«…І весь світ на додачу»

Мар'яна Бург …І ВЕСЬ СВІТ НА ДОДАЧУ

«Але нехай буде сказано в настанову

мудрецям наших днів, що із усіх

дарувальників, ці двоє були

наймудрішими. З усіх, хто підносить

і приймає дари, істинно мудрі лиш

подібні їм. Скрізь і всюди»

Зараз ви скептично посміхнетесь. Ви не повірите. Ви не повірите жодному слову. Ви не повірите. Такий зараз час.

А даремно. Тому що я достеменно знаю: саме зараз Доллі піднялася сходами і зайшла до маленької однокімнатної квартири під самісіньким горищем, котру вони з Крісом винайняли рік тому. Ні, ні. Дія відбувається зовсім ні, де-небудь у Сан-Франциско в якомусь дев’ятнадцятому столітті. Зовсім ні. Усе це відбувається зараз, тут і вже. Просто мама у Кріса дуже любила в дитинстві читати казки Ганса Христіана Андерсена, а тато Доллі усе своє свідоме життя був схиблений на джазі. Як завжди, в результаті таких життєвих комбінацій страждають діти. Але, на правду, все ж Доллі і Кріс — це звучить значно приємніше, як, до прикладу, «Революція дає мир». Напевно, саме в цій вибірковості імен серед Наталочок, Андріїв і Тань було закладено Провидіння. Недарма кажуть, що шлюби укладаються на небесах. Про всяк випадок Доллі і Кріс у цьому не сумнівались жодної секунди прямо з тієї хвилини, як Кріс ще в школі утрапив на перерві налетіти на Доллі. Розбите коліно і стало перепусткою до раю обраних.

І якщо вважається, що ідеальний союз — це, коли чоловік розумний, а жінка — красива, то що зостається сказати…

Доллі дуже гордилася своїм розумним чоловіком. А Кріс… О, Кріс одразу з того ж моменту, як одірвав свій погляд від розбитого колінця, вже ніколи не сумнівався, що старий Да Вінчі народився не в той час і не в тому місці. Тому що він, якби побачив Доллі, то саме до її теплої усмішки і прозорого звабливого погляду стикалися б зараз натовпи шанувальників, замучених сварливими дружинами і вередливими коханками.

Та що там казати. Навіть скандальний дворовий пес, бачачи Доллі, переставав облаювати перехожих і свою долю, знічено опускав голову і починав вертіти хвостом. А старий у будці на розі, який торгував хлібом, щоразу вранці протягом року вимовляв одну і ту ж фразу: «Дитинко, яка ж ви красива. Я вже думав: таких більше не вирощують».

Ну, а тепер вернемося до тридцяти п’яти гривень і тридцяти копійок. Бо саме стільки Доллі витрусила на диван із сумочки після того, як зачинила після себе двері квартири. Саме стільки. Доллі ще раз зосереджено перелічила гроші. Другий раз нічого до першого не добавив. Рівно тридцять п’ять гривень і тридцять копійок у рідній валюті. І навіть якщо до цього добавити десять баксів у твердій валюті і зачекати, поки рідна валюта прийде у відповідне співвідношення до твердої, якщо домовитися, що Марія Іванівна почекає з квартплатою, то все одно не вистачає. А ще ж їсти щось ну бодай іноді необхідно. Бажано й Крісу було би купити сорочку. Ну ту, німецьку в кліточку з ґудзиками на кишенях. Ох, як би вона пасувала до його розуму.

Саме час розридатися. Але Доллі не була би Доллі, якби дозволила такій дрібничці зітерти посмішку зі свого обличчя. Доллі була не просто маленькою закоханою жінкою. Доллі була ще й дуже розумною жінкою, тому що у свої без двох тижнів двадцять років, точно знала, що життя приблизно на дев’яносто процентів складається з неприємностей. І якщо вже на все лишається десять процентів, то не слід їх скорочувати. Врешті-решт знайдеться який-небудь вихід, і Доллі обов’язково купить це плаття, яке вона приміряла у тому маленькому дорогому магазинчику.

Кріс, як він дивився на неї. Ніколи жоден чоловік не дивився на жінку так, як він на неї тоді. Ні Людовік ХV — на мадам Помпадур, ні Алік Болдуїн — на Кім Бесінжер, ні навіть Адам — на Єву, хоча цього взагалі можна не брати до уваги через відсутність здорової конкуренції.

Доллі вийшла в коридор, де висіло велике дзеркало і покрутилась перед ним. Ні, це плаття було вкрай необхідне їй до дня народження. Адже якщо на перше — суп, на друге — суп і на трете — суп і щодня те, що буде через місяць? А через рік? Правильно. А якщо джинси — на літо, на весну, на зиму, на осінь і на всі інші випадки життя, що буде? Правильно. Кріс просто забуде, яка вона вся ефірна, чарівна, вишукана і довгонога, ох, що там вдавати скромнягу, просто неперевершена.

А з цього випливає… Що із цього випливає? Що якщо терміново зробити пару контрольних для сусідського Валерки, на комп’ютері набрати реферат крадьми від начальства для його татуся і перепрасувати всю білизну його мамочці, то, либонь, либонь… Доллі відчула, як її щоки спалахнули від хвилювання.

Вона ще раз покрутилась перед дзеркалом, стаючи навшпиньки, пригасивши свою магічну посмішку і сумно зітхнула, тому що навіть найбільший оптимізм має межі гідності.

Усі два тижні Доллі лічила, писала, друкувала, прала, прасувала і, повертаючись додому, валилася з ніг у постіль і, відключалася, так і не діждавшись Кріса.

Але одного прекрасного дня вона гордо пропливла через двір, несучи в одній руці пакет з качкою, а в іншій… Хто би засумнівався, що Доллі — справжня жінка. А Доллі була саме такою, а значить — правильно: в іншому пакеті — плаття. Звичайно, це воно: маленьке, коротеньке, невагоме чорне плаття.

Вдома Доллі хутенько сунула качку з рисом у духовку. Потім прийняла душ, відчуваючи, як вода забирає втому і приносить визволення. Ледь підфарбувалася і обережно, дуже обережно плавними рухами одягнула на себе плаття. Вона підійшла до дзеркала і кутики її губів вдоволено поповзли до вух, оголюючи білі зубки.

На кухні засвистів чайник. Вона накинула халатик і почала накривати на стіл.

Цієї миті ключ повернувся в замку, двері відчинилися і в дверях постав Кріс:

— НАРРУ ВIRTHDAY, — проспівав він. — Це тобі по-перше.

І Доллі подряпала долоню до троянди.

— Це тобі, по-друге.

І Кріс вийняв з пакета… «Ох, — прокотилося в голові у Доллі, — десь я уже бачила такий пакет». Але ця думка застигла без подальшого розвитку, тому що Доллі побачила плаття. В руках Кріса тріпотіло і переливалось маленьке, коротеньке, невагоме, чорне плаття.

— Доллі, дивись, — хвилювався Кріс, — що я тобі купив. Я знаю, ти дуже-дуже його хотіла. І я купив його, Доллі. Чому ти мовчиш, Доллі? Воно що, тобі вже не подобається? Ти не хвилюйся, це не з зарплати, просто я підзаробив. Щось не так, Доллі? Та це твій розмір. Я описав тебе в магазині і продавщиця сказала, що кілька годин тому така ж жінка, як ти, купила цей же розмір. І воно пасувало їй ідеально, Доллі.

Доллі, не зводячи з Кріса здивованих очей, тихенько стягнула з себе халатик. І тепер настала Крісова черга. Доллі з жахом з’ясувала, що в його погляді не було ні ласки, ані ніжності, ні бажання, а тільки щось таке… щось таке, чому не придумано визначення. Ніби перед ним упала Берлінська стіна, збігло молоко на плиті і трапилося нашестя саранчі в китайській провінцїї Цінхай, і все це — одночасно.

— О, Крісе, — закричала Доллі. — О, Крісе, ти тільки не розстроюйся. Я просто хотіла тобі сподобатись. Адже я тобі подобаюся, Крісе? А плаття я завтра поміняю на сорочку в тому ж магазині. О, Крісе, там така потрясаюча сорочка на тебе. Адже ти мене любиш, Крісе, правда? — і Доллі кинулась йому на шию, ні крихти не сумніваючись у тому, що має на це законне право.

Її Кріс, він був зовсім поруч, він належав їй, а вона — йому. А ще були качка з рисом, допитливий місяць, який завис у кватирці, маленьке чорне платтячко… І весь світ надодачу.

Погодьтеся, це не так уже й мало. Якщо врахувати, що ще зосталося п’ять гривень і три долари у твердій валюті.