«Червона лінія U2»

Інтерсіті «Краків – Берлін» ще на початку минулого століття долав (а може, долала чи долало?) ту саму відстань майже на дві години швидше, хоча ще і не називався «Інтерсіті». Тоді жоден потяг так не називався, традиція називати все англійською прийшла до Німеччини значно пізніше. Навіть значно пізніше зубної пасти Colgate, тому німці досі вимовляють назву цієї пасти якось дуже схоже до наших колгот, тільки з іншим наголосом.

Тепер інтерсіті «Краків – Берлін» не лише їздить повільніше, він ще і запізнюється часом, як от тепер, на сорок хвилин. Не знаю, що думають з цього приводу двоє комп’ютерників з азіатськими рисами обличчя, які сидять навпроти мене і читають якісь фахові журнали. Мабуть, вони сильно нудяться, бо дуже радіють східному німцеві, який приєднується до нас після того, як потяг нарешті перетинає західний польський кордон. Німець із прикордонного міста Коттбуса (що його часто називають не місцем проживання, а діагнозом, і саме завдяки такому от типу мешканців) коротко представляється і жвавою англійською починає нарікати на німецьке безробіття. Їхня розмова заважає мені читати, та й про німецьке безробіття, як і про всі труднощі, з цим пов’язані, я знаю, здається, більше, ніж мені потрібно. Не те щоб я не співчувала безробітним німцям, а особливо східним, зовсім навпаки, просто інколи мені здається, що без цієї теми не обходиться жодна розмова німецькою, так ніби немає інших, приємніших тем. Але німці люблять скаржитися на своє життя не менше, ніж українці. І це одна з небагатьох їхніх спільних рис, хоча українці тут можуть похвалитися значно ширшим тематичним спектром.

Але, можливо, моє враження не об’єктивне і викликане тим, що я жодного разу не відчула себе таким-от безробітним німцем із Коттбуса, якому, щойно він називає своє місце проживання, всі відразу ж починають співчувати.