«Любов на лінії вогню»

Любов на лінії вогню (fb2) - Любов на лінії вогню [збірник] 26427K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Василиса Николаевна Трофимович

Васіліса Трофимович Любов на лінії вогню

© В. М. Трофимович, 2016

© О. Дрига, передмова, 2016

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016

Дівчина з іншого життя

Редактор глянцевого журнала. Ухоженная шатенка с идеальной фигурой и не менее идеальным гардеробом. Даже имя ее было пафосным и неземным – Василиса. Именно такой знали ее мы, журналисты, в 2013 году. Василиса Трофимович работала в пресс-службе Днепропетровского облсовета. Симпатичная, милая, с острым умом, но все же – просто девочка из пресс-службы. Мы, журналисты Днепра, и не подозревали, что всего через год она станет для нас единственным связующим звеном между двумя мирами – миром, где по-прежнему по пятницам напиваются и ходят по барам, и миром, где жизнь и смерть давно слились воедино, а стрельба стала привычным аккордом для пятничных и других вечеров.

Начиналось все нетривиально. Однажды я встретила Васю, тогда еще не подругу, а просто знакомую, возле ОГА. «Я работаю в штабе Нацзащиты», – сказала она. Денег не платили, но она знала, что делает что-то важное. Еще до этого фотографии Василисы с табличкой «Площа Героїв Майдану» облетели весь интернет. Она стала одним из символов революции. Она была везде. Ею восхищались. Ее ненавидели. Уволили с работы. По сути за публикацию этих фото в Фейсбуке.

Дальше было несколько недель неопределенности, а после – авантюра под названием «Донбасс». Я улыбалась, когда видела эту уже блондинку в камуфляже. Я не понимала. Долго не понимала, что той девочки с большими карими глазами уже нет. Ей уступила место женщина – сильная, жесткая, бескомпромиссная.

Знаєте, я постійно думала, що мені не написано на долі зустріти таких чоловіків, якими можна пишатися, з якими можна почуватися у безпеці, які є мужніми та відважними й одночасно вихованими та освіченими. І, мабуть, я забагато нарікала, бо у мене їх з’явилось аж 600. Кожного з них я люблю і глибоко поважаю. Бо вони – кращі з кращих. Вони – бійці батальйону спецпризначення «Донбас».

Сьогодні мої соколи склали присягу на вірність народу України і з честю увійшли до складу Національної гвардії України. Уявляєте, тричі на день з очей лилися сльози гордості і суму. Бо я боюся за кожного з них, бо їхні життя і справді цінні.

Тричі хлопці витирали ці сльози. Вони пообіцяли мені, що повернуться, пообіцяли, що з ними ми у безпеці, і навіть сказали, що я найкраща.

Окрема розмова – дівчата. Справжні подруги. Для яких подвиг – сам факт того, що вони вирішили на рівні з чоловіками стати на захист нашої держави. У ЗМІ їх називали жінками війни, але запевняю – ці жінки принесуть нам мир.

Я молитимуся за них. Усіх. Кожного. Моє серце з вами.

(червень, 2014 р.)

…За кадром залишаються життя. Долі. Люди. І в очах закипають сльози, бо так боляче ще не було ніколи. Сьогодні я втратила справді близьких людей. Я не можу уявити, що лише вчора розмовляли, обіцяли зустрітися днями, а тепер я вже не почую їхнього голосу. Тепер я не зможу їх обійняти. Вони вже не проїдуть повз мене на завдання, залишаючи пил від колес і вигуки «Мала, чекай! Повернемося!». І той, кому написала повідомлення «Тільки живи, прошу!», за 20 хвилин до смерті більше не скаже мені: «Васюню, зустрінемось у Красноармійську! Скоро! Чуєте, хлопці, Вася усім передає привіт і каже, що любить…. А мене ще й віртуально обіймає». Господи, ну за що так жорстоко з ними?! Ну як же так?! Ну чому саме їх?! Я не нарікаю. Пробач. Просто, мабуть, цей біль назавжди. Бо коли вони йдуть – в мене німіє частинка душі.

(серпень, 2014 р.)

С этой женщиной я не побоялась в июле 2014-го поехать в зону АТО. В легком оранжевом сарафане я отправилась в мир, о котором не понимала ничего. Она же была тут королевой. За время пресс-туров с Василисой Трофимович ни один журналист не пострадал. В СМИ выходили прекрасные материалы, а мы возвращались домой невредимыми, но немножко другими.

Мій любий «Дніпро-1».

Перші добровольці, які виступили на захист східних кордонів Української держави, коли Донбас спалахнув вогнем.

Тоді, у серці добровольчого руху, у Дніпропетровську, було створено не один батальйон. Найсильнішим з них став «Дніпро-1», командиром та батьком-засновником якого був Юрій Береза.

Я дякую вам, дніпряни. Тим, хто був справжнім лицарем і з честю носив шеврон підрозділу «Дніпро-1». Маріуполь, Сватове, Новоазовськ, Чермалик, Лебединське та інші «гарячі» точки на карті цієї війни. І звісно ж – головна перемога, Піски. Влітку 2014 року ви завдяки своїй хоробрості і мужності відбили невелике село, яке насправді являло собою «ворота» Донецьку.

Мужньо витримали ви те літо, пройшовши випробування вогнем.

А потім ще понад рік утримували Піски разом з побратимами з інших підрозділів.

П’ята рота, яка складалася переважно з донеччан, але й не лише з них, для мене завжди була уособленням відваги, хоча й з деякими відтінками шибайголівства. За це я щиро люблю вас, хлопці. Я знаю, що в полку – мої брати. І плеча, надійнішого за них, я не знаю. Перший командир роти – Володимир Шилов, який й досі користується авторитетом у бійців, незважаючи на те, що вже на почесній пенсії. Після нього командиром роти став Олексій Челпанов Альпініст – харизматичний, цілеспрямований, авторитетний та завжди розуміючий. Мені і самій пощастило служити саме у цій роті.

Друга рота вже восени 2014 року приєдналася до п’ятої і регулярно змінювала її під час ротацій у підрозділі. Виважені, дисципліновані і дуже порядні. Командир – Андрій Русол Щур, відповідальний, спокійний і чіткий.

Перша та четверта роти встигли відзначитися і в Іловайську, і у Новоазовську, а потім – боронили Маріуполь та Чермалик з Лебединським. Евген Нікітін Шут та Олексій Зозуля Юрист – порядні, принципові і досвідчені командири четвертої роти.

Безпілотна авіація полку «Дніпро-1» під керівництвом Віталія Фещенка Італійця завдяки праці конструкторів та професійній роботі пілотів, таких як мій друг Дмитро Подворчанський Граф, та багатьом іншим талановитим авіаторам неодноразово надавала унікальні розвідувальні дані, які, у свою чергу, рятували не одне життя. І допомагали у реалізації багатьох успішних операцій.

До зими 2015 року в полку ще була живою розвідка, доки не звільнилися і не повернулися до мирного життя хлопці, які збили шестимільйонний російський «Форпост» та перебували там, де половини дніпрян і ніг не було. І звичайно, їх мали б нагородити, та поки що з цим не склалося. Хоча ні, на відміну від полку, Генштаб їх нагородив.

Хоча на цій війні частенько нагороджують непричетних, а карають невинних:)

Дніпряни, я знаю, що в кожному підрозділі є як справжні герої, так і справжній непотріб.

Я глибоко поважаю вас та ціную. І знаю: на те, на що ви йшли, ви йшли не для влади, слави чи грошей.

За свою землю та за кожного, хто ходить по ній під мирним небом, ви ризикували власним життям, ви втрачали друзів та здоров’я, а деякі з вас – втратили рідне місто і домівку.

Трохи особистого. Вітаю вас з річницею, Альпініст, Капітан, Таксист, Свист, Граф, Ушич, Дядя Вова, Шаміль, Десантник, Танкіст, Граф, Депутат, Орест, Фізрук, Канава, Скеля, Мирон, Математик, Голуб, Венс, Дикий, Баракуда, Вася, Тихий, Жора, Крамаха, Малий, Паша, знову Граф, Юрист, Малиш, Бандера, Дід, Механік, Математик, Томас, Рейнжер, Сідий, Шут, Щур, Артем Губенко, Мальок та інші, інші, інші, інші! Сили вам, міцності, витримки… де б ви не були – в полку чи мирному житті. Ви – світлі промені. Ви – люди, на плечах яких… ну ви зрозуміли. Пишаюся вами! Молюся за вас! Сумую, як довго не бачу.

P. S. Порахуйте на урочистій церемонії відсоткове співвідношення нагороджених зі штабу і нагороджених фронтовиків.

Зі святом нас! Все буде Дніпро-1!

Она так любила эту работу, что казалось, не уйдет никогда. Но у нее была еще одна слабость – родной город. Василиса вернулась домой и стала пресс-секретарем полка «Днепр-1». И снова были пресс-туры и служба. Предновогодний Мариуполь, в котором было столько тепла: домашняя кухня от бойцов, аутентичный боевой кот, теплый праздничный дом и Василиса, которая была хозяйкой всего этого действа. Спустя неделю город обстреляли из ГРАДов. Было очень страшно, что и мы могли попасть под раздачу. Но ведь не попали… Мне казалось, она берегла нас. Наша Василиса. Когда мы были с ней, никогда не случалось ничего плохого.

Прошел год, и война стала все меньше интересовать днепропетровцев. Да и журналисты, питающиеся славой и траффиком, все реже звонили пресс-офицерам. Да и полк «Днепр-1» претерпел изменений. Из военного подразделения он преобразовался в обычный милицейский полк. И ей уже не было так интересно. Уходили бойцы, уходили друзья. Василиса тоже ушла.

Якби вона почала писати книгу про кожну з отриманих ран, вона мала б такий самий успіх, як Тора або Коран… Чоловіки б читали цю дивну книгу, відчуваючи власну провину, і палили б її на площах столиці, перш ніж розпочати війну…

(вересень, 2015 р.)

Тут и родилась эта книга. Между жизнями. Между работами. Между мирами. Один за другим рождались рассказы. Непридуманные, настоящие, пропитанные кровью и болью. Я читала первые и плакала. Я не верила, что все это может написать та самая девочка – даже с именем пафосным и неземным. Можно было написать их лучше стилистически, но никто бы не смог написать их искреннее. В этой книге – ее боль, ее душа, ее история. И никто не сможет рассказать ее лучше, чем она сама. Мы пытались, но вряд ли нам это удалось бы.

Алёна Дрыга

Любов на лінії вогню

Via Dolorosa

Третій рік цієї війни…  Війни, що почалася весною. Третій рік йдуть сини. Третій рік із закритою труною. Нам би закохуватись, а ми засмоктані виром катастрофи. Нам би на побачення, а не на мобілізацію. Батьківщина-Мати кличе нас третій рік. Третій рік персонального пекла. Третій рік суспільної драми. Васіліса Трофимович, квітень 2016 р.

Ступаючи на цей шлях, ми були готові до будь-чого. До крові та болю, до смертей, до втрат і, звісно ж, до перемог. Перемога – це взагалі все, чого ми прагнули. Але війна виявилася не чорно-білою. На ці дві смуги червоною, як кров, фарбою пролилося почуття, до якого ми не були готові. До любові. І під перехресним вогнем народжувалося нескорене, як і ми самі, кохання.

Зіткнувшись з ним на лінії вогню, ми потрапили у пастку. В трикутник, де є він, вона та вона – він, вона та війна. Іноді війна тримає лише одного у своїх свинцевих обіймах. Іноді – обох.

Він може повернутися до неї, але його душа не повертається з війни. Він бачить війну у снах, навіть в обіймах коханої. Він вигукує її ім’я уві сні, прокидається посеред ночі, бачить її обличчя у феєрверках під час новорічних свят та випускних вечорів у школах, чує її ходу в різких звуках і поштовхах.

А іноді вона не витримує очікування та самотності і сама виштовхує його в обійми війни.

Можливо, найщасливішими будуть ті, для кого війна назавжди залишиться лише спогадом. Але для кожного ця війна назавжди поділила життя на «до» і «після».

Коли ти бліда і заплакана, майже зламана, але ще жива, чекаєш, то розумієш, що очікування – це все, на що тобі вистачає опцій. Колись і я не знала, що відчуває жінка, яка чекає одного героя. Свого героя. В мене їх було два підрозділи справжніх друзів… Коли я зрозуміла, що не всі повернуться живими, частина моєї душі розбилася, наче скло. Мої найкращі друзі. Найкращі сини України. Вони – найсвітліше і найсильніше моє почуття. І два роки життя я молюся тільки за них.

Доки ми з війною ще були подружками, я збирала речі і тікала з дому до неї. Не розуміючи сліз мами та прохань друзів. Моя подружка не давала мені сумувати. І, говорячи з дружинами своїх друзів, я посміхалася, вважаючи їх наївними та недолугими істотами, які не дають працювати і шарпають нерви нав’язливими повідомленнями і дзвінками.

А потім закохалася. І вже на собі відчула бажання тримати. Аби не відпустити і не втратити.

Коли почала писати – не знала, чи буде крапка у моїй історії кохання. І чи є вона насправді історією кохання, а не притчею про розчарування. Адже коли ти повністю віддаєшся людині, без остраху, що, давши руку і зробивши крок уперед, не зірвешся у прірву, ти або отримаєш людину на все життя, або матимеш урок. Я дістала урок.

Але справа не в мені. Йдеться про кожного з нас. Майже у кожного з’явилася своя любов. У різних її проявах. Від коротких побачень з місцевими у «жовтій» зоні – до весільних суконь і рожево-блакитних бантів на пелюшках новонароджених.

Та любов на лінії вогню глибша. Це і батьківська любов, і любов дружня, і любов до степів Донбасу. До териконів, до буремного неба і безмежних соняшникових полів, які простягаються під рідним небом, синім і тривожним.

На цих сторінках зустрінуться історії болю та сліз, історії до сміху крізь сльози, історії тих, хто чекав і не дочекався, й історії тих, хто здобув свою особисту перемогу, доки наша країна продовжує війну.

Я не знаю, хто винен. Доля чи випадковість. Але я стала добровольцем. І пройшла півторарічний шлях Донецькою та Луганською областями поруч з найкращими людьми та їхніми дивовижними історіями.

Ізюм, Велика Новосілка, Часів Яр, Володарське, Лисичанськ, Попасне, Курахове, Мар’їнка, Красногорівка, Красноармійськ, Добропілля, Димитров, Артемівськ, Костянтинівка, Слов’янськ, Краматорськ, Нетайлове, Селидове, Новогродівка, Первомайськ та Первомайське, Піски, Волноваха, Гранітне, Чермалик, Лебединське, Маріуполь, Авдіївка… Ми разом йшли цими шляхами, і у плутаних спогадах тих днів, які були болючими і водночас теплими, залишалися історії наших сердець.

Я вірю у мир після Перемоги. Я вірю в те, що війна не вічна. А найбільше я вірю в те, що врятує нас, – у незгасаючий вогонь, у світло наших душ.

Цю книгу я дописала у Краматорську. Мабуть, така доля – книгу про війну завершити десь поруч з війною.

Сподіваюся, що кожен з нас знайде відповіді на свої питання і не буде розчарований.

P.S. Моя історія кохання у книзі відсутня.

Весільна сорочка

Котрий день поспіль Олена працювала, не підіймаючи голови, не відриваючись від вишивання. Стібок за стібком – вона вишивала весільну сорочку коханому, а голка колола пальці… Та зовсім скоро, за декілька тижнів, він повернеться з війни. Відпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далі на них чекає весілля. Як багато надій для них обох було у цьому слові! Наче рятівний канат, який ось-ось висмикне його із жаху бойових дій та поверне їй.

Він звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.

Звичайний, але тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні не буває. Насправді ж він – той цвіт української нації, який зветься добровольцями. Боєць першого в Україні добровольчого підрозділу – полку «Дніпро-1». Позивний «Блек». Взірцевий боєць, для побратимів порадник, наставник і міцне плече. Немає такої справи, яка не під силу Блеку.

Саме тому всі були впевнені: вони ідеальна пара. Жіночна красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Відома історик і талановита вишивальниця, руки якої народжували справжні твори мистецтва.

Вони познайомилися на Майдані. Та, як виявилося згодом, – багато разів десь пересікалися до цього. Доля водила поряд з самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пізно. Він часто приходив в її сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серці. Він був саме Тією людиною. Він був саме тим Чоловіком. Бути поруч з коханим – то було абсолютне щастя.

Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволяли це село. Півтора року утримували свої позиції, знаходячись на передньому краї оборони. Півтора року під ГРАДами і мінометами. Півтора року – і щодня в очікуванні наступу.

Так гартувалася сталь.

Безперечно, поруч з побратимами, вірними та надійними, завжди легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиціями, здіймаючи вгору червоний глиняний пісок, ніби й не такі страшні. Тут з’являється нова домівка. З брудним чайником, що дарує гарячу каву, з кошенятами, які бігають поряд. І твоє місцезнаходження вже не здається пеклом. Але ж це воно – адже щодня тобі загрожує смертельна небезпека.

Вона ж пройшла своє бойове хрещення в очікуванні. Коли за чоловіком зачиняються двері, він, переступивши поріг, іде вперед. Не замислюючись, а іноді й не згадуючи. Коли дівчина ці двері зачиняє, вона залишається на самоті з думками про нього. Вона живе від ротації до ротації. Можливо, і не живе. Можливо, лише існує. Змиваючи біль гарячою водою, якою вона боїться змити його дотики.

Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити власним життям. Яке без нього втрачало свої барви. Чайник кипів по-іншому, і кава була інакша на смак. Усе життя було інше на смак. Минали дні, і час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.

Дівчина з очима янгола чекає на свого коваля, вишиваючи йому весільну сорочку. Скоро остання його ротація, а попереду – подружнє життя. Він так вирішив.

* * *

31 липня 2015 року

ПРЕС-СЛУЖБА ПОЛКУ «ДНІПРО-1» ІНФОРМУЄ

Сьогодні ми втратили нашого побратима, бійця полку «Дніпро-1» – Блека. Григорій Матяш загинув у Пісках під час виконання бойового завдання.

Для нас він був другом та братом. Світла та прекрасна людина, досвідчений воїн, коваль, мрійник, шукач пригод.

Мінометний обстріл, який вівся із забороненого 120 мм міномета по позиції полку російськими окупантами, назавжди забрав життя 26-річного хлопця.

Йдуть кращі. Блек, спи спокійно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Герої не вмирають.

* * *

Дівчина з очима янгола та обличчям кольору білої весільної сорочки стоїть біля труни. Кожна хвилина – на межі втрати свідомості. Б’є церковний дзвін. Під церквою у два ряди стоять побратими у військовому камуфляжі, віддаючи останню честь загиблому бійцеві. Літнього спекотного дня у місті Прилуки, де ховали Григорія, час ніби зупинився.

Це і справді була його остання ротація. Так розпорядилася доля.

Він так і не викував подружнього щастя, а вона – не вишила другу сорочку. Для себе.

Вона ще довго не візьме до рук голку. А його поховають у білій весільній вишиванці.

Він був для неї всім: сонцем, радістю, життям. Не стало Його і не стало сонця й радості, натомість з’явилася чорна болюча порожнеча. Сорочку встигла дошити якраз до останнього дня відпустки. Лише раз приміряв і мусив уже їхати, аби скоро повернутися. І повернувся. Сорочку на нього одягли… вже назавжди.

