— Ну-ну, порви-порви! — почув Кріт у себе над головою грізний покрик і зіщулився, і присів на лапах.
А струна задрижала швидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і за мить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими, як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.
Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.
— Хто такий? — спитав волохань, погойдуючись на струні та бринькаючи по ній одною лапкою.
— Я Кріт, — сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілося їсти. — А ти хто, що вигойдуєшся тут?
— А я Павук, — поважно мовив волохань. — І не вигойдуюся, а дожидаю муху. А ти сюди по що?
— Нору буду рити, — сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому в ніздрі. — Мені Мурашиний ватаг дозволив. А ти краще скажи, навіщо тобі стільки очей?
— Ха! — посміхнувся Павук. — Щоб дивитися одразу в усі боки. Оно бачиш мою снасть? — показав лапкою вгору.
Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, що погойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у нього була кругла).
— Так ото я там сиджу і жду мух, — пояснив Павук. — Як тільки налетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, що павутина дрижить, а ще й бачу де саме.
— А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? — спитав Кріт.
— На тебе, — усміхнувся Павук. — І праворуч. І ліворуч. І назад. А ти?
— А я тільки на тебе, й то недобачаю, — одказав Кріт і теж ніяково усміхнувся. — І в мурашник тільки що вшелепкався.
— То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? — сказав Павук. — Давай?
— Та якщо зумієш. — не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж ото хотілося їсти.
А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся на павутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротові вниз:
— Ти мене бачиш?
— Либонь, мріє щось трохи таке, як ти — і не ти, — озвався Кріт.
— Тоді ж пильнуй! — завзято крикнув Павук і подався кружка по своїй снасті. Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і став швидко обертатися за Павуком. Тоді втомився й сів.
— Дивись, дивись! — захекано гукав до нього Павук. — А що, вже зморився? Хек-хек. От бач! А мені якби ти оце кружка бігав… хек-хек… а я сидів, крутитися не треба: на те в мене… хек-хек… восьмеро очей. От я зараз до тебе спиною, а бачу… хек-хек… що ти робиш.
— А що я роблю? — спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.
Комментарии к книге «Степова казка», Григор Михайлович Тютюнник
Всего 0 комментариев