«Алеф. Прозові твори»

Алеф. Прозові твори (fb2) - Алеф. Прозові твори (пер. Виктор Иосифович Шовкун,Сергей Юхимович Борщевский) 3416K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Хорхе Луис Борхес

Хорхе Луїс Борхес Алеф Прозові твори

Хорхе Луїс Борхес: доглядач Вавилонської бібліотеки

Сумлінному читачеві кінця XX — початку XXI століття це ім’я відоме якнайкраще. Гордість аргентинського та окраса світового письменства, володар незліченної кількості літературних премій в Європі та Америці, одна з центральних фігур постмодерної культури (а під певним кутом зору — її провісник і навіть зачинатель), великий ерудит і запеклий книжник, Хорхе Луїс Борхес вже понад п’ятдесят років залишається неодмінним пожильцем книгозбірні всякого поважного інтелектуала. Одначе для того, хто не надто знайомий з біографією письменника й не аналізував його всесвітньо вшановані оповідання з таким же ігровим азартом та іронією, з якими майстер їх творив, часто залишається за лаштунками найцікавіше в постаті Борхеса — його неоднозначність, непрозорість, загадковість і подекуди доволі безжальна насмішкуватість. Власне, без достеменного знання, хто ж такий маестро Борхес, залишається незрозумілим істинний масштаб цього захопливого митця та його безпрецедентна роль у карколомній зміні цілої світової культури.

Для початку — факти й тільки факти. Хорхе Луїс Борхес народився 24 серпня 1899 року в Буенос-Айресі, в сім’ї Хорхе Ґільєрмо Борхеса та Леонор Асеведо де Борхес (у дівоцтві Суарез). Його мати походила з давнього уругвайського роду, батько ж — частково іспанець, частково португалець і наполовину британець (Френсіс Хейзлем, мати Хорхе Ґільєрмо, була британкою та підтримувала в домі Борхесів міцні англійські традиції). Не дивно, що Хорхе Луїс з дитинства був білінгвом, володіючи англійською не гірше, ніж іспанською. Власне, його англійська була настільки блискучою, що у віці близько дев’яти років майбутній літературний геній переклав іспанською відому казку Оскара Вайлда «Щасливий принц», а у дванадцять читав Шекспіра в оригіналі. Саме «англійський слід» у житті митця має привернути нашу найпильнішу увагу, адже перші пагони приголомшливого древа Вавилонської бібліотеки, схоже, проростають саме з міцних британських коренів.

Мартін Хадіс, автор книги «Книжники та диваки: англійські пращури Хорхе Луїса Борхеса», стверджує, що фанатична прихильність до читання, писання й цитування сягає далеко в глиб англійського коріння — подекуди до тих людей, про існування яких письменник навіть не підозрював. Власне, сам Борхес у своїх нотатках згадував лише про трьох членів своєї родини, що мали англійське походження: про свою бабусю по батькові, вже згадану Френсіс Хейзлем, її батька, Едварда Юнґа Хейзлема, та її діда, Вільяма Хейзлема, що був священиком методистської церкви. Двох останніх Борхес, ясна річ, ніколи не бачив і знав про них небагато. Принаймні він не згадує у своїх спогадах про те, про що свідчить інформація, дбайливо зібрана Мартіном Хадісом, — усі Хейзлеми були пристрасними книжниками та інтелектуалами, включно з дідусем Едвардом Юнґом, п’ятьма його братами (схоже, взагалі невідомими своєму видатному онуку) та преподобним Вільямом. Постать останнього особливо вражає схожістю зі своїм геніальним нащадком: згідно зі спогадами сучасників, отець Вільям, що жив за сторіччя до Борхеса, був залюбленим у книжки диваком з дивним чуттям гумору та пристрастю до цитування старих авторів. До більшої схожості зі славетним праправнуком: Вільяма Хейзлема також не оминула сліпота — втім, ця лиха доля була невідворотним прокляттям усіх чоловіків родини Хейзлемів-Борхесів.

Ясна річ, усі ці попередники-бібліофіли не мали на Борхеса прямого впливу (адже, як уже згадувалося, про давні книжні традиції свого роду письменник знав небагато), зате культ книги й рафінована інтелектуальна атмосфера, поза всяким сумнівом, визначили чимало в особистості Френсіс Хейзлем, яка вже, у свою чергу, відіграла в становленні майбутнього генія гігантську роль.

Проте ця роль також не була цілковито безпосередньою. Власне, тепер на сцену в нашій багатолюдній біографічній драмі виходить найважливіший персонаж — Хорхе Ґільєрмо Борхес, батько письменника. Френсіс Хейзлем овдовіла, коли хлопчику був тільки рік, тому Хорхе Ґільєрмо виріс у цілковито британській атмосфері, без помітного аргентинського впливу. З матір’ю він розмовляв англійською (Френсіс володіла іспанською вільно, проте до кінця життя говорила не надто правильно і з відчутним акцентом), обожнював англійських поетів, навчив англійської свою дружину. Любов до книг також перейшла йому від матері у спадок: Хорхе Ґільєрмо Борхес мав величезну бібліотеку — й літературні амбіції на додаток. 1921 року він опублікував роман «Каудільйо» — про події громадянської війни кінця XVIII сторіччя в його рідній провінції Ентре-Ріос. Хорхе Луїс на той час шукав себе переважно в поезії, проте інколи допомагав батькові з писанням. Щоправда, сам він в «Автобіографічному есеї»[1] згадує про цю допомогу з чималою самокритикою: «Пам’ятаю, я запропонував йому кілька поганющих метафор, позичених у німецьких експресіоністів, які він прийняв без заперечень». Із цієї побіжної зауваги, а також і того, що інші кілька книжок Хорхе Ґільєрмо Борхес замість публікації знищив власноруч, можна з великою певністю зробити висновок, що його літературні сподівання не знаходили підтримки в істинному таланті.

Одначе в родині Борхесів (схоже, за негласною згодою) письменницький провал Хорхе Ґільєрмо пояснювали іншою причиною — ранньою сліпотою. Отож ми підходимо до кульмінації нашої драми — в тому ж таки «Автобіографічному есеї» Борхес написав: «Уже змалку, коли батька вразила сліпота, в нашій родині негласно вважалося, що я маю здійснити в літературі те, чого обставини не дозволили здійснити батькові. Це було самозрозумілим (а така впевненість значно сильніша за просто висловлені побажання). Всі очікували, що я стану письменником».

Ось тут вона й лежить — загадка-розгадка генія Хорхе Луїса Борхеса. Короткозорий та хворобливий хлопчик, методично цькований у школі своїми аргентинськими ровесниками, хлопчик, чиїм улюбленим місцем був дім, найкращим другом — молодша сестра, а найзбудливішим враженням дитинства — батькова бібліотека, починає писати в шість чи сім років. Народжений у сім’ї, багатій на військових, він змалку вважає свою книжність і нездатність до дій за сором; у сімдесят один рік визнаний цілим світом митець напише: «Все своє дитинство я вважав, що любити мене було б не надто справедливо. Мені здавалося, що я негідний особливої прихильності, і, пригадую, в дні свого народження я потерпав від сорому, бо мене осипали подарунками, а я вважав, що нічого не зробив, аби на них заслуговувати, — що я просто шахрай». Цей хлопчик, що ніжно любить м’якого та розумного батька і не менш ніжно — дбайливу матір (яка до своїх останніх днів — а померла Леонор Борхес у віці 99 років — була його вірним другом і головним помічником у кар’єрі), отримує місію — завершити розпочате батьком. І виконує цю місію блискуче.

Але нам усім залишається тільки гадати, як саме впорався зі своїм надзавданням геній і в чому саме полягало його геніальне обдаровання — чи в незрівнянному письменницькому хисті, а чи в таланті до неповторного ошуканства? Чи не виявився Хорхе Луїс Борхес найвидатнішим шахраєм світової літератури — чи не залишився тим, ким і почувався в дитячі роки?

Це крамольне на перший погляд запитання, по-перше, зародилось аж ніяк не на сторінках цієї статті, а по-друге, хоч як не дивно, анітрохи не применшує геніальності митця. Щоби зрозуміти цю начебто суперечливу тезу, варто уважніше придивитися, як саме Борхес шукав шляхів до здійснення заповітної родинної мрії.

Хоч слава і прийшла до нього через оригінальні напівхудожні нариси, в молоді роки Борхес концентрував свою увагу здебільшого на поезії. Перші серйозні спроби та помітні здобутки в цій галузі прийшли під час перебування родини в Європі — 1914 року родина переїхала туди з Аргентини, оскільки батько намагався лікувати прогресуючу сліпоту у відомого женевського лікаря. Ще в Швейцарії, здобувши диплом бакалавра, Борхес спробував писати сонети англійською та французькою мовами, і, за його власними словами, перші були «жалюгідним наслідуванням Вордсворта», а другі — «імітацією символістської поезії». Перший вірш Борхеса, що вийшов друком, також вочевидь не відзначався новизною — це була поезія під назвою «Гімн морю», в якій молодий Борхес «щосили намагався бути Волтом Вітменом» (власне, Вітмен на все життя залишився для письменника вкрай впливовою фігурою в світовій літературі). Коли 1921 року сім’я повернулася до Буенос-Айреса, Борхес, вражений виглядом рідного міста, таким незнайомим після років розлуки, створив свою першу повноцінну книгу віршів — «Пристрасть до Буенос-Айреса», в якій він, за власним зізнанням, «наслідував іспанське сімнадцяте століття».

На перший погляд, у таких іронічних згадках про період раннього мавпування нема нічого особливого, адже чимало видатних персоналій світового письменства в юності грішили закоханим копіюванням своїх кумирів, а в старості доброзичливо кепкували над колишніми захопленнями. Проте на сторінках того самого цитованого есея Борхес пише про значно пізніший, уже геть не екзальтований період — про повернення до віршування, яке спричинила сліпота, — і знову відверто і спокійно говорить про наслідування: «Я вважав, що взяв тут собі за вчителя Луґонеса, але, коли ці вірші були прочитані моїми друзями, мені сказали, що, на жаль, вони зовсім не схожі на ті, що писав він». Наслідування для Борхеса — зовсім не «гріх юності», а повноправний, гідний поваги митецький прийом. «Гріх юності» полягав не в наслідуванні як такому, а в тому, що ці імітації були «жалюгідними». Митець, що мав у літературі замінити власного батька, ніколи не вбачав злочину в тому, щоби бути кимось іншим, а не самим собою.

Дивно, непояснювано, загадково, але саме відсутність прагнення створити щось нове зробила Борхеса новатором. У 1933—1934 роках на сторінках газети «Критика» («бульварної», за визначенням самого письменника) з’являється серія нарисів під назвою «Всесвітня історія підлоти». В цих оповіданнях Борхес трактує персоналіії реальних історичних постатей на власний лад, вибагливо й тонко змішуючи правду та вигадку, і це стає першим кроком до майбутнього «фірмового» борхесівського стилю. 1935 року він пише оповідання «Наближення до Альмотасима», народжуючи ще один незвичний жанр — вдумливий та серйозний огляд насправді неіснуючої книги (критична містифікація виявилася настільки вірогідною, що один із друзів Борхеса, за словами письменника, навіть спробував замовити примірник цієї книги-привида з Лондона). Проте істинним провісником новаторського генія Борхеса стало оповідання «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”», написане 1939 року (це була перша творча спроба після важкої травми голови з подальшим зараженням крові, перенесеної Борхесом 1938 року; митець дуже боявся, що втратить здатність писати). Власне, в сюжеті цього оповідання проглядає сюжет подальшого літературного життя не тільки самого Борхеса, а й цілого західного світу; це оповідання фактично відчиняє двері постмодерній концепції літератури — його персонаж П’єр Менар мріє написати «Дон Кіхота», але не списати його у Сервантеса, а написати окремо, незалежно від нього, при цьому слово в слово повторивши оригінал. Можливо, вперше в історії мистецтва було так упевнено і прозоро висловлено тезу про те, що нічого нового створити неможливо, все вже давно вигадано, і долею подальшого мистецтва є жонглювання раніше створеним.

І Борхес перетворився на фахового жонглера. Більша частина його творчості присвячена цьому нововинайденому жанру — нарису-містифікацїї. Причому містифікуються щоразу нові й нові речі, співвідношення правди та вимислу міняється, стиль викладу теж видозмінюється, слухняно підкорюючись владі першоджерела. У збірці «Всесвітня історія підлоти» Борхес жонглює персонажами злочинців, аферистів, облудників, беручи за основу реальні постаті, відомі багатьом (як, наприклад, особа китайської піратки, вдови Чінґа) або здебільшого призабуті людством (як аферист Том Кастро, що видавав себе за сера Роджера Тічборна). Нариси із серії «Історія вічності» являють собою цикл філософських есеїв на теми вічності, часу, циклічності й інших проблем, звабливих для всякого мислителя. Збірка «Нові розслідування» присвячена переважно літературним персоналіям, тож і нариси в ній витримані в стилі літературознавчого есею. А от цикл «Книга сновидінь» просто скомпільований з уривків, присвячених сну і сновидінням, які були позичені автором із більш ніж ста чесно вказаних джерел. Схожою, але не настільки прозорою, є і «Книга вигаданих істот» — бестіарій, укладений Борхесом.

Є в Борхеса й інші оповідання, котрі сам письменник іменував «справжніми», — ті, фабула яких цілковито завдячує фантазії автора й не спирається на загальновідомі реальні події (або ж не намагається імітувати їхню реальність). Серед таких значне місце займають фантастичні оповідання Борхеса, палко шановані поціновувачами елітної фантастики. Одначе жонглювання пробирається й сюди, у ці захопливі, породжені уявою Борхеса сюжети; воно встрягає у вигадане тіло оповіді маленькими, нерідко невпізнанними скалками реальності. Так, в оповіданні «Таємне диво» з циклу «Вигадані історії» в особі літератора Яромира Хладика подекуди проглядає сам Борхес: перу Хладика так само належить дослідження з історії вічності (щоправда, значно масштабніше, ніж написане Борхесом; узагалі, виникає враження, що побіжними описами неіснуючих романів та великих праць Борхес компенсував собі власну непристосованість до великої прозової форми), а вві сні йому приходить той-таки знаковий образ безмежної бібліотеки. Куди менш упізнаваними є алюзії до реальності у відомому фантастичному оповіданні «Алеф». Так, штампи на аркушах паперу «Бібліотека Хуана Крісостомо Лафінура» з нікому не відомою метою відсилають нас до двоюрідного діда Борхесового батька, якого звали саме так. У свою чергу, «солідний авторитет» Альваро Мельян Лафінур, до якого планує звернутися зі своїми поетичними амбіціями герой оповідання Карлос Архентино, насправді є кузеном знову ж таки Борхесового батька. В останньому відсиланні до реальності можна побачити принаймні якийсь іронічний сенс (адже батьків кузен у дійсності був ніяким не літературним авторитетом, а другорядним поетом, тож у цьому можна вбачати насмішку над тим, як розуміє літературну ієрархію графоман Карлос Архентино), проте більш вірогідним є те, що ці збіги були звичайним пустуванням, анітрохи не наповненою сенсом грою з іменами та образами. З такою ж грайливою легкістю в змальовані фантастичні обставини автор поміщає самого себе, під власним прізвищем, без зміни вдачі або професії, довірливо ведучи оповідь про диво від першої особи. Зрештою, ці «справжні» оповідання виявляються неспроможні вирватися з-під всеохопної влади винайденого Борхесом методу конструювання підробної реальності: письменник все одно імплантує в текст безліч псевдореальних точностей — дат, подій, книжок, назв кав’ярень і вулиць (які, цілком імовірно, якраз є не псевдо-, а навіть дуже реальними), імен побіжно згаданих людей, аж поки в читача не виникає внутрішня впевненість (глуха до голосу здорового глузду), що споглядання Алефа, місця, де сходяться всі часи та простори, справді мало місце в житті пана Борхеса.

Власне, «містифікації та псевдонариси», як іменував свої новаторські есеї сам Борхес, принесли йому не менше (якщо не більше) слави, ніж «справжні оповідання», до яких сам письменник ставився явно прихильніше. Жонглювання та жартування присутні тут іще сильніше, хоча помітити їх, можливо, навіть важче. Ці «містифікації» або збудовані на фундаменті правди, або ж бездоганно імітують її. При цьому зміни, які Борхес вносить до фактів, подекуди такі несподівані і з читацького погляду нелогічні, що запідозрити текст у викривленні істини вкрай важко. Взяти для прикладу новелу «Вдова Чінґа, піратка» зі збірки «Всесвітня історія підлоти». Читачеві, не обізнаному з історією світового піратства, цей витриманий у науково-популярному стилі есей, що подекуди спалахує таємничими, гіпнотизуючими художніми зворотами, може здатися цілковитою вигадкою, — не кожному відомо, що під «веселим Роджером» інколи й справді заправляли дами. Втім, тут якраз усе кришталево чисто — всі згадані в нарисі хвацькі пані дійсно існували в реальності й промишляли морським грабунком. Але сама історія мадам Чінґ (мадам Цзін, Чжен Ши, Цзин Ши — як тільки не транслітерують із китайської її ім’я) забарвлена у Борхеса в набагато шляхетніші, суворіші й у той самий час менш інтригуючі тони, аніж події, що мали місце насправді. Аргентинець забуває згадати, що до одруження зі славетним піратом Чінґом майбутня гроза морів була проституткою. Оминає він увагою й пікантну любовну інтригу, цілком у дусі незбагненного Сходу: після смерті чоловіка вдова зійшлась із Чжан Бао, молодиком, якого вони з Чінґом раніше усиновили — за деякими джерелами, попередньо викравши у справжніх батьків (і який, за деякими джерелами, спершу встиг побувати в коханцях у самого передчасно загиблого пана Чінґа). Зате, презирливо відвернувшись від традиційно інтригуючих хитросплетінь чужого інтимного життя, Борхес несподівано романтизує загибель славного пірата: замість того, щоб відповідно до історичної правди банально віддати Богові душу під час шторму, пан Чінґ стає жертвою вишуканого замаху. Але, як бачите, оцінити всі ці мікрозміни сюжету здатний тільки той, хто на момент прочитання нарису знатиме історію найуспішнішої китайської піратки в подробицях.

Схожими є й інші оповіді цієї збірки — в цілому правдиві, вони то тут, то там інкрустовані іронічними іскрами вигадки. І обов’язково яка-небудь зблисне яскравіше, відкриє свою оманливу, насмішкувату природу, й після цього до кожної дати, до кожного імені й факту придивляєшся пильно й недовірливо, так, як намацуєш наступну сходинку на непевній дерев’яній драбині. І поки ти зайнятий принижуванням, розгляданням та намацуванням, маестро Борхес підсуває тобі наступний жарт — посеред фіктивних історій про відомих людей він вміло ховає правдиву історію про людей невідомих. Той, хто знайомий зі змістом «Автобіографічного есею», згадає, що скромно прилаштоване в самому кінці збірки оповідання «Чоловік із рожевого перехрестя» було написане Борхесом під впливом смерті дона Ніколаса Паредеса, «колишнього політичного боса та професійного картяра Північної околиці». Письменнику захотілося зберегти щось почуте від цієї людини, в її колоритній оповідній манері, — і ось перед нами трохи простомовна байка, що аж сочиться аргентинською екзотикою, відчайдушним життям та безглуздою смертю. Ось перед нами правда, так гарно замаскована серед вигадок, що й сама стає просто барвистою фантазією. Ще одне тонке кепкування маестро над своїм читачем.

Збірка ж «Історія вічності» демонструє нам трохи інший спосіб іронізувати та вводити в оману. Однойменний есей, який відкриває цей цикл, — цілком серйозний філософський нарис, справді вартісний для кожного, хто небайдужий до найнеосяжнішої з наук та наважується пускатися в ризиковані міркування про вічність і час. У ньому аналізуються й щедро цитуються Платон і Плотін, св. Августин із цілою плеядою інших християнських мислителів та Шопенгауер, якого так ніжно любив автор, а завершує нарис доволі сентиментальне й поетично-надривне бачення вічності самим Хорхе Луїсом Борхесом. Подальші есеї схожі на перший: читабельні та глибокі водночас, вони розглядають такі проблеми, як метафора, цикли та циклічний час, і хизуються цілим феєрверком гучних та відомих імен із розмаїтих країн та епох, в якому знайшлося місце для Аристотеля й Бодлера, Гомера й Стівенсона, Юма й Кантора, Расела й Ніцше (перелік цей можна продовжувати аж до цілковито неперетравлюваної каші в голові ошелешеного читача). Особливої уваги, на мій погляд, заслуговує нарис «Перекладачі “Тисячі й однієї ночі”», який дуже детально й цікаво висвітлює історію перекладу цього надвідомого арабського збірника, зі смаковитою вишуканістю та елегантною легкістю іронізуючи над багатьма неоковирностями в перенесенні східного колориту на західний ґрунт. І от, коли серед цієї буйної учти докладних цитат, солідних імен та дотепних і водночас цінних своїми філософськими аспектами роздумів нарис про казки «Тисячі й однієї ночі» зміняється рецензією на сучасну авторові книгу з містичним східним колоритом, читач, у якого назва «Наближення до Альмотасима» не викликає ніяких тривожних передчуттів, продовжує радо вчитуватися в імена, дати й цитати, не менш докладні та серйозні, аніж у попередніх есеях. І в того, кому заздалегідь не відоме походження цього псевдонарису, немає ніяких шансів запідозрити в ньому майстерну підробку. В світлі цього не просто тонким, а й дещо насмішкуватим натяком виглядає розташована після «Наближення до Альмотасима» (остання в збірці) стаття — «Мистецтво образи», нарис про сутність і форму сатири. Цей заключний есей автор починає словами: «Натхненне й ретельне вивчення багатьох літературних жанрів наштовхнуло мене на думку, що образа й насмішка заслуговують, либонь, на більшу увагу». І тут у читача, якому відомо, що він сам щойно став жертвою вишуканого літературного кпину, неодмінно виникає враження, що Борхес не просто приділив цим жанрам більшу увагу, але й оволодів ними вельми досконало.

Втім, треба із сумом констатувати: у читача, який не знає, що за наругу над ним учинили, ніякого такого враження не виникне. Він просто з насолодою прочитає дотепний нарис про сатиру й відкладе собі книжку, навіть не підозрюючи, що його пошито в дурні. В цьому-то й полягає виклик Борхеса любителям інтелектуального читання: навіть найбільш начитаний ерудит не почувається в безпеці з ним наодинці. Загадувач загадки в будь-якім разі перебуває у вигіднішому становищі, ніж її відгадувач, і не тільки тому, що знає відповідь, але й тому, що може конструювати складність загадки на власний розсуд, інколи геть не жаліючи того, кому доведеться розв’язувати цей хитрий вузол. Борхес мав безмежний матеріал для загадування, бо все життя мандрував від бібліотеки до бібліотеки. Від домашньої книгозбірні батька до філії міської бібліотеки (де Борхес працював з 1937 по 1946 рік і написав чимало своїх шедеврів, але стверджував, що провів у її стінах «дев’ять глибоко нещасливих років»), а потім, після повалення режиму Перона, — до почесної посади директора Національної бібліотеки Аргентини. Щоправда, остання дісталася письменнику вже після того, як він цілковито осліп; в одному зі своїх віршів Борхес відзначив розкішну іронію Господа, який водночас подарував йому вісімсот тисяч книг — і вічний морок.

Ось тут уже саме час обговорити природу ошуканства, яким наповнена постать великого Борхеса і про яке було нахабно заявлено на сторінках цього тексту вище. Борхес і справді видається мені найграндіознішим облудником в історії світової літератури. Але це не є облудність афериста — це радше шляхетна брехливість таємного агента. Хорхе Луїс Борхес виявився блискучим таємним агентом читацького світу, що проник за священні лаштунки письменства. Він не вмів нічого, крім як читати, але доля змусила його навчитися писати. Борхес не міг робити цього як письменник: Господь не наділив його письменницьким талантом — таким, яким його розуміли в доборхесову добу. Але він був неперевершеним читачем, він жив у бібліотеці, у прямому й переносному значенні цього слова, його світ був бібліотекою, і бібліотека була його всесвітом — саме таким він зобразив його у Гмому оповіданні «Вавилонська бібліотека», яке й досі гіпнотизує будь-якого книгомана в будь-якому куточку світу. Цей всесвіт зовсім не був осередком щастя й затишку: дев’ять років бібліотечної роботи, як пам’ятаєте, митець назвав «глибоко нещасними», а в дитинстві соромився своєї книжності. Але світ тексту однаково був єдиним, що піддавався його розумінню, і весь інший світ став для Борхеса просто текстом.

Отож він винайшов шлях перетворення читання в писання — і, сам того, певно, не бажаючи, відкрив кожному читачу шлях до творення літератури, зруйнував кордони між читацьким і письменницьким існуванням. Нагромаджуючи в текстах свої бібліофільські загадки, Борхес фактично запросив кожного свого читача до співавторства, адже кожен розуміє його есеї в тій мірі, в якій спромагається розв’язати авторські головоломки. Звідтоді минуло багато десятків років — і нині без співавторства читача й письменника літературний твір просто не уявляється.

Певна річ, нововідкритим шляхом подались юрмища книголюбів — підкорювати фортецю красного письменства, що безславно впала завдяки бездоганній агентурній роботі Хорхе Луїса Борхеса. Але подальші десятиріччя продемонстрували, що хоч механізм цитування, компіляції та містифікації загалом зрозумілий і легко відтворюваний, писання більшості послідовників Борхеса виглядають на тлі його оповідань приблизно так, як фартушки, зшиті дівчатами на уроках праці, — поруч із колекціями haute couture з Паризького тижня моди. Для того, щоби вдало компілювати і перекручувати, посилатися та недоговорювати, треба не просто прочитати величезну кількість книжок — треба все життя читати один-єдиний, нескінченний текст. Текст, розділами, абзацами, реченнями якого є і безсмертний роман далекого Сервантеса, й філософські труди Шопенгауера, й чужі, але жадані європейському серцю казки винахідливої Шахразади, й вірші відчайдуха Вітмена, й життя аргентинських ґаучо, й бесіди з вірними, освіченими, талановитими друзями, яких у житті Борхеса виявилося чимало. Тих, хто навчився цитувати й натякати, після цього геніального облудника з’явилося чимало, а от тих, хто справді бачить світ як текст і все життя читає його як товстелезну книгу, — і досі одиниці.

Твори багатьох малопомітних авторів являють собою сильно розгалужений гіпертекст, але він вочевидь складався натужно, з обдумуванням кожної алюзії, з навмисним наміром втелющити в книгу що-небудь зарозуміле, що не до снаги необізнаному з тією чи іншою вузькою сферою читачеві. Як наслідок, такий текст залишається мертвим каталогом колись прочитаних автором рідкісних талмудів. Борхес же у своїх «містифікаціях» виглядає, якщо мені вибачать таке вульгарне порівняння, барменом-віртуозом, який блискавично змішує складний коктейль, навпомацки підхоплюючи знайомі пляшки зі знайомих місць. Борхесу не треба думати над алюзіями, він і так мислить ними, і тому кожен із нас неухильно вірить в існування його сухого, віртуального світу.

Стосовно алюзій варто зауважити про ще один аспект. Навряд чи Борхес ставив таке собі за мету — схоже, єдине, що він дійсно свідомо ставив собі за мету, так це справдити сподівання родини, — але в результаті його читацька місія виявилася ширшою, ніж здається на перший погляд. Оповідання Борхеса, власне, не змушують читати Борхеса, — вони просто змушують читати. Вперше, вдруге, вп’яте зіткнувшись із тим, що над тобою, молодим ерудитом, вишукано і безкарно познущалися, згодувавши тобі філігранно замасковану брехню, яку ти, можливо, самостійно транслюватимеш далі, видаючи її за істину, починаєш, що називається, дмухати на воду. Кожне ім’я, дата, а тим більше назва джерела пробуджують у тобі гарячкове бажання заритися з головою в Інтернет, домашню бібліотеку, давно забуті університетські підручники, Велику радянську енциклопедію — та хоч у Зоар та Книгу Перемін, аби тільки вони повідали тобі, чи не забрехався на цей раз шановний маестро. В результаті на сумлінне читання одного нарису йде цілий день, але за цей день у твою голову завантажується рекордна кількість невідомої тобі доти інформації. Якби мене попросили визначити найстараннішого просвітника людства, це був би не Дідро, не Руссо і не Вольтер, а Хорхе Луїс Борхес.

Особливий розпач переживаєш тоді, коли виявляється, що, схоже, на цей раз великий облудник правдивий, наче вуста дитини. Авторка цієї статті пережила таке розчарування на власній шкурі, один за одним перевіряючи уривки з різних джерел, скомпільовані Борхесом у «Книзі сновидінь», та з’ясовуючи їхню цілковиту достовірність. Але аромат таємниці залишається з вами все одно: перевірити кожен рядок не стане ні сил, ні бажання, але глибоко в душі однаково жевріє крихітна жаринка підозри, що саме в тих, неперевірених і просто з насолодою прочитаних абзацах криється іронічна та напрочуд вагома неточність, яка відкриває смисл чогось дуже важливого в тексті (ах, до чого ж це схоже на пошуки істини в нескінченних шестикутниках Вавилонської бібліотеки, про які сам Борхес написав у своєму оповіданні!).

Власне, це є ще один спосіб читати Борхеса — піддатися солодкій спокусі бути одуреним. Іти його текстом, наче непевною кладкою понад темною водою, видивляючись, чи не зблисне попід таємничою поверхнею якийсь знайомий обрис. Тоді азарт дослідника і шал ігрового суперництва (ні, не обдурите, друже Хорхе!) можна вигідно обміняти на задоволення химерної подорожі, дароване Алісі в Країні див, — у світі, якого вона майже не розуміє, а лише інтуїтивно відчуває деякі чудернацькі закономірності, що керують його загадковим життям. Тоді можна читати Борхеса так, як малі діти із завмиранням серця слухають розмову дорослих, спрагло всотуючи невідомі імена, незбагненні слова та незрозумілі жарти, — можна знову відчути дитячу радість дотику до незнайомого.

Так чи інак, головне пам’ятати, що перед вами просто захоплива гра, й тільки від вас залежить, за якими правилами в неї грати. Звісно, можна подивитися на невинні Борхесові шахрайства і з іншої, куди похмурішої точки зору. В його бажанні повсякчас ошукувати читача можна побачити підсвідоме бажання помститися йому за свій письменницький хрест, який поклала на нього доля і який довелося нести без допомоги Божої іскри, одними лишень силами розуму. Помститися за те, що яке-небудь інше обдаровання лишилося нерозкритим, пожертвувавши всі свої сили вимушеному письменству. Власне, якщо когось надто зачіпають за живе Борхесові кпини над його ерудицією, пропоную йому так і подумати, для злорадного полегшення. Одначе все, певно, і справді було просто грою.

Хорхе Луїс Борхес, власне, прожив дуже плідне і розмаїте життя. Оскільки ця стаття передує збірці його есеїв, то й увага наша була сконцентрована переважно на цьому аспекті його творчості, але оповідання та «псевдонариси» були далеко не єдиним, що вдалося митцю протягом відведених йому довгих років. Він зажив слави як поет. Поки не відмовив зір, Борхес активно співпрацював із не менш ніж дюжиною часописів, серед яких були такі вагомі, як солідний літературний журнал «Носотрос» або авангардний «Сур», котрий доволі швидко здобув велику вагу в літературному світі Аргентини і при витоках якого стояв Борхес та деякі його товариші. Він об'їздив півсвіту, він читав лекції про всіляку всячину, починаючи від середньовічної німецької поезії та закінчуючи китайськими містиками й кабалою, він був президентом Аргентинського товариства письменників (однієї з небагатьох опозиційних до Перона організацій) та професором англійської й американської літератури в Буенос-Айреському університеті (вже після повалення президента Перона). Борхес мав незрівнянних, вірних друзів з-поміж найблискучіших інтелектуалів Аргентини. Серед них була редактор журналу «Сур» Вікторія Окампо, письменник Маседоніо Фернандес, предмет захвату Борхеса та його міцної дружньої любові, а також інший добре відомий у світі представник аргентинського письменства Адольфо Біой Касарес. У співавторстві із Касаресом Борхес написав низку пародійних детективних романів, які розкривають обох митців з нової, несподіваної сторони.

Певно, єдиною радістю, якої Хорхе Луїс Борхес не спізнав, було щастя й успіх в особистому житті. Вперше він одружився у віці 68 років, з нещодавно овдовілою Ельзою Астете Міллан, шлюб з якою протривав неповних три роки. Існує думка, що це його мати, яка мала на той час уже 90 років, хотіла, аби хтось піклувався про незрячого сина після її смерті. Одначе Борхес доживав сам, у помешканні, яке раніше ділив з матір’ю, під наглядом домогосподарки. Хорхе Луїсу також було відміряно не короткий вік, після смерті матері він прожив іще 11 років, багато подорожуючи світом, і помер у 1986-му від раку. Йому було 87. За кілька місяців до смерті Борхес одружився з Марією Кодама, його багаторічною особистою помічницею, щоби безроздільно заповісти їй усі свої життєві надбання.

Нам же він без ніякого заповіту залишив у спадок багатий на загадки світ Вавилонської бібліотеки, частиною якої став і сам. Частиною якої є і цей нехитрий, сповнений захоплення неперевершеним майстром містифікації текст, — якщо вірити його словам. У своєму оповіданні Борхес змалював структуру цієї монструозної бібліотеки доволі чітко, тому в багатьох виникало і виникає бажання обрахувати її гіпотетичні розміри та порівняти з чимось відомим людству. Один з таких обрахунків твердить, що обсяг Вавилонської бібліотеки перевищує обсяг видимого Всесвіту в 10611338 разів. Одначе, як показала практика, обсягу уяви Хорхе Луїса Борхеса виявилося достатньо для того, щоби вмістити таку моторошно-неосяжну структуру. На сторінках цієї книги закарбована незбагненно крихітна, але безцінна дрібка цієї фантастичної книгозбірні, і я щиро сподіваюся, що ця стаття виявиться хоч у чомусь корисною інструкцією з безпечного подорожування бібліотечними світами незрівнянного Борхеса.

Вікторія Наріжна

ПРОЗОВІ ТВОРИ

Перекладено за виданнями:

Borges J. L. Historia universal de la infamia. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Historia de la eternidad. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Ficciones. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Aleph. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Otras inquisiciones. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. El Hacedor. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1998

Всесвітня історія підлоти [2]

Передмова до першого видання

Експерименти з наративної прози, які складають цю книжку, були здійснені мною з 1933 по 1934 рік. Гадаю, вони стали наслідком мого перечитування Стівенсона{1} та Честертона{2}, а також вражень од перших фільмів Стернберґа{3} і, може, також від біографії такого собі Еварісто Каррієґо{4}. Тут має місце зловживання певними технічними прийомами: всілякими цифровими маніпуляціями, несподіваними розривами безперервності, зведенням усього життя людини до двох або трьох сцен. (Візуальні ефекти визначають характер новели «Чоловік із рожевого перехрестя».) Ці оповідання не є й не намагаються бути психологічними. Що ж до прикладів магії, про які розповідається наприкінці цього тому, то я не маю іншого права на них, крім права перекладача й читача. Іноді мені здається, що добрі читачі є ще загадковішими й незвичайнішими фантазерами, аніж добрі автори. Ніхто не переконає мене в тому, що твори, які Валері{5} приписував своєму давньому попередникові Едмонові Тесту{6}, значно поступаються фантазіям його дружини та його друзів.

Читання — це вид діяльності, що відбувається пізніше від написання; і це діяльність стриманіша, цивілізованіша й інтелектуальніша.

X. Л. Б.

Буенос-Айрес, 21 травня 1935 р.

Передмова до видання 1954 р.

Я сказав би, що бароко — це стиль, який свідомо вичерпує (або хоче вичерпати) свої можливості і який сусідить із карикатурою на себе. Даремно намагався Ендрю Ленг десь у вісімдесятих роках вісімнадцятого сторіччя пародіювати «Одіссею» Попа{7}; цей твір уже був власною пародією, і пародист був неспроможний підсилити його напругу. Бароко є назвою одного з різновидів силогізму; вісімнадцяте сторіччя використало це слово для називання певних спотворень в архітектурі та живописі, притаманних сторіччю сімнадцятому; я сказав би, що бароковим є завершальний етап будь-якого мистецтва, коли воно виставляє напоказ і розтринькує свої засоби. Прихильність до бароко властива інтелектуалам, і Бернард Шоу{8} проголосив, що всяка інтелектуальна праця має гумористичний характер. Цей гумор є мимовільним у творах Балтасара Ґрасіана{9}; умисним або схваленим — у Джона Донна{10}.

Уже надміру промовистий заголовок цих сторінок проголошує їхню барокову природу. Пом’якшити їх означало б їх зруйнувати; тому я цього разу волію віддати перевагу сентенції «що я написав, написав» (від Іоанна, 19, 22) і знову надрукувати ці оповідки через двадцять років такими, якими вони є. Це безвідповідальна гра боягуза, якому не стало духу написати власні оповідання і який почав розважати себе, фальсифікуючи та спотворюючи чужі історії. Від цих сумнівних експериментів автор потім перейшов до копіткого створення оповідки власного виробництва — «Чоловік із рожевого перехрестя», — яку він підписав ім’ям діда своїх дідів Франсиско Бустоса і яка мала несподіваний і дещо загадковий успіх.

У тексті цього оповідання, сюжет якого — життя передмістя, автор (як читач, безперечно, помітив) не гребував застосуванням слів, притаманних інтелектуальному середовищу: нутрощі, навернення тощо. Я зробив це тому, що мій ближній прагне витонченості або (цей аргумент виключає інший та, можливо, він єдиний слушний) тому, що мої ближні — індивіди, й вони не завжди говорять так, як говорить Мій Ближній, який є платонічною формою.

Дослідники Космосу навчають нас, що істотна характеристика всесвіту — порожнеча. Щонайменше вони мають цілковиту рацію в тому, що стосується тієї невеличкої частини всесвіту, якою є ця книжка. Ешафоти та пірати її населяють, а слово «підлота» грізно волає з назви на палітурці, проте під цими грізними атрибутами немає нічого. Вона — не більше як видимість, як поверхня образів; саме тому вона має шанси комусь сподобатися. Чоловік, який її написав, почував себе досить кепсько, проте йому було втішно й приємно її писати. Можливо, якийсь відблиск цієї втіхи досягне й читачів.

У розділі під назвою «І таке інше» я опублікував три нові оповідки.

X. Л. Б.

Всесвітня історія підлоти

Жорстокий визволитель Лазарус Морель

Далека причина

1517 року отцеві Бартоломе де лас Касас{11} стало дуже шкода індіанців, які виснажували себе тяжкою працею в пеклі ангельських золотих копалень, і він запропонував імператорові Карлу П’ятому завезти до Америки негрів, щоб виснажували себе тяжкою працею в пеклі ангельських золотих копалень негри. Цьому викривленому в такий дивний спосіб почуттю філантропа ми завдячуємо безліччю наслідків: блюзи Генді{12}, успіх у Парижі уругвайського художника Педро Фіґарі{13}, чудова проза, в якій описано пригоди рабів-утікачів ще одного уругвайця Вісенте Россі{14}, міфологічна велич Авраама Лінкольна, п’ятсот тисяч загиблих у Громадянській війні між Північчю та Півднем Сполучених Штатів, три мільярди триста мільйонів доларів, витрачених на пенсії ветеранам війни, статуя уявного Фалучо{15}, включення дієслова «лінчувати» у тринадцяте видання Академічного словника, наповнений бурхливими подіями кінофільм «Алілуя»{16}, шалена багнетна атака Солера{17}, яку він здійснив на чолі своїх «брунатних» і «чорних» в Серріто, жаркі принади темношкірих сеньйорит, негр, який убив Мартіна Ф’єрро{18}, примітивна румба «Ель Манісеро», придушений і вкинутий до в’язниці наполеоністський порив Тусен-Лувертюра{19}, хрест і змія на Гаїті, кров кіз, чиї голови були відтяті мачете на ритуальних святкуваннях на Гаїті, хабанера{20} як мати танго, танець кандомбе{21}.

А крім того, злочинне й екзотичне життя жорстокого визволителя Лазаруса Мореля.

Місцевість

Міссісіпі, Мати Вод, найдовша річка світу, була достойною сценою, на якій розгорнув свою діяльність цей незрівнянний мерзотник. (Альварес де Пінеда{22} першим із європейців побачив цю річку, а її першим дослідником був капітан Ернандо де Сото{23}, конкістадор давніх часів, який брав участь у завоюванні Перу й протягом багатьох місяців скрашував життя вкинутого до в’язниці інки Атауальпи{24}, навчаючи його грати в шахи. Коли ж капітан де Сото помер, його поховали у водах цієї річки.)

Міссісіпі — широкогруда, нескінченно довга й смаглява сестра річок Парани, Уругваю, Амазонки та Оріноко. Її води мають колір шкіри мулата; понад чотириста мільйонів тонн намулу, який вони приносять, щороку забруднюють Мексиканську затоку. Така велика кількість стародавньої й почесної багнюки сприяла утворенню дельти, де велетенські болотні кипариси ростуть на рештках континенту, який безперервно розмивається, і де грузькі лабіринти, всіяні дохлою рибою та зарослі очеретом і рогозом, постійно розширюють кордони своєї смердючої імперії, де завжди панують мир і спокій. Північніше, на широтах штатів Арканзасу та Огайо, також простерлися широкі низовини. Там живе плем’я жовтолицих і виснажених людей, які завжди хворіють на пропасницю і з заздрісною жадібністю дивляться на каміння та залізо, бо в їхніх краях немає нічого, крім піску, дерева й каламутної води.

Люди

На початку дев’ятнадцятого сторіччя (а саме цей час нас цікавить) безкраї плантації бавовни, що тяглися понад берегами Міссісіпі, оброблялися неграми, які тяжко трудилися від світанку до світанку. Вони спали в дерев’яних халупах, просто на долівці. Усі родинні стосунки, крім тих, які пов’язували матір з дитиною, були умовними і туманними. Імена в них були, але, як правило, вони обходилися без прізвищ. Читати вони не вміли, а розмовляли у співучому ритмі якимсь ніжним фальцетом, розтягуючи англійські приголосні. Працювали, просуваючись уперед вервечкою і згинаючись під батогами наглядачів. Іноді вони втікали, й тоді бородаті чоловіки мчали навздогін за ними на баских конях, пустивши по їхньому сліду швидких гончаків.

До каламутного осаду з тваринних надій і африканських страхів вони додали слова зі Святого Письма: їхньою вірою стала віра у Христа. З глибоким хвилюванням вони хором співали: «Go down, Moses»[3]. Міссісіпі вони сприймали як чудовий образ каламутного Йордану.

Власниками цієї роботящої землі й не менш роботящих негрів були ледачі й жадібні пани з довгими патлами, що жили у великих будинках видовженої форми, які дивилися на річку, — з неодмінним псевдогрецьким портиком із білої сосни. Добрий раб коштував тисячу доларів і протягти довго не міг. Декотрі з них були такими невдячними, що хворіли й помирали. Отже, треба було витискати з цих ненадійних інструментів прибутку якнайбільшу можливу вигоду. Тому їх і тримали на плантаціях від перших променів сонця до останніх, тому й прагнули зібрати зі своїх земель якнайбільший річний урожай бавовни, тютюну або цукру. Виснажена й засмикана безперервним обробітком земля швидко втрачала свою родючість, заростала бур’янами та очеретом. У напіврозвалених будівлях покинутих ферм, в убогих передмістях, у густих хащах очерету та на смердючих болотах жили poor whites, біла голота. Це були рибалки, бродячі мисливці, конокради та крадії худоби. Вони мали звичай виканючувати в негрів шматки краденої їжі й у своєму жалюгідному животінні втішали себе гордою думкою, що хай там як, а їхня кров чиста, без домішок. Саме до таких людей належав і Лазарус Морель.

Наш герой

Дагеротипи Мореля, що їх мають звичай публікувати американські журнали, навряд чи можна вважати справжніми. Ця відсутність справжніх зображень чоловіка, що залишив по собі таку пам’ять, навряд чи є випадковою. Ми маємо всі підстави припустити, що Морель уникав відтворювати свої відбитки на полірованій пластині, бо, по-перше, не хотів залишати непотрібних слідів, а по-друге, прагнув зберегти таємничість… Проте нам відомо, що в молодості його обличчя було не вельми гарним, а надто близько посаджені очі та тонкі губи аж ніяк не додавали йому привабливості. Проте згодом роки наділили його тією особливою величчю, яка притаманна посивілим мерзотникам та зухвалим злочинцям, чиї авантюрні подвиги залишилися безкарними. Він був справжнім аристократом Півдня, попри своє вбоге дитинство та заплямоване ганебними діяннями життя. Він був непогано обізнаний у Святому Письмі і проповідував з великою переконливістю. «Я бачив Лазаруса Мореля на кафедрі, — згадував власник одного грального закладу в Батон-Ружі, Луїзіана, — і слухав його напутливі слова, і бачив сльози на його очах. Я знав, що він перелюбник, викрадач негрів і вбивця перед лицем Господа, але й сам не міг утриматися від сліз».

Друге свідчення про ці святі поривання ми маємо від самого Мореля. «Я розгорнув навмання Біблію, натрапив на вірш зі святого Павла, який здався мені надзвичайно актуальним, і проповідував протягом години і двадцятьох хвилин. Не згаяли цей час і Креншо з іншими хлопцями, бо викрали всіх коней, які належали моїм слухачам. Ми продали їх у штаті Арканзас, крім одного баского буланого жеребця, якого я залишив для власного користування. Креншо він також сподобався, але я переконав його, що цей кінь йому не підходить».

Метод

Красти коней в одному штаті й продавати їх в іншому було незначним відхиленням від головних акцій злочинної діяльності Мореля, але вже тут він почав застосовувати той метод, який забезпечив йому почесне місце у Всесвітній Історії Підлоти. Цей метод можна вважати унікальним з огляду не лише на sui generis[4] обставини, які детермінували його застосування, а й на його особливу ницість, на зловживання людською надією й на розгортання подій, схоже на той болісний розвиток зневіри, який ми переживаємо у жаскому сні. Аль Капоне{25} та Баґс Морен з їхніми величезними капіталами та слухняними кулеметами діють у великому місті, але їхня злочинна діяльність має досить-таки банальний характер. Вони воюють за монополію, і то все… Щодо кількості головорізів, які йому підкорялися, то Морель зібрав військо в тисячу людей, і всі давали йому особисту присягу. Двісті з них утворювали Верховну Раду, яка видавала укази, що беззаперечно виконувалися вісьмомастами іншими. Найбільше ризикували своїм життям бандити найнижчого рангу. В разі заколоту їх судили або просто кидали в бурхливі води каламутної річки, спершу прив’язавши жертві до ніг надійний камінь. Часто це були мулати. Їхня злочинна місія полягала ось у чому.

Вони об’їздили — нерідко з дорогим перснем на пальці, щоб уселити до себе повагу, — безкраї плантації Півдня. Обирали якогось нещасного негра й пропонували йому свободу. Переконували його втекти від хазяїна, щоб вони могли продати його вдруге на якісь далекі плантації. Потім, мовляв, вони дадуть йому певний відсоток від грошей, виторгуваних за його продаж, і допоможуть йому втекти знову, доставивши його до найближчого з вільних штатів. Гроші й воля, прикрашена приємним дзеленчанням срібних монет, — хіба ці бідолахи могли уявити собі щось ліпше? І чорношкірий невільник наважувався на свою першу втечу.

Природною дорогою для втечі була річка. Невеличкий човен, трюм пароплава, баркас, великий, як небо, пліт із будкою на краю або з натягнутими парусиновими наметами — хіба не однаково, на чому втікати, аби тільки ти відчував, що невтомні води великої річки несуть тебе все далі й далі… Негра продавали на іншу плантацію. Звідти він утікав удруге, ховаючись в очереті або у глибоких яругах. Тоді його жахливі доброчинці (яким він уже починав не довіряти) посилалися на якісь непередбачені витрати і казали, що змушені продати його востаннє. А потім вони віддадуть йому його частку за два продажі й відпустять на волю. Невільник дозволяв себе продати, працював якийсь час і наважувався на останню втечу, попри небезпеку потрапити в зуби гончаків і скуштувати нещадних батогів. Він повертався, весь закривавлений, спітнілий, розчавлений розпачем і нестерпним бажанням упасти й заснути.

Остаточна воля

Варто згадати про деякі юридичні обставини тих подій. Головорізи Мореля не продавали негра доти, доки його перший хазяїн публічно не оголошував про його втечу й не пропонував винагороду тому, хто його зловить. Після цього кожен міг його затримати, і в такий спосіб продати його означало тільки певне зловживання довірою, а не крадіжку. Звертатися ж до цивільного правосуддя було просто невигідно — витрати та збитки ніколи не окупалися.

Ці обставини, здавалося, могли б заспокоїти крадіїв, але все було значно складніше. Негр міг заговорити, почуття вдячності або глибокого розчарування цілком могли спонукати його до цього. Кілька глеків житнього віскі, вихиленого в одному з борделів Ель Каїро, у штаті Іллінойс, куди сучий син, народжений рабом, піде марнотратити грубі гроші, які вони мають виплатити йому невідомо за що, — і їхню таємницю буде розголошено. А саме в ті роки на Півночі творила заколот партія аболіціоністів, зграя небезпечних безумців, які заперечували власність, проповідували визволення негрів і закликали їх утікати від своїх господарів. Морель ні в якому разі не міг припустити, щоб його ототожнили з цими анархістами. Він був не янкі, він був білим чоловіком з Півдня, сином та онуком білих людей, і сподівався, що коли відійде від справ, то стане аристократом і матиме свої власні неозорі плантації, засіяні бавовною, де надриватимуться його власні чорні раби. Маючи такий досвід, він не мав наміру наражати себе на непотрібну небезпеку.

Утікач чекав і не міг дочекатися волі. Й тоді похмурі мулати Лазаруса Мореля передавали один одному наказ, іноді лише моргнувши оком чи зробивши якийсь інший непомітний знак, і визволяли бідолаху від зору, від слуху, від дотику, від денного світла, від ганьби й безчестя, від часу, від його доброчинців, від милосердя, від повітря, від собак, від світу, від надії, від поту й від себе самого. Куля в голову, удар ножем у живіт або чимось важким по голові, і про це ставало відомо лише черепахам та рибам у каламутних водах Міссісіпі.

Катастрофа

Справа, якій служили вірні люди, не могла не процвітати. Десь на початок 1834 року Морель «визволив» уже близько сімдесяти негрів і ще чимало готувалися повторити долю своїх щасливих попередників. Зона операцій ставала дедалі більшою, і виникла необхідність прийняти до банди нових людей. Серед тих, котрі виголосили присягу, був один хлопець, Вірджил Стюарт з Арканзасу, який дуже швидко відзначився своєю особливою жорстокістю. Цей хлопець був небожем одного плантатора, який утратив чимало рабів. У серпні 1834 року він порушив свою присягу й виказав Мореля та його поплічників. Будинок Мореля в Новому Орлеані оточила поліція. Але чи то через недбалість останньої, чи то за великий хабар, але Морелю пощастило втекти.

Минуло три дні. Протягом цього часу Морель переховувався на вулиці Тулузи в одному старовинному домі, де було кілька патіо{26} з плющем і статуями. Розповідають, ніби він майже не їв і знай ходив босоніж по великих темних покоях, курячи сигарету за сигаретою і щось напружено обмірковуючи. Через раба, який служив у тому домі, він відіслав два листи — одного в місто Начез, а другого в Ред-Рівер. Четвертого дня в дім увійшли троє чоловіків; вони розмовляли з Морелем до самого ранку. П’ятого дня Морель підвівся на ноги, коли вже стало смеркатися, попросив наваху{27} й ретельно зголив собі бороду. Потім одягся й вийшов. Зі спокійною неквапливістю перетнув передмістя Півночі. Вийшовши в чисте поле, що межувало з долиною Міссісіпі, пішов швидше.

Його план був відважним до п’яного божевілля. Морель хотів спертися на останніх людей, які ще мусили його шанувати, — на чорношкірих рабів Півдня. Адже вони бачили, як утікають їхні товариші, й не бачили, щоб ті поверталися. Тому вірили, що вони вже на волі. Морель надумав підняти загальне повстання негрів, захопити й пограбувати Новий Орлеан та всі прилеглі території. Скинутий на саме дно зрадою і втративши майже все, Морель задумав помсту континентальних масштабів: помсту, яка мала піднести бандита на рівень уселенської спокути й великої історичної значущості. З цією метою він вирушив до міста Начез, де його позиції були найсильнішими. Ось як він сам розповідає про ту подорож:

«Я йшов чотири дні пішки, перш ніж мені пощастило роздобути коня. На п’ятий я зробив привал біля струмка, щоб набрати води у флягу й перепочити. Сиджу я там на колоді, дивлюся на дорогу, якою сюди прийшов, коли бачу: до мене наближається вершник на доброму вороному коні. Коли я його побачив, то вирішив забрати в нього коня. Звівся на ноги, націлив на нього свій чудовий револьвер і наказав спішитися. Він виконав мій наказ, а я взяв у ліву руку повіддя, вказав на струмок і звелів, щоб він ішов туди поперед мене. Він пройшов вар{28} двісті й зупинився. Я наказав йому роздягтися. «Якщо ви маєте намір убити мене, то дозвольте помолитися перед смертю», — попросив він. Але я відповів, що не маю часу на те, щоб вислуховувати його молитви. Він упав навколішки, і я всадив йому кулю в потилицю. Одним помахом ножа розпоров йому живіт, вичистив із нього нутрощі, а тіло вкинув у воду, де воно відразу пішло на дно. Потім обшукав його кишені і знайшов там чотириста доларів і тридцять сім центів та жмут паперів, на які не схотів гаяти часу, щоб їх роздивлятися. Його чоботи були зовсім нові, з начищеними до блиску халявами і якраз мені по нозі. Свої чоботи, старі й зношені, я вкинув у струмок.

Ось так я роздобув собі коня, щоб приїхати в Начез верхи».

Епілог

Морель на чолі збунтованих негрів, які мріяли його повісити, Морель, повішений негритянським військом, яким він мріяв командувати, — мені прикро зізнатися в тому, що історія Міссісіпі не скористалася цими унікальними можливостями. Усупереч будь-якій поетичній справедливості (або поетичній симетрії) річка його злочинів також не стала йому могилою. 2 січня 1835 року Лазарус Морель помер від запалення легенів у лікарні в Начезі, де його записали як Сайлеса Баклі. Сусід по палаті його впізнав. Другого та четвертого січня на деяких плантаціях чорні раби намагалися підняти бунт, проте ці спроби швидко були придушені без великого пролиття крові.

Неймовірний брехун Том Кастро

Я називаю його Том Кастро, бо саме під таким ім’ям його знали на вулицях і в будинках Талькагуано, Сантьяґо-де-Чилі та Вальпараїсо десь близько 1850 року, і буде цілком справедливим називати його так знову, коли він повертається в ці краї — хай навіть у вигляді привиду та суботньої розваги[5]. Метричний запис, зроблений у Вопінґу, подає його як Артура Ортона, а датою його народження називає 7 червня 1834 року. Ми знаємо, що він був сином різника, що з дитинства йому випала доля скніти у злиднях та в сірому отупінні бідняцьких кварталів Лондона і що він почув поклик моря. У цьому немає нічого дивного. Run away to sea, утекти до моря, — це традиційно англійський спосіб звільнитися від батьківської опіки, таке собі висвячення в герої. Таку поведінку схвалює географія і навіть Святе Письмо (Псалом 107): «Ті, хто по морю пливе кораблями й робить справи свої на великій воді, вони бачили діяння Господні й чудеса Його в глибині». Отож Ортон утік зі свого бридкого, цегляно-червоного й закіптюженого передмістя, відплив на кораблі в море, з традиційним розчаруванням споглядав Південний Хрест і покинув своє судно в порту Вальпараїсо. Він був тихим і лагідним ідіотом. За логікою речей він міг (і мусив) померти з голоду, але його спантеличена веселість, незмінна посмішка й дивовижна лагідність здобули йому прихильність такої собі родини Кастро, чиє прізвище він собі взяв. Від того південноамериканського епізоду в його житті не залишилося ніяких слідів, але його вдячність не вичерпалася, бо 1861 року наш герой з’являється в Австралії під цим самим ім’ям — Том Кастро. У Сіднеї він знайомиться з таким собі Боґлем, служником-негром. Боґль, не будучи красенем, мав, проте, той статечний і монументальний вигляд надійно спорудженої будівлі, який властивий чоловікові з чорною шкірою, що досяг зрілого віку, солідної комплекції і набув авторитетних манер. Але він був наділений іще однією якістю, що в ній певні підручники з етнографії відмовляють людям його раси: здатністю до геніальних осяянь. Незабаром ми в цьому переконаємося. То був чоловік добре вихований і пристойний, чиї стародавні африканські апетити були приборкані як похвальною, так і гідною осуду схильністю до кальвінізму. Якщо не брати до уваги його зустрічей із Богом (про це ми поговоримо далі), він був цілком нормальною людиною без інших відхилень, крім сором’язливого й глибокого страху, з яким він стовбичив на перехрестях вулиць, чекаючи, коли зі сходу, заходу, півдня або півночі несподівано з’явиться екіпаж, наїде на нього і вкоротить йому віку.

Ортон уперше зустрівся з ним одного вечора: Боґль стояв на одному з глухих перехресть Сіднея, охоплений страхом неуникної смерті. Зупинившись, Ортон довго дивився на нього зачудованим поглядом, потім підійшов, подав йому руку, й вони з певним подивом перейшли через вулицю, яка, звичайно ж, була цілком безпечною. Від тієї хвилини давно згаслого вечора між ними встановилися стосунки певної опіки: опіки зовні нерішучого, але величного у своїй монументальній величі негра над гладким шалапутом із Вопінґа.

У вересні 1865 року обидва прочитали в місцевій газеті сповнене розпачу звернення.

Обожнюваний небіжчик

В останні дні квітня 1854 року (тоді як Ортон був об’єктом палкої чилійської гостинності, не менш широкої, аніж їхні патіо) у водах Атлантичного океану затонув пароплав «Мермейд»[6], який ішов курсом від Ріо-де-Жанейро до Ліверпуля. Одним із загиблих був Роджер Чарлз Тічборн, англійський офіцер, який виріс у Франції, старший син в одній із найаристократичніших католицьких родин Англії. Це може здатися неймовірним, але смерть того офранцуженого молодика, який розмовляв англійською з найвитонченішим паризьким акцентом і розбуджував у людях те ні з чим не зрівнянне роздратування, яке можуть розбудити лише французька інтелігентність, французька грація і французька педантичність, стала визначальною подією в долі Ортона, який ніколи з ним не зустрічався. Леді Тічборн, приголомшена горем мати Роджера, відмовилася повірити в його смерть і стала публікувати розпачливі заклики в газетах, які читалися в усьому світі. Один з таких закликів потрапив у м’які жалобні руки негра Боґля, в голові якого визрів геніальний задум.

Переваги несхожості

Тічборн був стрункий аристократ із томливим поглядом, тонкими рисами обличчя, смаглявою шкірою, гладеньким чорним волоссям, жвавими очима й чіткою, навіть до надмірності, мовою; Ортон був неотесаний селюк з гладким черевом, рисами обличчя, які були позначені тупою млявістю, рябою шкірою, закучерявленим каштановим чубом, сонними очима й каліченою мовою, схожою на якесь невиразне мурмотіння. Боґль задумав план, згідно з яким Ортон мав сісти на перший же пароплав, що відходив до Європи, й задовольнити сподівання леді Тічборн, назвавшись її сином. Цей план відзначався якоюсь майже безумною геніальністю. Спробуймо знайти очевидний приклад для порівняння. Коли б якийсь самозванець 1914 року надумав удавати з себе імператора Німеччини, він би передусім виставив напоказ закручені вгору вуса, паралізовану руку, владно зсунуті брови, сірий плащ, груди в орденах і високий шолом. Проте Боґль повівся б значно хитріше: він би зобразив німецького кайзера безвусим, без будь-яких орденів та почесних орлів і з бездоганно здорового лівою рукою. Ми не розвиватимемо далі цю метафору; нам досить буде сказати, що Боґль вигадав Тічборна брезклого, з лагідною усмішкою ідіота, каштановим чубом і невиправним незнанням французької мови. Боґль знав, що досконалу копію омріяного Роджера Чарлза Тічборна роздобути було неможливо. Він також знав, що будь-яка, навіть найдосконаліша схожість лише більш яскраво підкреслює неминучі відмінності. Тому він узагалі відмовився від будь-якої схожості. Він інтуїтивно відчував, що страхітлива невідповідність претензій стане переконливим доказом, що тут не йдеться про обман, при якому ніхто не наважився б не зробити нічого, щоб усунути таку очевидну невідповідність. Не слід було також забувати про невідворотний вплив часу: чотирнадцять років життя в умовах Південної півкулі та непередбачених випадковостей могли змінити будь-яку людину.

Існував іще один важливий аргумент, про який слід було пам’ятати: повторні й безумні звернення леді Тічборн до всіх, хто міг бачити її сина, незаперечно свідчили про її цілковиту впевненість у тому, що Роджер Чарлз не помер, про її нестямне бажання впізнати його.

Зустріч

Том Кастро, завжди готовий догодити кожному, написав леді Тічборн. Щоб довести свою ідентичність, він навів неспростовні докази: дві родинки біля лівого соска й один епізод зі свого дитинства, настільки прикрий, що він ніяк не міг забутися, коли на нього напав бджолиний рій. Лист був лаконічний і, як це було цілком природно для Тома Кастро та Боґля, вельми далекий від орфографічної досконалості. У пишному усамітненні одного паризького готелю вельможна дама читала й перечитувала його, заливаючись щасливими сльозами, й через кілька днів пригадала ті прикмети й ту далеку подію, про які їй нагадував її син.

16 січня 1867 року Роджер Чарлз Тічборн з’явився в цьому готелі. Перед ним ішов його шанобливий слуга Ебенезер Боґль. Стояв сліпучий сонячний зимовий день, а очі леді Тічборн були затуманені слізьми. Негр навстіж розчинив усі вікна. Яскраве світло зіграло роль маски; мати відразу впізнала блудного сина й розкрила йому свої обійми. Тепер, коли він сам з’явився перед нею, вона вже не потребувала записів зі щоденника та листів, які він надсилав їй з Бразилії, дорогих, але другорядних реліквій, які допомагали їй пережити самотність цих гірких чотирнадцяти років. Вона з гордістю їх йому повернула — всі до одного.

Боґль стримано й радісно усміхнувся: тепер вони мають чим засвідчити особистість туманного привида, який претендує на роль Роджера Чарлза.

Ad maiorem Dei gloriam[7]

Ця щаслива зустріч, коли мати впізнала свого блудного сина, зустріч, що відповідала всім традиціям класичної трагедії, мала б стати апофеозом цієї історії, забезпечивши або принаймні зробивши можливим щастя трьох людей: щастя справжньої матері, щастя самозваного, проте слухняного сина і щастя автора цього задуму, чиї винахідливість і фантазія увінчалися цілковитим тріумфом. Але Доля (так ми назвемо нескінченну взаємодію тисяч переплетених між собою причин) розсудила інакше. Леді Тічборн померла 1870 року, а її родичі подали позов проти Артура Ортона, звинувативши його в незаконному привласненні чужого імені та громадянського стану. Ці родичі ніколи не знали ні сліз, ні самотності, але вони знали, що таке жадібність і ніколи не вірили в товстого і майже неписьменного блудного сина, який так несподівано виплив у Австралії. Ортона підтримали численні кредитори, які постановили вважати його Тічборном, щоб він міг повернути їм борги.

Також він міг розраховувати на дружбу родинного адвоката Едварда Гопкінса та антиквара Френсіса Бейджента. Але цієї підтримки було не досить. Боґль дійшов висновку, що виграти процес у суді можна було, тільки спершись на потужну підтримку громадської опінії. Він надів на голову капелюх-циліндр, узяв пристойну парасольку й пішов шукати натхнення на респектабельних вулицях Лондона. Вечоріло; Боґль блукав доти, доки місяць медового кольору не відбився в прямокутних басейнах громадських водограїв. Бог його навідав. Боґль свистом підкликав кеб і наказав відвезти його до антиквара Бейджента. Той надіслав великого листа в «Таймс», де стверджував, що чоловік, який називає себе Тічборном, зухвалий самозванець. Лист був підписаний отцем Гудроном із Товариства Ісуса. Його ефект був негайним: добрі люди відразу здогадалися, що сер Роджер Чарлз став жертвою огидної змови єзуїтів.

Екіпаж

Процес тривав сто дев’яносто днів. Близько сотні людей посвідчили в суді, що звинувачуваний був справді Тічборном — серед них були й четверо його товаришів по зброї з шостого драгунського полку. Його прихильники не переставали повторювати, що якби він був самозванцем, то неодмінно підробив би схожість із юнацькими рисами свого прототипа. Крім того, леді Тічборн його впізнала, а мати помилитися не може, це ж усім очевидно. Усе йшло добре чи більш або менш добре, аж поки перед судом не постала, щоб дати свої свідчення, давня коханка Ортона. Боґля не збентежив цей підступний маневр «родичів»; він знову надів циліндр на голову, взяв парасольку й пішов шукати на респектабельних вулицях Лондона третє осяяння. Ми ніколи не довідаємося, чи він його знайшов. Він іще не встиг дійти до Примроуз-Гіл, як на нього наїхав той самий грізний екіпаж, який переслідував його протягом багатьох років. Боґль побачив, як він накочується на нього, закричав, але крик не допоміг йому врятуватися. Його відкинуло на бруківку, й копита запряженої в екіпаж шкапи проломили йому череп.

Привид

Том Кастро був привидом Тічборна, але цей привид став цілком безпорадний, коли ним перестав рухати геніальний розум Боґля. Коли йому повідомили, що Боґля вже немає на світі, привид відразу знітився, збляк. Він брехав і далі, але без ніякого ентузіазму й швидко заплутався в безглуздих суперечностях. Фінал передбачити було неважко.

27 лютого 1874 року Артур Ортон (він же Том Кастро) був засуджений на чотирнадцять років примусової праці. У в’язниці до нього ставилися з любов’ю; таким був його фах. За бездоганну поведінку йому скоротили термін на чотири роки. Коли він мусив покинути цей останній гостинний притулок — я маю на увазі в’язницю, то став їздити по містах і селах Сполученого Королівства, виступаючи з невеличкими лекціями, в яких або заявляв про свою невинність, або підтверджував свою провину. Його скромність і бажання всім подобатися настільки підкорили його поведінку, що нерідко він починав з того, що виправдовував себе, а під кінець вечора признавався в тому, що винний, завжди йдучи назустріч бажанню публіки.

2 квітня 1898 року він помер.

Вдова Чінґа, Піратка

Слово «корсарка» може розбудити в нас спогад, у якому немає нічого незвичайного чи цікавого: спогад про одну вже давно злинялу сарсуелу, в якій дівчата, надто схожі на звичайнісіньких служниць, грають на сцені таких собі хореографічних піраток, які танцюють на хвилях, виготовлених із картону. А проте справжні корсарки були: жінки, обізнані в морській справі, спроможні підкоряти команди, що складалися з диких і лютих чоловіків, переслідувати й грабувати великі палубні кораблі. Однією з таких піраток була Мері Рід, яка одного разу заявила, що професія піратки не для кожної жінки і щоб із честю робити цю справу, треба бути хоробрим чоловіком, таким, як вона. На самому початку її дивовижної кар'єри, коли вона ще не стала капітаншею, брутальний матрос на борту корабля образив одного з її коханців. Мері викликала нахабу на поєдинок і билася з ним зі зброєю в обох руках, за звичаєм островів Карибського моря: у лівій — громіздкий і ненадійний пістолет, у правій — вірна шабля. Пістолет дав осічку, але шабля не підвела… Десь близько 1720 року ризиковану кар’єру Мері Рід урвала іспанська шибениця, у Сантьяґо-де-ла-Веґа (Ямайка).

Ще однією піраткою в тих морях була Анна Боні, сліпуча ірландка з високим бюстом і вогненно-рудим волоссям, яка не раз ризикувала своїм тілом під час абордажних нападів на кораблі. Вона була товаришкою по зброї Мері Рід, а в кінцевому підсумку стала товаришкою й по шибениці. Її коханець, капітан Джон Рекем, теж не уникнув зашморгу, покараний за ті ж таки гріхи. Анна сказала йому, майже повторивши докірливі слова Айші{29}, які та кинула Боабділові{30}: «Коли б ти бився як чоловік, тебе не повісили б як собаку».

Ще однією з таких жінок, яка, проте, робила свою справу значно довше й успішніше, стала та, ареною піратських подвигів для якої стали води Азії, від Жовтого моря — до річок на кордоні з Аннамом. Я маю на увазі войовничу вдову Чінґа.

Роки навчання

Десь близько 1797 року власники багатьох піратських ескадр, які діяли в тих водах, утворили консорціум і призначили адміралом такого собі Чінґа, чоловіка справедливого й перевіреного. Він так нещадно й старанно грабував узбережжя, що охоплені страхом жителі з дарами та сльозами звернулися до імператора, благаючи його втрутитись. Їхні слізні благання були почуті, й вони одержали наказ спалити свої села, забути про свій стародавній промисел — риболовлю, переселюся в глиб суходолу й зайнятися вивченням невідомої їм науки, яка називалася хліборобством. Так вони й зробили, і спантеличені грабіжники тепер знаходили лише безлюдний берег. Тому їм довелося перенести свою діяльність у відкрите море й нападати на кораблі, а це завдало ще більшої шкоди імперії, бо великих збитків тепер зазнавала торгівля. Уряд імперії не розгубився й наказав колишнім риболовам покинути плуг та волів і повернутися до весел і сітей. Ті збунтувалися, бо ще не оговтались від недавнього страху, і тоді влада вдалася до іншого засобу: вона призначила адмірала Чінґа управителем Імператорських Стаєнь. Той не утримався від спокуси й прийняв призначення. Власники піратських ескадр вчасно довідалися про цю зраду, і їхній праведний гнів знайшов собі вихід у приготуванні смачної страви з отруєних гусениць, що подається з рисовим гарніром. Колишній адмірал і новий управитель Імператорських Стаєнь і тут не втримався від спокуси й віддав свою душу божествам моря. Вдова адмірала, приголомшена цією подвійною зрадою, скликала піратів, повідомила їх про всі ці інтриги й почала переконувати їх, щоб вони відмовились і від брехливого імператорського милосердя, і від невдячної служби судновласникам, схильним годувати людей отруєними гусеницями. Вона запропонувала їм діяти на морі на власний страх і ризик та обрати нового адмірала. Адміралом обрали її, жінку з гнучким тілом, сонними очима й каріозною усмішкою.

Підкоряючись її холоднокровно обміркованим наказам, кораблі вийшли назустріч небезпекам і морським ураганам.

Як вона командувала

Протягом тринадцяти років тривала безперервна епопея піратського розбою. До армади входили шість флотилій, кожна під своїм прапором: червоним, жовтим, зеленим, чорним, фіолетовим і зміїним — останній був прапором флагманського адміральського корабля. Капітанами флотилій були пірати з прізвиськами Птах-і-Камінь, Кара-Вранішньої-Води, Скарб-Команди-Корабля, Хвиля-з-Багатьма-Рибами-і-Високе-Сонце. Закони піратського життя, ухвалені особисто вдовою Чінґа, були суворими й непохитними, а її стиль — строгий і лаконічний — позбавлений пустої й барвистої риторичності, що так властива офіційній манері китайського письма з її дутою величчю, кілька химерних зразків якої буде подано нижче. Наведу кілька статей із регламенту, опрацьованого вдовою Чінґа.

«Уся перевантажена з ворожих кораблів здобич має бути перенесена на склад і там підрахована. П’ята частина, що належить кожному піратові, буде йому видана згодом; решта залишиться на складі. За порушення цього наказу — смерть.

Пірата, який самовільно покине свій пост без спеціального дозволу, чекає покарання: йому прилюдно проколять вуха. За повторне порушення цього правила — смерть.

Торгівля жінками, захопленими в селах, на палубі забороняється. Це дозволяється робити лише у трюмі й тільки з дозволу відповідального за корабельний вантаж. За порушення цього правила — смерть».

Люди, захоплені піратами в полон, розповідали, що харчувалися вони переважно галетами, жирними підсмаженими пацюками й вареним рисом і що перед битвою вони домішували порох у спиртне. Краплені карти та мічені кості, міцні трунки та гра «фантан», омріяна люлька з опієм та кольорові ліхтарики скрашували їхнє дозвілля. Дві шаблі в обох руках, якими вони билися одночасно, були їхньою улюбленою зброєю. Перед тим як іти на абордаж, вони натирали собі скроні й тіло часником, що надійно відвертав від них смертоносні кулі.

Піратів супроводжували їхні жінки, а капітан брав із собою на борт корабля цілий гарем із п’ятьох або шістьох наложниць, які після переможної битви зазвичай змінювалися.

Говорить Кіа-Кінґ, молодий імператор

У середині 1809 року було видано імператорський указ, із якого я перекладу початок і кінець. Його стиль далеко не всім подобається.

«Люди, жалюгідні й заражені злочинною порочністю, люди, які топчуть наш хліб щоденний, люди, що не бажають чути розпачливі голоси тих, кому доручено збирати податки, та вбогих сиріт, люди, на чиєму спідньому одязі зображені фенікс і дракон, люди, які заперечують істинність надрукованих книг і проливають сльози, коли спрямовують свої погляди на північ, ці люди створюють небезпеки на наших річках і підривають давню довіру до наших морів. Вони виходять туди на своїх благеньких суденцях, і їх не зупиняють ні шторми, ні урагани, їхні помисли спрямовані на зло, і вони ніколи не були справжніми друзями мореплавця. Замість прийти йому на допомогу, вони нападають на нього, даючи волю своїй шаленій люті, і грабують його, калічать або й убивають. У такий спосіб вони порушують природні закони світопорядку, а тому річки виходять з берегів і все навкруги затоплюють, сини повстають проти своїх батьків, і настає посуха, коли люди чекають дощу, і ллють дощі, коли вони хочуть сонячної погоди…

І тому я наказую тобі, адмірале Кво-Ланґ, нещадно покарати цих зловмисників. Не забувай, що милосердя — атрибут імператора, і з твого боку було б невиправданим зухвальством намагатися його собі привласнити. Будь жорстоким, будь справедливим, будь мені слухняний і будь непереможний».

Коротка згадка про «благенькі суденця» не відповідала, звичайно ж, істині. Її мета була підбадьорити учасників каральної експедиції Кво-Ланґа. Через дев’яносто днів сили вдови Чінґа зійшлись у відкритій битві із силами Центральної Імперії. Майже тисяча кораблів билися від світанку до пізньої ночі. Битва точилася під мішаний акомпанемент дзвонів, барабанів, проклять, гонгів і всіляких пророчих вигуків. Сили Імперії зазнали нищівної поразки. Ані заборонене прощення, ані рекомендована жорстокість не мали нагоди бути виявлені. Кво-Ланґ сумлінно виконав ритуал, про який наші генерали воліють забувати, — він заподіяв собі смерть.

Береги, охоплені жахом

І тоді шістсот бойових джонок та сорок тисяч піратів-переможців під командою гордої Вдови піднялися вгору по річці Сіцьзян, влаштовуючи під заграви пожеж жахливі оргії і примножуючи кількість сиріт праворуч і ліворуч по борту. Цілі села зрівнювалися з землею. Лише в одному з них було захоплено понад тисячу бранців. Сто двадцять жінок, які знайшли для себе не дуже надійну схованку в заростях очерету та на ближніх рисових полях, були знайдені — їх виказав безперервний плач однієї дитини — і потім продані в Макао. Чутка про ці гіркі сльози, вбивства та грабунки, подолавши неблизький шлях, зрештою дійшла до Кіа-Кінга, Сина Неба. Деякі історики запевняють, що ці події засмутили його менше, аніж розгром його каральної експедиції. Та хай там як, а він організував другу експедицію, що наводила жах уже своєю кількістю штандартів, матросів, солдатів, бойового спорядження, провізії, віщунів та астрологів. Командувати експедицією цього разу доручили Тінґ-Квею. Неймовірна кількість його кораблів піднялася в дельту Сіцьзяну й перетяла шлях до відступу піратській ескадрі. Вдова стала готуватися до битви. Знала, що буде вона важкою, дуже важкою, майже безнадійною; ночі та місяці грабунків і байдикування розбестили її людей. Проте битва все не починалася. Знову й знову сонце ліниво підіймалося та заходило над тремтячими від вітру хащами очерету. Люди пильнували, зброя була напоготові. Спека опівдні була нестерпною і вкидала в сон.

Дракон і лисиця

А тим часом ліниві табунці легкокрилих драконів щовечора підіймалися в небо з кораблів імператорської ескадри й делікатно сідали на воду та на палуби ворожих суден. То були легкі повітряні змії, виготовлені з паперу та очерету, сріблястого або червоного кольору. Вдова з тривогою дивилася на ці такі однакові метеорити, й читала в них довгу й плутану легенду про дракона, який постійно захищав лисицю, попри її вічну невдячність та постійні провини. Уже місяць у небі став зменшуватися, а літачки з паперу та очерету щовечора приносили одну й ту саму історію з майже непомітними варіаціями. Вдова посмутніла й поринула в роздуми. Коли місяць знову став круглим у небі та в червонястій воді, історія, здавалося, добігла свого кінця. Ніхто не міг передбачити, що чекає лисицю — цілковите прощення чи страшне покарання, але неминучий фінал наближався. Вдова все зрозуміла. Вони викинула обидві свої шаблі у воду, спустилася в човен, стала в ньому навколішки й попросила відвезти її до флагманського корабля імператорської ескадри.

Надходив вечір; у небі знову було повно драконів, цього разу жовтих. Вдова, перед тим як піднятися на борт, прошепотіла одну лише фразу: «Лисиця йде під крило дракона».

Апофеоз

Історики розповідають, що лисиця дістала прощення й присвятила свою довгу старість контрабандній торгівлі опієм. Вона перестала бути Вдовою і взяла собі ім’я, що з китайської, перекладається як «Сяйво Справжньої Науки».

«Від того дня, — пише один історик, — кораблі здобули мир і спокій. Чотири моря та незліченні річки стали надійними й безпечними дорогами.

Хлібороби змогли продати свої мечі, купити волів і орати свої поля. Вони приносили жертви, молилися на вершинах гір, а вдень висловлювали свою радість, співаючи за ширмами».

Великий майстер злочинних справ Істмен, на прізвисько Чернець

Як це відбувається в нашій Америці

Чітко вирізняючись силуетами на тлі синіх стін або блакитного неба, двоє хвалькуватих чоловіків у строгому чорному одязі та в жіночих черевиках на високих підборах виконують напружений і фатальний танець, танець із ножами, що мають бути однакові; вони танцюють доти, поки з одного вуха вистромляється червона гвоздика, бо ніж увійшов у чоловіка, який завершує своєю горизонтальною смертю цей танець без музики. Другий, зі смиренним виглядом, поправляє капелюха і присвячує свою старість розповідям про цей шляхетний поєдинок. Такою є детальна і повна історія нашого вбивства. Історія чоловіків, які сходяться у двобої в Нью-Йорку, набагато запаморочливіша та бридкіша.

Як це відбувається в їхній Америці

Історія нью-йоркських банд (яку 1928 року відкрив світові Герберт Есбері{31} в солідній праці, виданій на чотирьохстах сторінках ін-октаво) наповнена безладом і жорстокістю варварських космогоній, а також у великій мірі їхньою страхітливою недоладністю: підвали колишніх пивниць, пристосовані під нічліжки для чорношкірих, рахітичний Нью-Йорк у три поверхи, банди злочинців-утікачів, таких як «Болотні Ангели» (Swamp Angels), які знайшли собі притулок у лабіринтах каналізації, «Хлопці Світанку» (Daybreak Boys), які вербували малолітніх убивць, віком від десяти до одинадцяти років, нахабні самітні здоровили, наприклад «Потвори в Циліндрах» (Plug Uglies), на яких ніхто не міг дивитися без реготу, коли вони з’являлись у своїх височенних фетрових капелюхах-циліндрах, а поли їхніх завеликих сорочок майоріли на вітрах передмістя, але при цьому неодмінно з важким дрюком у руці й великим пістолетом за поясом; банди зарізяк, таких як «Дохлі Кролі» (Dead Rabbits), які йшли на битву, несучи замість прапора дохлого кроля, настромленого на палицю; такі головорізи, як Джонні Долан на прізвисько Денді, який уславився своїм намащеним коком на лобі, ціпками, що вивершувалися ґулею у формі голови мавпи, і мідним наперстком, якого він одягав на вказівного пальця, щоб ним видавлювати очі супротивникам; такі душогуби, як Кіт Бернс, спроможний за один раз відкусити голову живому пацюкові, або як Денні Лайонс, на прізвисько Сліпий, що жив з трьома хвойдами, які з гордістю його супроводжували; довгі ряди будинків з червоним ліхтарем, як ті, котрі належали сімом сестричкам із Нової Англії, що віддавали весь різдвяний виторг на цілі доброчинності; арени, на яких відбувалися бої голодних пацюків і собак; китайські кубла для азартних ігор; жінки, такі як багаторазова вдова Руда Нора, чиїм коханням вихвалялися всі ватажки банди «Ховрахи» (Gophers), або такі як Лізі, на прізвисько Голубка, що вдяглася в жалобу, коли стратили Денні Лайонса, й загинула від ножа Лагідної Меґґі, своєї давньої суперниці в коханні до небіжчика, яка відтяла їй голову; заколоти, як ті, що тривали протягом одного жахливого тижня 1863 року, коли бандити спалили понад сотню будинків і мало не заволоділи містом; вуличні баталії, в яких людина зникала, наче в розбурханому морі, бо її затоптували на смерть; конокради та отруювачі коней, такі як Йоске, на прізвисько Чорнопикий, — ось чим може похвалитися ця хаотична історія. Її найславетніший герой — Едвард Делані, він же Вільям Делані, він же Джозеф Марвін, він же Джозеф Морис, він же Істмен, на прізвисько Чернець, ватажок банди в тисячу двісті людей.

Герой

У цій низці несправжніх імен (перед якими почуваєш себе ніби на карнавалі, коли не знаєш, хто ховається під тією чи іншою маскою) немає імені справжнього — якщо тільки ми наважимося думати, що такі речі на світі існують. Із певністю можна тільки сказати, що в акті громадянського стану Вільямсбурґа, Бруклін, зазначено Едвард Остерман, прізвище, яке згодом американізувалося на Істмен. Хоч як не дивно, але цей грізний лиходій був євреєм, сином власника ресторану, з тих, де суворо дотримуються кошерних правил, де статечні євреї з рабинськими бородами можуть без страху споживати знекровлене й тричі очищене м’ясо телиць, забитих за всіма правилами. Коли нашому герою виповнилося дев’ятнадцять років, він за допомогою батька відкрив зоомагазин. Спостерігати за життям тварин, за їхніми маленькими пригодами та недоступною для людей невинністю стало пристрастю, яка супроводжувала його до кінця днів. Згодом, у добу свого розквіту, коли він зневажливо відмовлявся від цигарок, що їх пропонували йому веснянкуваті сахеми{32} з Таммані, й відвідував найліпші борделі, роз’їжджаючи в одному з найліпших тоді автомобілів на самому світанку їхнього існування, схожому на позашлюбного сина гондоли, він відкрив з метою маскування своєї справжньої діяльності ще один зоомагазин, де утримувалися сотня прегарних котів і понад чотириста голубів, що продавалися далеко не всякому. Кожного зі своїх улюбленців він знав окремо й часто обходив свої володіння з щасливчиком-котом на руках, супроводжуваний цілим табуном інших.

Це був чоловік грізний і могутній. Коротка бичача шия, широкі груди, довгі руки, що так і просилися в бійку, зламаний ніс, обличчя, хоч і списане шрамами, проте менш ефектне, ніж тіло, криві, як у кавалериста або моряка, ноги. Він міг ходити без сорочки й без піджака, але на його голові циклопа незмінно стримів якийсь мало примітний, ніби приплюснутий капелюх. Люди зберігають про нього пам’ять. У фізичному плані, типовий бандит кінофільмів — це саме він, а не нічим не прикметний і млявий Капоне. Про Волгейма{33} казали, що його взяли в Голлівуд, бо він був дуже схожий на незабутнього Іствуда Ченця… А він любив робити обхід своєї підпільної імперії з синьоперою голубкою на плечі, схожий на бика з пташкою на загривку.

Десь починаючи з 1894 року в Нью-Йорку відкривали багато танцювальних зал. Істменові доручили стежити за порядком в одній із них. Легенда розповідає, що імпресаріо не хотів його наймати, і тоді Чернець продемонстрував свої можливості, легко виштовхавши за двері двох велетнів, які вчинили бешкет у залі. Там він і трудився сам-один до 1899 року, вселяючи всім великий страх.

За кожного бешкетника, якого він заспокоював, Чернець робив зарубку на своїй грізній палиці. Якось йому впала у вічі блискуча лисина, що нахилилася над кухлем пива, й він не втримався від спокуси, вибивши з неї дух. «Мені не вистачало однієї зарубки до п’ятдесяти!» — вигукнув він потім.

Влада

Із 1899 року Істмен був не тільки знаменитим. Він був обраний головним бандитом важливої зони і стягував великі побори з усіх будинків під червоним ліхтарем, із гральних кубел, з вуличних повій та злодіїв того гидкого феоду. З ним радилися як злочинні угруповання, так і ті, котрі «працювали» індивідуально. А ось яку плату він брав за свої послуги: 15 доларів за відтяте вухо; 19 за зламану ногу; 25 за кулю в ногу; 25 за удар ножем, 100 за повне обслуговування. Іноді, щоб не втратити форму, Іствуд виконував доручення персонально.

Питання про кордони (заплутане й непримиренне, як і всі інші питання, що їх вирішення міжнародне право затягує до нескінченності) зіштовхнуло Істмена з Полем Келлі, знаменитим ватажком іншої банди. Сутички та перестрілки патрулів зрештою визначили межу. Одного ранку Істмен її перетнув і на нього напали п’ятеро. Блискавичними рухами своїх довгих і могутніх, як у горили, рук та своєю палицями він повалив трьох, але йому також всадили дві кулі в живіт і, подумавши, що він мертвий, залишили його лежати там, де він упав. Істмен заткнув свої рани великим та вказівним пальцями і, хитаючись, наче п’яний, дочвалав до лікарні. Життя, гарячка та смерть змагалися за нього кілька тижнів, але він не опустився до того, щоб когось виказати. Коли вийшов з лікарні, війна вже була в повному розпалі й точилася в безперервних перестрілках до двадцять дев’ятого серпня тисяча дев’ятсот третього року.

Рівінґтонська битва

Близько сотні героїв, чиї обличчя ледве можна роздивитися на фотографіях, що вицвітають у теках їхніх справ, близько сотні героїв, пропахлих тютюновим димом і алкоголем, близько сотні героїв у різнокольорових солом’яних капелюхах, близько сотні героїв, які більшою або меншою мірою потерпали від усіляких ганебних хвороб, від карієсу зубів, від захворювань дихальних шляхів або нирок, близько сотні героїв, таких самих нічим не примітних або видатних, як і герої Трої або Хуніна{34}, розв’язали цей відчайдушний бій у нічній темряві під арками надземної залізниці. Спричинила його данина, яку горлорізи Келлі зажадали від хазяїна грального закладу, що перебував під опікою Ченця Істмена. Одного з тих горлорізів було вбито, після чого почалася стрілянина, яка перейшла в грандіозну битву із застосуванням незліченних револьверів. Ховаючись за високими опорами мосту, хлопці з поголеними підборіддями мовчки стріляли й стріляли, перебуваючи в центрі величезного кола найманих екіпажів, у яких тремтіли від страху та нетерплячки хлопці з резерву, стискаючи в руках свої кольти. Що відчували учасники тієї битви? Спочатку (так мені здається) — тупу переконаність у тому, що безладна й безперервна стрілянина із сотні стволів негайно їх усіх знищить; потім (думаю) — не менш ідіотську впевненість у тому, що коли перші кулі їх обминули, то, значить, вони невразливі. З упевненістю можна лише сказати, що воювали вони з великим запалом під прикриттям залізних опор та нічної темряви. Двічі поліція намагалася втрутитись, і двічі її відкинули. З першими променями сонця битва припинилася, ніби щось непристойне або примарне. Під великими залізними арками залишилися шість тяжко поранених, чотири трупи та вбита голубка.

Тяжкі часи

Місцеві політики, яким Чернець Істмен робив усілякі послуги, завжди публічно заперечували існування банд або заявляли, що йдеться лише про товариства, створювані з метою організації дозвілля та розваг. Нерозважлива битва під Рівінґтонським мостом їх занепокоїла. Вони викликали обох ватажків і зажадали, щоб ті уклали між собою мир. Келлі (який чудово розумів, що політики зможуть захистити їх від поліції ліпше за будь-які револьвери) негайно погодився; проте Іствуд (чиє могутнє тіло підбурювало його гординю) прагнув нової стрілянини й нових сутичок. Він відмовився, й політики змушені були пригрозити йому в’язницею. Зрештою два знамениті бандитські вожді зійшлися в барі на переговори, у кожного в зубах сигара, права рука — на руків’ї револьвера, зграя пильних головорізів навкруг. Рішення було суто американським: розв’язати суперечку боксерським двобоєм. Келлі був чудовим боксером. Матч відбувся в одному з бараків і став подією надзвичайною. За ним спостерігали сто сорок глядачів — браві хлопці в капелюхах-циліндрах набакир, жінки з високими монументальними зачісками. Бій тривав дві години й закінчився цілковитим взаємним виснаженням. Через тиждень знову затріскотіли постріли. Ченця заарештували, невідомо в котрий раз. Заступники відмовилися від нього з полегкістю; суддя дав Істмену десять років в'язниці, які тому й довелося відсидіти.

Істмен проти Німеччини

Коли все ще спантеличений Чернець вийшов із Сінґ-Сінґа, тисяча двісті хлопців з його банди розбрелися хто куди. Йому не вдалося зібрати їх знову, й тоді він вирішив діяти самостійно. 8 вересня 1917 року він учинив безлад на вулиці. А 9 вересня вирішив узяти участь у безладі набагато більших масштабів і завербувався в піхотний полк.

Нам відомі деякі подробиці з його військової кар’єри. Ми знаємо, що він був рішуче налаштований проти захоплення ворожих солдатів у полон і що одного разу (застосувавши рушничний приклад) перешкодив цій ганебній практиці. Знаємо також, що йому вдалося втекти зі шпиталю й повернутися на передову. Знаємо, що він відзначився в бою під Монфоконом{35}. Знаємо, він потім розповідав, що, мовляв, деякі танці на Бауері{36} куди небезпечніші, ніж та європейська війна.

Таємничий, але логічний фінал

25 грудня 1920 року мертве тіло Ченця Істмена знайшли на одній з центральних вулиць Нью-Йорка. У ньому виявили п’ять куль. У щасливому невіданні смерті якийсь кіт звичайної породи розгублено терся навколо нього.

Некорисливий убивця Білл Гаріґен

Образ Арізонського краю — це перше, що постає в уяві; образ Арізонського краю і штату Нью-Мексико, цих земель, які лежать на славному фундаменті зі срібла та золота, земель запаморочливих і примарних, земель монументального плоскогір’я і ніжних кольорів, земель з білим блиском скелета, очищеного птахами. На цих землях перед нами постає інший образ, образ Малюка Біллі — вершника, який наче вріс у коня, хлопця з пістолетами, гучні постріли яких оглашають пустелю, а кулі, що з них вилітають, убивають на великій відстані, мов якимись чарами.

Пустеля, насичена металами, суха й блискуча. Майже хлопчик, який, померши в двадцять один рік, уже заборгував людській справедливості двадцять одну смерть — «не рахуючи мексиканців».

Стадія личинки

Десь 1859 року в одному з підземних нетрищ Нью-Йорка народився хлопець, якому жах і слава подарували кличку Малюк Біллі. Розповідають, ніби він з’явився на світ зі стомленого лона ірландки, але виріс серед негрів. У цьому хаосі зі смороду та кучерявого чорного руна він щиро тішився своїм ластовинням і гладенько прилизаним рудим волоссям. Він пишався з того, що народився білим; був він також худим, відлюдкуватим, підлим. У дванадцять років приєднався до банди «Swamp Angels» (Болотні Ангели), небесних створінь, які чинили розбій у підземному світі клоак. Ночами, які пропахли запахом горілого туману, вони раптово виникали з цього смердючого лабіринту, йшли за якимсь випадковим німецьким матросом, збивали його з ніг ударом по голові, роздягали до спідньої білизни і йшли шукати нової здобичі. Командував ними сивоголовий негр Ґес Гаузер Джонас, відомий також своїм умінням труїти коней.

Іноді з горища якої-небудь халупи, що стояла біля води, жінка витрушувала на голову перехожого відро з попелом. Перехожий конвульсивно вимахував руками й задихався. На нього вмить навалювалися Болотні Ангели, затягували його в льох і там обчищали до нитки.

Такими були роки навчання для Біллі Гаріґена, майбутнього Малюка Біллі. Він не цурався театральних видовищ, і йому подобалося дивитись (мабуть, без ніякого передчуття, що це символи та знаки його майбутньої долі) мелодрами з життя ковбоїв.

Go West![8]

Той факт, що в ті часи в переповнених театрах на Бауері (де глядачі кричали: «Підіймай лахманину!», якщо завіса бодай на мить затримувалася) безперервно ставили мелодрами з ковбоями та пістолетними пострілами, пояснювався дуже просто: Америка тоді марила Заходом, він невтримно вабив її до себе. За тим обрієм, де заходило сонце, було золото Невади та Каліфорнії. За тим обрієм, де заходило сонце, була сокира, що валила на землю кедри, величезна вавилонська морда бізона, капелюх-циліндр з високим наголовком та безліч подружніх ліжок Брайґема Янґа{37}; там були церемонії та гнів червоношкірих жителів Америки, гаряче й чисте повітря пустель, неозорі прерії, первісні землі, біля яких сильніше калатають серця, як калатають вони на березі моря. Захід кликав і манив. Безперервний цокіт кінських копит безперервно лунав у ті роки; то цокотіли копита коней, на яких тисячі американців поспішали на Захід. Десь 1872 року до цього потоку приєднався й Білл Гаріґен, що втік із прямокутної тюремної камери.

Убивство мексиканця

Історія (що, як і декотрі кінорежисери, не завжди дотримується хронологічного порядку у сценах) тепер переносить нас до не завжди безпечної таверни, що загубилася в неозорій пустелі, наче у відкритому морі. Час дії — бурхлива ніч 1873 року. Точне місце — Льяно-Естакадо (штат Нью-Мексико). Земля майже надприродно рівна, але небо клубочиться грозовими хмарами, крізь які вряди-годи визирає місяць, — враження таке, ніби там височіють гори і розверзаються безодні. На землі — білий череп корови, виття та очі койота в темряві, стрункі коні та яскраве світло таверни. У приміщенні таверни, спираючись ліктями на єдину стійку, стомлені й могутні чоловіки п’ють міцні трунки й, хизуючись, подзеленькують великими срібними монетами, на яких викарбувані змія та орел. Якийсь п’яний тягне свою монотонну пісню, не звертаючи ні на кого уваги. Є тут такі, котрі розмовляють із багатьма «с» — певно, іспанською мовою, але таких тут зневажають. Білл Гаріґен, рудий пацюк із нью-йоркських нетрищ, — серед тих, котрі п’ють біля стійки. Він уже вихилив кілька чарок, але йому хочеться замовити ще одну — либонь тому, що в нього вже немає жодного сентаво. Його пригнічують люди з цих пустельних рівнин. Вони здаються йому величезними, шаленими, неймовірно спритними у приборканні дикої худоби та норовливих коней.

Аж раптом западає цілковита тиша, яку порушує тільки занудний спів п’яного. До таверни заходить мексиканець — могутніший за всіх могутніх чоловіків, з обличчям старої індіанки. На голові сомбреро з величезними крисами, за поясом — два пістолети. Каліченою англійською він вітає всіх ґрінґо, сучих синів, які тут п’ють. Ніхто не відповідає на його виклик. Білл запитує, хто це, і йому боязко шепочуть, що це Дейґо, тобто Дієґо, Белісаріо Вільяґран із Чіуауа. Негайно лунає постріл. Прикритий парапетом з високих чоловіків, Білл всаджує кулю в зухвалого прибульця. Келих випадає з руки Вільяґрана; слідом за келихом падає і чоловік. Йому вже не потрібна ще одна куля. Навіть не вшанувавши мертвого чепуруна поглядом, Білл поновлює розмову:

— Справді? — запитує він протяглим голосом. — А я Білл Гаріґен, із Нью-Йорка.

П’яний мугикає собі далі, ніхто не звертає на нього уваги.

Можна уявити собі апофеоз загальної радості. Біллові тиснуть руку, вихваляють його й частують віскі. Хтось помічає, що на його револьвері немає позначок, і пропонує вибити одну, щоб позначити смерть Вільяґрана. Малюк Біллі забирає собі наваху вбитого, але каже, що позначати вбитих мексиканців було б надто великою для них честю. Але Біллові й цього мало. Коли сутеніє, він розстеляє свою ковдру біля трупа й спить там до світанку — нехай усі дивляться.

Убивства знічев’я

Починаючи з того щасливого пострілу (у свої чотирнадцять років), народився Малюк Біллі Герой і помер Білл Гаріґен, утікач із в’язниці. Хлопчисько, що грабував людей у клоаках і нетрищах Нью-Йорка, став ковбоєм, що чинив розбій на кордоні. Він навчився чудово їздити верхи; навчився триматися в сідлі прямо, як це роблять у Вайомінґу чи в Техасі, а не відкидаючи тіло назад, як їздять в Ореґоні чи в Каліфорнії. Йому так і не вдалося дотягтися до власного легендарного образу, але він був до нього дуже близький. У ковбої залишилося щось від дрібного нью-йоркського злодія; він переніс на мексиканців ту ненависть, яку раніше йому вселяли негри, але його останніми словами були (брудні) слова, промовлені іспанською мовою. Він опанував мандрівне мистецтво торгувати худобою. Опанував також інше мистецтво — набагато складніше — підкоряти собі людей. І перше, й друге допомогли йому стати успішним злодієм у крадіжці худоби та коней. Іноді його манили до себе гітари та борделі Мехіко.

Кидаючи зухвалий виклик сну, він улаштовував велелюдні оргії, які тривали по чотири дні й чотири ночі. А коли оргія йому набридала, він оплачував свої рахунки кулями. Доки палець на спусковому гачку його не підводив, він був найзловіснішим (і, мабуть, найнікчемнішим і найсамотнішим) ковбоєм на цьому кордоні. Ґарет, друг Білла, шериф, який потім його вбив, сказав одного разу:

— Я багато тренувався у влучності стрільби, вбиваючи бізонів.

— А я тренувався ще наполегливіше, вбиваючи людей, — лагідно зауважив Малюк Біллі.

Подробиці встановити важко, але ми знаємо, що на його совісті було не менше двадцяти одного вбитого, «не рахуючи мексиканців». Протягом сімох надзвичайно небезпечних років він користувався такою розкішшю, як цілковита зневага до смерті.

Увечері 25 липня 1880 року Малюк Біллі скакав чвалом на своєму буланому коні по головній, або єдиній, вулиці форту Самнер. Спека була нестерпною, і ліхтарів ніхто не запалював; комісар Ґарет, який сидів у кріслі-гойдалці на галереї, вихопив револьвер і всадив йому кулю в живіт. Буланий не зупинився, а вершник упав на землю. Ґарет всадив йому другу кулю. Жителі села (знаючи, що поранений — Малюк Біллі) міцніше позачиняли свої вікна. Агонія тривала довго й супроводжувалася страхітливою блюзнірською лайкою. Сонце вже стояло високо в небі, коли до нього нарешті підійшли і забрали в нього зброю; Малюк Біллі був мертвий і нагадував купу покидьків, як і кожен труп.

Його поголили, обрядили в новий одяг і виставили для постраху та розваги у вітрині найкращого магазину.

Люди верхи та на бричках з’їздилися з усієї округи, щоб порадіти, дивлячись на труп. На третій день йому довелося накласти макіяж. А на четвертий його поховали в атмосфері тріумфу й радості.

Неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке

Підлим героєм цієї оповіді буде неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке, чиновник, злочинне зухвальство якого спричинило ганьбу і смерть володаря замку Ако{38} і який відмовився накласти на себе руки, як годиться людині шляхетній, коли настав час справедливої помсти. Проте він заслуговує на вдячність усього людства, бо розбудив у людях дорогоцінне почуття відданості і став негативною, але необхідною причиною безсмертного подвигу. Близько сотні романів, монографій, докторських дисертацій і опер присвячено тому діянню — не кажучи вже про захват, виражений у порцеляні, візерунчастому лазуриті та в художніх лакованих виробах. Згодилася для цієї мети й рухлива целулоїдна плівка, позаяк у Повчальній Історії Сорока Сімох Воїнів — так вона називається — японський кінематограф найчастіше знаходив своє натхнення. Детальне опрацювання відомого сюжету, палкий інтерес до нього цілком виправдані: його істина застосовна до кожного з нас.

Я йтиму за розповіддю Мітфорда{39}, який обминає характерні особливості місцевого колориту й зосереджує увагу на розвитку того славетного епізоду. Така похвальна відсутність «орієнталізму» наводить на думку, що йдеться про прямий переклад з японської мови.

Розв’язався шнурок

Давно минулої весни 1702 року вельможний володар замку Ако готувався гостинно прийняти імператорського посланця. Дві тисячі триста років придворного етикету (які починалися ще в добу міфології) надзвичайно ускладнили церемоніал такого прийому. Посланець репрезентував імператора, але він був лише його тінню або символом; цей нюанс було однаково недоречно як підкреслювати, так і пом’якшувати. Щоб запобігти помилкам, які легко могли стати фатальними, приїзду посланця передувала поява одного з чиновників двору Єдо{40} з повноваженнями церемоніймейстера. Закинутий далеко від придворних зручностей і приречений постійно жити в гірській глушині, що він, певно, сприймав як заслання, Кіра Котсуке-но-Суке віддавав свої розпорядження досить грубим тоном, іноді доходячи до нахабної брутальності. Володар замку, якого він повчав, намагався вдавати, ніби не помічає цих брутальних вихваток. Він не знав, як йому відповісти, а почуття дисципліни утримувало його від застосування сили. Одного ранку на черевику церемоніймейстера розв’язався шнурок, і той попросив, аби володар замку йому його зав’язав. Шляхетний лицар смиренно виконав це прохання, але душа його кипіла від обурення. Неґречний церемоніймейстер сказав йому, що він невиправний і що тільки тупий селюк міг зробити такий недоладний вузол. Володар замку вихопив меча й опустив його на голову нечеми. Той кинувся навтіки, цівка крові зачервонила йому лоб… Через кілька днів військовий трибунал засудив зловмисника, який поранив свого ближнього, до смертної кари через самогубство. На центральному подвір’ї замку Ако спорудили поміст, накритий червоним сукном, засуджений на смерть піднявся на нього, і йому подали кинджал, оздоблений золотом і дорогоцінним камінням. Він привселюдно визнав свою провину, роздягся до пояса й розпоров собі живіт двома ритуальними ударами ножа, померши як самурай, і глядачі, що стояли далі, не побачили навіть крові, бо вона капала на червоне сукно. Сивий воїн акуратно відтяв йому мечем голову: то був радник Кураносуке, його названий батько.

Удавана ганьба

Замок загиблого Такумі-но-Камі був конфіскований; його воїни розійшлися хто куди, родина розорилася й зубожіла, а ім’я його було прокляте. Проте пішла чутка, що в ніч після його вимушеного самогубства сорок сім його воїнів зібралися на вершині гори й ретельно обміркували задум, який вони й здійснили через рік. Відомо, що вони були змушені діяти без невиправданого поспіху, й деякі з їхніх нарад відбувалися не на важкодоступній вершині гори, а в лісовій капличці, дуже скромній дерев’яній хатині, що не мала інших окрас, крім скрині, в якій зберігалося дзеркало. Вони мріяли про помсту, і їм, либонь, важко було дочекатися, коли для неї настане слушний час.

Кіра Котсуке-но-Суке, ненависний церемоніймейстер, укріпив свій замок, і величезний загін лучників та воїнів з мечами супроводжував його паланкін. Він повсюди розіслав своїх вірних, спостережливих і добре замаскованих шпигунів. Але ні за ким не стежили й не спостерігали так пильно, як за ймовірним ватажком месників, радником Кураносуке. Цей же останній випадково про все довідався й відповідно побудував свій план помсти.

Він переселився до Кіото, міста, якому не було рівних у всій імперії за барвами його осені. Там він почав тинятися по борделях, гральних закладах і тавернах. Незважаючи на своє сиве волосся, він водився зі шльондрами, з поетами і навіть гіршим набродом. Одного разу його виштовхали з шинку, й він до ранку проспав біля порога, уткнувшись носом у власну блювотину.

Один молодик із Сатсуми його впізнав і сказав зі смутком та гнівом: «Чи не бачу я перед собою того самого радника Асамо Такумі-но-Камі, який допоміг своєму володареві померти, а тепер, замість помститися за його смерть, загруз у ницих насолодах і в ганьбі? О ти, не гідний називатися самураєм!»

Він копнув ногою в обличчя сплячого і плюнув на нього. Коли шпигуни доповіли Котсуке-но-Суке, що радник загиблого поставився з цілковитою байдужістю до цього приниження, той відчув велику полегкість.

Але радник на цьому не зупинився. Він прогнав свою дружину та найменшого зі своїх синів і купив собі хвойду в будинку розпусти. Це був учинок настільки ганебний, що серце його ворога звеселилось, а його боягузлива обережність ослабла. Він навіть дозволив собі зменшити наполовину кількість своїх охоронців.

В одну з буремних зимових ночей 1703 року сорок сім воїнів зібралися в одному занедбаному саду в околицях Єдо неподалік від мосту та від фабрики, на якій виготовлялися гральні карти. Вони прийшли з прапорами свого володаря. Перш ніж піти на штурм, вони попередили сусідів, що мають намір не вчинити грабіжницький напад, а здійснити військову операцію для відновлення справедливості.

Шрам

Два загони штурмували замок Кіра Котсуке-но-Суке. Першим командував сам радник, і його загін прорвався через головний вхід; другим — його старший син, якому ще не виповнилося шістнадцяти років і який у ту ніч загинув. Історія зберегла деякі моменти тієї кошмарної битви: ризикований спуск по мотузяних драбинах, які розгойдувалися в повітрі, барабан, що покликав в атаку, затятий опір захисників, лучники на даху, чиї смертоносні стріли влучали в найважливіші органи людей, заляпана кров’ю порцеляна, жарке полум’я і крижаний холод смерті, огидна безсоромність трупів, які лежали повсюди. Дев’ятеро воїнів загинули; захисники замку були не менш хоробрими й не хотіли здаватися. Але незабаром після півночі їхній опір було зламано.

Проте Котсуке-но-Суке, ганебний винуватець цих подвигів відданості, зник безслідно. Його шукали по всіх закутках цього поставленого з ніг на голову замку й уже втратили надію знайти, коли радник звернув увагу на те, що його постіль досі тепла. Пошуки відновили й виявили вузьке вікно, сховане за бронзовим дзеркалом. Унизу за вікном, у крихітному внутрішньому дворику, стояв і дивився на них чоловік у білому спідньому одязі. Меч тремтів у його правій руці. Коли до нього спустилися, він здався без бою. На лобі в нього виднівся шрам: то був давній слід від меча Такумі-но-Камі.

І тоді забризкані кров’ю воїни впали навколішки перед ненависним ворогом і сказали йому, що вони служать володареві замку Ако, якого він довів до ганьби та смерті, і просили його накласти на себе руки, як годиться самураєві.

Проте марно вони пропонували цьому чоловікові з ницою душею померти почесною смертю. Почуття честі було йому невідоме, й удосвіта їм довелося відтяти йому голову.

Виконаний обов’язок відданості

Здійснивши помсту (але без гніву, без хвилювання, без жалю), воїни вирушили до храму, в якому покоїлись останки їхнього володаря.

І ось вони йдуть і несуть у казанку неймовірну голову Кіра Котсуке-но-Суке, по черзі турбуючись про те, щоб вона належно збереглася. Вони йдуть через поля та провінції в невинному світлі дня. Люди благословляють їх і плачуть. Князь Сендаї запрошує їх погостювати в нього, але вони відповідають, що їхній володар чекає їх уже майже два роки. Вони входять до темної гробниці й кладуть голову ворога на віко труни.

Верховний суд ухвалює вирок. Він такий, якого вони й чекали: він дарує їм честь самим заподіяти собі смерть. Вони виконують його, деякі в палкому і щасливому екстазі, й лягають на вічний спочинок поруч зі своїм володарем. Старі й молоді приходять молитися на могилу цих вірних воїнів.

Молодик із сатсуми

У натовпі прочан одного разу з’явився запилений і стомлений молодик, який, певно, прийшов дуже здалеку. Він простерся ниць перед пам’ятником Ойші Кураносуке, радника, й голосно промовив: «Я бачив тебе, коли ти лежав під дверима борделю в Кіото, й не подумав, що ти обмірковуєш помсту за свого володаря, ти здався мені солдатом без віри, і я плюнув тобі в обличчя. Я прийшов, щоб спокутувати свою провину, перед тобою». Сказавши ці слова, він учинив харакірі.

Головний жрець храму належно оцінив його мужність і звелів поховати його поряд із могилами воїнів.

Такий кінець історії про сорока сімох відданих воїнів, а втім, вона ніколи не матиме кінця, бо всі ми, люди, хоч, можливо, нам і бракує почуття відданості, але ми ніколи не втрачаємо надію знайти його, а тому вічно прославлятимемо їх своїм словом.

Хакім із Мерва, фарбувальник у масці

Анхеліці Окампо

Якщо не помиляюся, то першоджерела відомостей про Аль Моканну, Пророка під Покривалом (або, точніше, Пророка в Масці) з Хорасану{41}, зводяться до чотирьох: а) уривки з «Історії халіфів», збережені Балазурі{42}; б) «Підручник велетня, або Книга точності й огляду» офіційного історика Аббасидів{43} Ібн Абі Таїр Тарфура{44}; в) старовинний арабський рукопис під назвою «Знищення Троянди», де спростовуються страхітливі єретичні твердження «Темної Троянди», або «Таємної Троянди», що була канонічною книгою Пророка; г) кілька монет без викарбуваних на них зображень, що їх знайшов інженер Андрусов, коли прокладали Транскаспійську залізницю. Ці монети були віддані до нумізматичного кабінету в Тегерані, на них виявлені двовірші перською мовою, що підсумовують або виправляють певні уривки зі «Знищення Троянди». Оригінал «Троянди» втрачено, оскільки рукопис, знайдений 1899 року й досить легковажно опублікований у «Morgenländisches Archiv»[9], спочатку Горн{45}, а потім і сер Персі Сайкс{46} проголосили апокрифом.

На Заході славу Пророкові створила багатослівна поема Мура{47}, наповнена тугою та зітханнями ірландського заколотника.

Яскраво-червоний пурпур

120 року Хіджри{48} й 736 року Хреста в Туркестані народився хлопчик, якому дали ім’я Хакім і якого згодом люди тієї історичної доби й того краю назвуть Пророк під Покривалом. Його батьківщиною було старовинне місто Мерв, де сади, луки та виноградники сумно дивляться на пустелю. Полудні там білі й сліпучі, якщо тільки їх не затьмарюють хмари куряви, що набивається людям у легені, — від чого ті задихаються, — і залишає білястий шар пилюки на гронах чорного винограду.

Хакім виріс у цьому виснаженому місті. Ми знаємо, що один із братів його батька навчив небожа ремеслу фарбувальника — ремеслу нечестивців, фальшувальників і людей непостійних, яке спричинилося до перших ускладнень на його незвичайному шляху. «Моє обличчя із золота (стверджує він на одній знаменитій сторінці «Знищення Троянди»), але я розмочував пурпур і на другу ніч занурював у нього вовну нечесану, а на третю ніч — вовну чесану, й володарі островів досі сперечаються за цей кривавий одяг. Так я грішив у роки своєї юності, спотворюючи справжній колір створінь. Ангел мені сказав, що лами мають бути іншого кольору, аніж тигри, а Сатана запевняв мене, що Всемогутній хоче, аби вони були однакового кольору і що Він покладається на мої хитрощі та мій пурпур. Тепер я знаю, що й Ангел, і Сатана помилялися і що всякий колір нестерпний».

146 року Хіджри Хакім зник із рідного міста. У його оселі знайшли розбиті казани та чани для фарбування, а також ширазький ятаган і бронзове дзеркало.

Бик

Наприкінці місяця шаабана 158 року Хіджри повітря в пустелі було прозорим і чистим, і люди дивилися на захід, виглядаючи місяць рамадан, який повідомляє про настання періоду умертвіння плоті та посту. То були раби, жебраки, перекупники коней, крадії верблюдів та різники. Статечно сидячи на землі перед ворітьми караван-сараю, що стояв біля дороги в Мерв, вони чекали знака з неба. Вони дивилися на захід, а колір західного неба був кольором піску.

І вони побачили, як із запаморочливих глибин пустелі (чиє сонце спричиняє лихоманку, а місяць — правець) з’явилися три постаті, що здалися їм велетенськими. Постаті були людськими, але та, що йшла посередині, мала голову бика. Коли вони наблизилися, люди побачили, що той, хто йшов посередині, — у масці, а двоє інших — сліпі.

Хтось (як у казках «Тисячі й однієї ночі») запитав, у чому причина такого дива. «Вони осліпли, — пояснив чоловік у масці, — коли побачили моє обличчя».

Леопард

Хроніст Аббасидів повідомляє, що чоловік, який прийшов із пустелі, сказав їм (його голос звучав надзвичайно лагідно чи їм так здалося порівняно з брутальністю його маски), що вони чекають знака про настання місяця покаяння, але він приніс їм кращу звістку: все їхнє життя — це покаяння, а помруть вони смертю ганебною. Він сказав їм, що він Хакім, син Османа, і що 146 року від Переселення до нього в дім увійшов якийсь чоловік і, омившись та помолившись, відтяв йому ятаганом голову й відніс її на небо. Лежачи на правиці того чоловіка (який був архангелом Гавриїлом), його голова постала перед Господом, який звелів їй пророкувати і вклав у неї слова такі стародавні, що вони спалювали ті уста, які їх повторювали, і також дарував їй спроможність випромінювати чудотворне сяйво, якого смертні очі не переносили. Такою була розповідь Маски. Коли всі люди на світі опанують новий закон, Обличчя їм відкриється, і вони зможуть поклонятися йому без ризику — як уже поклоняються йому ангели. Повідомивши людей про свою місію, Хакім закликав їх до священної війни — джихаду — і до мученицької смерті.

Раби, канюки, перекупники коней, крадії верблюдів та різники відмовилися йому вірити, один голос вигукнув: «Чаклун!», другий — «Брехун!»

Хтось із тих людей віз із собою леопарда — мабуть, то був звір тієї стрункої, кровожерливої породи, яку вивели перські мисливці. Відомо тільки, що він вибрався на волю зі своєї клітки. Крім пророка в масці та двох його супутників, усі розбіглися хто куди. Коли вони повернулися, то побачили, що леопард осліп. Дивлячись на його блискучі невидющі очі, люди впали ниць перед Хакімом і визнали його надприродну силу.

Пророк під покривалом

Офіційний історик Аббасидів без особливого ентузіазму розповідає про успіхи Хакіма під Покривалом у Хорасані. Ця провінція — надзвичайно схвильована лихими пригодами та смертю на хресті її найславетнішого вождя — з пристрастю розпачу визнала вчення Осяйного Лику й зробила все можливе, щоб підтримати його своєю кров’ю та своїм золотом. (На той час Хакім уже замінив свою брутальну маску квадратним покривалом із білого шовку, прикрашеного дорогоцінним камінням. Емблематичним кольором володарів династії Бану Аббаса був чорний; Хакім обрав собі білий колір — найсуперечливіший — для Охоронного Покривала, стягів і тюрбанів.) Кампанія розпочалася для пророка вельми успішно. Якщо вірити «Книзі точності», то штандарти халіфа повсюди були переможними, але позаяк найчастішим результатом таких перемог було зміщення воєначальників та відхід із неприступних фортець, то проникливий читач завжди зрозуміє, як воно там насправді було. Наприкінці місяця раджаба 161 року знамените місто Нішапур{49} відчинило свою браму перед Пророком у Масці; на початку 162 року місто Астарабад вчинило так само. Участь у бойових діях самого Хакіма (як й іншого, ще успішнішого пророка) зводилася до виспівування теноровим голосом молитов, які він підносив Усевишньому, сидячи верхи на рудому верблюді в самій гущі битви. Навколо свистіли стріли, але жодна з них ніколи в нього не влучила. Здавалося, він шукав для себе небезпек. Якось уночі, довідавшись, що біля його палацу блукають кілька гидких прокажених, він наказав привести їх до себе, розцілував їх і нагородив сріблом та золотом.

Труди управління він доручав шістьом або сімом зі своїх прихильників. Сам він віддавав перевагу перебуванню в роздумах і спокої. Гарем зі 114 сліпих жінок призначався для задоволення потреб його божественного тіла.

Бридкі дзеркала

Іслам завжди ставиться толерантно до появи довірених друзів Бога, хоч би якими вони були нахабними та нескромними, якщо тільки їхні проповіді не розхитують основи ортодоксальної віри. Наш пророк, либонь, не відмовився б скористатися такою поблажливістю, проте його прихильники, його перемоги та неприхований гнів халіфа (а ним тоді був Мухаммад аль Махді{50}) примусили його прийти до очевидної єресі. Таке інакодумство привело його до загибелі, але раніше він устиг сформулювати головні засади своєї персональної релігії, хоч і позначені очевидним впливом гностичної передісторії.

На самому початку космогонії Хакіма стоїть такий собі примарний Бог. Його божественна сутність з величною зневагою обходиться без походження, без імені й без обличчя. Це Бог незмінний, але він відкидає дев’ять тіней, які, не гребуючи діями, населили й очолили перше небо. З цього першого деміургічного вінця виник другий, населений ангелами, силами та престолами, які, у свою чергу, заснували ще одне небо, розташоване нижче, симетрично подібне до первісного. Ця друга компанія відтворюється в третій, а ця — в наступній, ще нижчій, і так до 999. Повсюди править володар головного неба — внизу як тінь від інших тіней — і подрібнення його божественності тяжіє до нуля.

Земля, на якій ми живемо, — це помилка, невміла пародія. Дзеркала й дітонародження — бридкі й варті всілякого осуду, бо вони її примножують і стверджують. Огида — найфундаментальніше почуття. До неї ми можемо прийти двома шляхами (тут пророк надавав усім можливість вільного вибору): через здержливість або розгнузданість, задоволення вимог плоті або цнотливу стриманість.

Рай і пекло в Хакіма були не більш привабливими. «Тим, хто не визнає Слово, тим, хто заперечує Дорогоцінне Покривало та Лик (говориться в одному з його проклять, які донесла до нас «Таємна Троянда»), я обіцяю дивовижне пекло, бо кожен із таких правитиме 999 імперіями вогню, а в кожній імперії буде по 999 вогняних гір, а в кожній горі — 999 вогняних башт, а в кожній башті — 999 вогняних поверхів, а на кожному поверсі — 999 вогняних ліжок, і на кожному з тих ліжок він лежатиме, і 999 вогняних постатей (які матимуть його обличчя і його голос) катуватимуть його вічно». В одному з інших своїх висловлювань він це підтверджує: «У цьому житті ви страждаєте в одному тілі; у смерті та у Відплаті — страждатимете в тілах незліченних». Рай у нього не такий конкретний. «Там завжди ніч, і повсюди кам’яні чаші з водою, і блаженство в раю — це особливе блаженство розлук, самозречення і тих, котрі знають, що вони сплять».

Обличчя

163 року Переселення й п’ятого року Осяйного Лику Хакіма обложило в Санамі військо халіфа. Провізії та мучеників не бракувало, і скоро мала наспіти допомога від незліченного війська ангелів світла. Такими сподіваннями втішали себе прихильники Пророка, коли раптом в обложеній фортеці поширилася неймовірна чутка. Коли одну з наложниць гарему євнухи мали задушити за перелюб, вона почала кричати, що на правій руці Пророка бракує безіменного пальця, а на інших пальцях немає нігтів. Ця чутка швидко розійшлася серед вірних. Стоячи під яскравим сонцем на високій терасі, Хакім просив, щоб небо послало йому перемогу або знак божественної прихильності. Нахиливши голови, ніби бігли проти струменів дощу, до нього підлесливо наблизилися два воєначальники й зірвали з нього Покривало, оздоблене дорогоцінним камінням.

Спочатку всі здригнулися від несподіванки. Осяйне обличчя Апостола, обличчя, яке побувало на небесах, було справді білим, але то була особлива білість, характерна для плямистої прокази. Воно було таке роздуте й неживе, що здалося людям маскою. На ньому не було брів, повіка правого ока відвисала на старечу щоку; потворна бугорчаста пухлина роз’їла губи; приплюснутий, ніби розтовчений ніс був більше схожий на ніс лева, аніж людини.

Хакім удався до останньої спроби обману й заволав: «Ваші гріхи не дозволяють вам побачити моє сяйво…»

Проте його не захотіли слухати і проткнули списами.

Чоловік із рожевого перехрестя[10]

Присвячується Енріке Аморіму {51}

Мені нелегко так відразу розповісти вам про покійного Франсиско Реаля. Я справді його знав, хоч це були не його квартали, адже він зазвичай тинявся на Півночі, поблизу від лагун Ґваделупи та Батерія. Я зустрічався з ним не більш як три рази, і всі ці зустрічі відбулися протягом однієї ночі, проте тієї ночі я не забуду ніколи, бо тієї ночі до мене, у моє ранчо, прийшла Луханера, а Росендо Хуарес покинув Арройо, щоб ніколи більше сюди не вертатися. Ви живете тут не так довго, і, звичайно ж, звідки вам знати це ім’я, але Росендо Хуарес на прізвисько Птахолов був дуже помітним чоловіком у селищі Санта-Ріта. Він майстерно володів ножем і був одним із хлопців дона Ніколаса Паредеса{52}, який служив Морелю. Він їздив верхи на вороному коні у збруї, прикрашеній срібними бляхами, і в борделі мав славу найпершого чепуруна; люди та собаки його шанували, і дівки також; усім було відомо, що на його совісті двоє вбитих; він носив на своїх масних патлах високого капелюха з широкими крисами; доля його розбещувала, як то кажуть. Ми, хлопці з цього містечка, наслідували його в усьому, навіть плювати намагалися так, як спльовував він. І лише в ту ніч ми зрозуміли, чого справді вартий Росендо.

У це важко повірити, але історія тієї моторошної ночі почалася з гуркітливого фургона з червоними колесами, напхом напханого людьми. Він із гучним торохтінням котився по твердій і покритій глибокими вибоями глині наших невимощених і вузьких вулиць, поміж чорними отворами викладених із цегли печей, у яких випалювали глину. Двоє хлопців у всьому чорному оглушливо бренькали на гітарах, той, який примостився на передку, відганяв батогом собак, що гавкали на коня, а посередині сидів високий чоловік, закутаний у пончо, і то був усім відомий Різник, і він їхав битися й убивати. Ніч була блаженно прохолодною. Ще двоє лежали на відкинутому тенті фургона, ніби самотність і туга супроводжували процесію. Такою була перша прикметна подія з тих, які сталися тієї ночі, але про це ми довідалися пізніше. Ми, місцеві хлопці, вже давно штовхалися в салоні Хулії — великому цинковому бараці, що стояв між дорогою на Ґауну та річкою Мальдонадо. То був заклад, який кожен міг помітити ще здалеку, по тому світлу, яке відкидав безсоромний ліхтар, і по гамору, що лунав усередині. Хулія, хоч і була жінкою дуже бляклою, проте свої обов’язки виконувала ретельно, тож у її закладі ніколи не бракувало ані музик, ані добрих трунків, ані чудових партнерок для танцю. Проте Луханера, яка була жінкою Росендо, затьмарювала їх усіх. Вона вже померла, сеньйоре, і буває, що я не згадую про неї роками, але треба було тільки побачити її в оті кращі дні, з тими очима. Хто її побачив, той уже не міг заснути.

Канья[11], мілонґа[12], жіноцтво, підбадьорливе лайливе слово з уст Росендо, його поплескування по плечу, яке я був схильний тлумачити як вияв дружнього почуття, — одне слово, я почував себе щасливим понад усяку міру. Моя партнерка в танцях була надзвичайно чутливою — здавалося, вона вгадує кожен мій рух. Танго робило з нами все, що хотіло, — і розслаблювало, і п’янило, і відпускало, і знову втягувало у свій ритм. Ось у такому сп’янінні перебували тоді ми всі, наче нам снився чудовий сон, коли раптом мені здалося, що музика заграла гучніше, бо до неї вже додалося бренькання гітар у фургоні, що наближався. Потім вітер, який приніс нам ті звуки, повернув в іншому напрямку, і я знову відчув ритми свого тіла й ритми тіла моєї партнерки, й розмови, що точилися під час танцю. Проте через певний час хтось загупав у двері і почувся чийсь владний голос. Потім — тиша, далі гуркіт — двері від потужного поштовху розчинилися навстіж, і до приміщення увійшов чоловік. Він був схожий на свій голос.

Для нас він іще був не Франсиско Реалем, а високим і дужим чоловіком, одягненим у все чорне, з брунатним шарфом, перекинутим через плече. Пам’ятаю, що обличчя з трохи випнутими вилицями було схоже на індіанське.

Мене вдарило однією стулкою дверей, коли вони розчахнулися. Від несподіванки я суто машинально вліпив йому лівою рукою ляпаса, а правою вхопився за гострий ніж, який носив під лівою пахвою, у кишені камізельки. Але недовго я стояв у такій войовничій позі. Прибулець, з метою відразу показати, хто він є, викинув уперед руки й відтрутив мене вбік, мов якусь дрібну перешкоду на своєму шляху. Я так і залишився стовбичити позаду, тримаючи руку в кишені камізельки і стискаючи тепер уже непотрібну зброю. А Франсиско посунув далі вперед, мовби нічого й не сталося. Він ішов і був вищий за всіх, кого відштовхував зі свого шляху й кого ніби не бачив. Перші — а там були одні італійці-розтелепи — наполохано віялом розступилися перед ним. Але так тривало недовго. У наступній групі вже стояв напоготові Англієць, і перш ніж чужинець доторкнувся рукою до його плеча, він ударив його плазом свого ножа. Варто було присутнім побачити цей удар, і тут уже всі дали волю рукам. Приміщення було досить довге, і його проводжали, наче Христа, майже з кінця в кінець, стусанами, свистом та плювками. Спочатку його лише штовхали, але, бачачи, що він не дає здачі, його стали ляскати по щоках розкритою долонею або легко хльоскати шарфом, ніби глузуючи з нього. Схоже, його хотіли зберегти для Росендо, що, як і раніше, стояв, прихилившись спиною до стіни в самій глибині приміщення, нічого не кажучи й навіть не зворухнувшись. Він лише раз у раз нервово затягувався сигаретою, ніби вже переживав ту сцену, яку ми мали незабаром побачити. Різник зрештою опинився перед ним, закривавлений, проте незворушний, ніби винесений до нього хвилями кпинів і глузувань. Освистаний, побитий, обпльований, він заговорив лише тоді, коли опинився перед Росендо. Він подивився на нього, втер обличчя рукою і промовив такі слова:

— Я — Франсиско Реаль на прізвисько Різник. Я дозволив цим нікчемним недоноскам підняти на себе руку лише тому, що мені немає до них діла, бо я шукаю чоловіка. До мене дійшли чутки, що в цій глушині є справжній майстер битви на ножах, лютий, як чортяка, і що звуть його Птахолов. Я хочу з ним зустрітися, щоб він навчив мене, нікчему жалюгідного, яким має бути чоловік, наділений відвагою та честю.

Так він сказав, не відводячи погляду від Росендо. Тепер у його правій руці блищав великий ніж, який він, мабуть, досі ховав у рукаві. Ті, котрі штовхали його, тепер відступили назад, утворивши відкритий простір, і всі ми мовчки дивилися на цих двох. Навіть сліпий мулат, який цигикав на скрипці, обернув свою мармизу в той бік.

Тут я почув, що люди позад мене заворушились, і побачив, як у дверях з’явилися шестеро чи семеро чоловіків, які належали до почту Різника. Найстарший серед них, схожий на селянина, засмаглий, із посивілими вусами, вийшов уперед і, мабуть, приголомшений видовищем стількох жінок і яскравим світлом, шанобливо скинув капелюха. Інші насторожено пильнували, готові втрутитись, якщо гра буде нечистою.

А що тим часом відбувалося з Росендо, чому він не покаже цьому нахабі, де раки зимують? Він і далі мовчав, не підводячи погляду. Сигарету він уже чи то виплюнув, чи вона сама випала йому з рота. Зрештою він спромігся на кілька слів, але промовив їх так тихо, що ми, ті, хто стояв на протилежному боці салону, не почули нічого. Франсиско Реаль кидав йому виклик, а він у відповідь белькотів щось незрозуміле. І тоді хлопчисько, з новоприбулих, почав свистіти. Луханера поглянула на нього з ненавистю і стала проштовхуватися крізь натовп хлопців і дівчат, утворюючи за собою широкий прохід. Так вона добулася до свого чоловіка, сунула руку йому за пазуху, дістала звідти оголений ніж і подала йому його з такими словами:

— Росендо, я вірю, що ти йому зараз покажеш.

Під самим дахом був отвір у вигляді видовженого вікна, що дивився на річку. Росендо взяв ніж обома руками й оглянув його таким поглядом, ніби не впізнавав. Зненацька він відхилився назад, і ніж вилетів назовні крізь отвір, потонувши у водах Мальдонадо. У мене мороз пішов поза шкірою.

— Мені огидно тебе потрошити, — сказав Різник і підняв руку, щоб урізати йому ляпас.

Але Луханера його зупинила. Вона обхопила його за шию, подивилася на нього своїми чаклунськими очима і гнівно промовила:

— Облиш цього боягуза, який намагався переконати нас, що він чоловік.

Франсиско Реаль на мить розгубився, а тоді обняв її, мовби навіки, і крикнув музикам, щоб вони заграли танго й мілонґу, а всім іншим наказав танцювати. Мілонґа охопила все приміщення, мов пожежа, з кінця в кінець. Реаль танцював старанно, але без особливого запалу, адже він її вже мав. Коли вони опинилися біля дверей, він крикнув:

— Розступіться, сеньйори, я відведу її спати.

Сказав, і вони вийшли, притулившись щокою до щоки, ніби сп’янівши від танго, ніби танго затуманило їм розум.

Я, певно, густо почервонів од сорому. Схопив першу-ліпшу дівулю, зробив із нею кілька кіл, а тоді покинув. Вигадав, що від тисняви й задухи мені стало зле, і попід стіною став пробиратися до виходу. Ніч була просто чудова — але для кого? На повороті вулиці стояв порожній фургон; дві гітари вмостилися на сидіння, мов християни. Мені стало сумно, що їх так покинули, ніби ми, люди, вже нездатні й на те, щоб узяти із собою свій інструмент. Я почав переконувати себе, що не такі ми вже й нікчеми. Я схопив гвоздику, яку раніш заклав собі за вухо, пожбурив її в калюжу і кілька хвилин дивився на неї, щоб ні про що не думати. Мені хотілось якомога швидше добутися до наступного дня, я хотів вирватися з цієї ночі. Тут я відчув, як хтось штовхнув мене ліктем, і це мені принесло майже полегкість. То був Росендо, який сам-один ішов геть із нашого селища.

— І завжди ти плутаєшся під ногами, вишкребку, — буркнув він мимохідь, чи то щоб полегшити собі душу, чи просто так.

Сказавши це, він пірнув у найгустішу темряву, подавшись у напрямку річки; я більше ніколи його не бачив.

Я залишився стояти, дивлячись на все те, з чого складалося моє життя: на небо, якому кінця не видно, на річку, яка дзюркотіла десь під моїми ногами, на сонного коня, на невимощену вуличку, на печі — і думав, що я теж, мабуть, лише бур’янина на цьому полі, яка виросла серед квітів, жаб і розкиданих повсюди кісток. Та й що могло вирости на цьому смітнику, крім нас, що вміємо лише горло дерти, а коли доходить до небезпеки, то відразу його стуляємо? А потім подумав, що ні, що чим більше по нас топчуться, тим хоробрішими нам треба бути. Ми — сміття? То чому ж тоді ми так п’яніємо від мілонґи, яка лунає в наших домах і з вітром приносить нам запах жимолості? Ніч була до болю чудовою. Зірок над головою стільки, що, коли на них дивишся, іде обертом голова, не збагнеш, які з них вище, а які — нижче. Я подумки переконував себе в тому, що все, що сталося, мене не стосується, але боягузтво Росендо і нестерпна зухвалість чужинця не давали мені спокою. Тому довготелесому навіть нашу найліпшу дівчину вдалося забрати собі на ніч. Я думав про неї і про багатьох інших, а може, й про всіх, бо Луханера — це вам не жарт. Одному Богові відомо, куди вони подалися. Далеко вони не могли піти. Либонь, милуються десь поблизу, в якійсь канаві.

Коли я повернувся, всі знову танцювали, так мовби й не було нічого.

Намагаючись не привертати до себе уваги, я змішався з натовпом і побачив, що чимало з наших уже розійшлись, а хлопці, які прибули з Півночі, танцювали танго разом з тими, хто залишився. Не було ані штовханини, ані сутичок, усі намагались поводитися пристойно, хоч і не втрачали пильності. Музика ніби дрімала, дівчата, що танцювали з чужинцями, не розтуляли рота.

Я чекав дальших подій, але не того, що сталося.

Ми почули, як за дверима плаче жінка, а потім пролунав голос, який ми вже знали, але він був тихий, майже занадто тихий, ніби не належав нікому. Він промовив:

— Заходь, дівчино.

І тут пролунав іще один плач. І тоді голос повторив таким тоном, ніби почав утрачати терпець:

— Відчиняй двері, кажу тобі, відчиняй, суча дівко, відчиняй, курво!

Після цього двері відчинились, і ввійшла Луханера, сама-одна. Увійшла якась наполохана, ніби хтось її підганяв.

— Її підганяє чиясь душа, — сказав Англієць.

— Її підганяє мрець, друже, — відповів йому голос Різника.

Обличчя в нього було, як у п’яного. Він увійшов — і ми знову всі розступилися перед ним. Ступив кілька непевних кроків — високий і наче сліпий — і впав на землю, як підпиляний стовп. Один із хлопців, що приїхали з ним, перевернув його на спину і підклав йому під голову згорнуте пончо. При цьому він весь вимазався кров’ю. І тоді ми побачили велику рану у нього в грудях; кров запеклася й почорніла, а рожеві краї рани теж стали чорними, чого я відразу не помітив, бо він заткнув її шарфом. Щоб надати йому першу допомогу й зробити перев’язку, одна з наших дівчат принесла тростинову горілку й обпалені ганчірки. Поранений не був спроможний щось розповісти нам. Луханера дивилася на нього божевільним поглядом, руки в неї безпорадно обвисли. Всі запитували її очима, що сталося, і нарешті, вона здобулася на голос. Сказала, що коли вони вийшли з Різником, то відразу рушили в поле, і тут раптом підбігає якийсь незнайомець і викликає його на бій, а потім угороджує йому в груди ніж, і вона готова заприсягтися, що не знає, хто то був, але то був не Росендо. Але хто їй повірив?

Чоловік, що лежав біля наших ніг, помирав. Я подумав, що не затремтіла рука в того, хто його порішив. Проте вмираючий тримався стійко. Коли він упав, Хулія саме заварила чай мате{53} й пустила чашу по колу, і коли чаша дійшла до мене, він був іще живий. «Накрийте мені обличчя», — тихо попросив він, коли відчув, що кінець зовсім близько. Проте гордість залишалася з ним до кінця, і він не хотів, щоб люди бачили, як його обличчя смикається в агонії. Хтось затулив його чорним капелюхом з високим наголовком, і він помер під тим капелюхом, навіть не застогнавши. Коли його груди перестали здійматися, обличчя йому відкрили. Воно мало стомлений вираз, властивий покійникам. Він був одним із найхоробріших чоловіків, яких можна було тоді зустріти в цих краях, від Батерії на Півночі до самого Півдня. Коли я побачив, що він помер і втратив дар мови, я перестав його ненавидіти.

— Живемо лише для того, щоб померти, — сказала одна жінка з гурту, а інша замислено промовила:

— Був такий гордий, а тепер годиться тільки для того, щоб мух годувати.

Тут чужинці пошепотілися між собою, і двоє в один голос вигукнули:

— Його вбила жінка!

Хтось крикнув Луханері просто в обличчя, що це вона, і всі її оточили. Я вмить забув, що пообіцяв собі стерегтись, і метнувся до неї зі швидкістю блискавки. Сам собі здивувався, побачивши у себе в руці невеличкий ніж. Відчув, що багато поглядів спрямовані на мене, якщо не всі. І тоді я з насмішкуватим притиском промовив:

— Та ви лишень подивіться на її руки! Чи ж вистачило б їй сили та духу, щоб угородити в людину ніж?

І додав тоном глибокого сумніву:

— Чи ж повірить хтось у таку байку, ніби небіжчик, котрий, як розповідають, був пострахом для всіх у своєму селищі, вирішив розпрощатися з життям та ще й у такий ганебний спосіб, у такій мертвій глушині, де ніколи нічого не відбувається, якщо хтось не приїде здалеку, аби нас розважити, а потім залишається, щоб йому заплювали обличчя?

Моє нахабство мало успіх — ніхто зі мною не сперечався.

Але тут ми почули цокіт кінських копит. Наближалася поліція. Хто більше, а хто менше, але кожен мав свою причину не вступати з нею в зайві розмови, тому вирішили, що буде найкраще викинути труп у річку. Ви, певно, пам’ятаєте про той отвір, який замінював вікно і крізь який полетів у воду кинджал Росендо. Тією ж таки дорогою відправили й чоловіка в чорному одязі. Його підняло багато рук, і ці ж таки руки звільнили його від усіх монет та папірців, які при ньому знайшлись, а хтось навіть відтяв йому палець, щоб потім зняти з нього перстень. Ось так вони, сеньйоре, обчистили бідолашного покійника, після того як його порішив той, хто показав себе ще більшою мірою чоловіком, ніж він. Один кидок — і його прийняли бурхливі води річки, що бачили й не таке. Не знаю, чи встигли витягти з нього кишки, щоб тіло пішло на дно, бо я волів на нього не дивитися. Селянин із сивими вусами не відводив від мене погляду. Луханера скористалася метушнею, щоб утекти.

Коли до нас заглянули представники влади, ми знову танцювали, хоч і з меншим запалом. Сліпий скрипаль заграв хабанери, яких тепер не почуєш. Надворі вже почало розвиднятися. Стовпчики з ньяндубая самітно маячили на пагорбі, бо натягнутий між ними дріт не було видно у вранішніх сутінках.

Я спокійно пішов до свого ранчо, яке було за кілька квадр[13] від того місця. Зненацька я побачив у вікні вогник, який відразу погас. Присягаюся, що коли я зрозумів, хто мене там чекає, то мало не зомлів. І тоді, Борхесе, я знову дістав короткий і гострий ніж, який мав звичай носити під лівою пахвою, в кишені камізельки, і знову пильно його оглянув, і був він наче новий, невинний і чистий, без жодної плями крові.

І таке інше

Присвячується Несторові Ібарра {54}

Теолог і смерть

Ангели мені повідомили, що коли помер Меланхтон{55}, йому надали в іншому світі будинок, ілюзорно схожий на той, у якому він жив на землі. (З усіма, хто приходить у вічність, на початку відбувається те саме, а тому вони вірять у те, що не померли.) Домашні речі нічим не відрізнялися від земних: стіл, письмовий стіл із шухлядами, шафи з книжками. Прокинувшись у цій оселі, Меланхтон знову взявся за свої літературні труди, так ніби не був трупом і протягом кількох днів написав трактат про виправдання вірою. За своїм звичаєм, він не написав жодного слова про милосердя. Ангели помітили цей пропуск і послали до нього своїх, аби вони запитали його про це. Меланхтон відповів їм так: «Я неспростовно довів, що душа може обійтися без милосердя і для того, щоб потрапити на небо, досить віри». Він сказав їм це з великою переконаністю та пихою, бо не знав, що вже мертвий і перебуває не на небі. Почувши таку відповідь, ангели покинули його.

Через кілька тижнів обриси меблів почали розмиватись, і, зрештою, вони стали невидимі, окрім крісла, стола, аркушів паперу та чорнильниці. Крім того, стіни його кімнати покрилися плямами вапна, а підлога — жовтим лаком. Його одяг зробився якимсь обшарпаним. Проте він писав і далі, та позаяк уперся у своєму запереченні милосердя, то його перекинули до підземного приміщення, в якому перебували такі самі теологи, як і він. Він перебував там, ув’язнений кілька днів, і почав сумніватись у своїй тезі, і йому було дозволено повернутися. Його одяг був із невичиненої шкіри, але він почав переконувати себе, ніби те, що з ним сталося, було лише галюцинацією, і він і далі вихваляв віру й заперечував милосердя. Увечері йому стало холодно. Тоді він обійшов будинок і виявив, що інші приміщення вже не відповідають тим, які він мав на землі. Одне з них було наповнене невідомими йому інструментами; друге зменшилося так, що до нього неможливо було ввійти; третє не змінилося, але його вікна та двері виходили на якісь неозорі болота. Кімната у глибині будинку була повна людей, які поклонялися йому й повторювали, що жоден теолог не може зрівнятися з ним своїм розумом. Це поклоніння було йому приємне, та оскільки один із цих людей не мав обличчя, а інші здавалися мертвими, то зрештою він відчув неприязнь і недовіру до них. Тоді він вирішив написати хвалу милосердю, але сторінки, списані сьогодні, наступного дня він бачив стертими. Так відбувалося тому, що він писав їх без переконаності.

До нього приходили з візитами багато щойно померлих людей, але йому було соромно приймати їх у такому вбогому та брудному помешканні. Аби переконати їх у тому, що він перебуває на небі, він домовився з чаклуном, що був серед тих, які славили його в задній кімнаті, і той напускав гостям туману у вічі, тож їм здавалося, що вони перебувають у помешканні, де панують розкіш і мир. Але тільки-но візитери виходили, убогість обстави та плями вапна ставали видимі знову, а іноді це відбувалося навіть трохи раніше.

З останніх новин, які ми маємо про Меланхтона, відомо, що чаклун і один з тих, які не мають обличчя, відвели його кудись на болота, й він тепер там, як то кажуть, служить демонам.

(З книги «Небесні таємниці» (Arcana coelestia) Емануеля Сведенборґа)

Кімната зі статуями

У давні часи було в Андалузькому королівстві місто, де була резиденція його королів і яке називалося чи то Лептіт, чи то Севта, чи то Хаен. У тому місті був добре укріплений зáмок, що мав браму з двох стулок, яка призначалася не для того, щоб крізь неї можна було заходити або виходити, а для того, щоб її завжди тримати замкненою. Щоразу, коли якийсь король помирав і наступний король успадковував його найвищий престол, цей останній власноручно виготовляв новий замóк для брами, і зрештою таких замків набралося двадцять чотири, по одному на кожного короля. Але потім сталося так, що один зловмисник, який не належав до королівської династії, захопив у країні владу і, замість виготовити ще один замок, захотів відімкнути всі двадцять чотири інші, аби подивитися, що там зберігається всередині замку. Візир та еміри благали його, щоб він цього не робив, і заховали від нього ланцюжок з ключами, і переконували його, що додати один новий замок куди легше, аніж відімкнути двадцять чотири, але він знай повторював з незламною впертістю: «Я хочу подивитися, що там зберігається всередині цього замку». Тоді вони запропонували йому натомість стільки багатства, скільки зможуть зібрати, у вигляді худоби, християнських ідолів, срібла й золота, але він так і не захотів відмовитися від свого наміру й відчинив браму своєю правою рукою (яка болітиме йому все життя). Усередині він побачив статуї арабів, виготовлені з металу й дерева, верхи на швидких верблюдах і жеребцях, у тюрбанах, які хвилями спускалися на спини, з шаблею у шкіряних піхвах та списом у правій руці. Усі статуї були опуклі, вони відкидали на землю тінь, а сліпий міг би розпізнати їх навпомацки, і передні ноги їхніх коней не торкалися землі й не падали, так ніби вони здибилися. Великий страх опанував короля, коли він побачив ці досконало виготовлені статуї, а ще більше налякали його бездоганний порядок і тиша, в яких вони перебували, бо всі дивилися в один бік, а саме на захід, і не чутно було ані жодного голосу, ані звуку сурми. Так було в першій залі замку. У другій залі стояв стіл Соломона, сина Давидового — нехай їм обом Господь дарує спасіння! — вирізьблений з одного великого смарагда, що має, як усім відомо, зелений колір і чиї приховані властивості неможливо ані описати, ані виявити, бо він приборкує урагани, допомагає зберегти цноту тому, хто ним володіє, рятує від дизентерії та від злих духів, допомагає залагоджувати суперечки й дуже допомагає під час пологів.

У третій залі лежали дві книги: одна була чорна й описувала властивості металів, талісманів і днів, а також навчала, як треба готувати отрути та протиотрути; друга — біла, і зрозуміти, чого вона навчає, було неможливо, хоч її письмо було дуже чітким. У четвертій залі вони побачили мапу світу, на яку були нанесені королівства, міста, моря, замки і небезпеки, кожне зі своєю справжньою назвою і своєю точною формою.

У п’ятій залі вони побачили дзеркало круглої форми, роботи Соломона, сина Давидового, — нехай Господь обом їм дарує спасіння! — і дуже високої ціни, бо воно було виготовлене з різних металів і хто в нього дивився, бачив обличчя своїх предків та своїх нащадків, від першої людини, Адама, аж до тих, котрі почують звук Сурми. Шоста зала була наповнена еліксиром, однієї краплі якого вистачило б, щоб перетворити три тисячі унцій срібла на три тисячі унцій золота. Сьома зала видалась їм порожньою, і вона була така довга, що якби найліпший стрілець із лука пустив стрілу, стоячи у дверях, вона не змогла б долетіти до протилежної стіни. На тій протилежній стіні вони побачили грізний напис. Король поглянув на нього, все зрозумів і прочитав уголос таке пророцтво: «Якщо чиясь рука відчинить браму цього замку, воїни з плоті, що здаються воїнами з металу і стоять на вході, заволодіють королівством».

Ці події відбулися на 89 році Хіджри. Перед тим як завершити своє завоювання, Тарік заволодів тією фортецею, завдав поразки війську того короля, продав його жінок та дітей і спустошив країну. У такий спосіб араби приєднали до своїх територій королівство Андалузьке з його смоковницями та поливними землями, які не бояться посухи. А скарби, як розповідали, Тарік, син Заїда, передав халіфові, своєму володарю, який зберігав їх у піраміді.

(З книги «Тисяча й одна ніч», ніч 272)

Розповідь про двох людей, яким наснився сон

Арабський історик Ель Іксакві описує такий випадок: «Люди, гідні довіри, розповідають (але один Аллах усемогутній і милосердний, і все знає, і не спить), що жив у Каїрі чоловік, який володів великим багатством, але був такий великодушний і щедрий, що все роздав, крім батьківського будинку, і мусив працювати, щоб заробити собі на хліб. Він працював так багато, що одного вечора навіть не помітив, як заснув під смоківницею у своєму саду і побачив уві сні чоловіка, промоклого від дощу, який дістав із рота золоту монету і сказав йому: «Твоя доля в Персії, в Ісфагані; вирушай туди, щоб її знайти». Наступного ранку він прокинувся й вирушив у тривалу подорож, наразивши себе на небезпеки пустель, моря, піратських нападів, річок, диких звірів і людей. Зрештою він дістався Ісфагана, але на території цього міста його захопила ніч, і він уклався спати на подвір’ї мечеті. Біля тієї мечеті стояв будинок, і Всемогутній Аллах захотів, щоб зграя грабіжників перетнула подвір’я мечеті та вдерлася до того будинку, а люди, які в ньому спали, прокинулися від крику та тупотіння грабіжників і почали кликати на допомогу. Сусіди також кричали, аж поки командир загону нічної сторожі, яка охороняла той квартал, з’явився зі своїми людьми, і грабіжники втекли через плаский дах. Командир нічної варти звелів обшукати мечеть, і його підлеглі знайшли там чоловіка з Каїра, і дали йому такої хлости бамбуковими палицями, що він мало не віддав Аллахові душу. Через два дні він прийшов до тями у в’язниці. Командир нічної варти звелів привести його до себе і запитав: «Хто ти такий і де твоя батьківщина?» Приїжджий йому відповів: «Я родом зі славного міста Каїра, і звуть мене Мухаммед Ель Маґребі». — «А що тебе привело до Персії?» — запитав його командир нічної варти. Приїжджий вирішив сказати йому всю правду й відповів такими словами: «Один чоловік наказав мені уві сні, щоб я поїхав до Ісфагана, бо тут мене чекає моя доля. І ось я доїхав до Ісфагана і бачу, що доля, яку він мені пообіцяв, — це хлоста, якою ви так великодушно мене вшанували».

Почувши такі слова, командр нічної сторожі засміявся, відкривши рота так широко, що навіть зуби мудрості стало видно, а насміявшись донесхочу, відповів йому такими словами: «Чоловіче нерозважливий і довірливий, я аж тричі бачив уві сні будинок у Каїрі, біля якого є сад, а в саду — пісковий годинник, а за пісковим годинником стоїть смоківниця, а за смоківницею бризкає водограй, а під водограєм лежить захований скарб. Але мені навіть на думку не спало повірити тій брехні. Ти ж натомість, народжений від ослиці та шайтана, вирушив на край світу, повіривши своєму ідіотському сну. Щоб я тебе ніколи більше не бачив в Ісфагані. Візьми-но ці монети й забирайся геть».

Приїжджий чоловік узяв ті монети й повернувся на батьківщину. Під водограєм у своєму саду (який і був тим самим, що снився командирові нічної сторожі) він розкопав скарб. Ось так Аллах поблагословив його й ощасливив за його некорисливу щедрість. Аллах Великодушний і Невидимий».

(З книги «Тисяча й одна ніч», ніч 351)

Зневажений чаклун

У Сантьяґо був священик, який палко прагнув опанувати мистецтво чаклунства. До нього дійшли чутки, що Ільян із Толедо володів цим умінням більше, аніж будь-хто, й він подався до Толедо, щоб зустрітися з ним.

Того ж таки дня, коли священик приїхав, він пішов у дім дона Ільяна, який читав, сидячи сам-один у кімнаті. Той прийняв гостя дуже привітно і запросив його спершу пообідати з ним, а вже потім говорити про мету, яка його сюди привела. Він провів його до кімнати, де панувала приємна прохолода, і сказав, що дуже радий його візиту. Коли вони пообідали, священик розповів, що його сюди привело, і попросив господаря дому, щоб той навчив його науки чаклунства. Дон Ільян сказав йому, що здогадався, що він священнослужитель, людина з добрим становищем і добрим майбутнім, і висловив йому свої побоювання, що він одразу про нього й забуде. Священик пообіцяв і запевнив хазяїна дому, що ніколи не забуде про виявлену до нього увагу й завжди буде до його послуг. Коли вони вже про все домовилися, дон Ільян сказав, що мистецтва чаклувати можна навчитися лише в дуже усамітненому місці, й, узявши гостя за руку, провів його до сусідньої кімнати, де було велике залізне кільце. Перед тим, як вони туди пішли, господар дому звелів служниці приготувати їм на вечерю куріпок, але вона не мусила їх смажити без його наказу. Удвох вони потягли за кільце й відчинили вхід до підземелля, після чого почали спускатися туди добре вичовганими кам’яними сходами, аж поки священикові здалося, що дно річки Тахо вже вгорі над ними. Сходи привели їх до невеличкої підземної келії, біля якої була бібліотека й приміщення, схоже на кабінет, із чаклунськими інструментами. Вони почали переглядати книги й саме це робили, коли увійшли двоє чоловіків з листом для священика; той лист був від єпископа, його дядька, і в ньому старий повідомляв небожа, що тяжко захворів, і прохав, щоб той, коли хоче побачити його ще живим, не барився з поверненням. Ця новина дуже засмутила священика, бо, по-перше, йому було жаль дядька, а по-друге, дуже не хотілось уривати свої студії. Він вирішив написати листа з вибаченням і відіслав його єпископові. Через три дні приїхало ще кілька чоловіків; вони були в жалобі й передали священикові ще кілька листів, у яких він прочитав, що єпископ помер, що саме обирають його наступника і сподіваються, що, з Божою поміччю, буде обрано саме його. Автори листів також повідомляли, щоб він не завдавав собі клопоту й не приїздив, бо буде ліпше, якщо його оберуть за його відсутності.

Через десять днів приїхало двоє дворян, дуже добре одягнених, які впали йому в ноги, стали цілувати йому руки й привітали його як єпископа. Коли дон Ільян побачив усе це, він звернувся до нового прелата зі словами привітання і сказав, що подякує Господові за таку добру вість, яка прибула в його дім. Після цього попросив, щоб той призначив на вакантну посаду священика одного з його синів. Єпископ сказав, що хотів зберегти цю посаду для власного брата, але вирішив зробити йому приємність, і що вони поїдуть звідси до Сантьяго разом.

Вони виїхали до Сантьяго втрьох, і там їх зустріли з великими почестями. Через півроку єпископ прийняв посланців від папи, який призначив його архієпископом Толоси, надавши йому також право самому обрати собі наступника. Коли дон Ільян довідався про це, він нагадав йому про його давню обіцянку й попросив призначити наступником свого сина. Архієпископ сказав, що хотів передати єпархію своєму дядькові, братові свого батька, але вирішив зробити йому приємність, і вони разом виїдуть до Толоси. Донові Ільяну залишалося тільки погодитися на це.

Вони виїхали до Толоси втрьох, і їх там прийняли з почестями та месами. Через два роки до архієпископа знову приїхали папські легати й повідомили, що папа призначив його кардиналом і надає йому право самому обрати собі наступника. Коли дон Ільян довідався про це, він нагадав йому про його давню обіцянку й попросив назвати наступником його сина. Кардинал повідомив йому, що хотів віддати архієпископство своєму дядькові, братові своєї матері, але вирішив зробити йому приємність, і вони, мовляв, разом поїдуть до Рима. Донові Ільяну залишалося тільки погодитись. Вони виїхали до Рима втрьох, де їх прийняли з почестями, месами та процесіями. Через чотири роки папа помер, а нашого кардинала всі інші кардинали обрали його наступником. Коли дон Ільян довідався про це, він поцілував ноги Його Святості, нагадав йому про його давню обіцянку й попросив посаду кардинала для свого сина. Тоді папа пригрозив, що засадить його до в’язниці, адже йому добре відомо, що він не більше як чаклун і в Толедо був професором чаклунських наук. Нещасний дон Ільян сказав, що хоче повернутися до Іспанії, і попросив у нього харчів на дорогу. Але папа нічого йому не дав. І тоді дон Ільян (чиє обличчя раптом у дивний спосіб помолоділо) сказав голосом, у якому не було тремтіння:

— Тоді доведеться мені з’їсти куріпок, яких я приберіг на цю ніч.

З’явилася служниця, і дон Ільян звелів їй засмажити куріпок. Коли він промовив ці слова, папа опинився в підземній келії в Толедо, будучи лише простим священиком із Сантьяго, і відчув такий сором за свою невдячність, що не посмів навіть попросити пробачення. Дон Ільян сказав, що з нього буде досить цього випробування, відмовив йому в призначеній для нього порції куріпок і вивів його на вулицю, де побажав йому щасливої дороги й дуже чемно з ним попрощався.

(З «Книги Заступництва» інфанта дона Хуана Мануеля {56} , який запозичив цей сюжет з арабської книги «Сорок ранків і сорок ночей»)

Дзеркало, окреслене чорнилом

Історія знає, що найжорстокішим із правителів Судану був Якуб Хворобливий, який віддав свою країну на поталу єгипетським збирачам податків і помер в одній із зал палацу чотирнадцятого дня місяця бармаджата 1842 року. Ходили чутки, ніби чарівник Абдерахман Ель Масмуді (чиє ім’я може бути перекладене як Служитель Милосердного) укоротив йому віку за допомогою кинджала або отрути, але природна смерть уявляється нам імовірнішою — недарма ж небіжчика називали Хворобливим. А втім, капітан Річард Френсіс Бертон{57} розмовляв з цим чарівником 1853 року, й ось що той йому розповів:

«Це правда, що я потрапив у полон до Якуба Хворобливого внаслідок змови, яку організував мій брат Ібрагім, що плекав марні надії на допомогу чорних вождів із Кордофана{58}, які виявилися підступними та зрадливими й виказали його. Мій брат загинув од меча, засуджений до страти на ешафоті, а я припав до огидних ніг Хворобливого і сказав йому, що я чарівник і якщо він подарує мені життя, то я покажу йому ще дивовижніші чудеса, аніж ті, які показують за допомогою фанусі джіяль (чарівного ліхтаря). Той зажадав, щоб я негайно довів свої здібності. Я попросив очеретяне перо, ножиці, великий аркуш венеціанського паперу, чорнильницю, жаровню, кілька зернят коріандру та унцію горілки з агави. Я розрізав аркуш паперу на шість смуг, написав на перших п’ятьох талісмани та заклинання, а на останній такі слова, які даються у славному Корані: «Ми зняли з тебе покривало, і погляд твоїх очей проникливий». Після цього я накреслив магічний малюнок на правій долоні Якуба, потім попросив, щоб він його стер, і накреслив чорнилом коло в самій середині. Я запитав у нього, чи бачить він своє віддзеркалення в колі, й він відповів ствердно. Я сказав йому, щоб він не підводив погляду. Підпалив горілку з агави та зернята коріандру і спалив заклинання на жаровні. Попросив його назвати істоту, яку він хотів би побачити. Він подумав і сказав мені, що хотів би побачити дикого коня, найгарнішого з тих, які пасуться на луках, на краю пустелі. Він подивився й побачив зелений і тихий луг, а потім і коня, який наближався до нього, швидкий і спритний, як леопард, із білою зіркою на лобі. Він попросив у мене цілий табун коней, таких самих гарних, як і перший, і побачив на обрії велику хмару куряви, а потім і табун. Я зрозумів, що моє життя в безпеці.

Щойно починало розвиднятися, двоє солдатів заходили до моєї камери і проводили мене у велику залу, до Хворобливого, де вже на мене чекали ладан, жаровня й чорнило. Він вимагав, щоб я показував йому все, що існує на світі. Цей чоловік, який уже помер і якого я ненавиджу, мав змогу бачити все те, що бачили люди, і ті, яких уже давно немає на світі, і ті, які живуть і сьогодні: міста, країни з різним кліматом та королівства, на які поділена земля, скарби, що в ній переховуються, кораблі, які перетинають море, інструменти війни, музики та хірургії, граційних жінок, нерухомі зірки й планети, кольори, якими користуються невірні, щоб малювати свої огидні картини, мінерали та рослини з тими таємницями та корисними властивостями, які вони ховають у собі, срібних ангелів, чиє завдання — хвалити Аллаха та виправдовувати Його діяння, вручення премій у школах, статуї птахів і царів, що зберігаються в самому серці пірамід, тінь, яку відкидає бик, що підтримує землю, і рибу, на якій стоїть бик, пустелі Аллаха Милосердного й Милостивого. Він бачив речі, які неможливо описати, такі, як вулиці, освітлені газом, і як кит, що помирає, коли почує крик людини. Одного разу він мені наказав, щоб я показав йому місто, яке називається Європою. Я показав йому її головні вулиці, й, мабуть, він саме плив у цій повноводній річці людей, де всі були одягнені в чорне, а очі в багатьох ховалися за скельцями окулярів, коли вперше побачив Людину в Масці.

Ця постать, яка іноді була в суданському одязі, а іноді — у військовій формі, але завжди з обличчям, що було затулене покривалом, відтоді почала проникати в усі видіння. Вона з’являлася скрізь і всюди, і ми не могли здогадатися, хто вона така. До того ж картини, які ми бачили в дзеркалі, обведеному чорнилом, спочатку моментальні або нерухомі, тепер стали значно складнішими; вони негайно підкорялися моїм наказам, і тиран бачив їх із цілковитою ясністю. Це правда, що ми обидва були дуже виснажені. Жорстокий характер сцен був іще одним джерелом втоми. Ми більше не бачили нічого такого, де не було б побиття, повішень, калічень, катувань і жорстокості.

Так ми дожили до ранку чотирнадцятого дня місяця бар-маджат. Чорнильне коло було накреслено на долоні, горілку з агави вилито на жаровню, заклинання спалено. Ми були тільки вдвох. Хворобливий звелів мені показати йому невідворотне й справедливе покарання, бо його серце того дня жадало побачити смерть. Я показав йому солдатів із барабанами, обтягнутий шкурою молодого бичка ешафот, щасливу юрбу роззяв, яка з нетерпінням чекала видовища смерті, ката з мечем правосуддя в руках. Він здивувався, побачивши цю картину, і сказав мені: «Це Абу Кір, який відрубав голову твоєму братові Ібрагіму і який укоротить віку й тобі, коли я навчуся викликати ці видіння без твоєї допомоги». Він зажадав, аби привели засудженого на смерть. Коли його привели, він змінився на обличчі, бо то був чоловік з білим покривалом на обличчі. Він наказав мені, щоб перед тим як його вбити, з нього зірвали маску. Я кинувся йому в ноги і сказав: «О царю, ти, який пануєш над часом, матерією і плином віків, ця людина не така, як інші, бо ми не знаємо ані її імені, ані імені її батьків, ані міста, яке є її батьківщиною, тому я не смію доторкнутися до неї, щоб не взяти на себе провину, яка мені тепер невідома». Хворобливий засміявся, а потім сказав, що він візьме провину на себе, якщо йтиметься про провину. Він дав присягу на мечі й на Корані. А потім наказав, щоб засудженого на смерть роздягли, кинули його на плаху, обтягнуту шкурою молодого бичка, й зірвали з нього маску. Усе було зроблено так, як він наказав, і перелякані очі Якуба змогли нарешті побачити обличчя невідомого — і то було його власне обличчя. Від страху він збожеволів. Я схопив його тремтячу праву руку своєю рукою, яка залишилася твердою, і наказав йому дивитися далі на церемонію смерті. Дзеркало міцно тримало його під своїми чарами: він навіть не спробував відвести від нього погляд або стерти чорнильне коло. Коли меч у картинці видіння опустився на шию винного, він застогнав жалібним голосом, який не пробудив у мені співчуття, і впав на підлогу мертвий.

Нехай славиться Той, Хто не вмирає, і тримає у своїй руці два ключі, один від Безмежного Прощення і другий — від Нескінченно Тяжкої Кари.

(З книги Р. Ф. Бертона «Озерні регіони Екваторіальної Африки»)

Двійник Магомета

Позаяк у свідомості мусульман ідеї Магомета й релігії нерозривно пов’язані, Господь наказав, щоб на небі ними завжди правив дух, який грає роль Магомета. Це не завжди одна й та сама людина. Одного разу на цю посаду було призначено жителя Саксонії, якого за життя захопили в полон алжирці, серед яких він навернувся до ісламу. Та оскільки він був вихований як християнин, то почав розповідати своїм підданим про Ісуса й переконувати їх у тому, що він був сином не Йосипа, а Сином Божим; довелося його замінити. На місце розташування цього Магомета вказує провідна зірка, видима лише для мусульман.

Справжній Магомет, той, який написав Коран, уже невидимий для своїх прихильників. Мені розповідали, що спочатку він правив ними, але потім почав їх пригноблювати, і його заслали на Південь. Одну з мусульманських спільнот демони підбурили визнати Магомета Богом. Щоб утихомирити цей заколот, Магомета забрали з пекла й відправили на заслання. Саме там мені й довелося з ним зустрітися. Він був схожий на тих тілесних духів, які не наділені внутрішніми чуттями, і його обличчя було майже чорне. Він зміг лише промовити: «Я ваш Магомет» — і вмить занурився під воду.

(З книги Емануеля Сведенборґа «Справжня християнська релігія», 1771 р.)

Історія вічності[14]

…Supplementum Livii; Historia infinita temporis atque aetemitatis.

Quevedo. «Perinola», 1632 [15]

…nor promise that they would become in general, by learning criticism, more useful, happier or wiser.

Johnson. «Preface to Shakespeare», 1765 [16]

Передмова

Я не так багато скажу про «історію вічності», есей, що дав назву цим сторінкам. Спочатку я говорю про філософію Платона{59}; у праці, яка намагається дотримуватися хронологічної точності, певно, раціональніше було б починати від гекзаметрів Парменіда{60} («Не було ніколи й не буде, тому що є»). Сам не знаю, як я міг порівняти з «нерухомими музейними експонатами» форми Платона і як я не зрозумів, читаючи Шопенгауера{61} та Еріуґену{62}, що вони живі, могутні й органічні. Рух, розташування різних місць у різні моменти, неможливо собі уявити без часу; те саме можна сказати і про нерухомість, перебування на тому самому місці в різних точках часу. Як я міг не відчути, що вічність, про яку з любов’ю мріяли стільки поетів, — це чудова фантазія, що звільняє нас, хай навіть на одну швидкоплинну миттєвість, від нестерпного гніту послідовності?

Ці сумніви спонукали мене додати ще два есеї, які доповнюють або виправляють мій текст: «Метафора» — 1952 р.; «Циклічний час» — 1943 р.

Майже неймовірний читач або читач, якого взагалі не буде, «Кенінґів» може з метою одержання додаткових відомостей зазирнути до посібника «Середньовічні германські літератури», якого я написав у співавторстві з Марією Естер Васкес. Принагідно я вважаю за потрібне згадати про ще дві монографії, які мають безпосередній стосунок до цієї теми: «Die Kenningar der Skaldert»[17], Leipzig, 1921; «Die Altenglishen Kenningar»[18], Hale, 1938, написані Гертою Маркардт (Herta Marquardt).

«Наближення до Альмотасима» я написав 1935 р.; незадовго перед його написанням я прочитав «The Sacred Fount»[19] (1901), що має до певної міри аналогічний сюжет. Оповідач, у тонко написаній новелі Джеймса, намагається дослідити, чи у В впадають А або С; у «У наближенні до Альмотасима» він передчуває або вгадує через В далеке існування Z, про якого В нічого не знає.

Заслуга чи провина воскресіння цих сторінок, безперечно, вплине не на мою карму, а на карму мого великодушного і наполегливого друга Хосе Едмундо Клементе.

X. Л. Б.

Історія вічності

І

У тому уривку з «Еннеад», де ставиться питання про природу часу й автор намагається дати їй визначення, стверджується, що спочатку треба зрозуміти, що таке вічність, бо — як усім відомо — вона модель і архетип часу. Таке початкове застереження, якщо ми повіримо в його щирість, схоже, усуває будь-яку надію порозумітися з тим, хто це написав. Адже саме час становить для нас проблему, проблему трепетну й нагальну, можливо, найжиттєвішу проблему метафізики; що ж до вічності, то вона для нас гра або зневірена надія. У Платоновому «Тимеї» ми читаємо, що час — рухливий образ вічності, і ця думка анітрохи не спроможна похитнути загальну переконаність у тому, що вічність — образ, утворений із субстанції часу. Саме цей образ, це недоладне слово, навкруг якого точиться стільки суперечок, я й маю намір описати в його історичному контексті.

Поставивши з ніг на голову метод Плотіна{63} (єдиний спосіб ним скористатися), я почну з того, що пригадаю все темне й малозрозуміле, пов’язане з часом, цією метафізичною, природною таємницею, яка передує вічності, адже вічність — дочка людей. Одне з таких темних місць, не найзагадковіше, але від цього не менш таємниче, стосується напрямку часу. Усі вважають, що він плине з минулого в майбутнє, але не менш логічним буде й протилежне припущення, виражене в поетичних рядках Міґеля де Унамуно{64}:

У темряві ночі річка годин плине з вічного завтра…[20]

Обидві гіпотези однаково ймовірні — й однаково недоступні для перевірки. Бредлі{65} заперечує обидві й висуває свою власну концепцію: майбутнє треба виключити, бо воно — штучна конструкція, яку створюють наші надії, а «актуальне» звести до агонії нинішнього моменту, який розпадається і зникає в минулому. Цей відхід у минуле, схоже, збігається з періодами занепаду та наступу банальності, тоді як будь-яка активність спрямовує нас у майбутнє… Бредлі заперечує майбутнє; одна з філософських шкіл Індії заперечує теперішнє, вважаючи його чимось непоясненним. «Апельсин або ось-ось відірветься від гілки, або вже лежить на землі, — стверджують ці дивні вульгаризатори. — Ніхто не бачить, як він падає».

Існують й інші труднощі, пов’язані з часом. Одна з них, можливо, найбільша, — це узгодити індивідуальний час кожної особи із загальним математичним часом, і саме вона стала предметом загального обговорення під час недавнього захоплення теорією відносності, й усі це пам’ятають — або пам’ятають, що пам’ятали зовсім недавно. (Я формулюю цю проблему так, дещо її видозмінюючи: якщо час — це процес, який відбувається в мозку, то як він може відбуватись однаково в мізках тисяч людей або навіть у мізках двох різних людей?) Ще одна проблема описана елеатами{66} — вона виникає внаслідок заперечення ними руху. Її можна викласти в таких словах: неможливо, щоб за вісімсот років проминув термін у чотирнадцять хвилин, бо необхідно, щоб раніше проминули сім хвилин, а перед сімома хвилинами — три хвилини з половиною, а перед трьома хвилинами з половиною — одна хвилина і три четвертих і так до нескінченності, а тому чотирнадцять хвилин ніколи не проминуть. Расел{67} відкидає цей аргумент, стверджуючи, що нескінченні числа цілком реальні та що в них немає нічого незвичайного, що вони даються відразу, за визначенням, а не як границя нескінченного процесу числення. Ці неймовірно великі числа Расела добре відповідають нашому уявленню про вічність, яку також не можна визначити через перелік її частин.

Жодна з тих вічностей, що їх уявляли собі люди, — вічність номіналізму{68}, вічність Іринея{69}, вічність Платона — не мислиться як механічна сума минулого, теперішнього та майбутнього. Вона набагато простіша й набагато чудесніша: це — одночасність усіх цих часів. Повсякденна мова і той дивовижний словник, dont chaqué édltion fait regretter la précédente[21], схоже, не приділяють цьому уваги, проте саме так думають метафізики. «Об’єкти в душі розташовуються послідовно, спочатку Сократ{70}, а потім кінь, — читаю я в п’ятій книзі «Еннеад», — якась річ там завжди виокремлюється та осмислюється, а тисячі речей губляться; але Божественний Розум охоплює разом усе суще. Минуле перебуває у своєму теперішньому, так само як і майбутнє. Ніщо не минає в цьому світі, де все триває в щасливому стані свого існування».

Я переходжу до розгляду тієї вічності, з якої виникли всі наступні. Насправді Платон не був першим, хто її відкрив, — в одній зі своїх книг він говорить про «стародавніх і священних філософів», які були його попередниками, — але він блискуче доповнив і підсумував усе зроблене до нього. Дойсен порівнює погляд Платона зі світлом призахідного сонця — світлом сліпучим і завершальним. Усі давньогрецькі концепції вічності увійшли у твори Платона й були ним або відкинуті, або творчо переосмислені в дусі трагедії. Тому я віддаю Платонові першість перед Іринеєм з його другою вічністю, над якою панують три різні, але об’єднані в одне Божество постаті.

Ось як говорить Плотін із притаманним йому запалом: «Кожна річ на збагненному небі є небом, і земля там також є небом, як і тварини, рослини, люди та море. І споглядають вони звідти світ, який іще не народився. Кожне бачить себе в іншому. У тому царстві немає такої речі, яка була б непрозорою. Немає там нічого непроникного, каламутного, і світло зустрічається зі світлом. Усі перебувають повсюди, й усе є всім. Кожна річ — це всі речі. Сонце — це всі зорі, а кожна зірка — це всі зірки та сонце. Тут ніхто не має відчуття, що він ходить по чужій землі». Але цей досконало організований світ, цей апофеоз уподібнення та взаємодії — ще не вічність. Це сусіднє з нею небо, ще не очищене від чисел і простору. До споглядання вічності цього світу універсальних форм закликає такий уривок із п’ятої книги: «Нехай люди, які в зачаруванні дивляться на цей світ — на його всеоб’ємність, красу, на впорядкованість його безперервного руху, на видимих і невидимих богів, які в ньому живуть, на демонів, дерева і тварин, — піднесуть свої думки до Реальності, бо все це — лише її віддзеркалення. І тоді вони побачать збагненні форми, не позичені у вічності, а справді вічні, й побачать її капітана — чистий Розум, і недосяжну Мудрість, і справжній вік Хроноса{71}, чиє ім’я — Повнота. Усе, що безсмертне, перебуває в ньому — кожен розум, кожен бог і кожна душа. Він повсюди — куди йому йти? Він щасливий — навіщо йому переміни та випробування? Він усе мав від самого початку і все потім здобув. Усе належить йому в єдиній вічності, тій вічності, яку наслідує час, обертаючись навколо душі, час, який завжди прагне розлучитися з минулим, завжди поривається в майбутнє».

Неодноразове застосування множини в попередніх абзацах може збити нас з пантелику. Ідеальний світ, до якого запрошує нас Плотін, не так тяжіє до мінливості, як до наповненості; у ньому все ретельно підібрано, він не терпить ані повторювань, ані надмірностей. Це застиглий у нерухомості й жахливий музей платонівських архетипів. Я не знаю, чи його бачили якісь смертні очі (я не говорю про візіонерські фантазії чи кошмарні видіння) і чи той стародавній грек, який його вигадав, бодай один раз його собі уявив, проте у своїй уяві я таки бачу в ньому щось від музею — музею застиглого, страхітливого, де все ретельно розкласифіковане й занумероване. Тут ідеться про суто особисту уяву, яку читач може й знехтувати; але немає ніяких підстав нехтувати бодай загальні відомості про платонівські архетипи або первісні причини, або ідеї, які населяють і утворюють вічність.

Тут не місце для того, щоб детально обговорювати систему Платона, але кілька вступних зауважень зробити можна. Для нас остаточна й тверда реальність речей — це матерія, електрони, що обертаються навколо атомних ядер, наче супутники навколо небесних світил; для тих же, хто мислить по-платонічному, реальність — це вид, форма. У третій книзі «Еннеад» читаємо, що матерія — нереальна; це чиста й порожня пасивність, яка набуває універсальні форми, як набуває їх дзеркало. Вони збурюють і наповнюють матерію, проте не змінюють її. Її наповненість — це якраз наповненість дзеркала, яке вдає, ніби воно повне, будучи порожнім; це привид, який не зникає, бо він навіть не наділений спроможністю припинити своє існування. Головне й фундаментальне — у формах. Про них, набагато пізніше повторюючи Плотіна, так сказав Педро Малон де Чайде{72}: «Щоб збагнути дії Бога, уявімо собі, що ми маємо восьмикутну печать, на одній з граней якої викарбувано лева; на другій — коня; на третій — орла, і так само на кожній з інших сторін викарбувано своє зображення; і ось на одному шматку воску ми витискаємо лева; на другому — орла; на третьому — коня; безперечно, все, що є на воску, є й на золоті, й ви можете витиснути на ньому лише ті зображення, які там викарбувані. Але між цими зображеннями на різних матеріалах існує істотна різниця, бо віск залишається воском, і ціна йому невелика; але золото — це золото, і коштує воно дорого. Так і у світі створінь ці досконалості є скінченними і малоцінними; у Бога ці досконалості із золота, вони — сам Бог». Звідси можна зробити висновок, що матерія — ніщо.

Хай би навіть цей критерій здавався нам поганим і малозрозумілим, а проте ми застосовуємо його щодня. Розділ із Шопенгауера — це не папір із ляйпцізької друкарні, не відбитки літер на ньому, не витончені округлості готичного шрифту, не вервечки звуків, ним зображуваних, і навіть не та думка, яку ми складаємо про нього; Міріам Гопкінс{73} створена з Міріам Гопкінс, а не з тих азотистих або мінеральних сполук, гідратів вуглецю, алкалоїдів та нейтральних жирів, з яких складається недовговічна субстанція того легкого сріблястого привида, якого ми бачимо на екранах голлівудських фільмів. Ці міркування, побудовані на очевидних прикладах та цілком доступних софізмах, допоможуть нам примиритися з тезою Платона. Ми сформулюємо її так: індивіди та речі існують тією мірою, якою вони невідокремні від того виду, який їх формує і який є їхньою перманентною реальністю. Ось один з вельми переконливих прикладів: пташка. Звичка жити у зграї, невеличкі розміри, незмінність зовнішніх ознак, одвічний зв’язок зі світанками та сутінками, той факт, що ми частіше слухаємо їхнє щебетання, аніж дивимося на них, — усе це спонукає нас визнати пріоритет виду і майже цілковиту незначущість індивіда[22]. Кітс{74} навряд чи помиляється, коли думає, що соловейко, чиїм співом він зачарований, це той самий соловей, якого чула Рут, коли йшла через засіяне пшеницею поле біля юдейського Віфлеєма. Стівенсон підносить на п’єдестал єдину пташку — «солов’я, який поглинає час». Шопенгауер, палкий і проникливий Шопенгауер, теж прилучається до цієї дискусії: він говорить про чисту тілесну актуальність, у якій живуть тварини, про те, що вони не знають ані смерті, ані спогадів. Після цього він додає, не без усмішки: «Коли я скажу вам, що мурий кіт, який грається тепер на подвір’ї, — це той самий кіт, який вистрибував і пустував п’ятсот років тому, ви можете думати про мене все що завгодно, але ще більшою дурістю було б думати, що це якийсь інший кіт». І далі: «Доля та життя левів вимагають левиності, що постає в часі як такий собі безсмертний лев, що підтримує своє існування через безперервну повторюваність індивідів, чиє народження та смерть — не що інше, як биття пульсу цього невмирущого лева». А трохи раніше: «Нескінченна тривалість передувала моєму народженню — ким був тоді я? З погляду метафізики я міг би відповісти на це запитання так: “Я завжди був я; тобто всі, хто протягом цього часу казав «я», були мною і більш ніким”».

Я припускаю, що моєму читачеві сподобається вічна Левиність, і його опанує відчуття врочистої полегкості, коли він споглядатиме цього унікального Лева, який розмножується дзеркалами часу. Від концепту Людськості такого я не чекаю; я знаю, що наше «я» його відкидає, воліючи хоробро поширювати його лише на «я» інших людей. Прикро, що Платон пропонує нам іще менш зрозумілі універсальні форми. Наприклад, Столість або Стіл, який Сприймається Розумом і прилаштувався десь на небі, такий собі чотириногий архетип, що переслідує уяву й прирікає марити уві сні всіх найкращих столярів світу. (Я не можу цілком заперечувати його існування; без ідеального столу ми ніколи б не добулися до столів конкретних). А ось, наприклад, Трикутність: знаменита геометрична фігура, що має три сторони й не любить обмежувати себе рівносторонністю, неправильністю або рівнобедреністю. (Проти цього концепту я теж нічого не маю: азбучні істини геометрії слід шанувати.) Але якщо ми перейдемо до таких загальних понять, вигаданих для зручності мислення, як Необхідність, Раціональний Розум, Відстрочка, Відношення, Міркування, Розмір, Порядок, Повільність, Розташування, Проголошення, Безлад, то тут я просто не знаю, що сказати, гадаю, жодна людина неспроможна їх бодай собі уявити, якщо їй не допоможуть у цьому смерть, лихоманка чи божевілля. Але я зовсім забув про ще один архетип, який охоплює їх усі й усі надихає: про вічність, порубаною на шматки копією якої є час.

Не знаю, чи моєму читачеві потрібні аргументи для того, щоб уселити йому недовіру до платонівської доктрини. Я міг би навести їх багато: по-перше, несумісність родових і абстрактних понять, які без ніяких проблем співіснують у світі архетипів; по-друге, дивує, чому автор цієї концепції нічого не говорить про особливості того процесу, завдяки якому речі прилучаються до універсальних форм; потім, виникає підозра, що ці ж таки асептичні архетипи безпорадні перед хворобами змішування та розмаїття. Вони не перебувають десь поза межами можливостей нашого аналізу. Виготовлені за образом і подобою створінь, вони повторюють ті ж таки аномалії, для усунення яких їх було створено. Як, наприклад, Левиність може обійтися без Рудості, Гривастості та Пазуристості? На це запитання немає відповіді й не може бути: не слід шукати в терміні левиність щось особливе, чого немає в цьому ж таки слові без його суфікса[23].

Крайній приклад такої ситуації, коли людина закохується на слух, є улюбленим сюжетом перської та арабської літератур. Почути розповідь про царицю, про її волосся, чорне, як ночі розлук та втеч, про обличчя, біле, як сонячний день, про груди, наче вирізьблені зі слонової кості, які затьмарюють світло місяця, про її ходу, яка посоромлює антилоп і доводить до розпачу гнучкі лози, про важкі стегна, що тягнуть її донизу, про ступні, вузькі, мов наконечник списа, і закохатися в неї до непритомності й смерті — одна з традиційних тем «Тисячі й однієї ночі». Див., наприклад, розповідь про Бадрасима, сина Шаримана, або про Ібрагіма та Джамілю.

Я повертаюся до вічності Плотіна. У п’ятій книзі «Еннеад» дається дуже загальний перелік її складових. Тут і Справедливість, і Числа (до якого?), і Чесноти, і Дії, і Рух, але немає помилок і образ, бо це захворювання матерії, до якої опускається Форма. Є тут і Музика, але не у вигляді мелодії, а у вигляді Гармонії та Ритму. Патологія та агрономія не мають архетипів, бо цим наукам вони не потрібні. Не згадується тут також домашнє господарство, стратегія, риторика й мистецтво управління — щоправда, в часі вони почасти походять від Краси й Числа. Немає індивідів, немає ніяких первісних форм ані для Сократа, ані навіть для Чоловіка-Велетня чи Імператора; є лише загальне поняття Людина. Натомість ми тут знаходимо всі можливі геометричні фігури. З кольорів є лише головні: ні Попелястого кольору, ні Пурпурового, ні Зеленого в цій вічності немає. Найдавнішими архетипами, якщо розглядати їх у порядку зростання, є такі: Відмінність, Однаковість, Рух, Спокій і Буття.

Ми розглянули вічність, яка бідніша, ніж світ. Тепер залишається подивитись, як освоїла її наша церква, перетворивши її на джерело багатства, незрівнянно більшого, аніж те, яке можуть принести роки.

II

Найліпший документ вічності першого зразка — п’ята книга «Еннеад», вічності другого зразка або вічності християнської — одинадцята книга «Сповіді» Блаженного Августина{75}. Перша вічність не мислиться поза світом Платонових ідей; друга — без християнської містерії Трійці та без дискусій навколо проблем напередпризначення й відплати. Цю тему не змогли б вичерпати і п’ятсот сторінок ін-фоліо, тож думаю, що дві чи три сторінки ін-октаво не здадуться читачеві надмірною тратою часу.

Можна стверджувати, не надто ризикуючи помилитися, що «наша» вічність була проголошена через кілька років після того, як хронічне захворювання кишківника звело в могилу Марка Аврелія{76}, і що місцем, де сталася ця запаморочлива подія, виявився видолинок Фурв’єр, який раніше називався Forum Vetus[24], а тепер знаменитий своїми фунікулером та базилікою. Навіть незалежно від авторитету чоловіка, який її запровадив, — єпископа Іринея — ця накинута церкві в примусовому порядку вічність була чимось більшим, аніж новим парадним одіянням, у яке вбралася церква, або новою окрасою її доктрини — вона стала ознакою рішучості християнської церкви та її головною зброєю. Слово породжується Отцем, Святий Дух утворюється Отцем і Словом, тому гностики{77} висновували з цих двох незаперечних фактів, що Отець був раніше від Слова, а вони обидва передували Святому Духові. Такий висновок роз’єднував Трійцю. Іриней пояснив, що обидві події — народження Сина Отцем і випромінення Святого Духа ними обома — відбулися не в часі, й тому вони включають у себе минуле, теперішнє і майбутнє. Цей погляд став панівним, а тепер він — догма. Так була проголошена вічність, яка раніше ховалася десь у затінку мало кому відомого платонівського тексту. Нерозривна єдність і відмінність між трьома іпостасями Господа сьогодні не уявляються якоюсь великою проблемою, і ця безпроблемність, схоже, передбачає відповідь; проте не випадає сумніватись у значущості цього висновку, а надто в тому плані, в якому він живить надію. «Aeternitas est merum hodie, et immediata et lucida fruitio rerum infinitarum»[25]. Немає підстав також сумніватись і в емоційній та полемічній важливості Трійці.

Нині католики світського спрямування розглядають Трійцю як щось само собою зрозуміле, проблему занудну й нецікаву, з огляду на свою абсолютну очевидність. Натомість у ліберальних колах церкви до цього постулату ставляться як до застарілої догми, яка сковує творчий розвиток християнської думки і від якої теологи, налаштовані найбільш прогресивно, вже готові відмовитися. Звичайно ж, проблема Трійці виходить далеко за межі таких уявлень. Свого часу створена так несподівано концепція батька, сина та привида, що об’єднані в один організм, може здатися інтелектуальним збоченням, спотворенням, яке можна уявити собі хіба що в жаскому сні. Якщо пекло — це картина суто фізичного насильства, то три персони, сплетені в одну істоту, — це якийсь інтелектуальний жах, здушена й оманлива нескінченність, ніби зловлена за допомогою двох дзеркал, поставлених одне проти одного. Данте{78} зобразив її у вигляді прозорих різнокольорових кругів, накладених один на один; у Донна — це переплетені змії, переплетені тісно й навічно. «Toto comscat trinitas misterio», — писав святий Паулін{79} («Незбагненною таємницею сяє Трійця»).

Якщо розглядати її окремо від концепту спокути, то ідея бачити трьох осіб в одній може здатися досить надуманою вигадкою. Якщо ж подивитися на неї як на необхідність віри, то її фундаментальна таємниця анітрохи не проясниться, але стануть очевиднішими її мета та її застосування. Неважко переконатися в тому, що коли ми відмовимося від Триєдиності — чи принаймні від Двоєдиності, — то Ісус перестане бути квінтесенцією нашої віри, вічною і незмінною, а перетвориться на такого собі випадкового посланця від Господа, якого могло й не бути. Якщо Син — не Отець, то виходить, що спокутування своїх гріхів ми дістали не від Бога; якщо він не вічний, то не буде вічною і його жертва самопринизитися до стану людини й померти на хресті. «Лише нескінченна досконалість може спасти пропащу душу на нескінченність віків», — пише Джеремія Тейлор{80}. Так виправдовується догма, хоч концепція народження Сина Отцем, а Святого Духа ними обома однаково передбачає якусь послідовність, не кажучи вже про ту свою вразливість, яка властива всім метафорам. Теологія, що заповзялася бачити між ними відмінність, стверджує, що ніякої плутанини тут немає: адже в одному випадку йдеться про народження Сина, а в другому — Святого Духа. Народження Сина — вічне, еманація Святого Духа — вічна, до такого зарозумілого рішення прийшов Іриней, вигадавши подію, яка відбувається поза часом, таке собі калічне zeitloses Zeitwort (позачасове дієслово), яке ми можемо відкинути, можемо з пошаною прийняти, але не можемо обговорювати. У такий спосіб Іриней запропонував урятувати страховище, і це йому вдалося. Ми знаємо, що він терпіти не міг філософів, і, мабуть, воювати проти них їхньою ж таки зброєю приносило йому войовничу й солодку втіху.

Для християнина перша секунда часу збігається з першою секундою Творіння — внаслідок чого перед нами постає жахливе видовище (недавно відтворене Валері) бездіяльного Бога, який змотує порожні століття у клубок «минулої» вічності. А Емануелеві Сведенборґу{81} («Vera christiana religio»[26], 1771) привиділася на межі духовного світу примарна постать, яка пожирає всіх тих, котрі докладають безглуздих і марних зусиль, прагнучи довідатися, що робив Господь до сотворіння світу.

Християнська вічність, яку винайшов Іриней, від самого початку відрізнялася від вічності александрійської. Будучи окремим світом, вона разом з тим пристосувалася бути одним з атрибутів божественного розуму. Виставленим для народного поклоніння архетипам загрожувала доля перетворитися на божества або на ангелів; саме тому їхня реальність ніколи не заперечувалася — вона вважалася навіть більшою, ніж реальність простих створінь — попри те, що як вічні ідеї вони були включені в Животворне Слово. До цих же таки ідей прийшов і Альберт Великий{82}, який називав їх universalia ante res[27]: він вважає їх вічними й такими, що передували речам Творіння, але тільки як їхні натхнення або форми. Він приділяє велику увагу тому, щоб відокремити їх від universalia in rebus[28], що є тими самими божественними концепціями, але вже по-різному конкретизованими в часі, а передусім — від universalia post res[29], тобто концепцій, які сформовані індуктивним мисленням. Часові універсалії{83} відрізняються від універсалій божественних лише тим, що їм бракує творчої сили, але більше нічим; причому схоластам навіть на думку не спадає, що категорії божественні можуть не збігатися з категоріями латини… Але, схоже, я надто забігаю вперед.

У підручниках теології ми не знайдемо спеціальних розділів, присвячених вічності. Богослови обмежуються твердженням, що це інтуїтивне й повне переживання всіх фрагментів часу в нинішній момент, і в намаганні обґрунтувати свої вигадки нишпорять у гебрейському Святому Письмі, причому виникає враження, що Святий Дух так і не зміг ясно висловити те, про що так чітко і з такою переконливістю говорить коментатор. У цьому контексті вони часто посилаються на цитату, позначену чи то погордливою зневагою, чи то прагненням наголосити на важливості довголіття: «Один день перед Господом, як тисяча років, а тисяча років — як один день», або на великі слова, які почув Мойсей і які є ім’ям Бога: «Я Той, Хто є», або на ті, які почув святий Іоанн Богослов{84} на Патмосі до і після видіння кришталевого моря, багрового звіра і птахів, які пожирають трупи воєначальників: «Я Альфа й Омега, початок і кінець»[30]. Вони нерідко посилаються також на визначення Боеція{85} (яке той сформулював у в’язниці, перед тим як померти від руки ката): «Aeternitas est interminabilis vitae tota et perfecta posessio»[31], яке мені більше подобається в майже чуттєвій інтерпретації Ганса Лассена Мартенсена{86}: «Aeternitas est merum hodie, est immediata et lucida fruido rerum infinitarum»[32]. Натомість вони, схоже, цілком нехтують темну клятву Ангела, який стояв на морі й на землі (Об’явлення, 10, 6): «Та й поклявся Тим, Хто живе по вічні віки, Тим, Хто створив небо й те, що на ньому, і землю й те, що на ній, і море та те, що в ньому, що вже часу не буде». Хоч, правду кажучи, в останньому вірші йдеться не так про час, як про затримку.

В результаті вічність залишилася атрибутом нескінченного розуму Бога, і добре відомо, що цілі покоління теологів трудилися над створенням цього Божественного розуму за своїм образом і подобою. Найбільшим стимулом для цієї діяльності була дискусія про напередпризначення ab aeterno[33]. Через чотириста років після смерті на хресті Ісуса англійський чернець Пелагій{87} висловив крамольну думку про те, що діти, які помирають неохрещеними, можуть досягти блаженства[34]. Августин, єпископ Гіппона, відкинув її з обуренням, яким досі захоплюються його видавці. Він указав на єретичну суть цієї доктрини, якої ніколи не зможуть прийняти праведники та святі мученики, відзначив, що вона заперечує постулат, згідно з яким в особі Адама всі люди вже згрішили й загинули, наголосив на тому, що вона схиляє нас до ганебного забуття тієї очевидної істини, що Адамів гріх передається від батька до сина, неприпустимо нехтує кривавий піт, нелюдські муки та розпачливий крик Того, Хто помер за нас на хресті, відкидає таємну благодать Святого Духа, обмежує ту свободу, якою ми тішимося з волі Господа. А коли нахабний британець послався на принципи справедливості, Блаженний Августин — з притаманною йому гнівною переконливістю — зазначив, що по справедливості всі люди заслуговують підсмажуватися в пеклі, але якщо Бог вирішує спасти декого, то такою є його незбагненна воля або, як скаже значно пізніше Кальвін{88}, не без певного цинізму: «Бо так Йому заманулося» (quia voluit). Це ті, хто напередпризначений спастися. Лицемірство, а може, сором’язливість теологів спонукали їх застосовувати термін «напередпризначення» лише до тих, котрі напередпризначені потрапити в рай. Напередпризначених потрапити до пекла бути не може. Це правда, що ті, котрі не одержали благодаті, терпітимуть вічні муки в геєнні вогняній, але ж Господь їх не посилає туди Своїм спеціальним рішенням, Він просто про них не згадує… Ці витончені ходи богословської фантазії оновили й збагатили концепцію вічності.

Але ж численні покоління поган населяли землю, просто не маючи можливості відкинути чи прийняти слово Бога; і було б таким самим зухвальством уявити собі, що вони могли заслужити спасіння, не маючи цього засобу, як і заперечувати, що деякі з їхніх мужів, наділених славними чеснотами, не були допущені в рай. (Відомий богослов Цвінґлі{89} 1523 року висловив надію, що зустрінеться на небесах з Геркулесом, Тесеєм, Сократом, Аристидом{90}, Аристотелем{91} і Сенекою.) Цю суперечність пощастило усунути завдяки розширеному тлумаченню дев’ятого атрибута Бога (тобто Його всезнання). Було проголошено, що всезнання — це знання всього сущого: тобто не лише реального сущого, а й можливого. Богослови заходилися нишпорити у Святому Письмі, шукаючи цитату, що підтвердила б можливість такого нескінченно широкого тлумачення, і знайшли цілих дві: одну з Першої Книги Царів, де Господь каже Давидові, що жителі Кенля зрадять його, якщо він не покине місто, і він його покидає; другу з Євангелії від Матвія, де проклинаються два міста: «Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Віфсаїдо! Бо якби в Тирі й Сидоні були явлені чудеса, які були явлені у вас, то вже давно б вони покаялися в лахмітті та в попелі». Посилаючись на цей двічі повторений заклик, можна було умовні форми дієслова включити у вічність: Геркулес живе на небі разом з Ульріхом Цвінґлі, бо Господь знає, що він ретельно виконував би всі релігійні церемонії, а Лернейська гідра вкинута в темряву підземного царства, бо вона ніколи не захотіла б охреститися. Ми сприймаємо події реальні й уявляємо собі події можливі (а також майбутні); але Господь не знає цих відмінностей, бо вони властиві для незнання й часу. Його вічність одним актом (uno intelligendi actu) охоплює не лише всі миттєвості цього наповненого всім сущим світу, а й усе те, що могло б статися, навіть якби сталося щось найпримарніше та найнеймовірніше і неможливе теж. Ця комбінаторна й максимально деталізована вічність є значно багатшою, ніж усесвіт.

На відміну від платонівських вічностей, які найбільше ризикують виявитися банальними, цій вічності загрожує небезпека уподібнитися до останніх сторінок «Улісса» або до передостаннього розділу книжки, цього нескінченного списку запитань. Августин, з його величною делікатністю, знаходить вихід із цього плутаного лабіринту. Його вчення, хай навіть лише на словах, нікого не прирікає на прокляття, адже Господь зосереджує всю свою увагу на обраних і просто не помічає приречених. Він знає про все, але воліє цікавитися лише тими, хто живе достойним і праведним життям. Іоанн Скот Еріуґена, придворний учитель Карла Лисого{92}, надає цій ідеї справді блискучої форми. Він стверджує, що Бог не ухвалює рішень, що він просто не сприймає ані гріх, ані форми зла. Він окреслює сферу, в якій існують платонівські архетипи, і проповідує обожествлення, остаточне повернення створінь (включаючи час і диявола) до первісної єдності в Богові. «Divina bonitas consummabit malitiam, aeterna vita absorbebit mortem, beatitudo miseriam»[35]. Цю еклектичну вічність (яка, на відміну від платонівських вічностей, включає в себе індивідуальні долі, й, на відміну від вічності ортодоксальної, не визнає ніякої недосконалості чи занепаду) осудили на церковних соборах у Валенсії та в Ланґрі. Трактат «De divisione naturae, libri V»[36], у якому було викладене це визнане єретичним учення, привселюдно спалили. Цей радикальний захід пробудив інтерес у бібліофілів і сприяв тому, що книжка Еріуґени дожила до наших днів.

Всесвіту потрібна вічність. Богослови добре знають, що якби Господь бодай на мить відвернув увагу від моєї правої руки, яка пише ці рядки, вона перетворилася б на ніщо, ніби пожерта чорним вогнем. Тому вони й стверджують, що існування нашого світу — це безперервне творіння і що слова «існувати» й «творити», такі суперечні тут, на небі означають одне й те саме.

III

Ось така вона, загальна історія вічності, викладена у своєму хронологічному порядку. А точніше кажучи, вічностей, адже людство, у своєму бажанні проникнути в таємницю вічності, бачило її у своїх мареннях у двох дуже різних і майже протилежних варіантах: варіанті реалістів, з їхньою дивною і палкою любов’ю до непохитних архетипів створінь; і варіанті номіналістів, які заперечують існування архетипів і прагнуть помістити в одну мить усе розмаїття всесвіту. Один варіант ґрунтується на реалізмі, вченні, такому далекому від нашого буття, що я не вірю в жодну з його інтерпретацій, зокрема й у свою власну, другий — на його протилежності, номіналізмі, який стверджує реальність індивідів і умовність родових понять. І тепер ми, на зразок того розгубленого й сторопілого комедійного персонажа, який несподівано помічає, що розмовляє прозою, всі сповідуємо номіналізм sans le savoir[37]: це ніби загальна передумова нашого мислення, набута аксіома. А аксіому не обговорюють, і тому сперечатися тут немає про що.

Ось така вона, викладена у своєму хронологічному порядку історія вічності, предмет тривалих дискусій і суперечок. Люди, далекі від нас у часі, бородаті чоловіки в єпископських митрах проголошували її з амвонів, аби посоромити єретиків і переконати своїх вірних у тому, що можуть існувати три особи в одній, але насправді вони сподівались, у глибині своїх душ, що в такий спосіб їм пощастить зупинити невпинний потік годин. «Жити — це втрачати час: ми нічого не можемо ані зберегти, ані втримати, крім як у формі вічності», — писав, перебуваючи під впливом Емерсона{93}, іспанець Хорхе Сантаяна{94}. У цьому зв’язку варто процитувати зневірені слова Лукреція{95} про марноту плотського злиття: «Як ото спраглий уві сні хоче напитися, ловить губами краплі води, але спрагу свою втамувати не може й гине від неї, марно хапаючи ротом воду з примарної річки, — так і Венера дарує нам лиш маячню кохання, коли ми споглядаємо тіло й у марних пошуках екстазу тягнемося до нього тремтячими руками. І навіть тоді, коли в тілах уже нуртує близьке блаженство й Венера бризкає своїм сім’ям у лоно жіноче й закохані зливаються воєдино тілами й устами, марними будуть розпачливі їхні зусилля, бо не зможуть вони ані розчинитись одне в одному, ані стати одним буттям». Архетипи й вічність — саме ці два слова — обіцяють нам набагато більше. Не випадає сумніватися в тому, що будь-яка послідовність подій нічого нам не дає, крім розпачу, й по-справжньому висока душа прагне водночас володіти всіма хвилинами часу і всім розмаїттям простору.

Відомо, що особа зберігає свою тотожність лише завдяки пам’яті і втрата цієї спроможності перетворює людину на ідіота. Те саме можна сказати й про всесвіт. Без вічності, без цього делікатного й потаємного дзеркала, в якому відбивається все те, що проходить крізь душі, загальна історія — втрачений час, а з нею втрачена й наша особиста історія, без якої ми перетворюємося на якихось дивних і безглуздих привидів. Щоб зберегти її, не досить грамофонних платівок і проникливого ока кінокамери, що дають нам лише образи інших образів, ідолів інших ідолів. Вічність — це набагато корисніший винахід. Це правда, що її неможливо собі уявити, але й просту послідовність у часі неможливо собі уявити теж. Заперечувати вічність, припускати безповоротне зникнення років, наповнених містами, річками та людською радістю, так само невиправдано, як і вірити в те, що все це можна втримати в пам’яті.

Звідки виникла вічність? Святий Августин обходить мовчанкою цю проблему, але відзначає один факт, який начебто підказує нам можливість її розв’язання: елементи минулого і майбутнього присутні в будь-якому теперішньому часі. Він наводить і конкретний приклад: спроможність читати вірші напам’ять: «Перш ніж я почну читати вірш, він уже перебуває в мені й чекає своєї черги; як тільки я закінчу його читати, він переходить у мою пам’ять. У той час, коли я його читаю, він ніби розтягується — те, що я вже проказав, переходить у пам’ять, і чекає своєї черги те, що я маю ще проказати. Те, що відбувається з усім віршем, відбувається також з кожним його рядком і кожним словом. Те саме я скажу й про події, що тривають набагато довше, ніж читання вірша, і про долю окремої людини, яка складається з цілої послідовності подій, і про долю людства, що становить послідовність індивідуальних доль». Це підтвердження тісної взаємодії різних фрагментів часу в єдиному часі, безперечно, передбачає послідовність, що не узгоджується з моделлю незалежної від тривалості часу вічності.

Я гадаю, ностальгія сприяла утворенню цієї моделі. Так, іноді людина, відганяючи від себе смуток і тугу, з розчуленою ніжністю пригадуючи щасливі можливості, що так і не здійснилися в її житті, дивиться на них sub specie aeternetatis[38], абсолютно забуваючи про те, що здійснення бодай однієї з них виключило б або надовго відклало здійснення інших. Спогади, позначені пристрастю, прагнуть вирватися за межі часу, пережиті колись щасливі хвилини зливаються в єдиному образі. Червоні заграви призахідного сонця, якими я милуюся щодня і які щодня бувають різних відтінків, у моїх спогадах зливаються в одну-єдину заграву. Те саме відбувається і з нашими надіями: найнесумісніші сподівання можуть безперешкодно співіснувати. Інакше кажучи, бажання мислить категоріями вічності. (Схоже, саме відчуття вічності — immediata et lucida fruido rerum infmitarum[39] — наповнює нас тією особливою радістю, яку ми переживаємо, споглядаючи нескінченний ряд чисел.)

IV

Мені залишається тільки викласти читачеві свою власну теорію вічності. Це досить убога вічність, бо в ній немає ні Бога, ні якогось іншого володаря, ні архетипів. Я описав її у своїй книжці «Мова аргентинців», що була опублікована 1928 року. Я переповім тут те, що було написано там, той фрагмент тексту мав підзаголовок «Відчуття смерті».

«Я хочу розповісти тут про один випадок, який стався зі мною кілька днів тому. То була подія надто дрібна, швидкоплинна й емоційна, щоб назвати її пригодою; надто ірраціональна й сентиментальна, щоб віднести її до категорій думки. Ідеться про одну сцену та пов’язані з нею слова; ті слова я вже промовив раніше, але ще повністю не пережив їх і не відчув. Отже, переходжу до опису тієї сцени та до обставин місця й часу, за яких вона відбулася.

Мені пригадується все це так. Напередодні ввечері я був у Барракасі: то була місцевість мало мені знайома, і її віддаленість од тих місць, де мені довелося жити згодом, надала особливого забарвлення всьому тому, що там сталось. Я не планував ніяких справ на той вечір, а що він був тихий і лагідний, то вирішив, повечерявши, присвятити його прогулянці та спогадам. Я не хотів обирати якийсь певний напрямок для цієї прогулянки; хотів залишити для себе найширший вибір можливостей, аби наперед не стомлювати свою уяву якоюсь однією з них. Одно слово, я вирішив, як то кажуть, піти, куди очі дивляться. Усвідомлено я вирішив лише обминати проспекти та широкі вулиці, а в усьому іншому поклався на невідому й непередбачувану волю випадку. Проте якась дивна сила тяжіння вабила мене до тих кварталів, назви яких мені хотілося б назавжди зберегти в пам’яті й на згадку про які в мене швидше калатає серце. Я ніколи не спізнавав такого відчуття, згадуючи свій власний квартал, той, де минуло моє дитинство, але завжди відчував щось подібне до цього, думаючи про його таємничі околиці, тобто про ті місця, про які я багато чув і яких ніколи не бачив, місця водночас близькі й окутані таємницею міфу. Протилежністю всім відомого, його зворотним боком є для мене ці бічні вулиці, такі самі нам невідомі, як невідомий нам підвал власного будинку або наш власний невидимий скелет. Ноги принесли мене на якесь перехрестя. Я вдихав ніч, утішаючись спокоєм і давши волю думкам. Видовище, яке відкрилося моїм очам, було банальним, а для мого втомленого зору здавалося ще банальнішим. Сама примітивність мною побаченого робила його якимсь нереальним. Вулиця з низенькими будинками, на перший погляд, здавалася вбогою, але за відчуттям убогості з’явилося дивне відчуття щастя. Вулиця була не тільки вбогою, а й дуже гарною. З жодного будинку не долинало ні звуку. На розі бовванів темний силует смоковниці. Дашки над ґанками — вищі за довгу лінію стін — здавалися зробленими з нескінченної субстанції ночі. Пішохідна стежка обривалася над вулицею, невимощена вулиця була з первісної глини, глини, яка належала Америці, ще не завойованій конкістадорами. Провулок у глибині, що мав вигляд сільської вулиці з напівобваленими будинками, тягся кудись у напрямку Мальдонадо. Над землею, оповитою темрявою і хаосом, рожевий глиняний мур, здавалося, не всмоктував світло місяця, а випромінював власне сяйво. Чи можна знайти кращий символ для ніжності, аніж це рожеве світло?

Я дивився на цю невибагливу картину й не міг одірвати від неї очей. Потім подумав, повторивши цю думку вголос: «Усе тут так само, як і тридцять років тому…» Я прикинув, що означає такий проміжок часу: для одних країн це зовсім небагато, але дуже давно в цьому регіоні світу, який швидко й динамічно змінюється. Здається, десь защебетала пташка, і я відчув до неї любов, крихітну, як і сама пташка. Але більш імовірно, що в тій запаморочливій тиші було чутно лише сюрчання цикад, яке теж лунало ніби поза часом. Думка «Я перебуваю в тисяча вісімсот якомусь році», що миттєво промайнула в моїй голові, перестала бути вервечкою випадкових слів і перетворилася на очевидну дійсність. Я відчув себе мертвим, таким собі спостерігачем, що дивиться на цей світ з якоїсь абстрактної далечини, й мене опанував моторошний страх перед знанням, яке наблизило мене до незбагненних істин метафізики. Я не думаю, що мені пощастило дістатися уявних витоків часу, але мене опанувало відчуття, що я починаю розуміти невловне й нереальне значення слова «вічність». Лише згодом мені вдалося передати це відчуття словами.

І ось що я можу про нього сказати. Ця чиста репрезентація однорідних фактів — тихої ночі, осяяного місячним світлом муру, суто провінційного запаху козолисту, первісної глини — не просто подібна до тієї, яка була на цьому перехресті багато років тому; ні, це не подібність, не повторення, не схожість, це те саме, що було й тоді. І якщо наша інтуїція вловлює цю тотожність, то час — ілюзія; і щоб її розвіяти, досить подумати про те, що його видиме вчора нічим не відрізняється від його видимого сьогодні.

Очевидно, що кількість таких миттєвостей у людському житті не нескінченна. Його елементарні стани — стан фізичного страждання і фізичної втіхи, стан сонливості, стан, у якому ми слухаємо музику, стан великої душевної напруги або глибокого розчарування — ще менше пов’язані з конкретними характеристиками окремої особи. Це дає нам підстави зробити висновок: життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним. Але навіть у нашій убогості ми не можемо бути впевнені, адже час, який легко спростовується нашими почуттями, не так просто спростувати розумом, у самій основі якого закладено поняття послідовності. Таким чином пережита мною миттєвість чистого екстазу та відчуття вічності, що їх подарувала мені та ніч, залишаються у вигляді емоційної розповіді та досить туманних висновків, які я виклав на цих сторінках.

Кенінґи

Одна з найбільших аномалій, про які ми читаємо в історіях літератури, — це загадкові натяки, або кенінґи (kenningar) в ісландській поезії. Вони набули поширення десь близько 100 року після Р. X.: то був час, коли на зміну анонімним thulir, або рапсодам, що лише повторювали відомі зразки, прийшли скальди (escaldos), поети персональної творчості. Існує звичай вважати їх представниками доби занепаду; але цей осудливий вирок — незалежно від того, об’єктивний він чи ні — має стосунок до розв’язання проблеми, а не до її постановки. Нам досить буде поки що погодитися з тим, що це була перша спроба інстинктивної літератури створювати вербальні формули, що роблять текст приємним для читання.

Для початку я наведу найвідоміший з прикладів, які вводять нас в оману. Ідеться про один з багатьох віршів, що розсіяні по тексту «Саги про Ґреттіра»:

Герой убив сина Мака; Була буря мечів і годівля круків.

У цьому чудовому рядку влучне протиставлення двох метафор — однієї, бурхливої, і другої, жорстокої і розтягнутої в часі — дотепно обманює читача, навіюючи йому думку, що йдеться про гостре сприйняття битви та її результатів. Але насправді зміст цих рядків значно простіший. «Годівля круків» — щоб ви знали це відразу — є одним із синонімів слова «труп», а «буря мечів» є синонімом слова «битва». Саме такі еквівалентності й дістали назву кенінґів. Утримувати їх у пам’яті й застосовувати з метою уникнути повторів було палким ідеалом тих первісних любителів літератури. Якщо їх була достатня кількість, то з їхньою допомогою можна було розв’язати всі труднощі, пов’язані з побудовою строгої метрики, дуже вимогливої до алітерації та внутрішньої рими. Як приклад їхнього вільного й досить-таки безладного застосування можна навести такі рядки:

Нищитель племені гігантів Здолав могутнього тура на луках меви. Так і боги, поки сторож дзвона бідкався й нарікав, Убили сокола річкової заплави. Й нічим не допоможе цар греків Коневі, що біжить по вершечках рифів.

Нищитель племені гігантів — це червонопикий Тор{96}. Сторож дзвона — священнослужитель нової віри, залежно від того, як він означений. Цар греків — Ісус Христос із тієї досить туманної причини, що це один із титулів константинопольського імператора, а Ісус Христос не нижчий за нього. Тур на луках меви, сокіл річкової заплави та кінь, що біжить по вершечках рифів, — це не три різні аномальні тварини, а один корабель, який терпить лихо. З цих ускладнених синтаксичних рівнянь перше належить до другого ступеня, оскільки луки меви означають море. Розв’язавши ці окремі вузли, я залишаю читачеві зрозуміння всіх інших рядків, зрозуміти які не так уже й важко. «Сага про Ньяла» вкладає їх у плутонічні уста Стейнвори, матері скальда Рефа, яка протягом цілого епізоду абсолютно прозорою прозою розповідає, як велетенський Тор надумав битися з Христом, а той не наважився прийняти виклик. Ніднер, фахівець із германської філології, шанобливо пише про «суперечливий людський вимір» цих постатей і закликає виявити до них інтерес «нашу сучасну поезію, яка так прагне віднайти цінності реального життя».

Ще за один приклад можуть правити вірші Еґіля Скалаґрімсона:

Фарбувальники вовчих зубів Змарнотратили м’ясо червоного лебедя. Сокіл роси меча Нагодував себе героями з рівнини. Змії з піратського місяця Виконали волю Ланцюгів.

Такі рядки, як третій і п’ятий, дають нам майже органічну втіху. Те, що вони намагаються передати, не має ніякого значення, бо вони, власне, нічого не означають. Вони не закликають помріяти, не розбуджують ані образів, ані пристрастей. Вони не є відправними точками, вони — кінцеві пункти. Втіху — достатню й мінімальну втіху — ми знаходимо в їхньому розмаїтті, у різнорідному контакті зі словами цього фрагмента[40]. Можливо, саме так розумів його й автор, і його символічний зміст був простим додатком до змісту інтелектуального. Ланцюги — це боги; піратський місяць — щит; змія з піратського місяця — спис; роса меча — кров; її сокіл — крук; червоний лебідь — будь-який закривавлений птах; м’ясо червоного лебедя — мерці; фарбувальники вовчих зубів — щасливі воїни. Думка відкидає ці перетворення. Щит може обійтися й без такого визначення, як піратський місяць. Це незаперечна істина, але не менш незаперечною істиною є й той факт, що ця формула не дозволяє замінити себе «щитом», не втративши повністю свого смислу. Замінити кожен кенінґ відповідним словом не означає зробити явним прихований зміст; це означає знищити поетичний твір.

Балтасар Ґрасіан-і-Моралес, який належав до Товариства Ісуса, виступає проти надуманих перифраз із механізмом, схожим на або тотожним механізму застосування кенінґів. Ішлося про теми літа або світанку. Замість просто подавати їх, він їх обґрунтовує та узгоджує з провинною боязкістю. Ось сумний продукт цих його зусиль:

Після того як у небесному амфітеатрі Вершник дня На Флеґетоні хоробро бився З осяйним биком, Вимахуючи золотим променем списа І втішаючись оплесками Чудового видовища небесних світил — Натовпу дам прекрасних, Які, в радості й щасті своїх уборів, Сидять на балконах Аврори; Після того як у дивній метаморфозі, Пишно вбраний у пір’я, Несучи гребінь вогненний До безлічі осяйних зірок (Курей з курників небесних), Вийшов Півень червоновинного Феба, Ведучи курчат із Яйця лебединого, Бо велика Леда, зрадивши Бога, Мусила висиджувати їх, як квочка…

Бурхливе бико-куряче божевілля превелебного отця — ще не найтяжчий гріх його рапсодії. Значно більш гнітюче враження справляє її логічний апарат: чітко продумане розташування кожного імені та його жорстокої метафори, неможливе ствердження очевидних дурниць. Наведений вище вірш Еґіля Скалаґрімсона — це проблема чи, можна сказати, навіть загадка. Проблема неймовірної мови, мовного безладу. Щодо Ґрасіана, то, хоч це й може здатися дивним, він був добрим майстром прози; письменником, спроможним на дуже витончені знахідки. Це можна довести, наприклад, на такому реченні, що вийшло з-під його пера: «Маленьке тіло Петера Крисолоґа вміщувало в собі велетенський дух; короткий панегірик Плінія{97} можна порівняти з вічністю».

У кенінґах домінує функціональний характер. Вони менше визначають об’єкти своєю формою, аніж своїм застосуванням. Вони, як правило, оживляють те, до чого доторкаються, не загрожуючи обернути цей процес, коли їхня тема жива. Їх було безліч, а сьогодні вони майже забуті; саме цей факт спонукав мене підібрати деякі з цих зів’ялих квітів риторики. Я скористався з першого збірника відповідних текстів, укладеного зусиллями Сноррі Стурлусона{98} — відомого як історик, як археолог, як конструктор термів, як автор генеалогій, як президент асамблеї, як поет, як подвійний зрадник, що втратив голову на пласі, і як привид[41]. Він уклав цей збірник 1230 року, з метою просвіти. Він прагнув задовольнити дві свої пристрасті, які мали досить протилежне спрямування: прагнення до поміркованості й поклоніння культу предків. Йому подобалися кенінґи, а надто тоді, коли вони були не дуже заплутані й могли бути підтверджені класичним прикладом. Цитую його слова: «Цей посібник призначається для початківців, які хочуть набути поетичної вправності й удосконалити свої образи застосуванням традиційних метафор, а також для тих, хто прагне навчитися розуміти твори, в які закладено таємничий зміст. Треба шанувати ці історії, якими задовольнялися наші предки, але годиться, щоб християни знаходили в них підтвердження своєї віри». На відстані семиста років у часі таке розрізнення залишається корисним. Бо деякі німецькі перекладачі цього флегматичного північного «Gradus ad Parnassum»[42] пропонують його читачам як Ersatz[43] Біблії і при цьому присягаються, що постійне читання норвезьких оповідок — це найефективніший засіб для того, щоб повернути в Німеччину справжній німецький дух. Доктор Карл Конрад — автор неймовірно скаліченої версії трактату Сноррі та власної брошури з п’ятдесяти двох «недільних уривків», які належать до так званих творів, що складають святе письмо «істинно германського благочестя», — чи не наймоторошніший приклад.

Трактат Сноррі називається «Прозова Едда». Вона складається з двох частин, написаних прозою, й однієї, де подаються лише вірші, що й дало авторові підстави назвати її «прозовою». У другій частині розповідається про пригоди Еґіра, або Глера, надзвичайно обізнаного в мистецтві чаклування, який зустрічався з богами у фортеці Асґард, що її смертні називають Троєю. Надвечір Одін{99} звелів принести мечі, відполіровані до такого блиску, що можна було обійтися й без іншого світла. Глер заприятелював зі своїм сусідом, яким був бог Браґі, вельми досвідчений у красномовстві та віршуванні. Смертний чоловік і бог передавали один одному великий ріг із медовим трунком і розмовляли про поезію. Бог розповідав своєму співрозмовникові про метафори, які треба застосовувати у віршуванні. Нині я часто користуюся цим божественним каталогом.

Я включив до нього й ті кенінґи, про які тут уже згадував. Укладаючи цей каталог, я відчув радість, яка, либонь, притаманна філателістам.

оселя птахів повітря оселя вітрів стріли моря оселедці кабан на хвилях кит дерево сидіння лава ліс на щелепі борода асамблея мечів битва ураган мечів зустріч джерел політ списів пісня списів свято орлів дощ із червоних щитів свято вікінґів сила лука рука нога лопатки кривавий лебідь гриф півень мерців смикун вуздечки кінь місце шолома голова скеля плечей фортеця тіла горно співу голова скальда хвиля рогу пиво приплив у кухлі шолом повітря небо земля зірок шлях місяця чаша вітрів яблуко грудей серце твердий жолудь думки мева ненависті крук мева ран кінь відьми кузен крука[44] скелі слів зуби земля меча щит місяць корабля місяць піратів дах битви хмара битви крига бою меч палиця гніву вогонь шоломів дракон меча гризун мечів колючка битви риба битви весло крові вовк ран гілка ран град із луків стріли гуси битви сонце будинків вогонь загибель дерев вовк храмів насолода круків воїн фарбувальник крукового дзьоба радість орла дерево шолома дерево меча фарбувальник мечів людожер шолома бойова сокира добрий годувальник вовків чорна роса домашнього вогнища сажа дерево вовків шибениця дерев’яний кінь[45] роса болю сльози дракон трупів спис змія щита меч рота язик весло рота сидіння сокола долоня країна золотих перснів дах кита море земля лебедя шлях вітрил поле вікінґа луг меви ланцюг островів дерево круків мрець овес орлів пшениця вовків вовк припливів корабель кінь пірата олень царів моря лижви вікінґа жеребець хвилі плуг моря сокіл узбережжя камені обличчя очі місяці чола вогонь моря золото постіль змії блиск долоні бронза розбрату відпочинок списів мир оселя дихання груди корабель серця основа душі сидіння сміху сніг гаманця срібло крига горнів роса терезів володар кілець король розподілювач скарбів розподілювач мечів кров скель річка земля сітей струмок вовків кров приплив різанини роса мерця піт війни пиво круків вода меча хвиля меча коваль пісень скальд сестра місяця[46] сонце вогонь повітря море тварин земля підлога бур кінь туману володар загонів бик зростання людей літо натхнення змій брат вогню вітер ворог лісів вовк такелажу

Я пропускаю метафоричні словосполучення другого ступеня, ті, котрі утворюються сполученням простого терміна з кенінґом, наприклад: вода палиці ран — кров; годувальник мев ненависті — воїн; пшениця червонотілих лебедів — труп; а також ті, що мають у собі міфологічні елементи: погибель гномів — сонце; син дев'ятьох матерів — бог Гаймдаль. Пропускаю також утворення тимчасові: паливо морського вогню — жінка, яка носить золотий медальйон[47]. З тих, які мають набагато більшу силу й утворюються від довільного злиття загадкових зворотів, назву лише один: ненависники снігу соколиного місця. Соколине місце — це долоня; сніг руки — гроші; ненависники снігу — ті чоловіки, які легко розлучаються з грішми, щедрі королі. Цей метод, як легко може переконатися читач, традиційний, коли йдеться про тих, хто дає милостиню; мета таких образних виразів — вихваляння не дуже активної щедрості, щоб стимулювати її. Звідси — багато різних назв для срібла та золота, звідси й усі ті образні вислови, які характеризують, короля: володар перснів, розподілювач майна, сторож добра. Звідси й такі перетворення, як рядки, наведені нижче, що належать перу норвежця Ейвінда Скальдаспілліра:

Хочу збудувати похвалу Тверду й несхитну, як кам’яний міст. Наш король не скупий, він охоче дарує Розжарені вуглини зі своєї руки.

Це ототожнення золота й полум’я — небезпеки й осяйного блиску — не втрачає своєї ефективності. Акуратний Сноррі все пояснює: «Ми кажемо, що золото — це вогонь рук або ніг, бо воно має червоний колір, але срібло ми називаємо кригою або снігом, або градом, або памороззю, бо його колір — білий».

І додає: «Коли боги прийшли з візитом до Еґіра, той прийняв їх у своєму домі (а його дім — у морі) й осяяв їх брусками золота, що світились, як мечі на Вальгалі. Відтоді золото почали називати вогнем моря і всіх вод та річок». Золоті монети, золоті персні, викарбувані на золоті щити, мечі та сокири були винагородою скальдів; а в окремих надзвичайних випадках їх нагороджували також землями та кораблями.

Мій список кенінґів — неповний. Співці соромилися вдаватися до буквальних повторів і віддавали перевагу численним варіантам. Досить подивитися на ті, які утворені навколо слова «корабель» і які внаслідок перестановок, забуття або вигадливої фантазії можуть значно збільшити свою кількість. Не менш численними є й ті образні вислови, що юрмляться навколо слова «воїн». «Деревом меча» назвав його один скальд, мабуть, тому, що «дерево» й «переможець» були омонімами. Другий застосував вираз «дуб списа»; третій — «золотий дрюк»; четвертий — «страхітлива ялина залізних бур»; п’ятий — «густий ліс риб війни». Іноді ці варіації підкоряються певним законам: це показує уривок із Маркеса, де корабель, наближаючись, здається, стає велетенським.

Гордий кабан повені Вистрибнув над дахами китів. Ведмідь потопу обікрав Стародавню дорогу вітрил, Бик збуреного моря зламав Ланцюг, яким прикутий до берега наш зáмок.

Пишномовний стиль — це нестямна розбурханість академічного розуму; стиль, запроваджений Сноррі, — загострення і майже reductio ad absurdum[48] преференції, що властива всій германській літературі: любові до складних словоутворень. Найдавніші пам’ятки цієї літератури створили англосакси. У «Беовулфі»{100}, який створено 700 року, море — це дорога вітрил, дорога лебедя, велика миска хвиль, купіль лиха, дорога кита; сонце — свічка світу, радість неба, дорогоцінний камінь неба; арфа — дерево торжества; меч — витвір молота, товариш битви, сяйво баталії; битва — гра мечів, злива заліза; корабель — мандрівник моря; дракон — загроза вечора, сторож скарбу; тіло — оселя кісток; королева — ткаля миру; король — володар перснів, золотий друг людей, ватаг народів, розподілювач скарбів. Так само і в «Іліаді» кораблі — мандрівники моря, далекі — мало не трансатлантичні — блукальці, а цар — володар людей. У «житіях» 800 року море — це купіль для риби, дорога тюленів, ставок кита, царство кита; сонце — свічка людей, свічка дня; очі — діаманти обличчя; корабель — кінь хвиль, кінь моря; вовк — житель лісів; битва — гра щитів, політ списів; спис — змій війни; Бог — радість воїнів. У «Бестіарії»{101} кит — сторож океану. У баладі Бруннабура (близько 900 року) битва — це спілкування списів, шелестіння знамен, причастя мечів, зустріч людей. Скальди пунктуально застосовують одні й ті самі словосполучення; їхні новації полягали лише в їхньому бурхливому застосуванні та у сполученні їх між собою з метою утворення складніших символів. Можна припустити, що в цьому плані вони співпрацювали з часом. Лише тоді, коли вираз «місяць вікінґа» став синонімом слова «щит», поет зміг утворити словосполучення «серп місяця вікінґів». Цей слушний момент настав в Ісландії, а не в Англії. Смак до утворення словосполучень зберігся в британській літературі, але в іншій формі. Так, в «Одіссеї» Чепмена{102} ми знаходимо безліч дивних прикладів. Деякі з них дуже гарні (delicious-fingered Morning[49], through-swum the waves[50]); інші здаються суто візуальними й топографічними (Soon as the white-and-red-mixed-fingered-Dame[51]); ще інші справляють враження дивної недоладності (the circularly-witted queen[52]). До таких словесних викрутасів можуть привести лише германська кров і грецька література. Тут принагідно можна згадати про спроби повністю германізувати англійську мову, так, наприклад, в одному з номерів «Wordbook of the English Tongue»[53] пропонуються такі лексичні вдосконалення: lichrest[54] замість кладовища, redecraft[55] замість логіки, four-winkled[56] замість квадрата, outganger[57] замість емігранта, fearnought[58] замість сміливця, bit-wise[59] замість поступово, kinlore[60] замість генеалогії, bask-jaw[61] замість репліки, wanhope[62] замість зневіри. На такі авантюри може штовхнути англійська мова та ностальгічне знання давньогерманської…

Переглядати повний список кенінґів означає пережити прикре відчуття, що таємниця образного вислову дуже рідко буває дотепною і набагато частіше — неадекватною і багатослівною. Перш ніж дорікати за це авторам, треба згадати про те, що їхнє перенесення в мову, яка не знає складних слів[63], має тенденцію підсилювати їхню недоречність. «Колючка битви» здається вкрай невдалою перифразою; Kampfdorn або batllethorn справляють таке враження значно меншою мірою[64]. І поки граматичні заклики нашого Суль Солара не знаходитимуть відгуку, такий вірш Редьярда Кіплінґа{103}:

І the desert where the dung-fed camp-smoke curled[65]

або такий Їтса{104}:

That dolphin torn, that gong-tormented sea[66]

залишаться невідтворюваними й немислимими в іспанській мові…

Можна знайти й багато інших виправдань. Одним з очевидних є той факт, що ці не завжди точні вирази запам’ятовували один за одним учні скальда, але вони не викладалися перед публікою в якийсь систематичний спосіб, а лише під час читання віршів. (Простенька формула

вода меча = кров

була, мабуть, одним із небагатьох винятків.) Ми не знаємо, якими були закони цього словоутворення. Не знаємо, якими аргументами можна обґрунтувати відмінність кенінґів від доброї метафори Луґонеса{105}. До нас дійшли тільки окремі слова та вирази. Неможливо знати, яким тоном вони промовлялися, з яким виразом обличчя, чи з категоричною рішучістю, чи зі стриманою скромністю, чи були вони індивідуальними, як музика. Можна не сумніватися лише в тому, що були дні, коли вони виконували свою функцію дивувати й розважати публіку, і що їхня часом груба й недоладна дотепність зачаровувала червонолицих велетнів, жителів вулканічних пустель і порізаних глибокими фіордами узбереж не менше, аніж міцне пиво та поєдинки жеребців[67]. Цілком можливо, що їх вигадували у стані якоїсь таємничої радості. Сама їхня грубість — риби битви: мечі — можливо, відповідала стародавньому гумору, тим жартам, що їх полюбляли ті брутальні велетні з гіперборейських країв. У цій дикунській метафорі, про яку я щойно згадав, воїни та битва зливаються в невидимому плані, де висвистують мечі, завдаючи людям кривавих ран, і витає ненависть. Таку уявну картину ми бачимо й у «Сазі про Ньяла», на одній зі сторінок якої написано: «Мечі вистрибували з піхов, а сокири та списи літали та схрещувалися в повітрі. Зброя переслідувала їх з таким шалом, що вони мусили ховатися за щитами, та все одно багато були поранені, й на кожному кораблі помер бодай один воїн». Таке видіння бачили на кораблях відступника Бродіра перед битвою, в якій він наклав головою.

У казці 743 ночі з книги «Тисяча й одна ніч» я прочитав такі повчальні слова: «Не можна казати, що помер щасливий цар, якщо він залишає по собі такого наступника: делікатного, приємного, незрівнянного, хороброго, як лев, і вродливого, як ясний місяць». Порівняння, схоже, одночасні з епітетами германців, не кращі й не гірші, аніж у них, але вони мають іншу основу. Чоловік, якого порівнюють з місяцем, чоловік, якого порівнюють з диким звіром, не може бути сумнівним результатом розумового процесу: це миттєва й коректна істина двох інтуїтивних осяянь. Щодо кенінґів, то вони залишаються у своїх софізмах, у пихатих і млявих розумуваннях. Але можна навести й пам’ятний виняток, приклад вірша, в якому знайшла своє віддзеркалення міська пожежа, вогонь прекрасний і грізний:

Палають люди; у вогні шаленіє Хоя.

Фінальна помста. Знак нога лопатки зустрічається не часто, але не рідше, ніж лікоть людини. Уявити собі цю ілюзорну ногу, яка стримить із рукава камізельки й у якійсь болючій агонії розділяється на п’ять пальців, означає інтуїтивно осмислити її фундаментальну рідкість. Кенінґи вселяють нам це почуття приголомшеного подиву, примушують нас відчужуватися від світу. Вони можуть мотивувати ту прозору спантеличеність, яка є єдиною гордістю метафізики, її винагородою і її джерелом.

Буенос-Айрес, 1933 р.

П о с т с к р и п т у м. Морис{106}, сумлінний і талановитий англійський поет, застосував чимало кенінґів у своїй останній епопеї, «Сіґурд{107} із роду Волсунґів». Назву кілька з них, не знаючи, запозичені вони в нього чи свої власні, чи ті й ті. Полум’я війни — знамено; приплив різанини, вітер війни — атака; світ скель — гора; ліс війни, ліс списів, ліс битви — військо; тканина меча — смерть; загибель Фафніра{108}, головешка битви, гнів Зиґфріда — його меч.

«О, жасмин, батько пахощів!» — викрикують у Каїрі продавці. Маутнер{109} зазначає, що араби мають звичай утворювати свої образні конструкції з відносин «батько — син». Тому в них зустрічаємо: батько ранку — півень; батько злодійства — вовк; син лука — стріла; батько ущелин — гора. Наведу ще один приклад такого застосування образів: у Корані найпоширеніший доказ існування Бога — це страх перед тим, що людина народилася з кількох крапель поганої води.

Відомо, що первісними назвами для корита з водою були землеплав, землехід, тобто земний корабель. Згодом його назвали «коритом», щоб затуманити зрозуміння. Первісний кенінґ був надто очевидним. Ще одним кенінґом був вираз «велике порося», що був апетитним евфемізмом, яким людожери назвали свою головну страву.

Людина крайніх переконань, яка у мені вже померла, але її привид досі мене не покинув, зазнає глибокої втіхи від цих ігор розуму. Я присвячую їх своїй світлій подрузі: Норі Ланґе, чия кров, можливо, їх упізнає.

П о с т с к р и п т у м   1 9 6 2   р о к у. Якось я написав, а потім не раз повторював, що алітерація та метафора були фундаментальними елементами стародавнього германського віршування. Два роки, присвячені вивченню англосаксонських текстів, дають мені сьогодні підстави змінити цю свою першу думку.

Щодо алітерацій, то я тепер розумію: вони були радше засіб, а не мета. Вони мали позначати ті слова, на яких поет хотів наголосити. Доказом цього твердження можна вважати те, що голосні звуки, які були відкритими, тобто дуже відмінними один від одного, утворювали алітерації між собою. Другий доказ: у стародавніх текстах ми не знаходимо алітерацій перебільшених, типу afair field full offolk[68], яка датується XIV сторіччям.

Щодо метафори як неодмінного елемента віршування, то, як я розумію, людей насамперед приваблювали пишнота та поважність, притаманні складним словам, і кенінґи на початку не були метафоричними. Так, два перші віршовані рядки «Беовулфа» включають у себе три кенінґи (данці списів, минулі дні або дні років, царі народу), що, безперечно, не є метафорами, і лише в десятому рядку ми зустрічаємо такий вираз, як hronrad (дорога кита, море). Таким чином, фундаментальне значення метафори, як ми це бачили на прикладі останнього порівняння, стало досить пізнім відкриттям літератур.

Метафора

Історик Сноррі Стурлусон, який багато чого робив у своєму плутаному житті, уклав на початку XIII сторіччя словник традиційних зворотів ісландської поезії, в якому можна, наприклад, прочитати, що мева ненависті, сокіл крові, кривавий лебідь або червоний лебідь означають крука; а дах кита або ланцюг островів — море; а оселя зубів — рот. Переплетені у вірші й утримувані ним, ці метафори викликають (власне, викликали) радісний подив, але сьогодні нам здається, що вони нікого не хвилюють і не дивують, а тому вважаємо їх надуманими й непотрібними. Мої дослідження переконали мене в тому, що те саме сталося з прийомами символізму та маринізму{110}.

Бенедетто Кроче{111} міг звинувачувати барокових поетів і ораторів сімнадцятого сторіччя у «внутрішній холодності» та «не дуже дотепній дотепності»; щодо мене, то я бачу в перифразах, зібраних Сноррі, таке собі reductio ad absurdum будь-якої нової спроби вигадати нові метафори. Луґонес або Бодлер{112}, здається мені, зазнали в цьому не меншого краху, аніж придворні поети Ісландії.

У третій книзі «Риторики»{113} Аристотель зазначає, що кожна метафора виникає з інтуїтивного відчуття аналогії між такими речами; Мідлтон Мері{114} вимагає, щоб така аналогія була реальною, але щоб раніше її не помічали («Countries of the Mind»[69], II, 4). Аристотель, як бачимо, будує свою метафору на речах, а не на мові; ті ж образи, які зберіг для нас Сноррі, є (або здаються) результатом діяльності розуму, який зосереджує увагу не на пошуку аналогій, а на сполученні слів; деякі з цих сполучень можуть справляти враження (наприклад, червоний лебідь або коршун крові), але ані відкриття, ані повідомлення в них нема. Це, так би мовити, об’єкти суто словесні, чисті й незалежні, як кришталь або срібний перстень. У такий спосіб граматик Лікофрон{115} назвав бога Геркулеса левом потрійної ночі, бо та ніч, у яку він був зачатий Зевсом, тривала стільки часу, скільки тривають три звичайні ночі; ця фраза запам’ятовується й без якогось особливого розтлумачення, проте не відповідає тим вимогам, які ставить перед метафорами Аристотель[70].

У трактаті «Іцзин»{116} одне з імен усесвіту — Десять Тисяч Істот. Пам’ятаю, років тридцять тому люди мого покоління дивувалися, що поети не помічають безлічі можливих словосполучень, які можна утворювати в цьому плані, та з маніакальною впертістю обмежуються застосуванням у своїй творчості лише кількох загальновідомих метафор, де зорі порівнюються з очима, жінка — з квіткою, час — із плинною водою, старість — із вечором, сон — зі смертю. Безперервно й занудно повторювані, ці метафоричні пари перетворилися на звичайнісінькі, набридливі штампи, але розгляньмо кілька конкретних прикладів.

У Старому Заповіті (1 Цар, 2, 10) читаємо: «І спочив Давид з батьками своїми, і був похований у Давидовім місті». Дунайські річковики, коли їхній корабель ішов на дно, молилися: «Дай мені заснути, а прокинувшись, відразу взятися за весла»[71]. Братом смерті називає сон Гомер в «Іліаді». Про це свідчать чимало надгробків, як стверджує Лессінґ{117}. Мавпою смерті (Affe des Todes) назвав його Вільгельм Клем{118}, який писав у цьому зв’язку: «Смерть — це перша спокійна ніч». Раніше Гейне висловився так: «Смерть — це прохолодна ніч; життя — буремний день»… Віньї{119} називає смерть сном землі. Старим кріслом-гойдалкою називають її у блюзах; смерть приходить до негра як його останній сон, остання сієста. Шопенгауер у своїх творах також не раз порівнює смерть зі сном; наведу лише один приклад: «Сон для індивіда — те саме, що смерть для його роду» («Welt ais Wille»[72], II, 41). Читач також напевне пам’ятає слова Гамлета: «Заснути, вмерти… І знати: вічний сон прийде…» — і його страх перед жорстокими сновидіннями в цьому смертному сні.

Порівнювати жінок із квітами — ось іще одна вічність або банальність. Наведу кілька прикладів. «Я троянда Саронська, лілея долин», — каже в «Пісні над піснями» Суламіта. У легенді про Мат ґельського епосу «Мабіноґіон» володар просить знайти йому жінку, яка не належала б до цього світу, й чарівник «за допомогою заклинань та ілюзій створює її з квітів дуба, квітів дроку і квітів в’яза». У п’ятій «пригоді» «Пісні про Нібелунґів» Зиґфрід зустрічається з Кримгільдою, щоб більше з нею не розлучатися, й відразу повідомляє, що її обличчя сяє кольором троянди. Аріосто{120}, натхнений Катуллом{121}, порівнює дівчину з потаємною квіткою («Orlando», І, 42); у саду Арміди{122} пташка з ясно-червоним дзьобом закликає закоханих не допустити, щоб ця квітка зів’яла («Gerusalemme», XVI, 13—15). У кінці XVI сторіччя Малерб{123} утішає друга, в якого померла дочка, і промовляє знамениті слова: «Et rose, elle a vŭcu ce que vivent les roses»[73]. Шекспір захоплюється в саду багрянцем троянд і білістю лілей, але ці розкішні барви для нього лише бліда тінь коханої, якої немає поруч («Сонети», XCVIII). «Бог, виліплюючи троянди, виліпив і моє обличчя», — каже цариця Самофракійська на одній зі сторінок поезій Свінберна{124}. Цей перелік можна продовжувати до нескінченності[74], а тому я згадаю наостанок про сцену з «Weir of Hermiston»[75], останньої книжки Стівенсона, де герой хотів би знати, чи має Кристіна душу, чи «вона всього лише звірятко з рожевим личком».

Спочатку я навів десять порівнянь, а потім — дев’ять; іноді їхня сутнісна єдність не так впадає у вічі, як зовнішні відмінності. Хто наперед угадав би, що «крісло-гойдалка» і Давид, який «спочив із батьками своїми», походять із одного джерела?

Першому пам’ятнику європейської літератури «Іліаді» виповнилося три тисячі років. Цілком імовірно припустити, що за цей величезний проміжок часу всі можливості глибокої й неуникної схожості (сновидіння і життя, сну і смерті, річок і плинності днів тощо) були помічені й коли-небудь записані. Це, звісно, не означає, що весь запас метафор уже вичерпано; способів виявляти або уявляти внутрішні спорідненості понять фактично існує безліч. їхню силу та їхню слабкість треба шукати в самих словах, і, наприклад, дивовижний віршований рядок, у якому Данте («Purgatorio»[76], І, 13) порівнює східне небо зі східним каменем, прозорим каменем, у назві якого, за щасливою випадковістю, віддзеркалюється весь Схід: «Dolce color d'oriental zaffiro»[77], — справляє надзвичайно сильне враження. Чого не скажеш про вірш Ґонґори («Soledad»[78], I, 6): «На луках сапфірних пасуться зорі», який — так мені принаймні здається — не має в собі нічого, крім грубої пишномовності[79].

Учення про цикли

І

Це вчення (яке останній його винахідник назвав Вічним Поверненням) можна сформулювати так:

«Число атомів, які складають усесвіт, хоч і неймовірно велике, проте скінченне і, як властиво кожній скінченній сукупності, має скінченну кількість можливих перестановок. Через нескінченно великий час кількість перестановок досягне межі, й усесвіт мусить повторитися. Ти знову народишся з лона жінки, знову ростиме твій скелет, знову ця сама сторінка потрапить у твої руки, що будуть такі самі, як і тепер, знову для тебе минатимуть години твого життя до самої твоєї смерті, яка теж повториться». У такій зазвичай послідовності розвиваються міркування на цю тему, від банального вступу до моторошної і грізної розв’язки. Це вчення в переважній більшості випадків приписують Ніцше{125}.

Перш ніж спростовувати його — хоч на це я, мабуть, неспроможний, — треба спробувати бодай приблизно уявити собі ті по-нелюдському величезні цифри, на які воно посилається. Почну з атома. Діаметр атома водню обчислений, він становить, якщо абстрагуватися від можливої похибки, одну стомільйонну частку сантиметра. Проте ця запаморочливо мала величина зовсім не означає, що атом неподільний. Навпаки, Резерфорд{126} уявляє його у вигляді такої собі сонячної системи з центральним ядром і у сто тисяч разів меншим, аніж весь атом, електроном, який обертається навколо ядра. Але облишмо це ядро і цей електрон і розгляньмо крихітний усесвіт, що складається з десятьох атомів. (Звичайно ж, ідеться про скромну експериментальну модель усесвіту; невидиму, бо жоден мікроскоп навіть не здогадується про її існування, невагому, бо немає таких терезів, на яких її можна було б зважити.) Припустімо також — не відступаючи від гіпотези Ніцше, — що кількість станів, у яких може перебувати цей усесвіт, — це кількість способів, у які можуть розташуватися десять атомів, змінюючи порядок свого розташування. Через скільки різних станів має пройти цей світ, перш ніж повернеться до свого первісного стану? Визначити це неважко: треба тільки перемножити 1x2x3x4x5x6x7x8x9x10, і після всіх цих досить-таки занудних обчислень ми одержимо число 3 628 800. Якщо така майже нескінченно мала часточка всесвіту спроможна утворювати таку безліч станів, то дуже важко повірити в ідею повторюваності космосу. Я розглянув лише десять атомів; але щоб утворити лише два грами водню, треба їх більше, аніж трильйон трильйонів. Обчислити кількість можливих комбінацій у цих двох грамах — тобто перемножити трильйон трильйонів на кожне з натуральних чисел, які йому передують, — така операція далеко переважає можливості мого людського терпіння.

Не знаю, чи зміг я переконати свого читача, самого себе переконати мені не вдалося. Безтурботне й невинне жонглювання величезними числами, безперечно, може принести людині ту особливу втіху, яку приносить нам усе надмірне, проте повернення всесвіту в висхідний стан усе ж таки може статися, хоч і через такий проміжок часу, який нам здається вічністю, нехай навіть більшою або меншою. Ніцше міг би висловитися про це так: «Електрони Резерфорда, що обертаються на далеких орбітах, — для мене цілковита новина, як і уявлення, — таке категорично неприйнятне для філолога, — про можливість ділити атом на менші частинки. Хоч я ніколи не заперечував, що кількість перетворень матерії може бути дуже великою. Я тільки стверджував, що вона не є нескінченною». Ця ймовірна репліка Фрідріха Заратустри{127} примушує мене згадати про Ґеорґа Кантора{128} та про його відважну теорію множин.

Кантор руйнує саму основу тези, яку висловив Ніцше. Він стверджує, що кількість точок у всесвіті й навіть в одному метрі всесвіту або у відрізку цього метра — нескінченна. Сама операція підрахунку для нього не що інше, як зіставлення двох рядів. Наприклад, якщо Ангел убивав усіх першонароджених у будинках Єгипту, обминаючи лише ті оселі, на дверях яких він бачив червоний знак, то очевидно, що врятувалось їх стільки, скільки було червоних знаків, і Ангел не мав потреби підраховувати їхню точну кількість. У цьому випадку перед нами кількість невизначена; але існують інші сукупності, де вона нескінченна. Множина натуральних чисел нескінченна, але можна довести, що непарних чисел стільки ж, скільки й парних:

1 відповідає 2

3 відповідає 4

5 відповідає 6 і так далі.

Доведення так само бездоганне, як і тривіальне, але воно нічим не відрізняється від наступного твердження, що існує стільки ж кратних для трьох тисяч вісімнадцяти, скільки існує всіх натуральних чисел — не виключаючи з них і ті ж таки три тисячі вісімнадцять та всі його кратні.

Одиниці відповідає 3018

2 відповідає 6036

3 відповідає 9054

4 відповідає 12072 і так далі…

Те саме можна стверджувати й про степені цих чисел, хоч би як вони збільшувалися.

Одиниці відповідає 3018

2 відповідає 30182 = 9 108 324

3 відповідає 9108 3242 і так далі…

Геніальне витлумачення цих фактів підказало формулу, з якої випливає, що всяка нескінченна сукупність — наприклад, натуральний ряд чисел, — це множина, яка складається з нескінченної кількості нескінченних підмножин. (Точніше, аби уникнути будь-якої двозначності: нескінченна множина — це така множина, яка може бути еквівалентна одній із нескінченної кількості своїх підмножин.) На цих високих рівнях числення частина буде не меншою, ніж ціле, до якого вона входить: кількість точок, присутніх у всесвіті, буде тією самою, які присутні в одному метрі, або в одному дециметрі, або в траєкторії будь-якого небесного тіла. Ряду натуральних чисел властивий строгий порядок; тобто елементи, які його утворюють, розташовані в певній послідовності, 28 стоїть перед 29 і після 27. Ряд точок, розташованих у просторі, або ряд митгєвостей у часі не можуть бути впорядковані в такий спосіб; жоден елемент тут не має ані свого безпосереднього попередника, ані безпосереднього послідовника. Це схоже на дроби, вишикувані в ряд за своєю величиною. Який дріб ми поставимо після S? Не 51/100, бо 101/200 має стояти ближче, й не 101/200, бо 201/400 буде ближчою; не 201/400, бо 401/800… Те саме відбувається і з точками, як стверджує Ґеорґ Кантор. Ми завжди можемо втиснути між будь-якими двома ще одну і ще, і так до нескінченності. А проте, ми маємо намагатися не уявляти собі нескінченного зменшення розмірів. Кожна точка «вже» є границею нескінченного поділу.

Зіткнення витонченої гри Кантора з витонченою грою Заратустри буде смертельним для Заратустри. Якщо всесвіт складається з нескінченної кількості елементів, то з цього неминуче випливає, що він спроможний утворювати нескінченну кількість комбінацій, — і неминучість Повернення відпадає. Залишається тільки його можливість, імовірність якої дорівнює нулю.

II

Восени 1883 року Ніцше пише: «Цей павук, який повільно повзе в місячному світлі, й це світло місяця, і ти та я, що стоїмо на ґанку й пошепки розмовляємо, розмовляємо про вічні матерії, чи ця сцена не відбувалась уже десь у минулому? І чи не зустрінемося ми знову на цьому довгому шляху, на цьому довгому, позначеному тривогами і хвилюваннями шляху, й чи не зустрічатимемося ми на ньому вічно? Так я говорив, усе тихшим і тихшим голосом, бо мені вселяли страх мої думки і мої передчуття». Років за триста до Хреста Евдем{129}, який намагався тлумачити Аристотеля, писав: «Якщо вірити піфагорейцям, то все точно повторюватиметься, і ви знову будете зі мною, і я знову викладатиму вам це вчення, і моя рука так само ковзатиме по цій палиці, й усе інше буде таким самим теж». У космогонії стоїків Зевс годується світом: із циклічною повторюваністю вогонь, який створив усесвіт, пожирає його, і він потім відроджується з небуття, щоб повторити свою історію. Знову сполучаються між собою різні зародкові частинки, знову набувають реальності камені, дерева та люди, а також чесноти і дні, бо греки не могли уявити собі жодного іменника, який би не був наділений певною тілесністю. Знову виникнуть кожен меч і кожен герой, знову повториться кожна безсонна ніч з усіма її подробицями.

Як й інші гіпотези школи стоїків, гіпотеза загального повторення з часом набула поширення, і її спеціальна назва «апокатастаз» увійшла до Євангелій («Діяння святих апостолів», 3, 21), хоч і з не зовсім ясним смислом. У дванадцятій книзі свого трактату «Civitas Dei»[80] святий Августин присвячує кілька розділів спростуванню цього огидного вчення. Ці розділи (вони зараз переді мною) надто плутано викладені, щоб я міг їх коротко переказати, але єпископська лють автора, схоже, наголошує на двох мотивах: перший — абсолютна недоречність цього «колеса»; другий — висміювання того факту, що в цьому випадку Логос помирає на хресті знову й знову, наче фокусник на незліченних циркових виставах. Прощання та самогубство втрачають свою значущість, якщо їх часто повторювати; певно, те саме думав святий Августин і про Розп’яття. Тому він з обуренням відкидає вигадки стоїків та піфагорейців. Вони стверджували, що наука Бога неспроможна охопити нескінченність і що ця повторюваність світового процесу відбувається для того, щоб Бог пізнавав його і звикав до нього. Августин глузує з цієї марної круговерті й наполягає на тому, що Ісус — пряма дорога, яка дозволяє нам вибратися з кругового лабіринту таких ілюзій.

У тому розділі своєї «Логіки», де говориться про закон причинності, Джон Стюарт Міл{130} проголошує, що періодичне повторення історії цілком можна собі уявити — хоч це й не означає, що воно насправді відбувається, — і цитує принагідно «месіанську еклогу» Верґілія{131}:

Jam redit et virgo, redeunt Saturnia regna…[81]

Невже еллініст Ніцше міг не знати про цих своїх «попередників»? Ніцше, автор кількох досліджень про досократиків{132}, міг не знати про вчення, яке засвоїли учні Піфагора?[82] {133} У це важко повірити — та й не треба. Ніцше й справді вказав на відомій сторінці свого щоденника точне місце, де його навідала ідея про вічне повернення. Це сталося на стежці в Сільвапланському лісі, поблизу від великої пірамідальної брили, якось опівдні в серпні 1881 року — «за шість тисяч футів від людей і часу». То була й справді одна з великих миттєвостей у житті Ніцше. «Безсмертна та мить, — запише він згодом, — коли мені сяйнула думка про можливість вічного повернення. Заради цієї миті я готовий терпіти таке Повернення» («Unschuld des Werdens»[83], II, 1, 308). А втім, я хотів би зауважити, що нам не слід уявляти тут собі дивовижне невігластво чи навіть людську, суто людську схильність не бачити різниці між натхненням і спогадом, чи гріх марнославства. Моя відгадка має суто граматичний, навіть, я сказав би, синтаксичний характер. Ніцше знав, що Вічне Повернення належить до тих легенд, страхів або розваг, які повертаються вічно, але він також знав, що найефективніша з граматичних осіб — це перша особа. Коли ж ідеться про пророка, то можна стверджувати, без ризику помилитися, що вона єдина. Виснувати своє одкровення з якогось короткого викладу або з «Historia philosophiae graeco-romanae»[84] ад’юнкт-професорів Ріттера{134} і Преллера{135} було неможливим для Заратустри — з причин неможливості навчати чогось із чужого голосу, а також із небажання скотитися до анахронізму та запозичувати мудрість із друкованих рядків. Стиль пророка не дозволяє ані застосування лапок, ані вчених посилань на книжки та авторів…

Якщо моя людська плоть засвоює тваринну плоть овець, то хто може завадити людському розуму засвоювати різні стани інших людських умів? Після тривалих і емоційних роздумів про вічне повернення Ніцше мав усі підстави вважати, що ця ідея належить йому, Ніцше, а не якомусь небіжчикові, від якого тільки й залишилося, що грецьке ім’я. Я не заперечував би йому, тим більше, що й Міґель де Унамуно десь писав про таке успадкування думок.

Ніцше були до вподоби люди, спроможні витримати безсмертя. Це я тільки повторюю слова з його особистих зошитів, із «Nachlass»[85], де він також писав: «Якщо ти сподіваєшся на тривалий спокій і відпочинок, перед тим як відродитися, запевняю тебе, ти помиляєшся. Між останнім спалахом твоєї свідомості й першим зблиском нового життя пролягає «відсутність часу» — термін короткий, як спалах блискавки, хоч його годі виміряти й трильйонами років. Коли відсутнє «я», нескінченність може тривати лише одну мить».

До Ніцше особисте безсмертя було простою ілюзією надій, туманним сподіванням. Ніцше уявляє його як обов’язок і наділяє його жорстокою очевидністю безсоння. «Безсоння — це жорстока мука меланхоліків», — читаю я у старовинному трактаті Роберта Бертона{136}, а нам відомо, що Ніцше терпів цю муку й мусив шукати порятунку від неї в гіркому хлоргідраті. Ніцше хотілося бути Волтом Вітменом{137}, хотілося полюбити свою долю в усіх її виявах. Для цього він обрав героїчний шлях: відкопав моторошну грецьку гіпотезу про вічне повторення і спробував видобути з цього кошмару причину для радості. Він знайшов найстрахітливішу ідею світобудови й почав переконувати людей, щоб вони захоплювалися нею. Боязкий оптиміст зазвичай уявляє себе ніцшеанцем; Ніцше пропонує йому круги вічного повернення й у такий спосіб відштовхує його від себе.

Ніцше писав: «Треба не бажати важкодоступних успіхів, і милостей, і благословень, а жити так, аби нам хотілося знову повернутися до такого життя, повернутися на всю вічність». Маутнер заперечує, що приписувати найменший моральний, а отже й практичний, вплив тезі про вічне повернення означає заперечувати її, бо це те саме, що уявити собі, ніби щось може відбутися в інший спосіб. Ніцше на це відповів би, що теорія вічного повернення та його широкого морального (а власне, практичного) впливу і міркування Маутнера і його, Ніцше, спростування міркувань Маутнера також є необхідними елементами світової історії, яка залежить від перестановок атомів. Він би мав усі підстави повторити те, що вже колись написав: «Досить того, що вічне повернення ймовірне або можливе. Саме уявлення про таку можливість може збадьорити нас і відродити. Адже як радикально перетворило нас усвідомлення можливості вічних мук!» А в іншому місці він пише так: «У ту мить, коли перед нами постає ця ідея, змінюються всі кольори — і ми входимо в іншу історію».

III

Іноді нас примушує глибоко замислитися відчуття, що «таку хвилину я вже переживав». Прихильники вічного повернення запевняють, що так воно і є, й цими туманними відчуттями намагаються підкріпити свою віру. Вони забувають про те, що спогад приносить із собою щось нове, а отже й спростовує їхню тезу, і що час постійно його вдосконалюватиме — аж до того далекого циклу, коли індивід уже зможе передбачити свою долю й пожалкує, що він не жив і не діяв якось інакше… А втім, Ніцше ніколи не говорив про мнемонічне підтвердження теорії Повернення[86].

Він також нічого не казав — і на цьому теж треба наголосити — про скінченну кількість атомів. Ніцше не визнає атомів; атомістику він не вважав чимось іншим, аніж моделлю світу, яку створено для очей та для математичного сприйняття… Щоб обґрунтувати свою тезу, він говорив про обмежену силу, яка діє в нескінченному часі, але неспроможна на нескінченну кількість варіацій. Тут Ніцше виявляє певну підступність: спочатку остерігає нас проти уявлення про нескінченну силу — «остерігаймося таких оргій думки!» — а потім великодушно погоджується з тим, що час нескінченний. Так само він полюбляє посилатися на Попередню Вічність. Наприклад: рівновага космічної енергії неможлива, бо інакше вона не змогла б діяти в Попередній Вічності. Або так: уселенська історія повторювалася безліч разів — у Попередній Вічності. Це твердження видається переконливим, але варто нагадати, що ця Попередня Вічність (або aeternitas a parte ante[87], як сказали б теологи) не є чимось іншим, як нашою природною неспроможністю подумки уявити собі початок часу. Така сама неспроможність властива нам у стосунку до часу, тож говорити про Попередню Вічність буде так само змістовно, як говорити про Нескінченність по Нашу Праву Руч. Я висловлю цю саму думку іншими словами: якщо час нескінченний для нашої інтуїції, так само нескінченним є і простір. Таким чином, ця Попередня Вічність не має нічого спільного з реальним минулим часом; відійдемо назад від першої секунди й побачимо, що цій секунді має передувати інша, а цій іншій ще інша, і так до нескінченності. Щоб зупинити цей regressus іп infinitum[88], Блаженний Августин дійшов висновку, що перша секунда часу збігається з першою секундою Творіння — non in tempore sed cum tempore incepit creatio[89].

Ніцше вдається до порівняння з енергією; другий закон термодинаміки проголошує, що існують незворотні енергетичні процеси. Тепло й світло — це лише форми енергії. Досить спрямувати світло на чорну поверхню, й вона перетвориться на тепло. Натомість тепло вже не зможе набути форму світла. Цей факт, начебто невинний і банальний, знищує «циклічний лабіринт» вічного повернення.

Перший закон термодинаміки проголошує, що кількість енергії у всесвіті постійна; другий закон — що ця енергія схильна до розпаду, до безладу, проте її загальна кількість не зменшується. Ця поступова дезінтеграція сил, що складають усесвіт, називається ентропією. Коли вирівняються різні температури, коли зникне (або компенсується) будь-яка дія одного тіла на інше, світ перетвориться на безладну сукупність атомів. У самій глибині небесних тіл ця важкодосяжна й смертельна рівновага вже встановилася. Унаслідок внутрішніх взаємодій такої рівноваги досягне весь усесвіт, і тоді він стане теплим і мертвим.

Перетворюючись на тепло, світло зникає; із кожною хвилиною всесвіт стає невидимим. Він стає також легшим. Настане час, коли в ньому не залишиться нічого, крім тепла: тепла зрівноваженого, нерухомого, однакового. Тоді всесвіт помре.

Наостанок я хотів би висловити ще один сумнів, цього разу метафізичного порядку. Якщо ми приймемо тезу Заратустри, то до мене не доходить, чому два однакові процеси не зливаються в один. То досить їхньої простої послідовності, причому ніким не підтвердженої? Якщо немає архангела, котрий здійснював би підрахунок, то що означає той факт, що ми перебуваємо в циклі тринадцять тисяч п’ятсот четвертому, а не в першому циклі певної серії, або в циклі номер триста двадцять другому у степені дві тисячі? Для практики не означає нічого, а отже, не завдає шкоди й думці. Для розуму — теж нічого, а це вже значно серйозніше.

Сальто-Орієнталь, 1934 р.

Циклічний час

Я вічно повертаюся до Вічного Повернення; у подальших рядках я спробую (за допомогою кількох історичних ілюстрацій) визначити три його головні різновиди.

Перший приписують Платонові. У тридцять дев’ятому параграфі «Тімея»{138} він пише, що сім планет, якщо зробити однаковими різні швидкості їхнього обертання, повернуться в початкову точку свого руху — тобто зроблять повний оберт, який становитиме досконалий рік. Цицерон{139} («Про природу богів», книга друга) висловлює думку, що не так легко обчислити цей великий небесний період, але, звичайно ж, він не буде нескінченним; в одному зі своїх творів, який до нас не дійшов, він визначає його у дванадцять тисяч дев’ятсот п’ятдесят чотири «тих проміжків часу, які ми називаємо роками» (Тацит{140}, «Діалог ораторів», 16). Після смерті Платона в Афінах поширилася судова астрологія. Ця наука, як відомо кожному, стверджує, що долю людей визначає розташування небесних світил. Один з астрологів, який недаремно студіював «Тімея», сформулював такий незаперечний аргумент: якщо планетарні періоди циклічні, то циклічною буде і вселенська історія; по завершенні кожного платонівського року знову народяться ті самі індивіди і їх чекає та сама доля. Згодом цю гіпотезу приписали Платонові. 1616 року Лючіліо Ваніні{141} писав: «Знову Ахілл{142} піде походом на Трою; відродяться церемонії та релігії; людська історія повториться; сьогодні немає нічого такого, чого б не було раніше; те, що було, знову буде; але буде в загальному плані, а не (як вважає Платон) в конкретних подробицях» («De admirandis naturae arcanis»[90], діалог 52). 1643 року Томас Браун{143} писав в одній із приміток до своєї книжки «Religio medici»[91]: «Платонів рік — Plato’s year — це період тривалістю в багато століть, після якого речі повернуться до стану, в якому вони вже були, і Платон, у своїй школі, знову викладе цю доктрину». Цей перший різновид теорії вічного повернення користується аргументами астрологічного характеру.

Другий різновид пов’язаний зі славою Ніцше, найпалкішого з його винахідників та популяризаторів. Він побудований на алгебраїчному доведенні, на тому твердженні, що число n об’єктів — атомів у тому варіанті гіпотези, який сформулював Лебон{144}, сил, в інтерпретації Ніцше, простих тіл, як у комуніста Бланкі{145}, — не може утворити нескінченну кількість варіацій. Із трьох варіантів доктрини, які я назвав, найпереконливіше і найскладніше обґрунтована доктрина Бланкі. Як і Демокрит{146} (Цицерон, «Академічні питання», книга друга, 40), цей мислитель заповнює світами схожими й світами несхожими не лише час, а й нескінченний простір. Його книжка, видана 1872 року, має чудову назву «L’eternité par les astres»[92]. Набагато раніше був опублікований лаконічний, але надзвичайно переконливий фрагмент із Г’юма{147}; він міститься в його трактаті «Dialogues concerning natural religion»[93] (1779), який мав намір перекласти Шопенгауер; та наскільки мені відомо, досі ніхто не звернув на нього уваги. Я перекладу його дослівно: «Уявімо собі матерію не нескінченною, як в Епікура{148}, а скінченною. Скінченна кількість частинок не може утворювати нескінченну кількість сполучень; тому в нескінченній тривалості часу всі можливі порядки та розташування відбудуться нескінченну кількість разів. Цей світ у всіх його подробицях, до найменш значущих, утворювався і розпадався і знову й знову утворюватиметься та розпадатиметься — до нескінченності» («Dialogues», VIII).

Про цю нескінченну низку тотожних історій світу Бертран Расел висловився так: «Багато авторів вважають історію циклічною, вони переконані в тому, що той стан, у якому нині перебуває світ, з усіма його найменшими подробицями, рано чи пізно повернеться знову. Як формулюється ця гіпотеза? Ми стверджуємо, що наступний стан чисельно тотожний стану попередньому; ми не можемо сказати, що цей стан настає двічі, бо це означало б постулювати хронологічну систему, — since that would imply a system of dating, — що наша гіпотеза забороняє. Це той самий випадок, коли людина здійснює навколосвітню подорож: вона не каже, що той пункт, із якого вона вийшла, і той, у який прийшла, — це два різні, але дуже схожі між собою місця; вона каже, що це одне й те саме місце. Гіпотеза про циклічну повторюваність історії може бути сформульована в такий спосіб: розглянемо сукупність усіх обставин, одночасних із певною визначеною обставиною; у деяких випадках уся сукупність передує сама собі» («Ап Inquiry into Meaning and Truth»[94], 1940, стор. 102).

А зараз переходжу до третього варіанта теорії вічних повторень, варіанта не такого моторошного та мелодраматичного, але єдиного, який можна собі уявити. Тобто я маю на увазі концепцію подібних, але не тотожних циклів. Годі навіть приблизно собі уявити нескінченний список її авторів: мені на думку спадають дні та ночі Брахми{149}; період, єдиним нерухомим годинником якого є піраміда, що її повільно стирає крило птаха, черкаючи об неї один раз на тисячу й один рік; я думаю про людей Гесіода{150}, які вироджувалися, переходячи із золотого віку в залізний; про світ Геракліта{151}, народжений із вогню і який через певні циклічно повторювані періоди знищується вогнем; про світ Сенеки та Хрисипа{152}, його загибель у полум’ї і його відновлення водою; про четверту буколіку Верґілія та її чудове відлуння в Шеллі{153}; про Екклезіаста; про теософів; про десяткову історію, яку вигадав Кондорсе{154}, про Френсіса Бекона{155} та Успенського{156}; про Джералда Герда{157}, про Шпенґлера{158} та про Віко{159}; про Шопенгауера, про Емерсона; про «First Principies»[95] Спенсера{160} та про «Еврику»{161} По{162}… Із цієї безлічі свідчень мені вистачить одного, яке належить перу Марка Аврелія: «Хай би навіть ти жив три тисячі років або десять разів по три тисячі років, пам’ятай, що ніхто не втрачає іншого життя, аніж те, яким він нині живе, і не живе іншим життям, аніж те, яке він втрачає. Тож найдовший термін дорівнює найкоротшому. Теперішнє належить усім; померти — це втратити теперішнє, яке є швидкоплинною миттю. Ніхто не втрачає ні минулого, ні майбутнього, бо ні в кого не можна відібрати те, чого він не має. Пам’ятай, що всі речі обертаються й обертатимуться по тих самих орбітах, і не має значення, доки ти за ними спостерігаєш: сто років, двісті чи нескінченно довго» («Роздуми», 14).

Якщо прочитати з усією серйозністю попередні рядки (тобто якщо ми не станемо розглядати їх під кутом простих повчань або морального напучення), то ми побачимо, що вони проголошують або пропонують дві цікаві ідеї. Перша: заперечення реальності минулого та майбутнього. Її підхоплює такий уривок із Шопенгауера: «Форма виявлення волі — лише теперішнє, а не минуле чи майбутнє. Ці двоє існують лише для утворення концепту та для зв’язного розвитку свідомості, що підкоряється принципу раціонального мислення. Ніхто не жив у минулому, ніхто не житиме в майбутньому; теперішнє — форма будь-якого життя». («Світ як воля і репрезентація», перший том, 54). Друга: заперечення, як у Еклезіаста, будь-якої новизни. Хоч гіпотеза про те, що всі форми людського досвіду (в якийсь спосіб) аналогічні, може, на перший погляд, здатися приниженням і примітивізацією світу.

Якщо долі Едґара Аллана По, долі вікінґів, Юди Іскаріота та мого читача в таємничий спосіб є однією долею (єдиною можливою долею), то всесвітня історія — це історія однієї людини. Строго кажучи, Марк Аврелій не накидає нам цього загадкового спрощення. (Якийсь час тому я вигадав фантастичне оповідання, у стилі Леона Блуа{163}: один теолог присвячує все життя спростуванню поглядів одного єресіарха{164}; він неодноразово перемагає його в хитромудрих дискусіях, висуває проти нього звинувачення, домагається його спалення на вогнищі; але, потрапивши на небо, відкриває, що для Бога він і єресіарх — одна й та сама особа.) Марк Аврелій пише про схожість, а не тотожність, багатьох індивідуальних доль. Він стверджує, що будь-який проміжок часу — століття, рік, одна ніч, а може, й невловне теперішнє — вміщує в собі всю історію. У її крайній формі цю гіпотезу спростувати легко: будь-який смак відрізняється від іншого смаку, десять хвилин фізичного болю не дорівнюють десятьом хвилинам вивчення алгебри. Але якщо застосувати її до великих періодів, до сімдесяти років віку, які обіцяє нам Книга Псалмів, то вона здається прийнятною чи принаймні стерпною. Вона зводиться до твердження, що кількість перцепцій, емоцій, думок та мінливостей людської долі обмежена і до смерті ми всі їх вичерпуємо. І знову я хочу процитувати Марка Аврелія: «Той, хто бачить теперішнє, той бачив усе: і те, що відбувалося в недосяжному минулому, і те, що відбудеться в далекому майбутті часів» («Роздуми», книга шоста, 37).

У добу розквіту гіпотеза про те, що існування людини є постійною і незмінною величиною, може засмучувати й дратувати; але в часи занепаду (як ті, що в них ми нині живемо) її можна розглядати як обіцянку, що ніяка ганьба, ніяке лихо, ніякий диктатор принизити нас не можуть.

Перекладачі «Тисячі й однієї ночі»

І. Капітан Бертон

1872 року в одному з палаців Трієста серед вологих статуй та шедеврів живопису вельми сумнівної вартості джентльмен із обличчям, яке було позначене африканським шрамом, капітан Річард Френсіс Бертон, англійський консул, здійснив знамениту спробу перекласти «Китаб аліф лайла уа лайла», тобто ту саму книгу, яку ромеї{165} називають «Тисяча й одна ніч». Однією з потаємних цілей, які він поставив перед собою, беручись за цю справу, було творчо знищити іншого джентльмена (також смаглявого і з чорною мавританською бородою), який уклав в Англії великого словника й помер набагато раніше, аніж його творчо знищив Бертон. Це був Едвард Лейн{166}, орієнталіст і також автор дуже ретельно виконаного перекладу «Тисячі й однієї ночі», який замінив переклад Ґаллана{167}. Лейн перекладав, щоб допекти Ґалланові, Бертон — щоб допекти Лейнові; аби зрозуміти мотиви Бертона, треба ближче познайомитися з цією династією літературних ворогів.

Почну з її засновника. Відомо, що Жан Антуан Ґаллан був французьким арабістом, який привіз зі Стамбула скромну колекцію монет, монографію про поширення кави, арабський примірник «Ночей» і на додаток ще й одного мароніта{168}, який відзначався не менш натхненною пам’яттю, ніж легендарна Шахразада{169}. Цьому невідомому помічникові — чийого імені я не хотів би забути, а кажуть, його звали Ханна, — ми завдячуємо деякими тепер дуже популярними казками, оригіналові невідомими: казкою про Аладдина, казкою про сорок розбійників, казкою про принца Ахмеда та фею Пері Бану, казкою про Абулгасана, який спав наяву, казкою про нічні пригоди Гаруна Аль-Рашида, казкою про двох заздрісних сестер і їхню меншу сестру. Досить лише перелічити ці назви, і ми зрозуміємо, що, включивши до тексту історії, які час зробив незамінними, Ґаллан затвердив канон, який наступні перекладачі — його творчі супротивники — порушити не наважилися.

Можна назвати ще один незаперечний факт. Найвідоміші та найпереконливіші похвальні слова, сказані на адресу казок «Тисячі й однієї ночі», — Колріджа{170}, Томаса Де Квінсі{171}, Стендаля{172}, Теннісона{173}, Едґара Аллана По, Ньюмена{174} — належать читачам перекладу Ґаллана. Минуло двісті років, протягом яких з’явилися близько десятка ліпших перекладів, але європеєць чи американець, який думає про «Тисячу й одну ніч», він думає саме про цей переклад. Епітет «тисячайоднонічний» («тисячайодноночний» або «тищайоднонічний» відгонять очевидним суржиком) не має нічого спільного з ерудованими сороміцькими знахідками Бертона або Мардрюса{175} й цілком пов’язаний із красою і магією Антуана Ґаллана.

З погляду адекватності переклад Ґаллана найгірший з усіх, він найменш точний і найслабкіший, проте читали його найбільше. Ті, хто усамітнювався з ним, переживали щастя й подив. Його орієнталізм, який сьогодні здається нам примітивним, надихав серця багатьох любителів нюхального тютюну та авторів п’ятиактних трагедій. Дванадцять чудово оформлених томів вийшли друком у період від 1707 по 1717 рік, дванадцять томів, які прочитали безліч людей і які навіть були перекладені іншими мовами, зокрема хінді й арабською. Ми, прості анахронічні читачі з двадцятого сторіччя, помічаємо тепер у них солодкавий присмак сторіччя вісімнадцятого, а не той нині ледь чутний аромат Сходу, який двісті років тому визначав їхню новизну та їхню славу. Ніхто не винен у тому, що ця зустріч не відбулася, й менше за всіх сам Ґаллан. Почасти його перекладу зашкодив розвиток мови. У своїй передмові до німецького перекладу «Тисячі й однієї ночі» доктор Вайль обурювався, що кожного разу, коли купцям провинного Ґаллана треба перетнути пустелю, вони беруть із собою повну «валізу фініків». Цим критикам можна було б заперечити, що 1710 року досить було однієї згадки про фініки, щоб стерти образ валізи, але такої потреби немає: адже слово «валіза» (valise) в тогочасній французькій мові означало різновид саквів.

Були піддані критиці й інші гріхи Ґалланового перекладу. В одному зі своїх бурхливих панегіриків, який дійшов до нас у його «Morceaux choisis»[96] (1921), Андре Жід{176} засуджує вольнощі Антуана Ґаллана, щоб потім аргументованіше розкритикувати (зі щирістю, яку було не зрівняти з його репутацією) буквалізм Мардрюса, так само властивий для fin de siècle[97], як і стиль Ґаллана для вісімнадцятого сторіччя, хоч він і меншою мірою зважав на умовності свого часу.

Стриманість Ґаллана має світський характер; ось кілька рядків з третьої сторінки його «Ночей»: «Il alla droit à l’appartement de cette princesse, qui ne s’attendant à le revoir, avait reçu dans son lit un des dernier officier de sa maison»[98]. Бертон конкретизував цього туманного officier[99]: «чорний кухар, лискучий від жиру та сажі». Обидва певною мірою відійшли від оригіналу: первісний текст не такий церемонний, як у Ґаллана, і не такий масний, як у Бертона. (Химери добропристойності: у стриманій прозі першого вираз «recevoir dans son lit»[100] здається брутальним.)

Через дев’яносто років по смерті Антуана Ґаллана народився новий перекладач «Ночей» Едвард Лейн. Його біографи не перестають повторювати, що він був сином доктора Теофіла Лейна, священика з Герефорда. Цього генеалогічного факту (і тієї жахливої форми, в якій про нього весь час нагадували), либонь, досить, аби пояснити деяку своєрідність його поведінки. П’ять наповнених напруженими студіями років прожив арабізований Лейн у Каїрі, «майже виключно в середовищі мусульман, розмовляючи та спілкуючись із ними їхньою мовою, з надзвичайною ретельністю опановуючи їхні звичаї і прийнятий усіма ними як рівний». А проте ні екзотичні єгипетські ночі, ні густа чорна кава із зернятами кардамона, ні часті літературні дискусії з докторами мусульманського права, ні статечний мусліновий тюрбан, ні звичка їсти пальцями не відучили його від традиційної британської сором’язливості, витонченої самітності, яка притаманна володарям світу. Тому його позначений глибокою ерудицією переклад «Ночей» став (чи принаймні справив враження) справжньої енциклопедії пуританської цноти. Чогось умисне сороміцького в оригіналі нема. Ґаллан виправив деякі, як йому здалося, непристойності, що здалися йому виявом поганого смаку. Та Лейн умисне їх вишукує і полює на них, як інквізитор на єретиків. Його добропристойність не задовольняється мовчанкою; він віддає перевагу цілому хорові переляканих ремарок, набраних петитом, що плутано пояснюють: «Тут я пропускаю один вартий осуду епізод. У цьому місці в оригіналі бридке тлумачення — я не вважаю за можливе його давати. Тут рядок надто непристойний, щоб його перекладати. Ще один сороміцький анекдот — я не можу не пропустити його. Від цього місця й далі буде ряд скорочень. Далі йде непристойна оповідка про раба Буджайта — її не можна перекладати». Калічення не виключає смерті; деякі історії викинуті цілком, «бо їх не можна очистити без спотворення змісту». Ця тотальна сором'язливість, позначена глибоким почуттям сором’язливості, не здається мені алогічною; її пуританську основу — ось що я засуджую. Лейн виявив себе справжнім віртуозом вивертань, безперечним попередником найдивовижніших виявів голлівудської сором’язливості. Наведу кілька прикладів зі своїх нотаток. У ніч 391-шу рибалка приносить рибу цареві над царями, і той хоче знати, чи це самець чи самиця, а йому відповідають, що це гермафродит. Лейн примудряється обминути цю «непристойну» розмову, написавши у своєму перекладі, що цар запитав, до якої породи належить ця риба, а винахідливий риболов йому відповів, що вона породи змішаної. У ніч 217-ту розповідається про царя, який мав двох дружин, і одну ніч спав з однією, а другу — з другою, і всі троє були щасливі. Лейн обминає ці подробиці, написавши, що той цар ставився до своїх жінок «неупереджено»… Одна з причин такої надмірної сором’язливості була в тому, що Лейн призначав свою працю «для читання за столом у вітальні», де зазвичай читали лише літературу пристойного змісту, яку можна було безпечно обговорювати у світському товаристві.

Досить було найменшого й цілком випадкового натяку на щось плотське, як Лейн забував про свою професійну гідність і вдавався до безлічі перекручень та замовчувань. Іншої провини на ньому немає. Коли Лейн не піддається цій спокусі, він перекладає з дивовижною точністю. Він не ставить перед собою якоїсь попередньої мети, і в цьому, безперечно, його перевага. Він не намагається підсилити варварський колорит «Ночей», як це робить капітан Бертон, ні усунути його або пом’якшити, як Ґаллан, котрий намагався приручити своїх арабів, щоб вони не лякали Париж своїм невиправним дисонансом; Лейн цього не боявся. Ґаллан нехтував буквальну точність; Лейн пояснює своє витлумачення кожного сумнівного слова. Ґаллан посилався на якийсь примарний рукопис і на небіжчика мароніта; Лейн указує на видання й сторінку. Ґаллан не подбав про те, щоб зробити якісь примітки; Лейн перевантажує свій текст безліччю пояснень, які, будучи впорядкованими, складають додатковий окремий том. Відрізняти — такого правила дотримується його попередник; Лейн погоджується, але вважає, що для цього досить буде не відступати від оригіналу.

Цікава дискусія між Ньюменом і Арнольдом, яка відбулася в 1861—1862 роках і запам’яталася більше, аніж її учасники, підсумувала ці два загальні принципи перекладу. Ньюмен захищав буквальний підхід, відтворення всіх лексичних особливостей; Арнольд наполягав на неодмінному усуненні всіх деталей, які відвертають увагу від головної думки. Перший принцип дає змогу домогтись однорідності та позірної адекватності; другий дозволяє постійно робити якісь нові відкриття. Обидва мають менше значення, ніж сам перекладач та його літературні здібності. Перекласти якийсь твір згідно з духом оригіналу — це таке грандіозне й таке фантастично складне завдання, що може так і залишитися лише в намірах. Перекласти твір буквально вимагає досягнення такої екстравагантної точності, що навряд чи за це хтось візьметься. Набагато серйознішим завданням, аніж ці недосяжні цілі, є збереження або відмова від збереження певних подробиць; набагато важливішим, аніж ці віддання переваги та пропуски, є синтаксична будова речень. У Лейна вона дуже приваблива, як і годиться для читання в пристойному товаристві. Для його словника характерним є надуживання латинських слів, що не можуть бути виправдані прагненням до максимальної лаконічності. Він нерідко виявляє неуважність: уже на першій сторінці свого перекладу застосовує слово «романтичний», який для бородатого мусульманина з дванадцятого сторіччя був би очевидним футуризмом. Іноді брак чуттєвості буває йому на користь, бо дозволяє вставляти в патетичні контексти прості слова з непередбачено успішним результатом. Либонь, найяскравішим прикладом взаємодії різнорідних слів буде той, який я наведу нижче: «And in this palace is the last information respecting lords collected in the dust»[101]. Ще одним — ось така формула: «В ім’я Вічно Живого, який не помер і не помре, в ім’я Того, Кому належать слава і життя вічне». Якби це був переклад Бертона — випадкового попередника завжди легендарного Мардрюса, — я не здивувався б, побачивши в ньому формули, що так добре відповідають стандартам східного мислення; у Лейна ж вони зустрічаються так рідко, що я змушений визнати їх неумисними, а отже, й справжніми.

Стало традицією висміювати скандальну добропристойність перекладів Ґаллана і Лейна. Я сам віддав належне цій традиції. Добре відомо, що вони не змогли адекватно перекласти ані історію про нещасливця, який побачив Ніч Влади, ані прокляття сміттяра тринадцятого сторіччя, якого обманув дервіш і який був схильний до содомії. Добре відомо, що ці двоє дезінфікували «Ночі».

Огудники аргументують свою критику тим, що в процесі такого перекладу зникає або погіршується простодушна наївність оригіналу. Але вони помиляються: у казках «Тисячі й однієї ночі» немає нічого наївного (з погляду моралі); це переказ стародавніх оповідок у формі, доступній для плебейського або ницого смаку середніх класів Каїра. Крім зразкових казок про Сіндбада{177}, безсоромні історії «Тисячі й однієї ночі» не мають нічого спільного з наївним уявленням про райську свободу. Вони віддзеркалюють думки того чоловіка, який вирішив зібрати їх і видати. Його мета — висміювання, а його персонажі ніколи не виходять за межі кола носіїв, жебраків або євнухів. Стародавні любовні оповідки з цього збірника, де розповідається про життя в пустелі або в містах Аравії, не є безсоромними, як і всі інші твори доісламської літератури. Вони палкі й печальні, й один із їхніх найулюбленіших мотивів — це смерть від кохання, та сама смерть, яку улеми{178} проголосили не менш священною, аніж смерть святого мученика за віру… Якщо ми приймемо цей аргумент, то сором’язливі виправлення Ґаллана та Лейна здадуться нам спробою повернутися до первісної редакції.

Я можу навести ще одне, переконливіше виправдання. Обминати еротичні місця оригіналу не належить до тих провин, які Господь не прощає, коли головне — передати магічну атмосферу змісту. Подарувати людям нового «Декамерона» — це така сама комерційна оборудка, як і багато інших; але подарувати їм «Старого моряка»{179} або «П’яний корабель»{180} — то вже щось зовсім інше. Літман{181} зазначає, що «Тисяча й одна ніч» — передусім збірник оповідок про чудеса. Донесення цієї істини до всіх європейських умів — заслуга Ґаллана. Тут не може бути ніякого сумніву. Арабам пощастило менше, ніж нам, вони, як відомо, мають значно менше причин захоплюватися своїм оригіналом: адже вони вже знають людей, звичаї, талісмани, пустелі та демонів, про яких розповідається в цих історіях.

В одній зі своїх праць Рафаель Кансінос-Ассенс{182} присягається, що він може вітати зорі чотирнадцятьма мовами, класичними та сучасними. Бертон бачив сни сімнадцятьма мовами і розповідає, що опанував тридцять п’ять: семітських, дравідійських, індоєвропейських, ефіопських… Цей перелік не вичерпує його здібностей, а узгоджується з іншими, теж надмірними. Жоден чоловік не відповідає, не відходить далі від тих учених мужів, яких підняв на глузи Гудібрас{183}, сказавши (і ці слова потім не раз повторювали різні люди), що вони не спроможні сказати нічого розумного кількома мовами відразу. Бертон був людиною, яка мала багато чого сказати, і сімдесят два томи його праць досі про це говорять. Ось навмання кілька назв із його книжок: «Ґоа й Голубі гори», 1851 р.; «Система тренувань із багнетного бою», 1853 р.; «Особиста розповідь про паломництво до Медіни», 1855 р.; «Озерні регіони Екваторіальної Африки», 1860 р.; «Місто Святих», 1861 р.; «Дослідження бразильських плато», 1869 р.; «Про одного гермафродита з островів Зеленого Мису», 1869 р.; «Листи з полів битви в Парагваї», 1870 р.; «Край світу, або Літо в Ісландії», 1875 р.; «До Золотого Берега в пошуках золота», 1883 р.; «Книга меча» (перший том), 1884 р.; «Запашний сад Нафусаїла» — посмертна книжка, яку леді Бертон укинула у вогонь разом зі «Збірником епіграм, натхнених Пріапом{184}». У цьому каталозі явно проступає образ автора: англійського капітана, що палко любив географію і незліченні способи людського існування, які тільки відомі людям. Думаю, я не ображу його пам’ять, якщо порівняю його з Мораном{185}, двомовним джентльменом, схильним до осілого способу життя, який мандрує то вгору, то вниз у ліфтах великого міжнародного готелю і з глибокою пошаною дивиться на дорожній баул… Бертон, перевдягнувшись афганцем, здійснив паломницькі подорожі до святих міст Аравії; його голос просив Господа вкинути його кості та шкуру, його тлінну плоть та кров у Вогонь Гніву і Справедливості; його уста, висушені самумом{186}, закарбували поцілунок на поверхні метеорита, обожнюваного в Каабі{187}. То була знаменита пригода; якби в Аравії поширилася чутка, що необрізаний, «назрані», посмів осквернити мусульманську святиню, йому б не уникнути смерті. Трохи раніше, в одежі дервіша, він лікував хворих у Каїрі — не гребуючи при цьому цирковим трюкацтвом та магією, щоб здобути довіру своїх пацієнтів. Десь 1858 року він очолив експедицію до невідомих витоків Нілу, під час якої відкрив озеро Танганьїку. У цій же таки експедиції він мало не помер від жорстокої лихоманки. 1855 року сомалійці проштрикнули йому щоки списом. (Бертон тоді прибув із Харрара, міста у глибині Абіссинії, закритого для європейців.) Через дев’ять років йому довелося пережити жахливу гостинність канібалів із Дагомеї; коли він звідти повернувся, почали поширюватися чутки (можливо, сам він їх і поширював, а заохочував безперечно), що він «годувався там дивним м’ясом» — як усеядний проконсул Шекспіра[102]. Найбільше він ненавидів євреїв, демократію, міністерство закордонних справ і християнство; найбільше шанував лорда Байрона{188} та іслам. Самітну працю письменника він намагався ушляхетнити й урізноманітнити. Він починав писати ще вдосвіта у великій вітальні, де стояло одинадцять столів, на кожному з яких лежав матеріал для його майбутньої книжки, а на якомусь неодмінно стояла ваза з квіткою білого жасмину. Він мав знаменитих друзів і кохав відомих жінок. Із перших досить буде назвати Свінберна, який присвятив йому свій другий цикл «Poems and Ballads» — in recognition of a friendship which I must always count among the highest honours of my life[103] і який оплакав його скін у багатьох рядках. Людина слова й подвигу, Бертон цілком заслуговував на похвалу, яку висловив у своєму «Дивані» Альмутанабі{189}:

І ніч, і коні, і пустеля мене знають, І гість, і шабля, аркуш і перо.

Зверніть увагу на те, що, починаючи від людожера-аматора й до сонливого поліглота, я не применшував ті якості Річарда Бертона, які, не знижуючи пафосу, ми можемо назвати легендарними. І причина тут очевидна: саме той Бертон, який є героєм легенди про Бертона, переклав «Ночі». Мені вже не раз спадало на думку, що радикальна відмінність між поезією і прозою полягає в різних сподіваннях того, хто їх читає: перша вимагає напруги, якої друга не терпить. Щось таке можна сказати й про творчість Бертона: він здобув престиж, з яким не може змагатися жоден інший арабіст. Його творчості властива привабливість забороненого. Адже йдеться про одне-однісіньке видання накладом у тисячу примірників, надрукованих для тисячі передплатників Бертон-клубу із забороною передруку під страхом суду. (У перевиданні Леонарда Смайзерса{190} «пропущено деякі уривки, позначені поганим смаком, за якими ніхто не пожалкує»; представницька добірка Беннета Серфа{191} — яка претендує на повноту — укладена на основі цього вичищеного тексту.) Я наважуся на таку гіперболу: прочитати казки «Тисячі й однієї ночі» в перекладі сера Річарда так само малоймовірно, як прочитати їх в арабському оригіналі з коментарями самого Сіндбада Мореплавця.

Годі перелічити всі ті проблеми, які розв’язав Бертон, проте для зручності їх можна звести до трьох: підтвердити і зміцнити свою репутацію арабіста; якнайдалі відійти від Лейна; зацікавити англійських джентльменів, які жили в дев’ятнадцятому сторіччі, письмовим перекладом усних мусульманських казок, створених у сторіччі тринадцятому. Перша мета з цих трьох, певно, була несумісна з третьою; друга спричинилася до серйозної помилки Бертона, про яку я зараз розповім. У «Ночах» нараховуються сотні двовіршів та пісень; Лейн (неспроможний брехати ні в чому, крім того, що стосувалося плоті) дуже точно переклав їх простою прозою. Бертон був поетом: 1880 року він опублікував «Касиди», еволюціоністську рапсодію, яку леді Бертон завжди вважала вищою за «Рубаї» Фіцджералда{192}… «Прозаїчне» розв’язання суперника не могло його не обурити, і він вирішив перекласти арабські вірші «Ночей» англійськими віршами — задум, заздалегідь приречений на невдачу, позаяк він суперечив його ж таки принципові цілковитої дослівності. А втім, його спроба, певно, завдала не меншої шкоди слухові, аніж логіці. Схоже, що наступний чотиривірш був найкращий серед тих, які він настругав:

A night whose stars refused to run their course, A night of those which never seem outworn: Like Ressurection-day, of longsome length To him that watched and waited for the mourn[104] [105].

Цілком можливо, що наступний вірш не найгірший:

A sun of wand in knoll of sand she showed, Clad in her cramoisy-hued chemisette: Of her lips’ honey-dew she gave me drink And with her rosy cheeks quencht fire she set[106].

Я вже згадував про фундаментальну різницю між первісними слухачами казок і клубом передплатників Бертона. Перші були шахраями, базіками, цілковитими неуками, вони глибоко не довіряли реальній дійсності й були сповнені віри в давні чудеса; другі були панами з Вест-Енда{193}, схильні до зневаги та хизування своєю вченістю й неспроможні боятись і сміятися. Першим подобалося вірити в те, що кит помирає, коли почує людський крик; другі щиро втішалися думкою, що існують люди, які вірять у вбивчу силу такого крику. Описані в тексті «Ночей» чудеса — безперечно, цілком переконливі для Кордофана або Булака{194}, де їх сприймали як чисту правду, — ризикували видатися надуманими й вигаданими в Англії. (Ніхто не вимагає від істини, щоб вона була вірогідною або дуже цікавою: ті небагато читачів, яких може зацікавити «Життя й листування Карла Маркса», будуть обурені симетрією «антивіршів» Туле{195} або строгою точністю акровірша.) Щоб передплатники не розбіглися від нього, Бертон не скупився на примітки, в яких він розповідав «про звичаї людей ісламу». Треба відзначити принагідно, що Лейна цікавила місцева екзотика. Одіяння, розпорядок дня, релігійна практика, архітектура, історичні реалії та реалії з Корану, ігри, мистецтво, міфологія — усе це вже було описане в трьох томах незручного Бертонового попередника. Там бракувало тільки еротики — про це ми вже говорили. Бертон (чия перша спроба прилучитися до письменницького ремесла була досить інтимною розповіддю про борделі в Бенгалії) був більше ніж спроможний заповнити цю прогалину. З усіх тих екзотичних насолод, про які він вважав за потрібне згадати, можна навести як добрий приклад одне випадкове пояснення до сьомого тому, витончено назване в алфавітному покажчику capotes melancholiques[107]. Газета «Edinburgh Review» звинуватила його в тому, що він пише для суспільного дна; Британська енциклопедія вирішила, що точний переклад прийняти не можна і що переклад Едварда Лейна «залишається неперевершеним для справді серйозного читання». Я не сказав би, що мене надто обурює ця підозріла теорія про наукові та документальні переваги підчищення оригінальних текстів. Бертон, у свою чергу, намагався якось догодити обуреним прихильникам такого методу. У всякому разі пояснення на теми плотського кохання, що зрідка повторюються з незначними варіаціями, не вичерпують його коментаря. Він у нього має характер енциклопедичний і полемічний і значно цікавіший, аніж це потрібно для зрозуміння особливостей східного тексту та східного мислення. Так, наприклад, шостий том (який зараз переді мною) включає в себе близько трьохсот приміток, з яких можна назвати такі: осудження в’язниць і схвалення тілесних покарань і штрафів; кілька прикладів шанобливого ставлення ісламу до хліба; легенда про волохатість ніг цариці Савської; розповідь про чотири символічні кольори смерті; деякі міркування про теорію та практику невдячності на Сході; повідомлення про те, що ангели вбираються в плямисте пір’я, а духи — в булану шерсть; короткий огляд міфологічних уявлень, які пов’язані з Таємною Ніччю Влади або Ніччю Ночей; звинувачення Ендрю Ленґа{196} в поверховості; палка репліка проти демократичного правління; перелік імен Магомета, які він носить на Землі, у Вогні та в Райських Садах; згадка про народ амалекітів, довгожителів і велетнів; згадка про сороміцькі частини тіла в мусульман, які в чоловіків розташовані від пупа до колін, а в жінок від ніг до голови; роздуми про характерні вигуки аргентинських ґаучо; застереження про незручності верхової їзди, коли замість коня використовують людину; грандіозний проект схрещення самців собакоголових мавп із жінками, внаслідок чого можна одержати расу досконалих пролетарів. У свої п’ятдесят років людина вже накопичила в собі досить ніжності, іронії та сороміцьких анекдотів; Бертон виклав усе це у своїх примітках.

Залишається фундаментальне питання. Як розважити джентльменів дев’ятнадцятого сторіччя оповіддю, що складається з багатьох казок, створених у сторіччі тринадцятому? Стилістична бідність «Ночей» добре відома. Бертон не раз говорив про «сухий і комерційний тон» арабських прозаїків, протиставляючи його надмірній риторичності, що притаманна перській літературі; Літман, який зробив найновіший переклад «Ночей», картає себе за те, що понаставляв дуже багато таких слів, як «запитав», «попросив», «відповів» на п’яти тисячах сторінок, де можна зустріти лише одну-однісіньку форму — «сказав», бо іншої вони, мабуть, не знають. Бертон зі щирим натхненням здійснює такі заміни. Його словник відзначається не меншим розмаїттям, ніж його коментар. Архаїзми вживаються там із жаргоном злочинного світу, канцеляризми та слова морського жаргону з технічними термінами. Його не бентежить славнозвісна гібридизація англійської мови: не так скандинавські запозичення Мориса чи латинські Джонсона здобувають його особливе схвалення, як зіткнення та протиставлення тих і тих. Він застосовує безліч неологізмів та слів чужоземного походження: кастрат, inconséquence, hauteur, іп gloria, bagno, langue fourrée[108], вендета, візир. Значення кожного з цих слів, певно, відповідає оригіналу, але, будучи застосовані в англійській мові, вони звучать фальшиво. Цю фальш не завжди можна вважати недоречною, бо ці словесні — а іноді й синтаксичні — витівки подеколи можуть розважити під час занудного читання «Ночей». Бертон перетворює ці витівки на правило: спочатку він перекладає, як годиться, з належною врочистістю: «Сулейман, син Давида (нехай зійде мир на обох!)», але далі, коли ви вже звикли до цієї врочистої формули, він спрощує весь вираз до простого «Соломон Девідсон»[109]. Він називає царя, який для всіх інших перекладачів є «царем Самарканда в Персії», «царем Самарканда у країні варварів». Покупець, який для всіх інших просто «дратівливий», у нього стає «чоловіком гніву». Але й це ще не все: Бертон цілком переписує — додавши чимало обставин, подробиць і фізіологічних характеристик — першу та останню оповідки. Таким чином, 1885 року він відкриває спосіб, удосконалення якого (або його reductio ad absurdum) ми згодом побачимо в Мардрюса. Вплив англійця завжди триває довше, аніж вплив француза: стилістичний різнобій Бертона постарів не так, як стиль Мардрюса, чий вік значно коротший.

2. Доктор Мардрюс

Доля Мардрюса може здатися парадоксальною. Йому приписують моральну заслугу найточнішого перекладу «Тисячі й однієї ночі», книгу дивовижної хтивості, сховану раніше від читачів добрим вихованням Ґаллана та пуританською манірністю Лейна. Його шанують за геніальну дослівність, яку переконливо демонструє безапеляційний підзаголовок «Дослівний і повний переклад з арабської мови», і за натхнення, що підказало йому назвати свою книжку «Книга тисячі ночей і однієї ночі». Історія цієї назви повчальна; варто згадати про неї, перш ніж безпосередньо перейти до Мардрюса.

У книжці «Золоті луки і копальні дорогоцінних каменів» Масуді{197} описує збірник під назвою «Hezár Afsane», що в точному перекладі з перської означає «Тисяча пригод», а в народі мають звичай казати «Тисяча ночей». В іншому документі десятого сторіччя, який має назву «Фігрист»{198}, переказано першу оповідку з того циклу: в ній розповідається про клятву охопленого розпачем царя, який щовечора лягає в постіль із цнотливою дівчиною, а вранці наказує відрубати їй голову, і про рішучість Шахразади, яка розважає його чудесними оповідками, поки над ними не пролітає тисяча ночей і вона не показує цареві його малого сина. Кажуть, ніби цю історію — яка так переважає благочестиві паломництва Чосера{199}, а також чуму Джованні Боккаччо{200} — вигадали вже після того, як з’явилася назва збірника, з метою виправдати її… Хай там як воно було, але банальне число 1000 незабаром виросло до 1001. Звідки взялася ця додаткова ніч, без якої сьогодні вже неможливо уявити собі назву цієї книжки, ця модель для іронічної критики Кеведо{201} — а потім і Вольтера{202}, — котрі знущалися з Піко делла Мірандоли{203}, який вигадав для своєї праці назву «Книга про все-на світі і ще багато про що»? Літман висуває гіпотезу про вплив турецького словосполучення bin ir, яке буквально означає «тисяча й один», а в розмовній мові застосовується у значенні «багато». Лейн на початку 1840 року знайшов більш витончений аргумент: зміну назви спричинив надприродний страх перед парними числами. Але й на цьому пригоди з назвою збірника не закінчилися. 1704 року Антуан Ґаллан вирішив уникнути повтору, який був у назві оригіналу, й назвав свій переклад «Тисяча й одна ніч». Під цією назвою книжка відома тепер у всіх країнах Європи, крім Англії, яка віддає перевагу назві «Арабські ночі». 1839 року редактор калькуттського видання В. Г. Макнаґген, якого, певно, мучила совість, узяв на себе сміливість перекласти назву в точній відповідності до оригіналу (Quitab alif laila ua laila) як «Книга тисячі ночей і однієї ночі». Цей новаторський буквалізм не залишився непоміченим. 1882 року Джон Пейн{204} почав публікувати свою «Воок of the thousand nights and one night»; 1885 — капітан Бертон — свою «Book of the thousand nights and a night», a 1899 року вийшла друком «Livre de mille nuits et une nuit»[110] у перекладі Ж. K. Мардрюса.

Намагаюся знайти той уривок, який примусив мене засумніватися в точності цього останнього перекладу. Він узятий із повчальної історії Мідного міста, яка в усіх перекладах подається в кінці 566-ї ночі й у частині 578-ї, але доктор Мардрюс (з якої причини, певно, відомо лише його ангелу-охоронцеві) переніс її з ночі 338-ї у 346-ту. Я не в претензії до нього; ця неймовірна реформа вигаданого календаря не мусить вселяти нам страх. Шахразада-Мардрюс розповідає: «Вода струменіла по чотирьох каналах, прокладених у підлозі зали, що вигиналися чарівними звивинами, і русло кожного каналу було забарвлене в особливий колір: першого — в колір рожевого порфіру; другого — в колір топазу; третього — у смарагдовий і четвертого — в бірюзовий; таким чином, вода забарвлювалася в колір русла й, освітлена м’яким світлом, що проникало крізь високі шовкові завіси, відкидала на навколишні предмети та мармурові стіни лагідне віддзеркалення морського краєвиду».

Як зразок візуальної прози в дусі «Портрета Доріана Ґрея» я приймаю (і навіть приймаю з глибокою шанобливістю) цей опис; як «дослівний і повний» переклад пейзажного тексту, який був частиною оповідки, створеної в тринадцятому сторіччі, він, повторюю, вселяє мені глибоку тривогу та недовіру. І причин на це багато. Шахразада без участі Мардрюса описує речі, просто розповідаючи про кожну з них, а не описуючи, як вони взаємодіють між собою, вона не звертає уваги на другорядні подробиці, не помічає, що вода забарвлюється в колір свого русла, і не визначає якість світла, що проникає крізь шовкові штори, і не вибудовує метафор, що натякають на «Салон акварелістів». Іще одна невеличка похибка: «чарівні звивини» — це не по-арабському, це з усією очевидністю звучить по-французькому. Не знаю, чи попередні міркування можуть задовольнити вимогливого читача; мене вони цілком не задовольнили, і я з ледачою цікавістю порівняв із версією Мардрюса три переклади, зроблені німецькою мовою — Вайля, Генінґа{205} та Літмана і два переклади англійською — Лейна та сера Річарда Бертона. Вони допомогли мені з’ясувати, що в оригіналі десять рядків Мардрюса звучать так: «Три потоки вливалися в басейн, викладений із різнокольорового мармуру».

Вставки Мардрюса не однорідні. Іноді вони бувають неймовірно анахронічними — так ніби він раптом переходить до розмови про відступ експедиції Маршана. Наприклад: «Вони заволоділи містом мрії… Хоч куди летів погляд, упираючись в обрії, на які навалилася темрява ночі, він наштовхувався на палаци, на тераси будинків, на тихі сади, що вишикувались уступами на території, де повсюди виблискувала бронза, на канали, освітлені місяцем, що утворювали осяйні кола навкруг масивних темних фундаментів, тоді як далеко у глибині металеве море зберігало у своїх холодних грудях віддзеркалені вогні неба». Або такий фрагмент, наповнений не менш очевидними галіцизмами: «Чудовий барвистий килим, майстерно зітканий із першосортної вовни, показував квіти, які не мали запаху й росли на лузі, позбавленому життєвих соків, і жив штучним життям лісів, де птахи та звірі позастигали нерухомо, схоплені у своїй природній красі та досконалості ліній. (Тут у арабських виданнях читаємо: «Обабіч лежали килими, на яких були зображені птахи та звірі, гаптовані червоним золотом і білим сріблом з очима кольору перлів або рубінів. Хто їх бачив, не переставав дивуватися».)

Мардрюс не перестає дивуватися вбогості східного колориту в казках «Тисячі й однієї ночі». З упертістю, яка гідна Сесіла де Мілля{206}, він щедро частує своїх читачів візирями, поцілунками, пальмами та місяцем у небі. У 570-й ночі він прочитав: «Вони підійшли до колони з чорного каменю, в яку під самі пахви був замурований чоловік. Він мав два величезні крила й чотири руки; дві з них були, як і руки в дітей Адамових, а дві — як лапи в лева, із залізними пазурями. Чуприна на його голові була схожа на кілька кінських хвостів, а очі були в нього як жарини, і він мав на лобі третє око, схоже на око рисі». Він натхненно перекладає: «Якось надвечір караван зупинився перед колоною з чорного каменю; до неї було прикуте дивне створіння, у якого виднілася лише верхня половина тіла, а нижня була закопана в землі. Той бюст стримів із землі, ніби якась страховинна потвора, прикута там могутністю інфернальних сил. Він був чорний, а розмірами не менший за стовбур старої пальми, яка засохла, втративши своє листя. Він мав два величезні чорні крила й чотири руки, дві з яких були схожі на пазуристі лапи лева. Чуприна із жорсткої волосіні стриміла сторч на його голові, наче хвіст дикого віслюка, й моторошно ворушилася на його страхітливому черепі. На дні величезних очних провалин жевріли червоні зіниці, а в лобі, увінчаному бридкими рогами, було просвердлене ще одне око; розплющене й нерухоме, воно яскріло зеленим блиском, як очі тигрів і пантер».

Трохи далі він пише: «Бронза на міських мурах, дорогоцінне каміння, що сяяло на куполах, затишні тераси, канали й море, як і їхні тіні, що всі витяглися на захід, спочивали під ніжним нічним вітерцем і магічним сяйвом круглого місяця». «Магічне» для людини з тринадцятого сторіччя мало бути абсолютно чітким означенням, а не пустопорожнім епітетом в устах галантного доктора… Я думаю, що в арабській мові був би неможливий текст «дослівного й повного» перекладу Мардрюса, і так само був би він неможливий і в латині, й у кастильській мові Міґеля де Сервантеса{207}.

«Тисяча й одна ніч» тримається на двох підвалинах; одна — суто формальна — це римована проза; друга — моральні проповіді. Перша властивість, збережена Бертоном і Літманом, пов’язана з натхненням оповідача: приємні люди, палаци, сади, чудеса, згадки про Божество, призахідне сонце, битви, світанки, початки та завершення казок. Мардрюс, можливо, з почуття милосердя, нехтує всі ці особливості. Друга властивість вимагає двох здібностей: уміння гарно сполучати абстрактні слова і вміння, не соромлячись, удаватися до загальників. І того, й того Мардрюсові бракує. Із того вірша, що його Лейн з такою гідністю переклав: «And іп this palace is the last information respecting lords coliected in the dust» («І в цьому палаці зберігається інформація про володарів, які перетворилися на порох») — наш доктор зумів видобути лише: «Відійшли вони всі! У них вистачило часу тільки на те, щоб спочити в затінку моїх башт». Сповідь ангела «Я в полоні у Влади, замкнений у Сяйві й покараний доти, доки цього хоче Одвічний, якому належать Сила і Слава» для читача «Ночей» у перекладі Мардрюса має такий вигляд: «Я закутий тут Невидимою Силою до кінця віків».

Також і чари не знаходять у Мардрюсі доброзичливого прихильника. Він неспроможний говорити про надприродне без певної іронії. Ось, наприклад, кілька рядків з його перекладу: «Одного дня халіф Абд-аль-Мелік почув про старовинні мідні вази, які зберігали в собі дивний чорний дим диявольських обрисів, і дуже здивувався й засумнівався в реальності цих усім добре відомих фактів і звернувся за поясненнями до мандрівника Таліба ібн-Сахля». У цьому уривку (що належить, як і всі наведені мною, до історії Мідного міста, яке Мардрюс вибудував із твердої бронзи) підкреслена наївність виразу «цих усім добре відомих» і малоймовірний сумнів халіфа Абд-аль-Меліка — особисті вигадки перекладача.

Мардрюс постійно намагається довершити працю, від якої ухилялися ледачі анонімні араби. Він додає до тексту пейзажі в дусі art-nouveau[111], непристойності стриманого характеру, короткі комічні епізоди, всілякі побічні обставини, симетрію, багато візуального орієнталізму. Ось один з багатьох прикладів: у ніч 573-тю емір Муса ібн-Нусейр наказує своїм ковалям і теслям спорудити дуже міцну драбину з дерева та заліза. Мардрюс (у свою 344-ту ніч) переробляє цей банальний епізод, додавши, що люди з бівуаку збирали сухі гілки, обчищали їх ятаганами та ножами, перев’язували їх тюрбанами, поясами, верблюжими повідками, шкіряною збруєю, аж поки спорудили довгу драбину, яку приставили до стіни, підперши її обабіч великими каменями… У загальному плані, можна сказати, що Мардрюс перекладає не слова, а сцени з книжки: тобто допускається тих вольнощів, які заборонені перекладачам, але прийнятні для художників, що дозволяють собі додавати такі подробиці… Я не знаю, чи саме ці веселі відхилення наповнюють переклад Мардрюса таким відчуттям щастя, персональної винахідливості, що не примушує себе ритись у словниках. Я лише констатую, що «переклад» Мардрюса найчитабельніший з усіх — після незрівнянного перекладу Бертона, теж далекого від буквалізму. (У цьому перекладі маємо перекручення зовсім іншого виду. Вони полягають у зловживанні грубою англійською мовою, перевантаженою архаїзмами та варваризмами.)

Мені буде прикро (не за Мардрюса, а за себе), якщо в моїй аргументації хтось побачить критику заборонного характеру. Мардрюс — єдиний арабіст, про чию славу подбали письменники, домігшись у цьому такого великого успіху, що тепер навіть арабісти знають, хто він такий. Андре Жід був один із перших, хто відгукнувся про його переклад з великою похвалою, у серпні 1899 року; не думаю, що Кансела{208} та Капдевіла{209} будуть останніми. Моя мета полягала не в тому, щоб приглушити цей захват, вона була в тому, щоб задокументувати його. Похвалити Мардрюса за точність перекладу означало б забути про душу Мардрюса, навіть не згадавши про справжнього Мардрюса. Його недостовірність, його творча й успішна недостовірність — ось що має для нас найбільшу вагу.

3. Енно Літман

Німеччина, батьківщина славнозвісного арабського видання «Тисяча й однієї ночі», пишається (почасти заслужено, а почасти марно) чотирма перекладами: «бібліотекаря, хоч і єврея» Ґустава Вайля — цю не зовсім доброзичливу репліку я цитую зі сторінок однієї каталанської енциклопедії; Макса Генінґа, що також переклав Коран; літератора Фелікса Пауля Ґреве{210}; Енно Літмана, який розшифрував ефіопські написи у фортеці Аксум{211}. Чотири томи першого з цих перекладів (1839—1842 рр.), либонь, найприємніші для читання, бо їхній автор — змушений покинути Африку й Азію, де його мучила дизентерія, — доклав усіх зусиль, аби зберегти чи навіть підсилити східний колорит. Його доповнення здаються мені надзвичайно вдалими. В уста людей, що прийшли, непрохані, на якусь зустріч, він укладає такі слова: «Ми не хочемо уподібнюватися до ранку, який розсіює свято». Про великодушного царя він каже: «Вогонь, який горить для його гостей, розбуджує в пам’яті картини Пекла, а роса з його щедрих рук нагадує про Потоп». Про ще одного такого царя він говорить: «Його руки були щедрі, як море». Ці вдалі відступи від оригіналу роблять його гідним Бертона або Мардрюса, і перекладач почасти перекидає їх у вірші, де його чудова уява виступає дуже добрим замінником оригінальних рим. Що ж до прози, то я вважаю, він перекладав її як годиться з деякими виправданими купюрами, далекими як від лицемірства, так і від фальшивої сором’язливості. Бертон хвалив його працю — «точну до тієї міри, до якої може бути точним популярне витлумачення». Недарма ж доктор Вайль був «не тільки бібліотекарем, а й євреєм»; у його мові я відчуваю певний присмак Святого Письма.

Другий переклад (1895—1897 рр.) позбавлений і чарів адекватності, і чарів стилю. Я кажу про переклад, який зробив Генінґ, арабіст із Ляйпціґа, для «Universalbibliothek»[112] Філіппа Реклама. Ідеться про переклад скорочений і підчищений, хоч видавництво і стверджує протилежне. Його стиль безбарвний, надокучливий. Незаперечна перевага цієї публікації — її великий обсяг. При її укладенні було взято до уваги видання, здійснені в Булаку та в Бреслау, а також рукописи Цотенберґа та додаткові ночі Бертона. Генінґ, перекладач сера Річарда, в буквальному розумінні, стоїть вище за Генінґа, перекладача арабського оригіналу, що лише свідчить про перевагу сера Річарда над арабами. У передмові та післямові до цього видання було багато похвал Бертонові — майже спростованих твердженням, що він «користувався мовою Чосера, що майже точно відповідає середньовічній арабській мові». Твердження, що мова Чосера була одним із джерел словника Бертона, набагато більше відповідало б реальності. (Ще одне таке джерело — «Рабле» сера Томаса Уркварта.)

Третій переклад, зроблений Ґреве, — це переклад з англійського перекладу Бертона й цілком повторює його, за винятком енциклопедичного коментаря. Він вийшов друком перед війною у видавництві «Інзель Ферлаґ».

Четвертий переклад (1923—1928 рр.) був покликаний замінити попередній. Як і третій, він нараховував шість томів, а зробив його Енно Літман, дешифрувальник писемних пам’яток Аксума, який пронумерував 283 ефіопські рукописи, які зберігаються в Єрусалимі, працівник «Zeitschrift für Assyriologie»[113]. Він не вдається навіть до тих поясненних пропусків, які робив Бертон, і тому його переклад цілком відповідає оригіналу. Навіть найбільш сороміцькі місця не відвертають його уваги, й він перекладає їх своєю врівноваженою німецькою мовою, а іноді — латиною. Він не пропускає жодного слова, зокрема й тих, які позначають — тисячу разів — перехід від однієї ночі до наступної. Він зовсім не зважає на місцевий колорит або відмовляється від нього, й редактори поставили перед ним вимогу, щоб він зберігав назву «Аллах» і не замінював її словом Бог. Як і Бертон та Джон Пейн, він перекладає арабські вірші віршами європейськими. Він простосердо зазначає, що, якби після ритуального попередження «Такий-то промовив такі-то вірші» був поданий абзац німецької прози, його читачі були б невдоволені й спантеличені. Для правильного зрозуміння тексту він доповнює його необхідними примітками; по двадцять на кожен том, усі дуже лаконічні. Його текст завжди прозорий, легкий для читання, нічим не ускладнений. Він зумів зберегти (так нам кажуть) дихання первісного арабського тексту. Якщо Британська енциклопедія не помиляється, то його переклад найкращий з усіх тих, які ми маємо. Я чув, ніби всі арабісти погоджуються з цією думкою; і то байдуже, якщо з цим не погоджується якийсь звичайнісінький літератор — та ще й ні з чим не прикметної Республіки Аргентина.

Ось мої аргументи: переклади Бертона й Мардрюса і навіть переклад Ґаллана стали можливими лише в рамках великої літературної традиції. Хоч би якими були їхні вади та переваги, ці характерні твори передбачають багату попередню літературну практику. У якийсь невідомий спосіб майже невичерпний англійський досвід виявив себе в перекладі Бертона — тут і груба непристойність Джона Донна, і грандіозний словник Шекспіра та Сиріла Тернера{212}, і любов до архаїзмів Свінберна, і страхітлива ерудиція авторів сімнадцятого сторіччя, їхня енергія й ухильність, любов до бур і до магії. На веселих сторінках Мардрюса сусідять і Саламбо, і Лафонтен{213}, і «Вербовий манекен»{214}, і руський балет. Що ж до Літмана, неспроможного, як і Вашингтон, брехати, то в нього ми не знайдемо нічого, крім німецької любові до порядку. А це так мало, так нікчемно мало. Зустріч «Ночей» із Німеччиною мала породити щось більше.

Як на терені філософії, так і в романах, Німеччина володіє фантастичною літературою, а точніше буде сказати, вона володіє лише фантастичною літературою. Є такі чудеса в «Ночах», які мені хотілося б побачити переосмисленими на німецький кшталт. Формулюючи це бажання, я маю на увазі чудеса, які вигадані авторами цього збірника, — всемогутніх рабів лампи або персня, царицю Лаб, яка перетворює мусульман на птахів, мідного човняра, який зберігає у своїх грудях талісмани та магічні заклинання, — а також чудеса загальнішого характеру, які створені колективною свідомістю народу, необхідністю заповнити тисячу та один розділ великої книги. Вичерпавши можливості магії, переписувачі мусили звертатися до історичних або благочестивих подій, включення яких до тексту мало підтвердити правдоподібність усього іншого. В одному й тому самому томі співіснують рубін, який злітає на небо, і перший опис Суматри, розповідь про двір Аббасидів і срібні ангели, які годуються милосердям Господнім. Така суміш підсилює поетичність тексту, те саме скажу і про деякі повторення. Хіба не дивовижно, що в ніч 602-гу цар Шахріяр чує з уст цариці її власну історію? Наслідуючи загальну структуру, казка нерідко включає в себе інші казки не меншого обсягу: сцени, що відбуваються на сцені, як у трагедії Шекспіра «Гамлет», перехід із реальності у сновидіння. Про це чудово оповідає палкий рядок із Теннісонового вірша:

Laborious orient ivory, sphere in sphere[114].

Аби ще більше здивувати читача, ці нові голови Гідри можуть бути наповнені конкретнішим змістом, аніж тіло: Шахріяр, казковий цар «островів Китаю та Індостану», одержує в дар нові землі від Таріка ібн Зеяда{215}, правителя Танжера{216} та переможця в битві під Ґвадалетою… Вітальні змішуються з дзеркалами, маска опиняється під обличчям, і вже ніхто не може зрозуміти, де справжня людина, а де створені її уявою ідоли. Але все це не має значення: цей безлад уявляється простим і прийнятним, як ті сцени, що їх ми бачимо уві сні.

Симетрію, контрасти, відхилення — сліпий випадок усе це перемішав. Чого тільки не вигадав би чоловік, який-небудь Кафка{217}, організуючи та акцентуючи ці ігри, переробляючи їх згідно з химерами німецького розуму, згідно з Unheimlichkeif[115] Німеччини!

Адроґе, 1935 р.

Ще два есеї

Наближення до Альмотасима

Філіпп Ґедалья{218} пише, що роман «Наближення до Альмотасима», написаний адвокатом Міром Багадуром Алі з Бомбея, — це «досить-таки недоладне сполучення (a rather uncomfortable combinatiori) ісламських алегоричних поем, які насамперед цікаві для своїх перекладачів, але іноді перестають цікавити навіть їх, і детективних романів, що ставлять на меті неодмінно перевершити Джона Г. Вотсона{219} й пом’якшують жах людського існування в найбездоганніших пансіонах Брайтона». Ще раніше пан Сесіл Робертс{220} розкритикував книжку Багадура за «неймовірне подвійне наслідування — Вілкі Колінза{221} та видатного перського поета з дванадцятого сторіччя, Фаридаддіна Аттара{222}»; це спокійне зауваження Ґедалья повторює без подиву, але з холеричним запалом. По суті, думки обох письменників збігаються. Обидва вказують на детективну структуру роману та його містичний undercurrent[116]. Така гібридна побудова може наштовхнути нас на думку про якусь схожість із Честертоном; нижче ми покажемо, що такої схожості нема.

Editio princeps[117] «Наближення до Альмотасима» побачило світ у Бомбеї наприкінці 1932 року. Папір у книжці був майже газетний; реклама на обкладинці повідомляла покупця, що йдеться про перший детективний роман, написаний автором, який народився в Бомбеї. За кілька місяців публіка проковтнула чотири передруки по тисячі примірників кожен. «Бомбей квортерлі рев’ю», «Бомбей Газет», «Калькутта рев’ю», «Хіндустан рев’ю» (в Алагабаді) і «Калькутта Інґлішмен» не скупилися на дифірамби. Тоді Багадур опублікував ілюстроване видання, яке назвав «The Conversation with the Man Called Al-Mu’tasim»[118] і до якого він додав витончений підзаголовок: «A game with shifting mirrors» (Гра з дзеркалами, що переміщуються). Це те саме видання, яке було відтворене в Лондоні Віктором Ґолланчем із передмовою Дороті Л. Саєрс, але, мабуть, із жалості до читача, без ілюстрацій. Це видання зараз лежить переді мною; мені не пощастило роздобути перше, яке має бути набагато кращим, так мені здається. У цьому мене переконує додаток, в якому говориться про фундаментальну відмінність між первісною версією книжки видання 1932 року і виданням 1934-го. Але перш ніж розглянути цю відмінність — і обговорити її, — мені видається доцільним бодай коротко розповісти про основні сюжетні лінії твору.

Протагоніст — видимий, але його ім’я жодного разу не згадується, — студент права в Бомбеї. Він по-блюзнірському відійшов від ісламу — релігії своїх батьків, — проте наприкінці десятої ночі місяця мухаррам опиняється в самій гущі масової бійки між мусульманами та індусами. Гуркочуть барабани, лунають прокляття, великі паперові балдахіни мусульманської процесії сунуть, пробиваючи собі дорогу серед ворожого натовпу. З плаского даху летить цеглина, кинута якимсь індусом, хтось комусь протикає кинджалом живіт; хтось (індус? мусульманин?) падає, і його затоптують. Три тисячі людей б’ються між собою: палиця проти револьвера, брудна лайка проти прокльонів, Бог Невидимий проти цілого пантеону богів. Студент-вільнодумець, приголомшений цим видовищем, також кидається в бійку. Неозброєний, він голими руками вбиває якогось індуса (чи йому тільки здалося, що він його вбив). Та нарешті з’являється напівсонна кінна поліція і з гучними криками починає шмагати всіх без розбору. Студент утікає, мало не затоптаний копитами коней. Добігши до далеких міських околиць, перетинає дві залізничні колії (чи двічі одну й ту саму). Перелазить через мур і опиняється в якомусь занедбаному саду з круглою баштою у глибині. Зграя собак із шерстю місячного кольору (a lean and evil mob of mooncoloured hounds) вибігає з чорних трояндових кущів. Зацькований студент шукає порятунку в башті. Він збігає нагору залізними сходами (кількох приступок бракує) і на пласкому даху з чорним отвором колодязя в центрі натрапляє на виснаженого чоловіка, який мочиться, присівши навпочіпки, у світлі місяця. Цей чоловік признається студентові, що його професія — красти золоті зуби в загорнутих у білий саван мерців, яких перси, що сповідують релігію зороастризму, залишають у башті. Він розповідає йому й іншу бридоту й зокрема згадує про те, що вже чотирнадцять ночей, як він не очищався гноєм буйвола. З очевидною злістю говорить про якихось конокрадів із Гуджарата{223}, що «пожирають собак і ящірок, одне слово, такі самі мерзотники, як і ми з тобою». Світає, у повітрі низько літають жирні стерв’ятники. Змучений студент провалюється в сон; коли він прокидається, сонце вже стоїть високо, і він бачить, що злодій зник. Зникли також кілька сигарет і срібних рупій. Згадавши про те, що йому довелося пережити минулої ночі, студент вирішує покинути місто й загубитись у просторах Індії. Він думає про те, що виявився спроможним убити ідоловірця, а проте не може з певністю сказати, що мусульманин ближчий до істини, аніж ідоловірець. Йому знов і знов зринає в пам’яті назва Гуджарат, а також ім’я однієї «малка-сансі» (жінки, що належить до касти злодіїв) із Паланпура, про яку грабіжник трупів говорив з особливою ненавистю і для якої він не шкодував прокльонів. Студент приходить до слушного висновку, що ненависть такого завершеного мерзотника дорівнює похвалі. І він вирішує — без особливої надії — розшукати її. Помолившись, студент неквапно і впевнено вирушає в далеку дорогу. Так закінчується другий розділ роману.

Годі переказати всі перипетії інших дев’ятнадцятьох розділів. Там з’являється запаморочливо велика кількість dramatis personae[119] — не кажучи вже про життєві пригоди самого героя, які, здається, вичерпують усі можливі порухи людського духу (від підлоти до математичних медитацій), та про мандри, які охоплюють чи не всю широку географію Індустану. Історія, що розпочалася в Бомбеї, далі розгортається на низинах Паланпура, на один вечір і одну ніч затримується біля кам’яної брами Біканера{224}, розповідає про смерть сліпого астролога в одній із клоак Бенареса, герой роману стає учасником змови в лабіринтах палацу в Катманду, молиться й віддається розпусті в чумному смороді Калькутти, в Мачуа-Базарі, спостерігає, як народжується над морем день, із контори в Мадрасі, як ховається сонце за морським обрієм — з балкона у штаті Траванкор, вагається і вбиває в Індапурі та замикає орбіту кілометрів і років у тому ж таки Бомбеї, за кілька кроків од саду, в якому живуть собаки з шерстю місячного кольору. Короткий зміст роману такий: один чоловік, студент, якого ми вже знаємо і який утратив віру й утік із рідного міста, потрапляє в товариство людей найнижчого сорту й пристосовується до них, ніби беручи участь у своєрідному змаганні з підлоти. І раптом — переживши містичний жах Робінзона, який побачив на піску слід людської ноги, — він помічає ніби якесь пом’якшення підлоти: якусь ніжність, екзальтацію, мовчанку одного з негідників, що його оточують. «Це було так, ніби до нашої розмови втрутилася людина з більш складною свідомістю». Студент знає, що той, з ким він розмовляє, неспроможний так раптово змінитися в ліпшу сторону; з цього він робить висновок, що той на мить віддзеркалив якогось свого друга або друга свого друга. Обміркувавши цей епізод, студент приходить до містичної переконаності: «Десь на землі є людина, яка випромінює це світло; десь на землі є людина, тотожна цьому світлові». І студент вирішує присвятити життя пошукам цієї людини.

Тут уже просвічується загальна ідея твору: невситимі пошуки душі, орієнтуючись на ті слабкі віддзеркалення, які вона залишила в інших душах. На початку — ледь помітний слід усмішки або слова; у кінці — яскраві й барвисті спалахи раціонального розуму, уяви та доброзичливості. В міру того як опитувані люди все ближче узнавали Альмотасима, його божественність виявляла себе все сильніше, але стає ясно, що це лише віддзеркалення. Тут можна застосувати математичне визначення: насичений подіями та дійовими особами роман Багадура — це висхідна прогресія, кінцевим членом якої і є явлений у передчутті «чоловік, чиє ім’я Альмотасим». Останнім попередником Альмотасима є перський книготорговець, життєрадісний і щасливий; попередник цього попередника — святий… Через багато років студент опиняється в коридорі, «у кінці якого бачить двері, завішені дешевою квітчастою матою, а за ними — сяйво. Студент плескає в долоні, раз і двічі, й запитує Альмотасима. Чоловічий голос — незрівнянний голос Альмотасима — запрошує його увійти. Студент відхиляє мату й заходить у двері. На цьому роман закінчується.

Якщо я не помиляюся, то добре опрацювання такого сюжету накладає на письменника два зобов’язання: по-перше, винахідливості в описі характеристик ідеальної людини, а по-друге, щоб герой, який визначається цими характеристиками, не був чистою умовністю, привидом. Багадур цілком виконав першу вимогу; що ж до того, наскільки він виконав другу, я з певністю сказати не можу. Скажу про цю проблему іншими словами: нечутний і невидимий, Альмотасим має справляти враження реального характеру, а не безладного набору банальних ідеальних властивостей. У варіанті 1932 року надприродні характеристики називаються не так часто: «чоловік на ім’я Альмотасим» має певні ознаки символу, проте він не позбавлений і своєрідних, персональних рис. На жаль, автор не зміг утриматися в межах доброго літературного такту. У виданні 1934 року — яке лежить переді мною — роман скочується до алегорії: Альмотасим стає символом Бога, і мандри героя в якийсь спосіб перетворюються на наближення душі до містичного вознесіння. Є також подробиці, що справляють не дуже приємне враження: чорношкірий юдей із Кочіна, який розповідає про Альмотасима, каже, що шкіра у нього темна; християнин розповідає, що він стоїть на вежі з розкритими обіймами; рудий лама пригадує, що він сидів, «як ця статуетка з жиру, яку я виліпив і якій поклонявся в монастирі Ташингульпо». Ці розповіді натякають на існування єдиного Бога, що пристосовується до відмінностей людських. Не вельми творча ідея, як на мою думку. Не скажу того самого про іншу ідею: про гіпотезу, що й Усемогутній теж Когось шукає, а цей Хтось у свою чергу шукає Когось вищого за Себе (або просто необхідного й рівного) і так до Кінця — або, точніше, до Безкінця — Часу або в циклічному обертанні. Альмотасим (ім’я восьмого халіфа з династії Аббасидів, який переміг у вісьмох битвах, народив на світ вісьмох хлопчиків і вісьмох дівчаток, залишив по своїй смерті вісім тисяч рабів і перебував на троні протягом вісьмох років вісьмох місяців і вісьмох днів) етимологічно походить від словосполучення «Шукач притулку». У варіанті 1932 року той факт, що об’єктом мандрів був мандрівник, природно пояснював труднощі його пошуків; а у варіанті 1934-го — автор віддав перевагу тій дивній теології, про яку я розповів. Отже, Мір Багадур Алі, як ми змогли переконатися, не зміг уникнути найбанальнішої спокуси, що таїться в мистецтві: бажання бути генієм.

Я перечитав написане вище й відчув докори сумління за те, що не досить описав переваги книжки. А в ній присутні ознаки високої цивілізованості; наприклад, суперечка, яка відбувається в дев’ятнадцятому розділі, коли ми вгадуємо друга Альмотасима в одному з її учасників, що не спростовує софізми свого супротивника, «щоб не надто хизуватися своєю правотою й не перетворювати її на тріумф».

Вважають, що для хай там якої сучасної книжки почесно походити від якоїсь книжки стародавньої; адже ніхто не бажає (як сказав Джонсон) бути чимось зобов’язаним своїм сучасникам. Неодноразові, але мало значущі паралелі Джойсового{225} «Улісса» незмінно розбуджують — я ніколи не міг зрозуміти чому — захоплені відгуки критиків; і так само аналогії, що виникають між сюжетними ходами роману Багадура та глибоко шанованою «Розмовою птахів» Фаридаддина Arrapa, здобули не менш загадкову похвалу в Лондоні й навіть в Алагабаді та в Калькутті. Не бракує й інших джерел. Якийсь доскіпливий дослідник помітив певну схожість між першою сценою роману та оповіданням Кіплінґа «Оп the City Wall»[120]. Багадур погоджується, але при цьому додає, що було б ненормально, якби два описи десятої ночі місяця мухаррама не збігались… Еліот{226} має більше підстав згадати про сімдесят пісень незавершеної алегорії «The Fanry Queene»[121], в яких героїня, Ґлоріана, не з’являється жодного разу — як це відзначив у своєму критичному есеї Річард Вільям Черч{227}. Я, зі свого боку, хотів би скромно вказати на одного попередника, далекого, проте можливого: на кабаліста з Єрусалима Ісаака Лурію, який у шістнадцятому сторіччі стверджував, що душа предка або вчителя може ввійти в душу нащасного, щоб утішити її або напутити. Цей різновид метемпсихозу{228} називається «Іббур»[122].

Мистецтво образи

Натхненне й ретельне вивчення багатьох літературних жанрів наштовхнуло мене на думку, що образа й насмішка заслуговують, либонь, на більшу увагу. Той, хто завдає образи (сказав я собі), знає, що й сам може стати її жертвою і що «кожне слово, яке він промовить, може бути використане проти нього», як чесно остерігають нас працівники Скотланд-Ярду. Страх перед можливістю такого повороту подій примусить його вдаватися до особливо витончених ходів, якими він зазвичай не користується за нормальних обставин свого життя. Він захоче залишитися невразливим і на певних сторінках зуміє цього домогтися. Порівняння ядучих нападок Поля Ґруссака{229} з його туманними панегіриками — не кажучи вже про таку практику, до якої вдавалися Свіфт, Джонсон і Вольтер, — надихнули мене на цю ідею чи підштовхнули до неї. Проте чимало з моїх попередніх гіпотез розвіялися, коли від приємного читання цих літературних уколів я перейшов до ретельного дослідження їхнього методу.

Я відразу зрозумів, що хоч моя гіпотеза і глибоко справедлива, проте вона вразлива в деяких тонкощах свого застосування. Насмішник і справді вдається до ухильних ходів, але це ходи картонного шулера, який цілком довіряється таємницям колоди, визнає над собою владу її порочного неба, яке всіяне замість зір двоголовими персонажами. Три королі виграють у покері, але нічого не означають у труке{230}. Кожен полеміст мусить підкорятися не менш умовним законам. А втім, уже рецепти вуличної сварки можуть правити за наочну ілюстрацію будь-якої можливої полеміки. Скажімо, коли який-небудь брутальний провінціал ототожнює вашу матір із представницями найстародавнішої професії або посилає вас у відоме місце, яке має не одну назву, або зображує бридкий звук, — і безглузда умовність, яку, проте, всі визнають, визначає, що цими хамськими витівками він принижує не себе самого, а мовчазну публіку, яка при цьому присутня. А нерідко і слова бувають непотрібні. Досить показати дулю або копнути носаком стіну будинку (S a m р s o n: І wil take the wall of any man or maid of Montague’s. — A b r a m: Do you hite your thumb at us, sir?[123]), і це десь 1592 року було великою образою як у шекспірівській Вероні, так і в пивницях, борделях чи на циркових аренах у Лондоні. А в державних школах діти з цією метою показують язик або свистять крізь пальці.

Іще один поширений спосіб принизити людину — це назвати її «собакою». Ті, хто прочитає, що сталося 146-ї ночі з книги «Тисяча й одна ніч», довідаються про те, що син Адама замкнув у міцній скрині сина лева й при цьому промовив такі слова: «Доля тебе повалила, й тепер не допоможуть тобі піднятися на ноги ніякі хитрощі, собако пустелі».

Крім того, існує щось подібне до умовного словника для тих, хто хоче натренувати себе в мистецтві злослів’я. Так, наприклад, титул «сеньйор», який часто — з неуважності або внаслідок помилки — пропускають в усній мові, набуває іронічного відтінку, коли його надрукують. «Доктор» — ще одне принизливе означення. Згадати, що ці сонети склав доктор Луґонес, означає проголосити їх поганими навіки, відкинути кожну з їхніх метафор. На першу згадку про доктора помирає напівбог і залишається жалюгідний аргентинський кабальєро, який носить паперові манишки, двічі на день голиться і будь-якої миті може померти від ядухи. Залишається тільки неусувна й невиліковна нікчемність, притаманна всьому роду людському. Але залишаються і сонети, які іноді звучать справжньою музикою. (Якось один італієць, бажаючи принизити Ґете, написав коротку статтю, в якій невтомно називав його il signore Wolfgang[124]. Насправді стаття прозвучала як похвала, бо з неї виходило, що автор не знайшов проти Ґете жодного вагомого аргументу.)

Скласти сонет, надрукувати статтю. Наша мова має великий набір цих узвичаєних недоладних висловів, які беруть на себе головне навантаження в будь-яких суперечках або дискусіях. Звичайно, дуже легко піддатися спокусі й сказати, що письменник виблював книжку або зварганив її чи прохрюкав, але дієслова бюрократичного або гендлярського жаргону є набагато ефективнішими: виконати, пустити в хід, використати. Ці сухі слова, сполучаючись із палкими епітетами, скидають супротивника у прірву вічної ганьби. Про одного аукціоніста, що захоплювався також декламацією, хтось неминуче мусив сказати, що, декламуючи «Божественну комедію», він пустив Данте з молотка. Цей жарт не вражає дотепністю, проте його механізм типовий. Тут ідеться (як і в усіх жартах такого зразка) про невиправдане змішування суперечних понять. Вираз «пустити з молотка» дає зрозуміти, що звинувачуваний є невиправним і нікчемним аукціоністом і його захоплення Данте має суто показушний характер. Слухач сприймає цей аргумент як незаперечний, бо його подають йому не як аргумент. Якби цей критичний закид було чітко сформульовано, в його слушності можна було б засумніватися. По-перше, декламувати й вести торги з аукціону — це два види спорідненої діяльності. По-друге, стародавнє мистецтво декламації могло допомогти аукціоністу в його професійній діяльності, адже й перше, і друга вимагають ораторських здібностей.

Одна з давніх традицій сатири (яку не нехтували ані Маседоніо Фернандес, ані Кеведо, ані Джордж Бернард Шоу) — це повна інверсія смислу. Якщо скористатися цим знаменитим рецептом, то лікар неминуче буде звинувачений у тому, що сприяє поширенню пошесті й сіє смерть, суддя — у крадіжці, кат докладатиме всіх зусиль, щоб продовжити людське життя, пригодницька книжка навіюватиме нудьгу й сонливість, вічні жиди перебуватимуть у ледачій бездіяльності, кравець проповідуватиме нудизм, а тигр і людожер годуватимуться рослинною їжею. Наприклад: «Чудове похідне ліжко, під яким генерал виграв битву». Або: «Останній фільм геніального режисера Рене Клера{231} справив на всіх надзвичайне враження. Коли нас розбудили…»

Ще один корисний метод — несподівана підміна понять. Наприклад: «Юний жрець Краси, розум, осяяний світлом еллінської мудрості, наділений рисами справжнього чоловіка й витонченим смаком (пацюка)». Або, наприклад, такі андалуські куплети, які вмить переходять від повідомлення до атаки:

Зручний і легенький Я ослінчик маю, Хочеш ним тобі я Ребра поламаю?

Повторюю, що все це суто формальні прийоми гри, умисне застосування плутаних аргументів. Виступати на захист якоїсь справи і при цьому вдаватися до бурлескних перебільшень, виявів підкреслено фальшивого співчуття, підступної поблажливості та терплячої зневаги — речі нібито й не зовсім несумісні, але позначені такою відмінністю, що досі ніхто не намагався поєднувати їх. Пошукаймо інших прикладів. Прагнучи знищити Рікардо Рохаса{232}, що робить Ґруссак? Ось його слова, якими тішився весь літературний Буенос-Айрес: «Ось, наприклад, після того як, мобілізувавши всю свою терплячість, я спромігся прочитати два чи три фрагменти, написані пишномовною прозою, одного гросбуха, який з такою палкою переконаністю вихваляли люди, що навряд чи його й розгорнули, я визнав за собою право припинити читання й обмежився тим, що переглянув резюме та алфавітний покажчик цієї детальної розповіді про те, чого ніколи не існувало. Я маю на увазі насамперед першу найбільш нестравну частину цього грубезного фоліанта (вона займає три томи з чотирьох) — тупе белькотіння тубільців або метисів…». Ґруссак, удавшись до цієї витонченої іронії, дотримується всіх правил складного ритуалу сатиричної гри. Він удає, ніби помилки опонента щиро його засмучують і він докладає всіх можливих зусиль, аби його зрозуміти (мобілізувавши всю свою терплячість), ніби ненароком дає волю своєму роздратуванню (спочатку застосовує іронічне слово гросбух, потім — грубезний фоліант), використовує похвальні слова з метою поглузувати (цієї детальної розповіді) і нарешті цілком прояснює свої наміри. Його синтаксис і форма бездоганні, чого не скажеш про зміст. Але дорікати книжці за її великий обсяг, натякати, що навряд чи кому вдасться розгризти цю цеглину, а потім заявити, що тубільці або мулати неспроможні сказати нічого розумного, — така відповідь гідна якого-небудь пустопорожнього базіки, а не Ґруссака.

Наведу ще одну цитату з розгромної критики того ж таки автора: «Нас змагає тривожне відчуття, що опус доктора Піньєро надто пізно пустили в продаж і що цей зрілий плід півторарічної дипломатичної відпустки зможуть прочитати лише в друкарні видавництва Коні. Ми благаємо Бога, щоб так не сталось, і зі свого боку зробимо все можливе, щоб цей твір не спостигла така сумна доля». Знову — показне співчуття, знову — вишуканий синтаксис і знову дивовижна банальність самої критики: сміятися лише з того, як повільно створювалася книжка і як мало читачів вона може зібрати.

На виправдання цієї банальності можна навести вишуканий аргумент про коріння сатири, яке тягнеться в темряву далеких віків. Згідно з результатами останніх досліджень, сатира походить від магічних заклинань гніву й не пов’язана з якимись висновками логічного мислення. Це рудиментарні рештки того неймовірного стану, коли рани, завдані імені, переходили на того, хто це ім’я носив. Так, ангел Сатанаїл, бунтівний первісток Бога, якому поклонялися богоміли, утратив свій суфікс «їл», який утверджував його вінець, його славу і дар пророка. Тепер його оселя — вічний вогонь, а його гість — гнів Усемогутнього. Як розповідають кабалісти, з Авраамом сталося все навпаки: сім’я нашого пращура Аврама було безплідним доти, доки в його імені не з’явилася друга літера «а», яка зробила його спроможним продовжувати рід.

Свіфт, який ставився до світу з гіркою недовірою, надумав у своїх розповідях про мандри капітана Лемюела Гуллівера знеславити рід людський. Його перші подорожі — у крихітну республіку Ліліпутію та у велетенську країну Бробдінґнаґ — на думку Леслі Стівена, це такий собі антропометричний сон, який не впливає на складність нашого буття, на його вогонь і його алгебру. Третя подорож, найцікавіша, висміює експериментальну науку через прийом, на який ми вже вказували, — інверсію: у безглуздих лабораторіях, що створені фантазією Свіфта, працюють над виведенням овець без вовни, досліджують, як можна використати кригу для виробництва пороху, як пом’якшити мармур для виробництва з нього подушок, як розпиляти полум’я на тонкі пластини, як використати поживні речовини, що входять до складу людських фекалій. (У цій книжці є також сторінка, на якій з надзвичайною силою описано, які незручності приносить людині старість.) У четвертій подорожі, останній, Свіфт переконує читача в тому, що тварини порядніші за людей. Він описує доброчесну країну коней, які вміють розмовляти, живуть моногамним життям, коней, так би мовити, людиноподібних, і пролетаріат, що складається з чотириногих людей, які живуть стадним життям, риються в землі, хапаються за вим’я корів, щоб украсти молока, випорожнюються одне на одного, пожирають гниле м’ясо й поширюють сморід. Зміст, як бачимо, суперечить здоровій логіці. Усе інше — література, синтаксис. На завершення автор каже: «Мене не дратує видовище адвоката, кишенькового злодія, полковника, ідіота, лорда, шулера, політика, пройдисвіта». Як бачимо, деякі слова в цьому сумлінному переліку заражаються від своїх сусідів.

Два останні приклади. Спочатку знаменита пародія на образу, що її, як розповідають, зімпровізував доктор Джонсон: «Ваша дружина, добродію, прикриваючись тим, що служить у борделі, продає контрабандні товари». Другий приклад — це найблискучіша з відомих мені образ: вона здається ще гострішою й переконливішою, коли ми згадаємо, що цей вислів — єдине, що пов’язує його автора з літературою. «Боги не захотіли, щоб Сантос Чокано{233} зганьбив ешафот, померши на ньому. А тому досі він живий і скотився на саме дно підлоти». Зганьбити ешафот. Скотитися на саме дно підлоти. За допомогою цих блискучих абстракцій Варґас Віла{234} завдає удару, який уриває можливість будь-якого зв’язку з жертвою, яка хоч і залишається живою, проте відсовується кудись дуже далеко за межу видимості та людської моралі. Тепер досить бодай миттєвої згадки про Чокано, й кожному спадає на думку це прокляття, а уява освітлює зловісним блиском усе, що з ним пов’язане, до найменших ознак та подробиць його ганьби.

Спробую підбити деякі підсумки сказаному вище. У сатирі не менше умовності, аніж у розмові між нареченими або у квітчастому сонеті, який належить перу Хосе Марії Моннера Санса{235}. Її метод — використання софізмів, її єдиний закон — швидке й негайне застосування дотепної вигадки. Мало не забув: сатира має запам’ятовуватися.

Тут доречно також навести мужні слова, про які згадує Де Квінсі («Твори», одинадцятий том, с. 226). Одному шляхетному чоловікові під час теологічної чи літературної дискусії виплеснули в обличчя склянку вина. Потерпілий не змінився на обличчі й незворушно кинув своєму кривдникові: «Це, сеньйоре, ліричний відступ. А тепер я чекаю ваших аргументів». (Автор цієї репліки, такий собі доктор Гендерсон, помер в Оксфорді близько 1787 року, не залишивши по собі іншої пам’яті, крім цих слушних і справедливих слів, — воістину достойне і гідне безсмертя!)

Легенда, яку мені довелося почути в Женеві наприкінці Першої світової війни, розповідає, ніби Міґель Сервет{236} сказав своїм суддям, які послали його на вогнище: «Я згорю, але це буде звичайною земною подією, яка нічого не змінить. Нам буде про що поговорити у вічності».

Адроґе, 1933 р.

Вигадані історії [125]

Сад з розгалуженими стежками

Передмова

Сім оповідань цієї книжки не потребують великих пояснень. Сьоме з них — детективна історія. Читачі ознайомляться зі здійсненням і всіма стадіями підготовки до злочину, мета якого їм відома, але який вони, на мою думку, не розгадають до останніх рядків новели. Інші оповідання мають фантастичний характер; одне з них — «Вавилонська бібліотека» — не зовсім вільне від символізму. Я не перший автор з тих, які розповідали про Вавилонську бібліотеку; ті, хто цікавиться її історією та доісторією, можуть ознайомитися з ними на відповідній сторінці 59-го номеру журналу «Sur» («Південь»), де називаються такі різні імена, як Левкіп{237}, Ласвіц{238}, Льюїс Керролл{239} та Аристотель. «У колі руїн» усе має нереальний характер: у новелі «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”» увага зосереджується на долі протагоніста. Назви приписуваних йому творів не мають у собі нічого незвичайного, але їхній підбір не випадковий: вони окреслюють ментальну історію головного героя.

Писати великі книжки — справа трудомістка, але сенсу в ній мало; який глузд у тому, щоб розтягувати на п’ятсот сторінок те, що можна розповісти за кілька хвилин. Набагато ліпше вдавати, ніби такі книжки вже існують, і пропонувати читачеві їхнє резюме або коментар до них. Так зробив Карлайл{240} у «Sartor Resartus»[126], Батлер{241} — y «The Fair Haven»[127]; але й ці твори мають ту ваду, що вони також є книжками не менш тавтологічними, аніж інші. Тож я віддав перевагу критичним роздумам про книжки, яких ніколи не існувало, — цей метод здався мені раціональнішим, і до того ж він вимагав менше зусиль. Саме до таких експериментів належать «Тлен, Укбар, Орбіс Терціус» і «Про творчу спадщину Герберта Квейна».

Тлен, Укбар, Орбіс Терціус[128]

Відкриттям Укбара я завдячую поєднанню дзеркала та енциклопедії. Дзеркало тривожно зблискувало у глибині коридора однієї з вілл, на вулиці Ґаона, в Рамос-Мехія; енциклопедія, помилково названа «Anglo-American Cyclopaedia»[129] (Нью-Йорк, 1917 р.), є буквальним, але також і дуже неточним передруком «Encyclopaedia Britannica»[130] видання 1902 р. Це сталося років п'ять тому. Того дня Біой Касарес{242} вечеряв у мене, й між нами виникла тривала дискусія про те, як слід писати роман від першої особи, коли оповідач пропускає або перекручує факти й умисне припускається суперечностей, які допоможуть деяким читачам — дуже малій кількості читачів — розгадати прихований зміст роману, надто жорстокий або надто банальний. Із далекого кінця коридора дзеркало пильно спостерігало за нами. Ми відкрили (а коли настає пізня ніч, таке відкриття неминуче), що дзеркала ховають у собі щось страховинне. Саме тоді Біой Касарес пригадав, як один із єресіархів Укбара колись проголосив, що дзеркала і злягання огидні, адже вони збільшують кількість людей. Я запитав у нього, де він вичитав цей чудовий афоризм, і він мені відповів, що «Англо-американська енциклопедія» надрукувала його у своїй статті про Укбар. Бібліотека вілли, яку ми винайняли з усією обставою, мала примірник цього видання. На останніх сторінках двадцять шостого тому ми знайшли статтю про Упсалу{243}. На перших сторінках двадцять сьомого — статтю про урало-алтайські мови, але ніде не виявили жодної згадки про Укбар. Біой, дещо спантеличений, став переглядати томи алфавітного покажчика. Проте його пошуки всіх можливих написань цього слова (Uqbar, Ucbar, Ooqbar, Oukbahr) виявилися марними. Перш ніж піти, він мені сказав, що так називається один з регіонів Іраку, а може, Малої Азії. Скажу щиро, я тоді кивнув йому головою з відчуттям певної ніяковості. Я припустив, що та країна, про яку ніде нічого не сказано, і той анонімний єресіарх були імпровізованою вигадкою Біоя, який посоромився зізнатись у власному авторстві. Марні пошуки в одному з атласів Юстуса Пертеса зміцнили мою підозру.

Наступного дня Біой зателефонував мені з Буенос-Айреса. Він сказав, що в нього перед очима стаття про Укбар у двадцять шостому томі енциклопедії. Ім’я єресіарха там не було назване, але говорилося про його доктрину, сформульовану майже в тих самих словах, якими змалював її він, — хоч, можливо, не таких літературно вишуканих. Він тоді мені сказав: «Дзеркала і злягання огидні (copulation and mirrors are abominable)». У тому тексті, який він прочитав у енциклопедії, говорилось: «Як був переконаний один із гностиків, видимий усесвіт — це ілюзія або (якщо сказати точніше) — софізм. Дзеркала і почуття батьківства викликають відразу (mirrors and fatherhood are hateful), бо вони розмножують і поширюють те, що ми бачимо». Біой сказав, і сказав слушно, що мені було б цікаво побачити ту статтю. Через кілька днів він її приніс. Що неабияк мене здивувало, бо в ретельно укладених картографічних покажчиках «Erdkunde»[131] Ріттера{244} не було і згадки про назву, бодай віддалено схожу на Укбар.

Том, який приніс мені Біой, був і справді двадцять шостим томом «Anglo-American Cyclopaedia». Перше та останнє слова на титульному аркуші та на спинці були тими самими (Tor-Ups), що й на нашому примірнику, але замість 917 сторінок цей том мав їх 921. На чотирьох додаткових сторінках і було надруковано статтю про Укбар, не передбачену (як читач уже знає) алфавітним покажчиком. Згодом ми уважно переглянули обидва томи й переконалися в тому, що іншої відмінності між ними не було. Обидва (як я вже, здається, згадував) були передруковані з десятого тому «Encyclopaedia Britannica». Біой придбав свій примірник на якомусь розпродажі.

Ми досить уважно прочитали ту статтю. Процитована Біоєм фраза була, певно, єдиним, що привертало там увагу. Усе інше здавалося дуже буденним, цілком відповідало загальному тону цієї енциклопедії і (що й не дивно) навіювало нудьгу. Перечитавши статтю вдруге, ми виявили під її строгим стилем фундаментальну невизначеність. Із чотирнадцятьох назв, поданих у географічній частині, нам були відомі лише три — Хорасан, Вірменія та Ерзерум, — але й ті були включені в текст якось дивно та неприродно. З історичних персонажів нам досі доводилося чути лише про одного: самозванця та мага Смердіса{245}, чиє ім’я було радше використане як метафора. У статті начебто називалися точні кордони Укбара, проте позначалися вони якимись невідомими пунктами — річками, кратерами та гірськими пасмами того самого регіону. Наприклад, ми прочитали, що на південному кордоні розташовані низовина Цаї Халдун і дельта річки Акса, на островах якої живуть дикі коні. Про це говорилося на сторінці 918. З історичної частини (на сторінці 920) ми довідалися, що під час релігійних гонінь, які мали місце в тринадцятому сторіччі, прихильники істинної віри шукали притулку на цих островах, де до сьогодні збереглися їхні обеліски й досі викопують їхні кам’яні дзеркала. Розділ «Мова та література» був коротким. Там привертало увагу тільки одне: зазначалося, що література Укбара мала фантастичний характер і що її епопеї та легенди ніколи не віддзеркалювали дійсності, а розповідали про вигадані країни Млейнас і Тлен… У бібліографії називалися чотири публікації, які нам досі не пощастило знайти, хоча третя з них — Silas Haslam, «History of the Land, Called Uqbar»[132], 1874 — позначена в каталогах книгарні Бернарда Кварича[133]. Перша має назву «Lesbare und lesenswerthe Bemerkungen über das Land Ukkbar in Klein-Asien» і датується 1641 роком, її автор — Валентин Андрее{246}. Тут буде цікаво відзначити один прикметний факт: через кілька років я несподівано натрапив на це ім’я на сторінках тринадцятого тому «Творів» Де Квінсі (De Quincey, «Writings») і довідався, що то був німецький теолог, який на початку сімнадцятого сторіччя описав уявну спільноту розенкрейцерів — згодом вона і була заснована за тим зразком, який він витворив у своїй уяві.

Того вечора ми пішли в Національну бібліотеку. Але даремно ми гортали там атласи, каталоги, щорічники географічних товариств, спогади мандрівників і твори істориків: ніхто з них ніколи не бував в Укбарі. Загальний алфавітний покажчик того примірника енциклопедії, який приніс мені Біой, також не подавав цієї назви. Наступного дня Карлос Мастронарді{247} (якому я розповів про нашу пригоду) побачив у книгарні Корієнтеса й Талькауано чорні спинки «Anglo-American Сусlоpaedia»… Він розгорнув і переглянув том XXVI. Звичайно ж, він не знайшов там ані найменшої згадки про Укбар.

II

Якийсь слабкий і майже згаслий спогад про Герберта Еша, інженера південних залізниць, досі зберігається в готелі Адроґе{248} посеред зеленого козолисту та в ілюзорній глибині дзеркал. За життя він існував ніби поза межами реальності, як це буває з багатьма англійцями; коли ж він помер, то перестав бути навіть тим привидом, яким був тоді. А був він високий і завжди стомлений, з ріденькою прямокутною борідкою, колись забарвленою в рудий колір. Якщо не помиляюся, він був бездітним удівцем. Через кожні кілька років їздив до Англії, щоб відвідати (я роблю цей висновок з тих кількох фотографій, які він нам показував) сонячного годинника та гайок високих дубів. Мій батько заприятелював з ним (хоч, мабуть, це надто сильно сказано), і їхня дружба була суто англійською, з тих, що починаються з відмови від будь-яких довірчих розмов, а потім і взагалі обходяться без діалогу. Вони обмінювалися книжками й газетами, іноді грали в шахи, але все це — мовчки… Я пригадую, як він стояв на галереї готелю, з математичним трактатом у руці, іноді задираючи голову й дивлячись на неповторні кольори неба. Якось увечері ми з ним заговорили про дванадцятеричну систему числення (що в ній дванадцять позначається як 10). Еш сказав, що він якраз переобчислює якісь дванадцятеричні таблиці в шістдесятеричні (що в них шістдесят позначається як 10). Він при цьому додав, що цю справу доручив йому якийсь норвежець із Ріу-Ґранді-ду-Сул. Ми були знайомі з ним вісім років, і він ніколи не згадував про своє перебування в тому бразильському штаті… Ми поговорили про життя пастухів, про розбійників-капанґів, про бразильське походження слова «ґаучо» (що його деякі старі люди на сході досі вимовляють з наголосом на «у») і більше жодного разу не згадали — нехай простить мені Бог — про дванадцятеричну систему числення. У вересні 1937 року (нас тоді не було в готелі) Герберт Еш помер від розриву аорти. За кілька днів до того він одержав із Бразилії бандероль рекомендованою поштою. То була книжка ін-октаво майор. Еш забув її в барі, де — через кілька місяців — я її і знайшов. Я почав гортати її і відчув легке й несподіване запаморочення, яке не стану описувати, бо тут я розповідаю не про свої емоції, а про Укбар і Тлен, і Орбіс Терціус. Як навчає іслам, однієї ночі, що називається Ніч над Ночами, розчиняється навстіж небесна брама, і вода у дзбанах стає солодшою; та навіть якби ця брама й справді відчинилася, то я не відчув би того, що відчув того вечора. Книжка була написана англійською мовою і мала 1001 сторінку. На жовтому корінці шкіряної оправи я прочитав дивовижні слова, що повторювалися на шмуцтитулі: «A First Encyclopaedia of Tlön. Vol. XI. Hlaer to Jangr»[134]. Ані дату, ані місце видання не було вказано. На першій сторінці та на аркуші тонкого паперу, який накривав одну з кольорових гравюр, був надрукований синій овал із написом: «Orbis Tertius». Минуло вже два роки від того дня, як я прочитав в одному з томів піратського видання енциклопедії короткий опис вигаданої країни; тепер же випадок подарував мені щось набагато цінніше й змістовніше. Тепер я тримав у руках велику, повну й ретельно опрацьовану історію невідомої планети з її архітектурою і її конфліктами, з жахіттями її міфології та звуками її мови, з її імператорами та морями, з її мінералами, птахами й рибами, з її алгеброю та вогнем, з її теологічними та метафізичними дебатами. Усе це було викладено чітко, зрозуміло, без видимого наміру повчати або звести все до пародії.

В одинадцятому томі, про який я розповідаю, давалися посилання на томи наступні та попередні. Нестор Ібарра у своїй статті в N. R. F.[135], яка вже стала класичною, заперечує існування цих інших томів. Есекіель Мартінес Естрада{249} та Дріе Ларошель{250} спростували його сумнів — і, схоже, зробили це з достатньою переконливістю. Проте залишається фактом, що найретельніші пошуки досі не привели ні до якого результату. Марно длубалися ми мало не в усіх найбільших бібліотеках обох Америк та Європи. Альфонсо Реєс{251}, стомившись од цієї важкої праці, схожої на детективний пошук, пропонує, щоб усі ми взялися за реконструкцію та відновлення тих багатьох грубих томів, яких бракує: ex ungue leonem[136]. Він розрахував, чи то жартома, чи то всерйоз, що за життя одного покоління тленістів таку роботу можна завершити. Ця ризикована пропозиція привертає нашу увагу до фундаментальної проблеми: які люди вигадали Тлен? Застосування множини тут неминуче, бо гіпотезу про одного винахідника — такого собі нескінченно мудрого Ляйбніца, що працює у скромній невідомості, — усі одностайно відкинули. Ми виходимо з припущення, що цей brave new world[137] є витвором таємного товариства, яке складається з астрономів, біологів, інженерів, метафізиків, поетів, хіміків, алгебраїстів, моралістів, художників, геометрів… що працюють під керівництвом нікому не відомого генія. Людей, які відзначилися в цих розмаїтих дисциплінах, існує безліч, проте чи не всі вони неспроможні винайти щось цілком нове, а ще менш вони були б спроможні підпорядкувати свій винахід вимогам строгого й систематичного плану. Цей план такий неосяжний, що внесок кожного з членів такого товариства має бути нескінченно великим. Спочатку нам здалося, що Тлен — це суцільний хаос, безвідповідальний витвір невтримної уяви; але тепер ми знаємо, що це досконало впорядкований космос і внутрішні закони, яким він підпорядкований, були чітко сформульовані, хай і на короткий час. Тут досить буде сказати, що видимі суперечності одинадцятого тому можна вважати фундаментальним доказом існування й інших томів: таким прозорим і таким довершеним є той порядок, який ми знаходимо в ньому. У популярних журналах багато говорилося, з цілком поясненними надуживаннями, про зоологію і топографію Тлену; як на мене, то його прозорі тигри та криваві башти не заслуговують бути предметом уваги для всіх людей. Я наважуся попросити у свого читача кілька хвилин для того, щоб розповісти про концепцію всесвіту, яка панує у Тлені.

Г'юм зазначив раз і назавжди, що аргументи Берклі{252} не допускають ані найменшого заперечення і не вселяють ані найменшої переконаності. Ця думка цілком слушна, коли йдеться про нашу землю, і цілком хибна, якщо ми спробуємо застосувати її до Тлену. Народи, які населяють цю планету, за своєю природою — ідеалісти. Їхня мова і все те, що від неї походить, — релігія, література, метафізика, — припускають ідеалізм. Світ для них — не скупчення об’єктів у просторі, а розмаїта послідовність незалежних дій. Він послідовний, розтягнутий у часі, але не в просторі. У теоретично реконструйованій Ursprache[138] Тлену, від якої утворились «актуальні» мови та діалекти, немає іменників: там ми знаходимо лише безособові дієслова, що за допомогою односкладових суфіксів або префіксів набувають прислівникового значення. Наприклад, у них немає слова, яке відповідало б нашому слову «місяць», але вони мають дієслово, що звучить приблизно як «місяцювати» або «місяціти». Щоб передати значення фрази «Місяць зійшов над річкою», вони сказали б «Гльор у фанґ аксаксаксас мльо», що відповідає, коли перекласти слова по порядку, «Вгору за безперервно-текти замісяціло».

Сказане вище стосується мов Південної півкулі. У мовах Північної півкулі (про Ursprache яких в одинадцятому томі говориться дуже мало) первісною клітиною є не дієслово, а односкладовий прикметник. Іменник утворюється через накопичення прикметників. Там не кажуть «місяць», а кажуть «прозорий-осяйний на темно округлому» або «світлий-помаранчевий-небесний», або застосовують якесь інше подібне до цих словосполучення. У тому випадку, який ми розглянули, скупчення прикметників позначає реальний об’єкт; але так буває далеко не завжди. У літературі цієї півкулі (як у реальному світі Мейнонга{253}) існує безліч об’єктів ідеальних, які з’являються і зникають за одну мить, згідно з вимогами поетичної необхідності. Іноді їх характеризує лише проста одночасність. Існують об’єкти, утворені лише з двох характеристик, однієї видимої і другої — чутної: скажімо, помаранчевий колір східного крайнеба і далеке щебетання якоїсь пташки. Існують і такі, що утворюються з багатьох ознак: сонце й вода проти грудей плавця; тремтливе рожеве світло за заплющеними повіками, відчуття того, хто пливе за течією річки й водночас гойдається на хвилях сну. Ці об’єкти другого ступеня можуть поєднуватися з іншими; за допомогою певних абревіатур цей процес може бути, по суті, нескінченним. Існують знамениті поеми з одного-єдиного величезного слова. Це слово включає в себе поетичний об'єкт, створений автором. Той факт, що ніхто не вірить у реальність іменників, у парадоксальний спосіб спричиняється до того, що їхня кількість стає нескінченною. Мови північної півкулі Тлену включають у себе всі іменники, що існують в індоєвропейських мовах нашого світу, — а крім того, багато інших.

Не буде перебільшенням стверджувати, що класична культура Тлену включає в себе лише одну дисципліну: психологію. Усі інші дисципліни підпорядковані їй. Я вже казав, що люди на цій планеті сприймають усесвіт як послідовність ментальних процесів, що вони існують не в просторі, а в послідовному розгортанні часу. Спіноза{254} приписує своєму нескінченному божеству атрибути протяжності й мислення; на Тлені ніхто не зрозумів би протиставлення першого (характерного лише для певних станів) і другого — що є досконалим синонімом космосу. Можна висловити це й іншими словами: вони не можуть собі уявити, аби щось просторове тривало в часі. Зорове сприйняття диму на обрії, а потім — спаленого поля, а потім — напівпогаслої сигарети, яка й спричинила пожежу, вони вважають досконалим прикладом асоціації ідей.

Цей монізм{255} або тотальний ідеалізм завдає великої шкоди науці. Пояснити (або оцінити) якийсь факт означає поєднати його з іншим фактом. Такий зв’язок, як вважають на Тлені, є наступним станом суб’єкта, який не може ані вплинути на його попередній стан, ані пояснити його. Будь-який ментальний стан є незвідним: навіть просто назвати його — id est[139] класифікувати — призводить до спотворення. З цього можна було б зробити висновок, що на Тлені не існує ані наук, ані навіть логічного мислення. Проте парадоксальна істина полягає в тому, що вони існують, і в майже нескінченній кількості. З філософіями тут відбувається те саме, що відбувається з іменниками в північній півкулі. Той факт, що всяка філософія — це наперед така собі діалектична гра, Philosophie des Als Оb[140], сприяє їхньому розмноженню. Там виникло безліч систем найнеймовірніших, проте елегантно збудованих або наділених сенсаційним характером. Метафізики Тлену не дошукуються ані істини, ані навіть правдоподібності — вони шукають чогось такого, що вражає уяву. Вони вважають метафізику відгалуженням літературної фантастики. Вони знають, що система — це не що інше, як підпорядкування всіх аспектів усесвіту якомусь одному з них. Навіть фраза «всіх аспектів» не має права на існування, бо припускає неможливе сполучення теперішнього моменту з колишніми. Також є невиправданим застосування фрази «колишні моменти» у множині, бо це припускає інше неможливе поєднання… Одна із шкіл на Тлені прийшла до заперечення часу: вони вважають, що майбутнє може мати реальність лише як надія в теперішньому, а минуле існує лише як теперішній спогад[141]. Інша школа проголошує, що весь час уже проминув і наше життя — це тільки спогад або присмеркове віддзеркалення, звичайно ж, спотворене та скалічене, необерненого процесу. Ще одна школа вважає, що історію всесвіту — а з нею і всі найменші подробиці про життя кожного з нас — записує якийсь другорядний бог, що прагне в такий спосіб порозумітися з демоном. Ще одна виходить із припущення, що всесвіт схожий на тайнопис, у якому не всі символи наділені значенням, істинне тільки те, що відбувається через кожні триста ночей. Ще одна вважає, що тоді як ми тут спимо, ми не спимо в потойбічному світі, й таким чином кожна людина — це дві людини.

З усіх доктрин, які існують на Тлені, жодна не має такої скандальної слави, як матеріалізм. Її сформулювали кілька мислителів, доклавши до цього більше запалу, аніж ясності, у вигляді такого собі парадоксу. Аби полегшити зрозуміння цієї немислимої тези, один єресіарх в одинадцятому сторіччі[142] вигадав софізм із дев’ятьма мідними монетами, скандальну славу якого на Тлені можна порівняти із земною репутацією елеатських апорій. Існує чимало варіантів цього «досконало логічного міркування», в яких говориться про різну кількість монет і знаходять їх різну кількість разів. Наводимо найпоширеніший із цих варіантів:

«У вівторок X проходить по безлюдній дорозі й губить дев’ять мідних монет. У четвер Y знаходить на тій дорозі чотири монети, що трохи потемніли після дощу, який ішов у середу. У п’ятницю Z знаходить на дорозі три монети. Того ж таки дня, у п’ятницю, X знаходить дві монети в коридорі свого будинку». Єресіарх хотів зробити висновок із цієї історії про реальність — тобто безперервність — існування дев’ятьох знайдених монет. «Було б абсурдно, — стверджує він, — уявляти собі, що чотири з монет не існували в період від вівторка до четверга, три — від вівторка й до другої половини п’ятниці, три — від вівторка й до першої половини п’ятниці. Цілком логічно буде припустити, що вони існували — проте існували в якийсь потаємний спосіб, незбагненний для людей, — в усі моменти цих трьох відрізків часу».

Мова Тлену мало придатна для формулювання цього парадоксу — більшість так і не зрозуміли його. Захисники здорового глузду спочатку обмежилися тим, що заперечили правдоподібність цього анекдоту. Вони знай повторювали, що це словесний обман, який ґрунтується на невиправданому застосуванні очевидних неологізмів, не засвоєних мовною практикою і далеких від будь-якого строгого мислення: це дієслова «знайти» і «загубити», які включають у себе початкову суперечність, позаяк припускають тотожність перших і останніх дев’ятьох монет. Вони нагадували про те, що всякий іменник (людина, монета, четвер, середа, дощ) має лише метафоричне значення. Вони викривали підступний характер фрази «що трохи потемніли після дощу, який ішов у середу», яка припускає те, що їхні супротивники намагаються довести: безперервність існування чотирьох монет від вівторка до четверга. Вони пояснювали, що подібність — це одне, а тотожність — зовсім інше, і сформулювали таке собі reductio ad absurdum[143], наводячи гіпотетичний випадок, коли дев’ятеро людей протягом дев’ятьох послідовних ночей терплять сильний біль. Чи не було б безглуздим — запитали вони — стверджувати, ніби це один і той самий біль?[144] Вони сказали, що єресіархом рухав лише блюзнірський намір приписати божественну категорію бути кільком звичайним монетам і що іноді він заперечує множинність, а іноді — ні. Вони наводили і такий аргумент: якщо подібність веде за собою тотожність, то доведеться також визнати, що дев’ять різних монет — це одна монета.

У це важко повірити, але ті спростування були далеко не останніми. Через сто років після того, як була сформульована ця проблема, один мислитель, наділений не менш блискучим розумом, аніж єресіарх, але схильний дотримуватися ортодоксальної традиції, запропонував надзвичайно сміливу гіпотезу. Він дуже дотепно припустив, що існує лише один суб’єкт, що такий неподільний суб’єкт — це кожне зі створінь, які населяють світ, і що всі вони є органами та масками божества. X — це Y і X — це Z. Z знаходить три монети, бо спогадує, що вони були загублені Х-ом. X знаходить дві монети у своєму коридорі, бо спогадує, що всі інші вже знайдені… Одинадцятий том дає зрозуміти, що три головні причини детермінували повну перемогу цього ідеалістичного пантеїзму{256}. Перша — відмова від соліпсизму; друга — можливість зберегти психологічну основу наук; третя — можливість зберегти культ богів. Шопенгауер (палкий і прозорий у своїх висновках Шопенгауер) сформулював дуже схожу доктрину в першому томі свого трактату «Parerga und Paralipomena»[145].

Геометрія Тлену включає в себе дві дисципліни, які дещо відрізняються між собою: геометрію видимості й геометрію дотику. Остання відповідає нашій, і її підпорядковують першій. Основа геометрії видимості — поверхня, а не точка. Ця геометрія не знає паралельних ліній і проголошує, що, переміщуючись, людина змінює форми, які її оточують. В основі арифметики Тлену лежить уявлення про невизначені числа. Жителі Тлену надають особливої ваги поняттю більшого й меншого, яке наші математики позначають символами > та <. Математики Тлену стверджують, що сам процес підрахунку змінює кількості й перетворює їх із невизначених на визначені. Той факт, що різні індивіди, які підраховують одну й ту саму кількість, приходять до однакового результату, психологи розглядають як приклад асоціації ідей або добру вправу для пам’яті. Ми вже знаємо, що на Тлені суб’єкт пізнання є одним і вічним.

У літературних звичаях також панує ідея єдиного суб’єкта. Хто написав книжку, вказують лише в рідкісних випадках. Поняття плагіату не існує: вважається, що всі твори — це твори єдиного автора, автора, який існує поза часом і не має імені. Критика іноді намагається винайти автора: беруться два дуже різні твори, — наприклад, «Дао Де Дзин»{257} і «Тисяча й одна ніч», — приписуються одному авторові, а потім сумлінно намагаються описати психологію цього цікавого homme de lettres[146]…

Їхні книжки також відрізняються від наших. У художніх творах опрацьовується один сюжет, з усіма перестановками, які тільки можна собі уявити. Твори філософського характеру незмінно містять у собі тезу й антитезу, неухильні «про» і «контра» у стосунку до тієї або тієї доктрини. Книжка, яка не включає в себе свою контракнижку, вважається незавершеною.

Століття і століття ідеалізму не могли не вплинути на реальність. У найстародавніших провінціях Тлену нерідко бувають випадки подвоєння загублених предметів. Двоє людей шукають олівець: один його знаходить і нічого не каже; другий знаходить другий олівець, не менш реальний, але такий, що більше відповідає його сподіванням. Ці другорядні об’єкти називаються хренір, і хоч вони мають менш вишукану форму, проте завжди бувають дещо більшими, аніж перші. Донедавна хреніри були тільки побічними дітьми неуважності й забуття. Важко повірити в те, що їхнє методичне продукування почалося не давніше, як сотню років тому, але саме так говориться в одинадцятому томі. Перші спроби були невдалими. Проте modus operandi[147] заслуговує на окрему згадку. Начальник однієї з державних в’язниць повідомив в’язням, що в долині однієї давно пересохлої річки є стародавні поховання, й пообіцяв свободу тим із них, котрі розкопають там щось варте уваги. Протягом тих місяців, які передували розкопкам, їм показували фотографії та малюнки речей, які вони мали знайти. Ця перша спроба показала, що надія та жадібність можуть стати на перешкоді; за цілий тиждень важкої праці лопатою і кайлом в’язням не пощастило розкопати іншого хрена, крім іржавого колеса, яке опинилося під землею не набагато давніше, ніж розпочався експеримент. Його зберегли в таємниці і згодом повторили в чотирьох школах. У трьох усе закінчилося майже цілковитим провалом; у четвертій (директор якої несподівано помер на самому початку розкопок) учні відкопали — а може, виготовили — золоту маску, стародавній меч, дві або три череп’яні амфори й позеленіле та надбите погруддя якогось царя з написом, який досі нікому не пощастило прочитати. У такий спосіб з’ясувалася непридатність свідків, яким відомо про експериментальний характер пошуків… Дослідження масового характеру продукують об’єкти із суперечливими властивостями; сьогодні віддається перевага індивідуальним і майже імпровізованим пошукам. Методичне виготовлення хренірів (так говориться в одинадцятому томі) надало неоціненну допомогу археологам. Воно дозволило їм ретельно дослідити і мало не змінити минуле, яке тепер стало не менш піддатливим і не менш слухняним, аніж майбутнє. Тут цікаво відзначити такий факт: хреніри другого й третього ступеня — хреніри, утворені від іншого хрена, хреніри, утворені від хрена, який сам утворений від хрена, — підсилюють відхилення, характерні для початкового хрена; хрени п’ятого ступеня майже тотожні йому; хрени дев’ятого ступеня майже не відрізняються від хренів п’ятого ступеня; хрени одинадцятого ступеня відзначаються чистотою ліній, що не властива для хренів первісних. Тут ми маємо справу з періодичним процесом; хрен дванадцятого ступеня вже починає погіршуватися. Дивовижнішим і досконалішим за будь-який хрен буває іноді ур — предмет, утворений самонавіюванням, об’єкт, виведений на поверхню надією. Велика золота маска, про яку я вже згадував, може правити за чудовий приклад.

Речі подвоюються у Тлені. Але вони мають також тенденцію блякнути і втрачати деталі, коли люди про них забувають. Тут можна навести класичний приклад порога, що існував, поки його мав звичай переступати один жебрак, і перестав бути видимим, коли той помер. Траплялося, що якісь пташки, кінь рятували руїни стародавнього амфітеатру.

Сальто-Орієнталь, 1940 р.

П о с т с к р и п т у м   1 9 4 7 р. Я подаю наведену вище статтю в тому самому вигляді, в якому вона була надрукована в «Антології фантастичної літератури», 1940 р., без скорочень, за винятком кількох метафор і своєрідних жартівливих висновків, які сьогодні прозвучали б легковажно. Відтоді відбулося стільки подій… Обмежуся коротким нагадуванням про них.

У березні 1941 року у книжці Гінтона{258}, яка належала Гербертові Ешу, було знайдено написаного від руки листа від Ґуннара Ерфйорда. На конверті був поштовий штемпель Оро-Прето; цей лист повністю прояснював таємницю Тлену. Його текст цілком підтвердив гіпотезу Мартінеса Естради. Початок цій дивовижній історії було покладено десь на початку XVII сторіччя, якось увечері чи то в Люцерні, чи то в Лондоні. Саме тоді було засноване таємне товариство з добрими намірами (серед його членів був і Далґарно{259}, а згодом до нього приєднався і Берклі), що поставило собі на меті вигадати країну. У досить-таки туманній первісній програмі говорилося про «герметичні студії», філантропію та кабалу. Саме цією первісною епохою датується незвичайна книжка Андрее. Через кілька років нарад та попередніх висновків члени товариства зрозуміли, що одного покоління замало, щоб вигадати країну. І тоді вони вирішили, що кожен із членів товариства має обрати собі учня, який би продовжив його справу. Ця спадкоємна політика здобула загальну підтримку, й через два століття братство, яке зазнавало переслідувань, відроджується в Америці. Близько 1824 р. у Мемфісі (штат Теннесі) один з його членів поговорив з мільйонером-аскетом Езрою Баклі. Той вислухав його з виразом зверхності й висміяв скромність їхнього проекту. Він сказав йому, що в Америці абсурдно вигадувати нову країну, й запропонував вигадати цілу планету. До цієї грандіозної ідеї він додав іншу, породжену його нігілізмом[148], — зберегти цей грандіозний задум у таємниці. Саме тоді вийшли друком двадцять томів «Encyclopaedia Britannica»; Баклі запропонував видати методичну енциклопедію їхньої уявної планети. Він надасть у їхнє розпорядження свої золотоносні гори, свої судноплавні річки, свої луки, на яких пасуться табуни биків та бізонів, своїх негрів, свої борделі та свої долари, але з однією умовою: «їхній твір не матиме нічого спільного із самозванцем Ісусом Христом». Баклі не вірив у Бога, але хотів показати Богові, який не існує, що смертні люди спроможні задумати і створити новий світ. Баклі був отруєний і помер у Батон-Руж 1828 року; а 1914 року товариство роздало своїм членам, яких було триста, останній том Першої енциклопедії Тлену. Видання було таємним: сорок томів, які її складали (найграндіозніший з творів, на той час задуманих людьми), мали лягти в основу наступного, детальнішого видання, яке буде надруковане вже не англійською мовою, а однією з мов Тлену. Цей огляд ілюзорного світу попередньо назвали Орбіс Терціус, і одним із його скромних творців-деміургів був Герберт Еш чи то як агент Ґуннара Ерфйорда, чи то як член товариства. Той факт, що він одержав примірник одинадцятого тому, говорить нібито на користь другого припущення. Ну а як же інші? 1942 року сталося кілька значущих подій. Я дуже виразно пам’ятаю одну з перших, і, як мені тепер здається, я почасти відчув її пророчий характер. Це сталося в одному з будинків на вулиці Лапріда, перед світлим і високим балконом, який дивився на захід. Княгиня де Фосіньї Люсінж одержала з Пуатьє срібний посуд. Із глибини великої скрині, змережаної іноземними печатями, з’являлися витончені й важкі речі: срібло з Утрехта й Парижа, покрите карбованою геральдичною фауною, самовар. Поміж тими речами таємничим і майже невловним тріпотінням сонної пташки тремтів компас. Княгиня дивилася на нього такими очима, ніби не розуміла, що це таке. Синя стрілка показувала на Північний магнітний полюс, металевий корпус був опуклий, літери на його циферблаті відповідали одному з алфавітів Тлену. Таким було перше вторгнення фантастичного світу у світ реальний. Дивний і тривожний збіг обставин зробив мене свідком і другого випадку. Це сталося через кілька місяців у корчмі одного бразильця, в Кучілья-Неґра. Аморім і я поверталися із Сант-Анни. Повінь на річці Такуаремба примусила нас випробувати (і витерпіти) тамтешню примітивну гостинність. Корчмар поставив для нас два рипучі ліжка у великій кімнаті, напхом напханій барильцями та бурдюками. Ми вклалися на них спати, але до самого ранку нам не давав заснути невидимий п’яний сусід, який то вибухав майстерно закрученою добірною лайкою, то, завиваючи, наспівував мілонґи — власне, якусь одну нескінченну мілонґу. Ми, звичайно ж, пояснювали ці невгамовні зойки дією пекучої тростинової горілки нашого корчмаря… Але вранці нашого сусіда знайшли в коридорі мертвим. Його хрипкий голос нас обманув: насправді це був зовсім молодий хлопець. Під час його п’яної маячні з його пояса випали кілька монет і якийсь конус із блискучого металу діаметром у гральну кість. Даремно якийсь хлопчисько намагався підібрати цей конус. Його насилу зміг підняти дорослий чоловік. Я тримав його на своїй долоні кілька хвилин: пам’ятаю, що він був нестерпно важкий і що тиск на мою долоню тривав навіть після того, як я віддав конус. Пам’ятаю також кружечок — слід, який він залишив на долоні. Цей дуже маленький, але такий важкий предмет наповнив мене неприємним відчуттям огиди й страху. Якийсь селянин запропонував кинути його у води бурхливої річки. Проте Аморім купив його за кілька песо. Ніхто нічого не знав про мертвого, крім того, що «він прийшов від кордону». Ці маленькі й дуже важкі конуси (виготовлені з металу, який походить не з нашого світу) є образами божества в певних регіонах Тлену.

Тут я закінчую ту частину своєї розповіді, яка стосується мене особисто. Усе інше живе в пам’яті (якщо не в надіях або страхові) всіх моїх читачів. Досить буде нагадати або назвати такі факти — в лаконічних і коротких словах, що їх велика загальна пам’ять може збагатити та доповнити. Десь близько 1944 року один дослідник, вивчаючи матеріали газети «Америкен» (Нешвіл, штат Теннесі) розкопав у одній із бібліотек Мемфіса всі сорок томів Першої енциклопедії Тлену. До сьогоднішнього дня тривають суперечки, чи це відкриття було випадковим, чи це сталося з дозволу керівників досі оповитого туманом Орбіс Терціус. Другий варіант видається ймовірнішим. Деякі неймовірні відомості з одинадцятого тому (наприклад, розмноження хренірів) були вилучені або пом’якшені у примірнику, виявленому в Мемфісі; цілком розумно припустити, що ці викреслення були зроблені згідно з планом зобразити світ, який не був би занадто несумісним з нашим реальним світом. Завезення предметів із Тлену до різних країн мало доповнити реалізацію цього плану…[149] Залишається неспростовним фактом, що міжнародна преса здійняла неймовірний галас навколо «знахідки». Підручники, антології, резюме, літературні версії, передруки авторизовані й передруки піратські Найвеличнішого Людського Твору поширилися й далі поширюються по всій землі. Майже відразу по цьому реальність почала відступати в багатьох пунктах. І немає ніякого сумніву, що вона хотіла поступитися. Ще десять років тому досить було запропонувати хай там яку симетричну систему, наділену видимістю досконалої впорядкованості, щоб зачарувати людей. То як же не піддатися чарам Тлену, досконало описаної й такої переконливої картини бездоганно впорядкованої планети? Марно було б нагадувати таким людям, що реальність теж упорядкована. Може, й так, але впорядкована вона за законами божественними — тобто, пояснюю, законами, які створені не людьми і які нам ніколи не пощастить до кінця збагнути. Тлен — це лабіринт, але створений самими людьми, лабіринт, вибудуваний у такий спосіб, щоб люди могли розгадати його загадку.

Контакти з Тленом та призвичаєність до нього розкладають цей світ. Зачароване довершеною строгістю цієї системи, людство все більше забуває, що це строгість задуму шахістів, а не задуму ангелів. Уже проникає у школи (гіпотетична) «первісна мова» Тлену; а навчання його гармонійної історії (наповненої зворушливими епізодами) витіснило ту історію, якої навчали в моєму дитинстві; вже в пам’яті людській вигадане минуле розташувалося на місці іншого минулого, про яке ми нічого не знаємо напевне — навіть того, що воно брехливе. Сталися зміни в нумізматиці, фармакології та археології. Гадаю, що біологія та математика теж не залишаться такими, якими вони були… Розсіяна по всьому світу династія вчених-самітників змінила обличчя землі. Їхня справа триває. Якщо мої передчуття мене не обманюють, то через сто років комусь пощастить знайти сто томів Другої енциклопедії Тлену.

І тоді зникнуть з лиця планети англійська, французька та й та ж таки іспанська мови. Світ перетвориться на Тлен. Мені до цього байдуже, у тихому притулку готелю в Адроґе я перекладаю в дусі Кеведо (друкувати цей переклад я не збираюся) «Похоронну урну» Брауна.

П’єр Менар, автор «Дон Кіхота»

Присвячується Сильвіні Окампо

Твори видимі, які залишив нам цей романіст, можна легко й швидко перелічити. Тому непрощенними уявляються мені ті пропуски та додатки, які ми знаходимо в недостовірному каталозі пані Анрі Башельє, що його мала нахабство запропонувати своїм нікчемним читачам — хоч їх і дуже мало, і всі вони кальвіністи, якщо не масони або обрізані — одна газетка, чиї протестантські вподобання ні для кого не таємниця. Справжні друзі Менара зустріли появу цього каталогу з тривогою і навіть певним смутком. Здається, лише вчора зібралися ми біля мармурового надгробка в затінку жалобних кипарисів, і ось уже Помилка намагається очорнити його Пам’ять… Тож я відчуваю себе зобов’язаним опублікувати бодай коротке спростування, вказавши на необхідні виправлення.

Я усвідомлюю, що мій убогий авторитет зовсім неважко заперечити. Проте ніхто не заборонить мені навести два свідчення, знехтувати які неможливо. Баронеса де Бакур (на чиїх незабутніх п’ятницях я мав честь познайомитися з поетом, якого ми нині оплакуємо) визнала за можливе цілком схвалити нижченаписане. Графиня де Баньйореджо, один з найвитонченіших умів князівства Монако (а тепер і Пітсбурґа, штат Пенсільванія, після того як нещодавно вийшла заміж за міжнародного філантропа Симона Кауцша, так нещадно обмовленого — гай-гай! — жертвами його некорисливих оборудок), пожертвувала «задля істини й смерті» (це її буквальні слова) вельможною стриманістю, яка їй властива, й у відкритому листі, опублікованому в журналі «Люкс», також висловила мені своє схвалення. Сподіваюся, цих високих рекомендацій досить.

Я вже сказав, що видима творча спадщина Менара може бути легко встановлена й перелічена. Ретельно переглянувши його особистий архів, я знайшов у ньому такі твори:

а) Сонет, написаний у символістському стилі, який друкувався двічі (в різних варіантах) у журналі «Мушля» («La conque») (у номерах за березень і жовтень 1899 р.).

б) Монографія про можливість укласти поетичний словник понять, які не є ані синонімами, ані перифразами тих, що знаходять застосування в повсякденній мові, а є такими собі «ідеальними об’єктами, що створені за домовленістю й сутнісно призначені для потреб поетичного самовираження» (Нім, 1901 р.).

в) Монографія про «певні зв’язки або спорідненості» між мисленням Декарта{260}, Ляйбніца та Джона Вілкінса{261} (Нім, 1903 р.).

г) Монографія про «Characteristica universalis»[150] Ляйбніца (Нім, 1904 р.).

д) Стаття технічного характеру про можливість збагатити гру в шахи, прибравши з шахівниці одного флангового пішака. Менар пропонує, рекомендує, обговорює і зрештою відмовляється від цієї новації.

е) Монографія про «Ars magna generalis»[151] Раймунда Луллія (Нім, 1906 р.).

є) Переклад з передмовою та примітками «Книги вільного винаходу та мистецтва гри в шахи» Руя Лопеса де Сеґури{262} (Париж, 1907 р.).

ж) Чернеткові варіанти монографії про символічну логіку Джорджа Буля{263}.

з) Огляд основних метричних законів французької прози, ілюстрований прикладами із Сен-Сімона{264} («Reme de langues romanes»[152], Монпельє, жовтень 1909 p.).

и) Відповідь Люкові Дюртенові{265} (який заперечував існування таких законів), проілюстрована прикладами з Люка Дюртена («Reme de langues romanes», Монпельє, грудень 1909 р.).

і) Рукопис перекладу книжки Кеведо «Компас для плавання у водах просвіти» під назвою «La bussole des précieux»[153].

ї) Передмова до каталогу виставки літографій Каролюса Уркада (Нім, 1914 р.).

й) Книжка «Les problèmes d’une problème»[154] (Париж, 1917 р.), де в хронологічному порядку обговорюються варіанти розв’язань знаменитої проблеми Ахілла та черепахи. На цей час з’явилися вже два видання цієї книжки; за епіграф у другому править порада Ляйбніца «Ne craignez point, monsieur, la tortue»[155], і в ньому дещо оновлені розділи, присвячені Раселові та Декарту.

к) Доскіпливий аналіз «синтаксичних звичаїв» Туле (N. R. F., березень 1921 р.). Менар там — нагадую — проголошує, що осуджувати й хвалити — це вияви сентиментальності, які не мають нічого спільного з критикою.

л) Транспозиція в александрійський вірш «Cimetière marin»[156] Поля Валері (N. R. F., січень 1928 р.).

м) Інвектива проти Поля Валері, процитована в «Сторінках, які пригнічують реальність» Жака Ребуля. (Ця інвектива, зазначимо в дужках, являє собою вивернуту на лівий бік його справжню думку про Валері. Останній так це й зрозумів, і давня дружба між двома письменниками анітрохи не похитнулася.)

н) «Характеристика» графині де Баньйореджо в «переможному томі», — цей вираз належить Ґабріеле Д’Анунціо{266}, одному з інших його авторів, — який щороку публікує ця дама, щоб спростувати неминучу брехню про себе, яку вряди-годи друкують газети й рекомендувати «світові та Італії» справжній образ своєї особи, що так часто потерпав (саме з огляду на її красу та бурхливу діяльність) від хибних або надто поквапних суджень.

о) Цикл вишуканих сонетів, присвячених баронесі де Бакур (1934 р.).

п) Написані від руки вірші, ефект яких залежить від пунктуації[157].

Досі ми говорили (без хай там яких пропусків, якщо не брати до уваги кількох мало значущих сонетів, написаних задля якогось конкретного випадку, щоб похвалити гостинного чи покартати скупого, з альбома пані Анрі Башельє) лише про видиму творчість Менара, в її хронологічному порядку. Тепер я переходжу до іншої його творчості — творчості невидимої, нескінченно героїчної, ні з чим не зрівнянної. А також — о, жалюгідні можливості людини! — незавершеної. Ця творчість — мабуть, найбільш значуща творчість нашого часу — складається з дев’ятого і тридцять восьмого розділів першої частини «Дон Кіхота» й одного фрагмента розділу двадцять другого. Я знаю, що таке моє твердження може видатися безглуздим; виправдати це «безглуздя» і є головною метою мого есею[158].

Два тексти дуже нерівноцінної якості надихнули Менара взятися за цю справу. Один з них — це філологічний фрагмент Новаліса{267} — той, який опублікований під номером 2005 у дрезденському виданні, — де накреслюється тема повного ототожнення з певним автором. Другий — одна з тих паразитарних книг, які поміщають Христа на паризький бульвар, Гамлета — на Ла Канеб’єр або Дон Кіхота на Уолл-стрит. Як і кожна людина з добрим смаком, Менар з огидою ставився до цих непотрібних карнавалів, придатних лише для того, — казав він, — щоб потішити плебея видимим анахронізмом, або (а це ще гірше) навіяти нам переконаність у тому, що всі епохи однакові або що всі вони різні. Набагато цікавішим, хоч і виконаним суперечливо та поверхово, здався йому знаменитий намір Доде{268}: поєднати в одній постаті, а саме в постаті Тартарена, Винахідливого Ідальго та його зброєносця… Ті, котрі натякають, що Менар присвятив своє життя написанню сучасного «Дон Кіхота», чинять наклеп на його світлу пам’ять.

Він хотів створити не іншого «Дон Кіхота» — це було б неважко, — а саме «Дон Кіхота». Гадаю, немає потреби казати, що він не збирався механічно переписувати оригінал, не мав наміру копіювати його. Його чудовий задум полягав у тому, щоб написати кілька сторінок, які збіглися б — кожним своїм словом і кожним рядком — з відповідними сторінками роману Міґеля де Сервантеса.

«Моя мета — геть незвичайна, — писав він мені 30 вересня 1934 р. з Байонни. — Кінцевий пункт будь-якого теологічного або метафізичного твердження — зовнішній світ, Бог, причинність, універсальні форми — є не менш давнім і узвичаєним, аніж цей знаменитий роман. Єдина різниця між ними в тому, що філософи описують у цікавих трактатах проміжні етапи своєї праці, а я був сповнений рішучості їх пропустити». І справді, не залишилося жодної чернетки, яка свідчила б про його багаторічну працю.

Метод, який він обміркував спочатку, був відносно простим і переконливим. Добре вивчити іспанську мову, розвинути в собі любов до католицької віри, воювати з маврами або турками, забути про історію Європи, яку вона пережила від 1602 до 1918 року, бути Міґелем де Сервантесом. П'єр Менар ретельно обміркував такий спосіб (я знаю, він навчився досить вільно користуватись іспанською мовою сімнадцятого сторіччя), але відкинув його як занадто легкий. Радше як неможливий! — певно, скаже мені читач. Не заперечую, але ж сам задум був на самому початку неможливим, і з усіх неможливих методів, якими можна було б привести його до успішного завершення, цей був найменш цікавим. Бути у двадцятому сторіччі популярним романістом сторіччя сімнадцятого здалося йому самоприниженням. Бути, хай там у який спосіб, Сервантесом і прийти до «Дон Кіхота» здалося йому не таким важким завданням, а отже, й не таким цікавим, аніж і далі залишатися П'єром Менаром і прийти до «Дон Кіхота» через життєвий досвід П’єра Менара. (Ця переконаність, хотів би я зауважити мимохідь, спонукала його пропустити автобіографічну передмову до другої частини «Дон Кіхота». Включити до свого твору цю передмову означало б створити ще одного персонажа — Сервантеса, — але також означало б поставити «Дон Кіхота» в залежність від цього персонажа, а не від Менара. Цей останній, природно, відмовився від такого легкого шляху.) «Моє завдання сутнісно не таке важке, — читаю я в іншому місці його листа. — Мені потрібне лише безсмертя для того, щоб виконати його». Чи мушу я признатися вам, що часто уявляю собі, ніби він досяг успіху і я читаю «Дон Кіхота», всього «Дон Кіхота» — з таким відчуттям, що його написав Менар? В одну з минулих ночей, гортаючи розділ двадцять шостий — який Менар навіть не починав писати, — я впізнав стиль нашого друга, і мені немовби вчувся його голос у такій незвичайній фразі: «Річкові німфи, засмучена і волога Ехо». Це надзвичайно переконливе поєднання двох означень, одне з яких указує на духовний стан, а друге — на фізичний, примусило мене пригадати рядок із Шекспіра, який ми обговорювали одного вечора:

Where a malignant and turbaned Turk…[159]

Але чому саме «Дон Кіхот»? — запитає наш читач. Для іспанця таке віддання переваги не здавалося б чимось непоясненним, але, безперечно, воно таким здається для символіста з французького міста Нім, який особливо захоплювався творчістю Едґара По, що породив Бодлера, що породив Маларме{269}, що породив Валері, що породив Едмона Теста. У листі, якого я цитував вище, дається відповідь на це запитання. «Дон-Кіхот, — пояснює Менар, — глибоко цікавить мене, але не здається мені — як би це висловити? — неминучим. Я не можу уявити собі світ ані без вигуку Едґара По:

«Ah, bear in mind this garden was enchanted!»[160] —

ані без «Bateau ivre»[161] або «Ancient mariner»[162], але знаю, що я спроможний уявити собі його без «Дон Кіхота». (Я говорю, природно, про свою особисту спроможність, а не про історичний резонанс цих творів.) «Дон Кіхот» — книжка випадкова, «Дон Кіхот» не є необхідним. Я можу наперед обміркувати його написання, можу написати його, не ризикуючи впасти в тавтологію. Я читав його у свої дванадцять або тринадцять років і прочитав його, мабуть, весь цілком. Згодом я уважно перечитував деякі розділи, ті, про які не говоритиму тепер. У такий самий спосіб я прочитав інтермедії, «Галатею»{270}, «Напучувальні новели»{271}, «Мандри Персилеса та Сигізмунди»{272} з їхніми, безперечно, тяжкими поневіряннями та «Подорож на Парнас»{273}… Мій загальний спогад про «Дон Кіхота», спрощений забуттям і байдужістю, можна цілком порівняти з туманним попереднім уявленням про ще не написану книжку. Визнавши можливість створення такого попереднього образу (існування якого в моїй уяві не заперечуватиме жодна тверезо мисляча людина), не можна не погодитися з тим, що моє завдання набагато важче, аніж завдання Сервантеса. Мій не надто вимогливий попередник не ухилявся від допомоги випадку: він створював свій безсмертний роман дещо a la diable[163], пливучи за течією мови та власної фантазії. Я ж узяв на себе таємничий обов’язок буквально повторити його стихійно написаний твір. Свою гру на самоті із самим собою я мушу підпорядкувати двом протилежним правилам. Перше дозволяє мені пробувати всі варіанти формального або психологічного типу; друге вимагає, щоб я приносив їх у жертву на догоду «оригінальному текстові» й обґрунтовував їхнє знищення неспростовними аргументами… До цих штучних перешкод треба додати ще одну, з ними споріднену. Створити «Дон Кіхота» на початку сімнадцятого сторіччя було справою розумною, необхідною, а може, навіть фатально неминучою; але створити його на початку сторіччя двадцятого майже неможливо. Адже недарма збігли ці триста років, наповнені надзвичайно складними подіями. Серед них — аби згадати бодай про одну — було й створення «Дон Кіхота».

Та незважаючи на ці три перешкоди, фрагментарний «Дон Кіхот» Менара — твір набагато витонченіший, аніж твір Сервантеса. В останньому досить прямолінійно протиставляються лицарські фантазії вбогій провінційній реальності його країни; Менар обирає собі за «реальність» країну Кармен, якою вона була у вік Лепанто{274} та Лопе{275}. Скільки іспанської екзотики підказав би такий вибір Морисові Баресу{276} або докторові Родріґесу Лареті{277}! Менар, із притаманною йому природністю, цього уникає. У його творі немає ані циганщини, ані конкістадорів, ані містиків, ані Філіппа Другого{278}, ані аутодафе. Він забороняє собі звертатися до місцевого колориту й захоплюватися ним. Таке уникнення наділяє новим смислом історичний роман і ухвалює безапеляційний вирок «Саламбо»{279}.

Не менше вражають і окремі розділи. Наприклад, звернімо увагу на тридцять восьмий розділ першої частини, «де йдеться про дивну промову, яку виголосив Дон Кіхот про військову службу та схильність до наук». Відомо, що Дон Кіхот (як і Кеведо в аналогічному й пізнішому уривку з «Години для всіх») ухвалює рішення на користь військової служби, осудивши потяг до вченості. Сервантес був старим військовим, а тому його вирок цілком зрозумілий. Але щоб Дон Кіхот у П’єра Менара — сучасника «La trahison des clercs»[164] і Бертрана Расела — знову вдавався до цих туманних софістичних розбалакувань! Пані Башельє побачила в них гідне захвату й природне підпорядкування автора психології свого героя; інші (не вельми проникливі) просто копію відповідних рядків з «Дон Кіхота»; баронеса де Бакур — вплив Ніцше. Я навряд чи наважуся додати до цієї третьої інтерпретації (яку вважаю неспростовною) четверту, що відповідала б майже божественній скромності П’єра Менара: його смиренній, а може, іронічній звичці пропагувати ідеї, цілком протилежні тим, яких дотримувався він. (Згадаймо ще раз про його діатрибу проти Поля Валері в ефемерній сюрреалістичній газетці Жака Ребуля.) Текст Сервантеса і текст Менара словесно тотожні, проте другий — майже до нескінченності багатший. (Двозначніший, кажуть його огудники; але двозначність — це багатство).

Порівнювати Менарового «Дон Кіхота» з «Дон Кіхотом» Сервантеса — це справжнє одкровення. Ось що, наприклад, писав Сервантес («Дон Кіхот», частина перша, розділ дев’ятий):

«…істина, якій історія доводиться матір’ю, суперниця часу, скарбниця дій, свідок минулого, приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє».

Укладений у сімнадцятому сторіччі, укладений «стихійним генієм» Сервантесом, цей перелік не більше як звичайна собі риторична хвала історії. Натомість Менар пише:

«…істина, якій історія доводиться матір’ю, суперниця часу, скарбниця дій, свідок минулого, приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє».

Історія — мати істини; ця ідея просто вражає. Менар, сучасник Вільяма Джеймса{280}, визначає історію не як дослідження реальності, а як її джерело. Історична істина для нього — це не те, що відбулося; це те, що, на нашу думку, відбулося. Заключні слова — «приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє» — нахабно прагматичні.

Яскравим є також протиставлення стилів. Архаїчний стиль Менара — чужоземця, зрештою, — позначений деякою афектацією. Цього ніяк не скажеш про його попередника, який невимушено володіє повсякденною іспанською мовою своєї історичної доби.

Немає такої інтелектуальної розваги, яка, в кінцевому підсумку, не виявилася б марною. Будь-яке філософське вчення — це спочатку такий собі правдоподібний опис усесвіту; збігають роки, і воно перетворюється на звичайний собі розділ — якщо не просто абзац або одну назву — в історії філософії. У літературі таке старіння відбувається ще очевидніше. «Дон Кіхот», — казав мені Менар, — був насамперед цікавою і приємною для читання книжкою; тепер — це нагода для патріотичних тостів, для пихи граматиків, для безсоромних розкішних видань. Слава — це нерозуміння, а може, щось і гірше.

У цих нігілістичних міркуваннях немає нічого нового; дивує висновок, який зробив з них П’єр Менар. Він вирішив піднятися над пихою, яка чатує на людину в усіх її діяннях; він поставив перед собою завдання надзвичайно складне й наперед марне. Усе своє дозвілля і всі свої зусилля він присвятив тому, щоб створити чужою мовою книгу, яка вже існувала. Він створював чернетку за чернеткою; знову й знову правив свої тексти і рвав на клапті тисячі списаних сторінок[165]. Він нікому не дозволяв їх переглядати й подбав, щоб вони його не пережили. Я намагався відтворити їх, але марно.

Я багато міркував про те, що в остаточній версії «Дон Кіхота» можна бачити своєрідний палімпсест, крізь який просвічують літери — ледь видимі, але розшифрувати їх можна, — попереднього почерку нашого друга. На жаль, лише якийсь другий П’єр Менар, виконавши у зворотному порядку роботу першого, міг би розкопати й воскресити цю Трою…

«Думати, аналізувати, винаходити (писав він мені також) — це не щось аномальне, це нормальне дихання розуму. Прославляти випадкові здобутки цієї функції, накопичувати давні й чужі думки, згадувати з неймовірним подивом про те, що думав doctor universalis, означає визнати нашу ледачість або нашу неодукованість. Кожна людина має бути спроможна розуміти всі ідеї, і я певен, що в майбутньому так і буде».

Менар (можливо, того й не бажаючи) збагатив новими технічними прийомами умисного анахронізму та хибних атрибуцій копітке й примітивне мистецтво читання. Ці прийоми можна застосовувати в безлічі випадків — вони спонукають нас читати «Одіссею» так, ніби вона була написана після «Енеїди», а книжку «Le Jardin du Centaure»[166] пані Анрі Башельє так, мовби її написала пані Анрі Башельє. Ці прийоми населяють пригодами книги цілком мирного змісту. Приписати «Наслідування Христа»{281} Луї Фердинандові Селіну{282} або Джеймсові Джойсу — хіба це не внесло б щось абсолютно нове в ці витончені духовні напучення?

Нім, 1939 р.

У колі руїн

And if he left off dreaming about you…

Through the Looking-Glass, VI [167]

Ніхто не бачив, як він приплив у непроникній темряві ночі; ніхто не бачив, як бамбуковий човен поринав у священне болото, але через кілька днів усі вже знали, що цей мовчазний чоловік прибув з півдня і що народився він в одному з незліченних сіл, які стояли вище по течії на крутих гірських схилах, де мова зенд{283} ще не була заражена грецькою і де люди рідко хворіли на проказу. А насправді події розвивалися так, що сивий прибулець поцілував болотну багнюку й подерся вгору по крутосхилу, не розгортаючи перед собою (і, певно, просто не помічаючи) гострі шпичакуваті чагарі, які шматували йому тіло, і так він доповз, закривавлений і майже непритомний, до круглої споруди, яка колись мала колір вогню, а тепер попелу, увінчаної витесаним із каменю тигром чи то конем. Ця округла будівля була колись храмом, який спочатку зруйнувала стародавня пожежа, а потім проковтнули й осквернили болотні хащі, храмом, чий бог уже давно не приймав почесті від людей. Чужинець випростав тіло й улігся під руїнами стародавніх мурів. Його розбудило високе сонце. Він з подивом виявив, що його рани зарубцювалися; заплющив свої бляклі очі й знову заснув, не від слабкості тіла, а зусиллям волі. Він знав, що цей храм був тим місцем, де він зможе здійснити свій невідворотний задум; знав, що незліченні дерева не змогли задушити, далі, вниз по річці, руїни ще одного храму, який теж годився для його мети і чиї боги також були спалені й мертві; знав, що зараз найперший його обов’язок — сон. Десь опівночі його розбудив невтішний зойк якогось птаха. Сліди босих ніг, кілька смокв і глек з водою дали йому знати, що місцеві жителі з пошаною спостерігали, як він спить, сподіваючись на його захист чи остерігаючись його чаклунства. Він також похолов од страху, знайшов у напіврозваленому мурі нішу, схожу на поховальну камеру, вклався там і накрився невідомим йому листям.

Мета, яка привела його сюди, хоч і була надприродною, проте не неможливою. Він хотів створити уві сні людину. Створити її в усій детальній повноті, щоб потім прилучити її до реальності. Цей чаклунський задум заповнив усі куточки його душі; якби хтось тепер запитав, як його звуть, або поцікавився якоюсь подробицею з його колишнього життя, він навряд чи зміг би йому щось відповісти. Прибульця влаштовував цей порожній напіврозвалений храм, де дуже рідко хтось міг би його побачити, як і сусідство лісорубів, що взяли на себе обов’язок задовольняти його дуже скромні потреби. Рису та плодів, які йому приносили, було цілком досить, аби підтримувати життя в його тілі, яке присвятило себе єдиній турботі — спати і снити.

Спочатку його сни чужинця були хаотичними, і лише трохи згодом він став бачити в них якийсь зв’язний сенс. Він бачив себе в центрі круглого амфітеатру, що в якийсь спосіб був цим самим спаленим храмом; безліч мовчазних учнів сиділи на лавах; їхні обличчя він бачив на відстані багатьох століть і в зоряній височині, але вони були напрочуд чіткими. Чужинець читав їм лекції з анатомії, космографії, магії: ті обличчя слухали його з тривожною увагою й намагались якось висловити йому своє розуміння, так ніби вгадували важливість цього іспиту, який вирятує одного з них із його стану марної видимості й перенесе його у світ реальної дійсності. Прибулець і у своїх сновидіннях, і тоді, коли не спав, обмірковував відповіді своїх привидів, не дозволяв обманути себе шахраям і вгадував у збентеженні деяких поступове відродження розуму. Він шукав душу, гідну того, щоб прилучитися до світу.

Через дев’ять-десять ночей він зрозумів з певним смутком, що нічого не може сподіватися від тих учнів, які пасивно сприймали його науку, й може покладати якісь надії лише на тих, які іноді ризикували висунути якесь обґрунтоване заперечення. Перші, хоч і гідні любові та прихильного ставлення, ніколи не зможуть піднятися до рівня індивідів, другі спроможні трохи на більше. Якось пополудні (тепер і дні він присвячував сну, а прокидався лише на кілька годин рано-вранці) він назавжди розпустив свою величезну школу привидів і залишився з одним учнем. Це був хлопець мовчазний, сумовитий, іноді впертий і неслухняний, із рисами обличчя, які нагадували риси самого сновидця. Несподіване зникнення односумів анітрохи його не збентежило, а його поступ уже після кількох приватних уроків вразив учителя. А проте наближалася катастрофа. Одного дня прибулець вибрався з трясовини свого сну, побачив надвечірнє сонце, світло якого спочатку сплутав зі світанком, і до нього раптом дійшло, що йому нічого не снилось. Усю цю ніч і весь день він розпачливо боровся з нестерпною ясністю неспання. Він спробував заглибитися в густі хащі, виснажити себе, але тільки в заростях цикути спромігся задрімати на кілька хвилин, і в тому слабкому сні перед ним промайнуло лише кілька швидкоплинних і туманних видінь, із яких він не здобув ніякої користі. Він хотів знову скликати свою аудиторію, та не встиг промовити і кількох напутливих слів, як обличчя учнів розпливлись і стерлися. Його старечі очі майже перестали заплющуватися, постійно тепер наповнені гіркими та пекучими слізьми.

І тоді він зрозумів, що надати форму плинній матерії, з якої утворені наші сни і яка лише каламутить наш розум, — це завдання непосильне для чоловіка, навіть якби він зумів проникнути в усі таємниці вищого та нижчого світів; набагато складніше, аніж сплести мотузку з піску або викарбувати монету з невидимого вітру. Він зрозумів, що його початкова невдача була неминучою. Він дав собі обіцянку забути про грандіозну галюцинацію, яка завела його на манівці, і почав шукати інший шлях до своєї мети. Але перш ніж спробувати піти цим новим шляхом, він присвятив цілий місяць відновленню сил, які змарнував на пустопорожню маячню. Він викинув із голови навіть думку про сновидіння й одразу після цього проспав добру частину дня. Протягом цього періоду сни йому іноді снилися, проте він намагався не звертати на них увагу. Щоб знову взятися за свою справу, він зачекав, доки осяйний лик місяця стане бездоганно круглим. Увечері омився у водах річки, ушанував планетарних богів, промовив звуки всемогутнього імені й заснув. І майже відразу йому приснилося серце, яке ритмічно пульсувало.

Він виразно побачив його вві сні — рухливе, гаряче, потаємне, розміром з кулак, воно світилося кольором граната в напівтемряві людського тіла, яке ще не мало ані обличчя, ані ознак статі; він знову й знову терпляче і з любов’ю відтворював його вві сні протягом чотирнадцяти прозорих ночей. І з кожним разом він бачив його все виразніше й чіткіше. Він не доторкався до нього. Обмежувався тим, що просто дивився, спостерігав, іноді намагався виправити його поглядом. Він обживав його, намагався вплинути на нього, споглядаючи його з різних відстаней і під різними кутами. Лише на чотирнадцяту ніч він помацав указівним пальцем легеневу артерію, а потім обмацав і все серце, іззовні і зсередини. Результат його цілком задовольнив. Наступної ночі він свідомо уникав будь-яких сновидінь, після чого знов уявив собі серце, назвав ім’я однієї з планет і перейшов до створення інших головних органів. Через рік він уже заходився будувати скелет і повіки. Створити незліченні волосинки на тілі виявилося, либонь, найважчим завданням. І ось, нарешті, він побачив уві сні всю людину, молодого хлопця, але він поки що ані ворушився, ані розмовляв, ані підіймав повіки. Ніч за ніччю творець милувався ним уві сні, але той усе спав.

У космогоніях гностиків деміурги замішують із червоної глини Адама, який не може триматися на ногах; таким самим кволим, грубо зліпленим та примітивним, як той Адам, виліплений із пороху, був і цей Адам, якого чарівник виготовив за багато ночей у своїх снах. Одного вечора прибулець мало не зруйнував свій витвір, але в останню мить спохопився і передумав. (Було б ліпше, якби він його все-таки зруйнував.) Вичерпавши всі молитви, з якими він звертався до богів землі та річки, він розпростерся перед статуєю, яка була чи то тигром, чи то жеребцем, і почав благати підтримки в цього невідомого божества. На заході сонця він побачив уві сні цю статую. Вона була жива, тремтлива; це вже не був бридкий гібрид із тигра й коня, він був водночас обома цими могутніми створіннями, а крім того — биком, трояндою, ураганом. Багатоликий Бог відкрив, що його земне ім’я — Вогонь, і розповів, що в цьому округлому храмі (та в інших подібних до нього) йому приносили жертви і поклонялись і що він у чудодійний спосіб оживить виготовлений уві сні привид і що всім створінням, крім самого Вогню та сновидця, він здаватиметься людиною з плоті та кісток. Він наказав навчити його ритуалів, а потім відіслати його до іншого храму, піраміди якого досі стояли нижче за течією річки, аби бодай один голос славив його в тому покинутому святилищі. У тому ж таки сні сновидець побачив, як його привид заворушився й розплющив очі.

Чаклун виконав усі ці накази. Він присвятив тривалий час (який зрештою розтягся на два роки), щоб відкрити своєму синові таємниці всесвіту й прилучити його до культу вогню. У глибині душі йому було боляче розлучатися з ним. Посилаючись на необхідність навчання, він щодня збільшував кількість часу, який відводив для сну. Заходився переробляти йому праве плече, нібито не зовсім досконале. Іноді його опановувало дивне враження, наче все це вже колись відбувалось… А загалом ці дні були для нього щасливими — він заплющував очі й думав: «Зараз я побачуся зі своїм сином». Або, рідше: «Син, якого я породив, чекає мене й перестане існувати, якщо я його не побачу».

Поступово він привчав його до реальності. Одного разу він наказав йому підняти прапор на одну з вершин. Наступного дня прапор уже майорів на тій високій горі. Він здійснював й інші аналогічні експерименти, за кожним разом усе сміливіші. З почуттям певного смутку він зрозумів, що його син прагне нарешті народитися, виявляючи дедалі більше нетерпіння. У ту саму ніч він уперше поцілував його й відіслав до іншого храму, руїни якого біліли нижче за течією річки за багато ліг{284} дрімучих хащів та непрохідних боліт. Але спочатку (аби той ніколи не довідався, що він привид, і вважав себе звичайною людиною, як і всі інші) творець повністю стер усі його спогади про роки навчання.

Відчуття перемоги й мир у його душі затьмарювалися відчуттям смутку. У вечірніх сутінках та на світанку він падав ницьма перед кам’яним ідолом, мабуть, уявляючи собі, що його ілюзорний син виконує такі самі ритуали у колі інших руїн, униз по річці; вночі йому тепер нічого не снилося або снилось те саме, що й іншим людям. Звуки навколишнього світу ставали для нього дедалі тихшими, форми стиралися: далекий син поглинав ці частинки його душі. Мета його життя була досягнута, й тепер прибулець перебував у дивному стані екстазу й самозабуття. Через певний період часу, який одні оповідачі його історії воліють вимірювати роками, а інші п’ятиріччями, його розбудив опівночі плюскіт весел. До нього підійшли двоє людей. Їхніх облич у темряві він не розгледів, але вони розповіли йому про чарівника, який жив у руїнах Північного Храму й міг заходити у вогонь без шкоди для себе. Тутешньому чарівникові несподівано пригадалися слова бога. Він пригадав, що з усіх істот, які населяють землю, лише Вогонь знає, що його син — привид. Цей спогад, який спочатку приніс йому заспокоєння, незабаром наповнив його відчуттям тривоги. Він злякався, що його син почне міркувати над цією своєю ненормальною перевагою і відкриє, що він лише підробка під людину. Не бути людиною, а бути лише породженням чиїхось сновидінь — яке це глибоке приниження, яке запаморочення для розуму! Кожен батько переймається долею своїх дітей, яких він народив (або дозволив їм народитись) у стані збентеження або радості; тож цілком природно, що чарівник боявся за майбутнє сина, якого він створив зусиллями своєї думки жилка за жилкою і риска за рискою за тисячу й одну потаємну ніч.

Кінець його роздумів настав несподівано, хоч певні знаки його й провістили. Спочатку (по закінченні тривалого періоду спеки) далека хмара, що опустилася на вершину гори, легенька, як птах; потім — небо на півдні, забарвлене в рожевий, як у пащі леопарда, колір; потім — клуби диму, від яких заржавів метал ночей; і нарешті, панічна втеча тварин. Бо повторилося те, що сталося тут багато століть тому. Руїни святилища бога вогню були знищені вогнем. На світанку, який жодна пташка не вітала своїм співом, чарівник побачив, що він опинився в колі вогню. На мить він завагався, чи не спробувати йому знайти порятунок у водах річки, але тут-таки зрозумів, що смерть прийшла увінчати його старість і визволити його від трудів. І він пішов назустріч омахам полум’я. Але ті не вжалили його плоть, вони лише приголубили його і наповнили теплом, не спалюючи і не спопеляючи. З полегкістю, з відчуттям приниження й жаху він раптом зрозумів, що й сам він лише привид, який наснився комусь іншому.

Лотерея у Вавилоні

Як і всі чоловіки у Вавилоні, я був проконсулом; як і всі — рабом; спізнав я також усемогутність, ганьбу, ув’язнення. Погляньте: на моїй правій руці бракує вказівного пальця. Погляньте: крізь цю дірку в плащі на моєму животі видно червоне татуювання — це другий символ, «бет». Ця літера, у ночі повного місяця, наділяє мене владою над людьми, чий знак — літера «ґімель», але підкоряє мене людям зі знаком «алеф», які в безмісячні ночі мають підкорятися людям зі знаком «ґімель». У передсвітанкових сутінках, у підземеллі, біля чорного жертовного каменя, я перетинав яремну вену священним бикам. Протягом одного місячного року я був проголошений невидимим: я кричав, і мені не відповідали, я крав хліб, і мені не відтинали голову. Я спізнав те, чого не знають греки, — невпевненість. У бронзовій камері, перед хусткою мовчазного душителя, мене не зраджувала надія; у потоці насолод мене змагав панічний страх. Гераклід Понтійський{285} захоплено розповідає, як Піфагор пригадував, що він був Пірром, а до того — Евфорбом, а раніше — ще якимсь смертним; проте мені, для того, щоб пригадати аналогічні пригоди, не треба звертатися ані до фатуму, ані до обману.

Я завдячую такою жорстокою мінливістю своєї долі одній інституції, яка в інших державах або невідома, або діє в них недосконало й таємно, — лотереї. Я не цікавився її історією; знаю тільки, що маги не можуть прийти до згоди, знаю, що про її грандіозні цілі мені відомо не більше, аніж відомо про місяць людині, яка не обізнана в астрології. Мені випало жити в запаморочливій країні, де над життям усіх панує лотерея: до сьогоднішнього дня я думав про неї так само мало, як думають про поведінку й задуми незбагненних богів або про своє серце. Але тепер, опинившись далеко від Вавилона та його милих звичаїв, я думаю з деяким подивом про лотерею і про блюзнірські припущення, що їх шепочуть у сутінках люди в масках.

Батько розповідав мені, що раніше — ідеться про кілька століть чи про кілька років? — лотерея у Вавилоні була грою, призначеною для плебеїв. Він казав (чи це правда, не знаю), що цирульники продавали за мідні монети прямокутнички з кості або пергамену, прикрашені символами. Жеребкування відбувалося серед білого дня: щасливчики одержували завдяки прихильному до них випадку викарбувані на сріблі монети. Як бачите, процедура була найелементарнішою з можливих.

Немає нічого дивного в тому, що ці «лотереї» зазнали невдачі. Їхня моральна цінність була дуже низькою. Вони не були спрямовані на розвиток усіх спроможностей людини; вони лише трохи розбуркували в ній почуття надії. Через байдужість публіки організатори таких лотерей почали втрачати гроші. Хтось запропонував внести у правила деякі зміни: приєднати до щасливих жеребів кілька нещасливих. У результаті такої реформи покупці пронумерованих прямокутничків діставали подвійний шанс: або виграти певну суму грошей, або сплатити штраф, який іноді був дуже великим. Ця легка небезпека (на кожні тридцять виграшних номерів припадав один нещасливий) розбудила, як і слід було сподіватись, інтерес публіки. Вавилоняни захопилися грою. Того, хто не купував прямокутничків, вважали боягузом і слабкодухом. Із плином часу ця цілком слушна зневага роздвоїлася. Зневажали не тільки тих, хто відмовлявся грати, а й тих, хто програвав і мусив сплачувати штраф. Компанії (так тоді стали називати організаторів лотереї) доводилося дбати про інтереси тих, хто виграв, але не мав змоги одержати свій виграш, якщо до каси не надійшла вся сума штрафів од тих, хто програв. Почали подавати на них до суду. Суддя засуджував їх до сплати первісного штрафу та судових витрат або до кількох днів ув’язнення. Всі обирали в’язницю, щоб зробити прикрість Компанії. Ця бравада небагатьох стала причиною могутності Компанії, її релігійної метафізичної влади.

Минуло небагато часу, й у повідомленнях про жеребкування вже не називали суми штрафів, а обмежувалися тим, що вказували, скільки днів має відбути у в’язниці той, кому випаде нещасливий номер. Ця лаконічність, майже не помічена свого часу, мала вирішальне значення. Так уперше з'явилися в лотереї елементи, не пов’язані з грішми. Успіх був великим. Під тиском гравців Компанії довелося збільшити кількість нещасливих номерів.

Ні для кого не таємниця, що народ Вавилона дуже любить логіку, а також симетрію. Йому здалося нелогічним, що щасливі номери оплачувалися дзвінкою монетою, а нещасливі — днями й ночами, проведеними у в’язниці. Деякі моралісти почали стверджувати, що володіння грішми не завжди приводить до блаженства, й, можливо, інші форми щастя виражають його більш безпосередньо.

У бідняцьких кварталах поширювалась інша тривога. Члени колегії жерців примножували ставки і втішалися всіма мінливостями страху та надії; бідняки (з цілком зрозумілою й неминучою заздрістю) знали, що їм недоступна вся гама цих бурхливих і солодких переживань. Справедливе прагнення, щоб усі, бідні й багаті, мали рівні можливості брати участь у лотереї, призвело до заворушень, пам’ять про які не стерли роки. Деякі впертюхи не зрозуміли (або вдали, ніби не зрозуміли), що йдеться про новий порядок, про необхідний історичний етап… Якось один раб украв червоний білет, і під час жеребкування випало, що йому випалять язик. Таку саму кару кодекс законів передбачував за крадіжку білета. Деякі вавилоняни стверджували, що він заслуговує на розжарене залізо як злодій; інші, великодушніші, казали, що його треба віддати в руки катові, бо так визначила доля… Знову виникли заворушення, сталося гідне жалю пролиття крові, проте, в кінцевому підсумку, вавилонський народ домігся свого, зламавши опір багатіїв. Він домігся повного здійснення своїх благородних цілей. По-перше, він наполіг на тому, щоб Компанія перебрала на себе всю повноту влади. (Таке зосередження влади в одних руках було необхідне, з огляду на складність нових правил життя.) По-друге, на тому, щоб лотерея була таємною, безкоштовною і загальною. Продаж лотерейних білетів за гроші було заборонено. Кожна вільна людина, втаємничена в містерії Бела{286}, автоматично ставала учасником священних жеребкувань, які здійснювалися в лабіринтах Бога кожні шістдесят ночей і які визначали її долю до наступного розіграшу. Наслідки неможливо було передбачити. Щасливий жереб міг піднести чоловіка до участі в Раді Магів або наділяв його владою кинути до в’язниці свого ворога (очевидного або таємного) чи зустрітися в затишних сутінках спальні з жінкою, яка почала тривожити його уяву або з якою він уже втратив надію знову побачитися; нещасливий білет приносив каліцтво, ганьбу й навіть смерть. Іноді лише один якийсь факт — підле вбивство якогось С, таємниче звеличення В — відбувався внаслідок геніального поєднання тридцятьох або сорока жеребів. Комбінувати в такий спосіб — нелегко, але треба пам’ятати, що члени Компанії були (і є) всемогутніми й хитромудрими. У більшості випадків знання людьми того, що їхнє щастя — це лише гра випадку, мало б знизити їхній авторитет; аби уникнути цієї незручності, агенти Компанії застосовували методи навіювання та магії. Їхні дії, їхні прийоми трималися в таємниці. Щоб довідатися про заповітні надії і таємні побоювання кожного, користувалися послугами астрологів і шпигунів. Були кам’яні леви, був священний нужник, який називався «Кафка», були щілини в запилюженому водогоні, що, як усі вважали, сполучалися з Компанією: і лихі, і прихильно налаштовані люди приносили в ці місця свої доноси. Ці відомості, нерівноцінні за своєю правдивістю, зберігались у спеціальному алфавітному архіві.

У це важко повірити, але декотрі висловлювали своє обурення. Компанія, з притаманною їй стриманістю, не відповідала прямо. Її діячі обрали інший спосіб — на відходах, що залишалися на фабриці масок, вони накреслили коротку відповідь своїм критикам, яка тепер знайшла своє місце серед священних текстів. У цьому доктринальному документі говорилося, що лотерея — це внесення випадку у світопорядок і що помилки не суперечать випадку: вони його підтверджують. Там також було відзначено, що хоч Компанія і не заперечує існування левів та священного нужника (і не відмовляється від свого права переглядати інформацію, яка звідти надходить), проте вони не належать до системи офіційно схвалених закладів.

Ця заява заспокоїла тривогу суспільства. Вона також справила інший вплив, можливо, й не передбачений автором. Вона глибоко змінила дух діяльності Компанії. Мені залишається дуже мало часу; нас попередили, що корабель готовий до відплиття; але я спробую пояснити, що відбулося далі.

Хоч це й може здатися неймовірним, проте ніхто до того часу не намагався створити загальну теорію ігр. Вавилонянин не схильний до умоглядного аналізу. Він шанує вироки випадку, довіряє їм своє життя, свої надії, свій панічний жах, але йому ніколи не спадає на думку дослідити лабіринти його законів або обертання сфер, яке могло б його пояснити. Хай там як, а офіційна заява, про яку я згадав, спричинилася до багатьох дискусій юридично-математичного характеру. З однієї такої дискусії народилося таке припущення: якщо лотерея — це інтенсифікація випадку, періодичне введення хаосу в упорядкований космос, то чи не ліпше було б, якби випадок втручався в хід подій на всіх етапах жеребкування, а не лише на одному? Хіба не безглуздо, що випадок проголошує комусь смерть, а обставини цієї смерті — потаємність чи відкритість, термін чекання тривалістю в одну годину чи в цілу вічність — залишаються непідвладними випадку? Ці такі слушні сумніви зрештою спричинилися до значної реформи, складні аспекти якої (ще більше ускладнені віковою практикою) можуть збагнути лише певні фахівці, але я все ж таки спробую розповісти про неї, хай навіть лише на рівні її символіки.

Уявімо собі перше жеребкування, що проголошує якійсь людині смерть. На предмет виконання вироку влаштовують друге жеребкування, в якому пропонуються, скажімо, дев’ять можливих виконавців. Із цих дев’ятьох четверо можуть ініціювати третє жеребкування, яке назве ім’я ката, двоє можуть змінити свою участь у виконанні нещасливого жереба на участь у щасливому (у пошуках скарбу, наприклад), ще одному випаде доля зробити смерть більш болючою (скажімо, додати до неї ганьбу або прикрасити її тортурами), інші можуть відмовитися від виконання вироку. Це лише загальна схема. У реальності кількість жеребкувань нескінченна. Жодне рішення не є остаточним, кожне розгалужується на інші. Невігласи думають, що нескінченні жеребкування вимагають нескінченного часу; у реальній дійсності вистачає того, щоб час міг нескінченно ділитись, як навчає знаменита притча про Змагання з Черепахою. Ця нескінченність чудово узгоджується з химерними сполученнями чисел Випадку і з Небесним Архетипом Лотереї, яким так захоплюються платоніки… Спотворене відлуння наших ритуалів, здається, досягло й берегів Тибру: Елій Лампридій{287} у своєму «Житії Антоніна Ґеліоґабала{288}» розповідає, що цей імператор писав на мушлях, яку долю визначає він для своїх гостей, тому хтось із них одержував десять фунтів золота, другий — десять мух, третій — десять байбаків, четвертий — десять ведмедів. Тут варто нагадати про те, що Ґеліоґабал був вихований у Малій Азії священнослужителями бога-епоніма.

Бувають також жеребкування безособові, невизначені за своєю метою: одне з них вимагає кинути у води Євфрату сапфір із Тапробани; друге — відпустити на волю птаха з вершини башти; третє — один раз на сто років прибирати (або додавати) піщинку від тих (або до тих) незліченних, які лежать на березі моря. Наслідки іноді бувають жахливими.

Під благодійним впливом Компанії умови нашого життя насичені випадковістю. Покупець дюжини амфор дамаського вина не здивується, якщо знайде в одній з них талісман або гадюку; писар, який переписує якийсь договір, майже ніколи не відмовиться від того, щоб занести туди якісь хибні дані; я сам у своїй лаконічній розповіді там невиправдано додав трохи блиску, а там — певної жорстокості. А може, також і таємничої монотонності… Наші історики, які є найпроникливішими у світі, винайшли метод виправлення випадку; ходять чутки, ніби застосування цього методу (загалом) приводить до достовірних результатів; хоча, природно, й вони не можуть обійтися без бодай невеличкої дози обману. А проте ніщо так не насичене вигадкою та фантазіями, як історія Компанії… Палеографічний документ, викопаний у храмі, може виявитися продуктом учорашнього жеребкування або жеребкування, яке відбулося сто років тому. Не публікується жодна книга, бодай два примірники якої нічим би не відрізнялися. Писарі дають собі таємну присягу щось пропускати, вставляти, змінювати. Часто застосовується також непрямий обман.

Компанія, з воістину божественною скромністю, уникає будь-якої публічності. Її агенти, що цілком природно, діють таємно; накази, які вона видає постійно (а може, й безперервно) нічим не відрізняються від тих, які поширюються шахраями. Та й хто спроможний похвалитися, що він просто шахрай? Пияк, що несподівано для всіх видає безглузде розпорядження, чоловік, який раптово прокидається зі сну та своїми руками душить жінку, яка спить із ним поруч, — чи не виконують вони таємне рішення Компанії? Така мовчазна діяльність, порівнянна з діями Бога, дає привід для всіляких припущень. Одне з них навіює страхітливу думку, що минули вже сотні років, як Компанія припинила своє існування, і священний безлад, який панує в нашому житті, має суто спадковий, традиційний характер; друге проголошує, що Компанія вічна, й намагається переконати нас, що вона існуватиме до останньої ночі, коли останній бог знищить світ; третє підтверджує, що Компанія всемогутня, проте вона визначає лише дріб’язкові явища: щебетання пташки, появу іржі на металі та пилюки на всіляких речах, короткочасні сновидіння перед світанком. Ще одна версія, проголошувана устами замаскованих єресіархів, стверджує, що Компанія ніколи не існувала й ніколи не існуватиме. Ще одна, не менш підла, примушує нас думати, що не має значення, чи підтверджуємо ми, чи заперечуємо реальність цієї таємничої Корпорації, бо Вавилон — це не що інше, як нескінченна гра випадковостей.

Про творчу спадщину Герберта Квейна

Герберт Квейн помер у Роскомоні; я не особливо здивувався, коли літературний додаток до «Таймса» виділив для нього лише половину шпальти, призначеної для опублікування інформації некрологічного змісту, де я не знайшов жодного похвального епітета, який не був би приглушений (або суворо обірваний) прислівником. «Спектейтор» у відповідному номері, безперечно, не такий лаконічний і, мабуть, більш сердечний, але він прирівнює першу книжку Квейна — «The God of the Labyrinth»[168] — до одного з романів місіс Аґати Крісті{289}, а інші до книжок Гертруди Стайн{290}; як на мене, то ці імена не було ніякої потреби згадувати, й таке порівняння навряд чи сподобалося б небіжчикові. Він, до речі, ніколи не претендував на роль генія; навіть у ті вечори перипатетичних літературних розмов, коли чоловік, який уже примусив потрудитися друкарські верстати, неодмінно розігрує із себе або месьє Теста, або доктора Семюела Джонсона{291}… Він з усією ясністю усвідомлював, що його книжки мають експериментальний характер: якщо вони, можливо, й захоплювали своєю новизною та певною лаконічною щирістю, то аж ніяк не вражали силою пристрасті. «Моя творчість схожа на оди Каулі{292}, — писав він мені з Лонґфорда 6 березня 1939 року. — Я належу не мистецтву, а лише історії мистецтва». На його думку, не було науки, яка стояла б нижче від історії.

Я тут згадав лише про скромність Герберта Квейна; безперечно, що ця скромність не вичерпує його думки. Флобер{293} і Генрі Джеймс{294} привчили нас вважати, що твори мистецтва зустрічаються рідко й вимагають великої праці; шістнадцяте сторіччя (згадаймо «Подорож на Парнас», згадаймо долю Шекспіра) не поділяло цієї невтішної думки. Не поділяв її і Герберт Квейн. Він вважав, що добра література — явище вельми поширене і що чи не кожен вуличний діалог підіймається до неї. А ще він вважав, що естетичний факт не може обійтися без певного елемента подиву, а сама лише пам’ять нікого здивувати не може. З усміхненою щирістю він осуджував «рабську і вперту прихильність» до старих книг… Не знаю, наскільки слушна ця його туманна теорія; знаю тільки, що його книжки заходять надто далеко у своєму прагненні здивувати.

Я дуже шкодую, що дав одній дамі почитати першу з його опублікованих книжок, бо вона, звісно, мені її не повернула. Я вже казав, що то був детективний роман під назвою «Бог лабіринту»; можу тільки додати, що видавець виставив її на продаж в останні дні листопада 1933 р. На початку грудня Лондон і Нью-Йорк були захоплені цікавими й заплутаними сюжетними ходами «Таємниці сіамських близнюків»; лише цьому фатальному збігові я схильний приписувати невдачу роману нашого друга. І почасти (хочу бути цілком щирим) недосконалій майстерності та пустій і холодній помпезності деяких його описів моря. Через сім років я неспроможний точно пригадати всі подробиці сюжету, та ось його короткий план, збіднений, але водночас і очищений моєю забудькуватістю. На перших сторінках ми читаємо про нерозкрите вбивство, в середині відбувається його неквапне обговорення, а на останніх сторінках злочин розкривається. Після того як таємницю вже розгадано, дається довгий ретроспективний абзац, у якому читаємо таку фразу: «Усі думали, що зустріч двох шахістів була випадковою». Ця фраза дає зрозуміти, що розв’язання проблеми вбивства було помилковим. Стривожений читач переглядає відповідні розділи і знаходить інше розв’язання, правильне. Читач цієї дивовижної книжки виявляється проникливішим, ніж детектив.

Іще більше інакодумства знаходимо в «регресивному й розгалуженому романі» «April March»[169], третю (і єдину) частину якого опубліковано 1936 р. Кожен, хто прочитає цей роман, не може не помітити, що йдеться про гру; нехай мені буде дозволено зауважити, що автор ніколи не вважав його чимось іншим. «Цей твір, — казав він мені, — я наділяю істотними характеристиками всякої гри: симетрією, довільними законами, нудьгою». Навіть сама назва роману — це такий собі легкий каламбур: воно не означає «Квітневий марш»[170], а буквально означає «квітень березень». Хтось побачив на цих сторінках відлуння доктрин Данна{295}; сам Квейн у своїй передмові воліє порівняти це з перекинутим світом Бредлі, в якому смерть передує народженню, рубець — рані, а рана — удару («Apperance and Reality»[171], 1897, сторінка 215)[172]. Світ, описані в романі «Квітень березень», не регресивні, регресивна сама манера їхнього опису. Регресивна й розгалужена, як я вже казав. Твір поділений на тринадцять розділів. У першому подається двозначний діалог двох невідомих людей на пероні. У другому описано події, що сталися напередодні тих, про які розповідається в першому. Третій розділ, також ретроспективний, описує другий можливий переддень першого; четвертий — іще один можливий переддень. Кожен із цих трьох передднів (які повністю виключають один одного) розгалужується на три власні передані, абсолютно різні за своїм характером. Таким чином роман складається з дев’ятьох окремих новел; кожна новела — з трьох великих розділів. (Перший розділ, природно, спільний для всіх.) Із цих новел одна має символічний характер; друга — надприродний; третя — детективний; четверта — психологічний; п’ята — комуністичний; шоста — антикомуністичний; і так далі. Можливо, схема допоможе зрозуміти структуру цього твору.

Про цю структуру можна повторити те, що сказав Шопенгауер про дванадцять категорій Канта: тут усе принесено в жертву шаленому прагненню досягти симетрії. Не можна стверджувати, що всі дев’ять оповідань гідні таланту Квейна; найкраще з них не те, яке він задумав першим, х 4, а х 9, те, яке позначене фантастичним характером. Інші оповідання він почасти зіпсував своїми млявими жартами й непотрібними псевдоподробицями. Ті, хто читатиме їх у хронологічному порядку (наприклад, х 3, у 1, z), не відчують специфічного смаку цієї незвичайної книжки. Два оповідання — х 7, х 8 — не мають індивідуальної цінності; лише в зіставленні вони показують свою ефективність… Я не знаю, чи варто тут згадувати про те, що, вже опублікувавши «Квітень березень», Квейн пошкодував, що вибудував триєдину структуру, пишучи свій роман, і провістив, що ті, хто його наслідуватиме, оберуть структуру двоєдину —

а деміурги та боги — нескінченну: нескінченні історії, нескінченно розгалужені.

Зовсім іншою, але також ретроспективною, є героїчна комедія на дві дії «The Secret Mirror»[173]. У тих творах, про які ми вже розповіли, формальна складність гальмувала уяву автора. Тут вона розгортається значно вільніше. Перша дія (довша) відбувається на віллі генерала Трейла, кавалера ордена Індійської імперії, біля Мелтон-Моубрей. Невидимим центром усього сюжету є міс Улріка Трейл, старша дочка генерала. У кількох діалогах вона відкривається нам як гордовита амазонка, й у нас виникає підозра, що література її цікавить не надто. Газети повідомляють про її заручини з дюком де Рутленд; ті ж таки газети спростовують чутки про її заручини. Її обожнює драматург Вілфред Кварлес; вона подарувала йому кілька неуважних поцілунків. Персонажі п’єси, люди багаті й вельможного походження, наділені шляхетними, хоч і бурхливими, пристрастями; діалог начебто балансує між пустопорожньою балаканиною Булвера-Літтона{296} й епіграмами Оскара Вайлда{297} або Філіппа Ґедальї. Є там соловей і є ніч; є таємна дуель, яка відбувається на терасі. (То там, то там можна виявити ту чи ту дивну суперечність або якісь дрібні подробиці.) Персонажі першої дії знову з’являються в другій — під іншими іменами. «Драматург» Вілфред Кварлес тепер виступає як комісіонер із Ліверпуля; його справжнє ім’я Джон Вільям Квіґлі. Міс Трейл існує; Квіґлі ніколи її не бачив, але він з хворобливою пристрастю колекціонує її портрети, які публікуються в «Тетлері» або «Скетчі». Квіґлі — автор першої дії. Неймовірна й неправдоподібна вілла — це єврейсько-ірландський пансіон, де він живе і який він перетворив і звеличив. Сюжет обох дій розгортається паралельно, але в другій — усе трохи бридке, банальне і якесь невдале. Після прем’єри «Таємного дзеркала» критика стала називати імена Фройда{298} та Джуліана Ґріна{299}. Згадка про першого здається мені цілком недоречною.

Хтось пустив чутку, що «Таємне дзеркало» — це фройдистська комедія; ця сприятлива (і хибна) інтерпретація визначила його успіх. На жаль, Квейнові тоді вже виповнилося сорок років; він звик до постійних невдач і не міг так просто пристосуватися до зміни клімату. Він захотів узяти реванш і наприкінці 1939 р. опублікував «Statesments»[174] — можливо, найоригінальнішу зі своїх книг, але, безперечно, таку, що здобула найменше похвал, і найбільш загадкову. Квейн мав звичай казати, що читачі — це порода, яка вже вимерла. «Не існує такого європейця, — стверджував він, — який би не був письменником, потенційним або реальним». Він також дотримувався думки, що найбільше щастя, яке нам може дати література, — це можливість винаходити. А що не всі спроможні досягти такого щастя, то більшість змушені задовольнятися його подобою. Саме для цих «недосконалих письменників», ім’я яким легіон, Квейн і написав ті вісім оповідань, які включив до збірки «Твердження». Кожне з них накреслює або обіцяє добрий сюжет, який автор потім умисне псує. В кількох із них — ненайліпших — пропонуються навіть два сюжети. Читач, опанований гординею, вірить у те, що це він їх винайшов. Із третього оповідання, яке називається «The Rose of Yesterday»[175] я мав необережність видобути сюжет «У колі руїн», однієї з новел моєї книжки «Сад з розгалуженими стежками».

1941 р.

Вавилонська бібліотека

Ву this art you may contemplate the variation of the 23 letters…

The Anatomy of Melancholy, part 2, sect. II, mem. IV [176]

Усесвіт (що його інші називають Бібліотекою) складається з невизначеної і, мабуть, нескінченної кількості шестигранних галерей із широкими вентиляційними колодязями посередині, які оточені дуже низенькими поручнями. З кожного такого шестигранника можна бачити нижні та верхні поверхи; але кінця їм не видно. Усі галереї облаштовані однаково. Двадцять полиць, по п’ять довгих полиць на кожній стіні, крім двох; висота цих стін або висота поверхів ледь вища за зріст нормального бібліотекаря. Від однієї з вільних граней відходить вузький коридор, який сполучає цю галерею із сусідньою, що абсолютно однакова з першою та з усіма іншими. Ліворуч і праворуч від коридора розташовані два крихітні приміщення. В одному з них можна спати навстоячки; у другому — справляти свої природні потреби. Тут-таки спіральні сходи спускаються вниз і підіймаються вгору до нескінченності. У коридорі є дзеркало, яке точно подвоює все видиме. Дивлячись на дзеркало, люди зазвичай приходять до висновку, що бібліотека не нескінченна (якби вона справді була нескінченною, тоді навіщо це ілюзорне подвоєння?); я ж волію уявляти собі, що гладенькі поліровані поверхні галерей виражають і обіцяють нескінченність… Світло струменить зі сферичних плодів, які називаються лампами. У кожному шестиграннику дві такі лампи, по одній на протилежних гранях. Не вельми яскраве світло, яке з них струменить, ніколи не гасне.

Як і всі люди Бібліотеки, я подорожував у юності; то були паломництва в пошуках тієї або тієї книжки, а іноді каталогу чи каталогу каталогів; тепер, коли мої очі майже неспроможні прочитати те, що я пишу, я готуюся померти за кілька ліг[177] від шестигранника, в якому я народився. Коли я помру, то знайдуться якісь милосердні руки, що перекинуть мене через поручні; моєю могилою стане бездонне повітря — моє тіло падатиме й падатиме і розкладатиметься та розпадатиметься на вітрі, який утвориться внаслідок мого падіння, що триватиме нескінченно. Я стверджую, що Бібліотека не має кінця. Ідеалісти доводять, що шестикутні зали — це необхідна форма абсолютного простору або принаймні нашого відчуття простору. Вони кажуть, що неможливо уявити собі трикутну або п’ятикутну залу. (Містики запевняють, що коли вони впадають в екстаз, то бачать кімнату у вигляді сфери з великою круглою книгою, безперервна спинка якої тягнеться по стінах; але їхні твердження викликають сумнів, а їхні слова не вселяють віри. Ця сферична книга є Бог.) Поки що я обмежуся класичним визначенням: «Бібліотека — це сфера, центром якої є будь-який шестигранник, а поверхня недосяжна».

На кожній із чотирьох стін кожного шестигранника розташовані п’ять полиць. На кожній полиці стоять тридцять дві книжки однакового формату; кожна книжка має чотириста десять сторінок; кожна сторінка має сорок рядків, кожен рядок — вісімдесят літер чорного кольору. На спинці кожної книжки також є літери, але вони не повідомляють про те, щó сказано на сторінках. Я знаю, що відсутність такого зв’язку колись здавалася таємничою.

Перш ніж прийти до остаточного висновку (що, попри всі його трагічні наслідки, певно, найголовніше в цій історії), я хотів би нагадати кілька аксіом.

По-перше: Бібліотека існує ab aeterno[178]. Цю істину, прямий наслідок якої — майбутня вічність світу, не може поставити під сумнів жодний тверезий розум. Людина, недосконалий бібліотекар, може бути творінням випадку або злих деміургів, але всесвіт з його елегантно розташованими полицями, загадковими томами, нескінченними сходами для мандрівника та нужниками для осілого бібліотекаря може бути створений тільки Богом. Аби належно осмислити, яка відстань розділяє божественне й людське, досить буде порівняти грубі нерівні символи, що їх моя тремтяча рука надряпує на обкладинці книжки, з гармонійними літерами всередині — чіткими, витончено накресленими, чорними, досконало симетричними.

По-друге: кількість знаків для письма дорівнює двадцяти п’ятьом[179]. Ця аксіома дозволила, триста років тому, сформулювати загальну теорію Бібліотеки й задовільно розв’язати проблему, яку ніколи не вдалося б розв’язати навздогад, — неясну й хаотичну природу майже всіх книжок. Одна з них, яку мій батько бачив у одному з шестигранників кола п’ятнадцять дев’яносто чотири, складалася лише з літер MCV, що повторювалися в різному порядку від першого рядка до останнього. Друга (в яку дуже часто зазирають у цьому регіоні Бібліотеки) — це справжній лабіринт літер, але на передостанній сторінці написано: «О, час, твої піраміди». Відомо, що на один осмислений рядок або якесь зрозуміле повідомлення припадає багато миль безглуздих какофоній, словесного сміття та всілякої абракадабри. (Мені відомо, що в одному з глухих регіонів бібліотекарі відмовилися від забобонної і пустої звички дошукуватись якогось глузду у книжках, прирівнюючи такі спроби до намагань знайти його у сновидіннях або в хаотичних лініях долоні… Вони визнають, що винахідники письма створили двадцять п’ять символів, але стверджують, що їхнє застосування має цілком випадковий характер і що самі по собі книги нічого не означають. Ця думка, як ми далі побачимо, не така вже й хибна.)

Протягом тривалого часу вважали, що ці книги, які ніхто не міг прочитати, написані стародавніми або якимись рідкісними мовами. І справді, стародавні люди, перші бібліотекарі, розмовляли мовою, яка дуже відрізнялася від тієї, якою ми розмовляємо сьогодні; і справді, якщо відійти на кілька миль праворуч, то там розмовляють діалектом, а на п’ятдесят поверхів вище — мовою, зрозуміти яку неможливо. Усе це, повторюю, правда, але чотириста десять сторінок, заповнених лише літерами MCV, не можуть відповідати жодній із мислимих мов, хоч би якою діалектною чи примітивною вона була. Декотрі висловлювали припущення, що кожна літера впливає на наступну і що значення MCV у третьому рядку сторінки 71 було іншим, аніж значення цієї ж таки послідовності літер в іншому рядку іншої сторінки, але ця туманна теза не здобула загальної підтримки. Були й такі, котрі вважали, що йдеться про тексти зашифровані; ця теорія набула великого поширення, але не в тому сенсі, в якому мислили її ті, хто її вперше запропонував.

Років п’ятсот тому начальник одного з вищих шестигранників[180] виявив книжку, не менш незрозумілу, ніж усі інші, але яка мала майже два аркуші з дуже схожими рядками. Начальник показав свою знахідку мандрівному дешифрувальнику, і той сказав йому, що ця книжка написана португальською мовою; інші стверджували, що вона написана ідишем. Не минуло й століття, як мова тієї загадкової публікації була визначена цілком точно: самоїдсько-литовський діалект гуарані з флексіями класичної арабської мови. Був дешифрований і її зміст: основи комбінаторного аналізу, ілюстровані прикладами знакових сполучень із необмеженими повторюваннями. Ці приклади допомогли одному геніальному бібліотекареві відкрити фундаментальний закон Бібліотеки. Цей мислитель спостеріг, що всі книги, хоч би як вони відрізнялися, складаються з однакових елементів: пробілу, крапки, коми і двадцяти двох знаків алфавіту. Він також постулював факт, який підтвердили всі мандрівники: в усій величезній Бібліотеці немає двох однакових книжок. Із цих неспростовних передумов він зробив висновок, що Бібліотека всеохопна і що на її полицях можна знайти всі можливі сполучення двадцятьох з лишком писемних знаків (їх кількість, хоч і величезна, проте скінченна), а отже й усе, що ними можна висловити, — всіма мовами. Геть усе: історію майбутнього з усіма її подробицями, автобіографії архангелів, точний каталог Бібліотеки, тисячі й тисячі каталогів хибних, доведення хибності цих каталогів, доведення хибності каталогу правильного, гностичну євангелію Василіда{300}, коментар цієї євангелії, коментар коментаря цієї євангелії, правдиву розповідь про твою смерть, переклад кожної книжки на всі мови, інтерполяції кожної книжки в усі книжки, трактат, який Беда міг написати (й не написав) про міфологію саксів, утрачені книги Тацита.

Коли було проголошено, що Бібліотека зберігає в собі всі книжки, то першим почуттям, яке опанувало всіх, була неймовірна радість. Кожен відчував себе господарем таємного й ще не використаного скарбу. Не існувало такої особистої чи світової проблеми, яку не можна було б переконливо розв’язати — в одному з шестигранників. Усесвіт здобув своє виправдання, всесвіт раптово набув нічим не обмежених вимірів надії. На той час багато говорилося про Виправдання: про апологетичні та профетичні книги, які навічно виправдовували діяння кожної людини у всесвіті й могли відкрити дивовижні таємниці про її майбутнє. Тисячі людей, опанованих палкими надіями, покинули рідні шестикутники й побігли сходами нагору, підштовхувані марною мрією знайти своє Виправдання. Ці паломники зчиняли бурхливі суперечки у вузьких коридорах, виголошували чорні прокляття, душили одне одного на божественно досконалих сходах, жбурляли книги, що обманули їхні сподівання, у глиб вентиляційних колодязів, гинули, скинуті у провалля людьми з далеких регіонів. Були й такі, які в цих безнадійних пошуках втрачали здоровий глузд… Виправдання насправді існують (я бачив два, які стосувалися осіб із майбутнього, можливо, навіть не вигаданих), але шукачі забули про те, що ймовірність знайти своє власне Виправдання або бодай якусь його недосконалу копію, практично дорівнює нулю.

На той час також існувала надія, що вдасться прояснити фундаментальні таємниці людства: походження Бібліотеки й часу. Усім здавалося, що ці великі таємниці можуть бути висловлені; якщо ж мова філософів виявиться для цього недостатньою, Бібліотека створить цілком нову мову, а також словники та граматики, необхідні для її існування. Ось уже чотири століття люди гасають і нишпорять по шестигранниках… Існують шукачі, офіційно призначені, так звані інквізитори. Я бачив їх при виконанні їхніх обов’язків: вони завжди повертаються зі своїх відряджень дуже стомленими, розповідаючи про сходи без сходинок, на яких вони мало не скрутили собі в’язи; розмовляють про галереї та сходи з бібліотекарем; іноді беруть найближчу книжку й гортають її, шукаючи єретичних слів. Видно, що ніхто не сподівається що-небудь знайти.

На зміну палким надіям, як то завжди буває, прийшло гнітюче розчарування. Переконаність у тому, що на якійсь полиці в якомусь шестиграннику стоять дорогоцінні книги і що ці дорогоцінні книги — недосяжні, була просто нестерпною. Одна блюзнірська секта запропонувала припинити пошуки й закликала всіх людей зайнятися перетасуванням літер і символів, аби за допомогою неймовірного випадку створити ці канонічні книги. Владі довелося вжити проти цієї секти суворих заходів. Секта припинила своє існування, але у своєму дитинстві я не раз бачив дідів, які на тривалий час ховалися в нужниках, перекладаючи металеві кружечки в заборонених чашах, марно намагаючись виправити божественний безлад.

Інші, навпаки, вважали, що треба насамперед очистити Бібліотеку від усіх непотрібних книг. Вони вторгалися в шестигранники, показували офіційні документи, які не завжди були фальшивими, з огидою гортали той або той том і прирікали на знищення цілі полиці; їхній гігієнічно-аскетичний запал призвів до безглуздої загибелі мільйонів томів. Імена цих фанатиків були прокляті, але ті люди, які оплакують «скарби», знищені тими безумцями, забувають про деякі очевидні факти.

По-перше, Бібліотека така величезна, що будь-яка шкода, завдана їй людьми, буде нескінченно малою. По-друге, хоч кожен примірник і є унікальним та незамінним, але (оскільки Бібліотека повна) завжди існують сотні тисяч її не абсолютно досконалих копій — книг, які відрізняються від цієї однією літерою або однією комою. Усупереч загальній переконаності я наважуся припустити, що наслідки діяльності Чистильників перебільшені тим жахом, який викликали ці фанатики. Їх надихало божевільне прагнення захопити книги Червоного Шестигранника: це книги значно меншого формату, аніж книги звичайні, всемогутні, ілюстровані та магічні.

Ми знаємо й про інший забобон того часу: Людина Книги. На якійсь полиці в якомусь шестиграннику (міркували люди) має стояти книга, в якій викладено зашифровану суть та короткий зміст усіх інших, якийсь бібліотекар нібито переглянув цю Книгу і став подібний до Бога. У мові тієї зони досі відчуваються сліди культу цього далекого від нас працівника. Багато людей вирушали в паломницькі подорожі з метою знайти Його. Протягом цілого століття вони сновигали в усіх напрямках, здійснюючи свій безнадійний пошук. Як визначити таємний священний шестикутник, у якому він живе? Хтось запропонував метод регресивного наближення: щоб знайти книгу А, треба спершу звернутися до книги В, яка вкаже, де треба шукати А; щоб знайти книгу В, треба попередньо ознайомитися з книгою С — і так до нескінченності… Саме в таких пригодах я змарнував і розтринькав свої роки. Я не вважаю неймовірним твердження, що на якійсь полиці нашого всесвіту стоїть усеохопна книга[181]; я благаю невідомих богів, щоб людина — нехай навіть одна-єдина людина, нехай навіть через тисячу років! — змогла знайти її й прочитати. Якщо почесті, мудрість і щастя не для мене, нехай їх спізнають бодай інші. Нехай існує небо, навіть якщо моє місце в пеклі. Нехай я буду розтоптаний і знищений, але бодай на якусь мить, в одному зі своїх створінь, Твоя, о Боже, величезна Бібліотека виправдає себе.

Люди нечестиві стверджують, що безглуздя для Бібліотеки — звичайна річ, а раціональна осмисленість (або хоча б лише приблизна зв’язність) — це майже чудесний виняток. Вони говорять (я це знаю) про «хворобливу Бібліотеку, божевільні томи якої, затягнуті в безперервну гру випадковостей, знову й знову змінюються, перетворюються на інші, усе стверджуючи, все заперечуючи і все змішуючи, наче божество, яке з’їхало з глузду». Ці слова, що не лише викривають безлад, а й подають його приклад, самі наочно свідчать про свій поганий смак і своє розпачливе невігластво. Насправді Бібліотека містить у собі всі вербальні структури, всі ті варіації, що їх дозволяють двадцять п’ять орфографічних символів, але жодної очевидної нісенітниці там немає. Мабуть, немає потреби згадувати про те, що найліпша книга в тих багатьох шестигранниках, які перебували під моїм наглядом, називається «Причесаний грім», а інша — «Зсудомлений гіпс», а ще інша — «Аксаксаксас мле». Ці назви, на перший погляд зовсім незв’язні, безперечно, мають якийсь зашифрований або алегоричний смисл; цей смисл можна виразити словами, які, як можна з упевненістю припустити, десь записані й існують у Бібліотеці. Я неспроможний написати послідовність літер, наприклад таку, як

д г ц м р л ц г т д х,

що її божественна Бібліотека не передбачила б і яка б в одній із її таємних мов не була б наділена грізним смислом. Ніхто також не зможе промовити бодай один склад, який би не був наповнений ніжністю й страхом і який в одній із цих мов не позначав би всемогутнє ім’я якогось бога. Говорити означає загрузнути в тавтологіях. Непотрібний і багатослівний твір, який ви зараз читаєте, вже існує в одному з тридцяти томів, що стоять на п’яти полицях одного з незліченних шестигранників, — десь існує і його спростування. (У певній кількості можливих мов, яка позначається числом n, застосовується один і той самий словник; у деяких з них символічна послідовність знаків «бібліотека» припускає правильне визначення: «всеохопна і довговічна система шестигранних галерей», але «бібліотека» означає також і «хліб», або «піраміда», або щось інше, і шість слів, які її означають, можуть мати й інше значення. Ти, котрий мене читаєш, чи певен ти в тому, що моя мова зрозуміла для тебе?)

Звичка писати відвертає мою увагу від нинішнього становища людей. Упевненість у тому, що все вже написано, знищує нас або перетворює на привидів. Я знаю такі регіони, де молоді люди поклоняються книгам і в поганському екстазі цілують їхні сторінки при тому, що вони неспроможні розшифрувати бодай одну літеру. Епідемії, єретичні чвари, паломницькі подорожі, які неминуче вироджуються в бандитські наскоки, зменшили населення разів у десять. Здається, я вже згадував про самогубства, кількість яких з кожним роком зростає. Можливо, мене обманюють старість і страх, але підозрюю, що людський рід — єдиний та унікальний — близький до вимирання, а Бібліотека збережеться: освітлена, ніким не населена, нескінченна, досконало нерухома, наповнена дорогоцінними томами, нікому не потрібна, нетлінна і таємнича.

Я щойно написав нескінченна. Я застосував цей прикметник не лише з любові до риторики; немає нічого алогічного в тому, щоб уявляти собі світ нескінченним. Ті, хто вважає його скінченним, виходять із припущення, що в якихось далеких місцях галереї, сходи та шестигранники можуть із невідомої причини закінчитись — а це очевидний абсурд. Я наважуся запропонувати таке розв’язання цієї стародавньої проблеми: Бібліотека нескінченна й періодична. Якби якийсь одвічний мандрівник вирушив у подорож у якомусь одному напрямі, то через кілька століть він би виявив, що ті самі томи повторюються в тому самому безладі (який, повторюю, насправді є порядком: Порядком). Ця витончена надія звеселяє мене в моїй самоті[182].

Мар-дель-Плата, 1941 р.

Сад з розгалуженими стежками

Вікторії Окампо

На 242 сторінці «Історії європейської війни» Лідел-Гарта{301} читаємо, що наступ тринадцятьох британських дивізій (підтриманий артилерією в кількості тисяча чотирьохсот гармат) на лінії оборони противника Сер—Монтобан, запланований на 24 липня 1916 року, був відкладений і перенесений на ранок двадцять дев’ятого. На думку капітана Лідел-Гарта, ця затримка — не дуже значна, по суті була спричинена сильними зливами. Заява, продиктована, прочитана й підписана доктором Ю Цуном, колишнім професором англійської мови в Hochschule[183] міста Ціндао, проливає несподіване світло на цей випадок. Дві перші сторінки цього тексту були загублені.

«…і я повісив слухавку. І відразу ж зрозумів, чий то голос відповів мені німецькою мовою. То був голос капітана Річарда Меддена. Медден у відділі Віктора Рунеберґа! Отже, настав кінець нашим зусиллям і — що здалося мені другорядним чи мусило здатися! — нам самим. Це означало, що Рунеберґ заарештований або підступно вбитий[184]. Ще до заходу сонця така доля, певно, спіткає й мене. Медден був невблаганний. Зобов’язаний бути невблаганним, якщо висловитися точніше. Ірландець на службі в Англії, чоловік, звинувачений у м’якотілості, а можливо, й у зраді, як він міг не дякувати долі за такий чудовий подарунок: викриття, арешт, а може, й убивство двох агентів Німецької імперії? Я піднявся у свою кімнату; по-дурному замкнув двері на ключ і ліг горічерева на вузеньке залізне ліжко. За вікном, як завжди, виднілися покриті черепицею дахи, надвечірнє сонце на цю шосту годину вечора сховалося за хмари. Мені здалося неймовірним, що цей день, не позначений ані якимись застереженнями, ані символами, стане днем моєї невблаганної смерті. Невже я, що втратив батька, я, що грався малюком у симетричному садочку Хайфена, сьогодні помру? Але тут відразу я подумав про те, що все відбувається з людиною саме тепер, точно тепер. Минають століття, та коли щось відбувається, воно відбувається тільки тепер. Безліч людей воюють на суходолі, в повітрі та на морі, але те, що в дійсності відбувається, відбувається тепер зі мною… Майже нестерпний спогад про кінську фізіономію капітана Меддена миттю стер усі ці міркування. Посеред своєї ненависті та свого жаху (тепер мені легко говорити про жах: тепер, коли я пошив у дурні Річарда Меддена і моя горлянка нетерпляче чекає, коли її залоскоче мотузка) я подумав, що цей крикливий і, безперечно, щасливий вояка, либонь, і гадки не має про те, що мені відома Таємниця, що я знаю точну назву того місця, де в долині Анкра розташований новий парк британської артилерії. Сіре небо прокреслив птах, і я уявив його собі літаком, який разом з багатьма іншими літаками (у французькому небі) скидає бомби на англійські гармати. От якби мій рот, перш ніж його заткне куля, зміг прокричати назву того місця так гучно, щоб її почули в Німеччині!.. Але мій людський голос був дуже слабкий. Як же зробити так, аби він долинув до вух мого шефа? До вух того кволого й бридкого чоловічка, який знав про мене та Рунеберґа лише те, що ми перебуваємо в Стафордширі, і який марно чекав од нас відомостей у своєму похмурому берлінському кабінеті, знову й знову переглядаючи газети… Я сказав уголос: «Я мушу втекти». Я нечутно підвівся на ноги, без потреби намагаючись навіть не зашарудіти, так ніби Медден уже стежив за мною. Щось — мабуть, хвалькувате бажання довести собі, що мої ресурси дорівнюють нулю, — примусило мене вивернути кишені. Я знайшов там те, що й сподівався знайти. Північноамериканський годинник, нікелевий ланцюжок і квадратну монету, брелок із уже непотрібними ключами від відділу Рунеберґа, які відразу мене викрили б, записник, лист, який я вирішив негайно знищити і якого не знищив), фальшивий паспорт, крону, два шилінґи й кілька пенсів, червоно-синій олівець, носовичок і револьвер з однією кулею. Я по-дурному стиснув і зважив його в руці, щоб набратися сміливості. У голові майнула невиразна думка, що пістолетний постріл буде чутний далеко. Через десять хвилин мій план був уже готовий. У телефонному довіднику я знайшов прізвище однієї людини, яка була спроможна передати моє повідомлення: цей чоловік жив у передмісті Фантона, куди було менш ніж півгодини їхати поїздом.

Я не можу похвалитися сміливістю. Тепер я можу в цьому зізнатися, тепер, коли мені пощастило здійснити план, який навряд чи кому здасться надто ризикованим. Але ж я знаю, скільки страху довелося мені пережити, перш ніж я довів його до кінця. Я зробив це не для Німеччини, зовсім ні. Я зневажаю цю варварську країну, яка примусила мене принизити себе до шпигунства. А крім того, я знаю одного англійця — дуже скромного чоловіка, — якого я шаную не менше, ніж Ґете. Я з ним розмовляв не більш як годину, але протягом цієї однієї години він був справжнім Ґете… Отже, я здійснив свій задум тому, що відчував: шеф дивиться зі зневагою й острахом на людей моєї раси — на всіх тих незліченних предків, які передали мені свою кров. Я хотів довести йому, що й жовтопикий здатен урятувати велику армію. Крім того, мені треба було втекти від капітана. Його кулаки та його голос могли загриміти в будь-яку мить за моїми дверима. Я нечутно вдягся, попрощався із самим собою в дзеркалі, спустився сходами, пильно оглянув безлюдну вулицю й переступив поріг. Залізнична станція була недалеко, проте я визнав за ліпше найняти екіпаж. Я переконав себе в тому, що в такий спосіб менше ризикую бути впізнаним; бо на зовсім безлюдній вулиці я почував себе до нескінченності видимим і вразливим. Пам’ятаю, я наказав візникові зупинитися на певній відстані від центрального входу й зійшов із умисною, майже болісною неквапністю; мені треба було доїхати до села Ешґроув, але я взяв квиток до дальшої станції. Поїзд мав відійти через кілька хвилин, о восьмій п’ятдесят. Я поквапився; наступний поїзд відійде лише о пів на десяту. На пероні не було майже нікого. Я пройшов через кілька вагонів: пам’ятаю, що там було кілька селян, жінка в жалобі, юнак, який заглибився в читання «Анналів» Тацита, поранений солдат зі щасливим виразом обличчя. Нарешті поїзд рушив саме в ту мить, коли чоловік, якого я впізнав, уже добігав до перону. То був капітан Річард Медден. Знищений, тремтячий, я скулився на краю сидіння, якнайдалі від страшного вікна.

Але незабаром усвідомлення власної нікчемності перейшло в якусь майже огидну радість. Я сказав собі, що мій поєдинок уже розпочався і я виграв перший його раунд, хай навіть лише на сорок хвилин, лише волею випадку випередивши супротивника, який мене переслідував. Я почав переконувати себе в тому, що ця моя мінімальна перемога провіщала й перемогу остаточну. Я сказав собі, що не така вона вже й мінімальна, адже без цієї дорогоцінної перерви в часі, яку подарував мені розклад руху поїздів, я вже сидів би у в’язниці або був мертвий. Я переконував себе (за допомогою не менш очевидних софізмів), що моє щастя боягуза підтверджувало: я людина, спроможна довести свою пригоду до успішного кінця. З цієї слабкості я черпав сили, і вони мене не покинули. Я передбачаю той час, коли людині щодня доведеться здійснювати найстрахітливіші задуми, коли на світі не залишиться нікого, крім солдатів і розбійників. Я даю їм таку пораду: «Виконавець жорстокого та невблаганного наказу мусить уявити собі, що він уже його виконав, мусить зробити своє майбутнє безповоротним, як і минуле». Саме так зробив і я, а тим часом мої очі, очі вже мертвої людини, пильно стежили за тим, як збігає цей день, можливо, останній у моєму житті, й на землю насувається ніч. Поїзд м’яко котився між ясенами. Він зупинився, майже посеред поля. Ніхто не повідомив назву станції.

— Це Ешґроув? — запитав я в кількох хлопчаків, які стояли на пероні.

— Ешґроув, — відповіли вони.

Я зійшов.

Перон був освітлений ліхтарем, проте обличчя хлопчаків ховалися в пітьмі. Один з них запитав:

— Вам до доктора Стівена Елберта?

Не чекаючи моєї відповіді, другий сказав:

— Його дім далеко звідси, проте ви не заблукаєте, якщо звернете ліворуч і на кожному перехресті знову й знову звертатимете ліворуч.

Я кинув їм монету (свою останню), спустився кількома кам’яними східцями й пішов по безлюдній дорозі. Дорога полого спускалася вниз. Вона була ґрунтова, вгорі наді мною спліталися віти дерев, місяць, низький і круглий, здавалося, проводжав мене.

На якусь мить мені сяйнула тривожна думка, що Річард Медден у якийсь спосіб уже розгадав мій підказаний розпачем план. Але я дуже швидко зрозумів, що це неможливо. Порада завжди звертати ліворуч нагадала мені про те, що саме так рекомендувалося робити кожному, хто хотів дістатися центру того або того лабіринту. Недарма ж я доводжуся правнуком тому Цюй Пенові, який був правителем Юн-Ана й відмовився від земної влади, щоб написати роман, який був багатолюднішим, аніж «Гунґ Лу Мен{302}», і побудувати лабіринт, в якому заблукав би кожен. Тринадцять років присвятив він цим двом, таким різним, справам, але загинув від руки чужоземця, його роман залишився нікому не зрозумілим, а лабіринту так і не знайшли. Йдучи під вітами англійських дерев, я замріявся про цей утрачений лабіринт: я уявив його собі неушкодженим і досконалим на потаємній вершині горі, я уявив його собі в оточенні рисових полів, а також під водою, я уявив його собі нескінченним, не просто з восьмикутними павільйонами та закрученими навколо них стежками, а з річками, провінціями та королівствами… Я подумав про лабіринт лабіринтів, про заплутаний лабіринт, який би вміщував у собі минуле й майбутнє і в якийсь спосіб закручувався навколо небесних світил. Захопившись цими ілюзорними видіннями, я забув про своє становище втікача, якого переслідують і от-от схоплять. Протягом якогось невизначеного часу я почував себе абстрактним дослідником світу. У моїй свідомості жило тільки це оповите сутінками поле, місяць, далекий обрій, де ще червоніли останні відблиски заходу, а також дорога, що постійно спускалася вниз і не дозволяла мені відчути бодай найменші ознаки втоми; вечір був інтимний і нескінченний. Дорога то спускалася, то петляла між луками, яких було уже майже не видно. Добре чутна музика напливала хвилями й відлітала з поривами вітру, заглушена густим листям і відстанню. Я подумав про те, що людина може бути ворогом інших людей, у якийсь інший час — іще інших людей, але не всієї країни з її світлячками, словами, садами, струмками, світанками й вечорами. Тимчасом я вже підійшов до високої іржавої брами. Між прутами я розгледів алею і щось подібне до павільйону. Несподівано я зрозумів дві речі — одну цілком очевидну і другу — неймовірну: музика долинала сюди з павільйону, і це була китайська музика. Саме тому я сприймав її в усій повноті, не звертаючи на неї якоїсь особливої уваги. Я вже не пам’ятаю, чи був там дзвін або дзвоник, чи я просто загупав у браму руками. Переливчаста музика все лунала.

Але з будиночка за огорожею вже наближався до мене ліхтар, ліхтар, який то почасти, то цілком ховався за стовбурами дерев; то був ліхтар паперовий, який мав форму барабана і колір місяця. Його ніс високий чоловік. Його обличчя я не розгледів, бо світло від ліхтаря засліплювало мені очі. Він відчинив браму і повільно промовив моєю рідною мовою:

— Я бачу, що благочестивий Сі Пен визнав за свій обов’язок скрасити мою самоту. Ви, звичайно ж, хочете оглянути сад?

Він назвав ім’я одного з наших консулів, і я розгублено повторив за ним:

— Сад?

— Сад з розгалуженими стежками.

Щось ворухнулося в моїй пам’яті, і я промовив з незбагненною для себе самого певністю:

— Це сад мого предка Цюй Пена.

— Вашого предка? Вашого уславленого предка? Прошу, ходіть за мною.

Волога стежка петляла, як і ті, що я їх топтав у своєму дитинстві. Ми увійшли до бібліотеки з книжками східними і європейськими мовами. Я впізнав у палітурках, обтягнутих жовтим шовком, кілька рукописних томів Утраченої Енциклопедії, яку звелів укласти Третій Імператор Осяйної Династії і яку так ніколи й не надрукували. Грамофон, на якому крутилася платівка, стояв поряд з бронзовим феніксом. Пам’ятаю також вазу з рожевої порцеляни і ще одну, на багато століть давнішу, того синього кольору, який наші майстри запозичили в перських гончарів…

Стівен Елберт дивився на мене, усміхаючись. Він був (я вже згадував) дуже високий, з тонкими рисами обличчя, сірими очима й сивою бородою. Було в ньому щось від священика і щось від моряка; згодом він мені розповів, що був місіонером у Тьєнціні, «поки не захопився китаїстикою».

Ми сіли, я на довгий і низький диван, а він примостився спиною до вікна та до високих круглих дзиґарів. Я підрахував, що раніше ніж через годину мій переслідувач Річард Медден сюди не з’явиться. З моїм твердим рішенням можна було зачекати.

— Цюй Пен був людиною справді дивної долі, — сказав Стівен Елберт. — Правитель своєї рідної провінції, обізнаний в астрономії, в астрології, невтомний тлумач канонічних книг, шахіст, уславлений поет і каліграф. Але він усе це покинув, щоб написати книжку і збудувати лабіринт. Він відмовився від радощів деспота, судді, від безлічі наложниць, навіть від своєї блискучої ерудиції і на тринадцять років замкнувся в Павільйоні Чистої Самоти. Коли він помер, спадкоємці не знайшли нічого, крім хаотичних рукописів. Родина, як вам, певно, відомо, хотіла кинути їх у вогонь. Але його душоприказник — таоїстський чи буддистський чернець — наполіг на їх публікації.

— Ми, нащадки Цюй Пена, — втрутився до розмови я, — досі проклинаємо того ченця. Те, що він опублікував, було сутим безглуздям. Ця книга — безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому — він живий. Що ж до іншого задуму Цюй Пена, його Лабіринту…

— Ось він, його Лабіринт, — сказав господар дому, показавши на високий полакований письмовий стіл.

— Іграшка зі слонової кістки! — вигукнув я. — Лабіринт у мініатюрі…

— Лабіринт^символів, — поправив він мене. — Невидимий лабіринт часу. Й саме мені, варвару-англійцеві, випало відкрити цю майже очевидну таємницю. Через сто років відновити подробиці неможливо, але неважко здогадатися, що саме відбулося. Одного разу Цюй Пен сказав: «Я усамітнююся, щоб написати книгу». А другого — «Я усамітнююся, щоб побудувати лабіринт». Усі подумали, що йдеться про дві різні речі. Ніхто не здогадався, що книга й лабіринт — одне й те саме. Павільйон Чистої Самоти стояв у центрі саду, мабуть, майже непрохідного; либонь, це і вселило людям думку про фізичний лабіринт. Та коли Цюй Пен помер, то ніхто не знайшов у його досить великих володіннях ніякого лабіринту. Дві обставини підказали мені правильне розв’язання цієї проблеми. По-перше, цікава легенда про те, що Цюй Пен задумав лабіринт, нескінченний у прямому значенні цього слова, а по-друге, знайдений мною фрагмент з одного листа.

Елберт підвівся. На якусь мить він повернувся до мене спиною й висунув шухляду з позолоченого й почорнілого письмового стола. Він обернувся до мене з аркушем паперу, який колись був яскраво-червоним, а тепер — радше рожевим, дуже тоненьким і покресленим якимись лініями. Слава Цюй Пена як знаменитого каліграфа була цілком заслуженою. З тремтінням прочитав я незрозумілі для мене слова, що їх мій предок накреслив своїм тоненьким пензликом: «Залишаю для майбутнього (але не для всього) мій сад з розгалуженими стежками». Я мовчки повернув аркуш Елбертові. Він провадив:

— Ще перед тим, як я знайшов цього листа, я почав запитувати себе, в який спосіб книга може бути нескінченною. Я не придумав нічого кращого, як циклічно побудований том, остання сторінка якого буде тотожна першій, і таким чином виникає можливість продовжити книгу до нескінченності. Я пригадав також ту ніч, яка перебуває в центрі «Тисячі й однієї ночі», коли цариця Шахразада (завдяки чудесній помилці переписувача) починає дослівно переказувати історію «Тисячі й однієї ночі», ризикуючи знову дістатися тієї ночі, коли вона її переказує, — і так до нескінченності. А ще я уявив собі твір у стилі Платона, який би передавався ніби у спадок від батька до сина, в якому кожен новий індивід додавав би свій розділ або з благочестивою обережністю брався виправити сторінки, написані попередніми поколіннями. Усі ці припущення розважали мене, але жодне з них, здавалося, не відповідало бодай приблизно суперечливим розділам книги Цюй Пена. Перебуваючи в такій розгубленості, я одержав з Оксфорда рукопис листа, який ви щойно бачили. Мою увагу привернула (як це й природно) фраза: «Залишаю для майбутнього (але не для всього) мій сад з розгалуженими стежками». І майже відразу я зрозумів: сад з розгалуженими стежками — це і є його хаотичний роман, а фраза «для майбутнього (але не для всього)» створювала образ розгалуженості в часі, а не у просторі. Прочитання всього твору підтвердило цю теорію. У будь-якому художньому творі, коли людина постає перед кількома альтернативами, вона обирає одну й нехтує всі інші; у своєму заплутаному романі Цюй Пен обирає всі одночасно. Тобто він створює різні майбутні, різні часи, які, у свою чергу, також розмножуються й розгалужуються. Звідси й суперечності, які ми знаходимо в романі. Так, наприклад, Фан володіє таємницею; незнайомець стукає в його двері; Фан вирішує його вбити. Природно, що існують різні варіанти розвитку подальших подій: Фан може вбити некликаного гостя, некликаний гість може вбити Фана, обидва можуть залишитися живими, обидва можуть загинути і так далі. У романі Цюй Пена відбуваються всі розв’язки; кожна з них є точкою для подальших розгалужень. Іноді стежки цього лабіринту перетинаються; наприклад, ви приходите в мій дім, але в якомусь із варіантів минулого ви мій ворог, а в якомусь — друг. Якщо ви пробачите мені мій невиправний акцент, ми з вами прочитаємо кілька сторінок.

Його обличчя, у яскравому світлі лампи, було, безперечно, обличчям дуже старої людини, але в ньому прозирало й щось неподоланне, майже непідвладне смерті. Він повільно й виразно прочитав два варіанти одного епічного розділу. У першому з них воїни йдуть у битву по пустельній гірській місцевості; страх потрапити під обвал і страх перед темрявою примушує їх мало цінувати життя, і вони легко здобувають перемогу; у другому — ті самі воїни перетинають палац, де відбувається свято; вогні битви здаються їм продовженням цього свята, й вони здобувають перемогу. Я слухав з належною шанобливістю ці давні історії, але вони вражали мене менше, ніж той факт, що їх створила людина однієї зі мною крові і що людина з далекої імперії розшифрувала їх і донесла до мого розуміння під час моєї відчайдушної авантюри на острові, що розташований у протилежному кінці світу. Пам’ятаю останні слова, які повторювалися в обох варіантах, ніби таємна заповідь: «Так, із непереможними мечами і спокоєм у незламних серцях, воювали герої, готові вбити й померти».

Від цієї миті я почав відчувати навколо себе й у своєму темному тілі якесь невидиме, невідчутне копошіння. Не колотіння військ, які то розходяться, то йдуть паралельно, то нарешті сходяться, а якесь менш досяжне й інтимніше ворушіння, в яке вони в невідомий спосіб ніби втягувалися. Стівен Елберт провадив:

— Я не думаю, щоб ваш знаменитий предок просто бавився на дозвіллі всіма цими варіаціями. Мені здається мало ймовірним, щоб він присвятив тринадцять років нескінченним повторенням пустого риторичного експерименту. В його країні роман не дуже цінується, а в ті часи він належав до жанру, який відверто зневажали. Цюй Пен був геніальним романістом, але водночас він був визначним літератором, який, безперечно, не обмежував сферу своєї діяльності лише написанням романів. Його сучасники свідчать — а його життя переконливо підтверджує, — що сферою зацікавлень Цюй Пена були проблеми метафізичні, проблеми містики. Філософським дискусіям присвячено велику частину його роману. І я знаю, що з усіх проблем жодна не хвилювала й не тривожила його так, як проблема часу. А тепер зверніть увагу на те, що це єдина проблема, про яку не згадано на сторінках «Саду». Він навіть жодного разу не застосовує слово «час». Як би ви пояснили це вперте замовчування?

Я запропонував кілька варіантів розв’язання цієї проблеми — усі вони були надуманими й непереконливими. Ми почали їх обговорювати; зрештою Стівен Елберт мені сказав:

— У загадці на тему шахів, яке слово є забороненим?

Я замислився на хвилину й відповів:

— Слово «шахи».

— Саме так, — підтвердив Елберт. — «Сад з розгалуженими стежками» і є однією величезною загадкою або притчею, тема якої — час; ця прихована причина й забороняє авторові застосовувати слово, яке його називає. А постійно обминати якесь слово, замінюючи його недоладними метафорами та очевидними перифразами, — це і є найефективніший спосіб наголосити на ньому. Саме такий звивистий шлях і обрав ухильний Цюй Пен, створивши безліч поворотів на всіх сюжетних лініях свого роману. Я переглянув сотні рукописів, виправив помилки, яких наробили недбалі переписувачі, я розгадав план, захований під цим хаосом, відновив чи принаймні думаю, що відновив, первісний порядок, переклав увесь твір і переконався, що слово «час» у ньому жодного разу не згадується. Пояснення не треба довго шукати: «Сад з розгалуженими стежками» — це образ, неповний, але не хибний, усесвіту, такого, яким його собі мислив Цюй Пен. На відміну від Ньютона{303} та Шопенгауера, ваш предок не вірив у єдиний, абсолютний час. Він вірив у нескінченність часових послідовностей, у запаморочливу сіть, яка невпинно зростає, часів, що розходяться, сходяться й біжать паралельно. І це плетиво часів, які зближаються, розгалужуються, уриваються або зникають на цілі століття, вичерпує всі можливості. Ми не існуємо в більшості з цих часів; у деяких ви існуєте, а я не існую; в інших я існую, а ви не існуєте; ще в інших існуємо ми обидва. У цьому часі, який подарував мені сприятливий випадок, ви прийшли в мій дім; в інший, перетинаючи сад, ви знайшли б мене мертвим; ще в інший я говорив би ці самі слова, але був би обманом зору, привидом.

— У всіх часах, — сказав я не без тремтіння в голосі, — я вам дуже вдячний за відтворення саду Цюй Пена.

— Не в усіх, — промурмотів він, усміхаючись. — Час безперервно розгалужується до незліченних майбутніх. В одному з них я — ваш ворог.

Я знову відчув колотіння, про яке вже згадував. Мені здалося, що вологий сад, який оточував дім, до нескінченності насичений невидимими людьми. Цими людьми були Елберт і я, але невидимі, багатоформні й розкидані по інших вимірах часу. Я підвів погляд, і примарний кошмар розсіявся. У саду, позначеному чорними й жовтими барвами, я побачив лише одного чоловіка; але той чоловік здавався незламним, як статуя, і він наближався до нас, ідучи по стежці, й був він капітаном Річардом Медденом.

— Майбутнє вже тут, — відповів я, — але я вам друг. Можна мені знову поглянути на лист?

Елберт підвівся на повен зріст і висунув шухляду високого письмового столу. На мить він обернувся до мене спиною. Револьвер уже був у мене напоготові, я ретельно прицілився й вистрілив. Елберт упав негайно, без жодного звуку. Присягаюся, що смерть його була миттєвою, як спалах.

Усе інше — нереальне й незначуще. Медден забіг до кімнати, і я був заарештований. Мене засудили до повішення. Та попри жах усього, що сталось, я переміг. Я зміг передати в Берлін назву міста, яке вони мали розбомбити. Учора вони його розбомбили, я довідався про це з тих самих газет, які повідомили Англію про загадкове вбивство видатного сінолога Стівена Елберта невідомим на ім’я Ю Цун. Мій шеф розшифрував цю загадку. Він зрозумів, що моя проблема полягала в тому, як (через гуркіт війни) повідомити назву міста Альбер[185] і що я не мав іншої ради, як убити людину з таким ім’ям. Але він не міг зрозуміти (й ніхто не зміг би), яким глибоким є моє каяття і якою нестерпною — втома».

Вигадані фантазії

Передмова

Хоч, може, й не такі надумані, новели цієї книжки не відрізняються від попередніх. Дві з них, можливо, заслуговують на дещо більшу увагу: «Смерть і компас» та «Фунес — людина з феноменальною пам’яттю». Перша з них, попри її німецькі та скандинавські імена, відбувається в примарному Буенос-Айресі. Сумнівної слави вулиця Тулон — це Пасео-де-Хуліо, «Тріст-ле-Руа» — готель, у якому Герберт Еш одержав і, мабуть, не прочитав одинадцятий том ілюзорної енциклопедії. Коли новелу вже було написано, я подумав про те, щоб заповнити нею якомога більше часу та простору: помста могла перейти у спадщину; перша літера Імені могла бути вимовлена в Ісландії, друга в Мексиці, третя — в Хіндустані. Чи треба мені пояснювати, що хасиди включали в себе святих, а необхідність принести в жертву чотири життя, щоб здобути чотири літери, які складають Ім’я, — це фантазія, яку мені продиктувала форма моєї новели?

Буенос-Айрес, 29 серпня 1944 р.

П о с т с к р и п т у м   1 9 5 6 р. Я додав до цієї серії ще три оповідання: «Південь», «Секта Фенікса» та «Кінець». Крім одного персонажа — Рекабаррена, — чия нерухомість і пасивність послужили мені для контрасту, я нічого, або майже нічого, не вигадав у короткому сюжеті останнього оповідання; все, що в ньому відбувається, неявно описане в одній знаменитій книжці, і я був перший, хто розкопав цей зміст або, принаймні, чітко його виклав. В алегорії Фенікса я поставив перед собою проблему розповісти про досить звичайний факт — факт Таємниці — в нерішучій і поступовій манері, яка зрештою приводить до незаперечного й очевидного наслідку; я не знаю, наскільки мені пощастило домогтись успіху. Щодо «Півдня», який, можливо, є одним з моїх найкращих оповідань, то мені досить попередити читача, що його можна читати і як безпосередню розповідь про певні події, і зовсім по-іншому.

Шопенгауер, Де Квінсі, Стівенсон, Маутнер, Бернард Шоу, Честертон, Леон Блуа складають різноплановий список авторів, яких я постійно перечитую. У христологічній фантазії, що має назву «Три версії Юдиної зради», я помічаю, як мені здається, далекий вплив останнього з них.

X. Л. Б.

Фунес — людина з феноменальною пам’яттю

Я його згадую (хоч я не маю права промовляти це священне дієслово, лише один чоловік у світі мав таке право, і цей чоловік уже мертвий) з темною квіткою пасифлори в руці, яку він бачив так, як ніхто не міг її бачити, навіть якби дивився на неї від світанку до ночі, протягом усього свого життя. Я згадую його мовчазне індіанське обличчя, що здавалося навдивовижу далеким, за сигаретою. Згадую (так мені здається) його руки з витонченими довгими пальцями. Згадую, біля цих рук, горщик для чаю мате з гербом Уругваю. Згадую жовту мату, якою було завішене вікно, з якимось затуманеним озерним краєвидом. Дуже добре згадую його голос, розмірений, невдоволений, з носовим призвуком, голос давнього жителя передмість, без сучасних італійських свистячих звуків. Я бачив його не більш як тричі, востаннє — 1887 року… Мені здається, було б дуже добре, якби всі ті, хто з ним зустрічався, написали про нього; моя розповідь, мабуть, була б найкоротшою і найменш інформативною, але не менш неупередженою, ніж усі інші в тому збірнику, який ви опублікуєте. Моє походження жалюгідного аргентинця не дасть мені співати дифірамби — а цей жанр в Уругваї обов’язковий, коли йдеться про уругвайця. «Писака, піжон, столичний ферт!» Фунес не вимовив цих образливих слів, але я не маю найменшого сумніву в тому, що в його очах я був представником саме цього нікчемного племені. Педро Леандро Іпуче{304} написав, що Фунес був попередником надлюдини, «диким і недорікуватим Заратустрою»; я не маю наміру з ним сперечатися, але не слід також забувати, що автор цих слів — земляк Фунеса з Фрай-Бентоса й тому позначений невиліковною обмеженістю.

Мій перший спогад про Фунеса дуже чіткий. Я бачу його в березневих, а може, лютневих сутінках вісімдесят четвертого року. Мій батько в тому році повіз мене провести літо у Фрай-Бентосі. Разом з моїм кузеном Бернардо Аедо ми поверталися з маєтку Сан-Франсиско. Ми поверталися верхи на конях, співаючи, але то була не єдина причина мого радісного настрою. Після задушливого спекотного дня в небі почала формуватися величезна грозова хмара шиферного кольору. Її підганяв південний вітер, дерева вже гнулися мало не до землі, і я боявся (і сподівався), що злива захопить нас на відкритому місці. Ми, можна сказати, мчали наввипередки з бурею. Незабаром ми вже звернули у вузенький провулок, який глибоко занурювався між двома високо піднятими, викладеними з цегли хідниками. Зненацька стало зовсім поночі; я почув швидкі й наче скрадливі кроки десь угорі; задерши голову, я побачив хлопця, який біг по високому напіврозваленому хіднику, наче по вузькій і напіврозваленій стіні. Пам’ятаю шаровари, альпаргати, пам’ятаю сигарету на тлі суворого обличчя, а вгорі над усім цим хмару, що вже затулила все небо. Несподівано Бернардо крикнув, звертаючись до хлопця:

— Котра година, Іренео?

Не глянувши на небо, не стишивши свій біг, той відповів:

— За чотири хвилини восьма, друже Бернардо Хуане Франсиско.

Голос був дзвінкий, насмішкуватий.

Я людина неуважна й відразу забув би про наведений вище діалог, якби мені не нагадав про нього кузен, підбурюваний (як мені здається) певним місцевим патріотизмом і бажанням висловити свою байдужість до глузливого величання його всіма трьома іменами.

Він розповів мені, що хлопець, якого ми зустріли у провулку, це такий собі Іренео Фунес, наділений деякими дивними рисами та здібностями, — наприклад, він усіх уникає і завжди може сказати точний час, не дивлячись на годинник. Він син місцевої прасувальниці Марії Клементіни, а його батьком декотрі називають лікаря із солеварні, англійця О’Коннора, а інші — дресирувальника чи слідопита з департаменту Сальто. Живе він із матір’ю, на вулиці, яка веде до маєтку «Лаври».

У вісімдесят п’ятому та вісімдесят шостому роках ми жили влітку в місті Монтевідео. У вісімдесят сьомому я знову поїхав до Фрай-Бентоса. Розпитав, як і годиться, про всіх знайомих, а наостанок дійшов і до «живого хронометра» — Фунеса. Мені відповіли, що його скинув необ’їжджений кінь у маєтку Сан-Франсиско, і він тепер паралізований — схоже, назавжди. Пригадую, як мене охопило відчуття чогось магічного, коли я почув цю звістку: того єдиного разу, коли я його бачив, ми скакали верхи на конях із маєтку Сан-Франсиско, а він біг над нами вгорі по високому тротуару. Сам факт, який повідомив мені кузен Бернардо, був схожий на сновидіння, складене з елементів того, що вже колись сталося. Мені сказали, що він не підводиться з ліжка, лежить, не відриваючи погляду від смоківниці за вікном або від павутини. Вечорами він дозволяв, щоб його підсунули до вікна. Гординя його доходить до того, що він удає, ніби лихо, яке його спостигло, стало для нього благодійним… Я двічі бачив його крізь віконні ґратки, які ніби грубо підкреслювали його становище вічного в’язня. Одного разу я бачив його нерухомим, із заплющеними очима; другого — він також не ворушився, але цього разу зосереджено дивився на духмяне стебло сантоніни.

На той час я не без певної марнославної пихи взявся за студіювання латини. У моїй валізі лежали «De viris illustribus»[186] Ломонда, «Thesaurus»[187] Кішера, коментарі Юлія Цезаря й один із томів «Naturalis Historia»[188] Плінія, який переважав (і досі переважає) мої скромні можливості опанування латини. Усе стає відомо в малому містечку або в селі; Іренео у своєму ранчо на околиці незабаром довідався про прибуття цих незвичайних книг. Він надіслав мені листа, барвистого й церемонного, в якому нагадав про нашу зустріч, на жаль, швидкоплинну, «дня сьомого лютого, року вісімдесят четвертого», згадав про великі послуги, які дон Ґреґоріо Аедо, мій дядько, що помер того самого року, «надав обом батьківщинам під час відважного походу на Ітусаїнґо», і просив дати йому почитати якийсь із томів, додавши до нього словник, «щоб я міг добре зрозуміти текст оригіналу, бо ще не знаю латини». Він обіцяв повернути мені книжки в доброму стані — й дуже швидко. Почерк був чудовий, літери виписані дуже чітко; орфографія того типу, яку закликав застосовувати Андрес Бельйо{305}: і замість у, j замість g. Спочатку я подумав, що це якийсь розіграш. Мої брати в перших запевнили мене, що ні, що це цілком у дусі Іренео. Я не знав, чому приписати — нахабству, невігластву чи дурості — переконаність у тому, що для прочитання текстів, написаних такою складною мовою, як латина, не треба іншого інструменту, крім словника; щоб цілком і відразу розвіяти його ілюзії, я передав йому «Gradus ad Parnassum»[189] і том Плінія.

Чотирнадцятого лютого мені надіслали телеграму з Буенос-Айреса, щоб я повертався негайно, бо мій батько почуває себе «не зовсім добре». Нехай простить мені Бог, але горде усвідомлення того, що я адресат термінової телеграми, бажання дати зрозуміти всьому Фрай-Бентосу, що м’яке формулювання телеграми не відповідає її справжньому змісту, спокуса драматизувати своє горе, вдаючи мужній стоїцизм, мабуть, перешкодили мені відчути справжній біль. Збираючи валізу, я помітив, що серед моїх книжок бракує «Сходинки до Парнасу» та першого тому «Природничої історії». «Сатурн» відпливав уранці, наступного дня; тож, повечерявши, я вирушив до Фунеса. Мене здивувало, що ніч була не менш задушлива, аніж день.

У пристойно прибраному ранчо мене зустріла мати Фунеса.

Вона сказала мені, що кімната Іренео у глибині дому і щоб я не дивувався, якщо в ній поночі, бо Іренео може годинами не запалювати свічки. Я перетнув вимощене плитами патіо і крізь невеличкий коридор вийшов у друге патіо. Там я помітив одну виноградну лозину, хоч темрява здалася мені непроникною. Потім почув високий, позначений насмішкуватими нотами голос Іренео. Цей голос говорив латиною; цей голос (що лунав із темряви) проказував з якоюсь протяглою втіхою чи то промову, чи молитву, чи заклинання. У невимощеному патіо лунали римські слова — моєму страхові вони здалися незрозумілими, нескінченними; згодом під час нескінченно тривалої розмови, яка відбулася в ту ніч, я довідався, що він читав перший абзац із двадцять четвертого розділу сьомої книги «Природничої історії»; останніми словами там були: ut nihil non iisdem verbis redderetur auditum[190].

Анітрохи не змінивши голосу, Іренео запросив мене увійти. Він лежав на ліжку й курив. Мені здається, я не бачив його обличчя до самого світанку, пригадую лише слабке світіння сигарети. Кімната трохи пахла вологістю. Я сів і розповів йому про телеграму та про хворобу батька.

Тепер я підходжу до найважчої частини своєї розповіді. Вона (читачеві вже пора про це знати) не має іншого сюжету, крім цього діалогу, який відбувся півстоліття тому. Я не переказуватиму його слова, точно відтворити їх уже неможливо. Спробую лише якомога правдивіше переказати зміст того, про що розповів мені Іренео. Непряма мова відтворює події віддалено й слабко, я знаю, що мені доведеться принести в жертву барвисту неповторність того, що сталося тієї ночі; нехай мої читачі просто спробують собі уявити бурхливий потік уривчастих періодів, який лився на мене тієї ночі.

Іренео почав з того, що став переказувати, латиною та іспанською, приклади дивовижної пам’яті, про які розповідалось у «Природничій історії»: Кір{306}, цар Персії, знав імена всіх воїнів свого війська; Мітридат Евпатор{307}, судив своїх підданих двадцятьма двома мовами, якими люди розмовляли в його імперії; Симонід{308}, винахідник мнемотехніки; Метродор{309}, який славився своїм умінням точно повторювати почуте одного разу. Цілком щиро Іренео дивувався, що такі здібності можуть когось дивувати. Він сказав, що до того дощового вечора, коли його скинув кінь, він був таким самим, як і всі християни: сліпим, глухим, безмозким, безпам’ятним. (Я спробував нагадати йому про його точне відчуття часу, про його пам’ять на власні імена; він пустив повз вуха мої слова.) Дев’ятнадцять років він жив наче уві сні: дивився, нічого не бачачи, слухав, нічого не чуючи, забував про все, майже про все. Коли він упав, то втратив тяму; коли ж опритомнів, то сприйняття навколишнього світу було майже нестерпним — таким воно було багатим і таким до болю чітким, на нього навалилися також дуже давні спогади, серед яких були й найнезначущіші та найдрібніші. Незабаром він довідався, що його паралізувало. Цей факт його майже не схвилював. Він вирішив (він так відчув), що нерухомість — незначна плата. Адже тепер його сприйняття і пам’ять стали непомильними.

Ми одним своїм поглядом можемо схопити хіба що три келихи на столі; Фунес бачив усі листочки, грона та ягоди на виноградній лозині. Він знав усі форми хмар на південній частині неба, які висіли там удосвіта тридцятого квітня тисяча вісімсот вісімдесят другого року, й міг порівняти їх у своїх спогадах із прожилками на шкіряній оправі книжки, на яку він подивився лише один раз, і з візерунками піни, збуреної веслом у Ріо-Неґро напередодні битви під Кебрачо{310}. Ці спогади не були простими; кожен візуальний образ був пов’язаний з мускульними, тепловими та іншими відчуттями. Він міг точно пригадати всі свої сновидіння, всі свої марення. Двічі або тричі він відновлював цілий день; він ніколи не сумнівався у своїх реконструкціях, але кожна з них вимагала цілого дня. Він сказав мені: «Я зберігаю більше спогадів, аніж спогади всіх людей, що існували відтоді, як світ став світом». А ще він мені сказав: «Мої сни — як ваше неспання». І ще, вже десь перед світанком: «Моя пам’ять, сеньйоре, схожа на стічну канаву». Коло, накреслене на класній дошці, прямокутний трикутник, ромб — це ті форми, які ми повністю можемо собі уявити; з не меншою чіткістю Іренео міг уявити собі розкошлану гриву жеребця, череду худоби на гірському схилі, мінливі омахи полум’я й незліченні частинки попелу, ті зміни, які відбуваються з обличчям мерця під час тривалого жалобного сидіння біля нього. Правда, я не знаю, скільки зірок бачив він на небі.

Ось що він мені розповів; ані тоді, ані потім я анітрохи не сумнівався в правдивості його слів. У ті часи не було ані кінематографа, ані фонографів; важко, навіть неможливо також повірити, що хтось спробував здійснити бодай якийсь експеримент із Фунесом. Можна не сумніватися лише в тому, що ми живемо, відкладаючи на потім усе, що можна відкласти; мабуть, усі ми в глибині душі переконані, що ми безсмертні і що рано чи пізно кожна людина зробить усе і знатиме все.

А голос Фунеса й далі лунав із темряви.

Він розповів мені, що 1886 року вигадав оригінальну систему нумерації і що за кілька днів перейшов за двадцять чотири тисячі. Він її не записував, бо все, про що він бодай один раз подумав, уже не стиралося з його пам’яті. Його першим стимулом, гадаю, було невдоволення тим, що число «тридцять три» записується двома знаками і двома словами, а не одним словом і одним знаком. Свій безглуздий принцип він застосував і до інших чисел. Так, замість «сім тисяч тринадцять» він казав (наприклад) «Максимо Перес», замість «сім тисяч чотирнадцять» — «залізниця»; інші числа в нього називалися «Луїс Меліан Лафінур», «Олімар», «сірка», «сідло», «кит», «газ», «казан», «Наполеон», «Августин де Ведіа». Замість «п’ятсот» він казав «дев’ять». Кожне слово мало в нього свій особливий знак, таке собі ніби тавро; ці знаки іноді були дуже складними… Я намагався пояснити йому, що ця рапсодія ні з чим не пов’язаних слів була якраз суперечною системі нумерації. Я сказав йому, що 365 означає три сотні, шість десятків, п’ять одиниць — тобто тут присутній аналіз, якого немає в його числах, таких, наприклад, як «негр Тімотео» або «тканина з тіла». Фунес не зрозумів мене або не захотів розуміти.

Лок у сімнадцятому сторіччі винайшов (і відкинув) неможливу мову, в якій кожна окрема річ, кожен камінь, кожна пташка і кожна гілка мали свою власну назву; Фунес теж намагався створити аналогічну мову, але відмовився від неї, бо вона здалася йому надто загальною, надто двозначною. Бо Фунес не лише пам’ятав кожен листок на кожному дереві в кожному лісі, а й пам’ятав, якими вони були кожного разу, коли він на них дивився або їх уявляв. Він вирішив звести кожен із прожитих ним днів до сімдесяти тисяч спогадів, які він потім мав намір позначити цифрами. Відмовитися від цього задуму його примусили два міркування: усвідомлення того, що така робота є нескінченною, й усвідомлення того, що вона є марною. Він прикинув, що, коли по нього прийде смерть, він іще не встигне розкласифікувати навіть спогади свого дитинства.

Два проекти, про які він мені розповів (нескінченний словник для натурального ряду чисел і непотрібний ментальний каталог усіх образів, що зберігаються в пам’яті), є безглуздими, проте позначені певною туманною величчю. Вони дозволяють нам відчути або уявити запаморочливий світ Фунеса. Не забуваймо, що він був майже неспроможний осмислювати загальні, платонівські ідеї. Йому не тільки було важко зрозуміти, що загальний символ «собака» включає в себе таку безліч окремих індивідів різних розмірів і різної форми, дратувало його ще й те, що собака, якого він бачив о третій годині чотирнадцять хвилин (бачив у профіль), має ту саму назву, що й собака, якого він побачив о третій з чвертю (побачив анфас). Своє власне обличчя в дзеркалі, свої власні руки він щоразу бачив уперше. Свіфт пише, що імператор Ліліпутії бачив рух хвилинної стрілки; Фунес постійно бачив повільний розвиток процесу гниття або руйнування, карієсу, втоми. Він помічав наближення смерті, вологості. Він був самітним і проникливим спостерігачем багатоформного, недовговічного і майже нестерпно чіткого світу. Вавилон, Лондон і Нью-Йорк своїм сліпучим блиском затьмарюють свідомість людей; проте ніхто в густонаселених хмарочосах або на метушливих вулицях цих міст не відчував такого жару й такого нестерпного тиску реальності, які щодня й щоночі навалювалися на бідолашного Іренео в його вбогому південноамериканському передмісті. Йому було дуже важко заснути. Заснути означає відійти від світу; Фунес, лежачи горілиць на ліжку, бачив у темряві кожну тріщину й кожен карниз на тих будинках, які його оточували. (Повторюю, що найменш важливий із його спогадів був детальнішим і живішим, аніж наше сприйняття фізичної втіхи або фізичного болю.) У східній частині міста, ще не розбитій на квартали, були будівлі нові, незнайомі. Фунес уявляв їх собі чорними, ніби виготовленими з однорідної тьми; щоб заснути, він обертав обличчя в їхньому напрямку. Він також мав звичай уявляти, що лежить на дні річки, а течія перекидає його й розчиняє.

Він легко вивчив англійську, французьку, португальську та латинську мови. Проте я підозрюю, що він був не дуже спроможний мислити. Мислити — це забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагувати. У наповненому по вінця світі Фунеса не було нічого, крім подробиць, до того ж тих, які безпосередньо спостерігалися.

Обережне сяйво світанку проникло з невимощеного патіо в кімнату.

І тоді я побачив обличчя того голосу, який проговорив усю ніч. Іренео було дев’ятнадцять, він народився 1868 року, проте мені він здався монументальним, як бронзовий пам’ятник, стародавніший, ніж Єгипет, стародавніший, ніж пророцтва та піраміди. Я подумав, що кожне з моїх слів (і кожен з моїх жестів) назавжди залишиться в його невблаганній пам’яті; страх примножити непотрібні рухи скував моє тіло.

Іренео Фунес помер 1889 року від запалення легенів.

Форма шаблі

Його обличчя було спотворене бридким шрамом; попеляста й майже досконала дуга, що одним кінцем доторкалася до скроні, а другим — до вилиці. Його справжнє ім’я не має значення; усі в Такуарембо називали його «англієць із Ла Колоради». Господар цієї землі, Кардосо, не хотів продавати маєток, але кажуть, ніби англієць знайшов дуже переконливий аргумент: відкрив йому таємницю свого шраму. Англієць приїхав із кордону, з Ріу-Ґранді-ду-Сул; ходили чутки, ніби у Бразилії він був контрабандистом. Тут були поля, що заросли травою, водопої пересихали, й вода в них була гірка; англієць, намагаючись привести ці землі до ладу, працював разом зі своїми пеонами{311}. Розповідають, ніби він був суворий до жорстокості, але бездоганно справедливий. Розповідають також, ніби він любив випити; десь двічі-тричі на рік він замикався на своєму польовому ранчо, а через два або три дні виходив звідти, ніби після битви або непритомності, блідий, тремтячий, змучений і такий самий деспотичний, як і раніш. Пригадую його склисті очі, худе й енергійне тіло, сиві вуса. Він мало спілкувався з людьми — іспанською мовою говорив погано, перемішуючи слова місцевої говірки з бразильськими. Пошти він не одержував — крім кількох ділових листів та проспектів на рік.

Коли останнього разу я об’їздив північні департаменти, вода у струмку Караґато піднялася дуже високо, примусивши мене попросити притулку на ніч у «Ла Колораді». Уже через кілька хвилин я помітив, що господар не дуже радий моїй появі, тож я доклав певних зусиль, аби сподобатись англійцеві, і звернувся до найбільш сліпої з людських пристрастей — патріотизму. Я сказав йому, що непереможна та країна, в якій панує англійський дух. Мій співрозмовник погодився зі мною, але тут-таки з посмішкою додав, що він не англієць. Він ірландець, із Дунґарвана. Сказавши це, він умить замовк, ніби несамохіть відкрив мені якусь таємницю.

Повечерявши, ми вийшли подивитися на небо. Воно прояснилось, але за крутими горами Півдня, що були посмуговані блискавицями, шаленіла ще одна гроза. Пеон, який подавав нам вечерю, повернувся до занедбаної вітальні з пляшкою рому. Ми пили довго і мовчки.

Не знаю, котра була година, коли я помітив, що сп’янів; не знаю, що мене на це штовхнуло — натхнення, збудження чи нудьга, — але я запитав, звідки в нього той шрам. Вираз обличчя в англійця змінився; протягом кількох секунд мені здавалося, що він попросить мене покинути його дім. Але потім він сказав своїм звичним голосом:

— Гаразд, я розповім вам історію свого поранення, але з однією умовою: я не пом’якшуватиму жодної з найганебніших подробиць, жодної обставини з тих, які привели мене до безчестя.

Я не заперечував, і ось та історія, яку він мені розповів, змішуючи англійську мову з іспанською та португальською.

«Десь 1922 року в одному з містечок Коннота я був одним із тих багатьох, котрі таємно боролися за незалежність Ірландії. З моїх тодішніх товаришів деякі вижили, щоб потім зайнятися мирними справами; інші, як не парадоксально, воюють на морях або в пустелі під англійським прапором; один, з усіх найдостойніший, помер удосвіта на подвір’ї однієї з військових казарм, розстріляний іще сонними солдатами; інші (чия доля була не найгіршою) віддали своє життя в мало кому відомих і майже таємних битвах громадянської війни. Ми були республіканцями, католиками; ми були, як мені здається, романтиками. Ірландія була для нас не лише утопічним майбутнім і нестерпним теперішнім, вона була гірким і солодким міфом, круглими баштами й червонястими болотами, ненавистю Парнелла{312} і грандіозними епопеями, в яких розповідається про викрадення биків, що в інших перевтіленнях були героями, а ще в інших — рибами або горами… Одного вечора, якого я ніколи не забуду, до нас прибув член нашої організації з Мунстера: такий собі Джон Вінсент Мун.

Йому було близько двадцяти років. Худий і млявий, він справляв неприємне враження якоїсь безхребетної істоти. Із палкою й марнославною переконаністю він перечитав майже всі сторінки якогось комуністичного підручника; діалектичний матеріалізм він використовував як засіб урвати будь-яку дискусію. Причин, з яких одна людина може ненавидіти або любити іншу, існує безліч, але Мун зводив усесвітню історію до банальних економічних суперечностей. Він знай твердив, що тріумф революції неминучий. Я сказав йому, що лише «джентльмен» може присвятити себе справі, яка наперед приречена на поразку… Була вже ніч; ми сперечалися в коридорі, потім на сходах, потім на безлюдних вулицях. Судження Муна справляли на мене менше враження, ніж його безапеляційний менторський тон. Наш новий товариш не сперечався; він просто повідомляв свою думку — з виразом зневаги й роздратування.

Коли ми дійшли до останніх будинків, нас оглушила несподівана стрілянина. (До того чи після того ми проходили повз глуху стіну якоїсь фабрики або казарми.) Ми шмигнули в якусь невимощену вуличку. Солдат, що здавався велетенським на тлі хатини, яку він підпалив, вибіг з неї на вулицю й криком наказав нам зупинитися. Я прискорив ходу, але мій товариш за мною не йшов. Я обернувся: Джон Вінсент Мун стояв нерухомо, зачарований і наче прикутий до землі жахом. Я побіг назад, одним ударом кулака збив з ніг солдата, струснув Вінсента Муна, вилаяв його і звелів бігти за мною. Я мусив схопити його за руку; страх паралізував йому ноги. Ми кинулися навтіки крізь ніч, що палахкотіла пожежами. Навздогін нам пролунав постріл із рушниці; куля зачепила праве плече Муна; коли ми бігли між соснами, він схлипував і ридав.

Тієї осені 1922 року я знайшов собі притулок у маєтку генерала Берклі. Генерал (з яким мені ніколи не довелося зустрітись) обіймав тоді якусь адміністративну посаду в Бенгалії. Будинок був споруджений менш як сто років тому, але був уже занедбаний і похмурий, з багатьма недоладними коридорами та нікому не потрібними холами. Нижній поверх займали музей та величезна бібліотека, де були зібрані суперечливі книги сумнівного змісту, що претендували на висвітлення історії дев’ятнадцятого сторіччя. Ятагани з Нішапура, здавалося, досі зберігали на своїх кривих лезах вихор і натиск битви. Ми увійшли (так мені пригадується) крізь двері чорного ходу. Мун тремтячими й пересохлими губами промурмотів, що наша нічна пригода була вельми цікавою. Я оглянув його рану, приніс йому філіжанку чаю. І переконався, що в нього на плечі не рана, а легка подряпина. Зненацька він пробелькотів розгублено й спантеличено:

— А ви наражали себе на неабияку небезпеку.

Я сказав, щоб він цим не переймався. (Правила громадянської війни зобов’язували мене вчинити так, як я вчинив; а крім того, арешт бодай одного з членів нашої організації міг завдати великої шкоди всій нашій справі.)

Наступного дня до Муна повернувся весь його апломб. Він узяв сигарету, яку я йому запропонував, і став суворо допитувати мене «про економічні ресурси нашої революційної партії». Його запитання були дуже конкретними. Я сказав йому (і це була правда), що наше становище дуже тяжке. На південних околицях міста тріскотіли безперервні постріли. Я сказав Мунові, що нас чекають товариші, й пішов у свою кімнату, щоб узяти там пальто й револьвер. Коли повернувся, Мун лежав, витягшись на дивані, із заплющеними очима. Він сказав, що в нього жар, і поскаржився на гострий біль у плечі.

І тоді я зрозумів, що його боягузтво невиліковне. Я збентежено порадив йому берегти себе й попрощався. Мені було вкрай ніяково перед цим чоловіком з його страхом, так ніби я сам був боягузом, а не Вінсент Мун. Адже до всього, що робить один чоловік, якоюсь мірою причетні всі люди. Через те немає нічого несправедливого в тому, що непослух в одному саду спричинив прокляття, яке впало на весь рід людський; і цілком справедливо, що розп’яття на хресті одного єврея вистачило для його спасіння. Мабуть, Шопенгауер має рацію: я — це інші, кожна людина — це всі люди. Шекспір, у якомусь розумінні, — це той-таки жалюгідний Джон Вінсент Мун.

Ми прожили дев’ять днів на величезній віллі генерала. Про жахіття та світлі години війни я вам не скажу нічого. Мій намір — розповісти вам про цей шрам, який спотворив моє обличчя. Ті дев’ять днів у моїй пам’яті злилися в один день, крім передостаннього, коли ми вдерлися до казарми й змогли помститися за шістнадцятьох — смерть за смерть — наших товаришів, розстріляних в Елфіні. Я вийшов із дому десь на світанку, у вранішніх сутінках. Пізно ввечері повернувся. Мій товариш чекав мене на другому поверсі — рана не дозволяла йому спуститися на перший. Я пригадую, що він тримав у руці книжку зі стратегії, чи то Мода, чи то Клаузевіца. «Моя улюблена зброя — артилерія», — признався він мені одного вечора. Він розпитував про наші плани, мав звичай критикувати їх або коригувати. З осудом говорив про «нашу вбогу економічну базу» і з догматичною та похмурою впевненістю провіщав нам трагічний фінал. «C’est une affaire flambée»[191], — мурмотів він. Здавалося, він хотів довести мені, що його фізичне боягузтво — дрібничка порівняно з його явною розумовою перевагою. Так минули, краще або гірше, всі дев’ять днів.

На десятий місто цілком опинилося в руках Black and Tans[192]. Мовчазні вершники патрулювали вулиці; вітер доносив запах попелу й диму. На одному з перехресть я побачив труп застреленого чоловіка, але набагато впертіше в пам’яті збереглась інша картина. Манекен посеред майдану, по якому стріляють солдати, тренуючись у влучності… Того дня я вийшов із дому вдосвіта, а повернувся десь опівдні. Мун у бібліотеці розмовляв із кимось; тон його голосу мені підказав, що він розмовляє по телефону. Потім я почув своє ім’я; потім — що повернусь я о сьомій; він просив, щоб мене схопили, коли я перетинатиму сад. Мій розважливий друг дуже розважливо мене зраджував. Я почув, як він вимагає для себе гарантій особистої безпеки.

Тут моя пам’ять затуманюється і плутається. Знаю тільки, що я гнався за зрадником темними моторошними коридорами й по сходах, які опускалися на запаморочливу глибину. Мун знав цей дім дуже добре, значно ліпше, ніж я. Раз чи двічі я втрачав його з очей. Але я все ж таки його наздогнав, перш ніж солдати встигли мене схопити. З генеральської колекції, розвішаної на стіні, зірвав шаблю: тим сталевим ятаганом я навіки поставив тавро на його обличчя, такий собі кривавий півмісяць. Борхес, я вас не знаю, і тому вирішив розповісти вам усе, як було. Зневагу від людини незнайомої мені витерпіти легше».

На цих словах оповідач замовк. Я помітив, що руки в нього тремтять.

— А Мун? — запитав я.

— Забрав свої юдині гроші й утік до Бразилії. Того вечора він бачив, як п’яні солдати на майдані розстрілюють манекен.

Я марно чекав, коли він продовжить свою історію. Нарешті попросив його, щоб він її продовжив.

І тоді в нього вихопився болісний стогін, і він тремтячою рукою показав на свій блідий і кривий рубець.

— Ви мені не вірите? — пробелькотів він. — Не бачите, що я ношу на обличчі тавро своєї ганьби? Я розповів вам цю історію в такий спосіб, щоб ви дослухали її до кінця. Це я зрадив людину, яка мене врятувала. Це я — Вінсент Мун. А тепер зневажайте мене.

Тема зрадника і героя

So the Platonic Year Whirls out new right and wrong? Whirls in the old instead; All men are dancers and their tread Goes to the barbarous clangour of a gong. W. B. Yeats. «The Tower»[193]

Під очевидним впливом Честертона (талановитого винахідника вишуканих таємниць) та придворного радника Ляйбніца (який винайшов напередустановлену гармонію) я вигадав цей сюжет, який, можливо, вдосконалю дозвільними вечорами, але який і в цьому вигляді достатньо виправдовує мій намір. Йому бракує подробиць, дещо треба буде з’ясувати, уточнити; цілі зони цієї історії мені ще треба буде відкрити; сьогодні, 3 січня 1944 року, я її бачу так.

Дія відбувається у пригніченій і непокірній країні: у Польщі, в Ірландії, у Венеціанській республіці, в одній з південноамериканських або балканських держав… Відбувалася, якщо висловитися точніше, бо хоч оповідач і є нашим сучасником, але історія, яку він розповідає, сталася в середині або на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Візьмімо (для зручності розповіді) Ірландію; скажімо, 1824 р. Оповідача звуть Раєн, він доводиться правнуком молодому, хороброму, вродливому, жорстоко вбитому Ферґюсові Кілпатріку, чия могила була загадково осквернена, чиє ім’я прикрашає вірші Браунінґа{313} та Гюґо, чия статуя височіє на сірій горі серед рудих боліт.

Кілпатрік був змовником, таємним і уславленим вождем змовників; подібно до Мойсея, який із краю моавітського бачив удалині Край Обіцяний, але так і не зміг ступити на його землю, Кілпатрік загинув напередодні переможного повстання, яке він омріяв, обміркував і ретельно підготував. Наближається сота річниця від дня його смерті; обставини злочину залишаються загадковими; Раєн, який хоче написати біографію героя, відкриває, що загадка його загибелі виходить за межі суто детективного розслідування. Кілпатріка вбили в театрі, британська поліція вбивцю так і не знайшла; історики стверджують, що ця невдача аніскільки не затьмарює її славу, бо схоже, що вбивство було справою рук цієї ж таки поліції. Раєна бентежать й інші обставини загадкової смерті. Вони позначені елементами певної циклічності: у них ніби повторюються або сполучаються факти з віддалених регіонів, із далеких епох. Так, усім відомо, що агенти поліції, які оглядали труп героя, знайшли при ньому запечатаного листа, в якому його застерігали, що з’являтися йому того вечора в театрі було небезпечно; так і Юлій Цезар, коли він йшов у те місце, де його чекали кинджали друзів, одержав листа, якого не встиг прочитати, де його повідомляли про зраду й називали імена зрадників. Дружина Цезаря, Кальпурнія, бачила вві сні, як руйнується башта, яку Сенат звелів вибудувати на честь Цезаря. Напередодні смерті Кілпатріка по всій країні поширилася хибна анонімна чутка, що згоріла кругла башта Кілґарвана, й це могло здатися поганим провістям, бо Кілпатрік народився в Кілґарвані. Ці (та інші) аналогії між історією Цезаря та історією ірландського змовника дають Раєну підстави припустити, що існує таємна форма часу, існує схема, лінії якої повторюються. Він подумав про схему децимальну, яку вигадав Кондорсе; про морфології, запропоновані Геґелем{314}, Шпенґлером і Віко; про людей Гесіода, котрі виродилися, перейшовши від золотого віку до залізного. Він подумав також про переселення душ, учення, яке наповнювало жахом письмена кельтів і яке той-таки Цезар приписував британським друїдам; подумав, що до того як стати Ферґюсом Кілпатріком, Ферґюс Кілпатрік був Юлієм Цезарем. Із цих циклічних лабіринтів Раєна виводить один дивний збіг, але цей збіг одразу заводить його в інші лабіринти, ще заплутаніші й різнорідніші: деякі слова жебрака, що розмовляв із Кілпатріком у день його смерті, були передбачені Шекспіром у трагедії «Макбет». Уже те, що історія наслідує історію, примушувало замислитись; але щоб історія наслідувала літературу — це просто неможливо було собі уявити… Раєн розкопує, що 1814 року Джеймс Александер Нолан, найстарший із товаришів героя, переклав на ґельську мову головні драми Шекспіра; серед них і «Юлія Цезаря». Він також знаходить в архівах рукописну статтю Нолана про швейцарські «Festspiele», грандіозні мандрівні театральні вистави, які вимагають участі тисяч акторів і повторюють історичні події в тих самих містах і горах, де вони колись відбувалися. Ще один неопублікований документ відкриває йому, що за кілька днів до своєї смерті Кілпатрік, головуючи на своїх останніх зборах, підписав смертний вирок зрадникові, чиє ім'я було замазане. Цей вирок не узгоджується з милосердною вдачею Кілпатріка. Раєн досліджує цю справу (його дослідження — одна з прогалин у моєму сюжеті), і йому вдається розшифрувати загадку.

Кілпатрік знайшов свою смерть у театрі, але театром було також усе місто, а акторів був легіон, і драма, яка увінчалася його смертю, тривала багато днів і багато ночей. Ось як усе було.

2 серпня 1824 року відбулася зустріч змовників. Країна визріла для повстання, а проте щось усе-таки було негаразд. Серед змовників, які зібралися на свої збори, був зрадник. Ферґюс Кілпатрік доручив Ноланові викрити зрадника. Нолан виконав доручення: перед усіма зборами він оголосив, що зрадник — сам Кілпатрік. Неспростовними доказами він довів правдивість свого звинувачення. Змовники ухвалили своєму вождю смертний вирок. Той сам підписав свій вирок, але просив, щоб його страта не зашкодила батьківщині.

Тоді в Нолана виник незвичайний задум. Ірландія боготворила Кілпатріка; найменша підозра в його непорядності могла зірвати повстання; Нолан запропонував план, який мав перетворити страту зрадника на засіб визволення батьківщини. Він запропонував, щоб засуджений помер від рук невідомого вбивці за умисне драматичних обставин, які закарбуються в пам’яті народу й прискорять повстання. Кілпатрік дав клятву, що візьме участь у цьому проекті, який давав йому нагоду спокутувати свою провину й буде здійснений через його смерть.

Нолана підганяв час, і він не встигав самостійно опрацювати всі обставини досить складної вистави; довелося запозичити ідею-плагіат в іншого драматурга, у ворога-англійця Вільяма Шекспіра. Нолан вирішив повторити деякі сцени з «Макбета» та з «Юлія Цезаря». Публічна і таємна вистави забрали кілька днів. Засуджений приїхав у Дублін, розмовляв з людьми, діяв, молився, проклинав, промовляв патетичні слова, і кожна з цих дій, які потім підхопить слава, була наперед обміркована Ноланом. Сотні акторів співпрацювали з головним героєм. Ролі деяких були дуже складними; ролі інших — миттєвими. Те, що вони тоді казали й робили, продовжить своє життя у книгах з історії, у палкій патріотичній пам’яті Ірландії. Кілпатрік, захоплений цією ретельно опрацьованою роллю, яка водночас спокутувала його провину й вела його до загибелі, не раз збагачував своїми імпровізованими діями та словами текст свого судді. Так розгорталася в часі ця багатолюдна драма, аж поки 6 серпня 1824 року в ложі з чорними завісами, яка провіщала майбутню ложу Лінкольна{315}, жадана куля нарешті пробила груди зрадника й героя, і той, захлинаючись кров’ю, ледве встиг промовити передбачені його роллю останні слова.

У виставі, яку підготував Нолан, уривки, запозичені у Шекспіра, були менш драматичними; Раєн підозрює, що автор вставив їх умисне, щоб якась особа в майбутньому змогла докопатися до правди. Він розуміє, що й він утворює невід’ємну частину задуму Нолана… Після напружених роздумів він вирішує не повідомляти про своє відкриття. Він публікує книжку, яка прославляє героя; мабуть, і це у сценарії було передбачено.

Смерть і компас

Присвячується Манді Моліні Ведіа

З тих багатьох проблем, які турбували зухвалу проникливість Ленрота, жодна не була такою незвичайною, — такою абсолютно незвичайною, я сказав би, — як ціла низка кривавих подій, що досягли кульмінації в маєтку «Тріст-ле-Руа» серед густих і постійних евкаліптових пахощів. Це правда, що Ерікові Ленроту не пощастило перешкодити останньому злочину, але не випадає сумніватися в тому, що він його передбачив. Не вдалося йому також з’ясувати, хто вбив злощасного Ярмолинського, зате він відгадав таємну систему злочинного циклу та участі в ньому Реда Шарлаха на прізвисько Шарлах Денді. Цей злочинець, як і багато інших, заприсягнувся честю, що вб’є Ленрота, але цей останній ніколи не давав себе залякати. Ленрот вважав себе чистим мислителем, таким собі Оґюстом Дюпеном{316}, але в ньому було щось від авантюриста і навіть від азартного гравця.

Перший злочин стався в готелі «Отель дю Нор», височенна призма якого домінує над гирлом річки з його водами кольору пустелі. У цю вежу (яка так успішно сполучає в собі гидку білизну санаторію, структуру в’язниці з одноманітністю її камер і загальний вид непривабливої будівлі) прибув третього грудня делегат із Подольська на Третій Конгрес Талмудистів{317} доктор Марсело Ярмолинський, чоловік із сивою бородою і сірими очима. Ми ніколи не довідаємося, чи сподобався йому «Отель дю Нор»: він прийняв його з тим самим смиренням, яке дозволило йому витримати три роки війни в Карпатах і три тисячі років гніту та погромів. Йому надали спальний номер на поверсі R, навпроти suite[194], в якому з шиком розташувався тетрарх Галілеї. Ярмолинський повечеряв, відклав на наступний день прогулянку незнайомим містом, розмістив у стінній шафі чимало своїх книжок і зовсім мало одягу та ще до півночі погасив світло. (Так розповів шофер тетрарха, який спав у сусідній кімнаті.) Четвертого грудня об одинадцятій з трьома хвилинами ранку йому зателефонував редактор «Yidische Zaitung»; доктор Ярмолинський не відповів на дзвінок; його знайшли в його номері з уже трохи потемнілим обличчям, майже голого під великим анахронічним плащем. Він лежав недалеко від дверей, які виходили в коридор; у його грудях зяяла глибока рана від удару кинджалом. Десь години через дві, у тій самій кімнаті, в оточенні журналістів, фотографів і жандармів, комісар Тревіранус і Ленрот з усією серйозністю обговорювали цю проблему.

— Я не бачу тут ніякої загадки, — сказав Тревіранус, величним жестом змахнувши сигарою. — Усім відомо, що тетрарх Галілеї володіє найкращими у світі сапфірами. Злодій, який хотів їх украсти, помилково потрапив до цієї кімнати. Ярмолинський підхопився з ліжка. Злодію нічого не залишалось, як убити його. Як вам ця гіпотеза?

— Гіпотеза ймовірна, але не дуже цікава, — відповів Ленрот. — Ви скажете мені, що реальність не бере на себе ніяких зобов’язань бути цікавою. А я вам відповім, що реальність справді може не давати такого зобов’язання, але не гіпотези. У тій гіпотезі, яку пропонуєте ви, випадок бере надто велику участь. Перед нами мертвий рабин, і я віддав би перевагу суто рабинському поясненню, а не уявним пригодам уявного злодія.

Тревіранус тоном явного невдоволення заперечив:

— Рабинські пояснення мене не цікавлять, мене цікавить, як зловити того, хто заколов цього мало кому відомого бідолаху.

— Не такого вже й мало відомого, — поправив його Ленрот. — Ось повне зібрання його творів.

І він показав на полицю стінної шафи, де стояв цілий ряд томів: «Виправдання кабали», «Огляд філософії Роберта Флада{318}», буквальний переклад «Сефер Єціра»[195] {319}, «Біографія Ваала Шема{320}», «Історія секти хасидів», монографія (німецькою мовою) про Тетраґраматон[196] {321} і друга монографія — про ймення Бога у П’ятикнижжі.

Комісар подивився на ці книги зі страхом, мало не з огидою. Потім засміявся.

— Я всього лиш скромний християнин, — сказав він. — Забирайте всю цю макулатуру, якщо бажаєте. Я не маю часу на те, щоб шукати якийсь глузд у єврейських забобонах.

— Можливо, цей злочин якраз і належить до історії єврейських забобонів, — промурмотів Ленрот.

— Як і християнство, — наважився втрутитися до розмови редактор «Yidische Zaitung».

Він був короткозорий, дуже сором’язливий і не вірив у Бога.

Ніхто йому не відповів. Один з поліціянтів дістав із невеличкої друкарської машинки аркуш паперу з такою не дуже зрозумілою фразою:

Вимовлена перша літера Імені.

Ленрот і не подумав усміхнутися. Несподівано перетворившись на бібліофіла або гебраїста, він наказав, щоб книжки вбитого спакували, й відніс їх до свого кабінету. Байдужий до поліційного розслідування, він заходився їх вивчати. Одна з книжок (великий ін-октаво) ознайомила його з ученням Ізраїля Ваала Шем Тоба, засновника секти Благочестивих; друга — з благодатними і жахливими діями Тетраґраматона, що є незбагненним і недоступним для вираження Ім'ям Бога; третя — з тезою, що Бог має таємне ім’я, в якому зберігається (як у скляній сфері, що належала, за переказами персів, Александрові Македонському) Його дев’ятий атрибут — вічність, тобто безпосереднє знання всього, що буде, що є і що було у всесвіті. Традиція налічує дев’яносто дев’ять імен Бога; гебраїсти приписують недосконалість цього числа магічному страхові перед парними числами; хасиди намагаються зробити звідси логічний висновок, що ця прогалина вказує на існування сотого імені — Абсолютного Імені.

Від цього вдосконалення власної ерудиції його відірвав через кілька днів прихід редактора «Yidische Zaitung». Він хотів поговорити про вбивство; Ленрот волів обмінятися з ним думками про різні імена Бога; тоді журналіст надрукував статтю у три шпальти, в якій розповідав, що детектив Ерік Ленрот присвятив свій час вивченню імен Бога, сподіваючись, що це йому допоможе розкрити ім’я вбивці. Ленрот, який звик до притаманних газетам спрощень, не став обурюватися. Один з тих крамарів, які відкрили, що кожну людину можна переконати купити будь-яку книжку, опублікував популярне видання «Історії секти хасидів».

Друге вбивство було вчинено вночі третього січня в найзанедбанішому з пустельних і малонаселених західних передмість столиці. Перед світанком один із жандармів, які верхи об’їздили ці пустирища, побачив чоловіка в пончо, що лежав під дверима старої фарбувальні. Його затверділе обличчя було, наче маскою, покрите засохлою кров’ю; у грудях зяяла глибока рана від удару кинджалом; на стіні над жовтими та червоними ромбами було написано кілька слів — жандарм зумів прочитати їх… Того вечора Тревіранус і Ленрот вирушили на це далеке місце злочину. Праворуч і ліворуч від їхньої машини місто поступово відступало, все більшим ставало склепіння неба, а будинки зустрічалися дуже рідко, зате у вічі впадали або складена з цегли піч, що стояла окремо, або самітна тополя. Нарешті вони доїхали до того злощасного місця — однієї з останніх вуличок міста з рожевими глиняними мурами, що наче віддзеркалювали навдивовижу яскраве світло призахідного сонця. Убитий уже був опізнаний. Це був Даніель Симон Асеведо, чоловік досить відомий на передмістях Півночі, спочатку візник, потім — найманий заводій бійок на виборчих кампаніях, він потім опустився до ремесла злодія і навіть донощика. (Особливий стиль убивства здався обом слідчим цілком адекватним: Асеведо був одним з останніх представників тієї генерації бандитів, які воліли працювати ножем, а не револьвером.) Крейдою на стіні були написані такі слова:

Вимовлена друга літера Імені.

Третій злочин стався вночі третього лютого. Незадовго до першої в кабінеті комісара Тревірануса задзвонив телефон. Таємничим і гортанним голосом, у якому звучала неприхована жадібність, невідомий сказав, що його звуть Ґінзберґ (чи Ґінзбурґ) і що за відповідну винагороду він готовий надати відомості, які мають стосунок до двох жертвоприношень — Асеведо та Ярмолинського. Незграйна какофонія свистків та ріжків заглушила голос донощика. Після цього зв’язок урвався. Не відкидаючи можливості, що з ним просто пожартували (зрештою, то були дні карнавалу), Тревіранус з’ясував, що розмовляли з «Liverpool House», таверни на вулиці Тулон — тієї злачної вулиці, де співіснують косморама й молочарня, бордель і продавці біблій. Тревіранус поговорив із хазяїном закладу. Той (Блек Фіннеґан, колишній ірландський злочинець, пригнічений і стривожений за репутацію своєї таверни, розповів, що останнім, хто скористався телефоном закладу, був його пожилець на ім’я Ґрифіус, який щойно вийшов з кількома друзями. Тревіранус негайно вирушив до «Liverpool House». Ось що йому розповів шинкар. Тиждень тому Ґрифіус винайняв кімнату на другому поверсі, над самим баром. Це чоловік з тонкими рисами обличчя, з нічим не прикметною сивою бородою, в досить убогому чорному одязі; Фіннеґан (бо він, як здогадувався Тревіранус, призначав ту кімнату для зовсім інших потреб) зажадав плату, що явно була надмірною; Ґрифіус негайно заплатив усю названу суму. Він майже не виходить, вечеряє й обідає в себе в кімнаті, і в барі навряд чи знають його в обличчя. Сьогодні ввечері він спустився, щоб зателефонувати з контори Фіннеґана. В цей час біля таверни зупинився двомісний екіпаж. Машталір залишився сидіти на передку, але декотрі із завсідників бару помітили, що він був у масці ведмедя. З екіпажа зійшли двоє арлекінів; обидва були низенькі на зріст, і ніхто не зміг би не помітити, що вони добряче нализалися. Під завивання ріжків вони вдерлися до контори Фіннеґана й кинулися обіймати Ґрифіуса, який начебто їх упізнав, але великої радості не виявив; вони обмінялися кількома словами на ідиші — він говорив низьким гортанним голосом, вони — голосами фальшивими й високими — й піднялися в його кімнату. Через чверть години усі троє вийшли звідти, радісні й задоволені; Ґрифіус хитався і здавався таким же п’яним, як і двоє інших. Високий, злегка похитуючись, він ішов між двома арлекінами в масках. (Одна з жінок у барі пригадала жовті, червоні та зелені ромби на їхньому одязі.) Двічі він спіткнувся; обидва рази арлекіни його підхопили. Всі троє сіли в екіпаж і поїхали до найближчої гавані, яка мала прямокутну форму. Вже стоячи на підніжці екіпажа, останній арлекін нашкрябав на стіні таверни безсоромний малюнок і написав кілька слів.

Тревіранус прочитав ті слова. Як і слід було чекати, там було написано:

Вимовлена остання літера Імені.

Потім він ретельно оглянув кімнату Ґрифіуса-Ґінзберґа. На підлозі кров’ю була чітко накреслена зірка. По кутках лежали недопалки сигарет угорської марки; у шафі стояла книжка латинською мовою — «Philologus hebraeograecus»[197] (1739) Лейсдена{322} — з кількома рукописними позначками. Тревіранус подивився на неї лютим поглядом і послав по Ленрота. Цей, навіть не скинувши капелюха, поринув у читання, тоді як комісар допитував свідків можливого викрадення, які давали йому суперечливі відомості. О четвертій годині обидва вийшли. На звивистій вуличці Тулон, ступаючи по серпантину, який залишився від недавнього карнавалу, Тревіранус сказав:

— А що як події сьогоднішньої ночі — звичайнісінький фарс?

Ерік Ленрот посміхнувся й з усією серйозністю прочитав уривок (який він підкреслив) із тридцять третього міркування «Philologus»:

— Dies Judaeorum incipit a solis occasu usque ad solis occasum diei sequentis. Що означає, — додав він, — «єврейський день починається в сутінки і триває до сутінків наступного дня».

— Це і є ті найцінніші відомості, які ви роздобули сьогоднішньої ночі? — запитав його співрозмовник, спробувавши надати своєму голосу виразу дошкульної іронії.

— Ні. Найціннішим є одне слово, яке промовив Ґінзберґ.

Вечірні газети не проминули увагою ці злочини, що повторювалися з такою періодичністю. «Хрест Меча» протиставив їм ідеальну дисципліну та порядок, які панували на останньому Конгресі Пустельників; Ернст Паласт у газеті «Мученик» суворо накинувся на «гідну найкатегоричнішого осуду повільність таємного і жалюгідного погрому, якому знадобилося три місяці, щоб ліквідувати трьох євреїв»; «Yidishe Zaitung» відкинула моторошну гіпотезу про антисемітську змову, «хоч багато проникливих умів не бачать іншого розв’язання жахливої таємниці трьох убивств»; найуславленіший серед найманих убивць Півдня Денді Ред Шарлах заприсягся, що на його території ніколи не буде місця для таких злочинів, і звинуватив комісара Франца Тревірануса у злочинній недбалості.

Цей останній одержав у ніч на перше березня великого запечатаного конверта. Розкривши його, він витяг звідти листа, підписаного «Барух Спіноза» і детальний план міста, явно видертий із якогось путівника. У листі провіщалося, що третього березня не буде скоєно четвертий злочин, бо фарбувальня у східному кварталі, таверна на вулиці Тулон і «Отель дю Нор» були «вершинами досконалого рівностороннього й містичного трикутника»; на плані червоним чорнилом була показана правильність названого трикутника. Тревіранус смиренно прочитав цей доказ more geometrico[198] і звелів віднести листа і план Ленротові — така нісенітниця могла зацікавити лише його.

Ерік Ленрот уважно вивчив те, що йому принесли. Три вказані місця справді були на однакових відстанях одне від одного. Симетрія в часі (3 грудня, 3 січня, 3 лютого); також і симетрія в просторі… Несподівано його опанувало відчуття, що зараз він відгадає загадку. Циркуль і компас стали останніми елементами, що підтвердили правдивість цього інтуїтивного осяяння. Він усміхнувся, промовив слово «Тетраґраматон» (яке зовсім недавно увійшло до його словника) і зателефонував комісарові. Він сказав йому:

— Дякую за рівносторонній трикутник, який ви передали мені сьогодні вночі. Він дозволив мені розв’язати нашу проблему. Завтра, у п’ятницю, злочинці будуть за ґратами; нам тепер нема чого хвилюватися.

— То вони не планують четвертого злочину?

— Саме тому, що вони планують четвертий злочин, нам тепер нема чого хвилюватися.

І Ленрот повісив слухавку. Через годину він уже їхав у поїзді Південних залізниць у напрямі покинутого маєтку «Тріст-ле-Руа». На південь від міста, в якому відбувалися всі ці події, протікає струмок з каламутною водою, забруднений усіляким сміттям та покидьками. За струмком розташувалося фабричне передмістя, де знайшли собі притулок наймані вбивці під захистом свого барселонського ватажка. Ленрот усміхнувся на думку, що найславетніший серед них — Ред Шарлах — віддав би все на світі, аби довідатися про його таємний візит. Асеведо був поплічником Шарлаха; Ленрот не виключав віддаленої можливості того, що четвертою жертвою стане Шарлах. Потім він її відкинув… Фактично проблему він розв’язав; конкретні обставини, факти (імена, арешти, обличчя, юридичні та тюремні формальності) його тепер майже не цікавили. Йому хотілося прогулятись, хотілося відпочити після трьох місяців сидячого розслідування. Він дійшов висновку, що пояснення злочинів треба шукати в надісланому йому трикутнику та в одному покритому порохом давності грецькому слові. Таємниця була тепер для нього прозорою, як кришталь; йому навіть стало соромно, що він згайнував на те, щоб її розгадати, сто днів.

Поїзд зупинився на тихій товарній станції. Ленрот вийшов із вагона. Був один із тих безлюдних вечорів, які схожі на світанки. Повітря над укритою туманом рівниною було вологе й холодне. Ленрот рушив навпростець через поле. Він побачив собак, побачив вагон на занедбаній колії, побачив обрій, побачив сріблястого коня, який пив воду з брудної калюжі. Уже сутеніло, коли він побачив прямокутний бельведер маєтку «Тріст-ле-Руа», майже такий самий високий, як і евкаліпти, що його оточували. Він подумав, що лише один світанок і один захід сонця (одна червона заграва на сході й така сама заграва на заході) відокремлюють його від години, такої жаданої для шукачів Імені.

Заіржавіла огорожа позначала нерівний периметр маєтку. Головна брама була зачинена. Ленрот, не маючи особливої надії на те, що йому пощастить увійти на територію маєтку, обійшов усю огорожу. Знову опинившись перед неприступною брамою, він просунув руку між ґратами і майже машинальним рухом намацав засув. Скрип іржавого заліза примусив його здригнутися. Повільно й ніби неохоче брама відчинилася.

Ленрот пішов між евкаліптами, топчучи багато поколінь жорсткого опалого листя. З близької відстані будинок маєтку «Тріст-ле-Руа» вражав непотрібною симетрією та маніакальними повтореннями: незворушній Діані, що стояла в одній ніші, відповідала друга Діана, яка стояла в другій; один балкон знаходив своє віддзеркалення в другому; два марші сходів підіймалися з обох боків до двох симетрично розташованих балюстрад. Гермес із двома обличчями відкидав страхітливу тінь. Ленрот обійшов навколо будинку, як він обійшов навколо маєтку. Він усе уважно оглянув і під однією з терас помітив вузеньку штору.

Він відсунув штору: мармурові сходи спускалися в підземелля. Ленрот, який уже мав інтуїтивне уявлення про смаки архітектора, припустив, що в протилежній стіні підвалу будуть такі самі сходи. Він і справді їх знайшов, піднявся ними й, упершись руками в стелю, підняв ляду й вийшов назовні.

Слабке сяйво привело його до вікна. Він розчинив його: круглий жовтий місяць освітлював сад із двома фонтанами, в яких не було води. Ленрот обстежив дім. Через передпокої та галереї він виходив у різні патіо й кілька разів опинявся в тому самому патіо. По запилюжених сходах підіймався до круглих віталень, багаторазово відбивався в протилежних дзеркалах; він стомився, знову й знову розчиняючи вікна, за якими бачив той самий занедбаний сад, дивлячись на нього з різних висот та під різними кутами. Меблі в домі були накриті жовтими чохлами й обтягнуті густою павутиною. В одній зі спалень він затримався, в цій спальні в одній-єдиній порцеляновій вазі стояла одна-єдина квітка; від першого доторку стародавні пелюстки розсипалися на порох. На третьому поверсі, останньому, дім здався йому нескінченним, і Ленрот мав таке враження, що він усе розширюється. «Дім не такий уже й великий, — подумав він. — Його збільшують сутінки, симетрія, дзеркала, давність, незвичність для мене його обстави, безлюддя».

Крученими сходами піднявся на бельведер. Світло вечірнього місяця проникало крізь ромби вікон — вони були жовтими, червоними і зеленими. Ленрот зупинився, приголомшений несподіваним спогадом, від якого в нього пішла обертом голова.

Двоє чоловіків невеликого зросту, але кремезних і лютих, накинулися на нього й обеззброїли його; третій, дуже високий, церемонно вклонився йому й сказав:

— Ви дуже люб’язний. Ви допомогли нам заощадити одну ніч і один день.

Це був Ред Шарлах. Чоловіки зв’язали Ленрота. До нього нарешті повернувся дар мови.

— Шарлах, невже це ви шукаєте Таємне Ім’я?

Шарлах стояв, не відповідаючи, з байдужим виразом обличчя. Він не брав участі в короткій сутичці, лише простяг руку, щоб узяти револьвер Ленрота. Потім заговорив, і Ленрот почув у його голосі втомлене відчуття перемоги, ненависть, що мала масштаби всесвіту, смуток — не менш грандіозний, аніж ця ненависть.

— Ні, — відповів Шарлах. — Я шукаю дещо набагато більш скороминуще і більш тлінне, я шукаю Еріка Ленрота. Три роки тому в одному з кишел на вулиці Тулон ви власноручно заарештували і кинули до в’язниці мого брата. Мої люди вивезли мене на екіпажі з тієї стрілянини з поліційною кулею в животі. Дев’ять днів і дев’ять ночей я корчився в агонії на цій занедбаній симетричній віллі; мене трясла лихоманка, клятущий Янус, який стовбичив переді мною, дивлячись одним обличчям на захід, а другим на схід, наповнював жахом мої сни і моє неспання. Я зненавидів своє власне тіло, мене змагало відчуття, що два ока, дві руки, двоє легенів — це щось не менш страховинне, аніж двоє очей. Один ірландець намагався навернути мене на віру в Ісуса; він знай повторював мені улюблений вислів гоїв: «Усі дороги ведуть до Рима». Уночі я марив цією метафорою, я відчував, що світ — це лабіринт, з якого неможливо вибратися, бо всі дороги — навіть коли здається, що вони ведуть на північ або на південь, — насправді ведуть до Рима, а Рим був водночас і квадратною камерою, в якій помирав мій брат, і маєтком «Тріст-ле-Руа». Тими ночами я заприсягнувся богом, який має двоє облич, і всіма богами лихоманки та дзеркал збудувати лабіринт навколо чоловіка, який посадив до в’язниці мого брата. І я спорудив його, і він дуже міцний: матеріалами мені послужили вбитий єресіолог, компас, одна секта з вісімнадцятого сторіччя, одне грецьке слово, один кинджал і одна фарбувальня.

Перший елемент із цієї серії мені подарував випадок. Я спланував з кількома колегами — серед них був і Даніель Асеведо — украсти сапфіри тетрарха. Проте Асеведо нас підвів: він напився за ті гроші, які ми йому дали наперед, і на день раніше вирушив грабувати сам-один. У величезному готелі він заблукав і близько другої години ранку проник у спальний номер Ярмолинського. Того, певно, змагало безсоння, і він сидів за столом і щось писав. Вельми ймовірно, він робив якісь примітки або писав статтю про Ім’я Бога; він уже написав слова: «Вимовлена перша літера Імені». Асеведо наказав йому мовчати; Ярмолинський простяг руку до дзвінка, який би розбудив усіх у готелі; тоді Асеведо лише один раз ударив його ножем у груди. То був майже рефлективний рух; п’ятдесят років насильства навчили його, що вбити — це найпростіший і найпевніший засіб уникнути небезпеки… Через десять днів я з «Yidishe Zaitung» довідався, що ви шукаєте в написаних Ярмолинським книжках ключ до вбивства Ярмолинського. Я прочитав «Історію секти хасидів». Довідався, що благочестивий страх промовляти Ім’я Бога породив учення, що це Ім’я всемогутнє й таємне. Я також довідався, що деякі хасиди, шукаючи це таємне ім’я, дійшли до людських жертвоприношень… Я зрозумів: ви припускаєте, що хасиди принесли рабина в жертву, й вирішив підтвердити цей ваш здогад.

Марсело Ярмолинський помер уночі третього грудня; для принесення другої «жертви» я обрав третє січня. Він помер у північній частині міста; для другого «жертвоприношення» нам треба було обрати місце у східних кварталах. Даніель Асеведо був жертвою, яка всіх влаштовувала: він заслуговував смерті; він був надто імпульсивним, і він нас підвів; його арешт поставив би під загрозу весь мій план. Один з наших заколов його ножем; щоб пов’язати його вбивство з попереднім, я написав над ромбами фарбувальні: «Вимовлена друга літера Імені».

Третій «злочин» ми вчинили 3 лютого. Як і вгадав Тревіранус, то був чистий фарс. Ґрифіусом-Ґінзберґом-Ґінзбурґом був я; цілий нескінченний тиждень я прожив (наклеївши собі ріденьку бороду) у тому розпусному вертепі на вулиці Тулон, поки мене не викрали мої друзі. Стоячи на підніжці екіпажа, один з них написав на стовпі: «Вимовлена остання літера Імені». Цей напис давав зрозуміти, що запланована серія складається з трьох убивств. Так це й зрозуміла широка публіка; проте я зробив кілька натяків для того, аби ви, раціональний мислитель Ерік Ленрот, зрозуміли, що має бути чотири вбивства. Одне чудо на півночі, друге на сході й третє на заході вимагають четвертого чуда на півдні; Тетраґраматон — Ім’я Бога, JHVH — складається з чотирьох літер; арлекіни й вивіска фарбувальника навіювали думку про чотири елементи. Я підкреслив один уривок з підручника Лейсдена; у тому уривку говориться, що для євреїв день триває від заходу до заходу сонця; цей уривок підказує, що вбивства відбувалися четвертого числа кожного місяця. Я послав Тревіранусові рівносторонній трикутник. Я передчував, що ви додасте до нього точку, якої там бракує. Точку, яка завершить правильний ромб, точку, яка вкаже на точне місце, де на вас чатує певна смерть. Я все досконало обміркував, Еріку Ленрот, щоб заманити вас сюди, на безлюддя, у «Тріст-ле-Руа».

Ленрот уникав дивитись у вічі Шарлахові. Він дивився на дерева та небо, що були поділені на ромби — каламутно-жовті, зелені й червоні. Йому було холодно й сумно, смуток був якийсь відчужений, позаособовий. Уже настала ніч; із запилюженого саду долинув непотрібний крик якогось птаха. Ленрот востаннє подумав про проблему симетричних і періодичних смертей.

— У вашому лабіринті три зайві лінії, — сказав нарешті він. — Мені відомий грецький лабіринт, який складається лише з однієї прямої лінії. На цій лінії заблукало надто багато філософів, а тому немає нічого дивного в тому, якщо й простий детектив на ній заблукав. Шарлаху, коли в іншій аватарі{323} ви полюватимете на мене, симулюйте (або скойте) одне вбивство в точці А, потім друге вбивство в В, за вісім кілометрів від А, потім третє вбивство в С, за чотири кілометри від А і В, посередині між ними двома. Після цього чекайте на мене в D, за два кілометри від А і С, знову посередині між ними. Убийте мене в D, як тепер уб’єте у «Тріст-ле-Руа».

— Коли я вбиватиму вас наступного разу, — відповів Шарлах, — я обіцяю вам такий лабіринт, який складатиметься з однієї прямої лінії і буде невидимим, безперервним.

Він відступив на кілька кроків. Зосереджено прицілився й вистрілив.

1942 р.

Таємне чудо

І умертвив його Аллах на сто років, а потім воскресив. І запитав його:

— Скільки часу ти був тут?

— День або частину дня, — відповів той.

Коран ІІ, 261

Уночі 14 березня 1939 року в одному з помешкань на вулиці Цельтнерґассе у Празі Яромир Гладик, автор незавершеної трагедії «Вороги», трактату «Виправдання вічності» та дослідження про непрямі юдейські джерела творчості Якоба Бьоме{324}, бачив уві сні тривалу шахову партію. Суперниками в ній були не два індивіди, а дві знамениті родини; партія почалася багато віків тому; ніхто не міг назвати суму обіцяного призу за виграш, проте подейкували, що він величезний і майже нескінченний; фігури й шахівниця зберігалися в потаємній вежі; Яромир (зі сну) був першонародженим однієї з родин-суперниць; кожен сильний хід дзиґарі відзначали боєм; автор сну біг по піску пустелі, під дощем, і не міг пригадати ані фігур, ані правил шахової гри. У цей момент він прокинувся. Урвалося лопотіння дощових крапель і грізний бій дзиґарів. Розмірене й безперервне гудіння, яке іноді уривали слова команд, стояло над Цельтнерґассе. Удосвіта передові підрозділи бронетанкових частин Третього райху ввійшли до Праги.

Дев’ятнадцятого березня представники нової влади одержали донос; того ж таки дев’ятнадцятого березня, надвечір, Яромира Гладика заарештували. Його відвели до казарми на протилежному березі Влтави, яка була щойно побілена і пахла дезінфекцією. Він не міг спростувати жодного зі звинувачень, які висунуло проти нього гестапо: його прізвище по матері було Ярославський, у ньому текла єврейська кров, його дослідження творчості Бьоме були позначені прихильністю до юдаїзму, його підпис стояв під останнім варіантом протесту проти Аншлюсу. 1928 року він переклав «Сефер Єціра» для видавництва Германа Барсдорфа; позначений барвистим і захопленим стилем каталог цього видавництва описав у значно перебільшеному світлі славу перекладача з метою комерційної реклами; цей каталог потрапив до рук Юліуса Рота, одного з високопоставлених чиновників нової влади, у чиїх руках була доля Гладика. Не існує такої людини, яка, поза межами своєї компетенції, не була б легковірною; двох або трьох епітетів, написаних готичним шрифтом, вистачило, аби Юліус Рот дійшов висновку, що Гладик — важлива особа, й дав наказ, аби його засудили на смерть, pour encourager les аutres[199]. Страту було призначено на двадцять дев’яте березня, на дев’яту годину ранку. Відкладення страти (важливість якого читач оцінить згодом) на певний час пояснювалося бажанням влади діяти неупереджено й неквапно, як це відбувається у світі рослин або планет.

Першим відчуттям Гладика був просто жах. Йому здавалося, він змирився б з думкою про повішення й не став би дуже боятися, що йому відрубають голову, але думати про розстріл для нього було справжньою мукою. Марно він намагався переконати себе, що треба боятися самого факту смерті, а не її конкретних обставин. Він знову й знову переживав у своїй уяві ці обставини: з якоюсь ідіотською впертістю намагався вичерпати всі можливості. Безліч разів він спостерігав увесь процес від безсонного світанку до таємничого залпу. До дня страти, який призначив Юліус Рот, він пережив сотні смертей на внутрішніх подвір’ях, форми та кути яких вичерпували всі можливі закони геометрії, розстрілюваний різними солдатами, в різній кількості — іноді вони кінчали з ним, стоячи далеко від нього, іноді — дуже близько. Він зустрічав зі справжнім страхом (а може, зі справжньою мужністю) ці страти, які малювала йому уява; кожне видіння тривало не більше кількох секунд; замкнений у колі жаху, Яромир повертався до своїх останніх годин перед смертю. Потім став утішати себе думкою, що реальність зазвичай не збігається з передбаченнями; спотворена логіка навіяла йому думку, що детально передбачити обставини якоїсь події означає перешкодити їй відбутися. Під впливом цієї жалюгідної магії він вигадував страхітливі подробиці, щоб нічого такого не сталось; і, природно, зрештою став боятися, що його видіння стануть пророчими. По ночах, охоплений моторошним страхом, він з усіх сил намагався втриматися в субстанції часу, яка втікала від нього. Він знав, що час поспішає до світанку двадцять дев’ятого, й, розмовляючи вголос, міркував так: сьогодні ніч двадцять другого; поки триває ця ніч (і ще шість ночей), я невразливий, безсмертний. Безсонні ночі здавалися йому глибокими ямами, які були наповнені темною водою і в яких він міг потонути. Іноді його опановувало палке бажання, щоб нарешті пролунав фінальний залп і припинив даремну гру його уяви. Двадцять восьмого числа, коли останні промені призахідного сонця проникали крізь ґрати його високого вікна, Гладика відвернув від цих принизливих думок спогад про його драму «Вороги».

Гладик уже перейшов межу сорока років. Крім кількох виявів дружби та багатьох звичок і звичаїв, його життя визначали проблематичні заняття літературою; як і кожен письменник, він оцінював переваги інших за тим, що вони зробили, але хотів, аби інші цінували його за те, що він задумав або планує. Усі книжки, які він віддав до друку, наповнювали його почуттям глибокого каяття. У своїх дослідженнях творчості Бьоме, Ібн Езри{325} та Флада він бачив результат простої старанності, а у своєму перекладі «Сефер Єціра» недбалість, втому, надмірну схильність до невиправданих припущень. Менш невдалим йому, либонь, здавалося лише «Виправдання вічності»: у першому томі розповідалося про різні ідеї вічності, що їх створили собі люди, від нерухомого Буття Парменіда до змінного минулого Гінтона; у другому томі автор заперечував (разом із Френсісом Бредлі), що всі події, які відбуваються у всесвіті, можна вишикувати в часовий ряд. Він стверджував, що кількість можливих досвідів людини не є нескінченною і що досить одного «повторення», аби довести оманливість часу… На жаль, не менш оманливими були ті аргументи, якими автор доводив оманливість часу; Гладик мав звичай переглядати їх з певним зневажливим подивом; він також написав кілька експресіоністських поем; ці останні, на превелике збентеження поета, були включені до антології 1924 року і не було жодної з наступних антологій, яка б їх не успадкувала. Своє літературне минуле, таке двозначне й невиразне, Гладик мріяв спокутувати віршованою драмою «Вороги». (Гладик віддавав перевагу віршам, бо вони не дозволяли читачам забути про умовність, яка є обов’язковою умовою мистецтва.)

Ця драма відповідала вимогам єдності часу, місця та дії; дія відбувається в Градчанах, у бібліотеці барона де Ремерштадта, в один з останніх вечорів дев’ятнадцятого сторіччя. У першій сцені першого акту до Ремерштадта приходить з візитом незнайомець. (Дзиґарі видзвонюють сьому годину, яскраві промені призахідного сонця витанцьовують на шибках вікон, звучить палка і впізнаванна угорська музика.) Після цього візиту відбуваються інші; Ремерштадт не знає людей, які йому надокучають, але не може позбутися гнітючого відчуття, що він уже їх десь бачив — можливо, уві сні. Всі підлещуються до нього, але стає очевидно — спочатку для глядачів вистави, а потім і для самого барона, — що це таємні вороги, які змовилися занапастити його. Ремерштадтові вдається перешкодити їхнім мудрованим інтригам і навіть посміятися з них; у діалогах випливає ім’я нареченої Ремерштадта, Юлії де Вайденау, й такого собі Ярослава Кубіна, який колись надокучав їй своїм коханням. Кубін тепер збожеволів і вважає себе Ремерштадтом… Небезпека наростає; наприкінці другого акту Ремерштадт змушений убити одного зі змовників. Починається третій акт, останній. Поступово зростає кількість недоречностей: знову з’являються дійові особи, чия роль, здавалося, вже вичерпана; на якусь мить повертається навіть чоловік, убитий Ремерштадтом. Хтось помічає, що вечір не настає, годинник і далі показує сьому годину, на шибках високих вікон мерехтять промені призахідного сонця, звучить запальна угорська музика. З’являється перший гість Ремерштадта й повторює репліку, яку промовляв у першій сцені першого акту. Ремерштадт йому не дивується, і до глядача доходить, що Ремерштадт — це нещасний Ярослав Кубін. Ніякої драми не сталося: це марення, яке весь час повторюється і яке нескінченно переживає і поновлює у своїй пам’яті Кубін.

Гладик ніколи себе не запитував, чи добра ця трагікомедія помилок, чи ніяка, чи відповідає вона канонам драматургічного мистецтва, чи є нагромадженням випадковостей. У сюжеті, який він собі накреслив, він відчував фантазію, що надасть йому змогу подолати свої вади і в якнайліпший спосіб використати свої переваги, можливість виразити (у символічній формі) фундаментальні істини свого життя. Він уже закінчив першу дію п’єси й написав кілька сцен із третьої; віршована форма твору дозволяла йому постійно його переглядати, виправляючи свої гекзаметри, без рукопису в руках. Він подумав, що дві дії п'єси ще незавершені, а йому доведеться вмерти. Тоді в темряві він звернувся до Бога: «Господи, якщо в якійсь формі я існую, якщо я не одне з Твоїх повторень або одна з Твоїх помилок, то я існую як автор «Ворогів». Щоб довести до кінця цю драму, яка зможе виправдати мене й виправдати Тебе, мені потрібен іще один рік життя. Подаруй мені ці дні. Ти, кому належать століття і час». Це була його остання ніч, найжорстокіша, але через десять хвилин він провалився в сон, як у чорну воду.

Десь перед світанком йому наснилося, що він сховався в одному з нефів бібліотеки Клементінума. Бібліотекар у чорних окулярах його запитав: «Ви що шукаєте?» Гладик йому відповів: «Я шукаю Бога». Бібліотекар йому сказав: «Бог перебуває в одній із літер на одній зі сторінок одного з чотирьохсот тисяч томів, які зберігаються у Клементінумі. Мої батьки і батьки моїх батьків шукали цю літеру; я втратив зір, шукаючи її». Він скинув чорні окуляри, і Гладик побачив його незрячі очі. Підійшов якийсь читач і повернув атлас. «Цей атлас не годиться», — сказав він, і віддав його Гладику. Той розкрив його навмання. Побачив мапу Індії, від споглядання якої в нього пішла обертом голова. Сповнившись несподіваною впевненістю, він показав на одну з маленьких літер. Голос, який звучав повсюди і звідусіль, сказав йому: «Тобі дається час на завершення твого твору». Тут Гладик прокинувся.

Людські сни належать Богові, пригадав він, і ще Маймонід{326} писав: слова уві сні священні, коли вони звучать чітко й виразно й не видно, хто їх промовляє. Він одягся; двоє солдатів увійшли до камери й наказали йому йти за ними.

Гладик уявляв собі, що по той бік дверей його чекає лабіринт галерей, сходів та всіляких прибудов. Реальність виявилася набагато вбогішою: вони спустилися на внутрішнє подвір’я одними залізними сходами. Кілька солдатів — один був у розстебнутому мундирі — колупалися в мотоциклі й обговорювали, що там не так. Сержант подивився на годинник: була восьма година сорок чотири хвилини. Гладик, радше почуваючи себе дрібним і нікчемним, аніж нещасним, примостився на стосі дров. Він помітив, що солдати уникають дивитись йому в вічі. Щоб скоротити хвилини чекання, сержант запропонував йому сигарету. Гладик не курив, але з чемності смиренно взяв сигарету. Коли він її припалював, то помітив, що руки в нього тремтять. Небо захмарилося; солдати розмовляли стишеними голосами, так ніби він був уже мертвий. Він марно намагався пригадати жінку, яка була прообразом Юлії де Ванденау…

Солдати вишикувалися, утворивши каре. Гладик стояв під стіною казарми, чекаючи, коли вдарить залп. Хтось висловив побоювання, що стіна буде заляпана кров'ю, і злочинцеві наказали, щоб він ступив кілька кроків уперед. Тоді внаслідок абсурдної асоціації Гладикові пригадалося, як готуються до зйомки фотографи. Важка крапля дощу впала на скроню Гладика й повільно стала скочуватися по щоці. Сержант викрикнув слова команди.

Світ завмер.

Гвинтівки були націлені на Гладика, але люди, які мали його вбити, залишилися нерухомі. Рука сержанта застигла, не закінчивши свого жесту. На одну з плит у патіо падала нерухома тінь завислої в повітрі бджоли. Вітер був наче намальований на картині. Гладик спробував крикнути, промовити бодай один звук, поворушити рукою, але зрозумів, що всі його рухи паралізовані. До нього не долинало бодай найменшого шарудіння від застиглого в абсолютній нерухомості світу. Він подумав: «Я помер, я — в пеклі». Потім подумав: «Я збожеволів». Потім подумав: «Час зупинився». Але тут-таки розсудив, що в цьому разі його думка також зупинилася б. Він вирішив випробувати її: повторив (не ворушачи губами) загадкову четверту еклогу Верґілія. Він подумав, що далекі тепер солдати опинилися в такій самій скруті, і йому захотілося налагодити з ними якесь спілкування. Його здивувало, що він не відчуває ніякої втоми, у нього навіть не паморочилась голова від тривалої нерухомості. Після нескінченно довгого перебування в такому дивному стані він нарешті заснув, а коли прокинувся, світ і далі залишався нерухомим і глухим. Крапля дощу досі перебувала на його щоці; у патіо залишалася нерухомою тінь від бджоли; дим від сигарети, яку він кинув, так і не розвіявся. Минув ще один «день», поки Гладик, нарешті, все зрозумів.

Він попросив у Бога цілий рік, щоб завершити працю над своїм твором; Усемогутній подарував йому цей рік. Бог створив умисне для нього таємне чудо: німецький свинець уб'є його в призначений час, але в його свідомості промине рік між наказом і виконанням наказу. Від розгубленості він перейшов до подиву, від подиву — до смирення, від смирення — до несподіваної вдячності.

Він не мав у своєму розпорядженні жодного документа, крім пам'яті; запам'ятовування кожного гекзаметра, який він додавав до своєї п'єси, наповнювало його щасливим почуттям досконалої точності, якого не знають ті, хто легко пише й легко забуває тимчасові й пусті абзаци. Він працював не для нащадків і навіть не для Бога, чиї літературні вподобання нікому не відомі. Ретельно, нерухомо, таємно вибудовував він у часі свій високий невидимий лабіринт. Третю дію він переробляв двічі. Прибрав деякі занадто очевидні символи: повторюваний подзвін, музику… Жодна перешкода йому не заважала. Він робив пропуски, скорочував, додавав. В одному з випадків повернувся до первісного варіанта. Він полюбив патіо, полюбив казарму; одне з облич вишикуваних проти нього солдатів підказало йому деякі зміни в характері Ремерштадта. Він також зробив відкриття, що деякі різкі какофонії, які так тривожили Флобера, — це лише порушення видимих образів, слабкості та вади слова написаного, а не проказаного… Він майже закінчив свою драму; бракувало одного останнього епітета, щоб остаточно її завершити. Він знайшов цей епітет; крапля дощової води покотилася по його щоці. З горла в нього вихопився безумний нажаханий крик, обличчя пересмикнулося, залп із чотирьох гвинтівок повалив його з ніг.

Яромир Гладик помер двадцять дев'ятого березня, о дев'ятій годині з двома хвилинами ранку.

1943 р.

Три версії Юдиної зради

There seemed a certainty in degradation.

T. E. Laurence. Seven Pillars of Wisdom, CIII [200]

У Малій Азії або в Александрії, у другому сторіччі нашої віри, коли Василід висловив думку, що космос — це зухвала або підступна імпровізація дефективних ангелів, Нільс Рунеберґ, з його палкою схильністю до інтелектуальних пристрастей, певно, очолював би одну з гностичних громад. Данте, можливо, призначив би йому вогненну могилу; його ім'я подовжило б списки дрібніших єресіархів, ставши десь між Саторніло й Карпократом{327}; який-небудь фрагмент з його проповідей, прикрашений міцними прокляттями, зберігся б в апокрифічній «Líber adversus omnes haereses»[201] або загинув би, коли пожежа в монастирській бібліотеці пожерла б останній примірник «Syntagma»[202]. Натомість Господь запропонував йому двадцяте сторіччя й унівеситетське місто Лунд. Там 1904 р. він опублікував перше видання своєї книжки «Kristus och Judas»[203]; там-таки 1909 р. вийшла друком його головна книжка «Den hemlige Frälsaren»[204]. (Остання існує в німецькому перекладі, який здійснив 1912 р. Еміль Шеринґ{328}; він має назву «Der Heimliche Heiland»[205].)

Перш ніж розпочати огляд названих вище книг, треба нагадати, що Нільс Рунеберґ, член Національної Спілки Євангелістів, був глибоко релігійною людиною. У якомусь гуртку Парижа або навіть Буенос-Айреса той чи той літератор міг би безпечно видобути на світ тези Рунеберґа; ці тези, викладені в літературному гуртку, були б такими собі марними справами для недбалості або блюзнірства. Для Рунеберґа вони були ключем, яким можна буде відкрити головну таємницю теології, матеріалом для медитацій та аналізу, історичних і філологічних суперечних проблем, гордині, торжества й жаху. Вони стали виправданням і зруйнуванням його життя. Читачі цієї статті мали також узяти до уваги, що в ній даються лише висновки Рунеберґа, але в ній нема його діалектичних міркувань і доказів. Хтось, можливо, зауважить, що висновок тут, безперечно, передував «доказам». Але хто ризикнув би шукати докази чогось такого, у що сам не вірить і не має наміру проповідувати?

Перше видання «Kristus och Judas» позначене категоричним епіграфом, смисл якого через багато років до грандіозних масштабів розширить сам Нільс Рунеберґ: «Не одне діяння, а всі діяння, які традиція приписує Юді Іскаріоту, — брехня» (Де Квінсі, 1857 р.). Маючи своїм попередником одного німця, Де Квінсі дійшов висновку, що Юда зрадив Ісуса Христа, щоб примусити його оголосити про свою божественність і розпалити народне повстання проти римського гніту; але Рунеберґ пропонує виправдання Юди метафізичного змісту. Він починає з вельми влучного зауваження, що вчинок Юди був просто зайвим. Він (як і Робертсон{329}) зазначає, що для опізнання вчителя, який щодня проповідував у синагозі й творив чудеса у присутності тисяч людей, не вимагалося, щоб котрийсь із апостолів його зрадив. А проте це сталося. Було б неприпустимо вважати, що у Святе Письмо проникла помилка; не менш неприпустимо було б послатися на звичайну випадковість у найважливішій за всю історію людства події. Отже, зрада Юди не була випадковістю; то була подія наперед визначена, яка відіграла свою таємничу роль у справі спокутного спасіння людства. Далі Рунеберґ міркує так: Слово, коли воно стало плоттю, перейшло з повсюдності в обмежений простір, з вічності в історію, з блаженства без меж до мутацій і смерті; було необхідно, щоб хтось із людей, представляючи весь людський рід, приніс жертву, яка могла б зрівнятися з цією. Таким чоловіком і став Юда Іскаріот. Юда, єдиний із апостолів, розгадав таємну божественність і жахливу мету Ісуса. Слово опустилося до смертного. Юда, учень Слова, міг опуститися до зрадника (а це найтяжчий злочин із тих, які знає підлота) й навіки віддати свою душу в геєнну незгасного вогню. Нижній світопорядок — це віддзеркалення світопорядку вишнього, форми земні відповідають формам небесним, плями на шкірі — це мапа нетлінних сузір’їв, тож і Юда певною мірою віддзеркалює Ісуса. Звідси — тридцять срібняків і поцілунок Юди; звідси — добровільна смерть, аби ще більшою мірою заслужити Прокляття. Ось так прояснив Нільс Рунеберґ загадку Юди.

Теологи всіх християнських конфесій відкинули його аргументи. Ларс Петер Енґстрем звинуватив його в незнанні або замовчуванні єдності іпостасей; Аксель Бореліус — у намаганні відродити єресь доцетів, які заперечували людськість Ісуса; в’їдливий єпископ Лунда — у тому, що він увійшов у суперечність із третім віршем двадцять другого розділу Євангелії від Луки.

Ці одностайні анафеми вплинули на Рунеберґа, й він почасти переписав розкритиковану книжку і вніс деякі поправки у своє вчення. Він залишив суперникам теологічний терен і висунув непрямі аргументи морального порядку. Він визнав, що Ісус, «який мав у своєму розпорядженні значні ресурси, що їх надає Всемогутність», не потребував людини для того, щоб викупити гріхи всіх людей. Після цього він заперечив тим, котрі стверджують, що ми нічого не знаємо про непоясненного зрадника; ми знаємо, сказав він, що той був одним із апостолів, одним із обраних, яким було доручено проголошувати царство небесне, зцілювати хворих, очищати прокажених, воскрешати мертвих і виганяти демонів (Мт., 10, 7—8; Лк., 9, 1). Чоловік, якого Спаситель так відзначив, заслуговує на те, щоб ми ліпше тлумачили його вчинки. Пояснювати його злочин жадібністю (як це роблять декотрі, посилаючись на Євангелію від Іоанна, розділ дванадцятий, вірш третій) означає приписати йому найбільш ниций стимул. Нільс Рунеберґ пропонує пояснювати цей учинок Юди стимулом протилежним — гіперболічним і майже безмежним аскетизмом. Аскет, задля звеличення слави Бога, оскверняє і умертвляє плоть; Юда зробив те саме зі своїм духом. Він відмовився від честі, добробуту, миру, від царства небесного — як інші, наділені менш героїчним духом, відмовляються від насолод[206]. Із жахливою ясністю він наперед обміркував свої можливі гріхи. У перелюбі зазвичай беруть участь ніжність і самозречення; у вбивстві — хоробрість; у профанаціях і блюзнірстві — певний сатанинський запал. Юда обрав гріхи, не позначені жодним виявом доброчесності: зловживання довіри (Іоанн, 12, 6) і донос. Його вчинки були позначені грандіозним смиренням, він вважав себе недостойним прагнути до добра. Павло писав: «Той, хто здобуває собі славу, здобуває славу в Господі» (Перше послання до Коринтян, 1, 31). Юда шукав для себе Пекла, бо йому було досить блаженства Господа. Він думав, що щастя, як і добро, є атрибутом божественним і люди не мусять самозванно претендувати на нього[207].

Багато постфактум виявили, що в перших творах Рунеберґа, які можна було певною мірою виправдати, вже читався екстравагантний Фінал і що «Den hemlige Frälsaren» — це таке собі спотворення або загострення проблем, описаних у книжці «Kristus och Judas». У кінці 1907 року Рунеберґ закінчив і переглянув рукопис; минуло майже два роки, перш ніж він віддав його до друку. У жовтні 1909 року книга з’явилася з передмовою (млявою майже до загадковості) данського гебраїста Еріка Ерфйорда і з таким підступним епіграфом: «У світі був, і світ через нього постав, і світ його не пізнав» (Євангелія від Іоанна, 1, 10). Загальну аргументацію, яка дається в книжці, не можна назвати складною, хоч висновки страхітливі. Бог, стверджує Нільс Рунеберґ, опустився до того, щоб стати людиною, бо хотів викупити людський рід; ми маємо всі підстави припускати, що обміркована ним жертва була досконалою, не ушкоджена й не заплямлена ніякими вадами. Обмежувати те, що сталося того вечора, агонією на хресті було б очевидним блюзнірством[208]. Твердження, що він був людиною і був неспроможний грішити, містить у собі суперечність: атрибути impeccabilitas[209] і humanitas[210] несумісні. Кемніц{330} припускає, що Спаситель міг відчувати втому, холод, розгубленість, голод і спрагу; треба також допустити, що він міг згрішити й занапастити себе. Знаменита цитата з Біблії: «Він випнувся як паросток зі спраглої землі; немає в ньому ані вигляду, ані краси; він був зневажений і принижений перед людьми; чоловік смутку, що пережив хвороби» (Ісая, 53, 2—3) багатьма сприймається як передбачення розп’яття в годину його смерті; для деяких (наприклад, Ганса Лассена Мартенсена) — це заперечення краси Христа, яку приписує йому народна традиція; для Рунеберґа — точне пророцтво не якогось одного моменту, а всього жорстокого майбутнього, яке чекає на Слово, що стало плоттю, як у часі, так і у вічності. Бог став людиною цілком і повністю, він став людиною аж до її підлоти, людиною аж до її мерзенності та падіння. Щоб спасти нас, він міг обрати будь-яку долю з тих, які виплітають складну мережу історії: міг стати Александром або Піфагором, або Рюриком, або Ісусом; але він обрав наймерзеннішу долю — він став Юдою.

Але марно книгарні Стокгольма та Лунда повідомляли про це відкриття. Ті, хто не вірує, сприйняли його апріорі як безглузду й занудну теологічну гру; теологи поставилися до нього з відвертим презирством. Рунеберґ відчув у цій вселенській байдужості майже чудесне підтвердження своєї ідеї. Бог наказав, щоб люди залишилися байдужими; Бог не захотів, щоб люди довідалися про його жахливу таємницю. Рунеберґ дійшов висновку, що час для цього ще не настав. Він відчув, що на його голову обвалюються всі стародавні прокляття Господа; він згадав про Іллю й Мойсея, які на горі затуляли собі обличчя, щоб не бачити Бога; згадав Ісаю, який упав ниць, коли його очі побачили Того, чия слава наповнює землю; згадав Савла, чиї очі осліпли, коли він ішов у Дамаск; згадав рабина Симеона Бен Азаї{331}, який побачив Рай і помер; згадав знаменитого чаклуна Джованні з Вітербо{332}, який збожеволів, коли зміг побачити Трійцю; згадав мідрашім{333}, які ненавидять нечестивців, що промовляють Шем Гамерфораш, Таємне Ім’я Бога. Чи не став і він винний у цьому таємничому злочині? Чи не вчинив він блюзнірство проти Святого Духа, за яке немає прощення (Матвій, 12, 31)? Валерій Соран помер, коли розголосив таємну назву Рима. Яка ж нескінченна кара чекає на нього за те, що він відкрив і розголосив жахливе й грізне ім’я Бога?

П’яний від безсоння та своїх запаморочливих міркувань, Нільс Рунеберґ блукав вулицями Мальме, благаючи, щоб йому було даровано ласку розділити зі Спасителем Його страждання в Пеклі.

Він помер від розриву аневризми першого березня 1912 року. Єресіологи, певно, його згадуватимуть; він збагатив образ Сина, який здавався вичерпаним, новими характеристиками — характеристиками горя й нещастя.

1944 р.

Кінець

Рекабаррен, лежачи горілиць, розплющив очі й подивився на похилу стелю, сплетену з очерету. З іншої кімнати долинало бренькання гітари, мелодія була схожа на якийсь примітивний лабіринт, який нескінченно то скручувався, то розкручувався… Рекабаррен потроху повертався до реальності, до свого повсякденного буття, яке вже ніколи не зміниться на інше. Він без жалю подивився на своє велике непотрібне тіло, на просте вовняне пончо, яким були накриті його ноги. Зовні, за ґратками вікна розстелялися рівнина та вечір; він проспав якийсь час, проте небо досі променилося світлом. Він потягся лівою рукою й намацав бронзовий дзвінок, який висів на бильці ліжка, біля його ніг. Він смикнув його раз чи двічі; з протилежного боку дверей досі долинали невибагливі акорди. Виконавцем цієї музики був негр, який прийшов сюди одного вечора з претензіями на роль співака й викликав іще одного чужинця на музичне змагання. Програвши змагання, він, проте, й далі приходив до крамниці, так ніби когось чекав. Він бавив своє дозвілля грою на гітарі, але більше не намагався співати; мабуть, поразка підірвала його впевненість у своєму таланті. Покупці, що приходили до крамниці, вже звикли до цього сумирного чоловіка. Рекабаррен, власник крамниці, ніколи не забуде того змагання; наступного дня, коли він переносив мішки з мате, у нього відібрало праву половину тіла, й він утратив дар мови. Співчуваючи стражданням літературних героїв, ми також привчаємося надміру жаліти себе. Але не таким був Рекабаррен, якого спіткало несподіване лихо і який змирився зі своїм паралічем, як колись змирився із суворими умовами життя в цьому пустельному регіоні Америки. Звикнувши жити в теперішньому часі, як живуть тварини, він тепер дивився на небо і думав, що багряне світло повного місяця провіщає близький дощ.

Хлопчик з індіанськими рисами обличчя (мабуть, його син) прочинив двері. Рекабаррен запитав у нього очима, чи в крамниці є люди. Мовчазний хлопець знаками показав йому, що нікого нема; негра, звісно, ніхто не брав до уваги. Чоловік у ліжку знову залишився сам-один; лівою рукою він трохи погрався із дзвіночком, ніби той додавав йому впевненості в собі.

Рівнина, осяяна останніми променями надвечірнього сонця, здавалася майже абстрактною, наче побачена вві сні. На обрії з'явилась якась точка і почала збільшуватися, поки не стало очевидно, що то вершник, який скакав у напрямку крамниці (чи, може, то тільки так здавалося). Рекабаррен побачив крислатого капелюха, довге темне пончо, вороного коня, але обличчя верхівця не встиг роздивитися, бо той уже натягнув повіддя й перейшов зі чвалу на клус. Метрів за двісті від крамниці Рекабаррен уже не міг його бачити, бо він звернув за ріг, проте чув, як той щось говорить, спішується, прив'язує коня до загорожі й твердим кроком заходить до крамниці.

Не відриваючи погляду від гітари, так ніби шукав у ній щось, негр лагідно промовив:

— Я знав, сеньйоре, що вашому слову можна вірити.

— І твоєму, чорнопикий, бачу, також можна, — різким тоном відповів прибулець. — Я примусив тебе зачекати кілька днів, але ось я тут.

Запала мовчанка. Першим озвався негр.

— Я звик чекати. Цілих сім років я чекав.

Прибулець неквапно пояснив:

— А я сім років не бачив своїх дітей. Сьогодні, нарешті, я з ними побачився, але не хотів, аби вони довідалися, що сьогодні я збираюся битися на ножах.

— Мені шкода, сеньйоре, — сказав негр. — Сподіваюся, ви покинули їх при доброму здоров’ї.

Чужинець, який примостився на прилавку, засміявся від усієї душі. Потім замовив собі тростинової горілки, але тільки посмакував напій, не випивши його до дна.

— Я дав своїм дітям кілька добрих порад, — сказав він. — Мені вони нічого не коштують, а їм підуть на користь. Зокрема я сказав їм, що людина не мусить проливати кров іншої людини.

Негр видобув з гітари повільний акорд, а тоді промовив:

— Ви добре зробили. Нехай вони не будуть схожі на нас.

— Принаймні, на мене, — сказав прибулець і додав, ніби міркуючи вголос: — Моя доля хотіла, щоб я вбивав людей, і ось вона знову вкладає мені в руку ніж.

Негр, так ніби його не чув, зауважив:

— Восени дні стають коротшими.

— Мені світла вистачить, — сказав прибулець і підвівся на ноги. Він зупинився перед негром і додав якимсь стомленим голосом: — Облиш гітару, сьогодні тобі доведеться грати на іншому інструменті.

Обидва попрямували до дверей. Виходячи, негр промурмотів:

— Схоже, й тепер мені буде непереливки, як і першого разу.

Прибулець відповів серйозним голосом:

— Першого разу тобі не було непереливки. Ти просто хотів, щоб ми зустрілися вдруге.

Вони вже відійшли досить далеко від будівель, ідучи поруч. Осяйний місяць висів над рівниною, яка була скрізь однакова. Зненацька вони подивились один на одного, зупинились, і прибулець зняв остроги. Вони вже обмотали лікті своїми пончо, коли негр сказав:

— Я хочу про одне попросити вас, перш ніж ми зійдемося. Щоб ви вклали в цей поєдинок усю свою мужність і всю свою майстерність, як це було сім років тому, коли ви вбили мого брата.

Мабуть, уперше під час цієї розмови Мартін Ф’єрро відчув у словах співрозмовника ненависть. Кров у нього закипіла, як вода в казані. Вони зійшлися, й гостре лезо ножа черкнуло по обличчю негра, залишивши там криваву позначку.

Увечері бувають такі хвилини, коли рівнина ніби хоче сказати щось. Вона ніколи цього не каже, а може, повторює це безліч разів, і ми її просто не чуємо або чуємо, але не можемо перекласти її слова нашою мовою, як не можемо перекласти музику… Зі свого ліжка Рекабаррен побачив, чим усе закінчилося. Раптовий стрибок уперед, і негр відсахнувся й ледве втримався на ногах, затулив рану на обличчі долонею і завдав у відповідь удару ножем у живіт. Потім іще один удар, який крамар не встиг навіть побачити, і Ф’єрро вже не підвівся. Стоячи над поваленим супротивником нерухомо, негр, здавалося, спостерігав, як той конає у тяжких муках. Потім витер закривавлене лезо ножа об траву й повільно повернувся до будівель, не озираючись назад. Він виконав свою місію справедливого месника і знову став ніким. А точніше кажучи, він став тим, кому немає більш чого робити на землі, бо він убив людину.

Секта Фенікса

Ті, хто пише, що секта Фенікса виникла в Геліополі{334}, й пояснюють її утворення релігійною реставрацією, що відбулася після смерті реформатора Аменофіса IV{335}, посилаються на тексти Геродота{336}, Тацита та тексти на єгипетських монументах, певно, не знають чи вдають, ніби не знають, що слово «Фенікс» у назві секти вперше згадується лише в Рабана Мавра{337}, а в давніших джерелах (скажімо, в «Сатурналіях»{338} або у Йосифа Флавія{339}) говориться лише про Людей Звичаю або Людей Таємниці. Ще Ґреґоровіус{340} зауважив, розповідаючи про таємні товариства у Феррарі, що слово «фенікс» в усній мові можна почути надзвичайно рідко; у Женеві я розмовляв з ремісниками, які мене не розуміли, коли я запитував у них, чи вони належать до людей Фенікса, але відразу погоджувалися, що вони Люди Таємниці. Якщо не помиляюся, то в буддистів усе так само: вони ніколи не вимовляють назви, під якою вони відомі в усьому світі.

Міклошич{341} в одному зі своїх дуже відомих творів порівняв тих, котрі належать до секти Фенікса, з циганами. І тих, і тих можна зустріти як у Чилі, так і в Угорщині, але, крім цієї повсюдності перебування, між цими двома видами людей можна знайти дуже мало спільного. Цигани зазвичай торгують кіньми, лагодять залізний і мідний посуд, ковалюють і провіщають майбутнє; сектанти Фенікса мають звичай обирати для себе вільні професії. Цигани належать до певного фізичного виду і розмовляють — або розмовляли — таємною мовою. Сектанти Фенікса змішуються з усіма іншими, й доказом цього є той факт, що їх ніколи не переслідували. Цигани — народ мальовничий і розбуджують натхнення в поганих поетів; романси, лубочні картини та болеро обминули сектантів Фенікса… Мартін Бубер{342} проголошує, що юдеї патетичні за своєю природою; це властиво далеко не всім сектантам Фенікса, і деякі з них ненавидять патетику; цієї широко відомої істини, гадаю, досить, аби спростувати вульгарну помилку (яку абсурдно підтримує Урман) щодо того, ніби сектанти Фенікса — нащадки ізраїльтян. Люди нерідко міркують так: Урман був чоловіком розважливим; Урман був єврей; Урман відвідував збори секти в єврейських кварталах Праги; спорідненість, яку відчував Урман, розглядають як доказ реального факту. Щиро кажучи, я не можу погодитися з таким доказом. Те, що сектанти, які живуть у єврейському середовищі, схожі на євреїв, не доводить анічогісінько; зрештою, як і невичерпний Шекспір Хезліта{343}, вони схожі на всіх людей, які живуть на світі. Вони, як і апостол, є всім для всіх. Нещодавно доктор Хуан Франсиско Амаро{344} з Пейсанду дослідив ту легкість, з якою вони розчиняються в будь-якому з народів світу.

Я вже сказав, що в історії секти не зафіксовано переслідувань. Це правда, та позаяк не існує жодної групи людей, у якій не було б прихильників Фенікса, то правдою є й те, що не існує таких переслідувань чи гонінь, яких би вони не витерпіли або не чинили. Й у війнах, що відбувалися на Заході, й у війнах далекої Азії вони століття за століттям проливали свою кров під прапорами обох сторін; вони з легкістю зараховували себе до будь-якого з народів світу.

Не маючи своєї священної книги, що згуртувала б їх, як Святе Письмо Ізраїль, не маючи спільної пам’яті, не маючи й іншої спільної пам’яті, яку організує спільна мова, розсіяні по поверхні всієї землі, різні за кольором шкіри та рисами свого обличчя, вони мають лише одну річ — Таємницю, — яка їх об’єднує й об’єднуватиме до кінця їхніх днів. Колись, крім Таємниці, існувала й легенда (а може, навіть космогонічний міф), але не схильні до глибоких медитацій люди Фенікса забули її і сьогодні зберігають лише темну традицію кари. Чи то кари, чи заповіту, чи винятковості — версії тут існують різні, й крізь них ледве проглядає вирок Бога, який обіцяє племені життя вічне, якщо його люди, століття за століттям, виконуватимуть певний ритуал. Я порівнював розповіді різних мандрівників, розмовляв з патріархами й теологами, й можу з упевненістю стверджувати: виконання згаданого ритуалу — це єдина релігійна практика, якої дотримуються сектанти Фенікса. Цей ритуал і становить Таємницю. Він, як я вже згадував, передається від покоління до покоління, але звичай не дозволяє, щоб його навчали матері або жерці; утаємничення в містерію — справа людей, які перебувають на самому дні суспільства, раби, прокажені або жебраки. Також дитині дозволяється прилучити до Таємниці іншу дитину. Сама дія ознайомлення з ритуалом банальна, миттєва й не потребує опису. Матеріалами можуть бути корок, віск або гуміарабік. (У літургії згадується грязь; її також використовують). Не існує храмів, які були б призначені для відправлення саме цього культу, якісь руїни, підвал або сіни цілком придатні для цієї мети. Таємниця священна, але вона має в собі щось трохи безглузде; обряд виконують крадькома, нишком, і втаємничені про нього не розповідають. Не існує пристойних слів, якими можна було б його назвати, але вважають, що всі слова його називають або, якщо висловитися точніше, кожне слово натякає на нього, і тому, коли я розмовляв з прихильниками Фенікса на будь-яку тему, вони лише посміхались або ніяковіли, бо мали відчуття, що я розпитую їх про Таємницю. У германомовних літературах існують поеми, написані сектантами Фенікса, в яких розповідається про море, вечірні сутінки або ніч; але насправді в них ідеться про Таємницю, тому їх іноді повторюють як молитву. «Orbis terrarum est speculum Ludi»[211] — звучить апокрифічний вислів, який Дю Канж{345} включив до свого Глосарія. Щось подібне до священного жаху перешкоджає деяким вірним виконувати цей надзвичайно простий ритуал; інші їх зневажають, але самі вони зневажають себе ще більше. Натомість глибокою повагою оточені ті, котрі свідомо відмовляються виконувати Обряд і налагоджують пряме спілкування з божеством; у цьому спілкуванні вони звертаються до образних висловів, які складають своєрідну літургію їхнього поклоніння. Так Хуан де ла Крус{346} писав:

Знають Дев’ять Небес, що Бог пречудовий, як корок і грязь.

Мені пощастило здобути на трьох континентах дружбу не одного з прихильників Фенікса, і я переконався, що таємниця спочатку здавалась їм нікчемною, непривабливою, вульгарною (що дивує ще більше), такою, в яку неможливо повірити. Вони не могли зрозуміти, як їхні батьки опустилися до такого банального марновірства. Тому можна тільки подивуватися, що Таємницю досі не втрачено; попри всі мінливості земного існування, попри війни та вигнання, вона приходить до кожного вірного й залишається з ним, непохитна й грізна. Дехто не вагається стверджувати, що вона перетворилася на інстинкт.

Південь

Чоловік, який зійшов із корабля в Буенос-Айресі 1871 р., мав ім’я Йоганнес Дальман і був пастором євангелічної церкви; 1939 року один із його онуків був секретарем муніципальної бібліотеки на вулиці Кордова й почував себе аргентинцем на всі сто відсотків. Його дідом по матері був той самий Франсиско Флорес із другого лінійного піхотного батальйону, який помер на околицях Буенос-Айреса, прошитий списом у сутичці з індіанцями Катріеля{347}. Із цих двох різних ліній Хуан Дальман (можливо, до такого кроку його підштовхнула німецька кров) обрав цього романтичного предка або романтичну смерть. Футляр із бляклим дагеротипом бородатого чоловіка, стара шпага, щастя й мужність, які він іноді чув у музиці, відомий вірш «Мартін Ф’єрро», роки, млявість і самота розвинули в ньому креолізм, який він цінував, але яким ніколи не хизувався. Коштом деяких самообмежень Дальман зумів зберегти рештки своєї садиби на півдні, яка колись належала Флоресам; одним з тих спогадів, які найбільше збереглися в його пам’яті, був гайок бальзамічних евкаліптів і довгий рожевий дім, який колись був яскраво-червоним. Справи, а може, й ледачість утримували його в місті. Минало літо за літом, а він усе задовольнявся абстрактною думкою, що володіє маєтком, і впевненістю в тому, що його дім чекає його на своєму місці на рівнині. Але наприкінці лютого 1939 року з ним сталася дуже прикра пригода.

Доля, сліпа до людських провин, може бути безжальною до найменших виявів необережності. Того вечора Дальман десь роздобув випадковий примірник «Тисячі й однієї ночі» Вайля; підбурюваний нетерпінням якомога скоріше роздивитися своє придбання, він не став чекати, поки спуститься ліфт, і побіг нагору сходами; щось у темряві дряпнуло йому лоб — кажан, пташка? Проте на обличчі жінки, яка відчинила йому двері, він побачив вираз жаху, а рука, якою він доторкнувся до свого лоба, стала червона від крові. Він розкраяв собі лоба гострим краєм щойно пофарбованих дверей, які хтось забув причинити. Дальманові пощастило заснути, але він прокинувся вже вдосвіта, й від тієї хвилини все навколо стало для нього нестерпним. Його тіпало в лихоманці, а ілюстрації з «Тисячі й однієї ночі» стали декораціями до його кошмарів. Друзі та родичі відвідували його й, силувано посміхаючись, повторювали, що вигляд у нього чудовий. Дальман вислуховував їх у стані якогось слабкого отупіння й дивувався, чому вони не бачать, що він перебуває в пеклі. Вісім днів розтяглися для нього на вісім століть. Одного вечора лікар, який його лікував, прийшов зі ще одним, новим лікарем, і вони повезли його в лікарню на вулиці Еквадор, бо треба було зробити йому рентгенівський знімок. Коли Дальман сидів в екіпажі, який їх віз, йому подумалося, що в помешканні, яке йому не належало, він зможе нарешті заснути. Його опанувала радість, і він став балакучим; коли вони приїхали, його роздягли, поголили йому голову, примоцували його до санітарних нош, світили йому в очі до сліпоти та запаморочення, прослухали йому груди, й чоловік у масці встромив йому в руку голку. Він прокинувся з відчуттям нудоти, весь перебинтований, у крихітній лікарняній палаті, схожій на колодязь, і протягом тих днів і ночей, які настали після операції, зрозумів, що досі він перебував лише перед дверима пекла. Лід не залишав у його роті найменшого відчуття свіжості. У ті дні Дальман люто себе зненавидів; він зненавидів свою особистість, зненавидів свої тілесні потреби, своє приниження, зненавидів бороду, яка лоскотала йому обличчя. Він стійко витримував процес лікування, який був дуже болючим, та коли хірург сказав йому, що він мало не помер від зараження крові, то Дальман заплакав від образи на свою лиху долю. Фізичні страждання й безперервне очікування страшних ночей не дозволяли йому думати про щось таке абстрактне, як смерть. Та ось одного дня хірург йому сказав, що він одужує й може поїхати поправляти здоров’я у свій маєток. Неймовірно, але обіцяний день настав.

Реальна дійсність полюбляє симетрію та всілякі анахронізми. Дальман приїхав до лікарні в найманому екіпажі, а тепер найманий екіпаж привіз його на площу Конституції. Перша свіжість осені після такого тяжкого для нього літа була наче природним символом його долі, яка здолала смерть і лихоманку. Місто о сьомій ранку ще не втратило того вигляду старого будинку, якого надала йому ніч. Вулиці були схожі на довгі коридори, площі та майдани — на патіо. Дальман упізнавав їх з відчуттям глибокої радості та легкого запаморочення; за кілька секунд до того, як усе це бачили його очі, в його уяві поставали перехрестя, афішні тумби, скромні та особливі ознаки Буенос-Айреса. У жовтому світлі народжуваного дня все поверталося до нього.

Усім відомо, що південь починається по той бік вулиці Рівадавіа. Дальман любив повторювати, що це не просто звучна фраза і що кожен, хто переходить через цю вулицю, потрапляє до більш давнього й надійнішого світу. Сидячи в екіпажі, він шукав і знаходив поглядом між новими будівлями то заґратоване вікно, то дверний молоток, то арку над дверима, то тихий під’їзд, то затишне патіо.

У холі вокзалу він довідався, що його поїзд відходить лише через півгодини. Зненацька йому пригадалося, що в одній кав’ярні на вулиці Бразилії (за кілька метрів від будинку Іриґоєна{348}) живе величезний кіт, який дозволяє гладити себе людям, наче гордовите божество. Він увійшов до кав’ярні. Кіт спав на своєму звичному місці. Дальман замовив філіжанку кави, повільно насипав у неї трохи цукру, пригубив (така втіха була йому заборонена у клініці) й подумав, проводячи долонею по м’якій чорній шерсті кота, що цей контакт між ними ілюзорний, адже вони ніби розділені склом, бо людина живе в часі, у послідовності подій, а казковий звір — в актуальності, у вічності миті.

Поїзд чекав його, зайнявши всю довжину колії біля передостаннього перону. Дальман проминув кілька вагонів і знайшов майже порожній. Він закинув валізу на сітку. Коли поїзд рушив, він відкрив валізу й не без вагання дістав звідти перший том «Тисячі й однієї ночі». Вирушити в подорож із цією книжкою, що була так тісно пов’язана з історією його лиха, було підтвердженням того, що лихо залишилося позаду, було таким собі веселим і потаємним викликом переможеним силам зла.

Обабіч поїзда місто розпадалося на передмістя; це видовище, а потім видовище садків і садиб затримало початок читання. До того ж, якщо говорити по правді, Дальманові не особливо хотілося читати; магнітна гора і джин, який заприсягся вбити свого благодійника, були, хто став би це заперечувати, чимось чудесним, але не набагато чудеснішим, аніж цей ранок і радість відчувати, що ти живий. Щасливий настрій відвертав його увагу від Шахразади та її абстрактних чудес; Дальман закрив книжку і став просто жити.

Обід (з гарячим бульйоном, що його подали в мисочках з блискучого металу, як під час уже далеких у часі вакацій його дитинства) приніс йому ще одне тихе задоволення, яке розбудило в ньому почуття вдячності.

«Завтра я прокинуся у своєму маєтку», — подумав він і спізнав таке відчуття, ніби в ньому співіснують дві людини: одна подорожувала крізь цей осінній день знайомими з дитинства місцями, а друга була ув’язнена в лікарні й відбувала принизливі процедури. Він бачив цегляні неотиньковані будинки — довгі, з гострими кутами, вони дивилися нескінченним поглядом на нескінченну низку поїздів, які повз них пробігали. Бачив вершників на окутаних курявою сільських путівцях; бачив яри, ставки й ферми; бачив довгі осяйні хмари, які здавалися мармуровими; й усе це швидко з’являлося та швидко зникало і було схоже на сновидіння, які літають над рівниною. Йому здавалося, він упізнає дерева та поля, але він не знав, як їх назвати, бо його безпосереднє знання сільської місцевості значно поступалося знанню ностальгічному та літературному.

Кілька разів він поринав у дрімоту, й у його сновидіннях поїзд не припиняв руху. Сліпучо-біле сонце дванадцятої години дня давно стало жовтим сонцем, яке повідомляє про близьке настання вечора й незабаром перетвориться на червоне. Поїзд також став іншим; він уже не був тим поїздом, який відходив від перону, що на площі Конституції. Рівнина й час, пройшовши крізь нього, перетворили його. Тінь, яка мчала наввипередки з вагоном, простяглася до обрію. Первісну землю не оскверняли ані населені пункти, ані інші знаки людської присутності. Усе було безкраїм, але водночас якимсь затишним і, в певному розумінні, таємним. На голих луках іноді не видно було нічого, крім самітної постаті бика. Самотність була повною і, можливо, ворожою, тож Дальман мав усі підстави вважати, що він мандрує у своє минуле, а не тільки на Південь. Від цього фантастичного припущення його увагу відвернув кондуктор, який, подивившись на його квиток, попередив, що поїзд зупиниться не на тій станції, де він зупинявся завжди, а на іншій, яка буде трохи раніше і де Дальман ніколи раніше не був. (Кондуктор почав щось довго пояснювати, але Дальман не намагався його зрозуміти й навіть не слухав, бо механізм подій його не цікавив.)

Натужно заскрипівши гальмами, поїзд зупинився, майже посеред поля. На протилежному боці колії виднілася станція — один перон під накриттям і більше майже нічого. Жодного екіпажа там не було, але начальник станції сказав, що, можливо, його можна буде найняти у крамниці, за чотири-п’ять кілометрів від станції.

Дальман поставився до цієї пішої прогулянки як до невеличкої пригоди. Сонце вже зайшло, але його останні відблиски ще освітлювали мовчазну, проте наповнену життям рівнину, й освітлюватимуть її, поки їх не зітре ніч. Дальман ішов дуже повільно, вдихаючи на повні груди пахощі конюшини. Він не боявся стомитись, а просто хотів розтягти надовше радість од цієї прогулянки.

Колись крамницю було пофарбовано червоною фарбою, але роки стерли їй на користь цей надто яскравий колір. Щось у її вбогій архітектурі нагадало йому гравюру, здається, він бачив її у старовинному виданні, яке мало назву «Поль і Віргінія»{349}. До стовпа були прив’язані кілька коней. Коли Дальман увійшов до крамниці, йому здалося, ніби він упізнав крамаря; але відразу зрозумів, що його обманула схожість з одним зі службовців лікарні. Коли Дальман розповів йому про свою проблему, той відповів, що накаже запрягти бричку; щоб збагатити день іще однією пригодою і згаяти час, Дальман вирішив повечеряти тут-таки, у крамниці.

За одним зі столів, випиваючи та закусуючи, сиділа гамірна компанія хлопців, на яких Дальман спочатку не звернув уваги. На підлозі, спершись спиною на прилавок, сидів, скулений і нерухомий, як нежива річ, дуже старий чоловік. Роки обточили і здрібнили його, як вода камінь або як покоління людей якусь мудру сентенцію. Смаглявий, крихітний і сухий, він перебував ніби поза часом, у вічності. Дальман дивився задоволеним поглядом на пов’язку на голові, на пончо з тонкої вовни, на чіріпа — широкі штани з одного клаптя тканини, на чоботи зі шкіри жеребця, пригадуючи марні дискусії з людьми Півночі та серединних областей про те, що таких ґаучо тепер можна зустріти лише на Півдні.

Дальман примостився біля вікна. Ніч уже спустилася на рівнину, але її пахощі та звуки ще проникали у крамницю крізь залізні ґратки вікна. Крамар приніс йому сардини, а потім смажене м’ясо. Дальман запивав свою їжу червоним вином. Утішаючись його терпким присмаком, він лінивим і вже трохи сонним поглядом оглядав приміщення. З бантини звисала гасова лампа; відвідувачів за сусіднім столом було троє: двоє були схожі на пеонів із якогось маєтку; третій, із грубими, схожими на китайські, рисами, пив, не скинувши капелюха. Несподівано Дальман відчув, як щось легенько вдарило його в обличчя. Біля самої склянки з каламутно-зеленого скла, на смугастій скатертині, лежала кулька з хлібного м’якуша. Це було й усе, але хтось її все ж таки кинув.

Ті, котрі сиділи за сусіднім столом, здавалося, не мають до цього стосунку. Розгублений Дальман вирішив, що нічого не сталося, й розкрив томик «Тисячі й однієї ночі», ніби хотів затулитися ним від дійсності. Ще одна кулька влучила в нього через кілька хвилин, і цього разу пеони зареготали. Дальман сказав собі, що він не боїться, але було б безглуздо, якби він, іще не зовсім одужавши від своєї хвороби, дозволив якимось незнайомцям втягти себе в сумнівну бійку. Він вирішив вийти й уже підвівся на ноги, коли крамар підійшов до нього й сказав йому стривоженим голосом:

— Сеньйоре Дальман, не звертайте уваги на цих хлопців, бо вони добряче напідпитку.

Дальман не здивувався, що крамар знає його ім’я, але відчув, що ці примирливі слова лише погіршили ситуацію. До цього дурна витівка пеонів була спрямована проти людини нікому невідомої, по суті, нікого; тепер же вона стосувалася його особисто та його імені, й про це неминуче довідаються сусіди. Дальман відсторонив крамаря вбік, підійшов до пеонів і запитав, чого їм треба.

Хлопець з китайськими рисами обличчя зіп’явся на ноги, похитуючись. Стоячи за крок від Хуана Дальмана, він почав кричати на нього таким гучним голосом, ніби стояв дуже далеко. Він намагався здатися набагато п’янішим, аніж був насправді, й під цим перебільшенням ховалися жорстокість і насмішка. Обкладаючи Дальмана брутальною та сороміцькою лайкою, він підкинув у повітря довгий ніж, спіймав його на льоту й викликав його на поєдинок. Крамар тремтячим голосом сказав, що Дальман неозброєний. І тут сталося щось цілком несподіване.

Зі свого кутка старий екзотичний ґаучо, в якому Дальман побачив символ Півдня (його Півдня) кинув йому під ноги оголений кинджал. Це було так, ніби Південь вирішив, що Дальман мусить прийняти виклик. Дальман нахилився, щоб підняти кинджал, і в цю мить зрозумів дві речі. По-перше, що цей майже інстинктивний рух старого ґаучо зобов’язує його битися. По-друге, що зброя в його невмілій руці послужить не для його захисту, а для виправдання того, хто його вб’є. Кілька разів у своєму житті він грався з кинджалом, як і всі чоловіки, проте його знання у фехтуванні не йшли далі того, що удар треба завдавати знизу, а не згори, а ніж тримати лезом усередину. «У лікарні не дозволили б, аби зі мною таке сталося», — подумав він.

— Ходімо надвір, — сказав його супротивник.

Вони вийшли, і хоч Дальман не мав надії, але не мав і страху. Переступаючи через поріг, він подумав, що померти від ножа в поєдинку, просто неба й під час шаленої атаки було б для нього визволенням, щастям і святом тієї першої ночі у лікарні, коли йому встромили голку під шкіру. Він відчував, що якби тоді йому було дозволено обрати або вигадати свою смерть, то саме таку він би обрав і таку б собі вигадав.

Дальман твердо стискає в руці ніж, яким навряд чи зуміє скористатись, і виходить на рівнину.

Алеф [212]

Невмирущий

Сесілії Інхеньєрос

Solomon saith: There is no new thing upon the earth. So that as Plato had an imagination, that all knowledge was but remembrance; so Solomon given his sentence, that all novelty is but oblivion.

Francis Bakon. «Essays», LVIII [213]

У Лондоні на початку червня 1929 р. антиквар Джозеф Картафіл{350} зі Смірни запропонував княгині де Люсенж шість томів «Іліади» Попа (1715—1720 рр.) форматом у малу чверть. Княгиня купила запропоновані їй книжки й при цьому обмінялася кількома словами з продавцем. Це був, за її словами, чоловік худий і виснажений, зі шкірою землистого кольору, сірими очима й сірою бородою, з навдивовижу невиразними рисами обличчя. Він легко розмовляв кількома мовами, хоча й робив при цьому безліч помилок: за кілька хвилин перейшов з французької на англійську, а з англійської — на загадкову суміш іспанської мови, якою користуються в Салоніках, та португальської говірки Макао{351}. У жовтні княгиня почула від одного пасажира, який мандрував на «Зевсі», що Картафіл помер у морі, коли повертався у Смірну, й що поховали його на острові Іос. В останньому томі «Іліади» вона знайшла цей рукопис.

Оригінал був написаний англійською мовою й містив у собі безліч латинських запозичень. Ми пропонуємо увазі читачів його буквальний переклад.

І

Пригадую, мої поневіряння почалися в одному із садів у Фівах Стобрамних{352} у той час, коли імператором у Римі був Діоклетіан{353}. Я уже встиг узяти участь у кількох єгипетських війнах, що завершилися зовсім недавно, хоча й не зажив там слави, й був тепер трибуном легіону, який розташувався постоєм у Береніці, на березі Червоного моря: лихоманка й чаклунство вкоротили віку багатьом з тих, котрі воліли б зустріти свою смерть у битві, від гострої криці. Мавританці були розбиті; земля, на якій раніше стояли бунтівничі міста, тепер навіки перейшла у володіння Плутона{354}; і марно переможена Александрія благала в цезаря пощади; не минуло й року, як легіони здобули повний тріумф, і я навіть не встиг як слід подивитися в очі Марсу. Я був цим вельми засмучений і, либонь, саме тому подався в глиб неозорої й моторошної пустелі шукати таємниче Місто Невмирущих.

Мої поневіряння почалися, як я вже згадував, в одному саду, у Фівах. Усю ту ніч я не спав, бо на серці мені було тривожно. Я піднявся з ліжка ще до світанку; мої раби спали, а в небі висів місяць того самого кольору, що й безкраї піски. На обрії з’явився вершник — він наближався, геть виснажений і закривавлений. За кілька кроків від мене він зіскочив з коня. Ледь чутним, але дивно напруженим голосом він запитав латиною, як називається річка, що текла попід мурами міста. Я відповів йому, що це річка Єгипет, яка живиться дощами.

— Я шукаю зовсім іншу річку, — сумно відповів мені він, — таємничу річку, чиї води змивають з людей смерть.

Темна кров струменіла з його грудей. Він розповів, що його батьківщина в горах, по той бік Гангу, і що в тих горах люди переконані: якщо йти все на захід і на захід, туди, де кінчається світ, то дійдеш до річки, води якої дають безсмертя. І він додав, що там, на самому краю землі, стоїть Місто Невмирущих — місто бастіонів, амфітеатрів і храмів. Ще й на світ не зазоріло, як він помер, а я вирішив відшукати те місто й ту річку. Кілька полонених мавританців, допитаних за допомогою ката, підтвердили розповідь подорожнього; один згадав про Єлисейські поля, розташовані на самому краю світу, де люди живуть дуже довго; другий — про гірські верховини, серед яких народжується Пактол, і тамтешніх верховинців, що живуть сто років. У Римі я розмовляв з філософами, які схилялися до думки, що побільшувати тривалість людського життя, — це те саме, що надовше розтягувати агонію та примушувати людину помирати не один раз. Я навіть не знаю, чи повірив я бодай на якусь мить в існування Міста Невмирущих; гадаю, з мене тоді було цілком досить того, що я прагнув податися на його пошуки. Флавій, проконсул Ґетулії{355}, дав мені на допомогу двісті своїх солдатів. Набрав я і найманців, які запевняли, що знають дорогу, але потім розбіглися найпершими.

Наступні події майже стерли з пам’яті спогад про перші дні нашої подорожі. Ми вирушили з Арсіної{356} й заглибилися в гарячу пустелю. Перейшли через країну троглодитів, які пожирають змій і ще не навчилися користуватися словом; потім — землю ґарамантів, які мають жінок у спільному користуванні й годуються лев’ячим м’ясом; далі — країну авґілів, які поклоняються тільки Тартарові{357}. Мандрували ми й через інші пустелі, де пісок чорний, як вугілля; де пересуватися можна тільки вночі, бо денна спека нестерпна. Здалеку я побачив гору, що дала своє ім’я Океанові: на її схилах росте молочай, що знешкоджує отруту, а на вершині живуть сатири, народ брутальний і небезпечний, схильний до любострастя. Нам здавалося неймовірним, щоб у цих варварських краях, де земля плодить тільки страховищ, могло знайти собі прихисток уславлене місто. Проте ми просувалися далі й далі, бо повернутися назад для нас було б ганьбою. Декотрі зухвальці спали, не затуляючи обличчя від місячного проміння, — їх спопелила лихоманка; інші знайшли божевілля й смерть у застояній воді підземних колодязів. І тоді мої люди почали розбігатися; потім — бунтувати. Щоб придушити ті заколоти, я не вагався застосовувати найжорстокіші заходи покарання. Я наказував іти вперед і вперед, аж поки один центуріон не остеріг мене, що заколотники (прагнучи помститися мені за те, що я розіп’яв одного з них) змовилися мене вбити. Тоді я покинув табір разом з кількома солдатами, що залишилися мені вірні. В пустелі я розгубив їх посеред піщаних ураганів і темної ночі. Мене поранило стрілою, яку пустив із лука один критянин. Кілька днів я блукав, не знаходячи й краплі води, а може, то був один нескінченний день, подовжений пекучим сонцем, лютою спрагою і страхом померти від спраги. Я пустив повіддя й віддався на волю свого коня. Коли розвиднілося, на обрії забовваніли піраміди та башти. В болісному запамороченні мені примарився невеликий і чистенький лабіринт. У самому його центрі стояв глек з водою; я майже торкався його руками, я бачив його очима, але ходи лабіринту були такими заплутаними й підступними, що я знав: я помру раніше, ніж добудуся до нього.

II

Прийшовши до тями після цього кошмару, я побачив, що лежу зі зв’язаними руками у видовженій і неглибокій кам’яній ніші, не більшій за звичайну могилу й видовбаній у крутому схилі гори. Краї цієї заглибини були вологі, радше вичовгані часом, аніж відшліфовані зусиллями людей. Моє серце болісно калатало, і я знову відчув, що мене спопеляє спрага. Я вистромив голову зі своєї ями й слабко закричав. Біля підніжжя гори нечутно котив свої води каламутний потік, пробиваючись крізь пісок та купи сміття; а на його протилежному березі сяяло у променях надвечірнього чи вранішнього сонця Місто Невмирущих — було очевидно, що це воно. Я побачив мури, арки, монументальні фасади та форуми. Близько сотні неоднакових і нерівномірно розташованих ямок, схожих на мою, виднілися на схилі гори та в долині. В піску були вириті неглибокі окопи. З усіх цих жалюгідних заглибин та ніш вигулькували голі люди з сірою шкірою й розкудланими бородами. Мені здалося, я їх упізнав: вони належали до тих дикунів-троглодитів, чиє бридке плем’я населяє береги Аравійської затоки та ефіопські печери. Я не здивувався б, якби довідався, що вони не знають людської мови й пожирають змій.

Нестерпна пекуча спрага додала мені сміливості. Побачивши, що піщаний берег усього лише за якихось тридцять футів від мене, я заплющив очі й зі зв’язаними за спиною руками покотився вниз по схилу. Я занурив закривавлене обличчя в каламутну воду й став хлебтати її, як це роблять звірі, коли приходять на водопій. І перш ніж знову провалитися в маячню та марення, я, сам не знаю чому, промовив кілька слів грецькою мовою: «Багаті жителі Зели{358}, що п'ють води Езепа…»

Не знаю, скільки днів і ночей прокотилося наді мною. Неспроможний повернутися під захист печер, лежачи голий і страждаючи від лютого болю на цьому невідомому піщаному березі, я не міг опиратися тому, що сонце й місяць нещадно гралися моєю гіркою долею. Схожі у своєму дикунському стані на наївних малих дітей, троглодити не допомагали мені ані вижити, ані вмерти. Даремно я благав їх, щоб вони заподіяли мені смерть. Одного дня я звільнився від пут, перетерши їх об гострий прискалок. А другого зіп’явся на ноги й спромігся вижебрати чи вкрасти — і це я, Марк Фламіній Руф, військовий трибун одного з римських легіонів — свій перший огидний кусень зміїного м’яса.

Палке прагнення побачити Невмирущих, доторкнутися до будівель надлюдського Міста проганяло від мене сон. Немов проникнувши в мої наміри, не спали й троглодити; спочатку я подумав, вони стежать за мною; потім — що вони заразилися моїм неспокоєм, як заражаються цим собаки. Щоб покинути селище тих дикунів, я обрав надвечірній час, коли вони виявляли найбільшу активність — майже всі вилазили з нір і втуплювали невидющий погляд у призахідне сонце. Я почав молитися гучним голосом, не так у надії на божественну ласку, як у сподіванні налякати дике плем’я артикульованими словами. Потім перейшов через струмок, перегороджений піщаними наносами, й попрямував до Міста. Двоє чи троє чоловіків якось невпевнено й нерішуче плентали за мною. Вони були присадкуваті на зріст, як й інші люди з цього племені, й уселяли не страх, а огиду. Мені довелося обминути кілька котлованів неправильної форми, схожих на каменоломні. Засліплений грандіозною величчю Міста, я був подумав, що воно розташоване ближче, ніж виявилося насправді. Була вже північ, коли я ступив на чорну тінь від його мурів, що покраяла жовтий пісок химерними візерунками зубців і башт. Я зупинився, охоплений почуттям, подібним до священного жаху. Такими нелюдськими видалися мені й обриси Міста, яке бовваніло переді мною, і навколишня пустеля, що я навіть зрадів, помітивши одного з дикунів, який досі плентав за мною. Я заплющив очі й (не засинаючи) став чекати, коли заясніє день.

Я вже казав, що Місто розташувалося на високому скелястому плато. Його майже прямовисні схили були так само неприступні, як і мури, що височіли над ними. Ноги в мене підгиналися від утоми, але в чорній скелі я не побачив жодної заглибини, жодного виступу, а в одноманітному й, здавалося, нескінченному мурі ніде не виднілося жодної брами. Спека була такою нещадною, що я сховався від неї в печері. В її глибині я побачив колодязь, у чорну порожнечу якого мовби провалювалися прямовисні сходи. Я спустився по них і плутанкою брудних галерей дійшов до просторого округлого приміщення, ледь видимого. В тому підземеллі було дев’ять дверей; вісім з них відчинялися в лабіринт, що довгими й плутаними переходами приводив у це саме приміщення; дев’яті двері (крізь інший лабіринт) давали вихід у друге округле приміщення, схоже на перше. Я не знаю, скільки всього було там таких підземних кімнат; мої невдачі та моя тривога побільшували їх кількість. Тиша була ворожою і майже абсолютною; в цій мережі кам’яних галерей не чути було іншого звуку, крім посвисту якогось дивного підземного вітру — я так і не зрозумів, у чому його причина; зовсім нечутно струменіли, зникаючи в розколинах, цівки води, забарвленої іржавим кольором. На свій жах, я почав звикати до цього непевного світу; мені здавалося неймовірним, що десь могло існувати щось інше, аніж ці округлі підземні склепи з дев’ятьма дверима та ці плутанки підземних галерей. Не знаю, як довго блукав я там, під землею; знаю тільки, що не раз, никаючи в тому лабіринті, я вже не міг зрозуміти, за чим тужу: за містом, де я народився, чи за бридким поселенням дикунів.

У глибині одного з підземних коридорів дорогу мені раптом перепинила прямовисна стіна, і якийсь далекий промінчик світла упав на мене. Я підвів засліплені підземною пітьмою очі й розгледів десь на запаморочливій висоті кружальце неба, такого яскраво-синього, що воно здалося мені майже пурпуровим. Металеві скоби стриміли зі стіни, утворюючи драбину, по якій я відразу почав підійматися, хоча зовсім ослаб від нестерпної втоми, лише вряди-годи затримуючись, аби по-дурному схлипнути від щастя. І ось я побачив капітелі й астрагали, трикутні та напівокруглі фронтони, неясну архітектурну розкіш із граніту й мармуру. Й ось так я піднявся з темної в’язниці чорних заплутаних лабіринтів у залите сонячним промінням Місто.

Я опинився на якомусь маленькому майданчику, а точніше сказати, на внутрішньому подвір’ї. Воно було оточене зусібіч однією будівлею неправильної форми, що мала неоднакову в різних місцях висоту з розмаїтими склепіннями та колонами. Але жодна інша ознака цього неймовірного архітектурного монумента не вразила мене так, як очевидна давність його спорудження. Я був навіть подумав, що воно давніше за людей, давніше за саму землю. І здалося мені, що така неймовірно стародавня споруда (хоч і було в ній щось жахливе для людських очей) гідно втілювала працю будівничих, які володіли даром безсмертя. Спочатку обережно, потім з байдужою незворушністю, а насамкінець з відчуттям розпачу й безнадії блукав я сходами та переходами цього неймовірно плутаного палацу. (Згодом я помітив, що ширина та висота східців була неоднакова, й саме це пояснювало, чому мене опанувала така смертельна втома. «Цей палац спорудили боги», — подумалося мені спершу. А коли я обстежив його порожні інтер’єри, то подумки уточнив: «Боги, що спорудили цей палац, померли». А помітивши всі його прикметні особливості, я додав: «Боги, які його збудували, були божевільні». І сказав я так — я це добре знаю — з якимсь незбагненним осудом, майже з відтінком каяття, більше охоплений інтелектуальним жахом, аніж неясним страхом. До подиву перед неймовірною давністю побаченого додались інші відчуття: цілковита розгубленість перед його нескінченністю, перед його жорстокістю, перед його абсолютним безглуздям. Щоб добутися сюди, я пройшов крізь моторошний лабіринт, але чистеньке й акуратне Місто Невмирущих сповнило мене жахом й навіяло мені глибоку відразу. Лабіринт будується для того, щоб збити людину з правильного напрямку й завести її в глухий кут; його архітектура, перенасичена симетрією, підпорядкована цій меті. Але в палаці, що його я далеко не повністю обстежив, архітектура не мала нехай там якої мети. В ньому я знайшов безліч коридорів, які заводили в глухий кут, вікон, розташованих так високо, що з них годі було виглянути надвір, монументальні двері відчинялися там або в крихітну келію, або в глибокий підземний хід, сходи були мовби вивернуті й обернуті приступками та перилами вниз. Інші, притулені до високої стіни або ніби зависаючи в повітрі, не приводили нікуди й, зробивши два-три оберти, зникали в густій темряві, що клубочилася під склепіннями. Я не можу твердити, що все там було достеменно так, як я описую; знаю тільки, що протягом багатьох років я бачив усе це у своїх жаских сновидіннях; і я вже не знаю, що тут є описом реальної дійсності, а що віддзеркалює плинні форми тих кошмарів, що затруювали мої ночі. «Це Місто, — думав я, — таке жахливе, що само його існування та незнищенність, хай навіть у самому осередді недосяжної і дикої пустелі, затруює минуле та майбутнє й відкидає тінь на світила небесні. Доки воно існує, ніхто у світі не знатиме ані щастя, ані смислу життя». Я не хочу більше розповідати про нього; хаотичне нагромадження нерозбірливих слів, туша тигра або бика, напхана зубами, внутрішніми органами та головами, — ось ті образи, які можуть дати приблизне про нього уявлення.

Не пригадую вже, як я повертався назад крізь ті запилюжені та вологі склепи. Знаю тільки, що мене не полишав страх, аби, вийшовши з останнього лабіринту, я знову не опинився в огидному Місті Невмирущих. Більше нічого не спадає мені на пам’ять. Це забуття сьогодні неподоланне, але я забув про все це, либонь, самохіть; можливо, що обставини моєї втечі були такими тяжкими, що одного дня, забутого не менш надійно, я заприсягся назавжди викинути їх із пам’яті.

III

Ті, хто уважно прочитав розповідь про мої поневіряння, пригадають, що один чоловік із племені троглодитів доплентав за мною, як плентає за людиною вірний пес, аж до нерівної тіні, яку відкидали мури. Коли я вийшов назовні з останнього підземелля, то побачив, що він чекає мене біля входу в печеру. Він лежав на піску, де тупо креслив і тут-таки стирав вервечки якихось знаків, схожих на ті літери, що їх ми бачимо у своїх сновидіннях і, здається, ось-ось прочитаємо, але вони відразу ж зливаються докупи. Спочатку я подумав, що йдеться про якесь дикунське письмо; потім вирішив, що безглуздо навіть припускати, ніби люди, які не опанували слова, зможуть навчитися письма. Крім того, жодна з тих закарлюк не була схожа на іншу, і це виключало або робило малоймовірною можливість того, що вони були наділені символічним значенням. Дикун накреслював ці закарлюки, роздивлявся їх і щось підправляв. Аж раптом, мовби знудившись від цієї гри, він стер їх долонею й ліктем. Подивився на мене й, здавалося, мене не впізнав. Проте таким великим було відчуття полегкості, яке мене затопило (або такою великою і жаскою — моя самотність), що я дозволив уявити собі, ніби цей примітивний троглодит, який дивився на мене знизу вгору, залишився тут чекати на мене. Сонце розпекло рівнину до білого жару; коли ми вирушили назад до селища троглодитів у світлі перших зірок, пісок обпікав нам підошви ніг. Троглодит ішов тепер попереду; в ту ніч мені спало на думку навчити його розпізнавати, а може, й повторювати бодай кілька слів. Я згадав, що собака й кінь спроможні на перше; а чимало птахів, таких як соловей цезарів, — на друге. А розум людини, хоч би яким він був неотесаним, завжди стоїть вище за спроможності істот, цим розумом не наділених.

Троглодит виглядав таким нікчемним і жалюгідним, що мені пригадався Aproс, старий умирущий пес із «Одіссеї», і я нагородив його цим ім’ям і спробував навчити його відгукуватися на нього. Я повторив цю спробу кілька разів, але щоразу зазнавав цілковитої невдачі. Умовляння, суворість, упертість — усе було марним. Нерухомий, з безвиразними очима, мій супутник, здавалося, не сприймав звуків, які я намагався йому втлумачити. Він був за кілька кроків від мене, але здавалося, він десь дуже-дуже далеко. Лежачи на піску, схожий на маленького напівзруйнованого сфінкса з лави, він дозволяв, щоб небо оберталося над ним від досвітнього присмерку до вечірнього. Мені здавалося неможливим, аби він не розумів, чого я від нього хочу. Я згадав, що серед ефіопів існує повір’я, ніби мавпи умисне не розмовляють, щоб їх не примушували працювати, й пояснив мовчанку Аргоса недовірою або страхом. Від цього припущення я перейшов до інших, іще екстравагантніших. Я подумав, що ми з Аргосом належимо до різних світів; потім уявив собі, що відчуття в нас однакові, проте Aproс сполучає їх якось інакше й конструює з них інші об’єкти; потім подумав, що, можливо, для нього взагалі не існує об’єктів, а лише запаморочлива й безперервна гра швидкоплинних вражень. Подумав я і про можливість такого світу, в якому не існує ані пам’яті, ані часу; а чом би не існувати й мові, яка не знає іменників, мові, яка складається лише з безособових дієслів або з невідмінюваних епітетів. Отак минали мої дні, а з днями — роки, аж поки сталася подія, яка принесла мені щось подібне до щастя. Пішов дощ, неквапний і густий.

Ночі в пустелях можуть бути й холодними, але та була гарячою, як вогонь. Мені наснилося, ніби одна з річок Фессалії{359}, чиїм водам я колись повернув золоту рибку, тече сюди, щоб визволити мене; я чув, як вона наближається, дзюркочучи по червоному піску та чорному камінню; свіжість повітря та густий шум дощу розбудили мене. Я вискочив, голий, зі своєї криївки, щоб прийняти його на себе. Ніч добігала свого кінця. Під жовтими хмарами плем’я, не менш щасливе, аніж я, підставляло свої тіла дощовим струменям, шаліючи мов у екстазі. Вони скидалися на жерців Кібели{360}, на яких зійшла божественна благодать. Aproс стогнав, утупивши погляд у небесне склепіння; по його щоках струменіли потоки дощової води; і не тільки води, а й сліз — як я потім довідався.

— Аргосе! — крикнув я, звертаючись до нього. — Аргосе!

І тоді, в тихому захваті, ніби віднайшовши невідь-коли загублену й давно забуту річ, Aproс пробелькотів:

— Aproс, пес Одіссея.

І далі, не дивлячись на мене:

— Собака, викинутий на гній.

Ми легко приймаємо дійсність — можливо, тому, що знаємо: нічого дійсного не існує. Я запитав, що він знає з «Одіссеї». Розуміти грецьку мову йому було важко. Я мусив повторити своє запитання.

— Дуже мало, — відказав він. — Менше, аніж будь-який убогий рапсод. Адже минуло тисяча сто років, відколи я її створив.

IV

У той день усе для мене прояснилося. Троглодити й були Невмирущими, а каламутний потік у піщаних берегах — тією Річкою, яку шукав закривавлений вершник. Що ж до міста, чия слава дійшла до берегів Ґанґу, то минуло вже дев’ять століть, відтоді як Невмирущі його зруйнували. З його уламків вони потім там-таки спорудили те безглузде місто, в якому я побував, — щось подібне до пародії, щось поставлене з ніг на голову й водночас такий собі храм ірраціональним богам, які правлять світом і про яких ми нічого не знаємо, крім того, що вони не схожі на людей. Те будівництво було останнім символом, який завдали собі клопоту створити Невмирущі. Воно позначило собою етап, коли, дійшовши висновку, що будь-яка діяльність — марнота, вони вирішили жити тільки думкою, тільки чистим спогляданням. Вони поставили ту споруду, забули про неї й пішли жити в печери, де, поринувши в чисті роздуми, перестали сприймати реальний навколишній світ.

Про все це Гомер розповів мені так, як розповідають про щось дитині. Розповів він мені й про свою старість, про те, як вирушив у свою останню подорож, підштовхуваний, як Одіссей, бажанням дістатися до людей, котрі не знають, що таке море, їдять м’ясо без солі й навіть гадки не мають, що у світі існує така річ, як весло. Він прожив у Місті Невмирущих сто років. А коли його зруйнували, то це він запропонував збудувати на тому самому місці нове. Ми не мусимо дивуватися з цього; адже відомо, що, оспівавши Троянську війну, він згодом оспівав також війну жаб і мишей{361}. Він був як той бог, що спочатку створює космос, а потім — хаос.

Бути невмирущим — досить просто; крім людини, всі живі створіння невмирущі, бо їм нічого не відомо про смерть; але знати, що ти Невмирущий, — у цьому справді є щось божественне, жахливе, незбагненне. Я помітив, що, незважаючи на існування багатьох релігій, така переконаність зустрічається надзвичайно рідко. Юдеї, християни та мусульмани проповідують безсмертя, але те, як вони цінують своє перше земне буття, доводить, що вірять вони лише в нього, а всі інші незліченні види свого існування розглядають як такі, де їх винагороджуватимуть або каратимуть за їхню поведінку в першому. Набагато переконливішим видається мені уявлення про круговерть, притаманне деяким релігіям Індії; в цій круговерті, яка не має ні початку, ні кінця, кожне життя є наслідком попереднього й породжує наступне, але жодне з них не визначає всю сукупність… Навчена досвідом століть, республіка невмирущих людей досягла стану досконалої толерантності та майже зневаги до всього сущого. Вони знали, що на нескінченній протяжності існування з людиною має відбутися геть усе. Що за свої колишні або майбутні доброчесні діяння кожна людина заслуговує на добре ставлення до себе, але водночас і на глибоко зневажливе за свої мерзенні вчинки, яких вона неминуче припускалася в минулому або припуститься в майбутньому. Як ото в азартних іграх парні й непарні цифри мають тенденцію врівноважуватися, так і тут, у нескінченному житті, випадаючи порівну, талант та примітивність взаємно знищуються та взаємно виправляються, й можливо, що невибаглива «Поема про Сіда»{362} є саме тією противагою, що її вимагає якийсь один епітет із «Еклог»{363} або якась одна сентенція Геракліта. Найшвидкоплинніша думка підпорядковується тій чи тій невидимій схемі й може увінчувати або започатковувати якусь таємну форму. Я знаю людей, які творили зло для того, щоб у майбутніх століттях воно обернулося добром, або яке виявило себе добром у часи колишні… Розглянуті під цим кутом зору, всі наші діяння є справедливими, але водночас і цілком незначущими. Тобто не існує заслуг, ані моральних, ані інтелектуальних. Гомер створив «Одіссею»; але якщо ми постулюємо нескінченність часу з відповідною нескінченністю обставин і перемін, то буде просто неможливим, щоби бодай один раз хтось не створив «Одіссею». Кожен тут — ніхто, одна невмируща людина — це всі люди. Як і Корнелій Аґріппа{364}, я — бог, я — герой, я — демон і я — світ, хоча насправді це просто досить хитромудрий спосіб сказати, що мене, власне кажучи, немає.

Це уявлення про світ як про систему, де все взаємно компенсується, глибоко вплинуло на поведінку Невмирущих. Насамперед воно цілком позбавило їх співчуття або жалості. Я вже згадував про стародавні каменоломні на протилежному березі річки. Один чоловік упав у найглибшу з них; будучи невмирущим, він не міг ані покалічитись, ані вбитись, але його мучила спрага; та минуло сімдесят років, перш ніж йому кинули мотузку. Так само мало цікавила кожного з них власна доля. На своє тіло вони дивилися як на сумирну домашню тварину, якій вистачало на місяць кількох годин сну, ковтка води та шматочка бридкого м’яса. Але було б помилкою дивитися на нас як на аскетів. Немає більшої втіхи, аніж роздуми, й саме їм ми повністю віддалися. Вряди-годи щось надзвичайне повертає нас у реальний світ. Як сьогодні вранці, наприклад, коли всі ми спізнали одну з найелементарніших насолод — насолоду дощу. Такі випадки були дуже рідкісними; всі невмирущі були спроможні зберігати досконалу незворушність. Пригадую одного, який ніколи не підводився на ноги, — пташка змостила собі гніздо на його грудях.

Серед висновків, які випливають із доктрини про те, що все на світі компенсується своєю протилежністю, є один, який не має великої теоретичної ваги, але саме він спонукав нас у кінці чи на початку десятого сторіччя розбрестися по всьому світу. Його можна сформулювати в таких словах: «Існує річка, чиї води дають безсмертя; отже, десь-інде на землі можна знайти іншу річку, води якої це безсмертя змивають». Кількість річок не безкінечна; невмирущий подорожній, який блукатиме світом, рано чи пізно нап’ється води з усіх. І ми постановили знайти цю річку.

Смерть (або думка про неї) робить життя людини дорогоцінним і наповнює його високими почуттями. Знаючи про ефемерність свого існування, люди й поводяться відповідно; кожен вчинок, який вони здійснюють, може стати останнім; немає такого обличчя, що рано або пізно не зникне, як зникають обличчя, побачені уві сні. Все у смертних має свою цінність — неповторну й скороминущу. Натомість у Невмирущих кожен учинок і кожна думка є відлунням інших, які або вже мали місце в минулому, що не має видимого початку, або відбудуться колись у неозорій далечині майбутнього, повторюючись там до запаморочення. Немає нічого такого, що не здавалося б віддзеркаленням, яке миготить між безліччю дзеркал, що ніколи не затьмарюються. Ніщо не може відбутися лише один раз, ніщо не є дорогоцінним своєю неповторністю. Невмирущим чужі такі відчуття, як елегійний смуток, суворість або церемоніальна врочистість. Ми розлучилися з Гомером перед брамою Танжера; здається, ми навіть не попрощалися.

V

І я побував у нових королівствах, нових імперіях. Восени 1066 р. я бився на Стемфордському мосту{365}, вже не пам’ятаю, чи то в лавах Гаролда{366}, якому незабаром по тому судилося зустріти свою фатальну долю, чи то на боці того злощасного Гаральда Суворого{367}, який завоював тоді шість футів англійської землі чи, може, трохи більше. В сьомому сторіччі Хіджри в передмісті Булака я чітко й каліграфічно переписав мовою, що її я забув, та в алфавіті, якого я не знаю, легенди про сім подорожей Сіндбада Мореплавця й оповідь про Бронзове Місто. На внутрішньому подвір’ї Самаркандської в’язниці мені довелося зіграти чимало партій у шахи. В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії. 1638 р. я був у Коложварі{368}, а потім у Ляйпціґу. В Абердині{369} 1714 р. я передплатив шість томів «Іліади» Попа; пригадую, що я часто читав їх з великою втіхою. Близько 1729 р. я обговорював походження цієї поеми з одним професором риторики, якого звали, здається, Джамбаттістою; його аргументи видалися мені неспростовними. 4 жовтня 1921 р. «Патна», на якій я плив до Бомбея, мусила кинути якір в одному з портів еритрейського узбережжя[214]. Я зійшов з корабля на берег, і мені пригадались інші ранки, ранки стародавніх часів, теж на Червоному морі, коли я був трибуном римського легіону, а лихоманка, чаклунство та вимушена бездіяльність вкорочували віку моїм солдатам. Неподалік я побачив струмок з чистою водою; за звичкою, я напився з того струмка. Коли я підіймався вгору по укосу, колючка якогось дерева дряпнула мені тильний бік долоні. Незвичний біль видався мені дуже живим. Ще не вірячи своєму щастю, я мовчки спостерігав, як повільно утворюється в мене на шкірі дорогоцінна краплина крові. Я знову смертний, повторював я собі, я знову схожий на всіх людей. Тієї ночі я спав до самого світання.

…Минув десь рік, і я вирішив переглянути ці сторінки. Я переконався, що вони відповідають істині, проте в перших розділах і в деяких абзацах розділів наступних я помітив, як мені здалося, якусь фальш. Можливо, до цього спричинилося зловживання подробицями, яке я нерідко відзначав у поетів і яке робить неправдоподібними будь-які спогади, бо на подробиці бувають багаті події, але не пам’ять. Проте гадаю, що я відкрив глибшу причину. Я її викладу, нехай навіть мені дорікнуть у надмірній фантазії.

Історія, яку я розповів, видається нереальною, тому що в ній перемішуються події, які відбувалися з двома різними людьми. У першому розділі вершник запитує, як називається річка, що омиває мури Фів; Фламіній Руф, який раніше нагородив це місто епітетом «Стобрамні», відповів йому, що річка називається Єгипет; проте обидва ці вирази належать не йому, а Гомерові, який в «Іліаді» називає Фіви Стобрамними, а в «Одіссеї» устами Протея{370} та Одіссея незмінно вживає замість «Ніл» назву «Єгипет». У другому розділі римлянин, напившись води, яка дарує безсмертя, вимовляє кілька слів грецькою мовою; ці слова також належать Гомерові, і їх можна прочитати в кінці знаменитого переліку кораблів. Потім, потрапивши до неймовірного палацу, він говорить про незбагненний осуд, майже позначений відтінком каяття, й ці слова також можна приписати Гомерові, який зображував такий жах. Ці невідповідності стурбували мене; але були там й інші, естетичного характеру, які й дозволили мені відкрити істину. Я знайшов їх в останньому розділі; там написано, що я бився на Стемфордському мосту, що в Булаку записав оповідки про подорожі Сіндбада Мореплавця, а в Абердині передплатив англомовну «Іліаду» Попа. Там можна прочитати, Ínter alia[215]: «В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії». Всі ці твердження відповідають істині; але значущим є той факт, що виділені саме вони. Перше з них, як здається, відповідає звичкам воїна, але потім упадає в око, що оповідач більше цікавиться людськими долями, аніж перипетіями війни. Наступні свідчення — ще цікавіші. Неясна, але досить елементарна причина примусила мене зупинитися саме на них; я зробив це, бо знав, що вони сповнені драматизму. Вони не були б такими в устах римлянина Фламінія Руфа; але вони є такими, коли про них говорить Гомер. Чи слід дивуватися тому, що саме він записує, в тринадцятому сторіччі, пригоди Сіндбада, іншого Одіссея, й відкриває, після того, як минуло стільки століть, у північній країні, де розмовляють варварською мовою, події, викладені в його «Іліаді»? Що ж до фрази, в якій згадується назва Біканір, то видно, що її скомпонувала людина, обізнана в літературі, людина, яка прагнула похвалитися (що не є дивним для автора переліку кораблів) своєю обізнаністю й в інших сферах[216].

Коли наближається кінець, то в пам’яті вже не залишається образів — залишаються тільки слова. Тож не дивно, що час перемішав ті з них, які колись належали мені, з тими, що були символами долі персонажа, який супроводжував мене протягом стількох століть. Я був Гомером; незабаром я стану Ніким, як Одіссей; незабаром я стану всіма людьми — помру.

П о с т с к р и п т у м   1 9 5 0   р о к у. Серед коментарів, що їх породила публікація цього рукопису, найцікавіший, хоч і не найбільш чемний, має біблійний заголовок «A coat of many colours»[217] (Манчестер, 1948 р.) і належить доскіпливому перу доктора Наума Кордоверо. В цій праці — близько сотні сторінок. Там говориться про давньогрецькі компіляції та компіляції періоду вульгарної латини, про Бена Джонсона{371}, який визначав своїх сучасників цитатами із Сенеки, про «Virgilius evangelizans»[218] Александера Росса{372}, про прийоми Джорджа Мура та Еліота й, нарешті, про «оповідь, приписувану антикварові Джозефові Картафілу». В першому розділі автор знаходить короткі запозичення з Плінія («Historia naturalis»[219], V, 8); у другому — з Томаса Де Квінсі («Твори», III, 439); у третьому — з листа, якого Декарт написав послові П’єру Шаню; у четвертому — з Бернарда Шоу («Назад до Мафусаїла»{373}). І на підставі всіх цих виявлених запозичень або крадіжок робить висновок, що весь документ — апокриф.

Я вважаю такий висновок неприйнятним. «Коли наближається кінець, — пише Картафіл, — то в пам’яті вже не залишається образів — залишаються тільки слова». Слова, слова, відірвані від свого контекту, покалічені чужі слова були тією вбогою милостинею, яку залишили йому минулі години й століття.

Мрець

Гадаю, мало хто повірив би, що звичайний парубійко з буенос-айреського передмістя, що нічим не примітний хлоп’як, у якого не було інших переваг, окрім прагнення похизуватися показною відвагою, зміг стати своєю людиною на пустельних кінських пасовищах біля кордону з Бразилією та ще й ватагом контрабандистів. Саме для таких маловірів я й хочу розповісти про долю Бенхаміна Оталори, пам’ять про якого, либонь, уже стерлась у кварталі Бальванера{374} і чиє життя урвала куля, як і слід було сподіватися, неподалік від бразильського штату Ріу-Ґранді-ду-Сул. Подробиці його пригод мені невідомі; коли їх мені відкриють, я виправлю й доповню ці сторінки. А поки що, можливо, й цей короткий виклад принесе свою користь.

1891 року Бенхамінові Оталорі виповнюється дев’ятнадцять. Це хлопець з вузьким лобом, щирими ясними очима, наділений баскською впертістю; один вдалий удар кинджалом відкриває йому, що він гідний називатися чоловіком; його не стурбувала ані смерть супротивника, ані необхідність утікати зі своєї країни. Місцевий каудильйо дає йому рекомендаційного листа до такого собі Асеведо Бандейри, якого слід шукати в Уругваї. Оталора сідає в човна, переїзд відбувається в бурю під перекоти грому та рипіння всіх снастей. Наступного дня він уже блукає вулицями Монтевідео, охоплений смутком, якого не помічає або не хоче помічати. Він не знає, де шукати Асеведо Бандейру; близько півночі в одному з шинків на Пасо дель Моліно в нього на очах спалахує сварка між погоничами. Зблискує лезо ножа; Оталора не знає, на чиєму боці правда, але його приваблює запах небезпеки, як інших приваблюють карти або музика. Він кидається в гущу сутички й відбиває підступний удар ножем, що його якийсь пеон завдає чоловікові в пончо та в чорному капелюсі. Згодом виявляється, що це Асеведо Бандейра. (Довідавшись, кого він порятував, Оталора порвав рекомендаційного листа, бо волів завдячувати всім лише собі самому.) Асеведо Бандейра, попри міцну статуру й великий зріст, справляє оманливе враження чоловіка згорбленого; в його обличчі, яке завжди бачиться дуже близько, зливаються єврей, негр та індіанець; в його постаті — мавпа та ягуар; здається, що шрам, який перетинає йому обличчя, — прикрашає його не меншою мірою, аніж жорсткі, щетинисті вуса.

Сварка, спричинена або розбуркана алкоголем, припиняється так само швидко, як і виникла. Оталора випиває з погоничами, потім іде з ними на якусь гулянку, затим, коли сонце вже підбилося височенько, вони приходять до якогось великого будинку в Старому Місті. На задньому патіо люди вмощуються, щоб поспати, просто на голій землі. Підсвідомо Оталора порівнює цю ночівлю з попередньою: тепер він на твердій землі, серед друзів. Правда, він відчуває легкі докори сумління, що йому зовсім не сумно за Буенос-Айресом. Він спить до вечірніх дзвонів, коли його будить той самий селянин, що кинувся, п’яний, із ножем на Бандейру. (Оталора пригадує, що ту веселу ніч цей чоловік перебув разом з усіма, й Бандейра посадив його по свою праву руч і знай припрошував пити.) Він сказав Бенхамінові, що хазяїн кличе його до себе. В кімнаті, схожій на кабінет, яка виходила прямо в сіни (Оталора ніколи не бачив сіней з бічними дверима) на нього чекав Асеведо Бандейра, а з ним була жінка зі світлою шкірою, рудим волоссям і гордовитим поглядом. Бандейра хвалить його, наливає йому чарку рому, повторює, що він здається йому чоловіком путящим, і пропонує вирушити разом з іншими на північ переганяти череди. Оталора погоджується; ще перед світанком вони вирушають у дорогу, прямуючи на Такуарембо.

І тоді починається для Оталори зовсім інше життя, життя з вранішніми загравами на весь обшир неба та з днями, що заповнені тяжкою працею й запахом кінського поту. Це життя для нього нове й часом жорстоке, але воно у нього в крові, бо як ото люди інших націй палко залюблені в море, так і ми (включаючи й чоловіка, який наводить це порівняння) тягнемося серцем до неозорої рівнини, яка дзвенить під кінськими копитами. Оталора виріс у кварталах возіїв та різників; не минає й року, як він стає ґаучо. Навчається об’їжджати коней, підводити жеребців до кобил, білувати, кидати ласо, яке зупиняє коня на повному скаку, та болеадорас{375}, що валить його з ніг; навчився витримувати безсоння, урагани, мороз і спеку, заганяти худобу з криком і посвистом.

Лише один раз за весь цей період учнівства бачить він Асеведо Бандейру, проте завжди відчуває його поруч, тому що бути людиною Бандейри означає, що тебе шанують і бояться, й тому що ґаучо завжди кажуть, коли хтось відзначиться нехай там у чому: «А Бандейра в цьому більший мастак». Ходили чутки, ніби Бандейра народився на протилежному березі Кварейма{376}, в Ріу-Ґранді-ду-Сул; цей факт, здавалося, мав би його принизити, але, навпаки, він надає йому певної таємничої величі, бо обдаровує його дрімучою сельвою, непрохідними мочарами, нескінченними відстанями, що змережані плутаними, майже непрохідними стежками. Оталора довідується, що заняття Бандейри вельми розмаїті, а головне з них — контрабанда. Бути погоничем — комусь прислужувати, й Оталора вирішує підняти свій статус до контрабандиста. Якось двоє з його товаришів мали перейти вночі через кордон і повернутися з вантажем каньї. Оталора влаштовує сварку, ранить одного з них і вирушає замість нього. Ним рухають амбіції, а також неясне почуття відданості. «Нехай хазяїн нарешті зрозуміє, що я вартий більшого, аніж усі ці його уругвайці, взяті разом», — так думає він.

Минає ще рік, перш ніж Оталора знову опиняється в Монтевідео. Вони їдуть понад берегом у місті, що видається Оталорі величезним; прибувають у дім патрона; люди складають свої манатки на задньому патіо. Минають дні, а Оталорі все не щастить побачитися з хазяїном. Подейкують — з острахом, — що він хворий. Негр щодня підіймається в його спальню з чайником та мате. Якось надвечір цю справу доручають Оталорі. Він почувається трохи приниженим, але й задоволеним водночас.

У темній спальні панує безлад. Є там балкон, який виходить на захід, є довгий стіл, завалений мальовничою купою батогів, поясів, вогнепальної та холодної зброї, є й потьмяніле дзеркало, що стоїть у найдальшому кутку. Бандейра лежить на спині; він спить і стогне уві сні; останні промені призахідного сонця чітко вирізняють його профіль. На широкому білому ложі він видається меншим і темнішим. Оталора дивиться на його посивіле волосся, бачить, що він стомлений, слабкий, що роки змережали його обличчя зморшками. Його обурює, що ними командує цей старий дід. Один удар ножа — і з ним можна було б покінчити. В цю мить він бачить у дзеркалі, як хтось заходить до спальні. Це та сама жінка з рудим волоссям; вона боса, напівроздягнена й дивиться на нього з холодною цікавістю. Бандейра підводиться; поки він розпитує про сільські справи та п’є мате, чашку за чашкою, його пальці пестять волосся жінки. Потім він дозволяє Оталорі вийти.

Минає кілька днів, і їм надходить наказ знову вирушати на північ. Вони добуваються до якоїсь далекої глухої садиби, що іноді зустрічаються на цій неозорій рівнині. Тут немає ані дерев, ані струмочка, сонце нещадно палить її своїм промінням від світанку до вечора. Є тут викладені з каменю обори для худоби з великими рогами й запалими боками. «Зітхання» — так називається ця вбога садиба.

Оталора чує в колі пеонів, що Бандейра скоро прибуде з Монтевідео. Він запитує, з якою метою. Хтось пояснює йому, що є тут один чужинець, який вибився в ґаучо, але вже уявляє себе великим начальником. Оталора розуміє, що це жарт, але йому приємно, що такий жарт уже став можливим. Потім він довідується, що Бандейра посварився з одним представником влади, й той перестав підтримувати його. Ця новина йому приємна.

Прибувають ящики зі зброєю; прибувають глечик і срібний таз для покоїв жінки; прибувають фіранки з візерунчастої камки; а одного ранку прибуває із-за гір похмурий вершник з густою бородою та в пончо. Його звуть Ульпіано Суарес, і він капанґа, тобто охоронець Асеведо Бандейри. Він розмовляє мало і з бразильським акцентом. Оталора не знає, чим пояснити його стриманість — ворожістю, зневагою чи просто грубістю. Але він твердо знає, що для успіху задуму, який він обмірковує, йому треба заприятелювати з цим чоловіком.

А потім у життя Бенхаміна Оталори входить кінь світло-гнідої масті, з чорною гривою і чорним хвостом; його збруя прикрашена металевими бляшками, а сідло підбите тигрячим хутром. Цей баский кінь став для хлопця символом могутності його патрона, а тому в ньому прокинулося жадання заволодіти ним, жадання палке, люте й невтримне — і не тільки ним, а й жінкою, яка мала таку ясно-білу шкіру й руде волосся. Жінка, збруя і кінь стали для нього невід’ємними атрибутами чоловіка, з яким він хотів покінчити.

Тут історія ускладнюється й заплутується. Асеведо Бандейра володіє надзвичайним умінням залякувати людей. Причому він робить це з диявольською обміркованістю — доводить свого співрозмовника до крайнього приниження поступово, то ніби жартома під’юджуючи його, то всерйоз страхаючи. Оталора вирішує застосувати цю підступну тактику для здійснення свого нелегкого задуму. Він сповнений рішучості поступово витіснити Асеведо Бандейру. Через участь у спільних небезпечних справах він домагається дружби Суареса й розповідає йому про все; Суарес обіцяє свою допомогу. Багато чого відбувається потім, але мені відомі лише окремі факти. Оталора не підкоряється Бандейрі; він постійно забуває, виправляє або перекручує його накази. Здається, що світ увійшов з ним у змову й прискорює плин подій. Якось пополудні в степу біля Такуарембо відбувається перестрілка з людьми зі штату Ріу-Ґранді-ду-Сул; Оталора самовільно стає на місце Бандейри й веде на бій уругвайців. Куля пробиває йому плече, але того вечора Оталора повертається в «Зітхання» на гнідому огирі хазяїна, й у той же таки вечір кілька крапель його крові розмазуються на тигрячому хутрі, й у ту ж таки ніч він спить із рудоволосою білошкірою жінкою. Інші перекази змінюють порядок цих подій і не підтверджують, що вони сталися в один день.

Бандейра, проте, номінально залишається верховодою. Він віддає накази, які не виконуються; Оталора його не чіпає — чи то за інерцією, чи то з жалості.

Остання сцена цієї історії відбувається під час гулянки останньої ночі 1894 року. Тієї ночі люди на садибі «Зітхання» їдять м’ясо щойно засмаженого барана і п’ють хмільні трунки, від яких шумує кров; хтось бренькає на гітарі мілонгу, якій немає кінця. Сидячи на чолі столу, п’яний Оталора почуває себе найщасливішою людиною в світі, він буйно радіє і веселиться; нарешті доля піднесла його на недосяжну височінь, на сьоме небо. Бандейра сидить мовчки посеред галасливого товариства, спостерігаючи, як спливає розгульна ніч. А коли дзиґарі видзвонюють дванадцяту, він підводиться з виглядом людини, яка згадала про невідкладну справу. Підходить до дверей кімнати, в якій живе рудоволоса жінка, й тихо стукає в них. Вона відчиняє двері відразу, мовби чекала, що зараз її покличуть. Виходить боса й напівроздягнена. Голосом, у якому бринять солодкі й ніжні ноти, хазяїн їй наказує:

— Якщо ви з портеньйо[220] так кохаєте одне одного, поцілуй його зараз же, щоб усі бачили.

І додає брутальну погрозу. Жінка хоче вчинити опір, але двоє чоловіків хапають її під руки й штовхають до Оталори. Залившись слізьми, вона цілує його в обличчя й груди. Ульпіано Суарес дістає револьвер. Й Оталора встигає зрозуміти, перш ніж помре, що його зрадили на самому початку, що вже відтоді він був засуджений на смерть, що йому дозволили кохати, наказувати й почувати себе тріумфатором тільки тому, що для них він був уже мрець, тому, що для Бандейри він був уже мрець.

Суарес стріляє з майже підкресленою недбалістю.

Теологи

Спустошивши сад, осквернивши чаші та вівтарі, гуни вдерлися верхи на конях до монастирської книгозбірні, з лайкою пошматували незрозумілі для них книжки і спалили їх, мабуть, боячись, що в тих літерах захована образа їхньому Богові, яким була для них крива залізна шабля війни. Згоріли палімпсести та кодекси, але в самому центрі вогнища, в попелі, збереглася майже неушкодженою дванадцята книга «Civitas Deі», де розповідається, як Платон навчав в Афінах, що наприкінці віків усе повернеться у свій колишній стан і він знову проповідуватиме тут, в Афінах, це саме вчення. До тексту, який не згорів у вогні, ставилися з особливою пошаною, й ті, хто читав його та перечитував у цій далекій провінції, геть забули про те, що автор навів цю доктрину лише для того, аби переконливіше її спростувати. Минуло сто років, і Авреліан{377}, коад’ютор Аквілеї{378}, довідався, що секта монотонів (їх називали також анулярами), яка виникла на берегах Дунаю, проповідує, що історія — це коло, й немає нічого такого, чого вже не було б і чого ніколи не буде. В горах Колесо і Змія замінили Хрест. Усі відчули страх, але всі заспокоїлися, коли стало відомо, що Іоанн Паннонський, який уславився своїм трактатом про сьомий атрибут Бога, має намір розгромити цю огидну єресь.

Авреліанові не сподобалися ці новини, а надто — остання. Він знав, що в богословських матеріях кожне нове слово несе в собі загрозу; потім подумав, що теза часу, який замикається в коло, є надто відмінною, надто скандальною, щоб становити серйозну небезпеку. (Боятися слід тих єресей, які легко сплутати з ортодоксією.) Але його прикро вразило втручання — майже нахабне — Іоанна Паннонського. Два роки тому цей самий чоловік, написавши своє багатослівне «De septima affectione Dei sive de aeternitate»[221], уже зробив спробу привласнити собі тему, яку претендував досліджувати лише він, Авреліан; тепер же, певно, його зазіхання поширилися й на проблему часу, тож він і заповзявся спрямувати на шлях істини анулярів, либонь, за допомогою не ліпших аргументів, аніж ті, якими користувався колись Прокруст{379}, вдаючись до ліків, що вбивають ефективніше, ніж отрута Змія… В ту ніч Авреліан гортав стародавній діалог Плутарха{380} про занепад оракулів і в двадцять дев’ятому параграфі натрапив на глузливі закиди на адресу стоїків, які твердили про нескінченність циклу світів з нескінченною кількістю Сонць, Місяців, Аполлонів{381}, Діан і Посейдонів. Ця знахідка видалася йому сприятливим знаком, і він поклав випередити Іоанна Паннонського й самому розгромити єретиків, що поклоняються Колесу.

Буває, що чоловік домагається кохання жінки для того, щоб забути її, щоб не думати більше про неї; так само й Авреліан хотів перемогти Іоанна Паннонського для того, щоб вилікуватися від неприязні, яку той йому вселяв, а не для того, щоб заподіяти йому зло. Поринувши в працю й захопившись виготовленням силогізмів та пошуками якнайдошкульніших спростувань, щедро розцяцьковуючи свою викривальну промову всіма отими nego[222], autem[223] та nequaquam[224], він відчув певну полегкість, що справді допомогла йому забути про цю неприязнь. Він будував довжелезні, вкрай заплутані періоди, переобтяжені вставними реченнями, в яких недбалість мови та солецизми{382} ніби мали на меті підкреслити його крайню зневагу. Какофонію він перетворив на знаряддя. Передбачаючи, що Іоанн громитиме анулярів, удаючись до грізних інвектив пророка, він, щоб не бути на нього схожим, обрав тон глузливого знущання. Августин писав, що Ісус — це пряма дорога, яка виводить нас із кіл лабіринту, де блукають безбожники; Авреліан з ретельною банальністю по черзі порівняв їх з Іксіоном{383}, з печінкою Прометея, із Сізіфом{384}, з отим фіванським царем, який побачив два сонця, із заникуванням, з папугами, з дзеркалами, з мулами, які крутять корбу, та з дворогими силогізмами. (Поганські легенди все ще жили, зведені на рівень стилістичних прикрас.) Як і всяк, хто володіє книгозбірнею, Авреліан почував себе винним у тому, що не прочитав у ній геть усе. Ця прикра обставина спонукала його віддати належне багатьом з тих книжок, що наче докоряли йому за неувагу до них. Так, він спромігся прикрасити свій опус уривком з трактату «De principiis»[225] Ориґена{385}, в якому заперечується, що Юда Іскаріот знову продасть Господа, а Павло знову спостерігатиме в Єрусалимі за муками Стефана, та фрагментом з «Academica priora»[226] Цицерона, де автор глузує з тих, хто уявляє собі, ніби в той самий момент, коли він розмовляє з Лукуллом{386}, безліч інших Лукуллів та інших Цицеронів кажуть точнісінько те саме в нескінченній кількості однакових світів. Крім того, Авреліан пустив у хід проти монотонів згадуваний текст Плутарха й висловив своє обурення з приводу того, що для ідоловірця lumen naturae[227] важило більше, аніж для них Слово Боже. Ця праця забрала в нього дев’ять днів; а на десятий йому вручили копію спростування, яке написав Іоанн Паннонський.

Воно було майже сміховинно коротке — Авреліан подивився на нього спочатку зневажливо, потім — зі страхом. У його першій частині наводилося тлумачення останніх рядків дев’ятого розділу з «Послання до євреїв», де говориться, що Ісус не приносив себе в жертву багато разів від початку світу, а зробив це лише один раз наприкінці віків. Друга частина пов’язувала біблійну згадку про марне велемовство поган (Матвія, 6, 7) і той фрагмент із сьомої книги Плінія, де стверджується, що в усьому нескінченному Всесвіті немає двох однакових облич. Іоанн Паннонський додав до цього, що так само не існує двох однакових душ і що душа найтяжчого грішника є дорогоцінною, як та кров, що її пролив за нього Ісус Христос. Діяння однієї людини, стверджував він, важить більше, аніж дев’ять небесних кіл, і думати, ніби можна зникнути й повернутися, є кричущою легковажністю. Час не відновлює того, що ми втрачаємо; вічність зберігає його як для слави небесної, так і для полум’я пекельного. Трактат був прозорим і всеосяжним; здавалося, його створила не якась конкретна особа, а мовби «всяка людина» або, можливо, все людство.

Авреліан спізнав майже фізичне відчуття глибокого приниження. Він було подумав, що йому треба знищити або переробити свою власну працю, потім, у нападі гіркої порядності, послав її до Рима, не змінивши в ній жодної літери. Коли через кілька місяців було скликано церковний собор у Перґамо, тим теологом, якому доручили розгромити єретичну доктрину монотонів, став (як і можна було передбачити) Іоанн Паннонський. Його глибоко обґрунтоване і стримане спростування настільки всіх переконало, що єресіарха Євфорбія засудили до спалення на вогнищі. «Це вже було й знову буде, — сказав Євфорбій. — Ви розпалюєте не вогнище, а цілий вогненний лабіринт. Якби об’єднати тут усі вогнища, на яких мене спалювали, вони не помістилися б на землі, й ангели осліпли б. І про це я твердив не один раз». Після цього його голос зірвався на крик, бо омахи полум’я дісталися його.

Колесо зазнало поразки в битві з Хрестом[228], але Авреліан та Іоанн Паннонський продовжували свою таємну війну. Вони обидва воювали в одному війську, прагнули однієї й тієї самої винагороди, прагнули розбити одного й того самого ворога, проте Авреліан не написав жодного слова, яким, не бажаючи признатися в цьому навіть собі самому, він не прагнув би перевершити Іоанна. Цей поєдинок залишався невидимим; якщо численні свідчення мене не обманюють, то ім’я другого не зустрічається жодного разу в багатьох томах творів Авреліана, зібраних у «Патрології»{387} Міня{388}. (Від творів Іоанна до нас дійшли тільки двадцять слів.) Обидва вони несхвально поставилися до анафем, проголошених на Другому Константинопольському соборі; обидва засуджували аріан, які не визнавали одвічної божественності Сина; обидва підтвердили ортодоксальність «Християнської топографії»{389} Косьми, яка навчає, що Земля чотирикутна, як гебрейська скинія. На лихо, в усіх чотирьох кутках Землі виникла й швидко розповсюдилася згубна пошесть нової єресі. Народившись у Єгипті чи в Азії (бо щодо цього існують різні думки, й Боссюе{390} не бажає визнавати аргументів Гарнака{391}), вона затопила східні провінції й спорудила свої святилища в Македонії, в Карфагені та в Трирі. Здавалося, вона шаліє повсюди; казали, ніби в Британській єпархії перевернули догори ногами розп’яття, а в Цезареї{392} образ Господа замінили дзеркалом. Дзеркало та обол{393} були емблемами нових розкольників.

Історія знає їх під різними іменами (спекуляри, абісмали, каїніти), але найпоширенішою назвою була «гістріони», яку дав їм Авреліан і яку вони зухвало підхопили. У Фригії{394} їх називали «симулякрами», так само — й у Дарданії. Іоанн Дамаскін{395} найменував їх «формами» — тут варто відзначити, що Ерфйорд спростовує цей фрагмент. Не було такого єресіолога, який би з подивом не відзначав розгнузданості їхніх звичаїв. Багато гістріонів проповідували аскетизм: одні калічили себе, як Ориґен, другі жили під землею, в клоаках, треті виривали собі очі, четверті («навуходоносори» з Нітрії) «паслися на луках, як воли, й волосся покривало їх, як пір’я орла». Від самокатування та аскетизму вони нерідко переходили до злочинів, деякі громади толерантно ставилися до крадіжок, інші — до вбивства, ще інші — до содомії та жорстокості. Усі вони блюзнили, причому паплюжили не тільки християнського Бога, а й загадкових богів власного пантеону. Вони створювали свої священні книги, втрату яких оплакують учені. Сер Томас Браун десь 1658 р. писав: «Час знищив амбітні євангелії гістріонів, але не ту лайку, що нею обкладало себе їхнє Нечестя». Ерфйорд припустив, що ця «лайка» (яка дійшла до нас в одному грецькому кодексі) і є тими втраченими євангеліями. Це важко зрозуміти, якщо ми не знаємо космології гістріонів.

В герметичних книгах написано: те, що внизу, тотожне тому, що вгорі, й те, що вгорі, тотожне тому, що внизу; а в «Зогарі» сказано, що нижній світ є віддзеркаленням світу вишнього. Гістріони побудували своє вчення на спотворенні цієї думки. Вони посилалися на Євангелію від Матвія, 6, 12 («І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим») та 11, 12 («Царство Небесне здобувається силою»), аби довести, що земля впливає на небо, а ще наводили фрагмент із «Послання до Коринтян», 13, 12 («Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, в загадці») на доказ того, що все нами побачене — не істинне. Мабуть, від монотонів вони взяли уявлення про те, що кожна людина — це дві людини, і справжньою людиною є та інша, яка перебуває на небі. Вони також вважали, що наші вчинки мають обернене віддзеркалення, тобто якщо я не сплю, то «я інший» спить, якщо я творю блуд, то інший поводиться цнотливо, якщо я краду, то інший щедро дарує. По смерті я возз’єднаюся з ним і стану ним. (Якийсь відгомін цих доктрин знаходимо в Блуа.) Інші гістріони стверджували, що світові настане кінець, коли вичерпається розмаїття його можливостей; а що повторень бути не може, то праведник має виключити (тобто здійснити) наймерзенніші вчинки, щоб вони не заплямували майбутнього й щоб у такий спосіб прискорити настання Царства Ісусового. Це твердження заперечувалось іншими сектами, які обстоювали думку, що в кожній людині має відбутися вся світова історія. Більшість, як Піфагор, муситимуть пройти через переселення в багато тіл, перш ніж вони здобудуть визволення; інші, протеїки, «протягом одного життя будуть левами, драконами, кабанами, водою й деревом». Демосфен{396} згадує про очищення багном, яке відбували втаємничувані в орфічні містерії; аналогічно, протеїки прагнули очиститися злом. Вони були переконані, як Карпократ, що ніхто не вийде з в’язниці, поки не віддасть останнього шеляга (Луки, 12, 59), і мали звичай морочити розкаяних ось цією іншою євангельською фразою: «Я прийшов, щоб ви мали життя, і з достатком щоб мали!» Вони також твердили, що не бути лиходієм — це сатанинська гординя… Багато різних міфологій створили гістріони: одні проповідували аскетизм, інші — розпусту, але всі вони бентежили уми. Теопомп{397}, гістріон із Береніки{398}, заперечував усі легенди; він говорив, що кожна людина — це орган, за допомогою якого божество сприймає світ.

Єретики Авреліанової діоцези були тими, хто стверджував, що час не терпить повторень, а не тими, які проголошували, що кожен людський вчинок віддзеркалюється на небі. Ця обставина була рідкісною; у своєму звіті римським властям Авреліан про неї згадав. Прелат, якому було надіслано звіт, був сповідником імператриці; ні для кого не було таємницею, що ця відповідальна посада не дозволяла йому віддаватись інтимним радощам спекулятивної теології. Зате його секретар — який колись співпрацював з Іоанном Паннонським, а нині з ним ворогував — мав славу людини, здатної розрізнити найнепомітніші ознаки інакодумства; тож Авреліан додав до свого звіту детальний опис єресі гістріонів у тому її вигляді, в якому вона проповідувалася на таємних зборах у Генуї та в Аквілеї. Він написав кілька абзаців, та коли вже наготувався викласти жахливу тезу про те, що не існує двох однакових моментів, його перо зупинилося. Він не міг знайти необхідного формулювання; повчання нової доктрини («Хочеш побачити те, чого не бачили людські очі? Подивися на Місяць. Хочеш почути те, чого не чули людські вуха? Послухай спів пташки. Хочеш торкнутися того, чого не торкалися людські руки? Доторкнися до землі. Істинно говорю вам, що Бог лише збирається створити світ») були надто вигадливими й метафоричними для переказу. Аж раптом у його думці утворилася фраза з двадцяти слів. Він негайно записав її, вельми задоволений собою, але відразу ж його кольнула підозра, що ця фраза належить комусь іншому. Наступного дня він згадав, що прочитав її багато років тому в «Adversus аnnulares»[229], трактаті Іоанна Паннонського. Він перевірив цитату — так, вона була там. Його обсіли болісні сумніви. Змінити або викинути ці слова означало б дуже ослабити переконливість свого тлумачення; залишити їх — це було б те саме, що стати плагіатором людини, якої він терпіти не міг; вказати джерело означало б стати донощиком. Авреліан звернувся з молитвою до Бога, благаючи підказати, як йому повестися в цій ситуації, й десь на початку наступного вечора його ангел-охоронець продиктував йому компромісне рішення. Авреліан зберіг ту фразу, але перед цим дав таке пояснення: «Слова, які нині горлають єресіархи, щоб підірвати віру, сказав у цьому сторіччі один вельми вчений муж, либонь, злегковаживши їхню гріховність». Потім сталося неминуче — те, чого він боявся й чого чекав. Авреліанові довелося відкрити, хто був цей учений муж, й Іоанна Паннонського звинуватили в прихильності до єретичних доктрин.

Через чотири місяці коваль з Авентінського пагорба, заморочений брехливими запевненнями гістріонів, навалив на плечі своєму синові велику залізну кулю, щоб малий злетів у небо. Хлопець загинув; жах, спричинений цим злочином, зобов’язав людей, які судили Іоанна, бути невблаганно суворими. Той не побажав зректися своїх поглядів і знай повторював, що заперечувати його думку означає скотитися до мерзенної єресі монотонів. Він не розумів (чи не хотів зрозуміти), що не було ніякого сенсу говорити про монотонів — про них давно забули. З наполегливістю, в якій було щось від старечої впертості, він повторював найблискучіші фрази зі свого давнього полемічного трактату. Але судді навіть не слухали слів, од яких колись були в захваті. Замість спрямувати всі свої зусилля на те, щоб очистити себе від найменшої підозри в прихильності до ідей гістріонізму, Іоанн Паннонський марно намагався довести, що думка, за яку його звинувачували, була строго ортодоксальною. Він дискутував з людьми, від вироку яких залежала його доля, й припустився ще однієї непрощенної помилки — робив це з неабиякою винахідливістю й витонченою іронією. Двадцять шостого жовтня, після обговорення, яке тривало три дні й три ночі, його засудили до спалення на вогнищі.

Авреліан був присутній на страті, бо не піти туди означало б визнати себе винним. Місцем страти був пагорб, на зеленій вершині якого стояв глибоко вкопаний у землю стовп, а навколо нього громадилися стоси дров. Чиновник зачитав постанову суду. Під полуденним сонцем Іоанн Паннонський лежав обличчям у поросі, виючи наче звір. Він чіплявся за землю, але кати відірвали його від неї, роздягли до голого тіла й прив’язали до стовпа. На голову йому наділи вінок, сплетений із соломи й просякнутий сіркою; поруч поклали примірник шкідливого опусу «Adversus annulares». Перед цим уночі йшов дощ, і дрова горіли погано. Іоанн Паннонський молився спочатку по-грецькому, потім — якоюсь невідомою мовою. Полум’я вже огорнуло його, коли Авреліан наважився підвести погляд. Вогненні омахи відхилилися, й Авреліан уперше й востаннє побачив обличчя людини, яку так ненавидів. Воно нагадало йому чиєсь знайоме обличчя, але він не міг згадати, чиє саме. Потім воно сховалося за полум’ям. Іоанн закричав, і здавалося, то кричить само вогнище.

Плутарх оповідає, що Юлій Цезар оплакував смерть Помпея{399}. Авреліан не оплакував смерть Іоанна, але він почував себе так, як почувається людина, що одужала від невиліковної хвороби, яка вже стала часткою її життя. В Аквілеї, в Ефесі, в Македонії він прожив ще довгі роки. Його вабили безлюдні кордони Імперії, непрохідні болота та зручні для життя в роздумах і спогляданні пустелі, де він шукав усамітнення, яке допомогло б йому зрозуміти своє призначення. Заночувавши якось в одній мавританській келії під рик левів, який долинав знадвору, він детально повторив подумки звинувачення, висунуте проти Іоанна Паннонського й у який уже раз погодився, що воно було слушне. Але йому було значно важче виправдати свій крутійський донос. У Русаддірі він виголосив, мабуть, уже запізнілу проповідь «Світло найясніше, що осіяло плоть грішника». В Гібернії{400} в одній із критих соломою хиж, що правили за келії для монастиря, захованого в гущавині лісу, він почув якось уночі, над ранок, густий шум дощу, і йому пригадалась одна ніч у Римі, коли його також розбудило лопотіння дощових крапель. Опівдні удар блискавки підпалив дерева, й Авреліан зміг померти тією самою смертю, якою помер Іоанн.

Кінець цієї історії можна переказати лише в метафорах, бо він відбувся на небесах, де не існує часу. Мабуть, варто сказати про те, що Авреліан розмовляв з Богом, який так мало цікавиться релігійними суперечками, що прийняв його за Іоанна Паннонського. Але це означало б припустити можливість плутанини в божественному розумі, тому правильніше буде сказати так: у раю Авреліан довідався, що для Бога, чиї помисли нам недовідомі, він і Іоанн Паннонський (ортодокс і єретик, ненависник і ненавидимий, обвинувач і жертва) були однією й тою самою особою.

Історія воїна й полонянки

Ульріці фон Кюльман

На сторінці 278 своєї книжки «Поезія» (Барі, 1942 р.) Кроче, скоротивши відповідний латинський текст історика Павла Диякона{401}, розповідає нам про долю такого собі Дроктульфта й цитує його епітафію; і те, й те дивно зворушило мене, а чому, я зрозумів пізніше. Той Дроктульфт був воїном-ланґобардом{402}, який під час облоги Равенни покинув своїх і загинув, боронячи місто, що його перед тим штурмував. Жителі Равенни поховали його в храмі й склали епітафію, в якій висловили йому свою вдячність («contempsit caros, dum nos amat ille, parentes»[230]) і підкреслили дивовижний контраст, що існував між лютою зовнішністю цього варвара та його простотою і добрістю:

Terribilis visu facies mente benignus, Longaque robusto pectores barba fuit![231] [232]

Такою є історія життя Дроктульфта, варвара, який поклав свою голову, захищаючи Рим, чи таким є той фрагмент цієї історії, що його Павло Диякон зумів вихопити з часового потоку? Невідомо навіть, коли саме це відбувалося: чи в середині шостого сторіччя, коли ланґобарди пустошили рівнини Італії, чи в сторіччі восьмому, перед падінням Равенни. Це не трактат з історії, і тому я дозволю уявити собі, що йдеться про часи першого наступу ланґобардів.

Уявімо собі Дроктульфта sub speciae aeternitatis[233] — тобто не індивіда Дроктульфта, що, звичайно ж, був єдиним і незбагненним (бо такими є всі індивіди), а загальний тип, на який перетворила і його самого, і багатьох таких, як він, традиція — тобто дія забуття і пам'яті. Через темну географію лісів і боліт війна привела його з берегів Дунаю та Ельби в Італію, і, либонь, він навіть не знав, що йде на південь, і не знав, що воює з державою, яка називається Рим. Можливо, він сповідував аріанство, релігію, яка проповідує, що слава Сина є лише віддзеркаленням слави Отця, але більш імовірно буде уявити його шанувальником Землі, Герти, чий запнутий покривалом ідол возять на підводі, запряженій коровами, або одним із тих, які поклоняються богам війни та грому, зображеним у вигляді незграбних дерев’яних бовванів, закутаних у матерію й обвішаних монетами та браслетами. Він прийшов з непрохідних хащ, де владарювали тур і дикий вепр, і був він білявий, невинний, нещадний, відданий своєму вождю та своєму племені, бо для нього існували тільки вони, а не якийсь там усесвіт. Війна привела його до Равенни, і тут він побачив те, чого не бачив ніколи, а якщо й бачив, то не в такій повноті. Він побачив ясний сонячний день, кипариси й мармур. Побачив щось сукупно ціле, але не безладне у своєму розмаїтті; побачив місто — організм, утворений зі статуй, храмів, садів, будівель, сходів, декоративних ваз, капітелей, чітко окреслених і відкритих майданів та вулиць. Ніщо з усього цього (я знаю) не видалося йому дуже гарним; воно вразило його, як нас сьогодні вражає той або той складний механізм, чийого призначення ми не знаємо, але в конструкції якого вгадуємо безсмертний розум. Можливо, йому досить було побачити одну арку, на якій красувався незбагненний напис вічними латинськими літерами. І він робить несподіване відкриття — відкриває для себе Місто, яке спершу засліплює його, а потім мовби оновлює. Він знає, що зможе бути в ньому не більш як собакою, не більш як дитиною, але він знає також, що воно варте більшого, аніж його боги, аніж його вірність вождям і племені, аніж усі болота Германії. Дроктульфт покидає своїх і воює за Равенну. Він гине в цій війні, і на його могилі викарбовують слова, яких він не зрозумів би:

Contempsit caros, dum nos amat ille, parentes, Hanc patriam reputans esse, Ravenna, suam[234].

Він не був зрадником (зрадникам зазвичай не пишуть таких розчулених епітафій), він був просвітленим, був наверненим. Через кілька поколінь ті ж таки ланґобарди, які таврували перебіжчика, наслідували його приклад: вони стали італійцями, ломбардцями, й можливо, один із його кревних родичів на ім’я Альдіґер започаткував рід, який потім став називатися Аліґ’єрі. Багато припущень можна висунути для пояснення вчинку Дроктульфта; моє, мабуть, найпростіше, і якщо воно й не відповідає істині як факт, то, безперечно, відповідає істині як символ.

Коли я прочитав у книжці Кроче історію цього воїна, вона схвилювала мене надзвичайно, і я мав таке враження, ніби натрапив, у зовсім іншій формі, на щось дуже мені близьке. Майнула думка про монгольських вершників, які збиралися перетворити Китай на величезне пасовище для своїх коней, а потім доживали віку в містах, які колись мріяли стерти з лиця землі. Проте я шукав іншої пам’яті. І зрештою я її знайшов — це була розповідь, яку я одного разу почув від своєї небіжчиці бабусі, що була англійкою.

1872 року мій дід Борхес командував військами, яким було доручено охороняти південно-західний кордон штату Буенос-Айрес та південний кордон Санта-Фе. Командний пункт розташувався в Хуніні; далі, на відстані чотирьох-п’яти ліг один від одного, тяглася низка фортів, а ще далі — землі, які тоді називалися Пампою{403}, або так звані Внутрішні Території. Одного разу, чи то дивуючись, чи то сміючись, моя бабуся заговорила про свою долю англійки, відірваної від рідної землі й закинутої на цей край світу. Їй відповіли, що вона не одна тут така, й через кілька місяців показали на молоду індіанку, яка повільно перетинала площу. Вона була в двох барвистих плащах і боса; волосся в неї було русяве. Якийсь солдат сказав їй, що з нею хоче побалакати інша англійка. Молода індіанка погодилася на це; вона увійшла до комендатури без страху, але внутрішньо насторожена. На мідному, розмальованому в грубі барви обличчі очі мали той збляклий колір, який англійці називають «сірим». Тіло в неї було легке й гнучке, як у дикої кози; руки — сильні й кощаві. Вона завітала сюди з пустелі, з Внутрішніх Територій, і все здавалося їй тут маленьким: двері, стіни, меблі.

Можливо, що дві жінки на якусь мить почули себе сестрами, закинуті так далеко від свого рідного острова, в немислимий край. Моя бабуся поставила їй якесь запитання; молода індіанка відповіла, з великими труднощами підшукуючи потрібні слова й повторюючи їх з таким здивованим виразом, ніби раптом відчула давно забутий смак. Ось уже п'ятнадцять років, як вона не розмовляла рідною мовою, і їй було нелегко пригадати її. Вона розповіла, що родом із Йоркширу, що її батьки емігрували в Буенос-Айрес, що вона втратила їх під час несподіваного нападу індіанців, які забрали її з собою, що тепер вона дружина вождя, якому народила двох дітей і який дуже хоробрий. Вона розповідала це грубою, сільською англійською мовою, перемішаною з аракуанськими словами та з говірками пампи, і за її розповіддю вимальовувалося примітивне, сповнене небезпек життя: намети з кінських шкур, вогнища з кізяка, бенкети, на яких ласували підгорілим м'ясом або сирими потрухами, таємні виправи на світанку; напад на обору для худоби, виття й грабунок, збройна сутичка, багата кінська збруя, захоплена на садибах голими вершниками, багатоженство, сморід і чаклунство. Й ось таким варварським і примітивним життям примушують жити англійку! Зворушена жалістю і вкрай обурена, моя бабуся умовляла молоду жінку не повертатися до свого племені. Присягалася допомогти їй, обіцяла викупити дітей. Але та відповіла, що цілком щаслива, й того ж таки вечора повернулась у свою пустелю. Франсиско Борхес{404} помер незабаром по тому, загинувши у вогні революції 1874 року; й, можливо, тоді моя бабуся змогла розгледіти в цій іншій жінці, також викраденій і перетвореній цим невблаганним континентом, страхітливе віддзеркалення своєї власної долі.

Раніше світлокоса індіанка щороку зазирала до крамничок Хуніна або форту Лаваль, щоб накупити там усіляких дрібничок та «непотребу»; проте після розмови з моєю бабусею вона перестала туди з’являтись. А втім, їм судилося зустрітись іще один раз. Якось моя бабуся вибралася на полювання. На одному ранчо, біля болота, чоловік різав вівцю. Наче вві сні з’явилася та індіанка верхи на коні. Спішилася й напилася свіжої крові. Не знаю, чи вона вчинила так тому, що просто не могла інакше, чи то був виклик або якийсь знак.

Тисяча триста років і неосяжний простір океану розділяють долю англійської полонянки й долю Дроктульфта. Обидві вони тепер лишилися в минулому, яке годі вернути. Образ варвара, який перекинувся на бік Равенни, й образ європейської жінки, що обрала життя в пустелі, можуть видатися протилежностями. А проте обома ними рухав один і той самий таємний порив, сильніший за будь-які аргументи тверезого розуму, й обоє підкорилися цьому пориву, пояснити який не змогли б. Цілком можливо, що ці дві розказані мною історії — насправді одна історія. Господь не бачить різниці між орлом і решкою цієї монети.

Біографія Тадео Ісидоро Круса (1829—1874)

I’m looking for the face I had Before the world was made. Yeats. «The Winding Star» [235]

Шостого лютого 1829 року повстанці, переслідувані на той час Лавалем, ішли з Півдня, щоб з’єднатися з військом Лопеса{405}, й зупинилися на перепочинок у садибі, назву якої вони не знали, за три чи чотири ліги від Пергаміно; перед світанком одному з чоловіків наснився тяжкий кошмар; його здушений крик розбудив у темряві хліва жінку, яка з ним спала. Ніхто не знає, що йому тоді примарилося, бо вже наступного дня, о четвертій годині, повстанці були розгромлені кавалерією Суареса{406}, яка гналася за ними дев’ять ліг, аж поки на поля не опустилася ніч, і той чоловік знайшов свою смерть у якомусь рівчаку, бо череп йому розпанахала шабля, що воювала в Перу й у Бразилії. А жінку, яка з ним спала, звали Ісидора Крус, і син, що в неї народився, дістав ім’я Тадео Ісидоро.

Я не збираюся розповідати тут історію його життя. З усіх тих ночей і днів, які його склали, мене цікавить лише одна ніч; якщо я й скажу кілька слів про інші, то тільки для того, щоб краще зрозуміти ту головну. Події, про які я збираюся розповісти, власне, вже занотовані в знаменитій книзі; тобто книзі, зміст якої може бути всім для всіх (І Коринтян, 9, 22), бо надається до майже невичерпної кількості повторень, утворень та перетворень. Ті, хто коментував, — а таких багато — історію Тадео Ісидоро, відзначають, що на формування його вдачі вплинула рівнина, але ґаучо, схожі на нього, безліч разів народжувалися й помирали на зарослих сельвою берегах Парани та у східних горах. Але йому справді випало жити у світі одноманітному й дикому. Він помер 1874 року від чорної віспи, так ніколи й не бачивши ані гір, ані фабричного димаря, ані млина. Не бачив він і міста. 1849 р. військо з наведення порядку під командуванням Франсиско Ксав’єра Асеведо, в якому був і Тадео Ісидоро, підступило до Буенос-Айреса. Погоничі ввійшли в місто, де сподівалися захопити багату здобич; Крус, із перестороги, не покинув заїзду, що був неподалік від загонів для худоби. Там він перебув багато днів, мовчазний, спав на землі, цмулив мате, вставав удосвіта й лягав пізно вночі. Він розумів — якимсь особливим чуттям, яке не має нічого спільного ані зі словами, ані з аргументами тверезого розуму, — що в місті йому нема чого робити. Якось один п’яний пеон посміявся з нього. Крус нічого йому не сказав, але той, повертаючись увечері й сідаючи біля вогнища, знову й знову брався за своє, і якось Крус (а раніше він ніколи не злився і навіть не виявляв ознак невдоволення) звалив його ударом кулака. А сам утік і кілька днів переховувався в болотяних заростях, поки якось уночі крик сполоханої птахи чаха остеріг його, що він оточений поліцією. Він випробував гостроту свого ножа, зрубавши стеблину, а потім скинув остроги, щоб вони не заважали йому битися пішки. Він не хотів здаватись і вирішив боронитися до кінця. Його поранили в лікоть, у плече, в ліву долоню; сам він тяжко поранив найвідважніших серед своїх супротивників, а коли кров заструменіла йому між пальцями, він став битися ще хоробріше; та над ранок знепритомнів од великої втрати крові, і його роззброїли. Тоді часто замість в’язниці посилали людей у військо. Крусові довелося відбувати свій каральний термін в одному з прикордонних фортів Півночі. Як рядовий солдат він брав участь у громадянських війнах; іноді він воював за свою рідну провінцію, іноді — проти неї. Двадцять третього січня 1856 року в Лагунас-де-Кардосо він був одним з тридцяти християн, які під командою старшого сержанта Евсебіо Лапріди{407} билися проти двохсот індіанців. У тій битві його поранило списом.

У його темному й безстрашному житті багато прогалин. Близько 1868 року ми знову бачимо його в Пергаміні. Він володіє там земельним наділом і має сина, перебуваючи в шлюбі, скріпленому чи не скріпленому законом. 1869 року його призначають сержантом сільської поліції. Він виправив своє минуле й на той час мав підстави вважати себе щасливим, хоч у глибині душі щасливим не був. (На нього чекала, зачаївшись у майбутньому, наповнена сліпучим світлом ясності ніч — головна у його житті. Ніч, коли він нарешті побачив власне обличчя, ніч, коли він нарешті почув своє ім’я. Якщо правильно її осмислити, то ця ніч вичерпує його історію; а точніше кажучи, одна мить із цієї ночі, один учинок цієї ночі, бо вчинки — то наші символи.) Всяка доля, хоч би якою тривалою і складною вона була, реально дорівнює одному моментові; це той момент, коли людина усвідомлює раз і назавжди, хто вона є. Розповідають, що Александр Македонський побачив віддзеркалення свого осяяного славою майбутнього в легендарній історії Ахілла; шведський король Карл Дванадцятий — у долі Александра. А до Тадео Ісидора Круса, який не вмів читати, це усвідомлення прийшло не з книжки — він побачив себе в іншій людині, що потрапила в тяжку безвихідь. А було так.

В останні дні місяця червня 1870 року він дістав наказ затримати правопорушника, якого правосуддя звинувачувало в двох убивствах. Це був дезертир, що втік з війська, яким командував на південному кордоні полковник Беніто Мачадо{408}; під час однієї пиятики в борделі він порішив негра; під час другої — одного прихильника партії Рохаса; в повідомленні говорилося, що зловмисник родом із Лагуна-Колорада. Саме там, близько сорока років тому, зібралися повстанці, щоб вирушити в той злощасний похід, у якому всіх їх спостигла смерть, і тіла їхні дісталися стерв’ятникам та бездомним псам; саме звідти походив Мануель Меса, страчений на площі Вікторії під гуркіт барабанів, що намагалися заглушити його шалений гнів; звідти ж таки вийшов і той незнайомець, який зачав Тадео Ісидора Круса, а сам залишився лежати в рівчаку з черепом, який розвалила шабля, що воювала в Перу та в Бразилії. Крус забув назву того місця, але тепер з легкою й непоясненною тривогою його впізнав… Злочинець, переслідуваний солдатами, втікав на коні, петляючи, мов у лабіринті; проте вони все ж таки оточили його в ніч на дванадцяте липня. Він заховався в заростях, серед поля. Темрява була майже непроглядною. Крус та його люди обережно підступали до чагарів, у яких спав або чатував на них незнайомий їм чоловік. Пролунав крик птахи чаха. Тадео Ісидоро Крус спізнав таке відчуття, ніби він уже колись пережив цей момент. Злочинець вийшов зі своєї криївки, щоб зійтися з ними у відкритому бою. Вигляд він мав жахливий; кудлате волосся й сіра борода мовби з’їли його обличчя. З очевидної причини я не стану описувати їхню сутичку. Досить буде сказати, що дезертир тяжко поранив чи вбив кількох людей Круса. А той, б’ючись у темряві (чи це його тіло билося в темряві), раптом почав багато чого розуміти. Він зрозумів, що одна доля нічим не краща за іншу, але кожна людина мусить підкорятися тій, яку носить у собі. Він зрозумів, що його сержантські нашивки та уніформа йому заважають. Він зрозумів, що доля, яку він носить у собі, — це доля вовка, а не пса із собачої зграї. А ще він зрозумів, що той інший — це він. І коли над широкою рівниною почало світати, Крус кинув на землю свого форменого кашкета, закричав, що не хоче вчиняти злочин і вбивати такого хороброго чоловіка, і став битися проти солдатів, пліч-о-пліч з утікачем Мартіном Ф’єрро.

Емма Цунц

Чотирнадцятого січня 1922 року Емма Цунц, повернувшись із ткацької фабрики «Тарбух і Льовенталь», знайшла в глибині коридора листа з бразильським штемпелем, з якого довідалася, що її батько помер. Спочатку, глянувши на конверт із цим штемпелем, вона нічого не зрозуміла, потім її стривожили незнайомі літери. Дев’ять чи десять неохайних рядків покривали всю сторінку, й Емма прочитала, що сеньйор Майєр унаслідок помилки прийняв надто велику дозу вероналу й упокоївся третього числа цього місяця в лікарні Баже. Листа підписав сусід її батька по пансіону, такий собі Фейн або Файн із Ріо-Ґранде, який не міг знати, що лист адресований дочці небіжчика.

Емма випустила аркуш із рук. Спочатку вона відчула біль у животі й слабкість у колінах; потім — мовби свою провину, нереальність того, що сталося, холод і страх; потім їй захотілося, щоб уже настав завтрашній день. Але відразу по тому вона зрозуміла, що це бажання їй нічого не дасть, бо смерть батька була єдиною подією, що сталась у світі й ставатиметься віднині до споконвіку. Вона підняла аркуш і пішла до своєї кімнати. Нишком укинула його до шухляди, так ніби вже знала, що скоро буде. Мабуть, вона вже зазирнула в найближче майбутнє. Мабуть, уже стала такою, якою невдовзі стане.

Сидячи в дедалі густіших сутінках, Емма до самого вечора оплакувала самогубство Мануела Майєра, якого в давні щасливі дні називали Еммануель Цунц. Пригадалися їй літні дні на фермі поблизу Ґвалеґвая, пригадала вона (спробувала пригадати) і свою матір, пригадала будиночок у Ланусі, який у них відібрали й пустили з торгів, пригадала жовті косокутники одного вікна, пригадала тюремну машину, загальну зневагу, пригадала анонімні листи з газетною вирізкою про «гроші, вкрадені касиром», пригадала (але про це вона ніколи й не забувала), як тієї останньої ночі її батько заприсягнувся, що злодієм був Льовенталь. Арон Льовенталь, колись управитель фабрики, а тепер один із її власників. Від 1916 року Емма зберігала цю таємницю. Вона нікому її не відкрила, навіть своїй найближчій подрузі Ельзі Урштайн. Можливо, остерігалась образливої недовіри, а може, вірила в те, що ця таємниця є ніби сполучною ланкою між нею та відсутнім батьком. Льовенталь не знав про те, що вона знає; ця нібито мало значуща обставина давала Еммі Цунц відчуття влади над ним.

Тієї ночі вона так і не заснула, й коли перше світло вирізнило в темряві прямокутник вікна, її план був обміркований досконало. Вона зробила все можливе, щоб цей день, який видавався їй нескінченним, нічим не відрізнявся від інших. На фабриці поширилися чутки про страйк; Емма, як завжди, виступила проти будь-якого насильства. О шостій, по закінченні робочого дня, вона пішла з Ельзою до жіночого клубу, де була гімнастична зала й невеличкий басейн. Вони записалися туди, й Еммі довелося повторювати по літерах своє ім’я та прізвище, усміхатися банальним жартам, якими супроводили її оформлення. З Ельзою та з меншою із сестер Кронфус вони обговорили, яке кіно підуть дивитись у неділю ввечері. Потім дівчата заговорили про залицяльників, і ніхто не здивувався, що Емма мовчить. У квітні їй мало виповнитися дев’ятнадцять років, але чоловіки досі вселяли їй майже патологічний страх… Повернувшись додому, вона зварила собі суп із тапіоки й овочів, повечеряла рано, лягла в постіль і примусила себе заснути. Так, у праці та в повсякденних дрібних справах, минула п’ятниця — день напередодні.

У суботу нетерплячка рано підняла її на ноги. Нетерплячка, а не тривога, й відчуття великої полегкості, що цей день нарешті настав. Їй уже не було чого замишляти та уявляти; мине кілька годин — і події розгорнуться в усій своїй простоті. В «Ла Пренса» Емма прочитала, що «Нордстьєрнан» із Мальме вийде в море цієї ночі з третього доку. Потім вона зателефонувала Льовенталю, натякнула, що хоче розповісти йому дещо про страйк, так, аби ніхто про це не довідався, й пообіцяла зайти до нього в кабінет, коли стане смеркатися. Голос у неї тремтів; але тремтіння голосу цілком пасувало до її ролі донощиці. Жодної іншої прикметної події того ранку не сталося. Емма працювала до дванадцятої, потім уточнила з Ельзою та з Перлою Кронфус усі деталі недільної програми розваг. По обіді лягла перепочити і з заплющеними очима подумки повторила весь задуманий план своїх дій. Подумала про те, що його завершальний етап буде менш жахливим для неї, аніж перший, і, звичайно ж, буде скрашений смаком перемоги і справедливого суду. Зненацька, охоплена тривогою, вона підхопилася на ноги й підбігла до шухляди. Висунула її; лист від Файна лежав там, де вона й залишила його позавчора ввечері, під фотокарткою Мілтона Сілса{409}. Ніхто не міг його бачити; вона почала перечитувати його, потім порвала.

Розповісти більш-менш наближено до дійсності про події того вечора було б важко і, мабуть, недоречно. Істотною ознакою жахливого є його нереальність, ознакою, яка, можливо, пом’якшує жах, а може, й загострює. Як можна правдоподібно переказати подію, в реальність якої не вірить навіть той, хто її спричинив, як відтворити той швидкоплинний хаос, який сьогодні навіть пам’ять Емми Цунц не поновлює і відштовхує? Емма жила у кварталі Альмаґро, на вулиці Ліньєрс; відомо, що того вечора вона пішла в порт. Можливо, що, ходячи ганебним бульваром Пасео де Хуліо, вона бачила себе віддзеркаленою в безлічі дзеркал, виставленою напоказ у яскравому світлі, роздягнутою поглядами голодних очей, але ймовірніше припустити, що спочатку вона блукала в байдужій юрбі, ніким не помічена… Вона заходила до двох чи трьох барів, спостерігаючи, до яких вихилясів та вивертів удаються інші жінки. І, нарешті, зустріла матросів із «Нордстьєрнана». Відвернулася від одного, зовсім юного, боячись, що він пробудить у ній почуття, близьке до ніжності, й вибрала іншого, нижчого, ніж вона, й брутального, щоб, бува, не пом’якшився її дівочий жах. Матрос повів її до якихось дверей, потім через темний під’їзд, потім нагору крученими сходами, потім через передпокій (у якому було вікно з такими самими косокутниками, як у Ланусі), а потім вони пройшли коридорчиком і ввійшли у двері, що замкнулися за ними. Страшні події перебувають поза часом — і тому, що в них недавнє минуле мовби обрубується майбутнім, і тому, що частини, з яких вони складаються, не утворюють послідовності.

Чи в цей час, що був поза часом, у цьому жаскому хаосі незв’язних і жорстоких відчуттів Емма Цунц подумала бодай один-однісінький раз про небіжчика, якому вона приносила себе в жертву? Я схильний припустити, що один раз усе ж таки подумала і що в ту мить мало не зірвався її розпачливий задум. Вона подумала (не могла не подумати), що її батько витворяв з її матір’ю те саме, що витворяють тепер з нею. Вона подумала про це з легким подивом і відразу ж провалилась у запаморочення. Чоловік, який був шведом чи фінном, не розмовляв іспанською мовою; він був для неї таким самим знаряддям, як і вона для нього, але вона служила йому для насолоди, а він — для справедливого суду.

Коли Емма залишилася сама, вона довго лежала із заплющеними очима. На столику лежали гроші, які поклав там матрос. Емма підвелася й порвала ті гроші, як перед тим порвала листа. Порвати гроші — таке саме блюзнірство, як і викинути хліб; і Емма відразу ж і розкаялась у своєму вчинку. Гординя, і в такий день… Страх кудись відійшов, залишилися тільки відчуття смутку й огиди. Огида й смуток сковували її, проте Емма повільно підвелася й почала вдягатися. В кімнаті не залишилося жодного живого кольору; вечірні сутінки все густішали. Еммі вдалося вийти на вулицю, ніким не поміченою; на розі вона сіла в автобус, який ішов у західні квартали. Згідно зі своїм планом, вона сіла на передньому сидінні, щоб ніхто не бачив її обличчя. Хто знає, можливо, дивлячись на повсякденну вуличну суєту, вона втішала себе думкою, що її лиха пригода анітрохи не вплинула на звичний порядок речей. Автобус їхав через затемнені квартали передмістя, де будинки стояли все рідше й рідше, Емма дивилась у вікно й одразу забувала побачене. Вона вийшла в одному з провулків Варнеса. У парадоксальний спосіб втома стала її силою, бо примушувала її зосередити всю увагу на деталях свого задуму, а не на його суті та наслідках.

Арона Льовенталя усі вважали чоловіком статечним; але для небагатьох близьких йому людей він був насамперед скнарою. Він мешкав на верхньому поверсі фабрики, сам-один. Живучи в глухому передмісті, він боявся злодіїв, тому на фабричному подвір’ї тримав великого пса, а в шухляді його письмового столу завжди лежав заряджений револьвер — про це було всім відомо. Рік тому він, як годиться, оплакав несподівану смерть дружини — уродженої Гаус, яка принесла йому чималий посаг! — та єдиною його пристрастю були гроші. Але, на свій сором, він мусив признатися собі, що йому легше заощаджувати їх, ніж заробляти. Він був дуже релігійний і вірив, що в нього таємна угода з Богом, якою Він звільнив його від обов’язку творити добрі діла в обмін на молитви й поклони. Товстий, лисий, вбраний у жалобу, з рудою бородою й у темному пенсне, стояв він біля вікна й чекав на конфіденційне повідомлення робітниці Цунц.

Він бачив, як вона штовхнула ґратчасту хвіртку, яку він умисне залишив незамкненою, й рушила через темне подвір’я. Побачив, як вона зробила невеличке коло, щоб обминути собаку, який гавкав, смикаючи ланцюг. Губи в Емми ворушились, як у людини, котра нечутно молиться; вони вже стомилися повторювати вирок, що його сеньйор Льовенталь почує перед тим, як померти.

Але події розвивалися зовсім не так, як передбачила Емма Цунц. Починаючи від учорашнього ранку, вона знову й знову уявляла собі, як, твердо тримаючи в руці револьвер, вона примусить негідника зізнатись у своєму негідному злочині, а тоді викладе йому свій тонко продуманий стратегічний план, завдяки якому правосуддя Боже восторжествує над правосуддям людським. (Не від страху, а з бажання стати знаряддям вищого правосуддя, вона не хотіла бути покараною за свій вчинок.) Після цього пострілом у груди вона поставить крапку в долі Льовенталя. Але все сталося не так, як гадалося.

Побачивши Арона Льовенталя, Емма відчула, що насамперед мусить покарати його за ту ганьбу, яку вона сьогодні пережила в ім’я свого батька, а вже потім за його смерть. Вона просто не могла не вбити Льовенталя після свого ретельно підготовленого безчестя. Тож вона не мала права гаяти час на театральні ефекти. Вона боязко присіла на запропонований їй стілець, попросила в Льовенталя пробачення, послалася (як то й годиться донощиці) на свій обов’язок і лояльність, назвала кілька прізвищ, натякнула на інші — і враз замовкла, ніби її голос урвався від страху. Цим вона домоглася свого — Льовенталь вийшов, аби принести склянку води. А коли він, не дуже вірячи в цей переляк, проте готовий поставитися до нього поблажливо, повернувся з їдальні, Емма вже дістала з шухляди важкий револьвер. І двічі натиснула на гачок. Важке тіло обвалилося, ніби дим і звук пострілу підрубали його під корінь, склянка з водою розбилася, обличчя дивилося на неї з подивом і люттю, а рот вивергав лайку й іспанською мовою, і на ідиші. Потік брудних слів не вичерпувався, й Еммі довелося вистрелити втретє. Пес, прив’язаний на подвір’ї, заходився гавкати, а зі скривленого в лайці рота бризнула цівка крові й вимазала бороду та костюм. Емма розпочала заготовлену нею обвинувальну промову: «Я помстилася за смерть батька, й покарати мене не зможуть…», але не закінчила її, бо сеньйор Льовенталь був уже мертвий. Так він ніколи й не довідався, за що вмер.

Надривний гавкіт нагадав Еммі, що їй не можна гаяти час. Вона зсунула подушки на канапі, розстебнула кілька ґудзиків сорочки на трупі, зняла з носа забризкане кров’ю пенсне й поклала його на картотеку. Потім схопила телефонну рурку й кілька разів повторила те, що так часто подумки повторювала, і цими словами, й іншими:

— Сталося неймовірне… Сеньйор Льовенталь звелів мені прийти й розповісти про страйк… А потім зґвалтував мене, і я його вбила…

Ця історія справді була неймовірною, але всі в неї повірили, бо, по суті, вона була правдивою. Правдивим був тон Емми Цунц, правдивим — її сором, правдивою — її ненависть. Правдивою була також наруга, яку вона пережила. Не відповідали дійсності лише обставини, час і двоє чи троє імен.

Дім Астеріона{410}

Марті Москера Істмен

І цариця народила сина, якого назвали Астеріон.

Аполлодор {411} . «Бібліотека», III, 1

Я знаю, мене звинуватять у гордині, а може, й у ненависті до людей, а може, навіть у божевіллі. Ці звинувачення (за які я рано чи пізно віддячу) є сміховинними. Це правда, що я не виходжу зі свого дому, але правда й те, що його двері (яких у ньому нескінченна кількість)[236] залишаються відчиненими і вдень, і вночі як для людей, так і для тварин. Нехай до мене заходить, хто хоче. Тут немає ані витонченої розкоші, ані вигадливої пишноти палаців — тут є тільки спокій і самота. І є дім, такий, якого більш не знайдеш ніде у світі. (Брешуть ті, хто запевняє, ніби подібний до цього є дім у Єгипті.) Навіть мої недоброзичливці визнають, що в усьому моєму домі немає ніяких меблів. Другим безглуздям є твердження, ніби я, Астеріон, в’язень. Повторити, що тут немає жодних зачинених дверей? До цього я додам, що немає в домі й жодного засува чи замка. І що якось надвечір я був вийшов на вулицю; і якщо й повернувся до себе ще до смеркання, то тільки тому, що мене налякали обличчя простолюду, безвиразні й пласкі, мов розкрита долоня. Сонце тоді вже сховалося за обрій, але невтішний плач якоїсь дитини та благальні зойки юрби дали мені зрозуміти, що мене впізнали. Люди молилися, втікали, падали навколішки; одні дерлися до підніжжя храму Сокири, інші хапали каміння. Хтось, пам’ятаю, кинувся в море, щоб заховатися під водою. Недарма ж моя мати була царицею, і я не зміг би змішатися з юрбою, навіть якби зі скромності цього й захотів.

Річ у тому, що я неповторний. Мене не цікавить, що та або та людина може передати іншим людям; як філософ я вважаю, що нічого не можна передати через мистецтво письма. Ці нікчемні й банальні дрібниці чужі моєму духові, призначеному для великого; і я ніколи не розумів, чим одна літера відрізняється від іншої. Щось подібне до шляхетного нетерпіння перешкоджає мені навчитися читати. Іноді я про це шкодую — ночі та дні видаються такими довгими!

Звичайно ж, розваг мені не бракує. Як ото баран, що кидається в бійку, я гасаю по кам’яних галереях, аж поки не падаю з ніг, знесилений. Я ховаюся в затінку біля водойми або за поворотом коридора і вдаю, ніби мене шукають. Я стрибаю з дахів униз і, буває, розбиваюся до крові. Іноді я прикидаюся сплячим, заплющую очі й глибоко дихаю. (Іноді я й справді засинаю, а буває, що барви дня змінюються, коли я розплющую очі.) Але найдужче я люблю гратися в іншого Астеріона. Я вдаю, ніби він приходить до мене в гості, і я показую йому свій дім. З глибокою шанобливістю я йому пояснюю: «Зараз ми повернемося до перехрестя, де недавно були» або: «Зараз ми вийдемо на інше подвір’я», або: «Казав же я, що тобі сподобається цей канал», або: «Зараз ти побачиш водойму, яка забилася піском», або: «Зараз ти побачиш, як коридор роздвоюється». Іноді я помиляюся, й ми обидва сміємося від щирого серця.

Я не тільки вигадую всі ці ігри, я ще й думаю про свій дім. Усі частини дому повторюються багато разів, будь-яке місце в ньому — це й інше місце. Немає тут однієї водойми, одного двору, одного водопою, одних ясел, а є чотирнадцять (нескінченна кількість) ясел, водопоїв, дворів, водойм. Мій дім — як світ, а точніше буде сказати, він і є світом. А коли якось я знудився від усіх цих дворів з водопоями та запилюжених галерей із сірого каменю, я вийшов на вулицю й побачив храм Сокири, а за ним — море. Але я зрозумів побачене лиш тоді, коли в нічному сні мені відкрилося, що існує також чотирнадцять (нескінченна кількість) морів і чотирнадцять храмів. Усе повторюється багато разів, чотирнадцять разів, але є дві речі у світі, які, мабуть, є одними і неповторними: угорі — незбагненне сонце, а внизу — я, Астеріон. Можливо, я створив і зорі, й сонце, і неозорий дім, але я про це не пам’ятаю.

Кожні дев’ять років заходять до мого дому дев’ятеро людей, щоб я визволив їх від усього зла. Я чую їхні кроки або їхні голоси в глибині кам’яних галерей і весело біжу їм назустріч. Церемонія триває лише кілька хвилин. Вони падають один за одним, і я навіть не встигаю вимазати кров’ю руки. Вони залишаються лежати там, де впали, і їхні трупи допомагають мені відрізняти цю галерею від інших. Я не знаю, хто вони, але знаю: один з них провістив у хвилину смерті, що колись прийде сюди і мій визволитель. Відтоді мене вже не мучить самота, бо я знаю, що він існує і рано чи пізно з’явиться в одній із цих запилюжених галерей. Якби мій слух був спроможний розрізняти всі звуки у світі, він почув би шарудіння його кроків. Можливо, він відведе мене в якесь місце, де буде менше галерей і менше дверей? Яким він буде, мій визволитель? — запитую я себе. Буде він биком чи людиною? Чи буде такий, як я?

Промені вранішнього сонця вигравали на лезі бронзового меча. На ньому вже не було жодного сліду крові.

— Чи повіриш, Аріадно? — сказав Тесей{412}. — Мінотавр майже не вчинив опору.

Друга смерть

Років зо два тому (я загубив того листа) Ґаннон написав мені з Ґвалеґуайчу, повідомляючи, що скоро надішле мені, мабуть, перший іспанський переклад вірша Ралфа Волдо Емерсона «The Past»[237], й додавши в приписці, що дон Педро Даміан, якого я, либонь, пам’ятаю, помер минулої ночі від запалення легень. У гарячковій передсмертній маячні він іще раз пережив кривавий день битви під Масольєром{413}. Остання звістка анітрохи не здивувала мене, можна було чекати чогось подібного, адже дон Педро став під знамена Апарісіо Саравії{414} ще у свої дев’ятнадцять чи двадцять років. Революція 1904 р. захопила його чи то в Ріо-Неґро, чи то в Пайсанду{415}, де він наймитував у якомусь маєтку; Педро Даміан був родом із Ґвалеґуайчу, що в провінції Ентре-Ріос, але пішов слідом за своїми друзями, такий самий відчайдушний і такий самий темний, як і вони. Він брав участь у кількох сутичках і в останній битві, а повернувшись 1905 року додому, з безмовною покірливістю знову став гарувати в полі. Наскільки мені відомо, він більше ніколи не покидав своєї провінції, останні тридцять років проживши в глухому закутні, за лігу чи за дві від Нянкая, і саме в тій глушині мені випала нагода поговорити з ним одного вечора (я намагався поговорити з ним того вечора) — це було, якщо я не помиляюся, 1942 року. То був чоловік мовчазний, обмежений. Гуркіт і шаленство битви під Масольєром вичерпували його історію; тож мене не здивувало, що він знову пережив той день у годину своєї смерті… Знаючи тепер, що більш ніколи не побачу Даміана, я спробував пригадати його; але моя візуальна пам’ять така вбога, що я спромігся пригадати лише його світлину, яку колись зробив Ґаннон. Власне, в цьому немає нічого дивного, адже живим я бачив того чоловіка аж на початку 1942 року, лише один раз, а на світлині безліч разів. Ґаннон надіслав мені ту світлину; я кудись поклав її і вже не шукаю. А правда в тім, що я боюсь її знайти.

Другий випадок стався в Монтевідео, за кілька місяців. Маячня й агонія того чоловіка з Ентре-Ріос навели мене на думку написати фантастичну новелу про поразку під Масольєром. Емір Родріґес Монегаль{416}, що йому я розповів сюжет, написав мені рекомендаційну записку, з якою я мав звернутися до полковника Діонісіо Табареса, котрий брав участь у тій кампанії. Полковник прийняв мене після вечері. Сидячи в патіо, в кріслі-гойдалці, він весь поринув у плутані й захоплені спогади про ті далекі часи. Говорив про набої, які ніколи не надходили вчасно, про змучених коней, про сонних людей із землистими обличчями, що ткали лабіринти маршових переходів, про Саравію, який міг увійти в Монтевідео, але волів його обминути, бо «ґаучо боїться міста», про людей з відтятими по самі плечі головами, про громадянську війну, яка в його переказі більше скидалася не на протистояння двох армій, а на сон кровожерливого розбійника. Він говорив про Ільєскас, про Тупамбае, про Масольєр. Його довжелезні фрази снувалися дуже легко та жваво, і я зрозумів, що він уже безліч разів розповідав про всі ці події, й у душу мені закрався сумнів, чи за цими словами збереглися бодай якісь спогади. Як тільки він зробив першу паузу, я згадав ім’я Даміана.

— Даміан? Педро Даміан? — повторив полковник. — Аякже, він служив зі мною. Смаглий як індіанець — хлопці називали його Дайманом.

І вже зовсім іншим тоном додав, що війна — як жінка; вона випробовує чоловіка, і ніхто не знає, який він є, доки не перевірить себе в бою. Один, здавалося б, усього боїться, а як дійде до діла, то хлопець хоч куди. А буває й навпаки, і так воно сталося із сердегою Даміаном, який у шинках хизувався своєю білою відзнакою, а під Масольєром дав маху. Під час перестрілок із «дубленими» він тримався непогано, але зовсім інакше сталося, коли військо вийшло проти війська й загриміли гармати, й кожен відчув, що п’ять тисяч озброєних людей тільки й думають, аби його вколошкати. Бідолаха, який тільки й знав, що мити своїх овець, — чи ж можна було чекати від нього подвигів…

Сам не знаю чому, але мені стало прикро, коли я почув цю розповідь Табареса. Я волів би, щоб усе було інакше. Зі старого Даміана, з яким мені випало випадково зустрітися багато років тому, я зробив собі, можна сказати, кумира, а розповідь Табареса скинула його з п’єдесталу. Тепер я зрозумів, чому Даміан був такий стриманий і чому він так уперто жив у самоті. Цю поведінку диктувала йому не скромність, а сором. І даремно повторював я собі, що людина, яка все життя докоряє собі за один боягузливий вчинок, є набагато складнішою і цікавішою, аніж людина бездоганно хоробра. Адже ґаучо Мартін Ф’єрро, думав я, є для нас значно менш цікавою постаттю, аніж лорд Джім{417} або Разумов{418}. Воно то так, але Даміан, будучи ґаучо, мусив би повестися, як Мартін Ф’єрро, — принаймні на очах у ґаучо зі Східного Берега{419}. В тому, що Табарес розповів мені й чого не розповів, мені вчувся гострий присмак певного «уругваїзму» — переконаності (мабуть, непідвладної аргументам розуму) в тому, що уругвайці ближчі до елементарних основ, ніж мої співвітчизники, а тому й хоробріші… Пригадую, що в той вечір ми попрощалися, вдаючись до надто підкреслених виявів взаємної приязні.

Взимку я мусив знову зробити візит полковникові Табаресу — мені бракувало знання однієї або двох обставин, без яких моє фантастичне оповідання вперто не хотіло набути своєї остаточної форми. Я застав у домі полковника ще одного літнього пана — доктора Франсиско Амаро з Пайсанду, який також воював у революційному війську Саравії. Цілком природно, розмова торкнулася битви під Масольєром. Амаро розповів кілька цікавих бувальщин, а потім додав, розтягуючи слова, ніби міркуючи вголос:

— Пам’ятаю, ми тоді заночували в «Санта-Ірене», й там до нас приєдналося декілька людей. Був серед них француз-ветеринар, який помер напередодні битви, й хлопець-стригаль з Ентре-Ріос, такий собі Педро Даміан.

Я урвав його, кинувши з дошкульною іронією:

— Авжеж, знаю. Той аргентинець, що дав маху під кулями.

Я замовк. Мої співрозмовники витріщилися на мене з подивом.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре, — сказав нарешті Амаро. — Педро Даміан помер, як і годиться померти справжньому чоловікові. Була четверта година пополудні. На вершині протилежного пагорба закріпилася піхота колорадос{420}, і наші пішли в атаку на їхні позиції, зі списами напереваги. Даміан скакав попереду з гучним криком, і куля влучила йому просто в груди. Він іще підвівся на стременах, востаннє закричав і впав на землю, під кінські копита. Лежав мертвий, і остання атака під Масольєром промчала над ним. Такий сміливець — а йому ж і двадцяти не було.

Він розповідав, безперечно, про якогось іншого Даміана, але, сам не знаю чому, я запитав, а що ж він кричав.

— Лайку, — сказав полковник. — Як і завжди в атаці.

— Можливо, — погодився Амаро. — Але він також кричав: «За Уркісу{421}!»

Ми помовчали. Потім полковник пробурмотів:

— Так ніби не під Масольєром він був, а в Каганчі{422} або Індіа-Муерте{423}, років сто тому.

І додав із щирим збентеженням:

— Я командував тим військом, але присягаюся, що оце вперше чую про якогось Даміана.

Ми так і не домоглися, щоб він його пригадав.

В Буенос-Айресі я був приголомшений не менше, зустрівшись зі ще одним випадком такої забудькуватості. В підвалі англійської книгарні Мітчела біля одинадцяти томів незрівнянного Емерсона я зустрів якось увечері Патрісіо Ґаннона{424} й запитав, як йому ведеться з його перекладом вірша «The Past». Він відповів, що й не думав за нього братися й що іспанська література надто занудна, аби була потреба додавати до неї ще й твори Емерсона. Я нагадав йому, що він обіцяв надіслати мені цей переклад у тому самому листі, в якому повідомив про смерть Даміана. Патрісіо запитав у мене, хто такий Даміан. Я почав пояснювати йому, та коли майже з жахом переконався, що він абсолютно не розуміє, про кого я говорю, то поквапився перевести розмову на наклепників, котрі намагалися очорнити Емерсона, поета ще складнішого, ще вправнішого й, безперечно, ще оригінальнішого, ніж бідолашний По.

Я мушу згадати про ще кілька подій. У квітні я одержав листа від полковника Діонісіо Табареса. Затьмарення пам’яті у нього вже минуло, й тепер він добре пригадував хлопчину з Ентре-Ріос, який мчав попереду під час атаки під Масольєром і якого того ж таки вечора поховали товариші біля підніжжя пагорба. У липні я проїздив через Ґвалеґуайчу; але не зміг знайти дорогу на Даміанову ферму, бо ніхто вже про нього не пам’ятав. Я мав намір поговорити зі скотарем Дієго Абароа, який був при смерті Даміана, але й він помер іще до зими. Я спробував поновити в пам’яті риси Даміана, та через кілька місяців, гортаючи якісь альбоми, я переконався, що похмуре обличчя, яке мені вдалося пригадати, належало знаменитому тенорові Тамберліку{425}, в ролі Отелло.

Тоді я перейшов до припущень. Найпростішим, але й найменш задовільним було те, що існували два Даміани: боягуз, який помер в Ентре-Ріос 1946 року, й сміливець, який поклав голову під Масольєром 1904 року. Вада цього припущення полягає в тому, що воно не пояснює найзагадковішого: дивних пригод, які сталися з пам’яттю полковника Табареса, котрий спершу геть-начисто забуває не тільки образ, а й ім’я знайомої йому людини, а потім знову пригадує ім’я, але образ змінює. (Я відкидаю, я не хочу навіть розглянути найпростішу можливість: те, що перший образ мені просто примарився.) Набагато цікавішим є надприродне тлумачення, яке запропонувала Ульріка фон Кюльман. Педро Даміан, вважає Ульріка, загинув у битві, але в свою останню хвилину звернувся до Бога з молитвою, щоб Він надав йому можливість повернутися в Ентре-Ріос. Бог завагався на секунду, перш ніж надати йому цю ласку, й у цю секунду той, хто її просив, помер, і кілька людей бачили, як він упав із коня. Бог, як відомо, не може змінювати минуле, але Він може змінити його образ, отож Він змінив образ смерті на образ непритомності, й привид Даміана повернувся на свою батьківщину. Він повернувся, але нам не слід забувати, що то був тільки привид. Він жив у самотині, без жінки, без друзів; він любив усе, що його оточувало, і вважав його своїм, але був від нього далеко або ніби на протилежному боці скла; він «помер», і його плинний образ розвіявся, зник, як ото зникає вода у воді. Це припущення помилкове, але, мабуть, саме воно наштовхнуло мене на істинне витлумачення (на те, яке я сьогодні вважаю істинним і яке є водночас і найпростішим, і найнезвичайнішим). Майже чудом я знайшов його в трактаті «De Omnipotencia»[238] П’єтро Даміані{426}, на який мене наштовхнули два вірші з двадцять першої пісні «Раю», де саме й порушується проблема тотожності. В п’ятому розділі цього трактату П’єтро Даміані стверджує, всупереч Аристотелю і Фредеґару Турському, що Бог може зробити так, аби не було того, що колись було. Я вдумувався в ці давні теологічні суперечки й почав розуміти трагічну історію дона Педро Даміана.

А розумію я її так. Даміан повівся боягузливо в битві під Масольєром і все своє подальше життя мріяв спокутувати свою ганьбу. Він повернувся в Ентре-Ріос; не підняв руку на жодну людину, не «штрикнув» нікого, не шукав собі слави відчайдуха, а тільки все запекліше й запекліше воював на полях Нянкая з дикими хащами і здичавілою худобою. Немає сумніву, що, сам про те не здогадуючись, він готував чудо. Він думав у самих глибинах своєї душі: «Якщо доля подарує мені іншу битву, я себе не зганьблю». Сорок років він чекав її з таємною надією, і доля, зрештою, подарувала йому цю битву в годину його смерті. Вона подарувала її йому в примарному сні, але ще стародавні греки знали, що ми лише примари чийогось сну. В агонії він знову пережив свою битву й повівся в ній як справжній чоловік, очоливши останню атаку й діставши кулю в серце. Так, завдяки своїм багаторічним стражданням, Педро Даміан помер 1946 року на полі трагічної битви під Масольєром, яка відбулася в кінці зими й перед самим початком весни року 1904-го.

«Suma Teologica»[239] не визнає, що Бог може зробити так, аби минулого не було, але нічого не говорить про заплутане переплетіння причин і наслідків, а воно є таким усеосяжним і міцно збитим, що, мабуть, неможливо стерти ту чи ту подію в далекому минулому, хоч би якою незначущою вона була, без того, щоб не порушити сучасне. Змінити щось у минулому не означає змінити якийсь один факт; це означає також стерти його наслідки, кількість яких прагне до нескінченності. Одне слово, якщо ти змінюєш щось у минулому, ти створюєш другу історію всесвіту, яка відрізняється від першої. Так, у першій історії Педро Даміан помер у Ентре-Ріос, 1946 року. У другій — у Масольєрі, 1904 року. Саме в цій другій історії ми тепер живемо, але змогли скасувати першу не зразу, звідси й ті неузгодженості, про які я розповідав. Так, у полковника Діонісіо Табареса ця переміна відбулася в кілька етапів: спочатку він пам’ятав, що Даміан повівся як боягуз; потім забув про це повністю; потім пригадав його героїчну смерть. Не менш показовим є і випадок зі скотарем Абароа; він помер, на мою думку, тому, що володів надто суперечливими спогадами про Педро Даміано.

Що ж до мене, то мені, гадаю, така небезпека не загрожує. Я виявив і зафіксував на папері випадок, недоступний людському розумінню, таке собі викривлення раціональності їхніх уявлень; але деякі обставини пом’якшують цей моторошний привілей. По-перше, я не впевнений, що описав усе достоту, як воно було. Маю слушні підстави підозрювати, що в мою розповідь потрапили й сумнівні спогади. Не виключено, що Педро Даміан (якщо він існував) називався не Педро Даміаном і що я запам’ятав його під цим ім’ям, аби одного дня переконати себе в тому, що його історія була підказана мені аргументацією П’єтро Даміані. Щось подібне можна сказати й про вірш, про який я згадував у першому абзаці й у якому йдеться про безповоротність минулого. Десь 1951 року я вважатиму, що написав фантастичну новелу, а насправді я просто занотував реальний випадок. Хіба не так само наївний Верґілій подумав дві тисячі років тому, що передбачив народження людини, а насправді провістив прихід Бога?

Бідолашний Даміан! Смерть забрала його в двадцять років під час жалюгідної мало кому відомої війни майже в домашній збройній сутичці, але він досяг того, чого прагнув усім своїм серцем, і так довго прагнув, а більшого щастя, мабуть, не існує.

Deutsches Requiem[240]

Хай Він навіть забере в мене життя, на Нього я покладатимусь[241].

Книга Йова, 13, 15

Мене звуть Отто Дітріх цур Лінде. Один із моїх предків, Крістоф цур Лінде, загинув у кавалерійській атаці, яка визначила переможний результат битви під Цорндорфом{427}. Мій прадід по материнській лінії Ульріх Форкель був убитий у Маршенуарському лісі{428} французьким снайпером в останні дні кампанії 1870 року. Капітан Дітріх цур Лінде, мій батько, відзначився при облозі Намюра 1914 року, а через два роки — при форсуванні Дунаю[242]. Що ж до мене, то я буду розстріляний як убивця й кат. Таким був справедливий вирок суду, на якому я від самого початку визнав свою провину. Завтра, коли тюремні дзиґарі видзвонять дев’яту, я увійду в браму смерті; тож цілком природно, що я думаю тепер про своїх предків, адже я вже зовсім близько від їхніх тіней, адже, певною мірою, я і є ними.

Під час процесу (який, на моє щастя, тривав недовго) я сидів мовчки; виправдовуватися тоді означало б лише відтягнути ухвалення вироку й могло здатися боягузтвом. Але тепер ситуація змінилась; у цю ніч перед стратою я можу говорити, нічого не боячись. Я не збираюся просити прощення, оскільки не почуваю себе винним, але я хотів би, щоб мене зрозуміли. Ті, котрі зуміють зрозуміти мене, зрозуміють історію Німеччини й майбутню історію світу. Я знаю, що випадки, подібні до мого, які сьогодні вражають і здаються чимось винятковим, скоро стануть банальною повсякденністю. Завтра я помру, але я стану символом майбутніх поколінь.

Я народився в Марієнбурзі, 1908 року. Дві пристрасті, сьогодні майже забуті, допомогли мені з мужністю й майже радістю пережити найтяжчі роки — музика й метафізика. Я не зможу назвати всіх, хто зробив мені велике добро, але два імені я не можу обминути мовчанкою. Це — Брамс{429} і Шопенгауер. Захоплювався я й поезією; у цьому зв’язку я назву ще одне широко відоме германське ім’я — Вільям Шекспір. Ще раніше мене зацікавила теологія, але від цієї фантастичної науки (і від християнської віри) мене назавжди відохотили Шопенгауер — своєю логічною аргументацією — та Шекспір і Брамс — невичерпним розмаїттям своїх світів. Нехай кожен, хто, тремтячи від любові та вдячності, радісно умліватиме над тим чи тим твором цих обранців долі, знає, що і я, мерзенний, також тремтів од щастя над ними.

Десь 1927 року в моє життя ввійшли Ніцше та Шпенґлер. Один автор вісімнадцятого сторіччя відзначив, що ніхто не мусить нічим завдячувати своїм співвітчизникам; тож і я, щоби звільнитися від впливу, який починав гнітити мене, написав статтю під назвою «Abrechnung mit Spengler»[243], у якій відзначив, що найочевиднішою пам’яткою тих характеристик, які автор називає фаустіанськими, є не заплутана й суперечлива драма Ґете[244], а поема, написана на дві тисячі років раніше «De rerum natura»[245]. Проте я віддав належне щирості цього філософа історії, його войовничому, радикально німецькому (kerndeutsch) духові. 1929 року я вступив у Партію.

Не стану багато говорити про роки свого навчання. Вони були тяжчими для мене, ніж для багатьох інших, бо, хоч мені й не бракувало мужності, проте я вочевидь не мав покликання до насильства. Проте я розумів, що ми перебуваємо на порозі нового часу і що цей час потребує нових людей, як потребували їх епохи первісного ісламу або первісного християнства. В індивідуальному плані мої товариші були мені бридкі, й марно переконував я себе, що для високої мети, яка нас об’єднувала, треба було відмовитися від індивідуальних уподобань.

Теологи запевняють, що коли Господь бодай на секунду відверне свою увагу від моєї правої руки, яка щось пише, вона вмить перетвориться на ніщо, мовби згорить у невидимому вогні. А я сказав би, що ніхто не зміг би існувати, ніхто не зміг би випити склянку води або відламати кусень хліба, якби кожен наш вчинок не мав виправдання. Причому для кожної людини це виправдання своє, окреме; я жив чеканням невблаганної війни, яка утвердить нашу віру. Мені досить було знати, що я стану солдатом на полях її битв. Іноді мене опановував страх, що наш задум може зазнати краху через боягузтво Англії або Росії. Але випадковість, або доля, приготувала мені інше майбутнє. Першого березня 1939 року вже на смерканні в Тильзіті виникли заворушення, що їх газети обминули своєю увагою; у вуличці за синагогою дві кулі влучили мені в ногу, яку довелося ампутувати[246]. Через кілька днів наші війська увійшли до Богемії; коли завили сирени, повідомляючи про цю подію, я напівсидів на лікарняному ліжку, шукаючи забуття в книжці Шопенгауера. Наче символ моєї невдалої долі, дрімав на підвіконні величезний пухнастий кіт.

Я перечитував те місце в першому томі «Parerga und Paralipomena»[247], де сказано: все, що відбувається з людиною від моменту її народження й до смерті, визначається нею самою. Таким чином, усяка недбалість є умисною, всяка випадкова зустріч — побаченням, усяке приниження — покутою, усяка невдача — таємничою перемогою, усяка смерть — самогубством. Немає більшої втіхи, аніж думати, що ми самі обираємо собі власні нещастя; ця індивідуальна телеологія відкриває нам таємничий порядок і в чудесний спосіб прилучає нас до божества. Яка невідома спонука, думалося мені, примусила мене шукати в той вечір цих куль і цього каліцтва? Не страх перед війною, я це знав, а щось набагато глибше. Зрештою, мені здалося, що я все зрозумів. Померти за віру набагато простіше, аніж жити нею всім своїм єством; битися в Ефесі проти хижаків не так тяжко (тисячі нікому не відомих мучеників робили це), як бути Павлом, слугою Ісуса Христа; вчинок коротший, аніж життя людини. Битва і слава — це своєрідні вигоди; Наполеонові було легше робити свою справу, ніж Раскольникову. Сьомого лютого 1941 року мене призначили заступником коменданта концентраційного табору в Тарновіцах.

Виконувати ці обов’язки мені було не вельми приємно, але ніхто не зміг би дорікнути мені в несумлінності. Боягуз випробовується на полі битви; людина милосердна, співчутлива прагне реалізувати себе у в’язницях, там, де вона бачить чужий біль. Нацизм, по суті, — це моральна доктрина, що навчає, як скинути з себе гнилу оболонку колишньої порочної людини й перетворитися на людину нову. В битві таке перетворення відбувається з усіма, під вигуки воєначальників та загальний рев; і зовсім інакше стоять справи в затхлій тюремній камері, де підступна жалість спокушає нас давно забутою любов’ю. Я недаремно назвав це слово; жалість для вищої людини — це найтяжчий гріх Заратустри. І зізнаюся, я мало не скоїв його, коли до нас перевели з Бреслау відомого поета Давида Єрусалема.

Йому було десь років п’ятдесят. Позбавлений благ цього світу, гнаний, зацькований і обмовлений, він присвятив свій геній оспівуванню щастя. Якщо пам’ять мене не зраджує, Альберт Зерґель{430} у своїй статті «Dichtung der Zeit»[248] порівняв його з Вітменом. Це порівняння невдале; Вітмен оспівує всесвіт словами передбачуваними, загальними і майже байдужими; Єрусалем палко радіє кожній дрібничці в ньому, виокремлюючи кожну з витонченою любов’ю. Він ніколи не вдається до переліку, не вкладає каталогів. Я й тепер можу продекламувати чимало гекзаметрів його наповненої глибокими асоціаціями поеми «Цзе Янґ, маляр тигрів», ніби посмугованої візерунком тигрячої шкури, поеми, між рядками якої, здається, снують, перетинаючись, вервечки мовчазних тигрів. Ніколи не забуду я й монолог «Розенкранц розмовляє з ангелом», у якому лондонський лихвар шістнадцятого сторіччя марно силкується перед смертю виблагати в Бога прощення за свої гріхи, не здогадуючись, що таємним виправданням усього його життя вже став той факт, що якось він навіяв одному зі своїх клієнтів (якого бачив лише один раз і якого не пам’ятає) образ Шейлока. Давид Єрусалем мав очі, які не можна забути, зеленаво-жовте обличчя, майже чорну бороду і являв собою яскравий тип єврея-сефарда, хоча належав до нікчемних і зневажених ашкеназі. Я був з ним суворий і не піддавався ані почуттю жалості, ані поваги до його слави. Я зрозумів уже багато років тому, що немає на світі такої речі, в якій би не зачаївся зародок можливого пекла; обличчя, слово, компас, марка цигарок можуть звести людину з розуму, якщо вона неспроможна викинути їх із пам’яті. Хіба не божевільним є той, хто постійно бачить перед собою карту Угорщини? Я надумав застосувати цей принцип до дисциплінарного режиму в нашому таборі…[249] На кінець 1942 року Єрусалем з’їхав з глузду, а в березні 1943 року наклав на себе руки[250].

Я не знаю, чи Єрусалем зрозумів, що я вбив його лише з метою вбити в собі здатність до жалості й співчуття. У моїх очах він не був ані людиною, ані навіть євреєм; він перетворився на такий собі символ тієї частки моєї душі, яку я щиро ненавидів. Я пережив агонію разом з ним, я помер разом з ним, я, в якомусь розумінні, занапастив себе разом з ним. Тому моя суворість була невблаганною.

А тим часом над нами пролітали великі дні й великі ночі переможної війни. Повітря, яким ми дихали, п’янило, наче любов. Солодке хвилювання затоплювало нас, наче хвилі морського прибою. Усе в ті роки було іншим — навіть сновидіння. (Я, либонь, ніколи не був цілком щасливим, проте лихо, як відомо, потребує втраченого раю.) Немає такої людини, яка не прагне до повноти відчуттів, тобто не прагне пережити все, на що спроможна людина; немає також людини, яка не боїться втратити частину цієї своєї дорогоцінної спадщини. Але моєму поколінню судилося пережити все: спочатку тріумф, потім — поразку.

У жовтні чи в листопаді 1942 року мій брат Фрідріх загинув у єгипетських пісках, у другій битві під Ель Аламейном{431}; через кілька місяців під час повітряного нальоту був зруйнований наш батьківський дім, а під бомбами другого повітряного удару, наприкінці 1943 року, загинула моя лабораторія. Обложений усім світом, помирав Третій райх; він воював проти всіх, і всі накинулися на нього. А потім сталося непередбачене, і тепер я годен це зрозуміти. Мені здавалося, я спроможний до самого дна випити чашу гніву, але на дні залишився осад із несподіваним, таємничим і майже жахливим присмаком щастя. Я спробував дати цьому кілька пояснень, але мене не задовольнило жодне. «Я радію поразці, — думалося мені, — тому що в душі відчуваю себе винним, і лише кара може спокутувати мою вину». «Я радію поразці, — думалося мені, — тому що це кінець, а я почуваю себе дуже втомленим». «Я радію поразці, — думалося мені, — тому що вона прийшла, тому що вона поєднана безліччю зв’язків з усіма подіями, які є, які були, які будуть, тому що нарікати на будь-яку реальну подію — це виступати проти усталеного порядку у всесвіті».

Я подумки перебирав усі ці пояснення, поки не натрапив на єдино слушне.

Давно відомо, що всі люди народжуються прихильниками або Платона, або Аристотеля. А це однаково, що сказати: не існує суперечки більш-менш абстрактного характеру, яка не була б частиною загальної полеміки між Аристотелем і Платоном; у різні епохи й на різних широтах змінюються імена, діалекти, обличчя, але не змінюються вічні антагоністи. Так само й історія народів позначена таємною безперервністю. Коли Арміній{432} громив у болоті легіони Вара{433}, він не знав про те, що закладає підвалини Германської імперії; Лютер{434}, перекладаючи Біблію, навіть не здогадувався про те, що виковує народ, який знищить Біблію назавжди; Крістоф цур Лінде, вбитий московитською кулею 1758 року, в якомусь розумінні, готував перемоги 1914 року; Гітлер був переконаний, що воює за інтереси однієї країни, але він воював за щастя всіх народів, навіть тих, які винищував і які ненавидів. І не так важливо, що він про це не знав; про це знали його кров, його воля. Світ помирав од хвороби юдаїзму та від того різновиду цієї пошесті, якою є віра в Ісуса, — ми ж навчили його насильства та віри в силу меча. Цей же таки меч нас тепер убиває, і ми схожі на того чарівника, який створив лабіринт і який прирік себе блукати в ньому до кінця своїх днів, або на царя Давида, який засуджує на смерть чужинця, а потім чує одкровення: «Ти будеш цим чоловіком». Багато чого треба зруйнувати для того, щоб побудувати новий порядок; тепер ми знаємо, що й наша Німеччина приречена бути зруйнованою разом з усім. Ми принесли на олтар пожертви дещо більше, аніж наше життя, ми принесли туди свою улюблену батьківщину. Нехай інші проклинають і плачуть; а я радію з того, що наш дар буде абсолютним і досконалим.

Тепер у світ приходить доба, яка не знає пощади. Ми її викували, ми й стали її першою жертвою. І яку має вагу те, що Англія буде молотом, а ми — ковадлом? Головне, що відтепер у світі пануватиме насильство, а не раболіпне християнське смирення. Якщо перемога, безкарність і щастя не на боці Німеччини, нехай вони дістануться іншим країнам. Головне, аби існував рай, нехай навіть нам приготоване пекло.

Я дивлюся на себе в дзеркало, аби зрозуміти, хто я є, аби уявити собі, як я поведуся через кілька годин, коли постану перед лицем смерті. Можливо, моя плоть і затремтить від жаху, а я — ні.

Пошуки Аверроеса

S’imaginant que la tragédie n’est autre chose que l’art de louer…

Emest Renan. «Averroes», 48 (1861) [251]

Абуль ґвалід Мухаммад ібн Ахмед ібн Мухаммад ібн Рушд{435} (минуло ціле століття, поки це довге ім’я дійшло до Аверроеса через Бенраїста та Авенриза, а також через Абен-Расада та Філіуса Росадіса) писав одинадцятий розділ свого твору «Тагафут-уль-Тагафут» («Руйнація руйнації»), у якому стверджував, усупереч думці перського аскета Ґазалі, автора «Тагафут-уль-Фаласіфа» («Спростування філософів»), що божество знає лише загальні закони всесвіту, ті, які мають стосунок до видів, а не до індивідів. Він писав з неквапною впевненістю, справа наліво; будуючи силогізми та споруджуючи довгі абзаци, він не переставав відчувати навколо себе втішну й прохолодну атмосферу благоденства, яка панувала в його затишному домі. Десь у самих надрах полудневої спеки ніжно туркотіли закохані голуби, з невидимого звідси патіо долинав плюскіт водограю, й Аверроес, чиї предки походили з арабських пустель, усім своїм тілом відчував живодайну присутність води. Нижче були сади, зрошувані городи; ще нижче — невтомний Гвадалквівір, а далі — улюблене місто Кордова, таке саме світле, як і Багдад або Каїр, і чимось подібне до складного й витонченого інструмента, а навкруг (це Аверроес теж відчував) лежала, простягаючись до обрію, земля Іспанії, на якій є не так багато речей, але кожна з них розташувалася там міцно й навіки.

Перо ковзало по аркушу, аргументи зчеплювались один з одним, аргументи незаперечні, але одна легка турбота трохи затьмарювала блаженний стан Аверроеса. Її причиною була не «Тагафут», праця досить випадкова, а одна проблема філологічного характеру, пов’язана з монументальним творінням, яке мало виправдати земне буття Аверроеса, коментарем до Аристотеля. Цей грек, джерело всієї філософії, був посланий людям, щоб навчити їх усього, що можна знати; витлумачити його книжки, як улеми тлумачать Коран, було заповітною метою Аверроеса. Історія мало знає таких високих і патетичних поривів душі, як це прагнення арабського лікаря присвятити себе думкам людини, від якої його відокремлювали чотирнадцять століть; до суто внутрішніх труднощів слід додати те, що Аверроес, не знаючи ані сирійської, ані грецької мови, працював з перекладом перекладу. Напередодні два слова з неясним значенням зупинили його працю на самому початку «Поетики»{436}. Цими словами були «трагедія» і «комедія». Він уже зустрічався з ними кілька років тому в третій книзі «Риторики»; ніхто в світі ісламу не мав ніякого уявлення про те, що можуть ці слова означати. І марно гортав Аверроес сторінки трактатів Александра Афродисійського{437}, марно порівнював версії несторіанина Хунайна ібн Ісхака{438} та Абу Башар Мати. Ці два таємничі слова були рясно розкидані по всьому тексту «Поетики» — знехтувати їх було неможливо.

Аверроес відклав перо. Він сказав собі (без особливої віри), що часто те, чого ми шукаємо, поруч лежить, сховав рукопис «Тагафута» й підійшов до полиці, де вишикувалися, переписані перськими каліграфістами, численні томи «Могкама» сліпого Абенсіди. Смішно було навіть думати, що він уже не зазирав у ці томи, але його звабила ледача втіха ще раз погортати ці сторінки. Від цієї вченої розваги його відірвали звуки якоїсь пісеньки. Він подивився крізь заґратований балкон; унизу, у вузькому незамощеному дворику, гралися троє напівголих хлопчаків. Один з них стояв на плечах іншого й вочевидь наслідував муедзина; міцно заплющивши очі, він протяжно виспівував: «Немає Бога, крім Аллаха». Той, хто тримав його на плечах, нерухомо завмерши, правив за мінарет; третій хлоп’як колінкував у пилюці — він зображував вірних, які прийшли на молитву. Гра тривала недовго; усі-бо хотіли бути муедзином і ніхто — мінаретом або вірними. Аверроес слухав, як вони сперечаються між собою, розмовляючи на «грубому» діалекті, тобто первісною іспанською мовою мусульманського простолюду півострова. Він відкрив «Кітаб уль айн»[252] Халіля{439} й з гордістю подумав, що в усій Кордові (а може, й у всьому Аль-Андалусі{440}) немає іншого примірника цього досконалого твору, який емір Якуб Аль-Мансур подарував йому в Танжері. Назва цього порту нагадала Аверроесові, що мандрівник Абулькасим Аль-Ашарі, який повернувся з Марокко, вечерятиме з ним сьогодні в домі Фараджа, знавця Корану. Абулькасим хвалився, що побував у королівствах імперії Сін (Китаю); його недоброзичливці, за тією дивною логікою, яку породжує ненависть, присягалися, що він ніколи не ступив на землю Китаю, і водночас звинувачували його в тому, що у храмах тієї країни він хулив Аллаха. Ця вечірка, безперечно, триватиме не менш як кілька годин, й Аверроес поквапився знову сісти за «Тагафут». Він працював до сутінків.

У домі Фараджа спочатку розмовляли про незрівнянні чесноти правителя, потім — про чесноти його брата; а коли товариство вийшло в сад, заговорили про троянди. Абулькасим, навіть не поглянувши на них, став запевняти, що немає троянд, кращих за ті, які прикрашають сади Андалусії. Фарадж не піддався на ці лестощі й зауважив, що вчений Ібн Кутайба{441} описує чудовий різновид вічнорозквітлої троянди, яка росте в садах Індостану й ясно-червоні пелюстки якої утворюють літери, що проголошують: «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад пророк Його». Він додав, що Абулькасим, безперечно, бачив ці троянди. Абулькасим подивився на нього з тривогою. Якщо він відповість «так», то всі слушно вважатимуть його найнахабнішим і найбезсоромнішим брехуном; а якщо скаже «ні» — звинуватять у безбожництві. Він вирішив ухилитися від прямої відповіді й промурмотів, що Аллах володіє ключами від усіх таємниць і що немає в світі нічого ані зеленого, ані зів’ялого, що не було б записано в Його Книзі. Ці слова належать до однієї з перших сур Корану — їх зустріли шанобливим шепотінням. Гордий цією діалектичною перемогою, Абулькасим додав, що Аллах досконалий у всіх своїх творіннях і незбагненний. Тоді Аверроес зауважив, ніби вгадавши майбутні аргументи Г’юма, чия поява у світі тоді ще була в стадії вельми проблематичної ймовірності.

— Мені легше припустити, що помилився вчений Ібн Кутайба або переписувачі, аніж визнати, що земля народжує троянди, позначені символом віри.

— Істинно так. Це слова мудрі й правдиві, — сказав Абулькасим.

— Один мандрівник, — нагадав поет Абдальмалик, — розповідає про дерево, плоди якого — зелені птахи. Мені легше повірити йому, аніж у те, що існують троянди з літерами.

— Колір птахів, — сказав Аверроес, — либонь, полегшує чудо. Крім того, плоди й птахи належать до світу природи, а письмо — це мистецтво. Відстань від листя до птахів коротша, аніж від троянд до літер.

Хтось із гостей обурено заперечив, не погодившись із думкою, що письмо — це мистецтво, позаяк оригінал Корану — Матері Книг — передує Творінню й зберігається на Небі. Інший нагадав про Джахіза з Басри, який сказав, що Коран — це субстанція, яка може набувати форму людини й форму тварини, і це уявлення, як здається, узгоджується з думкою тих, хто вважає, що Коран має два обличчя. Фарадж заходився викладати ортодоксальну доктрину — і говорив довго. Коран, сказав він, — це один з атрибутів Аллаха, як і Його милосердя; він записується як книжка, декламується язиком, запам’ятовується в серці, й хоч його мова, знаки та письмо є творінням людей, але Коран неповторний і вічний. Аверроес, який тлумачив «Республіку»{442}, міг би сказати, що Матір Книг можна уподібнити до однієї з платонічних ідей, але вчасно помітив, що теологія — це тема, недоступна розумінню Абулькасима.

Інші, які теж це помітили, стали наполягати, щоб мандрівник розповів про якусь дивовижу. Тоді, як і тепер, світ був жорстокий; мандрувати ним могли люди відважні, але могли й негідники, що не зупинялися ні перед чим. Пам’ять Абулькасима була ніби дзеркалом його сором’язливості. Крім того, його просили розповісти про дивовижу, а дивовижа — щось таке, чого не передаси іншим: місяць Бенгалії не схожий на місяць Ємену, хоч їх можна описати тими самими словами. Абулькасим завагався, потім заговорив.

— Той, хто буває під різними небесами і в різних місцях, — з велемовною врочистістю почав він, — бачить багато речей, що заслуговують на увагу. Розкажу вам про один випадок, про який я розповідав лише один раз, цареві турків. Це сталося в Сін Калані (Кантоні), там, де Річка Життя впадає в море.

Фарадж запитав у нього, за скільки ліг від цього міста розташований мур, який Іскандар Суль (Дворогий Александр Македонський) спорудив, щоб зупинити Ґоґа та Маґоґа.

— Між ними лежить пустеля, — сказав Абулькасим тоном мимовільної зверхності. — Сорок днів треба йти кафілі (караванові), щоб побачити його башти, і, кажуть, треба йти ще стільки ж, аби дістатись їх. У Сін Калані я не знав жодної людини, яка його бачила б або бачила людину, що її бачила.

Страх перед грандіозною нескінченністю, перед голим простором і голою матерією на мить охопив Аверроеса. Він подивився на симетричний сад і відчув себе старим, нікому не потрібним, нереальним. А Абулькасим провадив:

— Одного вечора купці-мусульмани із Сін Калана привели мене в пофарбований дерев’яний дім, у якому жило багато людей. Мені не так легко розповісти вам, яким був цей дім чи, власне, то був не дім, а одна велика зала з рядами закапелків або балконів, розташованих один над одним. У тих закапелках сиділи люди, які їли й пили; і те саме діялося на підлозі та на одній великій терасі. Люди, що були на тій терасі, били в барабани і грали на лютнях, крім п’ятнадцятьох або двадцятьох (усі в масках яскраво-червоного кольору), які молилися, співали та розмовляли. Вони мучилися в неволі, але в’язниці ніде не було видно; скакали верхи, але обходилися без коней, билися на мечах, але ті мечі були з тростини; помирали й відразу ж підхоплювалися на ноги.

— Вчинки божевільних, — сказав Фарадж, — незбагненні для тих, хто при здоровому розумі.

— Вони не були божевільними, — мусив пояснювати Абулькасим. — Вони зображували якісь події — так мені сказав там один купець.

Ніхто нічого не зрозумів, ніхто, здавалося, й не намагався щось зрозуміти. Абулькасим, збентежений, перейшов від звичайної розповіді до несподіваних порівнянь і сміливих висновків. Він знову заговорив, допомагаючи собі руками:

— Уявімо собі, що хтось показує нам якісь події, замість розповідати про них. Скажімо, про тих п’ятьох ефесян, що надовго заснули. Ми бачимо, як вони приходять у печеру, ми бачимо, як вони моляться й засинають, ми бачимо, як вони сплять із розплющеними очима, ми бачимо, як вони ростуть уві сні, ми бачимо, як вони прокидаються через триста дев’ять років, бачимо, як дають купцеві стародавню монету, бачимо, як прокидаються в раю, бачимо, як прокидаються разом із собакою. Щось подібне до цього й показали нам того вечора люди на терасі.

— А вони розмовляли? — запитав Фарадж.

— Звичайно, розмовляли, — сказав Абулькасим, перетворюючись на апологета театральної вистави, яку ледве чи й пам’ятав і на якій добре знудився. — Розмовляли, і співали, і промовляли!

— У такому разі, — сказав Фарадж, — не треба було двадцятеро людей. Один балакун може розповісти що завгодно, хоч би якою плутаною була ця історія.

Усі погодилися з його думкою. Стали вихваляти переваги арабської мови, якою користується Аллах, коли розмовляє з ангелами; потім заговорили про арабську поезію. Абдальмалік, спочатку віддавши їй належне, назвав застарілими поетів, які, живучи в Дамаску або в Кордові, досі застосовують пасторальні образи та словник бедуїнів. Він сказав, що абсурдно, коли людина, перед очима в якої розливається Гвадалквівір, оспівує воду з колодязя. Він наголосив на необхідності оновити стародавні метафори; він сказав, що коли Зугайр{443} порівняв долю зі сліпим верблюдом, ця фігура могла вразити людей, але за п’ять віків захвату вона майже стерлася. Усі схвалили цю думку, яку чули вже багато разів і з багатьох уст. Аверроес мовчав. Нарешті він заговорив не так для інших, як для самого себе.

— Може, не так красномовно, але вдаючись до схожих аргументів, я колись теж захищав погляд, який сьогодні висловив Абдальмалік. В Александрії казали, що неспроможний грішити лише той, хто уже вчинив гріх і покаявся в ньому; додамо до цього, що для того, аби бути вільним від помилки, треба спершу її вчинити. Зугайр у «Муаллакат» говорить, що за вісімдесят років страждань і слави він не раз бачив, як доля навалюється на людей, як сліпий верблюд. Абдальмалік вважає, що цим образом уже нікого не можна здивувати. На це зауваження можна знайти чимало заперечень. По-перше, якби метою поезії було дивувати людей, її час вимірювався б не століттями, а годинами або й хвилинами. По-друге, славетний поет не стільки щось винаходить, як відкриває. Коли хвалять Ібн Шарафа{444} з Берхи, то кажуть, що тільки він міг уявити зорі, які падають із вранішнього неба, наче листя з дерев; якщо вони мають слушність, то цей образ нічого не вартий. Образ, який спроможна створити тільки одна людина, нікого не схвилює. На землі є безліч усіляких речей; і всяку можна порівняти з будь-якою іншою. Порівняння зірок з листям є не менш довільним, аніж якби ми порівнювали їх з рибами або птахами. Натомість немає такої людини, яка бодай би один раз не відчула, що доля могутня й тупа, що вона невинна й разом з тим по-нелюдському невблаганна. Виходячи з цієї думки, яка може бути скороминущою або невідчепною, але якої ніхто не зміг уникнути, й написано вірш Зугайра. І не можна сказати про це краще, аніж він сказав. Крім того (і це, либонь, головне для моїх міркувань), час, який руйнує палаци, збагачує поезію. Вірш Зугайра, коли він склав його в Аравії, зіставив два образи — образ старого верблюда та образ долі; а коли ми читаємо його тепер, він також воскрешає для нас пам’ять про Зугайра, й ми можемо порівняти свої прикрості з прикростями цього давно мертвого араба. Раніше цей образ мав два виміри, а тепер він має їх чотири. Час розширює простір поезії, і я знаю такі вірші, що, як і музика, хвилюють завжди й усіх людей. Так, коли кілька років тому я тужив у Марракеші за Кордовою, мені приємно було повторювати вигук, з яким Абдуррахман звернувся в садах Русафи до африканської пальми:

І ти теж, о пальмо, В цих садах — чужоземка…

Дивовижна властивість поезії! Слова, мовлені королем, який палко тужив за Сходом, утішали мене, висланого в Африку, в моєму смуткові за Іспанією.

Потім Аверроес заговорив про перших поетів, тих, які в Часи Темряви, до ісламу, вже сказали все, що могли, неосяжною мовою пустель. Стривожений — і небезпідставно — дріб’язковою образністю Ібн Шарафа, він сказав, що в Корані міститься вся поезія, й оголосив марнотою амбітне прагнення вдаватися до новацій. Інші слухали його з приємністю, оскільки він захищав давнину.

Муедзини вже скликали вірних на досвітню молитву, коли Аверроес повернувся у свою книгозбірню. (За цей час у гаремі чорноволосі рабині вже встигли познущатися з рабині рудоволосої, але він довідається про це тільки надвечір.) Щось допомогло йому відкрити смисл двох незрозумілих раніше слів. Твердим і акуратним каліграфічним почерком він додав до свого рукопису такі рядки: «Аристу (Аристотель) називає трагедією панегірики, а комедіями — сатири й анафеми. Чудових трагедій і комедій ми знаходимо безліч на сторінках Корану та в священних текстах “Муаллакат”».

Він відчув, що хоче спати, й відчув, що трохи змерз. Він розмотав тюрбан і подивився в дзеркало з металу. Я не знаю, що там побачили його очі, бо жоден історик не описав, якими були риси його обличчя. Знаю тільки, що він зник раптово, наче спалений невідчутним спалахом блискавки, і що разом з ним зникли і дім, і невидимий водограй, і книжки, і рукописи, і голуби, і багато темноволосих рабинь, і перелякана рудоволоса рабиня, і Фарадж, і Абулькасим, і клумби троянд, і, мабуть, Гвадалквівір.

У цьому оповіданні я хотів би описати процес однієї поразки. Спершу я було подумав про того архієпископа Кентерберійського, який заповзявся довести, що Бог один; потім — про алхіміків, які шукали філософський камінь; потім — про тих, котрі хотіли винайти трисекцію кута та квадратуру круга. Але потім я подумав, що набагато поетичнішим є випадок з людиною, яка ставить перед собою мету, цілком досяжну для інших, але не для неї. Я згадав про Аверроеса, який, будучи ув’язненим у рамках ісламу, так і не зміг збагнути, що означають слова «трагедія» і «комедія». Я описав цей випадок; описуючи його, я почував те саме, що мав би почувати той бог, про якого згадує Бертон і який, захотівши створити бика, створив, проте, буйвола. Я відчув, що мій твір глузує з мене. Я відчув, що Аверроес, який прагне уявити драму, не маючи найменшого уявлення про театр, був не більш абсурдним, аніж я, коли я хотів уявити собі Аверроеса, не маючи іншого матеріалу, крім скупих описів Ренана{445}, Лейна та Асіна Паласіоса{446}. Вже дописуючи останню сторінку, я відчув, що моя оповідь віддзеркалює ту людину, якою я був, тоді як її писав, а щоб написати її, я мав бути тією людиною, а щоби бути тією людиною, я мав написати цю оповідь — і так до нескінченності. (У ту мить, коли я перестаю в нього вірити, «Аверроес» зникає.)

Загір

Присвячується Воллі Зендер

У Буенос-Айресі Загіром була звичайна монета вартістю в двадцять сентаво. На тій монеті, про яку далі йтиметься, рискою, що була нанесена лезом навахи, або складаного ножика, були підкреслені літери N і Т і цифра 2; на лицьовій стороні був викарбуваний рік — 1929. (У Гуджараті в кінці вісімнадцятого сторіччя Загіром називали тигра; на Яві — сліпого з мечеті в Суракарта, в якого вірні кидали камінням; у Персії — астролябію, яку Надір-шах{447} звелів утопити в морі; у в’язницях Магді{448}, близько 1892 року, маленький компас, загорнутий у клапоть тюрбана, яким користувався Рудольф Карл фон Слатін{449}; в Кордовській мечеті, як стверджує Цотенберґ, одну мармурову жилку в одній із тисячі двохсот колон; у юдейському кварталі Тетуана{450} — дно колодязя.) Сьогодні тринадцяте листопада; а сьомого червня, вдосвіта, мені до рук потрапив Загір; тепер я вже не той, яким був раніше, але ще спроможний пригадати все, що тоді сталося, а може, навіть і розповісти про це. Поки що, хай навіть почасти, я залишаюся Борхесом.

Шостого червня померла Теоделіна Вільяр. Її портрети до 1930 року заповнювали сторінки світських журналів, і, мабуть, те, що їх було так багато, сприяло поширенню думки, що вона дуже гарна, хоча далеко не всі її фотографії незаперечно підтримували цю гіпотезу. А втім, Теоделіна Вільяр менше зважала на красу, аніж на досконалість. Гебреї та китайці опрацювали непорушні правила на всі випадки людського життя; у Мішні{451} ми читаємо, що після сутінків у суботу кравцеві не слід виходити на вулицю з голкою; у «Книзі церемоній»{452} написано, що гість мусить пити перший келих з поважним виразом, а другий — із шанобливим і радісним. Так само, але ще з більшою ретельністю дотримувалася всіляких життєвих правил та умовностей Теоделіна Вільяр. Немов прихильник конфуціанства або талмудизму, вона намагалася бути бездоганно коректною в кожному зі своїх учинків, і її зусилля були тим наполегливішими й тим більше заслуговували на повагу, що моральні правила її кредо не були вічними, а цілком залежали від примхливих забаганок Парижа або Голлівуду. Теоделіна Вільяр з’являлася лише там, де годилося з’являтись, у належну годину, з належними атрибутами й належним виглядом, що вона давно знудилася всім цим, але ця знудженість, ці атрибути, цей час і ці місця дуже швидко виходили з моди, й тоді вони негайно перетворювалися (в устах Теодоліни Вільяр) на символи поганого смаку. Вона прагнула до Абсолюту, як і Флобер, але шукала цього Абсолюту в швидкоплинному. Її життя було зразково бездоганним, а проте її безперервно терзав внутрішній розпач. Вона вдавалася до постійних метаморфоз, ніби хотіла втекти від себе самої; і колір її волосся, і форми її зачіски безнастанно змінювалися. Змінювалися також її усмішка, шкіра обличчя, розріз очей. Після 1932 року вона стала докладати надзвичайних зусиль, аби бути худою, й домоглася свого… Війна примусила її замислитись. Як стежити за модою, якщо Париж окупований німцями? Один чужоземець, до якого вона завжди ставилася з упередженням, скористався з її довірливості й продав їй кілька капелюшків циліндричної форми; а через рік з’ясувалося, що таких ніколи не носили в Парижі, а отже, це не капелюшки, а казна-що, примітивні витвори чиєїсь украй невдалої фантазії. Та лихо ніколи не приходить одне; доктор Вільяр мусив переселитися на вулицю Араос, і портрет його дочки став прикрашати рекламу кремів та автомобілів. (Кремів, яких тепер вона потребувала багато, й автомобілів, що їх вона вже не мала!) Теодоліна знала, що не відстати від вимог свого мистецтва вона могла тільки з великими грішми, а тому воліла капітулювати й відійти в тінь. Крім того, її не приваблювала перспектива змагатися з нікчемними, пустими дівками. Похмура оселя на вулиці Араос видалася їй нестерпною, і шостого червня Теодоліна Вільяр припустилася непрощенної з погляду своїх принципів помилки — померла в самому осередді вкрай нефешенебельного Південного кварталу. Чи мушу я признаватися, що під впливом найщирішої з усіх аргентинських пристрастей, снобізму, я був закоханий у Теодоліну і що її смерть схвилювала мене до сліз? Мабуть, читач уже й сам про це здогадався.

Після смерті під дією розкладання обличчя мерця набуває своїх колишніх рис. На якомусь етапі цього процесу в ту ніч шостого червня, яка так мене схвилювала, Теодоліна Вільяр мовби в чудодійний спосіб стала такою, якою вона була двадцять років тому; риси її обличчя набули того владного виразу, який надають гординя, гроші, молодість, свідомість того, що ти перебуваєш на самій вершині ієрархії, брак уяви, обмеженість, тупість. Я думав приблизно так: жоден із виразів цього обличчя, яке так мене хвилювало, не залишить у моїй пам’яті такого глибокого сліду, як цей; тож нехай він буде останнім, якщо зміг бути першим. І я покинув її там, застиглу між квітів, у той час як її обличчя за допомогою смерті робилося все зневажливішим. Була десь друга година ночі, коли я вийшов. На вулиці ряди низеньких, здебільшого одноповерхових будинків, які я й сподівався тут побачити, набули того абстрактного узагальненого вигляду, якого вони звичайно набувають уночі, коли темрява й тиша роблять їх іще простішими, ніж вони є. Я пішов собі, сп’янілий від майже імперсональної жалості. На розі вулиць Чилі й Такуарі я побачив відчинену крамничку. В тій крамничці, на моє лихо, троє чоловіків грали в карти.

У фігурі, яка називається оксиморон, до слова приєднується епітет, що начебто суперечить значенню цього слова; так, гностики говорили про темне світло; алхіміки — про чорне сонце. Повернутися з мого останнього візиту до Теоделіни Вільяр і випити каньї в брудній крамничці було для мене своєрідним оксимороном. Спокушало мене передусім те, що це було грубо й легко. (Та обставина, що тут грали в карти, побільшувала контраст.) Я попросив апельсинової каньї. На здачу мені дали Загір. Я подивився на нього й вийшов на вулицю — здається, мене починало тіпати, як у лихоманці. Я подумав про те, що немає такої монети, яка не була б символом безлічі тих монет, що виблискують в історії та в казках. Я згадав про обол, який платили Харонові за перевіз у царство мертвих; про обол, який просив Велісарій{453}; про тридцять Юдиних срібняків; про драхми куртизанки Лаїс; про старовинну монету, яку запропонував один із тих, що спали в Ефесі; про світлі монети чарівника з «Тисячі й однієї ночі», які потім перетворилися на паперові кружечки; про невичерпний динар Ісаака Лакедема{454}; про шістдесят тисяч срібних монет, по одній за кожен вірш епопеї, які Фірдоусі{455} повернув цареві, тому що вони не були золотими; про золоту унцію, яку Ахав{456} звелів прибити на щоглі; про флорин Леополда Блума{457}, що не повернувся до нього; про луїдор, який виказав поблизу Варенна Людовіка Шістнадцятого, позаяк саме він був викарбуваний на тому луїдорі. Наче уві сні думка про те, що всяка монета навіює такі незвичайні асоціації, видалася мені глибоко, хоч і непоясненно, важливою. Я йшов усе швидше й швидше через безлюдні вулиці та майдани. Втома примусила мене зупинитися на розі однієї з вулиць. Я побачив вичовгану залізну браму, а за нею — чорні й білі плити паперті церкви Непорочного Зачаття. Блукаючи містом, я зробив коло й був тепер за один квартал від тієї крамнички, в якій мені дали Загір.

Я повернув за ріг; темрява огортала дім, і я зрозумів, що крамничка замкнена. На вулиці Бельграно я сів у таксі. Спати зовсім не хотілося; перебуваючи в стані якогось дивного запаморочення, майже щасливий, я думав про те, що немає нічого менш матеріального, аніж гроші, адже кожна монета (скажімо, монета в двадцять сентаво) є насправді цілим розмаїттям варіантів майбутнього. «Гроші абстрактні, — повторив я подумки, — гроші — це те, що буде». Вони можуть стати пікніком на лоні природи або музикою Брамса, можуть перетворитися на мапу, на шахи, на чашку кави, на слова Епіктета{458}, які навчають зневажати золото; це Протей — ще мінливіший, аніж Протей з острова Фарос. Це час непередбачуваний, час Берґсона{459}, а не застиглий час ісламу або стоїків. Детерміністи заперечують, що у світі існує бодай одна окрема подія, тобто така, яка може відбутися сама по собі; монета ж символізує свободу нашої волі. (Я й гадки не мав, що всі ці думки снувалися з метою якось захиститися від Загіра й були першим виявом його демонічного впливу.) Я заснув посеред цих настирливих і невідчепних роздумів, і мені приснилося, що я — монети, які стереже грифон.

Наступного ранку я вирішив, що вчора був п’яний. І все ж вирішив позбутися монети, яка так мене турбувала. Я подивився на неї; на ній не було нічого особливого, крім кількох подряпин. Закопати її десь у саду або заховати в бібліотеці було б найпростіше, але я хотів опинитися поза її орбітою. Я волів розлучитися з нею. Того ранку я не пішов ані до церкви, ані на кладовище, натомість поїхав на метро до площі Конституції, а звідти — на Сан-Хуан і Боедо. Бездумно вийшов на станції Уркіса й попрямував спочатку на захід, потім — на південь; умисне не обираючи дороги, кілька разів завертав за ріг і на одній з вулиць, що, як мені здалося, нічим не відрізнялася від інших, зайшов до першого-ліпшого шинку, попросив порцію каньї й розплатився Загіром. Вікна шинку були задимлені, а я ще й очі примружив; тому мені не вдалося розгледіти ані номери будинків, ані назву вулиці. Того вечора я прийняв таблетку вероналу й заснув спокійно.

До кінця червня я розважався тим, що писав фантастичну новелу. Я вставив у неї кілька загадкових перифраз (так замість слова «кров» говорилося «вода з меча», а замість слова «золото» — «лігво змія») і написав її від першої особи. Оповідач — аскет, який відмовився від спілкування з людьми й живе у глухому пустельному місці. (Назва того місця — Ґнітагейдр.) За чистоту душі та за невибагливе життя, яким він живе, багато людей вважають його ангелом; це, звичайно ж, прикре перебільшення, бо немає людини, вільної від гріха. Щоб не ходити далеко, він сам же таки відрубав голову своєму батькові; щоправда, той був знаменитим чарівником, який за допомогою своїх чарів заволодів величезним скарбом. Відлюдник присвятив своє життя тому, щоб уберегти цей скарб від безумної жадібності людей, — і вдень, і вночі він оберігає його. Та скоро — можливо, й занадто скоро — його пильній службі настане кінець. Зорі відкрили йому, що вже викуваний меч, який урве її навіки. (Ім’я того меча — Ґрам.) Усе більш і більш вишуканим стилем нахваляє він блиск і гнучкість свого тіла; то неуважно згадує про якусь луску, то каже, що скарб, який він охороняє, — це блискуче золото й червоні кільця. В кінці ми довідуємося, що аскет — це змій Фафнір, а скарб, на якому він лежить, — це скарб Нібелунґів. Поява Сіґурда уриває розповідь.

Я вже говорив, що праця над цією белібердою (в яку я, хизуючись своєю псевдоерудицією, встругнув кілька віршів із «Фантісмаля») дозволила мені забути про монету. Були ночі, коли, будучи цілком певним, що зможу її забути, я умисне силував себе згадати про неї. Немає сумніву, що з цим я вочевидь перестарався; почати ці розумові фокуси виявилося набагато легше, ніж закінчити їх. І марно повторював я собі, що цей ненависний нікелевий кружечок нічим не відрізняється від інших, до нього подібних, які переходять із рук до рук, що їх безліч і всі вони однакові й безневинні. Під впливом цих висновків я спробував думати про якусь іншу монету, але не зміг. Пригадую також кілька експериментів з чилійськими монетами в п’ять та десять сентаво та з уругвайською монетою, що закінчилися повним провалом. Шістнадцятого липня я придбав англійський фунт стерлінгів; удень я на нього не дивився, але того ж таки вечора та ще кілька вечорів я довго роздивлявся його крізь лупу під світлом потужної електричної лампочки. Потім перемалював його олівцем на папір. Та ні його блиск, ні дракон, ні святий Георгій нічим мені не допомогли; я не зміг позбутися своєї невідчепної думки.

У серпні я вирішив проконсультуватися з психіатром. Я не став йому розповідати всю свою безглузду історію; сказав тільки, що мене мучить безсоння й переслідує видіння одного предмета; чи то монети, чи то жетона… А невдовзі мені пощастило відкопати в книгарні на вулиці Сарм’єнто примірник «Urkunden zur Geschichte der Zahirsage»[253] (Breslau, 1899) Юліуса Барлаха.

У тій книжці описувалася моя хвороба. В передмові говорилося, що автор поставив собі за мету «зібрати в одному томі зручного формату ін-октаво всі документальні свідчення, які мають стосунок до забобонів, пов’язаних із Загіром, включаючи чотири документи з архіву Габіхта{460} й оригінальний рукопис повідомлення Філіппа Медоуза Тейлора{461}». Віра в Загір ісламського походження і датується, як здається, вісімнадцятим сторіччям. (Бардах відкидає твердження, які Цотенберґ приписує Абульфіді{462}.) «Загір» арабською мовою означає «помітний», «видимий»; у такому своєму значенні він є одним з дев’яноста дев’яти імен Бога; простолюд у мусульманських землях так називає «створіння або речі, які мають жахливу властивість не забуватися й чий образ може довести людину до божевілля». Перше незаперечне свідчення належить персові Лутф Алі Азурові. У своїй ретельно опрацьованій енциклопедії, яка називається «Храм Вогню», цей поліграф і дервіш розповідає про те, що в одній зі шкіл Шираза{463} була мідна астролябія, «виготовлена в такий спосіб, що той, хто подивиться на неї один раз, уже не зможе думати ні про що інше, й тому цар звелів, щоб її кинули в найглибшу морську глибінь, для того щоб люди не забували про всесвіт». Набагато детальнішим є повідомлення Медоуза Тейлора, який служив Нізамові Хайдарабадському й написав знаменитий роман «Confessions of а Thug»[254]. Десь у 1832 році Тейлор почув у передмістях Бхуджа незвичний вираз «Він дивився на Тигра» («Verily he has looked on the Tiger») для позначення божевілля або святості людини. Йому пояснили, що йдеться про Тигра чарівного, який є погибеллю для всіх, хто його побачить, хай навіть здалеку, бо всі, хто на нього подивиться, потім думатимуть про нього до кінця своїх днів. Тейлорові сказали, що один із цих нещасливців утік у Місор, де намалював в одному з палаців тигра. Через кілька років Тейлор відвідав в’язниці цієї держави; в тюрмі Нітура правитель показав йому камеру, де на підлозі, на стінах і на склепінні стелі один мусульманський факір намалював (досить грубими кольорами, які час, перш ніж стерти, зробив витонченішими) щось на зразок нескінченного тигра. Цей тигр складався з багатьох тигрів, чиї тіла примхливо перепліталися; його перетинали тигри, він був посмугований тиграми, на ньому були також зображені моря, Гімалаї та війська, що теж здавалися іншими тиграми. Цей маляр помер багато років тому в цій же таки камері; він походив із Сінду{464}, а може, з Гуджарату, і його первісним наміром було намалювати карту світу. Сліди від цього наміру залишилися в страхітливому зображенні. Тейлор розповів про все це Мухаммадові Аль-Йємені з Форт-Вільяма. Той чоловік сказав йому, що немає у світі такої істоти, яка не піддалася б магічному впливу Zaheer[255], але що Всемилосердний не дозволяє, аби Загіром були водночас дві речі, бо тільки одна може цілком підкорити собі людський натовп. А ще він сказав, що Загір є завжди й що в часи Невігластва ним був ідол на ім’я Яук, а потім один пророк із Хорасану, який носив покривало, розшите камінцями, або золоту маску[256]. А ще він сказав, що шляхи Аллаха недовідомі.

Я читав і перечитував трактат Барлаха. Мені зараз важко збагнути, якими були тоді мої почуття; пригадую тільки, який мене опанував розпач, коли я зрозумів, що немає мені порятунку, пригадую і дивне відчуття полегкості на думку, що не я винен у своєму нещасті, і заздрість до тих людей, чий Загір був не монетою, а мармуровою прожилкою або тигром. Як то легко не думати про тигра, міркував я. Пам’ятаю також незбагненну тривогу, з якою я прочитав ці рядки: «Один із коментаторів книжки «Ґулшан і Раз» стверджує, що той, хто бачив Загір, скоро побачить і Троянду, й наводить як доказ вірш із «Асрар Нама» («Книги про речі незнані») Аттара: «Загір — це тінь від Троянди й розрив Покривала».

Тієї ночі, коли тіло Теоделіни лежало в труні, мене здивувала відсутність серед присутніх сеньйори Абаскаль, її меншої сестри. У жовтні одна з її подруг сказала мені:

— Сердешна Хуліта, вона стала поводитися так дивно, що її поклали в лікарню Босха. Мабуть, санітарки мають з нею чимало мороки, адже доводиться годувати її з ложечки. Кажуть, вона не розлучається з якоюсь монетою, достоту як і шофер Морени Сакман.

Час, який приглушує спогади, думки про Загір, навпаки, розбуркує. Спочатку в мене перед очима маячив лише лицьовий бік монети, потім — зворотний; тепер я бачу водночас її обидві сторони. Причому це відбувається не так, ніби Загір прозорий, бо обидві картинки не накладаються одна на одну; це радше виглядає так, ніби зір у мене сферичний і Загір перебуває в самому центрі цієї сфери. Все, що не є Загіром, до мене доходить мовби просіяне крізь сито і здається дуже далеким: зневажливий вираз обличчя Теодоліни, фізичний біль. Теннісон сказав, що, якби ми могли зрозуміти бодай одну квітку, ми знали б, хто ми такі і яким є світ. Мабуть, він хотів цим сказати, що немає події, хоч би якою незначущою вона здавалась, яка не містила б у собі історію всього світу і її нескінченний ланцюг наслідків і причин. Мабуть, він хотів сказати, що видимий світ постає перед нами в кожному зі своїх виявів, так само як воля, згідно з думкою Шопенгауера, виражає себе повністю в кожному суб’єкті. Кабалісти вважали, що людина — це мікрокосм, символічне дзеркало всесвіту; а на думку Теннісона, геть усе є таким дзеркалом. Усе, навіть цей нестерпний Загір.

Десь до 1948 року доля Хулії, певно, спостигне й мене. Мене муситимуть годувати з ложечки й одягати, і я не знатиму, коли буде вечір, а коли ранок, не знатиму, хто такий Борхес і ким він був. Назвати таке майбутнє жахливим навряд чи можна, адже жодна з цих обставин мене вже не хвилюватиме. Зрештою, хіба болить тому чоловікові, якому під наркозом розколюють череп? На той час я вже не сприйматиму світу, я сприйматиму тільки Загір. Як нас навчає доктрина ідеалізму, «жити» й «марити» є точними синонімами; тобто я від тисячі видимостей перейду до одної; зі складного сну у сон дуже простий. Іншим примариться, що я збожеволів, а мені маритиметься один Загір. А коли всі люди на світі день і ніч думатимуть лише про Загір, то що буде сном, а що дійсністю — світ чи Загір?

У безлюдні години ночі я ще можу блукати вулицями. Світанок здебільшого застає мене на лавці на майдані Ґарай, де я думаю (прагну думати) про той фрагмент із «Асрар Нама», де говориться, що Загір — це тінь Троянди та розрив Покривала. Я пов’язую це твердження з таким повідомленням: «Щоб розчинитися в Богові, суффіти повторюють своє власне ім’я або дев’яносто дев’ять імен Бога доти, доки вони перестають щось означати для них», — і прагну піти цією ж таки стежкою. Може, я зрештою розтрачу Загір, так багато думаючи про нього, а може, за цією монетою і є Бог.

Письмена Бога

Присвячується Емі Ріссо Платеро

Моя кам’яна темниця глибока; її форма — майже досконала напівсфера, причому підлога — теж кам’яна — трохи менша за її найбільше коло, й тому напівкругла камера здається ще більш гнітючою і якоюсь ніби неозорою. Стіна ділить цю напівсферу на дві половини; вона хоч і висока, проте не торкається найвищої стелі склепіння. По один бік цієї внутрішньої стіни перебуваю я, Тсінакан{465}, маг піраміди Кахолома{466}, яку спалив Педро де Альварадо{467}; по другий бік — ягуар, який рівними й нечутними кроками міряє час і простір своєї кам’яної клітки. На рівні підлоги в центральній стіні пробите заґратоване вікно. В час без тіні (ополудні) вгорі відчиняється ляда, й тюремник через скрипучий залізний блок спускає нам на кінці мотузки глеки з водою та по шматку м’яса. Світло проникає в підземелля, й у ці хвилини я можу бачити ягуара.

Я вже втратив лік рокам, протягом яких я лежу в темряві; колись я був молодий і міг ходити по цій камері, а тепер тільки лежу в тій позі, в якій мене забере смерть, і жду кінця, який приготували для мене боги. Колись довгим крем’яним ножем я розтинав груди людям, що їх приносили в жертву, а тепер, без допомоги магічних заклять, не зміг би навіть зіп’ястися на ноги.

Напередодні спалення піраміди люди, які зійшли з високих коней, катували мене розжареним залізом, вимагаючи, щоб я показав їм місце, де сховано скарб. У мене на очах вони повалили ідола мого Бога, але Він мене не покинув і допоміг мені зберегти мовчанку під тортурами. Мене шмагали, ламали, калічили, а потім я отямився в цій темниці, звідки вже мені не вийти живим до кінця моїх днів.

Спонукуваний необхідністю щось робити, чимось заповнювати свій час, я почав пригадувати у своєму непроглядному мороці все, що знав. Я провів безліч ночей у спробах відновити в пам’яті розташування та кількість кам’яних змій або вигляд лікувального дерева. Так мені пощастило зупинити плин років, знову заволодіти тим, що мені належало. Однієї ночі я відчув, що наближаюся до дуже важливого спогаду; так мандрівник, іще не побачивши моря, вже відчуває шум його хвиль у себе в крові. Через кілька годин цей спогад став прояснюватися — це був один із переказів, пов’язаних з Богом. Передбачаючи, що в кінці часів настане велике лихоліття, він написав у перший день Творіння магічну формулу, призначену відвернути це лихоліття. Він написав її в такий спосіб, щоб вона змогла дійти до найдальших поколінь і щоб її не стерла ніяка випадковість. Ніхто не знає, де саме і якими письменами він її накреслив, але нам відомо, що вона таємно десь зберігається і рано чи пізно обранець її прочитає. Я подумав, що ми тепер перебуваємо як ніколи близько до кінця часів і що моя доля — доля останнього жерця Бога — можливо, надасть мені привілей віднайти й прочитати божественну формулу. Той факт, що я перебував у темниці, не відібрав у мене цієї надії; можливо, я вже тисячі разів бачив цей напис у Кахоломі, й тепер мені лишається тільки пригадати й розшифрувати його.

Ця думка мене підбадьорила, а потім у мене аж голова пішла обертом. Адже на землі існує безліч стародавніх форм, форм незмінних і вічних, і будь-яка з них могла бути тим символом, який я хотів знайти. Словом Божим може бути і пасмо гір, і річка, й імперія, і розташування небесних світил. Але впродовж віків гори руйнуються, річка безліч разів змінює своє русло, імперії виникають і розпадаються, та й обриси небесних сузір’їв не залишаються недоторканими. Навіть склепіння небесне не уникає змін. І гора й зірка — це індивіди, а індивіди смертні. Й тоді, в пошуках чогось стійкішого, я звернувся до речей вразливіших. Я подумав про генерації хлібних злаків, трав, птахів і людей. Можливо навіть, що на моєму обличчі записана магічна формула, можливо, я сам — мета мого пошуку. Отак я напружено міркував, коли пригадав зненацька, що ягуар — один з атрибутів Бога.

І тоді моя душа сповнилася глибоким священним захватом. Я уявив собі перший ранок часів, уявив, як мій Бог пише своє послання на живій шкурі ягуарів, які до кінця віків спарюватимуться й даватимуть нащадків у печерах, тростинових хащах і на островах, аби донести це послання до останніх людей. Я уявив собі цю котячу мережу, цей лабіринт величезних плямистих котів, які наводять жах на луки й табуни, щоб зберегти священний малюнок. У камері за стіною перебував ягуар; у його сусідстві я побачив підтвердження свого здогаду і таємну ласку божества.

Я присвятив чимало років тому, щоб вивчити розташування і форму плям. Кожен сліпий день дарував мені якийсь момент світла, і тоді я бачив чорні знаки на жовтій шкурі. Там були цятки, були поперечні смуги на внутрішній стороні лап, були кільця, які повторювалися; можливо, це була одна й та сама літера або одне й те саме слово. Чимало з них були обведені червоною облямівкою.

Я не стану розповідати про те, якою тяжкою була для мене ця праця. Не один раз я впадав у розпач і кричав у стелю, що неможливо розшифрувати цей текст. Але поступово конкретна загадка, яку я намагався розгадати, стала цікавити мене менше, аніж загальна загадка Божого застереження. «Якого типу висловлювання, — запитував я себе, — сконструює абсолютний розум?» Я подумав, що навіть у людських мовах немає такого слова чи фрази, які не віддзеркалювали б цілий усесвіт; сказати «ягуар» — це згадати про всіх ягуарів, які його породили, про пожертих ним оленів і черепах, про траву, якою годувалися олені, про землю, на якій виросла ця трава, про небо, що дає землі світло. Я подумав, що в мові Бога кожне слово має виражати це нескінченне зчеплення речей і подій, і то не в прихованій формі, а в очевидній, і не по черзі, а водночас і відразу. З плином часу саме уявлення про Божий вислів стало здаватися мені дитячим або блюзнірським. Бог, думалося мені, може сказати лише одне слово, і в цьому слові буде повнота. Жоден вимовлений ним звук не може означати менше, ніж усесвіт, або менше, аніж час у всій його протяжності. Всього лише тінями та жалюгідними подобами цього звуку, який дорівнює мові й усьому, що вона в собі вміщує, є амбітні й нікчемні людські слова, такі як «усе», «світ», «усесвіт».

Одного дня або однієї ночі — яка могла бути відмінність між моїми днями й моїми ночами? — мені наснилося, що на підлозі моєї в’язниці з’явилася піщинка. Я не звернув на неї уваги й знову поринув у сон; мені наснилося, що я прокинувся й що на підлозі були вже дві піщинки. Я знову заснув, і мені приснилося, що піщинок уже три. Так вони множилися, поки заповнили собою всю камеру, і я став задихатися під цією кучугурою піску, я зрозумів, що бачу сон, і надзвичайним зусиллям волі прокинувся. Але моє пробудження було марним; кучугура піску все ще мене душила. І тоді я почув голос, який мені сказав: «Ти прокинувся не в яву, а у свій попередній сон. Цей сон міститься в іншому сні — і так до нескінченності, яка дорівнює кількості піщинок у камері. Шлях, який тобі треба пройти, надто довгий, і ти помреш, перш ніж насправді прокинешся».

Я відчув, що мені кінець. Пісок набився мені в рот, але я закричав: «Пісок, який мені приснився, не може вбити мене, і немає таких снів, що містяться в іншому сні!» Мене розбудило світло. У темряві наді мною утворився світляний круг, і я побачив обличчя й руки тюремника, блок, мотузку, м’ясо й глечики.

Людина з часом зливається зі своєю долею, набуває тієї самої форми, що й її обставини. Я був не тільки тим, хто відгадує Божу заповідь, не тільки месником та жерцем Бога, а й — насамперед — в’язнем. З неозорого лабіринту снів я повернувся у свою в’язницю, наче в рідний дім. І благословив її сирість, її ягуара, благословив світляне коло, благословив своє зболене тіло, благословив темряву й камінь.

І тоді сталося те, чого я не можу ані забути, ані передати словами. Сталося моє злиття з божеством, з усесвітом (якщо ці слова відрізняються своїм значенням). Екстаз не повторює своїх символів; є люди, які бачили Бога у зблисках світла, інші — на вістрі меча, ще інші — на пелюстках троянди. Я ж побачив високе Колесо, яке не було ані в мене перед очима, ані позад мене, ані з боків, а було воно повсюди — і водночас. Це Колесо було з води, але також із вогню, і було воно (хоча я бачив його обід) нескінченним. Переплетені між собою, його утворювали всі речі, які будуть, які є і які були, і я був одним із волоконець цієї всюдисущої матерії, а Педро Альварадо, який мене катував, був іншим її волоконцем. Тут були всі причини й усі наслідки, й мені досить було побачити це колесо, щоб зрозуміти все, всю нескінченність. О щастя розуміти, яке є більшим за щастя уявляти або відчувати! Я побачив усесвіт і побачив його найсокровенніші накреслення. Побачив першопочаток часів, про який говориться в Книзі Спільного. Побачив гори, які постають із води, побачив перших людей із дерева, побачив глечики, які повстали проти людей, побачив собак, які обгризали їм обличчя. Побачив безликого Бога, який стояв за богами. Побачив нескінченні діяння, які зливалися в одне блаженство, й, зрозумівши все це, почав також розуміти й письмена ягуара.

Це була формула з чотирнадцяти незв’язних (які здавалися мені незв’язними) слів, і мені досить було проказати їх уголос, щоб зробитися всемогутнім. Мені досить було проказати їх, аби зникла ця кам’яна в’язниця, щоб день увійшов у мою ніч, аби я знову став молодим, щоб я став безсмертним, щоб ягуар розтерзав Альварадо, щоб занурити святий ніж в іспанські груди, аби відбудувати піраміду, аби відбудувати імперію. Якихось сорок складів, чотирнадцять слів, і я, Тсінакан, пануватиму над країною, над якою панував Монтесума. Але я знаю, що ніколи не прокажу цих слів, бо я вже не пам’ятаю про Тсінакана.

І хай помре зі мною таємниця, накреслена на шкурах ягуарів. Той, хто проник своїм поглядом у всесвіт, той, хто бачив полум’яні накреслення всесвіту, не може думати про якусь одну людину, про її дріб’язкові прикрості або невдачі, хай він навіть і є тією самою людиною. Точніше, він був тією самою людиною, а тепер йому до цього байдужісінько. Яке йому діло до того іншого, до народу того іншого, якщо він сам — тепер ніхто. Ось чому я не проказую божественну формулу, ось чому я дозволяю бігти над собою вервечці днів, лежачи в непроглядній темряві.

Абенхакан ель Богарі, який загинув у своєму лабіринті

…їх можна порівняти з павуком, що будує дім.

Коран, XXIX, 40

— Ось тут, — сказав Данрейвен і широким жестом руки, який не виключав навіть захованих за хмарами зірок, обвів чорну рівнину, море та величну й занедбану будівлю, яка нагадувала стару покинуту стайню, — лежить земля моїх предків.

Анвін, його товариш, витяг із рота люльку й видав кілька стриманих і схвальних звуків. Був перший вечір літа 1914 року; переситившись світом, у якому не було ніяких ознак небезпеки, що зробила б їхнє життя змістовнішим, друзі втішалися самотою в цьому закутні Корнволла{468}. Данрейвен плекав чорну борідку й був відомий як автор величної епопеї, в якій його сучасники майже не могли знайти віршованого розміру, а сюжет якої, певно, ще не відкрився навіть самому автору; Анвін опублікував дослідження про теорему, доведення якої Ферма{469} не записав на берегах сторінки з Діофантового{470} трактату. Обидва — чи є потреба про це казати? — були молоді, нерозважливі та гарячі.

— Минуло майже чверть століття, — сказав Данрейвен, — як Абенхакан ель Богарі, вождь або цар не знаю якого племені нілотів, загинув у центральній кімнаті цього будинку від руки свого брата в перших Саїда. Але досі обставини його смерті залишаються нез’ясованими.

Анвін слухняно поцікавився чому.

— З кількох причин, — була відповідь. — По-перше, цей будинок — лабіринт. По-друге, його охороняли раб і лев. По-третє, кудись пропав захований скарб. По-четверте, убивця був мертвий, коли сталося вбивство. По-п’яте…

Анвін урвав його, знуджено стенувши плечима:

— Не нагромаджуй таємниці, — сказав він. — Усе завжди відбувається дуже просто. Згадай про вкраденого листа По, згадай про замкнену кімнату Занґвілла.

— Або дуже складно, — відповів Данрейвен. — Згадай про всесвіт.

Піднявшись на піщаний пагорб, вони підійшли до лабіринту. Зблизька він видався їм прямою і майже нескінченною стіною з непобіленої цегли, ледь вищою за людський зріст. Данрейвен сказав, що дім круглий, але площа його така велика, що кривизни не помітно. Анвін згадав про Миколая Кузанського{471}, для якого всяка пряма лінія була нескінченним колом… Близько півночі вони знайшли напівзруйновані двері, які виходили в глухі сіни, де, здавалося, зачаїлася небезпека. Данрейвен сказав, що всередині дому багато перехрещень, але якщо йти, весь час звертаючи ліворуч, то менш як за годину вони прийдуть у центр цієї мережі. Анвін погодився піти з ним. Їхні обережні кроки відлунювали на кам’яній підлозі; коридор розділився на два інші, вужчі. Здавалося, будинок хоче їх задушити, дах нависав дуже низько. Їм довелося йти один за одним, у непроглядній пітьмі. Анвін ішов попереду, його рука, чіпляючись за нерівності та виступи, ковзала по невидимій стіні. Отак повільно посуваючись у темряві вперед, Анвін почув із уст свого друга історію смерті Абенхакана.

— Чи не найдавніший мій спогад, — почав розповідати Данрейвен, — це Абенхакан ель Богарі в порту Пентріта. Його супроводжували чорний чоловік і лев; звичайно ж, то був перший негр і перший лев, яких побачили мої очі, якщо не брати до уваги гравюр зі Святого Письма. Я був тоді малим хлопцем, проте хижий звір кольору сонця та чоловік кольору ночі не так мене вразили, як Абенхакан. Він здався мені дуже високим; це був чоловік із оливковою шкірою, з чорними, примруженими очима, з нахабним носом, товстими губами, з пофарбованою шафраном бородою, могутніми грудьми, впевненою і нечутною ходою. Вдома я сказав: «До нас приплив на кораблі цар». Згодом, коли вже почали працювати мулярі, я розширив цей титул і став називати його царем Вавилонським.

Звістка про те, що чужоземець збирається оселитись у Пентріті, була сприйнята прихильно; але розміри та форма його будинку викликали подив і мало не скандал. Здавалося незбагненним, що дім може мати лише одну кімнату й безліч коридорів. «Такі будинки бувають у маврів, але не в християн», — казали люди. Наш пастор, містер Олбі, людина дивовижної начитаності, десь розкопав історію царя, покараного Богом за те, що спорудив лабіринт, і розповів її з кафедри. У понеділок Бенхакан навідав пастора у нього вдома; про обставини тієї короткої зустрічі тоді ніхто нічого не знав, але жодна наступна проповідь не торкалася людської гордині, й мавр зміг найняти мулярів. Через кілька років, коли Абенхакан загинув, Олбі повідомив представників влади про зміст тієї розмови.

Абенхакан, не сідаючи, сказав йому приблизно такі слова: «Ніхто не може осуджувати мене за те, що я роблю. Гріхи, скоєні мною, такі тяжкі, що, нехай би я навіть сотні років повторював Найсвятіше Ім’я Бога, я не зміг би спокутувати бодай один із них. Гріхи, скоєні мною, такі тяжкі, що, нехай би навіть я зараз убив когось своїми руками, це не зробило б тяжчими ті муки, які готує для мене Найвище Правосуддя. Моє ім’я відоме повсюди: я Абенхакан ель Богарі, і я незламною рукою владарював над племенами пустелі. Протягом багатьох років я безсоромно їх грабував, за допомогою свого брата в перших Саїда, але Бог почув, як вони стогнуть, і дозволив їм повстати. Моїх людей було повбивано, а я зумів утекти зі скарбом, нагромадженим за роки мого царювання. Саїд привів мене до гробниці святого, що була біля підніжжя кам’яної гори. Я наказав своєму рабові, щоб він стежив за ликом пустелі, а ми з Саїдом поснули, геть виснажені. Тієї ночі мені наснилося, що мене обплутав клубок змій. Я прокинувся, охоплений моторошним жахом. Світало. Поруч мене спав Саїд. Доторк павутини до моєї шкіри став причиною мого жаского сну. Мені стало прикро, що Саїд, який був боягузом, спить так спокійно. Я подумав, що скарб не безкінечний, і він може зажадати свою частку. В мене за поясом був кинджал зі срібним руків’ям; я оголив його й угородив Саїдові в горло. В агонії він пробелькотів кілька слів, яких я не зміг розчути. Я подивився на нього; він був мертвий, але, боячись, щоб він не підвівся, я звелів рабові, щоб він розбив йому каменем голову. Після цього ми довго блукали під спекотним небом пустелі й нарешті побачили на обрії море. Його води борознили великі кораблі. Я подумав, що мрець не зможе перетнути водний простір, і вирішив шукати собі притулку в далеких краях. Першої ж ночі, після того як ми вийшли в море, мені наснилося, що я вбиваю Саїда. Все повторилось, але тепер я зміг розчути його слова. Він сказав: «Як оце тепер ти вбиваєш мене, я вб’ю тебе, хоч би де ти був». Я заприсягся не дати йому здійснити свою погрозу й вирішив заховатися в самому центрі лабіринту, щоб привид там заблукав».

По цих словах Абенхакан пішов. Олбі спершу був подумав, що мавр з’їхав з глузду і що абсурдний лабіринт був символом і явним свідченням його божевілля. Потім він подумав, що такий висновок збігається з химерною конструкцією будівлі та з екстравагантною розповіддю, проте суперечить тому враженню сильної і впевненої в собі людини, яке залишав Абенхакан. Можливо, такі історії є звичайними в єгипетських пісках, можливо, такі дивовижі (як і дракони Плінія) пов’язані не так з індивідуальними особливостями тієї чи тієї окремо взятої людини, як із загальними характеристиками культури… В Лондоні Олбі переглянув давні номери «Таймса» й переконався в істинності розповіді про повстання та про наступне повалення з трону Богарі, що втік зі своїм візирем, який мав славу боягуза.

Як тільки мулярі завершили роботу, Абенхакан оселився в центрі свого лабіринту. В селищі більше його не бачили. Іноді Олбі зі страхом думав, що Саїд уже дістався до нього і знищив його. Ночами вітер доносив до нас рики лева, й вівці в оборах тиснулись одна до одної, тремтячи від предковічного страху.

У маленькій гавані кидали якір кораблі, які йшли зі східних портів у Кардифф або Брістоль. Раб спускався від лабіринту, який був тоді не рожевим, а яскраво-червоним, перемовлявся африканською говіркою з матросами і, здавалося, шукав серед тих людей привид візира. Ходили чутки, що ці судна перевозять контрабанду, і якщо вони могли вантажити на борт спиртні напої та слонову кістку, то чом би їм не перевозити й тіні померлих?

Через три роки після побудови лабіринту стала на якір біля підніжжя пагорбів «Троянда Шарона». Я не був серед тих, хто бачив цей вітрильник, і, можливо, його образ навіяли мені забуті літографії морських битв біля Абукіра{472} або Трафальґара{473}, але я уявляю його собі як одне з тих досконало збудованих суден, які здаються справою рук не так корабела, як столяра, і навіть не так столяра, як столяра-червонодеревця. Він був (якщо не в реальності, то в моїй уяві) блискучий, темний, мовчазний і швидкохідний, а його команда складалася з арабів і малайців.

Корабель кинув якір удосвіта одного із днів жовтня. А коли почало смеркатись, Абенхакан прибіг у дім Олбі. Він був схвильований та нажаханий і ледве спромігся пробелькотіти, що Саїд уже проник до лабіринту і що раб і лев загинули. Він усерйоз запитав, чи влада зможе захистити його. Та не встиг Олбі щось відповісти, як він пішов, наче гнаний тим самим жахом, який привів його в цей дім, — пішов удруге й востаннє. Олбі, залишившись сам-один у своїй бібліотеці, вражено подумав, що цей наполоханий чоловік залізною рукою правив у Судані відважними й войовничими племенами й добре знає, що таке битва і як треба вбивати. Наступного дня він побачив, що вітрильник уже відплив — курсом на Суакін у Червоному морі, як з’ясувалося згодом. Він подумав, що його обов’язок — переконатися в смерті раба, й пішов до лабіринту. Схвильована розповідь Богарі видалася йому фантастичною, але за одним із поворотів коридора він натрапив на лева, і лев був мертвий, а за іншим — на раба, також мертвого, а в центральній кімнаті знайшов і самого Абенхакана ель Богарі з розбитою головою. Біля його ніг лежала скринька, інкрустована перламутром; хтось зламав замок і не залишив у ній жодної монети.

Заключні фрази, прикрашені риторичними паузами, явно претендували на красномовність. Анвін здогадався, що Данрейвен виголошував їх багато разів з однаковим пафосом і так само не досягав жаданого успіху. Він запитав, удаючи зацікавленість:

— А як загинули лев і раб?

Не міняючи тону, Данрейвен відповів з похмурою втіхою:

— У них також були розбиті голови.

До шарудіння кроків додався шурхіт дощу. Анвін подумав про те, що їм доведеться заночувати в лабіринті, в його центральній кімнаті, де відбулася головна подія з розповіді Данрейвена, і що в спогадах ця велика незручність сприйматиметься як пригода. Він мовчав. Данрейвен не зміг утриматися й запитав тоном людини, яка вимагає сплатити борг:

— Хіба можна якось пояснити цю історію?

Анвін відповів йому, ніби міркуючи вголос:

— Я не знаю, чи можна її пояснити, чи ні. Але знаю, що це брехня.

Данрейвен вилаявсь і послався на старшого сина пастора (Олбі теж, здається, вже помер) та на всіх жителів Пентріта. Анвін, не менш здивований, ніж Данрейвен, попросив вибачення. Час у темряві тягся дуже повільно; двоє приятелів почали вже боятися, що заблукали, і були дуже стомлені, коли слабке світло, що пробилося згори, дозволило їм побачити перші приступки вузеньких сходів. Вони піднялися ними й опинилися в занедбаній і зруйнованій круглій кімнаті. Дві речі збереглися тут, які могли свідчити про страх злощасного царя: вузьке вікно, з якого видно було рівнину й море, та ляда під вигином сходів, що відкривалася в підземелля. Кімната хоч і була простора, але мала в собі щось від тюремної камери.

Не так через дощ, як для того, аби потім було що згадати та розповісти, двоє друзів перебули ніч у лабіринті. Математик спав спокійно; але поет ніяк не міг заснути, переслідуваний рядками, які йому самому здавалися примітивними:

Faceless the sultry and overpowering lion, Faceless the stricken slave, faceless the king[257].

Анвін спочатку був переконаний, що історія смерті Абенхакана ель Богарі не зацікавила його, але прокинувся з відчуттям, що розгадав її таємницю. Весь той день він був небалакучий і замкнутий, прикладаючи подію до події, а днів через три чи чотири домовився зустрітися з Данрейвеном в одній з лондонських пивниць і сказав йому приблизно такі слова:

— У Корнволлі я сказав, що історія, яку я почув од тебе, — брехлива. Події справді були або могли бути такими, але розказані так, як ти їх розказав, ставали очевидною брехнею. Я почну з брехні найбільшої — брехні про неймовірний лабіринт. Якщо людина чогось боїться, вона не ховається в лабіринті. І не споруджує собі лабіринт на найвищому пагорбі узбережжя, червоний лабіринт, який можна бачити далеко з моря. Немає потреби споруджувати лабіринт, адже всесвіт — це найзаплутаніший лабіринт з усіх можливих. Для того, хто справді хоче сховатися, Лондон є набагато кращим лабіринтом, аніж горішня кімната, до якої ведуть усі коридори будинку. Твереза думка, яку я тобі оце виклав, навідала мене, коли ми слухали, як ляпотить дощ по даху лабіринту, й чекали сну; натхнений і підбадьорений нею, я вирішив забути твою нісенітницю й подумати про щось осмислене.

— Про теорію множин, наприклад, або про четвертий вимір, — зауважив Данрейвен.

— Ні, — серйозно заперечив Анвін. — Я тоді подумав про критський лабіринт. Про лабіринт, центром якого була людина з головою бика.

Данрейвен, який прочитав багато детективних романів, дотримувався думки, що розгадка таємниці — це завжди щось нижче за саму таємницю. Таємниця торкається надприродного й навіть божественного, а її розгадка — фокус. Він сказав, щоб відсунути неминуче:

— З головою бика Мінотавра зображують у скульптурі та на медалях. А Данте, наприклад, уявляв його з тілом бика й головою людини.

— Ця версія мені теж підходить, — сказав Анвін. — Головне — що страхітливість оселі має відповідати страхітливості її мешканця. Мінотавр виправдовує з лишком існування лабіринту. Але ніхто не скаже цього про погрозу, яку хтось одержує уві сні. Коли я згадав про Мінотавра (згадка фатальна в тому випадку, якщо ти потрапив у лабіринт), проблема в принципі знайшла своє розв’язання. Проте, признаюся тобі, я не відразу зрозумів, що цей стародавній образ був ключем до її розв’язання, отож треба було, щоб у твоїй розповіді з’явився точніший символ — павутина.

— Павутина? — перепитав спантеличений Данрейвен.

— Атож. Мене аж ніяк не здивувало, що павутина (а я маю на увазі павутину в її універсальній формі, а саме, павутину Платона) підказала вбивці (бо вбивця був), як скоїти свій злочин. Пригадай, що Богарі в гробниці побачив уві сні клубок змій, а прокинувшись, відкрив, що цей сон навіяла йому павутина. Повернімося до тієї ночі, в яку Абенхаканові приснився зміїний клубок. Цар, скинутий з престолу, його візир і раб утікають через пустелю зі скарбом. Вони знаходять собі тимчасовий притулок у гробниці. Засинає візир, про якого ми знаємо, що він боягуз, і не може заснути цар, про якого нам відомо, що він людина хоробра. Цар, аби не ділити скарб з візирем, убиває його ударом ножа; однієї з наступних ночей тінь убитого погрожує йому вві сні. Усе це видається малоймовірним. Я думаю, що події розвивалися зовсім інакше. Тієї ночі заснув цар, чоловік відважний, і не спав Саїд, який був боягузом. Заснути — означає розлучитися з реальним світом, а зважитися на таку розлуку не так просто для того, хто знає, що за ним женуться вороги з оголеними мечами. Жадібний Саїд схилився над своїм заснулим царем і, певно, хотів убити його (можливо, навіть заносив над ним кинджал), але не наважився. Він покликав раба, вони заховали частину скарбу в гробниці й утекли в Суакін та в Англію. І не для того, щоб заховатися від Богарі, а для того, щоб заманити його в цю пастку й убити, побудував візир на вершині пагорба червоний лабіринт, який було видно далеко з моря. Він знав, що кораблі донесуть до нубійських портів чутки про чоловіка з оливковою шкірою, раба та лева й що рано чи пізно Богарі прийде шукати його в цьому лабіринті. В кінці останнього коридора плутанки ходів на нього чекала підземна пастка. Богарі так глибоко зневажав Саїда, що не визнав за потрібне вдатися до найменших заходів остороги. Сподіваний день настав; Абенхакан висадився на англійській землі, увійшов до лабіринту, добувся його плутаними коридорами до самого центру й, можливо, вже ступив на перші сходини, коли візир убив його із засідки під сходами — не знаю, чи пострілом, чи якось інакше. Раб, певно, убив лева, а другий постріл — раба. Після цього Саїд розбив голови вбитих каменем. Він мусив зробити саме так. Один убитий з розкраяною головою порушив би проблему ідентифікації, але хижак, негр і цар утворювали певну фіксовану послідовність, знаючи два перші складники якої, було легко визначити останній. І не дивно, що він був опанований страхом, коли розмовляв з Олбі. Він щойно завершив свою жахливу справу й налаштувався втікати з Англії, щоб заволодіти скарбом.

Замислена чи недовірлива мовчанка запала після слів Анвіна. Данрейвен замовив другий кухоль пива, перш ніж висловити свою думку.

— Я ладен погодитися, — сказав він, — що мій Абенхакан був Саїдом. Такі метаморфози, — скажеш мені ти і матимеш рацію, — є класичними прийомами жанру, дотримання яких вимагає від нас читач. Проте я не схильний повірити в припущення, ніби частина скарбу залишилася в Судані. Згадай, що Саїд утікав і від царя, і від його ворогів; значно легше припустити, що він захопив із собою весь скарб, аніж, що він затримався, аби десь закопати його частину. Можливо, монети не знайшлися тому, що їх уже там не було; мулярі цілком могли вичерпати джерело, яке, на відміну від червоного золота Нібелунґів, не було невичерпним. Тоді виходить, що Абенхакан перетнув море, аби повернути собі скарб, який уже був розтрачений.

— Ні, не розтрачений, — заперечив Анвін. — А витрачений для того, щоб побудувати на землі невірних величезну округлу пастку з червоної цегли, призначену заманити царя в неї і вбити його. Саїд, якщо твоє припущення правильне, діяв, підбурюваний ненавистю й страхом, а не жадібністю. Він викрав скарб, але потім зрозумів, що не скарб був для нього головним. Головним для нього було згубити Абенхакана. Він прикидався Абенхаканом, убив Абенхакана й нарешті став Абенхаканом.

— Атож, — погодився Данрейвен. — Він став безпритульним волоцюгою, який, перш ніж смерть перетворить його на ніщо, можливо, колись пригадає, що він був царем або вдавав із себе царя.

Два царі й два лабіринти[258]

Люди, яким можна вірити, розповідають (але Аллах знає більше), що в давнину Вавилонською країною правив цар і що той цар якось скликав своїх будівничих та чаклунів і звелів їм спорудити такий плутаний і запаморочливий лабіринт, що найдосвідченіші мужі не наважувалися туди заходити, а котрі наважувалися — зникали в ньому навіки. Ця споруда була блюзнірською витівкою, тому що заплутувати і вражати годиться лиш Богові, а не людям. Через якийсь час до вавилонського двору прибув цар арабів, і цар Вавилонії, щоб посміятися з простодушності свого гостя, запросив його оглянути лабіринт, де той і блукав, принижений та розгублений, до самого вечора. Тоді він звернувся з молитвою до Бога, й Усевишній допоміг йому знайти вихід. Його уста не промовили жодного слова докору, але він сказав цареві Вавилонському, що має у себе в Аравії ще ліпший лабіринт і якщо Бог йому допоможе, він сподівається коли-небудь показати його своєму гостинному господареві. Після цього він повернувся до Аравії, скликав своїх полководців та воєначальників і з таким успіхом напав на вавилонську землю, що зруйнував її фортеці, перебив її воїнів і захопив у полон самого царя. Він звелів прив’язати його до швидконогого верблюда й повіз у пустелю. Вони скакали три дні, а тоді цар Аравії вигукнув: «О, володарю часу, доль і віків! У себе у Вавилонії ти хотів, щоб я заблукав у твоєму бронзовому лабіринті з його безліччю сходів, дверей та стін. А тепер Усемогутній хоче, щоб я показав тобі свій лабіринт, де немає потреби ані підійматися сходами, ані виламувати двері, ані блукати безконечними коридорами, ані натикатися на стіни».

Після цього він розв’язав полоненого й покинув його в пустелі, де той і помер від голоду й спраги. Хвала Тому, хто не знає смерті!

Чекання

Екіпаж привіз його до чотири тисячі четвертого номера на цій вулиці Північно-Східного кварталу. Не було ще й дев’ятої ранку. Він з приємністю дивився на плямисті платани, на квадратики землі біля підніжжя кожного, на акуратні будинки з балкончиками, на сусідню аптеку, на злинялі ромби вивісок крамниці залізних виробів та художньої крамниці. З протилежного боку вулиці тяглася довга й глуха стіна лікарні, трохи далі сонячні промені виблискували на склі оранжереї. Він подумав, що все це оточення, нині випадкове й нечітко оформлене, мов побачене уві сні, з плином часу стане для нього, якщо так захоче Бог, незмінним, необхідним і знайомим. На вітрині аптеки виднілися порцелянові літери: БРЕСЛАУЕР. Євреї замінили італійців, які перед тим витіснили звідси креолів. Либонь, так воно й ліпше; приїжджий не вельми прагнув водити знайомство з людьми своєї крові.

Візник допоміг йому зняти дорожню скриню; жінка з неуважним чи то стомленим виразом обличчя відчинила нарешті двері. Візник нахилився з передка, повертаючи йому одну з монет, уругвайську, яка завалялася в його кишені після тієї ночі, перебутої в готелі Мело. Приїжджий віддав йому сорок сентаво й при цьому подумав: «Я маю поводитися так, щоб усі забули про мене. А зараз я помилився двічі: розплатився чужоземною монетою і дав помітити, що для мене ця помилка має вагу».

Жінка рухалася попереду, вони пройшли через передню й перше патіо. Кімната, яку для нього приготували, на щастя, виходила в друге. Ліжко було із заліза, яке майстер вигадливо позагинав у вигляді гілля та виноградних лоз; тут-таки стояла висока шафа із соснового дерева, полірований стіл, етажерка з книжками до самої підлоги, два неоднакові стільці, умивальник з неодмінними тазом, глеком та мильницею і сулія з непрозорого скла. Стіни прикрашала карта провінції Буенос-Айрес та розп’яття, на червоних шпалерах повторювалося зображення павича з розпущеним хвостом. Єдині двері виходили в патіо. Приїжджому довелося переставити стільці, щоб звільнити місце для скрині. Все тут сподобалося новому пожильцю; коли жінка запитала, як його звуть, він назвався Вільярі, не з таємним викликом і не для того, щоб подолати приниження, якого не відчував, а тому, що це ім’я мов приклеїлося до нього, тому, що він був неспроможний вигадати якесь інше. Хоча, звичайно ж, тут не йшлося про поширену літературну помилку, коли уявляють, що взяти собі ім’я ворога — велика хитрість.

Спочатку сеньйор Вільярі не виходив із дому, а через кілька тижнів почав ненадовго виходити, після того як смеркне. Одного вечора він пішов у кінематограф, який був за три квартали. Він завжди сідав тільки в останньому ряду, завжди виходив незадовго до того, як закінчиться сеанс. Він дивився трагічні історії з життя злочинного світу, в яких, безперечно, були помилки, в яких, безперечно, були картини з його колишнього життя. Вільярі цього не помічав, оскільки уявлення про зв’язок мистецтва з реальною дійсністю було для нього чужим. Він слухняно примушував себе втішатися баченим і намагався лише зрозуміти, навіщо все це показують. На відміну від людей, які читають романи, він ніколи не дивився на себе як на літературного персонажа.

Він ніколи не одержував ані листів, ані навіть проспектів, але з якоюсь туманною надією читав одну з газетних рубрик. Увечері він підсував до дверей стільця й зосереджено цмулив мате, не відриваючи погляду від виткої рослини на стіні високого сусіднього будинку. Роки самотності навчили його, що в спогадах дні здаються однаковими, але реально немає жодного дня, навіть у в’язниці чи в лікарні, що не приносив би якоїсь несподіванки. В інших місцях ув’язнення він піддавався спокусі рахувати дні й години, але це його ув’язнення було не таким, бо не мало терміну — якщо тільки газета не принесе йому одного ранку звістку про смерть Алехандро Вільярі. А могло бути, що Вільярі вже помер, і в такому разі це його життя — сон. Ця можливість його непокоїла, бо він ніяк не міг зрозуміти, що вона йому принесла б — прикрість чи полегкість; зрештою він сказав собі, що така можливість — абсурд, і відкинув її. У далекі дні, віддалені не так плином часу, як двома чи трьома непоправними вчинками, він мав чимало жадань і прагнув здійснити їх з пристрастю, якої ніщо не стримувало. Ця могутня воля, підсилювана ненавистю до людей і любов’ю до однієї жінки, тепер нічого особливого не прагнула — лише тривати, не уриватися. Запаху трави, запаху чорного тютюну, тіні, що поступово насувалася на патіо, було досить.

У домі жила вівчарка, вже дуже стара. Вільярі заприятелював з нею. Він розмовляв з нею по-іспанському, по-італійському і тими кількома словами, які він зберіг від простої говірки свого дитинства. Вільярі намагався жити лише в теперішньому часі, без спогадів і завбачень; перші означали для нього менше, ніж останні. Він мав невиразне відчуття, що минуле — це та субстанція, з якої утворюється час; тому час так відразу й перетворюється на минуле. Його поневіряння іноді здавалися йому щастям; у такі хвилини він був не набагато складнішим, аніж пес.

Однієї ночі він здригнувся й похолов од раптового й нестерпного болю в глибині рота. Це несподіване й жахливе відчуття повторилося через кілька хвилин, потім іще раз перед світанком. Уранці Вільярі викликав візника й поїхав до зубної лікарні в Одинадцятому кварталі. Там йому вирвали кутній зуб. Під час цієї неприємної процедури він поводився не більш і не менш боягузливо, ніж інші.

Якось увечері, повертаючись із кінематографа, він відчув, що його штовхнули. Гнівно та обурено, з якоюсь таємною полегкістю, він обернувся до нахаби. Грубо вилаявся, а той у відповідь лише пробелькотів вибачення. Це був чоловік молодий, високий, темноволосий, і його супроводжувала жінка, схожа на німкеню; того вечора Вільярі знову й знову повторював собі, що ці люди йому незнайомі. Проте минуло не менш як чотири чи п’ять днів, перш ніж він наважився вийти на вулицю.

Серед книжок, які стояли на етажерці, була «Божественна комедія» з давнім коментарем Андреолі{474}. Спонукуваний не так цікавістю, як почуттям обов’язку, Вільярі почав читати цей великий твір. До обіду він прочитував одну пісню, а потім, у суворому порядку, примітки. Пекельні муки не здавалися йому ні неймовірними, ні надмірними, і він не думав про те, що Данте помістив би його в останній круг, де зуби Уґоліно без перерви гризуть потилицю Руджері.

Здавалося, що павичі на червоних шпалерах можуть спричинитися до жаских і кошмарних снів, але Вільярі ніколи не примарилася страхітлива альтанка, сплетена з живих павичів. Над ранок йому завжди снився сон однакового змісту, але з дещо різними подробицями. Двоє чоловіків і Вільярі заходили з револьверами до його кімнати, або нападали на нього на виході з кінематографа, або були, всі троє, тим незнайомцем, який його штовхнув, або з сумними обличчями чекали на нього в патіо й, здавалося, не впізнавали його. Наприкінці сну він діставав револьвер із шухляди столу (він і справді держав напоготові в тій шухляді заряджений револьвер) і стріляв у тих людей. Ляскіт пострілу його будив, але завжди це був сон, і в наступному сні напад на нього повторювався, і в наступному сні йому знову доводилося вбивати їх.

Одного туманного липневого ранку його розбудила присутність поруч людей (а не рипіння дверей, коли їх відчиняли). Високі в сутіні кімнати, дивно розмиті цією сутінню (у його кошмарних снах вони були окреслені чіткіше), насторожені, нерухомі й терплячі, з опущеними головами, так ніби вага зброї примушувала їх нахилитися, Алехандро Вільярі та якийсь незнайомець нарешті відшукали його. Він знаком попросив їх зачекати й повернувся обличчям до стіни, ніби знову збираючись заснути. Чи він зробив так, щоб розбудити співчуття в людей, які прийшли його вбити, чи тому, що набагато легше пережити жахливу подію, ніж без кінця уявляти її й чекати, чи — і це найімовірніше — для того, щоб убивці стали сном, як було вже стільки разів у цьому самому місці, в цей самий час?

Але надію на таке урвали постріли.

Людина на порозі

Біой Касарес привіз із Лондона дивний кинджал з трикутним лезом і руків’ям у формі Н, і наш друг Крістофер Дьюї з Британської Ради сказав, що така зброя досить поширена в Індостані. Сказавши це, він визнав за потрібне згадати й про те, що йому довелося там працювати, в період між двома війнами. (Ultra Auroram et Gangen[259], пригадую, сказав він латиною, переінакшивши вірш Ювенала{475}.) З історій, які він розповів того вечора, я наважуся запропонувати вашій увазі одну. Спробую переказати її дослівно: нехай убереже мене Аллах від спокуси додати до неї бодай якісь випадкові штрихи або підсилити, запозиченнями з Кіплінґа, екзотичний характер оповідання. Було б шкода втратити його стародавній і невибагливий присмак, либонь, подібний до присмаку оповідок «Тисячі й однієї ночі».

Точна географія подій, про які я хочу розповісти, важить мало. Зрештою, хто в Буенос-Айресі спроможний відчути різницю між такими назвами, як Амріцар або Удг? Отже, досить буде сказати, що в ті роки в одному мусульманському місті виникли заворушення й центральний уряд послав туди для наведення порядку одного сильного чоловіка. Це був шотландець зі славетного клану воїнів, він носив традицію насильства у себе в крові. Лише один раз довелося мені його бачити, але ніколи не забуду я те чорне волосся, випнуті вилиці, хижий ніс і чуттєвий рот, широкі плечі, могутню статуру вікінґа. Девід Александер Ґленкерн — так називатиму я його сьогодні у своїй оповіді — одним своїм виглядом, як мені здається, уселяв страх; вистачило повідомлення про його приїзд, аби заспокоїти місто. Та це не завадило йому вдатися до рішучих заходів і видати кілька суворих декретів. Минуло кілька років. Місто й округа жили в мирі; сикхи й мусульмани облишили давні чвари, аж раптом Ґленкерн зник. Природно, пішла чутка, що його викрали або вбили.

Я довідався про це від свого начальника, бо цензура була сувора й газети нічого не писали про зникнення Ґленкерна (наскільки мені пригадується, вони не прохопилися про це й словом). В одному прислів’ї говориться, що Індія більша, ніж цілий світ; Ґленкерн, хай і всемогутній у місті, куди його призначили наказом, який підписало високе начальство, був звичайним гвинтиком у трибах величезної імперської машини управління. Розслідування, яке провадила місцева поліція, ніяких результатів не дало. Мій начальник подумав, що приватної особи люди остерігатимуться менше, й вона зможе досягти більшого успіху. Й днів через три-чотири (відстані в Індії дуже великі) я без найменшої надії блукав вулицями загадкового міста, яке проковтнуло людину.

Я майже відразу відчув, що існує безконечно широка змова, яка має на меті приховати долю Ґленкерна. «У цьому місті немає жодної живої душі, — так думалося мені, — яка не знає цієї таємниці і яка не присяглася зберігати її». Більшість тих, до кого я звертався з розпитуваннями, демонстрували цілковиту необізнаність — вони не знали, хто такий Ґленкерн, ніколи його не бачили, ніколи про нього не чули. Інші, навпаки, бачили, як лише чверть години тому він розмовляв з таким-то, й навіть зголошувалися провести мене до будинку, в який ці двоє увійшли й у якому про них, звичайно ж, нічого не знали або який вони щойно покинули. Одному з таких безсоромних брехунів я врізав доброго ляпаса. Свідки цієї сцени розділили моє обурення і тут-таки вигадали нову брехню. Я нікому не вірив, але мусив вислуховувати їх. Одного вечора мені підкинули конверт із вузенькою смужкою паперу, на якій було написано адресу…

Коли я добувся туди, сонце вже заходило. То був квартал бідного простолюду. Дім був низенький, і з хідника я побачив цілу низку незамощених патіо, а в глибині якесь світло. В останньому патіо відзначали (я не знаю яке) мусульманське свято. В дім увійшов сліпий, тримаючи в руках лютню з червоного дерева.

Біля моїх ніг, нерухомий, мов якась неодухотворена річ, сидів навпочіпки дуже старий чоловік. Я розповім, який він був, бо це важливо для моєї історії. Роки присадили й відшліфували його, як відшліфовує вода камінь або людське покоління — той або той афоризм. Його одіж складалася з довгих лахмітних клаптів, чи мені так здалось, а тюрбан, який обмотував йому голову, був іще одним таким клаптем. У сутінках він обернув до мене своє темне обличчя з дуже білою бородою. Я не став робити ніякого вступу й напрямки запитав у нього про Девіда Александера Ґленкерна, бо вже втратив усяку надію. Він мене не зрозумів (можливо, не почув), і мені довелося пояснювати, що це суддя і що я розшукую його. Кажучи це, я відчув, як безглуздо звертатися з такими розпитуваннями до цього стародавнього діда, для якого все сучасне — ледь чутний неясний шум. «Цей чоловік міг би розповісти про Повстання або про Акбара{476}, але не про Ґлекберна», — подумав я. Те, що він мені сказав, підтвердило мою підозру.

— Суддя? — повторив він тоном легкого подиву. — Суддя, який пропав і якого шукають? Це сталося, коли я ще був малим хлопцем. Рік я не пам’ятаю, але тоді ще не загинув Нікал Сейн (Ніколсон{477}) під мурами Делі. Час, який минає, залишається в пам’яті; звичайно ж, я спроможний пригадати все, що тоді сталося. Бог, у своєму гніві, дозволив, аби люди розбестились. Їхні вуста вивергали злослів’я, брехню й оману. А проте порочними були не всі, й коли королева постановила прислати сюди людину, яка творила б тут закон Англії, то найменш зіпсуті злом зраділи, бо вони вважали, що закон — це ліпше, ніж безлад. До нас прибув християнин і дуже скоро став порушувати свій обов’язок, і пригнічувати людей, і покривати страхітливі злочини, і брати хабарі. Спочатку ми його не звинувачували: ніхто з нас не знав, у чім суть англійського правосуддя, й, можливо, що свавільні рішення нового судді мали якісь свої глибокі й поки що приховані від нас причини. «Всьому цьому є виправдання в його книзі», — так нам хотілося думати, але його схожість з усіма іншими неправедними суддями цього світу аж надто впадала в око, і зрештою нам довелося визнати, що він просто злочинець. Він став тираном, а бідний люд (прагнучи помститися за ошукані надії, що їх багато покладали на нього) почав міркувати, як би викрасти його та влаштувати над ним суд. Самими балачками мало чого досягнеш, і від слів треба було переходити до діла. Ніхто, крім, можливо, найпростодушніших і наймолодших, не вірив, що цей зухвалий задум можна успішно здійснити, але тисячі сикхів і мусульман дотримали свого слова й одного дня, самі собі не вірячи, здійснили те, що раніше кожному з них здавалося неможливим. Вони викрали суддю й ув’язнили його на далекому хуторі. Після цього переговорили з усіма, кого він скривдив, або (принаймні) із сиротами та вдовами, бо меч ката за всі ті роки не знав спочинку. Й нарешті — а це було найважче — знайшли й призначили суддю, який мав судити суддю.

Тут його мову урвали жінки, що заходили в дім.

Потім він неквапно повів мову далі:

— Кажуть, нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом. Один з таких людей і був би найдостойнішим суддею. Але як його знайти, якщо вони ходять світом невідомі — ніхто не може їх упізнати, та й самі вони нічого не знають про своє високе призначення? Тоді хтось висунув пропозицію, що, оскільки доля приховує від нас мудреців, треба шукати тих, хто позбавлений розуму. Ця думка здобула найбільшу підтримку. До суду ввійшли знавці Корану й знавці закону, сикхи, які носять ім’я лева й поклоняються одному Богові, індуси, які шанують безліч богів, ченці Махавіри{478}, які навчають, що Всесвіт має форму людини з розчепіреними ногами, вогнепоклонники й чорні юдеї, але право ухвалити остаточний вирок було надано божевільному.

Тут його мову урвали кілька людей, які поверталися зі свята.

— Божевільному, — повторив він, — тому що мудрість Бога мала заговорити його вустами й приборкати людську гординю. Його ім’я забулось, а може, його ніхто ніколи й не знав, але він розгулював голяка або в лахмітті цими вулицями, рахуючи собі пальці великим пальцем руки або глузуючи з дерев.

Мій здоровий глузд збунтувався. Я сказав йому, що доручити ухвалення вироку божевільному означало підірвати чинність процесу.

— Звинувачуваний визнав його суддею, — була відповідь. — Можливо, він зрозумів, що змовники наразили б себе на надто велику небезпеку, якби випустили його на волю, й тому лише божевільний міг не ухвалити йому смертний вирок. Я чув, як він засміявся, коли йому сказали, хто буде суддею. Процес тривав багато днів і ночей, бо свідків приходило все більше й більше.

Він замовк, чимось стурбований. Аби щось запитати, я спитав у нього, на скільки днів розтягся процес.

— Щонайменше на дев’ятнадцять, — відповів він.

Його мову знову урвали люди, що поверталися зі свята. Мусульманам заборонено пити вино, але вирази облич та голоси в них були, як у п’яних. Хтось крикнув щось старому, проходячи.

— Точно на дев’ятнадцять, — промовив він. — Невірний пес вислухав вирок, і ніж устромився йому в горлянку!

Він сказав це з лютою радістю. Й уже іншим тоном завершив свою історію:

— Він помер без страху; і в найпідліших людей іноді зберігається почуття гідності.

— Де сталося те, про що ти мені розповів? — запитав я. — На далекому хуторі?

Він уперше подивився мені у вічі. Потім повільно пояснив, мовби зважуючи кожне слово:

— Я сказав, що його ув’язнили на далекому хуторі, але не сказав, що його там судили. Його судили в цьому місті. В будинку, схожому на всі інші, такому, як цей. Будинки нічим не відрізняються між собою. Важить тільки те, де його спорудили — в пеклі чи на небі.

Я запитав у нього, яка доля спіткала змовників.

— Не знаю, — байдуже відказав він. — Усе це сталося багато років тому й давно забулося. Можливо, люди їх і осудили, але не Бог.

По цих словах він зіп’явся на ноги. Я відчув, що він більше нічого не скаже, що від цієї миті я перестав існувати для нього. Густа юрба з чоловіків і жінок усіх народностей Пенджабу, молячись та співаючи, накотилася на нас і мало не понесла з собою. Мене здивувало, що в таких маленьких двориках, майже не більших за великі передпокої, могло вміститися так багато люду. За допомогою ліктів і лайки я проштовхався крізь натовп. І в останньому патіо наштовхнувся на голого чоловіка, у вінку з жовтих квітів, якого всі вітали й цілували. Він тримав у руці шаблю. Вона була ще в крові, бо нею був убитий Ґленкерн, чий понівечений труп я знайшов у стайні, в глибині двору.

Алеф

Присвячується Естелі Канто {479}

O God, І could be bounded in a nutshell and count myself a King of infinite space.

Hamlet, II, 2 [260]

But they will teach us that Eternity is the Standing still of the Present Time, a Nunc-stans (as the Schools call it); which neither they, nor any else understand, no more than they would a Hic-stans for an Infinite greatness of Place.

Leviathan, IV, 46 [261]

Того спекотного лютневого ранку, в який померла Беатрис Вітербо, після величної агонії, ані на мить не принизивши себе до сльозливості або страху, я помітив, що на великих залізних щитах на площі Конституції поновили рекламу якихось золотавих сигарет. Мені стало не по собі, бо я зрозумів, що невпинний і неосяжний усесвіт уже відокремився від неї і що ця переміна була тільки першою з нескінченного ряду. «Світ змінюватиметься, але я не змінюся, — подумав я з мелахолійним самозамилуванням. — Я знаю, що нерідко моя марна відданість її дратувала. Тепер, коли вона померла, я зможу присвятити себе її пам’яті, без надії, але й без приниження». Я подумав про те, що тридцятого квітня — день її народження; зробити цього дня візит у дім на вулиці Ґарай, щоб привітати її батька та Карлоса Архентіно Данері, її брата в перших, буде актом чемності, бездоганної вихованості й, мабуть, необхідності. Знову я чекатиму в сутінках невеличкої заставленої меблями вітальні, знову роздивлятимуся подробиці її численних світлин. Беатрис Вітербо в профіль — кольорове фото; Беатрис у масці, на карнавалі 1921 року; Беатрис на першому причасті; Беатрис у день її одруження з Робертом Алессандрі. Беатрис невдовзі після розлучення, на сніданку в Кінному клубі; Беатрис у Кільмесі з Делією Сан-Марко Порсель{480} і Карлосом Архентіно; Беатрис із пекінесом, якого їй подарував Вільєгас Аедо; Беатрис анфас і в три чверті, усміхнена, підперла долонею підборіддя… Мені вже не доведеться, як раніше, дарувати недорогі книжки, щоб цим виправдати свій прихід, книжки, сторінки яких я зрештою став розрізувати, аби через кілька місяців не пересвідчуватися з прикрістю, що ніхто їх навіть не розгортав.

Беатрис Вітербо померла 1929 року, й відтоді не було такого тридцятого квітня, щоб я не відвідав цей дім; я мав звичай приходити о чверть на восьму й сидіти там хвилин двадцять п'ять; з кожним роком я приходив усе пізніше й залишався трохи надовше; 1933 року допомогла злива — мене запросили до столу; природно, що я не знехтував цього прецеденту й 1934 року прийшов близько восьмої з медовим пряником із Санта-Фе й, звичайно ж, залишився вечеряти. І саме в дні цих сумних роковин, наповнених неясним любовним томлінням, я вислуховував усе більш і більш довірчі звіряння Карлоса Архентіно Данері.

Беатрис була висока, тендітна, ледь-ледь сутула; в її ході (якщо тут доречний оксиморон) була якась граційна незграбність, джерело екстазу. Карлос Архентіно — чоловік рожевощокий, повний, із сивиною у волоссі й витонченими рисами обличчя. Він обіймає якусь дрібну посаду в нікому не відомій бібліотеці на південній околиці міста; характер у нього владний, але водночас бездіяльний — донедавна він ніколи не виходив з дому, ні вечорами, ні на свята. Пройшовши через два покоління, в нього збереглося італійське «с» та багата італійська жестикуляція. Його розум перебуває в стані безперервного збудження — палкого, балакучого, але абсолютно пустого. Він наводить безліч малоосмислених аналогій і постійно переживає якісь безглузді докори сумління. У нього (як і в Беатрис) великі й гарні руки з тонкими пальцями. Протягом кількох місяців він палко нахваляв Поля Фора{481} — і не так за його балади, як за його ідею незаплямленої слави. «Це князь поетів Франції, — знай повторював він з якоюсь марнославною урочистістю. — І не смій казати про нього нічого поганого, найотруйніша з твоїх стріл його не зачепить».

30 квітня 1941 року я дозволив собі додати до пряника пляшку вітчизняного коньяку. Карлос Архентіно зняв з нього пробу, визнав його смачним і, вихиливши кілька келишків, виголосив промову на захист сучасної людини.

— Я собі уявляю її, — сказав він з не зовсім зрозумілою схвильованістю, — в її кабінеті, в цій, так би мовити, сторожовій башті сучасного міста, в оточенні телефонів, телеграфів, фонографів, радіотелефонів, кіноапаратів, чарівних ліхтарів, словників, розкладів, довідників, бюлетенів…

І він заявив, що людині, отак оснащеній, немає сенсу подорожувати; наше двадцяте сторіччя перекинуло притчу про Магомета й гору; тепер гори самі йдуть до сучасного Магомета.

Ці його думки здалися мені такими пустими, а їхній виклад — таким пишномовним і багатослівним, що я відразу пов’язав їх з літературою і запитав у нього, чому він не запише їх на папір. Як і слід було сподіватися, він відповів, що вже пише; усі ці думки, та й інші, не менш новаторські, викладено в «Первісній Пісні», «Вступній Пісні», або просто «Пісні-Пролозі» до поеми, над якою він працює вже багато років без реклами, без оглушливого гамору, завжди опираючись на дві найістотніші опори, які називаються праця й самотність. Спочатку він широко відчиняє двері для уяви; потім — шліфує. Поема називається «Земля», й у ній дається опис планети, в якому не бракує, звичайно ж, ані яскравих відступів, ані сміливих узагальнень.

Я попросив його прочитати уривок зі своєї поеми, бодай коротенький. Він висунув шухляду письмового столу, дістав звідти грубий стіс паперу зі штампом «Бібліотека Хуана Крісостомо Лафінура{482}» і самовдоволеним лунким голосом прочитав:

Як грек колись, я бачив світ, я бачив безліч міст,

Я бачив працю й дні, ходив у довгі мандри,

І викладаю суть, і викладаю зміст,

Ніде не бувши, крім… autour de ma chambre[262].

— Це строфа, цікава з усіх поглядів, — проголосив він. — Перший рядок має здобути схвалення професора, академіка, еллініста, хоч, може, й залишить байдужими наших псевдоерудитів, які, правда, складають чималу частку опінії; другий рядок здійснює перехід від Гомера до Гесіода (на фронтоні новоспорудженої будівлі віддається неявна шана батькові дидактичної поезії), а також робиться спроба оновити процес, який веде свою генеалогію ще від Святого Письма, а саме: перелік, нагромадження або накопичення; третій рядок — чи він походить від бароко, чи від декадансу, чи від чистого й фанатичного культу форми? — складається з двох напіввіршів-близнюків; четвертий рядок, відверто двомовний, забезпечить мені безумовну підтримку всіх тих, чий дух схильний утішатися веселим блиском жартівливих асоціацій. Я вже нічого не кажу про рідкісну риму або про силу ілюстративної образності, яка дозволила мені — без педантизму! — сконцентрувати в чотирьох рядках три глибоковчені алюзії, які охоплюють три тисячоліття, насичені літературою: перша відсилає нас до «Одіссеї», друга — до «Праці й днів», а третя — до безсмертної дрібнички, якою ми завдячуємо ледачому дозвіллю славного савояра… Навряд чи хто ліпше за мене збагнув, що сучасне мистецтво неможливе без того бальзаму, яким є сміх, є scherzo[263]. Тож не біймося надавати слово Ґольдоні{483}!

Він зачитав мені й багато інших строф, які також здобули його схвалення і які він тлумачив не менш натхненно й щедро. Нічого прикметного в них не було; вони навіть не здалися мені набагато гіршими за першу. В його письмових трудах поєднувалися старанність, смирення і гра випадковості; ті ж переваги, які Данері в них знаходив, були вторинним продуктом. Слухаючи його, я зрозумів, що зусилля поета часто спрямовані не на те, щоб творити поезію, а на те, щоб знайти аргументи, які довели б високі переваги його поезії. Природно, що ця друга частина його праці підносила твір у його очах, але не в очах інших. Усна мова Данері була вельми екстравагантною; але його безпорадність у віршуванні не дозволяла йому, окрім окремих рідкісних випадків, внести цю екстравагантність у свою поему[264].

Лише один раз у житті випала мені нагода бачити п’ятнадцять тисяч дванадцятискладових віршів «Поліольбіона»{484}, топографічної епопеї, в якій Майкл Дрейтон описав фауну, флору, гідрографію, орографію, воєнну та монастирську історію Англії; я переконаний, що це творіння, грандіозне, проте все ж таки позначене певними межами, є набагато менш занудним, аніж неозорий споріднений задум Карлоса Архентіно, який поставив собі за мету описати римованими рядками всю поверхню нашої планети; 1941 року він уже завіршував кілька гектарів штату Квінсленд, понад кілометр по течії річки Об, газгольдер на північ від Веракруса, головні торговельні заклади в парафії Непорочного Зачаття, садибу Маріани Камбасерес де Альвеар на вулиці Одинадцятого вересня в Бельґрано та турецькі лазні біля одного відомого пляжу в Брайтоні. Він прочитав мені кілька дбайливо опрацьованих пасажів із австралійської зони його поеми. Ці довгі й безформні александрійські вірші не були навіть позначені відносною жвавістю вступу. Наведу одну строфу:

Ось тут, біля стовпа, рутинного цілком, Який стоїть собі, не зламаний, а цілий, Вже знудився скелет. — А колір? — Небо-білий. А он загін овець — до пари з кістяком.

— Тут є дві надзвичайно сміливі знахідки! — тоном переможця вигукнув він. — Ти вже бурчиш, я чую, що це занадто, але повір, вони матимуть тріумфальний успіх. Одна — це епітет «рутинний», який en passant[265] змальовує неминучу нудьгу, притаманну хліборобській та пастушій праці, нудьгу, яку ні «Георгіки», ні наш увінчаний лаврами «Дон Сеґундо» ніколи не наважувалися затаврувати ось так, чорним по білому. Друга — енергійний прозаїзм «вже знудився скелет», від якого з жахом відсахнеться читач манірний, але який високо поцінує критик зі справді мужнім смаком. Та й загалом, уся ця строфа має надзвичайно високу якість. У другій її половині відбувається напрочуд жвавий діалог з читачем; вірш іде назустріч його живій допитливості, вкладає в його уста запитання й відповідає на нього тут-таки, негайно. А що ти скажеш про цю чудову знахідку, «небобілий»? Цей мальовничий неологізм навіює образ неба, тобто вводить найважливіший фактор австралійського краєвиду. Без цього образу барви ескізу були б надто похмурими, й читач мимоволі закрив би книжку, вражений у самих глибинах своєї душі невиліковною чорною меланхолією.

Я попрощався з ним близько півночі.

Минуло два тижні, й Данері подзвонив мені в неділю по телефону — здається, вперше у житті. Він запропонував, щоб ми зустрілись о четвертій годині — «вип’ємо молочка в ближньому барі-салоні, відкритому на розі вулиці зусиллями прогресивних ділків Суніно та Сунґрі, власників мого будинку, ти ж пам’ятаєш; тобі варто познайомитися з цією кондитерською». Я пристав на його пропозицію радше з невміння відмовити, ніж спонукуваний ентузіазмом. Нам було нелегко знайти вільний столик; бездоганно сучасний «бар-салон» виявився майже таким самим незатишним, як я й передбачав; за сусідніми столиками збуджені відвідувачі називали суми, які вклали в нього, не торгуючись, Суніно і Сунґрі. Карлос Архентіно вдав, ніби страшенно здивований якимись винятковими особливостями освітлення (відомими йому, безперечно, й раніше), і сказав мені з певною суворістю в голосі:

— Тобі хоч-не-хоч доведеться визнати, що цей заклад може суперничати з найшикарнішими барами Флореса.

Після цього він прочитав мені ще чотири чи п’ять сторінок своєї поеми. Він поправив їх, керуючись хибним принципом словесної вишуканості: там, де раніше було в нього «синій», тепер красувалися «блакитний», «ясно-блакитний», «небесно-синій». Слово «молочний» здалося йому не досить гарним, і в бурхливому описі миття вовни він віддав перевагу таким епітетам, як «молочнодайний», «лактальний». Він з гіркотою вилаяв критиків; потім став поблажливішим і порівняв їх з людьми, «які не володіють ані дорогоцінними металами, ані паровими пресами, ані прокатними станами, ані сірчаною кислотою для карбування скарбів, проте вони «вміють показати людям, де ці скарби лежать». Далі він рішуче осудив «прологоманію, яку вже висміяв у своїй дотепній передмові до “Дон Кіхота”» Князь геніїв. Проте він вважав, що його новий твір має починатися з яскравої передмови, такої собі посвяти в рицарі, підписаної людиною, що має високий авторитет і володіє гострим пером. Після цього додав, що збирається опублікувати початкові пісні своєї поеми. Тоді я й здогадався, в чому причина його несподіваного телефонного дзвінка: цей чолов’яга хоче, щоб я написав передмову до його педантської нісенітниці. Але мій страх виявився безпідставним: Карлос Архентіно сказав з ревнивим захватом у голосі, що навряд чи він ризикує помилитися, коли назве солідним престиж, якого набув у всіх колах літератор Альваро Мелінур Лафінур, і що, якби я його попросив, він міг би написати чудову передмову до поеми. Щоб уникнути невдачі, яка була б непрощенною в цьому випадку, я мушу особливо наголосити на двох незаперечних перевагах поеми: на її формальній досконалості та науковій строгості, «позаяк у цьому розкішному саду тропів, фігур та поетичної витонченості немає жодної деталі, що не відповідала б вимогам суворо виваженої істини». Він додав, що Беатрис вельми полюбляла розважатися в товаристві Альваро.

Я відразу погодився — охоче й багатослівно. Для більшої правдоподібності сказав, що переговорю з Альваро не в понеділок, а в четвер; на скромній вечері, якою зазвичай завершуються всі збори у Клубі письменників. (Таких вечер не буває, але збори письменників справді відбуваються по четвергах, — факт, який Карлос Архентіно Данері може перевірити по газетах і який, отже, надавав правдоподібності моїй відповіді.) З глибокодумним виглядом людини, яка добре розуміє тонкощі справи, я додав, що, перш ніж заговорити про передмову, я опишу йому оригінальний задум поеми. Ми розпрощалися; повертаючи на вулицю Бернардо Ірігоєна, я дуже виразно уявляв собі ті дві можливості, які мені лишались: а) поговорити з Альваро і сказати йому, що кузен Беатрис (цей пояснювальний евфемізм дасть мені нагоду зайвий раз промовити її ім’я) склепав поему, яка до нескінченності розширила можливості какофонії та хаосу; б) не говорити з Альваро. І я з абсолютною ясністю передбачив, що мій ледачий характер зробить вибір на користь б).

У п’ятницю з першої години я почав з тривогою думати про телефон. Мене обурювало, що цей інструмент, у якому колись звучав незабутній і неповторний голос Беатрис, тепер може принизити себе до того, щоб стати рупором марних і, либонь, розлютованих докорів одуреного Карлоса Архентіно Данері. Та, на щастя, нічого такого не сталося — крім того, що у мене виникла неминуча злість проти цього чоловіка, який накинув мені делікатне доручення, а потім забув про мене.

Я перестав боятися телефону, але в кінці жовтня Карлос Архентіно таки озвався. Він був страшенно збуджений — я навіть спочатку не впізнав його голос. Зі смутком і гнівом, затинаючись, він повідомив, що ці кляті Суніно та Сунґрі геть розперезались і під приводом розширення своєї бридкої забігайлівки збираються зносити його дім.

— Дім моїх пращурів, старий дім — окраса вулиці Ґарай, — повторював він, можливо, прагнучи втопити своє горе в мелодії слів.

Мені було неважко розділити його скорботу. Коли тобі вже за сорок, кожна зміна стає бридким символом скороминущості часу; крім того, йшлося про дім, який для мене безліччю нитей був пов’язаний із Беатрис. Я хотів був наголосити на цій делікатній обставині, але мій співрозмовник мене не слухав. Він сказав, що коли Суніно й Сунґрі наполягатимуть на здійсненні свого абсурдного задуму, доктор Сунні, його адвокат, зажадає ipso facto[266], щоб вони відшкодували йому збитки й виплатили сто тисяч песо.

Ім’я Сунні справило на мене враження; солідна репутація його адвокатських контор у Касеросі{485} й Такуарі ввійшла у прислів’я. Я запитав, чи він уже взявся вести цю справу. Данері відповів, що говоритиме з ним про це сьогодні ж увечері. Він ніби завагався й рівним, безбарвним голосом, яким ми маємо звичай повідомляти щось дуже інтимне, сказав, що для закінчення поеми йому потрібен його дім, бо там, в одному з кутків льоху, — Алеф. Він пояснив мені, що Алеф — це одна з тих точок простору, які вміщують у собі всі точки.

— Він у льоху під їдальнею, — став розповідати мені Карлос Архентіно, який від горя став іще балакучішим. — Він мій, мій: я відкрив його в дитинстві, ще коли й до школи не ходив. Сходи, які ведуть у льох, дуже круті, мої дядько й тітка заборонили мені туди спускатись, але хтось сказав мені, що в тому льоху — цілий світ. Тоді йшлось, як я згодом довідався, про скриню, але я зрозумів це буквально. Я потай туди спустився, скотився по заборонених сходах, упав. А коли розплющив очі, то побачив Алеф.

— Алеф? — повторив я.

— Так я побачив те місце, де, не змішуючись, перебувають усі місця земної кулі, і їх можна бачити під усіма кутами. Я нікому не розповів про своє відкриття, але почав туди приходити. Малий хлопець, звісно, не міг здогадатися, що його нагороджено цим привілеєм для того, аби у своєму дорослому віці він написав поему! Я не дозволю, щоб Суніно й Сунґрі пограбували мене, тисячу разів — не дозволю! З кодексом у руках доктор Сунні доведе, що мій Алеф невідчужуваний!

Я спробував звернутися до його тверезого глузду.

— Але ж у тому льоху зовсім поночі?

— Істина не може проникнути в розум, який чинить їй опір. Адже якщо в Алефі перебувають усі місця світу, то там же таки перебувають усі лампи, всі лампади, всі джерела світла.

— Зараз же прийду подивитися на нього.

І я поклав слухавку, щоб він не встиг заперечити. Іноді буває досить довідатися про один факт, щоб відразу ж добути з пам’яті цілу низку раніше неусвідомлюваних підтверджень свого раптового осяяння; я сам здивувався, як то раніше я не розумів, що Карлос Архентіно — божевільний. А втім, усі вони, Вітербо… Беатрис (я не раз повторював це собі) і вже дорослою жінкою (і навіть іще малою дівчинкою) була обдарована майже нещадною ясністю думки, але траплялися й у неї напади якоїсь дивної недбалості, неуважності, зневаги, неприхованої жорстокості, що їх, певно, можна було пояснити тільки якимись патологічними відхиленнями. Божевілля Карлоса Архентіно сповнило мене просто-таки злісною радістю; у глибині душі ми завжди ненавиділи один одного.

На вулиці Ґарай служниця чемно попросила, щоб я трохи зачекав. Пан був, як завжди, у льоху — проявляв фотографії. Біля вази, в якій не було жодної квітки, на нікому не потрібному тепер фортепіано всміхався (більш позачасовою, аніж анахронічною усмішкою) великий портрет Беатрис, намальований різкими крикливими барвами. Нас ніхто не міг бачити; опанований розпачем ніжності, я наблизився до портрета й сказав йому:

— Беатрис, Беатрис Елено, Беатрис Елено Вітербо, Беатрис моя кохана, Беатрис, утрачена навіки, це я — Борхес.

Незабаром увійшов Карлос. Він говорив сухо; я зрозумів, що він неспроможний думати ні про що інше, як про втрату Алефа.

— Зараз ми перехилимо по чарочці цього псевдоконьяку, — сказав він, — і можеш пірнати в льох. Пам’ятай, що треба там лежати в горизонтальному положенні, на спині. Необхідні також темрява, нерухомість, певний час на пристосування очей. Ти ляжеш на кам’яну підлогу і втупиш погляд у двадцять дев’яту приступку сходів. Я вийду назовні, опущу ляду, й ти залишишся сам-один. Тебе, можливо, злякає миша або пацюк — без цього, думаю, не обійдеться. Через кілька хвилин ти побачиш Алеф — цей мікрокосм алхіміків і кабалістів, нашого давнього друга, що увійшов у приказку, multum in parvo![267]

І вже в їдальні він додав:

— Звісно, якщо ти його не побачиш, твоя неспроможність аж ніяк не буде спростуванням моїх спостережень… Спускайся. Незабаром ти зможеш поговорити з Беатрис у всіх її образах.

Я швидко спустився вниз, мені вже набридло його пусте базікання. Льох був майже не ширший, аніж сходи, й більше скидався на колодязь. Я марно шукав очима скриню, про яку казав мені Карлос Архентіно. В кутку стояли ящики з пляшками й лежало кілька мішків. Карлос узяв один порожній мішок, згорнув його й поклав на підлогу — певно, на якомусь точно визначеному місці.

— Подушка не вельми зручна, — промовив він, — але якщо я зроблю її вищою бодай на сантиметр, ти нічого не побачиш, тільки засмутишся і збентежишся. Що ж, лягай, влаштовуйся якнайзручніше й відраховуй двадцять дев’ять приступок.

Я виконав його безглузді вимоги, й Карлос Архентіно нарешті пішов. Він обережно опустив ляду, й темрява, попри невеличку шпаринку, яку я ледве розрізняв поглядом, видалася мені непроглядною. До мене майже відразу дійшло, в якій небезпеці я опинився — я дозволив божевільному замкнути себе в льоху, після того як випив отруту. У хвалькуватих словах Карлоса відчувався внутрішній страх, що я не зможу побачити чудо; щоб убезпечити свою маячню, щоб не довідатися про своє божевілля, він мусить убити мене. Я невиразно відчув, що мені стало зле, і спробував пояснити цей стан своєю закляклою нерухомістю, а не дією наркотику. Я заплющив очі, потім розплющив їх. І тоді я побачив Алеф.

Тепер я підійшов до того місця у своїй оповіді, яке годі переказати словами, і признаюся, що як письменник я почуваюся тут цілком безпорадним. Усяка мова — це алфавіт знаків, застосування яких передбачає минуле, спільне для співрозмовників; але як розповісти іншим про нескінченний Алеф, майже незбагненний і для моєї боязкої пам’яті? Містики, опинившись у схожій складній ситуації, залюбки вдаються до всіляких символів: аби позначити божество, перс говорить про птаха, що в якийсь незвичайний спосіб є всіма птахами водночас; Алан Лільський{486} — про сферу, центр якої присутній повсюди, а кола немає ніде; Єзекіїль{487} — про ангела з чотирма обличчями, який водночас дивиться на схід, захід, північ і південь. (Я недаремно згадую про всі ці незбагненні аналогії — вони мають певний стосунок до Алефа.) Можливо, боги виявлять до мене прихильність, і з плином часу я знайду еквівалентний образ, але поки що моя розповідь буде неминуче заражена літературщиною, фальшю. Крім того, головна проблема є і залишиться нерозв’язною: як зробити перелік, бодай неповний, нескінченної множини. Бо в ту грандіозну мить я побачив мільйони явищ — одні з них тішили мені око, інші жахали, — але жодне не здивувало мене так, як той факт, що всі вони відбувалися в одному місці, не накладаючись одне на одне й не будучи прозорими. Те, що бачили мої очі, відбувалося водночас; але те, що я спробую описати, я викладу послідовно, бо такою є наша мова. А дещо я все ж таки опишу.

Внизу на приступці, з правого боку, я побачив маленьку кульку, що переливалася всіма барвами веселки й сяяла сліпучим, майже нестерпним для очей світлом. Спершу мені здалося, ніби вона оберталася; потім я зрозумів, що це обертання було ілюзією, спричиненою тими карколомними незвичайними сценами, які в ній відбувалися. Діаметр Алефа становив лише два чи три сантиметри, але весь космічний простір був у ньому, причому анітрохи не зменшений у своїх розмірах. Кожна річ (як, скажімо, дзеркало) була й безліччю різних речей, бо я виразно бачив її з усіх пунктів усесвіту. Я бачив густо населене море, бачив світанок і вечір, бачив юрби людей в Америці, бачив сріблясту павутину в центрі чорної піраміди, бачив напіврозвалений лабіринт (то був Лондон), бачив незліченні очі, які пильно вдивлялися в мене, ніби в люстро, бачив усі дзеркала планети, й жодне з них не відбивало мій образ, бачив на задньому дворі вулиці Солер ті самі кам’яні плити, які бачив тридцять років тому в під’їзді одного будинку на вулиці Фрая Бентоса, бачив грона винограду, сніг, тютюн, рудні жили, туман над водою, бачив опуклі пустелі біля екватора, бачив окремо кожну їхню піщинку, бачив у Інвернессі жінку, якої ніколи вже не забуду, бачив її розкішні коси, гордий стан і рак у грудях, бачив кружальце сухої землі на тротуарі, де раніше було дерево, бачив маєток в Адроґе, бачив примірник першого англомовного перекладу Плінія, який зробив Файлмон Голланд{488}, бачив водночас кожну літеру на кожній сторінці (малим хлопцем я не раз дивувався, чому літери в закритій книжці вночі не перемішуються й не губляться), бачив ніч і тут-таки бачив день, бачив захід сонця в Керетаро{489}, який, здавалося, віддзеркалював барви однієї бенгальської троянди, бачив свою порожню спальню, бачив в одному кабінеті в Алькмаарі{490} глобус між двома дзеркалами, які безконечно його віддзеркалювали, бачив коней із розмаяними гривами на піщаному березі Каспійського моря, удосвіта, бачив делікатний кістяк пальців руки, бачив солдатів, що вижили після битви й відсилали поштові листівки, бачив колоду іспанських карт у вітрині однієї з крамниць Мірсапура{491}, бачив косі тіні від листя папороті в оранжереї, бачив тигрів, поршні, бізонів, морські хвилі, бачив армії, бачив усіх мурашок, які є на землі, бачив перську астролябію, бачив у шухляді письмового столу (і від того почерку мене вкинуло в дрож) безсоромні, неймовірні, надзвичайно влучні листи Беатрис, що їх вона адресувала Карлосові Архентіно, бачив священний пам’ятник у Чакаріті{492}, бачив жахливі останки людини, яка ще недавно була чарівною Беатрис Вітербо, бачив циркуляцію своєї темної крові, бачив людей, затягнутих у вир любові, й людей, безжально спотворених смертю, бачив Алеф, бачив його з усіх точок, бачив у Алефі землю, а в землі знову Алефа, бачив своє обличчя і свої нутрощі, бачив твоє обличчя, й у мене запаморочилось у голові, і я заплакав, тому що мої очі проникли в цю таємничу річ, про існування якої люди здогадувались і знали, як її називати, проте жодна людина досі не дивилася на неї, тому що я побачив цей незбагненний усесвіт.

Мене охопило відчуття нескінченного захвату, нескінченної жалості.

— Та ти загубиш останні клепки, якщо так довго витріщатимешся на те, чого тобі не слід бачити, — сказав ненависний і веселий голос. — Хоч би скільки ти сушив собі голову, ти довіку не заплатиш мені за це відкриття. Дивовижна обсерваторія, еге ж, Борхесе?

Черевики Карлоса Архентіно стояли на найвищій приступці. У півсутіні, яка раптом змінила темряву, я насилу зіп’явся на ноги і пробелькотів:

— Справді дивовижна. Авжеж дивовижна.

Байдужість, яка пролунала в моєму голосі, вразила мене. Карлос Архентіно стривожено допитувався:

— Ти добре все те бачив? У кольорах?

За одну цю мить я обміркував план помсти. З поблажливою, але відвертою жалістю в голосі я подякував Карлосові Архентіно Данері за те, що він надав мені на кілька хвилин притулок у своєму льоху, й наполегливо порадив йому скористатися знесенням його будинку для того, щоб покинути шкідливе повітря столиці, яке нікого не щадить, нехай він мені повірить, нікого! Лагідно, але несхитно я відмовився говорити про Алеф. Я обняв його на прощання й повторив, що життя на лоні природи та спокій — це двоє великих лікарів.

На вулиці, на сходах Конституції, в метро всі обличчя здалися мені знайомими. Я зі страхом подумав, що віднині не залишиться жодної речі, яка могла б мене здивувати, що мене ніколи не покине відчуття, ніби я все це вже бачив. На щастя, через кілька безсонних ночей до мене повернулося спасенне забуття.

П о с т с к р и п т у м   п е р ш о г о   б е р е з н я   1 9 4 3 р. Через півроку по тому, як знесли дім на вулиці Ґарай, видавництво «Прокруст», не злякавшись довжини грандіозної поеми, викинуло на книжковий ринок добірку «аргентинських фрагментів». Що сталося далі, зайве казати; Карлос Архентіно одержав Другу Національну премію з літератури[268]. Першу премію присудили докторові Аїті{493}; третю — докторові Маріо Бонфанті{494}. Неймовірно, але мій твір «Карти шулера» не здобув жодного голосу. Вкотре перемогли тупість і заздрість! Минуло вже чимало часу, відколи я не бачив Данері; в газетах пишуть, ніби скоро він подарує нам іще один том. Його щасливе перо (яке вже не гальмує Алеф) заходилося перекладати на вірші твори доктора Асеведо Діаса{495}.

Я хотів би зробити ще два зауваження; одне з них стосується природи Алефа, друге — його назви. Щодо останньої, то, як відомо, це назва першої літери в алфавіті священної мови. Її застосування до кульки, яку мені пощастило побачити, не видається випадковим. У кабалі ця літера означає Ен Соф{496} — необмежену й чисту божественність. Кажуть також, що вона має форму людини, яка показує на небо й на землю, цим засвідчуючи, що нижній світ є віддзеркаленням і мапою світу вишнього. У Menghenlehre[269] — це символ трансфінітних чисел, тих, де ціле не є більшим, аніж будь-яка з частин. Хотілося б мені знати, чи Карлос Архентіно сам обрав цю назву, чи вичитав її як найменування тієї іншої точки, в якій сходяться всі точки, в одному з тих незліченних трактатів, що їх відкрив йому його домашній Алеф? Хоч би яким це видавалося неймовірним, я вірю в те, що є (або був) інший Алеф і що Алеф на вулиці Ґарай був фальшивим Алефом.

Наведу свої аргументи. Десь 1867 р. капітан Бертон виконував у Бразилії обов’язки британського консула; у липні 1942 р. Педро Енрікес Уренья{497} відкрив в одній з бібліотек Сантоса його рукопис, де йшлося про дзеркало, власником якого Схід називає Іскандера Зу аль-Карнайна, або Александра Дворогого Македонського. В ньому віддзеркалювався весь усесвіт. Бертон згадує і про інші споріднені пристосування — про семигранний келих Кай Хосру, про дзеркало, яке Тарік бен-Зіяд знайшов у башті («Тисяча й одна ніч», 272), про дзеркало, яке Лукіан із Самосати{498} побачив на Місяці («Правдива історія», 1, 26), про прозорий спис Юпітера, згадуваний у першій книзі «Сатирикону» Капелли, про універсальне дзеркало Мерліна, «кругле, увігнуте і схоже на цілий світ зі скла» («Королева фей»{499}, III, 19) — і додає такі цікаві слова: «Проте всі попередні речі (окрім того, що вони просто не існували) були простими оптичними інструментами. Але правовірним, які відвідують мечеть Амра в Каїрі, добре відомо, що всесвіт схований в одній із кам'яних колон, які оточують центральне патіо… Зрозуміло, що ніхто не може його побачити, але ті, хто притуляє вухо до колони, кажуть, що через якийсь час починають чути неясний шум, яким супроводжується рух усесвіту… Цю мечеть збудовано в сьомому сторіччі, але колони були взяті з інших храмів доісламських релігій, бо, як писав про те Ібн-Хальдун{500}: «Держави, засновані кочовиками, потребують притоку чужоземців для всілякої роботи, що пов'язана з працею мулярів».

Чи існує цей Алеф усередині каменя? Чи його я бачив, коли бачив геть усе, а потім забув? Наш розум розмивається забуттям; я сам, унаслідок цієї трагічної ерозії років, дедалі більше спотворюю та втрачаю риси Беатрис.

Епілог

Крім «Емми Цунц» (чий блискучий сюжет, набагато сильніший, ніж його боязке літературне втілення, підказала мені Сесілія Інхеньєрос) та «Історії про воїна й полонянку», де розповідається про факти цілком вірогідні, оповідання цієї книжки належать до жанру фантастики. З них найперше є найбільш сконструйованим; у ньому розповідається про наслідки, які мало б для людей їхнє безсмертя. Після цього нарису з етики для невмирущих іде «Мрець» — Асеведо Бандейра, герой цього оповідання, походить із Рівери або з Серро Ларго і задуманий як таке собі примітивне божество, є, можна сказати, мулатським і диким варіантом незрівнянного Санді з Честертона. (У двадцять дев’ятому розділі «Занепаду й краху Римської імперії» розповідається про одну долю, схожу з долею Оталори, але долю набагато грандіознішу й більш неймовірну.) Про «Теологів» досить буде сказати, що це мрія, дуже меланхолійна мрія про персональну ідентичність; про «Біографію Тадео Ісидора Круса» — що це коментар до життя Мартіна Ф’єрро. Оповіданням «Дім Астеріона» і характером бідолашного героя я завдячую одній з картин Воттса, намальованій 1896 р. «Друга смерть» є фантазією про час, яку я наснував у світлі деяких розважань П’єра Даміані. Під час останньої війни ніхто не прагнув палкіше, ніж я, поразки Німеччини; ніхто не відчував більше, ніж я, всю трагічність німецької долі; «Німецький реквієм» прагне дослідити цю долю, яку не тільки не зуміли оплакати, а й розгадати наші «германофіли», які нічого не знають про Німеччину. «Письмена бога» дістали вельми схвальну оцінку; ягуар змусив мене вкласти в уста «мага піраміди Кахолона» аргументи кабаліста або теолога. «Загір» і «Алеф», як мені здається, створені під певним впливом оповідання Велса{501} «Скляне яйце» (1899 р.).

Буенос-Айрес, 3 травня 1949 р.

П о с т с к р и п т у м   1 9 5 2 р. До цього видання я включив чотири нові оповідання. «Абенхакан ель Богарі, який помер у своєму лабіринті» не дуже запам’ятовується (так мене запевняють), попри свій моторошний заголовок. Ми маємо підстави розглядати його як варіацію на тему новели «Два царі й два лабіринти», яке переписувачі вставили в «Тисячу й одну ніч» і яке пропустив обачний Ґалланд. Про «Чекання» я скажу, що його сюжет я запозичив із поліційної хроніки, яку прочитав мені Альфредо Доблас десять років тому, коли ми класифікували книжки за підручником Бібліографічного Інституту в Брюсселі, де давався код, про який я нічого не пам’ятаю, крім того, що Богові відповідає цифра 231. Сюжет тієї хроніки був турецький; я зробив його італійським, щоб мені було інтуїтивно легше його відчути. Дім у глибині подвір’я на повороті вулиці Парана, що в Буенос-Айресі, що його я якось мигцем побачив і який потім ввижався мені не раз, підказав мені сюжет історії, що розповідається в новелі «Людина на порозі»: я переніс її дію до Індії, аби її неймовірність видавалася не такою разючою.

X. Л. Б.

Нові розслідування[270]

Мур і книги

Не whose long wall the wand'ring Tartar bounds…

Dunciad, II, 76 [271]

Якось я прочитав, що чоловік, який звелів побудувати ледь не нескінченний китайський мур, був той самий перший імператор Ши Хуанді{502}, котрий наказав спалити всі книги, написані до нього. Через те, що обидва неабиякі вчинки — п’ятсот-шістсот миль каміння, щоб боронитися від варварів, і суворе знищення історії, тобто минулого, — походять від однієї людини і певним чином символізують її, я відчув незбагненну втіху і водночас тривогу. З’ясування причин таких почуттів і є метою цих нотаток.

З історичної точки зору в обох діяннях немає нічого дивного. Сучасник воєн Ганнібала{503}, Ши Хуанді, імператор із династії Цинь{504}, підкорив шість царств і ліквідував феодальну систему; він звів мур, тому що мури захищають; він спалив книги, тому що опозиція зверталася до них, аби вихваляти колишніх імператорів. Спалювати книги і зводити оборонні споруди — спільна справа всіх правителів; Ши Хуанді вирізняється серед них лише масштабами своїх вчинків. Так принаймні вважають деякі синологи, одначе мені здається, що події, про які я розповідаю, є чимось більшим, ніж гіперболізація банальних наказів. Обгородити город або сад — звичайна справа; а от імперію — ні. Так само безглуздо намагатися, щоб народ, який найбільше шанує традиції, відцурався свого минулого, міфічного чи справжнього. Коли Ши Хуанді звелів розпочати відлік історії від нього, історія китайців уже налічувала три тисячі років (і в ці роки жили Жовтий імператор і Чжуанцзи{505}, Конфуцій{506} і Лаоцзи{507}).

Ши Хуанді відправив у вигнання свою матір через розпусту; в його суворому вироку ортодокси вбачають лише жорстокість; Ши Хуанді, можливо, хотів викреслити з пам’яті канонічні книги, бо вони викривали його; Ши Хуанді, можливо, прагнув знищити все минуле, щоб знищити один-єдиний спогад: про безчестя своєї матері. (Так само один цар у Юдеї наказав вигубити всіх хлопчиків, аби вбити одного.) Це припущення варте уваги. Проте воно нічого не говорить нам про мур — інший бік міфу. Ши Хуанді, за твердженнями істориків, заборонив згадувати смерть і шукав еліксир безсмертя, він усамітнився у химерному палаці, де було стільки кімнат, скільки днів налічує рік; ці факти наштовхують на думку, що мур у просторі й пожежа в часі були магічними перепонами, щоб затримати смерть. Усі речі прагнуть подовжити своє існування, писав Барух Спіноза; можливо, імператор і його чаклуни вірили у первісну сутність безсмертя і в те, що руйнація не зможе проникнути у замкнений світ. Можливо, імператор хотів відтворити початок часу і назвався Першим, аби насправді бути першим, і назвався Хуанді, щоб якимось чином зробитися Хуанді, легендарним імператором, який винайшов писемність і компас. Він, як сказано у «Книзі церемоній», дав речам їхні справжні імена; Ши Хуанді, як свідчать написи, що збереглися, нахвалявся, нібито в його імперії всі речі мають належні назви. Він мріяв бути засновником безсмертної династії; наказав, аби його спадкоємці звалися Другим імператором, Третім імператором, Четвертим імператором і так до нескінченності… Я кажу про магічну мету; слід також припустити, що побудова муру і спалення книг не відбулись одночасно. Це (залежно від послідовності, яку ми оберемо) дасть нам образ царя, котрий почав із руйнації, але згодом відмовився від неї на користь збереження, або царя, котрий, зневірившись, зруйнував те, що раніше боронив. Обидва припущення драматичні, однак їм, наскільки я розумію, бракує історичного підґрунтя. Герберт Алан Джайлс{508} стверджує, що тих, хто приховував книги, таврували розжареним залізом і присуджували до самої смерті будувати нескінченний мур. Це повідомлення дає підстави для іншого припущення або принаймні не виключає його. Можливо, мур був метафорою; можливо, Ши Хуанді засуджував прихильників минулого до праці, такої ж неосяжної, як минуле, такої ж безглуздої й марної. Можливо, мур був викликом, і Ши Хуанді міркував: «Люди люблять минуле, і проти цієї любові я та мої кати безсилі, але колись з’явиться людина, котра відчуватиме те саме, що й я; вона зруйнує мій мур, як я знищив книги, і викреслить мене з пам’яті і зробиться моєю тінню і моїм відбитком, не здогадуючись про це». Можливо, Ши Хуанді огородив муром імперію, усвідомлюючи її минущість, і знищив книги, розуміючи, що вони священні, тобто такі, які вчать того, чого вчить цілий Всесвіт або свідомість кожної людини. Можливо, спалення бібліотек і побудова муру — дії, що в якийсь дивний спосіб взаємно ліквідують одна одну.

Міцний мур, що нині і завжди кидає свої химерні тіні на землю, яку я ніколи не побачу, є тінню імператора, котрий наказав, аби найсвятобливіший з-поміж народів спалив своє минуле; можливо, ця думка спаде нам сама, незалежно від припущень, які вона дозволяє зробити (її сила може полягати у протиставленні творення й руйнації у величезному масштабі). Узагальнюючи цей випадок, ми могли б зробити висновок, що всі форми мають силу самі по собі, незалежно від здогадного «змісту». Це збігається з думкою Бенедетто Кроче; ще 1877 року Пейтер{509} стверджував, що кожне мистецтво прагне зробитися музикою, яка є не що інше, як форма. Музика, відчуття щастя, міфологія, обличчя, позначені часом, деякі заходи сонця і деякі місця прагнуть сказати, або вже сказали, або от-от скажуть нам щось таке, що ми не повинні втратити; ця неминучість відкриття, можливо, є явищем естетичним.

Буенос-Айрес, 1950 р.

Сфера Паскаля

Можливо, всесвітня історія — це історія кількох метафор. Мета цього нарису — окреслити в загальних рисах один розділ такої історії.

За шість століть до християнської ери рапсод Ксенофан із Колофона{510}, якому набридли гомеричні вірші, що їх він співав, блукаючи від міста до міста, затаврував поетів, котрі наділяли богів антропоморфічними рисами, і запропонував грекам єдиного Бога, себто вічну сферу. В Платоновому «Тімеї» ми читаємо, що сфера — це найдосконаліша і найбільш однорідна фігура, бо всі точки її поверхні розташовані на однаковій відстані від центру; Олоф Гігон{511} («Ursprung der griechischen Philosophie»[272], 183) припускає, що Ксенофан міркував за аналогією: Бог — сфероїд, адже ця форма найкраща або принаймні найменш непридатна для того, щоб являти божество. Через сорок років Парменід повторив цей образ («Суще подібне до маси правильної круглястої сфери, сила якої постійна у будь-якому напрямку від центра»); Калоджеро{512} й Мондольфо{513} вважають, що він мав на увазі нескінченну сферу або таку, яка нескінченно збільшується, і що наведені вище слова мають динамічний сенс (Альбертеллі{514}: «Gli Eleati»[273], 148). Парменід навчав у Італії; через кілька років після його смерті сицилієць Емпедокл із Акраганта{515} вигадав складну космогонію: існує етап, на якому частки землі, води, повітря та вогню становлять одну нескінченну сферу, «круглий Сферос, що тріумфує у своїй кулеподібній самотності».

Всесвітня історія йшла своїм звичаєм, надто людиноподібні боги, на яких нападав Ксенофан, були зведені до поетичних вигадок або нечистої сили, а проте, як виявилося, Гермес Трісмегіст{516} надиктував певну — різні автори називають різну — кількість книг (42 — за Климентом Александрійським{517}, 20 000 — за Ямвліхом{518}; 36 525 — за жерцями Тота{519}, він же Гермес), на сторінках яких було записано все суще. Фрагменти його уявної бібліотеки, які компілювались або вигадувались іще з III століття, складають так званий «Corpus Hermeticum»[274]; в одній із них, а саме в «Асклепії», автором якої також вважають Трісмегіста, французький теолог Алан Лільський, по-іншому Аланус де Інсуліс, винайшов наприкінці XII століття формулу, яку не забудуть прийдешні століття: «Бог — це підвладна розуму сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде». Досократики казали про нескінченну сферу; Альбертеллі (як перед тим Аристотель) вважає, що міркувати так означає припускатися contradictio іп adjecto[275], оскільки підмет і присудок виключають один одного; ймовірно, це справді так, але формула герметичних книг змушує нас майже інтуїтивно уявити цю сферу. В XIII столітті образ сфери знову з’явився в символічному «Roman de la Rose»[276], де він трактується, як у Платона, і в енциклопедії «Speculum Triplex»[277]; у XVI столітті в останньому розділі останньої книги «Пантагрюеля» йдеться про «інтелектуальну сферу, центр якої є скрізь, а окружність ніде, і яку ми називаємо Богом». Для середньовічного розуму сенс був очевидний: Бог є в кожному своєму створінні, але жодне з них не обмежує Його. «Ось небо та небо небес не обіймають Тебе», — мовив Соломон (Перша книга царів, 8, 27); геометрична метафора сфери була, здається, тлумаченням цих слів.

Поема Данте зберегла Птолемеєву астрономію, яка протягом тисячі чотирьохсот років панувала в уяві людей. Земля міститься у центрі Всесвіту. Вона — непорушна сфера; навколо неї обертаються дев’ять концентричних сфер. Перші сім — небеса планет (небеса Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна); восьма — небо непорушних зірок; дев’ята — кришталеве небо, яке ще називають Першим Двигуном. Його оточує Емпірей{520}, створений зі світла. Зрештою розум став потребувати весь цей химерний механізм, що складається з порожніх прозорих сфер, які обертаються (в одній системі їх знадобилося п’ятдесят п’ять); «De hypothesibus motuum coelestium commentariolus»[278] — ось скромна назва, яку Коперник{521}, заперечник Аристотеля, дав рукопису, що докорінно змінив наше уявлення про космос. Для іншої людини, для Джордано Бруно{522}, розлам зоряних склепінь став звільненням. У «Великопісній вечері» він проголосив, що світ є нескінченним наслідком нескінченної причини і що божество перебуває поруч, «бо воно всередині нас навіть більше, ніж ми самі всередині нас». Він шукав слова, щоб пояснити людям Коперників простір, і на одній знаменитій сторінці вивів: «Ми можемо з певністю стверджувати, що Всесвіт — увесь центр, або що центр Всесвіту є скрізь, а окружність — ніде» («Про причину, початок та єдине», V).

Це було із захватом написано 1584 року, ще осяяного світлом Відродження; через сімдесят років не залишилося навіть відблиску того запалу, і люди відчули себе загубленими у часі та просторі. В часі, бо якщо майбутнє та минуле нескінченні, то насправді не існує поняття «коли»; у просторі, бо якщо кожна істота перебуває на однаковій відстані від нескінченно великого і малого, відтак не існує й поняття «де». Ніхто не живе якогось дня в якомусь місці; ніхто не знає розмірів власного обличчя. В добу Відродження людство вірило, що досягло зрілого віку, і сповістило про це вустами Бруно, Кампанелли{523} та Бекона. В XVII столітті його налякало відчуття старості; для самовиправдання воно ексгумувало віру в повільне й неминуче виродження всіх створінь унаслідок Адамового гріха. (У п’ятій главі «Буття» сказано, що «всіх Метушалахових днів було дев’ять сотень і шістдесят дев’ять літ», а в шостій, що «за тих днів на землі були велетні»). У «Перших роковинах» з елегії «Анатомія світу» Джон Донн побивається через короткий вік і невисокий зріст сучасних людей, подібних до фей і пігмеїв; Мілтон{524}, як зазначає в його біографії Джонсон, боявся, що на землі вже буде неможливим епічний жанр; Гленвіл{525} вважав, що Адам, «подоба Бога», мав телескопічний і мікроскопічний зір; Роберт Саут{526} чудово написав: «Аристотель був лише уламком Адама, а Афіни — рудиментом Раю». В це похмуре століття абсолютний простір, який для Бруно був звільненням, став лабіринтом і безоднею для Паскаля. Він ненавидів Всесвіт і волів поклонятися Богу, але Бог для нього був менш реальним, аніж ненависний Всесвіт. Він шкодував, що небесне склепіння не може говорити, порівнював наше життя із життям тих, що, зазнавши корабельної аварії, опинилися на пустельному острові. Він відчував постійний тягар фізичного світу, відчував запаморочення, страх та самотність і висловив їх іншими словами: «Природа — це нескінченна сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде». Так наводить цей текст Брюнсвік{527}, однак критичне видання Турньора (Париж, 1941), що відтворює викреслені місця й вагання, які мали місце в рукописі, свідчить, що Паскаль почав писати слово «effroyable»[279]: «Жахлива сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде».

Можливо, всесвітня історія — це історія різної інтонації деяких метафор.

Буенос-Айрес, 1951 р.

Квітка Колріджа

Десь 1938 року Поль Валері написав: «Історія літератури має бути не історією авторів і перипетій їхньої долі або долі їхніх творів, а історією Духу як творця й споживача літератури. Ця історія могла б дійти до кінця без жодної згадки про будь-якого письменника». Це не вперше Дух формулює таку думку; 1844 року в містечку Конкорд інший чоловік, рукою якого він водив, зазначив: «Я сказав би, що всі книги, які тільки є в світі, написані однією людиною; їм властива така цілісність, що вони, безперечно, є творінням одного всюдисущого автора» (Емерсон. «Essays»[280], VIII). За двадцять років перед тим Шеллі висловив думку, що всі минулі, нинішні й майбутні вірші є епізодами або уривками одного нескінченного вірша, створеного всіма поетами світу «A defence of poetry»[281], 1821).

Ці думки (що, поза сумнівом, беруть початок у пантеїзмі) здатні спричинити нескінченну дискусію; я ж згадую їх тут заради скромної мети: дослідити еволюцію одного образу в різних текстах трьох авторів. Перший текст — це нотатки Колріджа, датовані кінцем XVIII чи початком XIX століття, точно не пам’ятаю. Він пише дослівно таке:

«Якщо людина вві сні блукала Раєм і на підтвердження свого перебування там одержала квітку, а прокинувшись, виявила, що тримає цю квітку… що тоді?»

Не знаю, які думки викличе цей образ у мого читача; я вважаю його досконалим. Вдатися до нього, щоб на його основі будувати нові вдалі відкриття, видається неможливим; йому властиві цілісність і єдність певної terminus ad quem, межі. Звичайно, так воно і є; у літературі, як і в інших царинах, будь-яка дія є завершенням нескінченного ряду причин і джерелом нескінченного ряду наслідків. За відкриттям Колріджа — загальне і прадавнє відкриття поколінь закоханих, котрі благали квітку як запоруку кохання.

Другий текст, який я наведу, — роман Велса, начерки до якого той зробив 1887 року, щоб через сім років, улітку 1894, остаточно опрацювати. Перший варіант мав назву «The Chronic Argonauts»[282] (у цій відкинутій назві слово «chronic» має етимологічне значення «часовий»); остаточна назва — «The Time Machine»[283]. У цьому романі Велс продовжує й видозмінює старовинну літературну традицію передвіщення майбутнього. Пророк Ісая бачить падіння Вавилона й відродження Ізраїлю; Еней — воїнську долю своїх нащадків-римлян; пророчиця з «Edda Saemundi»[284] — повернення богів, які після битви, що спалахує раз у раз, руйнуючи щоразу наш світ, знаходять серед молодої трави шахові фігури, якими перед тим грали… На відміну від цих глядачів власних пророцтв, герой Велса сам подорожує в майбутнє. Він повертається пригнічений, укритий пилом і розчарований; повертається з віддаленої в часі людської цивілізації, де люди розділилися на два ворожі види (бездіяльних елоїв, які живуть у розкішних палацах і занедбаних садах; і морлоків, які мешкають під землею, добре бачать у пітьмі й харчуються елоями); повертається з посивілими скронями і приносить із майбутнього зів’ялу квітку. Такий другий варіант створеного Колріджем образу. Квітка з майбутнього — більш неймовірна, ніж квітка з Раю або побачена вві сні, — немислима квітка, атоми якої досі не сполучилися між собою.

Третій варіант, який я тлумачитиму, найбільш філігранний — це відкриття письменника, набагато складнішого, ніж Велс, хоча й менш обдарованого тими чудовими чеснотами, що їх зазвичай ототожнюють із класикою. Я маю на увазі автора «Приниження Нортморів», сумного й вигадливого Генрі Джеймса. Помираючи, він залишив незавершений фантастичний роман «The Sense of the Past»[285] — таку собі варіацію чи обробку «The Time Machine»[286]. Герой Велса подорожує в майбутнє на незбагненному апараті, що пересувається вперед і назад у часі, наче інші машини в просторі; Джеймсів апарат повертається у минуле, у XVIII століття, шляхом взаємопроникнення з тією добою (обидві дії неможливі, але зображена Джеймсом більш умотивована). На відміну від попередніх сюжетів, у «The Sense of the Past» дійсність і вигадку (теперішнє та майбутнє) єднає не квітка, а портрет, датований XVIII століттям, на якому незбагненним чином зображений герой твору. Зачарований цією картиною, він переноситься у час її створення. Серед людей, яких він зустрічає, звичайно, і художник, котрий малює його портрет із жахом і відразою, мовби інтуїтивно відчуває щось незвичайне і протиприродне у цих рисах обличчя з майбутнього… Таким чином Джеймс створює неймовірне regressus іп infinitum[287]: його герой, Ралф Пендрел, повертається у XVIII століття. Наслідок випереджає причину, а мотив подорожі є одним із її результатів.

Велсові, напевне, не був знайомий текст Колріджа; а от Генрі Джеймс знав текст Велса і захоплювався ним. Звичайно, якщо теорія про те, що всі автори — це один-єдиний автор, вірна[288], то ці факти не мають ніякого значення. Однак насправді необов’язково заходити так далеко; пантеїст, який проголошує, нібито множинність авторів — ілюзія, несподівано знаходить підтримку в класициста, котрий не надає множинності значення. Для класичного розуму важить література як така, а не індивіди. Джордж Мур і Джеймс Джойс включали в свої твори чужі сторінки та висловлювання; Оскар Вайлд зазвичай дарував сюжети іншим; обидві лінії поведінки, на перший погляд несумісні, насправді свідчать про однакове розуміння мистецтва. Розуміння екуменістичне, безособове… Інший свідок глибокої єдності Слова, заперечник будь-яких обмежень особистості, славетний Бен Джонсон, узявшись сформулювати власний літературний заповіт і дати позитивну чи негативну оцінку своїм сучасникам, як вони на те заслуговували, обмежився тим, що зібрав докупи уривки із Сенеки, Квінтиліана{528}, Йоста Ліпса{529}, Вівеса{530}, Еразма{531}, Макіавеллі{532}, Бекона й обох Скалігерів{533}.

І останнє зауваження. Ті, хто скрупульозно наслідує одного автора, роблять його безособовим, бо ототожнюють певного письменника з усією літературою, оскільки побоюються — відійшовши від нього бодай на крок — відійти від здорового глузду та усталеного мислення. Упродовж багатьох років я вірив, що ледь не нескінченна література, втілена в одній людині. Цією людиною був для мене Карлайл, Йоганес Бехер{534}, Вітмен, Рафаель Кансінос-Ассенс, Де Квінсі.

Сон Колріджа

Ліричний фрагмент «Кубла Хан»{535} (понад п’ятдесят римованих нерівноскладових милозвучних рядків) наснився англійському поету Семюелу Тейлору Колріджу одного літнього дня 1797 року. Колрідж пише, що він тоді усамітнився в маєтку на околиці Ексмура; через хворобу йому довелося прийняти снодійне; сон здолав його через кілька хвилин після того, як він прочитав одне місце у Перчеса{536}, де йдеться про спорудження палацу Кубла Хана, імператора, чию славу на Заході створив Марко Поло{537}. Випадково прочитаний текст уві сні Колріджа почав розростатися та множитися; сплячій людині ввижалася низка зорових образів і — водночас — слова, що їх відтворювали; через годину він прокинувся, певний, що склав або сприйняв поему приблизно на триста рядків. Він пам’ятав їх дуже виразно і зміг записати той фрагмент, що й досі залишився серед його творів. Несподіваний візит перервав роботу, і згодом він не зміг пригадати решту тексту. «З великим подивом і прикрістю я виявив, — розповідає Колрідж, — що, хоч і невиразно, проте пригадую в загальних рисах те видіння, однак усе інше, за винятком восьми-десяти окремих рядків, зникло, наче кола на поверхні ріки від кинутого каменя, і — на жаль — відновити їх у подальшому не вдалося». Свінберн відчув, що врятовані рядки були найдосконалішим взірцем музики англійської мови і що людина, здатна їх проаналізувати, могла б (метафора належить Джонові Кітсу) розплести веселку. Переклади та переспіви поезій, головним достоїнством яких є музика, не мають сенсу і навіть можуть бути шкідливими; тож обмежимося наразі тим, що Колріджу уві сні була дана безперечно чудова сторінка.

Цей випадок, хоча й незвичайний, проте непоодинокий. У психологічній розвідці «The World of Dreams»[289] Хевлок Елліс{538} порівняв його з випадком, що стався зі скрипалем і композитором Джузеппе Тартіні{539}, якому наснилося, нібито Диявол (його раб) виконав на скрипці чарівну сонату; прокинувшись, Тартіні відтворив зі свого недосконалого спогаду «Trillo del Diavolo»[290]. Інший класичний приклад підсвідомої роботи мозку — випадок із Робертом Льюїсом Стівенсоном, якому один сон (як він сам зазначив у своєму «Chapter on Dreams»[291]) підказав сюжет «Олальї», а інший, у 1884 році, — сюжет «Джекіля та Гайда». Тартіні хотів у стані неспання відтворити музику сну; Стівенсон отримав уві сні сюжет, тобто загальні риси; ще ближче до словесного натхнення Колріджа випадок, який, за свідченням Беди Вельмишановного, трапився з Кедмоном («Historia ecclesiastica gentis Anglorum»[292], IV, 24). Це сталося наприкінці VII століття в місіонерській і войовничій Англії, що була королівством саксів. Кедмон був простим і вже немолодим пастухом; одного вечора він утік зі свята, бо передбачав, що йому передадуть у руки арфу, а він був свідомий того, що не вміє співати. Він умостився спати у стайні, серед коней, і вві сні хтось покликав його на ім’я й наказав співати. Кедмон відповів, що не вміє, однак той, хто покликав його, мовив: «Співай про початок сотворіння всього». І тоді Кедмон проказав вірші, яких доти ніколи не чув. Прокинувшись, він не забув їх і зміг повторити ченцям сусіднього монастиря в Гілді. Він не навчився читати, однак ченці розтлумачили йому тексти Священної історії, і він «пережовував їх, як безневинна тварина, і перетворював на милозвучні вірші, й оспівав таким чином створення світу й людини, і всі історії, що є в Книзі Буття, і вихід синів Ізраїлевих і їхній прихід до обіцяного краю, і чимало інших речей, про які йдеться у Святому Письмі, і втілення, страждання, воскресіння й вознесіння Господнє, і сходження Святого Духа і проповіді апостолів, а також жах Страшного суду, страхіття пекельних мук, блаженство раю, милості та присуди Божі». Він був першим священним поетом англійського народу; «Ніхто не міг зрівнятися з ним, — каже Беда, — бо він учився не в людей, а в Бога». Минули роки, і він передрік час своєї смерті й чекав на неї вві сні. Будемо сподіватися, що він знову зустрівся зі своїм ангелом.

На перший погляд сон Колріджа може видатися не таким дивовижним, як у його попередника. «Кубла Хан» — чудові вірші, а дев’ять рядків гімну, що наснилися Кедмону, цікаві хіба що тим, що з’явилися вві сні, однак Колрідж уже був поетом, а Кедмону щойно відкрилося його покликання. А проте існує один подальший факт, що незмірно звеличує диво сну, з якого з’явився «Кубла Хан». Якщо цей факт насправді мав місце, історія сну Колріджа на багато століть давніша за самого Колріджа й не скінчилася досі.

Поет бачив цей сон 1797 року (дехто вважає, що 1798) і переповів його в одній публікації 1816 року, щоб пояснити або виправдати незавершеність поеми. Через дванадцять років у Парижі з’явився — у фрагментах — перший на Заході переклад однієї з тих всесвітніх історій, якими така багата перська література: «Зібрання літописів» Рашидаддина{540}, датоване XIV століттям. На одній з його сторінок ми читаємо: «На схід від Ксамду Кубла Хан звів палац за планом, який він побачив уві сні й зберіг у пам’яті». Написав про це візир Гасана Махмуда, нащадка Кубли.

Монгольський імператор у XIII столітті бачить уві сні палац і будує його у відповідності з побаченим; у XVIII столітті англійський поет, який не міг знати, що ця споруда постала зі сновидіння, бачить уві сні поему про цей палац. У порівнянні з цією симетрією, що діє на душі сплячих людей і охоплює континенти й століття, нічого або майже нічого не варті, на мою думку, вознесіння, воскресіння та явлення, про які йдеться у священних книгах.

Якому поясненню ми віддамо перевагу? Ті, хто заздалегідь відкидає надприродні явища (я завжди намагаюсь належати до цього цеху), вважатимуть, що історія двох снів — збіг, рисунок, накреслений навмання, наче контури левів або коней, форми яких іноді набувають хмари. Інші запевнятимуть, що поет якимось чином знав про те, що імператорові наснився палац, і сказав, нібито поема також наснилася йому, щоб цією чудовою вигадкою приховати або виправдати незавершеність і рапсодичний характер віршів[293]. Таке припущення є вірогідним, одначе воно змушує нас безпідставно припускати наявність невідомого синологам тексту, в якому Колрідж іще до 1816 року міг прочитати про сон Кубли[294]. Більш привабливими видаються гіпотези, які переходять межі раціонального. Приміром, варто уявити, що після зруйнування палацу душа імператора проникла в душу Колріджа, щоб той відбудував палац у словах, тривкіших за мармур і метал.

Перший сон додав до реальності палац; другий — через п’ять століть — поему (або початок поеми), навіяну палацом; за подібністю снів можна прозирнути певний план; велична відстань у часі свідчить про надлюдську природу його виконавця. Дослідити мету цього безсмертного чи довгожителя було б, мабуть, так само зухвало, як і безглуздо, проте ми маємо всі підстави припускати, що йому це не вдалося. 1691 року отець Жербійон{541} з Ордену єзуїтів з’ясував, що від палацу Кубла Хана залишилися самі руїни; від поеми, як нам відомо, збереглося заледве п’ятдесят рядків. Ці факти дозволяють припустити, що низка снів і зусиль не досягла мети. Першому сновидцю вночі привидівся палац, і він побудував його; другому, який не знав про сон першого, — поема про палац. Якщо ця схема не хибна, якомусь читачеві «Кубла Хана» одної ночі, що віддалена від нас на кілька століть, насниться мармурова статуя або мелодія. Ця людина не знатиме, що снилося двом її попередникам, і, можливо, низка снів не матиме кінця або ключ до них буде в останньому.

Написавши все це, я раптом побачив (або мені здалося, що побачив) інше тлумачення. Можливо, якийсь досі невідомий людям архетип, якийсь вічний об’єкт (за термінологією Гайтхеда) поступово входить у світ; першим його виявом був палац, другим — поема. Якби хтось спробував їх порівняти, то побачив би, що по суті вони тотожні.

Час і Дж. В. Данн

У 63-му числі журналу «Sur»[295] (грудень 1939 року) я надрукував передісторію — найпершу зародкову історію — нескінченної регресії. Не всі умовчання цього начерку були мимовільними: я свідомо не згадав Дж. В. Данна, який із нескінченної регресії вивів доволі вражаючу теорію про суб’єкт і час. Обговорення (простий виклад) його концепції вийшло б за межі тих нотаток. Її складність вимагала б окремої статті: саме це я зараз і спробую зробити. На її написання мене надихнула остання книга Данна «Nothing Dies»[296] (1940), що повторює або підсумовує аргументи трьох попередніх.

Власне, єдиний аргумент. Його механізм не містить нічого нового: ледь не скандальними, неймовірними є висновки автора. Перш ніж тлумачити їх, відзначу деякі попередні зміни, яких зазнали точки відліку.

Сьома з численних філософських систем Індії, зафіксованих Паулем Дейссеном[297] {542}, заперечує, що «Я» може бути безпосереднім об’єктом пізнання, «бо якби наша душа була пізнаванною, потрібна була б друга душа, щоб пізнати першу, й третя, аби пізнати другу». Індуси позбавлені відчуття історії (відтак вони протиприродно віддають перевагу вивченню ідей замість вивчати імена та дати з життя філософів), однак така рішуча відмова від самоаналізу налічує якихось вісім століть. Близько 1843 року її знову відкриває Шопенгауер. «Суб’єкт, що пізнає, — повторює він, — сам непізнаванний як такий, бо в іншому разі він був би об’єктом пізнання для іншого суб’єкта, що пізнає». («Welt ais Wille und Vorstellung»[298], том 2, розділ 19). Гербарт{543} також бавився цим онтологічним множенням. Йому не виповнилося ще двадцяти років, коли він уже обґрунтував, що «Я» є неодмінно нескінченним, бо акт самопізнання вимагає іншого «Я», що також пізнає сам себе, і це «Я» вимагає вже іншого «Я» (Дейссен. «Die neuere Philosophie»[299], стор. 367). Прикрашений історіями, притчами, тонкою іронією та діаграмами, цей сюжет і лежить в основі трактатів Данна.

В «An Experiment with Time»[300] (розділ 22) той стверджує, що свідомий суб’єкт усвідомлює не лише те, що спостерігає, але й суб’єкт А, який він спостерігає, а відтак і суб’єкт В, який усвідомлює А, а отже й суб’єкт С, який усвідомлює В… Він загадково додає, що всі ці незліченні, пов’язані між собою суб’єкти перебувають не в трьох вимірах простору, а в незліченних вимірах часу. Перш ніж розтлумачити це твердження, пропоную читачеві разом обміркувати, про що йдеться у цьому абзаці.

Гакслі{544}, вірний спадкоємець англійських номіналістів, стверджує, що між відчуттям болю та усвідомленням того, що хтось відчуває біль, існує лише словесна відмінність, і кепкує з чистих метафізиків, які в кожному відчутті розрізняють «суб’єкт відчуття, об’єкт відчуття і цей владний персонаж — «Я» («Essays», т. 6, стор. 87). Ґустав Шпіллер («The Mind of Man»[301], 1902) визнає, що усвідомлення болю й сам біль — дві різні речі, однак вважає, що сприймаються вони одночасно — як чийсь голос або обличчя. Його думка видається мені слушною. Щодо усвідомлення усвідомлення, на яке посилається Данн, щоб укорінити в кожному індивіді запаморочливу й химерну ієрархію суб’єктів, я маю підозру, що тут ідеться про послідовні (або уявні) стани первісного суб’єкта. «Якби духові, — зазначає Ляйбніц{545}, — довелося вдруге обдумати обдумане, йому було б досить одного відчуття, щоб подумати про нього, а далі подумати про думку, потім про думку про думку і так до нескінченності». («Nouveaux essais sur l’entendement humain»[302], книга 2, розділ 1).

Спосіб, вигаданий Данном для негайного отримання нескінченного числа часів, менш переконливий, але більш вигадливий. Як і Хуан де Мена{546} у своєму «Лабіринті»[303], як і Успенський у «Tertium Organum», він стверджує, що майбутнє — з усіма своїми мінливостями й подробицями — вже існує. До попереднього майбутнього (або, як вважає Бредлі, від нього) тече абсолютна ріка космічного часу або смертні ріки наших життів. Цей плин, цей потік — як і кожен рух — потребує певного часу; відтак ми матимемо другий час для плину першого, третій для плину другого, і так до нескінченності…[304] Ось такий механізм запропонував Данн. У цих гіпотетичних або примарних часах знаходять нескінченний притулок невідчутні суб’єкти, яких множить нова регресія.

Не знаю, що подумає мій читач. Я не стверджую, нібито знаю, що за річ час (ні навіть, чи це «річ»), однак передчуваю, що плин часу і сам час — одна загадка, а не дві. Мені здається, що Данн припускається помилки, як і ті неуважні поети, котрі розводяться (скажімо) про місяць, що являє свій червоний диск, замінюючи у такий спосіб один розпливчастий зоровий образ суб’єктом, дієсловом і додатком, який є не що інше, як ледь замаскований суб’єкт… Данн — вражаюча жертва викритої Берґсоном згубної інтелектуальної звички сприймати час як четвертий вимір простору. Він заявляє, що майбутнє вже існує і ми маємо переміститися в нього, але цього постулату досить, аби обернути час на простір і запропонувати другий час (який також може сприйматися у формі простору, у формі лінії або ріки), а тоді третій, мільйонний… Усі чотири книги Данна безперервно товкмачать про «нескінченні виміри простору»[305], які насправді є вимірами часу. Справжній час для Данна — це недосяжний кінець нескінченної серії.

Які є докази того, що майбутнє вже існує? Данн наводить два: перший — віщі сни; другий — відносна простота, яку надає ця гіпотеза притаманним йому химерним схемам. Він також намагається уникнути питання про вічне творіння…

Теологи визначають вічність як одночасне осяйне володіння всіма миттєвостями часу і проголошують її одним з атрибутів Бога. Данн висловлює вражаюче припущення, нібито вічність уже наша і підтвердження цьому — наші щонічні сни. У них, вважає він, зливаються найближче минуле і найближче майбутнє. Коли ми не спимо, то з однаковою швидкістю пересуваємось у послідовному часі; уві сні — охоплюємо безмежний простір. Бачити сни — це сполучати між собою фрагменти побаченого і снувати з них історію або ряд історій. Ми бачимо вві сні образ сфінкса й образ крамниці та вигадуємо, що крамниця перетворюється на сфінкса. Людині, з якою познайомимося завтра, ми приробляємо рот, який був на обличчі, побаченому напередодні… (Ще Шопенгауер писав, що життя та сни — сторінки однієї книги: читати їх по порядку — означає жити, перегортати — мріяти.)

Данн запевняє, що в смерті ми навчимося правильно користуватися вічністю. Ми згадаємо всі миттєвості свого життя і скомбінуємо їх на власний розсуд. Бог, наші друзі й Шекспір посприяють нам у цьому.

Поряд з такою блискучою думкою будь-яка нісенітниця автора видається дрібницею.

Сотворіння світу і Ф. Г. Госс{547}

«The man without a Navel yet lives in me» («Людина у мені живе без пуповини») — цікаве свідчення сера Томаса Брауна («Religio medici»[306], 1642), яке означає, що він, нащадок Адама, був зачатий у гріху. У першому розділі «Улісса» Джойс також згадує непорочне й туге черево жінки, народженої без матері: «Heva, naked Eve. She had no navel»[307]. Ця тема (я певен) може видатися кумедною та дріб’язковою, а проте зоолог Філіпп Генрі Госс пов’язав її з головним питанням метафізики: питанням часу. Цей зв’язок датовано 1857 роком; можливо, вісімдесят років забуття дорівнюють новині.

Два тексти Святого Письма (Послання св. Апостола Павла до римлян, 5; Перше послання св. Апостола Павла до коринтян, 15) протиставляють першого Адама — людину, в якій гине все людство, — наступному Адамові — Ісусу[308]. Щоб не виглядати банальним блюзнірством, таке протиставлення має передбачати таємний паритет, що втілюється у міфах і симетрії. «Золота легенда»{548} стверджує, нібито Хрест було зроблено із забороненого Дерева, що росло в Раю; теологи вважають, що Адам був створений Отцем і Сином у тому ж віці, коли помер Син: у тридцять три роки. Ця недоречна скрупульозність, напевне, вплинула на космогонію Госса.

Він оприлюднив її у книзі «Омфалос» (Лондон, 1857), що має підзаголовок «Спроба розв’язати геологічний вузол». Я марно робив запити до бібліотек у пошуках цієї книги; щоб написати ці нотатки, я послуговуватимусь рефератами Едмунда Госса («Father and Son»[309], 1907) та Г. Дж. Велса («All Aboard for Ararat»[310], 1940). Останній наводить приклади, які я не відтворюю в цих коротких нотатках, хоча вони, на мою думку, збігаються з роздумами Госса.

У розділі «Логіки», де йдеться про закон причинності, Джон Стюарт Міл доводить, що стан Всесвіту в будь-яку мить є наслідком його стану в попередню мить, і що нескінченному розуму достатньо абсолютного знання про одну лише мить, щоб пізнати всю історію Всесвіту, попередню та майбутню. (Він доводить також — о, Луї Оґюст Бланкі! о, Ніцше! о, Піфагор! — що повторення будь-якого стану призводить до повторення всіх інших і перетворює всесвітню історію на циклічний ряд. У цьому поміркованому тлумаченні однієї фантазії Лапласа{549} — той вирішив, нібито теперішній стан Всесвіту теоретично можна звести до формули, з якої Хтось може осягнути все майбутнє і все минуле, — Міл не виключає можливості у майбутньому зовнішнього втручання, що урве ряд. Він стверджує, що стан q неминуче призводить до стану r, стан r — до стану s, стан s — до стану t, однак визнає, що до t вселенська катастрофа — такий собі consummatio mundi[311] — може знищити планету. Майбутнє неминуче, визначене, але може не статися. Бог назирає час від часу.

1857 року людей турбувала одна невідповідність. Книга Буття давала шість днів — рівно шість юдейських днів, від заходу до заходу сонця — на божественне сотворіння світу; однак палеонтологи безбожно вимагали величезних запасів часу. Марно доводив Де Квінсі, що Святе Письмо не мусить навчати людей хоч якої науки, оскільки науки являють собою гігантський механізм, покликаний розвивати і вправляти людський інтелект… Але як примирити Господа з окам’янілостями, а сера Чарлза Лаєла{550} з Мойсеєм? Наснажений молитвою Госс запропонував дивовижну відповідь на це запитання.

Міл уявляє каузальний нескінченний час, який може бути перервано у майбутньому якимось діянням Бога; Госс — беззастережно каузальний, нескінченний час, перерваний у минулому актом Творіння. Стан n неминуче призведе до стану v, однак до v може відбутися Страшний суд; стан n передбачає стан с, але с не сталося, бо світ було створено в f чи h. Початок часу, за святим Августином, збігається з початком Творіння, але найперша мить таїть у собі не лише нескінченне майбутнє, а й нескінченне минуле. Звичайно, минуле гіпотетичне, а проте відоме до дрібниць і неминуче. З’являється Адам; його зубам і кістяку 33 роки; з’являється Адам (пише Едмунд Госс) і являє свій пуп, хоча ніяка пуповина не єднала його з матір’ю. Принцип розуму стверджує, що не буває наслідку без причини; одні причини тягнуть за собою інші, й вони множаться у регресивному порядку[312]; є конкретні свідчення про всі причини, але насправді існують лише ті з них, які мали місце після Творіння. В басейні ріки Лухан збереглися кістяки гліптодонтів, але гліптодонти ніколи не існували. Ось вигадлива (і передусім неймовірна) формула, що її Філіпп Генрі Госс запропонував релігії й науці.

Обидві відкинули її. Журналісти звели її до тези про те, що Господь сховав окам’янілості під землею, щоб випробувати віру геологів; Чарлз Кінґслі{551} спростував думку про те, що нібито Господь накреслив на скелях «безглузду й колосальну брехню». Марно Госс наводив метафізичне обґрунтування своєї формули: неможливість будь-якої миті в часі, без іншої, що їй передує, і ще однієї — наступної, і так до нескінченності. Не знаю, чи була йому відома стародавня сентенція, яку на перших сторінках талмудистської антології наводить Рафаель Кансінос-Ассенс: «Це була перша ніч, але їй уже передував ряд століть».

Я хочу нагадати про два достоїнства забутої формули Госса. Перше: її дещо моторошна витонченість. Друге: те, що вона несамохіть зводить до абсурду тезу creatio ex nihilo[313], є непрямим доказом вічності нашого світу, що збігається з думками Веданти{552} й Геракліта, Спінози та прихильників атомізму{553}… Бертран Расел актуалізував цю формулу. У дев’ятому розділі книги «The Analysis of Mind»[314] він робить припущення, що наша планета була створена кілька хвилин тому, однак людство, яке живе на ній, «пам’ятає» уявне минуле.

Буенос-Айрес, 1941 р.

П о с т с к р и п т у м: 1802 року Шатобріан{554} («Génie du Christianisme»[315], I, 4, 5), керуючись естетичними міркуваннями, сформулював тезу, подібну до формули Госса. Він відкинув банальність і сміховинність першого дня Творіння, наповненого пташенятами, личинками, цуценятами та насінням. Sans une vieillesse originaire, la nature dans son innocence eút été moins belle qu 'elle ne l'est aujourd’hui dans sa corruptión[316].

Наш бідолашний індивідуалізм

Патріотичні ілюзії не мають меж. У першому столітті нашої ери Плутарх глузував з тих, хто запевняв, буцімто місяць над Афінами кращий, ніж над Коринфом; у XVII столітті Мілтон завважив, що Бог має звичку являтися передусім Своїм англійцям; Фіхте{555} на початку XIX століття стверджував, що мати сильний характер і бути німцем — це, безперечно, одне й те саме. У нас націоналістів дедалі більшає; за їхніми словами, їх спонукає гідне поваги або наївне бажання розвинути кращі риси аргентинського характеру. А проте вони не знають, що таке аргентинці, воліють визначати їх, виходячи з якогось зовнішнього чинника; приміром, іспанських конкістадорів, або уявної католицької традиції, або «англосаксонського імперіалізму».

Аргентинець, на відміну від північноамериканців і майже всіх європейців, не ототожнює себе з Державою. Це можна пояснити тією обставиною, що в цій країні уряди зазвичай кепські, або тим, що Держава, як правило, є неймовірною абстракцією[317]; однак, безперечно, аргентинець — індивід, а не громадянин. Афоризми на кшталт висловлювання Гегеля про те, що «Держава — це втілення моральної ідеї», здаються йому кепським жартом. Голлівудські фільми часто пропонують як взірець для наслідування сюжет, де якийсь чоловік (зазвичай журналіст) прагне затоваришувати зі злочинцем, аби потім здати того поліції; аргентинець, для якого дружба — це пристрасть, а поліція — мафія, сприймає такого «героя» як виняткового негідника. Він, як і Дон Кіхот, вважає, що «кожен сам відповідає за свої гріхи» і що «людям доброчесним не личить бути катами інших людей, коли їм це ніяк не залежить» («Дон Кіхот», т. І, розд. XXII). Не один раз — наодинці з химерною розмірністю іспанського стилю — я підозрював, що ми безнадійно відмінні від Іспанії; цих двох рядків із «Дон Кіхота» досить, аби упевнитися, що я помилявся; вони наче тихий потаємний символ нашої спільності. Це на глибинному рівні підтверджує одна ніч в аргентинській літературі: та відчайдушна ніч, коли сержант сільської поліції вигукує, що не дозволить скоїти злочин, убивши такого відчайдуха, і починає битися проти своїх солдатів поруч з Мартіном Ф’єрро.

Для європейця світ — космос, у якому кожен внутрішньо відповідає тій функції, яку виконує; для аргентинця він — хаос. Європеєць і північноамериканець вважають гарною книгу, що здобула якусь премію; аргентинець припускає, що — незважаючи на премію — книга може бути непоганою. Взагалі аргентинець не вірить в обставини. Він може не знати історію про те, що серед людей завжди живуть тридцять шість праведників — Lamed Wufniks, — вони невідомі людям, але на них тримається світ; почувши цю історію, аргентинець не здивується, що праведники безіменні й невідомі… Аргентинський національний герой — самітник, який б’ється проти багатьох чи то нині (Ф’єрро, Морейра{556}, Чорна Мураха{557}), чи то в майбутньому, чи то в минулому (Сегундо Сомбра). Інші літератури не мають нічого схожого. Звернімося, приміром, до творчості двох видатних європейських письменників: Кіплінґа та Франца Кафки. На перший погляд, між ними немає нічого спільного, однак провідною темою одного є обстоювання порядку (автострада в «Kim»[318], міст у «The Bridge Builders»[319], римський мур у «Puck of Pook’s НіІІ»[320]); а другого — нестерпна й трагічна самотність людини, яка не може знайти для себе бодай найскромнішого місця у світовому порядку.

Можуть завважити, що названі мною риси є суто негативними або анархічними; до того ж їх неможливо пояснити з політичної точки зору. Наважусь стверджувати протилежне. Найбільшою проблемою нашого часу (з пророчим осяянням її окреслив майже забутий нині Спенсер) є дедалі сильніше втручання Держави в дії індивіда; у боротьбі проти цього зла, ім’я якому комунізм і нацизм, аргентинський індивідуалізм, досі, можливо, непотрібний або шкідливий, знайде виправдання та свої завдання.

Без надії, але з ностальгією я розмірковую над абстрактною можливістю існування партії, яка була б близька аргентинцям; партії, яка пообіцяла б нам, сказати б, мінімум урядування.

Націоналізм прагне зачарувати нас видінням безмежно надокучливої Держави; ця утопія, втілена на землі, могла б зробитися рятівною, змусивши всіх вимріяти і зрештою створити її протилежність.

Буенос-Айрес, 1946 р.

Кеведо

Історія літератури, як і кожна історія, повна загадок. Жодна з них не бентежила й не бентежить мене так, як дивна часткова слава, що випала на долю Кеведо. У списках всесвітньо відомих імен його ім’я відсутнє. Я доклав чимало зусиль, аби збагнути причини цього безглуздого замовчування; якось в одній уже забутій лекції я, здавалося, знайшов причину в тому, що його суворі сторінки не породжують і навіть не терплять бодай найменшої сентиментальної паузи. («Бути чутливим означає мати успіх», — завважив Джордж Мур). Для слави, казав я, письменникові зовсім не обов’язково виявляти сентиментальність, однак необхідно, щоб його твір або якась обставина біографії стимулювали патетику. Ні життя, ні мистецтво Кеведо, розмірковував я, не пасують для цих слізливих гіпербол, повторення яких віщує славу…

Не знаю, чи вірне моє тлумачення; нині я додав би до нього таке: потенційно Кеведо не нижчий за інших, але він не зміг знайти символ, який би заволодів уявою людей. Гомер має Пріама, котрий цілує руки вбивці Ахіллесові; Софокл має царя, котрий відгадує загадки і якого фортуна змушує відгадати власне жахливе приречення; Лукрецій має нескінченну зоряну безодню і суперечності між атомами; Данте — дев’ять кіл Пекла і райську Троянду; Шекспір — власні світи насильства та музики; Сервантес — щасливі перипетії Санчо й Дон Кіхота; Свіфт — республіку щасливих коней і озвірілих ієху; Мелвілл{558} — ненависть і любов Білого Кита; Франц Кафка — розгалужені огидні лабіринти. Не існує такого письменника, який мав би світову славу і не викарбував якийсь символ; і символ цей, варто нагадати, не завжди об’єктивний і не завжди лежить на поверхні. Ґонґора{559} або Маларме, наприклад, продовжують жити як типи письменника, котрий наполегливо працює над таємничим твором; Вітмен — як напівбожественний головний герой «Leaves of Grass»[321]. А від Кеведо залишився тільки карикатурний образ. «Найблагородніший з іспанських стилістів перетворився на кумедну фігуру», — завважив Леопольдо Лугонес («Єзуїтська імперія», 1904, стор. 59).

Лем{560} сказав, що Едмунд Спенсер був «the poets’ poet», поетом поетів. Про Кеведо довелося б сказати лише, що він літератор літераторів. Аби насолоджуватися Кеведо, треба бути (насправді чи потенційно) освіченою людиною; і навпаки: ті, хто не має літературних схильностей, не можуть насолоджуватися Кеведо.

Велич Кеведо — у слові. Вважати його філософом, теологом або (як хоче Ауреліано Фернандес Ґерра{561}) державним діячем — це помилка, до якої можуть призвести назви його творів, але не їхній зміст. Його трактат «Провидіння Господа, що завдає страждань тим, хто його заперечує, і винагороджує тих, хто в нього вірить: вчення, виведене із хробаків і страждань Йова» віддає перевагу залякуванню над розмірковуванням. Як і Цицерон («De natura deorum»[322], II, 40—44), він доводить існування божественного порядку за допомогою порядку, що спостерігається серед зірок, «чисельної республіки світил», і, завершивши цей зоряний варіант космологічного доказу, додає: «Небагато людей зовсім заперечували існування Бога; зараз я виставлю на осудовище тих, хто знехтував Його, це: Діагор із Мілета{562}, Протагор із Абдера{563}, учні Демокрита й Феодора{564} (на ім’я Безбожник), а також Біон із Борисфена{565}, учень нечестивого й божевільного Феодора», а це вже звичайний тероризм. В історії філософії існують учення — ймовірно, облудні, — які вражають людську уяву незбагненними чарами: вчення Платона й Піфагора про переселення душі в різні тіла; вчення гностиків про те, що світ є творінням ворожого або примітивного Бога. Кеведо, котрий прагне лише істини, не піддається цим чарам. Він пише, що переселення душ — це «тваринна дурість» і «брутальне безумство». Емпедокл із Акраганта стверджував: «Я був хлопчиком, дівчиною, кущем, птахом і німою рибою в морі»; Кеведо зазначає («Провидіння Господа»): «Суддею та законодавцем цього безладу зробився Емпедокл, людина така безумна, що хоч і твердила, нібито була рибою, проте змінила свою природу на цілком протилежну й загинула метеликом у Етні; забачивши море, в якому він нібито жив, Емпедокл кинувся у вогонь». Гностиків Кеведо обзиває негідниками, покидьками, навіженими та дурисвітами («Свинарники Платона», in fine[323]).

Його «Політику Бога і правління Господа нашого Христа», на думку Ауреліано Фернандеса Ґерри, слід розглядати «як довершену систему урядування, найбільш вдалу, благородну й доречну». Щоб належно оцінити такий відгук, досить нагадати, що сорок сім розділів цієї книги не мають іншого підґрунтя, крім доволі дивної гіпотези, нібито всі діяння та слова Христа (котрий, як відомо, був Rex Judaeorum[324]) є таємними символами, у світлі яких політик мусить вирішувати свої проблеми. Вірний цій кабалістиці, Кеведо з епізоду із самаритянкою виводить, що податки, які вимагають королі, мають бути невеликими; з епізоду з хлібами та рибами — що королі мають задовольняти потреби; з повторення формули sequebantur[325] — що «король має вести за собою міністрів, а не міністри короля…» Довільність методу дивує тут так само, як і тривіальність висновків. Однак Кеведо рятує — або майже рятує — достоїнство мови[326]. Неуважному читачеві цей твір може видатися повчальним. Схожа невідповідність притаманна і «Марку Бруту», де ідея не так варта уваги, як періоди. У цьому трактаті досягає досконалості найбільш вражаючий зі стилів, до яких вдавався Кеведо. На його лапідарних сторінках іспанська мова неначе повертається до важкої латини Сенеки, Тацита й Лукана, до болісної й суворої латини срібної доби. Дивовижний лаконізм, інверсія, майже алгебраїчна точність, протиставлення, сухість, повторювання слів надають цьому тексту примарної філігранності. Чимало періодів заслуговують або близькі до того, щоб бути поцінювані як досконалі. Наприклад цей: «Вшанували листям лавра вельможний рід; тріумфальними вигуками винагородили за великі й славетні звитяги; статуями звеличили майже божественне життя; і щоб не втратили дорогоцінні привілеї листя й трави, мармур і вигуки, їх зробили недоступними для претензійності і вшановували лише чесноти». Інші стилі Кеведо часто застосовував так само успішно: начебто розмовний стиль у «Пройдисвіті», визивний, вакханальний (але не алогічний) стиль у «Часі віддяки».

«Мова, — зазначив Честертон («Дж. Ф. Вотс», 1904, стор. 91), — явище не наукове, а художнє; її вигадали воїни та мисливці, й вона набагато давніша за науку». Кеведо ніколи так не вважав, для нього мова була передусім знаряддям логіки. Банальні чи споконвічні образи поезії — порівняння води з кришталем, рук — зі снігом, очі, що сяють, мов зорі, і зорі, що дивляться, наче очі, — дратували його своєю заяложеністю, але ще більше своєю фальшивістю. Засуджуючи їх, він забув, що метафора — це миттєве зіткнення двох образів, а не методичне зіставлення двох предметів… Він так само зневажав ідіоми. Маючи намір «виставити їх на глум», він скомпонував із них збірник під назвою «Плутана оповідь»; багато зачарованих поколінь воліло бачити у цьому доведенні до абсурду музей витонченості, божественна місія якого полягала в тому, щоб урятувати від забуття такі слова та вирази, як zurriburi, abarrisco, cochite hervite, quitame allá esas pajas, a trochimoche[327].

Кеведо неодноразово порівнювали з Лукіаном із Самосати. Однак існує суттєва відмінність: Лукіан, б’ючись у II столітті з олімпійськими богами, творить релігійну полеміку; Кеведо, повторивши цю атаку в XVII столітті нашої ери, обмежується дотриманням літературної традиції.

Розглянувши бодай стисло його прозу, переходжу до обговорення його поезії, не менш різноманітної.

Якщо любовні вірші Кеведо розглядати як свідчення пристрасті, вони незадовільні; якщо ж бачити в них гру гіпербол, свідомі вправи в дусі Петрарки, вони зазвичай чарівні. Кеведо, людина надзвичайно пристрасна, завжди тяжів до стоїчного аскетизму; йому мала здаватися безумством залежність від жінок («Завбачливий той, хто користається їхніми любощами, але не вірить їм»); цих доказів достатньо, щоб пояснити навмисну штучність IV «Музи», його «Парнаса», що «оспівує звитяги кохання та краси». Відбиток особистості Кеведо присутній в інших творах — там, де йому вдається висловити свою меланхолію, свою мужність або свою зневіру. Наприклад, у цьому сонеті, що він його послав зі свого Торре-де-Хуан-Абад донові Хосе де Саласу{566} («Муза», II, 109):

Я серед книг — кількох, але яких! — Живу собі спокійно в самотині, Зі мною розмовляють мертвих тіні, Я слухаю очима мудрість їх. Хоча думок не осягаю всіх, Вони ведуть мене до благостині, У музиці замовклій чую нині До сну життя їх звернення, живих. Величні душі від образ і мук Звільняє смерть, і воскрешає враз Для помсти, дон Хосефе, мудрий Друк. Невідворотно проминає час; Тому пора читання та наук Найкраща, бо вона навчає нас.

У цих рядках не бракує ознак концептизму{567} «слухати очима», «до сну життя їх звернення, живих»), проте сонет удався не завдяки, а всупереч їм. Не буду стверджувати, що тут ідеться про зображення дійсності, бо дійсність не передається словами, але в даному разі слова важать менше, ніж картина, яку вони відтворюють, чи мужній тон, що визначає їхню сутність. Таке трапляється не завжди; у найзнаменитішому сонеті цієї книги — «На безсмертну пам’ять про дона Педро Хірона, герцога Осунського, котрий помер у в’язниці» блискучий двовірш:

Його Могила — Фландрії поля, А Епітафія — скривавлений Півмісяць

вищий за будь-які тлумачення і не залежить від них. Те саме скажу і про вираз «воїнський плач», значення якого не загадкове, а тривіальне: «плач воїнів». Щодо «скривавленого Півмісяця», краще не знати, що йдеться про символ турків, затьмарений через піратські атаки дона Педро Тельєса Хірона{568}.

Часто відправною точкою для Кеведо є класичний текст. Так, знаменитий рядок («Муза», IV, 31):

Хай тліном, але сповненим любові

це відтворення чи вдосконалення вірша Проперція{569} («Елегії», І, 19):

Ut meus oblito pulvis amore vacet[328]

Поетична творчість Кеведо неосяжна. Це і вдумливі сонети, які певною мірою випереджають Вордсворта{570}; і похмура пронизлива суворість[329], магія різких вихваток теолога («З дванадцятьма вечеряв я: був я в них за вечерю»); і гонгоризми, докинуті, аби довести, що він також здатний грати в цю гру[330], й італійська витонченість і ніжність («Самотність скромна — звучна та зелена»); й варіації з Персія{571}, Сенеки, Ювенала, Святого Письма, Жоашена Дю Белле{572}; латинська стислість; брутальні жарти[331], на диво вишукане глузування[332], похмура помпезність занепаду та хаосу.

Хай тогу маєш золоту важку, Її просякла згублива трутина: Що, Лукасе, вся розкіш Сходу дивна, Коли щодня п’єш чашу мук гірку? Страждаєш ти на манію тяжку, Гадаєш, щастя це, а це — руїна, Бо все багатство — лиш мара злочинна, Кишать тут змії в кожному кутку. Юпітера палацом звеш свій дім, Та зорі звати золотом — омана: Ти не живеш, а помираєш в нім. Нехай вони твої — багатство й шана, Хто знає ціну хвастощам пустим, Збагне, що суть твоя гнила й погана.

Кращі твори Кеведо існують поза почуттями, що їх породили, та загальними місцями, що їх висловлюють. Вони не темні; не допускаються помилки, намагаючись збентежити або розважити загадками, — на відміну від творів Маларме, Їтса та Ґеорґе{573}. Вони (про це треба якось сказати) є словесними об’єктами, безперечними й самостійними, як шпага чи срібна каблучка. Наприклад, цей рядок:

Її просякла згублива трутина.

Минуло триста років після тілесної смерті Кеведо, однак він досі залишається кращим майстром іспанської літератури. Наче Джойс, Ґете, Шекспір, Данте і як жоден інший письменник, Франсиско де Кеведо для нас передусім не людина, а велика й складна література.

Прихована магія «Дон Кіхота»

Можливо, ці зауваження вже висловлювалися колись, і навіть неодноразово; дискусія про їхню новизну цікавить мене менше, ніж з’ясування їхньої слушності.

У порівнянні з іншими класичними книгами («Іліадою», «Енеїдою», «Фарсалією»{574}, «Божественною комедією» Данте, трагедіями та комедіями Шекспіра) «Дон Кіхот» — твір реалістичний; однак цей реалізм істотно відмінний від реалізму XIX століття. Джозеф Конрад{575} міг написати, що виключає зі своєї творчості все надприродне, оскільки вдатися до нього означало б заперечувати дивовижність повсякденного: не знаю, чи поділяв Міґель де Сервантес цю думку, але певен, що сама форма «Дон Кіхота» змусила його уявному поетичному світові протиставити світ реальний і прозаїчний. Конрад і Генрі Джеймс відтворювали дійсність у романах, бо вважали її поетичною; для Сервантеса реальне та поетичне — антоніми. Просторій і непевній географії «Амадіса»{576} він протиставить курні дороги й брудні заїзди Кастилії; уявімо романіста, який би у наш час змальовував у пародійному ключі автозаправки. Сервантес створив для нас поезію Іспанії XVII століття, однак ні те століття, ні та Іспанія не були для нього поетичними; він не розумів таких людей, як Унамуно, чи Асорін{577}, чи Антоніо Мачадо{578}, яких зворушувала згадка про Ла Манчу. Задум його твору забороняв дивовижне; а проте воно мусило там бути, нехай непрямо, як злочини й загадка в пародії на детективний роман. Сервантес не міг вдаватися до талісманів або чарівництва, але йому вдалося витончено, а тому ефективно вигадати надприродне. У глибині душі Сервантес полюбляв надприродне. Поль Ґруссак 1924 року зазначив: «Літературний врожай Сервантеса, з незначним відтінком латинського та італійського впливів, походить передусім від пасторальних і лицарських романів, заспокійливих казок, які він слухав у полоні». «Дон Кіхот» — не стільки протиотрута від цих вигадок, скільки сповнене прихованої ностальгії прощання з ними.

Насправді, кожен роман є ідеальним задумом. Сервантесу подобається перемішувати об’єктивне й суб’єктивне, світ читача й світ книги. У розділах, де дискутується, чи є тазок для гоління шоломом, а сідло попоною, ця проблема викладена відверто; в інших місцях, як я вже відзначив, автор вдається до натяків. У шостому розділі першої книги священик і цирульник оглядають бібліотеку Дон Кіхота; на превелике диво одна з побачених ними книг — «Галатея» Сервантеса, і виявляється, що цирульник — його приятель, який не в захваті від нього й запевняє, нібито тому більше таланить на халепи, ніж на добрі вірші, і що в цій книзі є непогані вигадки, вона дещо пропонує, але нічого не вирішує. Цирульник, вигадка Сервантеса чи персонаж, який наснився Сервантесу, розмірковує про Сервантеса… Дивно також довідатися на початку дев’ятого розділу про те, що весь роман перекладено з арабської мови і що Сервантес купив рукопис на базарі в Толедо і віддав його на переклад якомусь морискові{579}, котрого понад півтора місяці тримав у своєму домі, поки той не скінчив роботу. На пам’ять приходить Карлайл, котрий вигадав, буцімто «Сартор Резартус»{580} — це неповний переклад твору, надрукованого в Німеччині професором Діогеном Тойфельсдреком; на пам’ять приходить кастильський рабин Мойсей із Леона, котрий написав «Зогар» або «Книгу сяяння» і поширював її як твір одного палестинського рабина, що жив у II столітті.

Кульмінацією цієї гри з дивними двозначностями є друга книга; персонажі роману вже прочитали першу книгу, тобто персонажі «Дон Кіхота» є водночас читачами «Дон Кіхота». Тут не можна не згадати Шекспіра, котрий вводить у сюжет «Гамлета» інший сюжет, де грають трагедію, більш-менш подібну до «Гамлета»; неповна відповідність головної та додаткової п’єс послаблює ефект цієї вставки. Прийом, аналогічний до Сервантесового, але ще більш вражаючий, є в «Рамаяні», поемі Вальмікі{581}, що розповідає про звитяги Рами та його війну з демонами. В останній книзі сини Рами, які не знають, хто їхній батько, шукають притулок у джунглях, де один аскет вчить їх читати. Цей учитель, як не дивно, сам Вальмікі; книга, за якою вони вчаться, — «Рамаяна». Рама велить принести у жертву коней; на свято приходить Вальмікі зі своїми учнями. Вони, під супровід лютні, співають «Рамаяну». Рама чує історію власного життя, впізнає своїх синів і винагороджує поета… Щось подібне до цього зробив випадок у «Тисячі й одній ночі». У цій компіляції фантастичних історій роздвоюються й приголомшливо розмножуються відгалуження центральної казки, стаючи побічними історіями; але в даному разі не йдеться про різні рівні їхньої реальності, відтак ефект (який мав би бути глибоким) насправді поверховий, як візерунок перського килима. Відома історія, що обрамляє цикл: розпачлива клятва царя, котрий щоночі вступає в зв’язок з новою дівчиною, а вдосвіта наказує відтяти їй голову, і задум Шахразади, яка розважає його казками, поки не минає тисяча й одна ніч, і тоді вона показує цареві його сина. Необхідність наповнити змістом тисячу й один розділ змусила переписувачів цього твору робити різноманітні вставки. Жодна з них не бентежить так, як казка найчарівнішої з усіх — ночі DCII. Тієї ночі цар чує з вуст цариці власну історію. Він чує початок історії, що вбирає всі інші і — як це не жахливо — себе саму. Наскільки виразно відчуває читач необмежені можливості цієї вставки і дивну небезпеку, пов’язану з нею? Раптом цариця наполегливо розповідатиме свої казки, і цар незворушно знову й знову слухатиме історію «Тисячі й однієї ночі» — нескінченну й циклічну… Вигадки, що трапляються у філософії, не менш фантастичні, ніж у мистецтві: Джосая Рейс у першому томі свого твору «The World and the Individual»[333] (1899) сформулював таке твердження: «Уявімо, що якусь ділянку англійської землі ідеально вирівняли, і картограф накреслив на ній карту Англії. Робота вийшла пречудова; немає жодної частки англійської землі, хоч якою б малою вона була, не позначеної на карті; тут відбито все. В такому разі ця карта має містити карту карти, яка має містити карту карти карти, і так до нескінченності».

Чому нас бентежить, що карта вміщена в карту, а тисяча й одна ніч у книгу «Тисяча й одна ніч»? Чому нас бентежить, що Дон Кіхот є читачем «Дон Кіхота», а Гамлет — глядачем «Гамлета»? Здається, я знайшов причину: такі інверсії передбачають, що коли уявні персонажі можуть бути читачами або глядачами, то й ми, їхні читачі або глядачі, можемо бути уявними. 1833 року Карлайл зазначив, що всесвітня історія — це нескінченна священна книга, яку всі люди пишуть і читають, і намагаються збагнути, і в якій водночас пишуть про них самих.

Натанієл Готорн{582}

Почну історію американської літератури з історії однієї метафори; краще б сказати, з деяких прикладів цієї метафори. Не знаю, хто її вигадав; можливо, було б помилкою думати, ніби метафори можна вигадувати. Справжні метафори, в яких сформульовані внутрішні зв’язки між одним образом та іншим, існували завжди; ті, що ми їх здатні вигадувати, — фальшиві, їх навіть вигадувати не варто. Метафора, про яку мені йдеться, ототожнює сон з театральною виставою. У XVII столітті Кеведо сформулював її на початку «Сну смерті», Луїс де Ґонґора — в сонеті «Химерна уява», де ми читаємо:

Той сон, який являє нам вистави Вигадливі в примарному театрі, Вбирає привиди в розкішні шати.

У XVIII столітті Аддісон{583} висловить це з більшою точністю. «Коли душа снить, — пише Аддісон, — вона театр, актори й публіка». Набагато раніше перс Омар Хайям{584} написав, що історія світу — це вистава, яку Бог, множинний Бог пантеїстів вигадує, грає та спостерігає, щоб розважитись у своїй вічності; набагато пізніше швейцарець Юнґ{585} у захоплюючих і, безперечно, достеменних книгах порівняє літературні вигадки з вигадками сновидінь, літературу зі снами.

Якщо література — сон, сон керований і обміркований, одначе по суті — сон, було б доречно, щоб вірші Ґонґори стали епіграфом до цієї історії американської літератури і щоб розпочали ми її з розгляду сновидця Готорна. Дещо раніше за нього прийшли в літературу інші американські письменники — Фенімор Купер{586}, різновид нашого Едуардо Ґутьєрреса{587}, але набагато гірший за нього; Вашингтон Ірвінґ — снувальник утішних історій в іспанському дусі, — однак, не згадавши їх, ми нічим не ризикуємо.

Готорн народився 1804 року в портовому місті Сейлем. Тогочасний Сейлем уже грішив на дві невластиві для Америки риси; це було хоча й бідне, але дуже давнє місто, й місто це переживало занепад. У цьому старому занепалому місті з гордим біблійним ім’ям Готорн жив до 1836 року; він любив його сумною любов’ю, яку породжують у нас люди, які нас не люблять, наші поразки, хвороби, манії; по суті, без перебільшення можна сказати, що він ніколи не віддалявся від цього міста. Через п’ятдесят років, у Лондоні чи Римі, він продовжував жити у пуританському селищі Сейлем; приміром, коли в середині ХІХ століття засудив скульпторів, які робили оголені статуї…

Його батько, капітан Натанієл Готорн, помер 1808 року в Ост-Індії, у Сурінамі, від жовтої пропасниці; один з його предків, Джон Готорн, був суддею на процесах над відьмами 1692 року, на яких дев’ятнадцять жінок, серед них одна рабиня на ім’я Тітуба, були засуджені до страти через повішення. Під час цих своєрідних процесів (нині фанатизм набув інших форм) суддя Готорн діяв суворо й, поза сумнівом, щиро. «Він зробився таким вправним, — писав Натанієл (наш Натанієл), — у катуванні відьом, що слід думати, кров цих нещасних залишила на ньому пляму. І пляма ця така густа, що, мабуть, досі залишається на його старих кістках на цвинтарі, що на Честер-стрит, якщо тільки вони ще не перетворилися на порох». До цього мальовничого пасажу Готорн додає: «Не знаю, чи мої предки розкаялися й благали про милосердя Господнє; нині я роблю це за них і прошу, щоб будь-яке прокляття, що впало на нашу сім’ю, від сьогодні було знято». Коли капітан Готорн помер, вдова, матір Натанієла, зачинилась у своїй спальні на другому поверсі. На цьому ж поверсі містилися спальні його сестер, Луїзи та Елізабет, над ними — спальня Натанієла. Ці люди не їли разом і майже не розмовляли між собою; їжу їм залишали на таці в коридорі. Натанієл проводив дні, вигадуючи фантастичні оповідання; коли сонце схилялося над вечір, він виходив на прогулянку. Таке затворницьке життя тривало дванадцять років. 1837 року він писав Лонґфелло{588}: «Я усамітнився, не маючи ніякого наміру це робити, навіть не підозрюючи, що таке може статися зі мною. Я перетворився на в’язня, зачинився в тюрмі й зараз уже не можу відшукати ключа, та й навіть якби двері відчинились, мені було б лячно вийти». Готорн був високий на зріст, вродливий, худий, смаглявий. Він ходив перевальцем, як моряк. У ті часи (безперечно, на щастя для дітей) дитячої літератури не існувало; Готорн у шість років прочитав «Piligrim’s Progress»[334]; першою книгою, яку він купив на власні гроші, була «The Faerie Queen»[335] — дві алегорії. Крім того — хоча його біографи про це не згадують, — була Біблія, можливо, та сама, що її перший Готорн, Вільям Готорн де Вілтон, привіз із Англії разом зі шпагою 1630 року. Я вжив слово «алегорія», воно важливе, хоча, може, недоречне або нескромне, коли йдеться про творчість Готорна. Відомо, що Едгар Алан По звинувачував Готорна у схильності до алегорій, вважаючи цю схильність і цей жанр невиправданими. Перед нами два завдання: по-перше, з’ясувати, чи алегоричний жанр справді недоречний; по-друге, з’ясувати, чи вдавався Натанієл Готорн до цього жанру. Наскільки мені відомо, найкращим заперечником алегорії був Кроче, найкращим оборонцем — Честертон. Кроче звинувачує алегорію в тому, що вона — марудний плеоназм{589}, гра пустих повторень, яка спочатку показує нам (наприклад) Данте, якого, ведуть Верґілій та Беатріче, а потім пояснює, чи то натякає, що Данте — це душа, Верґілій — філософія, або розум, або природне світло, а Беатріче — теологія або благодать. Згідно з Кроче, згідно з аргументами Кроче (наведений приклад не належить йому), Данте спочатку мав би подумати: «Розум і віра рятують душі» або «Філософія та теологія ведуть нас на небеса», а вже потім, там, де у нього йшлося про «розум» або «філософію», написав «Верґілій», а там, де була «теологія» або «віра», написав Беатріче, і вийшов такий собі маскарад. Згідно з цим зневажливим тлумаченням, алегорія перетворюється на загадку — більш просторікувату, мляву та нудну, ніж інші. Це був би такий дикунський або наївний жанр, відступ від естетичних норм. Кроче сформулював свій негативний відгук 1907 року; а проте ще 1904 року Честертон таку думку спростував, однак Кроче не знав про це. Така вже роз’єднана й неосяжна література! Написана Честертоном сторінка міститься в монографії про художника Вотса, знаменитого в Англії наприкінці XIX століття й звинуваченого, як і Готорн, у схильності до алегорії. Честертон визнає, що Вотс вдавався до алегорій, однак заперечує, що цей жанр вартий осуду. Він вважає, що реальність надзвичайно багата і людська мова неспроможна вичерпати її запаморочливі глибини. Він пише: «Людина знає, що в душі є барви, більш бентежні, більш незліченні та незнані, ніж барви осіннього лісу. А проте вона вірить, що ці барви з усіма їх змішаннями та переливаннями можна точно відтворити з сумнівною допомогою буркотіння або вереску. Вона гадає, нібито з нутра якогось біржовика насправді виходять звуки, що відтворюють усі таємниці пам’яті й усі муки пристрасті…» Насамкінець Честертон виводить, що можуть існувати різні мови, котрі якимось чином відповідають цій незбагненній дійсності; і серед цих багатьох — мова алегорій та притч.

Інакше кажучи, Беатріче — не символ віри, не силуваний і безпідставний синонім слова «віра»; насправді в світі існує щось таке — якесь особливе почуття, внутрішній поступ, низка аналітичних станів, — що можна позначити двома символами: перший, досить убогий, — це слово «віра»; другий — Беатріче, славетна Беатріче, котра спустилася з неба й увійшла до Пекла, щоб урятувати Данте. Не знаю, наскільки точна теза Честертона; знаю, однак, що алегорія тим краща, чим важче звести її до схеми, до холодного вогню абстракцій. Є письменники, котрі мислять образами (приміром, Шекспір або Донн, або Віктор Гюґо), і письменники, котрі мислять абстракціями (Бенда{590} або Бертран Расел); а priori перші нічим не кращі за других, але коли абстрагований, розсудливий письменник хоче бути також вигадником або хоче, щоб його вважали таким, якраз і відбувається те, про що попереджав Кроче. Відзначимо, що логічний процес прикрашається та видозмінюється автором «на сором для розуміння читача», — як зазначив Вордсворт. Як очевидний зразок цієї вади можна навести приклад Хосе Ортеґи-і-Ґассета, чий здоровий глузд захаращується важкими й недоречними метафорами; таке часто трапляється і з Готорном. В усьому іншому ці письменники — антагоністи. Ортеґа здатний розмірковувати — добре чи погано, — але не вигадувати; Готорн був людиною уяви — постійної та своєрідної, — яка, однак, опиралася розуму. Не скажу, що він був нерозумний; я лише кажу, що він думав образами, інтуїцією, як зазвичай думають жінки, не вдаючись до діалектичного мислення. Йому зашкодила одна естетична помилка: пуританське бажання перетворювати кожну вигадку на притчу спонукало його додавати до них напучення, а часом перекручувати їх і спотворювати. Збереглися чернетки, де він стисло занотовував сюжети; в одній з них, за 1836 рік, зазначається: «Змія живе у шлунку людини, вона харчується тим, що та перетравлює від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти років, завдаючи їй страшних мук». Цього було б досить, однак Готорн вважає за необхідне додати: «Це могло б бути символом заздрощів або ще якогось злосливого почуття». Інший приклад, цього разу датований 1838 роком: «Відбуваються дивні, загадкові, жахливі речі, які руйнують щастя героя. Той звинувачує таємних ворогів, але зрештою розуміє, що він сам винуватець і причина своїх нещасть. Мораль: наше щастя залежить від нас самих». Ось іще приклад, за той самий рік: «Один чоловік, коли не спить, думає про друга добре й повністю йому довіряє, одначе його непокоять сни, в яких друг поводиться, наче смертельний ворог. Зрештою з’ясовується, що справжнім є той характер, який йому снився. Сни мали підставу. Поясненням може бути інстинктивне усвідомлення істини». Насправді кращі ті чисті фантазії, які не потребують виправдання або моралі й за якими немає нібито нічого, крім непевного жаху. Нотатка 1838 року: «В людському середовищі уявити людину, чия доля та життя повністю залежать від іншої людини так, начеб ці двоє перебували в пустелі». А ось іще одна, варіант попередньої, зроблена Готорном через п’ять років: «Людина сильної волі наказує іншій, морально залежній від неї людині, зробити певний вчинок. Той, хто віддав наказ, помирає, а інший до кінця своїх днів продовжує його виконувати». (Не знаю, в який спосіб Готорн виклав би цей сюжет; не знаю, чи вирішив би він, що вчинок має бути банальним, чи певною мірою жахливим або фантастичним, чи, можливо, принизливим). Ось іще одна нотатка, темою якої також є рабство, залежність: «Один багач заповідає свій дім бідному подружжю. Бідняки переїздять у цей дім; їх зустрічає похмурий прислужник, якого, згідно із заповітом, їм заборонено звільняти. Прислужник тероризує їх; зрештою з’ясовується, що це і є той чоловік, котрий заповів їм дім». Наведу ще два досить цікаві записи, темою яких (до якої зверталися також Піранделло{591} та Андре Жід) є збіг або змішання плану естетичного та плану буденного, реальності та мистецтва. Ось перший приклад: «Двоє людей чекають на вулиці якоїсь події й появи головних дійових осіб. Тимчасом подія вже відбувається, і вони самі є дійовими особами». Інший, більш складний: «Людина пише оповідання й переконується, що дія розвивається всупереч її намірам; персонажі діють не так, як вона хотіла б; відбуваються непередбачені речі і наближається катастрофа, якої вона марно намагається уникнути. Це оповідання може передрікати її власну долю, і одним із персонажів є вона сама». Такі ігри, такі миттєві сполучення світу вигаданого та світу реального — тобто світу, який ми в процесі читання сприймаємо як реальний, — є (або здаються нам) сучасними. Їхні витоки, їхні прадавні витоки, можливо, в тому місці «Іліади», де троянка Єлена плете килим, і візерунок, що його вона робить, складають битви та лихоліття самої Троянської війни. Ця ознака, мабуть, вплинула на Верґілія: в «Енеїді» той пише, що Еней, воїн, котрий брав участь у Троянській війні, приплив до Карфагена і в храмі побачив мармурові статуї, що відтворювали епізоди цієї битви, й серед численних фігур воїнів знайшов і власну фігуру. Готорн полюбляв ці контакти вигадки й реальності, такі собі мистецькі відбитки та подвоєння; з наведених мною нотаток також помітна його схильність до пантеїстичної точки зору про те, що кожна людина — це й інші люди, що одна людина — це всі люди.

У цих нотатках можна помітити й дещо суттєвіше за подвоєння та пантеїзм — я маю на увазі, суттєвіше для людини, котра прагне стати романістом. Очевидно, що стимулом для Готорна, вихідною точкою для нього зазвичай були ситуації. Ситуації, а не характери. Готорн спочатку вигадував — можливо, несамохіть — якусь ситуацію, а потім шукав характери, які б її втілили. Я не романіст, але підозрюю, що жоден романіст так не чинить: «Я вважаю, що Шомберґ реальний», — писав Джозеф Конрад про одного з найприкметніших персонажів свого роману «Victory»[336], і таке міг би чесно стверджувати будь-який романіст про будь-якого персонажа. Пригоди «Дон Кіхота» вигадані не надто вдало; мляві, антитетичні діалоги-міркування — здається, так визначає їх автор — грішать неправдоподібністю, а проте немає сумніву в тому, що Сервантес добре знав Дон Кіхота й міг вірити в нього. Наша віра у віру романіста вища за всі недоречності та похибки. Що важать неймовірні або безглузді вчинки, якщо ми знаємо, що автор вигадав їх не для того, аби вразити нас, довірливих, а щоб окреслити своїх персонажів. Що важать дрібні скандали й таємничі злочини, які відбуваються при уявному данському дворі, якщо ми віримо в принца Гамлета. А Готорн, навпаки, спочатку вигадував ситуацію або низку ситуацій, а вже потім створював людей, яких вимагав його задум. Цей метод дозволяє створювати чудові оповідання, бо в них, з огляду на їхню стислість, сюжет помітніший за дійових осіб, але не романи, структура яких (якщо вона є) проступає лише наприкінці і де один невдалий персонаж може заразити неправдоподібністю всіх інших, які діють поряд з ним. З наведених міркувань заздалегідь можна зробити висновок, що оповідання Готорна переважають романи Готорна. Гадаю, так воно і є. У двадцяти чотирьох розділах «Червоної літери» чимало написаних міцною й емоційною прозою пасажів, що закарбовуються в пам’яті, але жоден з них не зворушив мене так, як дивна історія Векфілда з «Twice-Told Tales»[337]. Готорн прочитав в одному щоденнику — або заради своїх літературних цілей вигадав, нібито прочитав у одному щоденнику, — про якогось англійця, котрий без жодних на те підстав залишив дружину, оселився неподалік від свого дому і там, непомітно для всіх, прожив двадцять років. За ці довгі роки він щодня проходив повз власний дім або дивився на нього з-за рогу і часто бачив свою дружину. Коли його вже вважали мертвим, коли його дружина змирилася зі своїм удівством, він одного дня прочинив двері свого дому й увійшов. Просто, начеб його не було там лише кілька годин. (І до дня своєї смерті він залишався зразковим чоловіком.) Готорн із хвилюванням прочитав про цей дивний випадок і спробував зрозуміти, уявити його. Він розмірковував над цією темою; оповідання «Векфілд» — здогадна історія цього самітника. Тлумачень цієї загадки може бути безліч; побачимо, яке дав їй Готорн.

Він уявляє Векфілда людиною лагідною, боязкою, а проте зарозумілою, егоїстичною, схильною до хлопчачих секретів, здатною робити таємницю з будь-якої дрібниці; людиною млявою, з уповільненою уявою та розумом, котра, проте, здатна на тривалі, марні, позбавлені логічного завершення та химерні роздуми; чоловіком, який зберігає вірність дружині через лінощі. Одного жовтневого надвечір’я Векфілд прощається з дружиною. Він каже їй — пам’ятаймо, що дія відбувається на початку XIX століття, — що їде кудись у диліжансі й повернеться щонайпізніше за кілька днів. Дружина, знаючи його схильність до безневинних таємниць, не запитує про причини поїздки. На Векфілді чоботи, циліндр, пальто; він тримає парасоль і валізу. Векфілд — і це викликає моє захоплення — досі не знає сам, що неминуче має статися. Він іде, маючи більш-менш твердий намір збентежити або здивувати дружину, поїхавши на цілий тиждень з дому. Він виходить, зачиняє надвірні двері, тоді прочиняє їх на якусь мить і посміхається. Минуть роки, а дружина все ще згадуватиме цю останню посмішку. Вона уявлятиме чоловіка в труні із застиглою посмішкою на обличчі або в раю, на небі, з посмішкою лукавою та спокійною. Всі вважатимуть його мертвим, а вона згадуватиме цю посмішку й гадатиме, що, можливо, вона не вдова. Векфілд, трохи попетлявши, під’їздить до помешкання, яке приготував заздалегідь. Вмостившись біля коминка, він посміхається; він неподалік від свого дому, мета поїздки досягнута. Він вагається, вітає себе, йому здається неймовірним, що він уже тут. Йому лячно, що хтось може побачити й виказати його. Мало не шкодуючи про свій вчинок, він лягає спати; лежачи в широкому ліжку, простягає руки й голосно промовляє: «Наступної ночі я не спатиму сам». На завтра він прокидається раніше, ніж зазвичай, і збентежено запитує себе, що робити далі. Він знає, що має якусь мету, але йому важко її визначити. Зрештою він розуміє, що його мета — з’ясувати, яке враження справить на зразкову дружину, пані Векфілд, тиждень удівства. «Постежу здаля за моїм домом», — бурмоче він. Вийшовши на вулицю, він абстрагується; зненацька помічає, що звичка підступно привела його до власного дому, і він уже наміряється ввійти. Він перелякано відступає. Чи не бачив його хтось раптом? Чи не переслідуватимуть його? На розі він озирається й дивиться на свій дім; той здається йому якимось іншим, тому що він сам зробився іншим, одна-єдина ніч змінила його, хоча сам він не здогадується про це. В його душі сталася моральна зміна, яка прирече його на двадцять років вигнання. Ось тут і починається насправді тривала пригода. Векфілд купує руду перуку. Він змінює свої звички; через деякий час він уже веде новий спосіб життя. Його непокоїть думка, що його відсутність не приголомшила достатньо пані Векфілд. Він вирішує не повертатися додому, поки не налякає її як слід. Одного дня в його дім заходить аптекар. Іншим разом — лікар. Векфілд засмучений, але боїться, що його несподівана поява може загострити хворобу. Захоплений цією думкою, він зволікає; раніше він думав: «Я повернусь за кілька днів», тепер — «за кілька тижнів». Минають десять років. Він уже давно не усвідомлює, що поводиться дивно. З усією млявою пристрастю, на яку здатне його серце, Векфілд продовжує любити свою дружину, а вона поступово забуває його. Одного недільного ранку вони зустрічаються на вулиці, серед лондонського сум’яття. Векфілд схуд, він крокує, заточуючись, мовби ховаючись чи тікаючи від когось; його похнюплене чоло вкрите зморшками; обличчя, колись простацьке, тепер — внаслідок його незвичного вчинку — теж здається незвичним. Його маленькі очі дивляться насторожено або він їх ховає. Дружина зробилась огрядною; в руках у неї молитовник, і вся вона, здається, уособлює спокійне й покірливе вдівство. Вона звикла до смутку й, можливо, не проміняла б його на щастя. Вони зустрічаються лицем до лиця, дивляться одне одному у вічі. Юрба роз’єднує їх, вони гублять одне одного з виду. Векфілд біжить до себе, зачиняє двері на два оберти ключа і кидається на ліжко: його душать сльози. Він раптом усвідомлює жалюгідність свого життя. «Векфідде! Векфілде! Ти божевільний!» — каже він собі. Мабуть, це так. У центрі Лондона він урвав зв’язок зі світом, не померши. Він зрікся свого місця й своїх прав у товаристві живих людей. Подумки він продовжує жити зі своєю дружиною у власному домі. Він не усвідомлює або майже не усвідомлює, що зробився іншим. Він повторює: «Я скоро повернусь», і не замислюється над тим, що вже двадцять років повторює ці слова. Двадцять років самотності уявляються йому просто інтермедією, звичайною паузою. Одного вечора, такого ж, що й інші вечори, тисячі попередніх вечорів, Векфілд дивиться на свій дім. Через вікно він бачить, що на другому поверсі запалили вогонь у коминку; на ліпній стелі полум’я відбиває химерну тінь пані Векфілд. Починається дощ; Векфілда морозить. Йому здається смішним мокнути біля власного дому, власного вогнища. Він важко піднімається сходами й прочиняє двері. По його обличчю блукає знайома нам примарна лукава посмішка. Векфілд нарешті повернувся. Готорн не розповідає нам про його подальшу долю, але дає зрозуміти, що певною мірою він уже був мертвий. Наводжу останні слова: «В уявному безладі нашого загадкового світу кожна людина припасована до певної системи з такою винятковою точністю — а системи між собою і всі вони докупи, — що індивід, який хоча б на мить відхилився вбік, наражається на страшний ризик назавжди втратити своє лице. Наражається на ризик зробитись, як Векфілд, Парією Світу».

У цій короткій і фатальній притчі — написаній 1835 року — ми вже опиняємось у світі Германа Мелвілла, у світі Кафки. У світі загадкових покарань і незбагненних провин. Можуть завважити, що в цьому немає нічого дивного, бо світ Кафки — це юдаїзм, а світ Готорна — гнів і кари Старого Заповіту. Зауваження справедливе, однак воно не виходить за межі етики, а жахлива історія Векфілда й чимало історій Кафки поєднані не лише спільною етикою, але й пафосом. Йдеться, наприклад, про очевидну тривіальність головного героя, що контрастує з масштабами його падіння й пускає його, зовсім беззахисного, на поталу фуріям. Йдеться й про химерне тло, на якому окреслюється кошмар. В інших оповіданнях Готорн відтворює романтичне минуле; в цьому — обмежується буржуазним Лондоном, юрби якого потрібні йому до того ж, щоб сховати героя.

Тут, аніскільки не применшуючи достоїнства Готорна, я хотів би зробити одне зауваження. Та обставина, та дивна обставина, що в оповіданні Готорна, написаному на початку XIX століття, ми відчуваємо той самий смак, що і в оповіданнях Кафки, котрий працював на початку XX століття, не має змушувати нас забувати, що дух Кафки був створений, визначений Кафкою. «Векфілд» передвіщає Франца Кафку, але той змінює, витончує наше сприйняття «Векфілда». Борг є взаємним; великий письменник створює своїх попередників. Він створює і певною мірою виправдовує їх. Ким був би Марло без Шекспіра?

Перекладач і критик Малколм Каулі бачить у «Векфілді» алегорію дивного затворництва Натанієла Готорна. Шопенгауер писав — чудова ідея! — що не існує такого вчинку, такої думки, такої хвороби, які б не були добровільними; якщо це твердження справедливе, можна було б уявити, що Натанієл Готорн багато років уникав людського товариства, щоб Всесвіту, метою якого, напевно, є різноманітність, не забракло своєрідної історії Векфілда. Якби цю історію написав Кафка, Векфілду ніколи б не вдалося повернутися додому; Готорн дозволив йому повернутися, однак його повернення не менш прикре й болюче, ніж тривала відсутність.

Одна з притч Готорна, яка ледь не стала головною, а проте не стала, бо їй зашкодила стурбованість морального характеру, називається «Earth’s Holocaust»[338]. У цій алегоричній фантазії Готорн передвіщає, що в якийсь момент люди, пересичені непотрібним накопиченням, вирішують зруйнувати минуле. З цією метою вони збираються якось увечері на одній з просторих територій на американському Заході. До цієї західної рівнини прибувають люди з усіх кінців світу. В її центрі вони запалюють величезне вогнище, куди кидають усі родоводи, всі дипломи, всі медалі та ордени, всі дворянські грамоти, всі герби, всі корони, всі скіпетри, всі тіари, всі пурпурові мантії, всі балдахіни, всі трони, всі алкогольні напої, всі пакети з кавою, всі пачки чаю, всі сигари, всі любовні листи, всі гармати, всі шпаги, всі прапори, всі військові барабани, всі знаряддя для катувань, усі гільйотини, всі зашморги, всі дорогоцінні метали, всі гроші, всі документи на власність, усі конституції та кодекси, всі книги, всі митри, всі далматики, всі священні книги, які нині захаращують і обтяжують Землю. Готорн дивиться на вогнище з подивом і деяким острахом; якийсь чоловік із замисленим лицем каже йому, що він не мусить ні радіти, ні журитися, бо в гігантській вогненній піраміді згоріло тільки те, що може горіти. Інший глядач — демон — зауважує, що організатори цього вселенського спалення забули жбурнути у вогонь найголовніше — людське серце, в якому міститься корінь кожного гріха, а спалили лише кілька його оболонок. Готорн завершує оповідь так: «Серце, серце, ось вона, ця невеличка, але безмежна сфера — осереддя вини, одними із символів якої є злочинність і ницість світу. Давайте очистимо цю нашу внутрішню сферу, і тоді багато видів зла, що затьмарюють цей видимий світ, зникнуть, наче примари, бо якщо ми не вийдемо за межі розуму і намагатимемось за допомогою цього недосконалого знаряддя пізнавати й виправляти те, що нас мучить, усі наші справи залишаться сном. Сном таким ефемерним, що буде байдуже, чи змальоване мною з такою точністю вогнище виявиться фактом реальним, вогнем, здатним обпалити руки, чи вогнем уявним, такою собі притчею». Тут Готорн виходить із християнського, а саме кальвіністського вчення про природжену гріховність людей і, здається, не помічає, що його притча про уявне знищення всіх речей має не тільки моральний, але й філософський сенс. Адже якщо світ — це Чийсь сон, якщо є Хтось, хто бачить нас зараз уві сні й Кому сниться історія Всесвіту, то — оскільки це вчення ідеалістичної школи — знищення релігій і мистецтв, вселенський підпал бібліотек насправді важать не більше, ніж знищення уві сні меблів. Розум, якому вони колись наснилися, знову бачитиме їх у своїх снах; поки розум здатний бачити сни, ніщо не втрачено. Впевненість у цій істині, яка видається фантастичною, спричинилася до того, що Шопенгауер у своїй книзі «Parerga und Paralipomena» («Афоризми і максими») порівнює історію з калейдоскопом, в якому відбувається зміна не скалок скла, а фігур, з вічною та химерною трагікомедією, в якій змінюються ролі та маски, а не актори. Таке ж відчуття того, що світ — це проекція нашої душі і що всесвітня історія існує в кожній людині, спонукало Емерсона написати поему під назвою «History».

Щодо фантазії про знищення минулого, не знаю, чи варто нагадувати, що виникла вона в Китаї за три століття до Христа. Але доля її виявилася примхливою. Герберт Алан Джайлс пише: «Міністр Лі Су запропонував, щоб історія розпочиналася з нового монарха, котрий прийняв титул Першого імператора. Щоб відкинути марні претензії на родовитість, було віддано наказ конфіскувати та спалити всі книги, крім тих, де йшлося про землеробство, медицину та астрологію. Тих, хто ховав книги, таврували розпеченим залізом і змушували працювати на будівництві Великого Муру. Загинуло багато цінних творів; самовідданості та мужності скромних або невідомих освічених людей завдячують нащадки збереженням учення Конфуція. За порушення наказу імператора було страчено стільки письменників, що взимку на місці їхнього поховання, кажуть, виросли дині». В Англії в середині XVII століття серед пуритан, предків Готорна, виникла та ж сама ідея. «На одному із засідань скликаного Кромвелем народного парламенту, — зазначає Семюел Джонсон, — усерйоз було запропоновано спалити архіви лондонського Тауера, щоб знищити пам’ять про все, що було в минулому, і розпочати плин життя спочатку». Отже пропозиція знищити минуле вже виникала в минулому. І — парадоксальним чином — це є одним із доказів того, що минуле неможливо знищити. Минуле незнищенне; рано чи пізно все повторюється, і одним із повторень є намір знищити минуле.

Як і Стівенсона, також нащадка пуритан, Готорна ніколи не полишало відчуття, що праця письменника — це щось легковажне або, гірше того, гріховне. У передмові до «Червоної літери» він уявляє, буцімто тіні його предків дивляться на нього, коли він пише свій роман. Пасаж цікавий. «Що це він робить? — запитує одна старезна тінь у інших. — Він пише книгу оповідань! Хіба це заняття, хіба це спосіб славити Господа або приносити користь людям, своїм сучасникам? Краще б цей відлюдько був скрипалем». Пасаж цікавий, бо містить певне зізнання й відбиває внутрішнє сум’яття. До того ж він відбиває давню суперечку між етикою та естетикою або, якщо завгодно, між теологією та естетикою. Одне з найперших свідчень цієї суперечки міститься у Святому Письмі, яке забороняє людям поклонятися бовванам. Інше належить Платону, котрий у десятій книзі «Республіки» розмірковує таким чином: «Бог створює архетип (первісну ідею) стола; столяр — його подобу». Ще одне належить Магометові, котрий проголосив, що кожне зображення живої істоти постане перед Всевишнім у день Страшного суду. Ангели накажуть ремісникові оживити зображення; тому це не вдасться, і його на якийсь час скинуть у Пекло. Деякі мусульманські богослови стверджують, нібито заборонені тільки ті зображення, що відкидають тінь (скульптури)… Про Плотіна розповідають, буцімто він мало не соромився того, що живе в певному тілі, і не дозволяв скульпторам увічнити свої риси. Один приятель якось попросив, аби той дозволив зробити свій портрет; Плотін відповів: «Досить із мене того, що я мушу волочити цю подобу, в якій ув’язнила мене природа. Невже я дозволю увічнити подобу цієї подоби?»

Натанієл Готорн розв’язав цю задачу (насправді не уявну) відомим нам способом; він писав напучення та притчі; робив або намагався зробити мистецтво функцією сумління. Щоб бути конкретними, наведемо лише один приклад: роман «The House of the Seven Gables» («Будинок на сім фронтонів»), який прагне довести, що зло, скоєне в одному поколінні, триває в наступних поколіннях як своєрідний первородний гріх. Ендрю Ленґ співставив цей роман з романами Еміля Золя або з теорією романів Еміля Золя; не знаю, який сенс у зближенні цих суперечних імен, хіба що викликати миттєве здивування. Те, що Готорн мав або припускав наміри морального характеру, не шкодить, не може зашкодити його творам. Протягом мого життя, присвяченого більше читанню, ніж життю, я багато разів переконувався, що літературні наміри та теорії — це всього-на-всього стимули, і завершений твір зазвичай їх не враховує або й суперечить їм. Якщо в авторі щось таке є, жодний намір, хоч яким би незначним чи хибним він був, не зможе завдати його творові непоправної шкоди. Автора можуть змагати безглузді забобони, а проте його твір, якщо він самобутній, якщо відбиває самобутнє бачення світу, не може бути абсурдним. 1916 року романісти Англії та Франції гадали (або гадали, що гадали), нібито всі німці — дияволи; однак у своїх романах вони змальовували їх людьми. У Готорна первісне бачення завжди було правдивим; фальш, ймовірна фальш містилась у моралі, яку він додавав у останньому абзаці, або в персонажах, яких вигадував, щоб цю мораль викласти. Персонажі «Червоної літери» — особливо Естер Прін, героїня — більш вільні, більш автономні, ніж персонажі інших його творів; зазвичай вони схожі на мешканців більшості романів і не нагадують трохи замасковані проекції самого Готорна. Ця об’єктивність, ця відносна й часткова об’єктивність, можливо, спричинилася до того, що два такі проникливі (і такі відмінні між собою) письменники, як Генрі Джеймс і Людвіґ Левісон{592}, дійшли висновку, що «Червона літера» — найкращий твір Готорна, його неперевершений шедевр. Я наважусь не погодитися з цими авторитетами. Той, хто прагне об’єктивності, нехай шукає її у Джозефа Конрада або в Толстого; а той, хто шукає своєрідний дух Натанієла Готорна, знайде його не стільки в трудомістких романах, скільки на якійсь другорядній сторінці чи в скромних і зворушливих оповіданнях. Я не дуже знаю, як обґрунтувати мій відступ від узвичаєної думки; у трьох американських романах і в «Мармуровому фавні» я лише бачу низку ситуацій, пов’язаних між собою з професійною майстерністю, щоб зворушити читача, а не спонтанний і яскравий спалах фантазії. Фантазія (повторюю) була творцем загального сюжету й відступів, але не зв’язку між епізодами і не психології — адже треба дати цьому якусь назву — дійових осіб.

Джонсон зазначив, що жодному письменникові не подобається завдячувати чимось своїм сучасникам; Готорн по можливості їх уникав. Мабуть, він мав рацію; мабуть, наші сучасники — завжди — надто схожі на нас, і той, хто шукає новизни, швидше знайде її у давніх авторів. Як стверджують біографи Готорна, він не читав Де Квінсі, не читав Кітса, не читав Віктора Гюґо, які також не читали одні одних. Ґруссак не міг припустити, що якийсь американець може бути оригінальним; у Готорна він виявив «помітний вплив Гофмана»; думка, що, здається, ґрунтується на однаковому незнанні обох авторів. Уява Готорна романтична; його стиль, попри окремі надмірності, належить XVIII століттю, слабкому завершенню чарівного XVIII століття.

Я читав деякі уривки із щоденника, що його Готорн вів, аби розважитись у своєму тривалому самітництві; я згадав, нехай побіжно, два романи; тепер я прочитаю одну сторінку з «Мармурового фавна», щоб ви почули самого Готорна. Йдеться про безодню, що, за свідченням римських істориків, утворилась у центрі Форуму і в яку, щоб уласкавити богів, кинувся один римлянин — озброєний, верхи на коні. Ось текст Готорна:

«Припустімо, — сказав Кенйон, — що саме на цьому місці розверзлася прірва, в яку кинувся герой на своєму доброму коні. Уявімо величезне темне провалля безмежної глибини, звідки на людей, що скупчилися по його краях, дивляться — сповнюючи їх жахом — страхітливі морди химерних чудиськ. Там, у проваллі, поза сумнівом, окреслилися пророчі видіння (уособлення всіх нещасть Рима), тіні галлів, і вандалів, і французьких вояків. Шкода, що його так швидко засипали! Я віддав би що завгодно, щоб подивитися бодай один раз».

«Гадаю, — відповіла Міріам, — кожен хотів би зазирнути в цю розколину, особливо у хвилини нудьги та засмути, тобто інтуїції».

«Ця розколина, — мовив її друг, — лише вхід до безодні мороку, що міститься під нами, причому скрізь. Найбільш міцна основа людського щастя — лише хистка перекладина над цією безоднею, на якій тримається наш примарний світ. Тому ступати треба дуже обережно. А проте врешті-решт ми неминуче туди впадемо. Вчинок Курція, коли той поквапився кинутись у безодню, був безглуздим виявом героїзму. Бо, як відомо, весь Рим провалився туди. Провалився під гуркіт падаючого каміння Палац Імператорів. Провалилися всі храми і тисячі статуй. Всі армії й усі звитяги провалились у цю прірву під звуки військових маршів…»

Ось він, Готорн. З точки зору розуму (чистого розуму, який не мусить втручатися у мистецтво) наведений мною пристрасний уривок надто вразливий. Провалля, що утворилося в середині Форуму, має дуже багато значень. В одному лише абзаці це і прірва, про яку кажуть римські історики, і вхід до Пекла «зі страхітливими мордами химерних чудиськ», а ще справжній жах людського життя, і Час, який поглинає статуї та армії, і Вічність, що містить у собі всі часи. Це множинний символ, символ багатозначний, причому деякі його значення, можливо, несумісні. Для розуму, для логічного мислення така різноманітність значень може бути приголомшливою, але тільки не для снів, які мають свою особливу потаємну алгебру і на непевній території яких одна річ може бути багатьма. Цей світ снів і є світом Готорна. Якось він вирішив зобразити сон, «який був би наче справжній сон, із властивими снам недоладністю, химерністю та безглуздістю», і дивувався, що ніхто досі не зробив нічого схожого. В тому ж щоденнику, де він занотував цей дивний задум — який марно намагається здійснити вся наша «модерністська» література і який, здається, здійснив хіба що Льюїс Керролл, — зафіксовано тисячі банальних вражень, конкретних дрібниць (рух курки, тінь гілки на стіні), що охоплюють шість томів, бентежачи своєю неймовірною кількістю всіх біографів. «Це схоже на люб’язні й марні листи, — розгублено пише Генрі Джеймс, — які б могла писати сама собі людина, котра боїться, що на пошті їх розпечатають, а тому вирішує не казати нічого компрометуючого». Мені здається, що Натанієл Готорн протягом багатьох років фіксував ці банальності, щоб довести собі самому власну реальність, аби якимось чином позбутися відчуття примарності, фантасмагоричності, яке часто змагало його.

Одного дня 1840 року він записав: «Ось я тут, у моїй звичній кімнаті, де я, здається, жив завжди. Тут я створив багато оповідань, чимало з них я згодом спалив, чимало, поза сумнівом, заслуговують на цю полум’яну долю. Це зачарована кімната, бо її простір заповнювали тисячі видінь, деякі з них тепер зробилися видними світові. Часом мені здавалося, нібито я лежу в труні — холодний, нерухомий, закляклий, часом мені здавалося, що я щасливий… Тепер я починаю розуміти, чому впродовж стількох років я залишався в’язнем цієї самотньої кімнати, чому не зміг розбити її невидимі ґрати. Якби я зумів утекти раніше, нині я зробився б суворим і черствим, і моє серце було б укрите земним порохом… Насправді ми лише примари…» В рядках, які я щойно навів, Готорн згадує «тисячі видінь». Ця цифра не здається гіперболою; дванадцять томів повного зібрання творів містять лише незначну частину того, що Готорн накреслив у своєму щоденнику. (Серед завершених є один — «Mr. Higginbotham's Catastrophe» («Повторювана смерть»), — що випереджає детективний жанр, вигаданий По.) Міс Марґарет Фуллер{593}, котра спілкувалася з ним в утопічному товаристві Брук Фарм, згодом писала: «З цього океану нам дісталося лише кілька крапель», а Емерсон, котрий також був його другом, вважав, що Готорн так і не розкрив повністю свій масштаб. Готорн одружився 1842 року, тобто в тридцять вісім років; до цієї дати він жив майже повністю уявним, розумовим життям. Він працював у митниці в Бостоні, був консулом Сполучених Штатів у Ліверпулі, жив у Флоренції, Римі та Лондоні, але його реальністю завжди був примарний присмерковий або місячний світ фантастичних вигадок.

На початку лекції я згадав теорію психолога Юнґа, котрий порівнював літературні вигадки з вигадками сновидінь, літературу зі снами. Цю теорію, мабуть, не можна застосовувати до іспаномовних літератур, які послуговуються словником і риторикою, а не фантазіями. А проте вона відповідає літературі північноамериканській. Вона (так само як література англійська чи німецька) більш схильна вигадувати, ніж відображати; творити, ніж спостерігати. Від цієї властивості походить дивне схиляння північноамериканців перед реалістичними творами, яке змушує їх вважати, приміром, Мопассана{594} більш значним письменником, ніж Гюґо. Причина в тому, що північноамериканський письменник може стати Гюґо, але Мопассаном йому зробитися важко. Порівняно з літературою Сполучених Штатів, яка дала чимало талантів і мала вплив на Англію та Францію, наша аргентинська література ризикує здатися дещо провінційною; а проте в XIX столітті вона дала кілька реалістичних сторінок — деякі чарівно жорстокі твори Ечеверрії{595}, Аскасубі{596}, Ернандеса{597}, маловідомого Едуардо Ґутьєрреса, — які північноамериканці досі не перевершили (а можливо, і не зрівнялися з ними). Мені можуть заперечити, що Фолкнер{598} не менш брутальний, ніж наша література про ґаучо. Авжеж, це правда, і я це знаю, але в його брутальності є щось від галюцинації. Вона радше інфернальна, ніж земна. На кшталт сновидінь, жанру, вигаданого Готорном.

Він помер 18 травня 1864 року в горах Нью-Гемпшира. Його смерть була спокійною і таємничою, бо сталася вві сні. Ніщо не заважає нам уявити, що він помер, бачачи сон, ми навіть можемо вигадати історію, що йому наснилась, — останню у нескінченній низці історій — і те, як її увінчала або перекреслила смерть. Колись я, можливо, напишу її та спробую більш-менш прийнятною оповіддю виправдати цю невдалу й просторікувату лекцію.

Ван Вік Брукс у «The Flowering of New England»[339], Д. Г. Лоуренс{599} y «Studies in Classic American Literature»[340] та Людвіґ Левісон y «The Story of American Literature»[341] аналізують і оцінюють творчість Готорна. Існує чимало біографій. Я користувався тією, яку 1879 року написав Генрі Джеймс для серії Морлі «English Men of Letters».[342]

Після смерті Готорна інші письменники успадкували його завдання бачити сни. В наступній лекції, якщо на це буде ваша згода, ми розглянемо славу та муки По, в якого сни переросли в кошмари.

Валері як символ

Наближати Вітмена до Поля Валері — справа, на перший погляд, безпідставна і (що набагато гірше) безглузда. Валері — символ безмежної майстерності й водночас — нескінченних сумнівів; Вітмен — майже недоречної, але титанічної схильності почуватися щасливим; Валері — блискуче втілення лабіринтів духу, Вітмен — мимрення тіла. Валері — символ Європи та її лагідних сутінків; Вітмен — світанку, що сходить над Америкою. Увесь світ літератури, мабуть, не знає двох більш антагоністичних постатей, які б уособлювали поняття «поет». А проте вони мають дещо спільне: поезія обох зачаровує менше, ніж створений нею взірець поета. Тож англійський поет Леселз Еберкромбі{600} мав усі підстави звеличити Вітмена за те, що той створив «із скарбів власного шляхетного досвіду цей живий індивідуальний образ, який зробився одним із небагатьох справжніх надбань сучасної поезії: свій власний образ». Присуд розпливчастий і перебільшений, однак має ту перевагу, що не ототожнює Вітмена — літератора, шанувальника Теннісона з Вітменом — напівбожественним героєм «Leaves of Grass». Різниця суттєва; Вітмен писав свої твори від імені вигаданого створіння, частиною якого був він сам, а частиною — кожен із його читачів. Звідси — розбіжності, що дратували критику; звідси — звичка позначати поезії назвами місцевостей, де він ніколи не був; звідси — на такій-то сторінці його твору згадка, нібито він з’явився на світ в одному з південних штатів, а на іншій (і насправді) — в Лонґ-Айленді.

Одне із завдань творів Вітмена — зобразити певну людину, Волта Вітмена, — яка втішається безмежним і безтурботним щастям; не менш гіперболічним і примарним постає образ людини у творах Валері. На відміну від Вітмена, він не звеличує такі людські якості як добродійність, завзяття і прагнення щастя; він звеличує розумові здібності. Валері створив Едмона Теста — героя, який міг би зробитися одним із міфів нашого століття, якби всі ми — в глибині душі — не вважали його звичайнісіньким Doppelgänger[343] самого Валері. Для нас Валері — це Едмон Тест. Тобто Валері — така собі похідна від шевальє Дюпена Едгара Аллана По і незбагненного Бога теологів. Насправді це, мабуть, не зовсім так.

Їтс, Рільке{601} та Еліот написали вірші, які краще западають у пам’ять, ніж поезії Валері; Джойс і Стефан Ґеорґе глибше перебудували свій інструментарій (можливо, французька мова менш гнучка, ніж англійська та німецька); проте за творами цих визначних майстрів не стоїть особистість, подібна до Валері. Та обставина, що ця особистість певним чином є віддзеркаленням творчості, не применшує сам факт. Пропонувати людям ясність у добу ницого романтизму, у похмуру добу нацизму та діалектичного матеріалізму, авгурів із секти Фройда і гендлярів surréalisme[344] — це і є шляхетна місія, яку виконав (і продовжує виконувати) Валері.

По своїй смерті Поль Валері залишиться для нас символом людини, безмежно чутливої до всього, людини, для якої все може зробитися поштовхом до нескінченної низки роздумів. Людини, яка вийшла за межі окремішньої особистості, про яку ми можемо сказати те, що Вільям Хезліт сказав про Шекспіра: «Не is nothing іп himself»[345]. Людини, чиї чарівні твори не вичерпують (і навіть не окреслюють) усіх її навичерпних можливостей. Людини, яка в добу поклоніння химерним ідолам крові, приземленості та пристрастей віддавала перевагу ясним радощам думки й потаємним пригодам порядку.

Загадка Едварда Фіцджералда

В одинадцятому столітті християнської ери (для нього це було п'яте століття Хіджри) в Персії народився чоловік на ім'я Омар бен Ібрагім; він вивчає Коран і традиції разом із Гасаном ібн Саббахом{602}, майбутнім засновником секти гашишинів (або убивць), і Нізамом Аль Мульком{603}, майбутнім візирем Алп-Арслана{604}, завойовника Кавказу. Троє друзів напівжартома-напівсерйозно дають обітницю: якщо колись доля посміхнеться комусь із них, обдарований її ласкою не забуде про інших. Минають роки, Нізам обіймає посаду візиря; Омар просить лише про закуток у тіні його щастя, щоб молитися за благополуччя друга і розмірковувати над премудростями математики. (Гасан просить і дістає високу посаду, згодом за його наказом візиря вбивають.) Омар щороку одержує зі скарбниці Нішапура десять тисяч динарів і має можливість присвятити себе наукам. Він не вірить в астрологію, але займається астрономією, бере участь у реформі календаря, яку ініціює султан, і пише знаменитий трактат з алгебри, де пропонує алгебраїчне розв’язання рівнянь першого та другого ступенів і геометричне — із застосуванням конічного перетину — третього ступеня. Його увагу привертають не лише таємниці чисел і зірок; у своїй бібліотеці на самоті він читає трактати Плотіна, котрий за ісламською традицією зветься Єгипетським Платоном або Грецьким Учителем, а ще понад п'ятдесят послань єретичної та містичної енциклопедії «Братів чистоти»{605}, яка доводить, що світ — це еманація Єдиного і повернеться до Єдиного… Його вважають прихильником Аль Фарабі{606}, котрий напучає, що загальних понять поза окремими предметами не існує, і Авіценни{607}, який вчив, що світ вічний. Згідно з однією хронікою, він вірить (або удає, нібито вірить) у переселення душ із людського тіла в тіло тварини, а ще він якось розмовляв із віслюком, як Піфагор із собакою. Він безвірник, а проте вміє давати правовірне тлумачення найскладніших місць Корану, бо кожна освічена людина — певною мірою теолог, і віра для цього не обов’язкова. Відпочиваючи від астрономії, алгебри та апологетики, Омар бен Ібрагім аль Хайамі пише чотиривірші, в яких перший, другий і четвертий рядки римуються між собою; найповніший рукопис налічує п’ятсот таких чотиривіршів — жалюгідна кількість, ганебна для автора, бо в Персії (як і в Іспанії Лопе та Кальдерона{608}) поет мусить бути плодовитим. 517 року Хіджри Омар читає трактат «Про єдність і множинність речей»; недуга чи передчуття переривають його заняття. Він підводиться, закладає сторінку, яку його очі ніколи вже не побачать, і сповідується Богові — тому Богові, який, мабуть, існує і чиєї ласки він благав на заплутаних сторінках своєї алгебри. Того ж дня, коли сонце стояло на вечірньому прузі, він помирає. А в цей час на одному північно-західному острові, невідомому картографам ісламу, короля саксів, який розбив короля норвежців, розбиває норманський герцог.

Минають сім століть зі своїми знаннями, агоніями та перевтіленнями, і в Англії народжується людина на прізвище Фіцджералд, можливо, не така розумна, як Омар, але більш чутлива й сумна. Фіцджералд певен, що його справжнє покликання — література, і вивчає її безтурботно та самовіддано. Він читає й перечитує «Дон Кіхота», вважаючи його чи не найкращою з усіх книг (хоча не бажає бути несправедливим до Шекспіра та dear old Virgil[346]), охоплюючи своєю любов’ю навіть словник, де він шукає потрібні слова. Він розуміє, що кожен, чия душа таїть музику, протягом життя може скласти десять-дванадцять віршів (якщо зорі будуть прихильні до нього), а проте не збирається зловживати цим скромним привілеєм. Приятелює зі знаменитими людьми (Теннісоном, Карлайлем, Діккенсом{609}, Теккереєм) і — попри всю свою скромність і люб’язність — не вважає себе нижчим за них. Друкує цілком пристойний діалог «Еуфранор» і посередні переклади з Кальдерона та великих грецьких трагіків. Від іспанської мови переходить до перської і береться перекладати «Мантік аль Тайр»{610}, містичну поему про птахів, що шукають свого царя Симурґа{611}, врешті-решт долітають до його палацу за сімома морями і виявляють, що кожен з них і всі вони разом і є Симурґом. Близько 1854 року йому позичають рукописне зібрання упорядкованих в алфавітному порядку чотиривіршів Омара; Фіцджералд перекладає деякі латиною і виявляє, що з них можна скласти послідовну й органічну книгу — починаючи від образів світанку, троянди та солов’я і завершуючи видіннями ночі та могили. Цьому неймовірному, навіть неможливому задуму Фіцджералд присвячує все своє життя безтурботного й маніакального самітника. 1859 року він друкує перший переклад «Рубаят», згодом — інші, з великою кількістю варіантів і уточнень. І стається диво: з випадкової зустрічі перського астронома, котрий іноді бавився поезією, й ексцентричного англійця, що перебігає очима — можливо, навіть не розуміючи їх до кінця — східні та іспанські книги, з’являється дивовижний поет, не схожий на жодного іншого. Свінберн пише, що Фіцджералд «надав Омару Хайяму постійне місце серед кращих поетів Англії», а Честертон, чутливий як до романтичних, так і до класичних мотивів цієї незрівнянної книги, зазначає, що в ній співіснують «плинність музики і сталість письма». Деякі критики вважають Фіцджералдового «Омара» англійською поезією з перськими алюзіями; Фіцджералд покликався на Омара, відшліфовував і навіть вигадував його, але його «Рубаят» вимагає, щоб ми читали ці тексти, як стародавні перси.

Тут напрошуються здогади метафізичного характеру. Відомо, що Омар сповідував учення Платона та Піфагора про переселення душі в різні тіла; через кілька століть його власна душа, ймовірно, знайшла своє втілення, щоб на далекій германській мові з нальотом латини справдити літературну долю, яку в Нішапурі стримувала математика. Ісаак Лурія{612} з Леона вчив, що душа небіжчика може ввійти у безталанну душу, щоб підбадьорити або напутити її; можливо, душа Омара близько 1857 року знайшла притулок у душі Фіцджералда. За «Рубаят», всесвітня історія — це вистава, яку замислює, грає та спостерігає Бог; це вчення (яке у фахівців дістало назву пантеїзму) дозволяє припускати, що перс відтворився в англійці, бо кожен із них у своїй сутності був Богом або миттєвим образом Бога. А проте більш вірогідним і не менш чарівним, ніж ці здогади про надприродні речі, видається припущення про щасливий випадок. Хмари іноді набувають форми гір або левів; так само печать Едварда Фіцджералда і рукопис — сувій пожовклого паперу з червоними літерами, — забутий на полиці заснованої Бодлі{613} Оксфордської бібліотеки, на наше щастя, склали вірш.

Будь-яка співпраця загадкова. Ця співпраця англійця та перса більш загадкова, ніж будь-яка інша, бо надто різними вони були і, ймовірно, в житті вони б не заприятелювали, але смерть, примхи долі та час прислужилися до того, що один дізнався про іншого і вони зробились одним поетом.

Про Оскара Вайлда

Згадуючи ім'я Вайлда, ми згадуємо dandy[347], який до того ж був поетом, ми викликаємо в пам’яті образ джентльмена, котрий присвятив себе жалюгідній меті — дивувати всіх краватками та метафорами. Водночас це й згадка про мистецтво як про вишукану або таємну гру — щось на кшталт килима Гуґо Ферекера чи Стефана Ґеорґе — і про поета як старанного monstrorum artifex[348] (Пліній, XXVIII, 2). Це й згадка про гнітючий присмерк XIX століття й обтяжливу розкіш оранжерей та балів-маскарадів. Жодна з цих згадок не є облудною, а проте всі вони — наполягаю я — відбивають лише частину істини і суперечать відомим фактам або нехтують їх.

Розглянемо, наприклад, уявлення про Вайлда як про такого собі символіста. Збіг обставин начебто підтверджує це: близько 1881 року Вайлд стає лідером естетів, а через десять років — декадентів; Ребекка Вест{614} підступно звинувачує його в тому («Генрі Джеймс», III), що останній із цих двох сект він нав’язав «риси середнього класу»; словник вірша «The Sphinx»[349] позначений ретельною пишністю; Вайлд приятелював зі Швобом{615} і Маларме. Все це спростовує найважливіший факт: у віршах і в прозі синтаксис Вайлда завжди надзвичайно простий. З-поміж багатьох британських письменників він найзрозуміліший для іноземців. Читачі, нездатні розгадати один абзац Кіплінґа чи строфу Вільяма Мориса, за один вечір прочитують «Lady Windermere’s Fan»[350]. Віршує Вайлд легко або прагне справити враження легкості; серед його творів не знайдеш жодного експериментального рядка, на кшталт цього важкого й вигадливого александрійського вірша Лайонела Джонсона{616}: «Alone with Christ, desolate else, left by mankind»[351].

Технічна простота Вайлда може бути ще одним аргументом на користь його справжньої величі. Якби творчість Вайлда відповідала масштабам його слави, вона б складалася зі звичайних викрутасів на кшталт «Les Palais Nomades»[352] або «Сутінки саду». В творчості Вайлда таких викрутасів чимало — згадаймо одинадцятий розділ «Доріана Ґрея», «The Harlot’s House»[353] або «Symphony іп Yellow»[354], — однак вони вочевидь відіграють допоміжну роль. Вайлд може відмовитися від цих «purple patches» (пурпурових клаптів) — вислів, який приписують йому Рікеттс{617} і Гескет Пірсон{618}, хоча ці слова фігурують ще у вступі «Послання до Пізонів»{619}. Цей вислів, що йому ставлять на карб, є зайвим доказом звички пов’язувати ім’я Вайлда з уявленням про декоративні пасажі.

Читаючи й перечитуючи впродовж років Вайлда, я помітив один факт, про який його хвалителі, здається, навіть не здогадуються: простий і очевидний факт полягає в тому, що Вайлд майже завжди має рацію. «The Soul of Man under Socialism»[355] відзначається не лише виразністю, але й точністю. В різноманітних нотатках, якими щедро всіяні «The Pall Mall Gazette» та «Speaker», повно проникливих спостережень, які переважають усе, на що здатні Леслі Стівен або Сентсбері{620}. Вайлда звинувачували у схильності до комбінаційного мистецтва на кшталт Раймунда Луллія; можливо, це певною мірою може стосуватися його дотепів («одне з тих британських облич, що їх, побачивши одного разу, забуваєш назавжди»), але не думки про те, що музика відкриває нам незнане і ймовірно справжнє минуле («The Critic as Artist»[356]) або що всі ми вбиваємо тих, кого любимо («The Ballad of Reading Gaol»[357]), що каяття змінює минуле («De Profundis»[358]), або фраза, гідна Леона Блуа чи Сведенборґа[359], про те, що кожна людина в будь-який момент така, якою вона була і якою буде (там само). Я наводжу ці рядки не задля читацького пошанування; я згадую їх як ознаку розуму, надто несхожого на той, що його зазвичай приписують Вайлду. Він, якщо я не помиляюсь, є чимось набагато більшим, ніж такий собі ірландський Мореас{621}; він був людиною XVIII століття, що одного разу спустилася до гри в символізм. Як Ґіббон{622}, Джонсон, Вольтер, він був вигадником, який до того ж відзначався здоровим глуздом. Він, «якщо вже казати з одного маху фатальні слова, був класиком»[360]. Він дав своєму століттю все, що століття вимагало, — «comedies larmoyantes»[361] для більшості й словесні арабески для вибраних — і творив ці різні речі з однаковим безтурботним натхненням. Прагнення досконалості, мабуть, зашкодило йому; творчість його така гармонійна, що може видатися звичайною або навіть банальною справою. Важко уявити світ без епіграм Вайлда; однак через це вони варті не меншого схвалення.

Ще одне побічне зауваження. Ім’я Оскара Вайлда пов’язане з містами, розташованими на англійських рівнинах; слава — з вироком та ув’язненням. А проте (це найкраще вловив Гескет Пірсон) головним відчуттям від його творчості є щастя. І навпаки, мужня творчість Честертона — взірець фізичного та морального здоров’я — завжди ризикує обернутися на кошмар. Тут на нас чатують чортовиння та жах; будь-яка найбезневинніша сторінка може прибрати вигляд страху. Честертон — це дорослий, котрий прагне повернутися в дитинство; Вайлд — дорослий, котрий попри зло та нещастя, що випали на його долю, зберіг бездоганну невинність.

Як Честертон, Ленґ та Босвел{623}, Вайлд належить до тих щасливців, які можуть обійтися без похвали критики і навіть читача, бо приємність від спілкування з ними непохитна й непозбутна.

Про Честертона

Because Не does not take away The terror from the tree… Chesterton. «A Second Childhood»[362]

Едгар Аллан По писав оповідання, сповнені справжніх фантастичних жахів або справжньої bizarrerie[363]; Едгар Аллан По винайшов детективне оповідання. Це так само безперечно, як і той факт, що він не поєднував ці два жанри. Він не наказував дворянинові Оґюсту Дюпену з’ясувати давній злочин Людини Юрби{624} чи пояснити, як статуя у чорно-червоній кімнаті вразила на смерть замаскованого принца Просперо. На відміну від нього Честертон пристрасно й щасливо практикував ці tours de force[364]. Кожен фрагмент саги про отця Брауна являє загадку, пропонує її містичне або магічне тлумачення і насамкінець замінює їх нормальними поясненнями, які не мають нічого спільного з потойбічним світом. Принадність цих коротких оповідей не обмежується майстерністю автора; в них я, здається, відчуваю шифр до життя самого Честертона, символ або віддзеркалення Честертона. Повторення його схеми впродовж багатьох років у різних книгах («The Man who knew too much», «The Poet and the Lunatics», «The paradoxes of Mr. Pond»[365]) нібито підтверджує, що тут ідеться про важливість форми, а не про риторичні виверти. Ці нотатки є спробою інтерпретувати зазначену форму.

Передусім варто обміркувати деякі надто відомі факти. Честертон був католиком, Честертон вірив у Середньовіччя прерафаелітів{625} («Of London, small and white, and clean»[366]), Честертон, як і Вітмен, гадав, нібито сам факт існування настільки дивний, що жодна халепа не звільняє нас від своєрідної космічної вдячності. Такі погляди можуть бути справедливими, проте вони викликають досить обмежений інтерес; гадати, буцімто ними вичерпується Честертон, означає забути, що кредо людини — це кінцева межа низки розумових та емоційних процесів і що сама людина є їх сукупністю. У нашій країні католики обожнюють Честертона, вільнодумці — відкидають. Як і кожного письменника, котрий сповідує певне кредо, саме за ним Честертона судять, ганять або вихваляють. Його випадок нагадує долю Кіплінґа, якого завжди судять залежно від ставлення до Британської імперії.

По та Бодлер, як і жахливий Юрайзен{626} Блейка{627}, надумали створити світ страху; природно, що в їхній творчості повно різноманітних жахів. Честертон, на мою думку, не стерпів би звинувачення в тому, що він творець кошмарів, mostrorum artifeх[367] (Пліній, XXVIII, 2), однак він неминуче вдається до жахливих припущень. Він запитує, чи може людина мати три ока або птах — три крила; всупереч пантеїстам він твердить, нібито знайшов мерця у раю і що всі душі в ангельських хорах на одне лице[368], він розповідає про в’язницю із дзеркал; про лабіринт, який не має центру; про людину, котру пожирають металеві автомати; про дерево, яке з’їдає птахів і на якому замість листя росте пір’я; він уявляє («The Man who was Thursday»[369]), буцімто на східних околицях світу існує дерево більше і водночас менше за дерево, а на західних — вежа зі злостивою у своїй суті архітектурою. Близьке він визначає через далеке і навіть жорстоке; власні очі він називає словами Єзекіїля (1, 22) «грізний кришталь», а про ніч, посилюючи стародавній жах перед нею (Апокаліпсис, 4, 6), каже «тварина, повна очей». Не менш красномовним є оповідання «How І found the Superman»[370]. Честертон розмовляє з батьками Супермена, у відповідь на запитання, чи вродливий їхній син, котрий не виходить з темної кімнати, вони нагадують йому, що Супермен створює власний канон вроди, за яким його й слід оцінювати («В цьому сенсі він вродливіший за Аполлона. Звісно, з нашої неістотної точки зору»…), далі вони визнають, що потиснути йому руку непросто («Розумієте, зовсім інша статура»), згодом вони не можуть точно сказати, волосся у нього чи пір’я. Протяг убиває його, і кілька чоловіків виносять труну, форма якої непридатна для людини. Честертон жартівливим тоном переповідає цю тератологічну історію.

Такі приклади — їх неважко помножити — доводять, що Честертон опирався тому, щоб бути Едгаром Алланом По або Францем Кафкою, а проте у природі його «я» було щось потаємне, підсвідоме і посутнє, що робило його схильним до кошмарів. Немарно перші свої твори він присвятив виправданню двох великих готичних майстрів, Браунінґа та Діккенса; немарно повторював, що краща книга, видана в Німеччині, — це казки братів Ґрімм. Він ганив Ібсена{628} й боронив (либонь, марно) Ростана{629}, однак тролі та коваль у «Пер Ґюнті» створені з матеріалу його снів. Ця суперечність, ця химерна залежність від диявольської волі визначають натуру Честертона. Символом цього протиборства для мене є пригоди отця Брауна, кожна з яких за допомогою одного лише розуму намагається пояснити якийсь незбагненний факт[371]. Саме тому в першому абзаці цих нотаток я зазначив, що згадані оповідання — шифр до життя самого Честертона, символ і віддзеркалення Честертона. От і все, хіба що «розум», якому Честертон підпорядкував свої вигадки, був, власне, не розумом, а католицькою вірою або сукупністю образів, узятих з єврейських вірувань, підпорядкованих Платону та Аристотелю.

Пригадую дві протилежні притчі. Перша міститься в першому томі творів Кафки. Це історія чоловіка, котрий просить, аби його допустили до Закону. Сторож біля перших дверей каже йому, що за ними є багато інших[372] і в кожній залі стоїть на чатах свій сторож — кожний наступний дужчий за попереднього. Чоловік сідає й чекає. Минають дні, роки, і чоловік помирає. В агонії він запитує: «Як це можливо, що протягом усіх років, поки я чекав, ніхто не схотів увійти, крім мене?» Сторож відповідає: «Ніхто не схотів увійти, бо ці двері були призначені лише для тебе. Тепер я їх зачиню». (Кафка коментує цю притчу, ще більше ускладнюючи її, у дев’ятому розділі «Процесу».) Інша притча — з «Pilgrim’s Progress» Беньяна{630}. Люди з пожадливістю дивляться на замок, який охороняють багато воїнів; біля брами стоїть охоронець із книгою, до якої має занести ім’я того, хто буде гідним увійти. Якийсь сміливець наближається до охоронця й каже: «Запиши моє ім’я, добродію». А тоді видобуває меч і кидається на воїнів; він завдає й сам дістає рани, але зрештою прокладає собі путь і входить до замку.

Честертон присвятив життя написанню другої притчі, але щось завжди схиляло його до написання першої.

Ранній Велс

Гарріс{631} розповідає, що, коли в Оскара Вайлда запитали його думку про Велса, той відповів:

— Науковий Жуль Верн.

Вирок датовано 1899 роком; відчувається, що Вайлд не стільки думав про те, як охарактеризувати Велса або знищити його, скільки квапився перейти до іншої теми. Нині Г. Дж. Велс і Жуль Верн — імена непорівнянні. Ми всі це відчуваємо, проте розгляд заплутаних підстав, на яких ґрунтується наше відчуття, може виявитися незайвим.

Найвідоміша із цих підстав — технічного характеру. Велс (перш ніж зробитися споглядальником-соціологом) був чудовим оповідачем, спадкоємцем стислого стилю Свіфта й Едгара Аллана По; Верн був працьовитим усмішливим поденником. Верн писав для підлітків; Велс — для людей будь-якого віку. Існує й інша відмінність, відзначена якось самим Велсом: вигадка Верна спрямована на речі ймовірні (підводний човен, корабель, більший за розмірами, ніж кораблі 1872 року, відкриття Південного полюса, фотографія-репродуктор, переліт через Африку на повітряній кулі, кратери погаслого вулкана, що сягають центра Землі); вигадка Велса ґрунтується на припущеннях (людина-невидимка, квітка, що пожирає людину, кришталеве яйце, в якому відбиваються події на Марсі) і навіть на речах неймовірних: людина, котра повертається з майбутнього з квіткою, що ростиме в цьому майбутньому; людина, котра повертається з іншого життя із серцем, розташованим з правого боку, бо її всю вивернули навпаки, наче це дзеркальний відбиток. Я читав, що Верн, обурений вільностями у «The First Men іп the Moon»[373], спересердя мовив: «Il invente!»[374]

Підстави, які я щойно окреслив, видаються мені доволі суттєвими, однак вони не пояснюють, чому Велс безмежно переважає автора «Ектора Сервадака»{632}, так само як і Роні{633}, Літтона, Роберта Пелтека{634}, Сірано{635} та будь-якого іншого попередника його методів[375]. Сказати, що його сюжети більш жваві, не досить, щоб розв’язати цю задачу. В об’ємних книгах сюжет не може бути нічим більшим за привід, вихідну точку. Він важливий для написання твору, але не для радості читання. Це спостерігається в усіх жанрах; найкращі детективні романи не завжди побудовані на найкращому сюжеті. (Якби все залежало від сюжету, не було б «Дон Кіхота», і Шоу важив би менше, ніж О’Ніл{636}.) Мені здається, перевага ранніх романів Велса — «The Island of Dr. Moreau»[376] приміром, або «The Invisible Man»[377] — має більш глибинну причину. Те, про що в них йдеться, не просто вдало вигадане, але й символічне для процесів, які тією чи іншою мірою властиві долі кожної людини. Переслідувана людина-невидимка, котра мусить спати мовби з розплющеними очима, бо її вії не захищають від світла, символізує нашу самотність і наш страх; таємне зібрання чудовиськ, які гугнявлять своє улесливе кредо, — це і Ватикан, і Лхаса{637}. Довговічному твору завжди властива безмежна й пластична багатозначність; він є всім для всіх, як Апостол; він — дзеркало, що відкриває риси читача, і водночас — карта світу. До того ж усе це має відбуватися непомітно й просто, ледь не всупереч авторові; він мусить начебто й не здогадуватися про символічне. З такою світлою наївністю робив Велс свої перші фантастичні проби — на мій погляд, найчарівніші в його чарівній творчості.

Ті, хто стверджує, нібито мистецтво не мусить пропагувати якісь теорії, зазвичай мають на увазі теорії, що суперечать їх власним доктринам. Певна річ, мене це не стосується, я — вдячний прихильник майже всіх теорій Велса і лише шкодую, що він вводить їх у свої твори. Гідний спадкоємець британських номіналістів, Велс засуджує нашу звичку розмірковувати про стійкість Англії або підступи Пруссії, його аргументи проти цих згубних міфів видаються мені бездоганними, але не введення їх в історію сну містера Паргема{638}. Поки автор обмежується розповіддю про подію або окресленням найменших коливань людської свідомості, ми можемо прирівнювати його до Всесвіту або до Бога; однак коли він спускається до розумувань, ми усвідомлюємо, що він може помилятися. Буття — це послідовний ряд подій, а не розумувань; Бог прийнятний для нас тоді, коли стверджує: «Я Той, що є» («Вихід», 3, 14), а не коли проголошує та аналізує, наче Геґель або Ансельм{639}, argumentum ontologicum[378]. Бог не мусить вдаватися до богослів’я; письменник не мусить людськими розумуваннями зводити нанівець ту негайну віру, якої вимагає від нас мистецтво. Існує ще одна підстава: якщо автор викликає неприязнь до якогось персонажа, нам здається, що він не до кінця його розуміє, він неначе визнає, що може без нього обійтись. І ми перестаємо вірити в його розум, як перестали б вірити у розум Бога, який підтримував би рай чи пекло. Бог, писав Спіноза («Етика», 5, 17) нікого не ненавидить і нікого не любить.

Як і Кеведо, Вольтер, Ґете і ще дехто, Велс не стільки літератор, скільки література. Він написав багатослівні книги, в яких певною мірою повторюється доля велета Чарлза Діккенса, він вигадував соціологічні притчі, зводив енциклопедії, розширював можливості роману, переробив для нашого часу Книгу Йова, це велике давньоєврейське наслідування діалогу Платона, він видав чарівну автобіографію, однаково вільну від погорди й самоприниження, він боровся з комунізмом, нацизмом і християнством, полемізував (ввічливо й убивчо) з Беллоком{640}, писав історію минулого, писав історію майбутнього, відтворював життя реальних та уявних людей. З великої й різноманітної бібліотеки, яку він залишив, мені найбільше подобаються оповіді про деякі жорстокі дива: «The Time Machine»[379], «The Island of Dr. Moreau», «The Plattner Story»[380], «The First Men in the Moon». Це перші прочитані мною книги; можливо, вони ж будуть останніми… Гадаю, вони мають — як образи Тесея або Агасфера — зробитися частинкою загальнолюдської пам’яті і множитися у своїх обширах, поза межами, визначеними для слави того, хто їх написав, і мови, якою вони були написані.

«Біатанатос»

Де Квінсі (перед яким мій борг такий безмежний, що наголошувати на якійсь його частині означало б заперечувати або замовчувати решту) я завдячую першою згадкою про «Біатанатос». Цей трактат був написаний на початку XVII століття великим англійським письменником Джоном Донном[381], який залишив рукопис серу Роберту Карру{641} з одним лише застереженням: він заборонив передавати його «в друк або у вогонь». Донн помер 1631 року; 1642-го спалахнула громадянська війна; а 1644 року син поета друкує старий рукопис, «аби вберегти його від вогню». У «Біатанатосі» близько двохсот сторінок; Де Квінсі («Writing»[382], VIII, 336) тлумачить їх так: самогубство — одна з форм убивства; фахівці з канонічного права розрізняють убивство умисне і ненавмисне; логічно було б застосувати цей поділ і щодо самогубства. Оскільки не кожен, хто здійснює вбивство, — вбивця, так само не кожен самогубця винний у смертному гріху. Така безперечна теза «Біатанатоса»; вона міститься у підзаголовку («The Self-homicide is not so naturally Sin that it may never be otherwise»[383]), її ілюструє чи то обмежує ретельно укладений перелік прикладів — вигаданих або справжніх — від Гомера[384], «котрий відтворив тисячі речей, у яких не тямив ніхто, крім нього, і який нібито повісився, бо не зміг розгадати загадку про рибалок», і до пелікана, символа батьківської любові, та бджіл, що, як зазначається у «Гексамероні» Амвросія{642}, «вбивають себе, коли порушують закони свого царя». Перелік займає три сторінки, позначені, як на мене, певною зарозумілістю: тут є деякі химерні приклади («Фест, фаворит Доміціана{643}, заподіяв собі смерть, аби приховати ознаки захворювання шкіри») й відсутні інші, незаперечні — Сенека, Фемістокл{644}, Катон{645} — як надто очевидні.

Епіктет («Пам’ятай головне: двері відчинені») та Шопенгауер («Хіба монолог Гамлета не є роздумами злочинця?») підготували сторінки, на яких виправдали самогубство; а що ці його оборонці заздалегідь упевнені у власній правоті, це змушує нас читати їх не надто уважно. Те ж саме було у мене з «Біатанатосом», поки за сюжетом загальновідомим не відчув — чи то мені здалося, що відчув, — сюжет прихований, езотеричний. Ми ніколи не дізнаємося, чи то писав Донн «Біатанатос», маючи на меті натякнути на цей прихований сюжет, чи то осяяння — можливо, миттєве й непевне — підказало йому цей сюжет і змусило взятися до роботи. Більш вірогідним мені видається останнє; гіпотеза щодо книги, яка — щоб сказати А — каже Б, на кшталт криптограми, є штучною; інша справа припущення, що до роботи його спонукало невиразне передчуття. Г’ю Фосет{646} вважав, що Донн сподівався увінчати самогубством свою працю на захист самогубства; те, що Донна потішала ця думка, — і можливо, і вірогідно; те, що її достатньо, щоб витлумачити «Біатанатос», звичайно, смішно.

У третій частині «Біатанатоса» Донн розмірковує про згадувані в Святому Письмі випадки добровільної смерті; жодній іншій він не приділяє стільки місця, скільки смерті Самсона. Спочатку він стверджує, що ця «виняткова людина» є символом Христа і нібито грекам він послужив прообразом Геракла. Франсиско де Віторія{647} та єзуїт Грегоріо де Валенсія{648} не внесли Самсона до переліку самогубців; спростовуючи їх, Донн наводить останні слова Самсона, які той прорік, перш ніж здійснити свою помсту: «Нехай помру я разом із филистимлянами!» (Книга Суддів, 16, 30). Так само він заперечує припущення святого Августина, котрий стверджував, нібито Самсон, поваливши стовпи храму, не був винний ні в чужих смертях, ні у власній, бо підкорився спонуканню Святого Духа «наче меч, лезо якого спрямовує той, хто ним володіє». («Град Божий»{649}, 1, 20). Довівши безпідставність цієї тези, Донн завершує розділ висловлюванням Беніто Перейри{650} про те, що Самсон у своїй смерті так само, як в інших діяннях, був символом Христа.

Перетлумачивши тезу святого Августина, кйетисти{651} вирішили, що Самсон «убив себе разом із филистимлянами, підмовлений Дияволом» («Іспанські єретики»{652}, V, 1, 8); Мілтон («Самсон-борець», in fine) виправдав приписуване йому самогубство; Донн, як мені здається, вбачав тут не казуїстичне питання, а певну метафору чи образ. Його не цікавила ця історія із Самсоном — та й чому вона мала б його цікавити? — або радше Самсон цікавив його лише як «символ Христа». У Старому Заповіті немає жодного героя, якому б не віддавали таку шану: Адам для святого Павла — провісник Того, хто має прийти; Авель для святого Августина є втіленням смерті Спасителя, а його брат Сиф{653} — воскресіння; для Кеведо «Йов був чудовим прообразом Христа». Донн удався до такої банальної аналогії, щоб його читач зрозумів: «Усе сказане Самсоном може бути брехнею; але сказане Христом — ні».

Розділ, безпосередньо присвячений Христу, не є надто піднесеним. Він обмежується двома посиланнями на Святе Письмо: це фраза «власне життя Я за вівці кладу» (Євангелія від св. Іоанна, 10, 15) і доволі цікавий вираз «віддав духа», вживаний усіма чотирма євангелістами у значенні «помер». Із цих висловлювань, що підтверджуються віршем «Ніхто в Мене його (життя. — Прим. перекладача) не бере, але Я Сам від Себе кладу його» (Євангелія від св. Іоанна, 10, 18), випливає, що не хресні муки вбили Христа, а що насправді він покінчив життя самогубством, чудесним способом добровільно віддавши духа. Донн зробив це припущення 1608 року; а 1631-го він умістив його до проповіді, яку прочитав перед смертю у капличці Вайтхола.

Проголошена мета «Біатанатоса» — викрити самогубство; головна — довести, що Христос сам заподіяв собі смерть[385]. Те, що, оприлюднюючи цю тезу, Донн обмежився одним рядком із святого Іоанна і повторенням словосполучення «віддати духа», видається неймовірним і навіть неможливим; поза сумнівом, він волів не наголошувати на блюзнірській темі. Для християнина життя та смерть Христа — центральна подія всесвітньої історії; попередні століття готували її, наступні — відтворюють. Перш ніж із пороху земного був створений Адам, перш ніж твердь відділила воду від води, Отець уже знав, що Син помре на хресті, і створив землю та небо, аби ті були коном, на якому мала розігратися ця майбутня смерть. Ісус помер добровільно, доводить Донн, отже стихії, і Всесвіт, і покоління людей, і Єгипет, і Рим, і Вавилон, і Юдея були видобуті з нічого заради його смерті. Можливо, й залізо було створено заради цвяхів, шпичаки — заради тернового вінка, а кров і вода — заради рани. Ця барокова ідея проглядається у «Біатанатосі». Ідея Бога, який зводить Всесвіт, аби звести ешафот.

Перечитавши ці нотатки, я згадую трагічну постать Філіппа Батца, відомого в історії філософії як Філіпп Майнлендер. Він, як і я, був захопленим читачем Шопенгауера. Під його впливом (а також, імовірно, під впливом гностиків) він вигадав, ніби всі ми — частинки одного Бога, який на початку часів знищив себе, прагнучи небуття. Всесвітня історія — похмура агонія цих частинок. Майнлендер народився 1841 року; а 1876-му він надрукував книгу «Філософія зречення». Того ж року він покінчив життя самогубством.

Паскаль

Мої друзі кажуть мені, що думки Паскаля придаються їм до мислення. Насправді в світі не існує нічого, що не слугувало б стимулом для мислення; що стосується мене, то я ніколи не вважав, що ці знамениті атоми можуть сприяти розв’язанню проблем, примарних чи справжніх, які вони уособлюють. Я в них бачив радше присудки до підмета Паскаля, риси або епітети Паскаля. Так само як визначення quintessence of dust[386] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише принца Гамлета, визначення roseau pensant[387] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише Паскаля.

Здається, Валері звинувачує Паскаля у свідомій драматизації; справа в тому, що його книга відбиває не образ якогось учення чи діалектичного методу, а лише загубленого у часі та просторі поета. У часі, бо якщо майбутнє та минуле нескінченні, то насправді не існує «коли»; у просторі, бо якщо кожна істота рівновіддалена від нескінченно великого і нескінченно малого, то не існує й «де». Паскаль зневажливо згадує «думку Коперника», проте його твір відбиває запаморочення теолога, вигнаного зі світу «Альмагеста»{654} й заблуканого у коперниковім Всесвіті Кеплера{655} та Бруно. Світ Паскаля — це світ Лукреція (а так само й Спенсера), але нескінченність, що сп’янила римлянина, француза лякає. Правду кажучи, один шукає Бога, а другий наміряється звільнити нас від страху перед богами.

Паскаль, кажуть нам, знайшов Бога, проте він виявляє цю радість не так переконливо, як самотність. Щодо останньої, тут він неперевершений; досить пригадати знаменитий фрагмент 207 за виданням Брюнсвіка («Combien de royaumes nous ignorent!»[388]) і ще один, попередній, в якому йдеться про «безмірну нескінченність просторів, мені невідомих, які так само не знають про мене». В першому багатозначне слово «царств» і зневажливе дієслово наприкінці вражають фізично; якось я навіть вирішив, що цей вигук біблійного походження. Пам’ятаю, я передивився Святе Письмо; я не знайшов місце, яке шукав і якого, можливо, не існує, зате надибав блискучу антитезу, полохливі слова людини, котра відчуває свою наскрізну наготу перед спогляданням Бога. Апостол каже (Перше послання святого апостола Павла до Коринтян, 13, 12): «Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я».

Не менш показовим є фрагмент 72. У другому абзаці Паскаль стверджує, що природа (простір) — це «нескінченна сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде». Паскаль міг натрапити на цю сферу у Рабле (III, 13), котрий приписує її Гермесу Трісмегісту, або в символічному «Романі про Троянду»{656}, що пов’язує її з Платоном. Це не має значення; важливо те, що метафора, яку вживає Паскаль для визначення простору, застосовувалася його попередниками (а також сером Томасом Брауном у «Religio Medici»[389]) для визначення божественного[390]. Не велич Творця, а велич Творіння вражає Паскаля.

Витлумачивши у нетлінних словах розлад і нікчемність самотньої смерті, він зробився одним з найпатетичніших людей у Європі; застосувавши до апологетичного мистецтва обчислення правдоподібності, — одним з найбільших марнолюбців. Він не містик; він належить до тих затаврованих Сведенборгом християн, котрі вважають небо нагородою, а пекло — покаранням і — звиклі до меланхолійних роздумів — не вміють розмовляти з ангелами[391]. Для нього Бог важить менше, ніж аргументи тих, хто його заперечує.

Це видання[392] за допомогою складної системи друкарських знаків прагне відтворити «незавершений, різкий і химерний» характер рукопису; воно вочевидь досягло цієї мети. А от примітки виглядають убого. Так, на стор. 71 першого тому надруковано фрагмент, в якому у семи рядках викладено знаменитий космологічний доказ святого Томи{657} та Ляйбніца; видавець не визнає його й зазначає: «Можливо, Паскаль надає тут слово безвірнику».

Під деякими текстами видавець наводить схожі висловлювання Монтеня або зі Святого Письма; цю роботу слід було б розширити. Щоб проілюструвати «Pari»[393], варто було б процитувати деякі тексти Арно{658}, Симона{659} та Аль Газалі{660}, що відзначив Асін Паласіос («Сліди ісламу», Мадрид, 1941); щоб проілюструвати фрагмент, спрямований проти живопису, — те місце з книги «Республіка», де сказано, що Бог створює архетип стола, а столяр — подобу його; щоб проілюструвати фрагмент 72 («Je luі veux peindre l’immensité… dans l'enceinte de ce raccourci d’atome»…[394]), — концепцію мікрокосму, що передувала йому і згодом відродилась у Ляйбніца («Монадологія», 67) та Гюґо («La chauve-souris»[395]):

Le moindre grain de sable est un globe qui roule Trainant comme la terre une lugubre foule Qui s’abhorre et s’achame…[396]

Демокрит гадав, що в нескінченності існують однакові світи, в яких однакові люди мають незмінно однакові долі; Паскаль (на якого могли також вплинути давні слова Анаксагора{661} про те, що «в усьому є частинка всього») вмістив ці схожі світи одні в одних таким чином, що в просторі не існує жодного атома, в якому б не містилися всесвіти, ані всесвіту, що не був би також і атомом. Логічно було б думати (хоча він цього не сказав), що Паскаль бачив себе нескінченно помноженим у них.

Аналітична мова Джона Вілкінса

Я пересвідчився, що в чотирнадцятому виданні «Епсусіоpaedia Britannica» відсутня стаття про Джона Вілкінса. Таке упущення цілком справедливе, якщо пригадати банальність самої статті (двадцять рядків суто біографічних даних: Вілкінс народився 1614 року, Вілкінс помер 1672 року, Вілкінс був капеланом принца Карла Людвіга; Вілкінса було призначено ректором одного з оксфордських коледжів; Вілкінс був першим секретарем Королівського товариства в Лондоні й таке інше); а проте це упущення непробачне, якщо взяти до уваги умоглядну творчість Вілкінса. Він мав безліч успішних зацікавлень: його цікавили теологія, криптографія, музика, виробництво прозорих вуликів, рух невидимої планети, можливість подорожі на Місяць, можливість і принципи всесвітньої мови. Цій останній проблемі він присвятив книгу «An Essay towards a Real Character and a Philosophical Language»[397] (600 сторінок великого ін-кварто, 1668). У нашій Національній бібліотеці немає примірників цієї книги; для написання цих нотаток я звертався до «The Life and Times of John Wilkins»[398] (1910) П. А. Райта Гендерсона{662}; «Woerterbuch der Philosophie»[399] (1924) Фріца Маутнера; «Delphos»[400] (1935) Сильвії Пенкхерст{663}, «Dangerous Thoughts»[401] (1939) Ланселота Гогбена{664}.

Всім нам колись доводилося чути безапеляційні дискусії, коли якась дама, вдаючись до вигуків та анаколуфів{665}, присягається, що слово «місяць» більш (або менш) експресивне, ніж слово «moon»[402]. Окрім безперечного спостереження, що односкладове «moon», мабуть, більш вдале для відтворення дуже простого предмета, ніж двоскладове «місяць», до цієї дискусії нічого додати; за винятком складних похідних слів, усі мови світу (не виключаючи й волапюк{666} Йогана Мартіна Шлеєра{667} та романську інтерлінгву{668} Пеано) однаково невиразні. Немає такого видання «Граматики» Королівської академії, яке б не вихваляло «завидний скарб барвистих, влучних і експресивних слів надзвичайно багатої іспанської мови», однак це — звичайнісіньке безпідставне похваляння. Тим часом та ж таки Королівська академія через кожні кілька років опрацьовує словник, що визначає іспанські слова… У вигаданій Вілкінсом у середині XVII століття всесвітній мові кожне слово само себе визначає. Декарт у листі, датованому ще листопадом 1629 року, завважив, що завдяки десятковій системі числення ми протягом одного дня можемо навчитися визначати всі кількості аж до нескінченності й записувати їх новою мовою — мовою цифр[403]; він також запропонував створити аналогічну спільну мову, яка б упорядковувала й охоплювала всі людські думки. 1664 року Джон Вілкінс взявся за цю справу.

Усе, що є в світі, він поділив на сорок категорій, або родів, які потім підрозділялися на різновиди, а ті, в свою чергу, на види. Для кожного роду він визначив один склад з двох літер; для кожного різновиду — приголосний; для кожного виду — голосний. Наприклад, de означає стихію; deb — найпершу стихію, вогонь; deba — частину стихії вогню, полум’я. В аналогічній мові Летельє{669} (1850) а означає тварину; ab — ссавця; abo — хижака; aboj — з підсімейства котів; aboje — кішку; abi — травоїдне; abiv — з конячих тощо. У мові Боніфасіо Сотоса Очандо{670} (1845) imaba означає будинок; imaca — сераль; imafe — лікарню; imafo — карантинний барак; imari — дім; imaru — маєток; imedo — стовп; imede — дороговказ; imela — стелю; imogo — вікно; bire — палітурника; birer — оправляти. (Останнім списком я завдячую книзі, що вийшла друком у Буенос-Айресі 1886 року: «Курс універсальної мови» доктора Педро Мати.)

Слова аналітичної мови Джона Вілкінса — це не незграбні довільні символи; кожна літера, з яких вони складаються, має певне значення, як це було з літерами Святого Письма для кабалістів. Маутнер зазначає, що діти могли б вивчати цю мову, не здогадуючись, що вона штучна; згодом, у школі, вони б виявили, що це також універсальний ключ і таємна енциклопедія.

Визначивши метод Вілкінса, слід розглянути питання, яке неможливо або важко оминути: йдеться про значення таблиці на сорок категорій, що є основою цієї мови. Розглянемо восьму категорію, що стосується каміння. Вілкінс поділяє його на звичайне (кремінь, щебінь, сланець), напівкоштовне (мармур, бурштин, корал), коштовне (перли, опал), прозоре (аметист, сапфір) і нерозчинне (кам’яне вугілля, голуба глина, миш’як). Дев’ята категорія майже така ж химерна, як і восьма. Вона відкриває нам, що метали можуть бути недосконалі (кіновар, ртуть), штучні (бронза, латунь), залишкові (ошурки, іржа) і натуральні (золото, олово, мідь). Краса фігурує у шістнадцятій категорії; це живородна довгаста риба. Ці двозначні, перебільшені та неточні визначення нагадують термінологію, яку доктор Кун{671} приписує одній китайській енциклопедії, що має назву «Небесний центр добромисних знань». На стародавніх сторінках зазначено, що тварини поділяються на: а) тих, що належать Імператорові; б) набальзамованих; в) дресированих; г) сосунків; д) сирен; е) казкових; є) собак без прив’язі; ж) включених до цієї класифікації; з) тих, що бігають, мов навіжені; і) незчисленних; ї) намальованих дуже тонким пензлем із верблюжої шерсті; й) інших; к) тих, які щойно розбили вазу; л) тих, які здаля скидаються на мух. У Брюссельському бібліографічному інституті також панує хаос: світ тут поділено на 1000 підрозділів, із яких 262-й стосується Папи; 282-й — Римської католицької церкви; 263-й — свята Тіла Господнього; 268-й — недільних шкіл; 298-й — мормонства; а 294-й — брахманізму, буддизму, синтоїзму та даосизму. Не відкидають там і різнорідні підрозділи, наприклад 179-й: «Жорстоке поводження з тваринами. Захист тварин. Дуель і самогубство з точки зору моралі. Різні вади та недоліки. Різні чесноти та достоїнства».

Я відзначив довільність визначень Вілкінса, невідомого (або апокрифічного) китайського енциклопедиста та Брюссельського бібліографічного інституту; вочевидь не існує класифікації світу, яка б не була довільною та здогадною. Причина дуже проста: ми не знаємо, що таке світ. «Світ, — пише Девід Г’юм, — це, можливо, примітивний начерк якогось наївного Бога, котрий кинув цю справу на півдорозі, соромлячись її невдалого виконання; це — творіння якогось підлеглого Бога, з якого глузують вищі Боги; це — химерне творіння немічного відставного божества, яке давно вже померло». («Dialogues conceming natural religión»[404], V, 1799). Варто піти ще далі; варто припустити, що світ як щось органічне, цілісне — в тому сенсі, що його має це амбітне слово, — не існує. Якщо ж він існує, залишається уявляти, яка його мета; залишається уявляти слова, визначення, етимології та синоніми таємного словника Бога.

А проте неможливість осягнути божественну схему світу не може відтрутити нас від створення власних, людських схем, хоча ми усвідомлюємо, що ці схеми — тимчасові. Аналітична мова Вілкінса варта не меншої уваги, ніж ці схеми. Роди та види, що її складають, суперечливі й химерні; однак задум позначити різновиди та види літерами, безперечно, вигадливий. Слово «лосось» ні про що нам не говорить; відповідне слово «zana» дає визначення (для людини, втаємниченої щодо сорока категорій та видів цих категорій) — риба, луската, річкова, з рожевим м’ясом. (Теоретично можна уявити мову, в якій назва кожної істоти вказувала б на всі подробиці її колишньої та майбутньої долі.)

Втім, облишмо сподівання та утопії; можливо, найрозважливіше визначення того, що є мовою, містять ці слова Честертона: «Людина знає, що в душі є відтінки більш бентежні, різноманітні й загадкові, ніж барви осіннього лісу… А проте вона вірить, що всі ці відтінки, з усіма їх змішаннями та перевтіленнями, можуть бути точно відтворені за допомогою сумнівного механізму рохкання та пищання. Вірить, що з нутра якогось біржовика насправді йдуть звуки, що відтворюють усі таємниці пам’яті й усі муки пристрасті» («Дж. Ф. Вотс», стор. 88, 1904).

Кафка і його попередники

Колись я вирішив визначити попередників Кафки. Спочатку він здавався мені єдиним у своєму роді, таким собі героєм пишномовного славослів’я; звикнувши поступово до нього, я наче почав упізнавати його голос, його звички у текстах різних літератур та різних епох. Наведу тут деякі з них у хронологічному порядку.

Перший — парадокс Зенона{672}, який заперечує рух. Подорожній, що рухається з точки А (стверджує Аристотель), не зможе досягти точки Б, оскільки спершу він мусить подолати половину відстані між цими двома точками, а перед тим — половину половини, а ще раніше — половину половини половини, і так до нескінченності; форма цієї знаменитої задачі точно відтворена в «Замку»: подорожній, стріла та Ахілл — найперші кафкіанські персонажі в літературі. У другому тексті, на якому я зупинився завдяки щасливому випадку, подібність полягає не у формі, а в інтонації. Йдеться про притчу письменника IX століття на ім’я Хань Юй{673}, що міститься у чудовій «Antologie raisonée de la littérature chinoise»[405] (1948), упорядкованій Mapґульє{674}. Ось помічений мною загадковий і незворушний абзац: «Загальновідомо, що одноріг — тварина надприродна, яка до того ж провіщає щастя; про це свідчать оди, літописи, біографії славетних людей та інші тексти, авторитет яких не викликає сумнівів. Навіть малі діти й простолюдинки знають, що одноріг віщує удачу. А проте він не належить до свійських тварин, його важко зустріти деінде. Він не підлягає жодній класифікації. Він — не те, що кінь чи бик, вовк або олень. За таких обставин, опинившись віч-на-віч з однорогом, ми можемо не знати з певністю, що це він. Ми знаємо, що певна тварина з гривою — кінь, а певна тварина з рогами — бик. Але ми не знаємо, який він — одноріг»[406].

Джерело третього тексту більш передбачуване; це твори К’єркеґора{675}. Духовна єдність двох авторів загальновідома; одначе досі, наскільки я знаю, ніхто не звернув уваги на те, що у К’єркеґора, як і у Кафки, є безліч релігійних притч на тему сучасної буржуазії. Лаурі{676} у своєму «К’єркеґорі» (Oxford University Press[407], 1938) наводить дві. Перша — історія фальшивомонетника, приреченого під постійним наглядом весь час перевіряти банкноти Англійського банку; Бог так само, начеб не довіряючи К’єркеґору, доручив йому одну місію, щоб перевірити, чи може той призвичаїтися до зла. Сюжет другої — експедиції на Північний полюс. Данські священики проголосили з амвонів, що брати участь у таких експедиціях — означає дбати про вічне спасіння душі. Однак їм довелося визнати, що дістатися полюса нелегко або й неможливо, і не кожен здатний на таку пригоду. Зрештою вони заявили, що будь-яка подорож — приміром, із Данії до Лондона на пароплаві або недільна прогулянка в екіпажі — і є, якщо уважно придивитися, справжніми експедиціями на Північний полюс. Четвертим знайденим мною прообразом став надрукований 1876 року вірш Браунінґа «Fears and Scruples»[408]. Один чоловік має (або гадає, нібито має) знаменитого друга. Він ніколи його не бачив, і той досі не міг нічим йому допомогти; одначе відомі розповіді про його шляхетні вчинки, а також його власноручні листи. Щоправда, дехто ставить під сумнів добрі справи, а графологи визнають, що листи підробні. І тоді цей чоловік в останньому рядку запитує: «А раптом цей друг… Бог?»

У моїх нотатках також фігурують два оповідання. Одне — з «Histoires désobligeantes»[409] Леона Блуа, в якому йдеться про якихось людей, котрі мають безліч глобусів, атласів, залізничних довідників і валіз. А проте до самісінької смерті так ніколи і не виїздять з рідного містечка. Другий має назву «Каркассон», його автор — лорд Дансені{677}. Непереможне військо вирушає з безмежного замку, підкоряє королівства, подужує чудовиськ, долає пустелі та гори, але ніколи не дістається до Каркассона, хоча одного разу бачить його в далині. (Це оповідання, як неважко помітити, є повною протилежністю попереднього; в першому герої ніколи не залишають міста, у цьому — ніколи не дістаються до нього).

Якщо не помиляюсь, перелічені різнорідні твори схожі на Кафку; якщо не помиляюсь, вони не зовсім схожі між собою. Саме це найбільш важливо. У кожному з цих текстів є щось, що нагадує Кафку, більшою або меншою мірою, але якби не було Кафки-письменника, ми б не завважили цю схожість або радше — її б не було. Вірш Роберта Браунінґа «Fears and Scruples» випереджає творчість Кафки, одначе після прочитання Кафки ми інакше, більш глибоко сприймаємо цей вірш. Браунінґ розумів його зовсім не так, як ми зараз. Слово «попередник» є обов’язковим у лексиконі літературознавця, проте необхідно очистити його від будь-яких натяків на суперечку або суперництво. Справа в тому, що кожний письменник створює своїх попередників. Його творчість змінює наше уявлення не лише про майбутнє, а й про минуле[410]. У цьому співвідношенні поняття особистості чи множинності не мають значення. Ранній Кафка часів «Betrachtung»[411] є меншою мірою попередником Кафки — автора похмурих легенд і нелюдських установ, ніж Браунінґ або лорд Дансені.

Про культ книг

У восьмій пісні «Одіссеї» сказано, що боги створюють поневіряння, аби майбутнім поколінням було що оспівувати; заява Маларме: «Світ існує, щоб увійти до книги» — ніби повторює, через тридцять століть, ту ж саму думку про естетичну виправданість знегод. А проте ці дві телеології не цілком збігаються; думка грека відповідає добі усного слова, думка француза — добі слова письмового. Одна стосується пісні, інша — книг. Книга, будь-яка книга для нас святиня; вже Сервантес, який, можливо, слухав не все, що кажуть люди, читав навіть «клапті паперу на вулицях». В одній комедії Бернарда Шоу вогонь загрожує Александрійській бібліотеці; хтось вигукує, що згорить пам’ять людства, і Цезар відповідає: «Нехай горить. Це пам'ять про безчестя». Історичний Цезар, гадаю, схвалив би або засудив вирок, що йому приписує автор, але — на відміну від нас — не розцінив би його як святотатський жарт. Причина очевидна: для стародавніх людей письмове слово було не чим іншим, як замінником слова усного.

Відомо, що Піфагор не писав; Гомперц{678} («Griechische Denker»[412], І, 3) стверджує, ніби той чинив так, бо більше вірив у силу усного напучення. Більш вражаючим, ніж проста Піфагорова відмова від писання, є незаперечне свідчення Платона. У «Тімеї» він наголошує: «Виявити Творця, батька цього світу, — завдання важке, але виявивши, неможливо повідомити про це всім людям», а у «Федрі» переповідає єгипетську легенду, спрямовану проти писемності (звички, через яку люди перестають вправляти пам’ять і стають залежними від знаків), і каже, що книги схожі на намальовані фігури, «які здаються живими, однак не відповідають ані слова на запитання». Щоб пом’якшити або усунути цю недоречність, він вигадав філософський діалог. Учитель обирає учня, але книга не обирає своїх читачів, які можуть бути лиходіями або дурнями; ця Платонова осторога знаходить продовження у словах Климента Александрійського, людини язичницької культури: «Розважніше за все не писати, а навчатись і вчити усно, бо написане залишається» («Стромати»), і в наступних з того ж таки трактату: «Писати в книзі про все — однаково що залишати меч у руках дитини», які також походять від євангельських: «Не давайте святого псам і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували вас». Цей вислів належить Ісусові, найвизначнішому з-поміж учителів, котрі напучували словом мовленим, і який один тільки раз написав на землі кілька слів, що їх ніхто не прочитав (Євангелія від святого Іоанна, 8, 6).

Климент Александрійський писав свою осторогу щодо писання наприкінці II століття; наприкінці IV століття розпочався розумовий процес, який — через багато поколінь — завершився домінуванням письмового слова над усним, пера над голосом. Дивовижна доля побажала, щоб один письменник зафіксував мить (навряд чи я перебільшую, вживаючи тут слово «мить»), коли розпочався цей тривалий процес. Святий Августин у шостій книзі «Сповіді» зазначає: «Коли Амвросій читав, він окидав поглядом сторінки, проникаючи душею в їхній сенс, не вимовляючи ані слова, не ворухнувши губами. Багато разів — бо він нікому не забороняв входити і не було звичаю попереджати його про чийсь прихід — ми бачили, як він читав — мовчки і лише мовчки, і невдовзі ми йшли, вважаючи, що в цей короткий проміжок часу, коли він міг перевести дух, звільнившись від сум’яття чужих справ, він не бажає, щоб його відволікали, й, можливо, побоюється аби хтось, слухаючи його й звернувши увагу на якісь незрозумілості в тексті, не попросив розтлумачити темне місце або не надумав з ним подискутувати, оскільки це завадило б йому прочитати стільки томів, скільки він хотів. Мені здається, він читав так, щоб берегти голос, який у нього часто пропадав. У кожному разі, яким би не був намір такої людини, він, безперечно, був добрим». Святий Августин був учнем святого Амвросія Медіоланського до 384 року; через тринадцять років, у Нумідії, він пише свою «Сповідь», і його доти ще бентежила ця незвична сцена: людина читає в кімнаті книгу, не вимовляючи ані слова[413].

Ця людина переходила безпосередньо від письмового знака до розуміння, випускаючи звуковий знак; дивне мистецтво, що він започаткував, — мистецтво читати мовчки — матиме дивовижні наслідки. Через багато років воно приведе до ідеї книги як самоцілі, а не знаряддя для досягнення певної мети. (Ця містична ідея, перенесена у мирську літературу, визначить незвичайні долі Флобера й Маларме, Генрі Джеймса та Джеймса Джойса.) На поняття про Бога, який розмовляє з людьми, аби щось їм наказати чи заборонити, накладається поняття Абсолютної Книги — Святого Письма. Для мусульман — Коран (який зветься також Книга, Аль-Кітаб) — не просто творіння Бога, як людські душі або Всесвіт; це один із атрибутів Бога, як і Його вічність чи Його гнів. У главі XIII читаємо, що оригінальний текст — Матір Книги — на Небі. Мухаммад Аль Газалі (Альгазель у схоластиків) заявив: «Коран переписують у книгу, вимовляють язиком, запам’ятовують серцем, а проте він весь час перебуває в осередді Бога і на ньому жодним чином не відбиваються його мандри написаними сторінками і людськими умами». Джордж Сейл{679} зазначає, що цей нерукотворний Коран — не що інше, як його ідея або Платонів архетип; ймовірно, Альгазель для обґрунтування поняття «Матір Книги» використовував архетипи, запозичені ісламом в енциклопедії «Братів чистоти» і в Авіценни.

Євреї перевершили екстравагантністю мусульман. У першій главі їхньої Біблії міститься знаменитий вислів: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло»; кабалісти вважали, що сила наказу Господа походила від літер у словах. У трактаті «Сефер Єціра» («Книга Творіння»), написаному в Сирії чи Палестині приблизно в VI столітті, розповідається, що Єгова Воїнства, Бог Ізраїлів і Всемогутній Бог, створив світ за допомогою основних чисел від одиниці до десяти, а також двадцяти двох літер алфавіту. Те, що числа є знаряддям або елементами Творіння, — це догмат Піфагора та Ямвліха; те, що літери також виконують цю функцію, є очевидною ознакою нового культу письма. У другому абзаці другої глави сказано: «Двадцять дві основні літери: Бог накреслив їх, висік, сполучив між собою, зважив, поміняв місцями і створив із них усе, що є і що буде». Далі йдеться про те, яка літера владарює над повітрям і яка над водою, яка над вогнем і яка над мудрістю, а ще над злагодою, благодаттю, сном та гнівом, і як (наприклад) літера «каф», що має владу над життям, прислужилася для створення сонця у світі, середи — в році та лівого вуха — в тілі.

Християни пішли ще далі. Думка про те, що Бог написав книгу, спонукала їх до гадки, нібито він написав дві книги, і одна з них — Всесвіт. На початку XVII століття Френсіс Бекон у своєму «Advancement of Learning»[414] заявив, що Бог, аби ми не припускалися помилок, дає нам дві книги: перша — Святе Письмо, що розкриває Його волю; друга — книга творів, що розкриває Його могутність і є ключем до першої. Бекон поставив собі за мету дещо набагато вагоміше, ніж просто метафора; він вважав, що світ можна звести до основних форм (температура, густина, вага, колір), які — в обмеженій кількості — складають abecedarium natural[415] або ряд літер, що ними записано текст Всесвіту[416]. Сер Томас Браун 1642 року стверджував: «Існують дві книги, за якими я звичайно вивчаю теологію: Святе Письмо і той всеосяжний і загальнодоступний рукопис, що завжди в усіх перед очима. Ті, хто не побачив Його в першій, виявили Його в другій» («Religio Medici»[417], I, 16). У тому ж абзаці читаємо: «Все суще — штучне, бо Природа — це Мистецтво Бога». Минуло двісті років, і шотландець Карлайл у різних своїх творах, і зокрема у нарисі про Каліостро{680}, перевершив здогад Бекона; він прорік, що всесвітня історія — це Святе Письмо, яке ми розшифровуємо й пишемо навмання і в якому так само пишуть нас. Згодом Блуа зазначив: «Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з’явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім’я, його неминуще Ім’я у списку Світла… Історія — неосяжний літургічний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас» («L'âme de Napoléon»[418], 1912). Згідно з Маларме, світ існує заради однієї книги; згідно з Блуа, ми — рядки або слова, або літери магічної книги, і ця нескінченна книга — єдине, що існує в світі: вірніше кажучи, вона і є світ.

Буенос-Айрес, 1951 р.

Соловей Кітса

Ті, хто часто звертається до англійської ліричної поезії, мусять пам’ятати «Оду солов'ю» сухотного, нужденного і, мабуть, нещасливого в коханні Джона Кітса, яку той двадцятитрилітнім юнаком написав у гемпстедському саду однієї квітневої ночі 1819 року. У приміському саду Кітс чує споконвічного солов’я Овідія{681} та Шекспіра і відчуває власну тлінність, і протиставляє їй неминущий ніжний голос невидимого птаха. Кітс якось зазначив, що поет має творити вірші природно, наче дерево листя; за якихось дві-три години він створив цю сторінку невичерпної та невтолимої краси, яку згодом лише злегка відшліфував; її достоїнства, наскільки мені відомо, ніхто не ставив під сумнів, а от тлумачення — так. Вузол проблеми — у передостанній строфі. Минуща, смертна людина звертається до птаха, якого «не розчавлять ненажерливі покоління» і чий сьогоднішній голос одного давнього вечора чула в полях Ізраїлю моавітянка Рут.

У своїй надрукованій 1887 року монографії про Кітса Сідні Колвін{682} (кореспондент і друг Стівенсона) завважив чи вигадав у цій строфі одну суперечність. Ось його доволі цікаве міркування: «Всупереч логіці і, як мені здається, на шкоду поезії, Кітс протиставляє швидкоплинності життя людини, маючи на увазі індивіда, нескінченне життя птаха, маючи на увазі біологічний вид». 1895 року Бриджес{683} повторює звинувачення; 1936 — Ф. Р. Лівіс{684} підтримує його, додавши такий коментар: «Звичайно, хибність цього судження доводить глибина почуттів, які воно викликає». У першій строфі Кітс називає солов’я дріадою{685}; інший критик, Геррод{686}, всерйоз послався на цей епітет, аби зробити висновок, нібито у сьомій строфі птах названо безсмертним, оскільки йдеться про дріаду, лісове божество. Більш точно висловилася Емі Ловел{687}: «Читач, який має бодай трохи уяви або поетичного чуття, одразу збагне, що Кітсові йдеться не про солов’я, який співає в цю мить, а про весь вид».

Я навів п’ять думок п’яти сучасних і давніх критиків; як на мене, найменш необґрунтованим є судження американки Емі Ловел, однак я проти її спроби протиставити минущого птаха однієї ночі всьому солов’їному виду. Ключ, точний ключ до цієї строфи міститься, я підозрюю, в одному метафоричному абзаці Шопенгауера, котрий ніколи цю строфу не читав.

«Ода солов'ю» датована 1819 роком; 1844-го з’явився другий том твору «Світ як воля та уявлення». У 41-му розділі читаємо: «Запитаймо себе з усією відвертістю: хіба ластівка, що прилетіла до нас цього літа, не та сама, що прилітала найпершого літа, і хіба за цей час, що проліг між нами, диво творення чогось із нічого повторювалось мільйони разів, аби так само мільйони разів бути знехтуваним і канути в небуття? Хай там що б подумав про мене той, хто почує, як я стверджую, що кіт, який грається переді мною, — це той самий кіт, який стрибав і пустував тут триста років тому, але хіба не більше безглуздя гадати, нібито він зовсім інший?» Тобто індивід — певною мірою — вид, і соловей Кітса — це також і соловей Рут.

Кітс, який, не надто перебільшуючи, міг написати: «Я нічого не знаю, бо нічого не читав», усе ж за сторінкою шкільної енциклопедії відчув дух Греції; вишуканий доказ його здогаду (чи відтворення) полягає в тому, що в непримітному солов’ї однієї ночі він відчув солов’я Платона. Кітс, можливо, нездатний пояснити слово «архетип», випередив на чверть століття тезу Шопенгауера.

Прояснивши першу проблему, слід прояснити й другу, зовсім іншого характеру. Чому цього очевидного висновку не дійшли Геррод, Лівіс та інші?[419] Лівіс викладав у одному з коледжів Кембриджа — міста, що в XVII столітті прихистило й дало назву Cambridge Platonists[420]; Бриджес написав у дусі платонізму вірш «The fourth dimension»[421]; простий перелік цих фактів, здається, ускладнює загадку. Якщо не помиляюсь, її суть криється в деяких особливостях британського менталітету.

Колрідж зазначив якось, що всі люди народжуються послідовниками Аристотеля або Платона. Останні вбачають у класах, розрядах і видах реальність, перші — узагальнення; для них мова — не що інше, як непевна гра символів, для других — карта Всесвіту. Послідовник Платона знає, що світ — це своєрідний космос, порядок; послідовнику Аристотеля цей порядок може видатися помилкою або вигадкою нашого небезстороннього розуму. Крізь відстань і час два безсмертних антагоністи змінюють мови та імена: з одного боку це Парменід, Платон, Спіноза, Кант, Френсіс Бредлі; з іншого — Геракліт, Аристотель, Локк{688}, Г’юм, Вільям Джеймс. У ретельних школах Середньовіччя всі покликалися на напутника людського розуму Аристотеля («Бенкет», IV, 2), однак номіналісти — насправді послідовники Аристотеля, реалісти — Платона. Англійський номіналізм XIV століття відродився у педантичному англійському ідеалізмі XVIII століття; економічна формула Окама{689} «entia non sunt multiplicando praeter necessitatem»[422] припускає або передбачає не менш категоричне: «esse est perсірі»[423]. Люди, казав Колрідж, народжуються послідовниками Аристотеля або Платона; про англійський менталітет можна стверджувати, що він походить від Аристотеля. Реальними для цього менталітету є не абстрактні поняття, а індивіди; не соловей як вид, а конкретний соловей. Те, що в Англії «Оду солов'ю» відверто не зрозуміли, цілком природно (і, можливо, навіть неминуче).

В моїх словах немає ні докору, ні осуду. Англієць відкидає родове, бо відчуває: індивідуальне — незмінне, незнищенне, виняткове. Лише моральна педантичність, а не несхильність до умоглядності рятує його від німецьких абстракцій. Він не розуміє «Оду солов'ю»; це знакове нерозуміння дозволяє йому бути Локком, сером Берклі і сером Г’юмом, і написати — сімдесят років тому — непочуте, але пророче застереження: «Індивід проти держави»{690}.

В усіх мовах світу солов’ю дані мелодійні імена (nightingale, nachtigall, usignolo), начеб люди інстинктивно прагнули, щоб ці імена не принижували його чарівну пісню. Він так надихав поетів, що нині зробився майже нереальним, ближчим до ангела, ніж до жайворонка. Починаючи від сакських загадок «Ексетерської книги»{691} («Я — стародавній співець надвечір’я, несу радість в оселі шляхетних») і до трагічної «Атланти» Свінберна, в англійській літературі неугавно співає безсмертний соловей. Його славлять Чосер і Шекспір, Мілтон і Метью Арнолд{692}, але його образ назавжди пов’язаний для нас із Джоном Кітсом, як образ тигра — із Блейком.

Дзеркало загадок

Думка про те, що Святе Письмо таїть, окрім буквального, ще й символічний сенс, не є безглуздою й поширена з давніх-давен: її висловлювали Філон Александрійський{693}, кабалісти, Сведенборґ. Оскільки події, про які йдеться у Святому Письмі, істинні (Бог — це Істина; а Істина не може бути облудною тощо), ми мусимо визнати, що люди, здійснюючи їх, несамохіть грають у п’єсі — таємній, задуманій і визначеній для них Богом. Звідси до припущення, що історія Всесвіту — а відтак і наші життя з їх найменшими подробицями — має цілком певний, символічний сенс, шлях не надто довгий. Подолати його судилося багатьом; але ніхто не зробив це так чарівно, як Леон Блуа. (У психологічних «Фрагментах» Новаліса і в автобіографічному томі Мечена{694}, озаглавленому «The London Adventure»[424], висунута схожа гіпотеза про те, що зовнішній світ — форми, погода, місяць — це мова, яку ми, люди, забули або насилу здатні розгадати… Її ж висловлює Де Квінсі[425]: «Навіть позбавлені сенсу звуки, мабуть, так само є математичними формулами та мовами, кожна з яких має свої механізми, свою чітку граматику та синтаксис, і таким чином найменші частинки Всесвіту можуть бути таємними дзеркалами найбільших».)

Один вірш Першого послання святого апостола Павла до коринтян (13, 12) надихнув Леона Блуа: «Videmus nunc per speculum іп aenigmate: tune autem facie ad faciem. Nunc cognosco ex parte: tunc autem cognoscam sicut et cognitus sum»[426]. Торрес Амат{695} перекладає це доволі примітивно: «В даний момент ми бачимо Бога, але бачимо наче у дзеркалі, і притому віддзеркалення це невиразне; але тоді ми побачимо Його лицем до лиця. Зараз моє знання про Нього недосконале, але тоді я пізнаю Його з усією ясністю, так само, як і я пізнаний». Сорок чотири слова замість двадцяти двох; неможливо бути більш балакучим і безпорадним. Сіпріано де Валера{696} більш точний: «Нині ми бачимо крізь дзеркало, невиразно; а тоді побачимо обличчям в обличчя. Нині я знаю частково; тоді пізнаю так, як сам я пізнаний». Торрес Амат вважає, ніби у вірші йдеться про наше бачення Бога; Сіпріано де Валера (і Леон Блуа) — про бачення взагалі.

Наскільки я знаю, Блуа не надав своєму припущенню остаточної форми. В усій його фрагментарній творчості (що, як усім відомо, містить надмір скарг і образ) існують різні версії та тлумачення. Ось деякі з них, які я знайшов на крикливих сторінках «Le mendiant ingrat», «Le Vieux de la Montagne», «L’invendable»[427]. Не певен, що я охопив усе: сподіваюсь, фахівець із творчості Леона Блуа (яким я не є) доповнить і виправить мене.

Перше тлумачення, датоване червнем 1894 року. Я переклав би його так: «Вислів святого Павла «Videmus nunc per speculum іп aenigmate» є просвітком, через який можна проникнути в справжню Безодню — душу людини. Жахаюча численність безодень небесного склепіння — ілюзія, вона — лише зовнішній відбиток наших внутрішніх безодень, побачених у дзеркалі. Ми маємо звернути наш погляд усередину і здійснити астрономічні підрахунки у безмежності наших сердець, заради яких Господь пішов на смерть… Ми бачимо Чумацький Шлях лише тому, що він насправді існує в нашій душі».

Друге, датоване листопадом того ж року: «Пригадую одну мою давню думку. Цар — владар і духовний батько ста п’ятдесяти мільйонів людей. Але його величезна відповідальність уявна. Він відповідає перед Богом лише за кількох людей. Якщо під час його правління бідняки в його імперії пригноблені, якщо саме його правління спричиняє незчисленні лиха, хто зна, можливо, справжнім і єдиним винуватцем цього є прислужник, який чистить йому взуття? І хто в таємничих глибинах зрештою цар, хто король, а хто може похвалитися тим, що він простий прислужник?»

Третє взяте з листа, написаного в грудні: «Все є символом, навіть найпекучіший біль. Ми спимо й кричимо вві сні. Ми не знаємо, чи не є те, що нас гнітить, першим потаємним кроком до майбутньої радості. Нині ми бачимо, — твердить святий Павло, — per speculum іп aenigmate, дослівно «крізь дзеркало, невиразно, і так бачитимемо, аж поки не прийде Той, Хто весь полум’я і Хто має навчити нас усьому».

Четверте тлумачення, датоване травнем 1904 року: «Per speculum іп aenigmate, — каже святий Павло. — Ми бачимо все перевернутим. Сподіваючись дати щось, ми отримуємо і таке інше. А відтак (каже мені одна люба засмучена душа) ми перебуваємо на небі, а Бог карається на землі».

П’яте, датоване травнем 1908 року: «Жахаюча думка Жанни про текст «Per speculum». Радості цього світу можуть обернутися пекельними муками, побаченими в дзеркалі, — перевернутими».

Шосте, датоване 1912 роком. Воно міститься на кожній сторінці «L’âme de Napoléon» — книги, метою якої є розгадка символу «Наполеон», що розглядається як попередник іншого героя — також людини-символа, — прихованої в майбутньому. Досить навести дві цитати. Перша: «Кожна людина приходить на землю задля того, щоб бути символом чогось їй невідомого і зробитися піщинкою чи горою з якоїсь невидимої субстанції, що слугуватиме для зведення Града Божого». Інша: «Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з’явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім’я, його неминуще Ім’я у списку Світла… Історія — неосяжний літургічний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас».

Наведені фрагменти можуть здатися читачеві звичайним бажанням Блуа зробити йому приємність. Наскільки я знаю, він ніколи не дбав про те, щоб їх обґрунтувати. А проте мені вони видаються переконливими і, можливо, навіть обов’язковими в межах християнського віровчення. Блуа (повторюю) лише застосував до всього Творіння той метод, який кабалісти-юдеї застосовували до Святого Письма. Ті вважали, що твір, навіяний Святим Духом, є досконалим текстом, тобто таким, де можливість випадковості дорівнює нулю. Це дивне уявлення про книгу, непідвладну грі випадку, про книгу, що є знаряддям незчисленних намірів, спонукало їх міняти місцями слова Святого Письма, рахувати числове значення літер, брати до уваги їхню форму, зважати на те, великі вони чи малі, шукати акровірші та анаграми, а також вдаватися до інших екзегетичних вправ, здатних викликати глузування. Вони стверджують, нібито в творінні вищого розуму не може бути нічого випадкового[428]. Леон Блуа розглядає ці ієрогліфічні літери — знаки Святого Письма, криптографії ангелів — кожної миті і в кожній істоті. Забобонна людина вважає, що опанувала це живе Письмо: тринадцять співтрапезників видаються їй символом смерті; жовтий опал — символом нещастя…

Сумнівно, щоб світ мав певний сенс; тим паче сумнівно, щоб він мав подвійний чи потрійний сенс, завважить якийсь маловір. Я гадаю, що це так; однак я гадаю також, що ієрогліфічний світ, обстоюваний Блуа, якнайкраще відповідає раціональному Богу теологів.

Жодна людина не знає, хто вона насправді, — стверджував Леон Блуа. Ніхто краще за нього не унаочнює це невідання самого себе. Він вважав себе ревним католиком, але був послідовником кабалістів, таємним братом Сведенборґа та Блейка — єресіархів.

Дві книги

Остання книга Велса — «Guide to the New World. A Handbook of Constructive World Revolution»[429] — на перший погляд ризикує видатися банальною енциклопедією образ. Її виразні сторінки викривають фюрера, «котрий вищить, мов наполоханий кролик»; Ґерінґа, «руйнівника міст, які назавтра прибирають розбите скло і беруться за справи, полишені напередодні»; Ідена{697}, «невтішного вдівця, що уособлює Лігу Націй»; Йосипа Сталіна, який химерною мовою продовжує вихваляти диктатуру пролетаріату, «хоча ніхто не знає до ладу, що таке пролетаріат і що та де він диктує»; і «безглузду відвагу»; і французьких генералів, «розбитих усвідомленням власної нікчемності, виробленими у Чехословаччині танками, радіотелефонними голосами та шумами, й вістовими на мотоциклах», «очевидне пораженство» (will for defeat) англійської аристократії; «жалюгідний злостивий конвент» Південної Ірландії; британське Міністерство закордонних справ, «що, здається, не шкодує зусиль для того, щоб Німеччина виграла війну, яку вона вже програла», сера Семюела Гоера, «розумового й морального дурня»; американців і англійців, «які зрадили ліберальну справу в Іспанії»; тих, хто вважає цю війну «війною ідеологій», а не злочинною формулою «сучасного безладу»; простаків, які гадають, нібито досить позбутися чи знищити дияволів Ґерінґа та Гітлера, і світ перетвориться на справжнісінький рай.

Я підібрав деякі закиди Велса; з літературної точки зору вони не закарбовуються в пам’яті; окремі видаються мені несправедливими, однак свідчать про безсторонність його гніву чи обурення. Вони також свідчать про свободу, якою користуються письменники в Англії у доленосні години війни. Важливішою за це епіграматичне буркотіння (з якого я навів лише невеличку дещицю і яке легко збільшити в три-чотири рази) є теорія цього революційного підручника. Цю теорію можна звести до чіткої альтернативи: або Англія ототожнить свою справу із загальною революцією (революцією федералізованого світу), або перемога неможлива й марна. Розділ XII (сторінки 48—54) визначає засади нового світу. В трьох останніх розділах дискутуються менш важливі питання.

Велс, як це не дивно, не нацист. Як це не дивно, тому що майже всі мої сучасники є такими, хоча й заперечують або не усвідомлюють цього. З 1925 року немає жодного публіциста, який би не вважав, що сам неминучий та банальний факт народження в певній країні й належності до певної раси (або до певної суміші рас) не є винятковим привілеєм і достатнім талісманом. Прихильники демократії, котрі гадають, нібито різняться від Ґеббельса, переконують читачів — мовою своїх супротивників — прислухатися до биття власного серця, в якому відлунює голос крові та батьківщини. Пригадую деякі неймовірні дискусії часів громадянської війни в Іспанії. Одні називали себе республіканцями; інші — націоналістами; ще інші — марксистами; і всі мовою гауляйтера розводилися про расу та народ. Навіть прибічники серпа та молота виявилися расистами… З деяким приголомшенням пригадую також одне зібрання, скликане, щоб засудити антисемітизм. Існує багато причин для того, щоб я не був антисемітом; головна з них така: різниця між євреями та неєвреями видається мені загалом несуттєвою, іноді уявною або невідчутною. Ніхто того дня не хотів поділяти мою точку зору; всі твердили, буцімто німецький єврей дуже відрізняється від німця. Марно я нагадував їм, що Адольф Гітлер каже те саме; марно наполягав, що зібрання, спрямоване проти расизму, не мусить миритися з доктриною обраної раси; марно наводив мудрі слова Марка Твена{698}: «Я не питаю, до якої раси належить людина; досить того, що вона людина; нічого гіршого бути не може» («The Man that Corrupted Hadleyburg»[430], стор. 204).

У цій книзі, як і в інших — «The Fate of Homo Sapiens», 1939; «The Common Sence of War and Peace»[431], 1940, — Велс змушує нас пригадати нашу людську сутність і приборкати наші незначні відмінності, якими б пафосними чи колоритними вони не були. Насправді це погамування не надмірне: воно обмежується тим, що вимагає від держав — заради кращого співіснування — те, що звичайна ввічливість вимагає від людей. «Ніхто при здоровому глузді, — заявляє Велс, — не подумає, нібито громадяни Великої Британії є обраним народом, найблагороднішим видом нацистів, які сперечаються за гегемонію в світі з нацистами. Вони — бойовий фронт людства. Якщо вони не є таким фронтом, вони — ніщо. Цей обов’язок є їхнім привілеєм».

«Let the People Think»[432] — така назва збірника нарисів Бертрана Расела. Велс у творі, коментар до якого я окреслив, змушує нас переосмислити всесвітню історію, не віддаючи нікому переваги географічного, економічного чи етнічного характеру; Расел також дає поради щодо спільності. У третій статті — «Free thouht and official propaganda»[433] — він пропонує, щоб у початковій школі навчали читати і водночас не довіряти газетам. Мені здається, цей сократівський шкільний предмет не був би зайвим. Серед моїх знайомих у цьому сенсі мало хто вміє читати навіть по складах. Вони дозволяють ошукувати себе за допомогою друкарських викрутасів; гадають, буцімто подія мала місце, бо так надруковано великими чорними літерами; вони плутають правду з дванадцятим кеглем; не хочуть зрозуміти, що фраза «Всі спроби агресора просунутися далі пункту Б зазнали нищівної поразки» — звичайний евфемізм, ужитий для того, щоб визнати втрату пункту Б. Гірше того: вони певним чином вдаються до магії, вважають, що писати про страхіття означає співробітничати з ворогом… Расел пропонує, щоб Держава спробувала зробити людям щеплення проти цих забобонів і цих софізмів. Наприклад, він наполягає, щоб учні вивчали останні поразки Наполеона, читаючи вочевидь переможні видання «Moniteur»[434]. Він планує, приміром, такі завдання: вивчивши за англійськими джерелами історію воєн із Францією, викласти письмово цю історію з точки зору французів. Наші «націоналісти» вже застосовують цей парадоксальний метод: викладають аргентинську історію з точки зору іспанців, якщо не кечуа чи керанді{699}.

З інших статей не менш влучною є «Генеалогія фашизму». На самому початку автор зауважує, що політичні дії випливають із дуже давніх поглядів, і завжди минає багато часу між поширенням якоїсь доктрини та її застосуванням. Це так: «мінлива дійсність», яка надихає нас або доводить до розпачу і часом нас знищує, є не що інше, як недосконале відлуння давніх суперечок. Жахливий Гітлер із його видимими арміями й таємними агентами — це плеоназм Карлайла (1795—1881) і навіть Й. Г. Фіхте (1762—1814); Ленін — транскрипція Карла Маркса. Відтак справжній інтелектуал уникає дискусій на сучасні теми: дійсність завжди анахронічна.

Расел приписує теорію фашизму Фіхте й Карлайлу. Перший у четвертій і п’ятій із знаменитих «Reden ап die deutsche Nation»[435] обґрунтовує вищість німців безперервним володінням чистою мовою. Цей аргумент майже наскрізь облудний; ми можемо припустити, що на землі не існує жодної чистої мови (навіть якби це були окремі слова, все одно не йдеться про їхні образи; навіть якщо пуристи кажуть «спорт», вони уявляють «sport»); ми можемо нагадати, що німецька мова не така «чиста», як мова басків або готентотів{700}; ми можемо запитати, чим «чиста» мова краща… Більш складним та промовистим є внесок Карлайла. 1843 року він написав, що демократія — це відчай через неможливість знайти героїв, які б нас спрямовували. 1870 року захоплено вітав перемогу «поблажливої, шляхетної, глибокодумної, міцної та милосердної Німеччини» над «хвалькуватою, марнославною, жестикулюючою, задерикуватою, метушливою, надмірно чутливою Францією» («Miscellanies»[436], том сьомий, сторінка 251). Він прославляв Середньовіччя, засуджував парламентське марнотратство, обстоював пам’ять бога Тора, Вільгельма Безбатченка{701}, Кнокса{702}, Кромвеля, Фрідріха II{703}, похмурого доктора Франсії{704} та Наполеона, мріяв про світ, який не був би «хаосом із виборчими урнами», виступав проти скасування рабства, пропонував переробити статуї — «потворні бронзові солецизми» — на корисні бронзові ванни, вихваляв смертну кару, наполягав, що в кожному населеному пункті має бути казарма, низькопоклонничав перед вигаданою ним тевтонською расою. Ті, кого цікавлять інші його прокльони чи вихваляння, можуть звернутися до «Past and Present» (1843) та «Latterday Pamphlets»[437], датованих 1850 роком.

Бертран Расел підсумовує: «Певним чином, справедливо стверджувати, що атмосфера початку XVIII століття була раціональною, а наших часів — ірраціональною». Я виключив би боязкий прислівник на початку цієї фрази.

Коментар до 23 серпня 1944 року

Цей велелюдний день приніс мені три відмінні подивування: міру мого фізичного відчуття щастя, коли мене повідомили про визволення Парижа; відкриття того, що колективне піднесення може бути не ницим; загадкову, але помітну радість багатьох прибічників Гітлера. Знаю, що, з’ясовуючи причини цієї радості, я ризикую уподібнитися зарозумілим гідрографам, які б намагалися дослідити, чи досить одного каменя, щоб зупинити плин ріки; багато хто дорікатиме, що я прагну проаналізувати якусь химеру. А проте ця химера мала місце, і тисячі людей у Буенос-Айресі можуть це засвідчити.

Я одразу зрозумів, що розпитувати самих дійових осіб не варто. Ці флюгери, відзначаючись непослідовністю, і думати забули, що непослідовність треба якось обґрунтовувати: вони звеличують германську расу, але ненавидять «саксонську Америку»; вони засуджують Версальську угоду, але аплодували диву бліцкригу, вони антисеміти, але сповідують релігію юдейського походження; вони благословляють війну підводних човнів, але оскаженіло засуджують британське піратство; вони викривають імперіалізм, але обстоюють і пропагують ідею життєвого простору; вони обожнюють Сан-Мартіна{705}, але вважають помилкою незалежність Південної Америки; до дій Англії вони застосовують напучення Ісуса, а до дій Німеччини — канони Заратустри.

Я подумав також, що будь-яка непевність краща за діалог із цими виплодками хаосу, яких нескінченне повторення цікавої формули: «Я — аргентинець» — начебто звільняє від честі та милосердя. До того ж, хіба не доводив Фройд і не передчував Волт Вітмен, що люди воліють якомога менше знати про глибинні мотиви своєї поведінки? Можливо, сказав я собі, магія понять «Париж» і «визволення» така сильна, що прибічники Гітлера забули, що ці слова означають поразку його армії. Зрештою я вирішив, що вірогідними поясненнями можуть бути пуста цікавість і страх, і звичайне відчуття реальності.

Минуло кілька днів, і якось увечері одна книга й один спогад осяяли мене. Книга, про яку йдеться, — це «Людина і надлюдина» Шоу, — пасаж, який я маю на увазі, — метафізичний сон Джона Таннера, в якому стверджується, що весь жах пекла полягає у його ірреальності; ця теорія порівнянна з теорією іншого ірландця, Іоанна Скота Еріуґени, котрий заперечував реальне існування гріха та зла і проголошував, що всі створіння, і навіть диявол, повернуться зрештою до Бога. А спогад стосувався дня, що був повною й огидною протилежністю 23 серпня: це 14 червня 1940 року. Того дня один германофіл, ім’я якого я не хочу згадувати, ввійшов у мій дім; ще стоячи в дверях він повідомив важливу новину: нацистські війська окупували Париж. Мене охопило змішане почуття суму, огиди, неспокою. Щось незрозуміле стримало мене: брутальною радістю не можна було пояснити ні оглушливий голос, ні нахабне звеличання. Він додав, що невдовзі ці війська ввійдуть до Лондона. Будь-який опір марний, ніщо не завадить їхній перемозі. І тоді я збагнув, що йому теж страшно.

Не знаю, чи треба пояснювати викладені мною факти. Гадаю, їх можна пояснити так: для європейців і американців існує порядок — єдиний можливий порядок: колись він звався Римом, нині — західною культурою. Бути нацистом (розігрувати енергійне варварство, удавати вікінґа, татарина, конкістадора XVI століття, ґаучо, червоношкірого) тривалий час неможливо — ні з психологічної, ні з моральної точки зору. Нацизм, як і пекло Еріуґени[438], слабує на ірреальність. Він не годиться для життя; люди можуть лише вмирати заради нього, брехати заради нього, вбивати й проливати кров заради нього. Ніхто на самоті зі своїм «я» не може бажати йому перемоги. Наважуся висловити таке припущення: Гітлер прагне своєї поразки. Гітлер підсвідомо сприяє військам, які неминуще покінчать із ним, як птахи з металевими пазурами й гідра (котрі мусили б знати, що вони чудиська) таємничим чином сприяли Гераклу.

Про «Ватек» Вільяма Бекфорда{706}

Вайлд приписує Карлайлу жарт про біографію Мікеланджело без жодної згадки про його твори. Реальність така складна, а історія така уривчаста й спрощена, що всезнаючий оглядач міг би написати хтозна-скільки, ледь не безліч біографій якоїсь людини, де йшлося б про абсолютно різні речі, і ми б мусили прочитати їх чимало, перш ніж здогадалися б, що йдеться весь час про одну особу. Спробуймо і ми, хоч як це прикро, спростити одне окреме життя: припустімо, що воно складається з тринадцяти тисяч подій. Тоді одну з можливих біографій складатимуть номери 11, 22, 33…; іншу — 9, 13, 17, 21…; ще якусь — 3, 12, 21, 30, 39… Ймовірно, одна — це історія снів людини; інша — органів її тіла; третя — скоєних нею помилок; четверта — всіх миттєвостей, коли вона уявляла піраміди; п'ята — всіх її нічних і світанкових емоцій. Все сказане може видатися просто химерою — на жаль, це не так. Ніхто не згодиться писати літературну біографію письменника чи військову біографію воїна; всі воліють писати біографії з точки зору генеалогії, економіки, психіатрії, хірургії, поліграфії. Один із життєписів Едгара По налічує сімсот сторінок ін-октаво; автор був настільки заклопотаний змінами місцепроживання героя, що заледве спромігся на одну лише згадку про Мальстрем{707} і космогонію «Еврики». Інший приклад: кумедне зізнання з передмови до однієї з біографій Болівара: «У цій книзі бойові дії зображені так само скупо, як і в книзі цього ж автора про Наполеона». Жарт Карлайла випередив сучасну літературу: 1943 року було б дивним, якби в біографії Мікеланджело бодай один раз згадувалися його твори.

Всі ці роздуми спричинені біографією Вільяма Бекфорда (1760—1844), яка нещодавно побачила світ. У своєму Фонтхіллі Вільям Бекфорд дуже нагадує типового мільйонера, великого пана, мандрівника, книголюба, будівника палаців і розпутника; його біограф Чепмен проникає (або намагається проникнути) в суть його розпутного життя, але відмовляється від аналізу «Ватека» — повісті, десятьом останнім сторінкам якої Вільям Бекфорд завдячує своєю славою.

Я порівняв чимало відгуків на «Ватек». У передмові Маларме до перевидання 1876 року багато цікавих спостережень (наприклад, що повість починається на вершині вежі читанням зірок, а завершується у зачарованому підземеллі), однак написана вона таким діалектом французької мови, що читати її — справа невдячна або й неможлива. Беллок («A conversation wiíh ап Angel»[439], 1928) розмірковує про Бекфорда, не дбаючи про аргументи; він порівнює його прозу з вольтерівською, а самого Бекфорда вважає одним з найогидніших людей тих часів, one of the vilest man of his time. Мабуть, найбільш розсудливо висловився Сентсбері в одинадцятому томі «Cambridge History of English Literature»[440].

Власне кажучи, сюжет «Ватека» доволі простий. Ватек (Гарун бен Альмотасим Ватік Біла, дев’ятий халіф династії Аббасидів) зводить вавилонську вежу, щоб читати пророцтва зірок. Ті віщують йому низку див, які стануться завдяки дивовижній людині з невідомого краю. Невдовзі до столиці прибуває якийсь купець; обличчя в нього таке потворне, що сторожа супроводжує його до халіфа із заплющеними очима. Купець продає халіфу шаблю й зникає. Таємничі знаки, вигравірувані на лезі шаблі, сміються над цікавістю халіфа. Якийсь чоловік (котрий згодом також зникає) розгадує їх; одного дня напис сповіщає: «Я найменше диво краю, де все дивовижне й гідне найславетнішого правителя на землі», а наступного: «Горе тому зухвальцю, котрий сподівається взнати те, чого не мусить знати». Халіф вдається до магії: голос купця з мороку закликає його зректися мусульманської віри й поклонятися силам пітьми. Коли він так вчинить, йому відкриється Палац підземного вогню. Під його склепінням він знайде скарби, обіцяні йому зорями, талісмани, що підкоряють світ, корони царів, котрі жили ще до Адама, і серед них — вінець самого Сулеймана бен Дауда. Жадібний халіф погоджується; купець велить йому офірувати сорок людських життів. Минають криваві роки; Ватек, чия душа почорніла від мерзот, опиняється перед безлюдною горою. Земля розверзається; Ватек із жахом і надією спускається на дно світу. Помпезними галереями безмежного палацу блукають мовчазні й бліді юрби людей, що не дивляться одні на одних. Купець не збрехав: у Палаці підземного вогню повно коштовностей і талісманів, але це — Пекло. (У схожій історії доктора Фауста і в численних середньовічних легендах, що їй передують, Пекло — це покара для грішника, котрий уклав угоду із силами зла; у цій воно — і покара, і спокуса).

Сентсбері й Ендрю Ленґ запевняють або натякають, що славу Бекфорду приніс вигаданий ним Палац підземного вогню. Я вважаю, що тут ідеться про перше справді жахливе пекло у світовій літературі[441]. Зважуся висловити парадоксальну думку: найвідоміше літературне пекло — dolente regno[442] «Божественної комедії» насправді не є жахливим; це просто місце, де відбуваються жахливі речі. Різниця суттєва.

Стівенсон («A Chapter on Dreams»[443]) розповідає, що в дитячих снах його переслідував огидний бурий колір; Честертон («The Man who was Thursday», VI[444]) уявляє, що на західній межі світу нібито є дерево, більше (або менше) за звичайне дерево, а на східній — вежа, характер побудови якої сам по собі є порочним. Едгар По в «Рукописі, знайденому в пляшці» змальовує південне море, де корпус корабля росте, наче живе тіло моряка; Мелвілл присвячує не одну сторінку «Мобі Діка», щоб відтворити жах, який викликає неймовірна білість кита… Я навів чимало прикладів; мабуть, їх досить, аби підсумувати: пекло Данте підносить уявлення про в’язницю, пекло Бекфорда — про галереї жахів. «Божественна комедія» — одна з найбільш незаперечних і обґрунтованих книг у світовій літературі; «Ватек» — просто цікава дрібничка, the perfume and suppliance of a minute[445]; а проте я вважаю, що «Ватек» — нехай у зародковій формі — передвіщає диявольську розкіш Томаса Де Квінсі й Едгара По, Бодлера й Гюїсманса{708}. В англійській мові існує неперекладний епітет «uncanny» для визначення надприродного жаху; цей епітет (по-німецьки «unheimlich») можна застосувати до деяких сторінок «Ватека»; наскільки мені відомо, — на відміну від усієї попередньої літератури.

Чепмен називає деякі книги, які могли мати вплив на Бекфорда: «Bibliothèque Orientale»[446] Бартелемі Д’Ербело{709}, «Quatre Facardins»[447] Гамілтона{710}, «Вавилонська царівна» Вольтера, завжди зневажені й чарівні «Mille et une Nuits»[448] Галлана. Я додав би до цього списку «Carceri d’invenzione»[449] Піранезі{711}; звеличені Бекфордом офорти із зображенням могутніх палаців, які водночас є заплутаними лабіринтами. У першому розділі «Ватека» Бекфорд перелічує п’ять палаців, що тішать п’ять чуттів; Маріно{712} в «Адонісі»{713} змалював п’ять подібних садів.

Лише три зимові дні й дві ночі 1782 року знадобились Вільяму Бекфорду, щоб відтворити трагічну історію халіфа. Він написав її по-французьки; 1785 року Генлі{714} переклав її на англійську. Оригінал не збігається з перекладом; Сентсбері завважив, що французька мова XVIII століття поступається англійській у зображенні «незбагненних жахів» (вислів Бекфорда) цієї виняткової історії.

Англійський переклад Генлі з’явився у 856-му випуску «Everyman’s Library»[450]; відредагований Маларме оригінал вийшов друком із його ж таки передмовою у паризькому видавництві Перрена. Дивно, що у ретельній бібліографії Чепмена зовсім не згадуються ця редакція і ця передмова.

Буенос-Айрес, 1943 р.

Про книгу «The purple land»[451]

Цей первозданний роман Хадсона{715} можна звести до однієї формули — такої давньої, що вона може стосуватися й «Одіссеї», і такої простої, що несамохіть спрощує й викривляє саме поняття «формула». Герой вирушає в мандри, і його переслідують пригоди. До цього мандрівного й відчайдушного жанру належать «Золотий осел»{716} та уривки «Сатирикона»{717}, «Піквік» і «Дон Кіхот», «Кім» із Лагора та «Дон Сеґундо Сомбра»{718} із Ареко. Називати ці вигадані історії шахрайськими романами, на мою думку, несправедливо; по-перше, через зневажливе значення цього слова; по-друге, через їх обмеженість у просторі та часі (XVI століття в Іспанії, XVII — в Європі). До того ж це досить складний жанр. Попри деяку безладність, невідповідності та мінливість, йому притаманний певний потаємний порядок, що відкривається поступово. На пам’ять приходять знамениті приклади; мабуть, не знайдеться жодного, який би не мав своїх видимих вад. Сервантес виряджає в мандри двох героїв: хирлявого ідальго, довготелесого, аскетичного шаленця і опецькуватого красномовця-селюка, обжерливого й поміркованого лихослова: така симетрична настійлива невідповідність зрештою робить їх нереальними, зводить до циркових персонажів (Луґонес у сьомому розділі «Паядора» вже робить цей закид.) Кіплінґ вигадує Друга Всього Сущого, волелюбного Кіма: через кілька розділів, спонукуваний хтозна-яким патріотичним збоченням, він перетворює того на шпигуна. (У своїй написаній через тридцять п’ять років літературній автобіографії Кіплінґ демонструє, що не розкаюється і навіть не усвідомлює цього.) Я згадую ці вади без ворожості, лише задля того, щоб так само неупереджено проаналізувати «The Purple Land».

У жанрі роману, який я тут розглядаю, первісні зразки прагнуть звичайної послідовності пригод, їх простої змінності; найкращим прикладом тут у чистому виді є «Сім подорожей Сіндбада Мореплавця». В інших (дещо складніших) події мають виявити характер героя, тобто його безглузді вчинки та манії; така перша частина «Дон Кіхота». Є й такі (більш пізні), де рух відбувається у двох напрямках і є взаємним: герой змінює обставини, а обставини — характер героя. Це друга частина «Дон Кіхота», «Геклберрі Фінн» Марка Твена й власне «The Purple Land». Ця вигадана історія насправді має два сюжети. Перший — видимий: пригоди англійського хлопця на ім’я Річард Лем на Східному Березі. Другий — внутрішній і невидимий: щаслива адаптація Лема, його поступове навернення до варварських звичаїв, що певною мірою нагадує Руссо{719} і певного мірою випереджає Ніцше. Його «Wanderjahre»[452] є також і «Lehrjahre»[453]. Хадсон на власній шкурі взнав суворість напівдикого пастушачого життя; Руссо та Ніцше — лише завдяки незрушним томам «Histoire Générale des Voyages»[454] і Гомеровим епопеям. Сказане зовсім не означає, що «The Purple Land» — книга абсолютно бездоганна. Вона має одну очевидну ваду, пов’язану швидше за все з несподіванками імпровізації: деякі пригоди видаються безпідставно марудними. Я маю на увазі фінал: він доволі складний, щоб стомити читача, але нездатний його зацікавити. У цих обтяжливих розділах Хадсон наче не усвідомлює, що його книга — це послідовність подій (майже така ж чиста послідовність, як у «Сатириконі» або «Пройдисвіті на ім 'я Паблос»{720}) і гальмує її зайвою витіюватістю. Йдеться про досить поширену помилку: Діккенс у всіх своїх романах вдається до такого ж марнослів’я.

Мабуть, жоден твір «літератури ґаучо» не перевершує «The Purple Land». Було б прикро, якби певна топографічна неуважність і три-чотири помилки чи обмовки приховали від нас цей факт… «The Purple Land» — суто креольська книга. Та обставина, що оповідач — англієць, виправдовує деякі необхідні читачеві пояснення та нарочитість, які були б недоречними в устах ґаучо, звичного до таких речей. У тридцять першому числі журналу «Sur»[455] Есекіель Мартінес Естрада стверджує: «Наша дійсність не мала й ніколи не матиме такого поета, художника та тлумача, як Хадсон. Ернандес — лише частинка тієї космічної панорами аргентинського життя, оспіваної, відтвореної та відкоментованої Хадсоном… Приміром, останні сторінки «The Purple Land» — це найглибша філософія та найвище виправдання Латинської Америки перед західною цивілізацією та цінностями вченої культури». Як бачимо, Мартінес Естрада, не вагаючись віддав перевагу творчості Хадсона над найвидатнішою книгою нашої «літератури ґаучо». Передусім, «The Purple Land» незрівнянно масштабніша. «Мартін Ф’єрро» (незважаючи на спроби Лугонеса її канонізувати) меншою мірою є епопеєю про наші витоки — і це 1872 року! — ніж автобіографією поножовщика, спотвореною бравадою та скигленням, які ледь не провіщають танго. В Аскасубі більше жвавості, більше радості та мужності, але всі ці риси уривчасті й ледь помітні у трьох випадкових томах по чотириста сторінок кожний. «Дон Сеґундо Сомбра», попри достовірність діалогів, зіпсований бажанням звеличити найпримітивнішу працю. Всім відомо, що оповідачем тут виступає ґаучо; відтак удвічі невиправданою є ця театральна гігантоманія, що обертає приборкання молодих бичків на сцену битви. Гуїральдес підносить голос, щоб розповісти про повсякденну працю селян; Хадсон (як Аскасубі, Ернандес, Едуардо Ґутьєррес) навіть про жорстокі речі говорить звичним тоном.

Хтось може завважити, що в «The Purple Land» ґаучо зображений описово, як другорядний персонаж. Тим краще для точності портрета, — відповім я. Ґаучо — людина похмура, йому незнайомі витончені втіхи спогадань чи самоаналізу, або він їх зневажає; робити з нього захопленого оповідача власної біографії означає калічити його.

Інше влучення Хадсона — географія. Народившись у провінції Буенос-Айрес, у магічному колі пампи, він, однак, обирає місцем дії фіалкову землю, де від початку до кінця орудували повстанські загони: Східний Берег. В аргентинській літературі в моді ґаучо з провінції Буенос-Айрес; парадоксальною причиною такої переваги є наявність великого міста, Буенос-Айреса, батьківщини всіх відомих авторів «літератури ґаучо». Якщо замість літератури звернутися до історії, неважко впевнитися, що уславлені в літературі ґаучо насправді відіграли незначну роль у долі цієї провінції і зовсім ніяку в історії країни. Типове угруповання ґаучо під час війни — загін кінних повстанців — у Буенос-Айресі з’являвся лише час від часу. Тут панувало місто та його ватажки. Хіба що поодинока людина — чи то Чорна Мураха згідно з судовими документами, чи то Мартін Ф’єрро в літературі — могла привернути увагу поліції своїм розбійництвом.

Хадсон, як я вже казав, обирає для пригод свого героя інший берег. Цей слушний вибір дозволяє йому збагатити історію Річарда Лема примхами долі та перипетіями війни; до того ж примхлива доля сприяє бурлацькому коханню. Маколей{721} у статті про Беньяна дивується, що фантазії однієї людини згодом стають спогадами багатьох. Фантазії Хадсона залишаються в пам’яті: британські кулі, що свистять уночі під Пайсанду; замислений ґаучо, котрий перед боєм з насолодою палить сигару; дівчина, яка віддається чужинцеві на безлюдному березі річки.

Доводячи до досконалості поширений вислів Босвела, Хадсон пише, що багато разів брався за вивчення метафізики, але завжди його заняття переривало щастя. Ця фраза (одна з найбільш пам’ятних серед усіх, що їх подарувала мені дружба з літературою) типова для цієї людини та цієї книги. Незважаючи на потоки пролитої крові та розлуки персонажів, «The Purple Land» — одна з небагатьох щасливих книг на світі. (Іншою, також американською і також із присмаком раю, є «Геклберрі Фінн» Марка Твена.) Йдеться не про безладну суперечку песимістів та оптимістів, не про доктринерське щастя, що його беззастережно запроваджує патетичний Вітмен, я маю на увазі щасливий душевний стан Річарда Лема, його здатність приймати будь-які примхи буття, сприятливі чи ворожі.

І останнє зауваження. Сприймати чи не сприймати креольські мотиви — не так важливо, однак справа в тому, що з усіх іноземців (включаючи, звичайно, іспанців) сприймають їх лише англосакси: Міллер{722}, Робертсон, Бертон, Канінґейм Ґрем{723}, Хадсон.

Від Хтось до Ніхто

Спочатку Бог був Богами (Елоїм) — множиною, яку дехто називає множиною величі, а інші — повноти, і яку вважають відлунням давнього многобожжя або передвістям проголошеного в Нікеї{724} вчення про те, що Бог єдиний у трьох іпостасях. Елоїм відмінює дієслова в однині; перший вірш Біблії дослівно каже: «На початку Боги створив небо та землю». Незважаючи на деяку непевність множини, Елоїм конкретний; він зветься Богом Єговою, і ми читаємо про нього, що по Раю ходив, як повіяв денний холодок або, як сказано в англійському тексті, in the cool of the day. Йому властиві людські риси; в одному місці Святого Письма читаємо: «І пожалкував був Господь, що людину створив на землі. І засмутився Він у серці своїм», в іншому: «Я — Господь, Бог твій, Бог ревнивий», ще в одному: «І розпалиться гнів Мій на них». Суб’єктом цих висловлювань, поза сумнівом, є Хтось тілесний, хто із плином століть набував дедалі збільшених і розпливчастих форм. Він мав різні імена: Сила Якова, Камінь Ізраїлю, Я Сущий, Бог Воїнства, Цар над Царями. Останнє, що, безперечно, виникло на противагу Рабу Рабів Господніх Григорія Великого{725}, в оригіналі вживається як найвищий ступінь від слова «цар». «Гебрейська мова, — зазначає брат Луїс де Леон{726}, — має властивість подвоювати ті ж самі слова таким чином, щоб звеличити чиєсь добро чи зло. Відтак сказати «Пісня пісень»[456] — однаково, що сказати по-іспанськи «пісня з-поміж пісень», «людина з-поміж людей», тобто «знаний і видатний серед усіх, той, хто переважає багатьох». У перші століття нашої ери теологи вводять в обіг префікс omni, який раніше застосовувався у прикметниках для зображення природи та Юпітера. З’являються слова «omnipotente», «omnipresente», «omniscio»[457], які перетворюють Бога на поштиве сум’яття неймовірних найвищих ступенів. Така термінологія, як і інші, начебто обмежує божество: наприкінці V століття невідомий автор «Corpus Dionysiacum» запевняє, що жоден стверджувальний присудок не личить Богові. Про Нього нічого не слід стверджувати, але все можна заперечувати. Шопенгауер сухо зазначає: «Це єдина правдива теологія, але вона позбавлена змісту». Написані грецькою мовою трактати та листи, що складають «Corpus Dionysiacum», у IX столітті стикаються з читачем, який перекладає їх на латину: це Іоанн Еріуґена, або Скот, тобто Іоанн Ірландець, відомий в історії як Скот Еріуґена, що означає Ірландський Ірландець. Він формулює вчення пантеїстичного штабу: окремі речі є теофаніями (тобто божественними одкровеннями або богоявленнями), і за ними — сам Бог, який є єдиною реальністю, одначе «Він не знає, що Він є, бо Він ніяке не «що», Він незбагненний ні для самого Себе, ні для будь-якого розуму». Він не розумний, бо Він більше ніж розумний; Він не добрий, бо Він більше ніж добрий; незбагненним чином Він переважає й відкидає всі атрибути. Щоб визначити Його, Іоанн Ірландець вживає слово «nihilum», тобто «ніщо». Бог — це первісне ніщо, з якого почалося Творіння, creatio ex nihilo[458], безодня, в якій зародилися архетипи, а потім самі створіння. Він — Ніщо і Ніхто; ті, хто сприйняв Його таким, відчували, що бути Ніщо важить більше, ніж бути Хтось або Щось. Так само Шанкара{727} вчить, що люди, коли вони в глибокому сні, — це і Всесвіт, і Бог.

Наведений тут плин думок, звичайно, не є випадковим. Усім культам властиві звеличення аж до перетворення у ніщо або принаймні така тенденція; ми безпомильно спостерігаємо це у випадку з Шекспіром. Його сучасник Бен Джонсон схиляється перед ним, не переступаючи межу ідолопоклонства, on this side Idolatry; Драйден{728} проголошує його Гомером англійських драматичних поетів, хоча й визнає, що він зазвичай позбавлений смаку та пишномовний; розсудливе XVIII століття прагне оцінити його чесноти й засудити помилки; Моріс Морґан{729} 1774 року стверджує, що король Лір і Фальстаф — не що інше, як дві іпостасі самого автора, породжені грою його уяви; на початку XIX століття до цієї думки повертається Колрідж, для якого Шекспір уже не людина, а літературна версія нескінченного бога Спінози. «Шекспір — людина, — пише він, — був natura naturata, наслідком, одначе загальне, що потенційно міститься в окремому, відкрилося йому не як підсумок спостережень над певною кількістю випадків, а як субстанція, здатна до нескінченних перевтілень, одним із яких було його власне існування». Хезліт погоджується й стверджує: «Шекспір був подібним до всіх людей, але не схожим ні на кого. Власне, він був нічим, а проте був усім, чим люди є або можуть стати». Згодом Гюґо порівняв його з океаном — розплідником найрізноманітніших форм життя[459].

Бути чимось неминуче означає не бути всім іншим; невиразне передчуття цієї істини змусило людей уявити, що не бути краще, ніж бути чимось, і що це певною мірою означає бути всім. Саме ця оманлива вигадка міститься в словах царя з індійської легенди, котрий зрікся влади й жебрає на вулиці: «Відтепер я не маю царства, а відтак моє царство не має кордонів, відтепер моє тіло не належить мені, а відтак мені належить уся земля». Шопенгауер зазначив, що історія — це нескінченний безладний сон людських поколінь; цей сон містить образи, що повторюються, можливо, він і не містить нічого, крім цих образів; одним із них є те, про що йдеться на цій сторінці.

Буенос-Айрес, 1950 р.

Версії однієї легенди

Людям прикро дивитися на старих, хворих і небіжчиків, а проте всі люди підвладні смерті, хворобам і старості; Будда запевняв, що думка про це змусила його кинути рідний дім та батьків і одягти жовте вбрання аскета. Це засвідчено в одній із канонічних книг; в іншій переповідається притча про п’ятьох таємних вісників богів: хлопчика, згорбленого старика, паралітика, катованого злочинця та мерця; у такий спосіб боги сповіщають, що людям судилося народжуватись, старіти, хворіти, терпіти справедливу кару й помирати. Суддя Тіней (в індуїстській міфології цей обов’язок виконує Яма{730}, бо він — перша померла людина) запитує грішника, чи не бачив той вісників; грішник відповідає, мовляв, так, бачив, але не зрозумів сенсу їхнього послання; охоронці зачиняють його в охопленому полум’ям домі. Можливо, Будда не вигадав цю зловісну притчу, досить того, що він її переповів (Majjhima nikaya, 130), ніяк не пов’язавши з власним життям.

Реальність може бути надто складною для переказу; легенда відтворює її з незначними похибками, дозволяючи їй мандрувати світом і передаватись із уст в уста. У притчі і в оповіді Будди згадуються троє: старик, хворий і мрець; час об’єднав два тексти в один і, перемішавши їх, створив іншу історію.

Сіддхартха, Бодхисатва, майбутній Будда — син великого царя Суддходани з роду Сонця. В ніч його зачаття матері сниться, нібито в її правий бік входить білосніжний слон із шістьма бивнями[460]. Віщуни розтлумачили, що її син буде царем Всесвіту або обертатиме колесо вчення[461] і напучатиме людей, як звільнятися від життя та смерті. Цар, однак, воліє, щоб Сіддхартха досяг величі в часі, а не у вічності, тож зачиняє його в палаці, звідки прибрано всі речі, які могли б відкрити йому тлінність буття. Так минають двадцять дев’ять років примарного щастя, позначеного чуттєвими втіхами, коли це одного ранку Сіддхартха виїздить із палацу в кареті й, приголомшений, бачить згорбленого чоловіка «з волоссям не таким, як у всіх, і тілом не таким, як у всіх»; простуючи, той спирається на ціпок, його тіло тремтить. Він запитує, що це за чоловік; візник пояснює, що це старик і що всі люди на землі мають зробитися такими. Стурбований Сіддхартха наказує негайно вертатися до палацу, однак, виїхавши з нього іншим разом, бачить прокаженого; того лихоманить, а все його тіло всіяне виразками; візник пояснює, що це хворий і така небезпека може підстерегти будь-кого. Виїхавши з палацу знову, Сіддхартха бачить людину, котру несуть у труні; йому пояснюють, що ця нерухома людина мертва і кожен, хто народжується, мусить померти. Виїхавши з палацу востаннє, він бачить жебрущого монаха, котрому байдуже — помирати чи жити: на його обличчі умиротворення. Сіддхартха знаходить свій шлях.

Харді{731} («Der Buddhismus nach älteren Pali-Werken»[462]) похвалив легенду за колоритність; сучасний індолог А. Фуше{732}, чий глузливий тон не завжди доречний або чемний, пише, що, з огляду на необізнаність Бодхисатви, ця історія не позбавлена певного драматизму та філософського сенсу. На початку V століття нашої ери чернець Фа Сянь{733} вирушив до Індії на пошуки священних книг і побачив там руїни міста Капілавасту й чотири фігури, зведені Ашокою{734} на згадку про ці зустрічі на півночі, півдні, сході та заході міського муру. На початку VII століття християнський чернець написав повість під назвою «Варлаам та Йоасаф»; Йоасаф (Бодхисатва) — син індійського царя; астрологи передвіщають, що він стане правителем іншого, найвеличнішого царства; цар зачиняє сина в палаці, однак Йоасаф від сліпця, прокаженого та умираючого дізнається про нещасливу долю людей. А самітник Варлаам зрештою навертає його до справжньої віри. Ця християнська версія легенди була перекладена багатьма мовами, у тому числі голландською та латиною; завдяки Хокону Хоконарсону{735} в Ісландії на початку XIII століття з'явилася сага про Варлаама. Кардинал Чезаре Бароніо{736} помістив Йоасафа до свого «Римського мартиролога» (1585—1590); 1615 року Дієґо де Коуту{737} у продовженні «Декад» засудив будь-які аналогії між облудною індійською легендою та правдивою й благочестивою історією святого Йоасафа. Усе це та багато іншого читач знайде у першому томі «Походження роману» Менендеса-і-Пелайо{738}.

Легенда, яка на Заході передбачала канонізацію Будди Римом, мала, проте, одну ваду: зустрічі, про які в ній ідеться, справляють враження, але в них важко повірити. Чотири виходи Сіддхартхи і чотири повчальні персонажі не в'яжуться з грою випадку. Богослови, для яких питання естетики важать менше, ніж навертання людей до віри, намагалися виправдати цю недоречність; Кеппен{739} («Die Religion des Buddha»[463], 1, 82) відзначає, що в останній версії легенди прокажений, мрець і монах — це видіння, створені божествами, щоб напучати Сіддхартху. Так, у третій книзі санскритського епосу «Буддхачаріта»{740} йдеться про те, що боги створили мерця, але жодна людина, крім візника та принца, його не бачить. В одному легендарному життєписі XVI століття чотири видіння є чотирма метаморфозами одного бога (Wieger. «Vies chinoises du Bouddha»[464], 37—41).

Ще далі йде «Lalitavistara»[465]. Про цю компіляцію прози та віршів, написану зіпсованим санскритом, зазвичай відгукуються дещо зневажливо; на її сторінках історія Спасителя набуває подекуди гнітючого, подекуди запаморочливого перебільшення. Будда, якого оточують дванадцять тисяч ченців і тридцять дві тисячі бодхисатв, відкриває богам текст твору; з високості четвертого неба він визначає час, континент, царство та касту, в яких він відродиться, щоб згодом померти востаннє; вісімдесят тисяч барабанів супроводжують його слова, а в тілі його матері накопичена сила десяти тисяч слонів. У цій дивній поемі Будда керує кожним етапом своєї долі; він змушує божества створити чотири символічні фігури і, запитуючи про них візника, наперед знає, хто вони й що означають. Фуше бачить у цьому звичайну запопадливість авторів, які не можуть допустити, щоб Будда не знав того, що знає слуга; на мою думку, ключ до цієї загадки в іншому. Будда створює образи і потім запитує у когось про їхній сенс. З богословської точки зору, мабуть, слід було б відповісти: книга належить до школи махаяни{741}, яка вчить, що Будда минущий — еманація або відбиток Будди вічного; Будда небесний віддає накази, Будда земний страждає через них або їх виконує. (Наше століття, використовуючи іншу міфологію та іншу лексику, говорить про позасвідоме). Людське єство Сина, другої іпостасі Бога, волало з розп’яття: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»; так само людське єство Будди жахнулося того, що створила його божественна сутність… А проте, щоб вирішити це питання, зовсім необов’язково вдаватися до таких богословських тонкощів; досить згадати, що всі релігії Індостану і, зокрема, буддизм вчать, що світ примарний. Старанна гра (Будди), — каже «Lalitavistara»; гра або сон, — стверджує махаяна, — земне життя Будди — це також сон. Сіддхартха обирає собі народ та батьків. Сіддхартха створює чотири фігури, що дивують його самого. Сіддхартха робить так, що кожна наступна фігура прояснює сенс попередніх; усе це розумно, якщо дивитися на це як на сон Сіддхартхи. А ще краще як на сон, в якому діє Сіддхартха (наче прокажений або монах) і який нікому не сниться, тому що для північного буддизму і світ, і прозеліти{742}, і нірвана, і коло перевтілень, і Будда — однаково примарні. Ніхто не заглиблюється в нірвану, — читаємо ми в одному знаменитому трактаті, — оскільки заглиблення незліченної кількості людей у нірвану рівнозначно розвіянню чар, створюваних величним магом; в іншому місці зазначається, що все — порожнеча, одна лише назва, у тому числі й книга, яка це стверджує, і людина, котра її читає. Хоч як це парадоксально, однак згадувані в ній величезні числа не надають, а позбавляють поему реальності; дванадцять тисяч ченців і тридцять дві тисячі бодхисатв менш конкретні, ніж один чернець і один Бодхисатва. Гігантські масштаби та числа (XII глава містить ряд із двадцяти трьох слів, що означають одиницю, після якої йде наростаюче число нулів, від 9 до 49, 51 та 53) — це лише величезні потворні бульки, бундючність Нічого. Уявне таким чином зруйнувало історію; спочатку оманливими зробилися фігури, згодом принц, а далі — разом з ним — усі покоління та Всесвіт.

Наприкінці XIX століття Оскар Вайлд запропонував свою версію; щасливий принц помирає замкнений у власному палаці, так і не зазнавши знегод, але його посмертна статуя бачить їх зі свого п’єдесталу.

Хронологія Індостану непевна; моя ерудиція тим паче. Кеппен і Герман Бек{743} можуть помилятися так само, як і автор цих нотаток; мене б не здивувало, якби моя версія легенди виявилася фантастичною, точною по суті і помилковою в деталях.

Від алегорій до романів

Усі ми вважаємо алегорію естетичною помилкою. (Я ледь не написав «нічим іншим як помилкою естетики», але згодом завважив, що цей вислів містить алегорію.) Наскільки мені відомо, жанр алегорії досліджували Шопенгауер («Welt als Wille und Vorstellung»[466], 50), Де Квінсі («Writing», XI, 198), Франческо де Санктіс{744} («Storia della letteratura italiana»[467], VII), Кроче («Estetica»[468]) та Честертон («G. F. Watts»[469], 83); у цьому нарисі я обмежуся двома останніми. Кроче заперечує алегоричне мистецтво, Честертон його обстоює; гадаю, рацію має перший, але хотів би зрозуміти, як могла завоювати таку прихильність форма, що видається нам невиправданою.

Кроче висловлюється цілком чітко; тому я обмежуся тим, що наведу його слова: «Коли символ сприймається як щось невід’ємне від мистецької інтуїції, він є синонімом самої інтуїції, яка завжди має ідеальний характер. Коли символ сприймається окремо, якщо з одного боку виражається символ, а з іншого — те, що він символізує, тоді має місце інтелектуальна помилка; уявний символ відтворює тут абстрактне поняття, тобто йдеться про алегорію-науку або мистецтво, що наслідує науку. А проте слід бути об’єктивними щодо алегоричного і завважити, що іноді воно доречне. З «Визволеного Єрусалима»{745} можна почерпнути якусь мораль; з «Адоніса» Маріно, співця сластолюбства — думку про те, що необмежена насолода призводить до страждань; перед якоюсь статуєю скульптор може помістити табличку з написом «Милосердя» або «Доброта». Такі алегорії, коли вони додаються до завершеного твору, йому не шкодять. Тоді це висловлювання, що додаються ззовні до вже наявних висловлювань. До «Єрусалима» додається одна сторінка прози, що висловлює іншу думку поета; до «Адоніса» — рядок або строфа, яка висловлює те, що поет хотів дати зрозуміти; до статуї — слово милосердя або доброта». На 222-й сторінці книги «Поезія» (Барі, 1946) тон більш суворий: «Алегорія — не прямий спосіб вираження духу, а різновид письма чи криптографії».

Кроче не визнає відмінності між змістом і формою. Одне — це друге. Алегорія видається йому жахливою, бо намагається зашифрувати в одній формі два змісти: прямий або буквальний (ведений Верґілієм Данте приходить зрештою до Беатріче) і образний (ведена розумом людина приходить зрештою до віри). Він вважає таку манеру письма надто вигадливою.

Честертон, захищаючи алегорію, передусім заперечує, що мова здатна вичерпно відтворити реальність. «Людина знає, що в душі є відтінки більш бентежні, різноманітні й загадкові, ніж барви осіннього лісу… А проте вона вірить, що всі ці відтінки, з усіма їх змішаннями та перевтіленнями, можуть бути точно відтворені за допомогою сумнівного механізму рохкання та пищання. Вірить, що з нутра якогось біржовика насправді йдуть звуки, які відтворюють усі таємниці пам’яті й усі муки пристрасті». Та якщо проголошено, що мови не досить, отже має бути щось інше; це — поряд з архітектурою та музикою — може бути алегорія. Хоча вона складається зі слів, але це не мова як така, а мова знаків, сповнених величної сили й таємничих прозрінь, що їх являє саме слово. І знак цей більш точний, ніж звичайне слово, більш місткий, насичений і вдалий.

Мені важко сказати, хто з двох знаменитих сперечальників має рацію; знаю лише, що колись мистецтво алегорії здавалося чарівним (вигадливий «Роман про Троянду» зберігся у двохстах рукописах, хоча налічує двадцять чотири тисячі рядків), а нині вважається нестерпним. До того ж, видається не лише нестерпним, а й безглуздим і порожнім. Ні Данте, котрий відтворив історію свого кохання у «Vita nuova»[470], ні римлянин Боецій, котрий у павійській вежі, в тіні меча свого ката, творив трактат «De consolatione»[471], не зрозуміли б нашого почуття. Як же пояснити цю суперечність, якщо заздалегідь не пристати на думку про мінливість смаків?

Колрідж зазначив якось, що всі люди народжуються послідовниками Аристотеля або Платона. Останні вважають ідеї реальністю, перші — узагальненнями; для них мова — не що інше, як система непевних символів; для других — карта Всесвіту. Послідовник Платона знає, що світ — це своєрідний космос, порядок; послідовнику Аристотеля цей порядок може видатися помилкою або вигадкою нашого небезстороннього розуму. Крізь відстань і час два безсмертних антагоністи змінюють мови та імена: з одного боку це Парменід, Платон, Спіноза, Кант, Френсіс Бредлі; з іншого — Геракліт, Аристотель, Локк, Г'юм, Вільям Джеймс. У ретельних школах Середньовіччя всі покликалися на напутника людського розуму Аристотеля («Бенкет», IV, 2), однак номіналісти — насправді послідовники Аристотеля, реалісти — Платона. Джордж Генрі Льюїс вважав, що єдиною середньовічною суперечкою, яка має філософську цінність, є полеміка між номіналізмом і реалізмом; твердження досить необережне, проте воно підкреслює значення тієї затятої суперечки, яку на початку IX століття спричинило одне висловлювання Порфирія{746}, перекладене й витлумачене Боецієм; суперечки, що її наприкінці XI століття продовжили Ансельм і Росцелін{747}, а в XIV оживив Вільям Окам.

Як і слід було чекати, з плином часу проміжні позиції та застереження помножилися до нескінченності; а проте слід зазначити, що для реалізму первісними були універсали (Платон сказав би ідеї, форми, ми кажемо — абстрактні поняття), тоді як для номіналізму — особистості. Історія філософії — не ілюзорний музей розваг і гри слів; ймовірно, ці дві тези відповідають двом способам пізнання дійсності. Моріс де Вулф{748} пише: «Ультрареалізм отримав перших прихильників. Хроніст Герман{749} (XI століття) називає antiqui doctores тих, хто навчає діалектиці in re[472]; Абеляр{750} говорить про неї як про давнє вчення, і до кінця XII століття щодо її супротивників уживається слово «moderni». Теза, сьогодні неймовірна, здавалася очевидною в IX столітті і певним чином зберігалася до XIV. Номіналізм, колись відомий небагатьом, сьогодні захоплює всіх; його перемога така всеосяжна й визначальна, що в самій його назві немає потреби. Ніхто не проголошує себе номіналістом, бо інших просто не існує. А проте спробуймо збагнути, що в Середньовіччя сутністю були не люди, а людство, не особистості, а вид, не види, а рід, не роди, а Бог. Мені здається, від цих понять (найяскравішим виявом яких є, мабуть, четверна система Еріуґени) походить алегорична література. Вона є міфологією абстракцій, так само як роман — міфологія індивідів. Однак абстракції персоніфіковані, і тому в кожній алегорії є щось від роману. Індивіди, яких пропонують романісти, прагнуть узагальнень (Дюпен — це Розум, дон Сеґундо Сомбра — Ґаучо); в романах є елемент алегорії.

Перехід від алегорії до роману, від роду до індивідів, від реалізму до номіналізму потребував кількох століть, але я наважуся нагадати точну дату. Це той день 1382 року, коли Джефрі Чосер, який, можливо, не вважав себе номіналістом, вирішив перекласти англійською рядок Боккаччо «Е con gli occulti ferri і Tradimenti» («І Зрада із прихованим кинджалом») і відтворив його так: «The smyler with the knyf under the cloke» («Сміхун із кинджалом під плащем»). Оригінал — у сьомій книзі «Тесеїди»; англійський переклад — у «Knight’s Tale»[473].

Буенос-Айрес, 1949 р.

Заувага про (до) Бернарда Шоу

Наприкінці XIII століття Раймунд Луллій{751} (Рамон Луль) надумав розгадати всі таїни світу за допомогою приладу, який складався з двох концентричних дисків, що оберталися, — різних за розмірами, поділених на сектори, з нанесеними на них латинськими словами; Джон Стюарт Міл на початку XIX століття злякався, що одного дня вичерпається кількість музичних комбінацій і в майбутньому не залишиться місця для досі невідомих Веберів і Моцартів; Курт Ласвіц наприкінці XIX століття тішився гнітючою фантазією про всесвітню бібліотеку, яка містила б усі ймовірні комбінації з двадцяти з чимось орфографічних знаків, здатних висловити будь-що будь-якою людською мовою. Машина Луллія, страх Міла й химерна бібліотека Ласвіца можуть викликати глузування, а проте вони лише утрирують загальну тенденцію: сприймати метафізику та мистецтво як своєрідну гру комбінацій. Ті, хто грає у цю гру, забувають, що книга — не просто словесна конструкція або низка таких конструкцій; книга — це діалог з читачем, інтонація, надана його голосу, й низка мінливих і сталих образів, залишених у його пам’яті. Цей діалог нескінченний; слова «anica silentia lunae»[474] означають сьогодні зворушливий, мовчазний і сяйливий місяць, а в «Енеїді» означали з’єднання планет, пітьму, що дозволила грекам проникнути в укріплену Трою…[475] Література невичерпна хоча б з тієї поважної та простої причини, що невичерпною є й одна-єдина книга. Адже книга — не відокремлена сутність, а зв’язок, вісь незчисленних зв’язків. Одна література відрізняється від іншої, більш пізньої чи ранньої, не так текстами, як способом їх прочитання: якби мені було дано прочитати будь-яку сьогоднішню сторінку — хоча б оцю — так, як її читатимуть у двохтисячному році, я взнав би, якою буде тодішня література. Уявлення про літературу як про формальну гру в кращому випадку призводить до наполегливої праці над періодом і строфою, до майстерного оздоблення (Джонсон, Ренан, Флобер), а в гіршому — до недоладностей твору, складеного з дивацтв, продиктованих марнославством або волею випадку (Ґрасіан, Еррера-і-Рейсіґ{752}).

Якби література була тільки словесною алгеброю, кожен міг би написати будь-яку книгу, перепробувавши всі можливі варіанти. Карбована формула «Все тече» зводить до двох слів філософію Геракліта: Раймунд Луллій сказав би, що досить, взявши перше з них, спробувати всі неперехідні дієслова, щоб знайти друге і — завдяки методичній грі випадку — осягнути цю та безліч інших філософій. Мушу зазначити, що формула, одержана методом виключення, позбавлена цінності й навіть сенсу; для того, щоб вона мала якусь цінність, ми мусили б сполучити її з Гераклітом, з досвідом Геракліта, нехай навіть «Геракліт» був би уявним суб’єктом цього досліду. Я сказав, що книга — це діалог, форма зв’язку; в діалозі співрозмовник не є сумою або середньою величиною сказаного: він може мовчати, виказуючи розум, і подавати глибокодумні репліки, виявляючи глупоту. У літературі так само: Д’Артаньян здійснює незліченні подвиги, а Дон Кіхота лупцюють і беруть на глум, однак перевага Дон Кіхота є очевидною. Звідси — одна естетична проблема, яку досі не ставили: чи може автор створити персонажів, які б переважали його? Я відповів би: ні, і ця негативна відповідь враховувала б інтелектуальні й моральні чинники. Гадаю, ми нездатні створювати персонажі, розумніші й шляхетніші за нас самих у наші найкращі хвилини. На цій думці ґрунтується моє переконання у вищості Шоу. Корпоративні та муніципальні проблеми його перших творів утратять або вже втратили цікавість; жарти «pleasant plays»[476] ризикують одного дня зробитися такими ж недоречними, як і шекспірівські (гумор, я підозрюю, взагалі жанр усний, несподіваний дарунок бесіди, а не написаного тексту); ідеї, висловлені у прологах, і пишномовні тиради знайдуться у Шопенгауера та Семюела Батлера[477]; а проте Лавінія, Бланко Поснет, Кріґан, Шотовер, Річард Даджен, а надто Юлій Цезар переживуть будь-якого героя, вигаданого сучасним мистецтвом. Варто уявити поруч із ними пана Теста або фіглярського Заратустру, і з подивом, навіть приголомшено виявляєш перевагу Шоу. 1911 року, повторюючи тогочасні банальності, Альберт Зерґель міг написати: «Бернард Шоу — руйнівник самого поняття про героїчне, він — убивця героїв» («Dichtung und Dichter der Zeit»[478], 214); він не розумів, що «героїчне» не означає «романтичне» і втілене в капітані Блюнчлі з «Arms and the Man»[479], а не в Сергії Саранові…

Френк Гарріс у біографії Бернарда Шоу наводить його чарівний лист, де є такі слова: «Я вміщую все і всіх, а сам я ніщо й ніхто». З цього ніщо (такого схожого на ніщо Бога перед творенням світу і на первісне божество, що його інший ірландець, Іоанн Скот Еріуґена, назвав «Nihil»[480]), Бернард Шоу вивів майже незліченних персонажів або dramatis personae[481]; я підозрюю, що минущий з-поміж них швидше за все такий собі Дж. Б. Ш., котрий виконував перед публікою роль письменника й залишив на шпальтах газет стільки легковажних дотепів.

Основними темами Шоу є філософія та етика: природно й неминуче його не цінують у нашій країні або цінують лише завдяки деяким епіграмам. Аргентинець сприймає світ як вияв випадковості, несподіване сполучення Демокритових атомів; філософія його не цікавить. Етика також: соціальне зводиться для нього до конфлікту індивідів або класів чи націй, де дозволено все, аби тільки не програти й не зробитися об’єктом глузування.

Характер людини та його мінливість — головна тема сучасного роману; лірика — послужливе звеличення любовних перемог і поразок; філософія Ґайдеґера{753} та Ясперса{754} робить кожного з нас цікавим співрозмовником у потаємному й постійному діалозі з небуттям або Богом; ці напучення, можливо, й чарівні за формою, зміцнюють ілюзію «Я», що його веданта засуджує як смертний гріх. Зазвичай вони розігрують розпач і тугу, але приховано плекають марнославство; в цьому сенсі вони аморальні. Творчість Шоу, навпаки, залишає присмак визволення. Присмак учення стоїків і присмак саг.

Буенос-Айрес, 1951 р.

Відлуння одного імені

Роз’єднані в часі й просторі один Бог, одна мрія та один безумець, котрий усвідомлює, що він безумець, повторюють один незрозумілий вислів; завдання цих нотаток — переповісти й зважити ці слова та їх відлуння.

Первісний уривок зі Святого Письма загальновідомий. Він міститься у третій главі другої книги П’ятикнижжя{755} Мойсеєвого, що зветься «Вихід». Там ми читаємо, що вівчар Мойсей, автор і головний герой книги, спитав у Бога, яке ім’я Його, і Той відповів: «Я Той, що є». Перш ніж розглядати ці загадкові слова, мабуть, не завадило б згадати, що для магічного та первісного розуму імена — не довільні знаки, а істотна частка того, що вони визначають[482]. Так, австралійські аборигени отримують таємні імена, які не мусять чути люди з сусіднього племені. Такий же звичай був поширений у стародавніх єгиптян, кожна людина тут мала два імені: мале ім’я — відоме всім, і справжнє, або велике ім’я, що трималось у таємниці. З «Книги мертвих»{756} відомо, що після смерті тіла душа наражається на безліч небезпек; і чи не найбільша з них — це забути власне ім’я (втратити свою ідентичність). Так само важливо знати справжні імена богів, демонів і назви брам, що ведуть в інший світ[483]. Жак Вандьє{757} зазначає: «Досить знати ім’я божества чи обожненої істоти, щоб мати владу над нею». («La religion égyptienne»[484], 1949). Водночас Де Квінсі нагадує, що справжня назва Риму трималась у секреті; в останні дні Республіки Квінт Валерій Соран{758} вчинив блюзнірство, розголосивши її, тож був страчений.

Дикун приховує своє ім’я, щоб його не могли вбити, довести до безумства або поневолити за допомогою чаклунства. Цей забобон або щось таке ґрунтується на поняттях «облуда» та «лайка»; ми не зносимо, коли до звуків нашого імені додаються певні слова. Маутнер проаналізував і затаврував цю властивість людського розуму.

Мойсей запитав у Господа, яке Його ім’я: як ми вже бачили, йшлося не про філологічну цікавість, а про те, щоб з’ясувати, хто є Богом, вірніше, що є Богом. (У IX столітті Еріуґена напише, що Бог не знає, ні хто він, ні що він, бо він ніщо і ніхто.)

Які тлумачення спричинила приголомшлива відповідь Мойсею? Християнські теологи вважають, що слова «Я Той, що є» свідчать, нібито насправді існує лише Бог або, як напучає Маггід із Межерича{759}, слово «Я» може бути вимовлене лише Богом. Вчення Спінози, що розглядає протяжність і час просто як атрибути вічної субстанції, яка і є Богом, підносить цю ж саму думку. «Бог насправді існує; а от ми не існуємо», — висловився подібним чином один мексиканець.

Згідно з цим першим тлумаченням, «Я Той, що є» — твердження онтологічне. Дехто вважає, що відповідь обминає саме запитання; Бог не каже, хто він, оскільки відповідь виходить за межі людського розуміння. Мартін Бубер зазначає, що «Ehysh asher ehysh» можна перекладати також як «Я Той, хто буде» або «Я там, де Я перебуватиму». Мойсей, на кшталт єгипетського чаклуна, нібито запитує в Бога Його ім’я, щоб мати над Ним владу; Бог насправді відповідає йому: «Сьогодні я розмовляю з тобою, але завтра можу прибрати будь-яку форму, і це можуть бути утиски, несправедливість і ворожість». Так написано в «Gog und Magog»[485].

Поширене різними мовами — «Ich bin der ich bin», «Ego sum qui sum», «I am that I am» — напутливе ім’я Бога, яке хоч і складається з багатьох слів, є більш непроникним і міцним, ніж імена, що складаються з одного-єдиного слова, підносилось і ясніло у віках, поки 1602 року Вільям Шекспір не написав одну комедію. В цій комедії перед нами постає, хоча й побічно, один солдат, хвалько та боягуз, такий собі miles gloriosus[486], котрому завдяки хитрості вдається вибитися в капітани. Шахрайство викривається, чоловіка публічно засуджено, і тоді втручається Шекспір і вкладає йому в уста слова, що, наче в кривому дзеркалі, відбивають інші слова — сказані Богом у Нагірній проповіді: «Я вже не капітан, але маю їсти, пити та спати, як капітан; те, ким я є, змусить мене жити». Так каже Перолс і раптом перестає бути традиційним персонажем комедії й стає людиною та людством.

Останнє тлумачення було зроблено під час тривалої агонії Свіфта тисяча сімсот сорок якогось року — всі ці роки, мабуть, здавалися йому однією нестерпною миттю, різновидом пекельної вічності. Свіфт відзначався холодним розумом і люттю, а проте його (як і Флобера) завжди зачаровувала недоумкуватість — можливо, тому, що він знав: наприкінці його чекає безумство. У третій частині «Гуллівера» він зі скрупульозною ненавистю вигадав плем’я старезних безсмертних людей, неспроможних задовольнити свій млявий апетит, нездатних розмовляти між собою, бо плин часу змінив мову, ані читати, бо вони не можуть утримати в пам’яті попередній рядок. Можна припустити, що Свіфт вигадав цей жах, оскільки сам його боявся або, ймовірно, хотів зачаклувати. 1717 року він сказав Юнґу, авторові «Night Thoughts»[487]: «Я, мов це дерево, почну помирати з верхів’я». Свіфт залишається з нами не стільки в плині своїх днів, скільки в кількох жахаючих фразах. Такими ж повчальними й похмурими є часом і слова, сказані про нього самого, мовби ті, хто висловлює свою думку про Свіфта, не хочуть йому поступатися. «Думати про нього однаково, що думати про занепад великої імперії», — написав Теккерей. Одначе найбільш вражаючим є те, як він застосував таємничі слова Бога.

Глухота, запаморочення, страх перед божевіллям і зрештою недоумкуватість посилювали меланхолію Свіфта. Він починав упадати в безпам’ять. Не хотів носити окуляри, не міг читати і вже був нездатний щось писати. Кожного дня він благав Бога про смерть. Та одного дня всі почули, як цей помираючий безумний старий чи то покірливо, чи то відчайдушно, або як людина, котра чіпляється за свою непозбутню сутність, повторює: «Я той, хто є, я той, хто є».

«Хоч і нещасливий, але я є», — ось що, мабуть, відчував Свіфт і ще: «Я — частинка Всесвіту, така ж неминуча й необхідна, як і інші», і ще: «Я те, чим Бог хоче, щоб я був, я те, чим зробили мене всесвітні закони», і, можливо, ще: «Бути — це бути всім».

Тут завершується історія цього вислову; замість епілогу я хотів би навести слова, сказані Шопенгауером незадовго до смерті Едуардові Грізебаху: «Якщо інколи я вважав себе нещасним, це було непорозумінням, помилкою. Я вважав себе іншим, наприклад, виконуючим обов’язки професора, котрий не може стати ординарним професором, або засудженим за наклеп, або зневаженим закоханим, або хворим, який не може вийти з дому, або іншими людьми зі схожими бідами. Я не був цими людьми; зрештою це було вбрання, яке я вдягав і скидав. Хто я насправді? Я автор «Світу як волі та уявлення», я той, хто дав відповідь на загадку Буття, той, до кого звертатимуться мислителі майбутнього. Ось хто я такий, і хто зважиться заперечити це, поки я живий?» Одначе саме тому, що він написав «Світ як воля та уявлення», Шопенгауер чудово знав, що бути мислителем — це така ж ілюзія, як бути хворим чи зневаженим, і що в своїй суті він був зовсім іншим. Зовсім іншим: волею, темним джерелом Перолса, тим, ким був Свіфт.

Сором’язливість історії

20 вересня 1792 року Йоган Вольфґанґ фон Ґете (який супроводив герцога Веймарського у військовому поході на Париж) побачив першу армію Європи, яка зазнала незбагненної поразки під Вальмі{760} від французів, і сказав своїм розгубленим друзям: «Тут і сьогодні відкривається нова доба всесвітньої історії, і ми можемо сказати, що були присутні при її зародженні». Відтоді мала місце безліч історичних подій, і одним із завдань урядів (особливо в Італії, Німеччині та Росії) було вигадувати або симулювати їх за допомогою завчасної пропаганди та настирної реклами. Такі події, що відбуваються мовби під впливом Сесіла Б. де Мілля, мають більше спільного з журналістикою, ніж з історією: мені здається, що історія, справжня історія, більш сором’язлива, а відтак її головні дати протягом тривалого часу можуть залишатися невідомими. Один китайський письменник якось завважив, що єдиноріг може залишатися непоміченим саме через свою аномалію. Очі бачать те, що звикли бачити. Тацит не сприйняв розп’яття, хоча й згадує його у своїй книзі.

До цієї думки мене спонукала одна випадкова фраза, на яку я наштовхнувся, гортаючи історію грецької літератури, і яка привернула мою увагу деякою загадковістю. Ось ця фраза: «Не brought in a second actor» («Він увів другого актора»). Я зупинився й з’ясував, що йдеться про Есхіла{761}, котрий, як зазначено у четвертій главі «Поетики» Аристотеля, «збільшив з одного до двох кількість акторів». Відомо, що драма зародилася з поклоніння Діонісу{762}; спочатку лише один актор — лицедій, — піднятий на котурни, у чорному або пурпуровому вбранні і з великою маскою на обличчі — ділив сцену з хором, що складався з дванадцяти осіб. Драма була культовою церемонією і, як будь-яке ритуальне дійство, ризикувала залишатися незмінною. Так, мабуть, і сталося б, якби одного дня, за п’ятсот років до початку християнської ери, здивовані або й обурені (за припущенням Віктора Гюґо) афіняни не стали свідками неоголошеної появи другого актора. Того давнього весняного дня, в тому камінному театрі кольору меду, що подумали вони, що саме відчули? Мабуть, не зачудування, не приголомшення, хіба що легке здивування. У «Тускуланських бесідах»{763} зазначається, що Есхіл вступив до піфагорійського братства, але ми ніколи не дізнаємося, чи передчував він, хоча б почасти, значення цього переходу від одного до двох, від одиничності до множинності і далі — до нескінченності. З другим актором з’явились діалог і невичерпні можливості взаємодії характерів. Якийсь глядач-провидець побачив би за цим чимало майбутніх образів: Гамлета й Фауста, й Сехізмундо{764}, й Макбета, й Пера Ґюнта{765}, й інших, яких наші очі досі не можуть розпізнати.

І ще одну історичну подію відкрив я під час читання. Сталася вона в Ісландії, в XIII столітті нашої ери, десь тисяча двісті двадцять п’ятого року. На науку майбутнім поколінням історик і письменник Сноррі Стурлусон у своєму маєтку Боргарфйорд відтворював останній похід славетного конунга Гаральда, сина Сіґурда, на прізвисько Суворий (Гардрада), котрий перед тим воював у Візантії, Італії та Африці. Тості, брат саксонського короля Англії Гаролда, сина Годвіна, прагнув влади і домігся підтримки Гаральда, сина Сіґурда. Разом з норвезьким військом вони висадилися на східному узбережжі й захопили замок Йорвік (Йорк). На південь од Йорвіка їх зустріло військо саксів. Виклавши ці події, Сноррі веде далі: «Двадцятеро вершників наблизилися до шеренг загарбників; і люди, і коні були закуті в панцир. Один з вершників гукнув:

— Є тут ярл Тості?

— Правду кажучи, я тут, — озвався той.

— Якщо ти й справді Тості, — мовив вершник, — я маю тобі переказати, що твій брат пропонує тобі пробачення й третину королівства.

— Якщо я погоджусь, — сказав Тості, — що дасть король Гаральду, сину Сіґурда?

— Про нього також не забули, — відповів вершник. — Він отримає шість футів англійської землі і ще один, бо високий на зріст.

— Коли так, — мовив Тості, — перекажи своєму королю, що ми будемо битися на смерть.

Вершники поскакали геть. Гаральд, син Сіґурда, замислено запитав:

— Хто був той лицар, котрий так доладно говорив?

— Гаролд, син Годвіна».

В інших главах йдеться про те, що того дня, ще до заходу сонця, норвезьке військо було розбито. Гаральд, син Сіґурда, загинув у бою так само, як і ярл Тості («Хеймскрінгла»{766}, X, 92).

Є присмак, що його наш час (можливо, пересичений брутальними підробками професійних патріотів) зазвичай сприймає з деякою підозрою: це первісний присмак героїзму. Мене запевняють, що цей дух таїть «Пісня про мого Сіда»; я безпомильно відчуваю його в рядках «Енеїди» («Сину, у мене вчись мужності й справжньої стійкості, в інших — успіху»), в англосаксонській баладі «Битва під Мелдоном» («Мій народ сплатить данину списами й древніми мечами»), у «Пісні про Роланда»{767}, у Віктора Гюґо, Вітмена, Фолкнера («Лаванда, пахощі якої сильніші, ніж запах коней та відваги»), в «Епітафії війську наймамців» Гаусмена{768} й у «шести футах англійської землі» з «Хеймскрінгли». За позірною простотою історичного викладу прихована тонка психологічна гра. Гаролд удає, ніби не впізнав брата, щоб і той в свою чергу вчинив так само; Тості не зраджує його, однак не зраджує й свого спільника; Гаролд готовий пробачити брата, але не допустить втручання норвезького конунга, тож і діє цілком зрозуміло. Про влучність його відповіді годі й говорити: дати третину королівства, дати шість футів землі[488].

Одна лише обставина вражає більше, ніж вражаюча відповідь короля саксів: те, що увічнив її ісландець, людина, в жилах якої текла кров переможених. Це так само, начеб якийсь карфагенянин доніс до нас згадку про звитягу Реґула{769}. Немарно Саксон Граматик{770} у своїх «Gesta Danorum»[489] зазначає: «Жителів Туле (Ісландія) втішає вивчення й занотовування історії всіх народів. І для них не менш почесно оприлюднювати чужі здобутки, ніж власні».

Не той день, коли сакс промовив свої слова, а той, коли ворог увічнив їх, позначив віху в історії. Віху, яка прозирає щось таке, що й досі залишається в майбутньому: забуття відмінності крові та націй, єднання роду людського. Сила пропозиції ґрунтується на ідеї батьківщини; переповівши її, Сноррі переборює її й підноситься над нею.

Данину шани ворогові віддає також Лоуренс{771} в останніх главах «Seven Pillars of Wisdom»[490]; звеличуючи мужність німецького загону, він пише: «Тоді вперше за цю війну, я відчув гордість за людей, які вбивали моїх братів». І згодом додає: «They were glorious»[491].

Буенос-Айрес, 1952 р.

Нове спростування часу

Vor mir war keine Zeit, nach mir wird keine seyn. Mit mir gebiert sie sich, mit mir geht sie auch ein. Daniel von Czepko. «Sexcenta monodisticha sapientum»[492], III (1655)

Вступ

Якби це спростування (або його заголовок) було надруковано в середині XVIII століття, воно б збереглося в бібліографіях Г'юма і, можливо, удостоїлося б рядка Гакслі або Кемпа Сміта{772}. Надруковане 1947 року — після Берґсона, — воно залишається запізнілим reductio ad absurdum[493] вчення останнього або, гірше того, марною витівкою аргентинця, заблукалого в метафізиці. Обидва припущення ймовірні і, можливо, справедливі; щоб їх заперечити, я не можу запропонувати ніяких несподіваних умовиводів, оскільки володію лише зачатками діалектики. Теза, яку я маю намір оприлюднити, така ж давня, як стріла Зенона або колісниця грецького царя в «Міліндапаньхи»{773}; новизна (якщо вона взагалі існує) полягає в застосуванні класичного методу Берклі. У нього і в його послідовника Девіда Г'юма є чимало місць, які суперечать моїй тезі або й спростовують її; а проте я вважаю, що зробив неминучі висновки з його вчення.

Перша стаття (А) датована 1944 роком і з’явилась у 115-му числі журналу «Sur»[494]; друга — датована 1946 роком і є переглядом першої. Я свідомо не роблю з двох статей одну, розуміючи, що читання двох схожих текстів може полегшити сприйняття своєрідного матеріалу.

Кілька слів про назву. Усвідомлюю, що вона — взірець неоковирності, яку логіки називають contradictio іп adjecto[495], адже вважати це новим (або старим) спростуванням часу означає надавати йому часове значення, тобто вводити поняття, яке наміряєшся відкинути. А проте я залишаю його, щоб цей легкий жарт слугував доказом того, що я не перебільшую значення такої гри слів. До того ж сама наша мова так просякнута часом, так ним живе, що, ймовірно, на цих сторінках не знайдеться жодної фрази, яка б певним чином його не вимагала або на нього не покликалася.

Я присвячую ці нотатки моєму предку Хуанові Крісостомо Лафінуру (1797—1824), котрий залишив аргентинській літературі принаймні один незабутній одинадцятискладовий рядок і намагався реформувати викладання філософії, очищаючи її від теологічних нашарувань і витлумачуючи з кафедри принципи Локка та Кондільяка{774}. Він помер у вигнанні; йому, як і всім нам, судилося жити в невідповідний час[496].

X. Л. Б.

Буенос-Айрес, 23 грудня 1946 р.

А

І

У плині життя, присвяченого літературі та (іноді) метафізичному збентеженню, я прозирав або передчував певне спростування часу, в яке сам не вірю, але яке зазвичай приходить до мене вночі і в обтяжливі години сутінків з примарною наполегливістю аксіоми. Таке спростування певною мірою міститься в усіх моїх книгах: йому передують поезії «Епітафія на будь-якій могилі» та «Трюк» з мого «Шалу Буенос-Айреса» (1923); його виявляють деякі сторінки «Еварісто Каррієґо» (1930) й наведене нижче оповідання «Відчуття смерті». Жоден з перелічених текстів не вдовольняє мене, навіть передостанній, в якому загадковість і пафос домінують над ясністю та обґрунтованістю. В цій статті я спробую їх обґрунтувати.

До цього спростування мене спонукали дві причини: ідеалізм Берклі та принцип тотожності нерозрізненних Ляйбніца.

Берклі («Principies of Human Knowledge»[497], 3) завважив: «Усі погодяться, що ні наші думки, ні пристрасті, ні створені нашою уявою образи не існували б без нашої свідомості. Для мене так само очевидно, що будь-які відчуття або втілені відчуттями образи — хоч би як вони сполучалися між собою (id est[498] хоч які б предмети вони утворювали) — не можуть існувати інакше як у свідомості, що їх сприймає… Я стверджую, що цей стіл існує; тобто я його бачу й доторкаюся до нього. І якщо поза своїм кабінетом я стверджую те саме, то хочу сказати цим лише одне: якби я там був, то сприймав би його, або його сприймає хтось інший… Говорити про якесь абсолютне існування неживих предметів незалежно від того, сприймає їх хтось чи ні, по-моєму, безглуздо. Їхнє esse є percipi[499], їхнє існування поза свідомістю, що їх сприймає, неможливе». У 23-му розділі, передбачаючи заперечення, він додає: «Але ж простіше простого, скаже хтось, уявити дерева в лузі або книги в бібліотеці, поруч з якими немає нікого, хто б їх сприймав. Авжеж, це простіше простого. А проте, запитую я вас, хіба ви не відтворили в свідомості певні образи, які ви називаєте «книгами» та «деревами» у виключивши при цьому образ того, хто їх сприймає? І хіба ви самі в цю мить їх не уявляли? Я не заперечую, що свідомість здатна уявляти образи; я заперечую, що предмети можуть існувати поза свідомістю». Втім, у 6-му розділі він уже заявив: «Є істини такі очевидні, що для того, аби побачити їх, досить лише розплющити очі. Одна з них надзвичайно важлива: і небесне склепіння, і земні шати — всі предмети, що становлять величну будову Всесвіту, — не існують поза свідомістю; єдина форма їхнього існування — це їхнє сприйняття; коли ми не думаємо про них, вони не існують або існують лише у свідомості Вічного Духу».

Таким є, вживаючи слова його основоположника, вчення ідеалістів. Зрозуміти його неважко; складніше мислити в цих межах. Навіть Шопенгауер, викладаючи його, припускається непробачних помилок. У перших же рядках першої книги «Welt ais Wille und Vorstellung»[500], датованої 1819 роком, він робить заяву, яка й досі спантеличує будь-кого: «Світ — це моє уявлення. Той, хто сповідує цю істину, виразно усвідомлює, що не знає ні сонця, ні землі, а лише власні очі, що бачать сонце, і власну руку, що торкається землі». Отже для ідеаліста Шопенгауера людські очі та руки менш ілюзорні та примарні, ніж земля або сонце. 1844 року він друкує другий том. І вже в першому розділі повторює й посилює давню помилку: він визначає світ як розумове явище й розрізняє «світ у мозку» та «світ поза мозком». А проте Берклі ще 1713 року вклав у вуста Філонуса{775} такі слова: «Мозок, про який ти говориш, є об’єктом чуття, а відтак існує лише в свідомості. Я хотів би знати, чи видається тобі розумним припущення, нібито в свідомості існує якийсь образ або предмет, який є першопричиною всіх інших. Якщо ти скажеш: «так», то як ти поясниш походження цього первісного образу або мозку?» Дуалізм або примат мозку Шопенгауера доречно було б порівняти з монізмом Шпіллера. Останній («The Mind of Man», розділ VIII, 1902) доводить, що сітківка й епідерма, покликані пояснювати сутність видимого та відчутного, є в свою чергу двома системами — дотику та зору, і що приміщення, яке ми бачимо (об’єктивне), не є більшим, ніж те, яке ми уявляємо (розумове), і навіть не містить його, оскільки йдеться про дві різні й незалежні одна від одної системи зору. Берклі («Principies of Human Knowledge», 10 та 116) також відкидає існування первісних якостей — об’єму та протяжності предметів, — так само як і абсолютного простору.

Берклі обстоює послідовність в існуванні предметів, яку хоч би й не сприймали люди, сприймає Бог; Г’юм — з більшою логікою — її заперечує («Treatise of Human Nature»[501], I, 4, 2); Берклі обстоює ідентичність особистості, «оскільки я — це не просто мої думки, а дещо інше: дійове й мисляче начало» («Dialogues»[502], 3); скептик Г’юм це відкидає, сприймаючи кожну людину як «низку або жмут відчуттів, що змінюють одні одних з неймовірною швидкістю» (цит. тв., І, 4, 6). Обидва стверджують наявність часу, одначе для Берклі він — «послідовність образів, що плине одноманітно і до якої причетні всі створіння» («Principies of Human Knowledge», 98); для Г’юма — «послідовність неподільних миттєвостей» (цит. тв., І, 2, 2).

Я зібрав тут нотатки апологетів ідеалізму, щедро наводив канонічні місця з них, повторював і втовкмачував, ганив Шопенгауера (невдячний), аби мій читач проник у цей хисткий світ мислення. Світ миттєвих вражень, світ без матерії та духу, не об’єктивний і не суб’єктивний; світ без ідеально вибудуваного простору; світ, створений із часу, абсолютного та єдиного часу Першооснов; нескінченний лабіринт, хаос, сон. До цього майже повного розпаду прийшов Девід Г’юм.

Прийнявши докази ідеалізму, я усвідомлюю можливість — і навіть неминучість — наступного кроку. Для Г'юма говорити про форму чи колір місяця неправомірно; форма та колір і є місяцем; так само неможливо говорити про сприйняття чогось розумом, оскільки розум і є низкою сприйняттів. Картезіанське{776} «мислю, отже існую» зводиться нанівець; сказати «мислю» означає постулювати «я», а це вже заявка на першопричину; Ліхтенберґ{777} у XVIII столітті запропонував замість «мислю» вживати безособове «мислиться», так само як ми кажемо «гримить» або «дощить». Повторюю: за обличчями немає жодного потаємного «я», яке б керувало нашими діями та отримувало враження; ми — лише низка цих уявних дій та мінливих вражень. Низка? А проте, оскільки дух і матерія в їхній неперервності відкинуті, як і простір, я не знаю, чи маємо ми право говорити про неперервність часу. Уявімо будь-який відтинок теперішнього часу. Геклберрі Фінн прокидається якоїсь ночі на ріці Міссісіпі; заблуканий у тумані пліт пливе за течією; прохолодно. Геклберрі Фінн впізнає спокійний плин невтомної води, безтурботно розплющує очі, бачить незліченні зорі, дерева, що бовваніють на березі, а тоді знову занурюється у безпам’ять сну, наче в темну воду[503].

Згідно з метафізикою ідеалістів, надавати цим відчуттям якусь матеріальну (об’єкт) чи духовну (суб’єкт) сутність небезпечно й непотрібно; як на мене, так само нелогічно вважати їх частками певної низки, початок і кінець якої нам невідомі. Сполучати річку та берег, побачені Геком, з поняттям про іншу річку, що є об’єктом стосовно іншого берега, додавати ще якесь враження до цієї низки безпосередніх вражень — для ідеаліста неприпустимо; по-моєму, так само неприпустимо додавати якесь часове уточнення: скажімо, згадувати, що це сталося 7 червня 1849 року між десятьма та одинадцятьма хвилинами на п’яту. Інакше кажучи, ґрунтуючись на доказах ідеалістів, я заперечую ту саму часову послідовність, яку припускає ідеалізм. Г’юм заперечував існування абсолютного простору, в якому кожен предмет має своє місце; я відкидаю єдиний час, у якому всі події зв’язані в один ланцюг. Заперечувати співіснування не менш складно, ніж заперечувати послідовність.

Я загалом заперечую послідовність; я так само загалом заперечую одночасність. Закоханий, котрий думає: «Поки я почувався щасливим, певний, що кохана зберігає мені вірність, вона тимчасом обманювала мене», — обманює себе сам: якщо будь-який наш стан абсолютний, то щастя й зрада не були одночасними; розкриття зради — це ще один стан, нездатний змінити «попередні» стани, хіба що згадку про них. Сьогоднішня знегода така ж реальна, як і минуле щастя. Ось більш конкретний приклад. На початку серпня 1824 року ескадрон перуанських гусарів на чолі з капітаном Ісидоро Суаресом вирішив переможний наслідок битви під Хуніном; на початку серпня 1824 року Де Квінсі надрукував свою діатрибу проти «Wilhelm Meisters Lehrjahre»[504]; ці події не були одночасними (нині вони зробилися такими), і їхні герої померли — один у Монтевідео, інший у Единбурзі, — не маючи гадки один про одного… Кожна мить окремішня. Ні помста, ні прощення, ні ув’язнення, ні навіть забуття нездатні змінити неприступне минуле. Такими ж марними видаються мені надія та страх, що завжди покликаються на майбутнє, тобто на події, які стануться вже не з нами у нашій мікроскопічній теперішності. Мене запевняють, нібито теперішність — specious present[505] психологів — триває секунду або й частку секунди; стільки триває всесвітня історія. Інакше кажучи, цієї історії не існує, як не існує людського життя, ні бодай однієї з його ночей; існує лише кожна прожита мить, а не їхня уявна сукупність. Всесвіт, сукупність усіх подій — така ж умоглядна множина, як усі коні, що снилися Шекспіру (скільки їх було: один, багато, жодного?) між 1592 та 1594 роками. І ще таке: якщо час — це розумовий процес, то як він може бути спільним для тисяч людей або навіть для двох?

Усі наведені докази, уривчасті й наче переобтяжені прикладами, можуть видатися надто вигадливими. Пропоную більш простий метод. Візьмімо чиєсь життя, що складається з повторень, наприклад моє. Проходячи повз Реколету, я не можу не згадати, що тут спочивають мій батько, мої діди та прадіди, й так само колись спочиватиму я сам, коли раптом згадую, що вже безліч разів згадував про це; я не можу самотньо блукати нічними околицями, не подумавши про те, що в ночі, як і в споминах, ми знаходимо приємність, бо вона позбавлена зайвих подробиць; я не можу шкодувати про втрачену любов чи дружбу, не подумавши про те, що втратити можна лише те, чим насправді не володів; кожного разу, проходячи повз одну з крамничок на Півдні, я думаю про тебе, Елено; кожного разу, зачувши пахощі евкаліпта, я думаю про Адроґе, де минуло моє дитинство; кожного разу, згадуючи 91-й фрагмент з Геракліта: «Неможливо двічі ввійти в одну ріку», — я захоплююсь його кмітливою діалектикою, адже легкість, з якою ми сприймаємо поверхневий сенс цих слів («Ріка вже інша»), потай підказує нам інший, глибинний («Я вже інший») і змушує повірити, що ми самі здогадалися про це; кожного разу, коли я чую, як якийсь германофіл зневажливо каже щось про ідиш, я думаю про те, що ідиш, хоч би там що — це діалект німецької мови, трохи присмачений мовою Святого Духа. З цих збігів (а також інших, які я тут не згадую) складається моє життя. Певна річ, ніщо не повторюється достоту; існують відмінності в тоні, температурі, освітленні, загальному фізичному стані. А проте гадаю, істотних відмінностей не надто багато: припустімо, якась людина (або дві незнайомі між собою людини, які, однак, переживають щось подібне) уявляє дві однакові миті. Зробивши таке припущення, запитаймо себе: а що, коли ці дві миті насправді одна? Хіба не досить одного-єдиного поняття, що повторюється, щоб перемішати й сплутати весь часовий ряд? Хіба палкі шанувальники, котрі віддаються якомусь рядку Шекспіра, не є Шекспіром?

Я ще не згадав про етику тієї системи, яку щойно окреслив. Не певен, що вона тут присутня. У п'ятому абзаці четвертої глави трактату «Санхедрін»{778} з «Мішни» сказано, що перед Божим Судом той, хто вбиває одну людину, — руйнує світ; якщо множинності не існує, той, хто знищить усе людство, винний не більше, ніж первісний самотній Каїн (як учить віра), і жертви їхні рівнозначні (як учить магія). Гадаю, це справді так. Гучні вселенські катастрофи — пожежі, війни, епідемії — це завжди один біль, помножений незліченними примарними дзеркалами. Так вважає Бернард Шоу («Guide to Socialism»[506], 86): «Твої страждання — це найбільше, що може витримати світ. Помираючи від голоду, ти зазнаєш усіх мук, що завдає голод в усі часи, які були та які будуть. І навіть якщо разом з тобою помиратимуть десять тисяч інших людей, твій голод не стане в десять тисяч разів сильнішим, а муки — в десять тисяч разів тривалішими. Не давай морочити себе жахливою сумою людських страждань; такої суми не існує. Ні злидні, ні біль не підсумовують». (Див. також «The Problem of Pain»[507], VII, K. C. Льюїса{779}).

Лукрецій («De rerum natura»[508], 1, 830) приписує Анаксагору вчення про те, що золото складається з крупиць золота, вогонь — з вогненних іскор, кістка — з дрібних невидних кісточок. Джосая Ройс{780} — можливо, під впливом святого Августина — вважає, що час складається з часу і що «кожна мить теперішності, в якій щось відбувається, є так само низкою миттєвостей» («The World and the Individual»[509], II, 139). Така постановка питання дотична до думок, висловлених у цій статті.

II

Кожна мова — плинна і є відбитком свого часу; вона непридатна для розмови про вічне, про позачасове. Тих, кому не прийшлися до вподоби наведені раніше докази, можливо, задовольнить ця сторінка, датована 1928 роком. Я вже згадував про неї; це оповідання «Відчуття смерті»:

«Хочу занотувати тут те, що я пережив нещодавно вночі — дрібницю, надто швидкоплинну та дивовижну для простої пригоди і надто безглузду та зворушливу, щоб бути думкою. Йдеться про один епізод і одне слово: я вимовляв це слово й раніше, але ніколи доти не відчував його з такою повнотою. Отже, приступаю до оповіді, беручи до уваги всі випадковості часу та простору, що тоді мали місце.

Пам’ятаю, це було так. Надвечір’я того дня захопило мене в Барракасі — районі, де я майже не буваю, до того ж настільки віддаленому від звичних місць, куди я потрапив потім, що це додало дивний присмак дню, про який я згадую. Я був вільний, а що вечір видався погідний, тож після вечері я вийшов з дому, щоб прогулятися й поринути в спомини. Обирати маршрут не хотілось, я вирішив скористатися всіма можливостями, не зводячи їх до якоїсь конкретної, щоб прогулянка не здалася нудною наперед. Отже, я пішов, як то кажуть, навмання; підсвідомо я вирішив оминати проспекти та широкі вулиці, в усьому іншому поклавшись на найхимерніші пропозиції випадку. А проте якийсь душевний потяг вів мене до тих кварталів, що їх я часто згадую і назви яких відлунюють у моєму серці.

Кажу не про рідний квартал, де минуло моє дитинство, а про його досі ще таємничі околиці — місця, добре знайомі з розповідей, але майже незнані насправді, близькі й легендарні водночас. Зворотною стороною звичного були для мене ці закапелки, про які я й гадки не мав, невидимі, наче фундамент будинку або кістяк тіла. Я опинився на якомусь перехресті. Вдихав ніч, спокійно відпочиваючи від думок. Через втому і без того невигадливий вид здавався ще більш спрощеним. Непоказність робила все довкола якимось примарним. Вулиця складалася з приземкуватих будиночків; на перший погляд убогі, вони, проте, мовби випромінювали щастя. Вони були водночас уособленням бідності й краси. В жодному не горіло світло; на розі бовваніла смоковниця; піддашки, що височіли над видовженою лінією стін, здавалося, були витесані з тієї ж безмежної ночі. Вулицю перетинала стежина, та й сама вулиця була ґрунтовою — з глини ще не завойованої Америки. Провулок у глибині, вже майже пампа, губився десь біля Мальдонадо. Над примарною землею трояндовий живопліт мовби не вбирав місячне сяйво, а випромінювався сам. Мабуть, ця рожевість і є найкращим втіленням ніжності.

Я дивився на цю простоту. І подумав уголос: «Точнісінько, як тридцять років тому»… Я уявляв ті часи — зовсім недавні для інших країн, але такі далекі для нашої надто мінливої частини світу. Здається, співав якийсь птах, і я відчув маленьку ніжність, завбільшки з нього самого; однак швидше за все у цій запаморочливій тиші чулося лише одвічне цвіркотання цикад. Безтурботна думка: «Я в тисяча вісімсот якомусь році» — вже не була приблизними словами, а зробилась явою. Я відчув себе мертвим, відчув себе умоглядним спостерігачем світу; відчув невиразний страх, що його живить знання — найбільше одкровення метафізики. Ні, я не думав, що повертаюся до примарних першоджерел Часу; радше я відчув на собі непевний або й неіснуючий сенс незбагненного слова «вічність». І лише згодом я зміг визначити це відчуття.

Тепер я сказав би так: ця безтурботна картина, яка складалася з однорідних явищ — погідної ночі, сяйливого живоплоту, сільських пахощів жимолості, глини під ногами, — була не просто схожа на ту, що її являв цей закапелок багато років тому; вона — поза всякими подобами та збігами — була та ж сама. Варто відчути цю тотожність, і час стає оманою: якщо якусь учорашню мінливу мить неможливо відрізнити й відокремити від сьогоднішньої, тоді його просто не існує.

Певна річ, у житті людини такі моменти трапляються не часто. Найпростіші з них — відчуття фізичного болю й фізичного щастя, наближення сну, звуки музики, піднесення чи апатія — вже позбавлені особового. І ось висновок: наше життя надто вбоге, щоб не бути вічним. А проте навіть у вбогості не можна бути цілком певними, оскільки час легко спростовують відчуття, але не розум, — здається, невіддільний від ідеї послідовності. Відтак нехай це миттєве осяяння залишиться емоційною оповіддю, і в сповідальній нерозв’язаності цього аркуша існуватимуть справжня мить захоплення і ймовірне відчуття вічності, якими щедро обдарувала мене та ніч».

Б

Серед численних учень, знаних в історії філософії, найдавнішим і найпоширенішим, мабуть, є ідеалізм. Ця заувага належить Карлайлу («Новаліс», 1829); до філософів, на яких він посилається, слід додати, не сподіваючись заповнити безкінечний перелік, платоніків, для яких єдиною реальністю є прототипи (Норріс{781}, Юда Абарбанель{782}, Геміст{783}, Плотін), теологів, котрі вважають випадковістю все, що не має відношення до божественного (Мальбранш{784}, Йоган Екхарт{785}), моністів, для яких світ — зайвий додаток до абсолюта (Бредлі, Геґель, Парменід)… Ідеалізм такий же давній, як і метафізичний неспокій: його найвитонченіший прихильник Джордж Берклі досяг успіхів у XVIII столітті: всупереч заявам Шопенгауера («Welt ais Wille und Vorstellung», II, 1), його заслуга полягає не в передбаченні самого вчення, а в доказах, вигаданих для його обґрунтування. Берклі застосовував ці докази проти поняття матерії; Г’юм застосував їх до свідомості; я спробую застосувати їх до часу. Але спершу стисло нагадаю різні етапи цієї полеміки.

Берклі заперечував матерію. Певна річ, йому не йшлося про колір, запах, смак, звук або дотик; він заперечував, що, крім цих відчуттів, з яких складається зовнішній світ, існує біль, якого ніхто не відчуває, кольори, яких ніхто не бачить, форми, до яких ніхто не дотикається. Він гадав, нібито додавати якусь матерію до відчуттів — це однаково, що додавати до світобудови ще якийсь незбагненний і зайвий світ. Він вірив у примарний світ, зітканий нашими чуттями, а матеріальний світ (скажімо, світ Толанда{786}) вважав його химерним двійником. Він зазначав («Principies of Human Knowledge», 3): «Усі погодяться, що ні наші думки, ні пристрасті, ні створені нашою уявою образи не існували б без нашої свідомості. Для мене так само очевидно, що будь-які відчуття або втілені відчуттями образи — хоч би як вони сполучалися між собою (id est, хоч які б предмети вони утворювали) — не можуть існувати інакше, як у свідомості, що їх сприймає… Я стверджую, що цей стіл існує; тобто я його бачу й доторкаюсь до нього. І якщо я стверджую це, вийшовши з кімнати, то хочу сказати цим лише одне: якби я там був, то сприймав би його, або його сприймає хтось інший… Говорити про якесь абсолютне існування неживих предметів незалежно від того, сприймає їх хтось чи ні, по-моєму, безглуздо. Їхнє esse є percipi; їхнє існування поза свідомістю, що їх сприймає, неможливе». У 23-му розділі, передбачаючи заперечення, він додає: «Але ж простіше простого, скаже хтось, уявити дерева в лузі або книги в бібліотеці, поруч з якими немає нікого, хто б їх сприймав. Авжеж, це простіше простого. А проте, запитую я вас, хіба ви не відтворили в свідомості певні образи, які ви називаєте «книгами» та «деревами», виключивши при цьому образ того, хто їх сприймає? І хіба ви самі в цю мить їх не уявляєте? Я не заперечую, що свідомість здатна уявляти образи: я заперечую, що предмети можуть існувати поза свідомістю». Втім, у 6-му розділі він уже заявив: «Є істини такі очевидні, що для того, щоб побачити їх, досить лише розплющити очі. Одна з них надзвичайно важлива: і небесне склепіння, і земні шати — всі предмети, що складають величну будову Всесвіту, — не існують поза свідомістю; єдина форма їхнього існування — це їхнє сприйняття; коли ми не думаємо про них, вони не існують або існують лише у свідомості Вічного Духу». (Бог Берклі — це всюдисущий спостерігач, мета якого — дати світові лад.)

Вчення, яке я тут виклав, тлумачили по-різному. Герберт Спенсер вважає, що спростував його («Principies of Psychology»[510], VIII, 6), доводячи, що, якщо поза свідомістю насправді нічого не існує, тоді вона мусить бути нескінченною в часі та просторі. Перше припущення справедливе за умови, якщо ми гадаємо, що будь-який час хтось так чи так сприймає, і хибне, якщо ми робимо висновок, нібито час неодмінно має охоплювати нескінченність століть. Друге припущення неправомірне, оскільки сам Берклі («Principies of Human Knowledge», 116; «Siris»[511], 266) неодноразово заперечував абсолютний простір. Ще більш незрозумілою видається помилка, якої припускається Шопенгауер («Welt ais Wille und Vorstellung», II, 1), запевняючи, що для ідеалістів світ — продукт діяльності мозку; адже Берклі писав («Dialogues between Hylas and Philonous»[512], II): «Мозок, про який ти говориш, є об’єктом чуття, а відтак існує лише в свідомості. Я хотів би знати, чи видається тобі розумним припущення, нібито в свідомості існує якийсь образ або предмет, який є першопричиною всіх інших. Якщо ти скажеш: «так», то як ти поясниш походження його первісного образу або мозку?» І справді, мозок — така ж частка зовнішнього світу, як сузір’я Центавра.

Берклі заперечував наявність будь-якого об’єкта поза межами наших відчуттів; Девід Г’юм — наявність будь-якого суб’єкта поза межами сприйняття тих чи інших перемін. Перший заперечував матерію, другий — свідомість; перший не бажав додавати до послідовності відчуттів метафізичне поняття матерії, другий — додавати до послідовності розумових станів метафізичне поняття особистості. Цей розвиток доказів Берклі видається таким логічним, що він сам, як зазначив Александр Кемпбел Фрезер{787}, його передбачив і навіть спробував відкинути за допомогою картезіанського «ergo sum»[513]. «Якщо твої принципи істинні, тоді ти сам — лише сукупність мінливих образів, що не мають під собою ніякої основи, тож говорити про якусь духовну основу так само безглуздо, як і про матеріальну», — міркує Ґілас, випереджаючи Девіда Г’юма у третій і останній з «Розмов». Г’юм стверджував («Treatise of Human Nature», І, 4, 6): «Ми низка або жмут відчуттів, що змінюють одні одних з неймовірною швидкістю… Свідомість — різновид театру, де відчуття з’являються, зникають, повертаються й утворюють найрізноманітніші сполучення. А проте метафора не має вводити нас в оману. Саме з відчуттів і складається розум, тож нам не дано роздивитися, ні де розгортається дія, ні з чого зроблено сам театр».

Прийнявши докази ідеалізму, я усвідомлюю можливість — і навіть неминучість — наступного кроку. Для Берклі час — це «послідовність образів, що плине одноманітно і до якої причетні всі створіння» («Principies of Human Knowledge», 98); для Г’юма — «послідовність неподільних миттєвостей» («Treatise of Human Nature», І, 2, 3). Та оскільки матерія й дух в їх послідовності відкинуті, а відтак відкинутий і простір, я не певен, чи маємо ми право говорити про послідовність часу. Поза будь-яким відчуттям (справжнім чи уявним) не існує матерії; поза будь-яким розумовим станом не існує духу; отже поза будь-якою миттю не існує й часу. Візьмімо найпростішу мить, приміром, сон Чжуанцзи (Герберт Алан Джайлс. «Чжуанцзи», 1889). Двадцять чотири століття тому Чжуанцзи наснилося, що він метелик, і, прокинувшись, мудрець ніяк не міг збагнути, хто він насправді: людина, якій наснилося, буцімто вона — метелик, чи метелик, якому зараз сниться, буцімто він — людина? Не будемо розглядати тут пробудження, розглянемо лише мить — або одну з миттєвостей — сну. «Мені наснилося, що я був метеликом, який літав у повітрі й не мав жодної гадки про Чжуанцзи», — написано в старовинному тексті. Ми ніколи не довідаємося, що бачив тоді Чжуанцзи: сад, над яким він нібито літав, чи летючу жовту цятку, якою був сам, — але нам зрозуміло: цей образ, хоча й відтворений пам’яттю, бачив лише він один. Згідно з ученням про психофізичний паралелізм, цьому образу має відповідати якась зміна у нервовій системі сновидця; згідно з Берклі, в цю мить не існувало ні тіла Чжуанцзи, ні темної спальні, де він спочивав, — нічого, крім образу, що його сприймав якийсь божественний розум. Г’юм іще більше спрощує цей випадок. Для нього в цю мить не існувало й свідомості Чжуанцзи — лише барви сну та його певність, що він — метелик. Він існував лише як миттєва даність тієї «низки або жмуту відчуттів», що ними за чотири століття до Ісуса Христа була свідомість Чжуанцзи; існував як певний стан «n» у нескінченному часовому ланцюгу між «n-1» та «n+1». Для ідеалізму не існує ніякої іншої реальності, крім цих розумових процесів; додавати до метелика, що сприймається як метелик, ще одного, об’єктивного, видається йому непотрібним подвоєнням; так само надмірним є для ідеалізму додавання до цих процесів того, хто їх сприймає. Ідеалізм вважає, що був сон, було відчуття, але аж ніяк не сновидець і навіть не сновидіння; він вважає, що вести розмову про об’єкти та суб’єкти означає вдаватися до сумнівної міфології. Однак якщо кожний розумовий стан є самодостатнім, якщо пов’язувати його з певною обставиною, з певним «я» — неправомірний і марний домисел, тоді на якій підставі ми надаємо йому якесь місце в часі? Чжуанцзи наснилося, нібито він метелик, і під час сну не було ніякого Чжуанцзи, був лише метелик. Але як, — скасувавши простір і особистість, — ми пов’язуємо ці миттєвості з миттю пробудження або з добою феодалізму в китайській історії? Я маю на увазі не те, що ми ніколи не взнаємо точної або навіть приблизної дати цього сну; йдеться про те, що будь-яка хронологічна прив’язка будь-якої події не має ніякого відношення до самої події і є поверховою. В Китаї сон Чжуанцзи перейшов у прислів’я; уявімо, що хтось із безлічі його читачів снить, ніби він метелик, а потім і сам Чжуанцзи. Уявімо — адже так могло б статися, — що цей сон повторює достоту сон учителя. Припустивши таке, спитаймо себе: хіба ці миттєвості, що збіглися, не є однією миттю? І хіба одного-єдиного поняття, що повторилося, не досить, щоб перемішати й сплутати всю всесвітню історію, щоб проголосити, що її не існує?

Заперечення часу містить у собі два заперечення: послідовності миттєвостей одного часового ряду та одночасності миттєвостей двох рядів. Адже якщо кожна миттєвість абсолютна, тоді її зв’язки зводяться до свідомості, в якій ці зв’язки існують. Один стан передує іншому, якщо ми його так сприймаємо; стан «Г» є одночасним зі станом «Д», якщо ми вважаємо його одночасним. Всупереч заявам Шопенгауера[514] з його таблицею основоположних істин («Welt als Wille und Vorstellung», II, 4), жоден відтинок часу не охоплює весь простір, час не всюдисущий. (Очевидно й те, що для таких доказів простір взагалі не існує.)

Мейнонґ у своїй теорії сприйняття припускає можливість сприйняття уявних об’єктів — скажімо, четвертого виміру, чутливої статуї Кондільяка, гіпотетичної тварини Лотце{788} або квадратного кореня від мінус одиниці. Якщо наведені мною докази слушні, до цього ж примарного світу належать також матерія, індивід, зовнішній світ, всесвітня історія й наші життя.

Крім того, словосполучення «заперечення часу» має подвійний сенс. Воно може стосуватися вічності Платона або Боеція, але й ділем Секста Емпірика{789} також. Останній («Adversus mathematicos»[515], XI, 197) заперечує минуле, якого вже немає, й майбутнє, якого ще немає, та доводить, що теперішність і подільна, і неподільна. Вона не є неподільною, оскільки в такому разі не мала б початку, що єднає її з минулим, ані кінця, що єднає її з майбутнім, ані середини, бо не може мати середину те, що не має початку й кінця; а проте вона так само не є подільною, бо в такому разі складалася б із частки, якої вже немає, та частки, якої ще немає. Отже, теперішності не існує, та оскільки не існує також ні минулого, ні майбутнього, то не існує і часу взагалі. Ф. Г. Бредлі віднайшов та вдосконалив цей парадокс. Він зазначає («Appearance and Reality»[516], IV), що коли теперішність можна поділити на інші теперішності, то вона така ж складна, як і сам час, а якщо поділити її неможливо, тоді час — просто зв’язок між позачасовими речами. Як бачимо, такі розумування заперечують частки, щоб згодом заперечити ціле; я відкидаю ціле, щоб піднести кожну з часток. До доказів Берклі та Г’юма я додав би думку Шопенгауера: «Форма виявлення волі — лише теперішність, а не минуле чи майбутнє; останні — всього-на-всього поняття, що сковують свідомість, підвладну розуму. Ніхто ніколи не жив у минулому і так само не житиме в майбутньому: теперішність — форма кожного життя, надбання, якого ніщо не може її позбавити… Час — наче коло, що обертається нескінченно: дуга, що опускається, — минуле, дуга, що піднімається, — майбутнє; а десь угорі є неподільна точка дотику — це і є теперішність. Ця нерозрізненна точка дотику позначає зіткнення об’єкта, форма існування якого — час, із суб’єктом, позбавленим будь-якої форми, бо не належить до пізнаванного, а є передумовою пізнання» («Welt ais Wille und Vorstellung», I, 54). Буддистський трактат V століття «Вісуддхімагга» («Путь до очищення») наводить на підтвердження цієї ж теорії той самий образ: «Точно кажучи, життя кожної істоти триває стільки ж, скільки триває думка. Наче колесо воза, крутячись, торкається землі лише в одній точці, так само життя триває стільки, скільки триває думка» (Радхакрішнан{790}. «Indian Philosophy»[517], І, 373). В інших буддистських текстах стверджується, що світ руйнується й відроджується шість мільярдів п’ятсот мільйонів раз на день і що кожна людина — лише примара, запаморочливо створена з безлічі окремих миттєвих людей. «Людина минулої миті, — напучує нас «Путь до очищення», — віджила, вона більше не живе й не житиме; людина наступної миті житиме, але вона ще не жила й не живе; людина цієї миті живе, але вона не жила й не житиме» (цит. тв., І, 407). Цю думку варто порівняти зі словами Плутарха («De Е apud Delphos»[518], 18): «Вчорашня людина померла в людині сьогоднішній, сьогоднішня помре в завтрашній».

And yet, and yet…[519] Заперечення часової послідовності, заперечення особистості, заперечення астрономічного Всесвіту може видатися відчаєм, а проте є потаємною втіхою. Наше життя (на відміну від пекла Сведенборґа або пекла з тибетської міфології) жахливе не своєю примарністю, воно жахливе, бо необоротне й непорушне. Я створений із субстанції часу. Час — ріка, що несе мене, але ця ріка — я сам; тигр, що шматує мене, але цей тигр — я сам; вогонь, що спалює мене, але цей вогонь — я сам. Світ, на жаль, залишається реальністю, а я — Борхесом.

Freund, es ist auch genug. Im Fall du mehr willst lesen, So geh und werde selbst die Schrift und selbst das Wesen.

Angelus Silesius. «Cherubinischer Wandersmann»[520], VI, 263 (1675).

Про класиків

Небагато є наук, цікавіших за етимологію; цим ми завдячуємо несподіваним трансформаціям первісних значень слів у плині часу. Коли такі трансформації межують із парадоксальністю, походження слова нічого або майже нічого не прояснить нам для розуміння певного поняття. Знання того, що слово «calculus» латиною означає «камінець» і що піфагорійці користувалися камінцями ще до того, як вигадали цифри, не дозволяє нам оволодіти таїнами алгебри; знання того, що «hipycrita» означало «актор» і «лицемір», не є належним знаряддям для вивчення етики. Відтак, щоб з’ясувати, що ми сьогодні розуміємо під словом «класичний», неважливо, що цей прикметник походить від латинського «classis», тобто «флот», яке згодом набуло значення «порядок» (Згадаймо принагідно аналогічне утворення слова «ship-shape»[521]).

Що таке в сучасному тлумаченні класична книга? Під рукою в мене визначення Еліота, Арнолда й Сент-Бева{791} — безперечно, розумні та блискучі, — і мені було б приємно погодитися з цими славетними авторами, проте я не радитимусь із ними. Мені вже за шістдесят; у моєму віці збіг чи новизна важать менше, ніж те, що здається істиною. Тому я обмежуся викладом того, що сам думаю з цього приводу.

Першим стимулом для мене була «Історія китайської літератури» (1901) Герберта Алана Джайлса. У другому розділі я прочитав один з п’яти канонічних текстів, виданих Конфуцієм у «Книзі перемін», або «Іцзин», що складається з 64 гексаграм, які вичерпують усі можливі комбінації шести коротких або довгих рядків. Так, одна зі схем складається з вертикально розташованих двох довгих рядків, одного короткого та трьох довгих. Якийсь доісторичний імператор виявив їх на панцирі однієї із священних черепах. Ляйбніц завважив у гексаграмах бінарну систему обчислення; інші — зашифровану філософію; треті, приміром, Вільгельм{792}, — знаряддя для передвіщення майбутнього, оскільки 64 фігури відповідають 64 фазам будь-якої дії або процесу; дехто — словник якогось племені; ще хтось — календар. Пригадую, Ксуль Солар{793} зазвичай відтворював цей текст за допомогою зубочисток або сірників. Іноземцям «Книга перемін» може здатися звичайнісінькою chinoiserie[522]; а проте впродовж тисячоліть покоління дуже освічених людей читали й побожно переповідали її, й читатимуть надалі. Конфуцій сказав своїм учням, що якби доля додала йому сто років життя, половину з них він присвятив би вивченню цієї книги та коментарів до неї, або «крил».

Я свідомо взяв за приклад крайність, читання, що вимагає віри. А тепер я переходжу до своєї тези. Класичною є та книга, яку певний народ або група народів протягом тривалого часу вирішують читати так, начеб на її сторінках усе було виваженим, неминучим і глибоким, мов космос, і давало можливість для нескінченних тлумачень. Як можна передбачити, такі рішення змінюються. Для німців і австрійців «Фауст» — геніальний твір; для інших — одна з найвідоміших форм нудьги, на кшталт другого «Раю» Мілтона або твору Рабле. Таким книгам, як «Книга Йова», «Божественна комедія», «Макбет» (а для мене також деякі північні саги), судилося тривале безсмертя, однак про майбутнє ми не знаємо нічого, хіба що те, що воно відрізнятиметься від теперішнього. Будь-яка перевага може виявитися забобоном.

Я не маю покликання іконоборця. До тридцяти років я, під впливом Маседоніо Фернандеса, вважав, що краса — привілей небагатьох авторів; тепер я знаю, що це поширене явище, яке чатує на нас на випадкових сторінках посереднього автора або у вуличному діалозі. Приміром, я зовсім не знаю малайської чи угорської літератури, але певен, що якби час дав мені нагоду вивчити їх, я знайшов би в них усі поживні речовини, яких потребує дух. Окрім лінгвістичних, існують бар’єри політичні та географічні. Бернс — класик у Шотландії; на південь від Твіда{794} цікавість до нього менша, ніж до Данбара{795} чи Стівенсона. Зрештою, слава поета залежить від захоплення чи байдужості поколінь безіменних людей, які випробовують її в самотині своїх бібліотек.

Почуття, що їх викликає література, можливо, вічні, однак засоби мають весь час змінюватися, бодай трішечки, щоб не втратити своєї дієвості. Вони витрачаються в міру того, як їх пізнає читач. Ось чому небезпечно стверджувати, що існують класичні твори, і що такими вони залишатимуться завжди.

Кожна людина втрачає віру в своє мистецтво та його можливості. Зважившись піддати сумніву безкінечне існування Вольтера чи Шекспіра, я вірю (в це надвечір’я одного з останніх днів 1965 року) у вічність Шопенгауера та Берклі.

Класичною, повторюю, є не та книга, яка неодмінно має ті чи інші достоїнства, а книга, яку покоління спонуканих різними причинами людей читають з давнім запалом і незбагненною відданістю.

Творець[523]

Леопольдо Лугонесу

Гомін площі залишається позаду, я заходжу до бібліотеки. Майже фізично відчуваю притягальну силу книг. Спокійну атмосферу порядку, дивовижним чином анатомований і збережений час. Ліворуч і праворуч вирізняються на якусь мить обличчя читачів, що поринули у сни наяву, освітлені ретельними лампами, як метафорично зазначив би Мілтон. Я пригадую, що якось уже пригадував саме тут цей образ, а також інший епітет, який теж окреслює контур, — «зсушений верблюд» із «Календаря», а тоді ще гекзаметр із «Енеїди», який упокорює той самий прийом:

Ibant obscuri sola sub nocte per umbras[524]

Ці роздуми уриваються перед дверима вашого кабінету. Я входжу, ми обмінюємося кількома традиційними доброзичливими словами, і я даю вам цю книгу. Якщо не помиляюся, ви були прихильні до мене, Луґонесе, і вас би потішило, якби щось із написаного мною вам сподобалось. Цього не сталося, однак тепер ви гортаєте сторінки і схвально читаєте якийсь рядок, можливо, тому, що впізнали у ньому власний голос, а можливо, здорова теорія важить для вас більше, ніж хибна практика.

На цьому мій сон зникає, як вода у воді. Простора бібліотека, що оточує мене, розташована на вулиці Мехіко, а не Родріґеса Пеньї{796}, і ви, Луґонесе, покінчили життя самогубством ще на початку тридцять восьмого року. Моя самовпевненість і туга вигадали неймовірну картину. Нехай так (кажу я собі), але завтра я теж помру, наші часи переплутаються, і хронологія загубиться у світі символів, і певним чином буде справедливим стверджувати, що я приніс вам цю книгу, і ви її прийняли.

X. Л. Б.

Буенос-Айрес, 9 серпня 1960 р.

Творець

Він ніколи не гаяв час, втішаючись спогадами. Враження вислизали, миттєві й виразні: кіновар гончара, небесне склепіння, всіяне зорями, які до того ж були богами, місяць, із якого впав лев, гладенька поверхня мармуру під неквапними чутливими пальцями, смак веприни, яку любив шматувати білими гострими зубами, якесь фінікійське слово, чорна тінь від списа на жовтому піску, близькість моря або жінок, терпке, густе, наче мед, вино — могли повністю заполонити його душу. Він знав почуття страху, але гнів і мужність теж, і якось він першим видерся на ворожий мур. Жадібний, цікавий, несподіваний, він знав лиш один закон — власну втіху, задовольнивши яку, відразу байдужів; він побував у різних краях, бачив на різних берегах моря міста, і людей, і палаци. На велелюдних базарах чи в узніжжі гори, вершина якої танула у високості — там, певно, жили сатири, — він слухав хитромудрі оповіді, які сприймав за чисту монету, не розпитуючи, правда це чи вигадка.

Поступово чудовий світ відцурався його; невблаганна імла стерла лінії його руки, ніч загасила зорі, земля хиталася під ногами. Все віддалялося й туманіло. Збагнувши, що сліпне, він закричав; у ті часи ще не знали стоїчної сором’язкості, і Гектор міг спокійно втекти. «Я вже ніколи не побачу, — сяйнула думка, — ні сповненого міфічного жаху неба, ні свого зміненого плином років обличчя». Дні й ночі плинули над його сповненим розпачу тілом, та якось уранці він прокинувся, обвів очима — вже без подиву — розпливчасті предмети довкола і підсвідомо, як людина, котра впізнає якусь мелодію чи голос, відчув, що все колись уже було з ним, і сприйняв це з острахом, але й з радістю, надією та цікавістю. І поринув у свою пам’ять, що здалася йому бездонною, і видобув із її круговороту забутий спомин, який сяйнув, наче монета під дощем, можливо, тому, що досі приходив хіба уві сні…

Спомин був такий. Якийсь хлопець скривдив його, і він поскаржився батькові. Той дав йому вибалакатися, вдаючи, буцімто не чує або не розуміє його, а тоді зняв зі стіни сповнений загадкової влади бронзовий кинджал, про який хлопчик потай мріяв. Тепер він тримав його в руці, і несподіванка володіння ним витіснила образу, проте батько мовив: «Нехай знають, що ти мужчина», — і в голосі його був наказ. Ніч укрила дороги; стискаючи кинджал, в якому відчував таємничу силу, він спустився крутосхилом, на якому стояв їхній дім, і побіг до моря, з думкою про Аякса{797} та Персея{798}, розтинаючи й сповнюючи ранами та ударами солонкувату тишу. То було саме те, що він шукав, — присмак давньої миті; все інше його не обходило — обрáзи, безглузда бійка, повернення із закривавленим кинджалом.

Той спомин викликав інший, де також були ніч і неминуча пригода. Жінка, перша із уготованих йому богами, чекала на нього в пітьмі підземелля, він шукав її в схожих на кам’яні тенета галереях і крутосхилах, що занурювались у морок. Чому до нього прийшли саме ці спомини, позбавлені гіркоти, немов просте передчуття цього дня?

На превеликий свій подив він зрозумів. У тій ночі, в яку занурювалися тепер його смертні очі, на нього теж чекали любов та небезпека, Арей{799} і Афродіта{800}, бо вже вгадувався, вже підступав до нього звідусіль гомін слави й гекзаметрів, вигуки людей, які боронили храм, що його не спромоглися врятувати боги, і рипіння чорних кораблів, що шукали в морі омріяний острів, і гул «Одіссеї» та «Іліади» — йому судилось їх оспівати й закарбувати в людській пам’яті. Ми знаємо це, але не знаємо, що відчував він, коли сходив в остаточний морок.

Dreamtigers[525]

У дитинстві я обожнював тигра: не плямистого тигра з мочарів Парани та амазонських нетрів, а смугастого азійського, бенгальського тигра, зітнутися з яким здатний лише воїн, сидячи в дерев’яній башті на спині слона. Зазвичай я стояв, забувши про час, перед однією з кліток у зоологічному саду; я оцінював товстезні енциклопедії й книги з природознавства залежно від пишноти зображених у них тигрів. (Я досі пам’ятаю ці малюнки, хоча не можу безпомильно пригадати обличчя або усмішку якоїсь жінки). Дитинство минуло, тигри і пристрасть постаріли, але поки що не полишають мої сни. В глибоководному сум’ятті снів саме їх найбільше, авжеж: я сплю і втішаюся першим-ліпшим сном, коли раптом усвідомлюю, що це сон. Тоді я думаю: це сон, звичайна забаганка моєї волі, а що влада моя безмежна, то зараз я зроблю так, що з’явиться тигр.

Яка наївність! Моїм снам ніколи не вдається відтворити бажаного звіра. Щоправда, тигр з’являється, але він схожий на опудало, або кволий, або потворний, або неймовірних розмірів, або такий, що відразу зникає, або подібний до собаки чи птаха.

Діалог про діалог

А. — Захопившись розумуванням про безсмертя, ми зустріли вечір, не запаливши світла. Ми не бачили обличчя один одного. Спокійно і лагідно, а отже більш переконливо, ніж якби він гарячкував, Маседоніо Фернандес повторював, що душа безсмертна. Він запевняв мене, що тілесна смерть не має ніякого значення і що сама смерть — найнікчемніша справа, яка тільки випадає на долю людини. Я бавився навахою Маседоніо: відкривав і закривав її. Чийсь акордеон неподалік раз у раз награвав «Кумпарсіту» — манірну мелодійку, що подобається багатьом людям, бо їм набрехали, нібито це старовинна музика… Я запропонував Маседоніо разом покінчити життя самогубством, аби ніщо не завадило нам продовжити дискусію.

Z (глузливо). — Маю підозру, що зрештою ви не наважились.

А (загадково). — Щиро кажучи, я не пам’ятаю, чи покінчили ми життя самогубством тієї ночі.

Нігті

Вдень їх пестять лагідні шкарпетки і наснажують підбиті шкіряні черевики, але пальцям моїх ніг це байдуже. Вони знають лише одне: нарощувати нігті — напівпрозорі й гнучкі рогові перетинки для захисту, але від кого? Грубі й недовірливі, як ніхто, вони ні на мить не припиняють виробляти цю слабку зброю. Їм байдужі цілий світ і радощі життя, бо вони, бач, невпинно виробляють нікчемні відростки, які раз у раз зрізає брутальна золінгенівська сталь. Протягом дев’яноста днів ув’язнення в темряві материнського лона вони тільки те й робили. Коли я спочиватиму на Реколеті, у притулку попелястого кольору, прикрашеному штучними квітами й талісманами, вони затято робитимуть свою справу, поки їх не стримає розпад. Їх і щетину на моєму обличчі.

Запнуті дзеркала

Іслам стверджує, що в неминучий день Страшного суду кожен, хто согрішив, відтворивши образ живої істоти, воскресне зі своїми творіннями, і йому звелять їх оживити. А він не зможе і горітиме разом з ними у вічному вогні. Хлопчиком я спізнав жах такого спектрального подвоєння або помноження дійсності, коли стояв перед великими дзеркалами. Вони непохибно й невтомно переслідували мої рухи, їхня космічна пантоміма після смеркання робилася надприродною. Я благав Бога й свого ангела-заступника, щоб мені не снилися дзеркала. Я занепокоєно спостерігав за ними. Часом мене лякало, що їхні зображення різнитимуться від дійсності; часом боявся побачити в них своє спотворене мінливістю долі обличчя. Згодом я впевнився, що цей страх знову якимсь дивом існує серед людей. Історія ця досить проста й невтішна.

Здається, 1927 року я познайомився з однією похмурою дівчиною; спершу по телефону (Хулія з’явилась як голос без імені та подоби), потім, надвечір, — у крамничці на розі. У неї були надзвичайно великі очі, гарне гладеньке волосся, тендітна фігура. Вона була онукою й правнучкою федералістів. А мої предки належали до унітаріїв, і ця давня кровна звада стала для нас сполучною ланкою, яка ще міцніше єднала нас з вітчизною. Хулія жила зі своєю родиною у великому занедбаному будинку серед прикростей і банальностей, що супроводжують чесну бідність. Надвечір — лічені рази ввечері — ми прогулювалися кварталом Бальванера, де вона мешкала. Доходили до залізничної огорожі, а одного разу вулицею Сарм’єнто дісталися порубки Столітнього парку. Ми не кохали одне одного й не вдавали із себе закоханих: я вгадував у ній силу, далеку від еротики, і побоювався її. Стало банальним задля порозуміння з жінкою звіряти їй справжні чи вигадані події дитинства. Якось я розповів їй про дзеркала, то було 1928 року, згодом — 1931 — це обернулося на галюцинації. Нещодавно я дізнався, що Хулія збожеволіла, і дзеркала в її спальні запнуті, бо вона бачить у них моє відображення, яке витіснило її власне; і тоді вона тремтить і мовчить, а потім запевняє, що я якимсь дивом переслідую її.

Згубна послужливість мого обличчя, однієї з моїх колишніх подоб. Через таку огидну властивість мого обличчя я також маю викликати огиду, та мене вже це не обходить.

Argumentum ornitologicum[526]

Заплющую очі й бачу зграю птахів. Видіння триває якусь секунду або й менше; я не знаю, скільки птахів бачив. Їхня кількість певна чи невизначена? Ця задача пов’язана з питанням про існування Бога. Якщо Бог існує, кількість птахів певна, адже Йому відомо, скільки птахів я бачив. Якщо Бога немає, їхня кількість невизначена, бо їх ніхто не рахував. У такому випадку (припустімо) я бачив менше десяти птахів, але більше одного, хоча не бачив дев’ятьох, вісьмох, сімох, шістьох, п’ятьох, чотирьох, трьох чи двох птахів. Я бачив їх якусь кількість — між десятьма та одним — однак не дев’ять, не вісім, не сім, не шість, не п’ять тощо. Таке ціле число неможливо уявити; ergo[527], Бог існує.

Бранець

Подейкують, ця історія сталася в Хуніні чи в Тапальке. Після набігу зник хлопчик, якого нібито викрали індіанці. Батьки марно шукали сина; спливло чимало років, коли це раптом якийсь солдат, що прийшов із внутрішніх районів країни, розповів їм про індіанця з блакитними очима, який міг бути їхнім сином. Зрештою вони таки стрілися з ним (хроніка не згадує, за яких обставин, а я не хочу вигадувати те, чого не знаю) і переконали себе, що це насправді їхній син. Чоловік, виснажений життям у пустелі серед дикунів, уже не розумів слів рідної мови, проте байдуже й покірливо дозволив довести себе до самого дому. Там він зупинився, мабуть, тому, що зупинились інші. Подивився на двері, наче не розуміючи, що це таке. Та ось він нахилив голову, скрикнув і побіг усередину, швидко перетнув обидва довгих патіо й кинувся до кухні. Тоді, не вагаючись, сунув руку в почорнілий від кіптяви комин і витягнув ножик з роговою рукояткою: він сховав його там іще хлоп'ям. Його очі світилися радістю, і батьки заплакали, бо знайшли свого сина.

Можливо, після цього спогаду були інші, однак індіанець не зміг жити в чотирьох стінах і одного дня знову подався до своєї пустелі. Як би я хотів знати, що він відчув тієї запаморочливої миті, коли минуле й теперішнє перемішалися між собою; я хотів би знати, чи загублений син воскреснув і вмер у тому екстазі, чи, може, бодай як немовля або собака, упізнав своїх батьків і дім.

Подоба

Липневого дня 1952 року в одному із селищ Чако{801} з’явився чоловік у жалобі. Він був високий, худий, схожий на індіанця й мав безстороннє обличчя дурника чи маски; люди поставилися до нього з поштивістю, яка стосувалася не його, а того, кого він удавав чи на кого встиг обернутися. Він уподобав ранчо біля самісінької ріки; за допомогою кількох сусідок прилаштував на козли дошку, а на неї — картонну труну з білявою лялькою. Потім запалили чотири свічки у високих свічниках і поклали довкола квіти. Посходилися люди. Розпачливі баби, приголомшені діти, наймити, які чемно познімали коркові шоломи, проходили перед труною, повторюючи: «Мої співчуття, генерале». Той скрушно стояв у головах, склавши руки на животі, наче вагітна жінка. Він простягав правицю, щоб потиснути чиюсь руку, і покірливо, але твердо відповідав: «Така доля. Ми зробили все, що в людських силах». До карнавки кидали монети в два песо, причому багато людей повторювали цей шлях.

Хто він (запитую я себе) — чоловік, який вигадав і виконав цей погребовий фарс? Фанатик, жалісливець, мрійник, облудник чи цинік? А може, виконуючи сумну роль удівця, він уявляв себе Пероном{802}? Неймовірна історія, що, однак, мала місце — і, можливо, не один раз — з іншими акторами і в різних місцях. У ній — найточніший символ химерного часу, відбиток сну або п’єса в п’єсі, як у «Гамлеті». Чоловік у жалобі не був Пероном, а білява лялька — його дружиною Евою Дуарте, але й Перон так само не був Пероном, а Ева — Евою: вони були незнайомцями чи анонімами (їхні таємні імена та справжні обличчя ми не знаємо), які розігрували брутальну міфологію для передмість, які вірили в любов.

Делія Елена Сан-Марко

Ми попрощалися на розі площі Онсе.

Я подивився на тебе з протилежного тротуару; ти озирнулася й помахала мені рукою.

Між нами швидко текла ріка машин і людей; була п’ята година звичайного надвечір’я; звідки я міг знати, що та ріка була сумним непереборним Ахероном{803}.

Більше ми не бачились, а через рік ти померла.

Тепер я шукаю цю згадку і вдивляюсь у неї, й усвідомлюю її облудність, бо за буденним прощанням ховалася нескінченна розлука.

Вчора після вечері я залишився вдома і, намагаючись зрозуміти, що й до чого, перечитав останнє напучення, яке Платон вклав у вуста свого вчителя. Я прочитав, що душа може уникнути смерті, коли помирає тіло.

І тепер я не знаю, що є істиною — це зловісне тлумачення чи простодушне прощання.

Бо якщо душі не помирають, їхні прощання мають обходитися без пафосу.

Сказати «прощавай» — означає заперечити розлуку, мовляв: сьогодні ми удаємо, ніби прощаємось, але ж побачимося завтра. Люди вигадали прощання, знаючи, що вони певним чином безсмертні, хоча вважають себе випадковими й минущими.

Деліє, колись — біля якої ріки? — ми продовжимо цей непевний діалог і запитаємо себе, чи справді в одному з міст, що загубилося посеред однієї рівнини, ми були Борхесом і Делією.

Діалог мерців

Цей чоловік прибув із Південної Англії одного зимового ранку 1877 року. А що він мав почервоніле лице й атлетичну статуру, і до того ж був огрядний, то майже всі вирішили, нібито він англієць, втім, він таки скидався на справжнісінького Джорджа Буля. Він був убраний у циліндр і кумедне вовняне пончо, що розходилося на грудях. Гурт чоловіків, жінок і дітлахів з нетерпінням чекав на нього; у багатьох горлянку перерізала червона смужка, інші були без голови, тож рухались обережно й непевно, наче в пітьмі. Вони оточили прибульця, хтось, стоячи позаду, вилаявся, однак давній страх стримував цих людей, і вони не зважувалися на щось більше. Тоді наперед виступив якийсь військовий із жовтаво-зеленою шкірою й очима, схожими на дві головешки; скуйовджене волосся та густа борода, здавалося, поглинули його обличчя. Десять-дванадцять смертельних ран посмугували його тіло, наче шкуру тигра. Уздрівши його, прибулець зблід, а тоді зробив крок уперед і простягнув руку.

— Прикро бачити завзятого воїна, повергнутого зброєю зрадників, — прорік він. — І водночас яку глибоку втіху відчуваєш від того, що за твоїм наказом убивці були покарані за свій злочин і повішені на площі Перемоги!

— Якщо ти кажеш про Сантоса Переса{804} та братів Рейнафе{805}, то маєш знати, що тепер я їм навіть вдячний, — повільно й вагомо проказав закривавлений.

Співрозмовник подивився на нього, наче підозрюючи в його словах кепкування чи погрозу, проте Кіроґа{806} вів далі:

— Росасе{807}, ти ніколи не розумів мене. Та й як ти міг мене зрозуміти, якщо наші долі були такими різними? Тобі судилося правити містом, задивленим на Європу і до того ж, мабуть, одним із найславетніших у світі; а мені — воювати за американську глушину на вбогій землі разом з убогими ґаучо. Моїми володіннями були списи та крики, а ще піски і майже невідомі перемоги в забутих Богом місцях. Хто згадає їхні назви? Я жив і житиму багато років у людській пам’яті, бо прийняв смерть на возі в місцевості, що зветься Барранка Яко, від рук людей, які мали коней і шаблі. І цією чудовою смертю я завдячую тобі, це твій дарунок; тоді я не зумів його оцінити, однак наступні покоління його не забули. Тобі, либонь, відомі кілька майстерних літографій і цікава книга одного путящого автора із Сан-Хуана.

Росас, який встиг опанувати себе, презирливо подивився на нього.

— Ти — романтик, — озвався він. — Лестощі нащадків варті не більше, ніж лестощі сучасників, які насправді не варті нічого і дістаються за безцінь.

— Мені відомий твій спосіб мислення, — відповів Кіроґа. — 1852 року доля — чи то з прихильності, чи то прагнучи розпізнати, що ти за один, — дала тобі нагоду померти в бою, як мужчині. Однак ти виявився негідним цього дарунка, бо битва й кров злякали тебе.

— Злякали? — перепитав Росас. — Мене, котрий об’їжджав коней на Півдні, а згодом укоськав цілу країну?

Кіроґа вперше посміхнувся.

— Авжеж, — неквапно мовив він, — ти був дивовижним вершником, якщо вірити неупередженим свідченням твоїх наглядачів і наймитів, але в ті часи в Америці — так само верхи на конях — робились інші дивовижні справи, що звуться Чакабуко{808} й Хунін, Пальма Редонда та Касерос.

Росас незворушно вислухав його й відповів:

— Я не мав потреби бути хоробрим. Дивовижною справою, як ти кажеш, яку я здійснив, було те, що хоробріші за мене люди воювали й гинули заради мене. Приміром, Сантос Перес, котрий прикінчив тебе. Хоробрість — це питання витримки; одні витримують більше, інші — менше, проте рано чи пізно всі знічуються.

— Можливо, — Проказав Кіроґа, — але я прожив життя й загинув, проте досі не знаю, що таке страх. І нині я йду, щоб мене воскресили, щоб мені дали інше обличчя й іншу долю, бо історія вже сита по зав’язку насильством. Не знаю, яким буде цей інший і що станеться зі мною, але певен: він не знатиме страху.

— Мені досить бути тим, ким я є, — мовив Росас, — я не хочу зробитися іншим.

— Каміння теж хоче завжди бути камінням, — відказав Кіроґа, — і століттями лишається ним, поки не розсиплеться на порох. Я міркував, як ти, входячи в смерть, але тут багато чого навчився. Завваж, ми обидва змінюємося.

Однак Росас не звернув на нього уваги й проказав, наче розмірковуючи вголос:

— Мабуть, я не створений для того, щоб бути мертвим, адже ці місця й ця суперечка здаються мені сном, який до того ж сниться не мені, а іншому, ще ненародженому.

На цьому їхня розмова урвалася, бо в цю мить Хтось покликав їх.

Сюжет

Для повноти жаху Цезар, притиснутий до підніжжя статуї нетерплячими ножами своїх друзів, помічає серед облич і криці Марка Юнія Брута, свого підопічного, можливо, сина; тоді він припиняє опір і вигукує: «І ти, сину мій!» Шекспір і Кеведо підхоплюють патетичний вигук.

Доля полюбляє повторення, варіанти, подібності; через дев’ятнадцять століть на півдні провінції Буенос-Айрес один ґаучо, на якого напали інші ґаучо, падаючи, впізнає свого пасинка і незлобливо, з млявим подивом промовляє (ці слова треба чути, а не читати): «Оце так, хлопче!» Його вбивають, і він не знає, що вмирає задля того, щоб цей епізод повторився.

Завдання

Уявімо, що в Толедо знайдено рукопис арабською мовою і палеографи заявляють, нібито його власноручно написав той самий Сид Ахмет бен Інхалі{809}, від якого бере витоки «Дон Кіхот» Сервантеса. В рукописі сказано, що герой (котрий, як відомо, мандрував дорогами Іспанії зі шпагою та списом і кидав виклик будь-кому під будь-яким приводом) після якоїсь зі своїх численних сутичок виявляє, що вбив людину. На цьому текст уривається; завдання полягає в тому, щоб вигадати або припустити, як поведеться Дон Кіхот.

На мою думку, існують три можливі варіанти. Перший — негативний: нічого особливого не відбудеться, бо в примарному світі Дон Кіхота смерть — така ж звична річ, як і чаклунство, тож убивство людини не мусить непокоїти того, хто б’ється чи гадає, нібито б’ється з чудовиськами та чародійниками. Другий — патетичний. Дон Кіхот ні на мить не забуває, що він — відбиток Алонсо Кіхано, читача неймовірних історій; побачивши смерть, усвідомивши, що сон довів його до Каїнового гріха, він прокидається від свого шаленства, можливо, — назавжди. Третій — мабуть, найвірогідніший. Коли той чоловік помирає, Дон Кіхот не може припустити, що цей жахливий вчинок зроблено під дією маячні; реальність наслідку змушує його гадати, що причина така ж реальна, і Дон Кіхот ніколи не позбудеться свого безумства.

Залишається ще одне припущення, щоправда, незрозуміле іспанцям і Західному світові взагалі; для цього потрібен більш стародавній, вигадливий і стомлений світ. Дон Кіхот — тепер уже не Дон Кіхот, а цар в одному з індуїстських перевтілень — перед трупом ворога усвідомлює, що вбивство і зачаття — діяння божественні або магічні, які вочевидь виходять за межі людських можливостей. Він розуміє, що небіжчик такий же примарний, як закривавлена шпага, що обтяжує йому руку, і він сам, і все його попереднє життя, і неосяжні боги, і Всесвіт.

Жовта троянда

Ні цього, ні наступного надвечір’я знаменитий Джамбаттіста Маріно, якого вуста одностайної Слави (використовуючи його улюблений образ) проголосили новим Гомером і новим Данте, не вмер, проте подія, що сталася тоді, — незрушна й мовчазна — насправді була останньою в його житті. На вершині літ і слави чоловік помирав на просторому іспанському ліжку з різьбленими колонками. Неважко уявити в кількох кроках тихий балкон, що виходить на той бік, де заходить сонце, а під ним — мармур і лаври, і сад, сходи якого відбиваються у прямокутнику води. Якась жінка поставила в келих жовту троянду; чоловік шепоче неминучі рядки, які, щиро кажучи, вже трохи йому набридли:

Ти — пурпур саду і помпезність лугу, Весни коштовний скарб і око квітня…

І раптом йому відкрилась істина. Маріно побачив троянду так, як Адам міг бачити її в раю, і збагнув, що вона живе у своїй вічності, а не в його словах, що її можна згадати або назвати, але неможливо висловити, і що величні й пишномовні томи, які золотаво тьмяніли в кутку вітальні, були не дзеркалом світу (як марнославно гадав він), а ще одним предметом у цьому світі.

Це осяяння прийшло до Маріно напередодні смерті, і, можливо, Гомер і Данте також узнали його.

Свідок

У просякнутому смородом хліву, що притулився біля нової кам’яної церкви, лежить чоловік з безбарвними очима й безбарвною бородою і покірливо чекає на смерть, як чекають на сон. Підкоряючись своїм таємним законам, день переміщає й перемішує у вбогому приміщенні тіні; знадвору залишилися виоране поле, всіяний мертвим листям яр і вовчий слід на чорній твані на краю лісу. Забутий усіма чоловік спить і бачить сон. Дзвін, що скликає на вечірню молитву, будить його. В Англійському королівстві церковний дзвін встиг зробитись одним із вечірніх звичаїв. Одначе колись, іще хлоп’ям, чоловік бачив обличчя Одіна, священний жах і захоплення, прикрашеного римськими монетами незграбного дерев’яного ідола у важких шатах, а ще жертовних коней, собак, бранців. Він помре до сходу сонця і разом з ним помруть і вже ніколи не воскреснуть живі картини язичницьких обрядів; світ трохи збідніє зі смертю цього сакса.

Події, що населяють простір і добігають кінця, коли хтось помирає, здатні зачарувати нас, але якась річ або безліч речей помирають з кожною смертю, хіба що, як твердять богослови, існує вселенська пам’ять. У плинному часі був день, коли згасли останні очі, що бачили Христа; битва під Хуніном і любов Єлени померли з чиєюсь смертю. Що помре з моєю смертю, яку зворушливу чи тендітну форму втратить світ? Голос Маседоніо Фернандеса, фарбованого коника на пустирі між вулицями Серрано та Чаркас, грудку сірки в шухляді письмового стола з червоного дерева?

Мартін Ф’єрро

З цього міста вирушали армії, що здавалися великими і згодом ставали такими у величі своєї слави. Через багато років один солдат повернувся і з чужоземним акцентом переповів історії, що сталися в місцевостях, які називалися Ітусаінго{810} та Аякучо{811}. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Ці місця знали дві тиранії. Під час першої кілька чоловіків, сидячи на передку воза, вихваляли білі та жовті абрикоси; якийсь хлопчик відсунув край брезентової накидки й побачив голови унітаріїв із закипілою кров’ю на бородах. Друга принесла багатьом ув’язнення та смерть і всім — тривогу, повсякденний присмак ганьби, постійне приниження. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Чоловік, який знав усі слова, з дбайливою любов’ю подивився на кожну рослину й пташку в цьому краї і дав їм — можливо, назавжди — імена, і в залізних метафорах відтворив химерні заходи сонця й мінливі фази місяця. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Тутешні покоління спізнали також ті звичайні та якоюсь мірою вічні примхи долі, що становлять суть мистецтва. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого, однак тисяча вісімсот шістдесят якогось року людині в готельному номері наснилася бійка. Ґаучо кидається з ножем на негра, валить його, наче мішок кісток, дивиться, як той агонізує і вмирає, нахиляється, щоб витерти ніж, а тоді відв’язує свого коня й повільно — щоб ніхто, бува, не подумав, що він тікає, — сідає верхи. Те, що сталось одного разу, повторюється безліч разів; вражаючі армії зникли, залишилась тільки примітивна бійка на ножах; сон однієї людини зробився часткою загальної пам’яті.

Перевтілення

Якось у коридорі я побачив стрілку, що вказувала напрямок, і подумав, що цей безневинний символ був колись уламком заліза, неминучою та смертельною зброєю, що входила в плоть людей і левів, і затьмарювала сонце під Фермопілами{812}, і назавжди відміряла Гаральду, синові Сіґурда, шість футів англійської землі.

Згодом хтось показав мені фотографію угорського вершника; груди його коня були оповиті арканом. Я зрозумів, що аркан, який колись розтинав повітря й укоськував биків на пасовищі, перетворився на визивну прикрасу святкової збруї.

На одному з цвинтарів на Заході я завважив рунічний хрест із червоного мармуру; перехрестя були вигнуті й розширялись, обрамлені колом. Цей стиснутий і обмежений хрест нагадував про інший — з вільними перехрестями, який у свою чергу нагадує про шибеницю, проклятий Лукіаном із Самосати «брутальний пристрій», на якому терпів муки Господь.

Хрест, аркан і стріла — прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене, якщо на землі не існує нічого, що б не стерло забуття і не спотворила пам’ять, якщо ніхто з нас не знає, на який образ його оберне майбутнє.

Притча про Сервантеса та Дон Кіхота

Коли йому набридла рідна Іспанія, старий солдат знайшов утіху в безмежних обширах Аріосто, в місячній долині, де стоїть змарнований у снах час, і в щирозлотому магометанському боввані, що його вкрав Ріналд Монтальбанський{813}.

Добродушно кепкуючи з себе, він вигадав легковірного, замороченого читанням неймовірних історій чоловіка, котрий вирушив на пошуки звитяг і див у прозаїчних місцях, що звалися Тобосо та Монтьєль.

Переможений дійсністю та Іспанією, Дон Кіхот помер у рідному селі десь 1614 року. Не набагато пережив його Міґель де Сервантес.

Для обох, мрійника і його мари, весь сюжет полягав у протиставленні двох світів: уявного світу лицарських романів і повсякденного звичайного світу XVII століття.

Вони не підозрювали, що час зрештою зітре цю суперечність, не підозрювали, що Ламанча й Монтьєль, і худюща фігура лицаря у майбутньому стануть такими ж поетичними, як плавання Сіндбада або безмежні обшири Аріосто.

Бо література починається й завершується міфом.

Paradiso[528], XXXI, 108

Діодор Сіцилійський{814} розповідає про розібраного на частини й розкиданого по світу Бога. Хто з нас, ідучи в сутінках або згадуючи якийсь день у своєму минулому, хоча б раз не відчув, що втратив щось неосяжне.

Люди втратили одне-єдине обличчя, неповторне обличчя, і кожен хотів би бути тим прочанином (вимріяним десь у емпіреях, під Трояндою), котрий у Римі побачив хустку Вероніки{815} і, сповнений віри, прошепотів: «Ісусе Христе, Боже мій, Боже істинний, так ось яке лице ти мав?»

Біля дороги стоїть кам’яний образ, а під ним написано: «Істинний образ Пресвятого Обличчя Божого в Хаені»; якби ми насправді знали, який він був, ми б мали ключ до всіх загадок і взнали, чи був син теслі Сином Божим.

Апостол Павло бачив його як сяйливе світло; Іоанн — як осяйне сонце; свята Тереза{816} — багато разів — як спокійне сяйво, але так і не роздивилась, якого кольору були його очі.

Ми втратили ці риси, як губиться в пам’яті магічне число, складене зі звичайних цифр; як назавжди губиться картинка в калейдоскопі. Ми можемо побачити їх згодом, але не впізнати. Профіль якогось єврея, побаченого в метро, міг належати Ісусові; руки, що простягають нам решту через віконце каси, — можливо, ті самі, що їх солдати прибивали колись цвяхами до хреста.

Можливо, якась риса обличчя розіп’ятого чатує в кожному дзеркалі; можливо, обличчя вмерло, стерлося, щоб Бог оселився в кожному.

Хтозна, чи не побачимо ми його цієї ночі в лабіринтах сну, щоб не впізнати завтра?

Притча про палац

Того дня Жовтий Імператор показував поетові свій палац. Вони довго йшли, залишивши позаду перші західні тераси, що — наче сходи майже нескінченного амфітеатру — спускалися до раю, як звався сад, за бронзовими дзеркалами якого й заплутаним живоплотом із ялівцю вже вгадувався лабіринт. Вони безтурботно загубилися в ньому, спершу наче підкорившись грі, а згодом не без остраху, тому що прямі алеї весь час непомітно, але постійно викривлялися, переходячи в коло. Близько півночі спостереження за зорями і вчасне жертвопринесення черепахи дозволили їм вирватися з цього наче зачарованого місця, проте відчуття, що вони загубилися, супроводжувало їх до кінця. Потім вони перетнули передпокої, внутрішні дворики, бібліотеки і шестикутну залу з клепсидрою; вранці з вежі вони помітили кам’яного чоловіка, який невдовзі назавжди зник. Багато сяйливих рік перетнули вони в човнах із сандалового дерева чи багато разів — одну ріку. Імператорський почет рухався вперед, і люди падали ницьма, та якось вони висадилися на одному острові, і якийсь чоловік залишився стояти, бо ніколи доти не бачив Сина Неба, тож катові довелося відрубати йому голову. Їхні очі байдуже дивилися на чорне волосся, танці чорних та їхні химерні золоті маски; дійсність перемішалася зі сном або, краще сказати, була однією з форм сну. Здавалося, на землі не було нічого, крім садів, річок, архітектури і різноманітних розкошів. Через кожні сто кроків небо розтинала вежа; очам усі вони здавалися однаковими, проте найперша була жовтою, а остання — червоною, такими тонкими були відтінки і такою довгою вся низка.

Біля підніжжя передостанньої вежі поет (який, здавалося, не звертав уваги на видовища, що зачаровували всіх) прочитав короткий твір, який ми нерозривно пов’язуємо тепер з його ім’ям і який, за твердженням найдотепніших історіографів, став причиною його безсмертя і смерті. Текст загубився; хтось запевняє, що він складався з одного рядка, інші — з одного слова. Насправді — хоч це здається неймовірним — вірш увібрав у себе весь величезний палац з усіма подробицями, всі знамениті предмети з порцеляни і всі малюнки на них, і сутінки та відблиски призахідного сонця, і кожну мить розпачу або щастя славетних династій смертних, богів і драконів, які жили тут споконвіків. Усі мовчали, а Імператор вигукнув: «Ти вкрав мій палац!» — і меч ката урвав поетове життя.

Інші переповідають цю історію інакше. У світі не можуть існувати дві однакові речі; щойно поет (кажуть вони) прочитав вірша, палац зник, немов зруйнований і спалений останнім звуком. Звичайно, такі легенди — лише плід уяви тих, хто їх вигадав. Поет був рабом Імператора й помер як раб; його вірш позабувся, бо заслуговував забуття, а його нащадки досі шукають і ніяк не знайдуть потаємне слово Всесвіту.

Everything and nothing[529]

Він був ніхто; за його обличчям (навіть на кепських портретах тих часів не схожим на інші) й численними, химерними, недоладними словами був лише холод, сон, який нікому не снився. Спочатку він гадав, нібито решта людей подібна до нього, проте здивування приятеля, з яким він завів розмову про цю порожнечу, відкрило йому помилку, і він назавжди затямив, що не слід відрізнятися від інших людей. Якось він вирішив, що знайде розраду в книгах, і — за свідченням одного сучасника — вивчив трохи латину і меншою мірою грецьку мову; згодом йому здалося, буцімто те, чого він прагне, може дати простий людський ритуал, і одного довгого червневого дня він здійснив обряд посвяти з допомогою Анни Хетуей{817}. Йому було за двадцять, коли він приїхав до Лондона. Несамохіть він уже призвичаївся видавати себе за когось іншого, щоб раптом не виявилося, що він ніхто; в Лондоні він знайшов ремесло, яке було його покликанням, ремесло актора, котрий на кону удає когось іншого перед юрбою, яка удає, ніби має його за цього іншого. Акторська праця дозволила йому спізнати неймовірну втіху, можливо, вперше в житті; одначе лунав останній вірш, зі сцени прибирали останній труп, і він знову відчував огидний присмак ірреальності. Він переставав бути Феррексом чи Тамерланом і знову робився ніким. Зацькований, він почав вигадувати інших персонажів та інші трагічні сюжети. Відтак, поки його тіло робило в борделях і шинках Лондона те, що має робити тіло, душа жила в ньому, була то глухим до пересторог авґурів Цезарем, то нетерпимою до жайворонка Джульєттою, то Макбетом, котрий розмовляє на пустищі з відьмами, які водночас є богинями долі. Ніхто в світі не був стількома людьми, як цей чоловік, що на кшталт єгипетського Протея міг перевтілюватися в усі ймовірні створіння. Іноді в закутку якогось твору він залишав зізнання, певний, що його не розгадають; Річард запевняє, нібито він один грає багато ролей; Яго вимовляє дивні слова «я — це не я». Посутня тотожність буття, мрій та гри надихнула його на славетні сцени.

Двадцять років він жив, владарюючи над своїми запамороченнями, аж поки одного ранку не відчув огиду й жах через необхідність бути стількома заколотими королями і стількома нещасними закоханими, що сходяться, розходяться й помирають із милозвучними репліками на вустах. Того ж дня він залагодив продаж свого театру. Менше ніж за тиждень він повернувся до рідного містечка, де віднайшов дерева й річку свого дитинства, але вже не пов’язував їх із тими, іншими, знаменитими міфологічними алюзіями та латинськими іменами, які славила його муза. Одначе він мусив бути кимось; і він зробився підприємцем, який відійшов од справ і, маючи певні статки, цікавиться лише позиками, судовими позовами та незначними відсотками від позик. У цій ролі він продиктував відомий нам сухий заповіт, свідомо позбавлений будь-яких натяків на пафос або літературний стиль. Лондонські друзі часом відвідували самітника, і він знову грав для них роль поета.

Історія додає, що до чи після смерті він постав перед Богом і мовив: «Я, котрий марно був стількома людьми, хочу бути лише самим собою». Божий голос відповів йому крізь буревій: «Я також не я; я вимріяв світ, як ти свої твори, мій Шекспіре, ти — одне з моїх сновидінь, ти, як і я, є всім і нічим».

Ragnarök[530]

Образи снів (пише Колрідж) відтворюють враження, а не спричиняють їх, як ми гадаємо; ми не відчуваємо жах тому, що нас душить сфінкс, ми бачимо вві сні сфінкса, щоб пояснити жах, який відчуваємо. Коли це так, то яким чином звичайне переповідання зовнішніх форм може передати замішання, захват, тривогу, жах і радість, з яких було зіткано сон цієї ночі? Втім, спробую переповісти його; можливо, та обставина, що сон складався з однієї лише сцени, усуне або принаймні послабить основну проблему.

Місце дії — факультет філософії та літератури; час — надвечір’я. Все (як звичайно вві сні) виглядало дещо інакшим, начеб трохи збільшеним. Ми обирали керівництво; я розмовляв із Педро Енрікесом Уреньєю, котрий насправді давно помер. Зненацька нас оглушив гамір маніфестації чи вуличного оркестру. З боку Бахо насувалося людське й тваринне ревище. Хтось заволав: «Ідуть!», а тоді: «Боги! Боги!» Четверо чи п’ятеро осіб виокремилися з юрби й піднялися на сцену актового залу. Ми всі аплодували, не ховаючи сліз; це були Боги, котрі повернулися після багатовікового вигнання. Вони височіли над сценою, відкинувши голови й випнувши груди, і спогорда приймали наше пошанування. Один тримав гілку, це була, безперечно, якась невибаглива рослина з флори снів; інший простягнув пазуристу руку; одне з облич Януса з острахом дивилося на кривавий дзьоб Тота. Хтось із них — я вже не пригадую, хто саме, — мабуть, натхнений нашими оплесками, переможно заклекотів; звук був надзвичайно різкий, здавалося, хтось чи то свистить, чи то полоще горло. З цієї миті все змінилося.

Почалося з підозри (можливо, перебільшеної), що Боги не вміють говорити. Століття суворого вигнанницького життя вигубили в них усе людське; ісламський півмісяць і римський хрест були безжальними до цих вигнанців. Низьке чоло, жовті зуби, рідкі вуса, наче у мулатів або китайців, і відвислі, мов у тварин, губи свідчили про занепад олімпійської породи. Їхнє вбрання не личило поважній і чесній бідності, воно радше нагадувало про зловісну розкіш картярських домів і борделів Бахо. У петлиці стікала кров’ю гвоздика; під щільно припасованим піджаком окреслювалося руків’я кинджала. І раптом ми здогадалися, що вони розігрують свою останню карту, що вони спритні, неосвічені й жорстокі, наче старі хижі звірі, і — якщо ми виявимо страх або співчуття — вони нас знищать. Отож ми повихоплювали важенні револьвери (раптом уві сні з’явилися револьвери) і весело перестріляли Богів.

Inferno[531], І, 32

Від сходу до заходу сонця леопард, який жив наприкінці XII століття, бачив дерев’яні дошки, залізне пруття, чоловіків і жінок, які невпинно снували перед ним, масивний мур і, можливо, кам’яний жолоб із опалим листям. Він не знав, не міг знати, що в ньому живе потяг до любові і жагуче бажання шматувати жертву, і жадоба вітру, який доносить оленячий дух. Та щось у ньому задихалося й протестувало, і Господь сказав йому вві сні: «Ти живеш і помреш у цій в’язниці заради того, аби відома мені людина подивилася на тебе певну кількість разів, і запам’ятала, і відтворила тебе, твій символ у поемі, яка посяде своє місце в світовій історії. Ти потерпаєш у неволі, щоб зробитися словом у поемі». Господь уві сні просвітив хижого звіра, й той усе зрозумів і прийняв своє призначення; та коли прокинувся, в ньому була лише похмура покора, мужнє невідання, бо механізм світу надто складний для тваринного розуму.

Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої поневіряння. Легенда гласить, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби одержав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо механізм світу надто складний для людського розуму.

Борхес і я

Це йому, Борхесові, спадають на думку різні речі. Я простую Буенос-Айресом і зупиняюся — майже несамохіть, — щоб подивитися на арку якогось під’їзду й ґратчасті двері; про Борхеса я дізнаюся з пошти, його прізвище бачу в списку викладачів чи біографічному словнику. Мені подобаються піскові годинники, мапи, видання XVIII століття, етимологія, смак кави та проза Стівенсона; він поділяє мої уподобання, але з таким гонором, що вони стають атрибутами його акторства. Було б перебільшенням стверджувати, ніби ми ворогуємо; я живу, продовжую жити задля того, щоб Борхес міг творити свою літературу, яка виправдовує моє існування. Мушу визнати, деякі його сторінки чогось-таки варті, але ці сторінки не врятують мене, бо найкращим у них він завдячує не собі, не комусь, а лише мові та традиції. Зрештою мені судилось остаточно зникнути, і тільки якась частка мене залишиться жити в ньому. Я віддаю йому потроху все, хоча мені відома його згубна звичка все перекручувати й перебільшувати. Спіноза твердив, що кожна річ прагне залишатися собою: камінь хоче вічно бути каменем, тигр — тигром. Я змушений залишатися Борхесом, а не собою (якщо я взагалі існую), але я впізнаю себе в його книгах менше, ніж у багатьох інших або в невтомних звуках гітари. Колись давно я спробував позбутися його і замість міфології передмістя вдався до гри з часом і безкінечністю, але тепер ця гра належить Борхесу, і мені доведеться вигадати щось інше. Відтак моє життя — втеча, я все втрачаю, і все належить забуттю або йому.

Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку.

Примітки

(Прикінцеві примітки у цій електронній версії віднесено до відповідних місць у тексті в якості коментарів, на відміну від посторінкових приміток, віднесених до відповідних місць у тексті в якості приміток. Для наведених нижче 5 приміток відповідників у тексті не знайдено; вони пов'язані з творами, що не увійшли до цього збірника. — Прим. верстальника.)

Даріо, Рубен (справжнє ім’я — Фелікс Рубен Гарсія Сарм’єнто, 1867—1916) — нікарагуанський поет-модерніст.

Палермо — район Буенос-Айреса, де мешкала родина Борхеса.

Сима Цянь (бл. 140—86 до н. е.) — китайський історик.

Тейлор, Томас (1758—1835) — англійський перекладач Плотіна.

Юнґ, Едвард (1683—1765) — англійський поет.

Інформація видавця

Зміст

Хорхе Луїс Борхес: доглядач Вавилонської бібліотеки. В. Г. Наріжна …3

ПРОЗОВІ ТВОРИ

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ ПІДЛОТИ

Переклад В. Й. Шовкуна

Передмова до першого видання …17

Передмова до видання 1954 р. …17

Жорстокий визволитель Лазарус Морель …19

Неймовірний брехун Том Кастро …26

Вдова Чінґа, піратка …32

Великий майстер злочинних справ Істмен, на прізвисько Чернець …37

Некорисливий убивця Білл Гаріґен …42

Неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке …46

Хакім із Мерва, фарбувальник у масці …51

ЧОЛОВІК ІЗ РОЖЕВОГО ПЕРЕХРЕСТЯ …57

І ТАКЕ ІНШЕ …65

Теолог і смерть …65

Кімната зі статуями …66

РОЗПОВІДЬ ПРО ДВОХ ЛЮДЕЙ, ЯКИМ НАСНИВСЯ СОН …69

Зневажений чаклун …70

Дзеркало, окреслене чорнилом …73

Двійник Магомета …75

ІСТОРІЯ ВІЧНОСТІ

Переклад В. Й. Шовкуна

Передмова …77

Історія вічності …79

Кенінґи …97

Метафора …110

Учення про цикли …114

Циклічний час …122

Перекладачі «Тисячі й однієї ночі» …126

Ще два есеї …146

Наближення до Альмотасима …146

Мистецтво образи …152

ВИГАДАНІ ІСТОРІЇ

Переклад В. Й. Шовкуна

САД З РОЗГАЛУЖЕНИМИ СТЕЖКАМИ …159

Передмова …159

Тлен, Укбар, Орбіс Терціус …160

П’єр Менар, автор «Дон Кіхота» …176

У колі руїн …185

Лотерея у Вавилоні …190

Про творчу спадщину Герберта Квейна …196

Вавилонська бібліотека …201

Сад з розгалуженими стежками …208

ВИГАДАНІ ФАНТАЗІЇ …219

Передмова …219

Фунес — людина з феноменальною пам’яттю …220

Форма шаблі …227

Тема зрадника і героя …232

Смерть і компас …235

Таємне чудо …246

Три версії Юдиної зради …252

Кінець …257

Секта Фенікса …260

Південь …263

АЛЕФ

Переклад В. Й. Шовкуна

Невмирущий …270

Мрець …285

Теологи …289

Історія воїна й полонянки …297

Біографія Тадео Ісидоро Круса …301

Емма Цунц …304

Дім Астеріона …310

Друга смерть …312

Deutsches Requiem …318

Пошуки Аверроеса …324

Загір …331

Письмена Бога …339

Абенхакан ель Богарі, який загинув у своєму лабіринті …344

Два царі й два лабіринти …352

Чекання …352

Людина на порозі …356

Алеф …361

Епілог …374

НОВІ РОЗСЛІДУВАННЯ

Переклад С. Ю. Борщевського

Мур і книги …376

Сфера Паскаля …378

Квітка Колріджа …381

Сон Колріджа …384

Час і Дж. В. Данн …388

Сотворіння світу і Ф. Г. Госс …391

Наш бідолашний індивідуалізм …395

Кеведо …397

Прихована магія «Дон Кіхота» …403

Натанієл Готорн …406

Валері як символ …422

Загадка Едварда Фіцджералда …424

Про Оскара Вайлда …427

Про Честертона …429

Ранній Велс …432

«Біатанатос» …435

Паскаль …438

Аналітична мова Джона Вілкінса …441

Кафка і його попередники …445

Про культ книг …447

Соловей Кітса …451

Дзеркало загадок …454

Дві книги …458

Коментар до 23 серпня 1944 року …462

Про «Ватек» Вільяма Бекфорда …463

Про книгу «The Purple Land» …467

Від Хтось до Ніхто …470

Версії однієї легенди …473

Від алегорій до романів …477

Заувага про (до) Бернарда Шоу …480

Відлуння одного імені …483

Сором’язливість історії …487

Нове спростування часу …490

Про класиків …505

ТВОРЕЦЬ

Переклад С. Ю. Борщевського

Леопольдо Лугонесу …508

Творець …509

Dreamtigers …510

Діалог про діалог …511

Нігті …511

Запнуті дзеркала …512

Argumentum ornitologicum …513

Бранець …513

Подоба …514

Делія Елена Сан-Марко …515

Діалог мерців …516

Сюжет …518

Завдання …518

Жовта троянда …519

Свідок …520

Мартін Ф’єрро …520

Перевтілення …521

Притча про Сервантеса та Дон Кіхота …522

Paradiso, XXXI, 108 …522

Притча про палац …523

Everything and nothing …524

Ragnarök …526

Inferno, I, 32 …527

Борхес і я …528

Примітки. С. Ю. Борщевський …531

ББК 84(7 АРГ)

Б83

Бібліотека світової літератури заснована у 2001 році

JORGE LUIS BORGES

ALEPH

Переклад з іспанської

Передмова В. Г. Наріжної

Примітки С. Ю. Борщевського

Редколегія серії:

Тамара Денисова, Ростислав Доценко, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Дмитро Затонський, Дмитро Наливайко (голова), Галина Сиваченко, Андрій Содомора, Віктор Шовкун

Художник-ілюстратор І. І. Яхін

Художник-оформлювач Б. П. Бублик

Борхес X. Л.

Б83 Алеф: Прозові твори: Пер. з ісп. / Передмова В. Г. Наріжної; Примітки С. Ю. Борщевського; Худож.-ілюстратор І. І. Яхін; Худож.-оформлювач Б. П. Бублик. — Харків: Фоліо, 2008. — 572 с. — (Б-ка світ. літ.).

ISBN 978-966-03-4421-1.

ББК 84(7 АРГ)

ISBN 978-966-03-4421-1

Copyright © Maria Kodama, 1995

All rights reserved

© В. Г. Наріжна, передмова, 2008

© C. Ю. Борщевський, примітки, 2008

© І. І. Яхін, ілюстрації, 2008

© Б. П. Бублик, художнє оформлення, 2008

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

Літературно-художнє видання

БОРХЕС

Хорхе Луїс

АЛЕФ

Прозові твори

Переклад з іспанської

Головний редактор Н. Є. Фоміна

Відповідальна за випуск Г. С. Таран

Художній редактор Б. П. Бублик

Комп’ютерна верстка: О. В. Підлісна

Коректор О. А. Кравець

Підписано до друку 09.06.08. Формат 84x108 1/32.

Папір офсетний. Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний.

Умов. друк. арк. 30,24. Умов. фарбовідб. 31,08. Облік.-вид. арк. 35,74.

Тираж 1250 прим. Замовлення № 8-0722.

ТОВ «Видавництво Фоліо»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

ТОВ «Фоліо»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 683 від 21.11.2001 р.

61057, Харків, вул. Донець-Захаржевського, 6/8

Електронна адреса:

E-mail: realization@folio.com.ua

Інтернет магазин:

Надруковано ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»,

Україна, 61012, Харків, вул. Енгельса, 11

Свідоцтво про реєстрацію ДК № 1626 від 22.12.2003 р.

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником:

С. 46: — А я тренувався ще наполегливіше, вбиваючи людей, — лагідно [зуважив] => зауважив Малюк Біллі.

С. 51: <…> уривки з «Історії халіфів», збережені [Баладурі] => Балазурі <…>

С. 138: Таким чином, [1985] => 1885 року він відкриває спосіб, удосконалення якого (або його reductio ad absurdum) ми згодом побачимо в Мардрюса.

С. 293: Від самокатування та аскетизму вони нерідко переходили до злочинів, деякі громади толерантно ставилися до крадіжок, інші — до [вбиства] => вбивства, ще інші — до содомії та жорстокості.

С. 437-438: [Данн] => Донн зробив це припущення 1608 року; а 1631-го він умістив його до проповіді, яку прочитав перед смертю у капличці Вайтхола.

Примітки

1

Всі подальші цитати також взяті з цього нарису; тому, хто хоче краще зрозуміти Борхеса, раджу уважно прочитати есей повністю. (Прим. авт. передмови.)

(обратно)

2

© В. Й. Шовкун, переклад українською, 2008

(обратно)

3

Зійди, Мойсею (англ.).

(обратно)

4

Своєрідні (лат.).

(обратно)

5

Цю метафору я застосовую з метою нагадати читачеві, що ці життєписи ганьби й підлоти друкувалися в суботньому додатку до однієї з вечірніх газет. (Прим. авт.)

(обратно)

6

Mermaid — русалка (англ.).

(обратно)

7

До більшої слави Бога (лат.).

(обратно)

8

На Захід! (Англ.)

(обратно)

9

Східний архів (нім.)

(обратно)

10

Ні про яке «рожеве перехрестя» в новелі не йдеться. Але Борхесові заманулося назвати її саме так. Можливо, в такий незвичайний спосіб він хотів зайвий раз підкреслити абсурдність подій, які в ній відбуваються.

(обратно)

11

Тростинова горілка.

(обратно)

12

Аргентинський танець і пісня.

(обратно)

13

1 квадра = 463 метри.

(обратно)

14

© В. Й. Шовкун, переклад українською, 2008

(обратно)

15

…Додаток Лівія: нескінченна історія часу та вічності (лат.). Кеведо. «Дзиґа» (ісп.).

(обратно)

16

…не обіцяй, що, вислухавши критику, вони загалом стануть кориснішими, щасливішими чи мудрішими. Джонсон. «Передмова до Шекспіра» (англ.).

(обратно)

17

Кенінґи скальдів (нім.).

(обратно)

18

Кенінґи давньої англійської мови (нім.).

(обратно)

19

Священне джерело (англ.).

(обратно)

20

Схоластичне уявлення про час як про рух від потенційного до актуального близьке до цієї ідеї. Згадайте, наприклад, про вічні об’єкти Вайтхеда{818}, які конституюють «царство можливості» і вростають у час. (Прим. авт.)

(обратно)

21

Кожне видання якого примушує пожалкувати про попереднє (фр.).

(обратно)

22

Живий, Син Розбудженого, неймовірний метафізичний Робінзон із роману Абубекера Ібн Туфайля{819}, погоджується їсти лише ті плоди та рибу, яких багато на острові, дбаючи про те, щоб жодному видові не загрожувало зникнення і всесвіт не став біднішим з його вини. (Прим. авт.)

(обратно)

23

Я не хочу розлучатися з платонізмом (що здається якимсь замороженим), не зробивши ще одного зауваження, у сподіванні, що чимало читачів зі мною погодяться: родове може бути інтенсивнішим і насиченішим, ніж конкретне. Прикладів, якими можна проілюструвати це твердження, не бракує. Коли малим хлопцем я виїздив на літо на північ провінції, то мені дуже подобалася неозора рівнина і люди, що пили чай мате на кухні, але моя радість була безмежною, коли я довідався, що та рівнина була «пампою», а ті чоловіки — «ґаучо». Те саме відбувається з людиною, яка наділена багатою уявою, коли вона закохується. Родове (часто повторюване ім’я, певний тип, батьківщина, чудова доля, про яку мріє закоханий) беруть гору над індивідуальними характеристиками, з якими доводиться миритися в ім'я всього сказаного вище. (Прим. авт.)

(обратно)

24

Старий форум (лат.).

(обратно)

25

Вічність — це чисте сьогодні, а також безпосереднє й прозоре втішання нескінченністю (лат.).

(обратно)

26

Правдива християнська релігія (лат.).

(обратно)

27

Універсалії, що передують речам (лат.).

(обратно)

28

Універсалії, що передують речам (лат.).

(обратно)

29

Універсалії після речей (лат.).

(обратно)

30

Уявлення про те, що час людей неспівмірний із часом Бога, можна знайти в одній з ісламських традицій циклу мірадж{820}. Як відомо, Пророк був занесений на сьоме небо осяйною кобилою Аль Бурак, де він розмовляв з патріархами та ангелами, які там живуть, і коли він перетинав сферу Єдиного, то рука Господа доторкнулася до його плеча, заморозивши його серце крижаним холодом. Коли Аль Бурак злетіла над землею, вона перекинула копитом глек з водою; повернувшись на землю, Пророк підняв глека й побачив, що з нього не пролилося жодної краплі, й він був повний. (Прим. авт.)

(обратно)

31

Вічність — це повне й досконале володіння нескінченним життям (лат.).

(обратно)

32

Вічність — це чисте сьогодні, а також безпосереднє й прозоре втішання нескінченністю (лат.).

(обратно)

33

З вічності (лат.).

(обратно)

34

Ісус Христос сказав: «Пустіть дітей, нехай вони прийдуть до мене». Цілком природно, Пелагія звинуватили в тому, що він ставить себе між дітьми й Ісусом Христом, тим самим готуючи для них пекло. Його ім’я, як і ім’я Афанасій (Сатанасій), схиляло до каламбурів. Усі казали, що Пелагій (Pelagius) означає «море підлоти» (pelagus — море). (Прим. авт.)

(обратно)

35

Божественна доброта поглинула зло, життя вічне розчинило в собі смерть, блаженство — страждання й горе (лат.).

(обратно)

36

Про поділ природи, у п’яти книгах (лат.).

(обратно)

37

Тут: самі того не знаючи (фр.).

(обратно)

38

З погляду вічності (лат.).

(обратно)

39

Безпосередня й очевидна насолода від утішання відчуттям нескінченності (лат.).

(обратно)

40

Намагаючись знайти класичний еквівалент цієї втіхи, який би задовольнив найвимогливішого з моїх читачів, я згадав про відомий сонет де Кеведо, присвячений герцогові Осунському, «грізному на галерах, кораблях і в піхотних лавах». Неважко довести, що в тому сонеті блискуча образність двовірша:

Його могила — Фландрії поля, А епітафія — скривавлений Півмісяць, —

випереджає будь-яке тлумачення й не залежить від нього. Те саме я скажу про вираз «військовий плач», «смисл» якого очевидний, хоч і вельми примітивний: «плач військових». Щодо «кривавого Місяця», то ліпше не знати, що йдеться про символ турків, затемнений одним з розбійницьких морських походів Педро Тельєса Хірона. (Прим. авт.)

(обратно)

41

«Зрадник» — мабуть, надто сильне слово. Стурлусон, схоже, був просто фанатиком, якого можна було використати в тих або тих цілях, неспроможний довго зберігати вірність одному володарю. У сфері інтелекту я знаю два такі приклади: приклад Франсиско Луїса Бернардеса{821} і мій власний. (Прим. авт.)

(обратно)

42

Сходинка до Парнасу» (лат.) — традиційна назва шкільних посібників з латинського віршування в XVIII—XIX ст.

(обратно)

43

Заміна (нім.).

(обратно)

44

Definitium іп deflnitione ingredi non debet (Означуване не можна включати в означення) є другим вторинним правилом означення. Очевидні порушення цього правила, як наведене вище (або те, яке буде подано нижче: дракон меча — меч), нагадують хитрість, до якої вдався один з персонажів По, який, притиснутий нагальною необхідністю заховати важливого листа від очей поліції, недбало залишає його на самій видноті, застромивши під своїми візитними картками. (Прим. авт.)

(обратно)

45

«Поїхав на дерев’яному коні до пекла», — читаємо у двадцять другому розділі «Саги про Інґлінґів». «Вдова», «терези», «затискач», «кінець» — такими були назви шибениці в германському світі. У давні часи нью-йоркські бандити називали її «рамою». (Прим. авт.)

(обратно)

46

У германських мовах, які мають категорію граматичного роду, сонце належить до жіночого роду, а місяць до чоловічого. Як стверджує Луґонес («El Imperio Jesuitico» («Імперія єзуїтів»), 1904), племена ґуарані у своїй космогонії вважали місяць чоловіком, а сонце — жінкою. Стародавня космогонія японців також включала в себе богиню сонця і бога місяця. (Прим. авт.)

(обратно)

47

Якщо Де Квінсі не помиляється (De Quincey. «Writings», vol. 11, p. 269), то випадкове застосування цього останнього образного звороту пов’язане з лихою Кассандрою з похмурої поеми Лікофрона. (Прим. авт.)

(обратно)

48

Зведення до абсурду (лат.).

(обратно)

49

Ранок з ніжним доторком пальців (англ.).

(обратно)

50

Проплив хвиль (англ.).

(обратно)

51

Швидкий, як дама з червоно-білими пальцями (англ.).

(обратно)

52

Королева із зацикленим розумом (англ.).

(обратно)

53

Словник англійської мови (англ.).

(обратно)

54

Трупарня.

(обратно)

55

Мистецтво рішень.

(обратно)

56

Чотирирівнокутник.

(обратно)

57

Виходець.

(обратно)

58

Безстрах.

(обратно)

59

По шматочках.

(обратно)

60

Наука родичівства.

(обратно)

61

Рух щелепи.

(обратно)

62

Тьмяна надія.

(обратно)

63

Борхес має на увазі іспанську мову. Українська складні слова утворює, але цей процес у ній далеко не такий продуктивний, як у мовах германських. (Прим. перекладача.)

(обратно)

64

Перекладати кожен кенінґ іспанським іменником з означувальним прикметником (домашнє сонце замість сонце осель, ручне сяйво замість сяйво руки), можливо, було б точніше, але результат був би менш яскравим і не завжди легкодосяжним — з огляду на відсутність необхідних прикметників. (Прим. авт.)

(обратно)

65

У пустелі, де закручувався у спіраль підгодовуваний кізяками польовий дим (англ.).

(обратно)

66

Роздерте дельфіном, закатоване гонгом море (англ.).

(обратно)

67

Я маю на увазі стародавній спорт, поширений на цьому острові, покритому лавою та твердою кригою: бої жеребців. Роздрочені кобилами, в яких вони відчували гостру потребу, та криками людей, вони билися, кусаючи один одного до крові, а часто й завдаючи суперникові смертельних ран. До нас дійшли численні згадки про цю гру. Про одного капітана, який мужньо бився у присутності своєї дами, історик каже, що цей жеребець просто не міг не битися добре, адже його кобила дивилася на нього. (Прим. авт.)

(обратно)

68

Чисте поле повне людей (давньоангл.).

(обратно)

69

Країни розуму (англ.).

(обратно)

70

Те саме я сказав би про метафору «орел з трьома крильми» — так називають стрілу в перській літературі (Browne. «A Literary History of Persia», III, p. 262). (Прим. авт.)

(обратно)

71

До нас дійшла й передсмертна молитва фінікійських моряків: «Мати Карфагена, повертаю тобі весло». Судячи із зображень на монетах II сторіччя до Р. X., матір’ю Карфагена вважали Сідон. (Прим. авт.)

(обратно)

72

Світ як воля (нім.).

(обратно)

73

І троянда прожила стільки, скільки живуть троянди (фр.).

(обратно)

74

У цьому зв’язку можна також навести знамениті рядки Мілтона (Р. L., IV, 268—271) про викрадення Прозерпіни:

І хоч часи тепер суворі, Але кохання жар не зник, І я приходжу, сивий, хворий, У твій трояндовий квітник. (обратно)

75

Гермістонська гребля (англ.).

(обратно)

76

Чистилище (італ.).

(обратно)

77

Чудовий колір східного сапфіру (італ.).

(обратно)

78

Самотність (ісп.).

(обратно)

79

Обидва вірші походять від Святого Письма: «І вони дивились на Бога Ізраїлевого і бачили під Його ногами ніби плиту, вирізьблену із сапфіру, ясну й прозору, як саме небо» («Вихід», 24, 10).

(обратно)

80

Град Божий (лат.).

(обратно)

81

Повернеться й діва, повернеться й царство Сатурна… (Лат.)

(обратно)

82

Ніяких сумнівів тут бути не може. 1874 року Ніцше висміяв тезу Піфагора про те, що історія повторюється циклічно («Vom Nutzen und Nachteil der Historie» — «Про користь і шкоду історії»). (Прим. 1953 р.)

(обратно)

83

Невинність буття (нім.).

(обратно)

84

Історія греко-римської філософії (лат.).

(обратно)

85

Спадщина (нім.).

(обратно)

86

Про це уявне підтвердження Нестор Ібарра пише: «Трапляється так, що якесь нове відчуття накочується на нас як спогад, і нам здається, ми впізнаємо ті чи ті об’єкти або події, хоча ми точно знаємо, що бачимо їх уперше. Я гадаю, тут ідеться про дивну поведінку нашої пам’яті. Спочатку ми переживаємо якесь відчуття, але за порогом свідомості. Через якусь мить починають діяти подразники, але цього разу ми сприймаємо їх свідомо. Тут включається наша пам’ять і створює нам відчуття «deja vu» (уже баченого — фр.), але посилання на минуле вона локалізує неправильно. Щоб виправдати слабкість і туманність нашого спогаду, ми відсилаємо його далеко назад у часі, іноді навіть за межі нас самих, у якесь попереднє життя. А насправді йдеться про зовсім близьке минуле; і безодня, яка відокремлює нас від нього, — це безодня нашої неуважності (ця виноска в оригіналі дається французькою мовою). (Прим. авт.)

(обратно)

87

Вічність у колишньому часі (лат.).

(обратно)

88

Рух назад до нескінченності (лат.).

(обратно)

89

Не в часі, а разом із часом почалося Творіння (лат.).

(обратно)

90

Про чудову природу таємниць (лат.).

(обратно)

91

Релігія лікаря (лат.).

(обратно)

92

Вічність по зірках (фр.).

(обратно)

93

Діалоги про природну релігію (англ.).

(обратно)

94

Дослідження значення та істини (англ.).

(обратно)

95

Першопочатки (англ.).

(обратно)

96

Вибрані уривки (фр.).

(обратно)

97

Кінець сторіччя (дев’ятнадцятого) (фр.).

(обратно)

98

Він рушив просто у спальню принцеси, яка, проте, не стала його чекати й прийняла на своєму ложі одного з найнікчемніших служників свого палацу (фр.).

(обратно)

99

Служника (фр.).

(обратно)

100

Прийняти на своєму ложі (фр.).

(обратно)

101

І в цьому палаці зберігається інформація про володарів, які перетворилися на порох (англ.).

(обратно)

102

Я маю на увазі Марка Антонія, якого осудив у своєму зверненні Цезар:

…on the Alps It is reported, thou didst eat strange flesh Which some did die to look on… …а в Альпах Ти, кажуть, їв таку бридоту, Що ті, хто бачив це, Відразу Богу душу віддавали…

У цих рядках, як мені здається, я бачу віддзеркалення зоологічного міфу про василіска, змію зі смертельним поглядом. Пліній («Природнича історія», книга 8, 33) нічого не розповідає нам про смертні спроможності цього монстра, але поєднання двох ідей — «побачити й померти» (vedi Napoli et роі mori*), безперечно, вплинуло на Шекспіра.

Погляд василіска був отруйний. Божество натомість може вбивати своїм осяйним світінням — або чистим випромінюванням «мана». Пряме видіння Бога витримати не можна. Мойсей затуляв собі обличчя на горі Хорив, тому що боявся побачити Бога. Хакім, пророк із Хорасану, одягав одну на одну чотири чадри з білого шовку, щоб не засліплювати людей. Див. також Ісая, 6, 5 і 1 Цар., 19, 13.

* Побачив Неаполь — і помер (лат.).

(обратно)

103

«Вірші та балади» — на відзнаку дружби, яку я завжди вважав великою для себе честю (англ.).

(обратно)

104

Варто також звернути увагу на таку варіацію мотивів Альбукерки з Ронди{822} та Хорхе Манріке{823}:

Where is the wight who peopled in the past Hind-land and Sind; and there the tyrant played? Де той народ, який колись тут жив, На цій землі, куди прийшов тиран? (Англ.) (обратно)

105

Глибока ніч і нерухомих зір тремтіння, Ніч шатами жалобними чорніє, Вона як довге свято Воскресіння Для тих, хто жде, коли крайнеба заясніє. (Англ.) (обратно)

106

Над пагорком сонце мені показала Ясне і червоне, як сукня на ній, Медові уста мене знов чарували, А щоки пашіли, як двоє вогнів. (Англ.) (обратно)

107

Меланхолійні покрови (фр.).

(обратно)

108

Непослідовність (фр.), зверхність (фр.), у славу (лат.), купальня (італ.), поцілунок із присмоктом (фр.).

(обратно)

109

Solomon Davidson — в англійській мові сприймається як ім’я та прізвище.

(обратно)

110

«Книга тисячі ночей і однієї ночі» (англ., англ., фр.).

(обратно)

111

Нового мистецтва (фр.).

(обратно)

112

Всесвітньої бібліотеки (нім.).

(обратно)

113

Журнал ассиріології (нім.).

(обратно)

114

Ретельно оброблена кістка слонова, сфера у сфері (англ.).

(обратно)

115

Тут: моторошна ментальність (нім.).

(обратно)

116

Підводний потік (англ.).

(обратно)

117

Перше видання (англ,).

(обратно)

118

Розмова з чоловіком на ім’я Альмутасим (англ.).

(обратно)

119

Дійових осіб (лат.).

(обратно)

120

«На міському мурі» (англ.).

(обратно)

121

Королева фей (англ.).

(обратно)

122

Працюючи над цією новелою, я прочитав «Мантік аль Тайр» («Розмову птахів») перського письменника-містика Фаридаддіна Абу Таліба Мохаммада бен Ібрагіма Arrapa, якого вбили воїни Толуя, Чингісханового сина, коли вони грабували Нішапур. Можливо, буде не зайвим коротко викласти зміст поеми. Далекий цар птахів Симурґ губить, пролітаючи над центром Китаю, своє прекрасне перо; птахи, яким обридла їхня вічна анархія, вирішують податися на його пошуки. Вони знають, що ім’я їхнього царя означає тридцять птахів; знають, що його замок стоїть на горі Каф, яка кільцем охоплює землю. Вони здійснюють подорож, якій немає кінця; перелітають через сім долин або морів. Передостаннє з них називається Запаморочення, а останнє — Знищення. Багато мандрівників відмовляються летіти далі, багато — гинуть. Очистившись через труднощі, лише тридцять із них опускаються на гору Симурґа. Нарешті вони бачать цю гору, й тут до них доходить, що вони і є Симурґ і що Симурґ — це кожна з них зокрема й усі вони разом. (Також і Плотін — «Еннеади»{824}, V, 8, 4 — проголошує блаженне розширення принципу тотожності: «У збагненному небі все є повсюди. Кожна річ — це всі речі. Сонце — це всі зорі, й кожна зірка є всіма зірками і сонцем.) «Мантік аль Тайр» переклав французькою мовою Ґарсен де Тассі{825}; англійською — Едвард Фіцджералд; пишучи цю новелу, я користувався десятим томом «Тисячі й однієї ночі» в перекладі Бертона та монографією Марґарет Сміт «The Persian Mystics: Attari» («Перські містики: Аттар»), 1932.

Точок дотику цієї поеми з романом Бахадура Алі не так уже й багато. У двадцятому розділі кілька слів, які перський книготорговець приписує Альмотасимові, можливо, продовжують думки, раніше висловлені героєм роману; ці та інші такі двозначні аналогії можуть указувати на тотожність між тим, кого шукають, і тим, хто шукає; вони можуть також указувати, що останній впливає на першого. В іншому розділі знаходимо натяк на те, що Альмотасим — це той самий «індус», що його студент, як йому здається, вбив.

(обратно)

123

С а м с о н: Я будь-кого з Монтеккі по стіні розмажу — хоч юнака, хоч дівку. — А б р а м: То це ви нам показуєте дулю, пане? (Англ.)

(обратно)

124

Синьйор Вольфґанґ (італ.).

(обратно)

125

© В. Й. Шовкун, переклад українською, 2008

(обратно)

126

Приблизний переклад: «Кравець перевдягань» (англ.).

(обратно)

127

Ярмаркова гавань (англ.)

(обратно)

128

Orbis tertius — третій світ (лат.).

(обратно)

129

Англо-американська енциклопедія (англ.).

(обратно)

130

Британська енциклопедія (англ.).

(обратно)

131

Географія (нім.).

(обратно)

132

Історія країни, яка називається Укбар (англ.).

(обратно)

133

Гаслам також опублікував книжку «Загальна історія лабіринтів» («A General History of Labyrints»).

(обратно)

134

Перша енциклопедія Тлену. Том XI. Глаер — Джангр (англ.).

(обратно)

135

Nouvelle Reme Franqaise — «Новий французький журнал».

(обратно)

136

Тобто з одного пазура відновили лева (лат.).

(обратно)

137

Чудовий новий світ (англ.). Так називається відомий роман Олдоса Гакслі.

(обратно)

138

Прамова (нім.).

(обратно)

139

Тобто (лат.).

(обратно)

140

Філософія Нібито{826} (нім.).

(обратно)

141

Расел («The analysis of Mind» («Аналіз мислення»), стор. 159) припускає, що наша планета була створена лише кілька хвилин тому й заселена жителями, які «згадують» про своє ілюзорне минуле. (Прим. авт.)

(обратно)

142

У дванадцятеричній системі числення сторіччя триває протягом ста сорока чотирьох років. (Прим. авт.)

(обратно)

143

Зведення до абсурду (лат.).

(обратно)

144

Сьогодні одна з церков Тлену у стилі Платона стверджує, що всякий біль, всякий зеленавий відтінок жовтого, всяка температура — це єдина реальність. Усі чоловіки, які перебувають у запаморочливому стані статевого оргазму, — це один і той самий чоловік. Усі люди, що декламують той чи той рядок із Шекспіра, — це Вільям Шекспір. (Прим. авт.)

(обратно)

145

Афоризми і максими (грецьк., нім.).

(обратно)

146

Літератора (фр.).

(обратно)

147

Спосіб дій (лат.).

(обратно)

148

Баклі був вільнодумцем, фаталістом і переконаним прихильником рабства.

(обратно)

149

Хоча, природно, залишається проблема матеріалу деяких об’єктів.

(обратно)

150

Універсальні характеристики (лат.).

(обратно)

151

Велике загальне мистецтво (лат.).

(обратно)

152

Журнал романських мов (фр.).

(обратно)

153

Компас манірників (фр.).

(обратно)

154

Проблеми однієї проблеми (фр.).

(обратно)

155

Не бійтеся черепахи, добродію (фр.).

(обратно)

156

Морського кладовища (фр.)

(обратно)

157

Пані Анрі Башельє додає до цього списку також дослівний переклад із дослівного перекладу, який зробив Кеведо з «Introduction à la vie dévote» («Вступ до побожного життя») святого Франциска Сальського{827}. У бібліотеці П’єра Менара немає навіть натяку на такий твір. Певно, баронеса просто погано розчула й хибно витлумачила якийсь жарт нашого покійного друга. (Прим. авт.)

(обратно)

158

Був у мене також потаємний намір бодай лаконічно накидати образ П'єра Менара. Але як я посмію змагатись із золотими сторінками, що їх, як мені розповіли, готує баронеса де Бакур, або із делікатним і точним олівцем Каролюса Уркада? (Прим. авт.)

(обратно)

159

Там, де злісний турк у тюрбані… (Англ.)

(обратно)

160

Не забувай, що сад цей зачарований! (Англ.)

(обратно)

161

П’яний корабель (фр.).

(обратно)

162

Старий моряк (англ.).

(обратно)

163

Тут: навмання (фр.).

(обратно)

164

Зрада клерків{828} (фр.).

(обратно)

165

Пригадую його зошити в клітинку, його виправлення чорним чорнилом, його особливі коректорські символи і дрібні літери. Вечорами він полюбляв гуляти околицями Німа; мав звичай брати із собою свої зошити й розпалювати веселе багаття. (Прим. авт.)

(обратно)

166

Сад кентаврів (фр.).

(обратно)

167

І якби він перестав мріяти про тебе… «Аліса в Задзеркаллі», VI (англ.).

(обратно)

168

Бог лабіринту (англ.).

(обратно)

169

Квітень березень (англ.).

(обратно)

170

Англійське слово «march» має два омонімічні значення: «березень» і «марш».

(обратно)

171

Видимість і реальність (англ.).

(обратно)

172

Я не оцінював би високо ерудицію Герберта Квейна й ті думки, які він виклав на сторінці 215 своєї книжки, опублікованої 1897 р. Один зі співрозмовників у діалозі Платона «Політик» уже описував подібну до цієї регресію, що відбувається з Дітьми Землі або Автохтонами, які під впливом зворотного обертання космосу переходять від старості до зрілості, від зрілості до дитинства, від дитинства до зникнення, до ніщо. Так само Теопомп у своїй «Філіпіці» розповідає про певні північні фрукти, які започатковують у тому, хто їх їсть, подібний зворотний процес… Набагато цікавіше уявити собі зворотний рух часу: такий стан, у якому ми спогадували б майбутнє й нічого не знали б про минуле або лише слабко передчували його. Див., наприклад, десяту пісню Дантового «Пекла», вірші 97—102, де порівнюються профетичне бачення й далекозорість.

(обратно)

173

Таємне дзеркало (англ.).

(обратно)

174

Твердження (англ.).

(обратно)

175

Учорашня троянда (англ.).

(обратно)

176

Це мистецтво дозволить вам споглядати різні сполучення з 23 літер… — «Анатомія смутку», част. 2, розд. II, § IV (англ.).

(обратно)

177

1 ліга = 5572,7 метра.

(обратно)

178

Вічно (лат.).

(обратно)

179

В оригіналі рукопису відсутні цифри й великі літери. Знаки пунктуації обмежуються комою та крапкою. Ці два знаки, пробіл та двадцять дві літери алфавіту і складають ті двадцять п’ять символів, які нараховує невідомий автор рукопису. (Прим. ред.)

(обратно)

180

Раніше на кожні три шестигранники була одна людина. Самогубства та легеневі захворювання порушили це співвідношення. Мене завжди опановує глибокий смуток, коли згадую, як багато ночей поспіль я мандрував коридорами та відполірованими сходами, не зустрічаючи жодного бібліотекаря. (Прим. авт.)

(обратно)

181

Повторюю: з мене досить того, що така книга може існувати. Я виключаю лише неможливе. Наприклад, жодна книжка не може водночас бути сходами, хоча, безперечно, є книги, в яких обговорюється, заперечується або доводиться така можливість, а також інші, структура яких відповідає структурі сходів. (Прим. авт.)

(обратно)

182

Летісія Альварес де Толедо{829} зазначила, що ця величезна Бібліотека побудована нераціонально; строго кажучи, для цього вистачило б одного тому звичайного формату, надрукованого кеглем дев’ятим або десятим, який налічував би нескінченну кількість нескінченно тонких сторінок. (Кавальєрі{830} на початку сімнадцятого сторіччя сказав, що будь-яке тверде тіло складається з нескінченної кількості накладених одна на одну площин.) Користуватися такою книгою було б не вельми зручно: кожна сторінка неминуче роздвоювалася б на дві інші, а незбагненна середня сторінка не мала б зворотного боку. (Прим. авт.)

(обратно)

183

Вищій школі (нім.).

(обратно)

184

Безглузда й недоречна вигадка. Прусський шпигун Ганс Рабенер, або Віктор Рунеберґ, хотів вистрілити з автоматичного пістолета в капітана Річарда Меддена, який прийшов з ордером, аби заарештувати його. Захищаючись, капітан поранив Рунеберґа, і від цієї рани той помер. (Прим. вид.)

(обратно)

185

Англійське прізвище Елберт (Albert) по-французькому вимовляється як «Альбер».

(обратно)

186

Про славетних мужів{831} (лат.)

(обратно)

187

Тезаурус{832} (скарбниця слів) (лат.).

(обратно)

188

Природнича історія (лат.).

(обратно)

189

Сходинка до Парнасу (лат.).

(обратно)

190

Отже, нічого не можна передати слухові тими самими словами (лат.).

(обратно)

191

Це діло пропаще (фр.).

(обратно)

192

Чорних і жовто-коричневих (англ.). Так називалися частини англійської армії, що формувалися із жителів колоній.

(обратно)

193

Прийде Платонів рік, Добро і зло він прожене навік. І нас поверне до життя старого. Всі люди — це ляльки, і їхні ноги Хтось смикає за нитку під удари гонга.

В. Б. Їтс. «Башта» (англ.).

(обратно)

194

Багатокімнатний номер у готелі (фр.).

(обратно)

195

Книга Творіння (давньоєвр.).

(обратно)

196

Чотирибуквіє (грецьк.).

(обратно)

197

Гебрейсько-грецький тлумачний словник (лат.).

(обратно)

198

Геометричного характеру (лат.).

(обратно)

199

Тут: щоб подати приклад іншим (фр.).

(обратно)

200

У занепаді начебто була якась надійність. — Т. Е. Лоуренс. «Сім стовпів мудрості», СІІІ (англ.).

(обратно)

201

Книга проти всіх єресей (лат.).

(обратно)

202

Синтагма (лат.).

(обратно)

203

Христос і Юда (швед.).

(обратно)

204

Таємні спасителі (швед.)

(обратно)

205

Таємний спаситель (нім.).

(обратно)

206

Бореліус запитує з іронією: «А чому він не відмовився відмовлятись? Чому не відмовився відмовлятись від відмовляння?»

(обратно)

207

Евклідес да Кунья{833} у своїй книжці, невідомій Рунеберґові, зазначає, що для єресіарха з Канудоса, Антоніу Консельєру{834}, доброчесність «була майже нечестям». Аргентинський читач пригадає аналогічні уривки з творів Альмафуерте{835}. Рунеберґ опублікував у символістському журналі «Шю інзеґель» розлогу описову поему «Таємна вода». У перших строфах розповідається про події вельми клопітного дня; в останніх описується, як поет натрапляє на замерзлий ставок; він робить висновок, що тривале існування цієї мовчазної води гасить нашу схильність до насильства й у якийсь спосіб дозволяє його та спокутує. Поема закінчується так: «Вода в лісі блаженна; а нам дозволено бути злими й страждати».

(обратно)

208

Морис Абрамович зазначає: «Ісус, на думку цього скандинава, завжди перебуває у виграшній ролі; його поневіряння, завдяки мистецтву друкарів, здобули багатомовну славу; його тридцятитрирічне перебування серед людей було, в загальному підсумку, таким собі дачним відпочинком». Ерфйорд, у третьому додатку до «Cristelige Dogmatik» («Християнської догматики») спростовує це судження. Він зазначає, що розп’яття Бога не припинилося, бо хоч воно й відбулося в часі один раз, проте безперервно повторюється у вічності. Юда досі одержує свої срібняки й не перестає цілувати Христа, досі кидає срібняки у храмі, досі накидає собі на шию зашморг на залитому кров’ю полі. (Щоб обґрунтувати це твердження, Ерфйорд посилається на останній розділ першого тому «Виправдання вічності» Яромира Гладика.)

(обратно)

209

Непогрішність (лат.).

(обратно)

210

Людськість (лат.).

(обратно)

211

Земний світ — дзеркало гри (лат.).

(обратно)

212

© В. Й. Шовкун, переклад українською, 2008

(обратно)

213

Соломон сказав: «Немає нічого нового на землі». І якщо Платон вважав, що «все знання — тільки спогади», то Соломон у цьому ж дусі проголосив, що «все нове — не що інше, як забуття». — Френсіс Бекон. «Досліди», LVIII (англ.).

(обратно)

214

Тут у рукописі витерте якесь слово. Можливо, назва порту.

(обратно)

215

Між іншим (лат.).

(обратно)

216

Ернесто Сабато{836} висуває припущення, що Джамбаттіста, який обговорював походження «Іліади» з антикваром Картафілом, — це Джамбаттіста Віко. Цей італієць обстоював думку, що Гомер — персонаж символічний, як і Плутон або Ахілл.

(обратно)

217

Різнобарвне пальто (англ.).

(обратно)

218

Вергілій — проповідник Євангелії (лат.).

(обратно)

219

Природнича історія (лат.).

(обратно)

220

Тобто чоловіком із Буенос-Айреса.

(обратно)

221

Про сьому любов Бога, або Про вічність (лат.).

(обратно)

222

Заперечую (лат.).

(обратно)

223

З другого боку (лат.).

(обратно)

224

Ні в якому разі (лат.).

(обратно)

225

Про початки (лат.).

(обратно)

226

Перші академіки{837} (лат.).

(обратно)

227

Світло природи (лат.).

(обратно)

228

В рунічному хресті ці дві ворожі емблеми співіснують, переплітаючись.

(обратно)

229

Проти анулярів (лат.).

(обратно)

230

Задля любові до нас він і рідних своїх покинув (лат.).

(обратно)

231

Грізний він був лицем, але приязний духом Й бороду довгу мав, що спадала на груди широкі! (Лат.) (обратно)

232

Ґіббон також наводить ці вірші («Занепад і крах Римської імперії», XLV).

(обратно)

233

З погляду вічності (лат.).

(обратно)

234

Задля любові до нас він і рідних своїх покинув, І батьківщиною стала наша Равенна йому (лат.). (обратно)

235

Цікаво, яке я мав обличчя, Коли ще світу не було.

Їтс. «Спіральна зірка» (англ.).

(обратно)

236

В оригіналі сказано «чотирнадцять», але ми маємо більш ніж досить підстав вважати, що в устах Астеріона цей числівник означає нескінченність.

(обратно)

237

Минуле (англ.).

(обратно)

238

Про всемогутність (лат.).

(обратно)

239

Так називається твір Томи Аквінського, який претендує на розв’язання всіх теологічних проблем, які тільки можуть виникнути.

(обратно)

240

Німецький реквієм (нім.).

(обратно)

241

Тут дається в перекладі з іспаномовної біблійної цитати. Відповідна цитата з українського перекладу Біблії має істотно інший зміст.

(обратно)

242

Видається прикметним, що оповідач не згадує про свого найславетнішого предка, теолога і гебраїста Йоганнеса Форкеля (1799—1846 рр.), який застосував діалектику Геґеля до христології і чиї буквальні переклади кількох апокрифічних євангелій засудив Генгстенберґ{838} і схвалили Тіло й Ґезеніус{839}. (Прим. ред.)

(обратно)

243

Розрахунок зі Шпенґлером (нім.).

(обратно)

244

Інші нації живуть у невинності, у собі й для себе, як мінерали або метеори; але Німеччина — це всеосяжне дзеркало всього сущого, це — свідомість світу (Weltbewusstsein). Ґете є прототипом цієї вселенської чуйності. Я не осуджую його, але не впізнаю в ньому фаустіанську людину, як її розумів Шпенґлер.

(обратно)

245

«Про природу речей» — поема Лукреція.

(обратно)

246

Кажуть, наслідки цього поранення були дуже серйозними. (Прим. ред.)

(обратно)

247

Приблизне значення: «Додатки й пропуски» (лат.).

(обратно)

248

Поезія часу (нім.).

(обратно)

249

Тут ми були змушені пропустити кілька рядків. (Прим. вид.)

(обратно)

250

Ні в архівах, ні в творах Зерґеля не зустрічається ім’я Єрусалема. Не зафіксоване воно і в історіях німецької літератури. Проте я не думаю, що йдеться про персонажа вигаданого. За наказом Отто Дітріха цур Лінде були закатовані в Тарновіцах чимало євреїв-інтелектуалів, серед них і піаністка Емма Розенцвайґ. «Давид Єрусалем», либонь, є символом кількох індивідів. Нам кажуть, що він помер першого березня 1943 р. Першого березня 1939 р. оповідач був поранений у Тильзіті. (Прим. вид.)

(обратно)

251

Уявляючи собі, що трагедія — це не що інше, як мистецтво хвали… Ернест Ренан. «Аверроес», 48 (1861) (фр.).

(обратно)

252

Книга-словник (араб.).

(обратно)

253

Документальні матеріали до історії легенд про Загір (нім.).

(обратно)

254

Сповідь душогуба (англ.)

(обратно)

255

Так Тейлор пише це слово.

(обратно)

256

Барлах відзначає, що Яук згадується в Корані (LXXI, 23), а пророк, про якого йдеться, — це Аль Моканна{840} («Закритий покривалом») і що ніхто, крім дивовижного співрозмовника Філіппа Медоуза Тейлора, не пов’язував їх із Загіром.

(обратно)

257

З розбитою головою лев, могутній і лютий, З розбитою головою раб, з розбитою головою цар (англ.). (обратно)

258

Цю історію пастор й розповів з кафедри, див. стор. 345.

(обратно)

259

У Ювенала «Usque Aurorem et Gangem», тобто «До сходу сонця й до Ґанґу». Крістофер замість «usque» говорить «ultra», що означає «по той бік».

(обратно)

260

О Боже, мені вистачило б і горіхової шкаралупи. Навіть у ній я міг би вважати себе за владаря безкрайого простору («Гамлет», II, 2, пер. Леоніда Гребінки).

(обратно)

261

Але вони навчатимуть нас, що вічність — це застояне теперішнє, Nunc-stans (застояне тепер), як називають це школи; але воно ані для них, ані для когось іншого не більш зрозуміле, ніж якби вони позначали нескінченний обшир простору словом Hic-stans (застояне тут) («Левіафан»{841}, IV, 46).

(обратно)

262

Навкруг своєї кімнати (фр.).

(обратно)

263

Жарт (італ.).

(обратно)

264

Проте мені пригадуються його сатиричні рядки, в яких він нещадно шпетить поганих поетів:

Один нанизує учені словеса, Другий пишнотою рядків вражає, Проте ні той, ні той, либонь, не знає, Що еліксир поезії — краса!

Він сказав мені, що тільки страх створити полчища нещадних і невблаганних ворогів утримав його від негайної публікації поеми.

(обратно)

265

Мимохідь (фр.).

(обратно)

266

З огляду на цей факт (лат.).

(обратно)

267

Багато в малому (лат.).

(обратно)

268

«Я одержав твоє вимучене привітання, — писав він мені. — Звичайно ж, ти нетямишся від заздрощів, мій нещасливий друже, але признайся — хоч лусни, але признайся! — що цього разу мені вдалося прикрасити свою беретку найяскравішим пером, а свій тюрбан — рубіном, якому позаздрив би й халіф».

(обратно)

269

Теорії множин (нім.).

(обратно)

270

© С. Ю. Борщевський, переклад українською, 2008

(обратно)

271

Він, чий довгий мур стримує татар-кочівників… «Дунсіада»{842}, II, 76 (англ.).

(обратно)

272

Походження грецької філософії (нім.).

(обратно)

273

Елеати (італ.).

(обратно)

274

Зібрання герметичних книг (лат.).

(обратно)

275

Суперечність у визначенні (лат.).

(обратно)

276

Роман про Троянду (фр.).

(обратно)

277

Потрійне дзеркало (лат.).

(обратно)

278

Про обертання небесних сфер (лат.).

(обратно)

279

Жахлива (фр.).

(обратно)

280

Нариси (англ.).

(обратно)

281

Захист поезії (англ.).

(обратно)

282

Аргонавти часу (лат.).

(обратно)

283

Машина часу (англ.).

(обратно)

284

«Едда Семунда», тобто «Старша Едда» — давньоісландський епос.

(обратно)

285

Відчуття минулого (англ.).

(обратно)

286

Я не читав «The Sense of the Past», проте знайомий з докладним аналізом Стівена Спендера{843} у його книзі «The Destructive Element»* (стор.105—110). Джеймс приятелював з Велсом; про їхні стосунки див. розлогий «Experiment in Autobiography»** останнього. (Прим. авт.)

* Руйнівний елемент (англ.).

** Спроба автобіографії (англ.).

(обратно)

287

Повернення у нескінченність (лат.).

(обратно)

288

В середині XVII століття автор пантеїстичних афоризмів Ангелус Сілезіус стверджував, нібито всі блаженні є одним (Cherubinischer Wandersmann*, V, 7) і що призначення кожного християнина — бути Христом (там же, V, 9). (Прим. авт.)

* Херувимський пілігрим (нім.).

(обратно)

289

Світ сновидінь (англ.).

(обратно)

290

Трелі Диявола (італ.).

(обратно)

291

Глава про сни (англ.).

(обратно)

292

Церковна історія англів (лат.).

(обратно)

293

На початку XIX століття або наприкінці XVIII, на думку читачів, які дотримувалися класичних смаків, «Кубла Хан» здавалася набагато незграбнішою, ніж зараз. 1884 року Трейл{844}, перший біограф Колріджа, навіть спромігся написати: «Екстравагантна поема «Кубла Хан», що привиділась уві сні, навряд чи є чимось більшим за психологічний курйоз». (Прим. авт.)

(обратно)

294

Див. Дж. Лівінгстон Лоуес{845}. Дорога до Ксанаду. — 1927, стор. 358, 385. (Прим. авт.)

(обратно)

295

Південь (ісп.).

(обратно)

296

Ніщо не помирає (англ.).

(обратно)

297

Nachvedische Philosophie der Inder» («Післяведівська філософія індусів») (нім.), стор. 318. (Прим. авт.)

(обратно)

298

Світ як воля та уявлення (нім.).

(обратно)

299

Нова філософія (нім.).

(обратно)

300

Експеримент із часом (англ.).

(обратно)

301

Мислення людини (англ.).

(обратно)

302

Нові проби людського розуму (фр.).

(обратно)

303

Ця поезія XV століття містить видіння «трьох великих коліс»: першого, нерухомого — це минуле; другого, яке обертається, — це теперішність; третього, нерухомого — це майбутнє. (Прим. авт.)

(обратно)

304

За півстоліття до Данна «абсурдне припущення про другий час, у якому — швидко чи повільно — плине перший», було викрите й відкинуте Шопенгауером у рукописному додатку до його праці «Світ як воля та уявлення». Про це йдеться на стор. 829 другого тому історико-критичного видання Отто Вайса. (Прим. авт.)

(обратно)

305

Показова фраза. У XXI розділі книги «Експеримент із часом» він говорить про один час перпендикулярний іншому. (Прим. авт.)

(обратно)

306

Релігія лікаря (лат.).

(обратно)

307

Хева, оголена Єва. Вона пуповини не має (англ.).

(обратно)

308

У благочестивій поезії таке поєднання зустрічається раз у раз. Мабуть, найяскравішим прикладом є передостання строфа «Hymn to God, my God, in my sickness», написаного 23 березня 1630 року Джоном Донном:

Wе think that Paradise and Calvary Christ’s Cross, and Adam’s tree, stood in one place, Look Lord, and find both Adams met in me; As the first Adam’s sweat surrounds, my face, May the last Adam’s blood my soul embrace. (Прим. авт.) Ми віримо: зійшлись Голгофа й Рай, Христа розп’яття і Адамів плід, — В собі обох Адамів нести мушу; Це ж першого тече по скронях піт, Кров другого живить снагою душу (англ., тут і далі переклад віршів С. Борщевського). (обратно)

309

Батько й син (англ.).

(обратно)

310

Рушаймо на Арарат (англ.).

(обратно)

311

Кінець світу (лат.).

(обратно)

312

Див. Спенсер. Факти і коментарі. 1902, стор. 148—151. (Прим. авт.)

(обратно)

313

Творення з нічого (лат.).

(обратно)

314

Аналіз мислення (англ.).

(обратно)

315

Геній християнства (фр.).

(обратно)

316

Якби природа не постаріла, то у своїй незайманості вона була б не такою чарівною, як зараз у своєму безпутстві (фр.).

(обратно)

317

Держава безособова, а аргентинець сприймає лише особисті стосунки. Ось чому він вважає, що вкрасти громадські гроші — це не злочин. Я лише засвідчую цей факт, не виправдовуючи його. (Прим. авт.)

(обратно)

318

Кім (англ.).

(обратно)

319

Будівники моста (англ.).

(обратно)

320

Пак із пагорба Пука (англ.).

(обратно)

321

Листя трави (англ.).

(обратно)

322

Про природу богів (лат.).

(обратно)

323

Наприкінці (лат.).

(обратно)

324

Цар Юдейський (лат.).

(обратно)

325

Іти вслід (лат.).

(обратно)

326

Реєс слушно зауважує («Глави з іспанської літератури», 1939, стор. 133): «Політичні твори Кеведо не пропонують нового тлумачення політичних цінностей і самі являють лише риторичну цінність… Це або памфлети з якоїсь нагоди, або пишномовні академічні твори. «Політика Бога», попри свою амбітну видимість, є лише виступом проти поганих міністрів. Однак на цих сторінках можна віднайти деякі риси, найбільш притаманні Кеведо». (Прим. авт.)

(обратно)

327

Негідник; не перебираючи, гуртом; нашвидкуруч; не мати ніякого значення; навмання.

(обратно)

328

Аби мій прах забув непорушну любов (лат.).

(обратно)

329

Здригались там пороги, брами, ґрати, Де владар, почорнілий аж од злості, Закон суворий має: утискати Безживний люд, в якого шкіра й кості; Три пащі все готові шматувати, Та раптом світло бачать з високості, Й замовкнув Цербер у заціпенінні, І глибоко зітхнули чорні тіні. І стогін вирвавсь з-під землі назовні, Пустельні гори, попелом укриті, Що зріти очі неба недостойні Й рівнини затуляють од блакиті, Зачули гавкіт псів — у ньому вповні Відбився раптом жах тієї миті: В єдиний звук злилися враз неначе Людське стогнання й гавкання собаче. («Муза», IX) (обратно)

330

Народжено для праці цю тварину. Юпітер прибирав її подобу, Ревниву уособлює людину, Вона й монаршу зміцнює особу. Їй консули стогнали вслід в притузі, Вона їсть світло на небеснім лузі. («Муза», II) (обратно)

331

Вся в олії донья Мендес Вбігла з лементом до зали, А з плечей її тимчасом Воші довкруги стрибали. («Муза», V) (обратно)

332

Цей Фабіо вчащає під вікно Амінти з серенадами, мамула. Вона ж, усі подейкують, давно Не пам’ятає, що його забула. («Муза», VI) (обратно)

333

Світ і індивід (англ.).

(обратно)

334

Путь пілігрима{846} (англ.).

(обратно)

335

Королева фей (англ.).

(обратно)

336

Перемога (англ.).

(обратно)

337

Двічі розказані історії (англ.).

(обратно)

338

Знищення світу (англ.).

(обратно)

339

Розквіт Нової Англії (англ.).

(обратно)

340

Нариси класичної американської літератури (англ.).

(обратно)

341

Історія американської літератури (англ.).

(обратно)

342

Англійські письменники (англ.).

(обратно)

343

Двійник (нім.).

(обратно)

344

Сюрреалізм (фр.).

(обратно)

345

Сам по собі він — ніщо (англ.).

(обратно)

346

Старий добрий Верґілій (англ.).

(обратно)

347

Чепурун (англ.).

(обратно)

348

Майстер чудовиськ (лат.).

(обратно)

349

Сфінкс (англ.).

(обратно)

350

Віяло леді Віндермір (англ.).

(обратно)

351

Один з Христом, самотній, залишений людьми (англ.).

(обратно)

352

Намети кочовиків (фр.).

(обратно)

353

Оселя повії (англ.).

(обратно)

354

Симфонія в жовтому кольорі (англ.).

(обратно)

355

Душа людини за соціалізму (англ.).

(обратно)

356

Критик як митець (англ.).

(обратно)

357

Балада Редінгської тюрми (англ.).

(обратно)

358

З глибини» (лат.) — назва заупокійної молитви.

(обратно)

359

Порівн. цікаву тезу Ляйбніца, що так обурила Арно: «Поняття індивід а priori містить усі події, що стануться з ним у майбутньому». Згідно з таким діалектичним фаталізмом, смерть Александра Македонського у Вавилоні — така ж риса цього царя, як і зарозумілість. (Прим. авт.)

(обратно)

360

Вислів Реєса, застосований ним до мексиканського характеру («Сонячний годинник», стор. 158). (Прим. авт.)

(обратно)

361

Зворушливі комедії (фр.).

(обратно)

362

Тому що не звільняє Він І дерево від страху…

Честертон. «Друге дитинство» (англ.).

(обратно)

363

Примхливість (фр.).

(обратно)

364

Акробатичні номери (фр.).

(обратно)

365

«Людина, котра забагато знала», «Поет і сновиди», «Парадокси містера Понда» (англ.).

(обратно)

366

«Про Лондон невеликий, білий, чистий» (англ.).

(обратно)

367

Майстер чудовиськ (лат.).

(обратно)

368

Розвиваючи думку Аттара («Повсюди ми бачимо лише Твоє обличчя»), Джалаледдин Румі{847} написав вірші, які переклав Рюкерт (Werke, IV, 222), де йдеться про те, що в небі, в морі і в сновидіннях існує один — Єдиний і цей Єдиний прославляється за те, що він звів воєдино чотирьох норовливих тварин — землю, вогонь, повітря та воду, які везуть колісницю світу. (Прим. авт.)

(обратно)

369

Людина, котра була четвергом (англ.).

(обратно)

370

Як я знайшов надлюдину (ангя.).

(обратно)

371

Зазвичай автори детективних романів ставлять собі за мету пояснити не незбагненне, а заплутане. (Прим. авт.)

(обратно)

372

Образ багатьох дверей, які розташовані за іншими дверима, заступаючи грішнику путь до блаженства, є в «Зогарі». Див.: Глатцер{848}. «In Time and Etemity» («У часі та вічності»), 30; також Мартін Бубер. «Tales of the Hasidim» («Легенди хасидів»), 92.

(обратно)

373

Перші люди на Місяці (англ.).

(обратно)

374

Він вигадує! (Фр.)

(обратно)

375

Велс у «The Outline of History» («Нарис історії», 1931) високо оцінює твори двох інших попередників: Френсіса Бекона та Лукіана із Самосати. (Прим. авт.)

(обратно)

376

Острів доктора Моро (англ.).

(обратно)

377

Людина-невидимка (англ.).

(обратно)

378

Онтологічний доказ (лат.).

(обратно)

379

Машина часу (англ.).

(обратно)

380

Розповідь Платтнера (англ.).

(обратно)

381

Те, що він справді великий поет, доводять такі рядки:

Licence my roving hands and let them go Before, behind, between, above, below. O my America! My new-found-land…

(Elegies, XIX). (Прим. авт.)

Дозволь снувати скрізь моїм рукам: Вперед-назад, вниз-вгору, тут і там… Моя Америко! Тебе відкрию я…

(Елегії, XIX).

(обратно)

382

Твори (англ.).

(обратно)

383

Самогубство — не такий гріх, який не може бути чимось іншим (англ.).

(обратно)

384

Див. Надгробну епіграму Алкея Мессенського{849} («Грецька антологія», VII, 1). (Прим. авт.)

(обратно)

385

Порівн.: Де Квінсі. Writings, VIII, 398; Kant. Religion innehalb der Grenzen der Vemunft*, II, 2. (Прим. авт.)

* Релігія в межах розуму (нім.).

(обратно)

386

Квінтесенція праху (англ.).

(обратно)

387

Мисляча тростина (фр.).

(обратно)

388

Скільки царств про нас і гадки не мають (фр.).

(обратно)

389

«Релігія лікаря» (лат.).

(обратно)

390

«Наскільки я пам’ятаю, в історії не зафіксовані конічні, кубічні чи пірамідальні боги, хіба що ідоли. Навпаки, форма сфери досконала і відповідає божеству (Цицерон. «De natura deorum» («Про природу богів», II, 17). Сферичним був Бог для Ксенофана й для поета Парменіда. На думку деяких істориків, Емпедокл (фрагмент 28) і Меліс{850} сприймали його як нескінченну сферу. Ориґен уявляв, що мертві воскреснуть у сферичній формі; Фехнер{851} («Vergleichende Anatomie der Engel» — «Порівняльна анатомія ангела») надав цю форму, що належить органу зору, — ангелам. До Паскаля видатний пантеїст Джордано Бруно («Про причину, початок та єдине», V) застосував до матеріального Всесвіту визначення Трісмегіста. (Прим. авт.)

(обратно)

391

«De coelo et inferno» («Про небо та пекло»), 535. Для Сведенборга так само, як і для Бьоме («Теософські питання», 9, 34), небо та пекло — стани, які вільно шукає людина, а не запроваджена покара чи ласка. Порівн.: Бернард Шоу. «Man and Superman» («Людина і надлюдина»), III. (Прим. авт.)

(обратно)

392

Видання Захарі Турньора (Париж, 1942). (Прим. авт.)

(обратно)

393

Заклад, парі (фр.).

(обратно)

394

Хочу намалювати не лише нескінченність… але й обмеженість атома… (Фр.)

(обратно)

395

Кажан (фр.).

(обратно)

396

Якась піщина незначна, мала — Це цілий світ, в якому стільки зла Й ненависті, мов на Землі… (Фр.) (обратно)

397

Проба щодо справжнього письма та філософської мови (англ.).

(обратно)

398

Життя та доба Джона Вілкінса (англ.).

(обратно)

399

Філософський словник (нім.).

(обратно)

400

Дельфи (грецьк.).

(обратно)

401

Небезпечні думки (англ.).

(обратно)

402

Місяць (англ.).

(обратно)

403

Теоретично кількість систем числення необмежена. Найскладніша (придатна для божеств та ангелів) налічувала б нескінченну кількість символів, по одному для кожного числа; найпростіша потребує лише два. Нуль позначається як 0, один — 1, два — 10, три — 11, чотири — 100, п’ять — 101, шість — 110, сім — 111, вісім — 1000. Це винахід Ляйбніца, котрого, як мені здається, надихнули таємничі гексаграми «Іцзин». (Прим. авт.)

(обратно)

404

Діалоги про природну релігію (англ.).

(обратно)

405

Антологія китайської літератури з коментарем (фр.).

(обратно)

406

Невпізнання священної тварини та її ганебна або випадкова смерть від рук простолюду є традиційними темами китайської літератури. Див. останній розділ «Psychologie und Alchemie»* (Цюрих, 1944) Юнга, де наводяться два цікаві приклади. (Прим. авт.)

* Психологія та алхімія (нім.).

(обратно)

407

Видавництво Оксфордського університету (англ.).

(обратно)

408

Острахи й сумніви (англ.).

(обратно)

409

Прикрі історії (фр.).

(обратно)

410

Див.: Т. С. Еліот. «Points of View» («Точки зору»), 1941, стор. 25—26. (Прим. авт.)

(обратно)

411

Спостереження (нім.).

(обратно)

412

Грецькі мислителі (нім.).

(обратно)

413

Коментатори звертають увагу на те, що в ті часи існувала звичка читати вголос, — аби краще вникати в сенс, оскільки не було розділових знаків ані поділу слів, — і до того ж читати спільно через брак належної кількості рукописів. Діалог Лукіана із Самосати «Проти невігласа — покупця багатьох книг» містить свідчення про цю звичку II століття. (Прим. авт.)

(обратно)

414

Про поступ у науці (англ.).

(обратно)

415

Абетка природи (лат.).

(обратно)

416

У творах Галілея{852} повторюється ідея Всесвіту як книги. Другий розділ антології Фаваро{853} «Galileo Galilei: Pensieri, motti e sentenze», Firenze, 1949 («Галілео Галілей. Думки, дотепи та вислови», Флоренція, 1949) має назву «Il libro della Natura» («Книга Природи»). Наводжу такий абзац: «Філософія записана у величній книзі, повсякчас розкритій перед нашими очима (я маю на увазі Всесвіт), яку, однак, неможливо зрозуміти, не вивчивши перед тим мову й літери, що ними вона записана. Мова цієї книги — математика, а літери — трикутники, кола та інші геометричні фігури». (Прим. авт.)

(обратно)

417

Релігія лікаря (лат.).

(обратно)

418

Душа Наполеона (фр.).

(обратно)

419

До них слід додати геніального поета Вільяма Батлера Їтса, котрий у першій строфі свого «Sailing to Byzantium» («Плавання до Візантії») згадує «вмираючі покоління» птахів, що є свідомим чи мимовільним натяком на «Оду». Див.: Т. R. Henn. The Lonely Tower, 1950, стор. 211. (Прим. авт.)

(обратно)

420

Кембриджські платоніки{854} (англ.).

(обратно)

421

Четвертий вимір (англ.).

(обратно)

422

Без потреби не множити сутність (лат.).

(обратно)

423

Існувати — значить сприймати (лат.).

(обратно)

424

Лондонські пригоди (англ.).

(обратно)

425

Writings (Твори), 1896, 1, стор. 129. (Прим. авт.)

(обратно)

426

Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я.

(обратно)

427

«Невдячний жебрак», «Гірський стариган», «Непідкупний» (фр.).

(обратно)

428

Що таке вищий розум? — можливо, обуриться читач. Кожен теолог дасть відповідне визначення; я ж волію навести один приклад. Сліди, які залишає людина в часі — від дня свого народження і до дня смерті, — створюють незбагненний рисунок. Божественний Розум бачить цей рисунок так само виразно, як ми — фігуру трикутника. Цей рисунок (можливо) має свою визначену функцію в структурі Всесвіту. (Прим. авт.)

(обратно)

429

Путівник до нового світу. Довідник конструктивної світової революції (англ.).

(обратно)

430

Людина, яка розбестила Гедліберґ (англ.).

(обратно)

431

«Доля гомо сапієнса», «Здоровий глузд війни та миру» (англ.).

(обратно)

432

Думай, народе (англ.).

(обратно)

433

Вільна думка й офіційна пропаганда (англ.).

(обратно)

434

Монітор (фр.).

(обратно)

435

Промови до німецької нації (нім.).

(обратно)

436

Тут мається на увазі видання «Літературно-критичні статті».

(обратно)

437

Минуле і сучасне, Сучасні памфлети (англ.).

(обратно)

438

Так у автора. Більш логічним видається тут посилання на Джона Таннера. (Прим. перекладача.)

(обратно)

439

Розмова з ангелом (англ.).

(обратно)

440

Кембриджська історія англійської літератури (англ.).

(обратно)

441

У літературі, але не в містиці: пекло для вибраних Сведенборга — «De Coelo et Inferno» («Про Небо та Пекло», 545, 554) було написано раніше. (Прим. авт.)

(обратно)

442

Царство скорботи (італ.).

(обратно)

443

Розділ про сни (англ.).

(обратно)

444

Людина, що була четвергом (англ.).

(обратно)

445

Аромат і подарунок на мить (англ.).

(обратно)

446

Східна бібліотека (фр.).

(обратно)

447

Четверо Фахреддинів (фр.).

(обратно)

448

Тисяча й одна ніч (фр.).

(обратно)

449

Вигадані в’язниці (італ.).

(обратно)

450

Бібліотека для всіх (англ.).

(обратно)

451

Пурпуровий край (англ.).

(обратно)

452

Роки мандрів (нім.).

(обратно)

453

Роки навчання (нім.).

(обратно)

454

Загальна історія подорожей{855} (фр.).

(обратно)

455

Південь (ісп.).

(обратно)

456

Так в оригіналі, в українському перекладі Біблії: «Пісня над піснями». (Прим. перекладача.)

(обратно)

457

Всемогутній, всюдисущий, всевідаючий (лат.).

(обратно)

458

Творення з нічого (лат.).

(обратно)

459

У буддизмі картина повторюється. В ранніх текстах оповідається про те, як Будда, сидячи під смоковницею, передчуває нескінченну низку причин і наслідків Всесвіту, попередні та наступні втілення кожної істоти. В останніх, написаних через кілька століть, ідеться про те, що не існує нічого реального і будь-яке знання оманливе, і що, якби було стільки Ґангів, скільки піщинок на дні Ґанга, а тоді стільки Ґангів, скільки піщинок на дні нових Ґангів, все одно цих піщинок було б менше, ніж речей, невідомих Будді. (Прим. авт.)

(обратно)

460

Цей сон може видатися нам огидним, а проте для індусів слон — домашня тварина, символ покори; кількість бивнів не може прикро вразити глядачів, звиклих до мистецтва, яке, щоб довести всюдисущість Бога, робить фігурки з багатьма руками та обличчями; шість — число традиційне (шість доріг переселення душ, шість Будд — попередників єдиного Будди, шість сторін світу разом із зенітом і надиром; шість божеств, чиїми іменами Яджурведа{856} зве шість брам Брахми). (Прим. авт.)

(обратно)

461

Ця метафора, можливо, спонукала тибетців створити колеса для моління, що складаються із заповнених згортками із заклинаннями циліндрів, які обертаються навколо власної осі. Деякі з цих коліс ручні, інші схожі на великі млини, які рухає вода, або вітряки. (Прим. авт.)

(обратно)

462

Буддизм за пізніми канонічними текстами (нім.).

(обратно)

463

Релігія Будди (нім.).

(обратно)

464

В’єже{857}. «Китайські життя Будди» (фр.).

(обратно)

465

«Лалітавістара» — неканонічний життєпис Будди.

(обратно)

466

Світ як воля та уявлення (нім.).

(обратно)

467

Історія італійської літератури (італ.).

(обратно)

468

Естетика (італ.).

(обратно)

469

Дж. Ф. Вотс.

(обратно)

470

Нове життя (італ.).

(обратно)

471

Тут мається на увазі «Про втіху, яку дає філософія».

(обратно)

472

В реальності, насправді (лат.).

(обратно)

473

Оповідь лицаря (англ.).

(обратно)

474

Дружнє мовчання місяця (лат.).

(обратно)

475

Так тлумачать це Мілтон і Данте, судячи з деяких пасажів, де вони його, здається, наслідують. У «Божественній комедії» («Пекло», І, 60; V, 28) про темну місцевість сказано: «d’ogni luce muto у dove il sol tace» («там, де вогні мовчать і де німує сонце»); у «Самсоні-борці» (86—89):

The sun to me is dark And silent as the Moon, When she deserts the night Hit in her vacant interlunar cave. Тьмяніє сонце, Мовчазне, як місяць, Коли той залишає ніч, Ховаючись в порожній грот затемнень.

Див. Е. М. W. Tillyard. «The Miltonic Setting» («Навколишнє оточення у Мілтона»), 101. (Прим. авт.)

(обратно)

476

Приємні п’єси (англ.) — цикл п’єс Б. Шоу.

(обратно)

477

Також у Сведенборґа. В «Man and Superman» («Людині та надлюдині») сказано, що Пекло — не каральна установа, а стан, що його обирають померлі грішники з міркувань душевної спорідненості, так само, як блаженні душі — Рай; у трактаті «De Coelo et Inferno» («Про Небо та Пекло»), надрукованому 1758 року, Сведенборґ висловлює цю ж теорію. (Прим. авт.)

(обратно)

478

Поезія і поет у наш час (нім.).

(обратно)

479

Зброя і людина (англ.).

(обратно)

480

Ніщо (лат.).

(обратно)

481

Дійові особи (лат.).

(обратно)

482

В одному з Платонових діалогів — у «Кратилі» — дискутується і, здається, відкидається прямий зв’язок між словами та речами. (Прим. авт.)

(обратно)

483

Гностики успадкували чи то віднайшли цей важливий висновок. Так було складено розлогий словник власних імен, що їх Василід (за свідченням Іринея) звів до одного немилозвучного циклічного слова «Каулакау», такого собі універсального ключа від усіх небес. (Прим. авт.)

(обратно)

484

Єгипетська релігія (фр.).

(обратно)

485

Ґоґ і Маґоґ{858} (нім.).

(обратно)

486

Хвалькуватий воїн (лат.).

(обратно)

487

Нічні думки (англ.).

(обратно)

488

Карлайл («Early Kings of Norway»)* невдалим додатком псує цей лаконізм. До шести футів англійської землі він додає «for a grave» («для могили»). (Прим. авт.)

* Перші королі Норвегії (англ.).

(обратно)

489

Діяння данців (лат.).

(обратно)

490

Сім стовпів істини (англ.).

(обратно)

491

Вони здобули славу (англ.).

(обратно)

492

До мене Часу не було, не буде після мене. Зі мною народився він, зі мною вмре, напевне.

Даніель фон Чепко{859}. «Шістсот мудрих віршів» (нім., лат.).

(обратно)

493

Зведення до абсурду (лат.).

(обратно)

494

Південь (ісп.).

(обратно)

495

Суперечність у визначенні (лат.).

(обратно)

496

Немає жодного викладу буддизму, який не наводив би «Міліндапаньху» — теологічний твір II століття, що являє собою діалог царя Бактрії Менандра та ченця Нагасени. Останній стверджує: оскільки колісниця царя — це не колеса, не кузов, не вісь, не дишель і не хомут, так само й людина — це не матерія, не форма, не уявлення, не думки, не інстинкти і не свідомість. Вона не є сполученням цих частин і водночас не існує без них… Після багатоденного диспуту Менандр (Мілінда) навертається до буддистської віри.

Англійською «Міліндапаньху» переклав Ріс Девідс (Оксфорд, 1890—1894). (Прим. авт.)

(обратно)

497

Засади людського знання (англ.).

(обратно)

498

Тобто (лат.).

(обратно)

499

Існування, сприйняття (лат.).

(обратно)

500

Світ як воля та уявлення (нім.).

(обратно)

501

Трактат про людську природу (англ.).

(обратно)

502

Діалоги (англ.).

(обратно)

503

Для зручності читачів я вибрав мить між двома снами з літератури, а не з дійсності. Якщо хтось підозрює мене в ошуканстві, нехай візьме інший приклад — хоча б із власного життя. (Прим. авт.)

(обратно)

504

Роки навчання Вільгельма Майстера{860} (нім.).

(обратно)

505

Оманна теперішність (англ.).

(обратно)

506

Шлях до соціалізму (англ.).

(обратно)

507

Проблема страждання (англ.).

(обратно)

508

Про природу речей (лат.).

(обратно)

509

Світ і індивід (англ.).

(обратно)

510

Основи психології (англ.).

(обратно)

511

Сайріс (англ.); мається на увазі «Сайріс, або Ланцюг філософських роздумів і досліджень…».

(обратно)

512

Маються на увазі «Три розмови між Ґіласом і Філонусом» (англ.).

(обратно)

513

Отже я існую (лат.).

(обратно)

514

А перед тим Ньютона, котрий стверджував: «Будь-яка частка простору вічна, кожна неподільна мить триває скрізь» («Principia» («Початки»), III, 2). (Прим. авт.)

(обратно)

515

Проти математиків (лат.).

(обратно)

516

Видимість і реальність (англ.).

(обратно)

517

Індійська філософія (англ.).

(обратно)

518

Про Е в Дельфах (лат.).

(обратно)

519

А проте, а проте… (Англ.)

(обратно)

520

Що ж, досить, друже. Хочеш більше знати, Сам текстом ти і суттю спробуй стати.

Ангелус Сілезіус. «Херувимський пілігрим» (нім.).

(обратно)

521

У повному порядку (англ.), при цьому «ship» англійською означає «корабель».

(обратно)

522

Китайщина (фр.).

(обратно)

523

© С. Ю. Борщевський, переклад українською, 2008

(обратно)

524

Йшли непомітно вони самотньої ночі крізь тіні (лат.).

(обратно)

525

Тигри зі снів (англ.).

(обратно)

526

Орнітологічний доказ (лат.).

(обратно)

527

Отже (лат.).

(обратно)

528

Рай (італ.).

(обратно)

529

Все і ніщо (англ.).

(обратно)

530

Доля богів (давньоісл.).

(обратно)

531

Пекло (італ.).

(обратно)

Коментарі

1

Стівенсон, Роберт Льюїс (1850—1894) — англійський письменник.

(обратно)

2

Честертон, Гілберт Кіт (1877—1936) — англійський письменник.

(обратно)

3

Стернберґ (Штернберґ Джозеф фон, 1894—1969) — американський кінорежисер австрійського походження.

(обратно)

4

Каррієґо, Еварісто (1883—1912) — аргентинський поет, котрий оспівує околиці Буенос-Айреса.

(обратно)

5

Валері, Поль (1871—1945) — французький поет.

(обратно)

6

Тест, Едмон — персонаж кількох новел П. Валері.

(обратно)

7

Поп, Александр (1688—1744) — англійський поет-класицист.

(обратно)

8

Шоу, Джордж Бернард (1856—1950) — англійський письменник.

(обратно)

9

Ґрасіан-і-Моралес Балтасар (1601—1658) — іспанський письменник і філософ-мораліст.

(обратно)

10

Донн, Джон (1572—1631) — англійський поет і теолог.

(обратно)

11

Лас Касас, Бартоломе де (1474—1566) — іспанський чернець-місіонер, один з перших істориків Латинської Америки, оборонець прав індіанців.

(обратно)

12

Генді, Вільям Кристофер (1873—1958) — американський джазовий музикант.

(обратно)

13

Фіґарі, Педро (1861—1938) — уругвайський поет і художник.

(обратно)

14

Россі, Вісенте (1871—1945) — уругвайський письменник.

(обратно)

15

Фалучо — прізвисько Антоніо Руїса, учасника Війни за незалежність, аргентинця негритянського походження, розстріляного іспанцями 7 лютого 1824 року.

(обратно)

16

«Алілуя» — фільм американського кінорежисера Кінга Відора (1894—1982).

(обратно)

17

Солер, Мігель Естаніслао (1783—1849) — аргентинський воєначальник, учасник Війни за незалежність.

(обратно)

18

Ф’єрро, Мартін — ґаучо, герой поеми Хосе Рафаеля Ернандеса Пуейрредона.

(обратно)

19

Тусен-Лувертюр, Франсуа Домінік (1743—1803) — лідер визвольної боротьби таїтянського народу проти французьких та іспанських поневолювачів.

(обратно)

20

Хабанера — кубинський танець і пісня — похідні від європейського контрданса.

(обратно)

21

Кандомбе — ритуальний негритянський танець у супроводі барабанів, поширений у районі Ла-Плати.

(обратно)

22

Альварес де Пінеда — іспанський мореплавець; 1519 р. здійснив експедицію вздовж північного та північно-західного узбережжя Мексиканської затоки від Флориди до ріки Пануко.

(обратно)

23

Сото, Ернандо де (1500?—1542) — іспанський конкістадор.

(обратно)

24

Атауальпа (бл. 1500—1533) — останній правитель держави інків, страчений іспанцями.

(обратно)

25

Аль Капоне (1899—1947) — американський гангстер.

(обратно)

26

Патіо — внутрішнє подвір’я.

(обратно)

27

Наваха — великий складаний ніж.

(обратно)

28

Вара — міра довжини, дорівнює 835 мм.

(обратно)

29

Айша — матір Боабділа (Абу Абдаллаха) (1460—1526), останнього мусульманського правителя Гранади.

(обратно)

30

Боабділ (Абу Абдаллах) (1460—1526) — останній мусульманський правитель Гранади.

(обратно)

31

Есбері, Герберт (1891—1963) — дослідник гангстерського світу Нью-Йорка.

(обратно)

32

Сахеми — політичні боси (англ.).

(обратно)

33

Волгейм, Луїс (1880—1931) — американський актор.

(обратно)

34

Хунін — місто на південному заході Перу, поблизу якого 6 серпня 1824 року об’єднана армія аргентинських, колумбійських, перуанських і чилійських патріотів під проводом Симона Болівара завдала поразки іспанським колоніальним військам.

(обратно)

35

Монфокон — місцевість поблизу Вердена, де 27 вересня 1918 р. американський загін здобув перемогу над німецьким військом.

(обратно)

36

Бауері — вулиця в Нью-Йорку, відома бандитськими кублами й будинками розпусти.

(обратно)

37

Янґ, Брайґем (1801—1877) — глава релігійної громади американських мормонів, у якій було поширено багатоженство.

(обратно)

38

Ако — японський феодальний клан.

(обратно)

39

Мітфорд, Алджернон Бертрам Фрімен (1837—1918) — англійський сходознавець і письменник, чия книга «Легенди старої Японії» стала джерелом для оповідання Борхеса «Неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке».

(обратно)

40

Єдо — центр династійного правління дому Токугава у середньовічній Японії.

(обратно)

41

Хорасан — провінція на північному сході Ірану.

(обратно)

42

Аль Балазурі (IX) — арабський історик.

(обратно)

43

Аббасиди — династія арабських халіфів (750—1258).

(обратно)

44

Ібн Абі, Таїр Тайфур (819?—893) — арабський письменник і історик.

(обратно)

45

Горн, Пауль (1863—1908) — німецький сходознавець.

(обратно)

46

Сайкс, Персі Молворт (1867—1945) — англійський сходознавець і мандрівник, автор «Історії Персії», до якої звертався Борхес під час написання оповідання «Хакім із Мерва…».

(обратно)

47

Мур, Томас (1779—1852) — ірландський поет.

(обратно)

48

Хіджра — переселення пророка Мухаммада з Мекки до Медини в 622 р., від якого бере відлік мусульманське літочислення.

(обратно)

49

Нішапур — місто в Східному Ірані.

(обратно)

50

Аль Махді, Мухаммад — халіф (775—785) із династії Аббасидів.

(обратно)

51

Аморім, Енріке (1900—1960) — уругвайський письменник.

(обратно)

52

Паредес, Ніколас — один з т. зв. буенос-айреських поножовщиків, сучасник Борхеса.

(обратно)

53

Мате — парагвайський чай.

(обратно)

54

Ібарра, Нестор — перекладач творів Борхеса на французьку мову, автор книги «Борхес і Борхес».

(обратно)

55

Меланхтон (справжнє ім’я — Філіпп Шварцерд, 1497—1560) — німецький гуманіст, теолог і педагог, діяч Реформації.

(обратно)

56

Хуан Мануель (1282—1348) — іспанський письменник, племінник короля Альфонсо X, Мудрого; брав участь у боротьбі з маврами.

(обратно)

57

Бертон, Річард Френсіс (1821—1890) — англійський письменник, історик, географ, дослідник Сходу та Південної Америки.

(обратно)

58

Кордофан — передмістя Каїра.

(обратно)

59

Платон (427—347 до н. е.) — давньогрецький філософ, основоположник одного з фундаментальних напрямків античної філософії.

(обратно)

60

Парменід (VI—V ст. до н. е.) — давньогрецький поет і філософ, основоположник елейської школи.

(обратно)

61

Шопенгауер, Артур (1788—1860) — німецький філософ-ідеаліст.

(обратно)

62

Еріуґена (Іоанн Скот Еріуґена, бл. 810—після 877) — середньовічний філософ, один з провідних представників тогочасного філософського реалізму.

(обратно)

63

Плотін (бл. 205—270) — грецький філософ, основоположник неоплатонізму.

(обратно)

64

Унамуно, Міґель де (1864—1936) — іспанський письменник і філософ.

(обратно)

65

Бредлі, Френсіс Герберт (1846—1924) — англійський філософ, провідний представник абсолютного ідеалізму.

(обратно)

66

Елеати — давньогрецька філософська школа, створена Ксенофаном (VI ст. до н. е.).

(обратно)

67

Расел, Бертран (1872—1970) — англійський філософ, логік, математик, громадський діяч, основоположник філософії логічного атомізму.

(обратно)

68

Номіналізм — філософське вчення, представники якого вважали реальними лише поодинокі предмети, стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а лише в мисленні.

(обратно)

69

Іриней Ліонський (бл. 130—200) — єпископ, християнський проповідник.

(обратно)

70

Сократ (469—399 до н. е.) — давньогрецький філософ і мораліст.

(обратно)

71

Хронос — за давньогрецькою міфологією, уособлення часу.

(обратно)

72

Малон де Чайде, Педро (1530?—1596?) — іспанський поет-містик, чернець-августинець, автор трактату «Навернення Магдалини».

(обратно)

73

Гопкінс, Міріам (1902—1972) — американська актриса.

(обратно)

74

Кітс, Джон (1795—1821) — англійський поет.

(обратно)

75

Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський філософ, теолог і письменник, автор «Сповіді» й трактата «Про Град Божий».

(обратно)

76

Марк Аврелій Антонін (121—180) — римський імператор (161—180) і філософ-стоїк.

(обратно)

77

Гностики — представники гностицизму, релігійно-філософської течії доби пізньої античності та раннього Середньовіччя.

(обратно)

78

Данте Аліг'єрі (1265—1321) — італійський поет, автор ряду філософсько-політичних творів.

(обратно)

79

Паулін (святий Павлін Ноланський (353—431) — церковний діяч.

(обратно)

80

Тейлор, Джеремія (Єремія, 1613—1667) — англійський священик.

(обратно)

81

Сведенборґ, Емануель (1688—1772) — шведський учений, філософ-містик і теолог.

(обратно)

82

Альберт Великий (бл. 1193—1280) — німецький філософ, теолог і природознавець; за всеосяжні знання отримав почесний титул «doctor universalis»; канонізований католицькою церквою.

(обратно)

83

Універсалії — філософський термін для визначення загальних понять.

(обратно)

84

Іоанн Богослов — улюблений учень Христа, автор четвертої Євангелії та Апокаліпсиса.

(обратно)

85

Боецій, Аніцій Манлій Северін (бл. 480—524) — римський письменник і філософ, останній видатний представник античної культури.

(обратно)

86

Мартенсен, Ганс Лассен (1808—1884) — данський богослов.

(обратно)

87

Пелагій (справжнє прізвище — Морган, бл. 360—420) — християнський теолог, автор концепції «свободи вибору», підданий жорсткій критиці Августином Аврелієм і засуджений до вигнання імператором Гонорієм.

(обратно)

88

Кальвін, Жан (1509—1564) — діяч Реформації, засновник кальвінізму (пуританства).

(обратно)

89

Цвінґлі, Ульріх (1484—1531) — швейцарський гуманіст, засновник бюргерсько-демократичної течії Реформації.

(обратно)

90

Аристид (бл. 540—бл. 467 до н. е.) — давньогрецький політичний і військовий діяч, засновник Делоського морського союзу (478 до н. е.) грецьких держав проти персів.

(обратно)

91

Аристотель (384—322 до н. е.) — давньогрецький філософ.

(обратно)

92

Карл Лисий (823—877) — король Франції.

(обратно)

93

Емерсон, Ралф Волдо (1803—1882) — американський філософ і письменник.

(обратно)

94

Сантаяна, Джордж (Хорхе, 1863—1952) — американський філософ і письменник іспанського походження.

(обратно)

95

Лукрецій (Тит Лукрецій Кар, І ст. до н. е.) — римський поет і філософ.

(обратно)

96

Тор — бог грому у стародавніх германців.

(обратно)

97

Пліній Старший (бл. 23—79 н. е.) — римський письменник і вчений.

(обратно)

98

Стурлусон, Сноррі (1178—1241) — ісландський письменник, автор «Молодшої Едди» — важливого джерела скандинавської міфології та поезії скальдів; убитий за наказом норвезького конунґа Хокона.

(обратно)

99

Одін — верховний бог скандинавського пантеону.

(обратно)

100

«Беовулф» — англосакський героїчний епос.

(обратно)

101

«Бестіарій» — збірники середньовічних творів під цією назвою містили описи звірів і птахів, супроводжувані алегоричними тлумаченнями.

(обратно)

102

Чепмен, Гай — англійський літературознавець, дослідник і перекладач В. Бекфорда.

(обратно)

103

Кіплінґ, Джозеф Редьярд (1865—1936) — англійський письменник.

(обратно)

104

Їтс, Вільям Батлер (1865—1939) — ірландський поет і літературознавець, популяризатор ірландської культури.

(обратно)

105

Луґонес Аргуельо, Леопольдо (1874—1938) — аргентинський поет і прозаїк, один з основоположників поезії модернізму; покінчив життя самогубством.

(обратно)

106

Морис, Вільям (1834—1896) — англійський письменник, художник і громадський діяч, перекладач ісландських саг.

(обратно)

107

Сіґурд — герой германо-скандинавської міфології.

(обратно)

108

Фафнір — за скандинавською міфологією, дракон, що охороняє клад.

(обратно)

109

Маутнер, Фріц (1849—1923) — австрійський літератор, автор «Філософського словника».

(обратно)

110

Марінізм — напрямок в італійській бароковій поезії XVII ст., пов’язаний з ім’ям поета Дж. Маріно.

(обратно)

111

Кроче, Бенедетто (1866—1952) — італійський філософ-ідеаліст, представник неогегельянства, історик, літературознавець, політичний діяч.

(обратно)

112

Бодлер, Шарль (1821—1867) — французький поет.

(обратно)

113

«Риторика» — твір Аристотеля.

(обратно)

114

Мідлтон Мері, Джон (1889—1957) — англійський літературознавець.

(обратно)

115

Лікофрон (IV—III ст. до н. е.) — грецький поет і граматик александрійської школи.

(обратно)

116

«Іцзин» («Книга перемін») — пам’ятка давньокитайської літератури.

(обратно)

117

Лессінґ, Готхолд Ефраїм (1729—1781) — німецький письменник, просвітник, один з основоположників німецької класичної літератури.

(обратно)

118

Клем, Вільгельм (1881—1968) — німецький поет-імпресіоніст.

(обратно)

119

Віньї, Альфред Віктор де (1797—1863) — французький письменник-романтик.

(обратно)

120

Аріосто, Лодовіко (1474—1533) — італійський поет і драматург.

(обратно)

121

Катулл, Гай Валерій (87 або 84 — бл. 54 до н. е.) — римський поет.

(обратно)

122

Арміда — героїня поеми Т. Тассо.

(обратно)

123

Малерб, Франсуа (1555—1628) — французький письменник, основоположник поезії французького класицизму.

(обратно)

124

Свінберн, Алджернон Чарлз (1837—1909) — англійський поет, драматург, літературознавець.

(обратно)

125

Ніцше, Фрідріх (1844—1900) — німецький філософ.

(обратно)

126

Резерфорд, Ернест (1871—1939) — англійський фізик.

(обратно)

127

Заратустра, Фрідріх — герой твору Ф. В. Ніцше «Так казав Заратустра».

(обратно)

128

Кантор, Ґеорґ (1845—1918) — німецький математик.

(обратно)

129

Евдем із Родоса (2-га пол. IV ст. до н. е.) — давньогрецький філософ, друг і учень Аристотеля.

(обратно)

130

Міл, Джон Стюарт (1806—1873) — англійський філософ-позитивіст, економіст і громадський діяч.

(обратно)

131

Верґілій, Марон Публій (70—19 до н. е.) — римський поет.

(обратно)

132

Досократики — термін для визначення ранніх давньогрецьких філософів (VI—V ст. до н. е.), а також їхніх найближчих наступників (IV ст. до н. е.).

(обратно)

133

Піфагор (друга пол. VI — початок V ст. до н. е.) — давньогрецький філософ і математик.

(обратно)

134

Ріттер, Генріх (1791—1869) — німецький історик античної культури.

(обратно)

135

Преллер, Людвіг (1809—1849) — американський письменник.

(обратно)

136

Бертон, Роберт (1577—1640) — англійський філософ-мораліст і письменник.

(обратно)

137

Вітмен, Волт (1819—1892) — американський поет.

(обратно)

138

«Тімей» — натурфілософський діалог Платона.

(обратно)

139

Цицерон, Марк Тулій (106—43 до н. е.) — римський промовець, письменник, державний діяч, прихильник поміркованості.

(обратно)

140

Тацит, Публій Корнелій (бл. 55—бл. 120 н. е.) — римський історіограф.

(обратно)

141

Ваніні, Лючіліо (справжнє ім’я — Джуліо Чезаре, 1585—1619) — італійський філософ, страчений інквізицією.

(обратно)

142

Ахілл — герой Троянської війни, оспіваний Гомером в «Іліаді».

(обратно)

143

Браун, Томас (1605—1681) — англійський лікар і письменник.

(обратно)

144

Лебон, Гюстав (1841—1931) — французький психолог, антрополог і археолог, автор ряду праць з натурфілософії.

(обратно)

145

Бланкі, Луї Оґюст (1805—1881) — французький філософ-утопіст.

(обратно)

146

Демокрит (бл. 460 до н. е. — ?) — давньогрецький філософ-атоміст.

(обратно)

147

Г’юм, Девід (1711—1776) — англійський філософ, історик, економіст і публіцист; сформулював основні принципи новоєвропейського агностицизму; попередник позитивізму.

(обратно)

148

Епікур (341—270 до н. е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст.

(обратно)

149

Брахма — божество в індуїстській міфології.

(обратно)

150

Гесіод — давньогрецький поет VIII—VII ст. до н. е.

(обратно)

151

Геракліт (бл. 540—бл. 480 до н. е.)  — давньогрецький філософ-пантеїст.

(обратно)

152

Хрисип (бл. 280—бл. 205 до н. е.) — давньогрецький філософ-стоїк, розвинув і систематизував учення Зенона.

(обратно)

153

Шеллі, Персі Біші (1792—1822) — англійський поет, брав участь у русі ірландців за незалежність, дотримувався демократичних поглядів.

(обратно)

154

Кондорсе, Марі Жан Антуан Нікола, маркіз (1743—1794) — французький філософ-просвітник, математик, соціолог і політичний діяч.

(обратно)

155

Бекон, Френсіс (1561—1626) — англійський філософ, основоположник англійського матеріалізму; в 1618—1621 рр. — лорд-канцлер Англії.

(обратно)

156

Успенський, Пьотр (1894—1957) — американський філософ-езотерик російського походження.

(обратно)

157

Герд, Джералд (1889—1971) — англійський письменник.

(обратно)

158

Шпенґлер, Освалд (1880—1936) — німецький філософ-ідеаліст, представник т. зв. «філософії життя» — ірраціоналістичної філософської течії кінця XIX — початку XX століття.

(обратно)

159

Віко, Джамбаттіста (1668—1744) — італійський філософ, поет, літературознавець.

(обратно)

160

Спенсер, Герберт (1820—1903) — англійський філософ і соціолог, основоположник позитивізму.

(обратно)

161

«Еврика» — філософська поема в прозі Е. А. По.

(обратно)

162

По, Едгар Аллан (1809—1849) — американський письменник.

(обратно)

163

Блуа, Леон (справжнє ім’я — Марі Жозеф, Каен Маршнуар, 1846—1917) — французький письменник-містик, теоретик символізму та неоромантизму.

(обратно)

164

Єресіарх — відступник від традиційного віровчення.

(обратно)

165

Ромеї — так маври називали християн.

(обратно)

166

Лейн, Едвард Вільям (1801—1871) — англійський арабіст.

(обратно)

167

Ґаллан, Жан Антуан (1646—1715) — французький сходознавець і перекладач.

(обратно)

168

Мароніти — послідовники відгалуження християнства, поширеного в Сирії та Лівані.

(обратно)

169

Шахразада — оповідачка казок «Тисячі й однієї ночі».

(обратно)

170

Колрідж, Семюел Тейлор (1772—1834) — англійський поет, літературознавець і філософ.

(обратно)

171

Де Квінсі, Томас (1785—1859) — англійський письменник.

(обратно)

172

Стендаль (справжнє ім’я — Анрі Марі Бейль, 1783—1842) — французький письменник.

(обратно)

173

Теннісон, Алфред (1809—1892) — англійський поет.

(обратно)

174

Ньюмен, Джон Генрі (1801—1890) — англійський теолог.

(обратно)

175

Мардрюс, Жозеф Шарль (1868—1949) — французький сходознавець, перекладач Корану.

(обратно)

176

Жід, Андре (повне ім’я — Андре Поль Гійом, 1869—1951) — французький письменник.

(обратно)

177

Сіндбад Мореплавець — герой арабського фольклору.

(обратно)

178

Улеми — мусульманські богослови.

(обратно)

179

«Старий моряк» — поема С. Т. Колріджа.

(обратно)

180

«П'яний корабель» — вірш А. Рембо.

(обратно)

181

Літман, Енно (1875—1958) — німецький сходознавець.

(обратно)

182

Кансінос-Ассенс, Рафаель (1883—1964) — іспанський письменник.

(обратно)

183

Гудібрас — герой сатиричної поеми Семюела Батлера.

(обратно)

184

Пріап — у давньогрецькій міфології бог садів, виноградників, покровитель отар, згодом також божество любострастя, чуттєвих насолод.

(обратно)

185

Моран, Поль (1888—1976) — французький письменник.

(обратно)

186

Самум — сухий гарячий вітер у пустелях Північної Африки та Аравії.

(обратно)

187

Кааба — святилище в головній мечеті Мекки.

(обратно)

188

Байрон, Джордж Ноел Гордон (1788—1824) — англійський поет-романтик.

(обратно)

189

Альмутанабі (915—965) — арабський поет.

(обратно)

190

Смайзерс, Леонард (1863—1909) — англійський письменник.

(обратно)

191

Серф, Алфред Беннет (1898—1971) — американський літературознавець.

(обратно)

192

Фіцджералд, Едвард (1809—1883) — англійський поет; прославився як перекладач О. Хайяма.

(обратно)

193

Вест-Енд — аристократичний район Лондона.

(обратно)

194

Булак — передмістя Каїра.

(обратно)

195

Туле, Поль-Жан (1867—1920) — французький поет.

(обратно)

196

Ленґ, Ендрю (1844—1912) — шотландський письменник, історик і фольклорист.

(обратно)

197

Масуді (Аль Масуді, кінець IX—956 або 957) — арабський історик.

(обратно)

198

«Фігрист» («Аль Фігрист») — арабська літературна енциклопедія (X ст.).

(обратно)

199

Чосер, Джефрі (13407—1400) — англійський поет, за визначенням Дж. Драйдена, «батько англійської поезії».

(обратно)

200

Боккаччо, Джованні (1313—1375) — італійський письменник-гуманіст, один з основоположників літератури Відродження.

(обратно)

201

Кеведо-і-Вільєгас, Франсиско (1580—1645) — іспанський поет і прозаїк.

(обратно)

202

Вольтер (справжнє ім’я — Франсуа Марі Аруе, 1694—1778) — французький філософ і письменник.

(обратно)

203

Піко делла Мірандола, Джовані (1463—1494) — італійський філософ-гуманіст.

(обратно)

204

Пейн, Джон (1842—1916) — англійський письменник, перекладач-арабіст.

(обратно)

205

Генінґ, Макс (1861—?) — німецький арабіст.

(обратно)

206

Мілль, Сесіл Блаунт де (1881—1959) — американський кінорежисер.

(обратно)

207

Сервантес Сааведра, Міґель де (1547—1616) — іспанський письменник.

(обратно)

208

Кансела, Артуро (1892—1957) — аргентинський письменник.

(обратно)

209

Капдевіла, Артуро (1889—1967) — аргентинський драматург і есеїст.

(обратно)

210

Ґреве, Фелікс Пауль (1879—1910) — німецький арабіст.

(обратно)

211

Аксум — місто в Ефіопії, стародавня столиця цієї країни.

(обратно)

212

Тернер Сиріл (бл. 1575—1626) — англійський поет і драматург.

(обратно)

213

Лафонтен, Жан (1621—1695) — французький поет.

(обратно)

214

«Вербовий манекен» — роман А. Франса.

(обратно)

215

Ібн Зеяд, Тарік (VIII ст.) — арабський воєначальник, правитель Танжера, котрий 711 р. переміг військо вестготського короля дона Родріго.

(обратно)

216

Танжер — портове місто на півночі Марокко.

(обратно)

217

Кафка, Франц (1883—1924) — австрійський письменник.

(обратно)

218

Ґедалья, Філіпп (1889—1944) — англійський журналіст і письменник.

(обратно)

219

Вотсон, Джон (доктор Ватсон) — персонаж А. Конан Дойла.

(обратно)

220

Робертс, Сесіл (1894—?) — англійський письменник.

(обратно)

221

Колінз, Вільям Вілкі (1824—1889) — англійський письменник.

(обратно)

222

Аттар, Фаридаддін Мохаммад бен Ібрагім (бл. 1119—?) — перський поет-містик, автор поеми «Розмова птахів».

(обратно)

223

Гуджарат — місто в Індії.

(обратно)

224

Біканер — місто в Індії.

(обратно)

225

Джойс, Джеймс (1882—1941) — ірландський письменник-модерніст, започаткував у літературі метод «потоку свідомості».

(обратно)

226

Еліот, Томас Стерн (1888—1965) — англоамериканський поет і критик.

(обратно)

227

Черч, Річард Вільям (1815—1890) — англійський священик і письменник.

(обратно)

228

Метемпсихоза (букв, переодушевлення) — переселення душ.

(обратно)

229

Ґруссак, Поль (1846—1929) — аргентинський письменник, свого часу, як і Борхес, обіймав посаду директора Національної бібліотеки.

(обратно)

230

Труке — різновид картярської гри.

(обратно)

231

Клер, Рене (1898—1981) — французький кінорежисер.

(обратно)

232

Рохас, Рікардо (1882—1957) — аргентинський письменник.

(обратно)

233

Сантос Чокано, Хосе (1875—1934) — перуанський поет і громадський діяч.

(обратно)

234

Варгас Віла, Хосе Марія (1860—1933) — колумбійський письменник.

(обратно)

235

Моннер Санс, Хосе Марія (1896—?) — аргентинський літературознавець.

(обратно)

236

Сервет, Мігель (1511—1553) — іспанський лікар і філософ-гуманіст, спалений кальвіністами.

(обратно)

237

Левкіп (460?—370 до н. е.) — давньогрецький філософ, основоположник атомізму.

(обратно)

238

Ласвіц, Курт (1848—1910) — німецький письменник-фантаст.

(обратно)

239

Керролл, Льюїс (справжнє ім’я — Чарлз Латуїдж Доджсон, 1832—1898) — англійський дитячий письменник і математик, професор Оксфордського університету (1855—1881).

(обратно)

240

Карлайл, Томас (1795—1881) — англійський філософ, письменник, історик.

(обратно)

241

Батлер, Семюел (1612—1680) — англійський поет-сатирик.

(обратно)

242

Біой Касарес, Адольфо (1914—1999) — аргентинський письменник, приятель і співавтор Борхеса.

(обратно)

243

Упсала — місто в Швеції.

(обратно)

244

Ріттер, Карл (1779—1859) — німецький географ.

(обратно)

245

Смердіс (власне, Лже-Смердіс) — мідійський чарівник Гаумата, котрий 11 березня 522 р. до н. е. захопив трон перського царя Камбіза, скориставшись своєю схожістю з братом царя.

(обратно)

246

Андрее, Йоган Валентин (1586—1654) — німецький філософ-утопіст.

(обратно)

247

Мастронарді, Карлос (1901—1976) — аргентинський поет.

(обратно)

248

Адроґе — район Буенос-Айреса, де в дитинстві жив Борхес.

(обратно)

249

Мартінес, Естрада Есекіель (1895—1964) — аргентинський письменник.

(обратно)

250

Дріе Ларошель, П’єр (1893—1945) — французький письменник.

(обратно)

251

Реєс, Альфонсо (1889—1959) — мексиканський письменник.

(обратно)

252

Берклі, Джордж (1685—1753) — англійський філософ, представник суб’єктивного ідеалізму.

(обратно)

253

Мейнонґ, Алексіус фон (1853—1920) — австрійський філософ-ідеаліст, один з основоположників філософського неореалізму.

(обратно)

254

Спіноза, Бенедикт (Барух, 1632—1677) — нідерландський філософ-матеріаліст, пантеїст.

(обратно)

255

Монізм — філософський спосіб сприйняття різноманіття світу, виходячи з єдиного начала.

(обратно)

256

Пантеїзм — філософське вчення, що ототожнює Бога та світ; термін «пантеїст» запроваджений 1705 р. англійським філософом Дж. Толандом, а термін «пантеїзм» — 1709 р. його опонентом нідерландським теологом Й. Фаєм.

(обратно)

257

«Дао Де Дзин» («Канонічна книга про путь дао та благу силу — де», VI—V ст. до н. е.) — найбільш значущий трактат філософії даосизму, традиційно автором вважається Лаоцзи.

(обратно)

258

Гінтон, Чарлз Говард (1791—1873) — англійський філософ, автор проекту універсальної мови.

(обратно)

259

Далґарно, Далґрано (1626—1687) — шотландський філософ і педагог, автор проекту універсальної мови.

(обратно)

260

Декарт, Рене (1596—1650) — французький філософ, фізик і математик, представник класичного раціоналізму.

(обратно)

261

Вілкінс, Джон (1614—1672) — англійський теолог і філософ, автор проекту універсальної мови.

(обратно)

262

Лопес де Сеґура (XVI ст.) — іспанський теоретик шахів.

(обратно)

263

Буль, Джордж (1815—1864) — англійський математик і логік, один з основоположників математичної логіки.

(обратно)

264

Сен-Сімон, Клод Анрі де Рувруа (1760—1825) — французький філософ і соціолог.

(обратно)

265

Дюртен, Люк — французький письменник.

(обратно)

266

Д’Анунціо, Ґабріеле (1863—1938) — італійський письменник.

(обратно)

267

Новаліс (справжнє ім’я — Фрідріх фон Гарденберг, 1772—1801) — німецький поет і філософ, представник раннього романтизму.

(обратно)

268

Доде, Альфонс (1840—1897) — французький письменник.

(обратно)

269

Маларме, Стефан (1842—1898) — французький письменник.

(обратно)

270

«Галатея» — пасторальний роман М. Сервантеса.

(обратно)

271

«Напучувальні новели» — збірник новел М. Сервантеса.

(обратно)

272

«Мандри Персилеса та Сигізмунди» — роман М. Сервантеса.

(обратно)

273

«Подорож на Парнас» — поема М. Сервантеса.

(обратно)

274

Лепанто — місце перемоги іспано-венеціанського флоту над турецькою ескадрою (1571).

(обратно)

275

Вега Карпіо, Лопе Фелікс де (1562—1635) — іспанський драматург.

(обратно)

276

Барес, Морис (1862—1923) — французький письменник.

(обратно)

277

Родріґес Ларета, Енріке (1875—1961) — аргентинський письменник.

(обратно)

278

Філіпп Другий (бл. 382—336 до н. е.) — македонський цар.

(обратно)

279

«Саламбо» — роман Г. Флобера.

(обратно)

280

Джеймс, Вільям (1842—1910) — американський філософ і психолог, один з основоположників прагматизму.

(обратно)

281

«Наслідування Христа» — трактат, автором якого вважається церковний діяч Тома Кемпійський (Томас Гемеркен, бл. 1380—1471).

(обратно)

282

Селін, Луї Фердинанд (справжнє прізвище — Детуш, 1894—1961) — французький письменник.

(обратно)

283

Зенд — іранська народність.

(обратно)

284

Ліга — міра довжини, в Аргентині дорівнює 5,196 км.

(обратно)

285

Гераклід Понтійський (IV ст. до н. е.) — давньогрецький філософ, учень Платона.

(обратно)

286

Бел (Баал, Ваал) — бог природи у міфології стародавніх фінікійців.

(обратно)

287

Елій Лампридій — римський історик, імовірно один з авторів збірника «Письменники історії Августів» — життєпису імператорів од Адріана до Нумеріана.

(обратно)

288

Ґеліоґабал, Антонін (204—222) — римський імператор; під богом-епонімом в оповіданні «Лотерея у Вавилоні» мається на увазі фінікійський бог Елаґабал.

(обратно)

289

Крісті, Агата (1891—1976) — англійська письменниця.

(обратно)

290

Стайн, Гертруда (1874—1946) — американська письменниця.

(обратно)

291

Джонсон, Семюел (1709—1784) — англійський письменник, літературознавець і лексикограф.

(обратно)

292

Каулі, Абрахам (1618—1667) — англійський поет.

(обратно)

293

Флобер, Гюстав (1821—1880) — французький письменник.

(обратно)

294

Джеймс, Генрі (1843—1916) — американський письменник, майстер психологічної прози; брат філософа В. Джеймса.

(обратно)

295

Данн, Джон Вільям (1875—1949) — англійський філософ.

(обратно)

296

Літтон (Булвер-Літтон, Едвард, 1803—1873) — англійський письменник і державний діяч.

(обратно)

297

Вайлд, Оскар (1854—1900) — англійський письменник.

(обратно)

298

Фройд, Зигмунд (1856—1939) — австрійський психіатр і психолог, основоположник психоаналізу.

(обратно)

299

Ґрін, Жульєн (Джуліан) (1900—?) — французький письменник американського походження.

(обратно)

300

Василід — сирійський теолог-гностик першої половини II ст.

(обратно)

301

Лідел-Гарт, Безіл Генрі (1895—1970) — англійський військовий історик.

(обратно)

302

«Гунг Лу Мен» («Сон у червоному теремі») — роман китайського письменника XVIII ст. Цао Сюециня{861} (бл. 1715—1762).

(обратно)

303

Ньютон, Ісаак (1643—1727) — англійський фізик, астроном, математик, основоположник класичної та небесної механіки.

(обратно)

304

Іпуче, Педро Леандро (1889—1976) — уругвайський письменник.

(обратно)

305

Бельйо, Андрес (1781—1865) — венесуельський просвітник, поет, учений і громадський діяч.

(обратно)

306

Кір Великий (558—529 до н. е.) — засновник перської держави.

(обратно)

307

Мітридат Евпатор (121—64 до н. е.) — понтійський цар.

(обратно)

308

Симонід Кеоський (бл. 556—468 до н. е.) — давньогрецький поет.

(обратно)

309

Метродор Скепсійський (II—І ст. до н. е.) — давньогрецький філософ.

(обратно)

310

Кебрачо — селище, поблизу якого 28 листопада 1840 р. армія диктатора X. М. Росаса завдала поразки війську Хуана Лавальє{862}.

(обратно)

311

Пеон — наймит.

(обратно)

312

Парнелл, Чарлз Стюарт (1846—1891) — ірландський політик, лідер визвольного руху, що обстоював незалежність від Англії.

(обратно)

313

Браунінґ, Роберт (1812—1889) — англійський поет.

(обратно)

314

Геґель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — німецький філософ, створив системну теорію діалектики на основі об’єктивного ідеалізму.

(обратно)

315

Лінкольн, Авраам (1809—1865) — президент США, убитий у театральній ложі.

(обратно)

316

Дюпен, Оґюст — персонаж кількох новел Е. А. По.

(обратно)

317

Талмуд — засаднича книга юдаїзму.

(обратно)

318

Флад, Роберт (1574—1637) — англійський лікар і окультний філософ.

(обратно)

319

«Сефер Єціра» («Книга Творіння») — пам’ятка кабалістичної філософії.

(обратно)

320

Баал Шем Тов (Ісраель Бен Елізер, 1700—1760) — засновник хасидизму — містичної течії юдаїзму.

(обратно)

321

Тетраґраматон — чотири літери, що складають один із десяти епітетів бога Яхве.

(обратно)

322

Лейсден, Йоган (1624—1699) — нідерландський теолог і гебраїст.

(обратно)

323

Аватара — перевтілення індуїстського бога Вішну в різні істоти.

(обратно)

324

Бьоме, Якоб (1575—1624) — німецький філософ-містик.

(обратно)

325

Ібн Езра, Мойсей (1055—1139) — іспанський гебрейський поет.

(обратно)

326

Маймонід (Моше бен Маймон, 1135—1204) — гебрейський середньовічний філософ.

(обратно)

327

Карпократ (перша пол. II ст.) — александрійський філософ.

(обратно)

328

Шеринг, Еміль (1873—1951) — німецький літератор.

(обратно)

329

Робертсон, Вільям (1721—1793) — шотландський історик, автор «Історії Америки».

(обратно)

330

Кемніц, Мартін (1522—1586) — німецький теолог.

(обратно)

331

Бен Азаї, Симеон (II ст.) — гебрейський релігійний діяч.

(обратно)

332

Джованні з Вітербо (1432—1502) — італійський чернець-домініканець.

(обратно)

333

Мідрашім — коментатори Талмуда.

(обратно)

334

Геліополь — римська колонія на теренах Малої Азії.

(обратно)

335

Аменофіс IV (Аменхотеп IV, 1424—1388 до н. е.) — єгипетський фараон.

(обратно)

336

Геродот (484?—420? до н. е.) — давньогрецький історик.

(обратно)

337

Рабан Мавр (780?— 856) — церковний діяч і теолог.

(обратно)

338

«Сатурналії» — твір латинського письменника Амвросія Феодосія Макробія.

(обратно)

339

Флавій, Йосиф (37—бл. 100) — римський історик.

(обратно)

340

Ґреґоровіус, Фердинанд фон (1821—1891) — німецький історик античності та Середньовіччя.

(обратно)

341

Міклошич, Франц (1813—1891) — австрійський мовознавець-славіст.

(обратно)

342

Бубер, Мартін (Мардохай) (1878—1965) — гебрейський релігійний філософ і письменник.

(обратно)

343

Хезліт, Вільям (1778—1830) — англійський критик і публіцист, теоретик романтизму.

(обратно)

344

Амаро, Хуан Франсиско — персонаж новели Борхеса «Друга смерть».

(обратно)

345

Дю Канж, Шарль (1610—1688) — французький літератор і лексикограф.

(обратно)

346

Крус, Хуан де ла (Сан-Хуан де ла Крус, справжнє ім’я — Хуан де Йепес-і-Альварес, 1542—1591) — іспанський поет-містик і теолог, чернець-кармеліт.

(обратно)

347

Катріель, Сіпріано — індіанський вождь, воював у війську генерала Б. Мітре.

(обратно)

348

Іригоєн, Іполіто (1852—1933) — аргентинський державний діяч, президент країни (1916—1922 та 1928—1930).

(обратно)

349

«Поль і Вірґінія» (1787) — роман французького письменника Ж. Бернардена де Сан-П’єра.

(обратно)

350

Картафіл — одне з імен Агасфера, Вічного жида.

(обратно)

351

Макао (Аоминь) — півострів на території південного Китаю, від 1680 р. — володіння Португалії

(обратно)

352

Фіви Стобрамні — головне місто Беотії.

(обратно)

353

Діоклетіан (243—бл. 315) — римський імператор (284—305), переслідувач християн.

(обратно)

354

Плутон — у грецькій міфології Аїд, бог підземного царства, владар незліченних скарбів і людських душ.

(обратно)

355

Ґетулія — територія на північному заході Африки.

(обратно)

356

Арсіноє — єгипетське місто.

(обратно)

357

Тартар — за давньогрецькою міфологією, найбільша безодня в підземному царстві, місце кари злочинців.

(обратно)

358

Зела — місто в Малій Азії.

(обратно)

359

Фессалія — область у Греції.

(обратно)

360

Кібела (Велика Матір богів) — вшановувалась як життєдайне начало в Малій Азії, а згодом у Римі.

(обратно)

361

«Війна мишей і жаб» (у збірці «Алеф» — «Війна жаб і мишей») — «Батрахоміомахія», давньогрецький комічний епос, пародія на «Іліаду».

(обратно)

362

«Пісня про мого Сіда» (в збірці «Алеф» — «Поема про Сіда») — іспанський героїчний епос.

(обратно)

363

«Еклоги» — йдеться про «Буколіки» Верґілія.

(обратно)

364

Аґріппа, Корнелій (1486—1535) — німецький учений, філософ і алхімік, історіограф короля Карла І.

(обратно)

365

Стемфордський міст — місце битви між норвезьким військом під проводом Гаралда Суворого та англосакським військом короля Гарольда II.

(обратно)

366

Гаролд (1022—1066) — король Англії.

(обратно)

367

Гаральд Суворий (?— 1066) — король Англії.

(обратно)

368

Коложвар — місто в Угорщині.

(обратно)

369

Абердин — портове місто в Шотландії.

(обратно)

370

Протей — у міфології давніх греків — морське божество; за єгипетською версією міфу — один із найдавніших єгипетських царів; згодом містики вважали Протея символом першооснови світу — матерії.

(обратно)

371

Джонсон, Бен (Бенджамін, 1573—1637) — англійський поет і драматург.

(обратно)

372

Росс, Александер (1591—1654) — англійський поет.

(обратно)

373

«Назад до Мафусаїла» — твір Б. Шоу.

(обратно)

374

Бальванера — район Буенос-Айреса.

(обратно)

375

Болеадора — мотузка із закріпленими на кінці каменями, зброя запозичена ґаучо в індіанців.

(обратно)

376

Кварейм — ріка в Бразилії на кордоні з Уругваєм.

(обратно)

377

Авреліан (? — бл. 551) — церковний діяч, єпископ Арля.

(обратно)

378

Аквілея — італійське місто, 452 р. зруйноване військом гунів під проводом Аттили.

(обратно)

379

Прокруст — прізвисько Дамаста-розбійника, котрий заманював подорожніх, клав їх на ліжко, а тоді видовжував або відрубував їм ноги.

(обратно)

380

Плутарх (бл. 45—бл. 127) — грецький письменник і філософ.

(обратно)

381

Аполлон — бог Сонця у стародавніх греків.

(обратно)

382

Солецизм — неправильний мовний зворот як елемент стилю.

(обратно)

383

Іксіон — за давньогрецькою міфологією, цар лапітів, покараний Зевсом за те, що на банкеті той почав домагатися кохання богині Гери.

(обратно)

384

Сізіф — за давньогрецькою міфологією, владар міста Ефіра (Коринфа), покараний богами за зухвалість.

(обратно)

385

Ориґен (бл. 185—253 або 254) — християнський теолог, філософ і вчений.

(обратно)

386

Лукулл (109?—57?) — римський воєначальник.

(обратно)

387

«Патрологія» — зібрання творів християнських філософів II—VIII ст., здійснене в XIX ст. французьким теологом Жаном Полем Мінем.

(обратно)

388

Мінь, Жан-Поль (1800—1875) — французький теолог.

(обратно)

389

«Християнська топографія» — трактат мандрівника VI ст. Косьми Індікоплевста, тобто плавця до Індії.

(обратно)

390

Боссюе, Жак-Бенінь (1627—1704) — французький церковний діяч, релігійний письменник.

(обратно)

391

Гарнак, Адольф фон (1851—1930) — німецький церковний історик.

(обратно)

392

Цезарея — місто в римській провінції Мавретанія.

(обратно)

393

Обол — дрібна мідна монета у стародавніх греків, яку клали в рот небіжчику як плату Харону за перевіз через ріки підземного царства.

(обратно)

394

Фригія — перська сатрапія у Малій Азії.

(обратно)

395

Іоанн Дамаскін (бл. 675 — до 753) — візантійський філософ, теолог і письменник.

(обратно)

396

Демосфен (бл. 384—320 до н. е.) — давньогрецький промовець і громадський діяч.

(обратно)

397

Теопомп (бл. 377—320 до н. е.) — давньогрецький історик.

(обратно)

398

Береніка — місто на узбережжі Червоного моря.

(обратно)

399

Помпей Страбон, Гней (106—48 до н. е.) — римський консул.

(обратно)

400

Гібернія — давня назва Ірландії.

(обратно)

401

Павло Диякон (бл. 720—бл. 800) — історик і поет, придворний Карла Великого.

(обратно)

402

Лангобарди — германське плем’я, що 568 р. вдерлося до Італії.

(обратно)

403

Пампа — південноамериканський степ.

(обратно)

404

Борхес, Франсиско (1833—1874) — дід письменника, полковник аргентинської армії, загинув у бою.

(обратно)

405

Лопес-і-Планес, Вісенте (1784—1846) — військовий і політичний діяч Аргентини.

(обратно)

406

Суарес, Мануель Ісідоро (1799—1846) — аргентинський військовий діяч, герой битви при Хуніні, прадід Борхеса.

(обратно)

407

Лапріда, Евсебіо (1829—1898) — аргентинський військовий діяч, родич Борхеса.

(обратно)

408

Мачадо, Беніто (1823—1909) — аргентинський військовий діяч.

(обратно)

409

Сілс, Мілтон (1882—1930) — американський кіноактор.

(обратно)

410

Астеріон — за Аполлодором, людинобик Мінотавр, убитий Тесеєм.

(обратно)

411

Аполлодор (II ст. до н. е.) — давньогрецький історик і граматик.

(обратно)

412

Тесей — за давньогрецькою міфологією, герой, який здійснив багато подвигів, зокрема знищив Мінотавра.

(обратно)

413

Масольєр — місцевість, де 1 вересня 1904 р. відбувся бій в ході громадянської війни в Уругваї між прихильниками та противниками президента X. Батльє-і-Ордоньєса.

(обратно)

414

Саравія, Апарісіо (1855—1904) — уругвайський військовий і політичний діяч.

(обратно)

415

Пайсанду — місто в Уругваї.

(обратно)

416

Родріґес Монегаль, Емір (1921—1985) — уругвайський літературознавець.

(обратно)

417

Лорд Джім — герой однойменного роману Джозефа Конрада.

(обратно)

418

Разумов — герой роману Дж. Конрада «Очима Заходу».

(обратно)

419

Східний Берег — назва території Уругваю від початку колоніального періоду до 1830 р., коли вона дістала назву Східна Республіка Уругвай.

(обратно)

420

Колорадос — від ісп. «colorado» (яскраво-червоний) — назва прихильників партії лібералів в Уругваї.

(обратно)

421

Уркіса, Хусто Хосе де (1801—1870) — аргентинський військовий і політичний діяч.

(обратно)

422

Каганча — місце перемоги 29 грудня 1839 р. уругвайського війська на чолі з Ф. Ріверою над аргентинським.

(обратно)

423

Індіа-Муерте — місце перемоги 27 березня 1845 р. бразильського війська над уругвайським.

(обратно)

424

Ганнон, Патрісіо — аргентинський літератор, знайомий Борхеса.

(обратно)

425

Тамберлік, Енріко (1820—1889) — італійський співак.

(обратно)

426

Даміані, П’єтро (1007—1072) — італійський теолог-схоласт.

(обратно)

427

Цорндорф — місце переможного бою прусського війська Фрідріха II Великого з російською армією під час Семилітньої війни 1756—1763 рр.

(обратно)

428

Маршенуар — селище у Франції, місце боїв під час франко-прусської війни.

(обратно)

429

Брамс, Йоган (1833—1897) — німецький композитор.

(обратно)

430

Зерґель, Альберт (1880—1958) — німецький літературний критик.

(обратно)

431

Ель Аламейн — селище в Єгипті, де 1942 року армія англійського генерала Бернарда Ло Монтгомері здобула перемогу над військом Е. Ромеля.

(обратно)

432

Арміній — вождь германців, який бл. 9 р. н. е. здобув перемогу над військом римлян на чолі з Варом.

(обратно)

433

Вар (Квінтилій Вар, Публій) — римський легат, покінчив життя самогубством після поразки від повсталих германців на чолі з вождем херусків Армінієм (9 р. н. е.).

(обратно)

434

Лютер, Мартін (1483—1546) — німецький філософ, основоположник німецького протестантизму, лідер Реформації.

(обратно)

435

Ібн Рушд, Абульвалід Мухаммад ібн Ахмед (латинізоване Аверроес, 1126—1198) — арабський філософ, послідовник Аристотеля.

(обратно)

436

«Поетика» — твір Аристотеля.

(обратно)

437

Александр Афродисійський (II—III ст.) — давньогрецький філософ, коментатор Аристотеля.

(обратно)

438

Ібн Ісхак, Хунайн (IX ст.) — арабський учений, перекладач Аристотеля.

(обратно)

439

Халіль (Аль Халіль) — арабський теолог, автор теорії метрики.

(обратно)

440

Аль Андалус — арабська назва завойованих теренів Іспанії.

(обратно)

441

Ібн Кутайба, Абу Мухаммад Абдаллах ібн Муслін (828—889) — арабський письменник і філолог, засновник багдадської школи арабської філології.

(обратно)

442

«Республіка» (власне, «Держава») — діалог Платона.

(обратно)

443

Зугайр (повне ім’я — Зугайр ібн Абу Сульма Рабіа аль Музані, VI—VII ст.) — арабський поет.

(обратно)

444

Ібн Шараф — арабський письменник XI ст.

(обратно)

445

Ренан, Жозеф Ернест (1823—1892) — французький філософ, письменник, історик, сходознавець.

(обратно)

446

Асін Паласіос, Мігель (1871—1944) — іспанський арабіст, дослідник і перекладач творів арабських філософів.

(обратно)

447

Надір-шах — правитель Персії XVIII ст.

(обратно)

448

Магді, Мухаммад Ахмед (1844—1885) — ватажок повстання в Судані, згодом правитель цієї країни.

(обратно)

449

Слатін, Рудольф Карл фон (1857—1932) — австрійський генерал, що воював у Судані проти Магді.

(обратно)

450

Тетуан — місто в Марокко.

(обратно)

451

Мішна — звід законів у юдаїзмі.

(обратно)

452

«Книга ритуалів» (або «Книга церемоній») — один з основних текстів конфуціанства.

(обратно)

453

Велісарій (бл. 500—565) — візантійський полководець.

(обратно)

454

Лакедем, Ісаак — ім’я Агасфера за французькою традицією.

(обратно)

455

Фірдоусі (бл. 940—1020 або 1030) — перський поет.

(обратно)

456

Ахав — герой роману Германа Мелвілла «Мобі Дік, або Білий Кит».

(обратно)

457

Блум, Леополд — герой роману Джеймса Джойса «Улісс».

(обратно)

458

Епіктет (бл. 50 — бл. 140) — грецький філософ-стоїк.

(обратно)

459

Берґсон, Анрі (1859—1941) — французький філософ, представник «критичного ідеалізму».

(обратно)

460

Габіхт, Максиміліан (1775—1839) — німецький сходознавець і перекладач.

(обратно)

461

Тейлор, Філіпп (1808—1835) — англійський письменник.

(обратно)

462

Абульфіда (1273—1331) — сирійський історик і географ.

(обратно)

463

Шираз — місто на території сучасного Ірану.

(обратно)

464

Сінд — провінція на південному сході Пакистану.

(обратно)

465

Тсінакан — владар індіанського племені какчікелів.

(обратно)

466

Кахолом — у давньому епосі індіанців-кіче «Пополь-Вух» («Книга народу») — життєдайний дух, від якого утворився світ.

(обратно)

467

Альварадо, Педро де (бл. 1490—1541) — іспанський конкістадор.

(обратно)

468

Корнвол — півострів на південному заході Англії.

(обратно)

469

Ферма, П'єр (1601—1665) — французький математик.

(обратно)

470

Діофант Александрійський (бл. III ст.) — грецький математик.

(обратно)

471

Миколай Кузанський (справжнє прізвище — Кребс, 1401—1464) — філософ і теолог доби раннього Відродження.

(обратно)

472

Абукір — місто в Єгипті, поблизу якого 1799 р. французький флот зазнав поразки від ескадри адмірала Нельсона.

(обратно)

473

Трафальґар — мис на північному заході Іспанії, поблизу якого англійський адмірал Г. Нельсон завдав поразки об'єднаному флоту Франції та Іспанії (1805).

(обратно)

474

Андреолі, Рафаеле (1823—1891) — італійський коментатор «Божественної комедії».

(обратно)

475

Ювенал, Децим Юній (бл. 60—бл. 127) — римський поет-сатирик.

(обратно)

476

Акбар, Джелаладдин (1556—1605) — правитель Індії доби Великих Моголів.

(обратно)

477

Ніколсон, Джон (1822—1857) — англійський офіцер, брав участь у придушенні повстання сипаїв в Індії; його ім’я згадується у творах Кіплінґа.

(обратно)

478

Махавіравіра («Великий герой», справжнє ім’я — Вардхамана) — мандрівний проповідник, засновник джайнізму — релігійно-філософського вчення, що поширилось в Індії у VI—V ст. до н. е.

(обратно)

479

Канто, Естела (1919—?) — аргентинська письменниця.

(обратно)

480

Сан-Марко Порсель, Делія Елена — приятелька Борхеса.

(обратно)

481

Фор, Поль (1872—1960) — французький поет-символіст.

(обратно)

482

Лафінур, Хуан Крісостомо (1797—1824) — аргентинський поет і філософ, далекий родич Борхеса.

(обратно)

483

Ґольдоні, Карло (1707—1793) — італійський комедіограф.

(обратно)

484

«Поліольбіон» — поема англійського поета Майкла Дрейтона (1563—1631).

(обратно)

485

Касерос (Монте Касерос) — селище в провінції Буенос-Айрес, біля якого 3 лютого 1852 р. військо Хусто Хосе де Уркіси розбило армію диктатора Росаса.

(обратно)

486

Аланус де Інсуліс (Алан Лільський, 1128—1202 або 1203) — французький філософ, теолог і поет.

(обратно)

487

Єзекіїль — юдейський пророк, видіння якого відтворені в Біблії.

(обратно)

488

Голланд, Файлмон (1552—1637) — англійський перекладач античної літератури.

(обратно)

489

Керетаро — місто і провінція в Мексиці.

(обратно)

490

Алкмар — місто в Нідерландах.

(обратно)

491

Мірсапур — місто в Індії.

(обратно)

492

Чакаріта — цвинтар у Буенос-Айресі.

(обратно)

493

Аїта, Антоніо (1899—?) — аргентинський літературознавець.

(обратно)

494

Бонфанті, Маріо — герой пародійної новели Борхеса та Біой Касареса «Оборудки Санджакомо».

(обратно)

495

Асеведо Діас, Едуардо (1851—1924) — уругвайський письменник, політик і дипломат.

(обратно)

496

Ен-Соф («Безкінечне») — у філософії кабали, безкінечне умоглядне божество.

(обратно)

497

Енрікес Уренья, Педро (1884—1946) — домініканський літературознавець і лінгвіст.

(обратно)

498

Лукіан із Самосати (бл. 120—бл. 190) — давньогрецький письменник.

(обратно)

499

«Королева фей» — поема Е. Спенсера.

(обратно)

500

Ібн Хальдун, Абдарахман Абу Зейд (1332—1406) — арабський філософ, історик, політичний діяч.

(обратно)

501

Велс, Герберт Джордж (1866—1946) — англійський письменник.

(обратно)

502

Ши Хуанді (259—210 до н. е.) — імператор Китаю династії Цинь.

(обратно)

503

Ганнібал (247—182 до н. е.) — правитель Карфагену.

(обратно)

504

Цинь — китайська династія (256—206 до н. е.).

(обратно)

505

Чжуанцзи, тобто вчитель Чжуан (бл. 369—286 до н. е.) — китайський філософ, один з основоположників даосизму.

(обратно)

506

Конфуцій (Кун Фу Цзи — учитель Кун, 551—479 до н. е.) — давньокитайський філософ.

(обратно)

507

Лаоцзи (IV—III ст. до н. е.) — китайський філософ, засновник даосизму.

(обратно)

508

Джайлс, Герберт Алан (1845—1935) — американський сінолог.

(обратно)

509

Пейтер, Волтер (1839—1894) — англійський письменник.

(обратно)

510

Ксенофан із Колофона (бл. 570—після 478 до н. е.) — давньогрецький поет і філософ.

(обратно)

511

Ґігон, Олоф (1912—?) — німецький історик античної філософії.

(обратно)

512

Калоджеро, Гвідо (1904—1986) — італійський історик.

(обратно)

513

Мондольфо, Родольфо (1877—1976) — італійський історик.

(обратно)

514

Альбертеллі, Піло (1907—1944) — італійський історик.

(обратно)

515

Емпедокл із Акраганта (бл. 490—бл. 430 до н. е.) — давньогрецький філософ, автор теорії чотирьох елементів (вогонь, повітря, земля, вода).

(обратно)

516

Гермес Трісмегіст (Тричінайвеличніший) — титул бога Гермеса в пізньоантичну добу.

(обратно)

517

Климент Александрійський, Тит Флавій (? — до 215) — християнський теолог і письменник.

(обратно)

518

Ямвліх (бл. 245—бл. 330) — античний філософ-неоплатонік.

(обратно)

519

Тот — давньоєгипетський бог мудрості; у стародавній Греції як проводир до царства мертвих ототожнювався з Гермесом Трісмегістом.

(обратно)

520

Емпірей — за уявленнями стародавніх греків, найвища частина неба, наповнена вогнем і світлом.

(обратно)

521

Коперник, Миколай (1473—1543) — польський астроном і філософ.

(обратно)

522

Бруно, Джордано (1548—1600) — італійський поет і філософ доби пізнього Відродження.

(обратно)

523

Кампанелла, Томмазо (1568—1639) — італійський філософ, письменник і політичний діяч.

(обратно)

524

Мілтон, Джон (1608—1674) — англійський поет.

(обратно)

525

Гленвіл, Джозеф (1636—1680) — англійський філософ.

(обратно)

526

Саут, Роберт (1634—1716) — англійський священик.

(обратно)

527

Брюнсвік, Леон (1869—1944) — французький філософ, представник «критичного ідеалізму».

(обратно)

528

Квінтиліан, Марк Фабій (бл. 35—бл. 96) — римський письменник, теоретик риторики.

(обратно)

529

Ліпс, Йост (1547—1606) — нідерландський філолог.

(обратно)

530

Вівес, Хуан Луїс (1492—1540) — іспанський філософ-гуманіст.

(обратно)

531

Еразм Роттердамський (справжнє ім’я — Герхард Герхардс, 1469—1536) — філософ-гуманіст, письменник.

(обратно)

532

Макіавеллі, Ніколо (1469—1527) — італійський письменник, історик, політичний діяч доби Відродження.

(обратно)

533

Скалігери — Жюль Сезар (справжнє ім’я — Джуліо Бордоні, 1484—1558) та його син Жозеф Жюст (1540—1609) — французькі філологи-гуманісти.

(обратно)

534

Бехер, Йоганес Роберт (1891—1958) — німецький поет і громадський діяч.

(обратно)

535

Кубла Хан — монгольський хан Хубілай (1215—1294), внук Чингіс-хана, завойовник Китаю.

(обратно)

536

Перчес, Семюел (1577—1626) — англійський упорядник енциклопедичних видань.

(обратно)

537

Поло, Марко (бл. 1254—1324) — італійський мандрівник.

(обратно)

538

Елліс, Хевлок (1859—1939) — англійський письменник.

(обратно)

539

Тартіні, Джузеппе (1692—1770) — італійський композитор і скрипаль.

(обратно)

540

Рашидаддин (1247—1318) — іранський учений і державний діяч.

(обратно)

541

Жербійон, Жан Франсуа (1631—1707) — французький чернець-місіонер, що побував у Китаї.

(обратно)

542

Дейссен, Пауль (1845—1919) — німецький історик філософії.

(обратно)

543

Гербарт, Йоган Фрідріх (1776—1841) — німецький філософ-ідеаліст і педагог.

(обратно)

544

Гакслі, Олдос Леонард (1894—1963) — англійський письменник.

(обратно)

545

Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646—1716) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик і мовознавець.

(обратно)

546

Мена, Хуан де (1411—1456) — іспанський поет.

(обратно)

547

Госс, Філіпп Генрі (1810—1888) — англійський природознавець і теолог.

(обратно)

548

«Золота легенда» — збірник життєписів святих, укладений у XIII ст.

(обратно)

549

Лаплас, П’єр Симон (1749—1827) — французький математик, фізик і астроном.

(обратно)

550

Лаєл, Чарлз (1797—1875) — англійський геолог.

(обратно)

551

Кінґслі, Чарлз (1819—1875) — англійський письменник.

(обратно)

552

Веданта — індійське релігійно-філософське вчення, що заперечує реальність навколишнього світу.

(обратно)

553

Атомізм — вчення про дискретну (переривчасту) будову матерії, що виникло в античній філософії (Демокрит) і в подальшому знайшло свій розвиток і застосування в точних науках (М. Планк, А. Ейнштейн).

(обратно)

554

Шатобріан, Франсуа Рене де (1768—1848) — французький письменник.

(обратно)

555

Фіхте, Йоган Готліб (1762—1814) — німецький філософ-ідеаліст і громадський діяч.

(обратно)

556

Морейра, Хуан — герой однойменного роману аргентинського письменника Едуардо Ґутьєрреса.

(обратно)

557

Чорна Мураха — прізвисько буенос-айреського поножовщика Гільєрмо Ойо, героя однойменного роману Е. Ґутьєрреса.

(обратно)

558

Мелвілл, Герман (1819—1891) — американський письменник.

(обратно)

559

Ґонґора-і-Арготе, Луїс де (1561—1627) — іспанський поет.

(обратно)

560

Лем, Чарлз (1775—1834) — англійський письменник-романтик.

(обратно)

561

Фернандес Герра-і-Орбе, Ауреліано (1816—1894) — іспанський літературознавець.

(обратно)

562

Діагор із Мілета (V ст. до н. е.) — давньогрецький софіст, заперечував існування богів.

(обратно)

563

Протагор із Абдера (бл. 480—410 до н. е.) — давньогрецький філософ-софіст.

(обратно)

564

Феодор (на ім’я Безбожник, 330—270 до н. е.) — грецький філософ, послідовник Сократа.

(обратно)

565

Біон із Борисфена (Біон Бористеніт, кінець IV ст. до н. е. — середина III ст. н. е.) — грецький філософ і письменник, вважається творцем жанру діатриби.

(обратно)

566

Гонсалес де Салас, Хосе Антоніо (1588—1654) — іспанський письменник, видавець поезій Кеведо.

(обратно)

567

Концептизм — літературний напрямок в Іспанії XVII ст.

(обратно)

568

Тельєс Хірон, Педро (герцог Осунський, 1579—1624) — іспанський військовий і політичний діяч.

(обратно)

569

Секст Проперцій (бл. 49—15 до н. е.) — римський поет.

(обратно)

570

Вордсворт, Вільям (1770—1850) — англійський поет-романтик.

(обратно)

571

Персій Флакк, Авл (34—62) — римський поет-сатирик.

(обратно)

572

Дю Белле, Жоашен (1522—1560) — французький поет, автор маніфесту «Плеяди», трактату на оборону та звеличання французької мови.

(обратно)

573

Ґеорґе, Стефан (1868—1933) — німецький поет-символіст.

(обратно)

574

«Фарсалія» — твір римського поета Лукана (39—65) про війну між Цезарем і Помпеєм.

(обратно)

575

Конрад, Джозеф (справжнє ім’я — Юзеф Теодор Конрад Коженьовський, 1857—1924) — англійський письменник.

(обратно)

576

«Амадіс Галльський» — іспанський лицарський роман початку XVI ст.

(обратно)

577

Асорін (справжнє ім’я — Хосе Мартінес Руїс, 1874—1967) — іспанський письменник.

(обратно)

578

Мачадо-і-Руїс, Антоніо (1875—1939) — іспанський поет.

(обратно)

579

Мориски — нащадки навернутих у християнство маврів, які залишилися в Іспанії після Реконкісти.

(обратно)

580

«Сартор Резартус» — роман Т. Карлайла.

(обратно)

581

Вальмікі — легендарний автор давньоіндійського епосу «Рамаяна».

(обратно)

582

Готорн, Натанієл (1804—1864) — американський письменник.

(обратно)

583

Аддісон, Джозеф (1672—1719) — англійський письменник і публіцист.

(обратно)

584

Хайям, Омар (бл. 1048—після 1122) — перський поет, математик і філософ — послідовник Аристотеля.

(обратно)

585

Юнґ, Карл Густав (1875—1961) — швейцарський філософ і психолог, основоположник методу аналітичної психології.

(обратно)

586

Купер, Джеймс Фенімор (1789—1851) — американський письменник.

(обратно)

587

Ґутьєррес, Едуардо (1851—1889) — аргентинський письменник.

(обратно)

588

Лонґфелло, Генрі Водсворт (1807—1882) — американський письменник.

(обратно)

589

Плеоназм — мовний зворот, що містить близькі за сенсом, а тому зайві слова.

(обратно)

590

Бенда, Жульєн (1867—1956) — французький публіцист.

(обратно)

591

Піранделло, Луїджі (1867—1936) — італійський драматург.

(обратно)

592

Левісон, Людвіґ (1882—1955) — американський літературознавець.

(обратно)

593

Фуллер, Марґарет (1810—1850) — американська публіцистка і літературознавець.

(обратно)

594

Мопассан, Гі де (1850—1893) — французький письменник.

(обратно)

595

Ечеверрія, Естебан (1805—1851) — аргентинський поет-романтик.

(обратно)

596

Аскасубі, Іларіо (1807—1875) — аргентинський поет і публіцист, один із найвідоміших представників літератури про ґаучо.

(обратно)

597

Ернандес, Хосе (1834—1886) — аргентинський поет і політичний діяч, автор віршованого роману «Мартін Ф’єрро».

(обратно)

598

Фолкнер, Вільям (1897—1962) — американський письменник.

(обратно)

599

Лоуренс, Девід Герберт (1885—1930) — англійський письменник.

(обратно)

600

Еберкромбі, Леселз (1881—1938) — англійський поет.

(обратно)

601

Рільке, Райнер Марія (1875—1926) — австрійський письменник.

(обратно)

602

Ібн Саббах, Гасан (X—XI ст.) — перський релігійний діяч, засновник секти гашишинів.

(обратно)

603

Аль Мульк, Нізам (1017—1092) — політичний діяч держави сельджуків.

(обратно)

604

Алп-Арслан (бл. 1030—1072) — сельджуцький султан.

(обратно)

605

Енциклопедія «Братів чистоти» («Іхван ас-Сафа», XI ст.) — 51 трактат, написаний від імені таємного філософського товариства «братів чистоти і друзів вірності», що поєднував традиційний ісламізм з філософією неоплатоніків.

(обратно)

606

Аль Фарабі (Абу Наср Мухаммад ібн Тархан аль Фарабі, 870—950) — філософ і вчений-енциклопедист, коментатор Аристотеля (звідси почесне звання «Другий учитель») і Платона.

(обратно)

607

Авіценна (Абу Алі Гусейн ібн Абдаллах ібн Сіна, 980—1037) — учений, медик, філософ — послідовник Аристотеля.

(обратно)

608

Кальдерон де ла Барка, Педро (1600—1681) — іспанський драматург.

(обратно)

609

Діккенс, Чарлз (1812—1870) — англійський письменник.

(обратно)

610

«Мантік аль Тайр» («Розмова птахів») — твір перського поета-містика Ф. Aттapa.

(обратно)

611

Симурґ — за іранською міфологією, чудесний птах.

(обратно)

612

Лурія, Ісаак бен Соломон (1534—1572) — гебрейський релігійний діяч.

(обратно)

613

Бодлі, Томас (1545—1613) — англійський дипломат, засновник Оксфордської бібліотеки.

(обратно)

614

Вест, Ребекка (1892—1983) — англійська письменниця.

(обратно)

615

Швоб, Марсель (1867—1905) — французький письменник-символіст.

(обратно)

616

Джонсон, Лайонел (1867—1902) — англійський поет.

(обратно)

617

Рікеттс, Чарлз (1866—1931) — англійський літературознавець.

(обратно)

618

Пірсон, Гескет (1887—1964) — англійський літературознавець.

(обратно)

619

«Послання до Пізонів» — написаний в епістолярному жанрі трактат Горація про поетичне мистецтво.

(обратно)

620

Сентсбері, Джордж Едвард Байтмен (1845—1933) — англійський літературознавець.

(обратно)

621

Мореас, Жан (справжнє ім’я — Яніс Пападіамандопулос, 1856—1910) — французький поет-символіст, згодом один із представників т. зв. романської школи, що тяжіла до неокласицизму.

(обратно)

622

Ґіббон, Едвард (1737—1794) — англійський історик античності та раннього Середньовіччя.

(обратно)

623

Босвел, Джеймс (1740—1795) — англійський письменник.

(обратно)

624

«Людина юрби» — новела Е. А. По.

(обратно)

625

Прерафаеліти («Прерафаелітське братство» виникло в 1848 р.) — угруповання англійських поетів і художників, яких об’єднували ідеали середньовічного (дорафаелівського) мистецтва.

(обратно)

626

Юрайзен — персонаж В. Блейка.

(обратно)

627

Блейк, Вільям (1757—1827) — англійський поет.

(обратно)

628

Ібсен, Генрік (1828—1906) — норвезький драматург.

(обратно)

629

Ростан, Едмон (1868—1918) — французький поет і драматург.

(обратно)

630

Беньян, Джон (1628—1688) — англійський священик і письменник, засуджений за релігійне інакодумство, автор алегоричного роману «Путь пілігрима», написаного в ув’язненні.

(обратно)

631

Гарріс, Френк (1855—1931) — англійський письменник, літературознавець.

(обратно)

632

«Ектор Сервадак» — твір Жуля Верна.

(обратно)

633

Роні (справжні імена — Жозеф Анрі Бьокс (1856—1940) та Серафен Жюстен Франсуа Бьокс (1859—1909) — французькі письменники-брати.

(обратно)

634

Пелтек, Роберт (1697—1767) — англійський письменник.

(обратно)

635

Сірано де Бержерак, Савіньйон (1619—1655) — французький письменник.

(обратно)

636

О'Ніл, Юджин (1888—1953) — американський драматург.

(обратно)

637

Лхаса — головне місто Тибету, центр буддизму.

(обратно)

638

Паргем — герой роману Г. Велса.

(обратно)

639

Ансельм, єпископ Кентерберійський (1033—1109) — середньовічний теолог, філософ-схоласт.

(обратно)

640

Беллок, Хілер (1870—1953) — англійський письменник.

(обратно)

641

Карр, Роберт, граф Сомерсет (15907—1645) — англійський політичний діяч.

(обратно)

642

Амвросій Медіоланський (бл. 334—397) — християнський релігійний діяч, філософ і письменник.

(обратно)

643

Доміціан (Тит Флавій Доміціан, 51—96 н. е.) — римський імператор.

(обратно)

644

Фемістокл (бл. 527—460 до н. е.) — грецький військовий і політичний діяч.

(обратно)

645

Катон (Марк Порцій Катон, 95—46 до н. е.) — римський політичний і військовий діяч.

(обратно)

646

Фосет (Г’ю Д’Ансон Фосет, 1895—?) — англійський поет і літературознавець.

(обратно)

647

Віторія, Франсиско де (1486—1546) — іспанський теолог, чернець-домініканець, який засудив войовниче загарбання Америки і вважається основоположником міжнародного права.

(обратно)

648

Валенсія, Грегоріо де (1549—1603) — іспанський теолог-єзуїт.

(обратно)

649

«Град Божий» («Про Град Божий») — трактат святого Августина (354—430), написаний під враженням захоплення Рима ордами Аларіха (410 р.).

(обратно)

650

Перейра, Беніто (1535—1610) — іспанський письменник і теолог.

(обратно)

651

Кйетисти — послідовники іспанського теолога Мігеля де Моліноса (1628—1696), котрий вважав щиру любов до Бога запорукою спасіння.

(обратно)

652

«Іспанські єретики» — твір іспанського історика й літературознавця М. Менендеса-і-Пелайо (1856—1912).

(обратно)

653

Сиф — за Біблією (Книга Буття, IV, 25), третій син Адама.

(обратно)

654

«Альмагест» — книга з астрономії.

(обратно)

655

Кеплер, Йоган (1571—1630) — німецький астроном.

(обратно)

656

«Роман про Троянду» — французька алегорична поема XIII ст.

(обратно)

657

Тома Аквінський (бл. 1225—1274) — середньовічний теолог і філософ.

(обратно)

658

Арно, Антуан (1612—1694) — французький філософ.

(обратно)

659

Симон Рішар (1638—1712) — французький ораторіанець, автор «Критичної історії Старого Заповіту».

(обратно)

660

Аль Газалі, Абу Хамід Мухаммад ібн Мухаммад (1058 або 1059—1111) — мусульманський теолог і філософ-суфіст.

(обратно)

661

Анаксагор (500—428 до н. е.) — давньогрецький філософ, засновник афінської філософської школи.

(обратно)

662

Райт Гендерсон, Патрік Арклі (1841—1922) — англійський історик.

(обратно)

663

Пенкхерст, Сильвія (1882—?) — англійська письменниця.

(обратно)

664

Ланселот (Ґогбен Ланселот Томас, 1895—?) — англійський медик і природознавець.

(обратно)

665

Анаколуф — стилістична фігура, що полягає у синтаксичній неузгодженості слів у реченні.

(обратно)

666

Волапюк — штучна міжнародна мова, вигадана 1880 р. Йоганом Мартіном Шлеєром.

(обратно)

667

Шлеєр, Йоган Мартін (1831—1912) — німецький священик, автор проекту міжнародної мови волапюк.

(обратно)

668

Інтерлінгва — штучна міжнародна мова, вигадана 1908 року італійським математиком Джузеппе Пеано (1858—1932).

(обратно)

669

Летельє, Шарль Луї Огюстен — французький мовознавець.

(обратно)

670

Сотос Очандо, Боніфасіо (1785—1869) — іспанський філолог, автор універсальної штучної мови.

(обратно)

671

Кун, Франц (1889—1961) — німецький сінолог.

(обратно)

672

Зенон (бл. 333—262 до н. е.) — давньогрецький філософ, основоположник стоїцизму.

(обратно)

673

Хань Юй (768—824) — китайський філософ, письменник і державний діяч.

(обратно)

674

Марґульє, Жорж (1907—?) — французький сінолог.

(обратно)

675

К’єркеґор, Серен Абе (1813—1855) — данський філософ, письменник.

(обратно)

676

Лаурі, Волтер (1868—1959) — американський дослідник і перекладач творів К’єркеґора.

(обратно)

677

Дансені (Едвард Джон Мортон Дракс Планкет, лорд Дансені, 1878—1957) — англійський письменник-фантаст.

(обратно)

678

Гомперц, Теодор (1832—1912) — німецький філософ, історик давньогрецької філософії.

(обратно)

679

Сейл, Джордж (1680—1736) — англійський сходознавець, перекладач Корану.

(обратно)

680

Каліостро, Александр, граф (справжнє ім’я — Джузеппе Бальзамо, 1743—1795) — авантурник, який видавав себе за чарівника та лікаря.

(обратно)

681

Овідій (Публій Овідій Назон, 43 до н. е. — 17 н. е.) — римський поет.

(обратно)

682

Колвін, Сідні (1845—1927) — англійський літературознавець.

(обратно)

683

Бриджес, Роберт Сеймур (1844—1930) — англійський поет і літературознавець.

(обратно)

684

Лівіс, Френк Реймонд (1895—1978) — англійський культуролог.

(обратно)

685

Дріада — за давньогрецькою міфологією, лісова німфа.

(обратно)

686

Геррод, Хіткот Вільям (1878—1960) — англійський літературознавець.

(обратно)

687

Ловел, Емі (1874—1925) — американська поетеса і літературознавець.

(обратно)

688

Локк, Джон (1632—1704) — англійський філософ-просвітник.

(обратно)

689

Окам, Вільям (1285—1349) — англійський філософ і релігійний письменник.

(обратно)

690

«Індивід проти держави» — трактат Г. Спенсера.

(обратно)

691

«Ексетерська книга» — пам’ятка давньоанглійської поезії; м. Ексетер — стародавня столиця саксів.

(обратно)

692

Арнолд, Метью (1822—1888) — англійський поет і есеїст.

(обратно)

693

Філон Александрійський (остання чверть І ст. до н. е. — середина І ст. н. е.) — юдейсько-елліністичний філософ.

(обратно)

694

Мечен, Артур (1863—1947) — англійський письменник.

(обратно)

695

Торрес Амат, Фелікс (1772—1847) — іспанський церковний діяч, перекладач Біблії.

(обратно)

696

Валера, Сіпріано де (1532?—1602) — іспанський священик, перекладач Біблії.

(обратно)

697

Іден, Ентоні (1897—1977) — багаторазовий міністр закордонних справ, згодом (1955—1957) прем’єр-міністр Великої Британії.

(обратно)

698

Марк Твен (справжнє ім’я — Семюел Ленгхорн Клеменс, 1835—1910) — американський письменник.

(обратно)

699

Кечуа, керанді — індіанські мови Південної Америки.

(обратно)

700

Готентоти — народність на півдні Африки.

(обратно)

701

Вільгельм Безбатченко (Бастард) — так презирливо називали короля Англії Вільгельма Завойовника суперники-скандинави.

(обратно)

702

Кнокс, Джон (1505—1572) — шотландський реформатор, один з основоположників пресвітеріанства.

(обратно)

703

Фрідріх II Великий (1712—1786) — прусський король.

(обратно)

704

Франсія (Родрігес де Франсія, Хосе Гаспар, 1766—1840) — верховний диктатор Парагваю.

(обратно)

705

Сан-Мартін, Хосе де (1778—1850) — один з провідників Війни за незалежність іспанських колоній в Америці 1810—1826 рр., національний герой Аргентини.

(обратно)

706

Бекфорд, Вільям (1760—1844) — англійський письменник.

(обратно)

707

Мальстрем — місце дії одного з оповідань Е. А. По.

(обратно)

708

Гюїсманс, Жоріс Карл (1848—1907) — французький письменник голандського походження.

(обратно)

709

Д’Ербело, Бартелемі (1623—1695) — французький сходознавець.

(обратно)

710

Гамілтон, Антуан (1646—1720) — англійський франкомовний письменник.

(обратно)

711

Піранезі, Франческо (1758—1810) — італійський художник.

(обратно)

712

Маріно, Джамбаттіста (1569—1625) — італійський поет.

(обратно)

713

«Адоніс» — твір італійського поета Джамбаттісти Маріно (1569—1625).

(обратно)

714

Генлі, Семюел (1740—1815) — англійський теолог і перекладач.

(обратно)

715

Хадсон, Вільям Генрі (1841—1922) — англійський письменник, уродженець Аргентини.

(обратно)

716

«Золотий осел» — роман римського письменника Апулея (бл. 125— бл. 180).

(обратно)

717

«Сатирикон» — роман римського письменника Гая Петронія (?— 66 н. е.).

(обратно)

718

«Дон Сеґундо Сомбра» — роман про ґаучо аргентинського письменника Рікардо Гуїральдеса (1886—1927).

(обратно)

719

Руссо, Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ і письменник доби Просвітництва.

(обратно)

720

«Пройдисвіт на ім’я Паблос» (точна назва: «Історія життя пройдисвіта на ім’я дон Паблос») — роман іспанського письменника Франсиско де Кеведо-і-Вільєгаса.

(обратно)

721

Маколей, Томас Бібінгтон (1800—1859) — англійський історик, літературознавець, державний діяч.

(обратно)

722

Міллер, Вільям (1795—1861) — аргентинський військовий діяч, англієць за походженням, учасник Війни за незалежність 1810—1826 рр., зокрема битви під Хуніном.

(обратно)

723

Канінґейм Ґрем, Роберт (1852—1936) — англійський письменник, автор оповідань з аргентинського життя.

(обратно)

724

Нікея — місто в Малій Азії, де імператор Константан 325 р. скликав І Вселенський християнський собор.

(обратно)

725

Григорій І Великий (бл. 540—604) — видатний церковний діяч, папа з 590 р.; канонізований як святий.

(обратно)

726

Луїс де Леон (1527—1591) — іспанський поет-містик, теолог, перекладач «Пісні над піснями».

(обратно)

727

Шанкара (кінець VIII—IX ст.) — індійський релігійний реформатор і поет, визначний представник веданти.

(обратно)

728

Драйден, Джон (1631—1700) — англійський поет, драматург-класицист.

(обратно)

729

Морґан, Моріс (1726—1802) — англійський шекспірознавець.

(обратно)

730

Яма — цар мертвих за індуїстською міфологією.

(обратно)

731

Харді, Едмунд (1852—1904) — німецький індолог.

(обратно)

732

Фуше, Альфред Шарль Огюст (1865—1952) — французький індолог.

(обратно)

733

Фа Сянь (IV—V ст. н. е.) — китайський чернець-буддист, який, здійснивши паломництво до Індії, залишив цікаві нотатки.

(обратно)

734

Ашока (період царювання 272—232 до н. е.) — індійський владар, покровитель буддизму.

(обратно)

735

Хокон Хоконарсон (XIII ст.) — норвезький конунґ, за наказом якого було вбито ісландського збирача скандинавських саг Сноррі Стурлусона.

(обратно)

736

Бароніо, Чезаре (1538—1607) — італійський кардинал, релігійний письменник.

(обратно)

737

Коуту, Дієго де (1542—1616) — португальський історик, автор твору «Декади» про приєднання Португалії до Іспанії.

(обратно)

738

Менендес-і-Пелайо, Марселіно (1856—1912) — іспанський культуролог, літературознавець, історик.

(обратно)

739

Кеппен, Карл Фрідріх (1808—1863) — німецький індолог.

(обратно)

740

«Буддхачаріта» («Життєпис Будди») — поема індійського письменника Ашвагхоші (II ст. н. е.), одного із засновників махаяни — північного напрямку в буддизмі.

(обратно)

741

Махаяна — північний напрямок у буддизмі.

(обратно)

742

Прозеліт — новонавернений до якоїсь віри.

(обратно)

743

Бек, Герман (1875—1937) — німецький індолог.

(обратно)

744

Санктіс, Франческо де (1817—1883) — італійський літературознавець.

(обратно)

745

«Визволений Єрусалим» — твір італійського поета Торквато Тассо (1544—1595).

(обратно)

746

Порфирій (234—бл. 305) — римський філософ-неоплатонік.

(обратно)

747

Росцелін, Іоанн (1050?—1120?) — французький філософ-схоласт.

(обратно)

748

Вулф, Моріс де (1867—1947) — бельгійський історик філософії.

(обратно)

749

Герман (1013—1054) — німецький історик-хроніст.

(обратно)

750

Абеляр, П’єр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет.

(обратно)

751

Луллій, Раймунд (інакше Рамон Луль, бл. 1235—бл. 1315) — каталанський філософ, богослов і письменник, один з родоначальників європейської арабістики.

(обратно)

752

Еррера-і-Рейсіґ, Хуліо (1875—1910) — уругвайський поет.

(обратно)

753

Ґайдегер, Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзистенціаліст.

(обратно)

754

Ясперс, Карл (1883—1969) — німецький філософ-екзистенціаліст і психіатр.

(обратно)

755

П’ятикнижжя — звід із п’яти книг, що складають Тору — священну книгу юдаїзму.

(обратно)

756

«Книга мертвих» («Єгипетська книга мертвих») — літературна пам’ятка XV ст. до н. е.

(обратно)

757

Вандьє, Жак (1904—?) — французький єгиптолог.

(обратно)

758

Квінт, Валерій Соран (І ст. до н. е.) — римський письменник.

(обратно)

759

Маггід із Межерина (Рабин Дов Бер) — хасидський теолог.

(обратно)

760

Вальмі — селище у Франції, місце битви 20 вересня 1792 року між французькими та прусськими військами.

(обратно)

761

Есхіл (бл. 525—456 до н. е.) — давньогрецький драматург, «батько трагедії».

(обратно)

762

Діоніс — за давньогрецькою міфологією бог рослинності й родючості, покровитель виноградарства та виноробства.

(обратно)

763

«Тускуланські бесіди» — твір Цицерона.

(обратно)

764

Сехізмундо — герой драми П. Кальдерона «Життя є сон».

(обратно)

765

Пер Ґюнт — герой однойменної драми Г. Ібсена.

(обратно)

766

«Хеймскрінгла» («Круг земний») — твір Сноррі Стурлусона, власне історія Норвегії від давніх-давен до 1177 року.

(обратно)

767

«Пісня про Роланда» — французький епос доби раннього Середньовіччя.

(обратно)

768

Гаусмен, Алфред Едвард (1859—1936) — англійський поет і вчений-латиніст.

(обратно)

769

Реґул (Атілій Реґул Марк) — римський консул, 256 р. до н. е. розбив карфагенський флот, згодом загинув у карфагенському полоні.

(обратно)

770

Саксон Граматик (бл. 1140—бл. 1208) — данський літописець, автор «Діянь данців» («Gesta Danorum»).

(обратно)

771

Лоуренс, Томас Едвард (Лоуренс Аравійський, 1888—1935) — англійський розвідник.

(обратно)

772

Кемп Сміт, Норман (1872—1958) — англійський історик філософії.

(обратно)

773

«Міліндапаньха» («Запитання царя Мілінди») — пам’ятка давньоіндійської буддистської літератури.

(обратно)

774

Кондільяк (Бонно де Кондільяк, Етьєн, 1715—1780) — французький філософ-просвітник, один з основоположників асоціативної психології.

(обратно)

775

Філонус — персонаж твору Д. Берклі «Три розмови між Гіласом і Філонусом».

(обратно)

776

Картезіанство — напрямок у філософії та природознавстві XVII—XVIII ст., що ґрунтувався на ідеях Р. Декарта (латинізоване ім’я — Картезій).

(обратно)

777

Ліхтенберг, Георг Кристоф (1742—1799) — німецький письменник і вчений.

(обратно)

778

«Санхедрін» — одна з книг Талмуда, в якій ідеться про судочинство.

(обратно)

779

Льюїс, Клайв Степлз (1898—1963) — англійський католицький філософ і письменник.

(обратно)

780

Ройс, Джосая (1855—1916) — американський філософ-ідеаліст.

(обратно)

781

Норріс, Джон (1657—1711) — англійський філософ, теолог і поет.

(обратно)

782

Юда Абарбанель (Леон Гебрей, 1437—1508) — іспанський філософ-неоплатонік юдейського походження.

(обратно)

783

Геміст (Георгій Геміст Пліфон, бл. 1355—1452) — візантійський філософ-неоплатонік.

(обратно)

784

Мальбранш, Нікола (1638—1715) — французький філософ-ідеаліст.

(обратно)

785

Екхарт, Йоган (бл. 1260—кін. 1327 або поч. 1328) — німецький філософ-містик.

(обратно)

786

Толанд, Джон (1670—1722) — англійський філософ-матеріаліст.

(обратно)

787

Кемпбел Фрезер, Александр (1819—1914) — англійський філософ.

(обратно)

788

Лотце, Рудольф Герман (1817—1881) — німецький філософ і медик.

(обратно)

789

Секст Емпірик (2-га пол. II ст. — поч. III ст.) — грецький філософ, який систематизував ідеї скептицизму.

(обратно)

790

Радхакрішнан, Сарвапаллі (1888—1975) — індійський філософ, прихильник ідеалістичного монізму і державний діяч: віце-президент (1952—1962), згодом президент (1962—1967) Республіки Індія.

(обратно)

791

Сент-Бев, Шарль Оґюстен (1804—1869) — французький літературознавець і поет романтичного спрямування.

(обратно)

792

Вільгельм, Рихард (1873—1930) — німецький сінолог.

(обратно)

793

Ксуль Солар (Оскар Агустин Алехандро Шульц Соларі, 1887—1963) — аргентинський письменник і художник, приятель Борхеса.

(обратно)

794

Твід — ріка у Великій Британії, природна межа між Шотландією та, власне, Англією.

(обратно)

795

Данбар, Вільям (1460?—1517) — шотландський поет.

(обратно)

796

Родрігес Пенья, Ніколас (1775—1853) — аргентинський військовий і політичний діяч, один з керівників Травневої революції 1810 р.

(обратно)

797

Аякс (Аякс Теламонід) — давньогрецький герой, під Троєю стояв на чолі 12 кораблів, боровся з Гектором і навіть повалив того на землю, але боги перервали двобій.

(обратно)

798

Персей — за давньогрецькою міфологією, син Зевса й Данаї, переможець Медузи-горгони.

(обратно)

799

Арей (Apeс) — за давньогрецькою міфологією, син Зевса й Гери, спочатку бог бур і гроз, згодом бог війни.

(обратно)

800

Афродіта — за давньогрецькою міфологією, богиня вроди та кохання.

(обратно)

801

Чако — провінція на півночі Аргентини.

(обратно)

802

Перон (Хуан Домінго Перон де ла Coca, 1895—1974) — президент Аргентини в 1946—1955 рр. 1973 р. після повернення з еміграції знову обраний президентом країни; його дружина Ева Дуарте де Перон померла 1952 р.

(обратно)

803

Ахерон — за давньогрецькою міфологією, ріка підземного царства, притока Стікса, отруйними водами якого Харон перевозив душі померлих.

(обратно)

804

Сантос Перес — прізвище убивці Хуана Факундо Кіроґи.

(обратно)

805

Рейнафе — Хосе Вісенте (1782—1837) та Гільєрмо (1799—1837) — брати-військові, страчені за наказом диктатора Росаса.

(обратно)

806

Кіроґа, Хуан Факундо (1793—1835) — аргентинський військовий діяч, який за свої звитяги дістав ім’я Тигр степів; убитий за наказом диктатора Росаса.

(обратно)

807

Росас (Ортіс де Росас), Хуан Мануель (1793—1877) — державний і військовий діяч Аргентини, 1829—1832 рр. — губернатор провінції Буенос-Айрес, з 1835 р. фактичний диктатор країни.

(обратно)

808

Чакабуко — селище в Чилі, поблизу якого 12 лютого 1817 р. Андська армія визволителя Сан-Мартіна перемогла іспанське військо.

(обратно)

809

Бен Інхалі, Сид Ахмет — вигаданий Сервантесом «арабський історик», нотатки якого нібито прислужилися до написання «Дон Кіхота».

(обратно)

810

Ітусаінґо — селище в провінції Коррієнте (Аргентина), де 1827 р. об’єднана армія Аргентини та Уругваю здобула перемогу над бразильським військом.

(обратно)

811

Аякучо — місто на півдні Перу, поблизу якого 9 грудня 1824 р. армія патріотів на чолі з А. X. де Сукре здобула перемогу над останнім великим угрупованням іспанських військ у Південній Америці.

(обратно)

812

Фермопіли (Фермопільська ущелина) — місце перемоги нечисленного загону греків над перськими завойовниками (480 до н. е.).

(обратно)

813

Ріналд Монтальбанський — лицар, герой поем Л. Аріосто, М. Боярдо та Т. Тассо.

(обратно)

814

Діодор Сицилійський (бл. 90—21 до н. е.) — грецький історик античності, автор універсальної «Історичної бібліотеки».

(обратно)

815

Вероніка — за Біблією, жінка, котра витерла обличчя Ісуса хусткою на хресній путі.

(обратно)

816

Свята Тереза (Тереса де Хесус, тобто Ісусова; справжнє ім’я — Тереса де Сепеда-і-Аумада; 1515—1582) — іспанська черниця-кармелітка і релігійна письменниця.

(обратно)

817

Хетуей, Анна (1556—1623) — дружина В. Шекспіра.

(обратно)

818

Вайтхед, Алфред Норт (1861—1947) — англійський логік, філософ, математик.

(обратно)

819

Ібн Туфайль, Абубекер Мухаммад ібн Абу аль-Малік (бл. 1110—1185) — арабський письменник, державний діяч, астроном і філософ.

(обратно)

820

Мірадж — за ісламською легендою, вознесіння пророка.

(обратно)

821

Бернандес, Франсиско Луїс (1900—1978) — аргентинський поет.

(обратно)

822

Абульбек з Ронди (1204—1285) — іспанський арабський поет.

(обратно)

823

Манріке, Хорхе (1440—1479) — іспанський поет.

(обратно)

824

«Еннеади» — зібрання творів грецького філософа Плотіна, упорядковане його учнем Порфирієм.

(обратно)

825

Гарсен, де Тассі Жозеф Еліодор (1794—1878) — французький сходознавець і перекладач.

(обратно)

826

«Філософія Нібито» — твір німецького філософа-ідеаліста Г. Файхінгера (1852—1933).

(обратно)

827

Франциск Сальський (Франсуа де Саль, 1567—1622) — релігійний діяч, автор «Вступу до побожного життя».

(обратно)

828

«Зрада клерків» — твір французького письменника Жульєна Бенда (1867—1956).

(обратно)

829

Альварес де Толедо Летісія — приятелька Борхеса.

(обратно)

830

Кавальєрі, Бонавентура (1597—1647) — італійський, математик.

(обратно)

831

«Про славетних мужів» (повна назва «Про славетних римських мужів від Ромула до Августа») — укладена 1775 р. французьким дослідником Шарлем Франсуа Ломоном.

(обратно)

832

«Тезаурус» («Скарбниця», повна назва «Поетична скарбниця латинської мови») — хрестоматія, упорядкована 1836 р. французьким мовознавцем Луї Кішера.

(обратно)

833

Кунья, Евклідес да (1866—1909) — бразильський письменник.

(обратно)

834

Консельєру, Антоніу (1828—1897) — бразильський релігійний реформатор.

(обратно)

835

Альмафуерте (справжнє ім’я — Педро Боніфасіо Паласіос, 1854—1917) — аргентинський поет.

(обратно)

836

Сабато, Ернесто (1911—?) — аргентинський письменник.

(обратно)

837

«Перші академіки» — філософський трактат Цицерона.

(обратно)

838

Генгстенберґ, Ернст Вільгельм (1802—1869) — німецький теолог.

(обратно)

839

Гезеніус, Фрідріх Генріх Вільгельм (1785—1842) — німецький гебраїст.

(обратно)

840

Аль Моканна — ватажок арабського релігійного повстання 776—783 рр.

(обратно)

841

«Левіафан» («Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної») — філософський твір Т. Гоббса.

(обратно)

842

«Дунсіада» — сатирична поема англійського класициста Александра Попа (1688—1744).

(обратно)

843

Спендер, Стівен (1909—?) — англійський письменник.

(обратно)

844

Трейл, Генрі (1842—1900) — англійський письменник і літературознавець.

(обратно)

845

Лоуес, Джон Лівінґстон (1867—1945) — американський літературознавець.

(обратно)

846

«Путь пілігрима» — алегоричний роман Дж. Беньяна.

(обратно)

847

Румі, Джалаледдин (1207—1273) — перський поет-містик.

(обратно)

848

Глатцер, Нахум Норберт (1903—?) — англійський гебраїст.

(обратно)

849

Алкей Мессенський — давньогрецький поет.

(обратно)

850

Меліс із Самоса (V ст. до н. е.) — давньогрецький філософ.

(обратно)

851

Фехнер, Густав Теодор (1801—1887) — німецький філософ і письменник.

(обратно)

852

Галілей, Галілео (1564—1642) — італійський філософ, астроном, фізик і математик, один з основоположників сучасного експериментально-теоретичного природознавства.

(обратно)

853

Фаваро, Антоніо (1847—1922) — італійський історик науки і видавець.

(обратно)

854

Кембриджські платоніки — група англійських філософів і теологів — викладачів Кембриджського університету, які в другій половині XVII ст. шукали обґрунтування християнської теології у вченні платонізму та неоплатонізму.

(обратно)

855

«Загальна історія подорожей» — компендій, укладений французьким письменником Антуаном Франсуа Прево д’Екзілем (1697—1763).

(обратно)

856

«Яджурведа» («Веда офірувань») — священна книга індуїзму.

(обратно)

857

В’єже, Леон (1856—1933) — французький сходознавець.

(обратно)

858

«Ґоґ і Маґоґ» — твір М. Бубера

(обратно)

859

Чепко, Даніель фон (1605—1660) — німецький поет-містик.

(обратно)

860

«Роки навчання Вільгельма Майстера» — роман Й.-В. Ґете.

(обратно)

861

Сюецинь (Цао Сюецинь, справжнє ім’я — Цао Чжань; бл. 1715, за іншими джерелами, 1724—бл. 1763) — китайський письменник, автор класичного роману «Сон у червоному теремі».

(обратно)

862

Лавальє, Хуан Гало (1797—1841) — військовий і політичний діяч Аргентини, учасник Війни за незалежність.

(обратно)

Оглавление

Хорхе Луїс Борхес Алеф Прозові твори

 

  Хорхе Луїс Борхес: доглядач Вавилонської бібліотеки

  ПРОЗОВІ ТВОРИ

  Всесвітня історія підлоти [2]

    Передмова до першого видання

    Передмова до видання 1954 р.

    Всесвітня історія підлоти

      Жорстокий визволитель Лазарус Морель

      Неймовірний брехун Том Кастро

      Вдова Чінґа, Піратка

      Великий майстер злочинних справ Істмен, на прізвисько Чернець

      Некорисливий убивця Білл Гаріґен

      Неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке

      Хакім із Мерва, фарбувальник у масці

    Чоловік із рожевого перехрестя[10]

    І таке інше

      Теолог і смерть

      Кімната зі статуями

    Розповідь про двох людей, яким наснився сон

      Зневажений чаклун

      Дзеркало, окреслене чорнилом

      Двійник Магомета

  Історія вічності[14]

    Передмова

    Історія вічності

    Кенінґи

    Метафора

    Учення про цикли

    Циклічний час

    Перекладачі «Тисячі й однієї ночі»

    Ще два есеї

      Наближення до Альмотасима

      Мистецтво образи

  Вигадані історії [125]

    Сад з розгалуженими стежками

      Передмова

      Тлен, Укбар, Орбіс Терціус[128]

      П’єр Менар, автор «Дон Кіхота»

      У колі руїн

      Лотерея у Вавилоні

      Про творчу спадщину Герберта Квейна

      Вавилонська бібліотека

      Сад з розгалуженими стежками

    Вигадані фантазії

      Передмова

      Фунес — людина з феноменальною пам’яттю

      Форма шаблі

      Тема зрадника і героя

      Смерть і компас

      Таємне чудо

      Три версії Юдиної зради

      Кінець

      Секта Фенікса

      Південь

  Алеф [212]

    Невмирущий

    Мрець

    Теологи

    Історія воїна й полонянки

    Біографія Тадео Ісидоро Круса (1829—1874)

    Емма Цунц

    Дім Астеріона{410}

    Друга смерть

    Deutsches Requiem[240]

    Пошуки Аверроеса

    Загір

    Письмена Бога

    Абенхакан ель Богарі, який загинув у своєму лабіринті

    Два царі й два лабіринти[258]

    Чекання

    Людина на порозі

    Алеф

    Епілог

  Нові розслідування[270]

    Мур і книги

    Сфера Паскаля

    Квітка Колріджа

    Сон Колріджа

    Час і Дж. В. Данн

    Сотворіння світу і Ф. Г. Госс{547}

    Наш бідолашний індивідуалізм

    Кеведо

    Прихована магія «Дон Кіхота»

    Натанієл Готорн{582}

    Валері як символ

    Загадка Едварда Фіцджералда

    Про Оскара Вайлда

    Про Честертона

    Ранній Велс

    «Біатанатос»

    Паскаль

    Аналітична мова Джона Вілкінса

    Кафка і його попередники

    Про культ книг

    Соловей Кітса

    Дзеркало загадок

    Дві книги

    Коментар до 23 серпня 1944 року

    Про «Ватек» Вільяма Бекфорда{706}

    Про книгу «The purple land»[451]

    Від Хтось до Ніхто

    Версії однієї легенди

    Від алегорій до романів

    Заувага про (до) Бернарда Шоу

    Відлуння одного імені

    Сором’язливість історії

    Нове спростування часу

    Про класиків

  Творець[523]

    Леопольдо Лугонесу

    Творець

    Dreamtigers[525]

    Діалог про діалог

    Нігті

    Запнуті дзеркала

    Argumentum ornitologicum[526]

    Бранець

    Подоба

    Делія Елена Сан-Марко

    Діалог мерців

    Сюжет

    Завдання

    Жовта троянда

    Свідок

    Мартін Ф’єрро

    Перевтілення

    Притча про Сервантеса та Дон Кіхота

    Paradiso[528], XXXI, 108

    Притча про палац

    Everything and nothing[529]

    Ragnarök[530]

    Inferno[531], І, 32

    Борхес і я

  Примітки

  Інформація видавця

  Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg