Одного похмурого зимового дня, коли Лондон огорнув такий густий жовтий туман, що аж увімкнули ліхтарі й у вітринах магазинів запалили газ, наче вже настала ніч, широкою вулицею неспішно котився кеб. У ньому сиділа маленька дивна дівчинка зі своїм батьком.
Дівчинка, підібгавши під себе ноги, притулилася до татка, а він обійняв її рукою. Вона дивилась у вікно на перехожих, і в її великих очах застиг дивний вираз незвичної, дорослої задумливості.
Від маленької дівчинки ніхто не очікував настільки дорослого погляду. Такий вираз виглядав би дивно й на обличчі дванадцятирічної дитини, але ж Сарі Кру було лише сім. Утім, по правді, вона завжди була мрійницею і вигадницею — скільки себе пам’ятала, завжди розмірковувала про життя дорослих і про світ, у якому їм доводилося жити. Сарі здавалося, ніби вона вже прожила багато-багато років.
Саме зараз дівчинка пригадувала свою мандрівку з Бомбея, звідки щойно поверталася зі своїм батьком, капітаном Кру. Вона думала про великий корабель, про ласкарів,[1] які мовчки тинялися туди-сюди, про дітей, що бавилися на гарячій палубі, і про молодих офіцерських дружин — ті весь час намагалися зав’язати з нею розмову, а потім сміялися з того, що вона казала.
Її думки крутилися довкола тієї химерної обставини, що зовсім недавно вона ще жила в Індії під палючим сонцем, потім опинилася посеред океану, а зараз уже їде в дивному екіпажі химерними вулицями, де вдень темно, наче вночі. Це все так збентежило її, що Сара ближче присунулася до свого батька.
— Татку, — покликала вона притишеним таємничим голосом, майже прошепотіла, — татку!
— Що сталося, дорогенька? — запитав капітан Кру, пригорнув доньку ще міцніше й поглянув у її обличчя. — Про що думає моя Сара?
— Це воно, те місце? — прошепотіла Сара, тулячись до батька ще ближче. — Воно, правда ж, татку?
— Так, Сарочко, воно. Ми нарешті приїхали.
І хоча дівчинці було тільки сім років, вона зрозуміла, що батько теж сумує, коли каже про це.
Комментарии к книге «Маленька принцеса», Фрэнсис Ходжсон Бернетт
Всего 0 комментариев