«Жінка в пісках»

Жінка в пісках (fb2) - Жінка в пісках (пер. Иван Петрович Дзюб) 3053K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Кобо Абэ

Кобо Абе Жінка в пісках. Романи

Грані  реальності  й  вигадки 

У мистецтві слова, як і в житті, нерідко зустрічаються не зовсім зрозумілі явища. Вони здаються нез’ясовними, принаймні на перший погляд. Ці явища часом привертають увагу митців, особливо схильних до гри уяви, вигадки, фантастики. Таких письменників можна зустріти в різних країнах Заходу та Сходу. Їхня творчість не позбавлена традицій. Багато що бере тут свій початок від творів М. В. Гоголя, а в Китаї, наприклад, від творчості Ляо Чжая, який створив дивовижні історії про незвичайних людей, ченців-чарівників, перевертнів тощо. Твори письменників цього жанру, однак, не стільки схожі між собою, скільки різні. Кожен письменник багато в чому самобутній, оригінальний, неповторний.

У Японії серед видатних письменників наших днів Кобо Абе належить особливе місце. Його творчість привертає увагу насамперед проникливістю художнього бачення. Саме тому кожна нова книга цього автора стає значною подією в духовному житті,— і не тільки Японії. Важко погодитися з тим, що всі найважливіші теми давно вже вичерпані світовою літературою і це неминуче прирікає письменників до повторення. Ніхто не може знати, на чому зосередиться проникливий погляд письменника, які відкриття очікують читача Кобо Абе. Бо письменник ніколи не переорює старого поля — щоразу підіймає цілину.

Творчість Кобо Абе суперечлива, проте ніякою мірою її не можна зарахувати до літературного плоскогір’я. Це — художник певного соціального й духовного клімату, співець величезного й сумного міста Токіо.

Мені не раз доводилося зустрічатися з Кобо Абе і в Токіо, і в Москві, і завжди наші зустрічі супроводжувалися захоплюючими бесідами про творчість письменника, про його нескінченні пошуки, роздуми над проблемами. Завжди з цікавістю я читав і книжки Кобо Абе, як тільки вони виходили у світ. Тому зараз мені важко відокремити їхній зміст від наших бесід.

На зустріч з Кобо Абе нас мчав японський лімузин «ніссан», що нічим не поступається найкращим американським автомобілям. Вулиці вражають: безліч машин, шалений ритм, б’є в очі реклама. Старий поет Кітагава Фуюхіко присвятив вічній годині пік такий рядок: «На контролі разом з квитком відрізали пальця...»

Ми сиділи у затишній лоджії, перед нами відкривався краєвид міста. Все тут було нове, незвичне. У проміннях ранкового сонця туман не розсіювався, а здавався ще густішим. Віддалік пролягала алея, ніби затоплена цим світлим мерехтливим туманом.

— Мені дуже приємно, Абе-сан, вручити вам примірник російського видання вашого роману «Таємне побачення», який щойно вийшов у бібліотеці додатків до журналу «Иностранная литература»,— звернувся я до письменника.

Узявши до рук книжку, Кобо Абе зосереджено оглянув її, з ніжністю провів долонею по обкладинці, роздивився корінець і лише потім розкрив її, поволі погортав сторінки й сказав:

— Чудово зроблено... з любов’ю. Я глибоко зворушений. Як щасливо розпочався мій день сьогодні! Хотілося б вірити,— вів далі він після короткої паузи,— що роман «Таємне побачення» не розчарує моїх друзів у Радянському Союзі, хоча в Японії, відверто кажучи, він викликав далеко не однозначні судження.

Зіткнення людини з ворожим їй суспільством, трагедію цієї людини показав Кобо Абе, романи, повісті, оповідання та п’єси якого мають у нас величезний успіх.

Твори Абе імпонують нам у першу чергу тим, що показують самотність людини в суспільстві, яке ладне розчавити її (згадаймо хоча б страшний епізод з роману «Спалена карта», коли в підземному переході сидить, притулившися до стовпа, чоловік, повз якого проходять тисячі людей, проте нікому й на думку не спадає поцікавитись, чому сидить тут цей чоловік, живий він чи помер?), вони кличуть її вирватися з цієї самотності, кличуть служити іншим людям. Тут також можна згадати маленький заключний епізод з іншого роману — «Жінка в пісках», герой якого, коли його кинули до піщаної ями, відшукує в піску воду й вирішує розповісти про це людям, навіть ціною того, щоб самому залишитися назавжди в ямі.

Дивлячись на Кобо Абе, я мимоволі думав про те, як книжка своїми шляхами зближує людей, що живуть далеко один від одного, людей з різними життєвим досвідом, вихованням та філософією, з різними мовами... Як допомагає вона розуміти інших, а часто й викликати симпатію до них. Твори Кобо Абе, які стали широко відомими далеко за межами Японії, здобули авторові незліченну кількість читачів, друзів і шанувальників.

— Чи отримали ви останню мою книжку, яку я вам надіслав? — трохи стурбовано звернувся до мене Абе.

— «Сакура-мару» — «Вишневий ковчег»? — перепитав я.— Дякую. Вона дійшла до нас, і вже розпочато редакційну роботу.

— Так, вибачте, будь ласка, звучить це як сакура, проте, на жаль, це не справжня вишня, що тепер квітне й духмяніє довкола. Це метафоричне поняття. Це, розумієте, щось квітуче, але мало шановане... Здається, необхідне пояснення, особливо для іноземного читача. Етимологічно слово «сакура» багатозначне. Крім загальновідомого поняття сакура — вишня, слово це має ще й інший зміст: товариство, змова, співучасть нерідко у непорядних справах... У самій назві «Сакура-мару» закладено зміст — несправжній, підробний, брехливий.

Роман Кобо Абе «Сакура-мару», виданий у Японії 1984 року й протягом кількох місяців проданий у кількості двохсот тисяч примірників, присвячено найгострішій проблемі — загрозі ядерного самознищення, що нависла над нашою землею. Герой роману, від імені якого ведеться розповідь, натрапляє на протиатомне сховище, воно здається йому Ноєвим ковчегом — «Сакура-мару», де, на його думку, в разі ядерної катастрофи знайдуть порятунок строго відібрані люди. І ось виникає проблема — хто гідний зайняти місце в цьому ковчезі, кому судилося відродити людство після загибелі? Питання це ставиться в романі так само гостро, як і сатирично.

Можна сказати, що роман Кобо Абе «Сакура-мару» — нищівна сатира на сучасне японське суспільство. В цьому творі автор ставить кардинальне питання: хто виживе під час ядерної катастрофи? Що за люди стануть мешканцями «Сакура-мару», яким судитиметься вціліти? Чи це будуть найкращі, найдостойніші представники людства, видатні його уми? Виявляється, це далеко не так. Будуть, як оповідає автор, аж ніяк не найкращі, не найдостойніші чоловіки та жінки, яким судилося продовжити рід людський, а, по суті, нікчемні люди, ниці, підлі, покидьки суспільства. Виявляється, що саме їм, тим, які вміють пристосовуватись у житті, призначено вершити справи й панувати навіть після ядерної катастрофи.

Під час цікавої розмови з Кобо Абе, який не без задоволення ділився своїми думками про твір, я дійшов висновку, що автор «Сакура-мару» має на меті показати, що люди вже тепер хочуть підготувати для себе надійне місце, щоб заховатися на випадок ядерної катастрофи.

І ось головний герой роману на прізвисько Кріт знаходить покинуту каменоломню, влаштовує в ній щось подібне до Ноєвого ковчега, щоб врятуватися там, якщо вибухне ядерна війна. Кріт заздалегідь робить запаси, часто просто крадучи харчі, електроприлади тощо, щоб забезпечити себе всім необхідним на довготривалий період виживання.

Герой Кобо Абе — людина дуже енергійна і спритна. Він уміє пристосуватися, використати для себе будь-яку ситуацію. Кріт усе більше міркує про те, кого він зможе взяти з собою в ковчег. Заздалегідь треба потурбуватись і про тварин, як це було й на легендарному Ноєвому ковчезі.

Проте біда — суперники Крота за допомогою різних трюків викрадають ключі від «Сакура-мару» й ховаються у ковчезі раніше від самого господаря. В результаті цим і визначається склад тих, хто опинився в ковчезі «Сакура-мару»; це виняткові особи, яким випадає вижити в ядерній катастрофі й продовжити рід людський.

Зіткнувшися з цією реальністю, Кріт змушений частково затопити ковчег «Сакура-мару» й знову повернутися до людей. Так безславно закінчилась його ідея вижити на випадок ядерного безумства на землі.

Лишається підкреслити, що роман Кобо Абе — твір багатоплановий, у якому філософські роздуми про природу людини та державні інститути переплітаються з думками про нинішній тривожний наш світ з найпекучішою проблемою сучасності — запобіганням ядерній катастрофі, збереженням найкращих людських цінностей.

Слід ще додати до всього сказаного, що роман «Сакура-мару» рясніє надзвичайно майстерними сатиричними замальовками японської дійсності.

Народився Кобо Абе в 1924 році. Закінчив медичний факультет Токійського університету. Лікарем, однак, не працював жодного дня: своє покликання він вбачав у літературній творчості. В 1948 році в журналі з’явилось його перше оповідання «Шляховий знак у кінці вулиці». Але молодий письменник став відомим завдяки повісті «Стіна. Злочин Карума», за яку в 1951 році йому було присуджено вищу літературну премію Японії — премію Акутагави.

У 1962 році вийшов роман «Жінка в пісках», за який Кобо Абе був удостоєний премії газети «Іоміурі». В 1964 році було опубліковано роман «Чуже обличчя», а в 1967 році — роман «Спалена карта». Всі ці твори перекладалися й не раз видавалися в багатьох країнах світу.

Кобо Абе широко відомий не тільки як прозаїк, а як і драматург та режисер. Він написав велику кількість п’єс, серед них перекладені в нашій країні — «Фортеця», «Полювання на рабів», «Привиди серед нас». Свої п’єси Кобо Абе ставить у створеній ним театральній «Студії Абе».

Звичайно, бути водночас прозаїком, драматургом та режисером, писати для радіо й телебачення зовсім непросто. Кобо Абе вважає, що саме така багатогранність дозволяє йому краще пізнати синтетичну природу мистецтва. Можливо, тому його романи чимось споріднені з драматичними творами, що письменник повинен, каже Абе, насамперед впливати на почуття, викликати душевний відгук, а вже потім схвилювати й розум.

Оригінальна художня уява Кобо Абе. Таємниця криється в тому, що письменник володіє рідкісним обдарованням перевтілення: він стає то Нікі Дзюмпеєм (роман «Жінка в пісках»), то людиною-маскою (роман «Чуже обличчя»), то агентом, який шукає втікача (роман «Спалена карта»), то людиною-коробкою (роман «Людина-коробка»). Авторові вдається втілити в літературних образах реальні характери з їхньою життєвою достовірністю і природністю. Це, зрозуміло, зовсім не означає, що позиції автора збігаються з ідейними спрямуваннями його героїв. Для того щоб зробити персонажів живими, повнокровними, художникові необхідно пережити їхні відчуття, перейнятися їхніми думками, знайти відгук у людей, які оточують його, і в собі самому.

Популярність Кобо Абе серед читачів, у тому числі в нашій країні, пояснюється не тільки високою майстерністю письменника, а й тим, що він підіймає у своїх романах найгостріші проблеми, які стоять перед людством. Основна ідея його романів — зіткнення людини з ворожим їй суспільством і марність будь-яких спроб втекти від нього, що породжує почуття глибокої безвиході. В буржуазному суспільстві людина — билинка, яка неспроможна визначати свою долю.

«Кожна моя публікація в Радянському Союзі,— каже Кобо Абе,— подія для мене дуже радісна. По-перше, тому що я давній шанувальник російської літератури. Ще в шкільні роки я був захоплений творчістю двох велетнів російської літератури — Гоголя й Достоєвського. Я прочитав майже все, що вони написали, та й не один раз, і вважаю себе їхнім учнем.

Особливо великий вплив справив на мене Гоголь. Переплетення вигадки та реальності, через що реальність постає гранично яскравою та вражаючою, з’явилось у моїх творах завдяки Гоголю, який навчив мене цьому.

По-друге, на моє глибоке переконання, жоден письменник, творчість якого становить певний інтерес, не може не вийти за межі своєї країни. Таким чином, той факт, що мої твори перекладаються в Радянському Союзі, як і в ряді інших країн світу, знаменний для мене, оскільки свідчить про те, що моя творчість привертає увагу не тільки японського читача.

Я хотів показати, у що може перетворитися світ, якщо в ньому править ненависть, якщо людські стосунки деформовані. Людям потрібно інше. Найголовніше зараз для людства — мир, спокійне творче життя. Ті зусилля, що здійснюються в цій галузі, гідні всесвітньої підтримки».

Творчість Кобо Абе — явище складне, неоднозначне. Безсумнівно одне: Абе викриває зло сучасного буржуазного суспільства, безсилля людини, яка зіткнулася віч-на-віч з цим суспільством. І ця тема наявна в усіх творах письменника. Тема відчуження, самотності людей, ворожості буржуазного суспільства особистості людини — головна тема романів, що ввійшли до цієї збірки.

З появою книжок Кобо Абе ми побачили, що в світі японського мистецтва слова виникають твори, які розповідають про людей сучасних. Роман «Жінка в пісках», на мій погляд, займає у творчості Кобо Абе найпомітніше місце. По суті своїй це твір філософський, що містить у собі узагальнення, хоча сюжет його побудовано на роздумах про окреме явище.

Розвиток подій у романі відбувається природно, як це ми спостерігаємо в житті. Герой твору Нікі Дзюмпей, приїхавши на морське узбережжя, бродив дюнами й збирав різних морських комах. Незабаром він потрапляє в село, яке засипає пісок, що насувається з боку моря,— таке явище нерідко спостерігається в прибережних районах Японії. Вночі Нікі Дзюмпей бачить, як осипаються стіни ями, в яку його спустили місцеві селяни. Він намагається затримати осипання піску, пробує вигрібати яму, але все даремно. Дзюмпей у відчаї. Все гостріше відчуває він свою приреченість.

Правдивий опис події, реалістичність обставин справляє глибоке враження при читанні цього твору. Читач мимоволі проймається співчуттям до героя, відчуваючи сильне бажання допомогти, врятувати людину. І це, безсумнівно, переносить нас у реальну, життєву обстановку, дає змогу відчути соціальний стан людини в сучасному капіталістичному світі.

Гуманістичний за своєю суттю роман «Жінка в пісках», не зважаючи на похмурість теми й безвихідність людського існування, належить до дуже помітних явищ не тільки сучасної японської літератури.

Творчість Кобо Абе багатопланова. Обдаровання художника поєднується в нього з аналітичним складом розуму. В його творах виявляється широчінь поглядів людини, яка уважно стежить за розвитком філософської, соціологічної та науково-природничої думки нашого бурхливого століття.

«Чуже обличчя» на перший погляд може здатися твором про трагедію людини, яка втратила обличчя в прямому розумінні. Внаслідок вибуху в лабораторії на обличчі головного героя утворилися жахливі шрами, і він певен, що його потворність, саме зовнішнє каліцтво перепинило йому дорогу до людей. І чоловік вирішує здолати трагедію. Шлях один — прикрити обличчя маскою. Здавалося б, це так просто — адже сучасний розвиток хімії ніби дає для цього можливість. Проте все виявляється набагато складнішим і трагічнішим, бо героєві невідома істинна суть маски, річ у тім, що людина завжди в масці. Та раптом він прозріває: «Всі люди прикривають вікно душі маскою з плоті й ховають п’явок, які живуть під нею».

Інше дуже важливе відкриття, яке робить герой,— бажання людей ототожнити зовнішній вигляд з внутрішнім змістом, впевненість, що обличчя й душа перебувають у цілком визначеному зв’язку. І звідси прагнення сховати своє справжнє обличчя, щоб не дозволити стороннім зазирнути в душу. Ось чому, розмірковує герой, у давні часи кати, інквізитори, розбійники не могли обійтися без маски. Отже, мабуть, усі, хто творить неправедне діло, натягають на себе маски в прямому або переносному значенні. Таким чином, досить затулити маскою своє справжнє обличчя, щоб відкрилася істинна сутність людини, часом вельми неприваблива або й зовсім страхітлива. Виходить, обличчя людини — значно важливіше, ніж ми звикли вважати, оскільки все в нашому житті, в тому числі й порядок, звичаї, закони — «ця готова розсипатися фортеця з піску, втримується тонким шаром шкіри — справжнім обличчям».

Ні риси обличчя, ні тим більше колір шкіри не мають ніякого відношення до того, що являє собою людина. Для письменника, переконаного противника расизму, така постановка питання взагалі немислима. «Адже і наша раса не була жовтою від природи,— говорить Кобо Абе вустами свого героя.— Вона стала жовтою вперше лише тоді, коли такою її назвали люди з іншим кольором шкіри». Начепивши маску, герой іде до корейського ресторану, підсвідомо відчуваючи, що він, позбавлений обличчя, і корейці — дискримінована національна меншість у Японії — зріднені. Саме тут і усвідомлює герой, на превелике своє здивування, що й він — расист, і доходить висновку: сам той факт, що він шукав притулку серед цих людей, був не чим іншим, як перелицьованим упередженням.

Стежачи за розмірковуваннями героя, ми зрештою розуміємо, що мав на увазі автор, поєднуючи обличчя та душу людини: обличчя людини — її совість. Виготувавши собі маску й прикривши нею обличчя, герой позбувається совісті. Тепер він готовий на будь-які найжахливіші вчинки. Отже, маску, в прямому чи переносному значенні, повинні мати всі ті, що творять зло.

Герой, надівши маску, обертається на насильника. А що, коли всі люди, надівши маски, звільнять себе від обов’язків перед суспільством, запитує він себе. Тоді всі злочини стануть анонімними: злочинця немає — маска. Але чи такий уже далекий цей вигаданий світ масок від того, що відбувається в сьогоднішній Японії? Адже тільки личина, тільки здатність прикрити нею свою совість дозволяють домогтися успіху в житті. Вигадка героя виявляється наближеною до реальності.

Зовсім інший аспект набуває проблема втрати обличчя, коли людина добра, коли вона відкрита іншим людям. У цьому плані дуже виразний маленький епізод у романі про трагедію дівчини — жертви Хіросіми, в якої скалічена половина обличчя і життя фактично перекреслене. Неспроможна змиритися з цим, вона накладає на себе руки. Автор ніби говорить: хай у світі не буде трагедій, що призводили б до втрати обличчя чи від особистої трагедії окремої людини, чи від війни.

Кобо Абе — письменник, творчість якого має алегоричний зміст і позначена сатиричними барвами. В його творах — яскравий світ художньої ілюзії. Його книжки написані образно й водночас із скрупульозністю дослідника.

У романі «Спалена карта» проблема «людина й вороже їй суспільство» розглядається в дещо іншому аспекті. Безрадісна повсякденність, у якій існує людина, невпевнена у своєму завтрашньому дні, одноманітне існування обивателів, що зачинилися в своїх квартирах-пеналах. Дуже виразні слова агента розшукового бюро, який змальовує цю картину загального «обивательства»: «Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу тягнуть свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни». І зачиняються кожен у своєму «пеналі» — безлика сіра маса, щоб вранці знову по дзвінку майже одночасно повернути ключа у дверях свого житла.

Така картина одурманюючої, роз’їдаючої душу повсякденності, на яку приречені мільйони людей Японії, що сьогодні досягла великих успіхів. Внутрішня невлаштованість людини, страх перед майбутнім, страх втратити навіть те мізерне, чим вона володіє сьогодні, змушують її робити нескінченні спроби знайти підпору в житті.

Відомо, що для людини в умовах капіталістичного примусу навіть праця є принесенням себе в жертву, самокатуванням. Праця, як і все її існування, проявляється для робітника в тому, що та праця належить не йому, а комусь іншому, і сам він належить не собі, а іншому. «Звичайно, праця виробляє чудові речі для багатіїв, але ж вона виробляє зубожіння робітника. Вона створює палаци, але також і трущоби для робітників. Вона творить красу, але також і спотворює робітника. Вона замінює ручну працю машиною, але при цьому відкидає значну частину робітників назад до варварської праці, а іншу частину робітників перетворює в машину. Вона виробляє розум, але також і недоумство, кретинізм як те, на що приречені робітники»[1].

Чоловік, який пропав безвісти і якого на прохання заявниці — його дружини — розшукує агент приватного розшукного бюро, належить саме до таких людей. Надійним засобом утриматися на поверхні він вважає дипломи. Втративши місце, він, як йому здається, за допомогою диплому може знайти інше. Він одержує дипломи автомеханіка, радиста, шкільного вчителя. Майбутнє забезпечене,— втішається він. Проте ніякі дипломи не можуть врятувати людину від себе самої, і тоді вона тікає з цього життя, на яке приречена. Навіть той, хто ще не зник,— агент,— теж внутрішньо відчуває себе втікачем. Не випадково його дружина кидає йому звинувачення: «Ти покинув свій дім, утік... Ні, не від мене... Від життя... від небезпеки, що можеш зірватися з линви, від боротьби за рятувальний пояс, від безупинної конкуренції...» І тоді агент розуміє, що пропалий безвісти не одинокий, що «він існує в численних обличчях».

Письменник викриває невиліковні виразки буржуазного суспільства. Їх багато, вони різноманітні, хоча сутність їхня єдина. Він виявляє їх у явищах соціальних, психологічних та моральних, у найбільш, здавалося б, невинних порухах людської душі.

Безперспективність, невизначеність, а часто й ілюзорність мети — ось головна причина, чому втікає з дому герой «Спаленої карти». Тасіро, ще зовсім молодий службовець фірми, де працював пропалий безвісти чоловік, з гіркотою зізнається: «Нікчемна фірма... Як подумаю, що заради неї торгують уроздріб дорогоцінним людським життям, то кортить підпустити їй червоного півня... Та хоч куди підеш, усюди однаково... Оскільки я там працюю, мушу думати, як би стати начальником групи, секції і, нарешті, відділу... Треба перехитрити товаришів, підлеститися до начальства...»

Автор мимоволі ставить собі запитання: хіба в житті однієї людини ми не зможемо відшукати певною мірою відповіді на інше життя? І хіба не трапляється так, що різні грані ідеї втілюються в життя того або іншого характеру, людини, особистості?

Чи має людина право заважати своєму ближньому обрати свій шлях, якщо сама допомогти йому неспроможна? Хіба перед людиною не відкривається можливість спокути, морального сповідання? Справжньому художникові немає потреби доводити, що людина — найвища цінність. Звідси — звеличення думок та почуттів створюваного характеру, і духовні конфлікти, пов’язані з пошуками сенсу його існування, і наповнення характерів, ніби вже знайомих, майже хрестоматійних, новою, сучасною актуальністю.

Дуже цікава думка одного з героїв твору: «Визначаємо на свій розсуд де людині треба жити, а тій, що втекла, вішаємо на шию ланцюга і змушуємо її вернутися назад. Та чи є в цьому здоровий глузд?.. Хто має право силоміць нав’язувати іншій людині місце проживання?..» Інший, ніби розвиваючи цю думку, каже: «Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?»

Хоч як би привабливо звучали ці слова, Кобо Абе рішуче відкидає ідею логічності, припустимості втечі людини від суспільства. «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна»[2],— читаємо у В. І. Леніна. Проте Хворе суспільство часто не в злагоді з логікою. Чи випадково в романі наводиться газетна замітка, у якій зазначено, що в Японії щорічно зникають без вісті вісімдесят тисяч людей? Можливо, ця цифра вигадана, проте письменник зумисно наводить її, щоб зайвий раз підкреслити універсальність явища, яке описується в романі.

Інша думка, до якої автор неодноразово повертається,— самотність людини в сьогоднішній Японії, де така величезна кількість людей скупчена на порівняно невеликій території, що про самотність, здавалося б, не може бути й мови. Однак у цьому людському коловороті людина самотня.

Є старовинна японська картина «Пекло самотності». На ній зображено безліч людей, які летять. Вони тиснуть одне одного в юрмі, відстають, обганяють, здається, вони злиті в єдине ціле, в якийсь загальний організм, що мчить уперед. Проте весь жах у тому, що кожен з тих, що летять — самотній. Це душі грішників, приречених на вічну самотність. Таку самотність і має на увазі Кобо Абе — самотність духовну. Ось як говориться про це у «Спаленій карті».

У підземному переході, спершись на колону, сидить якийсь чоловік. «Однак той дивний чоловік, здається, зовсім не цікавить перехожих. Мабуть, тому, що в їхніх очах він — просто порожнеча, яка зникає за кожним кроком, немов візерунки на кахляних плитах». Ось що для них людина — порожнеча. Вони можуть не замислюючись розтоптати її, а не те що допомогти. Сьогодні вони здатні розтоптати людину, а завтра — не виключено — розтопчуть їх. Таке життя,— ображатись, дивуватись, обурюватись не доводиться.

Ось від такого життя й тікає людина, хоча добре усвідомлює, що тікає вона в таке ж самісіньке життя, що не обіцяє їй ніяких радощів, неспроможне врятувати її від тих злигоднів, які її оточують.

Герой роману «Людина-коробка» теж намагається сховатися від суспільства, але не шляхом втечі від нього, а надівши на себе коробку й перетворившись ніби в нову істоту, яка уособлює відхід, втечу від суспільства. Люди опиняються в коробках з найрізноманітніших причин. Одні тому, що не мають сили жити в суспільстві споживання, в суспільстві зла, коли ставлення навколишніх людей змушує окрему особу відчувати свою ницість, чужорідність у цьому суспільстві ситих, заражених користолюбством. І ось людина-коробка — спершу дуже несміливо, нерішуче — звільняється від звичної психології. «Накопичувати важко, викидати ще важче». Проте поступово, в міру перетворення у справжню людину-коробку, герой перестає бути користолюбним. Людина звільняється від інерції накопичення. Прагнення заховатися в коробці для такої людини — це прагнення до свободи.

Коробка дозволяє бачити все в справжньому світлі — і в цьому її перевага. Від уважного погляду людини-коробки нічого не сховається. Тому що, дивлячись із коробки, можна роздивитись і брехню, і злий намір, що криється в невидимій частині пейзажу. Ось чому коробка для героя — це не глухий кут, у якому він опинився, а «широко розчинені двері в інший світ». І він не збирається кидати своєї схованки.

Механічне поєднання людини й коробки — це не просто додавання двох різнорідностей, а народження третьої. Так само як маска в «Чужому обличчі» привела до зламу всієї психології героя, так і коробка породила істоту, психологічно відмінну від інших людей. Людина-коробка, як їй здається, майже не обтяжує суспільства, вона хоче лише одного — щоб і суспільство не обтяжувало її.

Людина-коробка — логічний розвиток образу людини в підземному переході зі «Спаленої карти». «Всі ніби змовились мовчати про людей-коробок»,— каже герой. Їх бачать усі, але ніхто не зізнається в цьому.

І якщо людина не знаходить сили протиставити себе цій загальній байдужості, боротися з нею, в неї справді не лишається іншого виходу, як заховатись у коробці. Суспільство відмовляється від людини, і людина теж нехтує суспільством — така нехитра філософія людини-коробки.

Людина самотня. Вона нікому не потрібна. Здавалося б, що може бути прекраснішим за волю людини, її незалежність? Однак незалежність людини розглядається однобічно. Оскільки людина незалежна від суспільства, отже, і в суспільства теж немає стосовно до неї ніяких обов’язків. Кобо Абе прагне викрити брехливість подібних тверджень. Він доводить, що зв’язки між людиною й суспільством розірвати неможливо, незалежно від того, негативні ці зв’язки чи позитивні.

Немає жодної найменшої клітинки класового суспільства та держави, де панували б порядок і благополучність, усе там перебуває в роздвоєнні й протиріччях, у постійній боротьбі. І чим далі зростає поневолення людини, відчуження між людьми, тим більше загострюються самостійність і активність людської самосвідомості, що прагне вирватися з тих вузьких меж, котрі визначила їй буржуазна цивілізація. На цьому шляху людина неминуче зазнає поразки й робить помилки, але зупинити її просування вперед неможливо, бо воно — невід’ємна риса «живого життя», глибоко вкорінилось у самій внутрішній природі речей.

Для Кобо Абе, як можна зрозуміти з принципів його творчості, головне полягає в тому, щоб зображати світ не таким, яким він, може, здається, а таким, яким він є насправді. Митця ведуть не зигзаги пам’яті й фантазії, а запропоновані обставини. Запропоновані ким? Самим життям. Звідси — тема смертельного поєдинку героїв його книг, звідси — відчуженість, туга, що роз’їдає їхнє єство. Звідси ж і незмінне прагнення до фізичного й духовного здоров’я. Хіба читача разом з дійовими особами творів Абе не охоплює почуття — скоріше б вирватися з навколишнього мороку, з тієї реальності, яку створено проти волі людини і яка безжально її гнітить. Кожен по-своєму носить у собі трагізм життя, трагедію людської особистості. Правда, проблема людських стосунків проста і складна, як саме життя. Типове у творах Кобо Абе набирає індивідуального характеру. Письменник виступає не тільки як спостерігач буття, але й учасник ситуацій громадського життя Японії.

Часом лунають голоси критиків, мовляв, треба звільнитися від символіки, від умовностей. Проте, коли митець уникає умовних фігур, чи не втрачає сюжет свого змісту, чи не зникає мистецтво? І хіба всі метафори й символи треба розуміти буквально? Кого не б’є влучне слово, того не битиме й палиця.

Чи вдається Абе до символіки для того, щоб сюжет видався занадто буденним, заземленим? Чи мова йде про несвідомі символи? Чи не підміняються причини дійсні причинами фіктивними? Або, може, це данина системі знаків, у якій мова людини — знаки, жести — знаки, поведінка — знаки? Без знаків немає інформації. Зникнення інформації веде до припинення існування світу. Мабуть, цього не можна так просто пояснити.

Вже давно стало аксіомою, що не вимисел, не фантастичність ситуації, які наявні в творі, є тією межею, яка відділяє модерністську літературу від реалістичної. В модерністській літературі вигаданий світ існує незалежно від реального, часто всупереч йому.

В романах Абе взаємозв’язок вигаданого й реального світів існує постійно. Автор використовує документ, газетну статтю, тобто реальні факти, і проектує їх на ситуацію вигадану, щоб підкреслити, що вигаданий світ його романів — не фантастичний, а тільки деформований уявою реальний світ.

Читач вірить у реальність вигаданого світу Кобо Абе, коли він відчуває на своєму обличчі маску, яка не дає йому дихати, коли відчуває на своїх плечах коробку. Й читачеві стає зрозумілою психологія людини, змушеної надівати маску, людини, яка втекла в нікуди, людини-коробки, яка вирішила відгородити себе від суспільства. Отже, людина не має права здійснювати вчинки, не зваживши їх на терезах совісті («Чуже обличчя»). Людина не може знайти себе поза собою («Спалена карта»). Людина безсила емансипуватися від суспільства («Людина-коробка»). Такими є деякі постулати, над якими автор пропонує нам замислитись і, виходячи з цього, будувати свою життєву програму.

Чи відтворив Кобо Абе в своїх творах страждання людини, яка усвідомила до кінця глибину істини соціальних несправедливостей у зображеному письменником приватновласницькому суспільстві? Навряд! Осягнення суті явищ у всій їхній складності — завдання значно ширше, незмірно важче. Можливо, письменник взагалі не ставив перед собою завдання всеохоплююче зобразити реальність, яку він спостерігав, добре розуміючи, що знання ніколи не можуть досягти крайньої межі. Справедливо це як у відношенні до життя, так і у відношенні до мистецтва.

Все це, звичайно, так. Проте, напевно, позицію художника слід розглядати в складних взаємозв’язках і протиріччях. Скоріше можна говорити про зображення автором певних сторін громадського життя буржуазного суспільства, суттєвих соціальних явищ, типових для цього суспільства. Важливо при цьому зазначити, що ці характерні явища й персонажі письменник зображує не ізольовано, не відірвано, а на певному тлі й у взаємозв’язку з усією соціальною дійсністю сучасного буржуазного суспільства.

Герої Кобо Абе часто постають перед читачем не живими людьми, а символами, покликаними уособлювати те або інше явище. Це тому, що його романи тяжіють до притч. У відповіді на анкету «Реалізм сьогодні», яку проводив журнал «Иностранная литература» ще двадцять років тому, Абе написав: «У галузі літератури мислити діалектично — це не означає прагнути відобразити дійсність у всій її сукупності, але, на перший погляд, обмежуючи себе певним колом явищ, прийти в результаті творчого процесу до відкриттів, які насправді збагачують наше пізнання дійсності...» Таким є розуміння Кобо Абе художнього методу, який дає змогу, на його думку, більш рельєфно відображати дійсність.

Сказавши це, ми повинні водночас констатувати, що не завжди й не у всьому згодні з Абе щодо його методу відображення дійсності. Ускладненість форми, алегоричність, символічність часто утруднюють проникнення в задум письменника і, таким чином, можуть привести до наслідків, протилежних тим, на які автор, можливо, і розраховував.

Важливо мати на увазі й таке: навряд чи було б обгрунтовано сприйняти романи Кобо Абе як активний заклик до боротьби соціальної, класової. Завдання своє Абе, як і інші письменники, вбачає в тому, щоб головним чином ставити й загострювати питання людського існування у ворожому людині суспільстві. Звідси й викривальність його книг.

Відчуженість стає в останні роки все більш модним словом, коли йдеться про стосунки між людиною і сучасним буржуазним суспільством. Проте навряд чи до чогось, крім анархії, могла привести спроба «визволення» людини від суспільства, втеча від нього як засіб вирішення конфлікту. Щоб змінити характер стосунків між людиною і суспільством, насамперед треба змінити характер самого суспільства. Досягти цього можна не шляхом втечі від нього, а, навпаки, шляхом активного вторгнення в життя, революційними засобами.

Кобо Абе чудово відчуває час, існування і розвиток усього найбільш типового в суспільстві, в якому він перебуває. Що суттєвого для нас у його роздумах про сенс страждань сучасної людини приватновласницького суспільства — страждань тілесних, душевних, страждань людського духу? Мова йде, звичайно, не про старозавітне сприйняття, коли соромляться страждати й кричати про свій біль. Абе розповідає про біль, про людський біль як про соціальну хворобу.

Буває, що глибина душевного болю допомагає краще пізнати природу людини, охопленої внутрішнім протиборством складних психологічних сил.

Твори Кобо Абе завжди мають на собі печать особистого авторського бачення, відчуття багатогранності життя. Все створене письменником позначене прозірливістю художнього таланту, виражає індивідуальність його свідомості, сатиричну своєрідність його стилю. Мова Кобо Абе відзначається лапідарністю: при певній стислості вона глибоко виразна, ясна і сягає корінням у живу мову.

В письменника свій, самобутній почерк, свої переконання й уподобання. Здається, головним його болем став біль за людину, що живе в сучасній Японії. Можливо, в японській літературі не дуже багато таких письменників, що так болісно відчувають провину перед суспільством, провину людини, яка живе в цьому соціальному середовищі і яку невідступно переслідує трагедія всього, що відбувається навколо неї.

Важкий і потворний світ зображує Кобо Абе в своїх творах. Однак чи далекий він від дійсності, в якій перебуває сам автор, наділений прозірливістю і творчим баченням? Хіба не змушує нас письменник глибше вдуматися в ту жорстоку дійсність, що оточує його героїв? Митець оголює перед нами справжній стан сучасного буржуазного суспільства, привертаючи увагу до його бездуховності, аморальності, лицемірства та облудності.

Μ. Т. Федоренко

Жінка в пісках 

Без загрози покарання

немає радості від утечі.

Частина перша

1

Одного серпневого дня пропав безвісти чоловік. Скориставшись відпусткою, він вирушив до моря — туди їхати півдня поїздом — і більше не давав про себе знати. Всі спроби відшукати його — і звернення до поліції, й оголошення в газеті — закінчилися невдачею.

Правду кажучи, зникнення людини — не така вже й рідкісна подія. Статистика свідчить, що протягом року до поліції надходить кілька сот заяв про такі випадки. І хоч як дивно, знаходять небагатьох. Після вбивства чи нещасного випадку залишаються сліди трагедії; мотиви такого злочину, як викрадення людини, теж здебільшого можна виявити. В інших численних випадках, коли нема за що зачепитися, зникнення можна віднести до категорії звичайної втечі — принаймні так його можна назвати.

Тому історія з тим чоловіком теж не була винятком. Хоча було відомо, куди приблизно він подався, але звідти ніхто не сповіщав про виявлення його трупа. Крім того, характер його роботи навіть не дозволяв припустити, що, може, йдеться про викрадення, пов’язане з фаховою таємницею. І взагалі останнім часом у вчинках і словах чоловіка не було й натяку на можливість утечі.

Тож цілком природно, що спочатку його знайомі уявили собі, ніби тут не обійшлося без жінки. Та оскільки його дружина пояснила, що метою поїздки були пошуки комах, то й поліція, і товариші по роботі почувалися мало не ошуканими. Справді-бо, хіба втечу з коханкою було б доречно прикривати пляшечкою з ціаністим калієм та сачком? До того ж, якщо вірити станційному службовцеві, той чоловік зійшов на станції С. сам, без жодного супутника, з дерев’яною, як для фарб, коробкою та баклагою, перекинутими хрест-навхрест через плече, а тому й це припущення відкинули як непереконливе.

Після того з’явилася на світ гіпотеза про самогубство на грунті душевної депресії. Її висунув один з його товаришів, що цікавився психоаналізом. На його думку, вже саме те, що доросла людина захоплюється такою нікчемною справою, як колекціонування комах, свідчить про порушення психіки. Трапляється, що такі незвичні нахили виявляють діти з Едіповим комплексом — щоб якось пригасити свої невтолимі бажання, вони проколюють беззахисну комашку голкою. Та якщо такі нахили зберігаються і в дорослому віці, то це ознака, що хвороба загострилася. Тож зовсім не випадково, що ентомологи-аматори часто виявляються користолюбцями, відлюдниками, клептоманами чи гомосексуалістами. В такому випадку до самогубства на грунті душевної депресії лише один крок. Хтось навіть сказав, начебто ентомологів-аматорів приваблює не стільки ловіння комах, скільки ціаністий калій у пляшечці... Бо хіба саме приховування своєї потаємної пристрасті не означає, що людина соромиться її?

Та оскільки трупа не знайшли, то й цей добре обміркований здогад не було взято до уваги.

Отак минуло сім років, але до правди про долю зниклого чоловіка ніхто не докопався, а тому, згідно із 30-ю статтею Цивільного кодексу, його було визнано померлим.

2

Якогось серпневого дня пополудні на станції С. із поїзда зійшов чоловік з дерев’яною коробкою та баклагою, перекинутими хрест-навхрест через плече, у сірій пікейній шапці, як в альпіністів; холоші штанів у нього були заправлені в шкарпетки.

Однак поблизу не було видно гір, вартих уваги альпініста. Контролер біля турнікета провів чоловіка недовірливим поглядом, а той, не довго вагаючись, забрався на заднє сидіння автобуса, що вирушав із станції у бік моря.

Незнайомець їхав до кінцевої зупинки, а коли зійшов там, то побачив, що земля помережана горбами та долинами. В низинах тяглися вузькі смуги рисових полів, а серед них то тут, то там росли острівцями дерева хурми. Чоловік перетнув село й попрямував до моря; земля ставала дедалі білішою та сухішою.

Незабаром скінчилися людські оселі й почався рідкий сосновий бір. Непомітно грунт обернувся на дрібний, майже липкий пісок. Подекуди в його заглибинах проступала тінню суха трава, а зовсім рідко, ніби кимось забутий, з’являвся безлюдний клаптик поля, засаджений баклажанами. Море, до якого простував чоловік, мабуть, лежало недалеко звідси.

Та ось чоловік зупинився. Оглянувся, витер рукавом піт з чола. Потім повільно відкрив коробку, вийняв з неї кілька паличок, зв’язаних у жмутик, з’єднав їх так одну з одною, що вийшов довгенький держак, і прикріпив на кінці його сачок. Збиваючи держаком вершечки трави, знову рушив далі. Над пісками плив морський запах.

Однак самого моря все ще не було видно. Напевне, воно ховалося за хвилястим краєвидом, що простягався до небокраю. Згодом поле зору розширилось і показалося нічим особливим не примітне, вбоге село: висока пожежна вишка й навколо неї дерев’яні покрівлі, придавлені зверху камінням. Правда, кілька будинків були під чорною черепицею або червоною бляхою. Будівля на розі єдиного в селі перехрестя, мабуть, належала риболовецькій артілі.

А там, трохи далі, напевне, було й море, і дюни — мета його подорожі. Тільки от село тяглося навдивовижу далеко. Де-не-де виступала родюча земля, та здебільшого білів сухий пісок. Траплялися, однак, городи, засаджені арахісом і бататом. Запах худоби змішувався з морським. На узбіччі піщаної та глинистої вулиці, твердої, як штукатурка, біліли купи розбитих черепашок. Коли чоловік проходив цією вулицею, то і діти, що гралися на площі перед правлінням артілі, і старий, що лагодив рибальську сіть на перекошеній веранді, і юрба жінок з рідким волоссям на голові на хвилину завмирали, недовірливо дивлячись йому вслід. Але чоловікові було байдуже. Його цікавили тільки пісок та комахи.

Вражала не лише незвична протяжність села, але й те, що вулиця піднімалася поволі вгору. Якраз усупереч сподіванню, адже вона вела до моря. Невже він погано роздивився карту? Чоловік озвався до дівчини, що саме проходила мимо. Та відвернулась і, ніби нічого не почувши, навіть не зупинилася. Ну що ж, нічого не вдієш. Треба йти далі, ні на що не звертаючи уваги. Бо і колір піску, і рибальські сіті, і купи черепашок свідчили, що море близько. Ще ніщо не віщувало небезпеки.

Дорога ставала дедалі крутішою і м’якшою. Тільки от дивина — будинки не піднімалися разом з нею вгору, а залишалися на одному рівні. Крутішала не тільки вулиця, але й земля між будинками. А тому здавалося, що село розташоване на схилі, а самі будинки на горизонтальній поверхні. Це враження підсилювалося з кожним кроком, аж поки стало зрозуміло, що всі будинки стоять у заглибинах, викопаних у піску. Схили тих ям уже виступали над дахами. Будинки один за одним щораз глибше занурювалися в пісок.

Раптом дорога стала дуже крутою: тепер її від гребеня даху відділяла відстань метрів із двадцять. «Як же вони тут живуть?» — подумав вражений чоловік і, зазираючи на дно ями, відчув, як зненацька подув такий сильний вітер, що йому аж дух забило. Чоловік підвів очі і побачив перед собою море: його темні води пінились і лизали берег унизу під ногами. Він стояв на вершині дюни, що була метою його подорожі.

Звернутий до моря і відкритий мусонам, один її бік здіймався кручею, на другому, в пологих місцях, стирчали жмутики кволої трави. Чоловік оглянувсь і побачив ряди великих ям, які ставали все глибшими поблизу гребеня дюни і скидалися на надламаний бджолиний стільник. Село лежало на дюнах, або, інакше кажучи, дюни лежали на селі.

Проте чоловік був задоволений: як-не-як він досяг мети своєї подорожі. Чоловік ковтнув води з баклаги і вдихнув повітря на повні груди — воно було начебто чисте, але на зубах заскрипів пісок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чоловік приїхав сюди ловити комах, що живуть на піщаному грунті. Тутешні комахи невеличкі й непривабливі. Однак справжнього ентомолога не цікавлять метелики чи бабки. Він не мріє поповнити свою колекцію ще одним незвичним експонатом, байдуже ставиться до класифікації комах і, звісно, не шукає сировини для виготовлення ліків традиційної китайської медицини. Ловіння комах приносить йому набагато скромнішу і безпосереднішу радість: радість відкриття нового різновиду комах. Якщо йому це вдасться, то його ім’я разом з довжелезною латинською назвою комахи потрапить в ентомологічний атлас і таким чином, може, збережеться для майбутніх поколінь. Якщо завдяки комасі відкривач залишиться надовго в людській пам’яті, то його зусилля не пропали марно.

Такого відкриття можна було сподіватися, звернувши увагу на маленьких комах, нічим особливим не примітних, але багатих розмаїттям своїх видів. А тому чоловік уже давно приглядався до ненависних людям двокрилих, зокрема мух. Адже вони бувають навдивовижу різноманітні. Та оскільки всі ентомологи, здається, міркують однаково, то досі майже все в цій галузі було досліджено — навіть відкрито в Японії рідкісний восьмий мутант домашніх мух. Мабуть, така численна їхня різновидність пояснюється тим, що вони живуть поряд з людиною.

Спочатку йому треба було придивитися саме до умов їхнього існування. Чи розмаїття їхніх видів не є наслідком яскраво вираженої пристосованості до зовнішнього середовища? Дійшовши до такого висновку, чоловік аж підстрибнув від радощів. Його здогад не такий уже й безпідставний. Завдяки сильній здатності пристосовуватися, мухи звикають навіть до таких несприятливих умов, яких інші комахи не витримують. Скажімо, до пустелі, де ніяка істота не виживає...

Власне, з того часу й почалося його зацікавлення піщаним грунтом. А незабаром прийшов перший успіх: одного дня на піщаному дні висхлого річища чоловік помітив невелику світло-абрикосового кольору комашку, схожу на жука-стрибуна (Cicindela Jараnа, Motschulsky). Як відомо, численні види жуків-стрибунів відрізняються між собою і забарвленням, і розміщенням цяток на крильцях. А от форма передніх лапок заслуговує особливої уваги. У твердокрилих вона служить важливою ознакою для їхньої класифікації: відміна у формі передніх лапок вказує на приналежність до окремого різновиду. Другий суглоб передньої лапки в комахи, що потрапила йому на очі, справді був якийсь незвичайний.

Звичайно у жуків-стрибунів передні лапки чорні, тонкі та швидкі. Однак у цієї комахи вони були жовтуваті й міцні, наче в якомусь грубому панцирі. До того ж ніби вкриті пилком, а це означало, що його щось утримувало — скажімо, ворсинки... Якщо тільки чоловік не помилився, то його напевне чекало велике відкриття.

Та, на жаль, він прогавив здобич. Бо був трохи збуджений, а крім того, комаха якось вигадливо літала. Пролетить трохи, оглянеться і жде, наче промовляє: «Ану, спіймай мене!» І щоразу, коли чоловік з надією наближався до неї, вона відлітала далі й, оглядаючись, знову чекала, аж поки, добряче подратувавши його, нарешті зникла в густій траві. І от саме тоді чоловіка зачарував той жук-стрибун з жовтими передніми лапками.

Мабуть, чоловік не помилився у своїх сподіваннях, звернувши всю свою увагу на піщаний грунт. Бо й справді, жуки-стрибуни — типові мешканці пустелі. Згідно з однією гіпотезою, дивний політ жука-стрибуна — це хитрість, розрахована на те, щоб виманити маленьких звірят з їхніх нірок. Коли, наприклад, миша або ящірка внаслідок цього опиняються в глибині пустелі й гинуть з голоду чи виснаження, то жук їх поїдає. В Японії його називають гарним словом — «листоношею», тому що з першого погляду він здається привабливим і безневинним, а насправді настільки лютий, що своїми міцними щелепами легко перемелює своїх одноплемінників. Правда це чи ні, однак саме політ того жука полонив чоловіка своєю таємничістю.

Отже, не дивно, що після того чоловік мимоволі ще більше зацікавився піщаним грунтом, на якому проходило життя жуків-стрибунів. Він читав про пісок усе, що потрапляло на очі, й дійшов висновку: пісок — цікава субстанція.

Наприклад, в енциклопедії він прочитав:

«Пісок — роздроблена гірська порода, що містить магнетит, каситерит, а інколи й золото. Діаметр піщинок від 1/16 до 2 мм».

Нічого й казати, чітке визначення. Одне слово, пісок — дрібна гірська порода, щось проміжне між камінням та глиною. Проте слово «проміжне» всього не пояснює. Адже лишається незрозумілим, чому ж усе-таки із трьох субстанцій — каменю, піску та глини,— перемішаних одна з одною, відсіюється тільки пісок і обертає земні обшири в пустелю? Якби це був звичайний проміжний продукт, утворений під дією вітрів і водяних потоків, то в природі мало б зустрічатися чимало інших субстанцій — від кам’яних брил до м’якої глини. Але в природі ми натрапляємо тільки на три різко відмінні фазові стани — камінь, пісок і глина. І ще одна дивна річ, розміри піщинок — чи то на березі острова Еносіма, чи то в пустелі Гобі — однакові: розподіл їхніх діаметрів навколо середнього, рівного 1/8 мм, кажуть, описується кривою Гаусса.

В одному посібнику роз’яснювалося, що ерозія грунту відбувається завдяки тому, що вода його розмиває, а вітер розносить його легкі часточки щораз далі й далі. Та все ж незрозуміло, чому середній діаметр піщинок дорівнює 1/8 мм. На відміну від цього, в іншому підручнику з геології стверджувалося, що всюди — чи то у воді, чи в повітрі — виникають вихори, найменші з яких завбільшки з піщинку. Завдяки цьому, із грунту виривається тільки пісок, який переміщається перпендикулярно напряму потоку. Якщо зчеплення часток грунту слабке, то навіть вітер, нездатний зрушити з місця камінь і глину, піднімає пісок угору, а той, падаючи незабаром на землю, залягає на підвітряному схилі дюни. Виходить, що особливості піску пояснюються законами аеродинаміки.

До попереднього визначення можна додати таке:

«Пісок — це сукупність дрібних часток кам’яних скель такого розміру, що їхнє переміщення стає можливим від найменшого подуву вітру».

Оскільки землю обдувають вітри й розмивають води, то неминучим є і утворення піску. Поки віють вітри, течуть ріки й хвилюються моря, доти із землі безперестанку народжується пісок і розповзається по ній, наче живі створіння. Пісок завжди перебуває в русі. Повільно, але невідступно він заполонює й руйнує земну поверхню...

Цей образ рухомого піску розтривожив і приголомшив чоловіка. Отже, безплідність піску зумовлена не його сухістю, як це звичайно вважають, а безупинним рухом, що не дозволяє живим істотам мати постійну оселю. Яка величезна різниця між піском і безрадісним життям сучасної людини, прив’язаної до одного місця!

Безперечно, пісок непридатний для життя. Але невже прикутість до землі — абсолютно необхідна умова існування? Хіба вона не спричинює огидного суперництва між людьми? А якби зректися її і віддатися на волю піщаному плину, то й ворожнеча мусила б зникнути. Адже і в пустелі цвітуть квіти, живуть комахи та звірі. Завдяки великій здатності пристосовуватися, вони вирвалися за межі суперництва. Як оці жуки-стрибуни...

Малюючи в своїй уяві образ рухомого піску, чоловік іноді відчував, ніби сам почав плисти разом з ним.

3

Опустивши голову, чоловік знову рушив уздовж гребеня дюни, що оточувала село півколом, наче замковий мур. На далекий краєвид майже не дивився. Взагалі ентомолог зосереджує всю свою увагу навколо себе в радіусі не більше трьох метрів. Одне з правил, якого він має дотримуватися, полягає в тому, щоб сонце ніколи не лишалося за плечима, інакше власна тінь лякатиме комах. А тому в завзятих ентомологів чоло та кінчик носа завжди засмаглі.

Чоловік ішов повільно, розміреною ходою. За кожним кроком черевики вгрузали в пісок. Навкруги не було нічого живого, і тільки де-не-де ледве трималася землі своїми короткими корінцями трава, що могла б пустити за день зелені паростки, якби вистачало вологи. Час від часу в повітрі пролітала золотисто-жовта муха, приваблювана запахом людського поту. І все-таки саме тут, на цій безплідній землі, чоловік сподівався знайти свою здобич. Кажуть, начебто жук-стрибун полюбляє самоту — іноді кружляє на території в один квадратний кілометр. А тому чоловікові нічого не залишалося, як терпеливо бродити по дюнах.

Раптом він зупинився. При корені трави щось ворушилося. Павук. Ні, павуки його не цікавили. Чоловік сів закурити цигарку. Вітер безперервно дув з моря, далеко внизу білі пошарпані хвилі лизали підніжжя дюни. На заході — там, де кінчався пісок,— у море випинався невисокий пагорб з голими скелями. Над ними сонце розсіювало проміння, схоже на жмутик лискучих голок.

Сірники не загорялись. Жоден з десяти не спалахнув. Піщані хвилі рухалися вздовж кинутих сірників із швидкістю секундної стрілки. Чоловік зупинив погляд на одній з них, і коли вона досягла його черевика, підвівся. Із складок штанів посипався пісок. Чоловік сплюнув і відчув його в роті.

А все-таки комах тут, здається, замало. Мабуть, винен у цьому надто швидкий рух піску. Але ні, ще рано занепадати духом. Його теорія має підтвердитися: він таки щось знайде.

Дюна стала плоскою і в одному місці випнулася невеликим виступом у бік суші. Чоловік спустився пологим схилом з відчуттям упевненості, що саме тут його чекає жадана здобич, і глянув понад залишками бамбукового плоту — мабуть, збудованого колись проти піщаних завіїв — у долину. Перетинаючи рівномірні, наче викладені якоюсь машиною, піщані хвилі, чоловік незчувсь, як опинився на краю глибокої ями.

Вона була овальна, метрів із двадцять завширшки. Якщо протилежна її стіна здавалася відносно пологою, то близька, що пролягала під його ногами вигнутим колом, як товсті вінця порцелянової чашки,— майже прямовисною. Чоловік з острахом став однією ногою на її край і заглянув униз: на відміну від навколишнього світу, дно ями вже тонуло в сутіні.

В глибині пітьми видніла невеличка хатина, що з одного боку впиралася дахом у піщану кручу. «Схожа на устрицю»,— подумав чоловік.

А все-таки законів рухомого піску не обійдеш...

Чоловік приготував фотоапарат, але в цю мить під його ногами осунувся пісок. Здригнувшись від страху, чоловік сахнувся назад, та піщаний шурхіт ще довго не припинявся. Яка хистка й непевна рівновага на краю ями! Хапаючи ротом повітря, чоловік кілька разів обтрусив штани долонями.

Зненацька поблизу хтось кашлянув. Хтозна-коли майже впритул з ним з’явився якийсь старий селянин, схожий на рибалку із села. Поглядаючи то на фотоапарат, то на дно ями, селянин усміхнувся зморщеним обличчям, наче обтягненим погано вичиненою заячою шкуркою. Червоні повіки його очей вкрилися засохлим гноєм.

— Щось розслідуєте?

Розвіюваний вітром голос звучав глухо, як портативний радіоприймач. Але вимова була чітка, і чоловік усе зрозумів.

— Розслідую? — Розгубившись, він прикрив об’єктив фотоапарата рукою і підняв сачок, щоб старий помітив його.— Я не розумію, про що ви говорите?.. Подивіться, я ловлю комах! Я — ентомолог! Мене цікавлять комахи, що живуть серед пісків.

— Що?..

Видно, старий нічого не второпав.

— Я — ен-то-мо-лог! — ще раз голосно повторив чоловік.— Ловлю комах!

— Комах?..

Старий недовірливо опустив очі вниз і сплюнув, точніше кажучи, випустив слину з рота, а вона, підхоплена вітром, полетіла, мов нитка. Цікаво, що так занепокоїло цього селянина?

— А хіба у ваших краях щось розслідують? — запитав чоловік.

— Ні, ні! Та якщо привело вас сюди щось інше, то байдуже...

— Повірте, я нічого не розслідую!

Старий обернувся спиною і, човгаючи солом’яними сандаліями, поплівся гребенем дюни.

За п’ятдесят метрів від чоловіка сиділи навпочіпки троє, одягнутих так само, як старий селянин, і, видно, чекали, коли він повернеться. Один з них крутив на колінах щось схоже на бінокль. Коли старий приєднався до них, вони почали про щось радитись. З того, як їхні ноги збивали пісок, легко було здогадатися, що розмова була запальною.

Байдужий до їхньої суперечки, чоловік уже збирався продовжувати пошуки жука-стрибуна, як старий швидкою ходою повернувся назад.

— Ви справді не з префектурної управи?

— З управи?.. Ви помиляєтесь!

Трохи роздратований таким допитуванням, чоловік тицьнув старому під ніс свою візитну картку.

Той довго ворушив губами, а коли насилу прочитав її, то промовив:

— Ага, то ви — вчитель?..

— З управою я не маю нічого спільного!

— Отже, працюєте вчителем?..

Старий начебто все зрозумів, бо, примруживши очі і тримаючи картку високо перед собою, ніби збирався комусь її передати, пішов до своїх. Ті троє, видно, були задоволені, бо швидко розійшлися.

Однак старий підійшов ще раз.

— Пробачте, а що ви думаєте робити далі?

— Як що? Ловити комах.

— Але ж останній автобус уже від’їхав...

— А хіба десь тут не можна переночувати?

— Переночувати? В нашому селі?..

Обличчя старого пересмикнулося.

— Якщо у вас ніхто не прийме на нічліг, подамся в сусіднє...

— Пішки?..

— Мені нікуди поспішати...

— Та навіщо вам така мука?..— несподівано дружнім голосом заговорив старий. Здавалось, ніби він хоче допомогти.— Бачите, наше село бідне, нема в ньому пристойного дому. Але якщо ви не проти, то я розпитаю і замовлю за вас слівце.

Ніщо не свідчило про злі наміри старого. Мабуть, селяни чогось побоювалися — може, урядовця з префектурної управи, що мав прибути для розслідування якоїсь справи. Та коли їхня підозра розвіялася, вони знову стали звичайними добродушними людьми.

— Буду вам дуже вдячний, якщо допоможете мені... Я вам заплачу... Я люблю зупинятися в сільському будинку.

4

Сонце зайшло, і вітер трохи вщух. Чоловік блукав по дюнах, аж поки не перестав розрізняти хвилясті візерунки на піску.

На жаль, не знайшлося тут нічого, що можна було б назвати «здобиччю».

З прямокрилих — цвіркун і щипавка. З напівтвердокрилих — щитник і щось із блощиць з невідомою назвою. З твердокрилих, які його найбільше цікавили,— довгоносик з білим хвостом і довгоногий трубковерт.

А от любих його серцю жуків-стрибунів не зустрів ні одного. Але якраз тому сподівався, що завтрашній день щедро винагородить його...

У глибині його втомлених очей закружляли бліді цяточки. Чоловік мимоволі зупинивсь і, напружуючи зір, видивився на темну поверхню дюни. Він не міг нічого з собою вдіяти — все, що рухалось, здавалося йому жуком-стрибуном.

Старий таки дотримав обіцянку: чекав його перед будинком риболовецької артілі.

— Пробачте за клопіт...

— Та байдуже, аби лиш вам сподобалося...

Очевидно, в будинку відбувалися якісь збори: четверо чи п’ятеро чоловіків сиділи там колом і сміялися. Над входом висів плакат у довгастій рамці з написом: «Любіть рідну землю». Старий щось сказав до присутніх, і сміх одразу припинився, а коли вийшов надвір, то всі подалися вслід за ним. У надвечірніх сутінках ледь-ледь біліла всипана черепашками вулиця.

Чоловіка провели до однієї з ям на краю села. Звернувши з гребеня дюни праворуч на вузьку доріжку, вони ще трохи йшли, аж поки старий не нахилився в темряву і, заляскавши в долоні, не загукав:

— Гей, бабо!

У темній ямі під ногами захилитався вогник і пролунало:

— Сюди, сюди! Коло мішків є драбина!..

Справді, злізти з такої кручі без драбини було неможливо. Та й з нею нелегко, бо круча втричі перевищувала хатину. Вдень стіни ями здавалися більш-менш пологими, а от зараз — майже прямовисними. Драбина була дуже ненадійна, з нерівних мотузок, які могли переплутатись, якби він на мить утратив рівновагу. Здавалося, що люди живуть тут, немов у своєрідній фортеці.

— Почувайтеся, як удома і добре виспіться!..

Старий не спустився вниз, а пішов геть. Згори на голову посипався пісок, але чоловіка це не дратувало, а навіть зацікавило — так, наче він повернувся в дитинство. Крім того, жінка, що вийшла назустріч з лампою у руці і мала б бути старою, бо щойно її назвали «бабою», виявилася молодою, років тридцяти, невисокого зросту, привітною. Мабуть, вона напудрилася, бо, як для жительки морського узбережжя, її обличчя було занадто біле. Та найбільше втішило чоловіка те, що жінка прийняла його відразу і з неприхованою радістю.

Правду кажучи, якби не її приязне ставлення, то перебування в цьому домі було б нестерпним. Чоловік подумав би, що з нього поглузували і швидко звідти дременув би. Хатина справляла гнітюче враження. Облуплені стіни, забиті дошками вікна, перекошені стовпи, кімнати, розділені не фусумою[3], а солом’яною ширмою, і майже гнилі мати на підлозі, що чвакали під ногами, як мокра губка. До того ж у повітрі тхнуло перепаленим піском.

Але ж усе, на світі є таким, яким ми його сприймаємо. Своєю поведінкою жінка настільки розвіяла чоловікове недовір’я, що він у думці переконував себе: «От цієї ночі мене чекає незвичайна пригода...» А, крім того, може, йому пощастить натрапити на який-небудь цікавий різновид комах. У таких умовах вони часто водяться.

Передчуття його не зрадило. Бо як тільки на запрошення жінки він сів на землі коло вогнища, то почув щось схоже на плюскіт дощу. То стрибали полчища бліх. Однак чоловіка вони не злякали. Взагалі такі несподіванки не застають ентомолога зненацька. Зсередини його одежа завжди посилана порошком ДДТ; залишилось тільки перед сном намастити відкриті частини тіла протикомашиним кремом.

— Я приготую вечерю, а ви тим часом...— сказала жінка, підводячись із землі й беручи в руки лампу.— Потерпіть трохи й посидьте в темряві.

— А хіба у вас тільки одна лампа?

— На жаль, одна...— збентежено всміхнулася жінка, й на її лівій щоці з’явилася ямочка.

«Яке в неї привабливе обличчя. Якби не очі...» — роздумував чоловік. Напевне, вони в неї були хворі. Червоні запалені краї повік не могла затінити навіть пудра. І чоловік вирішив, що треба обов’язково закапати їх перед сном ліками.

— Та знаєте, передусім я хотів би скупатися...

— Скупатися?..

— А що, не можна?

— Неприємно признатися, але це можна буде зробити лише післязавтра.

— Післязавтра?.. Післязавтра мене вже тут не буде,— і чоловік мимоволі голосно засміявся.

— Невже?..— і жінка відвернула перекошене обличчя — видно, була розчарована. «Селянки не вміють приховувати своїх почуттів»,— зробив висновок чоловік, ніяково облизуючи губи.

— Як нема ванни, то було б добре хоч облитися водою. На мені повно піску...

— На жаль, лишилося тільки одне відро води... А до криниці далеко...

В жінчиному голосі було стільки нерішучості, що чоловік вирішив закінчити цю розмову. Крім того, він незабаром переконався, що митися було б даремно.

Жінка принесла вечерю: варену рибу і юшку з молюсками. З такою типовою для рибальського селища їжею можна було миритися. Дивувало інше: як тільки він почав їсти, жінка розкрила над ним великого паперового парасоля.

— Навіщо це?..

Чоловік подумав, що йдеться про якийсь особливий тутешній звичай.

— Якщо цього не робити, то пісок посипеться вам у чашку...

— Чому? — Здивований чоловік глянув на стелю, але не помітив жодної діри.

— Пісок... Так, так...— сказала жінка, теж дивлячись угору.— Він сипеться звідусіль... Якщо не підмітати, то за день назбирається його цілий сун[4].

— Може, покрівля дірява?

— Та ні... Пісок просочиться навіть крізь новісіньку покрівлю... І деревоточець з ним не зрівняється...

— Який деревоточець?

— Ну, жучок, що гризе дерево.

— Може, терміт?

— Ні, ні. Такий жучок з твердим панциром.

— A-а, значить, жук-дроворуб?

— Та ні...

— Червонуватий, з довгими вусами?

— Ні, коричневий, схожий на рисове зернятко.

— Тоді це шашіль!

— Як нічого не робити, то навіть балки струхлявіють.

— Від шашелів?

— Ні, від піску...

— Як це?

— Він пробивається хтозна-звідки. А коли вітер подує з поганого боку, його треба вигрібати з горища і вранці, і ввечері, бо інакше під ним стеля не витримає...

— Авжеж, погано, коли пісок сиплеться на горище... Та от дивно: як це від нього гниють балки?

— Повірте, таки гниють.

— Але ж пісок завжди сухий!

— І все-таки від нього будь-що гниє. Кажуть, навіть новісінькі гета[5], залишені в піску, менше ніж за півмісяця розсипаються.

— Я цього не розумію!

— Гниє дерево, а разом з ним і пісок. Я чула, нібито під зірваними дошками стелі одного засипаного будинку земля була така масна, що хоч огірки вирощуй...

— Та не може бути!..— грубо заперечив чоловік, скрививши рота. Йому здалося, ніби образ піску, виплеканий його уявою, спаплюжено жінчиною темнотою.— Про пісок я теж дещо знаю... Бачите, пісок — це щось таке, що вічно не знає спокою... Власне, той рух і є його життям... Пісок ніде не затримується — ні в повітрі, ні в воді... Ось тому звичайні створіння не можуть у ньому вижити... Навіть гнильні бактерії... Одне слово, пісок — синонім чистоти, ворог гниття. Тож безглуздо казати, начебто від нього щось псується... А тим більше, що він сам гниє. Адже пісок — це справжній мінерал!

Жінка не ворушилась і мовчала. Квапливо, наче підстьобуваний думкою, що незручно, коли тобі довго прислуговують, чоловік доїв вечерю, не проронивши ні слова. На парасоль над його головою нападало стільки піску, що можна було б писати по ньому пальцем.

Відчувалася нестерпна вологість. Звісно, змокрів не пісок, а чоловікова шкіра. Над покрівлею шумів вітер. Чоловік потягся рукою до сигарет — в кишені теж було повно піску. Ще й не закуривши, відчув у роті гіркість тютюну.

Вийняв комах із пляшечки з ціаністим калієм. Ось приколе їх шпилькою, поки не затверділи, і тоді їхні лапки збережуть свій природний вигляд. Знадвору було чути, як жінка миє посуд... Невже в цьому домі більше ніхто не живе?

Жінка повернулась і заходилася мовчки стелити постіль у кутку. Якщо вона покладе його тут, то де збирається лягти сама? Мабуть, за тією ширмою. Напевно, іншої кімнати в цьому домі немає. А все ж таки дивно: сама спатиме в глибині кімнати, а гостя покладе біля дверей. А може, за ширмою лежить прикутий до ліжка хтось тяжко хворий?.. І це не виключено. Таке припущення цілком природне. Бо хіба самотня жінка могла б турбуватися про випадкового подорожнього.

— Тут ще хтось живе?

— Що означає «хтось»?

— Ну, хтось із родини...

— Ні, лише я сама.— Видно, жінка зрозуміла, про що йдеться, і раптом удавано засміялася.— Той пісок навіть постіль зволожує...

— А ваш чоловік?

— О, минулого року тайфун...— Жінка бездумно збивала і розтягувала краї розстеленого матраца.— В нашій околиці тайфуни страшні... Пісок суне з гуркотом, наче водоспад, трохи загавишся — і його назбирається на один-два дзьо...

— Два дзьо?.. Тобто шість метрів?..

— У такий час не можна дати собі з ним ради, хоч би скільки ти його згрібав. Та чоловік вибіг надвір разом з дочкою,— вона в середню школу вже ходила,— мовляв, курник під загрозою... Я ж була зайнята домом... А коли настав ранок і вітер ущух, я вийшла подивитися. Від курника не лишилося й сліду... І їх я більше не бачила...

— Їх засипало?

— Зовсім...

— Який жах!.. Пісок... такий страшний!..

Раптом лампа почала гаснути.

— Пісок...

Жінка стала навколішки, нахилилась і, всміхаючись, очистила пальцями гніт. Лампа знову спалахнула. В тій самій позі жінка дивилася на світло, а на її устах блукала силувана усмішка. Мимоволі чоловікові стало ніяково: він збагнув, що, мабуть, жінка виставляє напоказ ямочку на щоці. Тим більше недоречною здалася йому її поведінка після того, як вона розповіла про смерть своїх близьких.

5

— Гей, ми принесли і для нього лопату й бідони!

Напруження перервав виразний, незважаючи на відстань, голос — видно, користувалися мегафоном. А вслід за ним почулося, як падає і торохтить щось металеве. Жінка підвелася.

Відчуваючи роздратування, змішане з тривогою, чоловік запитав:

— Що?.. А хіба тут ще хтось є?..

— Таке скажете...— і жінка здригнулася, ніби її полоскотали.

— Але ж щойно згадували про когось.

— Та це... про вас...

— Про мене?.. А навіщо мені лопата?

— Та нічого... Ви цим не переймайтеся... Правду кажучи, вони такі нав’язливі...

— Може, це якесь непорозуміння?

Жінка нічого не відповіла, а, обернувшись на колінах, встала й пішла в сіни.

— Пробачте, вам ще потрібна лампа?

— Та краще, якби вона залишилась... А вам?

— Обійдуся... Робота звична...

Жінка нап’яла на голову великий солом’яний капелюх, який носять селянки на рисових полях, і вислизнула надвір у темряву.

Чоловік задумався й закурив ще одну сигарету. Власне становище здалося йому страшенно підозрілим. Він підвівся, щоб заглянути за солом’яну ширму. Там справді була кімната, але без постелі. Натомість крізь стіну на купу сипався пісок. Чоловік мимоволі остовпів... Виходить, ця хатина вже напівмертва, її нутрощі наполовину виїв невгамовний пісок... Той безформний пісок, що наділений лише середнім діаметром 1/8 мм... Однак перед його безликою руйнівною силою не вистоїть ніщо... А може, саме в цій безформності вона найкраще себе виявила?..

За мить чоловік опам’ятався. Якщо цією кімнатою не можна користуватися, то, власне, де жінка збирається спати? Було чути, як за дощаною стіною вона ходить то сюди, то туди. Стрілки наручного годинника показували дві хвилини на дев’яту. «І що можна робити в такий пізній час?» — дивувався чоловік.

У пошуках води він увійшов до сіней. На воді, що ледве закривала дно глека, плавала іржава осуга. Але це його не зупинило, бо терпіти пісок у роті було несила. Чоловік сполоскав обличчя та шию, і відразу його настрій поліпшився.

У сінях тягло холодом. «Може, надворі приємніше?» — подумав чоловік і, пригнувшись, вибрався крізь затиснуті піском розсувні двері з хатини. Згори, від дороги, дув тепер прохолодний вітер і приносив із собою гурчання триколісного «пікапа». Чоловік прислухався — мовби чулися людські голоси. Взагалі, йому здалося, ніби нагорі тепер панує більше пожвавлення, ніж удень. А може, це шумить море? Небо було густо всіяне зірками.

Жінка обернулася на світло лампи. Спритно орудуючи лопатою, вона накидала пісок у бідони. За нею нависала чорна піщана стіна. Певно, там наверху він удень шукав комах. Коли два бідони були наповнені, жінка підняла їх і понесла до чоловіка. Проходячи мимо, зиркнула на нього і прогугнявила: «Пісок...» За хатиною — там, де була мотузяна драбина — випорожнила бідони й кінцем рушника витерла піт. Перенесений її руками пісок утворював чималий горбок.

— Бачите, згрібаю...

— Хоч би як довго ви працювали, а цій роботі не буде кінця...

Повертаючись назад, жінка штовхнула чоловіка в бік пальцями так, ніби хотіла полоскотати. Злякано сахнувшись, він мало не випустив з руки лампу. Опинившись перед несподіваним вибором, якусь мить вагався: тримати лампу в руці чи поставити на землю і відплатити жінці тим самим? Та врешті вирішив не випускати з рук лампу і з застиглим на устах усміхом, не зрозумілим навіть йому самому, незграбно попростував до жінки, що знову взялася орудувати лопатою. За кожним його кроком жінчина тінь на піщаній стіні ширшала.

— Не треба...— сказала вона здушеним голосом, не обертаючись до чоловіка.— Поки спустять кошики, мушу наповнити ще шість бідонів...

Чоловікове обличчя закам’яніло. Було неприємно, що розігралися ледве стримувані почуття. Всупереч волі чоловіка, в його жилах щось розбухало. Здавалося, наче прилиплий до шкіри пісок проникав у кровоносні судини і зсередини підточував його опір.

— Може, трохи помогти?..

— Та нічого, обійдеться... Що не кажіть, не випадає з першого дня заганяти гостя до роботи.

— З першого дня?.. Та що ви кажете?.. Я тільки переночую.

— Он що...

— Бо мені ніколи відпочивати. Дайте-но лопату!

— Ваша лопата отам!..

І справді, під стіною коло дверей стояла лопата, коло неї — два бідони з дужками. Напевне, ті самі, що їх недавно скинули з дороги, як було сказано, «для нього». Здавалося, що все аж занадто добре підготовлено й передбачено. А, власне, що передбачено? Цього чоловік сам ще не знав. Так чи інакше, а його гнітило відчуття того, що ним так свавільно розпоряджаються. Держак лопати, зроблений з сукуватого грубого деревця, вилискував чорнотою — так його замацали руками. Чоловікові відхотілося допомагати.

— Ой, кошики вже у сусідів!

Жінка наче й не помітила його вагання. В її бадьорому голосі вчувалося тепер довір’я до нього. А тим часом гомін, що свідчив про наближення людей, лунав мало не поряд. Кілька коротких одностайних вигуків перейшло в тихий шепіт, змішаний із приглушеним смішком, а смішок — знову у вигуки. Робочий ритм незнайомих людей приніс чоловікові несподіване полегшення. Видно, в цьому простому світі не вважається за щось особливе давати короткочасному гостеві в руки лопату. Скоріше його вагання могло здивувати. Чоловік зробив каблуком ямку в піску й поставив туди лампу.

— Я думаю, все одно де гребти?..

— О ні!

— Може, тут?

— Я вас прошу, копайте якнайближче до обриву.

— Чи у всіх домах згрібають пісок у цю пору?

— У всіх. Бо вночі пісок вологий і легше копати. А от коли він висохне,— жінка звела очі на небо,— тоді в будь-яку хвилину може статися обвал...

Чоловік глянув угору. Справді, над ними нависав, як улежаний сніг над урвищем, товстий піщаний дашок.

— Небезпечно?..

— Та ні, ні,— майже звабливим голосом заспокоїла жінка.— Дивіться, туман піднімається!

— Туман?..

За розмовою чоловік і не помітив, як зорі розсипалися над головою й почали блякнути. На межі неба й піщаної стіни заклубочилось щось схоже на серпанок.

— Бачите, і пісок п’є росу... Коли солоний пісок насититься вологістю, то стає твердим, наче клей...

— Аж не віриться.

— А після відпливу піщаним берегом може спокійно проїхати навіть танк.

— Та невже?

— Це правда! Вночі піщаний дашок все видовжується й видовжується. А коли вітер дме з поганого боку, він, як от зараз, робиться схожим на грибну шапку... Пополудні висихає і зненацька осипається... Як упаде на тонкі стовпи, то вони не витримують — одразу ламаються...

Жінка мала небагато тем для розмови. Та коли йшлося про її власне життя, вона раптом збуджувалась і мінялася до невпізнання. «Мабуть, десь тут пролягає дорога до її серця»,— подумав чоловік. Хоча така можливість не дуже його приваблювала, в жінчиних словах учувалося стільки безпосередності, що несамохіть він малював у своїй уяві її тіло, заховане під грубою робочою одежею.

Чоловік щосили ввігнав лопату стертим кінцем у пісок під ногами.

6

Коли він одніс другий бідон з піском, пролунав голос, а наверху, на дорозі, замиготів ліхтар.

— Кошики привезли! Вам уже нема чого там робити, поможіть мені тут! — грубуватим голосом гукнула жінка.

Лише тепер чоловік збагнув, навіщо лежать на краю ями, біля драбини, солом’яні мішки з піском. Виявляється, через них перечіпляли мотузку і піднімали або опускали кошики. Одного кошика обслуговувало четверо чоловік, а всього таких бригад було дві чи три.

Зібрані з молодих парубків, вони працювали злагоджено й швидко. Коли наповнювався кошик однієї бригади, друга вже чекала, щоб зайняти її місце. Після шести таких оборотів зникала приготована купа піску.

— І тим хлопцям доводиться нелегко! — витираючись рукавом сорочки, доброзичливо зауважив чоловік.

На нього справляло приємне враження те, що юнаки повністю віддалися роботі й жодним словом не посміялися з його вимушеної допомоги.

— Атож, у нашому селі панує дух любові до рідної землі.

— Який дух?..

— Дух любові до землі, де людина народилась і живе.

— О, це похвально!..

Чоловік засміявся, а за ним і жінка. Хоч, правду кажучи, мабуть, не знала чому.

Здалека почулося, як «пікап» рушив з місця.

— Може, перепочинемо?

— О, ні, ні! Відразу за першим об’їздом почнеться другий — знову привезуть порожні кошики.

— А може, цього досить?.. Решту відкладемо на завтра...— і чоловік попрямував до сіней, не звертаючи уваги на жінку. А вона й не думала йти слідом за ним.

— Так не годиться! Треба хоч один раз обійти навколо хати...

— Навколо?

— Бо не можна допускати, щоб розчавило нашу хату... Пісок сипеться з усіх боків...

— Але ж тоді доведеться працювати до самого ранку!

Нараз жінка рвучко обернулась і, наче ображена, взялася до роботи. Вона скидалася на жука-стрибуна.

Зрозумівши це, чоловік вирішив більше не попадатися на її гачок.

— Це ж безглуздя!.. І так щовечора?..

— Пісок не знає спокою... І кошики, і «пікап» рухаються цілу ніч.

— Зрозуміло...

Справді, пісок ніколи не зупиняється. Чоловік розгубився. В нього було відчуття, ніби він наступив на хвіст змії, яка спочатку здавалася малою, а виявилася несподівано здоровенною і от-от могла вжалити його в спину.

— То це ви живете начебто лише для того, щоб згрібати пісок?..

— Не тікати ж мені вночі звідси...

Чоловік дедалі більше торопів. Йому зовсім не хотілося встрявати в таке життя.

— Але ж ви можете!.. Це ж так просто! Треба тільки захотіти, і все можна зробити!

— Ні, так не годиться,— заперечила жінка просто.— Наше село ще якось тримається завдяки тому, що такі, як я, очищають свій двір і будинок від піску... Якби не мої старання, то днів через десять від цього будинку і сліду не лишилося б... А потім настала б черга гинути іншим...

— Зворушлива історія! Однак чим пояснити завзяття хлопців, що тягають кошики з піском?

— Їхню роботу оплачує сільська управа.

— Якщо місцева влада розпоряджається такими грішми, то чому б їй не посадити лісосмугу проти піщаних завіїв?

— Обрахунок показує, що нашим способом виходить набагато дешевше...

— Та який же це спосіб?!.— Раптом чоловіка охопив гнів. Його дратували й обставини, що прив’язували жінку до цього клаптика землі, й вона — їхня жертва.— Чого ви причепилися до цього села? Я цього не розумію... Пісок — це не проста річ!.. І якщо ви думаєте, що можете перед ним вистояти, то глибоко помиляєтеся!.. Це ж безглуздя!.. Годі!.. Навіть не хочеться вам співчувати!

Він жбурнув лопату на порожній бідон і, не звертаючи уваги на вираз жінчиного обличчя, неквапливо зайшов до хати.

Ніч була тяжка, безсонна. Прислухаючись до того, що робила надворі жінка, чоловік відчував сором від усвідомлення того, що його недавній театральний жест — це кінець кінцем ревнощі до обставин, що зв’язують жінку по руках і ногах, і водночас нагадування, щоб вона припинила роботу й крадькома залізла до нього під ковдру. Ні, його охопило не просто роздратування її дурістю, а щось набагато глибше. Матрац ставав усе вологішим, а пісок — липкішим. Яка несправедливість! Як обурливо! Йому нема чого дорікати собі за те, що кинув лопату й пішов до хати. Він не збирається брати на себе нові зобов’язання. У нього їх і так було задосить. Хіба ж його захоплення піском та комахами не виникло з прагнення хоч на короткий час уникнути цих зобов’язань і одноманітності життя?..

Однак сон не приходив.

Жінка, здається, не припиняла роботи ні на хвилину. Кілька разів шурхотіння кошиків, що опускалися вниз, то наближалось, то віддалялось. Якщо вона не перестане, то завтра він не зможе ворухнути ні руками, ні ногами. Чоловік задумав прокинутися рано й цілий день завзято потрудитися. Та чим більше він намагався заснути, тим дужче сердився. Запекло в очах. Ні сльози, ні кліпання повіками не могло захистити їх від безперервної піщаної мжички. Чоловік замотав обличчя рушником. Дихалося важче, але принаймні пісок не докучав.

Він вирішив переключитися на щось інше... Заплющив очі — й побачив, як на нього напливають, мов зітхання, одна за одною нерівні лінії. То були хвилі, залишені на дюнах вітром. Чоловік дивився на них півдня і, певно, тому вони закарбувались у глибині його очей. Такі піщані потоки навіть руйнували і проковтували квітучі міста й великі держави. Хіба — якщо йому не зраджує пам’ять — не писали, що пісок засипав Римську імперію? Або якесь містечко, оспіване Омаром Хайямом, з його кравцями, різниками, базарами і плетивом вуличок? Тих самих вуличок, напрямок яких важко було змінити,— доводилося роками боротись, оббиваючи пороги урядових установ... Ніхто не сумнівався в непохитності стародавніх міст... Та врешті й вони не змогли встояти перед законами руху піщинок з діаметром одна восьма міліметра.

Пісок...

Усе, що має форму,— ніщо. Існує тільки рух піску, що її заперечує... Було чути, як по той бік тонкої дощаної стіни жінка безперестанку працювала лопатою. Власне, що вона думає зробити своїми кволими руками? Це ж все одно, що розгрібати воду й на тому місці споруджувати будинок. Замість того, щоб, згідно з властивостями води, пускати по ній корабель.

Такі думки несподівано звільнили чоловіка від дивного гнітючого почуття, викликаного шурхотом за стіною. Якщо корабель пливе по воді, то й по піску зможе. Якби вдалося відкинути усталений погляд на дім як на щось нерухоме, то й зусилля, спрямовані на боротьбу з піском, були б зайвими. Корабель, що вільно пливе по піску... Плавучі будинки, безформні села й міста...

Ясна річ, пісок — не рідина. А тому нема надії, що по ньому можна плавати. Навіть якщо залишити на піску річ з меншою питомою вагою, скажімо, корок, то й він з часом потоне. Щоб поплисти по піску, корабель мусив би мати зовсім інші властивості. Таким кораблем міг би бути, наприклад, будинок у вигляді бочки, яка обертається і, скидаючи з себе пісок, завжди тримається на його поверхні... Щоправда, людське життя в такому вічно рухомому домі було б нестерпне... А тому найкраще, трохи помізкувавши, помістити одну бочку в другій на вісі, яка завжди була б спрямована вздовж сили тяжіння... Тоді внутрішня бочка залишалася б нерухома, а зовнішня оберталася б... Такий будинок гойдався б, як маятник великого настінного годинника... Будинок-колиска... Корабель пустелі...

Села й міста, складені з таких кораблів, ворушилися б без упину...

Чоловік незчувся, коли заснув.

7

Розбудив його крик півня, схожий на скрипіння заржавілої гойдалки. Це було неспокійне, болісне пробудження. Йому здавалося, ніби щойно розвиднюється, а стрілки вже показували шістнадцять хвилин на дванадцяту. Яскравість сонячного світла також свідчила, що близько полудень. І якщо тут, на дні ями, все-таки було темнувато, то лише тому, що проміння сюди ще не попадало.

Чоловік зірвався на ноги. З обличчя, голови і грудей пісок шурхонув униз і лише навколо рота й носа лежав тонким шаром, склеєний потом. Чоловік витер його тильним боком долоні й розгублено закліпав очима. З-під запалених, шорстких повік безперервно котилися сльози, але й вони не могли змити піску, що поналипав у кутиках очей.

Сподіваючись знайти хоч краплину води, він подався в сіни до бака. Та раптом побачив, що жінка спить біля вогнища. Забувши про біль в очах, чоловік затамував подих.

Жінка була зовсім гола.

У затуманеному сльозами полі зору вона зринала, мов якась тінь. Лежала навзнак на рисовій маті, відкривши все тіло, крім голови. Її ліва рука мирно спочивала на тугому животі. Було видно те, що звичайно люди ховають, і тільки голова, якої ніхто не соромиться показувати, прикрита рушником. Без сумніву, таким способом жінка захищала очі, ніс і рот від піску, але такий контраст ще більше підкреслював її наготу.

Суцільний шар дрібного піску затушовував деталі тіла й надавав його лініям особливої жіночності та плавності. Жінка була схожа на скульптуру, обсипану золотим піском. Раптом чоловікові з-під язика потекла липка слина, якої не можна було проковтнути, бо пісок між зубами поглинув її і наповнив собою рот. Чоловік обернувся до сіней і сплюнув. Потім ще раз, другий, третій, та марно — хоча рот був уже сухий, пісок залишався між зубами. Здавалося, ніби він безперестанку там утворювався.

На щастя, бак був наповнений по вінця. Сполоснувши рот і помивши обличчя, чоловік відчув, ніби заново народився. Ніколи раніше не усвідомлював так глибоко, якою чудодійною може бути вода. Як і пісок, вона — неорганічна речовина, але така прозора, чиста, миліша й ближча людині за будь-яку живу істоту. Наливаючи її в горло, чоловік уявляв собі звіра, що гризе камінь...

Він знов обернувся до жінки, але наближатися до неї не мав охоти. Обсипана піском, вона вабила очі, але торкатися її руками не кортіло.

Нічна збудженість і роздратування при денному світлі здалися йому забутим сном. Безперечно, вся ця пригода буде цікавою темою для майбутніх розмов. Оглядаючись навколо себе так, ніби шукав підтвердження тому, що вже стало спогадом, чоловік почав квапливо одягатися. Сорочка і штани були важкі від піску. Та чи варто зважати на такі дрібниці? Однак витрусити пісок з одежі виявилося набагато важче, ніж вичесати лупу з голови.

Його черевики теж були засипані піском.

«Може, сказати їй кілька слів на прощання?» — подумав чоловік. Але якщо її розбудити, вона згорить від сорому. А як бути з платнею за нічліг?.. Було б найкраще зайти по дорозі назад в риболовецьку артіль і передати гроші старому, який учора привів його сюди.

Чоловік навшпиньки вийшов з хатини.

Сонце, як розігріта ртуть, зависло над верхом схилу й почало обпікати дно ями. Чоловік квапливо опустив очі, оберігаючи їх від несподіваного блиску, але наступної миті забув про все на світі і вп’явся ними в піщану стіну навпроти.

Неймовірно! Мотузяна драбина зникла! Її не було там, де висіла вчора!

Що ж до солом’яних мішків, то вони добре видніли, хоча наполовину вгрузли в пісок. Ні, він не помилився — вони лежали на старому місці. То невже засипало тільки драбину?.. Чоловік метнувся до стіни і, зануривши руки в пісок, почав гарячково нишпорити. Пісок одвалювався без жодного опору й осипався. «Але ж драбина — не голка»,— думав чоловік і не переставав шукати, та марно. Намагаючись стримати тривогу, що охоплювала його, він ще раз оглянув піщану кручу.

Невже не знайдеться місця, звідки можна було б вибратися нагору?.. Він обійшов хатину кілька разів. Між північною стіною, що виходила до моря, та покрівлею відстань була найкоротша, але більша десяти метрів. Крім того, схил ями був тут крутішим, ніж деінде, а важкий піщаний виступ угорі таїв у собі смертельну загрозу.

Порівняно пологим виявився західний бік ями, схожий на внутрішню поверхню конуса. За найбільш оптимістичними розрахунками, його нахил тут досягав п’ятдесяти, а може, тільки сорока п’яти градусів. Чоловік зробив перший обережний крок. Проте після кожної такої спроби сповзав униз на півкроку. Та все-таки йому здавалося, що, коли постарається, видряпається нагору.

Перших кілька кроків були успішними, але потім його ноги почали грузнути. Чоловік ще не встиг збагнути, посувається вперед чи ні, а вже був по коліна в піску. Далі спробував лізти рачки. Нагрітий сонцем пісок обпікав долоні. Змішаний з потом, він обліпив тіло й примушував заплющити очі. Невдовзі раптова судома в ногах не дозволила й ворухнутися.

Чоловік вирішив перепочити. Відсапався і, ледь-ледь розплющивши очі, оглянувся назад, щоб переконатися, що подолав чималу відстань, і побачив, що він і на п’ять метрів не піднявся. Навіщо ж тоді він так мордувався? Та й схил ями здавався звідси вдвічі крутішим, ніж знизу. Він силкувався вилізти з ями, а, виходить, тільки загруз у піску. Ще страшніша картина відкривалася вгорі: над самою головою дорогу перепиняв піщаний виступ.

Охоплений розпачем, чоловік зробив ще одне зусилля і як тільки простягнув руку вперед, пісок раптом осунувся й викинув його на дно ями. В лівому плечі щось тріснуло, наче паличка для їди. Однак особливого болю він не відчув. Якийсь час пісок сипався вниз, ніби хотів залікувати завдану йому рану, а потім нараз зупинився. На щастя, пошкодження виявилося незначним.

Отже, ще рано лякатися.

Ледве стримуючись, щоб не закричати, чоловік поволі вернувся до хати. Жінка спала у тій самій позі. Він покликав її спочатку тихо, а потім щораз голосніше й голосніше. Вона нічого не відповіла й тільки ніби невдоволено перевернулася на другий бік.

Пісок посипався з неї на землю й оголив її плечі, руки, боки та стегна. Проте зараз чоловікові було не до цього. Він підступив до неї і зірвав з голови рушника. На відміну від обсипаного піском тіла, її плямисте обличчя справляло неприємне враження. І якщо вчора при світлі лампи воно здавалося білим, то напевне завдяки пудрі. Тепер цей білий шар потріскався і почав одпадати — так відпадає борошно з дешевої котлети, приготованої без яєць. Несподівано для себе чоловік подумав, що пудрою служило, мабуть, звичайнісіньке пшеничне борошно.

Нарешті, ніби засліплена яскравим світлом, жінка ледь-ледь розплющила очі. Він схопив її за плече й струснув. Слова виривалися з нього, немов благання:

— Слухайте, нема драбини! Як у біса звідси вибратися? Без неї, видно, тут не обійтися!

Жінка квапливо підняла рушник, кілька разів витерла ним обличчя, потім повернулася спиною і лягла долілиць. Невже засоромилась? Яка дурниця! І чоловік закричав — так, наче його прорвало:

— Мені не до жартів! Просто біда, якщо ви зараз же її не принесете! Я не маю часу на балачки! Куди ви її заховали? Перестаньте мене дражнити, а давайте драбину!

Але жінка мовчала і тільки крутила головою, лежачи в тій самій позі.

Нараз чоловік закам’янів. Погляд його застиг, у грудях щось сіпнулось і сперло дихання. Нарешті він зрозумів безглуздість своїх запитань. Так, драбина була з мотузків... Отже, не могла стояти... Тож якби навіть він її роздобув, однаково не зумів би повісити. Виходить, драбину забрала не жінка, а хтось інший, згори... Чоловікове обличчя, заросле й обсипане піском, почало набирати жалюгідного вигляду.

Дивне поводження жінки й мовчанка набували якогось зловісного відтінку. Чоловік ще вагався, не знав, вірити своїм очам чи ні, але в глибині душі розумів, що справдилося його найгірше передчуття. Можна було не сумніватися, що драбину забрано з її відома та повної згоди. Вона напевне була співучасницею в цій поганій справі. Тож, природно, її поза не має нічого спільного ні з сором’язливістю, ні з необізнаністю. Скоріше вона видає в ній жертву або злочинця, готового прийняти будь-яку кару. От попався у пастку! Як необережна голодна мишка, що її жук-стрибун виманив у мертву пустелю...

Чоловік стрепенувся й побіг до дверей, щоб іще раз виглянути надвір. Дув вітер. Сонце висіло майже над самою ямою, а з перегрітого піску здіймалися хвилі повітря, схожі на мокру кінострічку. Піщана стіна стала ще крутішою і своїм виглядом ніби попереджала його м’язи і суглоби про марність опору. Гаряче повітря проникало в шкіру. Спека ставала все більшою.

Раптом чоловік заверещав, мов божевільний. Про що — сам не знав, а тому його слова не мали змісту. Він просто щосили кричав — так, наче сподівався, що кошмарне видиво злякається, одумається і, попросивши вибачення за випадково заподіяну шкоду, викине його з дна піщаної ями. Однак його голос, незвиклий до крику, був тонкий і кволий. І хто-зна, чи далеко лунав, бо його поглинав пісок і розвіював вітер.

Та несподівано страшний гуркіт закрив йому рота. Як і попереджувала вчора жінка, висохши на сонці, на північному боці ями обвалився піщаний виступ. Під його ударом хатина жалібно застогнала, ніби її силоміць крутили і гнули, а потім із щілин у стіні та піддашші з шурхотом потекла сіра кров. Чоловік затремтів так, наче то його самого збили з ніг, його рот був повен слини...

Ні, це щось неймовірне! Така подія виходить за будь-які межі. Хто має право ставити пастку на дорослу людину, що внесена в книгу породинного запису, працює за фахом, сплачує податок і застрахована на випадок захворювання, як на мишу або комаху? Не хотілося вірити своїм очам. Якесь непорозуміння! Авжеж, таки непорозуміння. Чогось іншого й уявити собі не можна.

Бо хіба з нього була б їм якась користь? Адже він — не кінь і не віл, тож його не примусиш на них трудитись. А коли його не можна використати як робочу силу, то навіщо тримати серед оцих піщаних стін? Та й для жінки він був би зайвим тягарем.

Однак... однак чого він у цьому не впевнений?.. Чоловік глянув на піщану кручу, що його оточувала, майже здушуючи горло, й мимоволі згадав про свою недавню жалюгідну спробу вирватися на волю. Така боротьба нічого не варта, лише тіло спаралізувала безсиллям... Мабуть, цей світ особливий: його роз’їв пісок, і звичайні правила співжиття втратили свою чинність... Для такого сумніву було чимало підстав. Скажімо, хіба не свідчило про небезпеку те, що лопату та бідони приготували для нього заздалегідь, що без його відома забрали драбину, а жінка нічого не пояснила йому і з моторошною покірністю жертви мовчала? І, мабуть, не випадково вчора ввечері кілька разів прохопилася, що розраховує на його тривале перебування в її домівці.

Покотилася вниз ще одна, менша, піщана лавина.

Охоплений неспокоєм, чоловік повернувся до хатини. Він підійшов до жінки, що все ще лежала долілиць, і раптом підняв праву руку. В глибині його очей зблиснула прихована злість. Але в ту ж мить піднята рука безсило опустилась. Якби він ударив жінку, то, мабуть, відчув би полегкість. Проте була загроза, що тоді грав би відведену йому роль. Звичайно, жінка тільки цього й чекала. Адже кара — не що інше, як спокута злочину.

Чоловік відвернувся спиною до жінки й, важко осівши на поріг, обхопив голову руками. Тихо застогнав. Намагався проковтнути слину, але не зміг — вона застрягла йому в горлі. Слизиста оболонка горла, чутлива до піску, очевидно, ніколи не звикне до тутешніх умов. Слина збилася в кутиках рота коричневою піною. Сплюнув, але шорсткий пісок відчувався у роті ще дужче. Тоді чоловік облизав язиком зуби і знову сплюнув, однак і це не допомогло. Нарешті в роті висохло й запекло, наче там усе запалилось.

Нічого не вдієш. Чоловік вирішив поговорити з жінкою і примусити її розповісти про все докладно. Якби тільки вдалося з’ясувати становище, то й вихід знайшовся б. Не віриться, щоб його не було. Та хіба можна терпіти таке безглуздя?.. А що, коли жінка не відповідатиме?.. Цього він боявся найбільше. Саме такого повороту справи можна було сподіватися. Її вперта мовчанка... Поза беззахисної жертви, що лежить, підібгавши ноги...

Її гола спина викликала в уяві щось непристойне і звіряче. Чоловікові здавалось, що досить йому доторкнутись до неї і вона перевернеться на спину. Та як тільки він про це подумав, страшний сором забив дихання. Йому привиділося, начебто на обсипаній піском жіночій спині відбивається його власна постать — постать вправного ката, що піддає жінку тортурам. Зрозуміло... Так воно колись буде... І того дня ти втратиш право голосу...

Несподівано різкий біль кольнув низ живота. Переповнений сечовий міхур просив пощади.

8

Справивши малу нужду, чоловік застиг, наче відсторонений від усього на світі. Не було надії, що з плином часу його становище поліпшиться. Та він не мав відваги повертатися до хати. Лише тепер, на відстані, збагнув, як небезпечно бути поряд з жінкою. Щоправда, не так страшна вона сама, як її поза. Ще ніколи в житті він не бачив чогось такого непристойного. Ні, він не повинен вертатися до хати. Бо, що не кажи, та поза таїть у собі страшну небезпеку.

В зоології існує поняття «спазма вдаваної смерті». Під ним розуміють стан паралічу, в який впадають деякі комахи та павуки, коли несподівано щось їм загрожує. Порвана картина... Аеродром з диспетчерською, яку захопив божевільний... Чоловік хотів переконати себе, що його власна непорушність призведе до припинення будь-якого руху в світі — так для жаби протягом зимової сплячки немає зими.

Та поки він роздумував, сонячне проміння стало нестерпним. Немов уникаючи його стріл, чоловік швидко нагнувся і, вхопивши комір руками, з такою силою рвонув його, що від сорочки відлетіли три верхні гудзики. Зішкрябуючи з долоні пісок, знову пригадав учорашні жінчині слова, що пісок ніколи не буває сухим, а, навпаки, руйнує своєю вологістю все, з чим стикається. Знявши сорочку, ослабив ремінь, щоб штани трохи провіяло. І навіщо було зчиняти такий переполох? Неприємне відчуття так само швидко полишило його, як і охопило. Мабуть, вологий пісок негайно втрачає свою чарівну силу, як тільки його торкається повітря.

І якраз у цю мить чоловік усвідомив, що глибоко помилився. Безперечно, його пояснення того, чому жінка спала голою, занадто однобічне. Хоча не виключено, що вона мала намір заманити його в пастку, її поведінка, як це не дивно, могла бути щоденною звичкою, виробленою умовами життя. Жінка лягала спати аж на світанку. А оскільки вві сні людина легко пітніє, то цілком природно, що жінка роздягалася догола. Адже доводилося спати вдень у гарячій, мов піч, піщаній ямі. Якби він опинився в її становищі, то напевно теж спав би голий...

Це відкриття миттю зняло з нього напруження. Здалося, наче легкий вітерець здув із шкіри піт і пісок. Навіщо ці даремні переживання? Не треба ціпеніти від самого вигляду замка, поки не переконаєшся, замкнутий він чи ні... Чоловік спроквола, ледве відриваючи ноги від землі, подався до хати.

Він заспокоїться і вивідає у жінки всі потрібні відомості... Що ж тут дивного? Жінка замовкла тому, що він утратив самовладання і розкричався... А крім того, хіба її мовчанка не могла бути виявом сором’язливості, мовляв, необережно допустила, що хтось побачив, як вона спить гола.

9

Після засліплюючого блиску розпеченого піску в хатині було похмуро, холодно й волого. Та за мить чоловік усвідомив, що помилився. Бо й тут стояла задуха, до того ж тхнуло пліснявою.

Жінки не було там, де лежала раніше. Чоловік аж здригнувся від несподіванки. Досить з нього тих загадок! А втім, не довелося нічого розгадувати. Жінка стояла коло умивальника, обернувшись до нього спиною і злегка нахилившись над баком з водою.

Вона була вдягнена. Тепер він уже не міг їй нічого закинути — від кімоно й робочих шароварів із блідо-зеленої тканини в горошок, здавалося, ширився начебто запах м’ятного бальзаму. Отже, він забагато переживав. Зрештою, якщо попасти в такі незвичні обставини й не виспатися, то уява неодмінно розгуляється.

Жінка сперлась однією рукою на край бака і, зазираючи всередину, кілька разів провела пальцем другої по воді. Чоловік струсив обважнілу від піску й поту сорочку й намотав її на зап’ястя.

Жінка обернулась. На її обличчі застигла настороженість. Благання в її очах було таким природним, що, здавалося, вона прожила з ним усе життя. Чоловік вирішив напустити на себе байдужість і сказав:

— Жарко, правда?.. Таку спеку в сорочці годі витримати.

Але жінка й далі поглядала на нього недовірливо й жалісно. Потім з боязким удаваним усміхом на губах, раз по раз запинаючись, відповіла:

— Ага... правда... Як спітнієш одягнутий, то відразу схопиш... піщану висипку...

— Що?..

— Висипку... Шкіра гноїться, а потім лущиться, як після опіку...

— Кажете, лущиться?.. Мабуть, запріває з вологи?

— Атож... І тому...— Нарешті жінка заспокоїлась і розв’язала язика.— Коли починаємо обливатися потом, то роздягаємося догола. Живемо в цих ямах і не мусимо боятися, що хтось нас побачить...

— Справді... Пробачте, ви не випрали б мені оцю сорочку?

— Охоче, але тільки завтра, коли привезуть воду в залізних бочках.

— Завтра?.. Завтра не годиться...— Чоловік захихотів. Нарешті йому вдалося звернути розмову в потрібне русло.— До речі, коли ж мене випустять нагору?.. Мені це не подобається... Бо коли такий службовець, як я, спізниться на роботу хоч на півдня, то завдасть собі величезної шкоди... Я не хочу марнувати ні хвилини... Тут, на піщаному грунті, водиться чимало так званих жуків-стрибунів... Ви їх знаєте? Так от я вирішив за всяку ціну відкрити їхній новий різновид протягом цієї відпустки...

Жінка ворухнула губами. Мабуть, повторювала незнайому назву — «жуки-стрибуни». Чоловік помітив, що вона знову замкнулася в собі.

— А чи не можна якось зв’язатися з людьми із села?.. Може, закалатати в бідон?.. — мимоволі запитав він.

Вона не відповідала. Із швидкістю каменя, що занурюється у воду, перейшла в оборону й замовкла.

— Що з вами?.. Чого мовчите?..— Чоловік знов ледве стримався, щоб не закричати.— Я нічого не розумію!.. Якщо це якась помилка, то грець із нею! Не варто над цим побиватися... Найприкріше — це ваша мовчанка. Мої учні теж часто так поводяться. І знаєте, що я кажу їм тоді? Що прикидатися, ніби каєшся,— найганебніша слабкодухість... Якщо можете внести ясність, то зробіть це зараз, негайно!

— Але ж...— жінка перевела очі на свій лікоть і докінчила несподівано впевненим голосом: — Думаю, що ви вже зрозуміли.

— Що зрозумів?

Чоловік не міг приховати здивування.

— А я гадала, вже зрозуміли...

— Нічогісінько! — вигукнув він нарешті.— Як же я міг зрозуміти, коли ви не розповіли мені нічого!..

— Бачите, самотній жінці в наших краях важко жити...

— А я тут при чому?

— Боюсь, що я погано зробила...

— Погано?..— З поспіху чоловік запинався.— Виходить, змовилися?.. Засунули в пастку приманку?.. Думали, кинуся, мов кіт або собака, як тільки побачу жінку?..

— Наближається пора північних вітрів. Почнуться піщані бурі...— Жінка зиркнула на відчинені двері. В її монотонному спокійному голосі вчувалася тупа впевненість.

— Мені ніколи жартувати! І безглуздя має свої межі! Мене затримано незаконно!.. Це ж злочин!.. Навіщо було вдаватися до насильства, коли стільки безробітних шукають хоч найменшого заробітку?

— Ми мали б клопіт, якби про нас дізналися...

— А ви гадаєте, що зі мною буде безпечніше?.. Анітрохи!.. Помиляєтесь!.. Я не бродяга. Сплачую податки, маю постійне місце проживання... Скоро поліція почне мене розшукувати, й тоді начувайтеся!.. Ви що, нічого не розумієте?.. Чим збираєтеся виправдати свій вчинок?.. Так-от, покличте когось із начальства, і я йому розтлумачу, які ви недоумки!

Жінка опустила очі й тихо зітхнула. Похиливши плечі, стояла нерухомо, ніби нещасне цуценя, якому поставили непосильне завдання. Але така поведінка лише розгнівала його.

— Та чого ви зволікаєте й вагаєтесь?.. Ідеться не тільки про мене. Ви така сама жертва, як і я. Хіба ні? Ви казали, начебто боїтеся, щоб ніхто не довідався про тутешні справи... А це означає, що самі визнаєте нерозумність вашого життя! Не дозволяйте іншим розпоряджатися вами, як рабинею! Перестаньте співати з чужого голосу! Ніхто не має права вас тут затримувати! Негайно когось покличте!.. Забираймося звідси обоє!.. A-а, зрозуміло... Вам страшно?.. Де ваш розум?.. Нема чого лякатись... Я з вами... В мене є товариш, який працює в газеті... Я надам цій справі громадський розголос... Що таке?.. Чого мовчите?.. Я ж казав: вам нема чого тремтіти!

Через якийсь час, немов заспокоюючи його, жінка коротко спитала:

— Може, приготувати вечерю?

10

Краєм ока поглядаючи ззаду на жінку, що заходилась чистити картоплю, чоловік усе думав: покірно прийняти від неї їжу чи ні?

Саме зараз настав час, коли треба виявити спокій і холоднокровність... Їхні наміри розгадано, тож, мабуть, не слід шарпатися в різні боки, а треба дивитися правді в очі й розробляти здійсненний план утечі. А покарати за незаконні дії супроти нього можна пізніше... Тим часом голод підточував силу волі й не давав зосередитись. Якщо він не хоче примиритися зі своїм теперішнім становищем, то, природно, мусить відмовитися від усього, пов’язаного з жінкою, зокрема й від вечері. Було б смішно, якби він сердився і водночас брав з її рук їжу. Навіть пес лащиться, коли його годують.

А втім, не слід поспішати... Поки не знаєш, наскільки сильний твій супротивник, не треба переходити в оборону... Зрештою, він нічого не візьме в неї даром... Заплатить за вечерю. А коли так, то не матиме перед нею ніяких боргів... Як часто повторюють телекоментатори боксерських змагань: напад — найкращий захист.

Знайшовши переконливий привід для того, щоб не відмовлятися від їжі, чоловік відчув полегкість. Раптом у голові наче просвітліло й думки в’язалися одна з одною. Хіба не пісок є його найлютішим ворогом? Авжеж, пісок. Нерозумно брати на себе непосильні завдання, особливо такі, як виламування грат. Якщо забрали мотузяну драбину, то її можна замінити дерев’яною. А круту піщану стіну осунути й зробити пологою... Досить трохи поворушити мозком, і будь-що вдасться зробити. Якщо простий засіб веде до мети, то кращого й не треба. Найправильніше розв’язання задачі, як показує випадок з яйцем Колумба, буває до смішного простим... Якщо він не пошкодує зусиль і боротиметься, то ніколи не пропаде.

Жінка почистила картоплю, дрібно порізала її і поклала у великий залізний казанок разом з покришеною редькою. Потім обережно вийняла сірники з поліетиленової торбинки, а, розпаливши вогонь, заховала їх назад і стягла гумкою торбинку. Рис висипала в друшляк і полила зверху водою. Мабуть, щоб змити пісок. Незабаром у казанку забулькало, а в повітрі поплив неприємний запах редьки.

— Чуєте, лишилося трохи води. Може, помиєте обличчя?..

— Ні, я волів би напитися...

— Питна вода в іншому місці.— Жінка витягла з-під умивальника великого чайника, теж загорнутого в поліетиленову плівку.— Вона ще не охолола, але прокип’ячена й безпечна для вжитку.

— А скажіть, в чому будете мити посуд, коли води не стане?

— Досить того, що вишарую піском.

По цих словах жінка взяла з підвіконня жменю піску, кинула його в чашку, що була під рукою, й показала, як це робиться. Чоловік не знав, чи справді посуд стає чистим після такої процедури, але хотів вірити жінці, бо принаймні все це добре узгоджувалося з його уявленням про пісок.

Вечеряв під парасолем. Жінка частувала його вареними овочами і в’яленою рибою... їжа трохи пахла піском. Він подумав, що й господиня могла б їсти разом з ним, якби парасоль висів під стелею, але не мав охоти напрошуватися на її товариство. Дешевий чай був міцний, але несмачний.

Після того, як чоловік повечеряв, жінка відійшла до умивальника і, прикрившись поліетиленовою плівкою, почала їсти. Ззаду вона скидалася на комаху. Невже вона й далі збирається жити таким життям? На цьому клаптику землі? Як подивитися згори, то цієї землі було як кіт наплакав, а знизу видно тільки пісок і небо... Одноманітне, наче застигле перед очима існування... Мабуть, за все життя вона не почула ні одного співчутливого слова... А може, тепер тішиться, як молода дівчина, тим, що доля подарувала їй його, впійманого пасткою?.. Яка жалюгідна історія!

Чоловікові кортіло перекинутися з нею словом, але поки що він вирішив закурити і чиркнув сірником. Сірник спалахнув, а от цигарка не запалювалася. Чоловік пихкав щосили, аж щоки западали між зубами, поки нарешті відчув запах диму. Той нікудишній дим, масний і пекучий, так зіпсував йому настрій, що пропало бажання говорити.

Жінка склала брудний посуд у сінях і, обсипавши його піском, неохоче промовила:

— Пробачте, але зараз я мушу скидати пісок з горища...

— Скидати?.. Ну що ж...— Чоловікові було однаково, погниють балки й проламається дах чи ні.— Якщо я вам заважатиму, то я піду...

— Пробачте, але...

Чого вона прикидається? Чого не виказує, що в неї на душі, хоча сама почувається так, ніби розкусила гнилу цибулину?.. Жінка тим часом із звичною спритністю обв’язала рот і ніс складеним удвічі рушником, а тоді, прихопивши під пахву віника й дощечку, видряпалася на перегородку стінної шафи, в якій залишилась тільки одна стулка.

— Щиро кажучи, я вважаю, що було б значно краще, якби цей будинок завалився!

Чоловік сам злякався свого раптового пронизливого крику. Приголомшена жінка обернулася. Ні, здається, вона ще не перетворилася в комаху.

— Не думайте, що це я на вас розгнівався... Просто мене бере огида від тієї підступності, з якою невинну людину заковують у кайдани. Ви мене розумієте?.. Зрештою, байдуже... Хочете, я розкажу вам одну цікаву історію? Колись у пансіоні я тримав дворнягу з кудлатою шерстю, що і влітку не рідшала... Самий вигляд собаки так мене гнітив, що нарешті я зважився його обстригти... Та як тільки я скінчив свою роботу і збирався викинути шерсть, він, наче щось згадавши, раптом заскавулів, схопив клубок у зуби — і мерщій у буду. Напевно, вона здалася йому частиною тіла, з якою жаль було розлучатися.— Чоловік крадькома зиркнув на жінку, що стояла нерухомо в неприродній позі на перегородці шафи.— Ну гаразд... У думках кожної людини є своя логіка, якої іншому не збагнути... Тож робіть, що вам заманеться — згрібайте й переносьте пісок з одного місця на інше. А я не можу більше терпіти! З мене досить! Я вас зараз покину... Ви ще мене не знаєте!.. Як захочу, легко втечу... До речі, й сигарети скінчилися...

— Ну, сигарети...— відповіла жінка з недоречним поспіхом.— Їх привезуть пізніше, разом з водою...

— Ви про сигарети?.. — пирхнув мимоволі чоловік.— Та хіба мова про них?.. Я розповідав про обстрижену шерсть... Розумієте?.. Я хотів сказати, що нерозумно заради жмутка шерсті город городити.

Жінка мовчала... Не схоже було, що збирається відповідати або виправдовуватися. Натомість вона трохи почекала і, коли чоловік виговорився, взялася до розпочатої роботи так, ніби нічого й не сталося. Відсунула ляду в стелі над шафою й, опираючись ліктями на край отвору та незграбно теліпаючи ногами, видряпалася на горище. То тут, то там почали сипатися тонкі цівочки піску. Здавалося, начебто на горищі повзає якась дивна комаха... Пісок і гниле дерево... О, досить уже тих див!

Потім несподівано з одного кутка стелі пісок вирвався багатьма струмочками. Дивне почуття викликав контраст між надзвичайною тишею в хаті й навальністю піщаних струменів. Незабаром під кожною щілиною і діркою в стелі на підлозі утворилося щось схоже на горельєф. Запах піску щипав ніздрі. Проникав в очі. Чоловік кинувся надвір.

І в ту ж мить йому здалося, ніби, починаючи з п’ят, він розтоплюється в охопленому вогнем краєвиді. Лише десь усередині відчувалася крижина, що ніяк не танула. І сором. Жінка, схожа на тварину... З малесеньким серцем, яке не має уявлення ні про вчорашній, ні про завтрашній день... Неймовірний світ, у якому людину можна стерти так само, як слід крейди на шкільній дошці... Йому ніколи й не снилося, що десь у наш час буває така дикість. А проте... Якщо зважити, що, оправившись від удару, він нарешті повертав собі душевну рівновагу, то соромитися не було чого.

Та не слід ловити гав. Чоловік вирішив, як буде змога, закінчити все до вечора. Примруживши очі, він зміряв очима піщану стіну, що хвилювалася під нагрітим повітрям, немов розтоплене скло. З кожним його поглядом вона начебто вищала. Але ж йому не треба всупереч природі робити пологий схил крутим, навпаки, він хоче зробити крутий — пологим. Тож нема чого вагатися.

Найкраще було б осувати пісок згори. Та оскільки зробити це неможливо, нічого не залишається, як починати знизу. Спершу він глибоко підкопає схил і чекатиме, коли пісок осипеться, а тоді знову копатиме й обвалюватиме... Якщо так повторить багато разів, то підніматиметься разом з піском під ногами, аж поки опиниться на самому верху. Звісно, була загроза, що під час роботи піщаний потік знесе його вниз. Але ж пісок — це все-таки не вода, його не треба боятися. Адже чоловікові ще не доводилося чути, щоб хтось потонув у піску.

Лопата й бідони стояли під хатою. Стерте вістря лопати блищало, як порцеляновий черепок.

Певний час чоловік завзято копав. Пісок піддавався лопаті й була надія, що робота посуватиметься успішно. Тільки шурхіт лопати, що вгризалася в пісок, і його власне хекання відмірювали час. Та невдовзі втомлені руки ніби почали нарікати на втому. Здавалося, він уже перелопатив чимало, а наслідків не було видно. Пісок спадав потроху і то лише над викопаною заглибиною. Виходило, що прості, як закони геометрії, передбачення, що їх він виносив у голові, де в чому розминалися з дійсністю.

Чоловік вирішив, що тривожитись ще рано, а треба трохи перепочити й перевірити свої розрахунки на практиці. На щастя, матеріалу було скільки завгодно. В тіні, під хатою, він викопав ямку завглибшки з півметра. Та от дивина — нахил її виявився не таким, як він сподівався. Все ті ж сорок п’ять градусів... Майже як у ступки, що розширюється доверху. Чоловік поглибив дно — пісок осунувся, але нахил не змінився. Мабуть, унаслідок рівноваги між силою тяжіння і тертям піщинок стіни всіх піщаних ям нахилені однаково. А коли так, то невже і яма, якій він кинув виклик, має таку ж крутизну?

Ні, цього не може бути... Навіть якщо це обман зору, то все одно тут щось не так. Адже кожен схил знизу видається пологішим, ніж є насправді.

То, може, взяти до уваги масу?.. Залежно від неї змінюється і тиск піску. І, природно, зміщується рівновага між силою тяжіння й тертям. Мабуть, будова піщинок теж має значення. Кажуть, що опір тисненню глини, добутої з природних покладів і взятої із раніше насипаної купи, різна. Треба зважати й на вологість... Одне слово, мала піщана яма, на відміну від великої, може підлягати іншим законам.

Однак цей дослід не був марним. Велику цінність мало відкриття, що піщана стіна надзвичайно стійко зберігає свій нахил.

Перенасичений розчин від легкого струшування перетворюється у звичайний, насичений, а на дно осідають кристалики.

Раптом чоловік відчув на собі чийсь погляд й обернувся — хтозна-коли у дверях з’явилася жінка й стежила за ним. Захоплена зненацька, вона сахнулася одною ногою назад, а очі звела вгору. Чоловік перехопив її погляд і побачив, як зверху, на східному боці ями, на нього дивляться троє чоловіків. Він не міг їх розпізнати, бо нижню частину їхніх облич закривали рушники, але здогадувався, що, може, це вчорашній старий з приятелями. Мимоволі приготувався до оборони, але відразу ж опанував себе й, не звертаючи уваги на непрошених гостей, вирішив працювати далі. Їхні погляди не тільки не заважали, а навіть підганяли його до роботи.

Піт заливав йому очі й скапував з носа. Чоловік не мав часу витиратись, а тому заплющував очі й орудував лопатою. Ні, йому не слід зупинятися. Якщо вони побачать, з яким завзяттям він трудиться, то навіть своїми дурними головами збагнуть, що вони нікчеми.

Він глянув на годинника. Витер пісок на склі циферблата об штани — все ще було десять на третю. Десять на третю! Як і минулого разу, коли дивився на стрілки. Довір’я до власного відчуття часу миттю пропало. Мабуть, в очах равлика сонце рухається із швидкістю бейсбольного м’яча.

Пісок ринув униз. Глухий звук і навальний тиск на груди... Чоловік спробував глянути вгору, щоб дізнатися, що сталась, але не міг угадати, де низ, а де верх. Скорчившись у блювотині, він лише помітив над собою тьмяне світло.

Частина друга

11

Дзінь, дзінь, дзінь... Що це дзвенить? Дзвінок. Дзяв, дзяв, дзяв... Хто це кричить? Чорт.

Жінка наспівувала собі під ніс. Збираючи осугу на воді в баку, невтомно повторювала ті самі слова.

Коли пісенька скінчилася, було чути, як жінка полоще рис. Чоловік тихенько зітхнув, перевернувся на другий бік і завмер у напруженому чеканні... Ось незабаром вона принесе воду в тазику й поможе йому вмитися. Розпухла від піску й поту шкіра мало не ятрилася. Від самої згадки про холодний мокрий рушник чоловік зіщулився.

Чоловік не вставав з постелі відтоді, як знепритомнів, придушений піщаною лавиною. Протягом перших двох днів його мучила гарячка, що досягала майже тридцяти дев’яти градусів, і безперестанку нудило. Наступного ранку температура помітно спала, повернувся апетит. Мабуть, його захворювання спричинив не удар піщаної брили, а скоріше втома від незвичної тривалої фізичної роботи під палючим сонцем. Зрештою, нічого страшного в цьому не було.

Напевне тому й одужання було швидким. На четвертий день майже зник біль у ногах і попереку. З настанням п’ятого дня чоловік не мав на що скаржитися, хіба що на деяку млявість. А проте він не вставав з постелі, вдаючи тяжкохворого; очевидно, на це в нього були певні причини. Ясна річ, він усе ще не зрікся думки про втечу.

— Ви прокинулися?..— боязко спитала жінка.

Краєчком примружених очей вгадуючи під робочими шароварами округлості її колін, чоловік відповів невиразним стогоном. Жінка поволі викручувала рушника над погнутим латунним тазиком і вела далі:

— Як ви почуваєте себе?

— Так собі...

— Може, освіжити плечі?

Він не мав нічого проти, щоб цілком віддатися в її руки — мабуть, тому, що вважав себе хворим. Йому пригадався вірш про те, як одній дитині приснилося в гарячці, ніби її загорнули в прохолодний срібний папір. Спітніла, обліплена піском шкіра, що, здавалось, уже задихалася без повітря, раптом ожила і прохолола, а в неї, викликаючи дивне збудження, ніби проникав запах жіночого тіла.

Однак чоловік не міг їй усього простити. Бо це були дві різні речі, які не треба плутати. Три дні відпочинку швидко промайнули й пручатися далі було не варто. Якщо його план осунути піщану стіну і зробити її пологішою скінчився невдачею, то це лише означає, що він був погано підготовлений. Якби на перешкоді не став несподіваний сонячний удар, то все склалося б набагато краще. Та й підкопувати схил було важче, ніж йому раніше уявлялося. Треба було придумати щось розумніше. І саме через те йому спало на думку прикинутися хворим.

Прийшовши до пам’яті й побачивши, що все ще перебуває в жінчиному домі, чоловік відчув, як зіпсувався в нього настрій. Видно, ті селюки не мали жодного бажання висловлювати йому співчуття. І якраз тоді в голові сяйнула нова думка.

Їхню байдужість до нього,— бо ж навіть лікаря до нього не покликали,— він оберне проти них так, що вони ще гірко каятимуться. Вночі, коли жінка працюватиме, він буде міцно спати. І, навпаки, вдень, коли вона відпочиватиме, буде навмисне голосно стогнати і їй заважати.

— У вас щось болить?

— Так... болить... Мабуть, у хребті щось зрушилося...

— Зробити масаж?

— Ні в якому разі! Хіба можна віддаватися в руки нефахівцеві?.. На нервах спинного хребта тримається життя... Ану ж я помру... Що будете тоді робити? От мали б мороку!.. Покличте лікаря! Лікаря! Ой, болить!.. Скажено болить!.. Поспішайте, а то буде пізно!

Жінка не зможе довго таке витримати, вона зовсім знесиліє. Знизиться продуктивність її праці, а хатині загрожуватиме небезпека. Такий поворот справи в селі сприймуть дуже серйозно. Бо замість того, щоб бути додатковою робочою силою, він плутатиметься їм під ногами. Тож якщо вони не позбудуться його якомога швидше, шкода від нього буде немала.

Але й цей задум не вдалося здійснити так гладко, як хотілося. Вночі життя кипіло тут сильніше, ніж удень. Шурхіт лопати за стіною... Тяжке, уривчасте дихання жінки... Оклики і прицмокування селян, що привозили й відвозили кошики... Приглушене вітром завивання «пікапа»... Далекий собачий гавкіт... Чим наполегливіше силкувався чоловік заснути, тим дужче розтулювалися його нерви, і він не міг заснути.

Та оскільки він не висипався вночі, то мимоволі дрімав удень. Однак, здається, найсильніше ослаблювало його волю до опору усвідомлення того, що якось воно буде, що знайдеться інший вихід, навіть коли цей не здійсниться. Відтоді минув тиждень... Мабуть, поліція вже одержала прохання про його розшуки. В нього була відпустка лише три дні. Товариші по роботі, надто цікаві до чужих справ, напевно звернули увагу на його прогули. Можливо, ще першого вечора один із них, що любить пхати носа, куди не слід, уже навідався в пансіон, і, зайшовши до занедбаної, освітленої призахідним сонцем кімнати із застояним, душним повітрям, збагнув, що господаря немає. І, може, той гість відчув інстинктивну заздрість до щасливчика, який вирвався на волю з цієї нори. А наступного дня на роботі, мабуть, почалися плітки, супроводжувані насупленням брів і глузливими двозначними жестами. Зрештою, це було б зовсім природно... Бо хіба в душі він не сподівався, що його химерна відпустка викличе в колег саме таке враження?.. Справді, нема в світі істоти, заздріснішої за вчителя... Рік за роком, як вода в річці, учні пропливають повз нього, і лише він, учитель, мусить залишатися глибоко на дні того потоку, мов камінь... Іншим він говорить про надію, а сам її позбавлений. Почуваючись кинутим, як непотріб, замикається в собі і втішається самокатуванням або стає ревним і підозріливим борцем з чужою розбещеністю. Самостійні і відчайдушні вчинки інших осуджує, бо сам їх прагне... Що з колегою? Нещасний випадок?.. Ні, бо в такому разі було б хоч якесь повідомлення... То, може, самогубство?.. Тоді теж утрутилася б поліція. Не виключено. Не переоцінюй такого простака. Сам надумав зникнути, і не треба в цьому копирсатися... Але ж скоро тиждень минає... Що він собі думає? Тільки мороки завдає...

Навряд чи колеги щиро переживали за нього, але їхня невгамовна цікавість дозріла, як випадково забута на дереві хурма. Кінець кінцем, дійшло до того, що заступник директора школи відвідав поліцію і на офіційному бланку написав прохання про розшуки, приховуючи під машкарою добропорядності приплив радості... «Прізвище та ім’я: Нікі Дзюмпей. Вік: 31 рік. Зріст: 1 м. 58 см. Вага: 54 кг. Волосся: рідкувате, зачесане назад, бріоліном не користується. Зір: праве око — 0,8, ліве — 1,0. Шкіра смаглява. Обличчя довгасте. Очі близько посаджені. Ніс короткий. Квадратне підборіддя. Особлива прикмета: родимка під лівим вухом. Група крові: АВ. Говорить невиразно і мляво. Замкнутий у собі, впертий, але спілкування з людьми не уникає. Можна припустити, що вдягнутий у робочий костюм ентомолога. Приклеєне зверху фото анфас зроблене два місяці тому».

Проте, якщо селяни зважилися на таку авантюру, то, природно, мали б ужити якихось запобіжних заходів. Адже напустити туману одному-двом тутешнім поліцейським неважко. Мабуть, вони постаралися, щоб ті сюди й близько не потикались. Але ж така димова завіса мала б виправдання лише в тому разі, якби вони могли використати його як робочу силу на згрібанні піску. Переховувати ж цілий тиждень тяжкохворого й наражатися на небезпеку не було сенсу. Якщо вони зрозуміють, що не матимуть жодної користі з нього, то зробили б найкраще, якби його позбулися, поки не нажили собі клопоту. Тепер ще могли б знайти якесь пояснення своїй поведінці. Якби заявили, що він сам звалився в яму і внаслідок удару в нього появились якісь химерні галюцинації, а не потрапив у пастку і був затриманий силою, то поліція скоріше повірила б їхнім переконливим доводам, аніж його неправдоподібним скаргам.

Десь прокричав півень — здавалося, наче корові в горло вставили флейту. В піщаній ямі немає ні відстані, ні напрямку. А нагорі життя текло своїм плином: діти гралися в класи і, коли прийшов час, півень сповістив, що настав ранок. Досвітні барви почали змішуватися з духом ще не довареного рису.

Жінка терла його тіло з усієї сили. Спочатку поквапливо мокрим рушником, а потім викрученим, що став твердим, як дощечка, і терла так, наче запітнілу шибку. Розмірені поштовхи її рук і перший ранковий гомін наганяли на нього непереборну дрімоту.

— Чуєте...— Чоловік ледве стримував позіх, що ніби щипцями розмикав йому рота.— Я так давно нічого не читав... Як ви думаєте? Чи не можна роздобути газету?

— Та хто його знає... Я пізніше запитаю.

Чоловік зрозумів, що вона намагається виявити свою щирість. У її несміливому, сором’язливому голосі тепер явно вчувалася турбота про його добрий настрій. Але це ще більше його роздратувало. Сказала, що запитає... Невже він не має права читати газету без дозволу?.. Йому кортіло вилаятись, відіпхнути її руки і навіть перекинути тазик з водою.

Та якби він дав вихід гніву, то все зіпсував би. Тяжкохворому не слід розпалюватися через таку дрібницю, як газета. Звісно, йому хотілося її почитати. Якщо перед людиною нема справжнього краєвиду, то вона ладна тішитися намальованим. Це чисто людське бажання. В якійсь книжці він читав, що саме тому живопис розвивався у місцевостях з бідною природою, а газети були найбільш розповсюджені в промислових районах, де люди чужі одне одному. Чоловік сподівався, що, може, йому пощастить натрапити на оголошення про пропалих без вісті. Не виключено також, що в куточку сторінки з місцевими новинами буде вміщено статтю про його зникнення. Та сумнівно, щоб селяни з власного бажання передали йому газету з такою статтею. В усякому разі, найпотрібніше зараз — терпеливість.

Ніде правди діти, вдавати хворого було нелегко. Це все одно, що стискати в руці пружину, яка от-от має вирватись. Він довго так не витримає. Пускати все на самоплив не годиться. Треба зробити все, щоб вони нарешті зрозуміли, який тягар беруть на себе. Хоч би там що було, а сьогодні він не дасть жінці склепити очей!

«Не спи!.. Не можна спати!» — нагадав собі чоловік і, ворухнувшись, голосно застогнав.

12

Під парасолем, який тримала жінка, чоловік сьорбав, обпікаючись, гарячу юшку з рисом і водоростями. На дні чашки залишився піщаний осад.

Однак після цього все в голові в нього переплуталось. Натомість він поринув у довгий, гнітючий сон. Йому снилося, ніби верхи на старій, зужитій паличці для їди він летить над незнайомою вулицею. Їхалося йому зручно, наче на моторолері, та як тільки він трохи розслаблювався, негайно падав униз. Вулиця під ним була цегляного кольору, а вдалині ставала зеленкуватою. Таке поєднання барв збуджувало дивну тривогу. Нарешті він приземлився перед довгою, ніби військова казарма, дерев’яною спорудою. В повітрі пахло дешевим милом. Підтягуючи штани, що, здавалося, от-от спадуть, він піднявся сходами у порожню кімнату з довгим столом, за яким розважалися якоюсь грою з десяток осіб, чоловіків і жінок. Гравець навпроти саме роздавав по колу карти. Останню кинув йому і щось крикнув. Чоловік, мимоволі підхопивши її, побачив, що то не карта, а лист. Дивний лист, м’який на дотик. Чоловік стиснув його пальцями — і з нього бризнула кров. Чоловік зойкнув і прокинувся.

Зір йому заслонило щось схоже на брудний туман. Чоловік ворухнувся і почув шелест сухого паперу. Його обличчя було вкрите газетою. Хай йому чорт, знову проспав!.. Чоловік одсунув газету, і з неї посипався пісок. Судячи з його кількості, минуло багато часу. Та й сонячне проміння, що просочувалося крізь щілини в стіні, сповіщало про настання полудня. Але чим це пахне? Свіжою друкарською фарбою?.. Сумніваючись у цьому, чоловік розшукав дату на газеті. Шістнадцяте, середа... Сьогоднішня газета! Неймовірно, але факт. Виходить, жінка таки задовільнила його прохання.

Чоловік зіперся ліктем на мокрий від поту матрац. В голові в нього вихором закружляли думки, а очі забігали по довгожданій газеті.

«Розширення порядку денного Спільної японо-американської комісії...»

Яким чином жінка роздобула цю газету?.. Невже селяни почали відчувати перед ним якісь обов’язки?.. Але ж, судячи з їхньої дотеперішньої поведінки, зв’язок із зовнішнім світом мав би припинитися відразу після сніданку. Одне з двох: або жінка спілкується з ними якимсь чином, або сама виходила купувати газету...

«Рішучі заходи проти вуличних заторів!»

Але стривайте... Якщо жінка виходила нагору, то напевне користувалася мотузяною драбиною. Чоловік ще не знав, як вона це зробила, але не сумнівався: вона користувалася драбиною. Інакше й не могло бути... В’язень, що думає тільки про втечу, мусить терпіти — це зрозуміло. Але чого жінка-селянка мала б примиритися з тим, що її позбавили можливості виходити з ями? Мабуть, драбину забрали тимчасово, щоб затримати його в ямі... А коли так, то треба приспати їхню пильність і, може, ще колись трапиться подібна щаслива нагода...

«Цибуля містить хімічні складники, ефективні при лікуванні променевої хвороби».

Здається, в його тактиці симулювання хвороби відкриваються щоразу нові й несподівані сторони. Колись давно люди справедливо казали: «Щастя приходить до того, хто спить і чекає»... Але чому ж тоді душа не радіє? Мучить якесь незадоволення. Невже виною всьому дивний і страшний сон, що ліг каменем на серце?.. Таки правда, його непокоїв той небезпечний — чому небезпечний, він і сам не знав — сон. Власне, що те кошмарне видиво могло означати?..

Та чи варто ним перейматися? Краще докінчити розпочату справу.

Як звичайно, жінка тихенько посопувала на помості коло вогнища, згорнувшись калачиком і накрившись із головою зношеним літнім кімоно. Від того першого дня вона перестала спати роздягнутою, але, видно, крім кімоно, на ній не було більше нічого.

Чоловік пробіг очима сторінку, присвячену громадським і місцевим справам. Звісно, ні статті про зникнення людей, ні оголошення про розшуки пропалих без вісті не знайшов. Та він цього й не сподівався. А тому не треба занепадати духом. Він тихо підвівся і вийшов у сіни. Був у довгих трусах із штучного шовку й до половини голий. Бо так ще можна було терпіти. В’ївшись у поперек, гумка трусів затримувала пісок, і тільки під нею шкіра, запрівши, свербіла.

Чоловік став у дверях і глянув на піщану стіну. Світло вдарило в очі — і все навколо запалало жовтим полум’ям. Ясна річ, не було ні людської тіні, ні мотузяної драбини. Це ж цілком природно: їх і не могло бути. Чоловік просто так, на всякий випадок, вирішив у цьому переконатися. Ніщо не свідчило, що драбину спускали. Зрештою, при такому вітрі будь-який слід за п’ять хвилин замело б. Надворі, перед самими дверима, пісок зверху безперестанку ворушився і наче плив.

Чоловік повернувся до хатини й знову ліг. Над ним закружляла муха. Маленька дрозофіла світло-абрикосового кольору. Мабуть, прилетіла на якусь гниль. Прополоскавши рота водою з чайника, що стояв загорнутий в поліетиленову плівку в узголів’ї, він гукнув до жінки:

— Може, ви встали б на хвилину?..

Вона стрепенулась і зірвалася з постелі. Кімоно сповзло вниз і відкрило її до пояса. На жінчиних обвислих, але ще повних грудях проступали синюваті жилки. Квапливо затуляючись одежею, вона дивилася поперед себе невидющими очима — видно, ще остаточно не прокинулася.

Чоловік завагався. Що робити: відразу підвищити голос і з’ясувати справу з драбиною, чи подякувати за газету й принагідно обережно про все розпитати? Якщо він хоче тільки перебити їй сон, то, звісно, краще перейти в наступ. Приводів для прискіпування скільки завгодно. Однак тоді він відступить від свого головного наміру — грати роль тяжкохворого. Бо хто ж повірить, що на такі випади здатна людина з пошкодженим хребтом? Найважливіше зараз — це переконати селян, що як робоча сила він не принесе їм жодної користі, і приспати їхню пильність. Вони розм’якли настільки, що передали йому газету, а тому, не зупиняючись, треба повністю зламати їхній опір.

Проте його надії не справдилися.

— Ні, не думайте, що це я виходила нагору,— сказала жінка.— Випадково навідався чоловік з нашої артілі й приніс антисептики, які я замовила раніше... От я і попросила його роздобути газету... В нашому селі тільки четверо чи п’ятеро сімей передплачують газети... Тож довелося йому ходити по неї аж до міста...

Ну що ж, буває і такий збіг обставин... Однак тепер чоловікові здалося, ніби його тримають у камері під замком, до якого не може підібрати ключа. Якщо навіть тутешні жителі змушені примиритися із своїм ув’язненням, то тим більше для нього ця піщана круча — не жарт. У розпачі чоловік накинувся на жінку:

— Та що ви кажете?.. Хіба ви невільниця, а не господиня власного дому?.. Хіба вас прип’яли, мов собаку?.. Що ж тут такого, якби ви виходили звідси й поверталися, коли заманеться?.. А може, ви зробили щось погане й не смієте показатися людям?

Заспані очі жінки здивовано розплющилися. Червоні, налиті кров’ю, вони його злякали.

— Яке безглуздя! Чого б це я не сміла показатися людям?

— Тоді чому ви такі сором’язливі?

— Навіть якби я вибралася наверх, то що мені там робити?..

— Могли б прогулятися.

— Кажете — прогулятися?..

— Авжеж, прогулятися... Хіба цього не досить?.. Мабуть, перед моєю появою ви звідси виходили, коли хотіли?

— Ходити без діла... Це мене втомило б...

— Киньте жартувати! Добре подумайте і тоді зрозумієте... Навіть собака сказиться, якщо його довго тримати в клітці!

— Раніше ходила...— Жінка говорила одноманітним, здушеним голосом.— Добряче мене ганяли... Поки сюди переїхала, довго дитину на руках носила... Втомили мене ті прогулянки...

Чоловік не сподівався цього. Дивна розмова... Якщо й далі так буде, то він не знатиме, що відповідати.

Так... років десять тому, коли все лежало в руїнах, кожен хотів мати право нікуди не ходити. Такою їм здавалася свобода. Але чи можна стверджувати, що тепер люди вже перенаситилися цією свободою? Зрештою, хіба не гра в піжмурки з власними химерами втомила тебе й погнала на ці дюни?.. Пісок... Нестримний рух піщинок із середнім діаметром одна восьма міліметра. Це негатив його автопортрета навиворіт, автопортрета того, хто несамовито чіплявся за ту, колишню, свободу... Щоправда, навіть діти, які довго мріяли про захоплюючу екскурсію, ридма ридають, коли загубляться в дорозі.

Раптом жінка змінила тон і спитала:

— Як почуваєте себе? Добре?

І чого вона клеїть із себе дурня?.. Чоловіка охопила лють; Скрутити б їй руки, кинути на землю і примусити розповісти всю правду. Від такої думки волосся в нього настовбурчилось, а шкіра зашелестіла так, наче з неї здирали засохлий клей. Мабуть, слова «скрутити їй руки» несамохіть викликали в його уяві шкіру. Зненацька жінка перетворилася в силует, відірваний від тла. Двадцятирічного чоловіка збуджують думки. Сорокарічного — збуджує шкіра. А от для тридцятирічного найнебезпечнішими є обриси жіночого тіла... Мабуть, він зміг би обійняти її так легко, як себе самого... Але ж За нею стежить безліч людей. Нитками своїх поглядів вони водять нею, мов лялькою-маріонеткою... Якби він обійняв її, то й ним водили б... Тоді його брехня про те, що в нього пошкоджений хребет, ураз виявиться. А йому аж ніяк не хочеться перекреслити своє дотеперішнє життя!

Жінка підповзла. Її округлі коліна притиснулися до його стегна. В повітрі навколо нього поплив густий, прілий запах, що накопичився в її роті, носі, під пахвами, в усьому її тілі, коли вона спала. От зараз її несміливі, гарячі як вогонь пальці почнуть ковзати вздовж хребта. Чоловік напружився.

Раптом пальці торкнулися його боку. Чоловік ойкнув:

— Не лоскочіть!

Жінка засміялася. Вона ніби загравала й водночас соромилася свого вчинку. Все сталося так несподівано, що він і не встиг нічого збагнути. Власне, що вона хотіла цим сказати?.. Зробила це навмисне чи ненароком?.. А ще недавно ледве розплющила очі й насилу встала... Здається, і того першого вечора, проходячи повз нього, тицьнула його в бік пальцями і так само дивно хихикнула... Невже цьому жесту вона надавала якогось особливого смислу?

А може, вона не вірила, що він хворий, і захотіла перевірити свою підозру?.. Можливо... Треба пильнуватись. Кінець кінцем, жінчина спокуса виявиться пасткою — так комахоїдні рослини запахом нектару заманюють свою жертву... Сама посіє зерна ганьби,— мовляв, її згвалтовано,— а тоді ланцюгом шантажу зв’яже йому руки й ноги.

13

Він почав танути, наче віск. Із шкіри сочився піт. Годинник зупинився, і чоловік не знав, котра година. Над ямою, видно, був ще день, а внизу, на глибині двадцять метрів, уже сутеніло.

Жінка ще спала як убита. Мабуть, їй щось снилося, бо її руки й ноги раз по раз смикалися. Хоч скільки старайся, а тепер її не розбудиш.

Сам він добре виспався. Підвівся і виставив тіло на вітер. Коли у сні перевертався з боку на бік, рушник, видно, зсунувся з обличчя, і тепер за вухами, коло носа, в кутиках рота налипло стільки піску, хоч зішкрябуй. Чоловік закапав очі ліками і натиснув на повіки кінчиком рушника. Після кількаразового повторення цієї процедури очі нарешті повністю розплющилися. Та от біда, очних капель вистачить лише на два-три дні! Вже з цих міркувань хотілося покласти край невизначеності свого становища. Він обважнів, наче лежав у залізному панцирі на магнітному ліжку. Напружив зір і в блідому світлі, що проникало крізь двері, вгледів маленькі, як лапки здохлої мухи, ієрогліфи.

Правду кажучи, треба було попросити жінку почитати йому газету вдень. Тоді убив би двох зайців одним пострілом: дізнався б, що діється у світі, й не дав би їй спати. Та, на жаль, сам раніше заснув. Дарма старався, знову наробив дурниць!

Через це й сьогодні вночі доведеться мучитись від нестерпного безсоння. Він спробує рахувати назад від ста до одиниці розмірено, як дихає. Пройде неквапно знайомою дорогою від пансіону до школи. Перебере у пам’яті назви всіх відомих йому комах і розкладе їх за родинами та рядами. Та, коли зрозуміє, що марно старався, відчує глибоку досаду. Приглушений шум вітру над краєм ями... Шурхіт лопати, що врізається у вологий пісок... Далекий собачий гавкіт... Невиразний гомін, тремтливий, мов полум’я свічки... Безперервне тертя піску, як напилка, об кінчики нервів... Все це доведеться покірно терпіти.

Припустімо, що він таки витримає... Та як тільки яскраво-синє світло зникло за верхнім краєм ями, чоловік почав двобій із сном, який засмоктувався в його тіло, наче вода в губку. Якщо йому не вдасться розірвати це зачароване коло, то є загроза, що піщинки зупинять не тільки годинника, але й сам час.

І в газеті не було нічого нового. Майже не помічалося, що відтоді минув цілий тиждень. Якщо вважати газету вікном у зовнішній світ, то це означає, що його шибки, мабуть, із матового скла.

«Фінансові зловживання перекинулися в муніципалітет... Університетське місто стає промисловим центром... Підприємства закриваються. Рішення Генеральної ради профспілок очікується днями... Мати задушила двох дітей, а сама отруїлася... Щоразу частішають крадіжки автомобілів. Новий стиль життя — нові злочини?.. Протягом трьох років невідома дівчина присилала у поліцейську будку квіти... Бюджетні труднощі Олімпійських ігор у Токіо... Таємничий убивця зарізав сьогодні двох дівчат... Надуживання снотворним — шкода здоров’ю університетської молоді... І на біржі подув осінній вітер... Славетний тенор-саксофоніст Блу Джексон прибуває до Японії... Нові заворушення в Південній Африці. 280 вбитих і поранених... У злодійській школі навчання безплатне. Свідоцтво видається після випробування...»

Жодної статті, яку шкода було б пропустити. Химерна вежа, збудована з химерної дірявої цегли. Однак якби життя складалося тільки з важливих речей, то стало б недовговічною скляною спорудою, якої не можна було б торкнутися рукою... Одне слово, буденність — це те, що міститься в газетних заголовках... Ось чому кожен спрямовує стрілку компаса до своєї оселі, хоча добре розуміє марність зусиль.

Нараз йому в очі впала незвична замітка:

«14-го, близько восьмої години ранку, на будівельному майданчику фірми „Східна Азія“ в кварталі Йококава, 30, був придушений обваленим піском водій самоскида Цутому Тасіро (28 років) з Компанії Хінохара. Відвезений у тяжкому стані до найближчої лікарні, він невдовзі помер. Розслідування поліції показало, що причина обвалу — занадто глибоке підкопування десятиметрової піщаної гори».

Зрозуміло... Певно, вони мали на думці показати йому саме цю замітку. Задовольнили його бажання, але не без розрахунку. Добре, що хоч не обвели її червоним чорнилом... Йому на пам’ять сплила така страшна річ, як Чорний Джек. Наповнений піском шкіряний мішечок, що ним можна вдарити не гірше, ніж залізним або свинцевим прутом... Хоч би скільки повторювали, що пісок тече, однак від води він відрізняється... У воді можна плавати, а пісок хапає людину й душить...

Здається, він легковажив небезпечністю свого становища.

14

Однак зміна тактики фимагала тривалих роздумів і часу. Здається, вже минуло чотири години, як жінка пішла згрібати пісок. Друга бригада якраз скінчила свою звичну роботу й поверталася до триколісного «пікапа». Чоловік прислухався, а впевнившись, що селяни більше не прийдуть, тихо встав й одягнувся. Жінка забрала лампу, тому все робив навпомацки. Його черевики були повні піску. Чоловік заткнув холоші штанів у шкарпетки, а гетри засунув у кишеню. Причандалля ентомолога вирішив покласти на видноті коло дверей. Опинившись у сінях на товстому піщаному килимі, вже не боявся, що почують його кроки.

Жінка була поглинута роботою. Вправні рухи лопатою, що розтинає пісок... Розмірене, глибоке дихання... Танець її миготливої — то короткої, то довгої — тіні у світлі лампи біля ніг... Чоловік заховався за рогом хатини й затамував віддих. Схопив рушник за обидва кінці й сильно розтягнув. От порахує до десяти й кинеться... Нападе якраз тоді, коли вона набере лопатою піску й нахилиться вперед.

Однак не треба думати, що йому нічого не загрожує. Адже ставлення людей із села до нього може перемінитися за півгодини. Адже існує той урядовець з префектури. Недарма першого дня старий поставився до чоловіка з осторогою, бо помилково вважав його тим урядовцем. Видно, селяни чекали якоїсь перевірки найближчим часом. Якби справді хтось із префектури приїхав, то їхні думки щодо нього розійшлися б; вони не змогли б його приховувати й перестали б затримувати як в’язня. Але ж нема певності, що ця півгодина не розтягнеться до півроку або й року. І півгодини, і рік — однаково ймовірні шанси, тож ставити на один із них ризиковано.

Проте, як уявити собі, що допомога близько, то найкраще й далі прикидатися хворим. Але й на це він не міг зважитися. Звичайно, як людина, що живе в конституційній державі, він мав право сподіватися на порятунок. Іноді люди зникають в тумані таємничих обставин і не дають про себе знати, та здебільшого це відбувається з їхньої волі. Якщо не пахне злочином, то в таку цивільну, а не кримінальну справу поліція майже не заглиблюється. Однак у його випадку все складалося по-іншому. Шукаючи порятунку, він простягав у розпачі руки. Не треба навіть чути його голосу чи бачити його самого, досить зазирнути до кімнати, яка втратила свого господаря, щоб одразу збагнути всю правду. Розгорнута на перших сторінках книжка... Дрібні гроші в кишені робочого вбрання... Чекова книжка з невеликим вкладом... Коробочка з висушеними, але ще не розкладеними як слід комахами... Замовлення на баночки для зберігання комах, приготовлене для відправлення, з маркою... Усе це спростовувало припущення, ніби він мав намір укоротити собі життя. Будь-який відвідувач мимоволі почує голос скарги, що лунає в тій кімнаті.

Так... Якби лише не той лист... Той дурний лист... Але ж що було, то було... Навіть сон розповів йому правду, а він силкувався себе одурити... Навіщо? Досить тих словесних викрутасів. Забуті речі вже не існують. Він давно задушив себе власними руками.

Чоловік оточив свою відпустку страшною таємницею і навмисне нікому з колег не сказав, куди вирушає. Не просто мовчав, а намагався створити навколо своєї поїздки якусь загадковість. Бо не було кращого способу, щоб подражнити людей, в яких навіть шкіра почала сіріти від сірої буденщини. Як тільки він уявляв собі, що в сірому людському роді можуть траплятися не тільки сірі, як він, особи, але й червоні, голубі, зелені, то відчував нестерпну огиду до самого себе.

Тільки в романах і кінофільмах літо завжди виповнене сліпучим сонячним промінням. А насправді світ зовсім інший. Це недільна дрімота вбогих службовців над політичною сторінкою газети, просякнутої пороховим димом... Термоси з магнітними кришками і консервований сік... Взятий у довгій черзі напрокат — сто п’ятдесят ієн за годину — човен... Свинцево-сіре шумовиння від здохлих риб понад узбережжям... І нарешті, переповнені втомленими людьми вагони електрички... Кожен усе це добре знає, але не хоче виставляти себе дурнем, якого обшахрували, і намагається квапливо малювати на сірому полотні подобу химерного свята. Нещасні, із зарослими щоками батьки, які стусають своїх вередливих дітей і змушують їх підтвердити, що неділя була чудова... Сценки в кутку вагона, які кожен спостерігав хоч раз... Зворушлива жадоба і заздрість до сонця над чужою головою...

Та якби справа полягала тільки в цьому, то не слід було б сприймати все це поважно. Якби і той чоловік, «Стрічка Мебіуса», не реагував так само, як інші його колеги, то навряд чи він став би таким упертим.

Він довіряв тільки «Стрічці Мебіуса», завзятому профспілковому активістові з випуклими очима і відкритим, наче щойно вмитим обличчям. Навіть відкривав йому свої потаємні думки, які приховував від інших.

— Цікаво, як ти на це дивишся?.. А я от маю глибокі сумніви щодо освіти, яка опирається на саме життя...

— Що значить «опирається»?

— Ну, я маю на увазі освіту, яка спонукає вірити в химеру — в те, що не існує... Ось чому я так сильно зацікавився піском — твердим тілом, яке водночас має властивості рідини...

Збентежений співрозмовник ще дужче зсутулився, але вираз обличчя залишався відкритим. Не помітно було, що його дуже дратував такий хід думок. Хтось казав, що він схожий на стрічку Мебіуса — паперову стрічку, перекручену і склеєну так, що її поверхня не має ні лиця, ні вивороту. Може, цим натякали, що в того чоловіка особисте життя і профспілкова діяльність сплавились у щось одне, як поверхня у стрічки Мебіуса. Здається, в тому прізвиську вчувалася не тільки іронія, але й похвала.

— Отже, ти за реалістичну освіту?

— Та ні... Я просто навів приклад піску... Бо, зрештою, світ схожий на нього, хіба ні?.. Коли пісок перебуває у нерухомому стані, його суті не збагнути... Пісок не просто рухається, а сам рух є піском... На жаль, краще я не вмію пояснити...

— Я розумію, що ти хочеш сказати. Що практична освіта включає також елементи релятивізму, правда?

— Та ні, не це. Сам перетворюєшся на пісок... Дивишся його очима... Хто раз помер, тому вдруге не треба боятися смерті...

— Ти — ідеаліст!.. А може, ти відчуваєш страх перед своїми учнями?

— Так... Бо вони нагадують мені пісок...

Видно, й цей незв’язний обмін думками не зіпсував настрою «Стрічці Мебіуса», він блиснув зубами й весело засміявся. Його маленькі очиці заховалися у складках шкіри. Довелося відповісти тим же. Той чоловік — таки стрічка Мебіуса. Як у хорошому, так і в поганому розумінні. В усякому разі, його добру сторону варто поважати.

Однак «Стрічка Мебіуса» заздрив його відпустці так само, як інші колеги. Хоча це було не характерне для нього. Заздрив і водночас радів. Адже кожного дратують чесноти інших. Ось чому ще дужче хотілося подратувати колег.

А той лист... Вчорашній кошмарний сон таки мав свою причину.

Казати, що між ним і нею не було любові, було б неправдою. Однак їхні стосунки мали трохи спотворений вигляд: трималися на взаємних суперечках. Приміром, коли він стверджував, що одруження схоже на розорювання перелогу, то ні сіло ні впало вона сердито заявляла, що одруження схоже на розбудову тісного дому. Якби ж він висловився навпаки, то й доті її думка була б протилежною. Такі сцени повторювалися без упину протягом двох років і чотирьох місяців. Мабуть, краще сказати, що полум’я почуттів вони не втратили, а заморозили надмірною ідеалізацією.

І ось тоді він раптом вирішив повідомити її листовно, що вирушає сам-один у коротку подорож, але навмисне промовчав куди. Таємниця його відпустки, що справила на товаришів по роботі сильне враження, звісно, не могла не зачепити і її за живе. Однак в останню хвилину, коли на конверті вже була написана адреса і приклеєна марка, лист здався йому дурним, а тому він залишив його на столі й поїхав.

Тій наївній витівці судилася роль автоматичного замка із кодовим пристроєм, який може відімкнути тільки його господар. Ясна річ, того листа всі помітили. Певно, всі подумали, ніби він написав заяву про втечу з власної волі. Все це не скидалося на поведінку спійманого на гарячому дурного злочинця, який уперто стирає відбитки пальців і тим самим підтверджує свої нечисті наміри.

Втеча ставала дедалі нездійсненнішою. Хоч як він чіплявся за найменшу можливість порятунку, та сумніви отруювали душу. Дорога на волю була одна: треба виламати двері, а не чекати, поки їх хтось відчинить. Більше вагатись не можна.

Вп’явшись ногами в пісок, що аж пальці заболіли, чоловік подався вперед. Ось дорахує до десяти й кинеться... Але дорахував до десяти і все ще не міг зважитись. І лише тоді, як чотири рази глибоко вдихнув і видихнув, нарешті рушив.

15

Незважаючи на рішучість, він просувався вперед надто повільно. Всю його силу поглинав пісок. А тим часом жінка обернулась і, тримаючи перед собою лопату, приголомшено витріщила на нього очі.

Якби справді вона захотіла чинити опір, то справа набрала б іншого повороту. А так його надія на раптовість нападу справдилася. Він квапився, а вона закам’яніла від подиву — навіть не здогадалася відігнати його піднятою лопатою.

— Не кричи... Я тобі нічого поганого не зроблю... Спокійно...— прошепотів чоловік здушеним голосом і мерщій заткнув їй рота рушником. Жінка не опиралася його незграбним і нерозважним діям, а майже здалася на його волю.

Запримітивши її піддатливість, чоловік нарешті опанував себе. Спочатку висмикнув рушника, а потім знову просунув їй між зуби і зав’язав на потилиці. Після того заламав жінці руки за спину і теж перев’язав гетрою, захованою в кишені.

— А тепер іди до хати!

Видно, жінка була дуже приголомшена, бо корилася не тільки його силі, але й словам. Не відбивалася й не перечила. Здавалось, вона впала в гіпнотичний стан. Чоловік не був певен, чи майстерно зіграв у цій сцені, але не сумнівався: його насильство відібрало в жінки здатність до опору.

Він наказав їй перейти в сіни і зв’язав їй ноги на кісточках другою гетрою. В пітьмі орудував навпомацки і для певності зайвий раз обмотав ноги.

— Ну, а тепер не ворушись... Як будеш слухняна, ніщо тобі не загрожуватиме... А то я на все готовий...

Чоловік позадкував до дверей, не спускаючи очей з того місця, де залишив жінку. З порога кинувся по лопату та лампу й миттю повернувся до хати. Жінка лежала боком, наполовину уткнувшись у мату, її підборіддя то піднімалося, то опускалося. Вдихаючи повітря, вона випинала підборіддя вперед — мабуть, боялася набрати в легені водночас і піску, а видихаючи, роздувала ніздрі, ніби стараючись розвіяти пісок якомога далі від обличчя.

— Трохи потерпи... Потерпи, доки вернуться селяни з кошиками. Якщо згадати, скільки лиха я зазнав, то ти не маєш підстав скаржитись. І за нічліг я тобі заплачу... Однак покрию тільки фактичні видатки, які сам підрахую... Ти не заперечуєш?.. А чого б тобі заперечувати?.. Зрештою, я тобі нічого не винен, бо я тут не з власної волі, але мені не хотілося б таким чином з тобою поквитатись... Як собі хочеш, а я боржником не залишуся.

Відгорнувши комір сорочки і пустивши за пазуху повітря, збуджений і неспокійний, чоловік прислухався якийсь час до звуків знадвору. Справді, мабуть, краще загасити лампу. Він уже підняв лампове скло і збирався дмухнути на вогонь... Ні, передусім треба перевірити, що з жінкою. Її ноги були міцно зв’язані — пальця не просунеш. На зап’ястях з’явилися темно-червоні набряки, а плоскі нігті здавалися плямами старого чорнила.

Кляп теж був добрий. Кров майже відринула з її розтягнутих білих губ. Жінка скидалася на привид. Слина стікала їй з рота і залишала на маті чорну пляму. За кожним погойдуванням світла лампи йому вчувався мовчазний зойк.

— Тепер уже нічого не вдієш... Бо ти сама заварила цю кашу...— зірвалося у нього з язика.— Отож ти обдурила мене, а я — тебе... Я теж людина, і мене не можна прив’язувати ланцюгом, як собаку! Кожен визнав би, що я лише спритно і законно оборонявся.

Раптом жінка крутнулась і спробувала зиркнути на нього краєм ока.

— Що таке?.. Хочеш щось сказати?

Вона насилу ворухнула головою. Це могло означати і згоду, і заперечення. Чоловік підніс близько до її обличчя лампу і глянув їй в очі — ану ж, вони йому все розкажуть. І навіть не повірив! У них не було ні злості, ні ненависті, а лише скарга й безмежна туга.

Неймовірно... Може, це йому здалося? «Вираз очей» — це лише мовний вислів... Бо хіба очне яблуко, позбавлене м’язів, може щось виражати?.. З такими думками чоловік подався назад і простяг руки, щоб розв’язати жінці рота.

Але в ту ж мить передумав і квапливо загасив лампу. Наближалися голоси носіїв кошиків з піском. Чоловік поставив лампу на видноті, коло порога, вийняв з-під умивальника чайника й ковтнув води. Прихопивши лопату, сховався біля дверей. Його кинуло в піт. Уже скоро... Треба потерпіти хвилин п’ять-десять... Однією рукою він міцно притиснув до себе коробочку з комахами.

16

— Гей! — пролунав хрипкий голос.

— Що ти там робиш? — вторив йому другий, дзвінкіший, ще юний.

Яма поринула в густу, майже відчутну на дотик, темряву. Здається, вже зійшов місяць, і люди на межі неба та піску вимальовувалися розпливчастими, скупченими тінями.

З лопатою у правій руці чоловік вибрався нахильці з хати.

На кручі розлігся грубий регіт. Згори поволі сповзала линва з гаком, якою витягували бідони з піском.

— Тітонько, будь ласка, мерщій!

Тієї ж миті чоловік кинувся до линви, аж пісок за ним закурився.

— Гей, тягніть догори! — закричав він, учепившись за вузлувату линву десятьма пальцями з такою силою, що міг би роздушити камінь.— Тягніть догори! Тягніть! Бо не пущу, доки не витягнете!.. Жінка лежить зв’язана у хаті! Як хочете їй помогти, то тягніть швидше! Інакше до неї не доберетесь!.. А як хто-небудь посміє спуститися вниз, розчереплю йому голову лопатою!.. І суд мене виправдає! Я з вами не буду панькатися!.. Чого ждете? Якщо зараз же мене витягнете, то я не буду на вас скаржитись і закрию очі на всю цю справу... Пам’ятайте, що незаконне затримання — немалий злочин! Що з вами? Ну, чого не тягнете?

Піщаний дощ бив в обличчя. Холод проникав за комір і охоплював усе тіло. Гарячий віддих обпікав губи.

Люди нагорі, здається, почали щось обговорювати. І несподівано сильний ривок — потягли линву до себе. Його тіло поважчало набагато більше, ніж можна було сподіватись, і линва мало не вирвалася йому з рук. Чоловік учепився в неї з подвійною силою... Від шлунка піднялася схожа на сміх нестримна конвульсія... Кошмарний сон, що тривав цілий тиждень, от-от розвіється... Як добре!.. Як добре!.. Врятувався!

Нараз він став невагомим і завис у повітрі... Його пронизало відчуття, схоже на морську хворобу, а линва, що досі впивалася в шкіру, не чинила рукам жодного опору.

Ті селюки випустили з рук линву!.. Чоловік крутнувся і майже сторчака шугонув у пісок. Під ним хруснула коробка. Потім щось прошмигнуло повз нього, торкнувшись щоки. Мабуть, кінець линви з гаком. От негідники! Добре, що хоч не пошкодив собі нічого. Болів тільки той бік, яким упав на коробку. Чоловік зірвався на ноги й почав шукати очима линву. Та було пізно — її витягли нагору.

— Дурні! — закричав він натужно.— Йолопи! Ви ще пожалкуєте!

Відповіді не було. Лише тихе перешіптування плило над ним, як дим. Воно доводило його до сказу, бо він не міг розібрати, що за ним ховається: ворожість чи лише стримуване глузування.

Гнів і приниження застряли в душі залізним стрижнем. Стиснувши кулаки так, що нігті вп’ялися йому в долоні, чоловік кричав далі:

— Ще не зрозуміли?.. Я вам показав, на що здатний, бо слова до вас, мабуть, не доходять!.. Хіба вам не сказано, що жінка зв’язана?.. Негайно тягніть мене нагору, а то їй доведеться довго так лежати!.. І тоді нікому буде пісок згрібати... Вам байдуже?.. Добре подумайте!.. Як пісок нас засипле, то й вам не буде від цього добра!.. Бо він не зупиниться й швидко поглине все село!.. Ну, що з вами?.. Чого мовчите?

Замість того щоб відповідати, селяни байдуже пішли, чути було тільки шурхотіння кошиків, що їх вони тягли по піску.

— Чому?.. Чому ви не захотіли зі мною говорити? — простогнав чоловік настільки тихо, що ніхто, крім нього, не почув. Тремтячими руками він позбирав усе, що висипалося з розбитої коробки. Пляшечка із спиртом, видно, тріснула, бо коли він доторкнувся до неї, розлилася свіжа прохолода. Чоловік тихо схлипував. Він не дуже горював. Та й самому йому здавалося, ніби плаче хтось інший.

Пісок чіплявся до нього, мов хитрий звір. Ледве переставляючи ноги, чоловік намацав у темряві хатні двері. Так само навпомацки обережно поклав коробочку із зірваною кришкою біля вогнища. З неба над ямою доносився шум вітру. Чоловік добув з порожньої бляшанки загорнуті у поліетиленову плівку сірники й засвітив лампу.

Жінка лежала в тій самій позі, лише обличчя повернула до дверей — видно, хотіла побачити, що діється надворі. Від несподіваного світла спочатку закліпала повіками, а потім знову міцно стулила очі. Цікаво, як вона сприйняла те, що з ним так жорстоко повелися?.. Як хоче плакати, то нехай плаче, а як хоче сміятися, то нехай сміється... Та визнавати себе переможеним нема причини. В усякому разі запальник від бомби сповільненої дії в його руках.

Чоловік опустився за її спиною на одне коліно. Трохи повагався, а тоді рвучко зірвав з неї рушника. Майже не відчував ні провини, ні жалю.

Його знемагала втома. Такого напруження він довше не витримав би. Крім того, як подумати, то кляп узагалі був зайвий. Навпаки, жінчин лемент про порятунок збив би селян з пантелику і, може, наблизив би перемогу.

Жінка підняла підборіддя й відсапувалася. Рушник обважнів — просякнутий її слиною і неприємним запахом із рота, скидався на здохлого пацюка. Вп’явшись у шкіру, він залишив по собі синяки, які навряд чи швидко зійдуть. Намагаючись розм’якшити тверді, як сушена риба, щоки, жінка заворушила нижньою щелепою.

— Вже скоро...— Чоловік жбурнув рушник у сіни.— Незабаром щось вирішать. От-от прибіжать із драбиною. Бо інакше матимуть неприємності... Правда?.. І навіщо їм здалося наставляти на мене пастку?

Жінка проковтнула слину й облизала губи.

— Однак...— Вона заговорила приглушеним голосом, наче тримала в роті ціле яйце,— видно, її язик ще погано обертався.— Зірки вже зійшли?

— Зірки?.. А навіщо вам зірки?

— Коли їх не видно, то...

— То що?..

Знесилена жінка не відповідала.

— Що з вами? Негарно уривати на середині почату розмову! Складаєте гороскоп? Чи дотримуєтесь якогось тутешнього забобону?.. А може, беззоряної ночі не дозволяється спускати мотузяну драбину?.. Що таке? Не розумію, чого ви мовчите?... Вільному воля — ждіть собі, поки зорі зійдуть... А як тим часом зніметься тайфун, то що робитимете? Тоді буде не до зір!

— Зорі...— ледве видушила із себе жінка.— Якщо їх досі не видно, то сильного вітру не буде...

— Чому?

— Бо вони гаснуть у тумані.

— Отакої! А хіба зараз не чути вітру?

— Чути, але інший, з висоти...

Мабуть, вона сказала правду. Якщо зорі губляться в імлі, то це означає, що вітер неспроможний розігнати водяну пару, яка міститься в повітрі. Очевидно, цієї ночі не буде буревію... А коли так, то селяни не спішитимуть з остаточним рішенням... Її безглузда маячня виявилася напрочуд розумною.

— Ну що ж... Якщо вони стоятимуть на своєму, то і я не здамся. Мені однаково, чи ця війна триватиме тиждень, десять днів чи п’ятнадцять...

Жінка підігнула пальці на ступнях. Вони стали подібні до присосків риби-причепи. Чоловік засміявся. Сміючись, відчув, як його занудило.

Власне, чого ти занепокоївся?.. Хіба не ти намацав слабке місце у ворога? Чому б тобі не подивитися на все це спокійним поглядом сторонньої людини? Бо як тільки повернешся додому живий і здоровий, то мусиш описати свої поневіряння.

...О, просто дивно, що нарешті ти зважився викласти пережите на папері! Кажуть, що навіть черв’як-дощовик не росте, коли його шкіру ніщо не подразнює... Спасибі. Я навіть заголовок уже придумав... Який?.. «Сатана з дюн» або «Страх перед личинкою мурашиного лева»... Знову женешся за незвичним! А чи не справить така назва небажаного враження?.. Невже?.. Хоч би якими глибокими були твої переживання, нема рації накидати лише обриси подій. Справжні герої трагедії — тутешні селяни, і якщо ці записи не сприятимуть полегшенню їхнього становища, то твій гіркий досвід нічого не вартий... Що за чорт?.. А в чім річ?.. Десь чистять водогін? Чи, може, дезинфекційний розчин, розбризканий у коридорі, вступив у хімічну реакцію із запахом часнику, що виходить із твого рота?.. Що ти хочеш сказати?.. Та ти не хвилюйся. Бо хоч би скільки я писав, письменником ніколи не стану... Навіщо знову ця скромність? Вона тобі не личить. Гадаю, не треба вважати письменників якимись особливими людьми. Якщо пишеш, значить, ти — письменник... Та хто його зна. Правда, загальновизнано, що вчителі мають охоту до писанини... Це ж не дивно. Бо за своїм фахом вони найближчі до письменників... Маєш на увазі те, що вони привчають дітей до творчості? Хоча самі ніколи не змайстрували навіть коробочки для крейди... Та хай їй грець, тій коробочці! А хіба це не найкращий вид творчості, коли відкриваєш комусь очі на самого себе?.. Завдяки цьому набуваєш нових вражень, які приносять нові страждання... Але ж у тебе ще є надія!.. Однак я не беру на себе відповідальність за те, справдиться вона чи ні... Віднині кожен мусить покладатися на власні сили... Та не треба себе тішити. Бо вчителеві не годиться мати таку ваду... Яку ваду?.. Бажання писати! Бо це прояв самолюбства: йому кортить вирізнитися серед ляльок-маріонеток і стати автором-лялькарем. По суті, це все одно, що жіноче захоплення косметикою... Чи не занадто суворо? Проте, якщо слово «письменник» ти вживаєш у такому розумінні, то мусиш визнати різницю між письменником і писанням... Твоя правда. Ось чому я хочу стати письменником. Та коли мені це не вдасться, то й писати не варто...

До речі, який вираз обличчя в дитини, котра не одержала обіцяної винагороди?

17

Від кручі долинув короткий звук — наче птах залопотів крильми. Схопивши лампу, чоловік вибіг надвір. На піску лежав пакунок, загорнутий у солом’яну рогожу. Ніде не було вже ні душі. Чоловік голосно закричав. Ніякої відповіді. Зірвав мотузку, що зв’язувала згорток. Пакунок із невідомим вмістом — це бомба зі спусковим механізмом, який називається цікавістю. Чоловік несамохіть уявив собі, що йому принесли знаряддя, яке допоможе вибратися з ями. Мабуть, цього разу селяни не сміли показатися йому на очі, а підкинули щось для порятунку і втекли.

Однак у пакунку були тільки три пачки по двадцять штук сигарет «Сінсей», загорнуті в газету, і, трохи менша, ніж літрова, пляшка, міцно заткнута дерев’яним корком. Чоловік знову взяв рогожу в руки і потрусив — з неї посипався лише пісок. Сподівався знайти хоч невеличку записку, але і її не було. Дешева рисова горілка в пляшці відгонила запліснявілими рисовими коржиками.

Власне, що все це означає?.. Невже селяни збираються з ним торгуватись?.. Якось він чув, начебто індіани на знак дружби обмінюються тютюном. Та й саке[6] є свідченням доброзичливості. А може, таким чином вони виявляють свою готовність порозумітися з ним? Адже здебільшого провінціали соромляться виражати свої почуття словами. В цьому розумінні вони простодушні.

На якийсь час він заспокоївся, бо найважливіше зараз — сигарети. Цілісінький тиждень мучився без них! Звичним рухом зірвав етикетку й відкрив пачку. Торкнувся гладкого навощеного паперу. Постукав пальцем об дно і вибив сигарету. Руки тремтіли. Закурив від лампи. Повільно й глибоко, на всі груди, затягнувся — запах опалого листя проник у всі закутки кровоносних судин. Губи задерев’яніли, на очі спустилася важка оксамитова завіса. Голова пішла обертом, а по тілу пробіг дрож.

Притискаючи до себе пляшку і ледве тримаючись на неслухняних, ніби чужих, ногах, чоловік поплентався до хати. Запаморочення все ще обхоплювало обручем голову. Спробував відшукати поглядом жінку, але ніяк не міг дивитися поперед себе. Схоплене краєм ока жінчине обличчя здавалося дуже маленьким.

— Гляньте, подарунок! — Чоловік підняв високо пляшку.— Здогадалися, правда? Заздалегідь частують. Хіба я не казав?.. Я не сумнівався в цьому від самого початку... Що було, то було... Може, вип’єте зі мною?

Замість того щоб відповісти, жінка міцно заплющила очі. Може, сердиться, що він не розв’язав її зразу? От дурна! Якби ж вона відповіла йому розумно хоч на одне запитання, він негайно звільнив би її. А може, засмутилася, що не втримала чоловіка, здобутого з такими труднощами? І в цьому є частка правди... Адже вона овдовіла в тридцять років.

Збоку на жінчиній ступні видніла неприваблива зморшка. На чоловіка знову напав безпричинний сміх. І чого в неї така чудернацька нога?

— Закурите сигарету?

— Ні, не хочу, від неї в горлі пересихає...— тихо відповіла жінка й похитала заперечливо головою.

— То, може, води подати?

— Ні, не треба.

— Та ви не соромтесь. І не думайте, що я завдав вам стільки прикрощів із ненависті до вас... Зрозумійте, це було необхідно з тактичних міркувань. Бачите, завдяки цьому і вони начебто пом’якшали...

— Раз на тиждень постачають чоловікам горілку і цигарки.

— Що значить — постачають?..— Чоловік був схожий на велику кімнатну муху, яка збиралася летіти, а насправді б’ється об шибку. Її наукова назва: Muscina stabulans. Своїми очима, що сприймають навколишні предмети частинами, вона майже нічого не бачить... Не приховуючи розпачу, він надривно закричав: — Та нехай вони нами не клопочуться! Хіба ми самі не могли б піти щось купити?

— Робота важка й нема вільного часу... Зрештою, це й для селян вигідно, тому управа бере видатки на себе.

Отже, мова йде не про якесь порозуміння, а про спонукання до капітуляції!.. І можна сподіватися ще гіршого. Мабуть, він став коліщатком в механізмі їхнього повсякденного життя й занесений в інвентарну книгу.

— Пробачте, я хотів би запитати одну річ. Просто так, на всякий випадок... Скажіть, мені першому випала така доля?

— Розумієте, нам не вистачає робочих рук... Заповзятливі люди — і багаті, і бідні — один за одним покинули село... Бо що можна робити в такому злиденному, засипаному піском закутні?..

— Ну то що?..— Навіть його голос набрав захисного, піщаного кольору.— Крім мене, ще когось затримали?

— Ага... Здається, це було торік на початку осені... Торговця художніми листівками.

— Торговця листівками?

— Службовця фірми, що виготовляє листівки для туристів... Він зустрівся з головою артілі й пообіцяв розрекламувати в місті красу наших краєвидів.

— І його не відпустили?

— Саме тоді в сусідньому домі не вистачало робочих рук...

— Що з ним сталося пізніше?

— Кажуть, невдовзі помер... Начебто давно хворів... Як на біду, тоді настала пора тайфунів і роботи було по горло...

— Чого ж він одразу не втік?

Жінка мовчала. Мабуть, вважала цю справу такою ясною, що не треба було нічого й пояснювати. Не втік, бо не міг утекти. От і все.

— А ще когось затримали?

— Ага... На початку цього року... Студента, який продавав книжки чи що...

— Теж мандрівного торговця?

— То були, пам’ятаю, тонесенькі книжечки за десять ієн з якимись закликами...

— Напевно, той студент був учасником руху «За повернення на рідну землю»... І його спіймали...

— Він і досі в сусідів, у четвертому від нас Дворі.

— І в нього забрали мотузяну драбину?

— Молодь не хоче тут залишатися... Що ж робити, в місті більша заробітна плата та й кінотеатри, і ресторани щодня відкриті...

— Невже нікому так і не вдалося звідси втекти?

— Вдалося... Одному нашому хлопцеві, що зв’язався у місті з поганою компанією... Ножем комусь погрожував, про це навіть у газетах писали... А коли відсидів своє, його спровадили додому. Кажуть, начебто зараз живе спокійно в батьків.

— Я питаю не про таких! Мене цікавлять ті, хто звідси втік і не повернувся!

— Це було вже давно... Якось уночі село покинула ціла родина... Їхня хата стояла порожня і за короткий час зовсім струхлявіла... Зовсім... Як десь почне пісок сипатися, то вже його не стримаєш, наче прорвану греблю...

— А пізніше, по-вашому, ніхто не пробував?..

— Начебто ні...

— Неймовірно!

Жили в нього на шиї набухли й стиснули горло.

Раптом жінка скулилася — ніби оса, яка відкладає яйця.

— Що сталося?.. Болить?..

— Ага... Дуже...

Чоловік торкнувся її посинілих рук. Просунув палець під вузол і помацав пульс.

— Відчуваєте? Пульс виразний... Нічого страшного. Хоч мені й прикро, але зі скаргами звертайтеся до своїх, бо це вони у всьому винні.

— Пробачте, ви не почухали б мені шию за вухом?

Заскочений зненацька, чоловік не міг відмовити. Між шкірою і шаром піску застиг піт, схожий на розтоплене масло. Здавалося, мовби нігті проникають у шкурку персика.

— На жаль, таки ще ніхто звідси не вибрався...

Нараз обриси дверей перетворилися на безбарвну, ледь-ледь помітну лінію. То зійшов місяць. Відблиски тьмяного світла мерехтіли, як крильця мурашиного лева. Коли очі трохи звикли до нього, дно цієї піщаної чаші поблискувало вологістю, як соковиті молоді пагони.

— Гаразд, тоді я буду першим, хто звідси дремене!

18

Чекати було важко. Хвилини складались одна до одної, як міх камери старомодного фотоапарата. Якби раз у раз час не зупинявся, то й не просувався б уперед. Однак за кожною такою складкою ховалися сумніви. Треба було надзвичайних зусиль, щоб їх подолати або принаймні знехтувати.

Нарешті в марному чеканні минула ніч. Сірий досвіток притиснувся, наче равлик животом, до шибки знадвору й ніби глузував з чоловіка.

— Будь ласка, дайте води...— попросила жінка.

Мабуть, він задрімав лише на мить. Але й цього було досить, щоб його сорочка і штани під колінами просякли потом. Прилиплий до них пісок і кольором, і м’якістю нагадував мокре пшеничне печиво. А рот і ніс — чоловік забув прикрити обличчя — висохли, як рисове поле взимку.

— Я вас дуже прошу...

Обсипана піском жінка говорила сухим голосом і тремтіла, як у пропасниці. Її страждання відразу передалися йому — так, наче їх з’єднували електричні дроти. Чоловік зняв поліетиленову плівку з чайника і спочатку сам припав до його носика. Думав сполоскати рота невеликим ковтком води, але навіть за другим разом не зміг цього зробити. Випльовував пісок грудками. Потім махнув на все рукою і проковтнув воду разом з піском. Здавалося, ніби пив гірську породу.

Щойно випита вода негайно виступила на тілі потом. Запалена шкіра на лопатках, хребті, крижах і грудях боліла так, мовби з неї здерли епідерму. Та от нарешті чоловік одірвався од чайника і з винуватим виразом обличчя підніс його носика жінці до уст. Вона схопила його зубами і, навіть не сполоскавши рота, ковтала воду, воркуючи, мов голуб. Після трьох великих ковтків води не стало. В жінчиних очах під розпухлими повіками, звернутих на чоловіка, вперше за весь час блимнув нещадний осуд. Порожній чайник був легенький, наче паперова дитяча іграшка.

Намагаючись розігнати поганий настрій, чоловік вийшов у сіни й обтрусив із себе пісок. Може, й жінчине обличчя витерти мокрим рушником? Це було б розумніше, ніж залишати її обливатися потом. Кажуть, рівень цивілізації визначається дотримуваною людьми чистотою шкіри. Якщо в людини є душа, то вона напевно живе на поверхні її тіла. Як тільки чоловік згадав про воду, йому уявилося, ніби брудна шкіра перетворилась на десятки тисяч присосків. Холодна й прозора, мов крига, й водночас м’яка, неначе пух, оболонка для душі... Якщо він чекатиме ще хоч трохи, то шкіра на ньому зогниє і відпаде.

Заглянувши у бак, чоловік розпачливо вигукнув:

— Ой, порожній! Зовсім порожній!

Він просунув руку всередину й обмацав. Чорний пісок на дні бака замастив йому пальці. Під невдоволеною шкірою заворушилося безліч поранених стоніг.

— Негідники, забули про воду! Чи, може, скоро привезуть?..

Чоловік добре розумів, що говорив тільки для власного заспокоєння. Адже «пікап» із селянами від’їжджав завжди вдосвіта, після закінчення роботи. Тепер ясно, що вони надумали. Перестануть постачати воду й таким чином доведуть його до відчаю. Від них можна сподіватися чого завгодно. Хіба вони не знали, як небезпечно підкопувати піщану стіну, а все одно не застерегли його від необдуманого вчинку. Видно, не мають до нього ні крихти співчуття. І, звичайно, не відпустять звідси живцем таку, як він, людину, що проникла в їхні таємниці. Якщо вони на щось націлилися, то, мабуть, не зупиняться на півдорозі.

Він став на порозі й глянув угору — від ранкового сонця ледь-ледь почервоніло небо. Невеличкі пухнасті хмарки не обіцяли дощу. За кожним віддихом його тіло наче втрачало вологу.

— Та що вони збираються робити? Вбити мене?

Як і раніше, жінка мовчки тремтіла. Може, тому, що заздалегідь усе знала. Одне слово, була співучасницею злочину, яка прикинулася жертвою. Тож нехай страждає! Вона цього заслужила!

Але яка користь з її муки, якщо ті селюки про неї не дізнаються? Бо хто ж їм про це розповість? Більше того, були підстави думати, що в разі потреби вони спокійно нею пожертвують. Певно, тому жінка трясеться. Звір, який нарешті усвідомив, що шлях порятунку — щілина в паркані — насправді є входом до клітки... Риба, яка вперше зрозуміла, що скляної стінки акваріума їй не пробити... Знову його кинули на землю обеззброєним. Тепер зброя в їхніх руках.

Однак не треба боятися. Кажуть, начебто потерпілі корабельну аварію вмирають не з голоду чи спраги, а від страху перед нестачею харчів і води. Поразка починається з тієї хвилини, коли подумаєш, що програв. Піт скапував йому з носа. І якщо його хвилює, скільки кубічних сантиметрів вологи втратило його тіло, то це означає, що він потрапив у ворожу пастку. Краще думати про те, за скільки годин випарується вода із склянки. Не варто без потреби метушитись, адже коня часу не підострожиш.

— Ну що, розв’язати?

Жінка недовірливо завмерла, затамувавши подих.

— Як не хочете, то й мені байдуже... А як хочете — розв’яжу. Тільки за однієї умови: без мого дозволу не братимете в руки лопату... Ну то як, згода?

— Дуже прошу! — Досі жінка поводилася терпляче, мов собака, а зараз почала благати — так несподівано, як різкий вітер вивертає парасоля.— Я на все згодна! Дуже прошу!.. Дуже прошу!

На розв’язаних руках і ногах лишилися темно-червоні сліди з білястою мокрою плівкою. Все ще лежачи навзнак, жінка почала неквапно розтирати кісточки ніг і зап’ястя. Стиснула зуби, щоб не застогнати, на обличчі виступив піт. Поволі заворушилася: стала навколішки й сперлася на руки. Нарешті підвела голову, але протягом якогось часу ледве зберігала рівновагу.

Чоловік присів навпочіпки біля порога. Збирав у роті слину й ковтав. Коли повторив це кілька разів, вона стала липкою, мов клей, і застигла в горлі. Звісно, йому не хотілося спати, але від утоми свідомість його розм’якла, як папір під дощем. Він придивився — перед ним постала загадкова картина з невиразними плямами і лініями. Жінка... Пісок... Порожній чайник... Вовк з піною на губах... Сонце... А далі — хтозна-де — напевне, була зона циклонів і перехідні шари між потоками повітряних мас. З чого ж треба починати, щоб розв’язати рівняння з безліччю невідомих?

Жінка встала й поволі пішла до дверей.

— Куди це ви?

Вона промимрила щось незрозуміле, але чоловік здогадався, чому їй було так погано. Незабаром за дерев’яною стіною почувся тихий плюскіт. Чомусь усе здалося йому страшенно безглуздим.

19

Справді, час не мчить, як кінь. Але й не рухається повільно, як ручний візок. Ранкове тепло непомітно змінилося справжньою жарою, яка обпікала очі й мозок, розплавила нутрощі й нарешті запалила легені.

Пісок знову видихнув у повітря вологу, поглинуту протягом ночі... Мабуть, завдяки заломленню світла він блищав, як мокрий асфальт... Однак суть його лишилася та сама: чисті, без домішок, піщинки з діаметром одна восьма міліметра, висушені краще, ніж підсмажене на сковороді пшеничне борошно.

Невдовзі скотилася перша піщана лавина... Хоча шурхіт був звичний, щоденний, чоловік мимоволі зиркнув на жінку. Цікаво, який наслідок матиме те, що вона цілу ніч не згрібала піску? Він вважав, що невеликий, але все одно занепокоївся. Однак жінка мовчки відвернулася. Начебто й насупилася: мовляв, сам тривожся, скільки хочеш! А тому чоловікові відхотілося про будь-що запитувати її. Пісок сипався нерівномірно: то цівкою, тонкою, мов нитка, то широкою смугою, аж поки зненацька не зупинявся.

Проте, здається, його становище не було таким безнадійним, щоб аж надто переживати. Чоловік полегшено зітхнув, і раптом відчув, як кров ударила в обличчя і щоки запалали. Ще недавно він проганяв від себе думку про рисову горілку, та от зараз, як вогник у чорній пітьмі, вона заволоділа всім його єством. Він ладен був змочити горло чим завгодно. Бо інакше кров у жилах зогнила б. Добре усвідомлював, що сіє зерна своїх майбутніх страждань і згодом гірко каятиметься, але вже не міг опертися спокусі. Витяг корок, притиснув пляшку до зубів і почав ковтати. Однак язик ще залишався йому вірним, як сторожовий пес: злякався несподіваного напасника і зашаленів. Чоловік захлинувся. Відчуття було таке, ніби рану йому полили спиртом. А проте він не міг чинити опору. Один ковток, другий, третій. Який незвичний святковий напій!..

Розсмакувавши горілку, він і жінці запропонував випити. Звісно, вона рішуче відмовилася — так, наче її силоміць частували отрутою. Як і треба було сподіватися, горілка підскочила у шлунку, мов м’ячик, ударила в голову і задзвеніла бджолиним роєм у вухах. Шкіра почала тверднути. Його кров гнила!.. Вмирала!..

— Та хіба не можна нічого вдіяти?.. Мабуть, і вам нелегко? Зробіть щось! Я ж вам розв’язав руки й ноги!

— Ага... Та як ніхто із села не захоче принести води, то...

— Хоч спробуйте!..

— Якби ми знову взялися до роботи...

— Ви що, жартуєте? Хіба вони мають право заводити з нами такий безглуздий торг?.. Скажіть!.. Що, не можете?.. Ви самі знаєте, що не мають!

Жінка опустила очі й замовкла. От дивне становище! Шматок неба, що виднів між одвірком і краєм піщаної ями, вже втратив свій блакитний колір. І тепер сяяв, як нутро мушлі. Якщо виконання обов’язку є паспортом у людському суспільстві, то навіщо йому ще дозвіл тих селюків?.. Людське життя не набір клаптиків паперу, а майстерно оправлений щоденник, для якого багато важить перша сторінка... Не треба брати зобов’язань перед тими сторінками, які не є продовженням першої... Не варто переживати, навіть якби хтось помер голодною смертю... Хай йому біс!.. Так хочеться пити!.. Та якби довелося ховати всіх, хто вмер зі спраги, не вистачило б рук!

Знову обвалилася купа піску.

Жінка встала і взяла віник, що стояв під стіною.

— Не смійте робити! Ви ж мені обіцяли, хіба ні?

— Та я тільки матрац...

— Мій?..

— Вам треба скоро лягати...

— Як захочу спати, сам його почищу!

Чоловік відчув, як земля під ним задвигтіла, і завмер. На хвилину його огорнула хмара піску, що посипався зі стелі. От нарешті дало себе знати те, що жінка перестала згрібати пісок. Очевидно, він не знаходив виходу, а тому пробився силою крізь щілини між дошками. Ледве стримуючи його навалу, опори й сволоки тужливо скрипіли. Однак жінка начебто й не злякалася: сиділа незворушно, втупившись у верхній одвірок. Мабуть, тому, що й цього разу пісок натискав тільки на підвалини.

— От негідники! Невже ніколи від свого не відступляться?..

О, як гупає його серце!.. Стрибає на всі боки, як перелякане зайченя... Не може всидіти у своїй норі й ладне заховатися будь-де — в роті, вусі чи навіть у відхіднику. Слина стала ще клейкішою, ніж раніше. Але спрага не зростала. Може, її вгасила трохи горілка? Та як тільки вона вивітриться, вогонь знову спалахне й перетворить його на попіл.

— Нашкодили й тішаться... Та розуму в них менше, ніж у мишей... Ану ж, я помру... Що тоді робитимуть?

Жінка підвела голову — наче хотіла щось відповісти, але так і не розкрила рота. Мабуть, вважала, що не варто й говорити, і тим самим підтвердила його найгірший здогад.

— Ну що ж... Коли вже кінець один, то дозвольте спробувати все, що тільки можна!

Чоловік ще раз ковтнув горілки і збуджений вискочив надвір. В очі йому вдарило білим, як розтоплений свинець, жаром, і він похитнувся. Засипаючи його сліди, пісок крутився вихором. Напевне, десь тут учора ввечері він напав на жінку і зв’язав її... Напевно й лопата десь тут лежить. Піщана лавина на якийсь час припинилась, однак на схилі з боку моря пісок потроху сипався. Підхоплюваний вітром, він раз у раз відривався від кручі й гойдався, як шмат полотна. Остерігаючись обвалу, чоловік носком черевика почав обережно розгрібати пісок.

Його нога занурювалась начебто досить глибоко у свіжий піщаний настил, але на щось тверде не натрапляла. Незабаром пряме сонячне проміння стало нестерпним. Зіниці його очей звузилися... Шлунок затіпався, як медуза... Різкий біль пронизав лоба... Йому не можна витрачати більше ні краплі поту... Він дійшов до крайньої межі. Найголовніше зараз — пригадати, де кинув лопату... Він тоді мав намір використати її як зброю... Отже, вона десь тут і лежить... Чоловік ще раз уважно придивився й помітив, що в одному місці пісок випинався у вигляді лопати.

Почав спльовувати, але відразу ж отямився. Треба зберегти навіть найменшу краплю вологи. Процідив слину крізь зуби, а прилиплий до них пісок вигріб пальцем.

Жінка сиділа в кутку обличчям до стіни й поправляла спереду кімоно. Мабуть, попускала тасьму на животі й витрушувала з-під неї пісок. Чоловік схопив держак лопати руками і, піднявши її на висоту плечей, націлився на стіну...

Жінка за його спиною зойкнула. Налягаючи усім тілом, чоловік усадив вістря лопати в стіну. Воно пройшло наскрізь легко, не натрапляючи на опір, немов через вологе печиво. Вишарувана Піском стіна видавалася новою, а насправді, мабуть, уже Почала трухлявіти.

— Що ви робите?!

— Розламую! Готую матеріал для драбини!

Чоловік ударив у стіну, в іншому місці. Наслідок був той самий. Виходить, жінка правду казала: дерево гниє в піску. Якщо на сонячному боці стіна гниє, то легко можна собі уявити, в якому стані інші. Як узагалі така халупа ще стоїть? Перекошена, перехняблена, Немов паралізована... Правда, останнім часом споруджують будинки із самого паперу та пластика, які тримаються не знати на чому...

Тепер, коли дошки виявилися негодящими, чоловік надумав узятися до поперечних балок.

— Не можна! Облиште!

— Та однаково пісок нас колись розчавить!

Він уже приготував лопату для удару, та раптом, не перестаючи кричати, жінка вчепилася в його руки. Силкуючись відштовхнути її ліктями, чоловік одвернувся, але не розрахував і сам одлетів убік. Однак це його не збило з пантелику — він одразу пішов у контрнаступ. Та от біда, жінка трималася за лопату так міцно, наче була прив’язана до неї ланцюгом, і не здавалася. Що за диво?.. Таж фізичною силою він перед нею не поступається...

Двічі, а може, й тричі вона мало не опинялася на землі під ним, але вчасно захищалася держаком лопати, як щитом, і виверталася. Що з ним?.. Напевне, дає себе знати саке... Геть-чисто забувши, що його суперник — жінка, він несамохіть улучив її зігнутим коліном у живіт.

Жінка скрикнула й обм’якла. А чоловік зірвався на ноги й притис її зверху. Його руки поповзли по її розхристаних спітнілих грудях.

Раптом обоє завмерли, як у кінофільмі, коли зіпсується кінопроектор. Час ніби зупинився — здавалось, такий стан триватиме вічно, поки хтось із них його не порушить. Відчувши животом її груди, чоловік затамував дихання — хіть заворушилася в ньому, як живе створіння. Ще один необережний рух — і боротьба за лопату могла обернутися на щось зовсім інше.

Жінка спробувала проковтнути слину, її шия роздулася. Вона спитала:

— А городянки всі вродливі, правда?

Городянки?.. Чоловік збентежився... Розпалена хіть слабла... Здається, небезпека минула... Він і не сподівався, що в цій пустелі може розігратися мелодрама.

Мабуть, більшість жінок вважає, що чоловіки не оцінять їх по-справжньому, коли, показуючи коліна, вони не зіграють мелодрами. Але ж така зворушливо-наївна самоомана насправді робить їх жертвами одностороннього духовного насильства... Жіноча невинність перетворює чоловіка в її ворога.

20

Обличчя затверділо, наче його обмазали клеєм, дихання стало поривчастим, як буря, а слина нагадувала палений цукор... Жахлива витрата енергії! Щонайменше склянка води вийшла з нього потом і випарувалася. Жінка неквапно підвелась, і її опущена голова, вся в піску, опинилася на висоті його очей. Раптом вона висякала носа й витерла руки об пісок. Потім вона нахилилась, і з неї сповзли шаровари.

З досади чоловік відвів очі. Та не лише досада охопила його, на кінчику язика залишилось якесь дивне відчуття, зовсім не схоже на спрагу...

Він здогадувався, що існують два види статевого потягу. Казали, нібито «Стрічка Мебіуса» спокушав жінок розповідями про смак їжі та її поживність. Річ у тому, що голодна людина думає лише про те, щоб будь-чим наповнити шлунок. Різниці між воловим м’ясом з Кобе та устрицями з Хіросіми для неї просто не існує... Коли ж вона насититься, то помітить, що кожна страва має свій смак... Те ж саме можна сказати про статевий потяг. Спочатку з’являється статева жага взагалі, а пізніше — зацікавлення окремою особою. Про секс не можна висловлювати якихось загальних тверджень, бо все залежить від часу та обставин. Одного разу потрібні вітаміни, іншого — смажений вугор із рисом. То була добре продумана теорія, але, на жаль, ще ні одна приятелька «Стрічки Мебіуса» не віддалася йому, щоб перевірити справедливість цієї теорії. Це ж зовсім природно. Адже ні жінка, ні чоловік не дадуть себе вмовити заради теорії. Той простодушний чоловік — «Стрічка Мебіуса» — добре знав про це, але не хотів чинити духовного гвалтування, а тому раз по раз натискав на дзвінок на дверях порожніх будинків.

Він і сам не був, звичайно, настільки романтичним, щоб мріяти про чисті статеві стосунки. Вони можливі лише тоді, коли смерть дивиться тобі в очі... Як низькорослий бамбук, що, всихаючи, поспішає плодоносити... Як миші, що шалено спаровуються під час голоду... Як хворі на туберкульоз... Як король чи інший володар, які думають лише про побудову гарему...

Та на щастя, не завжди людині загрожує смерть. Зима перестала її лякати, а тому її статевий потяг звільнився з-під впливу пір року. Однак зброя стає на заваді, коли бій скінчився. Настав порядок, і вже не природа, а сама людина взяла верх над почуттями. Із статевими стосунками відбувається те саме, що і з книжечкою відривних квитків, які щоразу треба компостувати. Ясна річ, передусім треба перевірити, чи ті квитки годяться, чи ні. Але така перевірка настільки клопітна, що цілковито збігається з нашим уявленням про порядок. Всякі посвідчення — договір, право на водіння автомашини, дозвіл на користування, диплом, ліцензія, дозвіл на носіння при собі зброї, профспілковий квиток, почесна грамота, вексель, боргове зобов’язання, тимчасова ліцензія, згода, відомості про прибуток, квитанція про передачу на зберігання і навіть, і навіть родовід... Одне слово, треба провести загальну мобілізацію усіх мислимих папірців.

Завдяки цьому статеві стосунки виявляються похованими під купою документів. Було б добре, якби це приносило людям задоволення. Та хіба на посвідченнях усе кінчається?.. Хіба чогось не забуто? І чоловіки, і жінки опиняються у полоні сумнівів: ану ж, партнер щось навмисне переплутав. Отож, щоб довести свою невинність, вигадують нові посвідчення... І ніхто не знає, котре буде останнім... Зрештою, їм немає кінця...

(Та жінка дорікала мені за те, що я занадто доскіпливий. Однак річ не в моїй поганій вдачі, а в неприємних фактах).

— А може, до цього зобов’язує кохання?

— Та де там! Кохання — це те, що залишається після усунення всіх заборон. Як не віриш, то нема про що говорити.

Ніхто не зобов’язаний доходити до такого несмаку, щоб на статевий потяг наліплювати етикетку, як на подарунок. Краще випрасуймо його щоранку, наче вбрання, яке робиться старим, коли його хоч раз одягли. Та досить розгладити на ньому складки, як воно стає як нове... А потім знову блякне... Та чи варто слухати таку непристойну балаканину?

Безперечно, якщо порядок забезпечує відповідний рівень життя, то ще можна говорити про компроміси. Але що ж маємо насправді? Колючки смерті падають з неба так рясно, що ніде ногою стати. Статеві стосунки теж породжують у нас підозру: а що як нам силоміць утиснули в руки фіктивний вексель? І тоді починається підробка проїзних квитків, оскільки кохання не приносить задоволення. Гарно виходить! Хай так і буде. Зрештою, можна змиритися з духовним гвалтуванням, як з неминучим злом, без чого подружнє життя майже неможливе. Навіть проповідники вільного кохання нічого іншого не придумали. Просто вони до краю раціоналізують духовне гвалтування. Якщо з цим погодитися, то в ньому можна знайти певне задоволення. Та якщо така свобода супроводжується тривогою про погано запнуті занавіски, то вона призводить лише до психічного розладу.

Здається, жінка вгадала його думки. Бо перестала зав’язувати пасок шароварів, і його кінець завис між її пальцями. Дивилася на нього своїми кролячими очима, причому не лише червоні повіки робили їх такими. Чоловік відповів їй поглядом, в якому час зупинився. Навколо жінки ширився різкий запах, ніби варили жилаве м’ясо.

Підтримуючи рукою пасок, жінка пройшла мимо чоловіка в кімнату й почала знімати шаровари з такою легкістю і природністю, ніби продовжувала раніше почату роботу. Оце справжня жінка! На радощах чоловік подумки потирав руки. Та за мить уже дорікав собі. Телепень! Якщо довго вагатися, то можна зіпсувати всю справу. Він квапливо схопився руками за пояс.

Якби така пригода сталася ще вчора, то жінчину поведінку, як і її хихотіння, і ямочку на щоці, чоловік, певно, вважав би явними хитрощами. Може, так воно і є насправді? Та зараз над цим не хотілося думати. Давно минув той час, коли її тіло було предметом торгу. Тепер вирішити все може лише сила... Було багато підстав сподіватися, що цього разу не доведеться торгуватись, що обидві сторони нарешті дійдуть обопільної згоди...

Уклякнувши на одне коліно, жінка заходилася витирати скрученим рушником пісок на шиї. Зненацька зірвалася нова лавина. Вся хатина задвигтіла, заскрипіла. Знову несподівана перешкода! Опинившись у піщаному тумані, жінчина голова за мить побіліла. Пісок осідав їй на плечі й руки. Нічого іншого не залишалося, як, притулившись одне до одного, чекати.

Їхній піт скапував на землю і відразу ж укривався новим шаром піску. Жінчині плечі тремтіли. Чоловік теж був схожий на гарячу воду, що от-от закипить. Ніяк не міг зрозуміти, чому його так ваблять її стегна... Ладен був повитягувати всі свої нерви й обкрутити ними жінчині ноги... Чи не з такою жадобою накидається на свою здобич комахоїдна рослина?.. Грубо, захланно... До тієї він ніколи не відчував такої палкої жаги...

Піщаний обвал припинився. Ніби дочекавшись своєї черги, чоловік узявся витирати пісок із жінки. Вона хрипко засміялася. Його руки ставали щораз настирливішими — сповзали з грудей на боки, з боків на стегна. Жінка вхопилася пальцями за його шию і раз у раз скрикувала.

Потім настала її черга витирати чоловіка. Він заплющив очі, поволі гладив її шорстке волосся і чекав.

Конвульсія... Незмінне повторення того самого, коли він, віддаючись мріям про щось, займається чимось іншим: їсть, ходить, спить, гикає, кричить, парується з жінкою...

Здається, він на хвилину задрімав, перевертаючися з боку на бік у власному поту, що тхнув протухлим риб’ячим жиром. Йому снився сон. Розбита склянка, довгий коридор з пожолобленою підлогою, громадський туалет з переповненим нечистотами унітазом, невидима ванна кімната — про неї нагадував плюскіт води. Якийсь незнайомець пробігав мимо з баклагою. Чоловік попросив ковток води, але той повернув до нього своє худе, як у коника-стрибунця, обличчя і помчав далі.

Чоловік прокинувся. Щось гаряче, клейке пекло кінчик язика. Спрага стала вдвічі нестерпнішою. Води! Прозорої, кришталевої... Із сріблястими бульбашками повітря, що піднімається з дна склянки... Водогінна труба у покинутому домі, запилена, обснована павутинням... Він хапав ротом повітря, мов викинута на берег риба.

Коли встав, руки й ноги були важкими, як гумові подушки з холодною водою... Він підняв у сінях порожній чайник і приклав носиком до рота. Почекав секунд із тридцять — дві чи три краплі зволожили кінчик язика. Сухе, наче промокальний папір, горло, роздратоване надією, почало конвульсивно стискатись.

Шукаючи води, чоловік навмання понишпорив навколо умивальника. З-поміж усіх хімічних сполук вода найпростіша. Її можна знайти будь-де — так само, як одноієнову монету в шухляді стола. О стривай, запахло водою! Таки справді, водою. Він зачерпнув з дна бака жменю мокрого піску й напхав ним рота. Його занудило, спазма скорчила живота. На очах виступили сльози, з рота бризнула жовч.

Головний біль давив на очі, як олов’яний козирок. Власне, пристрасть тільки скоротила відстань до загибелі. Раптом чоловік став навпочіпки й, мов собака, почав розгрібати пісок у сінях. На глибині одного ліктя пісок був почорнілим і вологим. Чоловік занурив обличчя в ямку, припав до її стінки гарячим лобом і вдихнув на повні груди. Подумав, що, може, пощастить: водень і кисень перетворяться на воду.

— От чорт, руки забруднив! — Стискаючи кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, чоловік обернувся до жінки.— Що ти собі думаєш? Невже справді ніде нема води?

Прикриваючи голі ноги, вона поворухнулась і тихо відповіла:

— Ні, нема...

— Нема?.. І ти обійдешся без неї? А для мене це питання життя чи смерті... Лайно собаче!.. Роби щось, якомога швидше! Прошу! Чуєш, я тебе прошу!

— Якщо візьмемось до роботи, то відразу...

— Гаразд, хай буде по-твоєму... Нема ради, здаюся...— Адже він не сардина й не хоче так здихати. Зрештою, капітулював не з власного бажання. А заради краплі води можна виконати й мавпячий танок.— Здаюсь, але чекати звичного часу, коли розвозять воду,— не збираюся... Кожному ясно, що при такій спразі не може бути й мови про якусь роботу... Спробуй негайно зв’язатися з селянами! Мабуть, і в самої в горлі пересохло?

— Як тільки почнемо роботу, вони побачать... Бо на пожежній вишці завжди хтось спостерігає у бінокль...

— На пожежній вишці?..

Кажуть, що відчути трагізм свого становища в’язня змушують не кам’яні стіни камери й залізні двері, а вічко, через яке за ним стежать. Приголомшений чоловік почав перебирати в думках усе, що довелося бачити раніше. Небо й пісок, розділені горизонтом... Де ж вона, та вишка? Важко уявити собі, що за ним слідкують, коли її звідси не видно.

— А ви гляньте з-за хати і тоді все зрозумієте...

Чоловік слухняно підняв із долівки лопату. Думати зараз про власну гідність було недоречно, це все одно, що прасувати брудну сорочку. Він вискочив швидко надвір, наче за ним гнались.

Пісок нагрівся, наче порожня сковорода на вогні. Від сліпучого блиску забило дух. Вітер приносив запах мила. Однак кожний крок наближав до води. Чоловік став під кручею з боку моря і глянув угору: справді, над краєм ями випинався маленький, як мізинець, чорний вершечок пожежної вишки, а на ньому мріло щось схоже на колючку,— мабуть, спостерігач. Невже його помітили? Напевне, давно чекали такої радісної хвилини.

Чоловік повернувся обличчям до тієї колючки і з усієї сили почав розмахувати лопатою, причому намагався тримати її так, щоб відбите від неї світло було видно якнайкраще... В глибині його очей розтікалася гаряча ртуть... Ну що та жінка робить? Краще б прийшла якомога швидше й допомогла...

Несподівано на землю впала холодна тінь, схожа на мокру хустину. Хмарина, завбільшки з листок, що її гнав по небу вітер, на мить закрила сонце. Ех, якби дощ пішов, тоді не треба було б здаватися... Наставив би руки й назбирав повні пригорщі води... Дощові струмки на віконних шибках... Водяні потоки, що спадають з ринв... Бризки дощу на асфальті...

Чоловік не встиг зрозуміти, чи йому сон сниться, чи марення справдилось, як раптом зачув поблизу шум. Опам’ятавшись, побачив, що опинився серед піщаної лавини. Метнувся під дах і притиснувся до стіни. Його кістки розм’якли, як у консервованої риби. Спрага бухала десь у скронях і її уламки розсипались темними плямами на поверхні свідомості.

Зціпивши зуби й приклавши руку до живота, чоловік насилу стримав напад нудоти.

Пролунав жінчин голос. Вона гукала комусь на кручі. Ледь-ледь розплющивши важкі повіки, чоловік глянув: знайомий старий, що привів його сюди, якраз спускав на мотузці відро. Вода!.. Нарешті прибула вода!.. Відро злегка перехилилось, і на піщаній стіні з’явилася пляма. Так, це була вода, справжнісінька вода!.. Чоловік закричав і, наче на крилах, полетів до неї.

Коли вже міг дотягтися до відра, то відштовхнув жінку убік і міцно схопив його обома руками. З поспіху забувши відв’язати мотузку, засунув голову у відро й почав ковтати воду, як насос. Потім перевів дух і знову припав до води. Коли втретє підвів голову, з його носа й рота бризнула вода — чоловік захлинувся. Коліна під ним зігнулись, очі заплющилися. Тепер відро обхопила жінка. Пила жадібно, як чоловік, у горлі в неї булькало так, наче вона сама перетворилася на шланг, і за мить води лишилася тільки половина.

Тоді жінка понесла відро до сіней, а старий потяг мотузку вгору. Запримітивши це, чоловік зірвався на ноги і, вчепившись за кінець мотузки, почав благати:

— Почекайте!.. Хочу, щоб ви мене послухали! Тільки послухали! Хвилинку!..

Старий вдовольнив його прохання і зупинився. Розгублено кліпав очима, але його обличчя, як і раніше, нічого не виражало.

— Тепер, коли ви принесли воду, робитиму все, що скажете. Я вам обіцяю! Тільки послухайте мене одну хвилину! Ви прорахувались... Я шкільний вчитель... У мене є друзі, профспілка, педагогічна рада і батьківський комітет... Невже ви сподіваєтеся, що люди не помітять, що я зник?

Старий облизав кінцем язика верхню губу й байдуже посміхнувся. Та власне, то й не була посмішка, просто він мружив очі, остерігаючись піску, що його розвівав вітер. Однак жодна зморшка в кутиках його очей не сховалася б від схвильованого чоловіка.

— Що?.. Що все це означає?.. Невже ви не розумієте, що робите злочин?

— Та про що ви говорите? Минуло десять днів, а ваше поліцейське відділення не дало оголошення про ваш розшук...— Старий говорив повільно, виразно вимовляючи кожне слово.— Протягом десяти днів нема оголошення, отже...

— Не десять, а сім!

Старий мовчав. Ясна річ, така суперечка нічого не дасть... А тому, опанувавши себе, чоловік твердо проказав:

— Гаразд, нехай буде по-вашому... Може, спуститесь униз і ми спокійно про все поговоримо? Я нічого поганого не задумав. Зрештою, сила на вашому боці... Повірте.

Старий і далі мовчав. Чоловік дихав щоразу частіше.

— Не думайте, що я не розумію, наскільки для села важливо, щоб пісок вигрібали... Кожному ясно, що від цього залежить ваше життя... Це серйозна річ... Якби мене не силували до роботи, я з власної волі прийшов би на допомогу, їй-бо, правду кажу! Коли бачиш людей у такій скруті, то, природно, хочеться їх підтримати, чи не так? А ви гадаєте, що іншого способу схилити мене до співпраці немає?.. Сумніваюсь... Не змогли придумати нічого кращого?.. Кожна людина має бути на своєму місці. Бо інакше у неї пропаде бажання працювати... Невже не здогадались, як використати мене розумніше — так, щоб нічим не ризикувати?

Хтозна, чи старий слухав його, чи ні. Він хитнув головою, наче хотів прогнати від себе набридливе кошеня. А може, побоювався спостерігача на вишці? Побоювався, щоб йому не перепало за цю розмову?

— Ну що, ви згодні зі мною?.. Звичайно, пісок треба згрібати й вивозити... Але це тільки засіб, а не мета... Наскільки я розумію, мета полягає в тому, щоб захиститися від піщаної навали, хіба ж ні?.. На щастя, я багато що знаю про пісок. Глибоко цікавлюся ним. Заради нього й прибув сюди... Щиро кажучи, сучасну людину до нього щось вабить... Саме цей факт можна було б використати. Досить провести сюди туристичний маршрут... Не боротися з піском, а використати його... Одне слово, слід рішуче змінити спосіб мислення...

Старий підвів очі й байдуже відповів:

— Туристам потрібні мінеральні джерела... Крім того, на туризмі наживаються всякі гендлярі та заброди — так здавна водиться...

Чоловікові здалося, ніби з нього глузують, і вмить пригадалась жінчина розповідь про торговця туристичними листівками, якому судилося попасти сюди, а потім захворіти й померти.

— Так... звичайно, це тільки приклад... А хіба не можна вирощувати сільськогосподарських культур, пристосованих до піщаного грунту?.. Одне слово, не треба чіплятися за старий спосіб життя...

— Та, знаєте, ми багато чого перепробували... І арахіс, і бульбові культури. І тюльпани ростуть чудові, так і хочеться вам показати...

— А про захисні споруди ви не думали?.. Про надійну заслону від піску?.. Я маю друга, журналіста... Через газету можна було б зацікавити цією справою громадську думку.

— Яка нам користь з того, що люди співчуватимуть? Діла не буде, поки не знайдуться гроші.

— Отже, треба розпочати кампанію за одержання фінансової допомоги.

— Згідно з урядовим розпорядженням, втрати, завдані піщаними бурями, не відшкодовуються так, як у випадку іншого стихійного лиха.

— То треба домагатись усунення такої несправедливості!

— А що можна вдіяти в такій бідній префектурі?.. Ми геть зневірилися... В усякому разі, наш спосіб найдешевший... Якби ми покладалися на владу, то поки вона підраховувала б на рахівниці, нас засипало б піском.

— Але ж і я мушу думати про себе! — не витримавши, закричав чоловік.— У вас є діти? Коли так, то ви повинні розуміти обов’язки вчителя!

В цю мить старий шарпонув мотузку вгору. Від несподіванки чоловік випустив її з рук. Що все це означає?.. Виходить, старий вдавав, ніби слухає, а сам чекав нагоди, щоб вирвати мотузку... Простягнуті вгору чоловікові руки повисли в повітрі...

— Ви що, збожеволіли?.. З глузду з’їхали?.. Та згрібати пісок навчиться і мавпа, якщо її дресирувати... А я зміг би робити щось потрібніше... Людина зобов’язана якнайдоцільніше використовувати свої здібності...

— Можливо...— Старий говорив так, наче кінчав звичайну розмову.— Не забувайте про нас... Ми зробимо для вас усе, що зможемо...

— Заждіть!.. Що за жарти?.. Гей, заждіть!.. А то пожалкуєте! Нічого ви не зрозуміли!.. Прошу, заждіть!

Однак старий навіть не обернувся. Згорбившись, наче ніс важкий вантаж, він рушив. Через три кроки за краєм ями зникли його плечі, а після четвертого — і голова.

Знеможений чоловік сперся на піщану стіну. Руки й голову він занурив у пісок, який відразу посипався за шию і над поясам за пазухою утворив подушку. Раптом на чоловікових грудях, шиї, лобі й між ногами виступив рясний піт. То ринула назовні недавно випита вода. Піт сполучався з піском і, наче гірчичник, обпікав шкіру, яка розпухала й ставала схожою на прогумований дощовик.

Тим часом жінка вже працювала. Зненацька чоловіка пройняла страшна підозра: ану ж вона випила решту води! Він поспішив у хату.

Води ніхто не чіпав. Чоловік ковтнув її кілька разів, однак, захоплюючись смаком цієї прозорої хімічної сполуки, ніяк не міг позбутися страху, що води не вистачить навіть до вечора. Тоді й вечері не вдасться приготувати. Ті селюки точно все розрахували. Задумали спритно орудувати ним, як заманеться, використовуючи його жах перед спрагою.

Насунувши солом’яного бриля на очі, чоловік вискочив прожогом надвір. Перед загрозою вмерти від спраги його здатність мислити й робити висновки танула, немов сніжинки на гарячому від пропасниці лобі. Якщо десять склянок води — насолода, то одна — мов батіг.

— Де та лопата?..

Жінка вказала під навіс і, стомлено посміхнувшись, витерла рукавом піт з чола. Хоча була до краю змучена, видно, ні на хвилину не забувала, де лежать знаряддя праці. Мабуть, така звичка сама собою з’являється в людей, що живуть серед пісків.

Як тільки чоловік узяв лопату в руки, його натомлені кістки скоротилися, мов ніжки штатива. Адже від учорашньої ночі він ні на мить не зімкнув очей. Мабуть, передусім треба домовитися з жінкою про мінімум роботи, яку доведеться виконати. Але не мав сили і язиком поворухнути. Від напруженої розмови зі старим його голосові зв’язки мовби порозривались, як волокна висушеної каракатиці. Він став поряд із жінкою й орудував лопатою бездумно, машинально.

Чоловікові рухи були майже безвольні, автоматичні. Піниста слина, що мала смак яєчного білка, стікала на підборіддя і груди, однак це було йому байдуже.

— Слухайте, візьміть держак лівою рукою трохи нижче, отак...— несміливо порадила жінка.— Коли права наче натискатиме на важіль, менше втомитеся.

Каркнула ворона. Сонячне світло раптом перемінилося з жовтого на голубе, а нестерпний чоловіковий біль розплився по навколишньому краєвиду. Низько понад узбережжям летіли чотири ворони. Кінці їхніх крил виблискували темно-зеленим кольором. І саме тоді чомусь чоловікові пригадався ціаністий калій у пляшечці для комах. Так, поки не забулося, треба перекласти комах в окрему посудину й обгорнути її пластмасовою плівкою. Бо як просякнуть вологою, швидко розсипляться на порох.

— Може, на сьогодні досить?..— спитала жінка, поглядаючи на піщану кручу. Шкіра на її обличчі висохла і зблідла — це було добре видно навіть крізь шар піску на ньому. Зненацька навколишній світ набрав темно-іржавого забарвлення. Чоловік насилу добрався навпомацки крізь малесенький тунель у затьмареній свідомості до брудної постелі. Коли повернулася жінка — він уже не чув.

22

Чоловікові здавалося, ніби між м’язи йому налили гіпсу. Його очі начебто були розплющені, але чому так темно?.. Десь шаруділи миші, стягуючи в нору суху траву... В горлі пекло, наче тернули рашпілем... В животі булькало, як у вигрібній ямі... Кортіло закурити... Ні, передусім напитися води. Води!.. І саме в цю мить чоловік прийшов до тями. Ні, це шаруділи не миші — жінка почала працювати. Цікаво, чи довго він спав?.. Чоловік спробував підвестись, але якась страшна сила звалювала його знову на матрац. Раптом згадав про рушник і зірвав його з обличчя — у відчинені двері, наче крізь желатинову завісу, лилося кволе холодне місячне світло. Невідомо коли знову запала ніч.

В узголів’ї стояв чайник, лампа і пляшка дешевого саке. Чоловік квапливо сперся на лікоть, сполоснув рот і виплюнув воду в бік вогнища. Насолоджуючись смаком води, поволі зволожував горло. Обмацуючи навколо лампи, натрапив рукою на м’який згорток, сірники та сигарети. Засвітив лампу і прикурив сигарету. Набрав у рот трохи саке. Його розбита на шматки свідомість помалу набирала своєї звичної форми.

У згортку була коробочка з їжею: трьома ще теплими рисовими колобками, двома сушеними сардинами, зморщеною маринованою редькою і гіркою перевареною зеленню,— здається, листям редьки. Чоловік насилу проковтнув сардину і рисовий колобок. Його шлунок стиснувся, як гумова рукавичка.

Коли він вставав, його суглоби скрипіли, наче бляшаний дах у вітряну погоду. Чоловік стривожено заглянув у бак: води було по вінця. Змочив рушника й приклав до обличчя. По всьому тілу, як спалах у люмінесцентній лампі, пробіг дрож. Чоловік обмив шию, боки, витер пісок між пальцями. Мабуть, варто жити для того, щоб зазнати такої щасливої хвилини.

— Подати чаю?

Жінка стояла у дверях.

— Ні, не треба... живіт переповнений водою.

— Добре спалося?

— Шкода, що й мене не розбудили...

Жінка нахилила голову й захихотіла так, наче її полоскотали.

— Щоб ви знали, я тричі вставала й поправляла рушника у вас на обличчі.

Це було кокетування трирічної дитини, яка щойно навчилася сміятись, як доросла людина. Було видно, що вона розгубилася й не знає, як виявити свою радість. З досади чоловік одвернувся.

— Допомогти копати?.. Чи краще переносити бідони?

— Авжеж... Скоро знову приїдуть з порожніми кошиками...

Узявшись до роботи, чоловік здивувався, не відчувши до неї нехоті. Що, власне, було причиною такої зміни? Страх перед відмовою постачати йому воду? Обов’язок перед жінкою? Чи, може, вона крилася в характері самої роботи? Справді, людина знаходить у роботі опору для того, щоб перетерпіти час, що безцільно минає.

Стривайте, коли це було? Одного разу «Стрічка Мебіуса» запросив його на лекцію. Будинок, де мала відбутися лекція, оточувала низька іржава залізна огорожа, а в дворі валялося стільки клаптів паперу, порожніх пачок з-під сигарет та іншого мотлоху, що землі не було й видно. І чого проектувальникам заманулося огороджувати такий будинок сіткою?.. І, ніби на підтвердження його сумнівів, якийсь чоловік у поношеному вбранні, схилившись на огорожу, стирав з неї пальцями іржу. «Стрічка Мебіуса» тихо пояснив, що це переодягнений поліцейський агент. На стелі лекційного залу видніла здоровенна коричнювата дощова пляма. І ось серед такого запустіння лектор, зокрема, сказав: «Єдиний спосіб подолання роботи — сама робота. Вартість має не вона, а можливість її подолання... Справжня вартість роботи саме в цьому самозапереченні».

Пролунав різкий свист. Потім безтурботні оклики людей, що бігцем тягли кошики... Як звичайно, голоси затихали при наближенні до піщаної ями. Селяни спускали кошики мовчки. Чоловік відчував, що за ним пильно стежать, але тепер не бачив сенсу в тому, щоб просити милосердя. Лише тоді, коли без перешкод було витягнуто нагору належну кількість піску, напруження ослабло і навіть повітря мовби стало іншим. Ніхто не промовив ні слова, але здавалося, що цього разу досягнуто порозуміння.

У жінчиній поведінці теж відбулася зміна.

— Може, перепочинемо?.. Я принесу чаю.

Її голос і рухи пожвавішали,— так, наче вона тішилася тим, що їй несподівано пощастило. Чоловік мав усього по горло й почувався так, ніби переївся цукру. Однак не пропустив нагоди й ляпнув рукою її по спині, коли проходила мимо. Якщо напруга досягає межі, запобіжник перегоряє. Ні, він не збирався її одурювати. Мав намір розповісти їй колись про охоронця замку-привида.

Був замок... Ні, не обов’язково замок, а будь-що інше — завод, банк чи гральний дім. А охороняти його міг вартовий чи сторож. Так-от, охоронець, сподіваючись ворожого нападу, ні на мить не втрачав пильності. І одного дня ворог з’явився. Радіючи, що настав його час, охоронець затрубив на сполох. Проте сталося диво — допомога не прийшла. Що й казати, ворог легко, одним ударом, розправився з охоронцем. Втрачаючи свідомість, охоронець бачив, як ворог, не зустрічаючи жодного опору, пройшов, неначе вітер, крізь ворота, мури й будинки. Ні, то не ворог був схожий на вітер, а замок. Охоронець, сам-один, як сухе дерево на пустирі, все життя охороняв привида...

Чоловік сів на лопату і взявся закурювати цигарку. Насилу загорівся лише третій сірник. Накопичена втома розпливалася колами по тілу, як туш на воді, перетворюючись то на медузу, то на паперові гірлянди, то на схему будови атомного ядра. Нічний птах, запримітивши польову мишу, пронизливим криком скликав своїх друзів. Надривно гавкав чимсь занепокоєний собака. Високо в нічному небі терлися між собою зі свистом різні шари повітря. На землі вітер, мов ніж, зрізував одну за одною тонку шкірку з піщаної поверхні. Чоловік витер піт з чола, висякався і струсив з голови пісок. Візерунки під його ногами нагадували застиглі морські хвилі.

Якби це були звукові хвилі, то яка музика пролунала б зараз? І людина могла б заспівати таку пісню, коли б їй ніздрі затиснули щипцями, вуха заткали кров’яними згустками, потрощили зуби... Начебто жорстоко, але не зовсім... Раптом чоловікові здалося, ніби його очі злетіли вгору, мов птахи, і пильно дивляться на нього. Нічого й казати, він таки дивна людина, якщо в такій обстановці роздумує над химерами цього світу.

23

«Got a one way ticket to the blues, woo, woo...»

«Це сумний блюз про квиток в один кінець, ву-у, ву-у...» Якщо хочеться співати, співай. Та, правду кажучи, людина, якій силоміць втиснули в руку квиток в один бік, ніколи так не співає. Бо підошви її черевиків настільки стерлися, що аж зойкають, коли наступають на камінчик. Досить находилися. Людині хотілося б заспівати блюз про квиток туди й назад. Квиток в один бік — це розбите життя, в якому втрачено зв’язок між вчорашнім днем і сьогоднішнім, між сьогоднішнім і завтрашнім. Тільки людина, яка міцно тримає в руці зворотний квиток, може мугикати собі під ніс таку пісеньку про пожмаканий квиток в один бік. Тому вона старається не загубити половинку зворотного квитка, ховає його, щоб не вкрали, купує акції, страхується на випадок нещастя, лукавить з профспілками і начальством. Співає блюз про квиток в один бік, вмикає телевізор на повну гучність, щоб захистити свої вуха від розпачливих криків про допомогу, що долинають із стічних канав, криків тих, котрі мають квиток лише в один бік. І не дивно було б, якби блюз про зворотний квиток став піснею в’язнів.

Як тільки випадала вільна хвилина, чоловік нишком робив мотузку. Він порвав на смужки свою запасну сорочку і, перекрутивши їх, прив’язав до пояса від кімоно покійного жінчиного чоловіка — і вийшло метрів із п’ять. Думав, що настане час, і він прив’яже до кінця мотузки іржаві кравецькі ножиці, напіврозкриті й заклинені дерев’яною скіпкою. Звичайно, вона й тоді буде ще закоротка. Та, мабуть, біді можна зарадити, якщо використати солом’яну мотузку, на якій жінка розвішує в сінях рибу й сорго, та мотузку для сушіння білизни.

Така ідея виникла зненацька. Але ж не тільки довго й ретельно продуманому плану забезпечено успіх. Несподіване осяяння теж чогось варте, навіть якщо дорога до нього залишається незбагненною. Більше того, несподіване рішення значно частіше має успіх, аніж те, що довго зважується та обмірковується.

Тепер залишалося тільки вирішити, коли братися за виконання задуму. Немає сумніву, що втікати було б найкраще вдень. Але ж так можна наразитися на небезпеку. Чоловік подумав і врешті дійшов висновку, що найрозумніше зробити ось так: вибратися звідси незадовго перед тим, як жінка прокинеться, і, сховавшись у зручному місці, перечекати до заходу сонця. Тоді під прикриттям темряви, поки не зійде місяць, буде не дуже важко дістатися до шосе, по якому курсують автобуси.

А тим часом чоловік намагався хитрощами випитати в жінки про розташування села й навколишню місцевість. Розпитував, як ведеться господарство в селі, яке не має жодного рибальського човна, хоча розташоване на морському березі? Скільки в ньому жителів? Хто й де вирощує тюльпани? Як діти добираються до школи? На підставі таких непрямих даних і невиразних спогадів про те, що він побачив першого дня, коли прибув сюди, чоловік зумів намалювати в своїй уяві приблизний план місцевості.

Було б найкраще не проходити через село, а обминути його збоку. Однак із заходу шлях перегороджував досить крутий мис — невисокий, але підточений в давні часи хвилями, він перетворився на прямовисну стіну. Хоча туди й вела стежка — адже селяни збирали там хмиз,— але в чагарнику її важко було б знайти. А настирливо допитуватися про неї в жінки чоловік не посмів — щоб не викликати до себе підозри. З протилежного, східного боку глибоко в суходіл врізалась затока, оточена піщаними дюнами. Вона тяглася дугою понад десять кілометрів і наближалася майже до виходу із села. Одне слово, село скидалося на своєрідний піщаний мішок, затиснутий між прямовисною стіною мису й затокою. Замість того щоб довго шукати обхідної дороги і тим самим насторожити селян, чоловік вирішив удатися до тактики фронтального удару, яка здавалася йому більш надійною.

Однак цим усі питання не розв’язувалися. Наприклад, треба було подумати про сторожа на пожежній вишці. Крім того, жінка могла стати свідком його втечі й зчинити галас — і тоді вихід із села перекриють. А може, йому пощастить уникнути обидві перешкоди одночасно? Перша бригада селян, що звичайно привозить воду й харчі, завжди прибуває досить пізно, коли вже давно зайде сонце. Тож повідомити про його втечу раніше жінка могла б тільки через спостерігача на вишці. Отже, все зводиться до того, що робити із спостерігачем.

На щастя, в цій місцевості — мабуть, завдяки раптовій зміні температури — за півгодини-годину перед заходом сонця над землею незмінно піднімався туман. Напевно, причиною такого явища було те, що кремнієва кислота, речовина з малою теплоємністю, раптово віддавала накопичене за день тепло. Сторожеві, який дивився з вишки, сонце било прямо в очі, тому найменший туман перетворювався для нього на густу молочну заслону, крізь яку він не міг нічого роздивитись. Щоб переконатися в цьому, чоловік став учора під кручею, з боку моря, і багато разів махав рушником — як і сподівався, ніякої реакції не було.

Здійснювати втечу вирішив на четвертий день після того, як задумав її. Для цього вибрав суботній вечір, коли розвозять воду для купання. Напередодні вночі добре виспався, вдаючи простудженого. На всякий випадок, щоб жінка не сумнівалася, попросив у неї аспірину. Таблетки вицвіли — мабуть, довго лежали на полицях сільської крамниці. Проковтнув дві й запив дешевим саке — відразу помогло. Коли жінка, скінчивши роботу, вернулася до хати, він устиг почути тільки один раз, як спускали кошики.

Жінка, яка вже давно не працювала сама, цього разу дуже стомилася. Коли спішила готувати пізню вечерю, чоловік базікав про те і се, а наприкінці пообіцяв полагодити несправний умивальник. В його себелюбстві жінка вбачала ознаку того, що він пускає тут коріння, а тому, побоюючись зіпсувати йому настрій, не виказувала жодного невдоволення. Після роботи кожному хотілося скупатись. Особливо нестерпно дратував пісок, що під час сну приклеївся з потом до шкіри... Саме того дня привозили воду для купання, до того ж жінка любила його мити. Отже, й сьогодні, мабуть, не відмовиться.

Коли вона споліскувала його водою, чоловік відчув жагу і зірвав з неї кімоно: мовляв, тепер він її помиє. Жінка завмерла — розгубилась і водночас чогось ждала. Зробила заперечливий рух руками, але невідомо проти чого. Чоловік бризнув на неї теплою водою з відра і намиленими руками взявся терти її голе тіло. Почав з вух, потім перейшов до підборіддя і нарешті, коли гладив плечі, однією рукою схопив за груди. Жінка скрикнула і притиснулась до нього. Вона чекала. Та чоловік не поспішав. Ретельно масажуючи, його пальці пересувалися з одного місця на інше.

Цілком природно, що жінчине збудження передалось і чоловікові. Однак цього разу його охопив якийсь дивний смуток. Жінка сяяла, немов оточена хмаркою світляків. Розчарувати її зараз — це все одно, що раптом вистрілити в спину звільненому смертнику. Підстьобуючи свої розбуджені почуття, чоловік дедалі більше шаленів. Однак будь-яка пристрасть має свої межі. Спочатку жінка сама напрошувалася на взаємність, а тепер явно злякалася чоловікової несамовитості. Тим часом його охопило відчуття якоїсь порожнечі. Він ще раз набрався відваги і, підохочуючи свою уяву ризикованими ситуаціями, то цілував її грудь, то м’яв тіло, яке від мила, поту й піску здавалося наче вкритим машинним мастилом, перемішаним із залізними ошурками. Він ладен був так тримати жінку в своїх руках зо дві години. Та нарешті вона поскаржилася на біль і, клацнувши зубами, осіла на землю. Чоловік накинувся на неї... Потім, хлюпаючи водою, змив з неї мило, силоміць запхав їй у рота три таблетки аспірину й дав запити чашкою саке. Як усе складеться добре, вона спатиме до вечора... до того часу, коли її розбудять крики селян з кошиками...

Жінка дихала вві сні так, наче їй заткнули носа папером. Глибоко, протягло. Чоловік поторгав її легенько ногою — вона й не поворухнулася. Лежала, мов старий тюбик, з якого витиснули всю жагу. Він натягнув їй рушника на обличчя й опустив до колін кімоно, підкочене до живота. На щастя, зайнятий виконанням свого задуму, не мав часу впадати в сентиментальність. Коли приладнав до мотузки старі ножиці, настала вирішальна хвилина. Востаннє глянув на жінку і відчув, що в нього стислося серце.

Десь на висоті одного метра від верху ями мерехтів тьмяний кружок світла. Певне, було пів на сьому або за двадцять сьома. Чоловік розправив плечі й покрутив кілька разів головою, щоб розслабити м’язи шиї.

Спершу доведеться вилізти на покрівлю. Для прицільного кидка потрібний кут нахилу близько сорока п’яти градусів. Він хотів спробувати вибратися туди з допомогою мотузки, але побоявся: а що, як стук ножиць об покрівлю розбудить жінку? Отож відмовився від такої спроби, а вирішив видряпатися на дашок прибудови за хатою, під яким колись сушили білизну. Тонкі, напівтрухляві балки прибудови викликали тривогу. Та найстрашніше було попереду. Вигладжена піщаними бурями гонтова покрівля блищала білим тесом, як новісінька, та під ногами виявилася крихкою, як вологе тістечко. А що коли вона провалиться? Щоб зменшити тиск на покрівлю, чоловік ліг на живіт і поповз уперед. Нарешті добрався до гребеня й сів на нього верхи, опираючись коліньми. Тепер і на вершечок покрівлі впала тінь, а над західним краєм ями замерехтіли тьмаві, наче заморожений мед, світляні зернятка — ознака того, що над землею піднімався туман. Тепер уже можна було не боятися сторожа на вишці.

Чоловік узяв мотузку правою рукою на відстані одного метра від ножиць і замахав нею, як арканом, над головою. Цілився у солом’яний мішок з піском, що служив замість блока при підніманні та опусканні кошиків. За нього зачіпляли мотузяну драбину, тож, напевне, він міцно загруз у пісок. Чоловік поволі розкрутив мотузку до великої швидкості й кинув на ціль. Ножиці полетіли не туди, куди хотілося. Видно, не до кінця продумав. Оскільки ножиці летять по дотичній до кола, то мотузку слід випускати в ту мить, коли вона стане під прямим кутом до напряму на ціль або трішечки раніше. Авжеж, саме так!.. На жаль, ножиці влучили в середину кручі й сповзли на землю. Очевидно, швидкість обертання і кут нахилу були недостатні.

Нарешті після кількох спроб чоловікові вдалося оцінити досить точно і відстань, і кут. Однак до попадання в ціль було ще далеко. Його тішило, що зусилля не пропадають марно, але помилки начебто не зменшувалися, навпаки — від поспіху і втоми справа йшла все гірше. Мабуть, він недооцінив труднощів! Хоча ніхто його не обдурив, чоловік не міг стримати роздратування й мало не плакав.

Проте закон теорії імовірності, згідно з яким удача прямо пропорційна числу спроб, здається, таки справджувався. Коли він, втративши будь-яку надію на успіх, майже охоплений відчаєм, кинув мотузку ще раз, вона впала прямо на мішок з піском. У чоловіка аж щелепи задубіли. Потекла слина, що безперервно заповнювала рот. Однак радіти було ще рано... Адже він тільки роздобув гроші, щоб купити лотерейний білет... Виграє чи ні — покаже майбутнє. Зосередивши всю свою увагу на мотузці, потяг її обережно до себе — так, наче стягав павутинками зорі з неба.

Відчув опір. Спочатку не міг повірити, але мотузка справді зупинилася. Спробував потягти сильніше... Приготувався, що от-от його спіткає розчарування. Але сумніву вже не було: одна половинка ножиць міцно вгризлася в мішок. От пощастило!.. Неймовірно! Отже, й далі все піде гаразд!

Чоловік швидко зліз із покрівлі й став під мотузкою, що звисала тепер спокійно вздовж піщаної стіни. Земна поверхня була вже зовсім близько... Неймовірно близько... Його обличчя напружилося, губи затремтіли. Колумбове яйце, напевне, було варене. Однак тримати його довго в окропі не варто — можна все зіпсувати.

Він учепився за кінець мотузки й обережно спробував на ній повиснути. Вона почала розтягуватися, наче гума. З переляку чоловік облився потом. Та, на щастя, мотузка витяглася всього сантиметрів на тридцять. Чоловік повис на ній усім тілом — цього разу вже не мав чого побоюватися. Сплюнувши в долоні, обхопив мотузку ногами й подряпався догори. Як іграшкова мавпа на іграшкове дерево. Мабуть, з надмірного хвилювання на лобі в нього виступив холодний піт. Чоловік з усієї сили намагався уникати ногами стіни, щоб не осувати піску, і покладався лише на мотузку, а тому безперестанку крутився. Жорстока сила тяжіння не дозволяла підніматися так швидко, як сподівався. Та чого він тремтить? Руки засмикало так, що, здавалося, він сам себе розмахує. Зрештою, немає нічого дивного, якщо згадати про тих сорок шість отруєних днів. Коли піднявся на метр, відчував під собою стометрову яму, на два — двістіметрову. Поступово яма перетворилася на безодню, від якої паморочилась голова... Він перевтомився... Не треба дивитися вниз!.. Ось уже скоро поверхня... Земля з дорогами, по яких можна вільно йти, куди хочеш, навіть на край світу... Як він вибереться нагору, всі його переживання обернуться на висушену квітку між сторінками щоденника... І отруйні, і комахоїдні рослини стануть клаптиком тонкого, напівпрозорого кольорового паперу. Сидячи у вітальні за чаєм, він зможе присмачити світську балачку з колегами спогадами про свої пригоди.

Саме тому в чоловіка зникло бажання звинувачувати в чомусь жінку. Він міг посвідчити, що вона — не повія, але й не благородна дама. Якщо пізніше їй буде потрібний рекомендаційний лист, він з радістю під ним підпишеться. А все-таки це була дурна жінка, бо, як і він, не придумала нічого кращого, ніж причепитися до квитка туди й назад. Проте навіть однакові квитки в обидва кінці можуть відрізнятися не тільки місцем відправлення, але й місцем прибуття. Не було б нічого дивного, якби його квиток назад був для неї квитком туди.

А якщо вона помилилася? Ну що ж, помилка є помилкою.

Не дивися вниз, не можна...

Та мить, коли альпініст, мийник вікон у хмарочосах, електрик на телевізійній вишці або сажотрус на димарі електростанції гляне вниз, стає для нього смертельною.

24

Вдалося!

Вп’явшись нігтями в мішок і не звертаючи уваги на те, що здирає шкіру на руках, чоловік несамовито дряпався нагору. Так! Він уже на поверхні! Не мусить боятися, що впаде, коли відпустить мотузку. Однак не міг розімкнути пальців і протягом якогось часу міцно тримався за мішок із піском.

День свободи — сорок шостий день перебування в цьому селі — зустрів його поривчастим вітром. Чоловік повз рачки, а піщинки кололи його в обличчя і шию. Такого скаженого вітру він не сподівався!.. В ямі шум моря здавався гучнішим, ніж звичайно. Але ж незабаром мав настати час вечірнього штилю. Та за таких обставин туман навряд чи з’явиться. А може, небо здавалося тьмавим лише з дна ями? Чи то був не туман, а хмари піску, підняті вітром? Так чи інакше, а його становище незавидне.

Чоловік боязко глянув угору... В блідому світлі пожежна вишка здавалась трошки нахиленою. Якоюсь жалюгідною і далекою. Але ж сторож користується біноклем, а тому відстань йому не перешкоджатиме. Невже помітив?.. Мабуть, ні, а то забив би у дзвін на сполох.

Одного разу жінка розповідала, що з півроку тому, в грозову ніч, майже засипало піском будинок на західній околиці села. Після того пішов дощ і насичений водою пісок став удвічі важчий. Під його тягарем будинок розвалився, мов сірникова коробка. На щастя, жертв не було, але наступного ранку вся сім’я спробувала втекти із села. Та через п’ять хвилин після того, як забили на сполох, втікачів затримали і повели назад — було чути, як на дорозі за жінчиною хатою голосила бабуся. Жінка теж переконувала, що в селі ходять чутки, ніби в тій сім’ї з роду в рід хворіли на голову...

Однак не можна гаяти часу. Чоловік випростався, узувся в черевики, а мотузку заховав у кишеню. В скрутну хвилину її разом з прив’язаними до неї ножицями можна використати як зброю. Тікатиме на захід, проти сонця — щоб стати невидимим для сторожа. Треба якнайшвидше знайти собі підходяще укриття й перечекати там до заходу сонця.

Так, треба поспішати!.. Бігти нахильці вздовж улоговини між дюнами... І не дуже хвилюватися... Бігти обачно, роззиратися... О, треба заховатися в тій заглибині!.. Що за підозрілий шум?.. А може, це лише погане передчуття?.. Начебто нема нікого... Чоловік спинився й знову побіг... Не треба звертати праворуч!.. З того боку схил надто низький і його можуть побачити.

Бригади селян, зайнятих щовечора вивезенням піску, витоптали від ями до ями пряму, глибоку стежку. Праворуч від неї тягся пологий хвилястий схил. Внизу на ньому ледь-ледь видніли покрівлі другого ряду будинків. Відділені від узбережжя першим рядом, вони були оточені зовсім невисокими піщаними стінами й подекуди захищені плотом. Вздовж схилу перед ямами, напевне, можна було вільно сходити. Чоловік підвів голову й побачив перед собою село. Навколо пагорба, що відкривався його очам піщаними терасами, наче віяло, тулились один до одного чорні покрівлі з черепиці, гонту й бляхи... Виднів ріденький сосновий бір і начебто ставок. Отже, десятки сімей у будинках над морем прирекли себе на рабство, щоб захищати цей клапоть убогої землі.

Тепер ті рабські житла розташувалися ліворуч від дороги... Раз у раз від неї пролягали стежки, по яких селяни волочили кошики, а по мішках з піском можна було визначити, де містяться ями... Сам їхній вигляд викликав у чоловіка напад болю. З мішків здебільшого звисали мотузяні драбини, та іноді їх не було. Невже у стількох людей пропала навіть охота до втечі?

Ясна річ, чоловік легко уявляв собі життя в тих ямах. Кухня, розпалена піч, корзини з-під яблук, завалені підручниками; кухня, вогнище посеред долівки, лампа, розпалена піч, дірява паперова перегородка між кімнатами, закіптюжена стеля; кухня, справний і зіпсований годинник, справний і зіпсований радіоприймач; кухня, розпалена піч... І серед цього стоієнові монети, домашня худоба, діти, статева жага, боргові зобов’язання, перелюбство, курильниці, фотографії на згадку... Страхітливо одноманітне повторення... Навіть якби воно було таким же потрібним для життя, як биття серця, то все ж незаперечно, що саме биття серця не може замінити собою життя.

Швидше лягай!.. Та ні, нічого страшного, то була звичайна ворона... Жаль, так і не вдалося йому спіймати ворону й зробити з неї опудало. Та байдуже! Татуювання, орденів і медалей прагнуть лише у снах, в які не вірять.

Нарешті чоловік опинився начебто на околиці села. Тепер дорога пролягала гребенем дюни, і поле зору перед ним розширилося — ліворуч показалося море. Вітер приносив терпкий запах прибою, а у вухах ніби завивала залізна дзига. Кінець намотаного на шию рушника лопотів і бив по щоках. Тьмаве море вкрилося ніби зморщеною, як кожушок на кип’яченому молоці, алюмінієвою плівкою. Сонце, придавлене схожими на жабуриння хмарами, здавалось, вередувало, мов дитина, й не хотіло пірнати під воду. На обрії видніли нерухомі чорні цятки — тіні човнів, відстань до яких і розміри було важко визначити.

Попереду, аж до самого мису, тяглись, одна за одною, як хвилі, невисокі дюни. Може, там його підстерігає небезпека? Занепокоєний чоловік оглянувся — на щастя, пожежну вишку заступав горб. Трохи випроставшись на правому схилі, він запримітив перекошену, загрузлу в пісок хижку, а коло неї, з навітряного боку, заглибину, наче видовбану ложкою.

Кращого сховку й не знайти... Поверхня піску гладка, як середина мушлі, ніде жодного людського сліду... А що сталося з його власними слідами?.. Чоловік повернувся назад по своїх слідах, але метрів через тридцять вони повністю зникли... Навіть коло ніг швидко міняли свій вигляд... Виходить, пощастило, що видався вітряний день.

Коли чоловік збирався обходити хижку, з неї виповзло щось чорне. Здоровезний, як порося, рудий пес. Цур тобі, забирайся геть!.. Однак собацюра й не ворухнувся, а дивився пильно на чоловіка. Одне його вухо було розірване, в маленьких очицях проглядала, ворожість. Його ніс засмикався. Невже хоче гавкати?.. Нехай тільки спробує!.. Чоловік стиснув рукою ножиці, що лежали в кишені... Як розтулить пащу, він йому голову розчерепить!.. Звір мовчав. Може, це дикий пес?.. Витерта, тьмяна шерсть. Вся морда в струпах — мабуть, наслідок якоїсь нашкірної хвороби... Кажуть, треба берегтися того пса, який не гавкає... Хай йому біс, якби при ньому були якісь харчі!.. Зрештою, він забув не тільки харчі, але й ціаністий калій. Та нічого страшного, навряд чи жінка здогадається, де його сховано... Чоловік легенько свиснув і простягнув руку, намагаючись вивідати, що собака збирається робити. У відповідь той вишкірив свої жовті, обліплені піском зуби... Невже гострить їх на нього?.. Яка товста шия! От би порішити його одним ударом!..

Раптом пес відвернувся й, опустивши голову, подибав спокійно геть. Певно, злякався. «Є ще в мене сила духу, якщо самим поглядом я поборов собаку»,— подумав чоловік. Сповз у заглибину і ліг, зіпершися спиною на схил. Відразу стало легше дихати — мабуть, тому, що опинився в затишку. Похитуючись од вітру, собака зник у піщаній хмарі. Якщо звірина обрала собі цю хижку, то це означає, що сюди люди не потикаються... Поки собака не доніс на нього в правління артілі, йому ніщо не загрожує. Хоч обливався потом, почувався досить добре. Яка тиша!.. Наче лежав під шаром желатину... Тримав у руках бомбу з годинниковим механізмом, що могла з хвилини на хвилину вибухнути, але вона хвилювала його не більше, ніж цокання звичайного будильника... В такому випадку «Стрічка Мебіуса» негайно почав би аналізувати становище й сказав би:

— Чуєш, друже, ти намагаєшся полегшити біль тим, що перетворюєш засіб на мету.

— Маєш рацію! — Він легко з ним погодився б.— Але чи слід завжди розділяти мету і засіб?.. Чи не доцільніше вдаватися до цього тільки в разі потреби?..

— Ні, так не годиться! Адже не можна прожити час вертикально! Кожен знає, що така штука, як час, тече горизонтально.

— А все-таки що сталося б, якби хтось спробував прожити його по вертикалі?

— Не сумніваюсь, що він обернувся б на мумію!

Підсміюючись, чоловік заходився роззуватись. Справді, час тече горизонтально. Не можна було далі терпіти. В черевиках було повно піску, змішаного з потом. Зняв також шкарпетки, випрямив пальці й виставив на вітер. Гм, чого це так смердить у звіриному лігві?.. От було б чудово, якби звірі пахли, як квіти!.. Ой, та це ж тхнуть його ноги... Після такого здогаду чоловік відчув раптом дивне зворушення. Одного разу хтось казав йому, що нема на світі нічого смачнішого за сірку із власного вуха, навіть найкращий сир не йде з нею у порівняння... Може, це перебільшення, але можна мати задоволення й від багатьох інших речей, наприклад, нюхати запах своїх гнилих зубів...

Вхід у темну хижку був засипаний до половини піском. Невже це залишки старої криниці? Немає нічого дивного, що над нею, щоб захистити від піску, збудували будиночок. Хоча не віриться, що в такому місці било джерело... Чоловік спробував заглянути досередини — цього разу запахло тільки псиною. Тваринячий запах сильніший від філософії. Здається, якийсь соціаліст казав йому, що любить душу корейців, але не зносить їхнього запаху... Ну гаразд, якщо час тече горизонтально, то було б добре, якби показав, наскільки швидко він може текти... Надія і побоювання... відчуття свободи і неспокій... Такі подразнення найнестерпніші. Чоловік прикрив обличчя рушником і ліг горілиць. У ніс йому вдарив тепер власний запах, але при всьому бажанні зробити собі комплімент, він не зміг би назвати його приємним.

Щось поповзло по нозі... Як для жука-стрибуна, то надто повільно... Напевне, якась жужелиця, що ледве тримається на своїх кволих шістьох лапках... Чоловік не мав найменшої охоти перевіряти свій здогад. Більше того, навіть якби це був жук-стрибун, навряд чи кинувся б його ловити. Певно, не зважився б.

Вітер зірвав рушник з обличчя. Краєм ока чоловік побачив, що в одному місці гребінь дюни виблискує золотом. Перед цією золотою лінією плавно вигнута поверхня спадала круто в тінь. У композиції краєвиду проглядало якесь дивне напруження, і чоловік затремтів з туги за людьми. (Так, це справді романтичний краєвид... Сучасні молоді туристи високо оцінили б його... Які прибуткові акції криються в ньому!.. Як людина, досвідчена в таких справах, він гарантує майбутній розвиток туризму. Потрібна лише реклама! Без неї навіть муха сюди не прилетить... Якщо ніхто не знає про місцевість, то це однаково, що її нема на світі... Захований у землю скарб. Що робити?! Треба запросити здібного фотографа і виготовити гарні художні листівки. В давнину спочатку шукали прекрасний краєвид, а тоді готували листівки. Тепер, коли верх узяв здоровий глузд, усе навпаки — спочатку випускають художні листівки, а після того місцевість стає знаменитою. «Я приніс кілька зразків. Подивіться, будь ласка...») Бідолашний торговець листівками намагався розставити пастку на селян, а сам у неї попав, захворів і помер. Виходить, не був спритний на язик... Легковажно довірився своїй мрії і поставив на карту все, що мав... Власне, в чому суть тутешньої краси? У фізичній закономірності й точності природи чи навпаки — в її жорстокості й повному запереченні людського розуму?

Ще вчора від самої думки про цей краєвид його занудило б. У нападі злості чоловік навіть думав, що ями приготовано саме для таких шахраїв, як той мандрівний торговець листівками.

Проте нема підстав для того, щоб протиставляти життя в ямах навколишньому краєвиду. Адже не обов’язково прекрасний краєвид має бути великодушним до людей. Зрештою, в його вихідному положенні про те, що пісок — це заперечення нерухомості, немає нічого безглуздого... Плинність піщинок із діаметром одна восьма міліметра... Світ, де існування — це зміна стану... Стривай! А все-таки прикро, коли тобі дорікають, що ти міцно тримаєш у руці зворотний квиток і не хочеш з ним розлучатися. Люди радо дивляться кінофільми про хижих звірів і про війну (навіть якщо вони такі правдиві, що можуть спричинитися до серцевого нападу) тому, що відразу за дверима кінотеатру їх чекає сьогоднішній день — продовження вчорашнього... Та чи є на світі шаленець, який наважиться прийти у кінотеатр із гвинтівкою, зарядженою справжніми патронами?.. До життя в пустелі пристосовуються тільки миші, які замість води п’ють сечу, комахи, охочі до падалі, і кочові племена, що мають квитки лише в один кінець. Коли від самого початку переконаєш себе, що вороття не буде, перестанеш марно чіплятися до піску, мов устриця до скелі. До речі, в наш час і кочівники називають себе по-іншому — скотарями.

Еге ж, годилося б розповісти жінці про цей краєвид... Проспівати їй також (хай навіть фальшиво) пісню про пісок, що не визнає зворотного квитка... Правду кажучи, те, що він робив,— це усього-на-всього невдале наслідування спокусника, який намагався спіймати жінку на гачок розмовами про інше життя. Навіть його душа, як кіт у мішку, впиралася носом у пісок.

Раптом світло на гребені дюни погасло... За мить увесь краєвид поринув у темряву. Непомітно стих вітер. Це означало, що туман знову почне здійматися. Певне, завдяки швидкому заходу сонця.

...Ну що ж, пора рушати.

25

Треба було проскочити через село раніше, ніж бригади селян почнуть вивозити пісок. Опираючись на власний досвід, чоловік підрахував, що у своєму розпорядженні мав близько години. Для більшої безпеки скажемо — хвилин із сорок п’ять. Мис наче охоплював село з одного боку плавною лінією і, круто вигнувшись, підступав на сході села до затоки, залишаючи одну вузеньку дорогу. Десь там його крутий схил кінчався й переходив у пологі піщані дюни. Якщо йти прямо, залишаючи праворуч у тумані розпливчасті вогники села, то вдасться туди попасти. Він подолає кілометрів зо два й опиниться на околиці, де вже немає людських осель, а лише іноді трапляються нивки, засаджені арахісом. Коли перебереться через дюни, вийде, мабуть, на дорогу. Якщо по цій дорозі з червоної глини побіжить щодуху, то за хвилин п’ятнадцять буде на шосе. А там уже все гаразд. Бо по шосе ходять автобуси і люди нормальні...

У нього лишалося півгодини, щоб вибратись із села. Йти по піщаному грунту із швидкістю чотири кілометри на годину досить важко. Прикро не стільки те, що ноги грузнуть, скільки те, що даремно витрачаєш силу. Тим більше коли біжиш. Найкраще всього, напевно, йти широкими кроками. Однак пісок, знесилюючи чоловіка, ніби винагороджував його тим, що робив нечутними кроки. Не треба переживати, що хтось почує. В цьому теж велика перевага.

Гей, дивись під ноги!.. Очевидно, він не вбачав нічого страшного в тому, якби навіть покотився на землю, бо спотикався на найменших виступах, заглибинах і падав на коліна. Впасти на коліна — то ще півбіди. А от якби звалився в якусь глибоку яму, що тоді?..

Піщані хвилі котилися одна за одною і зникали в навколишній пітьмі. На великі хвилі набігали менші, на менші — зовсім маленькі брижі. Вогні села, що служили чоловікові орієнтиром, рідко з’являлися в полі його зору — ховалися за гребенями нескінченних дюн. Тоді він обирав напрямок руху, довіряючись інтуїції, але завжди помилявся і круто звертав убік. Певне, тому, що ноги самі несли його на узвишшя, звідки він підсвідомо надіявся побачити вогники.

О, знову збився з дороги! Треба взяти лівіше!.. Бо як піде в цьому напрямку, то потрапить якраз у село. Вже перебрався через три пагорби, та вогники майже не наблизилися... Здавалось, наче кружляє на одному місці. Піт заливав йому очі. Чоловік на хвильку зупинився й глибоко вдихнув.

Чи жінка вже прокинулась?.. Як вона повелася, коли помітила, що його немає?.. Мабуть, подумала, що пішов за хату справляти нужду... Минулої ночі вона втомилась і напевно здивувалася, що проспала до самого вечора... Не охололе від поцілунків тіло нагадало їй про ранкове шаленство... Шукаючи навпомацки лампу, вона сором’язливо всміхається...

Щиро кажучи, немає підстав відчувати обов’язок до неї або відповідальність за ту її усмішку. З його втечею жінка втратить лише часточку життя, яку легко можна замінити радіоприймачем і дзеркалом.

«Справді, ви мені дуже помогли... Тепер я можу довше поспати й працюю на дві години менше... Думаю попросити, щоб артіль дала мені якусь роботу, що я її зможу виконувати вдома. Заощаджу трохи грошей і, може, куплю собі радіоприймача і дзеркало...»

Радіоприймач і дзеркало... радіоприймач і дзеркало... Жінка повторювала ці слова з такою настирливістю, ніби хотіла сказати, що життя складається лише з цих двох речей. Безперечно, радіоприймач і дзеркало мають у собі щось спільне — служать засобом єднання людей. Можливо, в жадобі до цих речей криється щось дуже важливе для їхнього існування. Ну що ж, як тільки він повернеться додому, відразу придбає для неї радіоприймача. Витрусить з кишені всі гроші й купить транзистора найвищого класу.

А от дзеркала він не може пообіцяти. Тут воно швидко зіпсується... За півроку полущиться амальгама, а за рік від піску, що літає в повітрі, потемніє і скло... Стане таким, як те, що ним жінка користується тепер — то в ньому видно одне око, то лише ніс. Ні, йдеться не про те, як довго воно служитиме. Дзеркало може стати засобом єднання тільки тоді, коли знайдеться чоловік, який захоче дивитися на жінку. Бо яка тепер користь із нього, якщо її ніхто не побачить?

О, вона здригнулася й прислухалась... Чи не задовго він справляє нужду?.. От негідник, таки дременув!.. Чи вона почала кричати? Чи закам’яніла?.. В усякому разі, він ні за що не відповідає. Адже їй самій не було потрібне дзеркало.

— ... І я десь прочитав цю історію... Останнім часом утеча з дому стала модою... Спочатку я думав, що в цьому винні погані життєві обставини, але скоро переконався, що не завжди... Розповідали, начебто утік навіть старший син одного досить заможного селянина, що накупив землі та машин і добре вів господарство. Зненацька пішов з дому слухняний, роботящий хлопець, батько й мати не знали, що й подумати. В селі люди дорожать власною репутацією й не забувають про свої обов’язки перед іншими, тож треба особливого приводу для того, щоб з дому утік син-спадкоємець...

— Авжеж, обов’язок це обов’язок...

Один із родичів розшукав хлопця і розпитав про все. Виявилося, що той не закохався, не гультяював і не заборгувався, але назвати конкретну причину свого необдуманого вчинку не зміг. Що ж усе-таки спонукало його до цього?.. Хлопцева відповідь була зовсім непереконлива. Видно, сам нічого не розумів, бо сказав, що просто більше не міг терпіти.

— Які нерозсудливі люди бувають на світі!

— Якщо добре подумати, то його можна зрозуміти. Як живе селянин? Чим ревніше трудиться і прикуповує землі, тим частіше не має спочинку... Одне слово, його турботам нема кінця і якщо він може чогось нажити, то лише клопотів. Щоправда, в нагороду за свою працю хоч збирає врожай рису та картоплі. З роботою селянина оце згрібання піску, яке тут заведено, не порівняєш. Адже це те ж саме, що будувати вежу із каміння на березі потойбічної ріки... [7]

— А її вдається збудувати?

— Та де там!.. Це ж кара пекельна!

— Ну добре, а що сталося із тим сином-спадкоємцем?

— Як то що? Від самого початку він усе продумав і завчасно підшукав собі якусь роботу.

— І як жив?..

— Мабуть, там і працював...

— А потім?..

— Потім? У день зарплати одержав свої гроші, а в неділю одягнув нову сорочку й пішов у кіно.

— А після того?..

— Як хочеш знати — спитай у нього!

— Певно, заощадив дещо із свого заробітку й купив радіоприймача...

Чоловік подумав, що нарешті вибрався нагору, та виявилося, що він подолав лише половину дороги. Ні, тут щось не те... Перед ним було рівне узвишшя... Але куди ділися вогні — його орієнтир?.. Розгублений чоловік пішов далі... Гребінь цієї дюни начебто досить високий. Та чого не видно світла?.. Від зловісного передчуття в нього підкосилися ноги. Може, його власна необачність була причиною помилки? Недовго думаючи, він навмання сповз униз крутим схилом і опинився в довгій улоговині. Не тільки глибокій, але й широкій. На її дні піщані хвилі перетинали одна одну і збивали його з пантелику — не дозволяли зорієнтуватись. І все-таки чоловік не розумів, чому не видно світла. Якщо й відхилився від правильного напрямку, то щонайбільше на півкілометра в один чи в другий бік. Збився з дороги, але не на багато... Його весь час тягло взяти ліворуч — мабуть, тому, що остерігався села, і водночас вважав, що треба перебороти страх і звернути праворуч, ближче до вогнів... Незабаром розвіється імла й покажуться зірки. Було б найкраще вибратися на який-небудь пагорб і оглянутися навколо...

Та все ж незрозуміло... Зовсім незрозуміло, чому жінка так міцно прив’язана до тієї пекельної ріки... Адже любов до рідної землі й почуття обов’язку набирають вартості лише тоді, коли разом з ними втрачається щось інше... А що могла втратити вона?

Радіоприймач і дзеркало... радіоприймач і дзеркало...

Звичайно, він вишле їй того радіоприймача... Та чи не виявиться, що в кінцевому рахунку вона втратила більше, ніж придбала? Наприклад, улюблену церемонію купання. Вона обов’язково залишала частину води, призначену для прання білизни, щоб його обмити. Хлюпала воду йому між ноги і корчилася від сміху — начебто це її купали. Більше не матиме нагоди, щоб так сміятися.

О, не треба себе обманювати! Адже від самого початку між ними не було нічого, схожого на угоду. А коли так, то нема чого говорити й про її порушення. До речі, він теж дещо втратив. Скажімо, дешеве саке, що його постачали їм раз на тиждень, із запахом гноївки... Її напружені, мускулисті стегна з напнутими жилами... відчуття сорому, коли відривала з його шкіри чорний, як спалена гума, пісок... І її сором’язливий усміх, завдяки якому все це здавалося ще більше непристойним... Коли додати сюди ще багато іншого, то вийде, що він зазнав чимало втрат. Неймовірно, але факт. Чоловік схильний надавати більшого значення дрібницям, аніж жінка.

Згадавши, як обходилися з ним селяни, чоловік подумав, що йому завдано непоправної шкоди. Йшлося не про те, щоб звести рахунки з однією людиною, а з цілим селом. Прийде час, і він помститься їм як слід... Тільки от не знає, як завдати найдошкульнішого удару... Спочатку його уявою заволоділа думка про те, щоб село пустити з димом, або отруїти воду в криниці, або заманити своїх кривдників у пастку і поскидати в яму. Та от зараз, коли треба було діяти, йому не хотілось і згадувати про такий по-дитячому наївний задум. Зрештою, одна людина може вчинити небагато. Виходить, лишається одне: поскаржитися владі. Тільки от що його тривожило: чи юридичні органи зрозуміють, яку жорстоку кривду йому заподіяли?.. І чоловік вирішив передусім повідомити про свої поневіряння в префектурне управління поліції.

Ага, нарешті ще одне... Стривай! Що за шум?.. Уже перестав. Невже причулося? Все-таки куди поділися вогні? Хоч би якою нерівною була місцевість, неймовірно, щоб сталося таке диво. Щоправда, можна собі уявити, що повернув занадто вліво й зайшов далеко в бік мису, а високий гребінь якоїсь дюни заслонив йому село... Не треба гаяти часу... Чоловік вирішив змінити напрям руху й піти направо.

І нарешті ще одне: нехай не забуває, що не змогла дати ясної відповіді на його питання. Тоді два дні підряд лив дощ. У негоду обвали сильнішали, зате в повітрі носилося менше піску. Першого дня вони трохи перепрацювали, а тому на другий день почувалися набагато вільнішими. Скориставшись довгожданим відпочинком, чоловік надумав розпитати жінку про все до кінця. Хотів дізнатися, що затримувало її в тій проклятій ямі. Випитував терпеливо, ніби здирав струпи зі шкіри. Сам дивувався з власної настирливості. Спочатку вона радісно купалася гола під дощем, а згодом, загнана в глухий кут його запитанням, розплакалася. Потім, однак, призналася, що не може залишити кісток покійного чоловіка й дочки, яких піщана буря засипала разом із курником. Ну що ж, таке пояснення його задовольняло. Звучало настільки правдиво, що він почав розуміти, чому досі вона уникала про це розмови. Зрештою, чоловік таки їй повірив і вирішив урвати годинку від сну на пошуки останків її рідних.

Протягом двох днів копав там, де вона показала, але не знайшов ні кісток, ні навіть решток курника. Тоді жінка повела його на інше місце. Однак і цього разу ні на що не наткнувся. Так повторювалось і потім. Цілих дев’ять днів марно розкопував пісок у п’ятьох різних місцях, аж поки жінка знову мало не розплакалась і почала виправдовуватися. Мовляв, може, під безперервним напором піску перемістилася хата або й сама яма. Тоді і курник, і кістки могли опинитися під товстою піщаною стіною, що відділяла їхній двір від сусідського; не виключено також, що їх треба шукати у сусідів. Теоретично це було можливо, але її нещасний, принижений вираз обличчя явно видавав, що не хотіла брехати і водночас від самого початку не збиралася показувати справжнє місце загибелі. Одне слово, ті кістки були для неї тільки відмовкою. Він уже не мав сили гніватися на неї. Вирішив більше не дошукуватися, хто кому чим зобов’язаний. Здається, і вона з цим погоджувалася.

Що це?.. Чоловік злякано впав обличчям на землю. Все сталося так раптово, що відразу нічого не зрозумів. Перед ним несподівано показалося село!.. Отже, він піднявся на вершину найближчої дюни. Поле зору розширилось, і він побачив, що опинився в самому селі... Ще не встиг оцінити свого становища, як під тином розлючено загавкав собака. За ним другий, третій, четвертий — гавкіт наростав, наче своєрідна ланцюгова реакція. Танцюючи в темряві, ряди білих зубів підступали щораз ближче. Чоловік витягнув з кишені мотузку, зірвався на ноги й дременув. Вибору не було. Нічого не залишалось, як пробігти найкоротшою дорогою через село.

26

Чоловік біг.

Будинки із кволим світлом ламп у вікнах утворювали на його шляху плетиво проходів і перешкод. Вітер з шумом вривався у здавлене горло й приносив із собою смак теплуватої іржі... Почалася відчайдушна азартна гра на тонкому склі, прогнутому настільки, що в будь-яку мить могло тріснути. Напевне, селяни з бригади, що перевозила пісок, уже вийшли з домівок, але ще не встигли добратися до узбережжя. В усякому разі, досі він не чув несамовитого гуркоту «пікапа» з його несамовитим двоциліндровим мотором, який звичайно ще за кілометр сповіщав про своє наближення. Становище було препогане.

Зненацька з темряви вискочило щось чорне. Судячи з гучного хекання, то був досить великий пес. Однак, мабуть, його не вчили нападати, бо, перед тим як уп’ястися зубами в ногу, він зробив помилку — гавкнув. Ножиці на кінці розкрученої мотузки влучили у щось тверде — пес жалібно заскавулів і знову розтанув у сутінках. На щастя, тільки розірвав штанину. Щоправда, при цьому чоловік утратив рівновагу й покотився на землю, але негайно зірвався на ноги й побіг далі.

Собак було кілька — п’ятеро чи шестеро. Охолоджені невдачею свого товариша, вони кружляли навколо, грізно гавкаючи, і вичікували слушної нагоди. Здоровенний рудий пес із хижки, мабуть, підбурював їх іззаду. Розмахуючи кінцем мотузки над головою, чоловік захищався нею. Відганяючи собак зліва і справа, він перестрибнув через купу черепашок на пустирі, пробіг між двома тинами, перетнув дворик, устелений соломою, і нарешті вибрався на широку вулицю. Ще трохи — й буде за селом.

Та саме тоді з неглибокого придорожнього рову вигулькнуло двоє дітей — начебто брат і сестра. Чоловік їх помітив, але надто пізно. Щосили смикнув мотузку до себе, щоб ножиці не зачепили їх. Однак усі троє покотилися клубком у рів. На дні щось хруснуло — мабуть, дерев’яний риштак. Діти зняли крик...

Хай йому біс! Чого вони так голосно верещать?.. Розштовхнувши їх, чоловік підвівся і завмер: світло трьох електричних ліхтариків перепинило йому дорогу.

Водночас забамкав дзвін. Діти плакали... Собаки гавкали... За кожним ударом дзвону його серце стискалося. Мороз пішов поза спиною. Видно, один ліхтарик був з пересувним рефлектором — його світло на мить м’якшало, то знову кололо очі, мов розжарена голка.

Що йому робити? Кинутись у лобову атаку й одіпхнути їх ногами?.. Якби обійшов цю перешкоду, був би скоро на краю села... Каятиметься згодом чи ні — все залежить від цієї хвилини... Треба спішити! Якщо не скористається нею тепер, згодом не зможе... Нема надії, що трапиться інша така нагода!

Поки він роздумував, ліхтарики оточили його з обох боків і почали наближатися. Чоловік стиснув мотузку міцніше й напружив ноги, але все ще вагався. Між ліхтариками з’явилися людські постаті. На узбіччі маячіло щось темне, схоже на яму — напевне, триколісний «пікап». Навіть якщо він проб’ється, його наздоженуть і схоплять. Ззаду діти перестали хлипати й побігли — було чути тупіт їхніх ніг. І саме в цю мить у його голові сяйнула думка: от би схопити дітей і захиститися ними, як щитом! Зробити їх заложниками і тим самим не підпустити селян до себе!.. Та як тільки він обернувся, щоб їх затримати, побачив ще більше ліхтариків. Дорога була перерізана!

Чоловік сахнувся і щодуху побіг назад — тим же шляхом, який щойно привів його сюди. Рішення було майже інстинктивне: сподівався добратись до відноги мису й перетнути її. Селяни закричали і кинулися навздогін. Його коліна підгиналися — наче вивихнув суглоби. Втішало одне: він зумів їх перехитрити й одірвався на достатню відстань, що міг іноді оглядатись.

Цікаво, скільки пробіг?.. Позаду лишилося кілька дюн із їхніми підйомами й спусками, та чим більше старався, тим глибше відчував — як у кошмарному сні — марність своїх зусиль. Проте міркувати над тим, наскільки розумно використовує свої сили, не мав часу. На язиці прилипло щось схоже на мед, змішаний з кров’ю. Чоловік хотів сплюнути, однак не зміг. Довелося вигрібати клубок пальцем.

Дзвін усе ще бив на сполох, але звіддалік і все рідше. Віддалився і настирливий собачий гавкіт. Чути було тільки його власне дихання, схоже на шурхіт напилка по металу. Три ліхтарики гойдалися позаду, як і раніше, розтягнувшись ланцюжком на незмінній відстані від нього. І переслідувачам, і втікачеві було однаково важко. Мабуть, далі все залежатиме від його витривалості. Та це не втішало. Може, від довгого перенапруження в його свідомості раптом щось порушилось, підкралася слабість — хотілося якнайшвидше впасти на землю, щоб усьому настав кінець. Небезпечний симптом... Добре, що він хоч усвідомлює цю загрозу...

В черевиках було повно піску. Заболіли кінчики пальців. Чоловік озирнувся — переслідувачі відстали трохи праворуч на сімдесят-вісімдесят метрів. Чого вони звернули вбік? Може, захотіли уникнути пагорбів, тому так і вийшло? Напевне, теж втомилися?.. Кажуть, переслідувач швидше виснажується... Чоловік роззувся і побіг босий. Запхнув черевики за пояс, коли побачив, що в кишенях вони заважатимуть. Відчув себе краще й одним духом подолав досить крутий схил. Якщо й далі йому щаститиме, то, може, вдасться збити їх зі сліду...

Хоча місяць ще не зійшов, але від світла зірок навколо були сірі й темні плями, а вдалині виднілись гребені дюн. Здається, він біг до кінця мису. Погана звичка: знову його занесло вліво. Спробував змінити напрямок і здригнувся: адже так міг потрапити в руки переслідувачам. І раптом він з жахом збагнув їхній задум.

Погоня, на перший погляд досить невміла, насправді була добре продумана. Вони хотіли притиснути його до моря. Вели його туди, хоча він сам нічого й не підозрював. Йому стало ясно, що кишенькові ліхтарики навмисне показували місце їхнього перебування. Мабуть, переслідувачі на щось розраховували, коли весь час трималися майже на однаковій відстані.

Ні, ще рано здаватися. Він чув, ніби десь є дорога, що веде на кручу. В крайньому випадку мис можна обігнути вплав. Коли чоловік уявив собі, що його ловлять і повертають назад в яму, то перестав вагатися.

Довгий, пологий підйом змінився крутим спуском... Крутий підйом — довгим пологим спуском... Крок за кроком, крок за кроком, ніби нанизуючи на нитку коралі, він пробирався вперед... Нескінченне випробування... Не помітив навіть, коли дзвін замовк. Не розрізняв уже, чи то дзвенить у вухах, чи шумить вітер або морський прибій. Піднявся ще на один пагорб і оглянувся: ліхтарики зникли. Затамував подих, трохи зачекав — не з’являлися.

Невже пощастило втекти?

Від радості серце закалатало ще сильніше. Якщо це правда, то тим більше не слід зупинятися ні на хвилину... Ще одне зусилля... Вперед, до наступної дюни!

Нараз чоловік відчув, що не може бігти. Ноги обважніли, мов свинцем налилися. Такого з ним ще ніколи не траплялося. І не тільки обважніли — вони почали грузнути. «Як у снігу»,— подумав він і вже був у піску по литки. Злякано спробував витягти одну ногу — натомість друга пірнула вниз до коліна. Що таке?.. Колись він чув, ніби є піски, що поглинають людей... Чоловік кидався в усі боки, щоб якось видобутися наверх, та чим відчайдушніше він борсався, тим глибше занурювався. Вже ноги були в піску майже по стегна.

Отже, це була пастка!.. Вони не мали наміру заганяти його до моря, а сюди!.. Хотіли знищити його, не витрачаючи часу наловлю... Так, справді, це явне знищення... Навіть фокусник не впорався б із своєю хустинкою так блискуче... Подує вітер, і не лишиться й сліду... Навіть найкращий поліцейський собака тут безсилий... Тепер цим негідникам уже не треба показуватися!.. Нічого не бачили й не чули... Якийсь дурний чужак заблудився і пропав... Позбулися його, не забруднивши рук...

Тоне... Тоне... Скоро загрузне до пояса... Що ж робити?.. Якби зміг розподілити вагу тіла на більшу площу, а тим самим зменшити тиск на кожний квадратний сантиметр, то, може, хоч трохи сповільнилося б оце занурення... Досить розпростерти руки і впасти грудьми на землю... Та було пізно. Хотів лягти на живіт, але нижня частина тіла вже застигла вертикально в піску. В нього болів поперек, і він не міг довго триматись зігнутим під прямим кутом. Для цього треба бути акробатом.

Як темно!.. Весь світ заплющив очі й заткнув вуха... Ніхто не хоче й глянути, як він помирає!.. Переляк стиснув горло і раптом вибухнув. Чоловік насилу розтулив рота і закричав, наче звір:

— Рятуйте!..

Заяложений вираз... Так, заяложений, але байдуже... Яка користь з власної оригінальності, коли дивишся смерті в очі? Йому хочеться жити! Навіть якщо те життя нічим не різнитиметься від чужого — як дешеві тістечка, випечені в одній формі... Незабаром пісок дійде до грудей, до підборіддя, до носа... Досить!

— Рятуйте! Рятуйте!.. Все обіцяю!.. Благаю, рятуйте!.. Благаю!..

Нарешті чоловік розплакався. Спочатку хлипав стримано, а потім заридав невгамовно, гірко. Ніхто його не бачив, тож він ні на що не зважав. Як несправедливо, що все це відбувається без жодних формальностей!.. Після розстрілу приреченого на смерть хоч запис у в’язничних документах залишається... Кричи, скільки хочеш... Як погано, що поблизу нема нікого!..

Яке ж було його здивування, коли несподівано ззаду хтось озвався! Відчув, що настала остаточна поразка. Навіть сором і приниження зникли миттю, наче крила бабки у вогні.

— Гей, хапайся!

Кружок світла розітнув темряву і впав на довгий шмат дошки, яка штовхнула чоловіка в бік. Обертаючи верхню частину свого безвладного тіла до людей, він попросив:

— Витягніть мене, будь ласка, цією мотузкою...

— Ні, не годиться виривати вас, немов пеньок...

Ззаду хтось хихикнув. Здається, їх було четверо чи п’ятеро.

— Трохи потерпіть! Скоро принесуть лопату!.. Як обіпретеся на дошку, все буде гаразд!..

Чоловік послухався: сперся ліктями на дошку й обхопив голову руками. Його волосся змокріло від поту. Прагнув лише одного: якнайшвидше покінчити з цим ганебним становищем.

— Маєте, однак, щастя, що ми йшли за вами! Бо сюди, в цю драговину, навіть собаки не потикаються... Ви справді були на волосок од смерті. Хтозна-скільки людей забрело сюди ненароком і пропало назавжди!.. Тут, за горою, завжди намітає... Взимку з’являються кучугури снігу, потім піску і знову снігу... Протягом сотні років шари снігу і піску лягали один на одного, немов крихкі тістечка... Так розповідав нам менший син колишнього голови нашої артілі, який учився в міській школі. Ну що, цікаво? Якби вдалось докопатися до дна, можна було б знайти щось коштовне...

Що все це означає?.. Не хочеться й слухати такої вдавано невинної балаканини... Було б доречніше, якби вони вискалили на нього зуби... Або принаймні залишили його в спокої з його жалюгідною покорою...

Нарешті ззаду почувся шум — мабуть, принесли лопати. Троє селян, стоячи на прив’язаних знизу до черевиків дощечках, почали обережно, здалека його обкопувати. Знімали пісок шар за шаром. Його мрії і відчай, сором і добре ім’я — все лежало поховане під ним. А тому, коли руки селян торкнулися його плеча, він не злякався. Якби йому наказали, то він спустив би штани і випорожнився б перед ними. Небо проясніло — видно, скоро мав зійти місяць. Як жінка його зустріне?.. Зрештою, йому байдуже, як вона подивиться на нього... Здається, тепер він стерпить будь-які ляпаси.

27

Чоловіка обв’язали під руками мотузкою і, наче вантаж, спустили знов у яму. Ніхто не промовив ні слова — як на похороні. Яма була глибока й темна. Місячне світло огорнуло навколишні дюни тонким шовковим серпанком, і кожна брижа на піску, кожний слід ноги переливалися, наче скляна грань. Тільки в ямі панувала темрява. Та це його зовсім не обходило. Він так утомився, що від одного погляду на місяць голова паморочилась і нудило.

На тлі того мороку жінка була ще темнішою. Вона супроводжувала його до постелі, наче невидимка. Ні, не тільки вона — все навколо нього втратило обриси. Навіть після того як звалився на матрац, відчував, ніби все ще біжить по піску... І коли заснув, не зупинявся... Однак сон його був неглибокий. У пам’яті лишились і голоси селян, що вивозили пісок, і далеке валування собак. Добре пригадував, як жінка прийшла попоїсти й засвітила лампу в узголів’ї. Пізніше, коли встав напитися води, більше не міг заснути, але ще не мав сили, щоб допомогти жінці.

Коли знічев’я засвітив лампу і, поринувши в задуму, потягував сигарету, помітив, що навколо світла спритно бігає здоровенний павук. Не було б нічого незвичайного, якби воно приваблювало нічного метелика, а то ж павука — дивина, та й годі! Збирався припекти його цигаркою, але в останню мить одумався. Павук кружляв по колу радіусом п’ятнадцять-двадцять сантиметрів з точністю секундної стрілки годинника. Може, його притягувало щось інше, не тільки лампа? Павук таки дочекався свого: незабаром прилетів нічний метелик, ударився кілька разів об лампове скло (тоді його велика тінь танцювала на стелі), а потім сів на металеву ручку і завмер. Дивний метелик: такий гидкий, а нерішучий. Чоловік притиснув його цигаркою. Знищив йому нервові центри й охопленого смертельною агонією підкинув паукові. Вмить почалася драма, якої він і сподівався. Павук блискавкою накинувся на жертву. Потім знову закружляв навколо лампи, тягнучи за собою вже мертвого метелика. Здавалося, смоктав його кров і від насолоди прицмокував язиком.

Чоловік не знав, що існує павук, який примудрився використовувати лампу замість павутиння. На павутинні доводилося пасивно чекати, а з допомогою лампи він міг заманювати жертву до себе. Однак, щоб удалася така хитрість, треба мати відповідне світло. Адже в природі його не знайти. Не міг же павук кружляти навколо місяця або лісової пожежі. Невже це новий різновид, який розвивав свої інстинкти, еволюціонуючи разом з людиною?.. Непогана гіпотеза... Але як пояснити, що світло так сильно притягує нічних метеликів?.. Метелики — не павуки, і навряд чи світло лампи могло служити збереженню їхнього виду. І все-таки між цими явищами є щось спільне: обидва виникли після того, як людина винайшла вогонь. Мабуть, найпереконливішим доказом є те, що нічні метелики не летять на місячне світло. Ще можна було б зрозуміти, якби таку звичку мав тільки один різновид комах. Та оскільки так поводяться майже десять тисяч різновидів метеликів, то напевно існує якась строга закономірність. Шалене тріпотіння крил, що його викликає штучне світло... Таємничі стосунки між вогнем, метеликами і павуками... Якщо закон проявляється так нерозсудливо, то в що ж тоді можна вірити?

Чоловік заплющив очі. Здавалося, ніби перед ним пливуть відблиски світла. Намагався їх схопити, але вони тікали. Скидалися на тіні жуків-стрибунів на піску...

Він прокинувся від жінчиного схлипування.

— Чого плачеш?

Силкуючись приховати розгублення, вона квапливо підвелася.

— Пробачте... Я хотіла приготувати вам чаю...

Його приголомшило, що вона говорила крізь сльози. Довго не міг зрозуміти, чому від її постаті, зігнутої над вогнем, віє таким невтішним горем. Думав повільно, ніби намагався перегорнути сторінку запліснявілої книжки. Нарешті все-таки зумів її перегорнути, і в ту ж мить відчув себе до болю нещасним.

— Не вдалося...

— Ага...

— І так по-дурному...

— Ще нікому не вдавалося... ні разу...

Жінка говорила сумним голосом, але водночас твердо, наче хотіла якось виправдати його невдачу. Яка жалість і доброта! Було б дуже несправедливо, якби він не віддячив їй за співчуття.

— Шкода... Якби був утік, то прислав би тобі радіоприймача...

— Радіоприймача?..

— Ти ж давно про нього мріяла...

— Та нічого не треба...— сказала жінка ніяково, ніби виправдовуючись.— Як наберу додому роботи, зможу сама придбати... Якщо купувати в кредит, то найважливіше — заплатити перший внесок...

— Ага, якщо в кредит...

— Може, скупаєтесь, коли вода загріється?

Несподівано його охопила журба, сіра, як досвіток... Було б добре, якби вони могли лизати рани одне одному. Та, мабуть, невигойні рани не зализали б до кінця життя, а тільки поздирали б язики.

— Нічого я не розумію... Зрештою, життя нелегко збагнути... Тут воно одне, там — інше і начебто трохи краще... Та коли подумаєш, що доведеться й далі так жити, то стає нестерпно... Як воно складається? Ніхто цього не знає... Однак усе-таки краще мати якусь роботу і ні про що не думати...

— Скупаєтесь? — заохочувала жінка. Її голос був м’який, заспокійливий.

Чоловік поволі розстебнув сорочку й почав стягувати штани. Весь був укритий піском. Цікаво, що зараз робить вона, та друга?.. Здавалося, ніби все, що пережив до вчорашнього дня, відбулося давно-давно.

Жінка почала намилювати рушника.

Частина третя

28

Жовтень.

Хоча літо помалу відходило, вдень пісок нагрівався так, що босими ногами на ньому не можна було вистояти й п’яти хвилин, а після заходу сонця крізь діряві стіни у хату проникав холод і волога, тож перед тим як розпалити в печі, доводилося сушити попіл. Через таку різку зміну температур у безвітряний час, уранці та ввечері, над землею, як каламутна річка, плив туман.

Одного дня за хатою чоловік спробував змайструвати пастку на ворон. Вирішив назвати її «Надія».

Цей пристрій використовував властивості піску й був дуже простий. Чоловік викопав досить глибоку яму і на дно поставив дерев’яну цеберку, накривши її трохи меншою за отвір у ній кришкою, закріпленою трьома клинцями завбільшки з сірник. До кожного клинця прив’язав тонку нитку. Просунув нитки через дірку в центрі кришки й приєднав назовні до дроту, на кінці якого причепив в’ялену рибу. Весь пристрій старанно засипав піском — так, що зверху було видно щось схоже на чашку з поживою. Як тільки ворона схопить приманку, клинці вискочать, кришка впаде — і в ту ж мить пісок осунеться, поховавши під собою жертву... Чоловік зробив кілька проб — пастка була бездоганна. Він виразно уявив собі, як пісок поглинає нещасну ворону, не давши їй навіть тріпонути крильми.

А потім, як пощастить, напише листа і прив’яже його вороні до ноги... Звісно, як пощастить... Адже малоймовірно, щоб звільнена ворона вдруге потрапила в людські руки. Крім того, невідомо, куди вона полетить. Бо, взагалі кажучи, радіус її польоту досить малий. Та найгірше те, що селяни могли б помітити у зграї ворону з білим папірцем і розгадати його намір. І тоді пропали б марно його довготривалі зусилля.

Після невдалої втечі чоловік став дуже обережний. Пристосувався до життя в ямі, наче готувався до зимової сплячки, й цілком зосередився на тому, щоб приспати настороженість селян. Кажуть, повторення тієї самої дії може служити засобом маскування. Якщо він розчиниться в одноманітності щоденного життя, то настане час, коли про нього забудуть.

Така повторюваність дій могла бути корисна ще з одного боку. Наприклад, протягом останніх двох місяців жінка безперестанку нанизувала намистинки на нитку і так захопилася тією працею, що в неї аж обличчя розпухло. Кінець довгої голки ніби танцював, коли підхоплював на дні паперової коробочки сіру, з металевим полиском, кульку. Жінка, мабуть, уже наскладала зо дві тисячі ієн. Якщо й далі робота піде успішно, то через півмісяця назбирає грошей для першого внеску за радіоприймача, купленого в кредит.

Танець голки був настільки значущим, що здавалося, ніби на ньому тримається вся земля. Повторюваність жінчиних рухів скрашувала дійсність і робила її надійнішою. Тому й чоловік не захотів відставати від жінки й вирішив зайнятись якоюсь одноманітною роботою. Головним його заняттям стало згрібати пісок з горища, просіювати рис і прати білизну. Час минав швидко, коли за працею він мугикав собі під ніс якусь мелодію. Минав не марно — чоловік зробив поліетиленовий полог над постіллю і навчився тушкувати рибу в розпеченому на сонці піску.

Щоб не псувати собі настрою, він намагався не читати газет. Через тиждень уже втратив до них зацікавлення, а через місяць навіть забув, що вони існують на світі. Якось довелося йому бачити дивну репродукцію гравюри на міді під назвою «Пекло самотності». На ній було зображено чоловіка з переляканими очима, що летів у просторі, але не в порожньому, а заповненому напівпрозорими тінями мертвих, які, відштовхуючи одне одного, намагалися з ним заговорити. Чому та картина мала назву «Пекло самотності»? Тоді він подумав, що її назвали так помилково, а тепер усе зрозумів. Самотність — це невтолима спрага ілюзій.

Ось чому, нездатний заспокоїтися самим лише биттям серця, чоловік гризе нігті. Невдоволений ритмом своїх думок, курить сигарети. Нервово труситься, не знаходячи втіхи у статевих стосунках. Ні дихання, ні ходьба, ні перистальтика кишечника, ні щоденний розклад занять, ні неділя через кожних сім днів, ні іспити наприкінці чотиримісячного семестру — ніщо не приносило йому задоволення, а лише спонукало до повторення тих самих дій. З кожним днем він викурював щоразу більше сигарет, уночі прокидався від кошмарного сну, під час якого він разом з якоюсь жінкою з брудними нігтями гарячково шукав сховища від людських очей; а коли нарешті він помітив на собі знаки отруєння, то відразу ж згадав про небо, що його підтримував простий циклічний еліптичний рух, і піщані дюни, підвладні хвилям завдовжки одна восьма міліметра.

Хоча від нескінченної боротьби з піском і щоденної роботи він відчував певну насолоду, це не було самокатуванням. Він анітрохи не здивувався б, якби таким способом можна було лікуватись.

Та якогось дня разом із звичними продуктами селяни передали гумористичний журнал. Журнал як журнал — нічого особливого. З порваною обкладинкою, замацаний брудними пальцями — видно, куплений у ганчірника. Це можна було вважати виявом турботи про нього. Тільки от дивина: читаючи журнал, він качався зо сміху і бив руками по долівці — так, наче в нього почалися кольки.

Малюнки були майже безглузді. Настільки грубі й вульгарні начерки, що він не міг би пояснити, чим вони його розсмішили. Найбільше його потішила морда коня, що впав на коліна під вагою якогось здорованя. Як може так сміятися він, що сам опинився у подібному становищі? Ганьба!.. У пристосуванні до тутешніх умов теж не слід заходити надто далеко. Адже пристосування — передусім засіб, а не мета. Одна справа просторікувати про зимову сплячку, а інша — перетворитися на крота й до кінця життя приглушити в собі бажання показати обличчя сонцю.

Чоловік добре поміркував і дійшов висновку: зовсім немає надії, що колись усе-таки трапиться нагода для втечі. Навіть уявив собі, що звикне безцільно чекати і, коли закінчиться зимова сплячка, не зможе вийти надвір — боятиметься сліпучого сонця. Як каже прислів’я, досить три дні жебракувати, щоб на все життя жебраком стати. Такий внутрішній розпад відбувається напрочуд швидко... Роздумуючи над цим, чоловік, однак, згадав про конячу морду й знову вибухнув дурним реготом. Жінка, зайнята при світлі лампи нанизуванням намистин на нитку, підвела голову і приязно всміхнулася. Не витримавши власного розчарування, чоловік кинув журнал і вийшов надвір.

Над піщаною кручею вихорилися клуби молочно-білого туману. Залишки ночі — розкидані клапті тіней... нитки, яскраві, мов розжарений дріт... нестримний рух крапель пари... Та химерна гра світла й тіні збуджувала його уяву. Він дивився і не міг надивитись. Кожної миті відкривав щось нове. Його цікавило все — і реальні, і дивовижні, ніколи не бачені образи.

Звертаючись до клубів туману, чоловік несамохіть промовив:

— Пане суддя, будь ласка, ознайомте мене із змістом обвинувачення! Оголосіть підстави вироку! Звинувачений стоїть перед вами і жде!

І тоді з імли озвався начебто знайомий голос. Приглушений, як із телефонної трубки.

— Зрештою, один із ста...

— Що?..

— Кажу, що в Японії одна людина із ста хворіє шизофренією.

— Ну то й що?..

— І клептоманів є стільки ж.

— Та про що ви кажете?

— Якщо серед чоловіків один процент гомосексуалістів, серед жінок стільки ж лесбіянок. Так само підпалювачів — один процент, алкоголіків — один процент, розумово відсталих — один процент, сексуальних маніяків — один процент, хворих на манію величі — один процент, шахраїв-рецидивістів — один процент, імпотентів — один процент, терористів — один процент, параноїків — один процент...

— Годі плести нісенітниці!

— Та заспокойся і дослухай. Додамо ще боязнь відкритого простору і гострих предметів, наркоманію, істерію, маніакальних вбивць, сифілітиків, ідіотів... на все це теж припадає по одному проценту, то загалом матимемо двадцять процентів! Долучи сюди інші види збочень — не сумніваюсь, їх можна знайти — і тоді з цифрами в руках зможеш довести, що всі люди ненормальні.

— Що за дурниця! Якщо немає мірила нормальності, то хіба можна встановити, хто ненормальний?

— От тобі й маєш? А я збирався тебе обороняти...

— Обороняти?..

— Невже ти хотів підтвердити свою вину? Сумніваюсь.

— Звичайно, ні!

— Коли так, то будь слухнянішим. Хоча твоє становище виняткове, ти не повинен боятися. Бо люди не зобов’язані рятувати такого дивного птаха, як ти, але й не мають права його судити...

— Що означає «дивного птаха»?.. Чого це я маю бути дивним птахом, коли протестую проти незаконного затримання?

— Не прикидайся невинним. У Японії, в типово помірному поясі з високою вологістю, вісімдесят сім процентів стихійного лиха завдає вода, тоді як збитки від рухомих пісків навіть не досягають однієї тисячної процента. Смішно вимагати особливих заходів проти повіді в Сахарі!

— Йдеться не про такі заходи, а про мої страждання... Незаконне затримання незаконне всюди — чи то в пустелі, чи то серед боліт...

— A-а, незаконне затримання... Однак людська жадібність не має кінця-краю... Очевидно, селяни дорожать тобою...

— Йди ти до біса! Я напевне краще розумію сенс життя!

— Тоді чого ж ти нарікаєш на свій улюблений пісок? Негаразд виходить.

— Нарікаю?..

— Я чув, що на світі є люди, які витратили понад десять років на обчислення π з точністю до кількох сотень знаків після коми... В цьому вони вбачали сенс свого життя... А ти забрів сюди саме тому, що відкинув такий сенс життя.

— Неправда! І пісок може приносити не тільки шкоду. Скажімо, його вживають для виготовлення ливарних форм... Без нього не обійтися при виробництві бетону... Крім того, ведуться дослідження по підвищенню родючості землі, використовуючи здатність піску знищувати бактерії і бур’яни... Робляться спроби перетворити пісок на родючий грунт за допомогою ферментів, що сприяють розкладу речовин... Про пісок коротко не розкажеш...

— Ого! Ти швидко переходиш в іншу віру!.. Щоразу міняєш свою думку, а тому я не знаю, чому ж вірити.

— Не хочу здихати, як собака!

— Та хіба це не все одно?.. Риба, що зірвалася з гачка, завжди здається великою.

— Чорт забирай, хто ти такий?

Однак клуби туману знялися вгору й розпалися, поглинувши голос співрозмовника. Сніп проміння, прямого, як лінійка, сковзнув із кручі. Засліплений світлом чоловік стиснув зуби й не дозволив вирватись назовні утомі, що розплилася по тілу, мов сажа.

Каркнула ворона. Чоловік вирішив поглянути на «Надію» за хатою. На успіх не сподівався, але вважав за краще зайнятися пасткою, ніж карикатурами.

Приманка лежала неторкана. В ніс йому вдарив запах гнилої риби. Хоч минуло два тижні, відколи збудував пастку, ворони її обходили. Яка тому причина? Чоловік був певен, що в конструкції не помилився. Якби ворона тільки схопила приманку, все пішло б, як він розраховував. Та що вдіяти, коли птахи не звертали на неї жодної уваги?..

Все-таки цікаво, що в «Надії» воронам так не сподобалося? Чоловік оглянув пастку з усіх боків і не помітив нічого підозрілого. Ворони обережніші за інших птахів, бо в пошуках покидьків вештаються навколо людських жител. Ну що ж, коли так, то виграє більш терпеливий. Воронам треба спочатку звикнути до запаху гнилої риби в заглибині. Терпіння — це ще не поразка. Справжня поразка приходить лише тоді, коли людина вважає терпіння поразкою. Саме тому він і назвав пастку «Надією». Мис Доброї Надії — це Гібралтар... ні, скоріше Кейптаун...

Чоловік спроквола поплентався до хати. Знову настала пора лягати спати.

29

Коли жінка його побачила, то, похопившись, загасила лампу й пересіла на світліше місце ближче до дверей. Невже вона збиралась і далі працювати? Раптом щось наче підштовхнуло його, він став перед нею і збив з її колін коробку з намистом. Чорні кульки, схожі на плоди якоїсь рослини, розсипалися по долівці сіней і вмить загубилися в піску. Жінка навіть не скрикнула, а глянула перелякано на чоловіка. Вираз його обличчя різко перемінився, з ослаблих уст разом із слиною зірвався жалібний стогін.

— Все це ні до чого! Даремний клопіт... У цьому нема жодного глузду! Ти вже отруєна...

Жінка й далі мовчала. Нанизані намистинки погойдувалися між її пальцями і блищали, мов крапельки сиропу. Чоловік відчув, що в нього затремтіли ноги, його починало лихоманити.

— Повір мені, скоро буде запізно!.. Скоро вже нічого не можна буде змінити!.. Якогось дня ми раптом помітимо, що в селі ніхто не залишився, крім нас... Я в цьому впевнений... Правду кажу... Біди нам не минути... Та коли побачимо, що нас зрадили, буде вже пізно!.. З наших старань глузуватимуть!..

Жінка втупилась очима в затиснуте в руці намисто і злегка похитувала головою.

— Вони на це не підуть. Бо ніхто з них не зможе заробити на прожиток, навіть якщо й вибереться звідси...

— А хіба тут краще? Хіба тут вони не животіють?

— Тут принаймні є пісок...

— Пісок?..— Зціпивши зуби, чоловік смикнув підборіддям.— А яка з нього користь? Тільки клопоту завдає і не приносить ні гроша!

— Якраз навпаки. Його продають.

— Продають?.. Кому?..

— Будівельній фірмі... Там змішують його з цементом.

— Не жартуй! Домішують до цементу цей пісок, в якому так багато солі? Це серйозна справа! Це ж порушення закону й правил будівництва...

— Звісно, продають потай... і за півціни...

— Щось неймовірне! Якщо потім фундамент будинку або гребля розсиплеться, то навіть така ціна виявиться зависокою.

Раптом жінка сердито зиркнула на нього. Потім опустила очі і зухвало сказала:

— Хіба нам не все одно, що буде з іншими?

Чоловік здригнувся. Не впізнавав її — настільки вона змінилася. Мабуть, показала справжнє обличчя села. Досі він вважав село катом або щонайменше комахоїдною рослиною чи ненажерливою морською актинією, а себе нещасною жертвою. Та якщо послухати селян, то може виявитися, що це їх покинули напризволяще. Тож, природно, вони не мають підстав почуватися зобов’язаними зовнішньому світу. А оскільки він сам належить до ворожого табору, то їхні зуби вищирено проти нього. Ще жодного разу не думав він так про свої стосунки із селом. Тому не дивно, що збентежився. Але якщо він зараз відступить, то цим сам відмовиться від своєї правоти.

— Гаразд, припустімо, що вам байдуже до інших...— Намагаючись виправити своє становище, чоловік розпалився.— Але ж з того шахрайства, мабуть, хтось добряче наживається... Тобі не слід стояти на боці таких людей...

— Помиляєтесь, піском торгує наша артіль.

— Можливо... але хтось капітали вкладає...

— Та, розумієте, багатії, що мали човни, давно звідси вибралися... З нами непогано поводяться... Нас не обдурюють... Як не вірите, загляньте в бухгалтерські книги і тоді все зрозумієте...

Чоловік застиг, охоплений сум’яттям і тривогою. Не знав, як собі зарадити. Його тактична карта — як йому здавалося, з чітко розмальованою різними кольорами ворожою і власного територіями — насправді виявилася замазана однією фарбою і скидалася на загадкову картинку, на якій нічого не можна розрізнити. Як добре подумати, то йому не треба було так захоплюватися тим журналом з карикатурами. Зрештою, кого цікавить, сміявся він по-дурному чи ні... Його неслухняний язик почав уривчасто белькотати:

— Ага... звісно, так... інші люди... маєш рацію...

Та раптом ні сіло ні впало з його губів зірвалися слова, які самого здивували:

— Може, купимо собі карликове деревце?..— Жінка здавалася розгубленою більше за нього, а тому відступати він уже не міг і вів далі: — Бо коли очам нема на чому відпочити, навколишня сірість стає нестерпною...

— Сосна підходить? — нарешті відповіла жінка невпевненим голосом.

— Сосна?.. Сосна мені не подобається... Щось інше, навіть траву яку-небудь... Здається, на мисі росте чимало трави — як вона називається?

— Може, осока абощо? А все-таки деревце краще, правда?

— Якщо вже деревце, то клена або павлонію з тонкими гілками й великим листям... Щоб на вітрі шелестіло...

Шелест листя, що силкується злетіти з дерева, але не може, і тремтить, ніби корчиться...

Раптом чоловік задихав частіше. Відчув, що от-от заплаче. Він швидко нагнувся над долівкою в сінях, де розсипав намисто. Почав незграбно обмацувати пісок.

Жінка поквапливо підвелася.

— Не треба. Я сама... Крізь сито швидко все просію.

30

Однієї ночі, справляючи малу нужду за хатою і поглядаючи на здоровенний попелястий місяць, що повис над самим краєм ями, чоловік раптом відчув страшний дрож. Невже застудився?.. Ні, цей дрож начебто був інший. Не раз перед гарячкою його морозило, але не так, як тепер, коли повітря не кололо, а шкіра не бралася сиротами. Тремтіла не поверхня тіла, а скоріше кістковий мозок. Зсередини повільно розходилося колами щось схоже на хвилі по воді. Тупий біль перескакував із кістки на кістку і, здавалося, не збирався вщухати. Ніби разом з вітром у нього залетів іржавий бляшаний бідон і з гуркотом перекочується по тілу.

Поки він стояв там і тремтів, вигляд місяця почав викликати в його уяві різні асоціації. Тверді струпи, нерівно посипані порошком... пересохле дешеве мило... ні, скоріше іржава металева коробка для сніданків... Чоловік ще дужче напружив зір і побачив уже щось зовсім неймовірне. Білий череп — символ отрути, спільний для всіх країн світу... Білі, припорошені пилом таблетки на дні пляшечки для комах... Правду кажучи, між пощербленими кристаликами ціаністого калію і місячною поверхнею була разюча схожість. Цікаво, чи та пляшечка ще лежить захована під порогом?..

Серце загупало з перебоями, мов тенісний м’ячик. Та чого він весь час думає про такі зловісні речі? І без них у завиванні жовтневого вітру вчувалося стільки гіркоти й відчаю. Здавалося, наче той вітер грав на порожніх стручках, як на флейті, і зникав. Дивлячись на край ями, ледь освітлений тьмяним місячним сяйвом, чоловік подумав, що його душу палить не що інше, як заздрість. Заздрість до всього, що переповнює землю — до вулиць, приміських електричок, світлофорів на перехрестях, оголошень на телеграфних стовпах, здохлих котів і тютюнових крамничок... Як пісок пожер дошки і балки, так і заздрість пробила в ньому отвір і перетворила його на порожній казанок над вогнем. Порожній казанок нагрівається швидко. Може статися, що він не витримає такого жару і розплавиться. Та перше ніж говорити про надію, треба подумати, як перебороти цю мить і чи варто її переборювати?

Повітря! Свіжого, не змішаного з тим, яке він вдихає! Як було б чудово, коли б раз на день хоч на півгодини він міг піднятися нагору й глянути на море! Чого б йому цього не дозволити? Селяни не спускали з нього очей, але ж він так старанно працював протягом останніх трьох місяців, то хіба не можна задовольнити його справедливу вимогу? Адже навіть в’язневі дозволяють прогулянки.

— Це нестерпно! Коли отак на цілий рік людина уткнеться носом у пісок, то запросто стане законсервованою! Хіба вони не можуть дозволити мені зрідка прогулятися?

Жінка зніяковіло мовчала. Наче не знала, як заспокоїти дитину, що загубила цукерку.

— Тільки не кажи, що не можуть! — Несподівано чоловік розгнівався. Згадав навіть про драбину, хоча йому було неприємно про неї говорити.— Бо коли я недавно тікав, то бачив на власні очі... Біля кількох будинків з цього ряду висіли мотузяні драбини!

— Так, але...— заперечила жінка несміливо, ніби виправдовуючись,— більшість із тих людей живе тут з діда-прадіда.

— Ти хочеш сказати, що нам нема на що надіятися?

Жінка покірно, мов побитий собака, опустила голову. Якби він спробував на її очах проковтнути ціаністий калій, вона, напевне, мовчала б так само.

— Ну що ж, тоді я сам спробую з ними переговорити!

Однак у душі чоловік не вірив в успіх таких переговорів.

Тому, коли разом із другою бригадою селян прибув знайомий старий, щоб передати відповідь, він навіть трохи розгубився.

А збагнувши зміст відповіді, був зовсім приголомшений.

— Отож...— старий говорив повільно, наче перебирав у пам’яті старі документи.— Звісно, можна було б домовитись... якби... ну, скажімо, ви вийшли надвір... і це робили... а ми всі дивилися... Так, ваше прохання справедливе, тому ніхто не заперечуватиме...

— А що ми повинні робити?..

— Ну, те... що самець і самиця, коли паруються... ну, те...

Селяни навколо нього зареготали, мов божевільні. Чоловік закам’янів, ніби хтось схопив його за горло, і потроху почав розуміти, що мав на увазі старий. Почав усвідомлювати, що він розуміє. І коли збагнув ту пропозицію, то вона вже не здалася йому такою жахливою.

Промінь електричного ліхтарика злетів йому під ноги, мов золотий птах. Услід за цим на дні ями закружляло ще кілька променів, утворивши світляний кружок. Чоловік ще не встиг відчути огиди до селян на краю ями, як уже заразився їхнім шалом.

Він обернувся до жінки — її не було, хоча хвилину тому вона ще розмахувала лопатою. Невже втекла до хати? Глянув на двері й гукнув:

— Що будемо робити?

— Плюньте на них! — відповів приглушений голос із-за стіни.

— Але ж так хочеться звідси вийти!..

— Так не можна!

— Не беріть усе так близько до серця...

Нараз жінка захекано крикнула:

— Ви що, збожеволіли?.. Таки справді збожеволіли... Я на таке не погоджуся... Ще не здуріла!..

Невже це правда?.. Невже він з глузду з’їхав?.. Відступаючи перед жінчиним напором, відчував, однак, як у ньому наростає роздратованість... Після того, як його стільки топтали, навіщо йому якась там гідність?.. Якщо за тобою спостерігають, коли ти робиш якусь гидоту, то й на спостерігачів падає тінь... Адже між тим, за ким спостерігають, і тими, що спостерігають, невелика різниця... Але й вона зникне, коли він влаштує цю маленьку виставу. Подумати тільки: яка винагорода жде його за це!.. Земля, по якій зможе вільно ходити!.. Він хоче вистромити голову з цього смердючого болота і дихнути на повні груди!

Чоловік відшукав жінку в темряві й кинувся на неї. Її крик і удар їхніх сплетених докупи тіл об стіну викликав на краю ями збудження й дике захоплення. Свист, плескання в долоні, нерозбірливі сороміцькі вигуки... Глядачів начебто побільшало, серед них з’явилися, мабуть, і дівчата. Число ліхтариків, що залили вхід до хати яскравим світлом, майже потроїлося.

Напевне, завдяки раптовості нападу чоловікові вдалося витягти жінку надвір. Схоплена за комір, вона звисала, мов лантух. Щільний потік світла з трьох боків ями здавався вогнищем на нічному святі. Хоча не було дуже жарко, під пахвами в чоловіка виступив піт, а волосся на голові змокріло, наче його хтось облив водою. Вигуки глядачів злилися в суцільний гул і заступили небо своїми чорними крилами. Чоловікові уявлялося, ніби то його власні крила. Людей, що дивилися зверху, затамувавши подих, він відчував, наче себе самого. Вони були частиною його. А їхня жага, від якої у них текла слина, була його жагою. Йому навіть здавалося, що він не жертва, а скоріше кат.

Однак пасок жінчиних шароварів несподівано завдав йому клопоту. Довелося орудувати в темряві, руки в нього тремтіли, а пальці ніби вдвічі погрубшали. Та коли нарешті чоловік обхопив жінку обома руками, вона крутнулась і вивільнилася. Збиваючи навколо себе пісок, він кинувся її доганяти, але жінка чинила шалений опір — не підпускала до себе. Переслідуючи її, чоловік благав:

— Прошу!.. Не тікай, прошу тебе!.. Я нічого не робитиму... тільки вдаватиму!..

Тепер йому вже не треба було її ловити. Здавалося, жінка відхотіла тікати. Та раптом чоловік почув тріск роздертої матерії, і в ту ж мить відчув сильний удар ліктем у живіт. Жінка вклала в цей удар увесь свій гнів, усю вагу свого тіла. Обхопивши коліна руками, чоловік скорчився. Жінка схилилася над ним і била його кулаками в лице. Молотила повільно, але з такою силою, наче розбивала грудкувату сіль на порошок. З його носа бризнула кров і змішалася з піском. Чоловікове обличчя перетворилося на грудку землі.

Збудження нагорі миттю спало, як парасолька з поламаними спицями. Невдоволення, сміх і заохочувальні вигуки — все це ще долітало до нього, але невлад, з перервами. Навіть п’яні, непристойні жарти не могли підняти настрою глядачів. Хтось кинув щось униз, хтось інший сварив його за це. Кінець був такий само несподіваний, як і початок. Коли відлунали протяжні окрики, що нагадували про роботу, а ряд ліхтариків зник за краєм ями так, наче хтось потягнув його нагору ниткою, подув північний вітер і розвіяв останні крихти недавнього збудження.

Побитий, обліплений піском, чоловік, однак, вважав, що все пройшло згідно зі сценарієм. Ця думка ледве тліла в кутку його свідомості, схожої на мокру білизну, і тільки серце гупало до болю виразно. Він відчував під пахвами гарячі, мов жар, жіночі руки, а запах її тіла колов у ніздрі, як терня. Йому здавалось, що він у її пестливих руках, ніби плескатий камінчик на дні річки.

31

Минуло ще кілька одноманітних тижнів, прожитих у піщаній ямі.

Як і раніше, ворони обходили «Надію» стороною. Тим часом і сушена риба перестала бути сушеною. Бо якщо ворони нею нехтували, то бактерії — ні. Одного ранку чоловік торкнув її кінцем палиці — з неї лишилася шкіра, наповнена якоюсь чорною липкою рідиною. Міняючи принаду, вирішив перевірити саму пастку. Коли відгорнув пісок і зняв кришку, то не повірив своїм очам: на дні цеберки зібралася вода! Сантиметрів десять завглибшки! Прозора, набагато чистіша за ту, яку щодня привозили селяни. Хіба недавно падав дощ?.. Ні, його не було протягом останнього півмісяця. То, може, вона збереглася від давнішого дощу?.. Хотілося б думати, що так воно й було, однак цеберка протікала. Бо коли чоловік спробував її підняти, з неї полилася вода. Оскільки на такій глибині не було джерела, то довелося припустити, що вода безперестанку якось поповнюється. Принаймні в теорії така річ можлива. Але ж звідки бралося стільки води в цьому пересушеному піску?

Збудження поступово наростало, й чоловік не міг його перебороти. Відповідь була тільки одна. Очевидно, йшлося про капілярні властивості піску. Його поверхня завжди суха, та якщо копнути трохи глибше, там пісок завжди вологий. Напевно, випаровування з поверхні виконує роль своєрідної помпи, яка викачує воду з-під землі. Коли чоловік до цього додумався, все стало зрозумілим — густий туман над дюнами зранку та ввечері й незвична вологість, від якої гниють дерев’яні стіни та балки. Отже, сухість піщаного грунту не є наслідком нестачі води, а скоріше того, що її викачування завдяки капілярним явищам не встигає за випаровуванням. Іншими словами, вода прибуває без упину, але її циркуляція в піску відбувається з такою швидкістю, якої не можна уявити собі у звичайному грунті. Та, мабуть, зовсім випадково його «Надія» десь перервала ту циркуляцію. Можливо, саме розміщення вкопаної цеберки й мала щілина навколо кришки перешкоджали випаровуванню і сприяли накопиченню води на дні. Чоловік ще не повністю з’ясував собі роль положення цеберки та інших чинників, але сподівався згодом успішно повторити дослід. Не виключено, що таким способом він зуміє побудувати високоефективний водозбірник.

Якщо цей дослід йому вдасться, то він не муситиме капітулювати перед селянами, коли перестануть привозити воду. Більше того, він зробив відкриття, що ввесь пісок — це велетенська помпа. Йому здавалось, наче він зараз сидить на ній. Щоб серце так шалено не калатало, вирішив затамувати на хвилину віддих. Ні, ще не треба нікому про це говорити. Краще приберегти цю грізну зброю на крайній випадок.

Мимоволі чоловік вибухнув сміхом. Якщо про свою «Надію» ще міг мовчати, то приховати душевне хвилювання було важко. Зненацька він пронизливо закричав і обхопив жінку, що готувала постіль, ззаду за стан. Вона вирвалася з його рук, а він упав навзнак і, дригаючи ногами, реготав, наче йому лоскотали живіт паперовою кулею, наповненою особливо легким газом. Йому здавалося, ніби рука, якою затуляв обличчя, вільно літає в повітрі.

Жінка й собі засміялася, неохоче, аби підладитися до чоловіка. Він уявляв собі плетиво водяних жилок у піску, схожих на бавовняний пух, а вона, напевно, думала, що починається любовна гра. Ну що ж, нехай думає. Лише той, хто зазнав катастрофи на морі й чудом урятувався, спроможний збагнути психологію людини, яка хоче сміятися тому, що дихає.

Хоча ніщо не змінилося,— чоловік і далі перебував на дні ями,— він почувався так, ніби піднявся на високу башту. Здавалося, що світ перевернувся догори ногами — горби й западини помінялися місцями. Так чи інакше, він знайшов воду серед дюн: Поки розпоряджатиметься тим пристроєм, селяни не зможуть нав’язати йому свою волю. Навіть якщо припинять постачати воду, він анітрохи не злякається. Від самої думки про те, як вони заметушаться, сторопіють, його знову брав сміх. Він усе ще був у ямі, та йому здавалося, що вибрався звідти. Обертаючись, оглядав усе навколо. Щоб належно оцінити мозаїку, треба дивитися на неї з певної відстані. Бо коли підступиш надто близько, загубишся у дрібницях. Виплутаєшся з однієї і відразу спіткнешся об іншу. Може, й він бачив досі не пісок, а тільки окремі піщинки.

Те ж саме він міг би сказати про неї, про ту, іншу жінку, й про своїх колег. У його пам’яті виринали тільки окремі, страшенно збільшені подробиці: м’язисті ніздрі... зморщені губи... тонкі губи... грубі пальці... тонкі пальці... Блискучі, мов зірки, очі... рядок бородавок під ключицею... фіолетова вена на жіночих грудях... Тільки від таких подробиць, бачених зблизька, його нудило. Однак крізь окуляри для короткозорих усе здавалося малесеньким, як комашка. Он там щось повзає — це його колеги п’ють чай в учительській. А ось у цьому кутку на вогкому ліжку незворушно лежить гола жінка, заплющивши очі, хоча з її сигарети ось-ось упаде попіл — це вона. Та чоловік аніскільки не заздрив тим комашкам, наче то були формочки для тістечок, порожні всередині. Невже йому треба уподібнюватися до нещасного кондитера, який випікає не потрібні нікому тістечка лише для того, щоб користуватися формочками? Якщо йому доведеться знову відновити стосунки з ними, то доведеться починати все спочатку. Зміни в піску були змінами і в ньому самому. Наче разом із водою він знайшов ще одне своє «я».

Отже, дослідження водозбірника стало його щоденним заняттям. Де закопати цеберку?.. Якої форми їй надати?.. Як швидкість накопичення води залежить від тривалості світлового дня?.. Як впливає на це температура й атмосферний тиск?.. Записів, що рясніли цифрами та діаграмами, ставало чимраз більше. Жінка і не здогадувалася, чому звичайна пастка так його зацікавила. Пояснювала це тим, що взагалі чоловік не може обійтися без якоїсь забавки, а тому раділа — мовляв, слава богу, нарешті заспокоївся. А він почав допомагати їй у домашній роботі. Жінка не заперечувала. Незважаючи на те його дивне захоплення пасткою, все складалося на краще. Однак у нього були свої власні розрахунки й причини для такої поведінки. Щоб удосконалити водозбірник, треба було дочекатися сприятливих умов, а тому це забрало багато часу. Кількість даних зростала, але не вдавалося встановити закону, якому б вони підлягали. Щоб дійти до незаперечних висновків, треба було знати прогноз погоди і загальний стан атмосфери, що їх передавали по радіо. Тож радіо й стало спільною метою їх обох.

На початку листопада кількість зібраної за день води досягла максимуму,— чотирьох літрів,— але згодом води стало прибувати все менше. Видно, причиною цьому була температура; тож проведення переконливих дослідів, мабуть, доведеться відкласти до весни. Нарешті прийшла довга сувора зима: у повітрі разом із піском літали крижинки. Щоб придбати якнайкращого радіоприймача, чоловік вирішив хоч трохи допомагати жінці в домашній роботі. Яма мала ту перевагу, що захищала від вітру, але сонце майже не заглядало сюди, і життя в ній було важке. Навіть коли притискав мороз, піску намітало не менше, ніж улітку, а тому доводилося безперестанку його згрібати. Часто шкіра на пальцях тріскала і кривавилась.

А проте якось зима минула й настала весна. На початку березня нарешті купили радіоприймача й поставили на даху високу антену. Ощасливлена жінка, раз по раз вигукуючи від захоплення, цілого півдня крутила ручку настройки то в один, то в другий бік. Наприкінці того ж місяця вона відчула, що завагітніла. Збігло ще два місяці. Протягом трьох днів над ямою летіли з заходу на схід великі білі птахи, а наступного ранку жінка поскаржилася на гострий біль у животі і кровотечу. Хтось із селян, у кого був родич ветеринар, поставив діагноз: позаматкова вагітність. Було вирішено відвезти жінку на триколісному «пікапі» до міської лікарні. Поки чекали на машину, чоловік не відходив від жінки — однією рукою тримав її за руку, а другою гладив їй живота.

І ось нарешті «пікап» зупинився на краю ями. Вперше за півроку селяни опустили мотузяну драбину. Жінку загорнули в ковдру, як лялечку, і витягли нагору. Вона подивилася на чоловіка очима, повними сліз і болю. Він удав, що нічого не бачить, і відвернувся.

Жінку повезли, а мотузяна драбина лишилася. Чоловік несміливо простяг руку і торкнувся її пальцями. Переконавшись, що вона не зникає, почав дряпатися наверх. Небо було брудно-жовте. Ноги й руки обважніли, ніби він щойно виліз із води... Ось вона, довгождана драбина!..

Сильний вітер забивав йому подих. На краю ями чоловік знайшов місце, звідки виднілося море, жовте й каламутне. Глибоко вдихнув — на зубах щось заскрипіло, а повітря було зовсім не таке, як він сподівався. Обернувшись, побачив, що над краєм села висіла хмара піщаної куряви. Мабуть, зняв її «пікап»... От шкода, що на прощання він не відкрив їй, навіщо насправді є та пастка.

На дні ями щось ворушилося. Його власна тінь. Поряд з нею виднів водозбірник. Частина його дерев’яної конструкції була пошкоджена. Напевне, хтось ненароком наступив ногою, коли жінку виносили. Чоловік поспішив униз, щоб полагодити її. Вода піднялася до четвертої риски, як він і передбачав на підставі своїх розрахунків. Пошкодження начебто було незначне. В хаті голосно співало радіо. Ледве стримуючи сльози, чоловік занурив у воду руки. Вода була холодна як крига. Потім він опустився на коліна й завмер.

Власне, навіщо спішити з утечею? На його квитку туди й назад не було вказано ні станції відправлення, ні станції призначення: він зможе вписати в нього, що захоче. Крім того, його серце розпирало бажання розповісти комусь про водозбірник. Коли вже на те пішло, то кращих слухачів, ніж селяни, він ніде не знайде. Якщо не сьогодні, то завтра розкриє комусь свою таємницю.

А про втечу можна подумати іншим разом.

ОГОЛОШЕННЯ

з приводу заяви про зникнення людини

Прізвище та ім’я зниклої особи: Нікі Дзюмпей.

Дата народження: 7 березня 1924 р.

У зв’язку із заявою Нікі Сіно про зникнення Нікі Дзюмпея просимо до 21-го вересня 1962 року надсилати на адресу суду відомості про вищеназвану особу. В противному разі названа особа буде визнана померлою. Усіх, хто знає про місце перебування або смерть названої особи, просимо повідомити суду до вказаного терміну.

18 лютого 1962 р.

Цивільний суд

РІШЕННЯ

Заявниця: Нікі Сіно.

Зникла особа: Нікі Дзюмпей (нар. 7 березня 1924 р.). У зв’язку із заявою про зникнення вищеназваної особи суд видав офіційне оголошення, але не одержав ніяких відомостей про місце перебування або смерть зниклої особи після 18 серпня 1955 року, тому схвалив таке рішення:

Визнати відсутнього Нікі Дзюмпея померлим.

5 жовтня 1962 р.          Підпис судді

                                   Цивільний суд

Чуже обличчя

Вибравшись із закрутів довжелезного лабіринту, ти нарешті прийшла. Завдяки одержаній від нього карті-схемі таки знайшла дорогу до цього сховища. Невпевненою ходою, наче п’яна, піднялася сходами, що скрипіли, мов педалі органа, на другий поверх і зупинилась перед кімнатою. Затамувавши подих, постукала в двері — відповіді чомусь не було. Натомість прибігла, підстрибуючи, немов кошеня, дівчинка й відчинила тобі двері. Ти спробувала її запитати, чи він не передав чогось для тебе, але вона, нічого не відповівши, тільки всміхнулась і зникла.

Шукаючи його, ти заглянула досередини. Мертва кімната, просякнута духом запустіння, в якій не було ні його самого, ні навіть слідів його перебування. Опинившись перед похмурою стіною, ти здригнулася. Коли ж, відчуваючи докори сумління, збиралася виходити, твій погляд привернули три зошити на столі й поряд з ними лист. Ти вмить збагнула, що таки попала в пастку. І хоча на тебе наринули гіркі думки, ти вже не могла побороти спокуси. Тремтячими руками розірвала конверта й почала читати листа...

Мабуть, ти відчуваєш і гнів, і приниження, а твій погляд раз у раз мало не відштовхується від паперу, проте я хочу, щоб ти читала далі. Невже я прагну, щоб ти безпечно подолала цю мить і наблизилася до мене ще на один крок? Хто кого переміг: він — мене, чи я — його? Не має значення — все одно трагедія масок скінчилась. Я вбив його, але сам готовий донести на себе як на злочинця і в усьому признатися. З великодушності чи навпаки, але я хочу, щоб ти й далі читала. Той, хто має право судити, водночас зобов’язаний вислухати і зізнання підсудного.

Ось я стою перед тобою на колінах, та якщо ти відвернешся від мене, то не виключено, що й тебе несправедливо запідозрять як співучасницю злочину. Тож сідай і почувайся як удома. Якщо в кімнаті душно, негайно відчини вікно. Чайник і чашки на кухні — користуйся ними, коли захочеш. Як тільки ти спокійно вмостишся, це сховище в кінці лабіринту перетвориться на суд. Поки ти читатимеш протоколи, я ждатиму скільки завгодно й лататиму спущену завісу — щоб зробити кінець трагедії масок безповоротним. Бо згадки про нього не дадуть мені нудьгувати.

Отож повернімося трохи назад. Здається, то було вранці, за три дні до тієї миті, котра для тебе означає «сьогодні». Надворі жалібно завивав і стрясав віконними рамами вітер, змішаний з рясним дощем. Цілий день я обливався потом, а як звечоріло, захотів погрітися коло вогню. За прогнозом погоди, опублікованим у газетах, ще мав повернутися холод, але ж було видно, що дні подовшали, тому як тільки цей дощ ущухне, настане літо. Від самої думки про це в мене серце завмирало. В моєму тодішньому стані я був схожий на воскову ляльку, безпорадну перед спекою. Досить було згадати про сонце, як шкіра на мені починала скипати пухирями.

І от я подумав, що було б найкраще довести задуману справу до кінця ще перед тим, як прийде літо. Згідно з довгостроковим прогнозом, протягом трьох-чотирьох днів з материка пошириться високий атмосферний тиск і виникнуть метеорологічні явища, характерні для літа. Коротше кажучи, було б чудово, якби за тих три дні я зумів приготуватися до зустрічі з тобою і зробити так, щоб ти не могла відірватися від цього листа. Однак три дні — недостатній для цього час. Бо, як сама бачиш, протокол цих зізнань займає три густо списані зошити великого формату й охоплює цілий рік мого життя. Я мав опрацювати за день по одному зошиту: дописати, викреслити, виправити, щоб залишити їх тобі в найбільш зрозумілому вигляді. Величезна робота! Та я був у бойовому настрої. Купив на ніч пиріжків з м’ясом, щедро приправлених часником, і повернувся того дня додому на дві чи три години раніше, ніж звичайно.

То які ж наслідки?.. Огидні... Я тільки ще раз переконався, що мені страшенно бракує часу. Я знову перечитав свої записки, і навіть мені самому стало неприємно — в них відчувалося намагання виправдатись. Та це й природно, адже в таку похмуру, дощову пізню ніч гіркі думки ще більше тривожать душу. Треба признатися, що кінець трагедії масок був досить гнітючий, однак я і далі вірив, що діяв з розумом. Без такого переконання навряд чи зумів би писати з такою невтомністю, навіть не знаючи, чим стануть ті записки: моїм алібі чи, навпаки, речовим доказом вини. Правду кажучи, я готовий визнати свою поразку і все ще твердо переконаний, що лабіринт, куди я сам себе загнав, був до останку логічно неминучим стражданням... Однак, усупереч моїм сподіванням, записки не переставали жалібно нарікати, мов приблудна кішка, замкнута в кімнаті. Невже мені доведеться не зважати на брак часу й дотягувати їх до такого рівня, який мене задовольнив би?

Ні, досить. Яке нестерпне відкриття! Тільки-но я твердо вирішив в усьому признатись, як мені здалося, ніби в горлі застряв шматок жилавого м’яса. Записки, переповнені моїми зойками, не такі вже й суттєві, тому я не ображусь, якщо ти їх тільки переглянеш. Ти, наприклад, не зносиш вищання електричної дрелі, тарганів і скреготу чогось металевого по склу, та навряд чи можна сказати, що такі речі мають у житті якесь значення. Очевидно, дрель викликає у твоїй уяві бормашину в кабінеті зубного лікаря, а от у двох останніх випадках, мабуть, ідеться про своєрідну — інакше й не назвеш — психологічну висипку. Правда, я ще не чув, щоб хтось від неї помер.

Однак треба знати міру — пора кінчати. Хоч би скільки я виправдовувався, це нічого не дасть. Важливіше, щоб ти не відривалася від листа, щоб моє минуле стало твоїм теперішнім... щоб потім ти взялася до записок і читала їх, не відриваючись, до самого кінця...

(Певно, ти вже зручно вмостилася? Чай у низькій зеленій бляшанці. Окріп — у термосі).

Чорний зошит

До речі, зошити упорядковано за кольором обкладинки: чорний, білий та сірий. Зрозуміло, між кольором і змістом немає жодного зв’язку. Я вибрав їх навмання, тільки для того, щоб легко розрізняти.

Мабуть, почну з розповіді про сховище. Зрештою, яка різниця, з чого починати. Та найлегше розпочати її з того дня. З того дня півмісяця тому, коли я мав їхати у відрядження в район Кансай[8]. То була моя перша поїздка, відколи я виписався з лікарні. Думаю, і ти надовго запам’ятала той день. Метою поїздки начебто була перевірка ходу будівництва фабрики поліграфічної фарби в Осаці, а насправді з того дня я замкнувся в пансіоні S. і взявся здійснювати свій задум.

Того дня у щоденнику я записав ось що:

«26 травня. Дощ. За газетним оголошенням відвідав пансіон S. Побачивши моє обличчя, дівчинка, що гралася в палісаднику, заплакала. Вирішив зупинитися тут — місце гарне, розташування кімнати майже ідеальне. Бадьорить запах нової деревини і фарби. Суміжна кімната теж начебто порожня. Було б добре, якби вдалося орендувати і її, не викликавши підозр, але...»

У пансіоні S. я не збирався жити під вигаданим прізвищем і видавати себе за когось іншого. Хоч це й може здатися нерозсудливим, але в мене був свій розрахунок. Моє теперішнє обличчя не годилося для дрібного шахрайства. Справді, як тільки та дівчинка, мабуть, школярка, мене помітила, то відразу почала хлипати — наче перед нею плило продовження страшного сну. А от управитель поводився на диво люб’язно — напевно, старався якнайкраще обслужити клієнта...

Ні, привітним був не тільки управитель. Хоч як це прикро, майже всі люди, з якими я стикався, ставилися до мене з підкресленою привітністю. Поки я не заходив з ними у тісні стосунки, на їхніх обличчях з’являлася приязна міна. Це ж природно. Якщо вони не бажали дивитися мені прямо в очі, то принаймні мусили бути чемними. Завдяки цьому я уникнув зайвих розпитувань. Відгороджений від людей стіною їхньої люб’язності, я завжди був цілком самотній.

Майже половина з вісімнадцяти кімнат пансіону S. була ще не заселена — мабуть, тому, що його збудували недавно. Хоч я і не просив, та управитель вибрав мені найдальшу кімнату, біля запасних сходів на другому поверсі — вираз його обличчя свідчив, що він усе добре розуміє. Кімната мала вже ту перевагу, що її вибрали спеціально для мене. Вона була з ванною, правда, не найкращою, а крім того, на відміну від інших, з великим еркером, схожим на засклену терасу. В кімнаті стояли столик і два стільці. Запасні сходи вели до стоянки на чотири-п’ять машин, і звідти можна було вийти на другу вулицю. Зрозуміло, що й це підвищувало її цінність. Та оскільки я приготувався відразу внести певну суму грошей, то заплатив наперед за три місяці. Принагідно я попросив купити мені в найближчій крамниці постільні речі. Вдаючи, ніби він дуже радий, управитель довго розказував, як справно працює вентиляція, як сонячно в цій кімнаті. Він так розпалився, що, здавалось, от-от почне розповідати про своє життя. Та, на щастя, ключ, який він простягнув мені, випав у нього з руки і дзенькнув об підлогу. Розгубившись, управитель зірвав пломбу з газового крана і квапливо вийшов. Я полегшено зітхнув... От було б добре, якби завжди так легко вдавалося зривати з людей покривало брехні...

Стемніло настільки, що навіть пальців на руці, піднесеній до самих очей, не можна було порахувати. Кімната, яка ще ні разу не давала притулку людині, була справді чужою і непривітною. Та здавалася мені набагато кращою, ніж привітні люди. До того ж, відтоді як сталося те нещастя, я почав відчувати прихильність до темряви. Правду кажучи, було б чудово, якби вмить усі люди на світі втратили очі й забули про існування світла. Тоді б одразу вдалося дійти згоди щодо форми предметів. Кожен знав би, що хліб — це хліб, незалежно від того, трикутний він чи круглий... От, скажімо, було б добре, якби та дівчинка зажмурила очі й не бачила мене, а тільки чула мій голос. Може, тоді ми подружили б — ходили б разом на прогулянки в парк, їли б морозиво... Але навіть при слабому світлі вона помилилася: вважала трикутний хліб не хлібом, а трикутником. Хоча саме світло прозоре, та всі предмети, які потрапляють у його проміння, стають непрозорими.

Однак світло існує, а тому пітьма — це лише обмежена часом відстрочка у виконанні присуду. Я відчинив вікно, і в кімнату, мов клуби чорної пари, ввірвався просякнутий дощем вітер. Я закашлявся і, знявши окуляри, витер сльози. В перехресному світлі автомобільних фар електричні дроти, верхівки телеграфних стовпів та ряди покрівель тьмяно виблискували, наче сліди крейди на погано витертій класній дошці.

В коридорі почулися чиїсь кроки. Звичним рухом я знову надів окуляри. З крамниці принесли постільні речі, які замовив для мене управитель. Гроші я просунув під двері, а куплені речі попросив залишити в коридорі.

Отже, приготування до старту начебто закінчено. Я роздягнувсь і відчинив шафу: на внутрішній стороні стулки було вставлене дзеркало. Я ще раз зняв окуляри, скинув пов’язку і, вдивляючись у дзеркало, почав розбинтовувати обличчя. Накладені трьома шарами бинти просякли потом і здавалися вдвічі важчими, ніж уранці, коли я їх намотував.

Як тільки обличчя відкрилося, на нього виповзли клубки п’явок — багряні набухлі келоїдні шрами... Яке огидне видовище!.. Воно повторюється щодня, як урок,— слід би вже звикнути...

Мене ще дужче роздратував цей, так би мовити, безпідставний переляк. Якщо вдуматись, це просто нерозумна, без жодних підстав чутливість. Навіщо зчиняти переполох з приводу якоїсь там людської оболонки, до того ж невеликої її частини — шкіри обличчя? Щиро кажучи, таке упередження, усталена думка — не рідкість. Наприклад, віра в чаклунство... расові ідеї... безпричинний страх перед зміями (або перед тарганами, про що я згадував раніше в листі)... Ось чому не тільки який-небудь прищуватий пуцьверінок, що живе ілюзіями, а навіть я, завідуючий лабораторією в солідному інституті, припнутий до суспільства, наче корабель якорем, захворів психологічною висипкою. Усвідомлюючи, що не маю причин ненавидіти оте гніздо п’явок, я, проте, не міг із ним примиритись і страждав.

Звичайно, я намагався себе перебороти. Замість того, щоб правду обходити, краще подивитися їй прямо в очі й звикнути до свого становища. Якщо сам не надаватиму цьому уваги, то й інші напевне нічого не помічатимуть. Виходячи з таких міркувань, я охоче заводив в інституті розмови про своє обличчя. Скажімо, з підкресленою жартівливістю порівнював себе з чудовиськом у масці, яке показують у телевізійних мультфільмах. З удаваною веселістю казав, як вигідно все бачити, а самому залишатися невидимим. Найшвидший спосіб звикнути самому — це привчати інших.

Таким чином я начебто досяг певного успіху. Незабаром у лабораторії я перестав відчувати незручність. Більше того, мені навіть почало здаватися, що чудовиська в масках не просто мають лякати, а в їхній появі на телеекранах і в коміксах є свій резон. Справді, маска — якщо тільки під нею не гніздяться п’явки — створює деякі вигоди. Якщо прикривання тіла одягом знаменувало розвиток людської цивілізації, то немає підстав заперечувати, що в майбутньому вважатиметься звичним носити на обличчі маску. Адже і тепер ними іноді — на важливих церемоніях або святах — користуються. Я не знаю, як це чітко висловити, але мені здається, ніби маска робить людські стосунки універсальнішими, ніж тоді, коли обличчя відкрите...

Інколи я починав вірити, що поволі, але невпинно одужую. Та я тоді ще не знав, наскільки спотворене моє обличчя. А тим часом під бинтами тривав руйнівний наступ п’явок. Хоча лікарі мене запевнювали, що обмороження рідким повітрям не завдає такої шкоди, як опік, а тому швидше гоїться... Подолавши кілька ліній оборони — вживання теразина, ін’єкції кортизона і радіотерапія,— полчища п’явок кидали в бій щораз більші сили і розширювали площу захопленого плацдарму.

І от одного разу... Якось опівдні я відпочивав після координаційної наради нашої лабораторії з іншими підрозділами інституту. До мене підійшла молода лаборантка, яка щойно цього року скінчила школу, і, перегортаючи якусь книжку, з багатозначним усміхом на губах сказала: «Сенсей[9], подивіться, яка цікава картинка». Її тонкий палець показував на малюнок Клее «Фальшиве обличчя». Обличчя було розкреслене кількома горизонтальними паралельними лініями і здавалося повністю забинтованим. Вузькі щілинки рота та очей з особливою жорстокістю тільки підкреслювали його безвиразність. Раптом я відчув невимовне приниження. Звісно, дівчина не мала злого наміру. Правду кажучи, це мої розмови спонукали її до такого вчинку... Та нічого, заспокойся! Бо як розсердишся, твої зусилля лопатимуться, як бульбашки на воді... Однак умовляння не допомагало, і моє збудження наростало: цей малюнок згодом навіть здався мені власним обличчям, відбитим в очах у дівчини... Фальшиве обличчя, яке бачать інші, позбавлене будь-якого виразу... Я не зносив самої думки, що дівчина бачить мене саме таким.

Зненацька я вихопив книжку у неї з рук і розірвав навпіл. Разом із тим розірвалось і моє серце. А з тієї рани, мов із тухлого яйця, витекло моє нутро. Спорожнілий, мов шкаралупа, я склав докупи порвані сторінки й несміливо віддав дівчині. Та було вже запізно. Пролунав звук, нечутний у звичайних умовах, наче в термостаті зашурхотіла, зігнувшись, цинкова пластинка. Мабуть, це дівчина міцно стиснула під сукнею коліна — здавалось, вона хотіла з’єднати їх в одне ціле.

Очевидно, я ще не збагнув, що крилося за моїм розгубленням. Я мало не корчився від сорому, але не розумів, що до нього спричинилося. Ні, якби захотів, то, мабуть, зміг би, але я інстинктивно уникав заглядати в безодню і, видно, ховався за банальною фразою: «Такий вчинок не гідний дорослої людини». Якщо добре подумати, то в людському житті обличчя не мало б відігравати такої важливої ролі. Значення людини мало б вимірюватися змістом її праці, що зовсім не пов’язано з обличчям, а з діяльністю кори головного мозку. Тож якщо його втрата призвела до того, що суспільна вага людини помітно зменшилася, то це означає тільки одне: від самого початку внутрішній світ цієї людини був убогий.

Однак незабаром... так, це було через кілька днів після того випадку з малюнком... я мимоволі повною мірою відчув, що питома вага людського обличчя набагато перевищує мої найоптимістичніші оцінки. Те застереження підкралося до мене тихо зсередини. Зайнятий обороною проти зовнішнього ворога, я був заскочений зненацька й одним махом повалений на землю. Напад виявився таким навальним і несподіваним, що я не відразу зрозумів свою поразку.

Коли того вечора я повернувся додому, мені чомусь захотілося послухати музику Баха. Це не означає, що я не міг без неї жити — просто мені здалося, ніби в стані приглушеної роздратованості мені найбільше підходить саме Бах, а не Моцарт чи джазова музика. Я не великий цінитель музики — скоріше ретельний її споживач. Коли робота не просувається, вибираю відповідну музику. Якщо хочу на якийсь час звільнити голову від думок — запальний джаз; якщо напружинити себе — задумливого Бартока; якщо здобути внутрішню свободу — струнний квартет Бетховена; якщо зосередитися — Моцартову музику, яка рухається, мов по спіралі. Що ж до Баха, то його мелодії потрібні мені для відновлення душевної рівноваги.

Раптом я засумнівався: невже переплутав пластинку? А як ні, то, напевне, програвач зіпсувався. Настільки мелодія була спотворена. Такого Баха я ще ніколи не чув. Бах — бальзам для душі, а те, що я почув, не було ні отрутою, ні бальзамом, а всього-на-всього грудкою глини. Це було щось дурне; дурне, позбавлене змісту, воно здавалося мені непривабливим, як викачаний у пилюці льодяник.

Саме тоді ти принесла до кімнати дві чашки чаю. Я мовчав, і ти, мабуть, подумала, що я заслухався музикою, бо відразу ж так само навшпиньках вийшла. Отже, зі мною щось негаразд! Навіть не хотілося вірити... Невже спотворене обличчя вплинуло на слух?.. Хоч скільки я вслухався, а до музики Баха не поверталася її колишня гармонія, тож мені нічого не залишилось, як примиритися з такою думкою. Встромляючи сигарету в щілини між бинтами, я боязко питав себе, чи разом із обличчям не втратив ще чогось. Моя філософія стосовно обличчя начебто вимагала грунтовного перегляду.

Потім я поринув у спогади тридцятирічної давності — так, наче з-під мене вислизнула підлога часу. Той випадок, що про нього я жодного разу не згадував, зненацька ожив, яскраво, наче кольорова гравюра. Все почалося з накладних кучериків моєї старшої сестри. Я не знаю, чим це пояснити, але я вважав їх непристойними, аморальними, й одного разу нишком кинув їх у вогонь. Однак мати якось про це дізналася. Вона з дивовижною рішучістю допитала мене і, хоч я вважав, що вчинив справедливо, не знаходив відповіді й червонів по самі вуха. Звісно, якби я напружився, то, напевне, зміг би відповісти. Та, здається, почуття бридливості затулило мені рота — так, наче я боявся осквернити себе непристойним словом... Коли я замінив «фальшиві кучерики» словом «обличчя», то стало ясно, чому нестерпне напруження тісно поєдналося з порожнім звучанням музики Баха.

Коли я зняв пластинку і, наче мене хтось переслідував, вибіг з кабінету, ти витирала склянки, розставлені на обідньому столі. Наступні мої дії були настільки несподівані, що навіть я не можу докладно відновити їх тепер у пам’яті. Наткнувшись на твій опір, я, здається, нарешті збагнув своє становище. Правою рукою я обхопив тебе за плечі, а лівою спробував залізти під спідничку. Ти скрикнула й підскочила, як пружина. Стілець відлетів набік, а зі стола впала склянка й розбилася.

Ми завмерли, навіть не дихаючи, по обидва боки перекинутого стільця. Справді, я, мабуть, повівся надто грубо. Та я знайшов для себе певне виправдання. То була відчайдушна спроба одним зусиллям повернути все, що починав втрачати внаслідок спотворення свого обличчя. Бо після того нещасного випадку між нами припинилася фізичні близькість. Хоча теоретично я визнавав, що обличчя має другорядне значення, та насправді уникав ставки віч-на-віч з ним і ховався. Тим самим я загнав себе в глухий кут, а тому зараз мусив кидатися в лобову контратаку. Очевидно, таким способом я хотів довести, що бар’єр, який створило між нами моє обличчя,— це всього-на-всього примара.

Однак і ця спроба провалилася. Відчуття твого стегна, ніби посиланого алебастровим пилом, мандрівними вогниками все ще обпікало кінчики моїх пальців. У горлі пучком колючок застряв крик. Я збирався щось сказати... Хотів багато що висловити... Та не міг видушити із себе ні слова. Виправдання?.. Розради?.. Чи осуду?.. Замість того, щоб виправдовуватись чи жалкувати, краще б я крізь землю запався. А якби я почав наступати, то роздряпав би твоє обличчя так, щоб ти стала схожою на мене або й страшнішою. Раптом ти заплакала. То був жалібний, безутішний плач — так булькає у порожній водогінній трубі повітря, коли відкривають кран.

Несподівано на моєму обличчі утворилася глибока рана. Настільки глибока, що в ній міг би заховатись я сам і ще лишилося б місце. Звідкілясь засочилася якась рідина, схожа на гній із гнилого зуба, й застукала краплями. Водночас, звідусіль — з оббивки стільця, з кутків шафи, з водостоку, з вицвілого, загидженого мухами абажура — як зграя тарганів, у кімнату поповз сморід... Мені так хотілося заткнути чим-небудь діру на моєму обличчі. Хотілося покласти край цій пародії на гру в квача, коли нікого доганяти.

Звідси до плану виготовити маску був лише один крок. Власне кажучи, в такому задумі не було нічого дивного, адже для того, щоб проросло зерня бур’яну, досить клаптя землі та краплі вологи. Без особливого запалу — так, наче виконував заздалегідь намічену роботу,— я наступного ж дня заходився переглядати старі наукові журнали. Стаття про штучні органи з пластмаси, яка мене цікавила, начебто вийшла позаторік улітку. Я мав намір виготовити з пластмаси маску й закрити нею діри на обличчі. Згідно з однією теорією, маска — це не просто замінник обличчя, а вияв сильного метафізичного прагнення придбати іншого вигляду, який був би кращим за теперішній. Я теж не дивився на неї, як на одяг — сорочку чи штани,— що їх можна натягати й скидати, коли заманеться. Хто знає, що зробили б первісні люди, які поклонялись ідолам, або юнаки в пору статевої зрілості, а от я не збирався прикрашати вівтар мого другого життя маскою. Хоч би скільки в мене було облич, та я мав залишитися самим собою. Просто невеличкою «комедією масок» я вирішив заповнити трохи задовгий антракт у моєму житті.

Потрібний журнал я швидко знайшов. Із змісту статті випливало, що можна виготовити частини тіла, які принаймні своїм зовнішнім виглядом не відрізнятимуться від справжніх. Все це стосувалося лише форми, а от у відтворенні рухливості було чимало нерозв’язаних питань. Якщо вже я робитиму маску, то хотів би, щоб вона могла набирати певного виразу, щоб могла услід за рухом лицевих м’язів вільно скорочуватись і розтягувалась під час плачу або сміху. Судячи з високого рівня розвитку хімії високомолекулярних сполук, цього можна досягти, але виникав сумнів, чи вистачить наших знань у галузі технології. Та вже те, що я мав якусь надію, впливало на мене, як жарознижуюче. Якщо нема можливості лікувати зуба, то нічого не залишається, як вживати заспокійливі ліки.

Передусім я вирішив зустрітися з К., автором статті про штучні органи, й поговорити з ним. К. сам підійшов до телефону, але був страшно непривітний і розмовляв неохоче. Напевне, його стримувало те, що мав справу зі мною — людиною, яка теж причетна до хімії високомолекулярних сполук. Проте він пообіцяв приділити мені годину часу після четвертої.

Доручивши відповідальному за понадурочну роботу нагляд за приладами й дописавши кілька документів, я негайно вийшов з лабораторії. Вулиця виблискувала, як відполірована, а вітер приносив із собою запах маслин. Та блискуча вулиця і ті духмяні пахощі розбудили в мені щемку заздрість. Чекаючи таксі, я відчував, ніби з усіх боків на мене дивляться, як на непрошеного чужака. Однак, хоч усе навколишнє скидалося на негатив, я терпів це сліпуче сонце, бо сподівався вернути собі позитив, як тільки матиму в руках маску.

Будинок, який я шукав, стояв у тісному житловому кварталі поблизу станції кільцевої лінії електрички. То була звичайнісінька одноповерхова споруда з малопомітною табличкою: «Інститут хімії високомолекулярних сполук К.». Відразу за воротами у дворі стояли одна на одній три клітки з кроликами.

У невеличкій чекальні була витерта дерев’яна лавка, попільниця на ніжках і кілька старих, місячної давності, журналів. Я чомусь почав шкодувати, що прийшов сюди. Інститут — звучало пишно, а насправді таке місце нічим не відрізнялося від кабінету приватного лікаря. Може, К.— звичайнісінький шахрай, що користується довірливістю пацієнтів? Обернувшись, я побачив на стіні дві фотографії в заяложених рамках. На одній — жіночий профіль без підборіддя, як у польової миші. На другій — злегка усміхнене, трохи привабливіше (напевне, після пластичної операції) те ж саме обличчя.

Давалося взнаки тривале безсоння — щось важке скувало мені міжбрів’я, а сидіти на твердій лаві ставало щораз нестерпніше. Нарешті прийшла медсестра і провела мене в сусідню кімнату. Крізь жалюзі до неї проникало молочно-білясте світло. На столику перед підвіконням шприців не було, зате загрозливо блищали якісь незнайомі інструменти. Збоку стояла шафа з історіями хвороб і обертове крісло з бильцями. Навпроти таке ж крісло для пацієнтів. Трохи віддалік — ширма із залізною рамою і невисока роздягальня-кабінка на коліщатках. Стандартне обладнання лікарського кабінету наганяло на мене смуток.

Я закурив сигарету. А коли, шукаючи попільничку, підвівся, то раптом завмер — на полив’яному тарелі лежало вухо, три пальці, зап’ястя, щока від повіки до губи... Свіжі, ніби щойно відрізані в живої людини. Мене занудило. Штучні частини тіла здавалися натуральнішими за справжні. Ніколи не подумав би, що надмірна схожість справляє таке гнітюче враження. І хоча по зрізах було видно, що переді мною, безперечно, пластмасові муляжі, я начебто відчув запах смерті.

Раптом із-за ширми з’явився К. Його зовнішність була несподівано приємною, і я полегшено зітхнув. Кучеряве волосся, окуляри без оправи з товстими, як денце склянки, скельцями, м’ясисте підборіддя... Крім того, навколо К. ширився рідний, звичайний для мене запах хімікалій.

Тепер настала його черга ніяковіти. Якийсь час він мовчав, розгублено поглядаючи то на мою візитну картку, то на обличчя.

— Отже, ви...— Запнувшись, співрозмовник ще раз кинув очима на візитну картку, а потім лагідно, не так, як по телефону, додав: — Ви прийшли як пацієнт?

Звичайно, як пацієнт. Та хоч би яким досконалим було його мистецтво, я не смів розраховувати, що він задовольнить моє бажання. Щонайбільше я міг сподіватися на добру пораду. Однак сказати йому про це відверто й тим самим образити було б нечемно. Очевидно, К. пояснив собі мою мовчанку несміливістю і співчутливо вів далі:

— Прошу, сідайте... Що з вами сталося?

— Під час досліду вибух рідкий кисень. Звичайно ми користуємося рідким азотом, а тому я був не дуже обережний...

— Келоїдні шрами?

— Як бачите, по всьому обличчю. Видно, мій організм схильний до появи келоїдів. Навіть лікар, який мене лікував, врешті здався — мовляв, зайве втручання подразнює шкіру й приводить до рецидиву.

— Губи начебто не постраждали?

Я зняв темні окуляри.

— Завдяки окулярам очі також вціліли. Короткозорість мене врятувала.

— Вам пощастило! — І запально, наче йшлося про нього: — Бо це ж таки очі й губи... Якби й вони не рухалися, було б зовсім погано. Самою формою обдурити нікого не вдасться.

Видно, чоловік захоплений своєю роботою. Не спускає з мене очей, а в голові, мабуть, уже снує якісь плани. Щоб його не розчарувати, поспішно міняю тему розмови.

— Я прочитав вашу статтю. Надруковану, здається, влітку минулого року...

— Так, минулого року.

— Вона мене приголомшила. Я не уявляв собі, що можна досягти такої досконалості.

З явною втіхою К. взяв зігнутий палець і, злегка перекочуючи його на долоні, сказав:

— Якби ви знали, яка це клопітна робота! Відбитки штучних пальців такі ж, як у справжніх. Ось чому поліція звеліла їх реєструвати.

— Форму виливаєте з гіпсу?

— Ні, використовую в’язку кремнієву масу. Бо хоч як старайся, на гіпсі пропадають дрібні деталі... А так, ось подивіться, біля нігтя видно навіть задирку.

Я боязко торкнувся пальця — враження таке, ніби то була липка шкура якогось живого створіння. Розуміючи, що це лише муляж, я, однак, не міг позбутися моторошного відчуття: ану ж, заражуся смертю?

— Все-таки мені це здається якимсь блюзнірством...

— Проте це частина людського тіла...— К. гордо взяв інший палець і поставив його зрізом на столику. Здавалось, наче мрець проткнув ним дошку.— До речі, найважче зробити його ось таким, трохи бруднуватим. Якби я догоджав пацієнтам — а їм завжди подавай красиве,— то вийшла б нісенітниця... От, наприклад, це середній палець, а тому внутрішній стороні першого суглоба я надав ось такого відтінку. Правда, наче сліди никотину?

— Фарбу наносили пензликом чи, може, чимось іншим?

— Зовсім ні...— К. вперше голосно засміявся.— Фарба швидко злиняла б. Знизу, шар за шаром, накладаю речовини різних кольорів. Скажімо, на нігті — вінілацетат... в разі потреби трошки бруду... На суглобах і зморшках... уздовж вен — чогось ледь-ледь синього.

— Чим же вони відрізняються від виробів художнього промислу? Адже їх кожен може виготовити...

— Авжеж,— К. потер рукою коліно.— Та порівняно з виготовленням обличчя такі речі — дитяча забавка. Що не кажіть, обличчя є обличчя. По-перше, треба пам’ятати про вираз, розумієте?.. Зморшка чи виступ на одну десяту міліметра, з’явившись на обличчі, відразу набуває величезного значення.

— Але ж таке обличчя не може ворушитися, правда?

— Ви забагато хочете.— Розсунувши коліна, К. повернувся до мене.— Всі зусилля я досі зосередив на тому, щоб створити відповідний зовнішній вигляд, а от як зробити обличчя рухливим — до цього ще руки не дійшли. Через те доводиться заміняти лише найменш рухливі його частини. Та є ще одна проблема — вентиляція. Без докладного обстеження вашого обличчя я не можу нічого сказати, але мені здається, що піт на ньому проникає навіть через бинти... Видно, потові залози не пошкоджено. В такому разі обличчя не слід закривати так, щоб шкіра не дихала. Бо це не лише завдасть шкоди фізіологічним функціям, а й людину душитиме — вона й півдня не витримає. В такому ділі треба знати міру. Смішно, коли в старого білі, як у дитини, зуби. Так само й тут. Набагато успішнішим є виправлення, непомітне для сторонніх... Бинти ви самі можете зняти?

— Можу, але...— І роздумуючи над тим, як би краще йому пояснити, що я не той, за якого мене має: — Правду кажучи, я ще остаточно не вирішив — от у чому біда... Мабуть, не варто думати лише про рани на обличчі й вдаватися до поспішних, половинчастих заходів...

— Ні, варто.— Ніби заохочуючи мене, К. говорив з притиском.— Шрами, особливо на обличчі,— це не проблема, яку можна розв’язати чисто косметичними засобами. Скоріше вона споріднена з профілактикою душевних захворювань. Бо інакше хто з власної охоти віддавав би свої сили такій єресі? І в мене є професійна лікарська гордість! Я ніколи не задовольнився б роллю ремісника, що виготовляє підробки.

— Так, я вас розумію.

— Невже? — Кутики його рота глузливо сіпнулись.— Але ж щойно ви назвали мою роботу художнім промислом.

— Ні, я казав не в такому розумінні.

— Та нічого...— І з великодушністю досвідченого педагога додав: — В останню хвилину не тільки ви сумніваєтесь. Опиратися переміні обличчя — це загальне явище. Мабуть, починаючи з пізнього середньовіччя. І тільки в глухих кутках землі люди ще й тепер цього не відчувають... Коріння такого явища мені, на жаль, не відоме, бо я не фахівець у цій галузі... Однак статистика щодо цього показова. Якщо взяти, наприклад, поранення, то пошкоджень обличчя порівняно з пошкодженнями кінцівок більше приблизно в півтора рази. А проте за медичною допомогою звертаються вісімдесят процентів тих, хто втратив кінцівки, головним чином — пальці. Очевидно, відносно обличчя існує певне табу. Такої ж думки дотримуються і мої колеги, лікарі. Та найприкріше, що мене вважають висококваліфікованим косметологом, жадібним до грошей...

— Та хіба дивно, що віддають перевагу змістові перед формою?

— Виходить, ціниться зміст, позбавлений форми? Не віриться... Я твердо переконаний, що людська душа перебуває у шкірі.

— Звісно, якщо говорити фігурально...

— Аж ніяк...— спокійно, але рішуче заперечив К.— Людська душа — у шкірі. Буквально. І я в цьому не сумніваюся. Переконався на власному досвіді, набутому під час війни, коли я був військовим лікарем. На фронті щодня комусь відривало руки й ноги, калічило обличчя. І що, ви думаєте, найбільше турбувало поранених солдатів? Не життя, не відновлення функцій організму, а передусім — чи вони матимуть той самий вигляд, що й раніше. Спочатку і я сміявся з них. Бо на війні ніщо, крім зірочок у петлицях і здоров’я, не мало ціни... Та от одного разу стався такий випадок: якийсь солдат із сильно покаліченим обличчям, але без особливих інших пошкоджень, раптом наклав на себе руки якраз перед випискою із госпіталю. Мене це приголомшило. І відтоді я почав уважно придивлятися до поранених. Нарешті я дійшов одного висновку. До того сумного висновку, що зовнішня рана, особливо спотворення обличчя, залишає глибокий слід і в душі.

— Може, й такі випадки трапляються... Та хоч би скільки було окремих прикладів, гадаю, нема підстав говорити про загальну закономірність, поки їм не буде знайдено наукового пояснення.— Зненацька мене охопило нестримне роздратування. Хіба я прийшов до нього поговорити про те, що мене чекає? — Правду кажучи, я не вважаю своє становище таким уже серйозним... Пробачте... Я вам наговорив стільки недоречного. Забрав у вас стільки дорогоцінного часу...

— Почекайте хвилинку...— І самовпевнено підсміхаючись: — Вам може здатися, що я хочу накинути вам свою думку, та я не сумніваюсь ось у чому... Якщо ви зараз нічого не зробите, то вам напевне доведеться ціле життя ходити в бинтах. Бо вже той факт, що ви їх зараз носите, показує: вони вам приємніші, ніж те, що під ними. Поки що в пам’яті знайомих ваше обличчя залишається таким, яким було до пошкодження... Але ж час не стоїть на місці... Помалу і пам’ять розвіється. Коло вас з’являться нові люди, які не знали вашого обличчя, і нарешті вас оголосять неспроможним боржником... і хоча ви житимете, суспільство вас поховає.

— Ну це вже занадто! Що ви хочете цим сказати?

— Інвалідів з покаліченими руками й ногами ви можете зустріти скільки завгодно. Сліпі й глухонімі теж не дивина... Однак скажіть мені, де ви бачили людину без обличчя? Напевне ніде. А чому? Думаєте, такі люди випарувалися?

— Не знаю. Інші люди мене взагалі не цікавлять!

Несамохіть я підвищив голос. Я почував себе так, ніби заявив поліції, що мене пограбували, а мені прочитали мораль і звеліли купити більш надійний замок. Але К. теж не здавався.

— Мабуть, ви мене не зовсім зрозуміли. Обличчя — це головним чином його вираз. А вираз обличчя... Як би це краще сказати?.. Це своєрідне рівняння, яке визначає стосунки з людьми. Стежинка, що зв’язує з ними. І якщо її перегородить обвал, то люди пройдуть мимо вашого дому, бо вважатимуть, що його покинули.

— Ну й чудово! Мені не треба непрошених гостей.

— Хочете сказати, що підете власного дорогою?

— А хіба не можна?

— В психології дитячого віку існує теорія, що людина усвідомлює себе такою, якою здається в чужих очах. Ви бачили вираз обличчя ідіота або шизофреніка? Коли стежинка постійно захаращена, врешті-решт про неї забувають.

Щоб не опинитись у глухому куті, я навмання кинувся в контратаку.

— Ну, гаразд, припустімо, що вираз обличчя справді виконує таку роль. Але ж тоді ви самі собі суперечите. Хіба вираз обличчя відновлюється, коли частково прикриєте його чимось штучним?

— Не турбуйтеся. Залиште цей клопіт мені, фахівцеві. В усякому разі, я впевнений, що придумаю щось краще за ваші бинти... Ви б їх не зняли? Я хотів би зробити кілька фотографій і з їхньою допомогою, користуючись методом виключення, вдало обрати елементи, потрібні для відновлення виразу обличчя. Якомога стійкіші й нерухливі...

— Пробачте, але...— 3 голови мені не виходило одне: як би швидше звідси втекти. Забувши про власну гідність, я почав його вмовляти: — Ви не могли б відступити мені отой палець?

Звісно, К. не сподівався такого прохання і, потираючи зап’ястя об коліно, запитав:

— Палець?.. Оцей палець?

— Якщо не можете пальця, то досить і вуха або чогось іншого.

— Але ж ви прийшли з приводу келоїдних шрамів.

— Пробачте. Як не можете — я не наполягатиму...

— Я вас не зовсім розумію... Дещо я міг би продати... Та це вам дорого обійдеться. Бо для кожного такого штучного органа треба виготовляти форму із сурми... Лише витрати на матеріал досягають п’яти-шести тисяч ієн... за найскромнішими оцінками...

— Я згоден.

— Не розумію, що ви задумали...

Та К. і не міг розуміти... Наша розмова скидалася на дві рейки, прокладені навмання, без належних топографічних вимірювань. Вийнявши гаманець і відраховуючи гроші, я не переставав зовсім щиро вибачатися.

Міцно тримаючи в кишені штучний палець, як грізну зброю, я вийшов надвір — надвечірнє світло й тіні були надзвичайно чіткими, але навколишній краєвид здавався підробленим. Побачивши мене, хлоп’ята, що гралися в м’яча у вузькому провулку, зблідли й притиснулися до огорожі. Можна було подумати, що їх підвісили за вуха прищіпками для білизни. Якби я зняв бинти, вони повмирали б з ляку. А мені так кортіло їх зірвати і вдертися в цей краєвид, наче зроблений з різноколірного паперу. Але, втративши обличчя, я не міг розлучитися з бинтами ні на хвилину. Уявляючи собі, як би я розпанахував цей краєвид штучним пальцем, що лежав зараз у кишені, я ледве пережовував їдкі слова К. «поховати себе живцем». Стривай, ще побачимо, чия візьме! Як тільки мені вдасться чимось прикрити обличчя і зробити його наче справжнім, то навіть цей бутафорський краєвид не зможе поводитися зі мною, як із відщепенцем...

Тієї ночі... Поставивши придбаний штучний палець на столик як свічку, я, не склепивши очей, безперестанку думав про різні сторони цієї підробки, що була більш схожою на справжній палець, ніж сам справжній.

Можливо, я уявляв собі казковий бал-маскарад, на якому пізніше сам мав з’явитися. Та хіба не символічно, що навіть в уяві я мусив зробити застереження: «казка». Я вже писав, що вибрав цей план з легким серцем, без особливої внутрішньої боротьби — так, наче збирався стрибнути через невеликий рівчак. І не внаслідок глибоких, тривалих роздумів. А скоріше тому, що підсвідомо намагався легковажно ставитись до маски, намагався заспокоїти себе тим, що втрата обличчя не така вже й суттєва. Отож у певному розумінні не сама маска була проблемою, а зміст виклику, який вона кинула обличчю та його авторитету. Якби, зустрівшись із зруйнованою музикою Баха і твоєю відмовою, я не опинився у глухому куті, то, мабуть, дивився б на все більш спокійно і навіть знайшов би в собі силу підсміюватися зі свого обличчя.

А тим часом у глибині душі, мов крапля туші у склянці води, розходилася чорна тінь. К. вважав, що обличчя — стежинка між людьми. Згадуючи про це тепер, я подумав: якщо К. і справив на мене трохи неприємне враження, то, певне, не своїм самовдоволенням чи прагненням накинути своє лікування, а цією ідеєю. Погодитися з ним — означало визнати, що я, втративши обличчя, навіки потрапив у камеру-одиночку, отже, маска набуває страшенно глибокого змісту. Мій задум — це спроба втечі, навіть ризикуючи життям, а тому моє теперішнє становище підходить йому своєю безнадійністю. Мабуть, страшні обставини страшні настільки, наскільки це усвідомлює людина. Тільки через силу можна було погодитися з такою думкою.

Я теж визнаю, що людям потрібна стежинка, яка б їх єднала. І саме тому не перестаю писати ці, адресовані тобі, рядки. Та невже обличчя — єдина така стежка? Не можу в це повірити. Зміст моєї дисертації з питань реології[10] повністю дійшов і став зрозумілий навіть людям, які мене і в очі не бачили. Звісно, це не означає, що люди можуть спілкуватися лише з допомогою побудованих на логіці наукових праць. Наприклад, від тебе я жду зовсім іншого. Так звані душа й серце не мають чітких обрисів, але є набагато місткішим символом людських взаємин. Та оскільки вони складніші, ніж у звірів, які розпізнають один одного по запаху тіла, то, мабуть, вираз обличчя — зручний шлях для порозуміння між людьми. Безсумнівно, так само, як грошова система обміну є кроком уперед порівняно з натуральною. Зрештою, і гроші — це лише засіб, який не за всяких умов виявляється всесильним. В одному випадку чек і телеграфний переказ, в іншому — самоцвіти й благородні метали набагато зручніші, ніж гроші.

Хіба це не упередження, породжене звичкою, вважати, що душа й серце однаковою мірою виявляють себе завдяки обличчю? Адже нерідко дорога від серця до серця проходить не через нескінченне споглядання одне одного, а через вірш або книжку. Коли припустити, що без обличчя не можна обійтися, то сліпі не мали б права називатися людьми. Боюсь, що звичка покладатися тільки на обличчя звужує, формалізує людські стосунки. Показовий приклад — дурне упередження щодо кольору шкіри. Перекладати на недосконале обличчя, функції якого міняються залежно від його кольору — чорного, білого, жовтого,— відповідальність за зв’язок між душами — саме це означає зневагу до душі.

Постскриптум. Щойно перечитав написане й відчув, що, відкидаючи будь-яку залежність від обличчя, вдався до явного крутійства. Адже це незаперечний факт, що я закохався в тебе насамперед завдяки твоєму обличчю. І якщо зараз думаю про відстань, яка нас розділяє, то мірою її служить саме віддаленість виразу твого обличчя. Так, очевидно, треба було раніше сміло уявити собі, що наші ролі помінялись і обличчя втратила ти, а не я. Недооцінка обличчя, так як і його переоцінка, однаково здаються штучними. До речі, той приклад з накладними кучериками старшої сестри я наводив, мабуть, для того, щоб пояснити своє небажання перебільшувати значення обличчя, хоча сумніваюсь, що зробив це доречно. Може, це була просто цікавість і водночас огида до косметики, властиві підліткам, а тим самим — доказом того, що для мене обличчя надто багато важило? А може, я ревнував сестру: ану ж, вона відкриє стулки свого обличчя зовнішньому світу?

А от іще один випадок. Якось я прочитав — чи то в газеті, чи в журналі — статтю, в якій доводилося, що корейці з домішкою японської крові роблять собі пластичну операцію, щоб здаватися стопроцентними корейцями. Очевидно, ті люди відстоювали своє право на реабілітацію обличчя, а про них навряд чи скажеш, що їхні вчинки продиктовані забобонами.

Загалом, я так і не зумів розібратися в найпростіших речах. І якби трапилася нагода, я обов’язково хотів би запитати корейця, яку пораду дав би він мені, позбавленому обличчя.

Невдовзі я... я втомився від розмови з самим собою, яка ні до чого не приводила. Однак не було й причини відмовлятися від задуманого плану... і я почав зосереджуватися на технічних проблемах.

З технічного боку штучний палець був цікавий у багатьох відношеннях. Що довше я до нього придивлявся, то все більше переконувався в його досконалості. Він розповів мені багато чого, як живий. Судячи з того, як натягнута шкіра, він міг належати тридцятирічному. Плоский ніготь... западини з боків... глибокі зморшки на суглобах... чотири невеликі паралельні порізи, наче зябра в акули... Видно, людина займалася легкою фізичною працею.

...У чому його потворність?.. Потворність!.. Особлива потворність — так, наче він і не живий, і не мертвий... Ні, не тому, що в ньому щось викривлено... Невже навпаки — відтворення занадто точне?.. (Те ж саме може статися з моєю маскою)... Отже, надмірна відданість формі призводить до відходу від реальності... Можна надавати великого значення обличчю, але тільки після того, коли побачиш його потворність!

Таки є резон у тому, що занадто точна копія неправдива. Хіба можна уявити собі палець, позбавлений форми? Або змію без довжини, горщик без об’єму, трикутник без кутів?.. Такі речі зустрічаються хіба що на інших планетах. А коли так, то й обличчя без виразу — не виняток. Навіть якщо воно колись і називалося обличчям, то тепер про нього так не скажеш. Маска теж має право на існування.

То, може, проблема полягає в рухливості? Адже «форму», Нездатну рухатися, було б дивно називати формою. Навіть оцей палець мав би приємніший вигляд, якби міг ворушитися. Для проби я взяв палець і поворушив ним. І справді, тепер він здавався природнішим, ніж тоді, коли стояв на столику. Отож, про це мені не треба турбуватися. Тому з самого початку я твердо вирішив, що маска повинна бути рухливою.

Проте щось у штучному пальці мене не задовольняло. Власне, що саме тривожило? Я почав порівнювати його зі своїм, зосередивши на ньому всю свою увагу і напруживши зір. Безперечно, різниця була... І якщо спричинило її не те, що палець відрізаний і нерухомий... то, може, різна якість шкіри... Мабуть, щось, властиве лише живій шкірі, чого не можна імітувати лише кольором і формою не заміниш...

Зауваження на полях І. Про якість епідерми. Вважається, що епідерма людини захищена прозорим шаром склоподібної речовини, яка не містить пігменту. То, може, якість шкіри визначається складним ефектом — частковим відбиттям світла від зовнішньої поверхні і повторно від шару епідерми з пігментом? У випадку зі штучним пальцем схожого ефекту не спостерігається, бо шар з пігментним забарвленням виходить безпосередньо назовні.

Про склад та оптичні властивості склоподібної речовини епідерми треба розпитати у фахівців.

Зауваження на полях II. Питання, які слід вивчити в першу чергу:

Проблема зношування.

Питання пружності й еластичності.

Засоби прикріплення.

Спосіб з’єднання краю маски з обличчям.

Проблема вентиляції.

Пошуки прототипу і створення моделі.

Однак мені здається, що, мабуть, докладним описом своїх міркувань я нагнав на тебе нудьгу і ти втратила до мене цікавість. І все-таки я б хотів, щоб ти не звертала уваги на мій настрій і принаймні пройнялася атмосферою, в якій народилася маска.

Передусім, якщо говорити про склоподібний шар епідерми, то це так званий кератин — білок із малесенькими вкрапленнями флуоресцентної речовини. Що ж стосується з’єднання маски з обличчям, то вихід я бачив у тому, щоб товщину країв маски зробити меншою за глибину найдрібніших зморщок і вкрити їх штучною бородою. Розв’язання проблеми пружності маски, яке спочатку уявлялося найважчим, виявилося можливим, коли я врахував фізіологічний механізм керування виразом обличчя.

Зрозуміло, що основою виразу обличчя є мімічні м’язи, які скорочуються і витягуються тільки в певному напрямку. Зверху над ними лежить шкірна тканина — так, що волокна обох шарів перетинаються майже перпендикулярно один до одного. Із медичної книжки, взятої у бібліотеці, я дізнався, що таке розміщення волокон шкіри називається «лініями Лангера». Завдяки такому поєднанню двох видів волокон утворюються властиві даному обличчю зморшки... Як тільки я подумав про те, щоб надати масці рухливості живого обличчя, то вирішив укладати волокна матеріалу вздовж «ліній Лангера». На щастя, знайшлася пластмаса, яка легко стискалась і розтягувалася тільки в одному напрямку. Якщо не шкодувати часу й сили, то таким чином і цю проблему вдасться розв’язати.

Влаштувавшись у кутку лабораторії, я негайно вирішив перевірити епітеліальні клітини шкіри на пружність. І цього разу мої колеги виявили надзвичайну великодушність. Майже не привертаючи до себе уваги, я міг широко користуватися потрібним обладнанням.

І тільки щодо «вибору прототипу й створення моделі» я не міг обмежитися суто технічними засобами. Адже, якщо я збирався відтворювати найдрібніші деталі шкіри, то хоч-не-хоч мусив узяти за взірець чуже обличчя. Ясна річ, взяти за взірець чуже обличчя — це не просто нап’ясти його на себе, а змінити шкіру разом із сальними і потовими залозами відповідно до будови черепа. Від самого початку не могло бути побоювань, що я порушу авторське право на обличчя й гулятиму в чужій подобі.

Однак у такому разі виникало серйозне питання: чи врешті-решт маска не стане такою ж, як моє колишнє обличчя? Кажуть, досвідчений ремісник може виліпити за черепом обличчя таким, яким воно було в житті. А якщо це так, то зовнішній вигляд людини кінець кінцем визначається основою — кістяком, отже, треба стесати кістки або знехтувати анатомічною основою виразу (але тоді не можна назвати це виразом обличчя) — іншого способу позбутися обличчя, з яким народився, немає.

Ця думка збила мене з пантелику. Бо який сенс у масці, навіть виготовленій з великою майстерністю, якщо я буду лише точною копією себе самого?..

На щастя, я пригадав свого шкільного товариша, який став палеонтологом. У його роботу, напевне, входить відтворення первісного вигляду окам’янілостей, знайдених під час розкопок. Погортавши адресну книгу, я дізнався, що він і далі працює в університеті. Я хотів обійтися лише телефонною розмовою, але товариш запропонував негайно десь зустрітися — мабуть, тому, що після закінчення школи минуло багато років, а заняття палеонтологією розбудило в ньому бажання спілкуватися з живими людьми. А я,— видно, намагаючись побороти сором’язливість, спричинену бинтами,— не міг йому відмовити й погодився. Однак відразу мене опекло жорстоке каяття. Яка дурна впертість! Самі бинти підстьобнуть його цікавість, а крім того, я почну розпитувати докладно про те, що не є моїм фахом,— про анатомію обличчя і його відтворення, він подумає, що я готуюся бродити в масці по місту і серед білого дня обкрадати людей. Щоб не створювати в нього неприємного враження, було б краще з самого початку відмовитися від зустрічі. До того ж я ненавидів вулицю. Навіть у несміливому, байдужому погляді — хто цього не зазнав, не зрозуміє — ховалися іржаві, отруєні голки. Вулиця мене виснажує... Однак нагода, коли я міг узяти свої слова назад, була пропущена. Набрякаючи соромом, як ганчірка мастилом, я поплентався на домовлене місце.

Оскільки кав’ярня, де мала відбутися наша зустріч, містилася на розі знайомої вулиці в університетському кварталі, я безпомильно зупинив таксі перед її дверима і таким чином добрався туди, майже не привертаючи до себе уваги. Зате мій товариш так розгубився, що вже мені захотілось йому поспівчувати. «Ось бачиш, як мене покалічило»,— ніби хотів я сказати, і до мене навіть повернулася зла холоднокровність. Ні, «холоднокровність» — не те слово. Я хотів би, щоб ти хоч трошки уявила собі, який я був жалюгідний, наче бездомний пес, коли саме моє існування дратувало інших людей. Я відчував безнадійну самотність, яку можна прочитати в очах старого собаки перед смертю. Відчував безвихідність, яку чути в дзвоні, що прокочується по рейках, коли пізно вночі лагодять колію. Від усвідомлення того, що хоч би яким був вираз мого обличчя під бинтами і темними окулярами, співрозмовник його не побачить, я ставав ще більше скутим.

— Ну що, злякався? — спитав я голосом, схожим на посвист вітру, що сприймається по-різному залежно від душевного стану слухача.— Перекинув на себе балон з рідким киснем. Видно, мій організм схильний до утворення келоїдів. Що там казати, кепська справа... Обличчя — наче гніздо п’явок. Звичайно, бинти мені не до душі, але це все-таки краще, ніж виставляти його на прилюдний показ.

Співрозмовник щось промимрив, але я добре не розчув. Ще півгодини тому він дзвінким голосом наполягав на зустрічі — мовляв, не завадило б випити разом по чарці, а зараз та домовленість стирчала йому в горлі риб’ячою кісткою. Проте я не збирався його дражнити, а тому, перемінивши тему розмови, відразу перейшов до суті справи. Товариш, не гаючись, вхопився за цей рятівний пояс. Загалом його пояснення зводилися ось до чого. Було б великим перебільшенням вважати, що палеонтолог, навіть найдосвідченіший, може точно відтворити первісний вигляд людини, бо на основі анатомічної будови кістяка вдається встановити лише розміщення сухожиль. А тому, наприклад, якщо вгадувати по скелету образ такої тварини, як кит, що має сильно розвинуту підшкірну тканину й жировий шар, вийде чудернацька потвора — покруч собаки з тюленем.

— Отже, і під час відтворення обличчя треба рахуватися з тим, що неминучі суттєві помилки?

— Якби такі зусилля завжди були успішними, то вдалося б розгадати таємницю не одного безіменного кістяка. Людина — не кит, та все одно її обличчя — делікатна річ. Його не зумієш підробити так, як на фотомонтажі. Послухай, якби не можна було відступити нітрохи від будови черепа, то в першу чергу пропала б можливість пластичної операції...

Товариш кинув погляд на бинти і, ніяково запнувшись, замовк. Не варто було й питати, що йому заважало. Мене не обходило, що він думає. Не подобалось лише те, що, не приховуючи ніяковості, він начебто не знаходив виправдання і червонів мов рак.

Постскриптум. Цікаво, звідки, власне, береться почуття сорому? У зв’язку з цим, мабуть, слід пригадати той випадок, коли я спалив накладні кучерики. Тепер усе було навпаки: мені докоряли за накладні кучерики, а самі заливалися рум’янцем. Тому я ще більше переживав. А що як саме в цьому ховається ключ до розгадки таємниці обличчя?

Який же він усе-таки незграбний. Хоча я старався закінчити розмову невинною, загальною темою, товариш мене не підтримав і червонів — що тут можна було вдіяти? Загалом я випитав усе, що мене цікавило й мало відношення до мого плану, а тому не дуже переймався тим, який осад залишить у нього наша зустріч. Але те, що стосується почуття сорому, часто стає об’єктом пліток. А я відчуваю незручність, коли мені про щось розповідають так, ніби підглянули крізь замкову щілину. Крім того, товаришева сором’язливість наче почала заражувати й мене. Нарешті, не витримавши, я став виправдовуватись, а цього не слід було робити.

— Я приблизно здогадуюсь, про що ти зараз думаєш. Бо коли пов’язати бинти з моїми запитаннями, то можна багато чого собі уявити. Але я попереджую, ти глибоко помиляєшся. Я вже не в такому віці, коли страждають через покалічене обличчя...

— Ти сам помиляєшся. Чого ти взяв собі в голову, ніби я щось собі уявив?

— Гаразд, нехай помиляюсь. Але ж і ти підсвідомо судиш про людину за її обличчям, правда? Гадаю, цілком природно, що ти взяв близько до серця мою справу. Та коли добре подумати, для встановлення особи не досить посвідчення. Після того нещасного випадку я багато передумав. Чи не занадто великого значення ми надаємо посвідченню особи? Завдяки цьому з’являються на світі каліки, що займаються фальсифікацією і підробками...

— Згоден в усьому... Фальсифікація не потрібна... Кажуть, що серед надто розмальованих жінок є чимало істеричок...

— А якби людське обличчя було гладке, як яйце, без очей, носа і рота?..

— Справді, тоді нікого не можна буде відрізнити.

— Злодія від поліцая... Напасника від жертви...

— І навіть свою дружину від чужої...— Ніби шукаючи порятунку, він запалив сигарету й хихикнув.— От було б цікаво! Та виникає питання: життя від того стало б зручнішим чи, навпаки, незручним?

Я засміявся разом із ним і вирішив, що розмову слід на цьому закінчити. Однак мої думки раптом знову закрутилися навколо обличчя — так, що вже й гальма не допомагали. А коли я усвідомив небезпеку — відцентрова сила мало не вирвала з моїх рук мотузку, нічого не залишалось, як дати їм волю.

— Ні те, ні інше. Бо хіба логічно мислима однозначна відповідь на таке запитання? Коли нема суперечності, не може бути й порівняння.

— Коли зникають суперечності, настає виродження.

— А що ти хочеш сказати? Що різниця в кольорі шкіри принесла історії користь? От я зовсім не бачу сенсу в такій суперечності.

— Ого, ти зачепив національне питання. Здається, тлумачиш його надто широко.

— Якби мав змогу, я розширив би його ще більше. До кожного обличчя на цьому світі... Тільки от при такій фізіономії все сказане мною здаватиметься бадьорою пісенькою спійманого злочинця...

— Якщо дозволиш торкнутися лише національного питання... Чи не занадто — звалювати всю відповідальність на обличчя?

— Я от що хочу спитати: чому, власне, наші фантазії про інопланетян починаються з їхньої зовнішності?

— Знову відхилилися від теми...— І роздушуючи сигарету, якою лише тричі затягнувся: — Коротко кажучи, це можна пояснити цікавістю.

Я до болю виразно відчув раптово змінений тон співрозмовника, і моє фальшиве обличчя сповзло зі свого місця — так падає тарілка, коли жонглер перестає її обертати.

— Слухай, поглянь на ту картину.— Нічого не навчившись на гіркому досвіді, я показую на солодкаву з першого погляду репродукцію картини епохи Відродження.— Що ти про неї думаєш?

— Бачу, ти ладен мене вкусити, коли відповім непродумано... Загалом досить дурне обличчя.

— Очевидно, маєш рацію. А німб над головою — в ньому закладена ідея. Ідея шахрайства та обману. Завдяки їй здається, що таке обличчя потонуло в брехні...

На обличчі співрозмовника з’явилася дивна посмішка. Навіть без тіні збентеження, наче спрямована кудись у далечінь.

— На мене не надійся. Хоч би як ти розписував, а поки я не зрозумію, серцем не зможу відчути. Мабуть, причина в тому, що говоримо різними мовами. За фахом я займаюся викопними тваринами і рослинами, та коли йдеться про мистецтво, тут я модерніст.

Ні, скаржитися безглуздо. Краще якнайшвидше звикнути до такого погляду. Сподіватися важливіших наслідків — тільки голову собі задурювати. Бо потрібну інформацію я вже роздобув, а крім того, побороти приниження було моєю ціллю і входило в задуманий план.

Та ще раніше я зненавидів того палеонтолога усією душею, коли помітив, що принесена додому, здавалося б, цінна здобич насправді виявилася неїстівною приманкою. Ні, скоріше то був натуральний продукт, але, на жаль, ніхто не знав, як його приготувати — тільки роздражнили.

Визнання того, що при відтворенні обличчя, опираючись на особливості черепа, можливі значні відхилення, було ще одним кроком уперед до створення маски. Іншими словами, виходило, що незалежно від основи можна вибрати обличчя на свій розсуд? Вибирати на свій смак приємно, але що саме вибирати,— ось у чому трудність. Доведеться просіяти тисячі можливостей і зупинитися на чомусь одному. Та якою міркою користуватися, вибираючи обличчя?

Я не збирався надавати обличчю особливого значення, а тому мене задовольнило б будь-яке... Та не хотілося, щоб воно було одутлим, як у хворого на серце. І звичайно ж, не годилося брати за модель кіноактора. Свобода вибору, з першого погляду така приваблива, насправді обернулася страшним клопотом.

Прагнути ідеального обличчя — марна затія. Хоч би тому, що такого на світі немає. Та оскільки я мусив вибирати, то мені був потрібен зразок. Навіть непідходящий, незадовільний — і той допоміг би, але... ні суб’єктивно, ні об’єктивно я на нього не натрапляв... І лише десь через півроку я дійшов до остаточного висновку.

Зауваження на полях. Було б неправильно зводити все до невизначеності зразка. Скоріше треба врахувати мій внутрішній опір проти нього. Наслідувати зразок — це все одно що піддатися чужій волі. Але ж людина водночас має і протилежне бажання — відрізнятися від інших. Обидві ці тенденції, очевидно, перебувають у такій взаємозалежності:

де А — коефіцієнт піддатливості, В — коефіцієнт опору чужій волі, п — вік, f — ступінь пристосування. (Його зниження не тільки вказує на посилене самоутвердження, але й закостеніння поглядів. Хоча загалом він обернено пропорційний віку людини, в його поведінці помітні значні індивідуальні відхилення, залежні від статі, вдачі, фаху тощо).

Коротко кажучи, з урахуванням тільки віку ступінь мого пристосування знизився, і я вже відчуваю сильний опір до самої ідеї заміни обличчя. Мабуть, треба визнати влучним твердження палеонтолога про те, що надто розмальовані жінки — істерички. Бо, згідно з психоаналізом, істерія — своєрідна форма впадання в дитинство.

Звісно, протягом того часу я не сидів згорнувши руки. Випробування матеріалу для епітелію... Як тільки я в них заглибився, з’явився привід, щоб відкласти очну ставку з нерозв’язаною проблемою. Одне слово, виключно технічної роботи накопичилася ціла гора.

Особливо багато часу — більше, ніж я сподівався — забрав гладкий епітелій. Він і кількісно був найважливішою частиною шкіри, а крім того, визначав успіх чи невдачу в тому, наскільки досконалою буде її рухливість. З мовчазної згоди колег я сміливо використовував лабораторне обладнання й матеріали, але однаково досліди зайняли понад три місяці. Принаймні в той час мене не дуже турбувала трохи смішна суперечність: я розвивав план виготовлення маски, не визначивши, яким буде обличчя. Але ж не можна постійно ховатися від дощу під чужим дахом. Коли цей період закінчиться і робота піде успішно, я опинюся в скрутному становищі.

Я легко відкрив, що для кератинового шару епідерми годяться акрилові смоли. Підшкірну тканину теж, мабуть, вдасться виготовити з того самого матеріалу, що й епітелій, спінивши його перед затвердінням. Жировий шар виконуватиме своє призначення, якщо до смоли додати рідкого кремнію й загорнути її непроникною для повітря плівкою. Таким чином, до кінця другого тижня нового року всі необхідні матеріали було приготовано.

Тепер я вже не міг сховатися ні за якими словами. Якщо я нарешті не вирішу, яким буде обличчя, не просунусь уперед ні на крок. Та хоч скільки я думав, у моїй голові, заповненій різноманітними обличчями, ніби в музейному запаснику, панував безлад. Однак, відступаючи назад, проблеми не розв’яжеш. Нічого не залишилось, як набратися відваги й переглянути одне за одним усі обличчя. Я позичив каталог художніх портретів і на першій же сторінці під несподівано люб’язним заголовком «Правила систематизації», ледве стримуючи хвилювання, прочитав:

1. Критерії оцінки обличчя завжди об’єктивні. Піддаватися особистому враженню і погоджуватися на купівлю підробки — такої помилки слід уникати.

2. Абсолютного критерію оцінки обличчя немає. Воно може подобатися або ні. Критерії відбору треба виховувати вдосконаленням смаку.

Як я і сподівався, стверджують, що чорне одночасно є білим. Така порада гірша за ніяку. Проте коли я порівнював між собою ці правила, мені здалося, що обидва однаково правильні, а тому становище щораз більше ускладнювалося. Врешті від самої думки, що існує стільки облич, мене занудило, і я ще й досі дивуюся, чому тоді не відмовився раз і назавжди від свого плану.

Знову про портретний живопис. Палеонтолог поглузував би над моїми думками, та я в них не сумніваюся. На мій погляд, в ідеї портрета — його мистецькі особливості залишимо осторонь — є своя філософія, варта уваги.

Наприклад, для того щоб портрет відтворив універсальний образ, треба виходити з універсальності виразу людських облич. Інакше кажучи, необхідно, щоб більшість людей одностайно вважали, що за однаковим виразом обов’язково проглядає однаковий образ. Така віра тримається на досвіді, що між обличчям і душею є певний взаємозв’язок. Звісно, немає гарантії, що досвід завжди правильний. Але так само не можна твердити, що досвід завжди згусток брехні. Та чи не більш доречно думати, що досвід тим більше містить правди, чим сильніше замацаний руками?.. Здається, що в цьому розумінні твердження про існування об’єктивного критерію оцінки обличчя загалом не викликає заперечення.

Водночас не можна обійти і той факт, що портретний живопис змінювався з епохою: від класичної гармонії між обличчям і душею до її відсутності при зосередженні уваги на індивідуальному й нарешті до повного розпаду у восьмигранних обличчях Пікассо чи «Фальшивому обличчі» Клее.

Чому можна вірити? Якби мене спитали, яке моє особисте бажання, то я, звичайно, віддав би перевагу останній точці зору. Було б надто наївно наділяти обличчя об’єктивними критеріями оцінки — все-таки це не виставка собак. Ще в дитинстві ідеал людини, якою мріяв стати, я пов’язував з певним обличчям.

Зауваження на полях. Це якраз і є приклад високого ступеня пристосування завдяки високій піддатливості чужій волі.

Природно, романтичний, небуденний образ у дитячих очах ставав центром уваги... Та я не міг вічно перебувати в полоні такого сну. Готівка цінніша за будь-який вексель. Нічого не залишалось, як платити тим обличчям, яким міг. Чи не тому чоловіки цураються косметики, що не хочуть нести відповідальності за своє обличчя? (А от жінки... жіноча косметика... якщо подумати, то чи не винна в цьому готівка, якої в них скоро не стане?..)

Отже, я ніяк не міг прийти до остаточного рішення... відчуваючи легку недугу, як перед простудою... Але оскільки мої труднощі були пов’язані лише з зовнішнім виглядом, то робота над іншими технічними питаннями тривала без змін.

Після вибору матеріалу треба було подумати про формування внутрішньої сторони маски. Хоча в лабораторії, як уже було сказано, я мав повну свободу дій, я не хотів займатися ще й цим, а тому, прихопивши додому інструменти, вирішив перетворити власний кабінет на майстерню. (А ти, видно, подумала, що мій запал у роботі — це компенсація за рани на обличчі і, пустивши сльозу, спробувала мені допомогти. Ясна річ, це була компенсація, та запал не той, що ти думала. Я зачинив двері кабінету, навіть замкнув на замок, відкидаючи твою доброту, коли ти намагалася передати мені вечерю).

Робота, в яку я заглибився за зачиненими дверима, полягала ось у чому.

Спершу я приготував таз, в якому могло поміститися обличчя, налив у нього розчину альгінокислого калію, гіпсу, фосфату натрію і кремнію, після чого, зовсім розслабивши мімічні м’язи, занурив туди обличчя. Розчин застигав протягом трьох-п’яти хвилин. Щоб за той час не задихнутись, я вирішив узяти в рот гумову трубочку й вивести її за край таза. Уяви собі, що ти мусиш сидіти перед відкритим об’єктивом фотоапарата протягом кількох хвилин нерухомо, із завмерлим виразом обличчя. Як це важко! Після багатьох невдалих спроб — то ніс свербів, то око сіпалось — я тільки на четвертий день досяг задовільних наслідків.

Тепер настала черга нікелювати негативну форму зсередини у вакуумі. Ясна річ, зробити цього вдома я не міг, а лише в лабораторії, ховаючись від колег.

Нарешті залишилося довести роботу до кінця. Тієї ночі, переконавшись, що ти лягла спати, я поставив на переносну газову плитку залізну сковороду із сплавом свинцю й сурми. Розтоплена сурма набрала кольору какао, до якого хлюпнули забагато молока. Коли я почав обережно вливати цей розчин у форму з альгінокислого калію, покритого шаром нікелю, вгору поплили крапельки білої пари. Із отвору, що залишився від гумової трубки для дихання, а потім усюди по краях форми почав здійматися синюватий, прозорий димок. Певно, згорала альгінова кислота. Запах був огидний, і я відчинив вікно — морозний січневий вітер, наче нігтями, дряпав ніздрі. Затверділий зліпок сурми я витрусив із форми, а її саму, ще обкурену димом, кинув охолоджуватись у таз з водою. Зі столика на моє криваве гніздо п’явок дивилося гніздо п’явок, що тьмяно відсвічували сріблом.

Спочатку я ніяк не міг повірити, що це моє обличчя... Інше... Зовсім інше... Не міг уявити, що це ті самі ненависні п’явки, такі знайомі мені завдяки дзеркалу... Оскільки на зліпку із сурми і дзеркальному зображенні правий і лівий боки помінялися місцями, то контраст між ними, видно, був неминучим. Але ж таку різницю можна спостерігати скільки завгодно на фотографії, а тому про неї не варто згадувати.

А як бути з кольором? Із книжки французького лікаря Анрі Блана «Обличчя», яку я знайшов у бібліотеці, я дізнався, що між кольором обличчя і його виразом існує залежність, набагато тісніша, ніж можна собі уявити. Скажімо, тій самій посмертній масці дозуванням того чи іншого забарвлення вдається надати жіночого або чоловічого вигляду. Французький лікар наводив і такий приклад: завдяки чорно-білій фотографії легко розпізнати чоловіка, переодягнутого жінкою. Виходить, що, справді, все залежить від кольору. Ледь-ледь помітні виступи на зліпку із сурми — без світла їх не побачиш... Невеличкі нерівності, мабуть, не варті того клопоту з маскою... На мить я подумав: ану ж, я лякаюся привида, змагаюся з уявним супротивником? Може, і це гніздо металевих п’явок виявить усю свою потворність, коли відтінити його червонуватим кольором м’яса... Мабуть, так і станеться... Як жаль, що людина не зроблена з металу...

Якщо вже колір такий важливий, то при остаточній обробці маски з особливою обережністю доведеться поставитись до фарбування. Наче сліпий, що тішиться будь-яким дотиком, ніжно погладжуючи ще теплий зліпок із сурми, я гостро відчував, наскільки терниста дорога до виготовлення маски, коли закінчення однієї роботи відразу ж обертається новими труднощами. Справді, я задумав зухвалий виклик. Судячи з обсягу виконаної роботи і витраченого часу, я мав би зайти вже досить далеко, та варто було подумати, що не вирішив найголовнішого — не вибрав прототипу обличчя, то ніби до нічого й рук не приклав. До цього долучилася ще одна трудність — колір. За таких обставин коли ж здійсниться моя мрія, коли я почну нове життя в образі іншої людини?..

Ні, не можна сказати, що були самі прикрощі. Подумки блукаючи між складками металевих п’явок, я думав, яку безглузду роль виконує обличчя, коли через невеличкі, завбільшки кілька міліметрів, стовщення на ньому людину переслідують, як шолудивого собаку. І раптом наче туман переді мною розсіявся, і я відкрив вразливе місце свого головного ворога.

Ці металеві п’явки самі по собі, зрозуміло, можуть існувати лише у вигляді негатива для створення внутрішнього боку маски. Інакше кажучи, то були негативні істоти, яких мала прикрити й знищити маска. Та хіба тільки це? Безсумнівно, негативні істоти, але якщо не зробити їх основою, то не існуватиме й маски, яка повинна його знищити... Одне слово, металева основа — ціль, яку маска повинна зруйнувати, і водночас вихідна точка для виготовлення маски.

Уявімо собі проблему більш конкретно. Якщо говорити про очі, то їх залишається тільки використати, не змінюючи ні розміщення, ні форми, ні розмірів. Та припустімо, що я наважився щось доповнити, отже, відраховуючи від лінії очей, міг би зробити опуклою верхню частину лоба чи нижню, чи обидві разом — тоді очі здавалися б витрішкуватими. Те ж саме стосується носа і рота, а тому вибір обличчя перестає бути таким невизначеним. Виходить, з’являється обмеження? Можливо. Та порівняно з дешевою, половинчастою свободою воно мене набагато більше влаштовує. В усякому разі таке обмеження вказувало мені мету, яку я мав досягти. Навіть якби я пішов кружною дорогою проб і помилок, насамперед треба змоделювати обличчя і, припасовуючи його до оригіналу, перевірити, які типи взагалі мислимі. Такий спосіб найбільше мені підходив. (У критичних зауваженнях колег, що я не вчений, а скоріше технік, можливо, є частка правди).

Прикладаючи пальці до цієї металевої основи з усіх боків, затінюючи її долонями, я непомітно для себе замріявся. Яка це делікатна штука!.. Необережний рух одного пальця — і от уже інша людина, не схожа ні на рідного, ні на двоюрідного брата... Пересунеш долоню — зовсім чужа, незнайома... Відколи я почав виготовляти маску, оце, мабуть, уперше відчув такий робочий настрій.

...Так, можна з певністю сказати, що досвід, здобутий тієї ночі, був одним з досить важливих перевалів у моєму задумі. Не дуже крутий і не велично-високий, він, проте, був помітною точкою рельєфу на вододілі, здатною визначити напрям джерельним водам і потім відвести в річку. Бо з того часу між проблемами вибору обличчя і його технічного відтворення, що досі рухалися наче по двох паралельних прямих, справді ледь-ледь намітилося щось схоже на канал. Хоча зліпок із сурми й не вказував на якусь особливу перспективу в пошуках методу виготовлення маски, але підбадьорив, упевнив мене, що завдяки конкретній роботі колись відкриються нові можливості.

Я вирішив наступного ж ранку купити глини і вправляти собі руку в моделюванні обличчя. Ясної мети я не мав, а тому йшов навпомацки. Оглядаючись на анатомічний атлас мімічних м’язів, я ретельно накладав один за одним тонкі шари глини, надаючи податливому матеріалу форми — робота драматична, напружена, ніби зсередини спостерігаєш за народженням людини, ніби критерій вибору, за який не міг схопитися, починає тужавіти, мов охололий желатин... Деякі геніальні детективи знаходять злочинців, сидячи на кушетці, а пересічні ганяються на своїх ногах у пошуках речових доказів. Я ж волію понад усе орудувати руками.

Саме тоді я знову зацікавився книжкою Анрі Блана «Обличчя», про яку вже згадував. Коли вона вперше потрапила мені на очі, я сприйняв вміщений у ній докладний аналіз за наукоподібну звичку все на світі класифікувати й навіть розсердився, подумавши, що мені, зайнятому розв’язанням конкретного практичного завдання, вона нічим не допоможе. Та коли я буквально навпомацки підійшов до проблеми створення обличчя, то відкрив, що Бланова теорія форм — щось більше, ніж просто довідник. Зовсім різне враження залишає перегляд карти знайомої місцевості й невідомої чужоземної країни.

В загальних рисах класифікація Блана має такий вигляд. Спочатку накреслюють велике коло з центром на носі й радіусом, що дорівнює відстані між кінчиком носа й підборіддям. Потім креслять мале коло з центром на носі й радіусом, що дорівнює відстані між кінчиком носа й губ.

Залежно від співвідношення цих кіл, обличчя ділять на два типи: випукле та ввігнуте. А ті в свою чергу розпадаються на кістляві й повні. Таким чином, розрізняють чотири типи облич:

1. Увігнуте, кістляве — на чолі, щоках і підборідді м’ясисті випуклості.

2. Увігнуте, повне — на чолі, щоках і підборідді м’які жирові відкладення.

3. Випукле, кістляве — загострене коло носа обличчя.

4. Випукле, повне — злегка випнуте вперед обличчя.

Звичайно, цим не вичерпано усіх типів облич. Завдяки синтезу взаємосуперечливих елементів, підкресленню окремих частин і затіненню деталей, ці чотири стовбури розгалужуються на безліч маленьких гілочок. Та мене ці тонкощі не турбують. Оскільки я накладаю один шар за одним, то мені їх не треба враховувати. Найважливіше — не забути головного, а далі все піде своїм плином.

До речі, у світлі так званої психоморфології про вищеназвані чотири типи облич можна сказати таке. Перші два належать людям інтровертним, зосередженим на своєму внутрішньому світі, два інших — екстравертним, зацікавленим зовнішніми подіями. Далі, типи під непарними номерами ворожі зовнішньому світу або чинять йому опір, під парними — мають тенденцію до примирення або навіть згоди. Поєднуючи ці два види класифікації, можна встановити характерні особливості людей кожного типу.

Якщо до цієї класифікації додати ідею того ж таки Блана про «коефіцієнт міміки»,то питання набуває ще більшої практичної ваги. Коефіцієнт міміки — це кількісна міра впливу на вираз обличчя кожної з дев’ятнадцяти точок, вибраних із понад тридцяти мімічних м’язів і впорядкованих за ступенем рухливості. Цікавий також метод його підрахунку. Сфотографувавши приблизно дванадцять тисяч випадків радості та збентеження і, наносячи горизонталі, як при виготовленні географічних карт, методом проекції на квадратну сітку, Блан начебто знайшов середню рухливість кожної вузлової точки.

Висновки, до яких він дійшов, загалом такі. Густина коефіцієнта міміки найбільша в трикутнику, обмеженому кінчиком носа і кутиками губ. Далі вона зменшується послідовно в такому порядку: між ротом і вилицями, під очима і на міжбрів’ї. Найменший коефіцієнт міміки має чоло. Одне слово, мімічні функції зосереджені головним чином на нижній частині обличчя, передусім навколо рота.

Досі мова йшла про розподіл коефіцієнта міміки на різних частинах обличчя, але не треба забувати, що на нього впливають і вносять поправки також особливості підшкірної тканини. Коефіцієнт міміки зменшується пропорціонально до її товщини... Однак незначність коефіцієнта, мабуть, не слід ототожнювати з безвиразністю обличчя. Навіть при високому коефіцієнті міміки обличчя буває невиразним і, навпаки, часто спостерігаємо багату міміку при низькому коефіцієнті. Інакше кажучи, обличчя може бути невиразним і при високому і при низькому коефіцієнті міміки.

Постскриптум. Може, спробуємо застосувати метод класифікації Блана до наших облич? Спершу — до твого. Якщо спитати, до якого типу його можна віднести, то відповідь буде: до випуклого. Підшкірна тканина з незначними жировими відкладеннями. Отже, воно наближається до четвертого типу: злегка випнуте вперед обличчя. З погляду психоморфології, ти — людина екстравертна, живеш у згоді з навколишнім світом. Коефіцієнт міміки досить низький, вираз обличчя стійкий, малозмінний.

Ну то як? Здається, попав у ціль? Ти сама начебто казала, що в школі тебе прозвали Бодісатвою[11]. Коли я вперше це почув, то розсміявся. Власне, що мене розсмішило? Як подумати, видно, і про Бодісатву, і про тебе я мав неправильне уявлення. Ззовні, ясна річ, ти нічим не схожа на нього. Скоріше я міг би сказати, що в тебе вольове, чуттєве обличчя. Та якщо глянути на тебе зсередини, то, як показує класифікація Блана, в тебе є риси Бодісатви. Екстравертність, згода з навколишнім світом — це все одно, що бути стіною з сирої гуми завтовшки з метр. Безмежно м’яка, вона ніколи не завдасть болю. Легка усмішка і напівзаплющені очі, як у Будди,— людина з таким обличчям перемагає без зброї. Здалека така усмішка справді спокуслива, та зблизька перетворюється в туман, що застилає очі. Я від щирого серця хочу ще раз уклонитися людині, яка прозвала тебе Бодісатвою.

...Звучить як насмішка? Якщо в ці слова й попали колючки, то винен у цьому я сам, а не ти. Буває, що чужа доброта сприймається болісно, наче борг.

Ну а тепер про мене... ні, годі... не варто й говорити про втрачене обличчя. Замість того при нагоді я волів би послухати, як за теорією Блана розглядати обличчя людей племені саракаба, які настільки змінюють свої обличчя, що вже не підпадають під жоден параграф класифікації.

Як я і сподівався, пальці привели мене до певного успіху, на який голова зовсім не була спроможна. Внаслідок десятиденних попередніх дослідів із чотирма основними типами облич два з них я визнав непридатними.

Спочатку я відкинув обличчя четвертого типу — злегка випнуте вперед. Цей тип обличчя характеризується жировими відкладеннями навколо ділянок з високим коефіцієнтом міміки і вже тому залишається стійким, незмінним. У такому випадку я напевне зустрівся б із значними труднощами, якби з самого початку мусив усе заздалегідь точно продумувати. А тому я, хоч і з жалем, все-таки вирішив з ним розлучитися.

Постскриптум до постскриптуму. Могло здатися, що в тому постскриптумі я хотів ще щось розповісти, та присягаюсь, у мене не було жодної прихованої думки. Бо між основними записами і постскриптумом — майже тримісячна перерва.

Тепер про перший тип обличчя — з м’ясистими випуклостями на чолі, щоках і підборідді. Згідно з психоморфологією, таке обличчя не має стійкого виразу й належить людині інтровертній, схильній до конфліктів. У найкращому випадку воно годилося б лихвареві, який ні разу в житті не зазнав збитків. Але не спокусникові. Під впливом тільки зовнішнього враження я втратив цікавість і до цього типу обличчя.

Отже, після такого просіювання залишилося ще два...

«На чолі, щоках і підборідді м’які жирові відкладення». ...Згідно з психоморфологією, обличчя людини інтровертної, гармонійної або схильної до самоаналізу при великому самовладанні.

«Загострене коло носа обличчя»... Згідно з психоморфологією, обличчя людини екстравертної, негармонійної або вольової, завзятої.

Мені здавалося, що переді мною повністю відкрилося майбутнє. Вибирати з чотирьох або з двох — велика різниця. Чотири — не просто два по два, з них можна побудувати шість комбінацій. Таким чином, я скоротив собі роботу в шість разів. Крім того, останні два типи обличчя були один до одного прямою протилежністю — таких ніколи не переплутаєш. Тільки наполегливим і безперестанним моделюванням, як і досі, я дізнаюсь, яке обличчя мені найбільше підходить.

Протягом деякого часу я поринув з головою в їхнє порівняння. Та оскільки у мене на руках був лише один зліпок, я відчував незручності щоразу, коли доводилось ламати одну маску й натомість робити іншу. Добре подумавши, я купив поляроїдну фотокамеру. Натиснеш на кнопку — і маєш готову, проявлену фотографію. Вигода була в тому, що вдавалося не тільки відразу порівнювати маски, але й зафіксувати на плівці кожен етап її виготовлення.

Так, здається, в той час моє серце співало, мов цикада, що відчуває, як у неї ростуть крильця. Я й гадки не мав, що коли-небудь моя робота може зайти в глухий кут...

Якогось дня південний вітер погнав по небу хмари, а невимкнуте парове опалення так гріло, що я мало не задихався. Я глянув на календар — вже минула половина лютого. Звісно, я жахнувся. Адже хотів скінчити все, якщо вдасться, поки стоятимуть холоди. Якщо у виборі високоякісного матеріалу для маски та наданні їй рухливості я не помилився й просунувся досить далеко, то до проблеми вентиляції руки ще не дійшли. Як тільки настане тепла пора року, коли пітнітиму, матиму страшенні неприємності. Маску буде важко прикріпити, а крім того, можуть бути суто фізіологічні ускладнення... Однак я мусив іти кружним шляхом ще цілих три місяці, поки нарешті знайшов собі сховище в пансіоні S.

Власне, чому ж усе-таки я мав іти кружним шляхом? На перший погляд, робота посувалася добре. Я настільки набив собі руку в моделюванні, що міг в уяві відтворити обидва типи обличчя, і коли зустрічав їх у людей, то відразу в уяві розкладав на основні елементи і навіть поправляв. Так, матеріал був у мене напохваті, і я мав можливість вибирати, що мені подобається. Та оскільки критеріїв вибору я ще не знав, то про вибір навіть одного з двох не могло бути й мови. Майже неможливо віддати перевагу червоному чи білому, коли не знаєш, про що йдеться — про колір квитка чи про колір прапора. О, знову ця гра в критерії! Невже є загадки, які не можна розплутати самою лише наполегливістю? Звичайно, тепер критерій вибору набрав для мене іншого змісту, ніж раніше. Та саме тому, що об’єкт вибору ставав яснішим, моє роздратування наростало. В гармонійному типі обличчя є своя привабливість, у негармонійному типі теж своя. Посилатись на перевагу одного перед одним не доводиться. Чим більше я про них дізнавався, тим сильніше починав цікавитися обома майже однаково. Опинившись у безвихідному становищі, я з відчаю не раз думав: може, кинути жереб? Та оскільки в обличчі була крихта чогось метафізичного, я не міг зважитися на такий безвідповідальний вчинок. На основі моїх попередніх досліджень я мусив визнати, що зовнішній вигляд людини пов’язаний з її психологією та вдачею.

...Та як тільки я згадував про своє дірчасте, поточене п’явками обличчя, то, намагаючись про нього забути, трясся, наче промоклий до кісток собака. Зрештою, що це таке — психологія, вдача? Хіба, коли я працював у лабораторії, такі речі приносили коли-небудь користь? Незалежно від того, яка в людини вдача, один плюс один — завжди два. І тільки в особливих випадках мірилом людини є її обличчя. Наприклад, в актора, дипломата, працівника готелю або ресторану, особистого секретаря, шахрая... А поза тим людська вдача не має більшого значення, ніж візерунок листка.

І тоді я вирішив підкинути десятиієнову монету. Кидав не один раз, та кінець кінцем виявилося, що в середньому орел і решка випадали однаково.

На щастя чи на нещастя, залишалася ще одна робота, яку можна було завершити перед вибором типу обличчя. Вона полягала в тому, щоб роздобути дані для остаточного завершення зовнішньої поверхні маски. Довелося купити їх у зовсім чужої людини, з якою мене ніщо не пов’язувало. Оскільки психологічно для мене це була досить обтяжлива справа, то я, мабуть, за неї не брався б, якби не потрапив у скруту. Це було якраз те, чого мені не вистачало.

Я, звичайно, розумів, що після закінчення цієї роботи мені неминуче вручать ультиматум, та на якийсь час я зумів знайти спокій, бо, як кажуть, вибив клин клином. Уклавши свої інструменти у валізку, я вирішив поїхати електричкою до міста зранку в першу неділю березня.

Електрички до передмістя йшли переповнені, а в протилежний бік — поки що порівняно порожні. Та все ж мені завдавало страждання те, що через стільки місяців я знову опинився в людському натовпі. Я начебто приготувався до найгіршого, але стояв коло дверей і дивився надвір, навіть не в силі обернутись і поцікавитися, що відбувається у вагоні. Більше того, хоча я усвідомлював, як смішно в такій духоті (парове опалення працювало на всю потужність) ховатися по самі вуха у піднятий комір пальта, нітрохи не ворушився, немов комаха, що прикидається мертвою. А як же я зможу звернутися до зовсім незнайомої людини? Щоразу, коли електричка зупинялась, я, схопившись за ручку дверей, мусив боротися із малодушним бажанням повернутися додому.

З якої це речі я маю чогось боятися? Ніхто мене ні в чому не звинувачує. Проте я весь зіщулився від безпричинного сорому, ніби скоїв злочин. Якщо вираз обличчя настільки незамінний при визначенні особи, то невже це означає, що вдачу людини не можна впізнати з розмови по телефону? Невже це означає, що в темряві всі люди бояться, підозрюють одне одного й ворогують між собою? Нісенітниця! Зрештою, обличчя — це передусім очі, рот, вуха, і досить уже того, якщо вони справно функціонують! Воно служить не для того, щоб його показувати іншим, а для нас самих! (Є, ні, нема чого так переживати... Це почало невдоволено виправдовуватися моє друге «я»... Я просто соромлюсь — не хочу приголомшувати сторонніх людей, навмисне показуючи їм обличчя, позбавлене виразу...) Та хіба справа була тільки в цьому? Темні окуляри, виготовлені на замовлення, були темніші, ніж звичайно, а тому я анітрохи не побоювався, що хтось розгубиться від мого погляду...

На закруті той бік вагона, де я стояв, обернувся до заходу, і в шибці дверей відбилася сім’я, що сиділа за мною. Хлопчик років п’яти, що сидів між молодими батьками, які гаряче щось обговорювали, показуючи на повішену у вагоні рекламу (згодом я побачив, що рекламувався продаж ванни у кредит), пильно дивився на мене широко відкритими очима з-під темно-синьої матроської шапочки. В них було все — здивування, тривога, страх, радість відкриття, сумнів, вагання, зачарованість і, нарешті, найрізноманітніші відтінки цікавості, що межувала із самозабуттям. Поступово я почав утрачати самовладання. От батьки — сидять собі й не збираються його осмикувати! Я різко повернувся до хлопчика — той, звичайно, з ляку притиснувся до матері, та вона, відштовхнувши його ліктем, насварила за пустощі.

...А що якби я мовчки став перед ними і, нехтуючи їхнім збентеженням, зняв окуляри, скинув пов’язку й почав розмотувати бинти? Їхнє збентеження перейшло б у розгубленість, а далі в жах. Але я, не звертаючи на них уваги, робив би своє. Щоб підсилити ефект, останні витки зірвав би разом. Узяв би за верхній край і потягнув униз. Та обличчя, яке покажеться з-під бинтів, буде зовсім іншим, ніж моє колишнє. Воно відрізнятиметься не тільки від мого, але й взагалі від людського. Якщо не бронзове або золотисте, то бліде, наче прозорий віск. Однак ті люди не матимуть часу до нього приглядатися. Ще не встигнуть збагнути, хто перед ними — бог чи чорт, як усі троє перетворяться в каміння, злитки свинцю або комах. Та сама доля спіткає також інших пасажирів, які на мене глянуть...

Несподіваний шум у вагоні привів мене до пам’яті. Поїзд прибув до потрібної мені станції. Вискочивши, наче кимось переслідуваний, надвір, я відчув смертельну втому. На краю платформи була лавка. Як тільки я на ній сів, усі її сторонилися — начебто вона була зарезервована виключно для мене. Задумливо поглядаючи на безладний потік пасажирів, я відчував, що ось-ось розплачусь.

Здається, я надто рожевими фарбами малював собі становище. Чи в цій жорстокій і свавільній юрбі взагалі знайдеться добра душа, здатна продати мені своє обличчя? Надія на це, очевидно, мала. Якби я, вибравши когось, звернувся до нього, то, мабуть, усі пасажири на платформі одностайно кинули б на мене осудливі погляди. Величезний годинник під дахом станції, що показує спільний для всіх людей час... А що це таке — безтурботність тих, у кого є обличчя? Невже обличчя відіграє таку вирішальну роль? Чи можна сказати, що бути баченим — це плата за право бачити?.. Ні, найгірше те, що моя доля надто незвичайна, надто особиста. На відміну від голоду, кохання без взаємності, безробіття, хвороби, банкрутства, стихійного лиха або розкритого злочину, свого страждання я не можу ні з ким розділити. Моє нещастя випало тільки мені й не може стати темою розмови з кимось іншим. Ось тому кожному дозволено нехтувати мною без жодних докорів сумління. А я не маю права навіть обурюватися.

...Хіба не тоді я почав перетворюватись у чудовисько? Хіба то не його душа, чіпляючись гострими кігтями, поповзла по моєму хребті — так, що аж мурашки побігли по шкірі, наче від джеркотіння електричної пили? Безперечно, вона. Саме тоді я почав перетворюватись у чудовисько. Здається, Карлейль сказав: сутана робить священика, мундир робить солдата. Мабуть, так само і обличчя чудовиська створює серце чудовиська. Обличчя чудовиська прирікає на самотність, а самотність виліплює його серце. Якби ця крижана самотність навіть трошки знизила свою температуру, узи, що єднали мене з людьми, тріснули б, і я обернувся б у чудовисько, байдуже до своєї зовнішності. Якщо я перетворюся в чудовисько, то яким я стану і що я натворю? Поки не стану, не дізнаюсь, але сама думка про це була настільки страшна, що хотілося вити.

Зауваження на полях. З цього погляду цікавий роман, у якому описано чудовисько Франкенштейна[12]. Коли чудовисько б’є тарілки, це звичайно приписують інстинкту нищення, а от у названому романі все навпаки — автор пояснює вчинок чудовиська крихкістю тарілок. Хоча чудовисько прагло тільки одного — позбутися самотності, і лише тендітність жертв неминуче перетворювала його у вбивцю. Отже, поки на світі є з чого знущатися — ламати, розбивати, палити, душити або пускати кров,— доти чудовиську нічого не залишається, як безперестанку чинити насилля. Загалом у діях чудовиська не було нічого нового. Бо саме воно не що інше, як винахід своїх жертв...

Ні, звук ще не вирвався з мого горла, та, здається, я вже почав вити... Рятуйте!.. Не дивіться так на мене!.. Бо як і далі будете дивитись, я перетворюсь у чудовисько!.. Нарешті, не в силі більше терпіти, я з відчаю пробився крізь людські хащі, як звір у пошуках нори, до найближчого кінотеатру — єдиного пристановища, де продавали темряву.

Який фільм показували, я не пригадую. Забравшись у куток балкона, я щільно, ніби шарфом, закутався штучною темрявою. Помалу почав заспокоюватись, як кріт, що віднайшов свою нору. Кінотеатр був схожий на довгий, безкінечний тунель. Я уявив собі, що крісло, розтинаючи темряву, несе мене вздовж нього. Якщо я летітиму з такою шаленою швидкістю, то ніякі люди не наздоженуть мене. Я залишу їх позаду. Першим прибуду у світ вічної ночі. Назву себе королем країни, де є лише зорі, світлячки та краплі роси... Ніби ласуючи краденим, я насолоджувався пустопорожніми мріями, як хлопчак власними написами на паркані. І не треба глузувати з мене — мовляв, тієї темряви було як кіт наплакав. Адже якщо міркувати космічними масштабами, то морок займає більшу частину Всесвіту...

Зненацька в кріслах переді мною зчинилась якась неприродна метушня. З темряви долинув приглушений жіночий сміх. «Цс-с»,— звелів чоловік, і рух припинився. Оскільки глядачів було мало і саме тоді музика стрясала зал, то, мабуть, ніхто інший цього й не помітив. Хоча їхня справа мене не стосувалась, я відчув полегшення. І все-таки пильно вдивлявся в їхній бік, не можучи відірвати від них очей. Тим часом екран посвітлішав, і я побачив обриси двох людей. Жінка вивільнила з-під коміра білого вовняного пальта тонку, як у дівчинки, шию, на її плече, ледь-ледь опустившись униз, спиралася чоловікова голова. По самі груди обоє разом закутались у його чорне пальто. Цікаво, що там під ним затіяли?

Особливо впадала в очі біла жінчина потилиця. Білий клапоть на темному тлі ніби то занурювався, то виринав у комірі такого ж білого пальта. Здавалося, ніби жінка гойдається, та скоріше це мої очі не знаходили фокуса, і все перед ними пливло. А от чоловікова поза була ще загадковіша. Положення голови таке, ніби він заглядає жінці на груди... Ліву руку, може, просунув їй під пахву або й під стегно... Вільна права мала повну свободу дії. Я вп’явся в неї, аж від напруження сльози виступили. Та переді мною було щось схоже на картину, намальовану вуглиною на чорній дошці. І якщо мені здавалося, неначе права чоловікова рука ритмічно ворушиться, то лише тому, що я сам цього хотів. Кінець кінцем я піддався власному захопленню.

Зненацька жінка голосно засміялась. Я завмер, мовби діставши ляпаса,— мені чомусь здалося, нібито причиною того несподіваного сміху був я сам. Та насправді сміялася не вона, а хтось у репродукторі за екраном. І ніби за домовленістю, на екрані теж закипіла любовна жага.

Широким планом на ньому з’явилася біла жіноча шия. Несамовито повертаючися з боку на бік, наче від болю, вона поступово сповзла з екрана, а натомість показалися губи, схожі на щойно підсмажені сосиски, і ті губи розтяглися в якусь дивовижну посмішку, більшу за можливі для неї розміри. Потім ніздрі — як отвір у сплющеному гумовому шланзі... За ними повіки, так щільно заплющені, що вони зовсім загубилися в зморшках... І, нарешті, сміх, який нагадував скоріше зітхання, схоже на лопотіння крил зляканих диких птахів...

Мені зробилося недобре. Чи була потреба в тому, щоб приділяти обличчю стільки уваги? Від самого початку кіно задумали як видовище, розраховане на перегляд у темряві. Та оскільки обличчя глядачів при цьому не відіграють ніякої ролі, тому й на екрані обличчя не потрібне...

Хоча на сцені актриси роздягаються скільки завгодно разів, жодна не може зірвати з себе власного обличчя. Навпаки — навіть вважається загальноприйнятим, що театральна гра сконцентрована навколо обличчя. Хіба це не шахрайство — заманювати довірливого глядача в темряву?.. Або, якщо підглядати соромно, то чи можна сказати, що і вдавати, ніби підглядаєш, морально? Досить з мене того прикидання та лицемірства! (Правда, мабуть, смішно, що на цьому наполягає каліка, позбавлений обличчя? Але ж найкраще розуміє, що таке світло, не електрик, не художник і не фотограф, а сліпий, який втратив зір у дорослому віці. Як у достатку є мудрість достатку, так і в злиднях має бути мудрість злиднів).

Ніби шукаючи допомоги, я знову глянув на ту пару. Тепер вони сиділи тихо, як миші. Цікаво, що сталося? Може, й та любовна жага на екрані — всього-на-всього витвір моєї фантазії? Крізь щілини між бинтами, як черв’яки, поповзли струмочки липкого поту. І, видно, не лише внаслідок того, що зал надто сильно опалювався. Щось їдке, наче гірчиця, проникаючи в пори, обпікало тіло. (Мабуть, фальшивою була не темрява, а, як це не дивно, моє власне обличчя!) Якби в цю мить несподівано ввімкнули світло, то, як непрошеного гостя, всі глядачі осудили б і висміяли б саме мене...

Зібравши всю свою мужність, я вирішив вийти надвір. Та все ж не можу сказати, що пошуки сховища були марними. Я відчув, що моя рішучість зросла,— іншими словами, принаймні в цьому я відновив свій з в’язок із людьми.

Поволі наближався полудень. На привокзальній вулиці панувало святкове пожвавлення, і людський потік майже не переривався. Я змішався з ним і, відчуваючи на собі настирливі, наче мухи, погляди, безцільно вештався приблизно з годину. Вважається, що ходьба впливає благодатно на душевний стан. Візьмімо для прикладу військову частину на марші. Солдати, що вливаються в колони з двох або чотирьох шеренг, перетворюються у двоногі істоти, покликані служити лише одному — збереженню строю. Думаю, що разом із гнітючим відчуттям спустошення, викликаним втратою обличчя й душі, в одноманітному ритмі маршу солдати мимоволі знаходять і заспокоєння. Справді, нерідко буває, що під час тривалого пішого переходу люди зазнають статевого збудження.

Однак не можна ж вічно відганяти мух. Скоріше я мушу стати мушиним оком і жадібно літати в юрбі, шукаючи людину, яка продала б мені свою зовнішність. Стать — чоловіча... Власник пересічної, без особливих прикмет, шкіри... Оскільки потім вона розтягуватиметься й скорочуватиметься, риси обличчя та його розміри значення не мають... Вік — від тридцяти до сорока... Але тому що в сорокарічного чоловіка, який згодиться за гроші на мою пропозицію, шкіра може виявитись із шрамами й непридатною для мене, то фактично мова йде про тридцятирічного...

Я спробував себе підбадьорити, але й це зусилля, спалахнувши, як лампочка, що перегорає, згасло — було важко підтримувати напруження. А крім того, хоч перехожі й були чужі одне одному, але утворювали між собою міцний ланцюг, схожий на органічну хімічну сполуку, без найменшого розриву, куди можна було утиснутися. Невже їх так тісно зв’язувало те, що вони мали звичайні, стандартні обличчя? Та й одяг на них був узгоджений, як пароль. Випущений у масовій кількості сьогоднішній пароль, прозваний модою. Власне, що це таке: заперечення уніформи чи її новий різновид? Якщо зважити на її безперервну зміну, то начебто йдеться про заперечення уніформи, але з погляду її масового характеру приходимо до висновку, що все-таки маємо справу з її утвердженням. Можливо, саме в цьому душа сьогоднішнього дня. І під впливом цієї душі я став єретиком. Хоча складова частина моди, створена синтетичними волокнами, підтримувалась і моїми дослідженнями, люди не допустять мене у своє товариство, бо, напевне, думають, що людина без обличчя позбавлена й душі Зараз я був здатний лише на те, щоб іти.

Якби я ненароком окликнув когось із натовпу, мої стосунки з оточенням умить розповзлися б, як намоклий папір. Мене стіною обступили б люди й без ніякої поблажливості розпитували б про мою чудернацьку пов’язку. Разів із шість я пройшов з кінця в кінець привокзальну вулицю й безупинно наштовхувався на таку загрозу. Ні, я нічого не вигадую. Бо хоч усюди була страшна тиснява, навколо мене, ніби я був зачумлений, завжди утворювався вільний простір, і ніхто мене ні разу не зачепив ліктем.

Мені здавалося, що потрапив у в’язницю. Напевне, там усе — і давлючі мури, і залізні грати — перетворюються на відполіроване дзеркало, в якому ти бачиш своє відображення. Муки ув’язнення в тому, що ти ніколи не можеш утекти від себе. Нетерпіння змінилося роздратуванням, а роздратування перейшло в темну злість. Та раптом мені спало на думку: а що, як зайти до ресторану універмагу? Надходив полудень, і я зголоднів. Проте в цьому намірі був ще набагато войовничіший виклик. Інтуїція людини, загнаної в глухий кут, підказала мені, як знайти діру в мішку, куди мене запроторили.

Що не кажіть, а люди стають самотні, роз’єднані, беззахисні й піддатливі, коли сплять, справляють нужду і споживають їжу. До речі, ресторани в універмагах славляться тим, що дають можливість відвідувачеві зберегти самотність і за столом.

Я спустився ескалатором у приміщення, схоже на зал для урочистостей. Певно, ресторан містився за ним. Як тільки я рушив туди, в очі мені впало велике оголошення: «Виставка масок театру Но». На мить я завмер і вже було повернув назад. «Та це ж чиста випадковість, і якщо я втечу, то з мене глузуватимуть ще дужче»,— подумав я. І, хоча до ресторану можна було попасти, не заходячи на виставку, я попрямував до цього залу.

Можливо, я так зробив тому, що запалився наміром зайти до ресторану. Або вважав такий вчинок розминкою перед тим, як кинути виклик. Та все-таки який дивний збіг: чоловік у пов’язці прийшов на виставку масок Но! Здавалось, набрався такої відваги, що міг проскочити через вогняне кільце.

Та, на щастя, відвідувачів у залі було так мало, що мій запал відразу охолов. Завдяки цьому я заспокоївся і вирішив оглянути виставку повільно, як годиться. Особливої надії на щось я, звісно, не покладав. Маска Но дуже відрізнялася від потрібної мені, їх об’єднувала лише назва. Мені потрібна була та маска, яка усунула б перешкоду, створену гніздом п’явок, і відновила стежину до інших людей, тоді як маска Но, навпаки, переповнена прагненням знищити будь-який зв’язок із життям. Яскраве свідчення того — справжня атмосфера тліну, що панувала в залі.

Звичайно, і я розумів, що масці Но притаманна витончена краса. Краса — це, мабуть, почуття опору, спрямованого проти знищення. Труднощі відтворення є мірилом досконалості мистецтва. Отже, якщо припустити, що масове виробництво неможливе, то доведеться визнати найкрасивішою в нашому світі тонку скляну шибку. Однак лишається загадкою, чому людина прагне такої рідкісної довершеності. Щось за цим криється. Як підказує здоровий глузд, потреба в масці виражає бажання людей вийти поза рамки виразу обличчя актора, який уже їх не задовольняє. А коли так, то навіщо було робити навмисне її такою незворушною?

Я несподівано зупинився перед жіночою маскою. Вона висіла на низькій півкруглій перегородці, яка з’єднувала в кутку дві стіни — в цьому проглядав якийсь особливий задум. Мені здалося, що та маска на чорному полотняному тлі, в білій дерев’яній рамці, ніби відповідаючи на мій погляд, раптом повернулася до мене. І широко, на все обличчя, всміхнулася, наче давно ждала мене...

Ні, це, звісно, була галюцинація. Рухалась не маска, а світло, що падало на неї. За рамкою містилося кілька електричних лампочок, які, по черзі спалахуючи і згасаючи, створювали неповторний ефект. О, вдало придумано! І хоча я розумів, що все це хитрощі, однаково переляк усе ще тремтів у моїй душі. І я без усякого опору відмовився від наївного упередження, що маски Но не мають виразу...

Здається, маска не тільки була винахідливо придумана. Гадаю, вона відрізнялася від інших і досконалістю виконання.

Тільки отака її відмінність була незбагненною і мимоволі дратувала. Однак, коли я, ще раз обійшовши зал, вернувся до неї, то раптом мовби побачив її у фокусі лінзи й відгадав загадку... Переді мною було не обличчя, а череп, обтягнутий тонкою плівкою, що прикидався обличчям. І на інших масках, особливо старих людей, виступали кістки, але ця жіноча маска, на перший погляд така гладка й округла, якщо придивитись, найбільше скидалася на череп. Кістки міжбрів’я, чола, вилиць і підборіддя випиналися на ній з такою рельєфною чіткістю, що викликали в пам’яті анатомічний атлас, а тіні й відблиски, спричинені зміною освітлення, надавали їй цілком живого виразу. Тьмяність клею, властива старій порцеляні... плетиво тонких тріщин на поверхні... білість і тепло сплавних колод, що лежать на березі під вітром і дощем... А може, маски Но беруть свій початок від черепа?

Та це не означає, що всі жіночі маски були такими. З плином часу вони перетворювались у плескаті обличчя, схожі на обчищену диню. Можливо, пізніші майстри неправильно витлумачили сервісний задум і захопилися самим лише процесом моделювання, випустили з уваги важливий елемент — кістки і тільки підкреслили відсутність виразу.

Несподівано я зіткнувся зі страшною гіпотезою: чому творці перших масок Но, силкуючись подолати межі виразу, врешті дійшли до черепа? Мабуть, не для того, щоб приглушити роль виразу. Втеча від буденності виразу — таке можна побачити і в інших масках. Якщо ж уперто дошукуватися різниці, то, напевно, вона полягає в тому, що, на противагу звичайним маскам, у яких ця втеча передбачена в позитивному напрямі, в масках Но вона набуває негативного відтінку. При бажанні їм можна надати будь-якого виразу, та однаково вони залишаться порожніми посудинами... Відображення в дзеркалі, яке може змінюватися відповідно до того, хто в нього дивиться...

Та хоч якою досконалою була маска Но, я вже не міг відбудовувати свого обличчя, вкритого скупченням п’явок, з черепа. Однак чи не було в основі сміливого способу виготовлення маски Но, яку перетворювали у порожню посудину, загального принципу, який можна застосувати до будь-якої маски, будь-якого виразу й будь-якого обличчя? Скажімо, обличчя вибираю не я сам, а хтось мені вибирає... Вираз вибираю не я сам, а хтось мені вибирає... Так, мабуть, це правильно... Якщо навіть чудовиська створюють, то чому б не створити людини? Творець її виступатиме не в ролі відправника, а скоріше одержувача листа, званого виразом обличчя.

Чи не з цим пов’язані всі мої сумніви й вагання у виборі типу обличчя?.. Хоч скільки марок наліпи на конверт, а лист без адреси повернеться назад... Стривай, є вихід!.. А що як комусь показати альбом типів обличч, яким я користуюсь як довідником, і попросити, щоб вибрав?.. Комусь? Та кому?.. Хіба не зрозуміло? Звісно, тобі... Адже ніхто, крім тебе, не може одержувати моїх листів!

Спочатку я скромно визнав своє відкриття незначним, та поволі навколишнє світло почало змінювати довжину хвилі, а в серці розлився спалах багрянцю, схожого на усміх. Щоб цей спалах не задуло, я прикрив його долонями і прожогом, ніби котячись з пагорба, вибіг із залу.

Е, ні, якщо тільки це відкриття пощастить здійснити, то воно зовсім не мале. Мабуть, доведеться вирішувати різні процедурні питання... Авжеж, доведеться... Та кінець кінцем їх можна буде залагодити. Без ніяких вагань я попрямував до ресторану. Без жодного страху вторгнувся в гарячу атмосферу такого відмінного від «Виставки масок театру Но» великого закладу, який на двох сторінках меню пропонував страви на всі смаки. Ні, мною рухала не сміливість. Скоріше навпаки — проблиск надії зробив мене боягузом. У своєму прагненні якнайшвидше встановити зв’язок між листом та адресою я, певно, був схожий на дитину, яка, затуливши вуха, біжить крізь темряву.

І в цю мить переді мною виріс той чоловік. Його незворушність, з якою він повільно оглядав зразки страв на вітрині, справді підходила б людині, яку я шукаю. Переконавшись, що його вік мене влаштовує, а обличчя без шрамів, я негайно вирішив зупинити свою увагу на ньому. Вслід за чоловіком, який нарешті зважився купити в касі талон на китайську локшину, я купив талон на каву й бутерброд з ковбасою. Після того з байдужим виразом обличчя — стривай, у мене ж його не було! — я мовчки сів навпроти нього за одним столом. Оскільки вільні місця були й за іншими столами, чоловік глянув на мене з явним невдоволенням, але вголос нічого не сказав. Молоденька офіціантка відірвала половинки наших талонів, поставила воду й пішла. Я зняв пов’язку, затиснув в зубах сигарету і, відчувши його збентеження, почав здалеку:

— Пробачте, мабуть, я вам заважаю...

— Та ні, ніскілечки.

— А он та дитина так витріщилася на мене, що навіть забула про своє довгождане морозиво. Ще може подумати, ніби ви мій приятель.

— Тоді пересядьте кудись інде!

— Це, звичайно, можна. Та перед тим я хотів би запитати навпростець ось що... Вам не треба десяти тисяч ієн?.. Як не треба, то я відразу пересяду на інше місце.

На обличчі мого співрозмовника я прочитав таке жваве зацікавлення, що навіть жаль його стало, і негайно почав тягти сіть до себе.

— Прохання не дуже обтяжливе. Небезпеки ніякої, багато часу не забере, а десять тисяч ієн ваші. Ну то як? Будете слухати далі чи пересісти?..

Чоловік облизував кінчиком язика жовті зуби, його нижня повіка нервово сіпалась. Якщо користуватися класифікацією Блана, то в нього було ввігнуте, кістляве обличчя з м’ясистими випуклостями. Одне слово, обличчя людини, заглибленої в себе, ворожої до навколишнього світу, яке я відкинув. Та оскільки мене привабила тільки шкіра, то його форма не мала значення. У стосунках з людьми такого типу треба поводитись обережно, щоб, наполягаючи на своєму, не зачепити їхнього самолюбства.

Постскриптум. З усієї сили відмовляючись визнати обличчя мірилом для себе, я в ставленні до інших легко ним користуюсь. Скажете, свавілля? Згоден, але ставитись так до себе було б великою розкішшю. Найлютіші критики — це найчастіше знедолені.

— Але ж...— Ніби уникаючи моїх очей, чоловік поклав одну руку на спинку стільця й повернувся обличчям до виходу на дах, де дітям роздавали рекламні повітряні кульки.— Ну гаразд, справу треба обговорити...

— У мене ніби камінь з душі звалився. Було б добре перебратися кудись інде, бо тут офіціантки дуже непривітні. Але перед тим я хотів би домовитися з вами про одну річ. Я не питатиму вас, чим ви займаєтесь і таке інше, а ви — мене.

— Та моє заняття й не варте того, щоб про нього розпитувати. А крім того, як нічого не знатиму, то потім не доведеться викручуватись перед людьми.

— Коли справу закінчимо, я б хотів, щоб ми про неї забули, наче ніколи не бачилися.

— Нехай буде по-вашому. Бо схоже на те, що про неї й не захочеться згадувати...

— Та хто його знає. Навіть зараз ви не можете дивитися мені прямо в очі. Хіба це не доказ того, що ви заінтриговані? Напевне, вам не терпиться дізнатись, що це в мене під бинтами.

— Дурниця.

— То, може, боїтесь?

— Анітрохи.

— Чого ж тоді так уникаєте моїх очей?

— Чого?.. Відповідати по черзі на всі ваші запитання? А це входить у ту послугу за десять тисяч ієн?

— Не хочете — не треба, я вас не силую. Я наперед знаю ваші відповіді. Я тільки думав про те, щоб хоч трохи полегшити вам тягар...

— Скажіть же нарешті, що я маю робити!

Роздратований чоловік, виймаючи з кишені піджака зім’яту пачку сигарет, зухвало випнув нижню губу. Однак ту ж мить його худа щока, на якій чітко виступали м’язи рота, засіпалась, як черевце комахи. Він мав вигляд зацькованої жертви. Але чому? З власного досвіду я знав, що дитина, підстьобувана неймовірною фантазією, може панікувати, але ж мій співрозмовник доросла людина. Напевне, й колеги відвертали від мене очі тому, що соромилися своєї переваги перед начальником. І саме тому, що я усвідомлював це, з допомогою приманки в десять тисяч ієн намагався вивудити собі хоч псевдорівність...

— То перейдемо до справи? — Обережно, але вибираючи навмисне різкий зворот, почав я розвідку.— Знаєте, я подумав, чи ви не віддали б мені свого обличчя?..

Замість відповіді чоловік серйозно глянув на мене, черкнув сірником, зламав його і запаленого кинув на стіл. Метушливо загасивши і збивши щиглем на долівку, невдоволено просолів і запалив ще один. Сталось так, як я сподівався. Протягом кількох секунд він зібрав докупи всі свої сили і відчайдушно намагався збагнути зміст слів «віддати обличчя».

Пояснень такої поведінки могло бути скільки завгодно. Починаючи від загально поширених, як убивство, шантаж, шахрайство, коли хочуть видати себе за когось іншого, і до зовсім фантастичних випадків купівлі-продажу облич... Здогадатися було нелегко. Якби його не покинула здатність спокійно поміркувати, то він би негайно згадав про десять тисяч ієн — цілком реальну умову. За такі гроші багато не купиш, але замість того, щоб мучитися здогадами, було б розумніше ще раз перепитати, що я маю на увазі. Безперечно, приголомшений моїми бинтами, він опинився в стані людини, яку вві сні мордують несусвітенною казуїстикою. Очевидно, інтуїція правильно мені підказала вибрати саме ресторан. Та найдужче мені сподобалося те, що чоловік, немовби наткнувшись на дротяне загородження, зацікавився не стільки тим, що було під бинтами, скільки самими бинтами.

Як тільки я це збагнув, умить — наче фокусник махнув хустиною — в мені сталася неймовірна зміна. Як з невидимої повітряної ями несподівано вигулькує кажан, так і я переродився в жорстокого напасника, готового вп’ястися вигостреними іклами в горло співрозмовникові.

— Та хоч я кажу про обличчя, ідеться тільки про шкіру. Хочу замінити нею пов’язку...

Чоловікове обличчя все більше затуманювалося, а губи так завзято смоктали сигарету, що здавалось, ніби про нашу справу він зовсім забув. Спочатку, щоб не наразитися на його опір, я мав намір відкрити йому частину правди, та виявилося, що тепер це непотрібно. Мимоволі під бинтами я видушив із себе усмішку. Зігнати злість на комусь — іноді це найкращий спосіб зберегти здоров’я.

— Та ви не турбуйтесь. Я не збираюся здирати з вас шкіру. Мене цікавить тільки її поверхня. Зморшки, потові залози, пори... Одне слово, я б хотів узяти її як модель...

— A-а, модель?..

Чоловік полегшено зітхнув, розслабив плечі, в нього заворушився борлак, і він кілька разів кивнув головою, та в душі, видно, не позбувся сумнівів. Було ясно, що його турбує. Що я збираюся утнути, коли натягну на себе обличчя, цілком схоже на його,— оце, напевно, не давало йому спокою. Та я не тільки не розвіяв відразу його побоювань, а, ковтаючи принесену каву й бутерброда, потроху підпускав йому шпильок і тим сам упевнював у підозрах. До нього особисто ненависті я не відчував. Мабуть, мені хотілося відомстити лише за те, що я змушений рахуватися з житейськими умовностями, якими люди оточують обличчя.

Якби тільки мене не мучили келоїдні шрами, в бинтах, звісно, була б своя перевага. Наприклад, мені здається, що справжній зміст обличчя виявляється при використанні бинтів, діє ефект маски. Маскування — це зловмисна гра, в якій житейські умовності щодо обличчя поставлено з ніг на голову, своєрідний спосіб заховатися від людей, коли не тільки обличчя, але й душа разом з ним зникає. Саме тому в давні часи кати, монахи-жебраки, інквізитори, жерці, священики таємних орденів і, нарешті, розбійники не могли обійтися без маски. Вона мала не тільки негативне призначення — ховати обличчя, але й позитивне — заховавши обличчя, розірвати зв’язок між обличчям і душею, тим самим звільнити людину від обов’язків перед суспільством. За прикладом не треба далеко ходити: те ж саме стосується психології жевжика, який хизується темними окулярами навіть у негоду. Позбувшись ярма власної душі, можна стати безмежно вільним і водночас безмежно жорстоким.

Як подумати, то з маскувальною дією бинтів я зустрічався не вперше... Так, справді, ще перед тим випадком із малюнками Клее, я гордо порівнював себе з людиною-невидимкою, яка всіх бачить, а сама залишається непоміченою. Потім була зустріч з К., що виготовляє штучні органи. Відзначаючи наркотичні властивості пов’язки, він серйозно застерігав, що врешті я можу стати наркоманом, який не уявляє собі життя без бинтів. І от зараз, вважай, утретє... Минуло понад півроку, та невже я тільки кружляв на одному місці? Ні, щось за цей час змінилося. Спочатку були звичайні хвастощі, потім прийшло застереження від сторонньої людини і от нарешті тепер я вперше по-справжньому смакував потаємною радістю бути людиною у масці. Мої думки рухалися, ніби по спіралі. Лише одне мене трохи хвилювало: той рух по спіралі був висхідний чи, навпаки, нисхідний?..

Все ще залишаючись напасником, я виманив того чоловіка з універмагу і, найнявши в найближчому готелі кімнату, через дві години тим же способом, яким зробив зліпок із гнізда п’явок, одержав відбиток шкіри з його обличчя. Дивлячись, як він, засунувши банкноту в десять тисяч ієн у кишеню, мало не побіг, я раптом відчув нестерпну самотність, ніби всі мої сили геть вичерпались. Якщо житейські умовності щодо справжнього обличчя нічого не варті, то й щодо маски їм гріш ціна.

Постскриптум. Ні, таке міркування неправильне. Причина, мабуть, у тому, що я собі уявив, ніби виготовлена маска вплине на мою душу так само, як пов’язка. Тож зовсім природно, що я відчував тривогу, адже віддалявся від заповітної мети — відновити стежинку до людей. Однак у самій цій подібності була натяжка. Ставитись до маски, як до пов’язки, посилаючись на те, що обидві не є справжнім обличчям,— це однаково, що біле видавати за чорне. Якщо маска розширює стежинку, то пов’язка її захаращує, тобто вони скоріше антиподи. Бо інакше я сам, відчайдушно силкуючись утекти від пов’язки і знайти порятунок у масці, мав би вигляд блазня.

І ще одне. Тільки що мені спало на думку: маска потрібна жертві, а пов’язка, навпаки,— напасникові. Чи ж не так?

Білий зошит

Нарешті я змінив зошита на нового, однак у моєму становищі не відбулося суттєвих змін. Перед тим, як я розпочав нову сторінку, минуло кілька тижнів без ніяких подій — так, ніби я застиг на мертвій точці. Кілька невиразних, як моя пов’язка, тижнів, без очей, без носа, без рота. Та якщо все-таки понишпорити в пам’яті, то можна згадати: за той час я пропустив можливість запатентувати за добрі гроші одну мою роботу, а, крім того, молоді колеги несподівано покритикували мене з приводу цьогорічного бюджету лабораторії. Та оскільки до практичного використання патенту, до речі, дуже специфічного, було ще далеко, то думати про нього серйозно не варто було. А от щодо бюджету... хоча це й не мало нічого спільного з моїм планом виготовлення маски... та діло є ділом, і я мусив подумати про нього. Якщо послухати колег, то виходить, начебто я вдався до хитрощів. Бо спочатку пішов назустріч бажанню групи молодих співробітників і погодився на створення особливої бригади, а як тільки справа дійшла до найголовнішого — розподілу асигнувань, відступив від свого слова. Однак, усупереч тому, що вони казали, в цьому не було ні підступу, ні заздрощів, ні враженого честолюбства — загалом нічого заздалегідь продуманого. Особливо хвалитися нічим — я просто забув про цю справу. Якщо мене звинуватять у несумлінному ставленні до своїх службових обов’язків, то я думаю, що критику треба сприйняти покірно. Раніше я цього майже не усвідомлював, але після їхніх слів, здається, відчув, що від певного часу почав утрачати цікавість до роботи. Хоча признаватись у такому не дуже приємно, та чи не вплинули на це п’явки? Якщо залишити осторонь деякі докори сумління, то, правду кажучи, їхній протест навіть збадьорив мене. Бо, в усякому разі, тепер зі мною поводилися як з рівним, а раніше вимучували із себе посмішку, бачачи перед собою каліку...

Все-таки що за відкриття я зробив на «Виставці масок театру Но», на якій, як я писав майже в кінці попереднього зошита, нарешті вдалося розв’язати велику проблему — вибір обличчя?

Мені справді тяжко про це розповідати. Вираз обличчя — не потаємний хід, а парадні двері, які прикрашають так, щоб порадувати зір гостя. І не рекламний проспект, який посилають будь-кому, а лист, що без адреси нічого не вартий. Визнавши правильність своїх міркувань, я негайно вирішив поступитися тобі правом вибору. І хоча мені здалося, ніби я зняв тягар зі своїх плечей, радість була передчасною.

Того вечора, вечора кольору паленої глини, коли каламутний туман, як збовтана брудна вода, піднявся вгору і заслав небо на годину раніше, ніж звичайно, а тьмяне світло ліхтарів, зухвало перевищуючи свої повноваження, підганяло час... рухаючись у натовпі, який густішав при наближенні до вокзалу, я ще раз спробував увійти в роль напасника, щоб якось позбутися того нестерпного відчуття самотності, що охопило мене в мить розставання з тим чоловіком. Та я розумів, що діла не буде, якщо я не зустрінуся з кимось сам на сам, як у ресторані універмагу. Коли вже люди скупчилися, то навіть у ці останні прикрі години неділі їхні обличчя, немов амеби, простягаючи одне одному свої псевдоніжки, утворюють ланцюг без жодної прогалини, в яку я міг би протиснутися. Проте я вже не був такий роздратований, як уранці, коли виходив з дому. Я навіть почувався заспокоєним — настільки, що помічав, як в імлі чарівно пливе, дихає і хвилюється море неонових вогнів. Можливо, тому, що тепер у моїх руках був конкретний план. Насилу придбаний зліпок обличчя з алюгіната калію, якого я ніс у портфелі під пахвою, здавався важким... Він, правда, врівноважувався важкістю бинтів, наскрізь просяклих туманом... в усякому разі, в мене був план, гідний випробування.

Так-от, того вечора... моє серце відкрилося тобі назустріч — так, ніби перешкода перед ним зникла. І це не була просто надія, що я звалю на тебе вибір обличчя... не корисливими міркуваннями, що підготовку закінчено і настав час братися за виготовлення маски... як би це краще сказати?.. наївно, мов дитина, м’яко, ніби ступаючи по траві, я не переставав скорочувати відстань між нами. Чи не було це виявом заспокоєння і впевненості, пов’язаної з тим, що трапилася нагода заманити й тебе, хай навіть посередньо, у спільники для виготовлення маски — роботи, що вимагала самотності? Що там казати, для мене ти була чужою людиною номер один. І не в негативному розумінні цього слова. Хочу сказати, що ти була першою людиною, до якої я мав відновити стежинку, людиною, чиє ім’я я зобов’язаний був написати на першому листі. (...В кожному разі, я не хотів тебе втратити. Бо така втрата означала б для мене втрату цілого світу).

Та як тільки я опинився віч-на-віч з тобою, мої надії, як вийняті з води водорості, вмить перетворилися на безформну купу лахміття. Ні, я не хочу, щоб ти мене неправильно зрозуміла. Я зовсім не збирався прискіпуватись до того, як ти мене зустріла. Навпаки, ти ставилася до мене з небувалою досі великодушністю. За винятком того випадку, коли не пустила моєї руки під спідничку. Та за це треба винити мене й тільки мене. Бо, як сказано в одному вірші, не завжди закоханий має право на взаємну любов.

І того дня, як завжди, ти зустріла мене з ненав’язливою люб’язністю чи, точніше, з ненав’язливим співчуттям. І наша мовчанка теж була звичайною...

Скільки часу минуло, відколи між нами запанувала мовчанка, схожа на розбитий музичний інструмент? Наші звичні балачки, обмін буденними новинами не припинились, але звелися до коротких, як сигнал, фраз, що не виходили за рамки найпростішої розмови. Однак і в цьому я не збираюся скидати вину на тебе. Я добре розумію, що це був вияв співчуття до мене. Розбитий музичний інструмент часто видає фальшиві звуки. Тож нехай краще мовчить. Для мене то була прикра мовчанка, а для тебе, не сумніваюсь, ще прикріша. Отож, щоб ще раз відновити розмову, я так надіявся на цей випадок...

А все-таки як було б добре, якби ти принаймні запитала, куди я ходив. Хоча останнім часом мій вихід до міста в неділю та ще й на цілісінький день можна вважати винятковим випадком, ти навіть не здивувалася.

Ти швидко відрегулювала вогонь у грубці й тут же повернулася у кухню. Принесла розпареного рушника і знову поспішила заглянути, чи зігрілася вода у ванні. Начебто не залишала мене самого, але й не старалася бути поряд. Звісно, кожна господиня так поводиться, та я хочу сказати ось про що — про твою надто розраховану врівноваженість у той час. Ти справді виявилася спритною. Намагаючись надати нашій мовчанці природності, ти відлічувала час уміло, з точністю електричних терезів.

Щоб порушити мовчанку, я вирішив удати, ніби розсердився, але дарма — помітивши твої майже героїчні зусилля, я відразу знітився, бо мимоволі відчув недоречність своєї самовпевненості. Застигла між нами крижина мовчання, здається, була набагато грубшою, ніж я припускав. Зовсім не тонкою, здатною розтопитися з першого-ліпшого приводу. Питання або підстави для розмови, придумані в дорозі, не були більшими за вогник сірника, кинутого на айсберг.

Звичайно, я не тішив себе надією, що зможу поставити перед тобою обидва типи обличчя і, як справжнісінький комівояжер, запитати: ну, яке вам більше подобається?

Оскільки я вимагав, щоб моя маска залишалася непомітною як маска, то не годилося розкривати істинну суть свого запитання, бо інакше кпинів і шпильок не минути. Отже, оскільки я не збирався займатись гіпнотизмом, мої запитання, природно, мали бути непрямі. Та далі мої плани не йшли. Я легковажно вірив, що коли удача, досягнута з наполегливістю детектива, який не жаліє своїх ніг, мало не обернулася лихом, то в потрібну хвилину я все одно зумію нею скористатись. Наприклад, я з легким серцем доскіпливо аналізував обличчя приятелів, а сам непомітно закидав вудочку у ставок твоїх смаків.

Але ти не була рибою, від народження приреченою мовчати. Мовчання — тяжке випробування для тебе. Коли ненароком я заводив розмову про чиєсь обличчя, то насамперед ранив себе, а тому, побоюючись за мене, ти уникала її... Проклинаючи свою легковажність, я мовчки пройшов повз наше мовчання, повернувся в кабінет, замкнув у шафу інструменти для знімання зліпка та сьогоднішню здобич, а потім, як завжди, заходився розмотувати бинти, щоб намастити обличчя кремом і помасажувати. Та зненацька руки зупинились на півдорозі, і я знову заблудився в діалозі з уявним співрозмовником.

«Ні, тут не допоможе проста приманка... Скільки мільйонів калорій потрібно для того, щоб розтопити цю мовчанку, знає тільки моє втрачене обличчя... Може, маска і є відповіддю?.. Але без твоєї поради я її не зможу виготовити... Ну й халепа!.. Якщо це зачароване коло десь не розірвати, то буде повторюватись те саме, як у тій дурній орлянці... Та все ж не треба втрачати надію... Коли не вдасться розтопити кригу мовчання, то принаймні треба спробувати розпалити хоч малесенький вогонь, щоб тільки руки погріти».

З рішучістю водолаза, який надягає на себе скафандр, я знову намотав бинти. Бо я зовсім не був певен, що, виставивши напоказ п’явки, переборю гніт мовчання.

Намагаючись приховати напруження, м’якою, як у кішки, ходою, ніби нічого не сталося, я повернувся до вітальні. Вдаючи, ніби переглядаю вечірню газету, нишком краєчком ока стежив, як ти ходиш у кухню й назад. Ти не всміхалась, та, коли робила то се, то те, з твого обличчя не сходив навдивовижу легкий вираз, наче ти ось-ось усміхнешся. Можливо, ти ні про що не здогадувалась, але це був справді дивовижний вираз — настільки дивовижний, що я навіть подумав: чи не тому я освідчився тобі, що мене зачарував цей вираз твого обличчя?

(Я про це ще не писав? Нічого страшного, можна й повторитися. Мені, людині, що дошукувалася суті людського обличчя, твій вираз служив наче вогником маяка. Навіть тепер, коли оце пишу, думаючи про тебе, бачу перед собою тільки його. Тієї миті, коли на твоєму незворушному обличчі з’явилась усмішка, в його виразі раптом щось заблищало, і в тому світлі все раптом почало відчувати впевненість, ніби дістало підтвердження свого існування...) Здається, тим виразом ти щедро обдаровувала все — вікна, стіни, електричні лампи, балки — і тільки мене обминала. Хоча я вважав це природним і загалом ні на що не сподівався, проте не переставав думати: от було б добре, якби вдалося повернути твоє обличчя до себе!

— Може, поговоримо?

Але на звернутому до мене обличчі того виразу вже не було.

— Я сьогодні ходив у кіно.

Ти чекала наступних слів, заглядаючи у щілинки між бинтами з уміло прихованою настороженістю.

— Ні, не тому, що хотів подивитися фільм. Насправді я затужив за темрявою. Коли йдеш вулицею з таким обличчям, раптом починаєш відчувати на душі тягар, ніби робиш щось погане. Дивна річ — обличчя... Раніше я про нього не думав, та як утратив, здається, наче півсвіта в мене забрали...

— Який фільм показували?

— Не пригадую. Бо, видно, себе не тямив. Правду кажучи, мене зненацька охопила манія переслідування. І тоді, ніби рятуючись від дощу, я забіг до найближчого кінотеатру...

— Де той кінотеатр?

— Хіба не однаково? Мені була потрібна темрява.

Ти осудливо стиснула губи. Та очі сумовито примружила, ніби хотіла показати, що звинувачуєш не тільки мене. Я почав гірко каятися. Не треба було цього робити. Я ж збирався говорити зовсім про інше.

— ...Так-от, до речі, тоді я подумав: мабуть, варто іноді ходити в кіно. Там глядачі позичають обличчя в акторів і надягають на себе. Власне обличчя їм не потрібне. Кінотеатр — це місце, куди ходять, щоб за гроші на певний час виміняти собі обличчя.

— Справді, мабуть, таки варто іноді ходити в кіно.

— Звичайно. Хоч би тому, що там темно. Але, що це за фільм, якщо обличчя акторів не подобаються. Бо коли йдеш позичати їх і натягати на себе, а вони погано прилягають, то половина зацікавлення пропадає.

— А хіба нема фільмів без акторів? Наприклад, документальних...

— Це однаково. Припустімо, акторів там нема, але ж обличчя все-таки є. Навіть риби, навіть комахи мають свою фізіономію. Навіть стільці й столи можуть чимось подобатися чи не подобатись.

— Хотіла б я знати: невже є на світі люди, які ходять у кіно, нап’явши на себе риб’ячу морду?

Ти спробувала вивернутись, як метелик, відбувшись чимось схожим на жарт. Звісно, краще вже мовчати, ніж заводити розмову про риб’ячу морду.

— Ні, ти помиляєшся. Мова не про моє обличчя. В мене його давно нема, і говорити, що воно подобається чи не подобається, не доводиться. Ти — інша річ. Для тебе важливо, з якими акторами фільм ти хочеш подивитися.

— Та все одно я віддаю перевагу фільмам без акторів. Бо зараз і до трагедії, і до комедії начебто втратила охоту...

— Ах, навіщо ти постійно поступаєшся мені?

Мимохіть я сказав різко й, відчуваючи до себе огиду, скорчив під бинтами невидиму похмуру гримасу. Мабуть, тому, що в голову вдарило тепло, п’явки заворушились, а понівечене обличчя нестерпно запекло.

То не була мовчанка, яку можна подолати таким способом. Хоч би з чого ми починали, наша розмова завжди застрявала на одному. Мені не ставало духу далі говорити, і ти більше не розтуляла рота. Наша мовчанка не була порожнечею, що виникла після вичерпного обговорення теми, а сумним наслідком розмови, що розсипалася на дрібні шматочки.

Після того протягом кількох тижнів я рухався в цьому мовчанні чисто механічно, ніби користуючись позиченими суглобами. Та от одного дня я раптом помітив, що вітер грається ніжними зеленими паростками модрини за вікном, отже, настало літо. До речі, таким же раптовим було й моє рішення. Пам’ятаєш, це сталося того вечора, коли за вечерею я несподівано чомусь розкричався:

— Скажи, власне, чому ти ще живеш разом зі мною? — Знаючи, що ніякий крик не проб’є мовчання, я не міг дивитися тобі прямо в обличчя, а тому вп’явся очима в петельку кольору зів’ялого листя біля маленького зеленого гудзичка на грудях. Але я не хотів здаватись і не переставав кричати: — Відповідай негайно! Чому не розлучаєшся зі мною? Гадаю, ясність нам обом зараз піде на користь. Живеш за інерцією? Кажи, не соромся. Адже не варто силувати себе до того, в чому не переконана...

Коли, наговоривши зайвого, я зачинився в кабінеті, то був у жалюгідному стані — як паперовий змій, що потрапив під дощ. Чи, власне, є якийсь зв’язок між мною — людиною, що зчинила несамовиту бучу з приводу такої дрібниці, як обличчя, і мною — начальником лабораторії з місячною платнею дев’яносто сім тисяч ієн? Чим більше я над цим роздумував, тим швидше перетворювався у паперового змія, від якого нарешті залишилася тільки дерев’яна рамка, бо папір розповзся...

Як тільки це сталось, я опам’ятавсь і зрозумів, що грубі слова, кинуті тобі в обличчя, насправді мали бути спрямовані проти мене. Так, ми одружені ось уже вісім років. Вісім років — час немалий. Принаймні достатній для того, щоб навчитися відповідати одне за одного, яка страва кому подобається, а яка — ні. Якщо ми можемо заступити одне одного у гастрономічних уподобаннях, то чому б не робити цього, коли мова йде про обличчя? Отже, не було потреби вишукувати в нашому мовчанні тему для розмови.

Я почав гарячково порпатися в пам’яті. Напевне, десь мав бути документ, у якому ти призначаєш мене своєю довіреною особою. Мусить бути! Та якщо й перед тим нещасним випадком нас розділяла велика відстань, то що я собі поверну, затіявши тепер метушню з маскою? Повертати просто не було чого. Оскільки протягом тих одноманітних восьми років не сталося нічого, що треба було б приховувати, і тепер, відгороджений стіною самотності, товстішою за бинти, я ні в чому тебе не підозрюю, то й чогось вимагати не маю права. Бо якщо ти нічого не втратив, то не можеш просити відшкодування. Чи не краще врешті визнати, що колишнє моє обличчя теж було своєрідною маскою, і, не чинячи опору, змиритись із теперішнім становищем?

...Питання було дуже важливе... а ще важливішим було те, що я вважав його таким. Коли вже так сталося, то просто із самолюбства мені доведеться виконувати місію довіреної особи. Така робота мене не вабила, проте я вирішив, мобілізувавши пам’ять, враження і розмови, створити твою модель обличчя і, глянувши твоїми очима на чоловіків, пригадати, які з них тобі подобалися. Мене охопило відчуття огиди, наче за комір залізла гусениця. Я ще не встиг зосередити уваги на чоловіках, як зрозумів, наскільки важко розгадати тебе. В усякому разі, лупу треба міцно закріпити. Бо коли вона коливатиметься, як медуза, дивись не дивись — однаково нічого не побачиш. Та як тільки я напружив зір, ти перетворилася спочатку в точку, потім у лінію і, нарешті, у простір без обрисів, аж поки проскочила крізь сітку моїх п’яти відчуттів.

Я страшенно розгубився. Власне, що я бачив, про що говорив, з яким почуттям жив протягом цього зовсім не короткого часу? Невже справді так мало про тебе знав? Я стояв як укопаний перед твоїм внутрішнім світом, що безмежно простягався в мол очно-білому тумані, й від сорому ладен був би намотати на обличчі вдвічі більше бинтів, ніж мав на собі.

Але коли пам’ятати про наслідки, то, напевне, добре, що я раз опинився у глухому куті. Я витрусив з-під коміра гусеницю і, набравшись зухвальства, повернувся до вітальні — обхопивши обличчя долонями, ти сиділа перед телевізором із вимкнутим звуком. Мабуть, плакала. Помітивши це, я відкрив для себе, що можна зовсім по-іншому пояснити, чому виявився нездатним бути твоєю довіреною особою.

І справді, незважаючи на багато років, прожитих разом, не можна сказати, що я був для тебе ідеальною довіреною особою. Щонайменше залишається безсумнівним одне: наше спілкування було настільки однобоке, що я навіть не уявляв собі, як ти розбираєшся у чоловічих обличчях. І що з того вийшло? Тепер я мимоволі змушений виступати начебто в ролі звідника! Хіба нормальний шлюб від самого початку відкидає питання про те, як майбутня дружина ставиться до обличчя людей іншої статі? (Звісно, що ж стосується їжі, то тут усе зрозуміло). В усякому разі, одружившись, юнак і дівчина мають відкинути такі сумніви й цікавість. Якщо в цьому немає взаємної згоди, то краще й не розпочинати такої клопітної справи!

Крадькома, щоб ти не помітила, я підійшов до тебе ззаду — і відразу запахло, як від асфальту після дощу. Напевне, твоїм волоссям. Ти обернулась і, шморгнувши кілька разів носом, як під час нежиті, глянула на мене ясними й глибокими, здається, підфарбованими очима так, ніби силкувалася розвіяти мої хибні розрахунки. З прозорим виразом обличчя — наче сонячне проміння, що пробивається між деревами в лісі, остудженому холодним осіннім вітром...

І от саме в цю хвилину мене охопив дивний порив. Невже ревнощі? Можливо. В мені щось колюче, мов реп’ях, почало розростатися до розмірів їжака. А вслід за цим я мимоволі збагнув, що зразок обличчя — моє заблукане дитя, якого я не міг знайти — стоїть отут, коло мене. Яка несподіванка! Проте не думаю, що я дуже здивувався. Чому це я раніше не зрозумів, що іншої відповіді й бути не може? Ось це здавалося мені нерозумним.

Залишу осторонь це «чому» і передусім розповім тобі, до якого висновку я дійшов. Маска, що на ній я зупинив свій вибір, за класифікацією Блана належала до третього типу — негармонійного, екстравертного. Обличчя, що випинається вперед біля носа... згідно з психоморфологією — вольове, завзяте обличчя...

Все було настільки просто, що я відчув себе мало не одуреним. Та якщо вдуматись, пояснення цьому можна знайти. Навіть лялечка готується до переміни своєї зовнішності. Після того, коли суть обличчя раптом змінилася — не я мусив його вибирати, а хтось інший мав робити це за мене,— нічого не залишалось, як тільки орієнтуватися на тебе — так, ніби я нічого, крім тебе, не бачив, незалежно від того, розплющив очі чи заплющив, озирався ліворуч чи праворуч. І хоча я почував, як тепер необхідність стежити за тобою ранить моє самолюбство, примушує мене нетерпеливитись, дратуватись, відчувати себе приниженим, я ні на мить не міг відірвати від тебе погляду.

Я прагнув до тебе наблизитись і водночас віддалитися. Хотів пізнати й водночас цьому опирався. Жадав бачити й водночас від зустрічі з тобою почувався приниженим. І от у такому невизначеному стані, коли тріщина в мені щораз глибшала, я був приречений робити тільки одне: з усієї сили стискати руками розколоту склянку, намагаючись зберегти її форму.

Крім того, я добре знав, що це чистісінька брехня, придумана мною для власної вигоди, ніби ти — жертва, прив’язана ланцюгом до мене, який уже не має на тебе ніяких прав. А ти погодилася на таку долю покірно, з власної волі. Можливо, і той блиск, що майнув на твоєму обличчі, коли з серйозного воно стало усміхненим, стосувався тебе самої. Очевидно, ти могла б покинути мене в будь-яку хвилину, коли тільки заманеться. Ти розумієш, наскільки це було страшно для мене? У тебе тисяча виразів обличчя, а в мене — жодного. Іноді, як тільки я згадував, що під твоїм одягом пружне, живе, гаряче тіло, то всерйоз думав, що не заспокоюся, поки не проколю тебе, як комаху для колекції, великою голкою, навіть якщо позбавлю життя.

Отже, в моїй душі змагалися два прагнення: відновити стежинку між нами і, навпаки, помститися, довести тебе до загибелі. Врешті я опинився в такому стані, що вже не розрізняв тих двох почуттів, а поза лучника з натягнутою тятивою стала настільки звичною, що раптом у моїй голові відкарбувалося обличчя мисливця.

Обличчя мисливця не може належати до «інтровертного, гармонійного типу». З таким обличчям людина стає другом лісового птаства або, навпаки, здобиччю хижих звірів. З цього погляду моє рішення не було несподіваним, а скоріше неминучим. Засліплений двоїстістю маски — заперечення обличчя і творення нового обличчя,— я випустив з уваги важливий момент, що й це засліплення є своєрідною дією, а тому, очевидно, був змушений блукати кружною дорогою.

В математиці є «уявні числа». Дивні числа, які при піднесенні до квадрату перетворюються у від’ємні. Щось схоже на них є і в масці: накласти маску на маску — однаково, що не надягати її зовсім.

Як тільки я вибрав тип обличчя, все інше було просто. Тільки фотографій, зібраних для формування обличчя, я вже мав шістдесят вісім, і більша частина з них випадково належала до випуклого типу. Приготувався як слід, аж занадто.

Я вирішив негайно взятися до роботи. Ніяких взірців напохваті не мав, а вимальовував обличчя в уяві, наче картину, намальовану невидимими фарбами, накладаючи шар за шаром, і щоразу намагаючись угадати, яке враження справлятимуть вони на тебе. Насамперед на зліпку з сурми я заповнив спіненою деревною смолою виїдені п’явками місця. Зверху замість глини вздовж ліній Лангера наклав одну на одну тонкі пластикові стрічки. Завдяки піврічному тренуванню, мої пальці намацували найменші деталі обличчя, як годинникар намацує викривлення волоска пружини. Колір обличчя я підбирав за кольором шкіри на зап’ясті. Щоб зробити скроні та підборіддя світлішими, я використовував матеріал з домішкою окису титану, щоб щоки були рожеві, додавав до нього червоний кадмій. При наближенні до поверхні шкіри я щоразу обережніше використовував барвники і навіть зумів сіруватими плямками під ніздрями природно передати вік. Нарешті, розтопленою деревною смолою залив прозорий шар — тонку плівку з флуоресціюючими речовинами і близьким до кератинового шару показником заломлення, на якій відбилася поверхня шкіри, яку я купив у того чоловіка. Після того під дією пари з високим тиском одержана оболонка скоротилась і наче прилипла до зліпка. Зморщок я ще не зробив, а тому маска була гладка, та все одно справляла враження свіжої, щойно зідраної з живої людини.

(Якщо не помиляюсь, ця робота забрала в мене днів двадцять два — двадцять три).

Потім виникло питання: що робити з краєм маски? На чолі його можна прикрити волоссям. (На щастя, волосся в мене багато і до того ж воно трохи кучеряве). Навколо очей я вирішив його затінити маленькими зморшками і густо накладеним пігментом, а крім того, темними окулярами. На губах загну всередину і закріплю над яснами. На носі край маски доведеться з’єднати з твердими трубочками, вставленими в ніздрі. Та от із підборіддям була морока. Вихід напрошувався тільки один: заховати його під бороду.

Я вирвав із голови найтонші волосинки і натикав їх по двадцять п’ять — тридцять на кожен квадратний сантиметр маски, звертаючи особливу увагу на те, щоб вони стирчали у відповідному напрямку й під належним кутом. І хоча ця робота забрала багато часу — цілих двадцять днів,— я відчував у душі незадоволення. В минулому столітті борода була звичною прикрасою обличчя, а от у наш час, хоч як крути, в ній є щось манірне. Мені, наприклад, при слові «борода» спадає на думку, на жаль, тільки поліцейський з вокзалу.

Щоправда, бороди бувають різні — не лише такі, як у героїв і богатирів. А такі, як у ворожбитів чи європейських аристократів. Є бороди Кастро, є також, не знаю, як їх і назвати, набагато сучасніші бороди, що їх полюбляють носити юнаки із замашками людей мистецтва. Хоча борода й темні окуляри надавали мені чудернацького вигляду, я мав лише один вихід: постаратися, щоб принаймні не справляти на людей неприємного враження.

Наскільки вдало я зробив маску, ти вже знаєш, а тому повторюватися не варто. Сам я не міг її оцінити як слід і, крім того, не мав конкретного плану, як би її поліпшити, тож мусив задовольнитися досягнутим. Однак мимоволі мене не покидали деякі докори сумління...

Ні, я ненароком сказав «докори сумління», та, коли подумати, в тому застереженні, напевне, був глибокий зміст. Мої думки, ще не набравши словесної форми, були розпливчасті, невиразні, і щоразу, коли я тільки розтуляв рота, неприємне передчуття, ніби прищик на язиці, попереджувало: перестань теревенити!

Тієї ночі, коли я докінчив бороду, на великому пальці правої руки пінцет залишив чорно-кривавий мозоль. Стікаючи потом, я відчував, як біль розжареною вуглиною обпікав дно очей. Хоча я раз у раз витирав їх, вони туманіли, наче брудні шибки,— мабуть, тому, що виділення, липкі, як мед, сочилися безперестанку. Коли я зайшов у ванну помитися, то раптом помітив, що настав ранок. В ту мить, як я ненароком повернув обличчя на сонячний блиск у віконній рамі, знайоме відчуття сорому кольнуло мене в серце.

І відразу я згадав давній сон. Сон, схожий на старий німий кінофільм, який починався з дуже мирної сцени: одного дня наприкінці літа чи на самому початку осені я, десятирічний хлопчак, неуважно спостерігаю, як, повернувшись з роботи, батько роззувається у передпокої. Та несподівано мир порушився — повернувся додому ще один батько. Тільки от дивина: він нічим, крім капелюха, не відрізнявся від першого. У першого був солом’яний капелюх, а в другого — фетровий. Побачивши батька у солом’яному капелюсі, батько у фетровому капелюсі глянув на нього зневажливо й виразним жестом дав зрозуміти, що його перебування у тому домі недоречне. Батько в солом’яному капелюсі, страшно розгубившись, схопив у руки черевики і, сумовито всміхнувшись, майже побіг надвір. Моє юне серце мало не розривалося, коли я дивився йому вслід... Та раптом фільм урвався, залишивши чомусь на душі гіркий осад...

Вважати той сон дитячою реакцією на зміну пір року — це занадто... Бо хіба часто буває, щоб події багаторічної давності так виразно закарбувалися в пам’яті? Не віриться. Два побачені капелюхи, напевне, були чимось іншим. Скажімо, символом брехні, неприпустимої у людських стосунках. Одне можна точно сказати: внаслідок тієї сцени з капелюхами моя довіра до батька була підірвана. Можливо, відтоді я відчував за нього сором.

Однак зараз ми помінялися місцями. Тепер моя черга виправдовуватись. Уп’явшись очима в криваве гніздо п’явок, відбите у дзеркалі, я заохочував себе до закінчення маски. Ні, мені нічого соромитися. Нехай щемить серце у тих, які не визнають людини без паспорта — її обличчя — і тим самим ховають мене заживо.

Знову настроївшись по-войовничому, я вернувся до маски. Нахабна бородата фізіономія... довгий ніс... В очі впадає тільки її зухвалість — нічого не вдієш. Невже неприємне враження виникає від того, що бачиш її окремі частини? Я вирішив приставити маску до стіни і, відступивши кілька кроків назад, поглянути на неї крізь складені трубкою долоні. Особливої радості від її завершення я не відчував, скоріше навпаки, засумував, що це чуже обличчя дедалі сильніше мною заволодіває.

«Напевне, від перевтоми»,— підбадьорював я себе. Хіба не так було зі мною завжди, коли закінчував велику роботу? Можна сказати, що радості від завершення роботи зазнають лише ті, хто не несе відповідальності за її наслідки. А крім того, може, я підсвідомо відчував на собі вплив упередження щодо маски? Хоч би скільки я боровся проти обожнювання обличчя, немає доказів, що в глибині свідомості не залишилися корені тієї хвороби. Так само люди, які не вірять у привидів, бояться темряви.

Я вирішив будь-що не переривати роботи. Для початку спробую надягти маску, щоб перевірити, чи вдалася. Спершу я вивільнив її під вухами, відтягнув на підборідді, підняв на губах, вийняв обидві трубки з ніздрів і зідрав її із зліпка. Вона повисла в моїх руках, наче пластмасова торбинка для сухого льоду. Після того так само обережно, але в зворотній послідовності, натягнув її на обличчя. Технічних вад начебто не було — маска щільно прилягала до обличчя, як звична сорочка до тіла, і клубок, що застряв у горлі, провалився вниз.

Я глянув у дзеркало. На мене холодно дивився незнайомий чоловік. Ніякої схожості зі мною. Цілковита зміна подоби. Колір, полиск, якість покриття — у всьому, можна сказати, я досяг успіху. Але що означає цей штучний вираз? Може, дзеркало погане?.. Або світло падає якось неприродно?.. Я рвучко розчинив віконниці і впустив до кімнати сонячне проміння.

Гострі скалки сонця, ніби комашині щупальця, проникли у всі закутки маски. На поверхню виразно виплили пори, потові залози, невеликі заглибини у тканині і навіть тонке розгалуження вен. Та все одно вад не було помітно. Що ж тоді є причиною мого невдоволення? Чи не те, що маска непорушна й позбавлена виразу, схожа на моторошне обличчя підрум’яненого небіжчика? Може, для проби поворушити яким-небудь м’язом? Та оскільки я ще не приготував речовини для приклеювання маски до обличчя — я збирався використати клей, вживаний при виробництві лейкопластира, але трохи рідший,— то про передачу міміки не могло бути й мови. Очевидно, мені вдасться досягти деякої рухливості маски поблизу носа й рота, де вона прилягає досить щільно.

Спочатку, напруживши кутики рота, я спробував розтягти їх злегка в різні боки. Вийшло непогано. Начебто недарма я так уважно поставився до анатомічної будови обличчя і, незважаючи на труднощі, зумів накласти один на одного шари матеріалу з певним напрямом волокон. Зібравши всі сили, я вирішив усміхнутися по-справжньому... Однак маска нітрохи не всміхалася. Тільки ледь-ледь скорчилась. І так дивно, що я навіть подумав: чи не скривилося саме дзеркало? Ознаки смерті зараз відчувалися більше, ніж тоді, коли вона не ворушилась. Я розгубився, бо мені здалося, ніби нитка, на якій висіли мої нутрощі, обірвалась, а в грудях спорожніло.

...Та я не хочу, щоб ти зрозуміла мене неправильно. Я зовсім не наважуюсь голосно торгувати своїми муками. Добра чи погана — не має значення, але це була маска, яку я сам вибрав. Обличчя, до якого я нарешті прийшов після кількамісячних проб. Якщо я чимось незадоволений, то краще переробити на свій розсуд... А якщо питання не в тому, добра вона чи погана, то що тоді чинити? Чи зможу я від сьогодні покірно, без ніякого опору, визнати цю маску своїм обличчям?.. І тоді мені здалося, що душевна порожнеча була породжена не розгубленістю перед новим обличчям, а скоріше безнадійністю втрати, ніби я побачив, як моя тінь зникає під плащем-невидимкою. (А коли так, то чи зумію я виконати свої наступні задуми?)

Вираз обличчя нібито схожий на річні кільця, що їх вирізає життя, тож моя спроба без попередньої підготовки всміхнутися була зовсім не виправданою. Завдяки життєвим обставинам, той чи інший вираз повторюється і застигає у вигляді зморщок і складок. Постійно всміхаючись, обличчя, природно, звикає до усміху. І, навпаки, гніваючись, звикає до похмурого виразу. На моїй масці, як на щойно народженому маляті, життя ще не відклало жодного річного кільця. Хоч би як усміхалося немовля, нап’явши на себе фізіономію сорокарічної людини, воно схоже на перевертня. Звичайно! Обов’язково! А тому насамперед я внесу в свій план, як тільки переберусь у сховище, ось що: привчити маску до зморщок. Якщо це вдасться зробити, маска стане мені набагато ріднішою і зручною для користування. Загалом я цього сподівався, тому зараз не було причини, щоб занепадати духом... Спритно підмінивши одне питання іншим, я не тільки не звертав уваги на докори сумління, а й загрузав щораз глибше й глибше.

Так-от, здається, у своїй розповіді я добрався до сховища в пансіоні S., з якого починав ці записки. Та де ж це я відхилився вбік?.. Ага, коли, залишившись на самоті, почав розмотувати пов’язку... Ну що ж, піду далі з того місця.

Насамперед я повинен був привчити маску до зморщок. Особливої майстерності така робота не вимагала, а тільки часу, сили волі, витримки і зосередженості.

Передусім я намастив обличчя клейкою речовиною. Маску треба було надягати з носа. Я вставив трубки в ніздрі, загнуті на губах краї закріпив на яснах і, легенько поплескуючи, притиснув її до перенісся, чола і щік, уважно стежачи, щоб не утворилися складки. Дочекавшись, коли маска прилипла, я почав обігрівати її інфрачервоною лампою і, підтримуючи сталу температуру, раз у раз напускав на обличчя той самий вираз. Матеріал, з якого маска була виготовлена, мав ту властивість, що при нагріванні вище певної температури раптом втрачав пружність, а тому в заздалегідь вибраному напрямі, тобто вздовж ліній Лангера, легко виникали відповідні зморшки.

Зміст і розподіл виразів обличчя за їхнім характером у процентах можна зобразити таким чином:

зацікавлення — 16 %

допитливість — 7 %

згода — 10 %

задоволення — 12 %

сміх — 13 %

заперечення — 6 %

невдоволення — 7 %

огида — 6 %

сумнів — 5 %

розгубленість — 6 %

стурбованість — 3 %

гнів — 9 %

Звичайно, це не означає, що я вважав, ніби можна складного і делікатного задовольнитися розкладом такого явища, як вираз обличчя, лише на такі основні елементи. Але якби я мав на палітрі ці елементи, то, змішуючи їх, напевне, міг би передати майже всі проміжні відтінки. Само собою зрозуміло, що наведені вище проценти вказують на частоту повторення того чи іншого виразу обличчя. Одне слово, я уявив себе людиною, в якої почуття виявляються приблизно в такій пропорції. Проте, якби мене спитали, що я вибрав за взірець, я не відразу знайшов би відповідь. Поставивши себе в становище спокусника й уявивши собі сцену, в якій ти символізуєш інших людей, я зважував на терезах інтуїції вирази обличчя один за одним.

До самого ранку, мов дурень, я безперестанку то плакав, то сміявся, то сердився. А тому наступного дня прокинувся аж під вечір. Із щілин у віконницях, наче крізь кольорове скло, проникало червоне світло. Наче пройшов довгожданий дощ. Однак настрій анітрохи не поліпшився, втома, терпка, як міцний чай, скувала все тіло. Особливо пекло й боліло в скронях. І не дивно. Понад десять годин я без упину ворушив мімічними м’язами.

Я не просто ворушив м’язами, а щосили напружував нерви — коли сміявся, то по-справжньому, коли сердився, то по-справжньому.

За той час навіть найнезначніший вираз укарбувався глибоко в поверхню мого нового обличчя, ніби герб, що не може бути виправлений. Якби я спробував кілька разів вдавано всміхнутися, то на моїй масці навіки залишилося б тавро вдаваного усміху. Хоч би як швидко це тавро випекли, я мусив поставитися до нього з усією обережністю, бо підозрював, що запис про нього офіційно внесуть у мою біографію.

Гарячим рушником я помасажував обличчя. Пара просочилася в шкіру. Оскільки інфрачервона лампа подразнила потові залози, а клейка речовина забила пори, то не дивно, що шкіра запалилася. Безперечно, таке запалення погано вплинуло й на келоїдні шрами. Та найстрашніше було вже позаду, а тому не варто було турбуватися. Мертвому байдуже, спалять його в крематорії чи поховають.

Протягом наступних трьох днів я повторював те саме в тій же послідовності. Все, що потребувало виправлення, я виправив і на третій день, надівши маску, вирішив у ній повечеряти. Коли-небудь я зіткнуся з такою необхідністю, а тому найкраще спробувати заздалегідь. А коли так, то я приготую найприродніші умови. Як тільки клейка речовина застигла, я, скуйовдивши волосся, насунув його на чоло і, щоб приховати краї маски навколо очей, нап’яв затемнені окуляри — так, наче збирався виходити надвір.

Уникаючи спокуси відразу заглянути в дзеркало, я розставив на столі залишки консервів від учорашньої вечері, хліб і, уявивши собі ресторан чи якийсь інший заклад, де обідаю разом із безліччю людей, поволі підвів голову.

Звісно, чоловік у дзеркалі теж глянув на мене. Потім у лад зі мною почав жувати хліб. Коли я почав їсти суп, він теж їв. Було зовсім природно, що наше дихання повністю узгоджувалося. Чужі губи й притуплені нерви трохи заважали смакувати їжею і пережовувати її, та якщо звикнути, то й про цю незручність можна забути, як про вставний зуб. Тільки от здавалося, що доведеться постійно стежити за краплями слини і юшки, які мимоволі стікали із кутиків рота.

Несподівано чоловік у дзеркалі підвівся і, підступивши ближче, втупився в мене. Тієї миті мене охопило дивне відчуття гармонії, настирливе й водночас лагідне, гостре й водночас п’янке — так, наче надмірна доза снотворного почала діяти. Невже моя шкаралупа десь тріснула? Якийсь час ми дивились один на одного, та раптом він усміхнувся, а я, відповідаючи йому тим же і не зустрівши опору, прослизнув на його обличчя. За одну мить ми злилися докупи, і я став ним. Не думаю, що те обличчя дуже мені подобалось, але й не здавалося негарним,— в усякому разі, тепер я почав відчувати й міркувати цим обличчям. Все йшло настільки гладко, що навіть я сумнівався: чи існувала підробка, яку я створив власними руками.

Справді, все йшло аж надто гладко. Я начебто проковтнув забагато, тож чи не слід побоюватися побічних явищ? Я відступив п’ять-шість кроків назад, примружився... і, вибравши мить, коли здавався особливо злим, широко розплющив очі. Та на обличчі незмінно, як камертон, грала та сама усмішка... Ні, помилки нібито нема. А крім того, за найскромнішими оцінками, я, здається, помолодшав років на п’ять.

Власне, що мучило мене до вчорашнього дня? Кінець кінцем чи не тому я просторікував, начебто не треба вагатися, бо шкіра не має нічого спільного з людською вдачею, що був скований упередженням? Що там казати, порівняно з гніздом п’явок та пов’язкою теперішня маска більш схожа на живе обличчя. Якщо пов’язка — намальовані на заднику декоративні двері, то цю маску можна прирівняти до навстіж відчинених дверей, крізь які ллється запашне сонячне тепло.

...Чиїсь кроки — здається, я чув їх і раніше — поступово наближалися й гучнішали. А коли підступили до мене впритул, я зрозумів, що то калатає моє серце. Відчинені двері мене кваплять.

Виходжу! Через нове чуже обличчя виходжу в новий чужий світ!

Серце несамовито калатало. Як у дитини, котрій вперше дозволили їхати самій поїздом, душу переповнювала і надія, і тривога. Завдяки масці, напевне, все зміниться. Не тільки я — цілий світ виступатиме у зовсім новому вбранні. І у вихорі надії той дражливий сором незабаром потонув.

Постскриптум. Гадаю, слід признатися, що того дня я проковтнув велику дозу снотворного. Ні, не лише того дня — останнім часом я почав уживати його регулярно. Та не для того, щоб приглушити тривогу, як з першого погляду може тобі здатись. Я ставив собі іншу мету: усунувши зайве роздратування, підтримати в надійному стані розум. Як я вже неодноразово повторював, моя маска передусім означала боротьбу проти упередження щодо людського обличчя. Я мусив щохвилини пам’ятати про неї, ніби керував складною машиною.

І ще одне... Коли я заживав снотворного та заспокійливового у вдало дібраній пропорції, то через кілька хвилин, як починали діяти ліки, я перебував у надзвичайно спокійному, безтурботному стані,— наче я зазирав у себе крізь телескоп. Оскільки я вагався, чи не йдеться про наркотичне сп’яніння, то мимоволі обминув це у своїх записках, але зараз мені здається, що в пережитому за тих кілька хвилин криється набагато глибший зміст, ніж я собі уявляв. Наприклад, щось таке, що наближає мене до суті стосунків між людьми, об’єднаними таким фальшивим символом, як обличчя...

Коли ліки починали діяти, до мене приходило відчуття, ніби я спіткнувся об камінь. Якусь мить я плив у повітрі, відчуваючи легке запаморочення. Потім у ніс ударяв запах скошеної трави, і моє серце виривалось у далекі простори. Ні, здається, я висловлююсь не зовсім точно. Несподівано потік часу зупинявся, і я, втративши орієнтацію, випливав із цього потоку. Випливав не тільки я — всі, хто плив разом зі мною, рвали дотеперішні зв’язки і розліталися поодиниці. Звільнившися з-під влади потоку, я ставав надзвичайно великодушним і, з усім погоджуючись, повторював дивний, поспішно зроблений висновок, що й моє обличчя, точнісінько як твоє, нагадує обличчя Бодісатви. Той час, протягом якого я зовсім збайдужів до того, що називається обличчям, тривав хвилин із сім-вісім.

Можливо, коли потік часу ненадовго зупинявся, я долав не лише гніздо п’явок, але й обличчя, і опинявся по той бік від них. Мабуть, у той час, коли я, відкинувши сумніви, проникав крізь вікно, прозване обличчям, у людські стосунки, переді мною хоч на мить показувалася свобода, про яку я і не мріяв. Думаю, що несподівано для себе я наштовхнувся на страшну правду: всі люди закривають обличчя живою маскою, щоб приховати під нею своє гніздо п’явок. Втративши обличчя, я, очевидно, зміг наблизитися до справжнього зовнішнього світу, а не до намальованого на вікні... А коли так, то це примарне відчуття звільнення — правда. Не тимчасовий обман, що виникає завдяки наркотикам.

Крім того... хоч як це прикро... моя маска зможе виконати свою роль — приховати правду. Якщо добре поміркувати, то чи не в цьому причина того, що я її соромлюся? Однак вона не закрила моє обличчя. А подвійна доза ліків почала виявляти свою дію настільки, що примусила забути навіть про свободу, яку має людина без обличчя. Я казав сам собі: хіба принаймні в казці гидке каченя врешті-решт не отримало права обернутися в білого лебедя?..

Щоб стати зовсім іншою людиною, природно, треба було починати із заміни одягу. На жаль, я ще не зміг приготуватися до цього, а тому що того вечора мав намір тільки звикнути до маски, то вирішив вийти надвір, накинувши на плечі куртку. Бо можна було не переживати, що в такому звичайному одязі, який масово випускає промисловість, хтось зверне на мене увагу.

Хоча я летів, мов на крилах, запасні сходи скрипіли, а тому дивувався: невже я такий важкий? На щастя, я ні з ким не зустрівся, поки виходив з дому. Та як тільки завернув за ріг провулка, раптом мало не зіткнувся з сусідкою, що несла кошичок із покупками. Від несподіванки я став як укопаний, але вона, мигцем зиркнувши на мене, з байдужим виразом обличчя пройшла мимо. Ну от і добре! Найкраще алібі, коли нічого не сталося.

Я пішов далі. Оскільки я хотів тільки звикнути до маски, то мені було байдуже, куди йти. Щоправда, спочатку навіть прогулюватися було нелегко. Всупереч сподіванням, суглоби ніг, наче незмащені, ледь ворушилися, дихання забивало, як зіпсований клапан. Хоча маска не могла червоніти від сорому та страху, що правда розкриється, спина в мене тремтіла, мов курча, якому щойно відкрутили голову... Та якщо чийсь погляд і проб’ється крізь маску, то скоріше завдяки моїй невпевненості. Якщо поводитимусь підозріло, мене запідозрять. А я ж спробував замінити лише малюнок на обгортці. Було б добре, якби цього ніхто не помітив. Усередені я нічого не підробив, тож нема підстав когось побоюватися.

Незважаючи на такі заспокійливі слова, початковий запал кудись зник, сили зраджували почуття, так само як почуття зраджували сили, і я дедалі більше занепадав духом. Понад три години блукав отак містом. Коли траплялися занадто освітлені вітрини, переходив вулицю, вдаючи, ніби мене привабила крамниця на протилежному боці... Якщо ряди будинків заливало неонове світло, я йшов у темні завулки, ніби шукаючи пригод... Коли неподалік від зупинки помічав, що наближається трамвай чи автобус, то навмисне прискорював ходу, щоб не піддатися спокусі сісти в нього... або, навпаки, навмисне сповільнював кроки, щоб пропустити його вперед... Кінець кінцем така прогулянка мене страшенно втомила. Хоч би скільки днів я так блукав, по-справжньому до маски не звикну.

Мою увагу привернула тютюнова крамничка, що приліпилася до кондитерської. І я вирішив піти на ризикований подвиг. Подвиг — звісно, перебільшення, насправді я вирішив тільки купити сигарет. Ще не встиг я підійти до крамнички, як під грудьми, між шлунком і діафрагмою, щось несамовито затіпалось. Всередині десь прорвалось, і полилися сльози. Маска відразу обважніла і, здавалось, от-от сповзе з обличчя. Ноги відібрало, наче я спускався на тоненькій мотузці в бездонну прірву... За якусь там пачку сигарет я здійняв такий гамір, ніби зчепився у двобої з чудовиськом.

Однак, як тільки я зустрівся поглядом із молодою продавщицею, що підійшла до мене з байдужим виразом на обличчі, зненацька до мене повернулася відвага. Може, тому, що дівчина виявила до мене не більше уваги, ніж до звичайного покупця? А може, тому, що пачка сигарет, як легенька мертва пташка, лежала в долоні? Ні, причина була скоріше у зміні, яка сталася з маскою. Поки я уявляв собі звернуті на мене чужі погляди, то боявся власної тіні, та ось живий погляд наче привів мене до тями. Я уявив, що маска, можливо, виставляла мене напоказ, а насправді вона ховала мене під непрозорою оболонкою. Під нею розтікалася кров по жилах, потові залози виділяли піт, а на поверхні не було видно ні краплі вологи.

Таким чином я позбувся страху почервоніти, але водночас до кінця змордувався. Не мав сили йти пішки, а тому найняв таксі й повернувся до свого сховища. Від самої думки, що винагородою за таке виснаження була жалюгідна пачка сигарет, я було засмутився, але якщо врахувати, що завдяки масці я здобув упевненість, зусилля начебто оплатилися. Свідченням того є ось що: коли, повернувшись до своєї кімнати, я зняв маску, змив клейку речовину й подивився на своє справжнє обличчя у дзеркало, то жахливе скупчення п’явок чомусь уже не здавалося таким реальним, як раніше. Маска була настільки ж реальною, як і гніздо п’явок, і якщо маску вважати лише тимчасовою подобою, то й гніздо п’явок теж є тимчасовою подобою... Очевидно, маска спокійно пускала коріння в моє обличчя.

Наступного дня я надумав сміливо розширити обсяг своїх випробувань. Насамперед, як тільки прокинувся, покликав управителя і сказав, що дуже хотів би найняти сусідню кімнату, якщо вона ще вільна, для свого «молодшого брата». Зрозуміло, тим «молодшим братом» був ще один я — в масці.

На жаль, було вже пізно — за день до того кімнату найняв хтось інший.

Та це не означало, що я мусив змінити свої плани. Навпаки, для мене було важливо, щоб, скориставшись цією нагодою, завести розмову про особу, яка начебто доводиться мені «молодшим братом», і щоб управитель добре це запам’ятав.

Мовляв, брат не тільки живе у дуже незручному передмісті, але й працює у різні години дня, а тому хотів би мати кімнату, яку міг би використовувати іноді для відпочинку. Та якщо її вже хтось найняв — нічого не вдієш. Житлові умови в нас майже однакові, тож поживемо разом — до розкоші ми не звикли. І я відразу запропонував тридцяти-процентну надбавку до квартирної плати. Управитель вдав, ніби він збентежений, страшенно збентежений, хоча насправді ніякого збентеження не відчував. Врешті-решт мені навіть пощастило одержати ключа й «для молодшого брата».

Годині о десятій, надівши маску, я вибрався з дому, щоб підшукати собі одяг, який би підходив до маски з окулярами та бородою. Вийшовши на вулицю, я протягом певного часу не міг перебороти напруження — адже це був перший мій вихід між люди серед білого дня... Та невдовзі — може, тому, що за ніч волоски на бороді справді вросли в маску, чи завдяки великій дозі заспокійливого — я вже очікував на зупинці автобуса і навіть спокійнісінько потягував цигарку.

Життєздатність і свавільність маски я відчув повною мірою тоді, коли зайшов до універмагу готового європейського одягу. Хоча до бороди та окулярів пасувало б щось трохи яскраве, я вибрав модний у той час піджак із вузьким коміром, на трьох гудзиках. Я не вірив своїм очам. Уже сам факт, що я розуміюся на моді, був для мене незбагненний... Та це ще не все. Я навмисне зайшов у ювелірне відділення і навіть купив собі персня. Видно, знехтувавши моїми бажаннями, маска почала ходити, куди їй заманеться. Щиро кажучи, така її поведінка мене не дуже турбувала, але досить вражала. Нічого смішного в цьому я не бачив, але раз у раз сміявся, наче мене лоскотали, аж поки нарешті в мене з’явився грайливий настрій.

Вийшовши з універмагу, начебто за інерцією, я зважився ще на один невеликий подвиг. Нічого особливого я не зробив, а тільки відвідав маленький корейський ресторан у глухому провулку, далеко від людних центральних кварталів. Я давно не їв нічого пристойного, а крім того, печеня із густою приправою була колись моєю улюбленою стравою... Та хіба лише тому? Невже тільки печеня була єдиною спонукою, що привела мене туди?

Наскільки заздалегідь продумано я поводився — це інша річ. Однак не можна сказати, ніби вибір саме корейського ресторану нічим не визначався. Я знав, що це корейський ресторан і в ньому буде багато корейців. Звісно, я підсвідомо розраховував, що корейці не помітять якихось дефектів у моїй масці і, крім того, вважав, що спілкуватися з ними буде легше. А може, я мимоволі відчував до них прихильність, вбачаючи схожість між мною, позбавленим обличчя, і ними, що часто стають об’єктом передсудів. Зрозуміло, сам я не ставився до них упереджено. Бо, зрештою, людина без обличчя не має права на упередженість. Щоправда, расові передсуди виходять за рамки індивідуальних уподобань і кидають тінь на історію й народи. А тому об’єктивно той факт, що я шукав притулку серед них, був, очевидно, перелицьованим передсудом...

Ресторан був оповитий синім димом. Голосно шумів старенький вентилятор. Відвідувачів було троє і, на щастя, всі начебто корейці. На перший погляд двоє з них майже нічим не відрізнялися від японців, але їхня жвава розмова по-корейському свідчила, що вони таки справжні корейці. Хоча був лише полудень, усі троє спорожнили чимало пляшок пива, внаслідок чого їхня і так бадьора манера говорити стала ще запальнішою.

Я провів пальцями по щоці, ніби хотів переконатися, що маска на місці, і відразу заразився їхньою веселістю чи, скоріше, втішався можливістю звичайної людини — мовляв, як захочу заразитися, то заражусь. А може, в тому було щось спільне з психологією волоцюги, який раз у раз намагається завести розмову про свого багатого родича,— такі часто зустрічаються в романах. У всякому разі, сидячи за дешевеньким столиком і замовивши печеню, я відчував себе мало не кіногероєм...

По стіні повз тарган. Згорнувши газету, забуту кимсь на столі, я скинув його на підлогу. Потім узявся знічев’я переглядати заголовки — звичайні оголошення про набір на роботу, кінофільми, мюзик-холи, різноманітні місця розваги. Сполучення усіх цих ієрогліфів якось дивно розбурхало мою уяву. Між рекламними колонками переді мною почав розгортатися краєвид, переповнений загадками і натяками, а невпинна балаканина трьох корейців служила цьому найкращим супроводом.

На столику була попільничка із пристроєм для передбачення долі. Якщо опустити в нього десятиієнову монету й натиснути на кнопку, то з отвору внизу випаде згорнутий у трубочку папірець завбільшки з сірник. Видно, маска так розвеселилася, що захотіла й цього спробувати. Розгорнувши папірець, я прочитав таке віщування:

«Невелика удача: і на твоїй вулиці буде свято; якщо побачиш людину з родимкою під оком, іди на захід».

Коли я вже мало не розсміявся, один із трьох відвідувачів раптом заговорив до офіціантки по-японському:

— Гей, сестричко, в тебе личко, як у сільської корейської дівчини! Їй-богу, геть-чисто як у сільської корейської дівчини!

Здавалось, він не заговорив, а скоріше прокричав. Від несподіванки, ніби з мене глузують, я зіщулився й зиркнув на дівчину — вона поставила переді мною тарілку з м’ясом і, не виказуючи жодного невдоволення, широко посміхнулась, ніби приєднуючись до чоловічого реготу. Я розгубився. Можливо, у виразі «сільська дівчина» не було поганого відтінку, як це мені здалося. Правду кажучи, означення «селянський» найкраще підійшло б тому чоловікові середніх років, здається, найбільш неотесаному, що звернувся до офіціантки. Судячи з їхньої веселої балачки, я здогадався, що, мабуть, вони кепкують із самих себе. Та не виключено, що й дівчина була кореянкою. І не дивно, якщо корейці її віку знають тільки японську мову. А коли так, то слова того чоловіка можна сприймати не як насмішку, а, навпаки, як доброзичливе схвалення. Напевне, так воно й було. Бо невже кореєць уживатиме слово «корейський» у поганому розумінні?

Отак розмірковуючи, я зненацька відчув нестерпний сором за бездумний самообман, нібито чимось споріднений з корейцями. Образно кажучи, своїм становищем я був схожий на білого жебрака, що намагається завести дружбу з кольоровим монархом. Хоча і я, і вони зазнаємо дискримінації, її природа в кожному випадку різна. Вони мають право висміювати носіїв передсуду, а я — ні. Вони можуть виступати проти передсуду спільними силами, разом з товаришами, а я — ні. Якби я по-справжньому надумав з ними зрівнятися, то мав би сміливо зірвати маску й виставити напоказ гніздо п’явок. І зібравши привидів без обличчя... ні, безглузда гіпотеза, бо хіба людина, яка не здатна себе любити, зуміє найти друзів?

Моє піднесення раптом спало, все остогидло, я знову відчув глибокий сором, що проник у всі пори, і мені нічого не залишалось, як сумно поплентатись до свого сховища. Але перед самим пансіоном — напевне, тому, що я був дуже спантеличений — я знову припустився непоправної помилки. Коли я, нічого не підозрюючи, завернув у провулок, то наштовхнувся на дочку управителя.

Зіпершись об стіну, вона незграбно гралася в йо-йо[13]. Іграшка була величенька і поблискувала, як золота. Я наче закам’янів. Яка необачність! Провулок закінчувався глухим кутом, і ходили по ньому лише ті, хто користувався автостоянкою за будинком або запасними сходами. Поки я сам не відрекомендувався усій родині управителя як «молодший брат», повертатися додому через запасні сходи не годилося. Щоправда, оскільки будинок щойно збудували і майже всі пожильці нові — вселилися якщо не сьогодні, то вчора,— було б краще, якби я пройшов байдуже, наче й не було нічого... Я спробував набрати поважного вигляду, але було запізно... Дівчинка вже помітила моє збентеження. Як виплутатися з такого становища?

— В тій квартирі...— я розумів, наскільки невдале моє пояснення, але нічого більш підходящого не спадало на думку,— там живе мій старший брат... Він зараз удома?.. Такий із забинтованим обличчям... Мабуть, ти його знаєш?

Але дівчинка не відповіла й не змінилася на обличчі, а тільки ледь-ледь ворухнулась. Я щоразу більше нервувався. Невже вона щось помітила?.. Ні, не може цього бути... Якщо вірити скаргам її батька — управителя пансіону,— то в малої, з вигляду цілком нормальної, показник розумових здібностей ледве досягає рівня, потрібного для вступу до початкової школи. В ранньому дитинстві гарячка ускладнилася менінгітом, і дівчинка начебто повністю так і не вилікувалася. Тендітний, як комашині крильця, рот... м’яке дитяче підборіддя... вузькі похилі плечі... і, на противагу цьому, тонкий, як у дорослої, ніс... великі, овальні, порожні очі... мабуть, я не помилився, гадаючи, що вона недоумкувата.

Проте в її мовчанні вчувалося щось таке, що не дозволяло просто пройти мимо. Щоб розв’язати їй язика, я сказав перше, що спало на думку:

— Гарне йо-йо! Мабуть, добре стрибає?

Дівчинка злякано затремтіла і, квапливо ховаючи іграшку за спиною, зухвало відповіла:

— Моє, не брешу!

Я мало не пирснув зо сміху. Заспокоївшись, захотів її трохи подратувати. Відплатити за недавній ляк і за те, що раніше, побачивши забинтоване обличчя, вона голосно розплакалася. Хоча вона була розумово відстала, однак вабила чарівністю феї. Коли пощастить, то розмова з нею допоможе хоч трошки підтримати авторитет маски, що опинився під загрозою.

— Справді? А чим ти доведеш, що не брешеш?

— Повірте мені. Адже я нічого поганого не роблю.

— Гаразд, вірю. Та от, здається, на твоїй іграшці написане чуже ім’я.

— Не може бути. Давно колись одна киця сказала... не рябенька, як наша, а біла-білесенька...

— Ти мені її покажеш?

— Я таємниць не видаю.

— Таємниць?

— Давно колись одна киця сказала: «Миші хотіли б повісити мені на шию дзвіночок. Скажи, що маю робити?..»

— А ти хочеш, щоб дядечко купив тобі таку саму іграшку?

Тільки від самого факту, що можу ось так перемовлятись, відчув задоволення, але наслідки мого загравання набагато перевищили мої сподівання.

Тручись об стіну, дівчинка якийсь час начебто зважувала зміст моїх слів. Потім, глянувши на мене спідлоба, випалила:

— Таємно від тата?

— Авжеж, таємно.

Я мимоволі засміявся (гей, чуєте, засміявся!), а потім, відчувши на собі вплив розвеселілої маски, ще дужче. Здається, і дівчинка нарешті ладна була погодитися зі мною. Розслабивши напружену спину і випнувши нижню губу, вона ніби проспівала:

— Добре... добре...— і сумно обтираючи золотисту іграшку об поділ кофти: — Якщо справді купите, я це віддам... та не думайте, що я крадькома взяла... ні, мені раніше обіцяли... і все ж я віддам... ось піду й віддам... Мені дуже, дуже подобається все, що люди дарують...

Протискаючись до стіни, вона бочком, бочком пробиралася повз мене. Зрештою діти є дітьми... Я вже зовсім заспокоївся, але вона, розминаючись зі мною, прошепотіла:

— Граємо в таємницю!

Граємо в таємницю?.. Що це означає? Та нічого, не варто морочити собі голову. Бо хіба ця недорозвинута дитина здатна на складні хитрощі?.. Найлегше було скинути все на обмеженість її розуму, але ж собака з обмеженим розумом натомість має чутливий нюх... Та сам факт, що це мене турбувало, свідчив, що моя впевненість знову похитнулась.

Який неприємний осад! Навіть якщо обличчя замінити, але не чіпати пам’яті й звичок, то це все одно, що черпати воду цебром без дна. Коли вже нап’яв маску на обличчя, то мав би подбати, щоб вона повністю узгоджувалася з душею. Хотілося б так майстерно перевтілитися, щоб ніякий детектор брехні не розкрив моєї ролі...

Я зняв маску. Просякнута потом клейка речовина відгонила перестиглим виноградом. І тієї ж миті нестерпна втома ринула на мене, як вода із засміченої стічної канави, й почала застигати густим дьогтем у суглобах. Та все залежить від того, як на це подивитись. Для першої спроби загалом непогано. Навіть народити дитину — і це нелегко. Тож хіба треба вважати неприродними деякі промахи й недоладності, коли доросла людина хоче переродитися в зовсім іншій подобі? Чи не краще подякувати за те, що уникнув смертельної рани?

Витерши маску зсередини, я натягнув її на зліпок, а потім, помивши обличчя й намастивши його кремом, вирішив дати шкірі відпочити й ліг на ліжко. Напевне, то була реакція на тривале перенапруження: хоча сонце ще не стояло над заходом, я вмить заснув, а прокинувся аж удосвіта, коли почало розвиднятися.

Дощу не було, але крізь пелену густого туману торговий квартал, відділений від мене вулицею, здавався чорним лісом. Сіре небо — мабуть, теж завдяки туману — відсвічувало рожевувато-фіолетовою барвою. Коли я розчинив вікно і вдихнув на повні груди повітря, тугого, як морський вітер, ця пора дня здалася мені чудовою, наче навмисне приготованою для мене — відлюдника, якому зараз можна не остерігатися чужих поглядів... Чи не в такому ось тумані виявляється справжній образ людини? Усе це фальшиве вбрання — справжнє обличчя, маска, гніздо п’явок — просвічується наскрізь, наче радіоактивними променями... розкривається їхня суть, ядро, а показне оздоблення змивається... людську душу можна покуштувати на смак, як очищений персик. Звісно, за це треба розплатитися самотністю. Та байдуже. А хто сказав, що люди з обличчям не бувають самотніші за мене? Хоч би яка вивіска була на обличчі, а всередині кожна людина чимось схожа на потерпілого корабельну аварію.

Оскільки я хотів позбутися самотності, вона здавалася мені пеклом, а от для людей, що її шукають, вона — напевне, щастя. Гаразд, у такому разі я облишу роль героя слізливої драми, а запишуся добровільно у відлюдники. Якщо вже на моєму обличчі лежить тавро самотності, то чому б не обернути його собі на користь? На щастя, в мене є бог — хімія високомолекулярних сполук, є молитва — реологія, є храм — лабораторія, тож нема чого боятися, що самотність заважатиме моїй щоденній роботі. Навпаки, вона гарантуватиме, що кожен мій день буде все простішим, правильнішим, мирнішим і змістовнішим.

Дивлячись, як небо поступово рожевіє, я відчував, що у мене на душі стає світліше. Звичайно, якщо згадати недавню відчайдушну боротьбу, то така зміна настрою здаватиметься примхливою, неврівноваженою, але коли уявити собі, що так можна виплисти у відкрите море й не повернутися, то нарікати не годиться. Радіючи, що я не пропустив нагоди поміняти курс човна, поки ще видно берег, я озирнувся на маску. Легко й великодушно, щиро й чесно я вирішив з нею попрощатися.

Розлите по небу світло ще не торкнулося маски. Те чуже обличчя без жодного виразу, ніби зберігаючи незалежність і непокірність, опиралося зближенню зі мною. Воно здалося мені злим духом, що прибув з легендарної країни, і я несподівано згадав казку, яку колись прочитав чи почув.

Давно-давно жив собі король. Одного разу він захворів на якусь дивну, жахливу хворобу, від якої тануло його тіло. Ні лікарі, ні ліки не допомагали. І тоді король видав новий закон, який під загрозою смертної кари забороняв усім на нього дивитися. Закон виявився корисним: хоча в короля розтанув ніс, відпали руки — до зап’ястя, зникли ноги — до колін, ніхто не сумнівався, що король живий-здоровий. А тим часом хвороба не відступала, і король, танучи, мов свічка, не міг уже рухатись, а тому нарешті вирішив попросити допомоги, але було пізно — в нього і рот пропав. І от короля не стало. Однак ніхто з вірнопідданих і не подумав, що його немає. Кажуть, що, оскільки той мертвий король уже не чинив зла, то здобув собі славу мудрого правителя і довго користувався любов’ю та шаною народу.

Зненацька я розгнівався і, зачинивши вікно, знову впав на ліжко. Я випробовував маску менше ніж півдня. Надто короткий досвід, не вартий такого переполоху. Здатися можна будь-коли. Заплющивши очі, я згадував один за одним беззмістовні шматки краєвиду: то мокре від дощу вікно, то билинку, що визирає з тріщини в тротуарі, то пляму на стіні, схожу на тварину, то наростень на старому, пошкодженому дереві, то павутиння, що ось-ось порветься під вагою роси. Звичайний обряд, до якого я вдавався, коли, розсердившись, не міг заснути.

Однак цього разу ніщо не допомагало. Навпаки, роздратування чомусь наростало й ставало дедалі нестерпнішим. Нараз я подумав: от було б добре, якби цей туман надворі перетворився в отруйний газ! А як ні, то щоб сталося виверження вулкана або вибухла війна й світ задихнувся, а дійсність розпалася на скалки. Майстер штучних органів К. розповідав, що солдати, втративши на війні обличчя, накладали на себе руки. Що такі випадки були — я сам добре знаю, бо провів на фронті майже всю молодість. Коли смерть стоїть біля тебе ближче, ніж друзі, яке значення має стежинка до інших людей? Солдатові під час атаки обличчя не потрібне. Так, то була єдина епоха, коли забинтоване обличчя здавалося прекрасним.

В уяві я ставав артилеристом і розстрілював усе, що потрапляло на очі. І серед цього порохового диму я нарешті заснув.

Усе-таки сонячне проміння дивовижно впливає на душевний стан людини. А може, все пояснюється тим, що я добре виспався? Від яскравого світла я перевернувся на другий бік і розплющив очі — був початок одинадцятої, а моє нарікання в досвітній імлі зовсім випаровувалось, як вранішня роса.

Завтра скінчиться моє вигадане відрядження. І якщо я надумав здійснити свій план, то освоїтися з маскою мушу за сьогодні. У піднесеному настрої я нап’яв маску і почав одягатися. Трохи ніяковіючи, одягнув нового піджака, надів на палець персня і, закінчивши наряджатись, набрав досить елегантного вигляду. Зовсім не вірилося, що це був я — людина, яка в заляпаному хімікатами халаті від ранку до вечора мала справу тільки з молекулярними формулами. Хотілося з’ясувати, чому не вірилося, та, на жаль, я нетерпеливився. І не просто нетерпеливився, а начебто злегка сп’янів від свого блискучого перевтілення. А десь на глибині двох пальців під очним яблуком безупинно тріщав фейєрверк, сповіщаючи про початок чогось... Справді, я був схожий на самозакоханого чепуруна, що вирядився на свято.

Цього разу я надумав виходити з пансіону сміливо через парадні двері. Оскільки тепер я — «молодший брат», то мені нема чого особливо уникати людей, а якщо ж зіткнуся з дівчинкою, то ще краще — розпитаю, де продають йо-йо. Де можна купити таку іграшку — я не мав ніякого уявлення. Після тих нещасть — спочатку смерті нашого сина, а потім викидня — я, мабуть, свідомо відійшов від світу дітей, втратив з ним усякий зв’язок... Та, на жаль, ні з дівчинкою, ні з управителем я так і не зустрівся.

Якоїсь певної мети в мене не було, тому я вирішив почати з пошуків йо-йо. Оскільки я не знав жодної спеціальної крамниці, то передусім заглянув в секцію іграшок універмагу. Мабуть, унаслідок того, що йо-йо саме входило в моду, в кожній секції йому обов’язково виділяли вітрину, яку завжди обліплювали діти, наче мухи. Змішуватися з натовпом у такому місці не випадало з психогігієнічних міркувань, і я завагався. Але ж треба було зняти чари з дражливої «гри в таємницю», а тому я спробував протиснутися в цю мушину зграю. Та, на жаль, потрібного мені йо-йо не знайшлося. Видно, те йо-йо, яким гралася дівчинка, і кольором, і формою відрізнялося від цих, що продавалися в універмазі. Одне слово, якщо порівнювати із солодощами — дорогими й дешевими,— то йо-йо в універмазі можна було назвати дешевим. Вийшовши з універмагу, в пошуках відповідної крамниці іграшок я блукав містом майже годину, аж поки натрапив на невеличку крамничку в провулку навпроти вокзалу.

Як і слід було сподіватися, в ній панувала зовсім інша атмосфера, ніж в універмазі,— атмосфера невинного, начебто вкритого таємницею гріха. Товари продавалися не так дешево, як у крамниці дешевих ласощів, але й не дорого, а саме так, щоб їх могли купити собі діти трохи старшого віку на свій смак за кишенькові гроші. Інакше кажучи, в ній безсоромно розраховували на психологію дітей, які віддають перевагу підфарбованій солодкій воді перед фруктовим соком у пляшці. Звісно, там було і потрібне мені йо-йо. Тримаючи в руках дві півкулі, зроблені з синтетичної смоли, я раптом подумав, як уміло передав його творець дух крамнички в глухому провулку, й мимоволі гірко посміхнувся. В іграшці надзвичайно тонко сполучалася простота форми з пишністю оздоблення. Якби майстер не був нещадним до свого смаку, то нічого такого не придумав би. Ні, це означало не відсутність смаку, а, скоріше, підміну власного смаку смаком безлічі інших людей — це те ж саме, що, кинувши свій смак на землю, з насолодою розтоптувати каблуком черевика, як комашку. Жорстоко? Звичайно, трапляються і жорстокі обставини. Та якщо він зробив це з власної волі, то чи не зазнав радості, що помстився світові, і не відчув звільнення, ніби скинув одяг і залишився голий? Оскільки існує не тільки свобода діяти згідно зі своїм смаком, але й тікати від свого смаку...

Нічого не можна заперечити, на таке враження вплинуло й становище, в якому я сам опинився. І я змушений іти вперед, майже на кожному кроці топчучи свій смак, якщо хочу створити чуже серце, яке б підходило чужому обличчю. Але це виявилось не так важко, як я собі уявляв. Сталося так, ніби маска володіла здатністю викликати осінь, моє втомлене серце перетворилося на зів’ялий листок, що ось-ось упаде, якщо я тільки легенько струсну гілку. Я нітрохи не сентиментальний, але здивувався, що не відчув найменшого болю, як від укусу комара або пощипування ментолу, який попав в око. Мабуть, людське «я» — не таке, яким його уявляють.

Та, власне, яке серце я збирався намалювати на старому полотні? Серце для моїх завтрашніх планів... хоча я не міг визначити його словами, взятими із словника, скажімо, такими, як йо-йо, туристична листівка, скринька для коштовних каменів або приворотне зілля... як програму дії я бачив його виразніше, ніж карту, одержану за допомогою аерофотозйомки. Досі я обмежувався тільки натяками і не один раз. Але тепер, коли їхній зміст і наслідки вже можна сприймати як доконаний факт, тобто навіть покуштувати язиком, послухати вухами й помацати пальцями, навряд чи варто обмежуватись тільки натяками, тому що, мовляв, відверті слова завдадуть болю. При цій нагоді я таки скажу правду. Як зовсім чужа тобі людина, я вирішив спокусити і згвалтувати тебе... тебе, як символ чужого.

Та ні, стривай... Я збирався писати не про це... Я не настільки малодушний, щоб зволікати час, повторюючи те, що ти й так знаєш. Я хотів розповісти про свій дивний, навіть для мене несподіваний вчинок після купівлі йо-йо.

Приблизно третину площі тієї крамниці іграшок займали стенди з іграшковими пістолетами. Серед них було кілька імпортних, досить дорогих, але справді майстерно зроблених. Я взяв один із них — важкуватий і, якби не залите свинцем дуло, чистісінько як справжній, з курком і затвором. Я пригадав, що колись мені попалася в газеті стаття, в якій розповідалося, ніби хтось переробив іграшкового пістолета і стріляв справжніми кулями. Може, саме таким той чоловік скористався?.. Цікаво, чи ти можеш уявити собі, як я захоплено розглядаю іграшковий пістолет? Навіть найближчі мої приятелі з лабораторії навряд чи змогли б. Та й я сам не повірив би, якби не був свідком тієї сцени.

Ось тому, коли хазяїн крамниці, загортаючи йо-йо і запобігливо посміхаючись, прошепотів: «Подобається? Як хочете, то покажу щось із запасу»,— я все ще сумнівався, що я — це я. Та, мабуть, краще сказати: я зніяковів перед не властивою мені реакцією. Зніяковіти і водночас це усвідомлювати — чи немає тут суперечності? В усьому була винна маска. Нехтуючи моїм збентеженням, вона схвально кивнула лякливому, мов заєць, хазяїнові й, ніби утверджуючи своє існування, почала запально домовлятися про те «щось із запасу».

То був духовий пістолет вальтер. Сильна штука — пробиває п’ятиміліметрову дошку, а тому дорога — двадцять п’ять тисяч ієн. Як ти думаєш, що я зробив?.. Збив ціну до двадцяти трьох тисяч і купив. «Розумієте, це незаконно. Пневматичний пістолет — не пневматична рушниця, він усе одно, що справжній. А незаконне зберігання пістолета строго переслідується. Тому я вас прошу: будьте обережні...» — попередив хазяїн, та я все ж не відмовився від свого наміру.

Я був у дивному настрої. Моє «я» із справжнім обличчям, заховавшись у складках кишок, тихенько пропищало: «Такого не мало бути». Але ж я вибрав екстравертний, негармонійний тип обличчя мисливця тільки з однією метою — щоб воно узгоджувалося з роллю твого спокусника... І ще одне: я просив маску допомогти мені одужати. Я ж ні разу не казав: роби, як тобі заманеться. А тепер з цим пістолетом що я збираюся натворити?..

Але маска, ніби навмисне поплескуючи твердий предмет у кишені, зловтішно сміялася з моєї скрути. І вона не знала, як відповісти на запитання мого справжнього обличчя. Майбутнє — завжди тільки математична функція минулого. В маски, що від народження не прожила й доби, не мало бути плану дій на завтра. Суспільне становище людини є функцією її віку, а маска, вік якої дорівнює нулеві, поводиться, як маля, надто невимушено.

Але те маля в темних окулярах, що відбивалося в дзеркалі вокзального туалету,— мабуть, від згадки про твердий предмет у кишені,— мало дуже нахабний і зухвалий вигляд і, чесно кажучи, я спочатку не міг вирішити, легковажити цим малям чи боятися його.

Ну, що робити?.. Та це не було «що робити» людини, яка розгублено опустила руки, а скоріше зачаєне запитання, переповнене цікавістю. В усякому разі, для маски це була перша самостійна прогулянка, а я не мав інших планів, крім того, щоб її прогулювати. Спершу я задумав призвичаїти маску до людей, та, потерпаючи, щоб поганою підготовкою не завалити всю справу, далі повів її дуже обережно за руку. Однак після того випадку в крамниці іграшок ми помінялися ролями господаря і гостя. Я не лише перестав нею керувати, а, навпаки, приголомшено плентався по п’ятах за тим зголоднілим духом, схожим на щойно випущеного в’язня.

Що ж робити?.. Поки я легко погладжував бороду (напевно, це була реакція на колишні бинти), маска відкрито напускала на себе найрізноманітніші вирази, властиві мисливцеві: готовності, смакування, допитливості, жадібності, зухвалості, уважності, бажання, впевненості, націленості, сподівання... Одним словом, перем’явши, перемісивши і перемішавши між собою в якій завгодно пропорції усі мислимі в такому випадку вирази, вона нюшкувала повсюди, як невихований собака, що зірвався з ланцюга потай від свого господаря. Це свідчило, що маска почала впевнено реагувати на оточення, і, признаюсь, я навіть відчував задоволення — мовляв, так їм і треба!

Та водночас я страшенно занепокоївся. Хоч би як вона відрізнялася від мене, я — це я. Оскільки мене не загіпнотизували і не впоїли наркотиком, то за будь-який вчинок... зокрема й за схований у кишені пневматичний пістолет... кінець кінцем відповідатиму тільки я сам. Удача маски не була чимось випадковим, що вистрибнуло на світ, мов кролик із шовкового капелюха фокусника, а частиною мене самого, яка проникла крадькома, бо сторожа — моє справжнє обличчя — перекрило всі входи й виходи. Теоретично я розумів, що так мало бути, але не міг збагнути характер маски в цілому, наче втратив пам’ять. Спробуй уявити собі моє роздратування, коли абстрактне «я» не вдається наповнити змістом.

Я був дуже стривожений і вирішив непомітно натиснути на гальма.

«В чому причина невдачі з тим тридцять другим зразком: погано проведений дослід чи неправильна гіпотеза?»

Зачепивши важливе для нашої лабораторії питання, я вирішив нагадати собі про власне становище. Я висловив гіпотезу, що між зміною модуля пружності під впливом температури й тиску в деяких високомолекулярних речовинах існує функціональна залежність, і наслідки дослідів підтверджували її. Та от останній, тридцять другий, зразок своїми даними поламав мої сподівання, і я опинився в глухому куті.

Однак маска тільки трохи невдоволено насупила брови. З одного боку, мені здалося це зовсім природним, а з другого — я відчув себе ображеним...

Зауваження на полях. З самого початку маска призначалася тільки для мого одужання. Та коли подумати, що гість, якому я дав притулок, захопив мій дім, то про самолюбство не варто й згадувати її.

...І тоді я випалив:

— Ну скажи, ким ти хочеш стати? Якщо я захочу, то можу зірвати тебе хоч зараз.

Але маска спокійно пропустила ці слова повз вуха й безтурботно мовила:

— Ти, мабуть, розумієш, що я — ніхто. Досі я добряче потрудилася, щоб кимось стати, а тому скористаюся цією нагодою, відмовлюся від жалюгідної долі знову стати кимось. Зрештою, певно, і ти, щиро кажучи, не хочеш зробити мене кимось іншим. А навіть якби й хотів, то не зміг би. Отож краще залишимо все так, як є. Поглянь! Робочий день, а така тиснява... Тиснява виникає не тому, що люди скупчуються, а, навпаки, люди скупчуються, бо тиснява. Повір мені: і ті довговолосі, як волоцюги, студенти, і цнотливі жінки, нарум’янені, як розпусні актриси, і неохайні дівки в модному вбранні, наче кістляві манекени — всі хоч на мить, хоч в уяві намагаються стати ніким, а тому змішуються з юрбою. Чи, може, ти збираєшся запевняти, ніби ми зовсім інші?

Я не знав, що відповісти. І не міг знати. Бо свої твердження маска придумувала моєю головою. (Напевне, ти зараз посміхаєшся? Та ні, сподіватися чогось такого — це вже занадто. Я пожартував, але не для того, щоб розвеселити. Я був би задоволений, якби ти визнала, що в моїх словах є принаймні частка правди, але...)

Переконаний або вдаючи, що переконаний такими доказами, я вирішив більше не опиратись, а дозволити масці чинити на свій розсуд. І тоді вона негайно придумала на диво логічний план, не менш сміливий, ніж випадок із пістолетом — підійти до нашого дому й подивитися, що там відбувається. Ні, не на дім подивитися, а на себе самого. Перевірити, наскільки я зможу витримати випробування роллю спокусника. Оскільки в глибині душі я мав якусь надію, хоч і не міг виразити її словами, то з радістю послухався маски.

Постскриптум. Я не збираюсь себе вихваляти, але, здається, я був дуже добрий — так, ніби заради геліоцентричної теорії будови Всесвіту проповідував геоцентричну. Ні, я не вважаю, що доброта — маленький злочин. Від самої згадки про те, до чого вона призводить, з усіх пор мого тіла наче виповзають, звиваючись, черв’яки сорому. Якщо я соромлюся перечитувати написане, то ще більшу незручність відчуваю, уявивши собі, як ти це читаєш. Хоча і я знаю, що геліоцентрична теорія правильна... Безперечно, я перебільшував власну самотність... я вірив, що вона безпросвітніша, ніж у всього людства. Як свідчення мого каяття, з наступного зошита я викреслю всі речення, в яких буде хоч найменший натяк на трагедію.

Сірий зошит

Приміська електричка, якою я звичайно їздив на роботу, вразила мене такою новизною, наче після п’яти років розлуки, а не п’яти днів. Та це й не дивно. Бо цю дорогу я знав настільки, що не заблудився б навіть із заплющеними очима, а для маски вона була незнайомою. Якщо вона і пригадувала її, то лише тому, що ще в лоні, перед народженням, мріяла про неї.

Так, справді... Навіть хмари, схожі на оброслі білою бородою стародавні руїни, я впізнавав з вікна електрички... Нутро маски ніби купалося в розчині соди, на поверхню якого спливали малесенькі бульбашки... Я інстинктивно витер сухе чоло зворотним боком долоні й відразу оглянувся — на щастя, ніхто не помітив мого промаху... Тільки зберігаючи певну відстань до інших людей, я зможу з ними спілкуватися... Раптом до горла підступив сміх... Збудження, наче я вторгся на ворожу територію, змінилося спокоєм, як від повернення на батьківщину; докори сумління, ніби за скоєний злочин, змінилися радістю зустрічі... Я сам собі пан... З блаженним відчуттям пацієнта, хворого на шлунок, якого нарешті звільнили від дієти, у лад із погойдуванням вагона я почав з усієї сили тягтися, ніби вусики лози, до твого білого чола, блідо-рожевого шраму від опіку на зап’ясті і гладких обрисів щиколотки, що нагадувала внутрішність черепашки.

Що, занадто несподівано? Думай собі, як хочеш. Навіть коли ти й скажеш, що це марення сп’янілого від маски — я не маю підстав заперечувати. Справді, в цих нотатках я вперше так пишу про тебе. І не тому, що поводився з тобою, як з грішми, відданими на терміновий вклад,— скоріше мені здалося, що не маю на це права. Безликому привидові оцінювати твоє тіло — це безглуздіше, ніж жабі судити про пташиний спів. Тільки завдам собі болю, а потім, напевно, і тобі... А от чи маска зняла закляття? Звичайно, це ще важче питання. І воно чимдалі настирливіше вимагатиме відповіді. Здається, ще не пізно, можна почекати.

Уже почали висипати службовці з закритих контор, і в електричці стало тісно. Я ледь-ледь поворухнувся, і молода жінка в зеленому пальті зачепила задом моє стегно. Я крутнувся, щоб вона ненароком не відчула, що в мене пістолет, та дарма — нас притиснули ще сильніше. Здавалось, наче жінка мене не уникає, а тому і я вирішив не змінювати свого положення. З кожним поштовхом вагону я все щільніше притискався до неї і більше не робив спроб віддалитися. Жінка старанно вдавала, буцімто дрімає, а її зад то твердішав, то м’якшав. Поки у веселому настрої я розважався химерною думкою: а що якби я тицьнув її дулом пістолета? — поїзд прибув на потрібну мені станцію. Вийшовши з вагону, я подивився на жінку, вже немолоду, якщо судити ззаду по зачісці,— вона зосереджено розглядала рекламний щит на платформі... Ні, цей випадок не мав якогось особливого значення. Я захотів розповісти про нього лише тому, що подумав: якби не маска, нічого такого, напевне, не сталося б.

Постскриптум. Ні, цій частині моїх записок не вистачає щирості. Не вистачає щирості й чесності. Мабуть, далося взнаки те, що мені соромно перед тобою? А коли так; то краще було б узагалі цього не торкатись. Якби я хотів лише похвалити маску за її корисність, то не мусив би витрачати десяти-двадцяти рядків на такі еротичні зізнання... А тому я сказав, що мені не вистачає чесності. Оскільки я наполовину обманув тебе, то не тільки не зумів розповісти про свої справжні наміри, але й мало не призвів до непорозуміння між нами.

Я не відважуюсь торгувати чесністю. Та якщо вже зачепив те, що мав неминуче зачепити, то відкрию всю правду, нічого не приховуючи. З погляду загальноприйнятої моралі я поводився безсоромно — настільки, що мав би принаймні покаятися. Та якщо приписати цей вчинок масці, то, гадаю, в руках буде важливий ключ для розуміння моїх наступних дій. Одверто кажучи, в ту хвилину я почав відчувати збудження. Назвати це перелюбством, мабуть, не можна, хіба що духовною мастурбацією. Та чи зрадив я тебе? Ні, я не хотів би так бездумно вживати слово «зрада». Якщо вже на те пішло, то я безперестанку зраджую тебе, відколи на моєму обличчі загніздилися п’явки. Я навмисне цього не зачіпав, бо побоювався, що від огиди ти не захочеш читати далі, але щонайменше сімдесят процентів моїх думок заповнювали сексуальні фантазії. У вчинках вони не виявлялися, та все одно я був, так би мовити, прихованим сексуальним маніяком.

Часто кажуть, що між сексом і смертю є тісний зв’язок, та справжній зміст цих слів я збагнув саме тоді. До того я тлумачив їх поверхово в тому розумінні, що статевий акт своїм самозреченням подібний до смерті, але, втративши обличчя і перетворившись у похованого живцем, побачив у них цілком реальний зміст. Так само як дерева дають плоди, поки настане зима, а низькорослий бамбук — поки засохне, секс — це не що інше, як боротьба людини зі смертю. Отже, чи не можна сказати, що статевий потяг людини, який не має певного об’єкта,— це жадоба людського відродження, що її відчуває індивідуум, який стоїть на порозі смерті? Свідченням є те, що всі солдати — жертви еротоманії. Мабуть, якщо серед жителів певного міста зростає число еротоманів, то це означає, що місто, а може, і вся країна сподівається великої кількості смертей. Коли людина забуває про смерть, статевий потяг уперше перетворюється в кохання, спрямоване на певний об’єкт, і тоді забезпечене стале відтворення роду людського.

Мені здається, що поведінка маски в електричці пояснюється ось чим: і я, і жінка були дуже самотні, а я, крім того, перебував на перехідній стадії розвитку від еротики до кохання — іншими словами, в стані еротичного кохання. Маска тоді ще не дозріла до повноцінного життя, а тільки починала жити. В такому стані вона ніяк не могла б тебе зрадити, бо просто не мала сил для цього. За моєю програмою маска мала зажити повним життям тільки після того, як їй пощастить зустрітися з тобою.

Отже, на основі цього додатку можна дійти такого висновку: завдяки масці я уник крайнього пориву, властивого сексуальним злочинцям, але, як і раніше, залишився напіверотоманом. Однак ці еротичні мотиви не зблизили нас, а, навпаки,— я в цьому глибоко переконаний — віддалили. А тому за всяку ціну я мусив закохати тебе в маску.

«Маска зараз доростає, а тому найкраще виховувати її на її власному досвіді»,— думав я, стоячи у станційному туалеті. Я вирішив уникати людних торгових кварталів, а вибирати глухі провулки. Бо вважав, що мені було б незручно наткнутися на тебе перед рибною крамницею. Я ще не мав певності, що витримаю будь-які несподіванки, а, крім того, хотів, щоб перша зустріч маски з тобою відбулася за моїм наперед продуманим планом. Щоб охолодити жар, який почав обпікати обличчя під маскою, я дихав ротом, наче собака, і водночас раз у раз повторював: «Розумієш, я тут уперше... Усе, що бачу і чую,— для мене нове... І будинки, які згодом потраплять мені на очі, і людей, з якими, може, зустрінуся,— все побачу вперше... Та коли щось і збіжиться із спогадами, то це буде помилка, випадковість або видиво, вимріяне вві сні... І розбита кришка люка... І наполовину пофарбований сигнальний поліцейський ліхтар... І ріг дому, де цілий рік стоїть калюжа стічної води... І гілля височенних дзелькв уздовж вулиці... Потім...

Потім, ніби випльовуючи піщинки з рота, я намагався вигнати з пам’яті кольори і образи, та незважаючи на мої зусилля, щось усе-таки залишилося. Це була ти. Я всім серцем сказав масці: „Ти зовсім чужа. Завтрашня зустріч буде найпершою зустріччю з нею, ти ніколи не бачила її, не чула про неї. А свої враження викинь з голови, і якнайшвидше!“ Але чим далі, розчиняючись, відходив навколишній краєвид, тим виразніше випливав твій образ, і я не міг нічого з цим вдіяти.

Нарешті я — і маска, звичайно, також,— поставивши в центр твій образ і мало не торкаючись нашого дому, наче метелик, приваблюваний світлом, почав невтомно кружляти по неправильному чотирикутнику.

Однак сусідкам, що поспішали мимо з кошичками в руках, було байдуже до незнайомого перехожого. А діти є дітьми, вони захопилися грою на той короткий час, що залишився до вечері. Отже, можна було не боятися, що хтось зверне на мене увагу. Коли я обійшов наш дім разів із п’ять чи шість, спалахнули вуличні ліхтарі, і відразу почало смеркати. Сповільнивши кроки настільки, щоб не викликати підозри, я придивився — з невидимого вікна, у двір скісно падало м’яке світло, отже, ти була вдома. Світилося в їдальні. Невже і для себе самої ти старанно накриваєш на стіл?

Зненацька я відчув щось схоже на ревнощі до того світла в їдальні. І не з якогось конкретного приводу — скажімо, до гостя, який зайняв моє місце. Здавалось, я ревнував просто до самого факту, що там наша їдальня, в якій ніщо не змінилось, а під вечір запалало світло. Напевне, я вважав несправедливим і неприйнятним те, що мушу тинятися під вікном у масці замість того, щоб, як завжди, очікуючи вечері, сидіти при світлі з вечірньою газетою. Незворушне світло їдальні, що без мене нітрохи не потьмяніло... Зовсім як ти...

І раптом маска, якою я був так задоволений, з якою пов’язував стільки надій, здалася мені непевною, збляклою. Задуманий велетенський спектакль, у якому я, надівши її, стану іншою людиною, насправді виявився блідою і слабкою сценою перед незмінною повсякденністю: коли сутеніє, повертають вимикач, і в їдальні спалахує світло. Як тільки маска зустрінеться з твоєю усмішкою, то розтане, наче сніг навесні.

Щоб перебороти відчуття поразки, я подумав, що треба дозволити масці якийсь час помріяли. Очевидно, її фантазії, а може, нестримні химери будуть такі ж грубі й незграбні, як вона сама, але я не заперечуватиму, бо вона вперше матиме справу з буденністю, старою, як світ. І, вирішивши заплющити на все очі, я знову почав кружляти по неправильному чотирикутнику навколо нашого дому — так, ніби мав якусь справу.

Однак ті фантазії не підбадьорили маску, а, навпаки, тільки підкреслили, що мене з нею розділяє нездоланна і підступна прірва.

Звільнившись від ланцюгів, маска насамперед без усякого сорому попростує до нашого дому. Тим самим накине мені роль своєрідного звідника. Дерев’яна хвіртка з відірваною завісою... Доріжка з гравію, вкрита грязюкою, і тому на ній не чути людських кроків... Облуплені, наче хворі на коросту, двері... Біля ганку перекошена, напівзогнила ринва... А чого ти сюди приплентався? Це ж чужа оселя! Натиснувши на кнопку дзвінка й відступивши крок назад, щоб перевести дух, прислухався, що ти робиш... Незабаром наближаються кроки, спалахує лампа на ганку, чути твій голос: „Хто там?“...

Ні, хоч би як докладно я розповідав про все, нічого з цього не вийде. Зрештою, і не треба, а крім того, неможливо. Навпаки, чи не здавалося б дивним, якби я силоміць об’єднав в один суцільний текст свої химерні думки, схожі на уривки речень, написаних упереміш одне з одним на класній дошці хтозна-коли і хтозна в якому порядку, або, точніше, на непристойні закарлючки на стінах громадського туалету? Мені хотілося б вибрати з них лише дві-три сцени, обмежившись найпотрібнішим для того, щоб ти могла зрозуміти, якого удару завдали мені ці фантазії.

Перша сцена — відразу після того, як я почув твій голос, схожий на шепіт. Я миттю просунув ногу в двері, які ти прочинила з величезною обережністю, силоміць рвонув їх до себе і раптом виставив на тебе, перелякану, ніби захлеснуту шпарким вітром, пістолета... Уяви собі, як я розгубився. Безперечно, я поводився надто вороже. Правду кажучи, мене іноді дратувала твоя незворушність, та хіба з цієї причини треба було наслідувати бандита з кінофільму? Якщо вже я спокусник, то невже не міг придумати приводу, який би підходив для цієї ролі? Оскільки все відбувалося в уяві, то годилася будь-яка брехня — наприклад, що я приятель чоловіка ще з університету і прийшов заради давньої дружби. А так виходить, що я не спокусник, а напасник?.. Може, від самого початку в маску закладено жадобу помсти? Безперечно, я був настроєний неприязно, відчував ненависть і навіть помсту до упередженості людей, що намагаються позбавити мене разом із обличчям і громадянських прав. А до тебе?.. Не знаю... думаю, що ні, але не впевнений... Після того мене охопив такий шал, що затьмарив розум і позбавив здатності міркувати.

То були ревнощі. Я вже кілька разів відчував ревнощі, збуджені уявою, та цього разу зі мною відбувалося щось інше. Гострий чуттєвий дрож, для якого відразу не можу знайти відповідної назви. Ні, мабуть, найправильніше буде назвати його „перистальтикою“. Обручі болю один за одним через певні проміжки часу переміщалися від ніг до голови. Якщо згадаєш, як рухаються лапки стоноги, то приблизно матимеш уявлення, що це таке. Я вважаю, що ревнощі — звіряче почуття, здатне спонукати навіть до вбивства. Є дві теорії: згідно з першою, ревнощі — витвір людської цивілізації, згідно з другою,— первісний інстинкт, властивий і диким звірам. Судячи з щойно здобутого досвіду, напевне, правильна остання теорія.

Та, власне, до чого я мав ревнувати? Причина була настільки нікчемна, що я просто не насмілюсь про неї писати. Я ревнував до того, що маска торкатиметься рукою твого тіла, а ти її рішуче не відкинеш, не опиратимешся до кінця, навіть під загрозою смерті... Кров ударила мені в голову з такою силою, що навколишній світ розпливався перед очима. Як подумати, смішна історія, та й годі. Адже і твоя поведінка, і свавільні витівки маски — все було вигадкою, грою уяви, виходить, я сам створив причину для ревнощів і сам ревнував до наслідків.

Якщо я все так добре усвідомлював, то мав би негайно припинити фантазування і звеліти масці починати наново... та чомусь цього не зробив. Не тільки не зробив, а, навпаки, ніби жаліючи за ревнощами, підстьобував, заохочував маску. Ні, то не був жаль, а, напевно, все та сама помста. Видно, я попав у зачароване коло, ніби підкладав до жару вогню: муки ревнощів хотів витіснити насильством маски, але ще більше розпалював ревнощі... А коли так, то виходить, що й на початку цієї сцени я мав якесь затаєне бажання. Отже, були питання, яким я мав глянути прямо в вічі, не звинувачуючи в усьому маску. Так, можливо... не дуже приємне припущення, але... якщо перед тим, як втратити обличчя, я... відколи жив сімейним життям, як усі люди... потай вирощував у душі паростки ревнощів? Що ж, цілком можливо. Яке сумне відкриття! Тепер я похопився, але вже пізно...

Зовсім пізно. Маска, що мала бути нашим посередником, виявилася негідницею. Щоправда, ніщо не змінилося б, якби вона була ніжним спокусником. Навпаки, з’явилася б можливість страждати від злоякісних ревнощів, що не мають виходу. І як наслідок — рано чи пізно така ж сама сцена насильства.

Твій страх обернувся для мене чуттєвими конвульсіями, чого я і сам не сподівався... ні, годі... хоча я грав спектакль для того, щоб побороти повсякденність, усе-таки вийшов за всякі межі. Якби то був сон, я постарався б накинути на цей випадок тонкий серпанок алегорій, а так вийшла фантазія без стрімкого польоту, схожа на правдиву історію. Та досить банальностей!

А от остання сцена — хоч би якою банальною вона здавалася, обійти її мовчанням я не маю права. Річ у тому, що вона була не просто банальною, а своєю огидністю могла б знаменувати кінець вистави і водночас стала переломним моментом, який визначив мої наступні вчинки... Наставивши пістолета, я почав вимагати від тебе зізнань: „Поки мене не було, ти сама себе задовольняла?! Не приховуй, не вдасться! Я знаю, що ти робила!“ Я нападав на тебе з дикою настирливістю. Але моє терпіння таки вичерпалося. Здається, настав час покласти край тим брудним домислам. Як домогтися, щоб стало ясно? Я почав твердо вірити, що найкращий і, мабуть, єдиний спосіб — це зірвати маску з себе саме в ту мить, коли ти наважишся промовити хоч слово.

Щоб стало ясно кому? Масці? Мені? Чи, може, тобі?.. Здається, про це як слід я не подумав. І природно, що не подумав. Бо я хотів дати зрозуміти, як мені важко, не комусь із нас, а самому поняттю „обличчя“, що загнало мене в таке становище.

Я почав відчувати нестерпне спустошення від того, що між мною і маскою дійшло до розколу. Мабуть, я вже передчував майбутній крах. Хоча Маска, як показує сама назва, була моїм фальшивим обличчям і не могла мною розпоряджатися, та коли побачила тебе вперше, то відлетіла в недоступну далечінь, а мені нічого не залишилось, як розгублено провести її очима. Таким чином, усупереч задуму, який призвів до створення маски, я мусив визнати перемогу обличчя. Щоб знову злитися в цілісну особу, я мав би зірвати з себе маску й припинити цей маскарад.

Як я і сподівався, маска теж не опиралась. Як тільки вона переконалася в моїй рішучості, гірко посміхаючись, підібгала хвоста й перестала фантазувати. А я перестав її переслідувати. Хоча в своїх фантазіях вона й перегнула палицю, я не мав бажання відмовитися від завтрашніх планів, отже, ми залишилися співучасниками злочину, одного поля ягодами... Ні, неправильно називати нас співучасниками злочину. Мабуть, не треба опускатися так низько. В усякому разі, в мої завтрашні плани не входило вимахувати пістолетом. Еротичні елементи були, але не настільки безсоромні. Здатися розбещеним випадковій, абстрактній попутниці в електричці,— це ще сяк-так, а от власній дружині — хто захоче?

Коли я востаннє проходив повз будинок і крізь огорожу заглянув до їдальні, то побачив, що зі стелі звисають, ніби білі водорості, стрічки бинтів. Очевидно, готуючись до мого повернення післязавтра з так званого відрядження, ти випрала стару пов’язку. Тієї ж миті мені здалося, ніби серце прорвало діафрагму й опустилося вниз на два-три сантиметри... Отже, я все ще кохав тебе. Поводився так жахливо, та не переставав кохати. Однак яке нещастя, що впевнитися в цьому коханні я зміг лише таким способом! Я опинився у становищі школяра, якого не пустили на екскурсію,— йому залишається тільки ревнувати до знаменитих краєвидів та історичних пам’яток.

Постскриптум на окремих листках, укладених у зошит. Якщо тобі буде нудно, то пробач, але я хотів би ще раз докладніше розібратись у безсоромних фантазіях маски. Бо, оглядаючись назад, підозрюю, що за ними крився інший зміст, крім того, який дійшов до мене,— одне слово, як кажуть стосовно детективних романів, ключ, що виводив би на злочинця, або натяк на розв’язку.

Остаточні висновки я збираюся зробити іншим разом. Думаю показати тобі ці записки не пізніше ніж через три дні — приблизно стільки часу потрібно для їхнього завершення. Тому, якби я ставив собі за мету визначити розв’язку, то обмежився б тим, що цього додатку не робив би, а матеріал долучив би до останньої частини записок. Звичайно, вони від цього тільки виграли б. Але зараз мене цікавить зовсім інше. Я хотів би внести деякі поправки до поняття „еротика“, яким я збирався виправдатись, а натомість закував себе в кайдани... або до твердження, ніби мене й маску багато що розділяє. Оскільки я визнав свою провину, то чого б не вислухати моїх пояснень, звісно, якщо я не викривлятиму фактів?

Того дня я вивів маску надвір з легким серцем, ніби виявляв суворість до неї так, як велить приказка: коли любиш дитину, пошли її в далеку подорож. Я заразився грайливістю собаки, вперше спущеного з мотузки, у мене з’явився веселий, піднесений настрій. Однак несподівана поява ревнощів змусила нас, мене і маску, схрестити мечі за тебе. Водночас ці ревнощі знову нагадали мені про кохання і відданість тобі... Тому плани, відкладені на завтра, настійно вимагали здійснення... І хоч-не-хоч, я мусив запропонувати масці тимчасове перемир’я.

Звичайно, глибоко в душі в мене щось застрягло, наче колючка. Електричка, яка йшла до міста, була порожня, і хоч би де я сів, усюди шибка перетворювалася на чорне дзеркало, в якому відбивалася моя маска. Якийсь дивний тип з бородою, претензійно вдягнений, в темних окулярах, хоча вже смеркає... Врешті-решт я поставив йому ультиматум: або він дотримуватиметься перемир’я, або я відразу ж зриваю маску. Як на зло, в того типа за пазухою стирчав пістолет. З ним треба бути обережним! Мені навіть здалося, начебто, глузливо посміхаючись, маска сказала: „Не бурчи! Я для тебе неминуче зло... Якщо хотів мене позбутися, то треба було думати раніше... А як уже почав — не нарікай... Коли хочеш щось придбати — готуйся платити...“

Я прочинив вікно. Дмухнув колючий, напоєний вологою вітер,— охолодивши потилицю і долоні рук, він зупинився перед „неминучим злом“, тобто маскою, і навіть не торкнувся гарячих щік. Психологічно я страждав від прірви, яка розділяла нас із маскою, а фізіологічно, навпаки, гребував її надмірною близькістю. Мабуть, так почувається людина, якій вставили поганий зубний протез. Однак... видно, і я, не здаючись, намагаюся виправдатися... Оскільки угода про перемир’я сяк-так дотримувалася, то, якби вдалося подолати деякі перешкоди (наприклад, ревнощі), я, напевне, міг би досягти своєї найголовнішої мети: відновити стежинку між тобою і мною. Що й казати, до тебе, моєї дружини, я не мав би виявляти такої безсоромної цікавості. Тим паче, що проймався до тебе дедалі більшою щирістю, а до маски, навпаки,— неприязню.

Та чи так було насправді?.. Наслідки ти знаєш, а тому не буду повторятись... Питання не тільки в наслідках... Власне, які були підстави для того, щоб себе одного так виділяти?

Напевне, можна сказати, що розбещеність — статева сфера абстрактних людських відносин. Якщо обмежитись абстрактними стосунками настільки далекими, що їх навіть уява неспроможна охопити, то інша людина неминуче перетворюється на абстрактного антипода, тобто ворога, а статеве протиставлення — на розбещеність. Інакше кажучи, поки існує абстрактна жінка, чоловікам не уникнути розбещеності. Мабуть, не розбещеність — ворог жінки, як звичайно вважають, а, навпаки, жінка — ворог розбещеності. А коли так, то чи не слід вважати розбещеність цілком нормальним сучасним різновидом статевого потягу, а не якимось збоченням?

В усякому разі, в нашу епоху, на відміну від минулих, нікому не вдається провести чіткої межі, яка б відділяла ближнього від ворога. В електричці нас упритул обступає безліч ворогів, а не ближніх. Ворог проникає і в наш дім у вигляді листів і телеграм, а перетворившись в електромагнітні хвилі, просочується у клітини нашого мозку так, що нема від нього захисту. За таких умов вороже оточення стало повсякденним, звичним, а ближній — чимось непомітним, як голка, загублена в пустелі. Тоді й народилася рятівна думка: „Хай усі люди стануть нашими ближніми!“ — та чи помістяться вони в нашій уяві, коли їх треба рахувати сотнями мільйонів? Чи не доцільніше вибрати розумніший спосіб життя: відмовитися від невиправданих мрій і мужньо змиритися з тим, що навколишні люди — вороги? Чи не безпечніше якнайшвидше виробити імунітет проти самотності?

І тому не можна гарантувати, що отруєна самотністю людина не матиме статевого потягу до власної дружини, не кажучи вже про сторонніх жінок. Випадок зі мною — не виняток. Якщо визнати, що маска призвела до деякого абстрагування людських стосунків, то саме завдяки цьому я віддався тим фантазіям і, намагаючись знайти з них вихід, міг обійти мовчанням свої гріхи і вдавати невинного. Та хоч би як я себе вигороджував, сам факт, що я придумав такий план, свідчив про мої еротичні химери.

Отже, план створення маски був не просто якимось моїм особливим прагненням, а звичайним виявом жадоби сучасної людини до повнокровних людських стосунків... На перший погляд, я начебто зазнав поразки від маски, а насправді — ні...

Стривай! Адже не тільки план створення маски не був чимось особливим. Втрата обличчя, яка спонукала просити допомоги в маски, сама моя доля — не виняток, а скоріше спільна риса в житті сучасних людей... Справді, цікаве відкриття. Мій відчай пояснювався не стільки втратою обличчя, а тим, що моя доля не має нічого спільного з долею інших людей. Я не міг побороти заздрощів навіть до хворого на рак, тому, що він розділяє своє нещастя з іншими людьми. Якби все склалось інакше... якби та яма, в яку я провалився, не виявилась старою криницею, яка випадково була неприкритою, а відомою всім в’язничною камерою, то, природно, мій відчай був би значно меншим. Напевне, ти розумієш, що я хочу сказати. Відчай самотніх підлітків — хлопця, в якого ламається голос, або дівчини, в якої почалися перші менструації,— що зазнали спокуси мастурбації і вважають її тільки власним ненормальним захворюванням... Або відчай приниження від першої незначної крадіжки (скляної кульки, гумки для стирання або грифеля), яка нікого не обминає і проходить, мов кір, але сприймається як ганебний злочин, що його скоїв лише ти один... Та коли, на нещастя, таке хибне уявлення триватиме довше певного часу, з’являться ознаки отруєння, і такі люди можуть стати справжніми сексуальними злочинцями або невиправними злодіями. Щоб уникнути цієї пастки, не досить усвідомлювати свій гріх. Набагато ефективніший спосіб — це вирватись із лабет самотності, дізнавшись, що хтось теж здійснив такий самий злочин, що в тебе є співучасник.

Чи не тому я відчував приязнь до незнайомих людей — ладен був усіх обняти — пізніше, коли в місті напився, чого раніше зі мною не траплялося, і сп’янів (щоб не повторюватися, про це напишу окремо),— що мав слабеньку надію зустріти серед них кого-небудь, хто так само, як і я, теж утратив обличчя? Та це не означає, що я відчував близькість до своїх ближніх — ні, я просто глибоко перейнявся думкою про відчужені, абстрактні людські стосунки, які виникають тому, що всі люди — вороги. Тому мені не слід було надіятись, що ми зможемо гратися весело, мов цуценята, на теплій ковдрі доброзичливості, як це буває часто в романах...

Однак тепер я зробив жахливе відкриття: дізнався, що за бетонними стінами моєї камери є люди з такою ж долею. Коли добре прислухатися, то поряд чути їхній стогін. А вночі, як грозові хмари, здіймаються численні зітхання, скарги і хлипання — вся в’язниця переповнюється прокльонами.

— Не я один... Не я один... Не я один...

Як пощастить, удень їм виділяють час на прогулянку й ванну, і тоді вони мають нагоду нишком розповісти один одному про свою долю поглядами, жестами чи пошепки.

— Не я один... Не я один... Не я один...

Якщо скласти докупи ті голоси, стане ясно, що та в’язниця величезна. Оскільки в’язні в ній засуджені за злочини, які виражають суть сучасних людських взаємин — за втрату обличчя, зруйнування стежинки до інших людей, втрату страху й радості виявлення невідомого в інших людях, нехтування своїм обов’язком творити добро іншим і забування музики, яку слухали разом,— то, виходить, що ввесь світ — величезна в’язниця. Але, звісно, це відкриття не змінило нічого в моєму становищі арештанта. Інші люди втратили тільки духовне обличчя, а я — і фізичне, отже, в ступенях нашої вимушеної ізоляції, природно, є різниця. Та, незважаючи на це, я ще плекав надію. В моєму стані щось її підтримувало, адже я не був похований живцем. Напевне, тому, що моя фізична неповноцінність, коли без маски не заспіваєш, не схрестиш меча з ворогом, не можеш стати розпусником, не можеш бачити снів,— була не тільки моїм нещастям, а могла стати темою моїх розмов з іншими людьми. Можливо. Мабуть, саме так.

До речі, а ти що про це думаєш?.. Якщо мої міркування бездоганні, то, гадаю, і ти не будеш винятком і врешті-решт погодишся зі мною... Звичайно, погодишся... Бо інакше не відштовхнула б моєї руки, простягнутої до спіднички, не загнала б мене в кут, як поранену мавпу, не дивилася б спокійно, як я падаю в пастку, розставлену маскою, і не довела б мене до скрутного становища, коли нічого не залишається, як писати ці нотатки. Тим самим ти довела, що твоє обличчя, енергійного гармонійного типу, було теж маскою. Коротко кажучи, ми одного поля ягоди. Відповідальність падає не тільки на мене. Виходить, що був сенс писати ці нотатки. Не міг же я і сліду не залишити. Очевидно, ти з цим погодишся.

А тому прошу: не глузуй з цих записок. Писання — не просто заміна фактів рядком букв, а ризикована мандрівка. Я не ходжу по тих самих визначених місцях, як листоноша. Тут трапляються небезпеки, є свої відкриття і радощі. Одного разу я відчув, що варто жити тільки заради того, щоб писати, і навіть подумав, що хотів би водити пером без кінця. Та я вчасно зупинився. Здається, мені вдалося уникнути смішної ролі огидного чудовиська, що посилає дарунки недосяжній для нього дівчині. Начебто не прикидався, що запланованих три дні розтягую до чотирьох, а потім до п’яти, щоб виграти час. Якби ти прочитала ці записки, то, напевне, відновлення стежинки між нами стало б спільною роботою. Думаєш, я хвалюся? Ні, я ненавиджу надмірний оптимізм так само, як і дурну самовпевненість. Зрозумівши, що ми друзі, які завдали одне одному болю, я міг сподіватися на взаємне співчуття. Гаразд, не вагаючись, загасімо світло. Коли гаснуть лампи, кінчається й маскарад. Я хочу, щоб у темряві, в якій не видно ні обличчя, ні маски, ми ще раз упевнилися одне в одному. Я хотів би повірити в нову мелодію, що долинає до мене з тієї темряви.

Зійшовши з електрички, я прожогом вбіг до пивного бару. Я ще ніколи не відчував такої вдячності до запітнілої поверхні кухля з пивом, як цього разу. Мабуть, тому, що маска не давала шкірі обличчя дихати, в горлі пересохло. Одним духом, наче помпа, я випив півлітра.

Я вже давно не пив і сп’янів швидше, ніж звичайно.

Маска, звісно, не почервоніла. Натомість заворушилися, засвербіли п’явки. Не звертаючи на це уваги, я висушив другий і третій кухоль — сверблячка почала втихати. Піддавшись настрою, я долучив ще й пляшечку саке.

І тоді моє роздратування вмить зникло, перейшовши у пихатість і зухвальство. Видно, і маска почала хмеліти; Обличчя, обличчя, обличчя... Витерши очі, мокрі від сліз, а не від поту, крізь тютюновий дим і гамір я почав демонстративно розглядати безліч облич, що переповнювали зал... Ну, що хочеш сказати? Кажи!.. Нічого сказати?.. Я так і знав. Бо сам факт, що правиш теревені, попиваючи саке, доводить, що поважаєш маску, сам про неї мрієш... Лаючи своє начальство, вихваляючись, що знайомий твого знайомого — велике цабе, ти думаєш лише про те, як би стати іншим, приховати своє власне обличчя... Однак твій спосіб оп’яніння нікудишній... Із справжнім обличчям не нап’єшся так, як у масці... Справжнє обличчя може перетворитися хіба що у п’яну пику... Хоч нап’єшся мало не до смерті, а маски не доженеш... Якби задумав позбутися імені, професії, родини й походження, тобі лишається тільки одне: проковтнути смертельну дозу отрути... А от із маскою все по-іншому... Не випивши жодної краплі алкоголю, з її допомогою можна стати ні на кого не схожою людиною... Як-от я... Я?.. Ні, це маска... Забувши про щойно укладену мирну угоду, маска знову почала сваволити. Та я сам напився не гірше за неї, а тому не посмів їй дорікнути. А коли так, то чи зможу я взяти на себе відповідальність за завтрашній план?.. У голосі, що ставив це запитання, не було наполегливості, і я, згнітивши серце, погодився на вимогу маски надати їй автономію.

Маска ставала все грубшою і грубшою. Нарешті розрослася навколо мене до розмірів фортеці, і я в цьому панцирі, як мисливець із важким спорядженням, виповз у нічне місто. З бійниць тієї фортеці його вулиці здавалися пристановищем диких кішок-калік. Вони блукали, збираючись у зграї, недовірливо принюхувалися, шукаючи своїх відірваних хвостів, вух і лап. Заховавшись під маскою, що не мала ні імені, ні суспільного становища, ні віку, я пишався здобутою перемогою, яку сам собі забезпечив. Якщо свобода навколишніх людей була схожа на матове скло, то моя — на цілком прозору шибку. Незабаром моя жадоба досягла точки кипіння: закортіло скористатися свободою в житті... Так, напевне, мета життя — це трата свободи. Часто люди погодяться так, ніби мета їхнього життя — накопичування свободи, та, може, це хибне уявлення породжене її хронічною нестачею? Ставлячи собі таку мету, вони заводять дискусії про кінець Всесвіту, перетворюються на скнар або релігійних фанатиків... Справді, навіть завтрашній план не може бути самоціллю. Спокусивши тебе, я хочу розширити сферу чинності свого паспорта, а тому цей план, мабуть, треба вважати тільки своєрідним засобом. В усякому разі, важливо, що я робитиму зараз. Зараз слід, не шкодуючи нічого, використати всі можливості маски.

Постскриптум. Звичайно, все це лише софістика, просякнута алкоголем. Освідчившись тобі в коханні, я не збираюся просити, щоб ти згодилася на мої нахабні доводи, які безсоромно виправдовують перелюбство. Я і сам ще не маю наміру нав’язувати їх самому собі. А тому готую прощальне слово до маски. Тільки от що мене трохи непокоїть: здається, начебто і в тверезому стані я вважав такі аргументи природними».

«Метою дослідження є не наслідок, а сам процес»... Так, під цими словами, наче під чимось само собою зрозумілим, підпишеться будь-який дослідник... На перший погляд, вони нібито не стосуються мого випадку, та, коли подумати, я говорив те саме. Процес дослідження — це не що інше, як трата свободи на стосунки з матерією. На противагу цьому, наслідок дослідження, виражений у здобутих цінностях, сприяє накопиченню свободи. Очевидно, суть цих слів у тому, щоб застерегти від змішування мети з засобом і від переоцінювання ролі наслідку. На мою думку, ці міркування цілком обгрунтовані й логічні, та, порівнюючи їх з раніше написаним, можу сказати, що вони нічим не відрізняються від софізмів п’яної маски. Багато чого мене не задовольняє. Напевне, я думав, що підкорив маску, а насправді не вмів дати собі з нею ради. А може, свобода схожа на сильнодіючі ліки, які в малій дозі лікують, а трохи в більшій — негайно викликають побічні ефекти? А яка твоя думка щодо цього? Якби я був змушений підкоритися масці, то викладена раніше теорія про те, що маска — в’язниця, а можливо, й ці записки — продукт неправильних уявлень. Та все ж мені й на думку не спадає, що ти погодишся з моїми міркуваннями, які виправдовують наш таємний зв’язок...

Отже, як розпорядитися цією надмірною свободою?..

Якби хтось спокійно стежив за моїм жадібним виразом обличчя, то, напевне, нахмурився б. Та, на щастя, маска була ніким, а тому зовсім не дбала про те, що про неї подумають. Яке приємне це відчуття звільнення, коли не треба ні соромитись, ні виправдовуватись! Воно занурило мене по самі вуха в музику, що ніби скипала піною.

Зауваження на полях. Так, слід особливо наголосити на поверненні до мене тієї музики. І неонова реклама, і ілюмінація, і сірувате вечірнє небо, і дівочі ніжки в тонких панчохах, і забутий провулок, і мертва кішка в урні для сміття, і розтоптаний недокурок тощо — з усього цього, наче з окремих нот, творилася суцільна мелодія. Лише завдяки тій музиці хотілося вірити, що настане час, коли здійсниться та надія...

Постскриптум. Зрозуміло, що ці «зауваження на полях» писалися раніше за «постскриптум», відразу після основного тексту. Проте зараз мені важко пригадати, де звучала та музика. Оскільки я не був певен, чи варто їх закреслювати, то вирішив залишити.

Хоча маска давала мені повне алібі й невичерпну свободу, я питав себе: хіба не гидко використовувати її для задоволення жадібності, наче той жебрак, якому в руки потрапила купа грошей? Повторилося недавно пережите. До сп’яніння від саке додалося сп’яніння від одержаної свободи, на тілі виступили горбочки бажань, і я наче став старим деревом, в наростах. Крім того, майбутню свободу можна було порівняти з колишньою, оплаченою роками життя, посадою і роботою, як свіже, криваве м’ясо із словом «м’ясо». Від самої згадки про неї слина котилася з рота. Але маска цим не вдовольнилась, а, відкрившись широко, мов паща морського чорта, заходилася жадібно вистежувати здобич.

Але, на жаль, я не знав, на яку здобич варто витрачати свободу. Мабуть, тому, що надто довго мене привчали її заощаджувати. Бажань не тільки не бракувало, а, навпаки, вони, мов нарости, обліпили все тіло, проте, хоч як це й смішно, я мусив вишукувати їх силою логіки.

Якимись особливими бажаннями я не міг похвалитися. В усякому разі, алібі я собі забезпечив, а тому мені було зовсім байдуже, якщо вони виявляться безсоромними й аморальними. Та оскільки я звільнився з-під впливу власного обличчя, то скоріше схилявся до того, щоб зневажати здоровий розум і порушувати закон. Однак у відповідь на такий намір мені на думку спали тільки підступні бандитські вчинки: шантаж, вимагання, грабунок — очевидно, до цього несамохіть спонукав пневматичний пістолет, захований у кишені. Звісно, якби я зумів щось таке вчинити, то вважав би, що здійснив подвиг. А якби мене викрили, то таємничий збіг обставин, що призвів до цього, став би першокласною газетною сенсацією. Коли б я справді мав охоту до такої затії, то, думаю, себе не стримував би. І тоді всі люди під невинними псевдомасками відчули б на собі справжню суть абстрактних людських стосунків, а я зігнав би на них накопичену в душі злість за своїх п’явок.

Не хочу здатися лицеміром, але чомусь такі пороки мені не до вподоби. Причина надзвичайно проста. По-перше, в такому випадку мені не треба було б виготовляти маску — я міг би обійтися пов’язкою з бинтів. По-друге, і шантаж, і вимагання — не стільки мета, скільки засіб роздобути гроші, щоб заплатити за свободу. До того ж вісімдесят тисяч ієн, що залишилися від відрядження, приємно зігрівали кишеню. На сьогоднішній вечір і на завтра, напевне, вистачить. А звідки дістати гроші потім — про це краще подумаю тоді, коли виникне в них потреба.

Та, власне, що таке чиста мета, не змішана із засобами? Цікаво, що майже всі правопорушення, які я тільки міг пригадати, пов’язані з незаконною передачею права власності, тобто з грішми. Візьмімо для прикладу хоча б азартні ігри, які вважаються порівняно чистою концентрацією пристрасті... психолог назвав би їх втечею від тривоги, спричиненої хронічним, тривалим напруженням, з допомогою її миттєвого вибуху... А коли так, то байдуже, як це назвати: тратою свободи чи втечею від тривоги... Проте, якщо з цього миттєвого напруження виключити перехід грошей з одних рук в інші, чи не стали б такі ігри нудними? Сам факт, що одна азартна гра створює умови для наступної, і їхній ланцюг, якби це було можливо, не обривався, то кінець кінцем азартна гра переходить у звичку, доводить, що вона, власне, коливається між метою і засобом... Тим паче не можна уявити собі шахрайства, злодійства, грабування, фальсифікації та інших типових злочинів, які б не служили для чогось засобом. Навіть люди, що начебто нехтують законом і поводяться, як їм заманеться, насправді живуть у недосконалому, позбавленому свободи світі. Виходить, чиста мета — це просто ілюзія?

Були в мене також бажання й пориви, спрямовані в зовсім інший бік. Скажімо, цілком практичний, характерний для мене намір: залякавши сторожа інститутського складу, винести потрібні мені матеріали або, виламавши двері адміністративного відділу, викрасти таблиці проведених дослідів і акти ревізії фінансових витрат. Але ці сміховинні фантазії скоріше годилися для багатосерійного дитячого телефільму, аніж для продуманого вияву невдоволення тим, що фірма надавала інституту лише номінальну незалежність. Будучи тільки засобом, вони не дали б масці можливості виконувати намічену для неї роль. Та, мабуть, варто ще раз усе передумати, коли доможуся від маски того, на що здатна тільки вона, і трохи звикну до нового життя...

Зауваження на полях. Зрозуміло, що я приготувався вести подвійне життя — в масці і зі своїм справжнім обличчям,— якщо не буде особливих перешкод.

Однак серед численних злочинів був один приклад, що обіцяв проявити виняткові можливості. Підпал. Зрозуміло, що й підпал може служити засобом накопичення свободи завдяки одержанню страховки, знищенню слідів крадіжки або здійсненню честолюбних задумів пожежника. А хіба інші, не спричинені корисливою зловмисністю, підпали не спрямовані на те, щоб повернути занедбану або забрану свободу?.. Але, здається, можуть бути й чисті підпали, які не дають ніякої матеріальної вигоди, а тільки задовольняють людську примху... коли язики полум’я лижуть стіни, звиваються навколо стовпів, а, прорвавши стелю, бурхають аж під хмари, і, зневажаючи метушливу юрбу, обертають у попіл шматок історії, який хвилину тому ще існував,— підпали без жодної домішки, що своїм жахливим руйнуванням тамують душевний голод. Звичайно, я не вважаю підпал нормальним бажанням. У народі кажуть, що в палія злий дух вселяється, і вже тому його вчинок — відхилення від норми. Та оскільки поведінка маски ніяк не обмежена загальноприйнятими приписами, то, якщо гарантується трата свободи, про її нормальність чи ненормальність нічого й питати.

...Та навіщо мені всі ці міркування, коли я не збираюся нічого підпалювати? Блукаючи завулками із спокусливими вивісками, що мало не налізали одна на одну, я уявляв собі, як раптом з-під даху або крізь щілину в стіні пробивається вогонь, але це начебто зовсім мене не захоплювало. Гадаю, і не дуже лякало. Якби ти хоч раз наділа маску, то, напевне, зрозуміла б, що стримуватися від правопорушення дуже важко. Наприклад, навіть боязлива дитина, закривши обличчя долонями, крізь пальці спокійно дивитиметься кінофільм про чудовиська. Кажуть, густо нарум’янена жінка легше піддається спокусі, ніж скромна. І не лише статевій — як показує статистика, те ж саме спостерігається у випадку магазинних злодійок. Хоч би як люди розпиналися — мовляв, ох, порядок, ох, звичаї і моральні засади! — та кінець кінцем усе це — тендітна піщана фортеця, стримувана лише тонким шаром шкіри, що називається справжнім обличчям.

...Ні, я не боявся. Тепер уже нема чого відмовлятися від безсовісності. Адже за своєю природою маска — її втілення. Хоча надягати маску, яка не сприймається як маска, не заборонено законом, але такий вчинок, як ніякий інший, нехтує засадами людського співжиття. Коротко кажучи, я можу собі уявити психологію палія, але ніколи ним не був. Проте мене трохи турбувало, що насилу знайдена єдина начебто чиста мета, на жаль, виявилася незадовільною. Та оскільки іншого підходящого плану я не мав, то мусив змиритися з цим. Краще мати хоч якийсь план, аніж ніякого. Однак я не думаю, що всі ці бажання, що вкрили мене болючими наростами, можна вважати засобом для досягнення мети. Хоч би скільки я нарікав — мовляв, мене привчили заощаджувати свободу,— моє становище було жалюгідним. В усякому разі, підпал я вирішив притримати на майбутнє...

Стривай! Дописавши до цього місця, я помітив, що навмисне чи випадково пропустив надзвичайно важливу річ. Якщо я заговорив про злочини, то, природно, мав би передусім згадати про ще одного злочинця, в якого вселяється злий дух,— розбійника. Якщо палієві дозволено бути в компанії злочинців, що мають мету в чистому вигляді, то, гадаю, несправедливо відмовляти в цьому розбійникові. Авжеж, несправедливо. Бо хоча зовні його вчинок не такий ефектний, як підпал, але своєю суттю він не поступається вбивству... Та чого це я забув про такий яскравий злочин? Ні, все було навпаки — саме його яскравість змусила мене викинути його з голови. Оскільки вже підпал мені не сподобався, то, мабуть, із самого початку я залишив поза увагою ще більш руйнівні помисли.

Екстровертний, войовничий тип обличчя... Моя маска, що вважала себе мисливцем, зачувши про «руйнівні помисли», зіщулилась і цим мимоволі видала себе. Може, я повторююсь, але, мабуть, не від боягузтва. Я заперечую боягузтво не тому, що осуджую його. Правду кажучи, заглянувши у власну душу, я не помітив ніякого зацікавлення витівками злого духа — підпалом чи розбоєм... Маску підбурювало щось схоже на струм під напругою в тисячу вольтів, ніяк не пов’язане з руйнівними помислами... обплутувало щось дивовижно липке... не можу знайти відповідного слова... Загалом щось зовсім протилежне руйнуванню.

Звичайно, було б перебільшенням стверджувати, що в глибині душі я не відчував руйнівних поривів. Не раз і не двічі я хотів зідрати шкіру з твого обличчя, щоб ти зазнала тих самих страждань, що і я, мріяв розсіяти в повітрі отруйний газ, що паралізує зорові нерви, й осліпити всіх людей на світі. Пригадую, що і в цих записках я неодноразово давав волю своїй ненависті. Та от що вражало: як подумати, то я хотів зігнати на комусь злість ще тоді, коли не мав маски, а коли виготовив її, начебто ледь-ледь змінився, хоча войовничості не позбувся. Справді, я таки змінивсь. І саме тому, що змінився, масці заманулося витратити свободу на щось інше. Не на щось негативне — приміром, завдати комусь шкоди і замести сліди злочину з допомогою маски... Та, власне, що я хочу сказати?.. Невже я прагну такої класичної гармонії, як любов, дружба чи взаєморозуміння?.. А може, я волію смоктати м’які, як вата, липучі солодощі, що продаються у рундуках на храмові свята?

Розсердившись, мов вередлива дитина, я забіг до першої-ліпшої кав’ярні й почав заливати холодною водою навпереміну з морозивом твердий, як кулак, клубок бажань, що піднявся з глибини горла. Хотів щось зробити, але не знав що... Якщо так триватиме й далі, то одне з двох: або я нічого не робитиму, або силуватиму себе до того, що мені не до вподоби... Коли сидиш склавши руки, в душу закрадається каяття... Неприємне відчуття, ніби насилу натягаєш на ноги мокрі шкарпетки... Шкіра під маскою пашить, як у паровій лазні, з носа от-от потече кров... Треба по-справжньому до чогось братися... Смішно, але факт: я мусив зайнятися психоаналізом самого себе, старанно упорядкувати свої бажання, розкласти їх на окремі частини, просіяти, докопатися до суті їхніх наростів і дати їм назву.

Якщо треба, мені байдуже, можу почати з висновку, якого дійшов. Це був статевий потяг. Напевне, смієшся? Бо й справді, при всій пишномовності застережень, що його супроводжували, той висновок був досить-таки банальний. Дійшовши його, я здогадався, що в мені відбувається. Та оскільки своєю банальністю він нагадував просту алгебричну вправу, то без додаткового підтвердження я не міг з ним примиритися. Хоч як дивно, самоповага здатна спокійно вживатися із своїм начебто антиподом — безсоромністю.

Так-от, і третій зошит незабаром закінчиться. Немає ради — доведеться обмежитись лише описом того, як маска випробовувала свої можливості. Не хочу тобі набридати, але, гадаю, все-таки варто розповісти про докази, згідно з якими трата свободи в чистому вигляді насправді була статевим потягом. Трата свободи, хоча б вона була найчистішою, сама не створює ніяких цінностей. (Очевидно, під цінностями треба розуміти відтворення свободи). Я не збираюсь твердити, що аргументи бездоганні, але наступного дня всі мої дії підпорядковувалися статевому потягу. Оскільки я надіюсь на справедливість твого суду, то вважаю, що мушу бути чесним із самим собою.

Якщо тільки глянути на все спокійно, то не дуже важко зрозуміти, чому маска відвернулася від підпалу і вбивства. Передусім не треба забувати, що сама маска руйнувала усталені звичаї. Настільки, що простий здоровий глузд не спроможний відповісти на питання, чи підпал і вбивство завдали б більшої шкоди. Щоб у цьому переконатися, найкраще уявити собі, як змінилася б громадська думка, коли б я розпочав масове виробництво й продаж досконалих масок, таких, як моя. Маски, напевне, раптом здобули б популярність, і мій завод, збільшуючи свої потужності, не задовольнив би попиту, навіть якби працював цілодобово. Деякі люди зникли б. Інші розпалися б на дві, на три особи. Посвідчення стали б непотрібними, фотографії розшукуваних злочинців, знятих у різних ракурсах, втратили б усякий сенс, а фотокартки, якими обмінюються майбутні наречений й наречена при знайомстві, можна було б порвати й викинути. Знайомі та незнайомі перемішалися б, пропало б саме поняття алібі. Людина не могла б вірити нікому, але підозрювати кожного теж не мала б підстав — одне слово, жила б у невагомому стані, в зовсім інших умовах, наче дивилася б у дзеркало, в якому ніщо не відбивається.

Е, ні, мабуть, треба готуватися до ще гіршого. Всі почнуть міняти маски і не стільки зі страху, що стали невидимими, скільки тому, що стали прозорішими за інших. І коли звичка ганятися за щоразу новими масками стане буденною, слово «особистість» виявиться непристойним, як написи на стінах громадського туалету, а поняття «родина», «народ», «права», «обов’язки» перетворяться в щось мертве, незрозуміле без докладного пояснення.

Та чи зможе людина витримати таку переоцінку цінностей і в стані невагомості запровадити нові стосунки і звичаї? Звичайно, я не збираюся стверджувати, що не зможе. Адже незвичайна здатність людей пристосовуватись до нових обставин, здатність до перевтілення засвідчується історією, переповненою війнами і революціями. Але перед тим... перед тим як масці дозволять безмежно поширюватися... чи люди виявляться настільки поблажливими, що не вдадуться до інстинкту самозахисту і не створять загонів для боротьби з епідемією масок — ось у чому питання, як мені здається. Хоч би якою привабливою була маска, суспільство обов’язково поставить на її дорозі нездоланні барикади. Наприклад, у державних установах, фірмах, поліції та дослідних інститутах під час роботи заборонятиметься користуватися масками. Можна також уявити собі, як ще активніше відстоюватимуть своє авторське право на обличчя, як розгорнуть рух проти вільного виготовлення масок популярні актори. Візьмімо більш простий приклад: чоловік і жінка замість того, щоб клястись у вічному коханні, зобов’яжуться не мати таємних масок. При залагодженні торгових операцій виникне новий ритуал обмацувати спочатку один одному обличчя. Можна буде спостерігати й таку дивну сцену: на співбесіді під час прийому на роботу претендентові велітимуть колоти голкою обличчя, щоб показати, чи піде кров. Крім того, легко здогадатися, що будуть випадки, коли суд вирішуватиме, чи поліцейський дотримувався закону, чи вийшов за межі своїх повноважень, коли під час допиту торкнувся рукою обличчя позивача, а юристи опублікують на цю тему довгу статтю.

І от уже в газеті під рубрикою «Розмови про особисті справи» щодня з’являтимуться плаксиві скарги жінок, обдурених масками. (Про свої маски вони не згадуватимуть). Та й поради будуть так само недолугі й безвідповідальні: «Безперечно, ваш чоловік заслуговує осуду за те, що під час заручин ні разу не показав свого справжнього обличчя. Але й з ваших слів видно, що ви ще не повністю звільнилися від погляду на життя з позиції справжнього обличчя. Маска тому й називається маскою, що не може обманювати й не може бути обманутою. А що якби ви поміняли її й почали нове життя? Не чіпляючись за вчорашнє і не турбуючись завтрашнім — лише так варто жити в нашу епоху масок...» Кінець кінцем, хоч би скільки разів людину обманювали, хоч би яку незручність створював обман і хоч би скільки розмов було про нього, все це не перевершить задоволення обманювати. А тому, незважаючи на згадану суперечність, маска не перестане панувати над людиною.

Звичайно, будуть і втрати. Природно, що популярність детективного роману зійде нанівець, а його місце на деякий час займе сімейний роман, у якому описуватимуться люди з неоднозначним — подвійним, потрійним — характером, та коли число придбаних на запас масок перевищить п’ять штук на персонажа, читач не витримає заплутаності сюжету, тож не виключено, що взагалі роман втратить право на існування, хіба що задовольнятиме попит любителів історичного жанру. Криза зачепить не тільки роман. Кіно й театр, які за своєю природою мали б демонструвати маски, позбавлені можливості показати певний образ головного героя, перетворяться на щось дуже абстрактне, схоже на код, і не зуміють викликати до себе інтересу глядачів. Більшість виробників косметики збанкрутує, поступово закриються косметичні кабінети, неминуче скоротяться на добрих двадцять процентів прибутки рекламних агентств. Письменницькі асоціації зчинять крик — мовляв, маска руйнує людину, косметологи і дерматологи, напевне, одностайно доводитимуть, що вона завдає шкірі непоправної шкоди.

Однак сумнівно, чи всі ці зусилля матимуть більший ефект, ніж брошури товариства тверезості. Бо тим часом акціонерне товариство по виробництву масок виросте у велетенський монополістичний концерн з розкиданими по всій країні пунктами замовлення, фабриками й крамницями, а заткнути рота жменьці невдоволених буде легше, ніж сповити немовля.

Ускладнення виникнуть пізніше. Коли маски перенаситять ринок настільки, що перестануть бути чимось цікавим і незвичним, а легкий присмак злочину й пороку, який, здавалося, служив приправою до звільнення від обтяжливих людських стосунків, раптом обернеться дражливим запахом перегнилих соєвих бобів і знову розбудить тривогу... Коли люди почнуть відчувати, що святковий, веселий, як їм здавалося, маскарад — зовсім не забава, а щось схоже на злочин, яким можна й собі завдати шкоди... Скажімо, з’явиться підприємець, який спеціалізуватиметься на незаконній підробці чужих облич, депутат парламенту привласнюватиме позичені гроші, відомого художника звинуватять в обдурюванні наречених з метою наживи, голову міської управи арештують за підозрою у викраденні автомобілів, лідер соціалістичної партії виступить з фашистською промовою, а директора банку притягнуть до судової відповідальності за пограбування банку — ось які чудернацькі випадки траплятимуться... Спочатку люди сміятимуться, наче на виставі у балагані, та зненацька помітять, як хтось, зовсім схожий на них, перед самим їхнім носом застромлює руку комусь у кишеню або обкрадає магазини. І з таким доведеться зустрітись. А коли так піде далі, то насилу здобуте алібі, замість того щоб заперечувати вину, вважатиметься не доказом невинності, а навпаки, зайвим тягарем. Радість від обману зблідне перед страхом бути його жертвою. Коли ж виникне відчуття, ніби нарешті гіркота каяття ослабла, пошириться чутка, немовби вчителі втратили освітню мету — і це зовсім природно, оскільки невідомо, як за таких обставин виховувати особистість,— діти перестануть відвідувати школу і юрбами вештатимуться по вулицях, а батьки з ляку почнуть проклинати маску-спокусницю. Флюгероподібні автори газетних передовиць негайно запропонують ввести систему реєстрації масок, та, на жаль, маска і система реєстрації несумісні настільки, наскільки безглузда в’язниця без залізних дверей. Зареєстрована маска не може бути маскою. І от громадська думка круто зміниться, люди повикидають маски і вимагатимуть від уряду їхньої заборони. Цей рух набере рідкісної в історії форми спілки поліції з народом, і за одну мить потрібний закон буде запроваджено в життя.

Та уряд, як завжди, побоїться крайніх заходів. Спочатку порушення закону вважатиметься дрібним злочином. Однак така нерішучість лише підстьобне цікавість частини людей і приведе до бурхливого росту підпільних фабрик і чорного ринку — настане епоха безладу, як за часів сухого закону в Америці. Хоча і з деяким запізненням, але тоді перегляд нового закону стане неминучим. Користування масками регламентуватиметься так само суворо, як уживання наркотичних засобів: відповідні органи видаватимуть дозвіл тільки у випадку, коли встановлять явно виражене спотворення обличчя або якщо лікарі пропишуть маску пацієнтові для лікування важкого нервового захворювання. Але й після цього підробка ліцензій і підкуп підприємців не припиниться, а тому незабаром уряд не тільки відмінить застереження в законі, але й призначить інспекторів, зобов’язаних взяти на себе повний контроль над масками. І все-таки злочини, пов’язані з масками, не переведуться — вони не лише прикрашатимуть сторінки газет, присвячених місцевим новинам, але й закінчаться нещасними випадками, коли організації правих, надівши замість мундирів однакові маски, нападатимуть на членів уряду. Судам доведеться прирівняти користування маскою до умисного вбивства, а громадська думка без жодного вагання їх підтримає.

Постскриптум. Хоча це й фантазії п’яного, але досить цікаві, бо приводять до страшно парадоксального висновку. Припустімо, що та організація складається із ста чоловік, отже, на кожного з них припадає один процент підозри і дев’яносто дев’ять процентів алібі — одне слово, хоча злочин скоєно, винуватця немає. Чому ж тоді такий, здавалося б, інтелектуальний злочин справляє враження по-звірячому жорстокого? По-моєму, завдяки цілковитій анонімності. Вона означає, що власне ім’я пожертвувано організації. Очевидно, мова йде не про інтелектуальний трюк з метою самозахисту, а скоріше про інстинктивну поведінку індивідуума, що зустрівся віч-на-віч зі смертю. Так само під час ворожої навали найрізноманітніші організації — національні, державні, профспілкові, класові, расові, релігійні тощо — насамперед силкуються побудувати олтар, званий вірністю. Індивідуум завжди жертва у двобої зі смертю, а для досконалої організації смерть — лише проста невід’ємна властивість. Досконала організація за своєю природою має агресивний характер. Кожному зрозуміло, що приклад досконалої організації — це армія, а цілковитої анонімності — солдат... Та, як подумати, в моїх фантазіях була певна суперечність. Якщо суд не здатний визнати військовий мундир рівнозначним умисному вбивству, то чому так суворо ставиться до організації правих, які нап’яли на себе маску? Держава не тільки не вважає маску злом, що опирається порядку, а й сама, як це не дивно,— велетенська маска, нетерпима до масок усередині неї. Виходить, найменша шкідлива істота на світі — анархіст...

Так-от, якщо тільки мене не підвела цікавість, слід зробити висновок, що вже саме існування маски справляє на суспільство руйнівний вплив. Оскільки користування нею прирівнюється до умисного вбивства, то з однаковим правом на його місце можна було б поставити підпал або розбій. Не дивно, що маску, яка блукала між руїнами людських відносин, уже не вабили подібні пориви. Хоч скільки б напухало горбків бажань, самого її існування було досить, щоб їх зруйнувати.

По-дитячому егоїстичні бажання маски, якій від народження не минуло й сорока годин... бажання зголоднілого втікача, котрий щойно вирвався на волю крізь гнізда п’явок... Як ця жадібна ненажера із свіжими слідами наручників збирається випробувати здобуту свободу?..

Ні, щиро кажучи, це не означає, що відповіді не було. Бажання — це щось таке, чого не збагнути з допомогою логічних міркувань, а можна тільки відчути. Спробую пояснити якнайпростіше. Одне слово, мене охопив конвульсивний порив — захотілося стати жертвою расового упередження. Я зрозумів це саме тоді, коли вийшов надвір. Навіщо я досі так винувато викручувався? Невже розраховував таким чином урятуватися від сорому? Ні, я, здається, наводив одне виправдання за одним, але можна сказати напевне, що мною керував не сором, а тільки одне бажання, на якому, хотів я того чи не хотів, а мав побудувати наші стосунки.

Під стосунками з тобою я розумів ті ж самі безсоромні фантазії маски. Хоч би що мені заманулося відчути, придбати або спробувати — все пов’язувалося з маскою, а отрута ревнощів, що начебто почала зникати, раптом оживши, попливла по жилах назустріч потоку крові. І тому не дивно, що внаслідок цього мої думки повертали до завтрашнього плану, а маска, як і слід було сподіватися, несамохіть розгубилася. Хоча її стосунки з іншими людьми були абстрактними, вона скидалася на пташку з відірваними крильцями. Масці, що ледве уникла вигнання і погодилася на перемир’я, нічого не залишилось, як незрозуміло щось мимрити.

А потім маска почала мене заспокоювати — мовляв, якщо я безперестанку нервуватимусь, то не тільки вона, але і я сам перетворюсь у засіб... Ну що ж, нехай моє обличчя — маска, однак тіло те саме... Найкраще заплющити очі й уявити собі, що в усьому світі зникло світло... тоді маска і я відразу зіллємося в одне ціле і вже не буде до кого ревнувати... І не виникне найменшого сумніву, що той, хто тебе торкнеться і кого ти торкнешся, буду я сам...

Зауваження на полях. Як добре подумати, то в такій логіці немало довільного. Якщо для себе я залишився тим самим, а для чужих людей став іншим, то чи не означає це, що я вже наполовину змінився? Адже і наша раса не була жовтою від природи. Вона стала жовтою вперше лише тоді, коли такою її назвали люди з іншим кольором шкіри. Нехтувати важливістю обличчя і вважати основою особистості тіло — все це рівнозначне шахрайству. Якщо я маю твердий намір ототожнювати себе з тілом, то без ніякої поблажливості повинен узяти відповідальність і за еротичні вчинки маски. Нехай подумки, та все одно я нахабно дорікав тобі за зраду і тремтів, отруєний ревнощами, а коли справа стосується мене, то самовдоволено заговорив про трату свободи в чистому вигляді, зовсім не думаючи, що завдаю тобі болю. Зрештою, ревнощі схожі на грайливу домашню кішку, яка наполягає на своїх правах, але не визнає обов’язків... Таким чином, з одного боку, маска докоряла мені, а з другого — напустивши на себе невинний вираз, просіювала крізь різні сита всі мої бажання, намагаючись переконати мене в тому, що, власне, не залишилося нічого, вартого уваги. Щоправда, кількість чистих бажань виявилася на диво незначною, і якщо не рахувати руйнівних поривів, усі вони були прості. Назву ті, що спали на думку.

Передусім три найголовніші бажання: голод, статевий потяг, сон. Після того загальні бажання: природні функції організму, спрага, інстинкт самозбереження, гонитва за наживою і розвагами. Трохи специфічні: бажання вчинити самогубство, отруїтися алкоголем, тютюном чи наркотиками. Далі, якщо тлумачити бажання в широкому розумінні, то, мабуть, сюди треба додати жадобу слави й бажання працювати.

Однак більшість із них відсіється ситом, названим «тратою свободи». Справді, хоча б як сильно хотілося спати, сон не може бути метою. Він — лише засіб для пробудження, одне слово, з якого боку не глянь, його слід віднести до накопичення свободи. З такої ж причини не варто поки що розглядати природні функції організму, спрагу, гонитву за наживою, інстинкт самозбереження, жадобу слави й бажання працювати... Проте, мабуть, не уникнути мені докору за те, що останнє бажання — бажання працювати, поряд з природними функціями організму — я необдумано прирівняв до засобу. Справді, якщо згадати, які наслідки дає праця, то стає ясно, що найголовніше бажання — працювати. Якби не вироблялися речі, то, напевне, не було б історії, не було б світу і, можливо, не виникло б такого поняття, як людина. Крім того, праця може стати метою, якщо виступить у ролі самозаперечення, тобто у вигляді праці для праці. Та навіть тоді, перетворившись у самоціль, вона не залишає такого огидного й прикрого враження, як гонитва за наживою або жадоба слави. Киваючи головою, тоді люди лише скажуть: «Ото роботяга!» Може, вони йому позаздрять, але в жодному разі не докорятимуть. Адже люди самі вигадали такі вирази, як «вигідна робота», «прибуткова робота», «високооплачувана робота»...

Але, на жаль, такий занадто благословенний стан був для маски нестерпний. Поки яким-небудь чином не порушується заборона, використання маски втрачає сенс. «Свободою тільки для маски» передусім мали бути незаконні дії. (Справді, роботою в інституті я був задоволений на шістдесят процентів... та якби в мене її забрали, то сумував би за нею процентів на дев’яносто... І все ж я легко міг би обійтися без маски). Навіть якби робота для роботи і проскочила крізь вічка першого сита, в другій їй судилося застряти. Наперед застерігаю, що проблеми вартостей я не збираюсь зачіпати. Я розповідаю про найперше бажання втікача із в’язниці, якому забезпечено алібі.

До речі, з решти бажань голод теж, мабуть, залишиться в другому ситі. Оскільки безплатне харчування — не мета, а скоріше засіб, з самого початку я вирішив про нього не згадувати, та начебто десь чув, що є закон, який не дозволяє переїдатися. У тамування голоду забороненим способом зустрічається рідко, хіба що на фронті або у в’язниці. Та якщо пошукати, то, мабуть, пощастить виявити його в людоїдстві. Щоправда, йдеться не про втамування голоду, а скоріше про вбивство. А вбивства, як ми вже раніше вирішили, торкатися не будемо.

Хоча самогубство теж належить до заборонених вчинків, які можна здійснити із справжнім обличчям, маска допомогла мені уникнути долі «живцем похованого». Та якщо я збираюся накласти на себе руки, то краще з самого початку Нічого не робити. Жадобу розваг теж не слід виділяти окремо, бо іноді це різновид порятунку, а іноді — своєрідна праця, позбавлена об’єкта, одне слово, мені хотілося б розглядати її як складне явище. Далі, схильність до отруєння, поряд із пияцтвом,— лише погане наслідування маски і тому... Я справді перебував у блаженному стані оп’яніння. Тому знову торкатися цього не варто.

Отже, бажання одне за одним проскочили крізь усі сита і нарешті залишилися тільки вищезгадані конвульсії жертовності.

До речі, що ти думаєш про мої міркування? Так, саме про міркування. Я дійшов висновку, що якби вирішив використати свободу в чистому вигляді, то це вилилося б у сексуальний злочин, хоч насправді нічого схожого на злочин я не скоїв. І не тому, що не мав охоти або нагоди, а просто я його не здійснив. Ось чому питаю тебе лише про одне — про свої міркування.

Звісно, я не тішу себе надією, що ти їх схвалиш. Може, ти навіть помітиш у них явні вади. Оскільки я вже пережив їхній крах, то не можу не визнати цих вад. Однак ні раніше їх не усвідомлював, ні тепер ще не бачу. А може... може, я підкорився настирливим умовлянням маски і сам себе обдурював, вважаючи їх результатом своїх власних бажань?

З одного боку, щось начебто заважало мені відкинути табличку з пересторогою «Секс. Вхід заборонено», а з другого — нестримно вабило це зробити. Якщо подумати, в цьому не було нічого дивного. Бо хоча я уникав розмови на цю тему, проте розумів, що поки не погоджуся на сексуальний злочин, не зможу здійснити свого плану — спокусити тебе маскою. Якби йшлося про те, щоб спокусити тебе лише один раз, то, певно, не було б ніяких труднощів. Але якщо я хотів зробити стосунки маски з тобою довготривалими, то мусив піти на порушення правил, яких дотримуються в інтимних справах. Бо інакше, роз’їдений до кісток ревнощами, я не витримав би подвійного життя. Напевне, і ті багатослівні умовляння маски були наслідком мого свідомого підбурювання.

Так, дивовижна річ — тільки-но я насилу поставив свої міркування на нібито логічну основу, як відразу перейнявся бажаннями маски. Однак застерігаю: не тому, що зголоднів за сексом, як за їжею. Ні, маска прагла іншого — ламати сексуальні заборони. Якби я не усвідомлював їх, то навряд чи, порушуючи їх, відчував би трепетну насолоду. Опинившись віч-на-віч з нею, змучений ревнощами, я раптом наче розгубив їхню отруйність і, немов смокчучи таблетку протиотрути, спробував викликати в собі еротичний порив.

Хтивими очима я по-новому глянув навколо себе, і місто здалося мені дивовижним замком, побудованим із табличок з пересторогою «Секс. Вхід заборонено». Хоча б огорожа того замку була міцна, а то вона поточена черв’яками, дірява від цвяхів, що повипадали, і наче от-от розвалиться. Огорожа ніби остерігається вторгнення, і тим приваблює перехожих, та як тільки зблизька вони помічають, що червоточини й діри від цвяхів — лише камуфляж, то втрачають бажання підступити до неї ще хоч на крок. Секс, заборона сексу — власне, що це таке? Кожен, хто замислюється над суттю камуфляжу, хто замислюється над походженням огорожі, мимоволі перетворюється на еротомана. Звичайно, і він сам не що інше, як одна з тих огорож. Ось тому еротоман мусить обливати сльозами свої муки й каяття. Ламаючи сексуальні заборони, він руйнує власну огорожу. Коли замислиться над існуванням огорожі, то не заспокоїться, поки не дізнається про її походження. Еротоман — здебільшого чесний дослідник, який ладен піти на жертви, аби лише розгадати загадку.

І от я, дослідник-невдаха, заглянув у перший-ліпший бар. Звичайно, особливої надії я не плекав. Він привабив мене тим, що його вивіска була вкрита фальшивими червоточинами і слідами від цвяхів. Там продавали фальшиву маску — алкоголь. У теперішньому стані таке місце мені дуже підходило.

Як я і сподівався, в барі було затишно. Фальшива темрява, що заступала дорогу фальшивому світлу... Під фальшивими усмішками ознаки фальшивого занепаду... Невизначений стан, наче вві сні,— і зла не вчиниш, і добра не зробиш... Змішані у потрібній пропорції фальшиве добро й фальшиве зло... Як тільки я вмостився на табуреті, відчув, що пори по всьому тілі почали розкриватися. Я замовив віскі із содовою і відразу почав гладити пальці дівчини в темно-синьому платті, що сиділа поряд. Ні, гладив не я, гладила маска. Хоча її пальці спітніли, але здавалися сухими, наче посиланими крохмалем. Звичайно, дівчина дозволяла загравати з нею. Не скажу, що вона сердилась, але й не була байдужа. Та хоч би що я робив — нічого від цього не мінялося.

Коли я брехав, брехала й дівчина. Незабаром вона, здавалось, почала думати про щось інше, а я вдав, ніби нічого не помічаю. Може, зробити її своєю на одну ніч, щоб відомстити п’явкам, тобі і, нарешті, справжньому обличчю? Ні, не турбуйся,— тут усе могло статись, але не сталося. Брехав я, брехала й дівчина, а потім з якогось дива раптом збентежила мене, сказавши, що я, мабуть, художник.

— Чому? Чим я схожий на художника?

— А хіба художники не люблять видавати себе за когось іншого?

— Можливо... А навіщо жінки користуються гримом? Щоб показати щось чи, навпаки, приховати?

— І те й інше...— Дівчина шкребла нігтями камінець.— Зрештою, в обох випадках вони роблять так, як підказує серце...

— Підказує серце?..— Я розчарувався, наче мені відкрилася таємниця фокуса.— Не патякай!..

Невдоволено зморщивши свого коротенького носика, дівчина відповіла:

— Як гидко. Все зрозуміло, але навіщо так грубо?..

Правильно!.. Тут кожна справжня річ була чудовою підробкою, а кожна підробка вважалася чудовою справжньою річчю. В таких місцях, як правило, забавляються малюванням дір на огорожах заборони, сподіваючись, що тебе ось-ось охопить хіть... Якщо я сильніше сп’янію, то навіть усвідомлення того, що на мені маска, стане небезпечним... Стегно дівчини під моєю долонею наче від нудьги почало позіхати — мабуть, час звідси забиратися. Зрештою, нічого не сталося, та байдуже. Я доторкнувся рукою до огорожі заборони й переконався в її міцності — вже це, гадаю, чогось варте. Хоч-не-хоч, завтра мені доведеться відчайдушно штурмувати твою огорожу...

Наступні події в моїй пам’яті позбавлені для мене перспективи — так, наче я дивився на них у телеоб’єктив. Та я не зробив дурниці — піддавшись сп’янінню, не зірвав маски і водієві таксі назвав адресу не власного дому, а сховища. Хоч би як тісно обличчя й маска прилягали одне до одного, хоч би як міцно були склеєні, а прірву між ними, очевидно, не так просто знищити. Цілу ніч я бачив сни, що переривалися короткими пробудженнями. Вві сні ти начебто про щось мене просила. Ніби застерігала від інтимної близькості, а може, я видумав це вже пізніше. Потім один раз мені приснилася в’язниця.

Як і слід було сподіватися, наступного ранку — жахливе похмілля. Розпухле обличчя страшенно пекло. Повернувшись додому, я не повністю зняв з нього клейку речовину, а тому воно вкрилося висипкою. Вмившись і випорожнивши шлунок, я відчув деяке полегшення. З усім цим я впорався до десятої години. Та оскільки виходити з дому найкраще після третьої години, то я вирішив трохи полежати.

Як важко очікувати заповітної хвилини, заради якої, так би мовити, поставлено на карту зусилля цілого року! Хоч скільки разів я перевертався з боку на бік, шукаючи холодного місця, та заснути ніяк не міг. І треба ж було мені напитись, як дурень! Власне, з якого дива я так розвеселився?.. Здається, я мушу щось згадати... Надівши маску і, вважаючи себе прозорим, я вештався вулицями... Огорожа... Заборона... Так, я почав ставати розпусником... Я, непримітна, безбарвна людина, якщо не рахувати того, що завідував лабораторією в інституті хімії високомолекулярних сполук, і зовсім нешкідлива... Так, щоб подолати перешкоду, я був змушений перетворитися в розпусника...

Намагаючись відтворити в пам’яті враження минулої ночі, я відчайдушно вишкрібав десь аж з-під черепа залишки сп’яніння. Однак еротичні відчуття, ще вчора такі виразні, ніяк не поверталися. Може, тому, що на мені не було маски? Напевне, тому. Якщо я натягну на себе маску, в мені оживе порушник законів. У будь-якій людині, навіть найбезневиннішій, напевне, ховається злочинець, здатний відреагувати на маску.

Я не збираюся доходити до крайності й запевняти, ніби всі актори мають злочинні нахили... Наприклад, я знав одного начальника канцелярії, який понад усе захоплювався маскарадними процесіями під час спортивних свят, що їх влаштовувала компанія, і виявляв у цьому неабиякий хист, а в житті був рідкісним оптимістом, цілком задоволеним своїм становищем... Та коли б такі люди дізналися, що наша повсякденність нічим не безпечніша за той світ злочинів, то невідомо, чи залишилися б вони осторонь від злочинів?.. Сумніваюсь... Щодня квапливо відмічати час приходу на роботу, замовляти собі печатку і візитні картки, надписувати адресу, заощаджувати гроші, знімати розміри комірця, збирати автографи, страхувати життя й нерухоме майно, посилати співчутливі листівки, наклеювати фотографію на посвідчення особи... Не віриться, що в цьому світі, де ти ризикуєш загубитися, коли забудеш зробити хоч що-небудь з цього, нікому ні разу не захотілося стати прозорим...

Проте на якусь мить я начебто задрімав. Видно, знявся вітер, і стукіт віконниць розбудив мене. Головний біль і нудота трохи втихли, та все-таки я почувався кепсько. Хотів скупатись у ванні, але, на жаль, вода не текла. Напевне, слабий напір, і вода не може піднятися до другого поверху. Не було ради, і я вирішив податися до громадської лазні. Трохи повагавшись — іти в масці чи в бинтах,— зупинив свій вибір на масці. Уявивши собі, яке неприємне враження справлятимуть бинти на людей, я не знаходив місця від сорому, а крім того, хотілося випробувати маску в різних обставинах. (Коли я її надягаю, до мене вмить повертається впевненість). Шукаючи гаманця в кишені піджака, я наткнувся рукою на щось тверде. Це був пневматичний пістолет і золотисте йо-йо. На випадок, якщо зустріну дочку управителя, я загорнув йо-йо в рушник, разом з милом, і вийшов з дому.

На жаль, з дівчинкою я не зустрівся. Чогось неприємного я не передчував, але вирішив обминути найближчу лазню і попрямував до сусідньої, коло наступної автобусної зупинки. Лазню щойно відчинили, тому відвідувачів було мало, а вода чиста. Занурившись у басейн, я терпляче ждав, поки тепло вижене з мене залишки сп’яніння, та раптом у протилежному кутку помітив чоловіка в чорній сорочці. Ні, він був не в сорочці, а татуйований. В променях заломленого у воді світла здавалося, ніби чоловік нап’яв на себе риб’ячу шкіру.

Спочатку я прикидався байдужим, та незабаром уже не міг відірвати від нього очей. Мене зацікавив не малюнок, а збив з пантелику сам факт татуювання — його пояснення крутилося на язиці, як чиєсь забуте ім’я.

Напевне, тому, що я відчував кровну спорідненість між маскою і татуюванням. Справді, вони мають багато чого спільного: обох можна вважати різновидом штучної шкіри, їх об’єднує те, що обоє прагнуть знищити справжню шкіру й замінити її чимось іншим. Та, звісно, дещо їх і відрізняє. Як видно з ієрогліфів, маска — тимчасове обличчя, а татуювання повністю асимілюється, стає частиною шкіри. Крім того, маска дає людині алібі, а татуювання, навпаки, виділяє, виставляє напоказ. У цьому розумінні воно, очевидно, ближче не до маски, а до бинтів. Ні, якщо говорити про те, що більше привертає до себе увагу, то воно не поступиться і гнізду п’явок на моєму обличчі.

Однак незрозуміло, чим, власне, люди хизуються, коли доходять до такого безглуздя?.. Мабуть, і той чоловік не міг би відповісти... І саме тому, що не міг би, таке хизування має для нього сенс... Трапляються на світі диваки, охочі до загадок, які тільки те й роблять, що ставлять людям важкі запитання і вимагають від них плати, коли ті не знаходять відповіді... Безперечно, в татуюванні криється питання, що спонукає до пошуків.

Свідченням цього було те, що я сам з усієї сили намагався знайти відповідь. Скажімо, уявляв себе татуйованим і силкувався глянути на своє становище зсередини. Насамперед я відчув, як у мене вп’ялися, мов колючки, гострі людські погляди. Я усвідомлював це добре, бо на гіркому досвіді зазнав чогось подібного від гнізда п’явок. Потім небо поволі віддалиться... Навколо розіллється яскравий полудень, і тільки на мене впаде густа пітьма... Так, так, татуювання — тавро каторжника... тавро злочинця, а тому навіть промені світла уникатимуть мене... Та чомусь я не почувався загнаним у глухий кут, не мучився докорами сумління... І зовсім природно... адже я з власної волі випік на своєму тілі тавро злочину і поховав себе в очах суспільства... І тепер уже ніхто мене не жалітиме...

Коли чоловік виліз з води і зображення буддійського божества, обсипаного вишневим цвітом, почало звиватись і стікати бурштиновим потом, я здавався собі співучасником злочину й дивився на нього з втіхою. Так, правду кажучи, кровна спорідненість між маскою і татуюванням не визначається тільки зовнішнім виглядом, а тим, з якого боку межі, проведеної справжнім обличчям, живе людина. Якщо можна витерпіти татуювання, то можна витерпіти й маску.

Проте біля виходу з лазні татуйований чоловік ні сіло ні впало причепився до мене з претензіями. Коли сорочка з довгими рукавами заховала татуювання, він здавався молодшим і нижчим, але зберігав загрозливий вигляд людини, яка звикла залякувати.

Хрипким голосом він звинуватив мене в тому, що я дивився на нього нечемно, й вимагав пробачення. Судячи з його слів, моя поведінка зачепила його за живе. Краще б я попросив вибачення, та як одна біда йде, то й другу за собою веде — внаслідок того, що я довго сидів у басейні, під маскою в мене кипіло, наче варилась юшка, і я мало не вмлівав. Не дуже замислюючись над змістом слів, я запитав:

— А хіба татуювання не для того, щоб його показувати?

Не дочекавшись кінця фрази, чоловік змахнув рукою. Та мій інстинкт захисту маски виявився таким же швидким, як і його рука. Безуспішний перший удар тільки ще дужче розпалив чоловіка. Він схопив мене й почав трясти, шукаючи нагоди, щоб ударити кулаком в обличчя. Нарешті він притиснув мене до паркану, і чиясь рука — не знаю, його чи моя, бо наші руки переплелися,— ковзнувши по підборіддю знизу вгору, зірвала маску.

Я був приголомшений, наче раптом з мене прилюдно стягли штани. Збентеження супротивника, здається, теж було не меншим. Глухим, переляканим голосом, що не відповідав його зовнішності, він щось пробурмотів і з обуреним виглядом, ніби сам став жертвою, кудись дременув. У напівмертвому стані я витер піт і знову надів маску. Мабуть, навколо мене зібралися роззяви, але мені не вистачало сміливості оглянутись. Якби все це відбулося на сцені, то навколо стояв би сміх... Коли наступного разу виходитиму надвір, духового пістолета вдома не залишу.

Постскриптум. Цікаво, якою здалася моя трагікомедія татуйованому чоловікові й роззявам — свідкам цієї жалюгідної сцени? Хоч би скільки вони сміялись, а тільки сміхом усе не могло скінчитися. Цей випадок, мабуть, залишиться в їхній пам’яті на все життя. Так, залишиться, але в якому вигляді?.. Застряне в серці, як уламок снаряда?.. Чи вдарить в очі й спотворить враження від навколишнього світу?.. В усякому разі, з певністю можна сказати, що вдруге вони не посміють витріщатися на чуже обличчя... Інші люди здаватимуться їм прозорими, немов привиди, а світ буде в прогалинах, наче картина, намальована на склі рідкою фарбою. Світ почне уявлятися їм химерним, як маска, і їх охопить невимовна самотність. Та це не означає, що я мав би відчувати перед ними провину. Бо те, що вони побачили, таки правда. Раніше вони бачили тільки маску, а самої правди не бачили. А от тепер перед ними вона відкрилася в усій своїй наготі. Навіть найприкріша правда завжди несе в собі винагороду.

Одного разу, років із двадцять тому, я побачив покинутий напризволяще труп дитини. Він лежав горілиць за школою в густій траві. Я наткнувся на нього випадково, коли шукав бейсбольного м’яча. Труп розбух, ніби гумовий м’яч, і вкрився червоними плямами. Мені здалося, начебто рот у нього ворушиться, та коли я придивився, то зрозумів, що це кишать хробаки, які вже поточили губи. Після того протягом кількох днів ніяка їжа не йшла мені в горло. В той час це справило на мене немилосердно-страшне враження, та з плином часу — мабуть, і труп дорослішав зі мною — в пам’яті збереглося тільки огорнуте смутком легке почервоніння на гладкій, ніби з воску, шкірі. А тепер я вже не силкуюся уникати спогадів про труп. Навпаки, навіть полюбив їх. Щоразу, коли згадую про нього, до мене повертається почуття любові до ближнього. Він нагадує мені, що, крім пластмаси, існує світ, якого можна торкнутися руками. Напевне, він залишиться зі мною назавжди як символ іншого світу.

Ні, ці виправдання призначені не тільки для зовсім чужих людей. Тепер мої побоювання стосуватимуться й тебе. Я хотів би, щоб ти повірила моїм словам, навіть якщо тобі здається, що вони завдають тобі надто глибокі рани. Ні, це не рани, а лише спогади про те враження, коли ти заглянула під мою маску. Я певен, що настане час, коли ти згадуватимеш про це з ніжністю, як я про трупа.

Я трохи затримався вдома — оглянув подряпини й замінив клейку речовину. Щоправда, дорогою я зробив так, щоб купити масці найпотрібніші речі: запальничку, записник і гаманець, а тоді попрямував до визначеного місця, так що рівно о четвертій вже був на автобусній зупинці. Тут я збирався чекати твого повернення з курсів рукоділля, які ти відвідувала щочетверга. Хоча наближалася пора вечірньої метушні, гамір у цьому людному кварталі заповнював увесь простір своєю перенасиченою щільністю, я чомусь почувався на диво спокійним, ніби проходив лісом, де почало опадати листя. Видно, недавнє потрясіння ще лишилось і зсередини приглушувало всі мої п’ять відчуттів. Як тільки я заплющував очі, незчисленні зірки, випромінюючи яскраве світло, кружляли вихором, наче комариний рій. Мабуть, кров’яний тиск підвищився. Справді, удар був страшний. Та завдав не тільки шкоду. Приниження, подіявши як стимулятор, спонукало мене до порушення закону.

Я вирішив почекати на сходах банку, що омивався потоком перехожих. Зі сходів було краще видно все навколо, але я нічим не вирізнявся серед багатьох інших людей, які теж тут когось чекали. Я не мав чого побоюватися, що ти помітиш мене раніше, ніж я тебе. Курси закінчуються о четвертій, і навіть якщо ти пропустиш один автобус, все одно приїдеш сюди хвилин за десять.

Ніколи не думав, що твої курси стануть мені в такій пригоді. Як хочеш знати, то я вважаю, що сам факт невтомного відвідування подібних нікудишніх курсів є чудовим свідченням непевності жіночого існування. Вельми символічно, що ти обрала собі виготовлення гудзиків і захоплено цим займаєшся. Яку силу-силенну гудзиків, великих і малих, ти обточила, вирізала, пофарбувала й відполірувала! Ти не збиралася щось ними застібати, а виробляла ці практичні речі без жодної практичної мети. Та це не означає, що я тобі за це дорікаю. Адже я ні разу не виступав проти твоєї затії. Якщо ти по-справжньому захопилася, то я від усього серця благословляю таке невинне заняття...

...Але в подіях, що сталися згодом, ти була одним із головних персонажів, а тому я не розповідатиму про них докладно, година за годиною. Треба лише розкрити душу й виставити на світло заховане там обличчя нахабного паразита. Ти приїхала третім автобусом і пройшла повз мене. Я кинувся вслід. Ззаду ти здавалася мені на диво свіжою і зграбною, а тому я трохи збентежився.

Я наздогнав тебе під світлофором на перехресті навпроти вокзалу. За тих кілька хвилин, поки ти дійдеш до вокзалу, я будь-що мав тебе звабити. Рватися напролом не випадало, але й манівці теж не годилися. Простягаючи, ніби щойно випадково підібрав, заздалегідь захованого гудзика, зробленого твоїми руками, я раптом випалив приготовані слова:

— Це не ви загубили?

Не приховуючи здивування, ти оглянула дно сумки, перевірила застібку — видно, хотіла дізнатись, як таке могло статися — й кинула на мене погляд — мовляв, нічого не розумію. Якщо вже я заговорив, то не можна було втрачати нагоди, в яку повірив, і я наступав далі:

— Може, з капелюшка?

— З капелюшка?

— У спритних руках і кролик із капелюшка вистрибує.

Але ти навіть не посміхнулася. Більше того, своїм поглядом, немов хірургічними щипцями, щільно затиснула мені рота. То був уважний погляд, наче неусвідомлений, сповнений самозабуття. Зрозумівши, що ти побачиш мене наскрізь, якщо дивитимешся так ще кілька секунд, я миттю відступив. Та цього не могло статись. Успіх маски вже знайшов своє підтвердження в різних ситуаціях. Сумніватись у ній не було підстав, адже ти не зірвеш її, як татуйований чоловік, і не торкнешся її губами (різницю температур приховати не вдалося б). Крім того, я навмисне говорив голосом нижчим, ніж звичайно, та навіть якби я цього не робив, унаслідок того, що на мої губи були накладені ще й штучні, губні звуки зовсім змінилися.

Можливо, я даремно так переживав, бо ти відразу відвела погляд, і на твоє обличчя вернувся звйчайний неуважливий вигляд. Мій еротизм, наткнувшись на твій гострий погляд, сахнувся назад, і якби ти так і пішла, то, мабуть, я теж переборов би себе й відмовився б від задуманого плану, розуміючи, що це найкраще для нас обох. Серед білого дня та ще й перед тобою чудотворність маски, здавалось, ослабла. Ти теж на мить завагалася. Навколишній людський потік звивався, немов жадібне первісне чудовисько, поглинаючи наші думки, як тільки вони просочувалися назовні. Я не мав часу, щоб докладно з’ясувати, чому збурилося магнітне поле між нами, породжене твоїм ваганням, а тому, скориставшись затримкою, пустив у хід другий ряд заздалегідь приготовлених слів.

Зауваження на полях. Вираз «збурення магнітного поля» тут справді доречний. Мабуть, я передчував важливість тієї хвилини. Тільки передчуттям не похвалишся, нічого не поясниш, та без нього — від самої думки про це я здригаюся — мене звинуватили б у твердошкірості й виставили б на посміх, а ці записки з історії життя маски перетворилися б у біографію клоуна. Клоун — це теж непогано, тільки я не хочу стати клоуном, який не усвідомлює, що він клоун.

Мабуть, ти пам’ятаєш, як я байдужим тоном, немов обридло з’ясовувати, спитав, де кінцева зупинка такого-то автобуса. Не знаю, чи ти помітила, але я вибрав ту зупинку не для того, щоб згаяти час, а з далекоглядною метою спритно розставити для тебе пастку.

По-перше, та зупинка була єдиною на цій автобусній лінії, що пролягала мимо вокзалу і містилася в незручному, глухому закутку. По-друге, туди, на протилежний бік вокзалу, довелося б іти кружною дорогою через віадук, якщо не знати про підземний перехід. По-третє, підземний перехід був настільки заплутаний, що просто словами не вдалося б пояснити, де розміщені його численні входи й виходи. І, нарешті, відстань від зупинки до платформи електрички, з якої ти повинна від’їздити, через підземний перехід була не довша, ніж через вокзал. І, очевидно, ту зупинку ти знала.

Чекаючи відповіді, я ввесь напружився. Від страху, що ти розгадаєш мій потаємний намір, я заціпенів — настільки, що не був певен, чи зміг би йти поруч із тобою без маски, навіть якби ти погодилася провести мене до тієї зупинки. Сумніваюсь, чи вдалося мені приховати уривчасте дихання. Я ждав з таким відчуттям, ніби мене помістили в тендітний скляний посуд, тонший за папір — чхни, і він розсипеться на друзки. Не заперечую, що я сердився, але ти, гадаю, не спішила відповідати. Що змушувало тебе вагатися? Це питання не виходило в мене з голови. Становище вимагало, щоб ти негайно вирішила — згодилась допомогти або відмовилася. Чим довше ти вагатимешся, тим виразнішою ставатиме неприродність нашої розмови і, зрештою, ти мене в чомусь запідозриш. Якби ти не хотіла мати зі мною справи, то могла б відповісти «не знаю», але ти мовчала, і це означало, що ти наполовину погодилась. А якщо погодилась — хай навіть наполовину,— то таким чином утратила привід для відмови. Щоб ти могла легше зважитися, мені, видно, слід було додати кілька слів. Та саме в ту мить, грубо штовхаючись, між нами протиснувся якийсь молодик. Лише тоді я помітив, що ми заважаємо людському потоку і навколо нас утворилася круговерть. Насилу вирвавшись із неї, ти запитливо глянула на мене — ковзнула поглядом, наче перегортала календаря. Твій погляд явно мені не сподобався, та саме тоді, коли я збирався розтулити рота, щоб заохотити тебе до зближення, ти нарешті відповіла.

Хоча після тієї відповіді я подумки потирав руки від задоволення — мовляв, пощастило,— мені чомусь стало прикро, неначе мене зрадили... Якщо ти йшла назустріч мені, своєму чоловікові,— це добре, а якщо зовсім чужій людині, то що тоді?.. Трохи повагавшись, ти відповіла згодою... Очевидно, твоє вагання мусило щось означати... Коротко кажучи, ти натякала на огорожу заборони... А те, що ти свідомо погодилася пройти зі мною сім-вісім хвилин, кілька сотень метрів, я, природно, сприйняв як щось більше за просту люб’язність... В усякому разі, винагорода за гудзика виявилася неабиякою... Щиро кажучи, ти навмисне збуджувала в мені статеву жагу... А тому що збуджувала навмисне, то й сама...

Ні, все було гаразд. Чого б я мав нарікати, якщо ввесь мій план був розрахований на такий розвиток подій? Якби ж, навпаки, ти відмовила, всі мої дотеперішні зусилля зійшли б нанівець. Звісно, я міг би спробувати щастя іншим разом, але якщо першу зустріч вдалося б видати за чисто випадкову, то друга залишила б враження навмисності й збільшила б твою настороженість. Ні, так було краще. Минулої ночі я нарешті глибоко усвідомив, що бажання завдяки масці вернути собі тебе, а завдяки тобі вернути собі всіх інших людей — не просто красива дрібничка, не гра слів, а сила, здатна проламати огорожу, яка оточує секс, і добратися до дна безсоромності. Оскільки я вирішив подолати огорожу заборони, а ти начебто на це погодилася, то метушитися не випадало. І пускати в оборот виправдання, буцімто ніхто нічого не підозрював. Якщо я хотів зламати огорожу сам, без твоєї допомоги, то залишалося одне: вдатися до насильства. Та було б дуже дивно, якби така одностороння розпуста відновила стежину між нами. Внаслідок такого одноразового вчинку маска мусила б зникнути безслідно з цього світу. А крім того, коли б я задовольнився насильством, то міг би обійтися справжнім обличчям, укритим п’явками, а не шукати допомоги в маски.

Звичайно, в таких міркуваннях начебто була своя логіка. Але поруч із тобою, з твоїм живим тілом, спускаючись сходами в підземний перехід, ущерть заповнений іншими людьми, я почувався приголомшеним, збентеженим, спантеличеним навальною реальністю твого існування і мало не задихався від невимовних страждань. Мене легко звинуватити в убогості уяви, та хіба так уже рідко її підстьобує відчуття дотику? Звісно, я не думав про тебе як про скляну ляльку або словесний символ, та лише тепер, наблизившись до тебе впритул — так, що міг помацати рукою,— вперше відчув на дотик реальність твого існування. Ближча до тебе половина мого тіла стала чутливою, ніби після перегрівання на сонці, кожна пора, мов собака, зморена спекою, висолопивши язика, важко дихала. Як тільки я уявляв собі, що ти, така близька, готова прийняти зовсім чужу людину, то опинявся в нестерпно жалюгідному стані — так, наче ти не тільки обзавелася коханцем, а ще й без ніякої причини викинула мене, як непотріб. Виходить, що мої вчорашні безсоромні фантазії, в яких я нехтував тобою, були набагато поміркованіші. Порівняно з цим навіть насильство ще свідчило б про здоровий розум. Я знову взявся пригадувати риси маски, ніби вони належали чужій людині, і почав відчувати кипучу ненависть і огиду до цього мисливського типу обличчя з борідкою, в темних окулярах і претензійному вбранні. Водночас я відчував, що ти, не відкидаючи рішуче цього обличчя, зовсім інша, і мені стало ще сумніше — немов на коштовному камені я помітив краплю отрути.

А от маска сприймала все по-іншому. Вона, здавалось, володіла здатністю поглинати й перетворювати в поживу мої страждання, а гілки і листя її бажань, як у болотяних рослинах, ставали щоразу все густішими й могутнішими. Оскільки ти її не відкинула, то вона, мало не вважаючи тебе своєю, іклами уяви вп’ялася в твою шию, що виступала із світло-коричневої блузки без комірця, наче баночка з фруктовим соком. Для мене ти була сама собою, а для маски — всього лише жінкою, що впала в очі, а тому осуджувати її за нескромність не варто... Так, я і маска були розділені бездонною прірвою. Ми відрізнялись, але ж тільки верхнім шаром обличчя завтовшки кілька міліметрів, усе інше було спільне, а тому розмова про прірву може сприйматися як просто красиві слова, та мені дуже хочеться, щоб ти згадала про канавку на грампластинках. Таки проста річ, а скільки десятків тонів здатна відтворити. Тож зовсім не дивно, що людське серце билося в двох несумісних тембрах.

Звичайно, дивуватися нема з чого. Адже і ти сама була роздвоєна. Як і я, ти жила подвійним життям. Якщо я перетворився в іншу людину, надівши чужу маску, то ти досягла цього з допомогою своєї власної маски. Інша людина під власного маскою... Яке жахливе поєднання слів!.. Я виношував задум, як би вдруге з тобою зустрітись, а вийшло навпаки; я мав удруге з тобою розійтися. Напевне, я допустився непоправної помилки.

Якби ж то я здогадався, що дійде до цього, то краще б відразу повернувся назад... ні, краще взагалі не повертався б назад, а запитав про автобусну зупинку й мовчки розпрощався з наступними планами... То чому ж я так слухняно поплентався за маскою?.. Я не певен, чи моє пояснення чогось варте, та, здається, моє зраджене кохання з відчаю перетворилось у ненависть, а обмануте бажання відновити стежинку до тебе — у мстивість, і, оскільки я вже дійшов до нього і спонуки в нас були протилежні, я почав у своїх діях іти в ногу з маскою, намагаючись до кінця переконатись у твоїй невірності... Та стривай, здається, вже на початку цих записок я часто вживав слово «помста»... Так, уживав... Тоді головним приводом для виготовлення маски було бажання, обманувши тебе з її допомогою, помститися справжньому обличчю за його чванливість. Згодом я схилився до думки про відновлення контакту з людьми, і жадоба спокусити тебе набрала зосередженого на внутрішньому світі, споглядального характеру, а коли сюди додалося щось фізичне, вибухнули пристрасті, які набрали форму ревнощів, а ревнощі, наштовхнувшись на огорожу заборони, викликали любовну судому, схожу на спрагу, я став еротичним, аж поки нарешті знову перетворився на бранця помсти.

В останньому напливі мстивості щось мене не вдовольняло, тривожило. Якщо я спіймаю тебе на невірності, то як по-мщуся? З доказами у руках змушу тебе каятися чи вимагатиму розлучення? Ні в якому разі! Невже таким чином я мав би тебе втратити? Якщо мої стосунки з тобою дозволять підглядати за невірністю крізь пролом в огорожі заборони, зроблений тобою і маскою,— ну що ж, чудово, я ладен підглядати так усе життя. Та чи буде здійснена помста за допомогою такого безперервного збочення? Адже, пристосовуючись до мого роздвоєння, ти будеш змушена без кінця терпіти таке саме роздвоєння. Ні любов, ні ненависть... Ні маска, ні справжнє обличчя... Мабуть, у цій густій сірій імлі я тимчасово знайшов рівновагу.

Однак на відміну від мене, що покірно змирився зі своїм становищем, маска, яка тепер мала б триматися гордо й переможно, почала втрачати самовладання. Одне твоє слово, кинуте ненароком потім, через десять хвилин, коли ти, помішуючи ложечкою каву, сиділа в ресторані в кінці підземного переходу, позбавило маску впевненості, ніби загнало її між двома дзеркалами й примусило розмовляти саму з собою.

— Мій чоловік саме у відрядженні, тому...

Що значить «тому»? Більше нічого ти не сказала, та й маска не хотіла питати. Якщо повірити здоровому глузду, то тебе можна було зрозуміти й так: «...тому, повернувшись додому, я не мушу готувати обіду, і нічого поганого не станеться, якщо попоїм у місті»,— ніби ти виправдовувалася за те, що згодилася на мою пропозицію. Та в похмурій холодності твого тону вчувалася скоріше рішучість, ніби ти стверджувала себе у власних очах і дала щигля самозакоханій масці... Гаразд, а про що ми перед тим говорили?.. Ага, пригадую: вичитаними десь словами маска похвалила зграбність твоїх пальців, потім запитала про ранку на великому пальці правої руки (ти порізалась, коли займалася рукоділлям) і, не відриваючи від неї погляду, перевела розмову на людські відносини як на алгебричне рівняння без додаткових умов — таких, як ім’я, професія і місце проживання,— щоб вивідати твій душевний стан. Маска, яка твердо знала, кому належить головна роль у спокутуванні тебе, і тільки чекала, щоб на свій розсуд тобою розпоряджатися, несподівано розгубилась, ніби хлопчина, повалений товаришем, що обіцяв здатися.

Зауваження на полях. До речі, пригадую, як я тоді хвилювався: ану ж, ти виявиш, що під тією маскою ховаюсь я.

Якщо вдуматись, то нема ніяких доказів, що спокушала маска, а спокушеною була ти. Незалежно від хитрощів маски, як їй здавалось, уміло продуманих, ти начебто легко спіймалася на гачок. В усякому випадку, переробити все спочатку було неможливо, і масці, щоб підбадьорити себе, нічого не залишалось, як чимраз наполегливіше грати роль спокусника.

Однак така гра тепер була зайвою, бо нічого не міняла в тому факті, що ти — вже спокушена жінка. Поки ми сиділи в ресторані, маска намагалась удруге не згадувати про твого «чоловіка». Їй здавалося, що можна спокійно заговорити і про гніздо п’явок, але все-таки боялася зачепити цю тему, навіть якщо б переконала себе в тому, що йдеться про зовсім чужу людину. Та коли й ти не виказала ніякого зацікавлення «чоловіком», то я — краще б не згадувати — вкрай розсердився. Бо й справді, ти нехтувала «ним», а отже, мною. Більш ніж неприємна зневага А втім, я не сказав би, що мені хотілося почути щось про «нього». Адже якби ти згадала про «нього», то мимоволі стримала б маску в її діях. А вона, як спокусник, надіялася, що ти й далі будеш її спільником.

Мене засмучувало те, як ти дивно всміхаєшся — самою нижньою губою... непокоїло, що ти дивишся крізь мене кудись у далечінь... ображало, що ти відмовилася від запропонованого пива, хоча мені не сподобалося б, якби ти пила забагато... Здавалося, ніби мене занурили в крижану воду і відразу ж облили окропом. Ліве око розглядало ніжно, як трофей, твої пальці, гнучкі, ніби змочена водою кроляча шкурка, а праве, наче обманутий чоловік — свідок перелюбства дружини,— корчилось у муках. Любовний трикутник, де одна людина виконує дві ролі. Антиевклідовий трикутник, який на папері мав би вигляд прямої лінії: «я», «маска» — друге «я» і «ти».

Коли ми пообідали, час навколо нас раптом наче почав гуснути, як желе. Може, під вагою стелі? Надзвичайно масивний стовп посеред залу свідчив про великий тягар, який йому доводиться підпирати. До того ж у тому підземному ресторані не було вікон. Ніщо тут не вказувало на те, що день приходить на зміну ночі. Було тільки штучне світло, позбавлене періодичності. А відразу за стінами ресторану в прямовисних розрізах земних пластів і грунтових вод протікав час, вимірюваний десятками тисяч років. І твій «чоловік», який мав би підганяти наш час, поки ми так чекаємо його, ніколи не повернеться. От якби час затужавів і перетворився в посудину, яка заховала б тільки нас обох! Тоді, так і залишаючись у посудині, ми перетнемо вулицю, і місце, куди прийдемо, стане нашим новим ложем.

Однак ні я, ні маска не знали, які твої справжні наміри. Ти погодилася на мої явні хитрощі — запросити тебе спочатку на каву, а потім на обід — легко, без ніякого опору, що здавалось, ніби тільки цього й ждала... і тому протягом якогось часу маска тішилася, що все йде начебто за планом... але твоє рішуче ставлення, ніби всі кутки твоєї свідомості залито штукатуркою, знову сповнило її страхом. Звичайно, ти не була просто непривітною. Якби ти, згодившись на мою пропозицію, була непривітною, це означало б, що, глибоко усвідомлюючи наявність огорожі, яка оточує секс, ти, навпаки, легше мені піддалася б, але ти була досить лагідною й делікатно-турботливою. Не соромилася, поводилася сміливо, природно, вільно. Загалом, нічим не відрізнялася від тієї, якою була звичайно, ти була собою.

І ця твоя незмінність спантеличила маску. Власне, де ховається липуче, як розмочена тягучка, дихання людини в передчутті спокуси, її блискучі очі, засліплені внутрішнім спалахом, збудження, спричинене очікуванням?.. Невже стосунки між нами, людьми, відділеними круглим столиком,— це лише чудернацька висушена квітка, вкладена між сторінками сонячного часу?.. А хіба те, що я, ковтаючи слину, вчепився руками в огорожу заборони і чекав слушної миті, щоб разом з тобою взятися її руйнувати, не було тільки самовдоволеною фантазією маски?.. Ось чому закінчення обіду водночас було примхливим кінцем примхливої зустрічі...

Офіціант мовчки, з показною старанністю прибирав зі столу. Поверхня води у склянках укрилася брижами — видно, пройшов поїзд метро. Маска хвилювалася, теревенила і час від часу вставляла слова, які мали викликати сексуальні асоціації, але ти ніяк не реагувала — не схвалювала й не заперечувала. Стежачи краєм ока за розгубленістю маски, я зловтішно аплодував, та, на жаль, не міг спіймати тебе на невірності.

Однак такий стан тривав лише хвилин із двадцять... Мабуть, пам’ятаєш?.. Відчувши, що вся затерпла, маска витягнула ногу й носаком черевика торкнулася твоєї кісточки на нозі. В тебе на обличчі відбилося ледь помітне хвилювання. Погляд завмер десь у просторі. Між бровами пролягла тінь, губи затремтіли. Але ти сприйняла загравання маски спокійно, з великодушністю ранкового неба, яке поступово наповнюється світлом. Маску розпирав сміх. Не знаходячи виходу, той сміх наче зарядився електрикою і паралізував маску. Здається, їй вдалося підстрелити здобич. Отже, можна було не хвилюватися. Зосередивши майже все своє єство на кінчику черевика, що торкався твого тіла, маска нарешті замовкла і наче віддалася насолоді німою розмовою.

Справді, вести невимушену балачку з тобою було небезпечно. Наприклад, зійшовшись з тобою на грунті зацікавлення садовими деревами, я ненароком міг заговорити про бездітне подружжя, в метафорах і порівняннях міг вставити хімічні терміни — і тоді на поверхню виплив би ряд фактів, які видали б походження маски. Здається, людина загиджує повсякденність частіше, ніж собака зупиняється коло стовпів.

Але мені було завдано жорстокого удару. Завдано тим, що я все ще не уявляв собі, як ти можеш так спокійно піддаватися спокусі, але догадувався, що масці така поведінка підходить якнайкраще. І хоча я чітко усвідомлював, що нога, яка торкалася твоєї кісточки, була справді моєю ногою, враження від цієї сцени залишалося невиразним, наче від давньої події, яку насилу вдається пригадати. І не дивно: якщо обличчя в мене чуже, то й тіло чуже. Я передчував це, та, зіткнувшись з фактом, знову почав корчитись у муках. Якщо таке відбувається зі мною через кісточку, то чи зможу я зберегти самовладання, коли переконаюся, що все твоє тіло доступне для дотиків? Чи зможу чинити опір бажанню зірвати з обличчя маску? Чи зможу, при збільшеному тиску, зберегти форму нашого сюрреалістичного трикутника і так уже перенапруженого?..

О, скільки я витерпів, зціпивши зуби, в номері того дешевого готелю! Я не зірвав маски, не задушив тебе, а зв’язав себе міцно грубою солом’яною мотузкою, заштовхнув у мішок з дірками для очей і мусив дивитись, як ти віддаєшся. Відчайдушний крик каменем застряв мені в горлі. Надто просто!.. Більше ніж просто!.. Після зустрічі не минуло й п’яти годин — що й казати, надто просто! Якби ж ти хоч для годиться опиралась... Ну, а скільки годин мене задовольнили б? Шість? Сім? Чи вісім?.. Яка дурна, сміхотворна логіка!.. Нехай минуло б п’ять, п’ятдесят чи п’ятсот годин — ніщо не змінилося б: твоя розбещеність залишилася б розбещеністю...

Чого ж тоді я не поклав край цьому порочному трикутнику? З помсти? Можливо. Та, гадаю, були й інші причини. Якби просто з помсти, то найдоречніше було б відразу зірвати з себе маску. Проте я злякався. Злякався жорстокості маски, яка безжалісно перевернула, розбила моє спокійне життя, та ще більше злякався повернення в дні самотності, коли в мене не було обличчя. Страх породжував страх, і я, немов безногий птах, неспроможний спуститися на землю, мусив безперестанку літати... Та це ще не все... Якщо я насправді не міг стерпіти такого становища, то мав інший вихід: залишивши маску, вбити тебе... Твоя невірність — неспростовний факт, а я, на щастя, захований під маскою, маю алібі... Невірність — серйозна провина... Маска зможе цілком задовольнитися...

Та я цього не зробив. Чому? Може, тому, що не хотів тебе втратити? Ні, саме тому, що не хотів утратити, мав підстави для вбивства. Не варто шукати розумності в ревнощах. Тільки подумати, що недавно ти вперто мною гребувала, не дивилася в мій бік, а зараз розстелилася під маскою! Шкода, що світло було погашене і я не міг побачити всього власними очима... Підборіддя, в якому дивно поєднувалися зрілість і незрілість... Темна родимка під пахвою... Шрам від операції апендициту... Жмутик кучерявого волосся... Усе це збезчещене, підкорене. Якби я мав змогу, то хотів би оглянути тебе всю при яскравому денному світлі. Ти побачила і відштовхнула гніздо п’явок, ти побачила і прийняла маску, а тому не маєш права обурюватися, що й тебе побачили. Однак світло було мені ворогом. Передусім я не міг зняти окулярів. А крім того, на моїм тілі залишилися різноманітні прикмети: шрам на стегні з тих давніх часів, коли ми вдвох ходили на лижах, та інші, про які я не знав, а ти, мабуть, знала.

Та замість очей я мобілізував усе, що може відчувати — коліна, руки, долоні, пальці, язик, ніс, вуха,— кинув їх в атаку, щоб заволодіти тобою. Не пропускаючи жодного сигналу від твого тіла — ні дихання, ні зітхання, ні руху суглобів, ні скорочення м’язів, ні спазми голосових зв’язок...

І все-таки я не міг стати катом. Вичавлений, як лимон, я зсихався і водночас мусив витримувати цю розпусту, витримувати боротьбу. В такій агонії звичайне уявлення про смерть утрачало свою гостроту, а вбивство здавалося лише невеликим варварством... Як гадаєш, що змусило мене терпіти? Можливо, ти здивуєшся — гідність, яку ти зберігала, хоча тебе збезчестили... Ні, слово «гідність» сюди не підходить... Маска не чинила над тобою насильства, не порушувала односторонньо закону, а ти ні разу нічим не показала, що відштовхуєш її, а тому тебе слід вважати скоріше співучасницею. Смішно, коли співучасники злочину хизуються один перед одним гідністю... Мабуть, правильніше сказати, що ти мала вигляд упевненої в собі співучасниці... Ось тому, незважаючи на відчайдушну боротьбу, маска не могла стати розпусником, а тим більше гвалтівником... Ні, тебе справді не можна було збезчестити... Та факт залишається фактом — ти була розбещена й невірна. Факт залишається фактом — ревнощі бурхали в мені, як смола в казані, як дим з димаря після дощу, як гаряче джерело, що бризкає разом з грязюкою... Однак сталося непередбачене: мене приголомшило, збило з ніг несподіване відкриття, що завдяки своїй неприступності ти зрештою не здалася на волю маски:

Не скажу, що я зумів повністю збагнути, чому без жодних вагань ти пішла на перелюбство. Напевне, не хтивість у цьому винна. Якби хтивість, то помітнішим було б кокетство. А так від початку до кінця ти зберігала цілковиту серйозність, ніби виконувала ритуал. Нічого не розумію! Що сталося з тобою? Погано також, що проросле тоді почуття поразки до самого кінця — в усякому разі дотепер, коли я пишу ці нотатки — залишилося в мені незмивною плямою. Приховане самокатування страшніше за напад ревнощів. Хоча, надівши маску, я збирався прокласти стежину і заманути тебе на неї, ти пройшла мимо і десь зникла. А я так, як і раніше, коли ще не мав маски, залишився сам.

Я тебе не розумію. Ні, не можу уявити собі, що ти здатна піддатися будь-кому, хто тебе спокушатиме... але ж нема доказів протилежного. А може, я не помітив, що ти вроджена повія? Е, ні, повія не зуміла б так досконало зіграти роль порядної жінки. Якби ти була повією, то, задовольняючи чужу хіть, не принижувала б партнера, не доводила б його до самокатування. Власне, ким же ти була? Хоча маска з усієї сили намагалася зламати огорожу, ти, не торкнувшись рукою, прослизнула крізь неї. Ніби вітер чи дух...

Я тебе не розумію. Здається, що дальші експерименти над тобою кінець кінцем призведуть до моєї загибелі.

Наступного ранку... та де там ранку, адже наближався полудень... ми до самого виходу з готелю майже не розмовляли. Вночі зі страху я раз у раз прокидався — то снилося, начебто збираюся кудись їхати і дорогою загубив квиток, або переживав, що вві сні сповзе маска — і тому зараз відчував, як утома, ніби кілок, застряла у міжбрів’ї. Щоправда, завдяки масці на моєму обличчі, як і на твоєму, не було видно ні виснаження, ні сорому. Однак через неї я не міг ні помитися, ні поголитися. Маска, що лишилася незмінною, міцно стискала набрякле за ніч обличчя і, перешкоджаючи щетині рости, заганяла її назад у шкіру. Виходило, що маска — теж погана штука. Кортіло якнайшвидше попрощатися з тобою і вернутись у сховище.

Коли, закуривши останню сигарету, моє справжнє обличчя, яке весь час грало негарну роль, спробувало збоку вставити своє слово, що могло б розбудити докори твого сумління, ти рішуче простягла мені зеленкуватого гудзика, і я мимоволі здригнувся. Це не був піднятий мною гудзик, а інший, з яким ти морочилася аж півмісяця. Тоді мене дратувало твоє захоплення, та, побачивши цього гудзика знову, я начебто заглянув тобі в душу. Сріблясті лінії, прокреслені голкою на товстому лаковому тлі, химерно переплітаючись, ніби коливалися. Здавалось, у них закарбувався твій німий зойк. У тому гудзику я побачив бездомне кошеня, якого любовно доглядала й вирощувала стара самотня жінка... Наївно? Можливо... Та як тільки я здогадався, що це завзятий протест проти нього, який ні разу не згадав про твого гудзика, то твій вчинок здався мені задуманим у тяжких муках... Я готувався осуджувати тебе, та вийшло навпаки: мене осудили, отже, я поступово начебто навчився зносити поразки. Цікаво, хто сказав дурницю, нібито жінкою можна заволодіти?..

Навколишній світ вилискував у сонячному промінні, як хромований. Реальним був тільки запах твого поту, що залишився в ніздрях. Нашвидку впоравшися з обличчям, я впав на ліжко і прокинувся тільки вдосвіта. Отже, я спав майже сімнадцять годин. Обличчя палало, немов по ньому провели рашпілем. Відчинивши вікно і стежачи, як голубе небо поволі світлішає, я раз у раз прикладав до обличчя мокрого рушника. Незабаром небо набрало кольору твого гудзика, а потім кольору спіненого гвинтом моря, що зникає за кормою. Мене охопила туга, до болю вчепившись руками в груди, я мимохіть застогнав... Яка безплідна чистота! Серед такої синяви жити неможливо. Як було б добре стерти з пам’яті все, що сталося вчора й позавчора! З чисто формального погляду я начебто досяг певного успіху. Але хто мав з цього користь? Якщо хтось і мав, то лише ти сама, яка безбоязно зіграла роль повії і прослизнула крізь маску, немов велетенська тінь... Та зараз тут залишалась тільки небесна синява і біль обличчя... Маска, що мала б стати переможцем, здавалася на столі недоречною, мов непристойний малюнок після вгамування жаги... Може, використати її як мішень для вправ зі стрільби з духового пістолета?.. А що як потім розірвати її на шматки, ніби нічого й не було?..

Тим часом синява зблякла, вулиця почала набирати свого денного вигляду, і моє сентиментальне скиглення відвалилось, немов стара короста, а я, хоч-не-хоч, знову повернувся до неминучої дійсності, до гнізда п’явок. Навіть якщо я вже не мріяв з допомогою маски дочекатися святкового фейєрверку, то зректися її і живцем поховати себе в кам’яній в’язниці без вікон не думав. Ще вчора я вагався, та якби мені пощастило точно знайти центр ваги в нашому трикутнику, то не виключено, що, спритно зберігаючи рівновагу, я міг би користуватися маскою. Хоч якими б бурхливими були мої тимчасові емоції, будь-який план вимагає певного часу для доопрацювання.

Я швидко попоїв і мерщій вийшов з пансіону. Оскільки я мав знову виступати в ролі «самого себе», що повернувся з тижневого відрядження, то сьогодні після довгої перерви обличчя забинтував. Перед самим відходом глянув на його відображення у вікні і злякався. Який жах! Я по-новому по дивився на звільнення, яке дала мені маска. А що, коли негайно вернутися додому?.. Сама думка про це збуджувала уяву... На тебе це справить враження, адже ти, напевне, ще зберігаєш спогади про вчорашню ніч. Варто спробувати. Та от питання: чи зможу я сам витримати? На жаль, я не був певен. І я не забув про ту ніч. Могло статися, що ненароком усе розкрию і в ошалілому стані мучитиму тебе докорами. Та хоч скільки я страждав, поки що не хотів чіпати того трикутника. А нашу зустріч, коли я буду «самим собою», краще відкладу на пізніше, коли освоюся з отверезілим зовнішнім світом і трохи заспокоюся.

Та чи справді той світ отверезів?.. Інститутські ворота були ще зачинені. Я зайшов у бокові двері, і сторож, із зубною щіткою в руці, пораючись коло горщика з квітами, так злякався, що на мить йому відібрало мову. Помахом руки я дав знати, щоб не спішив мені назустріч, а лише попросив ключа. Звичний запах хімікатів був для мене, як розношені черевики. Та безлюдний інститут нагадував замок привидів, населений запахами й відлунням чиїхось кроків. Щоб відновити стосунки з дійсністю, я перевернув лицем табличку зі своїм прізвищем на дверях і негайно перевдягнувся у білий халат. На дошці були виписані попередні наслідки досліду, проведеного асистентом групи С. «Значне досягнення»,— тільки подумав я, та відразу втратив до нього цікавість. Той чоловік, що в стінах цього будинку розпалював дух суперництва і заздрощів, жадав слави і, потай замовляючи зарубіжні наукові публікації, намагався перегнати інших, сушив собі голову над кадровими питаннями і впадав в істерику, коли виявляв помилки в експериментах або розрахунках, але разом з тим він наполегливо трудився, вбачаючи в цьому сенс життя,— той чоловік не був мною, а кимось іншим, схожим на мене. Мені навіть здалося, що колишнього мене можна віднести до тієї самої категорії понять, що й запахи або чиїсь кроки в замку привидів... І це мене бентежило. Зовсім незвичний порядок. Техніка має свої власні закони, які не зміняться, навіть якби з обличчям щось сталося. Чи, може, хімія і фізика втратять сенс, якщо не буде порядку в стосунках між людьми — так само, як між водяними блохами, медузами, паразитами, свиньми, шимпанзе, польовими мишами? Звичайно, ні! Людські стосунки — це лише придаток до людської праці. Інакше нічого іншого не залишилося б, як відмовитись від половинчастого маскараду й накласти на себе руки...

Ні, це в мене так уява розгулялася... нікого нема, а тому запахи й людські кроки особливо привертають увагу... Шрами, які нікому не завдають клопоту, звісно, не можуть впливати і на мою роботу... Хай там що кажуть, але ця робота — моя робота... незалежно від того, чи стану я прозорим, чи стану безносим, чи стане моє обличчя схожим на морду бегемота... Поки я можу працювати з апаратурою, можу думати, стрілка мого компаса завжди буде спрямована на цю роботу.

Раптом я згадав про тебе. Кажуть, ніби жінка спрямовує стрілку свого компаса на кохання. Я не знаю, чи справедлива така думка, та, здається, жінка справді може стати щасливою самим коханням. Ну, а ти зараз щаслива?.. Зненацька мені захотілося покликати тебе своїм голосом і почути у відповідь твій. Я підняв трубку, набрав номер, але після другого гудка поклав її. Душа не була готова. Я все ще боявся.

А в цей час почали приходити на роботу співробітники, і кожен вітав мене співчутливо, але з деяким страхом — одне слово, до будинку й до мене врешті повернувся людський дух. Дарма я так переживав. Нічого особливо доброго не сталося, поганого — теж. Я вирішив, що в інституті дорогою до людей буде праця, а труднощі в стосунках поза ним усуну з допомогою маски, тож коли звикну до такого подвійного життя, перетворюсь у справжню людину. Ні, маска не просто змінює обличчя, а дає йому нечуване право долати будь-яку огорожу навколо забороненої зони, заходити в будь-які двері, ось тому я житиму не одним життям, а водночас кількома. Та передусім треба звикнути. Це все одно, що навчитись вдягатися відповідно до часу й обставин. Адже так само одна канавка на грампластинці може відтворювати водночас безліч звуків...

Пополудні стався незначний випадок. У кутку лабораторії зібралося кілька чоловік, та коли я ненароком підійшов до них, молодий асистент спробував квапливо щось заховати. Я спитав, про що йдеться, і довідався, що то було звернення у справі репатріації корейців. Хоча я не зробив асистентові ніякого зауваження, він почав просити вибачення, а інші збентежено поглядали на цю сцену.

...Невже людина без обличчя не має права поставити свій підпис на користь нещасних корейців? Звичайно, в асистента не було злого наміру — скоріше він підсвідомо відчув, що звернення може мене схвилювати, і з жалю вирішив триматися від мене на достатній відстані. Якби в людей ніколи не було обличчя, то сумніваюсь, чи виникли б проблеми, пов’язані з расовими відмінностями, бо не мало б значення, хто ти: японець, кореєць, росіянин, італієць чи полінезієць. Однак чого ж тоді цей юнак, такий великодушний до корейців, що мають інше обличчя, дискримінує мене, людину без обличчя? Чи не можна припустити, що в процесі еволюції людина відійшла від мавпи не завдяки рукам і знаряддю, як звичайно стверджують, а завдяки тому, що навчилася відрізняти своє обличчя від мавп’ячого?

Все-таки я попросив, щоб і мені дали підписатися під зверненням. Всі полегшено зітхнули. Та неприємний осад на серці залишився... Кому я що винен, коли мусив робити те, до чого душа не лежала?.. Дорогу мені перегородила стіна, прозвана «обличчям»... То чи можна говорити, що світ отверезів?..

Нараз я відчув смертельну втому і під пристойним приводом пішов додому раніше, ніж звичайно. Я ще не був певен, що до мене повернулося відчуття, ніби в мене справжнє обличчя, та й особливого поліпшення ждати не доводилось. В усякому випадку, поки я не заговорю, мені нічого побоюватися, що ти помітиш моє хвилювання, тим більше що хвилюватимусь не тільки я. Та, мабуть, слід подбати про те, щоб удати, ніби не бачу твого хвилювання. Знов і знов я повторював собі, що, навіть помітивши твоє збентеження, не повинен розпалюватись і втрачати самовладання.

Проте, зустрівши мене після тижневої розлуки, ти ні поведінкою, ні виразом обличчя не виказала й тіні провини. Всміхалась, як належить усміхатися до чоловіка після тижня відсутності, так що на мить я навіть сторопів від такої безтурботності. Здавалось, ніби тебе привезли літаком-рефрижератором такою, якою ти була тиждень тому. Невже моє існування для тебе настільки нічого не варте, що ти не вважаєш за потрібне приховувати свої таємниці? А може, ти диявол у подобі Будди і нахабна безсоромність — твоє справжнє єство? Додумавшись до цього, я сердито попросив тебе розповісти, що сталося за час моєї відсутності, а ти, не змінившись на обличчі, невинно, мов дитина, що грається сама кубиками, складала мій одяг і безперестанку торохтіла про домашні справи, які тебе найдужче хвилювали: мовляв, хтось із сусідів, порушивши інструкцію архітектурного управління, захотів зробити прибудову, і тепер між ними розгорілася паперова баталія, а ще в когось дитина страждає безсонням від собачого гавкоту, гілля дерев у дворі нависає над вулицею, може, треба зачиняти вікно, коли ми вмикаємо телевізора, і чи не пора купити нову пральну машину, бо стара дуже шумить. Невже ти була тією зрілою жінкою, яка вчора вночі щедро, мов фонтан, переповняла мене почуттям? Не віриться... Я борюся з роздвоєнням між маскою і справжнім обличчям відчайдушно, заздалегідь до нього приготувавшись, а ти зустріла його раптову появу спокійнісінько, без тіні каяття... В чому річ?.. Яка жахлива несправедливість!.. А якби я випалив, що все знаю? Якщо б мав при собі того гудзика, то мовчки тицьнув би тобі його під ніс.

Та мені нічого не залишалось, як мовчати, немов риба. Відкрити таємницю маски, означало роззброїтись. Якби я міг спустити тебе до свого рівня, тоді й роззброєння не лякало б. Але все одно баланс був би не на мою користь. Бо хоч би скільки масок лицемірства я з тебе зривав, їм не було б кінця, бо ти їх маєш тисячу, а я — лише одну, під якою моє справжнє обличчя.

Наш дім за минулий тиждень, мов губка, просочився повсякденністю, а його стіни, стеля й циновки на підлозі здавалися непохитними й міцними; але людина, яка хоч раз жила під маскою, мимоволі вбачала в цій міцності ще один різновид знайомої огорожі навколо забороненої зони. Якщо існування огорожі було скоріш умовним, ніж справжнім, а моє існування без маски невловимим, наче привид, то сама маска, а через неї і світ сприймались як щось відчутне на дотик. Це стосувалося не тільки дому, але й тебе... Хоча не минуло й доби, відколи я зазнав безнадійного відчуття поразки, яку можна порівняти хіба що зі смертю, як знову, незважаючи на гіркий досвід, почав пройматися млосною жадобою реальності твого існування. Я затремтів. Кажуть, начебто кріт починає нервуватись, якщо його вуса ні на що не натикаються. Так і я прагнув чогось торкатися руками... ніби наркоман у пошуках страшної отрути.

Більше я не міг витримати. Мені було однаково, аби тільки швидше доплисти до суходолу. Власний, як мені здавалось, дім був тимчасовим притулком, і маску я вважав не «тимчасовим» обличчям, а справжньою сушею, що виліковує від морської хвороби. Я вирішив піти негайно після вечері, під тим приводом, що раптом згадав про дослід, перерваний на час відрядження, який треба докінчити якнайшвидше. Я сказав, що такий дослід не можна припиняти, а тому, може, доведеться заночувати в інституті. Хоча таких випадків раніше не бувало, на твоєму обличчі, крім легкого співчуття, нічого іншого — ні підозри, ні невдоволення — не з’явилося. Справді, хіба варто турбуватися, під яким приводом безликий привид захотів переночувати поза домом?

Не дійшовши до свого сховища, я не витримав і подзвонив тобі:

— Він... повернувся?

— Так, але незабаром пішов. Сказав, на роботу...

— Добре, що ти підійшла. Якби він — довелося б відразу кинути трубку...

Я говорив безтурботно, ніби логічно пояснюючи свою нерозсудливість, але ти, трохи помовчавши, тихо відповіла:

— Жаль його дуже...

Ці слова проникли в мене і швидко розтеклися по всьому тілу, як чистий спирт. Якщо не помиляюсь, то це була перша твоя згадка про нього. Та байдуже. Я потону, якщо мені зараз же чогось — немає значення, колоди чи залізної бочки — не кинуть, щоб ухопитися руками... Звісно, якби він існував, то наша таємна зустріч була б вершиною нерозважності. Він міг вернутися будь-коли, з будь-якої причини. А навіть якби не вернувся, то цілком міг подзвонити по телефону. Якби вдень, то ще нічого, а вночі чим би ти пояснила свій вихід із дому? Я подумав, що ти згадаєш про таке побоювання і, природно, вагатимешся... Але ти відразу погодилася. Напевне, борсалась у хвилях не гірше за мене, шукаючи, за що б учепитися? Зрештою, ти просто шахрайка. Облудниця, лицемірка, нахаба, шелихвістка, розпусниця, еротоманка... Скрегочучи зубами, я криво посміхнувся під бинтами, але незабаром холодний дрож припинив скрегіт і заморозив посмішку.

Власне, що ти за людина? Ти, яка, не опираючись, сміливо пройшла крізь огорожу навколо забороненої зони, не поламавши її, яка спокусила спокусника й довела розпусника до самокатування, але сама не далася збезчестити. До речі, ти ні разу не пробувала запитати маску про ім’я, прізвище, професію... так, наче розгадала її суть... Як бліднуть і свобода маски, і її алібі перед твоєю поведінкою!.. Якщо є бог, то нехай призначить тебе мисливцем за масками... Хай би там що, а мене ти підстрелила...

На стежці коло запасного виходу хтось до мене озвався. Дочка управителя. Вимагала йо-йо. В першу мить я хотів відповісти, а потім з переляку мало не кинувся тікати. Обіцяв дівчинці іграшку не я, а маска. Ледве стримуючись, розгублений, я тільки жестами зумів показати, що не розумію, про що йдеться,— нічого іншого не залишилось. Вийти із скрутного становища можна було лише так: дати їй зрозуміти, що вона переплутала мене з кимось іншим. А може, вона наївно думала, що оскільки «маска» й «бинти» — брати, то обіцянка одного автоматично поширюється на другого?.. Та ні, такий оптимістичний висновок був цілком розбитий наступними її словами:

— Не бійтеся!.. Ми ж граємо в таємницю...

Невже на самому початку розкусила? Яким чином? Де я дав маху? Може, крізь замкову щілину підглянула, як я надівав маску?

Але дівчинка крутила головою і тільки повторювала, що не розуміє, чому я вдаю, ніби не розумію. Невже маска не здатна обдурити навіть очі недорозвинутої дівчинки?.. Е, ні, скоріше тому, що дівчинка розумово відстала, вона змогла побачити мене наскрізь. Так само, як масці не вдається ошукати собаку. Цілісна інтуїція дитини часто виявляється гострішою за аналітичний погляд дорослого. Але ж звідки взялася така вада в маски, яка зуміла затуманити очі навіть тобі, близькій людині?

Е, ні, значення цього досвіду не таке просте, як пошуки алібі. Несподівано я помітив бездонну глибину цієї «цілісної інтуїції» і вже не міг погамувати тремтіння, що поступово наростало. Та ж таки інтуїція підказувала, що весь мій досвід, накопичений за цілий рік, може розсипатися на порох від одного удару... Сама подумай, хіба це не означає, що дівчинка не опинилася в полоні зовнішнього вигляду, а побачила мою суть? Напевне, вся моя поведінка в очах дівчинки була надзвичайно сміховинною.

Нараз жагучість маски і злість на п’явок здалися мені нестерпно беззмістовними, а трикутник, обертаючись зі скрипом, мов карусель, у якій вимкнули мотора, почав помалу зупинятися...

Залишивши дівчинку перед дверима, я виніс йо-йо. Вона ще раз тихо прошепотіла: «Ми ж граємо в таємницю»,— а потім по-дитячому, не в змозі приховати усмішки в кутиках рота, намотала на палець нитку й побігла вниз. Без ніякої причини на моїх очах виступили сльози. Я вмився, витер мазь, потім змастив обличчя клейкою сумішшю і надів маску, але дона чомусь не прилягла щільно до обличчя. Байдуже... Я був сумний, як поверхня тихого озера під захмареним небом, проте з незмінною впевненістю нагадував собі, що треба повірити дитячим очам. Кожен, хто по-справжньому хоче спілкуватися з іншими людьми, має тільки один вихід — спершу повернутися до тієї самої інтуїції.

Того вечора, після другого побачення з тобою, я нарешті вирішив почати ці записки.

В найбільш хвилюючу мить нашої інтимної близькості я мало не зірвав із себе маски. Нестерпно було дивитись, як ти, без ніякого сумніву, піддалася масці, котру розгадала навіть дочка управителя. А крім того, я просто втомився. Маска вже перестала бути засобом, який міг повернути тебе, а перетворювалась у приховану кінокамеру, яка допомагала мені впевнитись у твоїй зраді. Я виготовив маску, щоб відродитись, але вона раз у раз виривалася з моїх рук, то втікаючи від мене, то сердячись, що я стою в неї на дорозі. І лише ти, опинившись між нами, залишилась незачепленою. Що сталося б, якби я нічого не міняв у такому становищі? При будь-якій нагоді «я» намагався б маску вбити, а «маска», залишаючись маскою, всіма засобами стримувала б мене від помсти. Наприклад, відкинула б план твого знищення...

Кінець кінцем, щоб не погіршувати становища, мені нічого не залишалось, як ліквідувати цей трикутник за тристоронньою згодою, з твоєю участю. Ось чому я розпочав писати ці нотатки... Спочатку маска зневажливо поставилась до мого рішення, але не могла нічого вдіяти, і стала мовчки насміхатися з мене. Відтоді минуло місяців зо два. За той час ми зустрічалися з тобою разів із десять, і щоразу мою душу краяла думка про недалеку розлуку. Ні, це не пусті слова, мою душу справді краяла така думка. Я впадав у відчай і якось мало не кинув цих нотаток. Ждав чуда — такого, як у казці,— що от прокинуся одного ранку і побачу, як маска щільно прилягла до обличчя і стала справжнім обличчям. Я навіть пробував спати в масці. Однак чуда не ставалося. Нічого не залишалось, як писати далі.

У ті дні мене найбільше підбадьорювало те, як дівчинка грається йо-йо під сходами запасного виходу, подалі від людських очей. Ця дівчинка, обтяжена таким великим нещастям, що навіть не може його усвідомити, певне, набагато щасливіша за людей, не обділених долею, які страждають від кожної своєї невдачі. Можливо, це був інстинкт — вона не боялася що-небудь втрачати. І я, подібно до тої дівчинки, хотів би пережити свої втрати.

Зовсім випадково у сьогоднішній газеті я натрапив на фотографію дивовижної маски. Очевидно, маски якогось дикого племені. Сліди на ній, ніби витиснуті мотузкою, утворювали геометричний малюнок, схожий на стоногу ніс, звиваючись посередині обличчя, вискакував аж на лоб, з підборіддя безладно звисали якісь незрозумілі торочки. Друк був невиразний, але я, мов зачарований, не міг відірвати від фотографії погляду. І тоді, накладаючись на фотографію, перед моїм зором виплило татуйоване обличчя дикуна, виплили вкриті чадрою обличчя арабських жінок, а потім я згадав почуту від когось розповідь, начебто жінки з «Повісті про Гендзі»[14] вважали, що відкрити перед незнайомим обличчя — це однаково, що відкрити сором. Те не від когось почув, а саме від тебе. Почула маска під час однієї нашої таємної зустрічі. Власне, навіщо ти заводила таку розмову? Ті жінки нібито були переконані, що чоловікові можна показувати тільки волосся, і навіть перед смертю вони затуляли обличчя рукавом кімоно. Силкуючись розгадати твій задум, я довго міркував про жінок, що ховали своє обличчя, і раптом переді мною, приголомшеним, розгорнулися, немов картина-сувій, часи, коли не існувало облич. Отже, в давнину обличчя не виставляли напоказ, і тільки цивілізація, кинувши на нього яскраве світло, вперше зробила його осердям людини?.. Якщо припустити, що обличчя не було, а його створили, то і я, збираючись виготовити маску, насправді виготовив не її, а своє справжнє обличчя. А те, що я вважав справжнім обличчям, виявилося маскою... Та зрештою, тепер це вже не має значення... Тим паче, що маска начебто збирається зі мною ладити, тому на цьому, мабуть, треба закінчувати... Лише потім хотілося б почути і твоє зізнання... Не знаю, куди в майбутньому нас усе це заведе, але, гадаю, ми ще маємо про що поговорити.

Учора для нашої останньої зустрічі я передав тобі план, як знайти дорогу до мого сховища. Домовлений час наближається. Чи не пропустив я чогось? Байдуже, все одно ніколи писати. Маска сумувала за тим, що довелось розлучатися з тобою. Той гудзик належить їй, тож поховаймо їх разом.

Отже, ти вже все прочитала. Я б хотів, щоб ти відчинила шафу — ключ лежить під попільницею в узголів’ї. Прямо перед собою ти побачиш гумові чоботи, ліворуч — труп маски і гудзик. Роби з ними, що хочеш. До твого приходу я вже буду вдома. Сподіваюсь, що ти повернешся із звичним виразом обличчя, ніби нічого й не сталося...

Записки для себе, зроблені на останніх сторінках сірого зошита

...Я все чекав... Чекав покірно, мов прибитий до землі взимку ячмінний паросток, який прислухається, коли дадуть знак, що можна підняти голову...

Уявляючи собі, як ти читаєш ці зошити в моєму сховищі, що ніби вродилося із старечим обличчям, я перетворився у первісне чудовисько з одним-єдиним нервом і витав у безбарвних пустопорожніх сподіваннях...

Та от дивина — в думці спливала тільки твоя постать, а на слід, який нотатки залишають у твоїй душі, я чомусь не міг натрапити. Більше того, їхній зміст, який я мав би знати напам’ять від слова до слова, бо прочитав не один раз, розпливався, наче краєвид за брудною шибкою,— і я не міг розгледіти навіть нитки, завдяки якій ожили б спогади. Моє серце було холодне й просолене, ніби висушена каракатиця. Може, тому, що я на все махнув рукою — хоч би скільки метушився, а нічого не зміниш. До речі, таке ж душевне спустошення я часто відчував, коли насилу доводив до кінця серію дослідів. І чим важливішим був дослід, тим глибшим було спустошення.

Внаслідок цієї ризикованої гри я опинився в залежному від тебе душевному стані — мовляв, нехай випадає будь-яка кісточка. Звісно, я добре розумів, що розкриття справжньої суті маски боляче тебе вразить і принизить, але ж і ти своєю зрадою завдала мені удару, отже, виходить — ми з тобою поквиталися, нічия. Проте я не дивився на тебе зверхньо і, хоч би яким було твоє ставлення до цих записок, зовсім не збирався дорікати тобі за це. Хоча з появою маски становище погіршилось і наші стосунки ніби вмерзли в кригу, я повністю готовий сприйняти будь-яку твою реакцію на записки,— все-таки буде хоч якесь вирішення.

Ні, назвати це вирішенням не можна, хіба що сяким-таким виходом із скрутного становища. Гірке каяття, досада, відчуття поразки, прокляття, самоприниження... Я згорнув докупи всі погані думки, які охопили мене, і полегшено зітхнув, ніби здійснив велику справу більш-менш добре. Звичайно, я прагнув зробити все якнайкраще, але те, що навіть у ліжку я не зірвав маски, а вдався по допомогу до цих записок, означало: я підняв білий прапор. Хоч би який був наслідок, це все-таки краще, ніж ненормальний любовний трикутник — самоотруєння ревнощами, що розросталися, наче ракові клітини.

Якщо вдуматись, то я зібрав певний урожай. І хоча з першого погляду може здатися, що я марно старався і залишився ні з чим, однаково набутий досвід не зник безслідно. В усякому разі, я переконався, що справжнє обличчя — це лише недосконала маска. Чим не великий здобуток? Може, в мене забагато оптимізму, але усвідомлення цього перетворилось для мене в могутню силу, і я навіть у вічній кризі знайду життя і вдруге не борсатимусь, як навіжений... Та про це краще подумати пізніше, коли ти повернешся з умовами капітуляції в руках. Так чи інакше, а зараз нічого не залишається, як чекати...

Наче лялька-маріонетка з перерізаними нитками, я безсило звалився на підлогу, і мені хотілося тільки одного — якнайменше опиратися плину часу. Світлий прямокутник неба, вирізаний віконною рамою і краєм даху сусіднього будинку, здавався в’язничною стіною. Я прикипів до нього очима і намагався переконати себе в цьому. До тодішнього мого настрою дуже підходила думка, що не тільки я ув’язнений, а весь світ — величезна в’язниця. Я давав волю уяві і робив висновок, що кожна людина відчайдушно силкується втекти з цього світу. Однак справжнє обличчя, ставши зайвим, як хвіст людині, несподівано обертається кайданами, і нікому не щастить вирватись... Я — інша річ... Тільки мені, хай навіть на коротку мить, вдалося побувати по той бік стіни... І хоча я, не витримавши тамтешньої густої атмосфери, відразу повернувся, все-таки скуштував того життя... Поки існування тієї стіни залишається незаперечним, справжнє обличчя — недосконала копія маски — не вселяє ніякого почуття власної вищості... Думаю, що, вислухавши моє зізнання, ти не зможеш заперечити принаймні проти цього...

Та як тільки бетонна стіна, що затуляла небо, почала бліднути й розчинятись у темряві, мене охопило роздратування — мовляв, чого це я не можу не звертати уваги на те, що час безжально збігає? Цікаво, до якого місця ти прочитала? Неважко вирахувати, якщо знати, скільки в середньому сторінок можна прочитати за годину. Припустімо, за хвилину одну сторінку, отже, шістдесят сторінок... Відтоді минуло чотири години двадцять хвилин, отже, незабаром скінчиш. Та, мабуть, іноді ти на чомусь спотикалась і мимоволі перечитувала деякі місця. Інколи ти мусила себе переборювати, стиснувши зуби, як під час морської хвороби. Та хоч би скільки разів ти переривала читання, воно забере менше ніж годину... Зненацька я без жодних причин зірвався на ноги і відразу ж подумав, що не було потреби вставати, але знову лягати не хотілося. Увімкнув світло й поставив на плиту чайника.

Повертаючись із кухні, раптом відчув твій запах. Напевне, його поширювала косметика на туалетному столику, що стояв у спальні коло дверей.

Зненацька мене занудило — так буває тоді, коли горло змащують йодом. Мабуть, це реакція п’явок, що вилізли наверх. Та хіба я, що вже одного разу грав головну роль у виставі масок, мав право судити про чужу косметику? Треба бути великодушним. Paз і назавжди мушу позбутися дитячого упередження до косметики та накладних кучериків. І тоді, наслідуючи метод лікування від огиди до гадюк, я вирішив зосередити всю свою увагу на психології косметики... Косметика... Виготовлення обличчя... Усе це, зрозуміло, заперечення справжнього обличчя... Сміливе зусилля, змінивши свій вигляд, хоч на крок наблизитися до іншої людини. А коли косметика приносить очікуваний ефект... Чи можуть жінки не відчувати тоді до неї ревнощів?.. Щось не помітно... І от що дивно. Як розуміти те, що найревнивіша жінка зовсім не реагує на іншу, яка перехопила її обличчя?.. Від убогості уяви чи від бажання самопожертви?.. А може, від надміру егоїзму та уяви, що не дозволяє їй відрізнити себе від іншої жінки?.. Всі ці міркування летіли мимо цілі й не могли вилікувати мене від огиди до косметики. (Тепер, звичайно, я думаю інакше. Тепер я продовжив би так. Жінки не ревнують до своєї косметики, мабуть, тому, що інстинктивно усвідомлюють, як упала вартість справжнього обличчя. Підсвідомо відчувають, що його цінність — пережиток епохи, коли спадкова власність забезпечувала суспільне становище. Чи це не означає, що вони набагато практичніші й розумніші за чоловіків, які з усієї сили чіпляються за авторитет справжнього обличчя? Але ті ж самі жінки накладають заборону на косметику, коли йдеться про дітей. Отже, щось їх непокоїть? Та все одно відповідальність за це, напевно, треба шукати не стільки в невпевненості жінок, як у консерватизмі початкової шкільної освіти. Якщо з першого класу прищеплювати думку про користь косметики, то, природно, і чоловіки зможуть покірно її прийняти... Та годі про це. Бо хоч би скільки пояснень я наводив, вони все одно здаватимуться бравадою спійманого злочинця. Ясно одне: і маска не може вилікувати мене від підсвідомої огиди до косметики).

Щоб відвернути увагу від цих думок, я ввімкнув телевізора. Як одна біда йде, то за собою другу веде — показували зарубіжну хроніку, повідомляючи про бунт американських негрів. Об’єктив кінокамери зупинився на бідолашному негрові у порваній сорочці, якого тягли білі поліцейські, а диктор діловито сповіщав:

«Расові заворушення в Нью-Йорку, з тривогою очікувані напередодні довгого чорного літа, привели до передбачених компетентними органами наслідків. Вулиці Гарлема заполонило понад п’ятсот поліцейських, негрів і білих. Вжито запобіжних заходів, як після літа 1943 року. В багатьох церквах одночасно із недільною відправою відбуваються мітинги протесту. І поліцейські, і негритянське населення дивляться одні на одних з презирством і недовірою...»

Мене охопило нестерпне відчуття болю й смутку, ніби в зубах застряла гостра риб’яча кістка. Звичайно, я не маю майже нічого спільного з неграми, якщо не рахувати того, що ми — об’єкти дискримінації. У негра є опора — товариші, а я — один як палець. Якщо негритянська проблема може стати серйозною соціальною проблемою, то моя не вийде ні на крок за особисті рамки. Але, спостерігаючи сцени того заворушення, я мимоволі відчув, як мені перехопило дух, бо я уявив себе серед багатьох тисяч таких, як я, чоловіків і жінок, які втратили обличчя. Цікаво, чи станемо й ми проти упередження так само рішуче, як негри? Ні, це неможливо. Скоріше, роздратовані власного потворністю, поб’ємося між собою або, в кращому випадку, порозбігаємось хто куди, щоб не стовбичити один перед одним... І це ще я витерпів би. Але мене, здається, причарували ті заворушення. Без усякої потреби, з найменшого приводу юрби нас, чудовиськ, кинуться в атаку на обличчя звичайних людей. З ненависті? Чи з корисливим наміром знищити нормальне обличчя й поповнити свої ряди хоча б однією людиною? В обох випадках привід був вагомий, та понад усе я палав бажанням загубитися в бурі заворушення, як простий солдат. Адже саме йому гарантується повна анонімність. І без обличчя він може безперешкодно виконати свій обов’язок, таким чином надавши змісту своєму існуванню. Хоч як це дивно, але саме загін безликих солдатів — ідеальна військова частина. Ідеальна військова частина, яка, не здригнувшись, кинеться руйнувати заради руйнування.

Можливо, у фантазії так воно і сталося б. А от у дійсності я все ж був один-однісінький. Людина, яка не вбила й пташини, хоча в кишені тримала пневматичного пістолета. З огидою вимкнувши телевізора, я оглянувся на годинника — відведена тобі одна година вже минула.

Я почав хвилюватися. Прислухався до кожного звуку, щохвилини позирав на годинника — почувався нестерпно стривоженим, як під час повені, коли невблаганно прибуває вода... О, йде!.. Та ні, загавкав сусідський пес, напевно, хтось чужий. А зараз?.. Знову не ти... В тебе хода не така важка й лунка. Незабаром під’їхала автомашина, хряснули дверцята, але, на жаль, з провулка за будинком. Я чимраз більше непокоївся. Власне, що сталося? Невже щось несподіване? Може, потрапила в аварію або який-небудь розпусник напав?.. Коли так, то принаймні могла б подзвонити... Навіть ти, така охоча до розпусти... Е, ні, є речі, над якими не можна насміхатись... Той наш досвід укритий такою тонкою, чутливою шкірою, що її не можна торкатися словами...

Якщо вже я так переживаю, то чи не краще піти тобі назустріч? Е, ні, не слід спішити, бо все скінчиться тим, що розминемось. Навіть якщо ти вже прочитала, то, щоб зібратися з думками і приготувати відповідь, витратила багато часу. А крім того, я доручив тобі поховати маску. Зошити залишиш собі як речові докази, а маску і гудзика, щоб повністю стерти сліди того кошмарного сну, захочеш розірвати, розбити на дрібні шматочки — і це тебе затримає довше, ніж я сподівався. Так чи інакше, що буде далі — питання часу. Не виключено, що ти вже біля будинку. Через три хвилини піднімешся на ганок, як звичайно, коротко подзвониш двічі... Ще дві хвилини... ще одна...

Не вгадав. Спробую ще раз від самого початку. Ще п’ять хвилин... Ще чотири... Ще три... Ще дві... Одна... Поки я без упину так повторював, настала дев’ята година, потім десята і нарешті стрілка наблизилася до одинадцятої. Від сильного напруження мої нерви перетворились на стальні трубки, що дзвеніли, резонуючи в лад із далеким величним шумом. Я пошепки запитував себе. Що ж могло статися?.. Куди пішла, як не додому?.. Але відповіді не було. І цілком природно... Її не могло бути... Якщо ти правильно зрозуміла мої записки...

Зненацька я почав голосно лаятися. Лаючись, квапливо обмотав обличчя бинтами і, хряснувши дверима, вибіг надвір. Чого я барився? Треба було швидше вирушати! Мабуть, уже пізно! Пізно? Що пізно? Я сам як слід не розумів, навіщо це говорив, але передчуття було похмурим, сповненим гарячою атмосферою нещастя, ніби мене кинули в горло чудовиську.

...І те передчуття справдилося. Було близько дванадцятої години, коли я підійшов до пансіону. Світло в кімнаті не горіло, не було й людської тіні. Люто проклинаючи свою самовпевненість, з якою чекав до такої пізньої години, я піднявся сходами запасного виходу й нетерпляче відчинив двері. Серце голосно калатало, неначе билося об тонкий парафіновий папір. Пересвідчившись, що в кімнаті тихо, я ввімкнув світло. Тебе не було. Твого трупа теж. Кімната нітрохи не змінилася, відколи я вийшов з неї. На столі акуратно лежали три зошити, а зверху на них, притиснута чорнильницею, і записка, в якій я просив, щоб ти починала читати з першої сторінки першого зошита... Може, ти взагалі не була в цій кімнаті?.. Я дедалі менше розумів, що сталося... Хоча мені було б легше, якби ти зникла, не прочитавши записок, ніж навпаки, та факт залишається фактом — нещастя не пройшло мимо. Я зазирнув у шафу. Не було видно ніяких ознак, що ти торкалася маски або гудзика.

Але стривай... запах... безперечно, твій, змішаний із духом плісняви й пороху. Отже, ти все-таки сюди заходила. Але те, що навіть записка лежить на старому місці, показує: ти знехтувала зошитами... Чого ж тоді ти сюди заходила?

Я ненароком глянув на записку й здригнувся. Папір був той самий, а от почерк — інший. Це був лист мені, написаний на звороті моєї записки. Очевидно, ти втекла, прочитавши зошити. Виходить, сталося найгірше з того, чого я сподівався.

Ні, не треба так легко вживати слово «найгірше». Зміст листа перевищив усі мої припущення, зовсім приголомшив мене. Страх, розгублення, біль, страждання, тривога — все це не витримує ніякого порівняння з тим, що я зазнав. Яку загадковому малюнку, коли один штрих перетворює блоху на слона, всі мої спроби перетворилися на щось зовсім протилежне до задуманого. Рішучість маски... Її думки... боротьба зі справжнім обличчям... Усі бажання, яких я мав намір досягти з допомогою цих нотаток, перетворилися на фарс. Який жах! Хто уявив би собі, що можна так самого себе висміяти і виставити на глум?..

Дружинин лист

Біля гумових чобіт у шафі лежали останки не маски, а твої. Про твій маскарад знала не тільки дівчинка з йо-йо. І я все розгадала тієї ж хвилини, коли ти гордовито сповістив про збурення магнітного поля. Як я це розгадала — не питай, не ображай мене більше. Звичайно, я зніяковіла, розгубилась, сторопіла. Тільки подумати, така нерішуча людина, як ти, спромоглася на неймовірно відважний вчинок! Зустрівшися з такою самовпевненістю, я подумала: в мене галюцинація. І ти напевне знав, що я тебе розпізнала. Знав, та все одно заохочував, щоб ми не переривали цього спектаклю. Спочатку я боялась, але відразу опанувала себе й подумала, що стараєшся заради мене. І тоді мені почало здаватися, що ти все робиш трохи сором’язливо, делікатно, ніжно, наче запрошуєш до танцю. До того ж коли я побачила, що ти намагаєшся бути серйозним і вдаєш, ніби тебе ошукали, моє серце сповнилося такою вдячністю, що мені захотілося слухняно йти за тобою.

Але ж ти весь час помилявся. Ти пишеш, що я тебе відштовхнула. Це неправда. Хіба не ти сам себе відштовхнув? Здається, я розумію той душевний стан, коли хочеться себе відштовхнути. Якщо вже з тобою таке сталося, то я майже змирилася з тим, що треба розділити твої муки. Ось чому я зраділа твоїй масці. Я думала: любов — це гра, коли закохані зривають одне з одного маску, а тому для любимої людини слід постаратись і надіти маску. Бо як не буде маски, не буде радості від її зривання. Ти мене розумієш?

Напевне, розумієш. Хіба ти до останньої хвилини не сумнівався, що справжнє обличчя — маска, а маска — справжнє обличчя? Кожен, кого спокушають, піддається спокусі, чудово це усвідомлюючи.

Однак маска вже не повернеться. Спочатку з допомогою маски ти начебто хотів воскресити себе, але якось непомітно почав розглядати її як плащ-невидимку для втечі від себе. Тому вона стала ніби другим твоїм справжнім обличчям. Нарешті ти показав своє справжнє обличчя. Не маску, а себе самого. Лише тоді, коли ти не приховуєш від іншого, що маска це маска, варто її надівати. Скажімо, ненависну тобі косметику ніяка жінка не силкується приховати. Загалом, поганою була не маска, а ти погано знав, як з нею обходитись. Доказ? Хоча ти й надів маску, нічого не зумів зробити — ні доброго, ні поганого. Тільки вештався по місту, а згодом написав зізнання, довжелезне, як гадюка, що схопила себе за хвоста. Хоч би яким було обличчя — опаленим чи ні, прикритим маскою чи ні,— ти залишишся незмінним. Ти не зможеш прикликати маску назад. А коли так, то чи слід мені повертатися?

Які ж страшні твої зізнання. Враження було таке, ніби мене, цілком здорову, силоміць тягнуть на операційний стіл і краять на шматки сотнями хитромудрих скельпелів і ножиць невідомого призначення. Будь ласка, ще раз перечитай свої записки під цим кутом зору і тоді ти напевне почуєш мої зойки. Якби дозволив час, я докладно пояснила б значення кожного зойку. Та боюся, що загаюсь, і за той час ти прийдеш. Справді боюсь. Бо ти наче слимак. Кажеш, що обличчя — стежинка до людей, а сам, як службовець митниці, тільки про те й думаєш, щоб зачинити двері. Ти, такий благородний, не можеш заспокоїтись і зчиняєш бучу, нібито я, яку силоміць тримали за в’язничною стіною, вибралася звідти і вчинила злочин — викрала твою дружину. А як тільки моє обличчя опинилось у полі зору, ти, ні з ким не порадившись, негайно забив цвяхами двері маски. Справді, як ти кажеш, світ заповнений смертю. Та хіба смерть сіють не такі, як ти, люди, що не хочуть знати нікого, крім себе?

Тобі потрібна не я — тобі потрібне дзеркало. Бо для тебе кожна людина — лише дзеркало з твоїм відображенням. Я не маю наміру повертатися в цю пустелю дзеркал. Моє серце дало не розірвалося від знущань, з якими я не зможу примиритись до кінця свого життя.

(Наступних два з половиною рядка закреслені так густо, що не можна нічого прочитати).

...Який несподіваний удар! Ти розпізнала в моїй масці маску і все одно прикидалася обманутою. Сором, наче зграї стоног, поповз по тілу, вибираючи місця, де легше виступають сироти — пахви, спину, боки. Очевидно, нерви, що подразнюються від сорому, лежать під самою поверхнею шкіри. Я вкрився висипкою ганьби і набряк, мов утопленик. О свята простота! Я твердив, що не хочу бути клоуном, який не усвідомлює себе клоуном, та саме ця фраза видавала в мені блазня. Тільки подумати, ти бачила мене наскрізь. Чи не схоже все це на виставу одного актора, який, вважаючи себе невидимим, не підозрює, як стежать за його грою. Сором зорав мою шкіру й між скибами проросли колючки морського їжака. Напевне, скоро й мене зарахують до голкошкірих тварин...

Я стояв похитуючись, ніби очманілий. А коли побачив, що й моя тінь похитується, зрозумів, що це не галюцинація, а правда. Все-таки я припустився жахливої помилки. Десь, видно, сів не в той автобус. А куди ж маю повернути, щоб пересісти на потрібний? Все ще похитуючись, з допомогою потертої, в плямах карти пробую відновити в пам’яті дорогу.

Пізня ніч, сповнена ревнощів, коли я вирішив писати ці нотатки... День спокушення, коли вперше звернувся до тебе... Час, коли задумав стати розпусником... Усміхнений ранок, коли нарешті виготовив маску... Похмурий вечір, коли почав робити маску... І довгий період бинтів та п’явок, який привів мене сюди... Ще не досить?.. Якщо і тут, зайшовши так далеко, не вдасться пересісти, то кінцеву зупинку доведеться шукати зовсім в іншому місці. Невже, як ти стверджуєш, від самого початку в мені була гнила вода?

Звісно, це не означає, що я погоджуюся з усіма твоїми звинуваченнями. Насамперед ніяк не можу схвалити твоєї думки, нібито насіння смерті сіє той, хто, подібно до мене, не хоче знати нікого, крім себе. Вираз «не хоче знати нікого, крім себе» досить влучний і цікавий, але вважати його більшим, ніж наслідок, з якого боку не глянь,— перебільшення. «Не хочу знати нікого, крім себе» — завжди наслідок, а не причина. Річ у тім... я про це вже писав у цих нотатках... що сучасному суспільству потрібні абстрактні людські стосунки, от чому навіть люди, які, подібно до мене, втратили обличчя, можуть безперешкодно одержувати заробітну платню. За своєю природою відносини між людьми завжди конкретні. На ближніх щоразу частіше дивляться як на покидьків, і вони сяк-так існують хіба що в книжках або на окремих острівцях, що їх називають сім’єю. Хоч би скільки солодкавих дифірамбів сім’ї співало телебачення у виставах на сімейні теми, людей оцінює, визначає їм заробітну плату і захищає їхні життєві права зовнішній світ, у якому лише вороги й розпусники. Кожного окремо супроводжує запах отрути та смерті, а всі разом люди захворюють алергією одне від одного. Звичайно, самотність страшна, та ще страшніша зрада маски ближнього. Ніхто не хоче грати ролі викинутого із сучасності телепня, який плекає ілюзії щодо ближнього. Безкінечне, монотонне повторення днів насправді є полем битви, перетвореним у повсякденність. Люди віддають усі сили для того, щоб якнайшвидше опустити на обличчя жалюзі, повісити замок і не пустити до себе чужака. І навіть даремно мріють, щоб, коли пощастить, утекти від свого обличчя й стати невидимим — так само, як пробувала моя маска. Немає людини, яку можна було б упізнати, коли захочеш. У цьому розумінні ти ще більше заразилася неувагою до людей, якщо вважаєш, ніби їх можна вбити словами «не хочу знати нікого, крім себе», згодна?

Та чи варто зараз удаватися в такі дрібниці? Значення мають не міркування або виправдання, а факти. В мене влучили, завдали смертельної рани два твоїх зауваження. Перше — жорстоке визнання, що, відкривши справжню суть маски, ти вдавала, ніби не помітила обману. І друге — нещадне звинувачення в тому, що я безперестанку розводився про алібі, анонімність, мету в чистому вигляді, ламання огорожі навколо забороненої зони й не підтвердив цих слів жодним справжнім вчинком, а лише писав довжелезні, як гадюка, що вхопилася за хвіст, нотатки.

Моя маска, на яку я покладав надії, як на сталевий щит, розпалася на шматки легше, ніж скло,— тут уже нічого не заперечиш. Мені здається, що насправді маска не була маскою, а скоріше чимось близьким до нового обличчя. І якщо я збираюся відстоювати власну теорію, що справжнє обличчя — недосконала копія маски, то виходить, що, витративши стільки зусиль, я створив подобу маски.

Можливо... Раптом я згадав про маску дикунів, яку недавно побачив у газеті. А може, то й була справжня маска? Може, якраз тому вона й має право називатися маскою, що далеко відійшла від справжнього обличчя? Величезні, банькаті очі, здоровенний ікластий рот, ніс, обтиканий скляними кульками, по обидва боки від його основи — вихори завитків по всьому обличчю, а навколо них довге, мов стріли, стримить пташине пір’я. Що довше я до неї приглядався, то все дивовижнішою і нереальнішою вона мені здавалася. Примірюючи в уяві її на себе, я мало-помалу почав проникати в її внутрішню суть. Напевне, вона виражала ревну молитву — прагнення знестися над людьми і з’єднатися з богами. Яка разюча сила уяви! Злита в клубок нездоланна воля, здатна протистояти природним заборонам. Якщо вже я збирався робити маску, то, мабуть, слід було зупинитися на такій. Тоді б у мене не склалося враження, що я криюся від людей...

Яка нісенітниця! Я так заговорююся, що ти можеш глузувати з приводу скальпеля й ножиць хитромудрої форми і невідомого призначення. Якби я був чудовиськом, то обійшовся б і без маски, задовольнився б самими п’явками. Змінились і люди, і боги. Люди почали з епохи зміни обличчя й через епоху, коли обличчя закривали, як арабські жінки або жінки з «Повісті про Гендзі», прийшли до сучасного періоду відкритого обличчя. Однак я не збираюся твердити, що це прогрес. Це можна розглядати як свідчення перемоги людей над богами і водночас покори їм. Тому й невідомо, що буде завтра. Не виключено, що завтра знову настане епоха відмовлення від справжнього обличчя. Але сьогодні не епоха богів, а людей. І в тому, що моя маска імітувала справжнє обличчя, були свої причини.

Але годі. Досить уже причин. І виправдань можна знайти скільки завгодно. Та хоч би скільки я їх наводив, мені не вдасться спростувати тих двох фактів, які ти відзначила. Навпаки, я щоразу більше підтверджую справедливість другого зауваження про те, що маска нічого не робила, а тільки шукала виправдань. Досить ганьби. Якби я виставив себе посміховиськом, зазнав невдачі — нехай уже так, але ж усі мої спроби зійшли нанівець — ось у чому прикрість, та ще й така, що навіть соромно виправдовуватися. Можна впасти у відчай. Бездоганне алібі, необмежена свобода — і ніякого успіху. Крім того, квапливо написавши цей звіт, я постарався власними руками знищити своє алібі, і тепер уже нічого не вдієш. Чи не схожий я цим на імпотента, який тільки в думках утамовує свою жагу?..

Ага, мабуть, ще треба написати про той фільм. Здається, це було на початку лютого. В записках я його не торкався, але не тому, що він не мав до мене ніякого відношення, а скоріше навпаки — він надто стосувався мене... Оскільки я боявся, що згадка про нього охолодить мій запал під час виготовлення маски, я навмисне нічого не говорив. А от тепер, коли дійшов до кінця, забобони вже ні до чого. Крім того, певне, тому, що обставини змінились, я сприймаю його по-іншому. Те, що я побачив, не було простою жорстокістю. Той незвичайний фільм не набрав широкого розголосу, але, думаю, ти пригадуєш собі його назву: «Один бік кохання».

На тихому, застиглому тлі йде легко, наче пливе, струнка дівчина у скромному, але охайному платті, її профіль прозорий, як у феї. Вона йде по екрану справа наліво, а тому видно тільки ліву половину її тіла. На задньому плані — залізобетонна будівля, і дівчина йде, мало не торкаючись її невидимим правим плечем. Щось схоже на сором’язливість у її поставі гармонує із засмученим профілем і ще більше підсилює співчуття до неї.

На тому ж тротуарі, зіпершись на залізне поруччя, стоять троє молодиків з хуліганськими повадками і підстерігають жертву. Один із них, помітивши дівчину, свиснув. Але вона ніяк не реагує — так, ніби позбавлена органа, здатного сприймати зовнішнє подразнення. Інший з компанії, підбурений свистом товариша, наблизився до неї. Звичним рухом хапаючи її ззаду за ліву руку, говорить непристойності. Наче приготувавшись до всього, дівчина зупиняється і поволі обертається до молодика... І лише тепер видно, що її обличчя з правого боку понівечене келоїдними шрамами, нещадно спотворене. (Докладного пояснення не було, але пізніше у фільмі з’являлося слово «Хіросіма», отже, дівчина — жертва атомної бомби). Молодик, проковтнувши язика, завмирає, а дівчина, ніби нічого й не сталося, знову повернула до глядачів свій чарівний профіль, як у феї, іде далі...

Потім вона перетинає кілька вулиць, відчайдушно борючись із собою щоразу, як опиняється на місці, не захищеному нічим з правого боку, або мусить переходити перехрестя (я так хвилювався, що мало не зіскакував з місця), і нарешті підходить до кількох бараків, огороджених колючим дротом.

Ці будівлі теж дивні. Здається, наче ми раптом вернулися на двадцять років назад: у дворі блукають солдати, одягнуті в стару військову форму. Одні з порожнім виразом обличчя, ніби воскресли з могили, віддають накази й самі їх виконують, інші марширують, через кожні три кроки завмирають і схиляються в церемоніальному поклоні. Серед них найбільшу увагу привертав старий солдат, який безперестанку й швидко, наче за ним гналися, бурмотів собі під ніс імператорський рескрипт. Хоча слова стерлись і втратили зміст, зберігся тільки контур і тон.

Це психіатрична лікарня для колишніх військових. Хворі нічого не знають про воєнну поразку й живуть, вірні минулому, залишаючись у часі, що зупинився для них двадцять років тому. Однак дівчина проходить мимо цих похмурих і жорстоких сцен до невпізнання легко і безтурботно. Вона ні з ким не перемовляється, але відчувається, що між нею і хворими існує взаємна приязнь, як між друзями, хоча зараз їм дуже ніколи. Після того в кутку барака дівчина береться прати білизну, а санітар дякує їй за це. Таку безплатну роботу раз на тиждень вона обрала собі добровільно сама. Коли дівчина підводить голову, то в просвіті між будинками бачить, як на залитому сонцем пустирі діти самозабутньо грають у бейсбол.

Згодом сцена міняється — дівчина у себе вдома. Її дім — невеличка майстерня в передмісті, де штампують бляшані іграшки,— похмура, прозаїчна будівля, та коли дівчина повертається до глядачів то лівим, то правим боком, в одноманітній обстановці настає своєрідна зміна колориту, і навіть дешевий ручний прес починає жалібно стогнати. Поки екран з дратівливою точністю відтворює подробиці повсякденного життя, стає ясно, що все навколо переповнюється тривогою за майбутнє дівчини, яке ніколи не настане, і до прекрасної половини її обличчя, яку ніхто не оцінить. Глядач розуміє, що, навпаки, таке співчуття дратує дівчину, ставить її в нестерпне становище. А тому ніхто б не здивувався, якби одного дня з відчаю вона облила сірчаною кислотою непошкоджену половину обличчя, щоб зробити її такою ж, як спотворена. Навіть якби вона дійшла до такого, то це її не врятувало б. Та ніхто не має права звинувачувати її в тому, що вона не знайшла іншого виходу.

І ще один день. Раптом дівчина звертається до брата з такими словами:

— Що, війни так і не буде?

Однак у її голосі не вчувається ненависті до інших людей. Дівчина говорить так не тому, що жадає помсти усім, кого не покалічила війна. Просто вона плекає наївну надію на те, що як тільки почнеться війна, буде переоцінка цінностей, люди зацікавляться не обличчям, а шлунком, не зовнішністю, а життям. Брат, мабуть, розуміє, що в неї на думці, і байдуже відповідає:

— Ще ні... Але ж на завтра і погоду не вдається точно передбачити.

— О, якби так просто можна було вгадати, що станеться завтра, то ворожбити залишилися б без роботи.

— Авжеж, от хоч би війна — тільки як почнеться, дізнаються, що почалася.

— Справді. Якби знаття, що поранишся, не поранився б...

Уже сам факт, що про війну говорилося байдуже — так, ніби від когось чекали листа,— створювало нестерпну атмосферу.

Однак на вулиці не видно нічого, що свідчило б про відновлення у правах шлунка й життя. Заради дівчини камера нишпорить по місту, але підмічає тільки сцени надмірного переїдання і безжалісної трати життя. Бездонне море вихлопних газів... Безліч будівельних майданчиків... Димарі печей для спалювання сміття... Шастання пожежних машин... Знавісніла штовханина в місцях розваги і на розпродажах... Безперервний дзенькіт телефонів у поліцейському відділенні... Нескінченний вереск телевізійної реклами...

Нарешті дівчина зрозуміла, що більше не зможе чекати. Що більше не варто чекати. І от вона, яка ніколи ні про що не просила, вмовляє брата поїхати куди-небудь далеко, хоч раз у житті. Брат відразу помічає, що вона, здається, наголосила на слові «життя», а не на слові «раз», та оскільки не хотів довше прирікати її на самотність і не бачив іншого способу, як би їй допомогти, то кінець кінцем погодився, бо любити — означає розділити горе.

І от через кілька тижнів брат і сестра поїхали на морське узбережжя. Кімната в провінційному готелі з вікном на море, занурена у надвечірні сутінки. Намагаючись сховати спотворену половину обличчя в темряву, а братові показати непошкоджену, прекрасну, дівчина зав’язує волосся стрічкою, вона надзвичайно жвава, радісна. Вона каже, що море бездушне, а брат заперечує, що ні, море чудовий оповідач. Тільки в цьому вони розходяться, а в іншому схожі на закоханих, для яких завдяки спорідненості душ кожне слово набирає подвійного змісту. Взявши у брата сигарету, дівчина пробує закурити. Незабаром їхнє збудження переходить у приємну втому, і вони лягають поряд на постелі. Спостерігають, як у вікні, широко відчиненому, щоб можна було бачити місяць, одна за одною падають золоті краплі і стирають межу між небом і морем. Дівчина озивається до брата, але той не відповідає.

Дивлячись, як поволі піднімається місяць, схожий на спину золотого кита, дівчина все ще чогось жде, та, пригадавши, що приїхала до моря, щоб припинити очікування, кладе руку на братове плече, термосить його, щоб розбудити і шепоче:

— Ти мене не поцілуєш?

Брат страшенно розгубився і вже не може і далі вдавати, що спить. Ледь-ледь розплющивши очі й кинувши погляд на прозорий, як порцеляна, сестрин профіль, він не здатний її сварити, але й не може задовольнити такого прохання. Однак дівчина не відступає.

— Може статися, що завтра вибухне війна...— шепоче вона благально, ніби молитву, важко дихаючи, і наближає свої губи до його.

Так починається відчайдушне руйнування заборони двома молотами — гнівом і пристрастю,— які гупають не в лад. Любов і огида... Ніжність і жадоба вбити... Згода і відмова... Ласка і побої... прискорене падіння, що грається пристрастями й не залишає надії на повернення... Якщо це назвати безсоромністю, то чи хто-небудь із їхнього покоління не був утягнутий у неї?

Коли небокрай почав яснішати, дівчина, прислухаючись до дихання сонного брата, тихенько встала й почала одягатися. В братовому узголів’ї поклала заздалегідь приготовлені два листи і навшпиньках вийшла з кімнати. Як тільки двері за нею зачинилися, брат, який начебто спав, розплющив очі. З його напіврозтулених губ мимоволі зривається стогін, по щоках течуть сльози. Він підповзає до підвіконня і, цокочучи зубами, бачить, як дівчина, немов білий птах, стрімко біжить до чорного розбурханого моря. Хвилі кілька разів відкидають білого птаха, але нарешті він їх перемагає і, то зникаючи, то виринаючи, пливе у відкрите море.

Саме тоді, коли брат відчув, що більше несила стояти навколішках, і його увагу на мить привернув далекий ряд червоних вогників, білий птах, перетворившись у цяточку, безслідно зник і більше не з’являвся.

Усі вважають, що казка про гидке каченя обов’язково закінчується лебединою піснею. Ось тут і виникає опортунізм. Та спробуй сам побути на місці того лебедя. Хоч би яку пісню співали йому інші, його жде смерть, безсумнівна поразка. Таке мені не до душі. Звільніть мене від цього. Якщо я умру, то ніхто не згадає про мене, як про лебедя, отже, я маю шанси перемогти... Коли я дивився той фільм, відчував роздратування, а от зараз інша річ. Я мимоволі заздрю тій дівчині.

Вона принаймні була здатна діяти. Яку міцну стіну заборони зруйнувала! А якщо вмерла, то з власної волі — все-таки краще зробити щось, аніж нічого. Ось тому ця дівчина навіть у душу зовсім незнайомій людині вселила відчуття гіркого каяття і страху за співучасть у злочині.

Гаразд, і я дам масці ще одну нагоду, на щастя, вона ще жива. Байдуже, який це буде вчинок, аби лиш він змінив моє становище і врятував мої спроби від небуття. Добре, що одяг, яким я користувався, і пневматичний пістолет залишились. Як тільки я розмотав бинти і надів маску, відразу настали зміни в моєму психологічному спектрі. Наприклад, відчуття справжнього обличчя, що мені вже сорок років, перетворилось у відчуття, що мені ще тільки сорок років. Глянувши у дзеркало, я втішився, наче зустрівся з давнім товаришем.

З комашиним дзижчанням маска почала заряджатися властивими їй сп’янінням і самовпевненістю, про які я вже забув. Не треба робити поспішних висновків, нагадав я собі. Маска не мала рації, але й не помилялася. Бо немає правильної відповіді, придатної для будь-якого випадку.

Наче захищений панциром, я сміливо вийшов на нічну вулицю. Звісно, в такий пізній час люди вже зникли, небо розкуйовджене, мов хворий собака, нависло над самими дахами. Вологий вітер, що, здавалось, проникав у саме горло, віщував дощ. У найближчій телефонній будці я взявся перегортати телефонну книгу, сподіваючись натрапити на твій слід. Дім твоїх батьків, дім твоєї шкільної подруги, дім двоюрідної сестри.

Однак усі три спроби закінчилися невдачею. З невиразних відповідей — хочеш вір, хочеш не вір — я не зміг нічого дізнатися. Зрештою, я цього сподівався, а тому не занепав духом. Коли так, то краще відразу податися додому. Якщо не встигну на останню електричку, можна взяти таксі.

Мене поступово охоплювала злість. Розумію і твоє обурення, адже кінець кінцем ішлося про твоє самолюбство і гордість — мовляв, зв’язалася з клоуном. Я не збираюсь розглядати самолюбство як непотрібний людині хвіст, але мимоволі замислився: а чи варто заради нього вручати ноту про розрив відносин? Я тебе питаю: який бік обличчя сестри поцілував брат у тому фільмі? Навряд чи зможеш відповісти. Бо ти не допомогла мені так, як той брат сестрі. Ти визнавала потребу в масці, але в покірній, прирученій, не здатній на порушення ніяких заборон... Ну, а тепер начувайся! Тепер тебе переслідує маска, як дикий звір. Оскільки її суть розгадана, вона перестала бути слабою, засліпленою ревнощами, а стала готовою ламати всі закони. Ти сама викопала собі могилу. Ще ніколи написане мною не давало таких щедрих плодів.

Зненацька я почув стукіт жіночих каблуків. Тільки маска залишається, я зникаю. Не довго думаючи, я миттю сховався за рогом у провулку і, спустивши запобіжник пістолета, затамував дихання. Навіщо я все це роблю? Затіяв цей спектакль, щоб себе перевірити чи, може, справді щось надумав? Я не зможу на це відповісти, аж поки жінка з’явиться на відстані пострілу, до останньої, вирішальної миті.

Та давайте подумаємо. Чи завдяки такому вчинку я зможу стати лебедем? Дати людям відчути і себе співучасником злочину? А чи варто цим перейматися? Ясно одне — я можу стати тільки розпусником, приреченим на самотність. Мій злочин буде сміховинним, і мене виправдають. Між кінофільмом і дійсністю, напевно, є різниця... І все-таки немає іншого способу, щоб перемогти справжнє обличчя. Звичайно, відповідальність треба шукати не в масці, а скоріше в мені... Та моє нутро не є виключно моїм, воно властиве всім людям... Тому я не повинен тягти лише на собі весь тягар цієї проблеми... Складати всю вину на мене — ні, не дозволю!.. Я ненавиджу людей... І не збираюся виправдовуватись перед будь-ким!

Кроки все ближче...

Більше писати не зможу. Мабуть, писати треба лише тоді, коли нічого не відбувається.

Спалена карта

Місто — замкнуте безмежжя. Лабіринт, у якому не можна заблудитися. Це твоя власна карта, на якій усі квартали нічим не відрізняються один від одного.

А тому, навіть збившися з дороги, ти не заблудишся.

Начальникові відділу

персональних розслідувань

приватного розшукового

агентства

Заява про розшук

Мета заяви — виявити місце перебування зниклої особи. Її ім’я та прізвище — Хіросі Немуро. Стать чоловіча. Вік — 34 роки. Посада — начальник відділу розширення збуту торгової фірми «Дайнен». Зникла особа — чоловік заявниці. Щез шість місяців тому і відтоді не давав про себе знати. Довіряю Вам у всьому, що стосується розшуку, потрібних для справи даних не приховуватиму.

Звертаючись до Вас з цією заявою, зобов’язуюсь оплачувати витрати, пов’язані з розшуком. Обіцяю зберігати в суворій таємниці наслідки розшуків, нікому їх не виказувати і не використовувати комусь на шкоду.

2 лютого 1967 р.        Хару Немуро

                                      (Підпис)

Натискаю на педаль зчеплення і вмикаю меншу швидкість — двадцятисильній малолітражці надто важко долати такий крутий підйом. Дорога не асфальтована, а з грубозернистого бетону, через кожних десять сантиметрів порізана вузенькими борозенками — мабуть, щоб запобігти ковзанню. Та пішому з того невелика користь, бо пилюка і кришки від шин, що стираються на шершавому бетоні, заповнили всі нерівності. А тому в дощ та ще й у стоптаних черевиках іти нелегко. Можливо, таке покриття розраховане на автомашини і борозенки їм прислужаться. Не виключено, що вони допомагають відведенню талої води у рови, коли стоки переповнені.

Однак усі ці турботи виявляються зайвими, бо автомашин тут мало. Тротуарів немає, тому кілька жінок з кошиками в руках розбрелися по дорозі і, захопившись розмовою, нічого не помічають. Злегка сигналю і проїжджаю поміж ними. Але в ту ж мить несподівано з-за повороту, висвистуючи, наче для остороги, вигулькує хлопчак на роликах, і я різко гальмую.

Ліворуч — крута кам’яна стіна, праворуч — низеньке залізне поруччя, за ним неглибокий кювет, а далі майже прямовисна круча. Хлопчик сахнувся до поруччя, але впав посеред дороги. Його обличчя зблідло, скривилося. Серце в мене загупало десь аж під горлом. Я вже було прочинив віконце, щоб насварити шибеника, але докірливі жіночі погляди охолодили мій гнів. Краще з ними не заводитись, а то звалять на мене вину за хлопцеву подряпину. В таких випадках люди не бояться гуртом лжесвідчити. А моє становище зараз таке, що треба бути бездоганно чистим.

Натискаю на акселератор, і автомобіль, полишаючи за собою смердючий дим, натужно рушає. За мить я вже на повороті. В дзеркальці видно, як відлітає набік купка жінок біля хлопчака, що не поламав кісток і не облився кров’ю, а лише відбувся переляком, і натомість з’являється блякле небо, схоже на щойно погашений телеекран. Ще хвилька — і я вихоплююсь на рівну дорогу. Тут, на зрізаній вершині пагорба, міститься кінцева зупинка автобуса. Неподалік під дашком лавка, телефонна будка, а поряд з цегляною огорожею, за якою влітку, мабуть, красуються квіти, навіть установлено фонтанчик з водою для пиття. А далі знову узвіз, короткий, але крутий. І тут же великий плакат, жовтий, наче дорожній знак: «Без особливого дозволу в’їзд автомобілів у житловий район заборонено». Нехтуючи міцністю споруди і майстерно виписаним наказом, що мало не вишкірив на мене зуби, я мерщій долаю узвіз.

І відразу краєвид різко міняється. Пряма біла дорога, метрів із десять завширшки, немов зливається з білястим небом. Обидва тротуари відділені від дороги смугами зів’ялого газону, огородженого низенькими, до колін, штахетами. Та оскільки трава зів’яла не всюди однаково, виникає навдивовижу виразне відчуття перспективи: хоча ліворуч і праворуч стоять тільки шість чотириповерхових будинків з шістьма квартирами на кожному поверсі, здається, ніби перед тобою безмежність. Побілені фасади й так-сяк заляпані темно-зеленою фарбою торцеві стіни тільки підкреслюють геометричну особливість краєвиду. Житловий район розпростер свої крила обабіч дороги не вглиб, а вшир. Мабуть, для кращого освітлення будинки розставлені, як на шахівниці, а тому ліворуч і праворуч погляд натикається на суцільні білі стіни, що підпирають молочно-білий небозвід.

У червоній колясочці плаче-надривається маля, закутане з головою у пелюшки. Ні мами, ні няньки поблизу не видно. Мимо нього на блискучому велосипеді з перемикачем швидкостей, зумисне голосно регочучи, промчав хлопчина з посинілими на холоді щоками. На перший погляд, на вулиці ніби людно, але на тлі цього краєвиду, як у перевернутому біноклі, люди здаються уявними зображеннями. А втім, якщо тут пожити, то, мабуть, враження зміниться. Краєвид поволі віддалиться, стане майже прозорим, наче перестане існувати, а з’явиться, як віддрукована з негатива, твоя власна постать. Розпізнати себе — це вже багато. Бо однакові комірки, в яких минає життя сотень людей,— то лише засклені рамки на портретах членів їхньої родини...

Хігасі, 3—12. Хігасі — Схід — означає правий бік вулиці. Цифра три — третій будинок з вікнами на вулицю, дванадцять — номер квартири на другому поверсі, в лівому крилі. У проміжках між газонами стояли таблички з написами «В’їзд заборонено», «Стоянка заборонена», та я не звертаю на них уваги і зупиняю автомобіль коло будинку. Мій вантаж — чорна валізка з необхідним реквізитом. Довжина її п’ятдесят п’ять сантиметрів, ширина — сорок, товщина — двадцять... Верхня кришка, тверда і рівна, може служити замість столика, на кінці ручки потаємний мікрофон і кнопка магнітофона. Крім цього, у валізці немає нічого особливого. Можна лише похвалитися, що вона обтягнена м’якою штучною шкірою, щоправда, трохи потертою від довгого користування. Знизу на чотирьох ріжках прикріплено металічні накладки. З якого боку не глянь, валізка звичайнісінького комівояжера. Бувало, її зовнішній вигляд ставав мені в пригоді, а часом навпаки — шкодив.

Несподівано подув шпаркий вітер, наче сипонуло в обличчя крупинками льоду. Беру валізку в руку, переходжу через тротуар і опиняюсь у темному прямокутнику дверей під дашком. Моя хода відлунює так, немов котиться порожня бляшанка. Швидко піднімаюся сходами. На стіні двома рядами прибито вісім поштових скриньок. Під однією, з числом «12», приклеєно клаптик паперу і на ньому скорописом маленькими ієрогліфами написано «Немуро». Сповільнивши кроки, думаю: «Може, потроху звикати до нового завдання?.. Чого вимагатиме клієнтка?.. Виконати те, що вона захоче, відразу, як тільки ознайомлюся зі справою,— нелегко... тут не може бути шаблону, така вже наша робота...»

Білі залізні двері з темно-зеленим одвірком, біла кнопка дзвоника на тріснутій пластмасовій кришці. По той бік віконечка, завбільшки з поштову листівку, прорізаного посередині дверей, якраз навпроти очей, відхиляється краєчок завіски, бряжчить ланцюжок, ворушиться клямка, і двері поволі, наче важать цілу тонну, прочиняються. Крізь шпару потягло гасовим чадом. Мабуть, готуючись до зустрічі зі мною, клієнтка розпалила гасову грубку. Спочатку двері відчиняються ледь-ледь, потім трохи більше, нарешті — зовсім, тоді жінка відступає крок назад, складає перед собою руки. Проти світла важко її роздивитись, але здається, вона набагато молодша, ніж я сподівався. Хоча вона невисокого зросту, її шия здається довгою і тонкою, якби тут було трохи темніше, я подумав би, що то дівчинка.

Я простягаю свою візитну картку і стримано, як банківський службовець, називаю себе. Щоправда, мені не доводилося бачити, як вітається банківський службовець, а тому краще сказати, що я поводжуся чемно і впевнено, як людина, яка не почуває за собою жодної провини і не має чого соромитися. Зрозуміло, я розігрував цю сцену не для того, щоб викликати до себе довір’я. Я прийшов за її викликом, а не збирався накидати їй свій товар, як мандрівний торговець. Якщо хочеш зберегти певну відстань між собою і клієнтом, то найкраще саме так поводитися. Бо інакше на нас дивляться з підозрою. Така наша професія. Тим, хто ненавидить гадюк, не треба показувати вистави з гадюками.

Жінка заговорила хрипким голосом, немов шептала. Ні, вона не хвилювалася — мабуть, у неї зроду такий голос. «Якось дивно говорить, наче карамельку смокче»,— подумав я і заспокоївся. Отут, у цьому напівтемному передпокої, піднімається завіса і я починаю грати свою напівтемну роль.

Відразу ліворуч вузенька кухня, що правила також за їдальню, в глибині за цупкою ширмою — спільна кімната і водночас вітальня. Праворуч, як дивитися з передпокою,— мабуть, спальня.

Опинившись у вітальні, я помітив, що в гасовій грубці палахкотить полум’я. Посеред кімнати круглий стіл, поліетиленова скатертина з витисненим на ній візерунком звисає аж до самої підлоги. Половину лівої стіни закриває книжкова шафа, другу займає вікно. На стіні, навпроти дверей, висить — мабуть, вирізана з якогось журналу — репродукція картини Пікассо, на якій зображено жінку, що дивиться водночас і ліворуч, і вгору. Зважаючи на те, що літографія оправлена в рамку, вона мала привертати до себе увагу гостей. Поряд з нею — втричі більше креслення, мотор у розрізі. На одній його деталі проведено лінію і зроблено напис червоною кульковою ручкою. Ліворуч, коло вікна,— трикутна поличка для телефону, в кутку на протилежній стіні, що межує з сусідньою кімнатою,— стереопрогравач, очевидно, саморобний. Обабіч над ним на відстані трьох метрів один від одного — два динаміки. Невже від такого розміщення на перпендикулярних стінах звук не гаситься й не пропадає стереофонічний ефект? Мене було запрошено сісти на стілець, що стояв спинкою до програвача. Вибачаючись за те, що не має чим пригостити, мовляв, живе тепер самотня, жінка розсунула портьєру й подалася на кухню,— мабуть, готувати чай. У вітальні війнув легенький вітерець, гасовий сморід зник, а натомість у повітрі повис запах косметики.

Як тільки жінка зникла за портьєрою, навіть враження від неї розплилось і потьмяніло. Я починаю прискіпуватися до дрібниць. Ще раз поволі вдихаю повітря і, переконавшись, що в кімнаті немає запаху тютюну й чоловічого тіла, закурюю. Піднімаю скатертину й заглядаю під стіл — не знаходжу там нічого підозрілого. А все-таки мене не полишає дивне відчуття. Хоч, як завжди взимку, сьогодні швидко звечоріло, і віконні шиби зажевріли надвечірнім блиском, вмикати світло ще рано. Бо, якщо напружити зір, можна розгледіти під телефонною поличкою чорний ковпачок креслярської ручки. Ніяк не можу збагнути, чому так раптово розплився її образ... адже я бачив її, опинився віч-на-віч з нею на відстані, меншій двох метрів, коли вона підсувала мені стілець... Ось уже чотири з половиною роки займаюся такими справами і виробив у собі звичку схоплювати характерні особливості баченого, навчився вимальовувати з них цілу картину і в разі потреби викликати її в пам’яті. От хоч би взяти того хлопчака на роликових ковзанах... Темно-синє сукняне пальто з широким коміром, де-не-де полатане... сірий вовняний шарф... парусинові черевики... зовнішні кутики очей опущені... скуйовджене, непокірне волосся... верхня лінія чола майже пряма... під носом почервоніння. Яке щастя, що я їхав під гору і гальма не відмовили! От якби дорога не була така крута, а мотор удвічі потужніший, то хоч би як я крутонув кермо, було б уже пізно: уникаючи автомобіля, хлопчисько кинувся б ліворуч, але його права нога попала б під колесо. Ще півбіди, якби він тільки переламав собі ногу. А могло б статися так, що, втративши рівновагу, хлопчина зіткнувся б з автомобілем і той пожбурив би його на залізне поруччя. Тоді, вважай, і черепа розтрощив би, і в’язи скрутив би. Його очі закотилися б під лоба, з вух і рота разом з піною бурхнула б яскраво-червона кров... і, безперечно, тепер мене тут не було б.

За ширмою чути дзенькіт посуду... Ні, не порцеляни, а скла... Навряд чи в таку пору року жінка частуватиме мене холодним напоєм. Може, збирається подати спиртне?.. Та ні, це було б недоречно... Бо те, що незабаром почнеться,— це завжди сцена нестерпного, хоча й різного за глибиною, смутку... Не чути, як вона рухається... Зате одноманітно дзюрчить вода з крана... Якщо все піде, як звичайно, то жінка, не втрачаючи ні хвилини, заторохтить навіть через ширму, а я, розуміючи, що хвору тішить, коли вислуховують її скарги, виконуватиму незавидну роль: охолоджу її запал — заведу розмову про витрати...

Жінка, яку я не можу пригадати... Жінка, що помахом портьєри, наче фокусник, стерла своє обличчя... Невже воно в неї таке невиразне, позбавлене індивідуальності?.. А от її одяг можу описати в усіх подробицях. Навіть угадати крізь нього обриси її тіла, зовсім не худого, а гарно збудованого і зграбного. Напевно, шкіра в неї гладка, смаглява і на спині вкрита пушком. Западина вздовж хребта, мабуть, глибока й пряма. Незважаючи на вік,— нічого й казати, вона уявляється мені набагато зрілішою, ніж тоді, коли побачив її проти світла,— її майже юна, досконала постать з не великими, але й не малими грудьми, дуже підходить для шалених сучасних танців. Коли я так докладно все пам’ятаю, то чому б не дати волі уяві... й не домалювати обличчя, яке пасувало б до її привабливого тіла?..

Якщо покладатись на уяву, то її обличчя мало б бути привабливим, чітко окресленим, дуже рухливим... Та хоч скільки я старався, нічого в мене не виходило. Перед очима спливало щось бліде, невиразне, наче патьоки на стіні... щось схоже на веснянки... Однак, як тільки я переставав думати про обличчя, то відразу пригадував жінчине волосся, чорне, але м’яке й густе, яке звисало вниз і закривало половину чола... Світло, що падало з вікна, утворювало навколо її голови яскравий ореол — певно, тому, що вона нічим не змащувала волосся... Ясне чоло... Широке, випукле... Лише до нього вдалось добратися. В чому річ?.. Невже вона зумисне уникала погляду, не хотіла, щоб я відгадав її думки?.. А може, за той короткий час вираз її обличчя змінювався п’ять чи шість разів?.. Ні, тут щось не так... Очевидно, мені випала заплутана, з подвійним дном справа, ще більш заплутана, ніж я гадав. Тож треба пильнуватися... Вже три хвилини збігло, як жінка вийшла на кухню. Стривожений думками, запалюю другу сигарету... Встаю зі стільця, обходжу стіл і зупиняюся біля вікна...

Шибки невеликі, але тому, що віконна рама тонка, з алюмінію, все надворі добре видно. Прямо перед вікном, за вимощеним бетонними плитами десятиметровим тротуаром,— північна сторона будинку номер 2. На гладкій темній стіні видно лише пожежні сходи, вікон немає. Внизу, ліворуч, проглядає добрий шмат дороги. Притиснувшись обличчям до шибки, бачу свій автомобіль. Коли підійти до лівого краю вікна, аж до книжкової шафи, то видно, що другий кінець дороги сягає спуску, а тротуар ховається за рогом будинку номер 2.

Посередині між рогом будинку і моїм автомобілем зненацька заблимали ртутні лампи вуличних ліхтарів. Може, щось в автоматичному вмикачі світла зіпсувалось і він став чутливіший, ніж звичайно. Або ж настав час їх запалювати. Перехожих стало незрівнянно більше, і не лише жінок з покупками, але й чоловіків, що поверталися з роботи. Очевидно, прибув автобус. Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу таскають свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни.

Та зрідка хтось із них виходить і не повертається...

— Ну, то які ваші припущення?.. Розкажіть, будь ласка, усе, що пам’ятаєте.

— Нема чого розказувати. Нема в мене ніяких припущень...

— І те, що ви пригадаєте, згодиться, коли нема речових доказів...

— Ага... хіба що ота коробка сірників...

— Що?..

— Коробка сірників... У кишені дощовика разом із спортивною газетою лишилося півкоробки сірників з якоїсь кав’ярні...

— Та невже?..— Я знову розглядаю її обличчя, що вмить набрало іншого виразу і зовсім мене спантеличило. Воно було настільки спокійне, що йому пасувала б легка усмішка,— здавалося, ніби жінка задоволена з того, що її чоловік десь зник. А може, за півроку безнадії і туги пружина, яка приводила в рух її волю, зовсім ослабла, і жінка потонула в безмежній відчуженості? Її колись, мабуть, вродливі риси обличчя тепер нагадували погано сфокусоване зображення.—) Якщо вважати цю сірникову коробку речовим доказом, то...

— Нічого особливого... просто вона лежала в кишені дощовика...

— Розумієте, коли ви підтвердите свою попередню заяву до нас, то я негайно почну розслідування. Тільки, як я вже вам пояснював, внесеного завдатку вистачить для оплати розшуків протягом тижня. Якщо за той час я не знайду вашого чоловіка, то, звісно, додаткової винагороди не вимагатиму, але й тридцяти тисяч ієн завдатку не поверну. Для розшуків буде потрібно знову внести тридцять тисяч ієн і, крім того, оплатити поточні витрати, пов’язані з розслідуванням.

— Підписатись тут?

— Однак врахуйте, що з такими мізерними відомостями невідомо, як починати розслідування. Звичайно, мені байдуже, такий мій фах. А от для вас це хіба не те ж саме, що викинути на вітер тридцять тисяч ієн?

— А що я можу вдіяти?..

— Гадаю, можна було б за щось учепитися. Коротко кажучи, мені треба знати, кого вистежувати і де шукати...

— Якби ж я знала...— Жінка заперечливо хитнула головою і піднесла до рота склянку пива, від якої я відмовився, сказавши, що мені ще доведеться їхати автомобілем.— Ось хоча б... той чоловік, у нього, здається, великі можливості... та всі, кого питаєш, не можуть пояснити причини...

— Які можливості?..

— На роботі...

— Ви що, самі пробували розшукувати? Минуло вже півроку...

— Брат пробував...

— Той самий, що підійшов до телефону? Він говорив зі мною так, наче був вашою довіреною особою. В такому разі найкраще поговорити безпосередньо з ним.

— Але ж я не знаю, де він зараз живе...

— Як же це так? Зниклу людину шукає інша, теж зникла! Це якесь зачароване коло!

— Брат не зовсім зник. Що три дні дзвонить по телефону... О, коли б чоловік дав про себе знати хоч по телефону! Тоді я не жила б у постійному страсі... нестерпно тяжко, коли не знаєш, що його спонукало...

— А по вас не видно, що ви чогось боїтеся.

— Дивно, правда?.. Можливо, звиклася з бідою...

— То ви здалися на брата і самі нічого не робили?

— Я чекала. Чекала день у день...

— І більше нічого?

— Брат був проти, і я боялася залишати домівку.

— Чому?

— А якби чоловік захотів вернутися саме тоді, коли мене не буде вдома? Що тоді? Ми можемо розминутись...

— Поясніть, чому брат був проти.

— Та як вам сказати...— Жінчине обличчя знову стало невиразне, наче віддалилося, вирізнялися тільки веснянки під очима, схожі на вуаль.— У брата були свої розрахунки... крім того, мені не вистачило б сил... Та я вже не могла більше ждати... тому брат нарешті здався, і я вирішила звернутися до вашого агентства...

— Ви багато п’єте?

Машинально наповнена склянка пива зупиняється в сполоханій руці, не торкнувшись уст, а жінка, киваючи в задумі головою, відповідає:

— Після того, як чоловіка не стало, я жду його і бачу сни наяву... дивні сни, ніби доганяю його... ніби раптом він з’являється позаду й починає мене лоскотати... Хоча я знаю, що це сон, сміюся від лоскотання, мов божевільна... дивні сни...

— А все-таки мені слід було б зустрітися з вашим братом.

— Якби він подзвонив, я б йому про це сказала... Та, боюсь, що він не захоче з вами побачитися.

— Чому?

— Як би це краще сказати?.. Так мені здається, точніше пояснити не можу...

— Але ж зрозумійте, мені потрібні відомості. Ясно? Я не маю наміру порпатися в особистому житті вашого брата. Я тільки хочу одержати відомості. Бо повторювати те, що вже зробив брат,— означає марнувати час. Та якщо ви цього хочете, я не заперечую.

— Я розповіла все, що знала. Що я маю ще сказати?

— Про свої припущення.

— От біда! Адже я нічого не знаю, хоча б ви хтозна-скільки питали...

— Ну гаразд,— здався я,— тоді принаймні розкажіть по порядку, як це сталося.

— О, це дуже просто, надто просто, аж дивно... Ось погляньте,— жінка мерщій підвелася зі стільця й підкликала мене до вікна,— он там... бачите, кроків за десять від того ліхтаря... маленький люк між тротуаром і газоном... там зникли його сліди... Чому?.. Чому саме там? Адже йому там зовсім не було що робити...

Темна-претемна дорога... Ще недавно вона була зовсім біла і впиралася в молочно-біле небо, а тепер ця дорога в долині на дні неба, забарвленого ртутними вуличними ліхтарями. Якщо відійти на десять кроків від ліхтаря, то носком черевика можна намацати люк... Десь тут урвалися його сліди... Вечірня пітьма наче одним помахом щітки змела з дороги господинь, що ходили скуповуватися на вечерю, і червоні коляски, і хлопців на велосипедах; повернулись у свої комірки і затихли скромні службовці, а охочим до розваг після роботи ще рано спішити додому... Покинута людьми, непевна долина часу... Я зупиняюся... Саме там, де зникли його сліди...

Між будинками дме вітер. Потік крижаного повітря стикається з гострими рогами будівель і завиває тихим голосом. Хоча й не чути стогону того велетенського органа, та він просочується в глиб людського тіла: шкіра береться сиротами, кров холоне, а серце перетворюється на мішечок з льодом. Витоптаний асфальтований тротуар. Посеред газону біліє порваний, нікому не потрібний гумовий м’яч. Хоч у світлі ліхтарів навіть мої запорошені черевики здаються позолоченими, пощерблена дорога лежить під ногами бездушним трупом. Такою дорогою не дійдеш, куди тобі треба.

А от півроку тому, саме в серпні, літо ще було в повному розпалі. Асфальт був м’який, як гума, а навколо ліхтарів кружляли хмари мошкари. Трава на газоні хвилювалася під вітром, наче вода в річці, а порваний м’яч пірнув на саме її дно... Отож якщо доводилося топтати траву, то не тому, що ноги мерзли, а щоб розігнати комарів, які піднімалися з люка... Якщо він зупинявся саме тут... ні, ні, якщо він проходив тут востаннє, був ранок... Досвітній час, коли ліхтарі заплющують очі, мошкара ховається у траві, а чорна долина скидає свою одежу і знову перетворюється на білу горбату вулицю, що зливається з небом... А може, то був незвичайний ранок, коли дме південно-західний вітер, а небо виблискує блакиттю, коли немов за одним сигналом протягом п’яти хвилин у серці міста відчиняються стандартні комірчини, і натовп людей, не лише несхожих, але й нерозрізненних, як вода, що вирвалась із загати, заливає всю вулицю...

— Ага, ніби зачарована зграя пацюків... А ви хіба не знаєте цієї казки?..— Жінка розвела руки, ніби збиралася показати ширину вулиці, і її очі стали вологі — мабуть, від випитої склянки пива, потім перевела погляд з однієї руки на другу і, наче похопившись, мовила: — Ой, та вже стемніло! — Мерщій ввімкнула світло і так само поквапливо зникла в кухні. Але цього разу крізь портьєру було чути, як вона тим же голосом говорила: — Не лише тротуари, але й бруківка заповнена... До того ж усі біжать, щоб не спізнитися на автобус... Потроху і середину вулиці заповнюють...

— Але ж у години пік на автобус не можна покладатися.

— Звісно.— Жінка повернулася з новою склянкою пива.— Не можна, а тому їм доводиться щодуху бігти.

Жінка поставила, пиво на стіл і зиркнула у вікно. Коли у вітальні засвітилося, надворі вже була ніч. Літографія Пікассо відбилася у шибці. Ніби чогось злякавшись, жінка рвучко затягла на вікні завісу, і вмить жовтий колір, лігши на половину стіни, цілком змінив кімнату. Колір лимона, але не свіжого, а прив’ялого, що довго лежав на вітрині. Завдяки жовтій барві покинута господарем оселя раптом наче ожила. Здається, ніби їй бракувало не господаря, а жовтого кольору. На книжковій шафі враз помічаю фігурку кота, зроблену з ганчірочок. Під кресленням мотора на поличці для дрібниць — недоплетена мереживна рукавичка. Цій кімнаті пасує жовтий колір. Він личить і жінці. Це її кімната, відрізана від усього світу разом із її життям. Я замислююсь. Шоста цигарка. Жінка п’є другу пляшку пива. В душу мені закрадається підозра.

Від ліхтаря тільки десять кроків у напрямку схилу. Там, поряд із газоном, невеликий люк... Він ішов поволі краєм тротуару, мабуть, задумавшись, обминав метушливу юрбу людей, що, немов кимось переслідувані, спішили на роботу... Якби навіть хтось із цієї околиці міг засвідчити, що бачив його на власні очі і цього разу востаннє, то яке значення мав би той факт?

— Чи не розумніше було б зійти поволі схилом до метро, ніж бігти до ненадійного автобуса? Особливо того ранку, коли він мав зустрітися з кимось на станції S? Правда, якщо їхати прямо до фірми,— автобусом зручніше...

— Але він порушив обіцянку — не прийшов на зустріч.

— Кажете, порушив обіцянку? Отже, він вчинив заздалегідь продумано, як сам хотів.

— Та ні... Як би вам це сказати?..

— А це правда, що три дні перед тим він їздив на роботу автомашиною?

— Так, але через якусь поломку, здається, віддав її лагодити.

— А де вона зараз?

— Справді... Куди вона поділася?..— В її немов з подиву широко розплющених очах проглядала сама наївність.— Напевне, брат знає...

— Знову брат? Однак, на жаль, я не можу з ним зустрітися.

— Та знаєте... Брат є братом... до речі, це він порадив звернутися до вас... Тому я б хотіла, щоб ви йому вірили. Просто він така людина...— І жвавіше вела далі: — Ні, чоловік не порушив обіцянки... В цьому я впевнена... Навіть доказ маю... Так, пригадала... Того ранку він ще не встиг вийти, як уже повернувся... Думаю, це дуже важливо... Після того, як спустився сходами, не минуло й хвилини... Повернувся по скріпку... Вибрав документи, які мав передати на станції, і вирішив, що найкраще зішпилити їх скріпкою...

— Отже, ви питали, чому він повернувся?

— Можливо.— Жінка ледь усміхнулася, блиснувши зубами, але в її очах не зникла тривога.— Я завжди розмовляю сама з собою... вибачте, це в мене така звичка... Коли розмовляєш наодинці з собою, то хоч скільки повторюй, ніхто тобі нічого не скаже... Якась там скріпка — дурниця... я завжди так думала... Але те, що він повернувся по неї,— хіба це не доказ, що мав намір дотримати обіцянки зустрітися?.. Всі мене питають, тому нарешті я звикла це повторювати...

— Що означає — всі?

— Ну, мої уявні співрозмовники, коли я розмовляю сама з собою... Скріпка — мізерна річ... Щоб скріпити документи, вона, може, й годиться, але ж нею треба скріпити і моє єдине, найзаповітніше бажання... розумієте?..

Я поволі йду, зупиняюся, обертаюсь і знову йду... Пощерблений асфальтований тротуар... Від краю будинку номер З звичних тридцять два кроки... Поглядаю вгору: низка ліхтарів, схожих на штучні очі, що дивляться незмигно, стоїть ніби зачарована й кличе на святкову процесію, яка ніколи не відбудеться, прямокутники блідого світла, у вікнах — наче постаті людей, що давно зреклись і відвернулися від того свята... Вітер хльоскає в обличчя ніби мокрою ганчіркою — піднімаю комір пальта і знову йду...

Якщо повірити жінчиним сподіванням або розмовам, що їх вона веде сама з собою, то на цьому відтинку в тридцять кроків його спіткала якась незвичайна пригода... І тому він зрікся не тільки своєї обіцянки зустрітися з кимось на станції S, але й відвернувся від людей і сміливо переступив розколину, яка не дозволить повернутися назад...

— Ну гаразд. Досить мати трохи фантазії і тоді, гадаю, можна багато чого собі уявити. Скажімо... тільки ви не гнівайтеся на мене... шантажист скористався якимось промахом вашого чоловіка... Приміром, натякнув на колишню коханку або дитину від неї... таке часто трапляється... Бо помилки молодості, яких не вдалося поховати, з’являються несподівано, як привиди,— в цьому нема нічого дивного... Тим більше в серпні... Вони люблять прогулюватися саме в таку пору року. Та хіба тільки жіночі привиди непокоять? Чудовим кандидатом на привида може бути колишній співучасник розкрадання чужих грошей, тепер уже кволий стариган. Або ж прийшов відомстити злочинець, якого напередодні звільнили з ув’язнення... До речі, ви часом не чули про запеклого шантажиста, якого арештували за доносом вашого чоловіка? Правда, могло статись і так, що пастку розставила цілком стороння людина. Бо останнім часом інтелектуальні злочини стали надзвичайно витончені й досконалі. Вельми популярний зараз такий спосіб заробити гроші: зовсім чужій людині від свого імені таємно страхують життя, а згодом її збивають автомашиною. Щоправда, такі хитрощі не вдаються, якщо труп виявлять, але ім’я загиблої особи не буде встановлено. Так-от, оскільки з поліції нема жодного повідомлення, то, мабуть, треба виключити смерть від нещасного випадку або внаслідок злочину, схожого на такий випадок. Якщо сталося вбивство з метою щось приховати, то труп міг опинитися десь на дні морському, в бочці з-під цементу... В такому разі розслідування ускладнюється... Може, ваш чоловік попав у якесь кубло контрабандистів або фальшивомонетників...

Жінка надпила півсклянки й поставила її на стіл. Вона сиділа непорушно, стежила, як бульбашки піни лопаються і перетворюються на каламутну осугу. Важко сказати, чи вона задумалась, роздратувалась, чи просто збайдужіла? Нижня губа в неї відкопилилась, як у маляти, ще не відлученого від материних грудей. Ніс у неї був маленький, зухвало задертий.

— Та, мабуть, нікчемний, не вартий дірки з бублика випадок страшніший за таку банду. Як кажуть, чорт спокушає. Ось послухайте одну бувальщину. Директор однієї банківської філії, найстатечніший з-поміж статечних банківських службовців, вийшов якогось дня на пенсію, а ввечері знічев’я забрів на танцювальне ревю в нічному кабаре й несподівано по самі вуха закохався в одну з танцівниць. Звісно, їх була ціла трупа, та він обрав собі таку, що мала звичку гризти нігті — кажуть, навіть у перерві між виступами на сцені, де показувала жалюгідну подобу танцю, не переставала — і, мабуть, тому нікого не приваблювала. Однак, мабуть, того директора на пенсії саме ця звичка й зацікавила. Бо після трьох відвідин кабаре він послав їй прихильного листа, в якому висловив захоплення її талантом, а на четвертий день запросив її на обід і начебто був дуже щасливий. Та на п’ятий день раптом, як грім з ясного неба, нещастя: в кімнаті дівчини обоє вчинили самогубство. Життя — як лезо безпечної бритви, що тим швидше ламається, чим твердіше.

Жінчине обличчя немов скам’яніло. Піна в склянці майже розтанула. Збоку вона нагадує джунглі, сфотографовані з літака. Що бачить жінка? Зненацька вздовж нижньої повіки ллється щось схоже на смужку блискучого лаку... Невже сльоза?.. Я розгубився... Адже я зовсім цього не хотів...

— Дозвольте все-таки запитати про ту скріпку... Можливо, як ви сказали, той випадок із скріпкою свідчить, що ваш чоловік мав серйозні наміри щодо тих документів... Та от виникає запитання, чи він збирався передавати їх комусь на станції S? Звичайно, це залежить від їхнього змісту...

— Ніхто цього не знає.

Її швидка відповідь повернулась до мене, як відбитий від стіни м’ячик, але в голосі не з’явилося нічого, чого не було перед тим, як вона замовкла.

— То, напевне, було якесь доручення фірми?

— Гадаю, не дуже важливе.

— Мені потрібна не ваша думка, а факти. Ну що ж, про ті документи я розпитаю завтра у фірмі... Та мені ось що незрозуміло... Можна примиритися з тим, що у вас немає жодних припущень,— це ваша особиста справа і нічого тут не вдієш, але ніяк не вкладається у мене в голові, чому ваш чоловік, завжди такий акуратний, не залишив після себе нічого — ні записів, ні щоденника, ні візитних карток або списку адресатів,— що допомогло б натрапити на його слід... Кінці з кінцями не сходяться... Ви нічого не підозрюєте, а тому готові наполягати на тому, ніби ваш чоловік зник зовсім випадково. А може, все сталося якраз навпаки? Мені здається, що тут доречно нагадати прислів’я: «Коли птах відлітає, то свого гнізда не каляє».

— Але ж він таки повертався, щоб узяти скріпку, і, крім того, навіть не доторкнувся до чекової книжки...

— Скріпка, скріпка, скріпка... Послухайте, ну чому ви не вважаєте, що випадок із скріпкою — це лише тактичний хід, щоб вас збити з пантелику — мовляв, зникнення зовсім випадкове? Ось воно як... А може, таким способом йому захотілося сказати вам востаннє до побачення?

— Навряд... Бо коли я шукала скріпку, він чистив черевики й насвистував щось чудернацьке.

— Чудернацьке?..

— Щось начебто з телевізійної реклами.

— Ну, годі! Дуріть себе — ваша воля, але навіщо мені туману в очі напускати?

— Правду кажучи, дещо було... Здається, телефонний записник...— Жінка розгублено зиркає у куток кімнати, де стоїть телефон, і починає гризти ніготь великого пальця, але в ту ж мить притискає кулак до губів. Хотіла приховати, але не вдалося. Вона силкується боротися з поганою звичкою, та все одно на краю нігтя, вкритого товстим шаром лаку, білі сліди від зубів... Жінка винувато всміхається.

— Був телефонний записник?

— Та начебто... Такий, що розкривається, коли натиснути на кнопку... вкритий чорною емаллю... отакий завбільшки... завжди лежав на отій поличці...

— І що, пропав разом з чоловіком?

— Та ні, мабуть, брат його заховав. Навіть йому не вдавалося змусити мене до бездіяльності — щоб я тільки покірно чекала. Проте, хоч як він шукав, нічого не розвідав і, певно, тому припинив розшуки. Та якби той записник стирчав у мене перед очима, я не всиділа б склавши руки. А брат був проти. Не хотів, щоб я наражалась на небезпеку.

— Небезпеку?

— Брат каже, що в житті кожної людини одна карта життя.... Мовляв, світ кишить хижаками та отруйними комахами, а тому треба вибирати безпечну стежку, якою ходять усі люди.

— Це все одно, що сказати: перед тим, як мити руки, продезинфікуй мило.

— Еге ж... Він справді такої вдачі... Як прийде додому, завжди метушиться: і руки миє, і горло полоще...

— А все-таки, я вас прошу, подзвоніть йому негайно.

Раптом на жінчине обличчя впала сіра тінь. Ні, це піднялася завіса й проглянув його справжній колір. Сьогодні вперше її погляд став зосередженим. Легко проводячи обома руками по краю стола, вона нечутно встає, заходить у вузький простір між стільцем і вікном, і від цього в жовтій шторі утворюється невелика заглибина. Жінка, схожа на людину, яку спіймано на місці злочину... Напружений поперек, що опирається силі тяжіння... Жінка бере трубку і, не заглядаючи в телефонний довідник, набирає номер... Гнучкі, наче без суглобів, пальці, які щойно крутили диск, хапаються за штору. Мабуть, звикли за все хапатися... Нова звичка, вироблена для того, щоб відучитися гризти нігті... Штора легенько похитується, наче трохи п’яна... Чорний і жовтий кольори — знак перестороги...

— Таки справді,— жінка говорила тихо, хрипким голосом, немов до когось, що з’явився в її уяві,— прилипла до мене та звичка розмовляти самій із собою... Що там казати, першим, від кого я це почула, був він... Спочатку я не могла повірити... Відразу після того, як він безтурботно насвистував, я наче відчула якийсь страх... Але що це таке? Ніхто не підходить... Мабуть, нема вдома...

— А куди ви дзвоните?

— Та недалеко...

— Тому, хто востаннє бачив вашого чоловіка? Годі вам. Йому, певне, вже набридло відповідати на ваші запитання. А крім того, я не просив вас туди дзвонити.

— А куди? — злякано, немов торкнувшись пальцями волохатої гусені, жінка поклала трубку.

— Кому ж, як не братові?

— Це неможливо. Адже...

— Мені потрібна карта і не одна, а десять, двадцять. Бо що, власне, можна зробити з однією фотографією і старою коробкою сірників? На відміну від вас, я маю винюхувати небезпечні місця — служба мене зобов’язує. У щойно завіреній вами заяві чітко написано, що ви обіцяєте подавати всі відомості. Гадаю, ви можете це зробити.

— Брат знає. Нема нічого, що могло б допомогти вам,— він сам усе розвідав.

— Яка самовпевненість! Тоді навіщо ж ви мене найняли?

— Бо я більше не могла ждати.

Справді, ждати нестерпно. Однак я і далі жду. Повільно йду, спиняюся, повертаюсь і знову йду... Вряди-годи прибуде автобус, то тут, то там чути людську ходу, та не видно ні душі... Не видно нічого — ні зсуву, ні розлому, ні зачарованого кола, ні входу до таємного підземного переходу... Залишилась тільки темна, безнадійна перспектива, заповнена виснажливим очікуванням... і лютневий, до болю пронизливий нічний вітер...

А того ранку, о пів на восьму, в той нічим не скаламучений час... час, схожий на дистильовану воду, коли ніщо таємниче не може статися... власне, яке лихо спіткало начальника відділу фірми гуртового продажу палива?.. Цікаво, яку клієнтку судилося мені зустріти: хитру чи дурепу? Та байдуже, чого не видно, того не видно. А коли так, то нема охоти докопуватися до правди.

Я бачу те, що хочу бачити. Тільки до нього прикипаю поглядом. До блідого прямокутника, до жовтого вікна... вікна кімнати, з якої щойно вийшов. Жовта штора надійно захищає жінку від нічної пітьми, а з мене, задубілого в темряві, наче глузує. Однак це ти зрадив жінку. Примушуєш її чекати. Примушуєш чекати до такої пори.

Наближається чиясь кваплива хода, наче хтось іде на самих каблуках, і я вперше відриваю очі від вікна. Невпевнені жіночі кроки, плутаний перестук її каблуків, збоку розгойдується паперовий пакет... Біле пальто, оздоблене хутром на комірі і на рукавах, не може заховатися навіть у темряві... Незнайомка вдає, буцімто мене не помічає, але дарма. Напружений, як у панцирі, її торс повернутий до мене. А що, коли б я зненацька схопив її і звалив на траву?.. Вона впала б, як безголоса кам’яна статуя, і вдала б непритомну... Біле пальто занадто впадає в очі, а тому, мабуть, слід його засипати сухим опалим листям... Нерухома, захована під листям жінка... Незнайомка під листям раптом стає голою, а назовні виступають лише руки й ноги... Здіймається вітер і відкриває частину її обличчя... Та раптом те обличчя перетворюється на обличчя жінки за жовтою шторою... Ще раз війнуло й рознесло рештки листя... Однак замість голої жінки перед очима з’являється чорна порожнеча... Тінь незнайомки в білому пальті закрутилася під ліхтарем і, збільшившись до велетенських розмірів, розтанула в мороці... Зникли руки, ноги, а залишилась порожнеча, схожа на бездонний колодязь...

Мені здається, ніби я застромив ноги в нутро замороженої риби. Та почекаю ще півгодини. Якщо моє припущення справдиться... не сумніваюсь, воно справдиться... Незабаром на тій шторі обов’язково з’явиться тінь нахиленої жінки. З нею буде по-іншому, не так, як з незнайомкою під листям. Не я вибиратиму, а вона.

Щоб заговорити по телефону (в цьому я раніше переконався), треба саме так нахилитися, бо заважатиме стілець. Вона стане боком до вікна, і світло падатиме так, що голова здаватиметься ледь-ледь зрізаною. Штора зіткана з грубих ниток, а тому нема чого побоюватися, що жінчина тінь крізь неї не проглядатиме. Якщо мені тільки вдасться бути свідком цієї сцени, то хоч і змерзну, недаремно ждатиму. З ким вона розмовлятиме?.. Ясно з ким... З тим підозрілим типом, якого називає братом. Він дивна людина, якщо про нього кажуть, що він не має постійної оселі, бо дуже лагідний, розумний, самовідданий і розсудливий... Безвідповідальний опікун! Виступає в ролі довіреної особи, але у вирішальну мить зникає і доручає переговори жінці, напівалкоголічці, яка з розплющеними очима бачить кошмарні сни, регоче, залоскотана руками примари-чоловіка, і розмовляє сама з собою.

Зрештою, що мені до того? Я не маю найменшого бажання доскіпуватися, що в її словах правда, а що брехня. Така вже моя робота: нехай навіть бреше, аби платила. Проте, якщо хоча б у загальних рисах не знати намірів клієнта, важко грати й роль блазня. Взагалі кажучи, так само важко врахувати різні обставини, як грати роль блазня. А крім того, дається взнаки те, що називається почуттям власної гідності. З роллю блазня начебто змиришся, та коли тебе постійно вважають дурнем,— спілкування стає неможливим. А втім, мені заплачено тридцять тисяч ієн, отже, від мене хочуть, щоб у своїх діях я не виходив за межі цієї суми.

Я ставлю валізку біля ніг і, розтираючи боки застромленими в кишені пальта руками, стежу за жовтою шторою. Вгору схилом із скреготом, наче от-от розсиплеться на шматки, повзе таксі і, розпанахавши темряву фарами, зникає між будинками. Почекаю принаймні доти, поки таксі вертатиметься. Та якщо довгождана тінь на шторі не з’явиться... Ні, це неможливо... Що там казати, той її брат — надто підозріла особа... Набагато приємніше складати докупи хитромудру дитячу іграшку, ніж її розбирати...

Десь далеко гримнули залізні двері, той гуркіт пробіг по водогінних трубах і, наче стогін землі, пролунав у моїх вухах. З-поміж будинків долинуло кволе собаче скавуління. Хотілося справити малу нужду. Все тіло затремтіло, наче вже не вистачало терпцю. Мабуть, через велике напруження зору мені привиділося, ніби, виблискуючи, йде сніг. Склеплюю повіки, але сніг не перестає падати. Важко повірити не тільки в цей сніг...

Повернулося порожнє таксі. У що важко повірити?.. Було стільки неймовірних речей, що я навіть забув, у чому збирався сумніватись... Здається, навіть здатність міркувати замерзла... В жовтому вікні ніякої зміни... Мимохіть укидаю до рота скляну кульку... Думав, що то цукерка, але добре, що не квапився її гризти... Закінчивши справляти малу нужду, піднімаю валізку і прямую до автомашини... Ревіння мотора... Той гуркіт, що мав би сповістити клієнтку про моє задоволення, якби все вийшло так, як я сподівався, тепер мені огидний і тільки наганяє сум... Якщо твердити, що це факт, то, мабуть, саме з нього доведеться й починати.

Потерта рекламна коробка сірників і фотографія. На карті-схемі забагато білих плям. Тому я не маю права навмання їх замальовувати. Адже я не охоронець закону.

Повідомлення

12 лютого. 9 година 40 хвилин. Відвідав місце, де взято коробку сірників. Як пройти від будинку клієнтки хвилин двадцять, то, прямуючи вулицею, по якій ходить автобус, до станції метро так, щоб станція S була праворуч, зліва можна побачити платну автостоянку проти неба, а навскіс від неї — вивіску «Камелія», достеменно таку, як на сірниковій коробці. Звичайнісінька кав’ярня, всього на вісімнадцять місць. Крім власника, одна офіціантка. Вік — приблизно 22 роки. Повненька, кругловида, з маленькими очима і плямами від прищиків на лобі. На ногах тонкі візерунчасті панчохи — видно, любить крикливо вдягатись, хоча сама дуже неприваблива. Загалом, не об’єкт для розслідування. На дверях оголошення: «Потрібна офіціантка». Я подумав, що, мабуть, протягом кількох останніх місяців хтось звільнився з роботи, і тому спробував ніби ненароком розпитати про це в хазяїна. Моє припущення виявилося помилковим — просто офіціантка потрібна для нового закладу. Я показав фотографію зниклого безвісти чоловіка й описав його прикмети, та хазяїн і офіціантка одностайно посвідчили, що вони його ніколи не бачили, а тим паче в їхній кав’ярні. (Примітка: на каву витрачено 80 ієн).

...Сьогодні вранці я почувався з похмілля кепсько. А тому випив дві чашки кави, але в звіт уписав тільки одну — забагато вимагати від клієнтки посоромився.

Однак це не означає, що в цьому повідомленні про кав’ярню «Камелія» я припустив якісь особливі неточності. Все — і зім’ята коробка сірників, і потерта етикетка на ній, і незручне розташування кав’ярні — точно узгоджується зі словами хазяїна, що він (тобто зниклий чоловік) сюди не вчащав. Ну що можна ще до цього додати?

Понура стіна зі слідами переставлених поличок. На ній кольорова фотографія якоїсь кавової плантації в Південній Америці. Її загнуті кутики вкрилися пилом — напевне, і той, хто її повісив, забув про неї. Люди на ній у крислатих капелюхах, отже, там, напевно, яскравий день, а тут крізь сітчасту штору ледве просочуються вичавки білястого лютневого сонця, і під бляклим каучуковим деревцем чадить гасова грубка. З відвідувачів тільки я один, похмура офіціантка за стойкою схилилася над ілюстрованим журналом, а хазяїн кав’ярні з одутлим обличчям, як у людини з нежиттю, неохоче, спроквола витирає столи: поведе раз ганчіркою — зиркне на вулицю і глибоко, протяжно зітхне. Якщо й можна сюди щось додати, то лише пересторогу: «Глухий кут — проїзду немає». Уявляти собі ще щось так само безглуздо, як і досліджувати фотографію кавової плантації через лупу. Не тільки він — будь-хто, не встигнувши сісти за стіл, відразу подумає, яке то щастя, що є місце, куди можна повернутись. Так чи інакше, в моєму повідомленні немає ані крихти брехні.

Коли хазяїн уже добрався до сусіднього столика, я закриваю валізку і встаю. Приміщення кав’ярні — вузьке й довге — тягнеться вздовж вулиці, а тому, щоб мене пропустити, хазяїн змушений втиснутися між столи. За кожним кроком із щілин у дерев’яній підлозі виступає чорна слизь. Я простягаю двісті ієн дівчині, що невдоволено відірвала очі від журналу, і, чекаючи решти, вирішую не йти ще раз до клієнтки додому. Я стільки разів повторював цю думку, що напевне переконав себе. А як бути з її братом? Нічого не станеться, якщо я трохи розкопаю його минуле. Мабуть, тепер їхні інтереси збігаються, та якби ненароком,— хоч про це не випадає писати у звіті,— вдалося вивести його на чисту воду, то, вважай, між ними дійшло б до розриву. Всі права заявниці зберігаються в її руках, а перед братом я не маю жодного обов’язку.

Обік касового апарату червоний телефон з замацаним, брудним диском. Набираю номер відділу інформації нашого агентства і прошу якомога швидше через муніципальну раду одного з ділових районів міста, де клієнтка постійно проживала до одруження, дістати витяг із актів перепису населення, що стосується її брата. Розмовляючи по телефону, я навмисне голосно назвав її дівоче й теперішнє прізвище. Та ні хазяїн, ні офіціантка не подали знаку, що воно їх цікавить. Мабуть, це зовсім природно. Бо навіть якби мої найгірші здогади справдилися, не обов’язково, щоб вони підтримували зв’язки, користуючись справжніми іменами.

Крекчучи, хазяїн заходився прибирати і мій стіл. Чуючи за спиною голос офіціантки з помітним провінційним акцентом, я виходжу з дверей кав’ярні. Молочно-біле, майже каламутне небо здається водночас сліпучо-яскравим. Перед самою кав’ярнею снують сюди-туди великі автобуси, та, використавши коротку мить, коли їхній потік перервався, я прошмигнув на другий бік вулиці й попрямував до автостоянки. На огорожі з колючого дроту навколо неї впадають в око три вивіски. На першій: «Автостоянка. Одна година — сімдесят ієн. За постійне користування — знижка», внизу червоними ієрогліфами позначено номер телефону. На другій поряд з написом «Навпроти» людська рука завдовжки з метр показує на рекламу готелю. Коло воріт, майже затуляючи будку сторожа, третя: «Контора приватних таксі Ханава».

Подаю сімдесят ієн немічному, з підбитим оком сторожеві, що гріє ноги коло жаровні, і, нагадавши собі, що цю витрату треба вписати у звіт, запихаю в гаманець проштамповану квитанцію. Позираю на той бік вулиці й бачу: сітчаста штора, наче чорна туш, зафарбувала шибки кав’ярні «Камелія» і в них відбивається вулична метушня перед аптекою. На краю даху з’явився гладкий, мов порося, кіт; він лінькувато переставляє лапи і, пройшовши кілька кроків, раптом зникає. Поряд з цим двоповерховим будинком стримить у небо димар громадської лазні, над ним, як марево, прослався прозорий дим. За своєю звичкою, я приготувався фотографувати, та згадав, що то зайва річ. Бо що ж може засвідчити місце, куди вдруге не потрапиш?

Моя автомашина третя в лівому ряду. За передніми її нелегко помітити. Нарешті, коли перед моїми очима показався її плескатий капот, від сторожки до мене, поскрипуючи жорствою, поквапливо йшов якийсь чоловік.

Невже вимагатиме доплати?..

Чоловік широко всміхається, однак його нахабний погляд поволі міряє мене з голови до ніг. Які неприємні очі в цього типа! З кістлявих, але широких плечей чорне пальто спадає прямовисно, тільки на кишенях його пряма лінія різко ламається — так, наче в них щось стирчить. Трохи задовге волосся на скронях надає чоловікові роздратованого вигляду і цим псує посмішку. Він іде якось особливо — перевальцем, вихляючи стегнами. Здається агресивним — мабуть, тому, що очі посаджені надто близько одне від одного.

— Ви... не з розшукового агентства?

Знайомий голос. Чоловік не затинається, але його мова невиразна — ніби рот повний слини. Здається, така, як і колись. Той самий голос, який від її імені звернувся по телефону з проханням про розшук. Чоловік не переставав усміхатись, а я не міг відразу знайти відповіді. Розгубився, ба навіть передчув невдачу й поразку.

Щиро кажучи, я майже не сподівався більше з ним зустрітися. Мабуть, просто через оте вчорашнє марне вичікування у пітьмі на страшній холоднечі. Я вже почав сумніватися, чи той чоловік справді доводиться їй братом, і навіть більше — чи взагалі він реальна особа. Адже найняти людину, яка по телефону виступила б у ролі довіреної особи,— що може бути простіше? Та навіть якщо припустити, що брат справді існує, становище від цього анітрохи не поліпшується. Немає нічого дивного в тому, що і він — людина-невидимка, як і чоловік, який пропав безвісти, проте, видно, в нього є якісь гріхи, якщо він змушений вдавати такого невинного. «Продумана гра, що викликає підозру про співучасть у злочині»,— майже розпачливо подумав я. Може, без мого відома в цьому сценарії мені виділено роль поплічника?

Але ж не треба забувати й про коробку сірників. Я відчуваю, що незалежно від того, чи вона має якесь відношення до кав’ярні «Камелія», в ній є щось незрозуміле. В цій потертій коробці два види сірників з різними головками.

Сірники з білою головкою та сірники з чорною головкою.

Передчуваю небезпеку: якщо не погамую своєї надмірної підозри, то мимоволі опинюся посеред білої плями на карті-схемі. Та я не збираюся діяти нерозсудливо й виказувати цього побоювання своєму співрозмовникові. Щодо того в мене тверда думка. Бо ж витрати оплачено для захисту інтересів клієнтки, а пошуки істини — другорядна справа.

Мене охопив розпач. Я не знаю, що робити, і відразу після того, коли з похмілля я випив стільки кави, безглуздо переконувати мене, що не треба хвилюватися, побачивши цього чоловіка.

Я ще не встигаю відповісти, а чоловік киває підборіддям у напрямку кав’ярні й напосідає:

— Ну то який урожай? Оце так випадковість!.. Та нічого, сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову...

— Випадковість? — несамохіть тоном слідчого виказую сумнів.

— Авжеж, випадковість.— Чоловік обернувся, коли дійшов до моєї автомашини.— Навряд чи є підстави вважати, що я ходжу за вами по п’ятах. Тоді б наші ролі помінялися.

— А як ви мене впізнали?

Чоловік кинув оком на мою валізку і з видимою насолодою відповів:

— А хіба ви не впізнали мене відразу? Як бачите, в цьому ми однакові.

Мабуть, я впізнав його по дивному голосу. Крім того, мені допоміг незвичайний збіг місця й часу. Чи є в цього самозваного братика щось спільне з клієнткою? Надто тонка шия порівняно з широкими плечима. Може, таким кремезним його робить відповідно скроєне пальто і товста підкладка? Голос приглушений, наче в нього запалення голосових зв’язок. Гладка смаглява шкіра наводить на думку, що він спритний і заповзятливий. Не можна сказати, що нічим не схожий на сестру, але ж усі люди чимось схожі одне на одного. Його обличчю, скованому зловорожістю, усміх анітрохи не пасує. Погляд сухий, наче в людини, котра ніколи не бачила снів. До всього, він ще полюбляє вдаватися до пишномовності, незграбної та недоречної,— одне слово, створює навколо себе зовсім іншу атмосферу, ніж його сестра. Та оскільки він залишається її спільником, то я не збирався встрявати з ним у суперечку... Однак яка це страшна помилка — вважати, що за якихось там тридцять тисяч ієн можна купити навіть людську прихильність...

— Я, природно, сподівався вас зустріти вчора ввечері. Та уявіть собі моє здивування, коли я зрозумів, що доведеться шукати аж двох.

Клацаючи очищувачем вітрового скла моєї автомашини, чоловік знову глянув мені в обличчя.

— У вас такі густі вуса. Аж заздрю. А в мене ріденькі, зовсім не ростуть. Мабуть, через брак гормонів?..

— Що там казати, я намучився з нею... Вона ваша сестра?.. Все повторює: нічого, мовляв, не підозрюю, ніяких слідів не лишилось... а як тільки справа доходить до чогось важливого, каже, що брат усе знає... А де той брат?.. Невідомо... Одне тільки вміє — сидіти на самоті й пити пиво... Схоже на те, що навіть не хоче, щоб причину зникнення її чоловіка було розгадано...

— Видно, голова у вас тямуща. Все правильно. І, гадаю, в обстановці швидко розберетеся.

Зберігаючи усмішку в кутиках губ, співрозмовник розстебнув два верхніх гудзика пальта і, відкинувши білий шарф, відкотив лацкан піджака. Значок завбільшки з пучку великого пальця, у вигляді правильного трикутника із заокругленими кутами, покритий блакитною емаллю із срібними краями. Посередині, теж із срібла,— випукла літера S. Незвичної форми — сама ламана лінія,— скидається на блискавку. А може, справді це не S, а блискавка?

На жаль, я ще ніколи не бачив такого значка, але вмить збагнув, що він показав його навмисно — щоб залякати. Збагнув, та промовчав.

— Сподіваюсь, знаєте,— чоловік жвавим рухом запнув пальто.— Я не хотів би, щоб ви ставилися до мене упереджено. Сестрин чоловік — чесна, порядна людина, а не якийсь там... як би це сказати... волоцюга... Ось що вам треба запам’ятати...

— А мені хотілося б, щоб ви нічого не приховували, а розповіли про все, що помогло б мені напасти на слід.

— Приховувати? Та що ви! — Чоловік хихикнув.— Знову сестра перебільшила — наговорила такого, чого й не було.

— Якби він заздалегідь не надумав утекти з дому, то хіба зміг би так чисто замести за собою сліди?

— Можливо, що він і справді заздалегідь надумав...— Раптом чоловік стишив голос, опустив голову і, постукуючи носком черевика по шині, вів далі: — На це ми із сестрою дивимося трохи по-різному. Та що там казати — жінка є жінкою. Їй нестерпна сама думка, що її викинули, як ганчірку. Їй хочеться знайти іншу причину. Жінка, наївна жінка, та й годі. Вона ладна повірити в щось нез’ясовне, схоже на казку... Та хіба можна пояснити нез’ясовне?.. От вона і звертається до вас з непосильним проханням, хоча її становище я розумію...

— Але ж бувають випадки втрати пам’яті. Що ви про це думаєте?

Чоловік байдуже штурхонув ще раз черевиком шину і, немов оцінюючи автомашину, почав її обходити.

— Ага... і про це я думав. Навіть радився з лікарем. На його думку...

— Може, вернемося ще раз у «Камелію» і вип’ємо кави?

— Навіщо?

— Як це «навіщо»? Бо досить-таки холодно.

— Он що...— протиснувшись між автомашиною і парканом, чоловік поволі наближався до мене.— Підемо, тим паче що в мене іноді в голові паморочиться... А у вас там якісь справи залишилися?

— Та я сьогодні вже дав маху.

— Отож той лікар сказав,— чоловік витягнув уперед руки й раптом заворушив ними так, ніби м’яв невидиму глину на моїх грудях,— що є два різновиди втрати пам’яті... Перший, коли забувається минуле, але не втрачається... як би це сказати?..

— Не втрачається здатність міркувати...

Відчувши різкий запах з його рота, я відступаю крок назад, а мій співрозмовник, злегка нахилившись, заглядає в автомашину.

— Еге ж... здатність міркувати... А другий різновид, коли й та здатність пропадає... Кінець кінцем людина стає кретином або сходить з розуму. Тому в першому випадку така людина, ставши наче іншою, навіть може жити в чужому середовищі. Та, як правило, через два-три місяці пам’ять повертається. Ускладнення виникає тоді, коли людина справді божеволіє... На щастя, таких бере під свою опіку поліція. Як тільки одержить заяву про розшук, звірить із картотекою зниклих осіб і швидко знайде... А той чоловік, на відміну від нас, завжди носив при собі права водія і всі потрібні документи...

— Отже, і ви дотримуєтесь гіпотези про заздалегідь заплановану втечу?

— Не зовсім. Він же не мала дитина, тож без причини тікати з дому — це трохи не...

— Якщо втеча наперед продумана, то справді ніяких слідів не залишиться. Однак з того, що я дізнався вчора ввечері, вимальовується все ще туманна картина... Це правда, що у вас був телефонний записник з пружинним пристроєм?

Я думав заскочити його несподівано, та він, анітрохи не збентежившись, відповів:

— Не тільки він, а ще дещо: щоденник, візитні картки, знайдені в шухляді службового стола...— Прикидаючись наївним, чоловік зводить погляд угору, і на його шиї роздуваються, затиснувши борлак, добре розвинуті м’язи, як у засмаженої курки.— Але ж відтоді минуло понад півроку. І не думайте, що весь той час я сидів склавши руки. Ви думаєте, за все хапається, бо невдаха... але я витратив на це багато грошей і часу... Як буде потрібно, я вам колись усе покажу. Та, щиро кажучи, я не хочу, щоб ви марнували час на такі речі. Моє прохання — наслідок роздумів над власною невдачею. Чи не могли б ви зважити все як слід і переглянути все спочатку?

— Легко сказати... Проте що можна зробити з однією фотографією та сірниковою коробкою? Це все одно, що шукати вулицю без назви.

— Я так не сказав би.— Чоловік повільно стяг з руки рукавичку й середнім пальцем потер кутик правого ока — мабуть, порошинка попала.— Я теж добре знаю, що ходити до тієї кав’ярні не варто, тільки ногам зайва робота. Та от цікаво: уявивши собі, як ви будете розпитувати в тій кав’ярні, я раптом подумав, що, може, та сірникова коробка куплена не в кав’ярні, а, наприклад, тут, на автостоянці?.. Відразу відчув, що тут щось нечисто. Той чоловік мав золоті руки, був першокласним автомеханіком, з дипломом... Завдяки своїй спритності роздобув запівдарма якусь тарадайку, довів її до ладу і їздить на ній лагодити автомашини — чим погане заняття? Хіба це не може бути хоч найменшою зачіпкою? І цю автостоянку він використав для своїх торгових оборудок...

— Отож я й просив вас розповісти мені саме про такі речі.— Я відразу згадав, що на поличці коло жовтої штори, серед різноманітних книжок, переважно практичного характеру, були й посібники з автомобільної справи, потім на пам’ять спливає велике креслення мотора з приміткою, написаною червоним чорнилом. Та, щоб не видатися неуважним, веду далі: — Диплом автомеханіка першого класу — це ж чудова прикмета. Нею буває не тільки родимка або шрам від операції апендициту. Та ви мені про це своєчасно не розповіли, і тому я опинився у скрутному становищі.

— Справді, це нікуди не годиться.— Випнувши тонкі губи, чоловік розсміявся і сильно штрикнув мене пальцем у бік.— Очевидно, сестра сплутала вас, приватного детектива, із закускою до пива?

— І які ж наслідки?

— Ніяких...— Повернувшись обличчям до сторожевої будки, чоловік вистромив білястий кінчик язика і сплюнув. Згусток слини, окресливши круту дугу, впав на верх сусідньої автомашини.— Здається, той дідок служить тут всього з півроку. Та коли я спробував з ним побалакати, то переконався, що він рішуча й хитра шельма. Своїми закислими очицями нічого не пропустить. До речі, цікаво подивитися на все чужими очима — тоді те, про що навіть не здогадувався, вмить стає зрозумілим...

Видно, зненацька вітер подув з іншого боку, бо із завулка хмаркою вилетіла курява і закружляла між автомобілями. Звідкись долинули звуки музичного ящика... ні, це мелодія підмітальної машини... Раптом чоловік щільніше обмотав шарфа, його обличчя невдоволено скривилося.

— Тьху, гидота!

— Що, пилюка?

— Аж гидко, коли пилюка й музика сплітаються отак докупи. Якщо ви не проти, то, може, зайдемо в кав’ярню і трохи посидимо?

Роздратований голос. Цього разу запрошення було від мого співрозмовника, і я нарешті почуваюся здатним хоч трохи оцінити своє становище.

— З усього, що ви зберігаєте, я передусім хотів би побачити щоденника.

— Щоденника?.. Звичайно... Та це не зовсім щоденник... Ви розчаруєтесь, але...— Немов заохочуючи мене, чоловік ступив крок уперед.— До речі, якої ви думки про сестру? Я хотів би почути відверті слова про неї... як про жінку...

Я опинився у вузькому проміжку між автомобілями, де ледве одна людина протиснеться. Якби я хотів пройти, ми зіткнулися б. Та я не збирався йти, і мій співрозмовник, зрушивши з місця, завмер у неприродній позі.

— Хочу, щоб ви обов’язково сказали. Незалежно від того, що це ваша робота, а як мужчина... Я вам багато чого наговорив, але зустрівся сьогодні передусім тому, що хотів запитати саме про це.

— Отже, зустріч не була випадковою?

Мимо плетива дротяної огорожі, розливаючи на всі боки гучну солодку мелодію, проїжджає залізний короб, схожий на пенцерника без амбразур.

— Та ні, випадкова.— Холодний усміх пересмикує його обличчя.— У вас розумна голова. На вас можна спокійно покластися...

— Ну, то коли я зможу дістати щоденника?

В кинутому на мене погляді на мить блиснула іскра ворожості. Відступаю крок назад, даю йому пройти. Зрозумівши, що я не збираюся йти разом із ним, він начебто змирився і втратив до всього цікавість — зсутулився, очі збайдужіли.

— Коли хочете... скажімо, завтра... до полудня віднесу сестрі.

Сестра — як жінка... Це вже не слова, а колюча голка, що проткнулася крізь щілину в тій жовтій шторі... Простромлений нею, я схожий на комашку, приколоту до невидимої стіни... Клаптик паперу, пришпилений до краю штори... Але що це таке?.. Я знову забуваю жінчине обличчя... Все ще широкі, мов стіна, чоловікові плечі, хоч він і зсутулився, поволі віддаляються...

Того самого дня об 11 годині 5 хвилин. Навідуюсь до торгової фірми «Дайнен» і прошу дозволу на зустріч із заступником директора по збуту, щоб докладніше дізнатися про зміст документів, що їх, як заздалегідь було домовлено, мав одержати на станції S один із підлеглих зниклого безвісти чоловіка.

«О, справді, відтоді минуло вже півроку...» Ота порцелянова попільниця, що скидається на маленьку хібаті[15], з розкішним написом золотими ієрогліфами «Торговельна фірма Дайнен», мабуть, залишилася від подарунків, замовлених торік на свято Бон[16]; яскраво розфарбовані, в стилі Кутані[17], і підвішені за спинки на чотирьох ріжках попільниці фігурки котів[18] усміхаються, вищиривши зубки; очевидно, директор цієї фірми походить із тих сільських нуворишів, що розжилися на земельних спекуляціях, і тепер його підприємство котиться наче по рейках; хоча контора міститься на третьому поверсі, сірому, пошарпаному, половину якого займають мансарди, в приймальні стіни оббиті панелями і стоять стільці та столи на ніжках із нержавіючої сталі, а тому з першого погляду ясно, що на все це витрачено багато грошей; на трьох стінах, за винятком тієї, де вікно, висять величезні саморобні карти-схеми, на яких зображено північну, північно-західну та західну частини передмістя. Замальована червоною, синьою і зеленою фарбою, ця складна карта-схема схожа то на клубок ниток, то на рибальську мережу, а подекуди — на анатомічний атлас; зверху на ній позатикано кремові трикутні прапорці; здавалося, в цій затиснутій з двох боків лінією кільцевої електрички та окружною автострадою, схожій на величезну кучугуру будівлі з крамницею велосипедів на першому поверсі й залами для гри в маджан[19] на другому — завзято й чітко б’ється серце, яке засмоктує та випльовує векселі і банкноти... «Еге ж, півроку тому, в розпалі гарячого літа...» Цей заступник директора, безпосередній начальник зниклого чоловіка, відкинувшись на спинку оббитого шкірою крісла, витирає свою спітнілу (мабуть, у кімнаті занадто натоплено), наче вкриту слюдяними порошинками лисину — він, очевидно, в доброму настрої і готовий хоч зараз трохи розважитися. Бо найприродніший доказ невинності полягає в тому, щоб, зрозумівши, що тебе не притягають до відповідальності, не лише цікавитися примхами долі, але й охоче спостерігати чужу біду. Я підлаштовуюсь до його настрою і невимушено кидаю: «Ну, а після того не було жодної звістки? Яких-небудь припущень, що про них раптом згадали?..» — «Ні, ні, я з вами зовсім одвертий...— і він замахав своїми товстими руками.— Та, щиро кажучи, тепер уже можна признатися. Так-от, одразу після того й мене охопили страх і сумніви. Якийсь час я був схильний вважати, що собака, якого я годував, укусить мене... Та він не вкусив... навіть не подряпав».— «Отже, той випадок не завдав вам шкоди? А міг би?» — «Звичайно, міг би. Адже Немуро-кун[20]відповідав за досить широкий ринок, добре знав обстановку і якби надумав зловживати своїм службовим становищем для власної користі...» — «Чи можна вас зрозуміти так, що й раніше він припускався вчинків, які викликали такі сумніви?..» — «Аж ніяк. Та що це таке?.. Невже пожежа?..» — «Мабуть, сирена „швидкої допомоги“...» — «Скажу вам щиро, Немуро-кун був працьовитий і нездатний на брехню. При такій шаленій конкуренції, коли від язика багато що залежить, людина стає непорядною, а її душа темною. Та Немуро-кун до таких не належав. Це була людина рідкісної вдачі — настільки чесна, аж смішно, що в її гаманці можна було спокійнісінько зберігати гроші, як у сейфі...» — «Ви хочете сказати, що він був малодушним?..» — «Малодушним?.. Я не назвав би його малодушним... Якщо сказати коротко, кількома словами... то скоріше він був з твердими переконаннями. Хоча не вмів покласти супротивника на лопатки ефектним прийомом, зате коли розізлиться, надувшись, мов ропуха, і щось скаже, то вже не відступиться ні за які гроші...» — «А може, він накликав на себе чиюсь ненависть?..» — «Ненависть? Зрештою, хіба то якась дивина, коли в такому ділі, як наше, де кожна лисиця прикидається борсуком, наживеш собі ворога? Та якщо все це брати до серця, то хоч кидай роботу...» — «А якщо припустити, що тут заплутана особа, яку Немуро-сан[21] колись упіймав на гарячому?..» — «Тоді не знати, що з ним сталося — сам зник чи його усунули з дороги. Очевидно, вам трапляються цікаві випадки, адже робота змушує підглядати за інтимним життям людей...» — «Чимало...» — «Справді, кожна людина справляє нужду...» — «Я хотів би запитати ось що. А чи Немуро-сан не виказував невдоволення своєю роботою?» — «Ні, це виключено, бо за місяць перед зникненням його було підвищено з посади завідуючого секцією на начальника відділу».— «Про це я вже чув».— «Наша фірма, як самі бачите, не може похвалитися надто привабливим виглядом, та якщо судити тільки з вигляду, можна помилитися. Всі наші зусилля спрямовані на обслуговування передмість, бо з розвитком міста, природно, зростає продаж пропану, але як тільки туди проводять міську газову магістраль, ми згортаємо свою діяльність і переключаємося на інший перспективний у майбутньому район. Звучить бойова сурма, що кличе в похід, починається біганина по державних канцеляріях, муніципальних радах, збирання інформації, улещування власників роздрібних крамниць — одне слово, розпочинається велика битва. Завдяки тому, що розбудова міста йде швидкими темпами, посіяне зерно іноді дає сходи, а іноді засихає. Цілий рік не припиняється війна нервів. Якби наші працівники дрімали за столами, фірма давно б збанкрутувала. А так у діловому світі вона посідає шосте місце, та й банк нас не цурається — кредит дає охоче...» — «Я все добре зрозумів, але повернімося до тих документів...» — «Документів?..» — «Авжеж, до тих документів, що їх того ранку Немуро-сан мав передати одному молодому службовцеві на станції S».— «Чи не Тасіро-кунові?.. Так, так, напевне йому... Я його зараз покличу».

Не встигши закрити рота, заступник директора швидко підвівся з крісла, рукою почав штовхати оббиті пластиком двері, нарешті штовхнув їх носаком і гукнув у запилюжену контору, мудровано поділену на маленькі закамарки ширмами: «Тасіро-кун! Тасіро-кун! Зайди на хвилинку! — Змахнувши піт з лисини, витер долоню об штани, і повернув до мене всміхнене обличчя. Цікаво, наскільки йому можна довіряти? — Він якраз тут. Цей юнак подає великі надії, отож сміливо його розпитуйте».

Незабаром з’явився той молодий службовець, що подає великі надії. Блідий, з невиразним поглядом під грубими скельцями окулярів, у надто широких штанах і черевиках на гумовій підошві. Поряд із заступником директора він здавався досить жалюгідним чоловічком. А те, що він не виказав особливого хвилювання, коли той відрекомендував мене йому, мабуть, пояснюється не його спокійною натурою, а тим невиразним поглядом, який мене відразу спантеличив. Він сів поряд зі мною на краєчку канапи біля дверей і, безперестанку поправляючи на носі окуляри, відповідав на мої запитання голосно, трошки в ніс, але, як це не дивно, не затинаючись.

«...Ні, не знаю. Думаю, що призначив зустріч на станції S, щоб не заходити в контору і не гаяти часу, оскільки мав ще якусь термінову справу...» — «А про зміст документів ви не здогадуєтесь?» — «Ні, анітрохи».— «Гаразд, а ви знали, кому їх треба передати?» — «Ні, не знав. Адресу я мав одержати разом з документами і картою-схемою...» — «А якихось припущень, хоч би найзагальніших, у вас немає? Якщо судити з характеру тодішньої роботи й стану справ...» — «Ще тоді мене всі розпитували, і я багато чого передумав, але...»

«А як ви на це дивитеся? — зненацька пускаю стрілу в бік заступника директора.— Ви спроможні оцінити загальну обстановку, тож чи не спадає вам на думку якийсь факт?..» — «Та де там,— запаливши цигарку й розганяючи рукою дим, що так і лізе в очі, відказує він спокійним, як і раніше, голосом.— Та знаєте, я твердо переконаний, що найголовніше в поводженні з підлеглими — зайвий раз не втручатися в їхні задуми. Я завжди кажу: робочий звіт цінний своїми висновками, отож якщо вони гарні — все гаразд. Правда, Тасіро-кун?»

«В кожному разі,— перевівши погляд на котячі фігурки й ніби не звертаючись окремо до когось із присутніх, веду далі,— ви мали б помітити, що ті документи вимагали секретності».— «Чому?» — першим похопився заступник директора. «Бачите, якби то були якісь неважливі папери, їх можна було б відіслати поштою...» — «А хіба я вам не казав,— втрутився молодий службовець,— що просто часу було обмаль? Бо навіть термінова пошта в провінцію доходить лише другого дня».— «Так, але ж по телефону можна було б швидше подзвонити... Виходить, справа не тільки в часі».— «Звичайно, по телефону можна переговорити, але ж не виключено, що того разу треба було передати щось, стверджене печаткою, або навпаки — одержати щось, стверджене печаткою...»

Ну й спритний пройдисвіт! Обернувшись на дев’яносто градусів, дивлюся йому прямо в обличчя. А Тасіро лише скрипнув канапою і, втупившись перед собою, напружився.

«Справді, може, все так і було, як ви кажете. А до речі, на карті-схемі не позначено місце домовленої зустрічі того ранку?» Молодий службовець злегка кивнув, вклонився тільки заступникові директора й скрадливо, нечутно ступаючи, хутко вийшов із кімнати. Западинка на канапі, де він сидів, поступово зникає. Страшенно брудне вікно, аж неба не видно. Крізь нього просочується тьмяне рудувате світло. Зненацька, роздавивши недокурок об мордочку котячої фігурки на попільниці, заступник директора захихотів: «О, як жаль, що ви, професійний детектив, нічого в нього не вивідали, а я так надіявся... Розумний хлопець, хоч на такого й не схожий...» — «Якщо ви так кажете, то, мабуть, самі чогось побоювалися...» — «Та ні, зовсім ні... Просто ви дозволили нашому службовцеві трохи загордитися. Та все-таки добре, що ви завітали. Завдяки вам у мене нарешті на душі полегшало... Звісно, я не здогадуюсь, чому зник Немуро-кун, але іноді мене мучать докори сумління. Якщо його дружина найняла вас, то це означає, що й вона не знає, куди він подівся. Гаразд, гаразд. Усім, хто його знав, прикро з цим примиритися, та іноді в душі заворушиться сумнів: а що як Немуро-кун змовився з дружиною і тільки від мене приховує, куди зник?» — «А що, маєте якісь конкретні докази цього?..» — «Гай-гай! Життя тепер таке заплутане, такі химерні непорозуміння виникають — аж диво бере. По-моєму, Немуро-кун був нервової вдачі, схильний переживати з будь-якого приводу,— протяжно зітхнувши, заступник директора сплів під грудьми опецькуваті пальці рук і додав: — Правду кажучи, ніяк не доберу, чому він покинув навіть сім’ю і зник, наче у воду канув. Хто б подумав, що в нього вистачить на це сміливості?» — «Сміливості?..» — «Авжеж... Бо хоч би як я хотів очиститися від скверни, все одно не зміг би, їй-богу, не зміг би... Якщо мене силою не виженуть, я до самої смерті нікому не віддам своєї посади. Людині дуже шкодить, коли вона покидає насиджене місце, навіть випорожнитись і то легше у звичній обстановці...»

...Хтось назирці йде за мною. Та мені байдуже — я не зупиняюся.

Вийшовши з фірми «Дайнен», спускаюся два квартали на південь вулицею, по якій ходять автобуси, повертаю праворуч на крутий схил і опиняюся на залізничному переїзді, не огородженому шлагбаумом. Вулиця, що пролягає вздовж залізниці,— єдине місце, де дозволяється ставити автомобілі. Від залізничного переїзду й до рогу наступної великої вулиці майже впритул одна до одної стоять автомашини. Може, тому, що в цьому районі тільки дрібні підприємства, майже всі машини — невеликі грузовички. Щоразу, як промчить електропоїзд, із рейок, мабуть, здіймається металевий пил, тому вулиця наче вкрита іржею.

Свою машину я залишив у кінці вулиці. Оглядаюся — переслідувач зник. Та не треба турбуватися — він ще появиться. Вмостившись на сидінні, кладу на коліна портфель, а на нього — два аркуші паперу для повідомлення, перекладені копіркою, і закурюю. Передусім треба навчитися впорядковувати записи відразу — так само, як розпитувати й висліджувати. Треба зробити це звичкою. Однак, крім кількох рядків формального заголовку, я не можу написати нічого. Хіба що одним одну жалюгідну фразу, яка забезпечує мені алібі: «Жодних наслідків». На превелике щастя, молодий службовець дав мені клапоть паперу зі схожою на план водогону картою-схемою того місця на станції S, де мала відбутися домовлена зустріч. Намальована рукою Тасіро, чи як там його звати, вона допоможе мені заповнити прогалини... Ніколи не відчуваєш гостріше своєї бездарності, ніж у такі хвилини. Мабуть, я справді бездарний. Бо хіба я хоч раз довів, що вмію досягти свого?.. І тільки іноді, коли слова так і сиплються з язика, і свої «жодних наслідків» вдається розтягти на тридцять рядків — або просто на мить виникає така ілюзія,— стаєш у гордовиту позу: мовляв, обдарованість тут ні до чого, про неї можна просто забути...

Відриваю шматок клейкої стрічки й приклеюю аркушик із картою-схемою в лівому кутику бланка для повідомлень.

З’явився, стукочучи і прогинаючи рейки, довжелезний, укритий снігом поїзд, що, видно, подолав гірські хребти. В кутику автомобільного дзеркальця знову показалася постать переслідувача — як я і сподівався, того самого юнака, Тасіро. На мить його зображення в дзеркалі зникає, натомість біля віконця опиняється його власна персона. Як тільки я подав йому знак рукою, щоб обійшов автомашину з другого боку і відчинив дверцята, від поїзда так дмухнуло, що аж шибки задеренчали, а бланки на моїх колінах залопотіли. Від пальта юнака, що ввалився в автомашину, війнуло неприємним запахом старого холодильника. За тих кілька хвилин чи десятків секунд, поки мимо нас мчали вагони, юнакові зіниці за скельцями все меншали й меншали, аж поки поринули вглиб, шия вгрузла в пальті, а задубіле тіло в такт із стукотом поїзда почало резонувати, мов металева пластинка. Цікаво, з якою вісткою прийшов цей чоловік? Добре, якщо принесе якусь новину. А що коли знову, як раніше, лише туману в очі мені напустить? Молодий службовець, який подає великі надії... Але ж і зниклий чоловік, якщо вірити словам заступника директора, був рідкісною людиною...

Нарешті поїзд промчав, залишивши по собі тільки схожий на комашине дзижчання відгомін.

— Ну й поганюща сьогодні погода! — Водночас із цими словами, ніби в кінофільмі, юнак випростовує ноги й злегка обертається до мене. Я викидаю недокурок у вікно, а натомість він бере в зуби сигарету, запалює і, безперестанку поправляючи окуляри, що сповзають униз, промовляє: — Пробачте... правду кажучи, я вам раніше збрехав... Пробачте, в цьому не було потреби...

— Може, боялися завдати клопоту заступникові директора?

— Можливо... хоча ні, думаю, з іншої причини... Адже про це й заступник директора, напевне, добре знає... та чомусь удає, ніби це його не обходить... Отож мене почали мучити докори сумління... ніби я ввійшов з ним у змову і зрадив Немуро-сана, свого начальника...

— Не треба цим так перейматися. Було б значно краще, якби ви допомогли віднайти Немуро-сана.

— Чим же я допоможу? Адже я від самого початку знав, що мої повідомлення нічого не варті. Інакше я б не зважився брехати. Все, що я сказав би, однаково виявиться даремний...

— Даремним чи ні — дозвольте мені судити.

— Йдеться про адресата, який мав одержати ті документи...

— Ви його знали?

— Я чув, як начальник відділу дзвонив, що передасть якісь документи ось туди...— і молодий службовець витяг із нагрудної кишені візитну картку і по-театральному помахав нею в мене перед очима.— За два дні до того випадку...

— Он воно що, членові муніципальної ради... Але я про таке містечко нічого не чув.

— Воно щойно утворилося завдяки злиттю кількох сіл. Я їздив туди, однак марно час згаяв... Бачите, й ми не сиділи склавши руки...

О, знайомі слова! Здається, я вже десь їх чув. Авжеж, на автостоянці від брата клієнтки. Раптом мене охоплює нестерпне роздратування:

— А може, при цій нагоді ви наберетеся духу та розкажете всю правду?

— В якому розумінні?

Якби ж я знав, у якому, то хіба б його розпитував? Кинувши зневажливий погляд на застигле, наче накрохмалене, обличчя співрозмовника, я вмикаю радіоприймача. Під звуки гітари голосом пустотливої дитини хтось виспівує:

Тільки ти, Тільки ти Снишся повсякчас, Тільки ти...

Тасіро глибоко зітхає, розправляє плечі, і долонею витирає запітнілу шибку — видно, хоче щось розповісти. Набрякле водою небо по той бік залізниці скидається на прямовисну стіну. Вузька клітка автомобіля, з якої не можна видобутися... Здається, наче серце співрозмовника б’ється в моїх грудях... Я теж мовчки невдоволено чекаю...

— Гаразд, скажу,— піднісши вгору руку, Тасіро випрямляється ніби для того, щоб подивитися в далечінь.— Будь ласка, вимкніть радіо.

— Правильно, краще сказати. А моя професія така, що за сповіщення певних відомостей вам не загрожують неприємності...

Електрички шугають одна назустріч одній і, розминаючись, немов хльоскають мою автомашину залізним батогом. Квапливо вимикаю радіо — останній його звук, схожий на людський зойк, викликає в пам’яті бормашину. Півмісяця тому мені вирвали кутнього зуба. Як сильно посмокчу, то відчуваю в роті присмак крові.

— Добре, скажу. Не запевнятиму, що я був до кінця щирим... Але не подумайте, що я не хотів вам допомогти... Зовсім не тому... Адже, коли пропав начальник відділу, я теж постраждав... Як уночі подумаю про це на самоті, то жах бере... Зник, як подмух вітру,— аж не віриться... Важко було тоді говорити... Не хотілося кидати тінь на репутацію тієї людини...

— Зберігати таємницю — мій професійний обов’язок.

— Та знаєте, той чоловік... був з подвійним дном... мав трохи дивну пристрасть... Дуже захоплювався фотографією... і не просто фотографією, а ню...

— Збирав?

— Ні, сам фотографував. Здається, часто навідувався до фотостудії. Однак про це знав тільки я. Бо випадково познайомив його з товаришем, який мав фотолабораторію...

— А чи не було в нього постійної натурниці?

— Важко сказати, чи була,— нарешті язик у нього розв’язався, а обличчя так розгладилося, що стало скидатися на стару гумову підошву,— але начебто одна дівчина йому дуже подобалась.

— Ім’я або ще щось про неї ви знаєте?

— Знаю, де міститься фотостудія. Оскільки фотографії зберігаються в мене, я міг би вам їх коли-небудь показати. То аматорські знімки, але вони справляють сильне враження. Постійні клієнти дуже радіють, коли одержують такі подарунки.

— А зараз не можна до вас заглянути?

— На жаль, не можна. Тому що я ледве вирвався з контори нібито на обід... Неймовірно, щоб Немуро-сан утік з тією дівчиною... Я певен, що до такої крайності він не дійшов... І взагалі був людиною замкнутою, іноді запросиш його до бару — сидить хвилин із десять, а то й двадцять мовчки...

Раптом щось гупнуло — наче в двері автомашини вдарили мокрою губкою. Я протер шибку — на мене спідлоба дивився й мало не плакав хлопчак років десяти в коротенькій курточці з великою латкою на лівому боці. Щойно я наполовину опустив шибку, як він, усе ще готовий утікати, показуючи пальцем під машину, залопотів: «Дядечку, пробачте, туди м’ячик закотився».— «Отже, мені треба від’їхати? Якби ти заліз під машину, я міг би не рушати з місця. Ну давай, лізь!» Не бачена досі мряка забарвила іржаву землю в колір густої нафти. Напевне, і лікті, і коліна в хлопчика теж намокнуть і будуть, як та земля. Нарешті він виповзає з-під машини із м’ячем у руках і питає: «А скільки вона дає кілометрів на годину?» — «Сто».— «Хе!» — глузливо гмукнув хлопчик і спустився схилом униз. Мимоволі я засміявся, посміхнувся і мій сусід. На душі стало легше. З цим Тасіро варто було б згодом заприязнитися.

Я піднімаю шибку, заводжу мотор і вмикаю опалення. Охололий мотор тарахкотить, наче ударний інструмент у невмілих руках.

— Ви п’єте?

— Хіба що саке з содовою...

— То, може, завтра ввечері вип’ємо, га? Та не забудьте знімків Немуро-сана. Де ми зустрінемось і коли?.. А що, як завтра по телефону про це домовимося?..

Круглий, як наповнена водою куля, мій шеф, за спиною якого висить величезна оперативна схема з прізвищами агентів по вертикалі, датами і днями тижня — по горизонталі, недбало розсівшись, заповнив собою все крісло. Якби він не ворушив сплетеними на животі пальцями, то могло б здатися, що дрімає. Обвисле підборіддя порізане глибокими зморшками, обличчя в прищах, схожих на пухирчики огірка.

Шеф ледь-ледь розплющив напівсонні очі, іронічно гмукнув і хрипким, як у застудженого собаки, голосом проказав:

— Ти надто серйозно взявся до цієї справи.

— Невже-таки серйозно?

— Маєш якусь надію на успіх?

— Ніякої.

— Я так і думав. У такому випадку не варто заходити надто далеко.

— Просто я злюсь.

— Так можна все зіпсувати.

— В кожному разі, справа затягнеться лише на тиждень. Не будуть же вони викидати щотижня тридцять тисяч ієн. Кому це під силу?

— А та твоя клієнтка часом не красуня?

— На жаль, мені перед носом безперестанку крутиться підозрілий тип, начебто її молодший брат.

— До речі, з довідкового відділу надійшли якісь відомості.

— Бачив. Той брат мені дуже не сподобався, і я попросив перевірити в домовій книзі.

— Ну й що?

— Вдалося підтвердити, що є людина з таким прізвищем... Та оскільки нема фотокартки, не виключено, що цей так званий брат — підставна особа...

Я пошкодував, що, піддавшись хвилинному настрою, все розбовкав. Та тепер уже нічого не вдієш. Кулеподібний шеф, заскрипівши кріслом, нахилився вперед і витріщився на мене колючим, мов наждачний папір, поглядом:

— Підставна особа... Якщо підставну особу називають братом, то це неспроста... Отже, і ця твоя клієнтка — велика пройда.

— Атож, усього можна сподіватися...

— А власне, з якого приводу ти засумнівався?

— Краще сказати, що не з самого приводу, а з його незначності, невиразності...

— По-моєму, з приводом усе ясно,— раптом різко перебив мене шеф,— ним є зникнення її чоловіка, хіба ні?

— Та мабуть.

— Напевне ти розумієш, що в такому ділі, як наше, суворо забороняється втручатися в особисте життя клієнта. Не слід пхати носа в те, про що не можна писати у повідомленні. Хто не дотримується цієї умови, тому нічого не залишається, як піти геть і поміняти професію — скажімо, постригтися в монахи чи стати шантажистом.

Я мало не прохопився про сірникову коробку. Про єдиний речовий доказ, який можна помацати й побачити на власні очі. Про єдину лінзу, що в своєму фокусі збирає безліч припущень і надає їм реальних обрисів. Серед численної кількості вірогідних проекцій на площині лише те, що відбивається на сірниковій коробці, можна вважати об’ємною кольоровою фотографією. Якби у тієї жінки вдалося вирвати кілька слів свідчень... Ну то що було б тоді?.. Я глузую сам із себе, збиваю себе з ніг. Шефову думку я знав ще до того, як почув її. І перевірка в домовій книзі теж її підтвердила. Мабуть, шеф має рацію.

Сьогодні вранці на стоянці автомашин біля кав’ярні «Камелія» він — брат клієнтки — спритно викрутився. Вміло натякнув мені, щоб я зважав на об’яву «В’їздити заборонено», якої я сам не помітив.

Бо й справді, територія ловів визначена межами, вказаними й санкціонованими клієнткою. Оскільки привід для розшуків, як написано в заяві,— зникнення її чоловіка, то немає потреби запитувати, чому слід його шукати. Незалежно від того, досягну я успіху чи зазнаю невдачі, я намагатимусь натрапити на його сліди. Навіть якщо клієнтка не захоче давати свідчень або вони будуть суперечливі — я не маю права відступати.

Це мені давно ясно. І не треба було шефові мене повчати. Якщо заявник використовує нас для того, щоб замести сліди власного злочину, то нам доводиться навіть бути асенізаторами, бо такий наш фах.

Наприклад, хитре пояснення клієнтчиного брата про начебто випадковість нашої зустрічі на автостоянці відвернуло мене від обов’язків розслідувана, але й водночас підсилило мою підозру. Адже якщо він (зниклий чоловік) так добре знався на обслуговуванні та лагодженні автомобілів, то можна припустити, що він мав якісь стосунки із злодійським синдикатом, який спеціалізувався на викраданні машин (можливо, таку думку мені навіяло вичитане нещодавно в газеті повідомлення про арешт великої злодійської зграї).

Ні, напевне, все набагато простіше. Може, він вирівнював ум’ятини і міняв номерний знак на автомашині злочинця, який збив людину і втік, чи хтось примусив його це зробити, а може, це він сам когось переїхав і переховується...

Завдяки його блискучій майстерності сліди нещасного випадку вдалося замести, однак він опинився в глухому куті... врешті він не витримав і десь заховався... А що, коли жінка про все це знає і намагається приховати його втечу?.. В такому випадку мені не слід втручатися в цю справу.

Лиш одне сумне передчуття не покидає мене... Слабка, невідступна надія... Тьмяне світло у жовтому вікні не відпускало мене, задубілого на вітрі, як риба в холодильнику. Я не міг позбутися враження, ніби помахом руки мене кликали, щоб я зайшов, нехтуючи перешкодами... Звичайно, немає ніяких підстав для такого відчуття... Чому ж на душі так тривожно?.. Непокоять сумнів, підозра, а що як перепона, зведена клієнткою, збігається з тією, яку звів її самозваний брат? Яка гидота!.. Не можу позбутися думки, що брат не та людина, за яку він себе видає... Тому кидаюся до щілини в огорожі й вичікую, як мисливський пес.

Щілина в огорожі... сірникова коробка...

У повідомленні немає ані крихти брехні про кав’ярню «Камелія». Немає брехні, все логічно. Не пощастило виявити жодного зв’язку між ним і кав’ярнею. Однак це можна стверджувати лише тоді, коли мова йде про зовнішній вигляд коробки. Якщо ж заглянути всередину... головки різних кольорів... двадцять шість сірників з чорною і дев’ять з білою головкою... Хоч як умовляй себе, факт тривожний, він не вкладається в наперед задуману схему, і край. А могло бути ось як... Сьогодні вранці в «Камелії» я взяв сірники з білою головкою, тож, напевне, ті його двадцять шість сірників з чорною головкою з’явились у коробці пізніше. Та хіба в наш час хто-небудь докладає у коробку нові сірники? Навряд. Бо хоч ціни зростають, сірники та воду можна дістати в будь-якій кав’ярні задурно.

Однак у повідомленні я оминув цей факт. Тому що тоді довелося б уламуватися крізь заборонену перепону. Мені хотілося це зробити, але досі не вистачало духу...

Те, що сірники різного кольору, я помітив ще вчора ввечері. Відірвавши погляд від жовтого вікна, я нарешті вмостився на сидінні, ввімкнув опалення і відчув, що холод пройняв мене до кісток. Я так тремтів, що навіть засумнівався, чи зможу вести автомашину. Неспроможний витерпіти щораз густішого людського натовпу на вулицях, вирішив залишити її на стоянці перед станцією S.

Звертаю у провулок, що тягнеться уздовж кінотеатру — і вмить облуплені стіни, вичовганий асфальт, темні закутки між будинками ніби принишкли, чатуючи на когось. Щось зашелестіло, дивлюся — під телеграфним стовпом, обліпленим оголошеннями, зіщулився, справляючи малу нужду, якийсь чоловік. Сполохавши його, я попростував до тьмяно освітленої пивнички-автомата на другому розі вулиці, штовхнув ліву половинку великих дверей і ввійшов досередини. Очевидно, вже був пізній час, коли відвідувачів удвічі менше, ніж звичайно, і тому здається незвичайно тихо. Біля входу розмінюю чотири монети по сто ієн на монети по десять ієн. Навпроти дверей під стіною вишикувалося вісім білих з червоною обвідкою прямокутних металевих ящиків, і, якби не написи, можна було б подумати, що то бензинові колонки. Пробравшись крізь столики, розставлені в п’ять рядів, я спинився праворуч біля вільного автомата. Якийсь особливо дразливий запах... Запах міста, коли після десятої вечора користування каналізацією різко скорочується... У щілину, облямовану латунню, під червоною стрілкою на правому боці автомата опускаю кілька монет по десять ієн... Щоразу лунає приємна мелодія, а за восьмою монетою спалахує червона лампочка... Підставляю під кран паперовий стаканчик, повертаю направо ручку з нержавіючої сталі — виливається сто вісімдесят грамів жовтуватої рідини — підігрітого саке. Щоб не розхлюпати це тепло, обхоплюю кухлик обома руками і надпиваю третину. По дорозі до облюбованого столика кількома ковтками допиваю решту.

Коло мого улюбленого столика вже стояв чоловік. Без пальта, з яскравим картатим шарфом під запраною темно-синьою спецівкою. Присадкуватий, м’язистий, під нігтями руки, що міцно тримала стаканчик, чорний мазут — очевидно, робітник котельні одного із сусідніх багатоквартирних будинків. О восьмій годині, в час найбільшої метушні, майже всі відвідувачі — службовці, пізніше приходять зовсім інші люди. Поступаючись місцем, чоловік обернувся. Вистромивши кінчик язика із щербатого рота, перевалюється з п’яток на пальці — видно, добре випив. Як жаль, що тут ніде сісти! Сьорбаючи з паперового стаканчика, пильно дивиться мені в руки. «Хе, вам теж подобається таке саке? Дивно...— і, стишивши голос, додає: — Як ваша ласка, то позичте десять ієн. Я тут частий гість, не обдурю. Як не вірите, можу дати розписку. Одну монету в десять ієн — поверну обов’язково...»

В цій пивничці до тебе рідко хто забалакає. А крім того, все моє нутро наче застигло в якомусь очікуванні. Та я, не заперечуючи, швидко вийняв десять ієн, а він, мало не вирвавши їх з руки і навіть не подякувавши, помчав до єдиного віконця, з якого видавав оден[22] не автомат, а продавець.

На столиках стоять малогабаритні автомати. Тут можна купити арахісу, солоних бобів, кедрових горішків, сушених молюсків і навіть таблички з провіщенням долі — всього понад тридцять різних товарів. Тут є також єдиний на всю країну (так принаймні сповіщає реклама) схожий на іграшкового робота з відкрученими ручками та ніжками автомат, що продає гарячий тофу — соєвий паштет. Звичайно, завиваючи, мов пилосос, він обслуговує довжелезну чергу, а цього вечора мовчить — напевне, спродав увесь товар. Насамперед я купив кедрових горішків за десять ієн, узяв їх у долоню і висипав у рот... всього-на-всього якихось двадцять штук. Коли надпив до половини другий стаканчик, зненацька потекло з носа. Потім купив китового м’яса у соєвому соусі, розфасованого у трикутних пакетиках. Того вечора сп’яніння почалося десь над лобом і скрадливо, наче кішка по бляшаній покрівлі, опускалося вниз. Повертаючись з наповненим третім стаканчиком, я відчув, ніби став невагомим.

Біля мене стояв автомат, що провіщав долю. Може тому, що напруження розвіялося надто швидко, а може, тому, що не доводилось, як завжди у натовпі відвідувачів, розставляти лікті, щоб захистити паперовий стаканчик від поштовхів, я піддався дедалі шаленішому вихору сп’яніння і нараз помітив, що поверхня столика — з пластика, що імітує дерево, а віспини на ньому — сліди від сигарет, причому деякі з них рухались — це були таргани... Тепер мені було все байдуже, закортіло спинити біг часу й замкнутися в тому світі, який опинився зараз у полі мого зору.

Усюди на столиках — великі алюмінієві попільниці, між столиками — незграбні оцинковані урни. Та все одно сигарети гасять об стіл, паперові стаканчики, пластмасові тарілочки й палички для їди валяються на підлозі — наче їх навмисне кидають мимо урн. Я цього майже не помічав, коли заходив сюди при великому напливі людей, та, мабуть, заспокоєння у цій пивничці дає особливе відчуття, яке проникає через підошву черевика, що спокійно топче купи сміття. Вірність і слухняність — переваги обслуговування з допомогою автоматів. Залишаючись на самоті, відвідувач може тішити свою королівську пиху. Ось чому він зганяє свою злість не на маленькій попільничці, а на значно більшому столі, не на малій урні, а на просторій підлозі, імітованій під кахлю. Мені захотілося погомоніти з ким-небудь про будь-що, навіть про летючі тарілки. Але в цій пивничці не заведено звертатися до сторонніх людей. А тому що я не мав нічого проти такого правила, то мимоволі вдався за послугами до найближчого автомата, що продавав картки з провіщенням долі, й опустив у щілину десять ієн.

«Сподівайся удачі — на півдні з’явилася хмарка щастя. Твій кінь іде поволі, але брама щастя відчиниться перед тобою. Ще не пізно починати життя спочатку і закохуватися. Пильнуй, щоб не загубити грошей і не потрапити під дощ. Те, чого шукаєш, лежить під ногами. Весняні дощі несуть радіоактивні опади — користуйся парасолькою».

Недолік паперових стаканчиків — хоч як пильнуйся, а таки намочиш руки. Мабуть, тому я розсердився, коли спробував закурити, а сірники не запалювались. Я збирався черкнути двома сірниками разом... як раптом помітив, що в них головки різного кольору. І хоча сп’яніння все ще рухалося по спіралі, протверезіла частина мозку вже почала з’єднувати окремі ланки в суцільний ланцюг. Згадавши, що сірникова коробка — єдиний важливий речовий доказ, одержаний від клієнтки, я загорнув її в хустину й заховав у спідню кишеню піджака.

Та ще перед тим ті два сірники, наче спалах магнію, вкарбувалися мені в свідомість.

Біла головка

і

чорна головка.

Мої думки, проникаючи крізь різні обставини та події, наче рентгенівське проміння, швидко попрямували до висновків. З вигляду коробки та потертої етикетки можна легко здогадатися, що він не був постійним відвідувачем кав’ярні «Камелія». Бо якби був завсідником, то завжди міг би брати нову коробку. Але оскільки головки сірників в коробці різного кольору, важко стверджувати, що він лише випадково її відвідував. Хіба те, що він наповнював коробку новими сірниками в кав’ярні, не свідчить, що його стосунки з нею були більш тісними, ніж у звичайного завсідника? Я випиваю половину третього стаканчика, запалюю (звісно, іншим сірником) кінчик картки з провіщенням долі і, переслідуючи вогнем сполоханих тарганів, біжу думкою вперед. Сірникова коробка з кав’ярні, куди він рідко заходив... Власне, що можна знайти в ній цікавого?.. Малюнок на етикетці?.. Дурниця... То, може, телефонний номер?.. Коли так, то можна думати, що, приміром, у кав’ярні «Камелія» біля телефону сидить юна дівчина, схожа на невинне оленя, і своїм виглядом — у неї на грудях наче висить табличка: «Шукаю захисника» — здатна причарувати чоловіка середнього віку, а він, час від часу виявляючи до неї свою прихильність, завдяки телефону підхопив на гачок її зацікавлення...

Майже тієї ж миті мої думки роблять такий крутий поворот, що колеса автомашини відриває від землі. Що за сміхота! Якби така дівчина справді існувала, то пронозливий клієнтчин брат напевне помітив би її. Заздалегідь про все рознюхавши, він, безперечно, з самого початку зазначив би в заяві про розшук: «Простежте за цією жінкою». Мабуть, такої жінки не було. (Її справді не було). А якщо вірити клієнтці, що вона, мовляв, вийняла сірникову коробку з кишені його дощовика... Ні, така банальна гіпотеза мені не підходить... Разом із коробкою сірників начебто була й стара газета. Треба перевірити зо два чи зо три останні клієнтчині пояснення, обрізати гілки, які мені заважають, і знову все як слід розглянути.

З другого боку столика долинув голос. «Ви що, цим закусуєте? — гукнув чоловік, що випросив у мене десять ієн.— Ні, звичайно, це не отрута. Дивіться, які жирні! І, мабуть, поживні». Опам’ятавшись, я помітив, що, використавши штук із десять сірників, роздушивши більше двадцяти тарганів, я згріб усе це на купку. «Напевне, така їда сили додає. Таргани ж п’ють саке. Може, покуштуєте?» Гадаючи, що він жартує, я змовчав. А тим часом співрозмовник простягає руку, хапає кілька тарганів і кидає собі в рота. Я хотів його зупинити, але мене випередив юнак, схожий на продавця: відштовхнувши мене набік, змахнув зі столу тарганів і, глянувши спідлоба, кинув: «Як не соромно!» Проковтнувши тарганів, чоловік нишпорив очима — так, наче шукав ще чогось і, облизуючи кінчиком язика щербатого рота, мимрив: «Солонкуваті... і шелестять, як папір... вважайте, що це підсмажені водорості,— не помилитесь».

Мабуть, я таки скажу відверто. Якщо в тій сірниковій коробці і було щось варте уваги,— то це номер телефону на етикетці. Однак той номер насправді був потрібен не йому, а його дружині або її братові. Хоча правильніше сказати не в минулому часі «був потрібен», а в теперішньому — «потрібен». Адже іноді люди вдаються до хитрощів, щоб приховати власні наміри. Побоюючись, що я догадаюсь, з якою метою використовувався номер телефону, вони (клієнтка та її брат) вдають, буцім той номер має відношення до нього і, збиваючи мене з правильного шляху, намагаються довести свою непричетність, відвернути мою увагу від того, що відбувається в «Камелії». Хіба не це вони мають на думці?

Може, тому, що надходив час зачиняти пивничку, з-за перегородки вийшла літня жінка з коротко підстриженим волоссям і заходилася підмітати підлогу. Та й відвідувачів залишалося чоловік із п’ятнадцять, відразу видно, що вони втомились і не мають куди податися. Гаразд, скажу ще ясніше. Нічого особливого, що виходило б за межі здорового глузду, в цьому немає. З першого погляду могло здатися, що клієнтка — нещасна жертва, покинута чоловіком... А що, як усе навпаки: вона або її брат — злочинці, які вчинили вбивство?.. Ні, я не збираюся робити остаточного висновку... Якщо за певних обставин мені доведеться покинути агентство... або якщо, як я передчував, жінку та її брата змусили звернутися із заявою про розшук різні мотиви і якщо виявиться, що викриття брата не обов’язково зашкодить клієнтці, то, природно, я не повинен ухилятися від погоні за здобиччю. Нехай мною не легковажать. Тим, що розкриєш злочин, багато не заробиш, а от шантажувати — немає кращого способу видурювати гроші, ніж звинувачення в убивстві. Тож ласкаво прошу: зайвий раз мене не дратуйте...

Раптом шеф знову став схожим на кулю, наповнену водою, і промовив:

— До речі, кажуть, той знову опинився в лікарні...

Нам обом без додаткових пояснень зрозуміло, про кого йде мова. Той — це найнікчемніший серед багатьох агентів. Чомусь забравши собі в голову химерну мрію піднятися вище над іншими, він стрибнув з даху багатоповерхового будинку на парасольці й гепнувся об землю. Ось тому став найнікчемнішим із нікчемних.

Отож той невдаха потрапив у неприємну історію — довів клієнтку до самогубства. То був неперебірливий у засобах чоловік: залюбки міг зрадити клієнта, добути таємні відомості у того, за ким стежив, а потім вихвалятися, що обидві сторони поділили вину між собою. Він був так добре обізнаний з правилами гри, що жодного разу його зради не вдавалося викрити і ніколи він не накликав на себе гніву свого клієнта. Однак такі витівки він міг дозволити собі лише тому, що клієнт не обов’язково завжди невинна жертва. Ясна річ, зазнавши якоїсь шкоди, він має вигляд скривдженого, та при докладному розгляді у нього нерідко починають проявлятися риси злочинця. Бувають навіть такі випадки, коли клієнт — стопроцентний злочинець. Наприклад, коли відомості про наслідки розслідування насправді використовуються для шахрайства.

Однак клієнтка, яку той тип довів до самогубства, як це не дивно, була стопроцентною жертвою. Вихована змалку самою матір’ю, без батька, ще зовсім молода, незаміжня, але заповзятлива, вона в той час володіла невеликим косметичним кабінетом. Одного дня заходить туди обшарпаний літній чоловік, видно, п’яниця, і безсоромно видає себе за її батька. Вирісши у біді й нестатках, дівчина, природно, спочатку не повірила. Проте, поговоривши з ним, почула таке, про що він ніяк не міг би знати, якби не був їй батьком. Наприклад, він згадував про маленький шрам за вухом у небіжки-матері, що звичайно ховався під волоссям, про коралову шпильку для волосся — бабусин подарунок, розповідав про висячий міст у материному селі, який дівчина бачила тільки на фотографії... А коли ж, крім того, сказав, що в неї на правому плечі родима плямка, і навіть назвав її групу крові, дівчині почало здаватися, що вуха й ніс того зайди схожі на її власні.

Того ж дня, не без вагань, вона дала йому тисячу ієн, але через три дні він знову з’явився, мовляв, прийшов хоч одним оком на неї глянути — і, видихаючи горілчаний перегар, попросив ще тисячу ієн... Спочатку відвідини повторювалися через два дні, потім через один і нарешті стали щоденними. Все це почало непокоїти дівчину, та відмовити рідному батькові не годилося. Врешті, засумнівавшись, вона звернулася до нашого агентства з проханням встановити, що це за особа, яка назвалася її батьком.

Якби той агент (розслідування справи доручили саме йому), як і раніше, не взявся шукати правди, а тільки зважав би на те, якої відповіді чекає клієнтка, і діяв би згідно з її бажанням, то напевне трагедії можна було б уникнути. Однак того разу наче лихий його попутав... Ні сіло ні впало, йому захотілося зіграти роль доброго ангела. І, як на біду, правду вдалося встановити відразу.

Але дівчина, не вдоволена наслідком розслідування, попросила його повторити. Тепер уже, не вагаючись, слід було зрозуміти її справжні наміри. Краще було б йому вернутися у свій колишній стан нікчемності і не гребувати навіть таємними відомостями про клієнтку, які ще недавно так умів добувати. Та, здається, він надто захопився роллю доброго ангела. Бо наче вихователька в дитячому садку, що стежить за тим, як діти їдять, він, ні на крок не відступаючи, наполягав на встановленій ним правді. Зараз важко сказати, якою була та правда: чи той п’яниця доводився їй справжнім батьком, а чи був самозванцем. Зрештою, кожному ясно, що це не має ніякого значення. Важливо інше: через такі наслідки розслідування дівчина наклала на себе руки. Дізнавшись про її самогубство, агент захворів на неврастенію, пробув півроку в лікарні для душевнохворих і начебто наприкінці минулого року виписався з неї...

— Знову опинився в лікарні. От дивина — тільки залишиш його на хвилину самого, як він задихається і непритомніє... І хто б подумав, що таке може статися? То, мабуть, справжнє божевілля...— похмуро повторює шеф.

Того самого дня о 2 годині 5 хвилин. З нашої контори я поїхав до містечка Б., щоб зустрітися з паном М., депутатом муніципальної ради, якому Т.-кун за попередньою домовленістю мав передати документи від Немуро-сана. Я зобов’язався поки що не виказувати джерела, з якого добув інформацію про М., тому прошу зважити на моє становище. (Записано на автостраді Косю).

Того самого дня о 4 годині 20 хвилин. Під’їжджаю до заправної станції, набираю бензину. (Чотирнадцять літрів, квитанцію долучаю окремо). Для певності розпитую у заправника дорогу. Він пояснює, що Сантьоме — територія на захід від шосе — це Третій квартал міста F. Якщо зіставити мою, видану торік, карту-схему містечка F., де не було поділу на квартали, з містом F., то впадає в око помітна зміна в розташуванні вулиць. За його словами, відколи було вирішено спорудити поблизу транспортну розв’язку швидкісної автостради, пожвавішала забудова навколишньої території і збільшився попит на земельні ділянки — отже, процес злиття міст і сіл, приносячи свої плоди, докотився і до міста F. Ось чому дорогою мені траплялися великі ваговози, вщерть навантажені землею.

Я також дізнався, що садибу М.-сана в старому місті тепер треба шукати в західній частині Першого кварталу, що лежить праворуч від шосе за лісистим пагорбом. Для довідки подаю тут приблизний план міста F.

Того самого дня о 4 годині 28 хвилин. За другою автобусною зупинкою звертаю праворуч і зупиняюся на третій: «Пошта, Перший квартал». У тютюновій крамничці на розі вулиці дізнаюся, що садиба М.-сана через дорогу, праворуч від пошти. Довга огорожа із залізобетонних блоків. Густий сад. Звичайний житловий будинок. Коло воріт невеликий гараж з односхилим дахом.

Поставивши автомашину перед тютюновою крамничкою, я вирішую передусім зайти на пошту. По один бік пофарбованих дверей європейського типу, на завісах, з латунною клямкою — клумба, на якій нічого не росте, по другий — червона поштова скринька. До пошти веде бетонна доріжка, праворуч невелика лавка, ліворуч — телефонна будка. В приміщенні, навпроти дверей, двоє віконець. В одному віконечку з написом «Грошові перекази. Ощадна каса. Страхування життя», завішеному брудною завіскою, виставлено трикутну табличку: «Зачинено». Із суміжного, відчиненого віконця з написом «Марки. Бандеролі. Телефонні переговори» на мене зиркнув спідлоба літній чоловік — напевне, начальник пошти,— який чистив, а може, лагодив гумову печатку. Їдкий чадний запах гасової грубки. Десятитонний ваговіз, що мчить вулицею, аж земля двигтить, раптом загальмовує і перемикає швидкість — мабуть, моя автомашина стала на перешкоді. Вдавано байдужим голосом прошу дати десять п’ятиієнових марок і, як робить у таких випадках комівояжер, питаю: «Це правда, що М.-сан купив нову автомашину?»

— Автомашину? — Начальник пошти поволі переводить погляд на завішене суміжне віконце.— Ні, про це я не чув...

— Напевне, купив...— з-за завіски несподівано долинув голос, мабуть, літньої жінки. Як часто буває у приватних поштових конторах, напевно, й тут працює подружжя.— Та хіба людина, яка вихваляється навіть кількістю будильників, мовчатиме, коли поміняє машину?

Почувши ці слова, я полегшено зітхнув.

— Бо від людей, яким можна вірити, я дізнався, що М.-сан їздить на червоній автомашині.

— Та ви що, його машина блакитного кольору,— заперечує начальник пошти.

— Звичайного блакитного кольору. Я не хочу сказати, що він погана людина, але...— додає його дружина.

— Та облишмо його... Може, і ви придбаєте машину?.. З нею жилося б набагато легше, та й користі було б більше, ніж від страхування життя.

— А хіба в моєму віці не пізно вчитися водити машину? З вас п’ятдесят ієн...

Я простягаю стоієнову банкноту й прошу решту дрібними грішми.

— А справи в М.-сана, як і раніше, йдуть добре?

— Ще б пак! Колись тільки вугіллям торгував,— поспішила сердито відповісти дружина начальника пошти.

— Будинків наставили, і замурзаний вугляр перетворився на торговця пропаном, такого чистенького, наче щойно з лазні... От які часи...— простягти мені стовпчик десятиієнових монет, начальник пошти зневажливо скривився.

Торговець пропаном! Серце в мене так і тьохнуло. Отже, паливна база навпроти садиби пана М.— його власна! І навантажений балонами триколісний «пікап», що збиває куряву й деренчить, як бляшаний кінь,— теж належить йому? Якщо М.-сан не лише член муніципалітету, але й хазяїн паливної бази, то все стає на свої місця. Поведінка зниклого чоловіка того ранку... зв’язок фірми «Дайнен» з паном М. ...все втрачає свою загадковість.

— Яка несправедливість!..— приємним, майже співучим голосом, що не в’язався із змістом цих слів, проказала дружина начальника пошти.— Доки все це триватиме?..

Я обертаюсь і дивлюся крізь скляні двері. Два парубки котять балони з узбіччя вулиці до складу, з характерним для паливної бази навісом із гофрованої бляхи. Всередині складу темно, і я не бачу там нічого. В цьому містечку, що лежить у долині, оточеній зі сходу та заходу пагорбами, сонце, напевно, сідає раніше, ніж деінде. Чути, як дружина начальника пошти, злегка покашлюючи, підводиться. І відразу спалахує світло. За тих кілька секунд, поки я запалював сигарету, як і треба було сподіватися, розв’язалися у моїх нових знайомих охочі до пліток язики.

— Ви знаєте, нам офіційно обіцяли, що як тільки забудується Другий квартал, сюди проведуть газ... Якщо місто отак розростається, розбухає, то розбухає і гаманець у торговця пропаном... Та коли проведуть газ, його діло лусне, як мильна бульбашка... А поки що його база розширюється, телефонів понаставляв, робітників багато набирає. Та й «пікапів», якщо рахувати й ті, що в філіях, штук із десять...

— Ні, дев’ять.

— Та все одно лусне, як мильна бульбашка.

— Якось заходив до нас і просив підписатися під петицією... мовляв, пропан не отруйний, як газ, і гігієнічніший...

— Безглуздя! Та хто в такому віці, як наш, стане отруюватися газом? Що не кажіть, головне — це вигода. Навряд чи хтось співчуватиме голосінням вугляра.

Перший квартал міста F. ...Головна вулиця колишнього містечка F., яка починається від пошти... пряма, спадиста вулиця завдовжки метрів чотириста, що закінчується перед кам’яними сходами муніципалітету... Серед критих черепицею будинків виглядають селянські будівлі з високими дахами і гратчастими дверима — здається, наче там і досі розводять шовкопрядів... щоправда, у просторих дворах замість тутових дерев — малолітражні автомобілі... Яскраво сяє,— зрештою, як усюди,— крамниця електротоварів. Сама крамниця тільки зовні схожа на перехняблену бондарню, проте вона ще процвітає... Рідкі вуличні ліхтарі тільки підкреслюють жалюгідну долю старої частини міста... Хоча між деревами на гребені західного пагорба ще пливе світло надвечір’я, тут, у долині, скоро споночіє... Я поволі веду автомашину давно не лагодженою, вибоїстою дорогою, не спускаючи з очей глибокого рову з правого боку...

Неподалік од муніципалітету стара крислата криптомерія затулила своїм віттям мало не третину дороги — здається, тут вхід до сінтоїстського храму. Чималий майданчик, на ньому кілька автомашин. А чи є серед них одна блакитного або сіро-блакитного кольору?.. З шести — чотири блакитні, отже, немає надії натрапити на якісь сліди. У вікнах муніципалітету, за винятком частини другого поверху, ще світиться: очевидно, службовці затрималися після роботи, щоб підготувати матеріали для звіту. Розвертаюсь і поволі їду назад тією ж вулицею.

Я погано уявляю собі діяльність паливної бази. Та ясно одне: в міру того як житлове будівництво виходить за межі старого міста, завдяки пропану вуглярі розширюють свою торгівлю і з ростом населення їхнє діло щораз більше процвітає... І все ж, як плазуни, що виросли до велетенських розмірів, врешті змушені були поступитися місцем ссавцям, так само коли-небудь газ виживе з будинків свого супротивника. Скільки іронії криється в такій торгівлі: вона народжується і вмирає від того, що місто росте без упину... Яка трагічна її доля, коли в хвилину найбуйнішого розквіту їй виголошують смертний вирок!.. Який непевний спосіб заробляти гроші — це те ж саме, що зробити з шибениці стіл і втішатися на ньому делікатесами, дарами гір і морів!.. Навпевне тут не обходиться і без страждань.

Та хоч би які були ті муки, наперед видно, хто візьме гору. Хіба можна врятуватися від такого супротивника, як газ? Яка надія на те, що вдасться зманеврувати? В такому зіткненні сили надто нерівні. Хоч би якою була його мета, коли того ранку він збирався послати Тасіро-куна з дорученням, нема підстав підозрювати, що саме у зв’язку з цим виникли обставини, які змусили його до втечі. Здається, мав рацію заступник директора, який наполягав на тому, що зникнення Немуро-сана не має нічого спільного із злочином. Та й, мабуть, запевнення Тасіро-куна, що він даремно марнував час на поїздку до містечка F., теж правильне. Бо якщо запитати, чим може зарадити оптова фірма «Дайнен» загнаним на слизьке дрібним замовникам, то відповідь буде така: вона спокійно, милосердно помагає їм померти і приймає замовлення на надгробок.

Я зупиняю автомашину перед паливною базою М.-сана.

В ній нічого не змінилося, тільки засвітилися під навісом ліхтарі. Як і раніше, двоє робітників перекочують балони у склад. Один з них, парубок років двадцяти, високий і змарнілий, справляє враження людини, хворої на шлунок. Другий — років тридцяти, обвітрений, з грубою шиєю, обмотаною рушником, і міцною статурою. Працюють вони начебто поволі, знехотя, але балонів прибрали чимало.

— Начальства ще нема?

— Начальства? — Не відриваючи рук від балона, молодий глянув на мене підозріливо — з таким виглядом, ніби почув незнайоме слово. Балон скидався на бомбу і кольором, і формою, білий торговий знак на ньому був схожий на листок дерева.

Видно, юнакові не сподобалося, що я сказав «начальство». Адже їхній хазяїн, колись звичайнісінький торговець вугіллям, тепер став членом муніципалітету, тож, мабуть, годиться величати його шановним паном. Та, здається, я дарма надавав цьому такого великого значення, бо, кивнувши підборіддям на будинок по той бік вулиці, робітник відповів:

— Рідко заходить сюди, у склад... та й дома, напевне, ще нема — не видно автомашини...

— Власне, я з фірми «Дайнен»...

Ні, я не збрехав. Звісно, я приїхав з нашого агентства, але перед тим побував у фірмі «Дайнен». Якби мене потім навіть допитували, але не дуже доскіпливо, то мої відповіді здавалися б задовільними.

Робітник поклав балон на землю і, випроставшись, переглянувся зі своїм старшим напарником, який щойно вийшов зі складу. Здавалося, що хлопців мої слова зацікавили, але не дуже, бо, видно, назву «Дайнен» добре знали... А втім, і після його зникнення крамниця палива М.-сана, як і раніше, була торговим партнером фірми «Дайнен», їхні ділові стосунки не припинялися ні на один день, тож нема надії натрапити тут на його сліди.

Та оскільки я цього сподівався, то не занепадав духом. Мені було важко дістати потрібні відомості, а тому я хотів якомога довше ними насолоджуватися. Мене хотіли ошукати, намагалися звести на манівці і навмисне чинили перешкоди — такого відтінку хотів я надати своєму черговому повідомленню. Тому-то ця поїздка, яка забрала в мене дві з половиною години, перетворилась у справжній спектакль — однаково що закидати вудку у плавальний басейн.

Крім того, щоразу, як одна за одною гинули мої надії, ворушіння криваво-червоної личинки якогось величезного метелика ставало дедалі нестерпнішим, сповіщаючи про наближення хвилини, коли метелик проб’є кокон і вилетить. Як тільки він вирветься на волю, то полетить, не блукаючи, прямісінько в те жовте вікно... проникнувши крізь шибку і штору, вгризеться іклами в чоловіка, тінь якого видніє у вікні,— звичайно ж, це схожа на чорну стіну спина самозваного брата,— цілячись у його серце. Стривай, у метелика немає іклів! А коли так, то нехай зайде по дорозі до дантиста і вставить їх собі... так, треба якомога швидше піти до зубно-но лікаря. Кінчиком язика я намацую дірку від вирваного кутнього зуба і відчуваю металевий присмак крові.

— «Дайнен» — це що, головна фірма?

Шморгнувши носом, молодший робітник висунув з дірявої рукавиці палець і висякався. Прочищений ніс, мабуть, допоміг йому зрозуміти, в чому річ. На мій ствердний кивок він додає:

— Дивина, та й годі! Казав, що йому треба до фірми «Дайнен» і ще зранку поїхав...

— Оце тобі маєш!..— запихаючи кінець рушника під комір спецівки, невиразним голосом із сильним провінційним акцентом заговорив старший.— Удав, що їде, а сам кудись повіявся... Щасливчик!..

З удаваною таємничою посмішкою я спішу підтакнути:

— Справді, до місць розваги в місті на машині близько — рукою подати.

— Що?..— Молодший робітник, впершись руками в боки, похитується.— Коли в Другому кварталі бараки з’явилися, сюди і з міста зачастили... Коли будете їхати назад — поверніть до річки... готель, ресторан — на тому березі... а на цьому — мікроавтобуси, такі, якими в дитячих садках користуються... з червоними ліхтариками, вони щовечора по штук десять шикуються один впритул до одного — чи не хочете сосисок, чи не хочете випити й закусити?..

— Та не подумайте, що сюди їдуть тільки для того, щоб живіт напхати гарячими сосисками,— прохрипів старший і харкнув плювком завбільшки з куряче яйце.— Справжній товар тримають ззаду, за перегородкою... і знаєте що?., м’які діряві дзабутони[23]... хитро зроблено...

— Догадуєтесь, що це за діряві дзабутони? — молодший захихотів, наче його залоскотали, й присів навпочіпки. Відразу чорна тінь від його постаті зіщулилась і принишкла на чорній землі між ногами.— Там така тіснота, що ніде лягти. Ось тому їх називають дзабутонами, а не живими підстилками...

— Та що там балакати — просто діряві дзабутони, які пожирають гроші! — немов спльовуючи, проказав старший і взявся знову до роботи, а молодший, ляснувши рукавицями, що від грязюки й мастила стали схожими на стару гуму, раптом недбало додав:

— А коли так, то важко сказати, коли повернеться... До речі, вже цілу годину його дожидає ще один гість...

— Такий нахаба! Нишпорить туди-сюди, як у власному домі, без дозволу дзвонить по телефону...

Обидва парубки, ніби змовившись, кинули погляд на будинок — очевидно, контору. Невже відвідувач — кредитор, яких ніколи не зустрічають з усміхом на устах? Якщо я хочу добути потрібні відомості, то, мабуть, треба звернутися до цих двох робітників. Беру в рот сигарету й пропоную їм:

— Хотів би у вас дещо запитати...

— Курити заборонено! — остерігає хрипким голосом старший парубок, та молодший спокійнісінько бере сигарету й, черкнувши запальничкою, спочатку сам закурює, а потім підносить вогник і мені мало не під ніс.

— Нічого, вітер сьогодні західний.

— Ти що, не проходив інструктажу, як поводитися з легкозаймистими речовинами?

— А хіба варто так дорожити життям? — Молодший усе ще тримає переді мною вогник. Я вирішую, що сигарета безпечніша за вогник у запальничці, й поквапливо прикурюю.— Якби склад мав зайнятися, то це сталося б за одну мить. Зрештою, все тут, напевне, застраховано, тож директор навіть зрадів би.

Директор?.. Директор — хіба це не дивовижа? За одну ніч на околиці міста, що постійно розростається, раптом виникають нові вулиці. Тож нема чого дивуватися, якщо тих директорів стає щоразу більше.

— Просто ти ще зелений!

— Якщо порівняти з твоїм синім носом.

— Ого, ти ще й огризаєшся! — Старший висякав носа, посинілого чи то від холоду, чи то від пияцтва, в кутиках його очей з’явилося щось схоже на мед — сльози чи, може, гній.

Молодший парубок перестрибнув через рів на узбіччя дороги, де лежали балони, і на диво лагідним голосом сказав:

— Знаєте, мій напарник продав землю, але з одержаних грошей двадцять тисяч ієн у нього вкрали на велодромі, а тридцять тисяч він сам забув на полиці в електричці, і відтоді зовсім спився.

— Не мели дурниць! — сказав старший байдуже, не заперечуючи, але й не підтверджуючи, і лінькувато попрямував до балонів.— Слухай, треба спішити, а то скоро привезуть нові.

— Я хотів тільки запитати...— Ніби переслідуючи їх, я перестрибую через рів і, опинившись між обома парубками поза кружком світла, вмикаю магнітофон.— Коли ви почали тут працювати?

— Я працюю вже цілий рік,— знехотя беручись до роботи, відповідає молодший,— а він, здається, три місяці.

— Сьогодні якраз три місяці й десять днів. Куди ж дінешся...

— То ви, мабуть, знаєте...— я повертаю мікрофон до молодшого робітника,—...про начальника відділу Немуро з головної фірми... про Немуро-сана, начальника торгового відділу... напевне, він тут не раз бував...

— Та ні, не чули...— На вузьку, сантиметрів із тридцять завширшки дошку, перекинуту через рів, треба спритно покласти навскоси балон і сильно крутнути, а потім, використовуючи природний нахил, котити, підштовхуючи руками.— В усякому разі, для нас це було як грім з ясного неба, коли хазяїн змінив колишнього поставника на фірму «Дайнен»... ми про це нічого не знали...

— А коли це сталося?..— щоб приховати хвилювання, яке несподівано перехопило мені горло, я вдавано закашлююся димом.— Коли хазяїн зав’язав ділові стосунки з нашою фірмою?..

— Здається, минулого літа... Того дня в мене був вихідний і я ходив на річку купатися, пригадую, саме тоді один шибеник утопився...

— В липні?.. В серпні?..

— Начебто в липні.

Якщо це сталося в липні, то він, як новопризначений начальник відділу, напевне, грав не останню скрипку в переманюванні крамниці М.-сана на бік фірми «Дайнен». А може, саме завдяки успіху тієї операції йому дісталася посада начальника. В кожному разі, його зусилля дали рясні плоди, адже й досі паливна база підтримує ділові стосунки з фірмою «Дайнен». Та навіть у тому випадку, якби операція провалилась і нагода підписати контракт була прогавлена, все, що сталося, могло б мати певне відношення до його зникнення. Правда, жаль, що знову даремно витрачав батарейки до магнітофона.

Десь далеко пролунав металевий звук вибуху і довго відлунював від пагорбів, що оточували місто. Мабуть, це вихлопна труба великої машини. Вимкнувши магнітофона, йду з молодим парубком, що спритно перекочує балон.

— А чи нема в конторі когось, хто б знав про це?..

— Та як вам сказати...— молодий робітник не дає рукам перепочинку.— В конторі залишилася тільки секретарка... новенька... крім того, до неї в’язне якийсь огидний тип, вона аж розплакалася, тож розмова з нею не вийде.

— Огидний тип?

— Начебто комівояжер... той, що й над річкою в тих мікроавтобусах з червоними ліхтариками орудує...

Ми саме підійшли до складу з односхилим дахом. Удвох із старшим робітником, що підоспів на поміч, вони одним махом поклали прикочений балон на три ряди інших. Судячи з того, як брязнуло залізо, я здогадався, що балони досить важкі.

— Можна зайти до контори?.. Холодно чогось сьогодні...

Старший, ніби зовсім не зацікавлений моїм запитанням, згорбившись і наче пританцьовуючи, попрямував на дорогу.

— Пройдіть он там і відразу зверніть ліворуч,— шморгаючи носом, молодший кивнув підборіддям на прохід між складом і конторою, глянув на чорне небо й, затиснувши пальцями дірки на рукавицях, подався вслід за старшим.

Послухавшись його, я протиснувся крізь вузенький прохід і вмить натрапив на розсувні двері з тріснутою шибкою, що була склеєна целофановою стрічкою... Запах такий, наче в бензині розчинили нечистоти... чи скоріше запах добрив, змішаних із тваринячою сечею... Скрип розсувних дверей, що рухаються на погнутій рейці... Злегка прочиняю їх, і враз, наче мокрою хустинкою, мені в обличчя б’є задуха, властива лише паливним базам.

Навпроти дверей, до самої стелі, ширма, на ній пришпилено кнопками розклад руху автобусів, намальований двома фарбами. Ліворуч від ширми — старий канцелярський стіл, повернутий до входу. Над столом — коротко підстрижена дівоча голова, під столом — стиснуті докупи круглі білі коліна.

— Добрий вечір! — зумисне не дивлячись на дівчину й погладжуючи руками навпереміну то одне, то друге передпліччя, немов утираючи в шкіру кімнатне тепло, вітаюся надміру веселим голосом.

— Добрий вечір!..

На мить я не вірю своїм вухам. Здається, відповів чоловічий голос. Таки справді, чоловічий. Озвалася не дівчина, а хтось із-за перегородки. Неприємний голос. Мабуть, того нахабного типа, про якого розповідали хлопці. В міру того як я просувався вперед, у поле мого зору одне за одним потрапляли: металевий стелаж... білі завіски на вікні, які ще більше підкреслюють безсмак умеблювання кімнати... перед стелажем якісь дивні пластмасові квіти... далі телевізор... круглий столик, покритий лискучим, наче срібло, пластиком... на ньому знайома попільниця з котячими фігурками... і на цьому тлі знайомий чоловік, що сидів, підперши обличчя рукою.

То був він.

Він... безперечно, він... той, що видає себе за її брата. Знявши піджака й недбало попустивши краватку, зі спітнілим лобом, він гордо випнув підборіддя і ледь-ледь посміхався. Без піджака він не такий міцний на вигляд, плечі зсутулені й вузькі. Що його сюди принесло?.. Неприємна гра... Таємниця ловів здичавілого пса в тому, щоб удати, ніби твою увагу привертає щось інше — саме так і я збирався чинити... та ось той дикий пес виліз, махаючи хвостом, якраз із того, іншого місця...

— Сьогоднішній день повний випадковостей... я просто вражений...— І навіть не силкуючись вдати, що вражений, чоловік веде далі: — Я приголомшений... Хоча думав, що ви таки винюхаєте колись цю крамницю... Чого стоїте? Сідайте.

— А все-таки чому ви мовчали, якщо знали про неї?..— Я вмить увімкнув магнітофона.— Адже в заяві про розшук ясно написано, що мені буде подано всі потрібні відомості...

— Та хіба треба повідомляти навіть про таке, що нічого не варте? — Чоловік безтурботно озивається до секретарки: — Панночко, вибачте, принесіть гостеві чашку чаю!

Дівчина мовчки підвелася. Зім’ята спідничка, наелектризована тілом, прилипла ззаду.

— Якщо ви вважали, що така інформація нічого не варта, треба було зразу сказати, чому.

— Яка непривітна дівуля!..— пропустивши повз вуха мої слова, чоловік поклав ногу на ногу.— Якби ви знали, як мені неприємно!.. Самі бачите, куди не піду, всюди мене вважають злою людиною. Та найгірше те, що я звикну до такої ролі й думатиму про себе так, як думають про мене інші, якщо нічого не зміниться...

— А все-таки, що ви тут робите?

— Справді, що?

— Знову випадково? Блукаючи вулицями, випадково помітили...

— Я програв одне очко,— і мій співрозмовник весело засміявся, клацнувши пальцями.— Кажу без жартів, ваша підозра таки небезпідставна. Справді, небезпідставна. Бо тут дивовижно переплелися різні нитки.

— Коли ви так вважаєте, то могли б пояснити докладніше.

— Я хотів прикинутися, що нічого не знаю, якщо тільки вдасться... Та у вас такий сердитий вигляд... Гаразд, розповім усе як є... Правду кажучи, я приїхав сюди шантажувати.

— Шантажувати?

— Панночко, правду кажу чи ні?

Знявши металевий чайник з гасової грубки й переливаючи окріп у великий порцеляновий чайник, дівчина наче завмерла і не збиралася відповідати. Але її мовчанка була красномовнішою за будь-які слова.

Самозваний брат байдуже вів далі:

— Я заздалегідь повідомив, щоб мені сьогодні приготували чек... Та хазяїн кудись дременув, а панночка панночкою: мовляв, нічого не знає, нічого не чула... Однак, шановна, такі хитрощі нічого не дадуть. Бо зволікання з виплатою на один день тільки збільшують проценти. Так і перекажіть хазяїнові. Я тепер людина вільна — приїжджатиму кожного дня.

Дівчина мовчки, замкнувшись у собі, налила дві чашки слабенького чаю і, поставивши їх на стіл, так само мовчки повернулася на своє місце. Очевидно, більш вольова дівчина, ніж я сподівався.

— Непривітна дівчина! Може, в неї склалося про мене неправильне уявлення?.. Та гадаю, що бути жертвою шантажу так само непристойно, як і шантажувати.

Хоча ця друга зустріч застала його зненацька, він без жодних вагань признається, що когось шантажує. Які треба мати нерви... Від самого початку йому не слід було довіряти, а тепер, коли мені завдано такого несподіваного удару, я опинився в становищі мухи, що попала в пляшечку з клеєм. Справді, в мене було бажання при першій нагоді зірвати маску. Проте сподіватися на успіх у такій обстановці я не міг. Бо мій співрозмовник певною мірою спільник клієнтки, мешканець привілейованого забороненого району. Навіщо йому віддаватися в чужі руки? Невже хитрує?.. Коли так, то чому?.. А може, він любить хизуватися своїми гріхами?.. Отже, я його зовсім не знаю.

— Пробачте, але так я не зможу виконати свого завдання.— І розуміючи, що відвертістю тільки завдаю собі шкоди, веду далі: — Я навіть засумнівався, чи взагалі заява про розшук була серйозна.

— Чому?

— Надто багато ви приховуєте. Та не подумайте, що я плекав якісь надії на те, щоб на цій провінційній топливній базі знайти щось цінне. Для справжньої сцени вона надто грубо збита.

— А якщо сюди вплутується шантаж і вимагання...

— І крім того, шантажист — родич пропалого безвісти...

Не спускаючи з мене очей, мій співрозмовник підніс чашку до рота й, сьорбаючи, проказав:

— Я так і знав. Ви кмітлива людина. Але, як то кажуть, і мавпа з дерева падає. Вам нікуди було впасти, і ви обрали мою голову. З чого почати пояснення? Передусім з мети? Навіщо я вдався до шантажу?..

Несподівано його слова перебиває різкий автомобільний сигнал. Той уривчастий, немов захеканий, гудок належить трьохколісному «пікапу» старої моделі. Певно, моя автомашина заважає розвантажувати балони. Потім знадвору чути голос: «Приберіть машину!» Я прямую до дверей, за мною, накидаючи на себе піджака, поспішає співрозмовник. Значить, на цьому сьогодні й розійдемося?.. Під піджаком його плечі знову перетворюються на чорну стіну... Проходячи мимо дівчини, він щипає її за носа — вона підстрибує разом зі стільцем, але не лементує. «Не забудь сказати хазяїнові,— чоловік одягає пальто, що висіло біля ширми,— щоб не зволікав, а то доведеться платити проценти».

Знявся вітер. Небо полощеться на вітрі, як чорна ковдра. Коли, обмінявшися з робітниками нерозбірливими словами прощання, я сідаю в машину, самозваний брат, наче само собою зрозуміло, береться за ручку дверцят і чекає. Заводжу мотор, і він сідає до мене в машину. Рішуче натискаю на акселератор, але остиглий мотор затіпався так безнадійно, ніби його розбив параліч.

— Ні, ні... Найважливіше не мета, а засіб... Питаєте, чому я вдався до шантажу?.. Бо мені потрібні гроші... правду кажу... самих тільки видатків на розшук, який ви провадите,— тридцяїь тисяч ієн на тиждень... Сестра одержала грошову допомогу за чоловіка, але що з нею можна зробити?.. Тридцять тисяч ієн на тиждень... Отже, на місяць сто двадцять тисяч... Та хіба чесною працею заробиш таку суму?

— На місяць?.. Невже збираєтесь і далі провадити розшук?

— Звичайно. Я ж півроку на нього потратив. Невже ви певні, що за тиждень зумієте довести справу до кінця? Та я із самолюбства роздобуватиму гроші. Якщо буде треба, то навіть цілий рік... побачимо, хто витриваліший...

Він ледь-ледь посміхається, а я не знаю, що й подумати. Продовження розшуків... І без того я не можу всього перетравити... Коробка сірників з чорними та білими головками... Начебто випадкова зустріч на автостоянці перед кав’ярнею «Камелія»... Пізніша, теж начебто випадкова, зустріч на паливній базі М.-сана... Признання у шантажі... Якщо він просто підозрілий тип, то все зрозуміло, але він безперестанку пхається наперед, ні, він не просто підозрілий тип... Мабуть, закурю... Нескінченне продовження розшуків?.. Мотор працює з перебоями... відпустивши гальма, вмикаю опалення... Невже я помилився?.. А що як клієнтка не перебуває ні з ким у змові, а щиро дошукується правди?.. Так чи інакше, треба ще раз із нею зустрітись і чітко окреслити на карті межі, в яких маю діяти. Та насамперед слід переконатися, чи та жінка, що стоїть спиною до жовтої завіси та книжкової шафи і з нетерпінням перебирає майже прозорими пальцями край столу, прагне того самого, що її брат.

Немов одгадавши мої думки, співрозмовник злегка посміхається і сумно, наче глузуючи з самого себе, каже:

— Непростимо я поводжуся... Таке свавілля — нестерпне... Навіть шахрай, коли пориває зі своїм минулим, змушений клястись... Якщо не докопаєтеся до суті — нічого, претензій до вас не матимемо... Мабуть, думаєте, що сестра — жінка неповноцінна, а він — гомосексуаліст?.. Нехай так, але якщо не докопаєтеся до суті... якщо за всяку ціну не повернете його і не переконаєте, щоб він викинув з голови думку про втечу... сестра не знатиме спокою... От хай йому біс!.. Ви мене розумієте?..

На жаль, я нічого не втямив... Мимоволі гальмую перед вантажною автомашиною, що суне просто на нас з яскравими фарами... В чому я мушу переконувати йог о?.. Чого, як тільки побачу, мушу повернути його жінці?.. Невже самозваний брат не розуміє, що такі міркування завдали б їй болю?.. Хмара куряви, що знялася вслід за автомашиною, закрила всю дорогу... Кажуть, що найрозумніший злодій — це той, який сам кричить: «Ловіть злодія!»

— В усякому разі, надія тільки на вас... А видатки я беру на себе... В крайньому випадку я готовий податися на кораблі навіть до В’єтнаму... Кажуть, коли зібрати команду з тридцяти чоловік, то можна заробити двісті тисяч ієн за один рейс... До речі, може б, ви ще трохи побули зі мною?

— Ви п’яні? — спокійно запитує вона, але двері залишаються на ланцюжку.

— Мені обов’язково треба з вами сьогодні поговорити... Це необхідно для завтрашніх розшуків...

Вагаючись, жінка зняла ланцюжок, впустила мене й залишила в передпокої, а сама, одною рукою притримуючи комір пальта, накинутого на піжаму, а другою поправляючи скуйовджене на потилиці волосся, повернулась і зникла за дверима кімнати. Я несамохіть озираюся — шукаю на підлозі чоловіче взуття і прислухаюся... Що я підозрюю?.. Сам здивувався, збагнувши, що саме... Він тут чи ні?.. А що як, прикинувшись пропалим безвісти, він насправді переховується у власному домі?..

Химерна, звісно, думка, але не безпідставна. Бо чого б у таку пізню ніч вона передусім питала: «Ви п’яні?» Хіба не природніше було б їй, клієнтці, спершу поцікавитись, які новини?

Та ні, це брехня. Словесний викрут. Напевне, з першого погляду, по моїй винуватій поведінці здогадалася, що не можна сподіватися якихось особливих повідомлень. Зрештою, якби я про щось дізнався — приємне чи прикре,— то міг би відразу скористатися таким зручним надбанням цивілізації, як телефон...

Жінка повернулася. На ній були темно-сині шаровари, рудуватий, сплетений з товстих ниток, вовняний джемпер, волосся зачесане, як завжди, але яскраві веснянки під очима та стриманість надавали їй вигляду зовсім іншої людини. Очевидно, вона мене остерігалася. Ледь ворушачи неслухняним язиком, я вибачливо проказую:

— ...Власне, йдеться про ту вчорашню сірникову коробку... І в повідомленні я написав про неї, про кав’ярню «Камелія», та якщо говорити про наслідки, то, на жаль, нічим похвалитися. Мене ось що турбує... ви, здається, казали, що сірникова коробка лежала разом із старою газетою? Вона ще у вас? Та газета мені помогла б...

— Авжеж, повинна бути, але...

Жінка кинулася було шукати, але я її затримав. Відчуваючи, як горло стискає неприємний парадокс: «Сама спроба виправдатися — це вже виправдання», я веду далі:

— Передусім я хотів би знати дату на тій газеті... Між газетою і сірниковою коробкою є якийсь зв’язок чи ні?.. Здоровий глузд підказує, що, мабуть, нема... Та не завжди можна так стверджувати — все залежить від дати на газеті... Ось що мене непокоїть... З якого дива та сірникова коробка така потерта?.. Невдале відвідання кав’ярні «Камелія» навпаки змушує задуматися над багатьма речами... Гіпотез можна висунути скільки завгодно... та скільки їх не висувай — усі вони суперечливі... Як поламаний компас, що показує то сюди, то туди... Однак навіть поламаний компас — це компас... Мені здається, що досить ще одного зусилля, найменшого натяку — і компас покаже правильний напрямок...

— Я зараз перевірю.— Зупинивши, здавалось, нескінченний потік моїх слів, вона злегка вклонилась і, на мить — так, що я міг і не помітити — завагавшись, додала: — Заходьте в кімнату, і, будь ласка, почекайте.

І от знову я в цій кімнаті з жовтою шторою, як і вчора, сідаю на те саме крісло й міцно стискаю руки. Видно, грубку щойно погасили, бо разом із запахом гасу залишилося ще трохи тепла. Та дивно — мене чомусь морозить. Мені здалося, ніби той холод почав пронизувати мене, як тільки я сів. Наче я силоміць когось відсунув і зайняв його місце... Когось із страдницьким, беззахисним обличчям, схожого на силует дерева в тумані... Можливо, це був він... Уперше сором’язливо торкнувся мого серця... але відразу ж повернувся на плоску фотографію, слухняно поступившись мені своїм місцем. У моїй душі, наче крапля чорнила на воді, спочатку протяглося смужкою, а потім розповзлося плямою крижане відчуття сорому...

Охоплений підозрою, я починаю повторювати вчорашнє. Насамперед в очі впадає попільничка на столі. На щастя, вона чиста й суха, і нема ніяких ознак, що нею недавно користувалися. На повні груди вдихаю кімнатне повітря. Той самий легкий запах жіночої косметики, перемішаний із гасовим чадом... тютюном не пахне зовсім. Під столом, застеленим скатертиною, прозора сутінь. Мій погляд перебігає від штори до книжкової шафи, а звідти на телефон. По дорозі його змушує спіткнутись і привернути до себе увагу той папірець, пришпилений у кутику штори... Прислухаючись до того, що відбувається в сусідній кімнаті, навшпиньки обходжу стіл і придивляюся — кульковою ручкою невеликими, але виразними цифрами, очевидно, жіночою рукою написано семизначне число... Начебто я десь його бачив. ...Еге ж, це той самий телефонний номер, що був віддрукований на етикетці сірників із кав’ярні «Камелія». Однак це відкриття чомусь мене не здивувало. Замість подиву я відчув у серці ще сильніший холод. Боячись помилитися, я, однак, найбільшу надію покладав на таку можливість. Отже, ця жінка, мабуть, не зовсім невинна жертва.

Раптом я стаю зухвалим, грубим. «Так і треба»,— переконую себе. Тепер уже ніхто мене звідси не прожене. Останній мій козир — сірники з різнокольоровими головками і те, що вона — спільниця того шантажиста... А все-таки яка холоднеча... Може, тому, що хміль проходить?.. Як ваші справи?.. Справді, як?.. Ще недавно я мав оберемок усього, що й двома руками не міг би втримати... Та мить, коли я зупинив унизу машину і, поглядаючи на жовте вікно, вагався — вийти чи ні... роблена посмішка самому собі в дзеркалі, коли нарешті вимкнув мотор... бетонні сходи, скрадливі кроки... освітлена лампою, викладена прямокутниками чорно-біла площадка сходів, подібна до вівтаря... Але зараз мої руки порожні, як після нападу розбійників.

Ви п’яні?.. Яка нісенітниця! Адже після того понад дві години я сидів, увімкнувши опалення, біля спущеної шибки, виставивши обличчя назустріч крижаному нічному вітру. А крім того, не я сам напився саке, яким мені дорікаєте, а напоїв мене не хто інший, як ваш добрий, розсудливий та незамінний спільник. Якщо вже звинувачувати когось у поганих намірах...

Але що це за звук? Здається, він долинає з кухні, відразу з-за штори. Легкий, але виразний у мертвій тиші, стукіт склянок... характерний звук від зіткнення рідини з повітрям... Я не знав, що плюскіт пива такий схожий на тужливе людське хлипання.

— Може, вип’єте пляшку пива?

Ні, не цим я спокусився. Скоріше голод спонукав мене зайти до мікроавтобуса на березі річки. Тільки подумати: від самого ранку я не мав у роті нічого, крім гречаного коржика. Звісно, не тому, що ніде було попоїсти — у Третьому кварталі, на вулиці, якою ходять автобуси, я бачив старомодний ресторанчик,— просто я сподівався ближче пізнати чоловіка, який видавав себе за клієнтчиного брата.

— І в тих пересувних крамничках з червоними ліхтариками ви теж своя людина?

— Оце так спостережливість!

В його самовпевненому сміху не було й тіні збентеження.

— На іспитах при вступі на роботу в мене не виявили особливих здібностей, і тільки зі збору інформації я чомусь одержав найвищу оцінку... Дивно, правда?.. Ті іспити бувають важкими... Ну, наприклад, після того як разом з екзаменатором обійдеш універмаг, він тебе запитує, що можна сказати про жінку в червоній спідничці або якого кольору черевики в чоловіка, що купував краватку?.. Але перевірка того, чи ти здатний добувати інформацію, трохи інша... Вказуються певні умови, і ти мусиш дати відповідь на три запитання: кого, про що і як розпитувати... На цьому я ні разу не спіткнувся... Екзаменатор питає, а я відповідаю... Вивідувати важко, але ще важче затулити вуха...

Темна, аж чорна, дорога, затиснута з боків кручею і насипом, що огороджує грушевий сад, схожа на тунель, у якому забули ввімкнути фари... Несподіваний порив вітру мало не вихоплює з рук кермо, пагорб і насип кінчаються, а починається короткий, крутий узвіз. І відразу ми опиняємося на дамбі, і дорога розходиться у два боки. Внизу замерехтіла купка вогнів. Та на відміну від того, що я собі уявляв, вони не тяглися рядами й не утворювали між автобусами ланцюга ілюмінацій, не було чути музики й людського гомону, як буває на храмовому святі. Тільки гойдалися на вітрі похмурі червоні ліхтарики й безрадісно цідилося синювато-бліде світло крізь розчинені двері автобусів, що розташувалися ламаним півколом на широкому висохлому річищі.

Та мій погляд привертав скоріше краєвид на протилежному березі, за дамбою. Досі його заступав насип, а тепер величезний простір голої землі, на якому було знищено поля, зруйновано будинки й викорчувано дерева, був освітлений з трьох боків велетенськими прожекторами. Праворуч, на відстані метрів ста звідси, контора й кілька робітничих бараків, схожих на яскраві кубики, вносили в краєвид пожвавлення і надавали йому вигляду мініатюрної копії міста. Бульдозери, екскаватори вгризаються в гору навпроти... Смуги безладно покарбованої тракторними гусеницями землі... Викладена бетонними плитами дорога між будівельним майданчиком і шосе... Раптом пролунав гудок, і машини та мотори, що своїм ревом стрясали чорне небо над собою, затихли. Від робітничих бараків на будівництво вирушило три вантажних автомашини. Кожна з них, мабуть, напхана новими робітниками, і, судячи з того, що освітлення не змінилося, робота йде, напевно, без перерви, у три зміни. «Гаряча пора»,— озвався він, коли автомашина спускалася в річище.

Зблизька краще, ніж із греблі, було видно деяке пожвавлення коло автобусів. На прилавку у відчинених задніх дверях з дерев’яним дашком над ними можна було купити китайську локшину, бутерброд з гарячою сосискою, саке та закуску і з’їсти та випити все це навстоячки. Позаду прилавка, в глибині — газова плита, а чоловік, здається, кухар, у білому фартусі сидів на дзабутоні. Прилавок — всього сантиметрів десять над помостом, а тому господареві автобуса доводиться весь час нахилятися.

Таких мікроавтобусів усього шість (хтозна, чи ті хлопці з паливної бази збрехали чи, може, сьогодні їх було менше, ніж звичайно), коло трьох із них по кілька відвідувачів. Якраз посередині півкола, що його утворили автобуси, біля вогнища, розпаленого в залізній бочці, троє жінок і двоє чоловіків. Чоловіки в ватяних смугастих комбінезонах, підперезані рудуватими поясами, в чорних чоботях — зразу видно, що це компанія певного гатунку. Жінки закутані до вух у грубі пальта, видно тільки їхнє волосся. Справді, таким жінкам з розкуйовдженим волоссям підходить прізвисько «діряві дзабутони». Від річки по ріні плентається юнак. Мабуть, ходив по воду. Очевидно, тутешню їжу краще дезинфікувати міцним саке, ніж слабким. Юнак попрямував до крайнього справа автобуса. Чомусь коло нього немає відвідувачів, і ліхтар погашено.

Таки правду казали ті робітники з бази: він тут своя людина. «Неголена фізіономія» з жовтими навіть у синьому світлі набряками, витираючи руки об фартух, щілинками очей та нижньою губою вдавано посміхається.

— Мабуть, змерзли?..

— Може, вип’ємо по чарці гарячого саке? — Самозваний клієнтчин брат підбадьорливо дивиться на мене.

— Мені китайської локшини. Я за кермом.

У моїх словах не було ні пози, ні впертості. Може, тому, що наш фах має багато спільного з їхнім, поліція ставиться до нас з надмірною настороженістю. Ради самозахисту я мусив дбати про те, щоб не справити на поліцію поганого враження. Звісно, якби була змога, я не відмовився б від чарки. Та якщо вип’ю, то доведеться залишити машину тут. Однак якби завтрашня поїздка по машину окупилася, тоді інша річ. Приміром, вернувшись сюди, я зможу спіймати М.-сана і роздобути якісь вирішальні свідчення...

«Неголена фізіономія» проносить обережно по колу спритно намотану на палички локшину й легко опускає в казанок з окропом. Специфічний запах крохмалю, змішаного з салом, солодко лоскоче ніс.

— Якщо вам холодно, можу позичити шарфа.— І звертаючись до «неголеної фізіономії», самозваний брат додає: — Давай що-небудь і для нас.

«Неголена фізіономія» ще не встиг понишпорити на полиці за плечима, як я вже відмовився. Тоді самозваний брат скоромовкою докинув: — Приготуй яєць! — і подався до вогнища. Чоловіки привіталися з ним за всіма правилами ввічливості — спираючись руками об коліна злегка розставлених ніг, нахилили голови. А він ледь-ледь кивнув, наче старший над ними. Жінки ж недбало помахали руками. Мабуть, він не просто тут своя людина. Недарма парубки з паливної бази назвали його комівояжером. А коли так, то цей самозваний брат...

— Ви з його компанії?

— Ні, просто знайомий.

«Неголена фізіономія» знову взявся до роботи й начебто ледь-ледь посміхнувся. Вільною рукою він почав чухатися в паху. В мене апетит відразу майже пропав, та ні, він чухається через штани, а посуд, здається, лежить в окропі — тож якось перетерплю.

...А все-таки інтуїція мене не підвела... Треба бути найостаннішим дурнем, щоб сподіватися від того брата правдивих відомостей... Однак він каже, що вдався до шантажу, аби оплатити витрати на розшук... Якщо розшуком, точніше, його провалом, хоче забезпечити собі алібі, яке дозволить йому успішно облагодити свої темні діла, то, за логікою порочного кола, йому й брехати особливо не треба. Тепер мені не варто стромляти носа в його справи. Бо поки розшук оплачується грішми, навіть одержаними за фальшивим чеком, мене ніщо не обходить.

Самозваний брат і чоловіки, обступивши вогнище, про щось розмовляють. Трьох жінок та розмова нітрохи не цікавить. Мені здається, ніби десь, колись я вже бачив таку сцену. Отвір, пробитий у животі залізної бочки, відсвічує синюватим вогнем. Розсипаючи іскри, в чорне небо здіймається стовп червоного полум’я. Знизу, крізь підошви черевиків, у тіло заповзає холод. Мабуть, завдяки дамбі тут затишшя, але над головою чути завивання вітру. Здається, що то свист радіоприймача, ввімкнутого на повну гучність, але не настроєного на відповідну хвилю. Незчисленні сухі пальці шурхотять гіллям та верхівками дерев на пагорбі. Я оцінюю на око, як ділить автобус фанерна перегородка з маленькими дверцятами, перед якими сидить «неголена фізіономія». На дві нерівні частини: меншу — спереду, коло сидіння водія, більшу — ззаду. Отже, для дірявих дзабутонів місця там вистачить. Щоб розігріти кров, ворушу пальцями ніг і запитую:

— Розважатися можна там, за перегородкою?

— Ні, в мене цього нема...— «Неголена фізіономія» спритно зачерпує друшляком зварену локшину і, струшуючи з неї воду, краєчком ока допитливо зиркає на мене: — Та навіщо воно вам?.. Хіба то жінки? ...Ті, що приходять сюди на заробітки...

— А чогось іншого?..

— Я тільки здаю в оренду приміщення. Тепер його займає ваш знайомий... З душі верне, як побачу кішку... Питав у лікаря, чого це... Каже, діабет... Коли поблизу бродить хтива кішка, я готовий задушити її... А от з людиною не годиться так робити... Смієтеся?.. Краще б той діабет причепився до мене замолоду... Не продав би душу дияволові... Візьміть яйця — оті круті, а оці ні... А крім того, яка користь здавати в оренду жінкам, коли все одно доводиться платити тій банді за місце... різниці ніякої.

— А все-таки цікаве діло ви собі придумали.

Зігріваю руки гарячою, як вогонь, мисочкою з яйцями.

— Цікаве? Та як вам сказати... Було б добре, якби вдалося сплатити за машину ще до того, як заберуся від тих бараків.

— Отже, ви торгуєте на власному автобусі?

— Діло виявилося не таким вигідним, як я думав. Бо є така річ, як правила дорожнього руху. І контроль за їхнім дотриманням... Тож хоча й маєш автомашину, однаково не можеш зупинитися будь-де й торгувати.

— Подайте перець.

— Зрештою, таких місць, де тебе не чіпатиме автоінспекція, як-от берег цієї річки або морське узбережжя, не так уже й багато... А крім того, там, де можна щось заробити, вже розташувалися спритніші, і якщо не даси їм відкупного, розпочинати торгівлю не смій.

— Все одно доводиться користуватись послугами інших людей, хіба ні?

— Поки надумаєш когось з’їсти, тебе проковтнуть. І ніхто тобі не поможе. Хочу вам от що сказати, і не тому, що він, здається, ваш приятель... Заповзятливий чолов’яга, правда? Але зайвого не здирає, а бере, як спочатку домовились... І все ж коли виплачу за машину, а вона до того часу дотягне, то влітку подамся куди-небудь на морське узбережжя подалі від міста і якось зароблю собі на прожиток...

Клієнтчин брат казав, що шукати слідів зниклого чоловіка тут — марна річ. Те ж саме стверджував і заступник директора фірми «Дайнен», і молодий службовець Тасіро. І ось тепер, побачивши на власні очі паливну базу пана М., обійшовши власними ногами містечко F., я теж, здається, схиляюся до тієї ж думки. З містечком F. його пов’язувала хіба що та паливна база. Між фірмою гуртового продажу палива і роздрібною базою існують звичайні, буденні стосунки, а тому поява на сцені того брата відразу впадає в очі... Цікаво, яка ланка зв’язує його з містечком F.,— його, що по роботі не мав до зниклого чоловіка ніякого відношення, якщо не рахувати, що доводився йому шуряком? Невже це теж випадковість, яку той тип так полюбляє?

Ясна річ, не позбавлене підстав також припущення, що ланки, які єднають його і брата клієнтки з містечком F., зовсім різні... Та ні, я перебільшую... В усякому разі, існування клієнтки, дружини одного і сестри другого, вказує на те, що ті дві ланки нерозривно зв’язані між собою. І саме тому, щоб розірвати їх, мені підсовують щораз більше різних вигадок... Можливо, що й заступник директора фірми «Дайнен», і навіть Тасіро перебувають у таємній змові з клієнтчиним братом, але заховалися в безпечній, недосяжній для мене зоні. Якби я послухався порад мого шефа, то замість слухати мав би затулити вуха, замість дивитися — заплющити очі, замість діяти — дрімати і, одержуючи за це грошики, ще й пишатися.

Немов злякане теля, заревів другий гудок. Закусивши нижню губу й не приховуючи роздратування, клієнтчин брат вернувся по скрипучій ріні до автобуса й, швидко вхопивши чашку, яку щойно «неголена фізіономія» наповнив гарячим саке, сказав:

— Для розваг гостей прийшло лише три жінки. Може, щось сталося?

— Бо грип лютує...— Крутячи головою, «неголена фізіономія» наповнює чашки чаєм із голубого емальованого чайника.

— Грип?! — Клієнтчин брат судорожно засміявся, а тоді повернувся до мене: — Нікчеми нікчемами. Вони мені остогидли. А я ж платив їм, нікудишнім, уже немолодим, постійну частку! Може, подумали, що досить підробили, і вирішили вмити руки? Та хто їх тепер таких любитиме?..

Раптом затряслася земля, загула темрява. Почалась робота. Тієї ж миті на тлі світляного пасма вздовж дамби замиготіли людські постаті, що, немов пританцьовуючи, квапливо збігали вниз. Очевидно, робітники, які закінчили зміну, помившись, прямують сюди на чарку саке.

— Всього три жінки... Що його робити?..

Цього разу клієнтчин брат не схопив чарки рукою, а нахилився і надпив два ковтки. На її товстому дні мерехтіло світло, відбиваючись на його підборідді серпиком місяця.

— Отже, це і є ваше діло?

— Діло? — Хмикнувши, «неголена фізіономія» зніяковіло засміявся.— А все-таки це не те, що красти або грабувати... Однак якщо влаштуєшся де-небудь у будинку на тривалий строк, то клопоту не збудешся... А коли на автобусі, що пересувається з місця на місце, то все гаразд... Цікава річ — закон... Людським життям дорожать, коли загрожує повінь...

— Ви давно обрали собі цей берег?

— Відразу, як тільки розпочалося будівництво,— виходить, торік у липні.

Торік у липні?.. Що тоді сталося?.. Ага, та це ж того місяця, коли паливна база змінила контрагента і ним стала фірма «Дайнен»!.. Дві ланки ланцюга знову з’єднуються... Та чи справді це дві ланки?.. Може, тут лише одна?.. І в серпні він зникає... Треба набратися сміливості й запитати того брата, якими, власне, документами він збирається шантажувати власника бази... І без його зізнань я сам мав би вже докопатися до таємниці... Мабуть, треба розставити сітку розслідувань так, щоб у неї попав і цей чоловік... А якщо разом з ним там опиниться і клієнтка, що тоді?.. В який бездонний вир мене занесло!..

— Ну що ж, я таки вип’ю з вами чарку. Автомашину можна де-небудь тут поставити, правда? Така холоднеча, що зуб на зуб не попадає.

— Похвальна обережність.— І кинувши на мене поблажливий погляд, клієнтчин брат додає: — Покладіться на мене. Якщо захочете, то й вас прилаштуємо на ніч. Даху над головою, правда, мало, але тут, коло дамби, все одно що вдома.

— Все це добре, але...— бурмоче «неголена фізіономія», підсуваючи мені чарку.

— Що ти хочеш тим сказати? — суворо, з докором запитує клієнтчин брат.— Чого тобі не вистачає, га, кажи?

— Та хіба я кажу, що не вистачає? — лінькувато похитуючись, відповідає «неголена фізіономія».— Чого ви до мене присікуєтесь?

— Тоді висловлюйся ясніше! Яка муха сьогодні вас усіх укусила?

«Неголена фізіономія» і далі похитується, мов знудьгована мавпа.

— Та ви погляньте: відвідувачів сьогодні ціла юрба... навіть забагато...

— Що ж у цьому поганого?

— А ви й справді нічого не чули?

— Про що?

— Та як вам сказати?..— і власник автобуса вперше підвів догори брезкле обличчя, на якому проступав неспокій.— Сьогодні щось начебто затівається... Якраз тоді, коли, здається, десятника не буде...

— Може, скажеш ясніше?

— Та я точно не знаю. То лише чутки. Мені навіть краще, коли жінок нема. Та не подобається, що не тільки вони прогулюють. Як чутка справдиться, то людей у вас, здається, буде малувато. Ваших хлопців прийшло тільки троє.

— А ти чув, що говорять?

— Та всі про це знають... Воно ж вас зачіпає, і я сподівався, що ви щось придумаєте... А виявляється, ви ні про що не здогадуєтесь...

Відвідувачів не було тільки біля нашого автобуса. За тих кілька хвилин, поки мою увагу привертало саке в чарці, наче виринувши з темряви й утворивши живу стіну, навколо кожного ліхтаря зібралося по четверо-п’ятеро, а подекуди й по семеро-восьмеро чоловік. Та особливо тривожної атмосфери не відчувалося. Згорбившись, кожен вихиляв чарку саке й виловлював закуску на тарілці. А може, я не знаю, як тут буває звичайно? Але якщо дошукуватися, що мене непокоїло,— то, мабуть, те, що на кількох чоловіках, хоча вони відробили зміну, були захисні каски. Однак, може, вони наділи їх просто для того, щоб захиститися від холоду?.. І навколо вогню завмерли в тих самих позах п’ятеро... Начебто ніхто не заграє з жінками...

Зненацька братова шия напружується. Як готовий до бою птах, він випнув уперед голову і, не випускаючи з руки чарку, рішучою ходою подався до вогню. Щоб не спіткнутися об каміння, йде навшпиньки, і його спина на тлі ще більшої темряви вже не здається стіною.

— Щось починається?

— Непогана людина...— «Неголена фізіономія» з цигаркою в зубах знову починає гойдати головою.— Не такий уже поганий, та все одно його ненавидять. Бо занадто спритний — це багатьом не до вподоби. Та найгірше те, що роботяг з бараків наказав годувати і поїти в кредит, а начальникові будівельної контори дав хабара, щоб той відраховував борги з їхньої платні.

— Ого!..

— В пошуках заробітків їх занесло аж сюди, де розваг ніяких, тож вони напиваються у кредит, хоча розуміють, що потім каятимуться. Хитро витрушують у них гаманці!

— Дивно, коли зчиняють бучу через таку дрібницю, правда?

— Післязавтра... п’ятнадцятого — день виплати... Ось у чому річ... Ще одну вип’єте?

— Ага, тільки за власні гроші.

«Неголена фізіономія» гасить цигарку об край газової плитки і хихоче. Мій погляд перебігає по корпусу автобуса й зупиняється на продовгастому дзеркалі, яке дозволяє водієві бачити, що відбувається на березі річки. П’ятеро людських постатей, нахилившись над вогнем, завмерли, наче на картині. «Неголена фізіономія», немов розмовляючи сам із собою, веде далі:

— Еге, непогана людина... А жінки тут, щоб ви знали,— самі покидьки, інші від таких тікали б, не озираючись, а тим з бараків однаково, з ким спати, хоч би й з колодою... Одна, кажуть, будь-кого до себе підпускає, а сама хропе і,кажуть, так мільйон уже збила...

— А чи немає в нього ворога?

— Та ви погляньте! — Голос «неголеної фізіономії» зазвучав фальцетом.— Он там люди збираються... Дивно, правда?.. Ненавиджу такі збіговиська... А ті, що на дамбі, напевне, сторожать...

— Може, дарма ви хвилюєтеся?

— Напиваються, як свині. Видно, всі автобуси хочуть випорожнити. Їй-бо, скоро й до нас присунуть.

— Хтось орудує ними, як маріонетками?

— Не знаю...

— Скажімо, член муніципалітету, що має тут вплив...

— Ви теж маєте значок?.. Навіть якщо під вилогою, негайно викиньте!

Однак я все ще легковажив обстановкою. Вважав, що, навіть якби щось і сталося, то закінчиться воно щонайбільше лайкою і погрозами. Нехай побешкетують. Це означатиме, що в клієнтчиного брата є вороги. Найважливіше — скориставшись цією нагодою, рознюхати, хто вони. Навіть коло починають креслити з однієї точки і закінчують іншою... В кожного лабіринта є свій вхід і вихід... Зрештою, мені байдуже, що станеться, аби тільки було якомога цікавіше, яскравіше...

Мабуть, від холоду та напруження саке мене зовсім не п’янить. А може, чарка занадто груба, і здається, що випив більше, ніж насправді. Попросив ще одну порцію — четверту.

Троє робітників, ухопившись за руки, кривуляючи підійшли до нашого автобуса. Заточуються всі троє, бо середній, у кімоно на ваті, якого підтримують товариші, ледве стоїть на ногах. Цибань з випнутим підборіддям, лівий у трійці, мовчки окинув мене гострим поглядом від голови до пояса. Напевне, шукав того значка? Чоловік у ватяному кімоно верещить: «Саке! Саке!» — затинається і ридма плаче: «Ти бач, мене вважають пропалим безвісти!.. Жінка подала заяву до управи, й тепер мене розшукують...» — «Не переживай,— приємний на вигляд, приземкуватий, з ріденьким волоссям чоловічок заспокійливо гладить заплаканого приятеля по плечу,— не побивайся, бо не поможе...» — «Саке! — репетує чоловік у ватяному кімоно і далі нарікає: — Та що там заява про пропалого безвісти! Напиши, бач, їй листа!.. Коли там дізнаються, що в мене є робота, позбавлять її допомоги. А я ж їй казав: потерпи два роки, вважай, що твій чоловік помер, і якось перебідуєш на державній допомозі...» Несподівано рівним і спокійним голосом почав і цибань: «Не бери собі того до серця! То не жінчина вина, а управи. Їм закортіло одрізати жінці допомогу, тому і втручаються...» — «Заява про розшук у бригадира. І він загрожує: або сам пиши, або я зв’яжуся з управою...» — «Не переживай! Ми свідки, що ти тут живеш. Цілісінький, з руками й ногами... Який же ти пропалий безвісти? Сміх, та й годі! Ти ж тут, з нами...» — «Авжеж, я тут, з вами».— «Ти тут, з нами»,— хором проказують цибань і приземкуватий чоловічок. «Дайте саке, хай їм грець! А писати листа не хочу!..» — «Управа хитрує... Але ти не переживай!..» — «Не журись, сказано тобі — ніякий ти не пропалий безвісти, тож вип’ємо саке, а до патінко[24] не підемо».

«Неголена фізіономія», піднявши великий палець, наче подає мені якийсь знак... Кидаю погляд на дзеркало біля вітрового скла — клієнтчин брат, стоячи приблизно посередині між вогнем та автобусом, помахує мені рукою... Я нишком, щоб не помітила трійця чоловіків, спішу до нього... По гальці дуже важко йти... А може, то я сп’янів дужче, ніж мені здається?..

Брат хапає мене за руку і, відводячи вбік, у темряву, захекано випалює:

— Щось дивне відбувається, ви б краще тікали.

— Дивне в якому розумінні?

— Сам не доберу...— Він стривожено оглядається.— Щось затівається.

— А я щойно бачив кумедного п’яницю. Рюмсав, дізнавшись, що його розшукують, як пропалу безвісти людину...

— Ет, заплішений дурень!

— А власник паливної бази десь тут не вештається?

Відпустивши мою руку, клієнтчин брат на мить зупинився, вдивляючись у темряву.

— Та облиште свої фантазії! Я ж вам казав, що тут нічого не винюхаєте, тільки час змарнуєте. А нам той час дорого обходиться. Навіть якби ми платили дурними грішми, то все одно тридцять тисяч ієн на тиждень — великі витрати. Я вас прошу, негайно звідси їдьте.

— Але ж я випив...

— Якщо ті негідники по-справжньому збунтуються, тут таке завариться...

І в цю мить семеро чи восьмеро чоловіків, що поволі сунули до автобусів, раптом змінили напрямок і оточили вогнище. Чорні постаті нараз переплелися, обидві жінки кинулися із зойком до нас, але їх ураз спіймали. Прибула підмога, і кілька чоловіків, закинувши жінок, як лантухи з картоплею, собі на плечі, понесли їх у темряву за автобуси. Звідти долинали тільки прокльони, гвалт і крики «рятуйте!». Та за хвилину жіночий лемент заглушив розгніваний чоловічий крик і брязкіт коло автобуса, що стояв поряд з дамбою. Задзеленчали потрощені шибки, каміння перелітало над автобусами і навіть падало мені під ноги. Коло вогнища обстановка теж змінилася: троє парубків перейшли в контрнаступ. Вони впіймали одного робітника і вдарили його чимось по голові так, що той зойкнув і повалився на землю. Стусали його носаками, може, й руку переламали, а він, бідолаха, аж звивався від болю, перекочуючись на землі. Кілька робітників перевернули бочку з вогнем і, вимахуючи розжареними головешками, кинулися на трьох парубків. Але ті виявилися жвавішими й спритнішими. Хоча робітники мали в руках грізну зброю, вони відступили і взялися до автобусів: почали кидати головешки крізь розбиті вікна. На трьох парубків тепер полетіло каміння. Вони відповідали тим же, але перевага в силі була на боці робітників. Парубки все відступали й відступали, і ось уже всі автобуси зазнали нападу. Викинуті із автобусів газові плитки... газові балони, з яких виривається полум’я... розбитий посуд... Однак руйнівна сила напасників не проявилася ще повністю — напевно, тому, що їх розривали на частини дві спокуси: жінки, яких потягли в глибину річища, і саке, якого тепер можна було напитися вдосталь.

— Збігаю до контори, попереджу.

Сказавши це, клієнтчин брат побіг крізь безладний натовп, та коли перетнув автобусне півколо, кілька робітників наздогнали його і збили на землю. Я не зрушив з місця. Пильно стежачи, як корчиться з болю чорний клубок, я не шкодував, що не протягаю руку допомоги, та й, зрештою, не вважав, що повинен щось зробити.

Порятунок надійшов від одного автобуса. Зупинившись трохи на відшибі, той автобус, що уникнув розгрому, мабуть, тому, що горілки було надто багато й робітники захопилися пиятикою, раптом загуркотів і з відчиненими задніми дверима, гублячи дорогою товари й робітників, що залізли всередину, помчав річищем з такою швидкістю, що аж галька вилітала з-під коліс.

Увага напасників зосередилася на ньому. Робітники, схопивши каміння, кинулись за ним навздогін, дехто навіть намагався вдертись усередину через вікно. Та цей мікроавтобус з мотором, гадаю, меншим тисячі кубічних сантиметрів, скрегочучи, наче розпилюють метал, насилу вибрався на дамбу й залишив переслідувачів далеко позаду.

Одчайдушний вчинок водія того мікроавтобуса дав клієнтчиному братові та іншим автобусам шанс для втечі. Поки робітники гналися за тим автобусом, водії решти автобусів водночас завели мотори, і машини, газуючи з усієї сили, помчали берегом.

Краєчком ока помітивши, що самозваний брат, якого покинули напасники, повзе рачки до трав’янистого підніжжя дамби, я вже збирався бігти до власної, чудом вцілілої автомашини, як раптом похопився: я ж забув про найголовніше... про його щоденника... про те, що треба нагадати, щоб завтра він передав той щоденник сестрі... подумав, що не завадило б, якби він ще раз підтвердив свою обіцянку... Але брата я вже ніде не бачив, цікаво, пощастило йому втекти чи ні? Та як тільки я загаявся, на мене знову полетіли камінці: один улучив у лопатку, коли я, низько схиливши голову, вже біг щосили, але болю я зовсім не відчув. Тільки от біда: перехопило дух, здавило в горлі. Мабуть, дається взнаки випите саке. Однак настрій у мене на диво спокійний, без особливої метушні я знайшов ключа і майже за одним заходом завів мотора. Тим часом більша частина робітників уже збіглася на схил дамби, туди, де був єдиний виїзд з річища. Саме тоді два останніх автобуси, безперестанку сигналячи й кидаючи вгору світло фар, видиралися на дамбу. Перший автобус якось пробився. А другого, що раптом на середині підйому зменшив швидкість (видно, з поспіху не вдалося її переключити), розлючений натовп перекинув догори колесами. Його фари освітлюють схил насипу, метрів двадцять завширшки. Із сухої трави погрозливо стирчить біла палиця, але для чого — я не второпав. На тлі насипу видно, як чорна юрба кинулася до перевернутого автобуса, в якого все ще крутилися колеса. Якщо підбурювач є, то він напевне серед них. Якби тільки вдалося його розпізнати, хоча б у загальних рисах, то це була б найкраща нагода знайти ворога (якщо припустити, що він існує) самозваного брата... Та от ще дужчий зойк... Брязкіт розбитого скла... Заглушую мотор, гашу фари. Там, де був вогонь,— розсипи червоних жарин... Хтось лежить нерухомо на землі — п’яний чи, може, поранений, хтось повзе рачки, а ще хтось, наче сновида, похитуючись бреде до води... Як добре, що перевернутий автобус не загородив дороги. Щоправда, моя автомашина вдвічі менша за автобус. Та досить найменшої помилки, і її очікує така ж доля.

Загасивши фари, я навмисне від’їжджаю далеко від берега. Коло перекинутої бочки з вогнем до мене підбігають троє парубків з братової банди і просять допомоги, але напасники їх наздоганяють і збивають з ніг. А може, тих парубків уже було не троє, а лише двоє.

Не звертаю на них ніякої уваги. Намагаюсь їхати якомога повільніше, але автомашина шалено, як під час випробувань на витривалість, трясеться, деренчить, готова от-от розпастися на шматки. Якщо впаду в рів або настромлю днище на здоровенну каменюку — мені кінець. Та незабаром, не доїжджаючи до заростей верболозу, я натикаюсь, як і сподівався, на іншу метушливу юрбу. Це гурт чоловіків, що викрали жінок. Я ще більше зменшую швидкість, підпускаю робітників близько до себе, а тоді круто повертаю і, натискаючи на газ, чешу до проїзду на дамбу, гнаний знавіснілим гуркотінням мотора, що, здавалось, мало не розсипається під ударами молота...

Мені начебто пощастило. Більшість моїх ворогів захопилися видовищем обряду, в якому брали участь жінки. Тому що фари були вимкнуті, я так і не роздивився, який то був ритуал. В уяві тільки спливає підвішена на гаку в холодильнику м’ясної крамниці оббілована й розрубана туша. Горіли великі смолоскипи, навколо панувала напружена врочистість. І це мене врятувало — на мою автомашину не звернули уваги. Вибравшись на дамбу, я нарешті ввімкнув світло. І нараз усе тіло наче задубіло, коліна й плечі затремтіли, в очах потемніло — видно ще гірше, ніж при вимкнутих фарах. Перемикаю швидкість, з усієї сили натискаю на газ, але автомашина повзе, як ручний візок. Невимовний страх холодить потилицю. Запахло паленою гумою. Виявляється, ручне гальмо відпущене не до кінця. Ввімкнувши опалення, опускаю шибку і лише тоді відчуваю в міжбрів’ї тягар сп’яніння.

А от на жінчиному обличчі не помітно найменших ознак сп’яніння. Поклавши на чоловічий дощовик, перекинутий через одну руку, складену газету і притримуючи її зверху другою рукою, вона плечем відгортає завісу, що відділяє кімнату від кухні, і заходить майже навшпиньки легкою, як у дівчини, манірною ходою...

Мабуть, вона нашвидку причепурилася, бо й матовий колір гладкої шкіри, й чорнота веснянок набули звичної свіжості, а на волоссі залишилися сліди від щітки. Як треба це розцінювати? Вона хоче підкреслити свою жіночність, чи, може, виявляє обачність і намагається приховати своє справжнє лице?.. Та все одно наслідки її хитрощів сумнівні... Завдяки косметиці ця жінка стає ніби прозорішою — так, що дуже виразно розкривається її сутність. Місто далекої мрії, затягнене туманом... Далеке місто, що немов задихнулося в схожому на деревний сік тумані, місто, де я провів кілька днів, сповнених пристрасного прагнення ще до того, як став таким, яким є зараз... Саме завдяки рамці воно схоже на краєвиди і, може, тому що я вважаю його пейзажем, воно й здається прозорим... А якщо забрати рамку — залишиться самий туман... На вигляд, якщо його не торкатися руками, він такий непрозорий, як залізобетонна стіна... Не тіш себе надією... Ще немає доказів, що жінка не є співучасницею злочину... Раптом у вухах прозвучав уривчастий, слабкий жіночий зойк, той, що я чув на березі, а з туману виринула маленьким місяцем м’ясна туша, що стікає чорною сукровицею...

Жінка проходить повз книжкові полиці, кладе на край стола дощовика і, підсуваючи мені газету, як учора, сідає на те саме крісло, правда, відсунувши його так, що її праве вухо опиняється тепер між книжковими полицями й жовтою шторою. Здається, що це тендітне вухо від грубого дотику може тріснути, як порцеляна... Мабуть, декому захочеться оберегти його, іншим — розбити... Цікаво, до якого типу чоловіків належав він?..

— Ось та газета, але...

Складена вчетверо — спочатку впоперек, а потім уздовж — спортивна газета. Впадає в очі, що вона досить потерта, але не так, як сірникова коробка. Раптом червоні ієрогліфи: «Священний меч гніву завдає удару грізному супротивникові». Це оглядова стаття про реслінг.

— Від четвертого червня?.. Видно, він досить довго носив її з собою...

Перегортаю сторінку — стаття з прогнозом змагань із професійного бейсбола. Внизу під статтею велика реклама ліків проти нежиті. На третій сторінці вгорі фотографії усміхнених молодих зірок естради та плітки про їхні любовні пригоди. Внизу невеличкі окремі оголошення, що коштують по тисячі ієн за рядок: вакансії, вільні номери в готелі, фінансові операції, здача в оренду помешкань, розмаїтості... Серед розмаїтостей, крім однієї об’яви про продаж собаки, самі оголошення про статеві захворювання та хірургічне лікування безплідності. На останній сторінці наслідки й прогнози кінних та велосипедних перегонів, програма радіо й телебачення, реклама кінофільмів. Внизу ще три рядки оголошення про вакансії і лише одне повідомлення про зниклу людину, яке, здається, до нього не мало ніякого відношення.

— Вона й раніше була така порвана? Чи, може, ви її дуже часто розглядали?

— Так, я теж брала її в руки, але...— жінка підводить очі й спокійно дивиться мені в обличчя,— але порвана вона була й раніше...

— А коли востаннє ваш чоловік користувався дощовиком? Мабуть, не пригадуєте?

— Не знаю, як це назвати — лінощами чи обережністю, але він майже завжди залишав його в машині. Мовляв, на випадок дощу... Якби чоловік не продав автомашини й не приніс дощовика додому, я про нього й не знала б.

— Автомашину? Продав автомашину? Коли? — мимохіть накидаюсь я на співрозмовницю, як слідчий. Та вона, нітрохи не розгубившись, погладжує пальцями край стола й, ніби сумніваючись, відповідає:

— За день, а може, й за два перед тим, як він зник... А дощовик приніс додому, здається, за тиждень до того... поклав у валізу й забув...

— Але ж учора ви казали зовсім інше.

— Можливо... справді, дивно...

— Ви казали, що машина на ремонті. Я добре пам’ятаю.

— Значить, від чоловіка про це почула.

— А навіщо ж ви збрехали, нібито брат напевне знає, де зараз чоловікова автомашина?

Чи не зайшов я задалеко? Загнавши клієнтку в глухий кут, звідки їй не вибратися... Що посіяв, те й зібрав... Я й не думав ставити на неї пастку... Однак стіна, до якої, здавалось, я її притиснув, виявилася для неї такою перешкодою, як мокрий папір...

Немов соромлячись чогось, жінка ніяково посміхається.

— Мабуть, я звикла говорити, не подумавши як слід... Як заберу собі що-небудь у голову... От сьогодні півдня всю квартиру обшукала... наче граючись у піжмурки, заглядала і в шафу, і за книжкові полиці... мені здалося, ніби чоловік обернувся комахою... я навіть намастила папірець медом і підсунула під ліжко...

Її губи напружилися, дихання стало уривчасте. Я подумав, що вона от-от заплаче, і розгубився.

— В усякому разі, те, що ви неохоче сповіщаєте відомості, шкодить нам обом. Бо ви не тільки завдаєте моїм ногам зайвої роботи, але й марнуєте свої гроші. Гаразд, скажіть-но мені, що за людина купила ту автомашину?

— Дуже гарна людина...— І раптом, ніби опам’ятавшись, глянула мені в очі.— Та ні, я нічого не приховую... Якби хтось мав відношення до чоловікового зникнення, то одне з двох: він би щось розповів або зовсім не давав би про себе знати... А якщо мовчить, то про нього не варто й говорити...

— Заняття того покупця?

— Здається, шофер таксі.

— За скільки продано машину?

— Начебто за сто шістдесят тисяч ієн.

— Він повністю розрахувався з вашим чоловіком?

— Авжеж, я сама бачила розписку.

— Може, ті гроші чоловік приготував для втечі з дому?

— Цього не може бути. Не повірю.— Гладке, ніби з воску, жінчине лице посуворішало, зшерхло, немов укрилося піском, навколо губ, що витяглись і стали схожі на сосок, залягли світлі зморшки. Мимоволі стиснувши зубами великий палець, жінка додала: — Прошу вас, не кажіть так, коли не маєте ніяких доказів.

— Але ж докази — це окремі факти. Біда тільки, що вас, здається, ті факти зовсім не цікавлять...

— Та все одно не можу повірити... Чоловік пропав безвісти — це правда, але... Однак залишається питання: від кого він утік?.. Мабуть, не обов’язково від мене... ні, не від мене... а від чогось іншого...

Мене охоплює безнадія. Я кладу валізку на коліна й витягаю з неї свої записи.

— То, може, показати вам звіт? У ньому справді тільки, як ви кажете, неприємні факти.

Як я і сподівався, жінка сіла і з напруженим обличчям заходилася читати моє повідомлення — спочатку квапливо, а потім ще раз, але вже повільно, ніби переходячи через безодню по кладці.

— Так, факт чимось схожий на молюска: чим довше обмацуєш його пальцями, тим міцніше він замикається у своїй мушлі... Якщо ж намагаєшся розкрити його силоміць, гине... Залишається хіба що дожидати, коли сам розтулиться... Так і ця газета... Ану ж, пізніше виявиться, що в ній заховано ключа до розгадки всієї цієї історії?.. Можна й так думати... Чому газета опинилася разом із сірниковою коробкою?.. Для цього ніби є причина, але факт залишається фактом — там, де начебто мало щось бути, нічого не знайдено...

Жінка відриває очі від повідомлення. Раніше я вже помічав, як її обличчя змінювалось, але тепер воно набрало зовсім не знаного мені виразу. Важко дихаючи, з почервонілими повіками, вона спочатку зітхнула, а вже тоді насилу промовила:

— Відношення має. Погано, що я ввела вас в оману...

— Велосипедні перегони? Кінні?.. Так?

— Ні, телефонний номер.

— Телефонний номер?

— Приховувати чи ще щось — я зовсім не збиралась, але...

— Який телефонний номер?

— Такий, як на тій сірниковій коробці... Де ж це я його бачила?

Жінчин палець неспокійно, наче мурашка із нахиленою голівкою, безладно повзає по четвертій сторінці з оголошеннями про набір на роботу. Гнучкий, тендітний, ніби без кісток, схожий на іграшку... Штучний палець, якого навіть брехнею не пораниш...

— На якому оголошенні? Потрібна офіціантка?

— Ні, водій... ось.

Нарешті її палець зупинився над таким оголошенням:

«Потрібний водій. Гарантуємо добрі умови. Будь-якого віку. З рекомендаціями. Можна прислати або принести особисто».

Телефонний номер ліворуч унизу таки справді збігається з номером кав’ярні «Камелія».

— Ні, не брешу,— немов скаржачись, жінка розпачливо хитає головою,— сама не збагну, чого це я мовчала... Може, боялася фактів...

— Вам нічого виправдовуватись, я не прокурор і не суддя. Я лише ваш працівник, найнятий за гроші. Отже, інтереси клієнтки і її безпеку я ставлю вище, ніж правду. Якщо ви знаєте якийсь загрозливий факт, то розкажіть мені про нього. А мій обов’язок вас захистити. Власне, що в ньому вас лякає?

— Ніщо. А з тією справою вже давно покінчено...— Жінка опускає очі і встає.— Пива вип’єте?

— Тільки задля компанії.

Тепер уже не варто турбуватися про її здоров’я. Пиво стало для неї потребою. А мені потрібна вона, охоча до пива. Я вже й так забагато спотикався. Як спущений з ланцюга песик, вона спішить до завіси, що відділяє кімнату від кухні, й на ходу кидає:

— Воно-то так... Здається, я казала, що з тією справою вже покінчено?.. Так-от, я сама ходила до кав’ярні, розпитувала: виявляється, він був посередником — один знайомий попросив його найняти водія для власної автомашини... Мені сказали, що давно все вирішено. Та й не дивно, бо те оголошення з’явилося понад місяць тому...

На губах жінки, що повернулася з пивом, біліли клапті піни.

— Мабуть, не завжди він займався таким посередництвом?

— Лише іноді, коли до нього приїздили знайомі з провінції, яким був потрібний водій, що добре знав Токіо. Зрештою, він і сам міг дати таке оголошення.

— Цілком логічно.

Боязко й обережно розливши пиво у дві склянки, жінка всміхнулася, наче шукала в мене підтримки, й сіла.

— З тією справою вже покінчено.

— А що це за телефонний номер приколото до штори?

— Той самий...

— Навіщо?

— Та знаєте...— Одним духом жінка випила третину склянки.— Просто так собі висить, без ніякої причини... Однак не розумію, чого це ви чіпляєтеся до дрібниць?

— Е, ні, це ви чіпляєтесь. Бо коли я торкнувся тих газетних оголошень, ви якось особливо збентежилися.

— Можливо... Цікаво, чому?..— Обхопивши склянку обома руками, жінка дивиться так, наче згадує подію десятирічної давності.— Справді, чому?.. Відповіді мої завжди у чомусь суперечать одна одній... А хіба фактам можна довірятися?.. Однаково, де зараз чоловік і що робить... Факт — його нема... Незаперечний факт... Я ж хочу дістати пояснення, чому він зник... Ось про що йдеться...

— Та що це за пояснення, яке не спирається на факти?

— Мені досить самого пояснення.

— А вам не здається, що його міг би дати лише ваш чоловік? Найбільше, що я можу зробити,— це встановити, де він.

— О, ви надто скромні.

— Скромний?

— А скажіть-но, чого ви обрали собі такий фах?

— Це вас дуже цікавить?

— Дуже... Я хотіла б знати, що означає, коли людина вибирає те чи інше...

— А нічого особливого. Як правило, коли людину, що втекла з дому, знаходять, вона ніби приходить до тями й покірно вертається до старого гнізда. Мотиви й пояснення втечі, зрештою, виявляються не такими, як могло здатися сторонньому.

— Вам доводилось мати справу з такими втікачами?

— А чому ж ні?.. Проте здебільшого в таких випадках з самого початку можна було здогадатися, що сюди причетна коханка... так, майже завжди в такі справи вплутані жінки... Три-чотири дні розпитую та вистежую — і виводжу втікача на чисту воду... Бачите, ніхто не хоче звертатися до розшукового агентства, якщо об’єкт розслідування невловимий,— дорого...

— Мабуть, це правда...

— Ваш чоловік був дуже нервовий?

— Скоріше байдужий. Навіть до одягу...

— Діяльний?

— Я сказала б, що надзвичайно обережний.

— Тільки, будь ласка, не суперечте сама собі. Зникнення може бути активним або пасивним, і залежно від цього суть його різна.

— В усякому разі, він був схильний до захоплень. Аж дивно...

— Чим саме?

— Усім... Зовсім як дитина...

— Автомобілями, фотоапаратами?..

— Так, автомобілями, він мав диплом автомеханіка...

— І азартними іграми?..

— Захоплювався дипломами. Просто на них схибнувся... Мав права водія грузовиків двох типів, а крім того, диплом радиста, електрозварника і посвідчення для роботи з легкозаймистими речовинами...

— А те посвідчення часом не пов’язане із посадою у фірмі «Дайнен»?

— Мабуть, пов’язане.

— Отже, ваш чоловік був практичною людиною.

Я починаю розуміти незрозумілий підбір книжок на полицях. Електрика, радіотехніка, машинознавство, юриспруденція, статистика, мовознавство тощо. То були збірники запитань, на які треба відповісти при вступі на державну посаду, елементарні посібники, а не монографії з окремої галузі науки, тому я не міг скласти собі повного уявлення про їхнього власника. І тільки слова «схибнувся на дипломах» чітко окреслили його характер.

— Крім того, диплом кіномеханіка і вчителя середньої школи...

— Ну й дивак!..

— Може, він просто любив перемагати?

— А який диплом цікавив його останнім часом?

— Тоді... стривайте... Пригадую, він казав, що хоче стати радистом другого класу... Як тільки мав вільну хвилину, щось вистукував пальцями...

— Радистом другого класу?..

— Казав, що зможе найнятися на велике торгове судно, якщо матиме той диплом. А тоді, мовляв, одержуватиме втричі більше, аніж тепер. Одне слово, ділив шкуру незабитого ведмедя...

— Даруйте за нескромність, скільки платили йому у фірмі «Дайнен»?

— П’ятдесят тисяч ієн.

— І водієм таксі заробляв би стільки ж, правда?

— Він був, так би мовити, маклером — лагодив і перепродував державні машини, бо найбільше йому подобалася робота автомеханіка...

— Про це я вже чув від вашого брата.

— Брата? Ви з ним зустрічалися?

— Просто дивно: куди не піду, всюди на нього наткнусь. І якраз перед тим, як до вас приїхати, я з ним по-дружньому випив.

— Справді дивно.

— Приємна людина. Якщо так і далі піде, то я зустрічатиму його щодня по десять разів. Ага, поки не забув... Він обіцяв принести сюди завтра щоденника вашого чоловіка.

— Щоденника?

— Гадаю, там нема нічого важливого.

Я стежу, намагаючись не пропустити повз увагу жодного поруху на її обличчі після того, як зайшла мова про брата. Ледь-ледь насуплені брови, напружені губи... Розгубленість, збентеженість чи, може, недовір’я до брата з його несподіваними витівками?.. Однак жінка, прикусивши нижню губу, пустотливо всміхається.

— Брат завжди полюблює збивати людей з пантелику. В нього давно така звичка...

— Чи можна з того щоденника дізнатися про мрії вашого чоловіка?

— Які мрії?

— Наприклад, про море...

— Чоловік — практична людина. Коли став начальником відділу, то дуже радів, що втримався на крутосхилах життя.

— І все-таки все покинув і зник.

— Мрія тут ні в чому не винна. Чоловік любив повторювати, що диплом — якір у житті.

— Кидати стільки якорів з маленького суденця — хіба це не вказує на його приналежність до категорії мрійників? Коли б він цього не робив, його вмить винесло б у відкрите море...

Жінка повільно поставила на стіл склянку, яку збиралася допити, і, задумавшись, мовчала. Помалу, як на кадрах сповільненої кінозйомки в’януть квіти, западали її очі, гострішав ніс, гладенька шкіра ставала матовою і бралася зморшками, а губи чорніли, наче від шовковиці. В глибині душі я почав розкаюватись. Хоч би як хворий благав, а лікар не має права вкоротити йому віку. Закон дозволяє вбивати лише солдатів на бойовищі або злочинців, засуджених до смертної кари.

Настінний годинник вибив першу годину ночі.

Повідомлення

13 лютого. 10 година 20 хвилин. Я навідався до бібліотеки, щоб переглянути підшивки газет. До 4-го серпня, коли додому не повернувся чоловік, якого розшукуємо, дощ ішов 28-го і 29-го липня. За прогнозом, складеним напередодні, 28-го липня, опадів не передбачалось, але пізно пополудні раптом линув дощ. Отже, можна припустити, що...

Не дописавши речення, я спиняюсь і знеможено заплющую очі. Та я хочу, щоб не тільки заплющились очі, а й завмерли почуття, задерев’яніли нерви і навіть припинилося саме життя. В читальному залі майже не лишилося вільних місць, але так тихо, наче немає ні душі... Іноді хтось шморгне носом, зашарудить папером, пройде навшпиньках мимо... В ніс б’є поганий запах схожої на нафтову ропу мастики, якою помащено підлогу...

В заплющених очах зненацька з’являється жовтий колір. Обриси жінчиного вуха, освітленого відбитим від штори жовтим сяйвом... жовті, як лимон, пахощі... як лимон... що за дурниця?.. Чому не сказати, що веснянки бананового або гарбузового кольору?

Гаразд, це не поле бою і не шибениця, тож я не маю права завдавати їй навіть найменшої — як укол голкою — ранки. Все, що я можу зараз зробити,— це дописати повідомлення. Клієнт завжди має рацію. Наприклад, якщо брехню називає правдою, то вона відразу й стає правдою. А все-таки безглуздо вимагати пояснення, яке не опирається на факти. Та мені, видно, нічого не лишається, як їх шукати і тим самим довести клієнтку до розпачу. І я робитиму це, кружляючи на відстані навколо безглуздих фактів, які мали б пояснити непоясненне...

Раптом студентка на сусідньому кріслі ліворуч, налігши всім тілом на столик, почала вирізати лезом бритви якусь ілюстрацію. Я теж опустив голову, ніби збентежений її поведінкою, і став дописувати повідомлення.

...востаннє зниклий чоловік одягав дощовик 29-го липня. Однак доказів, що це було саме так, немає. А тому, що цілий тиждень, від 29-го липня до дня втечі, 4-го серпня, стояла гарна погода, надворі було тепло, то є всі підстави вважати, що протягом того часу він його не вдягав. Отже, газетою й сірниковою коробкою (або телефонним номером) скористався до 29-го липня. Цей факт свідчить, що втеча, можливо, була не випадковою, а заздалегідь підготовленою.

Сусідка поряд зі мною нарешті вирізала з журналу ілюстрацію. Я відірвав з останнього аркушика повідомлення клаптик паперу завширшки зо три сантиметри й швиденько написав: «Я все бачив. Мовчатиму, тільки йдіть за мною. Якщо згодні, то згорніть записку й віддайте». Згорнувши папірець удвоє, підсуваю нишком студентці під лікоть. Вона здригнулася, глянула в мій бік, але я з невинним виразом на обличчі втупився в свої папери. А коли вона, збентежена, розгорнула папірець і взялася читати, її кирпатий носик і пухкі щоки вмить укрилися фіолетовими плямами. Вона завмерла, здавалось, навіть подих затамувала... Втішаючись пікантною ситуацією, я нетерпляче жду відповіді...

Нарешті студентка кинула на мене допитливий погляд, зітхнула, розслабивши плечі, й підштовхнула до мене невміло згорнутий папірець. Але вона не розрахувала як слід, і папірець упав на підлогу. Нахилившись, щоб його підняти, я підводжу очі — враження таке, що туфлям на чорній без каблуків підошві під товстими щиколотками важкувато нести її тіло. І лише ямки під колінами свідчили про її невинність і чистоту. Близький кінець юності — вік нестійкий, як простуда. Мабуть, дівчина відчула мій погляд, бо щільно стискає коліна.

Піднявши зібганий папірець, кладу його в кишеню, згортаю підшивку газет, запихаю свої папери й авторучку в валізку й спокійно, мов нічого не сталося, підводжуся. Повільно, як годиться у бібліотеці з навоскованою до блиску підлогою, не озираючись, прямую до стола видачі. Здавши газети, зиркаю на дівчину. Вона ще сидить і лише стежить за мною. Легким помахом руки давши їй знак, виходжу й сідаю на лавку між дверима до читального залу та маленькою курильнею. Закурюю. Та не встиг викурити і чверті сигарети, як студентка вже підійшла до столу, де видають книжки. Несамохіть дивиться на двері, але, на жаль, мене, здається, не помічає. Потім здає книжки, бере в гардеробі пальто й прямує до дверей. Угледівши мене, наче спотикається і збивається з кроку. Не гаючи часу, я підвівся з лавки й пішов. Вона задріботіла за мною.

Коли я підкотив до виходу залишену на автостоянці машину, дівчина стояла посеред сходів, закутавшись по самі вуха коміром пальта. Я під’їжджаю до неї ближче, опускаю шибку коло вільного сидіння, а дівчина, стиснувши міцніше в руці портфель, поспішила вниз до мене. Від холоду чи від збудження її невдоволене обличчя здається неприємним. Яскравий зелений шарф, що виглядає з-під коміра, ніби підкреслює її внутрішнє напруження. Прочинивши дверцята, кажу:

— Я вас підвезу. Куди?

— Куди? — напрочуд спокійно, ба навіть зухвало перепитала дівчина.— Хіба це я маю вирішувати?

Мимоволі посміхаюся. З’являється посмішка і на її обличчі.

— То як, вирішили?

— Нікчема!

Перед самим носом у неї я рвучко хряснув дверцятами й натиснув на акселератор — з-під коліс полетіла жорства, й автомашину підкинуло вгору, немов човна хвилею. Позаду лишилася розгублена дівчина, невиразна, наче морожена риба...

Я стою мов укопаний. Не помічаючи, як минає час, стою перед телефонним апаратом коло стойки в кав’ярні «Камелія».

— Помер?

— Можливо, його закатували до смерті.— З телефонної трубки озивається збуджений голос мого шефа.— Як же так сталося? Невже в тебе нема алібі?

— А хіба щось таке існує на світі?

— Гаразд, у всякому разі, негайно зв’яжися з клієнткою. Вона мені від самого ранку не дає спокою, тричі дзвонила.

— Звідки ви дізналися про смерть?

— Від клієнтки. Хіба не зрозуміло, від кого? — І змінивши тон: — Невже є інше джерело таких відомостей?

— Я просто так запитав. Зрозуміло. Негайно з нею переговорю.

— Не хочу бути набридливим, але мушу нагадати, що за всі ускладнення кожен відповідає сам.

— Зрозуміло. Ну гаразд, удень забіжу.

Я не можу зрушити з місця. Той чоловік загинув! Кладу трубку й стою мов укопаний.

Тепер поліція, напевно, зчинить бучу. А що, як у своїх розслідуваннях вона натрапить на мої сліди і дізнається про моє існування? І тоді ті сліди приведуть її до паливної бази М. ...Чоловік у малолітражці... казав, що з фірми «Дайнен»... у «Дайнен» пошлють запит... і там теж підтвердять, що приїздив чоловік у малолітражці... І так, хоч-не-хоч, спливе на поверхню моя особа. Однак це не означає, що я неодмінно потраплю в скрутне становище. Адже для цього нема причини. А крім того, підозрілих осіб і без мене хоч греблю гати. Та все ж не варто встрявати в цю історію...

Думаю, мені нема чого боятися. Адже ніяка поліція й не подумає, що за тією бійкою натовпу робітників, може, стоїть паливна база... Шкода тільки, що я так і не з’ясував, яким чином клієнтчин брат збирався шантажувати?..

З його смертю різко змінилося ще одне... Висохло джерело, з якого йшли гроші на оплату розшуків, тож, мабуть, усупереч прагненню клієнтки, всю цю справу доведеться закінчити протягом тижня.

Але ж чому з’явилося відчуття, ніби мене одурили? Я вертаюсь до столика й, розмішуючи прохололу каву, впадаю у похмуру сентиментальність, з якої мені вже не вибратися. Невже справляю панахиду по небіжчику? Ні, не те. Крізь вічка чорної завіси й сьогодні проглядає відкрита холодним вітрам, наче простуджена, автомобільна стоянка... Вчора, приблизно о цій же годині, що й зараз, він окликнув мене біля того другого стовпа, поширюючи навколо себе масний запах тіла, що стікав, мов желатин, з його широких плечей... Я ще й досі не вилікувався від схожої на кропив’янку висипки, що з’явилася тоді на моїй душі.

Якщо хоч трошки щось змінилося, то хіба що моє ставлення до його зарозумілості, яка межувала з пихою. Ясна річ, клієнтка всьому голова, бо найняла мене на роботу й платить за це гроші. Взагалі кажучи, клієнт або дивиться на нас благально, мов собака, або якось винувато видушує із себе жалюгідну посмішку. Щоб заспокоїти його, нам доводиться підладжуватись до нього і, нарікаючи на життя, разом з ним угрузати по коліна в його багно. Оскільки в душі ми тішимо себе переконанням, що життя іншим не буде, то повертаємо клієнтові самоповагу й віру в надію та світло. А от клієнтчин брат не захотів признатись у жалюгідності свого становища. Правда, з самого початку він не приховував, що брудний від ніг до голови, однак не лише доторкнутись, а навіть глянути не давав на те багно, в якому загруз. Із таким клієнтом мені ще не доводилося мати справу. То був підозрілий тип, однак не можна заперечувати, що я не ставився до нього з певним упередженням. Як подумаю тепер отак, по-новому, то здається, ніби крізь туман вимальовується раніше непомічений, точніше, навмисне непомічений інший бік тієї людини. Наприклад, згадується, як він напівсерйозно поцікавився, що я думаю про його сестру як жінку... або ж, як він потурбувався про мене, коли звелів господареві мікроавтобуса приготувати яєць... Якби я не поставився до нього з таким упередженням, якби від самого початку не вважав, що він є стіною, яка заслоняє мені зір, а тримався його рівня, то, дивись, він сам знайшов би в тій стіні двері і впустив мене.

Однак тепер і тієї стіни вже нема. Разом з нею зникла й можливість увійти через двері.

Уже нічого не можна вдіяти. Востаннє я бачив його ззаду, коли він, схожий на парасольку з поламаними спицями, повз у сухій траві під насипом, не варто гадати, що він хотів або, може, не хотів сказати,— всього цього вже не існує. Ланка, вирвана силоміць із ланцюга, вже не має до нього відношення.

Поглядаю на ручного годинника... Вісім хвилин на дванадцяту... Крім цього часу, мені нічого вписати у бланк для повідомлення... І через годину, і через дві години, і через десять я не сподіваюся натрапити на факт, вартий згадки в повідомленні... Підстьобуваний думками, я допиваю каву і встаю... Однак що ж мені робити?.. Щось треба робити... Я стою мов укопаний... Стою, мов та студентка, яку я покинув під бібліотечними сходами... Коли тебе позбавляють свободи і, не сказавши, куди й навіщо, тягнуть у темряві — це, ясна річ, дуже прикро, та от коли тебе без жодного пояснення й вибачення раптом кидають на дорозі — це стократ принизливіше...

Господар кав’ярні за стойкою поринув у читання газети. Похмура офіціантка сперлась одним ліктем на касовий апарат і, приклавши до вуха транзистора, що ледь чутно грає, невидющими очима позирає на вулицю. Раптом, не одриваючись від вікна, вона глузливо посміхається... Цікаво, з чого: з мене чи з того, що почула по радіо?.. Я й собі кинув погляд за вікно й помітив таке, що мене страшно схвилювало. Мимо проходило троє, мабуть, комівояжерів з однаковими портфелями під пахвою, сердито й завзято щось обговорюючи... За ними — щільний потік автомашин... Ще далі — автостоянка... А коло неї щось таке, що ятрить мою пам’ять, ніби пощерблений кутній зуб... Число... Семизначне число під вивіскою автостоянки... Той самий телефонний номер!

Етикетка на сірниковій коробці... кав’ярня «Камелія»... оголошення про вакансію в старій газеті... пришпилений до жовтої штори папірець... і всюди той самий телефонний номер...

Нарешті до мене повертається відчуття часу, і я поволі згадую, яка карта-схема привела мене сюди.

— У вас можна замовити місце на автостоянці? — голосно звертаюся до дівчини, що крутить ручку касового апарата, не відриваючи вуха від транзистора. Замість того щоб відповісти, вона зиркає на господаря. А той лише на мить підводить очі. Наші погляди зустрічаються. Він без упину кліпає повіками й тонесеньким голоском, що анітрохи не пасує до підборіддя із слідами поголеної щетини, відповідає:

— Нема вільного місця, на жаль,— і його похмуре обличчя знову ховається за газетою.

— Бачу, маєте досить багато вільного часу...

— Що? — відклавши транзистора, перепитала офіціантка різким голосом — так, наче я вчинив якесь зухвальство. Я розгубився, але зате несподівано в мене сяйнула химерна думка. Ніби гарячим душем, з мене змило поганий настрій, а в грудях забилося прагнення свободи: от би, схопившись за боки, зареготати дурним сміхом! Мабуть, я і справді засміявся. Не спускаючи погляду з дівчини, обходжу касу й хапаю телефонну трубку. Набираю номер фірми «Дайнен», щоб поговорити з тим молодим службовцем Тасіро.

— Алло, Тасіро-кун? Дякую за вчорашнє...— Коли я назвав себе, він запнувся, а на моє запитання, чи чув про смерть того чоловіка, на мить здивувався, хоча міг би цього й не робити, та як тільки я нагадав про нашу домовленість випити, його тон відразу став привітним і дружнім — мабуть, нечасто йому доводилося мати з кимось спільну таємницю. Позираючи на густе підстрижене волосся, що ледь прикриває вухо дівчини, веду далі: — Зустрінемось на станції S, можна на тому місці, яке позначене на схемі, накресленій учора для мене... так, так, там, де ви мали побачитися з Немуро-саном... О сьомій... Гаразд?.. І ще одне, найголовніше,— не забудьте принести той альбом з фотографіями натурниці...— Дівчина поквапливо приклала транзистора до вуха, але, здається, не ввімкнула.— Фотографії ню,— повторив я ще раз,— і,якщо можна, я хотів би з нею самою познайомитися.— Зрозуміло, що несподівано ділову відповідь Тасіро-куна сторонні люди не почують, а тому подумають, що, напевно, він не хоче мені допомогти. А потім, стишивши голос, між іншим,— ні, не між іншим, а з певним наміром, додаю: — Я б хотів, щоб до нашої зустрічі ви поміркували ще ось над чим. Як можна шантажувати паливну базу? Звичайну, роздрібну базу... Я хочу знати, які, на вашу думку, є способи шантажування?..

Мені здається, наче цими словами я дав щигля в ніс дівчині, а може, й господареві кав’ярні. Щоправда, її носа не було видно, бо його затуляла рука, що притримувала транзистора коло вуха. А господар, як і раніше, уткнувшися в газету, навіть не ворухнувся. Прикріплена в нього над головою листівка з зображенням кавової плантації десь у Південній Америці, де яскраве сонце позолотило далеке пасмо гір, а людей і рослин зробило коричневими, контрастувала з потьмянілим від пилюки світильником і мала недоладний вигляд. Чути, як хтось ходить на другому поверсі. Хода поволі наближається, зупиняється і так само віддаляється. Я теж не можу вже спокійно стояти на місці. Страх минув, наче хвиля, відкотившись назад. Смерть того чоловіка, несподівано здійнявшись бризками високо вгору, впала мені до ніг і злизала вузесеньку стежину під кручею. Та коли вода знову відкотиться, нічого не зміниться, тож нема чого метушитись. Одне слово, мені доведеться відробити якнайменше — всього лише перших тридцять тисяч ієн. До того ж і ставлення клієнтки різко змінилось... Отже, я зобов’язаний провадити розшуки лише п’ять днів... Може, ще сьогодні вона захоче припинити всю цю справу й розірвати договір — хтозна. Звичайно, шкода кидати розпочате діло, від цього на душі залишиться неприємний осад. Що ж до підсумку, то він на нашу користь. Шеф, напевне, буде задоволений і не дорікатиме.

«Ось, мабуть, у чому найголовніша причина того, чого я зволікаю з телефонною розмовою»,— подумав я і зненацька відчув дивний сором, наче стою перед дзеркалом і, приклавши до очей бінокля, підглядаю за тим, як підглядаю. Невже я, хоча мене й не просили, ненароком дав розписку, що одержав більше, ніж тридцать тисяч ієн? Серед моїх приятелів-детективів моя доброта стане об’єктом насмішок. Наш шеф полюбляє казати, що клієнт — не людина, а пожива для нашого шлунка, пам’ятайте про це. Бо, мовляв, вас люди вважають паршивими собаками.

Справді, якщо вміло користуватися біноклем, то з його допомогою можна проникати так глибоко, як і рентгенівськими променями. Наприклад, на фотографії можна прочитати більше виразів обличчя і дізнатися про характер людини докладніше, ніж при зустрічі з нею віч-на-віч. Спочатку ставлю фотографію вертикально, розпрямивши її краї, і тоді тло стає зовсім чорним. Джерело світла розміщую так, щоб не було відблисків. Потім стаю перед нею навколішки на відстані в двадцять-тридцять разів довшій за її діагональ... Ні, не обов’язково вклякати, важливо, щоб фотографія опинилася на рівні очей... Бінокль із п’ятдесятикратним збільшенням дозволяє створити в уяві тло, а тремтіння руки надає обличчю сфотографованої людини рухливості. Спочатку на відстані одного метра з’являється тільки збільшене зображення. Треба набратися терпіння щонайменше хвилин на десять. Згодом, коли в очах запече від напруження, звичайний фотопортрет несподівано набере просторової форми, шкіра зробиться живою. Це означає, що все вдалося. Тепер треба пильно вдивлятись у фотографію, не кліпаючи повіками, аж поки заболять очі. Людина на фотознімку не витримає такого погляду, краєчок її ока або кутик рота обов’язково сіпнеться. Якщо вона знята у профіль, то стривожено, допитливо гляне на тебе, а коли анфас — відвернеться і кліпне повіками. Потім з її очей, губ, з усього обличчя мені назустріч потягнуться нервові волокна, переплетуться напівдорозі з моїми, і я почну, як у власній душі, читати все, що ховається під її зовнішньою оболонкою... Стиснувши зуби і випнувши нижню губу, він стурбовано нишпорить щілинками очей під ногами, його волосся, завжди намащене й гладко причесане, тепер наїжується, як шерсть у кота, що зненацька зустрівся з ворогом... Це його мить... Вираз самотності, якого він нікому не показує... Учора вранці, перед виходом із дому, я тільки раз спробував цю мить схопити, та він уже не прошмигнув би мимо, навіть якби ми рухалися один одному назустріч на різних ескалаторах. Хоча цей метод спостереження — мій власний винахід, та ним користуються, тішачись разом зі мною його перевагами, також інші детективи. Шеф не береться до уваги. Він узагалі будь-яку ініціативу вважає дурницею.

Звичайно, найідеальніша пора для такого спостереження — ніч. Для цього потрібно щонайменше дві години. Розділивши з людиною на фотознімку уявний обід, треба, ставши начальником, їй наказувати, ставши товаришем — вислуховувати її скарги, підлеглим — ковтати догани; якщо та людина — жінка, спробувати з нею переспати, а якщо чоловік — розважати його, як жінка. Що ж до нього, то його життям я ще так глибоко не перейнявся. Що ж тут вдієш, винне в цьому не моє недбальство, а скоріше щось таке у клієнтки, що охолоджує мій запал. Власне, мене турбувало не те, як знайти місце перебування зниклого чоловіка, а викликали підозру справжні наміри клієнтки. Ще й досі я не позбувся сумніву, що, може, все це — маневр, розрахований на те, щоб переховати свого чоловіка...

Однак того, хто сіяв зерна цього сумніву і затуманив мені зір — шуряка зниклого чоловіка,— вже немає... Сильний вітер розірвав на небі хмари, і в прогалини виглянуло тьмяне сонячне проміння... І якщо я знову подивлюсь на його фотографію...

Перед очима звернуте до мене головою його фото... Я знову під віконцем будки доглядача автостоянки... «Вісімдесят ієн»,— лінькувато проказує старий... «Здачу візьміть собі»,— подаю йому банкноту в п’ятсот ієн, зверху прикладаю його фотознімок. Волосся на лобі в старого ще досить густе, але вже почало рідшати й на скронях нерівно підстрижене...

— Я хотів би вас запитати...

Щойно старий плямкав губами над журналом з гумористичними малюнками, що лежав на його закутаних ковдрою колінах, а тепер підсунув угору окуляри й недовірливо, почервонілими очима, позирав то на банкноту, то на фотографію.

— Мабуть, під ковдрою у вас хібаті? Ноги грієте? Та це ж шкідливо для здоров’я. Очі, напевно, від газу почервоніли.

— Нічого, вона електрична, хоча й поганенька...

— Отже, у вас тут надто сухе повітря?

— Чайник на ній грію.

— Пробачте, забув, чого сюди прийшов...— навмисне весело й голосно сміюсь і підсуваю ближче до старого банкноту в п’ятсот ієн.— Чоловіка на цьому фото не пригадуєте? Може, це було давно, але...

— А що таке?

— Я шукаю вкрадену машину.

Тільки-но я отак навмання бовкнув, як раптом від фотознімка на мене війнуло якимсь свавіллям, і моя віра в те, що він жертва, без особливої на це причини похитнулася. Немає жодних доказів того, що він жертва, ані того, що він злочинець. Якщо зробити над собою зусилля, то можна навіть уявити, що призвідником убивства самозваного брата клієнтки був саме він... Ні, ні, нема підстав вважати, що, як у детективному романі, зло буде покаране... Якби це була гра в піжмурки, то чоловік, якого я розшукую, мав би сидіти на сусідньому стільці, а от у реальному світі доводиться шукати людину, що накрилася з головою маскувальним халатом і заховалася за лінією горизонту... Та годі про це, видно, ще раз сьогодні вночі муситиму поспілкуватися з ним за допомогою бінокля. Навіть якщо вже пізно, головний персонаж залишається головним...

— Вкрадену машину?

— Власне кажучи, не вкрадену — вплутану в аварію.— Відкрито здаюся перед непроникним обличчям старого, схожим на заіржавілий замок, і до банкноти додаю ще три стоієнові монети.— Скільки на цій автостоянці постійних клієнтів, що платять щомісяця, і випадкових?

— Ну, для випадкових відведено...— мимоволі видаючи себе, старий позирає то на спокусливі вісімсот ієн, то на вікно «Камелії»,— п’ять місць он у цьому ряді...

— Сидіти цілий день заради п’яти машин — це ж невигідно.

— А яка з мене користь удома? Тільки можу сьорбати чай і стирчати перед телевізором...

— Не роздумуйте, беріть, коли даю.

Старий вдавано байдужим рухом руки, наче обтягнутої зміїною шкурою, загрібає, мабуть, незайвий випадковий заробіток і каже:

— Крім того, цілими днями пустує вісім місць постійних клієнтів, тож спільно з ними я пускаю їх в оборот — віддаю випадковим. Непогана робота для людини пенсійного віку. Від ревматизму ледве ноги тягну, а так хоч на куриво зароблю...

— Та все одно машин стоїть багато. Майже стільки, як учора. Мабуть, постійних клієнтів?

— Оті два ряди — всі постійні.

— Дивно... Поблизу не видно нібито нічого, схожого на контору... А стільки машин постійних клієнтів залишено на день...

Здається, я зачепив старого за живе. І так малорухливе його обличчя наче задубіло, як стара гума.

— Мабуть, тому що тут дешевше,— промимрив він.

— А може, автостоянкою користуються ділові люди, яким автомобілі потрібні лише ввечері?

— Не знаю. Це не мій клопіт.

— Ну, а чоловіка на фотокартці теж не знаєте?

Я беру фотознімок і, вклавши у записник, ховаю до кишені. Відразу обличчя старого стає спокійним. У хвилину такого розслаблення я нападаю на нього ще раз:

— Невже так боїтесь господаря кав’ярні? — Сухі зморшкуваті повіки старого піднялись, і я побачив їхні запалені червоні краї.— Вам нічого турбуватися. Все одно він уже побачив, що я забалакався з вами. Коли запитає, скажете, що, мовляв, морочив вам голову фотографією чоловіка, якого й у вічі не бачили... То, може, все-таки хоч з лиця його знаєте?

— Я ж вам казав: не знаю! — Старий роздратовано вдарив коміксом об коліно. Судячи з його серйозного вигляду, він каже правду. Між розповіддю покійного клієнтчиного брата, битої шельми, і тим, що сказав старий,— велика різниця.— Та хіба я можу запам’ятати всіх, кого бачив?

— Гаразд, ось іще двісті ієн... разом буде кругла тисяча... За добрі гроші й розмова має бути успішна.— Ловлю злий погляд старого і, спершись ліктями об дошку коло віконця, кидаю дві монети по сто ієн у ковдру на його колінах.— Нікому не скажу, що ви взяли тисячу ієн... Все залишиться між нами... Ну, кажіть мерщій!

— Що?

— Хто мовчки бере тисячу ієн, має що сказати.

— А хіба ви самі не дали?

— Господар «Камелії» стежить! Гадаєте, він повірить, що я задурно віддав вам тисячу ієн?

— Я їх поверну. Якщо поверну, то нічого не буде.

— Будьте розважні! Що за люди ставлять тут машини? З ваших слів я зрозумів, що вони не мешкають поблизу...

— Та годі вам! Хто таке казав? Хіба ви самі не ставили тут свого автомобіля?

— Я маю на увазі постійних клієнтів. Якщо це люди із сусідніх крамниць, що не мають своїх гаражів, то в цьому нема нічого дивного. Однак ви, як чесна людина, не знали, що мені відповісти. Сказали, що не можете запам’ятати всіх, кого бачили. А це свідчить, що ваші так звані постійні клієнти не зовсім постійні. Справді, коли добре придивитися, то можна помітити, що сьогодні тут інші автомобілі, ніж учора, хіба ні?

— Ви...— нібито стримуючи напад кашлю, старий ледь розбірливо додав: — Ви не з поліції?

— Годі вам! Хіба агент поліції заплатив би першій-ліпшій людині за таємну інформацію? А крім того, тисяча ієн чайових — це вже справжня кримінальна справа.

— Ніяка це не справа... Дякувати господареві «Камелії», можу іноді на коня поставити і в патінко пограти... Старість... поки самі не постарієте, не зрозумієте, що це таке... Навіть онуки слідом за невісткою прямо в очі обзивають мене брудним дідуганом...

— Я не зроблю нічого, що могло б вам зашкодити. Обіцяю.

— Що вас цікавить?

— Я шукаю чоловіка, про якого вже казав.

— І вчора сюди приходив один, питав те саме... ага, начебто ваш знайомий?.. Справді, тут бувають різні люди, і багато хто не хоче, щоб його знали на ім’я чи хоч би в обличчя... У мене вже двічі був удар, ослаб на голову і, як самі бачите, став балакучий... Ось тому до облич не приглядаюсь та й імен не запам’ятовую...

— Якщо самі не знаєте, то хоч підкажіть, у кого можна розпитати?

Немов перелякана, загнана в кут миша, старий занепокоєно позирав то на мене, то на чорне вікно в кав’ярні «Камелія», то на пропалену дірку в ковдрі; потім закашляв, вийняв з-під ковдри руки, потер долоні, висякав носа, витер пальцем око і, плямкаючи язиком, промимрив:

— Гаразд, приїдьте десь о сьомій ранку, як хочете...

— Ніби випадково?..

— Ага, випадково...

Того самого дня, о 12 годині 6 хвилин. Завітав до пана Тоями, якому зниклий чоловік за день до втечі продав свою автомашину. Його не було вдома. Але, дізнавшись від його дружини, що він хворий на шлунок і звичайно обідає вдома, я згодився трохи почекати. А тому що Тояма мешкає не в будинку двадцять чотири, як казала клієнтка, а в будинку сорок два, то багато часу я змарнував на його розшуки. Та байдуже, все одно довелося чекати. А через ті розшуки я менше просидів у Тоями. Як то кажуть, лихо не без добра.

Обшарпаний стандартний будиночок. У вузенькому дворику, за поламаною огорожею, стирчить ніс «корони» марки шістдесят третього року. Можливо, саме цю машину Тояма купив у зниклого чоловіка. Вона в доброму стані, шини майже нові.

Дружині Тоями років тридцять. У родині двійко дівчаток: одній два, а другій чотири роки. У дворі якась споруда, обтягнута поліетиленовою плівкою, схожа на теплицю. В усьому відчувається сімейний затишок. Нарешті з-за хмари визирнуло сонце, надворі так потепліло, що я ладен був скинути пальто. Тому відмовився зайти в будинок, а попросив дозволу сісти на відкритій веранді.

Дружина Тоями казала, що... (Тієї миті двічі пролунав автомобільний сигнал — певно, Тояма приїхав додому).

Того самого дня, о 12 годині 15 хвилин. Повернувся додому Тояма. Очевидно, він квапився, бо вислухав мою справу за обідом, сьорбаючи якусь каламутну юшку з хлібом. Відповідаючи на мої запитання, раз по раз нарікав, що, мовляв, треба сили підтримувати, дбати про шлунок, що водієві нелегко, але, видно, турбувався долею зниклого чоловіка, бо говорив охоче.

Нижче подаю запис нашої розмови.

Я. Яким чином ви купили автомашину в Немуро-сана?

Тояма. Мені його рекомендував мій товариш, який раніше купив у нього автомашину. Він мені дуже радив звернутися до нього, бо, мовляв, Немуро-сан добре лагодить і продасть дешево. Я таки справді на цьому вигадав — добру річ купив.

Я. З Немуро-саном ви часом не зустрілися в кав’ярні «Камелія»?

Тояма(трохи збентежено). Еге ж, там. Саме тоді за якусь дрібницю мене звільнили з таксомоторної компанії, і деякий час я перебивався роботою коло воріт і випадковими заробітками.

Я. Що це таке «робота коло воріт»?

Тояма. Ідете прямо до воріт якої-небудь таксомоторної компанії і чекаєте, може, випадково дадуть тимчасову роботу, звідси й назва: робота коло воріт. Як правило, у великих компаніях людей з-під воріт на роботу не приймають, та коли водій захворіє або просто не вийде на роботу й машина мала б простоювати, ніхто не хоче збитків — нема дурних. До того ж тим, кого наймають на тимчасову роботу, найголовніше — загребти грошенята, тож ніяких правил вони не визнають і готові трудитися хоч цілу добу. Обійдеш так зо дві чи зо три компанії, і десь тебе наймуть.

Я. Між «Камелією» і наймом коло воріт є якийсь зв’язок?

Тояма(трохи розгублено). Я тепер повернувся у свою стару компанію і з «Камелією» порвав, але... не хочеться про це говорити... декому, мабуть, вона помогла... я не збираюся зраджувати нашого брата шофера.

Я. Я тільки хочу натрапити на слід Немуро-сана, от і все. Отже, «Камелія» була приватною посередницькою конторою для водіїв-тимчасовиків?

Тояма. Атож, була. Вона відчиняється вдосвіта, і кава в ній міцна, тож природно, що водії знайшли собі там притулок. Мабуть, тому й господар організував посередницьку контору.

Я. Ви тут згадували, що тимчасовикам найголовніше — загребти грошенята. А скажіть-но, чим вони відрізняються від постійних?

Тояма. Тимчасова робота не забезпечує водієві гарантованої платні, страхування, грошової допомоги при виході на пенсію, але зате дає два проценти денної виручки. Попрацює він днів десять на місяць — і в його кишені сорок-п’ятдесят тисяч ієн. Такий професійний перелітний птах,— звісно, якщо він почувається своїм на кінних і велосипедних перегонах та інших урочистостях,— на великі свята, днів за три може заробити до сотні тисяч ієн.

Я. Чудова робота.

Тояма. Молодому й нежонатому, що любить пошикувати, безтурботнішого життя не знайти. Та от коли захворієш або заберуть у тебе права водія — трагедія. Якщо ж не думати про завтрашній день, тоді ввесь світ — твій.

Я. І багато таких водіїв вчащає до «Камелії»?

Тояма. Ні, небагато. В Токіо є приблизно вісімдесят тисяч водіїв таксі. І коли з тих вісімдесяти тисяч у «Камелії» збирається двадцять-тридцять, то це дуже мало. А крім того, процентів шістдесят із них — люди випадкові, як от я. Та хоч би яким безтурботним було таке життя, воно людині остогидне. Безтурботність водія, що думає тільки, як заробити, поступово змінюється меланхолією. Він якнайкраще одягається, має у що взутися, в нього імпортний годинник, але завжди чимось роздратований і швидко встряє в бійку. За якихось п’ять років такий перелітний птах змінюється до невпізнання.

Я. Як ви думаєте, Немуро-сан знав про цю таємну діяльність «Камелії»?

Тояма. Здається, начебто я йому про це казав.

Я. Крім «Камелії», ще де-небудь є така контора?

Тояма. Звичайно, є. Бо майже двадцять процентів водіїв мають тимчасову роботу. Нещодавно в газеті була стаття про облаву на одну таку незаконну посередницьку контору.

Я. Нагляд за ними дуже суворий?

Тояма. Авжеж, суворий. Вони порушують закон про працевлаштування. Одне слово, поліція ставиться до них, як до звичайнісінької злодійської шайки.

Я. Мабуть, і «Камелія» мала зв’язки з якоюсь організацією?

Тояма. Не знаю. Чогось подібного я не помітив. А втім, мене це не цікавило.

Я. А чи не можна собі уявити, що Немуро-сан зараз користується послугами «Камелії» або іншої такої посередницької контори?

Тояма(трохи здивовано, задумавшись). Але ж Немуро-сан, здається, мав постійну роботу, був начальником відділу торговельної фірми. Ну, а якщо він допустився якогось промаху, тоді інша річ... Зрештою, серед водіїв таксі чимало різних диваків: шкільних учителів, торговців рибою, ченців, художників... Робота важкувата, зате стосунки з людьми простіші, ніж деінде. Вона підходить кожному, хто звик бути самотнім навіть у натовпі. Йому нема чого сподіватися від майбутнього, а доводиться цілий рік крутитися заради інших, впадаючи в розпач від думки: а що ж мене чекає? У давнину таких людей називали носіями паланкінів. Вони справжні носії паланкінів. Збоку здається, ніби вони, об’їздивши світ, знають у ньому всі входи й виходи, а насправді відлюдкуватішої професії не знайдеш. Їм байдуже, якою вулицею їхати: центральною чи глухою, кого везти: багатого чи бідного, жінку чи чоловіка. Бо пасажир для них — це лише балакучий вантаж. Щодня проштовхуючись крізь юрбу, наче крізь піщану пустелю, де не видно живої душі, вони проймаються любов’ю до людини. Таке життя мені подобається, і якби хтось радив поміняти роботу, мовляв, вона перевтомлює, я не хотів би його й слухати. Однак, щоб поринути в той світ знову, потрібна сміливість. Коли в тебе вантажна машина, такий крутий поворот легко зробити, а от Немуро-сану було б важко на це зважитися, якби якась скрута не підштовхнула.

Я. Ну, а якщо все-таки пробратися за лаштунки «Камелії», то можна щось вивідати?

Тояма. Важке запитання. Під час екзамену на одержання посади у солідній фірмі з’ясовують подробиці біографії претендента, і це нікого особливо не дратує... Що ж до «Камелії»...

Я. Виникають клопоти?

Тояма. Там заведено не тільки не цікавитися біографіями один одного, але й імені не питати.

Я. А якщо пояснити обставини?

Тояма. Коли дізнаються про обставини, то постараються вигородити товариша.

Я. Якби ви ще й досі мали стосунки з «Камелією» і вас попросили подати про неї відомості, то ви б теж відмовилися?

Тояма(після хвилини роздуму). Чому люди вважають, що мають право переслідувати?.. Адже той чоловік, здається, не вчинив злочину... Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?

Я. Але ж покинута сторона на тій самій підставі може стверджувати, що втеча незаконна.

Тояма. Втеча — не право, а воля.

Я. Мабуть, і переслідування — теж воля.

Тояма. У такому разі, я стану осторонь, не хочу бути нікому ні ворогом, ні союзником.

— Яке синє! — звівши погляд до неба, в захваті вигукнув підліток-школяр. Його товариш, з подиву роззявивши рота й примруживши очі, зітхнув.

— Страшенно синє!

В міру того, як небо синішало, вітер дужчав, і хлопці, змушені чекати, поки підніметься шлагбаум, притискаючи портфелями поли пальт і вчепившись руками за козирки кашкетів, зігнулися в дугу. Відразу за переїздом ліворуч — станція приміської електрички. До виходу на перон, де стоїть контролер, ведуть чотири бетонні сходинки. Поряд зі сходинками газетний кіоск, на прилавку розкладені газети й журнали, вкриті прозорою поліетиленовою плівкою, що поривається летіти, а тому кіоскерка, літня жінка у ватяному капюшоні, змушена з нею боротись і долонями, і ліктями, і навіть грудьми. Небо виблискує, іскриться, немов обсипане алюмінієвим порошком, з північного заходу на південний схід по ньому мчать невеликі, схожі на клапті вати, хмарки. Сонце справа, а тому тіні перетинають дорогу під прямим кутом.

Хмарки біжать по небу, а на землі кружляє безліч папірців. Аж не віриться, що їх стільки порозкидано на дорозі. Звісно, я ніколи не вважав, що вулиці чисті. Але тільки тепер побачив, як шматки паперу визначають краєвид. Той папір був колись білий, але на вітрі посірів, наче опале листя,— видно, довго лежав у купах пороху. Тепер ці папірці вилетіли на середину дороги й затанцювали на рейках. Пройде людина чи промчить автомобіль, і вони, немов граючись, почнуть кружляти по землі, але чомусь не злітають угору вище, ніж на два метри. Їхню круговерть людина не може збагнути, а тому дивується, наче бачить вигравання рибок. Завдяки цьому знову усвідомлюєш, що повітря матеріальне. Щойно клаптики паперу повзли по землі, а ось уже прилипли до дверцят автомобіля і, впавши на землю, лягли під його колеса. Та як тільки машина проїхала, вони щезли — за мить перелетіли на другий бік вулиці й, немов собачки, лащаться до перехожих.

Разом із клаптями паперу вихор, звичайно, втягає в себе й пісок, і тоді перед очима виникає щось схоже на прозору тканину. Моя брудна автомашина мала б зливатися з оточенням, та відбувається протилежне — вона ще більше впадає в очі. Здається, що вирує не пилюка, а скалочки сонця у вигляді порошинок. А тому смак і запах пилюки в цей лютневий день викликає спогад про весну. Сонячне проміння якесь золотисте. Щоб моя машина була непримітною, я навмисне не мив її півмісяця, а от сьогодні, як набиратиму бензину, не завадить її почистити.

Попереджувальний сигнал стихає, стрілка, що вказує напрям руху електропоїзда, гасне, і на широкому залізничному переїзді, де розходиться сила-силенна колій запасної станції експресів, піднімається шлагбаум. Крізь цей отвір, як пісок у піщаному годиннику, валом суне людський потік і, немов розсуваючи його, повзуть машини. Ще не встигла проїхати передня, як уже сигналить наступна. Наостанку проїжджаю і я.

Повертаю ліворуч у другий завулок. На щастя, навпроти останнього телеграфного стовпа залишилося трошки вільного місця. Його мало, але я таки втискаюся у проміжок. Виходжу з автомашини й бачу — збоку на корпусі великими ієрогліфами надряпано «дурень». Видно, зловмисник спішив, бо кінець слова невиразний, і лишився відбиток грубої рукавиці.

Йду на правий ріг головної вулиці, звідки щойно звернув... Надто сучасна, вся майже фіолетова вітрина... Тонкі залізні спиці підтримують у повітрі окремі частини манекенів — кисті, руки, тулуби, ноги,— на яких майстерно припасовано деталі одягу різного крою. На вітрині нема інших прикрас, але дзеркало на задньому плані збуджує уяву перехожих і створює враження, ніби там виставлено понад десять манекенів.

Ще років зо три тому таку вітрину ця вулиця не прийняла б... Усе на світі має свою лицьову і зворотну сторону. Так і ця типово приміська вулиця зі своїми бакалійними крамничками, що торгують лише дешевими товарами, і патінко, звідки линула музика старих пластинок, і брудно-сірим кінотеатриком, де крутили фільми із запізненням на три місяці, силкувалася надати собі вигляду центральної... Поступово, як місто напихає собі пащу й пересичує черево, мабуть, пересувається і межа, що відділяє його лицьову й зворотну сторону, тож і тут ознаки центральних кварталів природно вписуються у краєвид. Справді, на тому боці будується величезний універсам з підземною автостоянкою. Чим це викликано — розрахунками на добру перспективу чи удачею,— ніхто не може сказати. В усякому разі, я здаюся.

«Ательє європейського одягу „Пікколо“»[25].

На кронштейні, схожому на флейту, почеплено грубу молочно-білу пластмасову вивіску, до неї прикріплено тонкі алюмінієві ієрогліфи, наче написані нашвидкуруч солом’яним пензликом. Навіть я мусив визнати, що подібний задум не лише вигадливий, але й самовпевнений. Пікколо — так, здається, прозивали мою дружину в школі. Думаю, що це робилося не зі злості, але не впевнений, що тільки із приязні. Однак дружина сприйняла це прізвисько, як пестливе ім’я, і навіть сама згодом залюбки так себе називала. Може, й справді в ній щось нагадувало пікколо. І мене колись приваблювала така її вдача. Я ще й тепер вважаю, що в неї більше чеснот, ніж вад.

Двері обік вітрини зроблені з чорної пластмаси. В них відбивається огорожа будівельного майданчика по той бік вулиці і моя постать — розкошлана вітром, занедбана чуприна, сутулі плечі схудлої людини, яка ніби щойно оклигала від хвороби, людини невпевненої, котра не когось розшукує, а сама тікає від погоні... Однак тепер уже не годиться пригладжувати волосся... Бо звідси двері — як дзеркало, а зсередини — прозорі...

Прочиняю двері плечем і боком протискуюся в ательє. Приємне тепло лоскоче ніздрі, я мимоволі чхаю. Приміщення виповнене не просто теплом, а особливою атмосферою: парою від праски, що сочиться із майстерні, змішаною із запахом одеколону, фарби та крохмалю. Ліворуч на поличках — зразки тканин, журнали мод, готові вироби. У заскленій вітрині — гудзики, шматки хутра та інший галантерейний дріб’язок. Праворуч — два крісла з бильцями кольору слонової кістки й канапа, а між ними круглий стіл з дошкою під мармур, на тонких металевих ніжках. І стіни, і стеля затягнуті грубою тканиною, на якій по яскраво-жовтому тлі розкидані шоколадні квіти, з цього ж матеріалу й портьєра перед комірчиною для примірки, хоча все крикливе, але водночас вишукане і чудово гармонує з простотою світильників, скляних прямокутників у вузьких рамках.

Стоячи спиною до портьєри й спершись на крісло, дружина зустрічає мене начебто грайливим поглядом. У такі хвилини найбільше заздриш людям, що носять окуляри. Окуляри пітніють, і коли їх протирати, то можна вигадати час. Я ж їх не ношу, а тому мовчки, із застиглим обличчям, сідаю на край канапи, якомога ближче до проходу. Пружини заскрипіли, і я раптом глибоко провалююсь.

— Пружини поламаєш. Доведеться лагодити,— сміється дружина й, сідаючи в найдальше від мене крісло, кладе ногу на ногу. Коліна, що виглядають з-під короткої спіднички, здаються повнішими, ніж минулого разу. Відчувши на собі мій погляд, дружина ляскає по них долонями — так, наче вбиває комара, і скоромовкою проказує:

— Добре, що пішла мода вкорочувати спіднички. Коли тканини дешевшають, брати за пошиття дорожче не випадає, правда? Та от коли носять то довге, то коротке, щоразу доводиться шити щось нове...

— Кажуть, коли спіднички коротшають, буде війна. Як ти думаєш?

— Все має свій цикл.

— Мабуть.

— Сьогодні знову маєш до мене якусь справу?

— Хотів запитати одну річ... Зараз можна?..

Портьєра ззаду нас колихнулась, і виглянула дівчина-помічниця. «Добрий день. Що подати: чаю, як звичайно, чи кави?» Красунею її не назвеш, але обличчя привабливе, мов у дитини... В дружини зграбна фігурка, якій будь-яка сукня личить, а тому вона вдягається строго, стримано, а от дівчині шиє нове, модне. Очевидно, взято до уваги і психологічний ефект впливу на замовників. Бо якщо власниця ательє одягатиметься крикливо, то неприємно їх вразить — і навпаки, якщо занадто просто — то клієнти не повірять у її майстерність і добрий смак. І так і так погано. А от удвох вони досягають бажаних наслідків. Дівчина вистромила тільки голову й через жінчине плече зосереджено розглядає мене. Погляд відкритий, невинний, як у пташеняти, що от-от заспіває. Мабуть, тому, що я доводжуся чоловіком її господині, який живе окремо від дружини,— навіщо стримувати свою цікавість? Здається, ніби дівчина за портьєрою зовсім гола. А проте її кокетування — це не кокетування перед чоловіком. Коли дружина вперше привела цю дівчину, я подумав: а чи не має моя дружина порочних нахилів? А може, ця дівчина і на стіл, і на стіну дивиться так само палко?

— Щось складне?

— Все залежить від того, як сприймати.

— Ти б хоч заздалегідь подзвонив.

— Я хотів дістати непідготовану відповідь. Бо наперед підготованих я вже наслухався.

Дівчина скривила губки, похитала головою і, ще раз кокетливо зиркнувши на мене, зникла за портьєрою.

— Клопіт з нею, та й годі...— майже шепоче дружина і, мабуть, підозрюючи, що дівчина підслуховує розмову, по-змовницькому, голосно сміється: — Ніжна, правда? А яка вона чарівна в коханні!

— І ти досвідчена. А все-таки відкрий справжню причину, чому ми мусили розлучитися?

— Ти прийшов, щоб запитати мене про це? — Вона дивиться на мене вражено.— Серед білого дня, в ательє...

— Я хочу, щоб ти відразу, не довго роздумуючи, сказала.

— Просто мені здалося, ніби я зрозуміла, про що ти мрієш, і погодилася на розлучення. І хоч би скільки разів ти перекладав вину на мене...

— Ти хочеш сказати, що вгадала мої думки?

— Звичайно.

— Я справді був категорично проти відкриття цього ательє,— тому ми й розійшлися.

— І тепер теж?

— Визнаю свою поразку.

— Ну, справа не в поразці чи перемозі...

— Мене часто питають, чому я став приватним детективом. Як ти гадаєш, що я відповідаю?

— В усякому разі, правди не кажеш.

— А ти послухай. Мовляв, моя дружина найняла приватного детектива стежити за мною. Однак той детектив перекинувся на мій бік, а за це захотів хабара. В мене були гріхи — це факт, та коли твоїм довір’ям так граються, треба бути останнім дурнем, щоб усім догоджати...

— Навіть коли ти щось вигадуєш, обов’язково хочеш кинути на мене тінь.

Усміх на жінчиному обличчі поволі гасне. Смуток огортає всю її постать.

— Я не кидаю на тебе тіні. Я просто глузую з детектива.

— Навіщо ж тоді так говорити?

— А як у тебе з тим архітектором?

— Моя помилка в тому, що я мимоволі ранила твоє самолюбство. Але ж і в тебе є слабості. Ти дужче, ніж звичайні люди, ревнуєш.

— Ревную? І не думав...

— Пробач. Мені не треба було цього казати. Але й ти винен, ти мене змусив. Ми завжди отак крутимось. І не можемо зрозуміти, в чому причина того, що сталось... І все одно безперестанку сперечаємось...

— Може, краще не подавати на розлучення?

— Та, здається, ти вже один раз цього просив.

— Бо тоді я був категорично проти відкриття ательє.

— А тепер уже змирився чи ні?

— Змирився, бо ти знехтувала моїми запереченнями і зробила все по-своєму. Я не збираюсь тобі особливо дорікати. З успіху справи видно, що ти мала рацію, а я помилявся — це незаперечний факт... Ревнощі?.. Ні, тут щось інше... схоже, але все-таки інше... Питання ось у чому: чого це тільки я помиляюсь, а ти ніколи?..

— Мені важко з тобою розмовляти, коли ти вдаєш із себе жертву.

— Але ж ти сама мусиш визнати, що мені нема сенсу тут жити.

— Гаразд, а якби...— дружина витягує ноги й, нахилившись уперед, обхоплює руками коліна,— якби все було навпаки, що тоді? Припустімо, твоє діло, проти якого я заперечувала, виявилось успішним. І якби з цієї причини я завела розмову про розлучення, що тоді?

— Напевне, мені було б важко тебе зрозуміти.

— Ти страшний егоїст.

— Краще б тобі було важко мене зрозуміти.

— Мені справді важко.

— Але ж ти щойно сказала, що тобі все зрозуміло.

— Просто я хизувалась.

— Он воно що... Виходить, що лише мене закрутило щось непоясненне?

Раптом дружина підводиться і сплескує руками. Її очі, що вп’ялись у мене, блищать.

— Я збагнула! Ти покинув свій дім, утік.

— Утік?

Що ж тут дивного? Я знаю і без неї, що мав такий намір. Тож недоречно зараз прикидатися, буцімто це для мене якесь відкриття. Тільки-но я подумав, що її твердження цілком природне, як мене охопила дивна розгубленість. Я раптом відчув болюче приниження, наче мені в обличчя шпурнули недокурки з попільнички... Може, тому що мені здалося, нібито він, розшукуваний чоловік, злився зі своєю тінню. Сонце, стаючи щораз яскравішим, надало чорним дверям знадвору зеленого відтінку, а моя тінь, пролягаючи вздовж канапи, вмостилася на кріслі, що стоїть у другому її кінці. Голову відрізано, її не видно.

— Так, я вважаю, що ти втік.

Дружина задоволено киває і пильно дивиться на мене. Наче хоче сказати, що все владнається, як тільки я з нею погоджуся.

— Від кого? Від тебе?

— Ні, не від мене.— Вона рішуче захитала головою.— Від життя... від небезпеки, що можеш зірватися з линви, від боротьби за рятувальний пояс, від безупинної конкуренції... Так чи ні?.. Одне слово, я лише привід...

Різкий, ніби від цвяха, біль у лівому оці вибухнув білими іскрами. Напевне, дає себе знати поламаний кутній зуб. Поки запалення не перейшло на щелепу, треба обов’язково звернутися до лікаря.

— А хіба в житті приватного детектива не доводиться хитрувати, змагатися?

— Реклама змагається на найлюдніших центральних вулицях, а приватний детектив, професійний підглядач,— у провулках. І тут, і там іде виснажлива боротьба, але зміст її різний. Характерно, що ти покинув роботу в фірмі того ж дня, коли пішов з дому... І це найважливіше... Адже одне з двох було в чомусь кращим, і ти міг з ним миритися... Ну, а якщо винне не суперництво?.. Як ти гадаєш?.. Ти вважав, що оскільки ти проти ательє, то навіть якби тобі дозволили тут жити, ти все одно не розв’язав би своїх проблем... То було б життя, проблеми якого можна розв’язати лише завдяки перемозі у фірмі...

— Невже я був таким марнославним?

— Щось у тебе болить?

— Зуб зламався.

— Нічого страшного.— Дружина розкрила на грудях брошку, схожу на коробочку, в якій лежали три білі таблетки.— Це моя аптечка... Останнім часом у мене знову страшно болить голова...

Ніби тільки цього й очікуючи, з-за портьєри, задкуючи, показалася дівчина. Коричнева спідничка так щільно облягала її тіло, що здавалося, ніби шви от-от розійдуться... Ажурні, лискучі, мов перли, панчохи... Прямокутний, як у військових, комір... Великі грайливі очі... Перламутрові гудзики на манжетах рукавів... І, нарешті, наповнені по вінця чашки кави. Повернувшись злегка на підборах теж коричневих туфель, вона кинула на мене очима і неквапно, плавно попрямувала до мене. М’язи на її стегнах проглядали так виразно, що здавалось, наче я торкаюсь їх рукою. Я мимоволі захопився майстерністю, з якою дружина скроїла це плаття.

— Може, краще води подати?

— Не треба, вже, здається, біль затих.

За мить болю наче й не було. Дівчина, прикусивши нижню губу, напружено посміхається, але тоді, коли ставить чашки на стіл, здригається і розхлюпує каву. Голосно засміявшись, вона сідає в крісло якраз передо мною. Мабуть, невинність, що допомагає продати свій товар,— це теж мистецтво. Ніби шукаючи у неї підтримки, дружина каже:

— В його кімнаті чисто прибрано, щоб він міг повернутися будь-коли, правда?

Дівчина, безсоромно заглядаючи мені в очі, радісно шепоче:

— Як цікаво... мужчина...

Та все одно я вирішую, що мені нема чого сюди повертатися.

То немов біліє, то немов чорніє — залежно від того, що собі уявляю — висушене сонцем полотно швидкісної автостради... Автомашина мчить із швидкістю дев’яносто кілометрів на годину, на десять кілометрів більшою за дозволену... Мотор деренчить так, немов між лопасті електричного вентилятора встромлено дротину, шини ляскотять, ніби хтось одриває пластир від рани... Все моє тіло просякло шумом, але я нічого не чую, мовби довкола цілковита тиша... В очах відбивається тільки бетонна дорога, що впирається в небо... Ні, це не дорога, а швидкоплинна смужка часу... Я нічого не бачу, тільки відчуваю, як біжить час...

Зовсім не віриться, що десь попереду доведеться платити за проїзд... Не віриться, то й не треба... Ніяк не збагну, чому, власне, я мчу зараз цією дорогою... Вже давно минула та година, коли я мав зайти до контори й зустрітися з шефом... Розмови з клієнткою я теж уникаю... Хіба звідси, де мені не слід бути, можна кудись добратися?.. Порожній час... Безцільно згаяний... Яке марнотратство!.. Натискую щосили на акселератора... Стрілка спідометра повзе й зупиняється на цифрі дев’яносто шість... Вітер починає виривати з рук кермо... Від напруження я майже перетворився в точку... Здається, наче одного дня, якого немає в календарі, я прокинувся в місці, не позначеному ні на якій карті... Якщо цей надмір відчуттів хочете називати втечею, називайте,— мені байдуже... І пірати, що, розпустивши вітрила, випливали в невідомий океан, і розбійники, ховаючись від погоні в безлюдній пустелі, лісах або міських нетрях — всі вони хоч раз десь оберталися на точку... Я — ніхто, і мені не треба співчувати... Бо це так само нерозумно, як людині, що вмирає в пустелі зі спраги, плакати над утоплеником...

Однак, якщо порожній час — це пробудження, то йому на перешкоді відразу стало продовження сну. Будка оплати за проїзд автострадою. Коротке штучне пробудження, і знову довгий сон. Незабаром повертаю назад, до міста. Та чомусь тепер у мене нема того запалу, як перед тим. Може, тому, що мене перегнав червоний спортивний автомобіль, залишивши після себе приглушений свист? Скоріше, мабуть, свідомість того, що повертаюся назад, безнадія, що нічого іншого не залишається, забрали в мене всі сили, і я став схожим на гумовий м’яч, з якого випустили повітря. А може, внаслідок того, що зараз я їду спиною до сонця? Цього разу не дорозі, а небу нема кінця-краю. Синява прослалася по ньому накрохмаленим полотном і тільки де-не-де пливуть хмарки. Ген передо мною на обрії — мабуть, завдяки законам перспективи — скупчуються хмари й небо чорніє. Під тією небесною тінню простяглися вулиці. Ще півгодини тому я не мав наміру до них повертатися, а ось зараз їхні велетенські, вкриті струпами ручиська простягаються мені назустріч. Пірат, що розбив судно об морські рифи, навернений грішник... Невже це тільки міраж?.. Ні, не може цього бути... Адже немає доказів, що покинуті вулиці й вулиці, до яких я повернувся, ті самі... Зміщення, видно, малесеньке, на один мікрон, і, мабуть, тому його важко збагнути... Та навіть між тим, є той мікрон чи ні,— величезна різниця... Якщо раз на тиждень покидати місто й виїжджати на платну автостраду, то за місяць набереться чотири мікрони... за рік — сорок вісім мікронів... а якщо прожити ще тридцять років — тисяча чотириста сорок мікронів, тобто приблизно півтора міліметра... Такого числа можна не побоюватися, бо навіть гора Фудзі руйнується набагато швидше.

Брудна пляма неба поволі розпухає, піднімається вгору й витискає синяву. Знову занив кутній зуб... Чому я повинен завжди виправдовуватися?.. Щоб довести свою правоту у ставленні до дружини?.. Щоб пояснити клієнтці свою непричетність до смерті її брата?.. Чи, може, щоб переконати шефа у своєму небажанні залізати в цю історію глибше, ніж потрібно?.. «Досвідчений мисливець не бігає довго за здобиччю,— він ставить себе на її місце, шукає для неї порятунку, сам себе переслідує і заганяє у глухий кут» (із «Спогадів про одну кримінальну справу»)... Авжеж, правдоподібно, але чи правильно?.. А що, як у глибині душі я мав намір змагатися з ним?.. Змагатися з ним?.. Так, перед ним, що втік і вдруге не повернувся, я мушу виправдати свою нерішучість, адже я не тікаю і не повертаюся...

Можливо. Здається, з таким твердженням я погодився б. Як-не-як, а мені тепер краще, ніж тоді, коли, приголомшений смертю брата клієнтки, я забув про найважливіше — про нього. Я начебто його десь уже бачив. Серед плетива вулиць зяє чорна яма... Його тінь... Мені уявляється, що все місто в таких страшних ямах... Однак та тінь належить не лише йому, а безлічі таких, як він, що живуть у мені, в ній, у ньому...

Видно, в моєму душевному стані заходять великі зміни...

Під’їжджаю до зупинки, біля якої стоїть телефон-автомат. У ту мить, коли я вийшов з машини, сонце затяглося хмарами. Але в телефонній будці повітря теплувате, із запахом плісняви — видно, рідко хто нею користується.

— Вибачте, що так пізно подзвонив.

— Нічого, так навіть краще. За той час я всі сльози виплавала.

Ніби заіржавілий, жінчин голос зовсім не змінився і, як завжди, був спокійнісінький, але чому — завдяки тому, що минув час, чи завдяки пиву?

— Мабуть, своїм запізненням ви поставите всіх у прикре становище?

— Ну, та хіба справа у мені? Звичайно, витрати взяли на себе товариші. Вони — як близькі родичі... А траурну одежу я позичила...

— Вона вам до лиця. Якось незручно казати, але чорне вам пасує.

Крутий схил, що розтинає у південному напрямі житловий масив, розташований на пагорбі... Довгі кам’яні сходи... По обидва боки бамбукові зарості... Жінка спускається сходами, переді мною різко окреслена лінія її потилиці...

— Ви не розпитували, за яких обставин і з якої причини сталося таке з вашим братом?

— Мені не віриться, що це з ним сталося. Зрештою, я нічого не знала про його справи.

— Очевидно, біда трапилась учора ввечері, коли ми з ним розійшлись. І я почуваюся винним.

— Але мені ніхто не казав, що ви були разом.

— Холоднішає, правда? Знову захмарилось...

Бамбукові зарості змінюються цвинтарем... відразу праворуч, де кінчаються сходи, невеликий старенький храм, на якому тільки черепиця блищить урочисто й нарядно. Місто зовсім змінилось і парафіян поменшало, тож, очевидно, єдине джерело утримання храму — похоронні відправи. Всюди таке запустіння, що навіть стовпи воріт, поточені термітами, прив’язані до підпорок мотуззям. Хоча, здавалося б, із зростанням кількості населення мало б збільшуватися число похоронів. Мабуть, храм занедбаний тому, що настоятель безгосподарний, або це просто хитра політика, щоб уникнути високих податків.

За воротами, на деякій відстані,— чорно-біле шатро. Від столу розпорядника, що гріє охололі руки над маленькою жаровнею, аж до шатра обабіч доріжки на однаковій віддалі, як телеграфні стовпи, стоять зовсім молоді хлопчаки і кожен з них кланяється, ніби механична лялька, коли проходимо повз нього. Ледь-ледь розведені ступні, притиснуті до стегон руки — ця надто церемонна постава здавалася похмурою, а ще більше кумедною. До нашої контори теж заходять люди, що звикли кланятись, але такого старовинного етикету, ясна річ, там не побачите.

Всередині шатра урочиста тиша. Запах кадильних паличок нагадує про смерть, гнітить душу. Священик тихим голосом поволі читає сутру. На чотирьох вінках напис великими ієрогліфами: «Спілка синів Ямато»[26]. Загалом похорон недорогий, за другим розрядом.

Ліворуч і праворуч у головній частині храму дощане підвищення для присутніх. Багато дзабутонів вільні, тільки на правому почесному місці перед електричною пічкою куняє літній чоловік, очевидно, з керівництва. Ліворуч сидять знудьговані четверо чи п’ятеро чоловіків у чорному.

Один із них, помітивши нас, притьмом спустився боковими сходами. Худий, цибатий, з роздвоєним гострим підборіддям. За ним поспішає другий. Його шия майже вгрузла в плечі, на очах чорні, з грубими скельцями, окуляри. Невпевнено, боязливою ходою йде за нами. Здається, ніби в нього ноги затерпли, та ні, мабуть, він п’яний. Я начебто десь уже бачив ці чорні окуляри. Авжеж, він схожий на одного з тієї трійці, що вчора ввечері стояла коло вогню на березі річки. Кривоногий, з плескатим обличчям і довгим волоссям, що кучерявиться на скронях. Пластир на лобі та розбитий ніс — усе це, мабуть, сліди тої несамовитої бійки.

— Ласкаво просимо.— «Гостре підборіддя» низько кланяється жінці.— Тільки вибачте, що заступник шефа і старші груп через невідкладну справу мусили піти ще до вашого приходу. Просили передати вам найщиріше співчуття. А втім,— співрозмовник краєчком ока зиркнув на чоловіка, що дрімав на почесному місці, потім зміряв поглядом мене з ніг до голови й додав: — Та не турбуйтеся, всі клопоти взяв на себе секретар.

Клієнтка відрекомендувала мене «гострому підборіддю».

— Я вам недавно про нього казала... Я б хотіла, щоб він побачився із старостою братової групи...

Зненацька хтось поплескав мене по плечу.

— Живі-здорові, от добре... А я хіба не казав?.. Бачите, сталося так, як я передбачав...

Що це за мармиза в сірому? Знайомий голос... А чи не господар мікроавтобуса?.. Якби не голос, я б його не впізнав... Обрезкле обличчя поголене, на шиї краватка — ніхто й не подумав би, що це той самий чоловік, який учора на березі річки варив локшину. Я теж чомусь піднімаю руку і, відповідаючи на його привітання, розтягаю губи, ніби всміхаюсь. За одну мить між нами виникає мовчазна угода виступати спільним фронтом, якщо на нас впаде якась підозра.

Наслідки тієї угоди виявляються відразу в ставленні до мене «гострого підборіддя». Настороженість до мене спадає з нього, як приліплені штучні вуса.

— Староста, певне, там... зараз його покличу,— каже він і зникає в шатрі. А от чоловік у чорних окулярах, що стоїть на крок позаду, злегка розставивши ноги, ніяк не може приховати ворожості до мене навіть за скельцями. Напевне, затаїв гнів за те, що вчора під час утечі я не підібрав його, коли він чіплявся за мого автомобіля. Губи під його смішним, намащеним маззю носом нервово посіпуються,— він ледве стримується. Щоб не загаятись собі на біду, нагадую клієнтці:

— То, може, підемо вклонитися його останкам?

— Я вже це зробила.

Її голос звучить так, ніби йдеться про щось буденне. Власне, як уживається в її душі намагання, про що б тільки починав я мову, відразу ж витягати на світ свого брата і виявляти байдужість до його смерті? Ясна річ, похорон — не весілля, він не приносить ні задоволення, ні радості. В той же час це зручна процедура для того, щоб забити цвяхами пам’ять про небіжчика та заспокоїти живих. Невже її байдужість до похорону означає і давню байдужість до покійного? А може, це той випадок, коли любов не визнає різниці між життям і смертю? В душу закрадається якесь зловісне передчуття.

Сходинки з грубих дощок... Скидаю внизу черевики і перевзуваюся в капці... Піднімаюсь на п’ять сходинок і опиняюся прямо під вівтарем... Грубий, червоний, обшитий золотими нитками дзабутон... Неприваблива, з білого дерева курильниця... Ставши навколішки, я раптом помітив, що забув зняти рукавиці, і поспішно зриваю їх... Переживаючи, що зімнуться штани, запалюю кадильну паличку і лише тоді вперше глянув на його фотографію, що висіла передо мною. Подумки шепочу: «Ось які справи, ну що ж...» Ніби очікуючи, поки я встану, священик перестає читати сутру й зникає у глибині храму. Троє чоловіків на дзабутонах заворушились і запалили цигарки. Підстаркуватий чоловік на почесному місці, якого назвали управителем, у цю мить прокинувся з дрімоти й, шморгнувши носом, узявся швидко крутити долонями над електричною пічкою так, наче смажив рисові коржі.

«Гостре підборіддя» з’явився біля проходу, де зник священик, і подав мені знак рукою. Клієнтка заговорилася біля поруччя дощаного помосту з господарем мікроавтобуса. Власне, говорить лише він, а вона то опускає, то підкочує рукави незвичного для неї траурного одягу й хтозна, прислухається до його слів чи ні. Небо знову в молочно-білих, без просвіту, хмарах... Але вітер, здається, ущух...

Мене провели у вузеньку, встелену матами, кімнатку поряд з вівтарем, очевидно, для гостей. Синє полум’я старомодної гасової пічки відразу огортає моє обличчя теплом. Недалеко від дверей, поклавши руки на коліна й низько схиливши голову, мене чекав хлопець. «Гостре підборіддя», ловлячи мій погляд, запитує:

— Можна йти?

Я кивнув головою, і він, знизавши плечима, виходить з кімнати. Мене познайомили з цим парубчаком, якого тут називали старостою, так несподівано, що я навіть не знав, з чого почати, і мені було байдуже, буде присутнім «гостре підборіддя» чи ні. Ми опинилися по обидва боки невеличкого, подекуди облупленого чорно-золотистого столика. Якось не годиться називати цього юнака з тонкою шиєю старостою групи (мабуть, він старший над хлопчаками, що стоять у почесній варті). Як тільки я сів, хлопець підвів голову. Його обличчя виявилося зовсім таким, яким я собі його уявляв, судячи з тонкої шиї: гладенька молоденька шкіра, чи то чоловіча, ти то жіноча лінія підборіддя, майже дівочі (якби не сліди рідких вусів) губи, непоганої форми ніс. Щоправда, очі дивовижно-темні, люті, наче готові спалахнути, як нафта. Однак його слабкі м’язи... Мабуть, їх не досить, щоб залякати і тримати в покорі тих хлопчаків. А може, це лисиця, що вдає з себе грізного тигра? Коли так, то внаслідок смерті брата клієнтки його становище круто змінилося, і хлопчаки можуть зігнати на ньому свою давню злість, отож зараз найкраща нагода про все розпитати. Однак навіть із слабкими м’язами він може перемогти будь-кого, якщо вміє, мов божевільний, відчайдушно орудувати холодною зброєю. В спорті, змаганні, двобої потрібна не лише сила. Бо навіть тигрові важко рівнятися з голодним здичавілим псом.

Та все ж, яка мета у клієнтки? Що спонукало її познайомити мене з цим хлопцем? І чого так несподівано? Не вірю, щоб вона не мала часу заздалегідь мене попередити. В нього такий самий, як у клієнтчиного брата, значок із блискавкою. Мабуть, це емблема «Спілки синів Ямато». Якщо цей хлопець — староста, то хлопчаки перед храмом — особиста гвардія небіжчика... Але стривайте!.. Значок у того хлопця такий, як у клієнтчиного брата, а в «гострого підборіддя» — іншого кольору... В брата голубий, а в «гострого підборіддя» — рожевий... Брат старший, отже, колір не вказує на вік, а на приналежність до певної групи. Може, братова група в «Спілці синів Ямато» має певну самостійність?

Чого ж хоче жінка?

Може, вже тут їй спало щось на думку? А може, до останньої хвилини щось заважало їй познайомити мене з хлопцем? А чи не вирішила вона якось скористатися моєю непідготовленістю до цієї зустрічі?

— Старостою може бути кожен?

— Ні.

Його незворушний, діловий тон, звичайно, вдаваний. На обличчі ніякого виразу — здається, він вигладив праскою всі найменші зморщечки почуттів, щоб урівноважити в собі абсолютну покору й абсолютну непіддатливість. З таким партнером не впораєшся, якщо стоятимеш зовні клітки. Нічого не залишається, як ризикнути: залізши в клітку, вкусити його або бути покусаним. Але для цього зараз нема часу...

— Мабуть, тяжко й вам — так раптово загинув старший групи...

— Тяжко.

— Тепер ви самі будете керувати? Чи, може, призначать нового зі сторони?

— Очевидно, розпустять.

— Чому?

— Шеф нашої спілки мав клопіт із старшим нашої групи... Бо підлітків легко вислідити... Чи то втікачів з дому, чи із шайки, яка з них кров висмоктує... А як натраплять на їхній слід, то з рук уже не випустять — морока, та й годі...

Підлітки-втікачі... Серце в мене тьохнуло... Якщо клієнтчин брат був старшим групи підлітків-утікачів, то, природно, і про його втечу мав зовсім іншу думку, ніж я. А вона знала про це? Мабуть, знала, а тому й вирішила познайомити мене з цим хлопцем.

— Я від імені усіх прочитав надмогильне слово.— Ніби силкуючись вирватись із задушливої атмосфери, він безперестанку ворушиться, та раптом зухвало додає: — Всі плакали. Бо наш старший був людяний... І хоч були облави, ні один з нас його не виказав. А зараз ніхто не хоче повертатися додому... Але керівництво спілки цього не розуміє... Ми всі його дуже любили... Просто були в нього закохані... От побачите, так просто це не минеться...

— Але ж злочинця поліція мала б спіймати.

— Не кажіть дурниць! Старшого нашої групи вбили з пістолета. Він став жертвою. Хіба у робітників був пістолет?

— Когось підозрюєте?

— Та як вам сказати...

— Шеф не згоден?

— Може, тому й погрожує, що розпустить.

— Заробіток у вас буде?

— Буде. Наші клієнти — грошовиті люди... Та й наші хлопці гарні...

Здається, я нарешті починаю розуміти, чим займається вся ця компанія. Та от не збагну, чому там, на березі річки, не було нікого з них... Клієнти... Гарні хлопці... Стає зрозуміло... Хлопці, що торгують собою... Отже, клієнтчин брат ловив клієнтуру... Якщо орудувати спритно, закон можна легко обійти... Та не кожен на це здатен... Коли не будеш з підопічними в одній клітці, ролі доглядача не виконаєш... Для успіху треба, щоб вигода йшла в парі з природними нахилами. Роздумуючи, я начебто збагнув, чому похорон справив на мене таке гнітюче враження. Мабуть, ніхто не знає, що робити з цією групою. Ось тому, залишивши тут управителя, керівництво спілки швиденько забралося звідси. Самою вигодою цих розлючених звірів не вдасться перевести в іншу клітку. Якщо ті хлопчаки тебе не люблять, а ти — їх...

— Кожний з вас прикріплений до певного закладу?

— Та що ви! — Його очі недовірливо звузилися.— З такими не маємо нічого спільного. Та вам не зрозуміти... Не зрозуміти... Бо до цього у вас душа не лежить... Усі члени нашого клубу — шановані клієнти... Я вам подобаюсь?.. Як дивитесь на мене, серце тьохкає?

— Так, ви вродливі.

— Ну, а моїх побоїв вам хочеться? А пити мою сечу? А лизати підошви моїх черевиків?

Ледве витримуючи його дивовижно твердий, нерухомий погляд, я відповів:

— Та ні, утримаюсь.

— Ну що ж. Тільки осоружні старигани з кишенями, напханими грошвою... Зрідка й актори телебачення...

— Хочу запитати одну річ... Мабуть, знаєте... Останнім часом старший вашої групи нічого не говорив про власника паливної бази?

— Власника паливної бази? Члена нашого клубу?

— Ну, якщо не чули, то нічого.

— Не люблю запитань. Тільки дзвін від них.

— Тоді ще одне, останнє... Де жив останнім часом ваш начальник?

— Він любив справедливість. А тому недовго жив на одному місці.

— Речі в нього були? Скажімо, валізка з найнеобхіднішим...

— Сорочкою, зубною щіткою покористується й викине. Були в нього й дорогі речі. Поносить їх і продасть нам за півціни.

— Та, мабуть, щось залишилося? Наприклад, щоденник із потрібними записами, якого із собою не носив...

— Ніколи не бачив.

— Не думайте, що я на щось претендую. Просто він обіцяв передати мені щоденника однієї людини... для вас з товаришами ця річ нічого не варта...

— Все наше — і постіль, і навіть брильянтин — належало і йому... Він не мав потреби носити щось із собою...

— Ви не могли б вибрати час і ще раз зі мною докладно поговорити?

— Це ні до чого.

— А ваша сім’я?

— Облиште! Всі простаки питають те ж саме.

— Що робив начальник, якщо хтось рвався додому?

— Той чоловік мав безпомильне око.. Тільки-но почне хтось вештатися на привокзальній площі — він його хап! Ніколи не схибить. І до того ж умів навчати. Відразу заняття починало подобатись.

— А що, як колись постарієте?

— Нічого не вдієш. Звісно, від старості нікуди дітись. А тим часом можна пошантажувати давніх клієнтів й обзавестися закусочною чи бензозаправною станцією.

— Ви від самого початку знали, що це за хлопчаки?

— Ага, та якби я про це тільки натякнула, ви з переляку дременули б. Не час було розповідати.

Втягуючи голову в плечі, жінка грайливо посміхається і торкається губами склянки з пивом. І знову кімната за жовтою шторою наповнюється жовтим світлом. Лише чорне траурне вбрання не гармонує з цим кольором — здається, що його вирізали з якогось іншого альбому.

— Я пробував добути той щоденник, та дарма. Чим більше я силкувався витягти з нього слово, тим міцніше він стискав губи...

— Який щоденник?

— Вашого чоловіка. Брат мав сьогодні принести його.

— Ага...

Вона байдуже сьорбає потрошку, мов кошеня, пиво, а мене душить вогонь у грудях і від роздратування перехоплює подих.

— Зовсім недавно я їхав швидкісною автострадою.

— Ну й що?

— І коли мчав, то думав: от було б чудово, якби міг їхати отак вічно. Тоді мені здавалося, що справді зможу. А от зараз, як пригадаю собі тодішній настрій, відчуваю, наче мороз іде поза шкірою. Якби справдилося моє бажання... Якби я мчав і ніколи не міг доїхати до касової будки...

Жінка підводить обличчя від склянки.

— Так-то воно так, але проїдете півдня — і бензин закінчиться.

Наші погляди якось дивно переплелися в повітрі. Здавалось, вона не розуміє ні моїх, ні своїх слів. І лише помітивши моє збентеження, похопилась і сказала:

— Дивно... Але ж мій чоловік теж, здається, часто користувався швидкісною автострадою... Випробовував на ній полагоджені машини. Казав, що ввечері, коли внизу стемніє, а на вершечках будинків горить червоне світло, від швидкої їзди на автомобілі крутиться голова.

— Мабуть, і я про це розповідав...

— Казав, що коли проїжджаєш по автостраді сотню, тисячу разів, починає здаватися, ніби кількість виходів з неї стає дедалі меншою, аж поки нарешті виявляється, що тебе в ній замкнуто...

— Коли мчиш, сама думка про зупинку неприємна. Хочеться, щоб той стан ніколи не переривався. А коли автомашина зупиняється, то досить уявити собі, що ти міг би не зупинитися, і тебе проймає жах. Між швидкою їздою і думкою про неї страшенно велика різниця.

На жінчиних губах заграла легка усмішка. Навіть звичайний усміх був зараз недоречний, а тим паче навмисний, розрахований на те, щоб до мене підладитися. Опустивши очі, вона довела мене до розпачу, наче комівояжера, якому з надмірною чемністю показують на двері.

— Тож, мабуть, не варто приділяти тому щоденнику великої уваги,— веду далі за інерцією.— Зрештою, щоденник — це лише мрія про швидку їзду, а ваш чоловік справді поїхав.

— A-а, ви все про щоденник...

— А ви про що думали?

— Думала, буде розмова про чоловіка й жінку.

Вона кидає ці слова недбало, наче мандаринову шкурку, і знову опускає неуважний погляд у склянку.

— Про зміст щоденника ви що-небудь знаєте? — Я починаю дратуватись.— Чому ви такі байдужі до чоловікового щоденника? Не розумію, за кого ви побоюєтесь?

— Але ж, здається, брат не надавав йому особливого значення.

— Ви настільки йому довіряли?.. Більше, ніж собі?..

— І от врешті я залишилася зовсім самотня.

Заплющивши очі, жінка ледь-ледь похитується і, здається, що забула про моє існування. А десь глибоко в її серці, напевне, завиває вітер і шумлять хвилі.

— Ну що ж, робіть, як хочете. Я не уявляю собі, якої думки ви про брата. Але невже ви не знаєте, за яких обставин сталося нещастя?

— Так, так, я мушу вам це показати...

Вона виймає з великої білої прямокутної торбинки, що трохи не пасує до її траурного одягу, пакунок, загорнутий у газету, і кладе його на стіл. Незграбної форми, обшарпаний, він стукає об дерево — і відразу стає ясно, що в ньому щось важке.

— Що це таке?

— Чоловік, який недавно заговорив зі мною... пам’ятаєте, такий неголений...

— Ага, власник мікроавтобуса, що саме торгував тоді, коли стався той випадок на березі...

— Казав, що це пам’ятка про брата.

Напіврозгорнутий газетний пакунок рветься,— і з нього вистромлюється чорно-блискуча металічна трубка. Пістолет! Подумавши, що краще не залишати на ньому відбитки своїх пальців, я через газету хапаю за дуло й підтягую пістолет до себе. Із згортка на стіл покотилося щось подібне до маленького золотистого гудзика. Той самий значок.

— Що це таке?

Вона зберігає цілковитий спокій, і я бентежусь. Що за жінка! Який світ їй здається звичайним?

— Ви не знаєте? Шестизарядний браунінг. Іграшковий.

— Іграшковий?

— Гляньте, дуло забите.

Я подивився — вона сказала правду. Та ні кольором, ні формою, ні вагою той пістолет зовсім не відрізнявся від справжнього. А надто холодом безживного, промащеного вигину над спусковим гачком. Психологічний ефект від нього напевне не менший, ніж від бойового.

— Той чоловік казав, що нібито брат тільки роздратував своїх ворогів цим пістолетом.

— Дивно... Він дременув раніше від мене... Що ж тоді міг бачити?

— Розповідав, що поставив автобус в безпечне місце й вернувся назад.

Ну що я мав на це відповісти? Адже я повинен був щось зробити — збігати до будівельної контори коло робітничих бараків чи звернутися до поліції. Та я лише накивав п’ятами. В мене не знайшлося хоч би стільки доброї волі, як у власника мікроавтобуса, і я залишив клієнтчиного брата на поталу.

— А я вже не повертався...

— Йому, здається, проламали голову каблуком.

— Дивно... А от староста групи щойно казав, що начебто застрелили.

— Не вірте тим хлопчиськам! Власна вигадка відразу обертається для них на правду. І поліція підтверджує, що його добили до смерті.

— У цьому вони схожі на вас.

— Невже?

— Поліція не питала вас про вашого чоловіка або про мене?

— Начебто ні...

— Зрештою, це не має особливого значення.— Розсердившись, що пістолет завів мене в оману, я навмисне залишаю на ньому відбитки пальців.— Однак я сумніваюсь, чи братове заняття було таке ж невинне, як цей пістолет.

— Звичайно. Але цей пістолет раніше належав чоловікові.

— Чоловікові?.. Навіщо він йому здався?..

— Він його десь купив і похвалився братові, а той забрав у нього і насварився.

— Теж дивна історія. Якщо врахувати, чим займався брат, то він не мав права дорікати чоловікові за іграшковий пістолет. Усе мало б бути навпаки. А ви знаєте, що брат робив на тому березі, де вчора сталася трагедія?

— Загалом...

— Збирав плату і відкривав деякі заклади для робітників... У мікроавтобусах, розумієте?.. Якби там давали тільки пити й закусити — ще нічого... А то тримав жінок і спонукав їх до проституції...Ви про це знали?

— Так, загалом...

— Скажіть, які стосунки були між братом і вашим чоловіком? Я не уявляю собі, що їх можна вважати людьми з однаковою натурою. Як вас послухати, то виходить, що вам немає чого закинути братові...

— Здається, я розумію... Брат не міг допустити, щоб чоловік жартував таким чином... Напевно...

— Чому він його застерігав?.. Хіба мав на це право?..

— Право? Коли кажуть про право...— Жінка встромила палець у склянку й облизала з нього піну.— Який дивний збіг випадковостей!.. Якщо через той іграшковий пістолет вбили брата... то, виходить, ніби це зробив чоловік...

Здається, наче на її обличчі вживаються разом і цілковита байдужість, і готове от-от вирватися назовні напруження. Жінка з усієї сили стримує в собі відчайдушний зойк, і те її зусилля зненацька пронизує мені болем груди. Мабуть, настала моя черга розгубитися.

— Не перебільшуйте... це звичайна випадковість.

— Швидко викиньте його. Я ненавиджу, ненавиджу таку іграшку...

— Заберу собі. А значок?

— І його... можете викинути...

— О шостій я мушу з вами попрощатися...

— То, може, вип’єте ще склянку пива?

— Я краще переглянув би фотоальбом, якщо маєте.

— Фотоальбом?

— Ага, з родинними знімками...

— Маю... але вам буде нецікаво...

Підвівшися з крісла, жінка дістала з книжкової полиці позаду себе великий альбом у футлярі. На футлярі друкарським способом надруковано: «Зміст спогадів». Та коли я придивився, мені здалося, що напис не надруковано, а приклеєно ієрогліфи, вирізані з якогось журналу.

— Дивний заголовок, правда?

— Властива йому вишуканість, от і все.

А чи справді це властива саме йому вишуканість?

— Його фотознімки теж, мабуть, вишукані?

— Хто його зна...

— Які фотознімки цікавили його останнім часом? — ризикнув я спитати, перегортаючи першу сторінку альбому.

— Ну... захоплювався кольоровими знімками і, здається, часто навідувався до фотолабораторії... Якось хвалився, що зумів сфотографувати на поверхні калюжі щось схоже на веселку.

Веселка?.. Отже, вона не здогадується про фотознімки натурниць... Але про це, мабуть, ще не слід говорити... На першій сторінці збляклий портрет старої жінки... Тлом служать наче намальовані море й скелі — з усього видно, що фотознімок зроблено в період Тайсьо[27].

— Це моя свекруха, що живе в провінції зі своєю дочкою,— пояснює жінка, заглядаючи в альбом, а мої ніздрі лоскоче запах її волосся, що виблискує від світла знадвору.

На першій сторінці закінчуються фотознімки, що стосуються тільки його самого; з другої я переношусь у часи, коли вони вже одружилися. Переді мною занадто пишний і невиразний фотознімок молодят...

— Фотографій чоловіка до одруження немає?

— Старих не залишилося. Вони зберігаються у свекрухи.

— Чому?

— Тому, що ми не дуже сумували за минулим...

Перегорну сторінку,— і щоразу передо мною інша епоха.

Та завжди найбільше місця займають її портрети. Видно, зниклий чоловік здавна захоплювався фотографуванням — усі вони виконані в так званому художньому стилі з використанням незвичайних ракурсів. Однак мене дратувало не стільки це, як її викличні пози. Обличчя жінки, що зосереджено чепуриться перед дзеркалом. І в той же час обличчя жінки, що напевне згадує про іншу людину, спрямувавши погляд кудись у далечінь, опустивши в задумі вії, і всміхається, злегка розтуливши губи. Та ще більше мене вразив силуетний знімок, на якому крізь сорочку проглядали обриси її тіла. Дивна жінка! Зрештою, запитання треба поставити так: він її фотографував чи, може, вона фотографувалася?

Серед таких знімків зрідка траплялися й інші, що розповідали про його сім’ю. Ось на одному вони, вже одружені, зняті на згадку про відвідини материного дому... Провінційне містечко... Фасад бакалійної крамнички, де продають також сигарети... Видно, це було влітку... Посередині лавки сидить його мати, праворуч — він з дружиною, ліворуч — його сестра з чоловіком... Усі радісно всміхаються, тримаючи в руках чашки з водою, в якій плаває струганий лід. Раптом мій погляд зупиняється на обличчі його сестри та матері. Чи є між ними трьома щось спільне? Якась погана ознака, що провіщала б його втечу?.. Заховане в крові божевілля абощо?.. От би зараз пригодилося збільшувальне скло...

А от іще одна фотографія: він порається у якомусь садку коло дерев.

— Ви жили там перед тим, як переселилися сюди?

— Ага, тоді, коли він був представником фірми «Дайнен».

— Чому він перейшов на цю роботу?

— До того він теж працював в одній фірмі, але вона збанкрутувала, тож деякий час перебивався продажем журналів. Та от чисто випадково колишній братів однокурсник продав землю й відкрив крамницю, а місце представника фірми «Дайнен» відступив чоловікові.

— А гроші?

— Виплачували щомісяця. Минулого літа розрахувалися повністю.

— І тепер ви вже не підтримуєте стосунків?

— Від самого початку всі переговори вів брат.

— Отже, всі документи були оформлені на брата?

— Справді, як же це було?.. В усякому разі, на посаду начальника відділу фірми взяли саме чоловіка. Так що тут, думаю, все ясно.

— Звичайно, без комісійних не обійшлося?..

— A-а, он ви про що...— Жінка втомлено всміхається і доливає в обидві склянки пива, мені й собі.— Знаєте, ми... я з братом... рано втратили батьків і мусили пробиватися в житті одні-однісінькі, без сторонньої допомоги... Отож як когось із нас ображали, другий накидався на кривдника, наче то знущалися над ним самим. Навіть після одруження, думаю, нічого не змінилося. Правду кажучи, чоловік одержав посаду в головній конторі фірми теж завдяки братові... Це точно... Щоб не потрапити в скрутне матеріальне становище, ми вирішили не обзаводитися дітьми, поки не забезпечимо собі страхування, пенсії на старість і чистої місячної платні більше шістдесяти тисяч ієн... Тому лише тепер я була б на восьмому місяці вагітності...

— Тепер?

— Якби не скинула дитини...

— Чоловік знав, що ви завагітніли?

— Звичайно.

— Чим брат займався перед тим, як вступив у цю організацію?

— В університеті за надто активну участь у студентському русі його виключили... а може, він сам покинув... Перебивався сяк-так, але підходящої роботи не знаходив... І тільки недавно став особистим секретарем у якогось члена муніципалітету...

Нарешті, майже в кінці альбома я натрапив на фотознімок, який мені найбільше хотілося побачити. Фотознімок клієнтчиного брата. Тло — той самий садок, поруч брата старий автомобіль з піднятим капотом. Чоловік на циновці під машиною — очевидно, він,— впершись ліктями об днище, ніби щось говорить шурякові, а той сміється на весь рот. Однак його розгублений погляд спрямований на об’єктив. На ньому сорочка з короткими рукавами, на ногах гета. Видно, що почувається як удома.

Я починаю занепадати духом. Замість полегшення, мене охоплює розпач — так, наче мої сподівання не справдилися. Чіткого підтвердження своєї підозри я не одержав. Підозри, що вони не єдинокровні, а самозвані брат і сестра. Щоправда, в домовій книзі записаний чоловік з таким іменем і прізвищем, однак зараз немає можливості це перевірити. А от атмосфера, яка панує на цьому фотознімку, принаймні на сімдесят-вісімдесят процентів свідчить, що він її брат. Моє припущення, як у читача страшних детективних романів, що той чоловік не доводиться їй братом, а, перебуваючи з нею у таємній змові, зігнав його зі світу,— розсипається на порох.

— Ваш чоловік начебто жив з братом у злагоді?

— Ага, залежно від настрою — то граються, то воюють між собою, мов цуценята...

— Цю фотографію зроблено тоді, коли брат уже був в організації?

— Здається, був...

— А як до цього ставився ваш чоловік?

— Зрозуміло, не схвалював братового вчинку... Але ж не мав права втручатися в чужі справи...

— Тоді скажіть... може, це надто сміливе запитання... вас і вашого чоловіка брат вважав одним нерозривним цілим чи розрізняв — ви були для нього рідною, а чоловік рідним у лапках, тобто чужим?.. Інакше кажучи, коли між вами виникала суперечка, він виступав у ролі третейського судді чи відкрито ставав на оборону ваших інтересів?..

— Ви знаєте... я навіть про це не думала.

— А якщо глянути з іншого боку... Якби, скажімо, дійшло до вирішального поєдинку між братом і чоловіком, то що ви робили б?.. Можливість виступити в ролі третейського судді відпала б і довелося б когось одного вибирати... Кого б ви вибрали?

— Це вже занадто...

— Все-таки ви мусите вибрати.

— Але ж брат допомагав чоловікові, як ніхто інший.

— І ця допомога часом не була для чоловіка тягарем?

— Чому я повинна відповідати на таке запитання?

— Бо захистити клієнта — мій обов’язок.

— Але ж брат помер.

Жінка скрикнула тихим, сухим голосом, і я здригнувся. Нарешті! Що її вивело з рівноваги?

— О шостій я мушу з вами попрощатися...— Годинник на моїй руці показує, що вже минула п’ята.— Я обіцяв зустрітися з тим Тасіро-куном... Можливо, з його допомогою мені пощастить натрапити на якісь сліди... Адже він у фірмі стикався з багатьма людьми...

Проте вона й далі мовчить... Мабуть, збагнула мій намір. Мій намір поглибити тріщину, яка й раніше була між чоловіком, зниклим безвісти, і братом-небіжчиком, повторенням неприємних для неї запитань... Намір, якого я сам ще чітко не усвідомлював... Очевидно, вона інтуїтивно прочитала його на моєму обличчі. Я не заперечую, що мав такий намір. А тому, відчувши, що вона про все здогадується, розгубився.

Не можна сказати, що я зовсім не мав доречних тем для розмови, які відповідали б моїй ролі. От хоч би сьогоднішнє моє ранкове повідомлення — хіба можна ним нехтувати? Особливо багато дала розмова з тим водієм таксі, який накреслив справжню схему зв’язків між ним і «Камелією». Серед дотеперішніх ліній його стосунків, що почали спливати на поверхню, вони найпростіші, але й найпевніші. Однак щось мене зупиняє. Я боюсь, що як тільки все висловлю, відчую в душі порожнечу, ніби життя втратило для мене будь-який сенс. Можна хіба що здалека торкнутися кав’ярні «Камелія»...

— До речі, в повідомленні я забув написати дещо про ту кав’ярню... Пам’ятаєте, навпроти неї — автостоянка... Саме там я вперше зустрівся з вашим братом. Начебто випадково, але мені подумалося, що надто випадково... Та годі про це... Ви часом не знаєте: його привела туди якась справа?

— Хто його зна...

— В усякому разі, ваш брат не виключав можливості, що ваш чоловік саме там торгував автомашинами...

— Ну й що ви дізналися?

Нарешті мої слова її зацікавили. Хотілося б знати чому: тому, що почула відомості про нього чи тому, що я згадав про брата?.. Ми обоє водночас підносимо до рота склянки і вдаємо байдужих. Її склянка наповнена до половини, а в моїй — пива на дні на один палець...

— Ніяких особливих доказів я не роздобув, але мені дивно, чому вчора зранку ваш брат з’явився так несподівано на тій автостоянці?.. Людина, яка начебто півроку тому сама вела розшуки... Мені здалося, ніби він підстерігав мене...— Жінчине обличчя знову спохмурніло, але я, почуваючи, як у серці задзвенів сигнал перестороги, ніяк не можу загальмувати на півдорозі.— Навіть якщо та зустріч була випадковою, то все одно вона мене здивувала. Я відразу подумав: може, ваш чоловік і брат — співучасники якогось злочину? Одне слово, брат, знаючи місце перебування вашого чоловіка, чомусь намагався приховати його від вас і людей...

— З якої причини?

— Якби я знав, то питання було б вирішене. А так доведеться різні можливості обміркувати. І довіряти я не повинен нікому, крім вас.

— Чому ви робите для мене виняток?

— Бо ви — моя клієнтка.

— Але ж і брат погодився, щоб я звернулася до вас.

— Мабуть, тут немає суперечності. Мене наймають для розшуків і тим самим тримають у полі зору всі мої дії — так, наче почепили котові на шию дзвіночок.

— Та навіщо?..

— Розглянемо тепер протилежний випадок. Скажімо, брат знає, куди зник ваш чоловік, але не є його спільником у злочині, а тільки намагається погрозами, фізичними чи психологічними, не дозволити йому повернутися додому... Ну як, цікаво, правда? Досить змінити кут зору, і та сама річ набуває зовсім іншого вигляду...

— Ага, цікаво...

— Я не просто так балакаю.— Мене поволі охоплює неспокій і невимовна злість на неї і на самого себе... Ще тільки один крок, і я скажу правду, але розколина занадто глибока, щоб зробити такий крок.— Брат слідкував за мною — це незаперечний факт... Та залишимо осторонь те, як його пояснити... Можливо, просто він стежив, як я виконую доручену роботу... Ні, я не серджусь на нього... Адже зовсім природно, що людина, яка звикла зраджувати, побоюється, що і її можуть зрадити... Тож хіба дивно, що він переживав: якою та зрада буде?

— Але ж брат і чоловік ладнали один з одним.

— Настільки, що посварилися через того іграшкового пістолета...

Остання сторінка альбому... порожній аркуш із ясно-бурого картону, якого я найдовше розглядав... Я поволі перегортаю його, і знову перед очима з’являється напис «Зміст спогадів»...

— І про мою вагітність брат, звичайно, теж знав...

— Якби я був агентом поліції, я і до вашого викидня поставився б з підозрою.

Жінка відриває очі від піни у склянці. На мить у щілинках повік синьо зблискує тоненька плівка льоду, але відразу тане. Треба мати досить відваги, щоб покинути цю жінку напризволяще. І якщо я збагнув що-небудь у натурі зниклого чоловіка, то, напевне, те, що тієї відваги йому вистачило. Незалежно від того, що вона йому віщувала — життя чи смерть... Жінка ні на мить не спускає з мене погляду... В рисах жінчиного обличчя на тлі жовтої штори, що поступово блякне, поєдналися м’якість і непіддатливість, як у мокрого піску на морському узбережжі... Шкіра набрала кольору ледь-ледь пожовтілого нефарбованого дерева, в якому природно сплавились зрілість і невинність... Швидко сутеніло, і уже веснянки на її обличчі розтають... Жінка мовчить... Поділ траурного одягу з’єднався з темною підлогою, і жінка ніби перетворилася в рослину... Під вікнами пролунав з портативного мегафона голос мандрівного торговця тофу[28]...

— Удруге я зустрів вашого брата...— мимоволі стишивши голос, я стежу за вісьмома пальцями (інших двох мені не видно), що повзають наосліп краєм стола,— не там, де сталося нещастя, а на відстані кілометрів трьох звідти, на паливній базі пана М. і трохи раніше... Тієї самої, про яку я згадував в останній частині вчорашнього повідомлення... І цього разу все відбулося начебто випадково... Я навідався туди тому, що дізнався, ніби того дня, коли зник ваш чоловік, Тасіро-кун мав передати документи панові М., власникові тієї бази... І от маєш: я знову наткнувся на вашого брата... Уявляєте, як я себе почував?.. Тоді я подумав, що справа піде швидше, якщо я перестану ганятися за вашим чоловіком, а зверну увагу на брата... Ви не здогадуєтесь, що привело його туди?

— Ну, якщо йдеться про М.-сана...

— Щось знаєте?

— Я ж вам не раз казала.— Чи то стримуючи почуття, чи то від байдужості вона говорить монотонним голосом.— Брат дуже багато допомагав чоловікові в роботі...

— Виходить, саме брат підготував грунт для торгової угоди між паливною базою і фірмою «Дайнен»?

— Це була дуже важлива справа.

— Авжеж... Однак учорашні братові відвідини, здається, не були такими вже невинними... Зрештою, хіба вам не однаково?.. Він же для вас обох старався... Можливо... Не має значення, що ви не знали, до яких засобів він удавався...

— До яких?

— Шантаж!

— Шантаж?

Жінка перепитала тихо й стиснула губи, ніби насолоджуючись стиглим плодом. Коли справа стосується її, то навіть шантаж перетворюється у сироп із фруктових консервів. Саме слово «шантаж» викликає в уяві якісь соковиті плоди.

— Ви хочете, щоб я не обмежився тільки цим тижнем, а провадив розшуки далі?..

— Ага, якщо можна...

— Про видатки, звичайно, домовилися з братом?

— Ага...— Раптом жінка важко задихала, ніби захлинулася пивом. Але склянка стоїть на столі, відсвічуючи в останніх променях надвечір’я. Жінка захлинулася реальністю. Хоч би як вона прагла й далі витати в тій жовтій атмосфері, наче заспиртований ембріон, смерть охоронця, що оберігав її від вторгнення реальності,— реальність. Вона ковтає повітря, наче риба у висохлому ставку.— Ще лишилися деякі заощадження і чоловікова вихідна допомога... Крім того, ми разом із братом застрахували життя, хоч і не на велику суму...

— Ви знову за своє! — Несподівано для себе я стаю грубим і нападаю на клієнтку.— Я без кінця повторюю те ж саме, аж оскому набив: відомості, відомості... Якби про це страхування я почув не від вас, а від когось іншого, то напевне запідозрив би, що цей фарс із чоловіковою втечею придумано вами із злочинним наміром убити брата.

У густих сутінках не можна розгледіти нічого на жінчиному обличчі. Про її душевний стан свідчить хіба що напружена мовчанка. Збігає секунда, дві, три, чотири... Мовчання набирає щораз глибшого змісту... Та зненацька сповнений веселого подиву голос відвертає мене від важких думок:

— Ой, та вже смеркло!

Спалахнуло світло, і я побачив жінку коло портьєри, що відділяє кімнату від кухні. Книжкові полиці, жовта штора, телефонний апарат, креслення мотора, репродукція Пікассо, стереопрогравач, на столі скатертина з імітацією під мереживо... Жінка злегка піднімає руку й зникає за портьєрою. Вона таким чином просила вибачення чи, може, оглядала рукав траурного одягу? Я одним духом випиваю склянку пива й почуваю, як застояний на дні серця сором поволі спливає наверх. Непомітно спорожніли три пляшки... Напевне, я сам вихилив дві... Матиму чудовий привід залишити тут машину... Чудовий привід, щоб у будь-який час ще раз завітати сюди... Я мимоволі всміхаюсь... Невже тому, що жінка вийшла?.. А може, на мене подіяло пиво?.. Можливо, що мене заспокоїло електричне світло, наче символ безпеки?.. Ні, мабуть, причина в тому, що той позичений траурний одяг, просякнутий до останньої волокнини трупним запахом, зник з-перед очей... Коли так, то відчуття полегшення триватиме недовго... Як тільки вона повернеться в тому смертному одягу, ця кімната знову наповниться давучою, схожою на желатин, рідиною...

Задзвонив телефон. Зовнішній світ увірвався крізь чорну діру в цю жовту кімнату, руйнуючи ілюзію, ніби вона — безлюдний острів. На серці неспокій, ніби мене обдурено... Холодна незатишність, наче з тієї діри витикається дуло пістолета...

Телефон задзвонив утретє, та оскільки вона й не думає повертатися, я крізь портьєру гукаю:

— Підійти?

Несподіваний голос долітає з несподіваного місця.

— Так, будь ласка.

Я чекав із кухні, а виявилося — з сусідньої кімнати. Найбільше мене схвилювала простота, з якою жінка довірила мені відповісти по телефону. Хоч я і не дуже її підозрював, та зараз цілком звільнився від принизливого припущення, що його втеча — насправді шахрайство, і вони, можливо, підтримують зв’язок по телефону... І взагалі, оскільки жінка не чекала таємного дзвінка, то все навколо неї відразу стало ясним... Може, вона визнає мене своєю офіційною довіреною особою. Ледве даючи собі раду із уривчастим диханням і до краю напруженими м’язами, я кидаюся до телефону, щоб не дати йому задзвонити вп’яте.

Та мене ждало розчарування. Як шкода, що ретельно підготовлена роль виявилася зайвою. На телефонній лінії був мій шеф. Він знову розпочав набридливо повчати. «Чого я повинен щоразу нагадувати те саме, що детектив — це чистильник каналізаційних труб? Він зобов’язаний повзати у бруді, куди й сонце не зазирає. Тому-то я хотів би, щоб агент був чистим-чистісіньким і дорожив своєю репутацією». Думаю, шеф має рацію. І без його нарікань я розумію, якого клопоту завдав йому тим, що не дотримав простої обіцянки й не зайшов пополудні в контору. Хоча у ставленні до інших він виявляв навіть надмірне співчуття, якщо це не виходило за рамки самозахисту та матеріальної вигоди, у цих рамках не переставав вимагати майже аскетичної дисципліни. Я ще ні разу не думав про нього погано. Бо, коли зважити, як часто трапляються люди, що беруться заспокоювати, використовуючи для знеболювання напускну строгість або вдавану доброту, його професійне відчуття обов’язково заслуговує лише пошани. «Зверни особливу увагу, що клієнтчин брат загинув унаслідок якоїсь афери. Може, про це й не варто говорити, і я здаюся тобі набридливим, але якщо без попередньої згоди ти встрянеш у якусь кримінальну справу, то від цієї хвилини вважай, що наша контора тебе не знає. Мабуть, це жорстоко, але немає іншої ради — такий основний принцип нашої роботи. Якби ми тримали ненадійних людей, то мали б самі неприємності». Такі слова не відштовхували мене від шефа. Скоріше навпаки — привертали до нього. Та от сьогодні вони чомусь видаються мені фальшивими. Добре, що під час телефонної розмови жінка повернулася. Повернулася, змінивши жалобний одяг на звичайний. Начебто дуже швидко. Принаймні тепер уже нема чого побоюватися, що мене мучитиме той трупний запах. Хоча плаття з чорного крепу досить вільне, але лінії її тіла підкреслює. Невже вона пригадала собі, що я сказав, ніби їй дуже пасує чорний колір? Жінка запитливо дивиться на мене. Я заперечливо хитаю головою і пальцями вільної руки показую на себе. Вона обходить стіл і сідає навпроти... Я прикидаю: нас розділяє відстань сантиметрів із п’ятнадцять... Довге волосся, переплітаючись, спадає вниз хвилями... Округлість плечей — досить простягти руку, і можна її відчути... Мимоволі всміхаючись, я перебиваю шефа: «Дякую за добру науку. Досі я тільки те й робив, що розшукував інших, а тепер мене шукають — признаюсь, це мені подобається... Їй-богу, не брешу...» По тих словах я з жалем відчув, що їх треба було сказати дружині, а не шефові... Я багато разів навідувався до неї, дзвонив їй по телефону, а от від неї нічого схожого не дочекався... Мабуть, погано, що так склалося... Можливо, те, що я не мав мужності чекати, поки вона сама мене розшукуватиме, і підточило наші взаємини.

Залишивши шефа, що не переставав мене повчати, наодинці з трубкою, я повернувся на своє місце. І пиво, і сумовита посмішка на жінчиних устах тепер уже не здаються неприродними. Як і вона, кладу пальці на край столу і з таким настроєм, який буває в неділю вранці, коли досхочу виспишся, відновлюю розмову, ще недавно таку дражливу.

— Однак нехай витрати вас не турбують. Ще лишилося чотири оплачених дні, і за цей час я зроблю все, що зможу. А як бути далі, поміркуємо пізніше.

— Якщо буде скрутно з грішми, влаштуюся на роботу. Брат уже не зможе дорікнути... А люди, я розумію,— не такі, як він казав...

— Становище неприємне, але немає підстав зовсім припиняти розшуки.

— Ви недавно сказали, ніби сумніваєтесь, що я скинула дитину. Я хотіла б знати, що ви мали на увазі?

Тон байдужий, наче йдеться про погоду, та от вираз її обличчя обманливий. Знову ходити по краю прірви — ні, годі.

— Хіба я щось таке казав?

— Може, ви натякали, чи це не братова дитина?

— Як ви спокійно говорите про таку жахливу річ? Я хотів тільки сказати, що можна висунути різні гіпотези... Та ви показали альбом, і я збагнув, які в брата нахили...

— Дивно, але й мені так здалось. І коли я сказала братові, що я вагітна, йому стало дуже неприємно... Він не любив жінок, а тому, видно, й про дітей не хотів нічого чути.

— Жахлива людина. Та я не це мав на увазі. Справа значно простіша. Одне слово, переді мною найзвичайнісінький любовний трикутник. І щоб усе це приховати, ви придумали фальшивого брата... Хіба ні?

— Фальшивого брата?..

— Відверто кажучи, умови склалися так, що я мав підстави вас підозрювати.

— Просто я хотіла признатися братові.

— Тепер, звичайно, я не підозрюю.— Намагаючись не дивитися на її обличчя, я швидко перегортаю сторінки альбому й показую на фотографії з автомашиною і братом.— Ось вона, ця фотографія... Написано, що це ви її знімали. Ваш чоловік лежить під машиною. Брат стоїть поряд і байдуже споглядає його роботу. Ні, він удає, що споглядає, а тим часом по-змовницькому всміхається фотографові... тобто вам... Зрозуміло, чоловік не бачить тієї усмішки.

— Мені здається, що навпаки — зерна підозри проростають ще глибше.

— Ні, і свідок того цей документ. Річ, яка тепер грає роль документа. Справжній «Зміст спогадів». І фотографові, і знятому на плівці та подія, напевне, міцно вкарбувалася в пам’ять. Якби ви мали чогось соромитися, то свідомо уникали б такої сцени.

— О, вас голіруч не візьмеш.— Раптом жінка засміялась і долила пива в мою склянку. Я особливо не заперечував, бо на дні його лишилося сантиметрів із п’ять.— Я люблю такі історії... Ладна слухати їх без кінця...

— Які історії?

— В яких, коли їх слухаєш, усе поступово стає навиворіт... Я теж знаю одну таку історію... про брата... Розповісти?

— Якщо встигнете за п’ятнадцять хвилин...

— Брат теж колись по-справжньому кохав. Зрозуміло, дівчину. Казав, що познайомився з нею у студентській організації. Познайомився взимку. Цілу зиму були вони начебто щасливими. Та, коли настало літо, несподівано одного дня кохана йому сказала: «Від тебе тхне котячою сечею. Може б, ти полікувався?»

— Від нього тхнуло потом?

— Брат відразу почав ходити до лікаря. Та коли пройшов півкурсу лікування, виявилося, що воно нічого не дало. Замість того до нього повернулася давня хвороба — женоненависництво. Тож поступово я стала для нього незамінною істотою. Єдиною в світі жінкою, що не була для нього жінкою. Ми справді любили одне одного. Настільки, що навіть дивно, як у нас не завелися діти. Саме тоді з’явився мій чоловік. І він перетворив мене знову в жінку.

— Отже, все-таки вони були суперниками.

— Анітрохи. Брат швидко знайшов з чоловіком спільну мову. Очевидно, вважав за краще бачити мене заміжньою, аніж у дружбі з якою-небудь жінкою.

— Але ж є така річ, як жадоба монопольного володіння.

— На цей випадок у брата був улюблений хлопець.

— Он що!..

— Я по-справжньому любила брата...

— Чого не можете сказати про чоловіка?

— Правду кажучи, чоловік не був таким дволиким, як брат.

— І все ж він перший утік.

— Тому-то мені й страшно.

У глибині жінчиних очей промайнув страх. Колючий страх, схожий на вкритий інеєм дріт, що гуде на вітрі.

— Ви злякалися тому, що подумали про чоловіка, якого тут немає. Натомість уявіть собі, що він десь живе. І тоді відчуєте біль, а не страх.

— Мені все одно...

— Навіть коли уявите собі, що він живе з іншою жінкою?

— Мені все одно, якщо я не розумію, чому його тут немає.

— Сьогоднішні вечірні газети, видно, не сповістили про братову смерть. А то чоловік дізнався б про неї і подзвонив би.

— Ви гадаєте, що брат — причина чоловікової втечі?

— Я на цьому не наполягаю. Бо не бачу в упередженні нічого доброго. Ще донедавна я вважав коробку рекламних сірників некорисним для вас речовим доказом. В ній були сірники з різноколірними головками. Дорожити коробкою і добавляти в неї нові сірники могла тільки людина, яка рідко навідувалася до кав’ярні. Бо інакше вона брала б щоразу нову. Що з цього випливає? По-перше, ваш чоловік рідко виходив з дому. По-друге, його цікавив телефонний номер на етикетці. По-третє, ваш чоловік готувався до таємної розмови по телефону.

— А хіба телефонний номер не можна було занотувати в записнику?

— Коли б щось сталося, записник негайно потрапив би в руки поліції, а от на потерту сірникову коробку ніхто б і не звернув уваги. Однак і цю підозру альбом розвіяв. Мені полегшало. Оскільки ми не маємо права не довіряти клієнтові, я сушив собі голову над тим, навіщо мені втиснули ту кляту коробку. Чудовий зразок упередження. А що якби і ви глянули ширше на стосунки між чоловіком і братом?

— Та це ж ви ставитесь до брата занадто упереджено.

— Гаразд, не будемо більше про нього говорити. Та й мені час виходити. На метро до станції S хвилин із десять ходи, правда?

Жінка опустила голову й тільки два рази поспішно куснула ніготь великого пальця.

— От бачите, хоч це й торішня газета, але в ній така стаття! — Тасіро не спускає з мене очей, що ховаються за товстими скельцями окулярів, і, ледве дочекавшись, поки я сів, простягнув мені клапоть газети.

— Ваша карта-схема виявилася незрозумілою...

— Написано, що зникло безвісти понад вісімдесят тисяч людей. Просто жах! Виходить, випадок із Немуро-саном не можна назвати винятком.

— Ви самі обрали таке місце для зустрічі?

— Ага... Картина начебто постійно міняється... Коли дивлюся, як люди піднімаються й спускаються сходами, мені здається, що нишком стежу за світом із якоїсь невидимої повітряної ями... Мені тут подобається... Люди — цікаві істоти, коли поспішають, не підозрюючи, що за ними спостерігають.

— А все-таки ваша схема неточна. Чотири рази я помилково звертав за ріг, а тому спізнився майже на двадцять хвилин.

— Нічого страшного. В цих підземних переходах важче розібратися, ніж у моїй карті-схемі.

— Це теж погано.— Підійшла офіціантка в білій сукні, і я замовив каву.— Я навіть припускаю, що з допомогою такої схеми Немуро-сан так і не добрався до місця зустрічі.

— Ви перебільшуєте. Я чекав на нього рівно годину й десять хвилин. Хоч би яка заплутана була карта, все ж по ній можна зорієнтуватись. Тим більше, що й назву кав’ярні ясно видно...

— І того ранку на вулиці була така ж штовханина?

— Зранку буває ще й не так — людський вир заповнює все, землі не видно.

— Але ж і сьогодні велика метушня.

Я пригадую собі тишу в клієнтчиній кімнаті, й мені здається, що повертаюся на три-чотири години назад у минуле. Оскільки звідси кахляні колони на кахляній підлозі між проходом і сходами здаються стіною, а кожен відвідувач може вільно вибирати собі покручений шлях, то майже не відчувається, що він звідкись і кудись іде.

— В цей час відвідувачі найцікавіші. І хода, і вираз обличчя у кожного свої...

— Може, насамперед покажете мені обіцяні фотознімки?

— Чи зручно, в такому місці?.. Вони надто відверті.

— А я не збираюсь їх комусь показувати.

— Справді, але...

З таємничим виглядом Тасіро-кун простягає мені квадратного конверта. В конверті паперовий пакет, скріплений клейкою стрічкою, у пакеті шість фотознімків, перекладених цупким папером.

— Усі кольорові.— Нахиляючись уперед, Тасіро-кун стишує голос.— Погляньте, які різноманітні пози... Якщо порівняти з тим, що публікують у журналах професійні фотографи, то вони набагато сміливіші. Натурниця трохи гірша... хоч і повна, але ноги тонкі, а тому вона схожа на комаху. Враження, однак, справляє сильне... А волосся, погляньте... для журналу не годиться...

— На всіх знімках вона сфотографована тільки ззаду? Чи, може, ви вибрали лише такі?

— Мабуть, у начальника такий смак. Чомусь на всіх знімках видно жінчину спину.

— Натурниця начебто всюди та сама.

— А те волосся жахливе. Схоже на кінський хвіст.

Справді, знімкам не вистачало виразності, властивої фотографіям професіоналів, які на щось натякають, і глибокого проникнення в образ. Можливо, винна в цьому погана освітлювальна апаратура й недостатня майстерність фотографа. Одне слово, знімки вийшли надзвичайно банальні. Крім того, натурниця завжди займала всю площу фотокартки, не залишаючи навколо себе вільного простору. Мабуть, не варто дорікати йому за це, бо, очевидно, його цікавила не композиція, а фотографоване тіло. А проте в цих шести фотознімках, напевне, був якийсь прихований задум. Якусь мету він переслідував. Адже фотографував не просто голу жінку, а натурницю. Крім того, на кожному знімку вона сфотографована ззаду,— щоправда, завжди в іншій позі,— і зовсім ясно, що вся його увага звернута на плечі, стан і стегна. Обличчя натурниці не видно. Розсипане на потилиці волосся наполовину випало за кадр або заховалося за зігнутою спиною. Коли я почав перевіряти Тасірове зауваження, що натурниця, мовляв, повна, але тонкі руки й ноги роблять її схожою на комаху, то впевнився, що причина цього не в її фізичних вадах, а в навмисно вибраному ракурсі. Скажімо, на фотознімку з «кінським хвостом» білі п’ятки у натурниці, що навколішках повернулася стегнами до об’єктива, в його нижніх кутках збільшені до таких розмірів, що навіть при поганій різкості видно, немов крізь лупу, пори. А ще впадало в очі, як натурниця вчепилася в стегно однією рукою, такою широкою, що, здається, могла належати чоловікові, але вона тоншала й наче всихала при переході від зап’ястя до ліктя. З усього видно, що це наслідок використання ширококутового об’єктива. Найпростіше припустити, що, схильний до техніки, він і цього разу мав щось на меті. Та який той задум? Якби це був витвір клієнтчиного брата, то ще можна було б зрозуміти оту жадобу розчленувати, принизити жінку. А так... У всякому разі, моя клієнтка — не огрядна потвора, якій чоловік хотів би помститися. Скоріше вона схожа на загадковий малюнок. Намагаючись усе збагнути, я відчуваю безсилля і роздратування — зрештою, іншого й бути не може. З якого дива він захопився таким заняттям?

— Як звати натурницю?

— Саеко... Казала, що їй двадцять один рік, а мені здається — двадцять п’ять — двадцять шість.— Підсовуючи окуляри вгору, сердито відповідає Тасіро.— Обережно, офіціантка йде.

Перевернувши складені докупи фотознімки, я підвів очі й побачив, що на площі під стовпом навпочіпки сидить якийсь літній чоловік і байдуже озирається навколо. Поли його пальта спадають складками на кахляні плити, і, судячи з тих складок, воно пошите не з дешевого сукна. Шкіряний портфель поруч нього показує, що це звичайний службовець. Офіціантка ставить на вкритий склом стіл каву, під горнятком з молоком кладе рахунок. Літній чоловік під стовпом невидющими очима позирає на безладний і безперервний людський потік так, наче споглядає краєвид. Ні, він нікого не шукає, але й не жде, що хтось його розшукуватиме. Своєю поведінкою в такому місці він скоріше нагадує розгубленого волоцюгу. Цей простір призначений лише для того, щоб по ньому йти. Щоб наблизитись до своєї мети, йти крок за кроком, перейти і зникнути. Для всіх, крім злодіїв, агентів поліції й фоторепортерів, це, так би мовити, порожній, мертвий світ. Чим довше я дивлюся на того чоловіка, тим більше він здається мені якимсь незрозумілим і фальшивим. Однак той дивний чоловік перехожих начебто зовсім не цікавить. Мабуть, тому, що в їхніх очах він — частка порожнечі, що зникає за кожним кроком, як візерунки на кахляних плитах.

Зненацька я подумав: а що як той чоловік умирає? Розпухлий язик, забивши горло, не дає можливості просити допомоги і тільки в очах проглядають передсмертні муки. Та марно. Тут ніхто не зупиниться. Хоч би скільки він благав очима, ніхто не зверне уваги на неіснуючу людину.

Та от, ніби й нічого не сталося, він швидко підводиться і пірнає в людський натовп.

— Правда, останній фотознімок... гадаю, дуже неприємний... Видно, і в фотографа, і в натурниці з нервами негаразд...

Слово «неприємний» сюди не підходить. Якщо говорити про його відвертість, то є скільки завгодно ще більш нескромних. Суцільне чорне тло, а на ньому жінка навколішках, центр ваги її нахиленого уперед тіла перемістився на ліву ногу, пасмо волосся проходить між ногами, і права рука притримує його на попереку. Поза настільки неприродна, що навіть не хвилює. Хоча це лише фотографія, але вона викликає насамперед обурення проти фізичного знущання над натурницею. Плоский поперек ніяк не в’яжеться із повикручуваними ногами й руками і так само невиразний, як панцир краба. Під тим панциром жінка приневолена до майже неможливої пози. Зовсім незрозумілий фотознімок. Просто неприродний і, не збуджуючи ніяких еротичних відчуттів або садистських бажань, лише вражає своєю дисгармонією, як квітка, поставлена у вазу корінцем догори. От тільки одне дивне: як це вона скорилася. Та якщо він хотів похизуватися своєю владою над натурницею, то дещо начебто стає зрозумілим...

— Тасіро-кун, ви, очевидно, вирішили показати мені натурницю, щоб тим самим якось допомогти...

— Ні, я мав на увазі не це. Просто вважав своїм обов’язком відкрити вам невідому сторінку життя свого начальника...

— Видно, начальник відділу дуже вам довіряв, якщо доручав зберігати фотознімки.

— Треба сказати, що в особистих взаєминах Немуро-сан був перебірливий. До людей, як правило, ставився приязно, але в душі, мабуть, не довіряв нікому.

— Найближчим часом мені не завадило б побувати у вашому домі. Може, серед предметів, відданих вам на зберігання і, на ваш погляд, нічого не вартих, я несподівано натраплю на якісь важливі сліди.

— Ні, правду кажучи...— Розгублені очі за скельцями окулярів зменшуються і пірнають углиб.— Ці знімки були не в моїй кімнаті. Я ж вам учора казав, що Немуро-сан наймав фотолабораторію, там у нього стояла шафка для особистих речей...

— Її, очевидно, замикали?..

— Звичайно, все-таки шафка...

— Як же ви її відімкнули?

— Відмичкою... Бо це лабораторія мого знайомого...

— Отже, відкрили без дозволу?

— І цю газету, чесно кажучи, я знайшов у шафці. Чи вам не здається, що в цій обставині є глибокий зміст? Газета датована кінцем липня або початком серпня. Саме тоді зник начальник відділу. Може, це вона спонукала його до втечі? Якщо пропало безвісти вісімдесят тисяч чоловік, то йому могло здатись: яке значення має той факт, коли до їхнього товариства долучиться ще один утікач?..

— Все-таки ви відкрили шафку без дозволу?

— Та це ж заради Немуро-сана... Я вважаю, що виламувати двері в кімнату, де людина відбирає собі життя,— це не злочин.

— Звичайно, я не збираюсь вам дорікати. Просто мене цікавить сам факт.

— Чому?

— Скажіть, чому ви не розповіли мені про ту паливну базу з самого початку? Тільки не кажіть, що ви не знали. Вам бракує щирості. Може, приховуєте ще щось важливе?

Бліде юнакове обличчя вкрилося фіолетовими плямами. Випнувши губи й зухвало розправивши груди, він промовив:

— Як ви можете? Ви ж топчете добрі наміри людини. Адже ці фотознімки я з власної охоти... без ніякої винагороди... Якби я промовчав, ви б нічого не знали... Не треба казати дурниць.

— Дивні речі від вас чую. Хіба ви не користувалися довір’ям у Немуро-сана? Тож зовсім природно, якщо з власної охоти мені допоможете.

— Ні, не все так просто, як вам здається,— прикусивши верхню губу, Тасіро-кун хмурніє.— Ви так кажете, бо до цього вас зобов’язує професія... Не штука людину переслідувати... Іноді треба допомогти їй сховатись.

— Але ж не завжди людина зникає з власної волі. Її можуть убити або силоміць кудись затягти...

— Не розповідайте мені небилиць, яким і діти не повірять.

— Виходить, ви його переховуєте?

— Та хіба я на це здатний? Особисто я хотів би, щоб Немуро-сан повернувся додому. Та я не маю права таке казати. Якби часом з ним зустрівся, то не знаю, чи посмів би окликнути... навіть, коли б хотів... Звичайно, якби трапилась нагода, я б залюбки з ним побалакав і пообіцяв мовчати як риба... Мабуть, природно, що він мене цікавить... Сильна людина... Я такого не зміг би...

— Для цього не треба особливої сили.

— А ви змогли б?

— На жаль, я ще не став начальником відділу.

— А я не зміг би... Нікчемна фірма... Як подумаю, що заради неї торгують уроздріб дорогоцінним людським життям, то кортить пустити їй червоного півня... Та куди не підеш, усюди однаково... Оскільки там працюю, мушу думати, як би стати начальником групи, секції і, нарешті, відділу... Бо якщо навіть про це не мріяти, то життя стане ще жалюгіднішим... Треба перехитрити друзів, підлеститися до начальства... Навіть службовці, які не мають надії на підвищення, шарпають один одного і врешті обертаються у щось схоже на шматок вати в кишені...

— І між них часом потрапляє утікач з якогось іншого світу, правда?

Співрозмовник дивиться на мене вражено. Окулярів не підсовує, а, закинувши голову догори, силкується перехопити мій погляд, і на його борлаці стирчать, мов шпички, кілька незголених волосинок.

— Можливо...— і, полегшено зітхнувши, ніби чогось сподіваючись, стишує голос: — Гляньте, скільки людей кудись безперестанку прямує... І кожен має свою ціль... Сила-силенна цілей!.. Тому мені подобається тут сидіти й поглядати надвір... Покинутий усіма, перебираю свої тривожні, недоладні думки... Якщо інші йдуть та йдуть, не зупиняючись, а тобі нічого не залишається, як тільки дивитися на них, то що може бути гірше?.. Тільки подумаєш про це, як уже ноги підгинаються... Охоплює відчуття самотності й туги... Іти хоч би заради найнікчемнішої мети — яке це щастя!..

Несподівано, без жодного зв’язку із розмовою, я запитую себе: чому після прощання з братом клієнтка не пішла на його кремацію? Хоч би скільки разів вона повторювала, що всі клопоти взяла на себе організація, ніхто їй не повірить, адже тільки вона одна кровно з ним пов’язана. Було б цілком природно, якби вона навіть і без запрошення приєдналася до учасників останньої церемонії. А може, вона не хотіла зустрітися віч-на-віч із братовою смертю? Її душевний стан можна зрозуміти, та все одно її поведінка викликає подив своєю неприродністю. Однак ту неприродність їй пощастило так уміло приховати, що там, у храмі, я нічого не запідозрив. Або, може, свого любого брата вона вважала небіжчиком ще за життя? З цим можна погодитись, якщо її довір’я, близьке до безумовного, тлумачити як його оплакування. Здається, я починаю розуміти, чому тієї миті, коли братове тіло спалювали, в десяти хвилинах ходьби від храму вона збуджено розповідала мені про нього, не зронивши жодної сльозинки. Якби у вітальні, переповненій її химерами і монологами, з’явився ще і мрець, їй не довелося б нічого міняти. Тож і до нього...

— Одного разу, досить давно, я був свідком такої прикрої сцени, що й досі не можу згадати про неї, не здригнувшись.— Позираючи безперестанку то надвір, то на мене, Тасіро-кун довірливо вів далі: — Я тоді відпочивав, сидячи на лавці у якомусь парку. Поряд на сусідній лавці спав жебрак, та оскільки нас розділяла відстань понад три метри, а день видався спекотливий, то я вирішив терпіти такого сусіда, поки не скурю сигарету. Несподівано поблизу зчинився гамір, дивлюсь — наближаються демонстранти з червоними і синіми прапорами. Одні кричать у мегафони, інші співають пісень, а ще інші, взявшись за руки, вдають, що біжать, і нема їм кінця-краю. Раптом жебрак прокинувся й задивився на людський потік. Та не минуло й хвилини, як він захлипав: губи скривились, а з очей закапали сльози... Я ще ні разу, ні до того, ні після того, не бачив, щоб хтось так гірко плакав... Він плакав, дивлячись на демонстрацію... Він був жебраком, отже, брудним, запилюженим, а тому сльози, що скапували з його підборіддя, скидалися на каламутні вичавки з мокрої ганчірки... Очевидно, його охопило відчуття самотності й туги, коли побачив людей, у яких була мета...

— Може, підемо кудись в інше місце й вип’ємо по чарці? Я частую.

— Як хочете, або, може, не варто.

— Ні, ні, я хотів би ще дещо запитати...

— A-а, про шантаж власника тієї паливної бази, чи що?

— То куди підемо? Якби знайшлося пристойне місце, щоб не дуже дорого...

— Тоді зайдемо до бару, що поряд із фотостудією, де працює Саеко. Як правило, клієнти піджидають натурницю в барі за чаркою. Бар і фотостудія в одних руках, а тому клієнтам роблять знижку. Хочете зустрітися із Саеко?

— І ви постійно туди вчащаєте?

— Та де там!.. Хіба я стільки заробляю?

Мабуть, тому, що надвечір небо захмарилося, стало не так холодно. Вітер ущух, і навис туман, тому неонова реклама та вуличні ліхтарі зливаються, мовби дивишся крізь запітнілу шибку, злипаються докупи, як мокрі карамельки. Крамниці на центральній вулиці починають зачинятись, а от у завулку, що відходить від неї, життя вирує бурхливіше, ніж удень. Великі й малі кав’ярні, патінко, пивнички, закусочні... Між ними крамниця старих фотоапаратів, букіністична книгарня, крамниця тканин для одежі європейського крою, а також затишна крамничка грампластинок... Далі знову бар, кав’ярня, аптека... Переходимо ще одну велику вулицю й опиняємось у завулку, де самі тільки бари, пивнички, кабаре. Неоновий тунель піднімається позаду нас на гребені будинків і віддаляється, небо над головою чорніє, а людські постаті, що снують завулком, уже майже не можна розрізнити. Попереду видніє ще одна будівля, яскраво освітлена неоном,— це турецька лазня і готель для закоханих пар. Не дійшовши туди, звертаємо ліворуч за обшарпаним кінотеатром у тиху вуличку.

— Як подумати, то люди, що тут вештаються, схожі на тимчасово пропалих безвісти. Різниця лише в тому, що одні пропали на все життя, а інші — на кілька годин...

— Мабуть, ви маєте рацію. Недавно, коли ми проходили повз патінко, я теж збирався сказати це саме. Справді, душевний стан зниклої людини, гадаю, має багато чого спільного з грою в патінко. Що за гидка музика!.. Стривайте, десь за тим телеграфним стовпом, трохи осторонь від вулиці, має бути бар... Самому там краще не показуватися... Мабуть, тому, що відчуваєш сором, ніби граєш у пропалого безвісти...

Двері з молоточком замість дзвінка... Рипучі завіси... Старомодні світильники, що різко окреслюють тіні... Стойка з високими табуретами і три столики — в усьому проглядає діловитість, і тільки непривітність бармена виходить за межі пристойності. Залишивши мене на високому хисткому табуреті, Тасіро-кун подався через двері у глибині бару на переговори про запрошення Саеко. Хоч він і не постійний відвідувач, а з усіма ходами тут аж надто добре обізнаний. Замовляю подвійне віскі з содовою... Бармен, не відповідаючи, далі смикає ліктем, спритно й звично орудує руками... Відвідувачів, крім нас, тільки двоє — за столиком біля дверей... З їхньої жвавої розмови віч-на-віч можна здогадатися, що один з них, мабуть, службовець бару і вони про щось домовляються... Поставивши передо мною склянку, бармен вмикає програвача, і відразу музика набирає шаленого темпу. Підлога пішла ходором, і я опинився в замкнутому просторі, з радіусом в один метр.

— Пощастило — незабаром прийде. Мені теж віскі з содовою.

Потираючи руки й усміхаючись на весь рот, Тасіро-кун скидає пальто й сідає поруч зі мною.

— Поки чекатимемо її, може, поговоримо?.. Про той шантаж... Якщо справді власника паливної бази шантажують, то, як ви думаєте, з якої причини?..

— Ви питаєте конкретно? Скажімо, чи начальник відділу не мав до цього відношення?..

— Ні, ладен поклястися, що Немуро-сан не має з цим нічого спільного... Взагалі моє запитання спирається тільки на припущення... Просто в кожному ділі є зворотний бік, невидимий сторонній людині, як в отих дверей, через які ви щойно проходили... І якщо ти його не побачиш, не знатимеш і правди... Тож і мені треба взяти до уваги всі обставини... Шантаж схожий на тарганів, що кишать біля чорного виходу... Чому шантаж став можливим?.. Якщо підійти до справи з цього боку, можна легко докопатися до суті... Ми часто користуємося таким методом.

— Я теж багато чого передумав після телефонної розмови з вами... Звичайно, не стільки, як ви... Лише про те, коли можливий шантаж...

— Було б добре знати хоч це.

— В діловому світі є комісіонери, які торгують угодами на розподіл товару між роздрібними паливними базами, і так звані «змішувальники», що додають, скажімо, до бензину різні домішки. Річ у тому, що від типу палива дуже залежить процент податку, тож завдяки домішкам можна нечесно нажитися. З цієї причини навіть у роздрібних паливних базах, якщо дозволяє їхнє географічне розміщення, вдаються у значних масштабах до фальсифікації сортності палива — наприклад, пускають у продаж гас чи шпиндельне мастило з підвищеним вмістом води. Може, й на тій базі робилося щось схоже?

— Я перестрибую з однієї теми на другу, але мені хотілося б запитати, чи ви не знали шуряка Немуро-сана?

— Шуряка?.. Дружину Немуро-сана я зустрічав двічі або тричі.

— Немуро-сана часом не відвідував підозрілий тип — широкоплечий, ходив перевальцем?

— Ні, я його не знаю...

— Так-от, учора ввечері його вбили.

— Вбили?

— І, до речі, на відстані лише двох-трьох кілометрів від тієї паливної бази в містечку F.

— Чому такі люди... всі живуть своїм життям? Невже тільки я нічого не знаю?..

Сумнів і допитливість у погляді за скельцями окулярів поступово розпливаються і переходять у страх. Здається, молодий службовець от-от перекинеться, мов глечик, що втратив рівновагу. Мабуть, йому можна вірити. Видно, брат клієнтки вдався до шантажу просто для того, щоб роздобути гроші на розшуки зниклого чоловіка. Бо якби той шантаж мав хоч найменше відношення до фірми «Дайнен», то цей боязливий і обачний службовець, напевне, не прохопився б жодним словом про махінації в торгівлі паливом.

— Пробачте, що змусила вас чекати.

Несподівано нашу розмову перебила майже діловим, сухим тоном бліда дівчина з широким підборіддям, у червоно-фіолетовій накидці із темно-синьою облямівкою. Якби не довге розпущене волосся, вона нічим не нагадувала б натурницю з тих фотознімків. Її непривабливе обличчя — трохи кирпатий ніс, товсті вольові губи, сліди прищів на щоках, набряклі нижні повіки — не годилося для фотографування. Звичайно, саме її обличчя ще не пояснює, чому його увага була звернута тільки на її спину. Навіть якщо залишити обличчя поза кадром, все одно є чимало інших частин тіла, вартих фотографування. Крім того, якби до тих поз, які вона так покірно прибирала, додався відповідний вираз обличчя, то фотографії могли б мати зовсім інший вигляд.

— Можете зайти в студію.

— Випийте скляночку, я частую.— Я пересідаю на інший табурет і звільняю дівчині місце посередині між нами.— Вам пива чи, може, чогось міцнішого?

— Марнуєте час. Чи, може, вам байдуже, що заплатили?

— Хай вас це не турбує.

Насмішкувато хмикаючи, вона сідає на табурет, і в цю мить накидка спереду розходиться, оголюючи майже до стегна одну ногу. З її обличчя і з того фотознімка, спотвореного фотоапаратом, ніхто б і не здогадався, що в неї такі гарні ноги. І хоча шкіра на них вже не дуже біла, вони прекрасної форми, розвинуті, як у спортсменки. Як би там не було, а його пристрасть до фотографування спини, що вилучала з кадру навіть такі ноги,— незрозуміла. Мабуть, за чисто професійною звичкою виставивши довгу голу ногу, Саеко кінчиком сандалі постукує в такт музиці об стойку і каже:

— Бармен, стежте за часом. А вип’ю я чогось найслабкішого — джинфізу, чи що.

— Мені вас рекомендував один чоловік на ім’я Немуро.

— Який чоловік?

— Мабуть, ви його знаєте. Він мені показав ваші фотознімки. Від першого до останнього.

— Який мене знімав?.. Ага, той клієнт, що мене забирав... Ви, очевидно, знаєте, що в студії фотографувати не можна.

— А що ж там роблять?

— Ясно що. Оцінюють красу мого оголеного тіла. Тільки очима.

— Але ж пози на тих знімках чого тільки варті! Аж дух перехоплює.

— Ага, тутешні жовтороті на таке не здатні. Та останнім часом я не їжджу фотографуватися. Вирішила заміж вийти. А коли їдеш зніматися, все може статися, хіба ні? Та й нареченому неприємно.

— Вітаю вас! Але якщо так станеться, то багато ваших клієнтів будуть засмучені.

Зберігаючи цілковитий спокій, бармен ставить перед жінкою коктейль. Бульбашки лопаються, і його поверхня скидається на глибоке озеро, з якого піднімається білий туман. Тасіро-кун уже випив свою склянку й тепер, запхавши в рота чималий шматок льоду, неуважним поглядом водить довкола — незрозуміло, слухає він нашу розмову чи ні,— подумки простягаючи руки до юрби схожих на привиди жорстоких перехожих, що переганяють його і залишають позаду... Я теж випорожнюю одним духом склянку і замовляю у бармена ще одну... Тасіро-кун злякано подивився на мене.

— Мабуть, Немуро-сан особливо засмутився...— Я підвищую голос, щоб перекричати музику, і, судячи з того, що Тасіро-кун ніяк не реагує на мої слова, догадуюсь, що стіна, створена музикою, грубіла, ніж могло здаватися, отже, зміст нашої розмови до нього не доходить.

— Може, сказати, щоб трохи стишили музику?

— Ні, не треба. І в голосній музиці є свої переваги.

Із глузливою посмішкою на устах дівчина, спираючись руками об стойку, підтягується і, високо піднявши голе коліно, закладає ногу за ногу. Стегно, ставши від напруження принаднішим і товстішим, заповнює увесь простір від стойки до табурета. Переважившись тілом на лікоть руки, яка тримає склянку, дівчина подається грудьми до мене так, що відстань між нами скорочується приблизно вдвічі.

— Той клієнт — це ваш сусід?

— Ні, не він. Та, здається, і він тут не вперше? Пригадуєте?

— Та хіба запам’ятаєш обличчя кожного клієнта? Коли на тебе спрямовують юпітери, очі наповнюються світлом, і клієнт зникає, як ворона в нічній темряві.

— А все-таки фотознімки Немуро-сана жахливі. — Я нишком погладив жінчине стегно пальцем і, не відчувши ніякого опору, кладу долоню на округлу поверхню ноги, а через жінчине плече бачу, як Тасіро-кун умить відвернувся й припав губами до щойно принесеної склянки.— Хіба те, що ви дозволяли йому робити такі знімки, не є доказом близьких стосунків між вами?

— А яка робота в цього чоловіка?

— Начальник нашого відділу.

— Он що... Ну, простому службовцеві це не під силу... За виїзди я беру дорого... Зате роблю все, що тільки попросять...— Дівчина, що досі сьорбала коктейль потрошку, вихилила одним духом склянку й замовила в бармена ще одну.— Однак незабаром я вийду заміж. І мені хочеться влаштувати пишне весілля. Кімоно нареченої позичати не буду, а куплю власне. В найдорожчий готель зберу подруг — нехай задурно п’ють цілісінький вечір...

— Яких подруг? Натурниць? А наречений знає про вашу роботу?

— Не ваше діло.— Видно, мої слова зачепили дівчину за живе, бо вона роздратовано відштовхнула мою руку.— За таку важку роботу не беруться заради хизування або примхи. Про що я тільки не мріяла. Але щастя розминулося зі мною. Однак я не здалась. Якщо ви мене жалієте, то б’юсь об заклад, що в мене на ощадній книжці більше, ніж у вас. На рекламуванні універмагів по продажу товарів у кредит або на показі купальників виставляєшся справжньою панночкою, та гаманець у тебе все одно буде порожній. Займатися такою справою можна років до двадцяти п’яти — до двадцяти шести найбільше, а тому на книжку нічогісінько не відкладеш.

— Мабуть, і наречений вами пишається.

— Авжеж, збитків через мене не матиме. І витрати на весілля, і завдаток за квартиру — все я оплачу. Вмовляти, щоб мене взяли заміж,— ні, це вже вибачайте.

— Виходить, ті фотознімки набрали тепер особливої цінності.

— Ви так хвалитеся, а я не знаю, що то за фотознімки.

— Ті, де ви зняті зі спини. Мабуть, пам’ятаєте?.. Ось такі.

Я витягаю один із кількох, приготованих у кишені, й тицяю його дівчині під самий ніс. І відразу її обличчя міняється, а голос звучить незгідливо й суворо:

— Звідки видно, що це я?

— Видно...— Я знову кладу руку на її ногу і через долоню ніби поглинаю співрозмовницю.— Ну, передусім те волосся...

— Волосся? — Зненацька дівчина заходиться істеричним сміхом, потім так само раптом підозріливо насупила брови.— Таке скажете... На прохання клієнта, звичайно, не завжди, ми користуємося накладним волоссям. Ось і для цього фотознімка він попросив начепити довге і чорне...

Нараз дівчина обернулася до Тасіро, і, труснувши довгим розпущеним волоссям, тицяє йому його в обличчя. Високим різким голосом вона щось сказала, та я не можу нічого зрозуміти. Я ще не встиг розгледіти вираз його обличчя, як воно сховалося за головою дівчини. Он що, накладне волосся?.. Однак цього ще не досить, щоб довести, що натурниця на фотознімках і ця дівчина — не та сама особа. Адже не можна сказати, що й з допомогою накладного волосся не вдається зробити тієї дивної пози з «кінським хвостом»... Для цього досить, наприклад, притримувати волосся зубами, але так, щоб цього не було видно...

— Мушу сказати, що ваша необгрунтована підозра мені не подобається.— Порівнюючи біле, майже прозоре стегно з просинню жилок і мою руку, схожу на червоного павука, я відчуваю приємне заспокоєння, а дівчина далі нападає на мене: — Якщо ви вважаєте, що мої фотознімки незвичайні, то не помилилися. Та невже ви думаєте, що ми дозволяємо фотографувати себе так, щоб пізніше нас упізнали? Ні, ми не такі простачки. Ось подивіться, і все зрозумієте.

Дівчина раптом занурює пальці обох рук у волосся, зриває його, мов шкурку стиглого персика, і сильно вдаряє мене довгим пасмом, що ніби стало окремою живою істотою, по передпліччю, а потім, поклавши перуку на ногу, завзято чухає коротко підстрижену руду голову. Схилене над умивальником барменове обличчя ледь-ледь змінює позу, і тепер його профіль, ставши на диво широким, застигає. На скроні — мабуть, від світла — залягла тінь, схожа на заглиблення або шрам. Його похмура незворушність — це лише зовнішня особливість його обличчя чи, може, ознака невиліковної хвороби, що проникла під шкіру й до самого серця? В усякому разі, мені не слід тут гаятися, нехтуючи цією пересторогою. Коли я забрав руку, дівчина, здригнувшись, звела коліна і глянула на мене, як на ворога.

— Видно, нема надії, що ви запросите мене на весілля?

— Що ми будемо робити? Якщо не поспішимо до фотостудії, то часу зовсім не залишиться.

Скінчилася пластинка. Миттєва тиша розриває вуха, а останні слова дівчини, ніби крила велетенського птаха, повисають над баром. Двоє чоловіків за столом поблизу дверей здивовано повертаються в наш бік. Та от музика знову заграла — тепер уже сумно бренькала гітара,— наче розріджуючи навколишнє повітря, яке не може відгородити нас від зовнішнього світу. Допивши залишки саке з содовою, я встаю з табурета.

— Вибачайте. Я згадав, що маю термінову справу.— Поверх обіцяних двох банкнот по тисячі ієн кладу стовпчиком додатково кілька стоієнових монет.— Гарно провів час, але, на жаль, мушу йти. Здається, залишилося трохи оплаченого часу, то, якщо не заперечуєте, я віддам його Тасіро-кунові. У вас, видно, ніяких особливих справ нема?

Обличчя та шия сп’янілого Тасіро налилися кров’ю, і лише кінчик носа та підборіддя залишилися білими, наче їх притиснули до шибки. Він мовчав і таким дивним способом нарешті дав зрозуміти, що погоджується.

— Ви, напевно, неодружений.— Дівчина відверто глузувала з молодого службовця.— Та все ж мали б знати, що гудзики на сорочці треба пришивати нитками одного кольору. Щоб людей не смішити.

Однак Тасіро, витираючи кінчиком пальця запітнілі окуляри, стоїть мовчки. Так само мовчки бармен опускає переді мною, мов сніжинку, рахунок за випите і перед тим, як узяти гроші, дає решту. Пройшовши мимо столика, за яким двоє чоловіків ведуть важливі переговори, я вже наближався до дверей, коли мене нечутно нездогнала дівчина. Запах дешевої косметики викликав в уяві ліжко вбогої жінки.

— А все-таки я пришлю вам запрошення на весілля,— сказала вона майже пошепки і на мить розгорнула поли накидки. Дівчина була голісінька. Гладка, але не пружна, а наче налита водою. Судячи з пушку внизу живота, вона справді зовсім не та, що позувала для фотографій.

— Така робота,— і дівчина вдавано сміється.— Ви можете не повірити, але совість у мене чиста. Та все одно моєму нареченому не хочеться, щоб я сюди ходила. Бо найголовніше для сім’ї — її надійність. Може, перед тим як я вийду заміж, ще раз зайдете?

Тасіро стоїть на одному місці, як велика театральна лялька. Злегка потиснувши жінчину руку на прощання, штовхаю двері. Вони знавісніло ячать, мов сполоханий птах, а холодний вітер уривається за комір і в рукави. Музика віддаляється, і що крок, то все більше її заглушує шум сірого міста. Тануть, розпливаються у тій пітьмі і мої почуття. Я прискорюю ходу і, прямуючи під небо неонових ламп, намагаюсь якомога швидше йти в ногу з перехожими...

Однак чим більше я пришвидшую кроки, то відчуваю, як хтось інший, невтомно переслідуючи свою мету, намагається мене догнати. Людей на тротуарах мало, зате потік таксі перед кінотеатром майже безперервний... Та я все йду... Може, тому, що нема вільних таксі... А може, хочу, щоб людина за моїми плечима якомога скоріше мене наздогнала.

Нарешті я чую уривчасте дихання того, хто порівнявся зі мною. Не змінюючи ходи, не обертаючись, я нехтую супутником, як власною тінню. Наче зголодніла мошва, в мої охололі вуха вдирається кволий, благальний голос.

«Що таке? Невже дівчина не сподобалась?.. А я думаю, в неї гарні ноги... Навіть улітку її тіло, напевне, прохолодне... У вас інший смак?.. Чого мовчите?.. Що, ви приголомшені?.. А що я міг зробити?.. В мене не було злого наміру... Навпаки, я старався вам догодити, та перегнув палицю... Невже я малодушний?.. Я себе ненавиджу... І завжди так, а знаю наперед, що каятимусь, хоч вішайся... І чого я такий вродився?.. Аж гидко... Забудьте про ту фальсифікацію пального... Ненароком наплів вам небилиць про це, бо, правду кажучи, роздрібні бази можуть заробити й чесною торгівлею, не балансуючи на небезпечній линві... А якщо й робиться щось недозволене, то це хіба за допомогою подвійної бухгалтерії, аби уникнути податку... Навіть якби підробка пального мала місце, ніхто заздалегідь не думає, що невеликий промах — і його схоплять за руку... Я не брешу... Одне слово, виставляє сторожу — фіктивну компанію, крах якої шкоди головній не завдасть... Тож нічого не вдасться рознюхати... Хоч скільки рознюхуй...»

Я не відповідаю. Не висловлюючи ні згоди, ні заперечення, йду такими ж кроками. На тротуарах людей стає щоразу більше. Як нічна комашня, вони спішать до штучного світла. На хвилину притихнувши, Тасіро не витримує моєї мовчанки і нетерпляче веде далі:

«Причини дві... Чому я мусив вдатися до вигадки?.. Я злякався... Ви розумієте?.. Як тільки я подумав, що начальник відділу Немуро зник безвісти без жодної причини, мені здалося, ніби мене самого покинули... Ні, трохи не те кажу... Скоріше я йому позаздрив, чи що... Я ще не зазнав нічого прекрасного в житті, як мене, тільки мене, здихалися... І тому я почав шукати хоча б якоїсь причини, пояснення і тим самим намагався знайти спокій... От що було в мене на душі... А крім того... мені соромно признатись... я ще нікому про це не говорив, а мучився на самоті... але тепер я мушу бути чеснішим, ніж раніше... Якщо вже почав, то треба зізнатись у всьому до кінця... Знаєте, історія з тими фотознімками — теж чистісінька вигадка... пробачте... цілковита брехня... Правду кажучи, я знайшов їх випадково на дорозі... Вони здалися мені цікавими, і чим довше я їх розглядав, тим більше дійсність змішувалася з вимислом... Може, в цьому винна дружина Немуро-сана?.. Що ви думаєте про неї?.. Прикидається наївною, а сама тільки й шукає нагоди, щоб напустити туману в очі, пошити в дурні, правда?.. Може, тому, що я для неї — просто підлеглий її чоловіка?.. Я, звичайно, підлеглий, та не обов’язково їй слід зневажати мою людську гідність... Однак, гадаю, не варто сприймати інших людей так серйозно... Та чого це я причепився до неї?..»

Як і раніше, я мовчу. Втрутившись у розмову тоді, коли співрозмовник ще не розкрив до кінця своєї душі, можу спонукати його до нової брехні. Краще почекати, поки за інерцією усе викаже. Я йду. Зненацька світло затоплює вулицю і, вганяючись клином у ніч, щосили намагається оп’янити перехожих ритмом божевільного часу.

«Куди це годиться! — Тасіро ледве зводить дух.— Мене розкрито, правда? Знову брехня... Сама мимоволі зірвалася з язика... Може, це хвороба?.. Хвороблива брехливість, чи що?.. Правду кажучи, я сам зробив ті фотознімки... Тепер уже нема чого критись... І, звичайно, натурницею не була та дівчина з бару... Спитаєте, чому я фотографував тільки зі спини?.. Бо так жінки здаються лагіднішими... Клянусь, це остання брехня... Мабуть, ви не вірите мені, але... я зганьбив себе, та, благаю, пробачте... Я ношу в собі жахливу таємницю... Вона не дає мені спокою... Мені здавалося, брехня стане правдою, коли хтось у неї повірить... Та я втомився... Хочу відкритись і відчути полегшення на душі... Тож прошу: поверніть мені ті знімки... Вони не мають відношення до Немуро-сана, просто я прикривав ними свою ганьбу...»

Я знову не відповідаю. Небо, всіяне мерехтливим неоновим світлом, а під ним вир людей, гнаних невидимою метою, нічне свято псевдовтікачів, що ніяк, навіть якби рухалися швидше, не можуть віддалитися один від одного більше ніж на три метри, імітація репетиції вічного свята, повторюваного щовечора. Я стаю на край тротуару, щоб зупинити таксі. Тасіро забігає спереду і, бризкаючи слиною, веде далі:

«Дуже прошу, послухайте... Жахлива таємниця... Я бачив... бачив начальника відділу Немуро... Правду кажу... Чому ви не слухаєте? Адже це ваш обов’язок його шукати... Ви мені не вірите? Тоді хоч послухайте... Я бачив... бачив на власні очі, як ішов начальник відділу Немуро...»

Байдужий до його слів, я піднімаю руку назустріч порожньому таксі. Машина гальмує, різко звертає до тротуару й зупиняється, заторохтівши, наче бляшанка. Я рвучко відчиняю дверцята. Тасіро намагається залізти всередину, але я не запрошую його, хоч і не забороняю сісти зі мною.

У водія дуже похмурий вигляд. Коли я сказав, куди їхати, він не те що не відповів, а навіть не кивнув головою, лише різко натиснув на педаль зчеплення і без усякого жалю примусив старий мотор закашлятись. Якщо він проник в інший світ через задні двері кав’ярні «Камелія», то невже, як і цей водій, щодня карається — так, наче шкребе нерви скляними скалками?.. Невже цей світ був настільки нестерпний, що довелося його навіки покинути й приректи себе на таке гірке життя?

— Я таки бачив Немуро-сана.

Окуляри Тасіро, що стривожено поглядає на мене збоку, пітніють,— в автомашині занадто жарко. Мої щоки, задубілі на холоді, м’якшають, і я раптом почуваю, що сп’янів. Під дією віскі в крові зашумували дві з половиною склянки пива.

— Ви могли б сказати про це раніше. Чого досі мовчали про такий важливий факт?

— Я не знаю, чи маю на це право...

— Право?

— Начальник відділу, якого я зустрів на вулиці, здався мені зовсім іншою людиною... Він нічим не був схожий на нещасного відлюдника... Хода жвава, як у людини, що прагне жити...

— Кажете, хода, отже, він ішов?

— Від несподіванки мені аж дух перехопило... Хотів було його окликнути, але не наважився, коли побачив вираз його обличчя. Зрештою, хто дав мені право втручатися в його життя?..

— Широкою чи вузькою вулицею?

— Звичайною... тротуаром, як оцей...

— Вам не здалося, що він чимось стурбований? Адже тільки на перший погляд міг справляти враження бадьорої людини...

— Зовсім ні! Хіба можна було помилитися? Та де там стурбований, навпаки, безтурботний, наче втішався прогулянкою.

— Тоді чому він вас не помітив? Ви ж змогли роздивитися вираз його обличчя. Вам не здається це дивним?

— Була страшна штовханина. Саме тоді люди висипали з контор...

— Ви йшли слідом за Немуро-саном?

Насаджуючи на ніс окуляри, витерті зіжмаканою хустиною, Тасіро блискає білими, наче вставними, зубами й відповідає:

— Ви хочете спіймати мене на слові? Коли б я сказав, що йшов слідом за Немуро-саном, то ви запитали б, як це я ззаду помітив вираз його обличчя? Хоч це й прикро, але я кажу правду. А коли так, то не треба до мене прискіпуватись.

— Ну, гаразд. А все ж, чому ви його пропустили?

— Навіть не знаю, як це сталося...

— Що, він усе ще для вас авторитет?

— Питання в тому, чи маємо право втручатися в його життя. Визначаємо на свій розсуд, де людині треба жити, а тій, що втекла, вішаємо на шию ланцюга і змушуємо її вернутися назад... Та чи є в цьому здоровий глузд?.. Хто має право силоміць нав’язувати іншій людині місце проживання?..

— Людина тікає з одного місця на інше лише для того, щоб заспокоїтись. І особливої сили волі для цього не треба. Замість того вона мала б подумати про обов’язок і відповідальність перед тими, від кого втекла.

— Мабуть, людина тому й тікає, що хоче позбутися того обов’язку...

— О котрій годині це було? Де?

— З уривка тієї газети, яку я вам недавно показував, видно, що на тисячу людей, враховуючи сюди дітей і хворих, які не можуть робити, що їм хочеться, припадає одна людина, пропала безвісти... Думаю, це дуже серйозно... А якщо долучити сюди й тих, що не втекли, але хотіли б, то цифра буде страшною... Одне слово, ті, що не втекли, залишаться у меншості...

— Влітку? Чи восени?

— Насамперед треба з’ясувати, чи маю я право втручатися?

— Відчай залишених людей вас не турбує? Думаю, ви не забули, що шуряка Немуро-сана вбито?

— А яке це має відношення до відчаю людей, яких покинули?

— Якого кольору костюм був тоді на ньому?

— Коли вранці я їду в переповненій електричці, стиснутий з усіх боків людьми, мене охоплює страх. Звичайно я стикаюся з десятком-двома, хай навіть сотнею знайомих, принаймні з виду, людей, і мені здається, що я займаю чітко визначене місце в суспільстві. А от у повнісінькому вагоні я бачу навколо себе незнайомців та ще й силу-силенну. Але це ще нічого, найстрашніше, коли електричка підходить до кінцевої станції...

— Може, все-таки скажете, хоч якого кольору костюм був на ньому? Мені вже таких небилиць наговорено, я так багато й марно находився, що аж ноги болять.

— Ой, пробачте...— Тасіро знітився і проковтнув слину.— Колір костюма?.. Здається, він був... Ні, на ньому не було костюма, а, по-моєму, лише дощовик...

— Справді?

— Того дня... дощу не було, але в будь-яку хвилину погода могла зіпсуватись. А начальник відділу здавна вирізнявся своєю завбачливістю... Ми всі глузували з його дипломоманії — він мав права водія, а крім того, диплом радиста, стенографіста...

— Я про це знаю.

— Думаю, все це пов’язане одне з одним... Щоб не розгубитися серед чужих людей... чи то в переповненому вагоні електрички, чи то в плетиві незнайомих вулиць...

— Якого кольору той дощовик?

— Звичайнісінького... рудуватого чи, може, зеленкуватого... як усі дощовики.

— Новий? Чи приношений?

— Ні, не новий. Досить потертий. Як хочете знати... з масними плямами на рукавах і комірі... Ага, пригадав, той самий, що його начальник відділу давно носив... Він був здібним автомеханіком і часто замість спецівки накидав на себе того дощовика, коли залазив під машину...

В ту ж мить я наказую шоферу зупинити таксі. Над широкою темною вулицею де-не-де висять ліхтарі... Блищить відбитим червоним світлом табличка, сповіщаючи про ремонт водогону, кілька касок, укритих люмінесцентною фарбою, нудно повторюють однакові рухи.

— Отут виходьте й провітріть голову. Думаю, зрозумієте причину і без запитань.

— Зрозумію? — Тасіро зіщулився, наче готуючись чинити опір.— Та я ж збирався вам усе розповісти.

— Подумайте як слід, може, зрозумієте. Ну, швидко виходьте!

— Ви ще пошкодуєте.

— Годі! Щоб ви знали, я одержав той дощовик від клієнтки. Добре виспіться, проковтніть таблетку аспірину, а коли придумаєте вірогіднішу брехню, приходьте знову.

Склавши середній і вказівний пальці, я грубо штрикнув Тасіро між ребра. Зойкнувши, він скорчився й нахилився вперед, але не випав із машини, а втримався на одній нозі. І тоді, обернувшись до зачинених дверцят, хрипким голосом прокричав:

— Я йшов за ним! Я йшов за начальником відділу!

Виходжу з таксі посередині узвозу, що веде до житлового масиву на узвишші. Заплатив за каву, випиту разом із Тасіро,— це зрозуміло, але несподівано, мабуть, з п’яної голови, розтринькав гроші у фотостудії і, нарешті, проїхався на таксі... Скільки ж я маю вимагати на покриття витрат?.. Для цього, звичайно, треба подати клієнтці відповідні відомості... Звісно, я міг би щось уписати в повідомлення... Адже навіть безцільна трата часу чогось учить... Вважаю, що понад дві години, проведені серед потенціальних утікачів, дозволили мені стерти на карті сумнівні, непотрібні лінії.

Однак майже неможливо внести ці непрямі наслідки розшуку в об’єктивне повідомлення, що не втратило б цінності після виходу з-під моїх рук. Зрештою, написати, що брехун признався в брехні, це те ж саме, що нічого не написати. Коли я в думках повертався назад, в уяві виразно спливали тільки білі ноги під стойкою... тільки відчуття, ніби моя долоня вбирає їх... Але ця окрема частина жінки не розширювалася до цілісного образу, і якби я наважився закінчити «фреску», то решту деталей мав би шукати за тією жовтою шторою. І знову, як комаха до лампи, де їй судилося згоріти, я поспішаю вулицею через житловий масив до того вікна. Не маючи для цього ніякої причини і особливо не замислюючись над тим, що в мене її немає...

Ні, не можна сказати, що зовсім не було ніякої причини. Причиною була автомашина. Я залишив її перед сходами, що ведуть до жінчиної квартири, якраз навпроти другого звідси ртутного ліхтаря... Я поставив її там під тим приводом, що сп’янів, але тепер, коли хміль ударив у голову ще сильніше, причина, яка привела мене сюди, здається дедалі хисткішою. Неквапливо йду стежкою, протоптаною на висохлому газоні, скорочуючи відстань до жовтого вікна. Від краю будинку номер три, якщо йти звичайно, тридцять два кроки... Поглядаю вгору: низки ліхтарів, схожих на штучні очі, які дивляться незмигно, стоять ніби зачаровані й кличуть на свято, яке ніколи не настане, прямокутники блідого світла у вікнах — наче постаті людей, що давно зреклись і відвернулися від того свята... Вітер хльоскає в обличчя ніби мокрою ганчіркою — піднімаю комір пальта і зупиняюся... саме там, де востаннє бачили йог о...

А якби зараз тут стояв не я, а він... якби під прикриттям ночі він прокрався сюди... то що подумав би, глянувши на вікна покинутого дому? Силкуюся перейнятися його настроєм, та мені не вдається. Чомусь весь час перед очима настирливо виникає постать водія таксі, який щойно мене привіз. Чоловічок із землистим обличчям, що замість повітря вдихає невдоволення, замість крові нагнітає в жили прокляття, чоловічок, переповнений злістю, наче хлів смородом... Такому чоловічкові нема чого тут стояти... нема потреби нишком пов’язувати свою долю із жовтим вікном... Однак не всі водії схожі на нього. Трапляються інші, господарні люди, такі, наприклад, як Тояма, що купив у нього автомашину. Він повинен бути самим собою. Кимось іншим його навряд чи можна заступити. Він... той, що відвернувся від надії на будь-яке свято і наважився втекти із призначеної йому в житті окремої комірки... А може, він вирушив у дорогу, щоб попасти на вічне свято, яке ніколи не відбудеться?..

Одного дня несподівано потрапляє на очі приклеєний на якійсь стіні чи телеграфному стовпі збляклий на дощі, не помічений іншими людьми клапоть паперу,— об’ява, яка сповіщає про велику урочистість, і сповнює його незмірною надією ще й тому, що місце і час не були вказані... І він, не оглядаючись, кинувся шукати те свято, яке, на відміну від його щонічної підробки, що лише темрявою і неоном скрашує грим на обличчях, не закінчиться й після смерті... на свято у світ ночі, який триватиме вічно, поки вистачить тьми... у нескінченний танець, не супроводжуваний втомою, смутком і шматками паперу, що їх розкидає вітер...

Тепер він стоїть тут... зважує на терезах, що важче — втрачене чи ще не здійснене бажання... Та що вирішить?.. Я шукаю його навпомацки... Але марно... Та пітьма, в якій никаю,— це кінець кінцем моє власне нутро... вкарбована в мозок власна карта-схема... Це я стою, а не він... Правду кажучи, я мав би стояти не тут, а, скажімо, десь під парканом будівельного майданчика, звідки видно вікно кімнати моєї дружини... Та от я тремчу на холоді й стежу за вікном чужої людини, нічим зі мною не зв’язаної, яка зовсім випадково стала моєю клієнткою... Може, й він стоїть на місці, не позначеному на його карті-схемі, під хтозна-чиїм вікном... І може, там, куди ніхто, крім нього, не добереться, він спить, або прокинувся, або сміється, плаче, сердиться, нудьгує, зневірюється, веселиться, пиячить, скрегоче від зубного болю, тремтить від страху, димить, як порожня розпечена сковорідка, витає у хмарах, збився з дороги, падає у безодню, зосереджено підраховує свої гроші, заглиблюється у спогади, складає плани на завтра, мучиться кошмарами самотності, каючись, рве на голові волосся або лежить з глибокою раною, ледве дихаючи...

Однак зараз тут стою я. Безперечно, я сам. Я збирався йти за його картою-схемою, а йду за своєю, збирався вислідити його, а висліджую себе,— і от я завмираю, наче примерзаю до землі... Ні, не від холоду... не від сп’яніння... і не від сорому... Розгубленість переходить у тривогу, тривога — в страх... Мій погляд зупиняється на розі будинку номер три, потім бігає вгору і вниз, вертається назад і починає рахувати будівлі... ще раз... другий, третій... На розі того самого будинку шалено піднімається і спускається... Нема!.. Нема жовтого вікна!.. На тому місці, де мало б бути жовте вікно, видно штору з біло-коричневими поздовжніми смугами... Що сталося?.. Якби я пройшов уперед тридцять два кроки, піднявся сходами на другий поверх і подзвонив у двері ліворуч, то все з’ясувалося б... Але тепер я не можу... Якщо штора так змінилася, то й зустрічатимуть мене настільки по-іншому, наскільки жовтий лимон відрізняється від зебри... Ану ж, ця смугаста штора — знак, що він уже повернувся додому... Повернувся, з напівглузливою посмішкою прочитавши у вечірній газеті про смерть її брата... Здійснилася рідкісна — одна з десяти тисяч — можливість, в яку я ще недавно зовсім не вірив. Який прозаїчний кінець!.. Дивовижна швидкість... Точна й зрозуміла карта-схема... Діалог, що нічим не відрізняється від монологу... Ну гаразд, усе розв’язалося безболісно, і тепер я зможу остаточно покінчити з цією справою, не гублячись у здогадах і не відганяючи від себе неприємної думки, що не маю підстав хизуватися своїми досягненнями...

Справді, мені нічого журитися. Навіть якщо в душі я прагнув, щоб ця справа тяглася вічно, зі смертю клієнтчиного брата вичерпалося джерело фінансування, і хоч би що вона казала про свої заощадження, не варто вести далі безнадійні розшуки, які при всіх моїх зусиллях протягом двох з половиною днів до кінця домовленого строку нічого путнього не дадуть... Нема причини бути незадоволеним... Узявши валізку із автомашини (виходить, тільки для цього я сюди й прийшов), вертаюся назад тією ж дорогою. Темна-претемна вулиця... Ще раз кинувши оком на ту недоречну, незграбну смугасту штору, минаю зіщулене від холоду літнє подружжя із школярем у формі, який безперестанку щось базікає, і прямую схилом униз до станції метро. Коло входу в метро, наче вихопленого яскравим світлом з темряви, переганяючи один одного, вихоряться клаптики паперу і залітають усередину. Тут же, на станції, в дешевій їдальні, з’їдаю вечерю — рис із яйцем. Хоча зараз середина зими, величезна зелена муха намагається сісти на абажур лампи, але щоразу сповзає і врочисто дзижчить, кружляючи навколо. Та мені нема чого турбуватися. Мабуть, вона знається на порах року краще за мене.

Повідомлення

14 лютого, 6 година 30 хвилин ранку. Від 6 години 30 хвилин до 7 години потайки стежитиму за кав’ярнею «Камелія», оскільки маю відомості, що в ній займаються незаконним улаштуванням водіїв на тимчасову роботу. Якщо така незаконна посередницька контора справді існує, то потерта сірникова коробка, що залишилася від зниклого чоловіка, сірники з різнокольоровими головками — усе це набере глибокого змісту. Крім того, слід також з’ясувати справу з оголошенням про вакансію водія у спортивній газеті. Запевнення господаря кав’ярні, нібито знайомий із провінції попросив його найняти водія для власної машини, напевне, звичайнісінький викрут, розрахований на обман довірливих людей. А насправді не виключено, що те оголошення містило якусь зашифровану інформацію, зрозумілу тільки шоферам, які займалися тимчасовою роботою. Зауваження: наприклад, різна величина й порядок розміщення ієрогліфів можуть сповіщати про відновлення роботи після нападу поліції або ж указувати на зміну місця зустрічі. Проте це не означає, що таким чином швидко вдасться натрапити на слід зниклого безвісти чоловіка. Адже в місті проживає близько вісімдесяти тисяч водіїв, серед них п’ятнадцять тисяч, тобто майже двадцять процентів, не мають постійної роботи. Тож, напевне, існує багато таких незаконних посередницьких контор. Та в певному розумінні кав’ярня «Камелія» може бути ключем до розгадки всієї цієї справи. З уваги на це, я й вирішив таємно постежити за тією кав’ярнею. На щастя, мені зустрілася порядна людина — водій Тояма, що сам користувався послугами посередницької контори при «Камелії». Хоч він і не дав мені рекомендаційного листа, але, скориставшись його ім’ям, я зможу одержати потрібні мені відомості.

Однак усе, що я написав,— неправда. Тільки через дванадцять хвилин настане чотирнадцяте число. А до ранку залишається ще більше шести годин. До наступного кроку, здається, я занадто добре підготувався, та це не означає, що я поводжусь, наче школяр, який збирається на екскурсію, або зі злості теревеню, ніби Тасіро. Мине шість годин, хай навіть десять, та все одно зміст мого повідомлення нітрохи не зміниться. Зрештою, мені нема чого побоюватися, що протягом тих шести годин мене спіткає раптова смерть, а якщо врахувати, що завтра, негайно після відвідин «Камелії», я мав намір побувати у клієнтки, то моє повідомлення — перепустка, краща за будь-який виправдний документ. Хоч би що означала та неприємна смугаста штора, я зможу переступити через заборону. В усякому разі, наслідки розпитувань у кав’ярні вмістяться у кілька рядків, тож мені нема чого соромитися. Це так само ясно, як і те, що після ночі настає день...

До того ж у крихітній, необжитій парубоцькій квартирі, якою я користувався тільки для спання, ніч наставала пізно і так само пізно світало. Перевівши стрілку дзвінка майже на п’яту годину, заводжу будильника й ставлю якнайдалі, на підвіконня, щоб рукою не міг до нього дотягнутись, увімкнувши радіо, заглушую стукіт кісточок маджана, що долітає з другого поверху, забираюся під ковдру, залиту вином і просяклу моїм запахом більше, ніж я сам, ставлю біля подушки його фотографію і поряд одну з тих, що одержав від Тасіро, на якій почуттєвість натурниці виявляється найчіткіше, і, потягуючи віскі просто з пляшечки, зосереджую всю свою увагу на зв’язку між цими двома фотознімками.

Чоловікове обличчя — несиметричне і трохи довгасте — видає в ньому людину запальної вдачі. Шкіра на обличчі здається шорсткою, але не стільки через нерівності, як через плямки, якими вона вкрита. Мабуть, він схильний до алергії. Праве око випромінює волю, ліве, з опущеним зовнішнім кутиком і млявими повіками, надає йому вигляду засмученого пса. Довгий тонкий ніс ледь-ледь скривлений вліво. Лінія уст майже пряма, наче накреслена під лінійку. Верхня губа — тонка, нервова, нижня — повна, спокійна. На лівій щоці кілька не зголених волосинок. Досі він справляв на мене враження винятково ділової людини, а тепер я чомусь угледів у ньому й риси мрійника. Я не відчуваю до нього ні ворожості, ні упередження, але не віриться, що цей чоловік може з’явитись і по-людському заговорити зі мною. Вираз його обличчя найкраще відповідає його теперішньому стану, наче від самого початку він народився у вигляді зображення на плівці негативу. На тлі фотознімка бліда скісна смужка. Може, це частина будинку, що відсвічує під слабким сонячним промінням, або швидкісна платна автострада.

На чорному тлі другого фотознімка величезні жіночі сідниці, схожі на плід тілесного кольору. Вони тільки здаються величезними, бо займають усю площу знімка, а насправді невеличкі. Їхня форма щось мені нагадує. Ага, плід мушмули... блідої мушмули, своєрідно спотвореної... гібрида мушмули та європейської груші... Мабуть, тому, що підстилка під натурницею не зовсім чорна, її низ скидається на зеленкуваті прозорі півкулі... вони глибоко западають унизу і різко випинаються в кінці хребта. У коричнюватій заглибині ясно відчувається піт. Верх непрозоро білий з ледь-ледь помітним рожевим відтінком... напевно, цю непрозорість створює пушок, що вкриває тіло, мабуть, завдяки йому, з’явився і білий відсвіт. Оскільки натурниця дуже нагнулася вперед, сфотографована під певним кутом її спина із рядочком хребців, схожих на присипані піском стародавні могили, набрала кольору пряженого борошна. Саме цей колір найбільше мене приваблює.

М’який, ніжний пушок, як на найдорожчому оксамиті... ледь-ледь смаглява, гладенька, мов у юної дівчини, шкіра... ясна річ, навіть при використанні найдосконалішої техніки сучасна кольорова фотографія не може відтворити всіх відтінків. Однак... ні, я не збираюся ще раз повертатися до зізнання Тасіро... та якщо засумніватись у подвійній брехні, то не виключено, що перша з них виявиться правдою... до того ж клієнтка визнала, що він захоплювався кольоровою фотографією... тож не слід відкидати й можливості, що ті фотознімки — його робота. Можна підозрювати, що кваплива відмова Тасіро від своїх попередніх зізнань пов’язана з побоюванням, що стане відомо, яким способом він заволодів ними. Припустімо, що це так, але чи можна це прочитати на його обличчі? Здавалося б, що можна, адже коли чоловік дивиться або приглядається, на його обличчі з’являються особливі зморшки. Житель вивернутого навиворіт світу, який не спроможний переконатися в існуванні об’єкта, поки не вбере його в себе...

Тому я до всього прискіпуюся. Передусім не ясно, чи Тасіро вистачило б уміння користуватися фотоапаратом із ширококутовим об’єктивом. Далі, як сприймати той фотоальбом з написом «Зміст спогадів» і, зокрема, фотографію, де клієнтка знята у трохи театральній позі? А як бути з фотознімком, на якому крізь сорочку проглядає силует її тіла?.. (Чому так спокійно вона показала мені той фотоальбом? Що це таке? Байдужість, необережність, навмисність, чи, може, звичайне жіноче кокетування?) Ну що ж, і така річ можлива... не виключено навіть, що натурниця на тих фотознімках — його дружина, тобто моя клієнтка...

Я весь наче застиг. Тільки фотографію жінки залишаю, а його — перевертаю. До ранку ще далеко, а пляшечка віскі вже порожня. З радіоприймача безперестанку линуть американські народні пісні. Нарешті під ковдрою стало тепло, і я щораз міцніше прикипаю очима до плоду мушмули. В моїй уяві натурниця перетворилася на молоду дівчину. Заглибина на мушмулі виблискує, як перетинка на жаб’ячих лапках. Жінці, напевне, личила б коротка яскраво-червона сукня. Враження від дивної дівчини — помічниці в ательє дружини — по-чудернацькому переплітається, як на репродукції Пікассо, що висить у кімнаті в клієнтки, із зображенням натурниці на фотознімку. Акробатичні трюки, мало не падіння, безперервно повторювані на абсолютно безпечній линві, прокладеній по землі. А що якби я пішов разом з цією жінкою до ательє моєї дружини й замовив їй сукню? І справді, вона ж казала, що збирається шукати собі роботу. Може, влаштувати її в дружини?.. Перетинка на жаб’ячій лапці дедалі більше виблискує, стає схожою на фіолетову гуму...

Що руйнується, що залишається?.. На пластиковій стелі, зробленій під дерево, появляється те саме обличчя... Усміхнений місяць... От незбагненна загадка: чому такий страшний сон, нібито мене наздоганяє повний місяць, який я бачу двічі або тричі на рік?..

Четверта година п’ятдесят шість хвилин ранку... дратівливий дзвоник будильника, ніби по нервах провели наждачним папером... забите мокротинням горло пече, навіть курити не хочеться... дається взнаки не просто похмілля, а випите вночі віскі... хоч скільки миюся холодною водою, однаково в очах ріже, ніби довго стояв на голові, хоч скільки висякую носа — з нього все тече.

План на сьогодні вже вписаний у повідомлення. Нічого не залишається, як діяти так, ніби все вже зроблено. Маленька кімната, майже без меблів, здається надто просторою. Мабуть, через холод. Щоб зігрітися, прикладаю руки до гарячого чайника з водою, що стоїть на газовій плитці. Як тільки вип’ю чашку міцної кави, вирушу з дому. Якщо вийду о пів на шосту, то десь о шостій десять доберуся до житлового масиву на узвишші. Заберу машину, кілька разів проїду мимо «Камелії», щоб розвідати, що там відбувається, і поїду — буде точно тридцять хвилин на сьому, як написано в повідомленні.

Я поголився, перевдягнувсь і, сьорбаючи каву, взявся переглядати вчорашню вечірню газету, як знову пролунав дзвоник. Цього разу не будильника... дзвінок телефону... Телефон — єдина вартісна річ у моїй кімнаті... Я встановив його для службових цілей, та оскільки вдень я майже ніколи не бував удома, то користувався ним іноді, коли просипав, для зв’язку з конторою. А щоб мені хтось дзвонив — за останнього півмісяця я собі такого не пригадую. Я навіть збирався його продати... Дзвінок лунає втретє... Навіть не уявляю собі, хто б це міг бути... Може, хтось помилково набрав мій номер?.. А що як клієнтка?.. Може, раптом потрапила в якусь історію, що примусить її знову начепити на вікно жовту портьєру... Або дружина?.. Якщо дружина, та ще й о пів на шосту, то в неї, напевно, апендицит або запалення легенів... Не дожидаючи четвертого дзвінка, піднімаю трубку.

— Хто це?

— Ви спали?..— невиразним, слабеньким голосом озивається не хто інший, як Тасіро.

— Що сталося? Так рано...— Мимоволі я питаю сердито: — А ви подумали, котра зараз година?

— Та я вже збирався класти трубку, якщо ви після ще одного дзвінка не прокинетесь. Мені будь-що треба з вами поговорити...

— Але ж надворі ще темно, хоч в око стрель. Облиште свої жарти.

— Ні, небо починає світліти. В його забарвленні стільки смутку! Тут у нас уже молочар пройшов, он і поштареву ходу чути. І собака загавкав. Прогуркотів перший трамвай...

— Годі! Я кладу трубку.

— Не треба! Потім пошкодуєте, що не захотіли вислухати останніх слів людини. Я збираюсь накласти на себе руки. Цілу ніч не спав, а все думав, думав до знемоги. Он поштар біжить! Газета?.. Сьогодні у вечірній газеті буде повідомлення про мою смерть... Причина?.. Яка причина?.. Мабуть, невроз...

— Я в захваті від вашої чудової гри. Але, на жаль, я поспішаю. Може, відкладете продовження до завтра?

— Ви не вірите. Безжалісна людина! Невже з моїх слів не зрозуміли, чи я кажу правду, чи брешу? Хоча будь-яка висловлена брехня має певний зміст. Та сьогодні я змушу вас повірити. Зможу зробити так, що ви все життя будете каятися. Так вам і треба! Я змушу вас глибоко відчути провину за свою бездушність.

— Звідки ви дзвоните?

— Хіба не однаково звідки? Ви начебто трохи стурбовані.

— Невже це в моїй натурі?

— Так чи ні?

— Ну, я кладу трубку.

— Почекайте! Я вас довго не затримаю. Я скоро помру. Я хочу, щоб ви почули мій передсмертний крик. Ви гидували мною, як черв’яком, а тому спокійно будете свідком моєї смерті, правда? Мабуть, думаєте, що я прикидаюся? Ну що ж, тоді слухайте, попиваючи чай.

— Я п’ю каву.

— Тим краще. Вам це більше підходить. Ви чуєте? Я піднявся на підставку... на дорожню валізу... тепер зав’язую мотузку навколо шиї... ні, те так, просуваю голову в зашморг...

— Заповіт написали?

— Ні, я багато, чого передумав, та якщо заповіт писати серйозно, то йому не буде кінця... А писати коротко — скажімо, «прощайте» — не варто.

— Наостанок нічого не хочете сказати про начальника відділу Немуро?

— Бездушна людина, оце вже справді так. Навіть не людина, а свиня. Як можна про таке говорити тому, хто от-от умре? Якась нісенітниця! Того чоловіка... зниклого безвісти, я його зневажаю... Хіба це не малодушність?.. Таке може зробити лише боягуз... І заради нікчеми зняли величезну бучу!.. Я б так не вчинив... Ось я вже накинув мотузку на шию. О’кей! Вона вже так стягує шию, що, здається, зараз кров із носа бризне. Я йду набагато далі, ніж будь-хто із пропалих безвісти.

— А хіба самогубство не схоже на втечу? Тільки після нього залишається гидкий труп, а зникнути безвісти — це все одно що стати прозорішим за повітря, чистішим за скло...

— Ой, хтось іде. Ну от, я умираю. Тільки відштовхну з-під ніг валізу. Відштовхую. А дружині Немуро-сана передайте, що наймати детектива заради зниклого чоловіка — велика розкіш...

— Заради кого?.. Яка розкіш?

Та відповіді не було. Мені здалося, ніби роздавили ногою гумовий мішок з водою, але й цей звук відразу заглушив страшний шум — видно, трубка об щось ударилася,— після чого все стихло. Долинав тільки слабенький шурхіт, ніби щеня чухається в ящику... Мабуть причулося... Я не думаю, що він заподіяв собі смерть, але... що ж робити?.. Та якщо справді повісився, то з мене, свідка його смерті, поліція воду виварить. Як же я виправдаюсь? Якась дурниця. Може, відповісти, що винна в цьому моя тупа бездушність? Звичайно, поліцію переконало б інше пояснення: мовляв, я шантажем довів того бідолаху до самогубства. Нічого не вдієш — для таких людей це єдиний зв’язок між причиною і наслідком. Ну й помстився він мені! Так спритно, що я навіть не зрозумів... та ні, він не повісився... він збожеволів... Просто в нього така вдача — любить привертати до себе увагу екстравагантними витівками... так само декому подобається обвішувати груди нагородами... от зараз він піднесе трубку до рота... і захихоче... або захлипає... О, щось чути... скриплять двері... До мене долітає чоловічий зойк... переляканий, хрипкий голос...

Виходить, правда! Я кладу трубку і переконуюсь, що навколо тиша.

І знову темна-темна дорога... Вечірня пітьма наче одним помахом щітки змела з дороги господинь, що ходили скуповуватися на вечерю, і коляски, і сріблясті велосипеди; повернулась у свої комірки і затихла більшість скромних службовців, а охочим до розваг після роботи ще рано спішити додому... Покинута людьми, непевна долина часу... Я зупиняюся... Саме тут, де зникли його сліди...

У жінчиному вікні, як і вчора, та ж сама біло-коричнева штора... Я мав би сповістити їй багато чого — насамперед про смерть Тасіро,— але чомусь вагаюсь. Якби я зібрав докладні відомості про таємну посередницьку контору при «Камелії», то напевне натрапив би на його сліди і без усякого сорому, навіть усупереч деяким фактам, міг би вважати, що зробив крок уперед. Та, на жаль, Тасіро зовсім перемішав усі мої плани. Отож мені доведеться розвідувати в «Камелії» завтра вдосвіта.

Між будинками дме вітер. Потік крижаного повітря стикається з гострими рогами будівель і завиває тихим, нечутним голосом. Шкіра береться сиротами, кров холоне, а серце перетворюється у мішечок льоду. Вищерблений асфальтований тротуар. Посеред газону все ще лежить той самий порваний білий м’яч. Завдяки світлу ртутних ліхтарів мої запорошені черевики здаються позолоченими. Під ногами труп пощербленої дороги. У зів’ялій траві покинутий, як і я, люк.

Сьогодні я подав заяву про звільнення з роботи. Якщо Тасіро десь залишив доказ того, що я був останнім його співрозмовником по телефону, то мені не уникнути переслідування поліції. А тому, що я не сповістив про це негайно, то моє становище напевне погіршає. Надзвичайно заплутана історія, для шефа вона просто нестерпна. Я не можу сказати, що він радив мені покинути роботу, але й не відхилив моєї заяви про звільнення. «Самостійність — похвальна річ.— На обличчі шефа було важко що-небудь прочитати, тільки очі стали лагідніші, ніж звичайно.— Та якби такі прискіпливі особи, як от я, попустили віжки, то приклади показують, що з вашою прудкістю легко можна потрапити в болото... От хоч би ти: вмієш собою володіти, та все одно допустився промаху... В нашому ділі тебе на кожному кроці підстерігає якась пастка... Я не хочу сказати тобі нічого поганого, але краще поміняй своє заняття... Світ широкий, люди живуть по-різному... А наступного разу приходь до нас шанованим клієнтом з повним гаманцем. На знак давньої дружби рук не пожаліємо, щоб тобі якнайкраще прислужитись...»

Я півдня не виходив з дому і все чекав. Добрі новини чи погані — найгірше, коли втікаєш від них. Однак поліція так і не з’явилася. Здається, найнеприємнішого я уникнув. Правда, небезпека не щезла повністю, хоча про мої стосунки з Тасіро знала тільки клієнтка, мій шеф і, зрозуміло, сам Тасіро.

Чекати нестерпно... В конкретній роботі власні зусилля вирішують усе, а от коли чекаєш, вони тобі не допомагають. А тут ще й з похмілля почало нудити — тричі нутрощі вивертало. Може, за тим вікном жінка також очікує? Навряд чи ця смугаста штора сповіщає про його повернення. Бо тоді жінка подзвонила б у контору, а шеф повідомив би й мене. Ні, штора означає щось зовсім інше. А все-таки, може, жінка теж очікує. Проте мені не вистачає сміливості подзвонити в ті двері. Ні, штора перемінилася не тому, що він повернувся додому, а з якоїсь іншої причини. В моєму житті теж багато змінилось. Я облишив роботу в розшуковому агентстві, до якого жінка звернулася по допомогу, тобто перестав бути детективом, а вона — клієнткою. Наостанок шеф доручив мені дізнатися, чи й після заміни детектива вона має намір розшукувати чоловіка, чи ні. Тож, як буде змога, завтра вранці постежу за кав’ярнею, а потім навідаюсь до неї. Якось ніби жаль розлучатися з тією справою, а крім того, нема зараз що робити й нема куди йти.

Він пропав безвісти, клієнтчиного брата вбито, його підлеглий Тасіро заподіяв собі смерть, а дружина ні разу не дзвонила, тож мені залишилася тільки жінка, що чекає по той бік вікна. Всі щезають. В очах моїх товаришів по службі, як це не дивно, мабуть, і я — один з тих, що зникли. Ні, не тільки я, але й жінка, що сама з собою розмовляє і прокидається лише від пива, адже її існування може підтвердити хіба податковий інспектор муніципалітету. Смішна гра в піжмурки, коли нікому гратися.

Хоч як блищить ртутний ліхтар, нічого, крім темряви, не видно. Іноді прибуде автобус, пролунає чиясь хода, а людей не видно... Залишилась тільки виснажлива темно-порожня перспектива... Однак я чекаю... Повільно йду, спиняюся, повертаю і знову йду назад... Я чекатиму вічно... Чекатиму разом з нею... Десь далеко гримнули двері, гуркіт побіг по водогінних трубах і зітханням землі пролунав у моїх вухах. Повітря пронизало тихе собаче виття. Однак чому всі зникають?..

Я майже певен, що хтось за мною стежив. Цієї ранньої пори, коли надворі ще все сіре, але вже виразно проглядають обриси предметів і фари на автомобілях починають гаснути, в кав’ярні «Камелія» ще світиться, а тому крізь вічка чорної сітчастої завіси я добре бачу, що відбувається всередині. В кав’ярні, завжди такій безлюдній і непривітній, тепер стільки темних постатей, така тіснота, що, здається, там нікуди й голці впасти. У повідомленні доведеться переправити дату з чотирнадцятого на п’ятнадцяте лютого і цього, очевидно, буде досить... Мабуть, зсередини вулиці не видно, бо майже всі чоловіки обернулися до стойки і ніхто не поглядає з осторогою надвір. Правда, можна припустити, що доглядач автостоянки якимось чином потай сповістив про мене...

Зрештою, і я не мав чого остерігатися. Моя ціль — зустріти когось із завсідників і розпитати про зниклого чоловіка. Я знав, що маю справу з людьми неговіркими, а тому не збирався витягати відомості у них силою і, хоча став уже безробітним, ще не думав шантажувати їх викриттям незаконної посередницької контори. Звернувши увагу на те, що оголошення «Потрібна офіціантка» переписане заново, я легко штовхнув знайомі двері — і саме тоді, коли прослизнув у гамір і задуху...

Я навіть не встиг як слід роздивитися. Лише наткнувся на дві чи три пари ворожих поглядів, і в ту ж мить чиясь рука з-за дверей схопила мене за горло, притягла до себе, а друга вперіщила в потилицю. Ні, це не була рука, а, напевне, кийок, гнучкий гумовий кийок. Голова запаморочилась, наче я став догори ногами. В роті присмак шлункового соку. Мене били в обличчя, стусали ногами, та особливого болю я не відчував. Він з’явився лише тоді, коли мене винесли надвір, кинули біля автомашини і взялися гатити носаками в голову й крижі. Різкий біль вибухнув фейєрверком, пробіг іскрою і кольнув у серце. Мабуть, саме завдяки йому я опритомнів. Хтось відчинив дверцята, хтось інший, схопивши мене під пахви, заштовхнув досередини. Силоміць запхавши мої ноги під щиток управління, напасники люто хряснули дверцятами. Відразу видно, що майстри таких справ. Шкода тільки, що того першого, який підняв на мене руку, я не міг упізнати.

Біль повернув мені сили. Я ворухнув плечем — на щастя, воно не пошкоджене. Руки в крові. Заглядаю у дзеркальце — обличчя теж закривавлене, ніби навмисне хтось розмалював фарбою. Ніс розпух, ледве дихаю. Витягую з-під сидіння старого рушника для протирання вітрового скла й хочу витерти кров. Та запечену кров так легко не витреш. Здається, вона все ще тече з носа. Затиснувши його пальцями, відкидаю голову назад і жду. Однак гаятись я не можу. На вулиці ще безлюдно, але вікна кав’ярні вже перетворилися на чорне дзеркало, а навколишній краєвид набрав звичайного забарвлення. Ранок настає швидко. Незабаром на тиху вулицю висиплять люди. З роз’юшеною фізіономією не варто показуватися їм на очі. Скручую паперову серветку і затикаю носа. Відчуваючи на собі погляди з вікна кав’ярні, поволі від’їжджаю. В темній сторожці автостоянки, на жаль, не видно старого доглядача.

І знову біле небо... І біла дорога, що ніби стикається з небом... Ртутні ліхтарі вже заплющили свої очі, дорога ширшає — на око метрів із десять... Тільки в під’їздах будинків, на сходах, ще зачаїлась нічна пітьма... Останній молочар на велосипеді розминувся зі мною і, забрязкотівши порожніми пляшками, спустився по схилу.

На щастя, перехожих нема, і я мерщій, перестрибуючи через дві сходинки, біжу сходами вгору... От і білий дзвінок на білих залізних дверях з темно-зеленим одвірком... Минув лише один день, а в мене таке відчуття, як у моряка, що не був на суші цілий місяць... Хай що завгодно означає смугаста штора, але тепер, коли моє обличчя в крові, я маю право зайти.

Нарешті після другого дзвінка шторка навпроти вічка у дверях відхиляється. В таку пору затримка зовсім природна. За хвилину чути, як бряжчить ланцюжок. Ворушиться клямка, широко розчиняються двері, й жінка, як і я сподівався, перелякано питає:

— Що сталося? Так рано...

— Це мене в «Камелії»... Дозвольте вмитись.

У передпокої начебто не видно чоловічого взуття. Жінка, з сіткою на голові і в якійсь дивній ватяній піжамі, схожа скоріше на хлопця, ніж на натурницю з кольорового фотознімка, який я уважно розглядав протягом двох ночей.

— «Камелія»? Та кав’ярня?

Скидаю пальто й піджак — рукави й комір сорочки в крові. Намочивши вату в теплуватій воді, приготованій в умивальнику, обережно витираю закипілу кров і коротко пояснюю, як усе сталося, важко, більше, ніж треба, зітхаючи. Тривожні відомості, одержані від доглядача автостоянки... розповідь водія Тоями, що їх підтвердив... незаконна посередницька контора для влаштування водіїв на тимчасову роботу.

— Краще рану не тріть. Змінити воду?

— Мабуть, це кров з носа... А так поранення начебто невелике... Пече, мабуть, подряпина...

— Невже ви щось таке зробили, що вони так вас побили?

— Побили — виходить, заробив.

— Такі люди понад усе хочуть залишитися непоміченими.

— Ви знаєте, що Тасіро-кун заподіяв собі смерть?

— Заподіяв смерть?

— І чому всі намагаються утекти?

— Що його спонукало? Була якась причина?

— Причина?.. Знаєте, можна було б довго про це говорити, але... одне слово, він збився з дороги... Питав себе: «Де я? Чи справді живу так, як вважаю правильним?» — і не знаходив відповіді... Підтвердити могли б інші, та ні один з них не глянув в його бік...

— Отже, я найперша мала б заподіяти собі смерть, правда? — Нараз її голос знову пожвавішав.— Було б добре, якби вам підійшла чоловікова сорочка... Спробуєте вдягти?

— Через нього я втратив роботу. Мій шеф страшно боїться поліції. Як тільки помітить, що пахне неприємністю, винуватця негайно звільняє. Ну то як, дозволите мені провадити розшуки ще два дні, коли я став безробітним?

— Невже і я винна?..

— Бачу, ви поміняли штору.

— Облила кавою. Здається, це було позавчора, ага, в день братового похорону... відразу після зустрічі з вами... Плями від кави погано сходять... тому я віднесла її в хімчистку... Я начебто з кимось розмовляла, і він попросив принести кави... Поки наливала, все було добре, а як понесла, рантом ззаду мене залоскотали...

Несподівано мене занудило. Різкий біль вибухнув на дні очного яблука, відбився зсередини черепної коробки і, сфокусувавшись на потилиці, стиснув горло.

— Знову марили чоловіком?

— Можливо... Бо так умів лише він.

— Жовта штора мені більше подобалась.

— Через два-три дні я її знову повішу.

— Залишилось п’ятдесят вісім годин. Дві доби і десять годин... до того часу, коли угода про розшук перестане бути чинною... угода на тиждень, але неділя не зараховується...

— Я піду працювати. Можете не турбуватися...

Нудота підступає до горла. В шлунку стає важко, наче туди напхали глини...

— Тільки в самому Токіо, здається, понад вісімдесят тисяч водіїв таксі. Великих таксомоторних фірм приблизно чотириста, а з урахуванням малих — понад тисячу. Навіть якщо обходити їх щодня, то більше п’ята не відвідаєш...

— Вам погано?

— Ага, трохи...

— Ви б краще лягли...

Головний біль і нудота звузили поле зору, а вся свідомість безсоромно прикипіла до її маленьких рук, що підтримують мене за передпліччя. Наче в них центр всесвіту. Зігнувшись уперед і ледве пересилюючи нудоту, я вперше проникаю у спальню... неприбрана після спання біла постіль... на ній заглибина від жінки... ніздрі забиті кров’ю, і ніс не мав би відчувати запаху, але я його вловлюю... від середини ліжка до стіни заглибина... гніздо для мого сну... фіолетова перетинка на розпростертій жаб’ячій лапці...

— Пробачте... але порівняно із справжнім містом намальована нами карта надто спрощена...

— Коли в грудях болить, вам краще не говорити... Залишилось ще тридцять чотири години...

Жінка сидить на підлозі коло ліжка і, перебуваючи поза полем мого зору, пильно стежить за мною. Та чи справді стежить? А може, як той гість, що його вона пригощала кавою, я зарахований до привидів, які виконують роль слухачів її монологу...

Велетенське серце, що б’ється хтозна для кого... Місто... Змінивши позу, я шукаю її... Але ніде її не знаходжу... А де ж я, на якого дивиться жінка, котрої немає?..

— Котра година?

— П’ять хвилин...

Нараз коло моїх ніг спалахнув торшер, і я побачив перед собою жінку. Ватяну піжаму вона змінила на жовтувате кімоно, сітка з голови зникла, волосся розсипалося по плечах.

— П’ять хвилин на котру годину?

— П’ять хвилин тому договір про розшуки втратив чинність.

— Як? — Від несподіванки я підвожуся на ліжку.— Що ви маєте на увазі?

— Та ви не хвилюйтеся.— Жінка відвертається і, ступивши кілька кроків, стає посередині кімнати.— Я вирішила завтра йти на роботу.

Перед тим як вона повернулася, на її обличчі промайнула невиразна, наче веснянка, тінь, залишивши на моїх губах легкий присмак. Невідомий спогад защемів у серці. Я чомусь здогадався, що вона робила навпомацки. Тепер її погляд ковзає вздовж стіни, коло якої стоїть ліжко, мимо столика перед дзеркалом, до вікна... На ньому проста каштанова штора з білими квадратиками...

— Що ви побачили?

— Вікна...

— Ні, не те, я питаю, що бачите у вікні?

— Вікна... багато вікон... Вони поволі гаснуть... Тільки зараз стає ясно, що там живуть люди...

— Отже, вже ніч?

— П’ять хвилин...

— Я так довго спав?..

— Ще ні... лише тепер будете спати...

Закинувши голову догори, вона поволі труснула довгим волоссям. Крізь кімоно чітко видно, як ворушаться її стегна й ноги. Я нишком спускаю ліву ногу на підлогу, переміщую на неї центр ваги і зістрибую з ліжка. Ступивши крок уперед, простягаю руки й, схопивши жінку під пахви, щосили лоскочу. Вона кричить і, вириваючись із моїх рук, пробує тікати. Та біжить не до вікна чи до дверей, а прямо до мене. Ми стикаємось і падаємо на ліжко. В моїх очах усміхаються коричневі веснянки, між пальцями протягується блискуча фіолетова перетинка... Заглибина від жінки на білій постелі... Гніздо для мого сну...

Навпроти ліжка стоїть шафа для одягу. Велика білясто-матова металева ручка, ясно-коричнева поверхня, імітована під тикове дерево, і так майстерно відполірована, що на відстані двох метрів у неї можна дивитися, як у дзеркало. Жінка десь — мабуть, у кухні — стиха наспівує. Чути лише окремі слова, а тому важко розпізнати, що це за пісня. Я вдягаю піджак і йду... Йде і вона... Проходить повз жовту штору, й відразу її обличчя чорніє, волосся біліє, губи теж. Біліють зіниці, чорніють білки, веснянки стають білими плямками, схожими на порох, що осідає на вилицях кам’яних статуй... Я йду... Навшпиньки прямую до дверей...

Зненацька я сповільнюю крок і зупиняюся. Зупиняюся, наче мене стримує повітряна пружина. Всім тілом переважуюсь з пальців лівої ноги на п’ятку правої, а потім знову переношу центр ваги на ліве коліно. Бо схил досить крутий.

Дорога не асфальтована, а з грубозернистого бетону, через кожних десять сантиметрів порізана вузенькими борозенками — мабуть, щоб запобігти ковзанню. Та пішому з того невелика користь, бо пилюка й клаптики шин згладили всі нерівності. А тому в дощ та ще й у стоптаних черевиках йому йти нелегко. Можливо, таке покриття розраховане на автомашини й ці борозенки їм прислужаться. Не виключено, що вони сприяють відведенню талої води у рови, коли стоки переповнені.

Однак усі ці хитрощі виявляються зайвими, бо автомашин тут зовсім мало. Тротуарів немає, а тому кілька жінок з кошиками у руках розбрелися по дорозі і, захопившись розмовою, нічого не помічають. Висвистуючи, наче для остороги, серединою дороги спускається хлопчак на роликових ковзанах. Я квапливо відступаю набік, бо теж ішов посеред дороги.

Тут я сповільнюю крок і зупиняюсь. Зупиняюсь, наче мене стримує повітряна пружина. Всім тілом переважуюсь з пальців лівої ноги на п’ятку правої, а потім знову переношу центр ваги на ліве коліно..

Ліворуч — крута кам’яна стіна, праворуч — низеньке залізне поруччя, за ним неглибокий кювет, а далі майже прямовисна круча. Така ж стіна наче перетинає дорогу, що повертає ліворуч і вихоплюється на узгір’я. Як пройду п’ять-шість кроків, то обрій поширшає і переді мною відкриється житловий масив на узвишші. Я в цьому не сумніваюся. Знайома дорога, знайома настільки, що навіть забуваєш про навколишній краєвид, коли навмисне не зосереджуєш на ньому уваги... дорога, якою я проходив не одну сотню разів... І зараз, як завжди, я йду по ній — я повертаюся додому.

Та раптом я мимоволі зупиняюся. Зупиняюся, наче мене стримує повітряна пружина. Зупиняюся під враженням того, ніби цей дивно-яскравий краєвид навколо спадистої дороги жене мене назад. Я знаю, чому зупинився, але в це важко повірити. Я чомусь не можу пригадати краєвиду, що мав би відкритися за поворотом, з такою ж виразністю, як схил середі мною.

Однак підстав для тривоги ще не було. Адже такі провали пам’яті, здається, не раз бували в мене. Я почекаю. Коли пильно дивишся на стіну, викладену квадратними плитками, вона випадає з фокуса й відчуття відстані зникає. Буває, що на мить забуваємо навіть ім’я знайомої людини. От і зараз я переважусь усім тілом на ліву п’ятку й почекаю — сподіваюсь, недовго,— поки фокус відновиться. Бо за поворотом на узвишші житловий квартал, а в ньому і мій дім. Я не можу його згадати, але він там напевне є.

Як годиться у таку пору року, небо затягли негусті синювато-попелясті хмари і, хоч наручний годинник показує четверту годину двадцять вісім хвилин, здається, ніби надходить вечір. Ще можна розпізнати борозенки впоперек дороги, але тіней уже не видно. Кам’яна стіна ліворуч, обросла вогким мохом, що рано притягає до себе темряву, почорніла. Ковзаю поглядом угору й доходжу до пощербленої вітром, нерівної лінії — лише там небо раптом світлішає. По той бік стіни я, звісно, не можу заглянути, але знаю, що на схилі гори притулилися купкою три дерев’яні будиночки й обсаджений деревами гуртожиток чи готель. Туди від підніжжя схилу, мабуть, веде інша дорога, але я рідко нею користувався, а тому мало що пам’ятаю — нічого не вдієш. І все-таки я хочу вірити, що в моїй пам’яті щось збереглося, хай навіть нечітко, розпливчасто. Якби в цьому краєвиді не пролягала стежинка в минуле, то й спогадів не було б. Якщо справді незнайому місцевість я сприймаю, як знайому, то чи не означає це, що мені байдуже, якби не стало всього світу за межами мого поля зору? Проте зник лише житловий квартал на узвишші.

Північ... Та хіба можна вгадати напрям, коли не видно сонця? Інша річ, якби я був у долині під кручею. Піднявшись нагору, я бачу внизу черепичні й бляшані покрівлі, наче намальований на папері іграшковий лабіринт — людський розсадник і ліс антен, що прагнуть радіохвиль,— а також димар громадської лазні, поряд з кам’яним муром... Та я певен, що зміг би в пам’яті пройти крізь цей лабіринт до лазні, що стоїть у мене перед очима. Вулиця, якою полюбляють ходити старі люди, що сідають під крамницею ще перед її відкриттям і курять сигарети. Вулиця, якою після третьої години поспішають жінки з речами для лазні в руках. Об’їзна дорога під кручею, по якій снують невеликі вантажівки, що перевозять паливо. На її узбіччі лежать купи поламаних рекламних щитів.

Переступаючи з ноги на ногу, починаю задихатися. В міру того, як дихати стає важче, поступово наростає тривога. А може, навпаки — наростає тривога, а тому дихати стає важко? Краєвид не попадає у фокус — це ще півбіди, та от квартал на узвишші за поворотом поступово перетворюється на білу пляму, наче його стирають доброю гумкою. Зникають барви, зникають обриси, форми, врешті здається, ніби зникає саме життя. Від підніжжя схилу долинає чужа хода. Мене наздоганяє якийсь чоловік, начебто службовець, із портфелем під лівою пахвою і з парасолькою в правій руці. Він іде, зсутулившись і розмахуючи парасолькою в такт крокам. Видно, відірвалася застібка, бо складки парасольки, немов дихаючи, то розходяться, то сходяться. Звичайно, я не посмів його окликнути, але в якусь мить захотілося піти за ним слідом. Може, найголовніше — це йти отак, без вагань, уперед? У всякому разі, через п’ять-шість кроків я побачу, що ховається за поворотом. Здається, ніби все легко розв’яжеться — так проковтується з водою таблетка, що застряла в горлі,— коли я переконаюсь у реальності того краєвиду. Незнайомець тим часом уже завертає за ріг. Він зник, але зойку не чути. Мабуть, він був певний, що квартал на узвишші таки існує. Я напевне зможу зробити те, що вдалося йому. Залишилося ступити тільки п’ять-шість кроків, згаяти менш ніж десять секунд — втрата невелика.

Та чи справді невелика? А що як, не дочекавшись, поки до мене вернеться пам’ять, я побіжу й побачу перед собою незнайомий краєвид? Що ж тоді робитиму? Адже не виключено, що цей, здавалося б, такий знайомий краєвид, що відкриється на середині схилу, може швидко завести у невідомий світ. Це цілком можливо. Адже будинки на косогорі — просто склеєні докупи клаптики уяви, а пам’ять про лабіринт під кручею — звичайнісінька асоціація, викликана димарем громадської лазні. А до висновку, що тут північний бік гори, я, очевидно, дійшов тому, що простором від муру до бетонної дороги заволодів бруднувато-сірий мох.

А якщо ці звичні відчуття не справжня пам’ять, а її підробка, вдягнута в правдоподібність... тоді моя впевненість, що я повертаюся додому,— лише привід для їх виправдання... і навіть я сам перетворююсь у щось сумнівне, що не можна назвати мною.

Я переводжу дух. Назустріч чоловікові з парасолькою, який обігнав мене, згори біжить, підстрибуючи, видзвонюючи дрібняками в гаманці, дівчинка в довгій зеленій кофтині. Наче за велінням фокусника, безперестанку хтось зникає у зниклому кварталі й натомість хтось інший з’являється на дорозі. Виймаю цигарки і, недбало черкаючи сірниками, навмисне гаю час. О, як було б добре, коли б пройшов хоч якийсь знайомий! А що як подібно до вулиці на узвишші, знайомі люди перетворилися на незнайомих...

До горла підступила нудота. Мабуть, тому, що я перенапружив очі, намагаючись побачити невидиме. До нудоти долучилося ще й запаморочення. Так чи сяк, а я, мабуть, надто довго вагався. Якщо не стає відваги звернути за ріг, то треба рішуче робити щось інше. Та коли я вже збирався повернути назад, знизу пролунав пронизливий автомобільний гудок. Викидаючи клуби білого диму, вгору брався обшарпаний, навантажений городиною «пікап». Та що це, галюцинація? Не встиг я відступити під стіну, як за «пікапом» уже й слід прохолов. Ні, зникло все, не тільки «пікап». Потроху перестали з’являтись і людські постаті. Краєвид зовсім збезлюднів. Мене охопило нестерпне почуття самотності, і я, жалюгідний, пустився вниз дорогою, якою щойно сюди прийшов. Однак спускатися крутою дорогою важче, ніж підніматися. На згладженому бетонному полотні легко посковзнутися, поперечні борозенки теж пішому не допомагають, а тому, щоб не впасти, треба покладатися на швидку реакцію ніг. Тепер кам’яна стіна була праворуч і поступово підвищувалась, аж поки я збіг униз, де світився ліхтар. На його стовпі прикріплена табличка з назвою вулиці білими ієрогліфами на синьому тлі. І хоча я відчуваю, що такої назви сподівався, колишньої впевненості вже немає.

Нараз дорога ширшає й виходить на вулицю з тротуарами, по якій курсують автобуси. Біля підніжжя схилу вже горить ліхтар, а тут ще зовсім видно. Однак і тут, куди не глянь, ніде ні душі. Мене огортає невимовний страх. Здається, ніби я попав на картину, на якій забули намалювати людей. Нема людей, отже, не видно й автомашин. А проте є ознаки, що вони були поряд. Скажімо, димить недокурок край тротуару. Судячи з попелу, його кинули кілька секунд тому.

Спочатку біжу праворуч. Показався вхід у метро і мені здалося, ніби саме там відкриється переді мною гамірне місто. На перехресті із світлофором — в центральній частині вулиці — розташувалася страхова компанія, книгарня і невеликий універмаг. Двері в крамницях відчинені, товари розкладено на вибір покупцям, але покупців немає, не видно також і продавців. Лише світлофор на перехресті блимає: гасне зелене світло й запалюється жовте, а згодом червоне змінюється знову зеленим. Та автомобілів ніде не видно. Однак, як завжди, відчувається запах вихлопних газів, що їх розносить вітер. Отже, люди й автомашини зникли зовсім недавно.

Заходжу в метро. Там тихо-тихесенько, не чути, як шумить вітер у довжелезному тунелі. Поряд — дешева їдальня, крізь прочинені двері бачу, що відвідувачів немає, але ще парує рис у чашках на столах. Біжу далі. Бігцем спішу до підніжжя спадистої дороги. На мить зупиняюсь і кидаю погляд угору і, переконавшись, що пам’ять про квартал за поворотом не повертається, кричу — спочатку тихо, а потім усе голосніше. Та голос розчиняється, тане в цьому сірому безлюдді, навіть не повертається трупом луни.

Я минаю спадисту дорогу й біжу на протилежний бік вулиці із перехрестям. Пробігаю під віадуком, за ним у ряд стоять тютюнова крамничка, магазин санітарної техніки і хімчистка, звертаю на розі ліворуч, а, опинившись коло бензоколонки навпроти платної автостоянки, почуваю, наче дістався до знайомого місця. Тільки я не певен, що прямував саме сюди. Однак мені здається, що звідси можна вирушити в іншу дорогу. Зупинившись біля входу на автостоянку, бачу навскіс по той бік вулиці високий димар громадської лазні, а поряд кав’ярню. Виразний, як на поштовій листівці, але закинутий у найдальший закуток пам’яті знайомий краєвид. Відчуваючи, як у грудях тривожно заворушилася надія, переходжу через вулицю і відчиняю двері кав’ярні. Надія мене не зрадила — нарешті я зустрівся віч-на-віч з живою людиною. Заклавши ногу на ногу, навпроти на високому табуреті сиділа жінка з тонкою, мов у дівчини, шиєю. І в ту ж мить — наче ввімкнули радіо — я почув гамір, а крізь сітчасту чорну завісу побачив на вулиці людський натовп і безперервний потік автомашин. На мить спокій, що повернувся до мене, примушує забути про втрачену вулицю на узвішші. Але тільки на мить. Тим часом надворі почало сутеніти. Небо ще світліло над гребенями будівель, та автомашини вже увімкнули фари. Я ніяк не можу збагнути, яким чином минає час. Якщо згадати, як я поспішав, то дивно, що майже не заспався.

Я вибираю собі місце за найдальшим столиком, біля вікна. Затиснувши двома пальцями правої руки гаманця, що лежить у спідній кишені піджака, не спускаю очей із жінки, яка сидить, заклавши ногу на ногу, на високому табуреті, поблизу дверей.

Мабуть, не треба було уточнювати, що я сів за найдальшим столиком, біля вікна, бо кав’ярня зовсім мала: столики на чотири особи стоять в один ряд, а від дверей мене відділяє їх п’ять. Жінка на табуреті водночас і офіціантка, і касирка. В стіні за стойкою, як у голубнику, невеличке віконце — з нього подають замовлене питво чи страви. Стіна, в якій віконце, не такого кольору, як інші. Було видно, як звідти висувається рука, але обличчя я ще ні разу не бачив. Рука бліда, квола, але визначити стать і вік людини, якій вона належить, не можна. Якщо це чоловік, то він, напевне, схожий на жінку, а якщо жінка, то схожа на чоловіка. Мені все ж здається, що це чоловіча рука і найвірогідніше — її власного чоловіка. Мабуть, з ревнощів заховався за стіною. Напевне, корчиться в муках, уявляючи собі, як відвідувачі пасуть очима дружину. А може, де-небудь у стіні є дірка, і він нишком стежить за їхньою поведінкою. Інакше навіщо було жінці сидіти поряд зі стойкою на високому табуреті, наче птаху на сідалі, високо заклавши ногу на ногу? Жінка спроквола виконує замовлення відвідувача і, струснувши довгим, до плечей, волоссям, знову сідає на табурет. Спадаючи навскоси, чубчик спереду трохи закриває чоло. Веснянки під очима добре пасують до її засмученого виразу обличчя. Вона сидить нерухомо в навдивовижу незручній і напруженій позі, заклавши ногу на ногу, ніби рекламує панчохи. І тоді її тендітне, як у дівчини, тіло раптом стає по-жіночому привабливим і в той же час страшенно беззахисним. Вона справді заслуговує того, щоб її ревнували. Навіть я, зовсім чужа людина, мимоволі піддаюся ревнощам.

Ясна річ, якби вдалося розвалити стіну, то вмить стало б зрозумілим, чи я маю рацію. Від когось я чув, що відвідувачам кав’ярні подобається спостерігати, як їм готують їжу. Та якби не було стіни, то хіба жінчина гра на табуреті не втратила б своєї природності, а чоловікова поведінка не здалася б смішною? Однак не треба забувати про винагороду. Жінчина вартість упала б щонайменше наполовину. Якщо вважати, що ревнощі чогось варті, то втрата була б відчутною. Хоч би хто був режисером цієї вистави, чоловік не відмовиться від своєї ролі. Бо, заховавши свої гірки ревнощі за стіну, він, напевне, одержує чималу винагороду. Тому я став учащати до цієї кав’ярні. Звичайно, я нітрохи не сумніваюсь, що я її завсідник...

З-за столика коло дверей підвелося двоє, що, помагаючи собі жестами рук, начебто вели ділову розмову. Вслід за ними, обсмикуючи спідничку, злізла з табурета й жінка. Обриси її литок злегка виблискують. Здається, що то пушок на них світиться, та навряд чи її ноги голі. Та все ж з такою короткою спідничкою її довге волосся зовсім не гармонує. Залишившись єдиним відвідувачем, я витягаю зі спідньої кишені піджака квадратний гаманець з чорної коров’ячої шкіри, досить потертий на ріжках. Вирішив переглянути все, що в мене лишилося, тим паче що на цьому яскраво-рожевому столі добре видно. Почну по черзі з того, що лежить у гаманці. Майже беззвучно розстібаю блискавку. Верхнє відділення для ключів, у ньому два ключі — маленький і великий. Один від автоматичного замка, другий звичайний, простої форми. На кожному вибито лише номер, більше ніяких прикмет не видно. На жаль, не пригадую, від чого вони.

Середнє відділення, вкрите з обох боків прозорою пластмасовою плівкою,— для сезонного проїзного квитка. Ще коли я відкривав верхнє відділення, помітив, що середнє — порожнє, та це в моїй звичці — тримати проїзний квиток і гроші окремо. Ну що ж, підемо далі. Відстібнувши кнопку, рахую: три новенькі банкноти по десять тисяч ієн, дві по тисячі ієн і дрібними грішми шістсот сорок ієн. Всього тридцять дві тисячі шістсот сорок ієн... Якщо я навіть не відразу знайду свій будинок, то ними обійдусь. Але ж має бути причина, чому при мені стільки грошей. Як на службовця, то такої суми забагато для одноденних витрат. Щоправда, могла бути якась особлива потреба. Та все одно покупка за тридцять тисяч готівкою — це щось нечуване. Пояснити забудькуватістю — означає вийти за всякі межі. Але ж гроші можна використати не лише для купівлі товарів. Скажімо, мені доручили передати зібрані у фірмі гроші сім’ї померлого товариша по роботі. Однак і цей варіант нічим не кращий за випадок із забудькуватістю. Не треба доходити до безглуздя. Якщо я звичайний службовець, то не маю підстав носити при собі стільки грошей. Такий викривлений автопортрет нікуди не годиться. Обдурити себе — це ще не означає підмінити самі факти... Справді, ти ще не можеш схопитися навіть за найголовніше — за твоє власне ім’я.

Зненацька від потилиці до чола насувається тупий біль. Знову піднімається нудота, про яку я почав уже забувати. Виходить, що я таки не пам’ятаю свого імені. Залишилась тільки свідомість того, що я — це я.

Несподівано, задеренчавши об тарілку, підстрибнула на столі склянка. На щастя, вона була порожня і не розбилась. Мабуть, це я підбив стіл коліном, отже, я тремчу. Ставлю лікті на стіл — він знову тремтить, і я відхиляюся назад. Квапливо обмацую всі кишені. Хоч би знайти сезонний квиток! Тоді б я мав точку опори. Раніше мені не дуже хотілося знати ім’я та адресу, а тепер цього не скажеш. Я навмання викладаю на стіл усе, що в кишенях.

...Хустинка... сірники... сигарети... гудзик, відірваний від піджака... темні окуляри... маленький трикутний значок... і папірець з якоюсь схемою.

Шибки в кав’ярні запалали вогнем — світло автобусних фар лизнуло вікна. В тому світлі чахле гілля дерев уздовж вулиці здається порваною рибальською сіттю. Мій погляд прикипає до автобуса. Все — і вичовгані сходинки, і поруччя з нержавіючої сталі, і внутрішній вигляд, і напружені погляди пасажирів, що шукають вільного місця, і реклама за спиною водія, і сморід бензину, перемішаного з людським потом, і характерні для кожної моделі вібрації мотора — раптом здається мені частиною, продовженням мене самого. В полоні такого враження я мчу разом з автобусом. Важливі для мене зупинки, краєвид, що весь час змінюється, відомі історичні споруди — все постає перед очима, як одна велетенська загальна картина. Хіба я можу сумніватися, що між автобусом і мною існує тісний, нерозривний зв’язок? Його міг би засвідчити проїзний квиток. Та він загубився або, може, порвався... Ні, скоріше минув термін його чинності, і я віддав його, щоб одержати новий... Тож якщо з тих тридцяти тисяч я збирався заплатити за квиток...

Ну годі про це, бо хоч би скільки таких здогадів я висував, а користі з них ніякої. Крім того, мій автобус добирався куди завгодно, тільки не до того місця, яке мені потрібне.

Справжній автобус, газонувши, промчав мимо. І шибки вікна знову обернулися на чорне дзеркало. Саме там, де було світло фар, відбилася жіноча постать. Крізь віття дерев на її обличчя падає також відблиск ліхтаря, і хоча я не впевнений, але мені здається, що вона стежить за мною. Якщо подумати, то що ж тут дивного? Адже дивитися — це природне бажання. Незграбний, метушливий чоловік, щось загубивши, викладає на стіл усе, що є в кишенях. Інша справа, наскільки вона розуміє серйозність мого становища. Ідеться начебто про загублену річ, а насправді — таке їй і уві сні не присниться,— може, я сам себе загубив. Ні, мабуть, я себе не загубив, а покинув. Адже недаремно, коли недавно промчав автобус, я відчув біль, наче мене викинули з нього на дорогу. Отже, я не загубився, а мене загубили. Інакше кажучи, може, зник не квартал, а весь світ, залишивши мене самого між поворотом і кав’ярнею. Справді, якщо вдуматися, то здається, ніби на тому схилі я не втратив пам’яті, а саме там вона зародилася. Отже, тепер мова йде вже не про зниклу вулицю, а про те, що залишилося, не зникнувши. Може, ця кав’ярня має для мене більше значення, ніж я собі уявляю? І ця жінка, що повернула на вулицю зниклих жителів і перехожих...

І я пильно вдивляюсь у жінку. В чорному дзеркалі вікна раз у раз спалахують фари, сліплять очі, а тому я переводжу погляд просто на неї. Певне, і вона спіймала його на собі. Але спокійно поглядає у вікно — поводиться так, наче все це само собою зрозуміло. Мабуть, у її руках мій ключ. Може, вона означатиме для мене щось більше, ніж отой дріб’язок, висипаний з кишені на стіл?

Зайшли нові відвідувачі: хлопець і дівчина. Хлопець — на вигляд продавець із сусідньої крамниці, дівчина — його коханка, а може, сестра або родичка з провінції. Нові гості вибрали собі місце — нас тепер відділяв один столик,— хлопець, піднявши вгору два пальці, замовив каву. Після цього вони почали про щось говорити пошепки з таким трагічним виглядом, ніби домовлялись про видатки на лікування когось із смертельно хворих батьків. Як тільки офіціантка злізла з табурета, я теж попросив кави. Звісно, я не думав цим виправдати свою присутність у кав’ярні, а просто здогадувався, що чоловік за стіною почав тривожитись, адже я сиджу тут хвилин сорок-п’ятдесят. Правду кажучи, чоловік за стіною — лише плід моєї уяви, та мені здається, що мій теперішній стан має багато чого спільного з його долею. І хоча це був уявний чоловік, з ним не варто жартувати. Якщо втрата пам’яті відбувається за певними законами й логікою, то чому уявний чоловік не заслуговує однакового становища з жінкою?

Я дивлюсь на жінку. Не спускаю з неї очей. Силкуюсь вловити її погляд під розпущеним волоссям. Мимоволі дихаю у такт скороченню й розширенню ямок під її колінами, що виступають з-під надто короткої спіднички. І водночас, настороживши вуха, стривожено чекаю, що той невидимий чоловік за стіною від ревнощів от-от ненароком випустить із рук чайник. Проте хоч скільки я жду, нічого не чую: ні брязкоту розбитого посуду, ні навіть цмокання язиком. Натомість з віконця висувається та сама бліда рука. Склянка на таці переді мною не тремтить. Тремчу я сам. Щоб заспокоїтися, впираюся великими пальцями в край стола, але вони й далі тремтять, немов у барабанщика, який, щосили приглушуючи звук, намагається видобути з барабана тужливі ноти. Та чи можна в це повірити? Адже сила вибуху прямо пропорційна тискові. А що, коли б я справді спробував спокусити жінку? Якби я звідси пішов, то мій світ перетворився б на глухий кут перед поворотом на спадистій дорозі. І лише тут, у цій кав’ярні, я можу сидіти спокійно. З нею мене пов’язує щось більше, ніж звичайного завсідника, який випив тут кілька чашок кави. Можливо, що прихований зміст мого першого випробування, яке мені випало, саме й полягає в тому, щоб спокусити цю жінку. Поглядаючи в шибку, мов у дзеркало, я пригладжую волосся над вухами. Випнувши підборіддя, поправляю краватку. Вона не дуже дорога, але найостаннішої моди, щойно куплена. Ясна річ, я не можу похвалитися, що я вправний спокусник. Та моє становище досить вигідне. Адже відібрати від ревнивця спраглу за коханням жінку — що може бути легше? Простішої хімічної формули на світі немає. Якби тільки я впорався з роллю спокусника. А вже тоді вона себе покаже. Скориставшись нагодою, я підсуну їй гроші, попрошу трохи раніше зачинити кав’ярню і прийняти мене на ніч. А чоловік, вибухнувши гнівом, проб’є стіну. Я, природно, звільнюся від своєї ролі... хоча, правду кажучи, втрачу зв’язок з минулим... і замість того поверну собі світ, що за поворотом дороги...

З віконця знову висунулася біла рука,— мабуть, подала каву для мене. Жінка прямує до мене, однією рукою тримаючи тацю, а другою відсунувши стілець, який загороджує вузький прохід між стіною і столиками. Я поквапливо прибираю свої розкидані на столі речі. Все непотрібне кладу назад у кишені.

Хустинка (без вишитих ініціалів)... сірники (з цієї кав’ярні)... сигарети (чотири штуки)... гудзик від піджака... темні окуляри...

Темні окуляри? Невже у мене погано з очима? Як подивлюся в шибку, наче в дзеркалі бачу, що в моєму портреті — на ньому я зображений у вигляді службовця — немає жодної вади. Піджак зі скромної, не дуже дорогої тканини, отже, не слід вважати, що я належу до якоїсь особливої породи людей, що хизуються в темних окулярах. Коли б я був комівояжером, якому доводиться багато подорожувати, або агентом фірми, то було б цілком природно, якби я носив темні окуляри і знімав їх, лише розмовляючи з клієнтом. Якщо ж я комісіонер, що продає товари провінційної фірми у власному домі, то зрозуміло, чому в мене немає проїзного квитка. А проте чи не замало речей я маю при собі? Ніяк не доберу, чому не ношу візитних карточок. Може, я звик класти валізу в камері схову на вокзалі?

Коли жінка підійшла до мене, на столі залишився тільки папірець і значок. Я подумав, що з ними, мабуть, зв’язана ціла історія, і вирішив, що ці речі не заважатимуть їй поставити чашку з кавою. Крім того, я хотів побачити жінчину реакцію. Можливо, ці речі щось їй нагадають, поможуть розплутати клубок спогадів. Поки жінка ставила каву, молоко, цукорничку і наливала в склянку води, вона щонайменше двічі кидала погляд на залишені речі. Та, здається, вони її нічим не вразили. Її реакція була б така сама, якби замість них на столі лежали сигарети, сірники й гудзик.

Розчарований своїм прорахунком, я захопився дивним виглядом її веснянок, що густішали біля зовнішніх кутиків очей, і мало не поставив їй трьох невинних, заздалегідь приготовлених запитань. Насамперед я хотів спитати, який сьогодні день. Саме запитання не мало особливого значення, але я міг би дізнатись, як вона ставиться до мене, і її відповідь послужила б зачіпкою для важливіших запитань. В усякому разі, зараз я знаю лише її одну і її допомога була б дуже доречною. Я б хотів, щоб вона розповіла все, що знає про мене. А тому треба повести розмову обережно, намагаючись не припустити ані найменшої помилки.

Жінка знову сідає на табурет, поклавши ногу на ногу. Туфелька майже спадає з ноги, западинка коло кісточки на нозі дражнить уяву. Опускаю очі. Гаразд, кину останній виклик цим речовим доказам. Значок — випуклий в центрі трикутник із закругленими ріжками, покритий блакитною емаллю, із срібними краями. Посередині, теж із срібла, рельєфна літера S. Накреслена ламаною лінією, вона схожа на блискавку. А може, це й справді не літера, а таки блискавка. Якщо це блискавка, то, очевидно, значок має відношення до електрики, але яке? Невідомо. Ясна річ, шукати в телефонному довіднику фірми, назви яких починаються з S, теж безнадійна справа. Судячи з вигляду значка, він не виготовлений для забави дітям, отже, приховує в собі якусь таємницю. Придивившись, я доходжу висновку, що це емблема якоїсь небезпечної таємної організації. Та це лише здогади, а назвати якусь конкретну організацію я не можу.

Папірець теж, здавалось, обіцяв багато. Але згадати я нічого не можу. Залежно від того, як глянути, малюнок на ньому скидається то на карту, то на план водогону, то на поперечний переріз насоса. В куточку дрібні цифри семизначного числа — мабуть, телефонний номер. Я не можу згадати, чи то я заповнював цю записку, чи мені хтось її передав. Лишається тільки скреготати зубами — клаптик паперу, який не відповідає, а ставить запитання. А що коли це справді телефонний номер?.. Може, з його допомогою я з’єднаюся з минулим, і тією стежиною до мене повернеться пам’ять?..

Телефон поряд з касовим апаратом, за жінчиними плечима. Я пройшов повз неї, а вона й тоді майже не змінила своєї пози. Мій лікоть ковзнув по її випнутому коліні, а їй байдуже. Стиснувши і втягнувши губи, вона видобула із себе звук, схожий на поцілунок. Якщо це привітання, то надто небезпечне. А якщо ні, то невідомо що.

Як тільки я підняв трубку, тривога огорнула душу. Здається, ніби тобі доручили знешкодити міну, а не знаєш, як з нею поводитись. У мене таке враження, наче я падаю в розставлену пастку. Обережно, не кваплячись, набираю номер. Якщо на тому кінці хтось озветься, то з чого мені починати? Звісно, все залежатиме від співрозмовника, але найголовніше — не викликати в нього підозри. Будь-що треба втягти його в розмову і випитати, що це за людина і де живе. Та дарма — лінія зайнята. Ще раз набираю номер, і знову те саме. І так майже сім разів протягом двадцяти хвилин я пробував подзвонити, але у відповідь щоразу чув різкі уривчасті гудки.

Переводжу погляд на жінку — вона безперестанку гризе ніготь великого пальця. Зосереджено, до самозабуття. Покриті червоним лаком нігті схожі на мариновані сливи. Швидко ворушаться її губи. Кінець нігтя між губами, і зуби гризуть його. Зайнята цим жінка повністю забула про себе. А коли так, то про мене тим паче. В душу западає тривога. Якщо вона зовсім про мене забуде, то вулиця знову збезлюдніє? Треба перебити їй це заняття. Щоб повернути її до тями, кладу на стойку рахунок. Жінка злякано ховає в долоні палець з обкусаним нігтем.

Я мовчки простягаю тисячоієнову банкноту, так само мовчки жінка дає здачу. Не промовила ні слова, а три рази видає звук, схожий на поцілунок. Я так і не збагнув, чи він щось означає, чи ні. І тому, сподіваючись від неї хоч одного слова, я хвильку почекав. Замість слів — вибачлива усмішка, що мене бентежить. На щоках тінь веснянок, які так пасують цій усмішці. Та хоч би скільки вона всміхалась, я не знаю, що робити. Адже усміхові завжди передують слова. Я змушений признатися, що переплутав порядок між ними. Крім того, я вже одержав здачу, і довше залишатись у кав’ярні нема причин.

Зупиняю таксі. Темно-синій автомобіль з жовтим верхом. Дверцята зачинилися з таким хряскотом, що, здавалось, от-от розлетяться на шматки. У висунутій попільничці ще димить недокурок попереднього пасажира. Поки я вагався, не знаючи, куди мені їхати, роздратований молодий водій зняв форменого картуза й кинув його на сусіднє сидіння. Подаю йому п’ятсот ієн — мовляв, недалеко — і прошу їхати, куди покажу. Його настрій відразу покращав, але картуз і далі лежав на сидінні.

— Що це за вулиця на тому узвишші?

— Здається, Нагірна.

— Зрозуміло. Мабуть, тому так називається, що на горі.

Вулиця задихається від світла. Вирує залишками денної метушні. Та от дивина: я не помічаю суттєвої різниці між нею і недавнім безлюдним краєвидом. Я й досі не розумію, чому я впав тоді в такий відчай. Якби таке зі мною сталося зараз, то я напевне не розгубився б. Коли б, наприклад, замість людей і машин на вулиці з’явилися мурахоїди і ящіри, я сприйняв би це як реальність і намагався б збагнути, що відбувається.

Ось уже й середина того схилу... Таксі не сповзає назад, не зупиняється... Раптом гуркіт мотора змінився, і мені аж у п’ятах похололо... Та ні, нічого не сталося, просто водій перемкнув швидкість, і машина одним духом звернула на повороті. Випроставши ноги, притискаюся до спинки сидіння. Затамувавши дихання, чекаю, поки відкриється переді мною зникла вулиця...

Ні, я попав не в порожнечу, а в безкрайній житловий масив. Незліченні ряди чотириповерхових будинків на узвишші, що, здавалось, угрузли в дно темної долини, розпливалися навкруги симетричним малюнком вогнів. Я навіть не уявляв собі, що побачу такий краєвид. Цікаво, чому саме? Немає сумніву, що в просторі ця вулиця існувала, а в часі була порожнечею. Як страшно — існувати і водночас не існувати. Четверо коліс котяться по землі, я відчуваю, як погойдується автомашина. Та все одно — вся вулиця зникла. Може, взагалі не треба було минати цей поворот. Ні, я не зможу ніколи сюди повернутися. Біла перспектива ртутних ламп. Потік людей, що спішать додому і, віддаляючись, стають все прозорішими...

Я майже кричу водієві, що запитливо сповільнив рух. Скоріше назад! Якнайшвидше вибратися з цього кварталу! Треба тікати туди, де матиму хоч свободу в просторі. А то я тут заплутаюсь і втрачу не тільки час, але й простір — мене замурують у стіну реальності, як того білорукого господаря кав’ярні.

На щастя, решта світу не змінилася. Мабуть, я добре зробив, що вибрав таксі — транспорт, доступний багатьом. Доїхавши до вулиці, по якій курсують автобуси, я вийшов з машини біля першої ж телефонної будки. Тепер у мене залишився тільки один ключ — телефонний номер під картою-схемою на папірці. Звичайно, якщо я схиблю, то станеться те саме, що сталося там, за поворотом на спадистій дорозі. Знімаю трубку і в щілину кидаю десятиієнову монету. Набираю номер — цього разу лінія вільна, чути довгі гудки. Починаю непокоїтись. Я трохи легковажив, сподіваючись, що номер буде зайнято, і тому як слід не приготувався. Може, покласти трубку? Якщо хтось і підійде до телефону, то я не певний, що в теперішньому стані зможу щось доладне сказати. Починаю лічити тріщини на вікні будки. Якщо вийде парне число, то почекаю, якщо непарне — покладу трубку. Та я ще не встиг перерахувати всі тріщини, як монета провалилася — до телефону хтось підійшов.

Жіночий голос. Надзвичайно виразний, ніби з-за стіни. Не довго думаючи, вибовкую першу-ліпшу брехню, що спала на думку.

— Пробачте, але я знайшов гаманець, а в ньому і папірець з телефонним номером, тож вирішив подзвонити...

Жінчина реакція на це була несподівана: вона відразу розсміялась. А потім низьким гортанним голосом невинно спитала:

— О, це ви? Що сталося?

— Я, розумієте, хтось...

— Годі жартувати...

— Я хочу, щоб ви мені допомогли,— благаю я настійно.— Я в телефонній будці коло підніжжя схилу. Прошу, вийдіть до мене!

— Та що ви, в такий час... Ви що, п’яні?

— Я вас благаю! Мені дуже погано. Я вас прошу, невже відмовите?..

— Ви просто неможлива людина... Ну гаразд, почекайте. Тільки нікуди не йдіть. Я зараз прийду.

Я поклав трубку і присів у будці. Раптом мені впало в очі, що тут хтось наслідив. Чоловік чи жінка — байдуже. Самотній чоловік... В лабіринті міста для нього не знайшлося кращого місця, щоб справити нужду. Я уявив собі, як той чоловік сидить навпочіпки, і мене охопив страх.

Звичайно, той чоловік не обов’язково, як я, загубив свій дім і не має куди повернутися. Може, то був просто волоцюга, в якого ніколи не було власної оселі. Та хоч ким би він був, між нами невелика різниця. Лікар сказав би, що я втратив не квартал за поворотом дороги, а пам’ять. Але хто в це повірить? Адже навіть здорова людина не знає нічого, крім свого звичного місця. Кожен, подібно до мене, живе в своєму замкнутому маленькому світі. Поворот на спадистій дорозі, станція метро і кав’ярня — цей трикутник справді малий. Навіть дуже малий. Та що сталося б, якби трикутник збільшився вдесятеро? Що змінилося б, якби трикутник перетворився на десятикутник?..

Якби знаття, що той десятикутник — не відкрита карта, яка простягається у безмежність... якби рятівник, що озвався на благальний телефонний дзвінок, виявився посланцем із іншої карти і переконав тебе, що твоя карта неповна, з багатьма пропусками... тоді б і та людина заглянула у квартал за поворотом, який існує і водночас не існує. І телефонний шнур перетворюється на зашморг.

Двері телефонної будки щосили зачиняються, але пружина відштовхує їх, і утворюється щілина завширшки зо три сантиметри. Людей на вулиці багато. Але ніхто до мене не озивається. Рятівниця начебто не з’являється. Всміхаючись сам до себе, квапливо проходить якийсь чоловік. Проштовхується крізь юрбу вагітна молодиця, стурбовано поглядаючи на те, як капає вода з мороженої риби в її кошику. На мене звернула увагу лише одна людина — блідий хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти. Він просунув голову в будку і, звичним рухом щось кинувши в неї, зникає в натовпі. Мабуть, карточку з телефоном повії.

У потоці автомашин утворилася малюсінька щілина. Я вмить перебігаю на другий бік вулиці. Тут навпроти будки ростуть платани. Хоч по шорсткій корі дерев видно, що вони вже старі, але їхні стовбури настільки тонкі, що людина за ними не сховається. За п’ять-шість кроків від станції метро зяє чорний, як діра від вирваного зуба, отвір. Це вузенький завулок між шевською майстернею і тютюновою крамничкою. Я проходжу туди з удавано байдужим виглядом, щоб сховатися. Крізь безперервний потік машин різного розміру я стежу за будкою по той бік вулиці. Нарешті з’являється жінка. Коли людина так зупиняється, її відразу впізнаєш. Вона заглядає в будку, озирається навколо. Це та жінка з кав’ярні, що сидить з розпущеним волоссям на високому табуреті, заклавши ногу на ногу... Я спочатку дивуюсь, але потім переконую себе, що це цілком природно. Вона відступила до червоного пожежного крана, потім знову підійшла до будки, зазирнула всередину. Стривожено оглядаючись, стала поряд з пожежним краном. Один раз її погляд ковзнув по мені, але в цій темряві вона, напевно, нічого не помітила. Зіщулившись, стежу за нею. Жінка стурбовано шукає, навіть у небо зводить очі. Стиснувши зуби, щоб приглушити в собі зойк, я терпляче жду. Навіть якби вона мене віднайшла, ніщо не вирішилося б. Мені тепер потрібен світ, який би я сам вибрав. Світ, вибраний з власної волі. Жінка шукає. Я принишк. Нарешті, мабуть, зневірившись, вона поволі пішла, і в ту ж мить її заслонив потік машин. Я вийшов з темного завулка і попрямував у протилежний бік. Я йду, покладаючись на незрозумілу карту. Можливо, щоб зустрітися з тією жінкою... іду в протилежний бік.

Тепер я перестану шукати дорогу в минуле. Досить дзвонити по телефону, записаному на папірці. В потоці автомашин якась дивна затримка, дивлюся — навіть ваговози намагаються об’їхати тонкий, мов папір, розчавлений труп кота. Мимоволі я подумав, що слід би дати цьому розплющеному котові якесь ім’я, і на моєму обличчі розцвітає щедра усмішка.

На моє глибоке переконання, жоден письменник, творчість якого становить певний інтерес, не може не вийти за межі своєї країни. Таким чином, той факт, що мої твори перекладаються в Радянському Союзі, як і в ряді країн світу, знаменний для мене, оскільки свідчить про те, що моя творчість привертає увагу не тільки японського читача.

КОБО АБЕ

Примітки

1

Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх творів.— К., 1984.— С 488.

(обратно)

2

Ленін В. І. Повн. зібр. творів.— Т. 12.— С. 96.

(обратно)

3

Фусума — розсувна перегородка в японському будинку.

(обратно)

4

Сун — міра довжини, 3,03 см.

(обратно)

5

Гета — дерев’яне взуття на підставках.

(обратно)

6

Саке — рисова горілка.

(обратно)

7

Натяк на буддійську легенду про те, як безгрішні діти після смерті спокутують гріхи батьків — будують вежу, що Ті одразу ж розвалюють злі духи.

(обратно)

8

Кансай — район Кіото, Осаки та навколишніх префектур.

(обратно)

9

Сенсей — шанобливе звертання до вчителів, лікарів тощо.

(обратно)

10

Реологія — наука про плинність і деформацію суцільних середовищ, які відзначаються пластичністю.

(обратно)

11

Бодісатва (будд.) — просвітлене божество, що навертає людей на праведну путь.

(обратно)

12

Ідеться про фантастичний роман «Франкенштейн» Мері Шеллі (1797—1851), дружини відомого англійського поета-романтика.

(обратно)

13

Йо-йо — дитяча іграшка, що складається з двох півкуль, вільно нанизаних на нитку.

(обратно)

14

Славетний класичний японський роман XI століття.

(обратно)

15

Хібаті — прямокутна жаровня, основний засіб опалювання в японських житлах.

(обратно)

16

Бон — буддійське свято поминання душ померлих.

(обратно)

17

Сьодзьо Кутані (1816—1855) — японський гончар, перший застосував чорну фарбу для розмальовування посуду.

(обратно)

18

За японським повір’ям, фігурка кота з червоним бантиком і піднятою лапкою приносить щастя і принаджує відвідувачів.

(обратно)

19

Маджан — китайська гра, схожа на гру в доміно.

(обратно)

20

Кун — суфікс імені чи прізвища, що його додають при звертанні до рівної або нижчої за становищем людини.

(обратно)

21

Сан — шанобливий суфікс імені чи прізвища.

(обратно)

22

Оден — страва з бобового паштету, солодкої картоплі та інших овочів, полита соєвим соусом.

(обратно)

23

Дзабутон  —  подушка  для  сидіння  на  підлозі.

(обратно)

24

Патінко — автоматична рулетка.

(обратно)

25

Пікколо (іт.) — малий; мала флейта.

(обратно)

26

Ямато — стародавня назва Японії.

(обратно)

27

Тайсьо — період японської історії (1912—1925 роки).

(обратно)

28

Тофу — переброджена й висушена соєва маса, що використовується для приготування їжі.

(обратно)

29

Дзабутон — подушка для сидіння на підлозі.

(обратно)

Оглавление

Грані  реальності  й  вигадки 

Жінка в пісках 

  Частина перша

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

  Частина друга

    11

    12

    13

    14

    15

    16

    17

    18

    19

    20

    22

    23

    24

    25

    26

    27

  Частина третя

    28

    29

    30

    31

Чуже обличчя

Спалена карта Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg