«Митар печер господніх»

Володимиру Науменку — від Галини Тарасюк.

Шановний пане Володимире!

Прийшовши до пам'яті, я тяжко допрацьовувала свій роман. І дійшла до того, що вже його бачити не можу. Отож, якщо і у Вас із Світланою Василівною виникне таке ж відчуття, то не буду в обиді.

Я дуже шаную Вашу думку, Вашу, незаслужену мною, прихильність, і знаю, що все, що Ви вирішите з романом, буде мені тільки на благо.

З повагою і вдячністю,

Г. Т.

Світлій пам'яті кінорежисера Володимира Андрощука.

Красне літо проминуло у подиві перед життям і людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж упали на гори і доли кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі — чужі, а на другім — свої, та счужілі. Так мстила мені вчора ще добра, а нині сердита Мокоша — за безсилля моє, за те, що не зумів уберегти древо свого роду… Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття зелене… І ніколи вже не вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту собі кубелечко Лель і Полель, і не зів'є на вершечку його гніздечка, не виведе пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива сойка…

Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.

Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею… Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском — їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.

Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди могутніх підошов Велеса — веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.