«Скарб Солоного лиману»

Скарб Солоного лиману (fb2) - Скарб Солоного лиману 675K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Яковлевич Огульчанский

Олексій Огульчанський

Кожна література має свою дитячу класику. Це книжки, на яких виростали дідусі з бабусями, татусі з матусями, а тепер — вже виростають і онуки. Саме тому видавництво «Грані-Т» започаткувало серію книжок під назвою «Українська дитяча класика». Тут буде зібрано все найкраще, що створили наші письменники для дітей. Так би мовити, наш золотий фонд. Пригоди і фантастика, мандри й детективи, життя школярів і чудернацьких створінь, психологічні та казкові повісті, історія й сучасність… Одне слово, все-все-все!

А головне, що ці твори — ЦІКАВО читати! Бо написані вони не для шкільних програм, а для розваги, пізнання, уяви. Хто ж не хоче уявити себе відважним капітаном Північно-Льодовитого океану або дружинником київського князя, який іде походом на Візантію!

Тож гарного вам ЧИТАННЯ!

Видавництво «Грані-Т»

Передмова. Скарби рідної землі

Чи знаєте ви, що таке морвік? І хто такі баби-носарихи та камбалячий вовк? І які скарби сховані у Солоному лимані? І як упіймати на гачок велетенського електричного ската — морську лисицю?

На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.

Народився він у Луганській області у 1912 році. По закінченні школи вступив до Бердянського педтехнікуму. Екстерном закінчив його у 1930 р. Під час навчання Огульчанський пробує себе у літературному письмі.

А перші свої нариси Олексій Огульчанський опублікував у двадцятирічному віці в журналі «Всесвіт». Після того систематично виступав у пресі, працюючи у районній газеті.

Не кинув роботу в газеті і після служби в армії. Водночас працював на посаді молодшого наукового співробітника Бердянського краєзнавчого музею.

Усе своє вміння й захоплення краєзнавця Олексій Якович віддавав вихованцям гуртка юних дослідників при Бердянському палаці піонерів. У холод і спеку, бурі й зливи вздовж морського узбережжя водив він своїх вихованців у краєзнавчі походи. Під час одного з них знайшов залишки південного слона. Як з´ясувалося пізніше, це був найбільш повний скелет цієї тварини. В тих походах гартувалися його юні друзі, народжувалися герої майбутніх книг. І як же треба було любити невгамовних та щиросердечних хлопчиків і дівчаток, щоб чверть століття віддавати їм своє здоров´я, досвід, знання!

Перша книга — нарис «Записки краєзнавця» — побачила світ 1955 року. Це окрилило молодого літератора, і майже з кожного походу він повертався з новими сюжетами.

Невдовзі з´явилися пригодницькі повісті «Вітрів Кут» (1959), «Пленники леванта» (1960), «Таємниця Сухої балки» (1961), книжки нарисів і оповідань «У нетрях Джубаю» (1962), «Острів сріблястих чайок» (1965), «Країна інкурів. Як ми шукали скарб» (1971), «Бухта солодкого коріння» (1973), «Як сплять дельфіни» (1979), «Знахідка на все життя» (1982), «Скарб Солоного лиману» (1986).

У кожній повісті стільки пригод і надзвичайних відкриттів, що мимоволі думаєш: чи не вигадав їх автор? Виявляється, ні. В основу покладено справжні події, що трапилися з Огульчанським і його юними друзями, дослідниками і захисниками природи Приазов´я.

Герої книг, веселі й допитливі дітлахи, невтомні шукачі пригод, розгадують немало степових і морських таємниць. Вони цікавляться поведінкою тварин і птахів, знайомляться з життям і працею вчених-орнітологів, науковців-дельфінологів.

Повість «Країна інкурів» — оригінальний історико-пригодницький твір про життя доісторичних людей племені інкурів (неологізм письменника), яке заселяло Приазов´я у період неоліту.

Глибокий слід у свідомості автора залишила його участь у розкопках курганів. Не випадково у першому розділі повісті «Знахідка в Синій могилі» наратором виступає молодий учений-археолог. Археологам важко було пояснити той факт, що в одній могилі було знайдено речі різних епох: крем´яний ніж, глиняну фігурку бика-тура і металевий предмет — золотий дзвоник. У звіті археологів ішлося про результати розкопок стійбища мисливців, на території якого було знайдено землянки, горщики, купи кісток турів, сайгаків, свиней і навіть верблюдів. Археолог отримав завдання від керівництва інституту звести всі дані про розкопки могили разом і, виявивши творчу фантазію, розповісти про події, які могли б там відбуватися в давнину. В образі археолога вгадується автообраз, що пояснюється участю О. Огульчанського в археологічних розкопках, в організації краєзнавчих експедицій.

Динамічна оповідь про пригоди молодих інкурів Іку та Руса допомагає читачеві глибше пізнати особливості культури давніх людей.

Аналізуючи прозу О. Огульчанського, Богдан Чалий слушно завважив:

«В усіх своїх книгах письменник озброєний добрими знаннями, якими невимушено ділиться з читачем… Наукові зерна активно живить художня вигадка».

Добру пам´ять залишив по собі Олексій Огульчанський. «Пам´ятаю його як стриману, небагатослівну, інтелігентну людину. Дуже любив і знав природу, рослинний та тваринний світ Північного Приазов´я. Часто проводив час з вудочкою на березі моря. Його знали по книжках юні й дорослі читачі, школярі й учителі», — згадує про письменника директор Бердянського краєзнавчого музею Людмила Федорівна Ноздріна.

Пішов від нас О. Я. Огульчанський у серпні 1996 року.

Повернення юному читачеві неповторних повістей Олексія Огульчанського — найкращий подарунок письменнику до його сторічного ювілею, який ми відзначатимемо 30 березня 2012 року.

Галина Малик

Скарб Солоного лиману

(Повiсть)

Мертва голова — наш гість

Хоч би яка халепа сталася в нащому сьомому класі, звинуватять у ній обов´язково нас. Ну, приміром, у когось під партою закумкає жаба, заскавчить песенятко або звідкілясь випурхне горобець — винен лише я або мій найліпший друг Ігор. Хоча ми частенько ні про що сном-духом не відаємо. Щоправда, не завжди.

У зимову хурделицю поспішаєш, бува, до школи, гульк — під парканом якась пташина ледь ворушиться: замерзає бідолашна. Куди її? Звісно — у кишеню. А у потерпілої хоч би тобі крихітка терпіння була. Ледве прочуняє, відразу ж пручатися починає. Притримуєш її у кишені, притримуєш — терпи, мовляв, до дзвоника, а вона вже й клюється, а то, дивись, писне, а ще гірше — випурхне з кишені. Пташині що — у кватирку і на волю, а мені двійки! Та що поробиш? Терплю!

Але цього разу вже ніхто нічого не скаже, бо всі бачили, як того вересневого ранку у відкрите вікно до нашого класу залетіло якесь руде створіння. Відразу навіть не можна було роздивитися, що то таке.

Невідома істота зробила над нашими головами чудове коло і рішуче спікірувала на Ігоревого «бізона» — рудий пошарпаний ранець із телячої шкіри. Від несподіванки клас завмер, а у мене аж подих перехопило: поруч, тільки руку простягни, сидів великий-превеликий з товстезним черевцем метелик. На його брунатно-жовтій спині чітко вирізнявся малюнок — череп і схрещені кістки. Я одразу впізнав гостя.

— Мертва голова!!! — заволав я і вже підняв був руку, щоб схопити здобич, коли метелик — пурх, тільки його й бачили…

Наш класний керівник, учитель зоології Іван Дем´янович, на уроці якого трапилася ця пригода, зняв окуляри й почав їх ретельно витирати.

— Сергій не помилився, — нарешті сказав він, — наш клас справді відвідав рідкісний представник фауни, дуже цікава комаха, метелик мертва голова. Діти, мене дивує одне: як він потрапив до нас? Відомо, що цього метелика завжди приваблює медовий дух, а от якраз медом, на мою думку, в нашому класі й не пахне. А втім, — учитель спритно почепив окуляри на перенісся і уважно подивився на Ігоря. — Принеси, Ігоре, твій ранець, — попросив він його.

Мій товариш примостив на краєчку вчительського столу свого «бізона», а сам виструнчився, чекаючи, що буде далі.

— Чесно признавайся, хлопче, що тримаєш отутечки, — учитель поплескав рукою по підозріло опуклому боці ранця.

— Ні-і-чого такого, — пересмикнув плечима Ігор. — Ну, зошити, підручники, різні коробочки для колекцій та ще книжка «Медоноси». В бібліотеці взяв для свого дідуся. Він пасічник.

— Більше нічого?

— Ні-і-і, — якось невпевнено протягнув Ігор.

— Мене все ж дивує, чому саме до тебе завітав наш гість? — допитувався учитель.

— А мене зовсім не дивує, Іване Дем´яновичу. Познайомитись прилетів, — не змигнувши оком, відповів Ігор, — я ж юннат, і в моєму ранці книжка про запашні квіти. Не сяде ж метелик на портфель Валька, — кивнув він на сусідню парту, — там у нього нічого цікавого для метелика немає.

Що не кажи, а мій друг умів викрутитися…

Коли Ігор уже сидів за партою, Іван Дем´янович продовжив розповідь про нашого гостя.

— Мертва голова — цікава комаха. Це один із найбільших метеликів Європи. Він сильний, витривалий. Вітер ніколи не жене його, як падолист. До того ж комаха завжди знає, за чим і куди летить, відчуває поживу за кількасот метрів. Дуже полюбляє мед, притулку шукає у дупластих деревах, де навколо багато рослин із родини пасльонових. Додам іще таке: ця нічна комаха — бажаний експонат для нашої зоологічної колекції.

Ой, не знав-не відав наш класний керівник, як він своєю промовою підлив масла у вогонь: мене охопило невідчепне бажання заволодіти таємничим метеликом. Саме тоді я твердо вирішив піймати мертву голову. Рішення моє було тверде й невідступне. Зрозуміло, я ладен був одразу ж помчати слідом за крилатим красенем, але куди…

Свою розповідь про те, як ми наступного літа ловили метелика, про пригоди на Солоному лимані розпочну з мого друга Ігоря Рваника. Так він записаний у класному журналі, а насправді ми звемо його Ірвиком — коротко і ясно! Вчителі про нього кажуть: «Типовий акселерат». Справді, в Ірвика все довге — шия, руки, ноги, неначе якась невідома сила повсякчас тягне його вгору. Лиш обличчя кругленьке, рум´яне, як млинець.

Усі учні нашої школи, починаючи від малечі-першокласників, хизуються новенькими портфелями, блискучими застібками — «змійками», лише мій друг, незграбно вимахуючи довжелезними руками, носить за спиною свого пошарпаного «бізона». Щоправда, його волохатий ранець — зручна річ.

Взимку на ньому залюбки можна з´їхати з крутояру або високого замету, влітку він править у нас за позначку на воротах під час футбольних сутичок із нашими постійними суперниками — шестикласниками. А вже коли вирушаєм у мандри по рідному краю — зручнішого заплічника годі шукати.

З Ірвиком ми давно приятелюємо і не один рік сидимо за однією партою. Мій друг залюблений, навіть соромно сказати, у глину, пісок та нікчемні крем´яхи… Мене аж сміх розбирає, коли він милується своїми знахідками. Що то за краса? Інше діло комахи. Кожен, мабуть, бачив, як ширяє у повітрі строкатий махаон, або як стрімко летить, сердито зумкаючи, волохатий джміль. Оце краса! От чому, коли ми крокуємо десь за селом, а ми ой як полюбляємо мандрувати, завжди дивимося в різні боки. Ірвик розгляда землю, а я, задерши голову, небо.

Живемо ми в Липівці, селі, що лежить на кордоні між степом і морем. Від назви нашого села, здається, іде дух лісу, запашного меду, а насправді ніякого лісу в нас немає. Навкруги — степ, на півдні видніється луговина, серед якої синіють блюдця великих і малих лиманів та озер, зеленіють очерети, а ген-ген на видноколі мерехтить смужечка Азовського моря.

Притулок Артеміди

Автобус притишив ходу.

— Вербохмара! — оголосив водій.

Дехто з пасажирів здивувався, бо не було навкруги ані однісінької верби, а в оцю пору — і ні хмаринки в небі. Огрядний бородань, що сидів поруч зі мною, посміхнувшись, мовив:

— На яких лише зупинках не довелося бувати, а про таку вперше чую.

Коли автобус зупинився, і ми з Ірвиком поспішили до виходу, якась тіточка стурбувалася:

— Куди це ви, дітки? Тутечки й людей не видно.

— В гості до Вербохмари! — весело відповів Ірвик. Чмихнувши, автобус помчав собі далі, а ми, вийшовши, стали оглядатися навсібіч, бо вперше опинилися у цій місцині.

Перед нами лежав степ, де-не-де погорблений кучугурами, що поросли обрідними чагарцями. В груди бив дух степових трав. Привілля!

Згодом ми влаштувалися в затінку розложистої маслини. Ірвик дістав зі свого «бізона» карту нашої подорожі й розстелив її на траві. Маршрут накреслив нам Іван Дем´янович, знавець цих місць.

На карті від автобусної зупинки тяглась червона звивиста лінія. Вона йшла на південь до Солоного лиману. Обрис його нагадував грушу, хвостик якої упирався в берег моря. Біля лиману наша стежка круто повертала на схід, огинала черевце «груші» й закручувалася навколо химерної зеленої плями. Ото й була мета нашої подорожі — Вербохмара. Там ми сподівалися зустріти руду красуню — мертву голову. На думку Івана Дем´яновича, кращого місця для полювання на цього метелика на берегах Азовського моря годі було шукати.

До подорожі ми підготувалися начебто як слід. У мене з собою був сачок, у заплічнику — баночка-морилка для комах та ще картонна коробка, яку я приготував для головної здобичі: обклеїв зсередини ватою, просиченою хлороформом. Це для того, щоб враз приспати полонянку. Крім того, я прихопив усе, щоб влаштувати пастку для нічного метелика.

У мого приятеля — своє: похідна лопаточка-помагалочка, паперові пакуночки. Ірвик мав виконати важливе завдання: зібрати з берегів Солоного лиману та Вербохмари зразки ґрунтів.

Неподалік від автобусної зупинки ми побачили мисливську стежину і бадьоро рушили нею. Моє серце радісно калатало — я вже уявляв, що цієї ночі стану володарем найбільшого в усій Європі метелика.

Мисливська стежка крутилася між кучугурами та хащами шипшини, то провалюючися в яму, то знову виходячи на рівнину… Ми довго крокували нею, аж поки нарешті степ залишився позаду і перед нами розлігся синій простір — Солоний лиман. Північний берег лиману здіймався горбом, а весь лиман оперізувала яскраво-руда смуга пляжу. Ліворуч — на сході — бовваніли величезні кучеряві верби. Здаля вони справді нагадували зелену хмарину. Цікаво, як виросли отакенні верби на цих солончаках, де, окрім миршавих чагарів маслини, нічого не було? Здавалося, самі морські буйні вітри принесли оте зелене диво з далеких казкових країн. Хмарина зачепилася за берег лиману і тепер зачаровано вдивлялася в синє дзеркало води. Ото й була Вербохмара. Серед липівських мисливців завжди тільки й мови було про ті верби. «Коло Вербохмари качок тих видимо-невидимо» або «Від скаженої громовиці врятувала дупласта верба…»

Вже біля лиману ми відпочили, а згодом і до роботи стали. Ірвик нишпорив по берегу — розшукував зразки ґрунтів, я теж не гаяв часу — гасав із сачком по солончакових джунглях, ловив комах. Отак поволеньки просувалися до зеленого дива. Вже надвечір підійшли ми до вербового гайка і заходилися оглядати його. Більшість дерев були маленькі, тоненькі, лише одне серед них — товстенне-претовстенне, мабуть, дупласте. То, певно, й був вербовий батько, у дуплі якого рятувалися липівські мисливці від громовиці та дощу. Над дуплом, на шматку фанери, якийсь мисливець-жартівник розгонисто написав: «Притулок Артеміди».

Притулок богині мисливців нам одразу ж припав по душі. Дупло просторе, у ньому — купка сіна, на стінці—поличка з мисливським запасом: сіллю, сірниками. Хтось порозвішував тут сніпки запашних трав — чебрецю, полину, ромашки. Міцний запах трав надійно захищав цей притулок від комашні…

Вирішили ночувати в череві вербового батька. Поскладали своє похідне майно на сіно, й Ірвик пішов дозбирувати грунти, а я почав готувати пастку для метелика. Налив у миску з півсклянки меду, а краї старанно обліпив липучкою. Де б тепер не вмостилася нічна красуня, обов´язково прилипне своїми шістьма лапками. Свою пастку я влаштував на мисливській поличці.

Коли звечоріло, повернувся Ірвик, і ми полягали спати.

— Посмокчи, Сергію, на ніч медовку, щоб снилися сни солодкі-пресолодкі, — проказав Ірвик і подав мені кругленьку цукерку. Я смоктав медовку, і вона здалася мені запашнішою за сам мед… Уже засинаючи, помітив, як із закапелка викотився якийсь волохатий шар, перевалив через мої ноги, а слідом за ним протупала трійка менших круглячків. Здогадався: то їжачиха повела своїх діток на луговину. Згодом над моєю головою нечутно промайнула чорна тінь кажана. Виходить, не тільки ми вподобали притулок богині Артеміди.

Не знаю, як спав мій друг, а мені тієї ночі не снилися ні солодкі, ані гіркі сни. А збудив мене відчайдушний писк. Певно, якийсь звірок потрапив у біду і волав очманіло: «Рятуйте, гину!» Я підвів голову й озирнувся. В дупло вже зазирало ранкове сонце. Ірвик ще спав. Я легесенько штовхнув його ліктем у бік, він прокинувся і прислухався.

— Миша в мед потрапила, — чомусь прошепотів він, і ми кинулися до моєї пастки.

Навколо медової принади поналипало різної мошви, але ні мертвої голови, ні миші ми не побачили. А звірок усе кликав на допомогу. Де ж він? Знову прислухалися. Он, виходить, де — у пакунку з медовими цукерками…

— Зараз побачимо, хто це так волає! — вигукнув Ірвик, схопив свої медовки і вибіг з дупла. Я за ним. Він розгорнув пакунок, і з нього на пісок випало кілька цукерок і… великий рудий метелик.

— Мертва голова! — ошаліло крикнув я і кинувся на нього, мов яструб на горобця. Притиснув свою здобич обома руками до піску, і так, навпопічки, закляк. Із-під моїх рук усе лунав писк. Виходить, пищав метелик. За хвильку крилатий пискун лежав у коробці між ватними матрациками. Я перев´язав ту коробку мотузочком, щоб не втік, бува, красень!

Коробку з дорогоцінною здобиччю я поклав у Ірвиків «бізон» — там вона збережеться краще, ніж у моєму зіжмаканому заплічнику.

— А знаєш, Сергію, я ж тоді збрехав… — зізнався раптом мій друг.

— Коли? — не зрозумів я.

— Коли-коли, — буркнув він. — Як до нас мертва голова залетіла.

— Як! Чого? — знетямився я.

— А отак. У мене ж тоді у «бізоні» такі самі медові цукерки лежали. Спочатку я про це забув, а потім не зізнався, бо не хотів, щоб мене ласуном дражнили…

— Медові цукерки? — аж підхопився я. — Так от чому до нас завітав рудий медоїд! Закортіло поласувати медовками…

— А сьогодні дізналися — отой ласун пищить, як миша! — підхопив Ірвик. — Ну, думаю, ми заслужили вже відпочинок! Давай до моря! Скупаємося. Вже ж додому час.

— А речі?

— Складемо он під тією вербою, — кивнув приятель на крайнє дерево.

— А як хто поцупить? — завагався я.

— Тут? Та ти що? Кому потрібні наші заплічники? — Хіба тільки чайкам.

— Ну, гаразд, — погодився я.

Ми залишили під вербою своє майно, а самі щодуху помчали до моря. Коли вже відбігли далеченько, Ірвик чомусь озирнувся.

— Глянь, Сергію, ген туди, — сказав він, кивнувши головою на Вербохмару.

Я подивився на верби, але нічого не помітив.

— Що там?

— Начебто якась тварюка господарює біля наших речей.

— Я ж казав… — почав було я, хоча сам ніякого злодія не побачив.

— Ой лихо, тварюка щось потягла в чагарі! — перелякано зойкнув Ірвик, і ми щодуху кинулися до Вербохмари.

Ірвик не помилився. Під вербою справді побував якийсь злодій і накоїв шкоди. Пошматував Ірвикові пакуночки з грунтами, а головне забрав «бізона». А в ньому ж була коробка з мертвою головою!!!

Відчай охопив мене. Я ж не встиг навіть як слід намилуватися полонянкою!

Деякий час ми тупцювали по галявині й ошелешено оглядалися. Хто ж цей крадій? Ондечки лежить пакунок із харчами — хліб, сало, — його він не взяв. А ранець чомусь поцупив. У ньому ж крім підручників і глини нічогісінько не було. Дивний злодій! Шукаючи крадія, ми обнишпорили вербові хащі, але марно: «бізон» зник.

Засмучені й нещасні почалапали ми вздовж озера до автобусної зупинки.

Крокуючи за Ірвиком, я подумки заспокоював себе: «Все буде добре! Ми тепер знаємо, на що слід ловити мертву голову, і неодмінно її впіймаємо».

Вже тоді, як стежинка від Солоного лиману повертала в степ, ми трохи отямились і вирішили скупатися, бо день був таки спекотливий. Мовчки пороздягалися і побрели мілководдям. Вода у лимані була прозора й тепла. Я пильно вдивлявся під ноги, сподіваючись побачити бодай якусь рибчинку, а бачив лише, як снували на дні якісь бридкі, волохаті, схожі на стоніжок черв´яки. Іноді ноги вгрузали у липучу муляку, від якої смерділо тухлими яйцями. Не сподобався нам Солоний лиман: мілизна, ніде й поплавати. Так-сяк обхлюпалися і побрели до берега…

Вже на пляжі я глянув на приятеля і не впізнав його: він ішов, наче борошном притрушений. Таким був і я: недарма люди цей лиман Солоним назвали…

Коли прибули в село, одразу побігли до колгоспного ставка скупатися, не йти ж було додому в такому вигляді.

До кінця того дня прикрості не полишали мене. Начебто все було гаразд. Я прийшов додому надвечір. Незабаром повернулися з роботи татко й мама. Ми повечеряли. Потому я зачинився у своїй кімнатці і став роздивлятися комах, яких наловив біля Солоного лиману. Сподобалося мені кілька великих рудих ос. Зненацька я надибав у кишені якийсь пакуночок і одразу згадав: це ж Ірвик під Вербохмарою набрав якогось чудернацького піску. Я висипав пісок серед столу: піщинки чомусь були чорні й не кругленькі, а довгасті.

Від них чимсь тхнуло.

— Фу, гидота! — промимрив я, вкладаючись спати. Серед ночі мене наче хто в бік штовхнув. Я відкрив очі й отетерів: на моєму столі палахкотіло блакитне полум´я. Може, сниться? Я поспіхом протер очі, але вогонь не згас. Прожогом зіскочив з ліжка, зачепився за стілець, збив щось зі столу. На шарварок вбігли батьки й увімкнули світло. Я здивувався — вогники одразу згасли.

— Синочку, що трапилося?!

— Пожежа!

— Де?

— На столі!

Рідні чомусь кинулися не до столу, а до мене й почали гарячково обмацувати та вислуховувати мене.

— Жару начебто немає. Заспокойся, синочку, спи, — лагідно посміхнулася мамуся.

Ранком я чув, як за дверима мама сказала батькові:

— Не знаю, що коїться з нашим малим. Ганяє цілий день, а тоді — маєш клопіт. Не знаю, що мені з ним і робити.

— По-моєму, немає підстав хвилюватися, — сказав батько. — Хоча Сергійко хлопець справді трохи вразливий. Знаєш, не давай ти йому біля телевізора стирчати. Краще хай гасає за своїми комахами, а підросте, до керма привчатиму.

Мій батько шоферував.

Я нікому не розповів про пожежу на моєму столі. Ще на сміх піднімуть або скажуть: «Ну й вигадник, не гірше за барона Мюнхаузена бреше…»

Шалапут

За кілька днів ми знову були у Вербохмарі. Ірвик так само збирав ґрунти, а от я цього разу до вечора полював за реп´яхами.

…Проводжаючи нас до Солоного лиману, Іван Дем´янович навіщось приніс великі кудлаті панчохи.

— Візьми, Сергійку, і перетвори їх на цікавий експонат шкільної колекції, — подав панчохи мені.

Я подивився на свого вчителя і, не розуміючи, стенув плечима…

— Що, не розумієш? — посміхнувся він. — Доведеться пояснити. Гасаючи у цих панчохах бур´янами, ти збереш велику і дуже цікаву колекцію шпичкарів нашого краю. Знаєш, є такі рослини, які чіпляються до одягу спеціальними шпичаками.

Іван Дем´янович ще дав мені конверт із такою адресою: «Єгерю дядькові Карпу — господарю Очеретяного озера».

— Візьми цього листа. Може, знадобиться, — сказав він на прощання.

Оце так став я збирачем реп´яшків!

Мені пригадалася ця розмова, коли ввечері першого дня я ледве стягнув зі своїх кедів величезні панчохи. Скільки ж то шпичкастих зернят — і яких! — побажало кататися на моїх ногах! Тут були великі й зовсім дрібненькі реп´яшки. Суцільним коржем обліпили вони панчохи, перетворивши їх на справжнісінькі повстянки. Незабаром повернувся й Ірвик.

Ми повечеряли, поклали кульок медовиків точнісінько там, де й минулого разу, і полягали спати. Кілька хвилин я лежав горілиць, підклавши руки під голову, і слухав, як десь у темряві тривожно шелестять верби. Непомітно заснув. Прокинувся серед ночі від грізного гуркоту: здавалося, Вербохмару атакувала величезна зграя якихось чудовиськ. Щохвилини той гуркіт дужчав, а згодом застогнали й верби.

— Що то? — прокинувся Ірвик.

— Вітрюган!

— А… вітер, — сонливо промимрив він і знову заснув.

Лише кілька хвилин шаленів буревій і враз ущух.

Уранці, розплющивши очі, я прислухався, але ніхто не пищав… Невже я такий нещасливий, і нічний метелик більше не потрапить у пастку? Обережно підійшов я до пакуночка з медовиками й одразу помітив, що хтось таки господарює у кульочку: він помітно ворушився.

— Ускочив! Давай сачок! — крикнув я, схопив медовики і кинувся з дупла.

І ось ми стоїмо під вербою. Урочиста хвилина. Я тримаю кульок, у якому хтось пручається, а поруч стоїть Ірвик із сачком, готовий кинутись на здобич.

— Давай, труси! — скомандував він.

Я що є сили трясонув пакунок. На пісок упало мишенятко завбільшки з джмеля і шмигонуло у бур´яни. Отакої! Кілька хвилин ми стояли, ошелешені невдачею. А коли озирнулися, то побачили, скільки лиха накоїв нічний вітрюган. Увесь простір навколо Вербохмари був захаращений знівеченими гілками. А неподалік чомусь скупчилася величезна зграя ворон. Птахи раз у раз здіймалися в повітря, завзято пікірували і несамовито, хоч вуха затуляй, крюкали. Що вони там надибали? Ми прихопили заплічники і помчали до воронячого зборища. Помітивши нас, вони сірою хмарою неохоче піднялися в повітря, низько пролетіли над нашими головами і сіли неподалік, обурено галдикаючи. Ми оглянули галявину, на якій щойно полювали ґави, але не помітили нічого цікавого. Тут, як і скрізь, росли бур´яни й чагарці. На кого ж полювали ворони? Зненацька ми побачили чималу калюжу, яка бурхливо кипіла, виблискуючи сріблом. Що то? Підійшли ближче. У ковбані стрибали якісь сріблясті рибчинки. Звідки вони? Озираємося.

— Ага, начебто зрозумів, — вигукнув Ірвик, — нічний вітер перекотив величезну морську хвилю через пляж, і вода з рибою опинилася під Вербохмарою.

На березі я помітив мертву рибку, яку не встигла проковтнути ворона. Була вона окаста й блищала, мов срібло.

— Якийся бубирець, — сказав я, оглянувши її.

— Сам ти, Сергію, бубирець. Це мальок якоїсь морської риби. Якої саме — не так-то й важливо. Головне — ми будь-що повинні цих мальків урятувати…

— Лишити рибчинок у калюжі не можна, — погодився я. — Он як дзьобачі чекають на них. Мигцем усіх поковтають.

— Пам´ятаєш, Сергію, як ми рятували короп´ят та карасиків? — уголос розмірковував Ірвик. — Носиш собі цеберкою рибчинок із ковбані і в річку випускаєш. Але тутечки відра немає, одна надія на мою лопаточку. Тільки ж до моря ой як далеко. Нізащо нам не прокопати такого рівчака. Що ж робити? — сумував Ігор.

— А може, давай у лиман рибчин випустимо, — запропонував я.

— А це думка! Лиман поруч! — весело вигукнув приятель. — Але чи ж потече туди вода? Зараз дізнаємося.

Він дістав із кишені свій записничок, з яким ніколи не розлучався, щось там прочитав, потому відламав із торішнього бур´янцю три однакових стеблини. Одну встромив на березі калюжі, другу — недалечко від неї, а останню аж на березі лиману. Тоді ліг на пісок поруч зі стеблиною і, примруживши одне око, став прицілятися до своєї споруди.

— Потече! — впевнено промовив він, і ми почали копати рівчак. Ірвик — копач, а я одгрібач — одгрібав руками пісок. Тільки взялися до діла, коли дивимося — ворони знову налетіли на рибчинок. Доводилося раз у раз одганяти цих ненажер. Ми поспішали, аякже! Он яка сила-силенна сріблястих полонянок чекала на визволення…

Коли вже сонечко підбилося височенько, дійшли ми до головної перепони — пагорбка, а коли зруйнували і його, живий сріблястий потік ринув до лиману. Слідом бігли й ми.

— Перемога! Перемога! — зраділо горлали. Аж раптом — що це! — за нашою спиною почулося люте гарчання… Озирнулися ми і скам´яніли: поруч стояла велика куцохвоста тварина. Безумовно, то був пес. Але що за пес? Ми сторопіло оглядали строкатого гавкуна. У псюри одне вухо було яскраво-біле, друге руде, ноги чорні, різнокольоровими плямками була розцяцькована його спина й боки. Звідки він? А пес сміливо підійшов до мене і нахабно понюхав мої ноги, потім до приятеля, а тоді широко роззявив свою величезну пащу і показав нам страхітливі ікла. Що робити? Куди тікати? І як? Варто було трохи зіскочити зі стежки, як із псячої ікластої пащі вирвалося таке страшенне гарчання, що в мене аж мурашки по спині забігали.

А пес тим часом забіг ззаду і став люто гребти задніми лапами пісок, ніби говорячи: «Ідіть уперед по стежці і не здумайте драпанути!»

Хоч-не-хоч, а довелося скоритися і покірливо пошкандибати за ним. Невдовзі, подолавши зарості очеретів, пес привів нас на галявину, де самотіла хатина, оточена очеретяною загорожею.

У супроводі псюри ми підійшли до будиночка. Назустріч нам вийшов вусатий дядько. Біля його ніг метушилася качка. Вона раз у раз привітно кланялася нам й улесливо кахкотіла.

— Не плутайся, Тасько, під ногами. Геть звідси! — цикнув на качку дядько і, оглянувши нас з голови до ніг, крижаним голосом спитав:

— Звідки ви? Що поробляли на озері? Качині кубельця руйнували? Відповідайте мені!

Псюра, наш конвоїр, сидів поряд із дядьком і, роззявивши пащу, відверто сміявся з нас, як із дурнів… Отака тварюка!

— Ми отако ходили… — почав був я.

— Знаю, що не літали, — відповів дядько, і тієї миті я згадав про листа, якого дав мені Іван Дем´янович.

— Чи ви, бува, не дядько Карпо? — спитав я вусаня.

— Припустимо, що він. А що далі?

— А я вам листа приніс.

— Ач, які поштарі! — невдоволено буркнув він, але листа взяв і заходився читати.

Нам було невідомо, про що писав у тому листі наш учитель. Стоїмо, чекаємо, коли чуємо:

— Гей, Катре, — а йди-но сюди! Зустрічай дорогих гостей, чаєняток. — Ми і незчулись, як опинилися в могутніх дядькових обіймах.

По якійсь хвилині ми сиділи за столом у світлій єгеревій кімнаті, стіни якої були обліплені малюнками птахів і географічними картами. Тітка Катря, сухорлява синьоока жінка, пригощала нас молоком та пампушками.

— Хай вас, діти, не дивують оці картинки, — показав єгер на стіни. — Багато вже років студенти відбувають у мене практику, вивчають природу, вони їх і поначіплювали. І вашого вчителя Дем´яновича знаємо з тієї пори, коли він ще студентом ходив. Це наш найліпший приятель. А вас, хлопчаки, сама доля послала.

— Не доля послала, а псюра привів, — уточнила тітка Катря.

— Молодчина, Шалапут, постарався, — посміхнувся єгер. — Не майте на нього серця, хлопчаки, — звернувся він до нас, — служба така в нього — ловити бузувірів, котрі рогатками птахів калічать та їхні кубельця руйнують. А так пес у мене смирний, мов кошенятко, нікого дурно не зачепить.

Шалапут лежав на порозі й раз у раз поглядав добрими очима, наче то не він щойно ошкірявся на нас.

— Дядьку Карпе, а хто отак вашого Шалапута поцяцькував? — спитав Ірвик.

— Оцього, хлопчики, не знаю, не відаю, — на обличчі єгера блукала посмішка. — Може, це трапилося в Туреччині, може, в Румунії, або, диви, і на Канарських островах.

Ми навіть кухлики з молоком повідсовували — цікаво було, до чого дядько веде.

— Е, це вже безлад, хлопці, — гримнув на нас єгер, — наказую розправлятися з пампушками, як належить мандрівникам, а я тим часом розповідатиму. Згода?

Ми, звичайно, погодилися.

— Трапилося це більше трьох років тому. Добре пам´ятаю, пізньої осені, — неквапно почав дядько Карпо. — Якось серед ночі на морі знялася скаженюча буря. Три дні шаленів вітрюган, і такий, що навіть непокірні вітрам очерети стелилися по землі, мов ковила… Після шторму пішов я на берег моря подивитися, що він там накоїв. Скажу вам, частенько після штормів доводилося мені на пляжі знаходити різні цікаві речі — величезні африканські горіхи, щогли сейнерів якихся далеких країн або ще щось. І це не дивно. Тому що наше море — то ж одна із заток Атлантичного океану. А того разу я побачив човна. Хвиля шпурнула його з такою силою, що він опинився далеко на пляжі. У човні знайшов рештки шкіряних рибальських чобіт, які хтось обгриз так, що від них лишились тільки підошви та підбори, а згодом побачив і того, хто це зробив, — псюру. Він заліз у кормовий закутень і там затих. Витяг я тварину на пляж і здивувався — ну й барвистий! А коли приготувався закопати бідолагу, помітив раптом, що він відкрив очі. Лелечко! Живий! Приніс я його додому, і за тиждень він уже бігав. Правду кажучи, я теж спочатку гадав, що пес-морячок побував десь на складі, де зберігалися фарби… Якось ми з Катрею вирішили обмити його. Він зовсім не пручався, звісно — моряк. Після ванни його плями начебто поблякли, та коли пес висох, вони стали ще яскравішими. «От шалапут!» — вигукнула тоді дружина. З того часу Шалапутом його й величаємо… А звідки прибув він до нас, так і не дізналися, бо на човні не було жодного напису. З перших днів зрозумів я, що врятував хорошу, кмітливу тварину, вірного свого помічника.

Шалапут неначе розумів, що йдеться про нього. Він звівся на ноги й тричі урочисто гавкнув.

— Дуже недолюблює гавкун ворогів озера, — продовжував оповідати єгер, — єнотів, ворон та ще хлопчаків, котрі нишпорять по очеретах. Сірих ворон та єнотів пес розганяє, а от дітлахів, навпаки, приводить до мене на розмову, — дядько Карпо хитро посміхнувся. — Ви, хлопці, тепер знаєте, як він це робить?

— Ага, знаємо, — поспіхом відповіли ми, а Шалапут ще раз гавкнув.

— А тепер розповім вам найголовніше, — вів далі єгер. — Кожного року отакої літньої пори наш берег відвідує скажений західний вітровисько — пунент. Серед ночі кидається він на затоку, мов розлютований вепр-сікач.

Найбільше страждає від нього молодь риби. Пунент зганяє рибчинок на мілини, часто-густо відокремлює ті мілини од моря піщаними пересипами. Рибки потрапляють у пастки-калюжі. Отамечки їх і хапають ворони. Найчастіше гине камачка — молодь найціннішої морської риби кефалі. Запам´ятайте, хлопчики: коли ворони скупчуються на березі, як сьогодні, чекай пунента. Цієї ночі вітруган уже подавав голос. Крилаті дичкодери чекають поживу. Ми повинні допомогти камачкам! — схвильовано закінчив дядько Карпо.

— Аякже! — підхопили ми.

— Тепер зрозуміли, чому я так вам зрадів? — уже сміявся єгер. — Будете рятувати мальків?

— Будемо, — охоче погодилися ми, і в цю мить я намацав у кишені рибчину, яку знайшов на березі в калюжі.

— Камачка? — показав рибку єгерю.

— Вона.

— Житиме у Солоному лимані?

— Ні, загине.

Від тих страшних слів у мене по спині неначе морозом сипонуло. Здригнувся і мій приятель: чи ж мислиме діло — стільки риби ми загубили!

— А ми оце ранком отаких рибчинок з калюжі у Солоний лиман відпустили, — жалісливо шморгнув носом Ірвик.

— М-да, — розгублено промимрив дядько Карпо, — це таки лихо! У море слід було їх випустити. — А по хвилі додав уже спокійніше: — Але тепер уже нічого не зробиш… Хай ваша похибка буде вам на все життя наукою. А зараз зробимо так. Я піду до села Очеретяного, зателеграфую директорові школи, щоб повідомив ваших батьків, де і чого ви затримуєтесь, а ви біжіть до лиману і негайно закопайте того рівчака. Цієї ночі пунент може знову погнати рибчин вашим рівчаком, отож — до роботи!

Прихопивши Ірвикову лопаточку, ми щодуху помчали до рівчака. Скінчили роботу тоді, коли вже звечоріло. Вхоркалися так, що аж ноги гули.

Дядько Карпо був уже дома.

— Зробили діло? — поцікавився він.

— Авжеж, — відповів Ірвик.

— Ну, тоді вечеряйте й одразу в ліжко! — наказав дядько Карпо.

Ми тільки того й чекали.

Очеретяна республіка

Уранці нас збудила тітка Катря.

— Годі спати, хлопчаки, — весело гукнула вона. — Ондечки вже й сонечко у вікно посміхається. Знаєте, чом воно радіє? А тому, що цієї ночі пунент десь мимо прошелестів. Минулося!

Ми поспіхом одяглися. На столі нас чекав сніданок: картопля, зварена у лушпинні, солона тюлька, цибуля і чай з бубликами, які, певно, вчора привіз із Очеретяного дядько Карпо…

— Сідайте за стіл, як слід їжте, — сказала тітка Катря, — а я піду, бо в мене ой скільки отих ранкових справ.

Ми поснідали і вийшли надвір, а там побачили дядька Карпа. В руках він тримав довгу заяложену жердину, за спиною в нього висіла рушниця.

— Не будемо гаяти часу, хлопчаки. Сьогодні на березі моря справ для нас немає. Тиша. Отже, я покажу вам свою очеретяну республіку. Обіцяю цікаву й повчальну подорож.

Сказавши це, єгер подибав до очеретів, ми слідом, а за нами — качка Таська.

Неподалік від єгерської хатини починався рівчак із рудою, мов чай, водою. Поруч лежав човен — гостроноса плоскодонка. Човник зіпхнули на воду. Ми сіли на банку, а єгер на корму. Спираючись на жердину, він спрямував суденце в очеретяні зарості. Тільки смішна Таська лишилася на березі.

Досить швидко ми опинилися в очеретах, суцільних і непролазних. Звідусіль лунали голоси — кахкання, чвакання й цвірінькання. Ми прислухалися до галасу таємничих мешканців зеленого царства і раз у раз озиралися, але нікого не бачили. А човен просувався все далі й далі, і все виразніше чули ми тривожне «чок-чок» або «т-у-р-о-р-о-о-к-о». То мешканці очеретів попереджали своїх сусідів про небезпеку: тікайте, мовляв, ховайтеся, чок-чок…

— Ось і перша зустріч, — мовив єгер і зупинив човна.

Спереду на очеретині, що звисала над рівчаком, перетинаючи нам дорогу, гойдалася сіра хвостата птаха. Вона галасувала, хоч вуха затуляй.

— Що це з нею? — тихо спитав я.

— А ви прислухайтеся гарненько, вона сама про все розповість, — прошепотів єгер. — Чи не знайдеться часом у вас олівця і клаптика паперу? Варто було б занотувати пташину розповідь.

— Є! — вихопив з кишені свій записничок Ірвик.

— Тоді запиши, про що хвостата белькоче, — порадив дядько Карпо.

Я схилився до Ірвика. Він записував: «Ка-р-р-р-ась, к-а-р-р-а-сь, лин-лин, р-а-ак, чер-р-в´-я-к, їм-їм-їм…»

— Ну, як? Чуете, як вихваляється: мовляв, їм карасів, линів, раків? А насправді, крім нікчемної комашні, нічого не ковтає.

Отак ми познайомилися з очеретянкою-татарницею.

Галасуха все ж помітила нас, сердито «чокнула» й пірнула в очерети, мов у воду, а комишинка, на якій вона сиділа, випросталась, давши нам дорогу…

Ми ще довго просувалися кривулястим рівчаком поміж суцільних очеретяних стінок, яким, здавалося, кінця й краю не буде. Та ось нарешті очерети розсунулися, і перед нами відкрилося кругле синє озерце…

Дядько Карпо заштовхав човен в очерети, але нас уже помітили: хтось зовсім поруч тривожно заквилитав: «Ой-ой-ой-о-о-й».

Ми з Ірвиком аж заклякли.

— Усе гаразд, хлопці, — заспокоїв нас єгер, — але ви повинні запам´ятати, що тут, — він широко обвів рукою навколо, — часто-густо не хворіють і не вмирають своєю смертю, бо жорстокі тутешні закони. Того, хто ослабне, знищать або з´їдять. А це подала голос мала болотна курочка-ойкотуха. Вона живе тут зі своїми діточками…

Раптом з очерету випливла сіра качка, а слідом за нею семеро рухливих жовтеньких грудочок — каченят. Вони поспішали за матусею. Через якийсь час качина родина була вже на середині озера. Аж тут качка зупинилася і сторожко підвела голову, а тоді владно кахнула і стрімко кинулась назад до очеретів. За нею захапалися перелякані пуховики, та не всі. Один малюк на материн наказ — «тікай» — не звернув ніякої уваги: прямував собі далі. Коли де не візьмися над ним повис рудий кігтистий птах. Не встиг непослух і пискнути, як опинився в пазурах хижака.

— Стріляйте, шуліка! — зойкнув Ірвик.

Але дядько до рушниці й не доторкнувся, лише сумним поглядом провів хижака, який незабаром щез за очеретами.

— То не шуліка, а болотяний лунь. Я його добре знаю, кубло його тут, недалеко, — відказав дядько Карпо. — Отак, хлопці, — всіх непослухів у очеретяному царстві чекає подібна доля… — додав він.

— Чому не пальнули по злодіяці? — допитувалися ми.

— Ех, діти, діти!.. Та якби не було отих хижаків, мабуть, не було б ані качок, ані вертлявих дзьобачів-куликів та очеретянок, — роздумливо відповів єгер. — Спитаєте «чому»? Бо вони б поступово загинули всі. От вам у школі за різні провини ставлять двійки та ще до директора викликають, а отут, на озері, свій порядок. Пухнастики жовтороті за непослух розплачуються своїм життям. Інакше не може й бути! — на хвильку дяцько Карпо замовк, а згодом продовжив: — Крилаті батьки з першої хвилини життя привчають своїх діточок до порядку. Спитаєте, для чого? Бо через якихось три-чотири місяці пуховички будуть уже дорослими качками і, як кажуть мисливці, «стануть на крило», об´єднаються у великі зграї і рушать у вирій. Тим зграям доведеться летіти через моря і гори, великі міста й ліси. І скрізь на них чигатиме небезпека: жорстокі шторми, зливи, громовиця. На птахів кидатимуться могутні орли та ще й дичкодери з рушницями. Уявіть собі, хлоп´ята, що то буде, коли у зграї не буде злагоди, коли кожен летітиме, куди захоче — так, як оте каченятко, якого проковтнув хижак. Звісно, вже за кілька днів подорожі тих качок не стане. А вони ж щовесни знову повертаються до рідних озер! От що за штукенція ота дисципліна! Вона потрібна і людям, ой як потрібна, — дядько Карпо знову замовк і кинув погляд на озеро: дивіться, мовляв.

Прямцем на нас вітер гнав невеличкий острівець, майстерно сплетений з водоростей. Коли він підплив ближче, ми побачили на ньому ямку, в якій лежало трійко брудно-білих яєчок. «Мабуть, кинуте кубло», — подумав я. А тоді трапилося таке, що мене аж стріпнуло від подиву. Біля кубла нежданно випірнула довгошия пташина. На нас вона не звернула ніякої уваги, вперлася в гніздо грудьми і щосили запрацювала ніжками. Як справжнісінький буксир, погнала вона кубло геть від очеретів. Уже серед озерця пташина видряпалася на нього і попливла до протилежного берега. Отакої!

— Це ж пірникоза! — захоплено вигукнув Ірвик.

— Помиляєшся, хлопче. Схожа, але не вона, — хитнув головою єгер. — Це родичка її, сірощочиха. Пірникозу багато хто знає — у неї дуже примітна чупринка, але ця скромна птаха, уявіть собі, значно розумніша за оту дженджуриху. Принаймні домівку свою вона майстерніше будує… І сміливіша — людей зовсім не боїться, вважає, певно, їх друзями.

Бачили — сірощочиха не ховає своє кубельце, як пірникоза, у непрохідних хащах, а будує його відкрито, серед озера. На своїй хижі мандрує, причому не тільки куди вітер повіє. Вона може надовго залишити свою хатку: у кубельці гниють водорості, що дають тепло. Коли пташині набридає подорожувати, вона припинає хатинку до очеретини і спокійнісінько живе там кілька днів. І от іще яка цікавинка — всі нирці відмінно плавають й пірнають, а от літають кепсько, тому у вирій не летять, як усі птахи, а пливуть до Чорного моря. Трапляється, долають навіть Дарданельську протоку… Нумо, й ми в дорогу, бо, мабуть, уже нічого цікавого з нашої засідки не побачимо, — єгер за допомогою тичини виштовхав човен з очеретів, і ми рушили у мандри.

Увесь час наш човен ішов уздовж очеретяних заростів. Ми пливли повз великі й малі плеса, і скрізь, помітивши нас, злякано шугали в очерети качки з малюками, злітали в небо цибаті чаплі, а дрібне птаство зчиняло переляканий лемент. В одному плесі надибали чимале кубло, збудоване на очеретяних стовбурцях, яке височіло над водою. В гнізді сиділа поважна рудоголова качка. Коли наш човен пропливав біля неї, вона навіть голови не повернула у наш бік.

— Качка-попелюшка, — сказав дядько Карпо. — У неї, як бачите, своя хитрість: щоб урятувати яйця від єнотів, вона мостить гніздечко якомога вище.

Минули плесо з попелюшчиним гніздом і натрапили на очеретяний острів — ще й такий, яким ні проїхати, ні пройти.

— Саме отутечки чорти хвостаті щоночі навприсядки танцюють, — посміхнувся єгер. — Це Чортів кут, грачачий гуртожиток. Зроду-віку тьма-тьмуща граків злітається сюди на ночівлю. Кожна пташина намагається влаштуватися на ніч якомога вище, хапається пазурами за верхівку очеретини, а вона частенько не витримує, ламається. Оце з них за роки й утворилася така очеретяна повстина.

— Ондечки нора! Звірюка якась там ховається, — зненацька вигукнув Ірвик.

Я теж побачив ту нору.

— Звірина… звірина, — повторив і чомусь загадково усміхнувся дядько Карпо. — От зараз і подивимося, що воно таке, — єгер наліг на тичину, і наш човник знов опинився у зеленому сховку. Звідси добре було видно Чортів кут і нору.

Нараз ми помітили і звірка. Він плив плесом, прямуючи до очеретяного острівця.

— Диви, тхоряка! — здивувався Ірвик.

— Та ну! — пошепки, щоб не налякати звірка, відповів я. — Тхори в степу живуть.

— Замовкніть! — наказав єгер.

Недалечко від нашої засідки звірок видерся на очеретяну купу і по-собачому обтрусився. Тепер його можна було роздивитися краще. Він справді був схожий на тхора — такий же круглоголовий і вигонистий, тільки кожушок темніший, ніж у тхора, а губи, білі-білі, неначе вимазані сметаною. Білогубий чомусь у нору не заліз, а дременув геть від неї і зник в очеретяних хащах. А по хвилі — ну й дивина! — з нори перевальцем вилізла велика качка й потьопала до води. У тієї качки була чорна голова, яскраво-червоний дзьоб і ноги й така ж гуля на лобі…

— Хто це?

— Звірок — норка, яка у цій норі живе, а качка — галагазка, — відповів єгер.

— Ну й боягузка ота норка! Якоїсь качки злякалася! — почав було Ірвик.

— Навіщо ти так? — заперечив дядько Карпо. — На все тут є свій резон. Качка ота діток своїх виводить у норах хижих тварин. Туди до неї ніхто не поткнеться — ні тхір, ані куниця. Бояться. А чому так — цього не знає ніхто. Як мовиться, це велика таємниця, і не лише нашої очеретяної республіки…

Ми ще довго кружляли по озеру, а коли верталися до рівчака, раптом почули, що неподалік в очеретах знявся переполох. Якийсь птах злякано свиснув, інший обурено задеркотів, і у повітря шугнули чирята. По хвилі з очеретів вихопився Шалапут. Він шубовснув у воду і поплив до нас. Ми допомогли кудлаю видертися у човен. Пес збуджено гарчав і тер лапою подряпаного носа.

— Налякав яйцеїдів? Ну, лягай, відпочинь. І замовкни! — наказав єгер своєму строкатому другу.

Шалапут улігся серед човна і, прикривши передніми лапами конопату морду, втишився.

— Чи ти ба! У нашої Таськи гості, — вигукнув єгер, коли ми підпливли до берега. Авжеж — на березі стояла Таська, а біля неї — кілька доволі дивних качок із гострими, як щвайка, хвостами.

— Не будемо заважати родичам, хай собі покахкотять, — тихо мовив єгер.

— Хіба ж то родичі? — здивувалися ми.

— Родичі, родичі. Ось відпочинемо трохи, і я вам про них розповім.

Моя Таська не звичайна свійська пташина, — розповідав згодом єгер, — а дикунка-крикуха, перша помічниця мисливців. На полюванні вона скликає до свого господаря-мисливця дичину. Молоді крикухи завжди намагаються при нагоді втекти від свого господаря, а в очеретах швидко дичавіють. І ось по весні два роки тому шмигонула в очерети й моя Таська. Я вже було попрощався з нею, а одного літнього ранку Таська несподівано повернулася, та не сама — за нею пришкандибало трійко каченяток. Але то ще не було диво. Пізніше з отих пуховичків виросли не крижаки, а качки-швайкохвостки. Ото вже була справжнісінька чудасія. Звідки вони? Адже всім відомо — швайкохвостки — качки північні, у нас вони бувають лише на весняних та осінніх перельотах. Виходить, якось весною качка-швайкохвостка чомусь не вернулася на північ, а змостила гніздо у наших очеретах, нанесла яєчок, а сама загинула. Чуже кубло надибала Таська і зробила те, що повинна була зробити справжня мати: сіла на яєчка і вивела каченяток. Минуло вже чимало часу, а Тасьчині вихованці, як бачите, не забувають свою названу маму. Тепер вони та їхні нащадки вже не літають на північ, а гніздяться у нашій республіці.

— Е-ге-й! Д-е-е ви т-а-а-мечки! Карп-е-е! Хло-о-о-п-ці! Борщ стигне! — лунало з єгерського двору.

Ми не примусили тітку Катрю більше кричати, поспішили до берега…

Берег урятованого осетра

Усю ніч скаженів пунент. Коли на сході ледь-ледь зарожевіла вузенька смужечка світанку, ми були на березі моря. Простували вздовж берега. Хоча вітер на той час ущух, хвилі продовжували довбушити берег так, що аж земля під ногами двигтіла. Несли з собою лопати і харч на весь день.

— Оце, чаєнятка, йдемо ми не так рятувати камачку — кефальку, — як воювати з хапугами-дзьобачами, — говорив дядько Карпо. — З камачками нічого б не трапилося, прожили б у калюжах та баюрах і день, і два, але за цей час їх усіх до одної поковтають ворони. Оту пташину-розбишаку іноді плутають з граками. Різні вони, ой які неоднакові. Грак-трудяга з ранку до вечора в степу за плугами та боронами бігає і ковтає різних шкідливих комах та черв´яків. А сірих ворон у степу не побачиш. Вони крутяться то біля птахоферм, щоб при нагоді хапонути курчатко чи яєчко, то навколо ставка ширяють, де гусятка та качатка плавають. І біля моря від них спокою немає, — бідкався єгер. — Та не тільки ці крилаті дичкодери, — почав був він, але закінчити не встиг, бо перед нами заблищали калюжі, що буквально рябіли камачкою. Над ними метушилися ворони. Нам стало не до розмов…

— Ану, киш, кляті! — горланили ми, розганяючи дзьобатих хапуг.

Неохоче залишали ґави легку здобич. Обурено крякаючи, відлітали вони на кілька кроків, сідали там, чекаючи нагоди знову накинутися на беззахисних рибчинок.

Коли ми трохи розігнали вороняччя, дядько Карпо сказав:

— Цієї ночі, бачите самі, вітрюган-розбишака утворив уздовж берега он скільки калабань та калюжок. Наше завдання — з´єднати найдальші з них із тими, що ближче до моря. Зрозуміло? Тоді до роботи!

Я поплював на долоні, взяв лопату і шпарко розпочав копати гирло між двома найдальшими калюжами. Робота неважка — пісок ще не встиг злежатися. Швидко прокопав рівчак, але що то за дивина? Рятуючись, кефалька кинулася не до калюжі, яка була ближче до моря, а скупчилася під берегом, ближчим до Солоного лиману. В лимані ж рибчин чекає загибель! Довелося знімати штанці, лізти у воду, а вона була холоднюча того ранку, і зганяти непослухів до моря. Те ж саме повторилося, коли я з´єднав ще дві калабані. Тоді я пригадав, як хутенько кинулася камачка у Солоний лиман, коли ми з Ірвиком прокопали отой пам´ятний для нас рівчак. Чому це? І мене знову обсіли сумніви: може, кефалька все-таки змогла б жити у лимані? Але довго розмірковувати над цим не було часу: надто вже знахабніли ворони… Вони якийсь час здаля спостерігали за нами, а коли впевнилися, що здобич вислизає від них, піднялись у повітря і знову кинулися на камачку. Ми ледве встигали розганяти птахів, де вже було копати? Тоді на допомогу нам примчав Шалапут. За кілька хвилин він розігнав дзьобарів, але одна ворона ув´язалася за нашим гавкуном. Вона низько кружляла над ним і погрозливо крюкотала. Тоді раптом, склавши крила, кинулася на нього, але схибила, а Шалапут не проґавив. Він блискавично підплигнув і вчепився зубами у хвіст нападниці. Ворона відчайдушно сіпнулася, і від хвоста в неї лишилося по крайній пір´їні. Незграбно перекидаючись у повітрі, двоперка кинулася навтьоки.

— Начувайтеся, кляті! Шалапут вам ще нажене холоду! — горлав я вслід нахабі, а пес, переможно гавкнувши, знов гайнув до ворон.

Ми працювали доти, доки зігнали всю камачку в найбільшу баюру, що простяглася понад берегом моря.

— Ну, як, хлопці-молодці, добре погріли чуба? — підійшов до нас дядько Карпо.

— Нормально! — відповіли ми, хоча все тіло мліло від утоми.

— Раз таке діло, — посміхнувся він, — настав час відвідати «Калкана». Гавкун лишиться, камачку сторожитиме.

— Якого калкана? Камбалу? — не зрозуміли ми.

— Гайда за мною, там побачите, яка то камбала, — весело сказав єгер.

…На морському березі, занурившись носом у пісок, стояв добряче пошарпаний хвилями та вітрами рибальський сейнер. На ньому збереглася щогла, капітанський місток, на борту виднівся ледве помітний напис: «Калкан».

— Була колись добряча посудина, — зітхнув дядько Карпо. — І мені довелося на ньому морем поблукати. А тепер, бачите, — пенсіонер. На заслуженому, як-то кажуть, відпочинку. У азовських рибалок свої неписані закони. Коли сейнер або навіть нікчемний човнець-тузик відплавають своє, їх витягають на берег, і вони спочиватимуть там до того часу, доки не щезнуть. Отак і «Капкан». Тепер тут наша база, частенько на ньому живуть науковці, які вивчають природу.

По мотузяній драбинці ми видерлися на палубу «Калкана», і перед нами відкрився широкий простір. Ми побачили Солоний лиман і Вербохмару, хатку єгера, Очеретяне озеро і баюру коло моря, де Шалапут воював із воронами.

— Милуєтеся? — спитав єгер.

— Ага. Краса, роздолля!..

— І не лише краса. Багато цікавого можна побачити тут. Погляньте лишень на Солоний лиман. Нічого особливого, правда? Вода солона, ніщо в ній не живе, на берегах — самі верби. А от я помічав, і не раз, що навпроти його берегів у морі скупчуються косяки камачки, і осетрові часом підпливають. Чому? Що їх приваблює? Питав науковців — кажуть, це випадковість. Звичайний, мовляв, лиман. Солоний, безрибний, таких на північному березі Азовського моря чимало. А мені все-таки здається, що наш лиман особливий. Тільки не можу пояснити, чим саме. От загадка, правда? — задумливо промовив єгер і додав: — Шукайте, хлопці, розгадку. Може, вам поталанить знайти ключик до таємниці Солоного лиману…

Ми лише стенули плечима: де нам до того ключа! Тоді ми навіть і не уявляли собі, що дядько Карпо мов у воду дивився: отой юпоч-чарівник уже лежав у наших кишенях. І, як не дивно, знайти його допоміг нам пунент та ще оті дзьобачі-ворони.

Але не стану забігати наперед…

На палубі сейнера — стіл і кілька стільців.

— Сідайте ближче до столу, заморимо черв´яка, — запропонував єгер. — Сніданок у нас сьогодні, скажу вам, особливий, — по цих словах він дістав із кошика хліб, цибулину, а на додаток чималу суху рибину. Нарізав хліб, покраяв рибину.

— Пригощайтеся!

Ніколи не їв я такої смачної риби.

— Подобається? — спитав єгер.

— Смаковита!

— А знаєте, що то за риба?

— Ні.

— Е-е-е! Знайомої не пізнали? — засміявся він.

— Камачка?! Отака велика і смачна! — вигукнули ми.

— Вона! Щойно ми рятували молодь кефалі — камачку. Через роки вона підросте і буде вже зватися чуларкою, а мине ще рік — і стане вона отакою кефаллю.

— Виходить, ми сьогодні врятуємо не один центнер кефалі!

— Ні. Не один десяток тонн, — поправив дядько Карпо. По обіді знову повернулися до баюри. Шалапут лежав на березі й, висолопивши язика, важко хекав.

Ми з´єднали баюру з морем широким гирлом і в мовчазному захваті дивилися, як жваві камачки зникали у блакитній морській глибочині.

До вечора встигли ще раз перевірити калюжі й випровадити в море рибчин, які там ще залишилися. На той час, нарешті, море втихомирилося…

Ми не пішли з єгерем до хатини, а повернулися до сейнера, у череві якого була каютка. Попадали на розкладачки й поснули.

Уранці, ледь розплющивши очі, я відразу ж побачив Ірвика. Він дивився в ілюмінатор і стурбовано повторював: «Хто то? Хто то?» Я теж припав до заюшеного круглого віконця і побачив нову величезну баюру, яку, певно, утворив вітер. Виходить, і цієї ночі він навідувався, а ми й не чули. Серед лагуни заклопотано бігали якісь люди. Хто вони? Що їм треба? Щось у їхній поведінці не сподобалось нам, і ми помчали до моря. Бігли очеретами, затаюючись, так, щоб нас не дуже було видно. Недалечко від баюри побачили одяг, черевики, підсаку і мокру торбину, в якій щось ворушилося. Поруч виблискував новісінький мотоцикл «Чезета». Серед баюри, широко розвівши руки, метушилися незнайомі. Здавалося, вони ловили півня. Кого вони ловили насправді, ми не бачили, і нас розбирала нетерплячка: хто ж вони? Не витримавши, ми залишили свою схованку і підійшли до баюри.

Зайди не одразу помітили нас — щось розглядали у воді, їй було двоє: дідок з маленькою головою і червоною, довжелезною шиєю і щокастий патлатий молодик. От вони попідводили голови і уп´ялися очима в нас так, ніби побачили крокодила…

— З-з-звідки вас, шмаркачів, чорт приніс? — почувся хрипкий старечий голос.

— З «Калкана»!

— Ш-ш-о-о, — витріщив нахабисті очі щокастий. — Вони ще насміхаються! Ану геть із моїх очей! — коротко наказав він і додав: — Запам´ятайте, я страшний у своєму гніві!

Ми пірнули в очерети, відрачкували трохи і затаїлися. Згодом Ірвик обережно звівся навшпиньки, глянув із-за очерету на приблуд і одразу присів.

— Дичкодери! Вони ганяються у баюрі за якоюсь величезною рибиною, — прошепотів він.

Як потрапила така рибина у баюру, ми не знали.

— Мчимо на «Калкан»! Пам´ятаєш учорашній наказ дядька Карпа: «Коли біда — піднімайте на щоглі сейнера прапорець», — пригадав я.

— Е-е-е, ні. Доки дядько доїде на своїй таратайці, за «Чезетою» тільки смуга ляже, — відповів Ірвик.

— Драпонуть, — погодився я.

Якусь хвилину мовчки сушили голови: що ж робити!

— Придумав! — гаряче зашепотів Ірвик. — Біжи, Сергію, до «Калкана» і піднімай прапорець, а я цим хапугам таких жаринок підкину в черевики, що вони нізащо в світі не втечуть. От побачиш, — він злорадно глянув на обувку дичкодерів.

Я помчав до сейнера. Видерся на палубу, знайшов на щоглі мотузок, потяг за нього, і відразу ж на щоглі весело замайорів червоний прапорець. Чи помітить його єгер? Побачив! За хвилину дядько Карпо вже мчав на своєму «їжакові». Помітивши його, незнайомці кинулися до берега, почали поспіхом одягатися. Ось вони вже побігли до свого мотоцикла! Втечуть! Але що це? Я побачив, що вони якось по-чудернацькому підплигують. Невже це Ірвикові жаринки так діють? Але це ще було не все! За мить дичкодери ще й верещали, і так завзято, що й до мене долинав той галас. Я стрибнув на землю і чимдуж помчав до Ірвика.

— Ну, як жаринки?! — задьористо посміхнувся мій друг.

— Здорово! Де ти їх узяв?

— У кишені!

— У к-и-и-шені? Кинь розігрувати!

— Не віриш? А оце бачив? — і він показав мені коробок, у якому їжачилися страшними гостряками добірні гачки.

— Я їм цього добра у кожен черевик по жмені насипав. Бачив, як припекло? Пам´ятатимуть! — похвалявся Ірвик.

Тим часом до хапуг під´їхав дядько Карпо, а слідком примчав і Шалапут. Попервах дядько Карпо і не глянув на зайд. Він хутенько підійшов до баюри і уважно оглянув її, а вже тоді наблизився і до приблуд. Ті, сидячи і клянучи все на світі, видирали зі своїх п´ят гачки…

— А-а-а, старі знайомі! Бичколови! — гнівно вигукнув єгер. — Знову завітали?

— Пі-ш-о-о ви! Обполоснулися у калюжі, ото й усе, — силувано посміхнувся щокастий.

— Знаю я ваше полоскання. Що у торбі?

— Дурничка! Морського пісочку набрали, у дворі для краси притрусити.

— Пісочок! Знаю я ваш пісочок! — суворо мовив єгер, підійшов до торби і витрусив з неї цілу купу камачок… Обличчя в дядька Карпа враз сполотніло.

— Я так і знав! Кефалька! — палав гнівом єгер. — Мислиме діло — нищити молодь такої риби! А для чого? Щоб замість черв´яка наживляти її на гачок! Та ви ж золото нищите, знаєте про це чи ні?

— Теж мені золото. То нікчем´я, сміття, — обізвався скрипучим голосом дідок.

— Ну, гаразд, зараз розберемося, що то за сміття! Зберіть-но у торбину рибу, та й підсаку прихопіть, і гайда до мого табору. Побалакаємо, а тим часом інспектор рибінспекції під´їде.

— Мотоцикл! — кинувся молодик до своєї «Чезети».

— Не чіпай! — спинив його дядько Карпо, а Шалаггуг люто загарчав. — Твій мотоцикл, щоб ти знав, опинився у твоїй же торбі. Утямив?

— Ги-ги-ги, — зареготав патлань. — «Чезета» у торбі? Може, ви, дядьку, того, з… привітом, — козирився він.

— Хто з привітом, дізнаєшся тоді, коли інспектор підрахує, скільки рибчин ви знищили. За кожну по два карбованці.

— По два карбованці за отаку дрібноту?

— Ач, прикиди! Наче не знаєте закону! — відрізав єгер.

Гидко було слухати, як щокастий, той, що «страшний у своєму гніві», принизливо канючив:

— Відпустіть, дядьку. Більше ноги нашої тут не буде…

— Чув не раз, — відрубав єгер, а тоді звернувся до нас: — Випустіть, хлопчаки, з баюри осетра, бач, бідний, потрапив у пастку… Гирло глибоке копайте, риба велика. Та не полохайте осетра, його й так нажахали… За мотоциклами теж пригляньте.

Слідком за дядьком Карпом потупали дичкодери, за ними наїжачений од люті Шалапут. Він добре знав своє діло — пильно стежив за кожним рухом затриманих. Свої черевики хапуги несли в руках, а босими ногами ступали по м´якому перемитому морем піску так, ніби продиралися по гарячій сковороді. Надовго запам´ятають Ірвикові жаринки!

Ми підійшли до баюри: де ж осетр? Спочатку нічогісінько не побачили. Згодом, коли вода стала прозорішою, помітили велику, напрочуд гарну сріблясто-сіру рибину. Вона мала гострий ніс, а її спину й боки прикрашали темні цятки-шипаки. Таку кольку руками не так просто було втримати.

Весь час, поки ми копали гирло, осетр нерухомо лежав на дні. Та коли ми закінчили роботу і морська хвиля хлюпнула в баюру прозорої води, осетр шугонув у море так хутко, що за ним лиш піна закипіла. Слідом рушила в море і камачка.

— Відсьогодні це буде Берег урятованого осетра! — промовив Ірвик.

Невдовзі примчала вантажівка. У кузові понуро сиділи дичкодери, а з ними кремезний дядько, певно, інспектор. Машина зупинилася, з кабіни виплигнув дядько Карпо. Інспектор допоміг хапугам укинути в кузов «Чезету», і машина знову помчала…

— Злодія не бити — добро губити, — мовив услід дядько Карпо. — Де осетр? — спитав нас.

— У морі.

— Молодчата, чаєнята! А от тепер скажіть мені, чи не помітили ви цього ранку чогось незвичайного тут, на березі?

— На Березі врятованого осетра? — уточнив Ірвик.

— Хай буде так, — посміхнувся єгер.

— Що бачили… — пригадував я, — дичкодерів, ще осетра, інспектора…

— Ні, не те, — заперечив єгер. — Ворони зникли. От що!

Ми оглянулися навколо — жодної дзьобачки не побачили.

— Куди ж вони поділися?

— Цього не скажу, а от що період вітрів скінчився, це точно. Камачці тепер уже ніщо не загрожує. А це головне, дорогенькі мої помічники!

Згодом ми розпрощалися з дядьком Карпом, тіткою Катрею, з Шалапутом і повернулися додому. Ми тоді й не гадали, що мине не так багато часу, і нам доведеться знову побувати на берегах Очеретяного озера.

У дядька Карпа скоїлося лихо

Пролетіло наше літечко, мов чайка над Солоним лиманом. Уже почали забуватися літні пригоди, лиш пам´яталися слова дядька Карпа: «Чекаю вас наступного літа, чаєнята мої». Ось чому я залишив у своїй колекції комах вільне місце для найголовнішого експоната — мертвої голови: не згасло у мене бажання полонити-таки крилатого пискуна.

Отож не встигли ми досхочу наловитися пічкуриків, а вже час було збиратися до школи. Та ось одного ранку, коли до першого вересня лишалося кілька днів, ми несподівано одержали не зовсім зрозумілого листа: «Дорогі мої помічники, — писав дядько Карпо. — У мене велика біда. Вкрай потрібна ваша увага, ваші очі й вуха. Приїздіть негайно».

За годину ми вже сиділи в автобусі, який мчав нас до Вербохмари.

Ось і знайомі місця. Як усе змінилося в степу. Здавалось, осінь перефарбувала все у яскраво-рудий колір… Лише величезна «груша» Солоного лиману по-літньому синіла серед рудих пісків. Ми, звісно, не втрималися, щоб не відвідати притулок богині мисливців. Там дещо змінилося: хтось поновив напис над входом у дупло-печеру і наносив усередину свіжого сіна. Напевно, це мисливці підготувалися до відкриття полювання.

Далі до єгерської хатки крокували пляжем уздовж лиману. Раптом я побачив, як серед лиману щось сяйнуло сріблом.

— Диви, риба! — аж скрикнув я від несподіванки.

— Де риба? У лимані? Та ти що — вона ж тут не живе! Тобі, мабуть, привиділося.

«Може, й справді привиділось…» — подумав я.

От і пам´ятний горбок. Ми з Ірвиком перезирнулися. Не забулася наша провина, і тепер жаринкою пекла серця.

Минули пагорбок і поспішили до єгерської оселі. Нас зустріла лише Таська. Вона, як завжди, вклонялася і привітно кахкотіла. Де ж дядько? Тітка Катря? Шалапут? Чому ніхто нас не стрічає? Ми зайшли у двір. Рипнули двері, з господи вийшов засмучений дядько Карпо.

— Приїхали, чаєнятка? А у нас тут таке… І сказати важко, — мовив він скорботно. — Шалапут наш зник.

— Шалапут?! — зойкнули ми.

— Еге, — гірко зітхнув єгер. — Три дні тому побіг, як завжди, наполохати єнотів, і не повернувся. Скільки не шукав бідолагу, так і не зміг знайти. Сходив усі очеретяні стежки, все озеро обкружляв на човні — дарма. І тоді подумалося мені — а може, в мене вже не той слух і зір не такий, кружляю я навколо гавкуна, а він десь ускочив у дичкодерівську пастку і конає, а я нічого не бачу й не чую. От чому я вас покликав.

По хвилині ми вже пливли човником. Пливли і весь час прислухалися. Очерети мовчали: літні мешканці залишили їх. Тихо просувався човен плесами вздовж берега. Непомітно наблизилися ми до хатки, у якій влітку жила качка-галагазиха. Раптом звідти почулося скавчання.

— Шалапут!!!

Дядько Карпо байдуже глянув на нас:

— Норовчата пустують.

— Де?

— А онде, у норі.

— А галагазиха?!

— Нема вже тут галагазихи. Ота нора — кубельце — належить норці, — відповів єгер, — качка жила в ній лише тимчасово. Вилупилися в неї каченята — вона повела їх до води, як усі дикі качки.

Ще довго мережили ми озеро і його численні закапелки, але так і не знайшли Шалапута. Повернулися на берег, коли над озером уже густіли сутінки. Мовчки повечеряли і лягли спати. Уранці поверталися додому. Дядько Карпо провів нас до луговини, суцільних заростів полину.

— Катайте, хлопчики, оцією доріжкою он до того пагорба. Звідти до автобусної зупинки два кроки, — порадив він і тяжко зітхнув: — Жалко, ой як жалко гавкуна…

Убиті горем, чалапали ми по ледь помітній серед буйних трав доріжці. На пагорбі спинилися. Звідти, мов на долоні, відкрилася перед нами вся луговина. Тут і розпочалося…

— Диви, Сергію, ондечки літає Шалапутова ворона, Двоперка! — здивовано вигукнув Ірвик.

— Де? — озирнувся я. Ой леле! За кілька кроків я побачив ворон, які кружляли над чагарями. Серед них була і Двоперка. Вона войовничо крюкала і, склавши крила, раз у раз пікірувала в чагарі. Цікаво, що там запримітили дзьобачі-злодюжки? Ми поспішили до пагорба. Відразу побачили нори. Певно, тут було селище лисиць та єнотів. Ми продерлися крізь суцільні зарості кілкої шипшини. Перед нами була глибока прірва. На дні її валялась якась строката ганчірка. На кого ж нападали ворони? На лисиць і єнотів? Ні, ми знали, що цих хижаків ворони бояться, як вогню. Нічого не зрозуміло! Ми вже хотіли вернутися, аж раптом почули тужний стогін. Здавалося, хтось жалісно благав: «Мерщій сюди! Рятуйте!» Хто це? Пильніше придивилися — що за диво! — стогнало оте строкате лахміття! Ну, штуковина!

І тут нас осінило.

— Шалапут!!! — разом вигукнули ми і кинулись до урвища.

Чіпляючись руками й ногами за коріння, ми повзли в яму. За хвилину опинилися на дні. Там лежав Шалапут. Вигляд у нього був страхітливий: шерсть скуйовджена, брудна, очі напівзаплющені. Коли ми наблизилися, пес ледь ворухнув хвостом, спробував посміхнутися, але не зміг розтулити пащу.

— Що ж ми робитимемо? Хто допоможе? — розгубився я.

— Як це що? Рятуватимемо Шалапута, — озвався Ірвик.

— А як же ми його, отакенного, звідси витягнемо?

— Раз, два і буде отамечки, — тицьнувши пальцем в небо, бадьоро вигукнув приятель. — Для такого діла у мене в заплічнику знайдеться мотузок. Але поки що знімай-но куртку.

Я зняв.

— Тепер надівай її на Шалапута.

— На Шалапута? — отепер я начебто здогадався, що затіває приятель.

Куртку на гавкуна натягли разом. Я тримав пса за голову, а Ірвик спритно всунув його передні лапи в рукава, застебнув куртку на всі ґудзики. Потім Ірвик дістав мотузок, один кінець протяг під курткою поза спиною гавкуна і міцненько прив´язав той кінець до ще одної мотузки, яку прикріпив собі до паска. Ми якомога швидше видерлися з прірви й поволі-поволеньки витягли Шалапута. Опинившись нагорі, пес трохи пожвавішав. Лежачи на краю урвища, жадібно лизав траву, зволожену ранковою росою. Лизав, дивився на нас, а очі його аж кричали: «Води, во-о-о-д-и». Води в нас не було, і ми вирішили якомога швидше нести його до єгерської хати. Замість мотузки просунули під куртку жердину, кінці поклали на плечі і гайда з пагорба…

Одразу Шалапут здався нам не таким важким, і ми все прискорювали ходу, але за якийсь час він начебто поважчав, і нам доводилося дедалі частіше перекладати жердину з плеча на плече. А тутечки ще напасть: щойно ми опинилися на луговині, як на нас напала клята Двоперка.

«К-а-р-р-р, к-а-а-р-р-р», — очманіло горланила вона. Видно, нахаба добре запам´ятала свого кривдника.

— Киш, нахабо! Гляди, одужає гавкун, він тобі й крила повисмикує! — відмахувався від неї Ірвик. Та де там, розлючена ґава не звертала на нього уваги… Тільки тоді, коли ми вже наблизилися до єгерської хижі, Двоперка нарешті дала нам спокій.

Вибиваючись з останніх сил, ми тарабанили свою важку ношу, намагаючись якомога швидше дістатися до єгерського двору. У нас нестерпно боліли плечі, ми ледве переставляли ноги. Йшли з надією покликати когось на допомогу, але навколо нікого не було… Вкрай зморені, але щасливі, підійшли ми нарешті до єгерського паркану. Отам і побачив нас дядько Карпо.

— Шалапут?! Живий?! — прожогом кинувся він до нас.

— Дихає. Води…

Єгер шпурнув нашу жердину, підхопив гавкуна, вбіг до двору: — Гей, Катре! Глек кисляку! Мерщій! — крикнув він.

Шалапут, лежачи серед двору, спрагло хлистав кисле молоко і на наших очах веселішав. На його боках вляглася шерсть, він жвавіше крутив хвостом і, підвівши голову, мляво посміхався.

— Отаке трапляється в житті, — роздумливо промовив єгер. — Зовсім недавно гавкун привів вас до мого двору, а тепер ви його принесли… Скажіть мені, де ви його знайшли?

— У прірві серед чагарів.

— Он, виходить, куди заманили його кляті єноти. Самі у нори поховалися, а він, бідолаха, так і шугнув у яму. Треба буде його ветеринару показати. Може, що всередині пошкодив. Ану збігайте котрийсь у повітку по нашийник.

По нашийник побіг Ірвик. От він зник у дверях і одразу заволав так, ніби побачив там принаймні уссурійського тигра. За хвилину Ірвик вилетів із сарайчика, мов куля. В одній руці він тримав нашийника, а в другій… свого рудого «бізона»…

— Знайшов! Знайш-о-о-в-таки… — аж танцював він і притискав пошарпаний ранець до грудей.

— Виходить, це твій? — здивувався єгер.

— Мій рідний «бізончик». Але як він опинився в повітці?

— Усе дуже просто. Шалапуту не завжди щастить полонити в очеретах порушників спокою, так він привчився приносити їхні речі. Звісно, слідком тоді й харцизяки топають до мене на розмову, а ви, виходить, не знали цього. А в оті ранці я не маю звички зазирати.

Я уважно слухав дядька Карпа і водночас мені кортіло, ой як кортіло, хоч одним оком подивиться, чи збереглася моя коробочка з метеликом. А Ірвик усе ніяк не міг розібратися з «бізоном»: заіржавілий замочок ніяк не підкорявся своєму господареві. Аж ось нарешті він здолав його і відкрив ранець. Тремтячими руками я схопив свою коробку, відкрив її і завмер у захваті: на ватному матрацику лежав цілий-цілісінький метелик. Сама доля повернула його мені…

Єгер обережно вклав Шалапута в мотоциклетну коляску, а сам підійшов до нас і на знак особливої подяки скуйовдив правицею наші чуби, сердечно потиснув руки, побажав щасливо дістатися додому.

Зустрінемося на Очеретяному озері

Наша вчителька української мови Галина Пилипівна найдужче на світі боїться комах. Зве їх усіх чомусь тарганами. Помітивши якусь кузочку, неодмінно ойкне: «Ой, лишенько, знову тарган!» І одразу в моєму або Ірвиковому щоденнику з´являється двійка, бо Галина Пилипівна чомусь вважає, що лише ми з ним могли принести до класу «отаку негідь»… Вона навіть з острахом обходила парту, за якою ми сиділи. Ота знаменна подія у нашому житті й розпочалася на уроці української мови. То був останній, та ще й суботній урок. Мені не сиділося, я нетерпляче чекав дзвоника. Для цього була досить поважна причина…

— Сергійку, — раптом вигукнула Галина Пилипівна.

Я підвівся.

— Чому це ти крутишся, наче в тебе по спині тарган лазить?

— Ні-і-і. Я не кручуся, — запевнив я вчительку.

— Ну то сиди, як належить, — наказала вона.

Звісно, вчителька не знала, що у мене на спині, між лопатками, справді куйовдиться жук — і не якийсь там тарганчик, а славетний носорог. Я знайшов його дорогою до школи і поклав у кишеню, а він, клятий, виліз мені на спину, і якраз там, де його рукою нізащо не дістанеш. У тому, що жук-носорог найсильніша тварина, я переконувався з кожною хвилиною. Гадаю, кожному відомо, що однорогий жук, вага якого кілька грамів, вільно котить кілограмову кулю. Аби мені таку силу, я б запросто носив під пахвою трактор… І от тепер цей силань рив на моїй спині собі нору, а я мусив це терпіти! Ще й посміхатися при цьому. О, прокляття!!! Очевидячки, ця моя посмішка була не зовсім натуральна, бо вчителька час від часу з острахом позирала на мене. Я ж приречено дивився на годинник, чекаючи, коли ж усе це закінчиться.

О, нарешті, дзвоник! Але раптом, замість довгожданого: «До побачення, діти!», вчителька суворо наказала:

— Усім сидіти. А Сергія Гарбуза та Ігоря Рваника терміново викликає директор школи для дуже серйозної розмови.

«От тобі маєш!» — важко зітхнув я.

Щойно ми вийшли з класу, як почули крик учительки:

— Який тар-р-р-гани-ще-е!

Я озирнувся і побачив свого мучителя, що повз біля вчительського столу. Схопив його і мерщій сховав у кишені.

— Отаку гидь… руками. Ну, начувайтеся! Одержите за все! — пророкувала нам Галина Пилипівна.

Ми геть занепали духом і, похнюпившись, попленталися довгим шкільним коридором до кабінету директора. Ех, не слід було нам учора йти на баштан! Не інакше, як дід Охрім, охоронник, нас пізнав. Виходить, не спав він, а прикидався, а тепер розповів, а може, й написав нашому директору!

Двері директорського кабінету — навстіж, а там зібралися, вважай, усі вчителі. Нарада! Краса! Ми вже кинулися було назад, але тієї миті нас помітив директор. Він підвівся з-за столу і сказав:

— Даруйте, дорогі колеги, але я маю нагальну і досить серйозну розмову он з тими учнями.

Усі, хто був у кабінеті, одночасно озирнулися на нас, а ми похололи. Все! Влипли! Зараз розпочнеться! Ми вже знали ті розмови з директором!.. Добре, хоч учителі почали розходитись!

Учитель історії Сергій Степанович на мить зупинився і поколихав над нашими головами своєю русявою бородою:

— Ну й ну, — прогудів він співчутливо, а ми, бідолашні, ступили до директорського кабінету.

Директор школи, Іван Павлович, він же й учитель фізики, щільно причинив за нами двері. Потому мовчки, якось особливо оглянув нас з маківок до п´ят, сів за стіл і став щось читати, а може, й розглядати, нам не було видно. Ми стояли біля дверей ні живі ні мертві.

«Ти диви!.. Оце так новина!.. Хто б міг подумати!» — бурмотів він. Ми уявляли, що там міг написати дід Охрім, і ладні були провалитися крізь землю.

Та нарешті Іван Павлович підвів голову і запитав:

— Ну, а тепер розповідайте мені, де ви були і чим займалися на Солоному лимані.

— А-а-а, на лимані! — ми одразу повеселішали. — Тамечки ґрунти збирали, комах ловили, — почав було я.

— Ну, про це я знаю, — перебив мене директор, — і про Ігореву колекцію ґрунтів мені відомо, і про те, що ти, Сергію, полонив рідкісного метелика. Мене інше цікавить. Згадайте, що ви там іще поробляли.

— Більше начебто нічого… ну хіба єгерю допомагали отих камачок рятувати, — встряв у розмову Ірвик.

— Камачок, — пожвавішав директор. — Це вже діло кажете! Як же ви їх рятували?

— Як рятували? — пересмикнув плечима Ірвик. — Ну, копали гирла, з'єднували баюри з морем...

— Так-так... А скажіть мені, як це ви, такі досвідчені юннати, одного разу випустили камачку не в море, а у Солоний лиман? Відповідайте!

— Щ-о-о... камачку... в Солон-и-й... А звід-к-и-и ви знаєте? То ж наша велика таємниця, — пробелькотіли ми.

— Виходить, правду написав мені єгер Очеретяного озера, — то ваша робота! — чомусь зрадів Іван Павлович. — Я слухаю, розповідайте, як це було...

Що нам лишалося? Довелося все повідати директорові. Ми розповідали і, як не дивно, не бачили на обличчі директора осуду. Навпаки, Іван Павлович не раз уже помацав мочку правого вуха. А ми добре знали, що він робив це перед тим, як поставити учневі у щоденник п'ятірку. Що б це означало?

Нарешті ми закінчили розповідати.

— Ну, що ж, діти! Ви тільки-но сказали, що плутанина на Солоному — то ваша велика таємниця. Мушу вас розчарувати: про ваш секрет уже знають тисячі й тисячі азовських рибалок. — Сказавши це, він подав нам газету. — Читайте, дивуйтеся і радійте.

Ми взяли газету, дивимося: на першій сторінці велика фотографія, а на ній — купа сріблястої риби. Навколо стоять якісь люди у рибальських робах, усі вони здивовано дивляться на ту рибу. Відразу ж пізнали серед них дядька Карпа, кремезного інспектора і Шалапута. Пес, висолопивши довжелезного язика, теж дивився на рибу. Що то за риба, ми не знали.

— Ну, що скажете? Гарна рибка? — спитав Іван Павлович.

— Гарна. А що? — перезирнулися ми.

— Ну, то знайте — це та сама камачка, яку ви у Солоний лиман випустили...

— Хіба вона не загинула? — вигукнули ми.

— Ні, жива, до того ж за літо стала вдвічі більшою, ніж така сама, що в морі виростає. Солоний лиман виявився щедрою нивою для кефалі. Відомо, що ця риба харчується різними організмами, які живуть у муляці. А їх у лимані сила-силенна. А це ж справжнє відкриття! Уявляєте — повесні рибалки прокопають гирло в лиман, туди запливе камачка, а восени врожай кефалі візьмуть.

— Хіба то відкриття, то ж випадок… — почав було я.

— Кажеш, випадок? Ні і ще раз ні, — гаряче заперечив Іван Павлович. — Розумієте, цього ніколи б не трапилося, якби ви були хаткосидами, коли б ви боялися переночувати у дуплі або на березі моря. Такими непосидами будьте й надалі! І ще одне: у давнину наш лиман славився рибою. Ось доказ, — сказав директор і висипав з пакуночка на стіл чорний пісок.

— Мій пісок з Вербохмари!!! — здивувався Ігор.

— З Вербохмари, — ствердив Іван Павлович, — але це не пісок.

— А що?

— Зітлілі кістки кефалі, — сказав директор.

— А оті кістки, бува, не горять уночі? — спитав я.

— Горіти не горять, Сергійку, а випромінюють блакитне холодне полум´я. Це явище фізики називають флуоресценцією, — відповів директор.

Так ось що за пожежа була тоді на моєму столі! Це світилися кістки кефалі! А я так налякався!

— Ну, все, хлопці, можете іти, — відпустив нас директор. — Я радий за вас! Завжди будьте такими ж допитливими, як зараз! — сказав директор.

Ми вийшли з кабінету.

На шкільному подвір´ї нас зустріла Галина Пилипівна.

— Ну, що? Перепало?! — спитала вона.

— Ще й як! Так перепало — все життя пам´ятатимемо! — відповіли ми і шмигнули на вулицю.

Дарунок Кніповича

(Повiсть)

Моя Тополівка

Сейнер, попрощавшись трьома басовитими гудками, взяв курс на косу. Я сидів на палубі й дивився, як тануть у блакитній імлі обриси приморського міста. Ціле літо я не побачу цього берега! Прощавай, місто! Прощавайте, друзі!

Я — косянин. Усі, хто народився на косі, — примітні люди, я по собі це знаю. Не раз степовики, зустрівши мене, цікавилися: «Звідки ти, хлопче, отакий синьоокий, засмаглий та білочубий узявся?» Відповідав поважно — так, як навчив мене дідусь: «Я живу там, де навколо синє, синє море, там, де вітри пасуть баских білогривих коней — хвилі морські».

У нашому рибальському селищі є лиш одна школа — для малюків, — і тому вже з п´ятого класу косянці навчаються у школі-інтернаті приморського міста.

Невдовзі море проковтнуло берег і навкруж запанували хвилі.

Тихо на сейнері, лише з його черева чути одноманітне тахкання двигуна.

Увесь час невеселі думки не залишали мене. Начебто слід було радіти: літні ж канікули розпочалися! Та де там! Мої друзі роз´їхалися по дитячих таборах, а мені, бідоласі, доведеться сидіти ціле літечко дома. Гірше не придумаєш…

…Тиждень тому тополівські рибалки, і мій тато з ними, подалися на своїх фелюгах у Чорне море ловити шпроти. Залишаючи рідну Тополівську затоку, татко надіслав мені листа, у якому чітко було написано: «У хаті мусить бути мужчина». Мужчина — це я. Це ж треба — на всю Набережну вулицю на літо залишився один я…

Мої сумовиті роздуми урвалися тоді, коли на морському небокраї з´явилися зелені гостряки, схожі на списи русичів-дружинників часів князя Ігоря. Їх було рівно тридцять. Отако відкривалася з моря наша косянська Тополівка. Таких високих і струнких тополь, як на моїй Набережній вулиці, я ніде й ніколи не бачив.

Ну й гарно ж! Мимохіть згадалися рядки з вірша Олександра Сергійовича Пушкіна:

Десь як збуриться бурхливо Окіян та зареве, Та на берег напливе. Розіллється в шумовинні — І лишаться на камінні В панцирях, як жар зорі, Тридцять три богатирі… Та все велетні вродливі. Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Чорномором на чолі[1].

Чорномор — то найвища тополина, що росте у дворі нашого сусіда, мудрого дідуся Онупрія Платоновича, якого тополівці називають ще Мореписцем.

Оті тополі — то не лише надійний орієнтир для рибалок, а й гордість кожного господаря: чия з них найвища, найстрункіша, найкрасивіша. От показалась і наша коса — довжелезна яскраво-золотава мілина, а на ній, під тополями, які тепер уже було видно в усій красі, серед кучерявих виноградників біліли рибальські хатки, а осторонь чорнів толевий дах косянського рибцеху. Звідси він скидався на морського жука-водолюба, що виліз на берег погрітися.

Проминувши гирло, сейнер увійшов до Тополівської затоки — Бугазика, а перегодом пришвартувався до рибзаводського причалу. Там його зустрів цибатий вусань — дядько Іван, який завідував рибцехом.

Додому я йшов берегом моря, де мені знайомий кожен чагарець, кожен баркас. Онде й мій човник «Баклан» вилежується на пляжі, підставивши сонцю свої просмолені боки. Ідучи берегом, нікого не зустрів, та кого зустрінеш цю пору, коли на Чорному морі у розпалі путина. Тільки й побачив свого сусіда — дідуся Мореписця. Він, як завжди, сидів під тополиною у кріслі і, тримаючи обіруч велику підзорну трубу, оглядав море…

Мамусі дома не застав, вона, певне, працювала на винограднику.

Я зайшов до своєї кімнати. Зовсім недавно це була кімната мого дідуся. Перед смертю він прошепотів: «Моя кімната — Юркові. Бачу, з нього справжній рибалка росте…»

Дідусева кімната така ж сама, як у всіх тополівських рибалок. Перше, що кидається у вічі: серед кімнати під стелею, замість лампи, висить засушена севрюга. Навкруг неї на стелі намальовано синє, червоне, жовте й чорне кружала.

Ота гостроморда рибина — дивний вітровказ. Ще малюком я добре знав: коли риба впирається рилом у чорне кружало, над морем шаленіє північно-західний вітрюган, який рибалки називають кішкодером, бо він мов кошачими пазурами видирає з косянських лагун усю рибу і жене її геть у море. А коли, як казав дідусь, «севрюжка нюхає червоне кружало», дме левант — східний вітер. Отоді до наших берегів підпливають численні косяки красної риби. Так косяни називають осетрів, севрюг, білуг. А вже коли вітровказ зупиниться на синьому кружалі, на морі господарює моряна — лагідний південний вітерець. Севрюжка правила й за барометр: якщо раптом з кінчика її носа звисає прозора краплина — неодмінно буде злива, а коли ніс сухий — безхмарна погода.

Одну стіну дідусевої кімнати займає географічна карта світу. Поруч неї — полиця з численними довідниками. Полюбляли ми з дідусем помандрувати по континентах, океанах та морях. Дідусь брав олівець, десь, приміром, біля далекої Австралії, знаходив острівець і ставив біля нього хрестик, а тоді відкривав довідник, і ми дізнавалися, як там люди живуть, яку рибу ловлять, які птахи літають, і які вітри гуляють над тим острівцем. За кілька років уся карта була обмережена тими хрестиками…

Найдорожчою для мене була старезна скриня. Вона стояла під вікном. Коли підняти віко, перед очима постане два світи: з одного боку — дідів фронтовий одяг: стоптані кирзові чоботи, шинель, штани, шапка-вушанка, а зверху вкрай зношена гімнастерка, на якій — ордени і медалі. Поруч пожовкла фотографія: ще молодий усміхнений дідусь-вусань з автоматом напоготові стоїть серед закопчених руїн. Унизу на фотографії напис олівцем (писав на коліні): «Даєш Берлін!»

До Берліна дідусь не дійшов. Десь у Чехословаччині його поранило, і до кінця війни він пролежав у госпіталі.

Перед Святом Перемоги дідусь бережно діставав зі скрині свій одяг і в першу чергу пришивав до гімнастерки свіжий підкомірець, а тоді начищав до нестерпного блиску кирзаки. Так він називав свої фронтові чоботи.

На свято ми з дідусем прямували вулицею до правління рибгоспу. Він ішов із гордо піднятою головою.

Зустрівши нас, молоді рибалки часом питали у мого діда: «Чого це ви, діду, так вбралися? Хіба у вас святкового костюма немає?» На те дід завжди відповідав так: «Для такого свята, як сьогодні, кращої одіжки не знайти».

На другій половині віка — кольорова обкладинка часопису, а на ній — дідусь у рибальській робі тримає обіруч здоровенного осетра. У цій частині зберігалося дідове рибальське знаряддя: зв´язані капроновою мотузкою бичколовки, невеличкий одноручний спінінґ із срібною бляшкою, яку дідусь власноруч викував зі срібної ложки, «сомоловка» — завбільшки з цеберку поплав, на якому було намотано шнур.

Щоразу, повертаючись додому, я передовсім ретельно оглядав кожну дідову річ, а шапку неодмінно приміряв. Зробив це і зараз.

— Ще трохи завелика, — почув за спиною мамин голос.

— Мамусю! — кинувся я до неї.

— Синочку мій, — обняла вона мене. — Приїхав! Ну, нарешті мужчина в хаті! А то так мені було самій сумно… Нема з ким і словом перекинутись.

— Мужчина, мужчина, а з ким я гулятиму? Жодного хлопця на нашій вулиці не лишилось, — ображено буркнув я.

— Не тужи, синку. Завтра буде в тебе друг. Приїжджає синок моєї знайомої, він теж сьомий закінчив…

— А як його звуть? — повеселішав я.

— Мишком.

— Ма, а як мої голуби? Не порозліталися? Як поштар?

— Живуть, туркочуть твої голуби, і приблуда-поштар, усі на місці, — сказала мама і пішла на кухню готувати обід.

А я сів на стілець біля скрині, дивився на севрюжку-вітровказ, яка вперлася носом у синє кружало, і почав думати про свого гостя.

Мишко і його вірний Пух

Уранці, щойно прокинувшись, я почув мамин голос:

— Юро! Зустрічай гостя!

Я вийшов на ґанок і не без подиву побачив перед собою безбрового очкарика з коноплястим, як чаїне яєчко, обличчям. На його маківці ледь трималася строката матер´яна кепочка з великим козирком. У правиці він тримав лозяну корзину, а під пахвою — прутик, на який абияк була намотана волосінь. У другій руці — мотузка, до якої прив´язаний песик — куцохвостий сірий вухань. Песик мав видовжену голову, що закінчувалася носом-картоплинкою. Тим носом гавкун увесь час крутив то туди, то сюди, певне, до чогось принюхуючись.

— Я, — кивнув головою гість, — Мишко, — і, глянувши на свого песика, додав: — А це мій вірний друг Пух. Коли був цуценятком — Пушком називали, а тепер звемо Пухом. Пес — талановитий слідець. Сам побачиш.

Почувши голос господаря, пес схвально крутнув своїм обрубком і закохано подивився на нього.

«Теж мені нишпорка. Мабуть, кішкогон нікчемний», — подумав я і назвав себе.

— Пуху, познайомся з Юрком, — наказав Мишко своєму носатому вихованцю.

Пес обережно наблизився до мене і ретельно обнюхав кеди, потому одійшов трохи вбік, ще раз оглянув мене з ніг до голови своїми маленькими, як у миші, очицями. А тоді, нежданно роззявивши свою зубасту пащу, відверто по-собачому засміявся. Я не зрозумів: чи він зрадів нашому знайомству, чи просто насміхався з мене. Але одразу було видно, що Мишко і його гавкун — задаваки, яких світ не бачив.

«От, виходить, з ким доведеться мені ціле літо рибалити», — невесело подумав я, а вголос поцікавився:

— Мишку, а що ото в тебе за лозинячка під пахвою?

— Снасть, — відрубав він.

— Навіщо вона тобі?

— У морі різні дивовижі ловитиму.

— Бичків?

— Н-і-і, — заперечливо хитнув він головою, — я слово дав гуртківцям-краєзнавцям без морської дивини не повертатися з коси. А ти знаєш, Юро, — пожвавішав він, — яких я пічкуриків ловив оцією вудкою? Одного разу навіть коропця витягнув з нашого ставка.

— Друже, давай почнемо от з чого, — порадив я своєму гостеві. — Поклади на кілочки під стріхою свою снасть, і кошика там залиш.

— А чим вудити буду? — розгубився Мишко.

— Знайдемо тобі щось. Для моря ця хмизинка все одно не годиться, — пояснив я йому. — Перший же бичок розірве її на шматки.

Коли Мишко склав свої речі і повернувся до мене, я запропонував:

— Гайда до моря. Бичків для юшки наловимо.

— До моря? — радо вигукнув Мишко. — Бичків ловити? — і вже тихше додав: — А може, краще за морською дивовижею подамося?..

— Не журися, буде тобі й дивовижа, — заспокоїв я Мишка.

— Тоді згода, — вже веселіше відказав він. — Ото лише Пуха слід десь влаштувати. Хай спочине, бо я його в отій корзині привіз: цілих три години бідолага у ній хилитався.

Пух, який сидів поруч, крутнув обрубком і позіхнув…

— Один момент, і все буде гаразд, — мовив я. За хатою хутенько відшукав стару діжку з-під тюльки, перекинув її під тином, та ще підпер з обох боків цеглинами, щоб не хиталася, а всередину камки напхав. От і домівка для гавкуна.

Пух обнюхав з усіх боків своє житло. Воно, напевно, йому сподобалося. Він спритно плигнув у діжку, там укублився гарненько, скрутився калачиком і миттю заснув. А ми з Мишком прихопили бичколовки — вудки-сіпапки, наживу — солону тюльку та кошика дня риби, й побігли до моря. Йти було недалечко. Провулочком дісталися хати дідуся Мореписця, а тоді, подолавши останню перепону — камкову загату, опинилися на березі нашого круглого, мов блюдце, Бугазика.

Глянувши на море, Мишко зупинився і якось розгублено мовив:

— Он, виходить, яке справжнє море. Вперше його бачу…

— Це ще не море, а маленька затока. Справжнє море починається он там за гирлом, де лежать трухляві баркаси та фелюги.

— Он воно що… А я собі думаю: чого це тут не морська вода, — сказав Мишко.

— Як це не морська? — не зрозумів я.

— Ну, не така блакитна, як ото по телевізору показують, а каламутна, мов у нашому ставку після зливи.

— Що то степовик, — хмикнув я. — Море, щоб ти знав, наче хамелеон — щоразу міняє колір. Воно за один день може бути і зелене, і сіре, а тоді синє. Все залежить від його настрою.

— Скажеш теж — від настрою, — засміявся Мишко. — Воно що — живе?

— Аякже! — почав я фантазувати. — Воно дихає, стогне, сміється і реве, як бугай. А то ще буває злюще-презлюще, не підступишся до нього, або ласкаве, мов цуценя… Море не степ, воно безкрає, і в ньому повно різних таємниць. — На цьому я урвав свою розповідь, бо побачив серед Бугазу лебідку-гагарку.

Уже кілька років живе цей птах у нашій затоці. Хтось перебив йому крило, і він не зміг летіти на північ, на свою батьківщину. Тополівські бичколови добре знають його і чомусь називають лебідкою, хоча, як на мене, гагара на лебедя схожа, як зайченя на лисеня. Коли рибалки збираються в море, вони передовсім шукають там свою лебідку, бо тамечки, де вона пірнає, неодмінно будуть бички.

Ми стягли мого «Баклана» на воду, я сів за весла, а Мишко влаштувався на кормі. Я поклав йому на коліна якірець — щоб, як на рибне місце підпливемо, він якомога швидше кинув його в море. Досить швидко ми опинилися посеред Бугазу.

— Юро, глянь лише. Ондечки качка якась випірнула, та ще з рибою у дзьобі, — здивовано вигукнув Мишко. Він теж оце помітив гагарку.

Я озирнувся. Недалечко від човна плавала лебідка, тримаючи у дзьобі великого сірого бичка. Я вкрай здивувався, бо літньої пори у нашому Бугазі залишаються хіба що невеличкі бички-пісочники та ще нікчемні «стьопки-розтрьопки». А поважні сірі бички на все літо відпливають у море.

— Це наша лебідка-гагарка, — відповів я, стежачи за тим, як птах пробував проковтнути свою здобич. Марна справа! Бичок відчайдушно пручався. Врешті йому пощастило-таки вирватися з гагарчиного дзьоба… Вона знову пірнула і за мить з´явилася з ще більшим сіряком.

— Оце так рибачиха… — захоплено вигукнув Мишко. «Сіряків тутечки навалом», — збагнув я і відразу наказав:

— Мишко, кидай у море якір!

Ми заякорилися і похапцем почали розмотувати бичколовки.

— Я ось і черв´яків прихопив, — раптом сказав Мишко і витяг з кишені бляшанку.

— Побережи своїх хробачків для пічкурів, — порадив я. — Ось на нашу рибу нажива, — і я подав йому жменю солоної тюльки. — Перекушуй навпіл і стромляй на гачок.

— Тюлька? Хіба то нажива… — розпочав було Мишко, та коли побачив, що я вже тягну з моря великого сірого бичка, поспіхом перекусив зубами тюльку.

Клювали сіряки як ніколи. Та які сіряки! Один в один — великі, товстезні, жирнючі…

«Звідки вони? Чому скупчилися у затоці? Що їх привабило?» — розмірковував я і раз у раз позирав на нашу сусідку-гагарку. У неї теж були справи непогані. Пірнувши, вона щоразу здобувала бичка. Ото лиш біда: рибини траплялися надто великі і вона не могла їх проковтнути. Довелося їй перебратися ближче до берега.

За якусь часину ми наловили повний кошик сіряків.

— На юшку вистачить. Гайда до берега! — наказав я. Ми змотали бичколовки, вибрали якір.

— Юрко, давай тепер я гребтиму, — несподівано сказав Мишко.

— А подужаєш?

— Аякже. Не раз доводилося веслами орудувати. Правда, на ставку.

Я поступився йому місцем, сів на банку і мимохіть посміхнувся: «Ну-ну, побачимо, який з тебе морячок».

На диво, Мишко веслував не гірше від косянських хлопчаків. Ось тобі й степовик!

Ми підійшли до берега. Відтягли човен подалі від води, щоб якась шалена хвиля не злизала його, і подалися додому…

Мами дома не було, і я вирішив сам зварити юшку.

Мишко, прихопивши харч для Пуха, побіг за хату, а я вмостився на стільчику біля кабиці й заходився тельбушити сіряків. Люблю це діло! Хіба не цікаво дізнатися, чим риба харчується? Тоді й наживу легше шукати. Звичайно я знаходив у шлунках сіряків тюльку, рачків-креветок, крабиків, а от цього разу там було повно схожих на листочки тваринок. Що то, я не міг зрозуміти, надто вже вони були зіжмакані.

— Може, картоплі начистити? — підсів до мене Мишко.

— Юшка з картоплею, друже, то вже не юшка.

— А що?

— Рибний суп. А ми з тобою зваримо справжню рибальську юшку. А як хочеш помогти, набери в казанок води з діжки і розпалюй кабицю.

Коли повернулася мама, серед столу стояв казанок, а подвір´я було сповнене апетитними пахощами.

— Ну й молодці! — зраділа вона. — Що то діти з рибальського роду!

Після вечері ми з Мишком пішли до кімнати. Не встиг він порога переступити, як накинувся на мене із питаннями.

— Що то за рибина під стелею теліпається? А як вона там тримається? А що то за кола?

Я розповідав про дивовижну севрюжку-вітровказ, а він слухав, і видно було по обличчю, не вірив жодному моєму слову.

— Баєчки, — врешті посміхнувшись, мовив він. — Видумати можна будь-що.

— Значить, не віриш?

— Ні. Повірю, коли ти відразу скажеш, яка буде погода завтра.

— Скажу про це опівночі або вранці.

— Еге, Юро. Уранці я й сам, без отієї твоєї рибини побачу, що діється надворі.

— А я розповім про це не виходячи з хати.

— Подивимося… — сонно промимрив Мишко і вклався на розкладачці.

Коли нарешті у кімнаті запанувала тиша, я почув, як спокійно зітхає вечірнє море. Отак, вслухаючись у нічні звуки, непомітно заснув і я.

Пух переслідує злодія

Мишко не забув нашої вечірньої розмови. Не встиг я розплющити очі, коли чую:

— А глянь-но, Юрку, яка сьогодні буде погода?

Я глянув на севрюжку і побачив, що вона націлила свого носа прямісінько на синє кружало.

— Надворі повіває легенький вітерець з моря, ми називаємо його моряною, — сказав я, а тоді підійшов до севрюжки і помацав її носа. Він був холоднуватий і сухий. — День буде сонячний, безхмарний…

— Перевіримо! — підхопився з ліжка Мишко, і ми побігли у двір.

Народжувався погожий день: небо було високе й синє, вітерець перебирав блискучі листочки на маківці нашої тополі.

— Оце так чудеса! — від здивування мій гість аж витріщив очі. — Як же риба дізнається про те, що діється у дворі?

А я блимав очима й не знав, що відповісти. Дідусь нічого мені про це не казав.

— Біотоки, — бовкнув я перше, що спало мені на думку.

— Бі-о-о-т-о-к-и, — спроквола повторив Мишко. — Я це слово вже чув, а от що воно таке, не знаю… — він на хвильку замислився, а я, скориставшися цим, поспішив змінити розмову:

— Слухай, а як там наш Пух? Давай глянемо.

— Давай, — погодився Мишко.

І ми помчали. Пробігаючи повз сарайчик, де під стріхою лежала його снасть, Мишко сумовито мовив:

— А коли ж ми, Юрку, за дивовижею попливемо? Я ж обіцяв…

Я промовчав. Відверто кажучи, мені не вірилося, що ми її швидко знайдемо. І водночас у мене з´явилася хороша ідея, як відвернути увагу Мишка від тієї морської чудасії.

— Дивина сидить недалечко, вважай поруч. Хочеш покажу?

— Та ти що? — аж спинився Мишко. — Справжня, морська? Чого ж ти мовчиш? Побігли!

— Гайда, — підхопив я. — Тільки дивина не морська, а летюча — голуб.

— Голуб! Теж мені чудо-юдо знайшов, — розчаровано проказав Мишко. — Та знаєш, скільки їх живе у нас на горищі!

— Еге, так у тебе ж дикуни, а в мене — справжній поштар.

— Що? Поштовик? Справжній? А де ти його дістав?

— Сам прилетів, певне, заблукав.

— І кільце на ніжці є? — допитувався Мишко.

— Аякже, який же поштар без кільця…

Мій голубник, обвитий виноградною лозою, височів серед нашого городу, а над ним здіймалася щогла з перекладинкою.

Зупинилися під голубником.

— Почекай хвилинку, — сказав я Мишкові, по драбинці хутенько дістався голубника, простяг руку, щоб відкрити фанерні дверцята, і сторопів: дверцята, які я завжди щільно зачиняв, чомусь були навстіж відкриті. Я зазирнув у голубник і все зрозумів…

— Поштар зник! — видихнув я.

— Не може бути! — озвався Мишко знизу.

За мить він опинився поруч зі мною і, поправивши окуляри, уважно оглянув дверцята.

— Он воно що… Поштаря вкрав звірок. Бачиш, Юро, оно шерстинки до поріжка поприлипали.

А я тих шерстинок і не помітив.

— Кіт?!

— Ні. Наче не схоже.

— Хто ж тоді?

— Важко сказати. Думаю, без мого Пуха нам не обійтися, — Мишко миттю зіскочив на землю і помчав по свого гавкуна.

За хвилину Мишко повернувся, тягнучи на мотузці песика, який відчайдушно упирався лапами і, крутячи головою, ледве плентався за своїм господарем — видно, до цього часу не очумався від подорожі у лозяному кошику. Він докірливо глянув на мене, ніби говорячи: «І нащо отак мене тягнути? Виспатися не дають порядному собаці».

«Ну й слідець! — подумав я, дивлячись на песика. — Горе куцохвосте, ось він хто!»

— Пуху! Шукай злодія! — наказав Мишко песику.

Той нюхнув сходинки і враз змінився: хутко здерся по драбинці, обнюшив дверцята і лизнув їх, плигнув на землю, оббіг разом із Мишком навколо голубівні, а тоді збуджено загарчав і, войовниче відкинувши задніми ногами пилюку, прибрав бойової пози. У нього настовбурчився загривок, весь він витягнувся, а морда його, здавалося, стала ще довшою.

Я здивовано спостерігав за капловухим слідцем. Хто б міг від нього цього чекати!

— Шукай, Пуху! — вигукнув Мишко і, ніби у відповідь, Пух розлючено гавкнув і з такою силою смиконув, що його мотузочка лопнула і він, несподівано звільнившись, перелетів через тин і зник у картоплинні нашої сусідки. Отакої!

Якусь мить ми стояли біля голубівні й спантеличено дивилися один на одного.

Привів нас до тями зойк Пуха. «Ай-ай-ай!» — почулося уривчасте аж з околиці нашої Тополівки…

— Пух узяв слід, — сказав Мишко, і ми кинулися на вулицю. «Ай-ай-ай!» — лунало звідкись від виноградників. Ми оторопіло озиралися навколо… Аж ось Пух промайнув у кінці Набережної, помчав до нас, і, не добігши кілька кроків, круто повернув до моря.

Мишко підстрибом рвонув за своїм вихованцем.

Коли ми вже наздоганяли його, Пух раптом пірнув у хащі осоки і закружляв на одному місці. Розгорнувши цупке листя, ми побачили на землі безладно розкидане пір´я, крила та ще й голуб´ячу ніжку з металевим кільцем. Ось що залишилося від мого поштовика! А песик тим часом ретельно обнюхав усе це, стрибнув на ледь помітну стежинку і з новою силою кинувся вперед. Він мчав уздовж берега до кладовища рибальських баркасів і фелюг! Ми за ним. От він стрибнув на кіль трухлявого баркаса, сміливо переплигнув на черево дуба і опинився на напівзатопленій фелюжці. Тамечки забігав кружком по палубі, а тоді зупинився біля якогось отвору і, захлинаючись від злості, грізно загарчав. І тут ми побачили, як звідти вихопився довжелезний яскраво-золотавий звірок і кинувся навтьоки. Але Пух був напоготові. Він блискавично схопив утікача за хвіст, але одразу ж, несамовито заскавчавши, випустив його. Звірок вогненною стрічкою майнув біля наших ніг і зник в очереті. Усе це сталося так швидко, що ми й слова не встигли вимовити.

Але що це з Пухом? Наш слідець качався по палубі й жалісно вищав. Ми підбігли до нього і відразу відчули огидний сморід.

— Звідки це так тхне? І що з Пухом? Мо´, звірок його вкусив? — кинувся я до Мишка.

— Ні. Тільки оббризкав.

— Чим?

— Захисною рідиною. Це наш степовий тхір приблудився на вашу косу. Він захищається тим, що бризкає у нападника смердючою отруйною рідиною. Наша сусідка, баба Марфа, якось у своєму курнику застукала на гарячому отакого тхора. То він, вириваючись, так само її оббризкав. Ледве у лікарні бабу до тями привели, — поквапно розповідав Мишко, заспокоюючи Пуха, в якого з оченят котилися рясні сльози. Як йому допомогти? Мишко схопив песика на руки, і ми побігли до берега, а там зайшли у воду й заходилися обмивати йому писок. Він не дуже й пручався, бідолаха.

Додому несли його по черзі на руках. Вже у дворі я налив у полумисок молока і поставив біля песика. Пух лизав молоко, а в очах у нього мутнів біль… Біля миски з молоком він і заснув.

— Ех, не вдалося упіймати тхоряку! — бідкався я.

— Це ж він з часом усіх моїх голубів передушить, як ото поштаря.

— Не журися, — заспокоював мене Мишко. — Тепер ми знаємо, де його шукати…

Відкриття вікмора

На ранок Пух настільки оклигав, що зміг піти з нами до гирла. На палубі фелюги Мишко наказав своєму гавкуну:

— Пуху, шукай тхоряку!

Песик неохоче оббіг навколо палуби, зазирнув в отвір, звідки вчора вискочив звірок і, глянувши на господаря, потер лапою носа: пам´ятаю, мовляв, учорашню приключку.

— Звірок подався у степ, — констатував Мишко.

— Давай глянемо, може, тут його кубельце, — зазирнув і я у чотирикутне провалля — то насправді був вхід до кубрика моториста.

Пуха ми залишили на палубі, а самі по іржавих східцях спустились у невеличку напівтемну комірчину. Крізь товщу води в ілюмінатор струмувало м´яке світло. Озирнулися навколо й одразу помітили у закутку кубельце з сухої трави, навколо якого було розкидано пір´я і якісь засохлі шкурки — ціла купа. Мишко оглянув їх.

— Ага, оце, значить, пацюкові шкури. Бачиш, скільки пацюків зжер тхір, — звернувся він до мене. — Тепер усе зрозуміло. Пацюки привабили тхора на це кладовище човнів. Він почав ловити їх, а коли повністю знищив, узявся за голубів.

— То, виходить, тхір і корисний буває? — здивовано вигукнув я.

— Аякже! Знаєш, Юро, у степу один тхір щодня ловить не менше десяти мишей, а кожна миша перегризає за літо понад 10 кг зерна. Ти, мабуть, і не чув про таке?

— Ні, не чув, — зізнався я. — Це ж один звірок за день по десять паляниць хліба зберігає. Оце так! Ну, за такі діла багато що можна простити рудому! — охоче погодився Мишко, прямуючи до ілюмінатора. — Ти диви, — додав він, — віконце в море.

— Давай, Юро, зазирнемо в нього.

— Віконце в море, а скорочено — вікмор, — підхопив я.

— Ві-і-ік мо-о-о-ор, — на розтяг повторював Мишко. — Що ж, непогано. Так його і назвемо.

Ми припали до вікмора. Спочатку видно було лише блакитну завісу води, а коли помалу наші очі звикли до сутінок, угледіли рівне піщане дно, на якому де-не-де виднілося каміння, вщент обкручене довжелезними зеленими нитками водоростей. Коли ми зовсім звикли до півтемряви, побачили й мешканців морських — дрібних сріблястих рибчин — тюльку, рачків-креветок та крабиків. Усіх цих мешканців морського дна я знав, а от для Мишка то була дивина, і він, затамувавши подих, мовчки роздивлявся їх. Мене ж зацікавило зовсім інше — оті невеличкі майже круглі живі листочки, які кумедно плавали й трималися побіля дна. Вони то припадали до піску, то раптом починали кружляти навколо каміння. Що то? Я вперше бачив таких істоток. Неждано ті листочки чомусь шугнули у зарості водоростей, а деякі під каміння заховалися. Що трапилося? Тут я побачив великого сірого бичка, який плив з моря і поволі наближався до ілюмінатора. Он воно що! Бичка злякалися! О, у воді знайомий мені сіряк був зовсім не схожий на того, якого не раз знімав я з гачка.

У своїй стихії він здавався куди більшим, бо численні його плавці були настовбурчені. А яка, виявляється, в нього зубаста паща! Справжній тобі крокодильчик. Тим часом бичок неквапно підплив до каменюки, проковтнув креветку, а тоді накинувся на оті листочки і почав їх пожадливо хапати. Зі всього було видно, що вони йому до смаку. Згодом сіряк попрямував у затоку, а листочки, які залишилися живими, знову затанцювали навколо каміння. Якийсь час ми мовчки спостерігали життя морського дна.

Ось один листочок опинився перед самісіньким ілюмінатором. Я придивився уважно і побачив, що то — малесеньке камбалятко… І як я не здогадався одразу! Це ж вони, ті самі…

Під час весняних канікул я ловив бичків у Бугазі. У мене бички кепсько клювали, а от мій сусіда, клишоногий дядько Софрон, човен якого гойдався неподалік, не встигав знімати з гачків здоровенних сіряків. Я вже було зібрався й собі податися до дядька — може, й мені там поталанить, — аж раптом відчув такий сильний, пружний ривок, що ледве втримав у руках вудку. Зрозумів — на гачку не бичок, а якась велика і сильна рибина. У мене радісно закалатало серце. Нарешті і я буду з уловом!

Десь на морському дні рибина запекло пручалася і раз у раз так сіпалась, що я боявся, човник мій перекинеться… «Що ж то за рибина така», — гарячково розмірковував я і щосили цупив здобич до себе. І от нарешті я побачив біля човна прездорову лупату камбалу… Вона злостиво повела на мене очицями, які містилися в неї на маківці. Мені аж моторошно стало. Чи подолаю отакенну? Сачком намагався підхопити рибу, та де там! У ньому вміщався лише її хвіст. І все ж мені вдалося втягти здобич у човен. «Оце так рибисько! — подумки радів я. — Тепер є з чим пройтися по нашій вулиці».

Я вже уявляв, як крокуватиму по Набережній, як усі здивовано вигукуватимуть: «Оце так рибалка!», «Молодчина, Юрко, герой та й годі!» Коли чую раптом: «Ти диви, яка красуня!» — то дядько Софрон побачив камбалу й підплив, щоб і собі подивитися на мою здобич. «Рідкісна гостя нашої затоки. Не менше п´яти кілограмів затягне. Ікряна камбалиха», — проговорив він, а тоді неждано-негадано: «Випусти, Юро, оцю матір камбалячу в море». — «Випустити в море! — аж сторопів я. — Жартуєте, дядьку. З якого це дива я викидатиму в море рибину. Я ж уперше в житті отакенну впіймав». А дядько й каже: «Коли випустиш, то через рік-два щодня ловитимеш не бичків, а камбал». — «Де ж вони візьмуться?» — спитав я. «Вони ж зараз у тебе в руках. Як можна піднімати руку на матір-камбалиху, коли з нею загине більше ніж десять мільйонів її діток-камбаляток. Подумай, хлопче», — мовивши таке, дядько взявся за весла і подався геть від мене — туди, де бички добряче клювали.

Я зовсім розгубився. До цього я жодної рибчинки, яка потрапляла на мій гачок, не повертав морю. Кращу рибу — на юшку, а дріб´язком пригощав котів, які завжди чекали мене на березі. А тепер он яку рибу — і за борт! Хіба таке можна зробити? Та коли я пригадав слова дядька Софрона: «Будеш отаких камбал ловити», — обіруч підхопив камбалиху й обережно випустив у море. Кілька хвилин вона трималася на поверхні і все дивилась на мене, а тоді пірнула так хутко, що в одну мить зникла у морській глибочині.

— Це ж діти моєї камбалихи, — пошепки мовив я. — Виходить, правду казав дядько Софрон, їх тут — мільйони, та чи виживуть вони, коли їх отако нещадно ковтають сіряки… їх треба врятувати! — у розпачі голосно вигукнув я.

— Кого рятувати? — сполохано схопив мене за руку Мишко.

— Оті листочки! То ж камбалята!

І я розповів Мишкові свою весняну пригоду. Тут з моря нагодилася велика зграя сіряків. Вони накинулися на беззахисних камбалят і почали пожадливо їх ковтати.

Ми залишили вікмор. Поверталися додому спохмурені, лише Пух пустотливо мотався по лузі, але коли натрапляв на тхорячу стежинку, падав і завзято тер лапами свого носа-картоплинку.

«Як врятувати камбаляток! — думав я, йдучи додому. — Невже ми не визволимо їх з біди?»

— Чого носи повісили? — зустріла нас мама. — Мабуть, зголодніли? Сідайте до столу. Снідайте, а тоді підете на вечірню юшку бичків наловите. Згода?

— Угу, — промимрили ми й сіли за стіл.

За якусь годину ми заякорили човна серед затоки і почали ловити сіряків. Вони клювали, як і вчора, встигай лише знімати з гачків. Цього разу ми вже знали, чому бички зібралися в Бугазі.

Зненацька сіряків не стало, а на гачки почала чіплятися нікчемна дрібнота: головаті, схожі на жабенят рудачки та ще дрібніші пуголовки. Що ж так наполохало бичків? Я озирався, але нічого не побачив. Коли раптом чую: «Хор-р-р! У-х-ху-х-х-о-о-о». Он воно що, здогадався я. Артист до Бугазу завітав.

— Юро, хто то, мов у хлівці свиня, хоркає? — почув ті звуки й Мишко.

— Свиня, кажеш, — посміхнувся я. — Правильно здогадався! Тільки це — морська свинка. Її ще дельфіном називають, а цього дельфіна я, здається, знаю. Його Артистом звуть.

— Ну, ти, Юро, даєш! Дельфіна він, бачте, знає! — засміявся Мишко і поправив окуляри.

— Не віриш? Тоді дивися, — задьористо вигукнув я, бо вже побачив Артиста, і, заклавши в рот два пальці, тричі пронизливо свиснув і високо підкинув над головою бичка. Там, де він мав упасти, раптом завирувала вода, а з неї на мить вихопилася зубаста паща дельфіна. Він спритно підхопив здобич.

Мишкові оченята враз стали круглі, мов п´ятаки.

— Як у кіно, — захоплено вигукнув він.

Я ще раз свиснув і підкинув бичка, але цього разу дельфін не підхопив його. Я помітив сплески води за гирлом — Артист подався у відкрите море.

— Ти, Юрку, бува, не дресирувальник дельфінів? — нарешті отямився мій друг.

— Цього дельфіна-самітника знають у нас всі, — почав розповідати я. — Повесні він оселяється у нашій затоці. Коли фелюги повертаються з моря, дельфін зустрічає їх біля гирла і рибалки щедро пригощають його рибою. А він — уявляєш! — зводиться на хвоста, крутить ним у воді й довго отако біжить за фелюгами: дякує за частування. За ті витівки рибалки прозвали його Артистом. Коли ж закінчується путина, Артист до осені залишає наш Бугаз. Де він живе, ніхто не знає.

Цього разу ми ледве-ледве, як кажуть рибалки, нашкребли на юшку різного дріб´язку. Сіряки більше не клювали.

«Це Артист розігнав сіряків, — подумав я. — Як же привадити дельфінів у наш Бугаз? Вони б розігнали всіх сіряків і врятували камбаляток».

Пузан-помагач

Тієї ночі я спав уривцем, бо з думки не йшли жваві листочки — камбалятка. Це ж уранці їх знову почнуть глитати ненажери-сіряки… Не спалося й Мишкові.

Перед ранком я все-таки заснув, і мені таке приверзлося! Нібито стою я на березі моря. Раптом завирувала вода і звідти випірнула величезна червоноока тварина, схожа на сірого бичка. Роззявивши зубасту пащу, страховисько кинулося на мене. У мене стислося серце. «Ось я тебе зараз пригощу»! — вигукнув я, підняв над головою весло і… прокинувся. Біля ліжка стояла мама.

— Синочку, з ким це ти уві сні воюєш? І чому це ви сьогодні так заспалися? Он уже й сонечко у віконце зазирає, і цуцик біля своєї хатки скавчить, на свого господаря чекає. Ану, вставайте мерщій! Ти, Мишку, візьми он тамечки, коло дверей, горщик зі сніданком для Пуха і біжи до нього, а ти, Юро, полізь на горище по сухі бички. Будемо снідати. Картопельку зварила. Та швидше мені, бо картопля холоне. Домовилися?

— Угу, — не дуже бадьоро прогули ми. Так хотілося ще поспати!

По рипливій драбині я видерся на горище і потрапив у царство запашистого духу: жмутиків лікарських трав і бичків, які були порозвішувані геть на всіх бантинах. Я зняв кілька низок бичків і тут-таки, одразу за перекладиною, у закутку побачив чималий запилений згорток. Я не раз його там бачив, але якось не звертав уваги, а тут щось ніби підштовхнуло мене до нього. Я розгорнув брезентину і побачив… дельфіна. Ні, не справжнього, але в нього, як у справжнього, був білуватий живіт, темно-сіра спина й блискучо-чорні оченята. Дельфінча було пузатеньке, мов бочечка. Хто його зробив і навіщо, я не знав. Іграшка? Наче ні — надто вона велика. І навіщо б в іграшки до живота було причеплено кільце, а до нього ще гумовий скрутень.

— Ма, а що то за дельфінча на горищі лежить? — спитав я матір, коли повернувся до хати.

— Яке дельфінча?

— Чимале, мов справжнє.

— А-а-а, — пригадала вона, — так то ж, синочку, твого діда пузан-помагач.

— Помагач?! Як це? Він же дерев´яний.

— І зовсім не дерев´яний, а з шамату — кори коркового дуба — зроблений. А для чого — розповім. Колись тюльку та хамсу в морі ловили не драгами, як тепер, а величезними сітчастими пастками-ставниками. Частенько у ті пастки з рибою потрапляли й дельфіни. Ото була біда! Вони рвали сітки, валяли жердини-гундери, на яких трималася пастка, а часом і самі гинули у тій западні. І от за порадою мудрія діда Мореписця твій дід злагодив оте дельфінча. Його ставили на якір осторонь від ставника. Помітивши його, дельфіни-азовчанки кидалися до нього й розпочинали підкидати, але гумовий скрутень міцно тримав пузька на одному місці. Якийсь час дельфіни вовтузилися навколо тієї іграшки, а тоді тікали геть з того місця і вже у ставник не потрапляли…

Я слухав мамусю, і все в мені аж тремтіло від радості: «Пузько — ось хто врятує моїх камбаляток!»

— Що з тобою, синку? — помітила мама мій стан.

— Нічого. Все нормально — навмисно байдуже відповів я. — А можна мені взяти пузька на море?

— Навіщо він тобі?

— Викупаємо його з Мишком, а може, й покатаємося на ньому.

— Бери, він тепер нікому не потрібний.

— Збираєшся сіряків лякати цим опудалом? Дудки! Не злякаються вони, — сказав Мишко, критично оглядаючи дельфінятко, що лежало на березі моря. Що й казати, вигляд у нього був не дуже грізний. Але я не здавався.

— Ще як злякаються, — відказав я. — Побачиш.

Ми заякорили Пузька серед гирла, а самі повеслували до вікмора. Пух лежав на своєму місці на палубі: він навчився самостійно берегом добиратися до фелюги.

На морському дні господарювали сіряки. Їх було ще більше, ніж учора, і нові зграї все прибували з моря: смачних камбаляток було скільки завгодно… Деякий час ми сумовито спостерігали за тим, як одна за одною рибчинки зникали у пащах бичків.

— Он якечки налякав розбишак твій пузько, — уїдливо сказав Мишко.

— Почекай, то вони ще його не помітили, — не втрачав я надію.

І от, нарешті, заметушилися бички. Вони тікали в море так хапливо, ніби за ними гналася зграя зубастої сули.

Що трапилося? Ми вибігли на палубу й одразу побачили, як велика зграя дельфінів завзято лупцювала кирпами нашого помагача, а він кумедно підстрибував на гумовій прив´язці. Кілька хвилин азовчанки футболили пузька, а тоді кинулися в море. Але дарма — бичків уже не було у Бугазі — їх розігнали…

— Ага, драпаєте, сірі ненажери! — горлали ми на всю затоку, і Пух радів разом з нами — він кружляв по палубі й заливисто гавкав.

— Камбалята-а-а врятован-і-і-і! — не вгавали ми. Я горлав, а з думки не виходило: чому дельфіни зібралися коло пузька і навіщо вони його підкидали?

Три дні по тому ми не відвідували вікмора, бо наш вітровказ увесь час «нюхав» червону пляму на стелі: отже, дув східний вітровисько, левант. До вікмора при такому вітрі було не добратися.

На третій ранок вітер стих, і ми знову були на палубі фелюги. Коли ж дісталися вікмора й зазирнули в ілюмінатор, то навіть не повірили своїм очам: ми знову побачили сірих бичків. Правда, цього разу вони вже ковтали не всіх камбалят — деякі з них підросли, так що й самі були не від того, щоб проковтнути креветку чи маленького крабика, але було ще багато й дрібненьких.

Я нічогісінько не міг збагнути. Та коли ми знову повернулися на палубу і оглянули море, то все зрозуміли: пузько-помагач зник. Де ж він подівся? Хто його поцупив?

Поверталися ми додому похнюплені й розгублені.

Мама одразу помітила наш настрій.

— Бачу, хлопці, у вас знов щось сталося. Чи, може, море висохло? — пожартувала вона.

— Ти жартуєш, а у нас справді неприємності. Зник наш пузько-помагач, — відповів я.

— Бути того не може, — не повірила мама. — Де ж би він подівся?

— Певно, хтось поцупив.

— Пусте, кому потрібна ця колода?

— Колода! — аж розсердився я. — Знала б ти, як нам потрібна ця, як ти кажеш, «колода».

— Ну, раз уже таке діло, то біжіть мерщій до діда Мореписця. Хто-хто, а він усе знає, що у нашому Бугазі відбувається. Може, він щось порадить.

Дідусь Мореписець…Чудувалися тополівці з нашого сусіда, старого рибалки Онупрія Платоновича. Було в нього інтересне захоплення — кожною рибиною він цікавився і чучел різних риб наробив стільки, що у хаті було не пройти, не пролізти. Навіщо, питається? А ще дід змайстрував під своєю тополиною високе зручне крісло і сидів там з ранку до вечора. Була в нього величезна підзорна труба, в яку він кожного дня оглядав море. Не дуже полюбляв наш сусіда, коли йому заважали. Отож як попадеш, бувало, під гарячу руку, начувайся! Та коли він був у гарному настрої, то ладен був без упину розповідати свої оповідки.

Нерішуче зайшли ми до двору Мореписця — хтозна, в якому він настрої! Тихенько наблизилися до тополини. Як завжди, Мореписець сидів у кріслі в затінку і уважно оглядав море. В діда, як у парубійка, буйна, але сива-сива чуприна, такі ж густі розльотисті вуса, а бородища аж на смугасту тільняшку лягає. Сам високий і худорлявий. На нас він і не глянув — поганий знак. Ми переминалися з ноги на ногу і не знали, що нам робити. І все ж я набрався сміливості і якомога чемніше привітався:

— Доброго вам ранку, Онупрію Платоновичу!

— О! — озирнувся дід і поклав на коліна свою трубу. — В мене, виявляється, гості. А які гості, зараз подивимося, — він начепив окуляри, з-під світлих брів оглянув нас. — Он, виходить, хто прийшов! Сусіда, Юрко, а з ним, клянуся своєю бородою, його друзяка.

— Мишко-степовик, — підказав я і полегшено зітхнув: дідусь був у чудовому настрої.

— Дуже приємно. І тим приємніше, що ми, як-то кажуть, про небогу, а вона до порогу, — дід уважно оглянув нас і чомусь значуще кахикнув. — Сідайте онде на ослінчик під тином.

Ми сіли.

— А тепер, діти, я розповім вам, хто потягнув вашого дельфінчика-пузька.

Від несподіванки ми аж на ноги скочили й оторопіло вп´ялися очима у діда-чарівника: звідки він дізнався про нашого дельфіна?

Помітивши наше здивування, дід вдоволено розгладив руками бороду.

— А чого це ви підхопилися? Сідайте і слухайте, а головне, не дивуйтеся. Я вже давненько спостерігаю за вами в Бугазі, хоча й не розумію, — він чомусь лукаво посміхнувся, — що ви там робите і навіщо заякорили мого давнього знайомого — пузька-дельфінчика. Стільки він свого часу рибальських ставників зберіг у морі! Я не буду вас ні про що розпитувати, бо знаю, що то ваша велика таємниця. Правду я кажу?

— Ага, таємниця, — закивали ми головами, не в силі одірвати очей від бороданя-чарівника.

— Хлоп´ячу таємницю я, звісно, поважаю. На моє тверде переконання, кожен справжній юнак повинен мати свою таємницю.

— Хто ж, діду, поцупив нашого пузька? — від нетерплячки ми не могли всидіти на місці.

— Чорномор!

— Який чорномор? Казковий?

— Ні. Справжній чорноморський дельфін, якого ще вчені називають афаліною.

— Де ж тепер нам шукати нашого помагача?

— На кладовищі.

— На кладовищі? — жахнулися ми. — Але чому?

— Та не лякайтеся ви так! — засміявся дід. — Дельфінча ваше — на дельфінячому кладовищі зараз…

— А хіба і таке є? — здивувалися ми.

— Еге ж, є й таке, — відповів Мореписець. — Дельфіни — як люди, ото лише живуть у воді. У них, як і в нас, є свої закони і звичаї. Нас, людей, вони приймають за своїх найліпших друзів. Вони завжди поспішають рятувати людей, які потрапили в біду. Пригадую, не один раз, коли рибальську фелюгу десь у морі прихопить, було, шторм´яга, рибалок до самого берега супроводжувала дельфіняча зграя. Щоб у разі чого врятувати людей.

Нашу матінку-землю дельфіни вважають святинею. Мабуть, тому, коли якийсь дельфін загине в морі, його друзі обов´язково викинуть на берег, і не де-небудь, а на своєму кладовищі. Второпали?

— Зрозуміли. А до чого тут чорномор? — допитувався Мишко.

— У тому чорноморі, хлопче, й заковика. Вашого пузька дельфіни сприймають за мертвяка і намагаються будь-що викинути на кладовище, але для цього в них не вистачає сили, бо міцненько його тримає ґумовина. А от цими днями на допомогу нашим дельфінам-азовчанкам приплив величезний чорноморський дельфін. Він своєю кирпою такечки гахнув вашого пузька, що той, мов м´яч на футбольному полі, підлетів, якірець не витримав, а вслід уся зграя підхопила його й погнала туди, — Мореписець махнув рукою на південь, до маяка-моргуна. — Отам і шукайте свого пузька.

Дідусь, хитро прискаливши око, раптом поцікавився:

— А чи не скажете, хлопчаки, чи клює сіряк отакої літньої пори в Бугазі?

— Ще й як!

— Ото вірна прикмета, що цієї весни камбалиха залишила своїх камбалят у нашій затоці. Бички ой і ласі до тих рибчинок і водночас страх як бояться дельфінів, — дід значуще кахикнув. — Та не такі вже страшні бички для тих мальків, бо вони швидко ростуть, а от рудий скат, якого науковці називають морською лисицею, — то вже справжнє лихо. Він ковтає камбалят і величеньких, причому знаходить їх навіть уночі, і тоді, коли рибчини зариваються в мул. Це досить таємнича істота! Хоча й живуть морські лисиці в Чорному морі, але інколи запливають і в наше море, щоб поласувати камбалятами…

Ми вже неуважно слухали бороданя, бо морська лисиця зовсім не цікавила нас і нам не терпілося знайти нашого пузька. Ми почали соватися на ослінчику.

Дід це помітив.

— Ну, що ж з вами зробиш, біжіть, шукайте свого хвостатого помагача. А я подивлюся, що збирається робити отой сейнер у нашій затоці. — І Мореписець узяв свою трубу, яка лежала на його гоструватих колінах. Ми цього лише й чекали і чкурнули з двору…

Ми шукаємо кладовище дельфінів

Дорога була кожна хвилина, але ми й не гаяли часу. Хутенько поклали у заплічник окраєць хліба, сухих бичків, редиску, помідори — і гайда. Певна річ, з нами побіг і наш слідець. Мишко примусив його обнюхати брезент, у який був замотаний пузько. Отже, на Пуха ми покладали великі надії.

За Тополівкою, помітивши гостроверхі могили, Мишко здивувався:

— Ти диви, і отутечки, як у нашому степу, кочовицькі могили…

— Хіба то кочовицькі? Це тополівське кладовище. Ям для померлих на косі не копають, бо копнеш — вода. Тому над труною насипають купу піску, — пояснив я.

— Косян ховають, як скіфів у давнину, — роздумливо зауважив Мишко.

Ми крокували по стежинці, яку протоптали камкарі.

…Усі тополівські рибалки, тільки-но кінчиться путина, стають камкарями. Замість весел і сіток вони беруть у руки звичайні вила та граблі і рушають на берег моря збирати щедрий врожай морської трави — камки, яку під час шторму викидає на берег море. Камкарі згрібають врожай. Сушать траву на пляжах, потому складають у стіжки. Рибгосп постачає камкою будівельників тваринницьких ферм: кращого утеплювача годі шукати. Камка не горить і не гниє — справжня вічна трава…

Камкарівська стежка інколи крутилася поміж лагунами та круглими лиманчиками, оточеними стіною непрохідних очеретів, і знову вибігала на берег моря, яке цього ранку ледве коливалося, — повівала легесенька моряна.

Коли ми йшли повз лимани, з очеретів лунали сторожкі голоси птахів. Найчастіше — відомої репетухи, великої очеретянки, та уривчасте кахкотіння крижнів. То мати-качка попереджала своїх пухнастиків: «Ках-ка, ках-ка — небезпека, ховайтеся».

Наш Пух біг поруч зі своїм господарем. Іноді він на мить зупинявся, прислухаючись до незнайомих звуків, а ніс його безупинно ворушився: о, скільки тут було різних пахощів!

Ми пильно роздивлялися навкруги — шукали дельфіняче кладовище, але бачили лише просолені морською водою та вітрами чудернацькі корчі, викинуті на берег хвилями, засипані піском скелети рибальських човнів, лозяні кошики для риби, які десь з сейнера злизала хвиля, та численні стіжки камки, наскрізь пропечені сонцем. Ми так захопилися пошуком, що й не помітили, як зник Пух. Зупинилися. Де ж бо він подівся?

— Пу-х-х-х! — стривожено гукнув Мишко. Тут з очерету почулося пронизливе вищання, і звідти вихопився великий довгоногий птах. Що там трапилося? Ми кинулися було на виручку свого слідця, але тут він виліз і сам. Але що з ним сталося? Це був не Пух, а якесь нікчемне створіння, заляпане мулякою, обплетене зеленим жабуринням. До того ж між очима в нього з´явилась величезна гуля. Пух винувато блимав оченятами і, задерши голову, розпачливо гавкав услід птахові.

— Юро! Глянь-но на Пуха! — жахнувся Мишко.

— Бугай! — відказав я.

— Бугай? Де бугай? — стрепенувся Мишко.

— Ондечки полетів, — махнув я рукою вслід птахові. — У нас бугаями називають великих, завбільшки з чаплю, птахів, які вечорами ревуть, як справжні бугаї. Вони страх не люблять тих, хто до їхньої хати-кубла стромляє свого носа. Так що можеш сказати спасибі, що він Пухові в лоб поцілив, а не в око, — сказав я.

Пуха довелося викупати в морі, після чого він, ляпаючи вухами, обтрусився. Сонечко добре припікало, він швидко висох і вже більше не потикався в очерети, лише завзято гавкав на кожну пташину, яка потрапляла йому на очі.

Чим далі просувалися ми, тим частіше зустрічалися в морі острівці — великі й зовсім малі, а над ними білі хмари галасливих чайок.

— Чаїні острови, — пояснив я. — А онде глянь — бачиш отих буро-рябих із сірими хвостами птахів? Це хижаки — болотяні луні. Цікаво — чого вони тут зібралися? Може, дельфіняче кладовище надибали? Де ж тоді воно?

Незабаром ми дізналися, чому лунів цікавлять чаїні острови. Вони полювали за яєчками і чаєнятами. Та де там! Варто було хижакам опуститись на острівець, назустріч їм здіймалася хмара чайок. Вони хоробро захищали свої володіння, тільки руде пір´я летіло з розбишак. Хижаки поверталися на берег, спочивали, а згодом знову атакували чайок.

Ми забилися вже далеко, але кладовища так і не знайшли. Я звик до косянської спеки, а от Мишко раз у раз знімав окуляри і витирав хусткою з чола піт: сонце пропікало до кісток.

— Ой, глянь, Юро, лебеді! — раптом вигукнув Мишко. Я подивився в бік, куди тицьнув рукою мій друг, і побачив там великих білуватих птахів, які, кумедно зігнувши свої довжелезні шиї і виставивши наперед великі, мов кинджали, дзьоби, прямували до нас. Ми попадали на пісок і затаїлися.

— То ж не лебеді, а баби-носарихи. їх ще називають пеліканами, — сказав я.

Не долетівши до берега, де ми затаїлися, носачки незграбно шубовснули у воду, і так, що хмарка бризок здійнялася над ними. Їх було семеро. Задерши голови, вони уважно оглядали небо. Певно, ще на когось чекали. Справді, трохи перегодом на обрії з´явилася друга пташина зграя. Це були значно менші чорні птахи, схожі на морських качок. Ото лише шиї мали надто довгі. Летіли вони швидко і, помітивши носатих баб, попадали навколо них. Потому оточили пеліканів кільцем і почали пірнати.

— А то що за птахи? — допитувався Мишко.

— Баклани, славетні пірнальники й риболови. Дивися уважно, Мишку, — порадив я, — от-от вистава розпочнеться, і така, що й по телевізору не побачиш.

Мишко принишк, пильно придивляючись до ще не бачених птахів. Поруч із ним лежав Пух і, висолопивши язика, теж дивився на море.

Хоча над нами серед синього неба висіла розжарена куля сонця, яке дошкульно припікало, ми терпляче чекали вистави.

Раз у раз над водою з´являлися спритні баклани. Вони поспіхом ковтали рибу і знову пірнали. Та ось один крилатий рибалка, тримаючи у дзьобі сріблясту рибу і важко махаючи крильми, підлетів до своєї сусідки носачихи і на мить, мов боривітер, завис над нею. Баба рвучко підвела голову і роззявила свою величезну пащу. Ту ж мить баклан кинув рибину, яка влучила простісінько у баб´ячу пельку, а рибалка важко гепнувся на широку баб´ячу спину, мов літак на аеродром і, широко розкривши крила, почав сушити пір´я.

— Кіно, справжнісіньке тобі кіно, — захоплено репетував Мишко. — Не розумію, чому невеликий птах підгодовує отаке бабище.

— Мусить.

— А чого?

— Та розумієш, у баклана швидко намокає пір´я, і він не може ні пірнати, ні літати, тому змушений сідати на бабину спину, щоб просохнути. Сама ж носариха не здатна пірнати за рибою, а має добрячий апетит. От вона й дозволяє сідати на спину бакланам, та лише тим, які пригощають її рибкою. Отако й живуть ці птахи у нашому морі.

Перегодом усі «аеродроми» були зайняті. Це було таке дивовижне видовище, що ми забули про все на світі, навіть про те, як ми опинилися отутечки. Забули і про свого пузька. Отямилися лише тоді, коли я помітив велику зграю дельфінів. Вони поводились якось дивовижно — часто виплигували з води і кудись поспішали, а дельфінячий ватаг щось штовхав перед собою. Що саме, я не роздивився, бо зграя зникла за острівцем. Чому зібралась отака зграя дельфінів? Що штовхав ватаг? Стривай, стривай, та це ж азовчанки на кладовище поспішають, здогадався я.

— Гайда за мною! — рвучко підхопився я і щодуху помчав за дельфінами, а за мною й мої супутники.

— Юро, — наздогнав мене Мишко, — куди це ми біжимо?

— До пузька, — відрубав я. — Він там, на краю коси.

Незабаром стежинка, якою ми бігли, стала ледь помітна, а перегодом зникла зовсім. Ніхто отутечки не ходив, бо закінчився камковий берег і почалися бур´яни.

Онде, і не так далеко, стирчав височенний червоний стовп — маяк-моргун. Отамо вже кінчалася наша коса, а ми так і не знайшли кладовища дельфінів. Може, дід Мореписець пожартував?

Раптом Пух, який біг попереду, зупинився і сторожко гавкнув. Що там? Підбігли до нього й одразу побачили зсохлі шкури дельфінів, їхні скелети. Ближче до моря лежав мертвий дельфін, який не встиг ще й висохнути. Я глянув на море, але дельфінів там уже не було. Де ж наш Пузько? Обійшли все кладовище, а свого помагача так і не знайшли. Наш слідець теж метушливо бігав уздовж берега, до всього принюхуючись. Раптом він зірвався з місця і кинувся у хащі колосняку — далеченько від берега.

— Знову бугая надибав? — занепокоївся Мишко.

— Ні. Бугаї живуть лише в очеретах.

У колосняку Пух зняв лемент.

— Мабуть, їжака надибав, — байдуже відказав Мишко. Справді, гавкун повернувся, збуджено гавкаючи, та згодом знов кинувся у ті ж зарості.

— Чого б це я репетував, — вже роздратовано мовив мій друг і неохоче пішов за своїм Пухом. І раптом:

— Юро! Давай сюди. Пузько знайшовся!

Високо піднявши хвоста, наш дельфінчик стирчав у багнюці— он аж куди зафутболив його чорноморський моцак!

Ми принесли пузька до моря і ретельно обмили. Можна було б повертатися у Тополівку. Ми й рушили було, але відразу ж зрозуміли — так нам пузька не донести. Вихід один — тягти його волоком по воді. Мотузкою прив´язали до голови дельфінчика ґумовий скрутень і, брьохаючи по воді, потягли його до Бугазу. На цей час уже заходилося на вечір, але сонце ще добряче припікало… Ми швидко стомилися, та й час було заморити черв´ячка.

Витягли пузька на берег, влаштувалися у затінку маслини і, як мартин-реготун на тюльку, жадібно накинулися на помідори, редиску, бички… Зрозуміло, не забули підгодувати й Пуха.

— Ой, як пити захотілося, а ми ж і краплини не взяли з собою! — раптом згадав Мишко.

— Вода є, та ще й холодненька…

— Де? — Мишко недовірливо глянув на мене. — Все тутечки солонюче — і повітря, і вода, і сонце…

— Гайда за мною, — бадьоро вигукнув я і побіг до горба черепашечника, вкритого соковитою травою. Там ми знайшли напівзариту діжку, ретельно прикриту фанерною накривачкою. Зверху лежав великий алюмінієвий кухоль. Зняли накривачку, і з діжки війнуло приємною прохолодою. Я набрав кухоль води. Мишко припав до нього спраглими губами і почав жадібно пити.

— Оце водиця. Холоднюча та смачна ж яка! Хто її привіз сюди, на косу, тому слід низенько вклонитися!

— Черепашкам кланяйся.

— Яким?

— Отим, на яких стоїш. Це ж вони зимою та навесні ввібрали в себе всю вологу снігів, дощу, ще й роси.

— Он воно що! А як же вода потрапляє в діжку?

— Дуже просто. У діжці немає дна. Якщо б її закопали глибше, вода вже була б солона.

— А чому? — не вгавав Мишко.

— Тому що прісна тримається на поверхні, бо легша за морську. А закопали діжку камкарі.

…Знову стягли ми в море нашого пузька. Тепер стало легше брести. Та хоч як поспішали, а дотягли його до затоки вже тоді, коли сонечко заховалося у вечірню золотаву хмарину. Не прийшли, а ледве притягли свої нещасні ноги. І все ж устигли того вечора заякорити пузька на те саме місце біля гирла.

З тиждень ми спостерігали з нашого вікмора за тим, як підростають камбалята. Вони вже не ховалися, помітивши бичка-заброду, і навіть були не від того, щоб і самим проковтнути якогось із них. У нас аж на душі полегшало. Ми ж урятували он скільки камбаляток!

Одного ранку зняли нашого пузька: він уже був непотрібний. Годі дратувати дельфінів! Помагача знову загорнули у брезентину і поклали на горище: може, ще коли згодиться!

Камбалячий вовк

Одного разу прибігли ми до нашого вікмора, щоб помилуватися врятованими камбалятами. Тепер у них немає ворогів. Живіть, ростіть собі!

Сонячне проміння добре освічувало морське дно. Перше, що ми побачили, так це зграйку тюльки. Рибчини саме снідали, ганяючись за дрібнотою — одноокими рачками-циклопами. Згодом помітили камбаляток. Одне з них влаштувалося біля ілюмінатора. Ми побачили, як воно здобуває собі їжу. От рибчина, припавши до дна, почала щосили ляпати по ньому плавцями, які оточували все її майже кругле тіло. Відразу над рибкою знялась золотава хмарина муляки. Коли ж вона розтанула — зникло й наше камбалятко. Коли уважно придивилися, помітили над купкою глею дві блискучі намистинки — очиці хитрющої рибчинки. Оченята весь час ворушилися, стежили за тим, що діялося навколо. От з моря з´явився здоровило-сіряк. Він попрямував до того місця, де зачаїлося камбаля, а воно зовсім не злякалося свого недавнього ворога і з місця не зрушило. Згодом з-під каменюки виліз невеличкий, завбільшки з маленьку монету, крабик. Кумедно перебираючи ногами, крабик подався на пошуки поживи і раптом зупинився, піднявши над головою куценькі вусики: помітив очиці. Що воно? Може, пожива? Клишоногий мисливець став повагом підкрадатися до неї. Коли ж він хоробро плигнув на здобич, над ним здійнялася хмаринка мулу і невдаха-ловець опинився у пащі камбаляти, яке знову затаїлося. Тепер до нього підплив морський тигр. Отако жартома рибалки називають малесенького бичкурика, який має войовниче — смугасте, як у тигра, забарвлення. Морського тигра теж зацікавили блискучі оченята, і він опинився у роті спритного ловця. Камбалятко проковтнуло ще необережну креветочку.

Одразу було видно, що камбаля має справжній вовчий апетит. Ще довго сиділи ми у нашому чудесному вікморі, споглядали життя морських мешканців. А вже коли зібралися додому, несподівано помітили у синій підводній далечині якусь велику невиразну тінь, яка наближалася до нас. Відразу на дні зчинилася метушня: кинулись навсібіч рибчинки, шмигонули під каміння краби і морські тигри. Я помітив, як у нашого камбаляти просто між очима зачаїлась креветка, а ловець не звернув на це уваги. Що б усе це означало? А невідома істота підпливала все ближче.

Спочатку я подумав, що то пливе отакенна камбала, але швидко упевнився — ні. Де вже тій камбалі! Ми чітко бачили велику плескату з довжелезним хвостом рибу.

— Що то? — схопив мене за руку Мишко.

— Мовчи. Не знаю, — прошепотів я, пильно стежачи за кожним рухом морського приблуди. Зовні він справді скидався на камбалу, але був набагато більшим і мав гоструватий писок. Раз у раз тварина, піднявши догори хвіст, усім тілом припадала до дна і щось ковтала, а тоді знову, вигинаючись і махаючи великими, мов пташині крила, плавцями, невпинно наближалася до вікмора. Вже поруч з ілюмінатором приплентач підняв догори рило і показав нам свою страхітливу пащу, геть-чисто обтикану гострими, як голки, зубами. Вслід за тим хижак кинувся на дно, саме в те місце, де зачаїлося наше камбалятко, і за мить хутко попрямував до Бугазу. Я уп´явся очима в те місце, де ховалося камбаля, але його очиць уже не побачив. Я відчув, як у мене по спині пробіг морозець, і зауважив, як тремтять Мишкові руки: він тримався за моє плече. «Як же ця тварина знайшла камбалятко? Воно ж надійно ховалося під мулякою». Коли вже тінь хижака розтанула у блакитному мареві, Мишко у розпачі вигукнув:

— Отакого одоробла ніякі дельфіни не злякають!

— Де там дельфінам! Вони й самі від нього тікатимуть, — погодився я.

— Негоже кидати напризволяще камбалят, — рішуче вигукнув мій друг, — тварюку треба знешкодити.

— Ага, — коротко погодився я, все ще розмірковуючи над тільки що побаченим. Хто ж це прибув до нашої затоки? І раптом я пригадав оповідку Мореписця.

— Стривай, стривай, Мишку. Це ж вона, — поспіхом вигукнув я.

— Хто?

— Морська лисиця, от хто! Пам´ятаєш, нам про неї дід Мореписець розповідав.

— Хіба ж то лисиця, це справжнісінький вовк!

— Камбалячий вовк! — потвердив я. — І не будемо гаяти часу. Гайда додому, щось придумаємо, — запропонував я, і ми поспіхом вибралися на палубу, де нас радо зустрів Пух, якому, певне, вже набридло на самоті шкваритися на сонці.

Поверталися додому мовчки, міркуючи про одне й те ж: як урятувати камбалят від нового ворога: нас знов обсіли турботи.

— Не розумію, що з вами коїться, хлопці! — здивувалася мама. — Вас хоч до моря не пускай. Маєте такий вигляд, ніби замість бичка у вас клюнула сула кілограмів на десять і… зірвалася.

— Ні. Не зірвалася. Ми лише збираємося ловити отакенну рибину, — Мишко широко розвів руки.

— Ого! — мама стримано посміхнулася. — Тільки ж глядіть — для такої риби слід прихопити дідусеву сомоловку, — жартома підказала вона.

— Сомоловка!!! — аж скрикнув я. — Як же я про неї забув? — і ми побігли до моєї кімнати.

Я відкинув віко скрині. В куточку під бичколовками лежала сомоловка — великий рогозяний поплав, на який був намотаний міцний шнур.

— Що то? — здивовано спитав Мишко.

— Сомоловка дідусева.

— Отака незграбна? Хіба нею можна щось піймати?

— Хе! Ще й як! — квапливо розповідав я. — Колись до нашого Бугазу запливли з Дону величезні — дідусь казав пудові — соми. То цих сомів ловили саме оцією снастю. На гачок чіпляли живця-бичка, а тоді з човна кидали наживу і цей поплав серед гирла, де снувала риба. Самі ж рибалки веслували до берега і там чекали, поки сом проковтне бичка й почне тягати по затоці цей поплав. А тоді на човні наздоганяли його і випручували рибу. Тепер ми вже обов´язково піймаємо вовцюгу! Одне погано — гачок заіржавів, він тепер, мабуть, не витримає камбалячого вовка, — невесело закінчив я.

Справді, від гачка сомоловки лишилась тоненька зігнута залізячка. Мишко взяв той гачок у руки, крутнув, і він розпався на шматочки. Де тепер дістати міцного гачка?

Ми похапцем переглянули дідусеве начиння, але того, що треба, не знайшли. Тоді я побіг до мами.

— То ви справді збираєтеся ловити сомів? — здивовано подивилася вона на мене.

— Яких там сомів, — удавано байдуже відказав я. — Хочу Мишкові показати гачок, яким їх ловлять. Він зроду таких не бачив.

— Е, синочку, давно вже рибалки повикидали на смітник оті великі гачки, якими не те що сомів, а й осетрів ловили. Стривай, сину, може, у тітки Мухи якийся зостався.

— Якої це тітки Мухи? — спитав Мишко.

— Дружини моториста Івана Мухи, — відповіла мама. — Юрко знає.

— Знаю, знаю, — підхопився я.

— Е, ні, зачекайте, хлопці! — зупинила нас мама. — До тітчиного двору не так просто зайти.

— Чому?

— Заждіть хвильку, — коротко кинула мама і подалася на город. Звідти вона повернулася з двома жмутками капустяного листя.

— Що це? — здивувалися ми.

— Перепустка, — посміхнулася мама. — А тепер катайте. Та дивіться мені, шануйтеся, бо тітка Муха — жінка з характером, хутенько витурить зі свого двору неслухів…

Під старезною тополиною притулилася хатина моториста, оточена, як і у всіх рибалок, очеретяною огорожею. Неподалік на лужку паслися дві кози, чорна і біла.

Коли ми підійшли до хвіртки, перед нами мов з-під землі з´явився великий сірий цап. Він рішуче націлив свої гострі роги у наші животи і витріщив нахабні очі. Від здивування ми навіть позадкували, та одразу ж здогадалися, навіщо мати дала нам оту перепустку.

Цап хапонув зубами наші капустяні жмутики і зневажливо пошпурив їх геть під тин, а сам подався до кіз.

Ми зайшли до двору, але нікого не побачили, навіть стурбувалися: невже нікого немає у цій хатині? Та ось двері рипнули, і на ґанок випливла огрядна тітка з крутими плечима. Голова її була пов´язана білою хустиною, кінці якої стирчали на маківці, мов кролячі вуха. Вона зовсім не була схожа на Муху.

— Хлопчики, а як це вас козел проґавив? — пішла вона до нас.

— У нас була перепустка.

— Ну, одразу видно, що свої, косянські, — посміхнулась вона до мене.

— Ну, здрастуй, Юрку! А хто ж це з тобою?

— Мишко.

— Ото й добре, що вас двійко, — чомусь зраділа тітка Муха, — тепереньки, гості дорогі, сідайте за стіл, а я хутенько, — і вона метнулась до хати.

Ми всілися біля столу. Тітка поставила перед нами по дві склянки і знову потопала до хати. Цього разу вона повернулася, тримаючи у кожній руці по глечику: один був темнуватий, другий білий. У першу склянку вона налила молока з білого глечика, а у другу — з темного.

— Пригощайтеся!

Ми зовсім не збиралися засиджуватися за столом, бо пам´ятали: камбалячий вовк у цей час ковта наших рибчинок. Тому поспіхом видудлили молоко.

— Яке вам, дітки, більше сподобалося молочко — з білого чи з чорнуватого глечика?

— Начебто однакове, — поспішив з відповіддю Мишко.

— Ой, помиляєшся, хлопче, у білому смачніше.

— У білому, у білому смаковите, — поквапився я, щоб скоріше перейти до діла. Правда, як це зробити, ми не знали. Але нас виручила сама тітка Муха.

— Я так і знала: кращого молочка, ніж од білої кози, у всій Тополівці не знайти, — задоволено мовила вона. — А тепер скажіть мені, хлопці, чого це ви надумали мене провідати? — поцікавилася вона.

Я, тамуючи хвилювання, спитав:

— Чи не знайдеться часом у вас, тіточко, гачка?

— Та хіба у вас, діти, гачків уже не стало?

— Ні. Гачки є. Але нам потрібен великий, яким колись сомів ловили.

— Гачок великий?! Це ж треба! — тітка аж руками сплеснула. — Це ви вже в мене треті будете. Не так давно приїздив опецькуватий чоловік в окулярах і з портфелем. Для обласного музею попрохав такого гачка, а ото вчора завітала балакуча молодиця з районного музею — теж за гачком. А ви ж тоді з якого музею будете?

— Ми… ага, значить… зі шкільного музею. Точно, зі шкільного, — виручив Мишко.

— Ну, коли вже таке діло, — тітка Муха уважно оглянула нас, — тоді пошарте отам, у скрині. Може, й знайдеться якийсь.

Ми підбігли до хтозна-якої старезної скрині і ледве підняли важке віко. Скриня була доверху напхана різним залізяччям — шматками дроту, величезними іржавими замками з одірваними дужками, якимись дивовижними прасками, сковородами. На самісінькому дні ми знайшли гачок. Він був не такий уже й великий, але міцнющий, — на нього не те що камбалячого вовка, а й справжнього крокодила можна було випручити. Саме такого нам було треба.

— Знайшли? — несподівано підійшла до нас тітка.

— Ага, ось він, — показав Мишко нашу знахідку.

Тітка взяла гачок і уважно оглянула його.

— О, таки є! Ще й який! Це ж справжній білужачий гачок. Пам´ятайте, дітки, давно, ой як давно скував його дід Мусій Ількович Муха. Досі подейкують, що на такі гачки у нашій затоці рибалки піймали одного разу стопудову білугу. Подумайте — сто пудів! Це ж півтори тонни важила ота рибина…

…За ворітьми тітчиної садиби нас знову зустрів цап. Він байдуже оглянув нас. Біля нього стояли кози. Вони доїдали наші капустяні перепустки…

Мишко підняв над головою гачок.

— Тримайся, камбалячий вовчуго! — войовниче вигукнули ми і щодуху помчали додому.

Ми збиралися того ж дня податись до гирла ловити камбалячого вовка, але сталося так, що нам довелося до вечора помагати мамі підв´язувати виноградні лози на нашому городі.

Після вечері похапцем розпочали готувати свою снасть. Перш за все змотали з сомоловки весь шнур і перевірили його: він був довгий і досить міцний. До нього я прив´язав гачок, який скував дід Муха, а вище причепив свинцеве грузило.

— Назвемо цю снасть «вовколовкою», — запропонував Мишко.

Я погодився з ним.

Нам залишилася дрібничка: упіймати вранці бичка-живця.

Дарунок Кніповича

Тільки-но ранкове сонечко показалося над морською затокою, ми рушили ловити камбалячого вовка. Мишко ніс весла, а я обіруч притискав до грудей нашу «вовколовку». Пух плентався ззаду. Він часто зупинявся, тер лапами очиці, позіхав, — не виспався, бідолаха.

Нам поталанило: ми скоро піймали живця, здоровенного головатого сіряка, кинули його у цеберко з водою і швидко попливли до вікмора.

І от настав вирішальний момент: я розмахнувся й пошпурив живця в море так, щоб його було видно з вікмора. Потому я змотав з «вовколовки» частину шнура — щоб підсікти вовка, і ми спустилися у наш підводний закапелок.

В ілюмінатор добре було видно живця. Він завзято сіпався, намагаючись утекти, але його надійно тримало грузило. Навколо бичка зібралась усяка дрібнота: креветки, бичкурики — морські тигри. Але вони нас не цікавили. Ми чекали вовка. Повільно, ой як повільно минав час! Ось уже невеселі думки почали роїтися в наших головах: може, хижак проплив мимо — гирло ж широке, а то, дивись, оселився десь серед Бугазу, а ми, дурні, сидимо оце, чекаємо біля моря погоди.

— Він! — сіпонувши мене за рукав, прошепотів Мишко. Я побачив невиразну, але вже знайому тінь хижака. Він плив прямісінько до вікмора. Мабуть, помітив нашого живця. Затамувавши подих, ми чекали, а я що було сили затис у руці шнур. От вовцюга на мить повис над нашим бичком, як і того разу, показав нам ротяру, але замість того, щоб накинутись на поживу, чомусь кинувся вбік і дав драпака… Отакої! Від несподіванки ми аж відсахнулися від ілюмінатора. Що б це сталося? Що налякало хижака?

— Хитрющий вовцюга, ворога якогось угледів, — висловив припущення Мишко.

— Не побачив, а відчув, — уточнив я.

— Може, шнура злякався?

— Різних шнурів знаєш скільки на морському дні валяється. Мабуть, його гачок налякав, від нього ж залізяччям тхне, — уголос розмірковував я.

— Що ж будемо робити? — зовсім розгубився Мишко.

— Як це що! Зануримо снасть у діжку з тюльковим жиром. Вона пропахтиться рибою, і тоді ми знову повернемося ловити вовка. Згода?

— Згода, — повеселішав Мишко. — Завтра вже напевно витягнемо на берег злодіяку. Буде знати, як камбалят ковтати.

Але на ранок нас чекала несподіванка. Прокинувшись, я аж зойкнув від здивування: севрюжка-вітровказ націлив свого носа прямісінько в чорне кружало. Знадвору було чути, як тривожно шумить тополина й гуркоче море. Отже, дув кішкодер — північно-західний вітрюган. Ми побігли на берег. Море бушувало. Воно осатаніло верещало, гуркотіло, мов громовиця, і сичало, як велетенська зміюка. Мій друг остовпів від здивування.

— За одну ніч отако сказилося, — не міг повірити він, слідкуючи, як величезні білогриві хвилі, наздоганяючи одна одну, кидалися на берег. Вони випльовували на пляж білу піну і яскраві зелені листки морської трави, яка на очах буріла і перетворювалася на камку.

Три дні не вгавав вітрюган, і три дні квасилася в діжці, у риб´ячому жиру, наша «вовколовка». Та ми не сумували; в таку погоду камбалячий вовк, голодний, відлежувався десь у своєму лігві. Ну й накинеться він на нашого живця!

Коли на морі нарешті запанувала тиша, ми попливли за живцем. Після шторму клювала лише дрібнота, яка, на наш погляд, не могла спокусити камбалячого вовка. Та зрештою нам пощастило: Мишко впіймав сіряка, правда, худючого та поганючого.

Але кращого не було часу ждати — сонечко вже он як підбилося…

Цього разу чекати довелося недовго. Ледве ми влаштувалися у комірчині, як помітили хижака: здавалося, він тільки й чекав на нас. Не встигли ми закинути вовколовку, як руку мою боляче обпік шнур.

— Ага, попався-таки, злодіяка! — загорлали ми і враз опинилися на палубі, де я закріпив снасть. На воді, поруч з фелюгою, по-чудернацькому підскакувала й витанцьовувала «вовколовка»: це з такою швидкістю хижак змотував з неї шнур. Тоді її ніби підхопив глісер і потяг у затоку. Ми скочили у човен і кинулися слідом. Треба було поспішати — наша здобич могла вийти в море. А тим часом величезний поплав вовколовки, мов оскаженіла тварина, з неймовірною швидкістю в´юнив по затоці. Іноді він кидався до берега, мчав упродовж пляжу, а тоді круто повертав і знову починав кружляти серед затоки. Та ось ми стали помічати, що наш поплав більше не пірнає, значно тихше гасає, іноді зупиняється. Нарешті він зовсім застиг серед затоки.

— Скінчилося пальне, — радо вигукнув Мишко і натис на весла: настав час цупити вовцюгу на берег. Але друг мій помилявся. Коли ми підпливли до поплава і спробували витягти шнур, у нас нічого не вийшло. Вовк з місця не рушив. У хижака ще було пальне.

Тримаючи шнур обіруч, я відчував, як десь на глибочині шалено пручається хижак. Іноді він сіпав з такою силою, що шнур боляче впивався в мої долоні. Я тримав хижака, а подумки весь час повторював: «Тільки б не зірвався, тільки б не зірвався!» І при нагоді потихеньку підтягував здобич ближче й ближче до човна. Та ось наш кіль врізався в береговий пісок.

Тепер ми вже вдвох з Мишком цупили вовцюгу. Здавалося, ще трохи, і перемога буде за нами. Але чим ближче ми підтягували його до берега, тим завзятіше він пручався. Попід самим берегом він почав виринати на поверхню. Роззявивши пащу, вовцюга крутив головою, намагаючись будь-що звільнитися від гачка. Але ми пильнували, як могли!

Аж ось нарешті ми побачили у прозорій воді плямисте рибисько з довгим, як у кота, хвостом. Своїми булькатими очима вовк люто зиркав на нас і був не проти, певно, не від того, щоб проковтнути, як отих камбалят. От його рило вже торкнулося берега. Ми, зібравшись на силі, сіпонули за шнур — хотілось одразу витягти здобич на берег. Шнур нап´явся, мов струна, і бринь — перервався. Ми попадали на пісок. Вовцюга ж ніби тільки й чекав цього: підплигнув, миттю перекинувся в повітрі і кинувся в море. В останню мить наш Пух схопив його за хвоста, а ми, наче підкинуті пружиною, одним скоком опинилися поруч з песиком і всі разом витягли камбалячого вовка на берег.

Перемога! Скільки було радості! Пух наче знавіснів — щодуху бігав навколо морського страховиська і заливисто гавкав, а ми, кружляючи у шаленому танку, оглядали свою здобич. Перед нами лежала велика жовто-плямиста рибина, з голови до хвоста утикана гостряками. Справжнє чудовисько!

Ми перекинули вовцюгу і побачили в його пельці, крім нашого гачка, ще з десяток дрібних гачечків з бичколовок. Отож, не вперше ця тварина рибалкам потрапляла.

Захопившись, ми й не помітили, як до нас підійшов дід Мореписець. За плечима в нього висів на ремінці фотоапарат. Він зупинився біля нашої здобичі.

— Справді, скат — морська лисиця, — мов переконуючи сам себе, мовив дід, а тоді піднесено додав: — Хлопчаки, та ви такий клас рибаловлі показали, що куди твоє діло. Мені ще не доводилося бачити отакенної лисиці. Вона ж не менше півтора метра завдовжки. Як тільки ви подужали такого велетня!

— Це камбалячий вовк, — відказав Мишко.

— Правду кажеш, козаче, справді морський вовк, хоча народне прислів´я говорить — хто народився лисицею, тому вовком не бути. Ця лисиця хитріша за всіх хижаків морських, вона навіть уночі знаходить здобич.

— Як же це їй вдається? — спитав я.

— Лисиччині секрети. А отутечки, — дід провів своїм ціпком впродовж хребта і хвоста, — цей скат має електричний орган, на початку хвоста заряджений позитивно, а на спині негативно. Плаваючи, він створює навколо себе електричне поле, за допомогою якого чудово орієнтується і знаходить свої жертви, де б вони не ховалися. Хлопчики, знищивши цього хижака, ви врятували безліч майбутніх камбал. Та за такі діла сам бог морів назвав би вас молодцями.

— Який бог? Нептун?!

— Чому Нептун! Я знав справжнього бога морів та океанів, — роздумливо проказав Мореписець.

— Справжнього?! І ви його бачили???

— Не те слово, хлопчаки. Не лише бачив, як оце вас, а й працював з ним.

— З богом?!!

— Атож, — дідусь посміхнувся, кашлянув значуще і, видобувши з кишені згорток і розгорнувши його, подав нам невеличку фотографію. — От погляньте на отого морського бога самі.

З пожовклої фотографії дивився сивочубий дід. Він поглядав на нас веселими очима, ніби говорив: «От, хлопчаки, ми й зустрілися! Радий познайомитися з вами…» Цей дід чимсь нагадував самого Мореписця.

— Хто це?

— Сам Микола Михайлович Кніпович, усеввітньовідомий вчений, великий знавець морів і океанів. У 1922 році на нашу косу прибула експедиція вчених на чолі з Кніповичем, яка мала дослідити Азовське море. Мені пощастило працювати юнгою на тому науковому вітрильнику.

Микола Михайлович навчив мене по-справжньому бачити, розуміти і море, і рибу. Навчив спостерігати за нею, виготовляти чучела риб, а ще — правильно записувати свої спостереження. Відтоді мене і прозвали Мореписцем, — весело посміхнувся бородань.

Перегодом, пильно глянувши на нас із Мишком, дід Мореписець запропонував:

— А не хотіли б ви ще яку-небудь дивину морську побачити?

— Ще й як хотіли б! — аж підскочив Мишко.

— Він і друзям своїм пообіцяв якусь дивовижу з моря привезти, — підхопив я.

— Ну що ж, — лагідно відповів дідусь. — Щось, може, згодом і придумаємо. А поки що давайте завітаємо до рибцеху.

«До рибцеху! — аж засмутився я. — Звідки б там узялася дивина! Ніколи там нічого цікавого не було — самі діжки та височенний, мов щогла, дядько Іван, якого позаочі звуть чомусь іще Іваном з того світу…»

Поки я отак розмірковував, ми підійшли до човна, запхали свою здобич під банку, поруч посадовили Пуха, дід сів на кормі, ми взяли по веслу і — гайда! — до рибцеху.

Перегодом мовчанку порушив дід.

— Дорогі мої онучатка, — він весело подивився на нас, — хочу я відкрити вам велику свою таємницю.

Ми здивовано перезирнулися. Дід посміхнувся ще веселіше:

— А ви думали, таємниці є тільки у вас? Е, любі мої!.. Є вона і в мене. Ще нікому я про неї не говорив, а вам, раз ви отако мені сподобалися, все розкажу… Тільки давайте умовимося: поки що мене про неї не питайте, самі побачите. Згода?

— Згода! — дружно відповіли ми. — Діду, а чому дядька Івана ще Іваном з того світу називають? — наважився спитати я.

— А тому, Юро, що він справді на тому світі побував.

— І повернувся?!

Мореписець дістав хустку, непоспіхом витер очі й вуса.

— Повернувся, — мовив він якось аж надто буденно, — повернувся, та ще й живеньким і здоровеньким. І ота подія, на мій погляд, варта уваги отаких, як ви, переможців морської лисиці. Будете слухати?

— Питаєте! — гаряче відгукнулися ми.

— Ця подія трапилася в нашій затоці, — повагом розпочав свою оповідку Мореписець. — Давненько це було — тоді, коли рибалки-забродичі ловили рибу не сітками, як тепер, а довжелезними волокушами. Важка то була робота. І треба ж — варто було рибалкам, надриваючись, підтягти волокушу до берега, риба, яка була нагорі, перестрибувала через верх волокуші. Щоб не втрачати улову, рибалки вибирали серед забродичів цибаня, той заходив у море і піднімав над головою волокушу. Отаким підтримувачем був тоді парубійко Іван. А треба вам сказати, що більше всього боявся він медуз. Щоб захистити синочка від них, мамуся пошила для нього широчезні, як у запорожців, штани, які той підв´язував аж під пахвами. І от одного разу, коли Іван, як завжди, тримав над головою верхи, з волокуші вирвалась величезна рибина і кинулася назад у море. Разом з нею щез і Іван. Рибалки лише побачили, як у повітрі майнули його довжелезні ноги, і капець… Від подиву всі заклякли на місці: де ж подівся хлопчина? Перегодом звіддаля долинув його голос: «Б-р-а-а-т-ц-і, я на-а т-о-о-м-у-у с-в-і-і-ті-і п-о-о-бу-вав-в, л-е-ед-в-е-е н-е-е-е в-т-о-о-п-и-л-а-а ри-б-б-и-н-а-а, у шт-а-а-н-и-и з-а-а-п-лу-т-а-а-л-а-с-я, к-л-я-я-ту-ща-а-а!» Це Іван плив через затоку до берега! Але на тому пригоди не скінчилися. Незабаром рибалки побачили на протилежному березі чудернацьку білу тварину. Що за дивина? Кілька рибалок кинулися у човен і подалися на другий берег. І що б ви думали: на березі підплигувала якась довжелезна тварюка, замотана у сіру полотнину. Виявилося, то була та сама білуга, яка заплуталася в Іванових штанах. Це ж треба — сама вистрибнула на берег!

На той час ми підпливли до рибцехівського причалу, де на нас уже чекав дядько Іван. Перехилившись через поруччя і широко розвівши руки, він привітно вигукнув:

— Радий вас бачити, Онупрію Платоновичу! А хто це з вами?

— Хіба не бачиш — рибалки, — відповів дід.

— Рибалки? А де ж тоді їхня риба?

— Є й риба, — засміявся дідусь.

— То, може, вагонетку підкотити, — підхопив дядько.

— Вагонетку не треба, а кінець причального крана спусти.

— Кран?! Це можна, тільки для чого він вам знадобився? — знову сміється дядько Іван.

— Давай, давай, зараз побачиш, — стояв на своєму дід. Дядько Іван кинув нам мотузку і спустив вкрай обтріпаний канат, до якого ми й прив´язали вовцюгу.

— Віра! — скомандував я.

От лише тепер, коли наш вовк повис у повітрі, ми побачили його в усій красі. Авжеж, нічого не скажеш — могутня попалась нам рибина!

По мотузяній драбині ми видерлися на причал, звичайно, прихопивши й Пуха, а там Мореписець поставив нас обабіч вовка, який тепер висів над причалом, ще й Пуха вмостив між нами і сфотографував.

— Для історії, — мовив він, — та й вам, хлоп´ята, на згадку.

— Оце так рибина! Хто ж це її піймав? — вихопилося в цибаня.

— Я ж казав, Іване, — рибалки, — мовив дід і обняв нас за плечі, а Пух тричі гавкнув, — мовляв, знай наших.

— А тепер, Іване, відвези цю красуню до холодильника. Повернуться люди, зробимо з цього камбалоіда чучело, а ви, хлопці-молодці, топайте за мною.

Ми обійшли рибцех і побачили невеличкий будиночок.

— Колись тут була канцелярія, а тепер… подивитеся, що тепер, — мовив Мореписець і чомусь озирнувся навколо.

— Прошу, заходьте, — відімкнувши двері, запросив він нас.

Переступивши поріг, ми спочатку нічого не бачили, а коли дід увімкнув світло, аж поприсідали від подиву: серед кімнати стояло чучело великої тупорилої білуги.

— Це саме ота білуга і є, — посміхнувся дід.

— Яка дядька Івана ледве не втопила? — здогадалися ми.

— Вона, — ствердно кивнув він головою, — чудовий представник родини осетрових.

Крім білуги, ми побачили ще чучела осетра, севрюги, сули, ляща. У склянках зберігалися різні заспиртовані дрібні тварини, на стінах висіли численні плакати та гасла, які закликали берегти рибні запаси Азовського моря.

— Це буде кімната рибалок, — пояснив нам Мореписець. — Оце і є, діти, моя таємниця. Я потай переніс сюди із своєї хати всі чучела і різні знахідки. Поки що я нікому про це не казав, але, гадаю, невдовзі відкрию двері кімнати для всіх. А оце місце буде для вашого вовка, — дід зняв рамочку, яка висіла на тому простінку, і уважно оглянув її.

— Я, діти, у такому віці, що вже маю право передаровувати свої ж дарунки. Візьми, Мишку, оцю річ, — і він подав йому рамочку, у якій під склом були прикріплені різні дива: морські коники, риби-голки, рибки — морські язики, крабики, різні черепашки.

— Пам´ятай, хлопчику, це не лише мій тобі дарунок, а й дарунок бога морського.

— Дарунок Кніповича?! — схвильовано вимовив Мишко.

— Так, це його особиста колекція, яку він у ті далекі часи подарував мені. Думаю, твої друзі-степовики будуть задоволені. Нехай дивуються, милуються тваринами морськими та й не забувають про свої, степові, — додав бородань.

— Ми не з таких, — притиснувши до грудей дарунок, твердо вимовив Мишко. А я мимохіть подумав: «Щось ти, хлопче, за інших розписуєшся, а сам, мабуть, не від того, щоб залишитися назавжди коло моря».

Ми подякували дідусеві за все і вийшли.

За кілька днів я проводжав свого друга додому. Настали жнива, і він поспішав назад, до рідного степу. Хоч як просили ми з мамою, щоб він побув у нас хоч трохи, Мишко твердо стояв на своєму. На прощання він сказав мені такі цікаві слова:

— Юро, знай, я не забудько. Завжди пам´ятатиму море, камбаляток і наші пригоди. Море гарне, таємниче, тепле, але наше, степове, не гірше. Приїзди, сам побачиш.

Піднявши куряву, автобус помчав вулицею, а я слідкував за ним, аж поки він не зник у блакитній далечині. Стежив і весь час дивувався: «От тобі й Мишко-очкарик! Я ніколи не чекав від нього таких слів. Аж запалив мене — так і кортить тепер дізнатися, яке ж воно — оте море степове…»

Примечания

1

Переклад Н. Забіли.

(обратно)

Оглавление

Передмова. Скарби рідної землі

Скарб Солоного лиману

  Мертва голова — наш гість

  Притулок Артеміди

  Шалапут

  Очеретяна республіка

  Берег урятованого осетра

  У дядька Карпа скоїлося лихо

  Зустрінемося на Очеретяному озері

Дарунок Кніповича

  Моя Тополівка

  Мишко і його вірний Пух

  Пух переслідує злодія

  Відкриття вікмора

  Пузан-помагач

  Ми шукаємо кладовище дельфінів

  Камбалячий вовк

  Дарунок Кніповича Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg