«З матір'ю на самоті»

Василь Симоненко

У тривожному й болючому листі, що адресований до Президії правління Спілки письменників України, тяжкохворий Василь Симоненко писав:

«Шановні товариші і старі друзі! Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя — можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але незважаючи на це, мушена вдовольнитися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу вас не допустимі цього, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від голодної смерті.

І всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні».

Симоненків крик душі датований 12 листопада 1963 року — за місяць до ранньої смерті поета. Тільки ж сите і помпезне керівництво нашої письменницької Спілки, поховавши молодого речника людської правди, сподівалось також поховати і його пекучий передсмертний заповіт. Можновладні «інженери людських душ» забули про людське одвічне милосердя. Матері поета і його сім’ї у пізніші роки суттєво допоміг лише дбайливий колектив видавництва «Смолоскип», котре ще в далекій чужині з’явилося у світ під ім’ям незабутнього Василя Симоненка.