«Щоденник війни зі свиньми»

Щоденник війни зі свиньми (fb2) - Щоденник війни зі свиньми (пер. Анна Вовченко) 699K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Адольфо Биой Касарес

Адольфо Бйой Kacapec Щоденник війни зі свиньми

Від перекладачки

Дуже людська історія: попри всю свою особисту й суспільну вартість від якогось моменту ти стаєш незручним. Псуєш загальну глянцеву картинку, руйнуєш струнку статистику. Тож тебе намагаються знецінити, запхати в темний закуток чи й узагалі знищити фізично. Про це — зокрема — пише Адольфо Бйой Касарес у книжці «Щоденник війни зі свиньми». І це ж пізнав він на власному життєвому досвіді.

Аргентинського велета, одного з найважливіших письменників іспаноамериканської літератури, звикли вважати кимось на кшталт «зброєносця Борхеса». Це вислід проживання митця у конкретних історичних обставинах: Бйой справжня дуалістична особистість: він утілює неабиякі мистецькі чесноти, а водночас риси, що викликають заздрість і роздратування. Народжений в елітному районі Буенос-Айреса, у заможній родині, яка заохочувала його літературні спроби, Бйой був модником і улюбленцем жінок, інтелектуальним денді, мандрівником, що легко провадить учені бесіди й ніби завиграшки пише потужні романи. Чи не кожен крок Бйоя засвідчував письменницьку відвагу та аристократичну зневагу до мас — і саме тому в інтелектуальних колах Аргентини довго існувала невисловлена згода применшувати його значення як самостійного автора. Передусім тут, поміж цими ударними точками біографії, варто шукати ключів до роману «Щоденник війни зі свиньми».

Утім, це не єдиний виклик, що його кидала своєму письменникові, майже ровеснику XX століття, Аргентина під час та після Другої світової війни: офіційно нейтральна до капітуляції Німеччини, хоч і розшарпана діяльністю власних диктаторів, вона перетворюється на сховок для різномастих нацистів; відтак світова війна, завершена в Європі, для певного кола громадян Аргентини тільки розпочинається, невидима оку, та від цього не менш виснажлива й смертоносна. Одержимі демонами свині кидаються з кручі у воду й прибиваються до берегів Південної Америки. Чума, описана Альбером Камю, будить своїх пацюків і шле їх конати на вулиці щасливого міста. І тепер у його кав’ярнях, салонах та університетських аудиторіях письменники, як ніколи, мусять залишатися самі собою у світі, який бути собою вже перестав.

Звісно, «Щоденник війни зі свиньми» — роман політичний, хай як буквально його читати, а надто сьогодні, у світі, що дедалі нестримніше оновлюється, часом демонстративно вибиваючись зі старих та віджилих форм (чи всі вони, втім, старі й аж такі неактуальні?), надто в тій його частині, що називається Україною, — скаліченій комуністичною і новітньою російською агресією. І все-таки я не знаю іншої такої виразно мистецької сповіді письменника та публічного інтелектуала, присвяченої всьому цінному для автора — минулому, друзям, з якими у найстрашніші роки світової катастрофи складалося інтелектуальні головоломки (герої роману, Ісідро Відаль і компанія, мають багато спільного з «борхесівським» товариством Бйоя Касареса), бібліотекам, енциклопедичним знанням, які не рятують світу (рятують, звісно, але не тоді, коли світ найдужче благає про порятунок), та майбутньому — друзям, бібліотекам, енциклопедичним знанням і сумнівам. Тепер уже сумнівам — у тому, де твоє місце, яким воно буде, яким воно може бути після всього, що сталося і нікуди не зникло? Здається, насамперед сумнівам.

«Щоденник…» — роман європейський і світовий, бодай за рівнем відповідальності автора перед людством за все обдумане й висловлене; проте водночас роман аргентинський та іберійський, написаний з відчутним духом дуенде, який часто плутають з магічним реалізмом, дарма що тут годі шукати магії. Ні, тут немає привидів чи істот з античної міфології, але я не певна, чи без «Щоденника…» з людством стався б, скажімо, «Хребет диявола», а після нього ще й «Лабіринт фавна».

І все-таки Бйой — тобто, даруйте, Ісідро Відаль — виходить з роману, не розуміючи, як існуватиме далі все те, що лишилося в нього після воєнних утрат. Чи можливе мистецтво після концтаборів і з живими нагадуваннями про них. Утім, здається, що той-таки Бйой, незмінний автор власного персонажа й самого себе, наприкінці роману дає цілком однозначну відповідь на це запитання. Яку — вирішувати читачам.

Анна Вовченко

І

Понеділок, 23 — середа, 25 червня

Ісідоро Відаль, якого сусіди знали як дона Ісідро, від минулого понеділка не виходив зі своєї квартири й намагався не потрапляти нікому на очі. Хоча, звісно, деякі мешканці та ще дівчата з ательє у великій залі навпроти бачили, як він час до часу вибігає зі свого лігва. У заюрмленому будинку відстані були немалі, а до вбиралень доводилося бігати через два подвір’я. Та все ж у своїй квартирці, що складалася з його власної кімнати й суміжної, котра належала його синові Ісідоріто, дон Ісідро був відрізаний від усього світу. Син працював вахтером у вечірній школі на вулиці Лас-Ераса, тож прокидався пізно і забирав газету, якої батько цілий день насилу міг дочекатися; ще й постійно забував віддати радіоприймач у ремонт, як обіцяв. Позбавлений свого благенького апарата, Відаль не міг слухати щоденних «Кухонних балачок» такого собі Фаррелла[1], як подейкували — таємного очільника молодотурків, руху, що спалахнув, немов метеор, посеред нашої довгої політичної ночі. Перед друзями, які ненавиділи Фаррелла, він захищав його, навіть палко захищав, щоправда, відкидаючи деякі аргументи названого вище каудильйо, не так виважені, як злостиві, осуджував його брехливі й наклепницькі заяви; утім, не приховував захвату перед його ораторськими здібностями, м’яким, істинно аргентинським тембром голосу і, претендуючи на об’єктивність, вважав заслугою те, що Фаррелл та його прибічники будили в мільйонів парій почуття власної гідності.

Причиною ж його відлюдництва, надто довгого й тим загрозливого, став нудний зубний біль, що віднедавна почав йому допікати, аж Відаль постійно затуляв рота рукою. Якось надвечір, повертаючись із туалету, він раптом почув запитання:

— Що з вами?

Відаль забрав руку від рота й знічено глянув на свого сусіда Больйоло. Так, це він із ним привітався.

— Нічого, сеньйоре, — вибачливо сказав дон Ісідро.

— Як це — нічого? — запротестував Больйоло, на чиєму обличчі, як завважило б пильне око, майнув якийсь дивний вираз. — Ви ж рот затуляєте.

— Зуб мені болить. Не страшно, — всміхнувся Відаль.

Був він невисокий, худий, уже трохи лисуватий і з сумними очима, що світилися ніжністю, коли дон Ісідро всміхався. Зухвалий Больйоло витяг із кишені записник, накидав ім’я та адресу, видер аркуш, вручив Відалю й повідомив:

— Це дантист. Підіть сьогодні ж. Він вас полагодить.

Того ж дня Відаль рушив у клініку. Потираючи руки, дантист пояснив йому, що в певному віці ясна розм’якшуються, мов глина, проте, на щастя, тепер у медицині з’явився новий чудовий метод: видалення всіх зубів і заміна їх штучними. Назвавши загальну суму, він узявся до своїх тортур і зрештою, насадивши вставну щелепу на розпухлі ясна, сказав:

— Можете закрити рот.

Зробити це Відалю завадили біль, сторонній предмет у роті й відчуття огиди від самого лише погляду на себе в дзеркало. Наступного дня він прокинувся розбитий і з жаром. Син порадив йому звернутися до дантиста знову, однак дон Ісідро й чути не бажав про цього типа. Хворий і змучений, він лежав у ліжку, не наважуючись упродовж перших двадцяти годин навіть випити мате. Від голоду недуга посилювалася, гарячка ж була зручним приводом, щоб нікуди не потикатися з дому.

У середу, 25 червня, він вирішив покласти цьому край. Так, він піде в кав’ярню й зіграє звичну партійку в труко[2]. Сьогодні ввечері, думав він, найкраще буде зустрітися з друзями.

Коли він зайшов усередину, Джимі (Джеймі Ньюмен, з походження ірландець, який, утім, ні слова не знав англійською, високий, білявий і рум’яний шістдесятитрилітній чоловік) привітав його:

— Їсти будеш тепер на всю губу!

Відаль по-братськи погомонів із Нестором Лабарте, котрий, як з’ясувалося, пережив точнісінько таку ж муку. Знімаючи й надіваючи сірувату вставну щелепу, Нестор загадково проказав:

— Попереджаю: старайся не розмовляти, бо пошкодуєш.

Хлопці за звичкою сіли за картярський стіл у кав’ярні

«Каннінг», навпроти площі Лас-Ераса. Слово «хлопці», що вони вживали, свідчило не про підсвідоме бажання здаватися молодими, як стверджував Відалів син Ісідоріто, а про те, що й вони свого часу були молоді, тож називали себе так по праву. Ісідоріто, який ні слова не промовляв без дозволу якоїсь там своєї лікарки, волів не сперечатися, тільки хитав головою, начеб лишав батька сам на сам із власними непереконливими аргументами. Відаль виправдовував його небажання дискутувати. Так одне одного не зрозумієш. Ми доходимо згоди, виступаючи «за» чи «проти» чогось, мов зграя лютих псів, що нападає чи відганяє заброду-ворога. Скажімо, усі вони — Відаль, коли не забував, намагався уникати слова «хлопці», — вбивали час і відпочивали, граючи в труко, не тому, що так постановили й домовилися, а лиш за звичкою — і завдяки їй. Вони звикли до цієї години, до цього місця, до фернету[3], до цих карт, до цих облич, до матерії та барви одягу, тому жодна несподіванка в їхньому товаристві була неможлива. Докази? Якщо Нестор — друзі жартома кликали його «Нестóр», із розкотистим французьким «р» — заводив мову про те, буцімто він щось забув, Джимі, котрий за жвавість і кмітливість дістав прізвисько Церемоніймейстер, закінчував його фразу словами:

— Та геть забувся.

А Данте Ревора незмінно додавав:

— Як ти кажеш — геть забувся?

Нестор, по-хлопчачому рум’яний, із круглими, як у півня, очицями й манерою про все говорити дуже серйозно, дарма переконував їх, мовляв, цей вислів причепився до нього ще в далекому дитинстві, та так і лишився… Його не слухали — і тим паче не слухали, коли він наводив їм приклад Данте, який уперто казав «мармалад» замість «мармелад», хоча того всі мали за чоловіка освіченого й культурного.

Оскільки вечір 25 червня у дальших спогадах набуває рис кошмарного сну, тут належить згадати необхідні деталі. Перше, що спадає мені на думку, — це те, що Відаль програв усі партії. То й не дивно, бо в команді суперників були Джимі — винятковий шахрай без натяку на сумління (часом Відаль запитував, чи не продав він, бува, свою душу, як Фауст), — Лусіо Аревало, переможець усіх чемпіонатів із труко в кав’ярні «Ла Палома» на вулиці Санта-Фе, та Леандро Рей на прізвисько Гладун. Останній, пекар, вирізнявся з-поміж хлопців тим, що був іспанцем і ще не був пенсіонером. Хоча три жадібні доньки й напосідалися на нього, щоб він кидав справи і грів собі з друзями крижі проти сонця на площі Лас-Ераса, старий не бажав поступатися місцем за касою. Прагматичний егоїст, небезпечний у переговорах і за картярським столом, Рей трусився над кожним песо, а товариство дратував лише однією дрібного вадою: хай що він їв — сир чи арахіс, поданий з фернетом, — робив це із безсоромною ненаситтю. Відаль казав: «Мене аж тіпає від огиди, хай йому грець». Аревало, колишнього журналіста, який постачав був театральні хроніки агентству, що співпрацювало з провінційними газетами, вважали серед них найрозумнішим. Він не робив красномовних заяв і блискучим дотепником не був, та часом усе ж висловлював короткі влучні зауваження, повні справжньої креольської іронії, за якою вже не видно було його потворності. Цю потворність підкреслювало ще й нехлюйство, яке з роками набирало дедалі більшого розмаху. Неголене обличчя, брудні скельця окулярів, недопалок, прилиплий до нижньої губи, жовта від нікотину слина в кутиках вуст і лупа на плечах довершували образ цього хворобливого, астматичного суб’єкта. На боці Відаля грали того вечора Нестор, чиї фокуси були геть по-дитячому наївні, і старигань Данте, який ніколи не відзначався спритністю думки, а тепер, через глухоту й короткозорість, остаточно замкнувся в своїй мушлі.

Щоб оживити цей вечір у пам’яті, нагадаю ще одну його особливість — холод. Було так холодно, що всі, хто сидів у кав’ярні, дружно хухали собі на руки. Відалеві постійно вчувався протяг, і він раз у раз оглядався довкола. Данте, який завжди сердився, коли програвав, — аж дивно, що відданість «Екскурсіоністам»[4] не навчила його ставитися до поразок по-філософському, — дорікнув, буцім той грає неуважно. Вказуючи пальцем на Відаля, Джимі вигукнув:

— Старенький працює на нас!

Відаль дивився на пітну кощаву пику, на вуса, які, ймовірно через низьку температуру, були наче припорошені памороззю, і не міг стримати захвату від нахабства свого друга.

— Цей холод мене тонізує, — заявив Нестор. — Тож готуйтеся, сеньйори, до нищівного розгрому.

Він зухвало виклав карту на стіл.

— Гроші скінчились, та я від злості.

Не проклинаю незграбну руку.

Хай я сьогодні програв у труко,

Та завтра все відіграю в кості, — продекламував Лусіо.

— Прошу, — сказав Нестор.

— Хто просить, той одержує, — відповів Аревало й накрив його карту старшою.

До кав’ярні зайшов вуличний газетяр, дон Мануель, випив за шинквасом келих червоного вина й пішов геть, як завжди, не причинивши за собою дверей. Відаль підхопився, боячись протягів, і захряснув їх. Повертаючись на своє місце, посеред зали він ледь не зіштовхнувся з неохайною сухореброю баберою, живим уособленням слів Джимі: «Якої лиш бридні не вигадає старість!» *

— Стара відьма, — відвертаючись, буркнув Відаль.

У першу мить, обмірковуючи свою реакцію, Відаль, охочий виправдати цю ex abrupto[5], звинуватив стару в протязі, який міг зашкодити його бронхам, а подумки відзначив, що жодна жінка ніколи й не здогадається причинити двері, бо всі вони вважають себе королевами. Тоді похопився, що неправий, адже в протязі винен сердешний газетяр. Старій можна було дорікнути хіба старістю. Утім, лишалася ще одна можливість: із ледь прихованим гнівом запитати, чого їй треба в кав’ярні о цій порі? Тут-таки він дістав би й відповідь: бабера прослизнула у двері з написом «Жінки», і ніхто не помітив, як вона звідти вийшла.

Хлопці грали ще хвилин зо двадцять. Щоб догодити долі, Відаль удавався до найпевніших засобів: покірно чекав і приймав усе щонайпогідніше. Демонструвати впертість тут не випадало. Розумний гравець знає, що доля прихильна до тих, хто слідує за нею, а не йде насупроти. Як тут виграєш, коли не лягає карта, ще й із такими партнерами? Програвши вп’яте, Відаль заявив:

— Сеньйори, настав час зніматися з табору!

Хлопці підрахували очки й розділили гроші. Данте сплатив свою частку, та хоч він наполягав, друзі відхилили його внесок. Щойно Данте поклав гроші в кишеню, решта весело, навперебій заговорили, жартома дорікаючи йому скупістю:

— Я скажу, що його не знаю, — мовив Аревало.

— Ну не можна ж так, — запротестував Джимі.

Жваво базікаючи, друзі вийшли на вулицю, та від раптового холоду нараз умовкли. Блідавий туман сочився мрякою й огортав ліхтарі білими ореолами.

— Але й вогко, до кісток пробирає! — озвався чийсь голос.

— Я ж казав — у горлі дере! — ваговито підсумував Рей. Хтось і справді закашлявся. Друзі пройшли вулицею Кабельйо у напрямку Паунеро та Бульнес.

— Ну й вечір, — мовив Нестор.

— Ще, може, й дощ піде, — зі звичною іронією в голосі докинув Аревало.

— А якої ви заспіваєте, коли потім похолоднішає? — ущипливо відповів Данте, і всі засміялися.

— Бр-р, — резюмував Джимі-Церемоніймейстер.

Спілкування — найкращі ліки проти мук старості та немочі. На доказ цього нехай будуть слова котрогось із хлопців: мовляв, попри кепську погоду всі були веселі й бадьорі — із жартами та сміхом вели жвавий діалог глухих. Картярі-щасливчики обговорювали недавню гру, решта відбивалися скупими репліками про погоду.

— Розважаємося, як хлопчаки. Та ми ж завжди ними будемо! Чому цього не розуміють молоді? — заговорив Аревало немов сам до себе. Він умів оцінити збоку будь-яку ситуацію, навіть ту, в якій сам брав участь.

Вони так захопилися розмовою, що спершу й не звернули уваги на галас, який долинав із провулка Ель-Ласо. Та раптом спинилися, налякані криками, і завважили гурт людей, що нетерпляче поглядали в бік провулка.

— Собаку вбивають, — припустив Данте.

— Обережно, — застеріг Відаль. — Раптом він скажений.

— Там, напевно, щури, — докинув Рей.

У тому місці завжди роїлися незліченні коти, собаки та щури, позаяк торговці з невеличкого ринку на розі лишали там гори сміття й недоїдків. Цікавість сильніша за страх, отож друзі приступили ближче на кілька метрів.

Спершу до них долинув невиразний галас, потім — лайка, скрики, звуки ударів, брязкіт заліза та жерсті й важкі віддихи. Коло білуватого ліхтарного світла вихоплювало з мороку силуети юнаків, озброєних палицями й залізними прутами; юнаків, що підстрибували й тюгукали, оскаженіло забиваючи когось, хто скрутився, неспроможний підвестися, між смітників і куп непотребу. Відаль бачив їхні розлючені, ще зовсім молоді обличчя, сп’янілі відчуттям власної зверхності.

— Це ж дон Мануель, газетяр, — стиха озвався Аревало.

Відаль розгледів, що бідолашний старий стоїть на колінах, зігнувшись і затуляючи скривавленими руками розбиту голову, яку намагався сховати у смітнику.

— Треба щось робити, — нечутно вигукнув Відаль. — Вони ж його вб’ють!

— Тихо, — звелів Джимі. — Не привертай уваги.

— Мусимо втрутитися. Вони його вб’ють, — правив своєї Відаль, під’юджений байдужістю друзів.

— Він уже мертвий, — флегматично мовив Аревало.

— За що? — вражено запитав дон Ісідро.

— Цить, — прошипів йому на вухо стривожений Джимі.

Потім він, напевне, пішов геть. Шукаючи його, Відаль натрапив на парочку, що осудливо споглядала вбивство. Хлопець в окулярах, із книжками під пахвою, цілком пристойна з вигляду дівчина. Сподіваючись на моральну підтримку, яку він часто мав од незнайомих людей на вулиці, Відаль промовив:

— Яка жорстокість!

Дівчина відкрила сумочку, витягла окуляри з круглими скельцями та поволі наділа їх. Обоє звернули до Відаля бридливі погляди й зухвало втупилися в нього з-поза окулярів.

— Я виступаю проти будь-якого насильства, — підкреслено чітко вимовила дівчина.

Не зважаючи на холод, яким віяло від цих слів, Відаль закликав парочку до співчуття:

— Ми тут нічим не зарадимо, але поліція — нащо ж вона тоді?

— Тепер не час прогулюватися, діду, — майже дружньо застеріг його хлопець. — Тікайте краще, доки й вас не перестріли.

Таке несправедливе звертання — Ісідоріто дітей не мав, а сам він, попри вже помітну лисину, був переконаний, що на вигляд молодший за ровесників, — спантеличило дона Ісідро, бо в ньому вчувалося неприховане бажання його спекатися. Він кинувся шукати друзів, проте нікого не побачив. Зрештою таки пішов звідтіль, розгублений, бо не було хлопців, щоб поговорити й розділити гіркоту.

Відаль повернувся додому, в будинок навпроти авторемонтної майстерні на вулиці Паунеро. Власна кімната прийняла його неохоче. Останнім часом він дедалі сильніше відчував нездоланну тугу, яка мовби видозмінювала навіть звичні щоденні речі. Уночі вони здавалися йому холодними, бездушними наглядачами. Він намагався рухатися тихо: у суміжній кімнаті спав син, який лягав пізно, бо працював у вечірній школі. Вмостившись під ковдрою, Відаль стурбовано міркував, чи зможе сьогодні заснути. Незручно, як не ляж. Що більше він думав, то більше й крутився; от хай після цього кажуть, начебто думка не матеріальна. Події того вечора стояли йому перед очима, нестерпно виразні, і він крутився, сподіваючись, що видіння та спогади зникнуть. Аж раптом Відаль вирішив, імовірно, щоб перемінити хід думок, піти в туалет — зробити все належне й спокійно лягти. І хоч прогулянка через два подвір’я холодної ночі й лякала, він усе ж не міг дозволити сумнівам у доцільності такої виправи позбавити його сну на всю ніч.

Нічні відвідини непривітного виходка — вогкого, темного, тоскного — щоразу його гнітили. Причин для руйнівних думок завжди багато, але чому ж вони відвідують його саме о цій порі й у цьому місці? Щоб не думати про газетяра та його вбивць, він заходився пригадувати часи, тепер такі неймовірні, коли тут і любовні пригоди траплялися. Одна з них сягнула кульмінації надвечір, коли він, сам не знаючи як, опинився в обіймах Неліди, куховарчиної дочки, мати якої працювала в одній родині у північному кварталі. Неліда з матір’ю, сеньйорою Кармен, мешкали в залі навпроти його квартири, там, де тепер було ательє. Випадкова згадка про завершення цієї інтрижки наклалась на інший спогад, для Відаля казна-чому тяжкий та прикрий, — про підтоптаного навісного п’яницю, що бігав із ножем за сеньйорою Кармен. Від Неліди у валізці, де Відаль зберігав старі батьківські речі, йому лишилися їхня фотографія з Роседалю[6] й поблякла шовкова стрічка. Тепер усе змінилося. Раніше, коли дон Ісідро стикався в туалеті з жінкою, обоє сміялися, тепер він перепрошував і намагався хутенько здиміти, щоб його не пошили у звабники чи й гірше. Напевне, і зараз його мучило саме це пониження соціального становища. Уже багато місяців, а можливо, і років, він віддавався самим лише спогадам; як і всі кепські звички, ця правила спершу за розвагу, а невдовзі почала дошкуляти й псувати здоров’я. Він подумав, що завтра відчуватиме непереборну втому, тож поквапився геть. Згодом, уже в ліжку, Відаль сформулював із відносною ясністю (тривожний симптом для тих, кого мучить безсоння): «Я діждав тієї пори, коли втома не допомагає заснути, а сон не дає відпочинку». Крутячись під ковдрою, він пригадував недавнє вбивство та, імовірно, щоб подолати огиду від згадки про труп, який він допіру бачив на власні очі, а тепер — в уяві, запитував себе, чи й справді вбитий був той самий газетяр. Зненацька з палкóю, нестримною надією, мовби доля сердешного газетяра важила для нього найбільше в житті, він уявив, як той біжить вулицями й кличе на допомогу, проте, боячись розчарування, поспішив відігнати фантазії. У пам’яті зринули слова дівчини в окулярах: «Я виступаю проти будь-якого насильства». Скільки разів йому випадало чути цю фразу, не надаючи їй жодного значення! Тепер же, щойно подумав: «Яке нахабне дівчисько!» — Відаль уперше збагнув її сенс. Відтак йому в голові накреслилася якась теорія насильства — доволі влучна, та, на жаль, він одразу ж її забув. Потім замислився про те, що такими ночами, як ця, коли, здається, усе віддав би, щоб заснути, у нього з’являються блискучі міркування — хоч у газету шли. Коли заспівали птахи й у вікнах замерехтіли перші досвітки, Відаль зажурився, що ніч збігла марно, — і тої ж миті заснув.

II

Четвер, 26 червня

Його збудила тривожна думка, що треба йти чувати біля мерця. Останнім часом він легко піддавався тривозі.

Відаль заварив мате на гасовому пальнику, випив поспіхом, закусивши двома-трьома шматочками вчорашнього хліба. Сніданок був точно розрахований: Відаль не дозволяв собі ані зайвого хліба, ні мате — інакше його обсипало трохи аж лячним жаром. Він помив ноги, руки, шию, вмив обличчя. Зачесав волосся, змочене фіалковою водою, і вклав брильянтином. Сяк-так одягнувся, зайшов в ательє й попросив у дівчат дозволу скористатися телефоном. Через нову штучну щелепу його охопила справдешня фобія. Відаль міг присягнутися, що дівчата витріщаються й пліткують про нього, неначе він почвара чи єдиний у світі чоловік зі вставними зубами. Утім, дещо його здивувало: готовий до всього, Відаль не помітив ані підозри, ні насмішки — нічого, схожого на глум; тільки серйозні, стурбовані, похмурі обличчя, можливо, налякані чи сердиті. Усе це було незбагненно.

Спершу він зателефонував додому Джимі, але там ніхто не відповів. У Рея дочка сказала, що батька немає вдома, і попросила не турбувати їх. Тим часом одна з кравчинь, русява та білошкіра Неліда, яка самим лише ім’ям нагадувала Відалеві колишню Неліду, дивилася на нього вперто, мовби хотіла щось запитати. Для розмови — якщо їй справді цього хотілося — нагода могла би випасти, бо кравчиня мешкала в цьому ж будинку з подругою Антонією та її матір’ю, доньєю Далмасією. Відаль не любив, коли його розглядали під час телефонних розмов: губився, начеб йому заважали складати серйозний іспит, і дратувався, коли бесіда оберталася програшним до нього боком. Що це, дитячі примхи? Часом Відаль міркував, чого ми навчаємося з літами. Певно, миритися з власними вадами. Позираючи скоса на допитливі очі Неліди, білу шкіру та випуклі груди під в’язаною кофтиною, він раптом подумав, що для шанувальника краси не існує нічого кращого, аніж молодість. Схвильований, Відаль казав собі, що дівчата у цьому віці здатні на бозна-яке безумство, та він, що оце стовбичить тут сам не свій, мабуть, здається їм бовдуром. Поклав на стійку гроші за дзвінок і вийшов геть, щоб не займати телефон.

Він вирішив податися до ресторану й спокійно поговорити там з автомата. Дорогою можна буде купити газету — глянути, чи виплачують пенсію за травень, як обіцяли Фабер та інші. Перед виходом із дому Відаль розгледівся, чи не крутиться, бува, поблизу консьєрж, анархіст-ґальєґо[7], що ревно дбав про інтерес домовласника. На щастя, в під’їзді не було й сеньйора Больйоло, який зі сліпої ненависті до роду людського безоплатно служив консьєржеві нишпоркою. Щомісяця, коли наставало двадцяте число — день отримання пенсії та плати за квартиру — Відаль якнайпильніше уникав зустрічі з цими двома суб’єктами.

Йому подобалося гуляти сонячною вулицею — «розминати крижі», як називав це Джимі. Ранок стояв ясний і холодний, згідно з прогнозами хлопців. Надворі Відаль побачив зачинену шпалерню й добродушно буркнув:

— Коли ще той полудень, а в них уже й вітрина зашторена. Люди розледачіли. Ніхто працювати не хоче.

Потім він відзначив, що завжди може відшукати привід поговорити сам із собою і вдати яку-не-яку моральну сентенцію.

До ресторанного телефона, як завжди, була причеплена записка «Не працює». Простуючи вулицею до площі Лас-Ераса, Відаль міркував уголос, чому цього ранку місто здається таким веселим і гарним. Щоправда, деякі зустрічні перехожі дивилися на нього аж надто чіпко, і це лякало. Відаль здивувався, що штучна щелепа привертає таку увагу. «Таж рот у мене закритий. Ну, тобто ледь відкритий», — заперечив він сам собі.

Невже у грудях йому млоїть від вставних зубів та цих незбагненних поглядів? Ні, певно, причину треба шукати в гарненькому личку тієї дівчини, що так промовисто зиркала на нього, і в тому, як швидко він забрався, неначе втік. Хтозна-чому з роками Відаль почав соромитися людей і про всяк випадок відступати, мовби не вірячи в себе. Чи справжня причина тривоги полягала в невиплаченій донині пенсії та, як наслідок, відчутній скруті?

— Де буде чування біля дона Мануеля? — запитав Відаль у газетяра на розі вулиць Лас-Ераса та Сальґеро після сердечного привітання, теплого й стриманого водночас.

— Його ще з моргу не привезли, — відповів газетяр тоном, який Відаль подумки визначив як байдужий.

— Еге ж, кінець тижня, — підморгнув він. — Б’юся об заклад, судовий лікар хоче розважитися, а про трупи й чути не бажає.

Раптом Відаль збагнув, що його балакучість чи бозна-що ще дратує газетяра, і образився на самé це припущення. Хіба загиблий дон Мануель не був колегою цьому неприємно похмурому типові? Хіба виняткова повага, з якою звертався до нього Відаль — повага тим коштовніша, що виявляла її людина з іншого кола, — заслуговує на презирство? Чорта ніхто не сіяв, а родиться. Утім, віра в природну людську приязнь спонукала його дати молодикові другий шанс:

— А де чуватимуть, у Ґальйо?

— Вгадали.

— Ви підете? — правив своєї Відаль.

— З якого б це дива?

— А… а я думав піти.

У цю мить до ятки підійшла дівчина й попросила журнал. Газетяр відвернувся. Відаль передумав брати собі газету, щоб не принижуватись остаточно. Засмучений, він пішов, коли це почув у спину химерну фразу:

— Хто провокує, хай не скаржиться.

Спершу Відаль хотів поквитатися з газетярем, але пригадав його широкі плечі, випуклі м’язи під сірою курткою, власний вранішній біль у попереку й затерпле тіло. Сумна перевага віку — уміння прийняти межі своїх можливостей.

Він перетнув площу навскіс, не забувши прочитати напис біля пам’ятника. Знав його напам’ять і все одно щоразу, минаючи, зупинявся й читав, схвильовано думаючи про те, що ця країна протягом своїх воєн, мабуть, не озлобилася.

З автомата в кав’ярні Відаль марно спробував зателефонувати друзям. У Аревало не відповідали. Сусідка Нестора, що ніколи не відмовлялася покликати його (якщо поцікавитися її власним здоров’ям та справами рідних), цього разу буркнула щось лайливе та кинула слухавку. Відаль, завжди цікавий до метеорології, подумав, що, хоч температура повітря й зростає, настрій у людей далі пригнічений. Він передзвонив до Джимі, витративши на це останню монету, і втішився, що слухавку взяла не служниця, дурна глухувата дівчина, нездатна зв’язати двох слів, а товаришева небога, Евлалія:

— По обіді він зайде до вас. Я намагалася відрадити його, та він уперся, що зайде.

Не встиг дон Ісідро подякувати їй за ласку, як Евлалія кинула слухавку. Він вирушив до пекарні й, доходячи до провулка Ель-Ласо, зажурився, згадавши жахіття вчорашнього вечора. Дещо роздратовано Відаль помітив, що провулок цілком відновив свій звичайний вигляд: не залишилося ні доказів, ані слідів. Навіть патрульного не було. Якби не смітник, він міг би подумати, що вбивство газетяра йому примарилося. Звісно, Відаль розумів, що життя іде, ми не встигаємо за ним — але куди аж так поспішати? На тому самому місці, де кілька годин тому вбили трудящого чоловіка, нині хлопчаки вже грають у футбол. Невже тільки він розуміє, що це блюзнірство? Тим паче його образило, що ці недоноски, поглядаючи на нього мовби невинно, але водночас презирливо, раптом завели пісеньку:

— Весна іде, і старість розквітає…

Відаль стояв, міркуючи, що останнім часом розвинув у собі мужність — пасивну чи негативну — не чути клинів на свою адресу.

Минаючи зруйнований будинок, він оглянув кімнату без стелі, але з уламками стін, і подумав: «Тут, певно, була вітальня». В пекарні на нього чекав сюрприз. Леандро Рея не було на звичному місці за касою.

— Дон Леандро здоровий? — поцікавився Відаль в однієї з пекаревих дочок.

Чемність виявилася недоречною. Громохким командирським тоном — певне, для того, щоб самоствердитися, — ворушачи повними, вологими і темними вустами, дівчина відрубала:

— Ви бачите, що люди стоять у черзі? Якщо нічого не будете купувати, ідіть собі геть.

Онімілий від лютої несправедливості, Відаль не спромігся відповісти. Щоб порятувати гідність, слід було розвернутись і вийти. Непорушно й напрочуд холоднокровно Відаль вичекав, доки знову зможе заговорити, і перелічив під зверненими до нього поглядами:

— Чотири тістечка, шість рогаликів і булочку з чорним цукром.

Слова про булочку з чорним цукром викликали тамовані смішки, начеб Відаль проказав їх із натяком. Але це неправда. Реєві доньки самі невдовзі підтвердять, що дон Ісідро замовив те, що й завжди. Чому ж він не вийшов із гідністю? Тому що любив Леандрову випічку. Тому що поруч не було інших пекарень. Тому що гадки не мав, як пояснити товаришеві, чого це раптом перестав купувати у нього хліб. Нарешті, тому, що він беріг вірність друзям, місцям, кожному з ближніх крамарів, їхнім крамницям і власному трибу життя та звичкам.

Кажуть, що більше пояснень, то менш вони переконливі, проте майже все на світі має кілька причин. І завжди є змога приховати справжню.

III

Відаль повернувся додому, щоб залишити покупку. У під’їзді, замислено зіпершись на мітлу, консьєрж базікав з Антонією, кравчинею з ательє. Не встигнувши проскочити непомітно, Відаль розчув слова «деякі», «віджилий» та «ганьба», а потім — аж ціле речення:

— За квартиру не платять, а розкошують по пекарнях і ресторанах.

Він замкнув за собою двері безпечного сховку. Цей тип діймає його, але принаймні не мучить. Найлютіший нинішній консьєрж — добряк проти міфічних консьєржів його молодості, яку він уважав щасливою: ті за дрібничку могли будь-кого викинути на вулицю. І, зрештою, ґальєґо правду сказав: Відаль із сином жили на Ісідорітові шкільні заробітки та комісійні з аптек, а про комірне згадували тоді, коли уряд згадував про сяку-таку пенсію. Не так і легко бути чесним у бідності, думав Відаль. «Сьогодні важче, ніж учора, і що день — то мізерніше».

Полегшення заступила собою тривога.

Після стількох днів посту Відаль був виснажений і мусив поїсти.

Довго вони там базікатимуть у під’їзді? Відаль намагався повірити, що в бідності є свої переваги. Наприклад, він міг поводитися недобропристойно і викидати хлоп’ячі коники замість стати поважним, статечним пенсіонером («як Рей, чи Данте, чи Нестор», — думалося йому).

Аж тут почувся безладний вереск і гармидер, крики консьєржа та інших людей. Відаль здригнувся, згадавши вчорашній вечір. Мабуть, консьєрж не в гуморі; хай там що, треба не потрапляти йому на очі. Коли все затихло, Відаль відчув новий напад голоду — сильніший за обачність, — той змусив його вийти з квартири. На диво, у під’їзді не було нікого: навіть консьєрж десь подівся. Відаль вийшов на вулицю, звернув праворуч і рушив до ресторану на розі. Там він смачно поснідав, замовивши все м’яке, щоб не змістилася щелепа, а потім уголос висловив задоволення:

— Недарма ж сюди ходять таксисти — ті всюди бувають і знають, де добре.

Надворі він знову зустрівся з сеньйором Больйоло на прізвисько Баламут. Відаль привітав його, але нечема відвернувся. Ще обмірковуючи цей вияв зневаги, дон Ісідро помітив дещо похмуре й привабливе водночас: цілу вервечку чорних похоронних автомобілів перед дверима шпалерні. Він підійшов до вікна й зазирнув усередину, де юрмилися люди.

— Що сталося? — запитав дон Ісідро.

— Загинув сеньйор Уберман, — відповів чоловік у чорному, який стояв найближче до дверей.

— Яке жахіття! — вигукнув Відаль і, хоч у нього злипалися очі, замість сієсти пішов на чування біля мерця. З Уберманами його пов’язували деякі спогади, а він любив берегти відданість спогадам: тоді вони набували ваги, властивої традиціям. Відаль тішився думкою, що поділяє мить скорботи з сім’єю небіжчика.

Сердешний клаповухий муляр з ластатою головою! Його нехитра іронія заворожувала Відаля. «Бач, він не тільки кроїть матеріал і заробляє копійку, а ще й жартує. Це незбагненно!» — час від часу вражено повторював він. Руда й ластата була також Маделон, життєрадісна Уберманова донька, коротколиця, проте симпатична. Колись давно Відаль залицявся до неї — успішно, та недовго, бо Маделон належала до тих дівчат, які обожнюють великі товариства. Він покинув її, бувши знайомий з численними її друзями й родичами, і всі ці чужі люди вбачали в ньому члена своєї сім’ї. Він переконував себе, що не ризикує нічим, але сама думка про заручини смертельно жахала його. Жінки такі настирливі! Коли Відаль провадив уявні розмови з дамами — кажуть, буцімто передача думок на відстані — це доведений факт, — то радив їм не поспішати. Утім, якщо вони й не поспішали, він їх однаково кидав. Проте з Маделон усе вийшло занадто швидко, і в нього лишився присмак ностальгії. Словом, колись Маделон була руда й ластата, ясноока, напрочуд юна і неймовірно вродлива. Нині Відаль подеколи її зустрічав: вона стала миршавою кремезною баберою: лице її, тепер усіяне родимками й бородавками, видовжилося з часом. Ці зміни танули в зрадливій пам’яті, і щоразу, бачачи Маделон, Відаль дивувався. Вона здавалася йому тією колишньою юнкою; варто було хоч трохи замріятися, і він уявляв, що юнка ховається десь і можна її відшукати, якщо постаратися.

Першою в будинку Убермана Відаль помітив нинішню Маделон, велику й непоказну. Без жодного докору, побачивши його, вона припала йому до плеча й заридала.

— Співчуваю, — промовив Відаль. — Як це сталося?

— Бідний татко вертався машиною по Лас-Ераса, — тоном людини, що знай повторює одне й те саме, відповіла Маделон, — виїхав на вулицю Пуейрредона, і…

— Що?

Можливо, через жалобу в домі вона говорила тихо, але Відалю здалося, що він уже недочуває.

— …виїхав на вулицю Пуейрредона, і загорілося червоне. Він дочекався зеленого і вже хотів їхати далі, коли це сталося…

— Що? — знову запитав Відаль.

Маделон пояснювала; він не чув і половини її слів. Подумав, що люди останнім часом говорять нерозбірливо, майже не відкривають рота, ще й відвертаються від співрозмовника.

— Дівчині говорити важко, — звернувся Відаль до сусіда ліворуч.

— Якій ще дівчині?

— Уґіто щойно пішов, — сказала Маделон, оговтавшись на мить.

— Уґіто? — не зрозумів Відаль.

— Уґіто, — повторила Маделон. — Уґіто Больйоло.

— Баламут? Ми зустрілися, і він не привітався.

— Як дивно. Може, він тебе не помітив?

— Помітив. І дотепер поводився так приязно.

— Чого ж тоді не привітався?

— Він кепкував із мене своєю турботою. Спершу хтось покепкував із нього, а він помстився мені.

— Як це хтось покепкував із нього?

— Так само, як він із мене. З цією штучною щелепою. Ти не помітила?

Він широко всміхнувся. Перед жінками Відаль зазвичай хизувався, проте бували винятки.

Повіки йому обважніли. Зайшов чоловік у чорному, що стояв коло входу, і гості пожвавилися. Відаль стривожився, зрозумівши, що коли Маделон попросить відвести її на цвинтар — пропала його сієста. Він озирнувся та відійшов, мовби когось виглядаючи в юрбі. На порозі здолав спокусу вернутися, шмигнув надвір і подався додому.

День був такий холодний, що навіть ковдра та пончо не зігрівали. Відаль накинув згори пальто. Отак раптово настала виснажлива, неврастенічна пора. Гнітюче видовище — ліжко, вкрите потертим і брудним коричневим пальтом.

Віднедавна денний відпочинок став для дона Ісідро цілющим. Колись він прокидався злий і набурмосений, а тепер після сієсти молодів, як після гоління. Зате боявся ночей: сну вистачало хіба на кілька годин, а потім — погана звичка — Відаль лежав, не склепивши повік, і міркував про сумне.

Дон Ісідро зо півгодини поспав. Поставив грітися воду на мате, думаючи про те, що життя, хай якого скороминущого, завжди вистачає на дві-три особи. Узяти хоч мате: сам він колись пив тільки гірке, потім узагалі покинув, бо мате йому шкодило, і ось перейшов на солодке. Щойно Відаль узявся пити, як прийшов Джимі. Безперечно, від холоду його лице з гострим носом та вусиками зробилося схожим на лисячий писок.

Про Джимі, який, окрім розуму, міг похвалитися майже звірячою інтуїцією, ходила слава, буцімто він з’являється з гостиною саме тоді, коли друзі сідають за стіл. Правою рукою Джимі сміливо вхопив булочку з чорним цукром, ліву поклав на рогалики. Відаль розсердився, але невдовзі вже веселіше подумав, що їжа, куплена в мить безсилої дитячої впертості, потім неминуче відгукнеться йому розладом травлення.

Знявши пінку з першого мате (колись то була ознака доброго виховання, а нині — обачності), Відаль почастував товариша й запитав:

— Де біля нього чувають?

— Про кого це ти? — прикинувся Джимі, наче не зрозумів. Вираз у нього був не розгублений, а радше зосереджений, як під час гри в труко.

— Про газетяра, — так само обачно мовив Відаль.

— Весела тема, що й казати.

— Але подумай, як його вбили. Існує ж обов’язок солідарності!

— Краще не привертати уваги.

— Але обов’язок солідарності…

— Іншим разом.

— То що ж робити? — скипів Відаль.

— Що робити? У тебе якась манія — ходити на всі чування та похорони. У певному віці люди засновують клуби на цвинтарях.

— А знаєш що? Я втік від Уберманів, щоб не йти на цвинтар.

— Це нічого не доводить. Тобі просто спати хотілося.

Відаль промовчав. Марно було прикидатися перед Джимі, тож він поплескав його по плечі й відповів:

— Сказати тобі правду? Сьогодні вранці я аж прокинувся з нетерплячки — так цікаво було, де біля нього чувають.

— Нетерплячка — це інша річ, — безжально завважив Джимі.

— Інша річ?

— Нетерплячка та роздратування незмінно при нас. Подумай хоч би про цю війну.

— Про яку війну?

— У певному віці… — повторив Джимі, наче так само зненацька оглух.

— Мене вже нудить від цих слів, — попередив Відаль.

— Та й мене. І все-таки годі заперечити, що в певному віці люди втрачають самоконтроль.

— Який іще самоконтроль?

Джимі не слухав, а правив своєї:

— Із часом він слабне, як і будь-що. Триматися стає дедалі важче. Доказ? Хай що де станеться, першими туди приходять старі.

— Та невже? — розпалився Відаль. — Я не старий, а ти й мене туди ж?

— Словом, паскудно це: нетерплячка, ще й реакції уповільнені. Хіба це дивно, що нас не люблять?

— Хто нас не любить?

— Як у тебе з сином? — замість відповіді поцікавився Джимі.

— Чудово, — мовив Відаль. — А що?

— Нестор найкраще влаштувався. Вони із сином наче брати.

Щойно почувши цю фразу, Відаль заходився розвивати одну з улюблених своїх теорій. Сформулювавши перший принцип — «потрібно тримати дистанцію: тільки вона і є запорукою чесної гри» (хоча сьогодні ці слова не здобули звичного схвалення), — він радий був повправлятися у кмітливості й красномовстві, підкріплених багатим життєвим досвідом, але зненацька, хоч і ненадовго, злякався, що вже пояснював це Джимі тими самими словами на тих самих прикладах.

— Такий закон, — сентиментально виснував він, — ми, батьки, відходимо раніше.

— Коли повернеться твій син? — безцеремонно урвав його Джимі.

— Та вже ось-ось, — відповів Відаль, тамуючи образу.

— То я собі піду, щоб він мене не бачив, — сказав товариш.

Ці слова засмутили Відаля. Він хотів заперечити, проте змовчав, певний, що батьківське почуття його не засліплює: Ісідоріто — ласкавий і добрий хлопчина.

IV

Відаль пройшов через два подвір’я до вбиральні.

Неліда прала білизну в умивальнику й розмовляла з Антонією та небожем Больйоло. Атонія була присадкуватою шатенкою, з грубою шкірою і короткими руками; голос її, низький та хриплий, звучав, ніби щойно зі сну. Серед мешканців будинку вона була напрочуд популярна. Небіж Больйоло — високий, худорлявий, безбородий та круглоокий, у сорочці, крізь яку просвічувала майка, — ухопив її за стан і вигукнув:

— Спритна кобилка!

«Ото молодь, — подумав Відаль. — Ці двоє, напевно, крутять собі там щось».

— Ідіть собі, йдіть, — засміялась Антонія.

— Ви мене проганяєте? — перепитав Відаль.

— Ні, що ви, — запевнила Неліда.

— Нема чого дону Ісідро слухати наші розмови, — затялася Атонія.

Відаль завважив, що очі в Неліди зеленаві.

— Чому це? — заперечив небіж Больйоло. — Духом сеньйор Відаль молодий.

— І щирий, — докинула Неліда.

— Надіюся, так і є, — озвався Відаль, міркуючи, що йому випало жити в час змін. За його молодості жінки не розмовляли так невимушено, як тепер.

— Сеньйор Відаль не тільки духом молодий, — наголосила Неліда. — Він у самому розквіті сил.

— Шкода, що мене кличуть сеньйором, — озвався Відаль.

— А якого ви року народження? — запитала Антонія.

У пам’яті Відаля зринуло двоє дівчат, котрі опитували мешканців будинку для якогось інституту психології чи соціології. «Бракувало тільки, щоб і ця витягла зошита з олівцем, — подумав Відаль. — А все ж як мені добре з молодими».

— Таке нечемно питати, — віджартувався він.

— Правильно, — підтакнув небіж Больйоло. — Не зважайте на Кобилку. До вашого відома: Фабер їй не сказав.

— Хіба можна порівнювати сеньйора із тим стариганем, — несподівано палко заперечила Неліда. — Той уже, мабуть, шістдесятку розміняв.

«Як на мене, то йому вже під сімдесят, — подумав Відаль. — А для них п’ятдесятилітній чоловік — це старигань».

— Якщо ти не знав, — войовничо правила Неліда, — то сеньйор молодший за твого дядька.

Це нагадування не сподобалося небожеві Больйоло: він спохмурнів, і на якусь мить його обличчя викривила люта гримаса. Відаль. подумав, що така дитяча вірність доволі неприємному родичеві, як-от Больйоло, гідна поваги. Потім запитав себе, чи насмілиться він зайти в туалет на очах у цієї молоді. Дурна сором’язливість… Він означив її як хлоп’ячу.

Чоловік — це хлопчак, потай перебраний у дорослого. Чи всі чоловіки такі? От, скажімо, Леандро Рей — він теж хлопчак? Поза сумнівом, Леандро дурить його, як і сам він дурить інших людей.

V

На скромного чоловіка скрізь чигають незручності. Повертаючись до своєї квартири, Відаль зрозумів, що людина, котра заходить у туалет, справляє все ж не таке жалюгідне враження, як людина, котра тікає, бо їй не стало на це відваги. Чи є більший сором, ніж показати, що тобі соромно? Ба гірше, епізод лишився незавершеним. Довго зволікати не вийде: доведеться вернутися до вбиралень. Хоч би дівчата і небіж Больйоло скоріше звідти пішли. Відаль уже був узявся за дверну ручку, як його заскочив сам Больйоло:

— Здрастуйте, доне Ісідро.

З цим типом ніколи не знаєш, як бути. Відаль розгубився і проказав:

— Здрастуйте, доне Баламуте.

Лишалося сподіватися, що здоровило недочув прізвиська, вимовленого в’язко й невпевнено.

— Візьму на себе зухвалість порадити вам, — зненацька напрочуд серйозно озвався Больйоло, прискіпливо й зверхньо глипнувши на Відаля. — По-дружньому, по-сімейному. Сплатіть за квартиру, бо ґальєґо вже казиться. Сплатіть, щоб він вам нічого не втнув. Люди недобрі. Кажуть, що ви по ресторанах жируєте, а за дах над головою не платите, — Больйоло був рушив, проте озирнувся й додав: — Усе вони знають, навіть те, скільки ви витратили на зуби. І не питайте звідки.

Удома Ісідоріто складав речі в шафу.

— Прибираєш? — запитав Відаль.

Усе ще спиною, той щось відбуркнув. Батько прийняв це за ствердну відповідь. Він неуважно дивився, як син ховає стару краватку, пальто, ніж, точило для бритви та світлу дерев’яну скриньку до годинника з написом «На згадку з Нікочеа[8]».

— Гей! — ураз отямився Відаль. — Це ж усе мої речі! Вони потрібні мені напохваті!

— Вони і є напохваті, — відповів син, замикаючи шафу.

— Ти здурів? — обурився Відаль. — Пальто, краватка — нехай. Але як мені завтра вранці дивитися на годинник, якщо він лежатиме в шафі?

— Увечері до мене прийдуть хлопці з Молодіжного комітету.

У синовому тоні Відаль почув нотку роздратування чи нетерплячки.

— Це добре! — щиро вигукнув він. — Я радий, що ти покликав до себе друзів. Знаєш, я думаю, краще тобі з ровесниками спілкуватися…

Відаль затнувся, не бажаючи діймати сина докорами. Іноді він необачно згадував лікарку, яка зробила Ісідоріто таким педантичним і агресивним.

— Про мене, хай би не приходили, — відрубав той, уловивши мовчазний батьків закид.

— Бачив би ти, як мій батько годив моїм друзям! Жили ми дуже скромно — не певен, чи ти зрозумієш. Але він однаково змушував маму пекти пироги для гостей і навіть одягати найкращі сукні.

— Скільки вже можна згадувати цих старих пелехів.

— Не забувай, що це твої дід і баба.

— Та знаю я, що ми не легкобити. Ти мені про це весь час торочиш.

Відаль із лагідною цікавістю глянув на сина. Навіть у рідних, найближчих бувають думки, про які ми й не здогадуємося. Люди не прозорі. Колись ця думка тішила Відаля — здавалося, що вона гарантує кожному внутрішню недоторканність, — тепер же свідчила хіба що про самоту.

— Я радий, що вони прийдуть, — сказав Відаль, щоб достукатися до сина й витягти його з мушлі. — Я сам допіру думав, що мені приємно бути в молодечому товаристві.

— З чого б тобі це було так приємно?

— А тобі хіба зле?

— Чому зле? Я ж не ти.

— А, конфлікт поколінь. Ми один одного не розуміємо? Це тобі лікарка наговорила?

— Можливо. Та все одно краще, щоб хлопці тебе тут не бачили. На лихо, прийде один — ну просто божевільний. Його всі люблять, він городину розвозить. Про нього навіть віршика склали: «Зух шалений виїжджа з-за рогу…»

— То що мені — вештатися по вулицях, доки ти прийматимеш друзів?

— По вулицях? Не вигадуй. Я не хочу, аби з тобою щось сталося.

— Неймовірно. Ти мені пропонуєш під ліжком сховатися?

— Не вигадуй. Я дещо придумав, — Ісідоріто взяв батька за руку й потягнув геть із квартири. — Поквапся. Вони ось-ось прийдуть.

— Не штовхайся. Куди ми йдемо?

— На горище, — підморгнув Ісідоріто, приклавши палець до вуст. Батько міг зрозуміти ці слова як пояснення чи як наказ. У першому подвір’ї вони зустріли Фабера, який вертався з туалету. Потім — Неліду з оберемком білизни. Ісідоріто штовхав Відаля; той квапливо видерся по сходах, надіючись, що вона його не помітить. На горищі довелося рачкувати, бо стеля там була дуже низька.

— Тут тобі буде добре, — запевнив син. — Ляжеш на ящик, поспиш. Вимкни світло і не спускайся, доки я не покличу.

Не встиг Відаль запротестувати, як Ісідоріто втік. Місцина була гиденька. Дон Солдано, гуртовий торговець птицею і яйцями, влаштував собі на горищі склад, заставивши його брудними, смердючими ящиками. Глупа темрява здавалася нестерпною. Ісідоріто так поспішав, що батько не встиг прихопити ані пальта, ні пончо, хоч і радів тепер, що не муситиме здавати їх у хімчистку. Проте його колотило від холоду, та й дошки, на які він улігся, були доволі тверді. Якби ж то він бодай зайшов у туалет… А то розгубився, як завжди, коли Ісідоріто був знервований.

Двадцять років тому його так само морочила Віолета, Ісідорітова мати, невпокійна жінка, яку раз по раз охоплювали безумні, несосвітенні наміри. Вона була така самовпевнена, що Відаль відчував, як образить її найменший сумнів, і з часом опинився в неї під закаблуком. Що він згадував насамперед, думаючи про життя з Віолетою? По-перше, монументальну, округлу рожеву плоть, червонясто-руде волосся й тваринно-ядучий запах. Потім, одну за одною, декілька митей з періоду, який тепер здавався йому коротким: день, коли в «Пале Блан» вона сказала, що вагітна і що вони повинні одружитися. День, коли народився син. День, коли він нарешті довідався, що вона його зраджує. В кіно показували фільм із Луїзою Брукс[9]; у темній залі того-таки «Пале Блан» він відчув знайомий ядучий запах, а потім голос, несхожий на жоден інший, промовив: «Не бійся, він без мене в кіно не ходить». День, коли на Віолетиній подушці він знайшов записку: вона довіряла йому дитину («Ти хороший батько…» і т. д.), а сама їхала на північ із якимсь парагвайцем. Відтак йому випала доля — він думав, чи сам був її призвідником, — оспівана в численних танго, проте незвична для кола його знайомих. Його покинула Віолета, тим часом як друзі тільки й базікали, що про шлюбні кайдани: як вони хочуть їх розірвати, наче мусять тягнути своїх жінок на плечах. Відаль смутився зрадою Віолети, проте не відчував сподіваного розпачу та болю; а те, що він сам виховував сина, здобуло йому авторитет між сусідок, хоч деякі й натякали, буцім не здатні поважати чоловіка, зайнятого такою несолідною справою. Усе це доводило, що інші не поділяють його почуттів. Тоді він думав перебратися на окрему квартиру: один із родичів залишив йому трохи грошей (як розлютилася б сердешна Віолета, якби почула!), проте, оскільки сусідки бавили Ісідоріто, доки він працював, від цієї затії йому довелося відмовитись. Гроші поступово розійшлися; більше Відаль не думав про переїзд. Потім він пригадав той вечір, коли повернувся додому і в суміжній кімнаті серед гамору жіночих голосів почув захоплений вигук: «Дивіться, яка в нього штучка». Йому негайно, несамовито закортіло в туалет, але він не смів спуститися без дозволу. Так безоглядно коритися синові міг лише жалюгідний старець; утім, подумав Відаль, дійти такого висновку може хіба нечема — адже ж недарма йому заборонили спускатися. Проте очевидно було, що він не дотерпить. Сяк-так подибавши навприсядки поза останній ряд кліток, Відаль укляк і, хилитаючись, нестримно помочився. Ближче до кінця завважив світло між мостинами й перелякано зрозумів, що там, унизу, — кімната сеньйора Больйоло. Його жахнула сама лише думка про бійку тут, посеред курячого посліду. Обережно й нечутно Відаль перебрався в протилежний куток, де спробував заховатися між ящиків. Невдовзі йому вже снився добродій, який пересидів усю тиранію Росаса на горищі, доки його не виказав старший із дітей, котрих він встигав робити дружині після заходу сонця, і масорка[10] відрубала йому голову. Потім, у іншому епізоді того самого сну, Відаль хизувався перед жінками, долаючи високі перешкоди на коні, і скромно, але й не без гордості істинного патріота, визнавав: «У сідлі я тримаюся добре, як будь-який аргентинець». Але позаяк він ніколи досі не їздив верхи, то, засумнівавшись у власних здібностях, упав і забився. Повіяло ароматом лаванди: Неліда схилилася над ним і запитала: «Що вони тобі зробили?» Проте…

— Вони вже пішли, — повторювала справжня Неліда.

— Котра година? — запитав Відаль. — Я тут задрімав.

— Друга. Вони вже пішли. Ісідоріто не прийшов, бо мусив їх провести. Він скоро повернеться. Доне Ісідро, можете спускатися.

Він спробував підвестися. Тіло звело судомою, кольнуло в попереку. «Знову люмбаго?» — недовірливо подумав Відаль, ображений тим, що дівчина допомагає йому долати так звані «хворощі».

— Я, мабуть, схожий на старого інваліда?

— Просто незручно спали, — сказала Неліда.

— Просто незручно спав… — погодився він.

— Дозвольте, я поможу вам.

— Не треба. Я сам.

— Дозвольте.

Сам він однаково звідти не вибрався б. Неліда, наче та нянька, підтримувала його й так довела до квартири. Відаль скорився її опіці.

— Дозвольте, я вкладу вас, — попросила дівчина.

— Ні, до такого ми ще не дійшли, — усміхнувся Відаль. — Я ляжу й сам.

— Добре. Я зачекаю. Не піду, поки ви не ляжете.

Неліда відвернулася. Відаль дивився, як вона стоїть посеред кімнати, і думав, що в ній буяє юна жіноча снага й краса. Потім помалу роздягнувся й ліг.

— Усе, — повідомив він.

— У вас є чай? Я заварю вам чашечку.

Попри люмбаго Відаль відчув незнане досі блаженство, бо вже так давно — він і забув, скільки років — ніхто про нього не дбав. Невже він почав знаходити втіху в старості та хворобах? Неліда принесла йому чай і сказала, що трохи побуде з ним. Сіла в ногах його ліжка й заговорила про своє життя — напевне, просто щоб підтримати розмову, подумав він.

— У мене є жених, — із деякою гордістю сказала Неліда. — Я би хотіла, щоб ви познайомилися.

— Чому б і ні, — байдуже озвався Відаль, думаючи, що в Неліди гарні руки.

— Знаєте, він працює автомеханіком. І дуже обдарований — грає в народному тріо «Лос портеньїтос[11]». Вечорами вони виступають по ресторанах у центрі — здебільшого в «Пласа Італія».

— Ви вже заручені?

— Так. Лишилося призбирати грошей на житло та меблі. Аби ви знали, як він мене кохає! Жити без мене не може.

І Неліда продовжила хвалитися: коли її послухати, то все життя вона знай собі пишалася по вечірках і танцях, і всюди була безперечною королевою. Відаль слухав її з теплою недовірою.

Розчахнулися двері, і на порозі постав здивований Ісідоріто.

— Даруйте, я вам завадив.

— Ваш батько нездужав, — пояснила Неліда, — і я сказала, що посиджу з ним, доки ви повернетесь.

Відалю здалося, що дівчина зашарілася.

VI

П’ятниця, 27 червня

Наступного ранку він почувався вже краще, хоч і не зовсім оклигав.

Мавши гроші, міркував Відаль, можна було б піти в аптеку, зробити укол, і все минулося б (хай не одразу, а через тиждень, після повного курсу). Але без пенсії про жодні витрати, крім необхідних, не могло бути й мови. Добре, якби в аптеці його прийняв сеньйор Ґаравента — чоловікові з чоловіком легше обговорити подібні речі, — але не донья Ракель.

Хоча, як на те, легка рука була в неї, а самого аптекаря вважали добрячим катюгою.

Дорогою до вбиралень Відаль зустрів Фабера та Больйоло, який щось розказував, нервово й палко жестикулюючи.

— А ви де ховалися вчора ввечері? — спитав Фабер, ледь посуваючи співрозмовника.

— Я… — ніяково завагався Відаль; утім, пояснень не знадобилося.

— Щодо мене, — втрутився Больйоло, — то мене так легко не заскочиш.

Відаль із цікавістю глянув на нього. Больйоло говорив якось дивно: навіть вираз обличчя змінився.

— Мені вдалося сховатись у виходку, — підвищив голос Фабер, змушуючи слухати себе, — але, слово честі, такої ночі нікому не побажаєш! Сиджу, коли раптом почали стукати в двері. Я вже подумав, що кінець мені, але вони пішли.

— Щодо мене, — правив своєї Больйоло, — то мене так легко не заскочиш. Ці хлопці мене оточили, а я зметикував, що краще носа тримати за вітром.

— На світанку, як стало вже можна виходити, — продовжував Фабер, — я не зміг підвестися. Стільки часу просидів, не знаю, що то мене вхопило — люмбаго чи спазм у попереку.

— І я так само, — із солідарності відгукнувся дон Ісідро.

— Ні, ні, — заперечив Фабер. — Я після того ще довго не міг розігнутися.

Їхню увагу знову привернув Больйоло, хоч і був скупий на слова.

— Хлопці всілися грати в карти, і ми собі гомоніли — допізна планували напади. Тільки не думайте, що я зручно влаштувався. Вони збиралися в центр, і я немов на голках сидів, хоч так і не скажеш. Зборисько почало розходитися; я хотів лишитись, але вони потягли мене за собою. Я думав піти з групою вашого сина — принаймні його я знаю, — та двоє з них підхопили мене попід руки, і так, по-дружньому теревенячи, ми довго-довго йшли в напрямку Галереї Пасіфіко[12]. Біля складів «Хйолю»[13] один із хлопців — його звали Нене — так само дружньо наказав мені забути все, що я почув цієї ночі. Ще один похвалив мою штучну щелепу, сказав, що тільки подивиться й висмикнув її в мене з рота. Ви не повірите: я попросив віддати її, і найдрібніший із них заявив, що, коли я хочу повернутися додому неушкодженим, то краще не зволікати.

— Ми бодай відбулися дешевше, ніж Уберман, — завважив Фабер.

— Доне Ісідро, ваш син справив на мене враження відповідального юнака, — улесливо мовив Больйоло, як завжди за делікатних обставин. — Ви будете такі ласкаві поговорити з ним?

— Поговорити? — перепитав Відаль.

— Хай він попитає: може, в мене ще вийде якось вернути щелепу? Ви ж знаєте, яка вона дорога.

— Знаю, аякже.

— Я можу на вас покладатися?

— Мабуть. А що сталося з Уберманом?

Недовірливо звівши брови, Больйоло все ж заходився пояснювати:

— Він, бідолашний, їхав машиною по Лас-Ераса…

— Дозвольте, я розкажу, — знову посунув його Фабер. — Я вирізав зізнання вбивці з «Ультіма opa», — він витяг аркуш із кишені й обережно розгорнув. — Слухайте, тут усе слово в слово: «Я побачив у попередній машині цю лисину й зрозумів, що виїхав у чужий ряд. По правді, я, очевидно, й без того вже був роздратований. Але повірте, сеньйори, все сталося, саме як я передбачив: інші автомобілі рушили, а той, попереду, так і стояв. Його водій, цей голомозий дідок, спершу сам на силі збирався, а потім почав машину заводити.

Дідок став жертвою мого роздратування іншими подібними ситуаціями, що склалися через інших таких старих. Я просто не стримався. Не зміг подолати спокусу пальнути в цю клаповуху лису макітру».

— Що зробили з цим божевільним? — запитав Відаль.

— Цитьте, не кажіть такого, — втрутився Больйоло.

— Його одразу відпустили, — повідомив Фабер. Тим часом Больйоло відкрутив собі кран і попив зі жмені.

— Прошу вас, коли трапиться нагода, поговоріть із сином, — нагадав він Відалю й пішов до себе. Співрозмовники неспішно послідували за ним.

— Шкода мені його, — мовив Фабер.

— А мені ні, — озвався Відаль. — Корчить із себе дрібного невдаху, а сам вислуговується в консьєржа на побігеньках. Знай собі думає, до кого вигідніше прибитися.

Дорогою вони зустріли Неліду й Антонію. Відаль помітив, що з Фабером дівчата не привіталися. Той одразу пішов додому.

— Гарні ж у вас друзі, доне Ісідро, — іронічно осміхнулася Антонія.

— Ви про Баламута?

— Баламут — то таке. Але цього старого паскудника я терпіти не можу.

— Антонія правду каже, — притакнула Неліда.

Відаль захоплено оглянув плавний лебединий вигин її шиї, подумав, що сам він постійно відкриває в цій дівчині нові риси, проте одразу ж квапливо перепитав:

— А що він зробив?

— Та чого він тільки не зробив! — спалахнула Антонія. — Старий паскудник! Я з вами говорю, а лють мене так і душить. Він поночі вештається коло виходків і чіпляється зі своїми безцеремонними пропозиціями. Не вірите мені — спитайте в Неліди.

— З десятої вечора ховається тут і вичікує, — потвердила та.

— Не може бути! — вигукнув Відаль.

— Не сумнівайтеся. Ми це напевне знаємо.

— Яка гидота. А сам він хіба не бачить цього? Мабуть, із відчаю сором згубив.

І Відаль велемовно осудив неймовірну Фаберову поведінку.

— Такого дідка, — заявила Антонія, — я видала б і не пошкодувала.

По суті згодний з нею, Відаль усе-таки спробував оборонити сусіда:

— Нікому він, бідака, не потрібен.

Він повторював це раз у раз, наводив й інші аргументи, проте дівчата й чути його не бажали.

— Я винищила б усіх таких дідків, — укотре проголосила Антонія.

— Ну добре, добре. Я визнаю, що ви праві. Старі, які чіпляються до дівчат — це жалюгідне, ганебне видовище. Ви праві, абсолютно праві. Але якщо порівняти їх із якимось убивцею, зрадником чи донощиком…

— Вас же Фабер не кривдив. А уявіть себе на моєму місці.

— Звісно, ви ображені, — погодився Відаль. — Прощення Фаберу нема. Але, можливо, цей бідолаха просто не розуміє, яка сміховинна його поведінка, бо зрозуміти це — означає змиритися з тим, що ти вже старий і скоро помреш.

— А мені що до того? — відтяла Антонія.

Вона слушно каже, подумав Відаль, і все-таки, востаннє намагаючись виправдати товариша, відповів:

— Так, ви обидві праві. Фабер старий і потворний, та в цьому не можна його винуватити, бо ніхто не буває старим і потворним із власної волі.

Антонія глянула на нього й похитала головою, мовби почула щось несосвітенне, і згодна була пробачити Відалеві тільки тому, що приймає його таким, як він є.

— Доне Ісідро, ви неможливі. Піду я краще білизну виперу.

— Не кажіть такого при Антонії, — шепнула Неліда, наздоганяючи подругу.

VII

Потім йому полегшало. Довгий день блаженного дозвілля виявився благодатним. За порадою Неліди Відаль не виходив із дому. Опівдні, рушивши до ресторану, він зустрівся з дівчиною в під’їзді.

— Побудьте сьогодні вдома, — сказала вона. — Не ходіть нікуди. Відпочиньте, до завтра й оклигаєте.

— Духом ситий не будеш. А я не маю сили навіть локшину зварити.

— Моя тітка Паула принесла мені тістечок — цілий таріль. Дозвольте вас почастувати.

— Якщо ви прийдете поїсти їх зі мною.

— Ні, тільки не це. Прошу вас, не ображайтеся. Ви ж знаєте, які в нас люди.

Спершу одне, а тоді ще одне; так Відаль і з’їв півдесятка — дуже смачні — і випив кілька мате. Тістечка, проте, були важкі: після обіду він довго спав, як то бувало давно, коли прокидаєшся й не розумієш, чи зараз день, а чи середина ночі.

Після сієсти випив іще одне мате, даремно сподіваючись, що Ісідоріто принесе з ремонту приймач, нарешті спромігся зварити локшини і з’їв її з тертим сиром та вчорашнім хлібом, запивши червоним вином. Коли від страви лишилися самі крихти, з’явився Джимі.

— Я що, спізнився? — запитав він.

— На диво. Уже нічого немає.

— Тільки не кажи, що й у буфеті немає ласощів. Пудингу чи бодай шоколадки.

— Ну ось, шоколадка Ісідоріто. Хоча тобі таке загрожує нестравністю.

— Не хвилюйся, поїсти ще можу, — запевнив Джимі, квапливо вгризаючись у шоколад. — Ви ж через це не посваритеся? До речі, ми думаємо сьогодні зіграти партійку в Нестора. У нього з сином добрі стосунки, так буде надійніше. Прийдеш?

Відаль подумав, що можна й піти — Неліда не знатиме, а він розвіється, поспілкується з хлопцями, відсвіжить голову, яку опосіли похмурі думки після цілого дня самотньої бездіяльності та важкості в животі.

— На вулиці так само холодно? — озвався він.

— Краще вдягнися: вінки тепер дорогі.

Відаль накинув на плечі пончо, і вони вийшли в ніч.

— Що з тобою? — запитав Джимі. — Чого ти зігнувся?

— Нічого. Поперек болить.

— Роки, старенький, роки. Мудрі люди заздалегідь починають боротися проти старості. Коли думаєш про неї — смутишся, підупадаєш духом, і це помітно, бо інші кажуть, що ти передчасно здаєшся. Коли забудеш — тобі нагадають, що на все своя пора, назвуть кумедним стариганем. Хоча цього не уникнути. Дивися, юрба отам на розі — чи просто роззяви, чи каральний загін, як їх тепер називають… Краще нам обійти квартал, щоб не зустрічатися з ними.

— До всього можна призвичаїтися. Гадаєш, за нашої молодості двоє старих аргентинських сеньйорів так само обачно корилися б?

— Тоді всі були розбишаками, але на самоті — хтозна…

VIII

Нестор із дружиною та сином, якого теж звали Нестором, мешкав на вулиці Хуана Франсіско Сеґі, у будиночку, де їдальня й одна зі спалень виходили на вулицю, а решта кімнат — чи то в садок, чи то на пустище. Джимі з Відалем застали решту свого товариства в їдальні. Настінний годинник із маятником зупинився на дванадцятій. Господиня, донья Рехіна, як звичайно, не виходила до чоловікових приятелів; на запитання про неї той недбало махнув рукою вглиб дому.

— Мене чекають у кав’ярні на протилежному боці проспекту, — підвівся Нестор-молодший.

— Альвеара[14], — наголосив Данте.

Усі засміялися.

— Наш викопний старенький, — напрочуд серйозно завважив Джимі.

— Сеньйор Данте мав на увазі проспект Визволителя[15], — чемно виправив Несторів син.

— Данте слушно каже, — мовив Аревало. — Треба опиратися цим ненастанним змінам. Щодвадцять років міняються назви вулиць і номери будинків…

— Це люди змінюються, — підкреслив Джимі й тихенько заспівав «Де подівся мій Буенос-Айрес?»

— Тепер це зовсім інше місто, — додав Аревало. Несторів син попрощався з гостями.

— Ми вам як сніг на голову, — перепросив Відаль.

— Виганяємо вас із дому, — підхопив Аревало.

— Головне — щоб вам було зручно, — сказав хлопчина. — Не хвилюйтеся за мене.

— Це неподобство, що через нас ви мусите йти, — наполягав Аревало.

— Та яке це має значення? — заперечив юнак. — Я добре ставлюся до татових друзів. Хай там що, — прошепотів він.

Нестор-молодший лагідно поплескав батька по спині. Усміхнувся, помахав усім присутнім і вийшов.

— Хороший хлопець, — підсумував Відаль.

— Базікало, — буркнув Джимі.

Нестор поставив на стіл фернет, оливки й арахіс. Рей простягнув захланну руку. Хлопці кинули жереб. Відалю випало грати з Аревало й Джимі, тож усі нинішні партії він уже, вважай, виграв.

— Що ви думаєте про муляра? — запитав Рей із повним ротом.

— Ти знав його? — звернувся Відаль до Нестора.

— Та бачив тисячу разів, навпроти твого будинку, — Нестор, як завжди, вимовляв «р» на французький манір, але ніхто не всміхнувся, крім Джимі: той навіть підморгнув.

— Про кого це ви говорите? — втрутився Данте.

— Я непокоюся: гряде велика зміна, — сказав Аревало.

— Про Реєвого діда, — стримав усмішку Джимі.

— Брешеш, — відрубав Данте.

— Я непокоюся: гряде велика зміна, — повторив Аревало. — Колись про такі події ми читали в поліційних зведеннях, вони ставалися з незнайомцями. А тепер — із нашими ж сусідами.

— Яких ми щодня зустрічаємо, — драматично докинув Рей.

— Ще трохи — і бідні ми, бідні, — простогнав Джимі, знову підморгуючи одним оком.

— Не маєш ти Бога в серці, — осудливо мовив Рей. — І як це уряд заплющує очі на це брехло, яке ширить свою отруйну риторику по національному радіо?

— Мабуть, Фаррелл пробудив свідомість молоді, — замислився Відаль. — Якщо не хочеш слухати «Кухонних балачок», гляди, щоб тебе в старі пелехи не пошили.

— Слушно, — підсміхнувся Аревало.

— Осьде він, отруєний, — вказав Рей. — Наш Ісідро вже говорить, як справдешній демагог.

— Звісно, — притакнув Аревало. — Але ти, Леандро, перебільшуєш. Це вже надто консервативне судження.

— Чом би мені не бути консерватором?

— Чому старих ненавидять? — правив своєї Аревало. — Тому, що вони занадто самовдоволені й не поступаються місцем.

— Хто ж це посуне Гладуна з-за каси? — запитав Джимі.

— Ви пропонуєте поступитися якимсь розтелепам, тільки тому що вони молоді? Зректися плодів своєї праці? Кинути стерно?

— Бурчить затятий старигань, — лукаво проспівав Джимі.

— Дуже смішно, — відповів Нестор і незмінно гаркаво продовжив: — Та хто почуватиметься в безпеці, якщо сьогодні влада не стримає хвилі?

— А пам’ятаєте багатійку з вулиці Уґартече? — пригадав Рей.

— Ту, що з котами? — запитав Аревало.

— Так, ту, що з котами. Що можна було їй закинути? Дивачка, котів підгодовує, ото й усе. І ось учора коло будинку зграя хлопчиськів забила її на смерть, а перехожі спокійно собі дивилися.

— І коти, — додав Джимі, який не любив, коли довго смутяться.

— Вони обнюхували труп, — наголосив Рей.

— Із цим ґальєґо хоч під парасолькою сиди, — звернувся Джимі до Відаля. — Бачив, як у нього шматочок горіха вилетів? Ми, старі, плюємося, коли говоримо. Сам я донедавна не знав того клопоту, але тепер і собі почав. Днями розмовляю з кимось — не пам’ятаю вже з ким, — сперечаємось гаряче — і раптом я посадив йому на рукав білу цяпку. Я продовжую, ніби нічого й не сталось, а сам молюся, щоб він не помітив.

— Із дідом було ще гірше, — сказав Аревало.

— Із Реєвим дідом? — уточнив Данте.

— Ви що, газет не читаєте? — перепитав Аревало. — Дід обтяжував свою родину, і двоє онуків, шести й восьми літ, порішили його.

— Спершу одне, потім друге, — підсумував Рей.

— Ви навмисне мене мучите? — обурився Джимі. — Поговорімо про серйозне. Чи виграє в неділю «Рівер»[16]?

— У чесному змаганні «Ріверові» завжди прибуває сил, — мовив Рей.

— Гладун скаже, як зав’яже, — проголосив Аревало.

— Тільки до чого тут його дід? — роздратовано запитав Данте.

Хлопці заходилися пригадувати звірства на футбольному полі й трибунах.

— Мудрий чоловік сьогодні дивиться футбол по телевізору, — виснував Рей.

— Щодо мене, — озвався Данте, який нарешті спромігся щось почути, — то я на футбол не піду, хай навіть «Екскур-сіоністи» гратимуть.

— Побачите, як я в неділю вболіватиму за «Рівер» на трибуні, — заявив Нестор, оголосивши себе прибічником «справжньої, чесної сутички».

— Тільки вважай там, — благально застеріг його Джимі.

— Самогубець, — флегматично зазначив Рей.

— Нестор піде не сам, а з сином, — заступився Данте.

— Ну, то це інша річ, — цього разу кивнув Рей.

— Чули? — підтвердив Нестор, надимаючись від батьківської гордості. — Ніякий я не самогубець і вважати не маю потреби. Зі мною буде малий.

— Говорити він говорить, — змінив тему Джимі, — а грати не грає. Програвати, либонь, не хоче, думає викрутитися? Старий пройдисвіт, невже в нього вийде?

Програвши поспіль чотири рази, нещасливці сказали, що хочуть відпочити.

Данте пояснив, що мусить раніше лягти, Нестор запропонував іще фернету й горіхів. Рей відповів, що вже північ, і хлопці розрахувалися.

— Зате в коханні нам пощастить — аж гай загуде, — мовив Нестор.

— Чого це вам має пощастити? — відповів Джимі. — Карти ж не винні, що ви програли.

— Лиши нам бодай надію, — з лагідним докором усміхнувся Рей, хитаючи головою.

— Погляньте на нього, — закликав Аревало. — Де й ділася його славнозвісна зухвалість. Ні, недарма Новйон[17] уважав, що вже сама думка про любов робить людину людиною.

Хлопці гуртом вийшли надвір, проте невдовзі розійшлися в різні боки. Залишився тільки Рей.

— Я хочу розім’яти ноги, — мовив він. — Ісідро, проведу тебе додому. Будь ласка, не подумай, наче в мене тільки тої радості в житті, щоб, розвалившись у кріслі, дивитися футбол по телевізору. З повагою до всього цього новітнього мотлоху.

Остання фраза чимось роздратувала Відаля. Дорогою Рей узяв його попід руку.

— Пройдімося ще трохи, — попросив він. — Тепер ти проведи мене.

Вони собі йшли, а Відаль думав про те, що хоче лишитися на самоті, у власному ліжку — влягтися й заснути.

— Потепліло начебто сьогодні, — порушив мовчанку він.

— Як завжди на Різдво Предтечі, хоча цього року й запізно.

Цікаво, думав Відаль, чому вночі йому не докучає те, що мучить удень. Наприклад, люмбаго: удень воно дошкуляло значно сильніше. Мабуть, ніч — це його пора.

— До завтра! — поспішно вигукнув Відаль, довівши товариша до пекарні.

— Я проведу тебе.

Зненацька Відаль здогадався, що Рей, імовірно, хоче сказати йому щось важливе. Якщо не наважиться — так вони, мабуть, і ходитимуть до світанку.

— Чого це тебе вчора не було? — знову заговорив він.

— Уранці? Та то дівчата каверзують…

Рей явно вагався між потребою щось розказати й страхом. Відаль не був допитливий. З егоїзму втомленої людини він вирішив припинити це тиняння.

— До завтра, — мовив він і шаснув у під’їзд. Перед ним промайнуло м’ясисте обличчя Рея з відкритим ротом.

IX

Субота, 28 червня

Уранці в попереку знову запекло. Відаль насилу підвівся, закип’ятив води, одягнувся й випив кілька мате. Неспішно рухаючись то так, то сяк, він ретельно досліджував біль. Кепкуючи з себе самого, порівнював власні дії з манерою доброго гравця в труко — наприклад, Аревало (чи Джимі, що наслідував Аревало), — який відкриває карти одну по одній, навмисне повільно аналізуючи кожен хід. Відтак дійшов висновку, що біль поки цілком собі стерпний і не виправдовує витрат на уколи й аптеку; а потім збагнув, що тепер, як справжній чоловік, він мусить здолати найтяжче випробування: перепрати білизну. «Негайно», — сказав він собі, проте злякався, уявивши, як тертиме й полоскатиме, зігнувшись дугою, і подумки обізвав «мастодонтами» старі широкі й глибокі раковини в їхньому домі. «Таких уже не роблять, — обурився він. — Недарма кажуть, що люди тепер змаліли». Відаль згріб в оберемок труси, шкарпетки, сорочку й майку. «Нічого не вдієш, — похитав головою він. — Поки не виплатять пенсії — та й чи виплатять? — не можна віддавати білизну пралі. Антонія на мене розсердиться, як завжди, коли я не звертаюся до її матері. Проте без пенсії це недозволена розкіш. Чого це я знову говорю сам до себе?»

Донья Далмасія, мати Антонії, була місцевою знаменитістю. Замолоду овдовівши, ця відважна креольська сеньйора з прання й прасування (безперестанку співаючи та жартуючи) вивела в люди вісьмох дітей, кожне з яких було ще й досить пристойно вбране. Тепер, коли всі вони (крім Антонії) мешкали з власними сім’ями, ласкава, щиросерда та безмежно працьовита донья Далмасія взяла до себе трьох блідих онучок, бо син, їхній батько, переживав непрості часи. І все-таки з літами характер її змінився: вийшла на поверхню прихована брутальність, за яку нові мешканці нагородили її насмішкуватим, хоч і по-дружньому, прізвиськом Солдафон. У хвилини гніву ця добродійка не знала міри: хто попадав їй під гарячу руку, той наражався на ризик, проте донья Далмасія швидко відходила й легко прощала кривди.

— Хоч би я нікого не зустрів, — пробурмотів Відаль, ідучи до вбиралень. — Тут же все помічають, навіть те, скільки разів ти в туалеті був, — та, звісна річ, він зустрів Фабера й Неліду, яка прала білизну.

— Я оце пояснював сеньйориті, — озвався Фабер, — що винні не тільки немічні небораки. Винні ще й ті, хто нацьковує.

— Доне Ісідро, ви не повірите. Антонія зі мною не розмовляє.

— Не може бути, — відповів Відаль.

— Та ви її не знаєте — «не може бути». Сеньйор Фабер нічого мені не зробив, а вона вимагає, щоб я до нього ставилась, як до собаки.

— Що ви кажете! — вигукнув Відаль. Фабер кивнув головою.

— А знаєте, ще що? Вона обмовляє мене перед кожним — за те, що я посиділа була у вас.

Утім, Відаль не встиг обуритись, як сподівалася Неліда, тому що прийшли Аревало й Данте з таємничим виразом на обличчях. Дівчина заквапилася геть.

— Ну добре, — сказала вона, — тільки ви не дратуйте людей, не товчіться в них на очах.

Фабер подався до себе. У вбиральню зайшов консьєрж, мало не збивши Відаля з ніг.

— Не можна допускати чвар, хай навіть і незначних, — проголосив він. — Скажімо, сеньйор Больйоло лютує, що хтось залив його водою з горища. Хіба воно того варте? Піду до нього, погляну, що там таке, — він відійшов на кілька кроків, та потім вернувся й патетично додав: — Або ми триматимемося разом, або нас роздушать на всіх фронтах.

— У вас тут людей забагато, — мовив Аревало, коли консьєрж пішов. — А нам, напевне, потрібен спокій. Ми хочемо порадитися з тобою.

— До ваших послуг, — відповів Відаль.

— Не надимайся так. Ми просто хочемо знати. Присутній тут Данте вчора ввечері надумав… розповісти йому?

— Та ми ж для цього й волочилися сюди, — роздратовано мовив Данте. — І що раніше, то краще.

— Учора ввечері він надумав пофарбувати волосся й хоче знати, як ти до цього поставишся, — випалив Аревало.

— Це, як на мене, чудово… — промимрив Відаль.

— Не соромся, — втрутився Аревало, — кажи.

— Пояснити, що мене бентежить? — запитав Данте. — Що люди різні: хтось бридиться сивим волоссям, а інших доводять до сказу діди з фарбованими чупринами.

— Тут ось у чому річ, — сказав Аревало. — Я розповів був Данте, як пішов у готель з одною дівицею, а в дверях ми зіткнулися з іншою парочкою. Моя дівиця як зарегочеться: «Глянь, який дідок». Я глянув — а то був мій однокашник, молодший за мене, тільки весь білий, неначе баран.

— А ти що, фарбуєшся?

— Здурів? На щастя, мені цього не потрібно.

— Є одне «але», — стурбовано завважив Данте. — Коли волосся фарбоване, це помітно.

— Та хто то помітить? — відповів Аревало. — Ніхто ж ні на кого не дивиться. Ми просто бачимо загалом: оцей, мовляв, сивий, а той — голомозий.

— Жінки, напевне, дивляться, — заперечив Відаль.

— Я тебе не чую, — озвався Данте.

— Вони дивляться тільки на інших жінок, щоб потім попліткувати, — правив своєї Аревало.

— Тепер люди стали прискіпливіші, — наполягав Данте. — І ти сам знаєш, що фарбований старигань розлютить їх.

— А голомозий? — запитав Відаль.

— Фарбування сьогодні, — пояснював Данте, — це поки що недосконала процедура. Дуже впадає у вічі.

— Вийди на вулицю — там половина дівчат фарбовані. Дуже видно?

— Ні, — мовив Данте.

— Видно, коли неприродний колір, — визнав Аревало, немовби змінюючи думку на ходу. — Як у брюнеток, що на білявок фарбуються.

— Брюнетки мене не цікавлять. Скажіть мені правду: чи я здаюся молодшим? Я ж не намагаюся нікого обдурити, — вигукнув спантеличений Данте.

— То нащо тобі фарбуватися? — здивувався Аревало.

— Не знаю. Того й запитую.

— Часом єдиний вихід — це плигнути в порожнечу.

— Легко тобі вирішувати за інших. А мені ж ви нічого не кажете: як буде — краще чи гірше? Раніше як було?

«Дурний, вередливий хлопчисько», — подумав Відаль. Уголос же він запитав:

— Що тоді робити голомозому?

Повернулася Неліда.

— Сеньйоре, — тихенько гукнула вона, — вас просить до телефону Леандро.

— Ви зачекаєте?

— Ні, вже йдемо.

— Що ви думаєте робити з цією білизною? — спитала Неліда.

— Виперу.

— Дайте мені.

— Не треба. Ще Антонія понавигадує…

— Та вже ж.

Відалеві довелося притлумити інстинктивну тривогу, щоб увійти в ательє, де працювало зо півдесятка дівчат. А донедавна ж він любив перебувати в товаристві молодих жінок.

— Я збираюся вкласти трохи грошиків у готель, — озвався в слухавці Рей.

— Що ти кажеш!

— Хочу тобі показати. Зможеш вийти сьогодні надвечір? Це недалеко від тебе. О п’ятій — не зарано? — і він продиктував адресу по вулиці Лафінура.

Відалеві не спало б і на думку, що саме ця таємниця гризла товариша напередодні. Мабуть, він нікудишній психолог, подумалося йому. Геть нічого не тямить у людях.

X

«Це неможливо», — подумав Відаль, звернувши на вулицю Лафінура. Утім, через кілька кроків він мусив визнати, що іншого тут нема. Так прояснилися всі вчорашні вагання сердешного Рея: той не наважувався сказати, що хоче купити будинок розпусти. Тепер уже й сам Відаль завагався. «По правді, — сказав він собі, — заходити сюди без супутниці якось незручно». У дверях з’явився широко всміхнений Рей і кивнув товаришеві рукою. Скільки років потрібно прожити, щоб досягнути повної зрілості, позбутися безпідставного сорому? Відаль роззирнувся, мабуть, надіючись увійти всередину так, щоб ніхто його не помітив, і особливо сердитий на довбня Рея за те, що той привертає увагу своїми жестами. Рей обійняв його, вельми втішений, навіть збуджений. Сторонній спостерігач не побачив би в цьому нічого безумного. Що тільки не могли робити тут двоє літніх сеньйорів. Скажімо, придивлятися, чи не купити собі готельчик. Як то незрідка буває, правда здавалася неймовірною.

Рей провів Відаля коридором до патіо, кісточками пальців постукав у двері, не чекаючи відповіді, відчинив і пропустив товариша вперед. На мить завагавшись, Відаль послухався. Оторопілий, як часто буває вві сні, він навіть зрадів, побачивши за письмовим столом, на якому стояла таця з кавою, блідого товстуна — очевидно, господаря.

— Мій друг Відаль, — відрекомендував Леандро. — А це мій земляк Хесус Віласеко.

— Пако, ще одну каву! — крикнув господар. — Міцну й гарячу! Де ще ти знайдеш гіршого слугу, ніж у такому готелі? — тихіше поскаржився він. — Що він тобі подасть, навіть як витягнеш його з ліжка? Холодну каву й теплий лимонад.

З’явився ледачий Пако з горням, блідий, як господар, проте молодший і жахливо нечупарний.

— Доне Хесусе, — доповів він, — знов у вісімнадцятому нам стіну запаскудили так, що блювати охота.

— Це той, що з Анхелікою?

— А хто ж іще? Якщо я його застукаю…

— Пако, ще одну каву. І принеси нарешті гарячу.

— Хто це «з Анхелікою»? — поцікавився Рей.

— Один божевільний. Щоразу пише на стіні: «Анхеліко, я тебе завжди шукатиму».

«Покинутий, — подумав Відаль. — Кличе її з любов’ю, та без ілюзій».

— Бідолаха… — промовив він співчутливо.

— Бідолаха? — перепитав господар. — Оце через таких янголят одного прекрасного дня твій заклад і закривають.

— Так-таки й закривають? — підпустив шпильку Рей.

— Рано чи пізно натрапиш на курву з хвостом, і оббілують тебе, як кролика. Ви всі гадаєте, ніби тут не життя, а свято. Прямо тобі Перу.

— Не прибідняйся, — лукаво урвав його Рей. — З якої ще справи можна мати такі грубі гроші, як ти? Окрім похоронної контори.

— Ти ще й порівнюєш? Їх же ніхто не діймає. А тут потрібні залізні нерви.

Відаль міркував, що в цій розмові змінилися ролі. Покупець розхвалює товар, продавець ганить. Чи їм відбило клепку?

— Що ти знаєш про мої біди? — допитувався Рей у свого земляка. — Щомісяця мушу якось перебиватися, і це ще без дрібних крадіжок та купівлі в кредит.

— А що ти знаєш про раптові перевірки? Ти можеш піддобрити інспектора солодким коржиком, а мені на це й суботнього виторгу не стане. І ще ж, буває, наскочить Почесна комісія громадської ради та надолобні з поліції. Знаєш, кому я заздрю? Дону Еладіо, який змінив таксопарк на мережу авторемонтних майстерень і перевезення м’яса. Пако, де моя кава?

Так вони ще довго розмовляли про дона Еладіо. Відаль міркував, що ці ділові заклопотані люди не квапляться, мовби не мають ніяких справ; натомість йому, безробітному, шкода так гаяти час. І все-таки він намагався знайти щось цікаве в цій вочевидь неминучій виставі; мусять же ті двоє до чогось дійти й сягнути поставлених цілей: продати дорожче та заплатити дешевше. По правді, він і сам уже згоряв від нетерплячки. Тут прийшов Пако й поставив на стіл горня.

— Якщо кава холодна, — сказав він, — то це гості винні. Весь час тільки ходять і дзвонять.

— А ти нарікаєш, — озвався Рей.

— Як же не нарікати, Леандро? Я прошу всього-на-всього чашку гарячої кави.

Прочинилися двері, й жіночий голос запитав:

— Можна?

Пако підійшов поглянути, хто там.

— Це Туна, — повідомив він. — Як ся маєш?

— Здорова була, — сказав господар.

— Нарешті з’явилася, — буркнув Рей, поглядаючи на годинник.

Туна була низенька, мідношкіра, з чорним цупким волоссям і вузьким чолом, випнутими вилицями та дрібними злобними очима, вбрана в нову скромну сукню й помітно застуджена.

— Туно, кави? — запитав господар. — Може, нарешті Пако постарається і принесе гарячу.

— Дякую, не маю часу.

— Не маєш часу? — занепокоївся Рей.

— Ну, так. Зайвого часу не маю.

Відаль підвівся зі стільця; оскільки їх не відрекомендували, він привітався з Туною легким уклоном.

— Що ж, коли так, то ходімо, — запропонував господар.

Туна витягла з сумочки серветку, охайно її розгорнула й гучно висякалася. Відаль помітив, що мокру серветку вона зіжмакала в кулаці і що нігті в неї нафарбовані темно-червоним лаком. Хто вона така? — думалося йому. Посередниця? Ні, не схоже.

— Ми за тобою, — мовив Рей.

Відаль ішов останнім. Нескінченна галерея ядучо-зелених дверей простяглася ген до піддашка; праворуч була відокремлена автостоянка. Господар узявся за ручку першого номера.

— Ні, доне Хесусе, там зайнято, — застеріг Пако.

— Усі номери однакові, — сказав господар і відчинив наступний.

Рей і Туна зайшли всередину; дон Хесус пропустив Відаля, а сам пішов, причинивши двері. У кімнаті були широке ліжко, два нічні столики, два стільці й великі дзеркала. «Я втрапив у пастку», — подумав Відаль, але тут-таки зрозумів, що це безглузде припущення. Скільки ще він, літній, підтоптаний чоловік, лишатиметься в душі дитиною? Ба гірше: полохливою дитиною? Напевне, так воно буде в усіх несподіваних ситуаціях до кінця його днів… У цю мить він завважив, що Рей ніжно цілує дівчині руки.

— Будь чемним, або я піду, — пригрозила вона. — Я казала вже, що не хочу гаяти час.

— Добре, будемо ніби чужі, — покірно згодився Рей.

Він указав Відалеві на стілець, а сам примостився на краєчку ліжка, як чемний хлопчик. У такій позі Рей здавався ще огряднішим і більшим.

Відаль неуважно читав написи на стіні: «Адріана і Мар-ін», «Рубен і Селія», «На спомин про серце ентреріанця[18]», «Пілар і Рубен»…

Туна потерпала від сильного нежитю. Вона сякалася, одну за одною витягаючи серветки, й складала використані на вільному стільці.

— Якщо ти боїшся захворіти… — дбайливо натякнув Рей.

— Якби мені шкодило скидати одяг, — запевнила його Туна, — я вже нагуляла б туберкульоз.

Роздягаючись, Туна охайно вішала одяг на спинку стільця. Гола пройшлася кімнатою, несподівано скромно виконала кілька танцювальних па, екстатично скинула руки вгору та покружляла.

Відаль помітив, що шкіра в неї на животі сірувата, а біля пупка чорніє родима пляма. Туна підійшла до Рея, щоб той її поцілував, а потім заговорила.

— Ти теж нічого не робитимеш? — спитала вона, і Відаль із подивом збагнув, що дівчина звертається до нього.

— Ні-ні, дякую, — хапливо заперечив він і в цю мить відчув огиду, мало не злість.

— Мене не соромся, — реготнув Рей. — Туні це заввиграшки.

Так йому, очевидно, хотілося показати свою владу. Обурений Відаль хотів був відповісти щось, коли це дівчина тоскно промовила:

— Якщо ти нічого не робитимеш, то візьми, будь ласка, на згадку.

Туна витягла із сумочки серветку, приклала до губ і награмузляла помадою під відбитком: «Від Неґри».

— Дякую, — мовив Відаль.

— Тебе кличуть Неґрою? — занепокоївся Рей. — Мені ти цього не казала.

Вона одяглася, попросила заплатити їй і пустилася з Реєм у запеклий торг. Відаль пригадав, що Рей завжди називав розрахунок «моментом істини». Прощаючись, Туна і Рей уже не сварились, а ніжно, як дядько з небогою, цілувалися в щоки.

— Непогана дівуля, — озвався Рей, коли чоловіки лишилися самі. — У мене й інших таких достолиха, на телефоні постійно. Сказати, як я її знайшов? У рубриці «Хатня прислуга» в одному оголошенні так вихваляли її гарну вроду, що я не міг не звернути уваги. Вони хороші дівчата, тільки лигаються з кодлом молодиків. Вірити їм не можна.

Друзі попрощалися з господарем і вийшли на вулицю. Хтозна-чому Відалеві жаль було Рея. Він хотів заговорити до нього, щоб той не подумав, буцім товариш сердиться, але на гадку не спадало нічого, і так вони мовчки пройшли чималий шмат дороги.

— Як швидко її руйнують, — завважив Відаль, минаючи напіврозвалену будівлю.

— У нас лише руйнувати вміють швидко, — підтвердив Рей.

Відаль оглянув руїни. Від будинку лишилась одна кімната без даху — колись, очевидно, то була спальня, — обклеєна шпалерами з темним квадратом там, де, певне, висіла чиясь фотографія, та нутрощі ванної. Перед пекарнею, згадавши, як утік від Рея вчора (так, наче звичка постає з самого лише прецеденту), Відаль, не вагаючись, мовив:

— На мене чекають. Бувай, — і хутко подався геть. Озирнувшись, побачив ту саму картину, що й напередодні: м’ясисте обличчя Рея з відкритим ротом.

XI

Відаль хотів негайно повернутися додому, наче тварина, що поспішає до лігва; проте, відчувши неспокій, вирішив, собі на диво, утамувати нерви, перш ніж замкнутись у кімнаті на ніч. Він думав, що за свої літа пережив уже стільки, аж незбагненно, що його дивує ця сцена в готелі. Та все-таки Відаль порівнював її зі снами, в яких начебто й не відчуваєш загрози чи небезпеки, але чомусь не можеш опиратися химерним чарам довколишніх образів. У цю мить хтозна-чому він пригадав своє дитинство й батьківського пса, бідолашного Шпига, що після багатолітньої невсипущої, самовідданої та гідної служби постарів і заходився ганебно й дурно бігати за сусідськими суками. Тоді, хлопчиною, Відаль, мабуть, уперше в житті відчув розчарування. Дружба зі Шпигом розладналася, а Ісідро спізнав два нові стани душі: гризоти сумління й невтішну тугу.

Тепер він захотів поговорити з Джимі. Той, зі своїм гострим розумом, допоможе йому звести все на жарт, збагнути суть цієї абсурдної пастки, яку на нього наставили. Авжеж, непросто буде переповісти цю притичину, не згадуючи Рея — точніше, не збиткуючись із Рея, — та правда й те, що сам Рей обманув його задля якогось свого потаємного наміру. Хай там як, йому не хотілося навмисне зраджувати товариша. Тут Відалеві згадався вислів, що міг би, напевне, оборонити бідолашного Леандро: «Ми судимо гріх, а не грішника». Та чи довго він зможе доводити Джимі його правдивість? Так, не плекаючи ілюзій, дон Ісідро дійшов до вулиці Малабія, де Джимі мешкав після того, як йому заплатили, щоб він перебрався з колишнього свого помешкання на розі Хункаль та Бульнес. Він вирішив тимчасово оселитися в готелі.

Але, на щастя для нього, тамтешній власник так само вирішив звести нову будівлю, тож і виплачував пожильцям компенсацію, щоб ті якнайшвидше виїхали. Джимі, який прибув одним із останніх, вимагав найбільше, нескінченно зволікав із виселенням та досі мешкав у велетенському будинку, де праворуч від дверей ще висіла чорна лискуча табличка, на якій золотими літерами було виведено «Готель “Нуево Лусенсе”». Разом із Джимі мешкала його білява, бліда й бундючна небога Евлалія, щодо ролі якої ходили різні плітки, оскільки всю хатню роботу виконувала поденниця Летісія, істота з бридкою фізіономією та шкірою, що нагадувала шкіру мумії.

На початку століття «Нуево Лусенсе» був родинною віллою, де кухня та інші допоміжні приміщення розташовувались у підвалі. Світло до кухні проходило крізь напівкругле віконце на рівні хідника. І саме там, на білому тлі мозаїчних стін, щось рухалося, привертаючи Відалеву увагу.

Він зупинився, нахилився, пригледівся. Йому здалося, що в підвалі танцює пара і що міцні обійми в їхньому танці чергуються зі швидким кружлянням, а похитування — з шарпаниною.

Потім він зрозумів, що в обіймах партнера тріпоче ніхто інша, як Летісія. За нею ганявся Джимі, невпізнаваний у пориві чіпкої, настирливої жаги. Обоє, розпатлані, в пожмаканому одязі, являли собою геть нечупарне видовище. Відаль закляк, скорчившись при віконці.

— Наче хтивий пес, — промовив чийсь незнайомий голос за спиною, і Відаль отямився. — Такого старого паскудника треба провчити.

Відаль розігнувся. Згори вниз на нього грізно дивився кощавий юнак, із вигляду — безперечний фанатик.

— Не перебільшуймо, — відповів дон Ісідро, інстинктивно заступаючись за друга.

— Ви так думаєте? — прокурорським тоном запитав юнак.

— Я сам не робив би такого, але він має право, якщо йому цього хочеться, — видушив із себе Відаль.

Дорогою додому він раз у раз оглядався, чи ніхто за ним не йде. Дивна вервечка готелів і карикатурних любощів закінчилася цією гнітючою, малопристойною сценою. Чим він міг дорікнути собі? Тим, що з дурної цікавості виставив друга на глум, а потім не зміг достатньо рішучо за нього заступитись. І знову, лаючи себе за боягузтво й сподіваючись, що таке більше не повториться, Відаль озирнувся.

XII

Неділя, 29 червня

— Гарний сьогодні ранок, — мовив Нестор, заходячи до Відаля. — Нема чого вдома сидіти. Підеш із нами на матч?

— Ні, мабуть, ні. Ще холодно.

— Це тобі тут так здається. Ти не виходив сьогодні?

— Ходив у крамницю й пекарню. Ішов собі, думав про своє, і аж коли повертався, зрозумів, що в місті тихо, як у дні революцій. Це не звичайний недільний спокій.

— Тільки от нині скрізь стоять поліцейські. Кажуть, що не допустять жодних сутичок. Ходімо. Не кисни, чуєш?

— Я тут міркував…

— Про що?

— Про різні дурниці. Про те, що ми вже старі. Що старим у житті не місце, тому що для них нічого не передбачено. Тобто для нас. Новина, чи не так?

— Ти ще не старий. І місце є для всіх. У житті багато цікавого.

— Не знаю, друже. Вийди на площу Лас-Ераса, глянь на дівчат. Людство плодиться невтомно: щороку — по виводку, навіть злидні не вадять.

— Картинка надихає.

— Не дурій. Мусиш визнати, що вони не для тебе. І краще не задивляйся, бо перетворишся на старого паскудника.

Нестор зиркнув на нього круглими невиразними півнячими очицями й заявив:

— Жінки — то ще не все.

— Не все?

— Я думаю, що життя — це низка розваг.

— Наче в японському саду, — додав Відаль.

— Кожному вікові своя радість.

Звідкись почулося гарчання.

— У старості все сумне та сміховинне, — поспішно заперечив Відаль, — навіть страх смерті.

— Раджу тобі піти на футбол: може, тоді зміниш думку.

— Дарма. Щойно я вийду на Лас-Ераса й побачу зустрічних жінок…

— Хочеш, розкажу дещо? Віднедавна жінки мене вже не приваблюють.

Гарчання почулося знову, тепер уже зовсім поряд.

— Та що ти кажеш? — здивувався Відаль.

— Те, що чуєш. Байдуже мені до них. А колись я, пригадую, ледь не зі шкури пнувся!

— Так-таки й байдуже?

— Цілковито.

— Невже? — глузливо перепитав Відаль.

— Ну, майже, — усміхнувся друг. — Натомість я відкрив для себе гроші.

Відаль поглянув на нього з цікавістю, ба навіть із захватом. Знаючи Нестора стільки років, він ніколи не вважав його здатним мислити самостійно. Але, може, Нестор мав рацію. У житті бувають різні несподіванки.

— Я підігрію воду на мате, — сказав Відаль.

— Мені не треба. Я запізнююся.

— Не смій нікуди йти, доки не розповіси, як саме ти відкрив для себе гроші.

— Цілком випадково. Хоча, можливо, все відбувається у свій час, а випадковість — це лиш ілюзія… Знаєш Еладіо з автомайстерень? Його хотіли оштрафувати за недотримання санітарних норм у вбиральні. І я його виручив, бо інспектор — мій друг. Еладіо сказав, що віддячить мені за послугу й допоможе заробити великі гроші. Я відмовлявся: ми з Рехіною живемо собі добре, спокійно, нічого нам не потрібно — та він таки вмовив мене придбати квартиру на виплат.

— Тобто нерухомість? Як Рей?

— Не знаю, як там Рей, а я, щоб дати раду з усіма внесками, мусив відмовитися від додаткових витрат. У тому числі й від розваг із подругами Рехіни.

— Ти розважався з жінчиними подругами?

І знову хтось гарикнув.

— У тебе в сусідній кімнаті, мабуть, лев сидить.

— Це Ісідоріто. Спить, бідолаха.

— Жінчині подруги — то завжди щонайперші серед доступних. Та ось незбагненність людської природи: я враз перестав цікавитися любовними справами. А чому? Бо практики не стало — чи, якщо хочеш, забракло новизни. З іншого боку, я зацікавився капіталом і накопиченням власності.

— Хіба тобі однієї квартири мало?

— Я замислився, що отримає Нестор, мій син, коли сплатить податок на спадщину.

— Воістину похоронна думка, — проказав Відаль, наслідуючи Джимі.

— Скоріше просто природна. Ти скажеш, що після злиднів чоловікові захочеться спокійного життя. А я, щойно виплатив за одну квартиру, вплутався в купівлю наступної. Так і кручуся, на повну котушку. Ну, але серйозно — чого ти не хочеш піти на футбол?

— Не заздрю я твоєму малому. Став нянькою при стариганях.

— Скільки тобі товкмачити: ти не старий. І знаєш що? Мій син казав, що він тебе запрошує.

— О котрій ви йдете?

— О дванадцятій.

— Гаразд. Якщо я доти не прийду — ідіть самі.

— Спробуй прийти. Тобі треба розвіятися.

XIII

Ісідоріто все ще спав. Не так від голоду, як для того, щоб дати синові перепочити, Відаль самотужки зготував собі перекуску: зварив на твердо яйце («Потім колотиме в боці, як віднедавна»), підсмажив грінки, відкраяв скибку чубутського сиру[19], узяв айвового джему й налив келих вина. Швидко поїв, накинув на плечі пончо, глянув на годинник. Якщо не гаяти ні хвилини, їх іще можна застати. Зустрівши в під’їзді Неліду, Відаль подумав, що їй не треба навіть чепуритися, як Антонії й іншим сусідкам. У звичайній святковій сукні вона вже була прегарна. Відаль міркував, як висловити дівчині свій захват, але, боячись, що це видасться недоречним залицянням, заговорив про погоду: мовляв, ніяк не потепліє.

— А мені відчувається навпаки, — заперечила Неліда.

— Пора б уже.

До них, накульгуючи, підійшов консьєрж і, чемно привітавшись, нехай мимохідь, долучився й собі до розмови.

— Правду кажете, — мовив він. — Затягнувся цього року холод аж до Різдва Предтечі.

— Таки так, — відповів Відаль. — Я вже промерз до кісток.

— Свинство це достеменне, — озвався консьєрж, начебто сам до себе. — Вогкість, застуда, грип…

— Що це з ним? — запитав Відаль, щойно консьєрж відійшов.

— Тобто?

— Він мовби сам не свій. Згорблений і кульгає, як завжди, але наче принишк.

— А що ви хочете? Його ж відлупцювали палицями.

— Нарешті він дістав по заслузі. Сильно побили?

— Добряче. У цьому ж під’їзді. Хіба ви не чули?

— Так, тепер пригадав. Уранці якось?

— Опівдні.

— Так, саме опівдні, в четвер, — Відаль подумав, що для балачок про консьєржа вона занадто вродлива, тому запитав: — Чого це така красуня стоїть тут сама, на порозі?

Він хотів зробити дівчині комплімент, але спромігся лише на незграбну безцеремонність.

— Чекаю на свого жениха, — відрізала Неліда.

Ці слова встановили між ними дистанцію. Відаль усміхнувся, сумно поглянув на Неліду й пішов, хитаючи головою. Яке безглуздя, думалося йому, він, дорослий чоловік, хвилюється через бажання позалицятися до дівчиська, а надто через одненьку невинну розмову. Це взагалі непростимо. Так, намагаючись опанувати себе, Відаль роззирнувся, нібито щось шукав, і тихо промовив: «Нестор не перебільшував. Ранок і справді гарний». Він ішов, огинаючи смітники, розставлені обабіч вулиці довгими паралельними рядами. Вони стільки років товаришують із Нестором; чому ж донині Відаль зовсім його не знав? Чи він аж такий байдужий? «Звісно, допитливим мене назвати важко, а без цікавості й відкриттів не буває; одначе всі допитливі люди, яких мені випадало знати, дурні». Виявляється, Нестор може вхопити суть і викласти її доступними словами. І як не полюбити його після історії про гроші та клинів із себе самого? Так багато говориться про самотність, але хіба можна бути самотнім із друзями?

На розі біля хідника дон Ісідро завважив візок лахмітника, навантажений пляшками й старими газетами. Збоку на візку було написано: «Збір вторинної сировини». Міркуючи про те, що зусилля міської влади гуртують людей і точно визначають місце кожному, ліворуч біля стіни, метрів за два від себе, Відаль зненацька почув звук, наче вибух. Іще не оговтавшись від миттєвого замішання, побачив лахмітника, який, без жодної на те причини й, очевидно, добряче прицілившись, жбурляв уже другу пляшку. Дон Ісідро відчув на обличчі вітер, озирнувся в пошуках підтримки, але на обличчях трьох-чотирьох випадкових роззяв — один збирався перейти вулицю й зупинився, ще кілька базікали біля брами сусіднього житлового будинку — враз побачив лютий вишкір хижаків, ладних кинутися на жертву. Відаль інстинктивно крутнувся на місці й дременув геть, проте невдовзі з подивом зрозумів, що втомився — а в юності ж у «Спортіво Палермо»[20] він добре долав короткі дистанції — і що біжить дедалі повільніше. Йому стало лячно. Раптова й незаслужена агресія, втома (ознака несподіваної фізичної немочі), кволий біг, іще страшніший, ніж сам напад, — усе це дуже його схвилювало. Неліда, яка все ще стояла в під’їзді, простягла йому руки й підтримала.

— Ісідро, що таке? — запитала вона.

Відаль завагався. Чи це збентеження пов’язане з тим, що допіру сталося? І як пояснити, щоб Неліда не подумала й не сказала «пусте, невелика біда»? Чи не опиниться він у становищі хлопчака, що, налякавшись, зумисне перебільшує небезпеку? Тепер він уже не той, що колись. Заводіякою Відаль ніколи не був, та не був і вайлом. І ось уже вдруге за тиждень ця дівчина проводжає його додому. Раніше так не було. Ні, він мовчатиме. Що йому ще залишається? А якщо Неліда візьметься розпитувати? Скільки тоді мовчати? Що довше він зволікатиме, то менш правдиво прозвучить зізнання, і Неліда втратить довіру до нього.

Утім, вона нічого не питала. Відаль дивився на неї з удячністю, аж доки не зрозумів, що це означає. Вона, мабуть, думає, що йому дуже й немає чого пояснювати.

— У мене жбурляли пляшки, — вимовив він передовсім із самолюбства.

Сидячи поруч на ліжку, Неліда гладила і пригортала його. «Вона вважає мене старим, — подумав Відаль, — от і ставиться, як до маленького хлопчика».

XIV

Відаль розглядав її зблизька — губи, відтінки шкіри, шию, руки, такі виразні і загадкові — і раптом подумав, що не поцілувати дівчину буде нестерпно. «Я збожеволів», — сказав він собі. Поцілувати Неліду означало би знищити ніжність, яка струмує від неї. Ні, так не можна, він розчарує дівчину, а себе виставить егоїстом, нездатним правильно зрозуміти щедрий порух душі; лицеміром, чемним з вигляду, та насправді пойнятим брудною хіттю; дурнем, який насмілився її виявити. «Таке зі мною вперше, — подумав він (а заразом відзначив, що самокоментарі вже стали для нього звичкою). — Раніше в таких ситуаціях я поводився так, як годиться чоловікові з жінкою, а тепер…» А раптом він помиляється? Раптом із невиправної сором’язливості втрачає чудову нагоду? Чом би не дивитися на речі просто, не думати, що Неліда й він?..

— Нелідо! Нелідо! — голосно покликав хтось у під’їзді.

Неліда зашарілася. Дон Ісідро мало не звелів їй вийти від нього через суміжну кімнату, але, на щастя, змовчав, усвідомивши, що ця дурна та ница пропозиція образить горду дівчину. Вона поправила спідницю й зачіску. Відаль міркував, що будь-хто, побачивши їх удвох, не візьме на віру жодних пояснень, а його вважатиме брехуном чи щонайменше бовдуром. Це суперечило його нещодавнім думкам.

Неліда відчинила двері і вийшла, піднявши голову й не дивлячись на Відаля. Той прислухався. Спочатку було тихо, а потім сердитий чоловічий голос запитав:

— Куди це ти поділася?

— Не кричи на мене, — відповіла вона.

Відаль підвівся, готовий її захистити. Постояв, дослухаючись, але почув лише, як віддаляються кроки, і впав на ліжко, збагнувши, що нічого більше не вдіє. Звиклий до розчарувань, спробував відігнати прикрі думки, щоб заснути; трохи поспав, а прокинувся відпочилий і в доброму гуморі.

«Закохані палко сваряться й хутко миряться», — думав Відаль, тамуючи страх за Неліду.

Він рушив у туалет — нарешті успішно: ніхто йому не зустрівся. Попив холодної води з-під крана, збризнувши лице: на щастя, цілком безпечна розвага. Після епізоду з лахмітником найрозумніше було б, напевно, сидіти у себе в кімнаті. Хіба не читав він десь у журналі, буцімто люди влазять у халепи тому, що вештаються казна-де? Але припізнишся — й життя збіжить; це правда, отож Відалеві захотілося вийти до друзів на площу Лас-Ераса, звично сісти на лавку й погрітися проти сонечка.

XV

Відаль зрадів, ще здалека помітивши Джимі. Не впізнати його було годі: Джимі сидів на лавці біля пам’ятника в старому сірому пальті з рудуватими підпалинами від праски, звернувши до сонця гостре рожеве лисяче обличчя, вкрите кількаденною білявою щетиною. Він ніби й куняв, проте, достеменно як лиса, заскочити його не вдалося.

— Нині на вулиці безпечніше, ніж удома, — промовив Джимі. — Ти згоден?

Він говорив привітно, та дещо зверхньо. Відаль подивився на нього з любов’ю, знаючи, що цей подеколи дошкульний тон становить суть ексцентричної особистості Джимі і не конче свідчить про його ставлення до співбесідника. Давня дружба — немов великий, зручний будинок, де можна розкошувати собі на втіху.

Можливо, тому, що всі негаразди лишилися вже позаду — напад, ворожі погляди свідків, поспішна втеча, довга сцена з дівчиною, загалом приємна, проте зіпсована його полохливим ваганням, — можливо, тому, що все це минуло, а ще тому, що Відаль відпочив і, ладний забути про біди, рішучо дивився вперед, його посіло нестримне, п’янке бажання поговорити.

Неначе воїн, який співає гімн перед битвою, він подумки проказав рядок із вірша, котрий давно, ще за його дитинства, любив декламувати батько:

«Що заподіє нам підступна доля…»

— А розказати, що зі мною сталося? — безтурботно озвався Відаль і переповів усе, що діялося в будинку розпусти. Джимі слухав заворожено, насилу тамуючи конвульсивний смішок, аж його викривленим рум’яним обличчям заструменіли сльози.

— Бачиш, які огидні дідки, — підсумував він. — Мало сердешному Рею робити паскудство. Він хоче, щоб інші на це дивилися.

— Він ніякого паскудства не робив, — заперечив Відаль.

— У тім-то й річ, — розвеселився Джимі. — Він хоче публічно себе принижувати.

— Як можна хотіти такого?

— Ти не знаєш, якими брудними бувають старечі слабкості.

Відаль уявив, як Фабер підстерігає дівчат коло виходків, як Леандро слиняво цілує руки Туні, як Джимі бігає за Летісією, мов хтивий пес.

— Вони мерзенні, але мене не смішать, — мовив він. — Скоріше обурюють.

— А мене ні. Люди стали такі дражливі. Про мене, то всякий старий перетворюється на карикатуру. Вмерти від сміху можна.

— Чи від смутку.

— Чого? Може, ти сам боїшся вплутуватися в цю гонитву?

— Може, і так.

— У грандіозний похід личин.

— Кожен заздалегідь готує собі маскарадний костюм, — притакнув Відаль.

— Який не завжди пасує, — докинув Джимі, помітно натхнений порозумінням із другом. — Висить, мов позичений. Чисто тобі комедія.

— Страх Господній. Це так принизливо. Людина з власної волі й без сорому здається на глум.

— На гидування. Дрижить і слиниться, наче слимак. Не думав, що Рей до такого дійде. За касою приндиться, а в душі ховає від нас пікантні секретики — цілу чорну безодню.

— Не перебільшуй.

— А знаєш, що справді огидно? Він, мабуть, слинив її так само ласо, як гребе собі сир та арахіс.

— Так само, як ти мацаєш Летісію, — не подумавши, мовив Відаль і жахнувся. Він хотів захистити Рея, а не образити Джимі.

Той не образився.

— То це ти бачив нас із вулиці, — весело й гучно зареготав він у відповідь. — Я так і подумав, але пригледітися не встиг. Бо ця дуринда знову від мене втекла б. Не можна втрачати нагоди. Як ти вважаєш?

— Нагоди бувають різні.

— Потім жалкуватимеш до смерті.

— З твоєю подружкою — навряд.

— А що в ній поганого? У моїй, як ти кажеш, подружці? Усі жінки, по суті, однакові, а з такими, як вона, можна й горя не знати.

— Ти мені, звісно, вибач, але вона не красуня.

— А я уявляю іншу. Головне — щоб хоч якась тобі подобалася. А коли жодної не пригадаєш, тоді вже, як не крути, пора хвилюватися, бо це означає, що ти постарів.

Отак завжди. Ви впевнені, що загнали його на слизьке, але змигнути не встигли, як уже слухаєте його мудровані настанови. Джимі непереможний.

— Тобі пальця в рот не клади, — завважив Відаль зі щирим захватом. Він думав, що серед стількох зневірених Джимі лишався опорою світу — принаймні їхнього товариства.

Сонце вже не гріло; друзі вирушили додому. Зненацька увагу Джимі привернуло таксі, яке повільно сунуло вулицею Каннінга в їхній бік.

— Хочеш сісти?

Машина пригальмувала на середині кварталу.

— Чого це раптом? Я просто дивлюся, і все. У наші дні не можна ґав ловити. Б’юся об заклад, ти не побачив, що біля водія сидить шпиг.

Вони перейшли дорогу й наблизилися до машини. У салоні плакала незнайома стара.

— Що могло з нею статися? — здивувався Відаль.

— Не втручайся.

— Бідолашна жінка.

— І потворна. Чого ти так осміхаєшся? Я не дивлюся на неї. Бо ще зурочить.

— Я вже піду, — відповів Відаль.

— Сьогодні ввечері граємо у Рея, — нагадав йому Джимі.

«Він правду каже, — подумав Відаль. — Дарма я дивився на цю баберу. Ніби не знаю, що життя завершується відчаєм».

XVI

Не доходячи до вулиці Сальґеро, Відаль зустрів сина.

— Яка удача, — завважив він.

— Не певен. Здається, ти зовсім не розумієш теперішніх настроїв.

Нерозв’язний конфлікт поколінь, подумав Відаль, проте заперечив сам собі: нічого подібного. В усьому винна ота лікарка-психолог — малому за повірницю й оракула, — а коли не вона, то Фаррелл і молодотурки. По правді, дон Ісідро вже й не намагався зрозуміти всі ті нісенітниці, які навалювалися на нього щогодини.

— Як матч? — поцікавився він, щоби змінити тему.

— Не питай. У наших де й дівся командний дух. Кроста розповідав, що їхня дисципліна — то вже міф. Вони тепер економістами поробилися: грошей би їм, грошей і ще раз грошей. Щовечора пиятика й жінки, напередодні матчу похапцем прибігають на стадіон, тренуються до знемоги, а потім грають, як сонні мухи. І всі дивуються, чого це від нашого великого національного футболу залишилася хіба сама тінь.

— Чи не тому, що старі гравці ні до чого вже не годяться?

— Геть ні до чого. Що ви знали тоді про командну роботу й тактику? Ти ж не будеш порівнювати егоїстичний футбол, де панують фіґлі-міґлі й сутий індивідуалізм, і нинішню гру, з науковою точністю вивірену в усьому своєму перебігу.

— Інциденти були?

— Трохи колотнечі на трибунах — так, нічого особливого, переважно зразковий порядок, усе культурно, публіка навіть знудилася.

— Слухай, поки я не забув. Баламут просив мене поговорити з тобою.

— Поговорити? Про що?

— Про його вставну щелепу. Чи зможе він якось іще повернути її?

— Я мушу ще й за нього заступатися? Ви всі подуріли. У мене й без того сутужне становище, а рідний батько добити хоче.

— Що сталося?

— Ти ще питаєш. Я не хотів нічого розповідати, щоб не тривожити, але знаєш, що кажуть?

— Що?

— Отой, який городину розвозить, і його посіпаки якось прознали, що ти сидів на горищі. Здається, вони розлючені.

Відаль нічого не відповів, щоб не дратувати сина, а передовсім — щоб той не пустився у свої догматичні розумування, які так шкодили їхнім стосункам. Мовчки вони дійшли до вулиці Паунеро. Відаль пригадував слова однієї сусідки, сказані, коли Ісідоріто був ще немовлям: «От би побачити вас колись: гулятимете разом — від гордощів аж надиматися будете».

— Не хочу тобі докучати, але ти знаєш, який Баламут, — настирний і безцеремонний.

— А ще дурний.

— Він не сам. Небіж за нього — у вогонь і в воду.

Ісідорітове обличчя побуріло, ніби чай, у який перелили молока. Повні губи вигнулися вниз у розпачливому жорстокому страху.

— Послухай, — промовив він, — і зрозумій якомога скоріше: знаєш, на кого зрештою вийдуть усі ці групи приборкання? Не створюй мені зайвої мороки, а краще — задля свого ж добра — навчися домовлятися з людьми і дай мені спокій. Моя теперішня доля й так незавидна.

— Добре, але ж Больйоло, дядько й небіж… якщо вони нападуться на мене…

— Зараз в усіх руки зв’язані, і в них також. Онде Кобилка — Антонія — така була запекла активістка, а тепер молиться, щоб на неї ніхто уваги не звернув. Небіж Больйоло сидітиме тихо бодай заради неї.

— У Антонії якась біда?

— Слухай, де ти живеш? Не знаєш навіть, що в доньї Далмасії виявили швидкоплинний атеросклероз?

— Бідна жінка.

— Бідні її внучки. У неї хвороба просувається ззовні всередину, зачепила якийсь там центр; тепер у ньому не виробляється те, що має, і жінка геть перетворилася на чоловіка. Якщо дівчат від неї не заберуть, вона їх зіб’є на квасне яблуко. Жахливий скандал.

— Недобре так говорити. Вона ж годиться тобі в бабусі.

— По-перше, хто сказав, що мені потрібна бабуся? По-друге, ця жінка перетворилася на гадюку, яку треба знищити. А ти — чого ти ще хочеш? Поки вони там колотяться, до тебе їм діла не буде.

Звернувши на вулицю Паунеро, Відаль ураз відчув, що поруч нікого нема. Він глянув туди, де мав ступати Ісідоріто. Нікого. Озирнувся на ріг: син віддалявся в напрямку вулиці Бульнес.

— Ти що, не йдеш додому? — гукнув Відаль.

— Іду, старий, іду. Зроблю тут дещо й повернуся, — відбуркнув Ісідоріто.

Відаль подумав, що рано чи пізно в житті неминуче надходить час, коли всі твої дії викликають хіба що роздратування. Тоді лишається єдиний спосіб відновити втрачений авторитет: померти. «Скоро діждеться», — майнув у нього в голові двозначний висновок.

Так він дійшов додому. У під’їзді, зіпершись на двері, стояв Больйоло. Злякавшись, чи той не підслухав, бува, його розмови з собою, Відаль підкреслено ввічливо привітався:

— Сеньйоре Больйоло, як ваші справи? Що чувати?

Сусід відповів не одразу.

— Не дивуйтеся, що я не хочу вітатися з вами, — сказав він нарешті. — Для мене той, хто не виконує моїх прохань, однаково що мертвий. Ба гірше: я ставлюся до таких як до дрібної наволочі.

Глипнувши на Больйоло знизу вгору, Відаль стенув плечима й пішов до себе. Замкнувся й пообіцяв собі неодмінно відлупцювати його, коли виросте. У кімнаті було холодно. «Дивно, — подумав Відаль. — Щойно ми розмовляли про нього з Ісідоріто, а через кілька хвилин я його зустрічаю». Ці знаки — чи радше збіги — нагадують нам про те, що життя, цілком обмежене й конкретне для людини, чутливої до нетутешніх пересторог, завжди готове втягнути її у вир надприродних страхів. Відаль поставив грітися воду. Треба при нагоді поговорити про знаки з Аревало. Замолоду, під час безконечних нічних прогулянок, хлопці вели блискучі філософські диспути, але з літами, напевне, втомилися від життя. Відаль узяв собі мате, умостився в кріслі, заплющив очі й почав гойдатися, потроху цмулячи напій. На вулиці залунала сирена — із тих, що колись стояли на автомобілях. Потім Відаль почув, як удалині, хитаючись на повороті, до нього з металічним скреготом мчить трамвай, і зрозумів, що йому це сниться. Усі недавні події забулися; тепер дон Ісідро сподівався побачити себе на світанку в рідному домі на вулиці Парагвай, де в сусідній кімнаті спали батьки. Почувся гавкіт. Це, мабуть, Шпиг, їхній пес, прив’язаний у дворі до гліцинії. Відаль уявив — чи то йому наснилось, — як переказує цей сон Ісідорітові, а той погоджується, мовляв, усе це дуже кумедно — старі трамваї та автомобілі з такими чудернацькими сиренами. І ось уже стало непросто відрізняти думки від сну. Уперше Відаль зрозумів, чому кажуть, наче життя — це сон: коли довго живеш, події свого життя, як і сон, стає неможливо переказати, тому що нікому це не цікаво. Та й люди, коли помирають, лишаються для живих тільки героями сновидінь: вони забуваються, тануть в імлі, мов сни, колись такі реалістичні, про які тепер ніхто не хоче слухати. Інколи батьки знаходять вдячних слухачів у власних дітях, і так померлі чіпляються за останнє відлуння життя в довірливій дитячій уяві, допоки те не згасне в пам’яті, наче вони ніколи не існували. Відаль сказав собі, що йому пощастило — у нього досі є друзі: Нестор, Джимі, Аревало, Данте, Рей. Мабуть, він і справді задрімав: коли у двері постукали, він підскочив. У кімнаті запали сутінки. Відаль провів рукою по волоссю, поправив краватку і відчинив. На порозі тьмяніли силуети двох чоловіків.

XVII

Швидко оговтавшись, Відаль упізнав Еладіо з авторемонтних майстерень. Другий, який тримався позаду, був йому незнайомий.

— Сеньйори, чим можу служити? — озвався Відаль, корячись давньому звичаю гостинності. — Заходьте, будь ласка. Заходьте.

Еладіо був невисоким літнім чоловічком, кривоносим і чисто виголеним, з апатично вигнутими вустами. Він шепелявив, і від цього здавалося, начебто між зубами в нього піниться слина.

— Ні, дякую, — мовив він. — Ми мусимо вернутися до друзів.

— Не стійте в дверях, прошу вас, — наполягав Відаль.

Гості все-таки не зайшли, а він не здогадався ввімкнути світло. Його дратувала якась нарочита стриманість у поведінці Еладіо. Крім того, Відаль не міг зрозуміти, пощо прийшов незнайомець, хто він такий і чому їх не відрекомендували.

Чужинець ховався в сутінках. «Я десь його бачив, — міркував Відаль. — Когось він мені нагадує». Еладіо помітно нервувався. Якщо вони принесли йому кепські новини, подумав Відаль, то мали б усе пояснити одразу. Вони розбудили його, урвали спогади, а тепер ще й поводяться якось незрозуміло. Він хотів був утретє запросити їх увійти, коли побачив, що Еладіо ніяково всміхається. Відаль онімів від подиву, і тим неймовірніше після цієї усмішки прозвучали слова.

— Сталося дещо погане. Не знаю, як і сказати вам, — Еладіо знову боязко всміхнувся й повторив: — От не знаю і все. Того і взяв з собою хлопчину. Сам я такого робити не звиклий, боявся йти, а вдвох, як то кажуть, легше. Бачте, який я збентежений — навіть не познайомив… це Пако. Знаєте його? Пако, слуга з готелю. І як там той нещасний Віласеко? Нікого немає, мусить самотужки поратися. Ніби бачу: швендяє від одного ліжка до іншого…

— Слухайте, погане чи ні, але розказуйте: що таке?

— Нестора вбили.

— Як це?

— Отак. На трибуні. Не віриться.

— Де біля нього чувають? — запитав Відаль, пригадуючи нещодавній дотеп Джимі у відповідь на ті самі слова.

— Не знаю. Друзі в нього, у домі сеньйори Лабарте.

— А син?

— Не питайте. Бігає, напевно, бозна-де, залагоджує формальності. То ж була насильницька смерть. Доне Ісідро, я хочу сказати, що дуже вам співчуваю. Ви були добрими друзями. Я Нестора й сам любив. А тепер нам час повертатися.

— Я з вами. Зачекаєте? Тільки надіну пончо. Мені здається, чи знову похолодало?

Замикаючи двері на ключ, Відаль почув у під’їзді сміх. Там стояли Неліда, Антонія та Больйоло. Зненацька вони замовкли. Відаль привітався з ними скупим кивком, гадаючи, що дівчата й навіть Больйоло виказують повагу та розуміння до його почуттів. Це припущення збудило в ньому певну подобу гордості. Проте на вулиці він замислився над тривожним питанням: що спільного у Неліди з Больйоло? І ще подумав, що друг допіру помер, а він уже почав забувати його. Насправді ж Відаль картав себе несправедливо: у цю мить Несторова загибель роздвоювала його свідомість і змінювала все довкола, мов пропасниця: жовтаві стіни сусідніх будинків тиснули на нього, наче тюремний мур. Неподалік у ряд палало три-чотири багаття; їхня червона заграва перепліталася з тінями, поглиблюючи перспективу вулиці. Від цього Відалеві стало сумно й самотньо.

— Нині ж Петра й Павла, — нагадав Еладіо. — Діти й дорослі палять вогонь та дуріють.

— Теж мені веселощі, — проказав Відаль. — Вони страшні, як чорти.

XVIII

Друзі тулилися в домі Нестора біля гасової пічки в їдальні, жваво бесідували й курили. На пічці стояла каструля з водою та евкаліптовим листям. Настінний годинник зупинився на дванадцятій. Джимі вголос читав газету. З появою новоприбулих усі замовкли. Хтось кивнув головою.

— Що тут скажеш? — меланхолійно промовив Рей.

Відаль помітив, що Аревало в новому костюмі. «І без лупи. Диво дивне. Треба обговорити це з Джимі», — подумав він, а тоді, згадавши про Нестора, запитав:

— Як це сталося?

— Ми ще не знаємо деталей розслідування, — урочисто відказав Рей.

— Нащо тільки син туди пішов? Базікало мале, — озвався Джимі.

— Про що ви говорите? — запитав Данте.

— Усі ви свідки, — заявив Рей, — я намагався його відрадити. Навіть назвав самогубцем.

— Бідолаха, він думав, що все буде добре, якщо вони підуть удвох із сином, — завважив Аревало.

— Я назвав його самогубцем, — повторив Рей.

— Шкода хлопчини, — мовив Відаль. — Такий тягар на його сумлінні.

— Я думаю, він спатиме спокійно, — заперечив Джимі.

— Про кого вони говорять? — знову втрутився Данте.

— Я назвав його самогубцем, — відповів Рей.

Увійшов огрядний лисий чоловік із кам’яним обличчям, м’яким тихим голосом і велетенськими лискучими та зморшкуватими руками. Друзі пояснили, що це родич Нестора чи доньї Рехіни.

— Де вона? — запитав Відаль, коли прозвучало ім’я господині.

— У себе в опочивальні, — пишномовно відказав Рей.

— Можна, я привітаюся з нею? — попросив дон Ісідро.

— Там сусідка, — відповів Данте.

— І все-таки я хотів би…

— Дай жінці спокій, — роздратовано порадив Джимі. — Ти ж її взагалі-то ніколи не бачив.

— Що ти читав? — змінив тему Відаль.

Увійшли два юнаки. Один високий, незграбний та сухорлявий, із прищавим лицем; другий, опецькуватий, мав напрочуд круглу голову й банькаті очі, що мовби поглядали знизу вгору з неприхованою цікавістю. Юнаки привіталися звіддалік, нервово сіпнувши головами, і примостилися в протилежному кінці їдальні.

«Там, де найхолодніше, — подумав Відаль. — Нам, старим, пощастило: ми бодай коло пічки. Запах евкаліпту вкупі зі смородом гасу допомагає від застуди». І знову згадав про Нестора.

— Бачиш? — указав на хлопців Джимі. — Ці двоє мені не подобаються.

— Що ти читав?

— «Ультіма opa». Статтю про «війну зі свинями».

— «Війну зі свинями»? — здивувався Відаль.

— От і я питаю, — втрутився Аревало, — чому «зі свинями»?

— Коли правильно казати «зі свиньми», — докинув Рей.

— Я не про те, — заперечив Аревало. — Нащо взагалі вживати таке означення? Вони там навіть слóва дібрати не вміють. Хіба не краще сказати «з вепрами»?

— Достатньо одного пронози-репортера, і вже ціла країна торочить про «війну зі свиньми», — зазначив Рей.

— Не зовсім так, — відповів Данте. — «Критика» це називає «полюванням на сичів».

— «Сич» звучить краще. Недарма він символ мудрості, — заявив Аревало.

— Але визнайте, — підморгнув Джимі Аревалові та Рею, — ви воліли б називатися «вепрами».

Хлопці засміялися. Увійшла сусідка, несучи на таці чашки з кавою.

— Тихіше, сеньйори, — дорікнула вона. — Не забувайте, що в домі небіжчик.

— Його вже привезли? — запитав Відаль.

— Іще ні, та це не має значення, — відрубала сусідка. — Добра кава?

— Яка дикість, — відповів Данте. — Небіжчика везуть, а ми й бровою не ведемо.

— І що це за балачки такі про сичів і свиней? — звернувся Відаль до Джимі, розмішуючи цукор у чашці.

— Хто його зна.

— Звідки вони це взяли? Кажуть, наче старі люди — жадібні, захланні та смердючі егоїсти, — пояснив Аревало. — Геть як свині.

— А я згоден, — притакнув Джимі.

— Подивимось, якої ти заспіваєш, — застеріг його Данте, — коли вони й до тебе доберуться.

— До мене — ні, — відповів Джимі. — Я не старий. Мене всі запевняють, що я в самому розквіті сил.

— І мені те саме говорять, — озвався Рей.

— А мені вже стільки разів це казали, що й чути набридло, — докинув Данте.

— Куди тобі до нас, — роздратовано буркнув Джимі.

— Недарма ескімоси й лапландці вивозять своїх старих у тундру, щоб вони там замерзли на смерть, — сказав Аревало. — Захистити старих можна хіба жалісними сентенціями, мовляв, вони стільки для нас зробили, у них також є почуття, вони теж мучаться і так далі.

— Шкода, що молодим це невідомо, — іронічно завважив Джимі, — навіть активістам молодіжних комітетів. Тільки нам, бідолахам.

— Найгірше, — озвався гість із велетенськими руками, — це те, що їм не потрібні розумні пояснення. Їм вистачає тих, які в них є.

Увійшов низенький худорлявий чоловічок з обличчям гострим, немов голівка ціпка.

— Ви знаєте, як це сталося? — запитав він.

— Я скажу так, — мовив Аревало. — В основі цієї війни зі стариганями на користь молодих — сентиментальні фрази.

— Ви знаєте, як це сталося? — повторив новоприбулий. — Здається, його скинули на землю й затоптали ті, хто виходив і сходив з трибун.

— Бідолашний Нестор, ці виродки розтоптали його на смерть, — озвався Відаль. Із протилежного кінця вітальні високий хлопець оголосив:

— Вони вже їдуть.

— Тоді я піду собі, — сказав Еладіо. — Лишимося ми тут чи ні, сердешному Несторові це вже не допоможе.

— Ви мої боржники, — застеріг друзів Рей. — Я замовив вінок від імені всіх.

— Чи то він у тебе золотий, чи то тебе надурили, — відповів Данте, витягаючи гроші.

— Хіба я не казав тобі, Ісідро, — підморгнув йому Рей, — що вінки тепер дорогі?

XIX

По стількох роках дружби Відаль уперше опинився в Несторовій кімнаті. «Ми не ділилися особистим, — подумав він, розглядаючи фотографії незнайомих людей, — та це не вадило нам бути друзями». Зараз кожен готовий вилити тобі душу, а справжніх друзів катма, — велемудро підсумував Відаль.

— Біднесенький, як його понівечили, — мовила якась жінка.

Навіть сама звістка про загибель Нестора не вразила його так, як ці ніжні слова. «Я плáчу, як дитя, — подумав Відаль. — Або як лицемір. Ганьба та й годі».

Він заплющив очі. Не хотів, щоб останнім спогадом про товариша стало його неживе обличчя. Думав був привітатися з господинею, але донья Рехіна здавалася такою байдужою і старою, що Відаль опустив простягнуту руку й повернувся в їдальню.

— До твого відома, — озвався Аревало, — цей сухоребрий був на трибуні.

Відаль підійшов до прищавого хлопця.

— Ви бачили, як його вбили?

— Бачити не бачив. Але дещо припускаю, і свідок підтверджує.

Відаль поглянув на нього з огидою, проте запитав:

— Це правда, що його розтоптали?

— Як би його топтали, коли він сидів на самому вершечку? Знаєте, як воно було? Матч усе не починався, люди знудилися, аж тут хтось і каже: «А скиньмо якогось старого на поле?» Оце ж бо другим сеньйора Нестора й скинули.

— А син його захищав?

— Якщо не помиляюся, — втрутився гість із велетенськими руками, — то кажуть, що не захищав. Адже так?

— Так, — кивнув шмаркач і холодно додав: — Та хто не має старих у родині? Це нікого не компрометує. Але є такі, що своїх старих захищають.

Відаль відчув, як Джимі торкнув його за лікоть.

— Ви певні, що його не розтоптали? — запитав гостролиций.

— Нащо було його топтати, — відповів хлопець, — коли він сам хряснувся, наче жаба?

— Джимі, ходімо звідси, — мовив Відаль, — поговоримо з Реєм. Що скажеш про цих юнаків?

— Стережися їх.

Відаль підніс руки до пічки.

— Нащо приходити чувати в такому настрої? — запитав він.

— Ви про того хлопчиська? — уточнив Рей. — Нипають тут зі своїм дружком, схожим на окуня: не інакше п’ята колона.

Данте, ніби щойно прокинувшись, дослухався до них.

— Мою теорію невдовзі зміцнять факти, — прорік він. — Хіба ви досі не збагнули? Ми в пастці. За першим же сигналом цих типів їхні поплічники, що чигають знадвору, вдеруться сюди.

— Ще кави? — запитала їх сусідка.

— Куди пропав Несторів син? — озвався Відаль, і жінка відповіла:

— Зрадники завжди ховаються.

— З ним ти сьогодні не привітаєшся, — гірко всміхнувся Джимі.

— Кажуть, що нині безпечніше вдома не бути, — пояснив Рей.

— Так, бо вдома ти однаково що в пастці, — повторив Данте.

— Влада більше не допустить заворушень у громадських місцях — із міркувань пристойності, — мовив Рей.

— Шкода, що Нестора це вже не розрадить, — завважив Джимі.

— То інше, — правив своєї Рей.

І знову Данте порівняв дім із пасткою.

До них підійшли гостролиций, гість із велетенськими руками й Аревало. Відаль побачив, що двоє хлопців знову залишилися самі. Тим часом озвався гість із велетенськими руками:

— Нарешті уряд за це взявся — висловив чітку позицію. Міністр зробив непогані заяви. У них вчуваються піднесення та гідність.

— Гідності багато, — кивнув Аревало, — але вони всі вмирають від страху.

— Правду кажучи, я уряду не заздрю, — мовив гість із велетенськими руками. — Бачте, ситуація вельми непевна. Якщо не заручитися підтримкою молодих офіцерів та призовників, ми скотимося в анархію. Нинішні поодинокі випадки — то ціна, яку доводиться платити.

— Що з ними всіма таке? — занепокоївся Аревало. — Знай товчуть про якісь поодинокі випадки…

— Учора вони слухали заяву міністерства, — пояснив Джимі. — Там ішлося про те, що ситуація під контролем, коли не зважати на поодинокі випадки.

— А чого ви хотіли? — наполягав гість із велетенськими руками. — Тон у них піднесений, це тішить.

Із квіткарні принесли вінок.

— Що написано на стрічці? — запитав Данте.

— «Від хлопців», — відповів Рей. — Як на мене, цими двома словами все сказано.

— А не вирішать, що це від молодих? — запитав Джимі.

— Нехай собі, — відповів Рей. — Хто скаже, що ми не хлопці?

— Деякі старі зовсім не дбають про безпеку, — мовив гостролиций. — Замалим не провокують.

— Провокатори — це оплачені агенти молодотурків, — запевнив Данте.

— Ви так гадаєте? — перепитав гостролиций. — Невже тому дідкові, що чіплявся до школярок у Кабальїто[21], теж заплатили?

— Мусимо визнати, що останнім часом шириться хвиля старечої злочинності, — підтримав його пан із велетенськими руками. — І в газетах про це пишуть.

— То все брехня, щоб накручувати людей, — заперечив Данте.

— Треба стежити, кому що кажеш, — прошепотів Відалю Джимі. — Оцей, з ручиськами, — хто він? Я не знаю ні його, ні того другого. Мабуть, вони двоє старих запроданців, які змовилися з молодими. Краще до них не потикатися.

— Як подумаю, що я міг піти з Нестором на стадіон… — промовив Відаль.

— Бачиш, урятувався, — сказав Джимі.

— Може, вдвох ми відбилися б, і Нестор був би живий.

— Або ми чували б коло двох небіжчиків.

— Не знав, що тебе так цікавить футбол, — докинув Аревало.

— Не те щоб цікавить, — пояснив Відаль, відчуваючи власну значущість, — але позаяк Несторів син велів мене запросити…

— Велів тебе запросити? — перепитав Аревало.

— Ого! — вигукнув Джимі.

— А що такого? — здивувався Відаль.

— Нічого, — відповів Джимі.

— Ви ж не вважаєте, що мене взяли на мушку як стариганя?

— Дурниці, — сказав Аревало.

— Я теж так думаю, — запевнив його Відаль, — але з теперішньою молоддю не вгадаєш. Якщо для них шістдесятилітній — це дід…

— А ще гірші ті дівчиська, — підхопив Джимі, котрого розважала ця тема, — що розповідають про своїх коханців і кажуть: він уже старий, йому тридцять.

— Ні, серйозно. Відповідайте, як ви вважаєте: я в них на мушці?

— Чого це ти сполошився? — запитав Аревало.

— На твоєму місці я б пильнувався, — порадив Джимі.

— Еге ж, — кивнув Аревало. — Це ніколи не завадить.

Відаль недовірливо глянув на нього.

— Краще хай тебе не схоплять зненацька, — пояснив Джимі.

— Чорт, — буркнув Відаль, — мені голова розболілася. Ні в кого нема аспірину?

— У Нестора в кімнаті має бути, — відповів Рей, підводячись.

— І не думай, — перепинив його Джимі. — Ті ліки можуть наклúкати лихо. Ви бачили цих шмаркачів? Постійно виглядають із дверей.

— Нервуються, чи що, — припустив Данте.

— Ні, їм просто нудно, — озвався Аревало.

«Це я нервуюся», — сказав собі Відаль. Йому боліла голова, від смороду гасу з евкаліптом робилося зле. «Ноги ватяні й наче крижані», — тривожно завважив він. Щоб уберегти від лиха, Джимі не дає йому аспірину з кімнати небіжчика. Так, у Джимі, певно, голова не болить. Зненацька йому закортіло піти, лишитися на самоті, вдихнути нічного повітря, пройтися кілька кварталів пішки. «Тільки щоб не питали, куди я. Щоб ніхто зі мною не йшов». Гостролиций та гість із велетенськими руками (Відалю вже сказали, що вони обидва мають прізвище Куенка) знову підійшли до них. Відаль підвівся. Друзі глянули на нього, та промовчали: безперечно, з огляду на сторонніх людей.

Вулиця тонула в пітьмі. «Тут темніше, ніж було ще хвилину тому, — думав Відаль. — Хтось для розваги побив усі ліхтарі. Чи засідку готують». Боязко оглядаючи стовбури ближніх дерев, він міркував, що за першими двома, імовірно, нікого немає, а далі, за третім-четвертим, морок був геть непроглядний. Якщо він рушить туди, то, певне, стане жертвою нападу, завжди раптового, хай якого передбачуваного. Він хотів був уже повернутися, проте застиг, охоплений відчаєм та незбагненною покорою. І знову на згадку йому прийшов Нестор. «Доки ти живий, то тішишся собі й нічого в голову не береш», — скрушно розмірковував Відаль. Та якщо всім перейматися, виринути з байдужості, він думатиме про Нестора, про смерть, про зниклі речі й людей, про себе самого, про старість. «Зі свободи виростає й велика печаль», — замислився він, безтямно ступаючи вулицею, поміж двох хідників, щоб ніхто не заскочив його зненацька. Раптом йому здалося, що попереду темніє щось чорніше за самý глупу ніч. «Танк, — подумав Відаль. — Чи то ні, мабуть, вантажівка». Фари сяйнули різко й зовсім поряд. Відаль не сахнувся, не заплющився — стояв непорушно, звівши очі до світла. Приголомшений цим яскраво-білим ударом, він відчув дивну втіху, немовби ймовірність такої сліпучої смерті надихнула його, наче перемога. Так він стояв кілька секунд, незмигно дивлячись на біле світло, нерухомий і неспроможний ні думати, ні будь-що пригадати. Аж ось вогні проминули й у колах, що лишилися по них, проступили силуети дерев та брам. Він бачив, як віддаляється вантажівка, напхана мовчазними людьми, що тулилися до червоних бортів із білими візерунками. «Мабуть, якби я кинувся, мов заєць, навтьоки, вони напали б на мене, — подумав Відаль не без гордості. — Мабуть, вони не чекали, що я отак стоятиму й дивитимусь на них». Свіже нічне повітря й це внутрішнє задоволення так його підбадьорили, що він забув про біль і слабкість. У голові майнуло, мов звістка з фронту: «Коли ворог здав позиції, я захопив поле бою». Потім, дещо присоромлено, він вирішив сформулювати цю думку скромніше: «Я не злякався. Вони пішли. Я залишився сам-один». Хай він тепер і повернеться назад, але ніхто, навіть він сам, не вважатиме це втечею задля порятунку. І, відчуваючи, як тілом розливається відвага, він рушив далі темною вулицею, сповнений рішучості не повертатися, доки не пройде щонайменше три квартали, хоч і знав, що марна ця демонстрація, бо ж, переступивши поріг, він неминуче відчує бажання сховатися від небезпеки.

XX

Джимі в їдальні не було. Може, вийшов у туалет, припустив дон Ісідро, треба й собі піти, коли той повернеться. На вулиці він явно перенервувався й змерз. Гості в їдальні так само гуртувалися між собою: старші ліворуч, довкола пічки; молодші праворуч. Відаль підійшов до молодших, осмілілий після короткої прогулянки, і заговорив вимогливо й суворо.

— Що обурює мене в цій війні зі свиньми, — почав він і розсердився на себе за те, що так означив утиски старих, — то це повсюдний культ молодості. Усі ці дýрні неначе голову втратили від того, що молоді.

— Так довго не триватиме, — погодився банькатий опецьок.

Мабуть, із несподіванки, що його міркування так швидко визнали слушними, Відаль промовив необачну фразу:

— Проти старих теж є вагомі аргументи.

Він спробував повести мову далі, злякавшись, чи не почнуть його розпитувати про ті аргументи, не певний, що зможе їх згадати, і неохочий грати ворогові на руку. Аж тут його урвав опецькуватий хлопець.

— Знаю, знаю, — вимовив він.

— Ви знаєте, але ці юні бунтівники, справжні злочинці, — що вони знають? Той самий Артуро Фаррелл…

— Екстреміст. Я з вами згоден. Екстреміст і облудник.

— Найгірше те, що в основі цього руху немає нічого. Анічогісінько. Відчай.

— Е, ні, сеньйоре. Щодо цього ви помиляєтеся, — заперечив опецьок.

— Ви так гадаєте? — перепитав Відаль і, очевидно в пошуках підтримки, зиркнув у бік Аревало.

— Упевнений, бо там є вчені люди. Багато лікарів, плановиків і соціологів. Скажу вам, тільки між нами: там навіть церковники є.

«У тебе лице, як у сома», — подумав Відаль, а вголос відповів:

— І всі ці світила не знайшли собі кращих доводів?

— Прошу вас. Аргументація в них небездоганна, але точно розрахована на те, щоб запалювати юрбу. Масам потрібна швидка і беззастережна дія. Утім, повірте, що в Центрального комітету інакші мотиви. Зовсім інакші.

— Сумніваюся, — відповів Відаль і знову зиркнув у бік Аревало.

— Чому? — озвався прищавий юнак. — Якщо пригадуєте, саме через це ліквідували губернатора, який не віддав наказу стерти з міського герба гасло «Правити означає населяти». Є ще одна схожа фраза, так само безвідповідальна, але я її забув.

— Про мене, — докинув опецьок, — то найбільше винні лікарі. Це вони заполонили світ старими, а тривалості людського життя ні на день не подовжили.

— Я тебе не розумію, — зізнався прищавий.

— Назви хоч когось, хто дожив би до ста двадцяти. Бо я нікого не знаю.

— А й справді. Заполонили світ нікчемними, нікудишніми стариганями.

Відаль згадав матір Антоні!

— Старий — це перша жертва приросту населення, — мовив опецькуватий. — Друга жертва, на мою думку, серйозніша: індивідуальність. Згадаєте мої слова: невдовзі індивідуальність стане забороненою розкішшю і для вбогих, і для заможних.

— Хіба це не передчасні заходи? — спитав Відаль. — Однаково що лікувати здорового.

— Саме так, — відповів прищавий. — Профілактична медицина.

— Ми тут розводимо з вами теорію, — правив своєї Відаль, — а тим часом людей убивають. От хоч і бідолашного Нестора…

— Це страшно, але так було завжди. Якби мене спитали, то я би свідомих дідків не чіпав, а натомість улаштував би ще одне побиття немовлят.

— Оце ми тоді наслухалися б, — відповів прищавий. — Що нищимо цвіт країни, що діти — це наше майбутнє. Уявляєш, як скиглили б матері?

— Мене це не хвилює. Вони чудово знають, що не повинні привертати увагу.

Удруге за вечір Відаль подумав, що чоловік, живучи, ні на що не зважає.

Доки він переймався бозна-якими особистими дурницями (передусім пунктуальним дотриманням давніх звичок: випити вранішнє мате, відбути сієсту, вийти на площу Лас-Ераса — застати й собі пообіднього сонця, — зіграти у труко в кав’ярні) — у країні відбулися надзвичайно великі зміни.

Онде ці двоє юнаків — прищавий та опецькуватий, інтелігентніший з вигляду, — говорять про них, наче про щось давно відоме й звичне. А він, можливо, тому, що не стежив за процесом, тепер нічого не розуміє. «Я залишився осторонь, — подумав Відаль. — Я вже старий чи наближаюся до того».

XXI

— Сеньйоре, про що ви думаєте? — доволі дружньо поцікавився банькатий хлопець.

— Про те, що я старий, — сказав Відаль, замислившись, чи не надто він необачний. Так незчуєшся, як накличеш на себе біду.

— Даруйте, — заперечив банькатий, — але, як на мене, це нісенітниця. Ви не старий, о ні. Я розташував би вас у зоні, яку цей облудник Фаррелл називає нейтральною. Ви не молодий, але вважати вас дідком ніяк не можна.

— Річ у тім, — завважив Відаль, — що хтось із цих розбещених урвиголів точно матиме іншу думку.

— Така помилка малоймовірна — хоча можлива, не сперечатимуся, — відповів опецьок і тут-таки пояснив: — Через кипіння пристрастей.

Відаль засмутився, вкотре подумавши, що не знає ситуації в деталях. Розмова з юнаками видалася йому жалюгідною спробою здобути їхню ласку.

— З вашого дозволу, — промимрив він і перейшов до друзів, бажаючи відчути себе вільніше.

— От і подивимося на поведінку уряду в момент істини, — ваговито розводився в сусідньому гурті Рей. — Виплатить він, що мусить, чи ні.

— Тільки не забувай, — попередив Аревало, — що це нескоро буде. Нам не заплатять, навіть якщо відновлять порядок.

— Де Джимі? — запитав Відаль.

— Не перебивай, — відбуркнув Данте. Звісно, він нічого не розчув. — У нас тут важлива розмова. Про пенсії.

— Уряд іще подумає, чи платити їх, — правив своєї Аревало.

— Визнаймо, — промовив гість із велетенськими руками, — що указу про виплату пенсій ніхто не схвалить. Цей крок потребує сміливості.

— А як же обов’язок? — поцікавився Рей.

— Днями я чув про план упровадження компенсацій, — сказав гостролиций, — начебто літнім людям запропонують землі на півдні.

— Кажучи чесно та навпростець — усіх старих депортують, — відповів Данте.

— Наче гарматне м’ясо, — докинув Рей.

— Щоб запобігти інфільтрації наших братів-чилійців, — притакнув Аревало.

— Де Джимі? — знов озвався Відаль.

— Як це «де»? — здивувався Аревало. — Вийшов по тебе. Чи ти його не зустрів?

— Хіба він не пішов у туалет? — перепитав Відаль.

— Я бачив, як він виходив, — утрутився Рей. — Через ці двері. Сказав, що по тебе.

— Джимі — хитрий лис, — мовив Данте. — Збіговиськ не любить і за першої ж нагоди тікає додому, у своє кубло.

— Сказав, що йде по тебе, — повторив Рей.

— Я його не бачив, — мовив Відаль.

— Він хитрий лис — утік додому, у своє кубло, — торочив Данте. — Ми ж не відучора знаємося.

— Сердешного Нестора ми теж усе життя знали, — сказав Аревало. — Піду перевірю, чи вдома Джимі.

— Я з тобою, — підвівся Рей.

— Співчуття вже начебто висловлені, — підсміхнувся гостролиций. — Чого ви так переймаєтеся? Скоро вернеться.

— Я сам піду, — озвався Відаль. — Він же по мене вийшов.

— Добре, — кивнув Аревало. — Підемо разом.

Аревало накинув плащ, Відаль закутався в пончо. На порозі вони спинилися, вдивляючись у пітьму, а потім вийшли надвір.

— Не те, щоб страшно, — пояснив Відаль, — але хотілося б уникнути несподіванок.

— Ще гірше — чекати нападу. Крім того, я не хочу лишати за цими довбнями ініціативу у справі моєї смерті. Мушу визнати, що й хвороба мене не втішить. Пустити собі кулю в лоб чи викинутися з вікна, мабуть, теж неприємно. А з пігулками, якщо заснеш і захочеш прокинутись, — як воно буде?

— Годі, бо ще пристанеш на довбнів. Хоча ці двоє сказали мені, що нас у старигані не записували.

— Ну то, бач, не такі вже й довбні. Принаймні збагнули, що жоден старий не вважає себе старим. А ти їм повірив? Вони присипляють нашу пильність, щоб мати з нами якнайменше мороки.

— Я дуже погано вчиню, якщо ризикну?

— Тобто?

— Ці стовбури такі помітні в темряві. Якщо мене заскочать, то буде жалюгідне видовище.

Відаль помочився під дерево; Аревало приєднався й собі.

— Це через холод, — припустив він. — Холод і вік. Одне з найчастіших наших занять.

Друзі, повеселівши, рушили далі.

— Один із тих молодиків пояснював мені… — почав Відаль.

— Отой прищавий?

— Ні, курдупель з риб’ячим лицем.

— Байдуже.

— Він пояснював, що в основі цієї війни зі свиньми лежать поважні причини.

— І ти повірив? — перепитав Аревало. — Не буває поважних причин для вбивства.

— Вони говорили про приріст населення і про те, що кількість нікчемних старих дедалі зростає.

— Вбивають хіба що з дурості. Чи зі страху.

— І все-таки проблема нікчемних старих не вигадка. Узяти хоч матір Антонії — ту жінку, яку прозвали Солдафоном…

Проте Аревало не слухав.

— На цій війні хлопчиська вбивають з ненависті до старих, якими будуть самі, — правив своєї він. — З ненависті, породженої страхом.

Холод змусив їх наддати ходи. Щоб не йти попри багаття, вони одностайно вирішили зробити гак у кількасот метрів і вийшли туди, де ліхтарі не були розбиті.

— При світлі, — мовив Відаль, — ця війна зі свиньми здається немислимою.

— Тут усі сплять, — сказав Аревало, коли вони підійшли до будинку Джимі й марно спробували відшукати бодай одну щілину світла.

— Може, подзвонімо? — запропонував Відаль.

— Подзвонімо.

Відаль натиснув на кнопку. У глибині будинку теленькнув дзвінок. Кілька секунд вони почекали, і Відаль запитав:

— Що нам тепер робити?

— Подзвони ще раз.

Відаль натиснув на кнопку, і знову вони почули розкотистий дзенькіт.

— А що, коли Данте правду сказав, і цей собі спить?..

— Як незручно. Виходить, ми з тобою два панікери, — відповів Аревало.

— Але якщо з ним якась біда…

— Ніякої біди. Він просто спить. Старий хитрий лис.

— Ти впевнений?

— Так. Ходімо, щоб нас не вважали за панікерів.

Удалині палало багаття. Відаль пригадав картинку, бачену в дитинстві: Орфей, чи то якийсь невідомий демон, грає на скрипці, охоплений пекельним вогнем.

— Яка дурниця, — промовив він.

— Що?

— Нічого. Багаття. Усе.

XXII

Удома в Нестора їхні друзі тривожилися.

— Тут щось було, — прошепотів Аревало.

— Оцей об’явився, — кивнув Відаль на небожа Больйоло.

«Кожен новоприбулий оновлює смуток, — подумав він. — Я це знаю напевне. Ті, хто досі вже чував, коряться ходу речей: життя триває, лишається хіба що звернути увагу на інші події, проте нові люди вертають наші думки до небіжчика».

— Кажуть, що Джимі викрали, — наче крізь сон, почув він голос Данте.

— Хто каже? — запитав Аревало.

— Ця чутка ходить у молодіжних колах, — мовив небіж Больйоло.

Рей глухо гарикнув, розчервонівся і засопів. «Розлючений, він, мабуть, перетворюється на звіра, на справдешнього бика», — подумки припустив Відаль і одразу ж пошкодував, що вони з Аревало виявили таку нерішучість і повернулися, не з’ясувавши, чи вдома Джимі.

— Ми зарано пішли, — сказав він. — Тільки двічі подзвонили.

— А якби не пішли, — заперечив Данте, — і Джимі вдома не було, то перелякали б собі на лихо жінок.

— Справи треба доводити до кінця, — відповів Відаль.

— Той бідолаха сказав, що йде по тебе, — пояснив Рей. — Вийшов через ці двері. Більше ми його не бачили.

Відвівши небожа Больйоло в протилежний кінець кімнати, Відаль звелів:

— Поговорімо конфіденційно. Якщо це правда, що Джимі викрали — спробуйте зустрітися з нападниками й попросіть його відпустити. Якщо відмовляться, скажіть, нехай владнають справу зі мною.

— Сеньйоре, як же я з ними зустрінуся? — плаксиво промовив той.

«Я вчинив не подумавши, — вирішив Відаль, — але мусив же щось робити, заради Джимі. Стояв, як дурень, заглядав у те вікно й накликав на нього біду. А тепер його викрали, поки я хизувався своєю відвагою».

Він повернувся до друзів. Рей, імпозантний у гніві, буркнув щось про небожа Больйоло та Несторового сина.

— Га? — перепитав усміхнений Данте. — Що ти кажеш?

— По правді, це підозріло, — мовив Аревало. — Надто вже швидко йому про це повідомили з молодіжних кіл.

Відаль пригадав, як Нестор пишався сином. Подумав про Ісідоріто: чи знає він про останні події? Чи стане йому сміливості осудити їх?

— Наша пасивність, — заявив тим часом Рей, — відгонить негідністю. — Якщо я мушу померти, то хочу бодай потішити себе тим, що закатруплю трьох-чотирьох із них. Скажіть отому, що його кличуть надвір. Мовляв, є справа.

— І що тоді буде? — запитав гість із велетенськими руками.

— Нічого. В’язи йому скручу, — відповів Рей.

— Хіба це не варварство? — озвався гостролиций.

— Це наче неофіційна домовленість, — завважив Аревало. — Одна частина суспільства має право розперізуватись, а інша — ні. Так було завжди.

— Я не згоден, — заперечив Рей. — Слава Богу, мені не бракує ні сил, ні охоти, і я залюбки провчу котрогось із цих самовпевнених мазунчиків. Шкода тільки, — хрипко простогнав він, — що пташечка спурхнула!

Усі поглянули на двері. Небіж Больйоло прощався з молодиками й збирався йти. Відаль подумав, чи варто йому радіти. Знову ввійшла сусідка з кавою на таці.

— Сеньйоро, — звернувся до неї Данте, — поясніть нам, коли ваша ласка, з чого ви взяли, буцімто Нестора зрадив рідний син?

— Не вигадуйте, — обурилася та. — Я нікого не звинувачую і не люблю, коли винуватять мене.

— Хто боїться — той не такий уже й дурень, — астматично вимовив Аревало, протираючи скельця окулярів. — Мабуть, котрийсь із цих молодиків пообіцяв із неї душу вибити, якщо плескатиме язиком.

— Залякують, убивають, — озвався Рей, — а ми сидимо склавши руки.

Знадвору Відаль почув гуркіт автомобільного двигуна та скрегіт гальм.

— Можливо, — припустив Аревало, — хитра баба вже пронюхала, що йде на гірше.

— Або на ваше пряме запитання в неї, як то кажуть, розум потьмарився, — припустив гість із велетенськими руками. — Таке трапляється на іспитах.

— Тихо, — прошепотів гостролиций. — Не озирайтеся. Розмовляйте, наче нічого не сталося.

Проте Відаль озирнувся. У кімнату вдерлося четверо юнаків. Він не лише подивився на них, а й, очевидно, не розуміючи, що відбувається, затримав погляд на ватажкові. По кількох секундах неприязного мовчання той підійшов до прищавого та банькатого хлопців; решта, гучно й безладно тупаючи, рушили вслід за ним. Доти всі в домі пересувались навшпиньки, а розмовляли стиха. Зненацька пішов настінний годинник із маятником.

— Вони самі себе виказують, — беззвучно, ніби потерпаючи від афонії, мовив гість із велетенськими руками.

— А хто вони такі? — стривожився Данте.

— Грубіяни, що не шанують дому в жалобі.

— Грубіяни й нахаби, — прошепотів гостролиций.

Новоприбулі сперечалися з опецькуватим і прищавим. Час від часу вони озиралися чи, не дивлячись, кивали пальцем на літніх чоловіків. Годинник цокав, підсилюючи напругу.

— Звідси до дверей кроків чотири-п’ять, — сказав гостролиций.

— Якщо втечемо, то врятуємося, — підтвердив гість із велетенськими руками.

— Замовкніть, бо я вас повбиваю, — пригрозив Рей.

Відаль стежив за перебігом подій байдужо, наче сторонній спостерігач. «Ще трохи, і я злякаюся», — подумав він, а тоді запитав себе, що з’явиться спочатку — страх чи агресія.

Агресія не з’явилася. Четверо юнаків зникли так само раптово, як і прийшли. Не бажаючи виказувати боязні, друзі не рушили з місця. Надворі загуркотів і від’їхав автомобіль. Аревало перший підійшов до молодиків.

— Вони хотіли зарізати нас?

— Я не сказав би, — відповів опецьок. — Але до чогось такого все йшло.

— І всім начхати, — додав прищавий. — Крім нас із ним.

— З поваги до сеньйора Нестора, що був нам як батько, — визнав опецьок.

— Ми нагадали їм, що наші вже сплатили квоту в особі сеньйора Нестора, — мовив другий.

— Що був вам як батько, — докинув Аревало.

— Насправді, — люто втрутився Відаль, — у цій країні лити кров ніхто не хоче. Причина бід — трагічний збіг обставин, бо всі ми користаємося з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.

— Я не став би на це нарікати, — мовив Аревало.

— Дарма вам так здається, сеньйоре Відаль, — заперечив опецьок. — Вони наполягали, що цей сеньйор, — указав він на Данте, — і цей, — указав на Рея, — саме підпадають під означення старих.

— А бабці їхній ковінька, — лайнувся Данте.

— Вони хотіли забрати вас, — підтвердив опецьок.

— Нібито прогулятися. Ми відповіли, що в цього сеньйора немає ще жодної сивої волосини, а цей сеньйор досі дужий, — сказав прищавий.

— Виходить, ми справді в пастці? — завівся Данте. — Вони хотіли забрати мене? Для чого? Щоб розстріляти? Усі вже геть подуріли. Клянуся, це дуже гірко — побачити стільки ненависті у своїх співвітчизниках.

— І це молоді, які мусили б думати самостійно, — заголосив Аревало. — А мислять і діють, мов зграя тварин.

— Не зграя, — озвався Леандро, — а стадо. Стадо свиней.

— А хіба свині — це не ми? — втрутився гість із велетенськими руками.

— Для індивідуальності не лишилося місця, — флегматично запевнив Аревало. — Скрізь лише тварини, які народжуються, розмножуються і вмирають. У деяких із них наявне сумління, як в інших — крила чи роги.

Їх під’юджував страх і, ймовірно, гнів.

— Жахливо, — мовив Данте. — Місця на світі нема, а людей тільки більшає. І всі між собою чубляться. Ми на порозі грандіозної гекатомби?

— А вам не здається, що душа й ілюзія безсмертя тепер сприймаються як сільські забобони? Натомість ми вважаємо себе бджолиним роєм, — замислився Аревало.

— Куди не глянь, — продовжував Данте, — усюди хаос і беззаконня. Взяти бодай жіноче вбрання. Чи це не остання крапля? Ми на межі Апокаліпсису?

Відаль із цікавістю слухав їхню розмову; аж раптом підхопився й пішов поглянути на Нестора. «Я мушу, — подумалося йому. — А він із заплющеними очима більше не схожий на півня. Такий охайний, біднесенький». І, щойно подумки проказав останнє слово, відчув на обличчі сльози.

XXIII

Понеділок, 30 червня

Затерплий від сидіння, Відаль протер очі й розгледівся. Холодне біляве світло сочилося в їдальню, витворюючи тіні, що підкреслювали непорушність предметів. Сходило сонце. Байдуже цокання маятника зливалося з тихим гомоном двох юнаків і хропінням Рея, що спав із презирливо розкритим ротом. Аревало зосереджено курив, Данте заснув зі щасливою усмішкою. Скрізь панував легкий хаос — роздушені недопалки та купки попелу. Поодинокі спогади про Нестора — ознака скорого забуття — додавали до втоми гризоту. За цими спогадами прийшли інші — про останні дні життя Відалевого батька, близького й недосяжного водночас, охопленого страхом болю та смерті. Кожна людина замкнена в собі й нічого не може вдіяти для ближнього. Відаль відчув гнітючу впевненість у марноті всього. Нащо тільки йому цілу ніч хотілося говорити? У їхньому товаристві всі й без того знали наперед, хто що скаже. Відаль подумав, що такі розмови над тілом загиблого друга — мерзенний гріх; але ж і тепер він подумки продовжує розмовляти. Учора вони ще жили безтурботно, аж ось існування стало нестерпним. Відаль захотів утекти. Вдруге чи втретє за кілька останніх годин йому закортіло вийти надвір. Так, цієї ночі все повторюється.

Роздуми, вочевидь, непомітно перейшли в сон, тому що невдовзі Відаль побачив стару, що плакала в таксі біля площі Лас-Ераса, подумав, що Джимі загинув через те, що він, дон Ісідро, подивився на її спотворений мýкою вид, і раптом здригнувся, помітивши білу постать — занадто білу, немов обсипану борошном. Постать приязно зиркала на нього й простягала пакунок. То виявився служка з пекарні Рея, який приніс до сніданку свіжі рогалики й тістечка, та побоявся будити господаря. Сам Леандро прокинувся в доброму гуморі й весело запросив друзів на кухню — готувати каву з молоком.

— Що такого особливого в сьогоднішньому дні? — замислено мовив Данте. — Ми ж усі тішимося, чи не так?

— Розкажеш чому? — запитав Відаль.

— Все дуже просто, хоча ви, мабуть, не зрозумієте, — пояснив Данте. — Мені наснилося, що «Екскурсіоністи» виграли у виснажливому й брудному матчі.

— Сеньйори, прошу на кухню, — нагадав Рей. — Час готувати сніданок.

— Загалом, — лукаво всміхнувся Данте, — ми нарешті перебрали на себе хазяйські права.

Напевно, притерті чуття для старих людей, подумав Відаль, це такий собі захисний панцир.

— Я кому сказав — їсти пора, — весело квапив Рей.

Удавши, що наздожене їх потім, Відаль затримався. Хлопці подалися на кухню, а він підійшов до дверей і вислизнув надвір. Було вже світло. Відаль проминув квартал і відчув, що йому заважає пончо на плечах. Отже, виходить, таки потепліло. Неподалік від попелищ якийсь чоловік розкладав газети біля під’їздів. Відаль хотів купити свіжий випуск і навіть сягнув рукою в кишеню, коли газетяр заявив:

— Ні, діду. Для тебе немає.

Відаль замислився, чи то всі газети призначені для передплатників, а чи йому відмовили, бо він старий.

Віконниці в домі Джимі все ще були зачинені. Відаль подзвонив, хоч і казав собі, що дарма турбує людей. До того ж він мусив гнати від себе думку, що всі на вулиці — молочар, патрульний і жінка, яка мила підлогу в під’їзді навпроти — дивляться на нього з погано прихованою сумішшю подиву та ворожості. Нарешті двері прочинилися, і в них визирнула крихітна голівка служниці Летісії.

— Джимі вдома? — запитав Відаль.

— Не знаю. Котра година? Сеньйор о цій порі ще спить.

Дівчина глипала на нього круглими, близько посадженими очицями.

— Я думав, ви поденниця, — мовив Відаль, аби показати, що він — друг сім’ї.

— Відучора я тут мешкаю, — заявила помітно вдоволена собою служниця.

— Ви чули про вчорашні заворушення? Хай Джимі нікуди не ходить, щоб нам, його друзям, було спокійніше.

Летісія не хотіла була пропускати його, але, немовби змінивши думку, посунулася. Вузькими сходами ліворуч вони спустилися до підвалу, в якому й відбувалася пам’ятна для Відаля пристрасна гонитва.

— Зачекаєте? — мовила дівчина. — Я подивлюся.

«Дай Боже, щоб він був удома, — подумав Відаль. — Годі з мене лиха». У плині життя, де сліпий випадок розподіляв удари більш-менш рівномірно, донові Ісідро вперше явився прихований і, очевидно, недобрий задум. Невдовзі Летісія повернулася. Відаль нетерпляче зиркнув на неї; та вишкірилась і нарешті промовила:

— Удома тільки небога. Я її не будила.

— А Джимі немає?

— Хочете, я зайду до небоги, спитаюся?

— Ні, у жодному разі.

Дівчина усміхнулася, мовби сама собі, і чіпко поглянула на Відаля.

— Бажаєте мате?

— Ні, дякую, — поспішно відмовився він.

Дон Ісідро піднімався сходами повільно, але йому здавалося, що він біжить. Уже на порозі Відаль почув із підвалу уривчасте дихання й звук, який нагадав йому плач, а відтак — сміх.

XXIV

Відаль поправив краватку та пончо на плечах і рушив упевнено й безтурботно. «Як швидко її зіпсували. Ні, треба сказати інакше: учора на неї кидалися, а нині вже вона кидається на мене». Він засмутився, що переймається такими дрібницями, коли допіру дістав незаперечні докази, що з Джимі сталося лихо. І одразу йому уявилася дівчина, яка простягала до нього руки з товстими порепаними пальцями. Хтось — чи не Джимі, але скоріше Аревало, — казав, буцімто деяка потворність може будити любов на межі з божевіллям. Він спробував уявити дівчину такою, якою міг би її побачити, і відчув напад страшенної слабкості, мало не млості. «Сором», — пробурмотів Відаль. Пригадав, що не їв уже хтозна-відколи, й пішов до пекарні. Тепер він уже шкодував, що не прийняв запрошення Летісії на мате, хай навіть воно передбачало не тільки це. Прийде додому й поставить грітися воду: чотири-п’ять мате і кілька шматочків хліба зарадять цій недоречній кволості. Дарма він утік із чування, подумав Відаль. У пекарні були тільки Реєві доньки. Не привітавшись (просто зі страху), Відаль замовив:

— Чотири рогалики, шість тістечок і булочку з чорним цукром.

— Старий лишився чувати? — запитала одна з дочок.

— Бодай їх там усіх перебили, — докинула друга.

Можливо, від утоми дон Ісідро впав у зажуру й подумав, що йому не вистачить ані сил, ні ілюзій, щоб витримати це життя. Дружба байдужа, кохання зрадливе та нице, і тільки ненависті можна черпнути сповна. Надалі він так само остерігатиметься нападу молодих (тут усе ясно), проте на вулиці Паунеро йому, як вихід, котрим не варто нехтувати, привиділася власна рука, що приставляла револьвер до скроні. Цей образ — найімовірніше, просто вибрик миттєвої туги — збудив у ньому протест проти всього, а передовсім проти самого себе: адже він намагався за всяку ціну оборонити те, що самому ж кортіло знищити.

Маделон мила хідник перед шпалернею. Побачивши Відаля, жестом звеліла її почекати, занесла всередину швабру й відро, замкнула двері та перебігла вулицю. Відаль подумав, що зомліє, якщо розмова з Маделон затягнеться. Хліб і мате, негайно!

— Я мушу поговорити з тобою, — мовила жінка. — Це дуже важливо. Не хочу, щоб нас бачили разом. Можна до тебе зайти?

Вони увійшли в квартиру. Відаль хотів був лишити пакунок на нічному столику, але подумав, що, коли припросить Маделон, то й сам одразу зможе поїсти, не порушуючи етикету.

— Будеш? — він розгорнув папір і простягнув їй хліб.

— У таку хвилину?! Як ти міг подумати! — скрикнула Маделон і розплакалася.

— Що сталося? — простогнав дон Ісідро.

Вона вхопила його руки мокрими долонями й притисла собі до грудей. Відаль розрізнив запахи господарського мила, відбілювача, одягу та волосся.

— Коханий! — почув він.

Дон Ісідро відчув на собі її дихання й подумав, що так і не встиг поснідати. Маделон обіймала його, а він роздивлявся жовтаву спітнілу шкіру, родимки та короткі нігті, вкриті грубим шаром лаку. З деякою гордістю Відаль міркував, що Неліда позбавила його потягу до Маделон.

— Що сталося? — повторив він.

— Я мушу сказати тобі щось дуже важливе, — повторювала вона, жадібно стискаючи його в обіймах.

У цій незручній, майже болючій позі — її тверде передпліччя тиснуло йому на шию, аж він мусив непомітно хилитися вбік, — Відаль замислився, чому сьогодні зранку його так завзято домагаються жінки. Пропонують себе, коли він такий смутний, такий неготовий. Чи мусить він розуміти цей факт як іще один доказ неприродного перебігу речей? Інше можливе (і не таке песимістичне) тлумачення, вочевидь, полягало в збігу обставин — щасливому чи не дуже. Потім він припустив, що Маделон, імовірно, не пропонує себе, а справді хоче щось йому сказати, аж раптом, ніби прочитавши його думки, вона пояснила:

— Уґіто сказав мені, що його небіж… а він усе знає… розповів йому… Ох, я не можу повірити!

— Що розповів? — перепитав Відаль, насилу тамуючи роздратування.

— Що ти позначений і будеш наступною жертвою.

Відаль розсердився на Маделон, наче вона була винна в тому, що повідомила. Дурна, гадає, що він, почувши цю звістку, захоче її обіймати! Думаючи про це, він завважив, що Маделон з особливим зусиллям притискає його нижче поперека. Тверезо, хоч і не без тривоги людини, яку щомиті можуть втягнути в небажану історію, Відаль запитував себе, що буде далі, що він робитиме з цією жінкою, котра так надсадно дихає в його обіймах. Він мав співчутливу вдачу й не забув колишньої Маделон, тож не хотів відштовхувати її, але сумнівався, що в такій ситуації зможе діяти з власної волі. Він спробував уявити її молодою, проте вона мала вигляд і запах нинішньої Маделон.

— Ці Больйоло, дядько та небіж… — промовив Відаль, намагаючись виграти час.

— Не думай про них, — порадила Маделон. — Тебе не збуджує небезпека? Мене — так.

Прочинилися двері, й до них долинуло:

— Перепрошую.

Одного-єдиного слова Неліді стало, щоб виразити всю силу своєї люті. Обличчя в дівчини дивно посіріло, взялося рожевими плямами, а очі палали, ніби в пропасниці. Після її короткої з’яви двері з грюкотом зачинилися. У розпачі, наче сталася катастрофа, Відаль негайно поклав усю провину на Маделон, та, перш ніж заговорити, зміркував, що жінка, можливо, бачить усе інакше, й обмежився фразою:

— У цій кімнаті спокою нам не дадуть. У суміжній Ісідоріто… Щомиті хтось може зайти.

— А ти замкнися на ключ, і все, — відповіла Маделон.

— Так, але мене рознервували. Знаєш, як воно зі мною тоді. Клянуся, тепер я нічого не зможу.

— Не перебільшуй.

— Крім того, я спізнююся назад на чування. Люблю все робити вчасно. Зустріньмося якось на тижні ввечері.

Маделон кволо заперечувала, просила призначити їй точну годину побачення й пропонувала Відалеві переховатись у шпалерні, бо годі легковажити пересторогою Уґіто. М’яко підштовхуючи, Відаль провів її до дверей і, коли залишився сам, спробував удати неабияке піднесення духу, як то бувало з ним у дружньому товаристві, проте дарма. Навпаки, тепер він замислився про істинні причини свого відступу й пошкодував, що був нечемний з Маделон і зрадив Неліду. Втім, Відаль відкинув цей другий докір самому собі, оскільки ніщо не давало підстав припускати, наче між ними з дівчиною є щось більше, аніж звичайні дружні стосунки. Істинні причини він проаналізує згодом. Дон Ісідро відмовився від мате (уже було пізно) і, кусаючи булочку, вийшов з кімнати, сподіваючись, що надворі не зустріне Маделон. Краще вийти повз туалети. У другому подвір’ї він зустрівся з Нелідою; та відвернулася. Відаль почав був мимрити якісь пояснення, але мусив замовкнути через появу Антонії.

XXV

Розмова в домі Нестора оберталася довкола старих, яких, не так зі злості, як задля забави, жбурляли в петропавлівські вогнища. У їхньому кварталі четверо чи п’ятеро жертв дістали незначні опіки — цим бідолахам надали допомогу в аптеці Ґаравенти, — проте одну бабцю з опіками другого ступеня поклали в лікарню Фернандеса. Ще говорилося про викрадення — новітню тактику на цій війні, появу якої, на думку Відаля, спричинила жадоба грошей.

— Аби тільки Джимі теж викрали. Не знаю, звідки ця думка…

— Гадаєш, може бути щось гірше? — спитав Аревало.

— Із цими навіженцями…

— Мусимо зберігати спокій, — заперечив гість із велетенськими руками.

— Спокій! Та ми його відіб’ємо кулаками! — погрозливо гаркнув Рей. — Ви тільки з’ясуйте, де наш товариш! А я його визволю!

Друзі міркували, чи заявляти їм у поліцію, чи це буде марним та ризикованим заходом. «Якщо його викрали, то принаймні звільнять», — мало не припустив Відаль, але стримався, щоб не провокувати зливи небажаних запитань.

Потім знову заговорили про небіжчика Нестора та близький його похорон.

— Я думаю, що це неправильно, — завважив гостролиций щодо відсутності Несторового сина.

— Молодь, — поблажливо, як то зазвичай, проказав гість із велетенськими руками, — знає тільки своє. Хіба не сказано: «Зостав мертвим ховати…»[22]?

— А бабці їхній ковінька, — гримнув Данте, в якого зненацька поліпшився слух.

— Може, не поїдемо на цвинтар одразу, — запропонував Рей, — а спершу обійдемо квартал, несучи труну на руках? Так роблять у разі вбивства. Піднімемо Нестора якнайвище й гідно виступимо проти ворогів.

Відаль поглянув на чужинців, чекаючи заперечень — спочатку на гостя з велетенськими руками, потім на гостролицього. Обидва мовчали. Після паузи, під час якої чути було, як перший з них зручніше вмощується на стільці, озвався Данте:

— Навряд чи в нашому становищі варто провокувати когось.

— Тим паче з домовиною на руках, — докинув Аревало.

Відаль захопився хитрістю чужинців: упевнені, що поміркованість візьме гору, вони, проте, не обстоювали її, щоб не зірвати справи. Коли ж усі, за винятком Рея, виступили на боці здорового глузду, гість із велетенськими руками додав іще один аргумент:

— Крім того, чи не буде це недбалістю з нашого боку — наражати гробарів на небезпеку?

— Невинний робочий люд, — озвався й гостролиций.

Решта негайно повстала супроти цього, аж поразка поміркованості видалась неминучою; а втім, увагу одних та інших відвернула нова подія, що, імовірно, вберегла їх усіх, поклавши край ризикованим намірам, — поява Несторового сина. Той заходився велемовно дякувати батьковим друзям за присутність — мовляв, таке незаперечне свідчення дружньої вірності дуже тішить його, засмученого тим, що сам він не зміг чувати: поліція, бачте, безплідна парость невблаганної, доскіпливої бюрократії, все дбає про формальності й протоколи, і нема їй діла до синівської скорботи.

— Невже ти плачеш? — буркнув Аревало нібито сам до себе.

— Бідолашний, мені його шкода, — зізнався Відаль.

— Думаєте, він так само винен? — запитав Рей.

— Якщо на цій війні його ще не прикінчили, — висловив думку Аревало, — то на трибуні він, вочевидь, поводився просто жахливо.

XXVI

Не встиг Відаль утерти сльози, як оголосили виїзд на цвинтар. У кімнатах і коридорах заворушилися люди. Відаль не хотів давати волю сльозам — отже, мусив пильнувати, щоб ніяка невинна дрібничка не спричинила нового душевного болю. Його зворушила поява доньї Рехіни: розпатлана жінка з відсутнім поглядом брела, насилу переставляючи ноги, немовби її тягли силоміць. Відаль озирнувся й побачив Данте.

— Хлопці, не розділятися, — повторював він по-дитячому палко. — Тримаймося разом, тримаймося разом.

«Сліпий і глухий, — подумав Відаль. — Загорнутий у шкіру. Кожен старий перетворюється на тварину».

— Головне, — завважив Аревало й підморгнув, наслідуючи Джимі, — не дати прослизнути сюди небажаним елементам.

— Хто поїде з Несторовим малим? — поцікавився Рей.

— Ми четверо поїдемо разом, — уточнив Данте.

— Це зрозуміло, — прошепотів чи подумав Відаль.

Він востаннє поглянув на самотній дім; неначе вві сні, підійшов до автомобіля й сів, притулившись до шибки, щоб друзі не бачили його непереборного хвилювання, — і раптом, проти своєї волі, промовив дивні слова:

— Із катафалка все здається інакшим.

— А бабці твоїй ковінька, — відповів Данте, який того ранку чув так добре, ніби нарешті придбав слуховий апарат. — Ми ще не в катафалку.

На проспекті Визволителя процесія обминула пам’ятник іспанцям.

— Чорт, я вже такий старий! — вигукнув Аревало. — Розказати, який один із найперших моїх спогадів? Я дивлюся на цей проспект — тоді він ще називався проспектом Альвеара, — як їдуть автомобілі з відкидним верхом та сиреною у формі мідяного змія, чорні таксі з жовтими смугами попід дахом, що нагадують перекинутий кошик. Куди поділися всі ці величні «рено», «іспано-суїзи» та «делоне-бельвілі»?

— Мені казали, що на вулиці Малавія було озеро, — вторуючи йому, ностальгійно підхопив Данте.

— І ще одне перед базилікою Пресвятої Діви Гваделупської, — відповів Аревало.

Надворі й далі теплішало.

— Жахлива спека, — буркнув Відаль, скидаючи пончо.

— Вологість, — пояснив Данте.

— Ви чули про запланований Марш старих? — поцікавився Рей. — Вчасна маніфестація; думаю, буде мати ефект.

— Я тебе прошу, — скривився Аревало. — Ти можеш уявити, що це буде? Дантове пекло. На них визвіриться всеньке місто.

Відаль подумав, що Джимі навмисне покепкував би зі словосполучення «Дантове пекло»; усім цей дотеп давно вже набрид.

— Апокаліптичне видовище, — підтвердив Данте. — Ви все-таки не розумієте. Хіба всі оці жахливі бешкети не знаменують нам кінець світу?

— Кожен старий, — сказав Аревало, — рано чи пізно доходить висновку, що скоро кінець світу. Навіть я сам уже втрачаю терпець…

— Посунься, — буркнув Рей. — І що, ми повинні аплодувати цим недоноскам з їхніми дурощами?

— Принаймні ми, старі, уже втомилися від життя, — озвався Відаль.

— І ти ще казатимеш, наче гонитва за модою у жінок — це не остання крапля? Хіба вона не свідчить про занепад і крах усього? — правив своєї Данте.

Вони їхали проспектом Хуана Б. Хусто, минаючи залізничну станцію «Пасіфіко».

— Старих нема як і захищати, — завважив Аревало. — На їхню користь хіба що сентиментальні доводи: скільки всього зробили вони для нас, у них також є почуття, вони мучаться і так далі. Хто не знає, як лапландці та ескімоси позбуваються стариганів?

— Ти вже це розказував, — нагадав йому Данте.

— Бачите? — астматичним голосом вів далі Аревало. — Ми всі однакові. Ніхто так не нагадує старого, як інший старий: те саме становище, той самий атеросклероз.

— Що? — перепитав Данте. — Коли ти говориш із закритим ротом, я нічого не чую. Дивіться, дивіться! В дитинстві я мешкав у тому кварталі. Тепер наш будинок уже знесли.

Відаль пригадав будинок своїх батьків: патіо, гліцинію та собаку Шпига, трамвай, який ночами тужно скреготів на повороті, а тоді прискорювався й дзеленчав, проминаючи дім.

— А хто не знає, де тут була скотарня? — озвався Аревало. — На вулиці Монтевідео, не доходячи до проспекту Альвеара. А за рогом — стайня.

— Що? — знову перепитав Данте.

— Рею, пам’ятаєш, — запитав Відаль, — як біля твоєї пекарні мешкала столітня бабця?

— Донья Хуана. Коли я почав розширятися, вона ще була жива. Гостинна сеньйора. На її столі ваша креольська кухня мала чим похвалитися. Які пучеро! Які емпанади[23]! Вона й розказала мені все про вашу історію; тоді ще приїздила інфанта Ізабелла, я бачив її в кінному екіпажі. У доньї Хуани були дві онуки: одна бридка, друга гарненька, й обидві ластаті.

— Пілар і Селія, — згадав Відаль. — Гарненька, Селія, померла молодою. Я від неї нетямився.

— Де ті часи, коли ще жінки біля нас упадали? — втрутився Данте.

«Сказати чи не сказати?» — подумав Відаль.

— Вони вже не повернуться, — мовив Рей.

— Дивно було б, якби повернулися, — флегматично завважив Аревало.

— Я й сам не вірю, — зізнався-таки Відаль, — але мене сьогодні домагалися дві жінки. Так-так, мене.

— І що було? — поцікавився Рей.

— Та нічого. Обидві були негарні. «До того ж, — подумав він (але не сказав), — існує Неліда».

— Або, скоріше, просто ти вже застарий, — припустив Данте. — Замолоду ми не переймалися такими дрібницями.

«Це правда», — подумав Відаль.

Проминули Вілья Креспо. Запала мовчанка, ще довша за попередні.

— Мовчимо, — сказав нарешті Рей. — Аревало, про що ти думаєш?

— Так, навіть смішно, — зізнався той. — У мене було неначе видіння.

— Оце зараз?

— Так. Я бачив бездонний колодязь, у який падають люди, тварини та речі.

— І паморочиться в голові, — додав Відаль.

— Так само, як від майбутнього, — продовжив Аревало. — Я уявляю його неначе провалля навспак. На краю ще з’являються нові люди та речі, нібито щоб залишитися, — але й вони теж падають і зникають у порожнечі.

— Бачиш? — запитав Данте. — Старі не такі вже й тупаки. Трапляються навіть розумні.

— За це нас називають сичами, — підтвердив Аревало.

— Свиньми, — виправив Рей.

— Свиньми чи сичами, — відповів Аревало. — Сич — символ філософії. Мудрий, але бридкий.

Вони заїхали на цвинтар Ла-Чакаріта й подалися до каплиці. Після поминальної служби знову сіли в автомобілі; їхній, як завважив Відаль, був третім і останнім у кортежі. Стояла спека. Їхали повільно.

— Відалю, — запитав Аревало, — що ти там розказував про гарну дівчину, котра померла молодою?

— Її звали Селія, — відповів дон Ісідро після короткого замішання. — Я від неї нетямився.

Машина різко загальмувала. По лобовому склі розлізлася велика біла пляма, воно затуманилось і взялося тріщинами. Відаль відчинив дверцята, вийшов подивитися, в чому річ. Довкола панувала незвичайна тиша, начебто зупинився не лише кортеж, а й цілий світ. З першого автомобіля вийшов гість із велетенськими руками, затуляючи ними лице, як у сумній пантомімі. Позад квіткового візка сміялася й танцювала юрба, звивалася, нахилялась і потім рвучко випростувалась. Обличчя гостя з велетенськими руками було, як розгледів Відаль, повите кривавою пеленою. Аж тоді він збагнув, чому так дивно рухаються люди: вони підхоплювали й жбурляли каміння.

— Нас загнали в пастку! — заскімлив Данте. Каміння падало звідусіль.

— Тікайте! — здушено викрикнув хтось.

Єдиного цього слова вистачило, щоб Відаль кинувся навтьоки. Потім він засапався, упав і так дорачкував до якоїсь могили, щоб сховатися за пам’ятником. Лізти по траві й землі було неприємно. Здригаючись, Відаль підвівся, але поруч упали камені — і знову він біг, доки стало сил, а потім ішов, думаючи, що заблукати не мав би, хоча цвинтар якийсь нескінченний. Відчув м’які дрібні удари по спині й потилиці.

То були краплі — важкі та великі краплі. Починався дощ. «Нечистий дощ: зливається з потом», — подумав Відаль. Хапливо, час від часу спотикаючись, він дійшов аж до вулиці Хорхе Ньюбері, а звідти — на проспект Кор’єнтес, по інший бік парку. «Є одне слово, — казав він собі, — одне таке слово…» Надто втомлений, щоби згадувати це слово, Відаль невдовзі все-таки пригадав: «Наруга. Яка наруга». Він вирішив зупинити перше-ліпше таксі, та кілька водіїв промчали повз нього, нібито не помічаючи його знаків. Відаль зайшов у бар.

— Одне холодне пивце та дві скибки яловичини, — замовив він, зіпершись ліктями на шинквас.

— Як забажаєте, сеньйоре, але я вам не раджу, — відповів господар, протираючи ганчіркою сушарку для посуду. — Тут і так дихати нічим.

Щоб не зчиняти скандалу, Відаль подякував і рушив до дверей. «Звісно, цього від нас і чекають, — подумав він. — Щоб ми дозволяли чинити над собою наругу. А як інакше, коли ти старий».

XXVII

Надворі періщила злива. Відаль запитально глянув на свого порадника за шинквасом. Той, очевидно, тільки цього й чекав, бо різким та грубим кивком голови вказав йому на двері. Відаль дійшов до площі Дорреґо, тримаючись попід стінами будинків, тож у нього ледь намокло одне плече. Три-чотири рази він намагався спинити таксі, проте жоден водій не звернув на нього уваги. Відаль почав спускатися в метро, але подумав, що там хтось може не втриматися перед спокусою зіштовхнути його під поїзд. «А найгірше те, що мені ще далеко йти», — подумав він, засмучений власною втомою та знесиленням. Знову вийшов на вулицю і відчув, що одяг від поту й дощу промокає і зсередини, і ззовні. «Добре, що я бодай не старий, — розмірковував він, — бо й від слабшого дощу заробив би двобічну пневмонію чи хронічний бронхіт». Відаль прокашлявся. Автобус № 93 зупинявся біля його будинку, та дон Ісідро не наважився сідати, бо серед пасажирів міг виявитись нападник. Поки Відаль міркував, що єдиний вихід для нього — це немислима піша мандрівка на довжелезну відстань, злива вщухла. Прийнявши це за веління долі, Відаль пустився в свою неосяжну путь. Він уже втратив лік годинам, проведеним без їжі та сну.

Від нападу на проспекті його ще, мабуть, захистять; страшніше буде в тихому завулку, де все проглядається здалеку. Біля вулиці Бонплана на нього повіяв холодний вітер з моря. «Така доля старого телепня, — подумав Відаль, — вберегтися від стількох небезпек і на смерть застудитися». На вулиці Солера він побачив гурт юнаків — може, й сумирних, проте, щоб уникнути зустрічі з ними, Відаль зробив великий гак та перейшов трамвайну колію на Парагвай, побіля винарень. Одного нерівного каменя в бруківці вистачило, щоб він перечепився й упав. Відаль непорушно лежав на землі, тремтячи від утоми. Потім підвівся; йому здавалося, наче він забув щось дуже важливе, про що згадав лише кілька секунд тому. «Я ж засинаю, — подумав Відаль, — сором мені». Він рушив далі й на площі Ґуемеса нарешті спинив таксі: розбиту машину з підтоптаним водієм. Той уважно вислухав адресу, опустив прапорець і сказав:

— Дуже слушно, сеньйоре, — у певному віці не підсідати до молодих таксистів.

— Чому? — запитав Відаль.

— Хіба ви не чули, сеньйоре? Вони для розваги вивозять старих за місто, а там викидають з автомобілів.

Відаль, який сидів, розвалившись, випростався й підсунувся до водія.

— Як вони сміють казати нам, буцімто ця війна обґрунтована якоюсь науковою потребою? — мовив він. — По суті, це просто зарозуміла вигадка.

— Правду кажете, сеньйоре. Креол — товариська душа. Хлопчаки думають, ніби полюють на дичину, а насправді полюють на нас.

— А ми так і живемо, всього боїмося. Щомиті чекати підступу — оце найгірше.

— І я про те, — погодився водій. — Припустімо, десь є ні до чого не вдатний дідок. То чом би не привезти його до спеціальної установи й не умертвити сучасними методами?

— Та чи не будуть ці ліки гіршими за хворобу? — спитав Відаль. — Адже можуть бути зловживання.

— Ваше зверху, — визнав таксист. — Наш уряд геть розперезався. Гляньте хоча б у рахунки за телефон.

Відаль заплатив і вийшов. Він, мабуть, ніколи ще не відчував такої страшної втоми. Згадав про друзів. Хоч би нікого з них не побили камінням, як того сердегу з велетенськими руками. Сам він, тікаючи, а потім так виснажливо добираючись додому, забув про них. «Геть забувся, як сказав би Нестор», — подумав Відаль і знову засумував. Чи вистачить йому ще сил дістатися до пекарні або відвідати Данте? «Аревало — примхливий жук: ніхто зі знайомих у нього вдома не був. Навіть Джимі — а він же такий проноза». Останньою думкою Відаль ділився з кимось уже крізь сон.

XXVIII

Дон Ісідро насилу стояв на ногах, та все-таки завагався, як бути: упасти на ліжко чи піти провідати друзів? Спершу він вирішив підкріпити організм і випити кілька мате. Поставив грітися воду, пожував хліба, коли це з’явилася Неліда.

— Вибачте, я не постукала, — мовила дівчина, дивлячись йому просто у вічі. — Погана звичка.

— Ні, чому ж.

— Я завжди застаю вас у делікатну мить. Але я прийшла попередити вас.

— Про що попередити, Нелідо?

— Про лицемірів, які всміхаються вам, а позаочі, коли вигідно, то доносять на вас. Та ваша подружка — вона постійно водиться з Больйоло, і їй напевне відомо, що його небіж…

— Так, Нелідо, я знаю. Вона того й приходила — щоб розказати мені.

— А ще чого? Жінка приходить, тільки коли закохана.

— Не кажіть так, Нелідо. Маделон мені не подружка, і вона не закохана в мене.

— Маделон! Якщо між вами нічого немає, чому тоді Больйоло дозволяє небожеві обмовляти вас? А знаєте чому? Бо ви, якщо захочете, здатні усунути його.

— Ні, Нелідо, я не збираюся нікого усувати.

— Я тільки не втямлю, що ви знайшли в цій бабері?

— Нічого, Нелідо. Ви не розсердитеся, якщо я вам дещо скажу? Я дуже хочу спати. Саме думав роздягнутися й лягти.

— Хто ж вам заважає?

— Але, Нелідо… — мовив він і приречено вимкнув пальник.

— Що «але»?

Відаль побачив, як вона сіла на ліжко, роззулася та спокійно почала знімати панчохи, — і захопився плавною зграбністю рук, що стягали панчохи зі стегон до п’ят і кидали їх на стілець. «Невже мені може випасти таке щастя?» — вдячно подумав він. Дівчина підвелася, швидко, неначе була в кімнаті сама, оглянула себе в дзеркалі і єдиним рухом — принаймні так здалося Відалеві — скинула одяг. Оголене біле тіло її світилося в сутінках. Тремтячи від цього несподіваного одкровення, Відаль почув, як десь — дуже близько — йому промовляють «дурний, дурний». Його пригортали, пестили, цілували, аж доки він відхилив її, щоб розгледіти.

— Знаєш, — сказав Відаль, — я гину за тобою, правда, гину, і я такий дурний, що сам нізащо не наважився б.

Другим одкровенням для нього стали її розкриті вуста; в обіймах Неліди Відаль упав на ліжко й притиснув її до себе, нездатний вимовити ні слова. Коли ж невдовзі він відірвався від неї, Неліда несамовито ляснула його по лиці.

— Чому? — тоскно спитала вона. — Чому?

— За що ти вдарила мене? — здивувався Відаль. — Я хотів…

— Це моя справа, — відказала дівчина, та гнів її швидко минув.

— Це не сон? — запитав Відаль. — Я сам собі не вірю, засинаю безперестанку.

— І це теж сон? — засміялася Неліда й погладила його по обличчю. — Якщо хочеш, поспімо.

— А хіба Антонія з матір’ю не чекають на тебе?

— Я ж переїжджаю: вони подумають, що я у тіток.

— Переїжджаєш?

— А ти не знав? Позавчора померла тітка Паула — пам’ятаєш, та, що тістечка пекла? Я за звичкою сказала «у тіток», хоча тепер залишилася тільки одна. Мені порадили перебратися туди якомога раніше, щоб ніхто не заліз до квартири.

— А це далеко звідси? — стривожено запитав Відаль.

— Ні, на вулиці Ґватемала, не доходячи до Хуліана Альвареса.

— Колись і я там жив.

— Та ти що? Розкажи.

— Я народився на вулиці Парагвай. Найкрасивішим у нашому домі, звісно, було патіо з гліцинією. У нас був собака Шпиг. Але не хочу втомлювати тебе всім цим. Антонії з матір’ю буде сумно без тебе.

— Не знаю… Там стало нестерпно. Антонії, бідолашці, мабуть, не дуже потрібні свідки: це все-таки її мати. А з нею тепер дуже важко. На старість із доньї Далмасії зробилося чоловікувате опудало: за це її прозвали Солдафоном… ти уявляєш? Що тепер буде з дівчатами?.. Біднесенький, я не даю тобі спати.

У Відаля злипалися очі, та він боявся урвати розмову. Можливо, колись давно він іще спізнавав подібне блаженство, але тепер для нього це перетворилося на незвичайну розкіш, і він не хотів її марнувати.

XXIX

Відаль прокинувся від гуркоту, схожого на вистріл у сича. Почав пригадувати свій сон: буцімто він у якомусь притулку, кам’яному будиночку, дуже безпечному та міцному, як йому пояснили. Із задоволенням власника, що оглядає житло, він подивився вгору. Будиночок був без даху. Згори йому на голову шугали войовничі сичі, потім злітали вгору й нападали знов. Він стрельнув з рушниці в того, котрий пугукав найголосніше. Прокинувшись, Відаль перевернувся на лівий бік. Поруч лежала Неліда. «Добре останнім часом у мене життя, якщо коло неї сниться таке», — подумав він. Дівчина спала, і Відаль пригадав один незначний, але приємний для себе факт із молодості: зазвичай він засинав і прокидався раніше за своїх жінок. Хтозна-відколи він уже не згадував про це.

Як людина, котра повторює вивчене, щоб не забути, Відаль крок за кроком заходився відтворювати в пам’яті все, що відбулося після того, як Неліда зайшла до його кімнати. Він тішився, що встояв проти спокуси — недоречної та, можливо, навіть фатальної — запитати: «А твій жених?» У якусь мить, із дурної сумлінності щодо чужинця, Відаль мало не вимовив був ці слова; тепер же міг поцікавитися хіба що з власницької жадоби. «Що ми добре вміємо, то це вимагати», — весело подумав Відаль.

І раптом йому здалося, буцімто він інтуїтивно збагнув, що любовний акт якнайкраще пояснює загадку Всесвіту. Зі скромною гордістю того, хто знає, що великі виграші даються нам не так заслужено, як із талану, бо хтось же має їх діставати, Відаль сказав собі, що сьогодні його ім’я внесуть у список переможців.

Щоб розділити свій тріумф, він підсунувся ближче до Неліди. Серйозно поглянув на неї й поволі промовив: «Неперевершено гарна». Обережно, начебто боячись розбудити дівчину, він удруге її пригорнув.

Потім, лежачи горілиць, вони собі мирно бесідували, аж поки Неліда запитала:

— Я знову не даю тобі поспати?

— Ні, це не ти, — відповів Відаль. — Це голод. Я вже два дні не їв.

— Що тобі приготувати?

— У мене майже нічого немає.

— Я вдягнуся й пошукаю щось у Антонії.

— Ні-ні, не йди. У нас є хліб, сухофрукти, мате, а може, навіть і шоколадка. Тільки вона Ісідорітова, і якщо ми її з’їмо, він розсердиться. У нього трапляються напади слабості.

— У нас також напад слабості, — засміялася Неліда, згладжуючи незручну ситуацію.

Дівчина ввімкнула світло, встала. Лежачи в ліжку, Відаль показував їй, де що взяти, й дивився, як вона, гола, ходить кімнатою.

— Я закип’ячу свіжу воду, — сказала Неліда, виливаючи з чайника перестояну. — А знаєш, що мені снилося? Начебто ми пішли всі втрьох на полювання: я, ти і твій собака Шпиг.

— Неймовірно. І мені снилося, начебто я полюю на якихось химерних птахів.

Обоє задоволено погодилися, що це таки неймовірний збіг.

— До речі, мені про тебе розповідали, — мовила Неліда. — Та жінка, з якою я познайомилася вчора, вдома у тітки Паули. Моя тезка.

— Невже та сама Неліда, що меншала тут колись?

Так, то була вона.

— А ти її не забуваєш, — зронила Неліда.

— Кармен із нею живе? — запитав Відаль, не бажаючи виявляти надмірну зацікавленість колишньою своєю коханкою.

— Який ти вульгарний! Мала скоро вийде заміж!

Відаль розгубився, але потім зрозумів, що йдеться про доньку Неліди, тоді як він запитував про матір. Промовчав, не пояснивши цього, і знову в нього ледь не вихопилося питання: «А як же твій жених?» Відаль стримався, щоб не пошитися в дурні…

— Такий бенкет нам сил не відновить, — завважила Неліда.

Вони їли й сміялися. «А ми цим галасом не розбудимо Ісідоріто? — думав Відаль. — Що буде, коли мій син застане тут Неліду?» Невдовзі ж він заспокоїв себе: «Якщо не помиляюся, їй байдуже. І правильно. Важливо — запам’ятати цю ніч. Найкращу в моєму житті», — і одразу ж дорікнув собі за те, що теперішні свої переживання сприймає неначе спогад з минулого.

Так само, як і за іншу думку: буцімто це відділяє його від Неліди. «Віднедавна, — міркував він, — у мене з’явилася кепська звичка запитувати себе, чи не востаннє відбувається зі мною те, що відбувається. Цим смутком я немов зумисне все собі псую».

— Чом би тобі не перебратися жити до мене? — спитала Неліда.

Попервах Відаль відкинув цю думку просто тому, що не наважувався припускати таке; потім, дещо здивований, визнав її прийнятною і навіть наголосив, що в новому домі візьме на себе поточні видатки (так він потішив іще й своє самолюбство, не зіставивши власних доходів із сумою гаданих витрат). Дівчина слухала його неуважно, насилу тамуючи нетерплячку, аж Відаль подумав, чи не вважає вона, бува, його старомодним. Не розуміючи, щó він робить не так, дон Ісідро вже хотів замовкнути, коли це в голові йому запаморочилось і він поставив Неліді досі неодноразово стримане запитання:

— А що тепер буде з твоїм женихом?

«Ось, — думав він, — іще одна помилка з тих, які свідчать про нездоланну відстань між поколіннями».

— Для тебе це має значення? — спитала Неліда.

— Так, має, — відважно мовив Відаль.

— Добре. Тому що я боялася, що тобі все одно. Не хвилюйся: я скажу йому, що між нами все скінчено. Я обрала тебе.

Обдумуючи цю заяву, цінну й утішну для себе — адже сьогодні йому дано було все, чого лише може бажати закоханий: слова й учинки, — Відаль потягнув Неліду в ліжко; аж раптом почувся стукіт у двері.

Відаль закутався в старе коричневе пальто й пішов подивитися, хто там.

XXX

— На горище, братику, на горище! — вигукував Фабер, пхаючи сиву голову в прочинені Відалеві двері.

— У чому річ? — спитав Відаль, затуляючи собою Неліду від сторонніх очей.

— Хіба ви не чули пострілів? Наче в кіно. Міцно ж ви спите, доне Ісідро. Я ж, хоч і глухну, а онде як усе чую вві сні!

Виговорюючи все це, він сунувся в двері, начебто щось запідозривши чи помітивши Неліду.

Відаль прихилився до однієї стулки і відповів, тримаючи іншу рукою:

— Ховатися я не збираюсь.

— Вони побачили замок на дверях — консьєрж тепер стережеться — і почали вибивати їх кулями, — знов заходився пояснювати Фабер. — Добре, що хоч патрульний нагодився: їх часом ставлять про людське око, мовляв, правопорядок забезпечено. Але, доне Ісідро, вони обіцяли вернутися. Не вірите мені — спитайте інших. Усі це чули.

— Повторюю: я зі своєї квартири не вийду. По-перше, я не вважаю себе старим.

— Ваше право, сеньйоре, — наполягав Фабер, — але обачність зайвою не буває.

— А по-друге, я їх не боюся. Ще чого бракувало — боятися сусідських хлопчиськів, халамидників, які мені ще змалку очі намозолили! І вони достеменно знають, що я не старий. Клянуся — вони самі так сказали.

— Ті, що обіцяли повернутися, — то чужі! Вони із Клубу муніципальних службовців: позичають у гицлів фургони, їздять містом, виловлюють тих старих, що барикадуються вдома, і возять їх у клітках. Я так собі думаю, щоб виставити на глум і ганьбу.

— А потім що з ними роблять? — спитала Неліда. Вона стояла за спиною у Відаля, який подумав, що Фабер, напевно, бачить її голі плечі.

— Подейкують, сеньйорито, начебто їх спалюють у газовій камері для собак. А нашому ґальєґо — консьєржу — один земляк розповідав, що на під’їзді до Сан-Педріто клітки відчиняють, а їх женуть батогами просто на цвинтар у Флоресі[24].

— Зачини двері, — звеліла Відалеві Неліда. Той послухався, проте сказав:

— Він божевільний. Я не піду на горище з дідками.

— Слухай, — порадила Неліда, — я на твоєму місці сьогодні ще заховалася б, а завтра пішла би звідси, щойно випаде нагода.

— Куди мені йти?

— На вулицю Ґватемала. Ми ж домовилися, що ти переїдеш до мене. Спробуй не привертати уваги, а потім хай вони шукають вітра в полі.

Щойно Відаль відмовлявся від пропозиції пересидіти тривожний час на горищі, але тепер пристав на неї як на частину задуму Неліди. Щоб, за її порадою, не привертати уваги, він не міг узяти з собою багато речей. Напевно, краще буде сказати, що цей переїзд лише тимчасовий. Заради порятунку власного життя він дозволить собі ризикнути й тиждень пожити з дівчиною. Можливо, потім нелегко буде вернутися; можливо, він звикне мешкати з Нелідою, а не з сином, як досі (а це ж однаково що самому). Утім, так далеко він не загадував.

— Якщо ти справді мене запрошуєш, — мовив Відаль, схвильовано пригортаючи Неліду, — то я прийду.

— Не прийдеш, поки я не дам тобі адреси. Візьми ключі, щоб не дзвонити і не чекати під дверима. Мені й так відчинять.

Ключі лежали у неї в кишені. Відаль пошукав олівець і папір; нарешті знайшов, і дівчина записала адресу. Не глянувши, дон Ісідро заховав аркуш.

XXXI

Деручись розхитаними стрімкими сходами, Відаль розумів, що недарма противився принизливій утечі на горище. Сморід, курячий послід, пір’я та низька стеля засмутили його ще більше. Немов у кінці тунелю — горище простягалося вздовж усього лівого крила будинку — він розрізнив далекий вогник свічки й дві насилу помітні в темряві постаті. Відаль упізнав консьєржа й Фабера і порачкував до них.

— Ось іде блудний син, — мовив Фабер. — Бракує тільки Больйоло.

— Не прийде він, — відповів консьєрж. — Сидить у доньки муляра. Тепер, коли батько загинув, вона приймає чоловіків просто вдома.

— Нині багато хто ховається у подружок, — притакнув Фабер.

— Іще й вихваляються, — погодився консьєрж. — Тільки ж сусіди знають, хто до кого ходить, от їх і виловлюють безперешкодно.

Очевидно, ані Фабер, ні консьєрж не мали на думці нічого лихого.

Щоб довести їм — а може, й собі, — що це його не стосується, Відаль долучився до них.

— Мені здавалося, — мовив він, — що ця війна зі свиньми, чи зі старими, уже почала вщухати, але тепер спалахнула з новою люттю.

— Це передсмертні корчі, — дещо скрипучо, як часом траплялося з ним, відказав Фабер. — Молодь охопило розчарування.

— Не виходить у них нічого, — підтримав його Відаль. — Уся війна — не діло, а самі лише погрози. Я маю право казати так, бо мені довелося вже побувати в кількох боях.

— Вам пощастило, — понуро відбуркнув консьєрж. — Але як же ваш приятель Нестор? Його ж убили. І Джимі казна-куди пропав. Дай Боже, щоби вернувся живим.

— Молодь охопило розчарування, — правив своєї Фабер. — У недалекому майбутньому, якщо збережеться демократичний устрій, ми, старі, будемо хазяями життя. Розумієте, це проста математика. Більшість голосів. Дивіться, про що нам свідчить статистика? Про те, що сьогодні смерть настає не в п’ятдесят років, а у вісімдесят; а завтра наставатиме в сто. Чудово. Неважко собі уявити, скільки назбирається дідків і як невблаганно тиснутиме їхня думка на відповідальних за громадські справи. Диктатура пролетаріату закінчиться, і розпочнеться диктатура староти.

Тим часом обличчя Фабера поволі хмурніло.

— Про що ви думаєте? — запитав консьєрж. — Так зажурилися.

— Скажу вам по правді, — відповів Фабер. — Дарма я спершу не пішов у туалет. Розумієте?

— Аякже, — запевнив консьєрж. — У мене вже давно той самий клопіт.

— І я не можу думати ні про що інше, — визнав Відаль.

Чоловіки розсміялися й почали по-братському штурхати один одного в плечі.

— Не чіпайте мене, — попередив консьєрж, — бо я можу луснути.

— Обережно зі свічкою, — порадив Фабер і підтримав її. — Якщо цей курник займеться, ми полегшимо роботу молодим.

— Не жартуйте так.

— А якщо ризикнути й швиденько збігати вниз? — наважився припустити Фабер.

— Не можна, заради хлопців з нашого будинку, — заперечив консьєрж. — Вони ж сказали, начебто ми пішли; а що буде, коли ті побачать, як ми спускаємося?

— Ну, то зараз я здитинію, — страдницьки засміявся Фабер.

— Може, знайдемо собі місце тут, на горищі? — запропонував консьєрж.

— Найкраще отам, за останнім рядом кліток, — докинув Відаль.

— А це не над квартирою Больйоло? — перепитав консьєрж.

— Уявлення не маю, — відповів Відаль.

— Нарешті! — вигукнув консьєрж. — Я так і думав, що це ви тоді залили йому стелю. А тепер ми зробимо це втрьох.

Щулячись від конвульсивного сміху, який вихоплювався попри всі обачні намагання його стримати, чоловіки порачкували туди, куди показав Відаль, і трохи там постояли.

— Він утопиться, якщо не винайме собі шлюпки, — прорік Фабер. Чоловіки посунули назад.

— Намагається змінити голос, — прошепотів консьєрж, киваючи на Фабера. — Свій гугнявий голос.

— Крякає, мов та качка, — притакнув Відаль.

Аж тут вони стривожено принишкли, бо знизу долинув галас. Почулася штовханина, шушукання і насамкінець — голосна лайка.

— Господи, що це? — боязко прогугнявив Фабер. Відаль та консьєрж мовчали. Поволі, під стогін рипучих сходів, наближалися важкі кроки. Побачивши масивну циліндричну постать, Відаль уперше злякався. Він не впізнав її, доки дівчинка не присвітила ліхтариком — і велетенська, розбухла, бронзова, як індіанець, розпатлана й сивокоса донья Далмасія звернула на них невидющий, презирливий погляд.

— Хто тут? — спитала вона.

— Сеньйор консьєрж, Фабер і Відаль, — відповіла онука.

— Три педики, — зневажливо та безапеляційно сказала сеньйора. — Злякалися молокососів і нишкнуть. Щоб ви знали, педики, я хотіла залишитися внизу! Нехай приходять: я їх порішу одним ударом! Мене дочка сюди погнала, свинюка така, ще й каже, що я сліпа!

Запала мовчанка. Невдовзі Відаль поцікавився:

— Що там?

— Вона забула про нас, — мовив Фабер. — Бавиться з онукою.

— Не збагну, як можна довіряти їй дитину, — озвався консьєрж. — Ця жінка перетворилася на мерзосвітнього гевала. Каверзи старості.

XXXII

Вівторок, 1 липня

Після гнітючого вторгнення доньї Далмасії чоловіки замовкли. Споночіло, а ці тривожні воєнні дні виснажували всіх до краю. У тихих сутінках Відаль заснув. Йому наснилося, нібито він перекинув рукою свічку, горище палає, а сам він — одна із жертв — проходить очищення полум’ям. Тепер, із якихось причин, що їх Відаль не пам’ятав уві сні, він зичив перемоги молодим, пояснюючи це фразою, що здавалася слушною: «Щоб жити молодим, я помираю як старий». Зусилля, з яким він вимовляв ці слова, а можливо, і власне бубоніння, його розбудили.

У цю мить він — несвідомо — згадав, що вже прокидався отут, на горищі, скручений від люмбаго, тому зробив кілька рухів, перевіряючи гнучкість попереку. Болю не було.

«Як завжди, я прокидаюся першим», — подумки не без гордощів відзначив Відаль. У світлі вранішньої зорі, що лилося крізь горішнє віконце, він побачив консьєржа й Фабера. «Сплять, неначе два живі мертвяки», — подумав Відаль і здивувався власному відкриттю, що інколи дихання може бути й неприємним процесом. Він мало не перечепився через дівчинку, яка спала з напіврозплющеними очима, аж видно було білки, з відсутнім виразом непритомної. Бабця спала, вивернувшись за кілька кроків від неї. На сходах Відаль захитався від сильної млості й сказав собі, що неодмінно мусить поїсти. Колись давно, ще в дитинстві, його часом нудило з голоду. Він спустився й трохи постояв, притулившись до поруччя. Тихо. Сусіди ще спали, проте не можна було зволікати: скоро вони прокинуться.

Власна кімната зустріла його понурим сутемним холодом і відчуттям, яке занадто часто поверталося до нього останніми днями, — буцімто довкола все спокійно. Знесилений Відаль боявся, що це поганий знак. Оглянув складені речі, немовби з довгої мандрівки вернувся чужинцем і дивився тепер на них із-за скляної перепони.

Відаль умився, вбрався в найкращий одяг, загорнув у газету змінну білизну та кілька носовичків. В останню мить згадав про ключі й записку від Неліди. Усе це знайшлося в кишенях іншого піджака. Під адресою та вказівками («двері 3, піднятися сходами, двері Е, пройти коридором, піднятися на антресоль, двері 5») Неліда написала «Чекаю на тебе!» Відалеві подумалося, що такі жіночі ніжності мають велике значення в житті чоловіка. Потім він похопився, що мусить якось пояснити синові свою відсутність, проте не знав, що сказати. Писати правду було небезпечно, щось вигадати він не міг, та й не хотів марнувати час. Урешті-решт Відаль написав: «Один товариш запросив мене на кілька днів до себе за місто. Там спокійно. Шануйся», — і перед виходом додав: «Деталей не розголошую: раптом записку хтось перехопить». Дорогою до туалету, куди він зайшов, щоб у Неліди на деякий час звільнити себе від клопоту, дон Ісідро побачив меншу онуку доньї Далмасії. Дівчинка не звернула на нього уваги, заклопотана тим, щоб не наступати на стики між плитами. Крім неї він нікого не зустрів. На досі безлюдній вулиці глипнув у бік шпалерні. Якби у вікні він зненацька побачив Больйоло, то глянув би на нього не заздрісно чи осудливо, а з почуттям братерської солідарності. Можливо, тому, що вже віддавна він не спізнавав жодних любовних пригод, у цій новій для себе ситуації Відаль поводився, наче зазнайкуватий хлопчак. Йому захотілося таки наважитись і зайти до Джимі, аби з’ясувати, чи повернувся той додому, але ще сильнішим було прагнення якнайшвидше прийти до Неліди, нібито коло неї він буде захищений — не від молоді, чиїх погроз майже не боявся, а від зарази, небезпечної через близькість до вогнища хвороби, — страшної, підступної старості.

XXXIII

Ранок був холодний і вогкий — мабуть, через те Відалеві дорогою трапився тільки один каральний загін. «Хижаки, — сказав собі дон Ісідро, — та все-таки власним здоров’ям не нехтують». На площі Ґуемеса пригадав, що тут після похорону він зупинив таксі: здавалося неймовірним, що ці давно минулі події насправді могли відбутися тільки вчора. Захищений темними стовбурами дерев, які спліталися ніжно-зеленим гіллям у нього над головою, Відаль ішов вулицею Ґватемала, вдивляючись у номери будинків і пильнуючи, щоб гурт юнаків попереду — чи не на розі вулиці Аррос — його не помітив. Потрібний донові Ісідро будинок номер 4174 складався з двох корпусів із садочком поміж ними, сонячним годинником та магнолією. Відаль штовхнув прочинену хвіртку, зайшов у двір, перечитав записку та відімкнув двері найбільшим ключем. У під’їзді не було нікого. Дон Ісідро піднявся по сходах, відімкнув інші двері й рушив довгим коридором поміж галереєю, яка вела до патіо, ліворуч та стіною з вервечкою дверей праворуч. Молода жінка, що виглянула з других чи третіх дверей, зухвало подивилася йому вслід. «Бідолашна Неліда, — подумав Відаль. — Стільки торочила про власний дім, а перебралася в іще один блощичник». Він знову перечитав інструкції, видерся нагору сірувато-зеленими крученими залізними східцями й знайшов двері під номером 5 із білим емальованим кільцем. Постукав, щоб попередити про свій прихід, та щойно витяг ключі, як Неліда відчинила йому.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Я боялася, що ти злякаєшся і не прийдеш. Заходь. Я думаю, що тепер із нами нічого лихого не станеться.

«Інші жінки не виявляють своїх почуттів, — захоплено думав Відаль. — Стережуться. Вони не впевнені в собі й близько не такі сильні». Ошелешено розглядався по квартирі. «Неліда не перебільшувала: справжній дім». Вони стояли у велетенській залі з високою стелею, оздобленою гірляндами.

Зала поділялася мовби на дві кімнати: їдальню з обіднім столом, стільцями, буфетом і холодильником, та вітальню з плетеною канапою, столиком, кріслами й телевізором. Окремо стояло крісло-гойдалка. За вітальнею містилася спальня. У ній Відаль помітив краєчок ліжка та шафи для одягу й подумав, що після всіх цих дверей, коридорів та сходів дивно враз опинитися в такій великій, вигідно вмебльованій квартирі.

— Мені тут подобається, — мовив він.

— Ти ж майже нічого не взяв.

— Хіба не ти мені радила не привертати уваги своїм переїздом?

— Ти залишишся? — спитала Неліда.

— Якщо ти захочеш.

— Кілька днів перебудеш так, а коли все вгамується, підемо по твої речі. Зачекаєш хвилинку? Я приготую сніданок.

Доки вона поралася коло плити, Відаль пройшовся помешканням. Оглянув патіо з квітами, спальню з широким ліжком, шафу, два нічні столики та дві фотографії в широких овальних рамках з червоного дерева, з яких, немовби намальовані чорнилом, дивилися старомодно вбрані сеньйор і сеньйора.

— Хто це такі? — запитав Відаль.

— Мої дід і баба, — гукнула Неліда з кухні. — Не переймайся, я їх зніму. Щойно переїхала, постановила це зробити.

Відаль хотів відповісти, що фотографії йому не заважають, але подумав, що це прозвучить нетактовно, і стримався. Тут йому було добре. Він уже шкодував, що залишив свої речі вдома: тепер найбільше його гнітила думка, що доведеться — хай навіть і ненадовго — вернутися на вулицю Паунеро. Проте, умиротворений, він міркував, чи зможе мешкати тут і не почуватись нахлібником.

XXXIV

Одне турбувало його: Неліда відверто заявляла, що він дуже вправний коханець. «Дивно, що мене це вражає, — міркував він, — я вже немолодий, а в такому віці мусиш знати, на що ти здатний». Звісно ж, він думав, що дівчина просто чуйна до нього. Лежачи поряд із нею, дивлячись у стелю й поринувши в блаженство, він ліниво пригадував собі твердження, яке чув уже безліч разів, — буцім кожен чоловік після цього неодмінно сумує, — і воно здалося йому неймовірним; пригадав і зізнання друзів, яким нестерпно хотілося втекти додому, вийти на повітря. Напевно, подумав Відаль, чоловіки зазвичай не бувають такі щасливі, як він тепер. Він повернувся, глянув на неї: хотів їй дякувати, хотів із нею говорити. Раптом Неліда запитала:

— Ти не сумуватимеш за домом?

— Як тобі таке на думку спало?

— Людям часто бракує колишніх звичок.

— Наприклад, звички бігати через усе подвір’я в туалет? Коли живеш собі так, то здається, що це неважко, але якщо один-єдиний день провести в комфорті, повернутися до колишнього вже неможливо.

— Я не здатна була б знову жити з доньєю Далмасією та дівчатами. Чому ти звідти не виїхав?

— Свого часу мав трохи грошей і думав перебратися в окрему квартиру. А тоді від мене пішла жінка, я лишився сам із малим, і не втратив роботи хіба завдяки сусідкам, які приглядали за ним, доки мене не було. Усе має свої переваги.

Промовляючи ці останні слова, він помітив відсутній погляд Неліди. «Їй нудно зі мною? — стривожено питав він себе. — Вона молода, звикла бути серед молодих, а я віддавна вже спілкуюся тільки зі старими».

— І ти не купив квартири? — запитала Неліда.

— Тоді квартир не купували, їх винаймали. Була в мене така мрія, але не здійснилася. Як і мрія стати вчителем. А колись я хотів бути вчителем. Важко в це повірити, правда?

Неліді, здавалося, лестило, що колись він мав таке бажання. Доки вони обмінювалися спогадами, Відаль завважив, що вона, переказуючи події дво- чи трирічної давності, незмінно означувала їх словом «колись». Раптом він згадав про її розмову з женихом, що непокоїла його, і запитав:

— А йому ти вже сказала?

— Ні, ще ні. Але треба сказати.

Відаль усе віддав би, щоб ця розмова була вже позаду.

— Я піду з тобою, якщо хочеш, — мовив він.

— У цьому немає потреби, — відповіла Неліда. — Мартін не лихий.

— Мартін? Який Мартін?

— Жених мій. І таке я воліла б казати йому сам на сам.

— Де ти з ним зустрінешся?

— Залежить від того коли. До п’ятої він у майстерні. Потім його треба шукати в одному з місць, де вони виступають. Я казала тобі, що він учасник тріо «Лос портеньїтос»?

— Казала, так. Піди краще в майстерню. Не хочу, щоб ти вешталася по всіляких забігайлівках, та ще й проти ночі.

— Він грає в «Ескініті» на вулиці Тамеса, і в такому підвальчику, називається «Fob»[25], і ще в «Салоні Маґуента» на Ґуемеса. Я на кухню, за хвильку прийду. Їсти хочеш?

Відаль не поворухнувся. Лежав, як і доти, горілиць, надто втомлений, щоб іти з нею чи міняти позу. «Це зовсім інша втома, не та, що схожа на смуток, — думалося йому. — Вона спокійна, мов диплом, який висить на стіні». Шкода, що Неліда ще не поговорила з женихом. Він проти цього хлопця нічого не мав, та йому було прикро, що через нього дівчина мусить іти в «Ескініту» чи «Салон Маґуента», що вже й казати про підвальчик з іноземною назвою. Краще подумати про інше: про квартиру, якої він не винайняв тоді, а от якби винайняв, мешкав би в Онсе, і друзів мав би інших (окрім Джимі, бо його знав іще з коледжу), і Неліди не зустрів би. У цій кімнаті, поруч із нею, неймовірним здавалося, що десь на вулицях Буенос-Айреса лунають постріли. Кумедно було б, думав він, якби вся ця війна зосередилася довкруж самої лише площі Лас-Ераса й була наслідком інтриг єдиного покидька, сеньйора Больйоло, спрямованих проти єдиної жертви — Ісідро, чи то Ісідоро Відаля.

— Ходи їсти, — гукнула Неліда.

На столі стояли равіолі.

— А я таки зголоднів! — вигукнув він.

— Не знаю, чи тобі сподобаються.

Відаль її заспокоїв: равіолі нагадали йому про щасливі недільні дні його дитинства і про матір.

— Знаєш, — пояснив він із палкою щирістю в голосі, — ці равіолі ще кращі за ті, тодішні. А я гадав, що кращих бути не може.

Вони випили червоного вина, поїли телячих відбивних із картоплею. Неліда приготувала рис із молоком і сказала: — Пробач, якщо ти цього не любиш. Я ще не знаю твоїх смаків.

Відаль обійняв її за це «ще», подякував за нього як за обіцянку довгого майбутнього для них обох. Потім замовк, питаючи себе, що можна ще додати, про що говорити, аби вона не знудилася. Він випив другий келих вина і, коли Неліда підвелася зварити кави, знову почав її цілувати.

XXXV

Відаль упевнено випростав руку, шукаючи тіла дівчини, та не знайшов. Спересердя він прокинувся й подивився ліворуч. Неліди не було. Серце шалено затьохкало; дон Ісідро зіскочив з ліжка, пробігся кімнатами й відчинив двері в патіо.

— Нелідо! Нелідо! — гукнув він.

Дівчина зникла. Стурбований, навіть наляканий (хоча, мабуть, безпричинно), Відаль спробував зрозуміти, що сталося, — і раптом згадав. Одна за одною виринали в пам’яті фрази. Схилившись над ним — Відалю здалося, наче він бачить її, — Неліда промовляла:

— Я піду поговорю з Мартіном. Не виходь і нікому не відчиняй. Чекай мене. Я ненадовго. Чекай мене.

Тоді Відаль дрімав, проте чудово зрозумів її слова; він засмутився й розсердився (ти ба, ще й називає цього типа на ім’я!), але, виснажений нескінченними чуваннями, пішою дорогою додому з Ла-Чакаріти, тяжкою ніччю на горищі й любощами, не міг ані поворухнутися, ні заперечити. «Як дурень, відпустив її, — думав Відаль, — а тепер сиджу тут, немов у клітці». «Я ненадовго», — пообіцяла Неліда (майже таким самим тоном, яким лікарі намагаються підбадьорити хворого). Проте хтозна, коли вона пішла, — може, допіру. Крім того, Відаль не відкидав імовірності, що Неліда затримається навіть попри найкращі наміри. Поволі він одягнувся і, щоби збавити час, пішов на кухню випити кілька мате. Шукаючи сірники та заварку, дон Ісідро міркував, чи справді йому судилося мешкати з Нелідою в цьому домі. Ретельно приготувавши мате, випив першу порцію, а за нею, не гаючись, — ще чотири чи п’ять. Згадав про Джимі й подумав, що давненько вже не цікавився його долею. Чекати було непросто: Відаль насилу змушував себе вірити, що Неліда повернеться до нього, надто що не міг нічим відвернути свою увагу від монотонного, ненастанного дожидання. Мате він допив, а сил чекати далі чи вигадувати собі заняття не мав, отож і вирішив піти до Джимі. Принаймні так не треба буде тут сидіти; а якщо лиха доля не повстане супроти нього, то на зворотному шляху він зустрінеться з Нелідою. А може, вона зараз прийде? Ще кілька хвилин він потерпить. Найкраще було б, щоб дівчина повернулася, доки він іще тут — і стільки страхів, про які Відаль волів не думати, зникнуть безслідно. Так, часто людина відмовляється від бажаного, а мириться з тим, що досяжне. Проте сидіти тут сиднем, нічого не роблячи, й тільки думати він не міг, тому накинув на плечі пончо, вимкнув світло, намацав ручку дверей, вийшов і замкнув квартиру на ключ. Неквапно спустився залізними сходами і сказав собі: «Все. Треба йти». Йому кортіло вернутися, та він уперто чимчикував вузьким коридором. «Вони тут пхають носа й не соромляться, — виснував Відаль, помітивши, як із дверей визирають сусіди. — Чого ж я не залишив їй записки, мовляв, “Скоро буду: пішов провідати Джимі”?» «Нехай, і так зрозуміє», — зненацька сердито подумав він. Хтозна, чи щирим був цей спалах ревнощів, а чи Відаль просто використав його як привід не повертатися до порожнього дому, де тільки й лишалося, що чекати. Ні, не можна безоглядно нервуватися, наче якась істеричка. Джимі казав, що причина всіх бід у невмінні опанувати власні нерви. Для цього Відаль і ступав якомога повільніше. «Я знов даю їй змогу вернутися, — казав собі дон Ісідро, — а вона із сутої впертості не бажає цим скористатися». Він трохи постояв біля дверей у під’їзді, нерішучо роззираючись довкола — не так від страху, що в тіні дерев можуть чаїтися молодики, як у надії на неймовірне вже повернення дівчини. Можливо, запитав себе Відаль, простіше збутися цієї дурної тривоги, якщо піти пошукати Неліду по кав’ярнях, де грає на гітарі цей її тип, Мартін. Однак не варто відкидати й невтішну перспективу розсердити дівчину своєю появою, здатися їй недовірливим самодуром. Тоді вона піде від нього; втім, ця прикрість неминуча — хіба можливо, щоб його кохала така молода красуня? А він урятує її від помилки — чи то примхи, яка породила раптовий їхній роман. Можливо, Неліда скаже, що вирішила залишитися з Мартіном (щойно Відаль почув це ім’я, йому стало гидко). Він уявив собі власну ганебну втечу під тюгукання завсідників, поки ця парочка обійматиметься десь у глибині залу: достоту фінальна сцена з фільму про справедливу покару для лиходія (тобто дідка) та закономірну злуку двох закоханих під патетичні акорди музики й оплески глядачів. Вулицею Сальґеро Відаль дійшов до площі Ґуемеса й уголос мовив: «Що за манія — весь час ходити тими самими дорогами? Мені розповідали, що колись тут було озеро Ґваделупе». Поміж вулицями Ареналес та Хункаль він запитав себе: «Чи забув я вже Неліду?» Досі хотів забути, бо відчував, що його тужливе чекання заступає дівчині шлях назад; а тепер уже каявся, що, забуваючи, немовби кидає її. «Хай би з нею нічого не сталося. Тут раніше була в’язниця». Невпорядковані, хаотичні думки свідчили про те, що Відаль упадає в розпач. Йому захотілося поговорити з Данте, що мешкав неподалік, на вулиці Френча. «Щоправда, мушу визнати, — мовив він, — що з бідолашним Данте не так уже й весело». Після недавніх подій кожного в їхньому товаристві єднала з іншими не звичка, а щира приязнь. Хоча коли-не-коли Відаль поглядав на друзів співчутливо, як на заражених старечою недугою, від якої самого його рятувало кохання Неліди. Утім, він не знав, чи довго це потриває. Наймудріше буде вибрати забобонну тактику — вважати дівчину втраченою для себе. Тоді ще лишиться якась надія її повернути; якщо ж він буде надто зухвалий, то спізнає кару і більше Неліди не побачить. «Зате побачу Данте», — сказав він собі з іронічним смиренням.

Данте мешкав у останньому одноповерховому будинку, який ще зберігся в кварталі, — схожому на гробницю між двома високими новобудовами. Двері донові Ісідро відчинила товаришева «хазяйка». Так називав її сам Данте, і жоден із приятелів не знав достеменно, дружина це чи служниця, хоча, напевне, жінка виконувала обидві ці функції. Закутана в чорний широкий халат, вона розглядала Відаля сторожко, як наполохана тварина: літні люди тоді сахалися молодших від себе. «Принаймні хтось іще не вважає мене старим», — подумав Відаль. Червоняста шкіра жінки вкрилася чорним пушком, і коси, помережані сивими пасмами, теж були чорні. Обличчя з роками набрякло та розпливлося, а риси його стали різкими й грубими, як у всіх старих. Відаль замислився, чи була «ця відьма» колись (а може, й донині лишилася — бо незбагненні речі кояться за безмовними стінами дому) коханкою його друга. «Така огидна картина, що хай би їм грець. Хоча, коли я сам дотягну до їхнього віку й лишуся живчиком, то з чемності не відмовлю жодній жінці. Усякий доказ того, що я ще живу, буде під ту пору безцінним». Жінка наготувалася зачинити двері, і він гукнув:

— Я Ісідоро Відаль! Скажіть сеньйорові Данте, що прийшов Ісідро.

З’явився Данте й посунув «хазяйку» вбік.

— Ось і я, — мовив він, задоволено усміхаючись. Відаль подумав, що колір його обличчя — жовтаво-зеленого й дуже блідого — здається геть нездоровим, а сам Данте, контрастуючи з молодістю Неліди, — ще старішим, ніж є.

— Як ти? — спитав дон Ісідро.

— Чудово. І в мене добра новина: об’явився Джимі.

— Точно?

— Рей сказав мені по телефону зо півгодини тому.

— І як там?

— Чудово. Я наче малоліток. Краще, ніж будь-коли.

— Я запитав, як там Джимі. Ходімо провідаємо його?

— Рей велів мені неодмінно зайти до нього в пекарню. Хоче сказати щось таке важливе, що мусить зробити це особисто. Через усі ці довколишні звірства я не наважувався йти сам, але якщо хочеш — підемо разом.

— Ходімо до Джимі.

— Та ні. Рей наголошував, щоб я передовсім зайшов до нього в пекарню.

— Я, як на гріх, поспішаю, — мовив Відаль, — і хочу побачити Джимі.

— Я ненадовго. З моїм кволим зором та слухом увечері мене вмить злапають. А я вмирати не хочу. Не бійся, ми хутенько.

XXXVI

Леандро Рей закінчував обід. Він сидів за столом на чільному місці між доньками — одна ліворуч, друга праворуч, третя навпроти — і, побачивши друзів, запросив їх почастуватися. Відаль погодився випити кави, а Данте — нічого: від кави, мовляв, його мучитиме безсоння, а від алкоголю підвищиться кислотність.

— Джимі відпустили? — запитав Відаль.

— Так, — мовив Рей, — але зажди, я тобі все поясню. Приберіть зі столу і вийдіть, — владно звернувся він до дочок. — Нам треба поговорити по-чоловічому.

Доньки сердито зиркнули на нього, проте послухались.

— Щоб я здох! — захоплено мовив Данте, коли всі три жінки вийшли. — А мені здавалося, що тут у тебе вони верховодять.

— Колись так було, — відповів на це Рей, — але тепер вони і вгору глянути не сміють. Доста!

— Проте за нинішніх обставин, — похитав головою Данте, — чи не обачніше буде триматися, скажімо так, політики колабораціонізму?

Рей лише гарикнув, і Відаль квапливо повторив:

— То Джимі відпустили?

— Сьогодні вранці він повернувся додому.

— Ходімо до нього.

— Ні, я не піду. Не тепер.

— Чому?

— Та як тобі сказати… Є одна чутка — дуже, дуже бридка.

— Що такого він міг зробити, що ти не хочеш його провідати? Та й хіба не однаково? Джимі — наш друг.

— Аревало теж наш друг, — урочисто промовив Рей. — Чи то був ним.

— Що сталося?

— Начебто Джимі, щоб його відпустили, сказав, що Аревало крутить із неповнолітньою, і повідомив, де й коли, щоб можна було заскочити їх на гарячому. Тепер Джимі вдома, а Аревало — у лікарні Фернандеса. Отак-от.

— Звідки ти знаєш?

— Увечері, я вже хотів зачинятися, коли прийшов твій сусіда Фабер. А він розмовляв із Больйоло, а тому небіж переповів усе, ще й вельми докладно.

— І що було?

— Нічого. Прийшли вони пізно, я сказав, що хліба немає — самі сухарі.

— Я питаю, що було з Аревало?

— Він давно вже крутив із цією малою, — втрутився Данте.

— А я про все дізнаюся останнім, — розгублено зиркнув на нього Відаль. — То от чого він ходив такий чистий, ніби щойно від кравця. Навіть лупи не було.

— Зграя виродків дожидала його біля готелю «Ніло», — заходився розповідати Рей. — Малá побачила їх і в крик: «А я люблю дідків! А я люблю дідків!».

— Провокація, — розлючено сикнув Данте. — Ох, я би в неї цілу обойму пустив! Це вона в усьому винна.

— Хтозна, — заперечив Відаль.

— Данте, не мели дурниць. Нарешті ми почули про чесну дівчину, ладну вмерти за свої переконання, а ти гороїжишся.

— Знімаю перед нею капелюха, — визнав Відаль. — А що зробили з Аревало?

— Побили й кинули ледь живого. Ходімо до лікарні, спробуємо дізнатись, як він там.

— Мала ця — зрадниця, — буркнув Данте.

— У мене мало часу, — попередив Відаль. — Тому, якщо йти, то негайно.

Не встиг він промовити ці слова, як здався собі страшним боягузом. Адже для нього в цю мить важила тільки Неліда й зобов’язання перед нею, та як пояснити це друзям? Вони привітали б його, позаздрили б такій удачі, проте осудили б надміру серйозне ставлення до кохання і те, що жінку він ставить так само, як друга всього життя.

— А потім ви проведете мене додому, — заявив Данте. — Так мені буде краще. Бо за теперішніх часів самому тинятись вулицями не хочеться. Я вам серйозно кажу.

XXXVII

Жваво теревенячи, Відаль і Рей вийшли з пекарні й звернули ліворуч, на Сальґеро.

Данте дивився на них ображено, мов дитя, ладне от-от розплакатися, тоді підбіг до них, схопив за руку Рея й заскімлив:

— Чому ви не лишили мене вдома?

— Відчепися, — висмикнув руку Леандро, та потім уже спокійніше додав: — Ми йдемо до Аревало.

— Не кричи, будь ласка, на тебе дивляться люди, — торочив Данте.

— Я народився в Іспанії, — відповів Рей, — але це — моє місто.

— І що з того? — не вгавав Данте.

— Як це «що з того»? Я прожив у Буенос-Айресі довше, ніж ці випортки, і своїм домом не поступлюся.

— Молодець, — притакнув Відаль. — Добре, що ти готовий битися з хлопчаками, але чи не занадто ти легковірний? Не варто сваритися з Джимі через плітки Баламута.

— Знаєш, я коли чую слово «донос» — мені аж в очах темніє.

— А ти достеменно певен, — із притиском запитав Відаль, — що не піймався на гачок нової тактики молодіжних кіл — точніше, Баламутового небожа — посіяти між нами незгоду та чвари?

— Психологічна війна, — обізвався Данте.

— Не дурно кажеш, — погодився Рей, — але, так чи так, я донощика не пробачу.

— Невже ти собі гадаєш, — наполягав Відаль, — щоб за якісь пустопорожні обіцянки Джимі обмовив друга?

— Пустопорожні обіцянки? — перепитав Рей.

— Не конче було відпускати Джимі, щоб убити Аревало.

— Джимі здатен на все.

Боязко роззирнувшись, озвався Данте:

— Мене тривожить вигляд міста — усе як завжди, мовби нічого й не сталося.

— Тобі, щоб заспокоїтись, потрібна бійка, — підсумував Відаль.

— Учора тут була ціла битва, — запевнив Рей. — Коло готелю Віласеко. На нього напали перекинчики з Молодіжного комітету. Мій земляк, за підтримки незмінного Пако, тримав оборону. Коли поразка здавалася неминучою, прибула підмога з пудовими кулаками й голіруч відстояла твердиню.

XXXVIII

Троє друзів піднялися сходами до вестибюлю лікарні Фернандеса й у сутінках побачили віддалік немовби статую, укриту простирадлом. Рей підступив на кілька кроків, щоб придивитися.

— Хто там? — запитав Данте.

— Старий.

— Старий?

— Так, старий на ношах.

— І що він робить? — гукнув зі своєї відстані Данте.

— Здається, вмирає, — відповів Рей.

— Нащо ми сюди прийшли? — проскиглив Данте.

— Усі ми скінчимо свої дні в богадільні, — лагідно мовив Рей. — Треба звикати.

— Я втомився, — запхинькав Данте. — Ви навіть не уявляєте. Я почуваюся дуже старим. Загибель Нестора, тоді той безпричинний напад на цвинтарі, тепер Аревало… Мені погано. Мені дуже страшно. Я більше не витримаю.

Вони підійшли до адміністраторського віконця у вестибюлі.

— Ми хочемо запитати про одного сеньйора, — поцікавився Рей. — На прізвище Аревало. Його привезли сьогодні вночі.

— Коли?

— Я хочу додому, — голосно мовив Данте.

«Сердешний, — подумав Відаль. — Якщо сказати, що ми його тут покинемо, він заплаче».

— Сьогодні вночі, — повторив Леандро.

— У якій він палаті?

— Цього ми не знаємо, — сказав Відаль. — На нього напали.

Тим часом Данте заходився терти пальцем щелепу та нюхати його.

— Що ти робиш? — запитав Відаль.

— Вона розхитується, їжа застрягає та смердить, — пояснив Данте. — Та в тебе й самого штучні зуби. Ти ще побачиш, як це.

— Ви родичі потерпілого? — запитав лисий приземкуватий сеньйор із круглою головою, схожою на гарбуз із вирізаним у ньому обличчям. На нагрудній кишені його халата синіми нитками було вишито «Лікар Л. Каделаґо».

— Ні, не родичі, — мовив Відаль. — Ми друзі. Друзі дитинства.

— Байдуже, — похапцем відповів Каделаґо. — Ходімо зі мною.

— Лікарю, як він? — обізвався Рей. Каделаґо спинився. Він здавався заглибленим у власні думки, і питання його очевидно збентежило.

— З ним усе добре? — тепер уже з неприхованою тривогою втрутився Данте.

— «Все добре»? — спохмурнів лікар. — Що ви маєте на увазі?

— Наш друг Аревало… — белькотів Данте, — він не помер?

— Ні, сеньйоре, — скрушно мовив Каделаґо.

— Він у критичному стані? — промимрив Відаль.

Каделаґо всміхнувся. Друзі наготувалися вислухати втішні новини.

— Так, — підтвердив лікар. — Він дуже слабий.

— Як шкода, — мовив Відаль.

— Ми вже навчилися давати раду з такими випадками, — вів далі посмутнілий Каделаґо.

— Лікарю, але як на вашу думку, він житиме? — допитувався Відаль.

— Щодо цього, то жоден медик, свідомий власної відповідальності, не скаже вам напевне… — мовив той і лиховісно додав: — Але існують способи контролювати таку ситуацію. Безперечно, існують.

Аж тут Відалеві здалося, що колись він уже бачив лікаря Каделаґо — чи ще когось, хто всміхався, коли сумував, — чи, може, та зустріч йому наснилася.

Слідом за понурим Каделаґо друзі дійшли до ліфта.

— З цим типом ми не домовимося, — прошепотів Відаль Реєві.

— А як із ним розмовляти, коли ми ні бельмеса не тямимо в медицині? Розумієш, ми з іншого світу.

— На щастя.

«Чоловік живе собі, такий певний, — думав Відаль, — і навіть у розпал війни гадає, що лихо спіткає когось іншого, та щойно помре його друг (чи просто скажуть йому, буцім той може померти), як усе довкола робиться ірреальним». Усе змінювалося, неначе в театрі, коли кольоровий диск обертається перед прожектором. Сам лікар Каделаґо, ця невідповідність його слів та виразу, і голова, схожа на круглий гарбуз, у який ставлять запалену свічку, щоб вечорами лякати дітисьок, — усе здавалося фантасмагоричним. Відаль відчув, як занурюється в кошмар, а точніше — як ціле життя його вже віддавна стало кошмаром. «Але ж є Неліда», — нагадав він собі і трохи підбадьорився, та невдовзі його наздогнала думка: «Це ще хтозна». Тим часом знову заскімлив Данте, покинутий сам на сам зі своїми нудотними жалощами:

— Чого ми так довго? Чого не пішли одразу? Мені тут не подобається.

«Та він же старий», — подумав Відаль. Старіння набрало обертів, і мало що в Данте лишилося від колишнього Відалевого друга; останнім часом він перетворився на докучливе, вередливе створіння, якого терпиш побіля себе з вірності давнім звичкам.

— Вам усім уже виповнилося шістдесят? — запитав у ліфті Каделаґо.

— Мені ще ні, — миттю відповів дон Ісідро.

Вони вийшли на п’ятому поверсі. «Данте слушно каже, — знову подумав Відаль, — мені й самому тут не подобається. Як згадаю про ту свободу, яка лишилася там, назовні — аж страх бере, наче втратив її безповоротно».

XXXIX

— Ось його палата, — показав лікар.

Обабіч коридору були палати на два або чотири ліжка, розділені білими ширмами. Друзі увійшли, і Аревало підняв руку. «Добрий знак», — подумав Відаль, хоч і помітив темні широкі смуги, які спотворювали товаришів вид. Друге ліжко стояло вільне.

— Що сталося? — запитав Рей.

— Я піду обійду пацієнтів, — озвався лікар. — Ви мені не хвилюйте його. Поговоріть, але не хвилюйте мені його.

— Віддухопелили мене, Рею. Мало душу не витрясли, — пояснив Аревало.

Його обличчя розтинали дві подряпини. Одна, темніша, западала десь попід вилицю, друга, багряна, оперізувала чоло.

— Як ти почуваєшся? — спитав Відаль.

— Болить. Не тільки обличчя, ще нирки. Я впав на землю, і тоді мене кóпали. Лікар каже, що стався внутрішній крововилив. Дає мені оці таблетки.

Пляшечка стояла на нічному столику, між годинником і склянкою води.

Відаль сказав собі, що годинник цокає особливо нетерпляче; згадав про Неліду: ця невблаганна секундна стрілка якось пов’язалася йому в думках зі страхом через відсутність дівчини, і Відаль посмутнів.

— Чому це сталося? — запитав Рей.

— Я думаю, це спланували заздалегідь. На мене чекали. Спочатку били начебто нерішуче, потім уже осміліли.

— Як цуценята, — сказав Відаль. Аревало усміхнувся.

— Якби ця дівка не верещала, вони б тебе не побили, — припустив Данте. — Це ж відома річ — жінка провокує. Завжди винна вона. Завжди від неї летить перша іскра.

— Не перебільшуй, — відповів Аревало.

— Данте нагадує мені тих дідків, які в усіх нещастях підозрюють протилежну стать, — зауважив Відаль. — І що молодша жінка, то сильніше її ненавидять.

— Щодо мене, я не винувачу їх у тім, що вони жінки, — висловився Леандро. — Тільки в тім, що вони молоді.

— Молодість має свої переваги, — заперечив Аревало. — Вона безкорислива. Чому? Не знаю, може, тому, що молодим бракне досвіду, чи тому, що вони ще не призвичаїлись до грошей.

— Можливо, гроші їм не потрібні, — припустив Відаль, — бо в них і без того ще ціле життя попереду.

— Натомість для стариганів, — сказав Аревало, — це єдина радість у житті.

— Єдина? — перепитав Відаль. — А як же захланність, манії, егоїзм? Ти бачив, як чахнуть вони над тим огризком життя, що їм залишився? Як по-дурному бояться переходити вулицю?

— Всю молодь я не осуджую, — втрутився Рей. — Дайте мені дівчисько — я її, як то кажуть, із кісточками зжеру, а раптом нападуть якісь малолітні вишкребки — то захищатимусь по-своєму, по-пенсіонерському: ногами і кулаками.

— Якщо зумієш, то молодець, — притакнув Аревало. — Я тільки й спромігся, що затулити голову, але й так відбувся легше, ніж мій сусіда з другого ліжка.

— Воно порожнє, — завважив Данте.

— Він говорив тут, говорив, та так і не опритомнів, — пояснив Аревало. — Марив собі. Розказував, що йому сниться, начеб вони молоді, сидять із друзями в кав’ярні «Педіґрі», десь на Санта-Фе чи на Серрано, обговорюють слова танго. Нібито якийсь Тронхет у них там сільські сюжети вигадував…

— А ти дослухався, — вщипливо завважив Данте.

— Він що, писав слова для танго? — спитав Відаль.

— Напевно, — відповів Аревало. — Згадував танго «Вразливий» — казна-скільки разів. Напевне, то був один із найбільших його тріумфів. Разів по двадцять одне й те саме повторював, неборака.

— «Вразливий»? Хто ще пам’ятає таке барахло? — здивувався Данте.

— Ще він казав, — продовжував Аревало, — що сумує за тими юнацькими посиденьками. Коли вони з товариством до ранку обговорювали теорію танго чи конфлікт останнього сайнете Іво Пелая[26]. Казав, що тепер люди балакають здебільшого про житейські речі, а передовсім про ціни на них. Мені здалося, що в цю мить свідомість його проясніла, та потім знов помутилася. А коли він почав дихати якось дивно, його й забрали.

— Куди? — спитав Данте.

— Вмирати на самоті, — мовив Рей.

— Їх забирають умирати на самоті, — пояснив Аревало, — щоб не деморалізували сусідів.

— Та кав’ярня, де вони збиралися, мабуть, нагадувала нашу, на площі Лас-Ераса, — сказав Відаль буцімто сам до себе.

— Е, не порівнюй, — заперечив Аревало. — Тоді була інакша атмосфера.

— Коли ми знову зіграємо в труко? — поцікавився Відаль.

— Скоро, — запевнив Аревало. — Так каже лікар. Усе це невдовзі піде за вітром; ми свідки останніх передсмертних корчів.

— А якщо нас прикінчать раніше? — запитав Відаль.

— Усе можливо. Напевне, ми в них на мушці. Зі мною точно все спланували заздалегідь. На мене чекали. Спочатку били начебто нерішуче, потім уже осміліли.

— Чи то я недочуваю, чи ти повторюєшся… — мовив був Данте, проте його перебив Відаль:

— Слухай, Аревало, а цей твій сусіда — що сталося з ним?

— Він, як і ви, ходив провідати друга, а потім, коли вертався, на нього напали коло похоронної контори.

— Ходімо звідси, — знову заскімлив Данте. — Рею, будь ласка, проведи мене додому. Я дуже старий, повірте — мені на саму думку про напад страшно до смерті.

Бліде лице його взялося землистими плямами. «Дивися, щоб отут не вмер», — подумав Відаль.

— Працівники контори хотіли занести побитого всередину, — розповідав Аревало, — але прийшов патрульний і забрав його.

— Хай би там і лишили: було би практичніше, — припустив Рей.

— То, кажеш, його забрали вмирати на самоті? — спитав Відаль. — А куди?

— Слухай, не знаю. Один санітар сказав мені, начебто їх кидають де трапиться. Хлопчисько ще, — мабуть, вважає мене старим і малює щонайгірші картини, аби залякати. Сказав, що цього відвезли кудись униз, у вестибюль на першому поверсі.

— Бідолашний, — мовив Відаль. — Якщо він досі живий, хтозна, що там йому тепер мариться.

— Це ж той, якого ми бачили, — пропхинькав Данте. — Рею, ходімо звідси.

— Так, ходімо, — відповів Рей. — Я на роботу встаю вдосвіта, а коли не посплю своїх вісім годин, то вже ні до чого нездалий.

— А ти проведеш мене додому? — благально запитав Данте.

«На мене чекає Неліда, а я сиджу тут із ними, — подумав Відаль. — Цих двох стариганів ніхто не чекає, а вони не можуть хвилинку побути коло хворого друга. Один — тому що егоїст, а другий — боягуз. Нема нічого гіршого за старість. Хоча, — нараз передумав він, — те, що я стирчу тут з Аревало, що досі не пішов на вулицю Ґватемала, можливо, свідчить, що і я старий. Та все ж я розумію, що залишаюся тут, аби дати Неліді час і не прийти раніше за неї. Вернутися в дім без Неліди було б нестерпно».

Тоді знову з’явився лікар.

— Сеньйори, будь ласка, не йдіть, — попросив він. — Я затримаю вас — чи бодай наймолодшого з вас — усього на кілька хвилин. Візьму на аналіз крові — малесеньку цяпочку. Раптом сеньйорові Аревало знадобиться переливання. Це так, пусте — один маленький укольчик.

Лікар увімкнув лампу й заходився вислуховувати Аревало.

— Данте, у тебе знати вже сиві пасма, — завважив той з-понад лисої голови Каделаґо. — Доведеться знову пофарбуватися.

— Коли ви говорите, — нервово сіпнувся лікар, — мені у вухах лоскітно.

— Я не розумію, що ти кажеш, — обурився Данте. — Харчиш, немов задихаєшся, я нічого не чую.

— У мене астма, — перепросив Аревало. — Я кажу, що в тебе знати вже сиві пасма.

— А що ви хочете? — плаксиво промовив Данте. — Я ж на собі не бачу. І хто мене пофарбує? Минулого разу фарбував бідолашний Нестор. Я сам не можу. Ви мусите мені помогти. Це важливіше, ніж вам здається.

— Кому ти брешеш? — обізвався Аревало. — Я вважаю, що бути трошечки фаталістом — це не шкодить.

— Легко тобі казати, — заперечив Данте. — Ти тут, у такій будівлі, ніби у справжній фортеці. А мені ще йти додому, глупої ночі, коли на вулицях темно хоч в око стрель.

— Тебе ніхто не проганяє, — відказав Відаль.

— Сеньйори, я зараз прийду, — мовив лікар. — Зачекайте, будь ласка.

— Ходімо, поки він не вернувся, — заскімлив Данте. — Ісідро вже спікся. Його запопали буцімто для переливання крові. А нас їм не треба. Ми ж їх за руки хапати не будемо. Але як лишимось, вони ще щось вигадають, щоб і нас злапати. Тому тікаймо, поки його нема. Не подобається мені тут.

— Кому ж подобається, — відповів Аревало.

— Навряд чи нас тут злапають, — промовив Рей, — але вже пізно, мені вставати вдосвіта, а сидіти нам тут немає потреби. Ісідро, звісно, залишиться…

— Аякже, — сказав Відаль. — А вам я раджу піти. Ми впораємося й самі.

Рей відкрив був рот, але промовчав. Данте, мов комизисте дитя, смикав його за рукав, тягнучи до дверей.

— Вони вже пішли? — запитав невдовзі Аревало.

— Так.

— Ти сердишся.

— Знаєш, ці двоє — вони мене трохи дратують.

— Не сердься. Згадай, що казав Джимі: з літами слабне контроль над собою. Хтось не може стримати сечу, а Данте — страх.

— Данте здався, але ж Рей? Такий міцний чоловік…

— І він віднедавна теж. Пам’ятаєш, як він гріб собі арахіс у кав’ярні? Аж тремтів від ненатлі. Втратив сором, як усякий дідок.

— Сором? А знаєш, так і є. Якось у Віласеко…

— На старість він зробився сутим егоїстом. Уже й не приховує, що, крім своїх інтересів, нічого його не цікавить.

XL

— То ви зробите мені послугу? — запитав Каделаґо.

— Аревало розповів мені, — озвався Відаль, ідучи коридором услід за ним, — що ви казали йому, буцімто ця війна невдовзі скінчиться.

— Вірте чи ні, — мовив лікар, сумно хитаючи головою, — а психіатричне відділення не може дати ради з такою кількістю молодих. У всіх та сама проблема — страх торкнутися старого. Прямо тобі відраза.

— Відраза? Ну, це, здається, природно.

— Навіть руки їм не потиснуть, сеньйоре. І ще, знаєте, новий симптом, незаперечний: молоді ототожнюють себе зі старими. Ця війна глибоко й боляче вразила їх усвідомленням, що кожен старий — це майбутнє когось молодого. Можливо, навіть їхнє власне! І ще цікавий факт: у молодих неодмінно розвивається уявлення, буцім убити старого означає скоїти самогубство.

— А чи не в тім причина, що бридкий, жалюгідний вигляд жертви паскудить увесь злочин?

«Нащо мені це? — думав Відаль. — Для чого я тут базікаю з цим телепнем, коли вона чекає на мене?»

— Кожен нормальний хлопець, — урочисто пояснив лікар, — у певний момент свого розвитку патрає котів. Я теж патрав! Потім ми стираємо ці ігри з пам’яті, ми їх відкидаємо, видаляємо. І ця війна мине безслідно й не лишить по собі ані спогаду.

Вони зайшли в невеличку кімнатку. Відаль казав собі: «Невже задля того, щоб не дратувати це посміховисько, я змушую Неліду чекати і хвилюватися?» Проте дон Ісідро грішив на себе: лишався він тут не з боязні роздратувати когось, а задля нагоди бути корисним своєму другові Аревало. Чи насправді він тут, бо на цьому наполіг Рей, і тепер здає кров лише на догоду лікарю? Усьому можна відшукати безліч пояснень, як то доводила лікарка Ісідоріто.

— А потім я зможу піти?

— Не бачу жодних перепон. Зачекайте лише трішки. Ви мені тут відпочинете, гарненько, зручненько, на канапі. Хто нас квапить?

— Мене чекають, лікарю.

— Мої вітання. Це не кожен може сказати.

— Кілька хвилин, лікарю? Скільки?

— Жінки й діти не стримують нетерплячки, та ми, чоловіки, навчилися чекати. Ми все чекаємо, хоч нас не чекає вже ніщо.

— Гарно сказано, — озвався Відаль.

— Чудово, — підсумував лікар, — маленький укольчик. Ану не смикайте мені ручкою. Вип’єте мені потім міцної кави з молоком, скляночку фруктового соку — та й будете як новенький. Треба відновити рідину в організмі.

«Неліда, звісно, уже в себе, на Ґватемала, та що, як вона досі не повернулася?» — майнуло в голові у Відаля, проте він злякався цієї нестерпної думки.

— Все? — запитав Відаль.

— Тепер ви мені заплющте очі й відпочивайте, доки я вас розбуджу, — відповів Каделаґо.

Може, послати цього типа до біса й піти собі геть? Він був утомлений, трохи отупілий та змучений і не насмілився відкидати пропоновані йому загайки — одну за одною, кожну останню й зовсім коротеньку. Тож візит у лікарню затягнувся, перетворився на жахіття, незмірно глибоке й тривожне. Потім він, напевне, заснув, бо перед очима в нього постав гурт юнаків — серед них він упізнав і вбивцю газетяра, — що розсілися на високому помості, мов грізний трибунал, перед який викликали і його.

— Що сталося? — запитав він.

— Нічого, — скорботно відповів лікар Каделаґо. — Я повертаю вам свободу.

Дон Ісідро ще зазирнув у палату — попрощатись з Аревало.

XLI

Відаль був певен, що шлях додому, на вулицю Ґватемала, його заспокоїть. Від нетерплячки ця мить змішалась у нього в думках з іншою, приємнішою та віддаленішою в часі — миттю зустрічі з Нелідою. Проте, переступивши поріг лікарні, він посмутнів, бо збагнув, що зустріч, хоч і ймовірна, аж ніяк не гарантована. Напевне, щоб уберегтися від зневіри, дон Ісідро журився заздалегідь. Із вулиці Сальґеро він повернув на Лас-Ераса. Нащо зв’язувати Неліду з умирущою твариною? Нічого доброго з того не вийде: на неї чекатиме розчарування, яке він може передбачити, але не відвести… Данте і Рей уже прищепили йому відразу до старості. Ставлення дона Ісідро до друзів змінилося. Вони й самі змінилися. «Час безжальний, надто до людей». Відаль пригадував ті, уже напівтуманні, óбрази зі сну, в якому сп’янілий від гніву суддя кидав йому з трибуналу обвинувачення в старості. Його засмутила згадка про цей нетривалий сон після здачі крові. Дон Ісідро не став «як новенький»: його опосіла слабість, він певен був, що склянка фруктового соку не зарадить його смутку, як запевняв Каделаґо. Старість — невиліковна хвороба, вона вбиває всі прагнення, всі бажання. Чого прагнути, якщо, втіливши свої задуми, ти вже не зможеш ними насолодитися? Навіщо йти на вулицю Ґватемала? Краще повернутися додому. Тільки Неліда, на жаль, шукатиме його й зажадає пояснень. Молодь не розуміє, як невблаганно відсутність майбутнього позбавляє старих усього, що важливе в житті. «Хворий — це ще не сама хвороба, — думав Відаль, — та старий — це втілена старість, і нема на це ради, — хіба що смерть». Зненацька передчуття абсолютного розпачу додало йому сил. Він прискорив ходу, щоб швидше прийти до Неліди — перш ніж розтане це осяяння, наче спогад зі сну. Він так її кохає, що зуміє переконати, яка це омана — любити такого старого, як він. Почувся вибух: мабуть, десь неподалік розірвалася бомба. За ним іще два. З боку Ретіро[27] небо зі споду швидко наливалося багрянцем.

XLII

Відаль увімкнув світло, роззирнувся. Заглянув у спальню, квапливо обійшов усю квартиру. Мабуть, це жарт, не треба хвилюватися: Неліда зараз вийде зі сховку й обніме його. Проте невдовзі він усвідомив, що мусить змиритися з думкою, вірогідність якої щомиті зростала: дівчина не повернулася. Ситуація, сказав собі Відаль, не така й драматична; напевне, колись, дуже скоро — якщо в нього з Нелідою все складеться добре, — він і не згадає про сьогоднішню тривогу, але зараз із причин, яким він корився, не розуміючи їх, усе це було нестерпно. «Ні, я не залишу її з тим ресторанним цигикалом», — постановив Відаль.

Він вийшов із дому й рушив вулицею Ґватемала на північ, рішуче налаштований знайти Неліду й повернути її. Тепер не знати було ні втоми, ані зневіри, ні розпачу, ані старості.

Угледівши таксі, Відаль енергійно замахав рукою, щоб зупинити його. Сів у машину й звелів:

— Везіть мене на вулицю Тамеса. Там є такий «Салон Маґуента», знаєте?

Автомобіль зірвався з місця й помчав на великій швидкості; Відаля відкинуло на спинку сидіння.

— Знаю, сеньйоре, — мовив водій. — Це там танцюють. І правильно: війна закінчується, що ще лишається, як не розважатися.

— Ви так гадаєте? — запитав Відаль і жахнувся: «Як це я не помітив? Він молодий!» Уявив, як його викидають у Сан-Педріто, як він летить на бруківку й непритомніє від удару, і пошепки заблагав: «Тільки б не довелося починати все спочатку». — Вона вже давно закінчується, — байдуже промовив він уголос і, лютий сам на себе, додав: — Я втратив друга. Друга дитинства. Таких, як він, дуже мало на світі. Хай мені пояснять, чим прислужилася людству й злочинцям його загибель.

Машина їхала вулицею Ґуемеса до Пасіфіко. Відаль збагнув, що може не боятися.

— Я розумію ваші почуття, сеньйоре, — відповів таксист, — але, з усією повагою до вас, не можу не відзначити, що ви неправильно дивитеся на речі.

— Тобто?

— Якби люди рівняли добрі наслідки до страждань і руйнувань, то не було б ні революцій, ні воєн.

— Ми ж залізні, що нам до тих страждань, — обізвався Відаль і подумав: «Він, мабуть, із тих студентів, які підробляють, щоб сяк-так прожити». — Скажу вам більше: я не вірю в добрі наслідки цієї війни.

— Я теж.

— То що виходить?

— Не судіть про неї за результатами. Це протест.

— Я питаю, що поганого зробив мій друг Нестор?

— Нічого, сеньйоре. Але ж усе це не подобається ні вам, ні мені. І в цьому є винні.

— Хто саме?

— Ті, хто придумав цей світ.

— До чого ж тут старі?

— Вони уособлюють минуле. Молодь не йде вбивати славетних історичних діячів, героїв, просто тому, що ті вже померли.

У тоні, яким хлопчина вимовив слово «померли», дон Ісідро відчув неприязнь. «Я не буду заперечувати судження тільки тому, що воно належить ворогові», — подумав Відаль, і йому стало гірко: замість того, щоб спрямувати всю свою волю й рішучість на пошуки, він знову вплутується в безглузді балачки. Проте, якщо не вернути Неліди — тепер він ясно це зрозумів, — життя для нього скінчиться.

XLIII

«Салон Маґуента» — просторий, пофарбований здебільшого в колір вохри й оздоблений у єгипетському стилі зал — того вівторка був майже порожній. Із жовтих, прив’язаних дротом динаміків, повторюючись у монотонних варіаціях, лунала музика — часом ніжна, а часом тривожна. На велетенському помості танцювала одна-єдина парочка; решта троє-четверо відвідувачів сиділи за різними столиками. Відаль підійшов до бару, уже розуміючи, що Неліди тут немає.

Бармен розмовляв із якимсь товстуном — можливо, тутешнім працівником чи навіть господарем. Вони базікали собі, не звертаючи уваги ні на появу Відаля, ні на його промовисту поведінку. «Є ж тупаки на світі: бачать лиш те, що в них перед носом, ніби в шорах», — подумав той і відчув напад злості, проте згадав, що не може дозволити собі такої розкоші: адже для того, щоб відшукати Неліду, йому знадобиться допомога інших людей. Наприклад, оцих двох, котрі все так само безклопітно розмовляють.

— А з ансамблем «Ла традісьйон» про що ви домовились?

— Я вже тобі сказав.

— Вони не скандалили?

— З чого б це їм, нікчемам, скандалити? Хай ще самі нам доплатять, що ми пускаємо їх сюди грати. Уявляєш, яка це для них реклама?

— Але скажи мені, старий, на що вони живуть?

— Нам теж потрібно жити — от і нидіємо тут, упріваємо коло клієнтів і таць, не кажучи вже про їхні гітари. А їм, коли вже на те, самим до вподоби грати.

Чоловіки замовкли, і Відаль спромігся вкинути слово:

— Даруйте, сеньйори, тут грає тріо під назвою «Лос портеньїтос»?

— Так, по суботах, неділях і святах.

— А сьогодні?

— Сьогодні ні, — сказав бармен. — Для цих кількох доходяг, — виразно кивнув він на залу, — хіба ми будемо кликати цілий оркестр?

— Цих «Портеньїтос» теж треба притиснути, — мовив товстун, який, здавалося, вже й забув про Відаля. — Митцям, чи хто вони там такі, не слід заробляти багато. Задля їхнього ж добра, щоб не скурвилися.

— Ви не знаєте дівчини, — знову спитав Відаль, — її звати Неліда?

— Яка вона з вигляду?

— Середнього зросту, шатенка.

— Така ж, як усі, — мовив бармен.

— Її звати Неліда, — наполягав Відаль.

— Знаю я одну Неллі, але та білява, — сказав товстун. — Вона в пекарні працює.

— Шановний сеньйоре, — обізвався бармен, — ви думаєте, я розглядатиму кожну жінку, яка заходить сюди? Та я б тоді вже зачахнув! Повірте, усі вони на одне лице: смагляві, чорняві. Усі селючки — із провінції Буенос-Айрес.

Якщо не боротися, він ніколи її не знайде. Удавано безтурботно Відаль запитав:

— Може, спробуєте згадати, сеньйори? Готовий битися об заклад, що ви її знаєте.

— Ні, я — ні.

— Вона була заручена з Мартіном, учасником «Лос портеньїтос», — квапливо, немовби слова обпікали йому горло, додав Відаль.

— З Мартіном, — ваговито повторив товстун. — То поговоріть із Мартіном.

— Не хвилюйтеся, — кинув бармен. — Приходьте в суботу.

— А де я можу знайти «Ескініту»? — спитав Відаль, проте вони вже його не слухали.

— Тут недалечко, — зволив нарешті відповісти товстун.

XLIV

Зал в «Ескініті» був світлий, із побіленими стінами. Відаль оглянув його з порогу: єдиний тамтешній відвідувач, худющий чолов’яга, тримав обома руками чашку та дмухав на неї. «Тут марно питати», — подумав Відаль і рушив далі вулицею Ґуемеса.

У «FOB» довелося спускатись крученими й доволі вузькими сходами. Крихітний і, головне, темний зал нагадував вугільну шахту. Якщо Неліда тут, вона встигне піти, доки Відалеві очі звикнуть до мороку. Але нащо приписувати Неліді бажання, які суперечать його власним? Вона так добре, так великодушно ставилася до нього, а він — напевно, тому, що вже почав впадати у відчай, — боїться, що любов її виявиться почуттям ненадійним і нетривким, що дівчина може розсердитися на такого дурня, як він, нездатного заспокоїтись і чекати вдома, як було домовлено… Краще про всяк випадок не рухатися з місця, доки не звикне до темряви, постановив собі Відаль. Лівою рукою вчепившись у бильце сходів, він розглядав обличчя відвідувачів, силкуючись упізнати, і молився: «Хай би тільки ніхто не звернув на мене уваги. Не покликав за стіл». Звісно, він хвилювався: коли йому на руку лягла чиясь рука, серце мало не вискочило з грудей. По інший бік бильця його розглядала ледь видима в темряві жінка. «Ким би вона не була, я нічого не бачу, — подумав Відаль. — Мабуть, це Неліда. Надіюся, що вона». То виявилася Туна.

— Що ти тут робиш? — запитала Туна. — Ходімо, сядемо.

Він посунув за нею. Темрява мовби розвіялася: перед очима у Відаля проясніло.

— Що будете пити? — поцікавився офіціант.

— Можна? — звернулася до Відаля Туна. — Якщо нічого не взяти, вони розсердяться. А ми скоро підемо.

— Бери, що хочеш, — відповів дон Ісідро. Він був певен, що Неліди тут немає. Вагаючись, казати правду чи ні, продовжив: — Я тут шукаю одну свою подругу. Її звати Неліда.

— Не жартуй так.

— Чому?

— Бо так. По-перше, це не смішно, а по-друге…

— Не розумію.

— Чого не розумієш? Одна мить нестями, а потім до смерті картатимешся.

— Ну слухай, я ж не безумець.

— Та певне. Але обставини бувають непередбачувані. Прийде чоловік, отак, як ти, з найкращими намірами, — а вона обіймається з іншим. І йому голова йде обертом. Усяке може статися.

— Навряд.

— «Навряд, навряд». А чого? Хіба вона свята? А будеш розпитувати, то навіть найбільший негідник не скаже тобі, що бачив її, хай вона щойно оце пішла.

— А якщо чоловік шукає тому, що любить?

— Як той, котрий по всьому готелі у Віласеко понашкрябував «Анхеліко, я тебе завжди шукатиму»? Слухай, люди тепер підозріливі, не хочуть проблем, і кожен підтримає того, хто сам по собі.

— Я мушу поговорити з дівчиною, її звати Неліда. Або з таким собі Мартіном.

— Хай вони собі розважаються, а ти ходи в готельчик — тут, у сусідньому кварталі. З вигодами. Навіть музика грає.

— Не можу, Туно.

— Тепер не варто ображати молодих жінок.

— Я не хотів тебе образити.

Туна всміхнулася. Він поплескав її по руці, розрахувався й пішов.

XLV

Відаль сказав собі, що треба швидше повертатися на вулицю Ґватемала. «Мабуть, вона вже чекає на мене», — підбадьорив він себе, але потім, уявивши порожні кімнати, вирішив спершу зайти до Антонії, спитати, чи та, бува, не чула нічого про Неліду. Разом із дівчиною вони провели всього кілька годин, а Відаль уже звик до щасливого спільного побуту. І вулиця Ґуемеса, якою він ступав, неприродно видовжувалась, хідник під ногами був надто твердий, а карнизи й оздоба зустрічних фасадів навіювали журбу. Думки про Неліду були мов талісман супроти зневіри, та вони ж і лякали Відаля можливістю втрати. Щоб відігнати страх, він згадав собі Туну й непевно осягнув поведінку Леандро Рея, коли той заманив його до будинку розпусти: молодики й старигані хизуються жінками (тому що «вже» чи «ще» їх мають). Отак і Рей втягнув Ісідро в цю пантоміму з Туною, щоб той не насміхався з нього. Можливо, один із небагатьох життєвих уроків — не руйнувати давньої дружби, навіть коли дізнаєшся про товаришеву слабкість чи ваду. У заюрмленому будинку Відаль зрозумів, що зблизька кожна людина огидно слабка, та в питаннях життя і смерті відважна. А ще він думав, що доля холоднокровна й несправедлива, і не варто пишатися — тільки дякувати за щастя бути з Нелідою замість Туни.

Щоб не гаяти часу, він навіть до себе не зайде. Ісідоріто, коли побачить його, почне розпитувати — де був, чому не залишився, — не дивно, якщо між ними дійде до сварки. «Роман у рідного батька — хто тут не розсердиться? Бігає за жінкою, немов хлопчак. Звісно, Неліда — особлива. А може, малий хвилюється, думає, буцім зі мною сталося щось погане. Хоча ж і він здурів од цієї моди ненавидіти старих. У ті ночі, коли ховав мене на горищі, — так, він хотів мене захистити, але ж виявляв непростиму бездушність».

Коло будинку Відаль замовк, щоб котрийсь зі знайомих його не почув. Тихо прочинивши двері, зайшов у під’їзд. Можливо, тому, що він крався, мов той злодій, чи тому, що прожив день у Неліди, чи й сам змінився, Відалю здалося, ніби патіо стало інакшим, аніж було, — понурим, як фасади будинків, що їх він допіру минув на вулиці. Усі вони нагадували йому інші, змуровані загрозливими й похмурими, бачені хтозна-де — чи не вві сні.

Відаль перейшов перше патіо, постукав у двері й зачекав. Раптом ізсередини до нього долинув приглушений голос, який повторював: «Тут я головна, тут я головна, тут я головна». Відаль так поринув у власні роздуми та страхи, що ненароком постукав у двері доньї Далмасії. Тепер він стукав до Антонії. «Якщо вона не бачила Неліди, — зненацька подумалося йому, — то вирішить, ніби ми посварилися, і не повірить жодним моїм запевненням. А якщо бачила, то повідомить мені погані новини». Сьогодні ж він не мав сил чути погані новини про Неліду.

— А, це ти. Пробач, я в такому вигляді… — перепросила Антонія, поправляючи одяг. — Збиралася вже лягати. Як добре, що ти знайшовся. Зустрів її?

Антонія зверталася до Відаля на «ти»; він вирішив, що для нього це добрий знак. «Вона ж звертається до Неліди на “ти”, а я тепер — частина Неліди».

— Ні, не зустрів.

— Та ти що! Вона, бідолашна, вже мало не збожеволіла! Ще й о такій порі! Шукала тебе у пекаря, у всіх тих дурних дідків, ваших друзів. Ходила навіть у дім до небіжчика і в лікарню.

— Я не знаю, куди ще піти.

— Зате сам переполохав людей: цілий будинок тебе шукає. Ісідоріто — а він же до всіх байдужий — і той налякався, побіг на вулицю, сподівається, що зустріне тебе.

— Він пішов з Нелідою?

— Ні, окремо. Здається, Ісідоріто пішов у гараж до Еладіо — не в той, що на вулиці Біллінґурста, а в той, що на Аскуенаґи, коло цвинтаря Ла-Реколета — знаєш, там, де наш ґальєґо переховує дідків?

— Жахливо: дівчинка на вулиці, сама…

— Не переймайся, вона собі раду дасть.

— Хоч би з нею нічого не сталося через мене.

— А треба було сидіти вдома. Вона ж казала.

XLVI

Відаль звернув на вулицю Вісенте Лопеса. Помітив бані та янголів над огорожею Ла-Реколети й роздратовано подумав, що нині всі будинки нагадують йому гробниці. Огорожа від вулиці Ґідо була зруйнована, мовби її підірвали. На вулиці валялося каміння, грудки землі, дерев’яні уламки, фрагменти хрестів і статуй. До Відаля звернувся низенький старезний дідусь із великою сивою головою, який насилу втримував на шворці тремтливого песика.

— Варварство, — заговорив дідусь; голос його тремтів так само, як песик. — Ви чули бомби? Перша вибухнула в притулку для літніх. Друга — бачите, що наробила? А уявіть, мій сеньйоре: вийшли б ми раніше на прогулянку. Уявіть.

Песик люто принюхався. Відалеві раптом подумалося, що вся печаль цього цвинтаря сочиться крізь пробоїну, і він усотує її власним єством; навіть мусив заплющити очі, щоб не зомліти. Напевно, ця печаль віщує йому велику біду. «Дивно, — подумав він, — адже біди ще не сталося». Згадав про Неліду й похопився: «Нехай і не стається».

Біля хідника стояла червона вантажівка, розмальована білими візерунками. Відаль проминув її та зайшов у майстерню, надіючись зустріти Еладіо чи котрогось із робітників, прочитав напис «Стороннім вхід заборонено» й одразу ж забув про нього — такий був утомлений, що забував усе, неначе вві сні. На тлі далекої вервечки автомобілів з’явилася постать із піднятими руками. Відаль, усе ще причмелений і неуважний, почув, як йому гукають:

— Старий!

Він подумав був, що це погроза, але за мить упізнав голос Ісідоріто. Син біг до нього, високо піднявши руки. «Він радий бачити мене. Як дивно», — завважив Відаль без іронії і без найменшої підозри, що скоро йому доведеться розкаятися в цій думці. Нараз усе змінилося. Дон Ісідро побачив гігантське сталеве чудовисько, почув спершу крик, а тоді дзенькіт розбитого скла й протяжний скрегіт металу. Потім усе затихло — мабуть, двигун заглух від зіткнення, — і нарешті Відаль зрозумів, що це вантажівка наїхала на Ісідоріто. Усе переплуталося, неначе дона Ісідро споїли. Образи перед ним поставали яскраві, але без жодного видимого порядку. Відаль розпачливо вдивлявся у щось подібне до арлекіна на капоті одного з автомобілів. Помалу вантажівка рушила назад. Відаль почув, що до нього звертаються. Це водій вантажівки з дружньою усмішкою пояснив:

— На одного зрадника менше.

Якщо з ним розмовлятимуть, подумав Відаль, він не почує ні стогонів, ані дихання сина. Хтось обійняв його й проказав:

— Не дивіться туди, — то виявився Еладіо. — І будьте відважні.

Понад плечем Еладіо він побачив розсипану з вантажівки городину, бите скло та криваву пляму.

XLVII

Кілька днів по тому

На площі Лас-Ераса друзі вигрівалися проти сонця, сидячи на лавці.

— Бачите, а вони вже не бояться виходити, — мовив Данте.

— Так, — погодився Джимі. — Тепер ця площа — старечий вулик. Я не кажу, що це додало їй краси, але нам принаймні спокійніше.

— І молодь начебто стала чемніша й уважніша, — відгукнувся Аревало. — Ніби…

— Прикро буде, якщо вони захочуть напасти на нас, — завважив Данте.

— Знаєте, що сказав мені один молодик? — спитав Джимі. — Що ця кампанія була від початку програшна.

— Коли ти відвертаєшся в інший бік, я нічого не чую, — поскаржився Данте.

— А знаєте, чому вона була програшна? — вів далі Джимі. — Бо люди все-таки ідіоти, навіть тоді, коли потребують війни.

— Ідіоти завжди молоді, — заперечив Рей. — Чи ми припустимо, що в недосвідченої людини була мудрість, яка здиміла з літами?

— Не мудрість, а чесність, — сказав Аревало. — Молодим не бракує чеснот. Вони ще не встигли набратися ні досвіду, ні жадоби грошей…

— Ідіотська війна в ідіотському світі, — підсумував Леандро Рей. — Будь-який надолобень закине, що ти старий, і порішить тебе на місці.

— Коли ти говориш так, ніби жуєш, я нічого не розумію, — роздратовано тиркнув Данте.

Відаль сидів коло Данте, скраю. «Цей нічого не чує, — подумав він, — а решта захоплені розмовою. Може, мені втекти? — Розвернувся, підвівся, мигцем перескочив клумбу, а потім і вулицю. — Не знаю чому, але вони мені нестерпні, — думав він. — Усе нестерпне. Куди тепер?» Так, наче в нього був вибір. Невже заради друзів він відмовиться жити з Нелідою? Загибель Ісідоріто вивела його з рівноваги, відбила будь-яку охоту до всього.

Відаль помітив, як здивовано витріщився на нього якийсь хлопчак.

— Не лякайся, — заспокоїв він. — Я не здурів, я просто старий: розмовляю сам із собою.

У своїй кімнаті Відаль подумав, що тільки поруч із Нелідою ще може зносити це життя. Зараз він повитягає з валізи дрібнички, мізерні реліквії, які зберігав на спомин про інші часи — про батьків, про дитинство, про перші закоханості, — і спалить їх без жалю, собі залишить хіба що найкращий одяг (не можна йти до Неліди аби в чому) і остаточно перебереться на вулицю Ґватемала. З Нелідою він почне нове життя, без недоречних спогадів. Тільки тепер Відаль помітив приймач.

«Нарешті Ісідоріто згадав про нього», — відзначив він і, вимовивши синове ім’я, завмер, немовби силкувався збагнути щось химерне.

Стукіт у двері змусив його здригнутися — чи то від страху, чи то від подиву: хто це? На порозі стояла Антонія.

— Ти йдеш? — запитала дівчина. — Не повіриш, але вона досі на тебе чекає. І звідки то в неї стільки терпіння?

— Я ще не вирішив, — щиро відповів він.

— Знаєш, що я думаю? Ти як вередливий хлопчак.

— Здитинів.

— Що з тобою говорити? Тільки час гаяти. Піду погуляю, — Антонія витримала паузу й додала: — Зі своїм женихом.

«Вони обидва винні, дядько й небіж, — подумав Відаль, коли за Антонією зачинилися двері. А що я вдію? Нічого. Для такого, як я, — замислився він, перемінивши думку, — найкращий вихід — це жінка, така, як Туна. Щоб не думали, наче загибель Ісідоріто, — він закусив губу, та коли вже почав, мусив закінчити фразу, нехай і над силу, — зробила мене песимістом. Тепер я розумію суть речей. До певного віку чоловік може собі робити, що заманеться; проте доходячи до межі, встановленої життям, немудро вже запевняти себе, що можеш бути щасливий лише тому, що тебе кохають». Він роздратовано уявив кохання таким, яким, блазнюючи, зображав його безголосий пропійця в старій крамниці на розі вулиць Бульнес та Парагвай: екзальтацією безумного підлітка. Згадав останні дні життя свого батька. Відаль не відходив від ліжка хворого, проте відчував, що батько дуже самотній і недосяжний. І нічим не можна йому допомогти — тільки час від часу брехати… Тепер настав його час іти; якщо ж він повернеться на вулицю Ґватемала, то муситиме брехати Неліді, казати, що все буде добре: вони щасливі й що нічого поганого з ними не станеться, бо вони закохані. І знову Відаль закусив губу, промовивши: «Ця Ісідорітова лікарка правду казала: потрібно в усьому бачити справжню суть». Він запалив вогонь і поставив грітися воду на мате.

XLVIII

Заваривши мате, Відаль скористався рештою води, щоб поголитися. Зробив це ретельно й зумисне поволі, начеб гоління було таким собі іспитом, який належало скласти добре. Стерши рушником залишки мила з обличчя, провів долонею по щоках і лишився задоволений. Перевдягнувся, трохи прибрав у квартирі, вимкнув світло й пішов, прихопивши ключі.

Відаль простував вулицею швидко, не роззираючись. Проте вулиця, мов бажаючи привернути його увагу, наготувала йому сюрприз. Повернувши на Сальґеро, Відаль зустрів Антонію з женихом — тепер уже не небожем Больйоло, а Фабером.

— Ви не хочете привітати мене? — слиняво усміхаючись, вискливим голосом поцікавився той.

— Вітаю вас обох, — не зупиняючись, відказав дон Ісідро й подумав, що навіть не хоче замислитися про те, чи вважати такі стосунки огидними.

Він уже наближався до будинку на вулиці Ґватемала, коли це, стрибаючи на одній нозі, дорогу йому заступили хлопчиська.

— Стривайте, сеньйоре, — сказали вони. — Ми бавимося у військових кореспондентів. Що ви скажете про перемир’я?

— Чому ви всі скачете на одній нозі?

— Ми поранені. То ви скажете нам вашу думку?

— Не маю часу.

— Ми зачекаємо.

— Зачекайте.

Відаль штовхнув залізну хвіртку, пройшов через присадок і зник у під’їзді. Видерся сходами до квартири. Коли він увійшов, Неліда кинулася йому в обійми.

— Нарешті! — розплакалася вона. — Чому ти не приходив? Через те, що сталося? Коханий, мені так жаль! Я тобі не потрібна? А ти мені так потрібен, коли я сумна! Ти дуже страждав? Чи ти мене більше не любиш? А я люблю тебе, знаєш? Люблю…

Здавалося, Неліда не замовкне ніколи: вона вигукувала, заперечувала, плакала, розпитувала невтомно, доки Відаль рішуче заштовхнув її в кімнату й повалив на ліжко.

— Двері відчинені… — пробурмотіла дівчина.

— Потім зачинимо, — відповів дон Ісідро.

XLIX

— Я зачиню двері, — сказала Неліда. — Угадай, про що я думаю? Хочу, щоб нас бачили — хай знають, як ти мене кохаєш.

— Я голодний, — відповів Відаль.

— Ти й обіймав мене так, наче з’їсти хотів. Я приготую вечерю. А ти поспи.

Останньої фрази Відаль, напевне, уже не чув, бо в ту ж мить його здолав сон. Як то буває в казках, коли він прокинувся, на нього вже чекав бенкет: стіл, накритий обрусом і двома серветками, два прибори, десерт і червоне вино. Після вечері Неліда вигукнула:

— Тебе не впізнати!

— Чому?

— Не знаю, але сьогодні в тебе такий свіжий вигляд.

— Тобі не подобається?

— Навпаки. Мені здається, сьогодні ти вперше цілком тут, зі мною. Тепер я можу на тебе покластися, — щойно проказавши це, Неліда стривожилася: — Ти ж залишишся нині, правда?

— Ні, — відповів Відаль. — У мене є ще справи.

— Але повернешся на ніч?

— Так, якщо зможу.

Він поцілував її.

— Візьми пончо, — сказала Неліда. — Там похолоднішало.

На вулиці замість дітлахів Відаль побачив гурт дорослих хлопців, що вишикувались у дві лави, уздовж будинків і понад дорогою. Коли він проходив між них, один із хлопців заспівав:

— Весело минає життя молодече…

— Затямте собі: це вже скінчилося, — урвав його Відаль і пішов, не озираючись.

У кав’ярні на площі Лас-Ераса друзі зустріли його схвальним гомоном.

— Замість Нестора тепер Еладіо, — сказав Данте.

Сам Джимі визнав, що того вечора Відаль добре грав. Що ж до решти, то Джимі продемонстрував звичну кмітливість, Рей — жадобу до оливок та арахісу, Аревало — іронію, а Данте — вайлуватість і глухоту. Все було як слід, отож Еладіо, котрий завважив, яке приємне тут зійшлося товариство, висловив загальну думку. А втім, позаяк Відалева команда вигравала всі партії, решта негайно заявили, мовляв, декому тут аж надто щастить. Вони грали допізна; потім Рей запитав:

— Ісідро, куди ти йдеш?

— Не знаю, — відповів Відаль і рушив у темряву. Він хотів побути на самоті.

Інформація видавця

УДК 821.134.2(82)-31

К 28

DIARIO DE LA GUERRA DEL CERDO

© Heirs of Adolfo Bioy Casares, 1969

All rights reserved

Адольфо Бйой Kacapec

Щоденник війни зі свиньми [Текст]: Адольфо Бйой Kacapec; переклад з ісп. Анни Вовченко. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 224 с.

ISBN 978-617-679-542-1

Work published within the framework of «Sur» Translation Support Program of the Ministry of Foreign Affairs, International Trade and Worship of the Argentine Republic

Obra editada en el marco del Programa «Sur» de Apoyo a las Traducciones del Ministerio de Relaciones Exteriores, de Comercio Internacional y Culto de la República Argentina

Книгу видано за підтримки Програми перекладів «Sur» Міністерства закордонних справ, зовнішньої торгівлі та культу Аргентинської Республіки

В дизайні обкладинки використано зображення

Bob Hyde / TopFoto

© Адольфо Бйой Kacapec, текст, 1969

© Анна Вовченко, переклад, 2018

© Назар Гайдучик, обкладинка, 2018

© Видавництво Старого Лева, українське видання, 2018

ISBN 978-617-679-542-1 (укр.)

ISBN 978-8402072870 (ісп.)

Усі права застережено

Зміст

Від перекладачки …5

I • 9

II • 21

III • 27

IV • 35

V • 37

VI • 45

VII • 51

VIII • 53

IX • 60

X • 65

XI • 72

XII • 75

XIII • 79

XIV • 83

XV • 85

XVI • 89

XVII • 94

XVIII • 97

XIX • 102

XX • 109

XXI • 113

XXII • 118

XXIII • 124

XXIV • 128

XXV • 133

XXVI • 136

XXVII • 143

XXVIII • 146

XXIX • 149

XXX • 153

XXXI • 156

XXXII • 160

XXXIII • 163

XXXIV • 166

XXXV • 170

XXXVI • 175

XXXVII • 178

XXXVIII • 180

XXXIX • 184

XL • 191

XLI • 194

XLII • 196

XLIII • 199

XLIV • 202

XLV • 205

XLVI • 208

XLVII • 210

XLVIII • 213

XLIX • 215

Літературно-художнє видання

Адольфо Бйой Касарес

Щоденник війни зі свиньми

Переклад з іспанської Анни Вовченко

Обкладинка Назар Гайдучик

Головний редактор Мар’яна Савка

Відповідальний редактор Ольга Горба

Літературний редактор Віктор Мартинюк

Макетування Альона Олійник

Коректор Святослав Горба

Підписано до друку 17.07.2018. Формат 84x108/32

Гарнітура «Noto Serif», «PF Bague Sans Pro».

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 11,76

Наклад 2000 прим. Зам. № 8-07-1611.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Львівський офіс:

вул. Старознесенська, 24–26

Київський офіс:

Метро Контрактова площа

вул. Нижній Вал, 3-7

Книжки «Видавництва Старого Лева» Ви можете замовити на сайті

0(800) 501 508

spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052

Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011

-book.com

Про автора

Адольфо Бйой Касарес (1914–1999) — один із найвизначніших латиноамериканських письменників XX ст. Був надзвичайно освіченою людиною, іронічним та дотепним оповідачем. Його книжки перекладено багатьма мовами, вони отримали чимало національних та міжнародних премій і нагород.

Народився в Буенос-Айресі. Почав писати у дуже юному віці: в дитинстві наслідував улюблених авторів, а підлітком створював власні фантастичні й детективні історії і навіть видав свою першу книжку.

Вчився у школі при Університеті Буенос-Айреса, потім вступав на факультети права, філософії і гуманітарних наук, але так і не завершував навчання. Родина майбутнього письменника була досить заможною, тому він міг дозволити собі цілковито присвятити себе літературі. Також Бйой Касарес займався самоосвітою, досконало вивчив англійську, французьку і німецьку мови.

1940 року одружився з Сільвіною Окампо, також письменницею і художницею. Цього ж року вийшов друком його найвідоміший твір — роман «Винахід Мореля».

Помер 8 березня 1999 року.

Примітки

1

Прототипом персонажа, ймовірно, став Едельміро Хуліан Фаррелл (1887–1980) — аргентинський диктатор, фактичний президент країни протягом 1944–1946 років (тут і далі — прим. перекл.).

(обратно)

2

Труко — поширена в Латинській Америці командна картярська гра.

(обратно)

3

Фернет — різновид амаро, гіркого італійського трав’яного лікеру.

(обратно)

4

«Екскурсіоністи» — аргентинський футбольний клуб першої ліги.

(обратно)

5

Нестриманість (лат.).

(обратно)

6

Роседаль — парк у районі Палермо в Буенос-Айресі.

(обратно)

7

Ґальєґо (від ісп. gallego, галісієць) — традиційне зневажливе прізвисько для іспанців, які переїздили жити в Латинську Америку.

(обратно)

8

Нікочеа — приморське місто в аргентинській провінції Буенос-Айрес.

(обратно)

9

Луїза Брукс (1906–1985) — американська модель, танцівниця, акторка німого кіно.

(обратно)

10

Хуан Мануель де Росас (1793–1877) — аргентинський політик, генерал-капітан провінції Буенос-Айрес, правитель Аргентинської конфедерації, один із перших латиноамериканських диктаторів. Масорка — парамілітарна організація, що здійснювала терористичні акти на службі в Росаса.

(обратно)

11

Зменшувальна форма слова porteños, що позначає жителів портового міста; в Аргентині — самоназва корінних буенос-айресців.

(обратно)

12

Галерея Пасіфіко — історична будівля на розі вулиць Флорида й Авеніда Кордова в Буенос-Айресі. Нині там розташований один із найбільших торгових центрів у місті.

(обратно)

13

Ідеться про вино аргентинської марки «Giol».

(обратно)

14

Карлос Марія де Альвеар (1789–1852) — аргентинський державний та військовий діяч, верховний правитель Об’єднаних провінцій Ла-Плати 1815 року, головнокомандувач аргентинських військ під час війни з Бразилією.

(обратно)

15

Тобто Хосе де Сан Мартіна (1778–1850) — аргентинського генерала, володаря титулу Визволителя Аргентини, Чилі й Перу від іспанської корони.

(обратно)

16

Ідеться про футбольний клуб «River Píate» із Буенос-Айреса.

(обратно)

17

Альберто Новйон (1881–1937) — аргентинський драматург і театральний режисер.

(обратно)

18

Ідеться про жителя північно-східної аргентинської провінції Ентре-Ріос.

(обратно)

19

Ідеться про сир, виготовлений за рецептом, який походить із долини річки Чубут в однойменній провінції Аргентини.

(обратно)

20

«Спортіво Палермо» — аргентинський футбольний клуб, заснований 1908 року й розташований у Буенос-Айресі.

(обратно)

21

Кабальїто — назва району в Буенос-Айресі.

(обратно)

22

Див. Євангеліє від Луки, 9:60 (за пер. І. Огіенка).

(обратно)

23

Пучеро — традиційна латиноамериканська м'ясна юшка, емпанада — смажений в олії аргентинський пиріжок із начинкою, яка різниться залежно від регіону.

(обратно)

24

Флорес — заможний район Буенос-Айреса; Сан-Педріто — назва однієї зі станцій метро.

(обратно)

25

Fob (англ.) — кишенька для годинника.

(обратно)

26

Сайнете — жанр іспанської комедійної музичної п'єси на одну дію; Іво Пелай (1893–1959) — аргентинський поет, драматург і журналіст.

(обратно)

27

Ретіро — район на сході Буенос-Айреса.

(обратно)

Оглавление

Адольфо Бйой Kacapec Щоденник війни зі свиньми

  Від перекладачки

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

  XIX

  XX

  XXI

  XXII

  XXIII

  XXIV

  XXV

  XXVI

  XXVII

  XXVIII

  XXIX

  XXX

  XXXI

  XXXII

  XXXIII

  XXXIV

  XXXV

  XXXVI

  XXXVII

  XXXVIII

  XXXIX

  XL

  XLI

  XLII

  XLIII

  XLIV

  XLV

  XLVI

  XLVII

  XLVIII

  XLIX

Інформація видавця

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg