«Френні»

Незважаючи на сліпуче сонце, у суботу вранці знову довелося, за погодою, надягати тепле пальто, а не просто куртку, як усі попередні дні, коли можна було сподіватися, що ця гарна погода протримається до кінця тижня і до вирішального матчу в Польському університеті. З двадцятьох молодиків на вокзалі — вони чекали приїзду о десятій п'ятдесят дві своїх дівчат — лише шестеро чи семеро вийшли на холодний, просто неба, перон. Решта залишились у теплому залі очікування і, зібравшись громадками по двоє, троє чи четверо, без шапок, розмовляли в хмарах цигаркового диму. Їхні голоси звучали майже по-вченому безапеляційно, ніби кожен юнак у цій галасливій дискусії з'ясовував раз і назавжди якесь надзвичайно складне питання, одне з тих, які зовнішній, нестудентський світ навмисне й ненавмисне заплутував протягом століть.

Лейн Кутель у непромокальному плащі «барбері», певно, на вовняній підшивці, був одним з тих кількох юнаків, що з'юрмилися на відкритому пероні. Власне, був і не був. Уже з десять чи більше хвилин тому він облишив сперечатися з товаришами, відійшов од них і тепер стояв, гріючи руки в кишенях плаща, спершись спиною об кіоск з безкоштовними релігійними брошурами «християнської науки»[1]. На ньому був кашеміровий шарф каштанової барви, пов'язаний так, що майже не захищав шиї від холоду… Лейн неуважно витяг з кишені праву руку і почав поправляти собі шарф, однак передумав, сягнув тією ж самою рукою під плащ і дістав з внутрішньої кишені листа. Ледве розгорнувши його, почав читати. Губи Лейнові мимоволі розтулилися.

Лист був машинописний, віддрукований на блідо-блакитному папері, трохи пом'ятому й витертому, так ніби листа вже багато разів виймали з конверта й перечитували.

Вівторок, якщо не помиляюсь. Любий Лейне!