«Мовчав оркестр, обвисли прапори»

Роберт Гайнлайн

Мовчав оркестр, обвисли прапори

Я писав це коротеньке (1500 слів)оповідання для журналу Colliers. Потім я пропонував його журналу American Legion, де мене вилаяли за негідне зображення того, як у нас піклуються про ветеранів війни. Тоді я запропонував його кільком редакторам науково-фантастичної періодики, але вони сказали мені, що це оповідання не науково-фантастичне. (Отакої, хай йому грець – подорожі в гіперпросторі чи з надсвітовою швидкістю – це наука, а терапія і психологія – ні? Я, певне, чогось не розумію). Але оповідання таки має недолік, та ще з таких, котрі зазвичай фатальні. Спробуйте його виявити. Я дам відповідь, але в самому кінці.

– Найхоробрішалюдина з усіх, кого я коли-небудь в житті бачив! – сказав Джонс, починаючи вже цим набридати.

Ми –Джонс, Акрайт і я – йшли до автостоянки о тій порі, коли закінчувалися години відвідування у шпиталі для ветеранів. Війни спалахують і згасають, але поранені завжди з нами — і між війнами про них згадують до біса рідко. Якщо ви завдасте собі такий клопіт (що рідко хто робить), то можете знайти в одній з палат понівечені людські уламки навіть часів першої світової війни. Тому наше відділення організації ветеранів кожну неділю і на кожне свято споряджає делегацію, щоб відвідати поранених. Я вже тридцять років ходжу з такими делегаціями – якщо не можна віддати борг, можна хоча б спробувати сплатити відсотки. І з часом можна навчитися це витримувати. Але молодий Джонс відвідував ветеранів уперше, і цей візит справді пригнітив його. І знаєте, я зневажав би його, якби це було не так – хлопці, яких ми тоді навідували, були найсвіжішим урожаєм з південно-східної Азії. Якийсь час Джонс тримався, а як ми вийшли надвір, видав оту свою фразу.

– Що тирозумієш під хоробрістю? – спитав я його. По правді, Джонс мав чим підкріпити свою думку – парубок, про якого він казав це, втратив зір і обидві ноги, але не здавався і тримався бадьорим.

– Ну, ави що розумієте під хоробрістю? – зажадав відповіді Джонс, а тоді додав: – пане. – Здається, то була повага скоріше до моєї сивини, аніж до моєї думки; говорив він різко.

– Негарячкуй, синку, – відповів я. – Те, що ми бачили в того хлопця, я б назвав духовним завзяттям, яке є здатністю переносити нещастя, не втрачаючи бойового духу. Я аж