«Митар печер господніх»

Галина ТАРАСЮК МИТАР ПЕЧЕР ГОСПОДНІХ (СОН АНАХОРЕТА) Роман-гіпотеза

Володимиру Науменку — від Галини Тарасюк.

Шановний пане Володимире!

Прийшовши до пам'яті, я тяжко допрацьовувала свій роман. І дійшла до того, що вже його бачити не можу. Отож, якщо і у Вас із Світланою Василівною виникне таке ж відчуття, то не буду в обиді.

Я дуже шаную Вашу думку, Вашу, незаслужену мною, прихильність, і знаю, що все, що Ви вирішите з романом, буде мені тільки на благо.

З повагою і вдячністю,

Г. Т.

Світлій пам'яті кінорежисера Володимира Андрощука.

ПОМСТА МОКОШІ

Красне літо проминуло у подиві перед життям і людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж упали на гори і доли кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі — чужі, а на другім — свої, та счужілі. Так мстила мені вчора ще добра, а нині сердита Мокоша — за безсилля моє, за те, що не зумів уберегти древо свого роду… Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття зелене… І ніколи вже не вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту собі кубелечко Лель і Полель, і не зів'є на вершечку його гніздечка, не виведе пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива сойка…

Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.

Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею… Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском — їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.

Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди могутніх підошов Велеса — веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.

І коли дзвінким реготом (чи іржанням лошатка?) озвався до мене повержений ідол Велесів, покликуючи в безтурботні весняні гаї отроцтва, побачив я перед собою осяяні свічами двері церкви святого Ілії, що постали просто з туману, і манили, кликали теплом і затишком, єдиним серед суцільного туманного баговиння.

І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами…

МІЖ НАВОМ І ПРАВОМ

Мирон прокинувся, ніби винирнув з осінньої річки. Він незчувся, як задрімав у кріслі перед телевізором, тож пробудившись, якийсь час ще висів на тоненькій линві між дном і небом, між ірреальністю і реальністю, між навом і правом, як казали далекі предки русичі. Він ще не вийшов з образу, ще був тим невідомим, дивним неприкаяним чоловіком в образі й одежі якого біг туманами забутої епохи до неіснуючої давно церкви, переповнений незнайомими стражданнями, гнаний незвіданими в цьому житті тривогами. Сон витікав, стікав з нього поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності. Відчуття одвічне, вічне вселенської скорботи… В темній пучині його тоне і жива душа і мертвий камінь.

Вікно квартири, завішене знадвору брудною рядниною туману, теж нагонило глуху печаль і безнадію. І тільки екран телевізора привітно миготів барвистим метеликом у тоскно-туманних сутінках кімнати, повертаючи Мирона до дійсності, ще сумнішої, ніж сон. Але душа його противилась, і не бажала повертатися. Душа втомилася від безперспективності, бездіяльності. Вона втомилась від самої… втоми, і хотіла бути з тим, іншим, молодим і наївним, що ще на щось надіявся у своїй неприкаяності, ще розказував їй байки про Леля й Полель, і все можну капризну Мокошу… Господи, дурній душі хотілося казок, хотілося ілюзій, хотілося втекти від телевізора, з екрану якого, як із м'ясорубки, валом валив кривавий фарш перемеленої епохи… І вона вчепилася реп'яшком у білу широку сорочку того іншого, але Мирон сердито шарпнув душу до себе, заховав, як кошеня, на грудях, під самим серцем, і аж тоді — зовсім пробудився…

Сон розвіявся, але чоловік… він, схоже, ще був тут! Мирон відчував його присутність! Радше його дух, терпкуватий, як запах прив'ялого лісового зілля з ледь вловимими домішками сирої землі.

— Ні. — Задихнувся від досади Мирон, — я таки мушу зняти цей фільм! Інакше… я просто збожеволію.

На балконних дверях протяг тихо сколихнуло штору, розвіюючи дух прив'ялого лісового зілля і сирої землі. І натомість звична буденна самотність, мов безлистий терновий кущ із пришпиленим до гілки барвистим метеликом телеекрану, заполонила тісну кубатуру квартири.

Мирон намацав на підлокітнику пульт і став звично гонити по екрану програми. Реальний світ замелькав перед очима калейдоскопом терористичних актів, воєнних дій, аварій, катастроф, убивств, еротичних сцен і численних засідань чиновників усіх країн, рангів і рівнів. Американські бойовики змінювалися латиноамериканським «милом», англійські детективи — російськими «бандитськими» серіалами.

Це було схоже на сеанс самокатування. Враження, що його не спитавши загнали в резервацію на території якоїсь віртуальної супердержави, і змушують жити чужим життям, переживати чужі проблеми і успіхи, доводило Мирона до відчаю. Він був НІХТО і НІЩО на виставі чужого життя, вірніше, безрідний марґінал, якому на Великдень подарували абонемент у театр абсурду, або ще точніше — жалюгідна комаха, що повзає по екрану телевізора, безсила щось змінити у світі «за склом», хіба що поставити капку-крапку, яку ніхто не помітить. Бо насправді його вже давно нема. Ніде. Ні в часі, ні в просторі. Книги його згоріли, проповіді згинули разом із тими, хто їх колись чув, фільми або не народилися, або зотліли на полицях кіносховищ, і навряд хто повірить спогадам про нього, схожим на компілятивну брехню, чи то пак на казку про дивного Божого чоловіка, творця, мудреця і пророка, якого ніде й ніколи не було, як і народу, якому він належав…

АУДІЄНЦІЯ

Аудієнції з міністром Мирон Волинець, недавно ще діючий, а нині безробітний сценарист і кінорежисер, добивався півроку. Півроку день у день підходив до цього, вже ненависного, будинку з колонами, піднімався широченними сходами на четвертий поверх (не ліфтом, а навмисно пішки, щоб розтроюдити в собі злість), тикав шоколадки безбарвній, як вимокла коноплина, секретарці, і, почувши одну з відчепних заготовок: «Федот Іванович у відрядженні в Канаді» (у відпустці в Італії, з президентом у Польщі, з прем'єр-міністром у Китаї, Уганді і ще чортзна-де), скаженів, вскакував у ліфт, падав, знавіснілий від розпачу і безсилля, із владних висот на грішну землю, щоб завтра, оклигавши, знову дертися на бездушну «княжу гору» і стукати в глухі двері велеможних палат.

Найтрагічнішим у цій ситуації було те, що час минав. Невблаганно минав час. Ні, навіть не минав, а летів зі швидкістю гірської річки, збожеволілої від каламутної весняної повені, змиваючи на шляху все, все, все! Мчав, залишаючи одну відпрасовану безпам'ятством стихії пустелю і потрібні будуть роки, десятки років, століття, щоб на тій пустці щось виросло, бодай щось… своє, тутешнє, від крові і плоті цієї землі. Але ж, Господи, святе місце не буває порожнім, воно вже, вже заростає чортополохом. І — хто?! Хто і коли виполе його, та й чи сила і розум на те знайдеться? Знову буде біль і плач, і стогін, і страчені життя, і загублені долі…

Невже вони цього не розуміють? Не розуміють, що минає не тільки дорогоцінний час — минають з ним і люди, які хочуть, ХОЧУТЬ і МОЖУТЬ розказати нарешті правду про те, що відбувалося на цій землі, в українському часі і просторі тисячу, триста, сто років тому! Навіть якихось півстоліття тому, он, в тих же волинських лісах, у Карпатах, на Галичині… Півстоліття, а здається, що сто тисяч років тому! Боже, які ми темні! Ми ж нічого про себе не знаємо! Ми — як інтернатські діти… Навіщо ж через століття перебріхувати свою історію, коли сьогодні можна сказати правду вустами живих свідків, розкиданих по висотках столиці, провінціях Канади, Америки та Австралії!

Мирон Волинець подумки метав, як Перун блискавки, ці пекучі запитання у тих, до кого не міг достукатись, додзвонитися, бо вони тепер, використавши з великою користю для себе його енергію, його пристрасть, врешті, його наївну віру у відродження, сиділи за дубовими і броньованими дверима міністерств і розкішних віл, не впізнавали його навіть під час урочистих дефіляд коло пам'ятника Шевченку, ховали очі від його лютого позирку, прудко вскакували в авта, коли він намагався перекинутися з ними словом, як кажуть, у невимушеній обстановці. І хоч він якимось десятим чуттям, а радше відчаєм, починав осягати всю безнадійність власної затії, та розум вперто відмовлявся повірити у трагізм ситуації, у те, що тим, хто узурпував владу в державі, за яку він боровся, нічого не треба, вірніше, все це — цей бездіяльний блуд — комусь таки треба…

І йому паморочилось від цього здогаду в голові, і кров закипала в жилах то люттю, то розпачем, і він, як кожен наївний безумець, жадав почути правду від них самих, тих, від кого залежала його доля і доля молодої держави, і тому приходив щодень під ці колони, підіймався міністерськими сходами, встеленими червоними килимовими доріжками, ніби облитими кров'ю його серця, надірваного бездіяльністю, безнадією, безтолковістю, без… без… безумом, всім цим безумом, що діявся довкола. І тому він знову тут, перед майже рідною, вимученою дієтами, секретаркою, у приймальні міністра, заставленій квітами — розкішними букетами, корзинами, гірляндами… Як у підземному переході на Хрещатику… чи в ритуальній залі… Навіть формаліном (чи як там їх, ті консерванти?) тхне…

Спочатку він навіть оторопів від враз розквітлого кабінетного пейзажу: або не туди потрапив, або, не приведи Господи, міністр переставився і почалось всенародне прощання, бо конопляна секретарка несподівано люб'язно відчиняє перед ним двері, а сама чемна та ввічлива, як лиш на похороні такі стерви бувають…

«О Боже! І в безмежному кабінеті — квіти!.. Невже вмер? Перегрівся на якійсь Рив'єрі — і вмер, сучий син, не удостоївши його аудієнції — вмер?! Ну, це вже взагалі чистої води сволочизм! Я ж на нього так надіявся! Я за ним фани-прапори носив, клейноди гетьманські! Стояв пліч-о-пліч лютим морозом на трасі між Києвом і Львовом у ланцюзі Злуки… Я ж йому, вважай, власним місцем на владнім Олімпі поступився! Замість того, щоб самому висуватися в парламент, штовхав перед люди його, очолив виборчий штаб, зняв фільм і крутив його, мов безумний по жеках та робітничих клубах на зустрічах з електоратом, розливався славасловієм на адресу цього… цього… ні, навіть не шакала — щура, цього завуальованого владолюбця і штрейкбрехера! Цього… провокатора! Це ж я — наївний ідіот! — коли його в кінці 70-х вигонили з керівництва Студії за професійну неспроможність і хабарництво, вірив, що за — правду і справедливість! Тоді ж чортзна-що творилося! Недаремно ж всі пияки, злодії і невдатні функціонери брежнєвсько-сусловського «відстійника» користають із того колишнього блуду і «косять» нині під дисидентів та репресованих. Ти ж тільки послухай їх, тих колишніх служак, пестунів і виплодків Системи: одні мученики за волю і народ! І я купився на це! І на його ласу жадібність до посад — теж. Думав: кожному своє, хай керує. Мені ж хотілося тільки знімати, і, нарешті, зробити той фільм, про який не могло й мови бути при комуністах, фільм, який перекреслив би всю їхню офіційну брехливу історію від Київської Русі до наших днів. Я ж так сподівався!.. І от — дочекався!.. Другий рік стежку в асфальті топчу, пороги оббиваю, принижуюсь, а воно… мурло немите, переховується, або вдає тяжко заклопотаного державними справами!» — Нетямився з відчаю Мирон, роззираючись за небіжчиком по величезному, схожому водночас на розквітлу оранжерею і похоронну залу, кабінеті.

— Проходьте! Сідайте! — Раптом глухо, як з того світу, пролунало у пропахлій квітковими консервантами тиші. Мирон непристойно сахнувся, стримуючи в горлі матюк, і, придивившись, розгледів на горизонті у барвистому заморському зільнику рожеву лисину міністра, обрамлену віночком сріблястого пушку. Присоромлений, розгублений пішов на ту ніжну рожевість, як на світло маяка, похитуючись і покашлюючи, бо не знав, як повестися і з чим вітати: з днем народження? з новим орденом? вищим кріслом? Хоча — куди вже вище…

Нарешті він уперся, ніби у край крижини — у кант міністерського стола, потиснув простягнуту пухку ручку і з жахом збагнув всю безглуздість власного візиту… По-перше, його пропустили під святковий шумок і тільки тому, що на якусь мить перервався потік віншувальників, пропустили відчепно, розуміючи, що в такій обстановці нічого всерйоз не вирішується і не береться до відома. По-друге… По-друге, час його випадково-святкової аудієнції збігає, як молоко на плиті…

До того ж, спиною відчував, як нетерпляче напирають на двері кабінету чергові вітальники-віншувальники-шанувальники, яких нанесло за цих кілька вільних хвилин, наче трісок на берег річковою хвилькою. Збуджені подихи лукавих сраколизів вже починали потроху припікати йому карк. І від злості на всіх лакиз і холуїв усіх епох і народів Мирон відкинув рішуче нерішучість і вирішив на пропаще сказати все, з чим і за чим прийшов. Бо більше, знав, нагоди не буде.

О, то був найкращий спіч у житті Мирона Волинця! Він бачив це по міністрові, який то блід, то синів, то знову багровів… Чисто як хамелеон!

Згодом, відсапуючись після візиту до міністра на лавочці на Хрещатику, намагався відтворити подробиці. Але деталі злилися в одне суцільне відчуття марноти марнот і жалю за розсипаними перлами…

Мирона теж то мов окропом зливало, то морозом обсипало і від цього відчуття, і від згадки, як він, гейби хлопчак якийсь, мов прищавий якийсь зеленець, про всяк випадок і якомога солодше привітавши міністра зі всіма нинішнім і майбутніми празниками, кинувся переконувати його, що мусить зняти задуманий фільм, що вони удвох, як два патріоти, як двоє небайдужих і т. д. людей, мусять зняти цей фільм… тисяча років — десять серій… всього-на-всього десять серій… якихось двісті тисяч гривень для розкрутки… щоб запустити першу серію! Боже мій! Всього двісті тисяч гривень!.. Копійки… зовсім копійки! Таж «мерседес» одного чиновника у тричі дорожче коштує!.. Зовсім малобюджетний серіал… Люди, себто артисти, готові працювати майже задарма… але їх хоча б годувати треба… І орендувати техніку… якусь сучасну студію… от і все… Зйомки першої серії будуть тут, у Києві: на Печерських пагорбах і в Лаврі.

Міністр, в недалекому минулому неперевершений, любимий в народі трибун і золотовуст, дивився на Мирона порожніми, аж білими очима, і мовчав, як заморожений окунь. І тоді, не стерпівши того байдужо-тупого погляду, радше, збагнувши всю марність потуг, Волинець у відчаї перехилився через янтарний лід столу, висмикнув міністра, наче ріпку, за вутлі барки із крісла і закричав у гутаперчеве обличчя, що мінливо ряботіло барвами, мов писок хамелеона:

— Тільки ти можеш мені допомогти, сучий сину! Ти мусиш, інакше тебе прокляне народ, який колись вірив тобі, усі оті діти, що дичіють по розорених селах, по міських сміттярках! Діти, яких ти, ти! прирік на злидні і вбогість духовну — на безпам'ятство!

— Я все прекрасно розумію… — забився міністр рибкою у Миронових руках. — Але… Де ж я візьму гроші? Повірте, я в такій же ситуації… Мій фільм про Батия… теж не запущено…

— Про кого?! — отетерів Мирон, відпускаючи з несподіванки міністра. — Ти що, знущаєшся?! А чому не про Петра Першого чи Гітлера?! Хіба не вони наші національні герої, прімєр для подражанія і об'єкт для поклонєнія?!

— Ви не так мене зрозуміли… — почав надуватися ображений міністр, — держава бідна… нема коштів на освіту, охорону здоров'я… навіть на пенсії… не до, вввибачайте, кіна!

— А чого ж ти тоді тут сидиш, коли ні тобі, ні державі твоїй — не до кіна? Чого штани протираєш, штрейкбрехере паскудний? Чого мені мізки компостуєш турботою про народ? Я цю турботу твою, голубе, на власній шкурі відчув… Але навіть не це мене болить, а те, що я ось цими руками тебе посадив у це крісло. Я ж думав, що ти людина, патріот… а ти брехав підступно, щоб до влади дорватися!

— Це вже образа гідності… я викличу охорону… — заприщився міністр, — та як ви смієте?!

— Смію! Ще й як смію, бо ти — зрадник! І це я бачу по твоїх переляканих очах! Ні, не ховай їх! Дивися мені в очі, і знай — народ тобі цього не простить! Не ті часи, коли зрадники і провокатори ставали національними героями!

Вони стояли один проти одного, розділені столом, як лінією фронту. І Мирон Волинець точно знав — що віднині між ним і міністром — лиш окопи і барикади. Бо це була відкрита відмова у підтримці. Адже Мирон знав, що гроші із бюджету на розвій кіномистецтва виділені, інша справа, що за ними вистроїлась чималенька черга. Знав він і з кого та черга (принаймні, ціну знав претендентам) і для чого. Однак і те було йому байдуже: хай! Бодай би щось — та робилося! В Росії он — теж не до кіна, але ж — знімають, серіал за серіалом, всі канали забиті…

Вбивало Мирона інше: в озлоблених очках міністра він прочитав вирок меті всього свого життя: тема фільму знову — не-про-хід-на, на цей раз у незалежній державі Україні. І не без сприяння міністра.

Мирон більше не контролював себе. Візит міг завершитись трагічно, але, слава Богу, вчасно в кабінет завалили віншувальники і витіснили Волинця за двері. І тепер він сидів на лавочці над загазованим Хрещатиком і думав, що його далі робити і як жити, щоб нікого не вбити, а собі зопалу життя не занапасти.

VIVAT, FLOREAT СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ!

(До історії питання)

Під обід важкий бурий туман поволі почав скрапувати на мокрі тротуари ріденьким холодним дощем. Повертатися на Студію не хотілося. Радше, Мирон не мав сили повертатися на цвинтар своїх надій… Чорт би його батька дер, що в нього за доля така: у щоб не вклав душу, здоров'я, час — провал за провалом. З ями в яму! А вгорі, на тлі куцого клаптика неба, схилені над тобою цікаві писки друзів: чи ще не здох?.. Боже, що це за час, за держава, за суспільство?! Хоча… коли на цій землі був рай і благодать для таких, як він? Та й чи тільки на цій? Таж відколи світа гнаними були безумці, котрим кортіло вдосконалити той світ. Недаремно і християнство з його ідеологією духовного вивищення над захланною гріховністю плотського існування було на початках своїх релігією блаженних геніїв і горстки чесних протестантів, які не могли переступити моральні табу і прийняти беззаконня світу і його князів…

Що ж ти, чоловіче, хочеш, коли з предвіччя моральні чесноти здавались такими… «не від світу цього», що, якби Ісус Христос, котрий перший нагадав про них людям, не був сином Божим, то б Його ним зробили…

Одначе, що змінилося на білому світі за дві тисячі років, проминулі в оголошеній християнством відкритій боротьбі добра зі злом? Ті ж пилати, іуди, фарисеї, центуріони, лихварі, митарі і біснуваті… І в цій сатанинській веремії — знову горстка людей, розпорошена горстка людей, що йдуть за невидимим Богом, кожен — на свою Голгофу…

Та й на київських горах мало що змінилося за останнє тисячоліття… Хіба лиш те, що князі пересіли з коней вороних у чорні броньовані лімузини, бояри поголили бороди, а солов'ї-розбійники свистять не в дубових гаях під Броварами, а з дубових трибун парламенту… Та ще братва демократизувалась: якщо колись селекційне братовбивство практикувалося переважно серед княжичів, то тепер цю розкіш дозволяють собі і селянсько-пролетарські нащадки. А на загал — все, як було… І, схоже, так буде вічно. Бо людська сутність, на жаль превеликий, величина стала і незмінна…

— Привіт, старий! — Миронові роздуми про долю людської цивілізації нагло перервав знайомий, неприємно радісний голос. Перед ним стояв — ручки в брючки — Льоха Лящик. Той, хто першим сказав, що досконалість не має меж, не знав, на щастя, Лящика. А то б він дуже, а дуже засумнівався, побачивши хоч раз цей довершений (внутрішньо і зовнішньо) взірець відморозка. Здавалося, не було на Студії начальничка, якому б Лящик не облизав зад, і більш-менш порядної людини, на яку б «не какнув і не капнув». Ох і попив цей відморозок Миронової крівці! Ох і попив! А тепер ось стоїть, либиться, невмирущий клоп, готовий хоч уже вп'ястися в шкіру, кровосос поганий! За роки незалежності Лящик круто поміняв імідж: із занудного бездарного сценариста перекваліфікувався у ще бездарнішого зануду-гумориста, свято вірячи, що його кінський гумор якраз на часі, оскільки народові, який обібрали до нитки, нічого не залишається, як реготати з пальця, або з того, що пальцем роблено…

Але в цю гірку хвилину Мирон забув про своє ставлення до Лящика. В цю хвилину йому треба було комусь вилити свій біль, образу, обурення. Хотілося розуміння, співчуття. Врешті, моральної підтримки. Як же ж йому стало прикро за себе, ідіота, за одвертість свою, коли, вислухавши його з єзуїтською цікавістю, Льоха Лящик зашарівся вдоволеним фейсом, як млинець на пательні.

— Старий, чого ти трепихаєшся, чого волну гониш, — заговорив Лящик вєркосердючківським суржиком своїх недоумкуватих героїв, — да настромлєніє соотєчєственнікам портиш, а собі жизнь і так невєсьолую?! Ну, знімеш ти свій геніальний фільм, ну, покажеш, может бить, в кінотіятрі, ну і що від того змінеться? Анічогісінько! З власного гіркого досвіду знаю. От видав я книжку гуморесок про наших нардепУків, про жизнь їх нехарошую. І що ж змінилося в странє?! Ти бачиш зміни, масові самогубства чиновників та обранців народних, покаяння при всім народі на Майдані Незалежності чи походи на прощу в Лавру? От скажи: хоч один ганебник схиму прийняв, чи печеру собі вирив та поселився там? Ага, діждешся! Поїдь-но раді інтєреса по курортних зонах круг столиці, побачиш, яких палаців нарили собі ці рила…

І Лящик аж зайшовся реготом від власної дотепності та гострослів'я. А Мирон ледь не луснув від досади та спокуси викласти Лящику все, що він думає про нього і таку, як він, безталанну сірятину, що пре сьогодні косяками у мистецтво та літературу, доїть безбожно спонсорів, знижуючи рівень фаховості, відтісняючи на маргінеси професіоналів, яким триклята гордість не дає ходу в жебраки. А ці лящики на все здатні, і нічого їм не коштує десь лизнути, а десь полоскотати вельможну дупу так званою сатирою, про існування якої та дупа ніколи не здогадається…

— Іди! Іди з миром, — сказав Мирон, лютуючи на себе за одвертість і то з ким?! Із нездариськом, яке уявило себе письменником, будівничим України, чи, може, самим месією? Хто їх батька знає, цих графоманів?!

Проводжаючи поглядом сіру спину веселенького Лящика, що вже мчав сірим хортом у сірому чуду Хрещатика в напрямку найближчого «фонду підтримки інтелекту нації», Мирон раптом похолов від страшного здогаду: так це ж настала найвища пора не тільки великих сірих акул, а й пора сомиків, лящиків, пічкуриків, карасиків, окунців, дрібнесеньких-сіресеньких-слизькесеньких, що й поміж дощових крапель проскочуть, і крізь зуби акулячі. І будуть собі жити-поживати, в каламутній водичці черв'ячків ловити і своїми творіннячками сіренькими собі подібним баки забивати та сіру речовину мутити. І з успіхом, як видно по тій макулатурі, яку сьогодні читає пересічний громадянин у метро.

Одно слово, хай живе і процвітає сірим лишайником епоха сірої агресивності, агресивної сірості, середньовіччя середнячка! Хай царствує диктатура пересічності — найганебніша з усіх диктатур, і найцинічніша, бо косить під народність і демократію, під владу, яка «від Бога», і топче, топче іменем народу його божий цвіт. Як орда! Як отара… залишаючи пустку, пустелю… Хай торжествує, але пам'ятає, що свято її сірої мізерності коротке. Що раптом нізвідки, ні з того ні з сього розколеться порожній горіх неба і лусне навпіл сухий стручок тверді, і, як це вже бувало тисячу разів, серед трагічної сірятини велелюддя з'явиться чоловік не від світу цього і, мовби нічого не сталося, почне орати і сіяти затоптані копитами, занечищені перелоги… І станеться це неждано, як завжди. Як тисячу років тому, коли над цими горбами і ярами, порослими дрімучою деброю, зійшов дивний Божий чоловік на ймення Святий Антоній!

… Святий Антоній!

Здається, Мирон завершив свій пристрасний монолог уголос, бо на нього почали оглядатися, хто здивовано, хто співчутливо, а якийсь веселун розреготався: — Сам ти Антоній! — Не відаючи, що каже майже правду.

Я КОЖЕН ДЕНЬ УМИРАЮ…

Історичний телесеріал про становлення української державності, на зйомки якого Волинець ось уже котрий рік шукав кошти, мав починатися з легенди про Антонія Печерського, на думку Мирона, не тільки першого українського святого, а й першого ідеолога української державності.

Зі свого майбутнього фільму Мирон найбільше любив фінальну сцену молитви преподобного Антонія Печерського. Він стільки разів прокручував, перемонтовував її у своїй уяві, що вже й сам повірив у її життєву, тим паче кінематографічну реальність. Іноді йому здавалося, що він справді уже десь бачив, як з непроглядної темені катакомбної церкви камера вихоплює одухотворений молитвою блідий лик бородатого старця, осяяний слабким мерехтінням свічки і тим внутрішнім світлом, яким помічені бувають тільки святі мученики. Чув цей голос — голос волаючого в людській пустелі: «Я кожен день умираю… Господи Боже наш, не карай мене, недостойного, що дерзнув повторити слова пророка, не повторивши життя його подвижного і благочестивого, але з усіх сил плоті грішної і немощної прагнув бути світильником твоїм в диких дебрях людських душ, заступником гнаних і вбогих, цілителем слабих і кволих, врозумителем жорстоких, пострахом похряслим у гріхах і гордині… Я кожний день умираю і оживаю у брані з володарем тьми за душу стражденну мого пекла і раю — моєї Русі»…

Мирон довго виношував сценарій фільму, та ще довше шукав актора на роль Святого, вірніше, двох акторів, різних і схожих, як були схожими і несхожими бунтівний отрок Мирко Любечанин і многотерпець, книжник і постник Антоній Печерський. Шукав, та не знаходив ані серед мистецької, ані серед чернечої братії — ні Антонієвого вогню, ні смиренної одухотвореності.

Частіше став бувати в Києво-Печерській лаврі та на її околицях, сходив уздовж і впоперек територію прадавнього села Берестове, де знаходилась колись літня резиденція київських князів, годинами вистоював на богослужінні у церкві святих Антонія і Феодосія, спускався в печери, блукав дворами монастиря, придивляючись до паломників та монахів. «Вживався і вживлювався в матеріал», зумисне доводячи себе до стану, за яким — або нервовий зрив, або творче оcіяння.

Однієї погожої днини перед другою Пречистою Мирон стояв у саду біля Дальніх печер, милувався прихопленими першим золотом пагорбами і тихим плином Дніпра, уявляючи, як відпливає на Святу землю з київськими купцями Мирко Любечанин, і раптом побачив… ЙОГО — Будимира з Любеча! За кілька кроків! Він скопував грядки біля корпусу, де колись жили студенти-кіношники, а тепер — монахи, з великою пристрастю вгризаючись заступом у землю, ніби рив свою пожиттєву печеру. При тому кремезна постать молодого послушника випромінювала такий по-дитячому зухвалий непослух, що Мирон аж засміявся від щастя: він, нарешті, знайшов «героя»! Знайшов Будимира! Значить, не перевелися на землях українських, на благословенних дніпрових берегах Будимири! Значить, будуть у нас ще пророки і святі подвижники!

Але, коли Мирон на радощах кинувся через клумби і газони до свого Мирка, готовий розцілувати послушника, той підняв голову і тихо, з притиском спитав:

— Куда вы лезите, мужчина? Или… не видите?…

— Видите ли, — від несподіванки Мирон заговорив російською, — тут такое дело… я режиссер… Я снимаю фильм… о Киево-Печерской Лавре и хотел бы пригласить вас сыграть роль Антония, вернее роль Святого в отрочестве, то есть Будимира…

І замовк. Послушник дивився на нього з такою неприховано ворожістю, ніби його спокушав серед білого дня сам диявол в образі радісно-схвильованого кінорежисера.

— Не богоугодное это занятие — кино. І не гоже вам, немолодому уже человеку, ходить тут и искушать, аки диавол, юные души, не укрепленные еще выбором стези к Богу, — карбуючи кожне слово, висповідав Мирона послушник.

Проте Волинець замість того, щоб обуритись чи знітитись, аж ошалів від захвату:

— Оце так монолог! Оце так характер! Викапаний Будимир!

Відмова послушника тільки утвердила Волинця у вірності власного вибору. Зопалу кинувся було випрошувати послушника в настоятеля монастиря — та ж для святої справи! Для слави Києво-Печерської Лаври! Вже по дорозі до канцелярії ігумена Мирона осінила ще одна геніальна думка: а що, як просити в настоятеля не лише послушника, а й грошей на фільм! Бо й справді, кому, як не Києво-Печерській Лаврі бути спонсором фільму про її першого насельника, основоположника, керівника і святого!

Боже, як він раніше про це не додумався?! Тепер — зовсім інша картина вимальовується! Роль Антонія Печерського, звісно ж, зіграє він сам. По-перше, віком підходить, по-друге, зрідні вони обидва і вдачею, і ментальністю… Та й хто, крім нього, Мирона, стільки перечитав, врешті, пережив, передумав про Святого і за Святого?! Часто Миронові здавалося, що вони з його героєм давно одне ціле.

АНТИПА ЧИ БУДИМИР?

Він іноді фізично відчував всю свою малість, безневинну розгубленість перед огромом незвіданого, незбагненного кволим людським умом Вищого Розуму, Вселенського Духу, Всевишньої Волі, Закономірності і Порядку. Був переконаний у напереднакресленості кожного земного життя, фатальної приреченості кожної Божої тварі на свою судьбу, закодовану в імені, в датах і місцях народження, у випадковостях і збігах подій. Тільки люди розучились, або й не вміли розпізнавати ті тайні знаки і письмена…

І чим більше Мирон розмірковував над езотеричним задзеркаллям людського життя, тим більше переконувався в тому, що Антоній навряд чи звався до відходу на Афон Антипою, як стверджують літописні та агіографічні джерела, навіть якщо й був похрещений малолітком десь у Любечі. Бо в ті часи, як видно, з літописів, принесені християнством грецькі та латинські імена важко приживалися на Русі, і похрещені князі продовжували величатися і дітей називати споконвічно руськими, але й не будь-якими, а специфічно княжими, що символізували владу і славу, надто ратну.

Сонмища високорідних Володимирів, Ярославів, Святославів, Всеволодів, Ярополків, Святополків, Всеславів, В'ячеславів, Мстиславів, Ізяславів, Ростиславів, Переславів, Судиславів (і жодного Мирослава!)… тільки потверджують, яку сакральну символіку вкладали древні руси в імена.

Тож інтуїція підказувала Миронові, що Святому Антонієві, як людині не княжого роду, а з того народу, який волів не лиш слави, а й миру, найбільше личило ім'я — Будимир або ж Будемир.

ІДЕЯ ФІКС

Він міг повірити у найстрашніше, у найбезглуздіший абсурд, тільки не в те, що людина, з якою вони пліч-о-пліч боролися за Незалежність, людина, яка називала себе патріотом і демократом, сівши в міністерське крісло, призупинить фінансування його фільму?! Та не його, не його, дідько бери, фільму! Не йдеться про авторство! Тим більше, що він пропонував міністру співавторство! Йдеться про святу ідею національного самоствердження, похерену безповоротно гнилими інтелігентами, всіма поспіль, байдуже, до якої партії чи конфесії вони належать.

«Найбільшим ворогом власного народу є інтелігенція, вихована колоніальною системою,» — здається, щось подібного казав на початку минулого століття чи то Неру, чи то Ганді — котрийсь із мучеників за свободу і державу (які сумісно-несумісні поняття!), хто достеменно, з власного гіркого досвіду знався на тонкощах визвольних рушень і психології та гріхах, вільних і невільних, сил, що брали у тих змагах участь. Від себе Мирон додав би: «і відгодована колоніальною владою». Адже ж по сьогодні хохлацьке почуття вдячності за колишній ситий шмат не дає імперським солов'ям окрилитись орлами демократії…

Що ж, і це вже було — в нас і не раз. Ця зрада. І зовсім недавно — на початку минулого століття, коли тут, в стольному Києві, інтелігентський гнилий перестрах націонал-демократів кинув на поталу більшовикам спочатку горстку київських підлітків під Крутами, а далі й цілу Україну…

«Фільм має бути високо патріотичним і глибоко народним. Має виховувати на зразках мужності і героїзму. Показати на історичних фактах, що ми, українці, не якісь боягузи, зрадники і лінивці, а народ мудрий і самодостатній. Що біди наші історичні й негаразди — не від мілкодушшя, а з величної душевної доброти і приязні до світу», — кричав він до хрипоти по високих кабінетах, не розуміючи, чому його ідею у палатах на «княжій горі» сприймають як ідіотизм, або не сприймають взагалі.

У те, що йому спеціально вкладають палиці в колеса, Мирон просто не хотів вірити. Бо тоді — хоч застрелься з відчаю. Тож і далі списував усе на невігластво, політичну недозрілість і нерозуміння нагальних потреб моменту. І чекав свого часу. Але, схоже, для таких як він, свій час ніколи не настає… Фільм мав бути не тільки про славу і безсмертя, а й про найганебнішу, найтяжчу, незаживну виразку української душі — про зраду. По серії — на кожну зраду… І на кожну славу… Багатосерійний ігровий фільм про державу, про мрію про неї, поганьблену розбратом, запроданством, златолюбієм, понищену саможерством, і то не лиш теперішнім — інтелігентсько-сіросвитним хохляцьким, а ще тисячодавнім — лицарським руським…

Цю нашу національну біду він намагався дослідити у своєму телесеріалі «І гряне грім» — з низів, «на рівні народу», який скоріше жертва, не завжди свідомий учасник, ніж призвідець трагедії. Автори і постановники її — вгорі, на владних олімпах. Завжди. Тож тепер він хотів простежити українську історію в постатях, через харизму князів, врешті і вождів, вивести їх з тіні легенд, зітерти з їхніх високих чіл німби і тавра міфологем. Або ж навпаки — увічнити славою забутих достойників…

Але не про це він говоритиме з настоятелем. Не з триклятої політики почне, а з того чудесного віщого видіння, що було йому, майже безбожному студенту, в Ближніх печерах понад тридцять років тому…

* * *

Спогади повертали Мирона Волинця на кілька десятиліть назад в корпуси та келії Києво-Печерської Лаври, де в шістдесяті роки базувався щойно відкритий кінофакультет та гуртожиток театрального інституту, і де він провів п'ять чудових років свого вічно невлаштованого, бунтівного, бурлацького життя.

Якби він мав гроші, о, якби він мав гроші, то обов'язково зняв би фільм про перших призовників українського кіно. Це вже теж історія… І починалася б вона, звісно, з гуртожитку.

Заплющивши очі, уявив:

Павільйон. Середній план: в тісній келії чотири залізних, солдатсько-студентських «койки», прикритих байковими ковдрами невизначеного кольору. Обгризений стіл, розхитаний єдиний стілець. Сніп світла, що падає крізь єдине заґратоване маленьке віконце під самою стелею, вихоплює з присмерку безтурботно-веселі обличчя чотирьох худеньких хлопчаків, що тісно притиснувшись один до одного, позують перед об'єктивом любительського фотоапарату «Зеніт». Двох із цією трійці вже немає. Роман Сидорійчук — «Фанфан Тюльпан» українського поетичного кіно — згорів на кострищі ранньої слави, що впала на нього неждано, як грім з ясного неба, ще в пріснопам'ятні сімдесяті, Дмитро Задворський «безвісти пропав» у якомусь провінційному театрі в кінці вісімдесятих, а Степка Стукалова — простого, як правда, героя радянських комедій і улюбленця щиросердої радянської публіки, розбив «параліч бездіяльності» в середині незалежних дев'яностих. Зостався тільки він, той, що сидить посередині, в білій тенісці, з наївними очима на пів худенького хлопчачого лиця, той, що добирався до столиці, продавши два кошики вишень, нарваних перед тим у рідному саду.

Ретроспективно: натура, в кадрі мальовнича околиця Володимира-Волинського. Світає. Загальний план розкішного, ще сонного вишневого саду на тлі смарагдових лугів тихоплинної Луги. Тонкий, як очеретина, юнак рве вишні. Це він, Мирон Волинець, рве вишні, щоб уранці продати на базарі, а ввечері… Господи, а ввечері вскочити у загальний вагон єдиного потягу, що йде через їхні краї, і мчати-мчати до Києва здавати вступні іспити на режисерське відділення тільки-но відкритого (ніби по його замовленню) при театральному інституті кінофакультету. Він рве великі, темні від стиглого солоду вишні з таким радісним натхненням, ніби хоче відкупитися ними від свого злиденного, безпаспортного колгоспного сьогодення, ніби той квиток, що він купить за вторговані гроші у віконечку каси на їхній маленькій станції, відчинить йому браму у щасливе, осяяне славою, нетутешнє життя… Він вірить що так і буде! Бо інакше просто не може бути! Він стане знаменитим, як… як сто чортів! Він зніматиме фільм за фільмом і їх крутитимуть по всіх кінотеатрах Радянського Союзу! Про нього писатимуть газети! Його любитимуть найкращі жінки! Його впізнаватимуть на вулиці. Але те йому буде байдуже. Недосяжний, незалежний він знатиме тільки одне: знімати кіно! Він уже б ішов до того Києва, пішки. Геть з цього глухого закутня! Вперед — до слави! До блискучого земного раю!

Де йому було тоді знати, що в кінці життя, пройшовши всі кола чистилища й пекла в гонитві за примарним едемом, він згадуватиме про своє убоге дитинство й отроцтво серед розкоші садів і лугів, як про рай, у якому жив, та не відав того.

Густо-червоний солод у роті, густо-червоний хисткий туман перед очима… Хутчіш нарвати б… Хутчіш, доки сходить сонце, доки не знесли на базар з усієї околиці кошики, вщерть наповнені темно-вишневими ягодами його надії…

Останнім часом видіння вишневого саду спливатимуть у його пам'яті, ніби кадри незавершеного фільму: він рве вишні, безкінечно рве вишні і вони сипляться крізь його пальці, як криваві, важкі, солодко-солоні сльози… Сипляться і сипляться — у верболозові кошики, у цинкові відра, але кошики й відра… порожні! Він в розпачі. Він боїться, що не нарве і не встигне на київський потяг, і не тямиться з відчаю, бо вже за розкішною зеленню саду заходить на зиму, бо на сніжному обрусі поля сидить хлоп'я-янголя і гортає книгу його життя… І от-от перегорне.

І з тих пір, коли йому почали ввижатися вишні і янгол на сніжному полі, кишені його завбачливо напхані пігулками валідолу і нітрогліцерину, каптопресу та екстракту валеріани… І він ковтає їх, тільки-но спливає перед очима вишневим туманом давній спогад-мана і підступає під серце солоно-солодка млість.

БУДИМИР

Не встигло випогодитися небо над Києвом, як вже й сніг випав. А за тим нежданно вдарили такі крепкі морози, що скрижаніле листя, ледь призолочене короткою осінню, осипалося з дерев на землю, тонко подзвонюючи, як порване коштовне намисто із білої шиї княжни. А коли осипалось зовсім, правічні ліси стали враз такими тихими і прозорими, що з дніпрових пагорбів за сотні верстов було видно, як пурхають поміж дерев зграйки оленичок, як орють білі піски снігів, немов темні дубові рала, дебелі веприська, і важко, наче водою, брьохкаються глибокими заметами могутні лосі. А погляд мій летів далі і далі, до вітчого дому, засипаного снігами серед дрімучих лісів, а душа тужила-квилила, і здавалося їй, що нічого у світі немає кращого, аніж зимовий сосновий бір… Сльози застилали зір, і вертався погляд мій назад — по сизо-брунатних плавнях до закутого в кригу Дніпра. І дивно було, що вчора ще бурхлива і грізна Ріка нині рівнесенько стелилася попри стольний град веселим, сріблом кованим шляхом — до морів-океянів, у далекий незвіданий світ. І мчали-летіли по сліпучому льоду жар-птицями розмальовані сани, проминаючи притихлу пристань, де печалились вмерзлими в кригу кряквами купецькі лодії, що не встигли до морозів відчалити з крамом руським у теплі краї.

Як і скрізь по руській країні, з настанням холодів життя у Києві попервах затихало, але потому, чим більше насипало снігу та дужчали морози, тим ставало буйнішим і веселішим. Небо дзвеніло молодим сміхом, а гори київські, здавалося, ворушилися, як розтривожений мурашник — то дітвора і молодь виходили на ковзанку. І крізь ніч чутно було, як витьохкують льоди на Славуті під ногами летючих молодечих зграйок…

І не втрималась душа моя однієї зірної ночі, спокушений тим тьохкотом, впав на шмат берести і помчав-полетів з гори поміж деревом, пролетів над берегом, крізь верескливий гурт і спинився аж у плавнях…

— Чорноризий, чорноризий!.. — Ахкала і охкала десь далеко велелюдна ковзанка, а я лежав в очеретах горілиць на льоду і дивився у бездонне зоряне небо, і душа моя тихо возносилась до всевишнього огрому. Не зчувся, як заснув під шерхіт очеретяних мітелочок…

…Пробудився від небесної радості, що наповнювала мою душу блаженним світлом. Розпростертий лежав долілиць перед вратами Господніми в церкві Дванадцяти Апостолів, засліплений золотим сяєвом множества свіч. Я не смів підняти голову і озирнутися, але душа моя бачила, що ліворуч від мене лежить брат Миколай, а праворуч брат Козьма. І вся долівка храму Божого вкрита розпростертими тілами братчиків. Згори, із хорів, ллються піснеспіви во славу Всевишнього, а з амвону — щось бубонить грек-чорноризець. Я не розумію жодного слова, але, Господи, як я хочу зрозуміти те, що він каже! О, якби я пізнав, чого хоче Бог, може тоді збагнув би, чого прагну сам?!

З усіх сил намагаюся утримати в душі блаженне осіяння, але мені заважає густий запах давно немитої плоті, що нагло накочується хвилями від розпростертого брата Козьми. О Боже, прости мене, грішного, за помисли ці, за неприязнь до ближнього, бо лиш Тобі відомо, чому плоть грішна наша не миро точить, а… сморід… Іларіон каже, що то ознака гріха, бо тіла праведників навіть по смерті благовонія розливають. Не осуджую, не лихомислю, лиш прошу: відведи спокусу, Господи, наповни храм свій словом рідним, наповни пахощами лісового воску і ладану, або відбери мені нюх — бо так пахне гріх.

Тепер я знаю: гарячою людською плоттю тхне гріх. Радше, знаю відтоді, відколи осягнув значення цього незнаного раніше в лісах моїх слова. Чому ж тоді так пряно, так звабливо-шалено пахли мені, невинному, не спокушеному, парубки, розпалені в ігрищах любострасних з молодицями, і комонні, котрих князь відпускав після походів до своїх гніздищ? І палахке духмяне кострище із засмаженим вепром над ним, і гуртом веселих горластих мисливців?.. І розквітлі трави на лугах, і молоденьке сіно по клунях та стогах купальської ночі? Тільки цнотливі дівчата пахли зовсім інакше… мов зозулині слізки… Кришталево-чистою, невловимою сніжною ніжністю, палахкою трепетною свіжістю лісового зілля.

Зозулиними слізками пахла руса коса і біле тіло Доброніги, доки їх не торкнулася п'ястуки здоровенного, як бурий ведмідь, варяжина. Тієї страшної ночі, що пахла гріхом душогубства. Гріхом ґвалту, насильницького злягання, невідомого для нас, дітей Сварога, Дажбога, Перуна, Стрибога, Велеса і Мокоші…

…Неждано, як дивний сон, скінчилося одного літа красного безжурне моє життя в ріднім селі, що згубилось у віковічних лісах біля Любеча. Множилася, казали старці, сила київського Князя, множилася дружина його, та все рахунком тих варягів, що плавом пливли з холодних своїх країв у стольний град. Жорстокі войовники, котрі зросли на холодному, безплідному камінні півночі, не звичні були ні орати ні сіяти, зате зело вдатні були до ратних справ. Казали старці, що князі вдячні варягам за те, що помогли вигнали з наших земель підступних хозарів. Проте самі старці не бачили великої різниці між приблудцями: хозари пустошили земля руські хитрістю, варяги — розбоєм, сіючи хіть до братовбивства та чвар.

Пророчили волхви, котрі на ту пору ще вільно жили по лісах наших, не діткнуті десницею похрещеного Князя, що скоро кінець нашим розкошам, що скоро потечуть меди золоті наші в горлянки нових зайд чужоземних, оскудіють бори звіром, ягодою і грибами, а жінки стануть здобиччю дружинників, як ті вивіриці й ласки, а мужів, яко звірів, розженуть по дебрях, а самі посядуть землі наші.

І це сталось раніше, як гадалось. Скоріше, ніж сподіялось. Лиш пришерхли багна після весняного повноводдя, вигнав київський Князь дружину свою на полюддя, пустив пастися ненажерливих своїх варягів по вільних лісах київських, сіверських і древлянських.

Чимала зграя їх продерлася від Любеча до нашого погосту. Стояла глибока, як вода у Дніпрі, весняна ніч. І враз здійнялася вона вогненною хвилею до неба, криком і лементом. Зголоднілим варягам не чекалося ранку, і тріщали під їх ведмежими лапами діжки з медами та солониною, тріщали кості сумирних і поважних мужів і мудрих волхвів, волали заступництва у богів невинні отроковиці. Але боги мовчали. Не метав у нападників Перун блискавицями, не завалив їх буреломами Сварог, не розметав вітрами татів нічних Стрибог, не наслав на них дикого звіра Велес, не спеленала тугими полотнами туманів велика Мокоша, берегиня домашніх вогнищ… Наші боги відвернулись від нас з тих пір, як попалив Князь в граді стольному їхні капища та пустив ідолів за водою Дніпром-Славутою, натомість звівши каплиці і храми чужому й чужомовному богові.

Але ж тут, по оселях довкіл Любеча, хоч з острахом, але віри правітців трималися! І ще стояли капища і жертовники! Чому ж тоді ніхто не почув лементу невинної Доброніги? Чи тої ночі боги наші спали і не бачили, як перекинув через сідло рудий варяг мою білу ладу-зоряницю? Чи може не відали боги, що по весні, на Купала, коли зацвіте праліс диво-цвітом, прийде моя пора молодеча умикати собі суджену? Що вже були змовини з Добронігою і перемовини між родами нашими…

Але чому Боги і мене позбавили мужності, пов'язали страхом мої руки, не дозволили розтрощити голову нічному татю? Може, змовились із новими богами княжими і віддали нас на поталу, як недавно ще люд київський — їхні капища й ідолів?

З тими думами ворохобними вхопив я рогатину і майнув, як олень, нетрями, і перейняв рудого татя, п'яного від любові й меду. Але сили були нерівні, і ще раз поганьблений на очах Доброніги, зотліваючи від страму, покинув я оселю вітчу біля Любеча, не дочекавшись ранку, і довго біг, яко звір дикий, пралісом, рятуючись від норманів, доки не впав зморений і не заснув мертвецьким сном.

Пробудився від присутності звіра чи то чужої людини. І сахнувся, уздрівши бліде, заросле ріденькою борідкою юне лице. І я схопився на рівні, готовий на прю, але чорний, як грак, отрок у чорній порті з каптуром на голові, заговорив нашими словами:

— О чадо, не бійся і не отвергай мене.

Те, що чудний приблуда рівний мені роками назвав мене чадом, вельми здивувало та розпотішило моє серце.

— Овва, — гостро засміявся я, споглядаючи невідомця, — не сподіявся рідного діда в дебрі зустріти. А може, ти й справді мені дідо чи вуй, що так пишно величаєшся?

— Я брат твій і слуга Господа нашого Ісуса Христа — пресвітер Іларіон, — смиренно зізнався приблуда, ще більше подивувавши мене, бо не думав я, що в такі молоді роки можна бути попом. Ті попи, які заявилися комонно в наш закутень із Любеча попереду оружних дружинників і хрестили нас усіх поспіль, старих і малих, водою з лісового джуральця, були старші роками чужинці, що баяли про бога свого незрозумілими, з руськими мішаними, словами. І була та бесіда темна і незбагненна, як і їхня віра. Тож люд наш охрещений, геть заплутавшись, аби не гнівити ні старих, ні нових богів, ні до чого іншого не додумався, як лиш свічі палити одним, а кострища — іншим.

ЧОРНОРИЗЕЦЬ

Протяг хилитнув штору на балконних дверях, запахло прив'ялим лісовим зіллям і вогкою землею. Мирон взяв ручку і вивів своїм красивим, старомодним (хоч вензелі виписуй, казала мама) почерком: Фільм перший. Серія перша. Стор. 27, кадр 150–172.

Натура. Панорама старезного непрохідного пралісу, вкритого першою ніжною зеленню, пронизаного першим проміння сонця. На розквітлому зілля спить отрок білочубий, у білій одежі. Відчувши на собі погляд дивного юного чоловіка в чорному каптурі, схоплюється, готовий кинутись у бійку. Після слів чорноризця: — О, чадо, не бійся, я брат твій і слуга Господа нашого Ісуса Христа, пресвітер Іларіон, — заспокоюється, а далі сміється:

— Коли ти брат мені, то чого чадом обзиваєш, ніби дідо мені або вуй?! Та й, видається мені, що й на попа ти замалий іще… А коли й справді піп, тоді пощо бродиш лісами нашими, мовби варязький тать? Чого шукаєш?

Чорноризець: — Ходжу по дебрях, селах та городах руських із власної спонуки та Божого благословення. Сію в душі люду нехрещеного віру в єдиного Бога нашого Христа Спасителя.

Парубок: — То ти з тих чужоземців, які підбили князя київського але не оружно, як варяги, а баснями про бога чужого, який нібито мудріший і добріший, достойніший за наших, руських?

Чорноризець: — Свій я, чадо, з Києва стольного, дитиною великим князем Володимиром у Дніпрі хрещений… А грамоті навчений у княжій школі, при дворі його іноками грецькими та болгарськими. З младенчества прихилилась душа моя до віри християнської, до Господа нашого Ісуса Христа — заступника всіх гнаних, стражденних, болящих…

Парубок: — Кажеш, заступника гнаних? А пощо ж тоді твій справедливий бог не спалить блискавкою князя, який насилає на полюддя варягів подлих своїх, аби вони розбій чинили кривавий над русичами? Кажи, чому?»

Мирон застогнав, фізично відчуваючи, що то він, він, Волинець, волає справедливості в нещасного чорноризця, бо не відає, до кого треба волати.

Господи, та доки ж йому балансувати на хиткій віртуальній грані між сном і уявою, часто плутаючи, де роль героя, а де він сам? Ця плутанина вибивала його з узвичаєної колії реального світу, двоїла його, четвертувала, робила неадекватним, дивним для інших, навіть маніяком. Він це розумів, але нічого не міг із собою вдіяти: він міг звільнитися від цього кінонаслання тільки знявши намріяний фільм.

ШЛЯХ ДО КИЄВА

По цих грізних словах не стримався я і заплакав, як дитя мале, і повідав чорноризцю всю гірку правду і про ніч розбійну, і про Добронігу, не признався тільки, що жене мене до Києва…

Лиш голову похилив, почувши про горе моє, чорноризець. І вже не славословив ні бога, ні князя свого, а про щось важко, як старий, думав, а далі й мовив, дивуючи мене не юначою розсудливістю:

— Не ти один жаль маєш на князів та чужинців, не один ти надпив з гіркої чаші наруги, не один бачиш неправду світу цього, яким править не київський князь — а князь тьми… Не один… Чимало мужів молодих в граді стольному прозрівають у вірі христовій і стають на брань із самим дияволом і слугами його. Громадимось ми при церквах та при княжім столі. То ж ходи і ти до Києва, коли душа твоя болем обпечена, коли правди волаєш і волієш пригодитися землі і державі руській.

І ми пішли лісами на полудень світу, здалеку наслухаючи шум Дніпра, остерігаючись зустрічей із вражинами-варяжинами, що зграями вовчими гасали його берегами. Пішли плече до плеча, нога в ногу, продираючись крізь хащі, натикаючись часто-густо на спалені-сплюндровані села, ловецькі та бортницькі осідки. І заходилась душа моя лютістю і жаданням помсти, бо впізнавала сліди розбійних варягів. Але я мовчав і не признавався Іларіону в намірах своїх. Мовчав та слухав, дивуючись вельми, як много відає мій нежданий супутник. І слухаючи тихо заздрив його вченості книжній, його велемудрості солодкоголосій. І здавався сам собі поряд з кволеньким Іларіоном, грубим неотеском, темним-претемним, і мав жаль сам на себе. І забігаючи думкою вперед, обіцяв собі, що помстившись варягові, втечу у чужі землі розуму набиратися. Тай супутник мій не сподіяний Іларіон не поспішав істинне своє лице з-під каптура чернечого являти. Лишень згодом, як дійшли до палат князя Володимира, з подивом зауважив, що блукав лісом, від свавільних варягів рятуючись, із непростим чорноризцем, якщо перед ним розступаються княжі дружинники і відчиняються княжі брами…

На ранок праліс перелився у високотравий луг і перетнула нам шлях велика вода, і така глибока, що в ній утопилось небо, і така широка, що могла бути тільки Дніпром. І пішли ми берегом за водою, вниз по ріці, аж доки не дійшли до того місця, де низький протилежний берег, всипаний густо хижами, підіймався крутими пагорбами, порослими віковічними лісами. Над сонним поселенням вилися голубі пасемця димків — то давав про себе знати стольний град Київ.

За плечима в нас, із-за лісів, вставав Ярило, величезний і сліпучий, як золоте розпечене жорно. Всевидяще око Дажбога… Від його ясного ярого погляду розсіювалася тьма, розбігалися по хащах і зникали тіні, а небо й земля, оживаючи, розквітали такими дивними пречистими і торжествуючими барвами, такою красою невиданою, що серце моє стрепенулось і зайшлося радістю нежданою, як пташка — співом невинним.

А через річку, при березі, на тихій, погожій, як весняні небеса, воді, погойдувались лебедями лодії, коло них вештались люди, і нам довго довелося гукати їх, вимахуючи руками: подай перевозу на Київ! — аж доки вони не почули.

Покіль добирався до нас тихою водою Дніпра-Славути човен перевізника, я вмивав лице своє, а чорноризець молився своєму Богові і бив раз по раз чолом об вологий прибережний пісок.

Бувалого перевізника не здивувала наша дивоглядна пара: набачився, видно, чужоземців при своїм перевозі. Здивувало його, що чернець заговорив до нього по-нашому. А почувши, що той із Києва, аж вирячився з дива:

— Я ж бо подумав, що болгарин який. Мало нам хозарів, варягів та греків, думаю собі, вже й болгари занадились до граду стольного, коло князя крутяться, вчать його мови своєї, багато чим на мову земель українних схожої… А ти хто, чи не новонавернений в християни дажбожич який, і чого, сіверянине, до князя київського добиваєшся? — втративши цікавість до Іларіона, видивився перевізник на мене.

— Хочу в дружину його, — злукавив я.

— Чи ти, може, варяг, чи дик лісовий, що забаг того? Бо в княжій дружині одні лиш вони… — Скрушно зітхнув перевізник та й обірвав бесіду, бо довбанка-однодеревка його вже торкнулась носом правого берега.

— А де він є нині? Де шукати мені князя? — спитав я, вистрибуючи на мокрий пісок.

— Та же он, — обвів перевізник гори, лісом укриті, — чи у княжому граді, чи в селі княжім, у Берестові. Туди й дорога веде понад берегом, а далі лісом та горбами… Пильнуй лиш, аби варяги на палю не здійняли… Вони це люблять. І тримайся чорноризця: з ним тобі напевно відчиняться княжі врата.

Іларіон на те лиш усміхнувся і повів мене стежкою понад берегом туди, куди показував очима перевізник. По праву руку починав ворушитися розбурканим мурашником город, по ліву — погойдувалися на дрібній хвилі лебединими табунцями дивоглядні лодії, прив'язані за тонкі шиї до прибережних слупів. І з трепетом сердечним зрозумів я, що то початок нескінченної, вкритої гострим камінням, дороги до недосяжної вершини гори, що ховалась від людського ока в голубих сліпучих оболоках…

ВІН ТУТ БУВ!

— Мужчина, вам плохо? — хтось термосить його легенько за плече. Мирон розплющує очі і довго не може зрозуміти, де він і де взялася ця стара жінка із стривоженим пом'ятим лицем.

— Мужчина, вам плохо? — повторює беззубий рот і він паленіє від досади, бо розуміє, що йому дійсно плохо, і що поплохєло йому на лавочці над загазованим Хрещатиком, на очах у байдужої праздношатающейся публіки, і що помітила це тільки беззуба стара алкоголічка, яка, певно, що знає, як буває плохо до відчаю людині серед людей.

Він хоче пожартувати, мовляв, «а кому січас харашо?», чи бодай подякувати жінці, але її вигляд… її жалюгідний вигляд… принижує його і без того приниженого, ставить поряд з нею на один суспільний щабель, а він не хоче цього, не хоче… і, присоромлений власною дрібнодухістю, щось бурмотить, устає й іде, тікає від жінки, як від страшної реальності…

Водночас розуміє, що йому негайно-негайно треба повернутися в реальний світ, вирватись зі свого маніяцтва, бо інакше це не назвеш, хіба ще точніше: хворобою, — але ноги самі ведуть його туди, де, він впевнений, провів не тільки п'ять років студентського життя, а цілих довгих і стражденних сімдесят літ, — на пориті печерами, як кровоносними судинами, високі дніпрові береги.

Волинець пірнає в метро і виходить на станції «Арсенальній». Кілька зупинок і він знову тут, на цих священних пагорбах, на цих горбах його життєвого труду і муки, на цих вершинах української історії, які навряд чи стануть вершинами його біографії…

І чим більше він переконувався в марності своїх намірів і сподівань, тим несамовитіше охоплювало його бажання зняти фільм, розказати правду, яку він знав — не з книжок, не з брехливих підручників історії, а з голосу крові. Він ТУТ був. Він прийшов сюди не тридцять, а тисячу років тому — під браму княжих хоромів у Берестові!

Він пам'ятає ці (на весь екран) високі, розтривожені грозовими хмарами, біблійні небеса. З панорами камера переходить на середній план: перед княжою брамою на вітровійнім пагорбі, як білий і чорний ворони: чорноризець Іларіон і Мирко, отрок з Любеча. Шпаркий вітер шарпає його простору сорочицю, підв'язані під коліньми широченні штани. А гнів і тривога — палке серце…

Уява переносить Мирона в павільйон: загальний план літньої резиденції князя Володимира в Берестові. Далі — крупним планом обличчя Мирка. Звучить за кадром його голос:

— От і хороми княжі, пишні та високі, вікна в кілька рядів, з крильцем різьбленим на товстих дубових колодах, з князьком на гостроверхім дашку, що, здається, небо підпирає. Аж дух перехоплює від краси невимовної.

Середній план: величезні і вайлуваті, як руді ведмеді, варяги відчиняють браму перед тендітним чорноризцем, за яким виступає кремезний русочубий молодець, і ведуть прибульців до князя через двір, широкий, як степ половецький, всіяний незчисленною ордою. Бо хоч і ранок ранній, і на грозу збирається, а кишить двір велелюддям, мов невід рибою. То все варяги оружні, та чорноризці таємничі, та хозари галасливі з коробами поперед себе, в яких добро заморське виграє веселкою, та роби метушливі, та смерди запопадливі, та жінки заклопотані, та зграйки незчисленних чад щебетливих, що пурхають весело серед того людського стовписька.

«От для кого князь данину збирає по селах та городах наших, — думає гірко Любечанин, — бо ж ота вся тьма людська їсти-пити хоче…»

Павільйон. Середній план: гридниця. Голос за кадром:

— От вже й гридниця — янтарем заморським золотіють рублені стіни. І князь на престолі. І знає Мирко, що не буде в нього більше пори найвищої сказати в очі ненависного кривдника правду, гірку, люту правду. Тож не чекаючи дозволу, відгортає худого і легкого, як пір'я, Іларіона дужою десницею, і рече князеві те, про що глухо гудуть ліси предковічні… Справедливий гнів клекотить в нім, як лісовий пожар, і здається йому, що ще мить — і запалають княжі тереми, і піде у небо ганьба руська.

КНЯЗЬ

Широкий план: Князь привітно усміхається навстріч Іларіону, але того заступає могутня біла постать супутника.

— Допоки, князю?! — не юначим наріканням, а гнівом і огудою зрілого мужа гримить голос Будимира. — Допоки, князю, нами правитимуть зайди заморські, допоки землі вітців наших плюндруватимуть розбійники північні, доки примучуватимуть вільні роди наші, пориваючи дів і дружин наших, сіючи розбій і розбрат?! Але, бачу, мало тобі хозарів хитрих та розбійних варягів, затопив ти, князю, чужиною і палати свої: в чужині кохаєшся, з чужиною радишся, а людей своїх за рабів маєш, що лиш знають робити важко та чужинців годувати. Чи відібрав тобі розум бог твій?! Чи обминає тебе мудрість людей учених, що стікаються до тебе з цілого світу?! Чи сам ти — чужинець лютий, хоч і наречений ім'ям споконвічно руським?!

І скипіла від нежданих слів половина крові княжої — варязька, і схопився він за меч, і покотилася б голова буйна Мирка Любечанина, якби не заступив отрока, на коліна впавши, чорноризець:

— Вгамуй гнів свій, муже велемудрий! Не здіймай в лютості караючу десницю свою, а дослухайся, ібо вустами младенця істина глаголить, сказано у Святому Писанії Господа нашого Ісуса Христа! Не суди його буєсть зопалу на смерть, бо єси християнин, а він — народ. То ж, коли воля твоя княжа, — слухай, а ні — забудь, але відпусти з миром, бо християнин єси…

І відпливла кров з красного лиця княжого, і став князь блідим і зимним, як незайманий сніг. І довго-довго мовчав князь, опершись у задумі грізній на оголений меч. Довго боролась в нім розбійна кров варязька з кров'ю руською. І коли вже нестерпним стало мовчання, обірвав його князь такими словами:

– Іди з-перед очей моїх! Іди з миром і чекай слова княжого, коли за ним ти сюди прийшов. А коли коромолу чи ворохбу чинити — то чекай суду…

До кінця днів своїх не дізнається Мирко з Любеча, про що раду радили Володимир з чорноризцем, але зостався він живий тієї світлої і грізної весінньої днини року Божого 1003.

Було їх відпущено з миром, і пішли вони з Іларіоном, мовчазні і печальні, подалі від княжих хоромів, у ліс, і коли зійшли на сусідню гору і стали перед видовбаною в її схилі заглибиною, отверз вуста смиренні Іларіон і промовив:

— От і кінець нашим митарствам. Отут, де вже коротив земне життя якийсь раб Божий, вириємо собі печерку і будемо хвалити Бога, що відвернув від тебе, молодче, гнів княжий.

* * *

Мирон мало не заридав від розпачу, майже смертельного відчаю: так йому забажалося відчути поряд магічну силу кінокамери, побачити зосереджене обличчя оператора, акторів, застиглих в чеканні його команди:

— Увага: почали!

За думками незчувся, як опинився біля Дальніх печер, на тому святому місці, де мисливським своїм ножем вперше колупнув землю, ще не відаючи, що зводить храм свого життя.

Його обминали здивовані туристи, прихожани, незворушні монахи, а він стояв і дивився крізь сльози на дніпрові схили, туди, де давно придивився натуру для фільму. Там, у ліску на згірку, мало би кипіти кіношне життя, там мав рити землю Мирко з Любеча — якщо не послушник, то Володя Загора, в миру — талановитий безробітний актор, а за камерою мав би стояти Ігор Василишин, котрий зняв не один його фільм, а тепер перебивався випадковими заробітками, фільмуючи переважно циганські весілля.

Мирон дивився на пагорби, на Дніпро, небесно-тихий, і бачив те, чого ніколи не побачать інші, бо воно назавжди — і він це з жахом відчув — залишиться в його уяві…

У ПОШУКАХ БОГА

(До історії питання)

Щоб відігнати темне, болісно контрастне до невимовної краси білого світу, передчуття, Волинець почав подумки гарячково перегортати сценарій майбутнього фільму, намагаючись докопатися до суті давно минулих днів, яку він мав колись воскресити.

Коли Будимир, чи то пак майбутній Святий Антоній, прийшов до Києва, минав чотирнадцятий рік від дня хрещення Русі. Чи ятрили пам'ять киян спогади про тривожний день, коли згонили їх до того місця, де Почайна впадала в Дніпро, за княжим указом дружинники-варяги, весело погукуючи, щоб не боялися і не противились: бог християнський добрий, хрестить не огнем і мечем, а водою йорданською, ще й царство небесне дарує.

Навряд. Всього-на-всього …надцятий рік минає від дня проголошення суверенної Української держави, а враження, ніби то було тисячу літ тому, або й взагалі не було. Народ завжди живе тільки днем насущним — і тепер, і колись жив. І тільки літописець не то з гіркотою, не то з радістю записував на телячій шкурі:

«Як Володимир прийшов до Києва, звелів поскидати ідоли, — одні порубали, другі кинули в огонь. Перуна ж наказав прив'язати коневі до хвоста і тягнути з гори до ріки, і назначив чоловіка, що мав його битим залізом; це не задля дерева, що нічого не чує, а на посміховище бісове. Тягнули його з гори до Дніпра і плакали невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. А по тій розправі наказав князь зібрати люд до Дніпра на хрещення. «Коли хто не явиться, багатий чи убогий, ворогом мені буде».

До вечора було далеченько, якраз стільки, щоб добратись до Подолу і поблукати вулицями та Боричевим узвозом, яким тягли дружинники до Дніпра поганьбленого Перуна. Тепер на цім трагічнім прогоні — коротенький і тихенький завулок з кількома будинками. І тільки вічні небеса пам'ятають, як горіли тисячу років тому на київських горах, на землях полянських, древлянських, сіверянських капища руських богів і пливли по Дніпро руські ідоли. І заходили люди по горло у воду, і хрестили їх попи, що надійшли на той час аж з далекого, причорноморського Корсуня, раніше наверненого до християнства, і з жахом чекали люди кари Дажбога, Сварога, Перуна і Стрибога… Чекали блискавок вогненних, буревіїв шалених. Але тихо й погідно височіли над Києвом і Дніпром небеса, і поволі минав страх, і приходила впевненість в правоті княжій. І виходили з Дніпра сварожичі-дажбожичі християнами, і розходилися помалу по осідках, затаївши в серцях напівстрах-напіввіру, і душі їх металися в пошуках істини.

«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».

Така легенда. Як було насправді — можна лиш гадати.

Блукаючи вулицями Подолу, Мирон незчувся, як опинився перед церковцею Пресвятої Богородиці. Переступив поріг: нікого, тільки одинока жіноча постать за столиком у кутку та ледь чутно потріскують у тиші палаючі свічечки.

Господи, це вже колись з ним було — в іншій епосі, в іншому житті. Він (чи не він), тікаючи від холодного жорстокого світу, забіг у маленьку церковцю і стояв, зігріваючи душу палахким пломінням свічок…

Обережно, щоб не порушити це небесне безмов'я, підійшов до черниці, купив свічечку, може, хоч мати Божа зглянеться над його митарствами…

Читав Отче наш, а думки були далеко але не в просторі, а в часі. Приблизно в кінці літа і вирішив Володимир охрестити Київ… Але… чому так… немилосердно? Незадовго ж перед цим сам наказував могутню фігуру Перуна звести на горах, возвеличивши його до єдиного Бога русичів, а у долах — берегині Мокоші… Із дерева, міді, золота та срібла. А відтак сам і позбиткувався над ідолами…

Гіпотетично «жорстоке» поводження Володимира з рідними язичеськими богами історики пояснюють обізнаністю князя зі спектром релігій інших племен і держав. Кажуть, що князь розсилав гінців по всіх усюдах, аби придивились ближче до тамтешніх богів і їх законів. Але, коли по правді, то гінцям не треба було далеко ходити, лиш у двір княжий, де гули тоді вікінги-варяги, та на торговище на Подолі, що кипіло різнолюдом, а найбільше — іудеями: хозарами та гебреями, залишками нащадків Великого Каганату. У церквах і монастирях на той час уже густо осіли греки та болгари, а в села прикордоння — колоністи з полонених у битвах кочівників, поляків, кавказців та норманів. Доповнювали масовку католицькі місіонери та арабські мандрівники, яких приваблювала дика буєсть руська і які, власне, й були першими зарубіжними літописцями київсько-руського життя-буття.

Історія свідчить, що й сам князь перепробував не одну релігію, доки пристав до християнства, вірніше — християнської Візантії, могутньої держави, сусіда, зручного у всіх відношеннях, в т. ч. і торговельних.

Літописні згадки про величезний гарем Володимира (триста жон і шістсот наложниць), м'яко кажучи, натякають на прихильність князя до ісламу. І хтозна чи не були б ми сьогодні усі мусульманами або іудеями, якби не любов Володимира до меду, пива та вепрятини, якою щедро кишіли довколишні ліси? А може князь спокусився вічним життям в раю? А може… а може…

* * *

Не відав Мирон, скільки простояв, вдивляючись у мерехтіння свічок, скільки перебачив у їх сяйві ликів і лиць… Коли вийшов на вулицю, Лівобережжя, центр Києва ще ніжились у сяєві пообіднього сонця, а пів Подолу вже облягли бузкові вечорові тіні. Милуючись грою світлотіней та барв на темних горах і сліпучих долинах, Мирон не завбачив за метрів десять жінки, що спостерігала за ним. А коли побачив, під ложечкою йому неприємно замлоїло: Міла Мілина! Ось вона, проста, як правда, реальність!

Спроба Мирона проскочити неушкодженим повз колишню пасію увінчується успіхом: очевидно, Міла відчула, що йому не до неї, або не впізнала, або ж досі ненавидить його… Бог з нею! Взагалі, він ніяк не міг зрозуміти, як можна ненавидіти людину тільки за те, що вона не палає до тебе пристрастю? Навпаки, треба дякувати, бо тільки невзаємність дарує нам найвище щастя — марити взаємністю. Але був радий, що може самотою попетляти вулицями, поблукати по набережній чи піднятися фунікулером на Княжі гори, аби з погляду хрестителя подивитись на Русь-Україну.

Ах, який фільм можна було б зняти про богошукання князя Володимира та вибір підходящої релігії! Який фільм!

«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».

Та й навряд чи всі «люди його» пізнали Бога тоді, коли й по сьогодні метаються в пошуках…

МЕТАМОРФОЗИ

Зустріч із Мілою Мілиною повернула Волинця у перші роки Незалежності, коли почався справжній бум богошукання. Що з нами з усіма, запеклими атеїстами та заляканими «в душі віруючими», робилося в ті пріснопам'ятні дев'яності?! Хоча, либонь, те саме з усіма нам подібними на зламі суспільно-політичних формацій, на межі епох, на вістрі тисячоліть? Ще й ноги не охололи в імперії безбожників, як атеїсти кинулися в церкви відмолювати гріхи, а залякані — ще далі: міняти конфесії, віросповідання, ніби віра — як квартира, може бути більшою чи меншою, зручною чи ні, далекою чи ближчою до Бога. І тільки справді віруючі з полегкістю відітхнули, як реабілітовані «без вини винні». Але таких було мало.

Ох і надивився він на «божественні» метаморфози, які катастрофічного поширювались, особливо, серед інтелігенції, і надто — між буремно-невтоленного творчого жіноцтва. Он вона стоїть і думає, що він її не бачить, одна із жертв божійних перетворень — його колишня перманентна наречена Міла Милина — гарненька молодичка й поганенька актриса. Але чого ж це вона без паранджі? Чи, може, знову поміняла віру? Якихось сім років тому Міла призналась, що «не дочекавшись від нього сватів, стала Христовою нареченою». Щоправда, не надовго. Видно, не підійшла на цю роль чеснотами… Бо скоро за тим нібито прийняла іслам, пристала до мусульманської общини, одягла паранджу і чекає якогось шейха, аби виїхати з ним в якісь Емірати, туди, де нафта і рай земний, якнайдалі від своєї крихітної «готельки» на Нивках з дочкою-буддисткою, що дістала її вже співами про «крішну-раму» і димом сандалових паличок. Друга, Аля — художниця кількох його фільмів, на честь приїзду в Київ Папи Римського з православної перехрестилась на ревну католичку, і вже виїхала (правда, на заробітки) в Італію, ближче до папи Римського.

І сміх, і гріх… Та чи не найбільшим чудом для Мирона було прозріння найвідомішої в його будинку «Марії Магдалини» — безпросвітної путани Олі. Тепер Оля не п'є, не курить, не шкребеться в його двері з традиційним: «будь чєловєком, адалжі одно грівно», не кличе його на «секс вдвойом», а тихо робить з братами і сестрами по церкві «Нове життя» ремонт у своєму кишлі, а вечорами співає разом з ними псалми в церковному джаз-бенді «Алілуя».

Крім Олі, порадував Мирона і побратим по недавній національно-визвольній боротьбі, короткочасний член усіх зареєстрованих (і не тільки) партій, професійний патріот Боря Бурсак. Зігнорований політичним бомондом, Боря знайшов себе у відродженні язичества на Русі-Україні: створив власну релігію «Правіра», церкву, чи то пак «Капище Дажбога», а себе перейменував на волхва Світозора Буй-Туровича. Казав, що вже й паспорт поміняв.

Зустрів Мирон волхва там, де можна стріти усіх, окрім хіба що Господа Бога — на Хрещатику. Гуляв Світозор Буй-Турович по столичній дебрі в оточені Веселок, Мальв та Либідок не першої молодості якраз на Великдень, дивуючи розговілу публіку вигуками: «Дажбог воскрес! Дажбог воскрес!». Мирон хотів обминути колоритну компанію, але був помічений світлим зором Світозора, і мусив добру годину вислуховувати його патріотично-поганську агітацію. Весь цей «нехресний хід» Хрещатиком, як виявилось, Світозор зорганізував не з добра, а з причини розколу «Правіри» на три друзки: прихильників Сварога, поклонників Дажбога і сповідників Ярила. Були й такі, яким кортіло у зв'язку з демографічною та сільськогосподарською кризою відродити культ Велеса, а один з найбільш невгамовних язичників навіть зорганізувався в екстремістсько-терористичне угрупування «Перуни». Завдавала непоправної шкоди молодій «Правірі» і боротьба між сонцепоклонниками та ідолопоклонниками, фетишистами та політеїстами, надто ганебні виступи останніх у клерикальній пресі. Сам Світозор Буй-Турович був вірний Дажбогові і пообіцяв ошелешеному Миронові, що другою всенародною акцією воскреслих дажбожичів будуть масові святкування Івана Купала на Трухановому острові, і просив уклінно зафільмувати подію.

— Буде все так, як в пращурів наших… — таємниче натякнув, підморгуючи на молодиць у вишиванках та очіпках, — і умикання дівчат — теж!

На що претендентки на «умикання» скромно зашарілися, а Мирон заспішив до підземного переходу, неабияк спантеличений еротичною перспективою священної купальської ночі.

В'ЯЗНІ АСКЕЗИ

(До історії питання)

Згадка про Світозора Буй-Туровича розвеселила Мирона. Однак жарти жартами, але безсумнівно наш скептичний час в якійсь мірі повторював могутнім суспільним поривом (чи психозом?) богошукання давно минулі світанкові часи Русі-України… Адже ж нічого нового немає під сонцем, як попереджав якраз у той час мудрий песиміст Еклезіаст.

Випірнувши разом з фунікулером із густого і прохолодного, як ставкова вода, затінку, Мирон потрапив під гарячу зливу призахідного сонячного проміння, і кілька хвилин стояв, пронизаний ним наскрізь, ошелешений несподіваним блаженством, якоюсь… біологічною радістю, якої давно не спізнавала його душа, схожа на голого равлика, затиснутого у мушельку тіла. Відчуття торжества життя підсилювалось дивовижною перспективою розквітлої землі, що, переливалася, як у вічність, за сріблясте мерехтіння крайнеба.

Не важко уявити, що переживав князь Володимир, споглядаючи зі своєї гори свою країну! Не важко, коли навіть його, Мирона, простого смертного, від одного погляду на широченний Дніпро, безмежні квартали Лівобережжя ніби якась невидима сила возносила над землею, вивищувала до монументальної постаті великого Київського князя. Вражаюче відчуття вознесіння! Мирон боявся перевести подих, щоб не випасти з кульової блискавки дивовижного трансу, щоб утримати в душі цей міраж, цей огром божественного осяяння, аби згодом матеріалізувати у фільмі. Коли ж його обличчя майже порівнялося з бронзовим профілем хрестителя Русі, панорама сучасного Києва раптом згорнулася в рурочку, як звичайна світлина, і натомість розстелився внизу грубописаний пергамент краєвидів стольного Києва Х-ХІ століть. Видіння було настільки реальним, що вражений Мирон не втримався і підморгнув князеві, як живому, і, наштрикнувшись на милостиво-грізний позирк Володимира, якусь мить ще повисів на рівні його плеча, а потім плавно спланерував на землю.

Але думками зостався за тисячу літ звідси. У щойно похрещеному стольному граді, де з ласки Володимира зводились церкви і монастирі, густішало на вулицях чужоземних ченців, але по далеких кінцях земель руських християнство зустрічало спротив. Не зразу дісталася нова віра до сіл, розкиданих по дрімучих лісах — не вистачало священиків і проповідників, які б могли донести і в глухі лісові нетрі Слово Боже рідною мовою. Тож мусили ставати проповідниками ті з киян, хто з радістю прийняв хрещення та християнську ідеологію рівності перед Богом, але не з принуки греків-чорноризців, які почасти й мови тутешньої не знали, а подвигами тих нечисленних русичів-неофітів, які або ходили у розкішну Візантію з княжою раттю, або ставали місіонерами, наслухавшись про муки земні і чудеса небесні полуденного бога від київських купців, що обійшли Візантію від Чорного моря до Греції і Палестини.

Чим могло привабити християнство з його морально-етичними обмеженнями, суворістю і стриманістю життєрадісних, щирих і наївних дітей природи — русичів? А, взагалі, хто їх питав? Точнісінько так, як зараз питає… Та все-таки попри погрозу князя Володимира: «Хто не явиться (на хрещення) той ворогом мені буде», — мала б нова релігія манити бодай перспективою раю і вічного життя. Підкуповувало християнство й ідеєю рівності всіх перед Богом, і — з Богом, що вмер за народ свій, а ще — переживанням невідомого раніше екстазу радості не від плотських утіх, а духовного піднесення до людинолюбного Бога. На загал, християнська релігія в її ортодоксальному варіанті ніби спеціально була створена для сентиментальної слов'янської душі.

Тож зрозуміло, що найбільш вразливі з неофітів ставали добровільними проповідниками християнської віри, відмовляючись від гріховних благ земних, а дехто, за прикладом перших римських християн, що змушені були переховуватися в катакомбах, викопував собі печери у горбах над Дніпром, і підвизався там в постах та молитвах. До перших руських пресвітерів гіпотетично міг належати і вихрещений дитиною у Дніпрі Володимиром і киянин Іларіон, якого (теж гіпотетично) міг зустріти у лісах під Любечем Мирко. І цілком можливо, що звався він тоді зовсім не Іларіоном, а якимось Іоникієм чи Макарієм, і став Іларіоном по тому, як постриг його в ченці той же Мирко, повернувшись з Афону іноком Антонієм…

ІЛАРІОН

Сутеніло. З кожною хвилиною густішало і темнішало легке срібло далеких лісів, чи то пак спальних районів Лівобережжя. Повільно піднімалися з пониззя сутіні, тихі і смиренні, як ченці у чорних сутанах. Все вище і вище, вивищуючись аж до могутнього Князя, облягаючи його тьмою тьмущою. Так колись чорноризці добиралися із своїх печер через порослий лозою і рогозою Хрещатий Яр до княжих хоромів… А може, великий Князь сам сідлав коня і їхав у Берестове, на розмову з Іларіоном?..

Іларіон… Ще одна харизматична постать, ще одна гіпертрагічна особистість української історії… Самородний письменник, самотужний проповідник і пресвітер за князя Володимира, духівник князя Ярослава, ігумен Києво-Печерського монастиря, перший українець, обраний київським митрополитом на соборі єпископів у 1051 році…

Господи, воля твоя, чи не ті ж, що й сьогодні, політичні пристрасті вирували тоді у світському і церковному житті Києва, коли вже через два роки Іларіон змушений був покинути прогрецьку кафедру при соборі Святої Софії, митрополичі палати і рятуватися у печері преподобного Антонія на дніпрових схилах! Ба! Більше того: прийняти схиму, відректись від прославленого багатолітньою благочестивою працею, надто богословським твором «Слово про закон і благодать», імені свого Іларіон і почати заново життя земне з іменем Никон! Але навряд чи поміняв Іларіон-Никон свої переконання, якщо не раз ще потому змушений був тікати аж у Тмутаракань із такого, здавалося б, острівця незалежності як Києво-Печерський монастир…

Милуючись із висоти Володимирської гірки споночіли стольним градом, що розкинувся вільготно перед його зором, Мирон думав, що заслугою християнства на Русі було те, що воно викликало з'яву з народних надр зовсім нового, незвичного для воїнсько-лицарської ментальності суспільства ідеалу праведника — мислителя, просвітителя, пророка-творця.

Безперечно, дороги Антонія та Іларіона — цих двох великих поборників самостійності Київської Русі перетнулися ще в юності і зав'язалися у міцний вузол на дніпрових пагорбах. Тут в глибоких печерах, але в піднебессі віри — взялися плекати вони високий дух молодої української нації… І скоро, дуже скоро не з грецьких кафедр на той час уже численних церков і монастирів Києва, а з катакомб дніпрових круч прийдуть на Русь перші її письменники, лікарі, художники, витязі і святі…

Мирон аж задихнувся від уявного зіркового параду імен: Антоній, Іларіон, Феодосій, Нестор, Алімпій, Варлаам, Ілля Муромець… Буйний, кипучий цвіт нації, на тисячоліття плодоносний… Які характери! Які постаті… Які, вражаючі, подиву гідні долі!.. Нічого вигадувати не треба — лиш знімай фільм за фільмом, пиши книгу за книгою… Та інший народ вже обезсмертив би себе цими іменами! Скільки міфів довелося скласти древнім грекам, щоб переконати людство, який вони мудрий, героїчний і творчий народ. Росіяни вигадали Олександра Невського, щоб окреслити героїзмом білу пляму крижаного Чудського озера на карті не завжди героїчної власної історії…

А ми віддали войовничим мігрантам не лиш самоназву, світанкову свою славу, а й перші свої міфи — билини, питомо український жанр, разом із героями і генетично-психологічною установкою на героїзм і лицарство-богатирство, хоч білі святі мощі Іллі Муромця в Лаврі покояться, білі кості Альоші Поповича та Добрині Никитича — спочивають десь у землі київській.

Антонія ж — цього богатиря вчинку і чину, цього велета духу, цього Прометея, що приніс українцям «із греків» вогонь самоосмислення і самоповаги, просто забули в небесній печері історії…

БЛАЗН-СПОКУСА

— От і кінець нашим митарствам, — сказав Іларіон якось ураз змужнілому Будимирові…

— Але, на жаль, не нашим, — усміхнувся печально Мирон, покидаючи князя Володимира разом з його споночілою горою і осяяним ліхтарями пам'ятником. Вечірній, розцвічений вогнями Хрещатик, дихнув в обличчя вільглою дрімучою тугою за тим, що давно відбуло і ніколи більше не повториться…

…І поселились вони у печерці, яку колись, казав чорноризець, видовбав у крутому дніпровому горбі приблудлий варяг, один із тих чужоземних шукачів щастя, що плавом пливли по одинці і зграями, як дикі качки, у легких човниках по Дніпру з півночі на південь, і приставали до київських берегів, спокушені бурхливим життям Подолу. Живились приятелі дарами літнього щедрого лісу та скупими подаяннями князя братчику-чорноризцю, якого сподобив найбільше серед пресвітерів християнських за те, що не лише був мудрим, а мудрим русичем. Чи не з тої причини і поставив Володимир Іларіона настоятелем княжої церкви у Берестовім і зробив своїм духівником, що зневірився на той час і в захланних та погірдливих чужоземцях, і в хитрих, підступних боярах, і хотів мати при собі такого чоловіка, аби і своїм був, і чесним був та щирим?»

* * *

Перші дні, доки Іларіон князеві святі книги читав та у княжій церкві Дванадцяти Апостолів допомагав грекам службу правити, Будимир-Мирко, витерши ножа від вогкої землі, тікав із своєї печерки у Київ, бродив вулицями та торговицями, поміж ремісничих рядів, вистежуючи, як звір звіра, рудого вражина-варяжина, котрий украв у нього тієї жахної ночі, що пахла гріхом і ґвалтом, білу-білу Добронігу. Але даремно: всі варяги були рудими, як ведмеді, і схожими на нічного татя. І тоді Миркові хотілось колоти і різати кожного, хто під руку попадеться, і чорна лють заливала йому очі і чорнішим сирої землі ставав білий світ. Жахний, непереборний блазн помсти мучив нощеденно любечанина, і не відав він як вирятуватися від огнища, що випалювало його душу на чорне дупло.

Шукав Мирко і Добронігу, але її теж ніде не було, або ж стала вона лише видінням чарівним, лісовою навою. Бо приходила нечутно-нежданно знову і знову в його молодий сон, розтривожувала молоду кров, і він корчився і стогнав від непогамованої молодої жаги.

Від тих снів поривало Мирка розтанути у своїх лісах, або гайнути у віддалені землі до котрогось із княжат-ізгоїв, про яких нишком ткалися Києвом чутки-поголоси, і разом з ними вчинити князеві та його варягам велику смуту і ворохбу.

Але невідома сила стримувала парубка. І він далі терпеливо шпортав свою печерку, намагаючись заглушити пекельну спрагу помсти, часом з великою насолодою, а часом з люттю вгризаючись заступом у сиру землю горба, густо прошиту міцним мотуззям коріння. І радий був, коли з ніг валила його утома від праці. Тоді він засинав, уткнувшись лицем в оберемок прив'ялого лісового зілля, сподіваючись, що до нього уві сні знову прийде Доброніга.

Часом вона приходила, присідала навпочіпки, гладила його по голові, збурюючи кров пахощами зозулиних слізок і юного тіла. Коли ж він хотів впіймати її за руку, вона щезала, як навка лісова. І тоді Мирка переймала така гірка втома від безнадії, від марності всього його життя, від цілоденного шпортання землі, що він з риком раненого звіра зривався на рівні і скочувався з гори, набиваючи ґулі, обдираючи одежу і шкіру об густе, чіпке гілля, біг стежкою понад берегом до увозу-пристані, де погойдувалися на погожій дніпровій води лебедині турми купецьких лодій. А добігши, сідав оддалік на згірку і поїдав очима звабно бурхливе життя річкових людей. От кому він заздрив! Тим, дороги чиї пролягали з варягів у греки, за моря-окияни, в тридев'яте царство-государство!

Щодень їхні флотилії зграйками приставали до берега — то з півночі, то з півдня. І лиш складали весла потомлені м'язисті веслярі, як зчинялась метушня. Ватаги отроків кидалися з берега у воду, але їх завертав опасистий чоловік, видно старший, вистроював у ряд, і вони, як мурашки, один за одним виносили на берег міхи із заморським крамом та складали їх на вози, запряжені невеличкими степовими кониками. Керував мурашками сам купець, не то хозар, не то русич, припильновуючи ще й за тим, що на березі діється.

А тим часом інші лодії натоптувались руським добром: діжками з медом, воском та житом, сувоями полотна та шкурами дикого звіра. Коли ж опускалася на Поділ бузкова намітка вечора, верткі чоловічки, як пастухи скот, згонили до пристані тісно збиті гурти людей, нарізно — чоловіків і жінок, і заганяли їх, мов у кошару, у глибокі човни. «Невільники», — байдуже кивали головою на тих нещасних роззяви, що збігалися з цілого Києва на Поділ розважитися. А в Мирка чогось серце нило при тих словах, ніби то купчини підлі вивозили за моря його чесний рід.

НЕВІЛЬНИЦЯ

З часом Мирон навчився абстрагуватися від своєї ідеї-фікс — кіноманії. Врешті, не один він зостався за бортом лодії із символічною назвою «Незалежність». «Простоюють» і не такі як він, прості смертні, а — лауреати! Мохом забуття поростає яблуневий сад Олександра Довженка! А «князям» українським хоч би й що! Значить, така наша доля… І він мирився з цією паршивою долею і ставав звичайним втомленим і байдужим столичним жителем, що мовчки добирається до свого висотного кишла у переповненому собі подібними електропоїзді метро. Та буквально за кілька хвилин не витримував і знову впадав у буєсть.

От і зараз, вискочив із вагона на безлюдній о такій порі станції «Дніпро» і довго ходив, вдивляючись у мерехтливі вогні річкового вокзалу, намагаючись уявити, як тинявся по гамірному Подолу Мирко, як упивався розповідями бувальців-мореплавців про далекі казкові краї, населені дивоглядним звіром, байками про сім чудес світу та про небезпеки, які чигають на купців по дорозі з варягів у греки: і про круті, смертоносні пороги дніпрові, і про кочових розбійників, що падають на купецькі голови, як грім з ясного неба, пронизуючи лодії блискавками стріл.

І перед очима на тлі тихого Дніпра зринали дивні видіння — здавалося він там був, але не в купецькі лодії, а на коні буланому мчав швидше вітру навперейми хитрим оркам, обрам та печенігам, метав стріли золотії, сіючи по степу страх — на ворогів, славу — на руських витязів. А в голові в'язалось слово до слова, оповідаючи про те, що «било та биллю не поросло», та так правдиво і красно, як в тих билинах, що чув він з дитинства від краснобаїв-боянів, що ходили землями руськими та під передзвін гуслів-самогудів співали славу витязям-богатирям руським.

…А одного дня, коли Мирко вештався без діла навколо увозу, з човна, що тільки-но вперся носом у берег, замахав до нього широкими рукавами чудно вбраний купець, гукаючи:

— Гей, добрий молодче, чи не поможеш бідному купцеві на берег крам винести? За щедру мзду, молодче!

Мирко вухам своїм не повіривши, став роззиратися, шукаючи «доброго молодця».

— До тебе, мовлю, до тебе, молодче, — гукав нетерплячий купець. І Мирко, який досі не міг своєю буйною головою втямити, нащо Іларіон примучує себе і його зариватися кротом у сиру землю, коли такий широкий і манливий світ відкривався перед ними з дніпрових берегів, радісно кинувся на той голос… Тож Мирко Любечанин давно збирався попрощатися із чорноризцем і податися в дружинники чи кожум'яки, або носієм купецького краму, а то й напроситися в поплічники до котрогось «річкового чоловіка»…

Але перед очима спливало аж сизе від постів лице Іларіона-схимника, і совість завертала Будимира назад до печерки, до тихого Іларіонового голосу, до його трепетних оповідей посеред нічної темені про дивного Бога, який віддав на погибель свого Сина ради спасіння людського роду. Однак все частіше ловив себе Мирко на мислі, що вертає його на Берестову гору не лиш стид — розум його тужить за тими мудрими бесідами, а серце прагне якогось іншого життя, незбагненного поки що, проте не схожого на тутешнє.

Єство його краялося навпіл, як ліщиновий горіх, аж доки не розкололося, як дуб від удару блискавиці. Якось під вечір, блукаючи берегом, зачепився поглядом за натоптану молодими жінками лодію, що спішно відчалювала від пристані. І наразі здалося Миркові, що з гурту простоволосих отроковиць, закутаних у білі плати дівиць раптом сяйнуло навстріч йому блідим місячком рідне личко Доброніги, і він задихнувся у бездонній, як Дніпро, посивілій печалі коханих очей… То була вона! Хоч і в одежі не тутешній, не руській. Мирко не міг помилитися: зір мав гострий звіра лісового, та й човен пропливав зовсім близько від берега. Але куди везли її, доброго руського роду дівчину, вільну разом з невільницями — степовими полонянками?! Будимир закричав, кинувся у воду, але веслярі налягли на весла, а стрільці навели на нього свої луки. Одна стріла влучила в плече, зачервонивши воду, і крізь хвилю, що накрила його з головою, Мирко встиг помітити, як зблідла і похитнулася від розпуки і відчаю Доброніга.

ЯРИТНИК

Десь в темній далині ріки й справді щось лунко сплеснуло, глухо зойкнуло, і потонуло у грімкотінні чергового електропоїзда. А може, то прогриміли над Києвом літні громи і от-от почнеться злива? Але знову стало тихо і Мирон через вічко кінокамери побачив, як плавко пішов на дно Будимир, і щось химерне, розчухране, мов сніп очерету, і слизьке, наче в'язанка водорощі, підпливло під нього і винесло на берег.

Що то був Водяник, чи Болотяна почвара, а може й Русалка в сорочиці з водорощі, Мирко не сумнівався. Не раз його в дитинстві, коли було в дебрі зблудить, виводили на стежку дрібні й головаті, як опеньки, лісовички. Мирко не боявся їх, хоч знав з оповідей старших, що ці чудні маленькі створіннячка, які вміли міняти барву, прикидатися кущем, розсипатися лісовою ягодою, чи вклякати грибами, могли, розгнівавшись, причавити звіролова чи дереворуба важенним стовбуром старої сосни, або ж затиснути в буреломі, чи втопити в баговинні. Відав-бо, що дітворі лісові чоловічки не завдають шкоди, навпаки — захищають від несподіванок пралісу. А як підріс до підпарубка, то вже вирятовували його від трясовищ зеленокосі навки: бігли попереду та дорогу вказували, погойдуючи гіллям… І хоч до всього був готовий Мирко, та коли з острахом розплющивши очі, побачив над собою старого Яритника, мало не зомлів з перепуду! Видно, сплив він по великій ріці просто у потойбіччя, до праотців, або забрав його водяник у царство підводне. Інакше чого б то йому ярижника видіти, отого самісінького відьмака і віщуна, що жив за болотами у їхньому лісі, і якого, пошіптували люди, виловили попи та дружинники, прив'язали разом з іншими відунами до Перуна і втопили в Дніпрі. Не міг же Яритник навіть оживши, вештатись по стольному граду та попід княжі палати, лякаючи чорноризців? А може Мирко вже у вирії, коли так довкіл тихо, ясно та красно?

А старий Яритник лиш лукаво усміхнувся у довгий вус на потаємні Миркові здогади.

І щоб зовсім не перелякати парубка, розповів, як чудом врятував його від смерті воєвода дніпровий — ропухатий та зелений Водяник, як приніс на спині до самого Трухана — невловимого відуна, а той його виходив, як ото тепера він виходжує Мирка.

І тільки по тих слова роззирнувся Будимир, і побачив, що живий-здоровий сидить в очереті Труханового острова, а навпроти височіє вечоровими борами стольний град.

— Під самим носом у князя?! — здивувався Будимир.

— А що нам до князя і його попів?! — і собі зчудувався Яритник. — Тепер ми прості рибалки: ловимо рибку та продаємо на подолі лінивим міщухам.

— А чи не візьмете й мене до гурту?

— Е ні, — враз запечалився аж ніби Яритник. — Бути тобі з нами лиш до Купайла, а далі мусиш вертати на гори, до Іларіона і Князя, бо в тебе, Будимире, своя дорога, що поведе тебе по далеких світах, і поверне назад, на Русь. Я вже бачу її… до величі і слави, але не… не княжої, не земної. Іншої. А якої — не відаю. Не дано Яритнику старому те урозуміти. Відаю лишень, що станеш мужем зело мудрим, людом шанованим більше князя, знаним за труди свої задля Русі-України нащадками й через тисячі літ… От що відає старий Яритник… А ще велять мені боги наші передати тобі таїну знаття пращурів про силу землі вірчої і всього на ній сущого…

Дивним, досі незнаним піднесенням, як промінням Яриловим, пронизали ці слова все єство Будимира. Попервах, схопившись на рівні, бажав заперечити віщунові, але з глибини власного єства озвався до його розуму чийсь подовжений лунами голос: — Не переч. Роби, як велено.

— Ходімо, — тихо промовив Яритник, бо вже заходить на Купайла, а нам ще далеко йти, плисти, летіти…

Будимир роззирнувся: за потемнілими київськими горами поволі пірнав у глибокі праліси погідний Ярило, мовби кликав його за собою. І враз тричі крутнувся на одній нозі Яритник, зашуміли очерети й верболози, закипіли води, і… очутилися вони у темній, знайомій Миркові з дитинства, хащі. Стало тихо і тривожно.

— А де купайлиця? Де кострища, пісні та ігрища? — спитав подумки Будимир.

— Тужиш? — спитав теж подумки Яритник. — Тужи. І най серце твоє тужить за предвічним навіть під захистом твойого нового бога, Мирку. Не підіймай ніколи з висоти слави своєї руку на те — бо то, як кажуть попи, душа люду нашого, і вона є, і буде, допоки світу, цих лісів і небес над ними.

І знову стало тихо в голові Мирка, як в нічному лісі. І раптом сліпуче сяйво засліпило йому очі і пригасло: перед Мирком стояв старий Яритник із цвітом папороті в руці. Будимир здогадався і здивувався: чарівна, оспівана дівчатами казкова квітка була схожа на свічечку із золотою пелюсточкою пломеню.

Мирко обережно взяв простягнуту йому цвітку-свічку, і нежданно лісова тиша ожила веселим шепотінням-жебонінням, сміхом-словом. Він здивовано роззирнувся-прислухався і не побачив Яритника, але те, що почув і побачив, здивувало парубка ще більше: до нього прихилялась-примовляла кожна билинка, кожна травинка:

— Зірви мене, Мирку, я від болю помічна… А я силу даю богатирську… А я смуток розраюю… розум осяваю… а я від смерті вертаю… а я… а я… пізнай мене, Мирку…

— Гей, парубче, лови! — пікнув хтось над його головою. Глянувши вгору, Мирко угледів хитрющий писочок вивірки на сосновім сучку і відчув щиглик лісового горішка на лобі.

Дівочим сміхом пирснув гурт молоденьких сарночок і дременув у хащі…

Чи то йому сниться, чи привиджується: рідний праліс, ще вчора непізнаний і незбагненний, а часом і ворожий, здавалося, замкнений на сім замків, раптом розчинив перед ним свою зелену браму і впустив у свою таємницю, свою сокровницю, у те, що великий книжник Іларіон назвав би ДУШЕЮ…

* * *

… І не відав Мирко, розкошуючи на буйнім пиру пращурів, як палко молився Іларіон за його душу, затворившись у їхній печерці від шаленства купальської ночі, від тьми-тьмущої вогнів і вогників-світлячків, якими мигтіли далекі ліси, що навіки поглинули нерозумного буйного Мирка.

Тож коли вдосвіта, по молитві зібравшись на службу Божу, побачив Іларіон біля печерки Будимира, що спав солодко сном праведника, уткнувшись щасливим лицем в оберемок зів'ялого латаття, то не впізнав його…

І може, ця невпізнанність Миркова, ця внутрішня зміна, яка осявала все його молоде, дуже тіло, і наштовхнула Іларіона на думку просити Князя відправити разом з ним до Візантії, у землі святі по мудрість Божу і цю бунтівну душу, що горить-палає в пошуках істини.

Іларіон не буде будити Будимира. Хай спочине блукалець перед тим, як вийти на дорогу… Іларіон ще має час сповістити про свій рішенець.

БОЯН

Повертався Мирон додому мало не перед самим закриттям метро. Він любив ірреальну атмосферу майже порожніх пізніх електричок. Втомлені працею, або ж навпаки — збуджені гулянкою пасажири нагадували йому героїв сумного абсурдного фільму про поїзд, який їде в нікуди. Сам же він спостерігав за цим дійством мимохіть, заклопотаний балансуванням на линві яву між навом і правом. Іноді він не знав, що реальніше — час довкола нього, чи час, сконцентрований в його уяві.

І тепер, втупившись байдуже у своє відображення у темнім вагоннім вікні, Мирон думав, хто ж все-таки напоумив спраглого подвигів Будимира шукати істину (Бога? себе?) в далекій Візантії: купці? Іларіон? громада перших київських християн? князь? чи промисел Господній?..

Радше, все купно, і все — з волі Вищої. Безумовно, князю Володимирові, зачарованому християнством, були потрібні священики-русичі. І пригадавши зустріч з відважним юнаком з Любеча, озлобленим засиллям чужоземців, він вирішує розшукати його і відправити по науку й істину на Святу землю. Можливо, про буйного отрока, котрий виявився ще й самородним златоустом, нагадав князю Іларіон, або Володимир Красне Сонечко сам почув Миркові билини на одному зі своїх знаменитих спасівських пирів…

Достеменно, що, прийнявши разом з християнською вірою її тодішній аскетизм, князь, недавно ще веселий гультіпака, жінколюб і медоріз, влаштовував киянам щорічні багатоденні храмові свята не тільки від щедрості, а щоб потішити і свою праведну душу. Казав: «Русі єсть весліє пити, не можемо без того жити». Як усім колишнім великим грішникам, Володимиру подобалося бути праведником, але не міг він подолати у своїй слов'янській душі жагу веселощів, кохався і пісні задушевній, і в слові влучнім-пишнім про ратні звитяги славних пращурів, про переможні походи русичів. Про власну славу Володимир теж дбав, тому й садовив на пирах в один ряд із дружиною своєю гуслярів та боянів.

З ПИРУ — ПО МИРУ

І знову безгучно застрекотала біля Миронового вуха уявна кінокамера, і попливла перед очима панорама княжого Києва. У княжому дворі, на пагорбах довкола — стоїть пир горою. За тесовими столами ближче до князя — дружинники, бояри, монахи і купці, далі — люд простіший, а ще далі — просто на траві бенкетують худі та вбогі раби Божі і княжі. А з двору, від князівських комор, все від'їжджають і від'їжджають вози, повні риби, дичини, хлібів, діжок з медом, рідного та заморського овочу. То для болезних, старих і немічних, тих, хто не зміг явитися на княжу щедру трапезу.

Обіпершись на стіл, слухає Володимир златоустів-боянів. Його пильний веселий погляд, то ясніючи, то темніючи, затримується на наймолодшому. Люба князеві і нелюба спів-розмова отрока про те, як

Во стольном городі, во Києві У ласкавого князя Володимира А й було пированіє почесний пир. Гой пирує люд набувається, Володимир же Красне Сонечко потішається, По стольному городу похоживаєт, Черниє кудри розчесиваєт, І не чує він спів бояновий, Плач бояновий, хулу-правдоньку Як укрила русичів тьма теменная Та не людія печеніжного, А варяжного ворохобія. І не чує князь вражі помисли: Славу будучу загарбаєм, а минулою поділимось… Будем жити, гой поживати, Злата-серебра наживати. Рік за роком, як ріка біжить, Не вертаєт. Гине слава руська, жизнь дажбожичів проминаєт.

Нагло стихає шум пированія. Погляди знаті і дружинників прикипіли до князя. Але князь мовчить. Впізнає Володимир в юному боянові того отрока, що ввірвався був у його гридню навесні, прикрившись чорноризцем. Пізнає і, на диво всім, не обурюється, а, собі на диво, думає, який вийшов би проповідник палкий віри християнської з цього боянчука! Вчора лиш з дебрі, а говорить, як мед точить! Куди тим вченим грекам! Який би єпископ з нього вийшов! Який митрополит!.. Не було б йому рівних ні на київських горбах, ні на горах афонських.

— Як тебе величають, молодче? — запитує князь, дослухавши гнівну билину юного бояна.

— Будимир, князю.

— Той, що будить мир… А чого ж ти, отроче, гнів будиш, коли на роду тобі написано будити мир? Не відаєш? А чи відаєш, хто уславив вуя мого Добриню? Чи не ти? Гой і строптив єси… Зачекай, а чи не ти буянив у хоромах моїх? Чи не про тебе щодень чую речі похвальні від Іларіона, що не по літах зело храбр і не лиш силою, а й умом могуч? Вже відаю — про тебе. Що ж вволю волю Іларіонову — й велю їхати тобі разом з ним у Візантію, на Афон-гору, походити по монастирях, набратись розуму і благодаті, придивитись до законів чужих, може й нам який пригодиться. А найдужче волію, аби пізнав Бога не лиш душею, а й умом. Во славу землі Руської.

Хвиля радості і похвали Володимиру Красному Сонечку котиться буйним застіллям. Задоволений власним благородним вчинком і реакцією підданих, князь наказує через стіл знатному київському купцеві Варфоломію:

— Іларіон попливе до Царгорода разом із візантійськими послами. А ти бери у свою лодію цього богатиря. Він тобі в дорозі пригодиться, а дасть Бог, і Русі-Україні колись…

НА ВІДСТАНІ САМОТНОСТІ

Проходячи повз поштові скриньки на першому поверсі, Мирон чисто механічно відчинив дверцята своєї і здивувався, побачивши на денці тоненький конверт із власним прізвищем. Не уявляв, хто б то міг йому писати, тим паче із-за кордону, якщо судити по зворотній адресі. Для листування із можливими і потенційними спонсорами мав скриньку на головпошті. Адресу ж квартири знали тільки найближчі друзі молодості та герої його давніх документальних фільмів, які іноді, приїхавши у справах до столиці, зупинялися в нього на нічліг. Можливо, хтось із тих провінційних директорів виїхав, розбагатівши, на якийсь Кіпр, і от шле вісточку… Надія на доброго заможного патріота, який нарешті таки знайдеться серед цього «крутого» бидла і не пошкодує якусь тисячу гнилих своїх «зелених» на відродження українського кіно, спалахнула в душі Мирона Волинця, як вогонь у пригаслім горнилі. Заскочивши у ліфт, тремтячими руками розірвав конверт і… мало не завив від розчарування. Писала йому Лариса Котова, з якою він сто років тому зазнайомився в готелі під час одного із відряджень у Дніпропетровськ, а відтак від випадку до випадку зустрічався в Києві, куди вона приїздила у справах якогось харківського заводу, де, здається, працювала чи то бухгалтером, чи економістом.

Тепер Лариса писала з Греції, де вже рік доглядала за паралізованим багатієм. Детальним описом брутальних залицянь старого, напевно, хотіла розбудити Миронову ревність, або ж заздрість… Однак викликала жаль і досаду… Жаль по тисячах нещасних жінок, загнаних руїною і злиднями у заморські найми, і досадою на чоловіків, на всю цю владу, на державу, що байдуже спродують свою красу, ніжність, материнство у неволю, і вдають, що нічого не відбувається… Усе повторюється на берегах Славути…

І знову перед очима постав широкий погожий Дніпро, і клекіт невольничий ремства над табунами човнів, що поспішали до Чорного моря… І бліді обличчя дівчат під білими платами-хустами… Але цього разу він не побачив поміж них Доброніги…

Неволя упосліджує навіть високу душу. До скотства. Детальна розповідь випадкової «бойової подруги» про огидні пропозиції старого збоченця ображали Мирона… Доброніга не могла б так смакувати своїм приниженням… Отже, висновок: Доброніга не могла бути невільницею, адже неволя вибирає невільних, як свобода вибирає вільних… Тож був певний того, що Доброніга скоріше вибрала б смерть, аніж рабство.

… Він бачив, як та далека, віддалена від нього тисячоліттям, кохана, та золота його душечка, похитнувшись, падає за борт, у позолочену сонцем темно-синю дніпровську хвилю… Інакше не може бути: або воля, або смерть — тільки не рабство для дівчини доброго руського роду.

Що було потім? Що буде потому — хтозна… Може, течія принесе Добронігу до жіночого монастиря десь на Видубичах, або вирятує її якийсь рибалка і зробить своєю жоною, або той же всюдисущий-невмирущий Яритник, тільки не повідає про це Будимирові, приреченому на іншу дорогу і долю іншу…

На своєму не такому вже й короткому віку Мирон не раз переконувався, що нема нічого випадкового на цій землі. Лист Лариси ще більше переконав, що його Доброніга десь зовсім поряд… За якусь мить від його життя, на відстані його самотності. І вона от-от перейде йому дорогу…

У ГРЕКИ…

За три дні відпливав Будимир з купцем Варфоломієм у Святу землю. На кормі посольського човна в голові флотилії під білими вітрилами темнів непорушно здеревілим ідолом Іларіон-чорноризець.

Мирон бачив водночас, як відчалює від берега купецька лодія з Мирком Любечанином, як спливає вниз по Дніпру — голубою дорогою з варягів у греки, і як даленіє пристань, а за нею — Поділ, а далі весь стольний град Київ з княжою гридницею на найвищім горбі, і тісною печеркою — на нижчім.

І раптом кольнула у вічі тонка, мов кістяна голка, постать, увінчана гостроверхим каптуром. Яритник! Відун-чарівник стояв на березі під Берестовою горою, при самій воді, нікому невидимий, крім Мирка. І відчув Мирко як по живому пришиває його та схожа на голку примара до даленіючого рідного берега.

* * *

Аби було дешевше, Волинець збирався замовити човни на одному з лісокомбінатів Чернігівщини, навіть їздив туди, показував креслення, малюнок — як має виглядати лодія. Важче було б, звісно, з відрядженням на натурні зйомки до Туреччини та Греції, але можна обійтись цілком Кримом, де те ж саме море і скелі, та Києвом… Хіба в цьому правда? Правда має бути в самій ідеї його фільму…

Відпливав Мирко Любечанин у Святу землю з першим опалим листом. І несла течія його човен на дванадцять весел, як листок по осінній воді. І не відав Мирко Любечанин, що через тисячу років з високого дніпрового берега дивитиметься у слід йому сивий чоловік і заздритиме…

Відпливав Мирко-Будимир у Святу землю, а на печерські погорби ступав Мирон Волинець — щойно зарахований першокурсник кіно-факультету Київського театрального інституту, який на початку 60-х розташували в приміщеннях вчорашнього монастиря, а нині Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Солдатська форма свідчила, що він — чоловік бувалий, а монолог Васілія Тьоркіна, який він прочитав екзаменаторам та «на відмінно» написаний твір на тему «Слова о полку Ігоревім» — що він ще й чоловік свідомий, готовий двигати вперед український радянський кінематограф.

Над Україною буяла щедрим квітом «хрущовська відлига» і серце його сповнювали радісні сподівання.

* * *

Провівши Мирка з Іларіоном у далеку дорогу, Мирон Волинець вирішив, не відкладаючи, завтра ж таки іти з поклоном до настоятеля лаврської обителі.

Свою розмову з владикою він почне не з прохання про гроші, а зі знамення, яке було йому давно, ще в студентські роки…

І БУВ ЙОМУ ГОЛОС…

Спогади несли Мирона все далі й далі, як дніпрова течія.

Він ніколи не був фанатично віруючим. Бо хоч і народився у багатому на церкви Володимирі-Волинському, але виростав у епоху розвиненого атеїзму, в безбожні повоєнні роки. Нова радянська влада не церемонилась із «опіумом для народу», всіляко його винищуючи. Величні тисячолітні храми, безцінні пам'ятки давньоукраїнського зодчества перетворювалися на склади і клуби, а Свято гірський Зимненський монастир, заснований самим князем Володимиром ще 1001 року, — на тракторну бригаду. Таке сатанинське богохульство не сприяло вихованню в його покоління ні побожності, ні духовності. Тож не дивно, що й про Києво-Печерську лавру юний Мирон знав тільки те, що колись тут теж був монастир, а тепер — музей. От і все.

Чому ж тоді, коли вони веселою студентською юрбою висипали з трамваю № 20 просто на подвір'я історико-культурного заповідника, Миронові здалося, що він уже колись тут був? Ходив цими горбами, милувався сходом сонця над зеленими далями, сріблястим плином Дніпра…

І це відчуття, яке одні називають де жа вю, інші — пам'яттю віків, чи генною інтуїцією, Волинець переживав не раз. Тріск гілки під ногою, шелест листя, запах свіжоскопаної землі на клумбах, скошеної трави на газонах будили в ньому невловимі відголоски призабутих переживань…

Потім, з роками, він назве цей стан — мистецьким відчуттям історії, даром яснобачення, притаманним кожній справді творчій людині. І його теорію підтвердить друга пригода, що сталася з ним того ж таки дня.

Поселившись в келії, разом із ще трьома щасливчиками — Романом з Буковини, Степаном з Донбасу та Дмитром з Одещини, гайнув «освоювати територію». В групці туристів забіг і в Ближні печери. Підземний присмерк, мерехтіння свічок, людські кістки у неглибоких поховальних нішах, сперте повітря і дух потойбіччя скоро згнітили радісний настрій. Хотілося швидше назад, на сонячне подвір'я. Коли, переборюючи важку нудоту, що підступила під саме горло, Мирон зібрався вертатись, його ніби щось прикувало до землі при ніші з мощами. На темній стіні в заглибині проступило ясно лице бородатого старця і тихий вимогливий голос запитав:

— Пощо ти сюди знову прийшов, Мирку? Чи відаєш, пощо ти знову сюди прийшов?

За хвилю запаморочення минуло, мана щезла і переляканий Мирон, розштовхуючи здивованих туристів, вискочив з печер, мов корок із пляшки.

Йому й досі у вухах стоїть той тихий, співчутливий голос з притиском на слові знову, і оте Мирку, ім'я, яким його в дитинстві називала мама, але зрідка, коли він хворів і вона жаліла його.

Перестрашений, він довго обминав печери, але пригода змусила його зацікавитись історією Києво-Печерської лаври і її першими насельниками, святі мощі котрих покоїлись в погребальних нішах печер. Зайшовши якось в музей заповідника, Мирон остовпів: з вітрини на нього пильно дивився знайомий старець, отой самий, лик якого явився йому в печерах, і чий голос спитав:

— Пощо ти знову сюди прийшов, Мирку.

Під портретом стояв підпис: Преп. св. Антоній Печерський — засновник Києво-Печерського монастиря.

МОЛИТВА

— Владика у від'їзді, — повідомив Мирону в канцелярії вродливий червонощокий чернець, видно, начальник канцелярії. — Але може, з Божого благословення ми вирішимо ваші проблеми?

— Та ні… — завагався Мирон, — хотів би з владикою стрітися… Це, можна сказати, дуже делікатна… розмова… вірніше, тема…

— Своє прохання до владики можете залишити в канцелярії, письмове чи усне. Ми сповістимо про вас… Або передайте факсом…

— Дякую… щось придумаю… — пообіцяв ввічливому завідувачу канцелярії Волинець і заспішив до виходу…

… Він стояв у мініатюрній катакомбній церкві, викопаній першими насельниками печерських горбів з благословення святого Антонія, перед святими мощами мучеників за віру християнську, і намагався згадати слова молитви святому преподобному Антонію Печерському. Але слова не згадувались, і тому він питав Святого своїми словами, питав у соте, в тисячне:

— Пастирю і наставниче, преподобний і богоносний отче наш Антонію, чому ти не допоможеш мені розгадати таємницю української душі, таємницю нашої малості і величі? Врешті, твою таємницю, святий старче. Чи ти не чуєш мене? Чи не хочеш чути? За які гріхи ти ігноруєш мене? Так, я — грішний, навіть дуже грішний, але не більше, як кожен земний черв! Однак не впадаю в гординю і вже не прошу тебе простити мені мої прогрішення, лиш прошу, коли не можеш помогти, то хоч збав від лукавого — якщо від лукавого моє бажання робити те, до чого лежить і душа моя і розум. Ну, не можу я ж повірити, що тобі байдуже те, чим я мучуся! Чи, може, тебе взагалі нема? І не було. І ти — тільки міф. А ті слова твої, те запитання, яке перевернуло всю мою душу, сколотило розум, і все життя переслідує мене: — Пощо ти прийшов сюди, Мирку? — невже то тільки слухові галюцинації, які пережив голодний і вразливий студент у бідній на кисень печері? Якщо так, тоді це взагалі трагедія. Бо коли немає того, що ти уособлюєш, — вищої сили, Божого промислу, тоді немає і надії на торжество справедливості. І нема ради чого не те що творити, а й просто — жити! Бо все втрачає сенс. І боротьба добра зі злом — марнота марнот, а всі постулати християнські — фікція! Ради усього святого, підкажи, що мені робити! Поможи потопаючому прибитись до якогось берега. Відпусти з полону свого з миром у душі. Чуєш, Отче?

Але Святий мовчав і чуда не являв. І все було буденним і печальним. І здавалися даремними роки, які Мирон присвятив вивченню історії давньої Русі, і пошукам загубленого у плині століть «Житія святого Антонія». А протирічливі дослідження вчених, яких він начитався по бібліотеках, вводили його в ще більшу заблуду і невідомість. І чим більше він заплутувався у пошуках істини, тим більше переконувався, що сам повинен, мусить знайти її. Але — як?

Повз нього текли ручайки притихлих туристів і паломників, які теж, певно, бажали чуда, в пристрасних молитвах до святих випрошуючи здоров'я, роботу, благополуччя, успіх у бізнесі… Як і він, вони вірили й не вірили, але все-таки сподівались.

— Мужчина, что с вами? — Мирон ніби від сну збудився: в печерах — ні душі, тільки молодий рудобородий монах стоїть перед ним і строго питає:

— Мужчина, вам плохо? А еслі нєт, уходіте — ми работаєм до чотирьох.

«Ми работаєм до чотирьох». Аж за ворітьми Києво-Печерської лаври до Мирона дійшов зміст цієї фрази. Він гірко засміявся, уявивши, як би то виглядало, коли б отак Святий Антоній зустрічав чи проводжав кожного, хто запізнився до нього за помічним ліком, порадою чи розрадою…

«І приходили до Антонія болящі, старі та немощні, приносили дітей своїх, хворобами вражених, і давав їм Антоній зілля, яке сам споживав, і молитвами, трудами й постами, умерщвленням власної плоті, випрошував у Бога здравіє приходящим».

ПРЕРЕЧЕНИЙ НА БЕЗМОВ'Я

Що робить нас незалежними, мужніми і непідкупними? Що дає право казати і писати правду і відстоювати свою правоту? Лиш зневага до минущих благ цього світу, до життя як утіхи ненаситної плоті. А ще — вибір іншого буття — буття безстрашного Духа…

Народжений в роки останньої світової війни, в розпал братовбивчої бойні, від загнаної страхом перед поляками, німцями, а згодом і совітами, жінки, від чоловіка, який пережив полон, криївки УПА, радянський фронт і катівні НКВД, Мирон вважав себе потомственим протестантом, ненависником авторитарності і тиранії. Він плакав, коли мама розповідала, як підшивала під підкладку батькового піджака вату, аби йому не відбили в енкаведе печінок. Так батько розплачувався за німецький полон і за гіпотетичне (хоч було те насправді) перебування в повстанській армії.

Він плакав, коли мама розповідала, як ховалася, вагітна ним, по лісах і верболозах від пімстливих польських загонів Армії крайової.

Генетичний біль, образа, гнів, невтоленна спрага справедливості і справжньої Правди у світі подвійних стандартів… Почуття, що з малих літ осідали в душі Мирка Волинця палючою рінню, врешті, переплавились на гостру, як меч, божевільну потребу творчості. На комплекс. Він носив цю потребу в душі, ховаючи від сторонніх, як повстанець сокиру. Знав, що повинен розповісти усім ту Правду, але ще не знав, як. Тільки в десятому класі, побачивши уперше «Щорса», вражений пережитим, зрозумів, що буде знімати кіно.

Тим «кіном» марив не один Мирко Волинець у ті далекі повоєнні роки. Для його покоління, опаленого війною, заляканого репресіями «совітів» проти оунівців, скаліченою ідеологією подвійних стандартів мирного життя, кіно було віддушиною, дивиною, міражем, збудником мрій і… стимулятором росту. Великоднем, який їм раз на тиждень, у неділю, влаштовував у міському кінотеатрі, колишньому приміщенні польської дефензиви, москаль Петрович, що вертаючись із фронту, зачепився за тутешню удовицю вояка ОУН-УПА Марію. Та так міцно, що й коріння вирішив пустити у благодатну волинську землю.

О ті незабутні кіносеанси, як сеанси гіпнозу! Вони чекали їх, в десяте переглядаючи і шаленіючи від «Тарзана», «Бродяги», «Чапліна», заливаючись сльозами і сміхом. Серця їхні обривалися, коли бува обривалася плівка. А після закінчення кожної «частини» переповнений зал дружно зітхав і, прикипівши голодними поглядами до квадратного віконечка кінобудки, за яким чаклував із бабінами-колесами Москаль Петрович, трагічно переживав вимушену перерву, і весь до одного мріяв стати кіномеханіком. І тільки найграмотніший Мирон Волинець — кінорежисером. Не відаючи, що з його біографією — то прямий шлях до безмов'я…

Нема де правди діти, був щасливий і десь на самім споді душі навіть вдячний радянській владі, що його «взяли» в інститут, на факультет, де конкурс був — тридцять чоловік на місце. Взяли, незважаючи на батькове бандерівське минуле, і на власне, армійське, коли його «заклав» однополчанин — землячок І. Бунь. Не спокушений салага, Мирон тоді ще зеленого поняття не мав про такий вельми популярний у ті часи метод виявлення внутрішніх ворогів Країни Рад, як провокаторство. Тож здуру вибовкав усю, яку знав, правду про повстанців. Вірніше, Бунь сам ліз до Мирона з розмовами про минуле, Україну, а надто про бандерівців, нарікаючи на порядки, чи та пак безпорядки в державі.

…Мирона викликали в контррозвідку… Допитував бравий полковник, спочатку делікатно, а далі, оскільки солдат Волинець не міг пригадати, з ким вів одверті антирадянські розмови, почав кричати і погрожувати, що згноїть в магаданах.

Виручила Мирона політична підкованість. Щойно відбувся XX з'їзд КПРС, на якому був засуджений сталінізм, і це давало йому підстави захищатися. Та й самому полковникові, який марив перенестися із Далекого Сходу на службу в котрийсь із обмежених контингентів радянських військ в Чехословаччині чи Німеччині, не хотілося роздувати «ЧП». Отож завершився допит очною ставкою із стукачем і клятвою Мирона — «нікому в частині ані пік» про вичерпаний інцидент.

Однак інцидент «бесідою» не вичерпався.

Його документи не прийняли на режисерський факультет Всесоюзного інституту кінематографії, куди Волинець протепом подався після дембеля, тішачись, що Москва якраз по дорозі додому. Респектний дядя з приймальної комісії з цинічною одвертістю сказав:

— Нет, дружок, нам бандеровцев не надо. Так что езжай у свою западную.

Але доля виявилась мудрішою за московського дядю. По дорозі в западную була ще одна столиця — Київ, і театральний інститут, при якому на Миронове щастя того року відкрився кінофакультет з режисерським відділенням. А поза як тєлега армійського стукача у рідні краї ще не доїхала, то Мирона без проблем зачислили в абітурієнти.

* * *

У перші студентські роки, гуляючи Києвом, Мирон часто ловив себе на тому, що серед перехожих видивляє Іуду Буня — так іменував він однополчанина-землячка, або скорочено: І. Буня. Не для помсти, звісно. Він давно простив стукачеві, бо хіба той один такий був? Радше хотів глянути падлюці у вічі, і сказати:

— Ти, падло, мочив мене та не замочив — сили не стачило.

Водночас Мирон боявся нежданої зустрічі, бо, хто його бісову душу знає, чи не стало сексотство головним промислом Буня «на гражданкє»?.. Боявся нової підлості «землячка»… Та, як кажуть, святе місце не буває порожнім: натомість землячка вишукалася… «землячка»… Якось на одному із Шевченківських свят, що відбувалося біля пам'ятника поетові навпроти університету, підкотила до Мирона балакуча товстулька і вчепилася в душу, мов реп'ях. До дівочих залицянь Миронові не звикати було — дівки липли до нього, як мухи до меду. Позиркуючи поблажливо з висоти свого росту на нахабну коротульку, Мирон шукав очима в натовпі факультетську красуню Вірочку — таємну свою пристрасть. Тож, коли «Маня Авдієнко — філологиня» (як представилась товстуля) тицьнула йому в руки якийсь зшиток, відчепно взяв, запхав у кишеню, і, не прощаючись, ринувся відбивати у Романа — Фанфана Тюльпана невірну Віру.

Тільки ввечері, в гуртожитку, згадав про зшиток — то була якась дуже примітивна, навіть недолуга «націоналістична» бридня, далека від болісних поривань його душі, «виплеканих» драматичними подіями воєнного дитинства. Інтуїтивно відчувши провокативність писанини, Волинець жбурнув зшиток за койку, не думаючи — не гадаючи, що хтось із «однокелійників», його там знайде, обтрусить від пилу і занесе куди треба, — і вилетів з кімнати: нагрудну кишеню «бобки» пропікали два квитки на «Серенаду сонячної долини», а біля воріт Лаври чекала щойно «відвойована» у захланного Фанфана Тюльпана гордячка Вірочка.

Захоплений студентським життям-буттям, першим «дорослим» коханням Мирон не завважив у серйоз, що з тих пір і Маня стала густи круг нього, як в'їдлива тлуста спасівська муха. Вона підстерігала його в найнесподіваніших місцях, озираючись, тицяла якісь самодруки, нашіптуючи про підпільні студентські націоналістичні організації. «Незалежність», «русифікація», «самостійність», «державність» — від цих слів віяло трагічною романтикою сорокових, нездійсненною мрією батька Івана… Пробуджувало біль і злість за власне понівечене енкеведистами дитинство, за відбиті татові печінки, за карельські лісоповали, куди змушені були тікати по війні батьки разом із ним, малолітнім. Мало помалу в цій мішанині чуттів Мирон мимоволі піддався на провокацію, геть чисто забувши гірку розплату за свою одвертість з однополчанином Бунем. У тому, що поширення тих рукописних часописів були чистої води провокацією, лакмусовим папірцем, який мав «проявити» настрої народу взагалі і виявити неблагонадійні елементи зокрема, Мирон переконається трохи пізніше…

А поки що був приємно подивований пробудженою національною свідомістю однокурсників. І почалося: щирі розмови про долю України, мрії про державну могутність… Гуртом мріяли, гуртом сперечалися… От тільки доносили, як виявилось, порізно і, судячи з результатів, з різною завзятістю. Фанфан Тюльпан, якщо й «стукнув», то з принуки, Степко — від простоти дрімучої… А от найбезталанніший з них — Задворський, з благородною метою — «вистукуючи» собі в майбутньому місце головрежа десь на рідних провінційних теренах.

МОСКВА… МОСКВА…

Мирона ж врятував від вигнання з печерських пагорбів перед самим захистом щасливий випадок. Його дипломна робота — короткометражна кінострічка за власним сценарієм про життя сільських комсомольців, героїв якої грали випускники акторського відділення, перемогла на всесоюзному конкурсі студентських фільмів, а його як перспективного молодого режисера було запрошено після закінчення Київського Театрального інституту підвищувати кваліфікацію на курсі славетного Герасимова у ВДІКу.

Про такий «зігзаг судьби» Мирон і не мріяв. Здавалося, доля одумавшись, віддавала йому свої борги, стелячи рівну дорогу до слави. Та не стільки слави хотілося, як зустріти дядю з приймальної комісії. Подивитися йому у вічі, нагадати пораду їхати у свою западную.

Але дяді у ВДІКу не було. Та й Москва вже була не та, зацьковано-беріївська. Звільнившись від страху і умовностей сталінізму, червонозоряна столиця жила, пила, веселилася. Розпогоджена «відлигою» творча еліта, буяла, як козацька вольниця, шокуючи Мирона свободомислієм. Попервах він, навчений київським досвідом, перелякано озирався, бокував від галасливих захмелілих компаній, кам'янів від одного величного вигляду лучезарного Метра і законодавця нового радянського кіно. Але молодість і натура брали своє. Він з радістю сприйняв московське життя як норму і вже не міг уявити, що десь ще існує напівсвіт із стукачами і провокаторами, йде люте полювання на «ворогів народу». Та й «старик Державин нас приметил»… Нравится мне, парень, твоя одержимость, — казав Герасимов.

Московський період був найкращим відтинком його життя. Як не дивно, у космополітичній столиці імперії Мирон, як і чимало творчих нацменів, позбувся комплексу меншовартості. Водночас Москва його молодості, вільнодумна, богемна, навіть не відаючи того, виплекала і дисидентів-правозахисників, і демократів-сепаратистів, адже саме вихованці московських літературно-мистецьких вузів на початку 90-х очолили національно-визвольні рухи у радянських республіках — від Балтики до Кавказу…

Однак, хоч Київ і здавався йому тоді — з висоти Москви — глухим хутором, коли йому засвітила можливість влаштуватися на «Мосфільмі», не спокусився, твердо переконаний, що його місце в українському кінематографі. Була ще й інша причина, про яку Мирон соромився признатися інтернаціональній московській богемі, — він просто не міг обійтись без України. І вірив, що вона теж не може обійтись без нього.

Як же ж він гірко помилився! У рідній стороні його ніхто не чекав. І в Києві за його відсутності нічого не змінилося. В кіно — теж. І він ще не раз позаздрить тим вигнанцям, які рятуючись у Москві від провінційної рутини і заздрості агресивної сірості, ставали згодом всесвітньо відомими кінорежисерами.

На жаль, все його творче життя зотліло у боротьбі із перестраховщиками, з тупими чинушами, цими безрідними виблядками системи, які засідали по художніх радах та міністерствах. Окрилений Герасимовим, він хотів зняти серію історичних фільмів про українських гетьманів, про Запорізьку Січ, але ці теми були не прохідні. Соцькі від культури жахалися їх, як чорт ладану. А коли знімав фільм за власним сценарієм про «наше радянське сьогодення», вони його різали по живому, витинаючи все, що здавалось підозрілим або надто сміливим для імперської колонії, в яку вони самі і перетворювали Україну. Він зшивав ті криваві клапті, намагаючись привести до божеського подоби, але виходило убоге каліцтво, такі собі прохідні, недолугі фільми, яких він соромився. Вони різали не тільки його фільми, різали його самого, карнали із садисткою насолодою, прирікали на безталанність, уподібнюючи собі.

Мирон не любив згадувати про ті «безмовні» часи, коли він змушений був добиватися правди… Врешті хряснув, як кажуть, дверима і пішов у документалістику. І напевно так і залишився б пересічним режисером-постановником кількох пересічних художніх і сотні документальних стрічок, якби не перебудова. До честі Мирона, він сповна скористався поривом компартійних вождів вирватись із лепрозорію триклятої ідеологічної рутини.

Правдами й неправдами Волинцю таки вдалося зняти фільм, в якому сказав усе, про що досі думав, та мовчав. Хай там що, але це таки був перший в українському кіно історичний серіал про боротьбу західних українців за свою незалежність сто років тому, яку, врешті, звели нанівець вожді-поступовці. Він хотів застерегти, щоб подібне не повторилося з нами, на початку 90-х. Але… певно, не зумів… Або ж вожді нинішні не збагнули символіку… Хоча… плювати їм на всі пророцтва, застороги і символи! І сто разів правий Лящик — нема серед них святого. Нема Антонія Печерського…

ПОВСТАННЯ

Просвітку не було. Полегшення — теж. І надії не було. Була — пустка. Кругом. І в душі. Якби він був фанатично віруючим, то б… То б — що? Скоріш за все, подумав, що випробування його продовжуються. Але — допоки? Коли дитя-янголя от-от перегорне книгу його життя. Чи може, на страждання йому відпущена вічність?

Майже «на автопілоті» дістався до Студії. На території було безлюдно, як на цвинтарі. Тільки в найдальшому павільйоні чувся шум, стук, людські голоси. Мирон похолов від поганого передчуття і кинувся темним коридором на підозрілі звуки. Так і є! Доки він митарствував коридорами влади, випрошуючи копійчину, в павільйоні, де рік тому він встиг відзняти сцени зустрічі князя Володимира з Мирком Любечанином, роботяги валили декорації. Декорації, які коштували йому півжиття і двадцять літрів крові!

Чорна смуга продовжувалася. І йому було вже все одно, кого вбивати. Схопивши сокиру, він спочатку розігнав роботяг, а далі рушив гулким коридором в кабінет директора. Муржак, компенсуючи сірою бородою відсутність чуба, нудьгував за столом, переставляючи якісь папірця. На студії вже рік не платили зарплату, але він з лиця не спав — подейкували проінформовані, нібито щось там про Чорнобиль знімає. Звісно, за кошти держави. Ще один Кармен, мать твою! По-друге, величезні простори кіностудії здавалися в оренду — під склади, цехи і ще чортзна-що якимсь темним особам, що розгортали кипучу діяльність переважно поночі, в чому Мирон переконався, забрівши якось пізненько в студійні сади, рятуючись від досади, печалі і туги за власною колишньою кипучою діяльністю.

Побачивши у дверях Мирона із сокирою і знаючи його крута вдачу, Муржак підняв руки, як німець під Сталінградом, і закричав страшним голосом, звісно, щоб його, гада, почули:

— Ти що — дурак? Я більше не міг чекати. Мені павільйон треба для зйомок кліпів! Гроші обіцяють! Мені з людьми треба розщитатися! І з тобою теж! В мене іншого виходу нема!

— Сука! — сказав миролюбно Мирон, відкинув у кут сокиру — від гріха подалі, підняв малого і бородатого, як гном, Муржака і повісив за комір на цвяшку в стіні, де мав би висіти портрет президента. — Повиси для профілактики. І мовчи, бо почеплю за яйця…

Взяв зі столу ключі, замкнув двері і пішов до виходу. Минаючи реквізитну, потермосив клямкою: зачинено, але він знав, що хранителька допотопного студійного мотлоху Глафіра Іванівна, мов солдат, на посту. Прислухався: так і є! Як і сто років тому, за дверима чувся шурхіт, кректання, і мине ще хвилин десять, доки причухає паровозом і стане на порозі необ'ємна Глаша.

«А колись її обіймали» — подумав мимоволі Мирон, пригадавши і свої «дружні залицяння». Глаша не противилась, але пильності не втрачала і готова була пожертвувати скоріше цнотою, аніж студійним реквізитом. Зберегла Глафіра Іванівна вірність роботі до останніх днів. Вже давно ніхто нічого не знімає на студії, народ, втративши надію отримати бодай розрахунок, давно розбрівся по світу, а Глаша все тупає і тупає на свій склад, переставляє та переставляє затрапезний свій мотлох. До речі, як і він та ще кілька наївних ідіотів, які або вірять, що все повернеться, або ходять на роботу за інерцією.

Нарешті двері відчинилися і на тлі реквізитного звалища постала Глаша. Звично обіймаючи її за м'які плечі, Мирон сказав:

— Глафіро Іванівно, котику, потрібна гітара. З футляром.

— Невже?.. Знайшов гроші? — Зраділа добра Глаша, що нарешті комусь буде потрібна її буфаторія, як «гострив» Льоша Лящик.

— Та схоже на те, — ухильно відповів Мирон, намагаючись чим скоріше розпрощатися: — Давай-давай, котику, гітарку, бо спішу — труба зовьйот!

— Біжу! Вже біжу! — вигукнула Глаша, розвертаючись по реквізитній, як неповоротка чумацька мажа в степу.

Аби приборкати шалене бажання перескочити вальяжну Глашу і самому схопити зі стелажа чохол з гітарою, Мирон став думати про недосконалість навіть такої досконалої тварі Божої, як жінка. Ну, ніякої тобі гармонії! Якщо в неї гарна тілесна оболонка, то обов'язково стервозне нутро. Якщо доточив Бог ноги, то розум вкоротив. Ніяк не міг зрозуміти, чому добра, світла, одно слово, ідеальна жіноча душа обов'язково мусить належати безформній купі м'яса, або бабі-язі? А гострий розум і талант — махровій істеричці, або смаленій курві? Через цю жіночу недосконалість та енгармонійність змушений був досі парубкувати, віджартовуючись, що є в нього одна жона вірна — робота. Але останнім часом і вона його зрадила. Не дається в руки, не приносить ні грошей, ні слави…

І раптом Волинцю до розпачу захотілося заритись обличчям, як у подушку, в пухку Глашину пазуху і німо, без слів і сліз відридати всі свої невдачі. Отут, на облізлій канапі, уткнувшись носом у видолинок між двома горбами персів, відчуваючи на тім'ї її теплу материнську руку… Спокуса була такою великою, що Мирон злякався. І тільки ще сильніший страх опуститись на самісіньке дно відчаю, змиритись під першою доступною спідницею з мерзенним життям, зупинив його. Він не повинен здаватися, миритися з обставинами — не повинен. Боротьба! Тільки боротьба, навіть через помсту! Але гостра, сирітська потреба в милосердній, всерозуміючій жінці, скоріше жінці-матері, ніж подрузі чи коханці, чіпко вчепилась в його одиноку душу, не давала дихнути.

«Кляте серце, — подумав він, задихаючись, — колись отак стисне і ніхто не знатиме».

Глаша, певно, відчула якимось потаємним жіночим чуттям його стан, бо простягнувши футляр з гітарою, ніжно і вдячно погладила по руці.

ПЕЧАЛЬ СПОКУСИ

Повернувся Мирон того дня додому під вечір, і навіть не перекусивши, заснув. Упав на ліжко і заснув. Вночі йому снився сон в стилі американського бойовика, в якому він плавно, як у сповільнених зйомках, майже плив лабіринтом коридорів, розстрілюючи секюріті в чорних шкіряних прикидах, далі мчав сходами вверх — на четвертий поверх, відкидав ліктем конопляну секретарку, вибивав ногою двері безмежного, як сам бєспрєдєл, кабінету, і випускав, солодко знемагаючи від радісної помсти, чергу за чергою по буйних, мертвих квітах…

А потім йому снилися Карпати, розквітла липнева полонина над Ворохтою… Він часто під час зйомок свого останнього фільму, надто після важких або невдалих епізодів, ховався в її перестиглих травах, щоб зібратися з думками. Лягав горілиць, намагаючись розчинитися у тиші, позачассі і величній несуєтності цього піднебесного, ще не оскверненого людиною клаптя світу. Але сягнути вершини блаженства, відкритої тибетськими монахами чи індійськими йогами, йому так тоді і не пощастило. Коли умиротворений засинав у запахущій купелі трав'яної нірвани, з'являлася… жінка. Щоразу інша. Тільки згодом він зрозумів, що вони (від головної героїні до художниці), потрактували його втечу, цю коротку люфт-паузу для психологічно-фізіологічного розвантаження, як натяк на потребу наглу сердечного тепла. Справді, того літа він не мав чистої години: вдень — розривався між зйомками, вибиванням грошей, пошуками спонсорів серед місцевої «крутизни» та акторів для масовок серед місцевих театральних колективів, а вночі — дописував і переписував сценарій, доповнював новими сценами, вводив нових героїв. Він забув, що у світі існує ще щось, окрім роботи.

Але, видно, жінки «його табору» (так Мирон називав свою знімальну групу), просто пожаліли свого головрежа, і, вистеживши його таємничий сховок, встановили жорстку черговість… Він розумів, що цей масовий еротичний шал не стільки від пристрастей чи доброти душевної, як від вдячності — за роль, роботу в групі… Коротше, спонуканий інстинктом виживання, який особливо розвинений у жінок… Але, як кожен би на його місці, не противився, спочатку вражений, а затим буквально паралізований цим колективним любовним ентузіазмом, проявом генетичної гаремної солідарності впереміш із жорстокою конкуренцією, яка спонукала їх до такої вигадливості в царині спокуси, що Мирон лиш ошелешено зівав з дива, як риба на піску. Спочатку всі до одної жінки вдавали, що наткнулись на нього випадково, а далі — або починали кокетливе загравання, або, як змії-спокусниці, млосно простягались поряд, або ж без зайвих увертюр, пожадливо накидались на нього, як самотні голодні вовчиці… По всьому — одні блискавично щезали, демонструючи запізнілу цноту, другі довго чепурилися, пестячи його демонстративно захопленими позирками, треті по-діловому домовлялись про наступну здибанку. Він нікому нічого не обіцяв. Таємниче відмовчуючись, сприймав цю грачку в султанський гарем, за якою, звісно, спостерігав весь табір, спершу із вдаваною наївністю, потім — з прихованою нудьгою, а далі з одвертою досадою. До того ж вигадливість «весталок» в мистецтві спокуси з кожним разом сходила на пси, вони явно повторювались, безнадійно намагаючись підняти йому тонус, але Мирон безживно лежав у квітучих травах, знесилений і образливо байдужий, наслухаючи, як в ньому починає ворушитись манюсій черв'ячок роздратування і злості на всю половину прекрасну людства… І коли нав'язливі ніжності ставали нестерпними його виснаженому лібідо, Мирон в розпал любовного терору питав цинічно:

— Скажи-но мені, маленька, невже серед вашого племені немає жодної цнотливої, порядної жінки? Чого ви всі такі… розтлінні і ненаситні?

Ошелешені розтлінниці всі до одної завмирали з роззявленими ротами, а за хвилю — одні ображено щезали в кущах, прихопивши одежину, інші розгублено хіхікаючи відповзали, але були й такі садомазохістки, що збуджувались від цих слів і кидались терзати його погаслу плоть, як тигриці…

І Мирон терпів, аж доки… на нього не надибала (в буквальному розумінні цього слова) Дзвінка. Хтозна, може її звали по-іншому, але для нього вона була Дзвінкою…

Одного лілово-золотого, як гірські косиці, надвечір'я, коли він мирно спав, витоптаний черговою сексуальною терористкою, його розбудила присутність… чужої жінки. Мирон розплющив очі і… побачив над собою дзвін малинової спідниці довкола ніжно-рожевих молодих (він це відчув) ніг. Зовсім юних, струнких, як… у сарни, ніжок. Дзвін хилитнувся і на тлі голубого неба вималювалася чорнокоса голівка і дві чорниці гарячих очей, які надовго заступили йому весь білий світ з усіма жінками.

Ба! Він ніби втратив розум! Забув про фільм, зйомки якого мав завершити до осені, про групу, яку мав годувати… Навіть тепер, уві сні, його пік сором, але нічого не міг подіяти із собою, як людина, яку випадком закрутив водяний вир, і вона тоне на очах у здивованого люду на березі, встидаючись своєї безпорадності, соромлячись покликати на поміч, жадаючи тільки одного — щоб її швидше поглинули моторошно звабливі глибини.

Отак, як вир, закрутило його те дівча, схоже водночас на дике безсоромно хтиве звіря і ніжну цнотливу гірську квітку… Він не знав її імені, не відав, хто вона і звідки впала на його сиву голову. Дивно, але вони ніколи не розмовляли… словами. Бесідою їм була пожадлива пристрасть, з якою вони поглинали одне одного… О, та потрясаючи, правічна мова кохання, що таїться до часу в кожному тілі! По всьому Мирон хотів зняти любовну сцену, в якій би згорали криком щасливої плоті дві душі, але головній героїні — гарненькій і небезталанній примі провінційного театру — бракувало пристрасті, дикого божевільного шалу… Розчарований Мирон образив її, грубо пообіцявши показати, як це робиться у нормальних, від землі, людей. Героїня ридаючи покинула знімальний майданчик, а вночі прийшла з покутою. Він пожалів її, а потім жалів себе, бо нічого путнього в них цього разу (після Дзвінки) не вийшло, радше вийшло силувано, принизливо і до решти зіпсувало стосунки.

Мирон шалів за мовчазною дикункою, за паморочливим гріхом спокуси… Він хворів тим гріхом, катувався, соромився, лютився, відчуваючи на собі ревниві погляди жінок, з яких він, врешті, збирався вибрати єдину і, нарешті, покінчити із своїм бурлацьким-холостяцьким життям. Претендентки терпляче перечікували його сказ, відгонили дружно Дзвінку від кіношного «табору», як приблудну дику козу. Але — намарне. Варто йому було краєм ока помітити поміж смереками її летючу тінь, як він кричав: «Стоп! Всі вільні» — і дерся на кичери і кручі, як старий, вдурілий від шалу цап за юною сарною. Чув, як услід ремствує вголос зневажений ним гарем:

— Чесне слово, вона його чимось напоїла. Ці гуцулки знаються на зіллі… Ти ж її бачила — немита чумичка… а він як сказився!

Він справді як сказився.

Скінчилося все майже трагічно: їх застав її чоловік, що неждано повернувся із заробітків з Росії, і хотів його вбити. З ґвера. Як Дзвінчук Довбуша. Але вона не дала — випорснула з-під Мирона і, як дика кішка, повисла на чоловікові, вп'явшись у його перекошений люттю рот вустами, якими щойно обціловувала любаса. І вінчаний раптом обм'як, опустився під її вагою на траву і захлипав від злості чи образи, Бог його знає…

Більше вони не бачилися, але часом десь на верхах ловив Мирон краєм ока її тінь, а може, тінь бажаної спокуси, хтозна… А далі й забулося, бо хіба за маною, за відьмою, за наглою пожежею тужать? Тужать за білосяйною і недосяжною, як ранкова зоря, Добронігою… За жінкою — мрією, жінкою — матір'ю, жінкою — Україною… За майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з буденного чоловіка героя або святого.

Це Мирон зрозумів, зустрівши Дзвінку через десять років. За майже анекдотичних обставин. Вона стояла у високих порогах кафе «Довбушева Дзвінка», розцяцькована, як великодня писанка. Впізнав її, ще не знаючи, що вона вже дружина чорноморського адмірала — героя змагів за незалежність, про якого Мирон підрядився знімати документальний фільм.

— Одвіку несамовитий звір, що сидить у чоловікові, марить єдиною і недосяжною, майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з нього героя або святого, — озвався у Мироновій грішній душі філософ-схимник-дівич і провалився разом з гріховодником у нірвану, відчуваючи, як напружилась і солодко обм'якла його плоть…

ВІДСТРІЛ ШАКАЛІВ ПЕРЕНОСИТЬСЯ

Прокинувся раптово, як від удару. Схопився на ноги і… згадав учорашній день, скандал на Студії, переляканого Муржака… Важка, мов з похмілля, досада на себе, на свою буйну, дурну голову, на весь білий світ, підступила під горло. Ну, ще один вибух… І що? Що далі? Муржаки, як були, так і будуть. Бо вони зручні і всім вигідні. Мури глухоти, як стояли, так і стоятимуть. І тьма, як стояла, так і стоїть над нашою Тмутараканню… Бо у темряві теж затишно і надійно більшості з приматів. От тільки серце болить, дуже болить… як не боліло раніше.

Поклавши під язик валідол, який завше був напохваті, Мирон ліг на своє самітницьке ложе, намагаючись заснути і забути про все. Але не виходило. Розгромлені декорації стояли перед заплющеними очима. Покидьок! Як смів цей покидьок так учинити?! Таж тої вільної площі на Студії — завались! Ні, не в цьому справа! В іншому — в підлості, цілеспрямованій підлості на знищення усього вищого, чесного, що думає, що протестує… Ще протестує. А Мирон Волинець — ще протестує! Бо переконаний: гнів сильніший, ніж біль. Гнів — єдиний вихід. Єдине спасіння — це гнів! Гнів ставить на ноги!

Гнів справді поставив Мирона на ноги. Він встав, забувши про біль, свято переконаний у своїй правоті. Освіжився під душем і взявся за роботу. Серед мотлоху на антресолях знайшов замасковану мисливську рушницю, ради якої колись уступив у всесоюзне товариство рибалок і мисливців, але жодного разу не скористався: все було ніколи та й не вабили його чоловічі компанії з традиційною пиятикою і стріляниною по нещасних зайцях. І без того нагасався по горах та лісах за своє минуле кіножиття. Ніколи не думав, що колись йому пригодиться дубельтівка, а от — пригодилась, і добре прислужиться. І не по зайцях він з неї гатитиме, а по шакалах, по врагах рода чєловєческого…

Старанно змастив ґвера, зарядив і втиснув у футляр від гітари. А сам фігуристий інструмент почепив за шийку на килимі над ліжком: хай висить і нагадує силуетом про відсутню берегиню його самотнього вогнища. Від цих думок щось знову стиснуло зліва у грудях, перехопило подих, запекло в очах: отак здохнеш, чоловіче, і ніхто не згадає, сльози не зронить, хіба що добра Глаша…

Щоб у голову не закралася твереза думка про безглуздість його задуму, почав думати про жінок. Із жінками йому все життя було, як в тій приказці: через перебір — недобір. Замолоду він, як справжній лицар, вважав, що дама серця має бути на віддалі, манити таємничістю крізь вали-мури неприступної фортеці, городища княжого граду. Але варто було йому лиш натякнути на свою прихильність, як недосяжні зорі притьмом скочувались зі своїх ілюзорних небес, реп'яшками чіплялись за його лицарські лати і тягнули у свої буденні хижі. Юнацькі розчарування жіночою енгармонійністю зробили його прискіпливим, навіть болісно цнотливим, що він старанно намагався приховати під лоском донжуана і ґречністю дамського угодника. Мимоволі Мирон сам перетворився в недосяжну мрію знайомих жінок, загадковий фантом, який вони не могли впіймати своїми шовковими сітями. Часом Мирон питав себе, чи не цих «ловців» мав на увазі Сковорода, коли писав: «Світ ловив мене, та не зловив»? Але з роками, втомлений осоружною тишею своєї «келії», від якої вже не рятували і нічні розмови з приїжджими друзями, він почав тужити за майже неможливим у наш час: зустріти своє продовження в образі жінки… І хоча чуже подружнє життя відлякувало його дисгармонією душ і самотністю, ця тиха, ця дика мрія, ця ніжність до ще незнаної жінки, ще не віднайденої половини його однобокого єства, солодко нила і заважала жити, як загнаний в серце ніж.

Завершивши приготування до походу на шакалів, пішов на кухню, запалив газову конфорку і поставив варити двійко яєць — свій традиційний парубоцький сніданок. За звичкою ввімкнув приймач на хвилі радіо «Свобода», якому єдино довіряв останнім часом. І ввімкнув вчасно, якраз тоді, коли Зиновій Фриз звично починав:

— Говорить радіо «Свобода»! Сьогодні ми продовжуємо розповідь про те, як у місті Х. судять відому громадську діячку, журналістку, матір двох дітей, поважну жінку Марту Добренко тільки за те, що вона посміла зауважити військовому прокуророві, аби розмовляв із нею і матір'ю солдата, якого вона захищала від трибуналу нібито за дезертирство, українською мовою. Послухайте продовження інтерв'ю із пані Мартою.

Голос незборимої повстанки виявився несподівано м'яким, навіть лагідним і… знайомим. Мирон десь його вже чув, радше, цей голос жив у пам'яті, у тузі… його Будимира за втраченою тисячу років тому юною жінкою на ім'я Доброніга. Голос, зітканий з ніжного шепоту трав, жебоніння джерел, з пахощів зозулиних слізок… Проте, коли мова заходила про знущання над хворим дезертиром у СІЗО, голос Доброніги дзвенів, як у січі мечі харалужні.

Доброніга Харалужна! — Засміявся Мирон, відчуваючи, що приходить до пам'яті. Очевидячки, йому й справді треба оженитися на звичайній жінці, зажити тихим сімейним життям, завести город, кота або собаку, чи й канарку у клітці… Ні, звичайної йому не треба. Звичайних повно, як нудьги… Як канарок на пташиному базарі… Якщо вже женитися, то от на такій, невпокореній, як і він, протестантці, що наперекір загальній ейфорії довкола розбудови нового українського війська, як вона каже, «заторкнула старі, ще совєцькі проблеми дідівщини і дезертирства, яке не вважає при даній ситуації в армії зрадою Батьківщини, а тільки єдино можливим протестом проти свавілля старших чинів і криміналітету, який розкладає українське військо, як ракова пухлина».

На цих слова інтерв'ю обірвалося і Зиновій Фриз пообіцяв продовжити його завтра, рівно о шостій ранку.

Мирон задумався. Почута розмова з невідомою боркинею, що в наш меркантильний час стала на захист чужої дитини, знову вибило його з ритму. Фриз сказав, що її судять… Себто подав на неї позов до суду за образу честі не хто-небудь, а військовий прокурор. Так би мовити офіцер, захисник вітчизни судить незахищену жінку, матір двох дітей за те, що посміла стати на захист теж незахищеної чужої дитини… Ну, пішов мужик в Україні, курва мама наша була! Лицар! Воїн! З бабами воює! І дітьми!

Доки Мирон обурено дискутував з усіма військовими прокурорами, вода в каструльці википіла і яйця благополучно почали запікатись, приємно потріскуючи. Мирон охолодив їх водою з-під крана, але снідати не став — чекав, що Фриз на завершення передачі назве місто, де відбуваються ганебні судилища військовиків над цивільним населенням.

І йому раптом до розпачу захотілося розшукати жінку. Захотілось подзвонити, ще раз почути її голос, спитати, чи не одиноко їй у білому світі… Але, може, в неї є чоловік. Цілком можливо — діти ж є… Однак, щось йому підказувало, що в жінок із загостреним почуттям соціальної справедливості, немає чоловіків. Точніше, тільки в жінок самотніх може бути таке гостре почуття справедливості… А ще точніше, саме через гіпертрофоване прагнення справедливості в таких жінок немає чоловіків — головних винуватців несправедливості в усі епохи і поміж усіх народів…

Мирон зовсім заплутався. Правда, переконався в одному: ареал розселення шакалів не обмежується міністерствами, тим більше столицею… І це зобов'язувало, і налаштовувало на затяжну війну замість поодиноких терористичних актів…

Але заряджена дубельтівка муляла душу, спокушала, як палка дика Дзвінка з верховин його молодості… І врешті Мирон не витримав. Прихопивши футляр, сів у електричку і поїхав. Зійшов десь за Ворзелем… Довго йшов полем, тоді лісом, доки не наткнувся на невеличке озеречко. Розрядив гнівну лють свою у старий пеньок, закинув рушницю подалі від берега, і пішов, не оглядаючись, назад, на приглушений чахкіт електрички…

КРІЗЬ ТІНЬ І СВІТЛО

«Мирко шукав Добронігу, але її теж ніде не було, ніби не було взагалі, або вона була тільки його сном».

Всі наступні дні Мирон прожив під знаком Доброніги. Сталося чудо: він почув її голос… Він, схоже, марив. Воно й не дивно при такім собачім житті. Тепер він марив невідомою жінкою, жінкою, мудрою і ніжною, жінкою — матір'ю, сестрою, дочкою, подругою, яка б стала його продовженням, його добрим, щирим продовженням.

Доброніга… Як би її не звали, вона буде для нього Добронігою…

Два дні Мирон не злазив з телефону. Дзвонив у Спілку журналістів, у довідкові бюро, в редакції обласних газет, де вона мала би працювати. Але йому скрізь відповідали, що про таку не чули й не знають. Він відчував, що це брехня. Її не могли не знати. Значить, за цією брехнею криється щось інше. Невже і від неї, цієї жінки, відступився лукавий світ, роз'їдений, мов іржею, заздрістю, підлістю, зрадою?

Нарешті в одній із редакцій змилостивились і продиктували таки номер її домашнього телефону. Та телефон мовчав. Але це вже не лякало Мирона. Головне, він знайшов свою Добронігу, нехай і шлюбну, з дітьми, затуркану клопотами, судами, але він її знайшов. І тепер — не один в цьому світі. Тепер їх двоє. І він має ради кого боротися. Однак по-іншому, не вимогами, і не чергами кулеметними, а… пристрасними проповідями-закликами до сильних і маєстатних світу цього: зглянутись над культурою і мистецтвом України, які гинуть-пропадають, полишені напризволяще… Наївно? А що робити? Щось же треба, чорт забирай, робити у цьому клятому, спаралізованому світі!

І ПОВТОРЮ СВІЙ ШЛЯХ

(До історії питання)

І Мирон з головою поринув у роботу. Тепер він писав листи знайомим і незнайомим колишнім чоловим ОУН-УПА в Канаду, Америку, Австралію. Власне, це були не листи, а пристрасні проповіді-мольби зглянутись над Україною, над її мистецтвом, що гине-пропадає на очах. Гине дух український. Кіно- і телеекрани заполонили чужі нашій моралі іноземні фільми, примітивні вульгарні передачі, що розтлінюють молодь, витоптують в душах людей прагнення високого, врешті, паростки національної свідомості. Скоро українці забудуть, чиїх батьків вони діти, звідки пішла і є земля руська…

Він вкладав у слова весь свій біль, тривогу, надію, велику надію, що його почують, і розносив свої відозви по квартирах тих, які після реабілітації осіли в Києві, і тепер час від часу сиділи в президіях різних націонал-патріотичних конгресів і форумів. Колишні вояки приймали Мирона, привітно, деякі згадували навіть батька, слухали, кивали сивими головами і обіцяли просити «о поміч» у своїх багатших закордонних побратимів.

Але час минав, а побратими не поспішали з поміччю. Мирон головою розумів, що надія мала: надто великі гроші для небагатої діаспори… Тай нащо людям такі витрати, коли можна заробити собі вдячність земну і рай небесний і меншим коштом. Копійки, кинуті у капелюх бідака на церковній паперті, теж внесок в розбудову України.

Нарешті, коли Мирон вже й надіятись перестав, прийшла товста бандероль із Австралії, від генерала Борислава Буревія з книгою спогадів про визвольні змаги ОУН-УПА. У листі Буревій благословляв пана режисера на святе діло, дозволяв використати його спогади для майбутнього фільму, навіть готовий був стати співавтором, проте о помочі фінансовій не згадував.

Це був удар. По Мироновій святій наївності. Перший, а тому й болючий. Далі листи «з благословеннями на святе діло» посипались на нього, як у негоду жолуді з дуба. Не знав, куди душу ховати… Не вистачало ні гумору, ні скепсису. Зоставалось єдине — терпляче довбати в горі свою небесну печеру. Тамуючи старий біль — новим.

Тож знову повертався до своїх архівів, знаходив ксерокопію «Киево-Печерского патерика», перевиданого в Москві ще 1900 року. У сто перше перечитував сто разів читаний-перечитаний текст:

«Антоній Печерський, Св. (983-1073 рр.) преподобный, основатель Киево-Печерского монастиря; вошел в православную традицию как «начальник (или «первоначальник») всех русских монахов»…

«Житие преподобного и богоносного отца нашего Антония, первоначальника русских иноков, начавших подвизаться в пещерах».

… «Когда уже немало времени провел он на Святой горе, будучи праведен во всех делах своих, так что многие от него духовно пользовались: было извещение от Бога игумену, отпустить преподобного в Россию. Игумен пригласил его и сказал: «Антоний, иди назад в Россию, чтобы там быть на пользу и утверждение других, и да будет на тебе утверждение Святой горы». Преп. Антоний, приняв благословение, как бы из Божьих уст, отправился в Россию и пришел в город Киев. Войдя в Киев, он думал, где бы ему жить, и ходил по монастирям (которые начинали тогда строиться иноками из греков, пришедшие для крещения Руси с митрополитом Михаилом, но не имели совершенного чина и устава общежительного). И не захотел он жить ни в одном из этих монастырей, так как неугодно было то и Богу. И начал он ходить по дебрам и горам и окресностям и пришел в Берестово, открыл пещеру, которую некогда ископали Варяги, створил молитву, поселился там и пребывал в великом воздержании»…

— Господи Боже мій, — у сто перше жахався і дивувався, — і цей ходив і не міг собі місця знайти на власній землі. Не міг, бо шукав не «лакомства поганого», не зиску, а дороги до Бога, якою сподоблений був повести свій темний народ. Принаймні, дати йому в руки свічку: світи собі, шукай своїх поводирів і пророків, іди за ними в землю обітовану… Життя віддав, аби присвітити йому дорогу до світла, був цією дорогою, і — що? А те, що той народ досі в темені блудить…

Ходив по кімнаті, гірко думав свою вічну думу: що історія — наука суб'єктивна. Творили її наші попередники, як вміли, а літописці писали, як хотіли, чи то пак, як їм князі світу цього веліли. Те ж саме й нині діється: кожен поспішає увічнити та обезсмертити себе сам, добре знаючи, що нащадкам не до того буде за тими ж земними клопотами. Тож в суєті ніхто в майбутньому доскіпуватись не буде, ким ти насправді був перед Богом, а повірять лукавій історії і брехливій книжці. Хіба що знайдеться якийсь блаженний Волинець та наважиться шукати голку правди у скирті вигадки.

Топонім «Росія», що явно був притягнутий «за вуха» реставраторами «Житія» із епохи набагато пізнішої, постординської, все більше переконував Мирона у власній гіпотезі щодо істинних причин зникнення оригінального «Житія преп. Антонія», як і його проповідей та літературних творів. Вочевидь, комусь із духовних ідеологів молодого Російського государства через століття дуже хотілося, щоб труди першого ідеолога української державності «згоріли» у вогні монголо-татарської навали…

Але це були тільки його гіпотези, які, він це розумів, викличуть бурю обурення і все тому, що й через тисячу років не доросли українці до тих, кому, як пише перевиданий в Москві року Божого 1900 «Києво-Печерський Патерик»: «подобает честь, слава, хвала и держава, ныне и присно и в безконечные веки. Аминь».

І знову побачив Мирон велику ріку. І побачив він з високих печерських горбів, як поволі підпливає Дніпром до Києва важка, вщерть натоптана сундуками із святими книгами, лодія, і високий ставний чорноризець, в якому важко було впізнати кряжистого отрока з Любеча, ступає на київську землю.

Уявна кінокамера фіксує тиху бурю переживань на його блідому, змученому схимою лиці, перший крок на вологім піску. Антоній іде вгору, до Берестового, а слідом монахи й робичичі несуть важкі фоліанти святих книг, переписаних ним у келіях Єсфигменського монастиря на Афоні зрозумілою русичам болгарською мовою. А в душі несе Антоній домовленість з монахами-книжниками з Охриди про написання ними української азбуки. Бог хоче говорити з народом руським його рідною мовою, переконаний він, бо кожна земля і держава кожна прив'язана до Неба тонесенькою ниточкою рідної мови, бо тільки рідним словом здатна людина виповісти Богові свої тривоги і вимолити в Нього Благодать і життя вічне.

ПОВЕРНЕННЯ АНТОНІЯ

Короткі хвилини натхнення все частіше чергувалися із довготривалими нападами депресії. Чорної, в'язкої, що поглинала його, як трясовина. І здавалося, що одного разу баговиння відчаю проковтне його навіки, але минав час і знову сходило сонце, і розступалися тучі вселенської туги, і йому знову хотілося жити. Він знову думав про фільм. Про гроші. Про Антонія…

Не може бути, щоб Антоній не залишив по собі жодного писаного слова! Якщо навіть він не написав сповідь свого життя на телячій шкурі, то написав на скрижалях вічних небес! Для тих, хто колись прийде і прочитає. А якщо цей священний жереб випав йому, Миронові Волинцю? Що, коли свої власні внутрішні монологи він зчитує з пам'яті віків, озвучуючи мислі святого Печерського Старця? Може, це його земна місія — повернути нарешті Антонія з безмов'я затвору — цій землі, цим водам, цим людям?!

А йому не дають. Ті ж самі, від яких великий подвижник відгородився стіною, вогнем і водою…

Він схоплювався серед ночі, переповнений інформацією, гіпотезами та емоціями, одержимий потребою вилити всю цю вогненну лаву — на папір. І ледве встигав записувати на білих аркушах своїм красивим летючим почерком ніби кимсь диктований текст.

«Шлях додому завжди довший, ніж у світ. Я з таким нетерпінням рвався до Києва, що місяць подорожі видався мені довшим, аніж десять років мого побиту у Візантії. Покинув я свою печеру на Святій горі Афон в кінці весни, коли геть зовсім розпогодилось Егейське море, втихомирилось Чорне, а північні ріки скресли від криги і ввійшли в береги після повеней, і коли, нарешті, купецькі кораблі ринулись одвічним своїм шляхом — з греків у варяги. Зимою шлях їх пролягав тільки в полуденні землі. Отож тричі покидав я свою печеру на Святій горі, тричі сподобив мене Бог дістатися до Свого Гробу в Єрусалимі, зійти на Голгофу, пройтися землею, що берегла тепло Ісусових слідів. Обійшов я Малу Азію, всю Візантію, був у Єгипті, Римі, Валахії… Жив у болгарських монастирях. Добирався до берегів Іспанії і безбережжя Аравійської пустелі. Вивчав грецьких філософів, римських і царгородських богословів, вчив мови, читав книги істориків і книги живого життя на вулицях і торговицях Європи й Азії, пізнавав світ доти, доки не збагнув, що різниться він тільки формою, а змістом — скрізь однаковий. Але наймиліший там, де твоє коріння.

За два тижні добрався наш корабель до Дарданелл, а далі й до Константинополя, де я не раз бував, і де на мене цього разу чекала аудієнція у патріарха з благословення і піклування про те ігумена обителі Єсфигмен, святого праведника Філофея.

«Ваша Святосте, у день П'ятдесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, серед мов, якими вони заговорили, мови тої, в якій я народився, не було. Як не було у той святий день у Єрусалимі і русичів. А чим вони, Ваша Святосте, гірші за парфенян та еламітів, жителів Месопотамії, Понту та Азії, Єгипту й лівійських земель, юдеїв і нововірців, критян і арабів, які чули, що говорять апостоли про великі діла Божі мовами їхніми? Чим недостойні почути, як промовляє до них Петро: «Покайтеся, і нехай же охреститься кожен із вас в Ім'я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, — і дар Духа Святого ви приймете». Щоб зрозуміли Слово Боже і пребули, як перші християни, в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах, продавали маєтки і добро ділили, як кому чого треба, і перебували однодушно в храмі, вихваляючи Бога, і щоб щоденно Господь на молитви їхні додавав до церкви тих, що спаслися…»

Цими словами мав я взискати благословення Святішого Патріарха на право проповідувати і книги святі писати рідною мовою. Але не сподобився я, грішний, бути прийнятий патріархом. Чума підступила до Царгорода і змушений був наш корабель обминути його, і тікати голубим Босфором у Чорне море. Довго пливли ми, тримаючись берега, попри Болгарію та Валахію, боячись на нього сходити, доки не дісталися до Корсуня, і лиш за місяць, долаючи течію і пороги, на Трійцю діткнулися київського берега.

Але радість зустрічі з рідною землею потьмарена була невідбулою розмовою з патріархом. У душу закрадалось передчуття, що не раз я ще пошкодую, що не прийняв випробування, не зійшов на цареградський берег, не сподобився благословення патріаршого… Тільки повернувшись у Київ, збагнув, що до Бога буває ближче, ніж до його намісників на землі… Але в моєму поверненні до отчого краю на Трійцю було Боже знамення — ступивши на берег, відчув, як охопив мою душу ясний пломінь впевненості, що мушу говорити зі своїм народом рідною мовою. Але було мені в той день і знання, що нелегким буде мій шлях, тернистим, як і в кожного, хто вибирає Голгофу…»

Миронові здається, що то він іде до князя Володимира, втомленого походами, затяжною боротьбою з печенігами, організацією могутньої держави і християнської церкви, пошуками істини і відмолюванням давніх своїх поганських гріхів. Над Україною-Руссю врозповні тиш і благодать, але чує його серце — ненадовго. Нерозумними і непокірними зросли численні сини Володимира Великого. Молоді княжичі гірше вовченят норовлять урвати шмат буй-тура-Русі, що вільготно пасеться на землях слов'янських від Волги й Оки до Двини і Сяну, від Білого до Чорного моря. Зубами молодими клацають по своїх князівствах, крові братньої спраглі. От уже Святополк окаянний ввійшов в підозрілі зносини з польським крулем Болеславом. І Ярослав в Новгороді, хоч і найвидатніший умом серед синів, непослух чинить вітцеві — не бажає данину платити Києву. Гуде осиним роєм сите боярство, ремствує відсторонена від влади варязька військова верхівка. Потаємний розбрат шириться по церквах між греками і католиками за душу українську. Обминає храми люд — не вірить Богові, що глаголить до нього через чорноризців чужою мовою. Горе, горе зависло невидимою чорною тучею над Києвом. І над великою державою Руссю-Україною.

У перший же свій візит до князя він скаже тому всю правду. Буде радити не йти війною на бунтівного Ярослава, а скликати раду і вибрати з-поміж синів наймудрішого, може й непослуха Ярослава, і посадити його на престіл Київський, віддати в одні руки бразди управи всіма землями. Бо тільки в одностайності можна поконати ворогів, що обсіли Русь з усіх сторін.

Проситиме Антоній і за церкву святу, проситиме не йняти віри чужинцям, а поставити на метрополію свого, українця…

«Як зустріне Антонія князь Володимир? Чи не багато води протекло між ними з того часу, як посилав князь гнівливого отрока по християнську науку на Святу землю? Чи треба йому самому тої науки? Чи послухає порад, повіривши, що здалеку часом видніше, аніж зблизька?»-думав Мирко з Любеча.

Проте князь чекав Антонія. Добрі вісті про старанного в науках і вірі русича, та чудеса, на які його сподобив Господь, доходили і до вух володаря Русі. Приносили їх у княжу гридницю прочани, купці та вої-варяги, які служили у війську візантійського імператора. Саме такого чоловіка потребував біля себе князь. Але хтозна, чи саме такого подвижника бажав мати на Русі Константинопольський патріархат?..

* * *

Надовго затримається того дня у княжих палатах Антоній. Якщо, плів свої гіпотези-фінтазії Мирон, в набагато пізнішому «Житії» Антонія порівнюватимуть із Мойсеєм, який приніс в землю ізраїльську закон Божий, величатимуть першим законодавцем Русі, то, вочевидь, говорили вони з князем про організацію православної церкви, як форпосту сильної, авторитарної держави. Виглядає на те, що саме Антоній порадив князю звести всі церковні закони, принесені на Русь греками та болгарами, в один звід (що, безумовно, й сам зробив) і назвати його Уставом Володимира. Так була узаконена десятина на утримання церков, і затверджений церковний суд, що керуючись десятьма Божими заповідями, регулював не лише духовне, а й суспільне життя Київської Русі. І хоч остаточно був прийнятий грецький обряд, Уставом своїм заявив Володимир бажання мати на Русі самостійний патріархат, яко болгари в Охриді.

Даремно Володимир спокушав Антонія хоромами і посадою духівника, даремно пропонував метрополичий сан або намісництво в котромусь з київських монастирів, збудованих греками. «І не захотів він жити в жодному з тих монастирів, так як невгодно було то і Богові». Одержимий ідеєю заснувати істинно руську святу обитель «на сльозах і молитвах», натхненний пророцтвом афонського старця, що «від нього багато пребуде чорноризців», покидав Антоній Берестове.

Уявна кінокамера, вихоплюючи раз по раз з людської товпи блідий бородатий лик Святого, вела його через двір княжої резиденції, виводила за ворота, проводжала лісовою крутою стежкою туди, де він вирив свою першу послушницьку печерку, пізнав Бога, звідки рушив у світ, і куди знову повернувся, переповнений тривогою за рідну землю.

Йшов 1013 рік. До смерті Володимира Великого і смути великої зоставалося два роки.

Епізод другої зустрічі князя Володимира Великого із преподобним Антонієм Мирон зафільмувати не міг — Муржак таки розібрав декорації.

БЕЗ ГНІВУ І УПЕРЕДЖЕННЯ

Гадав, що годен зрозуміти усе і всіх. Однак, як людина, діткнута цинізмом і благами цивілізації, довго не міг збагнути психологію, чи, як нині кажуть, ментальність насельників дніпровських печер. Отих відлюдьків-анахоретів, що добровільно замуровували себе заживо, прирікаючи на муки і повільну смерть плоті ради вічного життя Духа. Ганьба! Збирався робити фільм про родоначальника українського чернецтва, а себе не міг уявити на його місці!

На початку 90-х, коли релігія з опіуму перетворилась на бальзам для потовченої гріхами душі народу, коли поспіль і поспіхом почали будуватися церкви і відкриватись монастирі, Мирон вирішив навідатись в одну з відроджених святих обителей, що заховалась у ліску на скелястому березі Дністра. Поїхав, щоб ближче побачити «ізгоїв світу цього» і зрозуміти суть чернецтва.

Клекотів грандіозними планами та відчайдушними ідеями. Був на вершині щастя — нарешті, настала його пора, нарешті, він розправить плечі, плюне на остогидлу йому документалістику, і створить великий, епохальний, знаковий художній фільм! Історичний фільм з батальними сценами, з чистим коханням, з могутніми героями…

Тепер йому — відкриті всі дороги. В усіх міністерствах і комітетах, на студії його ідеї прийняли на ура. Схвалили тему і затвердили кошторис. Натхненний вдалим стартом, Мирон махом зібрав творчу групу і розгорнув бурхливу підготовчу роботу. Дні минали у кінопробах, пошуках натури, будівництві декорацій, ночі — за сценарієм. І тоді, коли він зрозумів, що в нього матеріалу, інформації і завзяття на десять фільмів, міністерство, від якого залежала доля його фільму, очолив Федот Іванович.

Ну, тепер Мирон взагалі був на коні! Як-не-як, а Федот Іванович — однодумець і правдивий патріот, врешті, мусив підтримати Волинця бодай із вдячності за участь у своїй виборчій кампанії… Але, як кажуть росіяни, бил Федот да нє тот… Спочатку чутки, а згодом і офіційна бумага, підписана Федотом Івановичем, про те, що фінансування його фільму призупиняється через відсутність коштів, не те що вразила Мирона — вона його розчавила! Як розчавив би камінь невтомного варіята Сізіфа, якби того забажали боги на Олімпі. Мирон не повірив очам своїм… Вірніше, він радше повірив би, що з'їхав з глузду сам, а не міністр, що підписував бумагу. Але то було пізніше, а поки що Мирон укорінювався в матеріал першої серії фільму про першого українського святого преподобного Антонія Печерського.

Коротше кажучи, він шукав аналогій, опираючись на власну теорію, що людина в суті своїй не міняється, а історії наша розвивається по спіралі, яка скоріше нагадує жорнові кола.

ОБИТЕЛЬ СМИРЕННА

На жаль, те, що він побачив у монастирі, своєю мирською сірою буденністю не додало йому натхнення. На подвір'ї щойно відродженого монастиря з учорашньої бази відпочинку йшла «будова віку» в добрих комсомольських традиціях — послушники зводили гуртожиток, чи то пак келії. Поряд, в оборі, інок доїв корову, групка монахів порпались на городі, інші правили службу у вивільненій від складу церкві, пропахлій густо стухлим збіжжям, мишаками і ладаном. В капличці біля святого джерела товпились прихожани з печаттю трагедій і скорботи на лицях.

Знявши кілька панорамних планів, він почав «розкручувати» насельників святої обителі. Але вони сахалися камери, як нечистого. Зате без камери, особливо послушники-будівничі, говорили охоче, не криючись, про те, що їх привело в монастир. Одного — нещасливе кохання, другого — недуга, третього — страх перед законом, четвертого — надія звільнитися від наркозалежності, п'ятому — обридло бичувати по Росії, і тільки кількох хлопців із віруючих родин — висока мета служити Богові.

Попрощавшись з ігуменом, який після довгих вмовлянь благословив таки зняти сюжет про відродження монастиря, Мирон з оператором подалися алеєю до воріт, за якими їх чекала машина. Неждано з монастирських кущей почувся голосний шепіт:

— Брате, чуєш, брате, зачекай, маю щось тобі казати.

Мирон роззирнувся: з хащ на нього кліпало очима неголене чоловіче обличчя.

— Підійди ближче, брат… В тебе не знайдеться, — чоловік перейшов на миґи: — ци-гар-ки…

Заскочений зненацька Мирон оглянувся на курця-оператора, той взмиг ока видобув цигарку і ткнув у кущ. За цигаркою пірнув у палісадник і заінтригований Мирон.

Послушник Сашко виявився безпросвітним алкоголіком і злісним аліментником. Забрів до обителі після останнього вигнання з останньої, як він передбачав, у його житті районки, на яку тепер дивився з крутого дністрового берега, як іудей з пустелі на землю обітовану. Тяжко-гірко було Сашкові: тягнуло випити і закурити, і не допомагали поклони.

— От! — Показав Сашко на синій лоб, солодко затягуючись цигарковим димом. — Бачиш? За кожний бичок (ченці доносять) — сто поклонів. І я їх чесно кладу! І щиро прошу Бога помогти мені. Не чує! Суворий, як моя теща. От бачиш, я від неї в хатніх капцях утік.

— Від тещі чи з редакції?

— Від усіх! Надоїло — хочу людиною стати. Но… слаб чєловєк… Ладно, пішов я поклони бити.

Сашко втоптав у землю недопалок і щез у хащах раптово, як і з'явився.

«Певно, не всі з перших насельників дніпровських пагорбів залишались навіки у своїх печерах… Можливо, лише вибрані Богом…» — Думав Мирон, обережно виборсуючись з монастирських кущей, та пильнуючи, аби монахи не запримітили його в неблагочестивім доброчинстві.

Але тепер, коли він готовий був на свою печеру, з'явилась вона, його Доброніга.

* * *

Була третя година ночі, Мирон набрав номер її телефону і вона відповіла, зразу ж, ніби чекала на цей дзвінок. Від несподіваної удачі Мирон розгубився і почав вибачатись і плутано пояснювати, що випадково по «Свободі» почув інтерв'ю, страшно обурився і хоче її підтримати, якщо треба, він приїде на суд, піде в міністерство оборони, в прокуратуру військову, організує команду підтримки…

Уважно вислухавши його, жінка й собі подякувала за підтримку, але сказала, що їхати не варто, вона сама впорається, і вже хотіла класти слухавку, і він злякався, що це буде кінець, і майже розпачливо вигукнув:

— Зачекайте! Я ще не все сказав! Я не сказав, що не я вам, а ви мені потрібні… дуже потрібні… я шукав і чекав вас усе життя, і не хочу втратити знайшовши. Ради Бога, не покидайте мене, навіть якщо у вас є чоловік, і він десь поруч, не покидайте, бо я…

І він осікся, відчувши враз всю безглуздість ситуації: що — бо я? Умру, повішусь, застрілюсь? Їй мало своїх клопотів, так ще дурила столичного принесло! Параноїка недобитого!

Хвилина ніякового мовчання закінчилась її зітханням. І м'який, всепрощаючий голос сказав:

— Гаразд, не покину… я добра і до того ж не маю чоловіка. Так що можете дзвонити, коли вам від цього легше. Але не серед ночі, бо мені рано на роботу, на якій я, на жаль, не можу відіспатись. Добраніч!

Мирон довго слухав короткі гудки, суголосні з болісними ударами його одинокого серця. Нічого не хотілося, точніше, хотілося одного — зашитися в кут і думати про жінку з далекого обласного центру, яка так неждано-негадано ввірвалася в його бунтівну стражденну самотність.

ПРИШЕСТЯ ДОБРОНІГИ

Миронові затишно від її доброти. Часом уявляє її смиренною черницею. Українською Матір'ю Терезою… В чорній чернечій одежі, з опущеним долу поглядом і скорботним лицем йде вона крутою бруківчатою стежкою до Успенського собору і розтає в золотому благовісті його дзвонів.

Іноді йому здається, що не могла Доброніга пропасти безвісти, спливти, як лист, за водою дніпровою на невільничі азійські ринки. А може, якраз так воно й було насправді. І вже не Мирко знайшов свою білу-білу ладу на веселих зелених лугах життя, а чернець Антоній, і не дружиною варяга рудого, не наложницею чорного араба, а нареченою Ісуса Христа? Смиренною послушницею афонського монастиря? А що як Доброніга першою дала обітницю Богові, повіривши, що Будимира якщо не вбили з її вини варяги, то підстрелили купецькі лучники, коли він кинувся у воду визволяти її з неволі. Чує душа Миронова: саме так воно й було, тоді, коли від пристані відпливали човни з невільниками. Доброніга впізнала Мирка. І чула, як продзижчала стріла, бачила, як розпливлася кривава пляма на тім місце, де він пішов під воду. Але все одно, Мирон переконаний, що вони таки зустрілися. Хоч запізно для щастя. Байдуже, чи через місяць, чи через тридцять літ. Байдуже, знайшов Будимир її черницею, чи прийшла вона до нього, ченця-самітника, старою й нещасною рабинею чи вдовою якогось купчини…

Проте у кожному випадку втрата Доброніги мала підштовхнути Будимира якщо не до пошуків її за морями, то до мандрівки у Святу землю, мала вплинути на вибір життєвої стезі…

* * *

… Йому затишно від її всепрощення навіть тоді, коли вона серед опівнічної розмови раптом випалює: — Не-на-вид-жу! — ніби на очах у прихожан зриває із себе чернечу одежу.

Вона любить це слово. Вимовляє його кожного разу з іншою інтонацією, наповнюючи кожного разу іншим емоційним змістом — від лютого прокляття до зневажливого ігнорування, але кожного разу з таким притиском і пристрастю, що йому стає страшно за тих, на кого впаде її ненависть. Але це перше враження, бо ненависть її коротка, як постріл. У власну скроню. Холостий постріл, від якого не вмирають, але плачуть від безсилля. Безсилля через неможливість змінити щось у цьому поганому світі, або піти з нього геть. І не мордуватися. Раніше вона часто плакала. Принаймні, так йому здається. Але він не бачив її юною, піднесеною дівчинкою… Хоч, здається, що знає її все життя, від колиски, що прожив з нею цілий вік свій і нікого в його житті, крім неї, не було. Вона, як вогонь, все випалила з його пам'яті — і добре, й погане. І цю пустку заповнила собою, своєю пристрастю, що гоготіла в ній, як вогонь, розбризкуючи іскри на сто миль довкіл. Тепер вона плаче рідко. «Хай плачуть наші вороги» — каже втомлено після кожного свого «пострілу», маючи на увазі тих, хто «довів цей світ до ручки».

Часом Доброніга каже:

— Біда наша в тому, що ми невиправні ідеалісти. Ми хочемо ідеального світу, ідеальної держави, ідеальних людей, ідеальних стосунків, а так не буває. Треба, нарешті, навчитись задовольнятись мінімумом, або тим, що є. І знаходити в тому втіху, що могло бути ще гірше. Бо таки буває гірше. І це ми теж знаємо. А нам ще нічого не бракує. Ми маємо мінімум — шматок хліба і здоров'я. А це чимало. Як на сьогодні — це навіть багато.

Її філософствування заспокоює його. Не стільки мудрістю, як надією на те, що колись вона скаже: — Гаразд. Ходімо по другому… (третьому… шостому і т. д.) колу.

І вони підуть по другому колу, шостому, десятому колу приниження, на 99 відсотків переконані, що з того нічого не вийде. Але не йти — значило б здатися, змиритися, повіситись… Бо людей навіть у найтемнішій безнадії тримає на світі один відсоток… надії. І ця крихта світла не дає впасти в депресію, з якої тільки один вихід… Кожен знає, який.

Але вона знає ще один вихід з безвихідної ситуації — прийняти рутину як тимчасову недосконалість світу, а життя таким, яким воно є. Прийняти — як даність. І шукати в ньому маленькі радощі. Наприклад, радіти, що просто живеш. Що маєш у Бога таку ласку — ще жити. Бо багато з твоїх друзів і близьких такої ласки Божої вже не мають. Цілком можливо, що мають іншу. Але вже не на цьому світі.

Мирон сумно жартує: він хоче бачити її ще на цьому світі, байдуже — монашкою, міщанкою, княгинею половецькою, варязькою чи купецькою вдовою…

Доброніга сміється, несподівано безжурно, як дівчинка, якій вперше чоловік зробив комплімент, і каже, що завжди мріяла залишитись недосяжною мрією для найкращого і наймужнішого лицаря.

CONTRA SPEM…

Після святково-скандального візиту до міністра він чекав рік на позитивне вирішення долі майбутнього фільму, час від часу навідуючись у приймальну, але той знову був у важливому державному відрядженні за кордоном, у відпустці, на бюлетені, в лікарні, на Шевченківському, Франківському, Бучмівському святі, на ювілейній академії та Сорочинському ярмарку… Залишав млявій, як вимокла конопелька, секретарці заяви, прохання, проекти, навіть уривок сценарію — весь залишати боявся, аби, знаючи добре звичаї столичного бомонду, не зостатися взагалі, як-то кажуть, при своїх інтересах. Секретарка мовчки складала все то в течку і обіцяла передати міністру. Може, й передавала, але відповіді він так і не отримав. Вірніше, отримав. Коли на Студії розібрали декорації для павільйонних зйомок першої серії фільму, в якій він збирався розгадати загадку української долі.

Якось по державному телеканалу йшла передача про народного артиста Степана Стукалова. Змилостивились до Степкового ювілею. Мирон випадково ввімкнув телевізор і онімів від жаху, вірніше від печалі: що робить з нами життя?!. Примерз до одвірка і дивився на екран і на того, хто був колись комедійною славою вітчизняного кіно і кумиром радянської публіки, а тепер сидів за столом, поклавши по-собачому голову на руки і бездумно втупившись в об'єктив камеру. Навіть телекамера — цей безвідмовний стимулятор акторської уяви — не збудила у мертвих очах вчорашнього улюбленця публіки бодай живий зблиск.

— Дивися і роби висновки, — сказала б Доброніга. — Чи ти хочеш довести себе до інсульту чи інфаркту? Ти ж їх все одно не переконаєш, бо їм нічого не треба. Їм не треба такої України, якої хочеш ти. Собі вони збудували райську, а нам залишили бідну, нещасну, принижену, за волю якої можна собі боротися по екзилях та тутешніх верховних радах скільки душа забажає. Вони іншої не хочуть, бо вона не захоче їх.

Він дивився, але висновків не робив. Перше важке враження минуло і тепер він дивився на однокурсника зі співчуттям сторонньої людини, що набачилась у житті й гіршого. І згадував лаврську «келію» на чотирьох, в якій він прожив зі Степком Стукаловим рівно чотири роки, день у день, прожив, як кажуть, в тісноті та не в обиді, як і з Романом — Фанфаном Тюльпаном, який давно покоїться на Байковому цвинтарі у славі і любові рідного народу, як і з дволиким Митром, що заспокоївся посадою начальника обласного управління культури в цілковитій байдужості рідного народу.

Прожив дружно, але без особливої дружби, і то з двох причин: надто різні були погляди і анкетні дані. Принаймні, через свої власні суспільно-політичні параметри волинянин Мирон Волинець так і не зумів притертися до системи, тоді як у зросійщеного шахтарчука Стукалова це виходило без особливих зусиль. Його образ простого тупуватого, але веселого «парня із народа» активно експлуатувався не одним радянським кінорежисером. Публіка Стьопку Стукалова теж полюбила з першого погляду, чи то пак з першої його ролі в кіно, яку він зіграв, випадково потрапивши на очі помічника знаменитого мосфільмівського режисера, який шастав по республіках в пошуках типажів. Слава впала на бідного хлопця зненацька, як надгробна плита, зачавивши в нім людину і залишивши одне тільки ім'я, нашкрябане на скрижалях історії вітчизняного кіномистецтва…

Доброніга сказала б:

— У кожного — своя доля. І дається вона всім і кожному такою, що не позаздриш…

* * *

За вікном починався понеділок. Згадки, що треба буде знову іти по енному Дантовому колу, зіпсувала йому настрій. Але він мусив іти. Доброніга б не підтримала його слабкодухості. Крім того сумна передача про однокурсника переконала його ще раз, що час не жде. На жаль, і життя летить не під гору, а з гори. В прірву. І доки є сили, він не збирається здаватись. Дідько з тим приниженням. Переживе якось. Тим паче, що — хто сьогодні не принижений? Всі. Всі, хто має талант, совість, і хоче щось робити. Для держави. Для народу. Але, схоже, що ні державі, ні народу вже нічого не треба. Але хіба це дивина для наших країв?! Для нашої історії?! Так завше було. Серед суцільної руїни і байдужості — горстка подвижників, на яких і трималося небо наше сіросвитне…

Його змушувало йти ще й гостре передчуття весни. Раніше кожен свій фільм він запускав ранньої весни. Пробудження природи пробуджувало в його селянській крові жадобу роботи. Душа його рвалась із міста, на поля, у ліси та гори… Останніми роками — переважно у гори. Він сходив Карпати вздовж і впоперек, вибираючи натуру і типажі для зйомок фільму свого життя. Фільму, не зробивши якого, він не мав права навіть померти, бо смерть була б зрадою всім — батькам, людям, дитинству, совісті, власній душі. Страшною, непростимою зрадою, гріхом непрощенним, за який горять у пеклі.

Замолоду йому ніколи нічого не снилося. А може й снилося, та він не зважав, переконаний, що не козацьке це діло — сни снити та ще й відгодувати. Але цей не лише запам'ятав — він жив у пам'яті, як реальна подія, і виринав переважно у вельми відповідальні або критичні моменти його творчого життя. Як засторога? Чи нагадування? Хто зна, але прокинувшись, Мирон з болем згадував, що так і не дійшов до стрічки про Антонія Печерського…

Але, дасть Бог, дійде. І цей сон снитиметься сучасному прототипу, своєрідному візаві Антонія — доведеному до відчаю режисеру, який кладе власне життя на те, щоб… просто зняти фільм першого українського святого.

Отож йому снилося, ніби стоїть він перед брамою до раю, у довгій черзі, що вервицею крутиться білими пагорбами оболоків, і чекає, коли святий Петро знайде у ще довшому, як черга, списку його ім'я. От вже й сувій закінчується, і святий Петро скрушно розводить руками:

— Рада душа в рай, та гріх не пускає…

— Який? — леденіє його душа.

— А той, що не сповнив обіцянки святому старцеві… — каже Петро, і Мирон здогадується: так це ж про фільм, вірніше, про стрічу з Антонієм нагадує йому святий воротар!.. — І з жахом усвідомлює, що — пізно, що назад вороття нема і нема дороги до спокою. Тепер йому терзатись у пеклі до Страшного суду…

ПО ЖОРНОВОМУ КОЛУ

(До історії питання)

Відступати, справді не було куди. І ні звідки було чекати підтримки. Нічого не залишалося, як проковтнути образу, стиснути гордість у кулаці, і знову писати відозви до братів із діаспори. Тепер він готовий на все, навіть «переграти» свій грандіозний кінопроект. Наприклад, почати знімати фільм не з першої серії про Київську Русь, а з четвертої — про створення і діяльність ОУН-УПА. І не затратний художній, а документальний. Без проблем! Живі розповіді учасників пересипить архівною кінохронікою — і вийде от-такий фільм!

Мирон уже не натякав на співавторство, а чесно писав, скільки йому потрібно доларів, щоб зняти фільм, який сприятиме формуванню позитивної суспільної думки про вояків ОУН-УПА, врешті, визнання їх воюючою проти Німеччини стороною і т. д. і т. п.

Хоча мета фільму не тільки в цьому, а надто в прагненні дати молоді приклад великого патріотизму, національної гідності, зняти, нарешті, з них цей комплекс хохлацької меншовартості, колінкування перед чужоземним…

Мирон настільки був переконаний у правильності свого рішення і його успіхові, що вирішив, доки дійдуть листи до Канади та Америки, обійти чолових національно-визвольного руху, які осіли в столиці партійними куренями в перші дні незалежністю. Їдучи в метро, уявляв, як зрадіють вони, заметушаться, признаються, що давно чекали, коли такий правдивий патріот, нарешті, зверне очі до такої поважної теми і т. д. і т. п.

Візити почав із націонал-демократичної партії, стіни управи якої були завішані портретами чолових українського визвольного руху у пишноквітих рушниках. У безлюдній вітальні за столом явно нудьгував невизначеного віку чоловік з підпухлим лицем або від задавненої ниркової хвороби, або недавньої бурхливої забави.

Почувши, що Мирон прагне аудієнції із самим провідником, прим'ятий чатовий ліниво встав і поволікся до керівного кабінету. По кількахвилинній мертвій тиші за дверима («ізоляція в цих криївках така, чи що?», — подумав Мирон) вийшов і повідомив, що поважне панство зайняте і просить в кількох словах сповістити мету візити.

— Але я хотів би говорити… — почав Мирон, але побачивши, як знудилася пожмакана парсуна чатового, завершив коротко і конкретно:

— Хочу знімати фільм про визвольний рух в роки Другої Світової. Потрібні… е-е, потрібна фінансова підтримка. Себто, матеріальна і моральна…

— Ясно, — ще більше знудився чатовий і щез за дверима. І знову запала гробова тиша. Далі двері випустили пом'ятого інтелігента назад, і він сказав, дивлячись у вікно, заставлене горщечками з геранню, красавкою та ще якимись вазонами:

— Питають: про бандерівців чи мельниківців хочете фільм… фільмувати?

— Та… про всіх… і тих, і тих… — розгубився Мирон, — а ідейні розбіжності, засади… хоч вони й були, але… то діалектика… тобто поступ… Головне, що був патріотизм і воля до державності…

— То ви спершу самі визначтесь з… пріоритетами, а тоді й приходьте…

Вражений розмовою Мирон хотів запротестувати, але глянувши на задивленого у вікно квасного чатового, все зрозумів і вирішив перехоплювати провідників націонал-патріотичної партії, доки живі, біля Верховної Ради, де вони відсиджували депутатський строк. Але вже в порозі зупинився: щось до неприємності знайоме промелькнуло в деформованому роками обличчі чатового.

— Вибачте, — схитрив Мирон з огляду на глуху таємничість обстановки. — Як вас звати? Може, самі розумієте, доведеться до вас ще звертатися…

Чатовий підозріло блимнув на наївного чоловіка у дверях і неохоче буркнув:

– Іван Бунь… А шо?

«Вот і свіділись… землячок,» — хотів сказати Мирон, але біль у ділянці серця перехопив подих і він майже випав за броньовані двері управи.

Мирон нічого не розумів. «Їх що, цих агентів пекла, спеціально підсаджують чи вони, ці гієни, самі пролазять, як сморід, в найтоншу шпарку? Чи всі ці змаги і рушення — лиш фарс, придуманий кимсь, відрежисований фарс? Тоді навіщо всі жертви… Чого тоді він товчеться зі своїми ідеями по цьому світі, як Марко по пеклу, надриває серце, коли все це — лиш погано зігране штукарство блазнів? А може… ну, може ж таке бути, що люди змінюються, перероджуються (чи вироджуються)?.. З грішників стають святими… Мироне, ти ж сам, як істинний християнин, віриш у подібні метаморфози! От і Святому Антонію нав'язуєш свою діалектику… Хоча… при чім тут Антоній! Антоній з народження був чесним, трагічно чесним чоловіком, непримиренний до зла і зради, може єдиним на ті часи таким чоловіком, тому й покинув цей підлий світ у муках, як Ісус Христос…» — губився Мирон у гірких роздумах, судомно шукаючи по кишенях нітрогліцерину.

ГОТОВИЙ ДО БОРОТЬБИ

«І направився він на Святу гору, і побачив там монастирі, і обійшов їх, і полюбив чернецтво, і прийшов в один монастир, і просив ігумена, щоб постриг його в монахи. Той послухав, постриг його, і дав йому ім'я Антоній».

«Повість временних літ»

Антоній по-латині — готовий до боротьби. Чому саме це ім'я дав Будимирові при постригу ігумен Єсфигменського монастиря? Книжки пишуть, нібито на честь Антонія Великого — родоначальника християнського чернецтва, святого і чудотворця. Безперечно, старець відав істинну мету перебування русича на Святій горі і, вірячи в силу слова, свідомо кодував новим іменем-символом майбутній пастирський шлях молодого ченця, сповнений нелегкої боротьби з «врагами і супостатами Землі Руської».

Поволі чужі і власні здогади висвічували з недосяжної сакральної таємничості Святого живий образ Антонія Печерського… В такі хвилини Мирону здавалося, що то не Антоній, а він ходив дніпровими пагорбами, мучився, страждав, вгризався заступом у землю, щоб вознестись молитвою на небеса, і, відгримівши в пророчому слові, «відходив на безмов'я». Але осяяння минало, і його знову гнобила пітьма невідомості.

А найбільше, здавалося, чавила невимовна втома і невідомість того, чи готовий він, Мирон Волинець, вічний ізгой і аутсайдер на «нашій не своїй землі», чи готовий він до цієї безглуздої, безнадійної, нав'язаної йому, нібито нормальному чоловікові, боротьби?! І то ким? Безталанними гендлярами святинь! Вони ж уже продали все, і маму рідну, а він, дурень наївний, оббиває пороги та агітує любити Україну. Яку? Де вона, та Україна? Та її вже й по селах сплюндрованих не видно!.. Одна територія — рай земний! Приходьте, правте й володійте нами, рабами!.. Бо ми такі всі до одного — лакеї, чорнороби і гробокопи! А коли й трапиться серед нас, покірних та безталанних, якийсь Антоній невгамовний, так ми його скоро… того… щоб ні слуху ні духу… нині, прісно і во віки віків. Нема чого ганьбити поважний народ, чесну націю! Нема чого вдавати із себе бозна-що, коли всім давно ясно, що на наших чорноземах нічого порядного не вродиться, крім бараболі і бураків… На те й ми патріоти, аби край боронити від всіляких… хворих на Антонів вогонь…

ІНОПЛАНЕТЯНИ

Мирон роззирнувся: праворуч, унизу, вирував Хрещатик, ліворуч, угорі, в голубуватому смозі баввоніли Золоті ворота, зведені Ярославом Мудрим на місті переможної битви русичів над печенігами — водночас із церквою Благовіщення, Софійською кафедрою, монастирями Юрія та Ірини.

Страшно подумати, скільки таємниць ховає в собі ця закута в бетон земля… Скільки болю і крові… Скільки радості від перемог… Бо ж не без того було в житті попередників…

Біль поволі минав. І Мирон повернув ліворуч — сюдою було ближче до станції метро. Піднявся Прорізною до Золотих воріт, довго стояв, задерши голову, перед головним входом, вкотре вражений величчю фортифікаційного зодчества предків.

«Боже мій, — питав себе, — хто нам сказав, що ми в масі своїй стали кращими й мудрішими за цю тисячу років? Так само «земля наша велика й багата, але ладу в ній нема», те ж засилля варягів і хозарів, ті самі обри, орки, печеніги й половці чигають на душі наші з дикого степу брудної політики, та ж гризня і брань між православними, в церквах, і тих немає миру… а ми кудись біжимо все та біжимо, котячи очима по землі та зло штовхаємо диваків, що зупинилися на дорозі, щоб глянути на небо».

Мирона кілька разів таки добряче штурхнули попід боки, мовляв, чого, ґаволове, стоїш на дорозі, вирячившись на якусь руїну? А скільки їх, життям затюканих — заматюканих, пробігає вгору-вниз попри історію свою, так ніколи і не глянувши в її бік?!

Схоже, його й сьогодні «обминула чаша сія»: біль відпустив, у вухах стих шалений стукіт серця. А се означало, що курилко ще протягне якийсь день. Та хоч би й вмер — що від того змінилося б? У світі — анічогісінько, в його біографії — настав би вічний супокій, «відхід на безмов'я». Смерть на миру не страшна. Боявся Мирон віддати кінці в самотності, в запертій квартирі, аби по всьому не псувати повітря та не завдавати сусідам клопоту з похоронами. А на вулиці підберуть — швиденько запорпають за муніципальні копійки десь на околиці найвіддаленішого цвинтаря. Кінець фарсу, що зветься життям.

Власний оптимізм бадьорив Мирона. Пірнати в переповнене метро (кінець робочого дня) не хотілося і він присів на високому бордюрі не то скверика, не то оглядового (для туристів) майданчики біля Золотих воріт якраз навпроти кафе, де не так ще давно збирався столичний бомонд: забігали на чашку кави хлопці з видавництв, всілякий оперний люд, дівчата з кордебалету, студенти театрального — така собі творча солянка, безгрішна і безтурботна. Багатьох він знав, декого знімав для хроніки, з кількома дружив. Тепер тут казино, в якому тусується золота, аж зелена від наркоти і баксів, молодь, або вірніше, мажорики-пуцвірінки, перше покоління багатых наследничков — прожигателей жизни.

Десь за Святошином тонуло в лісах натомлене сонце, тягнучи за собою, як восьминіг, золотаві щупальця-промені. Синій присмерк піднімався туманом від землі до неба. Заходив вечір, а з ним і буйне нічне життя столиці.

Ще на зорі незалежності Мирону «в групі діячів мистецтва і в рамках народної дипломатії «пощастило побувати в Штатах. Найбільше йому сподобався Вашингтон — тут, як ніде, відчувалась славнозвісна американська свобода і її результати. Доступний кожному бажаючому його відвідати Білий дім, сіре громаддя Пентагону і розкішне привілля Пантеону всіх президентів в зеленій долині бурого Потомаку, шикарні магазини, затишні китайські ресторанчики, широченні, геометрично розкреслені авеню і стріти, а найголовніше — радісні, сяючі від щастя і вдоволення життям, зі смаком одягнені високопоставлені чиновники…

Однак вночі, коли роз'їжджалися по своїх маєтках заміських державні службовці, церемонний, вишукано-вишколений, привітно-вдоволений білий Вашингтон раптом перетворювався у бурхливе, безцеремонно-розгульне негритянське місто нічних клубів, барів і казино. Ніч у Вашингтоні належить чорним, як день — білим. У нас, схоже, навпаки: день — для чорних, ніч — для білих… чужаків…

«Інопланетяни», — думав Мирон, спостерігаючи, з яким відсторонено-байдужим виглядом, підкресленою зневагою до цілого світу, виходять з іномарок юні гуманоїди, екіпіровані в дороге ексклюзивне лахміття від найкрутіших кутюр'є Європи, в руках яких — вже! — зосереджені вся влада і багатства держави — від банків до засобів масової інформації… — Та вони за один присід програють бюджет трьох фільмів!

Він хотів зайти в казино — задля інтересу, як режисер, врешті-решт, мав право він зайти в цей гадючник як режисер?! А може, він збирається фільм робити про нічне життя нуворишів?! Чорт забирай, врешті-решт, яке вони мають право?!.

Мирон осікся: схаменись, чоловіче! Ще ж ти й задниці не відірвав від бордюру, а вже з викидайлами лаєшся… Н-да, ні к чорту нерви! Ні, не те! Його дратівливість — від невпевненості, від постійного приниження, від пози жебрака у високих порогах… Коротше, його, відомого кінорежисера, талановитого, самодостатнього чоловіка — знищено, зомбовано, перетворено в ніщо, порожнє місце! Йде зачистка території від таких як він! От і все! Натомість культурно-мистецький простір заселяють ось такими, як та малолітня поп-звізда, яку приволік у столицю з якогось райцентру і «розкрутив» підстаркуватий шоумен Додік Злато руський (придумати ж таке псевдо!), в минулому провінційний «трубадур», а нині законодавець української попси.

Кипів Мирон, проводжаючи поглядом підоспілу на той час у сріблястому «міцубісі» парочку. Якось у метро через плече якоїсь дівулі, що голодними очима поглинала «содержімоє» якогось глянцевого журналу, що мільйонними накладами літописують «жизнь богатых и знаменитих, и других публичых людей», знічев'я прочитав, що недавно ця доморощена Мадонна програла в казино авто, яке подарував їй менеджер Златоруський. Отакий рекламний трюк-завлєкалочка для телят, вирощених на безхліб'ї столичних околиць та постколгоспних забур'янених полях.

Та схоже, у Злото руського тих іномарок, як у Мирона горя…

МАРҐІНАЛ

Вечір глибшав, і до осяяної неоном пристані казино все причалювали і причалювали «лодії» не лиш скоморохів, а й бояр, воєвод, тисяцьких і соцьких, купців, лихварів і просто панів Коцьких, навчених життям, що мишка, як і рибка, краще ловиться з каламутної річки лише темної нічки…

Повз нього шастали натоптані грішми капшуки, а він сидів маком, як причмелений, на бордюрі і не рипався. Треба було хоч капелюх прихопити, чи банку консервну, і заревти буй-туром:

— Дайте — не минайте, бідному режисеру на кіно подайте.

А що? Ради сміху… Може б і назбирав на першу серію…

Але, здається, пора вже і йому відчалювати від золотих берегів «Ельдорадо» (так назвалося казино), бо вже зірка охорона зацікавилась хирлявим типом, що зо три добрі години не зводив очей з дверей поважного закладу.

З почуттям незаслуженого приниження покидав бордюр біля Золотих воріт. Пригадав, що вже другий рік не платив за комунальні послуги. За борги його ще не виселили з квартири лиш тому, що не заставали вдома. Дивувався, що всеможні власники енергетичних мереж йому електрику не відрізали, як рік тому газ. Тоді вже був би гаплик… Його персональний апокаліпсис.

Щоб хоч трохи звести кінці з кінцями, а, головне, бути при камері, півроку тому він напросився вести авторську програму на одному з приватних каналів, де служив колишній редактор Студії Кость Балабух. З огляду на кіношне минуле і солідний возраст Волінца (звісно, порівняно із зелепухами, які блеяли з екрана про секс, музичку і естрадних «звьозд»), з усіх запропонованих ним тем «хазяїн» вибрав «Кіно-ретро». Сучасний кінопроцес не цікавив керівництво, оскільки «давно здох». Отож тепер Мирон змушений був ковтати архівну столітню пилюку, щоб раз у два місяці виповзти на телеекран з черговим давно забутим кіношедевром минулих літ.

Звісно, це було не те, але все-таки близьке по духу заняття. Та головне — він був при ділі. Останнім часом Мирон боявся здеґрадувати від бездіяльності, впасти в депресію, або ще в якусь біду. Тому з усіх сил намагався адаптуватися, прилаштуватися до обставин, принаймні заробити якусь копійку. Неможливість реалізуватися — і кому? — йому, відомому режисерові! — принижувала його, як і злидні. Мирон ніколи не був люмпеном. Він завжди був при грошах і при самоповазі, бо, не лукавлячи, не продаючись, вмів зорієнтуватися, добре зробити і добре заробити. Москва на ура брала його добротну і зворушливо людяну документалістику. В Москві сміялися, що він своїми сюжетами українізував всесоюзну хроніку. А він лиш гірко всміхався, задихаючись від студійного і державного задушшя, й далі гарував «на свій авторитет», в надії, що колись йому вдасться зняти таки свій великий і правдивий ігровий фільм про долю України.

Тому-то з такою щенячою радістю кинувся у вир горбачовської перестройки, а згодом і на барикади за вільну і самостійну соборну неньку Україну.

І от — що з цього усього вийшло… З нього, з усього народу, зробили марґінала! Викинули за борт «незалежного» корабля, як непотріб разом з його Україною. А скоро викинуть і з квартири… як злісного боржника. Кому — боржника? Тим, що приватизували країну разом з нашими душами?! А що вже робиться з тими душами — не приведи Господи! Ще на цьому світі корчиться кожна, як на пекельній пательні…

Останнім часом після кожної невдалої спроби «пробити фільм» Мирона проймало палке бажання послати все до біса, забитись в якесь глухе степове село, або лісовий хутір, і дожити на лоні природи ще відведені йому дні. Або піти попаски Україною, як безсмертний Сковорода, граючи на сопілці та рубаючи сільським молодицям дрова за миску гарячого борщу… Або ще краще, напроситись до якоїсь бабки сільської в комірне із садочком і городиком, який би родив йому барабульку та інший овощ, і зілля цілюще на кшталт зеленої цибулі. Жалів, що не придбав, доки гроші водилися, дачі десь під Києвом…

Борги, хронічне безгрошів'я довершили диявольські метаморфози, перетворивши його, веселого і товариського, в похмурого відлюдька, нудного анахорета.

Зате, як кажуть, не було б щастя, так нещастя підсобило. Схоже, тепер він починає розуміти психологію великих самітників… Але от ще не готовий до життя в затворі…

ПОКАЯННЯ

На нього напав ще один маніакальний страх: почав боятися, що вмре і не побачить Добронігу. Водночас лякався зустрічі. Звичайно, як кожен мужчина, волів, аби… була ідеальна. Вслухаючись в її м'який оксамитовий голос, малював її чомусь світлоокою, світлокосою, зі світлим тихим усміхом на повних блідих вустах. Невеличкою, зграбненькою, як мама в молодості. Йому подобалися жінки, яких хотілося б взяти на руки і нести, нести… Але, Господи, яке має значення її зовнішність?! Головне, що вона є! Що їй можна подзвонити і говорити самому до запаморочення, до відчуття звільнення від гори, що тисне на горб, притискає до землі, розчавлює…

Слово горб викликало неприємні спогади з його козацького житія. Після першого ігрового фільму «про любов», поклонниці буквально засипали його листами. Переважно це були одноразові, як він казав, сплески емоцій. І тільки одна, Зоя, продовжувала писати такі щирі і мудрі листи, що він мимоволі включився в листування, яке скоро перейшло майже в любовний діалог. Зрозуміло, розпалений уявою, забажав зустрічі. Зоя віднікувалась, але він наполягав, погрожуючи, що сам нагряне до неї, у спекотне містечко десь у Херсонській області. І вона згодилась. Чекаючи на пероні з трояндами в руках, він згадував пристрасні, мудрі і ніжні її листи, які могла написати тільки прекрасна дама, добра фея, жінка пречистої душі й неземної краси…

Виглядаючи красуню, не помітив, як підійшла до нього… Ніде правди діти, тоді він пережив шок. Не міг повірити, що в такому немічному, покрученому недугою, деформованому жахливим горбом, тілі може жити така висока, прекрасна жіноча душа.

Він так розгубився, що навіть не спромігся приховати свого… навіть не розчарування, ні, а радше — потрясіння. Правда, через силу схаменувся, взяв її валізу, підкликав таксі, повозив по Києву, нагодував в якомусь затрапезному ресторані, пошкодував, що не може її запросити на студію, показати, як обіцяв, весь кінопроцес, бо несподівано виїздить на термінові зйомки, відвіз на вокзал, і всю ніч прокатувався в муках совісті та сорому за власну слабкодухість і боягузтво. Зоя більше не написала йому ні рядка. І він поволі вилікувався від потрясіння.

Тоді він був молодий, розбещений увагою вродливих, яскравих, знаменитих жінок. Однак тепер бажав тільки доброї, співчутливої жіночої душі, все-таки сподіваючись, що соціально активна, відома жінка не може бути фізично ущемною. Тай краса жіноча — поняття відносне…

Та десь в глибині душі Мирон усвідомлював, що телефонний роман із таємничою боркинею за людські права йому потрібний не стільки для романтичного стресу, як для осмислення любовної лінії фільму — Антоній і Доброніга.

… Тепер Миронові здавалося, що зустрілися вони не в молодості і не на невольничім ринку, і не на горі Афонській. Що доля їх довго водила світами, довго терзала сирітством і гріла надією, довго випробовувала, доки не звела на дніпрових пагорбах в часи, коли «Бог прославив Антонія так, що він засіяв у Руській землі різними чудесами, надто ж даром зцілення і пророцтва… Коли преподобний старець зцілював київський люд не лиш молитвами, а й зіллям, яке сам споживав, благословляв і подавав як лік, і хворі, прийнявши його, якою б недугою не були одержимі, ставали здоровими».

ПРИХІД

Отже, Доброніга таки прийшла до Антонія. Можливо, за зіллям для сина від того варязького татя, або для внука… А може, зійшла до печерки його черницею одного із монастирів, яких на той час чимало набудували греки, в лиху годину, коли Київ стольний безбожно косила чорна чума, сама — хвора і немічна, не відаючи, що святий старець — це її коханий Мирко?..

Мирон знав: сцена їх зустрічі має бути правдоподібною, реалістичною як сцена зустрічі літніх, побитих життям людей… Словом, буденною. Хоча — ні і ні! Не буденною. Тільки не буденною. Радше зустріч брата і сестри, душі яких переповнені святою любов'ю до Бога… Тільки — любов'ю до Бога — благодаттю, яку вони вистраждали довгими роками покаяння, боротьби з гріховним світом і власною плоттю… І раптом — спалах і сполох! Потрясіння! Сліпуча блискавка прошиває печерну благодать святого анахорета: він впізнав її! Душа його мертвіє — від жаху чи жалю, що могло бути все по-іншому, і він міг бути — іншим: воєводою, боярином, купцем, утішатися доблестями, багатством, розпустою?.. Чи златоустом-бояном, що, медів обпившись, співає п'яну хвалу сильним світу сього… Або тліти в сирій землі поганином, убитим завиграшки розбишакою варягом… Господи, скільки шляхів спокушало його у світ заколотний, скільки широких шляхів вело в тартарари! Якби… не заступила Будимиру світ Доброніга, юна і чиста, як роса на рясті, дівчинка, що, не відаючи, не бажаючи того, навернула буйного отрока на вузьку крем'янисту стезю до Бога… Тож хіба він яко християнин не мав бути вдячним їй? Не мусив би любити братньою любов'ю?.. Міг! Міг… коли б не той спогад незнищенний плоті, що жив у його умерщвленнім покаянням і аскезою тілі, в його монашестующому єстві такою торжествуючою радістю, такою солодкою знемогою, що він часом не відав чи то була кара Божа, чи благодать. І часто йому здавалось, що через це страшне незнання, цю лиху невідомість всім своїм трудолюбним покаянним життям так і не сягнув він благодаті житія рівноангельського, не осінив його Господь небесним благословенням. Та водночас і сльози радості зрошували його лице, що милостивий Бог ще дарує йому час покаяння.

«…надибав я річ гіршу від смерті — то жінку, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани!..»

Бо що відав він у дні свого отроцтва і юності, перебуваючи в темені світу цього і не пізнавши Господа свого? Жив, як звіря лісове, і світлом йому була біла дівчинка, тоненька, мов заблуканий у лісі сонячний промінчик. Дівчинка пахла зозулиними слізками, і шкіра її була ніжна і прохолодна, наче пелюстка сон-трави. Він пестив її круглі і тверді, як лісові яблучка, груди, цілував білу лебедину шийку, спивав меди вишневих вуст, безуміючи від спраги випити її всю, до краплі, мов джерелицю, шаліючи від пожадання злитися з її запахущим тілом, спалахнути зойком щастя, наче цвіт таємничої папороті. І це сталося. На одну коротку мить, що стала для нього вічністю.

«…хто добрий у Бога — врятований буде від неї, а грішного зловить вона…»

«Господи, волала душа Антонія, прости мене, многогрішного, але не я сотворив жінку жінкою, а чоловіка чоловіком, не я придумав жагу життя і продовження в іншій істоті, не я виліпив плоть свою грішну і вдихнув у неї буремний дух… Якби моя воля, то поселив би душу свою у дупло всохлого дерева, в розколину каменя, безплідну землю пустелі. І знав би твою благодать. Господи, Царю небесний, Утішителю, Душе правди! Зглянься на мене і помилуй мене, грішного раба Твого, і відпусти мені, недостойному і прости все, чим нагрішив, як людина і не як людина, а гірше скотини, вільні мої гріхи й невільні, відомі й невідомі, що через молодість, або недобру науку, або через зухвальство чи малодушність сталося… Очисти, Господи, грішну душу мою від усякої нечистоти душевної і тілесної, охорони мене, Господи від пустих думок і недобрих бажань, що забруднюють мене. Поможи ж мені, грішному, покаянням очиститися і бути достойним твого помилування і прощення, Господи».

Мирон плакав. Молитва святого Антонія звучала в його єстві з такою силою, нібито на літургії в Успенському Соборі. Кожне слово резонувало в його випаленому цинічною суєтою мозку, і діткалося його маловірного розчарованого серця.

«…чого ще шукала моя душа, та не знайшла: я людину зустрів одну з тисячі, але жінки між ними всіма не знайшов».

Мирон знав багато жінок. Але жодна з них не була Добронігою. Він пив їх, розпалений спрагою невтоленної хіті, як лось каламутну воду, занечищуючи і без того збаламучену душу… Мирон плакав, і не слухав, як перечить затято його друге, компромісне «Я», мовляв, лукавиш, хлопче, виправдовуєшся, бо всього було, і чистого, і паскудного… І ніхто не неволив, і нема чого перекладати власні гріхи на чужі плечі…

«І взяв тоді знову він заступ, і денно й нощно став рити своє останнє пристановище на грішній землі».

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ

В офісі просвітницько-поступовської громади «Кобзар» було велелюдно, радше цю велелюдність створював відставний адмірал і нардеп Козлорожин, який заявився у видавництво «Кобза» з рукописом власної історії Чорноморського флоту. Громовий голос Козлорожина і солдафонські манери помітно гнітили й так загнічене національною ідеєю незбориме воїнство, але воно мусило терпіти з огляду на те, що у свій час адмірал Козлорожин прихилився на бік (ще не відомо з чиєї ініціативи, чи то пак за чиїм наказом) України, пройшов у парламент по найглухішому і найпатріотичнішому гірському виборчому округу. «Раді пєрємогі» адмірал не пощадив свою «вєрную рускую жєну Клаву», забув її у сонячному Севастополі — «славі рускіх моряков» і одружився на щебетливій ґаздинці кафе «Довбушева Дзвінка», спеціально прикріпленій до нього на час виборів місцевою владою, «аби сокотала пана кандидата в пани депутати».

Із адміралом Мирона в'язали, можна сказати, родинні почуття: щебетлива ґаздинька виявилася тою мовчазною дикункою, тою зрадливою Дзвінкою, чия спідниця не раз заступала малиновим дзвоном йому сонце в Карпатах, і мо' заступила би навіки, якби її колишній Довбуш рогатий та не був таким бевком. Отакий іронічний ляп судьби… Такий збіг дурних обставин. Це ж треба було, щоб Мирон взявся знімати двадцятихвилинний фільм саме про цього героя української оксамитової революції… про його дві любові: до України і Дзвінки.

Вони впізнали одне одного, але зробили вигляд, що ніколи не бачились. Це було на Великдень, коли Мирон приїхав у гори, аби зафільмувати зустрічі-розмови адмірала з виборцями. Із барвистого натовпу гуцулів, що зібралися віншувати свого обранця, вона вирізнялася, як великодня писанка серед крашанок. Та й стояла осторонь згорда на високім порозі свого кафе. Так вона і зосталася стояти у тому фільмі, який промелькнув по якомусь каналу і навіки осів у їхній вбогій сімейній фільмотеці.

Нема де правди діти, ця романтична любовна історія попервах його трохи… муляла. Як цвяшок, що підступно виліз крізь підошву чобота. А відтак призабулася, і може, й зовсім зітерлася з пам'яті, якби не адміральська кокарда суперника, що час від часу мелькала на святкових військових парадах. Проте зараз Миронові було не до спогадів. Його хвилювало одне: поки адмірал торпедує видавничих дам, встигнути заскочити до керівництва громади і одверто сповістити йому про свої кінематографічні плани.

Керівництво, до болю в суглобах схоже на сільського дячка позаминулого століття, спочатку знітилось, далі засоромилось і нарешті спитало:

— Перепрошую, фільм має бути про яке крило визвольного руху?

Мирон з розпачу мало не вилаявся: вони що — розігрують його? Але побачивши святенницький вираз керівного обличчя, зітхнув:

— Та про яке скажете, і про кого скажете… і як скажете, тільки поможіть… Це ж теж у ваших інтересах… Бо забудуть! Ви ж подивіться, що робиться!

Помітивши, що при цих словах головний поступовець зайнявся рум'янцем, як ружа майова, змінив тему:

— А ні, то є інша задумка — зняти фільм про Олену Телігу. Її коротке, як спалах, життя, вражаюча доля, її мужність, поезія, врешті, юність і врода!.. Боже, що ще треба для прекрасного дешевого і водночас касового фільму?! Глядач скучив за харизматичними постатями, за романтичними героями… Подивіться, який успіх мала стрічка «Фріда»! А з яким захватом дивляться наші жінки ніякі, ну ніякі фільми про голлівудських бозна-коли забутих зірок! А це… це такий матеріал! Петербург, Чехія, воєнний Київ! Безжурна юність, просвітлення національною ідеєю, рішення вернутись в Україну і… смерть! Трагічна своєю безглуздістю! І Вона її приймає! Бо не визнає компромісів! Ради торжества ідеї! Повторюючи подвиг Ісуса Христа! Ради нас з вами!.. Уявляєте, який це буде удар по нинішніх фарисеях і зрадниках?! І який приклад для молоді!.. Зневіреної, розтлінної… Бабин яр! До речі, євреї вже знімають фільм — про долю звичайної жінки, яка волею випадку вирвалась із фашистських лабет і зосталась жива. А Теліга — вона незвичайна. Вона — легендарна, знакова, і про неї мають знати!

І тут Мирон мало не завив вовком — в кабінет ввірвався просолений морськими вітрами дублер легендарного Довбуша. Розуміючи, що всім його планам хана, Мирон гукнув, як серед моря:

— Кажіть щось, або так, або ні!

— Треба подумати, порадитись… Я від'їжджаю завтра в тур по Америці, буду там питати… З Центральною радою пораджусь… Заходьте… за місяць…

Слова чолового поступовця потонули і громоподібному голосі буремного адмірала… І тут Волинця осінило: вхопивши хирлявого і оторопілого з несподіванки Козлорожина на оберемок, майже виніс його за двері. І доки той не прийшов до пам'яті, почав наступ:

— Пане адмірале, я наслуханий про вашу геніальну книгу! І хоч сьогодні готовий знімати за нею фільм про непереможний Чорноморський флот і вашу участь у боротьбі за нашу Незалежність. Ви — головний герой фільму! Легендарний радянський командир, росіянин за походженням, який перейшов на бік молодої української держави! Це буде оптимістична трагедія — уявляєте собі?!

«Бог з ним, — думав Мирон, атакуючи адмірала, — почну з останньої серії — революції дев'яностих. З підняття синьо-жовтого прапора на військовому катері».

— Ви уявляєте цю потрясаючи сцену: катер під синьо-жовтим прапором (ви — на капітанському містку, крупним планом), виривається з бухти і йде на Одесу! Вслід лунають постріли, рвуться снаряди! Вгорі — важкий бомбардувальник. Пілот-патріот поспішає вас прикрити!

— Ви хто? — не впізнає Мирона ошелешений адмірал.

— Кінорежисер. Я робив про вас документальний фільм. У дев'яносто другому.

— Припоминаю… І одобряю! Но где я тобі дєнєг візьму, развє зажену москалям останній корабель!

— Не треба продавати, адмірале, останній корабель ані москалям, ані туркам, ні ляхам, ні варягам з печенігами. Подумайте про себе: кому потрібен адмірал без флоту? Нікому, як і кіно про адмірала без флоту…

Мирон відпускає адмірала думати і йде, похитуючись, як по палубі, до виходу. В голові застряла скалкою фраза чолового «просвітителя»: «пораджуся з Центральною Радою»… як голос з задзеркалля історії…

ПАУЗА

Безрезультатні митарства стомили, але все-таки не зламали Мирона. По-перше, його не так-то легко було зламати, а по-друге, мав переконання, що чорна смуга невдач — то лиш випробування на право і готовність до успіху і слави. Так було у його житті завше. Здавалося часом, от-от зламається хребет під тягарем розчарувань, аж тут, як грім з ясного неба, неждано-негадано — просвітлення… По-третє, йому подобалось, коли матеріал чинить опір… Це збуджувало, розбурхана адреналіном кров клекотіла в його жилах, мов зграя орлів, піднімала на крилах над буденщиною, і він знав: рано чи пізно, а перемога буде за ним.

Шаленство вдачі і несамовитий трудоголізм часто перетворювали його на відлюдька серед людей, анахорета на святі життя. Позбавлений таланту мімікрії, найменшої здатності до адаптації, він завжди випадав з контексту, не вписувався в повороти, випирав із пристойних ситуацій, як шило з мішка. Чоловіки остерігались його різкості, максималізму, жінки — постійної душевної не влаштованості.

Тож натхнений власним гірким досвідом, Мирон вирішив перепочити від суєти мирської, усамітнитись, присвятити скороминущий час думам про вічне, книгам і розгадці таємниці свого головного героя преподобного Антонія Печерського. Водночас перечекати власний погром на студії і неприємний інцидент з Муржаком. Тоненькою павутинкою, що зв'язувала його з грішним світом, був телефон і можливість чути голос Доброніги. Єдине, що стримувало його телефонувати їй — не любив, щоб жінки бачили його поверженим. Як Мирко з Любеча. Якби мав можливість, бодай гріш за душею, то майнув би вслід за ним по Дніпру, в Туреччину, Грецію… Хоч світа побачив. Але… видно суджено йому перебути смуту у холостяцькій своїй печерці на тринадцятому поверсі висотки, загубленої в нетрях Лівобережжя.

У КОТЛІ ПРИСТРАСТЕЙ

(До історії питання)

Змирившись із реальністю, Мирон знову і знову перечитував «Києво-Печерський патерик», всі авторські «Історії України», що стали доступними в останні роки, матеріали сучасних істориків, які стосувалися Київської Русі…

Безперечно, з десяти років свого побуту в Візантії Антоній не потратив марно жодного дня. То вже згодом літописець напише в його «Житії», нібито сидів він у печерці на Святій горі Афон, голодом та молитвами виснажуючи плоть свою. Звісно, сидів, але затворником не був, а жадібно пізнавав православний світ, пірнаючи з головою у кипучий котел інтернародної Візантійської імперії. Пройшов нею вздовж і впоперек, вивчаючи мови і звичаї, медицину і філософію, історію та право. Душа його трудилася задля землі Руської, знаючи, що дає їй раду князь Володимир. Аж до того дня, коли він зрозумів, що пора повертатись на рідну землю…

І знову мордувався Мирон над запитаннями, які не давали спокою його душі: чому Антоній, перший насельник й ініціатор забудови Києво-Печерського монастиря, був викреслений сучасниками із усіх писемних згадок? Чому досі не встановлене авторство його проповідей і повчань? Чим неугодний був великий старець тогочасній світській і клерикальній владі?

Відповіді, які приходили в голову, здавалися то надто заполітизованими, то надто «сучасними». Але ж, Господи, що змінилося за якусь тисячу років під сонцем?! Анічогісінько! «Покоління відходить, покоління приходить… і сонце сходить, і сонце заходить, і на круг свій вертається вітер… що було, те й буде, що було, те й буде робитися… Буває таке, що про нього говорять: дивись — це нове! Та воно вже було од віків, що були перед нами», і залишилося: той же поділ на сильних і упосліджених, багатих і вбогих, та ж боротьба за владу, той же розбрат в суспільстві і душах… І недалеко українці XXІ століття втекли від своїх пращурів із Х-ХІ століть. То ж тільки незалежністю позиції і поглядів на розбудову національної держави та православної церкви, тільки гіпертрофованою правдивістю і патріотизмом, вищим над амбітні міжусобиці князів-напівварягів міг бути неугодним проповідник Антоній!

Безумовно, перше, що глибоко ображало горду душу майбутнього Святого під час його побуту у Візантії, негативний імідж Русі, якого вона зажила після походів на Візантію князів Аскольда і Святослава. Враженнями про русичів, як диких і жорстоких варварів, рясніли писання тогочасних візантійських письменників, істориків, мандрівників та й перших монахів-місіонерів, які поодинці, а далі й товпами приходили на Русь. В особі князя Володимира, сина дочки непокірного древлянського князя Малка, Антоній бачив ідеал імператора нової, цивілізованої християнської руської держави. І тому поспішав повернутись на Русь.

Можливо, затурканий буденними проблемами, загрозою від кочових племен із полудня, гризнею синів і непевністю боярства, старіючий Володимир дещо розчарував книжника і максималіста Антонія. Радше, Антоній чекав від Володимира більшого, аніж той робив і мислив. Найбільше турбувала ченця невизначеність Володимира у церковній політиці. На думку Антонія, князь, що з однаковою прихильністю приймав і бесідував із православними і католицькими місіонерами, не відсівав зерен від полови. Вочевидь, Антоній врешті переконав князя прийняти грецький обряд і звести всі церковні закони в єдиний Устав, приклавши до цього свою руку і досвід.

Виглядає на те, що саме Антоній, який безперечно розумівся на геральдиці, порадив Володимирові зробити державним символом Київської Русі тризуб (скіпетр грецького язичеського бога Посейдона) з трьох причин: по-перше, він символізував Святу Трійцю, а в земній іпостасі — єднання влади, народу, і церкви, по-друге, морську державу, а по-третє… так нагадував предковічний язичеський оберіг русичів — древо життя. А може… й тризубу рогатину, з якою Будимир кидався на рудого вражена-варяжина?..

Хоча… це були тільки гіпотези, можливо, домисли аматора, закоханого у таємничий образ великого Старця…

Мирон усміхнувся: хай і так! Але хто з фахівців і знавців може йому напевно заперечити? Тим більше, що кожен має право на власний міф чи то пак на власну інтерпретацію історії.

Та, очевидно, з усіх Антонієвих державницьких порад найбільше сподобалася Володимиру ідея про будівництво власного монетного двора. Власне, цим і переймався князь до своєї кончини, довіривши Антонієві і церковний Устав, і клопоти про розбудову церкви. Тому-то Антоній, щоб закріпити незалежні свої позиції і право самостійно від князя і боярської верхівки вирішувати доленосні для України-Русі питання, і заспішив із княжої резиденції на привільні дніпрові кручі.

Що ж, кесареві — кесарево. А святому — святе.

Тепер Мирон був майже переконаний, що лише бажанням створити осередок національно-свідомого державницького православного духовенства, інтелектуального цвіту молодої нації, що починала мислити себе під самоназвою Україна-Русь, можна пояснити поселення Антонія поза княжими палатами, у печері, де він мав неконтрольовану владою можливість збирати довкола себе однодумців.

ЖОРНОВЕ КОЛО

Третій візит Волинець наніс вождеві ультра-радикальної партії, якій (чув від Балабуха), перед минулими виборами закордон офірував цілу телестудію, обладнану першокласною апаратурою, на яку завидує навіть їхній громадський канал.

Як і належить українському гетьманові, вождь мав довжелезні вуса і буйний чупер, що символізував неоформлений цирульником «оселедець», говорив повільно і значуще, і все про служіння Україні, як не великим, то малим. Що мав на оці під тим «як не великим, то малим», не уточнював, тим самим спровокувавши Мирона на щире зізнання, що він вже готов служити Україні «малим», себто фільмом, точніше знімати фільм про Переяславську Раду. Якраз на часі. Москалі до ювілею готуються, хохли-зрадники — теж, а ми їм в пику (чи в піку) всю правду-матку про той зговір! Сценарій готовий! Артисти — теж! Бракує лиш техніки і грошей. Трохи грошей, зовсім небагато, чверть тих, що пішли на виборчу кампанія.

— А ви звідки знаєте? — спитав підозріло вождь, навчений революційно-табірним минулим.

— Як звідки?! Я підрахував!

— Ви підраховуєте витрати нашої партії на виборах?! — обурився вождь. — Тоді хто ви такий і ким заслані?!

— Куди? Засланий? — не второпав Мирон. — Ніким я не засланий. Я просто хочу знімати фільм про Переяславську раду, Богдана Хмельницького…

— А що ви в нас шукаєте? Наша партія ультра-патріотів не має жодної дотичності до цього зрадника українських інтересів. Хай про нього москалі кіна роблять, або поляки, позаяк він, тобто Хмельницький, питомий поляк…

— О Боже! — звомплив Мирон, — Але ж він — наша, українська, історія!

— Може й ваша, але не наша! — дав зрозуміти, що бесіда ся скінчила ультра-радикальний вождь. І щоб мордовороти з виправкою колишніх спецназівців, що атлантами підпирали двері у штабі партії, не… скрутили йому в патріотичному пориві в'язи, Мирон поспішно ретирувався з пропахлої густим бойовим духом партійної управи.

* * *

Доброніга сказала б: — Головне, не впадай у відчай. Проси Бога, щоб не залишав тебе на одинці з відчаєм. Принаймні, тепер ти знаєш, чого вартий їх бундючний патріотизм. А знання істини теж не дається задарма… І Бог недаремно водить стежками, на які сам і ступити не додумався б. І не всіх водить, а лиш тих, хто зрить у корінь. Я майже впевнена, що всі твої митарства — то збір матеріалу для майбутнього фільму…

СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА

Якби Волинець мав гроші, то зняв би фільм про кожного руського князя — отакий би вийшов… княжий серіал… Бо що не князь — то характер, судьба, химера. Сторінка історії… Часом, перегортаючи сторінки історичних книжок, Мирон відчував, як тяжко князям руським під плитою могильною невідомості, як рвуться вони крізь завали століть, крізь хащі забуття на світ Божий. Як волають ці витязі, шаленці, безумці, державники і зрадники покути, чи визнання, чи просто уваги… І чомусь найбільше ворохобить на тім світі Володимир Красне Сонечко… Певно, чоловікові затісно в епізоді короткому не відзнятого Миронового фільму…

* * *

Наглу смерть князя Володимира 15 липня 1015 року, певно від крововиливу в мозок, Антоній передбачав, як і смуту по ній.

— Увага! — крикнув Мирон, — Перша камера! З панорами Дніпра — на загальний план резиденції! Переляк і метушня у дворі. Крупні плани перестрашених облич! Стривожений шепіт: — Князь… Князь… Друга камера: княжа гридниця. На лавах — бояри. Наїзд! Повільно — з обличчя на обличчя!

Він хотів передати паніку і жах смердів перед кончиною царя. Нічого нового, все повторюється в найдрібніших деталях. Він хотів, щоб були відчутні історичні аналогії, наприклад, зі смертю Сталіна… Так само метушились розгублені смерди, гарячково шукаючи достойника на спорожнілий престол.

Натура. Ранок. Ліс. Темні нори печер. Тривога за долю держави жене Антонія до Берестового. Він не довіряє темним, впертим і неохочим до науки боярам. Не бачить руським князем слабовільного, покірного і лагідного Бориса, улюбленого молодшого сина Володимира, народженого царгородською принцесою Анною. З Бориса вийде добрий чернець, книжний муж, тільки не цісар великої держави, хоч і тече в його жилах кров візантійських імператорів. Боїться Антоній і найстаршого із княжичів — Святополка, відомого своєю несамовитою, жорстокою вдачею, нібито кров убитого Володимиром брата Ярополка помщається ненавистю сина. Кликати треба Ярослава з Новгорода, найвдатнішого із княжих синів, який і розумом, і волею, і пристрастю вдався у батька і матір свою — горду і непокірну полоцьку княжну Рогніду-Гореславу.

Сцена явлення Антонія боярам.

Антоній: — Кликати треба Ярослава з Новгорода, мужа мудрого, зело храброго і хитрого. Ночі цієї було мені видіння Господнє: тільки Ярослав доблесний достоєн заступити на київськім столі батька свого Великого Володимира, спасти Русь від розбрату, не дати на поталу ворогам.

Палкий заклик Антонія не переконує боярів. Ґвалт, рейвах, як у сучасному парламенті. В кожного своя думка. Однодумці гуртуються у фракції. «Заборисівці» наполягають: чекати Бориса з походу на печенігів, «ярославці» — їхати по Ярослава. Врешті, поклавшись на волю Божу, одностайно вирішують сповістити народ про біду і почати приготування до похорону.

Фільм перший. Серія друга. Павільйон. Похорон князя Володимира.

Дебелі дружинники розбирають поміст у горішній кімнаті, де упокоївся князь, опускають долу тіло, загортають у килим, і кладуть на сани, під голосіння жінок і чад Володимирових. За прадавнім поконом батьків. Літо. Нестерпна спека. Плач і стенання натовпу, що бурлить біля воріт княжої резиденції. Стривожене нежданим поворотом подій духовенство: кого хоронимо — поганського вождя чи князя-християнина. І довга дорога до Десятинної церкви, де Володимира відспівають за християнським обрядом.

Панорама княжого двору. Тепер уже осиротілий народ, народ напівязичник-напівхристиянин справляє своєму веселому й щедрому князеві пишний пир. Ще не завершилась тризна печальна по Володимирові, як на Київ стольний уже ведуть дружини свої сини: з Мурома — Гліб, з Іскоростеня — Святослав, з Новгорода — Ярослав. Завертає полки з походу на печенігів, обірваного смертю батька, улюблений син Володимира — Борис. Озброєний загін радикально налаштованих військовиків вивільнює із в'язниці безумного Святополка, ув'язненого батьком Володимиром за зговір з поляками.

Прискорений монтаж братовбивчої війни. Гинуть від руки Святополкових найманців: Борис, Гліб, Святослав… Святкує перемогу Святополк окаянний…

НА ВОЛИНЬ!

(До історії питання)

В деяких літописних джерелах стверджується, нібито Антоній під час великого розбрату тікає у Святу землю.

«Коли переставився благовірний князь Володимир, влада перейшла до безбожника окаянного Святополка, сів він княжити в Києві і, почавши убивати братію свою, умертвив святих мучеників Бориса і Гліба. Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу гору».

…Але насторожувало Мирона й те, що «Повість временних літ», яка писалася і переписувалася живими людьми, не убезпеченими від політичної тенденційності і владної залежності, взагалі не згадує про перебування Святого в Києві за князювання Володимира і Ярослава, зате велику увагу звертає на стосунки Антонія із Ізяславом. Можливо ще й тому, що ці події відбувалися за пам'яті Нестора — літописця, який, за його словами, прийшов у Печерську обитель «худий і недостойний раб… а літ мені було від роду 17». Але найімовірніше, неприкаяний забіякуватий Ізяслав, який то втрачав, то повертав собі київський престіл, не мав часу відстежити, що там пишуть ченці-літописці, кому славу, а кому страм приписують.

Але то було пізніше, а поки що Мирон бився над дилемою: чи міг правдоборець і прихильник сильної християнської Русі — України, пророк і ясновидець, заступник народний покинути в 1017 році Русь, віддати на поталу безумному каїну Святополку і народ, і державу, зібрану і злютовану волею Великого Володимира? Та ще після перемоги Ярослава над Окаянним у бою під вотчим Любечем у 1016 році! Очевидно, в Любеч Антоній прибув, аби в безпеці зустрітися із симпатичним йому Ярославом та намовити його на київський престіл.

Але була ще одна версія несподіваного відходу святого Антонія на Святу гору, як пише літописець, у розпал братовбивчої різанини 1017 року. Цілком можливо, що літописець мав на увазі не грецькі Святі гори, а Святогірський монастир, заснований київськими ченцями на високім березі річки Луги, недалеко від збудованого велінням князя Володимира княжого граду його імені після приєднання до Київської Русі волинських земель. Але шукав тут Антоній, прецінь, не власного спасіння, а порятунку Русі від розору польського круля Болеслава, під полою якого збирав сили на помсту окаянний Святополк. Звідси, з Володимира-Волинського, він міг вести перемовини із Болеславом і з німецьким цісарем, вмовляти волинян не приєднуватися до Окаянного у поході на Київ…

Три тяжких років терзатиме Русь, аки звір лютий, безумний Святополк… Три роки Антоній Печерський намагатиметься вигнати лютих бісів з його кровожерливої душі, аж доки не приведе, Окаянного, на зустріч з Ярославом на берегах Альтою…

Ця версія найбільше імпонувала, ба здавалася найбільш вірогідною.

… Літо 988 року. Після весілля з княжною Анною, власного хрещення і хрещення Русі, Володимир йде походом на Волинь — завершує збирання руських земель. Вслід за княжою дружиною ідуть ченці, насельники Києво-Печерського монастиря. На високому березі Луги — притоки Західного Бугу, там, де зупинить вороного коня Київський князь, як пишуть старі хроніки, вони викопають печери, подібні до тих, що полишили на дніпрових кручах, і зведують над ними перші на цій землі церкви Успіння Пресвятої Богородиці та Святої Живоначальної Трійці. Згодом оточить Володимир храми мурами та баштами-теремами, облаштує в монастирі зимову резиденцію для майбутніх волинських князів. Село ж, яким обросте цей форпост слави руської і віри християнської, назвуть — Зимне. А рівно через 950 років у цьому селі народиться він, Мирон Волинець. Народиться на відлуннях слави. Зростатиме на розорах святинь, у руїнах катакомбних церков, навпомацки шукаючи світла істини і власної суті. Рівно через п'ятдесят років він зніме фільм на захист поруйнованої слави, точніше — на захист власної поруйнованої душі, і назве «Княжий град».

І саме на зйомках документального фільму про стародавній Володимир, тут, у рідних краях, у темені печери, викопаної у високому березі Луги першими насельниками Зимненського монастиря, йому знову причуються ті ж самі слова, що й колись у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври:

— Пощо ти прийшов сюди, Мирку?

Чи може, то повторилися слухові галюцинації? Йому, справді, хоч не ходи по тих печерах… Але ж він не раз там бував, а голос йому чувся тільки двічі… Однак й цього було задосить, щоб повірити в бозна що! Аби бозна що намарити собі… Але в ситуації Мирона кожен би подумав, що старець його… переслідує? Або намагається підказати віхи свого життя?.. Чи нагадати про непочатий фільм?..

Перепади в настрої, вибуховість Миронової шаленої вдачі відлякували від нього людей. Але він інакше просто не вмів жити. Точніше, як казав: не міг жити, як гнити.

Мусив — горіти! Клекотіти емоціями, щоб гори сумнівів і гіпотез переплавити на тоненьку ниточку золотої художньої правди.

— Він був там! — зблиснула здогадом невловима золота ниточка. — У Володимирі! 1017 року! Моя душа чує: він був там! І очима зрілого мужа дивився на ще темну, ще сонну Європу із золотої, пронизаної сонцем дзвіниці Зимненського монастиря, з висоти могутньої Русі, і молив Бога повернути розум окаянним синам князя Володимира, обезумілим від жадоби братовбивства і руйнації!..

І гірко карався, що не випросив Божого благословення на перемогу у волинській брані Ярослава із Святополком 1018 року, а лиш на переможну прю на річці Альті 1019 року…

А може карався тим, що не завше йшов попереду дружини княжої, щоб попередити кровопролиття. А часом — слідом, щоб описати страшні і величні братовбивчі події билинним пером бояна Будимира і послати нащадкам, як засторогу? Так було. Адже ж в ті ворохобні часи поспільних воєн пасторський жезл, лицарський меч і стило літописця були поряд…

Пам'ять віків спалахнула і згасла в розтривоженому мозку Мирона. Ейфорія минула. І він знову губився в гіпотетичних припущеннях, вчитуючись у підтекст і символіку літописного звіту про ту далеку «братерську» битву: «Пішли проти себе й покрили летське поле хмарою війська. Була тоді п'ятниця, сходило сонце й на ту пору наспів Святополк з печенігами. І зійшлися оба війська й почалася січа, якої ще на Україні не бувало. Хапалися за руки й рубалися, кров текла долинами. Тричі сходилися і смерк заскочив їх у бою. І був великий грім і гук, і дощ великий і блиск блискавиць…»

Але це вже було не на його рідній Лузі, не на Західному Бузі, а недалеко Києва, на Альті.

«…почалася січа, якої ще на Україні не було…» О-о! Скільки їх, тих січ кривавих, було по тому! Скільки крові української стекло долинами! І скільки тече, бо від того смерку, що впав на синів Володимира Красного Сонечка у бою на Альті, нам досі не розвиднилось. Досі блудить в нашій слов'янській крові розбишацький варязький дух і хозарська продажність. Досі спокутуємо гріхи кровожерних пращурів, каїнів-братовбивць…

* * *

Після перемоги на Альті Антоній повертається з Володимира-Волинського у Чернігів. Тривале перебування святого у сіверянській землі могло бути пов'язане з претензіями на київський престіл хороброго тмутараканського князя Мстислава, який у спілці з ватагами хозар і касогів підійшов у 1023 році під самий Київ… І вже цілком достовірно виглядає припущення, що якийсь мудрий і далекоглядний посередник міг помирити цих двох, небезкебетних, братів, переконати Ярослава віддати Мстиславу Сміливому чернігівські (сіверянські) землі, і у спілці правити Руською державою. Цим посередником міг бути якщо не Антоній, то хтось із впливових на той час християнських священиків.

Фільм перший. Серія третя. Не встигла осісти курява за окаянним братовбивцею Святополком, що втік до Польщі, як…» — записав Мирон на 41 сторінці сценарію і поклав три крапки. Жорстока реальність не сприяла усамітненій творчості. Треба було знову йти на ви, якщо можна так назвати це приниження…

БРАТВА

Відчуваючи, що він «заплутався» в князях і в епохах, одурів від інформації і власних фантазій, Мирон вийшов на балкон. Стояла північ. У бездонній темені неба мерехтіли міріади зірок, і їх мерехтіння сповнювало світ і його душу великодньою урочистістю, повертало в далеке дитинство, нагадувало йому пасхальний хресний хід і всіяне промінчиками свічок церковне подвір'я.

Під омофором вселенської тиші і благодаті поволі втихомирювалося, гасило світло у вікнах безбереге натомлене місто, поринаючи у тривожний сон. Тільки на самім дні його, як в преісподній, горіли вогні нічного життя… З дорогого ресторану, в який недавно був переобладнаний гастроном у будинку навпроти, на безлюдну вулицю зеленавим шампанським лилося світло, шалена музика і людський гамір.

«Живуть нечестивці», — без злоби і заздрості констатував Мирон, умиротворений благістю, що зливалася на нього з вічного безберегого астралу, спостерігаючи з висоти тринадцятого поверху, як до ресторану підкотив вороний мерс, з нього вискочили три мужички і подріботіли до сліпучих дверей ресторану. Новочасні князьки, радше — боляри, або купчини, — хмикнув Мирон. І раптом побачив, як перед самим порогом під приглушене «пук-пук» чоловічки почали кумедно сіпатись і падати, а один — метатись і кричати «спасітє!». Мирону здалося, що чоловічок, задерши голову, кричав йому. В цю мить біля самого вуха щось півкнуло і задзвеніло розбите віконне скло. Пірнаючи за балконну бетонну плиту, Мирон встиг побачити ще кілька авто, які нечутно під'їхали слідом, і чорних чоловічків — розсипом. За кілька хвилин все стихло, лиш зостались лежати на тротуарі розпластані тіла.

Доки Мирон, вражений побаченим, набирав «02», викликав міліцію, вона сама приїхала. Разом із каретою «швидкої допомоги». Міліціянти уважно оглянули темні вікна довколишніх будинків і розтали в сліпучому сяєві «крутого» ресторану, не відреагувавши на єдиний вогник у шибах його квартири.

Так і не дочекавшись міліції, Мирон задрімав. До ранку йому снився розтривожений смутою окаянною Київ. Біля Десятинної церкви — людський вир, охоплений розпачем і страхом. Над ним — чорна, як сама страшна вість про об'явлення Каїна, постать Антонія, слова його падають на голови юрби розпеченим камінням гніву Господнього: «Чим пізнаються діти Божі і діти дияволові? Тим, що кожен, хто праведності не чинить — той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить! Бо це та звістка, яку від початку ви чули, — щоб любили один одного, не так як той Каїн, що був від лукавого і брата свого забив. А за що він забив його? Бо лукаві були його вчинки, а брата його — праведні… Кожен, хто не любить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя… Улюблені, оце заповідь Бога нашого, щоб ми вірували в ім'я Сина Його — Ісуса Христа, і щоб любили один одного, як Він нам заповідь дав».

ІДУ НА ВИ

Доброніга сказала б:

— Мусиш іти по Дантових колах, скільки б їх не було. Ти не перший і не останній. Та й гори самі не йдуть навіть до Магомета…

Отож вранці, невиспаний, розтривожений нічними «розборками братків», повторюючи бадьоро улюблену фразу «варяга»-душогубця радянських народів (ну й термін!) півстолітньої давності: «жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє», — Мирон вирушив по енному колу свого солодкого жебрацького пекла.

Біля дверей принишклого темного ресторану стовбичили похмурі міліціянти, ніби стерегли намальовані на тротуарі крейдою силуети розстріляних братків. Як кажуть, для очистки совісті, Мирон спеціально уповільнив ходу, зацікавлено розглядаючи малюнки на тротуарі: може міліції свідки потрібні? Однак міліція сердито наказала йому:

— Проходіть, проходіть, мужчина, нє задєржівайтєсь…

— Але, товаришу лейтенант, я був мимовільним свідком того, що тут сталося, — не витримала правдивая душа козацькая Мирона.

Молоденький лейтенант розгубився. А далі, наказавши стояти на місці, підійшов до кількох старших чинів, що допіру підкотили на службовім лімузині, щось пошепотів і махнув Миронові рукою: підійди.

Мирон підійшов, готовий свідчити. Але вищі міліцейські чини підкреслено байдуже дивилися повз нього. Нарешті один, молодший роками і званнями, спитав, навіть не ковзнувши по Миронові поглядом:

— Значить, бачили… Залишіть свої координати лейтенантові. Коли треба буде — викличемо.

Однак з інтонації Мирон відчув, що його свідчення навряд чи знадобляться. Чув, що в розборки братви міліція намагається не втручатися, з боку спостерігаючи, коли ті самі розправляться один з одним.

І раптом душа його знову занила-заквилила з туги за роботою. Господи, теми ж під ногами валяються, лиш бери і знімай кіно! Історичний детектив, майже біблійна, але така рідна, вічна і вітча тема братовбивства: Святополк окаянний… убієнні Гліб і Борис… нещасні княжата-ізгої… хитрий Ярослав, що присвоїв собі літописно труди і мудрість Антонія Печерського… Братовбивчі війни княжичів… Середньовічні розбори нинішніх удільних князьків-паханів кримінальної братви… Нічого нема нового під вічним небом. Все — по колу, одвічному колу… Людина, на жаль, за тисячу років удосконалилися хіба що у ненависті і жорстокості…

От про що треба знімати кіно! Але — кому ці аналогії, ці історичні «паралелі і меридіани», як сумно жартує Доброніга, крім нього, Мирона, та ще кількох наївних і розчавлених байдужістю сьогоднішніх «князів», треба?!

Але він інакше не годен жити. Він не годен сидіти, склавши руки, і дивитися, як гине мета його життя, його пристрасть, його мрія. І затиснувши правицею пекучий біль у серці, Мирон Волинець пішов по енному колу свого пекла, втішаючи себе тим, що офіси всіх банків, фондів, партій і незалежних профспілок купчились в районі Хрещатика. Можна до вечора ходити і ноги не збити.

За півгодини Мирон рішуче ступив на ґанок філіалу якогось чи то іноземного, чи інвестиційного, чи іноваційного банку, суть діяльності якого була засекречена у вивісці: «Інбанк».

Не встиг сказати охоронцеві, що хоче взяти позику, як перед ним зродився моторний клерк і помчав його пластиковими коридорами, скляними ліфтами аж до менеджера по кредитах, чи як там його в біса?!..

Менеджер був наш, місцевий, але вже із інолоском і діловитістю робота. Здається, на його лобі було написано: час — гроші, гроші — час. І це підбадьорило Мирона на одвертість. Стисло виклавши проблему, Волинець зізнався, що не так потребує кредиту, скільки спонсорської допомоги. На що менеджер, чи як його там у біса, безпристрасним тоном робота відповів:

— Ми — банк, а банки, як ви знаєте, доброчинством не займаються. Ми можемо запропонувати вам позику. Під заставу.

Однак під кінець короткої і зимної аудієнції, видно, не витримала українська душа американського клерка, подобріла. І менеджер аж якось ніби вибачливо сказав: — Я читав, що так дістав кошти для свого фільму «Огнєм і мєчєм» Єжи Гофман…

— На противагу Гофману я не надбав собі таких маєтків, які б годилися вам під надійну заставу, — з притиском сказав Мирон. — Але, вибачайте, якого дідька ви тут, в Україні, і що робите, коли… не займаєтесь благодійністю? Ви мусите цим займатися! А не лиш наживатися на посполитих!

Клерк розгубився: — Це не входить в мої компетенції… я лиш найманий працівник…

І тут в наскрізь скляну кімнату зайшла худорлява жінка нетутешньої виправки.

— Чим я можу допомогти панові? — спитала українською діаспорною мовою. — Я — заступник керуючого банком Мотря Татарченко.

З тим же незалежно-вимогливим виглядом Мирон пояснив, чого хоче.

— То добре! — похвалила його заморська Мотря. — І мені то приємно чути як питомій українці. Але яко людина, котра знає, що то — бізнес, мушу вас запитати: невже ви хочете змагатися з такою могутньою індустрією, як американське кіномистецтво? Даруйте, але ви мені нагадуєте мого татка, шафи якого забиті українськими писанками, вишиванками та ґерданами. Він теж має ілюзію, що то хтось потребує крім нього. Але то не так. То лиш фантом. Світ живе іншими ідеалами, іншими потребами. Його не цікавить історія нікому не відомого народу та й…

— Я жалію, що я не ваш… татко, — перебив Мотрю Мирон. — Тоді я мав би право задушити вас ще в колисці… ось цими руками і гріха б не мав.

ЦВІТ НАЦІЇ

Як гуляти, так гуляти! Як пропадати, так пропадом! У ньому прокинувся саможер — істинний герой українського епосу. Позаяк Мирон ще не випив сповна чашу ганьби і приниження, тож шукав останньої краплі. І знайшов: на дні дармової чарки на фуршеті з нагоди презентації збірки нікому невідомого провінційного поета-чиновника у фонді «Цвіт нації». Оскільки в залі зібралися переважно «професійні фуршетники» — любителі на дурняк перекусити та творчі пенсіонери, яким не було що сказати ні про поета, ні про його поезію, то коротка презентація скоро перейшла у бурхливий фуршет, в якому не брав участі тільки іменинник, зайнятий роздачею автографів. Перепала книжка і Миронові. Він погортав її, почитав порожні строфи, і ще раз вжахнувся: на що тратяться гроші?!

Украй сердитий, відшукав очима обліпленого «цвітом нації» президента фонду і собі рушив до нього з чолобитною. Власне, він знав, чим завершиться розмова, але не міг не випити останньої краплі.

Рішуче відтіснивши прохачів, Мирон сказав без зайвих преамбул, однак враховуючи ліво-центриські погляди президента:

— Я вже три роки збираюся зняти фільм про революційно-визвольні події на Україні сімнадцятого-вісімнадцятого років. Подивитися під новим кутом зору на діяльність Центральної ради, на цвіт нації — Грушевського, Винниченка, Міхновського… Показати причини тріумфальної перемоги більшовиків. Сценарій готовий. Актори теж, хоч сьогодні… Не вистачає тільки двадцяти, ну десяти тисяч доларів, щоб запуститись…

— Голубе, про що мова?! Де я вам візьму таку… астрономічну суму?! Самі перебиваємось дрібними пожертвами… Але вихід є — зверніться до діаспори. Грушевський, Винниченко — це їхня тема…

— Але ж… при чім тут діаспора? Нація ж гине тут, в Україні, і не з вини діаспори гине її цвіт — без роботи, без реалізації, без творчості… — Шукає він останній аргумент, озираючись на присутній тут цвіт нації: колись знамениту, а тепер забуту підстаркувату театральну приму, молоденьких журналісточок столичних газет, невідомих нікому ветеранів пера і пензля… Вони, здається, задоволені. Схоже, їм нічого не треба, крім презентаційного бутерброда… А він, дурний, колись збирався запросити приму на роль княгині Ольги… Господи, якої там княгині — хіба що старої наймички! Коли вже й жінки переходять на пси, точно, кінець світу не за горами!

Потім бродив Подолом, понад берегом, дивився, як відпливають від причалу поодинокі облуплені «ракети» та річкові трамвайчики. А ще недавно тут між пароплавів та катерів протовпитись не можна було… А ще давно… дуже давно — кипіла вода під веслами купецьких лодій, лопотіли білими мевами густо ткані вітрила… І думав, про те, що ні з ким край боронити, уже ні з ким…

Питав себе: а як тоді жити, коли нема вже з ким край боронити? І ті, які дорвавшись до влади, упосліджували і народ, й інтелігенцію до рабів, знали напевно, що тільки так можна винищитися і запопасти царство земне. Раби — не страшні. Ними можна маніпулювати як завгодно, кинувши в натовп кіску ідеї чи надії.

Піднявся фунікулером на Володимирську гірку, привітався з Мономахом, і до вечора протинявся «княжим Києвом», безмежно одинокий, і печально щасливий, що нікуди поспішати, що можна, окупувавши лавочку на Михайлівській чи Софіївськім майдані, просидіти під всевидящими зорями довгу-предовгу ніч, видивляючи з темені століть тіні своїх героїв.

ЯРОСЛАВ

(До історії питання)

«За Ярослава почала рости і множитись Християнська віра» — пише літописець, жодним словом не згадуючи основоположника твердині цієї віри, засновника Києво-Печерської Лаври преподобного Антонія. Тільки «Патерик» фіксує безпристрасно його повернення в печеру на дніпровські горби 1051 року. Хоча Антоній повертається до Києва у 1027 році і ймовірно посідає місце Ярославового духівника і наставника аж до смерті того в 1054 році.

На жаль, тиш і благодать за Ярослава на Русі, як і во віки віків, були відносні. Русь-Україна, як стверджує «Історія Русів», була поділена між синами Красного Сонечка на… дванадцять князівств.

Та все ж, схоже на те, що, нарешті, мрія преподобного Антонія про сильного і мудрого цісаря великої православної держави, здійснилася. От тільки не давав йому спокою більше, аніж дикі південні кочівники, задерикуватий західний сусід польський круль Болеслав. Тривожили тенденції до мілітаризації ідеології католицизму, на яку радо приставали мало освічені європейські володарі, марячи майбутніми христовими походами.

Противник будь-якого насильства, прихильник мирної дипломатії Антоній нараяв розважливому Ярославові інші шляхи закріплення в Європі — через матримоніальні зв'язки. Шлюби Єлизавети Ярославівни з норвезьким князем Гаральдом Сміливим, Анни — з французьким королем Генріхом, одруження молодших князівен та княжичів з відростками шотландських, угорських, саксонських королівських та знатних родин водночас відкрило Європі очі на більш цивілізовану Русь, і сприяло росту симпатій до неї.

Якби ж не було того поганьбленому сучасниками походу, останнього походу Ярославича Володимира на Візантію… Бо чи варто було класти життя 15 тисяч русичів за смерть одного купця, загиблого у побутовій бійці? Тим паче, що імператор візантійський просив миром залагодити неприємний випадок…

Що мав робити Антоній, не зумівши відвернути від Русі біду, спороджену сваволею княжича? Що мав пережити просто чесний чоловік, а що — помазаник Божий?

ЗАШМОРГ ОБСТРУКЦІЇ

Ніщо так не принижує, як злидні! Отож він і підрядився на вести те «Кіно-ретро, щоб не полізти у петлю від хронічного безробіття і безгрошів'ям — теж. Програма виходила в ефір раз в місяць, роботи було не багато, що його найбільше влаштовувало. Та й гроші якісь платили.

Але, видно, скоро й по цих зарібках. Передчував, що рано чи пізно доведеться хряснути дверима і то з кількох причин: по-перше, гнітив його «варязько-хозарський дух», що витав у стінах телеканалу «Епоха — 2000», по-друге, на нього тут теж зиркали як на «чужака», навіть «свій чоловік» Кость Балабух демонстративно уникав прилюдних контактів, по-третє… По-третє, після того, як Мирон, скориставшись довір'ям Балабуха і щасливим випадком, замість затрапезної радянської комедії показав свій останній фільм «І вдарить грім», розгорівся справжній скандал.

Отож, чекав» розбору його польотів», але сталося це раніше, як сподівався. Не встиг він вранці переступити поріг телекомпанії, як звідусіль на нього посипалось перестрашене: «вас искали… вас искали…» Йому неприємно похололо під ложечкою, знав: коли в цьому мурашнику, де, на перший погляд, ніхто ніким не цікавиться, (а, насправді, все перебуває під пильним контролем) раптом когось починають шукати, — пахне смаленим.

Передчуваючи скандал, Мирон шарпнув двері кабінету свого найближчого шефа, внутрішньо готовий до найгіршого. І не помилився. Червоний, мов печений рак, Балабух, видно, вже «розпечений» начальством, накинувся на Мирона мало не з лайкою:

— Де ти ходиш! І, вобше, що за дисципліна! Коротше: твою авторську програму прикривають! Твої коментарі до радянських кіно-шедеврів, так рясно пересипані інформацією про сучасний стан справ в українському кінематографі, начальству категорично не по-до-ба-ються! Нє нравлятся! Всьо! Така неофіційна версія. Офіційна — нє хрєн дорогостояще ефірне врем'я тратити на дурню всяку. Компанії потрібні гроші. Шукай спонсора. Може серед олігархів знайдеться варіят, який запав на твоє ретро? А потім, старий, — неждано заговорив з «вислуженця» Балабуха «свій хлопець», — на кой хрен ти гусей дражниш? Маю у виду твій фільм… Ну, не час, не час зараз говорити про це! Будоражити! Державі треба примирення… Між іншим, такої думки і громадськість. От, полюбуйся, якесь бабисько цілу тєлєгу накатало — політичний донос, як в радянські пріснопам'ятні…

— Та ти що? Серйозно? — не повірив Мирон. Взяв лист, покрутив, глянув на підпис: голова жіночої громадської організації незалежних експертів Марія Авдієнко. — Тепер бачу, що серйозно. Бойци нєвідімого фронта опять в строю… хоча… яке це вже має значення. Головне, я все зрозумів: мене викидають, як неугодний ворожий елемент. Але… кому ворожий? Таке враження, що я — до всіх в опозиції, не влаштовую ні лівих, ні правих, ні середину? Всі вже притерлись між собою, притерпілись, прилаштувались на п'єдесталах, коло ясел, ремиґають собі потихеньку, а тут — на тобі, одному пришелепкуватому правди історичної хочеться! Все ясно, і баба з її доносом тут ні при чім… Іду! Але на прощання хотів би поговорити з директором.

— Ш-ш-шо? — отетерів Балабух. — З ким ти хочеш говорити? Ну совок, ну кончений совок! Та хто з тобою говорити буде?! Я сам його ще в очі не бачив. Хіба по нашому каналу — у Верховній Раді. Слухай, старий: всьо вже рішено. Не пірхайся. Повір, я відстоював. Но я тут — нуль без палички. Їм не треба твого кіна — у них своє кіно. Цей час заб'ють рекламою вино-водочних ізделій або Філі Кіркорова, і що ти їм зробиш? Що докажеш, коли їм гроші треба на розвиток компанії?

— Нічого не докажеш, — погодився Мирон. — Ти правий. Але — не переживай так, якось воно буде. І взагалі — пішли вони всі к бісу! З їхніми кінами і компаніями. Хай подавляться — а нам своє робить!

— Зайди в бухгалтерію — там тобі якісь копійки причитаються, — зів'яв добрий Белебуха. — І вибачай… як підвернеться якась робота — повідомлю.

Мирон вийшов від Балабуха, як обпльований. Шарпнув на горлі вузол краватки, ніби хотів розірвати на шиї петлю кругової обструкції. Трохи полегшало. Проминув бухгалтерію: не хотілось принижуватися, вірніше, не мав сили одержувати розрахунок під співчутливими поглядами касирок. Заспішив до виходу: ніколи не думав, що так важко сприйме своє вигнання з «варязько-хозарського» табору. Радше, ще один удар судьби… щось надто ці удари зачастили, ще й тоді, коли на ньому й так вже місця живого немає…

Вдячний був колезі за те, що вчасно зупинив і що не довелося принижуватися та переконувати «начальство», що на загальному тлі пустопорожньої безідейної туфти, яку канал випускав у ефір, його «ретро» — «єдина людяна програма». Бо — кого переконувати, коли реальним світом правлять люди «межової епохи», покоління інопланетян, вигодуваних чорним молоком епохи перемін, зміни ідеалів та ідеологій, політичного підґрунтя, епохи хаосу, беззаконня і вседозволеності.

Але й це «відкриття» мало печалило. Смутила душу тільки втрачена надія, що колись йому вдасться підбити керівництво на зйомки історичного телесеріалу. Однак тепер переконався, що хазяям голубого ефіру пофіґ його серіали, як і все решта, що не «робить гроші». Як пофіґ усім і ця держава, й історія, й мистецтво…

— Варяги, кругом варяги… — Знову розпалювався Мирон, уявно приперши до стіни уявного директора «Епохи — 2000». — Проте — ні, не варяги, бо ті хоч навчили нас воювати, і не хозари, бо ті торгувати навчили, і не обри з печенігами, бо ті, принаймні, тримали на сторожі наш бойовий дух. Ви — гуманоїди, роботи-гуманоїди… засланці темних інопланетних сил… коротше кажучи, засранці!

Вражений таким історично-космічним звинуваченням, уявний директор лиш бульки пускав та молив Волинця відпустити його, безневинного, з миром.

І Мирон уявно відпускав невинного паскудника з миром, як відпустив уже давно з миром усіх начальників, всіх вождів і провідників нації, лящиків, сомиків, і. бунів, всіх маньок, відпускав за дніпровою водою, і звільнена від баласту душа його птахом летіла до золотих маківок Києво-Печерської лаври, в останній надії, що її там, на небесних лугах, почують.

ПЕРЕДЧУТТЯ ГАНЬБИ

І знову змістились часові площини, і постав перед його зором Київ 1043 року. Ярослав Мудрий, володар могутньої величезної держави, одержимий мрією підкорити Візантію, здобути Царгород і зробити його столицею світової імперії Русичів. В похід на ромеїв збирається його найзавзятіший до брані син Володимир, внук успішного збирача руських земель Володимира Великого. Червень. Кораблі з 100-тисячним військом відчалюють від пристані. А берегом, вниз по Дніпру, вирушає з полками воєвода Вишата…

Проводжати хоробрих воїв вийшов весь стольний град на чолі із князем. На піднесені київські купці — це смерть одного з них, купця Маврикія, спонукала Ярослава до помсти.

Не видно на березі тільки Антонія. Даремно «шукає» його камера серед збудженого люду, на пустинних вулицях та храмах Києва, нарешті, «зазирає» в печеру і «бачить»: страшні передчуття терзають душу преподобного Антонія. Чекає погибель і ганьба на русичів, котрі забули, що оправдати можна лиш визвольні війни проти супостата, та не посягання на свободу інших… Не праведна, не оправдана ця нагла війна… що спустошить молоду силу і снагу Русі…

— Князю, не гоже тобі, великому і мудрому мужеві, піддаватися намові серебролюбців. Не на їхнім багатстві тримається Русь-Україна, а на завзятті й відданості народу твого, — казав Антоній, перепинивши вранці комонного князя біля воріт. — Поважай свій народ, князю. Не посилай на погибель вірну — великою неславою вкриє цей похід і військо руське і Русь — Україну. Пошли послів до імператора. Я сам готовий вирушити в дорогу.

Але не слухає його Ярослав. Буває, що й мудрих покидає мудрість — від гордині поганої…

Контрастом до сонячного велелюддя на березі — освітлена однією свічою печерна церква. Антоній десятий день не ївши — не пивши, просить він Бога врозумити Ярослава, але Бог мовчить, не приймає молитву Святого.

Панорама Дніпра, густо встеленого — від берега до берега — кораблями. Заходить сонце і кораблі з руськими воями поглинає символічний присмерк. На крутому пагорбі Берестового — одинока постать князя Ярослава.

Царгород. Стривожений тьмою воїнства, що сунеться Чорним морем, імператор посилає навперейми Володимирові послів на перемовини. Але пихатий Володимир прогонить їх, не скориставшись дарованим небом шансом.

На тлі кривавого морського побоїща, крупних планів спотворених люттю облич — бліда тінь Антонієвого стражденного лику. Горять руські кораблі, падають у бездну чорноморську хоробрі русичі, з ганьбою тікають уцілілі кораблі з поля бою, але їх настигає караюча Господня десниця — здіймається буря, безумні хвилі трощать кораблі об прибережні скали. Тільки зграйка їх виривається з пастки і допливає до Варни, але й тут на войовників чигає з військом дунайський воєвода Каталон…

Антоній просить Бога не позбавив його своєї благодаті за безсилля перед немудрими великими світу цього, а може — за те, що надто переймався мирськими ділами? І знову вертається Антоній до печер, подалі від світу, і спокутує гріхи, вгризаючись заступом у надра землі, денно і нощно, без їжі і води, в палких молитвах, оплакуючи русичів, яким стала останнім притулком морська пучина…

ПЛАЧ ПРОРОКА

(До історії питання)

Пророкування поразки русичів у поході проти Візантії князь сприйняв як чаклунство Антонія. Лиха й нерозумна образа князя чорним вороном долетіла до печери Святого, вразила і засмутила, хоч і передбачав він наслідки свого переступу проти волі князя. Убитий страшною вістю з-під Царгорода, Ярослав виливає свій гнів на Антонія, який на той час гірко карався, вимолюючи в Господа спасіння руським полкам.

«…Споживав він сухий хліб і пив води в міру — і то через день, а іноді через два; іноді ж не вкушав цілий тиждень, пильнуючи день і ніч копав своїми руками більшу навпроти попередньої печерку.

Налякані поразкою руського воїнства, вражені пророкуванням Антонія, кияни приходили, приносячи йому потрібні припаси і просячи благословення. Другі ж бажали жити з ним у печерах».

Популярність Святого серед народу у час скорботи ще дужче розтроюджує гординю князя. Він кличе до себе Антонія, називає його відуном, волхвом, погрожує розправою.

Антоній прощає мимовільний гнів князеві, якого поважав, і, власне, ставив на київський стіл. І не перечить. Він вирішує йти геть з очей князевих. Перечекати в Чернігові немилість. Відхід Святого з братією охолоджує пекельний вогонь, що палив князеву душу. Поганьблений невдалим походом проти Візантії, власною недалекоглядністю та ярою злістю на пророка, Ярослав Мудрий, кличе Антонія назад. І той повертається — мусить заради і во ім'я держави.

І попливла перед очима Мирона панорама Дніпра, збуреного негодою. З крильця княжої резиденції у Берестові Ярославові видно, як сердиті хвилі не підпускають до Києва сиротливі зграйки військових кораблів. Боже мій, як їх мало повертається до берегів рідних! А син його — чи живий, чи годує білим тілом темних риб у морській пучині? Гой, князю мудрий, та не розумний, що діяти маєш тепер? Цвітом руським встелене дно Чорного моря. Обезкровлена, знесилена земля вітча! Ворог зі степу голодним оком позирає на Русь і Київ. Голосіння юних вдів, матерів і дочок над Дніпром розносить холодний вітер. «Ой, Ладо, мій Ладо, ти моя розрадо, звідкіля чекати, звідки виглядати?». І чує Ярослав — розірветься його серце. Знає, карає його Бог за те, що не послухав ради Антонія: «Не зазіхай, князю, на чуже, бережи державу, як зіницю ока, бо виплачеш її!»…

— Кличте Антонія, — каже князь, — бийте у дзвони церковні, служби правте, моліться за безневинно убієнних, вимолюйте прощення мені…

І вдарили дзвони по цілому Києву…

На весь екран — мученицький лик Антонія. Його монолог на рухливому калейдоскопі подій, минулих, тогочасних і прийдешніх.

«Не прозьба князя, а заупокійний дзвін по церквах і монастирях київських повернув нас з півдороги на Чернігів. Хоч і верталися ми з братією лісами дрімучими, але бачив я кораблі, що надсилу просувалися до Києва хвильним Дніпром, і втомлених воїв, і темного, як хмара Володимира, що сидів понуро на кормі, і ще темнішого від горя і ганьби Ярослава на високім крильці хоромів. І молитва моя була коло них. Хоч і велено мені було йти в Берестове на розраду князеві, але пішов я до пристані, де вже зібрався, голосячи, київський люд. Головно жінки та діти. Сироти сиротами. Як і ті, що вертались в уцілілих лодіях».

— Святий отче, — залементували вони, уздрівши мене. — Не покидай нас. Вертайся в печери, стань, як і був, мудрістю князя, його розумом і совістю. Бо інакше — горе нам і погибель!

Люд голосив, а я молився, просив у Бога благодаті Руській землі нещасливій.

А на ранок, у святий день Успіня Богородиці, явився пішо самотою до печер запечалений князь. І возрадувалось моє серце його приходу, і дякував я Пречистій Матері Божій, що вимолила в Бога прощення князеві, і пообіцяв, що возсіяє над Києвом храм Успіння Пресвятої Богородиці…

І знову — панорама Києва. Місто як вимерло. Печальними тінями снуються жіночі постаті. Темніє небо. Тиша, як перед бурею. Раптом — хмаролом! Лавина води накриває землю. З водяної пітьми камера пірнає в підземелля. Голос Антонія за кадром:

«Сум і смута впали на стольний град. Київ поминав своїх синів-лицарів. Навіть природа і та затужила, заплакала. Розверзлися хлябі небесні холодними проливними дощами, похмурими, без грому і блискавки. Срібний Дніпро потемнів, посуворів, став непривітним, сірим і клекотливим, як важкі оболоки над ним. Потоки каламутної води, що ринули з гір, залили вхід у печери, обвалили стелю. Не покладаючи рук, рятувала братія свою обитель: вигрібала намул, відводила плинну воду, укріплювала підпорами зводи, перериваючи роботу лиш задля молитви та спожиття пищі. Краєм ока спостерігаючи за мокрими, втомленими братчиками, я казав їм, що «Господь посилає нам перше найлегше випробування. Будуть — тяжчі, будемо гнані і осміяні, і не всі вистоїмо. Тепер вас дванадцять — число апостольське, і буде ще більше, але декого не буде».

Мені було жаль смутити ці чисті душі, спраглі Бога, і я думав, як гірко було Сину Божому відати наперед про зраду Іуди і відступництво Петра і про велику довіру Господа до людини, якій він дозволяє вирішувати самій свою долю навіть переступом проти Божих заповідей. Поглядав я на втомлених потопом братчиків і бачив, як відходить по першому сніжку купецький син Никифір, затуживши за златом і розкошами вітчого дому, як жага молодеча штовхає у вир плотського гріха боярина Сильвестра. Сильвестр раз по раз летить поглядом розчарованих очей до засланої дощем сірої плями виходу, і тоді я чую торжествуючи сміх диявола, що бродить довкола печер, і вонь сірки, і прошу Господа, щоб відвернув спокусу від брата мого… Але чую крик знадвору і кидаюсь туди, хоч знаю, що то брата Петра змивають водяні потоки і несуть вниз, до Дніпра… Він врятується, щоб загинути від стріли печеніга…

Я бачу крізь роки, відаю долю кожного, і свою відаю, і дух мій слабне під вагою цього знання. Знаю, що не заспокоїться душа моя одним земним життям, що раз іще дух мій в тяжку годину повертатиме Господь на Русь-Україну, сказавши: «Іди, бо ти потрібний мені там». І я повертатимусь — мучнем істини, звитяжцем свободи, поборником державності — во плоті мандрівного філософа, поета-пророка, дивного чоловіка, який через тисячу літ шукатиме корінь всіх наших бід і нещасть…

І не знайде, як і могили моєї. Але — чому, Господи? — питав я не раз.

І був мені одвіт: — Бо не має земного пристанища дух м'ятежний.

Наразі злива вщухає. Розпогоджуються небеса і з печери виповзають мокрі втомлені братчики. Як старозавітний Ной, що твердь узрів, впав я на коліна і довго молився та восхваляв промисли Божі. І розпогодилась душа моя, і зір став гострий, і побачив я круг печерок убогих по всій горі Берестовій величні храми Господні, і багато синів руських, що не спокусившись князем тьми стануть світильниками мудрості і благочестія, і прославлять Русь на віки віків… І був серед преподобний Феодосій, що прийде до мене дванадцятилітнім отроком, і Нестор-книжник, пострижений сімнадцятилітнім…

І далі молився я, і Господь просвітлював розум мій видіннями, що до решти з'ятрили душу мою. Бачив я розквіт і погибель Русі, бачив її поганьблену войовниками, у ярмі і на колінах, бачив розтерзану братовбивством криваву руїну, вкриту безневинно убієнними… Один за одним виринали з кривавиці темні лиця лукавих тіунів, запроданців воєвод, і продажних бояр у продажній Думі, і зрадливих князів, оточених лукавими хозарами і розбійними варягами…Тисяча літ промайнула перед очима моїми, а радості душа не спізнала, бо нічого не змінилось на землі моєї Русі-України.

І спитав я ридаючи в Господа мого: — Пощо ж Ти сподобив мене привести мене на гори ці, коли знав, що молитви і труди мої всує?

І по словах цих раптом побачив я рай і впізнав рідні смарагдові гори і луки, впізнав срібну бинду Дніпра, впізнав церкви злотоглаві, і почув благовіст. Але — лиш на коротку, як спалах зірниці, мить.

Знову ринув дощ з розверглих небес, і сказав я братії те, що сказав мені Вседержитель: — Хрест наш важкий, будемо гнані і зневажені, але труди і сльози наші, яко пролита Ісусова кров на Голгофі, не всує. Бог бачить, що не всує.

* * *

Дощ перестав, як і почався — раптово. Раптівка, кажуть у Карпатах. Поставивши свічечку у церкві святих Антонія і Феодосія, і попросивши прихильності у свого героя і небесного патрона, Мирон вийшов під високе небо Києво-Печерської лаври. Подвір'я, щойно безлюдне, взмиг ока ожило юрбами туристів та прочан. Хто по що, а Миронові до настоятеля монастиря.

А от і канцелярія, і той же вродливий чернець смиренно, але вперто намагається перепинити його. Та Мирон чемно відсуває ченця на бік і відчиняє святіші двері. Він говорить і хоче бути почутим. Він говорить, говорить і його не перебивають. Нарешті втомлено замовкає і тиша дзвенить в його вухах, як великодній передзвін.

— Я розумію ваше, гм… палке бажання, розумію муки і тривоги, але, що можу, недостойний раб Божий, вчинити, коли преподобний Антоній, як при житті своїм віддалявся від очей людських, молячись Богу в тайні й усамітненні, так і мощам своїм випросив теж дарування, щоби були заховані від очей людських? Адже многі, дерзнувши розкопати печеру, де було положено чесне тіло преподобного отця Антонія, були покарані вогнем і хворобами тілесними. Можливо і невдачі ваші із фільмом — кара за дерзновення підняти покрову над таємницею, недоступною нам, грішним?

— Але чому ж він тоді спитав мене: «Пощо ти знову прийшов сюди, Мирку?» — Наївно, мов дитина нетямуща, запитав Мирон, і не засоромився своєї простоти душевної. Невдачі не зломили його, радше він пройшов крізь випробування поразками, мов крізь очисний купальський вогонь, позбувшись гордині, образ і претензій до світу. І тепер бажав одного — істини, яка б дала відповідь на запитання всього його земного життя: «Пощо ти знову сюди прийшов, Мирку?»

— А чи так ви зрозуміли його запитання? Може, спонукав святий отець вас у ті безбожні сімдесяті, повірити, прийняти чернецтво, і, як він сам тисячу років тому, присвятити життя своє відродженню святої обителі? Але ви не почули його…

— Але — кожному своє… Я хотів знімати кіно…

— Лиш одному Богу відоме наше призначення на цій землі… І ніколи не пізно звернути на стезю істини…

МИТАР НЕБЕСНИХ ПЕЧЕР

«Він народжений був сіяти жито, але став ратаєм господніх печер…» Так розпочав Мирон сценарій третьої серії першого фільму, повернувшись із Лаври геть спантеличеним. Із голови не йшла розмова з настоятелем. А коли й справді, всі його нинішні митарства — то розплата за те, що дерзнув ступити колись, у бездумній молодості, не на свій шлях? Але ж, Господи, хто ж тоді посіяв у його чорноземній селянській душі віру у мистецтво як єдину надію на торжество правди, останню інстанцію істини і панацею від минущості людського життя? Хто напоумив податися до Києва?.. «Я хотів знімати кіно…» Скільки тоді його ровесників горіли цією мрією! Проте: «було багато покликаних, та мало обраних». І Кіно — цей великий чарівник, цей безсмертний лицедій, обрало його, Мирона Волинця, невмілого, наївного… Але то тільки так йому, наївному спудеєві, здавалося… Доки він набирався ума-розуму по Москвах, у напівзведеному храмі вітчизняного кіно всі святі місця, ніші і навіть щілини заселили густо доморослі греко-варяго-хозари, перетворивши святиню в «доходноє мєсто». Крізь їхні щільні лави Миронові, як колись Антонієві, не просто було пробитись не тільки до Князя, а й до самого Бога. Йому ж нічого не залишалася як поряд рити свої небесні печери, несамовито, вперто, на зло радянській системі й комуністичній епосі, сподіваючись на світло в кінці клятого тунелю, за яким починався його час, його епоха. І коли, нарешті, не засяяло, а радше зазяяло те довгождане світло під заступом, і час і епоха знову виявились — не його. Він знову виявився ізгоєм на власній землі, в'язнем власного гіпертрофованого сумління, митарем і жертвою наївної ідеї, затворником епохи, в якій жив, любив, і ненавидів гірше ворога лютого… Паскудної, гіркої, несправедливої, ненависної, але, виявляється, рідної, як стара галера, до якої був прикутий все життя і всім життям. І от ця галера тоне, йде на дно, під вічну воду… і тягне його за собою — у смертний вир, у чорторию минувшини…

Тривожні, печальні думи гонили Мирона по тісній квартирі, як тигра по вольєру. Гравітація епохи почасти буває трагічною для митця, і не всім щастить перейти Рубікон… І Мирон це розумів. І цього боявся. І поспішав бодай дописати сценарій, ніби завтра мали початися довгождані зйомки, або, не дай Боже, завершитись його вимушено бездіяльне життя…

«Стояла весна 1051 року. На літо припадає пік Ярославових рушень за українізацію і незалежність української церкви від влади константинопольського патріархату. В цьому ж році він скликає собор єпископів, на якому було обрано митрополитом не грека, а українця, письменника і проповідника Іларіона. І літописна згадка про те, що Антоній оселився в печерці Іларіона, є прямим доказом того, що обидва вони були однодумцями і спільниками у боротьбі за націоналізацію церкви і держави. Антоній протектував Іларіона на метрополію, оскільки сам, пострижений ігуменом Афонського монастиря преподобним Філофеєм, не мав права на цю посаду, та й, видно, не бажав, вибравши собі стезю апостола, пастуха овець Божих, духівника простого люду.

Як до Єрусалиму, текли людські ріки з усієї Русі-України до Києва, до вбогої печери преподобного Антонія почути живе слово Божої істини рідною мовою».

Справджувалось Боже сповіщення афонському старцеві: «Пошли Антонія на Русь — він мені потрібен там».

Мирон не сумнівався, що саме так воно й було. Бог тоді ще не втратив остаточно віру в людей. І у фільмі мала відчуватися присутність Бога, а не просто флер містичності… Присутність Бога, Який хоче допомогти людині шляхом істини прийти до Нього! Себто до божественного начала в собі. Тому й посилає провідників… Посилає на благо, а виходить — на муки, бо відколи світу чомусь нам, нерозумним людям, благом здається гріх.

Мирон писав: «Антоній був потрібен Господу на Русі, з двох причин, по-перше, тому, що християнство, проповідуване греками та болгарами, залишалося релігією знаті і дружинників. Простий люд навіть у селах під самим Києвом ще молився своїм богам, що вже казати про землі віддалені від стольного града! По-друге, між самої знаті, особливо серед численних виводків княжат, звиклих до розбою дружинників, купців-лихварів, важко приживалися морально-етичні засади і норми нової релігії. Візантійському патріархату потрібен був мудрий, пристрасний, злотоустий і видний із себе «пастух Божих овець», що розбрелися по правічних руських дебрях, степах та горах. Одно слово, людина, яка б повела незліченні ніким темні стада дорогою до Бога. Князям теж не завадив би освічений, незалежний в поглядах, спокушений в політиці і дипломатії, радник.

Коли епоха і народ прагнуть провідників, світочів, харизматичних постатей — вони з'являються. Вони народжуються, як метелики вогню з кокона золи… Ні, радше, як грім з ясного неба, як чудо Господнє. Як явився Русі з простого отрока пророк і просвітитель преподобний Антоній Печерський!

Фільм мав бути пронизаний світлим пафосом, як електричним струмом високої напруги. Тільки так. Хай це сьогодні і не модно — пафос і пристрасть, як усе високе і святе. І саме тому своїм пафосом фільм повинен будити в душах похряслого в злиднях, братожерстві, політичному лайні, сексі, горілці, наркотиках народу прагнення ідеального, чистого і світлого, прагнення чесних поводирів, знакових особистостей. І тоді вони з'являться! Ними вибухне примітивна сірість, як злежалий віками торф — вогнем. Інакше ми й залишимося отарою овець, яким не треба ні Шевченка, ні України, ні Бога.

Про що говорив святий Антоній зі своєю паствою? Якими словами зачаровував її душу, скликаючи до своєї печери проповідями-казаннями? І чого чекав від нього народ? І, взагалі, чого народ хоче від своїх провідників у всі часи? Щирості, розуму, захисту, надії на життя, достойне людини… Того, що несли в собі постулати християнської релігії.

Сцена проповіді Святого Антонія на київських пагорбах — мала бути аналогією до проповіді Мойсея на Сінаї. На весь екран — біблійні небеса, на їх тлі — постать чорноризця. Урочисто-проникливо звертається він до принишклого люду словами апостола Павла:

— Улюблені мої, насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа за всіх вас, що віра ваша звіщається по всьому світу…

… Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, як належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив…

… Любіть один одного братньою любов'ю, випереджайте один одного пошаною!

… У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господові…

… Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре з усіма людьми!

… Поступайте доброчесно, не в гульні та п'янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!

… щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину, і віддає їй потрібну любов, так само й чоловікові дружина…

… Не чваньтеся…

… Утікайте від служіння ідолам…

… Не випробовуйте Христа, ані нарікайте за випробування свої… бо вірний Бог, який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її…»

Останнє звернення, здавалося, було адресоване самому Миронові.

«Господи, подумав, невже я годен витримати більше, як вже пережив?»

Закрив Біблію, заплющив очі, намагаючись правдиво відтворити в уяві сцени проповідей преподобного. Незаперечно, що Антоній, поет, політик, проповідник-місіонер, володів ораторським мистецтвом, і знав, як пройняти Словом людську душу. А може, він просто сидів у траві між людьми і говорив з ними про Бога рідною мовою?»…

В одному Мирон не сумнівався: те, що за своє князювання Ярослав зумів вивести Русь на обшири світової культури, розбудувати Київ, впорядкувати суспільно-державне життя, заснувати школи і перший скрипторій, де молоді ченці вчились мистецтву переписування святих книг, і де був написаний збірник законів «Руська правда», а можливо й «Суд Ярослава Володимировича», свідчить, що за спиною князя стояла високоосвічена, прогресивна людина. Цим патріотом і правдолюбцем міг бути не тільки Іларіон, а цілком імовірно — позбавлений марнослав'я, однак одержимий величною славою Русі-України Святий Антоній — невтомний ратай (чи митар?) печер небесних…

SIC TRANZIT GLORIA MUNDI

Миронові здавалося, що недавня розмова з настоятелем Києво-Печерської лаври йому привиділась. Воно й не дивно при такому безталанні. Тепер він майже не виходив з квартири, хіба що по хліб і молоко та за листами — відповідями на його слізні прохання про фінансову підтримку фільму. Майже в кожному листі благодійники хвалили його наміри, але підтримки не обіцяли, оскільки «вже витратили всі свої заощадження на розбудову України», «підтримують інші проекти», «не довіряють приватній особі, бо з власного гіркого досвіду знають, яка то непевна справа»… і т. д.

Мирон читав відмови відсторонено, ніби це не стосувалось його, або мало стати матеріалом для фільму про режисера, якому так і не вдається зробити омріяний фільм про історію української душі, точніше занапащену пасіонарність нації..

«Чого ж ми хочемо — нащадки лінивих сиднів? — писав на берегах сценарію. — Тоді, коли найбільш авантюрні, енергійні з русичів зривалися з насиджених лісів і горбів, йшли на північ і схід, розчинаючи в собі племена і народи, живлячись їх кров'ю, творили нову молоду націю, наші предки лиш знали, що відбивалися від в'їдливих сусідів та чекали добрих варягів, в яких найми були б солодшими за мед».

Факт, що настоятелем Києво-Печерського монастиря згодом стає учень Антонія преподобний Феодосій, людина, судячи з літописних згадок про нього, не позбавлена марнославства, лиш утверджувало Мирона у великій повазі до Святого.

Часом Мирона дратувала заангажована обмеженість літописців, які нагадували заідеологізованих радянських істориків. Вони теж приписували своїм князям рушійну роль в історії, вибілюючи імена істинних подвижників і творців.

Однак між рядками літописів читалася правда. І правда була в тому, що останні двадцять років після смерті князя Ярослава Мудрого були чи не найважчими в довгому, стражденному житті Антонія. З кончиною Ярослава вмерла його мрія про сильну національну державу. Немудрі сини Мудрого Ярослава знову зчинили криваву міжусобицю і коромолу. Спілка трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода пустошила руські землі. Свавілля бояр та військової старшини ставало нестерпним, наростало народне невдоволення… Мимоволі Антоній був втягнутий у боротьбу двох ворожих таборів, які групувались довкола вибору єдиного київського князя. Одні, в тому числі учень Антонія ігумен Печерського монастиря Феодосій, симпатизували Ізяславові, другі, зокрема преподобний Антоній — Святославу. За що був гнаний не раз істеричним і не передбачуваним Ізяславом.

ІЗГОЙ

(До історії питання)

Малоймовірно, що і в часи породженої буйним Ізяславом смути Антоній рятувався на Афоні. Скоріше за все, розбудовував монастир, а при ньому облаштовував перший шпиталь — больничний монастир, притулок для сиріт, школу для незаможних дітей, бібліотеку і скрипторій — на штиб тих книгописних майстерень при грецьких монастирях, в яких сам вчився таємничому мистецтву карбування Божого Слова на скрижалях вічності. Кажучи по-сучасному, зводив духовні опори держави. Та все-таки найбільше піклувався Антоній сівбою Божих зерен у спраглих світла істини душах киян. Не важко уявити, якою крамолою для князів і одкровенням для простого люду звучали серед різні і колотнечі Божі заповіді: «Не убий, не укради, не чини перелюб, люби ближнього, шануй батька-матір своїх…»

Певно, не проминав Святий і дорікнути Ярославичам за відступ від батьківського заповіту жити в мирі та злагоді, шанувати право старшого і не посягати на неналежний їм уділ.

Складні, напружені стосунки преподобного Антонія із шаленим Ізяславом детально описані Нестором у «Повісті временних літ». Спочатку Ізяслав, «… дізнавшись про святе життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи в нього благословення і молитви». І навіть цілу гору над печерами подарував, коли чернецька братія, пострижена Антонієм, розрослась до числа 12 і забажала будувати монастир. І був радий бачити, як «ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили острогом, келій поставили багато, завершили церкву і прикрасили її іконами».

Та, очевидно, не давала спокою амбітному князькові всенародна слава Антонія, а паче того — його безстрашна незалежність. Як Пилатові — слава серед народу Ісуса Христа. І хоч з усіх сил намагається преподобний не спокушати Ізяслава, відмовляючись від чину ігумена на користь то Варлаама, то Феодосія, та проводячи дні свої в печері в трудах і молитвах, не уникнув він гніву неправедного князя.

Однак, не міг змиритися амбітний, по-жіночому вразливий молодий князь з тим, що київський люд, не до нього в хороми йде на пораду, а до старця в печеру, не його слухає, а старця печерного, не його, князя, славить, а старця з печери.

Особливо допекло Ізяслава те, що до монастирської братії прилучився його улюблений слуга Єфрем та знатний боярчук Варлаам, до речі, згодом ігумен Києво-Печерський, якому судилося завершити земний шлях у Зимненському монастирі, в одній із церков якого хрестили малого Мирона Волинця. Розгорівся справжній скандал. «Знатний боярин Іоан із множеством слуг в ярості прийшов в печеру і, розігнавши Боговибране стадо преп. Антонія, вивів сина свого, блаженного Варлаама, зняв з нього святу чернечу одежу, одягнув у світле боярське плаття і насильно повів його у свої палати». «Крім того і сам князь Ізяслав… розгнівався на братію Христову, зібрану преп. Антонієм,… і погрожував ув'язнити… Антонія зі всіма печерними іноками і розкопати їх печеру».

Ну, чим не більшовицькі методи боротьби з «опіумом для народу»?! Єдина різниця, що у Х столітті печери розкопували, а в XX — церкви валили. А так — жодних радикальних змін ні у психіці, ні в психології власть придержащих. Та ж люта заздрість, ненависть, бажання одних вивищитись над іншими, зрада ідеалів, попрання святинь задля дрібненьких, ницих потреб і амбіцій… Не юд і пілатів, тупість солдатів обов'язку, бездушна жорстокість найманих катів і свята невинність юрби…

А ти, Мироне, хочеш щось змінити? Шукаєш аналогій, намагаєшся ексгумувати українську харизму разом з історичними постатями, нею осяяними… Хочеш повернути історичну пам'ять у голови, прагнеш збудити гідність у душах, відродити славу… А навіщо? Чи не читав ти Псалми Давидові, чи забув істину: «Если Бог не созиждет дома, напрасно трудяться строящие его»?..

Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, думав Мирон, і давно махнули рукою на її народ, похряслий в мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..

ЗАБІЛІЛИ… ХОРВАТИ

Схоже, клятий сепаратизм, одноосібне купчення на власній купині під власним прапорцем посеред болота розбрату сидить в українських генах, як чорт в греблі, ще з тих далеких удільно-князівських часів… Або навіть із ще дальших — племінних. А якщо придивитись пильніше, то стане ясно, що ця племінна ментальність ніколи нас і не покидала, за тисячу років так і не трансформувалась у національну… Ох, Антонію, Антонію, даремні труди твої, і муки, і надії… Та й сам ти це бачиш, вірніше, відчуває це твоя духовна присутність, яка не дає віками скотитися минущим поколінням у прірву бездуховності…

Мирон спробував уявити, що сказав би Святий, якби дізнався, що за десять століть не спромоглися україни-русичі народом стати. Що через тисячу років з дива дивного закарпатці оголосять себе народом русинським, галичани — білими хорватами, волиняни — дулібами, запорожці — печенігами чи половцями, а кияни… Господи, невже хозарами?!

Не йшла Миронові з думки розмова з одним з носіїв племінної ментальності, схожим на племінного бичка, з настовбурченого чубчика якого, здавалося, от-от вискочать тугенькі тупенькі ріжки. Хлопака тільки-но випав із Львівського поїзда і рискав по Студії, шукаючи собі рівню — режисера без комплексів, який би взявся робити еротично-знаково-касовий фільм по його повістинці «Гаремне життя Роксолани». За сценарієм, явно «здертим» з «Кама Сутри», «Анжеліки», вітчизняних історичних романів та базарних порнопосібників, всі події мали відбуватися в постелі золотокосої Хурем з Рогатина. А щоб фільм був суперактуальним і не віддавав кислим історизмом та прісним патріотизмом, в любовні гаремні сцени вмонтовувалися документальні епізоди трудових буднів сучасних Роксолан у борделях Європи.

– І гроші маєш на це, вибачай, лайно? — поцікавився Мирон.

— А чого б ото я тупав отут без грошей?! — Щиро образився племінний рогатинець. — Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік — питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!

І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.

– І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П'ємонті? — Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.

— Як то — галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ — білі хорвати?

— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… — Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:

— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…

У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…

ПРОЩАННЯ

«Щоб винищитися над прославленою Печерською Божою обителлю і непокірним Антонієм, зводить Ізяслав, наречений при хрещені Дмитром, монастир свого імені та церкву кам'яну, надіючись на силу багатства.

Мирон набрав номер телефону і прочитав у мовчазний нічний простір:

«… багато монастирів цісарями і боярами, і багатіями поставлено, та не такі вони, як ті, що поставлені молитвами і сльозами, постом і безсонням…»

— «Повість временних літ», — сказала Доброніга і раптом спитала: — Вам погано? Але чому, коли наш монастир поставлений молитвами і сльозами, постом і безсонням?

Він хотів сказати, що, якби мав гроші, то приїхав би до неї, але тільки спитав, як її справи судні.

— Позивач забрав позов, — сказала Доброніга. — Це раз, а по-друге, я незабаром буду в Києві, можу вам подякувати за підтримку віч-на-віч…

— На жаль, я завтра від'їжджаю, — збрехав він, лякаючись зустрічі з нею. — Радше, відхожу на безмов'я, як печерські ченці перед смертю…

— Не жартуйте так, — сказала Доброніга, — ви потрібні мені живий, далекий, близький, але живий…

— Ви мені теж, — сказав він. — Тому я й буду вас чекати…

— Де, на зйомках? — запитала Доброніга.

— Ще не знаю де, але що на цім світі — точно. Я повідомлю, а коли не встигну, доведеться вам повірити, що такого Мирона ніколи не було в природі, нема і не буде…

І засміявшись, поклав слухавку, аби не розридатися, аби не зізнатися їй, як без неї йому одиноко і незатишно навіть під захистом Господа Бога.

АНТОНІВ ВОГОНЬ

Так би мала називатися четверта серія першого фільму Мирона Волинця про першого ідеолога української держави Антонія Печерського.

Роки князювання на київському престолі нездалого Ізяслава — старшого сина Ярослава Мудрого — історики назвуть перехідним періодом від державної величі до розпаду і занепаду Київської Русі. Набігами на землі численних братів своїх обезкровив князь дружину, розсварився із киянами через сваволю бояр. Почалися незгоди і серед тріумвірату, «троємужжя» руських князів. Відчувши ослаблення Русі, заспішили голодними вовками до південних її кордонів половці. Поразка втомлених розбратом русичів у битві 1068 року на Альті, під Переяславом, яку передбачав Святий Антоній, відкрила кочівникам дорогу на Київ… Князі розбіглися, залишивши стольний град напризволяще, та оправдуючи свою ганьбу на Альті злим чарівництвом Антонія.

Короткий запис у літописах про незадоволення князів пророкуванням ясновидця свідчить, що святий старець навіть в такому похилому віці брав активну участь у політичному житті Києва.

На екрані — пекло. Горить Київ, Поділ, пішло димами в небо княже село Берестове. Плюндрують половці руські землі, грабують киян. Додають жалю до кривди, яку й так чинять простому люду князівські міжусобиці, сваволя бояр, воєвод, лихварів та дружинників. Кияни на чолі з преподобним Антонієм збираються на віче, гуртуються в ополчення і йдуть до Ізяслава, що заховався за мурами княжого палацу, з вимогою ставати всіма силами на ворога: «да вдай, княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними (половцами)». Переляканий Ізяслав з купкою кінних дружинників тікає з Києва. Ховається від розгніваного люду земський воєвода Коснячка. Не потикаються до полоненого половцями стольного граду Святослав із Всеволодом, хоч їх і кличуть очолити оборону кияни. Оскільки не гоже голові городів руським без голови бути, на престіл стольний народ ставить полоцького князя Всеслава, слава Богу, що під рукою був — сидів у порубі, Ізяславом ув'язнений. Налякані народним повстанням кочівники покидають Київ. Але короткий спокій знову порушує клятвовідступник Ізяслав, повернувшись із Польщі, куди забіг, із підкріпленням і вчинив страшну розправу над підданими.

Криваві сцени княжої кари: летять з пліч буйні голови бунтівників, юрби невинно осліплених блукають задимленими пожарищами… Лютує — мститься за недавнє ізгойство родини син Ізяслава княжич Мстислав…

— Господи, яка страшна ілюстрація бездумного безчинства безумних вождів… кривава паралель віків… От тільки, де взяти коней, хоча б пів сотні рисаків, може, на якомусь іподромі?.. — Забувши про реальний стан справ, з'їдався Мирон, не знаходячи місця у своїй «келії». Тепер він рідко виходив з дому — зализував рани та збирався на силі «отмстить нерозумним хозарам». — Битва на Альті, відступ, зрада… Передчуття біди — тисячолітнього розбрату… лиха, яке боявся, але передбачав печерський ясновидець. І як апофеоз незборимості русичів, торжества демократичних начал — повстання киян 1069 року… Куди там всім тим грецьким трагедіям! І шекспірівським — теж…

Повстання киян проти недалекоглядних і немудрих, перейнятих дрібними сварами, князів, ледачої боярської думи, тупоголових дружинників, яким би тільки мечами махати та здобич здобувати у той час, як ворог плюндрує отчу землю, городи і села руські — ось що мало стати кульмінацією його багато серійного фільму про першу українську державу — Київську Русь. Ох, якби тоді не просрали її нерозумні зверхники — була б Україна досі центром Європи, а не просилася, як бідна сирота, до неї в комірне…

СВЯТИЙ ІЗГОЙ

На причину останнього вигнання Антонія з Києва чітко вказує «Києво-Печерський патерик»: «Тоґда Изяслав вошел в Киев и, по наущению диавола, начал жестоко гневаться на преп. Антония: кто-то оклеветал его пред Изяславом, будто он любил Всеслава и был его советником, а потому был виновником всей этой смуты… Князь Черниговский Святослав, извещенный, что брат его Ізяслав жестоко гневаеться на преподобного Антония, прислал за святым ночью и увез его в Чернигов. Там понравилось преподобному место близ города, на горе Болдыни, и, скопав там пещеру, он жил в ней. Впоследствии на этом месте был создан монастир».

Так пишуть літописці. Але від кого і від чого було рятуватися 86-літньому старцеві? Кого міг він боятися, крім кари Господа Бога? Які гоніння і тортури могли зрівнятися з муками його совісті, з риданнями над долею вотчої землі — Руської держави? Хто із дрібних і суєтних минущих спроможний був принизити Святого на його на горніх вершинах торжествуючого Духа?

О ні, тепер, пройшовши всі коло пекла свого часу, витримавши стільки принижень, Мирон Волинець знав достеменно, що плив преподобний Антоній лодією, присланою за ним Святославом, по нічному Дніпру до рідного Любеча, до сіверянських лісів, звідки вирушив у світ спраглий правди і справедливості наївний отрок Мирко, а тепер повертався мучеником за цю правду преподобним Антонієм, аби, впавши, як перед Господом, на коліна, напитися живої води із рідних пречистих джерел.

От лиш не відав Мирон, чи, проповідуючи та молячись по чернігівських городах і селах, згадував святий Антоній Добронігу — навіки згаслу зорю його молодості?

Та не довгою була стріча з рідними джерелами. Тривожна звістка про повстання киян в 1069 році змусила преподобного Антонія повернутись на дніпрові пагорби…

* * *

Мирон набрав номер телефону, і, почувши голос Доброніги, сказав:

— Я так тебе люблю безтямно, якби ти знала — як я тебе кохаю! Я любив тебе усе своє життя. Єдину. Одну єдину. Не отвержи мене, прошу, у старості, у печалі моєї немощі…

— І ти мене — не отвержи у моїх печалях. Бо лиш тобою, Мирку, жила моя душа у цій страшній безлюдній пустелі, що зветься білим світом. Лиш ти та Господь Бог тримали мене на цій грішній землі… — Сказала Доброніга, відчуваючи, що це їхня остання розмова, і просячи бога, щоб минула їх чаша сія.

ВІДХІД НА БЕЗМОВ'Я

Многотрудне земне життя Святого Антонія добігало кінця. Але він так і не знав, чи виконав місію, покладену на нього Господом? Чи потрібен він ще Богові, Русі-Україні, людям і монастирській братії? Чи вийшов вже час його випробувань і час покаяння, і чи сподобив його Господь благодаттю своєю?

Тож гамував терзання душі проповідуванням, опікою над монастирем, що, як жолуддя мале могутніми дубами, проростав із печер церквами, шпиталями, школами та скрипторіями. Вчив молодих ченців тілесному та духовному зціленню, книгописанню, пишучи власноруч перші сторінки «Остромирового євангелія»…

Миронові раптом захотілося до відчаю на Печерські пагорби. Боже, як йому захотілось відчути підошвами нерівну бруківку крутих монастирських вуличок, вдихнути на повні груди, повітря, настояне на пахощах квітучих садів і лісів, слухати не переслухати золотий передзвін! Та найбільше душа його прагла завмерти на вершечку гори і дивитись, дивитись на плин Дніпра, то тихо-погожий, то буремний і гнівний, то скутий притрушеною сніжком кригою…

У студентські роки він взяв за звичай щоранку і щовечора, в будь-яку погоду, дивитися на Дніпро. Це стало для нього своєрідним ритуалом. У такі хвилини він відчував себе вічним, як ці пагорби, як сивий Славута, вічним насельником монастирських печер…

Одного разу, коли його збиралися вигнати з інституту, він вирішив постригтись у ченці, і назавжди зостатись на цих горбах. Тоді він вперше розчарувався в жінках, і втратив надію, що в цій країні щось колись зміниться на краще…

А може то був його шанс ступити на істину стезю, може то мала бути його відповідь на почуте в печерах: — Пощо ти прийшов знову сюди, Мирку? — думав, згадуючи розмову із владикою. Може, той голос кликав його будити мир на вічних горбах… Кликав, та не докликався…

МІЖ ПЕКЛОМ І РАЄМ

Розбудив його телефонний дзвінок. Мирон здивувався: йому давно ніхто не дзвонив. В Києві не заведено дзвонити просто так, аби спитати:

— Як поживаєш, старий? Ще не здох?

У Києві дзвонять у двох випадках: по допомогу, коли ти ще чогось вартий, або — вже по тобі… А він хоч живий ще був, та вже нічого не вартий, тож якого дідька цікавитись ним? Люди бояться невдах, як зайвих клопотів. А друзі… друзі хочуть дружити з успішними друзями… Жінки теж… Не раз переконавшись в цьому, Мирон боявся зневіритись у своїй Добронізі — розчарування добили б його.

Тож коли задзвонив телефон, Мирон аж сахнувся з несподіванки. З осторогою взяв слухавку, бадьорий чоловічий голос на тому кінці дроту видався знайомим. Так і є: дзвонив міський голова Володимира-Волинського. Колись давно, ще в радянські часи, коли Роман Данилович теж був першим чоловіком, Мирон робив про нього фільм в контексті історії і сучасності рідного міста, заснованого на західних рубежах Київської Русі Володимиром Красним Сонечком ще в Х столітті.

Певно, в нинішнього володимирського «князя» зосталися добрі спогади, коли подзвонив. Тим часом Роман Данилович дзвонив у справі — просив допомогти організувати та обладнати міськрайонну телестудію.

Мирону здалося, що його розігрують, бо такого просто не могло бути, щоб йому запропонували роботу в ту хвилину, коли він її найбільше потребував. Але голос Даниловича був аж надто серйозний… Воно й зрозуміло — наближалися вибори…

Спокуса була надто великою. Адже нарешті, коли «князь» не бреше, він матиму камеру, цілу студію і буде сам собі господарем? Це — шанс! Треба негайно їхати… Неймовірно, але сталося чудо… Якась мудра, добра сила кличе його:

— Вертайся на кола свої, там тебе потребують.

Ну, тепер Мирон не упустить свого шансу. Буде служити, повзати, зі шкури вилазити, але нарешті, по стількох роках мовчання, таки зніме фільм свого життя. І буде цей фільм про легендарну предтечу Київської Русі — незалежну, незбориму ворогом, квітучу землю дулібів — Волинь. Ніщо не минає марно, не щезає безслідно. І слава минуща, і воля, і дух — розчиняються у водах, землі і повітрі, і живлять наступні покоління незламних борців… цілі повстанські армії… І фільм його буде про незнищенність українського духу.

Отже, вирішено: він їде на Волинь… І вже звідти зателефонує Добронізі. І вона приїде до нього, не в цю дрімучу столичну дебрю, де уже давно пізня осінь. А у червневі черешнево-вишневі волинські сади, що млосно постогнують під важкими кетягами ягід, налитих стиглим солодом нескінченно юного літа.

Вони рватимуть вишні у вербові кошики, у цинкові відра — і густий солод першої любові п'янитиме їхню ще не оспалу кров.

БРАТВА

І тут, як у латиноамериканському «мильному» серіалі чи старому анекдоті, подзвонили у двері. Нежданий різкий дзвінок (Мирон все збирався поміняти цю міліцейську сирену на солов'їний щебет) ножем різонув по замріяній душі. Відчуваючи фізично біль, Мирон стояв посеред квартири ні в сих ні в тих: відчиняти чи ні? І кого це принесло в таку пору, коли його знайомі, здавалося, обминали серед білого дня. Але дзвінок повторився, настирливий, довгий, як сирена тривоги. Чортихаючись, Мирон відчинив. На порозі стояли (як в американському бойовику) троє невідомих мордоворотів в костюмчиках і при краватках.

Мирон похолов: братки! Він їх упізнав! По прикиду і ліц не здешнім вираженьї. Доки він збирався «отмстить нерозумним хозарам», вони самі явилися… І не спроста. Певно, запримітили його ще в ніч кривавих розборок на балконі, вичислили і от — прибули… убрать свідєтєля.

— Прівєт! — сказали мордовороти, як давні знайомі. — Чьо такой потєряний? Не ожідал гостєй? Ну, ладно, пріглашай в дом — дєльце есть.

Якби на його балкон приземлився янгол небесний, або в хату зайшов сам святий Антоній, Мирон здивувався б менше. Надіючись, що йому все це примарилось, Мирон потупав за братками до кімнати, що враз стала тісною і вбогою, як лаврська печерка. Це, либонь, помітили і братки, бо один, певно, найголовніший, сказав:

— Да, как на ізвєстного рєжісьора, жівьйош ти, брат, убоґєнько. Нада шо то дєлать…

І, оглянувшись на ошелешеного Мирона, зареготав:

— Да ти чьо? Как отмороженний! Кіно, говорю, надо дєлать. Харошеє кіно. Вот как московскіє рєбята… Смотріш ящік? «Бригада», напрімєр! Ілі же — «Бандітскій Пєтєрбург»… А што, «Бандітскій Кієв» — слабо? Сколько надо? Только — честно…

Ні, він таки з'їхав з глузду! Чи це йому сниться? Чи ввижається? Ні, Остаточно з'їхав… Сталося те, чого найбільше боявся — втратити контроль над психікою… від безвихідності, від самотності, від… цього клятого життя! Видать — таки втратив… От до нього вже й братки завітали…

— Ладно, старік, — певно, зрозумівши душевний стан Мирона, зменшив тиск «авторитет», — віжу, нє готов ти к такім нєожіданностям. Но ти подумай. І харашо подумай. А то пропадаєш… акі обри, і, акі обри, пропадьош. А жаль — талантлівий же мужік. Как то раз я тєбя по ящічку поймал, і фільм твой… узрєл. Скучіща, правда, но талант просматрівається. Так шо ти думай, а ми за отвєтом через нєдєльку пожалуєм.

І нічні таті, вражини-варяжини царствєно удалілись. Однак ні відчинені навстіж вхідні двері, ні крутий запах дорогих чоловічих парфумів і паленої сірки не переконали Мирона, що все це відбувалося наяву.

Шокований стрімким розвитком подій і власною популярністю серед князів і братків, замкнув двері, з острахом обійшов свою тісну квартирку, зазирнув у кожну шпарку, виглянув на балкон, надіючись знайти ще й чортів лисих, але не знайшов, лиш почув, як унизу, від під'їзду, з шовковистим шелестом від'їжджає невидиме в темряві авто.

ВИДІННЯ МИРОНА МНОГОГРІШНОГО

До ранку Мирона мучили кошмари.

Снилася Миронові тризна по ньому… Вірніше, снилося, що він знімав фільм за власним сценарієм про власні поминки.

Мирона Волинця навіть образило, що поминки були такими… принизливо малолюдними. На всіх поверхах Спілки кіно того дня (як і кожного) вирував чи то ярмарок, чи то дні італійського кіно. Столичні роззяви товпилися на сходах, біля під'їзду: виглядали з нетерпіння Софі Лорен. Нарешті з-за рогу виповз лімузин і з нього, як з мушлі морської Венера, випросталась цибата підстаркувата кіно-діва у супроводі сяючого, як юпітер, Богдана Ступки і зосереджено-урочистих спілчанських функціонерів. Знуджена публіка дещо розчаровано загула і пропустивши обидві «зірки», потовпилася слідом.

Що ж, керівництво Спілки крутило грошву для власних проектів задля відродження українського кіномистецтва. Тож поминали Мирона на задвірках Студії, в єдиній, ще не зданій в оренду, тісній комірчині. Зібралися в основному нечисленні його однокурсники, співжильці по лаврських келіях. Зі Студії прийшли тільки Глаша. Від громадськості заявились із хлібом-сіллю І. Бунь, Манька Авдієнко та фольклорний гурт «Маківка», зібраний з пенсіонерок якогось прикиївського села котроюсь із патріотичних сил. Звичайно, Волинець волів би, аби по ньому тужили піснями українські дівчата, але на те не було ради, бо дівчата в Україні як не мову вже забули, то ще не навчилися пісень…

Маньку Мирон впізнав зразу: «філолухиню» за тридцять років чорти не взяли, разом з її круглою пичкою і ґуґликом на тім'ї, хіба що в клубах роздалася так, що ледь у крісло втиснулася.

Завітали і колишня прима Рима Каримова в ролі голови фонду на підтримку вітчизняного кіно та Олесь Лель-Полелько — голова мистецько-культурного запомогового товариства. В президії возсідали спілчанські функціонери: режисер бездарних фільмів на колгоспну тематику (звісно, в минулому) Влад Святопольський, горилоподібна сценаристка єдиної в її житті документальної стрічки про самоселів Чорнобиля Інна Злобіна та (Господи, чи це вже Страшний Суд, що вся нечисть зібралася?!) Митро Задворський. Останній сплив у столиці, либонь, недавно, бо дуже приндився та надував воло, як пелікан. Особливо в урочистий момент, коли Манька з «маківками» «за народним українським звичаєм» президії хліб-сіль вручала — кланялась, повернувшись до портрета молодого Мирона у траурній бинді, що стояв на тумбочці збоку, широченним, мов у коня-ваговоза, задом.

Звісно, всі спогади починалися, як у нас заведено, зі слів: «Коґда я… (снімал, пісал, был в Каннах)». Далі — теж кожен про своє: однокашники, як водили козу в часи нашої молодості, ходили до дівчат, позичали в Мирона, який «вобще-то бил трудоголік, а нє алкоголік (шутка)», гроші, «і нє всєгда отдавалі, на што нікогда он зла нє дєржал, шірокая душа…»

Від Маньки Мирон усього чекав. Але коли це суче вим'я, викотившись удруге на сцену, почало «уповідати, як палько кохальо Мирона», в душі Волинця прокинувся душогуб. Але він нічого не міг вдіяти: за режисерським задумом Манька мала символізувати незнищенну підлість невмирущого нашого національного явища — стукацтва. І з «погляду» ідеї — ця брутальна брехня мала, наче змій, пожерти саму Маньку. Але з погляду Доброніги… Що вона подумає, коли побачить цей сон?.. Ні, при монтажі він обов'язково виріже це прилюдне звинувачення його в… гріхопадінні!..

І, взагалі, що ж це робиться?! Коли ж, нарешті, ця… нєпотопляємая наволоч, втомиться звинувачувати його як не в ідейності — замолоду, то в аморальності — на старість!.. Якби закохані колись у нього жінки почули Маньчине «зізнання любовне», то перевішалися б з досади…

От і Інна Злобіна скисла. Як кожній прив'яленій ружі, їй теж з біса кортіло напустити в залу таємничого еротичного туману, але, щоб не ставати з попередьою лже-пасією Волинця на одну дошку, довелося признатися, «што вобше-то мало била знакома с Волінцом, єдінствєнний раз обратілась к нєму со своім сценарієм, по котрому, как всєм прісуствующім ізвестно, бил снят потом прекрасний фільм, но Волінєц отказался, мол, я сам пішу сценарії для своіх фільмов».

На ці слова режисер згаданого фільму Нікіта Сєріков лиш зневажливо хмикнув, і мав рацію: того ж року бездарна кінострічка («за нєімєнієм лучшего») отримала Шевченківську премію. Звісно, не без підтримки нині скорбящої по Волинцеві братії.

А коли старіюча прима Рима Каримова, демонстративно оминаючи інтимний бік земного життя покійного та подзвонюючи схвильовано ланцами-бранзалєтами, пожаліла, що так і не знялася в ролі княгині Ольги в задуманому Волинцем фільмі, прорвало благородним гнівом Влада Святопольського — Миронового візаві, чи, точніше, ворога лютого зі студійних часів:

— Ну от, дались йому ті історичні фільми! Замість того, щоб зняти сучасний бойовик, криміналочку-віртуалочку якусь, учепився кліщем: хочу переписати історію і ні в яку! Кажу йому: в тій історії сам чорт ногу зломить. Нє — хочу і все!

— Да, — радісно загалакали залишки однокашників, — Ето у нєво єщьо со студєнчєскіх лєт, коґда єму возлє мощєй в пєщєрах будто би вєденіє било: какой-то святой убалтивал снять о ньом фільм… Да, такоє с нім тоже бивало… Харошій бил чєловєк, но трудний, маніакальная лічность…

— Всі ми не святі, — нагадав присутнім з якої нагоди вони зібралися Олесь Лель-Полелько. — Та все-таки Мирон Волинець був чоловіком неординарним, багато зробив в українському кіно і міг зробити більше, але… не судилося… І через обставини, про які ви всі добре знаєте…Проте, треба віддати покійному належне, Волинець навіть у безнадії працював. Несамовито! Шалено! До останнього подиху! Комісія по його творчій спадщині, яку я маю честь очолювати, знайшла томи! Томища дивовижно цікавого сценарію багатосерійного історичного фільму, який він мріяв зняти, і який, я переконаний, перевернув би нашу свідомість, наше бачення власної історії… В мене є пропозиція спільними силами видати сценарій окремою книжкою, як і щоденники покійного, теж навдивовижу цікаві і гострі. І, звичайно, зняти вимріяний Мироном фільм…

— Дорогий Олесю! — вдарив об поли руками Святопольський, ім'я якого, з погляду Лель-Полелька, найчастіше згадувалось в «цікавих і гострих» щоденниках Волинця. — Я ціню твої святі пориви, але — де я тобі візьму гроші ще й на книжки?! Тут на… на задрипавну, вибачайте, короткометражку нашкрябати трудно! І взагалі, навіщо видавати сценарій фільму, який ніхто ніколи не зніме?! Чому? А тому, що бачення історії в ньому — суб'єктивне, Волинцеве! А таких Волинців у нас зараз знаєш скільки розвелось? Отож, коли кожен почне свою історію писати, знаєш, що з того вийде?! Одне непорозуміння! А нам сьогодні потрібне єдине бачення історії, державницьке, апробоване в солідних інститутах і академіях. Отак! Хоч про видання щоденників можна подумати… Якось передай мені…

«А фіґ з маком я тобі передам, — єхидно подумав Лель-Полелько. — Знаю я твої «думи». Буде з тими щоденниками те саме, що й з їхнім автором… А я з Волинця такий піар собі зроблю, такого Стуса, що ви всі, голубчики, лиш ахнете від заздрості. А декому подих перехопить і від, міль пардон, стусанів добрячих».

Під фінал фарсу приторохкав спітнілий Муржак, а слідом, як прив'язаний, прискакав хронічно веселий Лящик. Вони й завершили посмертне каменування Мирона: Муржак печальною констатацією трагічної долі українського кінематографа, Лящик — вигаданим по дорозі сюди скабрезним жартом на рахунок Миронового парубоцтва, який завершувався «здравицею»: «Дай Боже, аби й на тім світі його жінки любили так, як на цім!»

Під веселий регіт публіки Інна Злобіна на правах «жертви чорнобильської трагедії» випрошувала у Святопольського квартиру Мирона Волинця для свого сина — теж жертви Чорнобиля. Святопольський впирався: по-перше, сам мав синка похлєщє всякіх жертв, по-друге, на нього насідали з квартирним питанням ветерани.

Раптом стало тихо й незручно: в кутку, сховавшись за спинами поминальників, плакала Глаша. Знічена такою недоречністю публіка заспішила в сусідню кімнату, де на неї чекала скромна тризна по буремному Волинцю.

ДАР МОКОШІ

І тут відчинилися всі брами, ворота і двері — і щезли всі нечестиві, і зайшла Вона. Він впізнав Її. Точніше, спочатку йому здалося, що то ввійшла мама, але ще зовсім молода. Та придивившись, розгледів у цій спасенній схожості, в цій рідності жінку свого безумства. Цей лебединий поворот гладенько зачесаної русявої голови… цей смарагдовий погляд лісової нявки… це тіло, що пахло запаморочливо зозулиними слізками… цей голос неповторний, єдиний у світі… Так легко й нечутно ступала по білому рясту весняної дебрі лише Доброніга.

— Як ти знайшла мене? — здивувався він.

— Мокоша привела, — відповіла вона сміючись. — Ти ж бо знаєш, коли дуже хочеш когось знайти, обов'язково знайдеш. Ти ж це знаєш…

— Але ти така… небезпечно молода… А я…

– І ти теж… Признатися, уявляла тебе набагато старшим… Таким собі святим бородатим старцем із лаврських печер… Правда, трохи смішно? Але тепер я знаю, яким перебільшеним може бути людський поголос…

— Послухай, я ніяк не годен збагнути: ти справді тут, чи снишся?

— Господи, до чого ж вони тебе довели, окаянні! Сам же ж мене шукав, голову морочив, лякав, що помреш скоро… а прийшла рятувати — очам не віриш…

— Вибач… Мені здається, що знаю тебе сто років…

— Більше: тисячу!

— Невже?!

— Клянусь великою Мокошею… Хіба ти забув, що обіцяв мені на Купала?! Хіба забув, що мені обіцяв?.. Таж цвіт папороті, забудьку!

— Коли? — стривожився він.

— Тисячу років тому, — засміялася Доброніга. — Але від тебе діждешся… От я й вирішила сама прийти… Прошу тебе, не переч. Тільки не переч… Так має бути…

І наразі розступилися, розтанули як сірий туман, стіни і запахло в печері весняним лісом і зозулиними слізками… І озвались несамовито у кронах нічних дерев веселі солов'ї і печальні сойки, і ожило все лісове птаство, розбуджене зітханням закоханих Леля-Полелі і тихими кроками щастя по білому рясті… І він любив її, свою Добронігу, свою єдину жінку так ніжно, так палко і відчаєно, під зоряним небом серед білого рясту, ніби переливав свою душу у її душечку, оживаючи-воскресаючи для великої, для безмежної земної радості…

А потому вона лежала на його руці, рідна, найрідніша, найжаданіша, і він, вмліваючи від пахощі її волосся, боявся поворухнутися, аби не зрунтати, не порушити вселенську гармонію, всевишню мелодію… Але вона першою запитливо звела на нього очі. Він усміхнувся і тоді, коли мав повідати їй, що, нарешті, знайшов спонсора, і що буквально завтра запускає фільм, почало падати небо, тихо, і дуже тихо, аж чорно…

— Камера — стоп! Стоп — камера! — Закричав Мирон Волинець що було сили, виборсуючись із в'язкої, ватної тиші. Крізь темінь він бачив, як голос його, розсипаючи сліпучі іскри, свердлом вгвинчується в глуху стіну безмов'я. — Тільки не це! Фільм повинен завершитися оптимістично, інакше — навіщо і для кого він?.. Мистецтво має вселяти надію, надто в годину смути! Головне — ВОНА повернулася… Я кажу про Любов, земну, небесну, потойбічну… Вона повернулася… І повинна торжествувати! Як єдина Божа істина! — І звівши очі до осяяного міріадами свічок, всевидющого неба, подумки заблагав: — Господи, дай мені сили, прошу Тебе, дай мені сили, якщо продовжив мій час випробувань…

Але йому ніхто не відповів. Тільки за стіною почувся шурхіт людських ніг, стримане дихання і безпристрасний жіночий голос сказав:

— Перед вами живий приклад «відходу на безмов'я» — типовий для монашествующого старообрядництва. Практика безмов'я як частини аскетичного подвигу ченців-пустельників, які усамітнювались не тільки від «миру», а й від членів свого скиту, починається ще з сірійського і єгипетського чернецтва. В Україні цей крайній вид чернечої аскези відомий з ХІ століття. Першим на Русі монахом, що закінчив свої дні в мовчанні і молитвах, замурувавшись у печері, був один із засновників Печерського монастиря — святий Антоній Печерський. Останнім — наш сучасник, теж монах на ім'я Антоній, досить відомий в недалекому минулому…

І ніби крізь скло він побачив спочатку дрімучий праліс, а за ним — розкішний батьківський сад, і в нім — Добронігу. Вона рвала вишні. Великі, налиті темним, тягучим солодом ягоди сипалися крізь її пальці у траву, як великі, криваві сльози. Він хотів покликати її, але слова покинули його, як птахи спалений праліс.

І тоді, коли він мало не заридав від безсилля і вселенської скорботи, задзвенів дитячий голосок. І душа його усміхнулася: за вишневим садом на білому обрусі засніженого поля сиділо дитя-янголя, перегортало книгу його життя і читало по складах фінал сценарію майбутнього фільму невідомого йому кінорежисера Мирона Волинця — «Між пеклом і раєм»:

«… І відгородився святий Антоній від світу у затворі на Ближніх печерах, став постити і молитися, де й помер 7 травня 1073 року. Коли ж хотіли добути мощі його, стіни розбивши, не дав Господь відкрити їх, відповівши вогнем і водою».

2004

Реклама на сайте