«…І весь світ на додачу»

«Але нехай буде сказано в настанову

мудрецям наших днів, що із усіх

дарувальників, ці двоє були

наймудрішими. З усіх, хто підносить

і приймає дари, істинно мудрі лиш

подібні їм. Скрізь і всюди»

Зараз ви скептично посміхнетесь. Ви не повірите. Ви не повірите жодному слову. Ви не повірите. Такий зараз час.

А даремно. Тому що я достеменно знаю: саме зараз Доллі піднялася сходами і зайшла до маленької однокімнатної квартири під самісіньким горищем, котру вони з Крісом винайняли рік тому. Ні, ні. Дія відбувається зовсім ні, де-небудь у Сан-Франциско в якомусь дев’ятнадцятому столітті. Зовсім ні. Усе це відбувається зараз, тут і вже. Просто мама у Кріса дуже любила в дитинстві читати казки Ганса Христіана Андерсена, а тато Доллі усе своє свідоме життя був схиблений на джазі. Як завжди, в результаті таких життєвих комбінацій страждають діти. Але, на правду, все ж Доллі і Кріс — це звучить значно приємніше, як, до прикладу, «Революція дає мир». Напевно, саме в цій вибірковості імен серед Наталочок, Андріїв і Тань було закладено Провидіння. Недарма кажуть, що шлюби укладаються на небесах. Про всяк випадок Доллі і Кріс у цьому не сумнівались жодної секунди прямо з тієї хвилини, як Кріс ще в школі утрапив на перерві налетіти на Доллі. Розбите коліно і стало перепусткою до раю обраних.

І якщо вважається, що ідеальний союз — це, коли чоловік розумний, а жінка — красива, то що зостається сказати…

Доллі дуже гордилася своїм розумним чоловіком. А Кріс… О, Кріс одразу з того ж моменту, як одірвав свій погляд від розбитого колінця, вже ніколи не сумнівався, що старий Да Вінчі народився не в той час і не в тому місці. Тому що він, якби побачив Доллі, то саме до її теплої усмішки і прозорого звабливого погляду стикалися б зараз натовпи шанувальників, замучених сварливими дружинами і вередливими коханками.

Та що там казати. Навіть скандальний дворовий пес, бачачи Доллі, переставав облаювати перехожих і свою долю, знічено опускав голову і починав вертіти хвостом. А старий у будці на розі, який торгував хлібом, щоразу вранці протягом року вимовляв одну і ту ж фразу: «Дитинко, яка ж ви красива. Я вже думав: таких більше не вирощують».