Не про кохання Про любов до друзів

Ми познайомилися в Красноармійську (нині – Покровськ). Він привіз мене до місцевої лікарні, де лікувався наш поранений побратим. І куди щойно привезли до моргу нашого вічного хлопчика, загиблого Студента.

Величезні карі очі, щира посмішка і дивний для мешканця Донецької області позивний «Полтава». Він завжди казав: «Я не якийсь там хохол, я – бойовий укр». Цей укр був одним з найкращих. Він був справжнім і він був другом.

Їдучи з Попасного, я заскочила до Красноармійська, де базувалася частина хлопців. Лише привітатися. Полтави не було на місці і, не дочекавшись, я поїхала до Дніпропетровська. Вже на трасі задзвонив телефон. Полтава ображеним голосом сказав, що я не мала морального права поїхати, не дочекавшись, не обійнявши його. Вже за декілька хвилин нас підрізала камуфльована машина, з якої вийшов Полтава. Він наздогнав нас, щоб побачитися на хвилинку. Тоді я не знала, що бачила його востаннє.

До речі, саме Полтава вивозив з Іловайська у броньовику пораненого 19 серпня Семенченка і надавав йому першу допомогу.

З окупованого Іловайська він телефонував мені щодня. Тільки про нього подумала – і тут дзвінок!

– Дуже важко зв’язатися – працює один-єдиний генератор, від якого можна підзарядити телефон. Вода – у колодязі. Мрія – душ і перевдягнутися. Втома неймовірна. Вчора спалили два ворожі танки. Вони тут постійно їздять. Тільки встигай. А так нормально, тільки цигарки скінчилися і хліб, а тушонка набридла. Так, побіг я у підвал – почався артобстріл, – гомонив Полтава.

Голос бадьорий.

– Чуєте, хлопці! Вася каже, що любить вас. А мене й віртуально обіймає.

Я ще вірила, що все буде добре. Сама я знаходилася в лікарні в очікуванні операції, і все, чим я переймалася, – що не можу бути десь поруч з ними.

27 серпня прокинулася о четвертій ранку. Вікно в палаті відчинило подихом вітру. У білу лікарняну кімнату увірвалося вже доволі холодне серпневе повітря. Штори на вікні на декілька секунд злетіли до стелі, скинувши з підвіконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пішла у коридор відділення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути і так уже відоме: «Васю, це подвійне оточення».

Так дивно, вони навчили мене відчувати все по-іншому. Частіше казати друзям «люблю» і «вибач», частіше обіймати при нагоді, завжди вибачати і завжди вибачатися. Коли не знаєш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсім іншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподіватися, що із соколами все добре і я прокинулася тільки через вітер за вікном.

Наступного разу він зателефонував мені вже 28 серпня. Ми вирішили зустрітися у Красноармійську. Сказала, що візьму коньяк і замовлю баню – і вони нарешті відмиються. Ми мали всі разом відсвяткувати їх повернення. Що було потім, не пам’ятаю, бо лікарі вже везли мене в операційну.

Отямившись після наркозу, я написала йому смску: «Тільки живи, прошу». А вже за десять хвилин отримала відповідь: «Полтави немає».

Я сиділа під лікарнею на сходах і вила. Не кричала і не плакала. Вила. Від нестерпного ріжучого болю.

Вилазячи на дах школи після артобстрілу, він телефонував з цього клятого Іловайська і казав: «Побачиш, Васю. Ми горітимемо в пеклі, а хтось нашою кров’ю омиє свій орден».

Приблизно так і сталося. Адже 30-го вересня, у день, коли загиблих везли до дніпропетровських моргів, а поранених – у лікарню імені Мечникова, почесний комбат «Донбасу» отримував орден. У той самий день, коли вони, понівечені, обгорілі, але не зламані духом, щойно опинилися на мирній землі. І, як на мене, то насамперед мали нагородити саме цих стійких і справді героїчних людей.

Тоді у переповнених родичами та друзями коридорах лікарні Мечникова, 6-й та 16-й міських лікарнях усе, що давало змогу дихати, – надія. Тим часом лікарі боролися за кожне життя і за кожен клаптик тіла.

Ще близько півроку я могла вночі набирати їхні номери. У надії, що станеться диво і на дзвінок дістану відповідь. Дива не сталося. Друзі йдуть від нас. До Бога. Від болю. Від вогню.

Друже Полтаво, я завжди триматиму тебе в серці. Як й інших наших братів, з якими ми прощалися.

Якщо є надія на повернення, то можна чекати вічно…

Повертайся живим

Цієї ночі сиджу на підвіконні, Очі ріжуть вогники криваво-червоні, Це на тобі кров розстріляних батальйонів — Телевежа Сирецька, башта моя Вавілонська. Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях, Йде повз соняхи, їх навколо мільйони, І між ними спокійно, а далі куди – невідомо, Бо червоні озера під Червонопільським і чорне сонце. Голови соняхів нині схилилися долі Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі. Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю, Повертали тільки за ним, корилися долі. Ти правий, вороги, з’ясувалося, всюди, Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди, Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде, Тримають радари на горизонті. Я виводжу тебе із цього згубного місця По доріжці світлій в річці від місяця, По словах ясновидиці, Пунктиру на карті, Зіроньки з неба. Ти не зможеш більше тут загубитися — Не треба. Марія Старожицька, серпень 2014 р.

Цей вірш однієї безсонної ночі, коли «кипів» Іловайський котел, написала мама дівчини, яка дуже хотіла потрапити до свого коханого в епіцентр бойових дій. Вірш виявився не просто гарним, а й пророчим. Саме за його сценарієм з оточення виходили бійці батальйону «Донбас».

Вона зателефонувала мені в День незалежності. Той самий День незалежності, з парада на якому почалася найкривавіша сторінка новітньої української історії. Дівчина істерично кричала у трубку, що їде до Іловайська і що вона зобов’язана там бути.

Ми зустрічалися одного разу в Нових Петрівцях. Тоненька, гарненька, витончена дівчинка, яка не викликає жодних асоціацій із зоною бойових дій. Такі мають гуляти містом, займатися творчістю, отримувати квіти на побаченнях. Аж тут крик: «Ви руйнуєте моє особисте життя! Я туди доберуся і без вашого дозволу!». Все, що я їй пообіцяла, – що вона може доїхати до Красноармійського блокпоста і, якщо вже їй там так подобається, посидіти в тому районі, бо далі її ніхто не пропускатиме. На цьому нашу розмову було закінчено.

В Іловайськ вона рвалася до коханого, бійця батальйону «Донбас» Лавра, з яким познайомилася ще за часів Майдану. Вона постійно приїздила до нього на тренувальну базу батальйону у в/ч-3027, а потім вирядила на війну.

Вона раділа кожній його перемозі, стежила за новинами від батальйону та постійно тримала зв’язок. І ось одного серпневого дня телефоном він повідомив, що його разом з побратимами командування відправляє до Іловайська. Нічого не віщувало біди. Всі очікували на максимально швидку перемогу, а потім на поступ уперед. Визволяти та просуватися вглиб Донецької області, аби врешті дістатися до головної мети – Донецька.

Жах почався вже 19-го серпня. Тільки за один день п’ятеро «двохсотих» і «трьохсоті». Загинули Шульц, Скіф, Карат, Колдун, Посмішка. Загинули справді досвідчені вояки, які були прикладом для багатьох бійців. Потроху приходило розуміння, що швидкої перемоги не буде. Що попереду багато крові і багато важкої роботи.

Усі, хто на той час перебував у Києві, Дніпропетровську чи в інших містах «великої землі», за межами Донецької області, не знаходили собі місця. Але відчували, що наближається катастрофа. Усе, що рятувало, – уривки телефонних розмов, короткі пости на Фейсбуці чи будь-які повідомлення в мережі від офіційних джерел чи людей, які безпосередньо мали доступ до інформації. А далі – інформаційний вакуум. Тож нескладно було зрозуміти дівчину, яка лише приблизно уявляла, наскільки жахливі події відбуваються в невеличкому містечку Іловайськ, що поруч із Донецьком.

У той час Настина мама намагається підключити кого тільки можна, щоб витягти Лавра з оточення. Їй це вдається. Телефоном його намагаються інструктувати небайдужі люди, щоб хоч приблизно вказати йому шлях з Іловайська.

А вночі вона пише вірш. В якому ніби дублює сценарій виходу Лавра та його групи. Вийшли всі. Невеличкою групою, пішки. Зі своєю зброєю у руках.

Наступного разу наша з Настею зустріч відбулася в лікарні імені Мечникова у Дніпропетровську. Саме туди звозили всіх поранених в Іловайському котлі бійців. Вона везла бійця «Донбасу» Ельфа в інвалідному візку за бренді-колою. Поруч ішов Лавр. Який дивним чином вивів усю свою групу з оточення, і при цьому вони залишилися живі, неушкоджені.

Дівчина сяяла. Так само, як сяяла її мама і за сумісництвом названа мати для багатьох бійців. Її вірші виявилися пророчими і рятівними. І я не знаю, про яку саме любов ця історія. Про любов дівчини до свого героя чи про материнську рятівну любов. Якій під силу подумки долати кілометри та перешкоди. Виводити з оточення. Рятувати життя.

Можливо, кохання Лавра та Насті не проживе довго. Можливо, його вже немає. Але їхня спільна історія викарбувана в кожного з них у серці. Можливо, вона не матиме кінця, але вона вже безсмертна. Кінець їй і не потрібен. Такі історії зв’язують людей міцними узами, не підвладними часові й простору.

Гімн РФ як символ продажної любові

Три місяці сидіння в Пісках. Ні, не в Золотих пісках десь на узбережжі. Три місяці сидіння під донецьким аеропортом. «У Донецькій області спекотно. Переважно – ГРАДи…» Стандартний прогноз погоди, коли ти десь на передовій.

У гарячі дні літньої наступальної кампанії-2014 ніхто й не думав про потенціальну ротацію чи відпустку. Всі міцно трималися на позиціях, рятувалися від обстрілів, відповідали на них, допомагали пораненим та укріплювалися. Саме в той короткий, але найскладніший період АТО українським добровольчим батальйонам і Збройним силам вдалося максимально близько підійти до Донецька. Піски ж були найближчі до нього. І відповідальність за утримання цього стратегічно важливого населеного пункту лежала саме на полку «Дніпро-1».

Але три місяці в пеклі – ніщо порівняно з трьома місяцями без жінки. І ось довгоочікувана відпустка. Перетнувши кордон Донецької області та опинившись у прифронтовому, сяючому вечірніми вогнями Дніпропетровську, він прихопив пляшку червоного сухого, аби скоріше повернутися до мами і привітати її з днем народження. Та квитків у касі автовокзалу не виявилося.

Добровольці вирушили на фронт не за грошима. Тож, отримавши матеріальну премію за ці самі три місяці пекла, наш шокований герой сам випив пляшку сухого і… викликав повій. Не для надання інтимних послуг, звісно ж. Виключно для прогулянки й розваги.

Яскраві вогні міста, танці до ранку, вир барів-ресторанів і таксі. Обійми нічних дівчат. І наш герой пустився берега, згадуючи безтурботне мирне життя, де нічні клуби ще не були чимось дивним і далеким.

Так, опинившись в орендованій на одну ніч квартирі, він і сам не зрозумів, як роздягнув повію і попросив її заспівати:

Славься, Отечество наше свободное, Братских народов союз вековой, Предками данная мудрость народная! Славься, страна! Мы гордимся тобой!

– виводила дівчина, стоячи в колінно-ліктьовій позі, відчуваючи на собі всю «любов» бійця до священної російської землі. Вони обмінялися телефонами.

А вже наступного відрядження до нього «Новою поштою» надійшов пакунок з гуманітарною допомогою. Від тієї самої співучої повії. Як бачите, ступінь патріотизму зовсім не залежить від обраної професії.

Так він назавжди залишився для неї «богом війни», а вона для нього – символом сексу з повіями.

Про донецького міліціонера

Страшно не тоді, коли війна створює сім’ї, а тоді, коли вона їх руйнує.

«Якщо ти мене любиш, то ти зі мною скрізь, завжди і за будь-яких обставин»… Мабуть, так думає кожен, хто тримає любов у серці, хто вірить у спільне майбутнє та поєднаний спільним минулим.

Так думав і хлопець з позивним «Коба». Порядний горлівський міліціонер, корінний житель Донецька. Все в житті склалося так, як він бажав. Кохана дружина, міцна родина, чудова семирічна донечка. І про що ще має мріяти чоловік, який усього бажаного в житті вже досяг?

Коли наприкінці травня поблизу рідного міста розпочалися бойові дії та постало питання, що ж робити далі, його тесть зібрав сімейне коло на вечерю і сказав, що вся родина має підтримати «патріотичні сили Донбасу». Ті самі, які після визволення Слов’янська окупували Донецьк.

Він жодним чином не бажав того, що почалося далі. Він не мріяв тримати в руках автомат і сидіти в окопах у Пісках. Він не хотів бачити смертей друзів в Іловайську, він не планував вдягати мультикам і стояти на передовій. За нього так вирішили, а вибору в нього не лишалося. Адже коли до тебе в дім приходить війна, ти маєш або захистити цей дім, або повернути його. Тікати – це не вибір. Це слабкість.

Коба довго намагався вмовити дружину зробити інший вибір, залишитися, боротися. Довго сподівався, що горлівський райвідділ міліції не вступить усім своїм складом до лав «ополчення» і не здасть усе те, на чому тримався спокій і правопорядок у місті. Але сценарій розвитку війни та окупації був непрогнозований. Усе те, що діялося далі, здавалося стороннім і нереальним. Наче у фільмі-апокаліпсисі, де головному героєві залишається або загинути одразу ж, або боротися та виживати.

Але якщо дружина вважає тебе фашистом, а колеги замість підтримання порядку чекають хаосу, на якому можна нажитися, переконувати оточення змінити точку зору марно. На той час через такі події руйнувалася не одна родина. Друг брав зброю до рук, щоб іноді застосувати її проти друга. Коли вирішується доля твоєї країни, часто стосунки між людьми щезають у минулому, адже виникає неосяжна прірва.

Тож Кобі довелося їхати до сусіднього Дніпропетровська, аби долучитися до добровольчого руху. Так він і опинився у лавах тоді ще батальйону «Дніпро-1».

Дружина може підтримувати чи не підтримувати, але має бути поруч. Своїми думками та молитвами. Має чекати. Дочекатися.

Натомість його дружина зробила свій вибір. Відписала все рухоме і нерухоме майно на користь «ополчення» і виїхала до країни-агресора. І, можливо, навіть на це можна закривти очі. Можна витримати біль та зраду. Але як витримати те, що в батька забрали єдину кохану дитину. Без права на зустріч, без права почути її голос та спостерігати, як вона дорослішає. Без права навіть сподіватися, що колись усе зміниться. Понад рік він не може взяти її на руки, заспівати колискову чи купити нову ляльку. Він не навчить її кататися на велосипеді, не візьме із собою на рибалку. Лише тому, що дружина вирішила ціною щастя власної родини підтримати окупантів.

Це гірко. Але це реальність.

На моє запитання, чи знайшов він когось у Дніпропетровську, Коба каже, що, згадуючи про життя в Донецьку із сім’єю, відчуває такий нестерпний біль, що навіть не здатен спостерігати за чиїмись радощами, розважатися чи навіть просто жити. Його життя – суцільне несення служби. Так має бути зараз. А що буде далі, він вирішить пізніше.

Про донецького сутенера

Схожа на історію донецького міліціонера реальність спіткала Петра, ще одного бійця полку «Дніпро-1», раніше – батальйону «Донбас».

Петро також був корінним донеччанином, який, повернувшись з армії, де чесно відслужив країні, випадково познайомився з паном Корчинським і потрапив до лав ОУНу. Саме там він пройнявся духом українського націоналізму й осягнув прості істини Степана Бандери.

Чергова пиятика – і він опиняється у Грузії. В джинсах, майці та з кулеметом у руках. Петро завзято руйнував «скрєпи» на Кавказі, де допомагав грузинським побратимам боротися зі злом, що несла російська окупаційна армія. Якимось чином, далеким передчуттям він розумів: невдовзі це почнеться й в Україні.

Після повернення йому довелося відсидіти декілька місяців у СІЗО, де ліпшим другом та єдиним співрозмовником був павучок, що жив у баночці, майже як Петро. А оскільки його участь у бойових діях так і не вдалося підтвердити, Петра звільнили.

Він повернувся на мирну землю, одружився з коханою дівчиною та започаткував у Донецьку власну справу. На перший погляд, дивну, але для багатьох приємну. Став сутенером. Хоча сам він цього терміну не вживає, адже організація надання заможним жінкам ескорт-послуг не є криміналом, а якщо все закінчується інтимом, то вже не його справа.

Так, сидячи на підлозі найманої квартири, запиваючи свої оповідки віскі з колою, Петро розповідав мені про своє донецьке життя. Виявляється, що потрапити до нього на роботу було нескладно. Складніше – пройти випробування стилістом, курсами етикету та поезії. Ті, хто це випробування проходили, отримували непогані дивіденди.

Як потрапити до «сервісного центру»? Все було доволі просто: студенти та інші не перевантажені інтелектуальною і трудовою діяльністю юнаки телефонували за номером, вказаним на флаєрі. І потрапляли до рук Петра. Стилісти робили манікюр, фарбували волосся. На курсах етикету хлопці вчилися їсти, ходити й говорити. А потім – бойове завдання. Приміром, супровід самотньої, але дуже забезпеченої пані на зустріч випускників чи, скажімо, дипломатичний прийом.

Все це розповідалося таким тоном, наче Петро жодним чином не шкодував за втраченим бізнесом, домом і не сумував за рідним містом. У нього три паспорти. Тож, коли захоче знову змінити своє життя – змінить. Усе, чого йому в цьому житті не вистачатиме, – улюбленої дитини. Він сумує лише за сином. І навіть не знає, в яку саме точку на карті Російської Федерації колись кохана дружина вивезла кров його крові. Він досі з посмішкою згадує, як виконував кожну забаганку вагітної нареченої, як чекав на свого хлопчика. А зараз – знову чекає. Можливо, дочекається.

Як і дочекається своєї доньки донецький міліціонер Коба.

Сумніваюся, що його дружина колись дізнається про те, що в січні минулого року Петро дістав контузію і тяжку травму спини в селищі Піски, що поблизу рідного Донецька. А вже влітку ледь не загинув у Костянтинівці в автомобільній аварії:

«Наш броньовик тоді влетів у розмежувальну смугу на швидкості 100 км/год. Бокові двері вирвало під час руху і жбурнуло на дорогу. Ми були на передніх сидіннях. Коли механіки подивилися на розтрощений броньовик, який навіть не було сенсу ремонтувати, вони сказали, що ми вижили просто дивом. Зважаючи хоча б на те, що, вдарившись головою у подвійний бронепакет скла, можна позбутися голови».

Та що там аварія чи Піски! Він вижив навіть під час першого штурму Карлівки батальйоном «Донбас», коли шанси на виживання були зведені до мінімуму.

Тож є надія, що диво станеться знову, і батьки нарешті побачать своїх дітей.

Єдине питання: чи зможуть діти зрозуміти своїх батьків? Чи збагнуть колись, що означала для них ця війна і через що довелося пройти батькові, аби вибороти вільне життя у власній країні?

Метрополітен

У мирному житті вони, мабуть, ніколи б не познайомилися. Можливо, і не знали б про існування одне одного. Але так розсудила доля, що він став добровольцем, а вона змушена була освоїти професію військового кореспондента. Вже там, у Донецькій області, вони і зустрілися.

Уперше вона поїхала на схід України в 22 роки. Не просто на схід, а до зони бойових дій. Без спеціальної підготовки – лише щось читала про поїздки з каскою та бронежилетом. Друг – журналіст, який побував не на одній війні, – начепив напис «Press» і попередив: «Дивись на зеленку».

Вони стояли перед блокпостом півдня. Чекали на «Донбас». Вона повністю не розуміла, про що йдеться. Тоді приїхала машина з другим взводом, з якої вийшов він, і тут сталося те, що у фільмах називають коханням з першого погляду.

Високий, красивий хлопець. Ніколи не вимовить зайвого, завжди виважений і чіткий. Гарний боєць, гарний чоловік. За спиною такого хочеться сховатися. Адже поруч з ним нічого не страшно. Мабуть, таким вона його й бачила.

Він привітався і про щось пожартував, пригостив її печивом. Вони познайомилися. Коли сіли по машинах, почали швидко рухатися, пригинаючи голови, коли відкривався простір поля. Журналістів навчили: якщо почнеться обстріл, пригинайтесь і намагайтеся боком викотитися з машини й залізти під неї.

Приїхали на базу «Донбасу», і в першу ж ніч їхнього перебування були обстріляні. Він не відходив від журналістки, яка ще остаточно не усвідомила, що потрапила на справжню війну, і ледь трималася на ногах від утоми та викиду у кров шаленої дози адреналіну. Так у коридорах гуртожитку Артемівського педагогічного училища, що слугувало тимчасовою базою батальйону, народжувалося почуття. Сидячи на підвіконні, вони говорили про дитячі мрії, життя на «гражданці», про те, чого досягли в житті і навіщо взагалі потрібна війна.

Їй понад усе хотілося обіймати його і триматися поруч. Так, ніби з ним їй нічого не загрожувало. На пригодах в Артемівську (нині – Бахмут) вона не зупинилася. Наступного разу вирушила до міста Курахове. Щоб побачитися з ним та попрацювати.

Коли я приїхала на тимчасову базу батальйону в Кураховому, мене зустрів комбат Семенченко з криками: «Або одягни їх, або нехай забираються звідси! І жодних ночівель журналісток на базі. В мене бійці два місяці без ротації».

Не розуміючи, про що йдеться, я зайшла в будівлю профілакторію і побачила двох симпатичних дівчат – з довгим волоссям, в коротких спідницях та з глибоким декольте. Польську журналістку та її українську колегу. Тепер я дуже чітко зрозуміла установку, яку дав мені Семен. Дівчата принципово не погоджувалися їхати до готелю, мотивуючи це тим, що хочуть ближче поспілкуватися з бійцями. Профілакторій тоді нагадував швидше казарму та військовий склад, переповнений зброєю і спорядженням. Я погано уявляла, як саме дівчата-журналістки, котрі звикли до звичайного комфортного життя, збираються проводити там ніч.

Тоді бойові дії велися в Мар’їнці, і командир першої штурмової Тур збирав другий взвод на виїзд до цього населеного пункту. А командир взводу з позивним «Артист» категорично не радив журналісткам вирушати у цю екстремальну подорож.

Я розуміла, що в будь-який час ситуація може стати неконтрольованою, і бійці мають працювати, а не відволікатися на журналісток. Адже їхньому життю може загрожувати небезпека, і хлопці повинні думати передусім про себе. Тому дозвіл на виїзд дістали лише хлопці-кореспонденти.

Який же крик здійняли дівчата! Окрім kurvamach та ще шквалу якихось матюків польською, я більше нічого не розуміла. До речі, саме того дня розстріляли автобус під Мар’їнкою, де загинули 13 бійців Правого сектору. Тож, моя інтуїція мене не підвела. Адже не відомо, як могли скластися обставини і що трапилося б з дівчатами.

Не підвела мене інтуїція й тоді, коли побачила очі однієї з журналісток. І погляд, яким вона проводжала на виїзд саме цього бійця.

Її не залишало відчуття, що якесь мереживо зв’язує їх разом. Природне почуття опіки над людиною, яка тобі не байдужа.

Після усього – був Іловайськ. Та кульмінацією, коли ти відчуваєш людину і всередині себе – наче буря з переживань, є бажання допомогти. Чекаєш на смс як відповідь на найважливіше питання твого життя. Понад усе вона боялася дзвінка чи смс з повідомленням, що він загинув. Але щиро вірила: живий і все буде добре. Ночами вона не могла спати, аж потім дізналася, що він у полоні. Гірка ж правда полягала ще й у тому, що вона не єдина жінка, яка чекала на його повернення.

Півроку неволі. Півроку життя, проведеного в нелюдських умовах, в підвалі будівлі донецької СБУ під наглядом терористів, озброєних та озвірілих від ненависті до добровольців. Півроку, під час яких іноді розкішшю був окраєць хліба. А з медичних засобів – вода з цукром замість корвалолу та йодова сітка від усіх хвороб. Сонячне світло і свіже повітря – дуже рідке задоволення.

Як сам він зізнався мені пізніше, просидів би там і довше, щоб мати змогу зробити вибір. І визначитися, до якої саме жінки з тих двох, що вдень і вночі чекають на нього, він має повернутися.

Вона ж тим часом змінила місце роботи і переїхала до його рідного міста. Їй здавалося, що так вона стає трохи ближчою. Що очікування там скоротить розлуку. Весь час писала листи йому в полон, бачила уві снах, подумки говорила з ним.

Дочекалися обидві. І вибір було зроблено в останній момент. На станції метрополітену. Де, тримаючи її за руку, він побачив іншу. А далі, як у повільній зйомці, – відпустив руку дівчини та зник. Зник з поля зору і зник з життя назавжди.

З чоловіками завжди складніше. Жінка не робить вибір. Вона просто вирішує – ось цей. Він, один-єдиний. І більше ніхто не потрібен. І не важливо, скільки часу треба чекати. Якщо впевнена, що дочекаєшся.

Хоча я й знайома з обома – не знаю, хто з них винен. Мабуть, доля та обставини. І можливо, його вибір не остаточний. Занадто вже красива та чуттєва їхня спільна історія. Навіть незважаючи на те, що сумна.

Вона розповіла мені про ці події в їхньому житті в районі «Республіки Мост». І тоді я зрозуміла, що штовхає маленьку та слабку дівчину вдягати бронежилет і вирушати до епіцентрів бойових дій. Це втеча від болю. Втеча від рани, яку на передовій лікувати не треба. Бо там її майже не відчуваєш. Немає на це часу.

Миротворець

Дмитро – за покликом душі доброволець, за покликанням – фотограф, який полишив свою роботу і до останнього дня створював фотохроніки життя батальйону «Донбас». Його покликала війна і країна, палаюча у вогні.

На зроблених ним світлинах назавжди залишаться посмішки тих, хто й досі воює, і тих, кого вже немає поруч, немає серед живих. На них живуть героїчні подвиги добровольців. Їхня присяга у Нових Петрівцях, де щойно видали зброю, яку в бойових умовах ще ніхто не встиг застосувати. Їхні сповнені надією на перемогу очі. Їхні брудні, але щасливі обличчя після другої розвідки боєм у повній амуніції.

Хлопці переглядають ці фото, які Миротворець лишив усім на згадку. І повертаються у той надзвичайний час, коли все тільки починалося. І не було смерті побратимів, пекла війни, випробувань на міцність. Їм і досі боляче – адже для бійців він став справжнім другом.

Миротворець. Перша офіційна втрата в батальйоні «Донбас» з моменту його вступу до лав Національної гвардії України. Початок липня 2014 року. Ми познайомилися на одній з баз батальйону – в колишньому піонерському таборі «Дружба», що в Покровському районі Дніпропетровської області, де зараз базується 5-й батальйон ДУКу. Саме в той день, коли батальйон «Донбас» провів першу вдалу розвідку боєм у селі Карлівка Донецької області і помстився за свої перші втрати 23 травня.

За декілька днів до смерті він запропонував мені зробити мілітарі-фотосесію. Я сказала, що краще наступного разу, приміром у п’ятницю. Нічого ж не трапиться все одно. «Хто знає, що може статися до п’ятниці», – сказав Діма і сумно посміхнувся.

Якби ж то я знала, що наступного разу не буде, і живим я його вже ніколи не побачу! Так завжди на війні. Не знаєш, яка зустріч може бути останньою.

Та попереду їх ще чекала друга розвідка боєм, яка знову стала успіхом. Жодної втрати. Всі повернулися неушкоджені. Я приїхала на базу буквально за годину після того, як дізналася шокуючу новину. На пересувному блокпосту в містечку Димитров було розстріляно тачанку Миротворця. Він загинув. І, мабуть, це сталося через те, що він необачно вдягнув бронежилет з передньою бронеплитою із ступенем захисту «4», а задню бронеплиту «2». Тож куля, потрапивши в тіло, зрикошетила всередині. Після того, як машину було розстріляно, блокпост дивним чином зник. Більше того: а чи був там блокпост? Димитров прифронтове, але мирне місто. І воно розташоване надто далеко від лінії фронту, щоб ситуація спонукала відкривати вогонь на ураження. Це була засідка.

Найстрашніше було їхати до моргу. Говорити про нього, як про загиблого. Писати некролог. Коли ти пишеш некролог і повідомляєш ЗМІ про втрату бійця, то офіційно визнаєш і оголошуєш: ВСЕ. Коли його привезли на базу у Великомихайлівку, на подвір’ї вишикувалися побратими. Зі свічками в руках. Сльози в їхніх очах не забути. Вони були надто щирими. Надто гіркими.

Головною заслугою Миротворця були не героїчні бої, не служба в «Донбасі» і навіть не талант фотографа. Головною його заслугою була міцна родина, де у великій любові та повазі він та його дружина Зоряна виховували двох чарівних хлопчиків. Як дві краплі води схожих на батька. Саме за їхнє вільне і світле майбутнє та майбутнє тисяч дітей і боровся «Донбас».

Ще вдома він почав посилено готуватися: купив кілька комплектів форми, спорядження та квитки на Дніпропетровськ.

Варто згадати, що тоді так робив майже кожен доброволець. Адже про яке забезпечення формою йшлося, якщо держава на той час навіть не всі добровольчі батальйони визнала офіційно. Майже кожен сам готувався, як міг. Купував форму, берці, рюкзаки та спальні мішки. Чого вони справді прагнули, так це зброї. Щоб скоріше вигнати ворога з країни.

Зоряна підтримала чоловіка і вважала, що так має вчинити кожен. Уже зараз вагається: для чого відпустила, могла ж бо втримати…

Але вона й досі чує його слова: «Як я своїм синам в очі буду дивитися, коли вони виростуть? Що я їм скажу, що просидів війну на дивані перед телевізором?» Це була справа честі для нього.

Уперше в її душі оселився страх і прийшло усвідомлення ризиків війни, коли батальйон вирушив з Києва до зони бойових дій.

Вона не вмовляла його залишитись. Стійко прийняла рішення і сказала, що хоче їхати з ним, бути поряд. Адже жінка теж може бути корисною на війні – надавати медичну допомогу чи готувати. Він, міцно стиснувши її плечі, глянув в очі і відповів: у тебе є набагато важливіша і важча місія – виховати й виростити наших синів! Так вона й відпустила… А далі починається пекло для родини.

Зоряна й в думках не припускала, що з Дімою щось трапиться. Вона була впевнена, що все буде добре, і він повернеться з перемогою. Діма – надзвичайно добра і світла людина, він йшов захищати, а не вбивати, він мусив повернутися живим!

Найважче було вирішити, як саме сказати дітям, що батько загинув. Зоряна – не прихильник заспокоювання дітей у таких випадках на кшталт «тато-космонавт» або чимось подібним. Старшому на той момент було сім років, він достатньо усвідомлював ризики війни. Молодшому було чотири рочки, тому він, можливо, менше розумів усю трагічність ситуації, але, сказавши одному, вона не могла не сказати другому.

На той момент діти були в селі у бабусі. Єдине, про що просила Зоряна, поки їх не привезли до Києва, не говорити, що батько загинув. Цю звістку мала сказати мати. Пам’ятає болісну реакцію дітей. Молодший через кілька хвилин приніс мамі малюнок. На ньому був зображений блакитний чоловічок з піднятою догори лівою рукою, а під нею щось схоже на комету. «Це – тато, а це – куля, яка вбила тата, вона потрапила ось сюди…» – пояснила дитина.

На той момент вони ще не знали, як саме загинув Миротворець. Лише практично місяць потому, коли вивчала висновок судмедекспертизи у Красноармійську, Зоряні стало відомо, що куля справді влучила з лівого боку у грудину біля лопатки, прошила дві легені та хребет, і що шансів на життя не було…

З тієї печальної звістки минув понад рік. Діти знають, що тато завжди поряд з ними. Вони часто згадують його. Буває, діти просять у матері щось розповісти про нього. Бережуть кожну річ, іграшку, куповану чи подаровану татом. Щовечора Зоряна цілує синів на ніч. За себе і за батька.

І неважливо, скільки часу минуло, адже болить завжди однаково. Але вони живуть далі. Вони пам’ятають тата-героя. І Миротворець житиме вічно. В очах своїх синочків, у серці Зоряни і в наших спогадах.

Янгол

Вона ніколи не думала, що можлива любов під час війни. Вона взагалі не очікувала на будь-яку любов, адже сім років тому її наречений загинув в автокатастрофі. І вона не могла змиритися з думкою, що вона жива, а його немає.

Гарна та вихована дівчина, струнка білявка Лана – мрія багатьох чоловіків. Крім того, що надзвичайно чуйна, турботлива і талановита, ще й безстрашна. Це вона довела роком своєї волонтерської діяльності, під час якої встигала працювати військовим кореспондентом. Майже від самого початку бойових дій на Донбасі вона їздила до різних бригад і батальйонів, привозячи хлопцям на передову форму, берці, термобілизну і продукти. Паралельно ж писала у декілька видань про оперативний стан у зоні війни.

Ідеалом чоловіка вона завжди вважала свого батька – кадрового військового. Який був для неї прикладом честі, мужності та відваги. Тож, мабуть, потрапити у військове середовище було кармою.

І так склалося, що доля звела її також з кадровим військовим, морським піхотинцем. Познайомилися на блокпосту. Почали листуватися. Далі – більше. Періодичні побачення у найманій квартирі в Маріуполі. Він ніколи не з’являвся без квітів. Завжди букетик білих хризантем або білих троянд. Так вона полюбила білий колір.

Вранці він варив каву, адже корінна львів’янка не уявляла без неї свого життя, і готував сніданки. Під гітару співав українських пісень, розважав її.

Але часу на такі побачення, коли вони мали б змогу бодай трохи довше бути разом, не було. Два-три дні, і він знову мав їхати. І так по колу – він до неї у Краматорськ, вона до нього – на південь Донеччини.

Вона – волонтер і журналіст. Вже понад рік допомагає армії, але єдина людина, яка досі не приймає від неї допомоги, – її коханий, морський піхотинець, котрий ніс службу в Широкіному.

Разом вони складали плани на майбутнє, яке бачили, звісно, спільним. Вона була впевнена у ньому і вважала саме тією людиною, з якою здатна була б провести решту свого життя. І навіть не уявляла, що часто доля дуже жорстока до жінок, які мали вдачу покохати людину, котра присвячує себе війні.

Вони ніколи не говорили про війну. Лише про майбутнє. Мріяли одружитися. Він хотів доньку, вона – сина. Всі сподівалися, що війна ось-ось скінчиться. Але їй не видно кінця-краю.

А зараз єдине майбутнє, яке вони можуть обговорювати, – проходження військової служби в різних бригадах. Вона вже не хоче дітей. Просто відпустила ситуацію. Впевнена, що в неї обов’язково буде син. І буде коханий чоловік. Той, який любитиме її більше за війну. Адже морський піхотинець виявився тією людиною, на яку в жодному разі не можна покластися. Бо належав до того типу чоловіків, які під час перших складнощів зникають, залишаючи тебе на самоті з твоїми проблемами. Як би гірко й не було це визнавати, вона прийняла його позицію стосовно себе.

Любов на війні допомагає вижити. Дає надію. Дає бажання повернутися. Питання в тому, чи живе ця любов після повернення з війни.

Влітку, коли вона перенесла тяжку хворобу, його не було поруч. Сотні аналізів, обстежень, пачки пігулок. Все, чого вона дочекалася, – смс-повідомлення. Він не тримав її, але й не відпускав.

Вона допомогла сотням військових, їхнім родинам, дітям. Коли ж сама опинилася у складній ситуації, біля неї не було нікого. Саме тому зараз вона говорить: значить, ніхто нічого нікому не винен. Твої проблеми – це тільки твій біль. Вона проводила дні та ночі біля ліжок поранених солдатів. А коли сама перенесла складну операцію, ніхто не тримав її за руку, стоячи біля ліжка. І вже за кілька днів після операції вона повезла гуманітарну допомогу в АТО. Її позивний «Янгол».

Вона стерла з пам’яті свій біль, стерла з неї всі пекельні міста Донбасу і всі страшні спогади. Забуту ним аптечку та бронежилет віддала бійцям однієї з бригад.

Єдине, що залишила на згадку, – срібну каблучку з написом «любов», подаровану ним у найманій квартирі в Маріуполі.

Минув певний час, і вона підписала безтерміновий контракт зі Збройними силами України, до закінчення особливого періоду. Тож, тепер лейтенанта тактичної авіації мало турбує особисте життя. Насамперед – літаки.

Названий батько

Посеред ночі прокинулася від того, що на телефон сипалися смс-повідомлення. Пише мій друг, боєць батальйону «Донбас», корінний житель Донецька з позивним «Музикант»: «Напиши у своїй книзі про мене. Як я нікого не полюбив на цій війні. Про те, як я всіх розлюбив – і навіть зненавидів. Про те, як я остаточно розлюбив Бога і себе самого».

Насправді він по-батьківськи любить хлопчика на ім’я Ерік, якого разом з мамою та бабусею вивозив з напіврозбитого регулярними обстрілами Попасного, цілковито застійного містечка в Луганській області. Містечко, яке знаходиться у безпосередній близькості до лінії фронту, – не найкраще місце для виховання дитини. Хоча б тому, що кожен день перебування там небезпечний для життя. Ті, хто бачив та пам’ятає ту руйнацію, яку зазнало Попасне, зрозуміють. Адже під час визволення цього міста на його землі пролили свою кров та полягли багато українських солдатів. Сліди бойових дій ще зберігаються у вибитих шибках, воронках на дорозі, зруйнованих будинках та згорілій автомобільній заправці поблизу в’їзду до Попасного.

Саме тому Музикант і вирішив терміново забрати хлопця до Києва і докласти усіх можливих і неможливих зусиль, щоб стерти з його дитячої пам’яті страшні дні, пережиті ним під час бойових дій.

Він збирав гроші по друзях, аби купити хлопчику хоча б зимове взуття та новий одяг. Бо у свої тринадцять років той уже виріс з дитячих речей. Потім шукав житло для родини, возив Еріка в Одесу, відправляв на відпочинок, записав на малювання. Успіхи, які робив та продовжує робити Ерік у навчанні і творчості, частково є успіхами й Музиканта. Адже завдяки самовідданості дивного бійця з борідкою в темних окулярах Ерік дістав справжню батьківську підтримку та можливість розвиватися як особистість.

Вчинок Музиканта – не одноразова акція доброї волі, а постійна виховна робота, спілкування, і, звичайно ж, дружба та щира батьківська любов. Вони разом подорожують, займаються музикою, знайомляться з новими цікавими людьми.

Музикант – боєць, який нещодавно повернувся з фронту і за душею мав лише 10 000 боргу ПриватБанку і квартиру в окупованому Донецьку. Але там він втратив дещо більше, ніж просто помешкання. Там він втратив те, до чого була прив’язана міцними ниточками спогадів і почуттів його душа. Адже у Донецьку був його справжній дім. Йдеться не про стіни, а про справжнє відчуття дому, що є фортецею. В якому живе та відпочиває від складнощів зовнішнього світу твоя душа. Де стоїть твоя улюблена чашка, в яку наливаєш липовий чай, де можна увімкнути музику і, вмостившись зручніше у крісло, насолоджуватися вечором.

У Донецьку Музикант мав схованку зі старими коштовностями. Старовинний дамський годинничок, каблучки, брошки, книги, цілий склад дивацтв, котрі він ретельно збирав з дитинства, – усілякий мотлох, шпильки, годинники, ключі, старі чорнильні ручки. Там був його улюблений годинник – алюмінієвий, у золотій оправі, часів німецької окупації. Їх цінність полягала не у вартості: вони – фантастика самі по собі.

А ще була маленька улюблена колекція давніх монет – переважно початку – середини ХХ століття, але були там декілька і з ХІХ. Були монети з перших тиражів – їх він любив щонайбільше. Це і 10 шекелів, випущених відразу після шестиденної війни, і 5 срібних марок кінця рейху.

Жили у Донецьку й три друга… Яких не повернути. Вони навіть не посварилися через війну, як буває в багатьох таких випадках, коли людей розділяє не тільки стіна окупації та череда блокпостів. Просто в кожного життя змінилося, і реальність стала іншою.

А зараз єдиним його скарбом, окрім гітари, звісно, є Ерік. Вони вже так один одного полюбили, що цей скарб йому по-справжньому страшно втрачати. На це навіть мама й бабуся хлопця беззаперечно зважають. Вони розуміють, що розлучати їх уже не можна.

Ерік бачить у Музиканті справжнього батька, саме такого, якого йому завжди не вистачало. Музикант бачить в Еріку можливість дати хлопцеві все те, що чекав колись від свого батька, але так і не дочекався.

Евакуювавши цю сім’ю з війни, він зробив щось набагато більше, ніж просто вивіз трьох переселенців. Насправді він врятував життя. Не у фізичному сенсі, можливо. Але завдяки цьому вчинку Ерік не стане ще однією «загубленою» дитиною, чию долю скалічила б війна, злидні, відсутність освіти та елементарного розвитку, який так необхідний живому і гнучкому розуму підлітка.

Кожен з них страждає від того, що не вдома. Але разом вони знайшли новий дім. І зрозуміли, що дім – це не стіни. Адже коли триває війна, немає нічого більш тимчасового, ніж стіни. Взагалі, війна багато чого знецінила і показала ефемерність речей. Константою залишилися тривіальні, але такі щирі – співчуття, довіра та розуміння. Те, без чого неможливі ні дружба, ні любов.

Жора

Коли дивишся на його щирі очі і відкриту посмішку, здається, що він не знає, що таке сум і розпач. Його побоюєшся у гніві, але розумієш, що він ніколи навмисне не нашкодить.

Для Жори це була вже друга війна. І в першій, і в другій він воював проти російської окупації територій незалежних держав. Щойно розпочалися події на сході України, він, не роздумаючи, зібрав усе необхідне і вирушив на базу батальйону «Донбас», яка розташовувалася у селі Новопідгородне Межівського району Дніпропетровської області. Там, за жахливих умов існування на базі, більше схожої на хлів, він познайомився з першими добровольцями.

Він – вправний боєць полку «Дніпро-1», куди після подій у Карлівці в травні 2014 року перейшов з батальйону «Донбас». Адже після тих травневих днів не один десяток людей полишили батальйон, сумніваючись у вправності та компетентності командування «Донбасу».

Саме тут, в полку «Дніпро-1», серед бійців 5-ї роти він знайшов однодумців, справжніх друзів, які, за його словами, стали для нього родиною, командою. Це така дружба, що пов’язана кров’ю. Назавжди.

Це ті самі хлопці, завдяки яким навесні 2015 року в соняшникових полях поблизу Авдіївки впав шестимільйонний російський безпілотник «Форпост». Жора, Тихий, Крамаха, Паша і Малий – «веселі» диверсанти, які бралися за найскладніші завдання, що ставилися під час перебування полку на передовій.

Коли їхня сіра брудна «Нива» з’являлася в полі зору, моє серце, здається, вистрибувало з грудей. Адже понад усе я хвилювалася саме через них. А коли «Нива» заїжджала на базу, я розуміла, що все добре.

Їхня робота така, про яку з метою безпеки не пишуть у прес-релізах. Їхні обличчя не з’являлися в об’єктивах відеокамер – вони просто робили свою справу. Нічого не вимагаючи. За кожного з нас. На їхніх рахунках – десятки врятованих життів і десятки знищених ворогів. Їхні заслуги відомі далеко за межами зони бойових дій. Їхню роботу високо цінував як Центр спеціальних операцій, так і Штаб АТО.

Мабуть, єдина структура, якій зручніше закривати очі на їхні досягнення, саме штаб полку «Дніпро-1», котрий навіть позбавив їх державних нагород за збитий на Донбасі безпілотник (другий збитий БПЛА за весь час проведення АТО). Таке собі вийшло покарання невинних і нагородження непричетних. Адже нагороди таки були, тільки їх отримали інші люди. Але це лірика. Оскільки завжди хтось працює за металеві значки, а хтось – за свою країну.

Насправді він не тільки суворий вояка, а й досить весела людина.

Я, наприклад, не знаю, хто б ще міг похвалитися тим, що знає всіх повій на території неокупованого Донбасу. А він може. І повії приїжджатимуть до нього у вишиванках і говоритимуть: «сєпарам не дамо, а вам, укропи, 50 % знижка». Такі веселощі були наслідком шаленого навантаження і високої відповідальності, яку хлопці разом несли півтора року. Пліч-о-пліч. І за кожним жартом завжди була своя гірка правда.

Коли з’являлися вільні та спокійні хвилини, Жора діставав мобільник і показував фото своїх діточок, де син тримав у руках іграшкову рушницю, відео, на якому донечка біля прапора України дякувала бійцям. Ми вже бачили ті відео десятки разів, але він з такою ніжністю та любов’ю передивлявся їх, що всі поруч просто танули.

Навіть попри те, що під час перебування у довготривалих відрядженнях він не міг багато часу приділяти дітям, Жора завжди знаходив можливість побачитися з ними, поспілкуватися чи просто зателефонувати. Він – приклад турботливого тата, для якого на першому місці завжди будуть його діти. Вони ж повною мірою відповідають йому взаємністю. Адже тепер усе своє життя Жора присвячує саме їм.

Після півтора року служби він добре розумів, що скоро повертатиметься додому, адже дітям потрібна батьківська увага. Але він ще не знав, яким саме чином це станеться.

Його дружина – журналістка в місцевій газеті. Двоє дітей 8 та 11 років. Після року війни і постійних ультиматумів «втомлена очікуванням» дружина прийняла рішення поїхати з країни. Діти ж виявилися баластом, який вона, не вагаючись, скинула на колишнього чоловіка.

А Жора, який проходив курс лікування після поранення, прийняв рішення забрати дітей і стати щасливим та люблячим батьком. Жору такий розвиток подій жодним чином не налякав, а навіть порадував.

Поранення загоїлося. Наразі він ходить на риболовлю з сином і читає казки на ніч донечці. Цього року вони вперше втрьох зустріли Новий рік та Різдво. 31-го грудня Жора приніс додому ялинку, яка наповнила святковим запахом їхній теплий дім, і всі разом вони прикрасили її до свят. І коли годинник опівночі пробив дванадцять разів, кожен з них загадав своє бажання. І можна бути впевненими, що ці бажання здійсняться, адже Жора та його малі заслуговують на диво. Такі ось люблячі татка повертаються з війни.

Дружина, до речі, так нікуди й не поїхала. Може, колись Жора пробачить їй цю зраду. Можливо.

Під крилом літака

Їхня спільна історія почалася в захопленій будівлі Дніпропетровської ОДА, де майданівці чекали штурму майже щодня. Тому й забарикадувалися в приміщенні, аби не допустити повернення до адмінбудівлі провілкуловських сил.

Барикади під обласною адміністрацією потроху танули, залишаючи по собі бруд та спогади про місяці протистояння. Обласна влада давно втекла хто куди, покинувши в кабінетах дорогі, але позбавлені смаку меблі, килими й сувеніри, схожі на ті, що дарували Леоніду Якубовичу в «Полі чудес».

Тут, в ОДА, тепер усе було пройнято духом Майдану – польова кухня, дівчата, які різали бутерброди для активістів з самооборони у гардеробі адміністрації, фотографії загиблого мешканця Дніпропетровщини Сергія Нігояна, синьо-жовті стрічки і гурти людей, які в будь-який момент готові були дати бій усім, хто спробує забрати в них перемогу.

Десятки хлопців та дівчат вдень і вночі чергували в облдержадміністрації з єдиною метою – не допустити повернення злочинців, які декілька років сиділи в шкіряних кріслах у високих кабінетах.

Аня була волонтеркою. Вона привезла хлопцям термос із гарячим чаєм та бутерброди і залишилася на ніч. І, мабуть, найбільше ті бутерброди смакували Дмитрові Подворчанському з аристократичним позивним «Граф». Поступово напруження у Дніпропетровську спало, і вже ніхто не боявся штурму ОДА. Усе, що спричиняло страх, – можливий наступ у бік Дніпропетровщини. Такий, як на Донбасі.

Граф, нині боєць взводу аеророзвідки полку «Дніпро-1», а тоді активіст дніпропетровського Майдану, та Аня почали зустрічатися. Але невдовзі розпочалася АТО. І, звичайно ж, він не зміг бути осторонь. Лишив престижну роботу, втратив порозуміння з багатьма друзями.

Про те, що йде добровольцем, він повідомив Аню телефоном. І поїхав на полігон. А вже невдовзі його відправили до селища Піски. Там кілька місяців служив як простий боєць і лише потім його зацікавила повітряна розвідка і технології, які дозволяли вести її за допомогою безпілотних літальних апаратів.

Їхнє кохання зародилося одночасно з добровольчим рухом, і наречена спорядила майбутнього чоловіка на війну. Вона чекає його щоразу, коли буремне небо Донбасу кличе його літак. Завдяки Графу нам відомі сотні одиниць техніки ворога, військові штаби російських терористичних військ та інша необхідна розвідувальна інформація.

Дмитро у складі бойової групи був у Пісках, а з аеророзвідкою пройшов від Авдіївки до Мар’їнки. Брав участь у безлічі бойових операцій на сході України.

Зараз він – один з найвідповідальніших аеророзвідників полку. Вивчив Донецьк з неба.

Після Пісків Дмитро навчився жити тут і тепер, нічого не відкладати на потім. Йому є що розповісти про крила мужності. Саме тому і вирішив не зволікати з освідченням і шлюбом.

Мабуть, найсильніше випробування – це випробування очікуванням. Адже ти ніколи не знаєш напевно, чи зможеш ти дочекатися? Про що він думає? Чи живий? Чим живе?

Однозначних відповідей не буває. Є лише два шляхи – чекати і не чекати. Кілька разів вона зривалася, щоб поїхати до нього. Але так і не ризикнула. Знала, що він не оцінив би цього вчинку. Не хотів, аби ризикувала.

– Я розумів, що коли людина пройшла зі мною через таке, то все інше в житті буде просто дрібницями, – говорить Граф. – Я просто одного дня сидів на посту і прийняв рішення, далі не було жодних сумнівів.

Вона пройшла це випробування, а він повернувся. Живий. Вийти за Дмитра Анна погодилася на даху Львівської ратуші.

Це одна з небагатьох історій про любов на війні, що мала happy end. Весілля вони зіграли посеред військової техніки на плацу бази полку «Дніпро-1».

Зараз Аня та Дмитро дочекалися поповнення в родині. Тож сподіватимемося, що, коли їхня дитинка свідомими очима подивиться на світ, в якому народилася, вона не знатиме ні про війну, ні про її жахливі наслідки. І бачитиме татка щодня. Без камуфляжу.

Лагідна українізація

Свою кохану боєць «Дніпро-1» Мирон зустрів у Артемівську, коли полк охороняв Перший добровольчий медичний шпиталь імені Пирогова. Саме туди й приїхала Ольга з далекого Челябінська працювати парамедиком на волонтерських засадах.

Такі випадки – не рідкісні в історії АТО. Безліч добровольців з Грузії, Росії, Білорусі приїздили в Україну та брали до рук зброю чи скальпель, щоб разом відвоювати українську і, певна річ, й власну незалежність. У них немає українського громадянства, але в них є справжній, сильний дух та воля до перемоги.

Перший добровольчий медичний шпиталь імені Пирогова, в якому служила Ольга, базувався у напіврозваленому корпусі однієї з лікарень Артемівська. Пошарпані стіни, старі віконні рами з брудною шибою та спальники на підлозі. Ось той антураж, який оточував майбутніх закоханих.

Спілкування двох добровольців почалося з фрази: «Хто буде цю гидку солодку каву?» Вона запропонувала – він погодився. Кава була справді гидка, але він взяв її з рук красивої дівчини. Аби поспілкуватися з нею подовше, він згоден був витримати ту «смакоту». Мирона вразило те, що громадянка Російської Федерації вирушила за тисячі кілометрів, в Україну, з якою РФ вже понад рік веде війну на Донбасі. Саме це передусім і привернуло його увагу до високої рудоволосої дівчини в камуфляжі.

Сам Мирон – корінний мешканець окупованого Донецька, де до війни мав процвітаючий бізнес. За словами деяких очевидців, навіть був справжнім мільйонером. Але на самому початку війни він втратив усе, що мав.

Навесні 2014 року Мирон зібрав речі і поїхав до Дніпропетровська, де почалося формування першого в Україні добровольчого підрозділу. Розуміючи, що може втратити рідне місто назавжди, вирішив воювати.

Ольга ж у цей час ще жила в Росії і навіть не думала ні про які бойові операції. Лише згодом, коли почала розуміти всю абсурдність інформації про Україну, яку намагаються нав’язати пропутінські пропагандисти, вона виїхала до України. Аби власними очима подивитися на те, що ж насправді відбувається на Донбасі. Так вона стала медиком-добровольцем. Тим самим відрізавши собі шлях до повернення на батьківщину. Наразі Оля перебуває в розшуку ФСБ РФ. Але повертатися в Росію найближчим часом вона й так не планує. Адже знайшла новий дім і коханого чоловіка в Україні.

Так, побачивши багато спільного, вони стали потроху наближатися один до одного, більше часу проводити разом. У бесідах про війну, політику, згадуючи минуле та уявляючи майбутнє.

Потім була ротація, і вони роз’їхалися по різних містах. Та, не витримавши відстані, зустрілися знову. В Одесі. Саме там, на залізничному вокзалі, вони зрозуміли, що вже разом і по-іншому бути просто не може.

Після відпустки Ольга мала їхати в наступне відрядження з медичним шпиталем імені Пирогова – ПДМШ, але натомість вирушила у Піски, де проходив службу Мирон. Так і залишилася з ним на передовій, на цілий місяць, як справжня декабристка. Попри складні умови, регулярні обстріли, постійну загрозу життю, ця стійка дівчина вистояла поруч з коханим.

Там, у давно полишеному господарями домі, вони й почали спільне життя. Вона чекала на нього з чергувань, зустрічала. Він після двох діб на посту рвався до неї, щоб скоріше вже обійняти і трохи побути просто разом. Тримаючи у своїй руці не автомат, а її руку.

Разом вони повернулися до Дніпропетровська, і вона стала волонтером-добровольцем у полку, виконуючи обов’язки фельдшера. Кілька разів поспіль їхні ротації не збігалися в часі, але сподіваються, що це було востаннє. Тепер вони разом їхатимуть на схід і разом проходитимуть службу. І ніщо не буде перешкодою, коли двоє людей, сплітаючи руки, вирішують йти далі разом.

Але знаєте, іноді здається, що легше зберегти кохання під кулями, ніж за побутовою рутиною та в очікуванні. Хоч би як небезпечно й не було. Бо разом.

У війни жіноче обличчя

Їхні стосунки зав’язалися задовго до війни. Але їм судилося пройти випробування фронтом. Вони давно жили разом, виховували дітей, разом проводили час, мали спільний бізнес та спільні інтереси.

Війна, яка несподівано для них почалася на сході України, ніколи б не торкнулася їхнього дому, але рівень свідомості і наявність військової підготовки не дозволили їм сидіти вдома. Так, довелося залишити дітей на бабусю, але це зовсім не тому, що вони безвідповідальні батьки. Адже повністю забезпечували малюків і при кожній нагоді виривалися додому.

Разом вони брали участь у безлічі бойових операцій. Бог їх оберігав. З одного боку, складно пліч-о-пліч воювати з коханою людиною, страшно втратити її чи припуститися помилки. Адже помилок війна не пробачає. Але разом їм вдавалося все.

Так, доводилося стикатися з ревнощами і непорозумінням. Але ці дрібниці досить легко подолати. Єдине, що спричиняло складнощі, – те, що стосунки доводилося тримати в таємниці.

Взагалі все було відносно легко. До Іловайська. Аж поки не замкнувся пекельний котел і не почалися масові втрати, де життя почало грати у рулетку.

У кривавому коридорі одна з них дістала наскрізне кульове поранення. Єдине, за що чіплялася її згасаюча свідомість, – діти. Що їм скажуть, хто опікуватиметься ними, окрім старенької матусі? Її друга половина, мабуть, народилася в сорочці – лише контузія. Снаряд упав у безпосередній близькості, а бронежилета і каски не було. Така була прикмета: «якщо вдягну, обов’язково щось трапиться».

Прикмета спрацювала. Жодної подряпини. Далі була важка доба полону в росіян. З якими вдалося домовитися. Вони відпустили важкопоранених і жінок. Адже складно уявити, що могло статися з дівчатами в полоні «днр». Навіть смерть лякала менше.

Вони не вірили, що виживуть. Але їм було подароване життя. І дві стійкі та сильні жінки вижили і вийшли. Вони пройшли Іловайськ разом.

Їм ще довго снитимуться всі жахи тих днів в оточеному місті. Залиті кров’ю та вкриті шматками тіл друзів поля, крики та благання про допомогу. Але вони живі. І до дітей повернулися мами.

І хай собі що, разом вони ще дочекаються миру та перемоги. А час зітре сліди війни з їхніх душ і загоїть усі рани.

Воїн інформаційного фронту

Ця історія про військового журналіста, який рік життя присвятив передовій і висвітлював події на лінії фронту. Поряд з представниками різних бойових підрозділів від ЗСУ до МВС провів на передовій не один тиждень. Завдяки його репортажам країна мала змогу спостерігати за тим, що ж насправді відбувається на сході України. Разом з полком «Дніпро-1» він сидів у Пісках, вів трансляцію з окопів та навіть дістав контузію, наслідків якої не позбудеться вже ніколи. Одного разу він навіть ледь не загинув у Пісках. Та доля була проти.

Стас – талановитий репортер, який самовіддано виконував свою справу, паралельно змінюючись зсередини завдяки почутому та побаченому на фронті. А ще – збагачувався друзями.

Майже рік поруч з ним була кохана, з якою він одружився взимку. Щасливе молоде подружжя, здається, не уявляло одне без одного власне життя. Він дарував їй сотні троянд, приносив каву в ліжко і влаштовував романтичні вечері.

В їхній затишній квартирі завжди було мирно і спокійно. Лише з балкона звисав прапор 25-ї військової повітряно-десантної бригади з емблемою-парашутом та написом «Ніхто, крім нас», яка постійно нагадувала Стасові про його друзів на передовій, а їхнім сусідам – про те, що у країні триває війна.

Дружина була для нього ковтком чистого повітря, що насичувало життя щоразу, коли він стомлений повертався до Києва із зони АТО. Він був здатен для неї на все.

Єдине, з чим не міг боротися, – з покликом серця. Адже чітко розумів: якщо він не показуватиме і не говоритиме правду, країна швидко забуде своїх героїв. І хоча зараз для багатьох новини з передової є стомлюючими, журналісти мають у кожному сюжеті нагадувати, що війна триває, люди гинуть, а російська агресія на Донбасі продовжується.

Тож щоразу, коли його кликав обов’язок, вирушав на фронт. Ми завжди сприймали Стаса як свого, рідко акцентуючи увагу на тому, що він журналіст. Наші побратими легко ставали його друзями, а людські якості допомагали йому адаптуватися в будь-якому середовищі.

Приїжджаючи до Києва, ми передусім їхали до Стаса, де нас завжди чекав дружній прийом, вечеря, гарячий чай і приємні розмови. Він готував на кухні свій фірмовий плов, заварював каву і весь вечір ми проводили у компанії молодого подружжя.

Але дружині були не до вподоби його мандри зоною АТО. Вона завжди шукала обман чи зраду. Чого насправді не було. Так, він непередбачуваний, він, як і всі ми, страждає від адреналінової залежності, він у будь-який час може зірватися і поїхати. Але їхня родина була для нього тим єдиним і непохитним, на що не впливали ані війна, ані друзі, ані робота.

Вона, не витримавши, подала на розлучення і поїхала до батьків. Потроху шлюб почав давати тріщину, але не настільки глибоку, щоб ситуацію неможливо було виправити.

Його кохання до Наталії настільки сильне, а вірність – настільки беззаперечна, що він досі, навіть після її переїзду зі спільної квартири, чекає на неї.

Можливо, й дочекається. Я сподіваюся, вона візьме до рук цю книгу, побачить історію про неї та її чоловіка і все зрозуміє. Так має бути.

Дім там, де любов

Найскладніше в цій війні довелося саме тим відважним хлопцям, які прийшли захищати та відвойовувати не просто Донецьку чи Луганську область, а саме свій дім. Адже величезний відсоток людей, які приєдналися до добровольчого руху, це саме мешканці Донеччини та Луганщини, які були змушені йти на війну, розуміючи, що можуть втратити рідні домівки. Або через те, що окуповані території не повернуться до складу України, або через те, що їх вщент зруйнує війна.

Знищені обстрілами будинки в зоні бойових дій для пересічного українця – просто кадри в сюжеті вечірніх новин. Але для значної кількості людей – це знищена праця іноді не одного покоління родини. У цих зруйнованих снарядами будинках, які час поступово перетворює на купу побутового та будівельного сміття, ще залишилися сліди колишнього сімейного тепла. Там ще у шафці стоять чашки, з яких пили чай на теплій кухні, розбиті фоторамки з сімейними знімками, колиска, в яку мати вкладала дитину спати, іграшки та книги, телевізор з тріснутим екраном, в який влучила куля. Все це війна поступово перетворить на пил і попіл. Який вітром рознесе над териконами і степами Донбасу. Так колись цілком реальне та щасливе життя стає лише спогадом. Спогадом про мир.

Десятки та сотні людей втратили будинки в Шахтарську, Горлівці, Донецьку, Ясинуватій. І дехто з них вирішив не стояти осторонь. Саме так з’явився легендарний батальйон «Донбас» чи 5-а рота полку «Дніпро-1», інші добровольчі підрозділи, до складу яких входило чимало відважних донеччан. Саме добровольчі, адже на початку війни до лав Збройних сил України не призивали донецьких. Донецькі все вирішили самі.

Герой цієї історії, як і герої деяких попередніх, – саме такий донецький доброволець. Ім’я та позивний його з метою безпеки я не розголошуватиму. Адже в Донецьку цілим і неушкодженим ще стоїть його будинок. Куди він мав принести новонароджену донечку. Будинок, в який він вклав частинку душі, але змушений був полишити. Адже, на відміну від багатьох своїх земляків, не збирався жити в окупованому російською армією і терористами місті.

Тож, зібравши речі, він виїхав у Дніпропетровськ і вступив до лав «Донбасу», а потім перейшов до «Дніпра-1» разом із побратимами. Маріуполь, Карлівка, потім Піски. Золотий час наступу українських сил, коли один за одним було визволено десятки населених пунктів. Для донецьких, до речі, складніше за все було знаходитися саме в Пісках. Адже до рідного дому залишалося інколи 7–8 кілометрів. Та їхні надії не справдилися.

Усі, хто опинявся в подібній ситуації, вірили, що це ненадовго, що це лише тимчасові складнощі. Коли стало зрозумілим, що зачистка та подальше визволення не плануються, він вивіз з міста вагітну дружину.

Вивіз і повернувся в Піски. Саме там, безпосередньо під Донецьком, за декілька тижнів він зазнав тяжкого поранення, коли разом з командиром роти Володимиром Шиловим група бійців потрапила в засідку. І саме тоді, коли його пораненого везли до шпиталю в Кураховому, у прифронтовому Дніпропетровську його дружина народжувала донечку.

Поранення врешті загоїлося. Коли він уперше пригорнув новонароджену частинку себе, то вкотре зрозумів, заради кого узяв до рук зброю.

Минулорічні зимові свята він провів на передовій, утримуючи разом із побратимами позиції полку «Дніпро-1» у найскрутніший час, незадовго до падіння донецького аеропорту. Засніжена та заморожена, напівзруйнована місцевість, де неможливо ані зігрітися, ані відпочити, не мала й натяку на новорічні барви. Лише нічне небо регулярно освічували «салюти» прицільного вогню з боку Донецька. Та на душі в нього було тепло. Дружина надіслала листа, де написала, що чекає разом із донечкою на його повернення та повернення миру на нашу землю. У листі вона подякувала йому за те, що мав силу волі і відвагу обрати складний шлях військового. Адже вона чудово розуміє, кого він захищає передусім.

Так, зараз вони живуть в орендованій квартирі, але його дитина народжена не в окупації, а у вільному Дніпропетровську, у східній фортеці нашої держави. А нам лишається тільки сподіватися, що всі, хто втратив через війну свої домівки, обов’язково повернуться в них або збудують нові.

Не загинув, бо кохає

Валентин Ушич – один з наймолодших бійців полку «Дніпро-1», мешканець прифронтового Красноармійська.

Одразу після закінчення ліцею пішов працювати на шахту. Але шахтарем пробув недовго. Невдовзі його спокійне життя зруйнувалося, поступившись місцем військовим будням. Його рідне місто Красноармійськ знаходиться на межі двох областей – Донецької та Дніпропетровської. І, розуміючи, що цілком імовірно руйнуюча хвиля «русской весны» може поглинути і його дім, Валентин став добровольцем.

Почалася війна, і рідний Донбас спалахнув вогнем. Тож, як справжній чоловік та патріот Української держави, він вирушив до Дніпропетровська і вступив до лав полку міліції спецпризначення «Дніпро-1».

Переборовши страх та осуд з боку знайомих, які, живучи в шахтарському містечку, не завжди підтримували добровольчий рух, вчорашній студент перетворився на воїна. Звісно, це відбулося не відразу. Адже війна змінює поступово. Від простого хлопчини-шахтаря до сержанта міліції він подолав значну відстань, міра якої – години, дні, місяці, проведені на передовій за умов повної бойової готовності.

Весь період служби поруч з ним була кохана – вісімнадцятирічна дівчина Аня, з якою Валентин зустрічався ще зі школи.

Рішення Ушича йти на війну вона прийняла. Навіть розуміючи, що вони можуть не бачитися місяцями і що війна може забрати його життя. Вона прийняла рішення чекати.

Все гаряче літо 2014 року вони не бачилися. За цей час Валентин відзначився у Маріуполі, брав участь у розвідці боєм у селі Карлівка та визволенні Пісків. І зустрілися вони вже восени у Красноармійську. Це були найміцніші і найдовші обійми в її житті. Перший етап було подолано. Хоч і не надовго, хоч на декілька годин, але він повернувся додому.

Не було квітів чи романтики при свічках. Лише обійми двох закоханих після найдовшої в їхньому житті розлуки. Посеред однієї з вулиць прифронтового міста. Побачитися. Взяти одне одного за руки. Тримати і не відпускати бодай трохи. Щоб набутися разом. Це найцінніше.

А ще за годину він знову був у Пісках. Звідки інколи навіть було неможливо зателефонувати. Він вилазив на дерево, щоб упіймати зв’язок і почути дівчину чи відправити їй смс. Так, одного разу на дереві під час телефонної розмови з Анею він потрапив під мінометний обстріл. Вибуховою хвилею його скинуло на землю. Телефон випав з рук і кілька хвилин вона не чула його голос – лише звуки розривів. Нескладно уявити, що першим спало їй на думку. Полегшення прийшло тільки тоді, коли він знову зателефонував.

Одного разу Аня навіть приїхала на бойову позицію, подолавши свій страх, аби побачити коханого.

Справжнє випробовування для почуттів – іспит часом і відстанню. Він дуже хотів знати, чи пройдуть вони це випробування. Одного разу під час обстрілу він навіть подумав: «Шкода, що ми не пройдемо це до кінця тільки тому, що зараз я загину». Він завжди тримав її фото біля серця, у бронежилеті.

Він не загинув. І повернувся. Тепер вони живуть разом. І точно знають: якщо зруйнувати ці стосунки було не під силу ані часу, ані війні, ані смерті, то не під силу більше нікому і нічому.

Зугрес

Їхнє кохання неможливо віднести до тих захоплюючих історій, які народжуються на війні чи проходять іспит часом й очікуванням. Вони – звичайна подружня пара, яку було зруйновано окупацією. Саме це страшне і невідоме до минулого року слово розлучило їх.

Навесні 2014 року, як й інші свідомі чоловіки Донбасу, він вступив до одного з добровольчих батальйонів. Вона залишилася. Доки він визволяв міста і села, їхнє рідне місто зайняли так звані повстанці, насправді ж – регулярна армія РФ.

Тим часом він пройшов випробовування Іловайськом, зазнав поранення, але вижив та навіть не потрапив у ворожий полон. Після тривалого лікування в лікарні імені Мечникова в Дніпропетровську вирішив поїхати до неї, додому, в Зугрес.

Його прагнення побачити кохану дружину було настільки сильне, що не зупинило навіть розуміння того, що прийом, який можуть влаштувати йому земляки, не буде занадто теплим.

Приїхав – міжміські сполучення на автостанціях працюють, незважаючи на війну. Встиг обійняти кохану жінку та вкотре освідчитись їй. Зовсім недовго пробув вдома. А далі – сусіди донесли місцезнаходження «карателя».

Його вивезли в центр міста і прив’язали до стовпа. До грудей скотчем приклеїли табличку з написом «Доброволець карального батальйону „Донбас“, карав у Попасному та Іловайську. Проживає в м. Зугрес».

Вона намагалася допомогти йому, звільнити. Та озлоблене місцеве населення прив’язало до стовпа і її.

Відчуття нерозуміння, образи, приниження – ось що подарував їм обом його приїзд додому. Місцеве населення продемонструвало всю свою сутність. Тупість, невігластво, озлобленість та невиправдану жорстокість. Натовп наче сказився, коли побачив їх обох, прив’язаних до стовпів. Здавалося б, вони готові розірвати подружжя на шматки.

Він витримав полон і через декілька місяців вирвався на велику землю. А вона так і лишилася в окупованому містечку.

Зараз він у Києві. Адже нарешті зрозумів, що місто, на честь якого він узяв позивний, не залишить його в живих.

Єдине, що роздирає душу на шматки, – неможливість забрати дружину. Жоден блокпост не випустить дружину «карателя». Її знайомі відразу ж донесуть при спробі виїхати з міста. А тоді полон – страшніший за смерть.

Поки що на визволення міста Зугрес подружжя не сподівається.

Час працює проти них. Вона хвора на рак. Остання стадія і відсутність будь-якої медицини.

Тому його побратими та волонтери постійно збирають кошти, аби передати їх хворій дружині Зугреса. Скільки часу знадобиться для визволення міста від окупаційних військ – невідомо. У будь-якому разі це кохання витримає. Бо справжні почуття існують попри простір і час.

P. S. Згодом хлопці дізналися, що Зугрес переїхав до зони розмежування, щоб бути трохи ближче до неї. Але вона померла у доньки на руках. Єдине, чим вдалося допомогти – полегшити її останні страждання знеболювальним.

Про любов до рідного міста

Ця історія про мешканця міста Суми, колишнього депутата Сумської міської ради та за сумісництвом бійця полку «Дніпро-1».

На початку АТО Депутат став волонтером. Збирав допомогу для бійців ЗСУ і добровольців, відвозив її хлопцям на передову. Але завжди вважав, що цього замало. Поступово в його думках визрівало рішення взяти безпосередню участь у бойових діях уже як бойова одиниця.

Минулого року він прийняв рішення вступити до добровольчого підрозділу, коли зрозумів, що як боєць у складі «Дніпра-1» може зробити набагато більше, ніж як волонтер. І не помилився.

Понад рік він перебував на передовій, ніс службу на Донеччині, у найгарячіших точках, таких, як село Піски. Посеред тотальної руйнації і регулярних обстрілів, зігріваючись від шаленого зимового холоду біля багаття, гріючи воду у старенькому почорнілому від вогню та диму чайнику. Коли іноді здавалося, що ось-ось від морозу віднімуться ноги, а пальці на руках примерзали до автомата, рятував чай у заіржавілій кружці. І в шалену спеку, коли здавалося, що саме повітря плавиться від сонця. Коли нестерпно важким здається бронежилет, що розтирає тобі плечі і дратує, в якому тобі вдвічі гарячіше, але ти не маєш змоги та й права не маєш зняти його. Лише терпляче виконуєш свої завдання. Ось за таких умов діяв на передовій депутат міськради.

Через свою активну громадську позицію у рідних Сумах він зіткнувся з багатьма перепонами бюрократичної системи, нав’язаними йому обласною прокуратурою та військкоматом. Ці установи мали сумніви щодо знаходження Депутата в одній з найгарячіших точок фронту – селі Піски і тому рік надсилали йому повістки до армії і порушували кримінальні справи за ухилення від служби.

Але незважаючи ні на що, він пліч-о-пліч з побратимами ніс службу в зоні АТО, виборюючи нашу незалежність. Складнощі, що створювали йому представники місцевої влади, ніколи не стали б тим фактором, через який він зміг би полишити службу та своїх друзів. Оскільки для нього почуття обов’язку і відповідальність завжди сильніші за будь-які обставини.

До того ж Семен Салатенко – конкурентоспроможна з погляду оновлення політичних еліт молода людина. Що й робило його небезпечним і небажаним для бюрократичного «болота» його рідного міста.

Куди б я не приїздила – у Маріуполь чи Піски, Депутат завжди був попереду. Він – не тільки гарний боєць, справжній патріот, а й просто добра та розумна людина. Для багатьох з нас він став справжнім другом. Для мене навіть одного разу посеред ночі за декілька кілометрів від Донецька, в селищі Первомайське, шукав вишневий сік. Не знайшов, але увага важливіша. Особливо для дівчат.

Депутат – той самий боєць, відео з яким облетіло пів-України влітку 2015 року. Той, котрий майже Д’Артаньян, бо готував сніданок під кулями. Тільки не під час осади Ла-Рошель. А під час осади Ла-Піски. Тут умови були суворіші, ніж у героїв Александра Дюма, адже у гвардійців кардинала, на відміну від сепаратистів, не було ані мінометів, ані кулеметів, ані АГС. А це речі дуже неприємні і шкодять вашому здоров’ю.

Так Депутат і воював – від ротації до ротації та від сесії до сесії. Аж поки не було оголошено чергові вибори і Семен не повернувся з передової до Сум.

Спочатку його смикав місцевий військкомат, який продовжував надсилати повістки. Людині, яка вже рік воює. Потім Депутата втягли в якусь міліцейську халепу перед виборами до місцевих органів влади, куди він знову вирішив балотуватися восени 2015-го. І звинуватили його в носінні холодної зброї та використанні підробленого посвідчення міліціонера. Навіть не варто й казати, наскільки це було абсурдно і не відповідало реальності.

Та ніщо не завадило йому йти до своєї мети. Адже честь, чесність і правдивість є високими цінностями, які помітні оточуючим і без передвиборчих листівок, викуплених газетних шпальт чи білбордів. Вони просто існують у людині і керують її вектором руху. Саме тому в своєму окрузі Депутат й отримав перемогу, ставши депутатом тепер уже Сумської обласної ради.

За нього вболівали всі побратими, які стояли з ним на передових позиціях під Донецьком. З якими він ділив сухпайки та спальні місця у бліндажах, на яких він завжди міг покластися не лише в бою, а й у мирному житті.

На жаль чи на щастя, через обрання депутатом його звільнили з полку «Дніпро-1».

А невдовзі ми дізналися про чудову новину. На установчій сесії Сумської обласної ради Депутата обрали головою облради.

Так само відповідально, як колись на передовій, він несе службу на новій посаді. Для нього це – не фактор престижу чи передумова для придбання дорогих авто, як для більшості чиновників. Для нього це – копітка щоденна праця, якій він віддає весь вільний час та сили. Адже розуміє, що зміни на краще – не результат дива. А результат самовідданої роботи.

Ось так любов до рідного міста та бажання змінити його на краще подарувало Депутатові шанс повернутися до мирного життя.

Ромео

Боєць «Донбасу» з позивним «Ромео» вирішив стати добровольцем і вступив до батальйону в червні 2014 року. Як і сотні інших хлопців, він приїхав у Нові Петрівці, де у військовій частині 3027 Національної гвардії України проходив підготовку вже легалізований батальйон «чорних чоловічків» – «Донбас». Там, посеред наметового містечка, зароджувалася справжня вірна дружба. Там хлопці мріяли про майбутні перемоги. Там разом готували себе до нового, вже військового життя.

Які мотиви штовхнули його піти на війну? Стандартний набір. У цьому всі добровольці рівні. Любов до своєї країни, слідування національній ідеї, захист незалежності і територіальної цілісності України. А головне – палке бажання визволити від регулярної армії РФ і терористів «лднр» шматок української землі, на якому вже кілька місяців точилися бойові дії.

Разом з батальйоном Ромео брав участь у зачистці Артемівська, операціях по визволенню Попасного та Лисичанська. А вже 18 серпня потрапив до Іловайська, де провів п’ять днів аж до самого поранення, яке Ромео дістав «символічно» – у День незалежності, 24 серпня.

Саме цього дня бійці батальйону відбили у терористів один з блокпостів, розташованих в Іловайську. Під час відступу чи то сепаратисти, чи то кадрові росіяни відкрили вогонь із «зеленки», і Ромео зазнав наскрізного в ногу. Його евакуювали з оточеного міста і відправили на лікування та подальшу реабілітацію до одного зі столичних шпиталів. Можливо, й добре, що його перебування в Іловайську закінчилося саме так і саме тоді. Адже, на щастя, йому не судилося пройти пекельний «зелений» коридор чи ворожий полон, як багатьом його побратимам.

На цій війні лікарі навчилися творити справжні дива. Лікувати, рятувати, а іноді й оживляти. Та, крім лікарів, величезний внесок у спасіння життів зробили й волонтери. Саме від їх здатності знаходити рідкісні, непоширені ліки, домовлятися щодо оперативного втручання, діставати інвалідні візки та безліч інших речей інколи залежало все. Але бійці були вдячні волонтерам навіть за гарячий обід, чисту воду, білизну чи вологі серветки.

Так і навколо Ромео завжди були янголи-охоронці – волонтери, які чим могли, тим і допомагали хлопцеві.

Поранення виявилося складним. І на лікування та реабілітацію потрібно було багато часу і зусиль. І майже весь цей час Ромео проводив у шпиталі.

Побачивши одного разу волонтера Вікторію, він зрозумів сенс поняття «кохання з першого погляду». І того ж дня запевнив її, що обов’язково з нею одружиться. Дівчина проігнорувала його слова і наче не звертала на нього уваги. Просто робила свою справу.

Але наш боєць не з тих, хто швидко здається. І вже невдовзі вона погодилася на перше побачення. Поступово народжувалися стосунки. Вісім місяців тривала реабілітація після поранення, і вже за місяць після того, як з ноги зняли апарат Ілізарова та витягли спиці, закохані одружилися.

Продовжувати службу в «Донбасі» він не збирався. Почав разом з дружиною волонтерити і возити гуманітарну допомогу до зони АТО. Але Ромео вирішив не зупинятися у своєму прагненні служити українському народу в лавах Національної гвардії України і продовжити свій бойовий шлях.

Тож, коли організм повністю відновився, Ромео вступив до в/ч 3035 Національної гвардії, у складі якої нині він і проходить службу в місті Слов’янськ Донецької області.

Дружина не привозить йому гуманітарну допомогу. Адже в щасливої молодої родини незабаром з’явиться первісток – квіти кохання іноді народжуються і на війні. Згодом батько повернеться з війни додому, обійме дружину і, взявши на руки сина чи донечку, розповідатиме казки про Воїнів світла, які, ризикуючи своїм життям, врятували королівство і вбили всіх драконів. А, можливо, то й не казки зовсім. Але це вже буде інша історія.

Про родинне кохання

Перша зустріч «Донбасу» з терористами в Карлівці була переломним моментом для батальйону. Перші втрати. Перший серйозний струс. На той час ще ніхто не міг збагнути, що можлива така кількість жертв. Так, кожен розумів, що може загинути. Але війна ще не була настільки близька, а бойові дії не були такі кровопролитні. Тому п’ять смертей у Карлівці стали справжнім шоком.

Один з героїв бою, що відбувся 23 травня, – Хімік. Справою честі якого було повернутися.

Хімік у батальйоні «Донбас» з першого дня. Під час бою в Карлівці був поранений. Їх оточили, обстріляли, підпалили. Він викотився з палаючої будівлі кафе з однією гранатою. Більше нічого зі зброї не було. На ньому плавився чохол бронежилета. Підкотився до якоїсь канави, накрився шматком шиферу. Пролежав добу з гранатою без чеки на грудях, у декількох кроках від бойовиків, та залишився непоміченим. Добу вибирався з оточення. Вибрався. Повернувся до добровольчих лав.

Під час першого бою в Карлівці батальйон потрапив у засідку терористів. Під час другого – вже українські добровольчі батальйони диктували їм свої умови. Це була розвідка боєм. Вони потужно атакували, добре відпрацювали і професійно організували відхід. Повністю впоралися із завданням. Розвідка боєм пройшла успішно насамперед завдяки чіткій координації дій усіх підрозділів.

Хімік займався розвідкою. Передавав розвіддані заступнику командира першої штурмової роти, який, у свою чергу, коригував артилерійський вогонь.

Під час бою їм вдалося розбити гніздо снайперів і спалити одну одиницю бронетехніки. Вони коригували вогонь батареї 120 мм мінометів по «зеленці», розташованій між дачним селищем і Карлівкою, після чого на 100 метрів підійшли до цієї «зеленки», яку вже відпрацювала наша артилерія.

Під час їх відходу, який прикривала «арта», осколки від розривів артилерійських снарядів розліталися в радіусі 400–450 метрів. Завдяки артприкриттю вони змогли відійти без втрат.

А вже за декілька місяців Хімік наразився на наступне поранення. Окрема група батальйону «Донбас» разом з іншими підрозділами повністю зачистили «ворота» в Донецьк – Красногорівку. Це було ввечері, близько восьмої години. Але сепаратисти несподівано випустили автоматну чергу по машинах. Одна куля влучила в Хіміка. Решта – у корпус автомобіля. Куля потрапила в ногу. Кості не постраждали, але куля зачепила нерв. Через що одна нога повністю втратила чутливість.

Одразу ж після поранення Хіміка доправили в лікарню села Покровське, адже за пару тижнів він знову збирався на службу. Але ситуація виявилася набагато складнішою, і після операції в лікарні імені Мечникова у Дніпропетровську йому довелося їхати за кордон, адже нерв було пошкоджено настільки, що Хімік практично перестав ходити. Зараз він жартує, що майже танцює. Але до повного одужання ще потрібен час.

До речі, держава, тобто Національна гвардія України, так і не визнала факт поранення Хіміка під час бойових дій. Адже «Донбас» був резервним батальйоном НГУ, а резервісти, як виявилося пізніше, не мали права на перебування у зоні АТО зі зброєю в руках. І на участь у бойових діях права не мали. Більше того, юридично вони і не брали участі в бойових діях. Така-от версія. Але Хімік ще позмагається за свої права.

Весь час поруч з ним – кохана дружина Тетяна. Їхній будинок у Шахтарську спалили за те, що над ним майорів синьо-жовтий прапор. Вона тримала його за руку після операцій та сиділа біля його ліжка у шпиталях.

Після реабілітації власними силами вони придбали будинок у своєму новому домі – місті Дніпродзержинськ Дніпропетровської області. Незважаючи на те, що держава мала забезпечити їх житлом та землею, цього не відбулося, і всі кошти на житло вони назбирали самі, за допомогою друзів.

Вона завжди підтримувала і підтримує головних чоловіків у своєму житті.

Їхній син також служив у батальйоні «Донбас». З першого ж дня рвався у бій. П’ять разів він підходив до заступника командира батальйону з проханням відпустити його на передову. Синові 21 рік. Наразі він боєць «Азову».

– Мені дали автомат в руки, коли мені виповнилося 19, – говорить Хімік. – Син теж зробив свій вибір. Він чоловік, який хоче захищати свою країну.

А граната, з якою Хімік пролежав в обложеній терористами Карлівці, поряд зі згорілими заправкою та кафе, так і залишилася його талісманом.

Про любов до держави

Разом з Хіміком у бою за Карлівку 23 травня брали участь й інші бійці батальйону. Найтрагічнішою виявилася доля п’яти. Того страшного травневого ранку країна здригнулася від новин, в яких скрізь кричали, що батальйон «Донбас» потрапив у засідку. Їх зрадили. І, потрапивши під вогонь терористів, близько двох годин «донбасівці» вели нерівний бій. Як результат – п’ятеро загиблих і четверо поранених бійців батальйону. Досі важко сказати, що саме призвело до тих кривавих подій. Непрофесіоналізм командування батальйону чи його свідома зрада. А, можливо, відсутність розвідки, яка б завчасно виявила небезпеку і попередила про неї. Можливо, усе це було результатом неконтрольованих факторів.

Федір. Був поранений, коли в кімнату, в котрій хлопці тримали оборону, терористи закинули три гранати. Йому перебило артерію на нозі, і, стікаючи кров’ю, він чітко розумів, що, найімовірніше, вже не виживе. Тож вирішив до останнього тягти час до приходу підкріплення, яке хлопцям пообіцяв комбат. Ватажок терористів дав слово російського офіцера, що подарує йому життя, якщо він здасться. Але «слово офіцера» від вбивць і мародерів не означає нічого. Щойно він виповз з укриття, відразу ж був розстріляний на порозі. Вже мертвому йому вирізали серце, тіло прив’язали до вантажівки і протягнули Донецьком.

Поряд із Федором на кладовищі у Донецьку ховали вбитих «донбасівцями» терористів. Його дружина ще якийсь час жила в окупованому російською регулярною армією Донецьку, аж поки волонтери не знайшли кошти на крихітну квартиру у Кривому Розі, де вона зараз і живе з двома діточками та мамою Федора. Держава жодним чином не відреагувала на загибель свого захисника. Його не визнано учасником бойових дій, дружині не надані бодай якісь пільги чи матеріальна компенсація. Для нас його смерть – була смертю друга, героя, захисника. Для органів державної влади – черговим фактом насилля. Котрий «спише війна» – як й інші подібні.

Матвій. Один з найстарших бійців першого складу батальйону «Донбас», колишній військовий. Взяв свій позивний на честь діда. У відвазі йому могли позаздрити навіть молоді бійці. Наче відчуваючи, що може не дожити до перемоги, він казав: краще загинути в бою, ніж старим і хворим у ліжку. Так і вийшло.

Я не знаю, що може бути складнішим за дзвінок родичам з повідомленням про те, що їхня рідна людина загинула. Вперше ці слова я сказала доньці Матвія Олені. Ненавиджу себе стільки ж разів, скільки я говорила людям те страшне слово – «загинув». Але вона все витримала дуже стійко. Адже по духу сама боєць. Тож і мотиви батька розуміла і не засуджувала. Жахливо втрачати близьких людей. Та вона, здається, розуміла ще тоді, що війна попереду.

Саме донька Матвія написала, а потім заспівала гімн батальйону.

Зараз вона виборює визнання хлопців учасниками бойових дій, загиблих під час проведення АТО. З цього приводу їй відписали з АТЦ про те, що їм невідомо, які завдання виконував батальйон «Донбас» у районі Карлівки.

У Національній гвардії, де пізніше легалізувався батальйон, відповіли, що батальйон «Донбас» справді увійшов до складу НГУ, але дані особи не укладали контракт.

Звичайно, не укладали. Адже перші контракти з НГУ бійці «Донбасу» почали підписувати в червні, а хлопці загинули у травні.

Тому наразі за законом потрібна довідка з АТЦ про виконання ними бойового завдання.

Рейдер. Найзагадковіша смерть. Адже його тіло досі не знайдене. Враховуючи те, що на момент загибелі батальйону де-юре не існувало, а місце смерті було окуповане, його не було кому шукати. Родина досі вірить, що він вижив. Бійці ж наполягають на протилежному. Адже бачили все на власні очі. Про матеріальні виплати, пільги для родини чи визнання Рейдера учасником бойових дій і не йдеться. Це стосується всіх, хто тоді віддав своє життя. Їхній подвиг живе в наших серцях. Але не в офіційних документах або хроніках АТО. Чи зміниться щось – покаже час. Сподіватимемося, що зміниться.

Але найстрашніше не це. Справді жахливо та боляче від того, що родина досі не поховала його. Мати не може провести в останню путь свою любиму дитину. Яку народила та виховала. На яку досі чекає та вірить, що диво ще може статися.

Була ситуація, коли хтось з медперсоналу Красноармійської лікарні наче впізнав Рейдера по фото і сказав, що він живий. Саме тоді мама Рейдера приїздила до мене в лікарню і просила допомоги в пошуках. Мій друг Полтава тоді пообіцяв, що як повернеться з Іловайська, то обов’язково займатимемося пошуками. Але він не повернувся.

Саме тоді в лікарні Мечникова ми складали облікові списки бійців. Мій телефон роздирали дзвінки. Тож єдині телефонні розмови, які тоді велися, – запитання, уточнення, повідомлення родинам. А найчастішими відповідями на дзвінки були: «200-й», «300-й», «Полон. Робимо усе можливе». Пошуки ліків, пошуки коштів, допомога пораненим… Так я і втратила зв’язок з мамою Рейдера. Нещодавно дізналася, що держава все ж таки визнала його загиблим. Та досі не визнає, що загинув він воїном.

Архип. Також один з найстарших «донбасівців». Разом з ще кількома бійцями Архип перекривав трасу, щоб цивільні не потрапили під вогонь терористів. В Архипа був лише пістолет і дві гранати. Він скомандував бійцям, які були поруч, відходити, а сам, відстрілюючись, відвів за собою бойовиків убік, чим врятував хлопців і дав можливість відійти основній групі.

Рябий. Під час бою встигав перев’язувати поранених товаришів і відходив одним з останніх. Він провів бій і на відході дістав кулю в стегно, яка прошила кишечник. Він помер у лікарні.

Перша кров батальйону «Донбас». П’ятеро загиблих. Дід, Архип, Рейдер, Матвій, Рябий. Запам’ятайте ці позивні.

Саме завдяки їм посунулось з мертвої точки питання щодо легалізації підрозділу. І саме про них та їхні родини забули ті, хто мав пам’ятати і допомагати. Та, сподіватимемося, що це випадково і тимчасово.

Колись, не скоро, але наші діти напевно побачать, як на місці згорілої заправки зацвітуть квіти. Сонячні відблиски гратимуть на куполі церкви. І озеро буде чистим, без слідів крові…

Колись у Карлівці не буде блокпоста. Хлопчик-солдатик не запитає пароль, «їжаки» не перекриватимуть дорогу. А камуфльовані джипи не носитимуться туди-сюди, здіймаючи колесами клуби пилу й піску. Там залатають дорогу, і три ями – наслідки обстрілу ГРАДом – зникнуть з рельєфу. Там не буде чути канонаду «арти» з Пісків.

Тоді ваші діти та онуки приїдуть у Карлівку. А ви, дивлячись на них з небес, знатимете, що все було не дарма.

Миру вашим душам, хлопчики. Пам’ятаю. Сумую.

Янголи свободи

Для нього бойові дії на Донбасі – це вже друга війна. Під час першої, на Кавказі у 1991–1992 роках, коли Грузія втратила Абхазію, він втратив дім. Його батьків було розстріляно. Та він вижив і повернувся до коханої жінки. Довгі три роки вона чекала на нього. Разом вони пережили цей складний час випробувань.

Повернувся Василь у 1993 році. Вони одружилися. Разом переїхали на Донбас, у місто Горлівку, де і жили та виховували донечку. Почалося мирне сімейне життя, яке тривало аж до весни 2014 року, коли Росія анексувала український Крим, а Донбас спалахнув вогнем війни. І стало очевидним, що ось-ось тут може розпочатися справжнє пекло.

Вже після Майдану він зрозумів: існує загроза війни, тож, прийняв рішення перейти до конкретних дій, щоб загрозу цю локалізувати. Так почалася його боротьба в Україні.

Сталося так, що вже навесні, а саме 2 квітня 2014 року, через свою проукраїнську позицію та активістську діяльність, про яку було відомо багатьом городянам у Горлівці, Василь Будик потрапив у полон до одного з лідерів терористів Бєса-Безлера.

Поранений, з численними забоями, травмою грудної клітки, він три місяці пробув у неволі.

Найбільше за його визволення воювала саме дружина. Вона штурмувала Адміністрацію Президента, не втомлюючись, спілкувалася з представниками громадськості та ЗМІ, разом з іншими дружинами та матерями полонених привертала увагу суспільства до проблеми. Її підтримували активісти і друзі. Врешті-решт його таки звільнили.

Згадуючи ті події, він каже, що не мав впевненості в тому, що повернеться з полону.

Та відпочивати після звільнення часу не було. Маючи певний досвід, разом з дружиною Василь почав допомагати військовополоненим. Одного разу Безлер навіть пообіцяв Василеві, що він ще повернеться у полон.

Кожне «відрядження» по той бік війни супроводжувалося ризиком для життя. З гарантій – лише слово. Тож, уся безпека трималася на довірі. Даруючи свободу іншим, він щоразу ризикує позбутися власної.

Найскладнішими справами по звільненню з полону є визволення депутата Сергія Винниченка, а також 16 спецпризначенців, які виходили з оточення під Савур-Могилою.

Сергія Винниченка було звільнено у день народження. Умова – приїзд дружини Василя, адже лідер терористів Бєс будь-що хотів познайомитись з нею особисто та на власні очі побачити жінку, яка три місяці домогалася звільнення з полону коханого чоловіка, а потім почала допомагати й іншим людям, які потрапили в подібну ситуацію. Полонений депутат не був військовим, тому й обміну не передбачалось.

Тож, Наталія у супроводі Василя приїхала на обмін, де і відбулося безпосереднє знайомство з терористами, саме завдяки чому і вдалося звільнити полоненого українця.

Далі була Савур-Могила, де після запеклих боїв влітку 2014 року з оточення виходили 16 спецпризначенців. Двадцять один день важкого шляху, без їжі та води, але зі зброєю у руках. І майже без шансів вийти і вижити. Швидкість переміщення бійців уже впала до двох кілометрів за ніч. І, здавалося, вони були приречені на смерть чи на полон. Василь, розуміючи всю безвихідь ситуації, яку вже майже неможливо було врятувати, пішов на радикальний крок і вийшов на зв’язок зі своїм колишнім другом, який воював проти України та служив у розвідці «днр». Той пообіцяв, що хлопців виведуть. Їм надали автобус для того, щоб вивезти людей. І процес пішов.

Коли керівництво донецького розвідника дізналося про цей факт, йому віддали наказ заарештувати бійців. У зв’язку з чим маршрут автобуса з бійцями та кінцеву точку прибуття доводилося змінювати декілька разів, щоб не натрапити на засідку. Незважаючи на всі перешкоди, друг Василя додержав слово. Врятував 16 бійців, за що згодом був розстріляний.

Хлопці повернулися зі зброєю живі та майже неушкоджені. Тож, іноді і по той бік слово офіцера щось вартує.

Завжди страшно ризикувати родиною. Адже Василь та Наталія ніколи не знають, чим скінчиться їхня чергова подорож. Але для них обох є дещо важливіше за власну безпеку. Адже на чаші терезів завжди переважують життя полонених. Вони щодня чують слова матерів, бачать їхні сльози, відчувають їхній біль. Тому завжди тримають слово і роблять свою справу. Допомагаючи, рятуючи, визволяючи.

І хоч як би складно не було, вони є один в одного. Тому – все буде добре.

Врятовані війною

До зимових подій 2013–2014 років на Майдані у них була звичайна середньостатистична родина, котра мешкала на Донеччині. Як і в усіх інших сім’ях, вони разом виховували дітей, планували майбутнє, іноді сварилися, але завжди мирилися. І нічого не віщувало біди. Але під час Майдану її чоловіка наче підмінили. Занадто близько та болісно він сприймав усе, що відбувалося у країні.

Їй здавалося, що він став байдужим до неї, до проблем родини. Тільки замкненість та агресивність. І щотижня, щовихідні, він збирався до Києва. Щосили прагнув допомогти. Вона, як могла, вмовляла чоловіка не їхати, просила, благала і навіть зчиняла істерики. А потім вирішила: їхатимуть разом. Але, видно, не судилося. І через те, що їх підвели координатори, у Київ вони так і не потрапили.

Тоді вони ще навіть не уявляли, як розвиватимуться події в місті та в усьому регіоні. Ніхто не міг і подумати, що невдовзі після закінчення Майдану в сусідньому до їх рідного Краматорська Слов’янську почнеться так звана антитерористична операція, а насправді ж – спалахнуть бойові дії, які поглинуть майже половину Донеччини та Луганщини.

Від самого початку подій у Криму він оббивав пороги місцевих військкоматів, але все безрезультатно. Це було цілком прогнозовано, адже родина мешкала в Донецькій області. Хаотично створювалися групи активістів, але жодних скоординованих дій або чіткої організації в місцевих патріотів не було. Він намагався зробити бодай щось, аби вплинути на ситуацію і спробувати разом з активістами не допустити кримських подій на Донбасі.

Певною мірою це таки вдалося. Адже на відміну від Криму, навіть попри війну ми зберегли два регіони. І нехай їх частини тимчасово окуповані, це лише питання часу. На жаль, в анексованому Криму населення і не ризикнуло взяти в руки зброю чи продемонструвати своє бажання залишитися у складі України.

Тим часом дружина майбутнього добровольця не знаходила собі місця вдома. Адже, здавалося, він повністю забув про неї та дітей. Вони продовжували жити під одним дахом, але нібито вже й не разом. Кудись поділися теплі сімейні вечори, спільні прогулянки, тихе подружнє порозуміння. Наче між ними виросла стіна, яку вона не могла зруйнувати.

А далі почалося найстрашніше. Проукраїнський актив почали розшукувати та відловлювати по всьому місту. Так одного разу на заводі, де він працював, терористи прямо із цеху забрали його в підвал. Так починалася окупація Краматорська. Місцеві здригнулися, коли на власні очі побачили усю сутність «руського миру» та цінності «днр».

Одразу ж після визволення з полону він забрав дружину і дітей та вивіз їх до Полтавської області. Розумів, що доведеться воювати. Але не зміг би цього зробити, якби знав, що дружині чи дітям загрожує хоча б найменша небезпека.

Наступного ж дня зібрав речі і поїхав до Дніпропетровська, де вступив до одного з добровольчих батальйонів.

З дружиною вони майже не спілкувалися, і вона прийняла складне рішення – забрати дітей і поїхати з України. Оскільки вважала, що сім’я для нього вже не має значення, а на першому місці стоїть обов’язок перед Батьківщиною. Саме через дурне відчуття, що вони йому не потрібні, вона ледь не купила квиток в один бік.

Сказати, що служба була легкою, – не сказати нічого. Щодня боротьба за виживання. Навіть вода – розкіш, не кажучи вже про телефонні дзвінки. Та всі трималися, адже знали, навіщо вони це роблять. Розуміли: якщо не вони, то хто? Адже добровільно віддавати свої життя заради спасіння рідної країни здатен не кожен. Вже місяць минув, як вони звільнили Піски.

Не було й дня, щоб він не думав про неї чи про дітей. Як вони там? Чи все добре? Чи ще чекають? Розумів, що дружина може не витримати. Та мусив нести службу. Таке вже воно, життя військових.

А потім якось вночі зателефонував. І попросив нікуди не відвозити дітей і не їхати самій. Бо все, що він робить, – робить заради їхньої родини та її майбутнього. І що саме заради сім’ї він зараз воює на Донбасі. Адже родині потрібен дім, а не зруйноване місто.

Вперше за декілька місяців вона знову відчула, що все ж таки вони разом. І зрозуміла, що має бути сильнішою заради нього. Що має чекати та обов’язково дочекається коханого чоловіка. А поки вона за двох виховуватиме діточок. Виховуватиме так, аби вони знали, за що воює тато, і пишалися ним. Адже там, на сході України, він виборює їхнє незалежне майбутнє та спокій і безпеку в їхньому домі. Заяву на розлучення вона забрала. І з того часу пролила безліч сліз, провела безліч ночей без сну. Стоячи навколішках, молила Бога, щоб він повернувся живим.

Він не часто говорив їй якісь особливі ніжності, але одного разу зізнався, що залишився живий тільки тому, що вона його чекала та любила. І йому завжди було до кого повертатися.

Війна змінює людей. Ніхто не повертається таким, яким був раніше. Це неможливо. І дуже часто саме тому, що сім’я не розуміє і не може прийняти нового чоловіка та батька, не знає, як з ним поводитися, щоб швидше адаптувати до мирного життя, деякі родини й не витримують перевірки війною.

Їхнє родинне кохання витримало. Більше того, саме війна врятувала їхню родину.

А рідне місто вже давно визволено. Воно ціле та неушкоджене. Саме тому, що мир буде там, де його виборюють.

Про любов до матеріального

Це історія кохання військовослужбовця та волонтерки. Їхнє знайомство відбулося за телефоном. Він щойно повернувся до рідного Львова на ротацію і пішов на зустріч із друзями-вояками та волонтерами. Сидячи в одній із затишних львівських кав’ярень, вони говорили про війну, політику, про майбутнє. Згадували час, проведений разом на сході. Одному з волонтерів зателефонувала Вона. Дівчині з Дніпропетровська потрібно було з’ясувати стосовно чергової партії гуманітарки. Замість того волонтера на її дзвінок відповів він. Зав’язалася розмова. Приємний чоловічий голос по-доброму глузував та жартував про різні дрібниці. Потім вони обмінялися телефонами. Так почалося спілкування.

Між ними був місяць смс-повідомлень і телефонних дзвінків. І вже за місяць вона приїхала до Львова, де вони познайомилися вже особисто і змогли вперше подивитися одне одному у вічі. Кав’ярні, прогулянки вуличками вечірнього міста, теплі розмови й гарячі обійми. Вони ходили Львовом, взявшись за руки, і розуміли, як важко буде розлучатися. Вона знала, що тепер має чекати на нього, а він усвідомлював, що тепер нарешті на нього чекатимуть.

Три дні і три ночі вони були разом. А потім він повернувся на схід, до зони бойових дій.

Вона ж поїхала до Дніпропетровська, де ні вдень ні вночі не знаходила собі місця, думаючи про нього. Лише чекала, чекала, чекала… Знала, що десь там на сході є чоловік, який засинає з думкою про неї.

Їх бригада тоді проходила службу під Луганськом. Намагаючись хоч якось проявити свою турботу про нього, вона пекла пироги, різала олів’є, пакувала солодощі та цигарки і бігла передавати «Новою поштою», аби коханий уже наступного дня отримав від неї «привіт». Перед Новим роком відправляла йому посилки зі смаколиками, щоб вони з хлопцями не почувалися забутими та покинутими посеред зимових свят.

Все, про що він міг думати, – про відпустку. Лічив дні. Планував спільний час. І навіть планував спільне майбутнє. Чергуючи на позиції зі зброєю в руках, згадував її обличчя, запах її парфуму.

І дочекавшись цієї довгоочікуваної відпустки, поїхав не до батьків у Львів, а до Дніпропетровська. До неї. Там він придбав обручку і вирішив освідчитися жінці своєї мрії. Був впевнений, що вона погодиться. Адже для закоханих найбільше щастя – бути разом. Бути справжньою родиною.

Вона – одна з дніпропетровських волонтерів, які, не покладаючи рук, допомагали Збройним силам України та добровольчим батальйонам. А крім того, ще й успішна бізнес-леді, яка не звикла в чомусь собі відмовляти.

І ось, здавалося б, їхня мрія почала збуватися. Нарешті вони будуть разом.

У брудних берцях та формі, втомлений дорогою і виснажений війною, він переступив поріг її квартири та кинувся в її обійми. Нарешті він міг, дивлячись їй в очі, сказати, як сильно прагнув побачити, поцілувати. Що мріяв засинати та прокидатися разом, пити ранкову каву зі свіжою випічкою.

Хлопець освідчився їй у коханні і запропонував руку та серце. Вона ж, неочікувано, лише відповіла, що подумає.

І подумала вона таке: «Якщо у нього, службовця ЗСУ, заробітна плата три тисячі гривень, а вона звикла приблизно таку ж суму витрачати щодня, то як же він зможе її забезпечувати?». Ось такі речі іноді спадають на думку деяким жінкам. Чомусь саме це забезпечення відіграло ключову роль в її рішенні. Куди й поділося кохання до героя війни?!

Вона повернула обручку, а він купив квиток на потяг і поїхав з Дніпра. З каблучкою в кишені кітеля та розбитим серцем. Ось так дівчина і визначила пріоритети у своєму житті.

Отримавши відмову, повернувся на службу. Її вибір так і залишився для нього незрозумілим. Та рани душі теж загоюються, хоча й набагато довше, ніж подряпини на тілі…

Про кохання, що не рятує, а гальмує

Схожа історія спіткала ще одну гарну людину, чесного офіцера Служби безпеки України. Саме прагнення до встановлення справедливості і є однією з головних його якостей.

У 2014 році він опинився у зоні бойових дій. А потрапив туди через розлучення. А розлучився через те, що відмовився брати хабар. А хабар відмовився брати тому, що чесний.

Усе було так. Він працював десь на півночі України, мав дружину та улюблену дитину. Служив державі чесно і відповідально. Та одного разу дружина дізналася про те, що він відмовився від запропонованого хабара. Почалися сварки та претензії, адже в досить великого відсотка людей «правильними» вважаються ті, хто звик перевищувати службові повноваження, а не ті, хто бореться з подібним.

Вони розлучилися, і він вирушив на схід. Аби бути подалі від дому і від того болю, який довелося там відчути. Полишивши все, що любив, відмовившись від комфорту рідного дому та стабільної і престижної роботи, він поїхав на війну.

На Донбасі на півроку повністю потонув у службі. Так, як тонуть у роботі, коли внутрішня емоційна спустошеність сягає максимуму і залишається лише механічне виконання завдань і подеколи фізична втома. Повертаючись з роботи у розташування, скидаючи важкі берці на підлогу, він доходив до душу і змивав із себе весь бруд та пил війни. Заварював міцну каву, викурював півпачки міцних цигарок і провалювався у сон на старому пружинному ліжку. День за днем. По колу. І ніхто не обійматиме вночі, ніхто не жалітиме. Адже ніхто не має в тобі потреби.

Він був саме в такому стані, коли побачив її. Двадцятирічну мешканку прифронтового містечка. Симпатичну, здавалося б, розумну і дуже легку у спілкуванні дівчину, яка відразу ж привернула його увагу. І саме їй вдалося заповнити емоційну порожнечу і відключити ті гнітючі думки, які не давали йому спокою вже кілька місяців поспіль.

Відтепер усі його думки були про неї. Він бажав турбуватися про неї, захищати і берегти від складнощів зовнішнього світу, тримати її поруч. Мріяв про щасливу родину. На певний час вона стала центром його всесвіту.

Ті вечори, які вони проводили разом, були найсвітлішим його спогадом. Він тримав це почуття в душі, адже воно зігрівало його і давало сили рухатися вперед.

Квіти, подарунки, побачення. Вся його увага була до коханої Юлії. Він уже встиг розпланувати їхній спільний переїзд до Києва і навіть знайшов їй престижну роботу, про яку дівчина без вищої освіти могла й не мріяти, живучи у Краматорську.

Довго обирав обручку. Хотів знайти ідеальну. Таку, від якої вона вже не змогла б відмовитись. Радився з друзями та побратимами, надсилаючи їм фото каблучки. Наче закоханий підліток.

Він запропонував їй стати його дружиною. І хоч відповіді поки ще не було, вірив, що вони будуть разом, а інакше, здавалося, й бути не могло.

Та цінність стосунків проявляється не в радощах, а в складнощах. Вони завжди будуть «лакмусовим папірцем», який чітко продемонструє: людина, яка поруч, кохає тебе «за щось» чи «незважаючи ні на що». Так, уже при перших фінансових проблемах Юля повідомила йому, що почуття її вже згасли і вона не має наміру продовжувати ці стосунки.

Він досі не може повірити в те, що вона була поруч не тому, що мала справжні почуття. Тому, що шукала вигоди для себе. Він не спав ночами, тільки палив до ранку та передивлявся її фото в соціальних мережах.

А меркантильна провінційна дівчина навіть не здогадувалася, якого болю своїми вчинками та словами вона завдала щирому і доброму хлопцеві, який міг би бути для неї надійним плечем, турботливим і люблячим чоловіком, почуття якого навіть після її зради ще живі.

Ось так, роблячи свій вибір на користь матеріальних цінностей, люди дуже часто забувають, що всі ці «цінності» – лише пил. Який не вартий справжнього скарбу – люблячого серця. Адже у справжнього кохання, особливо якщо воно взаємне, термін придатності набагато довший, ніж у будь-якої, навіть найкоштовнішої речі.

М-6

Це одна з тих історій кохання, яка мала всі шанси бути сумною. Або просто закінчитися. Але життя занадто складне, щоб обмежувати його чергуванням чорного і білого. Адже хоч би як не було боляче, у душі завжди є місце для прощення. Хоч би як не було страшно й складно, у серці є місце для кохання. І хоч би якими непередбачуваними були вчинки людей, завжди буде місце для довіри. Бо іноді єдиний шлях – заплющити очі, дати руку та зробити крок уперед. Назустріч.

Для них обох війна почалася з квітня 2014 року в добровольчих батальйонах. Але познайомилися вони незадовго до падіння ДАПу в одному з «культурних» закладів у прифронтовому Артемівську. В кафе проходила чергова дружня зустріч представників батальйонного братства, і вона приїхала, аби привітатися з друзями і знайомими. А там побачила його. Ні, вона не закохалася з першого погляду. Занадто великою була різниця у віці. Просто дивилася на нього і думала: «Шкода, що цей чоловік не поруч зі мною…». Дивилася, дивилася, дивилася в його очі, на його сиве волосся. Навіть не здогадуючись, що скоро доля зіштовхне-зведе їх занадто близько.

Наступного дня вони випадково побачилися на одній з бойових позицій. Він привітався з нею так щиро і тепло, наче знав сто років. І вона ледь не розтанула під час тих дружніх обіймів.

Він вдихнув тонкий аромат її парфуму і сказав: «Сьогодні ти їдеш зі мною у Слов’янськ»… Навіщо їй їхати туди, хто він і що йому треба від неї, вона не знала. Тільки ввечері він забрав її з бази, посадив у машину і таки повіз до Слов’янська.

Вона ще нічого не розуміла. Жодного натяку на романтику. Вони дружньо проводили час, спілкувалися на цікаві обом теми, згадували спільних друзів і знайомих, говорили про війну, пили коньяк. Наступного дня вона вже була в Артемівську і за роботою навіть не згадувала про цей дружній теплий вечір. Іноді він писав їй, іноді вони зідзвонювалися. Кожен був зайнятий своєю справою. Кожен займався своєю війною. Все, що поки їх поєднувало, – служба в одному підрозділі.

Згодом вони інколи пересікалися. Одного разу він навіть надіслав їй повідомлення: «Ти дуже мені подобаєшся…». І лише тоді вона зрозуміла, що і він подобається їй. Не як друг, не як побратим. Як чоловік.

Тож на Великдень, перевдягнувшись у «мирний одяг», вона поїхала до Слов’янська. Де після довгого сидіння у прокуреній кухні, вона міцно обняла його. А він її поцілував. З цього першого поцілунку, першого запаморочення у всесвіті дівчини оселився єдиний. І день за днем займав дедалі більше місця в її серці.

За місяць-два вони домовилися про зустріч. Вночі на одній з трас Донеччини по дорозі до нього її машина потрапила у ДТП. Побиті ребра, синці, розтрощена автівка… Такою він і знайшов її. Взяв на руки і забрав до себе. З того часу остаточно і безповоротно її серце належало лише йому. Кожен день в очікуванні. Аби лише побачити. Аби тільки поглядом доторкнутися до нього. Щоразу, кожної зустрічі серце вилітало з грудей. Вона мчала до нього хоча б на годину. Вириваючись, молила Бога, щоб побачити.

Але не все було так просто, як здавалося. Між ними була єдина, але велика проблема. Відсутність довіри. Він планував зустріч, а потім зникав. Він обіцяв приїхати, а потім днями не відповідав на телефонні дзвінки та повідомлення.

Вона була начебто з ним, а врешті – сама. Саме тому вона майже не вірила йому, хоча й вірила в нього. Вона знала, що для цього чоловіка важливішими були робота і те його життя, про яке вона так нічого і не знала. Але щоразу чекала та вибачала.

Так усе й тривало до того дня, коли вона зробила тест на вагітність. Результат виявився позитивним. Але батько майбутньої дитини не сказав ані слова. Не зателефонував. Не приїхав. Не обійняв свою маленьку налякану дівчинку, якій понад усе потрібна була його підтримка. Лише написав у повідомленні, що не здатен наразі взяти на себе таку відповідальність і попросив перервати вагітність. Для неї на цій війні це була найбільша і найболючіша втрата.

Тиждень, стікаючи кров’ю після аборту, вона залишалась на самоті зі своїм болем і своєю образою. Розуміла, що попри все має жити далі. Коли весь жах тих днів скінчився, він знову з’явився в її житті. Хоча, на перший погляд, у цих стосунках мала стояти крапка, вона знайшла в собі сили пробачити, а він – залишитися навіть після того, як між ними почала здійматися стіна з обвинувачень і зневіри у щось спільне.

Що чекатиме на цих людей – відомо лише Богу. Та якщо двоє кохають справді всім серцем та залишаються щирими у своїх діях і словах, то вони здатні подолати будь-які труднощі. Якщо ж ні, тоді їхні стосунки – лише марна втрата часу і нервових клітин. Що буде далі – залежить тільки від них.

Згодом вона дізнається, що була не єдиною жінкою. Він продовжував підтримувати стосунки з колишньою дружиною і з коханкою, яка рік тому народила йому доньку. Усім трьом він освідчувався в коханні, дублюючі завчені фрази. Кожну не тримав, але й не відпускав. Та не варто чекати правди від людини, яка з цим поняттям незнайома.

Та все це вона витримає, адже більше ніж його, любить тільки життя. І сила волі та інстинкт самозбереження не дозволять їй зруйнувати себе. За зачиненими дверима вона залишить увесь той біль і бруд, з яким їй довелося зіткнутися. І відкриє нові – де не буде місця людям, яким за жодних обставин не можна довірити ані серце, ані життя.

Якщо він колись прочитає цю історію, нехай знає, що його вибачено. Питання у тому, чи вибачить він себе.

Поєднані Майданом

Вони познайомилися взимку 2013 року. Там, на майданівських барикадах, і зародилося кохання журналістки, а нині волонтера Анни, та колишнього прес-офіцера Північного територіального командування Національної гвардії України Валерія. Посеред лютої зими, просякнутої запахом диму від горілих шин, адреналіну та віри у перемогу.

Під час подій на Майдані вона, як і сотні інших журналістів, висвітлювала революційні події, що відбувалися в нашій країні. Це саме входило і в його обов’язки, лише з тією різницею, що він знаходився по той бік барикад, де розташовувалися бійці Внутрішніх військ.

Валерій показав їй, що саме відбувалося по той бік барикад. Допомагав зі зйомками і перепустками. Разом вони почали проводити дедалі більше часу. Грілися кавою у медичному пункті після зйомок, гуляли містом, ділилися своїми думками щодо актуальних подій. Спочатку на «Ви», а згодом, перейшовши на «ти», вони спілкувалися ближче й ближче. Так день за днем вони йшли назустріч одне одному.

Коли вони стали ділитися спогадами, то зрозуміли – ще до знайомства були в одних й тих самих місцях, але не перетнулися. Навіть військова частина, в якій Валерій проходив службу, була зовсім поруч з її квартирою. Вони ходили одними вулицями, їздили одними маршрутами. І, як сказала Аня, «просто янголам вже набридло чекати і вони зіштовхнули нас лобами на Майдані».

Після одного з прес-турів вони поїхали до неї. Аня нагодувала його вечерею, і вони проговорили всю ніч. Напевно, через події в країні, коли все відбувається дуже стрімко, коли все на зламі, їхні стосунки почали розвиватися надто швидко. Та й на букетний період ні в кого з них не було часу. Увечері після роботи він чекав на неї під редакцією газети, в якій вона працювала, або в обідню перерву їхав, аби привезти смачну каву та декілька хвилин побути поруч. А вона складала йому на роботу бутерброди і на вихідних намагалася наготувати смачненького, віддавала всю ніжність і тепло. А трохи згодом вони вже жили разом. Створили для себе маленький і затишний світ, в якому за зачиненими від зовнішніх проблем дверима залишалися тільки вдвох.

Навесні Внутрішні війська було розформовано та створено Національну гвардію України, де і продовжував службу наш прес-офіцер. Його кохана Анна тим часом почала волонтерську діяльність. І як волонтер та воєнкор поїхала до зони бойових дій. Перша її подорож була з батальйоном «Азов» до Маріуполя. Своє «бойове хрещення» як військовий кореспондент вона отримала саме під час штурму. Тоді батальйон «Азов» разом з іншими силовими підрозділами звільнив найбільше місто на півдні Донеччини, вигнавши з нього терористів і російських найманців.

Він дізнався про це в Києві, і, не маючи змоги зателефонувати через тимчасову відсутність в Ані мобільного зв’язку, не знаходив собі місця, аж поки знову не почув її радісний голос. Маріуполь було визволено, і вона збиралася додому.

Дедалі частіше вона їздила до зони бойових дій, знімала репортажі, писала. Паралельно з журналістською діяльністю активно займалася волонтерством. Допомагала добровольчим батальйонам та армії, збирала та привозила гуманітарну допомогу на передову. Багато днів провела на півдні Донеччини з «Азовом», їздила до бійців Правого сектору в Піски. Тим часом Валерій чекав її вдома і вмовляв повернутися.

Зідзвонювалися, коли була можливість або з’являлася мережа. Дізнавався, як у неї справи, телефонував за порадою, розповідав, як пройшов день. Особливо не наполягав, щоб вона поверталася, але обережно натякав, що їй нічого там робити. І коли потрібно було вибирати – фронт чи сім’я, вона зрозуміла, що родина важливіша. І хоча Аня вже подала документи на вступ до підрозділу, які затвердило командування, але в останню мить зібрала речі з бази і поїхала до Києва. Інколи вона шкодує, що не на війні. Але не шкодує, що зробила саме такий вибір.

Його не було в зоні АТО не через небажання, а через те, що службою був «прив’язаний» до північних областей України. У нього своя війна – інформаційна. І служба вимагає від нього постійного реагування. На запитання, чи складно їй було в зоні бойових дій, коли він був у Києві, Аня відповідає, що дуже пишається ним і радіє, що поруч такий чоловік. А на АТО він ще встигне, у солдатів така доля. Знаючи достеменно, що таке інформаційна війна, як на неї, то краще спати під обстрілами, ніж робити те, чим він займається.

Вони – команда. Вона завжди радиться з ним. Він завжди поруч. Всі свої вихідні він витрачає на волонтерські справи. І вона вже не уявляє, як би впоралася без нього. Зараз вони разом займаються збором гуманітарної допомоги і волонтерять у тандемі.

Їм справді пощастило знайти один одного, адже надважливо, коли кохана людина може бути і другом, який завжди зрозуміє та підтримає, надасть сили рухатися вперед. Саме тоді є стимул і бажання повертатися додому, як би далеко ти не був.

Брус

Для друзів і побратимів він був найсвітлішим променем віри й добра. Таке всеосяжне тепло, яке він випромінював, порівнюють з теплим весняним сонцем. Солом’яне волосся, щира та відкрита посмішка, зелені очі. Є такі люди, які немов магніти притягують до себе оточуючих, закохують у себе, швидко стають незамінними друзями, без яких уже не уявляєш себе цілісною особистістю. Таким був і Тарас.

Уже понад рік на нього чекають попри те, що результати тестів ДНК підтвердили його загибель в Іловайську. Та мало хто з близьких людей вірив, що Бруса немає. На війну він пішов одразу ж після Майдану. Разом зі своїм найкращим другом Володимиром Парасюком. Вони стали добровольцями у легендарному «Дніпро-1». Пройшовши від початку до кінця Майдан, продовжив свою боротьбу на Донбасі. Залишивши родину та кохану дівчину чекати. Пообіцяв повернутися. Це була єдина обіцянка, яку він не виконав.

Дуже важко говорити про якусь окрему любов, адже здавалося, що його любов до людей була всеосяжною. Він любив дівчат-волонтерів, наче своїх сестер, з великою турботою й теплом ставився до кожної.

Ця історія повинна була обов’язково мати всі шанси на щасливий кінець, якби не доля і не випадок. Адже Тарасові довелося пройти найстрашнішу та найжорстокішу битву за визволення України – Іловайський котел.

Та понад усе хотілося б написати про його трагічну любов. До дівчини Мар’яни. Тарас завжди казав, що вони дуже схожі, навіть зовні. Вона підтримала його рішення йти на війну, хоча й без особливого ентузіазму. І лишилася чекати.

Вони постійно контактували. Незважаючи на те, що Мар’яна була у далекому Львові, а він у гарячих точках Донбасу. І, попри відстань, між ними завжди була ніжність, було тепло. Можливо, вона занадто вибаглива. Можливо, він занадто незалежний. Але вони залишалися разом.

Для свого оточення Тарас був взірцем. Людиною, якій довіряли та на яку рівнялися.

На передовій він міг зняти з себе каску і бронежилет та віддати людині, яка була без засобів захисту. Адже завжди цінував чиєсь життя більше за власне. Він не раз рятував людей. Але йому не судилося бути врятованим.

Його війна тривала недовго. Після усіх боїв, після здобутих перемог і сподівань на нові Тарас Брус потрапив до Іловайська разом зі своїми побратимами і комбатом.

Саме там, після тижня кривавих боїв та надлюдських випробувань, у кривавому коридорі і скінчилося його життя. Воно обірвалося під синім небом Донбасу, у жовтих соняшникових полях. У літню спеку, яка потроху забирала життя та розчиняла його в повітрі.

Півроку друзі та родина докладали чималих зусиль, щоб знайти Тараса. Перевіряли списки полонених, робили все можливе, аби дізнатися, де ж їхній сонячний хлопчик. Але марно. У грудні того ж року прийшов результат генетичного аналізу, завдяки якому стало відомо, що Тараса поховали у Запоріжжі, у могилі невідомого солдата. Під порядковим номером.

Після пекла бюрократичної тяганини, пов’язаної з перепохованням, його поклали в землю на рідній Львівщині. Поруч із церквою, яку Тарас побудував разом зі своїм дідусем. Проводили його всім миром. Разом зібралися бойові побратими, щоб вшанувати пам’ять загиблого, стати навколішки та востаннє попросити вибачення.

За місяць потому слідом пішла і Мар’яна – її серце не витримало болю та горя. Воно, її серце, звикло битися синхронно з Тарасовим. І кожен його біль сприймати як свій. Не стало його, і вона втратила сенс та волю до життя.

«Не зроби нікому боляче, бо відповідь буде сильніша», – казав він. І тому ставився до кожного з глибокою повагою і терпінням. І люди віддячували йому взаємністю.

Його метою було вибороти для України єдність і незалежність. Він мріяв, що в цій державі діти засинатимуть у своїх ліжечках під звуки колискової, а не канонади. Що вони ніколи не дізнаються, що таке війна. Що їхні батьки повернуться, складуть свою брудну військову форму в далеку шафу, аби залишити її просто як пам’ять про війну, на яку вони вже не повернуться.

Своїм світлом і вірою він підкорив усіх, хто був знайомий з ним.

Друзі досі не видаляють його смс-повідомлення зі своїх мобільних телефонів. Він приходить в їхні сни янголом, усміхається своєю щирою посмішкою і завжди дарує їм надію. Надію на те, що десь на небі у них є охоронець.

Мир посеред війни

Дві половинки в небі заблукали, Зустрітись довелося на війні. Вона – східнячка з шахтних териконів, Він – Західної Білорусі син. Він захистив її країну І молоду свою родину Від брата, що ударив в спину, Коли цей «русский мир» прийшов на Україну. Узявши в руки автомат, Він мужньо проти ворога постав, Вона як волонтер бійцям у всьому помагала. Він їй привіз медаль від Філарета, Вона чекала вдома – це прикмета, Бо завдяки таким родинам Засяє сонце над Вкраїною! Ми переможем, відбудуєм рідний край! Донецьку, трохи зачекай! Інна Холодна

Цей вірш волонтер з Красногорівки присвятила молодій подружній парі – добровольцеві Дмитру та його коханій дружині Віті.

Дмитро Палойка – колишній боєць батальйону «Донбас». До війни він був громадським активістом, соціально активним мешканцем сусідньої країни. Саме в цьому і полягає неординарність ситуації, хоча вона й не унікальна. Адже поняття громадянської активності в Білорусі майже не існує – наш північний сусід перетворився на поліцейську державу.

Після чергової акції протесту у рідній Білорусі, в якій встиг відзначитися Діма, його разом з іншими однодумцями закрили у слідчому ізоляторі, а потім звільнили з роботи. Не розмірковуючи, він знайшов роботу у РФ, де його місячна заробітна плата становила 1000 євро.

Саме тоді в Україні розпочався Майдан, і він як небайдужа до протестного руху людина стежив за подіями в Києві, не відходячи від комп’ютера.

Дмитро щиро сподівався, що перемога вже близька, але після перших убивств – Сергія Нігояна та Діминого земляка Михайла Жизневського – почав потроху збирати речі, щоб повернутися додому. Адже за політичні погляди, пов’язані, зокрема, з підтримкою Майдану, його знову звільнили.

Після анексії Криму він обдзвонював українські військкомати, щоб вступити до ЗСУ, але скрізь отримував відмову, адже був громадянином Білорусі. І лише прочитавши оголошення про відкритий набір до батальйону «Донбас», зібрав речі і вирушив в Україну.

Після проходження підготовки разом з іншими добровольцями він вирушив спершу до Ізюма, а потім брав участь у визволенні Попасного та Лисичанська. І майже з того часу й почалася його боротьба за отримання українського громадянства, яка триває й досі.

…Останнім місцем дислокації батальйону перед Іловайськом було Курахове – невелике містечко в Мар’їнському районі. Там Дмитро і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вітою.

Саме в той час він запропонував своїм командирам впровадити патрулювання прифронтового міста бійцями батальйону спільно з представниками місцевої міліції. Йому дали зелене світло.

Так одного разу під час патрулювання він побачив її. Місцеві сказали, що вона – вчителька музики в одній з місцевих шкіл. Діма запам’ятав дівчину, але знайомитися не став. Вагався. Розумів, що такі стосунки – це відповідальність. За свої слова, дії, обіцянки, почуття. А що може дати військовий? Лише кочове життя та невпевненість у майбутньому.

У Кураховому бійців розділили на дві бази. Перша знаходилася в будівлі місцевого профілакторію, друга – у середній школі. По дорозі зі школи він знову побачив ту саму вчительку. Знайомства під час війни не входили в його плани і, тим паче, він не планував ані стосунків з жінками, ані тим більше одруження. Адже коли їхав з Білорусі, був певен, що з цієї війни живим він не повернеться.

Однак білявка не йшла з його думок. Тож, побачивши її знову, Дмитро набрався сміливості й познайомився з нею.

Так потроху, з кожним днем спілкування, їхня симпатія переростала у закоханість.

Батальйон розвозив гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, і Діма складав продукти та поспішав до неї, аби бодай чимось допомогти.

А потім «Донбас» вирушив до Іловайська, куди йому не судилося потрапити. І він поїхав додому в Білорусь, залишивши у Віти всі особисті речі, що могли видавати його як учасника бойових дій на Донбасі. Адже незважаючи на всю дружність відносин між країнами-сусідками Україною та Білоруссю, подібні речі тягли на кримінальну справу і закінчилися б в’язницею.

Щодня вони спілкувалися по Skype і вірили, що скоро знову будуть разом. Він сумував за нею і за Україною. Під Новий рік Діма освідчився Віті, і вона погодилася стати його дружиною.

Нарешті Дмитру вдалося продати свою квартиру, тож у рідній країні його вже майже нічого не тримало. «Майже» – оскільки тримало на гачку КДБ. Тож швидко поїхати йому не вдалося.

Співробітники КДБ кілька разів «знімали» його з потяга, регулярно викликали на допити. Та довести його участь у війні на сході України виявилося неможливим.

Попри відсутність доказів, йому все одно заборонили виїзд за територію Білорусі. Тож Віта вирішила сама їхати до коханого. Там, у РАЦСі міста Барановичі вони й одружилися. Відтоді перешкоджати Дмитру у виїзді стало складніше з правової точки зору.

Невдовзі після весілля Віта повернулася до Курахового, а Дмитро продовжував «змагатися» з кадебістами. Писав десятки запитів і скарг до державних установ та правозахисних організацій. І нарешті домігся зняття заборони на виїзд. Воював за право бути поруч з любимою жінкою.

Віта дочекалася коханого. Вже майже рік вони живуть у щасливому шлюбі, піклуючись про другу половинку та підтримуючи один одного. Своїм прикладом вони довели, що перепони на шляху – ніщо порівняно зі справжнім бажанням досягти мети і бути разом. В Україні. І він жодного разу не пошкодував, що виїхав з рідної країни, де, до речі, на нього вже заведено кримінальну справу. Тож шлях на батьківщину, доки там не відбудуться демократичні зміни, для Дмитра закритий.

І хоча в особистому житті в них абсолютна гармонія, все ж не уникнути певних складнощів в інших сферах життя. Адже через відсутність у Дмитра українського громадянства він не може влаштуватися на роботу. Тож прийняв рішення – повернутися на передову, поступивши на службу за контрактом до лав української армії.

Ось так люди, які пристали на захист нашої Батьківщини, на довгі роки втрачають свою. Це стосується не лише Дмитра. Десятки грузинів, білорусів, росіян, поляків воюють на боці України пліч-о-пліч з українцями. Багато з них віддали своє життя та здоров’я, поклали власні родини на вівтар війни за українську незалежність. Та мало хто з них дістав офіційне визнання української сторони.

Наша держава досі не поспішає визнавати іноземних добровольців учасниками бойових дій чи принаймні надати їм українське громадянство, щоб вони могли уникнути політичних репресій чи кримінальної відповідальності. Люди, котрі відповідають за прийняття подібних рішень, мають усвідомити, що українцем є кожен, хто в буремні часи війни став під наші прапори, взявши до рук зброю, та боровся зі справжніми ворогами української держави.

Фотографії

Любов на лінії вогню. Васіліса Трофимович, Піски’2014

Територія свободи. Жовто-блакитний стяг на блокпосту «Республіка Мост», Донецька область, зима’2014

Правильні побратими – згуртована команда. Батальйон «Донбас» на базі, Нові Петрівці’2014

Гуртом і кава смачніша’2015

Тривожний спокій. Григорій Блек Матяш, Піски’2015

Кращі друзі Фізрук і Блек. Ще разом, Піски’2015

Янголятко – Блекова Оленка, 2015

Добре озброєний приречений на успіх

Бойова медична одиниця, Піски’2015

Бронежилет

Батальйон «Донбас», Курахове’2015

ПТН ПНХ, Лебединське’2015

Марія Сторожицька з дітьми, Курахове’2014

Головний охоронець блокпосту «Республіка Мост», Донецька область, зима’2014

Viva la Hunta. Піски’2014

Додому, трохи відпочити. Ротація батальйону «Дніпро-1», Республіка Мост’2014

Суворі машини суворих чоловіків, 2015

Перед вильотом, зима’2015

Свої! Республіка Мост’2015

Обладунки здав! – Обладунки прийняв! 2015

Графіті війни, Республіка Мост’2015

Міцна – не лише броня, Піски’2015

Весна’2015

Весна у Маріуполі’2015

І військовий, і журналіст – не професія, а спосіб життя

Прицільний погляд. Військовий кореспондент Денис Розенков, Піски’2015

Неушкоджений снаряд – щаслива випадковість, Первомайське’2015

Бойові Укри. Батальйон «Дніпро-1» на виїзді

Зруйноване майбутнє’2014

Понівечені села Лебединське і Піски’2014-2015

Просто Граф, Піски’2015

Щастя час не вибирає. Весілля Графа та Анни’2015

У війни таки й жіноче обличчя

Лисичанський блокпост’2014

Перший день миру, Лисичанськ’2014

Бойове селфі, Республіка Мост’2014

Долітався… Безпілотник «Форпост», збитий батальйоном «Дніпро-1»

Тепер Депутат «воює» за рідне місто. Бійці Депутат (на передньому плані) і Свист, Піски’2015

Мабуть, наймолодший укр Валентин Ушич’2015

Валентин Ушич з нареченою Анною

За ними – спокій. Блокпост «Дніпро-1», Лебединське’2015

Волонтери за покликом душі. Фея Ксенія Бикова з чоловіком, Піски’2015

Збори перед виїздом на бойове. Батальйон «Донбас» у Кураховому’2014

Василь Будик (праворуч) з дружиною і побратимом’2014

На захисті держави й дітей. Батальйон «Донбас» в охороні Верховної Ради

З вірою у серці

Ось і тема першого уроку миру у школах АТО. Тимчасова база батальйону «Донбас» у шкільних класах, Курахове’2014

Чи скінчиться зима лихоліть у шахтарському краї?!

Оглавление

Дівчина з іншого життя

Любов на лінії вогню

  Via Dolorosa

  Весільна сорочка

  Не про кохання Про любов до друзів

  Повертайся живим

  Гімн РФ як символ продажної любові

  Про донецького міліціонера

  Про донецького сутенера

  Метрополітен

  Миротворець

  Янгол

  Названий батько

  Жора

  Під крилом літака

  Лагідна українізація

  У війни жіноче обличчя

  Воїн інформаційного фронту

  Дім там, де любов

  Не загинув, бо кохає

  Зугрес

  Про любов до рідного міста

  Ромео

  Про родинне кохання

  Про любов до держави

  Янголи свободи

  Врятовані війною

  Про любов до матеріального

  Про кохання, що не рятує, а гальмує

  М-6

  Поєднані Майданом

  Брус

  Мир посеред війни

  Фотографії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg