«Перейти темряву»

Ірен Роздобудько Перейти темряву

Двадцять років тому

…Маленький Міка ніколи не буває на вулиці сам.

Хіба що прийде тітонька Льоля. І тоді можна буде тихенько, але наполегливо, поки Льоля із мамою п’ють каву або коричневий прозорий напій з череватої пляшки, час від часу скиглити: «Хочу на ставок… Хочу на ставок…»

Тітонька Льоля не така заклопотана, як мама. І не така сувора. Маленький Міка точно знає: якщо ось так поскиглити хоча б годинку, Льоля обов’язково зглянеться. А мамі просто набридне слухати це скавчання, і вона скаже:

— Забери цього дебіла! Я більше не можу!

Що таке «дебіл», Міка не знає, проте слово йому подобається, а головне, це означає, що зараз тітонька Льоля зітхне й скаже:

— Що ж, малий, ходімо. Тільки не більше, як на півгодинки!

І тоді маленький Міка прожогом кинеться по свої заповітні знаряддя — скляний півлітровий слоїк та сачок, натягне шорти, улізе в розтоптані сандалики і, згоряючи від нетерпіння, застигне на порозі.

Ой, як довго Льоля застібає свої модні черевички, підфарбовує й без того яскраві губи! Та ще й по цигарці треба викурити з мамою — «на доріжку»!

— Льолька! Тільки не довго! — наказує мама. — Я поки поставлю картоплю!

І вони вирушають на ставок, який поруч із їхнім багатоповерховим будинком.

Ставок — це диво! У його густих заростях усе рухається, шарудить, стрекоче, усе сповнене невідомого життя. Міка з задоволенням ступає на вогку траву і уявляє, що під його ногами — величезні, невидимі людському оку, міста з дивовижними мешканцями: комахами, мурашками, жучками, черв’яками… І там вирує своє життя, і там, так само, як і у «великому світі», є будинки, магазини, школи, стадіони. Тільки живуть там не люди, а маленькі комахи.

І Міка добре чує, як лущаться під його сандаликами всі їхні споруди (можливо, такі ж самі, як і його багатоповерхівка, тільки дуже-дуже малі!). Але роздивитись наслідки руйнування майже неможливо: надто рясно росте трава.

Краще спостерігати за мурашником. Якщо гілкою розворушити його, стає дуже добре видно коридори, кімнатки, підземні переходи, а головне — метушню, що здіймається там. Зовсім як у кіно про війну! От тільки прикро, що не чутно ніяких звуків! А галасу, певно, там багато. І усе це наробив він, маленький Міка, володар мурашиного всесвіту!

Після мурашника черга доходить до ще одного захоплення — ловити бабок та метеликів. Треба нахапати їх якнайбільше, адже на все про все — лише півгодини, Льоля довше не чекатиме.

Добре було б ще жабу впіймати — їх тут безліч. Виблискують гладкою мокрою шкірою, мов пластмасові! Огидні, лупаті, з м’якими білими черевами. Якщо перегорнути їх палицею — черево роздувається, якщо натиснути палицею сильніше… Бр-р-р…

Із жабами завжди проблема — мама ніколи не дозволить занести їх до хати! Жаби підуть «до роботи» пізніше, вирішує Міка, тоді, коли зможе приходити сюди сам.

Він із задоволенням ганяє берегом, вдихає трохи задушливий очеретяний запах, усією шкірою ловить спекотні промені травневого сонця — полює. Тітонька Льоля сидить на поваленому дереві з заплющеними очима, піднявши обличчя догори, — засмагає.

Крізь білу тканину легкої спідниці світяться ніжно-рожеві коліна. От якби вона була його мамою, мріє Міка. Хоча його мама красивіша за Льолю. Тільки дуже нервова. Не любить Міку…

Ось у слоїку затріпотіло кілька метеликів, три бабки, одна невідома зелена комашка з довгими, як у бабки, крильцями. Ура! Тепер можна буде дочекатися наступної прогулянки з тітонькою Льолею — є що робити до її наступного візиту.

— Ну, що, малий, нагулявся? — гукає Льоля, поглядаючи на годинник. — Час. Я ще з твоєю мамою не наговорилася!

Міка неохоче згортає сачок, розправляє шорти, щільно закриває слоїк поліетиленовою кришкою. Можна йти.

А була б його воля — сидів би тут до вечора, до ночі, до наступного ранку! Познайомився б із хлопцями, які цілий день грають на подвір’ї у футбол. А то взагалі, зібрав би свій маленький наплічник і вирушив у подорож…

Але йому лише сім. Це так мало. Він навіть не дотягується до шпарини замка власної квартири! От тільки-но дотягнеться, і мама ще за ним погорює!

Удома на кухні вже сидить сусідка, пахне вареною картоплею, солоними огірками…

Міка ковтає слину. Але він знає правило: спочатку мама приймає гостей і на Міку — нуль уваги, потім — обід для нього. Хіба що зі столу можна щось непомітно стягнути. Або Льоля занесе до його кімнати бутерброд…

— Нарешті! — кричить мама з кухні.

— Ось і наш герой! — солодким голосом каже сусідка.

Міка її не любить. Він сам чув, як та казала, що в його мами є «волохата лапа». Але скільки Міка не придивлявся до маминих ніг — ніякі вони не волохаті! І не «лапи» зовсім. Бреше!

Якби це було правдою, хіба б маму показували в кіно?! А мама у Міки — відома артистка. Він це бачив на власні очі по телевізору!

Щоправда, фільм цей більше чомусь не крутили — і мама плакала. Проте, є кілька маленьких фільмів, що крутять весь час — про мило, про якийсь «педігріпал», про пральну машину…

І скрізь у головній ролі — вона! У цих стрічках взагалі тільки вона — красива, молода, усміхнена, справжня кінозірка! Ось — стоїть під душем, оголена, уся в піні, мов морська царівна, повертається і каже всьому світові: «Мило «Ідеал» зробить вашу фігуру ідеальною!»

Або — сидить зверху на пральній машині в білому пухнастому халаті, гойдає стрункими ніжками і притискає палець до вуст: «Тс-с-с… Ніхто не почує, як ти спиш…» І всі це бачать. Коли мама бере його з собою до магазину, то Міка часто чує шепіт у черзі: «Це ж — вона? Ну та, що гола в піні миється?» Маму це дратує, а Міка — пишається. «Я ще їм усім покажу!!!» — сичить мама. А Міка думає — що вона ще збирається показати?

І все ніби-то йде добре, тільки зовсім не зрозуміло, чому мама вважає, що він, Міка, зіпсував їй життя? Так і сказала колись Льолі (це Міка сам чув, коли підслуховував): «І чому я вчасно не зробила аборт?! Повірила тому покидьку, мовляв, не кине, одружиться, вивезе ледь не до Голлівуду — народила! І що тепер? Ролики? А на що я здатна ще, адже у мене няньок немає — ані матері, ані бабусі, щоб сиділи б із цим недоумком!»

А хіба погано мати ролики, міркував Міка, він, наприклад, мріє про ролики… Та мама ніколи їх не купить…

…Міка хоче їсти, але думка про слоїк із живністю зігріває душу, поїсти можна й потім. Тим більше, що краєм ока він помічає, як мама ховає до морозилки коробку з тортом, що принесла сусідка. До морозилки — це означає, що торт увесь зроблений із морозива, та ще зверху посипаний ягодами та шоколадною стружкою! І, певно, його увесь не з’їли, якщо мама ховає його в холодильник.

Міка прослизає до своєї кімнати. Сьогодні йому не хочеться підслуховувати розмови старших, і він щільно зачиняє двері. У нього безліч цікавих занять. Він роздивляється слоїк, посміхається, спостерігаючи, як метушаться за склом бабки. Хвилюються. Мов пацієнти в лікарні.

Вже кілька тижнів, як у Міки з’явилося це захоплення. Воно поглинає його з головою, допомагає долати нудьгу, притлумлює незадоволення від того, що йому не дозволяють ганяти вулицями, як це роблять інші діти. Навіть думка про їжу здається не такою гострою, якщо захоплений новою справою.

Міка обережно дістає зі слоїка першого метелика. Він ніжно-білий, тільки тулуб чорненький і тонкий, як у гусені. Крихітна голівка, ледь помітні оченята, два ряди ніжок-ниточок.

Спочатку Міка відриває обидва крильця з одного боку та спостерігає, як кумедно забився метелик, завалюючись на бік, ковзаючи по підлозі черевцем і вигинаючи кінчик хвостика догори. Міці навіть здається, що передніми лапками метелик хапається за голову: «Ой-йой! Що зі мною сталося?!»

Надивившись на ці кумедні маневри, Міка відриває інші крила. Тепер комаха просто повзе, недбало, мов п’яна (такою іноді Міка бачить маму).

Ледь ворушить ніжками-ниточками. Черга — за ними! Обережно та уважно Міка здійснює й цю операцію. Тепер метелик перетворюється на гусінь і лежить нерухомо.

Міка лягає на підлогу, наближує обличчя до об’єкта спостережень, уважно вдивляється, аби розгледіти очі, ротик.

Неподобство! Лишилися ще закручені вусики. Міка миттєво виправляє помилку й знову прискіпливо розглядає плід своєї праці, прикладає вухо: чи не почує бодай якогось звуку?

Але чорненький видовжений тулуб лежить нерухомо.

Настає черга бабки. Он вона яка — очі величезні, так і крутить лобатою голівкою. І тулуб у неї довший і товщий, ніж у метелика. Наступний дослід має бути цікавішим. Міка дістає голку й ножиці…

…Морозива цього дня він так і не отримав. «Не заслужив!» — твердо сказала мама.

Міка вже знає, що дорослі хлопці «служать» в армії, і розуміє, що для того, аби отримати свою порцію солодощів, треба її «заслужити». Але так хочеться з’їсти торт зараз! До спазмів у шлунку, до істерики, до сліз. Але Міка тримається з усіх сил, адже знає: буде плакати — взагалі нічого не отримає. Мама каже, що її нудить від його сліз. Ніби вона їх куштувала…

Міка лягає спати роздратований, ображений на маму, на сусідку, на Льолю, яка так і не занесла бутерброд, на весь світ. «Виросту, піду служити в армію, — твердо вирішує він, — їстиму морозиво щодня!»

…Уранці ніжний промінчик сонця круглим відбитком лежить поруч із його головою, як кулька морозива. Міка навіть пробує його на смак — просто облизує край подушки. Не солодко!

Міка сповзає з ліжка. У квартирі тиша. Можливо, сьогодні йому пощастить — мама пішла кудись на репетицію, і він сам залізе до морозилки. І нехай потім вона свариться, нехай б’є, зачиняє в темряві! Він готовий до всього.

Але мама, як завжди, сидить на підвіконні в кухні в прозорому мережаному пеньюарі.

— Чому люди не літають?… — оксамитовим голосом чи то запитує, чи то декламує вона. — Я кажу: чому люди не літають так, як птахи?! Мені часом здається, що я — пташка… Дай! — це вона звертається до Міки, очима вказуючи на пачку цигарок та запальничку, що лежать на столі.

Яка вона зараз гарна! Уранішні золотисті промені пронизують її наскрізь, вона вся світиться, як казкова фея, як метелик…

І ніжки такі гладенькі, такі довгі, схрещені, як у порцелянової статуетки, що стоїть у серванті. Мама киває йому головою, закурює і продовжує говорити щось незрозуміле:

— …коли стоїш на вершині гори — так хочеться злетіти! Здається, ось, заплющиш очі, змахнеш руками і полетиш!..

Міка колись бачив у кіно, як летить жінка.

Про що було кіно, Міка не зрозумів — щось про хлопця, який вистежував шпигуна. А потім забрався із дівчиною на дах, дівчина не втрималася на краю — і полетіла вниз. Так повільно, так красиво летіла. Як метелик.

Мама гойдає ніжками, Міка заворожено спостерігає.

— Що дивишся? — плаксивим голосом каже мама. — Через тебе й не літаю! І ніхто не допоможе… Ніхто…

…Міліцейська машина, «швидка» та знімальна група програми «Події» приїхали майже одночасно за двадцять хвилин після того, як сусіди повідомили про падіння жінки з сьомого поверху чотирнадцятиповерхівки.

За зачиненими дверима квартири голосно ревів хлопчик, син небіжчиці. Двері довелося ламати, від чого ревіння посилилося.

Сердобольна сусідка одразу ж зателефонувала найближчій подрузі небіжчиці, мовляв, «нехай Льолька розбирається. Мені зайвий рот ні-на-да!»

На подвір’ї працювали експерти, метушилися лікарі, юрмилися перехожі. А телеоператор, відзнявши сюжет на вулиці, уже входив до квартири актриси N. Темний довгий коридор, дві кімнати з розстеленими ліжками.

У «дитячій» — маленький топчан з досить брудним простирадлом, засмальцьовані шпалери, у світло-рожевій вітальні більш-менш прибрано, велике ліжко накрите грайливо-рожевим атласом, тьмяні штучні букети у вазонах, усе притрушене пилом…

Камера безжально нишпорила по всіх кутках і вихоплювала найдрібніші деталі — пляшки на столі, недопалки в горщиках із вмерлими квітами, немитий посуд…

Ось на кухні й те розчинене вікно, з якого півгодини тому здійснено падіння, стіл із коробкою наполовину з’їденого торта і, нарешті, перелякане замурзане обличчя хлопчика…

Хлопчик тихо скиглить, розмазуючи по щоках сльози й шоколад. Він боїться камери, махає руками, залізає під стіл.

— Припиніть негайно! — це вривається до квартири тітонька Льоля.

Вона обіймає Міку, підхоплює на руки, і він заспокоюється, замовкає, лише стиха схлипує, ховаючи обличчя в її волоссі.

Він сидить, притискаючись до неї весь час, доки її про щось розпитує слідчий.

Про маму, про її знайомих, про нервовий стан і останні слова. Льоля нічого не знає. Лише міцніше притискає до себе Міку — він чує, як Льоля тремтить, як калатає її серце. Міка хоче захистити Льолю від суворого міліціонера, але не знає — як. Його ж не питають! Якби запитали, він би пояснив, що мама просто захотіла трохи політати.

Льоля цілує, гладить по голівці Міку, говорить до нього лагідно, ледь стримуючи сльози:

— Не хвилюйся, золотенький. Я заберу тебе до себе. А мама… вона…

— Полетіла? — підказує Міка.

— Так… так… — розгублено повторює Льоля і знову гладить хлопчика по кучерях. — Я зроблю для тебе все, що захочеш… Хочеш, підемо на ставок?…

— Ні, - крутить головою Міка.

— А що ти хочеш?

— Можна я доїм морозиво? — ледь чутно вимовляє він…

Частина перша

* * *

«Сьогодні, напевно, мій день», — думала Марта, упевнено йдучи центральною вулицею міста.

Дійсно, з самого ранку без зайвих проблем, які майже щомісяця виникали при спілкуванні з бухгалтерією, вона отримала чималу суму відпускних. І одразу ж придбала білу сумку, саме таку, яка пасувала до її білого сарафана. А ще вдалося без черги заплатити на пошті квартирний борг за три місяці.

Але не це було головним! Просто вона відчувала на собі приязні погляди перехожих, поглядала на своє відображення в склі вітрин, і воно, це відображення, їй подобалося. Навіть дуже. А тому треба було зробити ще один крок: на розі центральної та бічної вулиць вона давно примітила невеличкий магазинчик одягу, у який їй давно кортіло завітати.

Він приваблював тим, що там, за склом вітрини, на двох довгих елегантних кронштейнах у стилі хай-тек, установлених один проти одного, висіли ексклюзивні вироби — жіночі сукні та чоловічі костюми найвідоміших іноземних фірм, і, як зазначалося на рекламному щитку, вони були тут тільки в одному екземплярі.

Марта ніколи не наважувалася зазирнути в цю крамницю, але сьогодні вирішила хоча б прицінитися до дорогих суконь — чи потягне таку покупку її гаманець? Вона точно знала, що не потягне. Навіть на один рукав не вистачить. Але, зрештою, треба хоч один раз поцікавитися, щоб заспокоїтись, а не поглядати на ту вітрину, як кіт на сало. Головне, — поводитися впевнено.

Марта рішуче відчинила двері. Одразу ж почула мелодійний перегук дзвоників, що висіли над дверима.

— Добрий день! — привіталася з нею люб’язна молода продавчиня. — Вам допомогти?

Марта розуміла, що так спілкуватися з потенційними покупцями вимагають правила етикету, що це правильно і, навіть, необхідно, але нав’язливий сервіс дратував її та ніби зобов’язував зробити покупку. Марта знала: щойно вона починає спілкуватися з будь-якими торговцями, як непотрібна річ — у неї в кишені! Такий уже дурний характер — не може пручатися! Тому вона зробила суворий вигляд обличчя.

— Дякую, я подивлюся сама!

На відміну від настирливих ринкових торговців, чемна дівчина одразу ж знову сіла в своє кріселко.

Марта підійшла до кронштейна, і з задоволенням почала перебирати одяг, який навіть на дотик здавався зітканим з пелюсток або сплетений з золотого руна. Але ж ціни! Марта завжди дивувалася: хто таке купує?! Хіба що сноби чи дурні.

Вона зітхнула й зняла одну вішалку з сукнею, що виглядала соліднішою за інші, більш схожою на одяг «бізнес-леді», підійшла до люстра й з діловим виглядом приклала сукню до себе. Непогано! Навіть дуже непогано, якби не сказати — просто дивовижно. Марта зітхнула, нахилилася, аби уважніше роздивитися етикетку, і несподівано намацала в кишені сукні щось тверде, видовжене, схоже на пачку тонких жіночих цигарок.

Продавчиня не дивилася на неї. Марта обережно полізла до кишені й витягла звідти… крихітний мобільний телефон. Вона навіть не одразу здогадалася, що це, настільки гарненьким був цей витвір дизайнерського мистецтва.

Звичайно ж, треба вчинити чесно й одразу віддати його продавчині, подумала Марта, але чи є впевненість, що та не забере його собі? А якщо це так, тоді навіщо віддавати?

Переконавши себе таким чином, дівчина швиденько сунула слухавку до своєї кишені, ще раз уважно передивилася сукні, зробила вигляд, що жодна їй не сподобалася, і, кивнувши продавчині: «До побачення!», швиденько вийшла на вулицю, хвилюючись, чи не була це якась перевірка. А ще гірше — зйомки прихованою камерою, які ввійшли в моду й загрожують стати справжнім покаранням для не чистих на руку й сумління пересічних громадян.

Але ніхто не біг за нею слідом, не хапав за руки, не звинувачував у присвоєнні чужого майна. Попри це, Марта вирішила швидше перейти на протилежний бік вулиці й загубитися в натовпі.

Була дванадцята година дня, сонце вже припікало потилицю, а щоки Марти палали, ніби вона скоїла злочин.

О пів на першу дівчина мала зустрітися зі своєю подружкою у кав’ярні біля старовинного фонтана, яка так і називалася — «Фонтан». Марта прийшла раніше, замовила собі келих холодного пива. Людей у кав’ярні було багато, усі голосно розмовляли, із динаміків лунала музика. На Марту ніхто не зважав.

І вона нарешті змогла витягти телефончик із кишені й уважно роздивитися його: маленький апарат вишуканого фіолетового кольору з такими дрібними кнопочками, що їх можна натискати хіба що кінчиками нігтів. Гарненька штучка!

— О, ти вже тут! — почула вона над головою.

Тетяна, як завжди, говорила голосно і, зазвичай, уже стріляла своїми чорними оченятами навсібіч. Нарешті її погляд неймовірним зусиллям волі зміг сконцентруватися на Мартиних руках.

— Ого! Купила собі мобільника? Який гарненький! — вона придивилася пильніше й роззявила рота: — Ого! Крута штучка! Скільки ти за неї віддала?

— Це видали на роботі, - сухо відказала Марта, ховаючи слухавку в торбинку. Розповідати про пригоду їй не хотілося. — Сьогодні перший день відпустки, а роботи стільки, що можуть раптом викликати…

Тетяна ображено знизала плечима:

— Гарна в тебе робота, якщо на ній видають такі круті мобіли…

Звісно, не повірила, подумала Марта.

Вони сиділи в затінку просто неба, пили пиво, ліниво перекидаючись репліками. Марта зловила себе на думці, що спілкування з колишньою однокласницею давно вже втратило сенс. Обговорювати, крім чоловіків, нема чого, інших загальних тем обмаль, а приводу розпрощатися й піти в найближчі кілька хвилин не передбачається. Тетяна голосно переказує вчорашню пригоду в таксі, на них озираються. Потік свідомості з домішком сексуальної заклопотаності. Марта робила вигляд, що слухає, і крадькома поглядала на годинник.

Аж раптом звідкись до неї долинула приглушена мелодія адажіо Альбіноні. Така чарівна, така заворожуюча мелодія! Вона ніби перекреслила всі попсові крики, що линули від барної стійки, спустилася на цей пивний острів, мов золота куля, огорнула якоюсь світлою тривогою, передчуттям чогось справжнього, збентежила, змусила закрутити головою в пошуках джерела, з якого линули звуки. Приглушена мелодія лунала десь зовсім поруч. Але — звідки?

— Це ж твоя мобілка! — здогадалася Тетяна.

Марта боязко дістала слухавку, котра сповнила її долоню чарівних вібрацій, зробила великий ковток із келиха під зацікавленим поглядом подруги. Нема куди подітися — треба відповідати. Непевним жестом піднесла апаратик до вуха, натисла потрібну кнопку з намальованою на ній слухавкою:

— Слухаю…

Кілька секунд вона просиділа нерухомо, потім натисла на протилежну кнопку й заховала телефон у нову торбинку.

— Щось важливе? — єхидно запитала Тетяна, побачивши, що товаришка змінилася в обличчі. — На роботу викликають?

— Так, викликають, — неуважно пітвердила Марта й підвелася. — Не ображайся, маю йти…

Тетяна знизала плечима.

Марта йшла під прискіпливим поглядом колишньої однокласниці, а в голові ще лунав голос зі слухавки — тихий, хриплуватий, котячий: «Даю тобі пару годин для можливості не псувати наші стосунки… Повертайся, або пошкодуєш…»

* * *

Цього дня Марта мала ще безліч невідкладних справ. Треба було з’їздити до нотаріуса, переоформити папери на автомобіль, який нещодавно дістався їй у спадок від якогось далекого родича по материній лінії, відсидіти дві години на черговій лекції в автошколі, забрати з дитсадка сина старшої сестри й відвести його додому, адже Марія цього зробити не могла через якісь термінові збори на роботі.

Здавалося, справ — безліч. І спочатку Марта відчувала себе заклопотаною діловою жінкою, обтяженою купою серйозних проблем. Нотаріус, водійські курси, дитсадок — ох…

Але несподівано на неї звалилася неприємна думка — так, ніби величезна крапля холодного дощу вцілила в саме тім’ячко: усе це дрібниці, нікому не потрібна щоденна метушня, «марнота марнот». У цих справах немає нічого цікавого, нового, доленосного та духовного. Того, що могло підняти над буденністю, дати новий поштовх до життя, нові відчуття й можливості. Нема заради чого й чим жити!

Марта аж стишила кроки, уражена цією жахливою думкою. Відверто кажучи, із такою ясністю ця думка надійшла до неї вперше. Робота, дім, часом — вечірки, іноді — нудні побачення з нудним передбачуваним фіналом, серіали, які дивишся «впівока», аби не лежати в суцільній тиші, випадкове, несистематизоване читання — аби просто втупитись очима в сторінку, їдучи в транспорті.

Захоплень немає. Справжніх друзів — теж. Таланту Бог не дав…

Чим жити?!

Марта їхала в метро, дивилася на людей довкола себе й думала — невже вони всі так само живуть, як і вона. І купу своїх дрібних буденних справ сприймають за справжнє життя, клопочуться, метушаться, відвойовують собі місце під сонцем, яке, врешті-решт зводиться до цілком певного масштабу: «два на два» — на цвинтарі. Навіщо все це?

А може, не всі так живуть? Погляд вихопив постать худорлявого юнака, що хилитався над нею, мов водорость під водою, тримаючи в руці книгу «Диво польоту», а нижче дрібними літерами в лапках було написано «Історія космонавтики». Марта посміхнулася майже крізь сльози — ні, не всі…

Обличчя юнака було зосередженим і відстороненим, ніби він перебував в іншому вимірі. Він уважно й захоплено дивився на сторінку, іноді здіймаючи очі й позираючи за вікно — у небо. А потім, перепочивши від своїх фантазій, знову повертався до якихось складних малюнків у книзі. У нього було тонке, натхненне обличчя — обличчя, що мало не спустошений вираз. Чи цікава була б йому вона, Марта? Напевно, що ні. Марта зітхнула й перевела погляд далі.

Жінка, що сиділа поруч, теж утупилася в книжку — кольоровий, мов обгортка від льодяника, любовний роман. Теж інший вимір. Вона уявляє себе Діаною, Анжелікою, Ізабеллою чи Скарлетт і свято вірить, що завтра їй на голову звалиться Ред Баттлер чи дон Педро з маленькими чорними вусиками й поведе по бурхливому житейському морю, аки по суху. Її життя насичене мріями й дурницями, і вона ніколи не замислиться над його штучністю. І не буде страждати від думок про власну недосконалість.

А чим живе вона, Марта? Можливо, пригода зі слухавкою дає шанс щось змінити, поворушитись, когось врятувати чи знайти однодумців?

«От роззява! — подумки лаяла вона власницю телефону. — Мабуть, зайшла поміряти ганчірки й випадково сунула апаратик до кишені нової сукні, а потім так і повісила її на кронштейн. Тепер, певно, вирішується щось важливе в її особистому житті. А вона, дурепа, про це не здогадується — ходить десь замість того, щоб іти до власника такого красивого оксамитового баритона…»

От якби їй, Марті, так зателефонував Андрій!

Ні! Одне лише це ім’я, навіть вимовлене подумки, змушує одразу ж підвести очі вгору, адже вони наповнюються сльозами, й не можна дати їм пролитися, підступно потекти по щоках солоними струмками. Цікаво, коли ж мине цей біль? Уже рік, як вони не живуть разом, а все одно — серце ниє, ніби все сталося вчора. І не дають спокою сумніви. Можливо, не треба було гарячкувати? Гадала, що він нікуди не подінеться. А він пішов і не повернувся. Більше того, як кажуть знайомі — уже збирається одружуватися.

А вона, Марта, тільки зараз зрозуміла, що зовсім не може бути одна, що її гнітять самотність, тиша, порожнеча в квартирі й в душі. Нехай би був — уже не такий і коханий, але — звичний. Як у всіх. Якої такої дурної миті вона завважала себе кращою за інших?

…У нотаріальній конторі вона пробула з півгодини — усе з’ясувалося досить швидко. Стало зрозуміло, що автомобіль дістанеться їй не скоро, адже на нього є ще купа претендентів. Марта посміялася разом із представником своїх інтересів і легко відмовилася брати участь у змаганні за якусь нещасну допотопну «Ладу», яку ще мали якимось чином поділити на вісім частин.

Дорогою до автошколи вона ще встигла зайти до «Українських страв» і перекусити кількома овочевими салатами. Тепер, принаймні, можна висидіти пару годин на нудних і незрозумілих, а головне — цілковито безглуздих у її ситуації лекціях.

Піти на курси їй порадила та ж Тетяна. «Навчишся водити чи ні — це справа десята! — сказала вона, — а от чоловіків там, певно, багато. Можливо, познайомишся з кимось…»

Останнім часом усі знайомі відчайдушно хотіли видати її заміж, допікали питаннями, чому вона — така гарна, розумна й молода — досі ходить сама, мов неприкаяна. Чути це було досить неприємно. Усі ж були «прикаяні»!

Часом — просто прикуті до сімейних галер. І одна Марта, на їхню думку, пливла собі за течією, як відв’язаний від пристані човен.

…Марта оминула дитячий майданчик, зайшла на подвір’я середньої школи, де знаходилися водійські курси. Вона трохи запізнилася, перепросила й під докірливим поглядом інструктора тихенько сіла на своє місце — за шкільну парту поруч із огрядною жінкою Світланою Сергіївною.

Інструктор стояв біля дошки й креслив якусь траєкторію. Марта зітхнула, розкрила зошит: гроші заплачені — треба вчитись, може, колись знадобиться. Спереду та позаду сиділо чоловік сім-вісім, із них лише двоє мужчин — «старе та мале». Старий засинав, малий голосно жував жуйку. От тобі й «познайомишся»!

Марта не слухала, про що бубонить інструктор, водила ручкою в зошиті й намалювала якусь кумедну пику. А потім знову почула знайому мелодію.

Вона знову здивувала й збентежила своєю тривожною гармонійністю — слухала б і слухала…

Інструктор незадоволено зиркнув у аудиторію, і Марта поквапилася витягти мобілку, мовчки натиснула на кнопку.

«Час вичерпався, — одразу долинуло зі слухавки. — Ти неслухняна дівчинка, і я мушу покарати тебе!..»

Голос ще щось промовляв, але Марта злякалася й вимкнулась.

Навіщо їй зайві клопоти, чиїсь негативні емоції, які її не обходять?! Треба буде подумати, як змінити номер, щоб цей голос більше не турбував її. Або не вирахував через операторів. Але як це зробити, Марта не знала…

Вона так і не змогла зосередитися до кінця занять і ввесь час боялася, що дзвінок повториться. Нині голос уже не здався їй таким привабливо-оксамитовим, тепер він був безбарвним, сухим, як сіно.

Якщо до першого дзвінка вона поставилася з розумінням і навіть позаздрила тій, на яку чекають, якій дають шанс повернутися, то тепер вона уявила, як десь в іншому кінці міста в порожній хаті сидить покинутий чоловік, можливо, якийсь психопат, і вигадує страшні покарання своїй дружині або коханці. Майже так само колись телефонував і Андрій (Марта опустила очі й знову розсердилася на свою сентиментальність), але недовго.

А якщо розшукати цю жінку, знайти її й застерегти від невиваженого кроку? Поділитися, як ночами душать спогади, а запахи, музика, місця, де ходили разом, навіюють таку тугу, що нікуди втекти від неї.

На цьому занятті, власне, як і на п’яти попередніх, Марта так нічого й не зрозуміла. Вийшла втомлена, хотілося спати. Її колежанка, із якою вона сиділа за одною партою, безкінечно теревеніла, поки вони разом ішли до тролейбусної зупинки. Це теж був потік свідомості, як у Тетяни, але цього разу в нього впліталися непотрібні Марті історії про хворобу свекрухи, про виведення плям різними хімічними засобами й переваги одних над іншими, про перевезення пікінесів іноземними туристами у взуттєвих коробках до Лівії, про нітрати, що ми споживаємо, про корисний гель від целюліту й про багато інших речей, якими Світлана Сергіївна заповнювала своє життя.

Не дослухавши переказ сто сорокової серії «Циганського щастя», Марта перепросила, швидко розпрощалася й, помітивши маршрутку, помчала через дорогу. Вона правильно розрахувала: огрядна Світлана Сергіївна на такий вчинок не спромоглася й лишилася стояти на протилежному боці з роззявленим ротом, у якому застряг останній крик циганського барона Мурільо, шалено шкодуючи, що втратила слухача.

На Марту чекала ще одна справа — дитсадок, а потім день можна було б вважати закінченим.

У маршрутці мелодія Альбіноні, до якої Марта майже звикла, гаряче різонула по нервах — все ж таки це якась неземна, нелюдська мелодія — її можна було написати лише кров’ю стомленого й розірваного серця! Треба буде знайти якусь літературу, почитати про цього композитора…

Що буде цього разу? Марта не квапилася діставати слухавку, розмірковувала, чи варто одразу послати власника голосу кудись подалі, пояснивши, що його панянка викинула мобілку, а вона, Марта, підібрала її в сміттєвому контейнері? Але, оглядаючи супутників, вирішила промовчати — просто натисла кнопку.

«Гадаєш, я тебе не знайду? Ти погано мене знаєш. Обіцяю: якщо не повернешся добровільно, мати в Лісовому отримає твою голову в коробці з-під торта!»

* * *

— Мата прийшла! — зрадів небіж, побачивши, як вона йде до майданчика, на якому гралися вихованці дитсадка під наглядом молоденької студентки-практикантки. Марта посміхнулася. Із легкої руки чотирирічного Славка в родині прижилося це ім’я — Мата.

А сестрин чоловік навіть звертався до неї не інакше як «наша Мата Харі». Певно, сестра дружини здавалася йому загадковою на тлі їхнього розміреного й вивіреного по хвилинах подружнього життя.

Марта підхопила небожа на руки, кивнула виховательці й понесла хлопчика до виходу. Він обіймав її за шию, перебираючи пальчиками пасма її волосся. Можна було б опустити його на землю, але зараз Марті були приємні його тепло, ніжний запах, дотик замурзаної прохолодної щічки до її гарячого чола.

Марта вже картала себе за вранішню крадіжку клятої слухавки. І хоча вона добре розуміла, що погрози її не обходять, усе одно на душі було незатишно. А якщо це не жарти? І навіть якщо вона заблокує номер чи викине цей телефон, чи зможе забути про те, що хтось — а ймовірно, якийсь покидьок чи психопат — полює на беззахисну жінку?! Що робити? І чи варто щось робити? А якщо варто — що саме? Піти до міліції? Ну це точно — ні. Якось їй довелося звертатися до відділку, коли її пограбували у ліфті, і жодного результату, крім того, що їй сказали, аби вона не морочила голову своїми дрібницями. Порадили забути.

Отже, що робити з цими дзвінками, невідомо. Краще забути.

Наче вві сні вона донесла Славка додому, як годиться, хвилин із десять поспілкувалася зі свекрухою сестри (та була зовсім старенька) і вирішила не чекати на повернення зі зборів Марії. Розклала на столі фломастери, папір — нехай поки малий помалює, - налила Ганні Павлівні чаю… Нічого, якось разом дочекаються!

Їй кортіло скоріше піти до себе — Марта жила неподалік — і щось вирішити зі своєю знахідкою, яка вже достатньо попсувала нерви за сьогодні.

Удома її трохи попустило. Слухавка мовчала. Марта повечеряла, увімкнула телевізор, прилягла на канапу. Може, не варто так перейматися чужими проблемами? Вона дістала з торбинки телефончик і уважно роздивилася його — мініатюрний, темно-фіолетовий, із золотавими кнопочками, гарненький…

От якби знати, як його нейтралізувати. Чому вона, Марта, така безграмотна, коли справа стосується будь-якої техніки? Це ж має бути елементарно! У всіх уже давно є мобільні телефони. І всі кажуть, що це дуже зручно. І тільки вона не може наважитися посадити себе на цей «короткий повідець». Не бачить у цьому ніякого сенсу — однаково телефонувати немає кому.

А якщо порадитись із Андрієм? А що тут такого? Чудовий привід! І досить серйозний. До того не було жодного. Навіть пральна машина не псувалась.

Можливо, сьогоднішня пригода зі слухавкою не випадкова — можливо, небо дає шанс налагодити колись дружні-подружні стосунки, почути голос, розповісти про себе? До кого ж іще вона може звернутися? Не пояснювати ж Танці, що поцупила чужу річ!

Марта скочила з канапи. Раптом у неї не лишилося номеру його нового помешкання! Вона з хвилюванням почала ритися в старому записнику. Ось він, є! Записаний олівцем зі слів спільного товариша, якого зустріла на вулиці рік тому. Марта вже не боялася, що хтось помітить її сльози. Згадала, як невимушено й весело запитала тоді в Сашка: «Ну, як там мій колишній, бачишся з ним?» та навіщось виманила в нього цей номер… А потім ніколи не могла набрати ці цифри…

Що ж, час минув, можна скористатися нагодою. Але палець зрадницьки зупинявся на останній кнопці. Нарешті їй вдалося подолати хвилювання.

— Слухаю!

У цієї миті Марті здалося, що справа в неї мізерна, безглузда та схожа на брехню, що ніяких жахливих повідомлень вона не чула, що все це маячня й гра її хворої уяви, а єдине, що було правдою, — бажання почути це спокійне «слухаю» і… натиснути на відбій.

— Слухаю, — повторив Андрій.

Марта наважилася відгукнутися.

— Це я, — вона намагалася говорити швидко, аби він зрозумів, що в неї дійсно важлива, невідкладна справа, яку може вирішити тільки він. — Вибач, що турбую, але мені треба порадитися…

І розповіла все, що відбулося сьогодні, починаючи з самого ранку, періодично запитуючи: «Ти ще можеш говорити?»

Марті хотілося бути тактовною, дати зрозуміти, що вона дещо про нього знає й не збирається викликати ревнощі його нової подруги. З другого боку, цим питанням вона підкреслювала, що тепер він — не вільний. А точніше, не настільки вільний, аби не звітувати про цю довгу розмову з колишньою дружиною перед іншою, яка, можливо, ходить (чи лежить?) поруч.

— Так… — замислився він після її тиради, — ти мене, як завжди, дивуєш. Якщо нічого не вигадуєш… Усе просто. По-перше, як буде наступний дзвінок, подивись на екрані номер абонента — він має висвітлюватись. По-друге, на задній панелі апарата є порожнина для сім-карти. Відкрий, витягни її. Запам’ятала?

- І що далі?

— Нічого. Згодом купиш собі новий пакет і користуватимешся. Це все, що ти хотіла запитати?

— Так…

— Тоді бувай!

У слухавці залунав відбій.

От і все.

Марта уявила, як, поклавши слухавку, він незадоволено пояснює Тій, Котра Поруч, що говорив із жінкою, яка тепер («Не хвилюйся, люба!») йому байдужа, яку давно забув (і це було зрозуміло з його спокійного голосу), із жінкою безпорадною й неврівноваженою («Істеричка! Колись сама вигнала мене…»), із тією, про яку не варто говорити («Ти в мене — найкраща!»)…

Марта сама не помітила, як механічним рухом натисла кнопку мобілки, яка ось уже кілька секунд знову награвала тривожну мелодію.

Зміст чергового повідомлення дійшов до неї після того, як вона з огидою вимкнула невідомого абонента: «До тебе, дівчинко, вочевидь, нічого не доходить… Що ж… Зробимо інакше: невдовзі збиратимешся на похорон своєї матусі. Я не жартую! До речі, там і зустрінемось. Ти ж не зможеш не приїхати».

О господи! Марта рвучко перевернула слухавку, відкрила отвір, підділа нігтем тонку пластинку. Спочатку хотіла викинути її в прочинену квартирку, але, подумавши мить, сунула на дно прикроватної шухлядки. І зітхнула з полегшенням: тепер ця клята машинка більше не заграє до неї своє адажіо! Усе скінчилося.

Можна розслабитися й більше ніколи не згадувати про неприємну пригоду. А гарненьку слухавку зберегти, як талісман. Усе ж таки це непорозуміння дало змогу звернутися до Андрія, почути його голос. Мобілка знадобиться колись пізніше…

Поки що можна буде викладати її на столик у кав’ярні, як це роблять «ділові жінки».

Так, для підвищення самооцінки…

* * *

…Незважаючи на те, що мобілка більше не озивалася, заснути цієї ночі Марті так і не вдалося. Нав’язливі питання лізли в голову — хто вона, ця жінка, чому її так наполегливо розшукують? Можливо, це зовсім не жарти, не залякування покинутого чоловіка, а щось набагато серйозніше? Якби та роззява не загубила телефончик, вона вже щось зробила б, щоб уберегтися самій чи застерегти матір від чоловіка-психопата.

Марта була впевнена, що власницю слухавки можна було б якось вирахувати через телефонну компанію, але як це робиться? Не телефонувати ж знову Андрію. Це було б уже занадто.

Звернутися до міліції? Тоді доведеться пояснювати, що поцупила чужу річ. Та й хто займатиметься такою дрібницею, якщо стільки нерозкритих справжніх злочинів довкола?

За вікном уже давно жеврів загострений молодий місяць, а Марта все не могла зімкнути очей. Немов кіноплівку прокручувала увесь день, починаючи з того моменту, як відчинила двері крамниці.

Цікаво, як мобілка опинилася в новій сукні? Мабуть, жінка була схвильована, роздратована, утратила пильність. Але тоді навіщо в такому стані заходити до крамниці? Хоча тут усе ніби зрозуміло: вирішила почати нове життя з покупки. Нелогічно, але дуже по-жіночому. Адже сама Марта в перші дні розлуки з Андрієм вчинила так само: пішла спочатку до перукарні, зробила коротку стрижку, а потім відчайдушно витратила ледь не всі гроші на супермодний брючний костюм. Він і досі висить у шафі, непотрібний. Андрій так і не бачив, як він їй личить! Але ж Андрій, хоч і був розлючений її рішенням розлучитися, але ж не погрожував, не казав таких жахливих речей!

Спиною забігали мурашки. «…Мати в Лісовому отримає твою голову…», «…збиратимешся на похорон своєї матері…»

Хіба так можна? Марта відчула гострий жаль до невідомої жінки. Певно, вона зовсім молода, можливо, ровесниця. Судячи з того, що мала таку дорогу мобілку й відвідувала бутики — заможна, а з розміру сукні, яку міряла, — тендітна, струнка, висока. Прикро… Утрапила дівчинка в халепу. І, мабуть, немає кому розрадити, допомогти. Мати, як казав голос, живе в Лісовому. Глушина…

Мабуть, дівчина звідти втекла до «красивого» життя. Хіба мало таких у місті? Воно ковтає провінціалок, як Молох, і, мов безжальний вітряк, перемелює, пережовує й випльовує на Окружну дорогу, де вдень і вночі юрмляться повії… Нещодавно, згадала Марта, упіймали двох братів-злодіїв, що вбивали на цій дорозі дівчат, і не тільки повій.

Від цієї думки Марту вкриває крижаний піт. А раптом усі ці погрози дійсно не жарт? Жінка рятується від якого-небудь криміналу? Можливо, вона вже далеко й не знає, яка загроза нависла над її матір’ю.

Марта аж підхопилася на ліжку: рішення прийняте! Завтра ж вона поїде в Лісове! Це не так уже й далеко, до того ж відпустка — час є. Село невелике, у ньому повинні знати, у кого донька поїхала до міста й, судячи з усього, гарно влаштувалася, — люди все знають.

«Поїду, — вирішила Марта, — побалакаю з тією жінкою, якось обережно розпитаю, дізнаюся, де її донька, з ким? Можливо, немає нічого страшного — так, побутовий родинний конфлікт… Зрештою, моє сумління буде чистим…»

* * *

Вранці все здалося іншим, не таким страшним. Заварюючи каву, Марта навіть подумала, чи варто їхати в якесь село такого спекотного дня.

Чужі проблеми відійшли на другий план. Зрештою, у світі щохвилини коїться злочин. Одним більше, одним менше…

Ковток гарячої кави обпік піднебіння й ніби повернув думки в інший бік. Ще зовсім недавно вона не оминала жодну несправедливість. Тепер душа закам’яніла, навчилася «тримати удар», більше не озивається ні на що. Навіть жебраки, котрі ходять вагонами метро чи сидять у переходах, викликають лише помірковане співчуття. Вона проходить повз них, сором’язливо притримуючи сумку, у якій лежить гаманець, але ніколи не витягає його — спішить, як усі.

Нещодавно, перебігаючи з автобуса в метро, почула тоненький голос: «Купіть сірники, будь ласка…», і вже пробігла, фіксуючи поглядом маленьку бабцю, котра тримала в руках кілька коробочок із сірниками. Кому вони зараз потрібні? Промчала повз. Озирнулася, поплескала себе по кишенях і… побігла далі. А потім весь день картала себе, подумки поверталася туди, до того тоненького дитячого голосочку…

Ні, треба усе ж таки їхати. Хоча би для того, щоб довести собі, що ще здатна на співчуття.

Марта швиденько поклала в торбинку найнеобхідніше (на всяк випадок захопила й купальник — раптом у селі є річка) і вирушила до автовокзалу.

Уже о десятій ранку спека стояла така, що підбори вгрузали в розпечений асфальт. За квитками до Лісового в касі стояли лише дві жінки, автобус вирушав за десять хвилин.

Марта знайшла платформу та вжахнулася: чи витримає дві години їзди в цій тарантайці? Такі автобуси, звісно, ходять лише до занедбаних сіл — запилюжені, вузькі, із порізаними сидіннями й безліччю брутальних написів на спинках крісел. Але Марта своїх рішень не змінювала: їхати так їхати!

Дорогою до автобуса підсіли ще дві-три жінки. Марта забралася на заднє сидіння й дивилася у вікно. Жінки голосно розмовляли, перегукувалися з чоловіками, автобус торохкотів і підскакував, мов іграшковий, дорога жовтим пилом клубочилася під колесами.

Марта мимохіть згадала, якою була дорога до Чорногорії позаторік, куди вони з Андрієм їздили відпочивати. Які дивні країни є на світі і які дороги! Автобус, мов білий лайнер, ішов «ужвицею» — так називалося шосе, що обплутує гори, мов стрічка серпантину.

Марті ніколи не забути ту дорогу… Запах гірського лісу можна порівняти хіба що з запахом моря. Хвилі соснового повітря періодично захльостували вікна, збуджували, як наркотик. І в цих горах, посеред щільної стіни синьо-зелених сосен, мов гриби, стирчали охайні хатки з червоними дахами. Вони розташовувалися на узвишшях та в долинах на великій відстані одна від одної. Марті кортіло зупинитися саме тут, пожити хоча б тиждень серед цих гір, у цьому величному спокої й зеленому розмаїтті. Яка це була б казка! Удень насолоджуватися повітрям, відвідувати монастирі й каплиці, що якимось дивом були вирізьблені в скелях, органічно вписуючись у гірські пейзажі, ніби й не були творінням рук людських. Увечері виходити на трасу до кав’ярень — охайних, із сучасним дизайном і доброю кухнею, де господарі радіють і одному подорожньому.

Пити каву чи пиво й роздивлятися довкола — така краса ніколи не набридне! Жити так день за днем і не відчувати втоми від одноманітності, адже в горах її не буває…

…Марта не помітила, як лишилася в салоні сама. Люди поступово виходили на зупинках у своїх селах, ніхто, крім неї, не їхав до кінцевої, до Лісового. Водій час від часу поглядав на самотню пасажирку, виблискуючи металевими зубами, і Марта почувалася незатишно.

— Вам у Лісовому де зупинити? — нарешті гукнув до неї водій.

А дійсно — де? До кого вона, власне, їде?

— Біля продмагу, — попросила Марта.

Слово «продмаг» вимовилось випадково — щось із забутого дитинства. Але ідея слушна: замість того, щоб розпитувати по подвір’ях про якусь дівчину, котра поїхала працювати чи вчитися до міста й не повернулася, краще завітати до крамниці і заговорити з продавчинею — безпрограшний варіант!

Автобус в’їхав у село. Приблизно так Марта його й уявляла: горбаті ґанки, невеличкі скособочені хати, на майдані перед зруйнованим поштовим відділенням — облуплений пам’ятник якомусь вождю. Колись пофарбований «сріблянкою», він скидається на напівзітліле тіло — певно, жахливе видовище вночі. І — жодної людини на вулиці.

Водій зупинив біля магазину. Марта вийшла, роздивилась. Над будівлею, схожою більше на в’язницю — вікна заґратовані, металеві двері вкриті іржею, — два написи, зроблені, певно, місцевим малярем: «Маркет», а нижче, у лапках, було додано: «Продмаг».

На щастя, двері магазину були відчинені.

Марта відкинула жовті завіси з марлі й увійшла досередини. Жінка, що сиділа за прилавком, гортала «покет-бук» із величезним рожевим серцем на обкладинці й жувала огірок. Побачивши Марту, вона кинула огірок під стіл, поправила білу полотняну наколку, що стирчала в копиці волосся, і з цікавістю подивилася на приїжджу.

Марта привіталася.

— Ви звідки й до кого? — приязно, але наполегливо запитала жінка, і Марта зрозуміла, що вчинила правильно: потрапила в самий центр поширення інформації.

— Проїздом… — коротко пояснила вона й обвела поглядом крамничку: рибні консерви, банки з каламутним соком, льодяники «Монпансьє» в круглій бляшанці… Немов машина часу відкинула її на десять або більше років назад.

«Монпансьє» — це спогад про дитинство, коли, дітлахами, вони на подвір’ї змагалися, хто більше ввіпхне до рота цих різнобарвних льодяників.

Марта купила круглу коробочку, потрусила нею над вухом — цукерки не торохкотіли. Мабуть, давно вже перетворилися на щільний конгломерат, котрий треба розбивати молотком.

— Ви з міста? — знову звернулася до неї продавчиня.

Їй кортіло поговорити, а ще більше — дізнатися, до кого приїхала ця гарна молода жінка.

— Так, — відповіла Марта й вирішила розпочати гру.

— Ось приїхала та не знаю, що робити… — жалібно вимовила вона, — доведеться звернутися до вас по допомогу.

Очі продавчині радісно зблиснули, вона сперлася грудьми на прилавок і витягла шию:

— Слухаю вас.

— Я розшукую одну молоду дівчину, мешканку вашого села, — почала Марта, — а проблема полягає в тому, що особисто я її не знаю…

— У нас тут давно нема молодих, усі розбіглися. Що їм тут робити? У клубі вже четвертий місяць іде «Зіта і Гіта», — сказала продавчиня. — А ви, часом, не з міліції?

— Я працюю в прокуратурі, - несподівано для себе збрехала Марта.

Повідомлення, що до них завітала працівниця прокуратури з міста, справило на продавчиню неабияке враження.

— Чим я можу вам допомогти? — люб’язно запитала вона.

— Можливо, ви пригадаєте, у кого з місцевих є донька, котра приблизно два-три роки тому поїхала до міста…

— Ой, у нас таких — півсела!

— Крім того, — продовжувала Марта, — вона гарна на вигляд, досить висока…

— Лєнка! — радісно перебила її жінка. — Точно — Завалишчина Лєнка!

— …струнка, — вела далі Марта.

— Ні, нє Лєнка, — засумнівалася жінка, — та опасиста…

— А ще ця молода жінка, швидше за все, непогано влаштувалася в місті — навчається або працює…

— Вони всі вчитися їдуть, — буркнула продавчиня, — а потім виявляється — шмарклі багатіям підтирають…

— …має чоловіка або нареченого…

— Усі вони так кажуть…

Жінка насупилась й почала ялозити ганчіркою по прилавку.

— Та це ж Вальчина Зойка! — несподівано над самим вухом прокричав інший жіночий голос.

Ані Марта, ані продавчиня не помітили, як до крамниці ввійшла ще одна покупателька й навіть встигла набрати в кошик шість паляниць, а тепер із цікавістю прислухалася до розмови.

— Точно Зойка! — продовжувала жінка. — Поїхала торік вступати до інституту. А навесні привезла Вальці міх-ро-хвильовку, кофту нову — індійську… За що, цікаво, студенткам такі гроші платять?!

— Авжеж, Зойка… — погодилася продавчиня. — Вона і гарна, і струнка. Та й казала Валька, що має жениха багатого…

— Еге ж… — закопилила губи жінка з паляницями. — Зустрічалася з нашим Сергієм. Це, до речі, він і допоміг їй у місті влаштуватись. А тепера знайшла іншого, багатшого… От дурні баби, я колись свого часу…

— А хто такий Сергій? — перервала її Марта, відчуваючи, що натрапила на те, що шукала.

— Це наш хлопець. Бігав за тою Зойкою ще зі школи. Потім перебрався до міста. А що? Руки в нього золоті… Працює десь на хвірмі, що вікна ці модні — «склопакети» — установлює. Ось вона й поїхала ніби-то до нього…

— А Валька казала, що на іспити поїхала! — вставила продавчиня.

— Це вона тобі так казала… Словом, це точно Зойка. У нас інші не привозять таких подарунків. Тільки за картоплею та варенням приїжджають! А Зойка матері завжди щось приперала — то чайника електричного, то фарбу для волосся. Уважна дівка.

— Облиш! Ось моя Майка, може, і не така розцяцькована, але хоч заміжня, — надулася продавчиня, — а про цю невідомо, чим вона там, у місті, займається…

— А чи не підкажете мені ще таке: прізвище цього Сергія і де саме він працює? — Марта навіть запишалася своїми пошуковими здібностями. Якби дізнатися щось про хлопця, можна було б розшукати його в місті й з’ясувати, чи не від нього ховається хазяйка мобільного телефону.

Жінки охоче повідомили все, що знали. Принаймні, прізвище. А потім, посперечавшись, згадали й назву фірми, якою неодноразово хизувалися перед селянами Сергієві батьки.

— Він і їм такі вікна поставив! І голові сільради!

— Та не голові, а директору школи!

— А я тобі кажу — голові!

Вони почали жваво обговорювати сусідів, а Марта, дізнавшись, де живе мати дівчини, хутко вийшла з крамниці.

* * *

Валентина Миколаївна, до якої жінки направили Марту, жила в невеличкому охайному будинку неподалік від руїн сільської бібліотеки.

Марта одразу помітила на подвір’ї невисоку худорляву жінку, яка, ставши навшпиньки, підфарбовувала раму білою фарбою.

— Можна до вас? — гукнула Марта крізь паркан, побоюючись, що на неї кинеться собака.

Але ніякої живності на подвір’ї не спостерігалося. Лише на городі купчилося кілька курей.

Жінка повернулася. Приємне вузьке обличчя, великі світлі очі… Вона приязно посміхнулася й поквапилася відчинити перекошену металеву браму.

— Будь ласка, — сказала вона, й, випереджаючи запитання, уважно подивилася на Марту, — Ви від Зої?

— Ні. Але, власне, я би хотіла поговорити саме про неї, - відповіла Марта, зауваживши, як напружилось обличчя Валентини Миколаївни. Жінка зняла старий фартух, витерла ним руки й запросила Марту сісти до столика, розташованого під розлогою старою вишнею.

— Відпочиньте з дороги, — сказала вона. — Зараз принесу вам соку. У мене чудовий свій сік.

Покришка дерев’яного столу була всіяна чорними перестиглими ягодами, сад бринів щебетом пташок, шелестом листя, часом це живе дихання саду уривалося звуком падіння стиглого плоду з якогось дерева, і на мить наставала тиша. Сонячні промінчикі стирчали в кронах дерев, мов соломинки, спускалися до землі й утворювали на ній золоту сіть. Солодке повітря можна було спробувати на смак, висунувши язика. Марта посміхнулася.

Від чого ВОНИ тікають до міст, подумала вона, чому ЇМ не сидиться в такому садку? Чому дають загинути бібліотекам і клубам, до яких ходили в юності, чому не народжують дітей тут — серед спокою й тиші. Їдуть годувати себе ілюзіями…

Валентина Миколаївна принесла банку червоного соку.

Поки Марта насолоджувалася прохолодним напоєм, жінка мовчала, ніби боялася почути щось погане. Нарешті вона наважилася.

— Від Зої давно немає ніяких звісток. Вона завжди дзвонила мені раз на тиждень… — сказала Валентина Миколаївна і запитально поглянула на Марту.

— Ви не хвилюйтеся… — промимрила Марта, розмірковуючи, про що говорити далі…

— А навіщо ви до мене? — прямо запитала жінка. — Я вас слухаю.

Марта розгубилася лише на мить, а потім заговорила якомога спокійніше:

— Скажу вам відверто — я не дуже добре знаю вашу доньку… Я тут проїздом, а заїхати до вас мене попросила одна її знайома. Зоя їй конче потрібна для якоїсь справи — от вона й думала, що вона вдома, у вас… Або ви знаєте, де вона може бути…

Марта відчувала, що її жалюгідні теревені якось не склеюються, але вирішила не турбувати жінку й тому на ходу вигадувала більш-менш реалістичну історію.

— Так я й знала! — сплеснула руками жінка. — Відчувала, що зурочать! Адже так усе добре складалося, аж не вірилось.

Жінка схвильовано захитала головою, механічним жестом скинула стиглі розчавлені вишні зі столу, заговорила, нервово жестикулюючи:

— Торік вступила до університету — вона в мене відмінниця. Казала, що зустрічається з нашим Сергійком, він їй допомагає. Ніби вже й про весілля йшлося. А три місяці тому приїхала така щаслива, каже: «Мамо, ти тільки не хвилюйся й не засуджуй — я буду виходити заміж. Тільки не за Сергія!» Мовляв, зустріла такого мужчину, яких уже на світі немає: розумний, лагідний, має свій бізнес, любить її так, що нікого, крім неї, не бачить. Привезла тоді такі подарунки, яких я зроду не мала. І сама була така гарна — одяг на ній, як у журналах. Показувала, яку обручку він їй купив, — дивовижа! А ще подарував такий чудовий апаратик — мобільний телефончик, гарненький, мов іграшка. Вона все при мені йому передзвонювала. І, знаєте, так вони гарно розмовляли, як ангели. Я такого ніколи й не чула. Ми з чоловіком, царство йому небесне, за все життя таких слів не сказали… Мені тоді затишно стало, спокійно. Вона ж у мене одна! Дівчинка розумна, хазяйновита, добра. Чому б її не любити? А потім як поїхала, так ні слуху ні духу. Телефонувала їй до гуртожитку, сусідки кажуть, що переїхала жити до нареченого. Але чому мені нічого не сказала? А як же весілля? Ось тепер чекаю, що озветься.

Думала, що ви від неї… А ви ось що кажете… Може, не склалося. То чому ж матері не сказати?…

— Можливо, усе не так погано, — почала викручуватися Марта, із жахом згадуючи загрози зі слухавки. — Можливо, її наречений потрапив у якусь фінансову халепу, тому й весілля відклалося. А можливо, ваші молодята зараз змушені переховуватися…

Це було вже занадто, але Марта просто не знала, як перейти до справи, із якою вона сюди приїхала.

— О господи! — сплеснула руками Валентина Миколаївна. — Я завжди знала: великі гроші — великий клопіт! Що ж тепер робити? Чому ж вони до мене не приїхали?

— У тому-то й річ! — зраділа такому повороту Марта. — До вас не можна, адже кредитори легко б вирахували, де вони. Зоя, певно, турбується про вашу безпеку. Одне слово, якби ви могли б теж виїхати кудись на тиждень-другий. Поки все не владнається.

Марта сама не знала, чому не сказала жінці про телефон, про погрози й про себе — все, як є. Їй здавалося, що історія про бізнесмена, на якого полюють кредитори чи конкуренти, здасться їй більш зрозумілою й не такою моторошною. Хоча також приємного мало.

— Отже, вам треба бути обережною. Заради Зої, - додала вона.

— Чи правду ти кажеш, дитино? — пильно подивилася їй у вічі хазяйка.

Марті довелося докласти чимало зусиль, аби витримати цей тривожний, прискіпливий погляд.

— Валентино Миколаївно, ви тут живете на природі й навіть не здогадуєтеся, що робиться в місті! Я б до вас просто так не приїхала — але подруга Зої дуже просила! А я гадаю, що ви невдовзі отримаєте від доньки звісточку.

Навіть якщо ви мені не вірите, усе одно спробуйте поїхати кудись на пару тижнів. Вам, до речі, є до кого податися?

— Збиралася до сестри. Правда, пізніше… — сухо відповіла жінка.

— От бачите, як добре. Поїдьте зараз. Більш нічого від вас не треба. А як повернетесь — усе буде з’ясовано. Зоя озветься. Я обіцяю!

— Навіть не знаю… — завагалася жінка. — Це так несподівано… Чи вірити вам?… Хоча б листівочка у вас була від доньки. А так…

— А я вам ось що можу показати, — Марта дістала з торбинки фіолетовий мобільник. — Упізнаєте? Це мені та подруга дала — Зоя їй подарувала на день народження.

Марті здавалося, що вона, як у дитинстві, грає «у шпигунів». Але мета була досягнута: знайома річ уплинула на жінку, мов, скляне намисто на туземців острова Пасхи.

— Очевидно, доведеться їхати, — сказала вона. — Не знаю, що там Зойка надумала, але я їй не ворог. Та й сестру давно не бачила.

— От і добре, — зітхнула з полегшенням Марта. — Так буде спокійніше. І наречений Зоїн вам буде дуже вдячний. А це дуже важливо для їхнього майбутнього гарного життя.

Такий аргумент також прозвучав переконливо.

* * *

Марта поверталася до міста задоволена.

Перш за все тим, що змогла провести бесіду хитро, як справжня нишпорка. Навіть дізналася, де шукати того Сергія.

Але її не полишав подив від того, як легко ввести людей в оману. Адже аналізуючи свою спонтанну бесіду з незнайомою жінкою, вона добре розуміла, що всі її доводи було шито білими нитками. А та повелася на якийсь там телефончик, яких могло бути у місті мільйон, на непевну історію з міфічною подружкою, ім’я якої схвильована жінка навіть не спитала, як не спитала ані її імені, ані її документів. Достатньо Марті було сказати, що вона з міста, і це вирішило справу.

Поки Марта тряслася у зворотньому напрямі в тому ж напіврозваленому автобусі, вона весь час думала про те, які довірливі ті, кого називають «простими людьми». І не тільки тут, у селі. І що більше думала, то неприємнішим здавалося їй це визначення. Вона навіть сама дивувалася, як далеко можуть сягнути її думки — «простої людини», якою вважала й себе, й членів своєї родини, й більшість людей зі свого оточення до сьогодні. Точніше, до дня знахідки цього клятого телефончику. Руками таких от «простих людей» робляться майже всі хибні справи на цій землі, з того часу, як якась «свята простота» підкинула хмизу у вогнище Джордано Бруно. У цьому жесті не було ані злоби, ані неприязні, ані інших мотивів — просто погано горіло. І це був непорядок. А «прості люди» не можуть бачити непорядок, бо звикли жити за правилами, як належить, «як усі». Знову випливло це огидне визначення — «як усі»!

Марта здригнулася.

Ці «прості люди» завжди вірять, коли їм обіцяють дешеву ковбасу, робочі місця, квартири — увесь цей безкоштовний сир… За двадцять гривень на годину вони беруть участь у мітингах, за сто — можуть убити, зрадити, збрехати. І мати це чудове виправдання, яке Марта неодноразово чула, переглядаючи кримінальні передачі: «Ми — люди прості…» І це означало, що рішення за них приймають інші.

Але насправді, думала Марта, простих людей не буває! Кожен має свою історію, свій біль, свій шлях. І однакових доль не буває — тому й не існує цієї загальної, дистильованої простоти, яка, як стверджує прислів’я — «гірша за крадіжку». Їй здавалося огидним, що люди так легко можуть потрапляти на гачки, розвішані тими, хто вважає себе «непростими» — тими, хто чудово розуміється на людській психології, на цій теорії «безкоштовного сиру».

Той самий водій знову блимав на неї всіма золотими зубами, підморгував і накидав оком на її декольте. Теж «проста людина»: їсти, пити, розмножуватися…

Бр-р-р… Марта не розуміла, від чого виникла ця огида. Чи так діяла спека, дорога, вигляд зруйнованого села чи… подія з крадіжкою телефону, голос із якого не йшов із голови.

Сумніви знову почали мучити її: навіщо їй вся ця історія? Чи варто розкручувати її далі? Їй було шкода дівчини. Де вона зараз? Що це за історія з нареченими — першим і другим? Хто з них телефонує?…

Марті кортіло отримати відповіді на ці запитання.

Вона приїхала додому надвечір і вирішила наступного ж ранку почати пошуки Сергія. Певно, він має щось знати про свою колишню подругу.

У холодильнику, крім молока, нічого не було. Марта налила повну склянку, відкрила банку з варенням, знайшла шматок булки. Їла в тиші — навіть, як завжди, телевізор не ввімкнула; бачила себе ніби збоку: яка вона зворушлива. Сидить собі на самоті, жує булку з варенням, як у дитинстві, запиває холодним молоком… Молода, гарна й така… нещаслива. Можливо, так само десь сидить і та Зоя, не відаючи, що десь у великому світі про неї думає інша дівчина, трохи схожа на неї, якщо вони вподобали одну й ту саму сукню…

Марта розчулилася.

Останнім часом вона взагалі стала «швидкосльозою»… Власне, її й раніше часто захльостував великий жаль до всіх. Точніше — емоції, які коливали її зсередини, мов хвилі океану, від огиди до жалю.

Вона не могла спокійно дивитися на бабусь, що сиділи на лавах під її під’їздом — усі в однакових біленьких хусточках, із однаковими палицями в руках. Вони виходили ввечері й дивилися на світ своїми світлими, майже дитячими очима.

Вони почувалися інопланетянками. Життя стало незрозумілим, чужим, ворожим, байдужим до їхніх спогадів.

Молоді жінки, які проходили повз них із важкими кошиками, теж здавалися Марті інопланетянками: живуть собі у своїх скафандрах без жодного свіжого ковтка — робота — дім. Обличчя завжди зосереджені, ніби вирішують долю світу, а насправді — лише те, що приготувати на вечерю…

Марта теж була серед них: сидить собі, не вмикаючи світла, на своїй кухні, п’є молоко з варенням, і ніхто не погладить її по голові. Усі думають, що вона розумна, доросла, самостійна й зовсім не потребує цього теплого, зворушливого поруху…

Треба все ж таки неодмінно розшукати Зою. Можливо, їй зараз гірше, ніж їй, Марті. Пояснити, що життя не закінчується з закінченням стосунків, якими б вони були, і якщо хтось може промовляти до коханої жінки такі брутальні слова, — не треба боятися. І не варто тікати. Той, хто тікає — передбачає, що його наздоженуть. Це ж — елементарно! Подивитись хоча б якесь кіно жахів: там жертви завжди тікають — на екрані це виглядає моторошно: мчать лісом, натикаючись на дерева, тремтять від страху, дослухаючись до кроків за спиною. І все закінчується кривавою драмою. Але це — в кіно. Марта завжди уявляла, як жертва зупиняється, повертається обличчям до нападника й… сама починає наступ. Непоганий прийомчик, а головне — несподіваний. А мить несподіваності завжди дає шанс урятуватися. Або, принаймні, загинути гідно.

Отже будемо наступати, вирішила Марта…

…Уранці вона зателефонувала у фірму «Комфорт». Поталанило з першого ж разу! Виявилося, що Сергій дійсно працює тут, що він на місці й може підійти до телефону.

— Слухаю вас, — почула Марта зі слухавки й напружилася, аби пригадати, чи не цей голос вона чула по мобільнику…

Що ж далі? Вона вирішила не говорити багато, просто представилася подругою Зої та запропонувала зустрітися після робочого дня в кав’ярні біля центрального майдану.

— Навіщо? — підозріло запитав він.

— Я давно її не бачила й хвилююся… — почала пояснювати Марта.

— Я теж давно не бачив її. І… не хвилююся, — досить жорстко відказав Сергій.

— Ви мені відмовляєте? — вирішила пококетувати Марта.

У слухавці зависла пауза.

— Добре, — нарешті згодився хлопець, — буду рівно о сьомій. Як мені вас упізнати?

— Я буду в червоному, — зраділа Марта, — а на столик покладу ілюстрований журнальчик.

* * *

Увечері, за кілька хвилин до призначеного часу, Марта сиділа за столиком кав’ярні «Старе місто».

Вона пила каву й спостерігала за всіма, хто входив до закладу. Настрій у неї був добрий. Вона думала про те, що пригода з мобілкою якимось чином повернула її до життя, надала сенсу цим довгим і спекотливим літнім вечорам і навіть розважила.

Якби не ця знахідка, сиділа б зараз у чотирьох стінах, перемелювала спогади. А якщо б і наважилася сама посидіти в ресторанчику, то відчувала б неабиякий дискомфорт. А так у неї з’явилася хоч якась мета.

Цікаво, як виглядає цей Сергій? Якщо вже взялася грати у «пінкертона», спробую вгадати, вирішила вона. Із відкритого майданчика кав’ярні їй було добре видно перехожих, які проходили повз паркан — який із них зайде в обплутану штучною зеленню хвіртку?

Ось іде молодик із текою в руці — у таку спеку йому не заважає темний піджак і краватка. Оминув. Не він.

Ось юнак у джинсах швидко прямує в бік кав’ярні, дивиться на годинник. Ні, на розі підхопив дівчину, яка щось промовляє до нього з незадоволеним виглядом. Мабуть, запізнився на побачення.

А ось інший типчик, уже тепліше: і на заклопотаного «ділка» не схожий, і немає в ньому юнацької невпевненості: йде повільно, із почуттям власної гідності. Але також проходить далі.

Марта поглянула на годинник — п’ять хвилин на восьму…

Можливо, вона марнує час? Сидить мов павучиха, оцінює чоловіків. І ловить себе на думці, що… обирає. Так, так, дорогенька! І нема чого сором’язливо ховатися від самої себе — десь на рівні підсвідомості крутиться й ця думка: невже їй ніколи не зустрінеться той, у кого можна відчайдушно закохатися?

Але ж не в ресторані його обирати!

Марта ще раз поглянула на годинник і закрутила головою — чи немає тут іншого виходу. Натрапила на уважний погляд чоловіка, який сидів у дальньому кутку, потягуючи пиво з високого келиха. Мимоволі поправила волосся…

На вигляд йому було років двадцять сім — тридцять, чорнявий, із дивним розрізом очей — зовнішніми кутиками донизу. Це надавало його обличчю особливого шарму та якоїсь дитячої зворушливості. Гарні очі. «Єгипетські»…

Принаймні, якщо її зустріч не відбудеться, подумала Марта, цей наважиться підійти, адже, судячи з його погляду, зрозуміло, що чоловік спостерігає за нею давно. Марта знову нервово поглянула на годинник: нехай би й не прийшов!

Тим часом чоловік із «єгипетськими» очима допив пиво й рішуче попрямував до її столика.

— Можна? — запитав він, указуючи очима (ох!) на вільний стілець.

Марта знизала плечима:

— Узагалі-то, у мене тут зустріч…

От завжди так буває: то немає жодного, а то починають надходити цілими пачками, і не знаєш, де знайдеш, а де загубиш.

Чоловік посміхнувся, сів навпроти:

— У вас зустріч зі мною, — сказав він, — я Сергій!

— Чому ж ви одразу не підійшли?

— Я вас вивчав…

— Ось як? І які результати?

— Для вас невтішні: я вас не знаю.

— А ви що, знали усіх Зоїних знайомих?

— У неї їх було небагато, не встигла…

— Але ж завести іншого усе ж таки спромоглася…

— Які у вас до мене справи? Що ви хотіли дізнатися? — насупився він.

Розмова складалася не так, як хотіла Марта. Вона вирішила нічого не вигадувати, а розповісти все, як було, починаючи з тієї миті, як вирішила поміряти сукню…

Він, здається, не дуже здивувався.

— Відверто кажучи, хотів би забути про своє фіаско: якому чоловіку приємно згадувати про такі речі? Про Зою нічого не можу сказати — я не знаю, де вона. І, до речі, знати не хочу! Гадаю, треба просто знайти того жартівника й надавати йому по пиці!

— А хто ж це зробить? Я? Я не вчилася на курсах карате… — посміхнулася Марта. — І взагалі, ви мене дивуєте. Ваша знайома дівчина втрапила в якусь неприємну ситуацію. А у вас немає жодного бажання допомогти… Що за чоловіки пішли?! А якщо на неї дійсно полюють?! Вам байдуже?

— Не драматизуйте. — Він дістав цигарку і закурив. — Вона свій вибір зробила. Її шукати мені зовсім не хочеться. Сама знайдеться. А от що стосується того божевільного… Ним я б, можливо, і зайнявся. Так, для зміцнення м’язів…

— То ви згодні мені допомогти?

Він уважно подивився на неї:

— Можна дізнатися — навіщо це вам?

Марта замислилася. Як пояснити, що вона замість того, щоб радіти знахідці й згодом користуватися дивом техніки, почала аматорське розслідування?

— Сама не знаю, — чесно зізналася вона. — Можливо, я помиляюся, але мені здалося, що той чоловік не жартує. Тут щось серйозне. Але навіть якщо це звичайний побутовий конфлікт, мені також не байдуже. За своє життя я багато разів зіштовхувалася з такою річчю, як домашнє насильство. По-перше, спостерігала за сусідами, знайомими, по-друге, колись брала участь у семінарі з цієї теми. А взагалі, я ненавиджу несправедливість! Я б могла просто допомогти Зої, якщо вона боїться. Допомогти подолати страх.

— Шукати усе ж таки треба не її, - знову сказав Сергій, — а його! Його вирахувати легше, якщо він підприємець.

— А що ви про нього знаєте?

— Зовсім мало.

— А саме?

Він розсміявся:

— Ви якась чарівниця — я вже мимоволі починаю допомагати. Хоча, відверто кажучи, гра в «пінкертонів» не для мене.

- І все ж таки? — поквапила вона. — Розкажіть!

— Був ясний сонячний день… — він затягнувся цигаркою, картинно випустив цівку диму, але одразу ж стер усмішку й заговорив коротко й жорстко: — Ми зустрічалися. Зустрічалися давно, ще там, у Лісовому. Вона чекала мене з армії. У місто я приїхав, аби почати нове життя — разом. Вона вступила тут в університет, оселилася в гуртожитку. Хоча я, кретин, сподівався, що будемо жити на квартирі, яку я знімав. Але вона лишилася в гуртожитку. Певно, ще мала свої плани… Розумієте, місто робить із дівчат, котрі ніколи не бачили ескалатора, навіжених полювальниць на синього птаха. Так от… День був дійсно сонячним та ясним, коли вона сказала: «Прощавай, дорогенький, я покохала іншого!»

Він скривився, мов його охопив несподіваний зубний біль.

— Ви його бачили? Вона щось розповідала?

— Ні. Вона з усього зробила неабияку таємницю. Сказала, що познайомилася з ним випадково… Він запросив до кав’ярні. І дівчинка розтанула. Ніби я ніколи не водив її до кав’ярень! Про нього сказала лише, що то — «справжній чоловік».

Сергій знову криво посміхнувся:

— Ця «справжність» полягала в тому, що в нього є власний бізнес, що він має авто й щодня осипає її квітами. Це — все. Як вам такий портрет «справжнього чоловіка»?

— У принципі, надихає… - посміхнулася Марта. — І це все, що ви про нього знаєте?

— Мені не цікаво знати про нього… — гонористо відповів він.

— Але ви згодні мені допомогти?

Він уважно подивися на неї.

— Я подумаю…

— Я залишу вам свій телефон, — сказала Марта. — Якщо щось згадаєте — зателефонуйте. Можливо, Зоя розповідала щось іще. Якої марки авто? Куди найчастіше за все вони ходили? Де збиралися жити?

— Ну, це вже занадто! Гадаєте, я мазохіст, аби вислуховувати такі відвертості від жінки, яка мене покинула?

- І все ж таки подумайте. Ці дзвінки не йдуть мені з голови, — зітхнула Марта. — Було в них щось… небезпечне, не схоже на жарт.

— Добре. А тепер дозвольте, я замовлю нам по келиху вина. І поговоримо про щось приємніше…

Вони просиділи в кав’ярні до вечора. І, на прохання Сергія, більше не говорили про його нещасливе кохання.

Потім він провів Марту до метро й пообіцяв передзвонити.

Три роки тому

…Дівчина стояла на перехресті. Ні, вона не збиралася переходити вулицю — вона просто стояла й дивилася на потік машин. Вирішувала, що робити?

Можна просто потинятися містом, купити морозиво, сісти десь на лаві і спостерігати за перехожими. Можна піти в кіно. Але ж як дорого коштують нині квитки!

Усе ж таки краще прогулятися, подивитись на вітрини. Вони такі красиві в центрі міста! Можна помріяти, що колись вона зможе зайти до омріяної крамниці й купити все, що захоче. А зараз вона здатна придбати хіба що один ґудзик із сукні від Кардена, одягненої на манекен за тонованим склом…

Невже існують жінки, котрі здатні завітати сюди й придбати таку сукню?! Цікаво було б подивитися на них зблизька, а не лише по телевізору. Яке в них життя? І чому для неї, студентки факультету «наречених» — філологічного — не «світить» запросто зайти сюди зараз? І, якщо бути відвертою, «не засвітить» ніколи, навіт, якщо вона працюватиме як віл.

Дівчина побачила своє відображення у вітрині й раптом подумала, що вона не гірша за клієнток дивовижного бутика. А можливо, набагато краща, а те, що розумніша, — це точно! Відмінниця, має «червоний» диплом, може говорити англійською. А який результат? Перспективи? Робота в школі?

Вона стояла перед вітриною й заздрила манекенам. Їй здавалося, що витончені жінки з пап’є-маше посміхаються до неї, підморгують своїми красивими намальованими очима: мовляв, ще пару годин до вечора, і ми випурхнемо звідси й цілу ніч танцюватимемо, а що очікує на тебе?

Посиденьки в гуртожитку, писання конспектів і важкі розрахунки, на що витратити сорок гривень, що лишились від підвищеної стипендії?…

Дівчина не помітила, як прозорі двері крамниці розсунулися, із них вийшла жінка й зупинилася за її спиною:

— Подобається?

Дівчина здригнулася від несподіванки й поглянула на співрозмовницю.

Це була жінка, про яких кажуть — «без віку»: виглядала на тридцять, хоча, певно, була старша. Бездоганна фігура, затягнута в яскраво-білий брючний костюм, черевики на височенних підборах, тьмяний густий запах парфумів, модна зачіска, ледь помітний макіяж. Словом, жінка з рекламного проспекту.

Типова «бізнес-леді», від якої просто-таки тхне успішністю.

— Так, — коротко відповіла дівчина й зробила кілька кроків, аби піти. Але жінка зупинила її наступним запитанням:

— Мабуть, мрієш про такі речі?

«Що вона до мене чіпляється?» — подумала дівчина, але довелося відповідати:

— У мене інші мрії. Це я так… Замислилася про своє…

Жінка розсміялася. І цей сміх не був зверхнім — швидше лагідним, розчуленим.

— Не хитруй, маленька! Я чудово розумію, як тобі кортить хоча б поміряти сукню. Сама була такою. Тим паче, що в тебе цілком модельна зовнішність. — Жінка обережним жестом відкинула пасмо волосся з плеча дівчини. — А в мене — гарний настрій! — додала вона. — І мені сьогодні хочеться побути для когось доброю феєю. До речі, цей бутик належить мені. Якщо хочеш — дозволяю зробити примірку.

«Бандерша!» — промайнуло в голові у дівчини.

Але не встигла вона якось відреагувати на це запрошення, як жінка вже знову сміялася своїм мелодійним сміхом:

— Я знаю, про що ти подумала! Мовляв, ось стоїть старе розцяцьковане стерво й заманює бідненьких дівчаток у пастку! Не червоній! Я б сама подумала те саме. Такий наш час — у всьому шукаємо підступність… А все просто: це стерво бальзаківського віку хоче сьогодні побути доброю феєю. Такий день… — додала вона сумно. — День спогадів… Колись я так само розглядала вітрини (щоправда, тоді вони не були такими привабливими) і мріяла, що колись обов’язково куплю найдорожчу сукню. На зло всім! А головне — собі, тій, якою була тоді — закомплексованим бридким каченям. І знаєш, що я зробила? Зайшла до магазину й переміряла все, що там було! А знаєш, що далі? Через рік я вже купувала собі вбрання за каталогом «Отто»! Адже є такий неписаний закон: хочеш завтра мати авто — сьогодні придбай ролики! Іншими словами: мрії здійснюються, якщо ти хоч щось для того робиш. У даному випадку дорога сукня — символ твого майбутнього успіху. А успіх треба моделювати заздалегідь.

Дівчина мов зачарована слухала ці слова. Мати ніколи не говорила їй подібних речей. Навпаки, вдома — далеко від столиці — її вчили бути економною й не намагатися стрибати вище голови, не вирізнятися з-поміж інших і старанно працювати, адже праця «облогороджує людину» (мати) і «зробила з мавпи людину» (тато).

От якби в неї була така подруга — мудра, старша! Так вже набридли дівчачі розмови про те, де дешевше купити косметику, куди податися ввечері, та безкінечні теревені про вдале заміжжя.

— Як тебе звати? — запитала жінка.

— Аліса…

— О! Тоді тобі пряма дорога до країни чудес! — Жінка розсміялася й стала на порозі крамнички. — Двері тихо розсунулися. — Прошу!

— Це незручно, адже я не збираюся нічого купувати… — зніяковіла Аліса.

— Це мені незручно, дитино, — серйозно промовила жінка. — Незручно й соромно від того, що наші дівчата — порядні й гарні — сюди не заходять. Лише стоять на порозі й дивляться. А якщо колись потім заходять, то вже зовсім іншими людьми, адже шукають не можливості самій заробити на життя, а спонсорів, для яких стають ганчір’яними ляльками… Це сумно.

Аліса не помітила, як опинилася в приємній прохолоді невеликого бутика.

— Роздивляйся, міряй! — кивнула їй господиня (вона представилася Оленою Олександрівною) і сіла в кутку за маленьким скляним столиком, на якому були розкладені папери. — І ніколи не думай про людей погано… Не все в житті вирішують гроші. Не заважатиму тобі…

І вона заглибилася в папери.

Аліса з задоволенням удихнула запах дорогих речей. Їй здалося, що вона сунула носа до коробочки з пудрою — приємний солодкий аромат залоскотав ніздрі. Аліса навіть чхнула, зніяковіла. Зиркнула на хазяйку, але та сиділа незворушно.

Що ж, можна скористатися її настроєм і поміряти сукні — гроші за це не платити. До того ж, жінка має рацію: успіх треба моделювати, нехай навіть і таким чином. Аліса відчула впевненість: колись вона обов’язково придбає тут сукню! І не одну. Добре, що все так склалося. А ця жінка така чудова, справжня фея!

Аліса провела рукою по вішалках, відчуваючи, як різнобарвні сукні відгукуються до неї, немов клавіші, і обрала ту, що звучала, як ніжна «соль»: сіро-рожеву, на тонких бретельках, розшиту сірим та рожевим бісером…

— Я поміряю цю, — гукнула вона до Олени Олександрівни, але та, не відриваючись від паперів, лише кивнула головою.

«Добре, що не нависає, не нав’язується, — подумала Аліса, — тактовна жінка…»

У примірочній було величезне люстро, вмонтоване в стіну, — чисте, прозоре, трохи тоноване, як і скло вітрини. Це надавало глибини відображенню. Аліса швидко скинула джинси, футболку, трохи постояла так, роздивляючись сіро-рожеву хмарку, яку тримала в руках: як його вдягати? Подивилася на цінник… Ого!

І рішуче розстібнула ледь помітну блискавку на сукні. Одягла. Постояла з заплющеними очима. Відкрила їх…

Олена Олександрівна знала, що робила! Звичайно ж, Аліса тепер працюватиме, саме як віл, аби тільки купити цю річ! Аліса дивилася на себе в люстро й з жахом розуміла, що речі мають величезну владу, про яку вона ніколи навіть не здогадувалася. Вона звикла купувати собі щось практичне, щоб не бруднилося й носилося якнайдовше — так її навчили батьки. А тепер вона бачила, як легесенька — не більше ста грамів! — ганчірка змінила її. У дзеркалі відобразилася дивовижної краси жінка. Така б ніколи не стояла на перехресті, не знаючи, що робити! Сльози підступили до очей. Аліса рішуче зняла сукню. Але влазити в потерті, старі джинси їй не хотілося. Ось так би взяти й піти голою! Якщо не ця сукня — тоді нічого не треба! Після неї джинси й футболка здалися їй найбрутальнішою «віслюковою шкурою».

Треба опанувати емоції! Аліса швидко перевдяглася й вийшла з сукнею до зали.

— Ну як? — відірвалася від роботи господиня.

— Краще б я цього не робила… — зітхнула Аліса. — Але вам величезне спасибі! Людиною себе відчула.

— Нічого, — узялася заспокоювати її Олена Олександрівна. — Коли прийдеш її купувати — а я впевнена, що це трапиться дуже скоро! — зроблю тобі велику знижку… О’кей?

— Ви дійсно добра фея, дякую.

— А я тобі що казала! Давай-но я тебе ще кавою пригощу — я всіх своїх клієнток пригощаю — і давніх, і майбутніх. Оксаночко! — гукнула вона до молоденької продавчині, яку Аліса раніше навіть не помітила. — Зроби нам, будь ласка…

Вона не встигла договорити — у двері ввійшов покупець.

Аліса потім довго згадувала цю мить, намагалася відновити події в тій послідовності. Але щоразу уява зраджувала їй і малювала зовсім інші картинки…

А коли вона згодом переповідала цю історію подругам по гуртожитку, її слова лунали зовсім неправдоподібно.

І дівчина замовкала.

І сама собі не вірила…

Ось як це виглядало…

…Чоловік зайшов до крамниці й примружив очі, звикаючи до темряви. Адже темрява так само сліпить, як і світло, якщо зайти в неї з білого дня.

Він постояв якусь мить, звикаючи до тьмяного освітлення крамниці.

Потім озирнувся, хто тут є, і помітив у кутку столик, за яким сиділа хазяйка й перед яким стояла Аліса, тримаючи в руках сукню.

— Я би хотів придбати краватку, — звернувся він до дівчини, прийнявши її за продавчиню або менеджера.

Жінки перезирнулися, і в очах Олени Олександрівни Аліса помітила хуліганських бісиків, мовляв, ось тобі, дівчинко, ще одна пригода: ось тобі розіграш, розважся!

Дивовижна жінка! Не дарма ж кажуть, що нинішні сорокарічні дадуть фори молоденьким дівчаткам — нудним, корисливим, закомплексованим, надто серйозним, не спроможним на гру. Але Аліса не така. І, керуючись веселим поглядом нової знайомої, дівчина сміливо перекинула сукню через плече й повільно повернулася до незнайомця, продемонструвавши майже голлівудський погляд:

— Яку бажаєте? — і вказала на круглий кронштейн із краватками.

Але чоловік, здається, не почув запитання. Він дивився на Алісу, і на його обличчі з печаттю постійної втоми, яка буває в людей зосереджених на собі і своїх справах, поступово засвічувалася посмішка. І обличчя розгладжувалося. Алісі було дивно спостерігати: ніби всередині розгорялася свічка, пом’якшуючи риси обличчя.

— Отже? — поквапила вона.

— Перепрошую? — Він усе не міг відірвати від неї очей.

— Ви сказали, що хотіли придбати краватку, — нагадала вона, відчуваючи за своєю спиною надійний тил у вигляді «феї» — Олени Олександрівни. — Яку вам показати?

— Цю… — він ткнув пальцем у першу-ліпшу, навіть не повертаючи голови до кронштейна.

— Шановний пане, — нарешті втрутилася в розмову власниця крамниці, - ви впевнені? Може поміряєте чи, принаймні, скажете, якого кольору та якої фірми краватка вам потрібна?

— Давайте цю, — він уперто не хотів займатися складним вибором.

— Оксано! — покликала Олена Олександрівна продавчиню, і та вправно запакувала річ, відчинила касовий аппарат…

Немов уві сні молодик здійснив усі належні при покупці операції, продовжуючи поїдати Алісу очима.

— Ви працюєте тут? — нарешті наважився запитати він.

— Ні, - відповіла Аліса й почала вішати сукню на вішалку.

— Дівчина — моя кліентка, — з посмішкою пояснила Олена Олександрівна. — Ось зайшла вибрати сукню й, здається, нічого підходящого не знайшла… Хоча я вважаю, що саме ця сукня їй дуже пасує… А, до речі, що скажете ви як чоловік?

Олена Олександрівна взяла в дівчини вішалку з сукнею, приклала до неї й знову весело підморгнула, мовляв, вчися доки я жива!

— Не знаю… Треба побачити, — розгублено вимовив покупець.

— Нема проблем! Алісо, дівчинко, тобі не важко знову перевдягтися?

Гра явно затягувалася… Аліса захвилювалася, відчуваючи якийсь підступ: власниця крамниці, певно, намірялася продати сукню — якщо не їй, то цьому диваку, що так захоплено поглядає на неї.

— Не важко, але я не хочу, — сказала вона. — Тим більше зараз усе одно не можу купити її.

— А скільки коштує ця річ? — запитав молодик.

Хазяйка назвала ціну.

«Ну от і все, — подумала Аліса, — спливає моя сукня…»

— Чому ж ви не берете її? Це не дорого… — звернувся до неї молодик.

Аліса вже вішала сукню на кронштейн, відчуваючи себе Попелюшкою.

— Для вас, можливо, і недорого… — пробурмотіла вона.

— А якщо сукню куплю вам я? — раптом тихо вимовив чоловік.

Олена Олександрівна, утративши всю свою респектабельність, аж присвиснула і, мов дівчисько, заплескала в долоні: «Браво!»

Аліса заклякла. Звісно, в фільмах чи жіночих романах часом виникають такі от «принци» у шикарних авто, що зупиняють на запилюжених дорогах, щоб підібрати гарненьку «попелюшку» й зробити з неї господиню свого розкішного замку. Але так буває лише в кіно.

— Про це не може бути й мови! — суворо відповіла вона.

— Я так і думав… — розгублено вимовив чоловік. — Ви не з тих, хто приймає такі подарунки. Хоча, повірте, для мене ця сума — не суттєва. Навряд чи ви мене зрозумієте, просто мені було б дуже приємно зробити щось хороше для такої гарної дівчини, як ви.

Тут уже Аліса не змогла втриматися від посмішки й поглянула на «добру фею» Олену Олександрівну.

— Мені сьогодні таланить на чарівників! Ніби я дійсно потрапила до країни чудес! Але я знаю інше: безкоштовний сир буває тільки в мишоловці! Дякую і — до побачення.

Аліса кивнула власниці й рішуче попрямувала до виходу. Але він не дав їй піти, заговорив гаряче й наполегливо:

— Знаю, що виглядаю дивно, але прошу вас — не тікайте ось так…

Алісу розібрав сміх:

— Залишити вам свою туфельку? — весело сказала вона, указуючи на свої досить потерті босоніжки.

Він не зрозумів або не схотів зрозуміти жарту, а продовжував цілком серйозно:

— Можливо, я не вмію спілкуватися з жінками і мимохіть вас образив… Тоді дозвольте запропонувати інше: я позичу вам гроші на сукню! Ви її купите. А віддаватимете мені борг поступово. Ви мене розумієте?! Ні, не розумієте…

Він зітхнув і замовк.

Аліса з подивом помітила, що в глибині його великих, чорних як вугілля зіниць зблиснуло щось схоже на сльози. Дівчина розгубилася.

Продавчиня Оксана заклякла за касою з розкритим від здивування ротом і, здається, припинила навіть дихати.

Аліса намагалася вирішити, що робити. швидко піти звідси? Але цей дивний чоловік викликав у неї симпатію — своєю незграбністю, якоюсь старомодною ввічливістю. Зрештою, він був досить гарним… А чому б ні, крутилося в її голові. Нині такі дивні часи: поряд із брутальністю якимось дивним чином уживається благородство. А ще буває ж збіг обставин… Скільки разів вона мріяла про подібний збіг. Зрештою, він пропонує позику…

Аліса вагалася, поглянула в бік сіро-рожевої хмаринки, яка вже по-сирітськи висіла серед інших речей. І Алісі здалося, що то висить її душа, яку вона залишає тут, серед цієї розкоші. Котру ніколи не матиме…

— Добре… — тихо промовила вона, уявляючи, як принесе свою покупку в гуртожиток, як одягне її на першу ж вечірку. — Але це буде позика.

— Дякую! — зрадів молодик.

Він зняв сукню з кронштейна й подав Алісі:

— Щоб ви не передумали — прошу, перевдягніться! — і поліз до кишені по портмоне.

…Із магазину вони вийшли вдвох під здивованими поглядами Олени Олександрівни та Оксани.

Аліса так розхвилювалася, що не встигла як слід розпрощатися з привітною власницею магазину. На ній була нова сукня — невагома, мов пір’їнка, мов піна морська. Дівчина, яка розгублено стояла на перехресті годину тому, зникла! Натомість з’явилася інша — богиня, Афродита, королева, котра ладна сміливо крокувати по життю.

— Я хочу одразу домовитися про те, коли і як віддаватиму борг! — сказала Аліса, щойно вони вийшли за поріг крамниці. — Мені потрібно знати, як це має виглядати.

— Зайдемо пообідаємо й з’ясуємо всі ці питання, — запропонував він. — У мене ще є півгодини вільного часу.

…Вони сиділи в ресторані «Дежавю», хоча Аліса запропонувала зайти до звичайної кав’яреньки. Але її супутник задоволено розсміявся, мовляв, у такій сукні — жартуєте?!

Поки чекали офіціанта, дівчина намагалася з’ясувати, чим викликаний незвичайний вчинок незнайомця.

— Я втомився лише заробляти гроші, - говорив він. — Спочатку це було цікаво, як у спортивних змаганнях. Тепер, коли втратив друзів, маю на увазі, втратив по-справжньому, адже бізнес не терпить витрачання часу на дружні посиденьки, коли дім мій порожній, а попереду — справи, справи, справи, від яких вже неможливо відмовитися й неможливо зупинитися, — я прийшов до Бога… Це моя єдина втіха. А ця дрібничка, за яку ви мені так вдячні, - не перший мій вчинок, хоча я їх не лічу. Кожне, навіть найяскравіше, найбагатше життя має свій кінець, то чому ж у ньому не робити добро ближньому, поки маєш таку можливість? Щоб на Вищому суді мати хоч якийсь аргумент на захист своєї грішної душі…

До столика підійшов офіціант, налив на денце бокала вино. Новий знайомий Аліси зробив ковток, кивнув головою, узяв пляшку й налив вина їй. Усе робив упевнено, красиво, як завсідник подібних закладів. Аліса надто квапливо вхопилася за келих і, помітивши його погляд, почервоніла.

— Колись давно, ще малим, якось я сидів на вулиці й плакав — дорослі хлопці відібрали в мене гроші. Їх було небагато, але то були чи не останні гроші, які батьки дали мені на кіно та на морозиво, — продовжував говорити він. — Ось тоді до мене підійшов чоловік — обличчя його я пам’ятаю досі, - розпитав, заспокоїв, купив квиток та морозиво. Не можу вам переповісти, що я відчув тієї миті! Ще тоді заприсягся, що коли виросту і матиму змогу — даруватиму людям ті ж відчуття. Але потім життя так закрутило… Лише тепер, коли багато речей знецінено, а дехто вважає, що житиме вічно, — я дійшов розуміння, що немає нічого вічного, окрім віри в добро. Я вдячний, що ви дозволили зробити для вас таку мізерну річ… А вона дійсно мізерна. Я б волів зробити щось більше…

Він замовк, витяг із пачки цигарку, заклацав запальничкою. Настала пауза.

— Ви дивна людина, — згодом тихо промовила дівчина. — Мені б хотілося вірити вам. Але… гроші я все одно поверну.

— Добре, — посміхнувся він. — Але пообіцяйте, коли назбирається вся сума, ми… разом віддамо її тим, хто потребуватиме її більше за нас.

— Як хочете, — сказала вона.

Коли принесли розрахунок, Аліса вжахнулася сумі, яку її новий знайомий дав офіціанту — стільки вона витрачає за два-три місяці свого студентського існування! Помітивши її погляд, він почервонів.

— Вибачте, мені вже час бігти, — сумно сказав він. — Зараз викличу машину та, якщо ви не проти, завезу вас туди, куди вам треба.

Він підвіз її до гуртожитку. Аліса випурхнула з авто. Її супутник не наполягав на зустрічі. Вони просто домовилися про те, що за тиждень-другий вона зателефонує йому сама, якщо матиме змогу віддати перший внесок.

…Авто від’їхало. Із кімнати на третьому поверсі на неї з подивом дивилися подруги. Вони звісилися з вікна, мов грона. Від цих поглядів Аліса відчувала себе оголеною…

* * *

…У нього був погляд дитини.

Погляд дитини й гарні вузькі долоні з «музичними» пальцями.

І коротке волосся, із кучерявими кінчиками, які підступно свідчили про лагідну вдачу та сором’язливість. На ньому завжди був дорогий костюм і будь-яка краватка, що в очах Аліси теж свідчило про милу безпосередність і простоту. Він одночасно нагадував їй героїв мильних опер, що розмовляють давно забутою вишуканою мовою, і супермена, здатного на подвиги…

…Уже спали її сусідки, наслухавшись розповідей про сьогоднішнього дивака, у шафі висіла сукня, яку переміряли всі по черзі, а Аліса знову й знову згадувала події цього дня — дивувалася собі, йому, вагалася, сердилася на себе за недовіру чи звинувачувала в довірливості. Ще дівчата з гуртожитку додали в її думки хаосу, висунувши купу версій такої незрозумілої поведінки.

Якби ж то все було не так, як казав він! Точніше, зовсім трішки НЕ ТАК — нехай би казочки про благодійництво були б прикриттям його цікавості до неї! Вона б пробачила…

Але ж він поводився стримано й чемно, ні на чому не наполягав і не пропонував зустрітися. Крім того єдиного захопленого погляду в крамниці — більше нічого. Ніякого натяку на продовження стосунків, жодного зайвого слова і взагалі — жодних слів, до яких вона звикла у своєму колі.

Уранці Аліса, яка не зімкнула очей майже всю ніч, солодко спала. Прокинулася від галасу над вухом. Дівчата аж пищали, тормосили її, стягували ковдру, під яку вона намагалася заховатись.

— Та вставай уже, сонько! — кричали вони. — Зараз упадеш: поглянь лише в вікно!!!

Аліса пручалася, ліниво відбиваючись від них руками й ногами.

— Вставай, кажу тобі! — розсердилася одна з дівчат — Наталка — і вихлюпнула на бідну Алісу склянку води. — Слухай!!! Там! Внизу! Стоїть! Вчорашнє авто!

Аліса нарешті відкинула ковдру, сіла й серйозно подивилася на подруг.

— Ну, що скажеш?! — Наталка тремтіла від збудження. Подія була неабияка: білий «лексус» біля їхнього гуртожитку!

Спокійний погляд Аліси здивував її. Та не квапилася підскочити до вікна.

— Скажу, що… в цьому немає нічого дивного… І не треба так кричати.

* * *

— У Середземному морі, у Которській затоці є такий маленький острів — Піраст. На ньому нічого немає, крім монастиря Святої Діви, покровительки мореплавців. Кажуть, що колись на тому місці в морі стирчала лише одна скеля, а на ній було знайдено ікону Божої Матері. Як вона туди потрапила — невідомо. Можливо, її занесло на цей клаптик мертвої землі з човна, що розбився неподалік. Із того часу, як її там знайшли, команда кожного судна, що пропливає повз цю скелю, скидала в море по одному каменю. Так і виник цей острів. Згодом на тих каміннях побудували монастир, де зберігається ця ікона. Її, як з’ясувалося, гаптувала дружина моряка. Власним волоссям! А по закінченню роботи — осліпла. Свого чоловіка так і не дочекалася… — Голос у нього був тихий, лагідний.

Ніжними, ледь чутними дотиками він погладжував її волосся, що, мов полотно, лежало поруч, на подушці.

— До речі, - додав він, — твоїм волоссям можна було б вишити найяскравіший німб…

— Я не здатна на такий подвиг, — посміхнулася Аліса. — А що далі?

— А далі… - він поцілував кінчик її пасма, — далі буде так: ми поїдемо саме туди, у ту обитель і там обвінчаємося. Немає кращого місця для такої важливої справи!

— Ти серйозно? — Аліса відірвала голову від подушки й, спершись на лікоть, уважно поглянула на коханця.

— Настільки серйозно, що сьогодні ж піду по квитки! — відповів той. — Але ще не маю твоєї згоди… Вибач, хотів зробити сюрприз. Можливо, невдалий?

— Господи! — Аліса сіла на ліжку, намагаючись осмислити те, що почула. — Два місяці я живу, мов у казці…

— Дурненька, — посміхнувся він. — Це я два місяці — у казці. Але я хочу, щоб вона нарешті мала назву й кульмінацію. Я втомився від нестабільності у всьому.

— Ти кажеш те, що маю казати я…

— Отже, ти згодна?

— Я розгублена. Все так несподівано. Я гадала, що все виглядає інакше: спочатку знайомство з родичами, весілля, а вже потім вінчання… Та інша морока.

— Вінчання — не морока, люба. Це — передусім. Принаймні, я б хотів почати наше життя саме так, з того острова, де немає нікого, де Свята Діва об’єднає й благословить нас. А потім, як ти правильно кажеш, буде інша необхідна у таких випадках, морока… Поїдемо до твоїх батьків, привеземо їх сюди, до мене. Справимо весілля, поведу тебе в офіс, познайомлю з партнерами, друзями, покажу, нарешті, своє помешкання — як схочеш, переробиш його на свій смак…

— …І казка скінчиться?…

— Ні, люба, я не дам їй скінчитися. Я так довго чекав на тебе. Пам’ятаєш, у перші дні нашої любові ти питала, чому ми зустрічаємося в готелях, чому я не беру тебе на вечірки та презентації, чому не знайомлю з приятелями…

- І чому ж?

— Я не хочу, щоб той світ, у якому мені доводиться існувати, а точніше — функціонувати — торкався наших стосунків своїми брудними щупальцями. Навіть мій дім, яким би гарним він був, ще не готовий гідно прийняти тебе. У ньому набагато менше романтики й несподіванок, ніж у цих першокласних готельних стінах. От, наприклад, хочеш, замовлю ще шампанського — прямо в ліжко?

— Хочу!

— А в подорож?

— Дуже! Але в мене немає закордонного паспорта.

— Це мої проблеми.

— Коли треба виїжджати?

— Скоро. У нас купа справ — треба як слід подумати про твій гардероб…

— У нас дійсно купа справ… — прошепотіла Аліса, накриваючи його обличчя хвилею свого волосся…

* * *

— Ну, хто піде на переговорний пункт?

У кімнатці гуртожитку «факультету наречених» зібралася ціла нарада: Наталка, дві дівчини, що жили тут же, і ще — Марина та Єлизавета, найближчі Алісини подружки. Вони ніяк не могли вирішити, кому розмовляти з батьками подруги, яка от уже третій місяць, як не ночувала на своєму ліжку і не з’являлася на заняття. Судячи з того, що батьки викликали доньку на переговори, дівчина не давала про себе знати й їм.

— Загуляла Аліска не на жарт! — знизала плечима Марина. — Хоча б, свиня, зателефонувала! Ми ж їй були як рідні…

— «Рідні»! — перебила її Настя. — А що ми насправді знаємо?

— Ну, що? — почала розмірковувати Наталка. — Знаємо, що поїхала кудись зі своїм «принцем». Можливо, уже повернулися й живуть собі десь тихо й мирно. А на нас, як ти сказала — рідних, їй начхати.

— Не вірю, щоб Аліска так учинила. Вона обіцяла всіх запросити на весілля, — сказала Світлана. — До того ж, тут лишилися майже всі її речі!

— Але ж він купив їй усе нове…

— Тільки не альбом із сімейними світлинами! За ним вона обов’язково б зайшла!

— Так, тихо. Отже, що казати батькам? — нагадала про мету зборів Наталка.

Усі розгублено замовкли.

— Слухайте-но, дівки, — заговорила Марина, — згадайте: Аліска ж розповідала, куди їде, навіть назву готелю говорила, де вони мали зупинитися. А якщо зателефонувати прямо туди?

- І якою мовою розмовлятимеш? — єхидно запитала Наталка.

— Ноу проблем! Мій пупсик, як ти знаєш, працює в турфірмі, якось допоможе.

— А за телефон хто заплатить?

— Він і заплатить!

— Добре. Коли призначено переговори з батьками? — керувала Наталка.

— Завтра на дванадцяту.

— Устигнеш щось з’ясувати до цього часу? — звернулася вона до Марини.

— Спробую…

…Наступного дня усі вшістьох розгублено стояли на міжміському телефонному пункті, знову сперечаючись, кому взяти слухавку. А коли почули від телефоністки: «шахтарськ — сьома кабіна!», кинулися всі разом, але, не змовляючись, сунули слухавку в Наталчину руку.

— …і коли вчора ми через турбюро зателефонували в Котор, — кричала вона в слухавку, переповідаючи всю історію Алісиного одруження, — нам відповіли, що ані в цьому, ані в інших готелях міста таке призвіще не зареєстроване…

Наталка розгублено відняла слухавку від вуха й подивилася на дівчат:

— Здається, мати знепритомніла…

Десять років тому

…Міка вчиться у восьмому класі.

Він — відмінник, переможець математичних і фізичних олімпіад, спортсмен (секція фігурного катання) та, як вважають ровесники, перший красень у школі. Його так само називають ласкавим іменем, тільки тепер його вимовляють на американськиий манір — Міккі. «Міккі Рурк»…

У школі він на особливому рахунку, про нього ходять чутки, плітки та легенди: та жінка, вродлива й молода, котра завжди старанно відвідує батьківські збори, — не є його рідною матусею, а його справжня мати — відома артистка, яка багато років тому викинулася з вікна.

Дівчатка кажуть, що Міккі хвалився, що в нього є окрема власна квартира, у якій він поки що не живе.

Анук, дівчинка-мулатка з паралельного класу, розповідала, що якось Міккі сам запросив її до тієї квартири, але в останню мить чомусь передумав. Довів майже до під’їзду, а потім сказав: «Тікай звідси!» — і зайшов туди сам. Загадковий він, цей Міккі. Хто його першим приборкає?

Однокласники неодноразово пропонували зібратися «на хаті» на вечірку: пиво, вино, цигарки, те, се…

Але Міккі тільки зневажливо дивився на них, знизуючи плечима: «Пиво з насінням? Розмови про футбол? Нудно, малюки…»

Невже вони не розуміють, думає Міккі, наскільки дрібні і несуттєві їхні дитячі зацікавлення? Єдине, що зараз треба, добре вчитися, вступити до інституту. Так вважає Льоля. І він зробить усе, щоб не засмучувати її. Адже вона відкрила для нього цілий світ! Такого не можна зігнорувати. Скільки вона для нього зробила й робить!

Після того нещасного випадку з мамою, вона взяла його до себе. Першої ночі він спав разом із нею на великому двоспальному ліжку, і шовкове простирадло приємно лоскотало тіло. Поруч він чув легке дихання — наблизився, щоб вдихати його. Дихання Льолі було таким солодким, і він наважився ще й простягнути руку, аби погладити її волосся…

Уранці Льоля, усе ще шмульгаючи носом, годувала його сиром зі сметаною. І це було смачніше від морозива.

Потім узагалі почалася казка! Він міг цілий день бігати подвір’ям, влізати на дахи гаражів, стрибати з гойдалки в пісочницю. Льоля лишала його у дворі на цілий день, даючи гроші на булочку з сосискою, а ввечері, коли поверталася з роботи, вони разом готували вечерю. Льоля навчила його чистити картоплю!

А потім вони вечеряли разом, за одним столом!

Звичайно ж, були й такі дні, коли він лишався сам на ніч. Або Льоля приймала в себе гостей і не дуже зважала на нього. Але ж до цього він звик і лише терпляче чекав ранку.

Захвилювався він лише одного разу, коли з вуст Льолі злетіли незрозуміли слова про опікунську раду. Тоді вона ходила схвильована, роздратована, говорила з кимось по телефону про те, що комусь треба дати «на лапу»… Знов — «лапа», подумав тоді Міка, виросте — знищить її!

Льоля повела його «перший раз — у перший клас».

Тепер він у восьмому. Найкращий учень. Гордість школи. Він усе робить краще за всіх. Навіть коли застеляє ліжко, навіть коли миє руки — все робить як слід: на ліжку немає жодної зайвої складочки, а руки намилює аж до ліктя!

Льоля пишається ним, адже у Міккі є мета в житті — стати лікарем. На його полиці стоїть купа склянок із заспиртованими тваринами, яких він вивчає з ретельністю справжнього анатома. Йому дуже подобається, коли Льоля показує колекцію гостям, він пишається їхніми вигуками. Особливо, коли скрикують і верещать жінки — йому це смішно.

Чого тут тільки немає! Крізь скло слоїків дивляться виряченими очима зелені ящірки, тритони, риби. У більших посудинах препаровані жаби демонструють ураженим глядачам свої охайно промиті й складені в певному порядку нутрощі: серце, кишки, селезінки. Цього він навчився в гуртку природознавства.

Кожен експонат пронумерований, опис кожного занесено в товстий зошит із написом «Спостереження». Міккі любить перечитувати записи, додавати нові відомості: «Жаба біла. Дослід: заспиртована живцем. Зроблено десять конвульсивних рухів. Тривалість — двадцять секунд», або: «Миша польова. Надріз черева. Тривалість конвульсій — дві хвилини сорок секунд»…

— Ти став зовсім дорослим, — час від часу з любов’ю повторює Льоля, — треба купувати тобі розкладачку…

Це єдине, від чого у Міккі стискається серце. Тоді він намагається забалакати Льолю, відволікти її словесними маневрами. Він звик засинати біля неї.

А коли вона раніше йде на роботу — посувається на її місце, у теплу ямку, і йому стає так затишно, так добре.

Спрага досліджень та спрага її тепла і запаху — от дві рушійних сили, які надають йому наснаги бути кращим. Найкращим. Першим!

Його дратує надмірна увага дівчат — цих охайних «маминих донечок». Його тягне до іншого. Спрага досліджень жене його на вулицю, у найбрудніші закапелки міста, де можна пополювати на жаб. Льоля знає, що, попри це щовечірнє «полювання», він не пропустить жодного заняття в школі. Вона задоволена його успіхами, тому контролю над собою він не відчуває. Та його, дякувати Богу, і нема!

…Надворі — початок літа. Сьогодні Міккі вирішив уполювати щось більше за жабу чи мишу — у нього їх уже ціла купа, немає куди ставити склянки. Можливо, попадеться ондатра чи пацюк…

Міккі збирається на прогулянку. Одягає нові джинси, білу футболку, старанно зачісує назад густе волосся, трохи змащує його Льолиним гелем.

Його шлях — до того ставка, де бігав дитиною. Він знає його, як свої п’ять пальців! Цей ставок — його власність, його парафія. Там під старою березою, що вчепилася корінням у край глевкого берега, його місце, де він звик сидіти годинами й навіть дрімати, дослухаючись до тихого перешіптування очерету…

Але що за неподобство! Ще здалеку Міккі помічає, що під березою влаштувалася якась істота. Судячи з усього — жіночої статі. Міккі підходить ближче. Так і є! Досить брудне дівчисько сидить на камені й попльовує у воду, спостерігаючи, як довкола плювка купчиться зграйка дурнуватих мальків.

На ній засмальцьована спідниця, іржавого кольору кофтина.

Таких дівчат у його оточенні немає. Міккі розуміє, що це дівчисько — «із того берега», тобто або мешканка села, що починається одразу за ставком, або якась неповнолітня «бомжичка». Міккі ховається за кущем, спостерігає. Ось вона дістала з кишені пачку «Прими», намагається закурити, затуляючи долонею сірник. Точно — «бомжичка»!

Міккі пильно розглядає дівчину. Лікті й коліна давно потребують мила, волосся — гребінця, руки брудні. І вся вона брудна, ніби вкрита патиною.

Але Міккі не відчуває огиди. Навпаки. Дівчина здається йому справжньою, набагато справжнішою, ніж розцяцьковані охайні однокласниці. Вона природна, як… замислюється Міккі… як жаба, як миша, як слизький равлик. У неї, мабуть, свій запах, без домішку парфумів, без усієї цієї машкари…

Дівчина нарешті повертається, помічає Міккі.

— У тебе запальничка є? — питає вона.

— Я не палю, — чемно відповідає хлопець.

— Звісно… — дівчина зневажливо оглядає його одяг.

Очі в неї вирячкуваті, безвиразні. Але навіть цей погляд чомусь бентежить Міккі, він не звик щоб дівчата дивилися на нього саме так.

Нарешті вона впоралась із сірником, підпалила цигарку й випустила в повітря цілу хмару огидного диму.

— А поїсти щось маєш? — питає так само зверхньо, як і дивиться.

Ще б пак! Він для неї «матусин синок», «домашній нікчема».

Міккі з захопленням розглядає її нігті з чорною каймою й відчуває, що спрага дослідника досягає свого апогею: її треба негайно відмити, подивитися, що криється під лускою бруду.

— Тут нема, — каже він, а мозок уже працює, як автомат. — Але можу запропонувати сніданок. Я живу тут, неподалік. У мене окрема квартира. Тільки треба збігати за ключима.

Дівчина оглядає його з більшою зацікавленістю.

— А гроші в тебе є?

Міккі згадує, що у Льолиному письмовому столі лежать гроші — можна трохи взяти. Але — трохи!

— Сороковник нашкребу! — відповідає він.

— Нормально, — каже дівчина. — Купимо щось випити, добре? Веди!

— Тільки умова, — керує Міккі, - я йду за ключем, ти чекаєш тут. — Він не хоче вести її з собою. — А ще краще, давай зустрінемося ось біля того будинку за півгодини.

— Обдуриш, малий? — посміхається вона.

— Я ніколи нікому не брешу. Затям. І я не малий. Мені вісімнадцять, — бреше Міккі.

Потім він біжить до Льолиного будинку. Він досить далеко від материнського помешкання — дві тролейбусні зупинки. Але Міккі це не лякає, не дарма ж він кращий спринтер у школі!

Удома нікого немає. Льоля на роботі. Міккі запихає до наплічника чистий рушник, кидає туди окраєць хліба, ніж, консерви, запихає до кишені гроші. Потім, поміркувавши, кладе в наплічник рукавички, мило.

…Дівчина вже чекає на нього там, де він наказав їй бути.

Вони сідають у ліфт.

— А ти нічого, — каже дівчина й тулиться до нього іржавою кофтинкою, під якою немає білизни. — Не обдурив…

Від неї пахне диким часником — мабуть, наїлася зранку цієї трави. Ну, нічого, нормальний запах, тваринний…

* * *

…Юна співачка з патологічно розставленими очима і зачіскою трирічної дитини вовтузилася в ванній, наспівуючи котячим голосом про «простиє двіженья», на екрані швидко змінювалися кадри довоєнних кінострічок, на яких люди різного віку та статі виконували ці «простиє двіженья» — пиляли дрова або помішували чай у склянці. Дівчина в ванній плескалась, вихилялась, непритомніла, співала, ковтаючи піну й половину безтямних слів.

Марта лежала на канапі, час від часу натискаючи на пульт телевізора.

Вона сама не знала, що шукає, - просто валяється, дивиться ідіотські кліпи, і в голові — порожньо, що робити — невідомо. Вона була не з тих, хто здатен самостійно заповнювати порожнечу в душі. І не вміла бути сама. Могла б, мов Пенелопа, жити чеканням. Але ж, міркувала вона, їй немає на кого чекати.

У цьому величезному місті з населенням понад сім мільйонів не було жодної людини, із якою вона могла б поговорити. Можливо, вона зробила дурницю, заблокувавши телефон? А історія загубленої в нетрях цього міста жінки — це ЇЇ історія? І хтось невідомий говорить саме до неї — тільки інакше: «Повертайся до мене, дівчинко. Ти не сама. Я — з тобою…»

Марта знову заклацала пультом.

— …їх везуть бедуїни спекотними аравійськими пустелями, їх переправляють риболовецькими човнами на спекотні береги Турції та Ізраїлю, їх таємно проводять через кордони Нідерландів, Німеччини, Італії, Греції. Їх купують, продають, перепродають, поки вони мають «товарний вигляд». А потім вони осідають у провінційних борделях, розуміючи, що зворотних шляхів немає… Для багатьох їх нема в прямому розумінні: вони назавжди лишаються лежати в чужій землі — як відпрацьований матеріал, як непотріб, викинутий на сміття власною країною…

Марта з зацікавленням поглянула на екран — там ішов якийсь документальний фільм. Зображення галасливих іноземних вулиць, барів, освітлених неоновими вогнями вулиць змінювалося картинками пустель, морів, гірських пейзажів.

— Сума від продажу людей дає прибуток більш ніж чотири мільйони доларів щорічно. У різних країнах світу нині перебувають сотні тисяч наших співвітчизниць віком від шістнадцяти років. Але точної цифри вам ніхто не назве, адже багатьох рабинь виявити не вдається…

На тлі кадрів із життя інших країн диктор розповів про те, що, якби зібрати усіх тих, хто останнім часом зник безвісти, зібралася б величезна армія — ціла країна! — більшу частину якої становлять жінки та діти. Потім на екрані з’явилися фотографії. Марта навіть підвелася з канапи, намагаючись розгледіти кожне обличчя.

Рабство! Певно, більшість із них тікали від тутешнього рабства, аби потрапити до іншого. Але рабство за гроші, їжу й можливість побачити світ, із надією заробити гроші й розпочати нове життя — чи це не власний вибір цих затурканих дівчаток? Чи краще потерпати від того насильства, яке, швидше за все, випробувала на собі та бідолашна Зоя?

Її думки увірвав телефон.

— Слухаю, — Марта взяла слухавку, і раптом їй здалося, що зараз вона почує той самий голос із мобілки. Що за маячня?!

Телефонував її новий знайомий, Сергій:

— Я все обміркував, — сказав він, — і дещо згадав… Перепрошую, що одразу не повірив вам. На те в мене були свої причини. Пропоную зустрітися сьогодні на тому ж місці. Зможете бути там хоча б за годину?

— Звісно! Зараз зберуся.

— Добре. Чекатиму вас в кав’ярні о четвертій. Влаштовує?

Марту влаштовувало.

Вона підхопилася з канапи й почала швидко вдягатися. Чомусь закортіло вдягнути той новий костюм…

За півгодини вона сиділа за тим самим столиком і була трохи розчарована тим, що Сергій дивиться на неї байдужим, діловим поглядом. Хоча чому він мусить робити їй компліменти? Марта зітхнула і вслухалась у те, що він говорить. Сергій розповів, що йому вдалося згадати: колишня подруга познайомилася зі своїм нареченим у салоні ексклюзивного одягу («Гадаю, це була та сама крамниця, у якій ви знайшли мобілку!»).

— А Зоя щось розповідала про нього — де він працює, де живе, як його звуть?

— Ні.

— Як це може бути? Хіба вона не поцікавилася, що він за людина? Зрештою, яке прізвище вона б носила після одруження?!

— По-перше, цим не цікавився я… Просто не розпитував. А по-друге… Мені здається, що їй усе це було байдуже. Так буває, коли… — він криво посміхнувся, — одне слово, «справжній чоловік» має бути загадковим… Він з’явився в її житті, як факт: прийшов-побачив-переміг! Їй цього було досить.

— Отже, що ми вирішуємо? У вас є план?

— Я би пропонував придивитися до відвідувачів крамниці. Вам це зробити простіше. Походіть туди, потеревеньте з продавчинею. Можливо, вона згадає ситуацію. Не щодня там відбувається щасливе знайомство… — Він знову іронічно посміхнувся. — Гадаю, там, не так уже й багато відвідувачів.

— Звичайно ж, небагато — магазин дуже дорогий, — згодилась Марта.

— Отже, вона могла запам’ятати пару, що познайомилася в неї під носом. Ці дівчата, зазвичай, нудьгують за прилавком. А тому будь-яка незначна подія викликає в них цікавість. Ви зі мною згодні?

— Не знаю… — знизала плечима Марта. — Я ж не зможу ходити до крамниці щодня!

— Щодня, звісно, і не треба. А пару разів можна. Раптом поталанить? Принаймні, ви нічого не втрачаєте…

— Це вже точно, — зітхнула Марта, згадавши ціни на ярликах.

— А вам, певно, сподобалася ця історія? — раптом посміхнувся він.

— Чому ви так вирішили? — знітилася вона.

— Певно, хочете пригод… — сказав він.

— Таких, як у вашої Зої, гадаю, що ні…

— По-перше, вона давно не моя. А по-друге, ви не можете знати, де вона зараз. Можливо, знайшла своє щастя. А ви тут розважаєтеся, бо нудьгуєте…

У його словах була дещиця істини. Але Марту це образило.

— У мене купа справ! — відказала вона і, щоб довести це, глянула на годинник.

— Чотири тридцять, — підказав він.

Марта подумала: якщо вона зараз підніметься й піде звідси першою — він дивитиметься їй услід і, можливо, помітить, як їй личить костюм…

Але поглянувши в його дивні насмішкуваті очі — кутиками донизу, вона вирішила, що він бездушний бірюк, нудний і нецікавий. Не дивно, що Зоя знайшла кращого.

— До побачення, — сказала вона й підвелася зі стільця.

— Ну, якщо ви більше нічого не бажаєте… — з усмішкою промовив він.

Це ж треба — ще вдає з себе мачо: «нічого не бажаєте»… Яка банальність!

Вона мовчки похитала головою й пішла.

— Я вам зателефоную! — крикнув він їй услід.

Десять років тому

…Міккі засинає лише під ранок.

Поруч тихо дихає Льоля. Сьогодні вперше він не взяв у руки пасмо її волосся. І взагалі відсунувся якомога далі від цього дихання, від запаху її тіла.

Його нудить майже всю ніч, але він боїться поворухнутися. Сьогодні сталося найцікавіше. Те, про що він мріяв давно.

За один вечір він подорослішав і майже… постарів.

Навіть Льоля помітила!

— Щось із тобою не так… — сказала вона, повернувшись із роботи.

Ще б пак! Знала б вона, скільки хвилин Міккі простояв перед люстром у ванній, роздивляючись своє обличчя. Воно ніби стало іншим — від вуст пролягли дві зморшки, зовсім як у дорослих чоловіків. І руки стали зовсім інші, міцніші. І погляд…

Але як же втомлює це змужніння. Міккі здається, що він цілий день розвантажував вагони. А яке противне це дешеве вино! Довелося-таки зробити декілька ковтків.

Добре, що Жаба (вона не заперечувала проти цього прізвиська) випила його сама, не вмовляла приєднатися. І взагалі була до нього байдужа — лише їла, як навіжена, жувала повним ротом, роздуваючи щоки… Справжня жаба!

Міккі знов й знов прокручує в голові картинки минулого дня.

Він усе ж таки боєць! Тепер точно знає, що йому потрібно, щоб не відчувати себе «мамчиним синком». Це огидне відчуття — його біль, його сором, його тавро, хоча мами давно нема на світі.

Є Льоля. Гарна, чудова, добра Льоля…

Міккі засинає.

А вранці дивує Льолю своїм учинком: виносить і роздає малим, що тиняються на подвір’ї, свою «кунсткамеру».

Він звільнився. Ці склянки йому більше не потрібні.

— Ти ж так цим захоплювався! — турбується Льоля. — Невже передумав вступати до медичного?

— Не передумав, — відказує Міккі. — Навпаки. Не хвилюйся. Просто все це — для дітлахів.

— А ти вже виріс? — посміхається вона, проводячи долонею по його густих кучерях, і він уперше сахається її, уперше дивиться серйозним, довгим і якимось дивним поглядом:

— Принаймні дещо зрозумів…

— Добре, — здивовано каже Льоля. — Але все одно в літній табір я тебе відправлю. Взяла на серпень путівку.

…Отже, лишилося два місяці! Два місяці свободи, міркує Міккі, а найцікавіше тільки починається! Потім настане осінь, почнеться школа, вільного часу майже не буде. Що ж, не можна розслаблятися, спати до дванадцятої, тинятися просто так. Треба діяти.

Зранку він старанно пере джинси, футболку. Одягає все інше, збирає наплічник, одразу кладе в кишеню ключі. Обирає новий зошит, старанно виводить на ньому назву «Спостереження-2» і перед тим, як вирушити з квартири, робить перший, одному йому зрозумілий запис:

«Жаба. Трив. — 1 год. 5 літрів. Сім ходок. Вилучено — 5 одиниць»… І — не міг утриматися! — додано менш зрозумілим почерком: «Людина огидно пахне… зсередини…»

Частина друга

* * *

…Марта вже стояла на порозі, коли раптом вирішила перевдягтися: спека змінилася неочікуваним дрібним дощиком, і її сарафан здався недоречним.

Але що вдягнути? Краще за все влізти в універсальні джинси, найдемократичніший одяг, за яким важко зрозуміти, якого ти статусу.

Минуло вже десять днів відтоді, як вона завітала до модного магазину вперше. Звичайно ж, продавчиня навряд чи впізнає її.

Вона їхала в автобусі, потім пересіла в метро, доїхала до центру.

От і перехрестя, от і бутик. Марта помітила, що вітрина його змінилася. Тепер на манекенах були інші сукні, інші дорогі дрібниці розсипано довкола. Марта зупинилася, придивляючись до сумки, яка, певно, була зроблена з крокодилячої шкіри, такі ж босоніжки були й на манекені. Гарно, нічого не скажеш!

Вона раптом зауважила, що її силует, котрий відбився в тонованому склі, збігся із силуетом манекена і вишуканий одяг ніби на фотоплівці «проявився» на ній. Ось тобі і примірка!

Вона не помітила, як за її спиною опинилася ця жінка.

— Це — «Карден», — сказала вона.

Марта повернулася.

Жінка мала приємну зовнішність, привітне, «породисте» обличчя з високими вилицями й чітко окресленими губами — обличчя кінозірки.

— Бачу, — збрехала Марта. — Гарне вбрання.

— Будь ласка! — сказала жінка, указуючи рукою на двері магазина. — Можливо, вам ще щось сподобається…

Марта здогадалася, що ця жінка або продавчиня, або менеджер.

Вона подякувала за запрошення й увійшла в середину.

— Вам допомогти? — запитала жінка.

Цього разу Марта не відмовилася від допомоги, і жінка почала перебирати сукні, розповідала про кожну, ніби це була жива істота з неабияким родоводом.

— Мені здається, вам підійде ось це, — вона зняла з кронштейна сукню. — Дозвольте провести вас до вбиральні!

Відступати було нікуди, Марта покірно пішла до кабінки, міркуючи, як розпочати розмову про те, що її цікавить. Механічними рухами вона стягнула з себе одяг, улізла в сукню, постояла кілька секунд перед великим люстром, покрутилася й відсунула оксамитові портьєри.

Жінка сиділа десь у глибині зали, займалася своїми справами. Марта відступила на кілька кроків, пройшлася перед люстром по килимовій доріжці… Що далі?

— Вам дуже личить! — гукнула до неї жінка. — Будете брати?

— Ще не вирішила… — Марта крутилася перед люстром і шкодувала, що одразу не представилася робітником прокуратури, як це було в селі…

Навіщось почала міряти сукню, гадала, що зможе завести легку, невимушену розмову. Але жінка, хоча й була досить люб’язною, здається, не збиралася вдаватися до порожніх балачок.

Дзвоники на дверях крамниці мелодійно дзенькнули. Ну от, тепер вона точно не зможе поговорити! — до крамниці увійшов покупець. І увага жінки перемкнулася на нього.

Він обирав запонки, жінка допомагала йому, не звертаючи уваги на Марту. Звідкись з’явилася дівчина з тацею в руках — на ній стояли філіжанки.

Вона поставила тацю на круглий скляний столик. Чоловік нарешті зробив покупку. Дівчина почала запаковувати її. Чоловік присів на шкіряний диван біля столика.

Жінка легкою ходою підійшла до розгубленої Марти:

— Я бачу, ви не дуже задоволені? Можливо, ви праві — у вас тонкий смак, — посміхнулася вона. — Раджу підійти на тому тижні. Очікуємо на нові надходження — осіння колекція…

Марта зітхнула з полегшенням.

— Дякую. Справді, сукня хоча й гарна, але я хочу дещо іншу…

Вона повернулася до вбиральні, швидко перевдяглася. Краєм ока помітила, що чоловік зацікавлено спостерігав за її пересуваннями, і затрималась перед люстром, поправляючи волосся.

Коли вона вийшла, жінка й покупець сиділи за столиком, пили каву.

— Прошу! — запросила її жінка, указуючи на третю філіжанку. — Усі наші клієнти — друзі. Сподіваюся, наступного разу ви будете задоволені вибором…

Марта чула, що філіжанка кави з постійними клієнтами — цілком природня річ для респектабельного закладу. Дивно, як швидко розповсюджуються закордонні забаганки! Марта мимоволі посміхнулася, уявивши, як її сусідку з нижнього поверху, яку в дворі називали «Клюка», напувають кавою в господарчому магазині. От було б розмов!

Марта присіла на диван. Зав’язалася легка розмова ні про що. Марта заворожено спостерігала, як віртуозно жінка веде бесіду з незнайомими людьми. Сама ж вона лише спромоглася на запитання, чи всіх клієнтів вона знає в обличчя. Жінка відповіла, що тут вдягаються відомі люди, яких не важко упізнати. Із гордістю назвала кілька призвіщ…

Нарешті ритуал скінчився.

Чоловік поглянув на годинник, підвівся, чемно подав Марті руку…

* * *

«…Я знала, вірила, сподівалася, що буде саме так!

Якийсь звичайний день — буденний, простий і смішний у своєму повному безглузді — а потім, як кажуть поети, «удар блискавки» — і все зміниться.

Невже це нарешті сталося?

Певно, комусь усюдисущому треба було провести мене крізь дні розпачу, самотності, маячні й дрібних справ, аби потім одним рухом руки закреслити й відсунути це все. Мов у театрі, стулити завіси і відмежувати мене від страху, нудьги й буденності. Із самого початку я відчувала, що щось має статися.

Але не уявляла, що саме. Просто хотіла пригод, дії, змін, нових вражень. Але щоб ось так…»

Кімната була затоплена запахом троянд. Силует величезного букета, підсвічений місяцем, відбивався на протилежній стіні, і скупчені тіні від голівок й бутонів нагадували юрму янголів. Можливо, то дійсно були янголи-ельфи, що живуть у квітах…

Ім’я троянди, подумалось Марті…

Якщо в троянди є ім’я — це ЙОГО ім’я…

Їй закортіло покласти найбільшу пурпурово-чорну квітку поруч із собою на подушку. Вона так і зробила. І заснула, занурившись обличчям у солодкі оксамитові пелюстки.

…Невже це відбулося всього два дні тому. Два дні — і життя перевернуте, перетворене на суцільний політ серед зірок і квітів.

— Пішли вип’ємо десь каву, — запропонував їй незнайомець, щойно вони вийшли з магазину.

— А та, що ми пили зараз у крамниці, вас не влаштовує? — запитала Марта.

— Надто маленькі філіжанки! — серйозно сказав він.

«Якесь зачароване місце…» — подумала Марта.

— Чому ви посміхаєтесь?

— Так… Думаю про… збіг обставин…

— Перепрошую? — Він подивився на неї уважно, і його чорні зіниці ніби увібрали її в себе, втягнули, мов у тунель.

— Не зважайте… — хитнула головою Марта.

— Тож ударимо по каві? — весело й просто запропонував він.

— Ви завжди такий… — вона не могла одібрати слів, адже молодик не здавався нахабним. Навпаки — при всьому своєму зовнішньому вигляді (Марта одразу зауважила, що на ньому дорогий одяг і не менш коштовний годинник) він здавався простим і відкритим.

— …нахабний? — підказав він й посміхнувся. — Якщо відверто — ніколи.

— Отже, я — перший піддослідний кролик?

Він зніяковів і раптом вимовив зовсім по-дитячому:

— Я не зрозумів… Ви відмовляєтеся? Ви зайняті?

«Нічим я не зайнята, — подумала Марта. — І мене давно ніхто не запрошував на каву…»

— Добре, — сказала вона. — Ходімо пити каву.

…Ще ніколи їй не було так легко спілкуватися з незнайомим чоловіком. Виявилося, що вони читали одні й ті ж книжки, захоплювалися тією ж музикою. Кілька разів він продовжував її думку влучною цитатою, яку вона забувала на півслові. Марта навмисно замовкала, перевіряючи, чи не буде обтяжливою пауза в розмові. Не була!

Дмитро (так назвався новий знайомий) цікаво розповідав про країни, у яких йому довелося побувати.

Марта з задоволенням слухала його розповіді про Венеціанський карнавал, Віденські вежі, Каннський фестиваль.

Їй подобалося й те, що, говорячи про речі для неї недосяжні, він не демонстрував своєї переваги. Як хлопчисько, розставляв на столі запальничку та філіжанку, щоб краще пояснити складну комбінацію в боксі, або кумедно кривився, зображаючи обличчя світських дам у Віденській опері.

Якоїсь миті Марті навіть закортіло провести рукою по його волоссю, як вона це робила зі своїм чотирирічним небожем…

— Я, мабуть, схожий на ненормального? — впіймавши її погляд, запитав Дмитро. — Ви так дивно дивитесь на мене. Я роблю щось не те?

— Ні, - заспокоїла вона. — Просто я не уявляла, що чоловіки, що купують золоті запонки в модних магазинах, можуть бути такими, як ви…

— Я вас розумію, — посерйознішав він. — У вас склалося певне враження, що всі, як то кажуть, «бізнесмени», повинні бути «квадратними». До речі, ці запонки я купив своєму татові. У нього завтра день народження. А я не прихильник усіх цих атрибутів. І ненавиджу носити костюми. Якби міг, із задоволенням ходив би ось у таких потертих джинсах, як у вас…

Марта почервоніла, в останніх словах їй почулося приховане знущання.

— Так, я можу собі це дозволити! — із викликом сказала вона.

— О господи! Я слон у порцеляновій крамниці! — він постукав себе по голові. — Ви мене не зрозуміли. Я, певно, не вмію поводитись із такими жінками, як ви.

— Чим же я відрізняюся від жінок вашого кола?

— Господи, яке там «коло»! — гаряче заговорив він. — У тому, як ви кажете, колі, немає живих людей! Є «гаманці» й «речі». Товсті гаманці із золотими запонками купують будь-яку річ — байдуже, що вона, можливо, «секонд-хенд», і користуються, поки не набридне. Як я ненавиджу це спотворене суспільство! Єдина втіха, що, можливо, їхні діти все ж таки прочитають ті книжки, які їхні батьки скуповують для створення іміджу чи інтер’єру.

Він замовк. А потім рішуче додав:

— Послухайте, Марто, подаруйте мені цей вечір…

…Потім вони блукали вулицями, і він на кожному кроці купував їй букет троянд на довгих ніжках. А коли вони вийшли на освітлену вогнями набережну, за Мартиною примхою, вони роздарували половину букетів жінкам, котрі зустрічалися на їхньому шляху.

Увечері почав накрапати дощик, і будинки, пагорби, церкви, кав’ярні на причалі замерехтіли в синьому мареві, мов підводні царства.

— Зараз буде злива. Рятуймося! — Дмитро вхопив Марту за руку, і вона не помітила, як вони вже сиділи за вишукано накритим столиком у каюті одного з ресторанів на воді.

Потім він відвіз її додому. Вони влаштувалися на задньому сидінні таксі й мовчали всю дорогу. Довгий день закінчився. Треба було ставити останню крапку. Або кому?

Марта дивилася за вікно, вогні ліхтарів проносилися повз скло, як метеорити.

— Пам’ятаєте епізод із «Іронії долі», — нарешті порушив мовчанку він, — «…я весь час шукаю привід, щоби залишитись. І не знахожду його…»

— «…а я весь час шукаю привід залишити вас…» — посміхнулася Марта.

— Правда? — зрадів він.

— Правда…

— Тоді я чекатиму на вас завтра, тільки скажіть де…

Він не зробив спроби «напроситися на чашку чаю», просто провів її до під’їзду, поцілував руку. Не так, як це робиться зазвичай, а у перегорнуту долоню.

У ліфті Марта притисла руку до своїх вуст, і їй здалося, що його поцілунок пахне трояндами.

* * *

— Марто? Куди ви щезли?!

Голос Сергія у слухавці змусив Марту незадоволено зморщитись, як від зубного болю.

— Як ваші… тобто, наші справи? Ви щось узнали?

— Сергію, подивіться на годинник! Сьома ранку… Я ще сплю.

— Але ж я намагався додзвонитися й позавчора, і вчора, — почав виправдовуватися він. — Вас не було. Я захвилювався… Ви щось дізналися про Зою?

— Яку Зою?… — почала дратуватися Марта. — Подумайте, чому про вашу дівчину повинна піклуватися я?

У слухавці зависла довга пауза.

— Я вас не розумію, — нарешті вимовив він. — Спочатку ви самі заварюєте цю кашу, а тепер кажете, що не знаєте ніякої Зої…

— Я її справді не знаю й ніколи не бачила! Гадаю, що пошуки вашої колишньої нареченої — ваша справа. І взагалі, я втомилася від усього цього. Чому ви, чоловіки, так полюбляєте перекладати свої проблеми на наші тендітні плечі?! Вам це не здається дивним?

— Мені здається дивним те, що ви так охололи. Згадайте, ви ж самі знайшли мене…

— Ну то й що? Я звернула вашу увагу на ситуацію. Якщо вона вас так само занепокоїла, як мене, продовжуйте пошуки, робіть щось, зверніться до міліції. А мені набридло гратися в «пінкертонів», мені не десять років. Зрештою, у мене ще є інші справи. Ви мене розумієте?

— Відверто кажучи, не дуже… Але, у принципі, мені все зрозуміло. Прошу мене вибачити. До побачення.

У слухавці залунали короткі гудки.

Марта накрилася ковдрою з головою, але заснути більше не змогла.

Сьогодні, як і вчора, вона мала зустрітися з Дмитром. А тому треба було ретельно зібратися, вирішити, що вдягнути, яку зробити зачіску…

Тепер вона не ходитиме абияк! Тяжкий період позаду. Майже рік вона прожила, як потворна гусінь. Треба з цим покінчити, подивитися на світ іншими очима, виповзти зі свого кокона.

Учора Дмитро, дізнавшись, що вона у відпустці, натякав на туристичну поїздку разом. Вона, звичайно ж, відмовилася, мовляв, ніколи не згодиться їхати за чужий рахунок. Слово «чужий» образило його. Весь вечір він час від часу питав, що має зробити для неї, аби вона не відчувала його стороннім.

Марта посміхалася: «Це покаже час!»

— Для мене час так щільно спресований, — казав він, — що один день скидається на тиждень! Я давно живу в цьому божевільному ритмі. І нема на те ради! Якщо я одружуватимусь, це буде блискавично… Інакшого я не визнаю. А скільки тобі потрібно часу на те, щоб «випробувати почуття»? Півроку? Рік? Два? А мені здається, що все вирішується ТАМ, — він підвів палець догори, — і — за одну мить. Інакше просто не може бути! Інакше — не цікаво. Коли я побачив тебе, у мені все перевернулося. А я довіряю інтуїції. Знаєш, так буває, коли читаєш гарну книгу або дивишся на геніальну картину старого майстра — якоїсь миті усі твої почуття набувають якоїсь тваринної чуттєвості, усе сприймається на рівні інстинкту. Ми стали досить прагматичними. І, гадаю, саме тому робимо купу помилок, не дослухаючись до себе. Скажи, а ти зовсім нічого не відчула, коли побачила мене вперше?

Марта не знала, що казати. Звичайно ж, вона добре пам’ятала перше враження від його чорних зіниць-тунелів, але чи треба ось так одразу зізнаватися в цьому?

— Я щось не зрозуміла, — з посмішкою відповіла вона. — Ти робиш мені пропозицію? Ти ж мене майже не знаєш! А якщо я — звичайна аферистка, яка спеціально вирахувала тебе — заможного молодого чоловіка, що прийшов і запросто купив дорогі запонки в дорогому магазині? Хіба можна бути таким довірливим?…

Їй сподобалася його непідробна розгубленість. Вона давно помітила, що якісь звичайні житейські питання збивають його з пантелику. Його відірваність від життя, того, яким жила вона й мільйони таких, як вона, водночас лякали і приваблювали. Вона вже могла погладити його кучеряве волосся й залюбки зробила це.

Він упіймав її руку. І так само, як у перший вечір, поцілував, перегорнувши долоню і кілька секунд посидів, зануривши в неї обличчя.

— Твоя рука пахне морем… Якщо я скажу, що люблю тебе, це буде зарано?

— Так, — лагідно посміхнулася вона. — Але мені це все одно дуже приємно.

Сім років тому

…Сьогодні Льолі виповнюється тридцять сім! Дата не кругла, але Міккі вперше вирішує купити їй «дорослий» подарунок. Зрештою, заради цього він півмісяця відпахав на автостоянці. А Льолі казав, що ходить займатися хімією до батька свого друга: той ніби то запропонував безкоштовне репетиторство, адже все одно займається зі своїм сином. Льоля була задоволена — цього року Міккі закінчує одинадцятий клас, має вступати.

Міккі перераховує гроші — п’ятдесят доларів! Про те, яким має бути подарунок, він подбав. Він знає, що потрібно! Льоля буде задоволена.

Тепер він, як це було в дитинстві, не називає її «тітонькою».

Яка вона «тітонька» — Міккі вишчий за неї на цілу голову, уся домашня робота — на ньому.

Льоля… Ось хто ніяк не вписується в книгу його спостережень. Льоля для Міккі — це цілісний інструмент, вона як одне велике око — усюдисуща. Так було завжди, тільки раніше він не міг цього збагнути, утямити, адже був надто малим. Тепер усе змінилося.

Льоля живе в його голові, як кажуть сторонні люди, досить розумній для свого віку. Око-Льоля рятує його, коли він блукає містом і шкірою відчуває, яке воно потворне, слизьке, як нутрощі, просякнуте брудом чужих аур, переповнене комашнею, мов очерет.

І тільке одне велике Око вгорі дає надію, несе спокій, порятунок, розраду, прощення…

Він готовий на все заради цього Ока. Але, бентежиться Міккі, хто він для неї? А якби вона знала ВСЕ, чи змогла б ось так, у найсокровенніші хвилини, дивитися на нього? Чи не відвела б погляд? Питання…

Він для неї поки що іграшка. Міккі кидає в жар. Око-Льоля завжди дивиться на нього, навіть у ТОЙ момент… Вона спостерігає за ним, як за тим колишнім малюком. Вона — експериментатор, він — піддослідний. І нема на те ради. От якби вона побачила його іншим, зрозуміла б, що він давно не малюк, не іграшка й зовсім не схожий на інших. Льоля полюбляє гострі відчуття, це Міккі вже знає напевно.

Він виходить із квартири, їде в місто. Там на затишній вулиці є той магазинчик у напівпідвальному приміщенні. Там завжди обмаль покупців. Міккі розмінює гроші, а потім прискіпливо обирає подарунок: шкіряний нашийник та пачку ароматизованих свічок.

Він знає, що Льоля здивується, але буде задоволена.

А ще він улаштує вечірку на двох у своїй хаті. Вони вперше підуть туди вдвох. Міккі купить пляшку шампанського, цукерки, фрукти. Льоля давно вже натякає, що треба подумати про розмін, про об’єднання двох квартир в одну — велику — простору, де б кожен мав свою спальню. Ця думка більше не лякає Міккі, він знає, що Око-Льоля тепер належить йому.

— Я, звісно, не можу на цьому наполягати, — каже вона, — та квартира — твоя власність… Ти ж колись одружишся…

Міккі знає, що вона лукавить, що їй так само нестерпна думка про розлуку. Око-Льоля виховала його для себе… За ці роки вона була в тій квартирі всього кілька разів. Міккі знає, що їй тяжко там дихати.

Але сьогодні він зробить генеральне прибирання, накриє стіл. А за вечерею вони поговорять про розмін — він вже підшукав кілька непоганих варіантів. Це — також подарунок.

* * *

…Вечір і ніч. Чудова, дивовижна Льоля…

Міккі здається, що щоразу він убиває її і щоразу вона відроджується — ще краща.

Льоля — безсмертна.

Льоля — спокійна, навіть трохи байдужа під ранок.

Це збуджує. І йому знову кортить убивати її.

Льоля ніколи не заплющує очей, не видає жодного звуку, як це показують у кіно. Міккі ненавидить дешеве кіно, — воно таке далеке від життя! А його життя — це ось ці нічні години, коли він так довго й солодко вбиває Око-Льолю і ніколи не вб’є. Під ранок йому важко прокинутись. Льоля варить каву, намащує хліб маслом…

— Чому ми не пішли додому? — чує він крізь уранішній сон її роздратований голос. — Тут така пилюга… Треба прибрати, якщо сюди ходитимуть покупці…

Міккі вдає, що спить, чує, як вона порається у ванній, торохкотить відром. Набирає воду. шукає ганчірку.

На якусь мить усе стихає. Міккі здогадується чому…

Він розплющує очі. Бачить над собою її постать. Льоля тримає в руках жмут ганчір’я, яке витягла з-під ванної — напівзотлілі майки, кольорові клапті, уже мало схожі на одяг, іржаві від вологи шкарпетки, огидні рвані колготки…

Вона мовчить. Вона безтямно перебирає в руках ці лахи…

Міккі з посмішкою дивиться на неї. Йому весело. Нарешті вона зрозуміє, що він не іграшка!

У її очах він бачить непідробний жах. Огидний оберемок летить йому в обличчя.

— Що це? — видихає Льоля. — Хлопчику мій, що це таке???

…Потім Льоля з усієї сили лупцює його по щоках.

Вона вже не байдужа.

Вона жива.

Міккі всією шкірою відчуває, як тремтить кожна клітинка її тіла.

Нарешті! Міккі новим, не знайомим для неї жестом, вибиває з пачки цигарку… А потім плаче, як тоді і… саме на цьому місці, де колись йому так кортіло доїсти морозиво.

— Нічого, — згодом гаряче шепоче Льоля, обхопивши його так само, як тоді. — Ми щось придумаємо… Нічого, красунчику…

Міккі з задоволенням бачить, як вона заплющує очі, відчуває її тремтіння… Нарешті! Він любить, коли її очі заплющені і ніщо не заважає йому.

Він відкидає цигарку.

— Не дивись на мене… — шепоче він, знаючи, що тепер не треба «робити обличчя», що тепер воно таке, яким має бути, — жорстоке, по-справжньому чоловіче.

І він не хоче, аби Льоля випадково побачила його таким і злякалася…

* * *

— Ці люди, як ти вважаєш, «мого кола». Але ти сама зрозумієш, наскільки помиляєшся, — говорив Дмитро Марті, поки вони їхали в авто до ресторану. — Не розумію, чому вони тебе так цікавлять. Але твоє бажання — закон. Цю вечірку я мужньо відсиджу на твою честь. Упевнений, що ти теж нудьгуватимеш…

— Ти не розумієш, — дівчина взяла його за руку й притислася до плеча, із задоволенням вдихаючи запах його парфумів. — Я хочу знати про тебе якнайбільше! Не ображайся, що напросилася на цю вечерю. Мені здається, ти сам не знаєш, який ти вразливий. Тебе так легко образити, обдурити… Від самої думки про це мене охоплює жах. Я хочу знати, хто тебе оточує, щоб бути спокійною, або…

— Або що? — лагідно посміхнувся він.

— Або я їх усіх повбиваю! — гаряче сказала Марта.

Він стис її долоню, і вона відчула в цьому жесті вдячність.

…У ресторані за накритим столиком на них уже чекали двоє.

Поглянувши на них, Марта подумки саркастично посміхнулася: звісно! Білі сорочки, модні краватки, бездоганно зав’язані під комірцями, піджаки, мов на манекенах. «Люди в чорному»!

Прямуючи залою під прицілом багатьох поглядів, Марта почувалася герцогинею, ніби візит до найдорожчого в місті закладу французької кухні був для неї не першим.

На ній була нова сукня — подарунок коханого — та сама, із магазину. Сукня мала глибоке декольте до середини спини. Ще пару тижнів тому вона б ніколи не наважилась одягти таке! А тепер їй було приємно відчувати в собі ці незбагненні та, як їй здавалося, незворотні зміни.

— Відбулася реінкарнація! Ти схожа на мадам Рекам’є, - прошепотів Дмитро, кинувши на неї погляд перед входом до зали. Зараз із таким же захопленням дивилися на неї чоловіки, що сиділи за столиком.

«Оце і є ті «гаманці», — згадала Марта визначення, яке почула від Дмитра. — Дивляться, немов покупці на ринку. Але я б не хотіла здатися їм річчю. Не дочекаються!»

Марта невимушено простягла руку спочатку одному, потім другому — і знову так, ніби робила цей жест щодня. Привіталася, назвала себе, витримала поцілунки на своїй руці, сіла навпроти й майже одразу відчула, що Дмитро таки мав рацію: вона нудьгуватиме. Присутні з діловитим сопінням утупилися в меню, зроблене у вигляді старовинного сувою. Це тривало хвилин десять. Офіціант покірно стояв над їхніми головами. У замовленнях чоловіків Марта відчула неабиякий снобізм. Чого тільки вартував равлик у панцирі на купі солі!

Марта подумки вжахнулася, і їй закортіло зробити щось таке, що змусило б їх скинути з себе маски.

Офіціант розлив вино.

Один із приятелів, здається, той, що назвався Олександром, підняв свій келих:

— Ось майже чотирнадцять років існує наша компанія. Десять років, як до нас долучився пан Дмитро, і з цього часу наша робота перетворилася на мистецтво! Пропоную випити за успіх та, звичайно ж, за тих, хто прикрашає й робить можливою нашу працю! — Він уважно поглянув на Марту й вигукнув: — За мистецтво бути жінкою! І, зокрема, за присутню тут чарівну пані…

Другий чоловік — він назвався Микитою — захихотів і підніс свій келих до Мартиного, а вона відчула, як тепла рука Дмитра заспокійливо торкнулася її коліна.

— У мене є зустрічна пропозиція, — несподівано сказала вона. — Давайте вип’ємо за здійснення наших потаємних бажань!

— Ну, це майже одне й те саме! — розсміявся Микита. — Потаємні бажання чоловіків завжди пов’язані з жінками! Я приймаю вашу пропозицію! За потаємні бажання!

Задзеленчали бокали, і знову настала пауза.

Марту несподівано охопив сором — навіщо вона напросилася на цю зустріч? Так, Дмитро надто делікатний і не міг їй відмовити, але на майбутнє треба попередити його, щоб він завжди казав їй так, як є, а не йшов на повідку її бажань.

Було очевидно: чоловіки зібралися поговорити про справи, а вона тут зайва. Хіба що слугуватиме прикрасою столу.

Марта почервоніла й розгубилася: будь-яка інша жінка «їхнього кола», котра знається на правилах етикету й розуміє напівтони, нізащо б не прийшла сюди, а тим паче — не вирядилася, ніби на свято. Вона не знала, як можна виправити ситуацію. Може, вигадати якусь нагальну справу й піти? Але Дмитро не зрозуміє й образиться — вона ж так ретельно сюди збиралася. Ну, чому вона не зрозуміла його натяк на те, що їй буде нудно? Певно, він хотів тим сказати, що розмови підуть про справи.

— Щось не так? — тихо промовив Дмитро.

— Все гаразд, — пошепки відповіла вона. — Вибач, я розумію, що зіпсувала вам ділову зустріч…

Дмитро знову лагідно торкнувся її коліна, мовляв, все добре, не переймайся.

Марта зітхнула й вирішила терпіти.

Певно, чоловіки теж відчували ніяковість. Щоб порушити паузу, Марта, картаючи себе за безглуздя, все ж таки ввічливо запитала, в якій галузі вони працюють. Слухаючи упіввуха Микиту, котрий розлого почав промовляти якісь сентенції про «людський ресурс», Марта подумки вигадувала, про що вона б могла говорити далі — про погоду, кіно, музику?

Ох, навіщо, навіщо вона сюди прийшла?!

Дмитро одразу відчув її настрій і відмовився замовляти «гаряче».

— Ми скоро маємо йти… — сказав він.

— Добре, головне ми побачили, — погодився Олександр і додав, дивлячись на Марту: — Чарівна жінка! Коли я бачу таких жінок, мені хочеться, щоб вони жили лише в палацах, а не ходили нашими бандитськими вулицями. Тримайтеся цього бовдура, — потріпав він по плечі Дмитра. — Він надійний.

— Я знаю… — з гордістю сказала Марта.

— «Надійний»… — пробурмотів Микита, котрий наливав собі вже четверту чарку. — Будемо сподіватися…

— Облиш, Міккі! — увірвав його Олександр. — Все буде добре, чи не так? — знову кивнув він Марті, і вона впевнено хитнула головою:

— Звісно.

— «Звісно»… — луною відгукнувся Микита.

Марта розізлилася: він, напевно, знущався.

Вона зітхнула з полегшенням, коли підійшов офіціант із другою зміною блюд і це дозволило Дмитрові підвестися. Він подав руку Марті:

— Нам час…

— Ок! — кивнув Олександр.

— У твоєму розпорядженні тиждень, — буркнув Микита і, звертаючись до Марти, уклонився з удаваною чемністю: — Вибачте, чарівна, справи не терплять!

Коли вони поверталися, Марта вже не відчувала себе герцогинею. Навпаки — дурепою, котра зіпсувала чоловікам бесіду, до якої вона не мала жодного стосунку.

— Вони мені не сподобалися, — сказала вона Дмитру. — Вони поводились з тобою якось… зверхньо.

Він тяжко зітхнув:

— Поки що інакше не може бути: я їм винен…

— За що? Багато? — затурбувалась Марта. — Може, я чимось допоможу?

— Не переймася, рідна, — знову зітхнув він. — Я скоро все владнаю. І… - ніжно обійняв він її, - звісно, без твоєї допомоги не обійдеться!

Він посміхнувся й торкнувся пальцем кінчика її носа, ніби вона була маленькою дівчинкою.

У таксі Марта ніжно потерлася щокою об Дмитрове плече й прошепотіла:

— Я дурна… Я багато чого не розумію — завжди все кажи мені прямо. Я б нізащо туди б не пішла. Вибач…

— Усе нормально, — сказав він, заводячи руку за її талію. — Ти просто побачила, що в цьому боці мого життя немає нічого цікавого. А ти — моє все…

* * *

…Вона лежала на спині й дивилася на стелю, на сині тіні, що відбивалися на ній. То були тіні дерев, які обступили вікно. Від вітру, що здійнявся на вулиці, дерева коливалися, а тіні на стіні сплітались у візерунки. шелест, чутний крізь розчинену квартирку, нагадував шурхотіння хвиль.

Поруч тихо дихав Дмитро.

Марті здавалося, що вони лежать на човні посеред моря — одні на всьому світі. А хвилі несуть їх до золотого берега, до іншого життя, у якому не буде місця буденщині, розпачу й маячні.

Вона тепер рідко могла заснути одразу — думала, думала, дивуючись тому, як змінилося її життя. За якихось два тижні воно перетворилося на казку — ту, про яку мріяла в дитинстві ночами, дослухаючись, як брутально сваряться батьки, як плаче мати й кляне не лише батька, а разом із ним усю родину, котра «випила з неї всі соки».

Можливо, через те, що хотіла якнайшвидше піти з дому, вона й вискочила заміж так рано. Власне, думала Марта, із її боку це був крок до свободи й самостійності, котрі згодом перетворилися на звичайну залежність: звикла підкорятися, звикла діяти так само, як і мати, — щовечора стояти біля плити чи згинатися над пранням (Андрій категорично відмовлявся заощаджувати на пральну машину, адже хотів купити авто) й одного разу спіймала себе на тій же думці — все це випиває з неї всі соки. І жах полягав не в самій думці, а в тому, що її життя йде тим самим колом.

Спеціальність, яку вона отримала в технікумі легкої промисловості, не приваблювала її, адже стати модельєром так і не вдалося, а робота дрібного клерка на швейній фабриці здавалася їй глухим кутом, ще глухішим, ніж щовечірнє стояння біля плити. Біда полягала ще й у тому, що Марта точно знала: десь має бути інше життя, інші люди й інші розмови, ніж ті, які вона чула в середовищі своїх співробітниць. Але для того, аби знайти його, це життя, ту відправну точку, із якої воно має розпочатися, треба спочатку змінити те, що є. Змінити круто й сміливо. Але цієї сміливості вистачило лише на розлучення й автомобільні курси, на які вона пішла заради цих змін.

Марта згадувала, як, збираючись на роботу чи на ці курси, вона дивилася на себе в дзеркало і з жалем думала про те, що вона — така молода, гарна, струнка й, як запевняли подруги, сексапільна — досі залишається сама. І ніхто її не цікавить. А залежність від звичного побуту в’їлася так, що її треба витягати хіба що обценьками!

І от ця пригода з телефоном круто змінила її життя, дала ту відправну точку, яку вона шукала. Дивно й трохи моторошно: невже все залежить від випадку, від збігу обставин, від якоїсь мізерної дрібниці, повз яку можна запросто пройти. І ніколи не дізнатися, що та дрібниця й була твоєю «відправною точкою» для великого плавання.

Від цієї думки Марта здригнулася.

Сині тіні на стелі коливалися — човен відчалив і плив далі в море, залишаючи позаду всі сумніви. А вона все ж таки знайшла в собі сили й розум відгукнутися на дзвіночок долі!

Вона з теплотою поглянула на чоловіка, який спав поруч. Із ним не буде побутової метушні — це точно. Від усього, що він робив чи говорив, віяло впевненістю й новизною, до яких Марта не звикла, але звикне обов’язково, адже створена саме для такого життя, що минає в мандрах, захопленні, думках про високе у любові.

Дмитро виявився знавцем багатьох не відомих або не зрозумілих для неї речей, або тих, про які вона часом міркувала й сама, але не могла знайти для їх висловлення потрібних слів.

Марта з задоволенням прокручувала в пам’яті сьогоднішню розмову після їхнього повернення до неї в квартиру. Згадуючи цю невдалу вечерю в ресторані, Дмитро розлого та дотепно говорив про добро і зло — так, як би Марті й на думку не спало, адже вона звикла користуватися постулатами, котрі втовкмачували в голову зі школи. Хоча би про те, що «добро завжди перемагає зло».

Власне, із цього й почалася розмова, коли вона невимушено вимовила цю фразу стосовно сьогоднішньої зустрічі. А Дмитро пристрасно й аргументовано заперечив цьому постулатові. І зробив це так тонко й мудро, що вона прийшла в захват від нового відкриття цієї, з одного боку, правильної, а з другого — суперечливої, аксіоми.

— Бог створив світ гармонійним, — сказав Дмитро. — Все в ньому має бути врівноваженим. За законом сполучених сосудів. Розумієш? Тому ніколи одна чаша терезів не повинна переважати іншу — усе має бути на одному рівні! У світі стільки ж любові, скільки ненависті, стільки ж болю, скільки й щастя, стільки ж сліз, скільки й сміху. Зло ніколи не переважить добро, так само, як і ніколи не станеться навпаки. Уявляєш, на що перетвориться те добро, якщо воно візьме гору? За добро, котре ти несеш людям, вони можуть розіпнути. А так — усе збалансовано. Якщо хтось додає на чашу зла бодай краплину — у цей же час в якомусь іншому місці, можливо на іншому кінці Землі, хтось так само кладе пір’їнку благодаті на протилежну чашу. І все знову врівноважується. Проблема лише в тому, що в цієї миті тимчасового дисбалансу й скоюються неправедні вчинки. Але в іншої миті, коли пір’їнка добра лягає на терези — пишуться поеми, складаються вірші, надходить осяяння вченим і митцям, народжуються генії й… зустрічаються ті, кому суджено зустрітися.

— Тобто під час нашої зустрічі хтось невідомий урівноважив чаші добрим учинком? — посміхнулася Марта.

— Саме так, маленька, — серйозно відповів він і замислено додав: — А потім знову настала мить темряви… Так має бути. Гармонія — гойдалка, вічний двигун, без якого в світі настане хаос…

Марта ворухнулася, і Дмитро уві сні поклав на неї руку. Цей жест сповнив її ніжності.

І вона несподівано подумала про те, що та молода жінка, котрій загрожували по знайденій мобілці, певно, ніколи не була такою щасливою — бідна сільська дурепа, що потрапила до рук ревнивця. Добре, що в неї знайшлися сили втекти від нього. Можливо, її «відправна точка» знаходилася на перетині з Мартиною. Тобто в гармонії й рівновазі: хтось загубив (мить переваги зла!) — хтось знайшов (мить справедливості!). Але в обох випадках усе пішло на краще, подумала Марта, засинаючи в заспокійливому мерехтінні та шелесті синіх хвиль…

* * *

Коли її розбудив телефон, було близько одинадцятої ранку. Так довго вона ще ніколи не спала.

Марта підхопилася, ще не розуміючи, чому в кімнаті так світло, механічним рухом помацала другу подушку — вона була прохолодною, проте під рукою опинилася записка: «Я — на роботу. Спи, спи, спи довго й солодко. Поки я не приїду. Тоді підемо вечеряти — тільки вдвох. Кохаю. Д.» — і малюнок на ній: широка кумедна посмішка з двома вухами.

Марта поцілувала записку й неохоче простягнула руку до телефону, котрий продовжував настирливо дзеленчати.

— Слава богу! — одразу почула вона зі слухавки поквапливий голос.

— Хто це? — мляво поцікавилася Марта, хоча впізнала голос Сергія.

Він назвався й розгублено додав:

— Сподіваюся, не розбудив?

— Розбудив, — буркнула Марта.

— Отакої! Знову?! Тепер ви спите до одинадцятої. Що трапилося? — іронічно вимовив він.

— Мені здається, я не давала вам приводу втручатися в моє життя! — роздратовано сказала Марта.

— Так, звісно. Але згадайте, що першою це зробили ви! — парирував Сергій.

Це дійсно був аргумент. І Марта вирішила не кидати слухавку.

— Так от, — вів далі Сергій, — ви самі закрутили це колесо! Я вже був цілком спокійний, моє життя майже входило в нормальну колію — і тут ви.

— Я щось не розумію, — пробурмотіла Марта. — До чого тут я? І що ви від мене хочете?

— Я хочу дещо вам розповісти, а там вирішемо, що робити.

— Розповісти — про що? — не зрозуміла вона. — Мені більше нема про що говорити з вами, не ображайтеся. Ведіть свої справи самі, а мене залиште в спокої. У мене зовсім інші плани на майбутній тиждень, — до речі, останній тиждень відпустки. Не хочу його псувати.

— Отакої?! Що ж, все зрозуміло, але… — На тому кінці слухавки завагалися, але за мить голос Сергія набрав упевненості, - але я мушу вам дещо розповісти й про дещо попросити.

— Наприклад?

— Це не телефонна розмова.

— Я не збираюся виходити на цю спеку лише задля філіжанки кави з такою настирливою людиною, як ви! — категорично відмовила Марта й хотіла вже додати «до побачення», але Сергій випередив її повідомленням, котре змусило її згодитись на зустріч:

— Я був у тому магазині, де на Зойку звалилося щастя! Доволі бридке місце…

— У вас говорить «класова ненависть», — посміхнулась Марта й додала, поглядаючи на годинник: — Дідько з вами, давайте зустрінемося. Але попереджаю — у мене обмаль часу.

…Марта призначила зустріч у тій же кав’ярні, де вони зустрілися вперше. Їхати не хотілося. А ще вона боялася не встигнути повернутися до приїзду Дмитра, хоча в нього були ключі. Але вона не хотіла, щоб він чекав, а ще гірше — подумав, що в неї є справи, важливіші за вечерю з ним.

Марта з жалем подумала, що досі не має ніяких контактів із коханим — хоча б мати номер його телефону. Певно, через те, що вони бачилися щоденно й у таких контактах не було ніякої потреби: завжди телефонував він.

Марта їхала в тролейбусі й ловила себе на думці, що вже зараз, їдучи в місто, вона мріє про ту мить, коли повернеться назад і буде чекати на дзвінок у двері. Навіть не дзвінок, а спочатку на якомусь тваринному рівні почує кроки на сходах, потім — легке шарудіння за дверима (це він знімає целофан із букета!), а вже згодом — дзвінок. Але це буде потім, після цієї спекотної дороги, нудного сидіння в кав’ярні й непотрібної бесіди з непотрібною людиною.

Марта запізнилася.

Сергій уже сидів за тим самим столиком, де вони сиділи минулого разу.

Перед ним стояв келих із пивом, а там, де мала сісти вона, — тануло в широкій креманці полуничне морозиво. Марта сіла напроти, подякувала, відсунула креманку і уважно подивилася на співрозмовника.

— Ви змінилися… — зауважив він.

— Невже? — здивувалася Марта. — Що саме?

— Не знаю… Але щось змінилося. Ви вся сяєте…

— Облишмо це, — не без задоволення відповіла Марта, єхидно подумавши про те, що він запізнився з компліментами. — Отже, що ви хотіли мені сказати?

Він помовчав, розглядаючи її. Зітхнув.

— Тепер я точно розумію, що вам це все не буде цікаво. Дивитеся на мене, мов на дошкульну комаху. Менше з тим, ви самі заварили цю кашу. А мені стало цікаво «доварити» її.

— Чи не простіше звернутися до міліції?

— Ви коли-небудь мали справу з міліцією? У кращому разі вони занесуть її до списку «Розшукуються». А якщо вона просто поїхала, скажімо, у відпустку? Як довести, що їй щось загрожує?

— А телефон? — почала говорити Марта й замовкла.

— Нарешті! — чомусь зрадів Сергій. — Слушна думка. Телефон із номером вхідного дзвінка! Власне, через нього я й просив зустрічі! Він у вас із собою? Сподіваюся, ви зберегли карту пам’яті?

Марта помітила, як він загарячкував, і це насторожило її. І взагалі, тепер вона дивилась на нього іншими очима — зі свого нинішнього життя. З усмішкою згадала, як ще зовсім недавно з надією оглядала чоловіків, сподіваючись на те, що бодай якась зустріч виявиться невипадковою. З неприязню відзначила скуйовджене волосся співрозмовника, кольорові шкарпетки, що не пасували до джинсів, претензійний ланцюжок на шиї…

— Цей телефон — віднині мій талісман, — сказала вона. — Я його віддам хіба що власниці, але особисто. А навіщо ви питаєте?

— Як навіщо? Невже не зрозуміло?! — вигукнув він. — За номером дзвінка можна вирахувати того, хто телефонував!

— Знаєте що, — повільно вимовила Марта, — ви можете грати в ці ігри по-іншому: пройдіться місцями, де ви бували разом, зрештою, у вас, певно, купа спільних друзів, які можуть щось знати. А я шкодую про свій необачний учинок. Гадаю, довкола ходить купа схожих на вашу Зою жінок — і кожна потребує якщо не захисту, то хоча б розуміння. Свого часу, певно, ви їй цього не дали, от вона й перекинулася на іншого. От і доведіть їй, що ви здатні її захистити. шукайте її, а не якогось божевільного. Певно, він уже охолов…

— Я шукав! — знервовано вигукнув він. — Я ж казав, що був у тій клятій крамниці!

- І що?

— Продавчиня сказала, що вона туди заходила ще раз напередодні зникнення.

— Навіщо?

— Здавала сукню!

— Разом із телефоном? Навіщо? — знову луною відгукнулася Марта.

— Уявляєте, у якому треба бути стані, щоб лишити мобілку в кишені? А сукню здала для того, щоб отримати гроші. У неї ж стипендія — копійки.

— Ну, то вона досить практична кобіта… — посміхнулася Марта.

— Річ не в тому! — знову загарячкував Сергій. — Я гадаю, гроші їй були потрібні для того, щоб десь переховатися. Можливо, виїхати. Чи зняти кімнату.

— Значить, вона сама дасть собі раду, — сказала Марта й поглянула на годинник. — Мені час.

Відверто кажучи, ситуація почала її дратувати, а Сергій дедалі більше викликав відразу.

— Віддайте телефон, — прямо й похмуро вимовив він.

— Віддам лише власниці. Я ж сказала.

Вони якусь мить пильно дивились одне одному в очі.

І Марту несподівано осяяла шалена думка:

— Це телефонували ви?

Сергій схопився за голову, розширив очі, поліз п’ятірнею в своє й без того скуйовджене волосся й голосно видихнув:

— Якби ви не були жінкою, я б…

Не закінчивши фразу, він ляснув долонею собі по коліну.

Марта швидко підвелася, показавши, що більше розмовляти нема про що.

Вона йшла, відчуваючи на собі його гнівний погляд.

І мурашки бігли її спиною.

Три роки тому

…Він нарік її «Елліс Дідон», щойно вони приземлилися в порту «Карташ» і гаряче сухе повітря увірвалося в прохолодний салон літака.

Вона була трохи розгублена, збентежена й усе ж таки — щаслива.

Чотири години тому, в аеропорті, він із таємничим виглядом, помахуючи їхніми паспортами, повідомив, що подорож до Котора… скасовано. І, радий її розчаруванням, ледь стримуючи своє задоволення, він сповістив, що зробив їй більш екзотичний сюрприз, а простіше кажучи — здійснив її давню мрію: вони вирушають до Тунісу! Вона застрибала, закрутилася на одній нозі й, незважаючи на юрму людей, повисла у нього на шиї.

І от він — Карташ, Картаго, а точніше — омріяний давній Карфаген! Улюблене місце відпочинку Мопассана, Екзюпері, Уайльда, Франсуази Саган… Колиска давньої культури, спекотна батьківщина фінікійців, земля «королеви волоцюг» — Елліс Дідон.

Поки в прохолодному авто вони їхали повз неосяжні оливкові плантації, вона з захватом слухала його розповіді про ті давні часи, коли фінікійське воїнство на чолі з її тезкою Елліс вирішило лишитися на цих благодатних пагорбах.

— За легендою, місцевий цар дозволив прибульцям узяти собі клапоть землі розміром із бичачу шкуру, — розповідав він. — І хитромудра Елліс із радістю згодилася, недивлячись на обурення своїх васалів. Вона взяла шкуру й вирушила на найбільший пагорб. Там під її керівництвом воїни вирізали зі шкури мікроскопічно тонкий і довжелезний ретязь й охопили ним найбільш ласий і родючий простір. Так у 814 році до нашої ери тут виникла «карт-адаж», що означає — «нова столиця». А Елліс Дідон стала її першою царицею…

Він попросив таксиста зупинитися — і вони купували в торгівців, що стояли під пальмовими наметами прямо на дорозі, східні солодощі, чорні оливи, запиваючи їх дивним «пальмовим» лікером.

В авто він облизував її солодкі від соку й патоки пальці…

— Це земля гордих людей, — продовжував розповідати він, — принаймні була такою, доки римляни не зруйнували Карфаген. Уяви тільки: коли фінікійський полководець став перед військом переможців на коліна, його дружина зійшла на вежу разом із дітьми, одрубала їм голови й сама кинулася вниз…

— Не говори мені про сумне… — попросила Аліса.

— Хіба це сумне? Це вчинок гордої жінки! — посміхнувся він і ніжно пригорнув її до себе. — Добре, розкажу про веселе — про наше найближче майбутнє. Зараз ми приїдемо в одне дивовижне місце — я давно його обрав для нас. Там немає галасу — тільки море, гори й маленьке бунгало. Завтра, коли ти відпочинеш із дороги, поїдемо до церкви — тут є православні храми — і обвінчаємося. А потім будемо їсти фрукти, плавати, рибалити й… любити одне одного, мов несамовиті!

Вона щасливо засміялася.

Пейзажі за вікнами майже не змінювалися — оливкові плантації тягнулися на багато кілометрів. Вони проїжджали селища і Аліса з подивом роздивлялася незвичної форми будинки, вулочки без жодного деревця й безліч крихітних кав’ярень, де сиділи смагляві чоловіки в довгих халатах, курили кальяни, гомоніли. Біля крамниць на велетенських гаках висіли туші корів чи кіз, обліплені мухами. Вулицями ганяли юрми смаглявих дітей — дорослих і зовсім малих. Варто було загальмувати, як вони починали наздоганяти авто, показуючи жестами, що хочуть їсти.

— Не зважай, — сказав він. — Це країна контрастів. За пару днів, як відпочинемо, накупаємося, поїдемо з тобою в Туніс — так називається їхня столиця, і ти побачиш, що це — маленький Париж…

Вона не помітила, як в одну мить, близько восьмої години, на землю впали сутінки — зненацька й одразу. І вона заснула, втомлена перельотом і заколисана гудінням мотора. До містечка, де вони мали зупинитися, доїхали в суцільній темряві. Прокинулася від того, що він ніжно будив її, лоскочучи травинкою щоки й ніс. Авто стояло перед невеликим будиночком. У темряві довкола нього, мов на екзотичній листівці, вимальовувалися високі пальми, чітко окреслені місячним сяйвом.

— Прокидайся, сонько! Ми приїхали! — сказав він. — Я навіть устиг отримати ключ. шкода було тебе будити, але водія треба відпустити.

Вона вилізла з авто, повітря вже не було таким спекотним, як удень. Приємна прохолода лоскотала шкіру.

— А де море? — запитала вона.

— Ось там, — махнув він рукою за будинок. — Зовсім близько. Зранку будемо пірнати. А тепер — спатки, спатки, спатки… Дай-но я тебе віднесу!

Він схопив її на руки, і вона, мов дитя, покірно обхопила його за шию.

Поки вона, сонна й утомлена, сиділа в темряві у плетеному кріслі, він заніс речі, запалив свічки й швидко розіклав на столі їжу — він подумав навіть про це.

— До ресторану йти пізно, — сказав він, — а сніданок починається рано — не встигнемо зголодніти. Зараз лише перекусимо.

— А де ресторан? — запитала вона.

— Тут усе знаходиться на відстані — і це мені найбільше подобається в цьому готелі! До речі, знаєш, як у них називається готель? Фундук! Смішно, чи не так? Ну їж, їж — і у ліжечко!

Вони намазували хліб джемом, запивали пепсі-колою та сміялися.

— Чуєш? — пошепки запитав він.

— Що?

— Море…

Вона прислухалась, почула лише вітер, але кивнула.

— Не будемо вмикати світла — так романтичніше, — прошепотів він.

…Потім, коли вони лежали на плетених циновках прямо на підлозі, вона сказала, що завжди мріяла про екзотику, й скрикнула: по білій стіні, освітленій місяцем, повзла ящірка.

Він засміявся:

— Оце і є екзотика. Звикай! Вони безпечні…

А ще за півгодини, коли сон улився в неї, мов струмінь гарячого меду, вона, уже поринаючи в цю задушливу спекотну масу, почула дивні неземні звуки, що линули з небес, — довгу пронизливу мелодію, котру виспівував дивний людський голос, і поворухнулася.

— Це муедзин… Ти ще не раз слухатимеш його… — прошепотів він, цілуючи її у вологе чоло. — А тепер спи, крихітко, спи…

Вона заснула.

І повільно попливла спекотним медовим тунелем, у хвилях голосу, що лунав згори — десь там, із середини пальмових хащів…

* * *

…Вона лежала на спині в гарячій воді і знала: ось звідкись ізнизу має пробитися струмінь холодного джерела і тому варто почекати, потерпіти. Поверхня води коливалася й затягувала донизу. Вона намагалася не робити різких вдохів: із кожним подихом вона все більше занурювалася у воду, на поверхні залишалися лише очі, рот і ніс.

Волосся великою квіткою розпустилося довкола голови, лоскотало вуха, які вже були під водою. Вона чекала, коли струмінь джерела, котрий вона відчувала спиною десь глибоко під собою, підштовхне на поверхню і вона знову почує звуки і зможе вистрибнути з цієї води. Тим більше, що побачила берег, який скидався на край великого глиняного полумиска. Окреслюючи поглядом коло, вона несподівано помітила, що по боках полумиска майорять якісь тіні — обриси чоловічих торсів.

Саме вони й розгойдують полумисок, і тому вода коливається, заливаючи обличчя. Вона хоче попросити не гойдати її, але лише захлинається водою, що має присмак формальдегіду. Не зважаючи на спеку, її кінцівки під гарячим шаром стають крижаними…

Вона починає кашляти, хрипіти, вода виїдає очі. А тіні гигочуть і наспівують пісню муедзина. У відчаї вона шарудить рукою поруч із собою, шукає допомоги — але біля неї, і над нею, і внизу — порожнеча…

Голоси тіней міцнішають, лунають загрозливо, пронизливо, гортанно, мов клекіт пеліканів. І вона раптом усвідомлює, що зовсім гола, що її прикриває лише вода…

Вона перевертається на живіт і тоне…

Упирається ногами в слизьке дно, відштовхується від нього з останніх сил і стрімко летить на поверхню…

— Ох… — Аліса підхоплюється на жорсткій циновці.

Озирається.

Її сліпить гостре спекотне сонце.

Аліса падає навзнак, примружується і з подивом помічає, що в кімнаті є люди: кілька темних силуетів на тлі яскравого сонця.

Сон триває?

Аліса простягає руку, намацує поруч із собою лише зібгане простирадло. І остаточно прокидається. Чує над собою гортанний клекіт і з жахом підхоплюється — хто це?

Очі звикають до світла. Над нею стоять четверо чоловіків. Двоє — у вигорілій, майже білій, брудній формі, схожій на військову. Двоє — у довгих, до п’ят, сорочках, на головах — картаті хустки. Вони щось говорять — усі разом. Нарешті один нахиляється над нею. Прискіпливо оглядає, промовляє коротко: «ля бес»…

Аліса натягує на себе простирадло, крутить головою: те, що вчора в сутінках здалося їй готельним «бунгало», виявляється обідраною кімнатою зі щілинами в стінах, із розтрісканими плетеними табуретками. Циновка брудна, затоптана, накрита пожовклою ковдрою. Чоловік у формі знову вимовляє коротке слово.

Аліса крутить головою, шукає свій одяг, повторює одне: «Не розумію…» Чоловіки гигочуть. Підводять її з циновки, вона ледь устигає прихопити простирадло, кричить. Вона знає, що сталася якась помилка, що зараз із моря повернеться той, хто все владнає.

«Ми будемо скаржитися у посольство!» — погрожує Аліса.

Один із чоловіків звертається до іншого — того, що в цивільному. І той, дико перекручуючи слова, переміжаючи їх якоюсь нісенітницею, сміється, обдаючи її запахом із рота:

— Цигель-цигель-ай-лю-лю, Наташа! Как дєл’я? На шару! Пажалуста! Адин долар!

Аліса озирається на двері: зараз, зараз усе скінчиться. Вона гордо пояснює, що вона — туристка, громадянка іншої країни. Що вони не мають права на таке вторгнення, що їм перепаде він начальства готелю, що зараз повернеться її чоловік і тоді…

Другий військовий тре палець об палець, киває тлумачу, і той каже, наголошуючи на останньому складі слова:

— Паспорт!!!

Аліса кидається в куток, де вчора лежали її валіза й сумочка.

Там порожньо.

Жодної її речі!

Навіть босоніжки зникли.

Аліса, незважаючи на страшну задуху, холодіє. Вона оббігає всі кутки помешкання, мимохідь дивуючись, як вона не помітила вчора, яка це «діра». Нарешті, щільніше кутаючись у простирадло, безсило осідає на підлогу.

Потім, коли вона вже сидить спокійно, не рухається, ворожачи очима на двері — двері відчиняються…

Це ще один.

Він виглядає більш цивілізовано, на ньому білий полотняний костюм.

— Мархаба! Прив’єт! — вітається він.

Аліса зітхає з полегшенням.

— Що ви зробили з моїм чоловіком? — питає вона. — Ми будемо скаржитись!

І чує щось зовсім незрозуміле. Про те, що вона мусить відпрацювати дорожні витрати, адже за неї заплачено, що вона не має жодного документа, котрий засвідчив би її джансійя — громадянство й право звертатися до посольства.

Аліса сміється.

Аж захлинається сміхом.

— Зараз він повернеться і… - погрожує вона.

— Хто може засвідчити ваші твердження? — питає чоловік у костюмі.

Аліса напружено мовчить. Хто? І раптом її просякає думка: таксист! Готельний адміністратор! Авжеж!

— Ми приїхали в цей готель на таксі! Покличте адміністратора! — радіє Аліса.

— Фундук? — перепитує чоловік у костюмі.

— Готель! — каже Аліса. — Ми приїхали пізно. Я заснула. Мій наречений сам зареєструвався й узяв ключі…

Чоловік іронічно посміхається.

— Ви вважаєте, що це — готель?

Аліса знову розгублено обводить очима обдерте приміщення.

Мовчить…

Зараз має закінчитися ця мара — варто трішки потерпіти й заспокоїтися. Оце, певно, і є екзотика, як учорашня ящірка на стіні. Якась тутешня гра з туристами. Зараз буде весело, смішно, спокійно.

— Ля бес! Ля бес! — лопочуть чоловіки в сорочках.

Крізь їхні посмішки видніються гнилі зуби.

Чоловік у костюмі дивиться на годинник — йому ніколи. Недбало підбираючи слова, пояснює, що у нього немає часу на довгі розмови, й додає:

— Льяма, Лябес!

І пояснює: «Треба працювати, чарівна біла Лябес». Аліса не розуміє.

Вимагає покликати чоловіка, адміністратора, розшукати таксиста, викликати, зрештою, поліцію.

Вона галасує, вона рветься до дверей.

Чоловік у костюмі киває котромусь із інших. Той підходить і б’є Алісу в обличчя.

Замість болю вона відчуває здивування — лише здивування, а біль приходить пізніше, коли червоні струмки з носа ллються на груди, на простирадло. Чоловіки стягують простирадло. Аліса кусається, дряпається, кричить і втрачає свідомість…

* * *

— Тепер я знаю, що це не просто слова — я прокидаюсь й засинаю щаслива. І весь день думаю про тебе, — говорила Марта, накриваючи на стіл.

Сьогодні вони вперше не пішли вечеряти до ресторану. Це вона вмовила його. За ці дні ресторанна їжа добряче їй набридла. Хотілося чогось «живого» — звичайної картоплі з огірками, оселедцем, чорним хлібом і купою різної зелені. Коли вона сказала про це, Дмитро здивувався — невже можна харчуватися вдома?

А тепер із кухні йшли такі аромати, що він не міг стримати свого захвату. Виявилося, що за роки самотнього життя він жодного разу не харчувався вдома й навіть не уявляв, яким смачним може бути звичайний борщ. Це розчулювало Марту до сліз.

Вона поралася на кухні й ловила себе на думці, що теж давно нічого не готувала, крім нашвидкуруч зроблених бутербродів.

Вони вечеряли, пили вино — якесь особливе, привезене ним із чергового відрядження, і воно склеювало їхні вуста, робило їх чорними й солодкими. Марті було трохи ніяково за свою невелику квартиру зі старими меблями і за те, що, можливо, має не дуже добрий смак. Їй так хотілося пояснити йому все — притиснутися до плеча й розповісти, як жила й чому так швидко пішла на його поклик. Друге відбулося тому, що Дмитро був чи не єдиним, хто міг так уважно й співчутливо слухати про перше…

— Тато пішов від нас, коли мені було дванадцять, — говорила вона, усе ще дивуючись тому, як уважно й приязно він слухає. — Я ходила до школи й ретельно приховувала цю подію від однокласників, мені здавалося, що нічого більш соромного не може бути. Що це — моє тавро до кінця життя. Я стала погано вчитися, адже весь час думала, що саме я винна в розлученні батьків. Сестра була вже доросла й вчилася в іншому місті. Ніхто не міг допомогти мені. Лишалося страждати мовчки й удавати суцільний спокій. Аж доки вчителька при всьому класі не крикнула: «Те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі права не вчити уроки!» Знаєш, тоді мені здалося, що я потрапила до середини вогнища — воно вмить охопило мене, і я згоріла на місці. Хоча й продовжувала стояти перед класом і… тримати на вустах застиглу посмішку.

— Я уявляю, як це було тяжко… — прошепотів він.

— Так… Але я хочу сказати не про це. До цього часу мені здавалося, що я так і лишилася жити з цією застиглою посмішкою на вустах. Щоб ніхто в світі не здогадався, що робиться в середині насправді. Але досі я не знала, що вона, ця посмішка, — неприродна, штучна, ненатуральна. А тепер ніби м’язи обличчя розслабилися і я відпочиваю — із тобою. Я знаю — ми різні, але я навчуся. Я всьому навчуся…

— Дурненька, ми однакові. Ти це ще побачиш, коли, нарешті, я зможу запросити тебе до себе. Я покажу тобі купу старих світлин, свої дитячі малюнки, свої щоденники, і ти все зрозумієш. Моє дитинство теж не було безхмарним. І тому я чудово розумію, про яку посмішку ти говориш, — задумливо промовив він. — Здається, на мені вона теж була. І саме тепер — зникла. Теж завдяки тобі.

— Я хочу подивитися все це зараз! — посміхнулася вона.

— Добре. Але пообіцяй, що в мій дім ти увійдеш як моя дружина.

Марта відчула, як усередині неї лоскотно зарухався клубочок щастя, але стрималась і вирішила відбутися жартом:

— О, тоді тобі доведеться почекати!

Він також посміхнувся, потормосив її за плече:

— Я можу почекати ще пару днів, доки закінчиться ремонт!

— Ти робиш ремонт?

— Так. Раніше мені все це було байдуже. А тепер ось наважився. Здогадуєшся — чому?

Вона не відповіла, а натомість сміючись наскочила на нього, повалила на диван, намагаючись докласти зусилля, аби перемогти його. Вони звалилися на підлогу, розливаючи по килиму чорне вино. У дитячому запалі не одразу почули дзвінок телефону.

Важко дихаючи й ще сміючись, Марта дотяглася до слухавки: «Алло!» — і майже одразу натисла на відбій.

Обличчя Дмитра потьмяніло.

— Це не те, про що ти міг подумати… — швидко промовила вона.

— Не кажи нічого, — попросив він. — У тебе ж, певно, було якесь своє життя…

Марта бачила, як умить згасли веселощі, як він напружився — і її охопила ніжність: він не міг приховати своїх емоцій, мов дитина. Така велика й безборонна дитина…

Вона розповіла, що це телефонував один «огидний типчик», якого вона сама, на жаль, матеріалізувала в своєму житті, адже просто нудилась у відпустці, тому що тоді ще не уявляла, що на неї чекає нова зустріч. І що їй хотілося хоч будь-яких розваг у цьому спекотному й безвихідному серпні.

Поволі вона розповіла про дівчину з села Лісове і про її хлопця, котрого вона покинула заради іншого. Тепер цей хлопець не дає їй спокою. Єдине, про що не наважилася зізнатися, — про телефон. Як сказати, що вона його вкрала? Так, так, саме вкрала, адже одразу могла б повідомити про свою знахідку продавчині.

— Тепер цей Сергій телефонує й доповідає про результати свого безглуздого пошуку, — закінчила розповідати Марта. — Хоча мені здається, що він просто глузує з мене. А можливо, з нього глузує вона.

— Не думаю, що це жарти… — сказав він. — Люди зникають… І це серйозно. До того, як зайнятися бізнесом, я працював медекспертом і знаю, про що кажу. Мене непокоїть це твоє знайомство. І те, що він не лишає тебе в спокої.

— Відверто кажучи, — сказала Марта, — мене це теж непокоїть. Тим більше… — вона замислилась і не наважилася продовжувати, аби не розхвилювати його.

— Що?

— Тим більше, що мені здається, це він допік її своїми ревнощами. І він щось із нею зробив… І якби не я — ніхто б ні про що не дізнався. Я порушила його плани — стала свідком цієї історії.

Марта вперше так чітко сформулювала свої підозри, що вся картина склалася в її голові, ніби розсипані до того пазли.

— Треба заявити в міліцію! — рішуче сказала вона.

Дмитро сумно похитав головою:

— У тебе немає жодних доказів того, що вона в небезпеці. Єдиний аргумент — те, що дівчина ніби то зникла. Але вона може просто перебувати будь-де і будь з ким. Таку заяву ніхто не прийме.

— А що ж робити? — розгублено запитала вона.

— Певно, доведеться мені розібратися з ним по-чоловічому, — посміхнувся Дмитро. — Ти знаєш його координати?

Марта згадала лише назву фірми, де працює Сергій. Ані його телефону, ані адреси у неї не було. Їй дуже кортіло розповісти коханому про пригоду з телефонними погрозами, але вона знову вирішила — не варто.

Дмитро надто вразливий і запальний, він цього не подарує!

Нехай у всьому розбереться сам. Вона погладила його по плечу й відчула під рукою пружні біцепси.

Звісно, він позбавить її неприємностей.

* * *

Наступного ранку Марта їхала в метро, і серце її насвистувало мелодію, яку, як їй здавалося, чули всі, хто сидів поруч. Вирушаючи ранком на роботу, Дмитро лишив їй гроші на… путівники.

Марта здивувалася. А він із удаваною суворістю наказав їхати до найкращої книгарні, і набрати купу пізнавальних книжок і до вечора старанно простудіювати кожну, аби він знав, де вона хоче провести решту своєї відпустки.

Марта пручалася недовго. Хоча й попередила, що путівники вона обожнює й залюбки придбає із суто пізнавальною метою, а от щодо мандрів — треба подумати. По-перше, відпустки лишилося з котячі сльози, а по-друге — вона не може прийняти такий дорогий подарунок.

Він обійняв її, зарився у волосся так, щоб вона не бачила його очей, у яких тремтіли сльози, і прошепотів: «Це не подарунок… Я люблю тебе…» — потім повернувся і швидко вийшов за двері.

Тепер вона їхала, сповнена цим уривчастим шепотом, прокручувала його в голові сотню разів і світилася зсередини. Як вона могла жити до всього цього, думала Марта. З дитинства вона знала якісь прості постулати й жила за ними, мов гортала нецікавий підручник, не знаючи, що то — підручник її життя.

У цьому підручнику було написано, що дощ — це погано для прогулянок, а сонце — гарно, що ввечері й вранці треба вмиватися й чистити зуби — тоді батьки будуть задоволені, а якщо добре їсти — можна вирости великою. Вона все це старанно виконувала, але від того не ставала щасливішою. І вважала, що життя вдається, коли йде, «як у всіх».

Тепер вона дивилася на цих «усіх», і її душили сльози від любові, яку вона відчувала до кожного, хто стояв і сидів поруч із нею. Разом із цією несподіваною любов’ю її охоплював і жаль. Ці почуття були такі потужні, що Марта злякалася і подумала, що стає надто сентиментальною, адже будь-якої хвилини ті, кого вона жаліла, можуть штовхнути її, обізвати чи зробити ще якесь неподобство, яке зазвичай роблять випадкові попутники у переповненому транспорті, дбаючи лише про себе. Але навіть від цієї думки почуття любові не проминуло.

Вона розглядала людей із надзвичайною ніжністю. Ось жіночка, яка б раніше викликала в неї лише саркастичну посмішку, — в безбарвній футболці й картатій безформній спідниці. У неї повний кошик продуктів — хліб, фрукти, молоко. Все — впереміж. Потерті ретязі босоніжок, збиті підбори — певно, багато ходить. Куди? Навіщо? На обличчі — ранні зморшки, погляд — відсторонений, ніби вона окреслює ним довкола себе безпечний вакуум.

Вона прийде додому, заведе будильник на шосту, щоб уранці зварити борщ на тиждень, буде перевіряти уроки в дітей, увечері ввімкне серіал і заживе штучним «мильним» життям, яке — єдине! — здаватиметься їй справжнім.

Поруч — юні створіння шепочуться про якогось «Макса» — вони ще сповнені сподівань і ілюзій.

Навіть п’яненький чолов’яга цього дня здавався Марті милим, безборонним, добрим. Він щось бурмотів, гикав, по-інтелігентному прикриваючи рота краєм брудної краватки. Марта уявляла, як він засне сьогодні на своєму незастеленому дивані, як був — у сорочці, шкарпетках і краватці в синю смужку. І уві сні йому закортить щастя, на ранок — холодного пива, а надвечір — забуття.

Жалість і любов, — подумала Марта, — ось дві сили, які мають зробити світ кращим! Жалість і любов — і зникнуть війни, непорозуміння, образи. Ця думка настільки розчулила її, що вона відвернулася до вікна, змахнула сльози й почала вдивлятися в синю ріку, яку переїжджав потяг. Ріка й береги, що оточували її, були неймовірно прекрасними і теж викликали сльози розчулення.

«Я — дурепа! Закохана кретинка!» — сказала собі Марта і почала прокручувати подумки таблицю множення. Принаймні цифри не викликали в неї жодних емоцій, і Марті стало легше.

…В книгарні на першій полиці біля входу Марті одразу впала в око ціла полиця із яскравими путівниками. Один привабливіший за інший — «Париж», «Відень», «Осло», «Берлін», «Прага», «Амстердам», «Гельсінкі»…

Але ж ціни! Марта розгорнула пачку грошей, котру залишив Дмитро і, зрозуміла, що вистачить на все. І не втрималася від спокуси — набрала книжок якнайбільше.

Міста, які здавалися їй незбагненною мрією, наближалися, набували обрисів і реальності.

Вона приїхала додому, налила собі півсклянки чінзано, розвела тоніком, всілася серед подушок і розклала перед собою всю купу яскравих буклетів. Почала роздивлятися глянсові сторінки, мандруючи пальцем набережною Сени, каналами Амстердама, фіордами Норвегії, бізейними містечками Чехії.

Їй хотілося плакати й сміятися водночас.

Вона згадала, як колись давно — в іншому житті, яке не передбачало ніяких подорожей, в її уяві поставала така картина: вона стоїть на якійсь високій точці незнайомого міста — величного і старовинного, сповненого вогнів, музики, запахів нічних фіалок і юрм красивих людей… Вона перехиляється через поруччя мосту (або мідний парканчик башти, або парапет, що оточує гору) і дивиться вниз, на місто, що лежить у неї на долоні, а той, хто стоїть поруч, кладе руку на її плече, міцно притискає до себе й каже: «Полетіли?»

Згодом, коли на екрани вийшов «Титанік», вона уявляла, що стоїть на кормі, розкинувши руки під пісню Селін Діон — і злітає над морем, над світом, над собою — тою, що цієї миті теж так само стоїть, розкинувши руки… під мотузками, на яких розвішує білизну, біля плити чи раковини, в яку стікає брудна вода. А той, хто стоїть поруч — там, в уяві, на тій горі чи кормі, - тримає її міцно й ніжно. І дарує світ.

За цю хвилину, пригадується, Марта ладна була віддати п’ять чи навіть більше років життя! Але хіба тоді вона могла знати, що мрії здійснюються й без таких офір?

Коли в дверях заскреготав ключ, Марта лежала, занурившись обличчям у буклети з солодкою застиглою посмішкою, і не квапилася підвестися — вона знала, що це прийшов він, і що їй не треба негайно підхоплюватися, бігти на кухню, розігрівати вечерю, метушитися довкола столу і подавати страви. Дмитро завжди приходив у доброму гуморі і сам починав виставляти на стіл різну смакоту, жаліючи її, питаючи, чи вона не втомилася за день.

Сьогодні було так само.

Він присів біля неї, поцілував у маківку й запитав:

— Ну, що обрала моя принцеса?

Вона взяла в обидві руки всю купу книжок, підкинула їх над ліжком і вихопила першу-ліпшу.

— Тапіола? Чудовий вибір! — засміявся він, поглянувши на буклет.

— Фінляндія, — поправила Марта.

І він захоплено заговорив:

— Тапіо — це язичницький північний бог води, каміння та дерев. А Тапіола — одна з поетичних назв Фінляндії! І мені так більше подобається — в цій назві більше романтики.

І Марта знову здивувалася тому, як багато він знає і як цікаво його слухати.

— А ще в перекладі це означає «первинне, рідне, потаємне». Те, що відбувається між нами. І тому це чудовий і не випадковий вибір. Я вже навіть уявляю маршрут, який тобі сподобається. Спочатку доїдемо до Гельсінкі, там пересядемо на електричку, що йде до Турку. Звідти сядемо на пором… О! Ти коли-небудь плавала на одинадцяти-поверховому поромі? Ні? Це ціле місто на воді! Ми попливемо в дводенний круїз до Стокгольма й назад — ти побачиш, які там красиві береги. А скільки розваг! Таке враження, що за два дні об’їхав світ! І взагалі, Фінляндія — країна обраних. А ми з тобою і є обрані. Тому що знайшли одне одного…

— Ти справді хочеш, щоб ми поїхали? — запитала вона.

— Дуже! — сказав він і ліг поруч із нею, не знімаючи костюма, не боячись зім’яти його.

— Серйозно? — посміхнулася вона.

— Якщо серйозно, то я б навіть хотів пришвидшити наш від’їзд.

Він сів і уважно подивився на неї.

— Щось трапилося? Неприємності на роботі?

— Власне, нічого особливого, але… занепокоєння є, - сказав він.

Вона теж сіла, схвильована зміною в його настрої:

— Що таке?

— Не хвилюйся. Просто я… спробував розшукати того божевільного, — сказав він.

— Кого? — не зрозуміла вона.

— Того, хто турбує тебе дзвінками.

— Сергія?

— Здається, так його звуть.

— Навіщо ти цим переймаєшся?

— Не хвилюйся, я просто люблю розставляти всі крапки над «і». А в даному випадку мені не подобається, що хтось завдає тобі прикрощів.

— Ти з ним говорив?

— Ні. Ось дістав лише це, — і він витягнув і кинув на стіл папірець. — Виявляється, що він звільнився з роботи кілька днів тому! Ледь вициганив у його генерального директора цю адресу. Тобі не здається це підозрілим?…

Марта кивнула, поглянула на папірець: «Каштанова, 7…»

— Я думаю, — вів далі Дмитро, — що твої підозри правдиві. У кращому випадку, він — звичайний шизофренік. А від них важко відкараскатися.

— А в гіршому? — запитала вона.

— У гіршому — він дійсно причетний до зникнення своєї нареченої. Ти зі своїм загостреним почуттям справедливості порушила його спокій. Гадаю, ти у небезпеці. Тому поїдемо якнайшвидше. Завтра я займуся квитками й бронюванням готелів.

Побачивши, що Марта дивиться на нього переляканими очима, він знову посміхнувся, ніжно поплескав її по щоці:

— Усе. Забудь. Це моя справа…

За три роки до подій

…Селище було розташоване високо в горах за вісім кілометрів від копалень, на яких у дві зміни працювали як місцеві, так і сезонні робочі з усіх куточків країни.

Увечері вони спускалися до селища й майже до ранку сиділи у вуличних кав’ярнях на циновках чи прямо на різнобарвній кахляній підлозі, покурюючи кальяни, потягуючи чай чи каву зі скляних видовжених сосудів, зрідка здіймаючи галас і знову занурюючись у свої думки.

Часом хтось відходив, на його місце сідав інший, беручи до рота засмальцьований, заслинений наконечник трубки. Спали, відвалившись, тут же. Або розбрідалися по будинках, що, власне, було те саме, що ночувати на вулиці — дверей на більшості з них не було, а в отвори заглядали всюдисущі кози, укладаючись біля гостей та господарів.

Спали не роздягаючись, лише замотавши голови від настирливих мух, котрі роїлися біля вивішених обдертих козячих туш, якими було завішано простір довкола кав’ярень. Тут же, відійшовши на кілька кроків за білу пошарпану стіну, справляли потребу.

Запах тютюну, кави та люля-кебабів змішувався із задушливою напівгнилизною м’яса, що розкладалося під денним сонцем, та міазматичним духом прогнилих від вологи стін.

Попри всю антисанітарію, у селищі рідко хворіли. Хіба що одразу помирали від укусів комах, що розносили малярію, або інших хвороб і вірусів, що носили в собі волоцюги.

Навпроти однієї з таких кав’ярень стояла «келія», в якій порядкувала стара Зула. Вона вставала за годину до першого намазу і готувала кус-кус, закладаючи в глиняний казан великі шматки м’яса, картоплю, пшоно, додавала побільше спецій, що мали забити смак не дуже свіжої козлятини і «випалити» зі шлунка всі можливі мікроби.

Устаз — «пан» — суворо наказав годувати Лябес добре, аби вона якнайдовше зберігала «товарний» вигляд і сили, адже сезонників було багато. На думку Зули, «товарного» вигляду Лябес не мала аж ніякого — шкіра та кістки.

І Зула, принісши полумисок із кус-кусом на верхній поверх, сідала навпроти й уважно стежила, аби її підопічна з’їдала все до останньої зернини.

Намучилася лише перші пару місяців, коли дівчина зовсім не могла проковтнути ядучу суміш, відмовлялася їсти, а лише пила чай із медом, прикіпаючи чорним потрісканим ротом до піали.

Але потім поволі звикла, почала виколупувати зі страви лише картоплю. А вже після того, як устаз почав робити заштрики чи привозити порошки, було набагато простіше — Лябес стала мов вовна, котру можна прясти голими руками. Їла все. Навіть тухлятину.

Для Зули вона була чимось на кшталт невідомого звіра, за яким треба доглядати, час від часу вичищаючи клітку і стежачи, чи не трусить дівчину від якоїсь хвороби. Рештою вона не переймалася — вийти тут нікуди, втекти — неможливо та й немає сенсу — довкола лише гори. Сиди собі, пий чай і старанно виконуй свою роботу, і тоді устаз дасть укол, від якого на обличчі Лябес розквітає посмішка.

А що коїться за тією посмішкою, Зулі не цікаво — чуже життя. У Зули є своє — семеро дітей. І особлива гордість — старший, котрий працює таксистом у столиці, а це для інших мешканців селища — річ недосяжна. Дякувати Аллаху і господарю, адже у Зули давно є ця робота — доглядати дівчат. Погано, лише коли вони помирають. Тоді устаз свариться, погрожує Зулі, що недогляділа. Тому Зула завжди підмішує в чай товчений корінь хіни. Тоді років зо три можна жити спокійно. А цих років цілком вистачає, аби устаз був задоволений прибутком, котрий, за його словами, удесятеро окупає витрати.

Для Зули Лябес, хоч її і назвали цим словом — «чарівна» — з іншого виміру. Невірна, чужа, все одно, що кішка. Хоча й кішка має свою душу. Кішку можна погладити. А ця — кусається і гарчить.

Принаймні так було в перші дні, коли сиділа в нашийнику, доки їй почали робити ті заштрики.

Але з тих пір Зула більше не наважується простягати до неї руку.

Сидячи на нижньому поверсі, вона старанно ставить палички в зошиті: фіксує відвідувачів, ретельно складає отримані динари до скрині і радіє, коли її відсоток сягає п’яти паличок: хоча Зула і не може рахувати, але щодо грошей уважна. П’ять паличок за тиждень означає, що в зошиті «приходу» за тиждень — півсотні відвідувачів. За рік знову збереться сума на весілля середульшої доньки. Минулого року так само видала заміж старшу — не соромно в очі людям подивитися: весілля тривало два тижні. Цього року — «інша Алла!» — триватиме довше.

Так міркує Зула, кидаючи шматки м’яса до казана.

Після того, як стихає голос муедзина, підіймається на другий поверх — час годувати Лябес. Входить в напівтемряву, приглядається до нерухомого тіла, що спливає потом, рухає його ногою і майже обпікає ступню об оголене плече — тіло горить, мов розпечена пательня!

Зула в жасі застигає. Потім схиляється, дослухається до дихання — воно хрипле, уривчасте і теж гаряче, мов пар.

Зула відкидає брудне простирадло з ніг — вони розпухлі, шкіра ледь не лускає, блищить, нагадує пергамент. Зула торкається її — і на пергаменті утворюється ледь помітна тріщина, в якій миттєво з’являється жовтувата рідина.

Не може бути! Як же вона прогледіла, як допустила!

Це все через свою жадібність, карає себе Зула. Сказано ж було: Абу сюди вхід заборонено. Всім — можна, а Абу — зась! Але ж цей божевільний назбирав-таки свої динари, ще й Зулі сунув до рук «комісійні»! Важко було втриматися від спокуси. І от тепер — маєш…

Що робити? Що казати устазу? Тиждень лише почався — і така халепа! Чи видужає хоча б за місяць?

Зула присідає, дослухається.

Чорні губи Лябес напіввідкриті — з них вириваються хрипи, слова, а разом з ними тече і рожева слина. Зула вливає в це безформене провалля чай, хоча чудово розуміє — це зайве. Вже зайве.

Лябес ворушить пересохлими вустами, у безтямній напрузі зводить брови — намагається ковтнути. Дивитися на це моторошно і неприємно. Зула відводить погляд. Лябес захлинається, її трусить кашель. Зула починає виспівувати довгу молитву.

Лябес відкриває очі. Може, покращало? Може, пронесе — адже Абу не вмирає? Зула молиться голосніше.

Погляд Лябес нібито втрачає безтямність — велика сила Аллаха!

Але — ні, це триває одну мить, під час якої Лябес вимовляє одне — і, нарешті, єдине трохи зрозуміле Зулі слово. Усіма мовами воно вимовляється майже однаково.

«Мамо…» — видихає Лябес. А вже потім чорна кров тече з її горла…

* * *

…Марта згадувала, з якої пригоди розпочався місяць. Навіть не з пригоди — швидше, з бажання пригод, із передчуття. З білої сумочки і білого сарафана… З тієї миті, коли, стоячи на перехресті, вона раптом подумала: «Сьогодні мій день!» І не помилилася.

Життя круто повернулося, і тепер можна було сказати — тут все моє: сонце, повітря, просякнуте запахами і звуками, місто, квіти, дерева, весь світ. Але десь вглибині, під шарами всього цього багатства, все ж таки ворушилася неприємна думка про те, що вона покинула справу якоїсь незнайомої дівчини на півшляху, навіть — на самому початку.

Люди все ж таки великі егоїсти: коли нема чого робити — завжди готові кинутися на допомогу, співчувати, охкати над чужою бідою, а варто лише закружляти на веселій каруселі своїх власних почуттів, як проблеми інших одразу відходять у небуття, витираються з пам’яті, мов їх і не було. Отже, виходить, що нещасним можуть допомогти лише нещасні?

Ця думка неприємно вразила Марту. Вона згадала, як навіщось поїхала в те село, розшукала матір дівчини і, певно, внесла в її серце сум’яття і тривогу. І що тепер? Тепер вона щаслива, успішна, спокійна, їй є що робити — наприклад, збиратися в подорож, купувати купальник, сонцезахисні креми і нові босоніжки. Решта, як кажуть, — «по барабану»: так, розвага на порожньому місці. Від «нічого робити», як, власне, і водійські курси, про які вона теж забула…

Марта поглянула на папірець, що лишився лежати на столі, - «Каштанова, 7…» — адреса, яку здобув Дмитро, і їй знову стало прикро. Навіщо втрутила його в цю химерну історію!

«Треба якимось чином розставити всі крапки…» — подумала Марта.

Їй спало на думку, що варто було б просто під’їхати до того настирливого ревнивця, доки її не випередив Дмитро і не наробив собі якогось лиха, адже, незважаючи на його м’язи, Сергій усе ж таки виглядав набагато дужчим!

До приходу Дмитра — а він тепер завжди після роботи їхав до неї — лишалося кілька годин. Марта зібралась і вже не розмірковуючи, чи правильно вчиняє, поїхала за адресою, вказаною на папірці.

Дорогою вона вирішила, що вже на місці розбереться, чи буде доречною ця подорож, чи вона просто задля заспокоєння сумління потовчеться біля будинку.

Як карта ляже, вирішила Марта.

Будинок на Каштановій стояв в оточенні кнайп і генделиків. Щоправда, у них торгували сумнівним пивом і розливали міцніші напої — тому й публіка була відповідною. Але будинок і подвір’я проглядалися досить добре, до того ж, усівшись за столиком, можна було не привертати до себе уваги мешканців.

Марта так і зробила, хоча їй довелося купити якихось чипсів, таких же сумнівних, як і рідке мутно-жовте пиво на розлив.

Вона сіла, надягла чорні окуляри й розгорнула газету — точно так, як показували в кіно «про шпигунів».

Просидівши так із півгодини, Марта занудьгувала, вважаючи свій вчинок безглуздим. Можна було б просто піднятися на потрібний поверх, подзвонити в двері й змусити Сергія розказати правду. Але що більше вона сиділа, то менше глузду вбачала у всій цій історії. А йти додому до якогось невідомого чоловіка було неприємно, до того ж, як застерігав Дмитро, — небезпечно. А якщо він шизофренік чи психопат? І що вона мусить з’ясувати? Чи не винен він сам у зникненні своєї «колишньої»? Хіба він скаже правду?

Спекотний серпень поволі сходив нанівець, у тіні вже віяло прохолодою. Газету вже було прогортано кілька разів і на Марту почали звертати увагу завсідники генделика. Чого вона тут чекає?

Мешканці будинку заходили й виходили: спочатку здебільшого це були бабусі з онуками, підлітки, що проводили канікули вдома, і молоді матусі з колясками, трохи пізніше — пішли «перші ластівки», які поверталися з роботи, а з будинку почали виповзати на вечірню прохолоду очманілі від переглянутих за день телесеріалів домогосподарки. Біля під’їзду паркувалися авто. Життя подвір’я пожвавилось. Одна Марта сиділа, закам’яніла у своїй впертості.

До будинку під’їхало таксі.

Марта аж ніяк не здивувалася, коли з авто показалася голова її недавнього знайомого — вона так втомилася від цього тупого спостереження, що приїзд Сергія до власного дому не викликав у неї жодних емоцій, які виникли у неї вдома на самому початку цієї забавки.

Чоловік вийшов, притримав дверцята. Ага. Певно, був не один.

Марта нижче схилила голову, аби він випадково не кинув погляд у її бік, і скосила очі.

За Сергієм з авто повільно вийшла дівчина. Точніше, Сергій нахилився над дверцятами і буквально вийняв її з машини — обома руками. Потім повів до під’їзду, тримаючи за плечі. Дівчина йшла непевною ходою. Перед тим, як зникнути в дверях, боязко озирнулася. Марта механічним жестом зняла окуляри.

Вона б могла дати на відсіч не тільки руку, але й голову: це була Зоя!

* * *

Назад вона їхала більш-менш заспокоєною. Але разом з тим дуже злилася на саму себе: «зникла» дівчина жива-здорова, а всі її «пінкертонівські» дослідження — дурна забавка, гаяння часу. А ще вона майже з ненавистю думала про Сергія: навіщо він водив її за носа? Теж вирішив розважитись? Поглузувати з неї?

Непогані жарти, особливо, якщо врахувати телефонні погрози…

Але дійсно — навіщо це все? Що криється за цим глузуванням?

Марта повільно йшла до свого будинку, нові думки поволі стишували її кроки. Нарешті вона взагалі опустилася на лаву — щось тут не так.

Зрозуміло одне: ця дівчина, Зоя, не жартувала, втікаючи від цього збоченця, зрозуміло й інше: вони знову разом. Але як поєднати перше з другим?

Марта сиділа і, мов кадри з фільму, прокручувала в голові ту мить, коли пара виходила з авто. Спочатку вийшов Сергій — тут Марта згадала, як він роззирнувся навсібіч і лише потім зазирнув в глиб машини, щось промовив. Дівчина вилізла не відразу. швидше за все цей вихід виглядав так — Сергій ніби вийняв її звідти.

Обома руками витягнув, мов рибу з води.

Потім міцно вхопив за плечі.

Марта ледь не скрикнула: так, так, він обхопив її, ніби вона мала впасти або… або вирватися.

На порозі дівчина озирнулася.

Марта напружила пам’ять, аби в точності відтворити той погляд, і знову ледь не підскочила на місці: так, так, в очах був переляк. А сама дівчина виглядала якоюсь виснаженою.

Отже, це було «повернення втікачки»!

Її змусили повернутись!

Марті знову стало сумно. Ніби то все з’ясувалося, все стало на свої місця і більше нема про що говорити.

Люди є люди, і живуть вони так, як живуть — не можна перейматися кожним скриком за стіною! Але ж не завжди бачиш в обличчі того, хто скрикнув, — почала переконувати себе Марта, — випадково почутий скрик — не мучить сумління. Можна лише поспівчувати і сподіватися, що допоможуть ті, хто ближче. А от коли стикаєшся з людиною обличчям до обличчя і розумієш, що той метафоричний «скрик» має цілком певну форму — очі, колір волосся, зрештою — душу, тоді він не дає тобі спокою!

Міркуючи так, Марта дійшла висновку, що варто поговорити з дівчиною — це раз. А по-друге, викрити Сергія — і зробити це так, щоб в разі будь-якого насильства чи помсти він отримав покарання.

Тобто варто довести, і бажано при свідках, що загрози на мобілку дівчини йшли від нього. Але як це довести?

Марта ледь не засміялася вголос — а телефон?!! Варто поставити назад картку, згодитися на зустріч з Сергієм — бажано на власній території в присутності Дмитра — і просто набрати номер зворотнього зв’язку, який зберігся на сім-карті!

Рішення було прийнято. Марта рішуче підвелася з лави і пішла до свого під’їзду. До приходу коханого лишалося півтори години і вона хотіла встигнути відпочити, перевдягтися і приготувати щось смачненьке…

…В квартирі розривався телефон. Не зачинивши за собою двері, Марта вбігла до кімнати і встигла вхопити слухавку.

— Де ти? — почула схвильований голос Дмитра. — Я телефоную вже годину! З тобою все гаразд?

— Так, так, коханий, — поквапилася заспокоїти його Марта.

— Слава богу! — з полегшенням зітхнув він. — Завтра ж куплю тобі мобілку!

— Ти ж знаєш, що я не люблю техніки!

— Не сперечайся, маленька, сама зрозумієш, як це зручно. До того ж, я божеволію, коли не знаю де ти, що з тобою! Певно, я кретин… Я кохаю, кохаю, кохаю тебе, маленька… Я скоро буду!

Вона хотіла відповісти, але він, сповнений почуттів, відключився.

* * *

…Рожеві сутінки проникають за рожеві фіранки, нещодавно куплені Мартою. Кімната ніби засипана трояндовими пелюстками. В ній багато чого змінилося. Навіть з найдальших кутків вивітрився дух безнадії, додалися вазони, в яких тепер завжди стоять квіти — щойно вони починають тліти, як на їхньому місці з’являлися живіші: Дмитро не терпить вигляду навіть трохи прив’ялих пелюсток.

Квіти носить оберемками.

І Марта весь час перебуває в солодкій залежності від дивовижного запаху троянд, лілей, хризантем.

Вона лежить, обставлена квітами навіть сьогодні, напередодні від’їзду, і шкодує, що вранці всю цю красу треба буде викинути.

Але нині — їхній вечір, вони стануть свідками домашніх клопотів, збирань, нічного шепотіння, вранішнього кавування — такого простого і буденного життя. Від якого у Марти теплішає на серці. Особливо коли чує, як у ванній ллється вода.

Вона вже звикла, що Дмитро любить годинами хлюпатись у ванній, і це теж зворушує її. Він виходить звідти, мов немовля — для неї він пахне полуницею і молоком. Коли вона якось сказала про це, Дмитро розсміявся, зауважив, що люди дійсно знаходять одне одного за запахами — на тваринному, чуттєвому, рівні. Так, як він знайшов її, адже вона тієї миті, коли він наблизився, — теж пахла ягодами й медом.

Поки біжить вода, у Марти є час.

Вона встає з ліжка, риється в шухляді, знаходить фіолетову слухавку і крихітну пластинку, яку ледь не викинула у вікно того вже віддаленого першого дня своєї дивної відпустки. Це треба зробити зараз, до від’їзду.

Марта старанно вставляє карту пам’яті, натискає кнопку, вводить чотири одиниці — усе, як сказала Тетяна, з якою вона завуальовано проконсультувалася ще годину тому.

«Річдок» — готовий! Черга за тим, аби докласти до історії, яку Дмитро вже знає, ще й цю — зі знайденою слухавкою…

Марта кладе симпатичну дрібничку під подушку.

І чує, як на тумбочці біля ліжка озивається телефон…

* * *

— Я тебе погано чую… Що це шумить?

— Все йде за планом…

— Сумніваюся… Він заходив уже двічі!

— Не хвилюйся. Я його вирахував. Не пізніше ніж завтра вранці він уже нікого не потурбує. Особливо тебе. Ти — моє життя…

— А що то за звуки? Ти на вулиці?

— Це — вода…

— Що трапилось?! Кажи чесно! Кажи! Де ти? Ти відмиваєшся?

— Не хвилюйся, я — чистий…

* * *

— Марта?

На краще годі було сподіватися! Певно, є в світі телепатія. Або ж він просто помітив її перед своїм будинком і ось увечері озвався сам. Ніби відчув, що запахло смаженим. Вона відповіла якомога приязніше:

— Так, Сергію, це я.

— Дякую, що не кинули трубку, — сказав він зі своєю звичною іронією. — Ви, нарешті, здається, згодні поговорити? Чудово. У мене приголомшливі новини! Я…

— Так, згодна, — увірвала його Марта, — але не по телефону.

— Так, ви маєте рацію, — поквапливо підтримав він. — Зараз о пів на дев’яту… Чи не буде запізно зустрітися?

— Буде, — спокійно й суворо відповіла вона, ледь стримуючи радість: усе складається майже так, як вона того хотіла.

Але треба ж витримати марку, не виказати ані особливої зацікавленості, ані хвилювання. Потягнути паузу, як кажуть актори.

— Але справа важлива! — прийшов у відчай співрозмовник. — Вона стосується не лише мене але й вас…

Звісно, подумала Марта, — і мене, і твоєї нещасної жінки, і тебе самого…

— Що ж ви пропонуєте? — майстерно повела бесіду далі.

— Ну… Я можу під’їхати… — стримано відповів Сергій. — Запевняю, вам буде цікаво. Впустите?

Марта знову витримала паузу.

— Добре, — відповіла ніби спроквола, але радіючи такому повороту подій. — Добре. Записуйте адресу. — І не втрималась від запитання: — Сподіваюся, ви будете сам?

— Сам? Звісно сам… — промимрив він і чемно додав: — А ви? Я не поламаю ваші плани на вечір?

— Ну що ви! — якомога приязніше відповіла вона, відчуваючи себе справжньою актрисою. — У мене жодних планів. Приїжджайте.

Вона поклала слухавку й скочила з ліжка — треба вдягнутися й бути готовою до всього. Можливо, зателефонувати до міліції. Але Марта одразу відкинула цю думку — ніхто не буде займатися химерною сімейною історією.

До того ж, Зоя знайшлася. Тоді про що вона збирається повідомити? Невдовзі вийде Дмитро і вона все йому розповість — це найкраще звільнення від усієї цієї маячні. Марта уявила, як здивується коханий, побачивши її повністю готовою «до бою» — у джинсах.

Вона прикрила розстелене ліжко ковдрою й лягла поверх, засунувши руку під подушку. Туди, де лежала фіолетова слухавка — і так, ніби це був револьвер.

* * *

Вона не сама, і тому їй не страшно, думає Марта, погладжуючи пальцями приємно гладеньку поверхню крихітної слухавки.

І раптом у неї виникає нова ідея: а якщо — натиснути на той «вхідний»? Просто зараз? Що буде? Чи отримає відповідь?

І, до речі, має її отримати! Адже якщо на тому кінці ніхто не відповість — це буде означати повний провал сьогоднішньої «операції». А приїзд Сергія втратить сенс. Звісно! Як вона раніше про це не подумала?!

Марта дістає слухавку. І на мить у неї перехоплює дихання — їй категорично не хочеться телефонувати. А якщо бути відвертою із собою: їй просто страшно при одній згадці про голос і погрози. Але ж вона тепер не сама, запевняє себе Марта і натискає на кнопку…

«Ну, ну, ну…» — подумки проказує вона, слухаючи рингтони, і відчуває, що її тіло здригається від хвилювання. Вона не одразу розуміє, що їй відповідають, адже сигнал переходить у якийсь монотонний, швидше за все — вуличний — гул. А на тлі цього монотонного звуку вона чує стишений, але досить чіткий, шепіт: «Ти таки знайшлася… Слухняна дівчинка — пожаліла матір?… Це добре…

Отже… Я чекатиму на тебе за годину на нашому місці… І не думай більше жартувати зі мною…»

Лунають гудки.

Марта відчуває, як у неї холодіють ноги — колючий мороз підіймається вище й вище, зсередини вкриває кригою все тіло, яке одразу німіє, затікає, дерев’яніє, як при судомах.

Навіть тоді, коли вона почула цей шепіт уперше, їй не було так моторошно. Тоді вона ще не могла ідентифікувати його з чиєюсь конкретною постаттю. Вона пригадала, як їй здалося, що голос існує лише в рурці, а якщо й належить комусь, то цей «хтось» — не людського походження.

Відверто кажучи, глибоко в душі, на рівні підсвідомості, вона мріяла, аби вся ця історія була лише грою її уяви. Надто пронизливим і моторошним був той шепіт, надто жорстоким…

Марта з огидою сунула слухавку в кишеню джинсів. Зараз вона мріяла лише про одне — швидше б Дмитро вийшов із ванної, обійняв її, одним рухом зняв би з неї це тремтіння, яке вона ніяк не могла зупинити.

Марта вийшла в коридор и припала вухом до дверей.

У такій позі її й застав здивований Дмитро. Він вийшов у коридор із ванної кімнати — свіжий і теж одягнений, ніби вони збиралися на прогулянку.

— Маленька… — почав говорити з якимсь винуватим, але від того ще більш зворушливим виглядом, адже його вологе волосся вкрилося підступними дитячими кучерями.

Марта, не відліплюючи вуха від дверей, притулила палець до вуст: «Тс-с-с…», адже цієї миті досить чітко почула ворушіння на сходовому майданчику.

Він завмер і запитав одними вустами: «Що трапилося?»

— Він тут… — прошепотіла Марта, — за дверима…

Уявила, як рука Сергія тягнеться до дзвінка.

Але поки він не пролунав, треба діяти! Випередити, не дати надягти звичну маску, захопити зненацька — у тому моторошному шепоті, у тих погрозах і в тій інтонації, під якою він приховував свою справжню сутність. І коханий має це побачити на власні очі і почути власними вухами! Інакше — не повірить.

А розповідати всю пригоду з телефоном вже не має часу.

Потім.

Усе потім! Коли закінчиться ця «мить темряви» і вони перенесуться на її протилежний бік.

Марта ще раз приклала палець до вуст і рішуче вийняла з кишені фіолетову слухавку.

* * *

…Усе трапляється водночас!

Сергій і ті, хто стоять за його спиною, на мить завмирають. По обох сторонах дверей западає нестерпна тиша.

Сергій тягнеться рукою до дзвінка…

Марта, все ще тримаючи палець біля вуст, лізе в кишеню джинсів…

Сергій натискає кнопку…

Марта витягає з кишені фіолетову слухавку й теж натискає на виклик…

Дмитро робить крок уперед.

Марта зводить на нього очі і встигає посміхнутися йому.

…І чує, як у його кишені лунає знайома мелодія. Тривожна, неземна… Адажіо Альбіноні.

А потім настає темрява.

Суцільна темрява…

Сім днів по тому

…Марта навіть не могла сказати, скільки це триває — рік, два, вічність? Вона лише пам’ятає свій крик і удар у двері, а далі — ця нескінченна темрява.

Можливо, це через те, що її повіки щільно заплющені?

Але Марта боїться розплющувати очі — не хоче, нічого не хоче бачити. Не хоче бачити світла.

Очі болять.

Болить голова. Ніби в лещатах. І дихати важко.

Але Марта не хоче знати, що з нею, де вона і чому так тисне у скронях, головне — не розплющувати очей.

Просто лежати.

Не думати.

Не згадувати.

Бачити лише темряву.

Нічого не бачити…

Плавати в мороку і ні про що не знати, не допускати до мозку нічого, крім темряви. Навіть якщо її закопано живцем, навіть якщо це — летаргійний сон, клінічна смерть, кома, параліч — байдуже, вона не хоче нічого знати, відчувати і бачити.

Їй достатньо видіння, закарбованого райдужною оболонкою, — так, як це буває в останньому погляді небіжчика: обличчя того, до кого вона посміхається, здригається, наче відображене у воді чи в кривому дзеркалі, рот перетворюється на чорне провалля, очі ледь не вивалюються з орбіт, наливаються кров’ю. Все це відбувається під музику, що грає з його кишені. Під витончене адажіо Альбіноні, яким вона «диригує» одним натиском кнопки виклику…

Це триває мить.

Далі настає темрява.

— Вона прийшла до тями? — чує Марта голоси над собою.

— Здається, так… Але її зараз краще не турбувати.

— А що показали аналізи?

— Струс мозку. Але обійшлося без крововиливу. Якби такий удар прийшовся на скроню…

— Чим її вдарили?

- Її не били. Просто різко підвищився цукор у крові — таке буває від сильного стресу, і вона знепритомніла. А падаючи, вдарилась головою об щось тверде.

— У неї діабет?

— Не думаю. Це не обов’язково у таких випадках. Просто якийсь час варто постежити за харчуванням. А ви — чоловік?

— М-м-м… Вона нас чує, як ви гадаєте?

— Вже мусить чути, якщо не спить.

— А чому ж у неї майже весь час очі заплющені? Це нормально? Це не кома?

— Юначе, хто тут лікар — ви чи я? З нею все гаразд.

— Тоді я ще посиджу.

— Як хочете…

Марта чує кроки, що віддаляються. Поруч залишається лише чиєсь дихання.

Якщо вона відкриє очі, воно поглине, спопелить її.

Марті добре плавати в темряві, вона нескінченна…

— Марто… Марто… — лунає над нею вкрадливий шепіт, — Марто, ти мене чуєш? Прокидайся…

Марта рухається, стискає в кулаці край ковдри, ніби хоче знайти кнопку і відключити цей шепіт. Чиясь долоня лягає на її руку, припиняє цей судомний рух.

— Марто…

Повіки тремтять, не слухаються її волі. Під ледь помітну щілинку пробивається різнобарвне болюче світло — помаранчеві інтеграли, сині точки, зелені зигзаги. Крізь них Марта бачить, як над нею схиляється чорний силует…

Проступає обличчя: три чорних провалля — очі, рот…

Схиляється нижче.

Марті хочеться кричати, битися, відштовхнути. Але сил немає. Вона лише стогне. Обличчя коливається, як тоді, в останню мить перед темрявою. Але вже настало світло — і нікуди від цього не дінешся.

Оманливе світло.

Обличчя схиляється ще нижче — ні, це не те обличчя, міркує Марта. Не те. Інше. Кутики очей опущені донизу.

Дивні очі. «Египетські»…

Дивляться лагідно, схвильовано.

— Марто…

Обличчя, нарешті, припиняє коливатися — чи то її зір поволі фокусується, очі звикають до світла?

— Це я, Сергій…

Тепер Марта впізнає його.

— Все буде добре, — каже він.

Марта розліплює вуста, але вони склеєні, мов намазані медом. І слова губляться, виходять з них, як повітря з дірявого дитячого м’ячика:

— Де… я?… Що… сталося?…

— В лікарні, - квапиться розповісти він, доки вона знову не відійшла в темряву. — Це був удар. Просто сильний удар. — Сергій вагається і додає: — Ти втратила свідомість, впала і вдарилась головою.

— Що… з ним?

— Я не встиг… Він… — Сергій крадькома кидає погляд на двері, чи не йде лікар або медсестра, які просили не турбувати хвору, і вагається.

— Ка…жи… — наказує Марта.

— Він стрибнув у вікно. Його більше нема… Не бійся.

Марта відводить погляд, все знову спливає і двоїться в очах: хіба вона боялась?

Не встигла.

— Хто… він? — знову питає вона.

— Вербувальник, дилер…

— Хто-о-о?

— Торговець людьми, — серйозно відповідає він, але, побачивши тривогу в її очах, додає: — Тобі треба відпочивати. Я потім усе розповім…

— А Зоя?… — намагається продовжити розмову вона.

— З нею все гаразд. Я розшукав її, вона мені й розповіла… Вона випадково дізналася, напередодні від’їзду… Все було так само, як і з тобою…

— Тепер ви одружитесь… — чи то констатує, чи питає Марта, відчуваючи нестерпну втому.

— Навряд чи… — каже він і підводиться зі стільця. — Ну, тепер можеш спати… Все позаду. А я прийду ще завтра.

Він нарешті посміхається і додає:

— Що тобі принести?

— А-пель-си-ни… — каже вона і впадає в глибокий сон.

Два роки по тому

«Сьогодні пішов сніг… Він падає й падає. Його так багато — тихого білого снігу. Такого тихого, що всі переходять на шепіт, навіть собак не чутно — теж принишкли. У вікно добре видно, як світиться під ліхтарями вся зона — якимось блакитним світлом, а бараки жевріють на синьому тлі, мов новорічні світильники, в яких палахкотять свічки. Здається, що потрапив у казку про гномів. Вечірне повернення з їдальні дійсно нагадує ходу мешканців підземельного царства — під сотнею ніг ритмічно рипить сніг, світло ліхтарів висвічує сірі хустки й куфайки: гноми мовчазною вервечкою повертаються до своїх печер.

Я чекаю миті, коли всі вкладуться, стихне гамір, і тоді я дивитимусь угору — за вікно. Я милуюся рясним білим палахкотінням і знаю, що вранці майдан перед бараком знову буде рівним, недоторканим, мов поверхня налитого в кухоль молока з пінкою. Ніби його не топтали, не запльовували, не засмічували недопалками. Дивовижна здатність снігу — не пам’ятати зла й ковтати весь денний бруд. На це здатна лише природа. Люди так не можуть.

Узимку краще думається, ніж восени чи влітку. І ночі довші. Хоча вставати у суцільній темряві набагато важче. Лізти під кран з крижаною водою, одягати на себе все, що є під рукою, тупцювати на повірці у дірявих валянках. Бр-р-р.

Єдине, що мені залишається, — так це думати. Адже ТУТ гарно думається. Особливо вночі.

Це цікавіше, ніж читати книгу. Тим більше, що тут всі книги — допотопні, сто разів читані-перечитані за шкільною чи інститутською програмою, до того ж — подерті на самокрутки чи просто рвані. А коли читаєш щось із часів юності — впадаєш у сентиментальність, згадуєш, за яких обставин читалася та чи та книга, що відбувалося після того, як вона була відкладена.

Спочатку я навіть гралася сама із собою: тримала в руці п’єси Островського, Чехова чи Винниченка — теж подерті майже навпіл — і напружувала пам’ять — коли я читала їх востаннє? В школі? В театральному інституті? В тій квартирі, куди приходила, аби вивести хлопчика погуляти на ставок?…

І починається! Згадки, згадки…

…В тій квартирі взагалі було мало книжок, а якщо і стояло на полиці з десяток — так це п’єси, сценарії. І, пригадується, такі ж зашмульгані, як і тут, на зоні. Замшульгані не від читання — читати вона не любила! — від використання їх як підставки під пляшки чи гарячі кухлі з кавою чи чаєм.

Я завжди підігравала їй, як кажуть — була на других ролях. Інакше було б і не можливо — вона завжди помічала лише себе. Познайомились на іспитах у театральному, так складалося, що одразу пішли в парі: я — першою, потім викликали її. Але я була першою лише за алфавітом.

Точніше, я була першою, доки не з’являлася вона. І все руйнувала. Свідомо чи несвідомо, то вже не мало значення. Але так було від початку. Я заходила до кабінету, показувала етюд, читала уривок, співала, танцювала, і «метри» лагідно переглядалися, ставили «плюсики» в своїх нотатках.

Потім заходила вона — робила це гірше (потім, коли ми вже вчились, про це розповів мені наш куратор), набагато гірше, але її дика любов до себе якимось дивом передавалася і викладачам. Вони теж хитали головами і ставили два «плюсики».

Жартома я назвала її «Крихітка Цахес».

Це прізвисько на багато років вкорінилося в неї, адже було влучним — вона вміла замилювати очі будь-кому. Але згодом від прізвиська, через етичні міркування її прихильників, відвалилась друга частина, і її почали називати лише Крихітка… І замість подвійного змісту персонажа з казки Гофмана — ницого і нікчемного, здатного замилювати око будь-кому і здаватися найкращим і найрозумнішим, це скорочене прізвисько лише додало їй шарму. А я знову програла.

А шарму в ній не було ніякого! Було іконописне обличчя — тільки й усього.

Правильне, мов намальоване — нічого надзвичайного, позбавлене індивідуальності. Таке легко намалювати і дитині. Власне, дівчатка так і малюють своїх казкових красунь: великі круглі очі, брови — рівною дугою, вуста-метелики, дві дірочки під носом, рівна хвиля білого волосся. І «принцеса» готова. Мене завжди нудило від таких облич.

Зазвичай від них нудить і чоловіків, котрі мають більше двох звивин у голові. І це теж було правдою, адже серед її чоловіків не було жодного більш-менш гідного.

Потім, вже після вступу, я здивувалася, дізнавшись, що Крихітка ледь не зі шкільного віку має дитину! І з не меншим подивом вперше прийшла до її квартири — ВЛАСНОЇ квартири, хоча і на околиці, біля ставу. Про це помешкання похапцем сказала: «Це — мій подарунок від одного старого козла… Відшкодував за це нещастя» — і вона кивнула на малого, що ковзався по брудному паркету, тягнучи до рота все, що знаходив на підлозі.

Тоді ніхто з нас, особливо тих, хто приїхав до столиці з інших міст, навіть не мріяв мати власне помешкання. Певно, той «старий козел» давно відійшов у минуле, адже більше ми про нього не говорили.

Тоді хлопчиську було «плюс-мінус» рочки зо два, а їй, як і мені, ледь виповнилося вісімнадцять.

…Сніг падає й падає. Дивно, звідки береться стільки снігу?

Я десь чула, що кожна сніжинка має свою неповторну конфігурацію. Невже це правда?

Невже оце майже щільне біле полотно, що коливається і вихриться за склом, зіткане з мільярдів різних візерунків? У це важко повірити. Вони для мене всі однакові, на одне обличчя, хіба що промайне щось, більше за сніжинку, якась плеяда, що збилася докупи під тиском води чи вітру.

Цей білий колооберт за вікном нагадує мені модель людського існування. І, якщо вірити у неповторність кожної найдрібнішої білої цяточки, все це здається досить сумним. Спочатку — натхненний політ з відчуттям власної індивідуальності, потім — деякий час триває падіння, котре найдурнішим теж здається польотом. А вже потім — справжне піке вниз, на землю, що вкривається щільним білим килимом, в якому вже не відрізнити одну сніжинку від іншої, один візерунок від мільйонів інших — просто біла рівна скатертина, в якій губиться вся первозданна індивідуальність. А згодом — ось це рипіння під підошвами перемелює все на воду, на бруд…

…Крихітка ніколи б не замислювалась про такі речі. Вона взагалі була проста, як і її гарне і гладеньке обличчя.

Коли ми закінчили інститут, малому вже виповнилося сім. Але він так само ковзався під столом, відшукуючи крихти чи кусаючи нас за ноги. Вона не квапилася віддавати його до школи, до садка він теж не ходив — для цього їй потрібно було б зарано вставати. Вона просто зачиняла його в квартирі, а точніше — в одній кімнаті, де він іноді просиджував на самоті цілу добу, якщо в Крихітки було побачення. Тільки завдяки його мовчазності і невибагливості, про це майже ніхто не знав.

Ще на третьому курсі нас почали поволі запрошувати на кінопроби, хоча педагоги забороняли нам зніматися. Всім, але не їй. Крихітка Цахес вміла з’являтися в двох чи трьох місцях одночасно. Зранку встигала показатися на лекціях, пожалітися педагогам, що їй нема з ким лишити сина, і тут же тікала у своїх нескінченних справах, котрі, зазвичай, закінчувалися пиятикою.

І дуже рідко — запрошенням на знімальний майданчик. Знімалася хіба що в рекламних роликах, котрі якраз почали з’являтися на телебаченні.

Але одного разу їй пощастило. Хоча все відбулося за вже давно відомим нам обом сценарієм: на роль у багатосерійному фільмі запросили… мене. А Крихітка ніби випадково завітала на майданчик, щоб занести мені нотатник з телефонами, який я забула, ночуючи в неї.

Я і досі впевнена, що той нотатник був лише приводом з’явитися перед камерами, адже вона добре знала: там, де я — там мусить бути вона. І не помилилась!

За пару днів мені повідомили, що мене на роль не затверджено.

Того ж вечора Крихітка, не вагаючись ані миті, впевненим голосом повідомила, що зніматися запросили її. І — ані слова розради чи вибачення. Так мусило бути. І так сталося.

Точно знаю: якби знімалася я — моє життя склалося б інакше. Я в цьому впевнена! Після того випадку я добряче занепала духом, змирилась і цілком свідомо стала тінню Крихітки. Хоча ця зіграна нею роль у чотирисерійному фільмі не принесла бажаного і їй. Зіграла вона провально. Фільм лаяли, а про Крихітку забули. З цього часу у неї так само зникли всі перспективи, як і у мене.

Ми, об’єднані однією невдачею, годинами просиджували на підвіконні в її квартирі.

Вона не відпускала мене. А я не наважувалась раз і назавжди позбутися цієї дружби. Цієї залежності. Часом заходила лише заради того, щоб прибрати — Крихітка жила в неймовірному гармидері — і повести малого на свіже повітря…

Я знала — щойно звільнюсь від неї, як все зміниться. Я не буду другорядною. Я розквітну, ніби дерево, з якого зірвано огидну омелу, сповнюся соків. Але вся підступність полягала в тому, що я не могла змусити себе не приходити, забути її. Викреслити раз і назавжди. Жаліла малого, «підсіла» на щоденні вечері з обов’язковою чаркою і безкінечними теревенями про те, що не склалось. Тепер я думаю, що мені було приємно чути ці скавчання від найвродливішої дівчинки нашого інституту. Вона втратила свою першість. А я не могла дозволити собі не насолоджуватися цією поразкою. Мені це було потрібно, мов повітря, адже, нарешті, ми обидві опинилися в глухому куті…

…Я так довго згадую те, що не заслуговує на увагу. Це тому, що ніч тільки почалася, а у мене розвинулось безсоння. У мене багато часу і я можу пити ці спогади маленькими ковтками. Без жодних емоцій згадувати все до того моменту, коли в цій історії з’явиться найголовніша ланка, котра розірвала ланцюг моєї прикутості до клятої Крихітки. Цей момент я заковтую в себе як нерозбавлений спирт — досі обпікає. Хоча все виглядало банально. Тобто — ніяк не виглядало…

…Подруга мами водить хлопчика погуляти на ставок. Підстеляє під себе газету, витягує ноги, насолоджується тишею і час від часу гукає до малого — чи не заблукав…

Малий бігає берегом, мов навіжений. Заглядає під кожний кущ, ловить всяку живність. Він схожий на цуценя, котре випустили з буди, він поспішає набігатись, надивитись, всотати в себе враження до наступної прогулянки. Часом він надовго заклякає, зосереджено сидить у траві, схиливши голову над своєю здобиччю — метеликами, бабками, комахами.

Потім саджає їх у слоїк. Назад він іде зосереджений, ховаючи під сорочкою слоїк, набитий різною комашнею.

— Тільки мамі не кажи, — благає він.

Я рада, що у нас є спільна таємниця. Уявляю, що буде, якщо його підопічні розповзуться по всій хаті!

— Навіщо вони тобі? — питаю я.

— Для досліджень… — серйозно відповідає він.

Якось я побачила ці «дослідження» на власні очі…

Підкралася, коли він сидів на березі, і через плече побачила, як він методично позбавляє комах різних частин тіла.

Мене знудило.

Надавала йому по руках, пояснила, «що таке погано». А потім вже не втручалась в його розваги.

Він все одно не покинув своїх дослідів, тільки почав ховатися від мене. Він взагалі був некерованим, хоча і схожим на янголятко.

Часом він, втомлений своїм полюванням, сідав біля мене, притискався так, що мені важко було дихати.

— Ти будеш мене любити, коли мама помре? — якось запитав він.

Я заспокоїла його, пояснивши, що мамі нема чого помирати — вона ще молода. І раптом подумала, що Крихітка з’їдає не тільки моє життя, а й життя цього нещасного…

— Вона мене не любить… — серйозно сказав він. — Мама любить літати…

— Чому ти так вирішив? — запитала я.

— Вона весь час каже, що я заважаю їй злетіти…

— Злетіти важко, — сказала я…

Ми ще перекинулись двома-трьома репліками, про які я не хочу згадувати…

А наступного дня вона померла: зісковзнула зі свого улюбленого місця на підвіконні — і полетіла.

Так закінчилась моя залежність від Крихітки Цахес. Хоча сумувала я довго — Крихітка ще зо два-три роки залишалась в моїй крові, думках і спогадах. А коли моя кров змінилася остаточно, все почало складатися якнайкраще. Мене запросили на один телеканал, потім — на інший, багатший. Але актрисою я так і не стала — перехворіла цим бажанням. Робота була пов’язана з менеджментом та рекламою. Я навчилася керувати людьми, вибудовувати стосунки, вигадувати нові шляхи розвитку в роботі. Ці навички мені знадобились, коли я зайнялася зовсім іншим. Але це було пізніше…

…Малий прикіпів до мене, хоча ніколи не називав мамою. Завжди — Льоля.

Це був дивний хлопчик. Непомітно він заволодів моїм життям. Через нього не вийшла заміж. І ніколи про це не шкодувала. У мене були чоловіки, але я ніби відчувала, що все головне — попереду.

Він добре вчився, був охайним і ніколи не товаришував з ровесниками. Вже з шостого класу весь час сидів за анатомічним атласом, мріючи про вступ до медичного інституту.

Часом він лякав мене пронизливим поглядом чорних очей. Але я знала, що цим поглядом він всотує кожен мій рух, кожне бажання, кожну потаємну думку.

Я стала його ідолом. Не скажу, що це було неприємно.

Я пишалася його розумом, начитаністю і особливим вмінням спілкуватися з людьми — вони одразу захоплювались ним. Якось я навіть подумала, що ця майстерність передалася йому від Крихітки, а згодом він перевершив її.

Я була впевнена, що на нас чекає славне майбутнє. Думала про це майбутнє вже тоді, коли він був старшокласником, адже він швидко дорослішав. Часом мені здавалося, що він ніколи не був дитиною і виглядає набагато старшим, ніж є.

Пам’ятаю ту ніч, коли ми стали коханцями…

Шістнадцять років різниці не здавалися нам аж такою перешкодою: він виглядав на всі двадцять п’ять, а мені ніколи не давали мого віку! Кращого чоловіка в моєму житті не було. Для мене він був чистий, зовсім чистий, мов немовля. Мов аркуш, на якому я могла писати все що завгодно — роман, драму, сороміцький віршик…

Він нікого не любив, крім мене! Ще з тих часів, коли притискався до мене там, на ставку. Ще там він підсвідомо вчився дихати мною, втискатися в мене, шукати єдиного порятунку — в середині мене, де було тепло і затишно. Всі інші жінки не мали для нього значення, лише — огидний обов’язок і непереможний інтерес до експериментів. А мене він любив, як нікого і ніколи.

Отже, Крихітко, я перемогла тебе…

…Я рада, що навчилася мало спати. Хоча тепер мені тут нічого не загрожує. В перші місяці доводилося тримати ніс за вітром — одне око спить, інше пильнує, аби якась навіжена не підібралася вночі із заточеною виделкою під пахвою. Але потім я знайшла з ними спільну мову. Я завжди могла знайти спільну мову будь із ким, а вже з такими «простушками» — поготів. Кожна спить і бачить себе на волі, не знаючи, що там чекає на неї…

А я знаю: спокуси! Нездійсненні бажання. Розчарування. Але передусім — спокуси.

…Того дня, коли під ванною в його квартирі я знайшла зітлілий жіночий одяг, пережила шок і жах. Але не була надто здивована. Я давно чекала на щось подібне. А ще той випадок став своєрідним катарсисом, після якого я зрозуміла, що ніколи його не покину. Того дня я зрозуміла, що він приречений.

І що в цьому є частка моєї провини.

Його треба було переключити на якийсь рід діяльності, котра відповідала б його нахилам, але була б більш безпечною, давала б задоволення, без якого він не міг повноцінно жити. Така діяльність мала бути пов’язана з жінками.

З небезпекою і грою. А ще — з грошима, інакше ця гра не вартувала б свічок!

А ще все мало виглядати елегантно, естетично, чисто. І навіть романтично.

Почалося з того, що він повідомив, що в черговий раз познайомився з дівчиною. Його трусило. Він сказав, що вона приїхала з провінції, родичів не має, вродлива і дурненька, мов, комаха: хоче розваг і пригод, сподівається на вдалий шлюб. Його трусило від огиди, ніби він розповідав про жабу.

Тоді я і запропонувала ідею, про яку вичитала в одній газеті: торгівля людським товаром, зокрема, жінками приносить велетенський прибуток. Жінки «другого сорту» — такий собі сурогатний товар — самі з задоволенням наражаються на такі пригоди, адже прагнуть красивого життя. Ми вирішили спробувати повезти одну таку в «весільну подорож» і… лишити в якомусь глухому селищі, продавши там як живий товар.

Це було досить просто зробити. Навіть не гадала, що буде так просто, буквально за законом життя: метелик сам летів у вогонь.

Потім почалася справжня робота і було складно, доти, доки ми не відпрацювали систему постачання: знайшли партнерів, налагодили надійні «коридори» за кордоном. Задля більшої естетичності нашої справи я відкрила крамницю одягу. Можливо, це було зайвим з точки зору наших партнерів. Але ми не могли пояснити, що гра має бути вишуканою, захопливою, а товар — «елітним» принаймні зовні: тільки вродливі, тільки молоді. І… готові до спокушань. «Фірма» має тримати марку!

Він із захватом чекав того дня, коли я запрошу до крамниці чергову дівчину. Сидів по той бік подвійного скла у вбиральні, фотографував її для клієнтів і виносив свій вердикт. Я теж захопилася цією грою: якщо він заходив після примірки до крамниці (для цього йшов чорним ходом, через склад, і з’являвся в бутику як звичайний покупець) — я розуміла, що «товар» пройшов випробування і можна продовжувати.

Він був задовлений, захоплений цим полюванням. До того ж, наш бізнес приносив величезний прибуток.

Якби не останній випадок…

Він втратив пильність і говорив з нашими закордонними партнерами по телефону, коли чергова кандидатура перебувала в сусідній кімнаті і нібито спала. А потім вона просто втекла. І це тоді, коли за неї вже була внесена передплата!

Один «прокол» потягнув за собою інші. Випадок притягнув випадок.

Я благала його не ризикувати і на рік-два залягти на дно, але потім зрозуміла, що це не можливо. Що гра вже повністю поглинула його, що він став віртуозом, і якщо все обірветься, мій маленький хлопчик знов почне коїти щось жахливе. Це все одно, якби я тоді, в дитинстві, відняла б у нього слоїк, схований під сорочкою…

Тепер його немає. Він полетів так само, як колись полетіла Крихітка. Навіть поверх той же — сьомий…

Я не встигла сказати йому те, що хотіла сказати все життя. Хотіла — і не наважувалась. Адже не була впевнена, чи було це насправді? Чи це я вигадала? Ту коротку розмову, те ніжне туркотіння посеред трав’яних хащів на старому ставку, ту недосказану змову семирічного хлопчика з дівчиною, що відбулася багато років тому, коли, притискаючись до мене, він прошепотів, що мама весь час мріє літати, але у неї немає крил. А я посміхнулася, поцілувала його і сказала, що ті крила виростуть в польоті. Варто лише трохи підштовхнути…

…Небо сіріє. Сніг вже повністю вкрив майдан. За годину чи дві почнеться перевірка, вранішня метушня, вмивання-одягання, шкрябання сотень алюмінієвих ложок по мисках, стрекотіння швейних машинок. Так триватиме решту мого життя. А я шкодую лише про одне — не встигла сказати йому: «Я знаю, ХТО допоміг ЇЙ полетіти.

Це зробили ми…»

Оглавление

Двадцять років тому

Частина перша

Частина друга Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg