Мені приснилось чи привиділось — не знаю…
Немов лечу я над Землею. А ще летять зі мною поруч люди — їх міріади незлічені. Я бачу негрів, і арабів, китайців, фіннів, ескімосів, англійців, росіян, вірмен… Ну, словом, всіх людей планети — чорних, червоних, жовтих, білих…
А з ними поруч й понад ними летять лелеки і ворони, летять орли, сичі й сови, журавлі, і горобці. А по землі повзуть гадюки, вужі, пітони, саламандри, стрибають тигри, антилопи, вовки, собаки та олені. І все це мчить і поспішає в одному напрямку…
— Двобій! Двобій! На суд — лунає всюди слово.
— Який двобій! — питаю я орла.
— Змагатися виходять Краса й Потворність, — сказав володар птахів.
— А судді хто?
— Уся Земля. Всі птахи, і тварини, рослини й люди…
Й ось я бачу неосяжний плац серед високих гір. Над нами баня неба темно-синя. Зірки спалахують, немов свічки вселенські. Амфітеатром розійшлися хмари…
Вся живність, всі людські й тваринні душі кільцем широким розмістились. Ліси стіною оточили плац.
— Ідуть, ідуть — над горами гримить.
Завмерло все.
Посередині кола з'явилися дві постаті. Немовби рівні на зріст. Але одна в простому полотні, а друга в шатах осяйних. Одна з косою русою, з блакитними очима, з рожевими і ніжними вустами, без прикрас. А друга — у вінці дорогоцінному, надітому на чорні пишні кучері, у мантії із горностаю королівського, з яскравими визивними вустами і поглядом манливим, із перснями блискучими на пальцях…
Почувся шепіт біля мене:
— А хто із них Краса, а хто Потворність?
— Ото дурні — відповіла Сова. — Хiба ж не видно? Краса блищить i око милує. А сіра та непоказна — Потворнiсть. Її і не помітиш…
— Красі — вітання! — заревли Гiєни. — Яке чудове в неї все — i шати, і камені, і постава!
— Дорогоцінні персні блищать у неї, ніби наша шкіра, — Гадюки шепотіли. — Тобі вітання наше, рiвнице!
І жінка у вінці зареготалась. Здивовано замовкли всі. Блакитноока дiвчина мовчала. Й мовила чорнокоса:
Комментарии к книге «Остання битва», Александр Павлович Бердник
Всего 0 комментариев