«Великі є твої суди, Господи, і невимовні.»
(Соломонові приповідки, глава 17).«Є сором, що наводить гріх, і є стид, що є славою і ласкою».
(Соломонові приповідки, глава 26).кожній матері окремо…
1
Містечко Мишин, куди після служби в армії Христофор привіз вісімнадцятилітню Маріцу, нічим особливим від інших, так само привітних — але не дуже маєтних — українських містечок, не відрізнялося.
Перерізане навпіл мілководою й негаласливою річкою, містечко скидалося на екзотичного пташка із широко розкинутими крилами над блискучою гладдю води. Населене кількома тисячами автохтонів та прийшлих, воно коли стиха втішалося, коли гучно хвилювалося в такт із малими й великими втіхами та хвилюваннями своїх мешканців, при цьому не відзначаючись особливою винахідливістю.
Чоловіки без надмірного трепету, але на повні горлянки щосезону підтримували ексклюзивні ноги свого незмінного футбольного кумира Блохіна, смачно спорожнюючи бочки несмачного, бо розведеного водою, пива місцевого розливу; чи мовчки й не надто осудливо, хіба що з прихованою долею заздрості похитували головами на чергову новину про чергове стрибання в гречку котрогось зі своїх земляків.
Жінки ж на кухнях та по магазинних чергах плодили й поширювали місцеві плітки-новини зі швидкістю, що наближалася до швидкості світла, опісля полегшено зітхаючи від усвідомлення, що на цей раз — свят-свят-свят! — новини не стосувалися їхніх родин.
А загалом життя в містечку Мишин текло собі без особливих потрясінь, розкоші чи неспокою.
Хтось умирав, хтось народжувався.
Одні одружувалися, інші розлучалися.
Комусь випадала щаслива лотерея, як-то холодильник чи навіть автомобіль, комусь — маячіла буцегарня за дрібне хуліганство чи спекуляцію.
І цей незмінний, чітко регламентований колообіг життя не міг нікого ні засмутити надовго, ні, тим більше, нікого надовго не зворушити. Навіть у радощах.
Хіба що Маріцу.
Кілька перших років життя в Мишині молоденька Христофорова дружина реагувала на містечкові — добрі й погані — новини так само, як реагували на будь-які новини в її рідному містечку: бурхливо.
Бурхливість реакції Маріциних земляків із містечка Фрунзе Верде[1], очевидно, була пов'язана з його місцезнаходженням. Маріцина маленька вітчизна, а по-тутешньому батьківщина, називалася єдиновживаним на той час словосполученням — сонячна Молдавія.
Маріца не дуже розуміла, чому про її край, що так само, як і будь-які інші краї, знав і дощ, і багнюку, й засуху, й лихих людей, з повсюдних на той час радіоточок говорили якось надто улесливо, мало не підлабузницьки. І так, ніби на землях її батьківщини розкошувала сама лише радість, музика й сонце.
А більш нічого.
О, так. Темперамент її земляків, особливо в танцях, окрім «ахів» і «охів», подеколи витискав навіть сльози нестримного захоплення. Гаряча кров землі, розлита в жилах знаменитих артистів, прискорювала кров у жилах тим, хто насолоджувався філігранною роботою тіла її земляків у шаленому темпі «молдовеняски» чи «жоку».
Але Маріцу іноді сердило, коли тут, у Мишині, із чиїхось уст ні-ні, та й проривалася думка, що, мовляв, життя на її батьківських землях минає лише в танцях, співах і за келихом вина.
Тоді Маріца згадувала багаторічну виснажливу працю своїх батьків і родичів на безкраїх радгоспних виноградниках і помідорних плантаціях — і рясні сльози чи то жалю, чи сердечного зворушення підступали їй до очей від отого незмінного й застиглого, мов цементний розчин, словосполучення про сонячну Молдавію в безперервному танці.
Чи то їй так було жаль своїх родичів із хворими від роботи хребтами, чи брав жаль за теперішню нестачу надмірного сонця над головою… Але згадка-словосполучення про барвисту її батьківщину щоразу викликала тривале хвилювання.
Навіть по кількох роках життя в Мишині між розважливими, але, як нерідко видавалося Маріці, із притихлою кров'ю, людьми, зачувши з радіо чи телевізора радісний голос скрипки чи розпачливу тугу флуєра[2] або наю[3], вона була би пускалася до танцю чи співу, а може, й до плачу, коли б не думка, що спонтанний порух жіночого єства можуть не зрозуміти люди, котрі навчилися розуміти її здебільше смішну, пересипану молдавськими словами, мову, але мову її тіла, а може, поклик крові можуть витрактувати якось неправильно.
Хай би тлумачили, проте не осудливо. Колективний місцевий осуд міг не тільки спантеличити, але навіть уплинути на подальший хід будь-чийого життя.
Через те в Мишині наймудрішим вважалося остерігатися людського осуду.
Щоправда, щілина для маневру залишалася завжди і будь-кому.
Місцевому люду зрідка можна було не остерігатися навіть порушення писаного закону.
А ось публічного людського осуду слід було остерігатися завжди. Бо кожен мешканець Мишина за особливу провину перед громадою, звичаєм чи неписаним законом, мав шанс бути покараним суворіше, ніж прокурором: засудженого колективним осудом місцеві люди ігнорували в один і давно перевірений спосіб — повним мовчанням та бойкотом: переходом на протилежний бік вулиці.
І перш, ніж щось робити важливе, кожен мешканець містечка, який дбав про своє ім'я чи ім'я своєї родини, повинен був замислитися над основоположним правилом цієї території — чи його дія або вчинок не викличуть загального осуду, який може обернутися для «штрафника» серцевим нападом, ба, навіть смертю?
Щоправда, Маріца не надто глибоко вникала в цю філософію місцевого життя, як не мала особливого невдоволення від думки, що її можуть не зрозуміти люди, яких вона щиро любила вже тільки через те, що вони жили там, де Маріца була щаслива.
Дотеперішнє її щастя в Мишині було повним і не облікованим.
І щастя називалося — Христофор.
Воно було всеохопним.
Повсюдним.
І безконечним.
Це щастя не могло мати віку, смутку чи сумніву.
Воно могло лише розростатися й наповнюватися новими відтінками, барвами та узорами. Триваюче щастя було щемке, як спогад про далеку тепер Маріцину батьківщину сонця, червоних помідорів, винограду і сльозогінного флуєра.
Зачувши з телевізора чи радіо мелодію своєї вітчизни, повну сонячної радості чи безмежної чорної туги, Маріца відкривала навстіж двері з кімнати і в комору, ставала обіч діжок із мукою, цукром чи салом, бралася обіруч за крижі, і, наспівуючи почуту мелодію, із заплющеними очима колисалася в такт музики стільки, скільки витримувало її терпіння.
Проте терпіння вистачало не так уже й набагато, оскільки від природи Маріца була нетерплячою й подеколи гострою, як мелодія рідного «жоку». Стрімкий молдавський «жок» іноді нагадував їй не менш темпераментний «гопак» Христофорової батьківщини. Проте в «гопакові» було більше рухливості, дії, тимчасом як «жок» стинав душу несамовитою, майже досмертною пристрастю, здатною розірвати кров у жилах чи серце в грудях.
…МАРІЦА НЯМЦУ, яку Христофор Рибачук забрав у Мишин мало не зі шкільної парти, тепер охоче вчилася в місцевому педучилищі на заочному відділенні і працювала вихователькою в дитячому садку. А Христофор, що його з самого малечку в містечку називали Колумбом за екзотичне для цих країв ім'я, шоферував у місцевому радгоспі. Чоловік частенько пропадав у від'їздах, і Маріца, як їй здавалося, щоразу більш-менш спокійно чекала його повернення додому.
Проте одного разу терпіння зрадило.
Христофора не було вдома весь тиждень. Перші дні Маріца ліниво нудилася, далі — нестерпно тужила. А коли на сьомий день твердо пересвідчилася, що нарешті понесла, була би на радощах сама йшла назустріч чоловікові.
Занадто часто сіпала віконну фіранку, видивляючись світла фар Христофорової вантажівки.
А на сьомий день половину ночі простояла в темній проймі вхідних дверей, не спускаючи очей із дороги: слухала своє тіло.
Подеколи, у хвилини надмірного хвилювання й чекання, яке ставало нестерпним, Маріці здавалося, що вона чує, як росте в ній щойно зачатий плід. Отам, у гарячій її утробі, із-під самого серця й аж до самого лона, з кожною хвилиною більшає в ній Христофорове сім'я — аж ось-ось заб'ється дитяча ніжка чи заворушиться скоцюрблене удвоє тільце.
І тоді жінка несамовито хрестилася: від страху, що збожеволіє на радощах і не встигне розказати своєму коханому Колумбові, що в них нарешті буде дитина.
Такий собі кучерявий і балакучий, як Маріца, молдаванчик.
Чи чорненька, з карими очками і двома ямками — татова копія, — україночка.
2
…МАРІЦА НЕ ПАМ'ЯТАЄ, як не збожеволіла тої миті, коли з самого рана двері в будинку неприродно заскрипіли — і на порозі хати став директор радгоспу, фельдшерка з місцевої амбулаторії й дільничний міліціонер.
