«Сині двері зліва»

Всю жизнь я дул в подзорную трубу и удивлялся, что нету музыки. А потом внимательно глядел в тромбон и удивлялся, что ни хрена не видно.

Ця велика галаслива жінка з пишною гривою каштанового волосся, яке, здавалося, було недбало прикручене до її невеличкого черепа, з ледь помітною, але все ж таки пихою називала себе звучним словом консьєрж, більше того, вона називала себе concierge. У це слово вона вкладала щось глибше, ніж просто зміст, що стосувався безпосередньо її професійних обов'язків, вона вимовляла це слово з небаченим, правильніше сказати нечуваним, прононсом, який для поважного й освіченого мешканця цього міста мав здатися як мінімум кумедним, як максимум (давайте дивитися правді у вічі) — плебейським.

Вона випливла з невиразної темряви своєї комірчини, немов летючий голландець з туману. І все, що можна було побачити у тій комірчині, - так це чорно-білий телевізор, що працював без звуку, і календар за дев'яносто третій рік, на якому сірою посмішкою посміхалася Вероніка Кастро.

— Мене звати Марія Федорівна Корф, — саме це було першим, що наш головний герой почув від цієї галасливої жінки з пишною гривою каштанового волосся. — Я консьєрж, навіть не так, я concierge цього будинку і наполягаю на тому, щоб ви, перш ніж переступити поріг цього будинку, в якому я, якщо ви не забули, concierge, обтрушували свої ноги он тим віником. І ще: будинок починається з консьєржа. Це правило номер один. Добрий консьєрж чи злий — залежить від того, наскільки обізнані у правилі номер один мешканці. І правило номер два: з консьєржем завжди краще бути у гарних відносинах. Цього поки досить. — Це було друге, що він почув. Від тієї жінки, звичайно. Інакше, якби він взагалі почув щось уперше в житті, то виглядав би щонайменше приголомшеним, а це аж ніяк у наші плани не входить, адже одразу виникла б сила-силенна непорозумінь, незрозумілостей, і повість мала б дещо заплутаний характер, а цього, повірте мені, й без того не бракуватиме.

І, нарешті, третє, що він почув, було:

— Тож, шановний, в яку квартиру ви прямуєте?

— Тридцять сім, здається, — відповів наш головний герой і, щоб пересвідчитись напевне, зазирнув до клаптика паперу, що невідомо ким був вирваний з учнівського зошита. — Так, тридцять сім.

— О!!! — зраділа Марія Федорівна Корф. — І до кого ж ми прямуємо?

— Рита Львівна, якщо нічого не плутаю…