«Сутичка біля ущелини Коултера»

АМБРОЗ БІРС

СУТИЧКА

БІЛЯ

УЩЕЛИНИ КОУЛТЕРА

зі збірки «Tales of Soldiers and Civilians»

(«Історії про військових і цивільних»)

— Гадаєте, полковнику, Ваш відважний Коултер хотів би розмістити тут одну зі своїх гармат? — запитав генерал.

Він, очевидно, казав це не зовсім серйозно; то безперечно було не таке місце, де будь-який артилерист, хоч який відважний, волів би розмістити гармату. Полковник подумав, що, ймовірно, командир дивізії так добродушно хотів натякнути, що в нещодавній розмові поміж ними відвагу капітана Коултера було перебільшено.

— Генерале, — м’яко відповів, — Коултер хотів би розмістити гармату де завгодно в межах досяжності цього товариства, — і вказав рукою в напрямку ворога.

— То єдине місце, — сказав генерал. Усе ж він говорив серйозно.

Те місце являло собою улоговину, «щілину» посеред крутого гребеня пагорба. То був прохід, а крізь нього вився битий шлях, котрий звивистим підйомом через рідкий ліс добігав до цього підвищення і так само, хоч і менш стрімко, знижувався в напрямку ворога. Однак на милю праворуч і ліворуч кряж — зайнятий федеральною піхотою, що розмістилася відразу за гострим виступом та ніби втримувалася на місці атмосферним тиском — недосяжний для артилерії. Годилося хіба тільки дно ущелини, та й те було завузьке. З боку конфедератів ця територія контролювалася двома батареями, розміщеними за півмилі звідти на дещо меншому підвищенні за потічком. Усі гармати, крім однієї, ховалися за деревами садка; та одна ж — отаке, здавалося, нахабство — стояла на відкритій поляні прямо перед розкішним будинком, оселею плантатора. Ця гармата була тут у достатній безпеці, та лиш тому, що федеральній піхоті заборонили відкривати вогонь. Того приємного літнього пополудня Ущелина Коултера — так її почали називати — не була таким місцем, де хтось «хотів би розмістити гармату».