Лише пам'ятає, що фельдшерка поїла її гіркою гидотою й кілька разів колола руку вище ліктя, а директор усе повторював про якийсь п'яний КАМАЗ, що протаранив Христофорову вантажівку, розпоровши кабіну навпіл.
Маріца, обезуміла від страшного й несподіваного лиха, безперестанку кричала: «Де мій Христофор?!».
А директор, не втомлюючись, повторював про КАМАЗ тихим, мало не лагідним голосом.
…Христофора Рибачука поховали в запечатаній труні на місцевому кладовищі, не дозволивши навіть родичам глянути на його розчавлене тіло. Лікар із місцевого моргу пізніше приповівся за чаркою, що, мовляв, Христофора поховали без голови.
Але оскільки вчора ще живого, а сьогодні вже мертвого чоловіка ніхто в труні не бачив, то й для багатьох земляків його відсутність не асоціювалася зі смертю.
Нема чоловіка — то й нема.
Є інші люди, що миготять щодня перед очима.
…До самих пологів Маріца жила в якомусь чи то тумані, чи в дощовій мряці.
Усе наслухала — чи не зашкребе в нічну шибу її колись завжди усміхнений Христофор, чи не прийде у тривожний сон бодай для прощання.
Але тільки вітри гамселили в дрантивий дах домівки й стогнали під вікнами невтихомиреними хортами. Та ще неприв'язані пси вили на місяць чи на випадкових перехожих, не даючи склепити повіки.
Безсоння ставало таким важким і нестерпним, що розбита Маріца підводилася з постелі, тягнула стілець під стіну й тулилася чолом до охололої шибки.
Срібна від холоду чи місячного блиску земля, здавалося, тремтіла за вікнами осиротілої хати, а розпатлана Маріца вдивлялася в нічні контури сонного містечка — і чула, як велика лінь і повний сон розуму змагають її сплакане тіло.
Після Христофорової смерті вона ніколи не боялася ночі. Могла серед глухої темені піти а хоч би й на кладовище, посидіти на чоловіковій могилі, слухаючи моторошний шелест дерев над головою чи недоречні співи цикад у цвинтарній траві, а потім вернутися додому — і до самісінького ранку просидіти під стіною із складеними в замок руками на округлому животі.
Ніхто не діймав Маріцу ні особливим співчуттям, ні надмірною увагою.
Христофорова сестра, обкладена трьома дітьми й п'яничкою-чоловіком, на перших порах чи не щодня навідувалася до неї, а після сороковин приходила раз на тиждень. І то чи не лише для того, щоб поплакати над своїм безталанням.
Близькі сусіди жаліли Маріцу, але якоюсь особливою жалістю — поводили себе так, нібито нічого взагалі не трапилося:
теревенили про місцеві новини,
стиха лаяли порядки,
нарікали на нестачі,
але ніколи не торкалися найболючішого — Христофорової смерті.
Тому найлегше Маріці було на роботі. Турбота про чужих дітей відвертала її від постійного думання про своє горе. Вічно замурзані малюки з радісними вересками щодня обліплювали свою виховательку, а особливо сміливі просили доторкнутися до її круглого, як м'яч, животика.
І коли тепла дитяча ручка на мить затихала на вивершеному Маріциному животі, в якому вже впевнено буцалося нове життя, жінці здавалося, що цієї миті в ній одночасно вибухають веселі — весільні — скрипки й розсипається на тріски флуєр від своєї одвічної туги, до часу затихлої в його мініатюрному дерев'яному тілі.
Тоді ланка затерплою долонею прикривала теплу дитячу ручку, на мить заплющувала очі, гамуючи голос нібито з потойбіччя, — і слухала, як б'ється в ній її власне серце і серце їхнього з Христофором плоду.
Ця невчасна, недоречна, безтямна радість до краю знесилювала жінку, бо так не в'язалася ні з чорною барвою її вбрання, ні з чорним її думанням.
Проте в роботі дні мигтіли якось так, як смугасті концентраційні роби радянських військовополонених у фільмах про війну, що останнім часом окупували чорно-білі екрани телевізорів. Щодня після роботи Маріца лягала на диван, вмикала телевізор — і кількагодинне сидіння перед екраном із бездумним поглядом, перед яким фіксувалися лише смугасті роби, подеколи відволікало, ба, навіть, заспокоювало жінку, дні якої мигтіли в такій самій посмугованій барві ночі й дня.
І тоді на Маріцу знов нападала лінь. Великою силою волі вона змушувала себе щоранку підводитися з постелі, робити якісь обов'язкові дії й ставати до роботи.
А згодом іти до роботи не було потреби — Маріцу, попри її незгоду, небажання, сльози й погрози, відправили в тривалу декретну відпустку: такими були тодішні гуманні закони великої країни СРСР.
І тоді весь світ остаточно впав на Маріцу всіма небесами й громами.
…ЧЕПЧИКІВ І ПЕЛЮШОК Маріца не купувала, дитячими соками не запасалася.
Вона днями лежала на дивані й дивилася в стелю.
Час до часу її викликали в амбулаторію, брали аналізи, наказували багато рухатися, щоб не розгодовувати й без того великий плід.
Жінка уважно слухала, на знак згоди кивала головою — а вдома лягала на диван і тупо дивилася в стелю.
Але якогось дня, вже на дев'ятому місяці, злягла Маріца на нерозкладений диван — та так і пролежала аж до переймів. Чула в собі вселенську лінь і байдужість, аж подеколи здавалося, що вони ростуть в її тілі разом із дитиною. Що ось-ось — і вся вона трісне навпіл, ніби кавун. Від лінощів, небажання жити й надмірної ваги.
Чи хотіла налінуватися на все життя?
Чи підпорядковувалась закодованим наказам природи?
Хто тепер скаже, коли ніхто не в змозі розгадати, які сили та голоси рухають жінкою в час її найбільшої загадки — час виношування нею нового життя…
3
СИНЮШНЕ, ПОМОРЩЕНЕ немовля, що ліниво присмоктувалося до чутливої й переповненої груді, ліниво розплющуючи закислі очки, вже з перших днів кидало Маріцу в жар: здавалося, то сам Христофор, незбагненним чином перекинувшись у немовля, невміло плямкає губами біля потемнілих, набухлих її пипок, намагаючись висмоктати з неї останні краплі ще не прийшлих молок.
І тоді стриножена страхом, вона мало не з люттю й ненавистю відривала дитину від грудей.
А за мить шукала в собі любові до живого клубочка — та тільки чула глухі удари серця й легке обридження від споглядання мініатюрної Христофорової копії, що з якогось дива викликала в ній страх і неясну тривогу.
Було щось у цьому загрозливе — нагадування мертвого чоловіка про своє існування посередництвом дитини, яку нещасна Маріца зобов'язана була полюбити в момент її появи на світ, але не спромоглася відчути в собі очікуваної любові ні на другий, ні на третій день після її народження.
Споглядання немічної дитини, як дві краплі води схожої на мертвого батька, вливало в душу молодої породіллі непояснюваний спротив, а може, навіть відразу — і жінка на силу знову й знову тамувала в собі жалість і одночасні сльози, боячись показати персоналу пологового будинку своє незрозуміле сум'яття.
Вона не змогла би пояснити, звідки в ній бралася така каламуть.
Чи то через це переходили всі породіллі, чи то лише давала про себе знати страшна трагедія, що у мент накрила ще вчора щасливу жінку чорною хвилею горя?!
Маріца кілька разів на день витягувала з-під подушки маленьку фотокартку Христофора одразу після його народження — і тут-таки дивилася на нього живого: таким схожим на батька був щойно народжений малюк.
Тоді знову й знову переверталося в ній добре й недобре одночасно.
І вона цілими днями не зводила очей з невинної дитини. Ніби чекала, що немовля подасть їй бодай якийсь знак від батька.
Малюк то затихав, засинаючи під груддю, то, легенько пощипаний Маріцою за щічку, знову намагався смоктати з дужчою силою, стаючи схожим на беззахисне цуценятко.
І тоді жінка ладна була рвати на собі волосся зі злості на себе.
Але за день-третій у ній почало розливатися таке тепло і млість, що породілля припадала губами до поморщеної щічки сина — і надовго затихала, слухаючи, як у ній ураз знов раптово, десь на самому дні, оживають весільні скрипки її батьківщини. Тоді Маріца починала майже нечутно мугикати собі під ніс мелодію у такт посопування немовляти — і солодка радість незнаної досі розкоші гостро прорізала, а далі повільно наповнювала її легке після пологів тіло.
У ту мить жодна сила на світі не змогла би переконати Маріцу не називати дитину батьковим іменем.
Христофорова сестра через це навіть посварилася з братовою. Ні, не тому, що їй було не до вподоби ім'я покійного брата, а тільки через давній забобон цього краю, який не дозволяв називати дитину іменем померлого родича. Тим паче, давати синові ім'я мертвого батька.
Проте хлопчик щоразу веселіше кліпав на маму туманними — Христофоровими — очима, і через три тижні після народження дитини Маріца в ЗАГСІ твердим голосом сказала: Христофор.
Писарка спершу звела на неї здивований погляд, а далі мовчки схилилася над паперами, майже непомітно знизавши плечима чи то від нерозуміння, чи то несхвалення, чи, може, навіть і осуду.
Відтоді в Мишині знову з'явився Христофор Колумб.
4
ПРО ТЕ, ЩО ЩИПЦІ, оті страшні металеві щипці, якими такі людяні акушерки поспішливо витягували Христофорчика на світ Божий із Маріциної утроби, зробили з її дитиною страшну справу, вона зрозуміла швидше від лікарів, але пізніше, ніж належало зробити це насамперед медикам.
На перших порах хлопчик розвивався хоч і не так прудко, як його ровесники, проте особливого занепокоєння не викликав. Мало скільки дітей береться говорити запізніло. А те, що дитина більшу частину доби лежала майже нерухомо із заплющеними очками, молода мама списувала на темперамент. Власне, таким своїм спокійним темпераментом син нагадував батька.
Отож молода мама непокоїлася через раз, мовчки й таємно намагаючись переконувати саму себе в тому, що з часом усе налагодиться.
Проте йшли місяці — дурити себе й далі не було резону.
Перший рік після народження дитини Маріца знову жила ніби в постійній гарячці чи в густому тумані. Вона воліла чимшвидше побачити, як її маленький хлопчик уперше складе губки пелюсткою і прогугиче щось таке дивне, маловиразне, але лише їй зрозуміле. І що воно неодмінно скидатиметься на «мама». Вона хотіла пришвидшити ту мить, та не знала як.
А немовля ніби випробовувало матір то ясними, то мутними очима. І Маріца, наслухавшись всезнаючих місцевих жінок, вдавалася до винахідливості, яка на той час могла видатися смішною чи дивною.
Вона то бралася годувати дитину просто з каструль, без ложки й пипки — щоби та швидше заговорила.
То їздила довколишніми селами в пошуках підпільних знахарів і ворожок.
То безперестанно торохтіла десяток найпростіших слів, сподіваючись, що дитина нарешті повторить за нею бодай би одне слівце.
Хлопчик із каламутним поглядом і постійною легкою усмішкою в кутиках губ не дуже твердо намагався чеберяти худенькими ніжками, та уста йому були запечатані для слів: приступними для малюка залишалися хіба що невиразні вигуки піврічної дитини — й гаряча кров відчаю й розпуки дедалі частіше заливала Маріцин мозок.
Тоді вона потайки, за допомогою священикової дружини із третього села сусіднього району похрестила дитину, попросивши дати хлопчикові подвійне ім'я — Христофор-Богдан.
Тепер Маріца називала його тільки
Богданчиком,
Данчиком,
Богдасиком,
Сясиком,
Богдасем,
Бубочкою,
Бунчиком…
Проте дитина чи то від такої несподіваної зміни в імені, чи через прогресуючу хворобу на ім'я реагувала рідко. Хлопчик із застиглими в одній точці очима міг годинами сидіти на підлозі, не рухаючись. Хіба що теребити ручками м'які іграшки. Або навпаки: його, водномить ожила — якась дуже люта, майже скажена — енергія час до часу потребувала такого ж скаженого виходу.
І тоді Христофор-Богданчик трощив усе довкола себе з люттю й ненавистю пораненого звіряти.
Спершу — іграшки.
Потім — посуд і скло у дверях.
Далі його агресія розповсюдилася на всіх, хто переступав поріг хати.
Дитина, яка чомусь почала розвиватися швидше, ніж належало в її віці, викликала співчуття й неприязнь одночасно уже не лише в сусідів і лікарів: навіть близька Христофорова родина все рідше й рідше зазирала в Маріцин двір.
Власне, хлопчик не розвивався в прямому розумінні слова, а лише ріс. Невиправдано швидко гладшаючи та розростаючись у плечах. Він цілими днями водив мутно-ясним поглядом довкруж себе, тоді безперестанно «мукав», «аукав», завивав — і знов брався трощити все, на що натрапляли його руки, які з часом набрали якоїсь нетутешньої сили й моці.
Коли Маріца виводила сина у двір, нагодувавши перед тим жменею втихомирюючих пігулок, і садовила в спеціально зроблене для нього крісло, притихлий Христофорчик-Богдасик надовго втуплювався очима в землю або беззвучно плакав, розтираючи великими кулаками почервоніле від напруги й незгоди обличчя. Тоді Маріца, й собі обливаючись сльозами, тулила велику й видовжену, схожу на огірок, голову до грудей, міцно обнімала двома руками — і вони обоє довго схлипували разом.
Із часом хлопчик заспокоювався, непомітно засинав під беззвучні мамині схлипи, немов під колискову, — а жінка ще довго тамувала в собі гарячі сльози, але вже хіба що лише тихенько шморгала носом, щоб не розбудити дочасно сина.
Нервові напади дитини частішали. Лють потребувала виходу — і вимучена постійною напругою жінка, довго повагавшись, таки замовила в хату дерев'яні двері з оббивкою із бляхи. Вікна у відведеній синові кімнаті заґратувала, а дерев'яне ліжко намертво прибила до підлоги, застеливши його матрацом без пружин. Окрім ліжка, в кімнаті не було більше нічого.
Маріца покинула свою символічну роботу виховательки навіть на тих чверть окладу, який їй символічно виплачувала добросердна, ба, навіть відважна мишинська завідувачка дитсадком, що махнула рукою на можливі неприємності із контролюючими органами через такого працівника - «підсніжника».
Спершу Маріца обходилася винятково пенсією на сина-інваліда. Проте тієї мізерії в тринадцять рублів було замало навіть на такий благодатний для її країни час, як упевнене й невідворотне будівництво розвинутого соціалізму, на обрії якого незнаною розкішшю вже маячів комунізм.
Маріца переваг розвинутого соціалізму своїм куцим жіночим розумом не зауважила, лише добре втямила, що в роті солодше не стає, а холодильник не повнішає, скільки б із «брехунця» не лаяли те, чого з тутешніх людей ніхто не бачив, і не хвалили те, що було перед очима.
Щоранку, майже синхронно з Маріциним просинанням на протилежному боці містечкової вулиці починав свою галасливу вісімнадцятигодинну роботу гучномовець, прибитий до чорного стовпа. Стовп був розмальований із чотирьох боків зверху донизу гаслом «Слава КПРС!»
Чомусь чи не кожна тодішня вранішня радіопередача починалася словами «Два світи — два способи життя». Ще лежачи в постелі, Маріца щодня слухала про страхіття небаченого — заморського — світу, просякнутого дискримінацією тамтешніх темношкірих людей і враженого підступністю тамтешніх вовчих законів, які перетворюють людей на звірів.
Далі гучномовець бризкав слиною ненависті до причаєних там і тут українських буржуазних націоналістів, які сплять — а все одно думають, як би підірвати фундамент радісного Маріциного сьогодення і внести розбрат у дружні лави щасливого радянського народу.
Набризкавшись слиною праведного гніву, радіо починало співати.
О, які то були життєрадісні й піднесені пісні!
«Гарно нам на полях сіять-орать»,
«Буряки рядочками стеляться листочками»,
«Мой адрес — не дом и не улица. Мой адрес — Советский Союз»…
Проте Маріца, недовго ніжачись у постелі перед своєю щоденною каторгою, ні-ні — та й проганяла підленькі думки, які розвертали її від заморського у свій, тутешній, світ. То був далекий, та що там далекий — паралельний світ її страждань і болю.
І цей світ не мав жодного стосунку до світу, який нав'язував їй невтомний гучномовець.
Вона дивилася на свої ще молоді, але в'янучі від безконечного прання-прибирання руки, гладила обличчя, що бралося зморшками, — і дивна лють, схожа на згагу, осідала в її єстві, як хронічна недуга. Вже іноді їй здавалося, що насправді неграми є не ті, кого принижують десь там у далекому світі, а чорним негром є вона сама у своїй білій країні… з оцими вічними нестачами й мізерною пенсією, з тісною (двадцять чотири квадратні метри) квартирою - «хрущобою», з неможливістю дати раду дитині-каліці.
Безперервне, невтомне й багатолітнє сичання з чорного стовпа так допекло Маріці, що одного разу вночі, повертаючись від Христофора-старшого із цвинтаря, вона вже було взяла сокиру, щоб підрубати той стовп.
Та там і спинилася, розсміявшись сама до себе: що їй винен стовп із брехливим гучномовцем? Стовп усе одно перенесуть, гучномовець заговорить іще гучніше, а її — не приведи, Господи, на п'ятнадцять діб заберуть у райвідділ міліції. Що тоді буде з дитиною?!
Вона дуже довго й багато разів ходила в районну лікарню, райком партії, райвиконком, поки таки не добилася, щоб радіо говорило тихіше.
Прости її грішну душу, але Маріца вигадала, що гучномовець погано впливає на Христофорчика, бо його занадто голосна мова посилює напади агресії дитини.
І набагато тихше, але так само щоденно, радіо й далі розвінчувало й гудило деяких радянських людей за нетрудові доходи — вирощування і продаж із присадибних ділянок овочів і фруктів, та викривало спекуляцію — виготовлення дерев'яних сувенірів і вишивання сорочок для продажу.
Проте Маріца на те вже не зважила — стягла з горища старий, іще з Молдавії, механічний «Зінґер».
Зголоднілі від суцільних дефіцитів мишинські модниці стали в чергу до нової кравчині, яка мала витончений смак і добру машинку. Так що обшивати було кого. Не було тільки часу. Але Маріца мала безконечні робочі ночі, що зробилися їй днями через безсоння і боязнь бути викритою за свої нетрудові доходи.
Втомившись від надокучливого дирчання машинки, Маріца розтирала затерплі пучки рук — і знову підленька думка в'їдалася в її розжарений мозок: чому ці мізерні доходи, зароблені каторжним трудом, є нетрудовими?
Питати не було в кого.
А ще слід було остерігатися балакучих сусідок, які могли спровадити в її двір місцевого міліціонера.
Отож Маріца, щоб не викликати підозри, зароблені про чорний день гроші тримала не в Ощадбанку, а загортала у два целофанові кульки, а тоді зашивала у Христофоровий матрац.
Навіть коли би міліція захотіла зробити трус у її домі, як недавно робила в будинку напроти, де жив найбагатший мишинський «помідорник» Павло Грицюк, міліція, на думку Маріци, не наважилася б розпорювати матрац каліки.
Проте всі її гнітючі думки розвіювалися не стільки втіхою від дрібного заробітку, як тим, що Христофорова реакція на материну працю видавалася Маріці найбільш осмисленою і обнадійливою з-поміж реакції повноцінних людей, які знали про Маріцин «лівий» заробіток.
Коли в сусідній із Христофорчиком кімнаті цокотів мамин «Зінґер», хлопчик тримався за напівпрочинені двері обома руками, раз по раз висуваючи голову-огірок й дослухаючи звуку за стіною. Тоді пропадала безпричинна агресія й бунт.
Хлопчик спочатку водив по стінах широко розплющеними очима, потім раптово сповзав на підлогу, припирався голівкою до одвірка й далі не спускав уважного погляду з матері доти, доки вона не вставала з-за роботи.
У такі хвилини Маріца ладна була не покладати рук а хоч би й добу, аби лише дитина втихомирилася під торохтіння «Зінґера». А лиш тільки вставала з-за роботи, як син схоплювався на ноги й починав дратуватися.
Проте Маріца не могла безперервно бути вдома. На неї звалювалося безліч дрібних побутових справ, які слід було вирішувати без будь-чиєї допомоги. Та, власне, й допомоги було чекати ні від кого. Тим більше, що прихід кожної сторонньої людини супроводжувався небаченою агресією Христофора.
Відлучаючись на якийсь час із дому, Маріца колола синові призначене лікарями снодійне, прив'язувала його за ногу до ліжка широким домотканим полотнищем — і, висолопивши язика, бігла туди, куди вела її потреба.
Ця жінка ніколи не ходила — лише бігала, ніби гнана у спину батогом погонича.
Та грубе полотнище допомагало не завжди. Христофор, прокинувшись на самоті, люто шматував тканину, до крові оббиваючи руки як не об ліжко, то в обшиті бляхою двері.
А якогось разу Маріца знайшла сина із розбитою об віконні ґрати головою. Христофорчик сидів на підлозі біля ліжка з кривавими руками — і сльози лилися йому з ясних, як здалося матері, очей — заливаючи жаром усе її стерпле єство.
Маріца й собі кілька разів луснулася головою об одвірок — так, ніби хотіла забрати частину синової безвиході на себе.
Та тільки відчула, як гарячі жовті й червоні іскри розсипалися перед її потемнілим зором — і зникли в безвісті задавненого болю.
5
НА ЗАВТРА МАРІЦУ викликали в районну поліклініку.
Точніше, було так.
Головний лікар надіслав за матір'ю з дитиною машину і двох санітарів із наказом негайно прибути в поліклініку.
Медична комісія, що складалася із трьох череватих лікарів, в особливі тонкощі розвитку дитини не вдавалася. Ліниво оглянувши хлопця, в якого під носом уже засіявся ніжний пушок, комісія втупилася трьома парами очей у оплакану Маріцу. Суть розмови зводилася до простої й безальтернативної пропозиції: неповноцінну дитину пора відлучити від матері і влаштувати у безпечне й комфортне для її перебування місце, оскільки умови утримання інваліда викликають занепокоєння у медиків, широкої громадськості та жителів містечка.
Почувши таку несосвітенну брехню, а особливо про громадськість, яка в Мишині асоціювалася з десятком явних і прихованих алкоголіків при посадах, контуженим афганцем із парткому місцевого хлібокомбінату й шістнадцятьма червонощокими ветеранами війни, розсипаними по відділах кадрів та секретних відділах молокозаводу, комбінату побутового обслуговування населення та автотранспортним підприємством «Сільгосптехніка», заскочена зненацька Маріца одночасно заплакала й залепетала. Спершу по-своєму, по-молдавськи, а далі перейшла на скоромовку, в якій слова двох — таких не споріднених — мов змішувалися так швидко, що вона й сама не могла би при потребі переповісти їхнього змісту.
Жінка безперервно то плакала, то кричала — так, що головний лікар змушений був пригрозити їй викликом міліції.
— Він у мене чистий? — дещо заспокоївшись, питала себе й присутніх і сама ж відповідала: — Чистий. Нагодований? Нагодований. Розуміти мене розуміє? Розуміє. Коли щось хоче показувати — показує? Показує. А що нетерпеливиться, коли чує чужу людину у дворі, то він нікому не заважає. — жінка на мить затихла. — А що робить шкоду, так то ж мені, а нікому іншому. Я вже й помічницю нагледіла, — збрехала, не дивлячись в очі нікому.
…Але по всьому, коли Маріцу з сином відвезли назад додому, давши цілу батарею пігулок, шприців і ампул для уколів, жінка прийшла до думки, що вся ця процедура організовувалась швидше для «галочки».
Лікарі без особливого ентузіазму водили молоточками перед очима дитини, не надто вникали в перебіг хвороби. Не надто наполягали вони й здавати Христофора в інтернат.
Працівник собезу без особливих розпитувань заповнив свої папери, змусивши тричі розписатися про те, що в матері немає претензій до лікарів і соціальних служб, а також:, що всю відповідальність за стан здоров'я сина жінка бере на себе. На прощання тицьнув документи Маріці в руки, і раз не звівши на неї очей.
Лише немолода санітарка, що допомагала матері роздягати-вдягати Христофора, мовчки втирала сльози рукавом білого халата, а наостанок на очах усіх тричі перехрестила заплакану жінку з дитиною.
ВИЛИВШИ ВСІ СВОЇ СЛЬОЗИ на два життя наперед, наламавши руки й укотре проклявши свою нещасливу долю, Маріца якогось дня, вперше за життя в Мишині, замкнула на ключ хвіртку з вулиці й узялася до роботи.
Найперше, спалила документ із райсобезу, який повідомляв-нагадував про те, що вона, громадянка Рибачук Марія Тодорівна, може оформити свого сина — інваліда першої групи з дитинства Рибачука Христофора Христофоровича — в будинок-інтернат для інвалідів за такою-то адресою. Далі витягла ощадну книжку Христофора-старшого, приспала двома уколами сина й побігла на пошту. На пошті, під диктовку завідувачки Ощадбанку, написала заяву з проханням видати заощаджені кошти покійного чоловіка на покращення утримання сина-інваліда. Тоді майнула до універмагу, де накупила всякої розцяцькованої всячини, в тому числі зошити й різнокольорові олівці. Вона сама йому замінить школу.
З пошти Маріца щодуху помчала до вдовиці.
Вдовицею в Мишині називали Катрю Овадюк — доньку місцевих учителів, голова якої перестала твердо товаришувати з розумом після того, як Вітю Андрухова, котрого Катря два роки чекала з армії, привезли в Мишин у цинковій труні з Кабулу, саме на його двадцятиріччя.
В той день застигла від жаху Катря назвала себе вдовою, навіки одягнувшись, проте, в біле і майже весільне. Як узимку, так улітку. Хіба що тільки без вельона.
І відтоді дівка-перестарок, в якої коса сягала п'ят, впродовж кількох років майже щодня приходила під Маріцину хату, просячи жінку бодай на десять хвилин вивести в сад Христофора, який обличчям нагадував їй Вітю.
Катря сідала просто в траву чи в листя по другий бік паркану — і крізь залізну сітку, якою була обгороджена Маріцина садиба, могла дивитися на Христофора а хоч би й годинами.
Маріца садовила сина в спеціальну коляску, розкладала перед ним плюшеві іграшки — і мовчки горбилася над грядками чи безконечним пранням, не випускаючи, однак, з очей дві нещасні постаті по два боки паркану — синову й Катрину.
Катря дивилася на Христофора — й чомусь завжди мугикала під ніс лиш їй зрозумілу мелодію.
Христофор, шпигований ліками й настоями із заспокійливих трав, спроквола й зрідка махав їй худою долонькою. А потім брав до рух плюшевого ведмедика, міцно тиснув до грудей і гладив його голівку, як часом гладив Маріцину голову, коли вона вкладала сина спати. Син усміхався туманною посмішкою, а далі тягнувся рукою до паркану, ніби мав намір втягнути крізь сітку співаючу Катрю.
…Так тривало доти, доки якоїсь днини до Маріци не прийшли Катрині батьки-вчителі й не викликали Маріцу до криниці. Вони говорили пошепки й майже одночасно двома схриплими голосами — мати й батько дівки-перестарка. Маріца ледве зрозуміла їх плутану мову. А коли зрозуміла — усміхнулася й заплакала також одночасно.
Катрині батьки дякували Маріці й просили пускати їх доньку до себе на подвір'я.
Мовляв, Катря шкоди Христофорові не заподіє.
Із двору нічого не вкраде.
А як із Христофоровою допомогою вилікується остаточно, вони, батьки, не залишаться перед Маріцою в боргу.
Бо, бачите, Маріцо, відколи Катря ходить до вас, до неї повертається ясний її розум.
А вони ж так хочуть, щоб Катря пішла вчитися.
Щоб вийшла заміж.
Народила їм онуків…
Маріца нічого не сказала — лише зробила: застелила дерев'яну лавку біля Христофорової коляски-стільчика веселим молдавським — маминим — хідником у червоні й зелені ружі, а сама прочинила навстіж вікно із хати. Та так вони й сиділи по пів-днини:
Христофор зі скрученою плюшевому ведмедикові головою або головою песика, намертво притуленою до його запалих грудей;
Катря із застиглим на Христофорові поглядом;
І мама Маріца, схилена над стареньким «Зінґером», за прочиненим у сад вікном.
Подеколи її посивіла до часу голова скидалася на голову механічного пристрою, який реагував на найменший звук у саду, де бавилася одна доросла дитина, а друга доросла дитина зачарованим поглядом спостерігала за тою незбагненною забавою.
Коли вдарили холоди, Маріца сказала Катриним батькам, що не може далі морити дітей на дворі студінню. Отож вона запитала дозволу пускати Катрю в хату.
Тепер Маріца розстеляла теплу ковдру на підлогу — і знов двоє великих дітей із дня у день робили одноманітну роботу:
Христофор відривав і припасовував голови плюшевим та ганчір'яним звіряткам, а Катря мовчки здувала з них неіснуючу пилюку й розгладжувала обірвані боки.
Катря щось говорила собі під ніс.
Христофор то голосно сопів, то стиха вівкав.
І тільки Маріца раз по раз вертіла головою від машинки, позираючи із сусідньої кімнати на майже ідилію двох дітей, обійдених долею.
6
…ЯКОГОСЬ РАНКУ КАТРЯ у двір до Рибачуків не зайшла, а тільки пальцем покликала Маріцу до хвіртки.
Вона дивилася карими — розширеними на пів-обличчя — очима, в яких тремтіли сльози чи то образи, чи то страху — і Маріца відчула, що в неї чомусь підкошуються ноги.
Катря ще не сказала й слова, але Маріца самою шкірою вже відчула нову біду. Вона хотіла відтягнути мить чергового свого потрясіння, проте не спромоглася більше ні на що, як лиш узяти Катрю за руку і втягти її углиб саду.
Дівчина, впираючись, неохоче йшла за нею, а Маріца на ходу теребила гарячі Катрині пальці стерплими долонями, ніби просила й далі мовчати.
Та Катря, вдихнувши повітря на повен рот, раптово сіпнула Маріцину руку, зупинившись в тіні розрослого горіха, і заговорила тихо й зрозуміло.
Так, ніби ніколи не покидав її ясний розум і ясна думка:
— Я прийшла вам сказати, що я більше до вас не прийду. Я, тітко, незаймана… А він до мене приставав. Розумієте? А я ж удова, тітко Маріцо! Удова! Мені не можна ламати присягу. Ви свою присягу не ламаєте? Не ламаєте! То чого ви його не навчили не приставати до вдови?!
…Маріці здалося, що вона вмерла тої миті, коли за Катрею скрипнула дерев'яна хвіртка. Вона лиш занурила пальці в сиву свою голову — та так потім ще довго стояла із пучком вирваного з корінням волосся.
А крізь прочинене вікно, мов гарматні ядра із бійниць, вилітали тваринні звуки прив'язаного до ліжка Христофора. Розлюченого чи пораненого звуком зниклого Катриного голосу.
…Він несамовито рвав на матері пазуху,
дряпав її обличчя,
бив кулаками в плечі,
а вона не боронилася й не затулялася,
лише намагалася втихомирити так, як дотепер уміла — притискуючи до грудей та пестячи голову.
Однак Христофор тепер не чув і не розумів її.
Він чув тільки свою здорову природу і шукав їй виходу. Ревів і пручався так, що Маріца змушена була викликати «Швидку допомогу».
— Здайте його, Маріцо, в інтернат… — добрим і лагідним голосом казав їй старий лікар-психіатр, дивлячись, як рівномірно піднімаються Христофорові груди після подвійної дози усіх відомих йому в таких випадках уколів і одночасно заповнюючи свої папери. — Ви з ним не зможете впоратися. Йому двадцять років. У нього повноцінний гормональний розвиток. А це не можуть надовго приспати навіть найсильніші ліки.
— Але його там угроблять кінськими дозами уколів… — уже майже байдуже відповідала на те Маріца, протираючи хусточкою мокре синове обличчя зі слідами кривавих подряпин. — Як я його можу здати?! Я ж сама винна, що так розгодувала була плід. Мені казали рухатися, а я лежала й дивилася в стелю… з горя…
— Що ви таке кажете, жінко… — тихо заперечив їй старий лікар. — То ж пологова травма.
— Та мене би Христофор прокляв із того світу! Уже після моєї смерті хіба що… певно, що заберуть, бо хто його буде доглядати без мене…
— Ой, Маріцо… Та ви подумайте, скільки вам років! Ви ще дітей родити можете. А це ж не ваша вина, що він такий уродився.
— Він родився здоровий! — перебила жінка. — Його таким акушери зробили, бо спішили день медика відсвяткувати. Я його не можу здати! Ви би свою дитину здали? Здали би?
— Не знаю, — довго помовчавши, підвів голову від паперів сивий лікар. — Не знаю… У мене їх троє.
— Але вони здорові!
— Ото й кажу, що не знаю…
7
ВОНА ЗАБИВАЛА СИНОВУ ХІТЬ травами.
Ліками.
Ворожіннями.
Примовляннями.
Часто кликати лікарів Маріца боялася: нещодавно на медкомісії її попередили, що змушені будуть примусово забрати хлопця в інтернат, якщо психоз розвиватиметься.
Тоді Маріца кинулася до Бога.
І хоч Бог на той час був напівдисидентом, вона усе ж потайки наймала священиків із сусідніх сіл — і ті підвечірками хто мовчки, хто велемовно святили хату, читали акафісти й молитви над півсонним Христофором. А по тому — мовчки, з пів-опущеними долу очима клали в широкі кишені сутан скромні Маріцині гроші, так само мовчки покидали хату, з порога востаннє перехрестивши її з дитиною, яка залишалася поза Божою поміччю й благодаттю.
Якось одного дня несподівано прийшла Катря-вдова: принесла начинені повидлом пампушки.
Навіть зайшла до Христофора в кімнату.
Він спершу довго нерозуміюче дивився на дівчину, а потім, усміхнувшись, рушив назустріч, широко розставивши руки. Ніби хотів обняти.
Катря із криком вилетіла з хати, загубивши в коридорі один сандалик.
А Маріца ще довго й надсадно обціловувала синову голову, одночасно напоюючи його холодною водою із розведеною жменею таблеток уній.
Після того знайшлися добрі люди, які й нарадили Маріці наймати до Христофора Одарку із сусіднього з Мишиним села… Ну, чули'сте, Маріцо… живе там така добра жінка, що йде до всіх, хто хоче й кому треба… та певно, що чули… хто тут не чув про афганця, якого привезли додому без обох ніг і вона ходить до нього за жінку… і всім добре… і батьки хлопця раді… і він сам… і вона… може, би ходила й до Христофора… як не за так, то за гроші… він же Богом даний… що зробиш… така його природа… і її природа така… спробуйте, Маріцо…
Одарка приходила до Христофора раз на тиждень. У суботу ввечері. Мовчки скидала в коридорі незмінний свій дощовик непевного кольору й віку і зі словами «Мені вас не треба, Маріцо» відчиняла двері в Христофорову кімнату.
Христофор її зустрічав завжди однаково: спершу ревом, схожим на рев молодого оленя, а далі — пищанням маленького собачати.
Маріца хрестилася, ще якусь хвильку дослухалася до звуків за дверима, гасила скрізь світло, а тоді йшла на сусідню вулицю — у спустілий дитячий садочок, де колись давно працювала вихователькою і де її тепер пам'ятає хіба що постарілий сад та полущені стіни старих корпусів.
Сідала на гойданку, на одну мить заплющувала очі — й нібито гойдалася. А далі втуплювалася поглядом у затемнені вікна своєї квартири — намагалася стримати центрифугу, яка раптово підхоплювала її здитиніле тіло, і несла його десь поза межі існуючого — реального — світу. А може, то під нею справді гойдалася земля, а їй лиш здавалося, що вона розхитує дитячу гойданку… чи світову центрифугу… та ні, таки гойдалася земля, і весь простір гойдався і плив перед очима, коли вона не спускала очей зі своїх вікон, за якими був Христофор із Одаркою.
Далі вона слухала, як говорить у ній серце.
Швидко-швидко, ніби під час бігу-марафону.
Аж раптом серце змовкало — і Маріца хапалася за груди, боячись, що її серце навіки втратить свою мову.
А їй же ніяк не можна без серця!
І Маріца, широко розкривши рота, глибоко вдихала душне повітря натомленого, як і вона сама, дня, щоб прискорити життя свого, такого ж натомленого, серця.
В якісь хвилини її опановував справжній жах смерті. Він виникав нізвідки, раптово, як нізвідки вигулькує в сутінках порожньої дороги силует подорожнього. І ти не знаєш, чи той несподіваний подорожній — твій грабіжник чи надійний супутник.
Маріца не могла би пояснити, чим вона принадила той жах до себе і де він гніздився в її єстві. Але жах, немовби якась справді жива істота, був у ній скрізь. Набухав, як дріжджове тісто на теплі. І розростався в кожній клітині, немов пухлина. Не болів, не мучив — тільки ріс, щоразу даючи знати про себе прискореним биттям серця. У найнесподіванішу мить.
Маріца вперше почула його присутність у собі, як над Христофором зависла небезпека інтернату.
Не мала того страху ні після смерті чоловіка, ні після усвідомлення синового каліцтва.
Ніколи не грішила навіть думками про можливість своєї дочасної смерті, чи, ба, добровільного вкорочення свого життя.
Страждала — чорно.
Але про смерть не думала ніколи.
А тут раптом…
Інтернат для Христофора означав би смерть для Маріци.
Ця така ясна й зрозуміла думка спершу налякала жінку. Але згодом вона зрозуміла, що ляк її не мав нічого спільного з можливою смертю її самої. Цей ляк, цей холодний параліч усіх думок і почувань асоціювався тільки з сином. Точніше, з можливістю його втрати.
Вона іноді годинами дивилася на сонного Христофора — на його неправильної форми і майже завжди заслинене обличчя, на розповніле від ліків, пухке біле тіло, що крадьма й малими дозами діставало сонце; на тонкі, ніби кульбабове стебло, ноги, вкриті густим чорним волоссям — і ріки невимовного жалю й гострого болю заливали її всю, до останнього фібра душі.
Чим далі, тим більше чула, що любить його дужче, ніж: любила колись живих своїх батьків, а далі — Христофора… любила його більше, ніж колишню свою дівочу волю й безтурботність, свою далеку — в сонячному німбі — батьківщину.
Коли згадувала перші свої відчуття після пологів, сердилася на себе невимовно, грішачи в думках, що, можливо, за це згодом була й покарана — за оту кількаденну (незрозумілу!) бридливість до новонародженого живого клубочка. Та потім слухала інших молодих мамів — і розуміла, що кожна породілля проходить цей шлях — шлях короткочасного, мовчазного й невмотивованого спротиву власній дитині, відсутності миттєвої любові до неї.
Маріца подумки дедалі частіше верталася в ті дні — коли одночасно із зростаючим жахом і народжуваним трепетом вдивлялася в синюшне личко сина, ніби вдивлялася в обличчя свого Христофора… коли зрозуміла, що її дитина — це насправді — вона сама…
А тепер їй іноді здавалося, що в неї помутився розум.
Коли вік сина переважив вік батька, Маріца подеколи плуталася думками: котрий із Христофорів насправді зараз сидить перед нею?! Їхня схожість лякала й паралізувала одночасно.
Ось він, молодший (ні, Боже праведний, він уже старший!) тулить до грудей плюшевого ведмедика з відірваною головою так самісінько, як тулив колись до себе Маріцу Христофор-старший (та ні, він залишився таки молодшим!)… він все робить так само, як колись робив його батько… так само втирається лише вказівним пальцем після їжі… так само правою рукою смикає смолистого чуба… спить із укритою головою. Значить, він повноцінний. Розумний. Як його батько. Тільки травмований.
Таким міг би, може, бути й Христофор-старший, коли би вижив у тій аварії.
Якби був вижив, вона би доглядала їх обох.
Бо поділилося її серце на ці дві безконечні любові — й подеколи вона думає, що сама травмована не менше, ніж її нещасна дитина і вбитий чоловік.
Туга за чоловіком із роками не втихомирювалася, а лише розросталася. Так само, як розростався той всеїдний жах смерті, що сидів у кожній клітині тіла, немов невитравлювана інфекція.
У перші роки по Христофоровій смерті, як не дивно, його смерть відійшла на друге місце — Маріца вся залишалася в бідній своїй дитині. Але з часом… коли звикла до синового каліцтва, дедалі частіше верталася подумки в перші роки свого неймовірно радісного заміжжя… могла мовчки годинами, а особливо ночами, говорити з мертвим чоловіком, як із живою людиною. Ділилася думками, радилася, сварилася, виказувала незадоволення, плакала, сміялася — так, ніби він і справді стояв за плечима і міг будь-якої миті її спинити, заперечити чи заспокоїти.
Але в хвилини згадування про це, Маріца щосили махає перед очима руками — ніби відганяє настирливу комашню: стирає небезпечні думки. Тоді обмацує голову, груди… ну, все… годі… вона лише на хвилину дала волю своєму розпачу й думанню. Вона просто знесиліла… бо нікому її підтримати… паркан — і той час до часу підпирають, щоб не впав. А вона ж не дерев'яна… а якщо подумати — то їй і впасти ні на кого… та годі… годі… ось зараз вип'є свій корвалол… свої вітаміни.
їй без здоров'я не можна. Не можна ні грипувати, ні впадати в депресію, ні згадувати чоловіка.
їй можна бути тільки здоровою й незворушною.
О, тут їй треба бути камінною, гранітною… як отой бовдур із кепкою (прости, Господи!), що бовваніє в сутінках на містечковім майдані, з простягнутою рукою, нібито в когось милостиню просить… Маріца — і та на милостиню не розраховує, а лиш на власні сили… за багато років добре придивившись до пам'ятника, Маріца зловила себе на думці, що той, хто майстрував його, сам, напевно, мав якусь фізичну ваду, бо хіба він подумки не розправляв ту гранітну руку вздовж тіла? А коли би бодай уявно розправив, то побачив би, що пальці однієї руки сягнули би литок… хіба таке може бути… але скільки навколо дурного та дивного… чи хто зважає на таку дрібницю — довжину рук на пам'ятникові?!
Маріца прихиляється головою до гойданки — і сухі її очі починають блудити вечірнім небом. Як гарно у світі цієї миті!
Недосяжні й безтурботні зірки невинно тремтять над її головою — але жодна із них не може втішити байдужого Маріциного зору.
Ні її душі.
Ні тіла.
Повний місяць гойдається в легких поодиноких хмаринках — проте його забава не має зараз жодного чару, жодного змісту.
Маріца натомлено бреде поглядом уздовж безконечного Молочного Шляху — але тільки бачить, а не відчуває, тільки розуміє, а не насолоджується.
У неї немає насолод.
У неї є хворий Христофорчик.
Подеколи їй здається, що син її розуміє й жаліє. Бо часом сидить припертий до одвірка цілими годинами, коли вона строчить «Зінґером» нехитрі сукенки й спідниці.
Коли б не розумів, що вона старається для нього, чи міг би так довго спокійно всидіти?
Без пігулок.
Уколів.
Без Одарки.
О-о-о… щоб не збожеволіти від думок, яких нікому довірити, подеколи пізно ввечері, коли Христофор утихомирений снодійним, а сусіди похропували через стіну, Маріца гасила верхнє світло, впівголоса вмикала старенький і немодний тепер програвач «Сиріус» і ставила затерті платівки з музикою своєї сонячної Молдови.
Тоді вона також могла надовго заплющити очі — й безконечно слухати тужливі мелодії рідного їй наю чи флуєра.
Мелодії були такі, що мороз ішов щоразу поза шкірою і вогонь розливався в жилах… що можна було плакати, як за померлим, чи тільки схлипувати, як після солодкого розстання… а можна було просто підперти боки руками, не встаючи з-за столу, і уявляти гарячий танець гарячих її земляків.
Чим сумнішим було Маріцине щоденне життя, тим частіше їй хотілося радісної, несамовитої музики… отої, що несе тебе, як повенева вода, в глибини чорні, невідані, небезпечні… тієї, за якою не встигає ні серце, ні ноги… шаленіючої, як сухий вогонь… як спраглі, несамовиті уста.
Тоді Маріца хилиталася в кріслі, ніби п'яна, у такт мелодії — а далі довго тихцем плакала…
бо хилиталися перед її запаленими очима жовто-зелені гони молодих соняшників…
і дзвонили повними червоними боками пузаті ґоґошари[4] та перці…
наливалися хмільними соками безкраї виноградники, щоб згодом заграти пінистими, п'яними молодими винами…
її молода мама, пов'язана білою хусточкою й картатим фартушком, вибирала з печі гарячий хліб…
а молодий і здоровий батько в зеленому капелюсі і в сап'янових чоботах незлостиво ляскав посеред двору батогом в її бік: «Мой, фетіцо, мой[5]…».
А вона, розчервоніла, схвильована Маріца тулила до грудей фотокартку безвусого солдатика, що, здається, усміхався цілому світові й одній лише своїй Маріці, — і ніяк не наважувалася підійти до батька, щоб показати своє перше, молоде своє щастя, яке вгорнуло її туманом і хмелем…
і тепер вона стоїть на батьківському подвір'ї хмільна, ніби вийшла із винного погребу…
Маріца слухає жалісливий плач скрипки з-під голки старенького програвача, і чує, що з неї тягнуть жили…
так, певно, в давні часи на її батьківщині гайдуки катували неприятеля…
так тутешні опришки, мабуть, розправлялися з паничами…
і ця музика, певно, колись розправиться і з нею…
бо жодне живе серце не витримає такого віртуозного знущання тонким смичком розпуки й болю…
бо нічого, крім подаленілих спогадів, не має Маріца відтоді, як помер її коханий Христофор Колумб.
Вона після того ні разу не була в своєму веселому і яскравому Фрунзе Верде…
навіть батьків своїх не бачила мертвими…
не відпустила її бідна дитина на похорон ні до батька, ні до матері.
А вона ж не камінна. Вона провину свою чує.
Бо мама іноді з нею у сні говорить. Заспокоює мама.
А тато ляскає перед очима батогом — але спини її не дістає. Певно, сердиться тато. Бо де ж то таке ще було, щоб рідна дитина не попрощалася зі своїми батьками перед їхньою останньою дорогою?!
Може, гніваються.
А може, прощають: знають, як важко їхній Маріці.
…Гойдається Маріца в нічних сутінках на дитячому майданчику — чекає, коли в хаті Одарка засвітить світло.
І отак скаче думками з веселого на сумне.
То музика їй вчувається.
То похоронні голосіння.
То рев сина.
То скавуління цуцика.
Маріца міцно — обома руками — стискає розпалену голову.
Заплющує очі.
Зціплює зуби.
Ні, краще розслабитися.
Отак, ніби розперезатися чи скинути з себе одяг перед сном.
Вона хоче бодай раз нарешті зануритися в саму себе. Промацати кожну клітинку… ні, не руками — відчуттями. Вона ніколи не є насправді наодинці. Їй завжди ніколи. Вона завжди похапцем вмивається, одягається.
Вона й живе похапцем, немовби кудись біжить чи щось наздоганяє.
Тільки дитину свою любить так, ніби робить останній вдих. Нібито ніколи не дихала післядощовою свіжістю чи різкістю вітру.
Вона свіжості життя так ніколи й не відчула, а вже їй і ніколи.
А хіба від неї залишилася тільки подоба людини, яка не знає іншого слова, крім «повинна» і «треба»?!
Маріца хоче заглушити оті одночасні голоси і звуки. Навіть навіщось тупотить ногами… начебто можна втоптати в землю свою розпуку й безнадію.
І раптом під її сандаликом хрускає… Господи, звідки тут цей майський хрущ? Його панцирні крила хруснули голосно, як хрускає переламана кістка людини.
Маріца вмить зіскакує з гойданки. Вона почуває себе немилосердним катом… так, нібито потрощила чиюсь живу душу.
Жінка готова крикнути в ніч — але цієї миті вікно її недалекої квартири вибухає яскравим світлом.
І Маріца щодуху мчить через дитячі пісочниці. Начебто мчить на пожежу.
…Завжди заставала порожню квартиру, повну змішаних запахів — Одарчиних «Быть может» і розвіяного запаху гарячого людського тіла.
Дивилася на втихомиреного сина, груди якого здригалися в солодкому сні, — і аж тоді її покидала напруга. Господи… який ти добрий і милосердний: бо ти дав спокій її нещасній дитині. А отже, трохи спокою і їй — Маріці.
В такі хвилини Маріца не думала, як буде далі: коли Одарка відмовиться приходити, чи коли, сохрани, Господи, вмре. Такого бути не могло: такого Маріца вже не витримала би.
Але вона знає, що в Бога також вичерпуються запаси випробувань для людини. Бо навіть Бог не є товстошкірий. Він притримує чашу горя кожному, ділячи одне велике, вселюдське, горе, мов каравай, — на кожного і всіх: щоб нікому не було ні обиди, ні заздрості.
Отож Бог вирішив дати Маріці перепочинок, пославши Христофорові Одарку, яка, а Маріца цього певна, не могла вмерти ніколи.
8
…ОДАРКА НЕ ВМЕРЛА, й нічого іншого з нею також не трапилося.
Якогось літнього дня її просто вбив безногий афганець із ревнощів, а потім убився сам, не залишивши навіть записки для слідства.
Особливого слідства, власне, й не було. Подвійну смерть списали на неадекватність і психічний розлад колишнього воїна-героя — та й по всьому.
Охочих оскаржувати висновки слідства чи доходити правди не виявилося. Та й не було потреби: ситуація така очевидна й зрозуміла, що взагалі можна було обійтися без слідства, коли б не справедливі закони тодішнього часу.
Одарку з афганцем поховали в одній могилі.
…А для чорної з горя Маріци настала тепер уже справді непробудна ніч.
Уперше за всі роки вона злягла так, що сусідам довелося її доглядати, як тяжкохвору людину.
Маріца тяжкохворою не була: її нічого не боліло й видимої хвороби не мала вона так само. Жінка просто лежала, не склеплюючи очей ні вдень, ні вночі, й незмигно дивилася в стелю.
Вона не роздягалася.
Не їла й не пила.
І ні на чию присутність не реагувала доти, доки старий лікар, що все частіше опікувався Христофором, силоміць не влив у неї воду з вітамінами. Наостанок пригрозив викликати комісію й міліцію.
Ані на слова про медиків, ані про міліцію Маріца не відреагувала. Хіба що втомлено прикрила повіки.
Чи вона спала, чи просто відгороджувалася від людських голосів, лікар про те не знав. Ото брав велику ложку і, тяжко зітхаючи, знову силоміць, але вже мовчки годував її ріденькою кашкою й вітамінами з корвалолом.
Неприродно притихлий на той час Христофор переляканими очима кілька днів дивився із своєї кімнати на майже нерухому маму — а на третій день, надсадно сопучи, перекочував через коридор в її кімнату і мовчки всівся на підлогу біля Маріциного дивану.
Та його мовчання тривало недовго. Спершу він просто схиляв обстрижену голову до материного плеча, далі бився головою в постіль, а невдовзі квартиру заповнило ледь чутне скімлення пораненого цуцика.
А може, то був і не цуцик…
може, то було лише скигління замерзлого чи прищемленого пасткою мишеняти…
чи просто надсадний вітер збивав якогось подорожнього з ніг — і він просився в тепло відігрітися.
Христофор клав велику свою долоню на мамину руку, неприродно витягнуту вздовж тіла, — і круглі, як алича, сльози стікали з обох очей його обличчям, спотвореним плачем і авітамінозною жовтизною.
Від того нелюдського скигління уже, певно, заговорила була би навіть скеля.
Але Маріцине тіло, давно перетворене в камінь, не мало тепер у собі ні живої душі, ні чулого серця.
Хоча ні…
змаліла душа її билася між ґратами грудей, серце її говорило невиразною, якоюсь нетутешньою мовою, яку зазвичай називають аритмією…
проте вся вона була якась наче й справді мертва.
Ураз ожилий у руїнах єства жах смерті скував її так, що навіть розпачливий, нелюдський рев Христофора, який тепер моторошно потрясав хатні стіни, не зворушив її нітрохи…
бо чого б то вона не реагувала на нього, коли би була живою?..
Вона нібито слухала синове виття — але виття якогось іншого голосу, що ледь чутно проривалося з-під її волосся або й самого мозку, відбирало сили подати бодай маленький знак, що вона чує голос своєї нещасної дитини.
— Вставай, Маріцо… — казав старий лікар, пересуваючи на столі пляшечки з ліками і не дивлячись їй в очі. — Його, крім тебе, ніхто не порятує. Це твій хрест. І ти його не перекладеш ні на кого іншого, — колов Христофора вище ліктя.
А той уже не ревів і не скімлив — лиш беззвучно котив круглі сльози на Маріцині руки, голосно підшморгуючи носом, так і не встаючи з підлоги.
9
…ПЕРЕХОДИТИ НА ПРОТИЛЕЖНИЙ ВІД МАРІЦИ бік вулиці жителі Мишина почали відтоді, як місцеве радіо ОБС («одна баба сказала») повідомило останні вісті загубленого між землею й небом містечка.
Мовляв, так і так, відколи поховали бідолашну Одарку, ця безсоромна молдаванка Маріца живе собі з сином, як із чоловіком, ні сорому, ні совісті не маючи… сохрани, Боже, людських дітей і навіть ворога від такого.
Останні вісті заполонили вулиці півсонного містечка після того, як із Христофором сталося дивнеє диво, яке помітили всі неліниві до помічання:
він не буяв,
головою у двері не бився,
маму більше не кулачкував —
лише дибав за нею повсюди, ніби прив'язаний.
Ніколи до того Маріца не виходила з сином на люди, а тут майже втихомирено чеберяють собі двоє за руку по вулиці… хіба що Маріца коли-не-коли вкине до синового рота чи то якусь цукерку, чи то пігулку… Бог його знає… та й стане собі говорити з кимсь із жінок, хто не боїться стати з нею до розмови.
А Христофор тимчасом не спускає очей із мами і не відпускає її руки, раз по раз іншою рукою нервово посіпуючи кофтину.
…КОЛИ УРИВКИ ЦИХ слизьких розмов наздогнали бідну Маріцу, вона посеред ріки з підв'язаною спідницею вибивала праником білля: прала.
А коли кульова блискавка необдуманого чужого слова дістала й ударила в саму середину зіщуленого й змалілого враз серця, Маріца в мент зрозуміла, що з цієї води їй вже ніколи на берег не вийти.
До тої миті не дуже глибока й негаласлива мишинська річечка, що споконвіку перерізала навпіл півсонне містечко, тихо й неспішно плила собі начебто крізь кожну Маріцину клітину… чи то лиш омивала їй ноги… чи лише розмивала теперішні Маріцині чорні дні й ночі, не вникаючи в те, що насправді відбувається з нею, як не мала інтересу неспішна мишинська вода й до того, що діється з будь-якою іншою тутешньою людиною, яка має свою гризоту.
Бо кожна людина на світі має свою біду, як, проте, й радість. Лише не всі про це знають.
Навіть коли дуже хочуть знати.
Утім, чи то так і справді чуже не дає спати людям,
чи люди такі охочі саме до біди іншого,
але чиєсь надмірне переймання не своїм болем іноді буває гострішим, ніж удар кинджала у груди…
Не оминув цей лихий ніж схилену над водою Маріцу.
Бо тої миті, коли втомлена біла рука її з праником була занесена над білим полотнищем простирадла, чийсь відточений і непомильний кинджал смертельно розпоров їй синюшні від Христофорових нічних побоїв груди…
або то тільки літня нагла блискавка скосила її тендітне тіло…
а може, вона наперекір усьому вперше захотіла сама помандрувати а хоча би й гуркотливим камінням та каламутними водами, щоб нарешті доплисти до веселого колись молдавського містечка із назвою, що просилася в пісню чи танець — Фрунзе Верде…
але тої самої миті, коли кусюче слово, як вертка ласиця, спершу нібито нечутно оббігло Маріцу довкіл, а потім гучно втелющилося в чорне чиєсь піднебіння, стертий із віком, напрацьований праник — і той випав із раптово зів'ялих Маріциних рук у річку, ніби впала скошена сліпою кулею людина, перед тим боляче вдаривши пральниці ногу, — а навздогін за праником лицем у воду впала пополотніла, що простирадло в її руках, і Маріца…
немовби поспішала врятувати праник…
чи поспішала врятувати саму себе.
Вона ще нібито хотіла коротко махнути комусь рукою, натякаючи на вічне прощання…
або хотіла дати потайний знак до скорої стрічі… але жах, смертельний жах, що багато років невидимо й підступно гніздився в маленькому жіночому тілі, зараз виліз із неї з усіх щілин, як безрозмірний солітер…
ні, він виповзав із неї, мовби гігантський спрут, обвиваючи одночасно безліччю щупалець і голів обважнілу раптово жінку.
Чорний, а може, сивий жах раптово й безжально стиснув Маріцині уста й горло і бездушно здушив її дихання — так, що від напруги й опору рвалися, як міни, ослаблені альвеоли її легенів і тріскали безкровні капіляри її очей.
І поплила собі, скована жахом, Маріца блискучою гладдю скаламученої мишинської води, як тонкий смичок пливе тілом старої скрипки, старанно видобуваючи з неї притихлі чи вмерлі колись звуки.
Проте зчорніла враз вода вже не могла видобути з розпластаної, нібито й зовсім розіп'ятої на водному хресті, Маріци і звуку — бо всі живі звуки, притаманні й приступні людині, розчинилися в розірваному серці бідної жінки. У тому самому серці, яке зупинилося якраз тої миті, коли смертельне кинджальне лезо увійшло їй у груди по саму рукоять нелюдського немилосердя.
О!
Чи хто тому винен, що не всі люди на світі знайомі з найпростішими — благородними — словами й поняттями, які подеколи бувають одночасно легкими, мов пір'я, й важкими, як брила?! Спасенними й смертельними одночасно?!
Чи хто тому винен, що не всі в цьому світі такі швидкі на здогад про те, що подеколи вибрані слова ходять між людьми, мов справжнісінькі варвари, — без жалю й милосердя? Так, як ходять невиховані люди в чоботах квітковими алеями чи зі зброєю між весняними ланями. Як багато ще слів на світі мають свої залізні кулаки, шовкові зашморги й солодку отруту! Свої криваві леза і травмуючі милиці.
Точнісінько — як безсердечні люди.
Чомусь подеколи людям (цілком помилково!) здається, що найголовнішими в житті словами є «хліб» і «багато хліба». Бо в поспіху чи в злиднях, гіркоті чи ненависті мале хто знає, чим насправді живиться в житті людина… і що з людиною робить нерозумне, як молот для порцеляни, слово.
Хіба людина часто замислюється над тим, що на світі є такі табу і така правда, яких мало хто потребує? Щоб не сказати — не потребує ніхто.
І що на світі є якась така вища правда, якої потребує більшість щасливих і нещасних людей.
Але чомусь ніхто за ту правду не бореться з такою нерозумною сміливістю й одвагою, як за правду, в якій ніхто не має потреби…
О, той хто на іншого гострить кинджали нібито якоїсь вищої своєї справедливості, не здогадується, що всі хірурги-різники насправді допомагають людям лише перед смертю.
Може, так трапляється тому, що ковалі таких кинджалів — за суттю своєю бездітні, навіть якщо насправді мають а хоч би й цілий кагал ненаситних ротів… такі повсюдні справедливці ніколи, либонь, не знали, що таке материнська безвихідь і що таке материнська любов у час безвиході.
Але ми ніколи не питаємо в інших про їхню любов… а лише — коли зі злорадною втіхою, а коли — із втішним злорадством — питаємо про гроші… навіть, коли питаємо про дещо інше — все-одно питаємо про гроші…
проте в жодному разі — не про любов і не про печери серця, в яких, мов у бджолиних сотах, накопичується мед і гіркота щоденного людського тривання.
…Можливо, саме такими словами була би прощалася з людьми і зі світом розіп'ята чорним людським піднебінням Маріца.
Та була вона позбавлена навіть такого прощання — бо билася тепер своїм білим тілом між прихованого на дні ріки гострокутого каміння. І вже ніщо не могло розтулити її синіх уст, як ніщо не може змінити природу недобрих людей, окрім власного горя й розпуки.
А слідом за Маріцою, замість її родичів, билися над чорною водою зчорнілі полотнища випраного нею білля. Щойно цілі та білі, а тепер розтерзані камінними зубами полотна, звивалися то в'юнами, то гадюками в густій каламуті раптово збуреного намулу — немовби хотіли наздогнати незвану мандрівницю. А може, мали намір лиш обгорнути, обвити криваві жіночі рани, щоб менше боліли.
Тому й лопотять полотна так страшно й так жалісливо над добровільною потопельницею Маріцою, як лопотять знавіснілі крила вітрильників — мовби щосили волають про допомогу. А чи лише капітулюють перед немилосердям жорстокого світу й жорстоких людей, що в кліп ока, без роздумів і сум'яття, розірвали невинне серце, спровадивши його зі щоденної житейської каламуті в каламуть переляканої води.
Хоча… може, те серце жило давно вже розірване, лише про те ніхто не здогадувався, доки не накрила — мов зшила, його чорна і люта вода.
Та Маріца вже не встигне розказати нікому і ні про що запечатаними піском і риб'ячою лускою устами…
не встигне ні проклясти, ані простити…
ні навіть подякувати за своє визволення з-під гніту непосильної для неї брили…
бо несе її добра — добріша від людей — вода нерідного краю під рідну музику шаліючої скрипки, в якої одна за одною рвуться струни — ніби рветься саме скрипчине серце, втомлене щоденним видобуванням музики із себе…
та музика раз по раз перебивається несамовитим гуркотом річкового каміння… але все одно… навіть ця каламутна вода солодша від людського погибельного голосу…
…це музика рятівного їй Фрунзе Верде. Музика проситься зараз не в танець — а в голосіння, що таки наздоганяють бездиханну Маріцу навіть під товщею всюдисущої води…
Та жінці вже байдуже: хай голосять… люди чи скрипка… її то не колише… її зараз колише вода додому…
…давно не бачена її батьківщина ось-ось вирине за цим останнім гостролезим валуном — і більше не відпустить із цупких своїх обіймів.
…Хіба що на хвильку — до двох Христофорів Колумбіє.
…Одному з них вона була матір'ю.
І тільки обом…
…«Жоно-о-о-о-о!!!!!» — хапає залишки душі безживна Христофорова рука в каламуті намулу.
А друга до душу є: «Мамо-о-о-о!!!!!»
…Далі не було нічого, крім продовження драми…
5 листопада 2007 — 24 липня 2008,
Київ — Трускавець («Карпати»)
Примечания
1
Фрунзе Верде (молд.) — зелений лист.
(обратно)2
Флуєр (молд.) — губний народний музичний інструмент.
(обратно)3
Най (молд.) — губний народний музичний інструмент, схожий на губну гармошку.
(обратно)4
Ґоґошари (молд.) — ротунда.
(обратно)5
Мой, фетіцо, мой (молд.) — ой, дівчино, ой.
(обратно)
Комментарии к книге «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба», Марія Матіос
Всего 0 комментариев