але повертатися в порожню квартиру він боявся.

Мама натомість приїхала з Заходу. Її батьків депортували під час операції Вісла. Деякий час вони пробували адаптуватися до колгоспного життя, а потім лишили помирати своїх предків і чужу хату в каньйоні Дністра, а самі пішки з клунками і дітьми на плечах навмання подалися до міста. На шкільних фото у мами загадкова усмішка і пишна руса коса. Якраз з класу 6-го коса починає виразно темніти аж до космічно чорного. Батьки обидвох багато працюють і пізно повертаються додому. Обоє мешкають в одному дворі. В обох ключ бовтається на шиї.

Правда, у мами є старший брат, якому вона, як жінка, повинна зготувати їсти. Крім того, вона надто старанна учениця - вона приїхала з села до міста і ще повинна щось доводити, вибиватись, пробиватись, фартушок мусить бути випраний і випрасуваний, піонерський галстук блистіти, «Служу Савєцкаму Саюзу» на уроках військової підготовки вона кричить найголосніше, у шкільному хорі вона бере найвищі ноти, аж зриває собі голос, четвірка в табелі з російської мови - сімейна драма, «золоту медаль» все одно віддадуть іншим - її батьки звичайні роботяги з сумнівним польським минулим.

Але інколи - я в цьому впевнений, хоч ніхто про це і не розказував, навіть навпаки заперечували всі, і жодних фотографій, жодних речових доказів - вона залишалася надворі допізна разом із ним. Може, встигала нагодувати старшого брата, швидко зробити уроки - от справжня причина відсутності «золота»! - і щось таки тягнуло її на всі ці запахи прілої землі і перших весняних паростків. Боже, як все це банально! Котячий нявкіт, забігані хлопці, які ганяють м’яч, розчервонілий, впрілий тато мусить встигнути забити гол, в обіймах товаришів бачить її, усміхається, тепер цей гол має уже подвійний, потрійний сенс. Дівчата, напевно, стрибають в гумки, а може й ні, я не знаю, чим тоді займалися дівчатка, як не знаю, чим вони займаються зараз.

Хлопці починають розходитись. Першим залишає двір власник м’яча - з балкона на нього кричать батьки, точніше мама - дебела 50-річна жінка. Його батько - 45-річний алкоголік, худий, з червоним носом, екс-футболіст, учора кумир двору - повільно, похитуючись наближається до дверей під’їзду. Всі напружено чекають.

Мій тато підходить до мами і каже їй, щоб вона не боялася, бо до цього вже всі звикли. Дії розписані, вистава відбувається з точністю до сотих секунди, але весь двір все одно на кілька хвилин затамовує подих і дивиться, як вперше.

З прочинених балконних дверей долинає груба жіноча сварка. Слів не добирають і моя мама червоніє. Тонкий чоловічий голос тихо пробує виправдовуватись. Лунають звуки ударів, брязкіт. Потім, фінальний акорд - на балкон виходить жінка-переможниця з тілом свого чоловіка в руках над головою. Її лице напружене як у важкоатлета, який побив світовий рекорд. Тільки-но розпочавши політ, чоловік вигукує своє обов’язкове «йобтвоюмать», вдаряється до клумби, кілька секунд лежить, потім з допомогою дітей встає, обтрушується і… повертається до під’їзду. Він її любить, якось замріяно пояснює мій тато моїй мамі. Може в цей момент вони кинули свій жереб, встановили правила, спроектували свої майбутні стосунки.

Своїх батьків вони майже не бачили. Те, що між батьками - це точно не любов, любов тільки в книжках і далеко, щось страшно романтичне. Може таке, як це - він п’є, бо її любить, і думає, що вона його не любить, бо б’є. Вона б’є його, бо насправді теж любить і хоче, щоб він не пив, і думає, що якщо він п’є, то не любить її. Добре, що вони жили на другому поверсі, і він помер від свого цирозу.

Без м’яча хлопцям стає нудно. Тато вигадує якісь нові забави, навіть виносить з дому розбитий минулого тижня велосипед, залазить на дерева, починає військову кампанію проти сусіднього двору. Марно. З вікон одна за одною висуваються голови батьків і різними голосами кличуть дітлахів додому. З кухонь смачно пахне, надворі темно і діти зникають в норах під’їздів. Моя мама залишається до останнього. Її ніхто не кличе, брат нагодований, і може навіть сам пішов гуляти. У нього перше побачення, він вилив на долоню і розтер по щоках трохи татового смердючого одеколону, що буде виявлено і покарано стусанами. Менше з тим. Мої тато і мама ввечері, вже темно, і весна, і запахи, і коти, а вони самі у дворі. Тільки вони - і йому не треба напружувати фантазію, щоб вона залишилась, бо їй все одно нікуди йти. Вони залазять на дерево - видно місяць і зірки, і з’являється щось таке щемливо-дражливе, і ти впускаєш його в себе, і тобі страшно добре і водночас зле від того, що ти не впевнений, чи це взаємно. Їхні ключі на шиях вдаряються і дзеленчать як у корів на пасовиську, видаючи схованку між несміливими паростками листя.

А потім обоє цілу ніч не спатимуть, дивлячись на тіні на стіні і у вікно. Це ростиме вже само, і вони не знатимуть, що з тим робити. Наступного ранку обоє почервоніють, зустрівшись в школі, і на перших уроках уникатимуть один одного, а потім, напевно, таки він перший не витримає і підійде, запхавши руки в кишені. Обом здаватиметься, що той, інший, не сприймає цього всього серйозно або навіть уже зі смішком розказав про вчорашній вечір друзям/подружкам (непотрібне закреслити), і весь клас за спиною сміється з тебе. Але тут все змінюється, життя попереду обіцяє багато нового, принаймні ще одна зустріч, листя на деревах більшає, вечори теплішають, вони вчаться ловити погляди один одного, зазирати всередину очей і приємно тремтіти від цього…

Можливо, нічого такого насправді не було. Для мене точно не було. Я бачив їх уже іншими.

Далі він - розбишака і гультяй, але син академіка і судді - легко поступив на юридичний факультет. Вона - старанна дівчина з бантиками, білим фартушком і завжди прокушеним язиком, але з бідної родини - двічі не вступила до медінституту. І тоді вони одружуються. Скромна весільна фотографія. Обоє холодні і якісь аж мармурові - такі ж, як мільйони інших радянських наречених на мільйонах інших радянських фотографій. Це називалося ательє. Я ніколи не розумів цієї назви, але був упевнений, що там шиють. Вершиною радянського мистецтва фотографії було якраз таке - зупинити момент, упіймати його, зафіксувати назавжди. Вбити. Тому фотографії з найрадісніших подій такі мертві і воскові. Звідти на нащадків дивляться усмішки трупів. Усі радянські фотографи вміли на багато років вперед бачити майбутнє.

Батьки обидвох були проти. У татових зіграв снобізм, у маминих гордість. Але вже через тиждень після весілля маму теж зарахували на юрфак. Що було поміж тими романтичними вечорами і цим мертвим фото - я не знаю і вже не взнаю ніколи. Потім з’явився я. Очевидно, випадково. Мене ніхто не планував. Просто так вийшло, як це часто буває у молоді. Приємно-приємно і бах - на тобі, дитина. Її спочатку не видно, не можеш повірити в її існування, єдиний доказ якого - токсикози, нервування і сварках з нічого. Вона хотіла зробити аборт, він вперше і востаннє в житті наполіг. Вона не наважилася заперечити - аборту вона боялася навіть сильніше, ніж зіпсувати можливу кар’єру.

То був час останніх політичних репресій. Татова мама, моя баба, судила політичних. Вона була родом зі столиці і життя в провінції сприймала як муку. Мабуть то було заслання, якась покута за гріхи «попереднього» столичного життя і вона мужньо їх відбувала. Вона поверталася увечері з текою паперів, кидала їх, не роззуваючись заходила на кухню, варила міцний чай і курила. Від неї пахло парфумами, помадою і папером. Мама до останнього дня вагітності і з першого дня опісля працювала в тому суді секретарем, а ввечері ходила на пари. Тато вчився вдень, а ввечері пив пиво з приятелями. Інколи, за старою звичкою, він ганяв з дітлахами м’яча у дворі. Коли повертався додому старий футболіст, він так само зупинявся і дивився за його черговим падінням. Татові карі очі сумнішали. Напевно, він уже знав, що то не любов, а звичка. Мама і її свекруха 24 години на добу були разом. Вони любили і ненавиділи одна одну. Баба мала менторський хист і в усьому повчала невістку. Те роби, того не роби, не кури, не стій, не сиди, це тобі «не йде», купи оце, візьми мою помаду. Мама скоро стала пахнути як вона - тою самою солодкавою помадою і якимись дешевими радянськими парфумами - мати дорожчі навіть у середньому соціальному прошарку вважалося чимось буржуазним. На всіх їхніх папках був вигравіюваний бюст Леніна. Тато вечорами шепотів мені про цілі поїзди політичних в’язнів, яких везуть у холодний далекий Сибір. Я нічого не розумів, а мама розуміла і шепотіла йому, щоб він заткнувся. Баба робила свою роботу мовчки і старанно. Мама їй в усьому догоджала. Своїх засуджених обоє ненавиділи і робили навіть більше, ніж від них вимагала система. Замість 5 років 10 і це справедливо, бо суд це справедливо, так має бути, бо чого я, суддя, яку це примушують робити, має відчуватися перед вами, засудженими, винною тільки тому, що я суддя і саме тут і так склалися обставини, а ви теж тут через обставини, чому я маю дивитися в ваші зухвалі налякані очі з почуттям провини? Ви винні у цьому, і тому вироки справедливі.

Потім тата впіймали на антирадянській пропаганді. Напився, щось комусь не те сказав. Вдома був страшний скандал. Мама звинувачувала свекруху, та - маму і діда-академіка. Дід-академік мовчав, гортаючи свої академічні папери, які йому, однак, були потрібні тільки щоб захиститись від світу. З ГБ тато повернувся інакшим. Його відпустили без продовження справи, але з інституту вигнали. Точніше перевели в інженерний, щоб міг приносити користь радянському суспільству.

Від татових батьків ми переїхали на винайняту квартиру у спальному районі. Мама закінчила вчитися, але все ще працювала секретарем у суді. Тато пішов на завод. Тоді я вперше помітив між ними конкуренцію. Її насправді дуже втішило те, що його вигнали, що нарешті вона, досі вигнанка, друга, задня, вийшла на перший план, а він, пестунчик долі, тепер змушений бабратися в гімні, жити серед покидьків. Вона упивалася його поразкою, його розпачем. Я ж тобі казала, любила повторювати вона вечорами, коли він сидів на кухні з пляшкою «Жигулівського» і рвав собі волосся на голові. Він запустив декадентську бороду, і черговий фотограф із ательє, віддаючи їй негатіви, прийняв тата за її тата, а не мого. Мама почервоніла від задоволення.

Проте його падіння зовсім не означало її злету. Бабу раптово перевели суддею в район, дід виявився зовсім не академіком, а просто професором інституту наукового атеїзму, який доводив відсутність Бога науковим шляхом. «У мене не вийшло, казав мені вечорами дід-не-академік, ця теорема не доводиться, отже Він може бути. Хоч може і не бути, але це неможливо довести. Вірити, що його нема, це все одно, що вірити, що він є, це марновірство, розумієш, малий?». Його відправили на якусь там заслужену пенсію, але він уже ні в що не вірив і ще більше мовчав, а вечорами, до приїзду баби, залізав зі мною на дерево у дворі і довго та пильно дивився на зірки.

Інші дід з бабою працювали у цеху на тому самому заводі, де й тато. Тато був їхнім начальником. Вони працювали все більше і більше, щоб не боятися голоду, який вони якось пережили. Одного разу тато повернувся з роботи ще смаглявіший, ніж завжди і сказав, що тих діда з бабою уже нема. Згоріли на роботі. Пояснив він. Від надміру роботи з’явилася іскра, була пожежа і цех згорів.

Мама нарешті стала помічником судді. Тато почав її підозрювати у зрадах. Коли він напивався, то виходив із себе. Він хапав її долонею за підборіддя, підводив до себе і перекошеним від люті ротом шипів - ну, суко, дивись мені в очі, на мене дивись, тільки не бреши мені, хоч раз скажи правду - ти з ним спиш? Я ж чую його запах, суко.

Вони скандалили на кухні, а я вмикав у кімнаті телевізор на повний звук і затуляв руки вухами. Потім він завів собі коханку, і мама розбила в друзки дорогий сервіз - кидала чашку за чашкою, спочатку до підлоги, а далі в нього.

Потім він перестав пити і вирішив заочно закінчити юрфак. З грішми ставало все важче і важче. Мама вибила для нас однокімнатне помешкання. Коли тато дізнався, то не зрадів, а тільки плюнув убік і сказав - підстилка. Вони тижнями не розмовляли. Вечеряли окремо, спали на одному ліжку, бо більше не було місця, але під двома ковдрами. Інколи я чув, як на третю чи четвертю ніч мовчання, він нервово совався на ліжку, не витримував, підсувався до неї і щось шепотів. Часто вони займалися сексом, думаючи що я сплю. Кожну його дію вона піддавала сумніву, а коли він врешті переставав будь-що робити, то вона звинувачувала його у бездіяльності. Я напам’ять знав усі їхні розмови і сварки. Мама повторювала його провини з однаковою злістю десятки разів, згадуючи все від самого початку.

Я думав, що вони ненавидять одне одного. Так і було напевно, бо в мене нема жодного доказу зворотного.

У 91-му, у віці 33-х років він, нарешті, закінчив юрфак і через рік відкрив свою адвокатську контору. Першим його клієнтом став екс-футболіст із нашого старого двору. Він лежав у лікарні при смерті і вирішив розлучитися. Вимагав, щоб з усього спільного майна йому віддали кубки і медалі, бо він хоче частину подарувати в музей, а частину забрати в могилу. Дружина хотіла забрати все. Тато переміг. Так він отримав свою першу медаль.

Мама нарешті стала суддею. У її космічно-чорному волоссі з’явилися перші сиві волосинки, а тато полисів. Вони бачилися все рідше, більше на роботі.

На моєму випускному він напився. Вивів мене надвір, ми разом закурили і випили пива.

- От шо таке любов? - запитав у мене, а потім у неба тато. - Де та любов? Нема любові? А я ж її любив, я її ще люблю. Але де та любов?

Через тиждень його відсторонили від справи, яку мала розглядати мама. Татів підзахисний Альоша Павлович дізнався, що його дружина зраджувала його і вбив її кухонним ножем. Мама засудила Альошу до смертної кари через розстріл. Під час засідання ми з татом сиділи у залі. Потім вийшли надвір покурити. Тато похитав головою, знову запитав - де та любов, відійшов убік, облив себе бензином з банки і підпалив. Від нього залишилася тільки груда попелу.

…

Коли Кіт починає нервово завивати на балконі, мене це дратує. Я відчуваю себе обманутим і зрадженим.

- Ну, шо ж тобі ше треба, паскудо мала, - кажу я йому. - Їсти маєш, пити маєш, хочеш, яйця тобі почухаю? Куди тебе тягне? Забув, як було минулого разу? Коли повернувся брудний, облізлий і з кліщами?

- Ау, ау, ау! - відповідає Кіт.

Природу не спинити.

- Я тебе каструю! - погрожую йому, але марно.

Відчиняю двері - і він прожогом вилітає надвір.

Всі жінки курви, хіба не так?

…

Може, я трохи прибрехав, якщо чесно, про батьків, але згрубша так воно і було. І взагалі, я не знаю жодної щасливої історії кохання - так щоб до гробу і після.

А ще кажуть, що серце - найсильніший м’яз людини. Я притримуюся іншої думки, яку поділяє частина науковців - що найсильніший м’яз насправді у щелепі. Щоб їсти, а не любити. Це важливіше. Необхідніше. А серце слабке. Хоча, з іншого боку, слабкість легко перетворити в силу.

…

Моя знайома О. і мій знайомий В. підозріло щаслива пара. Я спостерігаю за ними уже кілька років, намагаючись зрозуміти, що тут не так.

Обоє не дуже красиві, і цим ще більше пасують одне одному.

Між ними, правда, не помітно страшної пристрасті. На людях вони уважні одне до одного, але не більше. Ніяких там тримань за ручку, поцілунків взасмокт та інших атрибутів вічного кохання. Але я все одно їм не вірю. Не вірю, що вони люблять один одного і вже більше десяти років разом з любові. Хто би мені що не казав і не ставив їх у приклад.

Я почав вчащати до них і запрошувати їх в гості з однієї лише метою - розвінчати цей міф. Нехай всі знатимуть правду. Принаймні я точно знатиму, що так не буває, що все це лише видимість.

Їхньому синові 8 років. Вадим, або ж Вадик. Така звичайна, трохи пампуляста дитина, не схожа ні на маму, ні на тата. Може, вони його всиновили? А може, вони взагалі якісь сектанти?

Я розпитую у Вадика про школу, про дівчаток, чи він бува не закоханий. Він червоніє і заперечливо хитає головою. Я йому не вірю. Дарую йому літачка, щоб втертися в довіру. За будь-яку ціну дізнатися, що між ними насправді. Літачок справляє на Вадика враження.

- А шо це за модель? Воєнна?

- Нє, це Боїнг. Пасажирський. Американський.

Вадик розуміюче хитає головою, дякує і починає гудіти, бігаючи з літачком по квартирі.

О. і В. усміхнено спостерігають за сином.

Вони сидять за кілька метрів один від одного і навіть не намагаються наблизитися. У жодному з них, взятих окремо, нема нічого цікавого - звичайні посередні люди. Але разом… Він - типовий комп’ютерник. Подовгуваті окуляри, кульчик у вусі, чорне скуйовджене волосся з ранніми пасмами сивини. Говорить мало, але загалом може говорити про все на світі - кулінарію, політику, футбол, навіть комп’ютери. Ліниво, завченими фразами. Тільки про жінок він ніколи не говорить, навіть за відсутності власної.

- Всі жінки курви, - беру я його якось на понт.

Він мовчить, але важко зрозуміти, чи зі згоди, чи з ніяковості.

Вона - журналіст і водночас домогосподарка. Ідеальна пересічна українка. Пише статті, годує чоловіка і виховує сина. Що ще потрібно для щастя? Шкода, що вона не медсестра, а він не космонавт.

Усі принципові рішення приймає саме вона. Вона поглядом примушує його замовкнути, коли він ляпає дурницю, вона ж заохочує його до розмови, коли він набундючено мовчить, типовим: правда ж, любий?

- Всі жінки курви, правда ж, любий? - повернувшись від них, запитую я у Кота.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - лаконічно відповідає Кіт.

Взагалі вони дуже підозрілі, ці О. і В., у них однозначно є якась таємниця, яка їх пов’язує, можливо, спільно скоєно вбивство? Час до часу у них вдома збирається товариство, і я, як найкращий друг родини, там неодмінно присутній. Для цієї ролі мені доводиться інколи зичити їм гроші і вникати у їхні фінансові проблеми - збільшилася оренда квартири, Вадикові купили ровера, у школі ремонт, вони планують купити авто, скільки можна платити за цікавість? Крім цих фінансових справ нас нічого не пов’язує. Більше того, у О. і В. теж майже нема спільного. Вона зовсім не розуміється на комп’ютерах, йому крім напівпровідників нічого не потрібно. Вечірки у їхній винайнятій однокімнатній квартирі - це щось жахливо занудне. Кілька випадкових спільних знайомих, стіл з салатом, картоплею і м’ясом, Вадик у кутку, який робить уроки і прислухається до розмов дорослих. А що там слухати - політика, спорт, обмивання кісточок знайомим. Години за дві - три, коли на столі лише об’їдки і порожні пляшки, всі починають розходитися. Нікому не хочеться залишитись, окрім мене. Він допомагає прибрати їй зі столу. Це не чіпай, каже вона, це я сама. Так, люба. Подай то, любий. Так, люба. Я дивлюся на їхні книги. Випадкове зібрання. Нічого, що дало б хоч якесь пояснення. Нахиляюся над Вадиковими зошитами і допомагаю йому розв’язати задачку з математики.

- Батьки не сваряться? - запитую у нього ніби випадково.

Він хитає головою. Марно. Від нього я нічого не доб’юся.

…

Я вигадую будь-які приводи, щоб зустрітися з О. У неї великий ніс, велике лице, трохи обвислий животик. Нічого надзвичайного. Таких жінок тисячі. Вона не дурна, але й не надто розумна. Не добра і не зла, не красива і не потворна. Вона ніяка. І одночасно у ній щось таке є, якась таємниця, не розгадавши яку я не заспокоюся.

Я запрошую її на каву, навіть дарую їй квіти.

- У вас із В. усе гаразд? - запитую я.

- А з чого ти взяв, що щось має бути не так. Все прекрасно. Чудово.

- Ну, мені здалося, значить, ви якісь дивні були останнього разу. Майже не розмовляли між собою.

- Та все добре. Ти ж знаєш В., він такий, з нього слова не витягнеш. Він соромиться компаній, де не говорять про його комп’ютери. Йому здається, що він виглядатиме дурним, якщо щось скаже. А насправді йому просто нецікаво все, що говоримо ми. Його дратують ці посиденьки з алкоголем. Він трохи замкнутий, ти ж його знаєш. Ти ж його знаєш.

Сумнівно, щоб я його знав. Сумнівно, щоб взагалі будь-хто будь-кого знав. Я не знаю В., не знаю О., але так само і О. насправді не знає В. і В. не знає О.

Жодного шансу щось дізнатися. Непробивна стіна.

Намагаюся загадково їй усміхнутися, так ніби багато років таємно у неї закоханий. Не переконливо. Подаю їй пальто. Коли ми йдемо, намагаюся ніби випадково торкнутися долонею її руки.

Мої загравання не дають ніякого результату. Їй приємно, але не більше.

…

Інколи Кіт дозволяє собі неприпустимі речі, і тоді ми сваримося. Ось і цього разу він десь нашкодив. Запах його сциклиння заполонює хату, неможливо буде заснути. Він почувається винним і залазить під ліжко. Даю йому спокій.

Виходжу на балкон і дивлюся на сніг, який падає. Потім на вікна будинків за цією білою рухливою стіною. Сутеніє і у вікнах запалюються вогні. Люди повертаються з роботи. З холоднечі у теплі квартири. У кожній по-своєму затишно, принаймні мені з мого темного і холодного балкону так здається. Ці вогники у темряві завжди були для мене ознакою якоїсь остаточної домашності. Родинності в найкращому сенсі цього слова. Я заздрю їм і ненавиджу їх. Мені здається, що все це фікція, створена спеціально для того, щоб мене мучити своєю нездійсненністю. Я бачу тепло, а мені хочеться побачити там закривавлений ніж, жахливі потворні пристрасті. Сварки і сльози. Зради і ненависть. Принаймні байдужість. Жінки, які дивляться серіали, чоловіки, які дивляться футбол. Кожному своє. Тотальне непорозуміння між статями.

…

Днями мені вдалося розкрити жахливу таємницю О. і В. Я так і знав, що тут щось не те.

Мені розказала про це А., наша спільна знайома.

А. - художниця, безнадійно закохана у Ц., відомого політика. Ц. дає їй знати про себе приблизно раз на місяць, завжди несподівано. З’являється без попередження. Ц. не лише відомий політик, але й відомий ловелас. Я інколи його зустрічаю у респектабельних закладах, коли мене запрошують туди інші політики. З Ц. щоразу інша жінка. Ц. одружений і має дітей. Він багато п’є і любить поговорити з неполітиками.

- Як там А., - інколи запитує він у мене, безцеремонно підсідаючи зі склянкою віскі. - Давно її не бачив. Познайомся, до речі, це Ж… Господи, що я роблю?! - запитує він у мене, коли Ж. ненадовго відходить припудритися. - Забери її від мене. Забери її собі, забери їх всіх собі. Це якась гонка, гонка на виживання. Рейсінг Ахед. Перегони на зламану голову. Суцільний секс. Секс як втеча, секс як погоня, секс як транквілізатор. Я не можу зупинитися, старий. Можеш написати про це книжку, я тобі заплачу. Жінка про все і так знає, і всі знають. Жодної конфіденційності. Що вона думає, жінка, тобі це цікаво? Нічого не думає, їй по хуй. У неї є інший, багато інших? Не знаю скільки, але хтось точно є. Її їбуть стільки, скільки душа забажає. Їй так добре. Всім так добре. Але я втомився. Втомився, хочу спокою, хочу любові. Хочу, щоб хтось, як от А. вкладав мене після сексу собі на груди і гладив по голові. Як дитину. Я хочу сім’ї, справжньої сім’ї, хочу ссати молоко з жіночих грудей. Але я знаю, що ніколи цього не буду мати, бо не зможу зупинитися. Розумієш, старий? Ти не розумієш, я сам не розумію. Це хвороба.

Повертається Ж., і низький худий політик Ц. із аристократичним шаликом на шиї змінюється на лиці, надаючи йому ще більш декадентського виразу.

- Люба, секс мене згубить. Це все лише погоня за вічним задоволенням. Ходімо його ловити.

Отже, А., яка має певні, навіть можна сказати - регулярні стосунки з Ц. А., яка через моє знайомство з Ц., почала малювати мій портрет. Чи писати, як вона каже. А., яка мала всього лише кількох чоловіків і жодного разу не була щаслива. А., яка отримує оргазм лише кліторально і лише коли мастурбує, принаймні так вона каже. І от ця сама А., демонструючи мені свою чергову жахливу картину, нарешті розкриває таємницю О. і В. Таємницю, над якою я бився стільки років. У якій насправді нема нічого таємничого і надзвичайного. Жодних трупів і сект. Жодної крові. Лише одне розбите серце.

…

Навряд чи можна сказати, що мій портрет мені подобається. Там багато снігу, дуже багато снігу, складається враження, що вся планета заметена. Сніг у мене на бровах і на вусах, на волоссі ціла снігова шапка. Я от-от маю стати сніговиком, з носа звисають бурульки. Я заховав Кота за пазуху, але його теж припорошує снігом. І в цій хурделиці ми кудись йдемо. Ніби попереду щось бачимо, якийсь вогник, димок, тепло…

Я сподіваюся, А. не така розумна, як талановита. Інакше, мені буде соромно з нею зустрічатися.

…

Нас із О., В. і А. (і навіть з Ц.) об’єднує походження. Географічне походження. Всі ми родом з дитинства, тобто з одного міста - Франека. Це на Заході України. Таке скромне маленьке містечко у передгір’ї Карпат, назване на честь якогось Франя. Дехто вважає, що мався на увазі Франко (Каменяр), дехто - що Франко (диктатор), інші - що сам Франциск Асизький. Місцева влада поставила пам’ятники трьом. Останній уже потому, як всі ми переїхали до Києва.

Ми народилися в провінції, живемо в столиці, а помрем у Парижі.

…

А. розповіла мені, як усе було насправді. А. не можна довіряти таємниць. Вона нічого не вбереже. Якби у нас існувала справжня бульварна преса, подробиці особистого життя Ц. на його втіху були би відомі усім. Вся країна могла би знати довжину його члена, що у нього родимка в пупку і що в дитинстві мама карала Ц. голодом і стоянням в куті на колінах. І що Ц. обпісювався до 8 років включно. Втім, якби у нас існувала справжня бульварна преса, Ц. сам залюбки розповів би це все і ще повно цікавого справжній бульварній журналістці.

Але А. це не виправдовує. Варто мені було лише сказати про те, що мені не дають спокою О. і В., як А. одразу все розповіла. Все що знала і навіть більше.

- Це було 10 років тому, може більше. Ми ще всі жили у Франеку. В. тільки закінчив вчитися і не мав роботи. О. вже працювала, але ти ж знаєш місцеву пресу. Безпросвітність. Тупість. Сірість. А амбіції у неї були ого-го-го-го-го-го-го. Вона була жвавіша, ніж зараз. Постійно збирала довкола себе людей. Красою ніколи не відзначалася, але компенсувала це енергією. Вона охмуряла чинуш, щоб отримати сенсаційні матеріали. Але які можуть бути сенсації у Франеку? Вона мала невдалі романи з усіма хоч трохи цікавішими журналістами і редакторами. І з жодним не розійшлася ворогом. Я не знаю, чого вона хотіла досягти, думаю, вона і сама не знала, чого саме, просто шукала наосліп, може, тут, а може, тут, думала, що якщо знайде, то знатиме, що це саме те, чого шукала. І тут з’явився В. Якось дуже недоречно. Він був таким зайвим на цьому святі провінційного життя, у цих щоденних туснях і п’янках. Мовчазний комп’ютерщик, який ходив за нею, як тінь. Вона його ні в гріш не ставила. Він дарував їй квіти, а вона віддавала їх йому, щоб носив за нею цілий вечір. Навряд чи вона була зовсім до нього байдужою. Інколи вона навмисно на людях цілувала його взасос, але інколи соромилася його, перебивала, щойно він починав говорити. Він, до всього, сирота, жив з тіткою і бабцею, ну, ти розумієш. Всі вважали її сукою через те, як вона до нього ставиться. А її це дратувало. Женщіна-празднік. Вона вибирала собі ролі, і сама в них плуталась. Сидять вони в якійсь жахливій ригайлівці, п’ють пиво, вона, він і ще з 5 - 6 мужиків, пиво закінчується, і вона до нього - принеси нам ще пива і сухариків. У кращому разі «любий» додавала. Думаю, вона його зраджувала. Думаю, хотіла, щоб він не витримав, щоб у нього нарешті зіграло якесь самолюбство і він її кинув. Або навпаки, була настільки впевнена в собі і в його любові, що просто гралася з ним. А він насправді не такий дурний, як здається, просто закомплексований страшно. Він анімацію робить на компах просто шалену. Раніше робив. Зараз, здається, вже нє. Але то був отпад. Я коли побачила, просто охуїла, перепрошую на слові. Він мультяшок 5 - 6 повноцінних зробив, німих, правда.

Дивуюся, звідки він брав гроші. У неї часто не було навіть на папіроси. Заробляла вона мало, а на всі ці щоденні водіння кози треба було ого-го-го. Словом, це все тривало і тривало, аж поки їй нарешті не вдалося отримати роботу в Києві. Вона тішилася, а він ходив як тінь. Бо вона йому сказала, що хоче поїхати сама. Побути сама, бо це ж Київ, їй там потрібно буде багато працювати, щоб закріпитися і таке інше, щоб її ніхто не відволікав, що їй не потрібне буде ніяке особисте життя. Вона хотіла тримати його на відстані. Ну, ти розумієш. Трофей у мисливському будиночку. Він чекав. Ходив у ті ж кав’ярні, куди раніше з нею, він став тій нашій тусні майже як рідний. Потім нараз пропав. І виявилося, що ніхто з нас нічого про нього не знав, навіть - де його шукати. Зник чоловік. Як і не було. Ще трохи позгадували про нього, а потім забули…

Я зустріла їх уже у Києві, такими як зараз. Зовсім інакшими, ніж тоді, повір.

- То шо ж сталося? Що їх так змінило? Ти ж мусиш знати!

А. загадково усміхнулася і задоволено подивилася на мій портрет.

- Це мелодраматична історія.

Всі жінки точно курви. Якби це був серіал, я би пообіцяв продовження у наступній серії. А якби ток-шоу - то після рекламної паузи.

…

У всіх є своя історія - у О. і В., у А., у Ц. Навіть у Кота вона є. А чи є вона у мене? Сумнівно.

З блядок Кіт повертається через балконне вікно - ми живемо на першому поверсі. Сьогодні вранці я застав його сплячим на кріслі, але не самого, а з якоюсь Котихою попід лапою. Я почесав потилицю від несподіванки. Ще одного мешканця, а надто жіночої статі, в нашій холостяцькій хаті терпіти я не збирався. Тим більше, він привів її, не спитавши. Я вже хотів розбудити коханців і влаштувати їм обструкцію, але раптом щось пригадав і передумав. Хай відіспляться.

…

Напевно настав час дещо вам пояснити. Чому всі жінки курви. Тому що вони зіпсували мій паспорт. Там немає живого місця. Я п’ять разів одружувався і п’ять разів розлучався.

Може, якби тоді з Лєночкою я потрапив у справжній ЗАГС замість театру, усіх наступних бід би не трапилось?

А може, не всі жінки курви, а лише я сам, один - курва?

…

Ми з А. виходимо з її майстерні. Я вмираю від цікавості, але знаю, що її не варто квапити з розповідями. Вона отримує садистичне задоволення від незакінчених історій, особливо, якщо помічає, що співрозмовнику це дуже цікаво. Видай я хоч словом, хоч жестом свою сверблячу нетерплячку, вона нізащо сьогодні не розповість до кінця. І мені доведеться чекати ще бозна скільки часу. Тож я вдаю, що О. і В. мене взагалі не обходять.

Ми заходимо у кліть ліфта, зачиняємось за ґратами і поволі спускаємося згори вниз. А. має незреалізований хист гіда і сьогодні я - її жертва. Із запакованим собою під лівою пахвою, із запакованою у десять светрів і якусь підозрілу куртку А. під правою я виходжу на екскурсію. Самотня жінка і самотній чоловік, які навіть думки про те, щоб бути разом, не припускають. Я дивлюся на А. - а що як раптом? Але ні, в жодному разі ні.

Падає сніг. Він одразу ковтає нас із головою, і з кожним наступним кроком я стаю все більше схожим на той портрет, який несу під рукою.

- Сьогодні я мушу показати тобі історію київської проституції, - каже мені А.

Це всерйоз і надовго.

Але принаймні утвердить мене в думці, що всі жінки таки курви.

…

Кілька місяців потому Кіт зникне надовго. Його не буде тиждень і я вже почну хвилюватися. Шкодуватиму, що не дозволив йому залишити котиху вдома. Я би навіть імені їй не давав - хай сам називає, як хоче. Жили би собі втрьох, то й що, що жінка. Все одно веселіше. Було би з ким увечері поговорити, пива попити, футбол подивитися. А жінка навіть краще - могла би їсти щось приготувати. Проте моє каяття було даремним - Кіт як у Дніпрі розчинився. Одного вечора я не витримав і вдався до перевіреного дідівського методу. Купив настоянки валеріани і розлив під балконом. Спочатку реакції не було, але через годину під моїм вікном завивав цілий котячий хор. Я навіть не уявляв, що в околицях може бути їх аж стільки. Мого Кота серед них не було.

Коли я вже цілковито втратив надію його ще коли-небудь побачити, він таки з’явився. Це було вранці. Я вивішував на балконі випрані речі, коли побачив його. Він сидів на тротуарі, підігнувши під себе лапи і тремтів від холоду. Його великі зелені очі нерухомо втупилися у точку за кілька метрів попереду. Я прослідкував його погляд і побачив котиху. Вона сиділа так само нерухомо у тій же позі. Він чорний-чорний з білим пушком на грудях. Вона - біла-біла з чорною плямою на шиї. Як негатив і позитив. Тільки очі у обох зелені і великі. Поруч із Котихою повзали і перекидалися маленькі кошенята. Всі порівну чорно-білі. Кіт сидів нерухомо. Згодом я зрозумів чому. Тільки-но він пробував наблизитися, як Котиха починала грізно на нього сичати. За якийсь час мені це набридло і я гукнув Кота. Він незадоволено подивився на мене, похнюпив голову і поліз додому. Котиха проводжала його зверхнім поглядом.

- Усі жінки курви, хіба я тобі не казав? - спитав я у свого побитого зрадливого друга, коли він розлігся на своєму улюбленому кріслі і сьорбнув пива просто з пляшки.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать, - сказав Кіт.

Добре, коли тебе хоч хтось розуміє у цьому великому жорстокому світі.

…

Ще один портрет А. - Ц. Вона зобразила його у формі куценького обвислого пеніса. Зморщеного, з фіолетовими варикозними жилками. Цей пеніс з дитячим і водночас старечим лицем Ц. замість головки росте із землі поміж різноманітних чудернацьких квітів, але не може дістатися жодної. Він намагається випростатися, щоб зазирнути хоча б до найближчої, але не може.

- Імпотенція, - сказала мені А. - Я назвала цю картину «Імпотенція». Хоча він, на жаль, зовсім не імпотент. Швидше навпаки.

- А він її бачив?

- Ні, я не показувала. Навіщо? Він образиться. Думала так від нього звільнитися, але не можу. Він не дає мені спокою. Тільки я починаю відходити, як він несподівано з’являється. Ніби відчуває. Я кажу, відпусти, а він сміється і каже, що секс - це релігія або хвороба. І що йому від мене нічого не треба, крім сексу. А мені, як це не смішно, якраз сексу не треба. З цим я даю собі раду сама.

…

- Тобі зовсім не цікаво, що сталося з О. і В.? - запитує з-за снігової завіси голос А.

- Якщо там буде кров, то краще не треба.

- Тільки переливання крові.

- Якщо я скажу, що мені цікаво, ти ж не розкажеш.

Я чую, як по той бік снігу усміхаються.

Ми заходимо в бар на морозиво.

- Я думаю, що всі жінки курви, - кажу я А.

- Умгу, - наминаючи морозиво, погоджується А. - А всі чоловіки, перепрошую на слові, ху… Ти мене задовбав зі своїм жононенависництвом.

- А як називається мій портрет? - питаю я її.

- Пурга, - відповідає А.

- То що там з О. і В.?

За вікном -5, а ми наминаємо морозиво. Таємниця О. і В. от-от розкриється.

…

- Коли я переїхала до Києва, мені було тут, ну знаєш як. У мене не було майстерні, не було друзів, не було чоловіка. Жизнь дала трєщину, перебралась на Троєщину. Я годинами дивилася на ці багатоповерхівки навколо і малювала тільки їх. На зупинці автобуса, коли я вибиралась до центру на роботу, завжди була черга. Я не звикла стояти у чергах на автобус. Це принизливо. А там ще була бабка, божевільна бабка «бах-бах-бах». Вона не говорила, а ходила зі смердючим пакетиком, махала ним перед твоїми очима і казала: «Бах-бах-бах». Безперервно. Хто не давав грошей, жалкував. Вона не відчіплювалася. Стояла і бахкала і дивилася в очі. Дехто не витримував, починав втікати, а бабка, як виявилося, дуже вправна попри вік, бігла навздогін і ще гучніше - бах-бах-бах, бах-бах-бах. Дехто там і божеволів. А бабка мешкала просто на тій зупинці, там же їла і сця…, перепрошую на слові. Я не могла її намалювати. Чогось бракувало.

Я була сама. Зовсім сама. І тоді я випадково зустріла О. Це було таке щастя - зустріти когось із того, попереднього життя. Ми не були подругами у Франеку, а тут я відчувала, ніби знайшла сестру, і вона таке відчувала, ти ж знаєш, як це. Так ніби ми одне, спільники, діаспора. Ніби нам і справді треба тут триматися разом. Ми випили. Ми пили цілу ніч, а він жодного разу не подзвонив, не запитав, де вона. Я про В. Вона тоді мені все розповіла, і виглядало дуже дивним, що він мовчить. Я так і не запитала в неї, чому. Чи він настільки збайдужів і йому пофік, чи з нею все гаразд, чи навпаки - просто дає їй спокій і індульгенцію на все - бути, де захочеться, робити, що завгодно… Але це так… Просто. Я її малювала. Голою. Тіло без голови. Таке звивисте, плазуче, як у змії. Мені подобається її тіло. Воно навіть збуджує. Хоч зараз по ній не скажеш, та й тоді зовні важко було уявити, що під одягом таке тіло. Я не змогла його відтворити, але спробувала. Віддала їй портрет, а вона його викинула в Дніпро. Я не образилась. Я знала, що не впіймала. Трохи, щось зовсім мале, якусь деталь. Зараз я би писала її інакше, обов’язково в одязі. На всі застібки. Може навіть скафандр, принаймні комбінезон, або роба. І багато косметики. Ти зауважив, як багато у неї косметики зараз? Раніше теж було багато, якоїсь крикливої і куревської. Але тоді це було частиною її, а тепер це грим. Ну, я не психолог, я тільки вчуся. Ти ж розумієш?

- Господи, та не тягни резину, розказуй! - вихопилось у мене.

- Поспішиш, людей насмішиш, - засміялася А, оголивши свої криві жовті зуби.

- Тут був бордель у 19 столітті, - сказала А. - Тому я тебе сюди і привела.

- Всі жінки курви? - усміхнувся я.

- У середині 90-х років 19 століття Андріївська церква почала вимагати від влади мирської закриття всіх публічних домів на Андріївському узвозі. І поліція почала шерстити. Вимірювали відстань від борделів до церкви. І закривали. У цьому домі жила така собі Таня Макогоненко і її подружка Марціяна Моровська. Дві жінки. Бідні і самотні. Таня була киянкою, прислужувала в якогось офіцера, потім стала годувальницею. А Марціяну в Київ закинула любов. Вона з Мінська. Їй 19 років. Вона закохується у вусатого офіцера царської армії. Офіцер мусить переїздити. Офіцеру нудно. Офіцер любить шампусік і вечори. Марціяна така молода і пахуча. Наївна. З нею навіть цікаво, приємно бачити, як хтось може так по-справжньому любити твої нічого не варті вуса. Він забирає її з собою до Києва. Кілька разів навіть з’являється з нею у високому товаристві. У клубі. Але швидко йому набридає. Можливо у Києві він знайшов ще одну наївну дівчинку. І Марціяна опиняється на вулиці зі скромною валізкою, де лишень кілька сукенок. Офіцеру соромно, але він намагається це все забути, втопити в шампусіку. Він дратується, що почувається винним через ці очі, і кричить на неї… Марціяна блукає Києвом, їй ніде ночувати, він дав їй якихсь пару рублів і це все, що в неї є. Вона голодна, валізка важка. І тут її зустрічає Таня. Тані 30, Таня зла і досвідчена. Таня запрошує її до себе, витирає сльози з очей, наливає вина, каже, що всі чоловіки - свині, це тобі сподобається, і ще каже: я тобі допоможу, все буде добре. Це просто, зовсім просто, нічого особливого - і добрі гроші. А що ти собі думала? А в тебе є інший вихід? Хочеш жити, умій… ну, ти розумієш. І вони вдвох починають це робити. Відкривають бізнес. Без ліцензії. Спершу у Старому місті, а потім, коли сусіди взялися набридати, переїздять сюди. Але і тут їх не облишили в спокої. Обоє дівчат мусили написати розписки в поліцію, що роз’їдуться по домах. Їх депортували. Марціяна мусила повертатися у Мінськ…

- Сентиментально. То що там із В. і О.?

- Нічого такого. О., коли приїхала до Києва, знайшла собі хахоля. Але тут вона уже не була на розхват, як у Франеку. Хахоль ставився до неї, як до милої наївної провінціалки. І взагалі вона перестала бути душею компанії. Її матеріали викидалися і коротилися. Вона жила на Троєщині і щодня бачила бабку «бах-бах-бах» на зупинці. Вона божеволіла. І тут одного дня, як ти розумієш, з’являється В. Холодний, голодний, обдертий. Може, він пішки діставався до цього Києва, не знаю. Словом, вона зраділа йому, як рідному, деякий час побула з ним, полюбила його, а потім, холодного і голодного, під якимось приводом відправила геть. Через два тижні В. з’явився знову. І що ти думаєш - знайшов роботу! Одягнувся, напарфумився, став доволі респектабельним. Словом, стрибнув вище голови. Це таки справило на неї враження. Він знайшов квартиру десь на правому березі і вона переїхала до нього. От таке…

- І це все? Не може бути!

- Ну ясно, шо не може. Та О. була б не О., якби так все закінчилося і протривало до наших днів.

Коли А. малює чи розповідає, вона змінюється. До того вона схожа на налякану мишу. Постійно роззирається, всього сахається, дуже неуважна і розсіяна. Тепер навіть її брудне липке волосся стає гарним. Ніс ще більше загострюється, майже як у Пінокіо. Вона попиває абсент, і її щоки червоніють.

- О. було з ним нудно. Їй хотілось прожигати жизнь, бути в центрі уваги. Вона всього хотіла, а нічого не мала. Ну ти розумієш. Комплекс емігрантів. Провінціали у сталіці. А йому було досить того, що є. Він тішився, що має роботу, яку любить, має дім, має її. Він був готовий супроводжувати її на край світа, терпів її гучні п’яні компанії, вибачав випадкові і регулярні флірти. О. знайшла собі журналістика з такими ж незреалізованими амбіціями, як і в неї. Два сапога пара. Але кинути В. спочатку не наважувалася. Брехала. Казала, що звикла до нього, як до домашньої тварини, чи що. Вона погано собі уявляла своє життя без нього. Журналістишко був їй зрозумілішим, ближчим. Але надто подібний на неї. Журналіст вимагав від О. лишити тупого комп’ютерщика. Влаштовував сцени. Вона почувала себе курвою, а В. нічого не питав, і від цього було ще гірше. Вона вигадувала якісь причини, щоб не ночувати вдома. Нарешті не витримала його усміхненої мовчанки, закатала скандал, все розповіла і почала збирати манатки. В. мовчав весь час. Вона каже, що плакала, хотіла зупинитись, але не могла, кидала всі свої манатки у валізу, плакала, кричала, щоб він хоч шось сказав, щоб сказав, шо вона курва, а він мовчав, і раптом вона побачила, як він починає бліднути і сивіти. Сивіти просто на очах. Він втратив свідомість з тією ж дурнуватою усмішкою. Майже не дихав. Під дверима під’їзду у таксі чекав журналістик. Почав з нетерплячки дзвонити, вона послала його на три букви і викликала швидку. Просила у В. пробачення. Казала, що зміниться, що ніколи більше так не робитиме, що любить його. Тільки його. А він далі сивів. У нього був обширний інфаркт. З того часу він ще менше говорить. Але дуже спокійно приймає всі ці посиденьки у них вдома чи по кабаках. А для неї це данина минулому. Невідбулому. Своїм амбіціям. Отаке. Хочеш вір, хочеш ні, але це її дуже змінило. Вона боїться бути дуже ніжною до нього після цього. Хоча каже, що страшно любить. Каже, що інколи дуже би хотіла кинутися до нього, стиснути в обіймах, і задушити. Але боїться. І так вони собі тихо живуть. І обом добре. Може не шось надзвичайне, але їхнє.

А. допиває абсент. Вона тішиться з гримаси розчарування на моєму лиці.

- А… забула про переливання крові. У них групи крові ідентичні. Ще до всього вона була попала в аварію - на таксі, і їй на нозі артерію порвало, то він літру крові здав для неї. Хоч бачу тебе це не вражає…

- Не вірю, - кажу я. - Але однаково всі жінки курви.

- І я теж? - запитує А. і сміється.

Абсент випито, портрет написано, історія закінчена. Борделі перемістилися у інші місця.

…

В. мовчки чаклує над моїм комп’ютером, наче хірург. Інколи він усміхається, ніби вибачається, що робить свою роботу так довго. Але мені нікуди поспішати, у мене багато часу. Всі люди кудись поспішають, бо вони живуть для чогось. В. чекає кінця дня, коли повернеться з роботи О. А. чекає на дзвінок Ц. Ц. чекає кінця пленарного засідання, щоб зустрітися з У. Прибиральниця з сусіднього будинку чекає на приїзд сміттєвоза. Алкоголік ЗЕТ. чекає на пиво і футбол. Божевільний Сірко чекає на кінець світу. І тільки я нічого не чекаю. Жоден із моїх годинників не наведений. Коли у мене запитують, котра година, я підношу до лиця ліве зап’ястя і завжди відповідаю: «Двадцять по дванадцятій». Вдома у мене вічна північ.

Кіт мляво спостерігає за маніпуляціями В. Він звик до зупиненого часу і також нікуди не поспішає. Нам добре у цьому застиглому світі.

2. Курви

…

Ц. вимагає від мене детального звіту про життя А.

- Ти з нею спав? - допитується він у мене.

Я роздратовано відвертаюся, бо не люблю виправдовуватися у тому, чого не робив.

- Вона ж мусить з кимсь спати. Когось мати. Це фізіологія! Всі люди не можуть без траху. Я це точно знаю!

У чомусь він має рацію, але не до кінця. Я переконаний, що А. могла би цілком обходитися без сексу. А втім, я знаю про людей лише те, що вони хочуть, щоб я про них знав. Інколи цього досить.

- Вона тебе любить.

- Мене не можна любити. Я страшна людина. Я хочу вічного задоволення. Мені уже 33, вік Христа, час минає, я старіюсь, я не люблю картин, музики і кіно, мені не потрібні книжки і закони, мене лякає думка про жіночу пизду, я там тону, мене лякає моє житіє, коли я думаю про нього, ніби збоку - скількох тіл я торкався, стільки запахів, шкір, цицьок, якщо про це думати, можна йобнутись, але ще більше мене лякає одна-єдина пизда на все життя, будь-чия, мене лякають діти, я не проти мати дітей, але тільки би їх не бачити, щоб вони просто росли, - але і навіть це мене лякає, бо годинники щодня показують одне й те ж, а ріст дитини нагадує про час більше… мені взагалі не можна думати, краще щось робити, пішли в бордель, трахатися, з блядями це найкраще робити, бо мене задовбали всі ці замужні дєвочкі, а незамужні це взагалі жах, вони хочуть мене назавжди, розумієш, хочуть, щоб у нас шось було, це так називається, вони самі вірять, що люблять мене і любитимуть завжди, до смерті, що вони не подивляться ні на кого іншого, що у них там не мокрітиме від тебе, наприклад. А я знаю, що мокрітиме, бо така природа людини, що нема любові до гробу, що все це блядство. Отут, в голові, десь тут, є така маленька гулька, гіпофіз називається, і ця гулька визначає все наше життя, вона продукує гормони, а гормони - це все, ти думаєш, що ТИ думаєш, а насправді за тебе думають твої гормони, і я не можу вірити, що А. любить мене, вона це все собі придумала, бо хоче переконати себе, що вона сильніша за свої гормони. А не можна бути сильнішим за гормони, бо ти і є гормони, а як можна бути сильнішим за себе. Мене тошнить від мого життя, тошнить від цих сотень запахів різних тіл, але як тільки я думаю про те, що я можу закохатися, і щоб, як вони кажуть, у нас шото було, якийсь роман, я знаю, що буде далі, все знаю, і ти теж, напевно, знаєш, від початку до кінця, всю цю слиняву приємну романтику, цей кайф від того, що ти відчуваєш цю невпевненість, цю дрож, ти, народний депутат, а ти тремтиш перед якоюсь курвою, бо любиш її і не знаєш чи вона тебе теж, і коли ти цілуєшся з нею під дощем, коли її плаття мокре, губи мокрі, тоді ти думаєш, от, якби так було завжди, це варто пережити, це кльово, але якщо продовжити…, а коли дійде до цього, то ти захочеш продовжити, бо нащо собі різати яйця, нащо робити зле, коли добре і тоді всьо, пиши-пропало, це ще буде добре, добре, але поволі менше, і потім все одно прийде момент, коли в неї змокріє там від іншого, бо ти вже для неї звичка, і вона для тебе звичка, одна і та сама пизда… А я цього не хочу, не хочу цього відчувати, це уявляти, про це думати, як вона з кимось іншим, як саме вона роздягається, як вона торкається чужої шкіри, і ще й при цьому мучиться, шо от, яка ж я сука, але все одно це робить, бо гормони перемагають, і вона розставить ноги, бо її там уже пече між ногами, і той інший, не я, а я ж десь є, я є, я є, а в неї у цей момент, поки я тисну на кнопку, а може, поки я трахаю іншу, хтось чужий, з гидким запахом вставляє свого члена. Вставляє, вставляє, бля!!! І їм, бляха добре. Їм, сука, добре. Вона стогне від задоволення, їй там добре, гормони задоволені, вона перестає думати про мене, хуй зі мною, вона здається, нарешті, гормони перемогли, а потім повернуся я, і вона мені усміхатиметься, і ця пизда буде зовні такою ж самою, але вже ні, бо вона уже осквернена, розумієш, там була чужа сперма. Я не можу не думати про цю чужу сперму, як вона скрапує звідти, така масна, ніби йогурт, ніби банановий лікер, який вона так любила пити, бля… Це все нормально, що у цьому такого, це природа, але на хуя тоді всі ці витребеньки, щоб у нас шось було, яка в пизду любов, при чому тут любов, це ж лише гормони… Нащо це, скажи? Чого не може бути якось інакше, якось легше?

Ц. мало не плаче. Я наливаю йому коньяку, він випиває залпом.

Я не можу сказати йому, шо всі жінки курви.

- Ходімо до курв, там принаймні усе чесно, - просить у мене Ц.

- Тоді беремо Кота, без Кота я нє.

…

Ц. веде мене у якийсь клуб. Ми виходимо з авто, Кіт дріботить за нами на повідку.

- Йоб твою, на хуй, блядь… - виривається у Кота, коли ми заходимо всередину, у якийсь підвал.

Багато диму, запах трави і ароматичних тютюнів, кислотна музика і червоне, як у фотолабораторії, світло. Ми сідаємо просто на землю під сценою, адміністраторка у короткій зеленій спідниці і такому ж зеленому ліфі закриває нас від усього залу ширмою. Нам приносять кальян, самбуку та абсент. Ц. змішує, підпалює, ковтає, мало не заливає силою цю суміш у мене, а потім затягується.

Якщо на сцені є жердина, значить рано чи пізно почнеться стриптиз - народна прикмета.

Роздягання відбувається у першому ж акті. Досить примітивно. Мене це не збуджує. Я радше трохи знервований. Ц. натомість веселиться і пританцьовує. Він намагається ляскати себе руками по литках у такт музиці. У червонястому світлі він схожий на дрібного бісика. У дівчат, які швидко змінюють одна одну, майже у всіх синці на ногах. Ц. раз по раз повторює самбуку. Коли ми розправляємось із кальяном, Ц. дістає із портсигара косяк. Тіло наливається теплом, Ц. відбиває такт все точніше, моє роздратування минає.

- У них усіх ноги биті, - кажу я Ц.

Ц. регоче.

- Це від жердини. Вони не вміють танцювати і б’ють собі ноги. Яка тобі подобається?

Я відвертаюся.

- Біла? Біла непогана. Я би, правда, вибрав, кореянку чи в’єтнамку. Хочеться екзотики. Ти коли-небудь мав секс з чорними?

- Тільки з мулатками, - чомусь брешу я (щоб не здатися недосвідченим?).

- У негритянках щось є. Щось таке дике. У них менший мозок, але більший гіпофіз. Вони гормональніші, вони не стримуються, не комплексують. Ти щось чув про фригідних негритянок?

Я справді дивлюся на біляву стриптизерку, і навіть намагаюся зловити її погляд. Про що вони думають, виходячи на сцену?

Синці в основному на литках, схожі на сліди від ударів батога. Я відчуваю, що у мене червоне лице, мені тепло і спокійно, я вже почуваюся тут як удома. Присутність Ц. мене заспокоює. Котові натомість нудно.

- У Вас нема кицьок? - запитує Ц. у офіціантки.

- Повно, - усміхається та.

- Нє, натуральних кицьок. Для нашого друга.

Дівчина явно ошелешена, але Ц. витягає з гаманця кілька купюр, складає їх у трубочку і запихає дівчині в ліф. Та непомітно косить очі на свої груди, намагаючись розрізнити валюту і номінал. Ц. зловивши її погляд, додає ще одну купюру.

Дівчина киває головою. За кілька хвилин вона приносить якусь пухнасту потвору, більше схожу на болонку.

Вона не помітила Кота і пильно дивиться на нас із Ц. Кіт натомість вдає абсолютну байдужість. Він підклав собі лапу під голову, ліниво дивиться на сцену і сьорбає валеріану з мисочки.

Кицька несміливо підходить і тягне свого носа до його валеріани. Кіт оцінює свою курву і скрушно зітхає:

- Йоб твою на хуй, блядь, мать…

…

Я не встиг помітити, як білявка опинилася біля нас, за ширмою. Коли я очухався, то з деяким роздратуванням помітив, як вона, в самих лише стрінгах витанцьовує біля Ц. Той із задоволенням розглядає її груди, потім тягнеться до гаманця. Витягає звідти чергову купюру, лівою рукою відтягує гумку трусів, зазирає, морщиться, запихає гроші і відпускає гумку. Дівчина, продовжуючи танцювати, підходить до мене. Я десь чув, що у стрипбарах не можна торкатися танцівниць руками. Близькість цього тіла мене трохи напружує.

- Не бійся, сміливіше, - усміхається до мене дівчина.

Я дістаю свою купюру і намагаюся скопіювати рух Ц. Відгортаю трусики, бачу виголену шкіру, звідти, наче фалос, на мене дивляться скручені бакси Ц. Я розчаровано запихаю свої скромні чайові і з ефектним ляском також відпускаю гумку.

Забавка починає мені подобатися.

Кіт натомість, не комплексуючи, уже взявся до справи.

Дівчина зникає, але за кілька хвилин, повертається до нас вже одягненою. Ц. підморгує мені - мовляв, бачиш, що я для тебе роблю.

Ми втрьох випиваємо енну порцію самбуки, хоча мені здається, що комусь помилково дісталася Котова валеріана. Я несміливо ставлю руку на талію дівчини. Її звати Ангеліна, хоча Ц. наполягає, щоб вона назвала своє справжнє ім’я.

Ангеліна мовчить, лише зрідка косячи погляд то на мене, то на Ц.

Ц. ж зосередився на сцені наче шукач талантів.

- Влаштуємо груповуху? - запитує він у нас із Ангеліною.

Дівчина з готовністю киває головою, а мене це в черговий раз чіпляє - що хтось інший, хай навіть Ц., буде мати дівчину, яку я вибрав собі. Хай навіть вона і повія.

…

Ми прокидаємось від страху, якийсь час не розуміючи, хто ми і де. Невідомо звідки гримить телефон Ц. Ми лежимо на готельному ліжку утрьох - я, Кіт і Ц. Голова розламується, в роті страшенно сухо, губи потріскані. Кіт зводиться на лапи перший, Ц. з прокльонами шукає телефон серед розкиданих речей.

- Так, я, яка година? Ну, вибач, хворий… - він явно перед кимось виправдовується, його голос тремтить. Я рачки дістаюся до туалету. Набираю в рот води з-під крану, полощу, а потім жадібно ковтаю. Лице і особливо очі виглядають жахливо. Я залізаю в душ і вмикаю холодну воду. Потім ще холоднішу. Це трохи допомагає. Коли я повертаюся у кімнату, Ц. і Кіт уже в повній бойовій готовності. Ц. виглядає не краще, ніж я. На губах у нього якась висипка, краватка зав’язана криво, піджак зім’ятий, волосся жирне.

- Ти цей, не дуже. В книжці напишеш, потім якось, якщо захочеш, - понуро каже він, дивлячись кудись убік.

Я теж уникаю на нього дивитися. Події минулої ночі поволі починають зринати у закапелках пам’яті, і мені стає соромно.

- Нічого, все нормально, - кажу я вбік.

Ц. киває.

- Побачимось, - каже він, - Передавай привіт А. Я мушу йти, мене чекають. Спізнився, - ніби виправдовується він.

Ми з Котом залишаємося у номері самі.

Як ми сюди потрапили, я вже не пам’ятаю. Пам’ятаю, як дівчата - білявка і кореянка - пішли в душ, а Ц. почав роздягатися, оголюючи свій волохатий торс. Я трохи соромився.

Нарешті вони з’явилися, обмотані готельними рушниками з голими плечами і ногами. Ц. вхопив обидвох за руки, але я відсторонив його від Ангеліни. Він не наполягав, плюхнувшись із кореянкою у ліжко. У номері було напівтемно, з ліжка лунали звуки різких ударів і якісь неприродні стогони кореянки. Я відвів Ангеліну до вікна. Рушник розмотався і вона притримувала його лише на грудях. Вуличне освітлення відбивалося у її великих очах.

Я щось допитувався, відколи вона працює і чи їй подобається.

- 10 днів, сьогодні 10 днів. Як коли, залежно від клієнта.

Розмова не клеїлася. Я давно не мав жінки, і вигляд її тіла мене вразив. Мені подобалося її гладити. Ц. тим часом кінчив, і та парочка зникла в душі. Ми з Ангеліною впали на ліжко. Я зовсім забув, що маю справу з повією. Бачив лише її очі. Крізь затерпле від алкоголю тіло все одно відчував дику приємність. Я намагався затримати насолоду, але вона виявилася сильнішою. Тим паче в кімнату повернулися Ц. з кореянкою, яка щось гучно розказувала ламаною російською. Я відчув себе атомною боєголовкою і вибухнув, очі Ангеліни зволожились. Вона гладила мене по спині. Ц. з кореянкою між тим лягли поруч. Я відчув, що мене гладять уже не 2, а чотири руки. Ц. між тим відсував мене від тіла білявки і хапав її за груди. Я не міг на це дивитися, мене взяло зло, я штовхнув його, але не досить сильно. Кореянка заступила собою Ц. і Ангеліну. Я втомлено ліг горілиць і дозволив кореянці робити з собою все, що їй заманеться. За кільканадцять хвилин було по всьому. Я тупо лежав і дивився у стелю, поки вони вдягалися. Кореянка гучно і хрипко сміялася. Ц. теж. Кіт скрутився калачиком на підвіконні і нервово поглядав на нас напівзаплющеними очима. Ангеліна схилилася наді мною і погладила моє лице. Я заплющив очі і відвернувся.

- Було приємно. З тобою, - сказала вона. - У четвер у мене вихідний. Можеш мені подзвонити.

Вона залишила на грудях папірець з номером телефону.

Тепер я ніде не міг знайти цього папірця. Я шукав його досить ліниво, але наполегливо, наскільки це взагалі дозволяв мій стан. Час минав, а я ніяк не міг залишити готельну кімнату. Навіщо мені цей номер, я не знав, просто відчував, що мушу його знайти за всяку ціну. Однак папірця ніде не було.

…

А. написала нову картину. Автопортрет. Щойно я заходжу в її майстерню, як розумію це. Очі у неї червоні від неспання, волосся мокре, лице вимащене фарбами, як у індіанки. Картина стоїть в дальньому кутку, але одразу кидається у вічі. А. задоволена з того, що я все зрозумів і чекає моєї реакції. Я поволі наближаюся, спостерігаючи за зміною картини. Здалека я бачу лише могутню каламутну річку, яка стікає у водоспад на самому рубежі. Від споглядання цієї швидкості і бризок паморочиться в голові. Вся картина - вода, а я, глядач, ніби вишу над нею угорі і от-от впаду. Зблизька я бачу серед цього потоку човен. У човні людина. Жінка. Гола. Вона лежить на дні, скрутившись у ембріональній позі. Човен несе до межі, за якою бризки. Коли я підходу впритул, то розумію, що човен - це не зовсім човен, а домовина. А жінка, не зовсім жінка, а А.

- Любов. Картина називається любов. - каже А.

…

Наступного дня я відчуваю, що холодний душ так просто мені не минеться. Уже зранку мною термосить, а до вечора, зашмарканий, лежу в ліжку і не можу встати. Кіт залазить на мене згори і муркотить, але навіть у купі з двома ковдрами, він не здатен мене зігріти. Я відчуваю біль у спині і руках, а також страшний холод. Стеля над головою набуває переливчато-сірого забарвлення. Я ковтаю якісь шипучки, але нічого не допомагає. Ртутний стовпчик тілесного барометра зашкалює. Я лежу і розумію, що можу так здохнути і мій схололий труп навіть не скоро знайдуть. А. відсипається від своїх картин, Ц. вирішує майбутнє нації, В. і О. взагалі в розрахунок не йдуть, а більше я нікому не потрібен. Кіт здохне разом зі мною - від голоду. Він змушений буде пантрувати моє гниле тіло і скавучати під дверима.

Вночі мені стає страшно. Температура росте, таблетки не допомагають. Я хочу пити, але не можу собі в цьому порадити. Я думаю, що це кінець, але не наважуюсь доповзти до телефону і комусь подзвонити. Я просто боюся смерті, але приречено на неї чекаю. Дивлячись на нашорошені вуха Кота, я починаю прислухатися до нічної тиші і мені здається, що чую чиїсь тихі скрадливі кроки.

У самотності є свої переваги, але вони не стосуються хвороби.

…

А. і Ц. приходять разом. Ц. заносить торбу цитрусових і пакетики з ліками, А. тримає під пахвою згорток.

- Це не тобі, це Коту, - каже вона.

Розгортає. Кіт зацікавлено підходить і розглядає картину. Там він. Із блискучими людськими очима, жіночими чомусь. У пахвині в нього набрякає тонкий рожевий паросток, і Кіт із задоволенням його облизує. Тварини щасливіші від людей, вони можуть робити собі мінєт.

- Самотність. - каже А.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - видає Кіт, чухаючи потилицю.

Ц. невпевнено обіймає А. за талію. А. високо закидає голову.

- Слухай, тебе треба женити, - каже Ц. - Це не діло. За тобою потрібен нагляд.

- Наглядач у мене вже був, з мене вистачить, - відповідаю я.

- Що ти втрачаєш від чергової спроби? - хитро усміхається А., гладячи руку Ц.

Мені не хочеться про це говорити, але я мимоволі починаю розповідати їм про Франек.

Як я вперше одружився. Мені було 20, їй 18. Вона приїхала на канікули з Ростова-на-Дону. Тут жила її бабушка, сліпоглухоніма рудоволоса єврейка. Даша. Її звали Даша, і бабушка теж була Даша. Я не ставився до неї серйозно, я просто почувався самотнім. Мені потрібен був секс, і ще я не хотів бути сам вечорами. Оце й усе.

Наші розмови обмежувалися обміном кар’єрними планами. Даша планувала стати телемагнатом. Вона була впевнена, що в неї все вдасться. Я лише іронічно усміхався. Мене цікавило її тіло. Навіть ні, лише процес. Навіть ні - сам факт. У 20 років я залишався цнотливим.

Даша була вразлива до дотиків. Її викручувало, коли я торкався її грудей. Вона дозволяла роздягати себе, але на більше я розраховувати не міг.

- Я дєвочка, - казала мені Даша. - І я собі поставила за правило, що до 18 років цього не буде.

До її 18-річчя залишалося якихось кілька тижнів, і це мене смішило.

- І ще, - додавала Даша, - нам треба женитися.

Я думав, що вона жартує і так само жартома обіцяв їй руку і серце.

Її день народження я пропустив. Пропив, забув, не пам’ятаю. Наступного дня вона сама знайшла мене у центрі Франека. Підбігла ззаду, затулила долонями очі.

- Даша? - несміливо запитав я.

- Сюрприз! - відповіла вона.

- Ти готовий? - запитала Даша.

- До чого?

- Як до чого? До початку дорослого життя! До серйозних стосунків!

- Завжди готовий! - відповів я, по-піонерськи змахнувши рукою над чолом.

- Ну то пішли!

- Куди пішли?

- В ЗАГС.

…

- І що ви думаєте? - запитую я у Ц. і А. - Я таки пішов з нею до того ЗАГСу. Вдруге в житті я йшов одружуватися. Тільки тепер я сприймав все це як гру. У 20 років знайти ЗАГС набагато простіше. Маленьке приміщення поруч із ратушем на площі Ринок. Повно голубів довкола, цигани, люди у чорному і з немовлятами. Словом, все як завжди. І ми. Я все ще сприймав це як гру. Трохи правда уже почав хвилюватися, але заспокоював себе, що, по-перше, заява нічого не означає, а, по-друге, все це взагалі гра.

У ЗАГСі було повно народу. Всі хотіли щось реєструвати - народження, одруження, розлучення, смерть. Найбільше смерть. Під кабінетом реєстрації смерті була гігантська черга, а з дверей стирчала записка ЗАРАЗ БУДУ. Ми швидко заповнили бланки і стали нареченими. Нам дали місяць на роздуми.

- Треба це відзначити! - сказала Даша.

Ми сіли за якийсь пластиковий столик, взяли дешевого вина і тягли його до вечора. Даша вкотре розказувала про свої плани на майбутнє. Яка у неї буде телестудія, яка вона буде багата і розумна. У кого з відомих людей вона братиме інтерв’ю. Я потроху приходив до тями і навіть не кепкував з неї. Мені це все уже не дуже подобалося.

- І що, ви таки одружилися? - потрапляє на свій же гачок А.

…

Увечері тоді на вулицях вимикали світло. Об 11-й в центрі Франека було темно, як в дупі. Ми з Дашою якраз тискалися на якійсь лавці. Все було як завжди. Я ліниво масував їй груди - мене це вже навіть не збуджувало. І раптом, щойно згасли ліхтарі, як вона сама активізувала процес. Так, просто на лавці, у самісінькому центрі міста я втратив цноту. Все відбулося дуже швидко. Якихось кілька хвилин.

Їй було мало. Вона сказала, що дуже добре і їй хочеться ще. Жодних ознак дівочості я, до речі, не помітив. Я сказав їй, щоб вона трохи почекала. Так ми і лежали на тій лавці, аж поки не почули кроки. Похитуючись сквериком йшов п’яничка. На ратуші саме били дзвони, що північ. П’яничка раптом зупинився біля нас, підійшов, уважно придивився. Коли зрозумів, що й до чого, відригнув, сказав, ой, вибачте, і швидко рушив далі.

А для мене почалися важкі дні. Я мусив мати секс по 4 - 5 разів на день. Вона трахала мене в туалетах, у скверах, перед носом у своєї сліпоглухонімої бабушки і навіть на старому цвинтарі, за драмтеатром. Пам’ятаю, як вона повалила мене на землю, сама сіла згори, закинула волосся і якось по-упирськи усміхнулася з темряви. Я уникав дивитися на її лице під час сексу, воно було страшне, їй зводило вилиці судомою і закочувалися очі, тож під час її рухів я тупо споглядав хрести і надгробки.

Це був ґвалт, мій організм пручався, а вона хотіла ще і ще. Те, про що я мріяв, як про щось дуже приємне, обернулося для мене карою. Коли я відмовлявся, вона називала мене егоїстом, мовляв, я думаю лише про своє задоволення. Коли у неї почалися місячні, я зітхнув з полегшенням. Але одного такого сонячного спекотного дня, мене чекав черговий сюрприз. Затулені долонями очі.

- Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?

Здається, був четвер, про що я їй і повідомив.

- Егоїст! - випалила Даша. - Ти хочеш відмовитися? Від свого слова? Це буде підло.

Словом, я не знаю з яких причин, але я таки пішов з неї до ЗАГСу. Нас розписали за 5 хвилин. Свідоцтво, яке вона захоплено розглядала, а потім взяла собі, і штампи в паспорті. І все. А так нічого не змінилося. На щастя, вона не захотіла, щоб я знайомив її зі своїми батьками. Того вечора я страшно напився. Прокинувшись, подумав, що насправді нічого не змінилося. Ми ночували здебільшого у її бабушки, але після одруження я став уникати спільних нічлігів. Частіше відмовлявся від зустрічей, ховався від неї за спинами друзів, вдавав, що не бачу її. Я змушений був завжди носити з собою паспорт, щоб він бува не потрапив на очі батькам. Дивне це було одруження. Якесь несправжнє. 31 серпня вона їхала в Ростов. Напередодні ми пішли у ЗАГС і розлучилися.

- Треба відзначити! - сказав я.

Мені було приємно відчувати себе розлученим. Я наче змужнів і подорослішав.

- Егоїст, - відповіла Даша і злегка схлипнула. - Коли я розбагатію, відкрию свою телестудію і братиму інтерв’ю у всіх зірок, я все одно про тебе згадуватиму. Ти ж мій перший чоловік.

Я лише усміхнувся у відповідь і поплескав її по плечу. Від сексу я делікатно відмовився.

Скажіть після цього, що не всі жінки курви?

…

У А. і Ц. роман. А. не малює картин, Ц. забив на державу, вони не виходять з її майстерні, у обидвох відімкнені телефони. Коли у людей роман, світ для них не існує і вони не існують для світу.

Коли я приходжу до них із пивом та харчами, то застаю ідилічну картину. Двері відчиняє А. у якомусь брудному халаті з дірками під пахами. Ц. лежить на матраці у її футболці і бріджах. Лиця обидвох розмальовані фарбою і зовсім не спотворені інтелектом. Щастя робить людей тупими. На щастя, воно не довговічне.

Вони майже не звертають на мене уваги. Постійно перешіптуються і цілуються. А. вимащує руки у фарбі і розмальовує чергове полотно. Просто лінії, всілякі кольори, з яких ледь-ледь вловимо проступають їхні лиця.

- «Щастя», - помітивши мій погляд, ліниво пояснює А., - картина називається «Щастя».

Це най гірша її картина.

…

Я залишаю Кота на господарстві і наказую йому наглядати за акваріумом. Сам миюся, одягаюся і навіть парфумлюся. Замовляю таксівку і їду шукати той самий стрипбар, де був з Ц…

Соромно зізнатися. Що я шукаю зустрічі з повією. Що я шукаю зустрічі з однією конкретною повією. У столиці тисячі курв і мільйони жінок, серед них напевно десятки, якщо не сотні тисяч красивіші, мудріші і просто кращі за ту, яку я хочу побачити. То чому ж мене тягне саме до неї? Невже тому, що її я вже знаю, а інших ні? Чи через освітлення і її великі очі в напівтемряві? Чи, може, через її останні слова, що їй було добре саме зі мною?

Таксист у короткій шапочці з бородою і сережкою у вусі іронічно усміхається. Нічне місто виблискує вогнями. Ми їдемо швидко. Ми розчиняємо ці вогні у великий феєрверк.

Я не знаю адреси, але таксист профі, таксист курва, він вміє задовольняти клієнтів, він бачить їхні таємні бажання, йому відомі всі нічні клуби, він бачив мільйон пасажирів і сто тисяч історій, він возив міністрів із таємних побачень, в його картату жилетку плакалися повії і самогубці, він знає про цей світ більше, ніж будь-хто, тому я можу на нього покластися, він перевезе мене через цю темну, вкриту кригою ріку, як Харон, він знайде єдино правильну стежку у цьому місті тіней, і йому пофіг до мене, він просто робить свою роботу, він думає, от ще один чувак закохався у курву, скільки я вже бачив таких, як ти, це зараз типово - закохатися у курву, бо вона легкодоступна, не треба проходити всіх цих соціальних маневрів, знайомитися, говорити і так далі, а зразу секс - і якщо тобі сподобалося, якщо вона зробила це щиро, із задоволенням, то що тобі ще треба? - людям насправді мало треба один від одного, от тому чоловіки зараз часто закохуються в блядей, курви тепер найвигідніша партія, молоді дівчата йдуть працювати в бордель не заради грошей, а щоб швидше і вигідніше вийти заміж, бо клієнти здебільшого заможні люди, все це лише бартер, всі людські стосунки бартер, я тобі - ти мені, я зроблю тобі мінєт - ти мені Кариби, або кунілінгвус, залежно від бажань, всі хочуть, щоб їхні бажання здійснювалися, і вони здійснюються, от що найгірше! 97 % мешканців Данії почувають себе щасливими, - каже мені таксист, - по радіо казали, подумати тільки, всі щасливі, у них все є, що за нудьга, скоро люди хотітимуть неможливого, а воно все одно у них буде, вони не захочуть помирати, настільки їм добре живеться, або навпаки захочуть, бо тут у них уже все є, а того вони ще не спробували…

Нарешті знайома неонова вивіска, Харон хитро підморгує і забуває про мене, бо на нього чекає наступний пасажир, щасливий Гамлет, принц данський…

…

Цього разу все те саме, але не так. До мене нема тої уваги, коли я був із Ц. Я скромно тіснюся у куточку, за маленьким столиком. Дівчина-офіціант готує мені самбуку з абсентом і кавовим зернятком. Я п’ю цю вогняну суміш в очікуванні шоу. Грає гучна кислотна музика. П’яні іноземці горланять своїх пісень. Я нервуюся, я хочу, щоб стриптиз уже почався і водночас боюся цього. Боюся, що Ангеліни не буде, або що вона буде і її забере хтось інший, або що вона не впізнає мене абощо, абощо.

Але ось вмикають музику і на сцену одна по одній виходять дівчата. Я намагаюся їх зацікавлено розглядати. Лабораторне червоне світло приховує ґанджі їхніх тіл. Всі вони виглядають рожевими і звабливими. На ногах у кожної черевики на височенних платформах, щоб здаватися вищими. Мене трохи заспокоює, що я можу збуджуватися від інших повій, отже, не все так безнадійно. Нарешті з’являється Ангеліна. Вона не дивиться у зал, танцює без ентузіазму, навпаки, намагається виглядати непоказною, непривабливою, ніби вона це робить з примусу. Проте саме це примушує замовкнути п’яних іноземців і втупитися в неї. Я чую, як вони відпускають коментарі з приводу її грудей. Вона їм подобається. Вони бачать її сором’язливість і недосвідченість і саме це їх збуджує. Курва і водночас сором’язлива - таке рідко побачиш. Особливо старається один ковбой у крислатому капелюсі а ля ковбой Марльборо і в чоботях зі шпорами. Він кличе адміністраторку і показує на Ангеліну, яка вже скінчила танцювати і зникла зі сцени. Та киває головою. За деякий час Ангеліна з’являється знову, у пеньюарі, з розпущеним волоссям, і йде до їхнього столика. Проходячи повз мене, вона на мить підводить очі, наші погляди зустрічаються, я силувано усміхаюся, вона відвертається і йде далі. Офіціантки несуть ширму до столика іноземців. Я ще раз ловлю її погляд - і все, її у мене забрали. Ці великі вологі очі, які немов просять про допомогу, зникають за пересувною стіною.

Я замовляю ще одну самбуку, потім ще і ще. Мені стає тепло і зле. Дівчата на сцені змінюються і танцюють, танцюють, з них падають шматки одягу, деякі ідуть в зал, я впізнаю кореянку, яка вигинається біля моїх колін і щось шепоче, я виймаю якусь дрібну купюру і гидливо запихаю їй в труси. Мені зле, я мушу вийти на свіже повітря, поки я не побачив, як ватага п’яних америкосів веде Ангеліну кудись із собою. І всі по черзі будуть її трахати. І, може, їй це навіть сподобається. Може, такого вона ще не мала, щоб одночасно 4 чоловіків мали її… Мене це виводить з рівноваги, як виводить з рівноваги і те, що уявлювана картина не тільки дратує, але й збуджує; я нервово курю, замовляю машину і ховаюся вдома. Акваріум, як і варто було сподіватися, порожній.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - кажу я Котові, який задоволено лежить на книжковій полиці, звісивши лапу до води і похлюпуючи нею болотяне плесо.

Він ліниво дивиться на мене, немов хоче запитати:

- Ну шо, всі жінки курви?

…

А. в розпачі, Ц. знову зник. Раптово. Телефон не відповідає, може з ним щось сталося?

- Він просто боїться, - кажу я. - Йому страшно.

А кому би не було страшно. Жити взагалі - не страшно, бо це не твій вибір, а те, що залежить від тебе - щось будувати, щось починати, до чогось прив’язуватися - це завжди страшно, особливо, якщо знаєш усе наперед. Знаєш, наприклад, що буде похмілля і яке воно буде. То нащо пити? Краще втриматися. Краще потерпіти. Чим краще зараз, тим гірше буде потім. Це закон природи. Ніщо нізвідки не виникає і нікуди не зникає, щось загубиш, щось знайдеш, і ти. А. теж тішся, що він утік, тобі ж ліпше. Він не мучитиме тебе своїми інфантильними істериками, не мучитиме зрадами і ревнощами, не напиватиметься, не трощитиме меблі і телефон, ти ще ні на що не претендуєш, ще не загрузла у хворобливих стосунках співіснування. Тішся, курво, тішся, бережи цей статус кво поки можеш. У тебе ще є надія на майбутнє. А коли ти вже все матимеш, то чого тобі ще хотітиметься? Нащо за щось переживати, щось берегти, коли можна вичікувати, відтерміновувати здійснення бажань, А.?

Але А. мене не розуміє, вона не розуміє ні мене, ні Ц., ні себе, вона вже все мала, і все втратила, вона п’є коньяк і запиває його пивом, і плаче як дитина, всі ви чоловіки курви, каже вона, ридаючи, ні, це ви, жінки, курви, мляво огризаюся я, хоч може, взагалі всі люди курви, останні курви, не здатні навіть на одну-однісіньку справжню любов, ідеальну від початку до кінця, без збоїв, отак щоб віддатися повністю, але навіщо ж, навіщо і це, навіщо все ускладнювати, коли є, як є, коли люди курви і завжди були курвами, що чоловіки, що жінки - один хрін, і навіть Кіт курва, і ти, А. також курва, і я курва з курвів, а про Ц. взагалі мови нема.

А. починає реготати. Я її розсмішив. Вона вмочує руки у фарбу і розмальовує моє лице. З її очей течуть сльози, з носа шмарки, а з рота слина. Вона плаче і регоче одночасно, розмальовуючи мені чоло, обличчя і волосся. Потім намащує ще й губи чимось червоним і раптом виштовхує за двері з уже майже істеричним реготом. Шкода, що я не можу себе побачити. Ідучи по вулиці, я мрію про шапку-невидимку, на мене всі дивляться, діти показують на мене пальцем і сміються. Я клоун, я посміховисько, я найсмішніша і найживіша картина А.

…

Вечір у великому місті - це найбільше випробування для самотнього чоловіка у розквіті сил. Удень є світло, є звуки, є відчуття того, що ти перебуваєш в центрі якого-не-якого, а життя. Воно десь тут, сміттєвози визбирують сміття, автобуси возять людей, до тебе навіть хтось інколи дзвонить, має якісь справи. Ти можеш вийти надвір, у магазин, наприклад, можеш призначити одну-дві ділові зустрічі.

Проте увечері картина змінюється. Ці вогники чужих вікон просто вбивають. Звуків меншає, самотність дужчає. Кіт слухає, але не може говорити, він не знає жодного людського слова, крім свого затяганого йобтвоюнахуйблядьмать, і нічого він насправді не розуміє, і нічого не хоче, крім як пожерти, потрахатися, погратися і поспати. Телевізор натомість може говорити, але не вміє слухати. А ці вікна у будинку навпроти просто вбивають. Інколи я мрію про глобальний теракт - знеструмити ціле місто, щоб не бачити цього жовто-гарячого затишку, цієї омани можливого щастя, цього привида, цієї спокуси. Вечорами я часто виходжу надвір, залишаючи вдома увімкненими всі світла, підходжу під власні вікна і задоволено дивлюся, он, у мене теж горить, теж затишок, тільки як же так, що затишок там, а я тут, сам, і холодно, щось не те, і я стрімголов біжу в квартиру, але поки добігаю, затишок встигає випаруватися, там холодно і самотньо, тільки Кіт злякано дивиться на мене засапаного, наче на божевільного.

І тому не судіть надто суворо, що я, вишкрябавши останні гроші, знову їду у бордель.

…

Цього разу я наполегливіший, до того ж у мене немає конкурентів. Ангеліна сама підходить до мене, танцюючи. Вона обплітає ногами мої коліна, її груди майже торкаються мого лиця, я чую запах її парфумів і навіть запах її шкіри. Я бачу її великі очі.

- Не бійся, можеш мене торкатися, - каже вона.

Я торкаюся. Я запихаю гроші їй у труси. Вона усміхається.

- Підсядеш? - питаю я.

Вона усміхається. Йде, щоб за кілька хвилин повернутися одягненою.

Я замовляю для нас якісь зелені коктейлі, і ми поволі їх цідимо.

Насправді її звати Іра, але для цієї професії таке ім’я надто банальне. Прийнято мати псевдо. Так само прийнято, що всі курви виголюють собі пахвину. У цьому нема жодного логічного пояснення, крім як якоїсь уніфікації. Щоб ти ні на мить не забував, що перед тобою не просто жінка, а робітниця, апарат, їбальна машина. Десятки різних виголених статевих губ із щетиною - це схоже на кошмар.

Вона зовсім недурна, ця Ангеліна, чи Іра, чи як там її насправді, ця білявка з великими очима. Її батько був дипломатом, вона об’їздила півсвіту і знає англійську, португальську та французьку. Вона була у Ріо-де-Жанейро, вона стояла на екваторі і їла банани з пальм. Вона рано одружилася - вийшла за свого ровесника, інфантильного сина іншого дипломата, і встигла народити двох дітей. Потім розлучилася. Батько, який утримував усе сімейство, раптом помер. І от вона тут. Секс за гроші. Чому б і ні. Багато дуже інтелігентних чоловіків, - каже вона. Приємних, милих. Поводяться так, ніби я не повія, ніби ми коханці. Так, як ти.

Це виводить мене з рівноваги. Я перестаю бачити ці великі вологі очі, а лише тіло, яке щодня трахають - по кілька чоловіків. І я - лише один із них. Тисячі повій, у яких сотні тисяч клієнтів, і я - лише один із них, типовий, представник такої собі групи інтелігентів, самотніх чоловіків, які не можуть наважитися на якесь знайомство у реальному житті, бояться початку, а тут одразу - на, маєш, годинна ілюзія роману, багато не треба, кілька разів на місяць вистачить. І не набридає.

Тут також є відповідна кімнатка. З душем і ліжком. Трохи тісно і холодно. У вікно видно інші будинки.

Поки вона миється, я лягаю на ліжко і дивлюся у стелю. Відчуваю втому і розчарування, навіть біль, я вже давно цього не відчував. Мені важко, ніби я довго і багато фізично працював. Я хочу заплющити очі і нікуди не йти. Нічого не робити. Просто лежати і все.

Але ось вона з’являється, і життя знову набуває якогось сенсу. Мені просто подобається її тіло. Цього разу я помічаю розтяжки на животі, що у неї є животик, але це мені однаково подобається. У мене довго нема ерекції, може, від холоду, а може, від хвилювання, проте мене це не переймає, я просто милуюся її тілом і гладжу його. Колись я працював масажистом і мої пальці просто потребують тіла, я мушу відчувати шкіру на дотик.

Потім був секс, так собі, я швидко кінчив.

Наш час вийшов. Вона одягалася, а я дивився, як вона це робить. Я знову не міг зрозуміти, що ж мене в ній приваблює. Між нами нічого спільного окрім, як би це сказати, ділових стосунків. Я увімкнув велике світло і уважно придивлявся до неї.

- Припини. Чому ти так на мене дивишся?

Я засоромлено відвернувся. Це навряд чи входить у вартість послуг. Я купив секс, але не право розглядати її, тим більше зараз, коли вже по всьому.

- Мені було добре, - сказала вона. - Як ні з ким. Ти добрий. Я справді відчувала, ніби це насправді, а не за гроші.

Вона знову нагадала про вихідний четвер і вдруге записала номер телефону.

- Цього разу не загуби.

Я усміхнувся. Ми вийшли. Вона мусила повертатися на сцену. Я сів за столик, допив свій коктейль і ще деякий час дивився, як танцюють дівчата. Мені не йшла з голови думка про те, що от, добре, у нас із нею щось буде, саме так, як про це говорить Ц., щось буде, якийсь роман, хай повноцінний, вона, зрозуміло, кине роботу, ми будемо жити разом, вона готуватиме мені сніданки і вечері, я даруватиму їй квіти, мені доведеться познайомитися з її дітьми, виховувати їх, нехай, може все це і буде прекрасно. Але чи зможу я, такий ліберальний і погідний, відкинути назавжди думку про те, ким була ця жінка до нашого знайомства? Чи зможу я, кохаючись із нею, не як клієнт, а як чоловік, не згадувати щоразу про цей виголений статевий орган, в який запихали свої члени сотні чоловіків, чи зможу я це прийняти спокійно? Чого вартий мій лібералізм, якщо мене це нервує ще до всього, до початку?

Я розрахувався і вийшов надвір. Падав теплий сніг.

…

Ц. повернувся. Його кілька днів показували по телевізору. Він розгорнув мало не революційну діяльність.

Я телефонував йому, але він не брав трубку. Мені конче потрібно було десь позичити грошей. Неоплачені рахунки, голодний кіт і порожній холодильник заступили собою любовну лихоманку.

З іншого боку, думав я собі, от якщо поставити себе на місце жінки, тої ж А. Як їй кохатися з чоловіком, у якого було точно не менше сотні статевих партнерів, тобто партнерок. Як їй з ним жити? Чи її це не хвилює? Секс у її житті не грає великої ролі.

А. у відповідь на моє питання потупилася.

- Чого ти хочеш? Ти хворий. У тебе немає свого життя? Що тобі потрібно? Хочеш теоретично щось вивести? Придумати існування якоїсь ідеальної любові, де один у одного будуть першими, з дитсадка і до смерті, та навіть довше? А ти сам під це підходиш?

Я не мав що відповісти. Я відчув себе спаплюженим і втраченим. Назавжди втраченим. Ніби я скоїв щось непоправне.

- Ми всього лише люди, - сказала А. вже лагідніше.

- Тварини, - ледь чутно сказав я.

…

Наступного разу ми з Ангеліною зустрілися просто так. Я подарував їй квіти і запросив додому. Дорогою ми мовчали. Вона одразу пішла в душ, вийшла, обмотана рушником і залізла під ковдру. З прочиненої кватирки тягло морозяним повітрям. Було холодно. Я теж помився і заліз під ковдру. Кілька хвилин ми грілися. Потім почали намацувати тіла один одного.

Цього разу усе було довго і ліниво.

Ми двічі кінчили.

- Давай одружимося, - сказав я, гладячи її спину.

- Ти божевільний, - усміхнулася Ангеліна.

- Я серйозно.

- Я теж серйозно.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать, - озвався Кіт з підвіконника.

Під ковдрою було тепло і спокійно.

- Ми один одного зовсім не знаємо. Нам нема про що говорити. Я курва, - сказала вона.

- Я теж.

…

Наступного тижня вона переїхала до мене. Речей у неї було небагато. Три подушки, двоє дітей, клунок з одягом і набір посуду.

Зранку я готував сніданок, годував дітей і Кота, відводив усіх в дитсадок, повертався, сідав за комп’ютер і пробував працювати. Потім поверталася з роботи Ангеліна. Я поїв її чаєм з цукерками і вкладав спати. Вона цілувала мене у щоку і казала вибач.

Засинала лише міцно вхопившись за мою руку, як дитина. Я мусив чекати і гладити її по голові. Тоді вивільнював руку, накривав під шию ковдрою і повертався до своєї роботи. З роботою не клеїлося. Мені треба було терміново написати сценарій серіалу «Всі жінки курви». Назва і ідея продюсеру сподобалася. А от відсутність сценарію - ні.

Через кілька годин тупого сидіння перед монітором у мене починають боліти очі. Я перестаю складати віртуальні пасьянси і йду прати та готувати їжу. Перу її трусики і колготки, викидаю розкидані прокладки. Мию підлогу, смажу стейки. Потім вона прокидається, і я готую їй каву.

Ми мовчки куримо. Вона снідає, я обідаю. Вона дає мені гроші - половину заробленого. Вона забирає дітей із дитсадка, а я у цей час іду на базар чи в супермаркет. Коли я повертаюся, вона уже одягнена. Викликає таксі. Ми цілуємося в щічку. Зачиняючи двері вона каже «вибач». Я вчу дітей читати і рахувати. Потім годую і вкладаю їх спати. Вони засинають лише міцно вхопившись за мої руки. Далі я виходжу на балкон покурити і мене вже зовсім не приваблює світло у чужих вікнах. Я маю своїх світлячків.

Може, це і є щастя?

…

А. відкрила виставку. Вона помила волосся і заплела косу. Її картини дуже пасують до порожнього індустріального приміщення. Вентиляції, темінь, пліснява і повно гламурних відвідувачів. Ц. позує перед телекамерами. А. сяє. Я з Ангеліною гублюся у цьому натовпі поціновувачів сучасного мистецтва.

Нових робіт майже нема. Дамочки у картатих одежах і з бокалами шампусіка кучкуються по закутках. На полотні поле, з поля ростуть чоловічі статеві органи. Жодного однакового. До поля підходить жінка у білому з косою в руках.

- Скоро жнива, - пояснює А.

Інша картина поруч викликає інтерес у розфуфирених молодих осіб чоловічої статі. Низьке небо, вкрите густими хмарами. Якщо уважно придивитися, то це не хмари, а статеві губи. Сотні піхв і кліторів, з яких падає дощ.

- Рай, - пояснює задоволена А.

…

У нас проблеми із сексом. У Ангеліни часто немає ні сил, ні бажання. Інколи ж їй просто боляче.

- Кінчай швидше, - просить тоді вона.

- А ти?

- Я не можу, мені боляче.

Я зовсім її не відчуваю і всіляка охота кохатися пропадає. Ми відсуваємося один від одного, лежимо мовчки і дивимося у стелю.

- Може, покинеш це? - нарешті питаю я.

- А гроші? Де ми візьмемо гроші?

- Я напишу сценарій, і у нас буде багато грошей. Ми поїдемо в Ріо, поїдемо куди хочеш.

- То чому ж ти його ще не написав, свій сценарій?

- Не пишеться. Але якщо ти покинеш, я кров з носа напишу.

Вона зітхає, обертається спиною до мене і засинає. А я тихо онаную.

…

Історія з Дашею нічому мене не навчила. Навпаки, вона була настільки невинною і скоробіжною… Ніби нічого й не сталося. Ніби це був літній сон, курортний роман, якась гра у дорослих підлітків.

Потім я став жертвою Мирослави. Інакше не можна сказати.

Мирославі було 30. Вона була заміжньою. Зразкова дружина зразкового провінційного подружжя. На пиятики вони приходили, тримаючись попід руку. Вона носила вузькі інтелектуальні окуляри. Пила вино, але в міру. Їхньому синові було 10 років. Зразковий син зразкового провінційного подружжя. Він знав напам’ять більше віршів, ніж я прочитав. Він міг сперечатися зі мною про будову космосу і природу речей, він думав про смерть і Бога. Цього вундеркінда чекало велике майбуття. Чоловік Мирослави завдяки її батькові став директором місцевого медіа холдингу. Він був непоганим хлопцем, Мирослав, ми його любили. Навіть Ц., брат Мирослави, мав до нього певні сентименти. Часто ми збиралися вдома у Ц., або в якомусь арт-кафе разом із ще кількома знайомими, пили і говорили. Про що ми тоді говорили? Та про все, що завгодно. Це було в основному чоловіче товариство, і лише Мирослав зазвичай брав із собою дружину. Тому ми його і не кликали на наші посиденьки. Жінку залишай вдома, - повторював Янек, - і повертайся до неї з батогом. У Янека дружина була баптистка, тиха, але ядуча. Говорила вона рідко, але кожне її слово примушувало цього великого стокілограмового веселуна бліднути і меншати. Коли він розмовляв з нею по телефону, то до кінця розмови зникав під столом.

Хто бував у нашому товаристві? Поети, музиканти, художники, А., журналісти, політики. У невеликих містах так звана еліта тримається купи. Ніхто не був переобтяжений роботою, всі мали багато вільного часу і мало способів його знищення. Це було щось на зразок клубу. Ми відчували себе господарями життя.

У медіа холдинг, який належав батькові Ц. і Мирослави, входила газета, накладом півтори тисячі примірників, де редактором був я, єдина місцева Ефемстанція, яку курувала Мирослава і телестудія, що вклинювалася у ефіри центральних телеканалів, де заправляв Янек. Цього цілком вистачало, щоб тримати під контролем місто і навіть область, чого добивався власник… Ми легко знищували його ворогів, якщо такі зрідка з’являлися. Команда «фас» - і всі будуть знати, хто справжній негідник, як він виглядає, чим загрожує і що потрібно з ним робити у разі зустрічі. Ату, анафема! Як побачиш наркомана, бий його як таргана… Ці люди мусили зникати з Франека. Тому бунтів майже не бувало. Спокійне і тихе болітце, де працює один великий хімічний завод на околиці, що належить Папі, кілька крамничок, барів і кафе, які також належать Папі. Так ми його називали. Влада, зрозуміло, також належала Папі. Ми всі йому належали, але цього не усвідомлювали. Нам подобалася ця гра, в якій ми почувалися сильними. Лише Ц. не брав участі у грі, він був Папіним синочком, пестунчиком, який може нічого не робити, зваблюючи першокурсниць філфаку Папіного університету. Усі ці заїжджі дівчатка з приміських сіл, такі наївні, дурні і нечистоплотні. Ц. любив справляти на них враження своїм будинком, дорогим одягом і велетенською ванною з біде. Його тішила їхня реакція на біде, коли він мусив вчити їх ним користуватися…

Так ми і жили у своєму Франківському королівстві, задоволені з себе, наче данці. Щодня ходили на роботу, щодня зустрічалися і пили пиво, щодня проходили повз пам’ятник Міцкевичу і ратушу, щодня бачили сумного мера, усе наше життя встигало відбуватися щодня.

Мирослава мала густе чорне волосся. Вона часто дивилася на себе в дзеркало.

- Тобі не здається, що я постаріла? - питала вона у мене.

- Та ні, мені завжди здається, що ти за мене молодша, - відповідав я.

- Ти не розумієш, - зітхала Мирослава, - це таке жіноче, жінки швидше відчувають час, швидше втрачають шанс на щось таке… - вона любила зводити очі вгору, ніби те, що вона втрачає, було там, - і ще багато чого, я заздрю цим дівчаткам, яких дурить Ц. Заздрю їхній наївності, їхній молодості, що вони можуть не думати про обвисання грудей, про своє тіло, про складки на животі, про розтяжки після пологів, про зайві кілограми, щоб не з’їсти тортика, коли хочеться, про перші зморшки біля кутиків очей. Ти бачиш їх?

- Нє.

- А ти придивись.

І вона наближалася до мене впритул. Я чув запах її парфумів, чув її дихання. Так легко вплинути на когось протилежної статі. Особливо жінці. Варто наблизитися впритул, війнути парфумами - і ти вже переможниця.

Ця спровокована секундна близькість постійно зринає у пам’яті і вже думаєш про неї постійно. Думаєш і думаєш, і думаєш. Що її чоловік - твій друг і що так не можна, але чекаєш наступної зустрічі, все твоє порожнє життя стає чеканням, а коли дочекався, то вона уже холодна і жорстока, і через це ти знову думаєш, думаєш. Що може щось зробив не так, бо чому, чому спочатку така надія, це прискорене дихання, це почервоніння, а тепер ця злість, теж якась раптова і безпричинна, а потім знову зустріч, коли вона ніби мимоволі торкається твоєї руки, гладить тебе по плечу, схиляється над тобою, під приводом зазирнути у документи, які в твоїх руках, і, обернувшись, ти бачиш у вирізі блузи її груди. І все. Це вже незворотній процес, в якому твоя роль визначена кількома її словами, навіть ні - рухами, доторками. Вона як режисер, як невропатолог з молоточком - удар по коліну, і нога рефлекторно здригається. Вона знає всі можливі реакції. Це просто. Єдине, чого вона не знає, - як далеко заведе її саму ця гра, чи вона не втратить контролю і не піддасться.

Думаю, вона піддалася.

Все визначив Папік, сам про це не здогадуючись. Він уже вирішив покинути Франек, йому було тут нудно і нецікаво. Він готувався до столичних боїв. Йому потрібно було швидко і дорого спродати місто і нас. Але ми не мали про це знати, навіть Мирослава, навіть Ц.

Він викликав нас - мене, Мирославу і Янека - до себе в кабінет. У нього був єдиний скляний офіс на все місто. Доньку і сина він також приймав лише там. Кабінет був глибокий, з довгим столом для відвідувачів. Папік сидів далеко, недосяжний навіть для плювання. Худий насуплений чоловік із глибоко запалими очима.

- Значить так. Шоб ми один одного не затримували, бо час - це гроші. Я відправляю вас у століцу на перекваліфікацію, ми зливаємося з київським холдингом. Мирослав залишається на господарстві за трьох. Питання є? Питань нема. Ми порадились, і я рішив. Миросю, лишись, а ви, хлопці, можете йти готувати теплі речі.

…

Була зима, якась така нестерпна зима, майже без снігу і з холодним вогким вітром. Мене лякало низьке столичне небо, хмари, які проходили через верхні поверхи хмародряпів. Мокрий сніг сік просто у лице, і доводилося ходити спиною вперед. Натовпи закутаних людей, які грілися у метро. Ці дивні назви станцій і районів - Бабин яр, Кучмин яр, Протасів яр, Клов, Звіринець, Дорогожичі, Куренівка, Сирець, Шулявка. Більшу частину часу ми проводили на семінарах. Потім утрьох відділялися від натовпу семінаристів з інших провінцій, йшли кудись їсти і пити, бо, як казав Янек, у таку погоду тільки пити - щоб зігрітися. Ми пили багато, всі троє. Спочатку я навіть забув про всі ці наші з Мирославою франеківські загравання. Ми були наче троє чоловіків, троє друзів, у чужому великому місті. Ми гуртувалися за географічною ознакою, щоб вижити. Ми пили сухе вино літрами, або горілку, теж літрами. Алкоголь майже не діяв на нас, лише зігрівав, і тоді вже можна було сміливо виходити на двір і йти, розщепнутим, лицем вперед проти вітру, і навіть видряпуватись на Замкову гору, по крутих ламаних сходах з Узвозу, і дивитися на вогні велетенського нічного міста, і знову пити, і говорити про все на світі.

Нам платили незлі добові, то здається була Британська Рада, чи Бі-Бі-Сі, чи Радіо Свобода/Вільна Європа. Я почував себе саме так, по-європейському - вільною людиною у вільній країні. Мене зворушувало приєднуватися до стотисячних мітингів протесту проти тодішнього президента, і навіть ризик бути впійманим та побитим міліцією нічого не важив. Я відірвався від себе, від свого оточення, від родини, від минулого. Я починав нове життя з нуля, з чистого аркуша.

Інколи мене лякала власна нікчемність. Щойно я залишався сам, окремо від Янека і Мирослави, як вся ейфорія кудись зникала. Я ставав просто крихітним, нікому не потрібним. Я взагалі переставав існувати. І тоді це велетенське місто здавалося мені чужим і страшним.

Все почалось десь на четвертий день. Я помітив, навіть швидше відчув, що між ними - між Янеком і Миросею щось є. Вони часто відокремлювалися від мене, вона застосовувала щодо нього ту ж тактику, що раніше щодо мене. І він легко та невимушено на це вівся. Він, на відміну від мене, підтримував цю гру, але лише як гру. Вони двозначно жартували, шепотілися. Я почувався зайвим і покинутим. Зрадженим обома. Я був молодший, і тепер ця різниця у віці, раніше непомітна, раптом дуже кинулася у вічі.

Ніби от приїхали на курорт двоє дорослих з чужою дитиною, і ця дитина їм заважає почуватися вільно, вони змушені з обов’язку її терпіти.

Я змалів у власних очах, хмародряпи вже не захоплювали, а лякали мене. Раніше я тягнувся до них, як до друзів, а тепер сам почав уникати їх і ненавидіти. Ми стали ворогами.

Так тривало кілька днів. Потім Янек зник.

Цьому передувала ще одна історія.

…

Того вечора все раптом стало як на початку. Ніби між ними нічого такого не було. Ніби ми і далі просто друзі. Троє друзів, об’єднаних спільним географічним походженням і яким-не-яким, а минулим. Ми пили вино у якомусь підвалі, їздили на фунікулері, потім поперлися на ВВВ. Танки і гармати, які виринали з темряви, чомусь нас смішили, ніби ми та сама західна армія, яка примудрилася перемогти весь Радянський Союз через 50 років, зайшовши з тилу, просто вночі… І от. Танки і гармати стоять без бійців, єдиний охоронець цієї армії, п’яний, спить змерзлий у вахтерці, розпаливши буржуйку. А ми, переможці, партизани із західних лісів, прийшли і зайняли їхній форпост. Ще два кроки - і ми на вершині, просто в ногах у «баби» - пам’ятнику Родіні-Матері. Але і ця баба зараз нам не страшна, бо вона мертва, бетонна, все мертве і бетонне, вижили лише ми, тому і перемогли минуле, ми помстилися за своїх дідів і прадідів, ми зайняли цю висоту, захопили всю їхню зброю, переписали на кілька хвилин історію. Два чоловіки і жінка. Ми підходимо до парапету і знову, вже з іншої точки бачимо вогні міста. Це тепло і цей затишок, це життя під ногами, мільйони життів, чорний Дніпро, хмародряпи Харківського масиву…

Ми ще п’ємо, але веселощі раптом кудись зникають. Вони розчиняються в повітрі, у парі. Я починаю дуже п’яніти. А ці двоє раптом беруться за руки, і ми знову стаємо ворогами. Янек пропонує повертатися до готелю. Ніхто не заперечує. У метро ми потрапляємо у різні вагони. Я стою, притулившись головою до скла, і відчуваю, як мені зле, розумію, що мені зле якраз від того, що вони разом, що мене це злить, що я готовий вигадувати сотні причин, щоб їх осудити. Але якби я був зараз з нею, то не шукав би виправдань собі.

Ми розходимось по номерах. Минає кілька хвилин. Хтось стукає у мої двері. Я сиджу з пивом у руках, і кричу «заходьте», сподіваючись, що це Мирослава. Але це всього лише Янек. Збуджений і веселий, він починає якусь дуже важку напружену розмову про стосунки між людьми. Він хоче, щоб я йому дорікав. Він хоче почути від мене щось образливе і страшне. Я не можу говорити. У мене паморочиться в голові і заплітається язик. Я вже нічого не розумію, крім одного - є я, є він і є вона. І ще є вони. Нас немає. Я за будь-яку ціну хочу це змінити. Щоб були або ми всі троє, або я і вона, але щоб я був серед ми, бо інакше мені кранти. Я не можу йому цього пояснити, бо він мій ворог. Я боюся його, я відчуваю, що він менше сп’янів, ніж я, і що це може мені чимось загрожувати. Я чомусь думаю, що якщо почати активніше пити, то наше сп’яніння вирівняється. Замовляю ще пива. Треба якомога довше затримати цю важку розмову, затримати Янека тут. Але він уже йде, каже, що втомився, хоч я дуже добре розумію, що він не втомився - він просто чекав, поки вона помиється в душі, і перевіряв, наскільки я небезпечний. Тепер їм ніщо не завадить залишитися удвох, зрадити Мирослава і зрадити мене.

Якийсь час я нерухомо сиджу і намагаюся щось гарячково придумати. Потім розумію, що нічого не придумаю без ще одного пива. Але пива нема. Уже дуже пізно. Бар у готелі чомусь зачинений. Треба йти на вулицю і шукати найближчий нічний кіоск. Я йду, в самій лише жилетці, серед снігу і ліхтарного світла. Коли пробую бігти, світ здригається і алкоголь починає стукотіти у скронях.

За деякий час я очунюю в сніговій кучугурі. Кіоск зовсім поруч. Руки аж болять від холоду, я їх не відчуваю. Поволі підводжуся, обтрушую сніг. Не пам’ятаю, як і чому впав. Але бачу кіоск і згадую, що хотів купити там пива і сигарет. Чомусь дуже хочеться пити і курити. Питво зігріває, хай навіть це буде холодне пиво. Я підхожу до кіоску, посилено артикулюючи, замовляю все необхідне. З’ясовується, що в мене нема грошей. Я довго вибачаюся, порпаючись у всіх кишенях. Грошей нема. Я навіть трохи тверезію. Раптом згадую, що цілий день у мене вислизав гаманець з кишені і Мирослава забрала його собі в сумочку, в таку елегантну дамську сумочку зі шкіри. Було ще повно дрібних грошей у різних кишенях, але їх чомусь нема. Я ще раз вибачаюсь перед змерзлою дівчинкою у віконечку, кажу, що зараз повернуся, вона грюкає цим віконечком, і стає ще холодніше. Хочеться лягти і не вставати. Але я з усіх сил йду.

У готельному ліфті мене починає лихоманити. Я навіть не можу влучити у кнопку потрібного поверху. Заледве добрідаю до своєї кімнати, але тут знову згадую про гаманець, про гроші і про пиво. Я зупиняюсь, хвилину вагаюсь, чи ще не надто пізно, але чомусь відкидаю усі сумніви і забувши про все йду до Мирослави. Тричі стукаю у її двері. Тиша. Тоді ще, наполегливіше.

…

Вона відчиняє двері у якійсь страшно сексуальній нічнушці. Вся розпашіла від тепла. Дивлячись на мене, їй стає холодно.

- Це ти? - аж зраділо питає вона.

- Я.

Вона просить зачекати і зникає в глибинах номеру. Я пробую зайти, вражений її зовнішнім виглядом, але чую різке і холодне:

- Не заходь. Стій там. Я зараз.

Нарешті вона виходить з гаманцем, питає, навіщо мені гроші, і чому я так виглядаю. Я мовчу. Вона пропонує мені заснути, бо завтра важкий день. Виходить зі мною в коридор, тихий і холодний готельний коридор з кількома лампами. Деякі частини цього коридору мертвотно освітлені, а деякі зовсім темні. Вона бере мене під руку і веде до мого номера.

- Не пий більше. Тобі не варто, - каже вона.

- Завтра усе буде інакше.

Я впираюся, але вона силоміць заводить мене у мій номер.

- Тобі треба відіспатися.

- Ти такий хороший.

- Я би страшно хотіла щось з тобою мати. Я би хотіла з тобою трахатися, шкода що ти ні…

Остання фраза виводить мене зі стану заколисаного заціпеніння. Вона ж, сказавши це, причиняє за собою двері і йде.

Я вискакую на коридор слідом, а вона втікає. Я біжу, а вона кричить, що її ще ніхто так не ображав, і щоб я дав їй спокій. Я нічого не розумію, тут однозначно якесь непорозуміння! Я наздоганяю її у дверях, не даю їй зачинитися, вона штовхається і тихо сичить, щоб я йшов геть, що поговоримо завтра. Я тисну з усіх своїх п’яних сил, двері потрохи піддаються, потім опір з того боку слабшає, нарешті я влітаю в її номер і з розгону наштовхуюся на Янека. Янек вбраний і суворий. Таким крижаним я його ще ніколи не бачив. Я раптом згадую все, все-все, все розумію і тверезію вже остаточно. Мені стає страшно соромно. Першим поривом було втекти. Але Янек хапає мене за руку.

- Куда. Назад.

Ми приречено всі втрьох заходимо до її кімнати. Ліжко скуйовджене. Янек щось говорить. Щось їдке і дошкульне. Про чоловічу дружбу. Що він такого від мене не сподівався. При чому тут дружба, виправдовуюсь я, я тільки хотів, я вже не пам’ятаю що я хотів. Гроші! Гаманець! А вона сказала… - я показую пальцем в бік Мирослави, як дитина, яка хоче перекинути свою провину на когось іншого.

Мені хочеться провалитися крізь землю. Ми на 18 поверсі, а я би волів зараз просвердлити підлогу, як супермен, щоб опинитися на 17, а потім ще нижче і ще, щоб ці двоє отетеріло стали над діркою і злякано дивилися вниз. І щоб переживали, чи я живий. Щоб дивувалися з мого раптового перевтілення. Щоб вони хоча б перестали мене зневажати і ненавидіти, бо в цьому страшному світі крім них у мене нікого нема… Але виходу з ситуації я не бачу.

Мовчанка.

І так мовчки ми всі троє розходимося.

…

Наступного дня Янек зникає. Мирослава, наче нічого не сталося, пояснює, що до нього зателефонувала дружина, там вдома якесь ЧП, хтось захворів.

Нас залишилось лише двоє.

Ми не згадуємо тої страшної ночі, так наче її й не було. Ми не згадуємо про Янека, так наче його взагалі нема. Ми двоє, і вже не просто двоє друзів. Вона тримає мене за руку на вулиці. Ми часто обіймаємося.

Згадуючи ті дні, я раптом з подивом усвідомлюю, що ми жодного разу не цілувалися. Один раз я спробував, але вона відхилилася.

Це було нестерпно. Це тривало тижнями. Ці наші дотики, нічні розмови про стосунки чоловіків і жінок, про зради, про перші поцілунки і перші закоханості. Вона зазвичай лежала у ліжку в пеньюарі, а я сидів поруч на підлозі. Ми говорили, а вона розщіпала мені на грудях сорочку і гладила. Я гладив їй лише руки і плечі - далі соромився. У нас було так багато спільного, майже все у нас було однаковим, всі переживання дитинства і юності, у нас обох був невдалий шлюб, вона нарозповідала про них з Мирославом такого, що я собі й уявити не міг.

Але ми далі не згадуємо про Янека, про ту ніч, про її слова. І кожної ночі, після довгих годин нестерпності, я ні з чим йду у свій номер пити пиво, бо інакше не зможу заснути. Інколи я йду сам, інколи вона мене проганяє, розлючено, ніби я зробив щось страшне. Столиця зникає, семінар зникає, залишаємось лише ми і ця тягуча невпевненість, ця неминучість, до якої ми чомусь дуже поволі йдемо.

Ніхто з нас не наважується зробити перший крок. Вона звинувачує мене у ненаполегливості. Я сміюся. Мені подобається, що вона вважає, що це через те, що я не хочу зробити останній крок. Насправді я не можу. Мене щось стримує. Якась невидима сила. Якийсь дрож, можливо, від цього суцільного холоду.

Ми і далі багато п’ємо. Ми ходимо в кіно і театр, обіймаємося, нарешті вже спимо разом, але жодного сексу. Вона говорить, що ми як брат і сестра, інакше вона би цього не дозволила, але я напевно знаю, що ні, що все інакше, що ще день-два - і це вибухне.

І нарешті воно вибухає.

…

В останній день, чи радше, в останню ніч. За кілька годин до повернення. Вже майже не залишилося часу. Вже от-от світатиме. Я не сплю і вона не спить. Ми лежимо під різними ковдрами.

- Ти спиш? - питає вона.

- Ні. А ти?

Вона сміється.

- Мудре питання. Спи. Вже зовсім мало часу. Поїзд зранку.

- Ти теж спи.

Ми вивільняємо з-під ковдр наші руки і одночасно сунемо їх один назустріч одному. Далі все відбувається ніби в тумані. З освітлення - лише місяць за вікном. Її тіло тому видається мені якимось восковим, майже синім. Я припадаю до її великих, уже трохи зморщених грудей, як дитина, яка хоче молока. Я смокчу їх, намагаючись щось звідти видобути. Вона голосно стогне. Я смокчу її всю. Я надто втомився чекати, я просто не витримав цього очікування, цих кількох годин не дочекався до свого звільнення і програв. Ми обоє віддаємося пестощам з вагою всього втраченого часу. Це звичайний курортний роман. Завтра, вже сьогодні, вже от-от, вона повернеться до свого чоловіка і свого сина. Я повернуся в своє нікуди, ми будемо окремо, але цих кілька годин хай уже все буде, як є, хай це нарешті станеться, хай ми краще шкодуватимемо про втрачений час, ніж про можливість невідбутого. Я беру її. Мені її мало. Я хочу обхопити це тіло руками, хочу зробити з ним щось неможливе, що не піддається законам цього всесвіту, переліпити його, як пластилін. Але тілесне ніколи не дає остаточного задоволення. Коли ми вибухаємо обопільним криком, мені стає соромно і гидко. Вона йде у ванну, а я швидко хапаю свої речі і тремтячи від безперервного холоду, голий біжу у свій номер. Щоб хоча б кілька хвилин поспати самому…

…

Це був банальний курортний роман. Жаль, що ми цього не зрозуміли. Жаль, що ми з одного міста. Роз’їхалися б і все. Таке забувається. Як сон. Але постійні неминучі зустрічі провокували продовження.

У мене тоді нікого не було. А їй хотілося молодого м’яса. Відчувати себе молодшою. Молодою. Ніби їй знову 18 і вона може пережити все ще раз. Інакше, але від цього тільки приємніше.

«Це мій останній шанс. Ти моя остання любов!» - пафосно казала вона мені.

У маленькому місті важко чинити перелюби непомітно. Якби це обмежувалося лише сексом - тоді ще півбіди. Але їй кортіло ризику. Кортіло, щоб нас побачили, щоб бачили, як ми тримаємося за руки. Як ми цілуємося при світлі ліхтарів увечері. Я не міг їй відмовити.

І це всі бачили, окрім її чоловіка. Мирослав поводився так, ніби ні про що не здогадується. Йому ніхто нічого не казав.

Зате мені казали.

- Ти ідіот, - сказав мені Янек.

- Ти - ідіот, я тебе звільню, - сказав мені Папік.

…

З Мирославом у них усе пішло шкереберть. Вона влаштовувала йому істерики з кожного приводу. Потім плакала і просила вибачення. Повзала перед ним на колінах. Він дивився на все це з таким блаженним відреченим виглядом, ніби святий, який добровільно попав у божевільню.

Хтось йому таки розповів. Деякий час він все одно вдавав ніби нічого не сталося, ніби нічого не знає, ніби його це не обходить, чим би дитя не тішилося, мине. Але після чергової психодрами вдома обоє не витримали. Вона почала його ревнувати. Безпідставно чи ні, не знаю, але цього вже не витримав він. Вдарив її. На щоці потім залишилися надовго сліди його пальців. Таких тонких, жіночих пальців. Того ж вечора він висмикнув мене з ліжка телефонним дзвінком. Я ні про що не здогадувався. Кілька годин тому ми з нею бачилися, все було чудово. Ми провели милий вечір, були на якомусь концерті, а потім довго ніжилися у ліжку.

Я усіляко відмовлявся від зустрічі, але він сказав, що приїде. Я сказав, що не сам, він відповів, що це терміновіше, ніж особисте життя. І приїхав. Мало не виламав двері, коли я їх відчиняв, і забіг у кімнату з розпашілими очима. Щось наче шукав. Винюхував.

- Це обшук? У тебе є ордер?

Він навіть не усміхнувся.

- Твоя сперма смердить, - сказав він раптом.

- Твоя теж, - відповів йому я.

І тоді він мене вдарив. Так само як її - по-жіночому. Дав ляпаса. Це швидше запекло, ніж заболіло. Я навіть не пробував ухилятися. Потім ми мовчки стояли, не знаючи, що робити далі.

Нарешті я сів. Він теж.

- Я думав, ти вже будеш йти, - сказав я. - Мені здається, що ми вже поговорили.

- Як це було? Як це було? Як ти міг? - закричав він.

Йому було цікаво. Йому просто було цікаво все знати. Йому було цікаво почути, яка вона у ліжку з іншим. Він хотів все це відчути.

Ми випили, і я йому розказував. Інколи він зривався, хапався за ножа, а я як ні в чому не бувало продовжував. Потім він почав розповідати теж. Надранок ми позасинали в одному ліжку, тому самому, де я спав з нею. Він навіть спробував мене обійняти, але я відклав його руку убік.

…

Одного прекрасного вечора вона подзвонила у двері. Я відчинив. На порозі стояла якась чужа жінка із заплаканим сином на руках, поруч - кілька валіз. Я дивився на це, нічого не розуміючи. Нарешті вона теж розплакалася, і я мусив їх обійняти.

- Нам більше нема куди піти! - казала вона.

На щастя, це тривало, недовго. Наступного дня малого забрав дід. А ще через тиждень вона сказала мені, що повертається до чоловіка. Я нічого не мав проти.

Вона сказала, що ні про що не шкодує. І що назавжди збереже про мене найкращі спогади. І що з часом ми можемо знову стати друзями.

Я сказав, що все гаразд. Ми випили вина і просльозилися.

Наступного ранку мене викликав Папік і сухо сказав, що знайшов мені іншу роботу.

…

Чому я одружувався і розлучався?

З розлученнями усе зрозуміло. Аня хотіла, щоб я був її дитиною, Богдана бачила в мені тата. Володимира фригідна, а Ганна німфоманка. Даша взагалі москалька. Але коли причини для розлучення ще можна знайти, то причин одружитися хоч з одною із них я до цього часу не бачу.

3. Потяг і потяги

…

Наступного разу усе було майже насправді. Було навіть весілля, біла сукня, я купив напередодні костюм, комір сорочки виявився завеликий, і моя худа шия стирчала з нього, наче у бузька, п’яні музики лабали гуцульський рок, велетенська родина молодої - всі ці чомусь обов’язково товсті тітки і дядьки - танцювала, а ми сиділи в голові столу і мріяли як би це все швидше закінчилося…

…

Все, що сталося, вже сталося. Так тому й бути. Нічого не зміниш, як би не хотів, час лінійний, хто би що не казав. І все ж. Завжди хочеться уявити можливість «якби».

Цей клятий умовний спосіб, цей психоз уявності. Якби, якби, якби. Якби можна було все повернути і спробувати ще раз, інакше. Чи змінив би ти щось? Покажіть мені людину, яка скаже, що нічого би не змінила, і я перший кину у неї каменем.

Мені не дає спокою моя перша зрада. Така насправді невинна, природна, неминуча, легка, тимчасова. Світ від неї не перевернувся, ніхто нічого не дізнався, життя тривало. Їх ще було багато потому, але ця перша, попри свою незначущість, залишається найважливішою.

Якби я тоді втримався від спокуси, може, все було би інакше, може, світ змінився би якраз тоді. Але я нічого не можу змінити зараз, я не можу змінити світ і людську природу, я навіть шкодувати не можу.

Все було так мило і прекрасно. Вона мала великі чуттєві губи. Такі губи - це як симптом хвороби, як діагноз, написаний на обличчі. Чоловіки липнули до неї, вона усміхаючись приймала це і лише вибирала, кому відчинити свої уста, а кого делікатно відштовхнути. Мене вона прийняла. Навіть більше. Бачачи мою нерішучість, сама перебрала ініціативу. У неї було повно історій про інших чоловіків. Думаю, вона й сама заплуталась, кого із них любила, а кого ні. Можливо, вона любила всіх, а надто тих, кого відштовхнула.

Крім великих губ, у неї були ще великі груди, а у великих грудях мусило битися велике серце. Втім, я точно її не любив. Це було щось інше - таке остаточно чуттєве - відповідь на виклик її губ і грудей. До неї мені було байдуже, до її уподобань і закоханостей, мене вабило її тіло - і все.

Ми зустрілися у Львові на якійсь корпоративній вечірці, де до неї чіплялося одночасно троє моїх друзів. Вечірка з морем бухла, грубо врізаних канапок і єдиною жінкою - що може бути жахливіше? Вона разом із ватагою п’яних провела мене на поїзд і вже перед самим вагоном продиктувала свій номер телефону. А потім ще й поцілувала своїми пухкими губами. Навіщо все це було? Навіщо вона мене звабила і чому я піддався? Набагато приємніше було б просто разово відчути цей миттєвий напад збудження і сексуальності. Щоб він не відбувся, не матеріалізувався, а залишився просто спогадом.

А номер телефону і поцілунок відкривали якесь майбутнє. Перспективу, про яку я не міг не думати, впевнений у її реалізації.

Це мусило статися. Рано чи пізно. З нею чи з іншою. Таких жінок тисячі, я бачу їх у метро, поруч, на вулиці. Це самиці, на свою біду, наділені свідомістю, а часто ще й розумом. Якби не вона, була би інша. Хоча… Якби я втримався і склав іспит, мені би його не повторювали? Але я не міг повестися інакше, це було би… як би правильно сказати, неправильно. Я мусив би пересилювати себе, і потім, ймовірно, шкодував би.

Мені тоді часто доводилось їздити до Львова у справах. Раз на кілька тижнів. Якихось дві сотні кілометрів. Дві з половиною години швидким потягом.

Наступної подорожі ці дві з половиною години я тремтів від збудження. Не від сексуального збудження - це було щось інше. Така страшна і водночас приємна нервова напруга. Таке солодке і непевне очікування чогось. Передчуття зміни в житті. Мені не сиділося на місці, я раз по раз виходив у тамбур, якби міг, я би підганяв поїзд, штовхаючи його ззаду, бо здавалося, що на своїх двох я дістався би швидше. Руки тремтіли, голос не слухався, як не слухалася і решта тіла - я міг наказувати своїм ногам іти, а вони просто підгиналися. Це було страх як приємно. І страх як страшно. Я боявся, що це станеться і водночас боявся, що нічого не буде. Я просто летів на поклик тих губ. Кажуть, що коли з пари, особливо люблячої, де стосунки на межі рідності, хтось зраджує, інший обов’язково це відчуває. Можливо. У багатьох випадках так буває, я і сам таке мав. Але тодішня моя дружина нічого не підозрювала. Вона жодного разу мені не зателефонувала.

Я досить швидко залагодив усі справи у Львові, навіть швидше, ніж планував.

Ми зустрілися в центрі. Було весняно і тепло. Погода наче штовхала нас в обійми один одного. Чуже місто - причому для обидвох, так ніби це і не ми, з усіма своїми життями та обов’язками, а просто двоє людей, без минулого і майбутнього, пан ніхто і пані ніхто, чоловік і жінка. У мене не було дружини, у неї не було нікого з її чоловіків, тільки вона і я. Про що ми говорили? Це не має значення. Просто щось. Говорилося дуже легко і приємно. У якомусь парку нас зненацька застала гроза. Сильна злива, холодні струмені води, наче з брандспойта. Вона була у тонкому платтячку і дрижала від холоду. Тікати не мало сенсу, дощ був скрізь. Я притис її до себе і поцілував. Стало тепліше, майже гаряче. Це було наче кіно, я ніби грав якусь роль, мені було приємно, я знав, що є тільки зараз і тепер, і що не треба думати про завтра, про завтра можна подумати завтра. Потім ми, тремтячи, дісталися до якогось гуртожитку, де вона мешкала. Роздягнулися, розклали сушитися одяг і залізли під ковдру. Любилося дуже млосно і солодко. З кимсь чужим і невідомим так завжди.

Потім ще і ще.

Нарешті, коли ми добряче відігрілися і курили в ліжку, вона запитала:

- Скажи - навіщо тобі це?

Я не мав що відповісти. Питання заскочило мене зненацька, я не сподівався почути його від неї. Взявся придумувати якусь теорію про самотність, про страх самотності.

Тими ж словами я відповів на її наступне питання - навіщо я одружувався.

Далі все вже було не так. Ми ще кілька разів зустрічалися, але це було зайвим. Я й надалі відчував вогонь у її тілі, цю медово-перчену суміш у її глибинах, мене далі притягали до себе її губи, але з’явилося і щось інше - ми перестали бути просто чоловіком і жінкою. Я побачив у ній конкретну людину зі своїми історіями, з минулим і майбутнім, у якому я почав займати дедалі більше місця, і це мене лякало.

Тому я раптово усе припинив. Коли ми потім бачилися, то поводився так, наче між нами нічого серйозного не було.

Якби тепер я мав когось, хто мене сильно любить і кого сильно люблю я, то на щось подібне більше ніколи б не піддався. Але винятково завдяки тому, що тоді я це зробив. Що відчув усю цю ідилію, яка насправді виявилась обманом, намаганням прожити ще одне маленьке життя у своєму. Чуже життя. Кінематографічне.

…

Кіт полюбляє, щоб я робив йому масаж. Чухав йому підборіддя, плечі і яйця. Ще Кіт вміє робити собі мінєт. Він майже самодостатня особистість.

…

На пачках цигарок тепер нова реклама куріння: КУРЦІ ПОМИРАЮТЬ РАНО.

Не вночі, не в обід, а саме рано, тобто вранці. До наступного ранку, отже, ми можемо бути спокійні.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Я погрожую йому кулаком. Він мені заважає. Я сиджу за комп’ютером і намагаюся написати хоч рядок сценарію до нового телесеріалу під назвою «ВСІ ЖІНКИ КУРВИ».

- Не матюкайся, - кажу я Котові. - це потрапляє у сценарій, а цензура такого не пропускає.

Власне, у сценарій потрапляє тільки це. Я ще нічого не написав крім кількаразового йобтвоюнахуйблядьмать. А час спливає. Продюсер був дуже задоволений з моєї назви та ідеї. Здається, це останнє з чого він був задоволений. Серіал має бути розважальним і дуже смішним. Я вже отримав завдаток. Тепер треба написати хоч кілька серій, але нічого не виходить. Я ніколи не писав сценарії серіалів.

Втім, можливо, це буде не просто серіал, а документальний серіал. Серіал про статеве життя і статеві стосунки. Реальні історії реальних людей. Я чатуватиму з камерою у борделі і братиму там інтерв’ю у знаменитостей. Я фільмуватиму секс людей, як це роблять з тваринами на всіляких аномальних каналах. Я розповідатиму аномальні історії про анімалс, тобто про нас. Відомо ж, наприклад, що лев парується з левицею 40 разів на день. Для того, щоб бути впевненим у власному батьківстві. А що відомо про нас, про людей?

…

Часто, коли я бачу одягнену ділову жінку, з нафарбованим лицем, двогодинною зачіскою і течкою з документами, уявляю її собі зовсім роздягненою. Це не еротичні фантазії. Такі жінки мене зовсім не збуджують. Я просто намагаюся докопатися до суті речей. Співставити ці два несумісні образи: голої жінки - у ванній, у ліжку, з коханцем, і цієї - ділової, злої, набурмошеної. Який із цих образів справжній. Що важливіше.

Інколи моє бажання побачити жінку голою виявляється аж надто сильним і я навіть докладаю до цього зусиль. Потім мені завжди неприємно. Неприємно бачити її інакшою. Неприємно знати те, що я дізнався. І найнеприємніше - бачити її знову одягненою на всі застібки.

…

Я часто користуюся потягом. Мені подобається подорожувати. Мені подобаються брудні, поламані вагони «Укрзалізниці». Подобаються пасажири, з якими можна завести коротке поверхове знайомство, напитися і дізнатися щось дуже суттєве про їхнє життя. Щось, чого вони не розказують нікому, навіть найближчим друзям, навіть собі. Але тобі - випадковому супутнику, про якого вранці забудеш, можна розповісти все. Залізниця - це така собі психоаналітична санаторійна зона.

Котові я замовляю верхню полицю. Він не боїться висоти, а людські розмови йому слухати нудно. Він стелить собі вогкувату рвану постіль і лається, аж поки не прибігає провідник.

- Що це за тварь? Чия? Де документи? - одразу кидається він.

- Йоб твою… - ліниво протягує Кіт і показує йому ветеринарну довідку.

Провідник ошелешено дивиться на мене, потім на Кота, знімає свого кашкета і надовго зникає.

- Дресирований? - одразу кидаються до мене з запитаннями інші пасажири.

- Атож, - гордо відказую я.

Кіт за моїм сигналом дістає з сумки пляшку горілки і пляшку валеріани. Я розливаю, ми цокаємося і розпиваємо кожен своє. Пасажири плескають в долоні.

…

У Л. власна юридична компанія. Він займається авторськими правами.

- Хочеш, я можу зробити тебе мільйонером, - пропонує він, випивши своє перше мартіні з водкою.

Вагоном-рестораном хитає, і пити незручно - алкоголь може не туди потрапити. Наприклад, на комір його блискучого чорного піджака в білу смужку.

- Я ще недавно був ніщім. Нічого не мав. А тепер - знаєш, скільки коштує цей костюм? 500 баксів. Я не сноб, ти не думай. Просто є реальні правила, яких треба дотримуватись.

Мене нервують його мешти з гострими носаками, які напевно коштують на сто доларів більше, ніж костюм, мене нервує його гольф невідомої мені вартості, мене нервує те, що він уже напевно оцінив вартість моїх джинсів і мого светра, і можливо тому так скривився, але він визнає за мною право на демократичний дешевий одяг, бо я належу до іншого, ніж він, соціального кадастру. Наші шляхи не перетинаються, і йому однаково до ціни мого одягу.

Він упевнений в собі. Він усе знає. Знає, де і як заробити гроші. Він молодий, але в нього вже все позаду.

- За авторськими правами майбутнє. Ще не всі це розуміють. Я вже давно на цьому ринку. Зараз клієнтів мало. В основному, західні компанії. Вони знають. Реєструють бренди. Бояться. І правильно роблять. Я вже зареєстрував з півтора десятка брендів. І торгових марок стільки ж. Скоро ті, що працюють під моїми марками, будуть платити мені великі гроші. Я вже почав кілька судових процесів.

Йому дзвінок.

- Моя. Половинка. Четвертинка. - усміхається він.

- Да, кицюню. Їду. Завтра. Занятий. Приїду-позвоню. Па. Я ж сказав. Всьо. Па.

- Усі жінки курви, - каже він зі знанням справи, але навіть це мене в ньому нервує.

І тут раптом, коли я вже зібрався йти, він хапає мене за комір моєї джинсової куртки за 40 доларів і каже:

- Чекай. Чекай, я маю тобі щось розказати.

І я чекаю. Він бере мені пиво, а собі мартіні.

- Усі жінки курви, - повторює він.

- Це не новина для мене. Я вже знаю, - кажу я.

- Так, але ти не знаєш чому.

Я чекаю.

- За що ти так ненавидиш жінок? - нарешті вирішую йому допомогти.

І тут цей смугастий папуга починає рюмсати. Випиває ще одне мартіні з водкою і витирає очі.

Кілька років тому він одружився. Вдало як для провінціала, який тільки-но переїхав до столиці. Квартири у нього не було, а молода мешкала у трикімнатці в самому центрі Києва. Правда з мамою. Тещі тільки-но перевалило за 40. Молода вродлива і прогресивна.

- Тепер я знаю, що це була помилка, - каже Л. - Треба було одразу переїжджати. Але я думав зекономити, почекати, купити квартиру. Три кімнати - це ж багато, там може значно більше людей поміститися. Стара мені спочатку взагалі подобалася. Я навіть уявляв собі секс утрьох, і впевнений, що мамаша була б не проти. Вона любила мене вхопити попід руку, погладити. Мамою я її ніколи не називав. Іронічно тьощею зрідка, а так на ім’я. Рая. Словом, все було ідеально. Якби вони не були хворі на голову. Обидві. Мамаша ходила в якусь секту. Ну це півбіди. Секта не агресивна. Якась буддистська. Я навіть не був дуже проти, коли вона почала тягати туди малу. Але сам не ходив. А далі. Все пішло наперекосяк. Стара щось нав’язувала. Мала її у всьому слухала. Починалось з дрібниць, де я не міг наполягти, бо це виглядало би смішно, і тупо через таке ставати на роги і сваритися. Ну, наприклад з їжею. Стара взагалі вегетаріанкою зробилася. Мала хавала сардельки ничком, я сам бачив. Мені можна було м’ясо двічі на тиждень. Ну, в макдональдсі я звичайно відривався по повній. Але ж так можна собі й виразку заробити.

А потім мала завагітніла. Я був дуже щасливий. Стара зразу ж закомандувала, що ніяких лікарів. І мала їй підтакувала - ніяких лікарів. Ну, думаю, поки все добре, то й добре, може й не треба. Так і легше, і дешевше. Коли підійшов час, вони придумали нову ідейку - рожати вдома у ванній. І теж без лікарів. Я впирався, кричав. А вони - а кому рожати - тобі чи нам? Я зціпив зуби і думаю - ну, шо може статися? Скільки людей так народжували, і нічого. А з лікарями справді самі проблеми. Господи. Ну чого я тоді не вперся, чого не наполіг?!

Я кілька днів останніх не міг спати. А мала спала. Ще й як. І от нарешті. Я весь аж вмирав, коли це відбувалося. Перерізали пуповину зі старою. Я вхопив його на руки. Хлопчик. Вхопив, притис. І зразу чую, щось не те. Він заплакав, але якось тихо. Я кричу їм - щось не так. А стара - ти звідки знаєш? Ти шо, дітей родив, знаєш, як це має бути? Все нормально! Так і має бути, дитина здорова! А я тулю його до серця, грію. Холодно було. Зима. Ти собі не уявляєш, яке це відчуття. Чути як у нього серце б’ється. Він так і приростає до тебе. Дитина, твоя дитина. Мала зразу відрубалася, їй важко було, намучилася. А я сиджу з синочком, притулив його і грію. Але чую - погано він дихає. Буджу малу, а та - відчепись. Іду до тьоті, а та в крик, все нормально, це мала дитина, ще дня немає, що він тобі уже хропіти має?! А я ж чую, щось не так, так не має бути, важко він дихає, задихається. І тоді я не витримав і подзвонив у швидку. Ті ще довго допитувались, що, і чого, і як, а чому не в роддомі рожалі? Тьоща почала сичати, нашо, тільки через мій труп, вони всі уроди, від них нічого доброго.

Нарешті приїхала швидка. Тьоща вже й сама бачить, що дитинка синіє. Що щось не те. І ми поїхали. Ти собі не уявляєш, що було далі. Коли нас не хотіли в жодну лікарню приймати, бо дитина не в роддомі рождєна. Як я плакав, просив, молив.

А потім. Потім його від мене забрали. З рук. Вирвали. Тьоща лишилася з ним, а ми полягали з малою спати. Бо вже сил не було. І раптом дзвінок. Стара. І каже, він помер. Він помер. Як помер, я ж його тримав на руках, я ж відчував, як б’ється його серце?! Це ж моя кров. Він уже жив і раптом помер… Бо запізно. Бо якби не ці дві дури, його можна було б врятувати!… Така крихітна труна була. Так холодно, сніг, дощ, і ця маленька труна, я її сам міг нести.

Він випиває свою чергову буфетну дозу мартіні-водка і знову схлипує. Я пробачаю йому його мешти і костюм.

- Я не міг після цього бути з нею. Зараз у неї має народитися ще одна дитина. Вона каже, що це моя. Але я не вірю. Я знаю, що дитина від когось іншого. Я не відчуватиму цю дитину своєю. Це не та дитина. Це не моя дитина.

І він знову плаче. Як дитина.

- Всі жінки курви, - каже він крізь сльози.

Випиває ще, змахує вологу зі щік і знову починає говорити про свою фірму і про політичний консалтинг. Він знову крутий, господар життя у костюмі за 500 доларів, мештах за 600 і трусах за 15 гривень.

…

А. дуже швидко знайшла спільну мову з Ангеліною. А Ц., виявилося, добре ставиться до тварин. Вони з Котом - ідеальна пара. Дітей залишили на мене.

…

У свої вихідні Ангеліна позує для А. Ми ж перші глядачі її картини. На передньому плані - спини чоловіків. Довга черга, яка перспективно губиться аж десь біля горизонту. У всіх спущені до литок штани. Штани різні - і молодіжні джинси, і брюки бізнесменів, і дрантя бомжів. Так само різні задниці. На горизонті - велетенська пизда. Наче тунель у горі. Черга чоловіків тоне десь на підступах до неї. Перші, стаючи один одному на плечі, намагаються туди залізти. З-над пизди визирає здивована голова Ангеліни. Ніби сонце, яке заходить. Навколо голови світло, яке губиться у волоссі, немов німб.

А. задоволена. Ангеліна не дуже.

- Ти не образилася? - питає А.

- Ні, - буркає Ангеліна. - Але я би не хотіла, щоб мої діти бачили цю картину.

- Як це називається? - питаю я.

- Паломництво, - неохоче відказує А., миючи руки.

…

Я так боюся нічних дзвінків. Нічні дзвінки - синонім поганих новин. Нічні дзвінки - уже самі по собі погані новини. Це означає, що щось сталося, бо чого інакше телефонувати вночі?

Ти спиш, тебе взагалі нема, і тут раптом цей гучний чужий звук, який повертає до життя. Ти ще не готовий, ти навіть не пам’ятаєш себе, не знаєш, що було вчора, не знаєш взагалі, що таке вчора, але вже здогадуєшся, що щось трапилося.

Всі схоплюються. Розгублені діти, Кіт, який не розуміє куди поділася миша, я шукаю у кишенях цей нестерпний деренчливий звук.

Цього разу В… Я не відразу впізнаю, бо він мовчить.

- Вибач, пізно, ти, напевно, спав…

- Ти, В.?

- Я.

- Що сталося?

- Я би не дзвонив, але більше ніхто не бере трубки.

- Що трапилося?!

- Всі вимикають телефон на ніч. Всі бояться нічних дзвінків. Я теж вимикаю.

Я чую як він курить. Я його ненавиджу, цього завжди тихого і небезпечного чоловіка, який, виявляється, на таке от здатний - подзвонити тобі під ранок, коли сон найсолодший.

Я закурюю теж і ми обоє мовчимо.

- Добре, що ти не вимикаєш телефон.

- Кажи.

Дим його сигарети ріже мені вухо.

- Її нема.

- Кого?

- О. Її ніде нема. Вона зникла.

- Куди зникла. 5 година ранку.

- Отож. Я прокинувся від якоїсь тиші. Від того, що сам. Малий спить. А її нема. Ніде нема.

- О Боже! Може, вона кудись вийшла. Подзвони їй.

- Я дзвонив. Телефон тут, вдома. Всі речі на місці, майже всі. А її нема.

- Почекай, повернеться. У мене таке буває, що я не можу спати, і щоб не заважати іншим, виходжу надвір покурити, або в коридор.

- Її ніде нема. Ніде. Вона не повернеться. Я чув цю тишу без її дихання, цей вітер через шпарки у вікні, це сопіння малого. Я виходив надвір, її там нема. Я шукав її у шафах, у шухлядах, я все перепорпав. Вона зникла.

Я чую цей дим зі сльозами. Я не знаю, що йому сказати. Я не можу його заспокоїти, бо знаю, що марно, бо знаю, що він знає, що вона таки пішла - і цього разу назовсім, що її ніде нема. Що вона завжди хотіла це зробити.

- Лягай спати. Почекай. Вранці я прийду. Десь за годину, за дві. Відведи малого в школу. Тоді щось придумаємо. Знайдемо.

- Ти думаєш?

- Впевнений. Все буде добре. Люди не зникають.

- Вона не людина.

- Все одно.

…

Коли я приходжу, у В. уже А. Вона сидить перед ним навпочіпки. Він обхопив голову руками.

- Ступор, - пояснює мені А.

Вона гладить В. по голові, той не реагує.

Все у цій квартирі так, як завжди. У туалеті немає туалетного паперу. На кухні посуд, не помитий після вчорашньої вечірки, з крану методично і ліниво скрапує вода. Поволі набирається і падає з глухим годинниковим звуком. У попільничці гора недопалків. Життя було тут ще зовсім недавно.

Кімната наче після обшуку. Її плаття, мешти, записники - все розкидано.

- Що було напередодні, розкажи.

Він підіймає свої закривавлені очі.

- Нічого. Нічого не було. Все так, як завжди. Прийшло кілька знайомих, посиділи, попили вино. Нудь. Потім вони пішли. Ми лягли спати. А потім її не стало.

- Де вона може бути? Ти ж знаєш всіх її друзів.

- Ніхто не знає. Ніхто нічого не знає. Ні батьки, ні друзі, ні на роботі. Вона не прийшла на роботу. І вже не прийде.

Ми ще щось намагаємося робити, хоча знаємо, що все марно. В. навіть збирається з силами і наступного дня йде в міліцію писати заяву про зникнення. Кілька разів його викликають у морг - опізнавати трупи потопельників. Можливо, йому було би легше, якби у цих розкладених, поточених планктоном головах він розгледів бодай якийсь натяк на неї. Але ні. Вона зникла зовсім. Назавжди.

…

В. часто приходить до мене лагодити бездоганно відлагоджений комп’ютер - так, ніби від цього постійного оновлення програм мені буде легше написати перше речення сценарію.

Він здебільшого мовчить, курячи перед монітором, і я бачу в його окулярах відображення усього, що відбувається у світі - якісь вибухи, рок-концерти і багато-багато, просто безліч слів і знаків, які кудись течуть - спливають, як сльози, вниз, ще далі вниз, а за ними нові й нові.

…

- Нічого? - щоразу запитую я.

- Нічого, - щоразу відповідає він.

…

- У вас були якісь проблеми? - інколи починаю допитуватись я - з цинічної цікавості.

- Ні. Не було ніяких проблем. Все було добре.

…

- Може, у вас були проблеми з сексом?

Він мовчить. В його окулярах світ летить сторчголов до свого знищення у дзеркальному відображенні, і Я перетворюється на R.

…

- То може, у вас були проблеми із сексом? - продовжую я вдавати психоаналітика.

- А в кого нема проблем із сексом?! В кого, скажи?! - раптом зривається В. на крик.

- Я знаю, що у всіх є проблеми із сексом, у всіх, хто має його більше, ніж раз, у кого це регулярно. Так, у нас були проблеми із сексом. Ти з цього задоволений? Ти це хотів почути?! Ти завжди хотів знати, що у нас є якісь проблеми, хіба ні?! Так, були! Я її не збуджував. Всі жінки курви! Бо чоловікові легше збудитися. Чоловік просто збуджується. І в стотисячний раз це звичайно не так приємно, як вперше, але все одно. А їй треба було щось вигадувати. Їй треба було придумувати собі щось. А як тут придумаєш, коли за перегородкою із шафи спить малий? Коли щодня ці дурні пиятики, якийсь безглуздий ритуал. І вона рідко збуджувалася. Інколи їй було неприємно. Вона терпіла це. Блядь. Невже ти думаєш, що все через це?! Ти так думаєш?!

- Йоб твою на хуй, блядь, мать, - відповідає замість мене Кіт.

…

Іншого разу у потязі я зустрічаю елегантну дамочку років 30. Вона помадить губи коричневим, і коли невміло курить у тамбурі свої слімс, то залишає на фільтрах масні відбитки губ.

- Можна? - прошу я у неї недопалок.

- Не поняла, - доволі агресивно відказує вона, не дозволяючи мені наближатися далі, ніж на відстань припалювання її довгих слімсів.

- Я вмію читати по відбитках губ, - кажу я. - Дактилоскопія губ. Новий писк моди.

Як я люблю цих довірливо-недовірливих провінціалок. Вона секунду вагається, потім починає гасити недопалок до попільнички і нарешті простягає мені свої коричневі губи. Я нюхаю, кручу недопалок в руках, потім дивлюся на неї.

- Ви одружені?

Вона вражено киває головою.

- У вас є діти?

Знову в точку. Її чоло починає поволі пітніти.

- Двоє?

Бездоганно. Ще трохи, і вона почне мене боятися.

- Як ви це робите?

- Дуже просто. Малюнок на людських губах такий же неповторний, як і відбитки пальців. Якщо можна читати людину по лініях на долоні, чому б не робити це по губах?

Ми йдемо з нею до буфету, я готую їй Криваву Мері, на кінчику ножа, не змішуючи, а потім ще шейк з помаранчевого соку. Їй подобається відчувати себе в «струї», за кілька днів вона хвалитиметься своїми знаннями із столичного життя перед місцевими подружками, навіть не уявляючи, що я просто пожартував, використовуючи підручний матеріал.

Алкоголь з тютюновим димом роблять свою справу, і незабаром я вже вивчаю дактилоскопію її губ на дотик. Вона тремтить. Їй приємно. Її збуджує ця випадковість і безкарність. Ось так, на мить, просто тут, завтра здаватиметься, що нічого й не було.

З алкоголем я трохи перебираю, і після короткого невдалого сексу вона починає розповідати мені історію свого життя.

…

- Мені 30. 32, якщо чесно… Все вже позаду насправді. У мене є чоловік, якого я не люблю, і двоє дітей, але ти ж знаєш. Старшого, він у 6 класі, я ненавиджу. І він мене теж. Молодша, от вона, бачиш, правда, дуже мила? Поки маленька. Але з нею стільки клопоту. Стільки часу… Я не розумію, що я зробила не так. І де? Де ця помилка, яку вже неможливо виправити. Розумієш мене? Ці двоє дітей, цей чоловік. Мені було 18 років, а йому 25. Я нікого до нього не мала. Перший раз у мене був секс за кілька днів до весілля, коли він уже не міг нікуди вирватися. Було боляче і незручно, він якось важко на мене тиснув, а коли перестав, я навіть не зрозуміла, що це вже все. Потім, пам’ятаю, подумала - тю, стільки розмов про Ето, а насправді якось так, ніяк. Я так і жила з ним весь час, роками, десятиліттями. Такий ніякий секс: він залазить на мене, робить кілька рухів і обвисає, важкий. У мене це ні з чим не асоціювалося, крім певної фізичної незручності - ваги його тіла. Я була ще меншою, ніж зараз, зовсім крихітною - кілограмів 45, я навіть на балет ходила, мені казали, що я добре танцюю, я ще й досі вмію, але він мені не дає… А він навпаки тільки товстів. Цей живіт, у якому губиться його член. Він зараз схожий на борця сумо. Там усі 150. І ця туша навалюється на мене, і тисне. А я нічого не встигаю відчути, крім того, що думаю, от зараз він мене задушить своєю масою. І мені страшно, і я хочу, щоб усе якомога швидше скінчилося… Інколи, правда, я збуджуюся, але не встигаю нічого відчути, бо він уже, йому ніколи не спадало на думку, що я теж чогось хочу. Він думає, що я повинна тільки давати йому, прати, готувати їсти і народжувати дітей. І все… Ну, не те, щоб. Я трохи перебрала, це не зовсім правда. Він мене досі любить, по-своєму. Може щось подарувати, зробити приємний сюрприз. Але мені не можна було виходити за нього заміж такою малою і дурною. В мене є молодша сестра, значно молодша, їй зараз 20, вона тільки недавно, ти мене розумієш? Ну, перший чоловік. І вона хотіла виходити за нього заміж. Вона пізня дитина, батьки заради неї готові зірку з неба, не те, що мені. І вже все йшло до весілля, але я її відрадила. Я її відбила від цього. Зараз у неї інший. І їй краще з ним. Сексуально. Але цей - голодранець, її ровесник, а перший був бізнесмен, бандюк… Я не знаю, чи правильно зробила, що її відрадила. Але я не хотіла, щоб вона повторила мою долю. Бо це все через секс…

- Блядь, - каже вона. - Нічого, що я матюкаюся? Просто нема інших, кращих, слів, ніж матюки, щоб говорити про життя. Блядь, блядь, блядь.

Я була така молода і така талановита. Я танцювала і ходила на синхронне плавання, я писала казки, до речі, мені навіть збиралися збірку видати. Я люблю танцювати, а він мене ніколи не пускає на танці. Сам не ходить і мені не дозволяє. Тобі би тільки дупою крутити. А я хочу. Хоч раз. Нормально. Відірватися. Під якусь попсу. Або щось латиноамериканське. Я танцюю вдома. Вмикаю тихо музику, поки малий у школі, а донька спить, і танцюю. А ще віднедавна мені почало подобатися фліртувати. А він все січе і каже «курва». Раз він мене вдарив. Вхопив за волосся, тряс. А потім вдарив. Кулаком в лице. Курва, кричав, курва, я бачив, як ти на нього дивилася, як усміхалася, як щебетала! Зі мною ти так ніколи не щебечеш… Я думала піти від нього, але не маю куди. Я заробляю 100 баксів на місяць. Куди я піду? І що я маю робити з цим шмаркачем, молокососом, який мене ненавидить, вчиться курити і не хоче вчитися? Я не хочу такого життя. Не хочу такого блядського життя. Я хочу бути щасливою. Я хочу любити і щоб мене любили.

Я його не зраджувала. Це не перший раз, але донедавна - ніколи. Вже 14 років - уявляєш? - перший чоловік, такий секс, і 14 років я ні про що таке навіть не думала. Прала йому шкарпетки, варила їсти, народжувала дітей, не ходила на танці. Я мастурбувала, коли було зовсім зле. Мастурбувала часто. Але після цього тільки гірше. Така зневага до себе. Така самотність. Ні до кого притулитися. І така незакінченість. Блядь. Ніколи не думала, що зі мною таке буде. Що я буду їхати в поїзді і сповідатись незнайомому чоловікові, з яким щойно трахалася в туалеті. Я ніколи раніше не трахалася в туалеті. Це мені сподобалося. Шкода, що в нас не вийшло до кінця. Але ми п’яні. Мені подобається трахатися. Я це зрозуміла після 30 років. Як пізно, коли вже все, коли вже неможливо нічого виправити. Коли у мене є чоловік, борець сумо, хріновий політик місцевого розливу; якщо він не збуджений, мені важко знайти його піську в складках живота. І ще йому мало - подавай макаронів, він любить хліб з салом, макарони і тістечка. Він солодкоїжка, як дитина.

Блядь. Блядь, блядь, блядь! Ти хоч трохи мене розумієш?! Розумієш як це?! Я недавно закохалася. Це тривало дуже довго. Поволі. Він досить ізвєсна лічность, як на наше маленьке місто, Ф., не знаєш? Ну і слава Богу, що не знаєш, мені не варто було цього говорити. Але фіг з тим. Це тяглося кілька місяців. Ці доторки, розмови по телефону. Мене телефонні розмови з ним збуджували більше, ніж все попереднє сексуальне життя. І я собі казала - не можна, ти стара заміжня курва, нащо тобі проблем. У нього теж сім’я. І теж діти. І він мені зразу сказав, що не піде від жінки. Що йому не потрібні скандали. А мені похуй, блядь. Похуй. Хай буде скандал. Хоч тоді я теж казала, що не піду від чоловіка, бо куди мені йти? Куди мені подіти двох дітей, яких я якогось дідька народила. Нащо я їх народжувала? Хотіла бути старшою? Від батьків утекти? А тепер я не можу піти на танці. Бо що мені чоловік? А я би пішла, хай попробує ще раз вдарити, я його теж - чайником по морді. Брешу. Я пробувала його вдарити. Сковорідкою. Думала, зараз замахнеться на мене, а я його сковорідкою! Він замахнувся - а я не змогла ту блядську сковорідку підняти! Уявляєш?! Хто виробляє такі важкі сковорідки, що їх не можна підняти однією рукою?!

Так. Я би пішла. Але куди лишити малу? Їй лише два рочки, така манюня. Блядське життя… Тобі цікаво, що далі? Ну, звичайно, я таки не витримала і переспала з Ф. І в мене був оргазм. Я кричала як дурна, мене, напевно, чули всі сусіди, мені було похуй до цього і до всього, навіть до того, хто зараз зі мною, це був такий кайф. І я трахалася з ним далі і далі. Я й досі це роблю, хоч він і скотина. Скотина, бо вся ця його ніжність і дбайливість лише до якогось моменту. А потім холод. А мені цього мало. Я хочу всього. Не хочу варити їсти, прати і народжувати дітей, які тебе потім зненавидять. І заробляти сто баксів на місяць. І переживати, щоб тебе хтось не засік, щоб не повернувся раніше чоловік, або не прийшла чужа дружина. Щоб донька не прокинулася від твого крику, коли так солодко… Всі ви, чоловіки, - сволоти, от шо я тобі скажу.

- А всі жінки курви, - тихо кажу я.

- Курви. А знаєш шо? Давай потанцюємо. Давай. Просто тут, у тамбурі. Не треба музики. Я буду співати, візьми мене за талію, не бійся, ближче, від тебе теж смердить ацетоном, так шо не кривись, зроби мені таку приємність, хоч це, я ж багато не прошу, давай, ось так, ось так, ось так, блядь!

…

Я придумав, як давати собі раду із сексом. За кожен раз Ангеліна отримує 100 доларів. 50 із них вона віддає фірмі, 50 залишає собі. З останніх 25 віддає мені. Після 4 клієнтів у мене вже є гроші на те, щоб теж стати її клієнтом. Якщо відкинути обов’язкові витрати на їжу, одяг та житло, раз на тиждень я цілком можу цим скористатися.

І ось одного разу я таки наважуюся на це. Вкладаю дітей спати, наказую Котові берегти їхній сон, парфумлюся і випливаю у ніч.

…

Вона підходить до мене звідкись ззаду, вбрана у прозору сукню і прозору спідницю. Сідає поруч, махає бармену, і їй приносять випивку - якесь голубе пійло дуже підозрілого вигляду.

- Що ти тут робиш? - питає вона суворо, дивлячись убік.

- Та от, прийшов розважитись. Ти працюєш, а я розважаюся.

- Припини. Припини. На кого ти залишив дітей?

- На Кота.

- Нащо ти це робиш? Ти мазохіст?

- Ні, я просто хочу сексу. Хочу брутального сексу з повією. З тобою.

- Господи. Це ж усього лише робота. Між мною і ними презерватив. Жодного безпосереднього контакту.

- І я так хочу. Щоб без контакту. Щоб я просто клієнт, а ти просто блядь.

- Припини. Припини, будь ласка.

- А я не припиню. Я хочу. Може хоч так мені вдасться тебе збудити. Може ти хоч так будеш стогнати від задоволення.

- Ти хочеш, щоб я вдавала?

- То тоді ти вдавала?

- Тоді - ні.

- І зверни увагу, половина грошей повернеться нам. Всього лише 50 баксів за взаємне задоволення.

- Я не хочу проблем. Я не хочу залишитись без роботи. Тут хороші умови.

- Що тобі не подобається? Мені взяти іншу курву? Я хочу сексу. Хочу нормального здорового сексу. Справжнього. Щоб ми робили це разом.

- Чого ти такий? Чого ти так до мене ставишся. Я не можу інакше… Ну гаразд, давай гроші. Тепер почекай, я зараз.

Вона повертається за кілька хвилин і веде мене кудись углиб, поміж столів, в бік чорного, запасного виходу, там є потаємні двері, за ними кімнатка, обставлена, як робочий кабінет. Тьмяне світло, диван, крісло, письмовий стіл з глобусом і стелажі з книжками. Багато книжок. Я помічаю Камю, міф про Сізіфа, ілюстрована Камасутра тут також є, а ще Шарден, Шпенглер, Шопенгауер, Шлегель, Гегель, Гоголь, Гомер, Еліаде, Еврипід, Едіп, Софокл, Данте, Боккаччо, Гарсія Лорка і Гарсія Маркес, і навіть я там є. Вона тихо підходить ззаду і зав’язує мені очі хусткою.

- Ти хотів сексу з повією, ти будеш його мати. Ти навіть не будеш знати напевно, чи це я чи якась інша. Стій тут і чекай, мені треба в душ.

Я стою. Мені страшно кортить зняти з очей пов’язку, але я стримуюся і слухняно чекаю. Я чекаю довго, дослухаючись до шипіння води десь поруч. Нарешті плюскання припиняється. Відчиняються двері, лунають швидкі мокрі кроки. Чиясь волога долоня бере мене за руку і кудись веде. Я наче сліпий. Я нічого не бачу і боюся об щось перечепитись. Об стіл, об диван, який десь тут мав би бути, об ліжко, об власні ноги. Нарешті я падаю в ліжко і відчуваю, як чиїсь ніжні пальці починають мене роздягати. Я відчуваю, як ці пальці проникають під одяг, під шкіру…

Все це триває дуже мало часу, але страшенно бурхливо. Темінь наповнюється якимись спалахами, я бачу лише корінці книжок - Хайдегер, Хаям, Ясперс, Юм, Юань Чжунлан (хто це такий?), Фауст, Фейєрбах, Фуко, Фрейд, Фром, Фіхте, Ніцше, Камасутра, Камасутра, ще раз Камасутра, і раптом Фома Аквінський, і нарешті Августин Блаженний.

Тоді я намагаюся зірвати з очей пов’язку, але чиясь рука не дає мені цього зробити.

- Чекай… - шепоче змінений ніби у комп’ютері голос.

І я підкоряюся. Чекаю, доки не чую ці самі швидкі дрібні кроки, і аж тоді зриваю хустку. Нікого ніде.

На виході з’являється вбрана Ангеліна.

- Ну як, сподобалося? - цікавиться вона.

- Гм. Це була таки ти?

- Гм… Я вже все на сьогодні. Якщо хочеш, можеш підкинути мене додому.

- То це була таки ти?

- Як знати. Я не хочу більше про це говорити. І дуже тебе прошу - не приходь сюди більше ніколи. Не пали жаб’ячу шкірку швидше, ніж можна.

- То це була ти?

- Це щось змінить? Тобі стане від цього менш чи більш приємно? Ти ж хотів сексу і отримав його.

- Але мені стане не так нестерпно цікаво.

- Отож. Цікавість - це теж приємно.

…

Я терпів місяць. Нічого не змінилося. І я знову не витримав. Наплював на її прохання і на свою обіцянку (бо я ж нічого насправді не обіцяв). Я хотів такого ще раз…

Коли я знову опиняюся у тому довбаному барі, Ангеліна саме танцює. Мене вона не помічає. Я сідаю у кутку. Мені соромно, мені неприємно. Вона так і не навчилася танцювати, танець тут не головне. У тьмяному неоновому світлі вона якась інакша. Чужа і водночас ближча, тілесніша, збудливіша.

…

Мені якраз підносять пиво, коли я бачу, як вона починає йти рядами у пошуку клієнтів. Мене вона все ще не бачить, і починає обтанцьовувати колом якогось американця у крислатому капелюсі а-ля ковбой Марльборо. Той задоволено дивиться на її груди, каже: єс, єс, єс, гуд, бейбі, і підіймає до неї бокал. Ангеліна ходить довкола нього колами, той невідступно проводить її поглядом, і його голова починає накручуватися на шиї. Один оберт, другий, третій.

Обтанцюймо кактус колом

Обтанцюймо кактус колом

Кактус колом обтанцюймо

О п’ятій годині ранку

Вона усміхається до нього своїми великими очистками. Її груди набрякають чи то від холоду, чи від збудження, і мене підриває зірватися з місця і побігти туди, до неї, гримнути цього ковбоя кухлем по голові, вхопити її за руку і забрати звідси. Але я продовжую нерухомо сидіти, шкрябаючи бокал нігтями. Ковбой самовдоволено усміхається до своїх приятелів, дістає туго набитого гаманця, виймає якусь десятку баксів, притягує Ангеліну за гумку трусиків, запихає туди свою долоню і так смачно, соковито втискає їй гроші у плоть, аж припідіймає її над підлогою. А вона продовжує усміхатися. І ці великі очиська, які, як я думав, призначаються лише мені, так само віддано і закохано дивляться на слизького і мокрого від пива та поту американця у ковбойському капелюсі та ковбойських чоботях зі шпорами.

…

І от, коли у них вже все на мазі, коли вона накидає на себе прозору блузку і таку ж прозору спідничку, і він бере її за руку, і вони йдуть кудись вглиб приміщення, де у них є спеціальний кабінет, я нарешті не витримую. Я зриваюся з місця і біжу вслід, я наздоганяю їх уже біля самих дверей, і встигаю пропхати туди ногу, перш ніж америкос зачинить двері зовсім. Я встигаю побачити їхні очі - обоє перелякані, америкос не розуміє, що діється, у нього напевно все впало від переляку, він думав, що все вже на мазі, що зараз буде секс, а тут якась озвіріла морда, значить, це - небезпека, значить його розвели, гроші пропали намарно, і її не менш перелякані очі, бо вона впізнає мене і вже здогадується, що зараз буде, як саме повернуться події. Бо вона бачить не лише мене, а й двох охоронців за моєю спиною, які хапають мене і викручують руки.

- Відпустіть, суки. Відпустіть, я ваш постійний клієнт! - кричу я.

Боротися з ними марна справа, проте я примудряюся вирватися з цих пітонячих обіймів і знову шарпнути двері, які встиг перед моїм носом зачинити переляканий америкос.

Морди з навушниками і раціями вдруге хапають мене, тепер уже жорсткіше, кидають лицем на землю, наступають коліном на плечі.

- Тихо, сука, лєжать.

Далі вони тягнуть мене по землі, наче якогось злочинця, у бік чорного виходу. І незабаром я дізнаюся для кого, а точніше - для чого, цей чорний направду вихід призначається.

- Ізвращєнєц! - кричать вони мені і починають пиздити.

Б’ють по ребрах, по голові, по яйцях і печінці. Я заледве встигаю закривати життєво необхідні органи. Мені боляче. Я чую, як ламаються під ударами їхніх носаків мої зуби. В очах темно, я бачу лише спалахи і корінці книжок. Монтень, Паскаль, котрий Блез, Дарвін, Ейнштейн і Ейзенштейн, Альмодовар, де Карт?, Маркс, Енгельс, Платон і Плотін і Плутон, Геродот, Гермафродит, Ортега-і-Гассет, Сартр, Намхай Норбу (о хто ж це, хто?), Чжиду Крішнамурті, Камасутра, Камасутра, Камасутра, Бекон і знову Августин. Блаженний.

Ще один несильний копняк, ще одне зневажливе „ізвращєнєц”, і вони йдуть. Я лежу у калюжі власної крові, можливо навіть, це - сциклиння, можливо навіть, не моє, мені болить усе, що лиш може боліти, поруч сміттєвий контейнер, щурі, це якийсь жахливий двір, завивають на повний місяць пси, схожі на вовків.

У мене над головою вікно. Кватирки прочинена, і я чую звідти якийсь приглушений шум, якісь ритмічні удари, стогони чоловіка і жінки - єс, єс, єс, бейбі, гуд, гуд.

…

Поки я лежав у травматології, вона забрала свої речі та своїх дітей і зникла в невідомому напрямку.

Ключі мені передала А., яка також принесла харчів і Кота.

- І після цього ти скажеш мені, що всі жінки не курви? - запитав я в неї.

4. Травматологія

…

У палаті, розрахованій на 5 посадочних місць, нас семеро. Майже як семеро козенят. При цьому, нам ще й пощастило, бо на місце кожного вибулого (померлого) претендують з десяток нещасних, які лежать у коридорі.

Майже всі з ніг до голови у гіпсі. Над кожним крапельниця. Щелепи і ноги проткнуті залізяками (апарати Єлізарова, по-науковому). Ті п’ятеро, котрі на ортопедичних ліжках, - жертви ДТП. Я зі ще одним кренделем лежимо в проходах на тапчанах, однак нам пощастило більше. Нас не протнули залізяками, не попідвішували до стелі, не почіпляли до загіпсованих ніг гирі.

Я навіть можу вставати. Той інший - теж може, але ніколи цього не робить. Лежить, скрутившись в ембріональну позицію й постогнує. Коли до хворих приходять відвідувачі, накриває голову подушкою.

Він спортсмен. Навіть ні - він колишній спортсмен. Йому тільки 20 років, він мав стати якоюсь суперзіркою вітчизняного футболу, але на тренуванні невдало впав - і тепер кінець. Через півроку він зможе ходити без палиці, але вже ніколи не зможе бігати. Тому він лежить і стогне. І ні з ким не розмовляє. Ми його дратуємо, але він навіть цього не хоче сказати. Він просто накривається і стогне, стогне, стогне - так, наче просить нас всіх замовкнути і дати йому можливість усвідомити власне горе.

Кіт лежить під ліжком, зрідка ходить дивитися в коридор телевізор, а коли повертається, переказує усім прикутим до ліжка останні новини - йобтвоюнахуйблядьмать.

Я люблю підходити до вікна і дивитися на вулицю. На руїнах великого промислового приміщення навпроти красується велетенський біґборд. Робота А. Соціальна антитютюнова реклама:

В дальньому правому кутку якоїсь кімнати ліжко. У ліжку звивається збуджена гола жінка. Вона мастурбує. Зліва на передньому плані сидить згорблений чоловік, який прикриває рукою свій обвислий член і нервово курить. І традиційне гасло: «Куріння викликає імпотенцію».

…

Життя тут було би зовсім нестерпним, якби не вона, наша сестра. Не в міру релігійні батьки дали їй при народжені одразу три імені: Віра Надія Любов. Коли вона заходить у палату, то навіть футболіст перестає стогнати, а прикуті до ліжок ДТПешники так жваво вовтузяться, що голки крапельниць випадають їм з вен, гирі вдаряють до здорових ніг, а апарати Єлізарова гнуться. Вона завжди носить такий короткий білосніжний халатик, під яким ще коротша спідничка. І коли вона нахиляється, щоб поправити крапельниці чи штрикнути комусь із нас в зад, вся палата видовжує шиї у тому напрямку. Нам не вистачає якогось міліметра, щоб все побачити. Все розраховано з космічною точністю.

- Слухай, старий, ти мусиш це зробити, - каже мені якось Мітя (офіційно Митрофан), в якого переламаний таз, - ніхто з нас не може, тільки ти, і ти мусиш це зробити за всіх. Ти мусиш її трахнути і потім все розказати.

Мені не подобаються такі розмови. Мені не подобаються такі розмови, бо я таки хочу її трахнути, але не для них, а для себе. Мені подобається, як вона усміхається. Мені подобається її чепчик з червоним хрестом, під який вона уміло збирає волосся, подобається пушок над її губами.

Подобаються її ніжні руки, подобається те, як вона ставиться до мене і до кожного з нас.

Коли вона залишається на нічне чергування, я довго сиджу у сестринській і розповідаю їй, як погано бути вшосте неодруженим.

- Це звичайно егоїзм. Але все таки. Я навіть не можу собі уявити, що би я робив, якби опинився на місці когось із тих хлопців. Коли ти не можеш собі сам дати ради. Не можеш піднести ложку до рота, не можеш жувати. Не можеш піти в туалет, врешті-решт. Мені ніби ще пощастило, але без твоєї допомоги я навіть не можу взутися, не можу перевдягти штани. Це так принизливо, коли ти від когось залежиш. Від чужої людини. Яка може виявитись доброю і зробити це з приємністю, з радістю, а може бути гидкою, злою. І тоді лежатимеш у власному сциклинні, і воно пектиме, а ти не можеш нічого зробити.

- То що ти пропонуєш? - питає Віра Надія Любов.

- Не знаю. Може, нас усіх треба усипити, щоб ми не мучилися? Або щоб кожен мав на кого покластися. Але на кого можна покластися у цьому світі, крім когось такого, кого ти зовсім не соромишся, когось, кого любиш, в кого віриш, і на кого сподіваєшся? Вона не знає. Вона ще жодного разу не була одружена.

- І як це? - питає вона. - Як це - бути одруженим?

Я не знаю, що їй на це відповісти. Бо можна бути і тисячу разів одруженим, але жодного разу не по-справжньому. Може, справжнього взагалі нема і я собі все вигадав? Придумав якусь таку ідеальну любов. Любов без ліні у стосунках. Коли тобі приємно робити іншому приємно. Коли ти попри втому будеш хотіти робити це приємне. Не обов’язково підставляти судно. Навпаки - щось дуже дрібне - подати у ліжко яблуко, наприклад.

І так ми говоримо, і йдемо коридорами, де вже поснули жертви бійок і ДТП, люди з ампутованими кінцівками і головами. Вона йде спиною вперед, а я шкандибаю за нею на милицях. Вона дивиться мені в рот, а я дивлюся на її чепчик, на цей її червоний знак допомоги на чолі.

…

Спортсмена звати Віктор, сиріч переможець. До нього щодня приходить психіатр.

- Ну, Вітя, шо, сьогодні опять не будем говорити? - питає доктор.

Вітя у відповідь жалібно стогне.

- Не хочеш по-доброму, я тебе можу до себе на перевоспітаніє забрати, - лагідно погрожує психіатр. - Ми там не одного перевоспітали і зробили повноцінним членом общества.

Вітя стогне ще гучніше.

- Ти шо думаєш, шо ти такий страдалєц і унікальний? Шо світ перевернувся від того, шо случилось? Світовий футбол закриють через твоє отсутствіє? Ми не станемо чемпіонами міра?

Вітя стогне ствердно.

- Не було би з тебе унікального футболіста, от шо я тобі скажу. Бо ти слабак, футбольор не може бути слабаком. Може, це і на краще, що так случилось і шо якраз тепер, поки ше не пізно. І ти взагалі ще дьошево віддєлався, у фізічєскому плані. І в моральному тоже. Тобі повезло. Тобі не прийдеться страдати стресами від пораженій. Ти маєш час для того, щоб перекваліфіцироватись і начати нормальне життя. Блін, у тебе всьо тільки начинається, а ти тут людям проблеми создаєш. Ти думаєш, мені приятно сюда їздити через весь город? Мені більше нєфіг дєлать? Молодий, здоровий, подумаєш, храмати трохи будеш…

Вітя стогне сильніше і жалібніше.

- Ану прекрати це нємєдлєнно.

Вітя не припиняє.

- Лишіть його, - раптом озивається зі свого ложа Мітя. - У нього драма в лічной жизні. У нього була дєвушка, модель. І вона ще ні разу не прийшла.

- От курва! - обурюється психіатр. - Всі жінки курви. А шо ж мені ніхто раніше не казав?

- Та ми самі не знали, це нам наша Надєждочка вчора сказала.

- А я уже його в кататоніки записав, думав йому промивання мозгів устроїти.

- Одне іншому не завадить, - каже Мітя.

Вітя стогне гучніше.

- Та ладно, це мине і так, без сильнодєйствующіх. Проколемо його антидепресантами для профілактики. Він не буйний, так шо будем надіятися, всьо наладиться.

Вітя стогне з вдячністю.

І йому нарешті дають спокій.

Віра Надія Любов ставить нашому переможцю крапельниці та коле антидепресанти.

…

- Моя люба Люба. Моя Люба, люба. Люба моя Люба.

…

Ми говоримо ночами і днями, у мене вже нема часу на лікування, а в неї - на лікування, ми говоримо про самотність, про час, про смерть, вона знає про смерть значно більше, ніж я, вона бачила її зблизька, у неї помирали на руках люди, просто тут, у коридорі, коли був тільки п’яний черговий лікар і вона, і нічого не можна було зробити, просто зупинялося серце, а вона вже встигала їх полюбити, всіх цих пацієнтів. Але смерть її не лякає, бо вона знає її, вона відчуває цю мить, коли тіло раптом стає твердим і швидко починає холонути, вона знає, як зупиняється погляд, як холонуть очі, як припиняється дихання, і ніякого тобі потім рот в рот, ніякого непрямого масажу серця, ніякої спроби оживити електрошоком, нічого, просто вона накриває мерця з головою, і привозять каталки, і це важке закутане тіло вона мусить допомогти перетягти на каталку, і його забирають завжди одні й ті ж санітари з непроникними лицями, неговіркі слуги Харона.

У неї немає часу на особисте життя, все її життя тут, серед цих калік, однак у неї вже є хлопець. Так по-дурному звучить ця її фраза - у мене є хлопець. Ніби у неї справді є якийсь хлопець, її власний хлопець. Хлопчик. Мені боляче, нестерпно боляче, не могло ж усе бути так гладко, вони разом уже кілька років, іноді увечері він приходить по неї, слухняно одягає білий халат, але не чистий, як у неї, а такий вицвілий, несправжній, носить його, не протягаючи руки в рукави, просто на плечах, ніби заправський лікар, але він ніякий не лікар, він юрист, у нього мешти з носаками. Він захищає в суді тих, хто переїжджав оцих-от бідолах, що лежать тут місяцями.

Я думаю про те, що у них напевно є секс, бо інакше звідки в нього ця певність, ці владні рухи щодо неї, це хапання її за плече, притягування до себе. Але, з іншого боку, я помічаю, що не так все погано. Що їй неприємні його жести власника в моїй присутності, вона намагається відсторонитися, відштовхнути його, і мені це лестить.

…

Вечорами, коли вона йде з ним, мені не залишається нічого іншого, ніж курити і дивитися на біґборд «КУРІННЯ ВИКЛИКАЄ ІМПОТЕНЦІЮ». Або слухати похабні вихваляння своїх однопалатників. Вони уже місяцями не мали сексу і ні про що інше не можуть говорити. Вони згадують кожен випадок, кожен раз. Як це робилося в сауні. Або в армії з дружинами офіцерів. Або в далеких містах з одруженими і незаміжніми, дівчатками, цнотливицями, школярками, пенсіонерками. У кожного тисячі історій, тисячі пригод, і тут, зараз, усі ці призабуті сексуальні пригоди оживають, роздразнюючи фантазію і плоть.

- Це було так давно, так давно, - прицмокує від задоволення Мітя, водій вантажівки, яка впала з моста у воду. - Я ще був зовсім молодий, ми стояли десь під кордоном, там були величезні черги, нас не пускали. І ми жили в машинах, а коли щастило, то в мотелях. І от одного разу біля кіоску з пивом зустрічаємо двох дамочок. А нас теж двоє. І ми одразу до них під’їхали. А ті тільки-но відправили на заробітки своїх чоловіків. І що ви думаєте - того ж вечора ми трахалися з ними просто в машинах. І наступного дня, і через день, і так цілий тиждень, поки нас нарешті не пропустили…

- І в мене теж таке було, - раптом зривається з місця, аж гойдається його гиря, Федя, звичайний пішохід, - точно таке. Тільки тут, в Києві. Я ще був нежонатий, і ми з другом зняли двох дєвочєк, які тільки що своїх чоловіків відправили на заробітки. Ті були звідкілясь із передмістя. Так мій друг мало не влюбився, вже хотів женитися, вона ж була готова розвестися зі своїм мужем. Ледве його відговорив. Їбалися вони класно, але як подумати, що те саме вона може зробити і з тобою - ти тільки за двері, а вона уже - вперед, то якось стрьомно стає.

- І я про те ж, - тихо озивається з темряви Даня, - у мене перша жінка була. Така баба, просто… ай, що згадувати. Ні до неї, ні після таких не бачив. Ляля. І не дурна. Аж занадто… Ми 4 роки прожили разом. Не постійно, іноді розходилися, потім сходилися. Не розписувалися, просто на віру жили. Всяке було, було, що на хліб не вистачало. Ми ж сусіди, з дитинства зналися. Такий секс мали - усі 4 роки не набридало. Правда, я дурів іноді, ходив на сторону, потім сам шкодував. Але вона ніколи нічого за це якраз не казала, сміялася з мене. І не допитувалася. Я її любив. Бля, як я її любив. Я так ніколи нікого не любив. А потім її затягло в погану компанію. Якісь друззя. Там був один заводіла, він і в тюрязі сидів. А потім його грохнули. Дві кулі в живіт. Тоді це модно було - в банди гратися. І вони грабували заправки. Бабла ніхто не мав, і заправки теж в жопі сиділи. Вона відволікала увагу, тринділа з оператором, витягувала його надвір, казала, що в неї все хуйово, плакала, пила шампусік, а для оператора пропонувала водку, туди вже підсипали клофелінчика, - і в цей момент з’являлися друззя з палочкою-виручалочкою. Тільки цок - і готовий… Чувак вранці отямлюється, ні хуя не пам’ятає, тільки голова болить і каса порожня… Да. Мала часто поверталася, просила пробачення, плакала, казала, що більше ніколи. Але потім знову і знову і знову. Я терпів. Хоч знав, шо вона з ними з усіма трахається. Так неприємно було. Вона народила дитину. Зараз десь за рубежом живе. Рибу чистить. А синок у неї класний. Весь у мамашу.

- Не твій.

- Нєа. А жаль. Я її дуже любив. Ще й досі так хріново, що так склалося, могло ж бути інакше.

- Я оце зараз думаю, народ, шо ми отак от сидим тут, прикуті до ліжка, пиздимо про секс, пиздимо, такі мачо, круті, а ні фіга нездатні зробити як чоловіки. А наші жінки в цей час, шо вони роблять? Чи всі нас вірно чекають у ліжку? Пенелопи фригідні вони чи що? Бля, я навіть онанувати не можу, в мене вже яйця як у динозавра. А жінки шо - не люди? Їм шо, не хочеться? Я тут вже півтора місяці. За півтора місяці вже такого могло статися, що ого-го!

- Заткнись, Коля. Заткнись! - обриває його Мітя.

Звідкись з кутка лунає стогін. Це ожив Вітя, переможений переможець.

Я мовчу і думаю про Віру Надію Любов. Де вона зараз? З тим своїм жевжиком у ліжку. Його потворні волохаті руки зараз якраз торкаються її білих грудей, і їй добре, їй добре, бо вона цього хоче, і їй не гидко від того, що це він, а не я, і зі мною вона теж би могла це робити, і їй теж було би приємно. І з багатьма іншими їй було би приємно. І з таким станом речей треба змиритися.

…

Уже перед самою випискою до мене навідується Ц. Чомусь приносить квіти, гриби і апельсини.

Квіти я одразу віддаю Любі, яка якраз проходить повз нас.

- Дякую, - червоніє вона, - не треба.

- Треба, - усміхається до неї Ц.

Я штуркаю його в бік і веду на сходову клітку перекурити.

Ц. витягує з-під поли свого плаща флягу з коньяком.

- Будеш?

За три тижні тут я настільки зголоднів за такими дрібними радостями життя, як алкоголь, що одразу ж хапаю флягу і починаю жадібно ковтати.

Коньяк ллється мені по щоках, по щетині, неприємно зволожує шию. Одразу стає запаморочливо тепло.

- Ого, - дивується Ц. - бачу, тебе пора випускати на волю. Озвірів ти у цій клітці.

- Як А.? - запитую я.

Ц. смурніє.

- Чого ти питаєш?

- Та просто.

- А до тебе вона не заходила?

- Один раз, три тижні тому. То що там у вас таке?

Ц. на очах чорніє. Він підносить флягу і п’є звідти ще жадібніше, ніж я.

- Я цього не хотів, - каже він. - Я знав, що цього не можна допускати. Такого. Тісного. Такого. У нас був такий собі секс, ми мало один одного знаємо. Ми навіть швидше зовсім різні люди.

- Хтозна.

- Але це все не має значення. Ніякого. Розумієш? Це просто з’являється. Це якась хвороба. Залежність. Ти мусиш її бачити. Ти мусиш з нею проводити час, навіть коли тобі нудно. Навіть коли нема що сказати. Ти придумуєш щось, хоч щось, щоб бути з нею. Якийсь привід. Хвилюєшся, чи вона теж хоче тебе бачити. Чи не змінилося щось. Чи вона не охолола до тебе. Ти боїшся. Боїшся всього на світі. Господи, це так примітивно. Це теж якась хімія, якісь реакції в голові, я про це читав у книгах вумних.

- Але чого ти цього так боїшся. Це не найстрашніше.

- Для мене найстрашніше. Боюся. Я не можу собою керувати. Я думаю про те, що не знаю її. Зовсім. Коли ми лежимо і мовчимо, я починаю допитувати її, про що вона думає. Чи не думає вона про когось іншого. Але навіть ні, взагалі про що вона думає. Я мушу це знати. Мушу бути певним. Я нервуюся, я перестаю бути собою. Розумієш мене?

Ми п’ємо, і фляга швидко порожніє. Ц. дістає ще одну.

- Це буде твоя. Подарунок.

- Ти часом не маєш російського коріння?

- Нє, а в чому справа?

- Ну, ці широкі жести. Ці барські подарунки, які ти робиш так легко.

- Господи! Мені ніколи нічого не бракувало. І я палець об палець для цього не вдарив. Як я можу щось шкодувати? Я би міг все віддати задля того, що не можу отримати. Задля спокою. Я хочу спокою. Хочу такого тихого-тихого спокою. Як у раю. В мене вже нерви на межі. От-от і я щось зроблю. Дурне.

- Та в чому справа?

- Я її ревную. Мене не було кілька тижнів. Я повертаюся раптово, зарано, а її нема. І телефон не відповідає. І її ніде нема. Де вона?

- Я не знаю. Але це нічого не означає.

- Означає. Я вже встиг вивчити її голос. Інтонації. Коли їй добре, це одне, а коли ні, вона інакше говорить. І коли щось приховує, то голос звучить, так ніби хвора.

І ці постійні докори в телефонних розмовах, чого я її мучу, що вона вільна людина, що це терор.

- Я вже не спав кілька тижнів нормально. Як Штірліц, кілька хвилин подрімаю і знову на ногах. І дзвоню. І боюся, що вона вимкнула телефон. Вона почала вимикати телефон, а потім каже, що він розрядився.

- Тобі треба заспокоїтися. Ви зустрінетесь, і все буде добре.

- Треба. Треба заспокоїтись. Треба зустрітися. Але я знаю, що не буде добре. Розумієш, я фізично почав усе це відчувати. Що щось не так. Що в неї хтось є.

- Ти придумуєш. У тебе паранойя, старий.

- Це не паранойя, це інтуїція. Бля, це звичайні ревнощі, я її ними доб’ю, або себе доб’ю. Або вб’ю. Її чи себе, чи обох.

Він уже збирається йти - з чорним лицем і червоними очима, загорнувшись для конспірації у плащ, але раптом повертається до мене.

- Я так і знав, що не можна, не можна на таке піддаватися. Не можна любити сильно, сильніше, ніж люблять тебе. Любити взагалі не можна. Кохання вбиває. Коханці помирають рано. Кохання викликає імпотенцію. Кохання може призвести до суїциду. Чому цього не пишуть на упаковках презервативів?

- Якщо ти постараєшся, то будуть писати.

- А-а-а-а! Ну його.

Ми ворожка давно ворожила

же ми згубить дівка чорнобрива.

Ніц не буду видів за ню світа,

аж проминуть,

аж проминуть мої млади літа.

Тю, я вже співати почав.

- Ти послухай шо той пташок співа,

Же з любові ніц добра не бива? - питаю у нього я.

- Ніц.

Ніц добра не бива…

Мила моя

Мила моя што то буде з нами… - підспівує він і йде остаточно.

…

І от я знову сам. Удвох з Котом. Мені зовсім не боляче. Не боляче від того, що пішла Ангеліна, так само, як не боляче від того, що пішли всі інші. Я надто хапався за перші-ліпші тіла і душі, я надто боявся цього - залишитись самому, і саме тому я сам. Тому що не вичекав, не знайшов. А втім, хтозна. Може, будь-які двоє людей можуть співіснувати у цьому світі, якщо хоч трохи постараються. Може, нема ніякої фатальної любові, когось одного, з ким тобі буде краще, ніж з усіма іншими, навіть ні, з ким тобі єдино можливо? Я втомився над цим думати. Я втомився думати взагалі. Я втомився шукати, втомився любити, втомився чекати і ревнувати, втомився пробувати і помилятися. Мені здається, що ще одна невдала спроба - і все, це буде остання крапля, вона мене переповнить і тоді… А що, власне, тоді? Я перестану бути? Ні. Я просто надто зациклений на власній самотності. Таких, як я, зараз сотні тисяч, мільйони у всьому світі. Людей різних рас, національностей, релігій, віку і статі. Навіть ті, хто не сам, все одно зараз самі… Дехто із них полює на любов у барах і нічних клубах, інші терпляче чекають біля телевізора, ще інші п’ють в компанії таких же невдах, як самі. Цей світ помре від нарцисизму і неможливості співіснування.

…

А. приходить до мене з букетом нарцисів, картиною і рибою для Кота.

- Чому саме нарциси? Це натяк? - питаю я.

- А що? Думаєш так? Просто гарні квіти. Просто весна.

Кіт починає нервово махати хвостом.

- Дякую, - кажу. - Я з цією загіпсованою ногою навіть сплю одягнений.

- Пусте, - відмахується А. нервово. - Тільки прошу, давай не будемо говорити про Ц.

Вона показує мені свої картини. Нічого нового, нічого надзвичайного. Одна, правда, трохи інакша - долина нарцисів. Гіперреалізм, майже фотографія. Мільйони, мільярди нарцисів.

- Я промучилася з цим три тижні, може, навіть довше.

Інша картина знову фізіологічна. У ряд стоять з десяток голих жінок, але видно лише їхні пахвини плюс трохи згори і знизу. Тут є і маленька дівчинка, і дівчина, але ще цнотлива, і молода жінка, і бальзаківська, і старша, і зовсім стара, з сивим обвислим волоссям.

- Медогляд, - коротко і незадоволено каже А.

Останню мені доводиться розглядати дуже довго, перш ніж я розумію, про що йдеться. Це знову ж таки пизда, але дуже збільшена, ніби під мікроскопом. Чорно-біла графіка, багато волосся, якихось шматків речовини, що застрягли там і склеїлися, нарешті чорна вузька щілина. І все.

- А це напевно автопортрет. Графіка. Хоча не знаю. Не впевнена. Я, мабуть, вже не буду нічого малювати. Виписалась. Повторююсь. В мене криза. Я нарешті пізнала радощі сексу, але краще би цього не було. Мені трохи страшно.

Вона плаче. Я, кульгаючи, підхожу до неї і обіймаю. Вона починає ридати. Потім раптово перестає і, нічого не кажучи, лише піднявши догори руку, щоб я її не зупиняв, йде.

…

Я нікого не зумів зупинити. Можливо, я не міг і не повинен був нікого зупиняти, і мені не треба тепер цим мучитися. Я ж не можу зупинити цю довбану планету, цих президентів, ці війни, мої транспаранти нічого не варті, поки я сам - я повний нуль у цьому світі. І весь світ - це суцільні нулі. І жодної одиниці для хоча би одного байта.

Першим пішов Кіт. Він просився, аж вив, як вовк, так йому хотілося любові.

- Любові нема, дурнику, - сказав йому я. - Сиди вдома. Хочеш, я почухаю тобі яйця і дам риби?

Але йому не треба було риби, його не влаштовувало те, що я чухаю йому яйця. Він хотів справжньої котячої любові. І я не витримав цього завивання, цих вологих благальних очей. Відчинив йому балкон і він пішов. Стрибнув. Загорланив на всю вулицю, принаджуючи всіх кішок світу до любові. Хоча б на трохи. І одна з них тут же відгукнулася. Вона сиділа на балконі будинку навпроти. Сиділа ліниво, звісивши хвоста і нервово ним гойдаючи. Вона також хотіла любові. Але не так активно як мій Кіт. Вона була інертна, майже фригідна.

- Ау-ау-ау, - просила вона.

- ААААААААУУУУУУУУУУУУУ! - кричав Кіт

- Йобтвоюнахуйблядьмать!!!!!!!!! - кричав я.

Він рвонув до неї. Вона далі нерухомо сиділа, проводжаючи його лінивим поглядом, мовляв, ну ось я, ось, твоя принцеса, сиджу тут, у вежі зі слонової кістки і чекаю на такого обідраного принца, як ти, спробуй, візьми мене, якщо тобі вже так не йметься, я віддамся, я теж цього хочу, давай, давай.

І він полетів. Він біг, як біжить хижак на здобич. Я й досі це бачу - ніби в кіно, в уповільнених кадрах, ці його велетенські жадібні стрибки. Ось він вискакує на дорогу, ось ще один стрибок, ще, він бачить тільки її, цю Лорелею з хвостом на балконі, цю руду вичесану курву, цю суку, і він не бачить того, що вже встиг побачити я - авто, велике чорне авто.

- Кіт, Кіт! - кричу я, але він мене не чує, він чує тільки її «ау-ау-ау».

Він бачить лише її хвіст, її руду гриву, її зелені очі; він - чергова жертва Лорелеї.

Водій, напевно, думав про щось своє, він зовсім не чекав цього малого чорного чортика на дорозі під своїми колесами. Він спробував вивернути кермо, але марно - надто велика швидкість. Вони ніколи не думають про те, що хтось може перебігати дорогу швидше, ніж діти.

Я чую цей жахливий скрегіт гальм, чую звук удару, глухий, майже людський зойк Кота, лайку водія. Той лише на хвилину зупиняється, закриваючи своїм автом від мене мого Кота. Потім він рушає, а я вже біжу, біжу вслід, і лише чую, як Лорелея з балкону навпроти продовжує заклично аукати. Курва…

…

Я біг тією вулицею такий спокійний і такий жалюгідний. Так почуваєшся завжди, коли щось сталося, чому можна було зарадити, щось таке дурне і невиправне. Я вже знав, що втратив його. Втратив цю мордочку, від якої постійно смерділо здохлою рибою. Я так звик до цієї мордочки, що перестав її помічати. Перестав цінувати.

Кіт був живий. В це було важко повірити, однак він вижив і далі дивився на свою Лорелею. Вже не гукав її, а лише жалібно скавулів. Вона ж продовжувала свою закличну пісню для інших котів.

Кіт звивався на краю дороги, як вуж. Йому напевно зовсім передавило задні лапи, пошкодило хребет. Він був жалюгідний. Краще би він помер, думав я, краще би ти помер.

Я схилився над ним, не знаючи, що робити.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

- Я ж тебе попереджав, старий, я ж тебе просив. Я тобі казав, що каструю!

Тепер це не мало жодного значення. Йому було дуже боляче.

Я взяв його на руки, хоч не знав, чи можна, я тулив його до себе, цілував цю дурну смердючу мордочку, а він лише жалібно дивився на мене і повторював своє:

- Йоб твою на хуй, блядь, мать.

Я загорнув його у плащ і чув, як кіт холоне просто у мене в руках. Я чув, як б’ється його серце, як здригається в конвульсіях його тіло.

Не знав, що робити і куди йти. Не мав найменшого уявлення про місцезнаходження жодного ветеринара у цій країні. Одного я знав за кордоном, але йому би я не довірив навіть блоху.

І тоді я згадав про Віру Надію Любов. Вона повинна допомогти. Вона всім допомагає, то невже не зможе допомогти Коту. Чим Кіт гірший за людей? Я вхопив якесь авто і помчав. Я сидів поруч із водієм і від нетерплячки втискав до упору уявну педаль газу.

- Швидше, швидше, швидше, - просив я, - від цього залежить життя…

Я відчував як він згасає на моїх руках. Як йому боляче, нестерпно боляче.

А та руда кицька на балконі, та Лорелея в цей час продовжувала зваблювати на погибель все нові і нові жертви.

…

- Привіт, - майже не здивувалася вона, побачивши мене. - Ти до мене?

- До тебе. Мені більше нема до кого в цьому світі, тільки ти…

- Господи, що з тобою, ти весь у крові…

Я заводжу її у сестринську, зачиняю зсередини двері і розгортаю плаща.

- О Боже, - виривається у неї. - Бідний Кіт.

Бідний, бідний Кіт.

- Що робити? - питаю я. - Ти можеш щось зробити? Чи взагалі можна щось зробити? Треба щось зробити.

Вона обережно бере його за лапки.

- Я ж не лікар… - невпевнено каже вона. - Я не лікар. І тим більше не ветеринар. Чому ти привіз його сюди?

- Бо це травматологія. Бо у нього травма. Бо я знаю тебе. Бо ти йому допоможеш…

Кіт розплющує одне око, благально дивиться на нас, уже хрипить:

- йоб твою…

І замовкає, здригаючись усім тілом.

- Як це сталося? О Боже. Бідний Кіт.

- ДТП, - пояснюю я.

- Я вчусь, я хочу поступити в академію. Я зараз…

Вона щось гарячково пояснює. Торкається кота за спину, того аж підкидає від болю.

Вона повертається до мене.

- Вибач, - каже. - Вибач. Я відчуваю, що ти на мене сподіваєшся, але мені здається. Ні, я впевнена, що йому нічим не зарадиш. У нього зламаний хребет, у нього розтрощені задні лапки. Йому перебито всі тельбухи. Він помре.

Я був їй вдячний навіть за це «помре». Помре, а не здохне. Той, кого люблять, не може здохнути.

- Нічого-нічого? - запитав я.

- Нічого-нічого. Єдине. Він дуже мучиться, йому страшно болить. Це агонія, і вона може тривати ще довго.

- Як задовго?

- Кілька годин, кілька днів, я не знаю. У них інакший організм, ніж у нас. Він сильний, він бореться за життя, бо не розуміє, що це марно.

- І…

- Можна його усипити.

- Ти можеш це зробити? Можеш? Ти коли-небудь когось присипляла?

- Ні, нікого. Цього не можна робити. З людьми. Це ж лікарня для людей.

- Але ж він - Кіт, він не був би проти. Він навіть за, йому ж так хочеться, щоб це припинилось. Щоб не боліло…

- Ми не можемо цього знати. Чого він хоче. Що гуманно, а що ні.

- Але ти ж це зробиш…

- Я не маю права. Такі ліки під замком. Це кримінал.

Я беру Кота на руки.

- Вибач, - кажу. - Вибач. Ти дуже добра.

- Чекай. Я це зроблю. Я це зроблю. Ти його любиш. І ти маєш право вбити його.

Вона на хвилину зникає, а потім повертається з шприцом, наповненим смертю.

- Прощайся, - каже вона. - Зараз йому стане добре, і вже ніколи не буде зле.

Я притискаю Кота до щоки. Він ще теплий. Я чую його дихання. Мені хочеться плакати.

Він розтуляє одне око і з нього витікає гній.

- Йоб твою… - каже він і навіть косо усміхається.

Віра робить проштрик.

- А тепер бери його. Ще кілька хвилин. Може, навіть менше.

Я ховаю Кота за пазуху і йду. На прощання раптом цілую її в щоку. Від неї пахне ліками замість парфумів.

Ще в ліфті я відчуваю, як він відходить. Тихо і лагідно.

…

Увечері я зичу в двірників лопату, знаходжу безлюдне місце у парку і закопую Кота. Роблю невеликий надгробок з каміння і замість хреста встромляю у землю свій перший і останній раніше не використаний для зміни світу транспарант.

ПОМЕР ВІД ЛЮБОВІ, - пишу я.

5. Любов до гробу

…

Когось втрачаєш, когось знаходиш. Завжди так. Наступного дня після смерті Кота я купив квітів і шампанського і пішов в лікарню.

Проте Віри Надії Любові там не було.

- Вона у нас уже не працює, - сказала якась товста неприємна бабеґа.

- Але тільки вчора, вчора, вона була тут…

- Молодий чоловік. Від учора у нас уже троє пацієнтів померло. А ви кажете «вчора». Вчора може й працювала, а сьогодні нема. Нема. Її звільнено. І правильно. Надто молода і надто гарна для такого місця. Пацієнтів на всякі похабні думки провокувала. До побачення.

У відділі кадрів я позбувся шампанського, але здобув її адресу. Щось втрачаєш, щось знаходиш. Завжди так.

…

Вона зовсім не здивувалася, побачивши мене.

Здивувався швидше я. Без халатика і чепчика, вона виглядала зовсім іншою. Вільнішою, але водночас меншою, беззахиснішою.

- Заходь, - сказала вона, взявши квіти. - Я знала, що ти прийдеш. Не знала лише, що сьогодні.

- Тебе звільнили? Через мене?

- Можна й так сказати. Вчора було жахливе ДТП, троє людей загинуло. Потрібен був фенілефрин, а його не виявилось. Я зізналася, що це я… позичила. І мене звільнили.

- Вибач.

- Фенілефрин не тільки я брала, там серйозна недостача. Але то пусте. Я рада, що так вийшло. Не могла більше там працювати. Там так… брудно. І важко. Ці люди, цей біль, скрізь лише біль. Я, напевно, вдавала з себе таку добру, що мені це приємно, я з останніх сил вдавала. Але нічим не могла їм допомогти насправді. Не могла нічого змінити. Якось відмити цей бруд, цю суцільну байдужість і ворожість.

Без уніформи вона подобається мені навіть більше. Голі плечі з родимими плямками на спині, руде волосся, ластовиння на носі. Каламутні зелено-карі очі.

- Ти мені подобаєшся, - кажу я.

- Ти мені теж, - каже вона.

- Мені здається, я тебе люблю, - кажу я.

- Не зарано? - питає вона.

- Не знаю, може й зарано.

…

Уже в ліжку, напівроздягнений, я раптом відступаю.

- Що сталося? - питає вона. - Ти мене розлюбив?

- Ні. Не те. Це дурне. Але я думаю про твого хлопця. Про те, що ти його зраджуєш.

- Не думай. Вже нема ніякого хлопця.

…

Кілька днів я дуже щасливий. У мене є все - і Віра, і Надія, і Любов. В одній особі. Я кохаюся з одною жінкою, наче з трьома.

Я остаточно відмовився від роботи над серіалом і повернув усі гроші. Ми кохаємося кілька разів на день. Ми переговорюємо кілька вічностей на ніч.

Поміж нами нема нікого і нічого. Вона ходить спиною вперед, а я слідом за нею, крок у крок, синхронно. Я готую їй їсти і несу в ліжко ранкову каву. Вона пере мої шкарпетки і труси.

Того дурнуватого юриста вона відшила якраз напередодні, у вечір, коли її звільнили. Він влаштував їй істерику через фенілефрин, точніше через мене. І вона сказала, щоб він йшов геть.

- Знаєш, так буває, що от зустрічаєш когось, він тобі подобається. Тобі з ним добре. І у вас щось починається. Але ж це не любов. І потім ніби не зле, але розумієш, що щось не так. Чогось бракує. Але зупинити ці стосунки ти вже не можеш. Ще б трохи, і ми б з ним одружилися. Жах. Добре, що з’явився ти, - каже вона і обіймає мене.

- Ти думаєш, що так добре як зараз, зможе бути вічно? - питаю я.

- А ти? В тебе ж більше досвіду. І як я розумію, негативного.

- Я просто ще нікого не любив.

- І я. Ти будеш перший.

- І останній?

- Побачимо. Може мені це сподобається - любити. І я захочу ще?

- Ти зможеш любити мене знову.

…

Щастя, на щастя, не може тривати вічно.

Одного прекрасного ранку, поки Любов ще спала, подзвонив Ц.

Голос у нього був дивний. Такий глухий, ніби він боявся когось розбудити.

- Треба, щоб ти терміново приїхав. До А. в майстерню. Сам. І купи бальзаму «Зірочка». В’єтнамського. Не переплутай з бальзамом алкогольним.

Я не став будити свою Любов, написав їй записку і пішов.

Була така ніжна-ніжна весна. Щебетали пташки, місто тільки прокидалося. Все цвіло. Повітря ще холодне, але сонце вже потроху його прогріває і з’являється такий миттєвий минущий запах. Запах весни і запах життя. Мене зовсім не обходило, навіщо дзвонив Ц. і навіщо йому бальзам «Зірочка». Я був абсолютно щасливий і хотів ділитися цим щастям з іншими. Я готовий був допомогти кожному босякові, кожному коту і навіть таргану. Я ще не знав наскільки близько життя і любов можуть межувати зі смертю.

…

Події того ранку якось дуже чітко, з усіма найменшими подробицями, реальними і надуманими, засіли в моїй пам’яті і вже ніколи не дадуть їй спокою. Порожнє метро, де крім мене сидів ще якийсь товстий голий чоловік. Йому було років 55 - 60, на ньому були лише дерті кросівки і чи то труси, чи шорти. Його груди і сива густа борода тремтіли від ранкового холоду. Ноги були посічені виразками. Він сидів, потупившись, лише інколи різко підводив погляд, щоб перевірити, чи я на нього не витріщаюсь…

Двері відчинив Ц. Я одразу зрозумів, що щось не так. Що щось сталося. Ц. був сам не свій. Очі рухливі, червоні, волосся немите, сторчма. Босий, ходить навшпиньках.

- Тс. Тс, - сказав він.

- Що сталося? Де А.?

Ц. захитав руками, немов відмахуючись від мене.

- Спить, - пошепки сказав він. - Спить, - повторив він повільно, роздумуючи. - Ти приніс?

Я дав йому бальзам - 4 маленькі упаковки.

- Навіщо це? Хтось хворий?

- Так мало?

- Його вже ніде нема.

- Добре. Добре.

- То я зайду?

- Шо? А, як хочеш.

Ц. поводився дуже дивно. Не звертаючи на мене уваги, він навшпиньки рушив у бік балкону. Я зайшов усередину і зачинив за собою масивні залізні двері. Їхнє рипіння прозвучало моторошно. Щось було не так у цій ранковій тиші. У велетенському просторі мансарди попри відчинені вікна і балкон зберігався якийсь протиприродний запах. Я не міг його розпізнати і часто втягував повітря носом. Тут був і запах ліків, і квітів, і сірки, і диму, і ще чогось, незрозумілого.

Речі стояли на своїх місцях, але якось неживо. Так ніби вони завмерли, ніби час зупинився.

Стіл біля виходу на балкон був закиданий недопалками, під ним лежали порожні пляшки з-під горілки і пакети з-під соку.

Ц. стояв на балконі, дивився вниз і швидко курив, майже не витягаючи сигарету з рота.

Я так само навшпиньках вийшов до нього.

- Дивись, - сказав Ц.

- На що? - не зрозумів я.

- Життя продовжується. Життя продовжується, курва!

І справді. Сміттєвоз перекидав у свої нутрощі черговий контейнер. Двоє асенізаторів стали ззаду на приступки - і карета зі швейцарами рушила далі. Двірники ліниво шморгали своїми віниками по асфальту. В когось дзвонив телефон.

- У вас є кава? - запитав я.

- Ну от. От! - підняв угору палець Ц. - Знову. Знову. Ці дрібниці. Ці звичайні дрібниці, так ніби нічого не сталося, так ніби життя триває.

- Що сталося?

Ц. мовчав.

- Ходім. Ходім, я зроблю тобі кави, так ніби нічого. Коли я таке роблю, мені здається, що все нормально, що це просто сон.

- Господи! Що сталося?! Де А.?!

Ц. не відповів, тільки приклав палець до губ.

- Тс.

Він пішов до апарату і почав готувати каву. Я рушив услід за ним, дивився, як тремтять його руки і губи і холов від якогось страшного передчуття. У мене не вистачало сміливості повторити своє запитання, щоб не почути відповіді, я боявся поворухнутися, щоб не побачити чогось страшного.

Нарешті через кілька хвилин мовчання він почав плакати. Спочатку важко, ніби через силу, ніби примушуючи себе, а потім сів на підлогу, закрив лице руками і заридав. Я оглянув велику залу. Розкидані полотна, одяг, матраци. Хаос. Все як завжди. У дальньому кінці зали стояла напнута ширма. Там спала А. Я поволі рушив туди.

- Не йди туди! - схлипуючи, озвався Ц. - Не йди туди.

Але я його не слухав. Я збільшував швидкість, мої кроки ставали усе впевненішими.

Перед самою ширмою я знову завагався. Мені стало соромно. Я злякався, що зараз побачу А. голою, або ще щось таке.

Страшенно гупало серце.

- Не йди туди! - вже майже крикнув Ц.

Якби А. спала, вона точно би прокинулася від цього волання. Але з-за ширми не пролунало жодного звуку.

І я ступив крок, а потім ще один.

Картина відкривалася переді мною поволі, як і всі інші картини А. Спочатку я побачив багато квітів, ціле море квітів, розкиданих на підлозі. Потім упаковки від бальзаму «Зірочка», на одну з них я навіть наступив.

Потім нарешті А. Вона була таки голою. У розстібнутому банному халаті. Лежала навзнак. Очі розплющені, погляд спрямований кудись вгору. Запах став просто нестерпний.

- А.! - покликав я зірваним голосом.

Вона не відгукнулася.

- А!

Вона була мертва. На грудях і на матраці я побачив пляму крові. Зовсім маленьку

Чомусь підійшов. Боязко торкнувся. Вона була холодна і липка, ціла вимащена бальзамом.

Тепер я раптом зрозумів слова Ц. Про те, що життя продовжується. Всі ці ранкові звуки, які ще півгодини тому викликали у мене захват, тепер почали здаватися протиприродними.

Я повернувся до Ц. Він наливав каву у горнятка.

- Як вона? - запитав він.

- Вона мертва, - сказав я.

- Вона спить, - виправив мене Ц…

- Ти її вбив? - запитав я.

Ц. сів, налив собі у склянку горілки і випив залпом.

- Я її вбив, - зізнався він.

- Хочеш? - запропонував мені випивку.

Я погодився. Ми випили двічі поспіль.

- Не цокаючись, - сказав Ц. - За упокій не цокаються.

Я не можу сказати, що у мене був шок. Просто все це не вкладалося у мене в голові. Я тремтів і Ц. також тремтів.

- Я вбив її своїми ревнощами, - сказав Ц.

- Там дірка. Я бачив дірку в грудях. Таку, що палець пролізе. Палену дірку по краях. Її вбила куля, а не ревнощі.

- Тс, - сказав Ц. - Не кричи. А. спить.

Я починав його боятися.

- Де пістолет? - запитав я.

- У сміттєпроводі. Його уже вивезли, напевно.

- Я не міг більше терпіти. Це так боляче. Я не знав, що може бути так боляче. Вона сказала, що я її сам провокую. Що вона не хотіла, що це було просто як гра. Така гра, коли хтось один робить хід, а інший відповідає. І що вона загралася. Просто загралася. Що вона роками терпляче на мене чекала. Що терпіла всі мої зради. А коли я нарешті з’явився, остаточно, то став ревнувати її до повітря, до картин, до привидів, до минулого, до всього. І це її страшно збісило. Казала, що звільнилася від залежності від мене. Що ми помінялися ролями. Вже не вона за мною, а я за нею. Їй сподобалося мене мучити. Вона хотіла мені помститися…

Я вистежував її. Найняв для цього детектива. Я відслідковував її телефонні дзвінки. У мене були докази. Я її так і сказав - не бреши, курво, у мене є докази. Вона сміялася, кричала, кричала, що не хоче жити під ковпаком. Що це була просто невинна гра. Не така вже й невинна. Не така вже й невинна. Її це збуджувало. Її збуджувало зраджувати мене з іншими. Їх було двоє одночасно. Один художник, інший музикант. Як вона тільки встигала?!

Я не розумів, про що він говорить.

- Як це сталося? - запитав я.

- Ти нічого не розумієш. Я не можу цього пояснити. Це було щось страшне, уже кілька днів. Я ще терпів, сподівався на зміни - що от, я повернувся, мене не було, довго не було, це все через розлуку. Але потім вибухав люттю - мене не було тільки три тижні, а вона собі вже встигла когось завести. Тільки три тижні. 20 днів. А якщо би мене не було кілька місяців? Ми дуже сварилися ці дні. Вона кидала у мене картинами. Вона розламала в мене на голові раму. Я сказав - ну добре, я є, давай спробуємо спочатку. Ми вже квити. Або розійдемося. І вона сказала - добре, спробуємо. Але потім я не витримав. Я став її довбати. Просив усе розказати. З подробицями. Про їхні члени. Мені цікаво було, які у них члени - більші, ніж мій, чи менші. І як їй трахатися з іншими. Вона сказала, що інакше, і це мене вбило. Мене би вбила будь-яка відповідь, але ця особливо. Інакше. Інакше, блядь. Тепер уже ні з ким не будеш трахатися!…

Але ми не могли розійтися. Я збирався йти, а вона просила залишитися. Казала, що була дурна. Плакала. Вона облилася червоною фарбою з ніг до голови. Я потім ледве її відмив. І мене вона обливала фарбою.

Не знаю. Треба було викликати психіатра. Самі ми вже не могли з цього виборсатись. Я не пам’ятаю чого вихопив пістолет. Просто показував. Грозив, грозився застрелитись. Пропонував їй сіндзю. Ми були п’яні в дошку, потім ще й трави накурилися. Знову скандалили. Вона сама навела пістолет на свої груди і щось кричала, я не пам’ятаю що, таке дуже образливе. І кричала стріляй, ти ж навіть вистрелити не можеш, ти імпотент, моральний імпотент. Папін синочок. І я подумав, що хай буде сіндзю. Вона тримала мою руку в своїй, може, вона навіть сама натисла на гачок. Я протверезів. Вона була мертва одразу. За мить. Такий звук, глухий і сильний, потім тиша, вона ще встигла подивитися на мене. І все - кінець. Вона впала. Я до неї, я просив, молив… Так якось безглуздо. Я довго намагався застрелитись. Я пив і пив, цілив і цілив і не зміг вистрелити. А потім заснув. Після такого страшного чомусь завжди сняться якісь невимовно солодкі сни. А потім прокидаєшся, стає холодно, намагаєшся через силу запхати себе назад у сон, тіло аж мертве від похмілля, ти ще не пам’ятаєш, що сталося звечора, але вже якось неприємно і страшно. І тут раптом цей спогад - бабах. Знову це - бабах! Я ще не вірю, підіймаю голову, таке ж не могло бути насправді, приснилося, он вона лежить поруч, спить, і я встаю попити, бо сушить, а вона ж просто спить. Але коли я п’ю, то вже навіть їй не пропоную, бо знаю, що вона мертва. Вона спить, казав я собі, вона просто спить, міцно спить. Блядь, таке страшне бажання, щоб все припинилося, щоб життя припинилося, я не можу з цим жити. Вбий мене. Заріж, зроби щось. Я не можу жити і не можу себе вбити…

Він плаче. Вона мертва.

- Я не боюся тюрми. Хоч і тюрми теж боюся. Я боюся того, що це стане остаточним фактом. Зовнішнім. А поки це так, ніби ще нема, ніби все гаразд, ніби вона просто спить. Поки про це не знають інші. Поки її не закопали. Я думаю, а раптом вона воскресне. Якщо дуже вірити в чудо, я знаю, що чудес не буває, що я не заслужив на чудо, але раптом… Вже третій день сьогодні. Другий день. Півтори доби. Поки я тут з нею був сам, я думав, що ще не все, що ми будемо отак з нею жити. Я накупив бальзаму і натер її бальзамом. Але вона все одно розкладається. Це не той бальзам. Я іноді до неї говорю. А, крихітко, А. Я дивлюся на її картини. Вона так гарно малювала, мені було завжди похуй до її картин. Я її люблю, а її нема. Вбий мене, запхай мене у психушку, хай мене наколять чимось, щоб я цього не відчував!!!!

Ми п’ємо знову і знову. Раптом плакати починаю я. Я починаю згадувати, як ми з нею розмовляли, як вона говорила про те, що кінчає тільки коли мастурбує. Я згадую її руку в себе на голові, коли вона мене гладила. Як вона цілувала мене в щоку. Як випихала за двері. Як танцювала посеред цієї майстерні сама з собою. І тепер її нема. Це усвідомлення ще не дійшло до мене, я розумію Ц., який чекає, який не хоче розлучатися з її мертвим тілом. Воно тут дає якийсь шанс, якусь надію.

Ц. падає переді мною на коліна, обіймає мої ноги і починає ридати. В мене не вистачає сил відштовхнути його, вдарити чи вбити. В мене ні на що нема сил.

- Що ти думаєш робити? - питаю я.

- Не знаю, не знаю. Залишусь тут. Буду тут. З нею.

- Це вже не вона, - кажу я. - Її вже нема.

- Вона спить. Довго спить. Ось же її картини, тут ще її запах, її фарби, її парфуми, її сигарети, я курю її сигарети, я вдягаю її піжаму, я гладжу її волосся, бля, чого вона така холодна. Від неї смердить, я вже не можу її нюхати. Тільки дивитися на неї. У неї такі гарні груди. Я дивлюся тільки на ту, іншу, без дірки. Часто хочу погладити і боюся торкнутися. Просто сиджу і дивлюся. Тягнуся рукою і відсмикую.

- Ти некрофіл.

- Господи! Після всього, що я зробив, мені це пофіг. Якби я так не боявся її холоду, то навіть спав би з нею.

Ти знаєш - я цілував її, щоб оживити.

…

- Ти подзвониш в міліцію? - питаю я.

- Ні, так, не знаю. Не зараз.

- Що мені робити?

- Не знаю. Нічого. Побудь ще трохи. Або йди. Забудь про мене, про неї, про нас. Так ніби нас ніколи й не було.

Я не витримую і йду до неї ще раз. Прощатися. Знаю, що більше ніколи її не побачу. Це масне волосся, різкий профіль, тонкі довгі пальці, фарба під нігтями. Я залажу на матрац, обіймаю її і цілую в холодну щоку. Пробую закрити очі, але повіки вже завосковіли і не рухаються.

- Прощай, - кажу я, швидше сам до себе.

Потім я йду. Ц. далі сидить за столом і поволі цмулить горілку. Він навіть не обертається у мій бік.

- Прощай, - тихо кажу я, знову радше самому собі.

Ц. горбиться, зіщулюється, ніби я зараз маю його вдарити. Його худа шия оголюється, ніби наставляється під ніж гільйотини.

Але не буде ніякого ножа.

…

Лише через кілька місяців я дізнаюся про завершення цієї історії. Радше про її не завершення. Ц. показують по телевізору. Він дає революційний коментар стосовно політичної ситуації в країні. Він на свободі. Він говорить про свободу. Його ніхто не засудив за вбивство.

У Ц. легка неголеність у стилі Че, потертий шкіряний піджак і сивина на скронях. Він злегка затинається і виглядає дуже озлобленим.

Можливо, за вбивство А. покарали когось іншого, якогось бомжа, чи іншого вбивцю. Але яке це має значення. Ц. просив мене написати про нього книжку, от я і виконую його замовлення. Хай тішиться.

…

Віра Надія Любов поступила до медакадемії. Я знімаю документальні фільми про любов. Ми досі такі щасливі, що інколи аж нудно.

…

Вона була однією із трьох. Можливо, Вірою, може, Надією, але швидше таки Любов’ю. Їх було троє у череві матері-кита, яку, як ви здогадалися, звали Софією.

Вижила тільки вона. Найкраща. Найсильніша. Вона була переобтяжена увагою і любов’ю батьків. Віра! Надю! Любочка! - кричали вони у вікно, коли вона гойдалася на качелях з іншими дітьми. Ходи додому, злізь, злізь звідти негайно. Це небезпечно. Ти впадеш. Поламаєш собі ніжку. Іноді вона злізала, і йшла додому. Але іноді з впертості продовжувала гойдатися ще дужче, ще вище, аж так, що маму Софію з товстими мудрими окулярами хапало серце. І вона таки падала. І ламала собі ніжку. Якби кицька не скакала, то би й ніжку не зламала, казала Софія, несучи доньку на руках додому.

…

- Чому мене не було там, Любко? Я би хапав тебе на руки ще до того, як ти падала.

- Падіння теж потрібні. Особливо МЕНІ були потрібні. Все, що не вбиває, робить мене сильнішою. Мене і так надто берегли від ударів. Може, саме тому я пішла в травматологію. Якщо не падати самій, то хоча б спостерігати за падіннями чужими. І витримувати їх. Переживати їх разом із тими, що впали. Як свої.

…

Я боюся висоти. Боюся впасти. Або полетіти. А вона ні. Літом ми відпочиваємо на морі. Їдемо оглядати околиці. В скелях над водою знаходимо руїни старої фортеці. Мури і башти ще досить непогано збереглися.

- Я хочу вгору, - каже Люба.

- Може не треба? - благаю я.

- Ти як хочеш, а я полізла. І вона дряпається високо, майже до неба, вузькою камінною драбинкою над урвищем.

- Злізь. Злізь негайно! - кричу я.

- Ти впадеш. Розіб’єшся! - прошу я.

Але вона мене вже не чує. Вона уже майже на небі. І я, долаючи страх, поволі, крок за кроком, тримаючись і руками і ногами, як мавпа, лізу вслід.

Я відстав, я безнадійно відстав. Я майже не бачу її на фоні сонця.

Нарешті вона дістається до краю муру.

- Ходи сюди! - кричить вона мені згори вниз. - Ходи! Тут дуже гарно. Тут все видно!

Я раптом бачу, як її фігура хилиться і втрачає рівновагу. Я заплющую очі, кричу:

- Обережно! Обережно! Відійди від краю.

Розплющую очі, а її вже нема.

- Люба, Люба, Люба, - мало не плачу я.

Тиша. Я забуваю про страх і майже біжу вгору.

- Я тут! - раптом кричить вона з іншого боку. - Тут краще. Я бачу Туреччину! Я бачу екватор! Я бачу весь світ. Земля кругла. Я бачу навіть її протилежний бік.

- Я боюся. Боюся за тебе! - кричу я їй. - Будь обережна.

Коли я таки підіймаюся, то виявляю, що земля справді кругла.

…

Я так і не зумів врятувати її від падіння. Вона впала з драбини. Зі своєї драбини на небо. Не втримала рівновагу. Я був зовсім поруч і нічого не зміг зробити. Не встиг добігти туди, поки вона летіла. Не встиг підставити свої руки.

Вона лежала на землі горілиць і кричала, і матюкалася.

- Ти ж обіцяв! - сказала вона.

Я взяв її на руки і поніс додому. Вона забила собі куприк. Нічого страшного, сказали лікарі в травматології. До весілля заживе.

- Я зламала собі хвіст, - потім казала вона мені і всім знайомим.

…

Я люблю дивитися на її голе тіло. При денному світлі, при світлі лампи, а надто вночі - коли тільки місяць через вікно.

Тоді я тягну до неї руки, але не торкаюся - боюся. Лише воджу вздовж пальцями вигинів, ледь-ледь гладячи пушок на шкірі. Щось стається зі мною. Весь я збираюся десь у грудях, між серцем і легенями, видовжуюся у таку тонку-тонку струну, яка напинається, напинається, напинається, аж от-от урветься…

Я люблю дивитися на неї, коли вона спить. На її трохи густі брови, на те, як здригаються м’язи лиця, як бігають під повіками очні яблука…

Іноді я забуваюся у щасті, як у морфії, і воно все тече, тече, тече. Ранок, день, вечір, ніч, знову ранок, весна, літо, осінь, зима, і знову весна.

А коли потім спохоплююся, то стає страшно. Стає страшно за крихкість тіла, а ще дужче - за крихкість оцього, що ми називаємо любов’ю.

Я боюся фотографуватись. Боюся потім, за кілька років зіставляти ці фото. Побачити це інакшання, цю прірву між собою і собою, між нею і нею, між нами і нами. Між нами і ними.

А втім. Все, що не вбиває, робить нас сильнішими.

…

Останнім часом мене почали мучити кошмари. Деякі із них повторюються ще з дитинства. Місцем, або дією. Наприклад, сніг влітку.

Уже багато років, тільки-но починається літо, як мені ніч у ніч сниться лише одне - що літо і падає сніг. Я намагаюся прокинутися, я розумію, що такого не може бути, але всі, навіть ти, Любко, кажете мені, що це не сон, що таки правда, що випав сніг серед літа.

І навіть якщо я таки зусиллям волі примушую себе прокинутись, то все одно бачу, що сніг таки випав. Я розумію, що це лише новий сон, але, прокинувшись, я знову потрапляю у сновидіння, де снігу ще більше. Він уже засипає багатоповерхівки і продовжує падати. Він великий, лапатий, з неба летять цілі брили снігу, і неба вже нема, землі нема, літа нема, тільки сніг…

Сніг влітку - це передчуття апокаліпсису.

Або страх передчасної смерті, як сказав би психоаналітик.

…

Часто я потрапляю уві сні в чуже велике місто. Цей сон трапляється раз на кілька років, але місто одне й те саме. Хоча я завжди в різних його частинах. Там є велика ріка, через яку веде довгий і низький, над самою водою, пішохідний міст.

Багато пагорбів і багатоповерхівок. Багато транспорту. В цьому місті я зовсім сам. Я не знаю його, я гублюся в ньому. Лише кілька місць, в які я потрапляю вже не вперше, приносять мені полегкість… Є, правда, у місті хтось, хто мені має допомогти. Одна-єдина людина. Найвірніший друг. Може, це ти, Любко? Але я не знаю номера його телефону. Я не пам’ятаю всіх цифр, а записника в мене нема. І грошей нема на дзвінок. Знаю, що ми повинні зустрітися на великій площі о 12 годині. Але я проспав, катастрофічно запізнююся, не пам’ятаю назви площі, щоб сказати таксистові і не знаю, як туди дістатися…

…

Страх супроводжує мене навіть там, де його би не мало бути. У банальних ситуаціях. Я прийшов у гості до родичів. Ми мило сидимо і балакаємо. І раптом я помічаю, що щось з ними не так. Що вони - це не вони. Не рідні і близькі люди, а якісь інші, виглядають точнісінько так, все знають про мене і про справжніх родичів, але це не вони. Я визираю у вікно і бачу, як справжні родичі поволі підходять до під’їзду. Мене охоплює паніка. Я мушу терміново втікати звідси, від цих монстрів, причому вибігти швидше, ніж прийдуть справжні близькі, щоб їх попередити, щоб вони не зайшли, щоб не сталося катастрофи, коли переді мною стоятимуть четверо зовні однакових людей, одні з яких справжні, а інші ні, і невідомо з якими намірами ті, чужі, набули цієї подоби. Але я не встигаю. Справжні родичі заходять. Я якраз стою в коридорі і взуваюся. Ті заходять, я намагаюся їм крикнути, що треба втікати, що тут чужі, але слова застрягають у мене в горлі, бо ці, що прийшли, теж чужі, і мені відтято всі шляхи до відступу…

…

Двічі уві сні мене пробували забрати звідси. Це вже було давно. Перший раз ще у школі. Я лежав на розкладачці, біля балкону. Отямився від відчуття чужої присутності. Тихо лежав, розглядаючи темряву. Місячне світло з балкона ледь-ледь окреслювало обриси предметів у квартирі. Все було на місці, родичі спали, але я знав, що хтось чи щось тут причаїлося. Воно наближалося. Я не міг поворухнутися. І тут раптом воно накинулося на мене. Я відчув, як заклякло тіло, як мене почало кудись тягнути, підіймати вгору. Я опирався, але марно. Це щось було дуже сильне і проворне. Воно підійняло мене над ліжком і почало крутити довкола моєї осі швидко, дуже швидко. А потім потягло повітрям до балкону. Краєм ока я побачив, що на розкладачці продовжує нерухомо лежати моє тіло. До балконних дверей залишалося зовсім мало, я навіть чув, як крізь шпари дує вітер. І тоді я з усіх сил закричав і прокинувся. Спробував підвестися, але тіла зовсім не відчував. Руки і ноги затерпли. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж кров повернулася у кінцівки. Я увімкнув світло і вже його не вимикав.

…

На наше весілля першою прийшла А. Вона подарувала нам свої останні картини. На одній зморшкувате старе лице жінки. Глибокі зморшки, наче каньйони, в яких пересихають ріки скупих сліз. На безколірних очах катаракта. Брови вилисіли, зуби повипадали. Шкіра сіра, майже чорна. Позаду лиця порожнеча.

- Старість? - запитую я.

- Самотність, - відповідає А.

На іншій картині це саме лице, але поруч ще одне - чоловіче. Обоє лежать на одній подушці. Очі заплющені. Лиця умиротворені.

- Любов до гробу, - каже А.

Я беру картини і складаю їх у куток. Лицем до стіни. Ще не вирішив, куди їх повісити.

Раптом я згадую щось страшне.

- Чекай, - кажу я до А. - Ти жива?

- Жива, - дивується А. - А що таке?

- Та нічого. Просто сон. Сон напевно. Що Ц. тебе вбив.

А. відмахується від мене рукою.

- Значить буду довго жити. А про нього краще не згадувати. Ну, що, молодята, вітаю. Коли чекаєте поповнення?

- Та от, з дня на день, - каже моя Люба. - А як там наш Кіт?

- Добре. Мені з ним якось спокійніше. Є про кого дбати. Переказував вам своє йоб твою на хуй, блядь, мать.

Слідом за А. приходить В. Він дарує нам новий ноутбук.

- О. не з’явилася? - обережно запитую я, не впевнений, що її зникнення мені теж не наснилося.

- Її вже офіційно визнали зниклою без вісти. А тут раптом днями написала листа. З Америки. Що все гаразд. Що хоче приїхати до малого. Ніби нічого й не було. Я не відповів.

Він сідає поруч з А. і вони починають про щось жваво говорити. А. жвавішає. В. бере її за руку.

Мама Софія заносить у великих салатницях салати.

- Їжте, дітки. Поки ще всі зберуться, не будьте голодні. Їжа теж важлива. Не менше, за все інше.

- Це олів’є? - запитує А. - 100 років не їла олів’є.

Ми стоїмо посеред кімнати і одного за одним приймаємо гостей.

Ц. приходить не сам. З ним Ангеліна, Янек, його дружина баптистка, Мирослава, Мирослав, їх уже дорослий син, а замикає колону Папік.

- Нє ждалі? - запитує Папік.

Ще двоє молодих людей, які тримаються за руки.

Я уважно вглядаюся в їхні лиця.

- Лєночка? Сєрьожа Єфімов?

- Ми.

- Заходьте, сідайте. Поки ще місце є.

Незабаром у повному складі заходить вся палата № 6 з відділення травматології.

Митрофан з милицями і квітами.

- Ти це зробив. Мужик, - каже він. - Але дай я її хоч поцілую.

І цілує в обидві щоки.

Віктор-переможений уже вільно пересувається на своїх двох, з ним молода симпатична дівчина. Не модель, але нічого.

- Я тут цей, на гітарі можу зіграти, якщо треба, - каже він.

Вони усе йдуть і йдуть, цілі натовпи гостей, друзів і просто знайомих, щасливих і нещасних, самотніх і ні. За столом уже давно нема місця, але вони сідають просто на підлогу, жеруть олів’є, пють вино, водку, пиво, граппу, коньяк, віскі і самбуку. Посеред столу стоїть піраміда з келихів. У найвищий заливає суміш напоїв Папік, який заліз на стіл та ще й на табуретку посеред столу. Алкоголь стікає донизу. Нікому нічого не бракує. Їм усім весело і тепло. А ми все ще стоїмо, тримаючись за руки.

Приходять бомжі і бомжихи, алкоголіки і мандрівні музиканти, приходять політики і чиновники, і навіть шахтарі з чорними лицями і в касках.

Дехто уже напився і починає цілуватися. Інші б’ються.

Віра Надія Любов раптом блідне.

- Що сталося, Люба? - питаю я.

- Почалося, - каже вона. - Цього разу не впустиш мене?

- Ні.

Я хапаю її на руки і біжу. Гості кидаються слідом. Ми сідаємо в лімузин карети швидкої допомоги, а вони в автобус агентства ритуальних послуг. Водія у кареті нема, і мені доводиться брати кермо у свої руки.

- Швидше, уже води відійшли, - кричить Люба.

Я вмикаю сирену, і ми мчимо по тротуарах, об’їжджаючи затори.

…

У лікарні я знову хапаю її на руки і біжу. За нами, прориваючи кордон охоронців, несеться оскаженілий і радісний від алкоголю табун гостей. Шахтарі з касками в руках попереду.

- Шановний, ви не туди, тут травматологія! - кричить мені старша медсестра, - сюда привозять вмирати, а не народжувати. Пологовий поверхом вище.

Я якраз встигаю вкласти Любу на стіл, коли починається.

- Хлопчик! - радісно повідомляє мені лікар.

- О, ще один хлопчик! - за хвилину кричить він.

- І нарешті… на сцену з’являється… знову хлопчик!

- Вітаю вас, молоді люди. У вас трійня!

Двох бере на руки Люба, третього доводиться притискати мені. Дитинча одразу починає шукати ротом цицю. Табун гостей окуповує лікарню. Розбрідається її коридорами. З моргу через шум вилізло кілька мерців і приєдналися до пиятики.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать… - підсумував цей бордель Кіт.

…

Свято кохання тривало цілу ніч. Проститутки залишили свої борделі і безкоштовно влаштували стриптиз для бомжів. Чоловіки полюбили своїх дружин і навпаки. Усі уряди провели екстрені засідання і оголосили цей день міжнародним святом - Днем Любові. ООН отримало перший оргазм від консенсусу. На орбіті відбулася чергова стиковка. Вона пройшла успішно і космопари уже чекають своїх космодітей… Навіть Августин Блаженний і той туди ж. Злочинці зайнялися любов’ю з міліціонерами. І феєрверки, тисячі, мільйони, мільярди феєрверків насамкінець…

…

Наступного дня я прокидаюся з розбитою головою і розбитим тілом. На столі тарілки, недоїдки і недопалки. Під столом у власній риганні лежить Ц. Картини А. залишилися в кутку. Люба намагається нагодувати трьох наших близнючків. Двоє смокчуть молоко, а третій самотньо пищить від образи.

Життя триває.

Хай навіть усі ми курви, і чоловіки, і жінки, і Коти, і щойно народжені, і неживі, і мертві.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

12.02.2009

Оглавление

1. Холод

2. Курви

3. Потяг і потяги

4. Травматологія

5. Любов до гробу Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg