«Син»

Син (fb2) - Син (пер. Татьяна Скрипник) 2621K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Филипп Майер

Філіпп Майєр Син

Подяка

Хочу висловити щиру подяку моєму другові й колезі — видавцю Дену Голперну, який дійсно розуміється на своїй справі. Також — Сюзанні Бабоно; моїм агентам Еріку Сімонову та Пітеру Штраусу; Ліббі Еделсон і Лі Бодро.

Я дуже вдячний за щедру грошову допомогу таким фондам: Добі Пайсано, Ґуґґенгайм, Акросс, Ланнан, Ноа й Алексіс.

Тоді як будь-яка помилка в моїй книжці — винятково моя провина, допомога людей, чиї імена зазначено далі, стала для мене безцінною: Дон Ґрехем, Майкл Адамс, Трейсі Єтт, Джим Маґнусон, Тайсон Мідкіфф, Том і Карен Рейнолдси (також — Деббі Дувес), Реймонд Планк, Роджер Планк, Патрисія Дін Босвелл Мак-Калл, Мері Ралф Лоу, Ричард Батлер, Кінлі Койєн, «Дієґо» Мак-Ґріві та Лі Шіпмен, Вес Філліпс, Сара та Г’ю Фітдзімони, Тінк Пінкард, Білл Марпл, Гізер і Мартін Кохаути, Том і Марша Кейвен, Енді Вілкінсон. Також я вдячний усім працівникам письменницького центру Джеймса А. Міченера; Андре Бернарду — за те, що завжди знаходив час мене вислухати; Ралфу Ґроссмену, Кайлу Дефуру, Александрі, Джею, Вітні й Мелінді Сейфертам. І ще — Джиммі Артерберрі з Відділу охорони історичних пам'яток народності команчі; Хуаніті Падороні та Джину Пека з Національного коледжу команчів; Віллі Пека та Гаррі Мітло; працівникам Комітету з охорони культури й мови народності команчі (хоча це аж ніяк не означає, що вони підтримують написане в цій книжці). За оцінками істориків, кількість індіанців із племені команчі протягом середини дев'ятнадцятого століття зменшилася на 98 %.

Вічна пам’ять Дену Мак-Каллу.

* * *

Моїй родині

У другому столітті християнської ери Римська імперія охоплювала найбагатші землі нашої планети й була найцивілізованішою країною в усьому тодішньому світі…

…і ось ця довершеність, ця велич перетворилася на порох; і тоді щонайкращі землі Європи й Африки перейшли до рук нікому не відомих варварів із холодних північних країв.

…мінлива, непостійна фортуна нещадно знищує як людей, так і плоди їхньої праці… ховає в одній могилі міста й імперії.

Едвард Ґіббон

Родовід Мак-Каллоу

Розділ 1 Полковник Ілай Мак-Каллоу

З офіційного документа WPA (1936)

Мені часто казали, що я проживу щонайменше років зо сто. І, досягнувши цього віку, я переконався, що то було правдиве пророцтво. Свій скальп я зберіг, однак помираю не християнином. Якщо справді є потойбічні Мисливські Угіддя, до яких потрапляють після смерті індіанські воїни, то мені дорога прямісінько туди. Або ж до річки Стікс. Моє життя промайнуло надто швидко. Якби лишень я міг прожити ще один рік як нормальна людина, спроможна ходити своїми ногами… Однак я вже своє відходив і тепер лежу, прикутий до ліжка, та, наче те немовля, пускаю під себе калюжі.

Якби Творець зглянувся й подарував мені бодай трішечки сил, я б дістався нашого пасовиська, що біля східного вигину річки Нуесес (у своїх снах я вже тричі туди добирався). Я ж бо не боюся втратити свою душу, як не боявся цього Александр Великий, який, відчуваючи, що от-от помре, виповз навкарачки зі свого палацу, щоб утопитися в річці Євфрат. Він добре розумів: якщо його тіло зникне безслідно — люди вважатимуть, що він вознісся на небеса, як Бог. Але все зіпсувала його дружина, яка, перехопивши чоловіка на самісінькому березі річки, потягла його додому, щоб він помер безславною смертю звичайнісінької людини. А мене ще запитують, чому це я не одружився вдруге.

Чого я ще не хочу — то це зустрітися на тому світі зі своїм жалюгідним сином, який, найімовірніше, вирушив туди вже давно. А колись я подарував найкращого молодого буйвола зі свого стада Куані Паркеру, останньому вождеві команчів, за те, що він зберіг моєму синові — тоді ще хлопчакові — життя. Буйвола, згідно з давнім звичаєм, забили списами; відбувалося це на моєму пасовиську, яке свого часу було частиною мисливських угідь команчів. Куана прийшов тоді з кількома індіанцями, серед яких був і старий, усіма шанований вождь племені арапахо. Я сів разом із ними до трапези — ще теплої печінки буйвола, политої його ж власною жовчю. І тоді вождь арапахо подарував мені добряче подряпану списом срібну обручку, яку власноруч зняв із пальця Джорджа Армстронґа Кастера. Обручку цю, на якій висічено «7 Кав.», я заберу із собою на той світ, бо ж не маю, та й, зрештою, не мав гідного спадкоємця, котрому міг би її передати.

Дата мого народження відома багатьом. Саме того дня — другого березня тисяча вісімсот тридцять шостого року — було підписано Декларацію про незалежність, яка звільнила Техас від мексиканської тиранії. Підписували її в якійсь убогій халупі хворі на малярію мексиканці й американські бандити, які втекли до штату, щоб урятуватися від шибениці. І я був першою дитиною чоловічої статі, яка народилася в цій новій республіці.

Іспанці прибули до Техасу сотні років тому, прагнучи підкорити цю землю. Однак нічого в них не вийшло. Хоча спочатку співвітчизникам Колумба начебто все вдавалося: вони підкорювали кожне індіанське плем’я, що траплялося на їхньому шляху. Я не можу нічого напевне стверджувати стосовно ацтеків, бо ж ніколи не бачив їх на власні очі, але, мабуть, вони були не страшнішими за купку шмаркачів із недільної школи. А от ліпани-апачі миттю втерли носа зухвалим конкістадорам. Щоправда, після цього прийшли команчі, котрих можна порівняти хіба що з татаро-монголами. Це плем’я загнало апачів просто в море й, остаточно розгромивши іспанців, перетворило Мексику на невільничий ринок. Мені одного разу довелося спостерігати, як команчі гнали, наче худобу, захоплених у рабство селян (їх було кількасот) уздовж річки Пекос.

Зазнавши такого жорсткого опору з боку індіанців, мексиканський уряд вигадав новий відчайдушний план колонізації Техасу. Чотири тисячі акрів землі в повне володіння вони пообіцяли кожному чоловікові будь-якої національності, який забажає оселитися західніше річки Сабін. Це був договір, скріплений кривавою печаттю. Що ж до неписаних законів команчів — вони були такими ж прямолінійними. Простими й зрозумілими, як червона кров. Будь-якого чоловіка, що не належав до їхнього племені, — катувати й убивати. Будь-яку жінку — ґвалтувати й убивати. А дітей — або перетворювати на рабів, або всиновлювати. Європейці не надто й охоче відгукувалися на привабливу пропозицію мексиканського уряду. Американців же одразу насунуло в Техас, мов сарани. Їм-бо обіцяна земля була, мабуть, дорожча за їхніх жінок та дітей. Як написано: «Переможцеві дам їсти від дерева життя».

Мій батько тисяча вісімсот тридцять другого року прибув до Матаґорди, де в ті часи загибель від кулі чи томагавка була річчю такою буденною, що на це дивилися лишень як на знак Божий для тих, хто, як написано, «не згубить нагороди своєї». Що ж до мексиканського уряду, то він, злякавшись американської навали, досить швидко перекрив іммігрантам зі Штатів дорогу до Техасу.

Однак таке життя все одно було кращим за жалюгідне животіння в Старих Штатах, де столи багатіїв вигиналися від наїдків, а біднякам діставалися лише мізерні крихти. Не варто вірити офіційним документам, що стверджують, начебто американцям вдалося перемогти у війні за Техас завдяки заможним людям із Остіна та Г'юстона. Нащадки тих багатіїв розпалили свого часу справжню війну в періодиці, намагаючись обілити власні імена та проголосити своїх предків засновниками штату Техас. Але насправді ця земля стала американською винятково завдяки злидарям, до яких належав і мій батько.

Здоровий, дужий шотландець, він разом з іншими такими самими чоловіками воював у битві при Сан-Хасінто. А після війни — працював і ковалем, і зброярем, і землеміром. Він був високий, ставний, мав міцні руки та веселу вдачу. Тож усім, хто ще не знав його добре, здавалося, що він — із тих людей, поряд із якими можна почуватися в цілковитій безпеці. Але згодом більшість із них виявляла, що помилялася.

Батько мій не був побожним (тому, мабуть, я й став язичником). Проте він належав до тих людей, які не мають звички гаяти час. Не знаєш-бо, коли завітає до тебе бабця з косою, — може, і сьогодні. Наша родина спочатку мешкала в Бастропі, вирощуючи кукурудзу й сорго та розводячи поросят. Однак згодом прийшли нові поселенці, які, перечекавши найкривавіші часи, вдерлися до Техасу, щоб «законним» шляхом витурити звідти людей, які воювали з індіанцями й потім обробляли землю, що до того не знала ще оранки. Люди ці — справжні підкорювачі Техасу, більшість із яких була неписьменною, — заплатили за свої здобутки жахливою ціною крові. На той час, коли мені виповнилося десять, я вже власноруч викопав чотири могили. Адже в нашій родині звичними були ночі, коли всі водночас прокидалися від іще ледь чутного цокотіння кінських копит. І знали, що вершник принесе чергову страхітливу звістку на кшталт «нашого сусіда такого-то індіанці зарізали, мов кабанчика на День подяки». І наш батько, перевіривши, чи достатньо в нього набоїв, зникне разом із нічним гостем у непроглядній темряві. Як кажуть команчі, хоробрі помирають молодими. Ці слова цілком підходять і для перших американців, які прийшли до Техасу.

Коли «сорока на хвості принесла» мешканцям Старих Штатів новину про те, що жити в Техасі вже безпечно, почалася нова хвиля переселень. Приїздили люди з тугими гаманцями, що було вкрай вигідно місцевому урядові. І ось одного чудового дня (було це тисяча вісімсот сорок четвертого року) в наші ворота вперше постукав отакий заможненький приходько — типовий міський уродженець, який усе життя вбирався в дорогий одяг та ходив стригтися до перукарні. Його гнідий кінь був нічим не кращим за свого господаря — випещений, мов шляхетна панянка. Він, бачте, їв тільки зерно. Адже від трави в нього боліли копита.

Минуло якихось два місяці — і в Смітвіка, одного з наших сусідів, відсудили земельну ділянку. А трохи згодом зі своїх володінь були витурені Горнсбі та Мак-Леод. Адвокатів тоді до Техасу наїхало стільки, що хоч греблю ними гати. Тож через декілька років усі першопоселенці, втративши свої паї, змушені були просуватися далі на захід, де досі панували індіанці. А товстосуми, розташувавшись на «законно» відібраній землі, вже плели змову щодо того, як же їм зберегти власне право на володіння чорношкірими рабами. На Півдні, мовляв, могло відбуватися що завгодно. А Техас — це Захід, і тут — свої закони.

До нас ці «шляхетні» багатії теж знайшли спосіб прискіпатися: помітили, що в моєї матері дещо смаглява шкіра, та й узялися торочити, мовляв, ця жінка — окторонка. Насправді ж моя мама не мала ані краплі негритянської крові. Походила вона з давнього кастильського роду, тому й шкіра в неї була трішки темнішою, ніж у «блідолицих». Але ж риси її обличчя були тонкими, як у всіх європейців. Утім, спробуй-но щось довести цим адвокатам.

Тож тисяча вісімсот сорок шостого року ми перебралися на індіанську територію, оселившись біля річки Педерналес (то були мисливські угіддя команчів). Дерева тут не знали, що таке сокира. Земля була чорною й пухкою, а тварини — здоровими та вгодованими. Трава подекуди сягала дорослій людині грудей, і навіть найстрімкіші гірські схили рясніли дикими квітами. Геть несхожою була ця місцина на ту кам’янисту пустелю, яку з неї потім зробили і яка залишається такою понині.

Дикі тварини — кабани й мустанги — досить близько підпускали до себе людей, і тому їх легко було заарканити. Тож за рік ми вже мали близько сотні голів худоби. Запасатися м’ясом було напрочуд легко — лови собі яких захочеш тварин: оленів, ведмедів, білок (подекуди траплялися буйволи). Птахів — індиків і качок — теж було вдосталь. У річці плавали черепахи й різноманітна риба. А якими смачними були дикі плоди — сливи, хурма, виноград (а про дикий мед — і казати годі)! Багатющою на життя була ця земля, поки люди не перетворили її згодом на страшну пустку!

А до того там не життя було б, а казка, якби не одна «невеличка» проблема: на цій землі, як було вже сказано, панували команчі. А вони, як ви вже знаєте, знімали скальп із кожної білої людини, котру їм лишень удавалося впіймати.

Розділ 2 Джинн Енн Мак-Каллоу

3 березня 2012 року

Напівморок. Звуки, схожі на чиїсь тихі голоси… Вона, поволі отямлюючись, побачила, що перебуває у великій, дуже великій кімнаті; першої миті їй спало на думку, що вона якимось чином опинилася в церкві чи в залі суду. Її розум був досить ясним, але тіло зовсім не бажало слухатися. Це було схоже на те відчуття, коли лежиш, добряче розімлівши, у теплій ванні. Слабке світло йшло, як виявилося, від канделябрів та ще трохи — від дров, що тліли в каміні. Це давало змогу розгледіти меблі епохи короля Якова Першого та античні скульптури (точніше — погруддя). Килим, на якому вона лежала, був подарунком шаха.

«Цікаво, хто ж першим прийде сюди та знайде мене?» — подумала вона, зрозумівши, що лежить сама-самісінька у величезному білому будинку, де колись народилася (у цьому ж домі з’явилися на світ і її брати).

Дев’ятнадцять спалень, бібліотека, величезна вітальня та кімната для балів. Колись ці стіни бачили значно кращі часи, ніж сьогодення. Бо ж зараз її рідні приїжджають до цього будинку хіба що на вихідні чи свята. Тому більшість часу вона тут сама, як і цієї ночі. Покоївки прийдуть лише вранці… Та чи справді вона тут сама? Ні, хтось намагався «допомогти» їй переставитися на той світ. І йому це майже вдалося, адже вона зараз спроможна лише думати, геть не відчуваючи свого тіла, наче взагалі його не мала. Їй було вісімдесят шість років, і вона дедалі частіше казала іншим, що не може дочекатися, доки потрапить до країни Маньяна. Однак у глибині душі вона все-таки розуміла, що це не зовсім так.

«Найголовніше для мене — оточити себе людьми, які роблять те, що я їм наказую», — сказала колись вона, даючи інтерв’ю журналові «Тайм», який потім надрукував на своїй обкладинці її фото. Їй був тоді сорок один рік. Красунею вона ніколи не була, утім, мала в собі щось таке, що притягувало чоловічі погляди. Не залишився байдужим до її зовнішності й фотограф-янкі, який попрохав її розстібнути верхні ґудзики на блузці та зробити на голові «художній безлад» замість зачіски. Тож на фото вона вийшла особливо спокусливою (фотографували її на тлі «кадилака» та помп для викачування нафти). Тоненька й невеличка зростом, вона, однак, змушувала довколишніх миттю забувати про цю оманливу оболонку. Її сильний голос і сірі, мов холодна сталь, очі були створені для того, щоб полонити всіх довкола неї. День, коли вона давала те інтерв’ю, був іще аж ніяк не вершиною її слави. Щоб підкорити цю вершину, їй знадобився ще не один (і навіть не десяток) років. Але це все одно був дуже важливий момент, бо ж відтоді люди стали нарешті сприймати її серйозно. З того часу минули десятиріччя. Чоловік, який фотографував її тоді, уже помер.

«Та ніхто сюди не прийде…» — подумала вона.

І не здивувалася, адже саме до того все і йшло. Упродовж усього життя — починаючи з дитинства — вона почувалася самотньою. Її сім’я була найбагатшою в місті, і вона звикла ставитися до людей, як до порожнього місця. Коли ж вона подорослішала, то зрозуміла, що чоловіки, з якими в неї було дуже багато спільного, не дуже-то й бажали мати з нею справу. А жінок, з якими в неї, навпаки, не було нічого спільного, вона взагалі не розуміла. Вони-бо весь час посміхалися та хихотіли, наче їм узагалі нічого було сказати. Хіба це людські істоти? Якісь кімнатні собачки, створені лишень для того, щоб прикрашати будинок та розважати господарів. А вона, Джинн Енн, не така. І тому для неї ніколи не було місця в цьому світі.

Вона — дівчатко близько восьми чи десяти років — сиділа на ґанку, вдихаючи свіже, прохолодне весняне повітря. Навколо неї аж до самого небокраю розстилалася земля з пагорбами, укритими зеленою травичкою. І земля ця, як вона добре знала, належала їм, Мак-Каллоу. Та раптом дівчинка помітила тут дещо таке, чого тут бути ніяк не могло, — її «кадилак», що стояв просто на травичці. А старі стайні, які, навпаки, ще мали б тут бути, уже кудись зникли (вона добре пам’ятала, що її брат спалив ці стайні, але ж це трапилося пізніше).

«Я зараз прокинуся, і все!» — подумала Джинн.

Проте видіння нікуди не зникало: вона побачила полковника, свого прадіда; її батько також був тут. А діда вона не пам’ятала: він свого часу кудись зник. І ні в кого, хто знав цього чоловіка, не знайшлося жодного доброго слова, яким можна було б його згадати. Тож вона була впевнена, що також не любила б діда, якби знала його.

— Чому б тобі цієї неділі не сходити до церкви? — мовив тим часом її батько.

Щодо полковника, то він був переконаний, що церква — для дурнів, яких, як він уважав, багато серед негрів та мексиканців. Цей столітній стариган мав звичку відверто казати людям усе, що про них думав. Він мав тонесенькі, мов сухі палички, руки та вицвіле, наче стара сиром’ятна шкіра, обличчя. Про таких дідів зазвичай кажуть «на ладан дихає».

— «Проповідник» для мене означає те саме, що й «пройдисвіт», — проскрипів полковник. — Усі вони як один прагнуть нажитися за твій рахунок. Якщо проповідник не зваблює потай твоїх доньок — він або краде їжу просто з твого холодильника, або ж продає твоєму синові хворого коня, видаючи його за здорового.

Її батько був удвічі вищим та ширшим за полковника, проте мав, як дуже часто це казав гострий на язик стариган, порожню макітру замість голови. Те саме можна було сказати й про її брата Клінта, який одного разу купив у пастора коня разом із сідлом і попоною (як невдовзі з’ясувалося, ця попона ідеально прикривала мозоль завбільшки майже з перепічку).

Батько тоді все одно примусив її поїхати з ним до церкви, розбудивши в неділю ще до світання, щоб устигнути до початку занять у недільній школі в Каррізо. Їй дуже хотілося їсти й спати, але вона була змушена сидіти й слухати вчительку. А коли це їй зовсім обридло — вона спитала, що ж чекатиме після смерті на полковника, її прадіда, який зараз сидить собі вдома та попиває, мабуть, джулеп. Учителька, звичайно ж, відповіла, що дорога йому — прямісінько до пекла, де його вічно мучитиме сам диявол. І Джинні відказала, що краще складе компанію прадідові, ніж ходитиме до недільної школи. За це її обізвали «невдячною малою негідницею», та ще й сказали, що, якби вона була мексиканкою, її б неодмінно відшмагали.

Дорогою додому вона спитала батька, чому він був таким люб’язним з учителькою, у якої замість носа величезний кривий дзьоб. І тхне від неї так, наче вона з’їла на сніданок дохлого пацюка… словом, огиднішу людину дуже важко було собі уявити. Батько відповів, що, коли воював, пообіцяв Богові: «Якщо залишуся живий — ходитиму до церкви щонеділі!» Але незадовго до народження Джинн він перестав виконувати цю обіцянку, бо був дуже зайнятий, і тому… Вона вже знала, дуже добре знала, що далі скаже батько. Утім, він усе одно промовив «і тому твоя мати померла».

Джонас, її старший брат, сказав, що, мабуть, не треба її так лякати. Та батько велів йому замовкнути. Клінт тим часом, ущипнувши сестру за руку, прошепотів їй на вухо:

— Коли ти потрапиш до пекла — одразу ж прийде чорт і я-а-ак устромить ве-е-еличезні вила просто тобі в дупу!

Вона розплющила очі. Уже шістдесят років минуло, відколи Клінта не стало… У напівтемній кімнаті нічого не змінилося.

«Папери!» — подумала вона.

Одного разу Джинн урятувала їх від вогню й відтоді переховувала в себе. А тепер ці папери, найімовірніше, знайдуть.

Розділ 3 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

10 серпня 1915 року

Сьогодні мій день народження. І сьогодні я, навіть не затьмарюючи своїх думок віскі, дійшов простого висновку: я — нікчема. За сорок п’ять років, що лишилися позаду, я не зробив нічого такого, про що варто було б пам’ятати. Замість душі в мене — чорна порожнеча. І я змушений визнати, що протягом усіх цих років дозволяв усім довкола ліпити з мене все, що їм хотілося. Спитати полковника — він скаже, що зневажає мене, бо я найгірший із його синів.

Ці записи будуть єдиною правдивою хронікою моєї родини. Святкувати вісімдесятиріччя полковника планують в Остіні. Усі як один вихвалятимуть його — незалежно від того, що насправді про нього думають. Адже він уславлена, шанована в усьому Техасі людина. А тим часом це літо стає дедалі кривавішим. Бравнсвіллський телефонний кабель підривають бунтівники. Тільки-но полагодять — а вони вже знову висаджують його в повітря. На ранчо Кінґ нещодавно напали бандити (їх було близько сорока). А в Лос-Тулітос улаштували тригодинну перестрілку, і президент Ліги закону й порядку округу Камерун загинув (хоча я не можу сказати напевне, утрата це чи набуток).

Щодо мексиканців, то їх убивають у таких кількостях, що, коли бачиш незліченні мертві тіла, котрі валяються в канавах чи звисають із дерев, дивишся на це вже як на стихійне лихо (таке, наприклад, як нашестя пантер чи вовків). «Сан-Антоніо Експресе» уже навіть не згадує про них, адже, щоб перелічити таку кількість імен, забракне паперу. Тож теханос помирають без відповідних записів у офіційних документах. А ховають їх — якщо взагалі ховають — у викопаних абияк ямах. Або ж просто відтягають, обв'язавши мотузкою, подалі від людського житла.

Минулого місяця хтось (не можу сказати напевне, але підозрюю Ніла Ґілберта) убив двох наших вакуерос — Лонґіно й Естебана. Після цього полковник придумав ось що: велів решті наших вакуерос почепити собі на груди папірця з написом «Це — хороший мексиканець. Не чіпайте його, будь ласка. Коли з нього вже не буде користі, я сам його приб’ю. Полковник Ілай Мак-Каллоу».

Наші мексиканці носять ці папірці з такою гордовитістю, наче це медалі за відвагу. Усі вони просто моляться на полковника (як, зрештою, й усі інші), величаючи його «нуестро патрон», тобто «наш покровитель».

Тутешні фермери, на біду для теханос, і далі розорюються. Це лихо спіткало й нас: минулого тижня ми із Салліваном виявили в нашій огорожі діру, крізь яку повтікала худоба. До настання ночі ми знайшли лише двісті шістдесят три корови й теляти. А навесні їх було в нас чотириста сімдесят вісім. Отже, ми втратили близько двадцяти тисяч доларів. Щодо того, хто ж заподіяв нам таке лихо, — усі докази начебто свідчать проти наших сусідів на прізвище Ґарсія. Але напевне я цього знати не можу. І нізащо не звинувачуватиму того, хто може виявитися ні в чому не винним. Але такі сентименти у нас — скоріше виняток, ніж правило.

Я неодноразово думав про те, що мені слід було б народитися в Старих Штатах. Ті землі завойовували жахливою ціною крові — так само, як і Техас. Але ж тепер там бодай не треба вже ходити зі зброєю напоготові. Хоча, якщо добре подумати, я так звик жити серед природи, що таке місто, як, наприклад, Остін, просто задушить мене. Для людини, яка народилася й виросла на безкраїх пасовиськах, Остін здаватиметься пеклом. Особисто мені, коли я туди вперше потрапив, видалося, що всі шістдесят тисяч мешканців міста верещать разом, причому верещать не просто так, а на мене. Цей жах і досі не йде мені з голови. Тож я все-таки краще залишуся тут, на своїй рідній землі, хоч би яким тяжким було тутешнє життя.

Уважно оглянувши діру в нашому паркані, Салліван знову наголосив на тому, що в усьому винні Ґарсія, бо сліди ведуть просто до їхньої земельної ділянки. А річка в цьому місці така мілка, що її можна легко перейти вбрід.

— Я нічого не маю проти старого Педро, — сказав він, — але ж усі знають, що ті двоє, які одружилися з його доньками, — справжні покидьки, гірші за негрів.

— Ти наслухався балачок полковника, — відповів я.

— Він тямить у мексиканцях як ніхто інший.

— Я впевнений у протилежному.

— Тоді спробуйте якось довести мені, що Ґарсія тут ні до чого. Хоча й сліпому видно, що це вони зробили діру в паркані, бо сліди ведуть у їхній бік. Було б це не в наші часи, а трохи раніше — ми просто вдерлися б до них та забрали те, що нам належить.

— Старий Педро не може стежити за кожним дюймом своєї землі. Так само, як і ми не можемо всього впильнувати на своїх володіннях.

— Ви велика людина, — сказав він. — І я просто не розумію, чому ви поводитеся як нікчема.

Висловивши таким чином усе, що хотів, він більше не повертався до тієї теми. Цей чоловік сприймав як особисту образу те, що в наші часи мексиканці ще могли володіти такою великою кількістю землі. Звичайно ж, наші вакуерос терпіти його не могли. Вони називали його позаочі «дон Кастрадо», бо ж він мав високий голос і, коли сердився, верещав, мов жінка.

Хосе та Чіко — зяті старого Педро Ґарсія — накликали на нього справжнє лихо. Вони-бо мали погану репутацію, і навіть місцева влада оголосила їх злодіями, які крадуть худобу. Минулого тижня я спробував навідати дона Педро, однак мене перестріли ці двоє й сказали, що їхній тесть «погано почуватися». Я намагався поспілкуватися з ними іспанською, утім вони прикинулися, що не розуміють мене. Ми з доном Педро були добрими друзями, і я знав, що він, навіть хворий, прийняв би мене. Та я, певна річ, не сперечався й поїхав геть.

Дон Педро протягом останнього часу був неспроможний найняти таку кількість людей, яка була йому потрібна для обробки його землі. І тому земля ця поросла густим чагарником. Його телят майже нікому було таврувати, тож минулого року (та й позаминулого теж) більша їх частина лишилася нетаврованою. Словом, він поступово розорювався.

Однак, незважаючи на таке становище, чоловік усе-таки залишався добрим та веселим. Я дуже любив бувати в нього в гостях, бо там було значно краще, ніж у мене вдома. Ми з ним полюбляли погомоніти про старі добрі часи, коли ця земля процвітала. Рівненькі доріжки, чистенькі глинобитні хатинки, густа й висока трава. А тепер тут — усюди чагарники. Старі селища перетворилися на пустку. А ті потворні села-одноденки з дерев’яних сараїв, які тут намагаються будувати, ростуть, наче гриби після дощу, але й розвалюються так само швидко.

Дона Педро я любив і поважав більше за свого рідного батька, полковника. Від старого мексиканця я ніколи не почув жодного лихого слова. І він — я це знав! — дуже сподівався, що я одружуся з котроюсь із його доньок. І я одружився б із Марією, найстаршою, бо був у неї закоханий. Але я також добре знав, що полковник буде проти цього шлюбу. Тож, як останній боягуз, я заглушив у собі почуття до Марії. Вона невдовзі поїхала навчатися до Мехіко, а її сестри повиходили заміж за негідників Хосе та Чіко, які накинули оком зовсім не на них, а на землю старого Педро.

Найбільше я боявся, що ці двоє винні-таки в тому, що в нас зникла худоба. Вони, мабуть, не до кінця усвідомлювали небезпеку, що в цьому разі чекає на всіх Ґарсія. І дон Педро буде тут зовсім безсилий.

11 серпня 1915 року

Саллі та доктор Пілкінґтон зараз везуть Ґленна, нашого молодшого сина, до Сан-Антоніо. Адже вчора ввечері його було поранено пострілом із рушниці. Стріляв хтось із вершників, які проїжджали повз нас (було вже темно, тому їх не вдалося розгледіти). Куля вцілила в плече, тож загрози життю сина немає, і полковник сказав, що в Сан-Антоніо мені робити нічого.

Також він додав, що стріляв у мого сина хтось із Ґарсія. А коли я відповів, що ніхто не може знати цього напевне, бо було темно, мене назвали зрадником.

— Якби ти навчився від мене бодай чогось, — сказав він, — то не ховався б від правди, наче страус. А правда в тому, що стріляв Хосе або Чіко.

— То ти зміг розгледіти їх у темряві, при тому що до них було більше фарлонга?

— Як ти добре знаєш, я бачу значно краще за тутешніх людей.

Біля нашого будинку зібралося близько чверті населення містечка (тобто всі білі чоловіки). Рейнджери, усі наші вакуерос і вакуерос Мідкіффа — теж тут. За кілька хвилин я приєднаюся до них, і ми вирушимо до будинку Ґарсія.

Розділ 4 Ілай Мак-Каллоу

Кінець весни тисяча вісімсот сорок дев’ятого року, місяць уповні. Уже два роки ми прожили біля річки Педерналес (неподалік Фредеріксбурґа). І ось одного разу в нашого сусіда, якого мій батько називав не інакше як Сифілітиком, серед білого дня вкрали двох коней. Цей суб’єкт припхався сюди з-за Аппалач, думаючи, мабуть, що тут можна досягти процвітання, нічогісінько не роблячи. Чомусь такі, як він, уважають Техас таким собі раєм для ледарів, де дрова самі рубаються, фрукти падають із дерев просто тобі на коліна, а люлька сама набивається тютюном. І таких нероб серед тутешніх поселенців, мабуть, найбільше. Хоча є ще чимало таких, як мій батько, що вирішив ризикнути й розбагатіти, якщо вдасться до цього дожити. І ще є німці.

Допоки сюди не прийшли німці, тутешні мешканці вважали неможливим виробництво вершкового масла в такому жаркому кліматі. Також неможливим вважалося вирощування тут пшениці. Та німці про це не знали і, прибувши до Техасу, узялися виготовляти вершкове масло вищого ґатунку та збирати щедрі врожаї пшениці. І потім продавали все це отетерілим техасцям за чималенькі гроші.

У німців ніколи не було алергії на фізичну працю. Упевнитися в цьому можна, лишень подивившись на їхні маєтки. Якщо, проходячи повз чиєсь поле, ти бачиш рівнесенько зорану землю — отже, ця ділянка належить німцеві. А якщо поле завалене камінням, а борозни мають такий вигляд, ніби їх прокладав сліпий індіанець, — це «робота» якогось «Сифілітика» зі штату Теннессі, який сподівається на те, що станеться диво й матінка Природа все зробить за нього сама.

Та я забіг наперед. Отож, мій батько дізнався, що в нашого сусіда вкрали двох коней (точніше, двох шолудивих шкап, схожих на самого Сифілітика), і їхні сліди ведуть до пагорбів. Було більш ніж імовірно, що злодій досі вештається десь неподалік. Адже жодний конокрад — якщо, звичайно, він себе поважає — не вдовольниться двома чахлими, кульгавими істотами, що скидаються на коней. Проте мій батько разом із групою озброєних чоловіків поїхав ловити злодія, розраховуючи на те, що той уже встиг від’їхати далеко. Тож ми з братом лишилися в домі за старших. Нам було видано по рушниці та по пістолету (пістолети ці були трофеєм, який здобув наш батько в битві при Сан-Хасінто). Цього мало вистачити для оборони нашого міцного будинку. Адже нас мусили захищати прикордонні війська. А набіги індіанців, як ми думали, припинилися кілька років тому.

Чоловіки разом із нашим батьком поїхали десь опівдні. Ми з братом (обидва були ще в тому віці, який можна назвати «ні те ні се», але вважали себе за дорослих) не турбувалися про власну безпеку. Нам здавалося, що боятися нічого: кілька десятків жалюгідних бездомних індіанців із племені тонкава, які вешталися тут в очікуванні відкриття резервації, не ризикнуть нападати на поселенців (хіба що якогось самотнього янкі, який тут проїжджатиме, пограбують).

Коли мені було дванадцять, я вже міг багато чим похвалитися. Наприклад, я зумів застрелити найбільшу пантеру, яку коли-небудь бачили мешканці округу Бланко. Я міг вистежити оленя на твердому ґрунті. Міг без жодного компаса — точнісінько як мій батько! — орієнтуватися на місцевості. А мій брат, хоч і був книжковим черв’яком, утім міг дати фору будь-якому дорослому чоловікові зі Старих Штатів, який спробував би позмагатися з ним у стрільбі.

Та зі мною брат не міг рівнятися. І тому мені було соромно за нього. Адже я з легкістю помічав на землі сліди, яких він не міг розгледіти. І так само легко я міг «прочитати» ці сліди й сказати напевне, у який бік дивився олень, коли пробігав тут, чи був його шлунок повним і що, власне, змусило його занепокоїтися. Я бачив далі за свого брата, бігав швидше за нього й здатен був чути звуки, яких не чув він (і тому вважав, що я їх просто вигадую).

Мій брат не надто й засмучувався через це. Він уважав себе істотою, вищою за мене, бо розумівся на таких речах, у яких я нічогісінько не тямив, тобто в художній прозі й поезії. Він без угаву торочив про те, як прекрасно жити у великому місті, тоді як я, не уявляючи життя без неозорого простору, сприймав як трагедію появу чергового сусіда, який цей простір зменшував. А брат дочекатися не міг, доки наші батьки накопичать достатньо грошей, щоб, відправивши його вчитися до міста, найняти робітника, який допомагатиме їм замість нього.

Німці з Фредеріксбурґа мали більше книг, ніж решта мешканців Техасу, разом узяті. Саме завдяки цим німцям людей, схожих на мого брата, стали вважати нормальними. Німецьку мову він знав, бо нею розмовляли наші сусіди. Французьку ж вивчив сам, оскільки вважав її найголовнішою у світі. Про іспанську й казати годі — як же інакше спілкуватися в Техасі з мексиканцями, які не розуміють англійської? «Страждання молодого Вертера» брат прочитав мовою оригіналу. А потім обмовився, що пише власний твір — значно кращий. От тільки почитати його наразі нікому не дасть.

Окрім Ґете та Байрона, він захоплювався нашою сестрою. Вона ж бо була красунею, яка грала на піаніно так само добре, як він тямив у книжках та знав мови. Мабуть, якби вони не були родичами, то закохалися б одне в одного. Що ж до мене, то я мав дещо подовгувате обличчя, і тому німці казали, що я схожий на француза.

Якщо мої брат і сестра й дозволяли собі щось непристойне у своїх стосунках, я ніколи нічого такого не помічав. Хоча й розмовляла вона з ним завжди солоденьким, наче та карамель, голоском, а на мене верещала, мов на бродячого пса. Мій брат писав п’єски, у котрих він та наша сестра грали закоханих, яких розлучила лиха доля. А мені в цих «шедеврах» завжди діставалася роль індіанця чи бандита — уособлення цієї лихої долі. Мій батько, дивлячись наші вистави, прикидався, нібито йому цікаво. А на мене потай співчутливо поглядав. Мого брата він узагалі не сприймав серйозно, тоді як я був, на його думку, практично ідеальним. А моя мати, навпаки, пишалася своїми старшими дітьми, уважаючи, що на них чекає велике майбутнє.

Нашим житлом слугували дві кімнати, поєднані критим коридором. Стояв цей будинок на крутому схилі, де з-під каменя струменіло джерело. Переливаючись через виступ, джерельна вода текла просто до річки Педерналес. Ліс тут ріс такий густий, наче його посадили того дня, коли Бог тільки-но заходився створювати цей світ. Мій батько казав, що, коли він десь знайде місцину, де ліс не заважатиме побудувати великий будинок, ми переїдемо туди. Моя мати, звісно, мала зовсім іншу думку.

Ми огородили парканом наш будинок і поставили загороду для худоби. Побудували коптильню, комору для зерна та стайню (там наш батько собі ще й кузню обладнав). Житлове приміщення ми зробили таким як слід: вистелили підлогу з дерева, засклили вікна та приробили до них віконниці. Меблі ж у нас були як новенькі — їх нещодавно полагодили та побілили мормони з Барнета.

У великій кімнаті на просторому ложі з навісом спали наші батьки. Там стояло й невеличке ліжко для сестри. А ми з братом спали на одному ліжку в маленькій кімнатці, до якої треба було йти через коридор. Та я дуже часто виходив ночувати на вулицю, де на гілках височенного старого дуба був підвішений гамак, зроблений із сиром’ятної шкіри. Там — на висоті близько тридцяти футів — я й засинав, насолоджуючись темрявою та спокоєм. Мій-бо брат любив читати вночі (мати, хоча й знала про це, однак не забороняла) і тому запалював свічку. А це заважало мені спати.

Головною прикрасою великої кімнати було іспанське піаніно, що дісталося моїй матері в спадщину. Це була раритетна річ. Німці, наші сусіди, іноді приходили до нас у гості, щоб поспівати та — куди ж дінешся! — подивитися вистави, які організовував мій брат. Мати дедалі більше захоплювалася ідеєю переїзду до Фредеріксбурґа, де мої брат і сестра могли б здобути належну освіту. Мене ж вона, здавалося, узагалі за людину не вважала. Якби, думав я, вона не виношувала й не народжувала мене, то заперечувала б свою причетність до моєї появи на світ. І ще я думав так: тільки-но виросту — поїду світ за очі, приєднавшись до рейнджерів, які воюють з індіанцями та мексиканцями.

Згадуючи ці події зараз, можу із цілковитою впевненістю сказати, що моя мати передчувала все, що невдовзі мало статися з нами. Адже розум будь-якої людини, яка живе серед природи, дуже чутливий до перемін. Якщо має трапитися щось страшне — така людина завжди знає це наперед. Навіть мій брат був ближчим до природи, ніж сучасні міські мешканці, які нагадують мені сліпих та ще й глухих кротів. Їхні розжирілі, ослаблені тіла — вже готова труна для них. Дивлячись на ці розбещені створіння, мало чим схожі на людей, я відчуваю, як земля стогне під ними. Як зазначено в Біблії: «І позбираю вас, і дмухну на вас огнем Свого гніву, і ви будете розтоплені всередині його…» Я погоджуюся із цим. Треба, щоб запалало вогнище, яке пронесеться від океану до океану, змітаючи все на своєму шляху. І якби настав такий день, я охоче облив би себе гасом.

Та я відволікся від своєї розповіді. Отож, того дня я займався дуже корисною справою: вистругував із дерева ярмо для буйвола. Аж тут із будинку вийшла моя сестра й мовила до мене:

— Ілаю, сходи-но до комори, що біля джерела, та принеси мамі все масло й виноградне варення, яке там залишилося.

Спершу я вдав, що взагалі не почув її. Не хотів-бо кудись бігти за першим її наказом. Хоч вона й старша за мене, та надто вже пихата й зарозуміла. І чого вона так подобається моєму братові? Я, правду кажучи, страшенно заздрив йому, коли він сидів поряд із нею й вони всміхалися, дивлячись одне одному в вічі. Наче вони знали й розуміли щось таке, що до мене ніяк не доходило… Власне, я добре знав, чому сестра недолюблює мене. Я ж бо вкрав не так давно коня в хлопця на ім’я Гайберт, який дуже їй подобався. І попри те, що тварину я невдовзі повернув навіть у кращому стані, ніж вона була до того, Гайберт після цього й дивитися в бік моєї сестри не хотів.

— Ілаю! — гримнула вона.

Я подумав, що мені вже шкода того бідолаху, який колись одружиться з нею.

— Це ж наші останні запаси масла! — відгукнувся нарешті я. — Батько дуже розсердиться, коли побачить, що в нас узагалі нічого немає!

І я заходився далі вистругувати ярмо. Там, де я влаштувався, було надзвичайно затишно й гарно. Куди не глянь — пагорби із зеленою травичкою. А простісінько в мене під ногами — річка з мальовничими водоспадиками.

Окрім ярма я взяв із собою ще й свою стару сокиру, щоб приробити до неї новий держак. Нещодавно я знайшов для цього відповідну гілляку. Батькові вона б, напевно, не сподобалася: надто вже пружна. Та це пусте, як на мене.

— Вставай-но! — знову гримнула на мене сестра. — І йди по масло. Не-гай-но!

Я поглянув на неї знизу вгору. Вона стояла просто наді мною. Одягнена у свою найкращу блакитну сукню з домотканого полотна. А на обличчі красувався прищик, який вона ретельно замастила своєю «штукатуркою», та все одно не змогла приховати. Коли я нарешті заніс до будинку масло та варення, моя мати, повідчинявши навстіж усі вікна, роздмухувала вогонь у пічці.

— Ілаю, — сказала вона, — сходи-но до річки й налови риби. Та ще було б непогано, якби ти застрелив фазана.

— А індіанці? — спитав я.

— Ну, якщо й зловиш якогось, то не тягни його сюди. Як то кажуть, не треба смикати диявола за хвоста.

— А де це наш Святий Мартін?

— Пішов збирати ожину.

Узявши свою вудку, ягдташ і батьків «Ягербуш», я спустився до річки. «Ягербуш» був просто чудовою рушницею — однією з найкращих на всій прикордонній території. Та батькові було важко перезаряджати її, сидячи верхи на коні. І він віддав цей скарб нам. Спершу рушницю заграбастав мій брат, та потім віддав її мені: мовляв, віддача надто сильна. Поет, що з нього візьмеш… Тож я охоче скористався його пропозицією. І ще жодного разу про це не пожалкував, бо стріляти з «Ягербуша» — неабияке задоволення.

Педерналес — це досить вузька та неглибока річка (близько ста ярдів завширшки та один-два завглибшки). На обох її берегах росли тоді старі кипариси та чинари. Сама річка була дуже зручною для купання. А завдяки численним водоспадам — ще й дуже мальовничою. У ній було багато затишних бухточок, що просто кишіли вуграми. Як і більшість техаських річок, вона не годилася для плавання на човні. І це було мені тільки на руку, адже ніхто не порушував мого спокою в ті дні, коли я приходив туди порибалити й постріляти.

Прийшовши до річки, я накопав черв'яків та знайшов кілька чорнильних горішків, щоб зробити з них поплавці. Аж раптом — угледів стару шовковицю, яка вродила так рясно, що навіть ненажерливі опосуми не впоралися з усіма ягодами. Тож я, злізши на дерево й скинувши сорочку, набрав у неї ягід стільки, скільки вмістилося. І вирішив приберегти їх для матері.

Потім я взявся рибалити, намагаючись розслабитися й ні про що не думати. Та це погано вдавалося, бо звідти не було видно нашого будинку. Бентежили думки про індіанців, які полюбляли подорожувати вздовж річок. Батько, на біду, узяв із собою нашу єдину гвинтівку. Утім, з моєї тривоги все-таки була якась користь, бо вона змушувала мене уважно роздивлятися довкола. І я помічав усе: камені під прозорою водою, сліди скунса, чаплю… А ще — побачив руду рись, яка прокрадалася крізь верболіз, уважаючи, що ніхто за нею не спостерігає.

Трохи вище за течією виднівся горіховий гайок, де я помітив негідницю білку, яка зривала ще зелені горішки і, надкушуючи їх, кидала на землю, де вони тепер гнитимуть. Я не міг збагнути, чому вона це робить, адже так половина горіхів пропаде без усякої користі. От би добряче провчити цю дурну тварину! До того ж я мав би з цього користь для себе: печінка білки — прекрасна наживка (якби сам Творець був рибалкою, то ловив би саме на неї). Та здоровенні кулі мого «Ягербуша» не залишили б від білки навіть мокрого місця. І я пошкодував, що не прихопив братової рушниці — «Кентуккі» тридцять шостого калібру, що саме підійшла б для полювання на білку… Замислений, я й не помітив, як з’їв геть усю шовковицю, яку зірвав. Утім, я не дуже засмутився, адже моя мати завжди віддавала перевагу ожині. А шовковиця для неї була чимось на кшталт чаю із сасафрасу — продуктом низького ґатунку.

Просидівши біля вудки близько години, я побачив на іншому березі річки зграйку індичок. І одразу ж застрелив одного з індиченят. Стріляв я із сімдесяти ярдів, однак спромігся влучити в шию, і здоровенна куля просто знесла пташеняті голову. Це був постріл, гідний Книги рекордів.

Я притиснув свою вудку каменем, прочистив рушницю та перезарядив її. І поквапився перейти річку вбрід, щоб забрати свій трофей.

Підійшовши до вбитого птаха, я помітив поряд із ним дещо цікаве — кремінне вістря списа фіолетового кольору завдовжки чотири дюйми. Я довгенько просидів там, уважно роздивляючись цю знахідку. Вістря мало два пази біля основи (сучасні люди й досі не навчилися відтворювати подібне). А кремінь на тій землі, де я жив, міг мати який завгодно колір — від кремового до брунатного, — але не фіолетовий. Тож я дійшов висновку, що це вістря потрапило сюди з якихось далеких земель.

Коли я повернувся до того місця, де рибалив, то побачив свою вудку, що спокійнісінько пливла за течією. Її тягнув за собою здоровенний сом, який проковтнув мою наживку. Отже, у мене був десь один шанс на мільйон, що я витягну рибину з води. Але я досить легко із цим упорався.

Потім я сів і глибоко замислився. Що б це могло означати?.. Аж раптом я помітив на небі щось незвичайне. Склавши пальці в «підзорну трубу», я подивився крізь неї вгору. І зрозумів, що бачу Венеру. Серед білого дня. Надзвичайно поганий знак… Забравши індичку, сома й заплямлену шовковицею сорочку, я поквапився додому.

— Щось ти швидко повернувся, — сказала моя мати. — Лише одна рибина?

Я показав їй індичку.

— Ми захвилювалися, коли почули постріл, — мовила моя сестра.

— Я боявся відходити далеко від дому так надовго, — сказав я.

— Якщо ти боїшся індіанців, — мовила мати, — то дарма. Кордон добре охороняють солдати.

— Я не за себе боюся, а за тебе й Ліззі, — пробурчав я.

— Ох, Ілаю! — солоденьким голосом проспівала вона. — Ти — мій маленький герой…

Моєї геть замурзаної сорочки мати, напевно, не помітила. Від неї та Ліззі тхнуло бренді, яке ми зберігали для шанованих гостей. Матері, мабуть, те бренді вже добряче вдарило в голову, бо вона, нахилившись, обійняла мене й поцілувала в щоку. Я розсердився й подумав, що було б навіть добре, якби мене викрали індіанці. Вони ж бо тільки те й роблять, що їздять верхи й стріляють. Авжеж, я добре пам’ятав, що з Майлза Воллеса, якого команчі викрали десь місяць тому, вони зняли скальп, не від’їхавши й кількох миль від його дому. Але ж, на відміну від Майлза, я не був косооким здихлям.

Двічі перелічивши наші запаси набоїв, я заліз на старого дуба та вмостився у своєму гамаку. Звідти було далеко видно річку, дорогу, дерева та все інше. Я ще й «Ягербуша» прихопив із собою: раптом побачу якусь здобич, яку можна буде застрелити просто з гамака. Щоправда, це мені ще жодного разу не вдавалося. Уважно вдивившись у зарості на березі річки, я помітив свого брата, який збирав ожину.

Так добре було лежати, погойдуючись у гамаку та вдихаючи чудове свіже повітря… Ще й із будинку доносилися апетитні запахи пирогів, які пекли моя мати й сестра… Я знову глянув на брата. Цей бовдур, узявши із собою рушницю, поклав її на землю, а сам відійшов на кілька кроків. А наш батько завжди казав: «Якщо вже ти взяв із собою рушницю — тримай її біля себе!»

Утім, моєму братові поки що щастило, адже довкола не було жодних ознак індіанців. Сонце вже сідало, коли я помітив якусь тварину, яка прокрадалася під кедрами на березі річки. Це міг бути або вовк, або койот. Попри те, що до тварини було дуже далеко, я все-таки зміг визначити, хто це. Справа в тому, що вовк завжди тримає хвоста прямо. А койоти ходять, підібгавши хвоста, мов перелякані собаки. Тож я зрозумів, що це не хто інший, як вовк. Але таких вовків я ще ніколи не бачив. Він-бо був не сірий, а білий (чи радше світло-сірий, майже білий). Стріляти з гамака мені заважали гілки дуба, тож я спустився донизу. І прицілився трохи вище спини вовка. Він саме зупинився, відчувши, мабуть, запахи їжі, що доносилися з нашого дому. Я вистрілив, і вовк, високо підстрибнувши, упав мертвий. Із вдячністю я згадав свого батька, який роздобув нам пижі з промасленої оленячої шкури, що роблять постріли точнішими (тоді як майже всі інші стрільці прикордонних територій використовували бавовняні).

— Ілаю, це ти стріляв? — почувся голос моєї сестри.

— Так, і вполював вовка! — відгукнувся я.

Я дуже хотів зняти з нього шкуру вже сьогодні, однак вирішив не ризикувати, бо вже майже стемніло.

Вечеряти ми сіли досить пізно. Мати запалила одразу сім або вісім великих свічок, що вважалося в нас небаченою розкішшю. Вечеря теж була розкішною — мабуть, найщедрішою з усіх, які я коли-небудь до того споживав. Ми всі знали, що це своєрідне покарання для нашого батька, який полишив нас самих, щоб ловити якогось жалюгідного конокрада. Та ніхто не казав про це вголос.

Ми з братом пили холодну маслянку. А мати із сестрою випили цілу пляшку білого вина, яку нам подарували німці. Це вино батько беріг для якогось особливого випадку — свята абощо. Чого тільки ми не їли на ту вечерю! Білий хліб із маслом та вишневим варенням, шинку, смажену індичку з картоплею, фаршированого часником сома, біфштекс, смажені на вершковому маслі зморшки, салат з амаранту й шпинату… На десерт мати подала два пироги з ягодами (ожиною й сливою), які назбирав мій брат. Тож у нашому льосі не залишилося нічого, крім сухарів та солонини.

— Якщо він вирішив гайнути хтозна-куди в компанії Сифілітика, — сказала моя мати, — то нехай і їсть те саме, що й Сифілітик.

Мені було шкода батька, та не настільки, щоб я перехотів їсти. Матері ж, вочевидь, аніскілечки не було шкода свого чоловіка. Вона допила залишки вина, і її — як і всіх нас — непереборно потягло в сон.

Я, однак, ліг не одразу, бо мав віднести залишки шинки до льоху біля джерела. Небо було чисте, і я сів, щоб помилуватися зірками. Я вигадав власні назви для кожного сузір’я, яке знав: Олень, Гримуча Змія, Бігун… Та мій брат зміг-таки переконати мене в тому, що треба користуватися назвами, які вже придумано. Я, звичайно, усе одно вважав, що мої назви — кращі. Ну який же це Дракон, коли це — Гадюка? А Велика Ведмедиця? Де там узагалі можна ведмедя вгледіти? Це сузір’я найбільше схоже на людину, яка біжить. Але мій брат не помічав цих простих, очевидних речей, уперто наполягаючи на загальноприйнятому варіанті. Тож мої спроби перейменувати сузір’я закінчилися невдало.

Я загнав коней у стайню та, зсередини зачинивши двері на засув, виліз надвір через дірку в стрісі. Хоча я знав, що для індіанців найміцніші двері, зачинені на засув, не є великою перешкодою. Коні були начебто спокійними, тож я був переконаний, що індіанців тут немає. Принаймні дуже близько немає, — адже інакше тварини обов’язково відчули б їхню присутність. Вони-бо відчувають запах індіанців навіть краще за собак.

Коли я повернувся до будинку, мати й сестра вже солодко спали на широкому ложі з навісом. А брат розташувався на сестриному ліжку. Що ж, нехай так. Мені буде спокійніше, якщо я спатиму тут, а не в дальній кімнатці. Тож я, поклавши свою рушницю, ягдташ і взуття біля ліжка сестри, дмухнув на останню свічку, що горіла, та й заліз під ковдру, трохи потіснивши свого брата.

Десь опівночі всі наші собаки наче сказилися. Я одразу почув це, бо мені снилися неспокійні сни. Усі ж інші спали, мов колоди. Підвівшись із ліжка, я поквапився до дверей, щоб подивитися надвір крізь амбразуру. По правді кажучи, я був радий, що мати й сестра міцно сплять і не бачать, що в мене дещо стирчить під нічною сорочкою…

Те, що я вгледів крізь амбразуру, змусило мене забути про все на світі. Наше подвір’я було заповнене індіанцями. Із дванадцятеро — біля паркану. І ще невідомо скільки — у тіні біля дороги… Наша найменша собачка Пердіда, голосно заскавчавши, стрімголов кинулася в чагарник, наче за нею хтось гнався та стріляв.

Я кинувся всіх будити. Сяйво повного місяця було майже таким яскравим, як сонячне, і тому я дуже добре побачив, як індіанці виводять наших трьох коней геть із подвір’я. Вони пробралися-таки якось у стайню… Наш дурний бульдог крутився біля ніг одного високого індіанця, розмахуючи хвостом так, ніби той червоношкірий був його найкращим другом.

— Посунься, — сказав мій брат.

Він разом із матір’ю та сестрою вже стояв у мене за спиною.

— Там повно індіанців, — прошепотів я.

— Та це, мабуть, усього-на-всього Забіяка Джо зі своїми тонкава, — махнув рукою брат.

Поступившись йому місцем біля амбразури, я пішов до пічки й розгріб кочергою залишки дров, щоб у кімнаті стало бодай трошки світліше. «Солдати», «солдати»… І де, в дідька, вони вештаються зараз, коли наш будинок з усіх боків оточили індіанці?! Я кинувся заряджати рушниці, однак миттю згадав, що вже зарядив їх, перш ніж лягати спати. Я раптом пригадав віршик:

Ручка — кістка буйвола, Лезо — від «Барлоу». Де іще здобудете Ви ножа такого?

Я спробував уявити, що ж буде далі. Ну, спершу індіанці постукають. Ми їх, звісно, не пустимо. І вони намагатимуться виламати двері. А якщо їм це не вдасться — вони підпалять будинок і застрелять нас, тільки-но ми вийдемо надвір.

— Мартіне? — обізвалася мати.

— Так, їх справді багато. Щонайменше дві дюжини.

— Це, напевно, білі, — мовила сестра. — Конокради…

— Та ні, це точно індіанці.

Я взяв свою рушницю й сів у кутку — обличчям до дверей. Кімнату освітлювали червоні відблиски вогню, що догоряв у пічці. Чи потраплю я до пекла, якщо мене зараз уб’ють?.. Мій брат ходив туди-сюди кімнатою. А мати сіла разом із Ліззі на широке ліжко та й заходилася розчісувати їй волосся.

— Тихше, люба моя, — шепотіла мати. — Усе буде добре…

У напівмороці їхні очі здалися мені порожніми западинами — наче їх уже виклювали грифи. І я намагався більше на них не дивитися.

— Рушниці й пістолети — напоготові, — сказав я братові.

Мартін чогось захитав головою.

— Якщо ми чинитимемо опір, вони, можливо, удовольняться тим, що вкрали в нас коней.

Я чекав, що брат знову не погодиться. Утім, він узяв свою рушницю й перевірив запобіжник.

— Я вже все зробив, — удруге сказав я.

— Може, якщо ми сидітимемо тихо, вони подумають, що нас немає вдома? — прошепотіла сестра.

— У нас же дрова горять, Ліззі, — відповів Мартін. — Вони чудово бачать дим.

Невдовзі ми почули, як індіанці бряжчать залізяччям у кузні мого батька. Було навіть чутно, як вони стиха перемовляються між собою.

Тим часом мати присунула до дверей стілець і стала на нього. Над дверима-бо була інша амбразура.

— Я бачу лише сімох, — мовила мати.

— Дивись уважніше, — відказав я. — Їх щонайменше тридцятеро.

— Тато прийде та врятує нас, правда ж? — прошепотіла сестра. — Він якось дізнається, що тут індіанці…

— Хіба що вгледить здаля, як горить наш будинок, — пробурчав брат.

— Вони йдуть сюди, — обернулася до нас мати.

— Злізь зі стільця, мамо, — сказав я.

— Ш-ш, не кричи! — зашипіла сестра.

Хтось із індіанців загамселив у двері з такою силою, що мати мало не звалилася зі стільця.

— Відчиніть, відчиніть! — сказав іспанською той, хто стукав.

Іспанська — єдина мова, якою вміють розмовляти індіанці (крім своєї рідної, звичайно).

Не дуже сподіваючись на міцність наших дверей, я знову попрохав матір спуститися.

— Ми голодуємо, — тим часом сказав той самий голос. — Дайте нам поїсти!

— Вони справді думають, що хтось на це поведеться? — мовив мій брат.

На довгий час запала тиша. А тоді мати обернулася до нас із братом.

— Ілаю, Мартіне! — вигукнула, мов сувора вчителька. — Опустіть-но зброю.

Я побачив, як мама відчиняє двері, і зрозумів: усе, що я у своєму житті чув про жінок, — цілковита правда. Вони позбавлені здорового глузду, і тому їм у жодному разі не можна довіряти.

— Не треба! — вереснув я. — Мартіне, тримай її!

Утім мій брат навіть не поворухнувся. І я, побачивши, що двері вже відчинено, приготувався стріляти… Моя мати стояла на порозі, осяяна місячними променями. Вона ніби знала про все, що мало трапитися. Знала й готувалася до цього, відколи нас, її дітей, ще не було на світі.

Я колись читав у газетах, нібито на прикордонних територіях матері власноруч застрелюють своїх дітей, щоб вони лишень не дісталися індіанцям. Та це все — цілковита маячня… Моя мати чудово знала, що команчі роблять із білими: дітей — забирають у рабство, дорослих — убивають. У нас із братом та сестрою був шанс вижити. А в неї — не було.

Двері розчахнулися, і в будинок, відштовхнувши нашу матір геть із дороги, вдерлися двоє індіанців. На порозі вже стояв третій, вдивляючись у морок, що панував у кімнаті.

Коли в нього влучила моя куля, він, змахнувши рукою, упав горілиць. У будинок тим часом застрибнув іще один індіанець. Я вигукнув братові, щоб він зачинив двері. Та він сидів не поворухнувшись. Тож я побіг зачиняти їх сам. Утім, на моєму шляху лежав індіанець, якого я підстрелив. І коли я схопив його за ногу, щоб відтягти вбік, він уперіщив мене по щелепі.

Отямившись, я побачив крізь розчахнуті двері листя осяяних місячними променями дерев. Лунали крики та постріли.

— Мартіне, мене підстрелили! — пролунав голос моєї сестри.

Однак брат і тепер не поворухнувся. Я подумав, що його, мабуть, убили. Вихопивши з його рук зброю, я націлився на одного з індіанців. До мене раптом кинулася мати…

Невдовзі я опинився на підлозі, до якої мене притискало щось дуже важке. Видавалося, що дах нашого будинку обвалився. Однак згодом я зрозумів, що мене хтось тримає. То був індіанець. Я вчепився йому в шию, та він сильно вдарив мене головою об підлогу.

Отямився я вже надворі, під деревами. Намагаючись підвестися, одразу ж отримав удар ногою. Ляпнувся носом у землю. Побачив ногу індіанця. Учепився в неї зубами… Він ударив мене другою ногою, а тоді — схопив за волосся так, що мало не видер його з голови. Я чекав, що зараз він мене заріже.

Щойно я отямився, побачив просто перед собою жирну червону мармизу індіанця. З його рота тхнуло так, ніби то була яма з лайном. Він приклав ножа до моєї шиї, чітко даючи зрозуміти: або я поводжуся спокійно, або він мене заріже. А тоді, прибравши ніж, міцно-міцно зв’язав мені руки.

Коли він відійшов від мене, я підвів голову, щоб його роздивитись. Це був огрядний, кремезний чолов’яга, схожий радше на негра, ніж на індіанця (індіанці-бо зазвичай були стрункими та легенькими). Ходив він, гордо виставивши груди вперед і наче промовляючи: «Я заберу звідси все, що захочу забрати».

Я вгледів за нашим парканом близько п’ятнадцяти чи двадцяти коней. Індіанці — їх було приблизно стільки ж — стояли поруч, перемовляючись між собою та регочучи. Матері, сестри та брата поблизу не було. Я знічев’я став роздивлятися індіанців: усі вони були оголені до пояса; їхня шкіра була вкрита чудернацькими малюнками, що робило їх, як я подумав, схожими на клоунів.

Кілька індіанців нишпорило в нашому будинку, а ще кілька порпалося в стайні й коморі. Решта стояла біля паркану, за всім цим спостерігаючи. По них зовсім не було видно, що вони щойно вдиралися в чийсь будинок і стріляли. Після такого «блідолиці» зазвичай іще довгий час бувають збудженими й розмовляють так швидко, що й слів не розбереш. А ці індіанці мали такий вигляд, ніби вони повернулися з мирної прогулянки. От тільки той, у кого я стріляв, сидів і конав, привалившись до дерева біля будинку. З рота в нього витікала кривава піна, і груди теж були закривавлені. Можливо, він устиг відскочити вбік, доки я націлювався на нього, і тому не помер миттєво. Індіанці-бо мають таку саму блискавичну реакцію, що й дикі тварини (наприклад, олені). Товариші підстреленого, побачивши, що я вирячився на нього, підбігли до мене з вигуком «Таїбо ну вукупатуї!» (згодом я дізнався, що це означає «Блідолиций, який застрелив нашого воїна!») та вперіщили мене по голові.

Я наче провалився в чорну безодню. А потім мені наснився якийсь чоловік. Він сказав, що судитиме мене за мої гріхи. То, напевно, був Святий Пітер. Але він був дуже й дуже схожий на нашого шкільного вчителя (це коли ми ще жили в Бастропі), який мене ненавидів. Тож я зрозумів, що потраплю простісінько до пекла.

Отямившись, я побачив, що більшість індіанців стоїть, спостерігаючи за тим, що відбувається на землі. Зігнута жіноча нога була здійнята в повітря, я бачив оголені сідниці чоловіка в приспущених шкіряних штанях, який примостився згори. Я зрозумів, що під ним була моя мати, а його ритмічні рухи вказували на те, що він її ґвалтував. За якусь мить чоловік устав, поправивши свої штани. Його місце зайняв наступний. Я зіп’явся на ноги, та враз в очах потемніло, у вухах — оглушливо задзвеніло. І я подумав, що вмираю…

Утім, трохи згодом я знов отямився. І почув тоненькі болісні стогони. Це був голос моєї сестри. Її, поранену, теж ґвалтували…

Я вкотре наче провалився в якусь порожнечу. І подумав, що все це — лише нічне жахіття, а я просто лежу собі в ліжку, сплю. Та недовго я зміг тішити себе такою думкою — незабаром-бо знову повернувся до тями. І побачив свою матір, яка, неспроможна підвестися із землі, намагалася відповзти на животі подалі від індіанців. Я помітив, що з її спини щось стирчить. Це була стріла. А з будинку тим часом доносилися такі звуки, ніби хтось щосили гамселить по клавішах піаніно.

Індіанці випустили в мою матір іще кілька стріл. А вона все повзла… Нарешті один індіанець підійшов до неї й поставив ногу їй між лопаток, притискаючи до землі. А тоді — зібрав у жмут її волосся… її довге, чудове волосся… і вийняв великого ножа. Мати, яка досі не видала жодного звуку, закричала, мов тварина. І я побачив, як іще один індіанець із сокирою в руці наближається до неї…

Досі я, не маючи сили підвестися, вив, мов поранене щеня, і качався по землі. Та потім у моїх вухах знову задзвеніло. І я не міг нічого чути й не побачив загибелі своєї матері… Потім я став роззиратися на всі боки, щоб знайти Мартіна та Ліззі. І побачив їх.

За кілька десятків кроків на траві лежало тіло моєї сестри, з відрізаними грудьми та розпоротим животом, з якого вивалилися кишки. Я знав, що це моя сестра, проте вона більше не була схожою на саму себе. Брат був іще живий. І мене потягли під паркан, де він сидів. Мартін то ридав, то мовчав. Я ж чомусь не міг плакати. Зціпивши зуби, поглянув туди, де вбили мою матір. Її тіло, обтикане стрілами, досі лежало там. А індіанці, не звертаючи на нього уваги, сновигали з будинку надвір і навпаки. Я перевів погляд на брата. Він сидів мовчки та спостерігав за тим, що відбувалося. Раптом я відчув нудоту. І, закашлявшись, став блювати…

— Я думав, вони тебе вбили ударом по голові, — сказав брат, коли мені трохи полегшало. — Ти так довго не повертався до тями.

Голова моя боліла так, ніби мені хтось глибоко встромив ножа межи очі.

— Я думав, тато прийде й устигне врятувати нас, — вів далі Мартін. — Та він іще, мабуть, і не підозрює про те, що тут сталося.

Підліток-індіанець, якому, вочевидь, доручили за нами спостерігати, показав нам ножа, щоб ми замовкли.

— Ліззі в живіт влучила куля, — сказав брат, коли індіанець відійшов на кілька кроків.

Я згадав, як сестра кричала, що її підстрелили. А Мартін сидів, мов пеньок, на місці. Сидів, коли мати відчинила двері, а індіанці вдерлися в будинок. І, маючи в руках заряджену рушницю, жодного разу не вистрелив. Я зібрався сказати йому все, що про нього думаю. Утім, для моєї побитої голови кожне сказане мною слово було, наче удар кувалдою. І тому я промовчав.

— Ти бачив, що вони робили з мамою та Ліззі? — тим часом спитав брат.

— Уривками… — відповів я.

На подвір’ї вже назбиралася чималенька купа всіляких речей, які повиносили з нашого будинку індіанці (я побачив піаніно, порубане сокирою). Найдужче мені хотілося померти чи знову знепритомніти. А мій брат тим часом не зводив погляду з того, що залишилося від нашої сестри… Індіанці винесли з будинку всі наші книжки, і я подумав, що вони їх кинуть у багаття. Та ні. Вони забрали їх із собою, і згодом я дізнався, для чого. Річ у тому, що вони роблять щити з двох шарів шкіри бізона. Між цими шарами залишається вільне місце, і якщо туди напхати паперу, то такий щит навіть кулі не проб’ють.

Індіанці витягли наші матраци надвір і розпороли їх ножами. Вітер підхопив біле пір’я, і воно, наче сніг, закружляло подвір’ям, засипаючи все довкола. І тіло моєї матері теж… До нас із братом добралися мурахи, однак ми не звертали на це уваги. Мартін так і сидів, не відводячи погляду від тіла сестри.

— Не треба туди дивитися, — сказав нарешті я.

— Треба… — прошепотів він.

Потім я задрімав. Та невдовзі мені стало жарко, і я прокинувся. Як виявилося, це індіанці розпалили багаття, щоб знищити всі речі з нашого будинку, котрі були їм не потрібні. Тож вогонь поглинув усі наші меблі, які перед цим вони порубали сокирами. Спостерігаючи за полум’ям, я відчув, як мені в спину вп’ялася гілка магонії. Утім я забув про це, коли побачив, що неподалік лежать у тіні дерева наші собаки, яких повбивали індіанці. І я подумав, що, можливо, команчі спалять у вогнищі нас із братом. Колись-бо я чув, що індіанці із цього племені прив’язують білих людей до фургонів, а тоді — підпалюють їх. Та, по правді кажучи, ці думки не дуже-то й лякали мене.

— Здається, я можу поворушити руками, — сказав я братові.

— То й що? — почулося у відповідь.

— Ми мусимо робити бодай що-небудь, а не просто чекати, доки нас уб’ють.

Брат промовчав. І ми обидва задивилися на вогонь.

— Пити хочеться? — спитав я.

— Ще й як…

А вогнище все розгорялося. Невдовзі полум’я досягло гілок дерев, під якими сиділи ми з братом. Від кори, що поросла мохом, пішов дим, і попіл, на який перетворювалися наші меблі, посипався на нас. Я задивився на іскри, що здіймалися в небо. А коли перевів погляд на брата, засипаного попелом, — подумав, що він дуже схожий на мерця. Так само, як були схожими на трупи мама й Ліззі, коли сиділи вдвох на ліжку.

Індіанці притягли ближче до вогню всі інструменти, що належали моєму батькові. Вони уважно їх роздивлялися, вибираючи, що взяти із собою, а що — розламати. Відтак забрали наші підкови, молотки, цвяхи, обідки для бочок, пилку, сокири, револьвери, тесло й рубанок, сідла та інше спорядження для коней. Рушницю мого брата вони теж узяли, а от мого «Ягербуша» розламали, бо він, певно, був надто важкий та громіздкий. Ще вони прихопили наші ножі, напилок, вила, шило, свердла, набої, форми для лиття куль, бочечки з порохом, капсулі та мотузку з кінського волосу, що висіла в коридорі. Тим часом на подвір’я, зачувши голоси, прийшли наші три молочні корови, чекаючи, що їх доїтимуть. Натомість їх застрелили з луків… Після цього червоношкірі, весело перемовляючись, витягли кілька колод із багаття та підпалили наш будинок ізсередини. Потім вони запакували все награбоване добро в тюки та перевірили, чи добре осідлані коні. І я зрозумів, що вони готуються до від’їзду. Коли ж із вікон нашого будинку повалив дим, хтось із індіанців розв’язав мені руки та змусив підвестися.

Нас із братом індіанці в багаття не кинули — хіба що позбулися в такий спосіб нашого одягу. Та й вивели нас, голих-голісіньких, геть із подвір’я. І повели через дорогу в поле. Там на нас чекав табун коней — низеньких індіанських поні та значно вищих за них американських скакунів. Індіанці поки що не звертали на нас уваги, перемовляючись між собою. Їхня мова видалася мені надто одноманітною — якісь «у-ум» та «у-уф» і все. Щоправда, деякі слова були схожі на іспанські. А одне слово, «таїбо», вони повторювали дуже часто. Було ще зовсім темно, і я пильнував, аби не наступити босою ногою на якусь колючку. І ще — остерігався коней, які ненароком могли мене затоптати. Хоч це було й безглуздо, але я навіть трохи зрадів тому, що з нами почало щось відбуватися.

Нас посадовили на кінські спини та міцно прив’язали до тварин за ноги. Руки теж зв’язали — тільки не за спиною, а попереду. Це було все-таки краще, ніж якби нас поклали животом донизу та прив’язали до коней, наче мішки з борошном. Мій поні весь час нервово смикався (напевно, йому не подобався мій запах, несхожий на запах індіанців).

Інші коні форкали та били копитами, індіанці ж перегукувалися між собою. Коли ми проїжджали нашим полем, брат розплакався. А я розгнівався на нього через те, що він реве, мов маленька дитина, на очах у ворогів. Та потім і в мене з очей потекли сльози… Тим часом ми проїхали нашим пасовиськом, з якого колись викорчовували пеньки (на це пішло близько трьох місяців), а тоді — проминули такий знайомий мені горіховий гайок. Я згадав про тих тварюк, які витурили нас із Бастропа, назвавши мою матір нащадком чорношкірих. І вирішив повбивати їх усіх (це після того, як я повбиваю всіх команчів). Я подумав про свого батька: що він робитиме, коли приїде додому й побачить усе? І розсердився на себе за таку слабкодухість… Відтак індіанці погнали коней риссю. Ми саме проїжджали крізь густі зарості бородачу, і китиці боляче шмагали нас із братом по ногах. Потім ми витягнулися в один ряд, заїжджаючи в ліс. Індіанці один за одним зникали в густій темряві. А невдовзі й мій поні поринув у морок…

Ми перейшли Ґрейп-Крік, вибравши таке місце, щоб не довелося стрибати. Тоді перебралися через болото, про існування якого я й не знав до того дня. А біля підніжжя Кедрової гори перейшли на галоп (звідти було видно нашу худобу, яка здавалася з такої відстані невеличкими білими плямками). Потім ми їхали довгою лощиною, оточеною пагорбами: поринали в густу тінь дерев, а тоді — знову вибиралися на вільний простір. Індіанці, вибираючи дорогу, цілком покладалися на чуття своїх коней. Я весь час роззирався навколо, намагаючись угледіти свого брата. Ми саме виїжджали з лісу на ділянку просто неба, і позаду мене вершники вигулькували з густої темряви, наче з’являючись нізвідки.

Мій поні, незважаючи на темряву та численні ями на дорозі, жодного разу не перечепився, і взагалі не було помітно, щоб він утомився. Ми вже підходили до Горбатої Гори, за якою починалися зовсім невідомі мені землі. Я подумав, що можна було б спробувати втекти, розвернувши поні до густого лісу. Та це був надто сумнівний план. До того ж мій брат — я це добре знав — не виживе серед індіанців без мене… На одному з пагорбів я побачив табун мустангів і згадав, як мріяв про те, що колись власноруч заарканюватиму та об’їжджатиму їх. Ці дикі красені стояли спокійно, спостерігаючи за тим, як ми проїжджаємо.

Години через дві індіанці зупинилися, щоб змінити коней. На той час мої ноги та спина були вже вкриті подряпинами та саднами від гострих гілок, що шмагали мене всю дорогу. Мій брат був навіть у гіршому стані, ніж я: на ньому, здавалося, живого місця не було — суцільні рани. Змінивши коней, індіанці поскакали так само швидко, як і до того, і ось ми виїхали до якоїсь річки. Це мала бути Ллано. Як же далеко ми заїхали…

— Це те, про що я думаю? — обізвався мій брат.

Я лишень кивнув у відповідь.

— Нам кінець, — сказав він. — Цілого дня їзди ми не витримаємо.

Через якийсь час ми добралися до іншої річки — напевно, це була Колорадо. Тут індіанці знову спинилися, щоб змінити коней. Я раптом відчув поряд із собою неприємний запах і, обернувшись до брата, побачив, що він сидить у власному лайні. Тим часом мене зняли з коня, і я присів просто на тому місці, куди мене поставили (ноги в мене затекли так, що я майже не відчував їх). Хтось із індіанців штурхонув мене ногою. Та я, дивом не впавши у власне лайно, продовжував своє діло, допоки не випорожнився й не звільнив свій сечовий міхур. Я-бо не хотів, як мій брат, їхати верхи, нюхаючи власний сморід… Потім хтось здійняв мене на ноги, боляче схопивши за волосся. Моя шкіра нижче пояса була, як я відчував, натерта до крові, проте мене знову посадовили на якогось поні: команчі-бо не довіряли коням, що раніше належали «блідолицим».

Коли індіанці втретє зупинилися, щоб змінити коней, то влаштували привал біля річки. Ми доїхали до якогось глибокого каньйону, і я не знав, чи це ми досі біля Колорадо, чи вже ні. Цих земель, мабуть, не знав не тільки я, а й узагалі ніхто з поселенців чи солдатів. Уже розвиднялося, однак сонце ще не зійшло. Індіанці ніби чогось чекали: котрісь із них порпалися у своїх тюках, інші — лягли відпочити на землю, напившись води з річки. Я взявся роздивлятися червоношкірих — це ж бо вперше я бачив їх при денному світлі.

Вони мали при собі луки, сагайдаки, списи, мушкети з короткими стволами, томагавки та великі ножі, а на їхніх обличчях красувалися малюнки у вигляді стрілок та сонць із промінчиками. Бороди, вуса та брови були в них начисто вищипані. Волосся вони заплітали у дві коси (мов голландські дівчатка) і вплітали в них нитки, на які були нанизані якісь блискучі штучки (напевно, з міді та срібла) та різнокольорові намистинки.

— Я знаю, про що ти думаєш, — мовив до мене брат.

— Вони схожі на дешевих повій, — відказав я, хоча насправді взагалі так не думав.

— Як на мене, вони схожі радше на акторів із мандрівного театру, — сказав він. — І, будь ласка, не сердь їх більше.

Потім кремезний індіанець — той, що був схожий на негра, — розігнав нас із братом у різні боки, підштовхуючи списом. Я помітив на його спині вже засохлий кривавий відбиток руки, а на штанях спереду в нього була велика кривава пляма. Скальпи, що звисали з його пояса, я спочатку вважав за шматки телячої шкури. Уторопавши, що це — одразу перевів погляд на річку.

Я сидів обличчям до високої скелі, з якої, напевно, розгортався широкий краєвид. А за спиною в мене індіанці вели своїх коней трав’янистим берегом річки. Потім усі вони про щось засперечалися, після чого більшість із них зібралася на високій скелі. Я помітив, як один індіанець веде коня, до якого був прив’язаний труп того, котрого я вбив (я не знав, що він уже помер, і відчув, як у мене поза плечима пройшов морозець). Тим часом мій брат, не втримавшись, зайшов у воду. Двоє індіанців, які спостерігали за нами, підняли свої луки… Коли я розплющив очі, Мартін, на мій подив, був живий. Він хлюпався в річці, змиваючи зі себе власне лайно (індіанці пильно стежили за ним, але не стріляли). Жалюгідний усе-таки вигляд мав мій брат. Худий, зі слабенькими м’язами та зовсім нерозвиненою грудною кліткою — словом, книжковий черв’як. Стоячи в річці, він увесь тремтів: чи то від холоду, чи то від страху.

Коли він вимився, то повернувся до мене й сів поряд.

— Сподіваюся, це було варте того, щоб ризикувати життям… — крізь зуби процідив я.

Брат заспокійливо погладив мене по нозі.

— Я хочу тобі дещо розповісти про те, що сталося вночі, — сказав він.

От чого я не хотів — то це почути про щось нове. Та я не бажав зізнаватися в цьому, і тому промовчав.

— Маму вони вбили б, як не крути, — говорив далі брат. — Але Ліззі залишилася б живою, якби її не було поранено. Коли вони побачили, що в неї влучила куля, то роздягли її до пояса й довго роздивлялися рану. Вони навіть якийсь світильник запалили, щоб краще було видно і щоб найстарший індіанець міг оцінити, як усе серйозно. І він, мабуть, сказав, що все безнадійно. Адже після того вони, ще трохи поговоривши між собою, стягли з неї решту одягу й стали ґвалтувати.

Мартін перевів погляд на річку та високу скелю.

— Ліззі, Ліззі, Ліззі… — прошепотів він.

— Вона вже потрапила в кращий світ, — мовив я.

Його плечі здригнулися.

— Немає ніякого «кращого світу».

— Наш тато досі живий, — нагадав я.

— Наш тато, — пирхнув він, — найпевніше, уже їде до своєї коханки, яка живе в Остіні.

— Я не очікував, що ти скажеш таку гидоту, — відвернувся я.

— Треба хоч інколи прислухатися до того, що кажуть люди, Ілаю.

Індіанці, які охороняли нас, озирнулися. Мені дуже хотілося, щоб вони підійшли та змусили нас замовкнути. Проте цього разу їм, вочевидь, було байдуже.

— Мама, коли відчиняла їм двері, рятувала тебе, — вів далі Мартін. — Вона знала, що її вб’ють, а Ліззі та я, найімовірніше, загинемо. Але ти — зовсім не схожий на нас.

Я вдав, що не розумію його. Дивився собі на високі скелі, з яких де-не-де проростали ведмежа трава та магонія. На верхівці однієї зі скель ріс вузлуватий старий кедр, подібний до димової труби, і серед гілок цього товстезного дерева я розгледів орлине гніздо. А по берегах річки — трохи вище за течією — росли старі кипариси. Їхні товсті корені повилазили назовні. Певно, цим величним деревам було вже багато сотень років.

Коли сонце освітило верхівки скель, ми почули голосіння індіанців — це вони ховали свого вбитого товариша. А коли команчі повернулися, то взялися гуртом лупцювати мене та Мартіна кулаками й ногами. Я думав, що цього разу вони заб’ють нас до смерті… Та ні. Я лишень відчув сморід і побачив, що мій брат лежить у власних нечистотах.

— Я нічого не зміг удіяти, — пробелькотів він.

— Таке буває, не зважай.

— Не можу…

Згідно зі звичаєм індіанців, разом із загиблим воїном ховають і його коня. Нас із братом, як я дізнався згодом, теж хотіли вбити й покласти разом із убитим конем. Але Тошавей наполіг на тому, щоб вони залишили нас живими. Тошавей — це той, хто врятував мені життя, витягнувши з будинку (це коли я потрапив до «обіймів» індіанця, якого підстрелив). І якби все залежало від нього, команчі взагалі оминули б наш будинок. Мій брат, який уже трохи розумів мову індіанців, пояснив мені, що Тошавей сперечається з іншими, наполягаючи на тому, щоб нам зберегли життя. Індіанець відчував, що я дивлюся на нього, та наразі не звертав на мене жодної уваги.

Тим часом обличчя мого брата набуло філософського вигляду. І я був уже роздратований, тому що знав, що зараз знову почнуться його нескінченні балачки…

— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — доки було темно, я думав: коли зійде сонце, індіанці побачать, що ми — такі самі люди, як і вони. І усвідомлять, що припустилися жахливої помилки… А зараз я, навпаки, сподіваюся, що незабаром вони нас уб’ють.

Я промовчав.

— Тепер я розумію, — вів далі Мартін, — що саме через цю схожість вони нас і вб’ють. Ми з тобою, звичайно ж, безсилі перед своєю долею, та вони такі ж безсилі перед своєю. Тому вони й уб’ють нас. Ми-бо нагадуємо їм їх самих — те, що чекає на них згодом.

— Та замовкни вже! — не витримав я.

— Вони ж не звертають на нас уваги, — відповів він.

Це була правда — індіанцям зараз було байдуже, розмовляємо ми чи ні. Після того, як суперечка закінчилася, команчі, які наполягали на розправі з нами, підбігли до нас і знову заходилися нещадно лупцювати.

Коли все було скінчено, мій брат лежав, нерухомий, серед каменів, утупившись поглядом у небо. Він був іще живий… А я, захлинаючись власною кров’ю, підповз до річки. Перед очима в мене все розпливалося, і тому камені наче витанцьовували переді мною. У голові крутилася одна-єдина думка: якщо індіанці вб’ють нас із братом одночасно — це буде найкраще, що тільки може з нами трапитися. Раптом я помітив вовка, який стежив за мною з верхівки скелі. І пригадав того, якого я застрелив учора (тепер я зрозумів, що то був дуже поганий знак). Потім я згадав про тіла матері й сестри, до яких, певно, уже добралися дикі тварини. Але щойно я заплакав, мене уперіщили по голові.

Мій брат немовби схуд одразу фунтів на двадцять, а численні садна та подряпини надавали йому ще жалюгіднішого вигляду. Тим часом індіанці осідлали коней. Зрозумівши, що зараз мене посадовлять на поні, я напився води з річки, щоб бодай трохи приглушити страшенний голод.

— Ти теж напийся, — сказав я братові.

Проте Мартін лише похитав головою. Він лежав, прикриваючи руками свій сором, доки індіанці не здійняли нас на ноги.

— Хоч наступного разу попий води, — мовив я.

— Я думав, що це вже все, — обізвався він. — Аж раптом зрозумів, що ще живий. Як жорстоко…

— Краще навряд чи буде, — сказав я гірку правду.

Його плечі здригнулися.

Індіанці знову погнали коней труськом. Якщо команчі й були втомлені та голодні, то нічим не видавали цього (вони були збуджені, однак не стривожені). Озираючись час від часу, я бачив, як вони поступово просуваються вузькою стежкою на своїх конях. А Мартін тим часом знову розпочав свої балачки.

— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — я бачив усе, що вони робили з мамою та Ліззі. Я завжди думав, що, якщо людину розрізати, то з неї вилетить душа. Ліззі ж порубали на дрібні шматочки, і я не бачив, щоби з неї щось вилетіло. Я певен, що побачив би. Але нічого не сталося…

Я мовчав, наче він говорив не до мене. На якусь мить запала тиша. Та потім брат знову взявся за своє.

— Ти можеш уявити собі, щоб білі люди могли отак спокійнісінько проїхати стільки, скільки проїхали ці індіанці, і їхати собі далі?

— Ні.

— Їх називають язичниками, червоношкірими дияволами. Але тепер я розумію, що вони якісь напівбоги. Я б навіть назвав їх богами, якби не бачив на власні очі, що їх можна вбивати.

— Прошу тебе, замовкни…

— А чи не спадало тобі на думку, що ми на своїй шкурі відчули те ж саме, що відчували негри, коли їх забирали в рабство?

Десь опівдні ми вибралися з каньйону та поїхали далі прерією, укритою зеленими пагорбами. Скрізь цвіли айстри, примули та мак; також траплялися зарості чортополоху. Білі куріпки, угледівши нас, заховалися в чагарниках. Здавалося, що цій прерії не буде кінця. Ми їхали без упину, минаючи антилоп та оленів, які тут напасалися (також я побачив кількох бізонів, які, вочевидь, відстали від свого стада). Індіанці на якусь мить спинилися, щоб роззирнутися довкола, а тоді поїхали далі.

Нашу з братом оголену шкіру нещадно обпікало сонце. Коли воно досягло зеніту, я відчув запах горілої шкіри та зрозумів, що це тхне від мене самого (на той час я так утомився, що їхав, то провалюючись у сон, то прокидаючись). А подорож наша тривала. Ми пробиралися крізь густу траву, іноді заїжджаючи в тінь дерев, що росли біля струмків (але не зупинялися, щоб напитися). А тоді нас знову обпікало сонце…

Нарешті команчі зупинилися і, трохи посперечавшись, стягнули нас із братом із коней. Вони прив’язали нас одне до одного — спина до спини — та кинули під дерево біля струмка, доручивши охороняти вже знайомому нам підліткові.

— Рейнджери? — спитав я брата.

— Не думаю, — відповів він. — Індіанці стривожилися б. А вони досить спокійні.

Було дуже незвично розмовляти з Мартіном, не бачачи його обличчя.

— Може, це наш тато й решта? — висловив я припущення.

— Ні, — відказав брат. — Вони б наздоганяли нас. А індіанці побачили когось попереду.

Подумавши якусь хвилю, я зрозумів, що Мартін має рацію, і став роздивлятися довкола. Біля струмка росла виноградна лоза, а мені дошкуляв голод. Тож я покликав індіанського підлітка.

— Іста айте, — промовив він, коли зрозумів, про що я його прошу. — Ітса кета квасепе.

Я ще тоді не знав, що це означає «він поганий» та «він іще зелений». І підліток пояснив це мені ще й іспанською.

— Він каже, що виноград іще зелений, — про всяк випадок озвався Мартін.

— Мені й так зрозуміло, — пробурчав я.

Їсти хотілося аж так, що я не погребував би й незрілим виноградом. Тож підліток, зірвавши одне гроно, кинув його мені на коліна, а тоді — вимив руки в струмку. Виноград був такий гіркий, що мене мало не знудило. Та я не здавався й жував далі, бо в мене від спраги страшенно пересохли губи, і я сподівався, що виноград бодай трошки допоможе.

— Годиться, — сказав я братові.

— Хіба що для того, щоб дубити шкури…

— Тобі треба бодай чогось поїсти.

— Навіщо?..

Я запхав у себе ще кілька виноградин. На смак вони були такі, наче я окріп ковтав.

— Шарпнімося — може, нам удасться занурити голови у воду, — сказав я нарешті братові.

Він послухався, і в нас вийшло. Та я міг би заприсягтися, що брат не ковтнув жодного разу (це страшенно розлютило мене, утім, я не мав сили, щоб дати вихід своєму гніву). Я пив безперестанку. А індіанський підліток стояв на камені та спостерігав за нами… Нарешті ми з братом знову всілися на землю. Я відчув неабияке полегшення і, зітхнувши, витягнув ноги.

— Як тебе звати? — спитав я іспанською нашого охоронця.

— Неекару, — відповів той після тривалої паузи.

А тоді — квапливо відійшов від нас. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно видав нам бозна-яку таємницю. Коли ж він знову опинився так близько, щоб я міг його бачити, то ліг долілиць і припав до струмка (це я вперше побачив, щоб індіанець отак жадібно пив воду). А коли підвівся — поправив свої коси й перевірив, чи не змилася з обличчя фарба.

— Як ти гадаєш, вони з чоловіками злягаються? — спитав мене брат.

— Найпевніше, ні, — цілком щиро відповів я.

— Чому ти такий упевнений? Спартанці ж, наприклад, це робили…

— А хто такі спартанці?

Відповісти мій брат не встиг — ми ж бо зачули звуки стрілянини. Трохи згодом запала тиша (ми вже знали, що це індіанці стріляють із луків). Кому ж це так не пощастило?..

До нашого охоронця прибіг іще один індіанський підліток. Вони прив’язали нас із братом до коней, і ми поїхали геть від струмка. На той час я цілком оклигав, і сонячні промені вже не здавалися мені такими палючими, як раніше. Проїхавши якоюсь кам’янистою рівниною, ми знову опинилися в прерії (росли тут переважно живокіст та мальва). Краєвид розгортався чудовий: угорі — блакитне небо з кількома дивовижними хмаринками, унизу — море з різнокольорових диких квітів. І я милувався цією красою, допоки не вгледів чергову жахливу картину.

Індіанці юрмилися біля двох фургонів, запряжених волами.

Третій фургон, перевернутий набік, лежав у траві на досить далекій відстані від нас. Можна було, однак, розгледіти мулів, які стояли біля фургона, похнюпившись. Я почув чийсь крик…

— Не хочу, не хочу цього бачити! — пролунав голос Мартіна.

Глянувши на дорогу, я зрозумів, про що він. Під деревом біля дороги лежав труп маленького хлопчика, якому хтось із індіанців уцілив із лука просто в око. А над цим трупом, на гілці, сидів великий червоноголовий дятел, добуваючи собі їжу.

Із фургонів кров текла так, ніби хтось лив її з відер. А на дорозі лежали тіла кількох білих людей. Трохи ж далі від шляху — у заростях трави та живокосту — зібралися кілька індіанців, щоб катувати останнього білого, який був іще живий. Що вони з ним робили — мені не було видно. Але я чув, як він волав тоненьким голосом, а команчі реготали й передражнювали ці крики.

Індіанці — за винятком тих, які катували білого, — не марнували часу. Вони долучили мулів, які везли фургон, до свого табуна. Адже не минулося без утрат: один індіанський поні лежав мертвий, а ще один був смертельно поранений у груди. Індіанець, якому належав цей поні, розсідлав його і, ніжно поцілувавши в шию, пристрелив із револьвера.

Команчі повиносили з фургонів усе, що там було, зокрема два мертвих тіла. Сонце досі припікало, і квіти довкола вкрилися червоним пилом. Індіанці обшукали тіла білих і зняли з них скальпи (той, якого катували, уже, мабуть, умер, бо лежав тихо). На їхніх щитах я помітив свіжі сліди від куль. Один з індіанців перев'язував свою рану, а другий — отой кремезний — витирав свого списа травою. У фургонах знайшлися мішки з борошном, і команчі розрізали їх і розкидали по дорозі. Бочівку з віскі індіанці розтрощили томагавком, а кілька бочівок дещо меншого розміру — мабуть, із порохом — запакували у свої тюки. Також узяли кілька невеличких, але важкеньких ящиків (певне, у них були набої). Ножі та ковдри індіанці теж забрали. А ще — жувальний тютюн, форми для лиття куль, сокири, пилку, рулон ситцю, кілька револьверів, а також рушниці, які вціліли. А тоді трохи посперечалися через скальпи та, розрізавши закривавленими ножами два сливових пироги, з'їли їх.

Індіанські підлітки підібрали із землі стріли. А дорослі ще раз уважно обдивилися фургони та знайшли там рулон якоїсь тканини, який не помітили раніше. А тоді перезарядили свої рушниці, наповнили стрілами сагайдаки та перевірили, чи добре осідлані коні (волам вони перерізали горлянки). І, випивши трохи води, рушили далі. На той час кров, що вилилася на дорогу, уже почорніла, а трупи білих укрилися пилом. І вони тепер мали такий вигляд, наче лежали тут завжди.

Розділившись на три групи, індіанці проїхали трохи в протилежному напрямку (це щоб заплутати сліди). Усі вони мали чудовий настрій. Один із них під'їхав до мене й почепив на мою голову скальп із довгим сивим волоссям, а тоді ще й продірявленого капелюха надягнув (індіанці задоволено реготали, дивлячись на мене). Тим часом ми просувалися далі на північний захід. Трава тут росла висока. Іноді траплялися дуби й мескітові дерева, а ще — деревцята юка, рясно вкриті прегарними білими квіточками.

Кілька годин по тому індіанець, якому належав надітий на мене скальп, під'їхав знову та забрав його, прив'язавши до свого пояса. Капелюха він жбурнув далеко в кущі. Тож я знову залишився простоволосий, і сонце знову нещадно обпікало мене… На той час до нашої групи приєдналися дві інші, і ми всі разом поїхали далі.

Коли індіанці змінювали коней, вони злегка перекусили в'яленим м'ясом, яке знайшли у фургоні. Нам із братом теж трошки перепало. Я страшенно хотів пити, і тому, коли індіанці запропонували мені трохи жувального тютюну, я не зміг його жувати, бо слини в роті зовсім не було. Братові ж того тютюну й не давали. Він стояв, розкарячившись, і мав жалюгідний вигляд.

Сонце нарешті зайшло, і в мене в роті було вже так сухо, що я мало не задихнувся. Коли стало геть нестерпно, я згадав чарівні весняні вечори, які проводив біля джерела, спостерігаючи за тим, як тече вода. І мені трохи полегшало від цього.

Уже стемніло, коли індіанці спинилися біля якоїсь брудної калюжі. Нарвавши трави й накидавши її у воду, вони випили по кілька ковтків. А потому й ми з братом змогли напитися. Вода була на смак наче жаб'яче лайно, і тхнуло від неї жахливо. Та ми не зважали на це. Мартін, напившись, заплакав, та індіанці одразу штурхонули його в живіт і пригрозили великим ножем. При цьому вони промовляли щось на кшталт вайупа ніту та ніхпу айту (згодом я дізнався, що це означає «вгамуйся» та «замовкни»).

Індіанці жваво розмовляли, вочевидь, обговорюючи свої подальші плани.

— Ми, мабуть, проїхали вже сотню миль, — сказав я до брата. — Сан-Саба має бути десь поблизу.

— Як гадаєш — вони не розгніваються, якщо я ще трохи поп'ю? — спитав він.

— Гадаю, що ні.

І він знову пив смердючу, каламутну воду. А я вже не міг цього робити через її жахливий запах. Сидіти на землі було нестерпно боляче — мабуть, щоб стерта шкіра відновилася, потрібно буде кілька тижнів. Напившись, брат сів поряд зі мною. А через якусь мить я, відчувши неприємний запах, зрозумів, що він знову наклав під себе.

— Я не можу нічого вдіяти… — почувся його винуватий голос.

— Не зважай.

— Хоча все це вже не має значення.

— Ми повинні триматися, — сказав я. — Це не так важко, як ти собі думаєш.

— А потім що? Що буде, якщо ми живими доїдемо туди, куди вони прямують?

Я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Я не хочу туди… — промовив він.

— Згадай книжки про Джона Таннера й Чарлза Джонсона.

— Я не з тих, хто може вижити, харчуючись корою дерев та аґрусом…

— Ти виживеш і прославишся, — вів я своє. — Настане час, коли я приїду до тебе в гості й скажу твоєму приятелю Емерсону, що ти — справжній чоловік, а не якийсь там педик… тобто поет.

Брат промовчав.

— Ти все зможеш витерпіти, — продовжував я. — Лишень не треба їх дражнити, щоб їм, бува, не забаглося зняти з нас скальпи.

— Я роблю все, що можу.

— Я так не думаю.

— То й не думай…

Він знову заплакав, а тоді заснув. Я був дуже розлючений на нього. Ми з ним у цій подорожі з’їли не менше, ніж індіанці, а води випили значно більше за них усіх. Проїхали ж ми з ними лише один день. А скільки днів вони вже так подорожують? Але мій брат не хотів боротися за власне життя — просто опустив руки, і все. Я згадав батькові слова: «Якщо іншій людині щось до снаги — до снаги воно й тобі!»

Було ще зовсім темно, коли індіанські підлітки розбудили нас ляпасами та посадовили на коней. Я побачив якесь яскраве світло вдалині та зрозумів, що це горить чийсь будинок. Не думав я, що на цих землях наважилися поселитися білі люди. Однак, вочевидь, знайшлися й такі, які вирішили ризикнути життям заради володіння ділянкою цієї надзвичайно родючої землі. Кілька дорослих індіанців під’їхали та похвалили підлітків за те, що ті розбудили нас.

Ми побачили, як до нашого табуна підводять іще кілька коней. Також індіанці везли двох нових бранців — зважаючи на їхній пронизливий плач, то були жінки. Вони щось вигукували німецькою. Отже, дім, що згорів, належав якомусь німцеві.

Коли зійшло сонце, ми вже проїхали миль із п’ятдесят, змінивши коней двічі. Німки без упину голосили всю ніч… Ми піднялися на месу — пагорб із пласкою верхівкою, — щоб роздивитися довкола. І побачили вкриту зеленими пагорбами землю, що розстилалася аж до самого небокраю.

Німки були оголені, як і ми. Одній на вигляд було років сімнадцять чи вісімнадцять, іншій — мабуть, трохи більше. Обличчя й тіла молодих жінок були вкриті кров’ю, змішаною з брудом, але навіть це не приховувало їхньої вроди. Що більше я дивився на них — то більше ненавидів. І подумав, що залюбки поспостерігав би за тим, як індіанці знущатимуться з них.

— Я їх ненавиджу, цих німок, — наче вгадав мої думки брат. — Нехай індіанці добряче натовчуть їм одне місце.

— Еге ж…

— А ти непогано тримаєшся, як я бачу.

— Принаймні не падаю щохвилини з коня, як дехто.

Я подумав, що індіанці могли б і міцніше прив'язати його до поні.

— Я намагався зробити так, щоб кінь влучив мені копитом у голову, — тим часом пояснював мені Мартін. — Та мені, як бачиш, жодного разу не пощастило.

— Мама просто пишалася б тобою, — вирішив я присоромити брата.

— З тебе вийде дуже хороший малий індіанець, Ілаю, — не зважав він на мій тон. — Мені шкода, що я цього вже не побачу.

Я не знайшов, що відповісти.

— Ти знаєш, чому я тоді не стріляв? — продовжував він. — Я не хотів, щоб зчинилася перестрілка, у якій вони б убили чи поранили Ліззі.

— Та ти просто закляк.

— Ні… Маму б вони вбили в будь-якому разі. А от Ліззі взяли б у полон разом із нами, якби не та перестрілка, у якій її поранили.

— Стули пельку! — не витримав я.

— Ти міг би й не дивитися на те, що вони з нею зробили…

Я дуже добре знав братове обличчя. Він був трохи косооким, з тонкими губами. І тепер я бачив перед собою те ж саме обличчя. Але воно раптом здалося мені обличчям когось іншого, кого я вже начебто знаю цілу вічність.

Трохи згодом він попросив у мене пробачення.

А ще через якийсь час індіанці перекусили залишками в’яленого м’яса, і нам теж дісталося трохи.

Одна з німок запитала мене, чи не знаю я, куди нас везуть. Я вдав, що не розумію її, і вона вирішила натомість спробувати поговорити з Мартіном.

Наступного дня ми могли бачити далеко, але тільки в довжину. Адже проїжджали величезним каньйоном, і по обидва боки від нас височіли скелі з червоного каменю, заввишки близько тисячу футів. Із дерев тут переважно траплялися тополі та в’язи. А якось я помітив на піску таке саме фіолетове вістря списа, як те, яке нещодавно знайшов неподалік дому. Також нам траплялися залишки стародавніх істот. Наприклад, на березі одного струмка я бачив молюска завбільшки з колесо фургона. А серед скель я помічав гігантські кістки (зокрема роги), що належали колись тваринам, значно більшим за сучасних.

Тошавей сказав мені іспанською, що з настанням осені до цього каньйону прийдуть бізони. Багато-багато бізонів. Він показав мені на численні пасма довгої чорної шерсті, що звисали з кедрів та мескітових дерев і свідчили про те, що тварини вподобали цей каньйон.

Індіанці більше не гнали коней так швидко, як раніше (я, однак, не помітив, щоб червоношкірі втомилися чи зголодніли). Ми поволі їхали вздовж річки, і я, побачивши, що там повно риби, мало не захлинувся слиною. Яких тільки риб там не було: і соми, і вугри, і великороті буфало, і саргани… Що ж до тварин, то антилоп та оленів тут було стільки, що й не злічити. А ще я бачив здоровенного грізлі, який видерся на скелю й, вибравши зручний виступ, розлігся там, щоб погрітися на сонечку. Де-не-де з тріщин у скелях струменіли джерела, що, стікаючи донизу, утворювали мальовничі ставочки.

Увечері індіанці розбили табір на всю ніч. Ми з братом заснули біля великого каменя, притулившись одне до одного. Раптом я відчув, як хтось накрив нас шкурою. Розплющивши очі, я побачив, що це Тошавей; я вже, мабуть, і так упізнав би його, бо навчився, мов тварина, розрізняти людей за їхнім запахом.

— Завтра ми розпалимо вогнище, — сказав чоловік.

Наступного ранку ми їхали повз скелі, на яких були видряпані малюнки: шамани, воїни зі зброєю, списи, щити, тіпі…

— Вони збираються нас розділити, — сказав до мене Мартін.

Я витріщився на нього.

— Тут зібралися воїни з двох різних племен.

— Як ти про це здогадався? — не приховував я подиву.

— Той, хто забере тебе, — котсотека, — говорив далі брат. — А мене — ямпаріка.

— Не Котсотека, а Тошавей.

— Правильно, його звати Тошавей. І він належить до племені котсотека. А того, хто хоче забрати мене, звуть Урват. Вони казали, що Урватові ще довго їхати додому. А от твоєму господареві — уже зовсім трохи.

— Вони нам не господарі, — пробурчав я.

— Так, ти маєш рацію. Знаєш, я ніяк не можу збагнути, звідки з’явилося в них таке ставлення до інших людей…

Протягом якогось часу ми їхали мовчки.

— А «пенатеки» — це що? — спитав я.

— Пенатеки — це теж плем’я. Вони тепер потерпають від якоїсь епідемії чи ще від чогось такого — я до ладу не второпав. Але точно знаю, що нікого з пенатеків тут немає.

Хоч Тошавей і обіцяв, що цього вечора індіанці розпалять багаття, та вони, мабуть, передумали. Уранці ми вибралися нарешті з каньйону та поїхали далі трав’янистою рівниною. Ні деревця, ні стежечки, ні кущика… Мій шлунок наче скрутився у вузол, коли я зрозумів, де ми. Ллано-Естакадо. Біла пляма на мапах.

Пейзаж був таким одноманітним, що, коли настав вечір, я не зміг би сказати, яку відстань ми проїхали. У моїй голові панувала цілковита порожнеча. Що ж до мого брата — він час від часу засинав і падав із коня, а індіанці щоразу лупцювали його та знову прив’язували.

Із настанням темряви команчі розбили табір на березі якогось струмка й розпалили нарешті вогнище. Згодом я зрозумів, що, оскільки ця рівнина була без дерев, наше багаття неможливо було помітити здаля (справа в тому, що листя дерев відбиває світло). Індіанці готували собі вечерю з оленини, і Тошавей приніс нам із братом по великому шматку гарячого напівсирого м’яса. Я швидко впорався зі своїм куснем, але брат був настільки слабкий, що навіть їсти не міг. І я, розжовуючи м'ясо, вкладав маленькі шматочки йому до рота, наче маленькому пташеняті.

Потім я відійшов трохи від струмка, щоб роздивитися навколо. Яскраво сяяли зорі. Команчі заснули, але не всі: вони-бо поставили сторожу, яка охороняла всіх нас. Помітивши мене, вони не сказали ні слова, і я, постоявши на місці ще трохи, повернувся до брата.

Я ще довго не міг заснути, вслухаючись у завивання пуми та вовків, які вешталися десь поблизу. Аж раптом почув схлипування й зрозумів, що це мій брат плаче уві сні. І я кинувся його будити, та невдовзі передумав: хай би який жахливий снився йому сон — усе одно це було для нього краще, ніж дійсність.

Уранці ніхто не прив'язував нас із братом до коней. Адже втекти ми з ним точно вже не могли.

Мартін, незважаючи на вечерю й добрий відпочинок, досі почувався дуже погано. А команчі сміялися, гарцюючи на конях та перекидаючись жартами. Я заснув та впав із коня, тож індіанцям знову довелося прив'язати мене (вони відважили мені кілька ляпасів, однак по-справжньому не били). Тошавей під'їхав до мене й дав донесхочу напитися води, а тоді, розжувавши шматочок тютюну, змочив кашицею мої очі. Та, попри все це, я їхав у якомусь напівсні. Мені ввижалося, що ми наближаємося до краю Землі й, досягнувши його, падатимемо без кінця…

Того дня індіанці вполювали маленького бізона, який відстав від своїх, та й заходилися ділити тушу. Мені та Мартіну Тошавей запропонував шлунок теляти, повний молока, що вже згорнулося. Я не схотів його куштувати. Та індіанці силоміць заштовхнули туди головою спочатку мого брата (він міцно стулив рота), а потім мене. Я спробував ковтнути цього молока, та натомість став блювати.

Індіанці після всього цього спожили вміст телячого шлунка самі. А тоді вирізали печінку й стали впихати її до рота моєму братові. Той уперто стулив губи ще міцніше, і я, злякавшись, що індіанцям урветься терпець, не відмовлявся. Мій рот наповнився телячою кров'ю… Досі я завжди думав, що кров на смак така, ніби залізяку до рота пхаєш. Та це виявилося зовсім не так (хіба що як вип'єш трішечки). Насправді смак крові — мускусний та солоний. Я їв печінку доти, доки індіанці не дали мені ляпаса: мовляв, годі вже (вони були, як я зрозумів, задоволені моєю поведінкою). Решту ж печінки вони доїли самі, поливаючи її жовчю тварини, наче соусом. Упоравшись із нутрощами теляти, команчі зняли з нього шкуру. А тоді відрізали великий шматок м’яса (це було жертвоприношення Сонцеві), решту ж розділили між собою. Свою порцію я з’їв дуже швидко: боявся-бо, що хтось відбере її в мене.

Це вперше за останній тиждень я по-справжньому наївся, і мене огорнула солодка втома. Натомість мій брат, який не взяв до рота й шматочка, просто сидів, утупившись в одну точку. Його шкіра, що сильно обгоріла на сонці, була ще й укрита брудом, змішаним із його власною блювотою.

— Тобі треба поїсти, — сказав я до нього.

— Знаєш, Ілаю, — усміхнувся він, — я й не уявляв собі, що нас із тобою затягнуть так далеко. Переконаний: ніхто з білих нас тут не знайде. І сліди наші поростуть травою…

— Тебе вб’ють, якщо ти не їстимеш.

— Мене вб’ють, як не крути…

— Ти мусиш поїсти, — наполягав я. — Тато колись роками харчувався лише сирим м’ясом.

— Я знаю. Та я не він. Пробач, Ілаю… Чи не хочеш послухати вірша, якого я написав про Ліззі?

— Давай.

Безневинної діви червоная кров По землі розлилася рікою. Та я знаю, що там, де панує Любов, Ще зустрінемось ми із тобою…

Звісно, це маячня, не гідна називатися Поезією. Та мені аж так погано, що я не спромігся на щось краще.

Індіанці обернулися до нас, а Тошавей підійшов та сказав братові, щоб той поїв. Однак він уперто відмовлявся.

— Я був певен, — продовжував Мартін говорити до мене, — що поїду вчитися до Гарварду. А потім побачу Рим… Я вже був там. У своїй уяві… Справа в тому, що я, коли читаю, не просто уявляю собі речі, а чітко та ясно бачу їх перед собою. Ти ж про це не знав, чи не так? І навіть ці дикуни не відберуть у мене мого світу, який я бачу перед собою… Знаєш, я написав Емерсонові листів із десять, та не надсилав їх. А дарма… Він, я гадаю, усе-таки сприйняв би їх серйозно.

Я згадав про те, що його листи разом з усіма іншими речами згоріли, коли індіанці підпалили наш будинок. Та не став говорити цього вголос, а натомість іще раз попросив його поїсти.

— Я радше загину, ніж стану такою ж тварюкою, як ці індіанці, — рішуче сказав він. — Ти ні в чому не винен, Ілаю. І наш тато не винен: він же нічого не міг удіяти, коли нас витуряли з Бастропа. Така наша доля — от і все…

— Якщо ти опиратимешся, я тебе силоміць нагодую. Ти будеш ситий, немов кабан.

Брат геть не зважав на мої слова. Він зірвав гайлардію — чудову квітку, схожу на велику жовтогарячу ромашку чи маленьке сонце (цими квітами була вкрита чимала галявина навколо нас).

— Ось, бачите? Це Індіанське Сонце.

Команчі не звертали на нього уваги. І він заговорив голосніше.

— На честь мексиканців названо чимало рослин. Але всі вони або малі, або негарні. Це тому, що мексиканці, без сумніву, збережуть своє місце на цій планеті. А ви, індіанці, невдовзі безслідно зникнете з її лиця, і тому на вашу честь назвуть прегарні рослини — такі, як ця квітка. Це змусить інших часто згадувати про вас, але ніхто не тужитиме й не плакатиме за вами. І я теж…

Індіанці так само не звертали на нього уваги.

— «Що вдієш — ніхто мене не розуміє. Така моя доля…», — це сказав Ґете, щоб ви знали.

Тошавей сам кілька разів спробував нагодувати Мартіна, та все було марно. Тож його порцію спожили інші, і таким чином від убитого теляти не залишилося нічого, крім шкіри та кісток. Шкіру індіанці згорнули й поклали в один із тюків, а потому повсідалися верхи на своїх коней.

— Не роби нічого, Ілаю, — сказав брат, дивлячись кудись через моє плече.

Тошавей раптом притиснув мене до землі, а тоді — разом із якимсь іншим індіанцем — за якусь мить зв’язав мені руки й ноги. Потім вони кудись поволокли мене — певно, для того, щоб я опинився подалі від Мартіна. Коли вони нарешті спинилися, я підвів голову. Мій брат сидів там, де й раніше. А Урват і троє інших індіанців, повсідавшись на коней, кружляли навколо нього, щось вигукуючи. Та ось він підвівся, і команчі заходилися бити його по спині ратищами списів. Вони навмисне залишили прохід, щоб Мартін міг тікати від них, але він стояв непорушно. Жовтогарячі «індіанські сонця» сягали йому до колін, а сам він здавався геть крихітним на тлі неосяжного неба.

Нарешті Урватові все це набридло, і він ударив Мартіна не ратищем, а вістрям списа. Мій брат і не поворухнувся (тим часом Тошавей і ще якісь індіанці міцно тримали мене). Урват ударив Мартіна ще раз. Той упав у траву…

Тошавей притиснув мою голову до землі, і я не рухався, розуміючи, що опиратися марно. Аж раптом я відчув, що не зміг би підвестися, навіть якщо мене не тримали б. Просто сил не стало… Але це на якусь мить. А потім я засмикався, запручався… Проте Тошавей дуже-дуже міцно тримав мене.

Я не знаю, скільки разів мого брата звалювали на землю й він підводився знову. Та ось Урват замість списа взяв сокиру… Мартін стояв непорушно, допоки його не повалив на землю останній удар… Індіанці об’їхали навколо мого брата, уже неживого, ще один раз.

…Згодом Тошавей пояснив мені, що мій брат, який до самісінького дня своєї смерті поводився, наче жалюгідний боягуз, насправді ніколи таким не був. А був він не ким іншим, як ке-тсеена — вищою істотою, присланою їм, команчам, з небес для випробування. Убивати його в жодному разі не можна було. Це все одно, що вбити койота, а цих тварин команчі й пальцем не зачіпають. Тож із мого брата не зняли скальп, а Урват зрозумів, що він тепер проклятий навіки.

…Після того як Мартін упав востаннє, дорослі індіанці завели тривалу суперечку. А троє підлітків тим часом міцно тримали мене, і я, не маючи сили підвестися, торочив сам до себе, що вб’ю Урвата. Потім я підійняв голову, шукаючи бодай якоїсь підтримки. Мій погляд упав на німок, та вони вдали, що взагалі не помічають мене.

Нарешті індіанці відламали від скелета малого бізона кілька гострих кісток і взялися копати могилу. Мого брата загорнули в ситець, який знайшли у фургоні кілька днів тому, і опустили в яму. Урват поклав поряд із тілом Мартіна свого томагавка, а інший індіанець — великого ножа. Хтось навіть запропонував убити коня, та його майже ніхто не підтримав. І могилу закидали землею…

Ми поїхали далі. І я, дивлячись, як віддаляється від нас могила мого брата, згадав його слова про людські життя і смерть. «Ніхто не знайде нас, і сліди наші поростуть травою…»

Розділ 5 Дж. Е. Мак-Каллоу

Якби вона була бодай трішки мудрішою, то не залишила б своїм нащадкам ані цента. Ну, хіба що кілька мільйонів доларів, щоб оплатити їхнє навчання в коледжі, та щоб вони відклали трохи грошей на чорний день. Їй самій із пелюшок утовкмачували: якщо наступного року на полях буде посуха чи на них налетить сарана або якщо раптом зростуть відсотки за кредити — їхня родина голодуватиме. Насправді ж вони вже отримували на той час чималі прибутки завдяки нафті, тож ці «страшилки» про голод годилися лише для того, щоб лякати малих дітей. Але батько Джинні завжди діяв так, ніби це було цілковитою правдою. І тому це стало аксіомою й для неї.

Коли вона була ще зовсім малою, батько дуже часто доручав їй доглядати телят, які залишилися без матері. І в неї це чудово виходило — телята виростали, і їх продавали. А гроші відкладалися для неї, Джинні, бо це вона їх заробила. Згодом цих зароблених грошей вистачило на те, щоб вона змогла розпочати власний бізнес. А багато років по тому в інтерв’ю черговому репортерові вона сказала, що саме тоді, у дитинстві, навчилася по-справжньому цінувати кожен долар. Репортер тоді спитав, чи не йшлося тут про «кожну тисячу доларів». А вона подумала, що це не чоловік, а щось таке середнього роду (мабуть, виріс у якомусь із північних штатів).

Полковник, її прадід, любив віскі. Та Джинні не пам’ятала, щоб він бодай раз прокинувся пізніше, ніж на світанні. Одного дня (їй тоді було вісім, а йому — дев’яносто вісім) він повів її пасовиськом начебто по чиїхось слідах. Вона, щоправда, жодних слідів не бачила, однак прадід упевнено вів її повз густі зарості опунції та жовтої акації. І, побачивши кущі мильнянки, зупинився й витяг звідти малесеньке кроленя. Джинні взяла його на руки і, відчуваючи, як часто б’ється крихітне серце, сховала в себе за пазухою.

— А там є ще кроленята? — спитала вона, уже уявляючи, як забирає із собою їх усіх.

— Є, та ми залишимо їх із мамою.

Обличчя прадіда, засмагле й укрите численними зморшками, було схоже на дно річки, що висохла. А від його рук завжди пахло тополиними бруньками. Цей запах, що нагадував одразу корицю, карамель і якісь квіти, неможливо було сплутати з жодним іншим. Справа в тому, що полковник мав звичку зупинятися біля тополі та розтирати між пальцями ароматну бруньку. І цю звичку Джинн перейняла в нього, пронісши крізь усе своє життя: вона-бо хотіла, щоб пам’ять про прадіда збереглася в її серці назавжди. Хтось колись сказав їй, що, мовляв, речовина, яка міститься в тополиних бруньках, називається ґілеадським бальзамом. А вона подумала, що назва — це порожній звук. Для неї, Джинн, тополині бруньки — це згадка про рідну людину. От і все.

Вона тоді забрала кроленятко додому й напоїла молоком. А наступного ранку їй сказали, що до малюка добралися собаки і… Вона могла б знову піти до кущів мильнянки та взяти звідти ще одне кроленя, однак не пішла. Це було дуже мудре й милосердне рішення… Ті дні давно минули, та Джинн, навіть коли виросла й постаріла, не забула, як її шкіру під одягом лоскотало м’якесеньке хутро крихітної тваринки. І ще вона на все життя запам’ятала, як спиралася на її плече лагідна, слабка вже рука прадіда.

У дитинстві вона була тоненькою та низенькою, з кирпатим носом. Її найзаповітнішою мрією тоді було вирости й стати такою ж красунею, як мама: стрункою, з прямим носом і довгим темним волоссям. Коли вона розповіла про це батькові, той, пирхнувши від сміху, пояснив їй, що мама насправді мала біляве волосся, як і сама Джинні. Та вона тоді, хоч і подумки, але не погодилася з батьком. Мама померла, народжуючи Джинн, іще зовсім молодою — їй було всього-на-всього двадцять шість. І світлин із нею лишилося дуже мало, а портрета — жодного (зате батько мав багато гарних світлин своїх коней). І дівчинка, вдивляючись у нечіткі знімки, була переконана, що її мати таки мала довге темне волосся та прямий ніс. А батько просто нічогісінько не тямить у жіночій зовнішності (хіба що добре розбирається в породах корів та кобил). Якби лишень Джинні могла бодай раз побачити маму живою… Вона неодмінно розгледіла б у ній тисячу різних дрібничок, яких батько ніколи не помічав.

А що він добре помічав — то це все, що стосувалося худоби. Він пильно стежив за тим, щоб жодна корова не відставала від стада, і дуже добре бачив, хто з вакуерос краще кидає лассо, а хто — часто хибить. Він здаля помічав старого дикого бика, який наближався до його телиць. Передчував усі зміни погоди, і ще — завжди знав, працювали чи намагалися ледарювати його сини. Що ж до Джинні, вона завжди працювала нарівні з братами, хоча її бабуся й була категорично проти цього. Дівчинка приглядалася до того, як тумбадорес кидають лассо, а маркадорес таврують телят. І дуже скоро навчилася все це робити, хоча її, власне, ніхто не вчив. Іноді вона допомагала смажити телячі сім’яники, що залишалися після вихолощення (смажили їх надворі на розжарених вуглинах). Сім’яники були такі ніжні й солодкі на смак, що Джинні наминала їх просто зі жмені, не звертаючи уваги на хихотіння та насмішки братів. Вона тоді ще не зовсім розуміла, чому, власне, з неї так насміхаються.

Батько дозволяв їй смажити та їсти цей специфічний делікатес, однак тільки-но вона з’являлася бодай поблизу тумбадорес — відганяв її подалі. Та це не завадило їй навчитися кидати лассо. У дванадцятирічному віці дівчинка вміла заарканювати телят не гірше за своїх братів, а ще могла з легкістю вистежувати тварин за їх слідами. Але батько все одно не хотів, щоб вона виконувала чоловічу роботу, а про бабусю — і казати годі. Та Джинні знала, що полковник, якби був живий, підтримував би її. Він-бо завжди помічав у ній щось таке, чого не помічали інші, а саме — її непохитне відчуття власної винятковості й таку ж непохитну силу волі. Адже вона, якщо ставила собі щось за мету, завжди досягала цього. Коли прадід казав їй, що колись вона багато чого досягне в житті, — це було для неї такою самою очевидною річчю, як те, що трава зелена, або те, що вона, Джинні, має великі та прегарні, наче в олениці, очі, і всі навколо захоплюються її вродою.

Переганяти худобу — заняття не з цікавих: твій кінь плентається позаду довгої череди корів і бичків, а ти батогом підганяєш тих, які йдуть надто повільно. Але Джинні все одно намагалася не пропускати жодного перегону, а ще — ловила такі моменти, коли батька не було поряд, і прохала маркадорес дозволити їй таврувати телят. Робиться це звичайно в серпні — коли спека така, що навіть м’ясні мухи не літають. Але Джинні, попри це, спочатку придивлялася до процесу таврування, а тоді спробувала сама, поставивши собі за мету не помилитися. Вона вже знала, що тавро треба щільно притискати до телячої шкіри, якщо залізо вже дещо охолонуло. А якщо тавро дуже розжарене — прикладати його треба обережно. Вакуерос вважали її кумедною. І хоча своїх доньок вони й близько не підпустили б до розжареного тавра, їй спокійнісінько дозволяли виконувати їхню роботу, радіючи нагоді сховатися в затінку й трохи відпочити. Та дівчинка знала, що спокійними вони будуть лишень доти, доки вона не припуститься помилки. Тож вона не помилялася.

Колись були такі часи, що заможні люди не прагнули виставлятися про людське око. Вони вважали, що, досягнувши певної вершини в житті, треба чинити так, щоб інші рівнялися на тебе. Тому й не «світилися» перед камерами, якщо їм нічого було сказати. Утім, ці часи залишилися далеко в минулому: зараз товстосуми тільки те й роблять, що наввипередки женуться за славою, мов ті молоденькі дівчатка, які мріють про блискавичну кар’єру від посудомийки до «зірки».

Джинн також прагнула прославити своє прізвище, але з дещо іншої причини. Вона найняла фахівця, який мав написати книжку про історію її родини. Та він за десять років спромігся лише на те, щоб зібрати листи й інші папери, до яких коли-небудь торкався полковник, та ввести всю цю інформацію в комп’ютер. А коли Джинн нарешті урвався терпець, вона викликала цього суб’єкта для серйозної розмови. І він сказав їй, що, мовляв, робити книжку із цих паперів можна по-різному: усе залежить від того, з якого боку дивитися на описані там події. Вона ж відповіла, що в такому разі треба просто вибрати найкращі моменти. Відтак він відказав, що це вже точно буде несусвітня брехня.

Суб’єкт цей був маленьким, опецькуватим і трохи дратівливим чоловічком. І Джинн просто не розуміла, чого це він напускає тут такого туману. Подумавши трохи, вона відмовилася від ідеї створення твору й вирішила піти дещо іншим шляхом. Розгорнула чекову книжку та зашелестіла новенькими сторінками, і на цей шелест одразу ж злетілися охочі підзаробити. Тож вона підписувала чеки, а ім’я полковника Мак-Каллоу згадувалося то в одній газеті, то в іншій. Може, так його впишуть і в підручник історії штату Техас (хоча ліберали, певна річ, будуть категорично проти цього).

Написано: «Хто працювати не хоче, той нехай не їсть!» І Джинн усе життя прожила саме так. Вона була впевнена: якщо не прокидатимешся щодня вдосвіта й не працюватимеш цілий день у поті чола свого — ти не виживеш, і твоя родина помре з голоду. Той, хто не працює, марнує час і втрачає Боже благословення.

Коли Джинні виросла та зазирнула в книжки, у яких були записані прибутки й витрати її родини, вона зрозуміла, що її батько зміг би спокійно прогодувати своїх дітей, не розводячи худобу. Та було вже пізно. Вона тепер не могла не думати про койотів, які підстерігали її телят, і про вітряки, які неодмінно треба змастити, щоб не скрипіли, і про паркани, які звалив вітер чи якась дурна корова (або ж не менш дурна людина)… Проминули роки, і Джинн припинила непокоїтися через худобу, а натомість занепокоїлася через нафту. Вона невпинно стежила за тим, який прибуток приносила та чи інша свердловина (і цей прибуток завжди був меншим, ніж вона сподівалася), і за тим, яка ділянка подає надії, а яка — вже вичерпала свої ресурси. Джинн завжди намагалася наймати таких майстрів для буріння нових свердловин, щоб і не переплатити, і отримати бажаний результат. Вона чудово розуміла: якщо припинити шукати нові свердловини — старі рано чи пізно вичерпаються й вона залишиться ні з чим.

…Як же вона опинилася тут, на цій підлозі? Треба роззирнутися. Якась імла наповнює кімнату. Дим? Мабуть, так (із димоходом, напевно, щось негаразд). А звідки взявся цей пульсуючий біль у голові? На інфаркт чи інсульт начебто не схоже. У цій кімнаті хтось побував. Вона це точно знає…

Чому її діти виросли такими слабкими, безпомічними? Успадкували це від Генка? Мабуть, так. Але є й інша причина — місто. Міські школи, і друзі, з якими вони там заприятелювали, і їхні ліберальні вчителі… Міські діти займаються всім, окрім роботи. І для її дітей гарцювання на конях разом із вакуерос було не чим іншим, як розвагою. Чимось на кшталт пікніка чи катання на лижах — от і все. А що було найгірше: для того, щоб устигнути повернутися до міста до початку шкільних занять у понеділок, їм треба було летіти туди літаком. Діти Джинн дурниками не були і добре розуміли, що справжні вакуерос на роботу приватними літаками не літають.

Вони не мали й маленької частки її сили волі. Їх неможливо було вмовити працювати на ранчо влітку, адже липень і серпень були найспекотнішими місяцями року, і в Техасі в цей час було не краще, ніж в африканській пустелі. У таку спеку навіть найлегший одяг за лічені хвилини прилипає до тіла, і воно вкривається гидотною плівкою з поту й бруду. Джинн виросла, працюючи на рівні з людьми, які вважали, що це нормально. Неприємно, але терпіти можна. А її дітям така праця була не до снаги (Сьюзен, наприклад, одразу ж непритомніла й падала з коня).

Джинн Енн страшенно непокоїлася через це. Інші до цього ставилися спокійно, і тому вона засумнівалася в собі. Коли ж проминули роки й діти виросли, вона зрозуміла, що не треба було сумніватися. Та було вже пізно — діти звикли до того, що гроші з’являються в них самі собою, і працювати можна тільки тоді, коли маєш відповідний настрій. Тож до тяжкої повсякденної роботи вони ставляться як до чогось неподобного. І відчайдушно намагаються виправдати власні лінощі, переконуючи себе в тому, що володіння грішми, яких не заробив, — річ така ж звичайна, як вода, повітря або чисті простирадла.

Треба негайно відібрати в них усі ці гроші! Та ні — уже надто пізно щось змінювати: вона розбестила доньку, та й сина, мабуть, також. І сама думка про це виснажує, вичавлює з неї всі соки… Але справа, власне, не в грошах, а в ній самій: вона пізно усвідомила, чого не варто було робити з дітьми. Не треба було так жорстоко карати їх, перетворивши на калік, через ті кляті гроші… Погана, дуже погана християнка з тебе вийшла, Джинні.

Коли її батько загинув, вона одразу ж перестала ходити до церкви: якщо молитва не може зберегти життя твоїм близьким — навіщо взагалі молитися? Та після того, як вони з Генком переїхали до Г’юстона, вона передумала: інакше-бо її зацькувало б побожне суспільство, з яким мусила рахуватися… Вона ніколи не вважала себе віруючою, та протягом останніх кількох років багато роздумувала про життя та смерть і щиро захотіла повірити в те, що життя не закінчується порожнечею. І це стало для неї найголовнішим. Адже літнім людям не залишається жодного іншого вибору: або спасіння, або вічне Ніщо. Тому й не дивно, що в церкві зазвичай не побачиш молоді, яка дивиться на все крізь рожеві окуляри, бо знає, що все їхнє життя — ще попереду.

Колись вона слухала проповідь, де згадувалися імена відомих людей, з якими можна буде зустрітися в раю: Мартін Лютер Кінґ (хоча це для чорних), Магатма Ґанді, Роналд Рейґан… Ґанді, як вона вважала, був тут ні до чого — радше вже Джон Вейн. Якщо добре подумати, то, мабуть, такі люди потрапляють до окремого раю, щоб їх не турбувала юрба прихильників, як на Землі. А вона, Джинн, потрапить туди? Може, і ні, адже в раю немає навіть поняття «гроші». І такі люди, як Трамп, Волтон, Ґейтс або Мак-Каллоу, зрівняються з простими сміттярами.

Звичайно, вона стала б щасливою, знову поєднавшись із Генком і братами. А згодом і з дітьми. Та як буде з Тедом, з яким вона ділила ложе двадцять років уже після смерті Генка? Усі разом вони точно не зможуть жити. І ще одне маленьке питаннячко: чи зустрінеться вона там із Томасом?

Люди чомусь уявляють собі рай так: лежиш та слухаєш, як янголи грають на арфі. І так без кінця й краю: їсти не треба, кохатися не прагнеш — наче якийсь вічний хоспіс. А вона, між іншим, за своє життя переспала з багатьма чоловіками. А зі скількома ще ладна була переспати… Ні, вона точно потрапить до пекла.

«Не дай мені зараз померти!» — подумала Джинн, розплющуючи очі.

Та сама кімната, той самий розкішний багряний килим; дрова в каміні досі горять. Їй здається, чи стало світліше? Може… А може й ні. Треба спробувати поворухнутися. Ні. Не виходить.

Розділ 6 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

12 серпня 1915 року

Газети вже опублікували хроніку цих подій, записану зі слів полковника. Однак те, що я напишу зараз, буде єдиним правдивим описом того, що сталося.

Учора наш сегундо Рамірес, проїжджаючи західним пасовиськом, помітив, як хтось жене череду гередфордських корів прямісінько до річки. Ґарсія ніколи не розводили цю породу корів, тож це могла бути тільки наша худоба.

Сонце щойно сіло, коли ми перехопили їх біля річки (майже всі корови були вже на тому березі). Відстань була велика — ярдів із триста. Однак усі ми — Ґленн, Чарлз, я, полковник, Рамірес, капрал Рафаель Ґарса та кілька наших вакуерос — стали стріляти, щоб бодай налякати крадіїв і примусити їх облишити нашу худобу. Та злодії виявилися не з лякливих — замість того, щоб тікати, вони взялися відстрілюватися. З такої відстані мало який постріл міг потрапити в ціль, проте Ґленна все-таки зачепила куля.

Коли ми повернулися додому, там нас уже чекали двоє рейнджерів і доктор Пілкінґтон (їх викликала Саллі, тільки-но зачула стрілянину). Лікар сказав, що куля не зачепила артерію, та без хірургічного втручання тут не обійтися, — тож Ґленна треба везти до Сан-Антоніо. Доки ж Пілкінґтон і Саллі оглядали рану мого сина, я розмовляв з одним із рейнджерів. Це був білявий коротун із типовим «бандитським» виразом обличчя. На вигляд йому було щонайбільше двадцять років, проте, судячи з усього, другий рейнджер його побоювався (щоб не сказати «боявся»). Таких як цей білявий краще минати десятою дорогою, адже коротуни в Техасі здебільшого лихі, мов собаки, що й дає змогу їм виживати серед гігантів.

Я, звичайно ж, прагнув притягти до відповідальності тих, хто стріляв у мого сина. Та ці рейнджери були надто схожі на бандитів, і я зрозумів, що довіряти їм не можна (хоча Ніл Ґілберт і його банда з Ліги Закону та Порядку — то ще гірший випадок).

— Скільки ще рейнджерів сюди приїде? — спитав я білявого.

— Нас лише двоє, і вам узагалі пощастило, що бодай ми приїхали, — відповів він. — Ми вже мали бути в окрузі Ідальґо, однак затрималися трохи.

Коротун мало не сплюнув на наш килим, та все-таки згадав, що він не на вулиці.

Можна було, щоправда, звернутися по допомогу до ранчо Кінґ, утім я знав, що краще цього не робити. Усе одно користі жодної не буде.

Ми посадовили Ґленна на заднє сидіння Пілкінґтонової машини, а тоді й Саллі вмостилася поряд із сином. Ґленн мав кепський вигляд, і я дуже захотів теж поїхати з ним. Але мені було добре відомо, що тут у радіусі двадцяти миль не знайдеться жодного чоловіка з усіма клепками в голові, крім мене. Тож я вирішив залишитися, щоб бодай спробувати зупинити свавілля.

— Ти повинен повбивати всіх тих мерзотників! — прошепотіла до мене Саллі, коли я прощався з нею.

Я промовчав, подумавши, що такі слова тут швидко втілюють у дійсність.

— Ти — син полковника Мак-Каллоу, — не вгавала моя дружина. — Покажи, нарешті, що ти можеш діяти так, як він!

— Я впевнений, що то були Хосе й Чіко, — обізвався Ґленн. — Я впізнав їх за тим, як вони сиділи верхи.

— Було вже темно, хлопчику мій, — відказав я. — І ми всі були тоді надто схвильовані. Тож я не стверджував би нічого напевне.

— Але ж я справді впевнений, тату!

Авжеж, я не сумнівався б у словах свого сина, який сидів, блідий та нещасний, на задньому сидінні, якби… якби не сумнівався в полковникові.

— Тримайся, — сказав я синові наостанок. — Ти — дуже хоробрий хлопець.

Вони поїхали. І я, проводжаючи їх поглядом, знову подумав про полковника. Усе-таки Ґленн не був упевнений у тому, що в нього стріляв Хосе або Чіко, доти, доки полковник не сказав йому це. Мій-бо батько мав рідкісний дар — вселяти в чужі голови свої думки так, щоб його співрозмовники про це й не здогадувалися.

Усі, крім мене, погоджувалися з тим, щоб вирушити до Ґарсія негайно — адже тоді можна буде захопити їх зненацька. Тож усі вакуерос нетерпляче чекали, зібравшись надворі. Вони готові були проливати кров, щоб догодити своєму покровителеві.

Незабаром приїхали ще кілька білих: шериф Ґрехем із Каррізо, двоє його помічників, ще один рейнджер, Ніл Ґілберт і двоє його синів. Та ще й з Ель-Пасо принесло двох членів Ліги Закону та Порядку. Ґілберт, зачувши, що до нас приєднаються ще люди, приволік із собою ящик новеньких рушниць «Крейґ» і кілька тисяч набоїв до них.

— Приєднаються… для чого? — спитав його я.

— Для того, щоб розібратися із цими повзучими гадами!

— Ще невідомо, хто насправді є «повзучими гадами».

Він вирячився на мене. І я мало не вказав йому на те, що навчався в коледжі, тоді як він провчився чотири класи в школі, та й по всьому… Ґілберт був типовим представником контингенту людей, які вважають, що сила важливіша за розум. Тож пояснювати йому щось було так само безнадійно, як учити віслюка рахувати.

У мене завжди була практично ідеальна пам’ять. Полковник і мій син Чарлз про це знали, та все одно торочили своє. Тож менш ніж за три години всі присутні тут були впевнені в тому, що злодії — це Ґарсія (хтось навіть стверджував, що чітко бачив їхні обличчя). Але ж я чудово пам’ятав: було вже так темно, що й силуетів розгледіти до ладу не можна. Та мене ніхто не слухав.

Я запропонував почекати, доки приїдуть іще рейнджери або солдати. Це я зробив для того, щоб дати Ґарсія час, адже вночі легше лінчувати людей, ніж удень, і тому я прагнув відтягти наш від’їзд до світання. Але Чарлз (він, власне, говорив тут більше, ніж будь-хто інший) сказав, що, по-перше, не можна зволікати, даючи шанс на втечу тим, хто стріляв у Ґленна. А по-друге — солдати не прийдуть, як не крути. Бо ж генерал Фанстон чітко дав усім зрозуміти, що його армія не втручатиметься в сутички між власниками ранчо та злодіями, які крадуть худобу, тільки якщо ця худоба — не брахмани з ранчо Кінґ.

Почувши це, я зовсім занепав духом, адже солдати були єдиними представниками техаської влади, які не винищували всіх без винятку мексиканців. А рейнджери — це кращі вояки штату, які, однак, чинили свавілля… Сержант наголосив на тому, що рейнджерів на весь Техас — тридцять дев’ять чоловік. І те, що в цьому домі їх зібралося аж троє (третій прибув із Каррізо), — це просто диво.

«Диво? Для кого?..» — подумав я.

У кімнаті панувала така атмосфера, начебто тут зібралися власники ранчо просто для того, щоб побалакати. Старі друзі неквапно обговорювали те, як краще вирощувати худобу, і те, за яких політиків треба голосувати та як випередити конкурентів із Півночі. Аж тут наче нізвідки з’явився полковник і проголосив палку промову, у якій підтримував Чарлза. Не думав я, що з них вийде такий злагоджений дует. Але зараз вони в унісон співали свою нечестиву пісню. Полковник наголосив, що відповідальність за те, що трапилося, саме на ньому: адже він іще півстоліття тому мав догідний шанс витурити Ґарсія із цієї землі, та не скористався ним. Тепер же він мусить довести справу до кінця, бо не можна двічі припускатися однієї й тієї самої помилки.

Я на це відповів, що наше родинне дерево й так уже втратило на цій землі кілька своїх гілок, а ми встряваємо в бійку, де будь-хто з нас, Мак-Каллоу, може загинути. Та мій батько вдав, що не чує мене.

— Тут загинули моя мати, брат і син, — вів своє я. — І другого мого сина зараз везуть до лікарні. Дочекатися світанку було б найкращим рішенням для всіх нас.

Усі погодилися з тим, що наша родина пережила жахливі трагедії, проте одразу ж наголосили на тому, що з Педро треба розібратися якнайскоріше. Мовляв, Ґарсія тепер — проблема не тільки родини Мак-Каллоу, а й усього нашого суспільства. Адже невідомо, хто ще може стати їхньою жертвою.

Я й далі заперечував, сказавши, що Педро, як і будь-який чоловік, який поважає себе, не видасть своїх зятів юрбі, що вдиратиметься до його будинку вночі. Якщо ж цього вимагатимуть представники Закону, причому вдень, — це буде зовсім інша справа.

— Представники Закону — це ми, — обізвався білявий рейнджер.

Решта погодилася. Хоча якщо до будь-кого з них серед ночі припхається юрба озброєних людей — чи здадуться вони просто так? Мабуть, ні… Але чомусь вони думали, що Ґарсія не такі. Я хотів сказати це вголос, та потім передумав.

— Усе-таки краще дочекатися світання, — сказав я натомість. — Я впевнений, що вдень Педро видасть своїх зятів без усілякого опору. І все минеться без кривавої бійні.

Усі як один зневажливо глянули на мене. А хтось процідив крізь зуби, що я, взагалі, можу не марнувати тут часу, а піти до кухні та зайнятися приготуванням вечері разом із куховарками. Тож вони вирішили ще трошки почекати підкріплення, що обов’язково мало прибути, адже звістка про події цього вечора вже рознеслася всіма сусідніми округами.

Невдовзі в їдальні накрили на стіл і подали смажену свинину та яловичину з бобами, а тоді розпалили вогнище в каміні та подали каву. Наївшись, чоловіки зібралися у вітальні, перемовляючись або гортаючи старі номери «Ветерана Конфедерації» (свої рушниці вони залишили в напівтемній кімнаті з картинами та скульптурами). Деякі з них мовчки колупали нігтем поверхню раритетних меблів, ледь утримуючись від спокуси використати для цього кишенькового ножа. Таке враження, що цей будинок був спеціально споруджений для того, щоб тут зберігалися раритетні речі зі спадщини якогось покійного філадельфійця (такі, наприклад, як вікна від «Тіффані»). Мармурові скульптури не дуже-то й цікавили гостей, але дехто зупинявся, щоб помилуватися дешевенькою гравюрою «Лі та його генерали» (хоча кожен із них мав таку саму у своєму домі). А через якусь годину всі знову попрямували до їдальні, щоб випити ще кави та спожити чергову порцію м’яса.

Близько третьої години ночі приїхали ще п’ятнадцять чоловік, а о четвертій — ще дванадцять. До того, як це підкріплення прибуло, я ще мав якусь надію, але тепер нас було понад шістдесят осіб, а Ґарсія — двадцять, ба навіть менше. І, хоч вони й ховаються у своєму домі, мов у фортеці, перевага тепер усе одно за нами. А якщо врахувати, що ми, безсумнівно, озброєні значно краще за них… Словом, полковник не міг приховати свого задоволення.

— Один із твоїх онуків отримав кулю, — сказав я йому. — А другий — незабаром ризикуватиме своїм життям. Я не розумію, як ти можеш радіти.

Він мовчки глянув на мене. І я чудово зрозумів, що означає цей погляд: батько жалкував, що я свого часу повернувся після коледжу на ранчо. Я подумки нагадав собі, що він — з іншої епохи, і нічого тут не вдієш. Звісно, я ще міг нагадати полковникові про його третього внука, якого звали так само, як і мене, і який тепер лежить у землі поряд із моїми матір’ю та братом. Але подумав, що все марно.

Я піднявся нагору, до свого кабінету. Це було єдине місце в усьому домі, де я почувався більш-менш нормально. Хто я такий? Вигнанець у власній домівці, у власній родині (напевно, у всій цій країні не знайдеться для мене місця). Було тихо, і тому я міг добре чути, як десь удалині скавчать койоти. І ще я чув голоси наших вакуерос, які спокійно перемовлялися іспанською. Ось пролунав сміх. Вони, певно, не надто й переймалися тим, що от-от підуть розправлятися зі своїми земляками. І я подумав, що далі все буде тільки гірше.

Заснувши, я згодом прокинувся від чийогось вигуку. Хтось кликав мене на ім'я. Ще не звільнившись із обіймів дрімоти, я подумав спочатку, що це моя мати кличе мене вечеряти. І наче повернувся на якусь мить до нашого старого будинку в Остіні, довкола якого розстилалися зелені поля, і ріс густий ліс, і дзюркотіли прудкі струмочки. Згадав ніжні материні руки та аромат троянд, що завжди долинав від неї. І дозволив собі на цю єдину мить забути, де насправді перебуваю, та уявити, що я знову малий хлопчик і ми ніколи не переїжджали до цього жахливого краю, де почалися всі наші нещастя. Ну як може полковник любити цю землю, коли втратив тут рідних і ризикує втратити ще когось із них? Я цього ніяк не збагну.

Десь о п'ятій ранку ми виїхали. Нас було майже сімдесят чоловік; усі ми не спали цілісіньку ніч, але ніхто не був сонним. Полковник одяг свою знамениту жилетку з оленячої шкури (чомусь усі вважали, що вона пошита зі скальпів апачів). Навіть рейнджери підкорялися його наказам так, наче він був генералом. Хоча, якщо добре розібратися, його й полковником вважати не можна, адже він воював на боці тих, хто прагнув зберегти рабовласницький лад.

Навколо мого батька утворився летючий загін із вакуерос, які ладні були померти за полковника, хоча він не дуже-то й поважав мексиканців. Щодо мене, то я все життя ставився до них із такою ж повагою, як і до білих. Але завжди відчував, що наші вакуерос зневажають мене.

Приблизно за годину до сходу сонця ми позлізали з коней та попрямували далі пішки. Будинок Ґарсія з його сторожовими вежами та кам'яним муром було вже добре видно. Колись ця споруда слугувала острівцем цивілізації посеред дикої індіанської землі. Проте тепер — на переконання людей, із якими, попри своє небажання, пішов і я, — це був уже пережиток дикунства, що перешкоджав прогресу й узагалі всьому доброму, що тільки було на нашій планеті.

Коли я проходив повз полковника, він усміхнувся, не сказавши, однак, ані слова. І я не зрозумів, чи він радіє тому, що скоро почнеться бійня, чи пишається тим, що я теж братиму участь у цьому давньому родинному ритуалі.

Що ж до наших сусідів, які пішли разом із нами, вони чомусь вважали себе страшенно сміливими, хоча жоден із них не жив тут у ті часи, коли ці землі були справді небезпечними. Вони були з тих, хто відсиджувався в безпеці, доки тут усе не вляглося. І я мусив битися на одному боці з ними. Лишень цієї причини було достатньо для мене, щоб захищати Ґарсія.

Трохи згодом я опинився поряд із Чарлзом. Він дуже нервував, і я спробував умовити його повернутися разом зі мною додому, щоб умити руки в цій справі. Та все було марно: мій син вважав, що після участі в цьому ритуалі він стане справжнім чоловіком… Коли він був малим, я завжди непокоївся за нього: хвилювався, наприклад, через те, що його може вкусити змія чи розтоптати корова або кінь. І, хоч усе це й оминуло мого сина, я відчував, що вже втратив його. Так чи інакше. Я бачив, як він обливається потом — хоча ніч була досить прохолодною, — стискаючи в руках зброю та уявляючи, як стрілятиме в людей, які відвідували нас у день його хрещення.

Будинок Ґарсія був єдиною будівлею, що залишилася від старого селища (кілька невеличких будинків із дерев’яними загородами для худоби). Ми вишикувалися вздовж муру, оточивши будинок із трьох боків (відстань була ярдів десь із п’ятдесят чи шістдесят). Усі налаштувалися на те саме, що й спочатку: звершити не просто лінчування, а переворот, що започаткує нові порядки, новий світ.

Старий Ґарсія стояв на своєму ґанку, удягнений, наче на свято. Оглянувши натовп, дон Педро, вочевидь, здивувався, адже тут було багато його сусідів, чиїх дружин та дітей він давно знав і був з усіма ними в добрих стосунках. Із помітним зусиллям — наче засуджений, якого ведуть на ешафот, — він прочовгав до східців і спробував говорити, та голос не послухався його. Тож він голосно прокашлявся, а тоді мовив:

— Моїх зятів тут немає, і я не знаю, де вони зараз. Повірте мені, я хочу побачити їх повішеними не менше за вас. Але, на жаль, їх тут немає…

Педро нервово повів плечима. Це був гордий, спокійний чоловік, у якого всередині все похололо від жаху. Якщо є на світі щось гірше, ніж таке поєднання, — я навіть не можу сказати, що це може бути.

— Як щодо того, — вів далі він, — щоб хтось із вас зайшов до цього будинку і ми обговорили наші подальші дії?

Я опустив свою рушницю, переступив через низенький мур і пішов далі, допоки не дістався середини подвір’я. Зупинившись, я озирнувся й побачив, що у всіх здивований вираз обличчя поступово змінюється на злий (їм же намагалися зіпсувати всі веселощі!).

— Я збираюся розпочати мирні переговори з доном Педро, — сказав я до них. — Може, сержант і його люди бажають приєднатися до мене?

Білявий сержант похитав головою. Може, він боявся, що це пастка. А може, ніякої пастки немає. Мені важко було зрозуміти.

— Усі ви знаєте, що Ґленн — мій син, — вів далі я. — І худоба, яку викрали, теж моя. Тож усе це стосується передусім мене. І я не хочу, щоб тут зчинилася бійня.

Та ніхто вже навіть не дивився на мене. Ці люди давно забули про те, що все розпочалося саме через Ґленна та худобу, і далі діяли так, ніби мене взагалі не існувало. Не вимовивши й слова, вони відкрили вогонь. Я почув свист кулі просто біля своєї голови і, неушкоджений, впав у траву.

А тоді побачив, що Педро теж упав (його поранили в живіт). Якихось двоє чоловіків хутко заволокли його в будинок, зачинивши двері під свист куль, що влучили в одвірок.

Трохи підвівши голову, я зміг побачити своїх сусідів — точніше, їхні голови та рушниці. Я бачив, як їхня зброя вивергає дим, а кулі здіймають хмарки пилюки, потрапляючи в кам’яну стіну. І не мав іншого виходу, як лежати там, де лежав, і не рухатися, інакше неодмінно отримав би кулю. Мене охопив якийсь дивний спокій. Я навіть подумав, що, може, уже мертвий, бо раптом мені стало ввижатися, що я лечу на величезній висоті, дивлячись донизу на все, що відбувалося. Навіщо ми взагалі вибиралися з водойм на суходіл? Еволюція-бо не допомогла нам стати бодай трошечки мудрішими за риб, що плавають собі під водою та витріщаються на все дурними круглими очима.

Тим часом кулі й далі свистіли в мене над головою. Я раптом помітив Білла Голліса, у якого щойно влучили: він спочатку широко розплющив очі (так, ніби раптово зрозумів щось дуже важливе), а потім тихенько похилив голову. Ніби задрімав. І я згадав, як він приходив до нас у гості й грав на скрипці, а його брат співав.

Кулі свистіли й свистіли, перетворюючи будинок Ґарсія на жалюгідні руїни. Важелезні дубові двері, які триста років тому виготовили в Іспанії, а згодом привезли сюди, були вже розтрощені вщент; така сама доля спіткала й парапети та верхівку сторожової вежі. Цей-бо будинок був споруджений дуже давно, і міг уціліти перед стрілами індіанців, але не перед кулями. Тож невдовзі від нього залишилися тільки уламки стін, укриті пилюкою.

Нарешті Ґарсія припинили відстрілюватися… Сонце тим часом зійшло, і в його світлі рештки старого дому мали такий вигляд, ніби тут уже років зо сто — лише руїни. Про те, що все відбулося щойно, свідчили тільки хмари пилюки, яка досі не осіла. Я став повільно повзти до муру.

— Перезаряджай! — вигукнув хтось.

Перебравшись через мур, я почув, як білявий рейнджер звертається до решти, яка зібралася навколо нього:

— …Я проходжу всередину, а ви — за мною. Не затримуйтеся біля входу, але й не рухайтеся швидше, ніж можете стріляти. Мексиканці, якщо хтось із них уцілів, ховатимуться в кутках. Тож не минайте кутків і не повертайтеся до них спиною, якщо тільки хтось уже туди не стріляв. Тепер — для тих, хто прикриватиме. Зараз я разом із хлопцями піду до будинку, а ви одразу ж почнете стріляти. Але тільки-но я переступлю через мур — припиніть вогонь! Усі почули, що я сказав?

Я засумнівався, що вони взагалі можуть щось чути після довгої безперервної стрілянини. Кожен із них мав такий вираз обличчя, наче він, занурившись у власний світ, нічого не бачив і не чув. Та, як не дивно, майже всі вони закивали на знак згоди. А тим, які не відреагували, повторили всі інструкції, прокричавши їх просто у вухо.

Коли сержант підвівся, одразу ж затріщали постріли. Це був довгий залп, що тривав доти, доки рейнджер не зупинився й не замахав руками. Після цього він довгенько щось викрикував, а тоді разом із дванадцятьма іншими чоловіками, серед яких був і Чарлз, побіг просто до залишків будинку. Я гукав своєму синові, щоб він повернувся. Однак Чарлз або не чув мене, або ж удавав, що не чує. Що ж до Ніла Ґілберта і його синів — вони залишилися з тими, хто прикривав.

Від масивних дубових дверей уже майже нічого не залишилося, тож сержант без перешкод увійшов до будинку, і звідти одразу ж залунали звуки перестрілки. Спочатку це були поодинокі постріли, та потім вони стали зливатися в залпи (темп прискорювався щоразу, коли до будівлі хтось заходив). Мені та всім іншим, хто був надворі, не було видно, що відбувається всередині. Було тільки чути постріли… Кілька куль вилетіло на подвір’я, влучивши в землю; потім запала тиша, що перервалася один чи два рази короткими залпами. Мені остобісіло дивитися на зруйнований будинок, і я на якусь мить відвернувся. І побачив удалині річку Нуесес, що спокійно несла свої води, напуваючи зелену, квітучу землю… Сонце тим часом сяяло дедалі яскравіше, і в його променях білі хмарки пилу на подвір’ї Ґарсія здавалися жовтогарячими. Мені видавалося, що це підготовка до якогось надприродного явища, яке ось-ось має тут відбутися. Що саме — я не знав. Може, з неба спуститься військо ангелів. А може, з-під землі вирветься пекельний вогонь і поглине нас, а потому — і всіх інших людей на планеті.

Я подумав про те, що тут не відбувається нічого нового: землі, на яких зчинилася чергова бійня, були родючими й багатими на життя. Скільки разів до цього їх відвойовували в такий спосіб? Я впевнений: якщо лишень покопатися в землі на подвір’ї Ґарсія — неодмінно знайдеш залишки людських скелетів, змішані з уламками списів і сокир.

Невдовзі хтось вийшов із будинку і, знявши капелюха, помахав ним. Це був мій син. Його сорочка була розірвана, рука — у крові. Чарлз вигукнув, що все скінчено, та ніхто не рухався — мабуть, не розчули… Тоді я переступив через мур і повторив усім те, що казав мій син. І вони опустили свою зброю.

Я наблизився до Чарлза, щоб обдивитися його рану (руку, певно, всього-на-всього дробом зачепило).

— Дай-но глянути, — мовив я.

— Та воно навіть не болить, — зиркнув він на мене, відступивши вбік, наче я був хворий на проказу.

Ізсередини оселя Ґарсія мала такий вигляд, наче тут побувала бригада робітників, які зносять будівлі (або ж банда вандалів). Антикварні меблі були розтрощені на друзки, оббивка розірвана, вата розкидана по всьому будинку (неначе сюди залітала зграя скажених птахів). Гобелени, зброя, хрести — усе було розірване чи розбите; старовинні ікони та портрети пращурів Ґарсія валялися на підлозі. Там же — посеред шматків штукатурки, що обсипалася, — лежала, розгорнута, гордість родини — величезна ілюстрована Біблія…

У вітальні було шість мертвих тіл: п’ять чоловічих і одне жіноче. Я спочатку подумав, що тіло найстаршого з-поміж чоловіків належало Педро. Та коли, ставши навколішки, перевернув труп горілиць, побачив, що це Сезар — старий вакуеро. Він допомагав нам переганяти худобу ще тоді, коли я був дітваком. Усі тіла були продірявлені стількома кулями, що з них вилилася геть уся кров. Тож багряним тут було все: підлога, пил, залишки меблів. Коли я підвівся, то побачив, що мої штани багряні аж по коліно.

Жіноче тіло належало дівчинці в блакитній сукеночці; поряд із нею скарлючилося тільце хлопчика років шести-восьми. Мій розум, нездатний більше сприймати цей жах, наче звів барикаду, через яку я далі вже дивився на це без емоцій. Я розглядав дірки від куль і кров, наче вчений, який роздивляється залишки людей чи тварин, що пролежали в землі мільйони років. Я помічав найдрібніші деталі: кров, що зібралася в маленькі калюжі; багряні відбитки рук та чобіт; смуги крові, що утворилися, коли пораненого відтягали геть; стіни, забризкані кров'ю… Лише цим стінам відомо, що і як тут відбувалося. Та вони нікому не можуть розповісти цього. Я побачив молодого хлопця, який лежав у такій позі, ніби напився й заснув. А його мозок розтікся сорочкою… Потім я озирнувся, щоб побачити вираз обличчя тих, хто зайшов сюди зі мною. І переконався в тому, що вони дивляться на все це з таким самим холодним інтересом: кров-бо, якщо вона не твоя (чи твоїх найближчих родичів), здається чимось на кшталт води або вина.

На кухні ми знайшли ще шість тіл: трьох вакуерос (їх звали Ромальдо, Ґреґоріо та Мартін), Кармен (то була середня донька Педро) і двох дівчаток у біленьких сукеночках. Тут смерділо, наче в приміщенні, де забивають худобу. Та я вловив ще й інший запах — трояндової води (але подумав, що це, мабуть, мені видається).

Потім я зайшов до кабінету дона Педро — тут, як на диво, усе залишалося таким, наче ніяких перестрілок і не було. Відчувши раптом страшенну втому, я сів у знайоме крісло, як робив це безліч разів у житті. Але невдовзі примусив себе підвестися, бо треба було неодмінно обійти решту будинку. Тож я пішов до спальні Педро та Лурдес Ґарсія та побачив, що двері цієї кімнати продірявлені двома великими кулями. Під ногами в мене захрускотіла штукатурка…

Педро лежав на своєму широкому ложі, ніби просто спав. Запах трояндової води був тут таким сильним, що мене мало не знудило (якби ж це було найгіршим з усього, що трапилося того жахливого дня!). Підійшовши ближче, я побачив, що обличчя чоловіка закривавлене (до нього ще й прилипло пір’я з подушки), а поряд валяється кілька зубів, вибитих кулею. Наволочкою та простирадлом розповзлися криваві плями…

Тут, очевидно, тривала довга перестрілка: задня стіна була вся в дірках від куль, а шафи розтрощені на друзки. Скрізь були розкидані коштовності. Раптом я ніби почув голос дона Педро, та наступної миті зрозумів, що це лише галюцинація, спричинена дзвоном у моїх вухах (або вкрай напруженими нервами). На підлозі біля ліжка лежала Ана — молодша донька Педро. Її святкова сукня була до пояса в крові, а шия вигнута так, ніби вона намагалася щось закричати. Поряд із нею валявся старий армійський кольт.

Лурдес Ґарсія скарлючилася в кутку ліжка, досі стискаючи в руці старовинний іспанський ягдташ.

Раптом до кімнати ввійшов єгер та, оглянувши все, наказав мені не торкатися трупів. Я відповів йому, щоб він негайно забирався до дідька, якщо не хоче втратити роботу.

Залишившись наодинці, я акуратно вклав Лурдес і Ану на ліжко поряд із Педро. Я, звичайно, знав, що їх усе одно невдовзі винесуть звідси. Але ж…

У сусідній спальні, зазирнувши до однієї із шаф, я знайшов жінку років тридцяти — тридцяти п’яти. Живу. І це була Марія (старша донька Педро, досі незаміжня). Обличчя жінки було настільки спотворене кров’ю та брудом, що я її не одразу впізнав. Очі — широко розплющені, і вона, вочевидь, не розуміла, де перебуває та що з нею відбувається, бо дивилася на мене, але наче не бачила. Марія не чинила опору, коли я перебирав її волосся, щоб подивитися, чи немає ран на голові. Дозволила мені зняти з неї сорочку, щоб перевірити груди та спину; сиділа, так само витріщившись у нікуди, коли я підіймав її спідницю, щоб переконатися, що ноги теж неушкоджені. Дяка Богові, ран ніде не було. Переконавшись у цьому, я знов одягнув на неї сорочку й поправив спідницю.

Я вивів жінку надвір і передав Айкові Рейнолдсу та його синам — найпоряднішим людям з-поміж усіх, які тут зібралися. І вони одразу поїхали геть. Я не знав, чи залишилися в Марії родичі: Ґарсія були справжніми гідальго і цю землю отримали в дарунок від самого іспанського короля. Педро ніколи не казав, чи є в нього рідня в Мексиці. Він узагалі не вважав себе мексиканцем.

Сонце підбилося вже височенько. Трохи оговтавшись після перестрілок, чоловіки підраховували жертви та обдивлялися свої рани. Чарлза та одного з рейнджерів було легко поранено дробом. (Мені раптом спало на думку, що, можливо, саме мій син застрелив Лурдес чи Ану, або ж Педро…)

Приятеля Ніла Ґілберта, який приїхав з Ель-Пасо, застрелили (куля влучила йому прямісінько в рота). Я на якусь мить відчув зловтіху: отримав-таки заслужено бодай один із цих любителів убивати всіх без винятку мексиканців! Та потім я второпав, що радіти нічого: з нього тепер зроблять героя-мученика. Що ж до білявого сержанта, то він відбувся пораненням у руку.

Усі дванадцятеро чоловіків, які разом із сержантом стріляли в будинку, були живі. Деяких із них поранили, а деякі залишилися неушкодженими. Але всі вони, однаково потомлені, сиділи чи лежали в затінку, бездумно вдивляючись у небо чи куди-інде. Аж тут нагодився Салліван. Він одразу ж заходився перевіряти, чи є в цих «героїв» якісь рани. Задираючи кожному з них сорочку, він пробував щось казати. Але, зрозумівши, що його погано чують, повторював це голосніше, переходячи на свій славнозвісний фальцет.

Усі, хто прикривав сержанта й тих дванадцятьох, просувалися ближче до будинку. Вілла Голліса поклали під деревом, і його брат Датч сів поряд із ним. Потім принесли ще чотирьох застрелених. Один із них видався мені схожим на нашого вакуеро, та я вже, знесилений, не міг підійти й перевірити.

За кілька годин припхався фотограф, і рейнджери стали позувати поряд із тілами вбитих чоловіків із дому Ґарсія. Обличчя мерців були здебільшого спотворені кулями, але такі подробиці зазвичай не помітні на світлинах. Тож ці обличчя матимуть такий вигляд, як і всі обличчя покійників.

Що ж до тіл жінок та дітей — їх віднесли подалі й поклали під деревами. Можливо, це була якась давня традиція. А може, це зробили просто для того, щоб вони не потрапили на світлини. Про відсутність у будинку Хосе та Чіко ніхто анічичирк. Усе виявилося так, як і сказав дон Педро: їх там не було.

Коли я побачив, що черга до фотографа зібралася чимала, мені стало зовсім кепсько. Кожен із тих, хто стріляв, хотів, щоб про цей день залишилася пам’ять. Хотів згадувати потім своє «геройство». Я знав, що на світлинах помічатимуть лише живих людей, а трупи на задньому плані будуть таким самим тлом, що й уламки будинку. Або ж трофеями — на кшталт застрелених пантер чи оленів, які призначені спеціально для того, щоб їх убивати.

Із містечка без упину прибували люди — тепер серед них були вже й жінки з дітьми. Наші вакуерос тим часом пішли геть, забравши зі собою тіло вбитого товариша. А члени «комітету пильності» разом зі своїми родинами вже вдерлися до будинку. Там-бо було чим поживитися: старовинні меблі, ікони, зброя, срібні сервізи та прикраси. І я зрозумів, що все багатство Ґарсія зараз розтягнуть по своїх численних кишенях охочі поживитися.

Я завжди знав, що коли помру — не залишу після себе нічогісінько такого, через що мене пам’ятали б. Але ж Ґарсія були не такі. Вони вірили, що живуть не просто для того, щоб померти.

Розділ 7 Ілай Мак-Каллоу

Перші два дні після загибелі Мартіна я провів у якомусь жахливому напівсні (мабуть, різко підскочила температура), тож індіанцям доводилося міцно прив’язувати мене до коня. Уранці третього дня, коли гарячка ще не полишила мене, ми досі просувалися вздовж річки Ллано. Аж раптом я побачив удалині якесь дуже яскраве сяйво й подумав спочатку, що це місто, яке висить просто в повітрі. Мабуть, я вже помер, і зараз потраплю туди, куди перейшла моя мати разом із Ліззі та Мартіном (я мав би радіти, та не відчував нічого, крім безмежного смутку).

Трохи згодом я розгледів, що то було не місто, а каньйон. Він сяяв у повітрі на висоті кількох миль над нами — наче хтось відірвав пасмо гір від земної поверхні й підніс у небо. Побачивши річку, що сяяла, і табуни оленів, я зрозумів, що це — Щасливі Мисливські Угіддя, куди потрапляють індіанці після смерті. Тож я приречений вічно бути їхнім полоненим і ніколи вже не побачу своїх рідних…

У мене геть затьмарилося в голові, і я забелькотів якусь маячню (але ніхто мене, мабуть, не почув через потужний шум вітру). Невдовзі ми під’їхали до цього каньйону. Як з’ясувалося, нічого надприродного тут не було — звичайнісінький каньйон. А його відображення, що начебто висіло в небі, — то був просто міраж, та й годі. Справжній каньйон виявився навіть більшим, ніж той міраж: близько дванадцяти миль завширшки та з тисячу футів завглибшки. Деякі виступи скель скидалися на сторожові вежі. Унизу весело дзюркотіли струмочки, шелестіли молодим листям тополі та в’язи, визирали з густої зеленої трави різнокольорові дикі квіти.

Ми спускалися десь із годину, а тоді розбили табір біля одного з чудових прозорих струмків. На тому березі струмка я побачив величезного закам'янілого черепа, що належав якомусь допотопному звірові. Цікаво, що сказав би мій брат, побачивши це. Індіанці відпочивали, прив’язавши мене до дерева заради моєї ж безпеки (тут було безліч свіжих слідів грізлі, пантер та вовків). А от німок не прив’язували, і вони відійшли на якусь відстань, але недалеко.

Через певний час індіанці вполювали кількох оленів та однорічного бізона. І, накопавши дикої картоплі, ріпи та солодкої цибулі, підсмажили із цими овочами м’ясо на розжарених вуглинах. Кістки тварин укинули у вогонь; невдовзі вони тріснули, і кістковий мозок був використаний як соус. Про десерт індіанці теж потурбувалися — нарвали ягід черемхи та начавили лимонаду із сумаху. Усі начебто вже понаїдалися донесхочу. Та ні — ще ж лишався горб малого бізона, що тільки-но засмажився на вуглинах. Я ще ніколи в житті не куштував такого ніжного та жирного м’яса, як це. Навіть удома. Згадавши домівку та рідних, я знову став марити й верзти всілякі нісенітниці. І Неекару підійшов до мене й дав ляпаса, щоб я отямився.

Коли заходило сонце, весь каньйон неначе запалав: адже скелі тут були з червоного каменю. А хмаринки в небі були схожі на дим від цього велетенського вогнища. І я подумав, що все це дуже схоже на кузню, у якій Творець іще не загасив вогню, бо досі не надав цьому світові досконалої форми.

— Завтра Урват поїде, — сказав до мене Тошавей.

На ніч мене прив’язали за руки й ноги до кілочків, які вбили в землю (так зі мною чинили щоночі, відколи загинув Мартін). А Тошавей накрив мене шкурою й теж пішов спати. Зірки так яскраво сяяли, що я довго не міг заснути, тож лежав, розглядаючи сузір’я. Велика Ведмедиця, Пегас, Дракон, Геркулес… Вони поволі зміщалися, витанцьовуючи свій вічний танок. Іноді їх ніби перекреслювали вогняні лінії — сліди від метеорів, що падали.

На грішну землю мене повернули дуже прозаїчні звуки: це кілька індіанців змушували німок вдовольняти їхні потреби.

«Краще не прислухатимуся до цього», — подумав я.

Наступного ранку котсотеки та ямпаріки заходилися ділити трофеї: зброю, інструменти, коней та спорядження для них, інші цінні речі. До цих «інших цінних речей» належали й полонені, тобто я та німки. Найстаршу дівчину забрали ямпаріки, а молодша залишилася, як і я, у котсотеків. Я чув голосіння дівчини, яка не хотіла розлучатися зі старшою сестрою. І бачив, як один із Урватових воїнів прив’язує до сідла свого коня скальп із довгим чорним волоссям — волоссям моєї матері. Раптом підійшов Неекару та відважив мені ляпаса. І я зрозумів, що це лише для того, щоб я не розплакався.

Тієї днини ми вирушили далі та їхали весь день, не зупиняючись навіть для того, щоб попити води. Увечері ж ми стали табором біля невеличкого озерця, що ніби потонуло в морі зелені, і тому його не можна було розгледіти з відстані, більшої за сто ярдів. Як індіанці його знайшли — мені було незрозуміло. Адже рівнина, уся поросла травою, була скрізь однаковісінька: ні деревця, ні скелі. До самого небокраю — лише трава, і, якщо довго дивитися вдалину — здається, ніби бачиш, де закруглюється Земля.

Тошавей і Неекару повели мене й дівчину на інший берег озера, звелівши викупатися. Ми так і зробили, після чого нам наказали лягти долілиць, та й узялися нас лікувати. Усі наші рани прочистили, пухирі — розрізали. А тоді змочили вражені ділянки шкіри (здебільшого нижче пояса) відваром із кори дерев та поклали туди припарки з м’якоті опунції й соку з коренів ехінацеї. Я мимоволі задивився на німку. Зараз, коли її тіло було чисте, вона мала досить привабливий вигляд — навіть із численними опіками та стертою шкірою на сідницях. Помітивши мої цікаві погляди, дівчина зневажливо відвернулася від мене. А я подумав, що вона така сама вередлива, як і моя сестра. І не зміг більше дивитися на неї.

Індіанці поводилися з дівчиною, як із породистою кобилою: добре годували та напували, але могли й прочуханки дати за непослух. А я від них отримав значно більше ударів, ніж вона, та мені завжди пояснювали, за що саме лупцюють. Тошавей і Неекару постійно розмовляли зі мною, навчаючи їхній мові. І я потроху запам’ятовував найголовніші слова, наприклад: паа означало «вода», туейя — «кінь», текаро — «їсти», тунецука — «далі».

За кілька днів ми добралися до великої річки (я подумав, що це, найімовірніше, Канейдіан). І що далі ми просувалися — то мальовничішими ставали пейзажі. Нас із дівчиною вже не прив’язували до коней, їхали ми не дуже швидко, а їжі та питва було вдосталь, тож рани наші поступово загоювалися. А щодо коней — вони від такого життя помітно погладшали.

Одного вечора індіанці вполювали двох малих бізонів. Печінку тварин (мабуть, для розмаїття) підсмажили на розжарених вуглинах і з’їли, поливаючи мозком із кісток, що тріснули від жару. Тошавей пильнував, щоб мені дісталося не менше м’яса, ніж іншим. А щодо молока з телячого шлунка — воно здавалося мені дедалі смачнішим.

Уранці я прокинувся з думками про свого батька. Тепер він уже нізащо не знайшов би мене, навіть разом із цілою армією слідопитів. Та що там білі — навіть індіанці (принаймні дуже молоді) не вистежили б нас. Команчі-бо залишали хибні сліди так віртуозно й швидко, що кілька хвилин такої роботи обернулися б годинами марних пошуків для найкращого слідопита. Ще ніколи в житті я не почувався таким самотнім і нещасним, як того ранку.

Навіть індіанців поряд не було. Та чулися якісь голоси. Я підвівся й пішов до річки: так і є — вони тут, у воді. Ретельно змивають із себе бруд і стару фарбу. А деякі вже сидять голяка біля води, підставляючи мідно-червоні тіла сонячним променям. І, дивлячись у невеличкі дзеркальця чи уламки скла, ретельно висмикують маленькими сталевими щипцями волосинки, що встигли вже вирости на обличчі. Я з цікавістю чекав, що ж вони робитимуть далі. Мабуть, фарбуватимуться? Так, дійсно. Воїни змішували тверді фарби зі своєю слиною та малювали цією пастоподібною речовиною візерунки на своїх обличчях і тілах. А після цього — заплітали свої коси та частково фарбували їх у жовтий або червоний колір.

— Пуа набісаре, — сказав Тошавей, заплітаючи довгу чорну косу.

Усі воїни мали піднесений настрій — наче готувалися до якогось грандіозного свята.

Мені вони швидко знайшли заняття: гарненько вичистити всіх коней. І коли я із цим упорався, кожен із індіанців заново розфарбував свого поні різнокольоровими лініями та відбитками долонь. А двоє підлітків тим часом кудись поїхали й не повернулися.

Упоравшись із фарбуванням, індіанці заходилися мити та розчісувати свої найцінніші трофеї — скальпи. Я вже знав, що материного тут немає. Але й сестриного не побачив: мабуть, її теж Урватові вояки добили.

Коли ми знову посідали на коней, нас із дівчиною вдруге поприв’язували. Я все роззирався довкола. Ліворуч від нас був південний берег річки Канейдіан — прямовисна скеля. А праворуч — зелені пагорби. Ми їхали вздовж невеличкого струмка, що протікав серед зелених дерев, аж раптом — виїхали назустріч величезному натовпу індіанців. Їх тут були сотні. Убрані вони були, як я зрозумів, святково: чоловіки — у яскраво розфарбовані шкіряні штани, жінки — у прегарні сукні з оленячої шкури. У вухах індіанців яскраво виблискували на сонці сережки, а на руках красувалися мідні браслети. Що ж до малих хлопчаків — вони бігали голяка та верещали, плутаючись під ногами в людей і коней. А ми все їхали. І нарешті досягли центру цієї яскравої процесії (вона була чимось схожа на парад, який улаштували, коли мій батько та інші американські солдати поверталися з війни). Тут був оглушливий гамір: жінки викрикували імена своїх чоловіків, батьки — дітей, сусіди — сусідів. Раптом я побачив зловісну стару скво, яка несла великого стовпа, обвішаного скальпами (деякі з наших воїнів прив’язали до цього стовпа й свої трофеї). Малі хлопчаки оминали мене, а от дорослі — дісталося ж мені від них. Усі-бо, повз кого я проїжджав, не втримувалися від спокуси дати мені ляпаса чи дуже боляче вщипнути.

Урешті-решт ми добралися селища. Тіпі тут було стільки, що й не злічити, і кожне з них розмальоване різноманітними візерунками. Я помічав зображення коней та воїнів, які стріляли у ворогів, а також вранішнього сонця, що визирало з-за високих гір. У повітрі стояв сморід від нещодавно знятих шкур та сирого м’яса тварин (м’ясо це було розвішане тут скрізь — наче одяг, який треба висушити).

Раптом я помітив гурт індіанців із дуже сердитими обличчями, які продиралися крізь юрбу просто до нас. Жінки пронизливо голосили, чоловіки погрозливо виставляли вперед списи. За якусь мить вони геть усі накинулися на мене — лупцювали по ногах, намагалися стягнути з коня. Тошавей не втручався доти, доки якась стара відьма не кинулася до мене з ножем (а на німку ніхто не звертав ані найменшої уваги).

Жінки, люто завиваючи, наполягали на тому, щоб мене негайно прирізали великим ножем або ж убили ще в якийсь спосіб. Тошавей захищав мене, доводячи їм, що я належу тільки йому, а він не хоче моєї смерті. Я подумав тоді, що вони такі злі, бо це я застрелив воїна з їхньої родини. Але ж про це міг знати тільки Тошавей.

Неекару потім пояснив мені, що ця сімейка очікувала багатих трофеїв, а натомість — не отримала нічого, крім звістки про те, що в груди їхнього родича влучила куля. Вони вимагали від Тошавея, щоб він дозволив їм зняти з мене скальп або ж віддав скальп когось із моєї родини. Та він спокійнісінько відказав їм, що скальпи моєї матері та сестри належать ямпарікам, а брат мій загинув як герой, і тому з нього взагалі не знімали скальп. А я — ні в чому не винен (ох і брехня ж) і належу йому, Тошавеєві. І він аж ніяк не бажає, щоб мені зіпсували зачіску. Далі вони спитали, чи не віддасть він їм одного з тих скальпів, що висіли в нього на поясі. Він відповів, що це надзвичайно цінні трофеї, які нікому не можна віддавати. Але він може віддати їм дві рушниці. Не підходить? Тоді — коня. Знову мало? Ну, тоді він більше нічого не може їм запропонувати — урешті-решт, вони знали, що їхній родич поїхав ризикувати життям. То кінь — не так уже й мало? От і чудово!

Ми привезли до селища багато різних трофеїв, і тому всі стали готуватися до веселого свята. Тим часом Тошавей розподілив майже всіх коней, яких було здобуто в поході (близько сімдесяти), між воїнами, що були в цьому поході. Одного коня він, як і обіцяв, віддав родині загиблого індіанця, а ще кількох — не пожалкував віддати найбіднішим родинам у селищі, які прийшли й попрохали його про це. Він-бо завжди жив за правилом: не можна відмовляти тому, хто просить у тебе щось, що ти можеш віддати. Тож насамкінець у нього зосталося двоє коней. Ну, і ще я. Узагалі воїн, який очолював похід, має повне право залишити всі трофеї собі. Але Тошавей не був жадібним, і тому його завжди поважали, а після цього походу стали поважати ще більше.

Потому як Тошавей усе владнав із родиною загиблого воїна, ми поїхали далі крізь скупчення тіпі (я досі був прив’язаний до коня). Хоч би до якого тіпі ми наближалися — з кожного неодмінно виповзала стара скво та щипала мене за ногу так, що після цього залишався здоровенний синець. Скрізь стояв страшенний галас: індіанці всі водночас балакали, сміялися, щось вигукували. Так ми їхали, певно, кілька годин. Я нестерпно втомився від спеки, та ще й моє тіло геть усе задерев’яніло від того, що я був прив’язаний до коня й не міг нормально рухатися. Мій господар змушений був знову й знову розповідати одне й те саме тим, хто траплявся на його шляху (найімовірніше, це була розповідь про мене). Нарешті ми добралися до Тошавеєвого тіпі. Там уже нетерпляче чекали на нього рідні: стрункий та вродливий хлопець, миловидна дівчина, жінка років тридцяти та ще одна, старша років на десять. Неважко було здогадатися, що це Тошавеєві діти й дружини.

Невдовзі до Тошавеєвого житла підійшли троє старих індіанців, які відв’язали мене від коня та звеліли йти за ними. Я плентався, розминаючи ноги, що затекли, та споглядаючи вже знайомі картини: тіпі, багаття для приготування їжі, шкури й сире м’ясо тварин, інструменти та зброя. Раптом звідкілясь вигулькнула якась стара відьма та уперіщила мене просто по тендітному місцю між ногами. Я, правду кажучи, й так був страшенно втомлений і наляканий, а ще не витримував більше смороду сирого м’яса та шкур. Аж тут поряд зі мною наче виріс із-під землі якийсь молодик і як уперіщить мене по щелепі! Я зіщулився, захищаючи своє обличчя та інші вразливі місця. Та вояка, мабуть, передумав мене лупцювати й натомість заговорив до стариганів. Я встиг помітити, що молодий воїн мав сині очі. Тож це був білий… За кілька хвилин він пішов геть, навіть не поглянувши в мій бік.

Нарешті старі індіанці знайшли вільне місце біля якогось тіпі, повсідавшись там. Поволі вечоріло, сонце гріло дуже лагідно, а земля була напрочуд теплою й духмяною. Я сів на травичку та задивився на зелені пагорби, серед яких випасалися коні (їх було щонайменше кілька тисяч). Дослухався, як десь неподалік дзюркотить струмочок. Я міцно спав, коли двоє стариганів перевернули мене (тож тепер я лежав горілиць), а третій, найстарший, сів навпочіпки просто біля моєї голови. Від його штанів так тхнуло, що я мало не почав блювати. І злякався, що так воно й станеться, — злякався навіть більше, ніж до того боявся вмерти. Аж тут старий відійшов кудись, а поруч зі мною сів Неекару. Тож я трохи заспокоївся.

Піднявши голову, я побачив, що старий пішов до багаття. Що індіанець там робив — я не второпав, але невдовзі він повернувся з розпеченим шилом. І — раз-два! — проштрикнув мені мочки вух. У цей час Неекару міцно притискав мене до землі, тож опиратися я не міг. І лежав, безпомічний, доки старий не протягнув крізь утворені дірочки тоненькі смужки оленячої шкури. А тоді Неекару відпустив мене, і я підвівся.

Мені дали попити трохи лимонаду із сумаху. А над вогнищем смажилося м'ясо (шматки понастромлювали на гострі палиці, кінці яких поклали на рогатини, укопані в землю обабіч багаття). Я сидів собі й чекав, доки їжа буде готова. Нікого не зачіпав. Аж раптом до мене підбігло якесь кругловиде й товсте дівчисько та й заходилося зі мною бавитися, наче я був цуценям чи кимсь на кшталт цього. Маленька скво то хапала мене в обійми, то всідалася верхи й відважувала ляпаса. Потім вона, угледівши якусь калюжу, потягла мене туди й, затиснувши мені носа, занурила обличчям просто в смердючу, наче брудні шкарпетки, воду. Урешті-решт я їй набрид, і вона побігла геть. А я повернувся до вогнища, і хтось простягнув мені висушеного гарбуза з чистою водою, щоб умитися. Інші були зайняті приготуванням чогось на кшталт соусу (готували його в маленькій металевій сковорідці, помішуючи оленячою кісткою). Це була, певно, суміш меду та жиру, і запах від неї був іще кращий, ніж від вершкової підливки. Та поїсти мені тоді не судилося, адже до нас прийшов син Тошавея. Він звернувся до старих, а вони, захитавши головами, щось прокудкудакали у відповідь. Аж тут я побачив, що до нас наближаються родичі вбитого індіанця. І збагнув, що мені — гаплик.

Неекару заспокійливо поплескав мене по спині. А тоді мене кудись повели, і невдовзі я побачив, що ми вийшли просто до центру селища, поблизу вільного від тіпі майданчика.

Хтось притяг величенького стовпа, і його вкопали в землю. Потім мене прив’язали до нього. Я збагнув, що ось-ось відчую на своїй шкурі, що таке лінчування. Адже навколо мене закружляли троє індіанських підлітків із пістолетами, час від часу націлюючись мені в голову.

Я думав, що мене застрелять просто зараз. Та, мабуть, підлітки чекали, щоб зійшлося більше народу. І ось уже майже всі мешканці селища зібралися на майданчику (діти, як завжди, швендяли під ногами в дорослих). Деякі хлопчаки волокли до стовпа сухі гілки, доки ця купа хмизу не сягнула мого пояса.

Тим часом підлітки, пританцьовуючи, наблизилися до мене й заходилися тицяти пістолети мені до вух, до рота. Від переляку мої нутрощі наче зав’язалися у вузол. Та вузол цей миттю розв’язався (і я, навпаки, відчув, що от-от накладу під себе), коли до мене підійшла стара скво з величезним ножем. Я подумав, що вона здере з мене живцем геть усю шкіру. Але не отримав нічого, крім кількох подряпин. Коли ж бабця відійшла вбік, я не втримався та видав неподобний звук. Це неабияк звеселило всіх присутніх: вони-бо зрозуміли, що я страшенно злякався.

— Не пакаці а ве? Йерекікате? — вигукував натовп. — Пакаці ца ве? Йерекікате!

Я поглянув на Неекару, який стояв у перших рядах натовпу, спокійно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Він чимось скидався на мого брата: довготелесий, незграбний… словом, «ні те ні се». Від нього, мабуть, не слід було чекати допомоги. Один із підлітків прицілився ще раз, вистреливши просто мені в обличчя. Я відчув лишень струмінь гарячого повітря: пістолет був незаряджений. Двоє інших підлітків повторили те, що зробив перший. А потім до мене підбіг якийсь хлопчисько з палаючим смолоскипом та підніс його дуже близько до купи сухих гілок.

— Ну ж бо! — сказав я.

Він підпалив хмиз, і я враз відчув, як полум'я підкрадається до мене. Ось уже воно, здається, попалило волосинки в мене між ногами. Аж тут підійшов Тошавей і розкидав палаючі гілки.

Він звернувся до всіх присутніх із промовою, у якій казав, що я не злякався пістолетів, ножа та вогню, і тому витримав іспит. Тож мене звільнили, і Тошавей відвів мене до свого тіпі. Його дружини змили бруд із мого обличчя, промили подряпини та змочили їх відваром із кори дерев, а тоді дали мені новенькі шкіряні штани. Але перед усім цим я збігав-таки до кущів, щоб остаточно позбутися свого переляку.

Із настанням темряви всі зібралися на тому ж таки майданчику, щоб відсвяткувати повернення воїнів із походу. Пізніше Неекару пояснив мені, що взагалі цю подію не святкують, якщо в поході загинув хтось із воїнів. Але того дня вирішили зробити виняток (це тому, що родину індіанця, якого я застрелив, тут не дуже поважали).

Свято почалося, звісно ж, із вечері. Насмажили силу-силенну м’яса різних звірів і птахів: оленя, лося, бізона, куріпки, ховраха… Кістки, які кидали в полум’я, тріскалися від жару, і мозок, що витікав, використовували як соус або додавали до десерту (мескітові стручки та мед). М’ясо їли з картоплею, цибулею, кукурудзяними хлібцями та гарбузами. Усе це команчі виторгували в білих людей із Нью-Мексико (або з Форт-Бента). Окрім того, вони купували там цукор, сухарі, зброю, набої та форми для лиття куль. А ще — спорядження для коней, капсулі, сталеві ножі, сокири, ковдри, стрічки, тканину, гвинти для рушниць, вістря для стріл та списів, обідки для бочок, дріт, золоту нитку, дзвіночки різноманітних розмірів, дзеркальця, ножиці, посуд, тютюн, кресала, щипці, гребінці, сушені фрукти… Команчі були найбагатшими з-поміж усіх індіанських племен, і тому дозволяли собі купувати такі предмети розкоші, як дешеві прикраси та інші дрібнички. Що ж їх не цікавило — то це чоловічі костюми, які носять «блідолиці», та всякий непотріб на кшталт панчішок і весільних суконь.

Коли всі понаїдалися донесхочу, старійшина племені взяв жердину, до якої були прив'язані численні скальпи, та й викликав одного з воїнів. Той вийшов і розповів історію про свої подвиги, а тоді викликав іншого воїна, який теж розповів свою історію, а після цього — викликав наступного. Обманювати, тримаючи в руках жердину зі скальпами, суворо заборонялося: інакше, мовляв, на все плем’я впаде прокляття. Тож усі казали правду, і тому один із воїнів зізнався, що в нього немає історії, кращої за попередні. Зробив він це без слів — замість них був танець. Інші воїни теж стали танцювати, утворивши коло, до якого приєднувалися все нові та нові індіанці. А я просто спостерігав за всім цим, думаючи про те, як же все-таки добре бути ситим, помитим і вдягненим (мене ще й розфарбували та вищипали брови й кілька волосинок на підборідді та над верхньою губою). Але невдовзі й мене втягнули в це коло, ще й дали в руки жердину зі скальпами. А тоді — виштовхнули вперед. Я хотів передати жердину комусь іншому й заховатися, та мені не давали цього зробити. Барабанний бій, під який танцювали, дедалі прискорювався; небо стало червоним від променів сонця, що сідало. І в цьому червоному світлі я побачив родину індіанця, якого вбив. Але цього разу вони не намагалися заподіяти мені шкоду, і я зрозумів, що вони й не зможуть цього зробити, доки я тримаю в руках жердину. Танці тривали кілька годин. Зійшов місяць, і я вже ледь-ледь тримався на ногах, бо все тіло боліло від нескінченного танцю. Але воїни не відпускали мене: усе танцювали, підвиваючи та рикаючи, наче дикі тварини. Кого тільки вони не передражнювали: ведмедя, бізона, пантеру, оленя, лося…

Коли я прокинувся, навколо панувала непроглядна темрява — тож я не одразу второпав, що лежу в тіпі, укритий теплою шкурою. Просто в мене над головою виднівся клаптик нічного неба. З одного боку від мене догоряло вогнище, з іншого — хтось лежав, спокійно дихаючи. Білизна була м’якою й теплою, мої рани — дбайливо перев’язаними. І мене, мабуть, усього вимили. Я лежав і слухав, як поряд зі мною хтось дихає. І подумав, що все це схоже на якесь марення. Ніби й не зі мною відбувається. Надто вже різко моє життя перевернулося догори дриґом. Раптом я згадав слова якогось проповідника про момент хрещення: «До занурення у воду ти впевнений, що світ — ось такий, а як виринеш і знову розплющиш очі — розумієш, що він геть інакший…»

Я підвівся з ложа та вийшов надвір. Небо було всіяне зорями. А на землі теж горіли незліченні вогники — багаття, які запалили в тіпі. І я знав, що в кожному із цих тіпі — родина. Воїни, які приїхали з походу, ще не наговорилися, мабуть, зі своїми рідними. І тому в їхніх оселях досі яскраво горить багаття. А там, де вогнище догоряє — люди вже сплять: жінки — в обіймах своїх чоловіків, діти — біля батьків. Я прислухався до звуків, які доносилися з тіпі. У деяких із них голосно хропіли, а в деяких — розмовляли та сміялися. Були й такі, з яких лунали пристрасні жіночі стогони. Я згадав, що чув ці звуки раніше: так стогнала моя мати в обіймах батька (вони, видима річ, не здогадувалися, що я їх чую). І ще згадав, що кілька разів уявляв, нібито роблю це зі своєю сестрою. І мені стало так соромно, як ніколи досі.

Я почув, як у нашому тіпі хтось перевернувся уві сні, зашарудівши ковдрами. Може, це був Неекару, а може — Ескуте, син Тошавея. Раптом я згадав про Урвата і його вояків. І вирішив, що обов’язково настане день, коли я познімаю скальпи з них усіх.

Потім я подумав про Тошавея. Він уже не раз рятував мене, а також намагався врятувати мого брата. І, напевно, зміг би врятувати моїх матір і сестру, якби знав їх трішки ближче. Та в індіанців — свої закони, а в білих — свої. Я згадав, як ми з батьком помітили неподалік нашого будинку двох негрів-утікачів, які ласували нашими горіхами. Я вистрелив, та в моїй рушниці щось зламалося, і нічого не вийшло. А батько схибив — куля пролетіла на цілий ярд вище за голови тих негрів. Я тоді здивувався: до них було кроків щонайбільше вісімдесят, а мій батько був найкращим стрільцем у всьому окрузі. Я сказав, що треба бігти за Руфом Перрі, у якого собака спеціально надресирований, щоб ловити негрів. Але батько відповів, що зараз, мабуть, почнеться дощ, а ми ще не всі грядки пропололи. Тоді я спитав, куди саме тікають ці негри. Він сказав, що, найімовірніше, до Мексики, але, можливо, і до індіанців, які приймають усіх, хто згоден жити за їхніми законами. Я здивувався: мовляв, як це вони згодні терпіти поряд із собою негрів? Він відказав лишень, що в цьому немає нічого дивного. А я подумав, що моя рушниця зламалася дуже невчасно. Та батько, наче вгадавши мої думки, сказав, що колись настане такий день, коли я потраплю в біду. І тоді для мене буде неважливо, якого кольору шкіра того, хто бодай чимось допоможе мені.

Я знову заліз під свою ковдру. І слухав рівне дихання Неекару та Ескуте, доки й сам не заснув.

Розділ 8 Дж. Е. Мак-Каллоу

Ось уже вона — знову мале дівча. Сидить в одній зі старих дерев’яних вагонеток, що зараз рушать із місця. Американські гірки.

Вагонетки поступово набирають швидкість, стрімко злітають угору, а тоді — зіскакують із рейок. Вона відчуває політ, а потім час наче завмирає на місці. «Оце вже халепа так халепа!» — устигає вона подумати, перш ніж вагонетки падають просто на неї.

А тепер вона — у пустелі, спостерігає за пуском нафтопроводу. Це найважливіша подія в її кар’єрі! Вона думає про те, що керувати таким процесом — така сама виснажлива робота, як, скажімо, диригувати симфонічним оркестром і хором водночас. Аж тут величезна сталева труба лускає посередині та починає звиватися, наче змія. Джинн вдивляється в небо, стоячи прямісінько проти сонця. Рятувальники вже летять. Та ні, вони не встигнуть. «Саме так, — подумала вона. — Саме так це й трапляється».

Жінка розплющила очі. Тут точно хтось був. Але де він? Пішов по допомогу чи покинув її?.. Дрова в каміні жевріють, як і раніше. І вона досі лежить на багряному килимі з чудернацькими візерунками, а навколо неї — мармурові погруддя давніх римлян. Сни… Їй просто снилися сни.

Вона подумала про те, якою її запам’ятають люди і як відреагують на звістку про її смерть. Їй не вдалося досягти таких вершин, як Карнеґі. Вона не розкидалася своїми грішми направо й наліво, щоб лишень стерти зі свого прізвища всі чорні плями. Ліберали, звичайно, радітимуть. Вони відсвяткують день її смерті в ресторані, попихкуючи цигарками з марихуаною та чекаючи, доки їм принесуть найсвіжіше суші (хоча насправді воно подолало відстань у вісім тисяч миль, перш ніж потрапити до них на тарілку). І за цією вечерею проклинатимуть таких, як вона, а тоді роз’їдуться по своїх домівках. А там буде холодно, і вони обов'язково ввімкнуть обігрівач. Але не припинять проклинати нафтових магнатів.

Усі чомусь думають, що епоха автомобілів розпочалася завдяки Генрі Форду. Цілковита маячня: так само можна стверджувати, що візок був створений раніше за коня. Початок епохи автомобілів — це нафтове родовище Спіндлтоп і бурова установка Говарда Г’юза. Новітній час розпочався того дня, коли з’явилася свердловина Лукас, і люди побачили, скільки, виявляється, нафти приховує у своїх надрах Земля. Адже до того бензин був усього-на-всього дешевим розчинником, придатним хіба що для чищення різних механізмів та ланцюжків для велосипедів. А нафта, що зробила Джона Рокфеллера мільйонером, використовувалася як заміна китовому жиру, яким заправляли лампи. Автомобілі, вантажівки та літаки не змогли б існувати без Спіндлтопа та Г'юза — так само, як церква не може існувати без Бога.

Вона вчинила правильно — створила щось із нічого. Так, середня тривалість людського життя збільшилася вдвічі. Але без нафти тобі не дістатися до лікарні. Без нафти не можна виготовити ліки; продукти, які ти споживаєш, не довезти до магазину без неї. А трактор так і залишиться стояти у фермерському сараї… Вона витягала з-під землі те, від чого там не було ані найменшої користі. А от на поверхні — інша річ. На поверхні нафта вже перетворювалася на дещо дуже важливе та корисне. Отаким було все її життя — створенням чогось із нічого.

Були такі часи, коли не тільки нафтовики щось створювали — їм іще допомагали промисловці, які будували країну. А тепер нафтовики залишилися самі, бо промисловці тільки те й роблять, що руйнують усе довкола них (наприклад, закривають свої заводи та переносять їх за кордон). Джинн ніколи не очікувала того, що її любитимуть і обожнюватимуть. Але й не думала, що навколо з’явиться стільки виродків, які розвалюватимуть країну — цеглинку за цеглинкою. Чи є на світі щось, що вона ненавидить більше за профспілки? Власне є. Це контингент людей, які не вміють працювати.

У її голові стали проноситися інші спогади. Ось вона разом із батьком — у селищі, де живуть його робітники-мексиканці. Це схоже на екскурсію до минулого століття. Жінки (і вагітні теж!) тягають воду з криниць — бозна-звідки. Білизну виварюють у чанах, які підвішують над вогнищем. Фрукти та овочі консервують у страшенну спеку, і тому в хакалес (хатинках із пласкою солом’яною покрівлею) замість прохолоди — ще гірша спека, ніж надворі. Чоловіки, влаштувавшись у затінку, плетуть мотузки з кінського волосу. Джинні запитала батька, чому вони не купують мотузки в крамниці. Та він удав, що не почув її.

Ось вона йде пасовиськом, низенько пригинаючись, щоб розгледіти котрогось із коней на тлі темного неба (до світання ще далеко). Хтось із вакуерос уже заарканив коня — адже до неї доноситься іржання, брязкання попруги та лагідний чоловічий голос. Деякі коні швидко заспокоювалися, коли їх заарканювали. Інші ж — борсалися та хвицалися, бо не бажали цілісінький день працювати, потерпаючи від спеки та колючок (майже всі коні на їхньому ранчо були вкриті подряпинами від загривка до копит).

Ось Джинні чує поскрипування вітряків. Полковник сидить просто неба, показуючи правнучці сліди й пояснюючи, які саме істоти їх залишили. Це — корова, це — олень, а це — пекарі, дика свиня. Яких тут тільки не було слідів: лисячі, кролячі, заячі, мишачі, єнотові, зміїні, індичі, рисячі… Її прадід міг знайти навіть відбитки лапок павука-пайсано. Коли ж вони бачили сліди пантери — одразу мов з-під землі виростали її брати, батько та старий мексиканець зі своїми собаками. Тож настав такий час, коли полковник навмисне розгладжував долонею сліди пантери й велів правнучці нікому про це не розповідати (а вона все більше переконувалася в тому, що світ дорослих складається лише з таємниць та недомовок). Коли вона запитувала в батька або братів, чи водяться тут ведмеді й вовки, вони відповідали, що краще було б, якби ті залишилися тільки в зоопарках. А ще краще — якби й зовсім зникли.

Чого її навчило це життя? Багато родичів Джинн загинули молодими. Ця земля була жорстокою до своїх синів, і ще жорстокішою — до тих, хто приїжджав сюди здалеку. Її бабуся якось висловила думку, що за голову кожного вбитого мексиканця треба запровадити премію, і тоді їх усіх швиденько перестріляють, мов шолудивих койотів. Джинн згадала своїх братів, які загинули на війні. Згадала дядька Ґленна, якого розірвало міною на шматочки…

Дванадцять років тому жінка серйозно замислилася над тим, щоб полишити всі справи та присвятити себе родині. Здається, ще вчора вона була дівчатком, якому прадід показував сліди звірів і птахів. А потім — раз-два — і в неї вже дорослі онуки. Так, вона ніколи не була зразковою матір’ю та бабусею. Але в неї з’явився шанс це виправити: більше часу проводити з дітьми, зблизитися з онуками. Вона мала вибір. Але нафта тоді коштувала дешевше за воду, і за свої свердловини вона отримала б мізерні копійки. Так, жінка розуміла, що це її остання можливість налагодити стосунки з родиною. Але продати всі свої набутки за безцінь? Від самої лише думки їй стало зле. Тож вона зробила свій вибір.

Коли дві тисячі першого року стався той жахливий теракт у Нью-Йорку, жінка взялася наймати все нових і нових майстрів для буріння свердловин (а її діти жили своїм життям, не потребуючи спілкування з нею). Тим часом нафта зростала в ціні. Бачити свердловину там, де ще тільки-но була пустеля. Бачити, як б’є фонтан нафти із цієї свердловини, яку всі, крім неї, Джинн Енн, вважали безнадійною. Ось для чого вона жила на світі: для того, щоб створювати щось із нічого. А для родини, думала собі, час іще знайдеться.

Розділ 9 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

13 серпня 1915 року

Пам’ять — це прокляття. Лишень заплющу очі — одразу ж бачу спотворене кулями обличчя Педро. Бачу Лурдес, у якої з продірявленої кулею щоки тече кров (наче сльози), й Ану в багряній від крові сукні. А коли я засинаю — неодмінно потрапляю до їхньої кімнати. Педро сидить на своєму ліжку, показуючи на мене пальцем і щось говорячи незрозумілою мені мовою. А коли я підходжу до нього ближче — розумію, що звук іде не з його рота, а з діри в скроні. Я прокидаюся, охоплений німим жахом, і слухаю шалене калатання власного серця. І щоразу сподіваюся, що воно зупиниться, і смерть нарешті звільнить мене від цього страхіття.

Те, що трапилося з Ґарсія, виявилося лише початком нової хвилі жаху. У нашому містечку звідкілясь з’явилося чоловік зо сто з рушницями та пістолетами (таке враження, ніби ми перенеслися назад на півстоліття, і тут іще взагалі немає ніякого містечка). Амадо Батіста якось уночі вбили й, винісши все коштовне майно з його будинку, спробували підпалити пограбовану оселю. Щоправда, із цього нічого не вийшло: будинок так і не зайнявся.

Про Ґарсія всі газети писали як про мексиканських радикалів, але ж насправді вони були найконсервативнішими землевласниками в округах Вебб і Дімміт. Світлини їхніх мертвих тіл надрукували скрізь, де тільки можна. Гадаю, що в Мексиці, де загалом недолюблюють родовитих землевласників, про них говоритимуть як про мучеників.

Ґленн досі лежить у лікарні в Сан-Антоніо; він, як і Саллі, ніяк не відреагував на звістку про винищення родини Ґарсія. Я вже не знаю, що й думати: може, я несповна розуму? чи я недостатньо сильно люблю своїх рідних? або, навпаки, надто сильно? А може, я тут єдина людина, яка ще не зовсім збожеволіла?

Так чи інакше, божевілля триває. Мебльовані кімнати ущерть переповнені головорізами з Ріо-Ґранде, і рейнджери вже неспроможні підтримувати бодай якийсь порядок. Я запропонував сержантові Кемпбеллу (може, це він убив Педро та Лурдес… а може, це був мій син), щоб він відправив когось по решту своїх людей. Але він відказав, що рейнджери потрібні на кордонах і на інших ранчо.

Я помітив, що сержант, хоч і схожий зовні на бандита, але все-таки відчуває докори сумління через те, що половина вбитих Ґарсія — жінки й діти. Та я не озвучив йому своїх думок. Адже він, як я переконаний, належить до тих людей, які легко йдуть із совістю на компроміс.

Наш будинок протягом усього дня роєм роїться прихильниками полковника. Я, не витримавши цього, гайнув до міста. І побачив там дві вантажівки, у яких сиділо по дванадцятеро озброєних до зубів добровольців, які жадали крові мексиканських злодіїв. Коли я сказав їм, що всіх, кого можна було, уже повбивали, — вони, скорчивши розчаровану міну, заходилися радитися між собою. А тоді сказали, що, мабуть, залишаться тут ненадовго. Раптом їм пощастить.

Повернувшись додому, я спробував поговорити із суддею Пулом, який саме жер нашу яловичину, пив наше віскі та брав свідчення у всіх присутніх. Я став розповідати йому про все, що бачив на власні очі. А він усе прискіпувався, мовляв, ти спотворюєш факти. Потім суддя відвів мене подалі від інших і сказав:

— Це звичайна формальність, Піте. Просто для того, щоб хтось не подумав, що я захищаю нелегальних іммігрантів.

Я мало не відповів йому, що нелегальні іммігранти — це ми. Адже Ґарсія оселилися тут на сто років раніше, ніж ми перепливли річку Нуесес. Та я, звісно ж, промовчав, і суддя, поплескавши мене по спині своєю товстою долонею (мов у м’ясника), поквапився приєднатися до інших гостей, які з апетитом наминали нашу яловичину.

Гостей цих ставало дедалі більше. Вони приносили із собою щось їстівне (тістечка абощо) та глибоко співчували стосовно того, що не встигли приєднатися до нас вчасно. І без упину торочили про те, яке ж це було геройство: таким малим загоном піти на будинок-фортецю! Авжеж. Справжнє геройство… Нас було сімдесят три. А їх — десять. Якщо рахувати разом із жінками — п’ятнадцять. Разом із дітьми — дев’ятнадцять.

14 серпня 1915 року

Саллі поцікавилася, чому це я досі не навідав Ґленна в лікарні. Я пояснив їй, що трошечки зайнятий, адже минулої ночі бандити вбили вісьмох мешканців нашого містечка (а їх будинки — спалили). Усі загиблі були мексиканцями — за винятком Ллевелліна Пірса, який, однак, мав дружину-мексиканку.

Сержант Кемпбелл застрелив одного з трьох білих, які намагалися підпалити оселю Кустодіо й Адріани Моралес (господарі будинку були на той момент уже мертві). Застрелений бандит виявився мешканцем Іґл Пасс. Щодо інших двох — про них нічого невідомо, бо їм удалося втекти з місця злочину. Я подумав про бідолашного Кустодіо, який лагодив спорядження для наших коней (і просив за це мізерні копійки), дуже часто висловлюючи своє захоплення нашими породистими скакунами. І згадав, що вже двадцять років збирався запросити його покататися з нами верхи. Та не судилося вже.

Кемпбелл розповів мені, що всі троє бандитів, мабуть, були б зараз мертві, якби один із його людей не відмовився стріляти в білих. Про помічника ж шерифа, якого нещодавно знайшли застреленим, він нічого не сказав.

Щодо інших рейнджерів, то їх ніяк не хотіли направляти сюди, бо вони зараз вирішують дуже складні проблеми на південних територіях Техасу.

— Ми повинні якось захистити цих мексиканців, — сказав мені Кемпбелл. — Для них тут стало надто небезпечно.

Я подумав, що про безпеку Ґарсія він не дуже-то й турбувався. І, хоч я й не вимовив цього вголос, але зрозумів, що сержант угадав мої думки.

— Наша робота — підтримувати мир, караючи всіх, хто його порушує, — мовив він. — І мені байдуже, якого кольору їхня шкіра.

Альберто Ґонсалес і Клаудіо Лопес разом зі своїми родинами та всім цінним майном виїхали з міста сьогодні вдень. Також виїхали родини Ханероса, Сапіноса й Урракаса.

Кемпбелл сказав, що ця ніч буде ще гіршою, ніж минула. Адже на кожного з його людей припадатиме, напевно, півсотні бандитів.

— Скоріше б уже нам ті обіцяні кулемети привезли… — зітхнув він. — А що ви скажете про шерифа Ґрехема?

— Скажу, що йому вигідне все це свавілля, — відтяв я.

— Згоден…

Ми з Кемпбеллом сиділи на ґанку моєї оселі та споглядали землю, що розстилалася перед нами.

— Як це воно — бути землевласником? — вимовив він після нетривалої паузи.

— Та… я й не замислювався над цим.

Чоловік кивнув із розумінням, наче знав, що я відповім саме так.

— Якщо хочете, я скажу, щоб вам дали із собою чогось перекусити, — запропонував я.

Кемпбелл промовчав. Усе дивився кудись удалину…

— Ваш стариган — це щось, — проказав нарешті він.

— Авжеж, — промимрив я.

— А мій тато помер…

У моїй голові промайнула безглузда думка: а чи не він сам, бува, «допоміг» своєму татові переставитися на той світ? Узагалі мені цей сержант навіть подобався. П’ять футів на зріст (разом із чобітьми) — а бояться його всі мешканці нашого містечка.

— І що ж ви плануєте зробити цієї ночі? — запитав я.

— Застрелити багато-багато бандитів, ось що.

— Якось не схоже на план.

— Кращого ми наразі не маємо…

— Вам часто доводилося таке робити?

— У Бомонті я застрелив двох чоловіків. Але з таким «сезоном полювання» зіштовхуюся вперше.

Ми трохи помовчали.

— Як ви це робите? — спитав я.

— Добре прицілююся, а тоді стріляю.

15 серпня 1915 року

Минулої ночі бачив зі свого вікна, як горять кілька будинків. Доносилися хаотичні, але майже безперервні звуки поодиноких пострілів та залпів.

Уранці ще низка мексиканських родин виїхала з міста, покладаючись лише на свої сили. Ніч відібрала життя ще в чотирнадцяти людей (шестеро з них були білими). Мені зателефонував Кемпбелл і зізнався, що це він застрелив помічника шерифа, бо побачив, як той разом із бандитами розграбовує одну з осель мексиканців.

Ми з Чарлзом поїхали до міста. Раптом він показав на високого дуба, з якого звисало тіло повішеного мексиканця.

— Це ж Фульґенсіо Іпіна, — сказав Чарлз.

Щойно ми зупинилися, мій син поліз на дерево, щоб зняти звідти покійника; потім ми обережно поклали тіло, що вже розпухало, до кузова нашої машини. Старий Фульґенсіо багато років поспіль допомагав нам розчищати пасовиська.

— Хто ховатиме цих людей? — спитав Чарлз.

— Не знаю, — зітхнув я.

— А солдатів сюди направлятимуть?

— Гадки не маю.

— Може, зателефонуємо дядькові Фінеасу?

— Він саме вирушив у якусь далеку подорож.

— Ти повинен щось зробити!

— Але… що?

— Не знаю. Але повинен.

Вулиці вже спорожніли. Адже на всіх стовпах чи парканах був приклеєний папірець, на якому від руки було написано: «Кожного, хто з’явиться на вулиці після заходу сонця, ми застрелимо без попередження, незалежно від кольору його шкіри. Техаські рейнджери».

Сержанта Кемпбелла я знайшов у підсобці крамниці, де продавали корми для тварин. Він, знявши взуття та спустивши штани, сидів на стільці й чекав, доки лікар Чавез підійде та огляне його рану. Цього разу йому прострелили ногу (куля влучила у верхню частину литки).

— Схоже на те, що люди навмисне ціляться вам у кінцівки, — пожартував я.

Нога Кемпбелла мала не такий уже й поганий вигляд: куля-бо не зачепила ні кістку, ні артерію. Сержант на якусь мить перевів погляд із лікаря на мене.

— Рану в руку отримуєш, коли хтось стріляє тобі в груди й хибить, — неквапно взявся пояснювати він. — Адже ти, коли прицілюєшся, тримаєш руки саме перед грудьми. А кулю в ногу я отримав від бандита, у якого стріляв минулої ночі, — він устиг вистрелити в мене вже після того, як упав.

Кемпбелл поглянув на мене так, ніби я був удвічі молодшим за нього, а не навпаки.

— Сповістіть тих мексиканців, які ще живі, що вони можуть сховатися в моєму ранчо, — сказав я йому.

— Це полегшить мені роботу.

Сержант, здавалося, не дуже й здивувався та зрадів, почувши це. Він знову перевів погляд на Ґуїллермо Чавеза (цей двадцятип’ятирічний хлопець був узагалі ветеринаром — як колись і його батько).

— Хто перев’язував вам рани? — спитав Чавез, розбинтовуючи руку сержанта.

— Я й перев’язував, — знизав плечима Кемпбелл. — А ви… справді лікар?

— Так, але лікую здебільшого тварин, — подивився Ґуїллермо просто йому в вічі.

— А диплом ви хоч отримали? — удав, що не зрозумів натяку, сержант.

— А хіба не видно? Ось тут усе написано! — показав лікар собі на лоба.

— Трясця ж твоїй матері… — пробурмотів Кемпбелл.

— Я радий, що ви приїхали сюди, — мовив Чавез. — Хоч і не думав, що скажу таке комусь із вас, рінче.

Сержант знову проігнорував його випад.

— Що буде, якщо кістки на руці так і зростуться? — спитав він.

— Вам буде важко згинати пальці, — стенув плечима лікар. — Що ж до рани в передпліччі — вона серйозніша, ніж ви думаєте. Куля сильно пошкодила кістку та тканини, і може розвинутися інфекція, що призведе до…

— …до того, що я втрачу руку?

Голос Кемпбелла затремтів, і на якийсь момент я побачив його таким, яким він є насправді. Наляканим двадцятирічним хлопчиною. Та це тільки на мить, адже маска вже дуже сильно приросла до його обличчя.

— Ось порошок, який треба засипати в рану, — сказав лікар. — Коли він перетвориться на липку рідину — засиплете ще. Сухий порошок завжди повинен бути в рані.

— Схоже на жовтий цукор.

— Це суміш цукру та сульфаміду.

— Звичайний столовий цукор.

— Головне, що допомагає. І навіть просто цукор допоміг би.

— Якась довбана маячня…

— Вирішувати вам. Хочете — лікуйте ним рану, хочете — не лікуйте. Рінче застрелили мого кузена в окрузі Старр, а в Бравнсвіллі — убили мого дядька та його сина. А я ось допомагаю вам…

— Таке життя, що вдієш, — пробурмотів сержант.

— Скажіть це Альфредо Серда, Ґреґоріо Кортезу або Педро Ґарсія. Чи їхнім дружинам, дітям і маленьким онукам, яких теж повбивали. Рінче завжди заварюють криваву кашу, та не сьорбають її самі. Хіба що армія може навести лад після вас. Але це річ така очевидна, що я навіть не сперечатимуся на цю тему.

Кемпбелл мовчки розминав пальці правої руки, намагаючись, певно, зрозуміти, чи зможе він тримати нею рушницю.

— Дасте мені трохи морфіну? — скривившись, спитав він лікаря, а тоді — подивився мені у вічі. — У нас немає грошей, щоб заплатити вам за притулок для мексиканців на ранчо.

— Коли сюди прийде армія?

— Ніколи.

— Ну, тоді… Як-то кажуть: «Є бандит — є рейнджер».

— Еге ж. Утім, ви не розумієте, що таке бути рейнджером.

Саллі, напевно, мало не луснула від злості, коли я сказав їй телефоном про притулок для мексиканців. Вона одразу ж забажала поговорити з Консуелою, нашою старшою служницею. І я, стоячи поруч, чув, як моя дружина наказувала їй сховати десь у надійному місці наше столове срібло та інші коштовності. А тоді Консуела знову передала слухавку мені.

— Що з тобою коїться, Пітере? — вереснула Саллі.

— Ці люди загинуть, якщо не сховаються в нас.

Вона промовчала.

— Ґленн невдовзі одужає, не хвилюйся, — сказав я.

— Звідки ти знаєш? — почувся її розгніваний голос. — Ти ж навіть не приїздив до нього!

Я сподівався, що мексиканці зійдуться до нас якось непомітно. Але вони насунули одразу всім гуртом, а це була майже сотня людей. Деякі з них приїхали автівками або верхи, а деякі — ішли пішки, тягнучи своє майно, як-то кажуть, на власному горбі. Мідкіфф і Рейнолдс, не чекаючи прохання, відправили своїх людей, щоб вони допомагали нам захищати мексиканців. Але полковник, звичайно ж, торочив своє: «Вони прийшли захищати наше ранчо. Не будь ідіотом, Пітере».

Кемпбелл особисто прибув до нас, щоб усе перевірити (він знайшов вісьмох помічників, хоч і не мав на це законних повноважень), і, переконавшись, що все гаразд, повернувся до містечка. Сержант помітно кульгав, а його права рука була перев’язана. Та йому все-таки вдалося знайти сякий-такий вихід із цього кепського становища: він десь роздобув вінчестера триста п’ятдесят першого калібру, який можна тримати та перезаряджати лише однією рукою. Я не запитував, де саме він дістав цю зброю. Тільки-но Кемпбелл пішов, ми позамикали всі ворота, а Чарлз і всі наші вакуерос вирили собі окопи біля дороги.

Розділ 10 Ілай-Тіететі

1849 рік

Котсотеки оселялися переважно біля річки Канейдіан, де закінчувалися сухі землі Ллано-Естакадо й починалися каньйони з квітучими долинами. Територія цього племені простягалася аж до околиць Остіна; Тошавей знав права моєї родини краще, ніж я сам. Техасці свого часу підписали договір, у якому було зазначено, що на захід від Остіна вони жодних поселень не будуватимуть. Але згодом «блідолиці» порушили цю обіцянку так само легко, як і дали її.

— Одного дня, — розповідав мені Тошавей, — ми побачили, що хтось вирубує наші дерева, щоб побудувати собі дім. А тоді з’явилося ще кілька будинків. І ми вчинили так, як учинив би будь-хто, до чийого дому хтось увірвався, щоб оселитися там разом зі своєю родиною. Скажи-но, Тіететі-Таїбо (це було моє нове ім’я): що зробив би білий чоловік, якби хтось удерся до його будинку? Що б він сказав? «Я — кахуу, мишеня. Забирайте, будь ласка, мій будинок та мою землю і сплюндруйте, якщо хочете, могили моїх предків». Так?

Я мовчки похитав головою.

— Правильно. Він сказав би: «Я повбиваю вас і повириваю серця з ваших грудей!»

Ми з ним, розташувавшись під старими тополями, милувалися мальовничістю річки Канейдіан. Трава тут росла густа й висока — найкращий корм для коней та інших травоїдних тварин (так багато, що їм нізащо не з’їсти всього). Сонце поволі сідало, і цвіркуни вже завели свою колискову; просто над нашими головами чубилися на тополиній гілці якісь невеличкі пташки. На тому березі річки, де розташувалися ми, очерет наче збирався спалахнути: так яскраво його осявали червоні промені вечірнього сонця. А на іншому березі, за яким десь далеко на півдні жили у своїх домівках білі люди, уже згущалися нічні тіні. Я раптом згадав, як сильно сердився на свого брата за те, що він уночі запалював свічку й читав, заважаючи мені спати.

— Ми, команчі, звичайно ж, не дурні, — вів далі Тошавей. — Ми добре пам’ятаємо, що ці землі не завжди належали нам. Колись ними володіли тонкава, та ми відібрали в цього племені їхню територію. І відтоді вони вбивають нас усюди, де тільки-но знайдуть. Але білі хочуть бути багатими, забуваючи, що це можливо, тільки якщо відібрати щось у інших. Вони чомусь думають: «Я білий і тому можу безкарно красти будь-що в будь-кого!» І вони справді в це вірять, Тіететі. Я ніколи ще не бачив білого, який не дивувався б, коли його вбиваєш. Та ми не такі. Якщо я взяв щось чуже, то знаю, що рано чи пізно прийде той, кого я обікрав, і вб’є мене. І я добре пам'ятаю Пісню Смерті, яку співатиму перед тим, як загинути. Як ти вважаєш: я несповна розуму?

— Аж ніяк, — відповів я іспанською.

— Отож я й кажу. Ми анітрохи не божевільні. Хто божевільний — то це білі. Вони думають так: якщо ти крадеш у когось, кого в цей час немає вдома, чи в когось, кого раніше не знав, або ж у когось, хто відрізняється від тебе кольором своєї шкіри, — то це взагалі не крадіжка.

До річки неквапно причвалав здоровенний ведмідь. А трохи далі за течією на воду повсідалися чирки та дикі качки. Тошавей і далі плів аркан із кінського волосу.

— Мууві, — сказав він, показуючи на свою роботу.

— Мууві, — слухняно повторив я.

— Я уважно спостерігав за твоєю родиною, Тіететі, — зітхнув він. — Твій батько навіть помічав мене один раз чи двічі, та, мабуть, вирішив, що йому приверзлося. Я бачив, як твоя мати годувала кожного бродячого індіанця, який просив її про це. Я спостерігав, як ти, лежачи долілиць, вивчаєш оленячі сліди. І я бачив, як того вечора ти застрелив великого білого вовка — темакупа. Та ямпаріки відчули запахи їжі, що доносилися з вашого будинку. Я намагався переконати їх, що ви дуже бідні люди, набукуваате. Та Урват відказав, що бідні так не їдять. І тоді…

Я дивився вдалечінь — за пагорби. І мені ввижалися жахливі картини, які я вже став поволі забувати: мертва мати, що лежить біля ґанку; пошматоване тіло сестри; брат, якого опускають у наспіх викопану яму… Раптом я подумав, що, може, мої брат і сестра зробили щось таке, що накликало на нас цю кару. А потім подумав про те, чи змогла б Ліззі витримати все, що витримав я дорогою до селища команчів. Ні, не змогла б: не схожа-бо вона була на нашу маму, яка вміла витримувати будь-які труднощі.

Згадав я й про свого батька. Та не захотів нічого думати про нього — адже він зрадив нас.

— Мууві, — сказав я до Тошавея.

— Мууві, — кивнув він.

Тошавей і гадки не мав, скільки йому років (я б сказав, що сорок чи трошки більше). Як і всі чистокровні команчі, він мав високого лоба й товстого носа, а голова його була досить великою та майже квадратною за формою. Він був неповороткий і пересувався повільно, наче старий ковбой. Але це на землі. Щойно ж він сідав на коня — одразу наче перетворювався на зовсім іншу людину. Команчі всі такі: я за своє довге життя не бачив кращих вершників, ніж вони. Чимало ж інших чоловіків із нашого селища аж ніяк не були схожими на Тошавея: котрісь із них мали темнішу або світлішу шкіру, а котрісь були значно вищими або ширшими за нього. А якщо ще звернути увагу на риси обличчя — хтось нагадував чорношкірих, а хтось — європейців. Адже в жилах багатьох команчів текла кров полонених — індіанців з інших племен або іспанців, а віднедавна ще й негрів, «грінго» та німців.

Я щодня прокидався вдосвіта, бо не хотів, щоб мене віддухопелили. Ішов росяною травою по воду до струмка, запалював багаття, а тоді робив усе, що наказували мені Тошавеєві дружини. А наказували вони багато чого: розтовкти в ступі кукурудзу; оббілувати тварин, яких уполювали чоловіки; принести ще води та хмизу. Щодо розпалювання вогнища — майже всі команчі користувалися трутом і кресалом, як і «блідолиці». Мене ж вони примушували робити це давнім способом: береться паличка з дерева юка та дощечка з кедрового дерева; один кінець палички затискається між долонями, інший — щільно-щільно притискається до дощечки. І треш, доки не утвориться вуглинка або ж доки шкіра на твоїх долонях не зітреться до крові. Вуглинка виходить завбільшки з голівку шпильки й майже завжди гасне, перш ніж донесеш її до пучечка соломи чи шматочка кори.

Ескуте й Неекару, на відміну від мене, не робили нічогісінько: лише полювали, спали, попихкували люльками та грали в кості. Якщо я підходив до них і щось казав — вони вдавали, що не помічають мене. Або ж відважували мені ляпаса, хоча це були пестощі порівняно з тим, як мене лупцювали Тошавеєві жінки.

Я ніколи не сидів склавши руки. Мені-бо завжди знаходили якусь роботу — наприклад, дубити шкури бізонів. Справа ця складна й копітка, на кожну шкуру витрачався щонайменше тиждень. Я знав, що ці шкури команчі продадуть білим за якісь дешеві браслети чи ще за щось на кшталт цього. А білі вже пошиють із них верхній одяг для солдатів, які битимуться з індіанцями. Або ж відправлять ці шкури до Бостона чи Нью-Йорка, де вони прикрашатимуть будинок якогось багатія.

Коли ж мене кликав Тошавей — я мусив відкласти всі справи та бігти до нього. Він доручав мені то заарканити та осідлати його коня, то запалити йому люльку, то розфарбувати його обличчя. Коли ж він повертався з якогось походу, я допомагав йому привести себе до ладу: шукав і ловив у його волоссі вошей, розрізав та змочував відваром кори дерев пухирі на тілі, вищипував волосинки на обличчі, а тоді розфарбовував його. Як же він любив чепуритися (навіть моя сестра так довго не запліталася й не фарбувалася)! По кілька годин міг розчісувати й натирати жиром своє довге волосся, вплітаючи потім у коси нитки з нанизаними на них шматочками хутра та намистинками.

До моїх обов’язків також входило збирання сезонних фруктів, ягід і овочів. Чого я тільки не зривав і не викопував: плоди воквеесі (опунції), теапі (дикої сливи), мутсі-натсамукве (дикого винограду) й тунасека (хурми); стручки вохі-хуу (мескітового дерева); кеека (дику цибулю), паапасі (дику картоплю). Витурять тебе отак із селища подалі, а зброї із собою не дадуть, хіба що паличку для викопування овочів. А диких звірів тоді багацько вешталося неподалік: вовки, ведмеді, пантери. Скрізь були їхні сліди, куди не глянь.

Ну яка біла людина (навіть ірландець) упродовж години порпатиметься в землі, щоб роздобути якусь нещасну жменьку дрібнесенької картоплі? Та я все-таки знав, що це мені ще пощастило. Мене годували та дозволяли грітися біля вогнища, коли було холодно. Я спав у затишному тіпі, і до мене завжди доносилося чиєсь рівне, спокійне дихання. А міг би валятися вже давно в ямі, присипаній землею. І стала б дорога до раю багряною від моєї крові.

Я міг би тут сказати, що, будучи рабом, часто замислювався про нелегку долю поневолених негрів. Та це була б цілковита брехня: про що я думав — то це про себе й свої негаразди. Я був наче порожня посудина, що потребує наповнення бодай чимось. І плентався крізь години, дні й тижні, невимовно радіючи, якщо індіанці давали мені поїсти чогось смачненького або ж дозволяли бодай кілька хвилин байдикувати.

Щодо спроб утекти — загалом їх було дві. Направду це було божевілля: тікати, знаючи, що між тобою й поселеннями білих — щонайменше вісім тисяч миль. Але я намагався. Уперше мене спіймали мої однолітки, удруге — сам Тошавей. Він віддав мене своїм дружинам, які разом зі своїми матерями побили мене так, що живого місця на тілі не залишилося. А тоді розрізали мені п’ятки та й засперечалися щодо того, чи не осліпити мене бодай на одне око. І я зрозумів, що за третю спробу втекти мене точно вб’ють.

Як я вже казав, жінки примушували мене дубити шкури. Робиться це так. Розстилаєш на траві шкуру хутром донизу та дерев’яними кілочками прибиваєш її кутки до землі. А потім стаєш навколішки та й відшкрябуєш тупим уламком кістки (або залізякою) засохлу кров і залишки м’яса й жиру. Тут найголовніше — щоб те, чим шкрябаєш, не було надто гострим. Інакше неодмінно продірявиш шкуру (я дуже старався не припускатися таких помилок, бо знав, що мене за це добряче відшмагають).

У перервах між шкрябанням — це коли жінки наказували мені принести води чи оббілувати оленя, якого притягли до тіпі чоловіки чи підлітки, — я посипав поверхню шкури попелом. Це полегшувало мені роботу, адже попіл розм’якшує присохлий жир. Узагалі-то я робив усю жіночу роботу, за винятком пошиття та ремонту одягу. Мабуть, жінкам просто не дозволяли доручати мені цю справу — інакше вони й це примушували б мене робити. Адже чоловікам завжди щось треба було пошити: наприклад, пару мокасинів чи штанів (одна оленяча шкура) або верхній одяг (дві ведмежих шкури, або ж чотири вовчих). Щоб підготувати одну-однісіньку шкуру до пошиття одягу, потрібно було кілька днів. Тож я не повинен був припускатися помилок.

Жінки виготовляли всі інструменти, якими користувалися чоловіки: сокири, шила, голки, мотики, шкребки, ножі. Також вони плели нитки та різноманітні мотузки. Індіанцям-бо завжди були потрібні мотузки у великих кількостях: для побудови тіпі та пошиття одягу, для виготовлення зброї та інших речей. Мотузки плели з товчених листків дерева юка чи агави, а також годилися для цього волокна з трави чи кори кедрового дерева. Колінні сухожилля оленів теж використовували для плетіння всіляких мотузок (щоб вони зм’якли, їх розжовували). А от спинні сухожилля — довші та м’якші — застосовували винятково для виготовлення зброї.

У крайньому разі мотузку можна було зробити із сиром’ятної шкіри (але такі мотузки розтягуються, коли намокають). Робиться це так: розкладаєш на землі та закріплюєш кілочками шкуру, після чого вирізаєш по спіралі (смужка повинна бути близько дюйма або двох завширшки). Так шкура перетворюється на одну суцільну смугу. Для того, щоб зробити один аркан, треба шість таких смуг (аркани виготовляли переважно чоловіки).

Команчі зневажали білих за те, що вони не вміли робити таких простих речей, як розпалити вогнище за допомогою якоїсь палички й шматка кори, або ж вистежити будь-яку істоту та вполювати її. Індіанці-бо просто вимерли б, якби не вміли цього робити… Якщо індіанець не змушений працювати — ніхто не може перевершити його в хисті байдикувати. Утім, якщо ж він береться за якусь справу, миттю перетворюється на геть іншу людину — сумлінну та зосереджену, наче ювелір. Індіанці добре знають кожну рослину: яка її назва, чи їстівна, чи годиться для лікування тієї або іншої хвороби. А про їхнє вміння помічати сліди будь-яких, навіть найменших, живих істот — годі й казати. Словом, закинеш індіанця голим і босим кудись у безлюдну прерію — а він за якісь кілька днів улаштується там не гірше, ніж у себе вдома.

Порівняно з індіанцями білі люди були тупими й незграбними, наче воли. І команчі ніяк не могли зрозуміти, чому це вони досі не винищили всіх «блідолицих». Тошавей, наприклад, полюбляв казати, що білі жінки, мабуть, відкладають щовечора яйця, наче качки. І тому щоранку на світ з’являються нові білі люди, тож їх усіх нізащо не переб’єш.

А я без упину дубив шкури, навіть уві сні бачив, як їх відшкрябую, а тоді прокидався, одразу хапаючись за шкребок. Після шкрябання та сушки треба було змастити шкуру лоєм або кістковим мозком (чи залишками печінки) тварин. Також для цього використовувався мильний відвар із дерева юка (щоб отримати такий відвар, я мусив шукати це дерево, рубати гілочки, а потому товкти їх у ступі та варити). А найчастіше шкури змащували ведмежим жиром. Треба сказати, що індіанці полювали на ведмедів майже винятково із цієї причини, тоді як деякі білі люди, у тому числі й мій батько, уважали ведмеже м’ясо делікатесом. Що ж до індіанців, то вони віддавали перевагу копитним тваринам.

Якщо на шкурі треба було залишити хутро — її дубили тільки з одного боку, якщо ж ні — з обох. А потім шкуру треба було ще й розім’яти (на це затрачали щонайменше два дні). Оленячі шкури потім ще й прокоптити треба було — це для того, щоб вони стали водонепроникними; хоча якщо шкуру готували для продажу, то не коптили.

Одного серпневого дня (я тоді саме ніс воду з річки) до мене раптом підійшов Неекару, і я зрадів, бо мені здебільшого ні з ким було поговорити. Жінки-бо примушували мене працювати цілісінький день без перепочинку, і тому мені просто ніколи було шукати собі співрозмовників. А Неекару, хоч і мешкав у тому ж тіпі, що і я, та все літо пропадав десь у походах.

В останньому зі своїх походів він здобув скальп. І тому, хоч він і був іще підлітком, та на нього вже стали задивлятися дівчата, а дорослі чоловіки стали запрошувати його, коли сідали грати в кості. Команчі не примушували підлітків витримувати якийсь спеціальний іспит для переходу в доросле життя. Якщо хлопець відчував, що готовий іти в похід, — його брали, доручаючи спочатку стерегти коней. А тоді, гляди, і в бій із собою візьмуть.

— Це жіноча робота, — сказав Неекару замість привітання.

Я волік бурдюки з водою вгору, думаючи про те, що потім треба буде порпатися в грязюці, шукаючи дику картоплю.

— Мене примушують це робити, — відказав я.

— То скажи їм, що більше не будеш.

— Тошавей мене відлупцює.

— За це — в жодному разі.

— Але ж його жінки — точно поб’ють…

— То й що?

— А… як мені про це сказати? — після нетривалої паузи спитав я.

— Просто припини виконувати накази жінок. І все…

Ми й далі підіймалися крутим пагорбом. День видався прохолодний, і жінки не дуже знущалися з мене, — тож я аж ніяк не хотів будити лихо, що спить. Та Неекару, мабуть, добре знав, про що я думаю, бо раптом стусонув мене, і я опинився на колінах.

— Послухай мене дуже-дуже уважно, — суворо вимовив він. — Це для твого ж власного добра!

Кивнувши, я раптом подумав, що кілька місяців тому прагнув би вбити його за таке ставлення до мене. Та зараз я лише сподівався, що він не вдарить мене знову.

— Люди з багатьох індіанських племен та інших народів мріють про те, щоб приєднатися до нас, — продовжував Неекару. — Чікаси, черокі, вічіта, шауні, семіноли, куапи, делавари… Ба навіть апачі, осаджі та мексиканці! Тобі дають такий шанс, але ти чомусь не хочеш скористатися ним. А є стільки людей, які ладні померти за таку можливість. Знаєш чому?

— Ні.

— Тому що ми вільні. Люди, які хочуть приєднатися до нас, учать нашу мову, а тоді виряджаються в тяжку та небезпечну подорож. Знаєш чому?

Я мовчки втупився в бурдюки з водою.

— Тому що команчі ніколи не діють так, наче вони слабкі жінки!

— Я мушу принести води… — промимрив я.

— Як хочеш. Але невдовзі буде вже пізно. І ніхто й ніколи вже не вважатиме тебе кимось іншим, лише на-раїбо, прислужником.

Наступного ранку Тошавеєві дружини разом із його матір’ю та жінкою із сусіднього тіпі організували прибирання. А чоловіки сиділи біля вогню та снідали (або попихкували люльками).

— Принеси води, Тіететі-таїбо, — мовила Тошавеєва донька.

«Тіететі-таїбо» означає «Маленький Слабенький Білий Хлопчик».

Це я ще легко відбувся, бо імена, які давали команчі своїм дітям або полоненим, бували й значно гіршими. Я відчув, що Неекару пильно-пильно дивиться на мене.

— Ну ж бо! — сказала дівчина, непривітно глянувши на нього.

Вона чудово розуміла, що відбувається. І не хотіла, щоб виснажлива робота, яку змушували виконувати мене, лягла на плечі її матері та бабусі.

— Оквеетуку не міаре, — відповів я (це означає «більше не носитиму воду»).

Наша сусідка — товста, сварлива й гугнява скво — схопила однією рукою колун, а другою — моє зап’ястя. Я вирвався та помчав геть, лавіруючи між тіпі. Чоловіки засміялися й загукали щось. Аж тут скво кинула в мене колуном. Він влучив просто мені в голову, та, на щастя, не вістрям, а держаком. У моїх вухах наче задзвеніли дзвони. Скво тим часом зупинилася, бо їй було важко дихати. І я, похитуючись, відійшов іще далі.

— Я приб’ю тебе, Тіететі! — заволала товстуха.

— Насїіне! — вигукнув я (тобто «Дивись, не пусти під себе калюжу!»).

Чоловіки тим часом, навіть не дивлячись у мій бік, голосно обговорювали, куди саме підуть на полювання.

— Я пішов до річки, — сказав я. — Та не по воду!

— Тоді назбирай хмизу, — гукнула до мене Тошавеєва мати. — А воду більше не носи, якщо не хочеш.

— Ні! — відрізав я. — Не виконуватиму більше ваші накази!

І я пішов до струмка, а потім уздовж нього, доки не спустився до річки Канейдіан. На іншому її березі випасалися лосі, а далі за течією — десь фарлонгах у двох звідси — я розгледів гурт індіанців. Розімлівши на сонечку, я заснув, але невдовзі прокинувся: у мене-бо в шлунку було порожньо, мов у висушеному гарбузі (я ж пішов зі свого тіпі, не поснідавши). Ножа чи чогось подібного я не мав. А так хотілося м’яса. Подумавши трохи, я пішов до заростів очерету, щоб упіймати черепаху (рибу команчі забороняли їсти, а от черепах — ні). Зачаївся в очереті й просидів там десь із півгодини, а затим упіймав черепаху і, відрізавши їй голову гострим шматком кременя, заходився смоктати кров. На смак вона була, наче риба, та це було не так уже й погано. І я випив усе до останньої краплини.

Раптом я згадав свою матір: вона точно не зраділа б, якби побачила, як я висмоктую кров із черепахи, наче дикун-індіанець. Я подумав про те, що вже шість місяців працював, не розгинаючи спини, і зовсім не мав часу, щоб про щось розмірковувати. Так само пам’ять може геть стертися. Я спробував згадати мамине обличчя. І уявив гарненьке жіноче личко, та, по правді кажучи, уже не був певний, що це дійсно вона. Тоді я сів, спостерігаючи за індіанцями, яких помітив нижче за течією (серед них був наш новий полонений, мексиканець). Я помахав їм рукою, і вони, помітивши це, помахали у відповідь. І мені стало трохи легше.

Я думав про те, чи справді все буде так, як казав Неекару. А ну, раптом Тошавеєві жінки знову відлупцюють мене до півсмерті та розріжуть мені п’ятки? Для них же це розвага (причому єдина можлива розвага). Якщо буде так, то краще б я вже воду тягав.

Тут я угледів іще кількох черепах, які виповзли погрітися на сонечку. І я вбив їх усіх, а тоді відірвав шматок кори від висохлого кедра, знайшов довгу пряму паличку та й розпалив багаття.

Я саме ніжився на травичці, насолоджуючись своїм повним шлунком, коли до мене під’їхав верхи Тошавеїв батько.

— І ти нічого не залишив для мене, малий ненажеро? — мовив він, показуючи поглядом на порожні панцирі черепах.

— Так я ж не знав, що ти прийдеш.

Чоловік якусь хвилю посидів у сідлі мовчки, вдивляючись кудись удалечінь. А тоді показав собі за спину.

— Сідай, — сказав він. — І не турбуйся: жінки більше тебе не чіпатимуть.

Наступного ранку я прокинувся так пізно, як не прокидався вже бозна-скільки місяців. Надворі балакали Неекару та Ескуте.

— Блідолиций, який був схожим на жінку, стає схожим на чоловіка, — сказав Неекару, коли побачив мене.

— Але поки що, — мовив Ескуте, — він лише хлопчак.

Підлітки запропонували мені шматок м’яса, яке вони саме підсмажували над багаттям (а ще вони мали трохи дикої картоплі й лимонаду із сумаху). І я охоче вмостився поряд із ними.

— Куди ми сьогодні підемо? — спитав я.

— Ми — нікуди, — відповів Ескуте. — Це ти підеш разом із малими хлопчаками.

Я уважно подивився на їхні обличчя. І зрозумів, що вони й не думають жартувати. Трохи пізніше мені пояснили, що дорослі чоловіки наказали восьми-дев’ятирічним хлопчакам навчити мене полюванню й дуже багатьом речам, які вони вміли робити, а я — ні. Їх-бо навчали всьому цьому мало не з пелюшок.

Кожний десятирічний хлопчик із племені команчів може застрелити зі свого саморобного лука будь-яку істоту, яка за розміром менша, ніж бізон. Я чув, що тисяча вісімсот сорокового року, коли вожді команчів прибули до Сан-Антоніо на мирні переговори, а натомість були підло розстріляні техасцями, восьмирічний хлопчик-команч устиг застрелити зі свого маленького лука одного з білих. Звичайно ж, його теж розстріляли.

Хлопці, яким було наказано навчати мене полювати, не мали ні краплини зайвого жиру (не те що їх білі однолітки, які виросли в місті). Адже вони цілими днями вправлялися у стрільбі та верховій їзді, а також полювали. Ці малюки могли з легкістю всидіти на спині мустанга, який за кілька секунд скинув би із себе будь-якого дорослого «блідолицього». Так само легко влучали одне в одного тупими стрілами на бігу. З них не знущалися жодні шкільні вчителі. Вони просто робили те, що їм подобалося: училися полювати та вистежувати тварин за їхніми слідами або гралися у війну. А коли трохи підростали — вирушали разом із дорослими у справжні походи.

Також вони навчалися красти. Але це дозволялося робити тільки за присутності того, у кого крали, і лише за тієї умови, що вони повернуть поцуплене. Я, наприклад, бачив, як один із моїх нових друзів украв у Тошавея ножа, що висів у нього на поясі (а він сидів собі й обідав, нічогісінько не відчуваючи). А тоді другий хлопчак непомітно для Тошавея витягнув пістолета просто з-під його шкіряної накидки. Кожен «блідолиций» чудово знав, що будь-який індіанець може викрасти в нього коня, навіть якщо він ляже спати, спершись на кінський бік і обв’язавши віжки навколо своїх зап'ястків. Для будь-якого команча «найкращий конокрад у селищі» — чи не найбажаніший комплімент. Адже такий воїн може непомітно проникнути до табору білих, що дуже високо цінувалося серед команчів. До того ж вправні конокради завжди були заможними, адже коні повсякчас були цінним товаром як для білих, так і для індіанців. Команчі радо забирали коней рейнджерів або поселенців, котрих убивали. І для них, коней, це було значно краще, ніж, залишившись без господарів, загинути від зубів хижих звірів або від посухи.

Кілька тижнів хлопчаки навчали мене стріляти з лука, урешті вирішивши, що я готовий іти з ними на полювання. Тож одного дня троє з них узяли мене із собою.

Ми зачаїлися в заростях очерету біля річки. Чекали довго, та все марно. І тоді найстарший хлопчик виламав очеретину та подув у неї. Вийшов звук, дуже схожий на плач оленяти. За кілька секунд я почув тупотіння легеньких копит. Потім стало тихо, а тоді тупотіння почулося вже ближче. І ось уже я побачив оленицю, яка обережно пробиралася крізь високу траву та повалені дерева, відтак зупинилася, нашорошивши вуха. Дивилася олениця просто в мій бік, і я подумав, що нізащо не встигну вистрелити до того, як вона помітить мене. Та й стріляти в голову було марною справою: стріла, як я вже добре знав, не пробила б черепні кістки тварини, пробити вона могла тільки ребра.

Найстарший (йому було десять) знову подув у очеретину — так, щоб звук ніби йшов із протилежного боку заростів. Олениця повернула голову, та з місця не зрушила.

— Стріляй, — прошепотів до мене хлопчик.

— У груди?

— Ні, краще в шию. І дивись, цілься нижче: вона ж пригинатиметься.

Я натягнув тятиву, а олениця — о радість! — досі стояла на тому самому місці. Та коли я вистрелив, вона почула це й устигла відскочити вбік (моя стріла все-таки якимось дивом влучила в неї, та лише зачепила м’яз). А тоді помчала геть, задерши хвоста.

Наймолодший із хлопчаків скрушно похитав головою.

— Їі… — розчаровано протяг він. — Тіететі ца-авіну (тобто «промазав»).

— Що скажете? — спитав я.

— Паршиво, — похитав головою найстарший. — Тепер ми цілісінький день її вистежуватимемо.

Двоє інших сумно зітхнули.

Ми наловили в річці черепах і наставили кілька пасток. А тоді хлопчиська сказали, мовляв, олениця вже подумала, що їй дали спокій. Тож ми взялися шукати її сліди. І вистежили тварину, помітивши на землі плямки крові, що скапували з рани. Коли ми нарешті знайшли оленицю, хлопчаки одночасно вистрелили з луків. І три стріли швидко зробили свою справу.

— Це було все-таки нечесно: заманювати її, удаючи поранене оленятко, — сказав я.

— Ну, то наступного разу підберешся ближче та штрикнеш оленя списом.

— Або ножем.

— І взагалі — можеш хоч на ведмедя йти полювати, якщо хочеш… Дорослі наказали нам принести до тіпі оленя й неабияк розлютилися б, якби ми нічого не вполювали. Тож дивись, наступного разу стріляй влучно. Треба, щоб стріла пробила шию — тоді не доведеться весь день витрачати на вистежування.

— Намагайся влучити в артерію.

— І не крути пальцями, коли стріляєш, — так ніколи не влучиш у ціль. Ми ж тобі все показували…

— Зате я з рушниці чудово вмію стріляти, — виправдовувався я. — Спитайте хоча б Тошавея.

— Велике діло, — пхикнули вони.

Саморобні луки, які робили для себе діти, абсолютно відрізнялися від справжньої зброї. Її виготовляли старі індіанці, які вже бачили надто погано, щоб полювати, або ж утомилися від героїчних походів (дивна річ) і бажали провести решту життя, проявляючи інші свої таланти.

Для виготовлення луків найкращим деревом вважалася охапуупі — маклюра (хоча використовували також ясен, шовковицю й пекан), а для стріл — кизил. Індіанці всіх племен завжди носили насіння охапуупі із собою та сіяли його всюди, де тільки-но воно могло прорости. Тож маклюра на індіанських територіях траплялася скрізь. Пареа (кизил) був для індіанців не менш важливим, і тому його теж розсіювали скрізь, де тільки можна. Для виготовлення стріл індіанці вдавалися до хитрощів: відрізали більшу частину стовбура деревця. Залишався низенький пеньочок, з якого наступної весни проростали численні молоді паростки — довгі та прямі. Саме з них і робили стріли: паростки збирали, пильно стежачи при цьому за тим, щоб деревця вижили.

За один звичайний лук (таких сьогодні на жодній фабриці виготовити не вдасться) давали одного коня. У хорошого лука верхній та нижній кінці повинні розгинатися після пострілу з однаковою силою (звісно ж, якщо правильно його тримати). За надзвичайно хороший лук або ж за лук із багатим оздобленням давали двох, ба навіть трьох коней. Луки команчів завдовжки були близько ярда (у східних індіанських племен луки зазвичай були довшими, але ж команчі, на відміну від них, стріляли, сидячи верхи). Тятиву робили зі спинного сухожилля оленя чи бізона. Якщо для команчів наставали погані часи — майстри повинні були виготовляти луки швидко. А якщо наші воїни не гинули під час походів і не втрачали там свою зброю — старі умільці мали вдосталь часу, щоб виготовляти луки, гідні оспівування в легендах.

До виготовлення стріл індіанці ставилися так само відповідально та прискіпливо. Щоб зробити одну-однісіньку стрілу так, як треба, іноді витрачали кілька годин: стріла-бо повинна мати чітко визначені довжину, товщину та міцність. У бою інколи за якусь хвилину витрачаєш два десятки стріл (або й більше). Та якщо хочеш, щоб усі вони влучали в ціль, — майструй їх без метушні. Усе просто… Заготовку для древка стріли ретельно обмацували пальцями, а тоді випрямляли та полірували. А як же інакше? Крива стріла — це все одно, що зігнуте дуло рушниці. Команчі потрапляли в ціль із п’ятдесяти ярдів, якщо стріляли швидко. А якщо мали час на те, щоб добре натягнути тятиву, — зі ста ярдів (або й із більшої відстані). Одного дня — погода тоді була безвітряна — я на власні очі бачив, як Тошавей застрелив антилопу з відстані фарлонга (а це понад двісті ярдів). Витратив він тоді три стріли. Перша пролетіла над головою тварини так тихо, що вона й далі собі випасалася, нічого не підозрюючи. Друга трошки не долетіла (але тварина знову нічого не почула). А третя вже влучила антилопі точнісінько між ребер.

Тятива, зроблена із сухожилля тварини, має свої переваги та недоліки. Річ у тім, що з такою тятивою можна стріляти швидше, ніж із будь-якою іншою. Але це за сухої погоди. Якщо тятива із сухожилля намокне — уже не постріляєш як слід. І тому деякі індіанці віддавали перевагу тятиві з кінського волосу або з ведмежих кишок.

Для оперення стріл найкраще підходять індичі пір’їни, але совині чи грифові — теж непогані. А яструбині й орлині пір’їни не годяться для цього, бо псуються, коли на них потрапляє кров. Щоб стріла не деформувалася після того, як потрапить у чиєсь тіло, у древку прорізали жолобки (команчі зазвичай робили їх два, а ліпани-апачі — чотири). Жолобки ці також сприяли тому, щоб із рани витекло більше крові.

Мисливські стріли мають вістря, закріплені вертикально, адже ребра тварин розташовані вертикально відносно землі. У бойових же стріл вістря закріплювалися горизонтально — так само, як розташовані відносно землі людські ребра. Ще одна відмінність мисливських стріл від бойових полягає в тому, що перші легко витягти з тіла жертви, а другі — дуже важко. Річ у тім, що вістря мисливських стріл дуже міцно прикріплювали до древка й не робили на них зубців. А в бойових стріл вістря кріпилося з таким розрахунком, щоб під час спроби витягти стрілу з рани воно відривалося від древка й застрягало в тілі (цьому також сприяли зубці). Тож, якщо людину було поранено бойовою стрілою, цю стрілу треба було проштовхнути крізь рану, а вже тоді відламати вістря й витягти древко. Білі люди швидко засвоїли це, хоча ще довго не здогадувалися, що для полювання індіанці використовують геть інші стріли.

Усі індіанські племена, які мешкали на рівнинах, завжди використовували стріли з трьома перами. Деякі східні племена, щоправда, кріпили до своїх стріл лише по дві пір’їни. Та команчі вважали це простою недбалістю, адже стріли з двома перами значно рідше влучають у ціль, бо погано літають. Узагалі, східні індіанські племена були недбалими не тільки в цьому (бо що, власне, візьмеш із червоношкірих, які животіють на подачки «блідолицих» і отруюють себе «вогняною водою»?).

Восени та взимку я час від часу помічав німку, яку індіанці привезли до селища разом зі мною. Майже кожна родина команчів мала раба чи рабиню — переважно мексиканського хлопця або дівчину. Адже саме на Мексику команчі наводили найбільший жах: стирали на порох цілі поселення за єдину ніч, захоплювали підлітків у полон, забирали коней. Тож техасцям ще не дуже діставалося від них. Як кажуть, гріх скаржитися.

Звичайно, команчі мали, крім мексиканців, ще й білих полонених, яких було теж досить багато. Їх захоплювали в поселеннях біля Далласа, Остіна та Сан-Антоніо (одного хлопця схопили аж у східній частині Техасу). А ще ж були й полонені з інших індіанських племен. Та я, оскільки вже звільнився від обов'язків на-раїбо, дивився на них усіх зверхньо та уникав розмов із ними.

Єдиною, для кого я зробив виняток, стала німка. Команчі назвали її Сухіохапіте, що означало «Жовте Волосся Між Ногами» (але зазвичай її називали просто Жовте Волосся). Я не знав, як до неї ставилися рідні. Але добре знав, що для команчів вона була ніким — невидимкою, нижчою істотою. Вона цілими днями відшкрябувала шкури, тягала хмиз та воду, викопувала дику картоплю — словом, займалася тим, що робив раніше і я. Тільки от вона не могла нічого вдіяти, щоб звільнитися від цього рабства.

Якось навесні я зустрів її на пасовиську. Смерділо від неї значно гірше, ніж від коней, яких вона пасла (і при цьому відшкрябувала шкуру, як робив це колись і я). Мабуть, німка вже кілька місяців не милася (її спина була рясно вкрита мохтоа — прищами). А так — вигляд вона мала непоганий (рабів-бо команчі годували досить добре). От тільки м’язи її стали надто великими, що, як на мене, не личить жінкам, особливо білим.

— А, це ти, — непривітно зиркнувши на мене, мовила вона англійською. — Обраний. Непогано тобі живеться.

Вона, очевидно, сердилася на мене. Я спочатку закляк на місці, бо ж уперше за довгі місяці почув англійську мову. А тоді вирішив відповісти образою на образу, адже німка вимовила своє «обраний» так, ніби дезертиром мене обізвала.

— Ти взагалі миєшся? Не завадило би бодай раз на місяць, — зиркнув я на неї так само сердито, відчуваючи, однак, що казати таке — надто підло.

— Нащо? — ще більше розпалилася вона. — Щоб вони до мене лізли всім гуртом? Так вони все одно лізуть, бодай їм…

— Я б на їхньому місці не робив цього. Адже можна якусь заразу підчепити.

— Це було б добре.

— Ні, я… справді вважаю, що вони не повинні цього робити.

— Рада це чути.

— То вони… справді всім гуртом?

— Так. І один чи двоє — особливо часто. Та яка тобі різниця?

— Я бачу, он у того коня — копито хворе. Може, я принесу, чим перев’язати? Шматок сиром’ятної шкіри, мабуть, згодиться.

— Ти коли-небудь замислювався про наше становище? — Німка не звернула уваги на зміну теми. — Якщо я намагаюся говорити до них — вони вдають, що не чують мене. Ім’я мені дали, побачивши жовте волосся ось тут. І це все, що вони в мені розгледіли.

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Є, щоправда, одна річ, що бодай якось підбадьорює мене, — продовжувала вона. — Якщо я здохну — вони зазнають збитків, бо нікому буде шкрябати ці кляті шкури. А про себе що скажеш, Тіететі? Ти задоволений своїм життям?

— Авжеж.

— Ти ще малий. Вони знають, що роблять, коли захоплюють у полон дітей твого віку.

Це зачепило мене за живе. Та вголос я цього не сказав.

— Ти чудово знаєш, — мовив я після короткої паузи, — що я можу тобі допомогти, якщо тільки попросиш.

І чому я це сказав? Адже… чим я міг допомогти їй?

— Якщо кажеш правду — убий мене або забери звідси, — сказала дівчина. — Мене влаштовує й перше, і друге.

Вона знову заходилася шкрябати шкуру. Я ж став роззиратися навколо в пошуках Єканакі — поні з рудими вухами, якого подарував мені Тошавей. Кінського лайна тут було повно. Сонце вже сідало, і вечір ставав дедалі холоднішим.

— Я повинен забрати свого поні, — пробурмотів я.

— Авжеж, — знову зиркнула на мене німка.

Я подумав, що добре було б, якби мені більше ніколи не довелося з нею розмовляти.

— Тіететі! — гукнула вона, коли я вже йшов геть. — Якщо все-таки надумаєш мене зарізати — я не опиратимуся. Обіцяю. Я просто не можу наважитися на це сама.

Розділ 11 Дж. Е. Мак-Каллоу

Цей будинок уже давно мертвий; вона — остання з його дітей. Треба підвестися. Ні, не виходить. А навколо — нікогісінько… Лише безмовні люстри звисають зі стелі, байдуже спостерігаючи за її стражданнями.

«Та вставай же!» — подумала вона.

Ні. Не виходить.

Коли вона була дівчинкою, цей дім був наповнений веселим гомоном. Тут сховатися було ніде, щоб хоч трошечки побути на самоті. Ну як же так трапилося, що вона тут — сама-самісінька, немов уже лежить у могилі? Вона пам’ятає, що, повертаючись зі школи, щоразу чула голоси — це у вітальні або в галереї гомоніли численні гості полковника, який пригощав їх віскі. Інколи господар виходив разом із друзями надвір, і вони розважалися, стріляючи по тарілочках. До полковника приходили молодики, які із серйозною міною записували його спогади. А ще — люди похилого віку, які або животіли за копійки, або були мільйонерами, як і сам полковник.

У будинку завжди було повно людей: репортери, політичні діячі, індіанці (вони завжди приїжджали гуртом, набиваючись в одну машину вшістьох чи навіть увісьмох). Полковник ставав зовсім інакшим, коли до нього приїжджали індіанці, — майже весь час мовчав, лише зрідка киваючи, коли його друзі щось розповідали. Джинні було нудно спостерігати за цим. Адже індіанці, з якими дружив її прадід, узагалі не були схожими на індіанців, тому що одягалися, як, скажімо, мексиканці чи білі фермери. Вони не звертали на дівчинку жодної уваги (і до того ж від них неабияк смерділо). Її батько боявся, як би вони, вештаючись по всьому будинку, чогось не вкрали. Та полковник через це зовсім не переймався, і ці червоношкірі старигани безперешкодно човгали туди-сюди, спираючись на ціпки. Вони часто залишалися тут ночувати, і неодноразово Джинні бачила, зайшовши вранці до вітальні, як десятеро чи дванадцятеро індіанців сплять, наче в себе вдома, у будинку своїх колишніх ворогів, «блідолицих». Поряд із ними стояли склянки з недопитим віскі й тарілки з недоїденою яловичиною.

Будинок, беззаперечно, належав полковникові, хоча він і ночував здебільшого в хакале неподалік. Батько Джинні завжди скаржився на шум та безлад, що панували в будинку через численних гостей полковника, і бурчав, що вони, ці гості, надто дорого обходяться. Полковник не попускав свого, наголошуючи на тому, що розводити корів — не менш дороге задоволення.

— І що ми отримуємо з твоєї чортової худоби? — розпікав стариган свого внука. — За останні двадцять років — лише збитки! І це все тому, що ти потреби справити не можеш, не спитавши дозволу в окружного агента!

Саме завдяки полковникові ранчо почало отримувати прибутки від нафти, і саме полковник наполіг на тому, щоб Джонас поїхав учитися до Принстона. Що ж до Клінта й Пола — на них прадід теж покладав великі надії. Але Джинні була для нього особливою.

— Ти багато чого досягнеш у цьому житті, — часто казав полковник, лагідно поплескуючи її по плечу.

Вона тоді не знала, що дійсно чогось-таки досягне, та все це в одну мить розсиплеться. Розіб’ється, наче крихка порцелянова тарілочка. Ось жінка лежить на підлозі й спостерігає, як велика кімната наповнюється білим димом. А яким стане цей будинок за кілька років? Напевно, пусткою — раєм для сичів, кажанів, мишей та койотів (вона чітко уявила відбитки оленячих копит на вже майже розваленій підлозі, укритій пилюкою). А дах? Він провалиться. А крізь підлогу проростуть чагарники, і невдовзі ніякого будинку вже не буде — від нього зостануться хіба що кам’яні стіни, що височітимуть просто посеред пустелі.

Бабуся була єдиною людиною (крім прадіда, звичайно ж), яка приділяла Джинні бодай трохи уваги. Коли надворі була спека, літня жінка зазвичай кликала внучку до бібліотеки, і дівчинка годинами мусила слухати одне й те саме — нескінченні балачки про її предків. Бабуся, мабуть, у тисячний раз перебирала старі світлини та феротипи, показуючи та розповідаючи про них. Ось це — бабусин перший чоловік, який помер, і в них ще не встигли з’явитися діти. А це — її дві сестри, які померли від тифу. А ось — її син Ґленн, дядько Джинні. Світлин дядька Ґлендейла було багато, і бабуся найдовше милувалася тією, на якій він був у військовій формі (він загинув у бою з німцями, а до того отримав кулю в плече від мексиканців, але вижив). А маминих світлин було вкрай мало. І старенька взагалі нічого не розповідала про неї — ніби зовсім її не знала.

— Ось твій прадід Корнеліус, який був адвокатом, відомим на весь Даллас, — уже вкотре торочила бабуся. — А це — твій прапрадід Сайлас Бернс, який мав найбільшу плантацію в усьому Техасі, допоки янкі не звільнили негрів.

Джинні мало що знала про негрів. Хіба що бачила кількох чорношкірих носильників у потягах і чула, начебто в східній частині Техасу негрів — повно. Але вона точно знала дещо про цих стариганів із давніх феротипів, які носили довжелезні вуса та ідіотські накрохмалені комірці (і взагалі мали такий вигляд, ніби їм кнопку під зад підклали). Вона знала, що ці люди для неї — зовсім чужі й уже ніколи не стануть рідними, хай би що там казала про них бабуся. Крім світлин, Джинні мусила роздивлятися ще й старі запрошення на бали, візитні картки, потворні брошки та інші не менш безглузді прикраси. І ще бабуся показувала обручку, що залишилася їй від першого чоловіка (другим її чоловіком був дідусь Джинні — Пітер Мак-Каллоу, якого полковник називав «Ходячою Ганьбою»).

Час від часу бабуся брала Джинні із собою на кінні прогулянки. Їздила вона в дамському сідлі — єдиному, що залишилося в окрузі Дімміт. І, треба сказати, їздила непогано (хоча дівчинка й не розуміла, як можна взагалі сидіти в такому чудернацькому сідлі). А на онучку все бурчала: мовляв, дівчинка не повинна їздити верхи без сідла та лазити по парканах.

— Колись ти накоїш дещо таке, про що потім дуже жалкуватимеш, — полюбляла повторювати їй бабуся.

Що саме «накоїть» Джинні, літня жінка не уточнювала. Якщо ж траплялося так, що дівчинка засинала під її нескінченне буркотіння в бібліотеці, — досить боляче щипала внучку, щоб та прокинулась.

Дорослі (у тому числі, певна річ, бабуся) зовсім не переймалися через те, що вміли розповідати лише надокучливі історії. А тим більше — через те, що Джинні було нудно їх слухати. Хоча «нудно» — це ще дуже м’яко сказано! Дівчинка не раз думала, що краще вже здохнути, ніж слухати якусь маячню про страшенно розумних, а до того ж іще й надто вродливих та витончених людей. А от полковник якщо й знав якісь нудні історії, то, мабуть, позабував їх усі. Прадід ніколи не торочив дівчинці одне й те саме. Натомість він учив її знаходити пташині гнізда — наприклад, яструбине. Показував такі дивні речі, як скелети двох оленів, які загинули від того, що зчепилися рогами й не змогли розчепитися. Або закам’янілий листок якогось доісторичного дерева. Або ж якусь чудернацьку кістку чи шматочок кременю фіолетового кольору. Вони складали всі свої знахідки (наприклад, черепи мишей, білок та єнотів) у коробку, що була для Джинні справжньою скарбницею.

Якщо в полковника не було гостей, він зазвичай сидів на ґанку та майстрував вістря для стріл або вистругував щось зі шматків кедрового дерева. Якось він аж так замислився й непомітно для себе перетворив шматочок дерева на купку стружок.

— Якби я не був таким старим, — сказав тоді він, — то звів би тут завод, на якому виготовляють літаки, і ми продавали б їх великим цабе з уряду. А злітну смугу можна було б обладнати на тому полі, що неподалік Сандерсона.

Він спробував одного разу навчити правнучку робити вістря для стріл. Та із цього нічогісінько не вийшло: дівчинка майже одразу поранила собі долоню гострим шматком кременю. Спершу Джинні здивувалася через те, що такий крихітний камінець може так глибоко врізатися в людське тіло. Потім вона забула геть про все, задивившись на струмінь крові, що витікала з її рани. І нарешті її знудило. Полковник притяг правнучку до кухні, де перебинтував їй рану. А тоді вони знову повсідалися на ґанку.

— Я гадаю, що це саме той випадок, коли тобі можна дати трохи випити, — підморгнув дівчинці прадід.

Він пішов до будинку й незабаром повернувся з келихом справжнісінького джулепу (то й що, що віскі до нього не додали?). Це було не що інше, як змова двох людей проти всього доброго та правильного. І Джинні, не тямлячи себе від радощів, геть забула про свою поранену руку.

— Наче й безглузда забавка, — мовив полковник, беручи до рук шматочок кременю, з якого дівчинці не вдалося зробити вістря для стріли. — Але якщо ти вмієш власноруч виготовити ніж, то зумієш зробити й будь-що інше. Знаєш, що я коли-небудь утну? Візьму всі свої вістря для стріл та й розкидаю їх по всій території ранчо. А через тисячу років якийсь історик знайде їх і стане вигадувати всіляку маячню. Бачиш дрозда на гілці он того в’яза?

Джинні пильно придивилася, але, нікого не побачивши, похитала головою. Сонце сяяло яскраво, та по-справжньому ще не гріло. Але дуби вже потроху скидали своє торішнє листя, що знаменувало початок справжньої весни.

— Якось я дізнався про німецького вченого на прізвище Герц, — вів далі полковник. — Його іменем багато чого назвали. Що таке, наприклад, «тріщина Герца»? Це те, що відбувається, коли розколюють шматок кременю. От і все. Але ж відкриття це зробив аж ніяк не Герц. Справжній першовідкривач помер два мільйони років тому: саме тоді люди почали виготовляти собі зброю, розбиваючи кремінь. Запам'ятай: хай би що ти винайшла — потурбуйся про те, щоб це назвали твоїм ім’ям. Інакше все твоє життя буде безплідним копирсанням у багнюці.

Розділ 12 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

16 серпня 1915 року

Тільки-но стемніло — у містечку почалася стрілянина. Десь опівночі до воріт нашого ранчо припхалася «делегація» (їх було чоловік п’ятдесят) зі смолоскипами. Звичайно ж, вони вимагали видати їм усіх мексиканців, яких ми прихистили.

Удиратися до ранчо вони, однак, не поспішали. Півсотні — а все одно боялися переступати межу володінь Мак-Каллоу, тому що надто добре знали полковника. Нарешті один із них узявся перелазити через наші ворота, поставивши ногу на засув. І ми одразу ж відкрили вогонь (поки що — поверх голів). Чарлз стріляв із гвинтівки «Ремінґтон», і ці залпи змусили юрбу відступитися від воріт і дати драпака (ми ж мусили потім гасити полум’я від смолоскипів, які з переляку покидали на траву непрохані гості).

Трохи пізніше під’їхав Ніл Ґілберт (із ним були ще двоє з Ліги Закону та Порядку) та й заскиглив: мовляв, витуріть із вашого ранчо мексиканців, бо інакше ті головорізи спалять усе містечко.

— То йдіть і перестріляйте тих головорізів! — гаркнув Чарлз. — Чи вам зброї бракує?!

— Скільки в тебе людей, Пітере? — поцікавився Ґілберт.

— Багато! — відрізав я. — І мексиканців я також озброїв!

Про мексиканців — це була цілковита брехня, але Ґілберт, на щастя, злякався-таки.

— Це тобі просто так не минеться! — пригрозив він.

Та й забрався геть.

Консуела й Салліван усеньку ніч провели на ногах — смажили яловичину та баранину для гостей. Зранку половина мексиканців попросила дозволу залишитися, доки для них не мине небезпека. Що ж до другої половини — ці сміливці вирішили самотужки дістатися Мексики. Тож ми забезпечили їх їжею та водою, і вони (хто пішки, а хто верхи) подалися в напрямку річки. Ці люди знали, що в Мексиці триває війна, утім, мабуть, вирішили, що там таки краще, ніж тут.

Усі ці мексиканці були впевнені, що це полковник надав їм притулок. Еге ж… Хто, як не «дон Ілай»? Боляче. Та я терпів це, не намагаючись нікого ні в чому переконувати. Адже мексиканці звикли до думки, що їхнім життям керують «сильні світу цього». А може, вони просто тверезо дивляться на речі — на відміну від таких, як я.

Мій батько весь день удавав із себе добренького дідуся, розважаючи мексиканських дітей байками про індіанців. Він показував хлопчакам і дівчаткам, як можна розпалити вогонь, маючи лише дві палички. А ще — демонстрував свою спритність і силу, стріляючи з індіанського лука (робив він це з легкістю, натомість я, значно молодший за нього, не міг навіть як слід натягнути тятиву). Таким щасливим і безтурботним я його бачив хіба що тоді, коли мама була жива. Хто знає — може, йому варто було стати шкільним учителем.

— Це ми, мабуть, востаннє бачимо мексиканців, які йдуть звідси на південь, — сказав він, спостерігаючи за юрбою, що поволі просувалася до річки.

Вони, як це не дивно, обожнювали полковника, — хоч і животіли в хакалес, де влітку панувала спека, а взимку — холоднеча. І знали, що «дон Ілай» — власник величезного білого будинку, що розповзся тут, мов ненажерливе чудовисько (а грошей він має стільки, скільки будь-хто з них і за мільйон років не заробив би). Вони ховали своїх дітей, які народжувалися мертвими, просто біля загонів для худоби. А скажи лишень про все це полковнику (чи будь-якому білому) — він відповість щось на кшталт «Не верзи дурниць — вони чудово живуть!».

Так чи інакше — мексиканці, які хотіли піти, пішли. А я, взявши із собою людей, подався до містечка. Біля кожного будинку ми зупинялися та стукали в двері. І якщо бачили там якусь незнайому підозрілу мармизу — наказували вимітатися звідти негайно. Кемпбелл понаписував та порозвішував скрізь нові папірці. Текст був такий: «Стрілятимемо без попередження в кожного, хто вийде на вулицю з вогнепальною зброєю. Техаські рейнджери».

О шостій вечора на вулицях стало зовсім безлюдно. Завершивши свій обхід, ми підрахували, що минулої ночі було спалено ще чотирнадцять будинків. Сержант Кемпбелл сказав мені, що завтра поїде геть. Треба, мовляв, показатися справжньому, «людському», лікарю (щодо «цукрової терапії» ветеринара Ґуїллермо Чавеза — вона, принаймні, сприяла тому, щоб прострелене сержантове передпліччя не боліло ще більше й не гноїлося). А тоді — їхати на південь, щоб охороняти там великі ранчо («великі» — це такі, що мали площу понад двісті квадратних миль). Як я зрозумів, Кемпбеллу вже добряче накрутили хвоста за непокору, — адже він, найпевніше, самовільно пробув тут довше, ніж йому наказували.

Щоб трошки заспокоїти нерви, узяв почитати газету (уперше за весь тиждень). «Заспокоївся». Буря в Ґалвестоні забрала життя трьохсот людей. Це, звичайно, невелика біда порівняно з тим, що трапилося минулого разу: десять тисяч загиблих і перетворення Ґалвестона з найбільшого та найкрасивішого міста штату Техас на жалюгідні руїни.

О п’ятій ранку зателефонувала Саллі й повідомила, що Ґленн уже почувається дещо краще.

18 серпня 1915 року

Сьогодні всі мешканці нашого містечка, які не загинули в перестрілках і не поїхали геть, зібралися, щоб обговорити деякі важливі питання. Зокрема я запропонував назвати нашу залізничну станцію на честь Білла Голліса, якого було вбито біля будинку Ґарсія. Пропозицію підтримали й ухвалили. Та для Марджорі, дружини Білла, це незначна розрада. Про Ґленна довго кричали в усіх газетах як про жертву клятих головорізів-мексиканців. А про Чарлза — годі й казати. Адже він був у перших рядах, коли загін під керівництвом його славетного діда — Ілая Мак-Каллоу, який воював з індіанцями, — подався карати злочинців-перезлочинців Ґарсія. Що ж до Білла Голліса — про нього лише раз написали в нашій міській газетці.

Мені ще потім спало на думку: а що було б, якби я запропонував назвати станцію на честь котрогось із багатьох мексиканців, які тут загинули?

20 серпня 1915 року

Над нашим містечком теж прокотилася буря, промочивши нам, як то кажуть, зябра. Усі повеселішали. Крім мене. Я ж бо не можу спати: обличчя загиблих Ґарсія знову не дають спокою. Прокидаюся вдосвіта й ходжу, мов сновида, по будинку — шукаю, чим би таким зайнятися, щоб бодай на деякий час забути про них. Намагаюся не дивитися туди, де є густа тінь, бо добре знаю, що побачу там.

Навідувався до Айка Рейнолдса, який прихистив Марію Ґарсія. Він розповів, що дівчина одразу ж зачинилася в одній із вільних спалень. А вночі — втекла, прихопивши із собою пару старих туфель (вона ж була боса).

Айк жестом покликав мене за собою на ґанок, де ніхто не міг нас почути.

— Пітере, не зрозумій мене неправильно, але якби я був цією дівчиною — вважав би себе єдиним свідком убивства своєї родини. Не те щоб я це стверджував, але — з її погляду…

— Ти ж знаєш, що я від самого початку був проти цього.

— Звісно, знаю, — похнюпившись, він шаркнув підошвою. — Якби ж лишень це життя було влаштоване якось інакше.

Розділ 13 Ілай-Тіететі

1850 рік

Проживши рік серед індіанців, я вже почувався одним із них: до мене-бо ставилися так само, як до хлопчаків-команчів. Треба сказати, що зовні я від них нічим не відрізнявся. Адже Матінка Природа обдарувала мене темним волоссям і карими очима, а шкіра моя вже давно вкрилася бронзовою засмагою. Я, звичайно, знав, що команчі пильнують, щоб я не втік. Але, по правді кажучи, ні про яку втечу я не думав. Ночами зазвичай спав, мов убитий, тож мене не турбували взагалі жодні думки. А особливо — про мого батька (адже я навіть згадувати про нього, зрадника, не хотів).

Ескуте й Неекару досі не звертали на мене уваги, тож я весь свій час проводив із молодшими хлопчаками. Ми вже доросли до того, щоб об’їжджати диких поні. І незабаром нас братимуть у походи, щоб ми стерегли коней. Табуни мустангів дуже часто траплялися нашим воїнам неподалік селища. Індіанці заарканювали диких поні й тягли за собою тих, яким удалося не зламати шию. А вже в селищі мустангам затискували ніздрі доти, доки вони не валилися на землю. І тоді їх, знесилених, віддавали нам.

«Блідолиці» чомусь обожнюють гнідих коней, індіанці ж віддають перевагу іншим мастям. Команчі заарканювали мустангів лише п’яти мастей: вороної, рудої, чубарої, білої з рудими та білої з чорними вухами. Поні четвертої та п’ятої мастей цінувалися найбільше. Крім рудих або чорних вух у них була ще й пляма на грудях, схожа за формою на середньовічний щит. А були ще й такі, яким наче обвели очі темним обідком (здаля морда такого поні схожа на череп). Суворе дике життя зробило цих мустангів лютими, мов пантери. І тому на приручених коней вони були схожі так само, як вовки на кімнатних собачок. Тож, підходячи до будь-якого із цих красенів, треба було дуже й дуже пильнувати, щоб вони не вчистили тебе копитом по ребрах. Ми дуже любили їх.

Я спав, коли хотів, і їв, коли хотів. І робив тільки те, що мені хотілося робити. «Блідолиций» усередині мене спочатку не міг звикнути до життя без виснажливої (та ще й страшенно нудної) праці. Та час не стоїть на місці, і рабство, урешті, забулося. Разом з індіанськими хлопчаками я вчився битися й полювати. Полювали ми на різноманітних істот: тетеруків, ховрахів, зуйків, фазанів, чорнохвостих оленів, антилоп. Ми вистежували та стріляли здалеку в пантер, лосів та ведмедів. І, притягши убитого звіра до тіпі, залишали його жінкам та йшли геть, гордо виставивши груди вперед, як і належить справжнім воїнам. Біля річки ми знаходили гігантські кістки тварин (можливо, прадавніх бізонів), а також закам’янілі залишки раковин допотопних молюсків. А ще ми натрапляли на закам’янілих раків та уламки стародавнього глиняного посуду. І розважалися, кидаючи їх із верхівок скель і спостерігаючи, як вони розбиваються об каміння. А вночі ми полювали на рисей, які шукали качок у заростях очерету. Ставало дедалі тепліше, і земля рясно вкрилася різноманітними квітами (а підведи лишень голову — і побачиш над собою чудові великі білі квітки дерева юка). Клаптики зеленої трави чергувалися з клаптиками блакитних волошок, жовтогарячої гайлардії, яскраво-жовтого космідіуму. І так — аж до самого небокраю. Від снігу не залишилося й сліду. А вітер гнав на південь, до Мексики, важкі сірі хмари (крізь них зрідка, але пробивалися сонячні промінчики).

Хлопчаки, з якими я полював, анітрохи не сумнівалися в тому, що нас невдовзі братимуть у походи. Я був найстаршим із них, але й найнезграбнішим. Стоячи на землі, я вже досить непогано стріляв із лука, але ж десятирічні хлопчаки могли (а я — не міг!) з легкістю поцілити у фазана чи кролика, їдучи верхи галопом. Якось уранці Тошавей покликав мене із собою, вибравши з гурту хлопчаків (вони одразу ж стали перешіптуватися та хихотіти, але я не зважав на це). Він ніс із собою пістолета й новісінького щита зі шкіри бізона.

Ми відійшли досить далеко, а тоді Тошавей приставив щита до грубезного стовбура старої тополі.

— Стріляй, — мовив він, простягаючи мені пістолета.

— Отак?

— Еге ж.

Я вистрелив, і щит упав. Куля залишила на ньому суцільну чорну плямку (не пробила й навіть не пом’яла). Тошавей осміхнувся й знову притулив щита до тополі. І я стріляв, доки набої не скінчилися.

— Гаразд, — сказав він. — Ти на власні очі побачив, як щит зупиняє кулю. Але якщо куля влучає в нерухомий щит, то воїн, який тримає його, — дурень дурнем. Бачиш? Я тримаю щита й невпинно кручу ним, бо знаю, що нерухомий щит може зупинити лише кулю з пістолета. А куля з рушниці проб’є щит — так само, як ти переламаєш ноги, якщо стрибнеш із високого дерева на рівну землю. Якщо ж стрибнеш на схил пагорба — усе буде гаразд. Словом, крутитимеш щитом — відіб’єш і кулю з рушниці. Накесуабере (зрозумів)?

Я кивнув.

— От і добре, — мовив Тошавей. — А тепер — порозважаємося трохи.

Він повів мене до старого пасовиська за селищем (це було найзручніше місце для всіляких видовищ). Там на нас уже чекало воїнів десять-дванадцять, кожен із яких мав при собі лука й сагайдака, повного стріл.

— Гаразд, — сказав Тошавей. — Тепер слухай мене уважно. Ти стоятимеш ось тут, а ці воїни — стрілятимуть у тебе. Усе, що від тебе вимагається, — це крутити щитом якомога швидше. Усе просто.

— А… ти куди?

— Відійду на безпечну відстань — вони ж стрілятимуть.

Він, знов осміхнувшись, ласкаво торкнувся мого волосся та відійшов подалі. Воїни тим часом вишикувалися в одну шеренгу десь за сто ярдів від мене.

— Кета ца тамакукумапу (вони — тупі)! — помахавши стрілою, вигукнув Тошавей під веселий сміх воїнів. — Бачиш, вістря немає?!

Команчі всі як один повискакували зі своїх тіпі, щоб нічого не проґавити. А я подумав про те, чи всі стріли перевірив Тошавей. Для індіанців, звичайно ж, буде великою потіхою, якщо раптом у мене влучить гостра стріла. Я ж бо коштував не більше за двох коней, і в селищі було ще дуже багато людей, які вважали мене звичайним білим прислужником.

— Тіететі ца мака-мукіте-те (готуйсь)! — гукнув Тошавей. — Крути, крути щитом!

Скарлючившись, я намагався сховати якомога більшу частину свого тіла за щитом. І ось у мене полетіли стріли. Дві-три секунди, за які стріла пролітає сто ярдів, здавалися мені вічністю. Допоки ця стріла не влучала в мене. Більшість стріл, звісно, потрапила в щит (одна чи дві — узагалі пролетіли мимо). Але й мені теж перепало: одна стріла влучила в стегно, а ще дві — у гомілку (одну й ту саму).

Воїни так розвеселилися, що взялися передражнювати мене, стрибаючи на одній нозі й вигукуючи: «Анаа, анаа, анаа!» Нарешті Тошавей наказав їм угамуватися.

— Ти мусиш крутити щитом! — гукнув він до мене. — Він надто маленький, щоб ти міг сховатися за ним увесь!

І знову почалися розваги для індіанців. У мої ноги влучило ще кілька стріл, і ще одна втрапила просто мені в чоло, коли я визирнув з-за щита.

— Не зважай на ті, що летять мимо! — вигукнув хтось із воїнів.

Я, скарлючившись, і далі, як міг, відбивав стріли. І ці «веселощі» тривали доти, доки сагайдаки моїх мучителів не спорожніли.

Подумавши, що це вже все, я закульгав до свого тіпі. Але глядачі зашуміли, протестуючи. Тож я мусив помінятися місцями з воїнами, які в мене стріляли, щоб вони змогли зібрати свої стріли.

— Це все — для твоєї ж користі! — гукнув хтось.

Сонце тепер світило просто мені в обличчя. Примружившись, я вгледів стрілу, що, здавалося, просто висіла в повітрі.

Через деякий час, отямившись, я побачив, що наді мною стоїть Тошавей. Він бурмотів щось собі під носа — ніби читав молитву.

— Га? Що?.. — озвався я.

— Отямився?

— Хаа (так).

Я помацав свої штани. Наче не мокрі.

— Гаразд, — мовив Тошавей. — Тепер послухай-но мене: я скажу тобі дещо важливе, що свого часу сказав мені мій батько. Так-от, різниця між боягузом і сміливцем полягає ось у чому. Боягуз любить лише себе…

Я відчув, яка холодна піді мною земля і як сильно болить у мене голова (було таке враження, ніби череп тріснув). Тупа стріла — річ не така вже й безпечна. Нею-бо можна прострелити груди оленю, якщо підійти досить близько.

— …і турбується лише про власне тіло, — тим часом говорив далі Тошавей. — А хоробра людина любить інших більше за себе. Накесуабере?

Я кивнув.

— Ось це, і це, і це, — примовляв він, плескаючи мене по щоці, грудях, животі, руках і ногах, — не повинно мати для тебе жодного значення.

— Хаа…

— Добре. Ти — хоробрий маленький індіанець. Але — поглянь! Воїни засумували. Тож уставай, і нехай вони постріляють у тебе.

Незабаром мене знову звалила з ніг стріла. Воїни повсідалися в затінку та й почали грати в кості. А Тошавей тим часом напоїв мене прохолодною водичкою та обмотав мою голову шматком старої ковдри, перетворивши мене на щось на кшталт мумії (лише очі залишив відтуленими). Воїни, угледівши таке «диво природи», реготали до кольок. Але ця стара ковдра, як не дивно, допомагала: стріли-бо вже не завдавали мені такого болю, як раніше. І я припинив боятися. Наприкінці дня стрільці скоротили відстань удвічі, але їм усе одно треба було дуже постаратися, щоб у мене влучити. А за тиждень уже ніхто не міг навіть зачепити мене.

Нарешті мені влаштували іспит. Я стояв, тримаючи щита, і чекав, доки Пізон (здоровезний та товстезний індіанець, який ще не визнавав мене повноправним команчем) почне стріляти в мене з Тошавеєвого пістолета. Душа моя, відверто кажучи, утекла кудись у п’яти. Та я, зібравши всі свої сміливість і витримку, відбив усі кулі, ні на мить не припиняючи крутити щитом. Пізон, перезаряджаючи пістолета, зиркнув на мене так, ніби хотів цим поглядом остаточно вибити з мене душу. Але я, не звертаючи на це уваги, усе крутив і крутив щитом. Щит цей був непростий: вважалося, що він охороняє від злих сил усе наше селище. І якщо до нього хоч пальцем торкнеться жінка під час місячних — його треба буде одразу ж знищити.

Тієї весни команчам було особливо важко полювати. Коли Тошавей був малим, сюди приходили незліченні стада бізонів, але індіанці мого віку вже не бачили такого. Команчі знали, що чисельність бізонів зменшилася через посуху. Та це була не єдина причина: індіанці зі східних племен, яких на нашій території раптом стало дуже багато, відстрілювали бізонів, і тому нам не залишалося майже нічого. Тож ми мусили винищувати цих індіанців у таких самих кількостях, як і білих. Для підлітків це була чудова можливість роздобути свій перший скальп, не від'їжджаючи далеко від рідного селища.

Коли відцвіли дерева юка, Тошавей повів загін із кількох десятків воїнів на пошуки бізонів (а також індіанців із чужих племен) і мене теж узяв із собою. Після кількох днів подорожі ми побачили невеличкий табун бізонів, які просувалися на захід — у напрямку Нью-Мексико, де землі були менш родючими. Зрозуміло, що вони від чогось — чи радше від когось — тікали. І невдовзі ми з’ясували, від кого саме. Це були тон-кава — любителі «вогняної води», які, найпевніше, протягом наступного десятиліття мали остаточно зникнути з лиця землі.

Неекару, який саме вчив мене знімати шкуру з убитого бізона, вклав ножа в піхви та в три стрибки опинився в сідлі. Я ж кудись запроторив свого лука. А коли знайшов його та вмостився на свого поні — команчі вже мчали галопом далеко попереду мене.

Прерія не така рівна, якою здається на перший погляд. Тут — яма, там — канавка. До того ж я не аж так жадав крові тонкава, як команчі. І тому дуже скоро Тошавей та інші воїни зникли з моїх очей. День був чудовий. Лагідний вітерець гойдав високу зелену траву; небо було майже безхмарним, і сонце гріло (але не надто сильно) мою спину. Щось мені не дуже хотілося вбивати будь-кого. Та й вогнепальну зброю мені не дозволяли носити із собою, а з лука я стріляв досить посередньо (досі ще не навчився влучати в рухому ціль).

Мій кінь перейшов на галоп, щоб наздогнати інших, та я притримав його. Ось поверну зараз на південний схід, а тоді — десь два тижні їзди — доберуся до білих… Ну, якщо мене, звісно ж, не впіймають. Аж раптом серед зеленої травички я помітив маленькі червоні квіточки. Пуа нацу. А як вони звуться англійською? Я не знав. Подумав раптом про батька. І… погнав коня галопом — треба було наздогнати своїх.

За кілька хвилин я почув постріли та чиїсь вигуки, а трохи згодом — побачив наших вершників та коней. Тошавей і Пізон із кількома іншими воїнами стояли на травичці біля індіанця з племені тонкава, який лежав, обтиканий стрілами, у величезній калюжі крові (її яскраво-червоний колір здавався на тлі зелені ще яскравішим). Воїн був іще живий.

— Я дуже радий, що ти прийшов, Тіететі-Таїбо, — мовив Тошавей.

Команчі були спокійні й невтомлені, а їхні коні пощипували собі травичку. Неекару тримав свого списа напоготові — а ну-ж раптом тонкава ще не навоювався. Усі інші вже заховали свою зброю, і вигляд мали такий, ніби просто підстрелили якогось там лося чи ведмедя. А тонкава — співав, зі свистом втягуючи повітря. Його груди та підборіддя були залиті кров’ю, наче він тільки-но скуштував людського м’яса.

Тошавей і Пізон стиха про щось погомоніли. А тоді товстун простягнув мені старого пістолета шістдесят дев’ятого калібру — таку собі гармату для ручної стрільби.

— Ну ж бо, Тіететі! — сказав Тошавей.

— Якби він переміг тебе, — додав Пізон, — то нарізав би м’ясо з твоїх грудей на шматочки й жер його, спостерігаючи, як ти конаєш.

Тонкава подивився просто мені в обличчя, а тоді перевів погляд кудись удалину. Темп його пісні пришвидшився. Я вирішив, що зволікати нічого, і вистрелив. Воїн замовк і засіпався в передсмертних судомах.

Це був високий, вродливий індіанець із довгим лискучим волоссям. Пізон одним рухом зняв із нього скальп. І тоді — куля, мабуть, влучила в якусь з’єднувальну кістку — голова воїна просто розпалася навпіл. Обличчя впало йому на груди, а задня частина голови завалилася назад; як я зрозумів, ніхто з моїх супутників іще не знав, що куля може таке утнути.

Усі інші вже повідверталися, а я — досі не міг відвести погляду.

— Дивні речі ти виробляєш, Тіететі-Таїбо, — мовив Пізон.

— Хаа. Цаа манесукаре, — відповів я (це означало «Еге ж. Учися, доки я живий»).

Неекару та мене послали на пошуки зброї та іншого майна вбитого воїна, яке він кинув, коли тікав від нас. Я, по правді кажучи, був радий від’їхати подалі від понівеченого мертвого тіла, тож погнав свого поні галопом. Ми з Неекару проїхали десь із годину, поки не надибали рушницю загиблого тонкава. Це був новісінький спрінґфілдський мушкет, і мій друг дуже здивувався, адже це плем’я завжди було дуже бідним.

— Він роздобув цю рушницю в білих, — сказав Неекару. — І свого коня — теж.

Мені, відверто кажучи, було байдуже. І взагалі, нехай Неекару їде собі далі та порпається в речах тонкава сам — навряд чи він знайде там щось путнє. Напевно, з усього нашого племені лише я знав, скільки рушниць та коней можуть мати «блідолиці».

Я залишився сам. Наших воїнів ніде не було видно; до самісінького небокраю — висока, густа трава. Мій поні з апетитом наминав блакитні волошки. Я подумав про те, кому дістанеться скальп убитого тонкава. Може, мені?

Той, кого вбили, був не сам — його супутникові вдалося втекти. Але команчі вирішили не переслідувати цього тонкава. Адже він — індіанець із резервації, який уміє виживати в екстремальних умовах лише трошки краще за «блідолицих»! — залишився сам (навіть без коня) на незнайомій території. До того ж він, оговтавшись після бою, з легкістю зміг би застрелити здаля щонайменше одного з нас. А команчі не такі дурні, як білі: вони не лізуть усім гуртом на вірну смерть лише заради того, щоб убити одного-однісінького ворога.

Тож, давши спокій індіанцеві, який утік, ми забрали двох коней, трофейні скальпи вбитого та новенькі рушниці (це була погана звістка для нас: білі починають нову хвилю війни). Неекару ще знайшов у сумці вбитого воїна кілька десятків паперових пижів — ще один розкішний подаруночок від білих.

— Подивіться лишень, що я знайшов серед усякого лайна! — вигукнув він.

Та ніхто не висловив захоплення цією знахідкою. І ми повернулися до нещодавно вбитого нами бізона й улаштували бенкет: з’їли сиру печінку з жовчю, а тоді розпалили багаття та підсмажили м’ясо, соусом слугував кістковий мозок тварини. Скальп тонкава дістався Пізонові: я ж лише прикінчив того воїна своїм пострілом.

Наступного ранку вітер змінив напрям, і до нас доносився спочатку ще слабкий трупний сморід. Я подумав, що це просто якась тварина здохла неподалік. Але команчі занепокоїлися. Вони швидко загорнули рештки м’яса бізона в його ж шкуру та нав’ючили цей вантаж на коня, вільного від вершника. І ми всі вирушили на запах. За кілька годин, коли ми доїхали до невеличкого мальовничого каньйону, сморід став просто нестерпним, і наші коні зупинилися самі, ніяк не бажаючи просуватися далі в тому напрямку.

Панувала тиша — лише шуміла трава та дзюркотів струмок. Та ще шаруділи від вітру шкури численних тіпі — їх було, мабуть, кілька сотень. І серед них неквапно походжали, мов перебуваючи в себе вдома, величезні чорні грифи. Тисячі грифів.

Мене знудило, і кількох воїнів — теж. Порадившись, Тошавей та інші призначили мене розвідником.

— Ви що, жартуєте? — витріщився я на них.

— На цьому кладовищі немає живих людей, окрім нас, — мовив Тошавей.

Він дав мені чисту ганчірку, щоб я зав’язав її, зробивши щось на кшталт маски, і це бодай трошки мало допомогти мені врятуватися від смороду.

— Дай мені пістолета, — сказав я.

— Він тобі не знадобиться.

— Усе одно дай.

Тошавей, знизавши плечима, простягнув мені револьвера. А тоді допоміг зав’язати ганчірку так, щоб вона добре затуляла мої рот і ніс.

— Найголовніше — устигнути підняти цю «маску», коли потягне блювати, — сказав він.

Декілька грифів злетіло, решта відступила, даючи моєму коневі дорогу. Усюди проносилися величезні чорні хмари м’ясних мух. Земля була встелена залишками людських тіл: сотні, тисячі — їх було не злічити. Мій поні спочатку намагався їх обходити, та потім зрозумів, що це марна справа. І наступав просто на них.

Геть усі трупи були розірвані на шматки хижими тваринами — тож усюди, куди не глянь, валялися людські голови та частини тіл. Також я побачив розкидану абияк зброю: рушниці, луки, ножі. Залишки людей уже були жахливо спотворені, та я все-таки зміг розгледіти, що скальпи з них ніхто не знімав. Що ж тут сталося?

Майже всі коні, вочевидь, повтікали чи потрапили до кігтів хижих тварин. Та все-таки кілька десятків досі лишалося: вони напасалися там, де ще можна було знайти траву. І я вгледів велику сіру кобилу, яку так і не розсідлали, і з часом сідло сповзло під неї, тож вона ледь могла пересувати ноги. Я видав звук, схожий на кінське іржання, і поволі під'їхав до нещасної тварини. Вона стояла, похнюпивши голову, немов казала: «Мені вже байдуже, що ти зі мною зробиш». Я взяв ножа й одним рухом перерізав ремінь, звільнивши кобилу від сідла. Тварина відступила на крок — сідло залишалося лежати в траві. І вона, зрозумівши, що тепер вільна, помчала геть. Я встиг помітити на ній армійське тавро. А сідло ж було індіанське! Ото, мабуть, звідала ця конячка у своєму житті всього, що тільки можна.

Одне з тіпі було наче запечатане: навколо нього навалили каміння та накидали чагарнику. І мене, звичайно ж, понесло туди. Усередині я побачив двох дохлих грифів і купку маленьких, акуратно складених, мов дрова, людських тіл. Певно, ховати їх по-людськи в дорослих просто не стало сил. Зрозумівши нарешті, що тут лютувала епідемія холери чи якоїсь іншої напасті, я повернувся до своїх супутників.

— Скальпи цілі? — поцікавився Тошавей.

— Так.

— Скільки їх?

— Сотні. А може — тисячі.

— Мабуть, близько однієї тисячі. Ти там чогось торкався?

— Та майже нічого. Лише заходив до одного тіпі.

Він, примружившись, роззирнувся навколо.

— Не така вже й погана місцина для того, щоб померти.

— Що це були за індіанці? — спитав я.

— Найімовірніше — плем’я тенева, теж команчі. Їхнього вождя звали Впертий Собака. Вони, певно, тікали від чогось, бо тут не їхня територія. Можливо, їх убивала тасіа (віспа), — він торкнувся пальцем свого обличчя. — Подарунок від Великого Білого Батька.

Роздягнувшись, я завів свого поні до самісінької середини струмка й заходився відшкрябувати його копита й ноги піском, а тоді зробив те саме зі своїм тілом. Спати тієї ночі я вклався подалі від інших. За кілька днів — коли ми вже були поблизу нашого селища — я, попрохавши Неекару дати мені трохи рідкого мила, зробленого з квіток дерева юка (він не давав посудину мені до рук, а поставив її на землю), знову помився та відшкрябав своє тіло піском. І поні я теж помив і відшкрябав.

Коли ми повернулися до селища, усі заходилися готуватися до великого святкування й танців зі скальпами, а наш знахар тим часом повів мене до свого тіпі та наказав роздягтися. Укинувши в багаття листя кедрового дерева й шавлії, він обкурив мене димом, а тоді обтер моє тіло листям, яке залишилося. Я спробував йому пояснити, що кілька разів мився з милом, але він і слухати не схотів.

Кілька тижнів по тому команчерос, які проїжджали через наше селище, сказали, що бачили якихось індіанців не з нашого племені (вони полювали на бізонів). І Тошавей повідомив мене, що ми знову вирушаємо в похід. Я дуже зрадів і попросив його дати мені одну з трофейних рушниць, що їх ми нещодавно здобули.

Він, мабуть, щось передчував, бо не заперечував. Тож я отримав новеньку рушницю і ще з десяток паперових пижів на додачу.

Вирушивши в похід, ми розпалювали ночами багаття лише в тому разі, якщо траплялися ярки та не було дерев поблизу. За кілька днів наші розвідники помітили нарешті гурт індіанців, які саме знімали шкури з убитих бізонів. Це, найпевніше, були делавари — найвправніші мисливці з-поміж усіх східних індіанських племен, хоча команчі чомусь ніколи не сприймали їх як серйозних супротивників.

Тієї ночі ми вирішили взагалі не розпалювати вогнища. Що ж до делаварів — вони теж ночували без вогню, хоч і не знали, що ми їх вистежили. Це було найславетніше східне плем’я (команчі тримали таке саме лідерство серед західних племен). Та зараз їхні воїни, уполювавши двадцятьох бізонів, не могли навіть розпалити багаття, щоб відсвяткувати це.

Ледь розвиднялося. Спокій і тишу туманного ранку порушив тупіт кінських копит і крики індіанців, які зчепилися в бійці. Я ніяк не міг відірвати погляду від делавара, з якого стирчало кілька стріл, — а він, наче й не помічаючи цього, спокійнісінько перезаряджав свого мушкета. Аж раптом хтось підкрався ззаду та проштрикнув його списом. Неекару навіть оком не змигнув, коли делавар упав і засмикався в передсмертних судомах.

З іншими делаварами команчі швидко розквиталися, та одному все-таки вдалося втекти. Я спостерігав за битвою з деякої відстані, аж тут делавар-утікач промчав просто повз мене. Я вистрелив із рушниці, проте індіанець навіть не поворухнувся. Тож я не зрозумів, чи влучив у нього.

Я провів його поглядом. Треба було сідати в сідло та наздоганяти — Тошавей і Пізон, найімовірніше, спостерігали за мною. Раптом я побачив їх: добивши інших делаварів, вони помітили втікача та, повсідавшись на коней, помчали за ним.

Помчав і я, однак досить сильно відстав, хоч і шмагав коня щосили. Делавар нісся на своєму чудовому скакуні попереду нас. Тошавей і Пізон мчали десь за півмилі позаду нього. Але ми знали, що сховатися йому ніде, адже довкола розстилалася рівна прерія. Ніяких тобі лісів або каньйонів. Відстань поволі скорочувалася. Аж раптом Тошавеїв кінь спіткнувся, і на нього налетів Пізон на своєму поні. Я, обігнавши їх, помчав далі за делаваром.

На спині воїна я помітив червону пляму — отже, моя куля таки влучила в нього! Нещадно шмагаючи свого поні, я понісся ще швидше, хоч і не мав жодного уявлення, що робитиму, якщо наздожену делавара.

Та ось він, намагаючись перестрибнути через глибокий яр, упав у високу траву: кінь просто скинув його.

Вистреливши з лука, я, звісно, схибив на кілька футів (ну не вмів я стріляти, їдучи верхи, ще й галопом). Тож мені довелося зупинити свого поні та зістрибнути на землю.

Делавар не рухався. І я, трохи осмілівши, вистрелив. Утім, запізно. Воїн, блискавично перекотившись на спину, випустив у мене стрілу.

Я витріщився на вістря, що застрягло в мені. І подумав, що зараз упаду. Та ні. Мої руки ніби самі витягли стрілу з рани.

Це згодом я зрозумів, що делавар був уже надто слабким, щоб натягнути лука як слід. І до того ж стріла влучила просто в шкіряний ремінь мого сагайдака. Але тієї миті я, звісно ж, про це не думав. І взагалі ні про що не думав — прицілювався. Моя стріла прострелила делаварові живіт.

Чоловік іще намагався дотягнутися до свого сагайдака, що впав на траву за кілька кроків від нього. Я вистрелив ще раз, і ще. Перша стріла влучила в землю, друга — делаварові між ребра. А він висмикував із землі ту, першу, щоб кинути її в мене. Я випустив у нього решту своїх стріл. Він більше не рухався — хоча й не помер іще. І я подумав, що багато чого міг віддати, аби тільки не слухати його передсмертні хрипи. Я знав, що мені треба підійти та зняти скальп. Але боявся. І мені стало соромно від того, що я боюся людини, яка от-от помре, і від того, що я так погано стріляю з лука. Раптом я відчув, що мене хтось штовхає в спину.

Я озирнувся. Позаду мене стояли Тошавей і Пізон.

— Ку-е цасімапе (зривай)! — показав Тошавей на волосся делавара.

— І хутчіш, — додав Пізон. — Доки він іще не помер.

Поставивши ногу на спину воїна, я схопив його за волосся, а він здійняв руку, намагаючись зупинити мене. Я ж спромігся-таки зробити надріз на його голові, хоча він увесь час бив мене по руці.

— Зривай! — вигукнув Пізон. — Тільки швидко. Раз — і край!

Скальп відірвався з таким звуком, наче від дерева відчахнулася гілляка. Делавар був переможений. Я відійшов на кілька ярдів і подивився на свій трофей: він був схожий на шматок телячої шкіри. Сходило сонце. Я відчув біль у нозі: це моя власна стріла, що стирчала зі спини делавара, подряпала мене.

Воїн застогнав-захрипів востаннє і все. А я, зрозумівши, що власноруч убив гідного супротивника в чесному бою, відчув дивну, безмежну радість — наче мене охрестили, окропивши кров’ю, що розлилася по зеленій траві. Наче я став обранцем самого Творця. І я підбіг до Тошавея й Пізона та обійняв їх обох.

— Ах ти ж, виродку блідолиций… — мовив Пізон, широко всміхаючись мені. — Отже, я програв Тошавеєві коня.

Коли ми повернулися до селища, на нашу честь улаштували велике свято з танцями. А як же інакше — ми привезли вісім скальпів! Перед початком танців Пізон розповів історію моєї перемоги: мовляв, Тіететі, як і належить справжньому індіанцеві з племені команчі, самотужки наздогнав делавара, надзвичайно влучно стріляючи з лука. Тут усі, чудово знаючи мій «талант» хибити на кілька футів, аж затрусилися від сміху — мене це розгнівало. Потім Пізон продовжив, наголосивши на тому, що моїм супротивником був не якийсь там недолугий мексиканець чи білий, а справжній індіанський воїн. І цей воїн випустив стрілу, яка повинна була проштрикнути мені серце, та не впоралася з цим. А це вже багато чого означає.

Решту тієї ночі наш знахар витратив на базікання про те, начебто він змастив мене ведмежим жиром і саме це зупинило ворожу стрілу. Та ніхто йому не вірив. Що ж до мене — я добре знав, що делавар уже конав, коли я наздогнав його: моя куля пробила йому легеню, а кінь скинув його просто на каміння. Але, якби я спромігся наздогнати його хвилин на десять раніше, він ще мав би силу, щоб проштрикнути мене своєю стрілою наскрізь. Та що там — ця стріла все одно пробила б моє серце, от тільки ремінь зі шкіри бізона цьому завадив. Але про всі ці подробиці Пізон промовчав. І почалися танці зі скальпами. Це був наш спосіб прокричати про себе як про вічний, безсмертний народ: наше горде ім’я, мовляв, гримітиме серед небесних світил навіть після того, як ми назавжди залишимо цей світ.

Серед ночі мені примарилося, ніби я лежу на подвір’ї нашого будинку, а наді мною стоїть підліток-індіанець. Він стріляє в мене з лука, і ці стріли проштрикують моє тіло наскрізь. Я встиг роздивитися обличчя цього індіанця-команча, і воно здалося мені знайомим. І я нарешті второпав, хто це.

Уранці я прокинувся, досі відчуваючи уявні рани від тих стріл. Сонце вже підбилося височенько, а надворі балакали Неекару та Ескуте. Я вийшов із тіпі та сів поряд із ними, а трохи згодом до нас підійшли хлопчаки, які вчили мене полювати. Вони були значно вправнішими стрільцями, ніж я, і вміли їздити верхи та полювати набагато краще за мене. Але тепер я став на голову вищим за них. Тож вони привіталися, та сісти поряд не наважилися, і Неекару просто відігнав їх помахом руки.

— Ти тепер один із нас, — мовив він. — А вони просто малюки.

Ескуте покликав матір і сказав, щоб вона принесла нам поїсти. Тож незабаром ми вже наминали смачнючі пиріжки з ягодами. Неекару подякував за свою порцію, я теж, а от Ескуте нічого не сказав. Помітивши мій здивований погляд, він вимовив:

— Нас можуть убити в будь-якому поході, і вони чудово це розуміють. Майже всі наші воїни гинуть, не доживши до сорока років. Так буде і з нами.

Трохи згодом до нас підійшов Гладкий Вовк, старший син Тошавея. З ним була його молода дружина.

— То це і є той славнозвісний блідолиций хлопець? — мовив Гладкий Вовк.

— Ти тепер такий самий воїн, як і ми, Тіететі, — сказав Ескуте. — Тож можеш дивитися моєму братові просто в очі, а не витріщатися на бруд під ногами.

Гладкий Вовк підступив до мене впритул і взяв за підборіддя — було зовсім не боляче.

— Не звертай уваги на пащекування мого жалюгідного молодшого брата, — мовив він до мене. — Ескуте завжди сердитий і набурмосений, коли я поряд. Ось це — моя дружина, Ні За Холодну Воду. Ти, певно, помічав її раніше. А тепер, ставши справжнім воїном, ти можеш розмовляти з нею. Ручки в неї м’якесенькі: вона, на жаль, справедливо заслужила своє ім’я.

Ні За Холодну Воду, яка стояла трохи віддалік, усміхнулася й помахала мені ручкою. Це була найкрасивіша індіанська жінка, яку я коли-небудь бачив: двадцятирічна, з чистою шкірою, довгим лискучим волоссям, високими грудьми та розкішними стегнами. Я подумав про те, що незабаром це чудове тіло буде спотворене вагітностями, після яких, напевно, уже ніколи не відновить свою красу. Як несправедливо, її батько свого часу вимагав за неї небувалий шлюбний викуп — півсотні коней. Але Тошавей, який дуже й дуже балував своїх синів (якби ви знали Ескуте так само добре, як я, то ні на мить не сумнівалися б у цьому), згодився на таке.

Щодо зовнішності Гладкого Вовка — зростом він був приблизно такий, як і його батько. Обличчя в нього молоде, але руки — тоненькі та слабкі, та й черево він собі вже неабияке наїв. Такий вигляд, певно, мав би Тошавей, якби припинив полювати й воювати. Я кивнув у відповідь на привітання Ні За Холодну Воду, щосили намагаючись удавати, що вона не справила на мене жодного враження.

Гладкий Вовк обережно зазирнув під пов’язку, що затуляла мою рану від стріли делавара.

— Бодай я луснув! — щиро здивувався він. — Ніколи ще не бачив такої рани на тілі живої людини! Батько розповідав про тебе, але він дуже добрий, і тому про всіх каже тільки хороше. Але тепер я бачу, що ти таки справжній воїн. От що, Тіететі: як потрапиш у якусь скруту — не соромся просити допомоги в мене. І моя тобі порада: не сприймай серйозно все, що каже цей малий вилупок Ескуте.

Сказавши це, він пішов геть разом зі своєю красунею-дружиною.

— Від вилупка чую… — процідив крізь зуби Ескуте, коли вони відійшли на безпечну відстань.

— Розумієш, Тіететі, — мовив Неекару, — він ненавидить Гладкого Вовка за те, що той має таку дружину й не хоче з ним ділитися.

— Я й так маю чимало таї-і (коханок), тож не потребую подачок того жирного виродка, — пробурчав Ескуте. — Ти ж, Неекару…

— Мені теж не бракує…

— …старих жирних скво…

— …таких, як твоя мати.

— Я тобі цього не подарую, — просичав Ескуте.

Запала тиша. Я подумав, що мені слід навигадувати історій про дівчат, з якими я нібито спав. Та потім вирішив, що навіть не варто заморочуватися, адже Неекару та Ескуте геть усе про мене знали.

Після обіду я пішов до струмка, щоб довести до ладу свій трофейний скальп. Спочатку я акуратно відшкрябав із його внутрішнього боку залишки м’яса й жиру. Потім прополоскав скальп у воді. А після цього потер шершавим каменем і прополоскав знову. Та це ще не все: треба було дуже обережно відлущити пальцями тоненьку плівочку, а вже після того — упорядкувати волосся, для чого я заздалегідь приготував дерев’яну миску з рідким милом юка. Тож, упоравшись із внутрішнім боком, я ретельно промив довге чорне волосся, намагаючись не смикати дуже сильно, наче делавар іще міг щось відчувати. А тоді знову заплів його в коси, увивши туди нитки з різнокольоровими намистинками, які були там раніше. І ще я приготував пастоподібну речовину з оленячого лою та кісткового мозку, якою треба було змастити скальп зсередини. Нарешті я повісив його сушитися на дерев’яну вішалку, котрих у селищі було багато. А коли він висох — приніс до нашого з Ескуте й Неекару тіпі.

Тієї ночі ми ніяк не могли заснути й тому розмовляли про все на світі. Я спостерігав за своїм трофейним скальпом: він висів просто над моєю постіллю та плавно крутився туди-сюди у струменях теплого повітря, яке линуло від багаття. Щойно поснувши, ми враз попрокидалися, почувши якесь шарудіння: хтось тихо заходив до тіпі. Я побачив довге розпущене волосся нежданого гостя та зрозумів, що це жінка (хто саме — розгледіти в темряві було неможливо).

— Якщо ти шукаєш Ескуте, то я тутечки.

— А якщо ти прийшла до Неекару, то обійди багаття — і знайдеш мене.

— Розмріялися, — з лукавою посмішкою в голосі вимовила жінка.

— Та це ж… дружина Гладкого Вовка! — почувся голос Ескуте. — Бути цього не може!

— Де Тіететі? — запитала Ні За Холодну Воду.

— Ось я, — знову озвався Ескуте. — Ходи-но сюди.

— То він тут чи ні?

— Я навіть не знаю… Тіететі, ти тут? Ось бачиш — немає. Певно, пішов до пасовиська: я сьогодні на власні вуха чув, як Коханець Кобили казав йому, що може поділитися своїм досвідом.

— Ну й мерзотник же ти, Ескуте, — мовила жінка.

— Але дотепний?

— Хіба що трошечки.

— Неекару, я маю для тебе погану новину, — і далі молотив своїм гострим язиком Ескуте. — Оце вже тисячний раз, коли до цього тіпі вночі заходить жінка, і їй на тебе начхати.

— Стули пельку! — пробурчав Неекару.

— А ти, Тіететі, — вів далі Ескуте, — цієї ночі станеш чоловіком. І це, як не дивно, вимагає близькості жіночого тіла до твого. Тож, якщо ти, звісно ж, не хочеш просто спостерігати, як це робить майстер, — озвися, щоб найвродливіша, але й найледачіша жінка цього племені змогла тебе знайти.

— Я тут, — промимрив я.

— Неекару, якщо ти не збоченець, то вимітайся геть, — мовила Ні За Холодну Воду.

— Та йду вже… — почулося у відповідь. — Be-а ца накекупаре (уставай, буркотуне)!

— А може, я не хочу нікуди йти, — озвався Ескуте. — І взагалі, я — майбутній вождь нашого племені, тож мене краще слухатися.

Урешті-решт хлопці, забравши свої ковдри, повиходили з тіпі.

— Тіететі? Скажи бодай щось, інакше я тебе не знайду в темряві.

— Іди вздовж стіни, що праворуч від тебе.

Ось дівчина вже торкнулася моєї ковдри. Було надто темно, щоб я міг розгледіти її. Почулося слабке шурхотіння — це вона роздяглася. А потім лягла поряд зі мною, і я відчув, яка гладенька в неї шкіра. Красуня стала цілувати мою шию та пестити моє тіло своїми ніжними рученятами. А я захотів погладити її між ніг, та вона веліла не займати її. І я підкорився: вона ж була дорослою жінкою й добре знала, що треба робити.

Певно, вона теж так вважала. Її губи й далі ніжно пестили мою шию, а пальчики — тіло, і тривало це значно довше, ніж я уявляв. А потім вона сіла на мене верхи, і я відчув, що наші тіла поєдналися.

Аж раптом у цю ідилію встряв Ескуте, який, просунувши голову до тіпі, чемно поцікавився, чи я вже, чи ще ні. Але Ні За Холодну Воду веліла йому вимітатися.

Дівчина поцілувала мене в ніс. І ми завмерли, прислухаючись до безгучної розмови наших тіл.

— Чи добре тобі, брате мого чоловіка? — сказала нарешті вона.

Я пробелькотів щось нерозбірливе.

— А так?

— Еге ж.

— Та ні, мабуть, не варто.

Я промовчав.

— Мабуть, ось так буде добре.

Знову я щось прокудкудакав.

— І мені теж добре, — ніжно прошепотіла вона.

Я відчував, як ми з нею поступово стаємо єдиним цілим. Красуня, нахилившись, торкнулася мого чола своїм. Наші пальці міцно переплелися, і я лежав тихенько, насолоджуючись близькістю її тіла. А подих її був таким ніжним і свіжим.

— Не зважай на те, як мене звуть люди, — солодко прощебетала краля. — Моє справжнє ім’я — Самотня Пташка.

Коли Неекару та Ескуте повернулися, ми із Самотньою Пташкою вже дрімали під ковдрою. Я чекав, що Ескуте знову почне пащекувати. Та він тільки прошепотів щось до Неекару, а той так само тихо щось відповів. Потім Неекару вклався спати. Ескуте ж тихенько підійшов до нас. Торкнувшись спочатку волосся Самотньої Пташки, він провів долонею по моїй щоці. Потім лагідно поплескав мене по плечу, сказавши мовою команчів щось таке, чого я не зрозумів. Самотня Пташка щось промурмотіла вві сні, й Ескуте, ніжно поцілувавши її волосся, знову торкнувся мого плеча. А тоді поцілував мене в чоло та й пішов до своєї постелі.

Хлопці поснули, мені ж ніяк не спалося. Урешті-решт я, не витримавши, розбудив Самотню Пташку.

Прокинувся я, відчувши, що дівчина вилазить із-під ковдри. Ледь розвиднялося, тож я подумав, що ще рано, і взяв її за руку. Але красуня, вивільнившись, похитала головою.

— Ні, — прошепотіла вона. — Мені вже час іти.

— А все-таки, чому тобі дали таке дивне ім’я?

— Тому що я працюю не за п’ятдесятьох, а всього-на-всього за десятьох, — усміхнулася вона й поцілувала мене на прощання. — Ти тільки не витріщайся на мене при всіх. Те, що сталося цієї ночі, найімовірніше, не повториться ніколи. Це вперше мій чоловік відправив мене до когось іншого. І я не знаю, який настрій він матиме, коли я повернуся.

Уранці, коли ми втрьох снідали сушеною лосятиною та спостерігали за повсякденною метушнею селища, я помітив, що з Ескуте щось негаразд. Адже він звичайно був дуже охайним, а от сьогодні — навіть не розчесав своє довге волосся.

— То що тепер? — мовив я, порушуючи мертву тишу, що панувала в нашому тіпі протягом усього ранку. — Гладкий Вовк гніватиметься на мене?

— Зовсім ні, — спідлоба зиркнув на мене Ескуте. — Він просто відріже твоє причандалля, і все. Сподіваюся, у тебе залишилися спогади, варті цього.

— Та не слухай ти його! — втрутився Неекару. — Він же просто нетямиться від ревнощів. Ти єдиний, кому пощастило переспати з найвродливішою жінкою в нашому селищі. Ну, звичайно ж, якщо не враховувати того, хто заплатив за неї півсотні коней.

— Півсотні коней заплатив мій батько, а не брат! Якщо б Ні За Холодну Воду дісталася батькові — це було б справедливо. А так…

— Гляньте, як розійшовся, — похитав головою Неекару.

— А як інакше?! — не вгавав Ескуте. — Я ж чудово знаю, що батько не платитиме такий викуп, коли мені закортить одружитися.

— А з ким ти хочеш одружитися? — обережно запитав я.

— Та ні з ким! — відрубав Ескуте. — Той жирний виродок забрав собі незвичайну красуню, яка мала б дістатися мені. А іншої мені не треба.

— Ти б краще на її сестру оком накинув, — сказав Неекару.

— Вісьмох коней із того викупу, — не звернув уваги на його слова Ескуте, — здобув у походах особисто я. А той вилупок і пальцем не поворухнув. Жалюгідний жирний боягуз! Коли він востаннє у похід ходив?

— Ти б оце припинив, — мовив Неекару.

— Мені начхати, якщо він почує!

— Зараз, може, і так. Але потім ти дуже шкодуватимеш.

Запала тиша. Мені взагалі незрозуміло було, чого Ескуте так переймається. Він здобув у походах уже шість скальпів. І, попри свій поки що невисокий зріст і худорлявість, був вродливим, а також дуже спритним і сміливим. Тож усі мешканці нашого селища — і чоловіки, і жінки — поважали його. Але, з іншого боку, він був правий. Ні За Холодну Воду — єдина жінка в нашому селищі, яка гідна була б стати його дружиною.

— Є ж іще білява красуня, яку захопив у полон Ліниві Ноги, — наче вгадав мої думки Неекару. — Німка, як там її звати?

— Жовте Волосся, — підказав я.

— Еге ж. Так ось, вона така ж гарна, як і Ні За Холодну Воду.

— Щоб я одружився з якоюсь жалюгідною полонянкою?! Тіететі, без образ.

— У жилах кожного з нас тече кров полонених, — зауважив Неекару.

— Може, й так. Але я нізащо не одружуся з нею.

— Ти ж наче не гнівався на мене тоді, вночі? — промимрив я.

— Я не гніваюся на тебе. Зовсім ні. Я радий, що ти скуштував цього. Ти справді це заслужив. А от мій жирний, потворний брат-боягуз — ні! Ну як, як батько міг заплатити той викуп, навіть не торгуючись? Це що, лише тому, що Гладкий Вовк — його старший син?!

— Ми всі знаємо, що вождем станеш ти, — мовив Неекару. — Твій брат — просто синок заможненького батька.

— А раптом мене вб’ють до того, як я стану вождем? А батько тим часом платитиме ще викупи, аби роздобути своєму гладкому синочкові ще красунь-дружин.

— Я, принаймні, потурбуюся про те, щоб із тебе не зняли скальп.

— Оце так!

— Між іншим, у тебе є батько. А це велике щастя, за яке треба завжди бути вдячним.

— Твій батько загинув смертю героя, — опустив погляд Ескуте. — Щасливі Мисливські Угіддя — саме для таких, як він.

— Дякую, що втішив, Ескуте. Але де вони є, ці Щасливі Мисливські Угіддя? Я чув, що туди начебто можна потрапити, якщо вирушити на захід, і їхати дуже-дуже довго. Іноді моя туга за батьком стає просто нестерпною. Так хочеться бодай на мить почути його голос, відчути дотик його руки. Усі запевняють, що він — на далеких-далеких західних землях. А Тіететі каже, що далеко-далеко на заході — нескінченна солона вода. І все. Де ж вони — ті землі, де коні не бігають по траві, а літають по небу, і не буває ні спеки, ні холоднечі, і дичина сама настромлюється тобі на списа й сама підсмажується? Де вона є, та чарівна країна?

— Пробач, — похнюпився Ескуте. — Мабуть, я занадто скаржуся на життя.

— Та ти що…

— А все ж, що буде далі? — обережно втрутився я. — Невже Ні За Холодну Воду вже ніколи не прийде до мене?

— Наскільки я знаю свого брата — ніколи.

— Дуже важко сказати щось напевне, — мовив Неекару. — Але в усякому разі тобі краще взагалі припинити про неї думати. Гладкий Вовк зробив тобі надзвичайно щедрий подарунок. Але він, очевидно, пішов на це просто для того, щоб виставити себе перед усіма добрим і благородним. От і все.

— Їй було наче добре зі мною.

— Ой, обережніше із цим, хлопчику, — похитав головою Ескуте.

— Може, їй і було добре, — неквапно заговорив Неекару. — Та не слід забувати, що вона робила це з дозволу чоловіка. Якщо ж таке трапиться всупереч його волі — він відріже дружині носа, відітне вуха та поріже щоки. А з тобою він учинить або так само, або й гірше.

— Словом, тобі краще не висовуватися, — застережливо підняв руку Ескуте. — Усе буде гаразд, якщо мій брат вважатиме тебе малим, тихим хлопчиком, якому до нього ще рости й рости.

— Краще зверни увагу на Квітку Прерії, молодшу сестру Ні За Холодну Воду, — сказав Неекару. — Вона досі незаміжня.

— І до того ж не така ледача, як її сестра, — підтакнув Ескуте. — Хоч і не така вродлива.

— Однак дуже гарна. І ще розумна.

— Авжеж. І тому з нею прагнуть одружитися майже всі воїни з нашого селища, які, на відміну від Неекару, вбили чимало ворогів і вкрали багато коней.

— Але зауваж, Тіететі: якщо ця дівчина спала з Ескуте, то, найпевніше, підчепила від нього якусь заразу.

— І взагалі, Тіететі, — глянув на мене Ескуте, — тобі слід більше уваги приділяти стрільбі з лука. А те, що сталося… ну, вважай це подарунком від Великого Духа.

— Полювання й походи, сину мій, — урочисто підтакнув Неекару.

Я промовчав.

— Але якщо раптом якась дівчина прийде до цього тіпі вночі, — мовив Ескуте, — і скаже, що хоче переспати з Тіететі — хоча мені в це, по правді кажучи, не віриться, — то вважай, що тобі знову пощастило. А якщо ти вподобаєш якусь дівчину, і вона подасть тобі знак — ну, скажімо, дозволить тобі встромити в неї пальця, поки нахилятиметься за хмизом, — і ти припхаєшся вночі до її тіпі, то…

— …її батько миттю тебе приб’є, — закінчив фразу Неекару.

— Саме так, — закивав Ескуте. — Якщо ж не батько, то хтось із родичів. І Тошавей потім отримає від них одного коня — адже саме стільки ти коштуєш, Тіететі.

— Коротше кажучи, — підсумував Неекару, — доки дівчина не вийшла заміж — вона може спати з кожним, кого вподобає. І вибирати вільні лише дівчата — нам до них у тіпі лізти не можна. А от заміжня жінка, яка поводитиметься так і надалі, швидко позбудеться своїх носа й вух.

— То що тепер? — укотре за сьогоднішній ранок повторив я.

— Ні, ви тільки послухайте цього малого блідолицього збоченця, — скрушно похитав головою Ескуте. — Утратив цноту вісім годин тому — і ні про що інше не може думати!

— Полювання й походи, Тіететі, — мовив Неекару. — Полювання й походи.

Розділ 14 Джинні Мак-Каллоу

На територіях ранчо Мак-Каллоу тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року — їй виповнилося тоді дванадцять — зникло безвісти троє людей. Це були їхні сусіди: убогий фермер Вільям Блаунт і двоє його синів. Ці бідолахи володіли мізерним клаптиком сухої землі, що не могла прогодувати їх. Кролятина та хлібці з борошна, які іноді роздавали таким біднякам, як вони, — оце було найкраще, що Блаунти лишень могли мати на обід. Дружина фермера потім розповідала, що її чоловік та сини вирішили пробратися на територію заможних сусідів, щоб уполювати там оленя чи якусь іншу дичину. І ще вона стверджувала, що чула постріли, і доносилися вони саме з ранчо Мак-Каллоу.

Усі добре знали, що трапляється з людьми, які наважуються вдертися на територію Мак-Каллоу. Обидві дороги, які вели до міста, перетинали цю величезну (чверть мільйона акрів!) земельну ділянку. І якщо в тебе зламалася машина — краще пройди пішки зайві десять миль. Якщо ж ти дурень — гайда, звертай на пасовисько. Шлях ти собі добряче скоротиш — ніхто й не дізнається, де тебе закопали. Об’їзні наглядачі, яких наймав полковник, сновигали територією ранчо, виловлюючи й відстрілюючи всіх непроханих гостей: браконьєрів, бездомних мексиканців тощо. Тож якщо не хочеш, щоб тебе пристрелили, мов бродячого собаку, — не лізь на землю Мак-Каллоу. Усе, як бачите, було просто й зрозуміло. Джинні чула, що ті об’їзні наглядачі щороку відстрілюють щонайменше двадцятеро людей, які перетинають кордон їхнього ранчо. Але її батько казав, що це лише балачки. Може, і так. Утім вона добре знала, що її брати ставляться до їхніх вакуерос як до рідних, але спілкуватися з об’їзними, м'яко кажучи, не люблять.

Наступного дня після зникнення Блаунтів дівчинка почула, що хтось дзвонить у двері, та й побігла відчиняти. На порозі стояв шериф Ван Зандт. Це був худий, довготелесий дядько з мідно-червоним обличчям та яструбиним носом — у його жилах, певно, текла індіанська кров. Берґер, колишній шериф, у всьому слухався її батька й тому міг безпечно полювати на території ранчо Мак-Каллоу. А Ван Зандт — його нібито вибрали шерифом через те, що він прихильно ставився до мексиканців, — стукав у їхні двері тільки тоді, коли щось траплялося або, як полюбляв казати батько Джинні, коли йому потрібні були гроші.

Дівчинка здійнялася сходами на свій улюблений майданчик, де стояла зручна кушетка. Там Джинні часто вмощувалася, щоб полежати та почитати книжку. А ще звідти було дуже добре чути, про що балакають унизу. Вона вляглася на кушетку й задивилася на величезне вітражне вікно. Коли, от як зараз, у це вікно зазирає сонце, його промені по-чудернацькому освітлюють старі портрети, що висять над сходами. Ось полковник у військовій формі. А це його дружина з трьома синами; вона та Еверетт (старший син) давно мертві. Пітера, «Ходячу Ганьбу», Джинні зовсім не знає, тож не може нічого сказати про своє ставлення до нього; Фінеас же їй подобається. Сонячні промені падали на це сімейне фото так, що Еверетт і його мати здавалися обрамленими якимось неземним сяйвом (а Пітер і Фінеас мали звичайний вигляд). Ще обабіч сходів було повно мармурових скульптур. Але Джинні, замість того щоб витріщатися на них, прислухалася до розмови батька з шерифом.

— …Я не хотів телефонувати, — почула вона голос їхнього гостя.

Батько відповів так тихо, що їй не вдалося розібрати слів.

— Люди кажуть, що цих Блаунтів треба шукати, — говорив далі Ван Зандт.

— Невже щоразу, коли зникне якийсь жалюгідний бродячий мексиканець, мені тут влаштовуватимуть обшук?!

— На території вашого ранчо зникло троє людей. Білих. Усі мешканці міста — навіть мексиканці — шоковані цією звісткою. Я такої бурхливої реакції людей ще ніколи не бачив.

— Я ж ніскілечки не здивований. Мене тут ненавидить кожен, кому ще не вдалося залізти до моєї кишені й добряче поживитися.

Відносини між родиною Мак-Каллоу та мешканцями містечка завжди були, скажімо так, не вельми теплими. Третина людей із Мак-Каллоу-Спрінґс не могла знайти роботу; а тут іще батько Джинні два місяці тому заборонив прокладати через його землю шосе, що мало би на тридцять миль скоротити шлях між Ларедо та Каррізо-Спрінґс. Це, вочевидь, переповнило чашу людського терпіння. У газеті «Сан-Антоніо Експресе» написали про ранчо Мак-Каллоу як про фортецю, оточену непробивним муром, — подібно до ранчо Кінґ і Кенеді.

— Це все через того клятого Рузвельта, — бурчав батько Джинні. — От побачите — він таку диктатуру влаштує в цій країні, що ті дурисвіти, які голосували за нього, ще неабияк пошкодують!

А вже наступного дня біля воріт ранчо зібрався натовп; люди простояли там увесь день, але розходитися не збиралися. Джинні бачила, як її батько — замість того щоб вийти до натовпу та спробувати про щось домовитися — роздав гвинтівки «Томпсон» усім робітникам ранчо, які вміли стріляти.

— Не виходь сьогодні вночі на терасу, — наказав він доньці. — Не підходь близько до вікон. І світло не вмикай.

— А що воно буде? — прошепотіла вона.

— Та нічого. Таке вже не раз учинялося — і нічого.

Спати вона того вечора пішла рано. У східній частині будинку були розташовані дитячі спальні, кожна з яких мала свою терасу: там дуже добре спалося теплими ночами. Джинні, повагавшись трохи, не послухалася батькового наказу — вийшла на свою терасу й тихенько лягла в ліжко. І, як завжди, замилувалася зірками, що яскраво сяяли в темному небі, а ще слухала заспокійливий спів цвіркунів. У цю колискову впліталися й інші звуки: пугикання сови, мукання корів, деренчання дрімлюг, виття койотів, і ще — скрипіння водяного вітряка, яке, треба сказати, анітрохи не заважало дівчинці спати, та голосне квакання деревних жаб (це означало, що незабаром упаде дощ). Раптом із сусідньої тераси донісся тихий шелест. Ти ба — її брат Пол теж вирішив наплювати на батькові накази.

— Це ти? — прошепотіла Джинні.

— А хто ж іще? — почулося у відповідь.

— Як ти гадаєш, що буде далі?

— Звідки я знаю?..

— Вони якусь маячню торочать про цих Блаунтів. А ти як думаєш?

Брат не відповідав.

— Ти там заснув, чи що? — пробурчала дівчинка.

— Я так не думаю. Хоча… не знаю.

— А Джонас і Клінт де? Теж пішли спати?

— Та ні — біля батька крутяться.

— А ти когось бачиш там, біля воріт?

— Та вгамуйся вже! — не витримав Пол, але трохи згодом заговорив-таки знову. — Нікого я там не бачу.

— А що як вони виламають ворота?

— Тоді батько їх перестріляє. Я ж бачив на власні очі, як він заряджав «Льюїса». Це такий ручний кулемет.

Батько, мабуть, зателефонував губернатору, адже наступного ранку до них на ранчо приїхали рейнджери із Сан-Антоніо. А ще через день він згодився на те, щоб усі двісті п’ятдесят тисяч акрів його землі ретельно обшукали. Щоправда, ці пошуки не мали успіху. Та й що тут дивного? На таких просторах когось шукати — справа ще безнадійніша, ніж намагатися знайти голку в скирті сіна.

З-поміж усіх чотирьох дітей Чарлза Мак-Каллоу вчитися в школі любили тільки Джинні та Джонас. А Клінт і Пол — ті терпіти не могли навчання. Що ж до їхнього батька — він узагалі вважав, що навчальні заклади — це просто ще один спосіб залізти йому до кишені. І більше нічого. Школа була розташована в Мак-Каллоу-Спрінґс: дівчинка знала, що це її прадід зробив їхнє прізвище таким знаменитим.

Після інциденту з Блаунтами батько Джинні вирішив бодай якось налагодити стосунки з мешканцями міста. І знайшов для цього належний, як він думав, спосіб. Річ у тім, що на стіні школи давно хотіли намалювати пасторальну сцену, де американці разом із мексиканцями працюють разом, будуючи нове місто. Утім, грошей завжди бракувало. Чарлз Мак-Каллоу все оплатив. Але те, що намалювали після цього на шкільній стіні, чомусь нікому не сподобалося: працювали на цьому «шедеврі» лише мексиканці, і, зважаючи на вираз їхніх фізіономій, працювали дуже й дуже важко. Американець же був лише один — патрон (він чимось нагадував батька Джинні), який, сидячи на вороному скакуні, спостерігав за процесом. Тож стіну зафарбували, а Чарлз Мак-Каллоу, як-то кажуть, плюнув: не вдалося налагодити стосунки з людьми — то й нехай йому грець.

Так чи інакше, школа функціонувала здебільшого завдяки грошам родини Мак-Каллоу (хоча Мідкіффи та Рейнолдси теж фінансували її). Навчалися там діти як білих, так і мексиканців. Другі за навчання не платили, але й училися вряди-годи: місяць ходили, місяць ні (або й узагалі на півроку зникали). Шкільному інспекторові на них було начхати. Джинні й не намагалася з ними заприятелювати, бо чудово розуміла: з людиною, яка часто й надовго кудись зникає, дружби не вийде. А щодо її білих однолітків — дівчинка спілкувалася з ними та запрошувала до себе в гості. Але вони, будучи дітьми, не вміли приховувати своїх заздрощів. Джинні чітко бачила в їхніх очах думки на кшталт «От якби це все було моїм», і тому врешті припинила всі спроби потоваришувати з ними. Єдиним винятком для неї ще деякий час залишалася Фанні Мідкіфф. Але це була вже майже доросла дівка, на три роки старша за Джинні, у якої в голові не затримувалися нормальні думки. Хлопці, побачення та марафет — оце й усе, чим вона жила та дихала; усі казали, що вона, тільки-но трохи підросте, зганьбить добре ім’я Мідкіффів.

Коли полковник уже так ослаб, що більшість часу проводив лежачи, Джинні сиділа поряд із ним і, доки він дрімав, робила домашні завдання. Старий увесь час ховався від сонця: першу половину дня перебував у західній частині будинку, де якраз було прохолодно, другу ж — у східній, куди сонце на той час уже не зазирало. А гості до нього все приходили й приходили — кінця-краю цьому не було. Одного разу припхався якийсь єврей (велике цабе з уряду), увімкнув диктофон і попросив полковника розповісти якусь історію. І — почалося. Історій у старигана за його довге-предовге життя назбиралося багацько. Тому він по кілька годин на день щось розповідав, і його оповідки ставали безсмертними. Кушетки стояли на всіх терасах, тож полковник міг відпочивати де завгодно. І він спав дедалі довше. І казав Джинні, що скоро вже настане день, коли він засне навіки.

Але він завжди опинявся на ногах, коли треба було, скажімо, застрелити отруйну змію, яка повзла до їхнього ґанку, щоб причаїтися під ним. Бабуся Джинні все бурчала: мовляв, не дочекаюся того дня, коли ми житимемо в будинку без того клятого земляного подвір’я. А полковник відповідав на те, що того-таки дня гадюки й покусають їх.

Якщо Джинні була біля полковника в момент його пробудження — він просив її принести м’яти й кубиків льоду для приготування джулепу. Старий просто жити без нього не міг. Дівчинка старанно товкла листочки м'яти, а тоді додавала три ложечки цукру й наповнювала келих кубиками льоду. Іноді, перш ніж додати віскі, полковник дозволяв правнучці посмоктати солодку м'ятну крижинку.

У дні, коли надворі було не дуже спекотно, вони вдвох вирушали на прогулянку. Полковник уже ледь пересував ноги й тому, проплентавшись зовсім трохи по яскраво-зеленій травичці, зупинявся відпочити під першим-ліпшим дубом чи в'язом. І розказував правнучці про все, що він устиг помітити довкола, а вона — проґавила. Ось тут, мовляв, нещодавно пробіг олень, а це сліди лисиці. А ось пташка щойно спурхнула з дерева; а ондечки — мишка визирнула зі своєї нірки. А он та нора — зміїне лігвисько. Дівчинка ніяк не могла збагнути, як він усе це може бачити. І хоча зір у неї був значно кращим, ніж у старезного полковника, вона поряд із ним почувалася сліпою тетерею. Їй дуже часто навіть не вірилося в те, що казав прадід, — але щоразу вони, пройшовши трохи далі, знаходили те, про що він говорив. Іноді це був вибілений сонцем череп опосума, іноді — уламок оленячого рога чи перо вівсянки. Якщо погода була не надто суха, то полковник, знайшовши зміїну нору, відправляв Джинні по керосин (щоправда, дуже сухо було майже завжди). Іноді ж він просив її витягти колючку з його твердої пожовклої стопи. Бо взуття полковник не носив: утримувати рівновагу вже не міг. Утім, індіанські мокасини інколи таки взував. Коли до нього приїжджали індіанці — справжнісінькі індіанці з резервації в Оклахомі! — вони дарували йому різні власноруч зроблені дрібнички. А після від’їзду любих гостей полковник ставав дуже сумним і ні з ким не розмовляв — ну, хіба що з Джинні, яка була його улюбленицею. Її батько чудово знав, що вона любить прадіда більше, ніж його, але намагався приховувати свої ревнощі. Однак це йому не дуже вдавалося.

Якщо траплялися такі вечори, коли полковник був зайнятий, а уроки були вже зроблені, — Джинні приганяла корів із пасовиська та доїла їх. Вона дуже любила слухати, як молочна цівка спочатку дзенькає об відерце, а тоді весело дзюрчить, поступово наповнюючи його. Що ж до її братів — вони ненавиділи це робити, бо вважали, що сидіти біля коров’ячого заду та пильнувати, щоб тварина, махаючи своїм смердючим хвостом, не втрапила тобі просто в обличчя, — аж ніяк не чоловіча робота. Джинні ж неабияк раділа, коли помічала, яке полегшення приносить корові процес доїння. А дзеленчання цівки об відро було для дівчинки найкращою в світі музикою. Молоко відносили на кухню та зціджували. Якщо з нього відстоювали вершки — сироватку віддавали покоївкам і робітникам ранчо; також їм діставалося все молоко, що скисало. Коли Джинні виросла та постаріла, їй дуже бракувало незабутнього смаку кислого молока, яке вона в дитинстві пила зі шматочками брунатного цукру та фруктами. Коли молоко стали пастеризувати, кисляк чомусь оголосили небезпечним для здоров’я. Та для Джинні це завжди було цілковитою маячнею. Адже вона стільки кислого молока у своєму житті випила — і нічого.

Також дівчинка любила доглядати телят, які залишалися без матері; ця робота, власне, входила до обов’язків її братів, але вони, знову ж таки, дуже рідко за неї бралися. Якщо телятко сиротіло — треба було змусити якусь іншу корову підпустити його до себе, щоб воно могло ссати її молоко. Це було зазвичай нелегкою справою, адже корови ніколи не підпускали до себе чужих телят. Але Джинні вже знала, що треба робити. Корова не підпускає чуже теля, бо воно має незнайомий запах. Тож у неї треба взяти трохи молока й вилити його на голову теляти. З першої спроби виходило зрідка: корова хвицалася, коли Джинні підводила телятко. Але дівчинка повторювала процедуру кілька разів, і врешті-решт тварина дозволяла сирітці пити її молоко. Гроші ж, зароблені на продажі цих телят, належали тим, хто їх доглядав. Клінт і Пол витрачали зароблене на коней; Джонас нікому не казав, як розпоряджається своїми грішми. Ну а Джинні віддавала свої заощадження на зберігання батькові. Коли назбиралося вже майже десять тисяч доларів — дівчинці тоді було лише дванадцять, — він відкрив для неї банківський рахунок у Сан-Антоніо, поклавши на нього всі ці гроші.

Якби десятирічну Джинні спитали, де вона найбільше любить проводити свій вільний час, дівчинка відповіла б, що, по-перше, на терасах, де полюбляв подрімати полковник, а по-друге — у напівзруйнованому будинку родини Ґарсія. Трагічну історію їхньої загибелі Чарлз Мак-Каллоу розповідав доньці багато разів.

— Педро Ґарсія не мав синів, які працювали б на його ранчо, — розповідав він. — Доньки ж повиходили заміж за пройдисвітів, через яких старий уліз у борги. І ці пройдисвіти одного разу вдерлися на територію нашого ранчо, щоб украсти нашу худобу. Коли ми спробували зупинити їх — вони поранили твого дядька Ґлендейла пострілом із рушниці.

— Тож ви пішли та перестріляли їх усіх?

— Та ні, що ти… Техаські рейнджери прийшли до воріт їхнього будинку, щоб поговорити з ними. А вони раптом почали стріляти.

Чарлз Мак-Каллоу завжди говорив про рейнджерів тільки хороше, і тому в очах дівчинки вони були не ким іншим, як героями.

— Я рада, що всіх Ґарсія перестріляли, — казала Джинні.

— Вони були хорошими людьми, яким просто не пощастило, — зі скорботною міною відповідав їй батько. — У житті трапляється й так, що добрі люди стають жертвами поганих обставин.

Доньки — от найбільша біда, яка може скоїтися з тобою. Ці слова дівчинка свого часу на власні вуха почула від батька. Він сказав їх репортерові, який приїхав до них на ранчо того дня, коли полковникові виповнилося сто років.

— Про що треба передусім просити Бога — це про те, щоб Він дарував тобі синів. А вже потім — про нафту та все інше. Чи знаєте ви Міллерів із Каррізо? Вони ж нажили справжнє багатство — вісімдесят квадратних миль землі. А передати все це нікому, бо зі спадкоємців — лише бабнота.

Джинні тоді зачинилася у своїй кімнаті, сказавши, що нездужає. І вже ніколи не обурювалася, коли полковник, як це часто бувало, казав про її батька щось погане.

Будинок Ґарсія був побудований у шістдесятих роках вісімнадцятого століття: ця родина була однією з перших, що оселилися на тих землях. Будівля ця стояла на пагорбі, що височів над долиною річки Нуесес; землю тут щедро напував струмок, який не висихав навіть у найбільшу посуху. Будинок, що скидався на невеликий замок, спорудили з важелезних кам’яних блоків. Сторожова вежа тут була десь із сорок футів заввишки — звідти можна було добре бачити, чи не наближаються до будинку індіанці. На випадок атаки червоношкірих у стінах будинку наробили амбразур. Джинні часто уявляла, як із них стріляли, сіючи смерть серед війська варварів-індіанців.

Серед залишків будинку вже повиростали високі дерева: дуби, в’язи, акації. Тож замість даху, що давно провалився, дівчинка, зайшовши до руїн, бачила лише зелене листячко й блакитне небо. Здаля це місце видавалося навіть затишним, але насправді це було геть не так. Замість підлоги тут був шар бруду, змішаного зі старими іржавими цвяхами та іншим небезпечним непотребом, ще й можна було об гострі колючки акації подряпатися. Та Джинні не зважала на це й сміливо видиралася нагору рештками гвинтових сходів, що вели до сторожової вежі, чи то пак до того, що від неї лишилося. Добравшись до верхньої сходинки, дуже вузької та ненадійної, дівчинка споглядала землю, що розстилалася далеко внизу. Звідси було добре видно річку Нуесес та ранчо Мак-Каллоу й навіть Мак-Каллоу-Спрінґс із його дво- та триповерховими будинками й великою кам’яною будівлею — банком. Коли полковник допіру прибув сюди, він спочатку мешкав у хакале, а тоді вже звели дерев’яний будинок. Але після загибелі Мадлен та Еверетта Мак-Каллоу цю оселю спалили. А замість неї звели нову — кам’яну.

Джинні доводилося примружуватися, щоб не бачити робітників ранчо, які з такої висоти здавалися не більшими за мурашок. Річ у тім, що дівчинка хотіла побачити всю цю територію такою, якою вона була раніше, і тому намагалася не дивитися на свій власний будинок і на містечко. «Рай для бідняків» — так називав цю землю полковник. Але Джинні не хотілося думати про бідняків — їй подобалося вигадувати історії про те, що було б, якби вона була принцесою. Атож, до неї сваталися б усі сини тутешніх багатіїв: їх було б аж семеро, і на жодного з них вона б не звертала уваги. А коли вони б зовсім уже їй набридли — вона зачинилася б у високій башті, відмовившись від їжі. І ось тоді-то найгидкіший із-поміж усіх претендентів на її руку показав би своє справжнє обличчя, виявившись прекрасним принцом. І він повіз би її до себе додому — до Іспанії, де завжди прохолодно. І в королівському замку, де вона жила б, усі слуги б захоплювалися її вродою та виконували будь-яке її бажання.

Іноді вона уявляла себе англійкою Розалі Еванс, про яку їй розповідав батько. Мовляв, ця надзвичайно хоробра жінка-демократка героїчно загинула кілька років тому, обороняючись від мексиканських комуністів, які прийшли, щоб загарбати її землю. Розалі забарикадувалася у вежі, дуже схожій на цю, і відстрілювалася від ворогів.

Коли дівчинка втомлювалася стояти на вузенькій верхній сходинці сторожової вежі (уявіть лишень: ви стоїте над прірвою десь із чотириповерховий будинок завглибшки, чудово розуміючи, що достатньо лише одного неправильного руху) або ж її очі вже боліли від перенапруги — вона спускалася до прозорого струмка, мабуть, найдивовижнішого з усього, що лишень мали Мак-Каллоу. І, скинувши весь свій одяг, насолоджувалася спокоєм та прохолодою. Вакуерос оминали колишню садибу Ґарсія десятою дорогою, тож вона почувалася тут у цілковитій безпеці.

Колись цей струмок перекрили греблею, і частина води стікала кам’яним водовідводом до цистерни, розташованої під будинком (дівчинка іноді встромляла голову в широкий отвір водовідводу та вдихала специфічний запах вологи, що застоялася). А вже з цистерни вода текла до басейну й до великого корита, де прали одяг та мили посуд. Використана вода стікала до великої земляної тераси, що тепер густо поросла мескітовим деревом і хурмою, але колись була городом. Усе це дуже скидалося на руїни стародавнього Рима, які Джинні бачила в підручниках з історії, — але тут усе було не намальоване, а справжнє. Дівчинка неквапно обходила напівзруйнований басейн, уявляючи, що він ущерть наповнений прохолодною водичкою. А тоді сідала відпочити в затінку старого дуба й фантазувала, фантазувала… Онде побігли бізони. Їх багато-багато. А де бізони — там і червоношкірі дикуни! Тож їй не завадив би пістолет, щоб від них оборонятися. Словом, не життя було б, а пісня.

Неподалік від залишків оселі Ґарсія були ще якісь руїни. В одній із цих напіврозвалених будівель іще можна було впізнати церкву, але про призначення решти можна було вже тільки здогадуватися. Загони для худоби збереглися досить непогано — чого не скажеш, однак, про греблю. Її зруйнували вщент, і вода тепер, не сягаючи водовідводу, текла своїм початковим руслом. Іноді — особливо після сильних дощів — біля струмка можна було знайти дуже багато цікавих речей: ґудзики, зроблені з оленячих рогів; незліченні різнокольорові черепки — усе, що залишилося від чудового керамічного посуду; уламки старовинних чашок — прадід казав, що з таких пили гарячий шоколад. А ще — дрібнесенькі шматочки якихось олов’яних виробів (яких саме — Джинні не второпала), латунні гвинтики, старовинні монети й уламки всіляких кісток.

Ці руїни та струмок цікавили тільки дітей — дорослі сюди й носа не потикали. Вакуерос, наприклад, якщо проїжджали неподалік — завжди хрестилися. Та що з них, дурних католиків, візьмеш? Джинні чи не з пелюшок утовкмачували, що всі мексиканці — ледачі й дурні. І дуже полюбляють красти чужу худобу, як Ґарсія. Та в глибині душі вона все одно жаліла цю родину — навіть знаючи, що хтось із них стріляв у її дядька Ґленна.

Звичайно, дівчинка інколи замислювалася над тим, що люди, які вміють будувати великі й красиві будинки, а ще — греблі, басейни й багато чого іншого, ніяк не можуть бути ледачими й дурними. Але вона знала, що дорослі — це такі люди, яких здоровим глуздом не збагнеш. Ось Бреннери — начебто порядні люди. Але нещодавно їхніх двох синів застрелили на місці злочину: вони намагалися пограбувати банк у Сан-Антоніо. А Моралеси? Три покоління цієї родини сумлінно працювали на них, Мак-Каллоу. І в такій сім’ї раптом виросла дівка, яка втекла з дому й стала повією. Принаймні так сказав сестрі Клінт. Ондечки його «автограф» — величезні, людського зросту, літери «К Л І Н Т», нашкрябані на брудно-білій стіні будинку Ґарсія.

Одного з тих літніх днів, коли спека панувала така, що рятувало хіба тривале занурення в прохолодну воду, Джинні разом із Клінтом і Полом поїхала верхи до своїх улюблених руїн.

Угледівши незнайомий звивистий струмок (він був не такий широкий, як той, що біля руїн, але теж дуже гарний), вони поїхали вздовж нього, пробираючись крізь густі зарості хурми та дикого винограду. І натрапили на дуже зручну бухточку, де, як виявилося, у тиху погоду можна було наловити скільки завгодно жаб. Запам’ятавши це місце, вони вирушили далі. Біля їхнього ранчо колись весело дзюркотіли численні струмки, які потім чомусь повисихали (про них тепер нагадували тільки мертві дерева, що всохли без води). «Іригація… — бурчав полковник. — Усе висихає, і нічого тут не вдієш». А от струмки на колишній території Ґарсія залишалися такими ж повноводними, як і раніше. Справжня загадка природи.

Джонаса — її найстаршого брата — з ними не було, тому що батько змушував його працювати без найменшого перепочинку; це було своєрідним покаранням за те, що Джонас тієї осені від’їздив до Принстона, де мав учитися в коледжі. Ну, а Пол і Клінт могли дозволити собі не працювати в таку жахливу спеку.

Кількома роками раніше Джинні спитала Клінта, чи не збирається, бува, їхній батько взяти собі за дружину якусь хорошу жінку. Мовляв, було б так добре, якби в них з’явилася справдішня жива мати. А брат відказав їй на те, що їхня рідна мати була б нині жива-живісінька, якби вона, Джинні, не вбила її, народившись на цей світ.

Дівчинка відчула певне задоволення, слухаючи нескінченні крики Клінта, коли батько шмагав його за ті слова. Та в глибині душі вона знала, що брат має рацію: мати померла, народжуючи її. Це факт. Батько казав, що на це була Божа воля, тож ніхто не винен. А іноді — побивався, що винен саме він, бо не ходив тоді до церкви.

Джинні часто уявляла собі, як було б чудово, якби мати була жива. Вони б увесь час гралися в усілякі цікаві ігри: ну, наприклад, закопували б щось на городі, а через деякий час — знову відкопували, уявляючи, що знайшли скарб. Але мами не було, і Джинні гралася сама. Якось вона закопала на шкільному подвір'ї масивну срібну каблучку — подарунок полковника. Та відкопати цей скарб дівчинка не встигла — її випередив Перрі Мідкіфф. А їхня вчителька саме стояла поряд, спостерігаючи за ним.

— Це моє! — сказала їй Джинн Енн, показуючи на каблучку.

— Ні, — похитала головою вчителька. — Він знайшов її, тож вона тепер належить йому.

— Але ж це я її туди закопала!

— А навіщо тобі було її закопувати? — отетеріло глипнула на неї вчителька.

Це була ще молода, але дуже товста й бридка особа. Усі казали, що вона так і помре старою дівкою.

— Я хотіла відкопати її знову… — пояснювала Джинні, та раптом зрозуміла, що все це марно. Каблучка вже не належала їй.

На колишній території Ґарсія можна було відкопати багато чого. Уламків усіляких речей було дуже багато як усередині напівзруйнованої оселі, так і серед залишків церкви та хакалес. Тож майже завжди дівчинка поверталася звідти з якоюсь знахідкою. А її брати колись натрапили в землі на старезну іспанську кірасу, але вона просто розкришилася, коли її взялися викопувати. Також вони часто знаходили там стару зброю, укриту таким товстим шаром іржі, що важко було навіть сказати, що це є. Зокрема їм траплялися рапіри, вістря списів, сокири, а ще — леза великих ножів. А якось вони відкопали старезного однозарядного пістолета з відламаним затвором.

Однак того дня на них чекала незвичайна знахідка. Вони неквапно простували вздовж струмка, там, де були руїни старої церкви, аж раптом Клінт угледів якусь дошку, що стирчала з-під землі. Звичайно, він узявся її відкопувати, і… аж підстрибнув із переляку: просто на нього дивилися порожні очні ямки людського черепа!

Оговтавшись трохи, діти почали розглядати знахідку — це був невеличкий скелет, загорнутий у вже зітлілу тканину. Клінт, демонструючи свою сміливість, нагнувся та витяг темно-жовтого черепа (Джинні до тієї миті була впевнена, що кістки — завжди білі), що був завбільшки з мускусну диню. А тоді видобув ще й намисто — воно було, мабуть, із золота, — що лежало на ребрах скелетика.

— Це ж дівчисько! — вигукнув він.

Клінт демонстративно роздивився череп і викинув його в траву. Джинні хотіла торкнутися його, та не наважилася. Натомість Пол повернув череп туди, де він лежав раніше, а тоді накрив труну кришкою та засипав її землею й камінням.

— От дурень! — загиготів Клінт. — Тварини ж усе одно її відшукають!

— А чого їм копирсатися в труні? — тільки й сказав Пол. — Там же немає нічого їстівного.

Повернувшись до струмка, вони роздяглися, хоча спідню білизну залишили на собі, бо вважали себе вже надто дорослими. І, повсідавшись у прохолодній водичці, задивилися на пасовиська, руїни церкви та далеку річку Нуесес.

— Скільки ж їй було років? — прошепотіла Джинні.

— Невеличка ще зовсім, — мовив Пол.

— Гадаю, десь твого віку, — відгукнувся й Клінт.

Посидівши трохи й відчувши, що стає холодно, діти вилізли з води; у струмку-бо температура завжди була однаковою — яка б страшенна спека не панувала. Вони повсідалися на теплих пласких каменях та й заходилися наминати бутерброди, знічев’я спостерігаючи за коровами, які напасалися неподалік від руїн церкви. Аж раптом звідкілясь узявся здоровенний бугай. Він постояв трохи, з шумом втягуючи носом повітря, а тоді попрямував до корови, яка напасалася дещо віддалік від своїх подруг. Угледівши бугая, корова дременула геть. І Джинні подумала, що буде жахливо, якщо тварина пробіжиться просто по дитячій могилці. Та, на щастя, корова побігла геть у інший бік.

— Усі вони такі, — зубоскалив Клінт. — Тікають, старанно вдаючи, що бояться. А насправді тільки того їм і треба! Ось побачите — вони зараз неабияк розважаться.

Дівчинка з нервовим смішком звела ноги докупи. Вона знала, що під ніжними волосинками та невеличкою ділянкою дуже чутливої шкіри є крихітний отвір, призначений для того, щоб туди проникала чоловіча плоть. Але щоб вона, Джинні, колись дозволила комусь таке з нею зробити… Це треба, щоб Господь зовсім відібрав у неї здоровий глузд — як, наприклад, тоді, коли вона згодилася позичити Полу свого коня.

— Ти ба! — вдоволено загиготів Клінт, киваючи братові на Джинні. — Вона розуміє, про що я.

Корова підіймалася пагорбом, але, побачивши дітей, зупинилася на якусь мить. А бугай тим часом не дрімав: раз-два — і застрибнув на неї.

— Оце так «інструмент»! — знову гигикнув Клінт.

Джинні не дуже-то й придивлялася до того, що там виробляв із коровою бугай. Адже й без цього було зрозуміло, що він запхав у неї свого «інструмента». Нарешті бугай зліз із корови, після чого ще довгенько стояв на місці, важко відсапуючись.

— Колись і на тебе отак залізе якийсь здоровенний бугай, — не вгавав Клінт.

— Облиш її! — не витримав Пол.

Брат штурхонув його кулаком, але він не відреагував — просто сидів і думав про щось своє. Бідолашний добрий Пол. Мине всього-на-всього кілька років — і Джинні покладе листа зі страшною звісткою до шухлядки братового письмового стола. І його кімнату відтоді раз на тиждень прибиратимуть, але ніхто там уже не житиме. Залишиться тільки світлина, що навіки зберегла образ Пола-школяра, та кілька дешевеньких романів про ковбоїв на книжковій поличці. Бідолаха загине від кулі в Арденському лісі, серед метрових кучугур снігу. І до останньої миті свого життя не припинить дивуватися, як це надворі може бути так холодно. Адже в південній частині Техасу, де він виріс, такого ніколи не буває.

А Клінт зустріне свою загибель навіть раніше за Пола. В Італії. Та поки що вони всі були разом. І коли минув довгий спекотний день, Джинні, яка вже збиралася вкладатися спати, отримала від Клінта подарунок — намисто, яке вони знайшли в дитячій могилці.

Клінт Безсердечний — так Джинні називала брата, хоча й знала, що це зачіпає його за живе. Він-бо любив убивати пташок і дрібних тварин, а тоді знімати з них шкурки та набивати їх ватою, навмисне спотворюючи їхню форму (після цієї процедури взагалі неможливо було сказати, яким істотам належали ці шкурки); цими потворними опудалами була переповнена його кімната. У чотирнадцять років хлопець уже чудово вмів робити все, що вимагається від працівника ранчо. Проте батька цікавив передусім не він, а Джонас. Найстарший. Клінт був значно вправнішим вершником, ніж Джонас. І набагато краще заарканював худобу, кидаючи лассо не гірше за старих досвідчених вакуерос, а вони робили це без зайвих напруження та рухів, і тому надзвичайно рідко хибили. Клінт міг виловити теля зі стада так швидко, що воно не встигало нічого второпати. Він зовсім не боявся здоровенних сердитих бугаїв і міг із легкістю всидіти на спині будь-якого необ’їждженого скакуна; Джинні не раз бачила, як норовистий кінь хвицається та крутиться, наче скажена дзиґа, а Клінт — сидить собі, немов його приклеїли до сідла, і тому він просто не може впасти.

Але їхній батько не звертав уваги на віртуозну майстерність Клінта. Зате на незграбність Джонаса — ще й як звертав. Адже колись ранчо мало перейти саме в його, Джонасові, руки. Усі, серед них і Клінт, — який одного разу випив цілу пляшечку бабусиного ожинового лікеру й після цього два дні пролежав хворий у ліжку, — добре знали це.

І от Джонас вибрав інший шлях. Про це крім нього самого знала тільки Джинні, адже саме їй він звірився перед від’їздом до коледжу, сказавши, що повертатися на ранчо не збирається взагалі. А вона спершу йому не повірила.

Власне, дівчинка мала родичів і по материній лінії. Але бабуся — мамина мама — померла задовго до того, як Джинні народилася, і це було все одно, що її ніколи не існувало. А дідусь — мамин батько — пішов із життя, коли дівчинці було лише вісім років (це був простий фермер із Іллінойсу, який одного разу купив у полковника ділянку землі). Якби мама Джинні не померла так рано, дівчинка, мабуть, краще б знала дідуся. А так — він приходив до них у гості лише кілька разів за все її життя й навіть не намагався поговорити з нею та її братами. Немов був зовсім чужою для них людиною. Джинні запам’ятала, як батько після одного з візитів дідуся сказав, що він людина, яка добре знає своє місце.

Якось — уже багато років потому — Джинні подумала про те, що з біологічної точки зору цей неговіркий фермер доводився їй ближчим родичем, ніж полковник; подумала — та й одразу ж забула про це. Так чи інакше, зі смертю дідуся скінчилися всі її стосунки з родичами по материній лінії. Але вона не надто й переймалася через це, бо вважала, що будь-який фермер — це нижча істота, яку справедливо зневажає навіть найбідніший вакуеро. Про кого ж дівчинка справді багато думала — то це про дядька Ґленна, який був іще хлопчаком, коли вперше отримав кулю. Джинні часто уявляла, як разом із ним відчайдушно обороняється від злодіїв-мексиканців. І от куля потрапляє просто їй у серце, і вона вмирає тієї ж миті, не встигши відчути біль. А Ґленна відтоді оминають кулі, і він доживає до старості. Її ім’ям називають школу, де вона вчилася, і споруджують їй пам’ятник. А огидна вчителька розкаюється в тому, що колись дозволила Перрі Мідкіффу відібрати в Джинні срібну каблучку.

Після смерті полковника бабуся переїхала до Далласа, провідуючи ранчо кілька разів на рік, аби лишень переконатися, що тут усе гаразд. Джинні через її тривалу відсутність аніскілечки не засмучувалася. Адже вона — о жах! — змушувала внучку митися та перевдягатися перед вечерею (у хлопців, на щастя для них, не було таких клопотів). І весь час стежила за тим, щоб руки дівчинки були чисті й під нігтями не було ні порошинки. Бабуся, щоправда, завжди гримала — а то й гарапником грозилася вчистити — на братів Джинні, якщо вони дозволяли собі в спілкуванні із сестрою грубі слова. Але приїжджала вона до них не дуже часто.

Коли це сталося, бабусі саме не було на ранчо, тож дванадцятирічна Джинні й гадки не мала, що з нею відбувається. І тому, не на жарт перелякавшись, стрімголов побігла до батька, мало не наступивши на змію. Він зрозумів усе без зайвих слів, а отже знав, що це повинно було статися, і щосили задзеленчав у дзвіночок, викликаючи покоївку. Обидва мовчали; Джинні помітила, що батько розхвилювався навіть більше, ніж донька. І подумала, що вона дуже везуча, бо це сталося не там, де повно людей, наприклад, у школі чи в церкві, а на ранчо: вона саме розглядала сліди тварин біля резервуара з водою, і поряд не було нікогісінько.

— А бабуня хіба нічого тобі не розповідала? — нервово пробелькотів батько, не припиняючи дзеленчати у дзвіночок. — Та де ж це всі?

Дівчинка лишень стенула плечима.

— Ну, це… у всіх жінок буває. Це означає, що колись, через багато років, коли виростеш, ти зможеш… теє… вийти заміж, от що.

Джинні, звісно, зрозуміла, що «вийти заміж» — це не зовсім те, що він мав на увазі. І ще вона збагнула, що їй більше не слід повністю довіряти батькові, який, замість того щоб бодай якось допомогти, мовчки тупцював на місці, наче мала дитина; правду все-таки казав полковник — розраховувати можна лише на себе. Але чому це стало для неї зрозумілим лише зараз? Ці думки змусили Джинні забути про свій переляк; їй стало страшенно соромно за батька, який, попри свої зріст і силу, раптом виявився геть безпомічним. Тож дівчинка, вибачившись, пішла нагору — до кімнати, що раніше належала Джонасові. Там вона знайшла братову спідню сорочку та, розрізавши її, прилаштувала шматочок м’якенької тканини туди, куди треба.

Коли Джинні повернулася, на неї вже чекала покоївка. Англійською ця жінка розмовляти не вміла, хіба що архаїчною церковною. Але вона, поєднуючи іспанську зі староанглійською, спромоглася-таки пояснити дівчинці, що з нею відбувається. І сказала, що негайно поїде разом із нею до міста, де вони куплять усе необхідне (а наразі згодиться й те, що Джинні зробила власноруч).

Розділ 15 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

5 вересня 1915 року

Минуло вже два тижні відтоді, як Ґлендейла виписали з лікарні. Та почувається він досі кепсько: інфекцію, певно, так і не вилікували. Тож завтра мого сина — блідого та нещасного — знову повезуть до Сан-Антоніо. Щодо Чарлза — його рука вже має значно кращий вигляд (щоправда, рухати нею так само вільно, як і здоровою, він іще не може). Моя бурхлива уява іноді малює мені страшну картину: обидва мої сини лежать в одній труні.

Тінь Педро знову стала переслідувати мене, а я вже подумав, що вона нарешті дала мені спокій. У будинку від цієї примари сховатися неможливо — бачу її скрізь, куди б не пішов. Добре, що хоч до себе більше не кличе (одного разу було таке, що привид простягнув до мене руки, наче хотів обійняти). Я розрядив усі свої пістолети. Відчуваю, що несила навіть гніватися на батька й на примару Педро. Навідав могили матері, Еверетта й Піта. Мій син загинув від укусу гадюки — здавалося б, немає причин звинувачувати полковника, та я нічого не можу із собою вдіяти.

Звісно ж, мій батько відчуває, що зі мною щось негаразд, однак не знає, що саме. Іноді він заходить до вітальні, де я сиджу з книжкою, та зупиняється біля мене. А я — ні пари з вуст. І він, постоявши ще трохи, човгає собі далі.

Педро був розумною людиною й тому не міг не здогадуватися про те, що мало статися з ним. Голос полковника, що звучить у моїх вухах, постійно мені про це нагадує. І ще він каже: мовляв, Педро, поріднившись із негідниками, прирік себе на це — тож і ми не мали вибору. Мій батько чомусь упевнений у тому, що вибору взагалі не існує, і саме на цьому побудовані всі його життєві переконання.

Думки про власне боягузтво, яке я проявив у далекій давнині, також не дають мені спокою. Що було б, якби я одружився з Марією, у яку свого часу закохався, а не з моєю «ідеальною парою» — Саллі? Уже ніхто ніколи не дізнається. Саллі було тридцять два роки — і вона була двічі заручена, однак обидва рази до весілля так і не дійшло, — коли нас із нею звели, наче породистих бичка й телицю. Вона обожнювала міське життя, і тому ранчо з першого ж дня стало для неї в’язницею. Але її батько та полковник не залишили їй вибору: що вдієш — якщо ти народилася жінкою, то, як не крути, змушена підкорятися «сильній половині людства». «Ах, якою ж самотньою я була до того дня, коли вперше зустріла Пітера!» — театрально зітхаючи, промовляла Саллі, коли їй доводилося комусь розповідати про те, як і де ми з нею познайомилися. Може, я й перебільшую, адже наші перші кілька років ми прожили досить щасливо й спокійно. Але ж потім — коли вона остаточно переконалася в тому, що переїжджати до міста я не збираюся, — почалося оте нескінченне бурчання: мовляв, такі заможні родини, як Мак-Каллоу, зазвичай мають по кілька будинків, а не лише якесь там задрипане ранчо. А я завжди відповідав на це, що ми, виходить, не вписуємося в категорію «звичайних заможних родин».

Бувають такі моменти, коли батьків голос, що сидить у моїй голові, наполегливо нашіптує мені: мовляв, у Ґленна стріляв Хосе або Чіко, а може — і сам Педро (хоча це вже цілковита маячня). Але ж я пам’ятаю, як усе було насправді: п’ятеро чи шестеро вершників на тому березі річки, які ховалися за кущами. Було темно, і тому я навіть не можу напевне сказати, чи то взагалі були мексиканці.

Позицію я тоді займав найвигіднішу — у тилу, на височині. І якби я краще прицілювався або ж стріляв, стоячи на землі, а не сидячи верхи… Але ж я не хотів нікого вбивати й тому навмисне стріляв поверх голів, щоб лишень їх налякати. Річка в тому місці розливається широко, отже стріляти доводилося з такої відстані, що влучити в ціль було дуже важко, чим я й скористався. Адже стріляю я досить добре, щоб — якби тільки я цього хотів! — спромогтися-таки вцілити в того, хто за якусь мить влучив у мого сина. І тоді та кривава каша не заварилася б — принаймні тієї ночі.

Я завжди відчував непереборну симпатію до мексиканців. Бажання підтримувати й захищати їх закладене в мені природою — так само, як майже в усіх інших білих людях закладене ставлення до них як до нижчих істот, скажімо койотів. А що я отримую натомість? Лише зневагу. Здавалося б, у мене з мексиканцями дуже багато спільного: і я, і вони все життя прожили, потерпаючи від чийогось зверхнього ставлення. Але вони, певно, вміють поважати лише тих, хто погрожує їм рушницею. І сприймають нормально лише стару, як цей світ, схему стосунків патрон — пеон, тому й дивляться на білого, який симпатизує їм, як на жалюгідного боягуза.

Мій батько теж завжди вважав мене таким. А я ніколи не розумів його — людину, ніскілечки не обтяжену міркуваннями про мораль та докорами сумління. Людину, у якої, наче у тварини, залишилися тільки інстинкти. Зараз він, найімовірніше, спокійнісінько собі хропе, не переймаючись роздумами про те, який це жах — не бачити різниці між убитою людиною та шматком яловичини.

Щойно я засну, як знову бачу мертвих мексиканців — Педро та його вакуерос. Вони лежать, наче якась купа дров, на подвір’ї: очі — розплющені, роти — широко розтулені. А над ними — хмари мух… Іноді я бачу мертвого Педро в його спальні: поруч із ним — мертва дружина; мертва донька — на підлозі біля ліжка. Чи встиг він побачити, як вони вмирали? Чи впізнав у їхніх убивцях людей, яких вважав своїми друзями?

17 вересня 1913 року

Саллі тепер спить в окремій кімнаті. Ми з нею по черзі їздимо до лікарні: навідуємо Ґленна. Пілкінґтон не може навіть діагноз чітко сформулювати, а наші вакуерос кажуть, що тут без чиїхось злих чар не обійшлося.

Сьогодні за вечерею Саллі спитала мого батька:

— Полковнику, а яку премію ви свого часу призначили за шкуру вбитого вовка?

— Десять доларів, — відказав він. — І за шкуру пантери — стільки само.

— А якщо б за вбитого мексиканця? Скільки, на вашу думку, було б?..

— Припини! — не витримавши, урвав я її мову.

— Чого це ти? — безневинно поглянула на мене Саллі. — Я-бо просто запитую.

— Гадаю, що це було не дуже доречне запитання, — озвався Чарлз.

— Чому це? — здивувалася жінка. — Ти вважаєш, що десять доларів за голову мексиканця — це надто багато? Чи навпаки?

— Просто припинімо цю розмову, — сказав я. — Раз і назавжди.

— Щось я не розумію, у чому причина такої бурхливої реакції з твого боку, Пітере, — з таким же безневинним обличчям промовила вона, а тоді обвела поглядом усіх присутніх. — Може, хтось мені пояснить, що це з ним таке?

— Піт просто дивиться на речі трохи інакше, — після довгої паузи озвався полковник. — Тож, я думаю, тобі краще облишити його.

Саллі мовчки підвелася й пішла зі своєю тарілкою на кухню, «нагородивши» мого батька поглядом, сповненим люті. А в мій бік вона й не глянула. Утім, я й так знаю, що вона вже давно ненавидить мене.

Намагаюся втішити себе тим, що є, точніше, були люди, з якими доля обійшлася значно жорстокіше, ніж зі мною. От, наприклад, мексиканські повстанці кілька тижнів тому застрелили двох білих людей, а ще — уже вкотре спалили залізничні мости в Бравнсвіллі та перерізали телеграфну лінію. Білі їм цього не подарували — перестріляли двадцятьох перших-ліпших теханос (двадцятьох — це за офіційними даними). Третя кавалерійська бригада постійно перестрілюється з мексиканською армією через річку, що розділяє Техас і Мексику. Трьох кавалеристів убили повстанці біля Лос-Індіоса, а в Проґресо, що на мексиканській стороні, голову американського рядового настромили на кілок і виставили напоказ.

Маємо, щоправда, і гарні новини. Ідуть дощі, і земля оживає після довгих місяців страшенної спеки. Повітря сповнене ароматів чудових квітів: аделії, геліотропу, ебенового та гваякового дерев. А над квітами скрізь пурхають колібрі й метелики з небесно-блакитними крилами, і кожний захід сонця забарвлює хмарки та річку в усі відтінки червоного, золотистого та пурпурового. Та все це не для Педро. Він-бо вже ніколи не побачить нічого, крім непроглядної темряви.

1 жовтня 1915 року

Прокинувся. Де це я? І чому не лежу в ліжку, а сиджу на стільці? Та це ж я задрімав, сидячи біля Ґленнового лікарняного ліжка! Відчуття таке, ніби чекаю на когось. Може, на маму? Отаким уже я народився — завжди чекав, що хтось прийде та владнає за мене всі мої проблеми. Поголився. Глянув уважніше в лікарняне дзеркало. І не зрозумів: чи то дзеркало криве, чи то моє обличчя так спотворилося, що схоже на обличчя покійника.

3 жовтня 1915 року

Повернувся додому, де на мене саме чекав суддя Пул, який припхався з Ларедо, щоб повідомити мені «прегарну» новину: Педро Ґарсія вісім років ухилявся від сплати податків. Звичайно, я одразу второпав, до чого він хилить. І відчув, що моє обличчя поволі червоніє, а у вухах шумить, тож я ледь розбирав, що він там кудкудакає.

Висловившись, суддя пильно подивився на мене.

— Це не може бути правдою, — пробелькотів я.

— Піте, я перевіряв податковий реєстр округу Вебб разом із Брюстером із Дімміта.

— Усе одно не вірю, — почув я власний голос.

Пул аж затрусився весь — наче той кисляк у відрі, коли його збовтуєш. Адже я щойно назвав його брехуном. Але зі мною — сином полковника Мак-Каллоу — він мусив бути чемним. І тому, усе ще тремтячи від люті, повторив, що продати землю Ґарсія (майже двісті квадратних миль) — це постанова техаського уряду.

— Шериф Ґрехем уже видав розпорядження про виставлення цієї земельної ділянки на продаж, — додав він наостанок.

— Я щось не бачив, щоб це розпорядження висіло на дверях суду.

— Так його, теє… уже давно вивісили — просто дуже швидко наклеїли зверху інші розпорядження. І взагалі, чого ви чекаєте? Ви, Мак-Каллоу, маєте повне право на те, щоб викупити цю землю. І я порадив би поквапитися, поки якийсь спекулянт-янкі не випередив вас.

Як і всі вправні брехуни, він дивився на мене так, ніби я ставлю під сумнів якусь заповідь із Писання чи аксіому на кшталт «трава зелена» чи «вода мокра». Але ж я чудово знав, що всіх спекулянтів-янкі давно вже розлякали тутешні нескінченні перестрілки. Та переконувати в цьому суддю не варто було й намагатися, тож я виправдовувався: мовляв, через Ґленнове погане самопочуття й сам почуваюся не вельми добре. А він, із розумінням кивнувши, поплескав мене по плечу своєю огидною слизькою лапою.

Отак прикритись ім’ям свого хворого сина… Огидно я вчинив. Сподіваюся все-таки, що за це мене після смерті не засудять на пекельні муки; та я, мабуть, і з такою долею змирився б, якби лишень це звільнило мене від спілкування із Пулом. Перш ніж відпустити мене (з моєї власної вітальні!), суддя недвозначно натякнув: мовляв, його послуги не безкоштовні. Я подумав, що ста доларів буде більш ніж достатньо. Та він, умить прочитавши мої думки, сказав, що така скромна сума, як десять тисяч «зелених», цілком задовольнить його.

Видима річ, Пулові було абсолютно байдуже, кому саме віддавати цю землю. Але ж він добре знав, що Мідкіффи та Рейнолдси, як і більшість власників техаських ранчо, мають фінансові проблеми. А ми, Мак-Каллоу, вочевидь, досить заможні — інакше полковник не міг би витрачати стільки грошей на купівлю нафтових свердловин. Усі поблажливо ставляться до невдах. Але чомусь не дуже хочуть безкорисливо допомагати їм.

А все ж таки: чи справді Педро ухилявся від сплати податків? Протягом останнього року — можливо, але вісім років? Цілковита маячня: Педро прекрасно знав, що стається з мексиканцями, які довго не платять податки; та, мабуть, не знав, що те ж саме може статися і з тими, які платять. Полковник завжди торочив, що будь-яку землю хтось у когось та відвойовував, неодмінно вдаючись до підлих хитрощів. Але від цього мені чомусь не стає легше.

Отож, землю Ґарсія оцінили в сто три тисячі вісімсот дев’яносто два долари сімнадцять центів, а це приблизно стільки ж, скільки вона коштувала за тих часів, коли тут мешкали апачі.

27 жовтня 1915 року

Полковник змусив мене поїхати з ним до залишків оселі Ґарсія. На свого коня він нав’ючив якісь тюки, та не казав мені, що там, доки ми не приїхали. А тоді вже він мовчки видобув із тюків кілька глеків із сирою нафтою.

— Невже ти збираєшся… — витріщився я на ті глеки.

— Я мав це зробити ще півстоліття тому, Піте. А якщо вже всі вовки винищені — слід і лігвисько їхнє знищити, аби, бува, інших вовків сюди не принесло.

— Я не дозволю тобі спалити їхній будинок.

— А я не дозволю тобі завадити мені.

— Тату…

— Піте, ми з тобою вже довгенько не розмовляли як слід. Я знаю, що завжди був надто суворим із тобою. А ти гніваєшся на мене через те, що я без твого відома накупив тих нафтових свердловин. Але ж я добре знав, що ти був би проти, і тому не мав іншого виходу.

— Ти пустив гроші на вітер.

— Це ми ще побачимо.

— Наша родина ніколи не мала таких проблем із грішми, як деякі наші сусіди.

— До речі, про сусідів. А мені ж — віриш чи ні — подобався той старий Педро.

— Та невже?

Запала тиша — досить надовго.

— Я гадаю, не треба нагадувати тобі, який вигляд мала колись давно ця земля, — мовив нарешті полковник. — І я й без тебе знаю, що сам сплюндрував її. Назавжди. Оцими ось руками. Ти прожив досить довго, щоб пам’ятати, якою високою була тут трава. Може, вона знову тут ростиме, коли мине тисяча років… та навряд чи. Така вже головна властивість людської раси: ми перетворюємо чорноземи на пісок, а зелень, що буяє, — на чагарники.

— Чагарників на наших землях, до речі, можна позбутися, — пробурчав я.

— Це забрало б у нас цілу прірву грошей.

— Але ми все одно не збідніли б.

— Так уже склалося, Піте, — стенув плечима батько, — що я, хоч і люблю свою землю та свою родину, не люблю худобу. А ти зовсім інший, бо виріс на ранчо, де завжди було повно корів та биків. Я теж, здавалося б, виріс у преріях, де було багато бізонів. Але щоб я їх любив так, як ти любиш нашу худобу, — ні. Для тебе корова — священна тварина, а вакуерос — люди, гідні усілякої поваги через те лишень, що вони доглядають тих корів. А я не такий. Для мене ця худоба — лише засіб, що свого часу допоміг мені прогодувати себе, твою матір і тебе з братами. Я стільки всього набував і втрачав у своєму житті, що не бачу причин так перейматися через худобу. До речі, ти ж знаєш розміри збитків, яких ми зазнали цього року через Ґарсія?

— Тату… — Трохи дивно це звертання звучить із уст майже п’ятдесятирічного чоловіка, чи не так?

— Тільки на західному нашому пасовиську, — вів далі він, наче й не почув мене, — і тільки за цей рік ми втратили сорок тисяч доларів, а на інших пасовиськах — іще близько вісімдесяти тисяч. Судячи з усього, ці виродки крали в нас худобу протягом досить тривалого часу: мабуть, відколи в Педро з'явився перший зятьок. Так, я знаю, що впродовж останніх чотирьох років ми потерпали від посухи, але ж вона ніяк не могла забрати в нас половину всіх телят! Як не крути — не могла, бо годували ми їх як належить. А куди, на твою думку, поділася третина тільних корів? І дурневі зрозуміло, що їх украли! Якщо врахувати весь приплід, який ці корови могли нам принести, — виходить, що ці повзучі гади витягли з нашої кишені майже два мільйони доларів!

— Ти ще приплід від мулів забув урахувати, — не втримався я.

Він лишень похитав головою, а тоді став мовчки вдивлятися кудись удалину. Тривало це досить довго. Авжеж, я, на відміну від нього, не докладав жодних зусиль, аби наша земельна ділянка стала нашою. Я змалечку звик до того, що вона наша, та й годі. А він — так само звик завойовувати й тепер не бачив жодної причини, щоб відмовлятися від гарної нагоди подвоїти свої володіння, тоді як більшість інших власників ранчо бідують. Після тривалої паузи батько, утерши лоба, знову заговорив.

— Ти завжди ставив свої ідеали вище за ідеали інших, Піте. Я та решта членів нашої родини завше терпіли це. А от у стосунках із чужими людьми ти все життя мав проблеми. То ти допоможеш мені спалити це зміїне кубло, чи ні?

— Який у цьому сенс? Чому ти так поспішаєш загарбати цю землю?

— Тому що мене може випередити хтось інший. Ця земля довго нічийною не буде, і, якщо я нічого не робитиму — прийдуть Мідкіффи чи Рейнолдси, а ще шериф Ґрехем і суддя Пул та й розхапають це все. А не вони — то якісь новоспечені багатії, що нажили гроші на свердловинах. Хай там як — часи Ґарсія відійшли в минуле.

— …бо ти «допоміг» їм туди відійти.

— Ми з тобою кажемо одне й те саме, та ти чомусь цього не розумієш.

— Це не повинно було статися так.

— Але сталося. Ґарсія, між іншим, забрали цю землю в індіанців; я забрав її в Ґарсія; і настане час, коли в нас її так само хтось забере. Добре запам'ятай це, Пітере.

Він узяв два глеки з нафтою — по одному в кожну руку — і поволі підійнявся сходами. Глеки були дуже важкі, і він якоїсь миті мало не впустив їх.

Спостерігаючи за батьком, я подумав, що йому точно слід було народитися не в наші часи, а значно раніше: коли на планеті панував первісний хаос і кожен, кому було під силу, хапав усе, що міг ухопити. І не мав жодного уявлення про те, що таке «совість» чи «мораль».

Утім, якщо добре подумати — мій батько нічим не відрізняється від сучасних людей. Просто вони потребують якогось виправдання для того, щоб убивати й грабувати (наприклад: «Ми — білі, а всі інші мають поступатися нам дорогою, або ми їх повбиваємо!»). Фінеасові ж узагалі наплювати на будь-які расові забобони. Він просто відкидає всі емоції, віддаючи перевагу холодному розрахунку: якщо ти маєш більше сили, ніж хтось інший, — нехай той загине, щоб ти став іще сильнішим. І жодні з них — ні первісні звірі, як мій батько, ні расисти, ні бездушні машини, як Фінеас, — не бачать або ж не хочуть бачити, що насправді ми маємо вибір.

Я почув, як полковник чимось грюкає всередині сплюндрованого будинку. У сідлі він і досі видається молодою людиною, а коли зістрибує на землю — ніби знімає зі спини коня всі свої роки та завдає собі на плечі. Спостерігаючи за тим, як він тягає важелезні глеки, я спіймав себе на тому, що мені його страшенно шкода. Можливо, я не сповна розуму.

І я зайшов до будинку, відганяючи думку про те, що міг би з легкістю повалити батька на землю й відвезти ту кляту сиру нафту подалі звідси. Ні, було вже надто пізно: убитих людей не повернеш, і боротися за ці напівзруйновані стіни безглуздо.

Усередині геть усе було вкрите товстим шаром пилу, який потрапив сюди крізь розтрощені двері та вікна. Ось тут — свіжі сліди тварин; он там — великі темні плями засохлої крові. Я зайшов до вітальні — мій батько саме розливав тут нафту, поскидавши докупи все, що залишилося від меблів. Завершивши цю справу, він пішов до спалень, а тоді — до кабінету дона Педро.

Там він повиймав із шухляд усі папери: старі листи, облікові книги, контракти. А ще — свідоцтва про народження та про смерть людей на прізвище Ґарсія (десять поколінь поспіль!). І нарешті — документ, що підтверджував їхнє законне право на володіння цією землею; за тих часів, коли його підписували, тут була іспанська провінція — Нуево-Сантандер.

Заливши все нафтою, батько запалив сірника. Я закляк на місці, спостерігаючи за полум’ям. Поступово поглинувши папери та письмовий стіл, воно розгорілося й переповзло на величезну мапу Техасу, що висіла на стіні; усі назви на ній були написані іспанською. Аж раптом я почув, як мене хтось гукає на ім’я. Педро? Та ні — батько. Я вийшов із кабінету, щоб знайти його. Увесь будинок уже був охоплений вогнем: полковник, мабуть, устиг попідпалювати й усі інші кімнати.

Пригнувшись якомога нижче, щоб не дихати димом, я зазирнув до спальні Педро й Лурдес. Навіс їхнього ліжка вже яскраво палав, і вся кімната була наповнена червонуватими відблисками полум’я. Це непросте ліжко: на ньому були зачаті Педро та його діти. А до Педро — скільки ще поколінь? Найпевніше, полковник теж про це подумав, коли запалював тут сірника.

А ось і привид Педро. Оточений полум’ям, він простягає до мене руки. Я силоміць, відвернувшись, вибіг на вулицю. І побачив батька, який саме шкутильгав до загонів для худоби, несучи по глеку з нафтою в кожній руці.

Розділ 16 Ілай-Тіететі

Бізони

Команчам належала вся територія між Мексикою та землею дакотів. І на цій території завжди було більше бізонів, ніж на будь-яких інших землях північноамериканського континенту. Північні племена полювали на бізонів лише протягом певної пори року. Але котсотеки завдяки вигідному географічному положенню своєї землі могли полювати на цих тварин цілісінький рік. Тож улітку вони полювали на самців, які цієї пори року саме нагулюють жир, а взимку — на самиць. М’ясо молодих бізонів (до трьох років) однаково добре на смак — незалежно від статі тварини. Що ж до немолодих — м’ясо смачніше в самиць. І тому команчі вбивали старих самців лише тоді, коли їм були конче потрібні шкури.

Для полювання на бізонів індіанці використовували як луки, так і списи. Зі списами, щоправда, полювали тільки найсміливіші та найвправніші воїни. Адже цей спосіб вимагає надзвичайної майстерності в їзді верхи та киданні списа: треба розігнати коня до тієї швидкості, з якою мчить бізон, і влучити списом точно йому в серце. І це ще не все. Якщо спис проходив недостатньо глибоко — бізон розвертався та намагався розтоптати мисливця чи настромити його собі на роги. Єдиним порятунком для індіанця в таких випадках була контратака: він хапався за спис та встромляв його глибше, як ніколи ризикуючи бути розтоптаним.

Кожен пересічний бізон удвічі більший за корову й має таку саму «лагідну» вдачу, як розлючений грізлі. Він із легкістю може перестрибнути через людину, хоча, скільки я знаю, ці тварини дуже рідко таке робили. А ще слід, мабуть, сказати про одну «маленьку» відмінність між табуном диких коней і табуном бізонів: перші, якщо загледять людину — промчать мимо; а другі — обов’язково розвернуться, і тут уже й до ворожки не ходи — з похованням твоїм нікому не доведеться морочитися, бо нíчого, власне, буде ховати.

Стріляти в бізона з лука було справою майже такою ж ризикованою, як полювання зі списом. Адже застрелити тварину на смерть можна було з відстані, не більшої за якісь там кілька ярдів. І тільки якщо стріла влучить, знову ж таки, просто в серце: тому цілитися треба було так, щоб стріла ввійшла під гострим кутом у невеличку ділянку за останнім ребром тварини. Підстрелений бізон, звичайно ж, розвертався й кидався на мисливця. І життя людини залежало від того, як швидко відреагує кінь: якщо він розвертався та мчав геть тієї ж самої миті, коли дзенькала тятива, — цього здебільшого було достатньо, щоб урятуватися.

Доки не з’явилися великі гвинтівки «Шарп», бізонів убивали тільки цими двома способами. А перед тим же треба було ще оточити табун, налякавши тварин і змусивши їх бігати по колу.

Убивши стільки бізонів, скільки можна було встигнули оббілувати протягом решти дня, команчі відпускали табун. Тварини одразу ж мчали геть і дуже скоро зникали з очей мисливців… та ні, тепер уже — м’ясників. Хоча слово «м’ясник» тут, мабуть, не таке вже й вдале. Бо команчі знімали шкури та розрізали туші бізонів не сяк-так, а з такою майстерністю, що цим індіанцям позаздрив би найвправніший хірург. Вони знали, у яких точках треба робити надрізи, щоб шкура потім знімалася легко й швидко. Знали, що найкраще м’ясо та найдовші жили розташовані біля хребта, і тому різати там треба дуже й дуже обережно. Якщо полювання відбувалося неподалік селища, то кожного індіанця, який порався біля туші бізона, оточувала зграйка дітей. Вони-бо знали, що їм неодмінно перепаде хоча б по маленькому шматочку печінки тварини, змащеної, наче соусом, її теплою жовчю. Упоравшись із печінкою, індіанець вирізав шлунок тварини та вигрібав звідти неперетравлену ще траву. Шлунковий сік бізона використовували або як тонізуючий напій, або як мазь для лікування пухирів та інших подразнень шкіри. Кишки, попередньо витиснувши пальцями їхній вміст, їли вареними чи навіть сирими. Нирки та філе зазвичай з’їдали сирими, але іноді злегка підсмажували разом із сім’яниками. Якщо довкола було мало трави, то вміст шлунків згодовували коням. А ще шлунки бізонів (щойно вирізані) використовували взимку як ліки для обмороженої шкіри рук чи ніг: уражену кінцівку засовували всередину ще теплого шлунка й чекали, доки вона зігріється. І це завжди дуже добре допомагало.

Якщо команчам бракувало води, вони пили кров просто з вен убитих бізонів, і це треба було робити швидко: доки кров іще не згорнулася. Щодо мозку тварини — його з’їдали, смакуючи, як справжній делікатес. Те саме можна було сказати про молоко: у вбитих самиць відрізали вим’я та швиденько випивали його вміст. Якщо мозок не з’їдали, то забирали його із собою, щоб потім змащувати ним оброблені шкури. Треба сказати, що мозку будь-якої тварини достатньо, щоб змастити ним геть усю її шкуру. Але бізони — єдиний виняток із цього правила, бо мають надто маленький мозок, щоб його вистачило на таку величезну шкуру.

Шлунок бізона, якщо його добре промити й висушити, можна використовувати як бурдюк для води. Також ним за потреби можна замінити каструлю: наповнити до половини водою та вкидати туди розпечені камені, доки вода не закипить. Для того щоб носити воду, ще використовували міхи з ретельно зшитих оленячих шкур.

Вийнявши з бізонів нутрощі, мисливці доручали наступну (і найважчу) частину роботи жінкам, які нарізали м’ясо на вузькі довгі шматки; зазвичай кожен такий шматок був у три чи чотири фути завдовжки. А тоді загортали їх у вичищену шкуру бізона та відвозили до селища, де й розвішували сушитися. Висушене м’ясо потім складали до оййоте — мішків із сиром’ятної шкіри, які зшивали, використовуючи замість ниток жили тварин. І воно могло зберігатися в цих мішках скільки завгодно.

Язики й горби бізонів підсмажували на розжарених вуглинах; туди ж кидали й кістки, щоб вони тріснули. Кістковим мозком, що витікав із них, змащували, наче соусом, смажене м’ясо; соус цей іноді підсолоджували диким медом. А ще кістковим мозком послуговувалися під час приготування десерту: додавали його до розтовчених мескітових бобів.

Лопатки тварин використовували як мотики чи лопати, а з маленьких тоненьких кісток робили голки, шила, ножі, вістря для стріл та шкребки. Копита варили, бо з них виходив непоганий клей для виготовлення сідел та луків, а також для багатьох інших господарчих потреб. Кожен воїн завжди носив із собою трохи цього клею — на випадок, якщо лук чи ще якась потрібна річ зламається під час походу. А в рогах бізонів зберігали палички для розпалювання багаття та, звичайно ж, порох.

Сухі екскременти бізонів використовували замість дров і ще для того, щоб законопачувати колиски, хоча їх зазвичай конопатили рогозом, якщо він був напохваті.

Із жил бізонів (найдовші — а отже, найкращі — жили тягнуться вздовж хребта, а також під лопатками, уздовж горба та в череві) робили нитки й тятиву для луків. Мотузки й аркани плели з довгих жмутків шерсті, що ростуть на голові бізона. З товстих шийних зв'язок виготовляли люльки, а центральну кістку горба використовували для вирівнювання стріл; хоча багато хто з індіанців застосовував для цього власні зуби.

Із хвостової шкури бізонів робили піхви для великих ножів, а хвостові кістки слугували ручками для цих ножів та штиками. Із трахеї виготовляли мішечки для зберігання клею чи фарби (жовту фарбу, до речі, добували з жовчного міхура бізона). А висушене вим'я використовували для виготовлення легких та міцних мисок; вони, на відміну від важкого та крихкого глиняного посуду, вельми зручні в походах. З убитих вагітних самиць виймали плід і варили його. Це надзвичайно ніжне м'ясо споживали маленькі діти, які ще не мали зубів, а також люди похилого віку, які вже їх не мали. З передсердь бізонів робили мішки. А серця цих тварин команчі ніколи не чіпали: залишали їх як жертву Творцю, щоб той, упевнившись, що це плем'я зовсім не жадібне, навіки дарував йому вдале полювання на бізонів.

Розділ 17 Джинні Мак-Каллоу

Полковник помер тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, а наступного року Джонас поїхав навчатися до Принстона. Додому він повертався лише двічі, й обидва рази в будинку лунали нескінченні крики — це він сварився з батьком. І після його від’їзду — назавжди — Чарлз Мак-Каллоу заборонив своїм дітям навіть вимовляти вголос ім’я старшого брата. А бабуся, як уже згадувалося, поїхала до Далласа — там у неї, певно, були якісь родичі.

Батько та брати Джинні вечеряли або дуже пізно, або й узагалі брали їжу із собою на пасовисько. Тільки-но діти поверталися зі школи, Пол і Клінт хутко перевдягалися й сідлали коней, щоб приєднатися до батька на пасовиську, а дівчинка сідала за уроки. Щосуботи до неї приїжджав репетитор із Сан-Антоніо та навантажував додатковими завданнями. Це, звісно, була бабусина ідея, з якою батько охоче погодився, адже додаткові заняття не давали Джинні плутатися в нього під ногами на пасовиську. Та одного дня дівчинка зчинила бунт, відмовившись від найнудніших занять — латини. Репетитор лишень понурив свого довгого, вкритого крапельками поту носа, зачувши від неї: «Ні, не перекладала я вашу кляту латину. І не перекладатиму!».

Коли Джинні вечорами закінчувала робити уроки, на неї навалювалася, наче важелезна гора, самотність. І вона бігала мовчазним порожнім будинком, якомога голосніше тупаючи ногами, а набігавшись — човгала до тераси й вечеряла там, увімкнувши радіо на повну гучність. Там нічого цікавого ніколи не передавали — тільки нудні промови президента. Однак дівчинка отримувала певне задоволення, коли батько приходив додому та голосно лаяв «клятого Рузвельта», який чогось розкричався на весь будинок.

На той час Джинні вже розуміла, що й далі працювати на пасовиськах немає сенсу. Ні, не через те, що вона дівчина і їй ніколи не стати рівнею вакуерос (а вона так не вважала). Просто виснажлива та ще й дуже нудна праця в страшенну спеку чогось варта, коли бодай хтось хвалить тебе за це. А коли всі кажуть, що ти лишень плутаєшся в них під ногами, — то нехай йому грець. До того ж полковник протягом останніх тридцяти років (!) свого життя жодного разу не кинув лассо, бо не бачив більше жодного сенсу в розведенні худоби, яка завдавала йому лише збитків. Нафта — ось що заслуговує на увагу саме тепер. Так вважав Фінеас, двоюрідний дідусь Джинні: тепер-бо він приїжджав до них у гості не сам, а з геологом, який усе розповідав і розповідав щось про сланці, пісок та електропостачання. І дівчинка, присівши трохи віддалік, теж слухала ці натхненні промови. Геолог не заперечував: він, певно, належав до тих людей, яким конче потрібна аудиторія. А скільки років людині, яка його уважно слухає, — неважливо. Нехай і тринадцять. Головне — щоб слухала. Щодо Фінеаса — він теж був задоволений тим, що Джинні зацікавилася нафтовим бумом. А як же інакше? Майже вся південна частина Техасу вночі освітлюється газом, що виходить на поверхню з нафтових свердловин: якщо їхати серед ночі такою територією — навіть фари вмикати не потрібно. Хто ж тут не зацікавиться?

Бабуся останнім часом зачастила до ранчо. Джинні вже відвикла від запаху її допотопних парфумів та дурнуватих м’ятних крапель. А тепер — знову нюхай усе це та ще й дивися в її пихате, завжди невдоволене чимось обличчя. І слухай шелест накрохмалених спідниць її старомодної чорної сукні; чому стара завжди носить жалобу — дівчинка не розуміла, і ніхто інший, окрім самої бабусі, цього не знав. А чого тільки варте було її безперервне бурчання! Діставалося всім: покоївкам, батькові, братам Джинні й навіть робітникам ранчо, котрим завжди доводилося ретельно прибиратися у своїх халупах, бо стару мегеру, бачте, не влаштовувала їхня «страшенно брудна» постільна білизна та й усе інше. А з онучки буркотуха знущалася з особливим цинізмом: наказувала приймати нескінченні ванни, бо — жах же який! — пори на її шкірі забиваються жиром, і з кожним місяцем шкіра має дедалі гірший вигляд.

Після того як Джинні ретельно вмивала своє обличчя, приводила до ладу волосся, витиралася та знов одягалася, мусила плентатися до бібліотеки, де на неї вже чекала бабуся. Дівчинці доводилося сидіти на диванчику й терпіти, допоки старушенція ретельно видаляла найменші порошинки з-під її нігтів, а тоді підпилювала їх, обрізала кутикулу та нарешті втирала холодний крем у шкіру її рук. Та це було ще не все: бабця весь час щось бурчала — наприклад, про те, як їй хочеться перетворити онучку на справжню леді (власне, Джинні давно вже позбулася мозолів на руках, бо вже цілий рік навіть не торкалася лассо). А кожний третій візит бабусі знаменував тотальну ревізію в гардеробі онучки, і відбувалося це в бібліотеці. Стара гарпія ретельно перевіряла кожну сукню Джинні й усе бурчала, бурчала… Мовляв, у цьому вбранні ти схожа на служницю, якій дуже кортить ускочити в гречку. Увесь «неподобний» одяг бабуся забирала до Далласа, щоб там віднести його до кравця.

Коли стара не бурчала — траплялося й таке! — вона розповідала онучці предовгі історії про різних людей із Далласа. І Джинні змушена була терпляче слухати всю цю маячню. Трошки цікаво, щоправда, ставало, коли бабуся розказувала про хороших дівчат, які піддалися спокусі та, урешті-решт, перетворилися на повій; такі історії останнім часом стали обов'язковою частиною її «задушевних бесід» із онучкою. Дівчинка навіть перестала засинати, слухаючи безугавне бубніння старушенції. А закінчувалися ті екзекуції завжди одними й тими самими настановами: мовляв, ніколи не вештайся на сонці — твоє ластовиння й без цього за милю побачити можна; не їж солодкого — матимеш такі ж бридкі жирні стегна, як твоя мати; мий голову щодня — так повинна робити справжня леді; не вдягай брюки — ти-бо не чоловік. Нарешті стара знову брала Джинні за руки — нібито вони могли якось змінитися за ті десять хвилин, що вона їх не торкалася. Та ні — це були ті самі «граблі» з незугарними короткими пальцями. І ніякі уроки гри на фортепіано цього вже не виправлять. Щодо рук самої бабусі — вони були шишкуваті та дуже помітно спотворені артритом і тому нагадували швидше лапи якоїсь хижої тварини, ніж людські руки. Та, мовляв, колись — навіть попри довгі роки, змарновані на цьому жалюгідному ранчо — вони були прекрасними, як і в кожної великосвітської дами. Справді-справді.

Приблизно через місяць після того, як Джинні закінчила вісім класів, бабуся знову приїхала на ранчо. Переповівши онучці чергову порцію свіжих пліток із Далласа, вона раптом повідомила «чудову» новину: Джинні прийняли до школи-пансіону в Коннектикуті! Дівчинка, яка нічого про це не знала, відчула себе так, ніби її чимось важким по голові вперіщили. Мовляв, шість тижнів — і ти поїдеш до нової школи, тож завтра ми з'їздимо до Сан-Антоніо та купимо тобі дещо з одягу.

Джинні, звичайно, протестувала, та все було марно. Клінт і Пол вважали, що опиратися їй немає сенсу. А батько радів, що вона отримала таку чудову можливість проявити свої здібності; крім того, той пансіон був розташований у Ґрінфілді, а це не так далеко від Принстона, де навчався Джонас.

Джинні й далі опиралася, заявивши, що вона не Джонас і не хоче нікуди звідси їхати, та всі знали, що це не зовсім правда. Бабуся подарувала їй перлове намисто й чотири пари лайкових рукавичок. Та хіба це могло вгамувати її лють? На батька вона й не поглянула, коли потяг рушив із місця. Перли їй усе-таки було цікаво розглянути, і вона, мабуть, увесь вечір крутила їх у руках, затуливши штори у своєму купе. Подумати тільки — оці брязкальця коштують двадцять тисяч доларів! І бабуся купила їх лише для того, щоб її онучка чимось відрізнялася від звичайних дівчаток.

Джонас мав зустріти сестру на Пенн-Стейшн, але чомусь спізнився на цілу годину. Джинні, як на гріх, страшенно захотілося до вбиральні. Усе було б нічого, якби вона, зайшовши до жіночого туалету, раптом не почула якісь дивні звуки й не побачила, як у дальній кабінці чолов’яга з голим задом удовольняє свої потреби з якоюсь дівулею. Звичайно, дівчинка дременула звідти, але за п’ять хвилин мусила повернутися, щоб не сталася «трагедія». Вона швиденько зачинилася в найближчій від дверей кабінці, сподіваючись, що з нею нічого не станеться. Та, на щастя, усе обійшлося — навіть її валізу ніхто не вкрав, доки вона бігала до туалету. Джонас акуратно поставив багаж Джинні у своїй кімнаті й повів сестру обідати.

— Ненавиджу це місто! — люто зиркнула на брата дівчинка.

— Не витріщайся так на висотні будинки, — не звернувши уваги на цей погляд, сказав він. — А то ще подумають, що ти туристка.

Та хіба могла вона не витріщатися? На світлинах ці височенні будівлі мали зовсім не такий вигляд, як насправді. Джинні здавалося, що ці кам’яні велетні ось-ось упадуть просто на неї, якщо її до цього не встигне розчавити якась із машин, що носяться тут, мов навіжені. Від вуличного шуму дзвеніло у вухах, а серце тріпотіло, мов у кролика. Та нарешті дівчинка знову опинилася в потязі, що мчав до Ґрінфілда повз пасовиська та зелені гайочки. Онде напасається невеличка череда корів та овець. Ось ці корови — хольштейни, а оті — джерсійки. Добре, що хоч на цьому вона розуміється — буде про що розповідати новим однокласницям.

Багато що в Ґрінфілді сприяло тому, щоб Джинні змирилася з перебуванням тут. Їй подобалися старовинні кам’яні будиночки з високими похилими дахами та вкритими плющем стінами. Вона полюбила тутешню м’яку, зовсім не спекотну літню погоду — ну просто як узимку в Техасі! Милувалася мерехтінням лагідних сонячних променів, що осявали далекі зелені ліси та неозорі поля, що починалися вже за шкільним подвір’ям. Дівчинка й не знала раніше, що в природі є стільки відтінків зеленого кольору, і ще — не підозрювала, що є такі землі, де немає посухи. Подвір’я це здавалося дуже старовинним, хоча насправді його побудували якихось сорок років тому; але й за цей короткий час тут устигли повиростати розкішні виноградні лози та гіллясті дерева. Якщо Джинні вдавалося викроїти кілька хвилинок, щоб побути на самоті, вона давала волю своїй бурхливій фантазії. Ось мине ще трохи часу — і за нею примчить сюди прекрасний принц (ну, син прем’єр-міністра — теж згодиться). І це обов’язково буде англієць, а не іспанець. А інколи вона зовсім не думала про чарівного нареченого, уявляючи натомість, що вона сама прем’єр-міністр, адже часи змінюються, і жінка тепер може стати ким завгодно. Як чудово було б сидіти за величезним солідним дубовим столом і з діловим виразом обличчя листуватися зі своїми вірними виборцями!

Утім, бути на самоті й мріяти їй удавалося досить рідко: тут кожен день був розписаний похвилинно. Дзвінок сповіщав про початок нового дня; дзвінок велів іти до каплички, а тоді розділяв час на уроки й перерви. Потім — обід, після якого треба було виконувати все, що задавали на уроках. Об одинадцятій — відбій. Пізніше не вийде, бо коридорами ходить тюремний нагля… тобто вихователька. І ретельно перевіряє, чи всі дівчатка вже вляглися в свої ліжечка.

Джинн Енн поселили в одній кімнаті з невисокою на зріст єврейською дівчинкою Естер, яка щоночі плакала вві сні. Та вже через тиждень Джинні, зайшовши до кімнати після обіду, виявила, що Естер та її речі безслідно зникли. Як потім з’ясувалося, батько цієї дівчинки мав якийсь завод у Польщі, та невдовзі розорився через німців. І тому чек, яким він заплатив за навчання доньки, виявився недійсним. Джинні поселили в іншій — кращій за попередню — кімнаті. Сусідкою її цього разу стала дівчинка на ім’я Коркі, яка була, може, надто скромною, але це краще, ніж якби вона була злою й пихатою. Коркі, на відміну від Естер, не сумувала за домом і не плакала по ночах; вона знала все про кожну з однокласниць, хоча, власне, і не дружила з ними. Статуру дівчинка мала не дуже жіночну: високий зріст і широченні, мов у дроворуба, плечі. Але на свою непривабливу зовнішність — зокрема видовжене обличчя з бородавками й тонке, ламке волосся «сіро-буро-не-зрозуміло-якого» кольору — їй, вочевидь, було наплювати. Вдягалася Коркі в грубе, мішкувате вбрання, і тому Джинні вирішила, що її нова сусідка — з дуже бідної родини. А бідним треба допомагати. Отож, Коркі тепер нерідко ласувала десертами, які Джинні потай тягала з їдальні, — як тягала відерця з кисляком до хатинок вакуерос, що працювали на її батька.

Першого ж понеділка після того, як Джинні поселили з новою сусідкою, однокласниці запитали її, хто це.

— Коркі Халлоран, — відповіла вона.

— A-а, Велика Сапфо… — протягла Топсі Бебкок.

Це була невисока й миловидна дівчинка з білявим волоссям та дуже світлою, чистою шкірою. Її усмішка сяяла так само яскраво, як вогні світлофора на великому перехресті. І так само, як світлофор має різні кольори, ця посмішка могла означати різне. Іноді — «ах, як чудово!», а іноді — «та що ви — не смішіть мене!» Інші дівчатка, мов за командою, зневажливо захихотіли, побачивши глузливу посмішку Топсі. Джинні теж довелося засміятися, хоча вона й не розуміла, чому вони глузують із Коркі.

— Розумієш, — вела далі Топсі, — вона, як би це сказати… дівчаток любить.

— Атож, — підхопила якась із однокласниць. — От би її до Сент-Пола відправити! Там їй саме й місце.

Усі знову зареготали. Джинні ввічливо кивнула, та сміятися не стала. Набридло.

І вже цими вихідними Коркі запросила кількох дівчаток — і Джинні теж — до себе в гості. До її дому, виявляється, треба було йти пішки якихось сорок хвилин. Але йти, власне, й не довелося: Коркі сказала, що за ними приїде авто. Джинні з подивом побачила тут усіх, хто глузував із незграбної дівчинки: Топсі Бебкок, Наталі Мартін, Кікі Фелл і Бутсі Елліот. Уся ця компанія швиденько повсідалася в семимісний «Паккард», на якому приїхав до школи водій в уніформі. Джинні гадала, що приїде якась таратайка, ну, щонайбільше — старенька вантажівка. Отакої.

— Це ж із тобою була в одній кімнаті та єврейка? — спитала Кікі.

Зовні ця дівчинка була дуже схожа на Топсі. От тільки мала темне волосся, що було підстрижене майже так само коротко, як у хлопців; і ще про Кікі казали, що їй свого часу зробили пластичну операцію, щоб укоротити надто довгого носа. Відтоді, як Джинні прибула до Ірінфілда, вона взяла собі за звичку довго просиджувати біля дзеркала перед сном, із особливою прискіпливістю оглядаючи себе. Ніс у неї — начебто й нічого, уже не такий безнадійно кирпатий. А от очі… Ну що це за очиська кольору чи то туману, чи то насупленого неба під час дощу? Підборіддя гостре, чоло високе, а одну брову перетинає досить великий шрам. Ним вона завжди пишалася, бо це робило її схожою на братів, які теж мали такі виразні шрами. А тепер — вона й не знала, чи так уже й добре, що цей шрам дуже легко помітити.

— Мак-Каллоу… — протягла Топсі. — Це що — єврейське прізвище?

Інші дівчатка захихотіли. Щоправда, Коркі й не всміхнулася — лише мовчки дивилася у вікно.

— Та начебто ні, — відповіла Джинні.

— Так це я пожартувала, — з невинним виглядом проспівала Топсі. — Звісно ж, ні.

Джинні решту дороги мовчала, розглядаючи краєвиди, що з’являлися та зникали за склом автомобіля. Будинків тут було мало, зате дороги — вузькі й звивисті — уже заасфальтували. Стіни будівель, оточених високими живоплотами, — неодмінно кам’яні, а корівники — усі, як один, яскраво-червоного кольору. Сонячні промені тонули в густій-прегустій зелені дерев, що крізь неї лише коли-не-коли можна було вгледіти клаптик блакитного неба. Повітря вже стало досить прохолодним, хоча це й був іще тільки вересень.

Топсі, Кікі та Бутсі разом навчалися в початковій школі. Щодо інших — вони, як здогадалася Джинні, знали одна одну так само, як вона знала дітей Мідкіффів і Рейнолдсів. Наталі — красуня з довгим каштановим волоссям і вже досить великим бюстом, який вона старанно приховувала, сутулячись увесь час, — теж мовчала всю дорогу. Удаючи, що їй страшенно цікаво втуплюватися у вікно, ця дівчинка намагалася не дивитися Джинні у вічі. Хоча сміялася вона при кожній усмішці Топсі так само слухняно, як і решта.

Джинні відчула неабияке полегшення, коли машина в’їхала через кам’яні ворота до маєтку родини Халлоран. Водій неквапно вів автомобіль довгою акуратною доріжкою, обабіч якої росли високі зелені дерева. А трави тут скільки було! Дівчинка ще ніколи не бачила, щоб довкола, куди не глянь, росла така висока й соковита — і така зеленюща! — трава. І вона мимоволі взялася підраховувати, скільки голів худоби тут могло б напасатися (найімовірніше — по корові на кожний акр землі). Та вголос нічого не вимовила, бо не була впевнена, що її правильно зрозуміють.

Нарешті показався будинок. Він був споруджений на верхівці пагорба й мав розміри десь такі, як і її власний дім, тож Джинні стало дуже й дуже ніяково. Будинок цей був, як їй здалося, значно красивішим, ніж оселя родини Мак-Каллоу. Скрізь — арки, колони, вежі, чорний граніт, мармурові скульптури. Наче переносишся в далеку епоху Середньовіччя.

— А чим займається твій батько? — запитала Джинні в Коркі.

Усі дівчатка, мов за командою, витріщилися на неї, і Коркі теж. І вона зрозуміла, що спитала щось таке, про що тут зазвичай не запитують. Але було вже пізно.

— Він має фірму в Нью-Йорку. У вільний час грає в теніс у клубі або їздить верхи. І ще він уміє добре стріляти. Ну, і вже давно працює над книжкою. Це буде роман.

— А що в нього за фірма?

— Ну… розумієш… — знизала плечима Коркі, не знайшовши, що сказати далі.

— А батько Поппі теж, мабуть, добре стріляє та їздить верхи, — утрутилася Бутсі Кларк (Поппі — це так дівчатка вирішили називати Джинні). — Він же ковбой?

— Ні, ковбої — це наймані робітники.

— То хто ж тоді твій батько?

— Він розводить худобу.

Джинні ще хотіла додати, мовляв, худоба — це вже не джерело наших прибутків. Але язиката Бутсі не дала їй цього сказати.

— То він переганяє корів через цілі штати аж до Канзаса?

— Їх так не переганяють уже близько ста років, — відповіла Джинні.

— Ой, як шкода, — закотила очі Бутсі. — Я це бачила в кіно. Мені так сподобалося!

Джинні вже й не знала, говорити щось у відповідь чи промовчати. Але вирішила все-таки відповісти.

— Оті видовищні кадри в кіно — безглузда маячня. Корів насправді переганяли значно повільніше, ніж там показують. Бо інакше вони просто не витримали б і переганяти було б нікого.

— А як тобі будинок Коркі? — вирішила змінити тему Наталі. — Твій, мабуть, значно більший.

— Та ні, не більший, — мовила Джинні.

— Не прибідняйся. Ми ж бо знаємо, що в Техасі все просто величезне.

— У будь-якому разі, — знизала плечима Джинн, — мій будинок не такий красивий, як цей. І в нас ніколи не буває стільки трави, як тут.

— А скільки акрів землі має твій батько?

У Техасі таке запитання — хамство. Але тут, мабуть, усе по-іншому.

— Триста дев’яносто шість секцій, — відповіла Джинні.

— Щось небагато, — проказала Топсі.

— Та вона ж сказала «секцій», а не «акрів», — мовила Наталі.

— А скільки це — «секція»? — утрутилася Кікі.

— Техасці не міряють землю акрами, — вела своє Наталі. — Це для них надто мала одиниця.

— То скільки це — «секція»?

— Квадратна миля. Тобто шістсот сорок акрів, — сказала Джинні.

Усі дівчатка, зачувши це, чомусь зареготали, мов божевільні. Не сміялася лише Коркі, яка спокійно сиділа, чекаючи, доки шофер відчинить їй дверцята.

— А ти теж розводитимеш худобу, коли виростеш? — не вгавала Бутсі.

— Та мабуть, ні.

— А ким же ти станеш?

— Чиєюсь дружиною, — відповіла Коркі замість Джинні. — Як і всі ми.

Цього дня вони надумали проїхатися верхи. Неподалік будинку була стайня, де тримали десятки зо два коней. І ще там був просторий загін для худоби, який називали «ареною», а також — велике пасовисько; Джинні все-таки вирішила не запитувати, скільки землі має батько Коркі. Усі дерева тут були надзвичайно доглянутими — дівчинка розгледіла в їхній густій тіні робітників, які обрізали гілки й акуратно складали їх у візок.

Джинні довелося нап’ялити на себе дурнуваті бриджі та не менш ідіотські чоботи по коліно. Виявляється, дівчинка носила приблизно той самий розмір одягу та взуття, що й молодша сестра Коркі. У цьому вбранні вона почувалася, наче клоун, який відстав від свого цирку, однак усі інші дівчатка вдяглися так само, тож їй довелося змиритися.

Вона пожалкувала, що мало з’їла під час ланчу. Адже прогулянка, певно, триватиме годин із п’ять (ну, щонайменше — чотири).

— Ти вдома, напевно, маєш власних коней? — спитала в неї Наталі.

— Еге ж. А ти?

— Такседо-Парк, де я живу, — це не ранчо, де є простір для коней, — знизала плечима довгокоса дівчинка.

— А от простір для євреїв там є, — знову завела своєї Топсі.

— Естер, із якою ти була в одній кімнаті, — пояснила Бутсі, — жила поряд із Топсі й Наталі.

— Її батько придбав там будинок років із десять тому, — вела далі білявка. — Та до клубу його не прийняли, і тому його родина не мала права й пальця занурити в озеро. А якби вони вирішили порушити цю заборону — швиденько помандрували б до поліцейської дільниці.

— Про весілля, про весілля розкажи! — гигикнула Бутсі.

— Так-так, вони влаштували весілля минулого літа. Але всі дітлахи з Такседо-Парка порозвертали всі дороговкази, і тому жоден із тих, кого запросили, не знайшов дороги до їхнього дому. Ось тобі й свято, хи-хи-хи… А то — купили будинок та й задерли носа до самого неба. Нехай знають тепер!

Джинні ввічливо кивнула. Ось нарешті до них вивели коней. Це були довгоногі гніді скакуни — значно стрункіші за ковбойських.

— Оцього осідлали для тебе, — підвела до неї одного з коней Коркі. — Це сідло моєї сестри. Ти ж із нею приблизно однакового зросту.

Сідло — навіть без луки, стремена — наче для дитини. Та що вдієш — довелося Джинні сідати на коня.

Кінь цей був дуже високий — десь із шістнадцять долонь. Одразу було видно, що він швидкий, і Джинні незабаром переконалася, що «швидкий» — це дуже м’яко сказано. Ковбойські коні не рівня таким скакунам: він нагадував дівчинці радше автомобіль, аніж коня. З іншого боку, простий трудовий кінь — ці дівчатка вважали таких узагалі непридатними для прогулянок верхи — має свій характер і нерідко дуже впертий. Якщо відпустити віжки — він гайне, куди сам вважає за потрібне. А цей — немов та машина: дуже швидкий і слухняний, але дай йому волю — лишень із пантелику зіб’єш, наче кермо автомобіля раптом відпустиш. Та й що тут дивного — ці дівчатка звикли до того, що геть усі істоти довкола них мусять бездумно їм підкорятися.

Джинні невдовзі зрозуміла, що віжки їй майже не потрібні. Адже варто було лишень поворухнути ногою — і кінь одразу ж слухався.

Дівчинка не звикла до такої покірливості з боку коней, тож їй довелося спочатку звикнути до цього; у її голові навіть промайнула думка про те, що вона розучилася їздити верхи. Сідло було таким незручним, що, коли всі пустили коней галопом, Джинні довелося докласти неабияких зусиль, аби не гепнутися. І тут вона побачила перешкоди, — спеціальні перешкоди, через які мають перестрибувати коні. Виявляється, дорога, якою вони їхали, була призначена для таких от прогулянок, і ні для чого більше. Ось кінь Коркі перестрибнув через першу з перешкод. Джинні, відганяючи геть погане передчуття, погнала свого коня вперед. Але хвилювалася вона марно: тварина блискуче впоралася з усіма перешкодами. І навіть підганяти її не довелося.

Минула лише година — і дівчатка, уже страшенно потомлені, розвернули коней. Джинні, пришпоривши свого скакуна, прослизнула у вузьку щілину між конями Топсі й Бутсі, сподіваючись їх налякати. А тоді обігнала Коркі, і швидко-швидко помчала далі. Вона відчувала, що кінь радіє можливості як слід побігати, тож, прискакавши до загону, тобто до арени, прогнала його по колу — іще півмилі галопу. Хороший то був кінь, і Джинні стало його безмірно шкода. Адже йому все життя доведеться простояти в стайні, лишень коли-не-коли вибираючись звідти, щоб кілька миль прокатати ступóю цих порцелянових ляльок, які вдягаються для прогулянки верхи довше, ніж власне їздять. Як же не пощастило цьому бідоласі й таким, як він!

Коли Джинні, утихомиривши коня, під’їхала до інших дівчаток, їхніх скакунів уже забрали до стайні конюх та його діти.

— Вона в сідлі схожа на ковбоя, правда ж? — мовила Бутсі.

— А тобі не заважало те, що сідло було без луки? — озвалася котрась із дівчаток.

— Не заважало, бо лука сідла не для того, щоб за неї триматися, — відповіла Джинні.

Дівчинка відчувала, що всі дивляться на неї так, ніби вона верзе казна-що. Та вона знала, що каже, тож не зважала на це. Після прогулянки всім цим випещеним панянкам стало зрозуміло, що Джинні — значно кращий вершник, ніж будь-яка з них, ба навіть Коркі. Але жодна цього не визнала. І всі вони, найпевніше, думають зараз над тим, як обернути це проти неї. Зрозумівши це, Джинні відчула величезне бажання знову сісти на того прудкого скакуна та й гайнути додому, до Техасу (полковник-бо в її віці й не таке робив). А її батько заплатив би за коня.

— А нащо тоді лука, якщо за неї не триматися? — не вгавала Бутсі.

— Щоб прив’язувати до неї лассо чи ще якусь потрібну річ.

— А мені здається, тобі було незручно без луки. Наче ти звикла до того, щоб за неї триматися.

— Хай там як — я вмію їздити верхи краще за будь-кого з вас, — відчуваючи, як її обличчя поволі червоніє, вимовила Джинні. — Ну, крім хіба що Коркі.

— Усе одно, — торочила своє Бутсі, — ти мала якийсь дивний вигляд у сідлі.

— Удома ми з братами робили багато таких речей, порівняно з якими ця прогулянка з перешкодами — розваги для діточок у підгузках.

— І що ж ви робили? Перестрибували через вищі перешкоди?

— Ми заарканювали биків, які, якщо бодай на секунду відволічешся, — неодмінно підчеплять тебе на роги.

— То ти хочеш сказати, що нас усіх там понастромлювали б собі на роги дикі бики? — озвалася Топсі.

— Якщо до того ми не повмирали б від нудьги, — устряла Бутсі.

— Я піду до себе, — сказала Коркі, яка мала досить утомлений вигляд. — Обід уже скоро буде готовий.

Тієї ночі Джинні ніяк не могла заснути, тож вирішила піти до кухні та випити трохи молока, щоб заспокоїтися. Проблукавши досить довго нескінченними темними коридорами, вона добралася нарешті до холодильника. Аж тут почулися чиїсь кроки.

— Що це ти тут робиш? — здивувалася покоївка.

— Ой, вибачте, — промимрила дівчинка.

— Ти не мусила спускатися аж сюди, любонько, — уже м’якшим тоном пояснила жінка. — Я принесла б молоко до твоєї кімнати, якби ти тільки попросила.

Випивши свою склянку молока, Джинні вирішила піти подихати свіжим повітрям. Надворі було темно, проте в стайні чогось горіло світло. І дівчинка стала спускатися з пагорба, сама не знаючи, що їй треба в тій стайні. Трава була вся вкрита росою, а в повітрі відчувалася висока вологість (тут, у Ґрінфілді, мабуть, завжди так). Як чудово було б зараз відшукати отого хорошого, слухняного коня, та й гайнути на ньому світ за очі й ніколи-ніколи сюди не повертатися! Підійшовши ближче, Джинні побачила, що вікно світиться в горішньому приміщенні — там, де, як вона гадала, міститься сіновал. За тоненькою шторкою хтось ходив туди-сюди. Почулася тиха музика. Дівчинка, вдихаючи знайомі запахи, підійшла ще ближче. Людина знову пройшла повз шторку, і Джинні збагнула, що це конюх. Отже, він зі своєю родиною живе тут — просто над кіньми! Ось чоловік сів у крісло. Мабуть, заплющив очі, слухаючи радіо. Дівчинка не йняла віри своїм очам: у них на ранчо навіть найбідніші робітники жили в окремих будиночках. І хоча це й були жалюгідні халупи, але ж… вакуерос не жили разом із тваринами, як цей бідолаха-конюх.

Відчувши раптом страшенну втому, Джинні почовгала холодною росяною травою назад до будинку. Що ж буде далі, якщо у вересні вже так холодно? Дівчинка намагалася подумки заспокоїти себе: мовляв, усе поступово владнається. Вона згадала полковника, який був приблизно її віку, коли його захопили в полон індіанці. Він же якось пережив це — отже, і їй треба зібрати всі свої сили й пережити навчання в цьому ідіотському пансіоні. Потім, щоправда, вона подумала про те, що тоді часи були зовсім інші, а тому й люди були іншими, і порівнювати себе з прадідом, мабуть, не варто.

Зайшовши до будинку, Джинні раптом почула якийсь нерозбірливий шум. Помітила, що в кінці коридору горить світло, і попрямувала туди. То була велика кімната з безліччю книжок — мабуть, бібліотека чи кабінет. У великому шкіряному кріслі дівчинка побачила чоловіка з люлькою в зубах. І вирішила підійти ближче, щоб він помітив її.

— Можна? — нерішуче вимовила Джинні, коли чоловік підвів на неї погляд.

Це був батько Коркі, який при слабкому світлі настільної лампи видавався молодим хлопцем. Найпевніше, цей чоловік був іще зовсім юним, коли народилася Коркі; на відміну від неї, він був зовні дуже привабливим. Коли господар будинку зняв окуляри, дівчинка побачила, що його очі… заплакані.

— То ви і є та дівчина з Техасу? — неквапно витерши сльози, мовив він.

Джинні ствердно кивнула.

— Як вам мій маєток?

— Тут так багато зелені. Я ніколи не бачила стільки трави одразу, — промимрила вона, страшенно боячись бовкнути щось не те.

— Так-так, газони тут гарні, дякую. Знаєте, а мій прадід пробув якийсь час у Техасі — ще до того, як ця земля стала американською. Власне, він брав безпосередню участь у процесі приєднання Техасу до Сполучених Штатів. Але коли почалася громадянська війна, він змушений був повернутися сюди. Я завжди хотів побачити Техас на власні очі.

— Це справді того варте.

— У наші дні цей штат перетворився на справжнє золоте дно. Треба обов’язково з’їздити туди.

Джинні мовчала, не знаючи, що казати далі.

— Що ж, — ввічливо кивнувши, мовив він. — Я мушу працювати далі. На добраніч!

І чоловік знову начепив окуляри, а дівчинка пішла до своєї кімнати.

Уже вранці, коли всі поснідали, Коркі відвела Джинні подалі від решти й тихенько сказала, що її батька не можна відволікати розмовами, коли він працює в бібліотеці.

— Він уже закінчує працювати над романом, який так довго писав, — пояснювала Коркі. — Його краще не турбувати під час роботи.

Джинні закивала й сказала, що більше його не відволікатиме. І раптом запитала себе: а чи помічала вона бодай колись, щоб її батько плакав? Відповідь була «ні».

Наступними вихідними Джинні подалася до Принстона. Їхати було досить комфортно, і дівчинка насолоджувалася цією короткою мандрівкою, почуваючись геть дорослою (ще б пак — вона подорожує сама-самісінька з одного чужого міста до іншого!). Джинні ну ніяк не могла звикнути до цілого моря зелені, що оточувало її на цих землях. Тут усюди відчувався легкий запах плісняви, гниття. Цей всюдисущий дух немовби нагадував: люди можуть робити все, що завгодно, але плоди їхньої праці, та й вони самі, колись таки гнитимуть у землі. А на її поверхні завжди буятимуть гіллясті дерева та розкішні виноградні лози. Колись тут було так само багато простору, як і в Техасі. Проте зараз людей сюди наїхало стільки, що й плюнути нікуди. То хіба ж тут колись буде місце для чогось нового?

Джонас уже чекав на сестру, коли її потяг прибув до Принстона. Джинні міцно притиснулася до брата й іще довгенько не відпускала його. На ній були бабусині подарунки — «правильна» сукня та перлове намисто.

— Ну, як у тебе справи? — поцікавився Джонас.

— Та нормально.

Він покрутив у пальцях перлину з її намиста, а тоді хотів був щось сказати, та передумав.

— Ти звикнеш, не переймайся, — мовив нарешті юнак. — Не стирчати ж тобі було в Мак-Каллоу-Спрінґс чи в Каррізо. Там ти нічогісінько не навчилася б.

— Тут люди якісь… вовкуваті.

— Ну, є трохи.

— Уявляєш — я їхала в потязі разом із якимись двома дядьками, і жоден із них навіть не привітався зі мною. Отак ми й сиділи мовчки, наче пеньки, цілісіньку годину.

— Розумієш, тут усе інакше.

Джонас познайомив сестру зі своїми приятелями — Чіпом, Нельсоном і Банді. Зустрілися вони десь о другій годині дня, але Джинні помітила, що ці хлопці вже помітно п’яні. Чіп, наприклад, зайшовся голосним реготом, коли почув її акцент. Це був не те щоб товстий хлопець, але всі м’язи в нього заплили жиром, і тому його тіло скидалося на холодець. Проте свого обгорілого на сонці носа він задирав так, ніби був бозна-яким красенем.

— Дідько забирай! — збуджено заговорив Чіп, насміявшись донесхочу. — Тепер я бачу, що ви, Мак-Каллоу, — справжнісінькі техасці! А я спочатку не вірив: по Джонасові-бо цього й не скажеш. Банді, ти тільки-но подивися — справдішня техаська дівчина! Уяви собі — ми сидимо поряд із двома чистокровними мешканцями Півдня!

Джинні зашарілася від безсоромних поглядів Чіпа. І Банді, помітивши це, на якусь мить поклав руку їй на плече.

— Не звертай на нього уваги, — мовив він. — Ми просто ніколи не бачили живих техасців. Це для нас неабияка дивина.

— А скажіть-но, міс Мак-Каллоу, — не вгавав Чіп, — що ви думаєте про війну, яка почалася минулого тижня? Чи варто нашій країні посилати туди морських піхотинців? А може, краще просто перечекати?

Джинні, мабуть, вирячилася на нього, мов баран на нові ворота.

— Ну, я про ту війну, яку Гітлер почав. Уторопали?

— Та навіть не знаю, — промимрила вона.

— Боже милий! Чого вас узагалі вчать у тому Ґрінфілді, Мак-Каллоу? — закотив очі хлопець.

— «Чого», «чого»… — передражнив його Нельсон. — Та нічого, крім того, як правильно мити каструлі та підмітати підлогу!

— Слухайте-но, Мак-Каллоу! — знову заговорив Чіп, рішуче махнувши рукою. — Облиште краще той бордель, тобто пансіон, та й перебирайтеся до Портера. Ми все владнаємо. У тому Ґрінфілді ж нічого путнього не навчають!

І почалося… Мабуть, кілька годин тривали ці невпинні теревені. За цей час Джинні зрозуміла, що парубки знають значно більше за неї. І тому почувалася страшенною дурепою, коли вони з братом нарешті пішли прогулятися подвір’ям коледжу.

— Та не переймайся ти так через тих пащекунів, — спробував утішити її Джонас.

— Я їх ненавиджу, — пробурчала дівчинка. — І решту людей, яких тут бачила, теж ненавиджу!

Джинні гадала, що бодай вечір вони з братом спокійно проведуть разом. Однак Джонас був дуже зайнятий. Він пообіцяв, що наступного разу познайомить її з надзвичайно цікавими та впливовими людьми, які запросто можуть улаштувати все так, щоб її прийняли до Барнарда. Проте зараз він має добряче вгризтися в граніт науки, що забирає в нього всі сили.

«Не пиячив би зі своїми дурнуватими приятелями — то й сил не розгубив би», — насупившись, подумала Джинні.

Дівчинка хотіла було нагадати Джонасові, що три години згаяла на те, аби сюди доїхати. І зараз їй доведеться знову сідати в потяг, щоб стільки ж часу висидіти, бездумно витріщаючись у вікно. Та вона так сильно гнівалася на брата, що навіть розмовляти з ним не хотіла. Коли Джинні дісталася Нью-Йорка, уже стемніло. Потяг до Коннектикута на якийсь час затримався на станції, тож вона вирішила пройтися. Зацікавившись вітриною ломбарду, дівчинка зупинилася, і численні перехожі, які страшенно кудись поспішали, нерідко штовхали її і, навіть не обернувшись, бігли собі далі. Чоловіки, які теж, мабуть, чекали сигналу на посадку, безсоромно поїдали її очима. Якщо б у Техасі хтось на вулиці глянув так на дівчину — його застрелили б на місці (чи, щонайменше, потягли б до шерифа на допит). Усі газети криком кричали про війну. Німці, мовляв, уже захопили Польщу. Дівчинка так переймалася своїми проблемами в пансіоні, що їй про цю війну й думати було ніколи. Та й значно більше зараз вона хвилювалася через затримку потяга, ніж через якогось там Гітлера.

До Ґрінфілда Джинні повернулася незадовго до того, коли треба лягати спати. Поїсти вона забула й тому змушена була йти до ліжка голодною. А наступного ранку Коркі повідомила їй новину: невдовзі буде бал, де кожна з дівчаток танцюватиме з якимось хлопцем, — звичайно ж, якщо вона має знайомого хлопця (а ще краще — кількох), котрого могла б запросити на цю знаменну подію. Подумати лишень: Коркі — незграба Коркі, яка плювати хотіла на те, як вона вдягається, — уже склала список із двадцяти парубків, котрим надішле запрошення! Джинні лише вибачилася перед своєю сусідкою та й побігла притьмом до бібліотеки. І просиділа там увесь день.

Це буде просто катастрофа! І річ не тільки в тім, що їй нікого запросити, а єдиними хлопцями, яких вона тут знала, були приятелі Джонаса. Вона ж, власне, танцювати зовсім не вміє! Минулої неділі в домі Коркі влаштували вечірку для дівчаток. Із танцями. Чарльстон, хет-денс, вальс, бокс-степ — усі ці слова були для Джинні порожніми звуками. Коли Коркі спробувала навчити її бодай елементарних рухів — це виявилося такою ж безнадійною справою (ба навіть іще безнадійнішою), як учити старезного віслюка ходити на двох ногах. Ще б пак — цього навчаються роками. І тому на неї чекає страшенна ганьба. Вона ж бо добре пам’ятає, як їздила верхи разом з однокласницями, продемонструвавши їм усю свою спритність. Але вони й це її вміння примудрилися перетворити на недолік, а не на чесноту.

Дівчатка останнім часом їй протуркали вуха про ще прекрасніший бал, який відбудеться взимку, десь на Різдво. Вони всі вже матимуть тоді чотирнадцять років, тож їх пустять на цю грандіозну подію! До Джинні раптом дійшло, що її однокласниці всеньке життя прожили в очікуванні цього визначного дня. І допоки вона їздила до Принстона, щоб навідати брата, — кожна із цих розніжених панянок вешталася фешенебельними магазинами разом зі своєю матусею, щоб обрати бальну сукню. І кожна з них, без жодного сумніву, має щонайменше по два десятки знайомих парубків, яких зможе запросити на цю дивовижну подію; ці хлопці навчалися в чоловічих школах-пансіонах, розташованих за кілька годин їзди звідси.

Дочекавшись вихідних, Джинні сказала Коркі, що знову поїде навідати брата. Валізу вона спакувала невеличку — щоб сусідка повірила в її брехню. Доїхавши потягом до Нью-Йорка, дівчинка взялася шукати банк: їй-бо були потрібні гроші для тривалої подорожі. Але жоден із банків, як на гріх, не працював у вихідні. Тож залишався єдиний варіант — ломбард. Підстаркуватий єврей — він мав такий вигляд, наче його довгенько морили голодом у якомусь підземеллі, — узяв до рук перлове намисто, яке вирішила продати дівчинка.

— Вони справжні? — вимовив чоловік із дуже вираженим акцентом.

— Справжнісінькі, — відказала вона.

Єврей поглянув кудись через плече Джинні — наче хотів угледіти того, хто її сюди підіслав. Не побачивши нікого, він запхав кілька перлин до рота, ніби збирався їх з’їсти. Та замість цього просто потер кожну з них об свого переднього зуба. А тоді уважно обдивився їх крізь лупу.

— Це поліцаї тебе сюди прислали? — знову підозріло зиркнув він на дівчинку.

— Зовсім ні.

— Тоді скажи відверто: чому ти принесла їх сюди?

— Побачила вітрину — та й принесла, — знизала вона плечима.

— Вони справді твої?

— Авжеж.

Чоловік мовчки подивився на неї.

— А як називається ця шапочка? — поцікавилася Джинні, намагаючись бути ввічливою.

У відповідь він сказав незнайоме їй слово — здається, хічпа (чи щось на кшталт цього).

— Я єврей, — трохи помовчавши, додав він. — Щоправда, непутящий, бо працюю в суботу. Та не дивись на мене так, ніби я людожер якийсь. Я просто не можу купити в тебе ці перли, та й годі.

— Але мені дуже-дуже потрібні гроші, а всі банки — зачинені. Без грошей я не повернуся додому, розумієте?

— Мені шкода, але… — він трохи постояв мовчки, усе ще дивлячись їй у вічі. — Ну, гаразд. Зараз я піду й розбуджу свого брата — однак він лише повторить тобі мої слова.

Чоловік пішов до підсобки та привів звідти другого єврея (вдягнений він був значно краще, ніж його брат). Той також дуже уважно оглянув перли, потер їх об передні зуби й подивився крізь лупу. Потім — направив на намисто дуже яскраву лампу, а тоді розглянув їх іще й у мікроскоп.

— На кілька тисяч доларів, може, і потягнуть, — після всього цього пробурмотів він.

— Насправді — на двадцять, — сказала Джинні.

— Вісім — це максимум. Та й то — якщо знайти дуже дурного, тобто щедрого, покупця.

— Вісім тисяч мене влаштують.

— Ні, дівчинко, — посміхаючись, похитав він головою. — Ти ж неповнолітня. Тому ми не можемо їх у тебе купити.

Джинні відчула, що от-от заплаче. І мало не вибігла, вихопивши з рук єврея перли, на вулицю. Але замість цього примусила себе залишитися: може, якщо вони побачать її сльози…

— Вибач, але ми не купуємо нічого в неповнолітніх.

— Я не піду звідси, доки ви не купите ці кляті перли!

Євреї перезирнулися та загомоніли між собою незрозумілою для неї мовою.

— Ми дамо тобі півтисячі доларів, — нарешті мовив той, що був добре вдягнений. — Я б і більше дав, та не можу.

— Доки не отримаю від вас тисячу — не піду! — відчувши, як по щоках течуть сльози, вичавила із себе дівчинка.

Ту ніч Джинні провела в потязі, що привіз її до Балтимора. До Сан-Антоніо вона добиралася ще чотири дні. Бабусі дівчинка вирішила сказати, що намисто в неї хтось поцупив.

Цю історію вона мало кому розповідала — хіба що Генкові, та він так і не второпав, чому ці події так глибоко врізалися в її пам’ять. Для неї це був найважливіший переломний момент у житті: вона відступила перед чужим світом, з яким зумів, однак, зріднитися Джонас (хоча йому досі багато чого не вдавалося здійснити). Були миті, коли вона намагалася уявити своє життя в тих чужих північних штатах. І картина, що вимальовувалася в її уяві, була для неї надто непривабливою. Вона ж не хотіла стати «просто чиєюсь дружиною».

Проте Джонас виростив чотирьох дітей, які просто обожнюють його, а тепер має ще й дванадцятьох онуків. А її будинки — усі три! — стоять порожні, наче розорені склепи. До кого перейде все, що вона набула? До її онука, якого вона ледь знає? Та його ж просто розчавить вага відповідальності!

«Чому все так несправедливо?» — подумала Джинні.

Хочеться ридати й вити, наче вовк.

Вона знову оглянула кімнату. І раптом відчула, що в приміщенні смердить саме газом.

Розділ 18 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

1 листопада 1915 року

Із Остіна приїхав Фінеас. Оскільки ми, Мак-Каллоу, тепер герої в очах усіх громадян столиці, адже перебили дев’ятнадцятьох наших сусідів, і під час цього «подвигу» двох із нас було поранено, — то мій брат уже налаштувався на посаду помічника губернатора.

Ґленн знову вдома, хвороба ще не відпустила його. Вони з Фінеасом довгенько про щось розмовляли. Чарлз і Ґленн завжди обожнювали мого брата, він-бо здається їм точною копією полковника, який усього в своєму житті досягнув завдяки сміливості, твердості характеру тощо. Словом, для хлопців полковник і Фінеас — зразки для наслідування, справжні чоловіки. Ну, щодо полковника — тут усе зрозуміло. А от Фінеас… Але свої підозри щодо нього я тримаю при собі, не бажаючи розчаровувати синів. Хоча майже на сто відсотків упевнений, що, якби все було навпаки, тобто я був би таким, як Фінеас, а він — звичайним чоловіком, — мій брат не мовчав би. Найпевніше, завів би мене на дальнє пасовисько та й пристрелив би спокійнісінько.

І як лишень можуть бути такими різними діти тих самих батьків?! Полковника, мабуть, неодноразово тривожили думки про те, що моя мати зраджувала його з якимось поетом чи нотаріусом (словом, із якоюсь амебою в окулярах). Що ж до мене самого — я бачу в собі дві різні особистості. Перша з них — безстрашна, як і мої брати; друга — безпомічна, мов сова при яскравому денному світлі. І цією совою я став після того, як загинула моя мати.

Я ніколи не розумів, як полковник і Фінеас можуть бути такими спокійними, стоячи перед сотнями людей. Адже змалку не міг почуватися комфортно, коли бодай хтось звертав на мене увагу. Пообідати не міг, не думаючи про те, щоб ненароком не забряжчати надто гучно ложкою чи виделкою об тарілку. Коли ж переступив через мур і пішов назустріч Педро Ґарсія, який прагнув мирних переговорів, — миттю про все це забув.

Про могилу родини Ґарсія не дбав ніхто, крім мене. Їх так і поховали в одній ямі: Педро, його дружину, дітей і онуків. Туди поклали й тіла їхніх робітників. Яму не поклопоталися зробити достатньо глибокою (а також бодай якийсь знак на ній поставити), тож я накидав на неї землі й каміння. А старий Педро викликав священика щоразу, коли ставався викидень у дружини котрогось із його вакуерос, і не шкодував грошей на те, щоб відбулося справжнє християнське поховання. У моїй уяві їхній дім назавжди залишиться таким, як був колись. Тому, приїжджаючи туди, я щоразу переживаю такий самий шок, як і тоді, коли побачив руїни одразу після тих перестрілок. Не можу-бо я сприйняти як реальність ці обгорілі стіни та діру замість даху. Не можу повірити, що до цього будинку, де завжди лунали дзвінкі людські голоси, тепер хіба що дикі звірі та птахи навідуються. Усередині не зосталося нічого, крім битого скла та уламків якогось залізяччя. І я бачу це все на власні очі, та ніяк не можу остаточно в це повірити: надто вже ця картина схожа на жахливе видіння.

Від цього світу я, мов дурне цуценя, завжди чекав чогось доброго. Мабуть, саме тому й спустошує мене, мов Прометея, кожен прожитий день.

Ми з Фінеасом поїхали верхи до руїн оселі Ґарсія. Дорогою він сказав мені, що вже розмовляв із суддею Пулом про їхнє «ухиляння від сплати податків». Я чекав, що мій брат додасть до цього кілька «ласкавих» слів щодо крутійства. Та де там. Він-бо, як і полковник, не довіряє мені цілком.

Коли Фінеас побачив те, що раніше було будинком дона Педро, він закляк на місці з широко розплющеними очима. І ще довгенько пробув у такому стані, не злізаючи зі спини коня. А я зістрибнув на землю й пішов поклонитися могилі Ґарсія; мій брат, оговтавшись трохи від шоку, тихенько від’їхав подалі, щоб не заважати мені. Проходячи повз їхній струмок, я побачив там дохлого собаку. І, кинувши лассо, витяг тварину на берег.

— Межа, за якою починається проклята земля? — почув я за спиною голос Фінеаса.

Це було сказано дещо пафосно, та я зрозумів, що мій брат має на увазі.

— Піте, тобі, мабуть, варто на деякий час припинити сюди приїжджати, — скрушно похитав він головою. — Мені стало страшенно не по собі, коли я все це побачив. А що коїться тут із тобою — я й не уявляю.

— Педро Ґарсія був моїм другом.

— Так я про те й кажу.

Я мовчки обійшов розвалений будинок і, діставшись патіо, вирішив трохи посидіти тут. Проте наодинці я пробув недовго: за кілька хвилин Фінеас, відшукавши мене, сів поруч.

— Тобі не варто гніватися на батька.

— Ти хоч розумієш, що кажеш?

— Це ти зрозумій: те, що сталося, було неминуче. Педро, звісно ж, не міг вісім років не платити податки. Та він припустився іншої помилки і жорстоко поплатився за це.

— Якої ж помилки?

— Він видав своїх доньок за пройдисвітів. Я розумію, що старий хотів зробити як краще. Проте…

— Гадаєш, йому слід було б видати їх за білих?

— Саме так, — знизав він плечима. — У всіх старих мексиканських родах останнім часом це стало звичною річчю: батько, прагнучи розігнати зловісні хмари над головою, видає доньку за «правильного» нареченого. І це зайвий раз підтверджує теорію Дарвіна, Піте. Однак Педро, на свою біду, знехтував загрозою, відмовившись від асиміляції — єдиного шансу на порятунок.

Я згадав про те, як сильно старий Ґарсія хотів, щоб ми з Марією одружилися. І відчув, як на душу навалюється важелезна гора.

— Ви з татом дуже часто мислите однаково, — тяжко зітхнув я.

— Не буває такої миті, коли б я не думав про цю землю.

— Ти ж сюди навідуєшся не частіше, ніж раз на півроку.

— А ти гадаєш, що в Остіні банки самі в чергу стають, щоб скоріше видати позику в півмільйона доларів якомусь задрипаному ранчо? А Роджер Лонґорія з Далласа? Він, на твою думку, видає нам такі вигідні кредити через свою добросердість?! Та й чи усвідомлюєш ти взагалі, що на розведенні худоби нині не розживешся? Це тобі будь-який мешканець Техасу підтвердить, якщо в мені сумніваєшся. А ми чомусь так легко тримаємося на плаву, тоді як довкола всі потопають у збитках. Як гадаєш, чому?

— Татові не слід було витрачати стільки грошей на ті нафтові свердловини, — спробував я змінити тему.

— Тато відчуває вітер перемін так само добре, як гриф — запах поживи. До того ж він розумніший за нас із тобою, разом узятих. Якби він тільки захотів стати губернатором — неодмінно досяг би цього.

— Ну, це ти вже перебільшуєш.

Брат лишень головою похитав. Іншої реакції я, щоправда, від нього й не чекав, — адже він у полковникові ніколи не сумнівався. Так віруючі не сумніваються в існуванні Бога, землевласники — у користі дощу, а білі — у своїй вищості відносно інших рас.

— Протягом усього свого свідомого життя, — вів далі Фінеас, — я намагався второпати, що ти за людина. Спершу я думав, що в тебе просто макітра не варить або ж ти лівак. І лише нещодавно до мене дійшло, що ти просто сентиментальний. Ти свято віриш у романтику прерій, у кодекс честі, у благородство бідних ковбоїв і безнадійну черствість сердець банкірів. Словом, у всю маячню, що її можна вичитати в книжках Зейна Ґрея…

Я хотів було сказати йому, що Зейна Ґрея, власне, і не читав, а от Вістера вважаю досить непоганим письменником. Але я промовчав, бо чудово знав, що мій брат зневажливо ставиться до всіх без винятку авторів вестернів.

— …ти ж добре знаєш, — продовжував тим часом свою натхненну промову Фінеас, — яким чином наш батько зібрав своє перше стадо. Або диких корів і биків ловив, кидаючи лассо, або ж платив якимось бродячим метисам по десять центів за кожну вкрадену худобину. Якщо він знаходив нічийне теля — зразу ж таврував його. Якщо йому траплялася на очі ділянка відповідної землі — він огороджував її. І кожен, хто ставав у нього на шляху, не встигав і пошкодувати про це. Якщо ж хтось і наважувався красти в нього худобу — він перепливав річку та спалював дощенту оселі цих виродків, а вкрадених корів повертав до свого маєтку.

— Відтоді, я бачу, мало що змінилося.

— На жаль, змінилося-таки. Тепер не обійдешся без арифмометра, щоб лишень з’ясувати, чи достатньо худоби на акр землі ти маєш для сплати всіх рахунків, податків та іншого лайна. Розвели цю кляту бюрократію, що «з’їдає» всі прибутки від худоби, — і викручуйся, як можеш…

— Таке життя, Фінне, — урвав я його мову. — І краще вже приймати це таким, як воно є, і працювати. А скаржитися, склавши руки, на долю — у цьому я не бачу жодного сенсу. Як, до речі, і в тому, що батько викинув таку величезну купу грошей на ці безглузді нафтові свердловини, що навіть не розміщені на наших землях!

Я сподівався, що ці слова неабияк вразять мого брата. Проте він лише поблажливо всміхнувся, і мені знадобилася вся сила волі, щоб тільки залишитися сидіти поряд із ним.

— Скажи-но, Піте: коли в Північному Техасі знайшли нафту?

Як же вони полюбляють розмовляти зі мною, наче з малою дитиною! І я завжди почуваюся при цьому дурником, який заперечує очевидні для всіх нормальних людей речі.

— Дванадцять років тому, — заговорив брат, не дочекавшись моєї відповіді. — І тепер половина всієї нашої нафти видобувається саме там. А Спіндлтоп — найбільше нафтове родовище в історії людства, дідько забирай! — відкрили всього-на-всього двома роками раніше. І до цього відкриття Рокфеллери, Меллони, П’юзи… словом, усі ці сучі вилупки зі Сходу… примудрилися збагатитися на сотні мільйонів доларів у Пенсильванії! Та там же на весь штат — два відра нафти! Господи, Піте, ти пам’ятаєш, у якому році було винайдено бурову установку Г’юза? Тисяча дев’ятсот восьмого! І до цього свердловини в землі робили якимись допотопними штукенціями, що не дуже-то й відрізнялися від давньоримських… Ти мене слухаєш?

Я промовчав — хоча міг би сказати йому про те, що спало мені на думку тієї миті. Бо тут, коло могили Ґарсія, я згадав про інше відкриття, яке теж зробили тисяча дев’ятсот восьмого року: залишки схожого на мавпу неандертальця, знайдені в печерах Ла-Шапель. П’ятдесят тисяч років тому його поховали в гробниці, поклавши в неї ще й кілька ножів із кременю та величенький шмат м’яса. Ось скільки ми, люди, уже сподіваємося на те, що після смерті потрапимо в якийсь інший світ! На людей ще до ладу не були схожі — а вже вірили, що душа не помирає разом із тілом.

— …так само шістдесят п’ятого року можна було розбагатіти на розведенні худоби, — без упину торочив своє Фінеас. — Якщо ми знайдемо нафту навіть на двох акрах нашої землі — уже повернемо всі витрати!

Я підвівся та мовчки попрямував до свого коня, і Фінеасові нічого не залишалося, крім як піти за мною. Ми повсідалися на коней і стали неквапно спускатися з пагорба, минаючи залишки селища, зруйновану церкву та старе кладовище (верхівка спаленої сторожової вежі залишалася найвищою точкою на колишній території Ґарсія). Мій брат на кілька кроків відстав від мене, та потім наздогнав, аби таки продовжити свої балачки.

— Знаєш — а я радий і завжди був радий, що ти живеш тут. Коли ти поїхав навчатися в університеті, я подумав було, що мені доведеться на все життя застрягти на цьому ранчо: більше ж нікому за всім тут наглядати. Та, на щастя, ти повернувся, і я дуже вдячний тобі за це. Адже я нізащо не довірив би таку важливу справу комусь, хто не належить до нашої родини. Оце й усе, що я хотів сказати: дякую тобі.

— Нема за що.

— Просто пам’ятай: ти тут не сам, бо я завжди піклуюся про наше ранчо не менше за тебе.

Я промовчав, подумавши про те, що Фінеас — так само, як і полковник, — будь-який комплімент каже так, ніби робить тобі бозна-яку честь.

— То що там із Пулом? — після тривалої паузи спитав я. — Чи не вилізуть нам боком усі його махінації?

— Несплата податків, — знизав плечима Фінеас.

— Та невже!

— Несплата податків, — так само спокійно повторив він. — Пулові, я гадаю, мало округу Вебб — він уже на посаду у Верховному Суді націлюється. Але ти вже нічого нікому не доведеш: Ґарсія не платили податків, і це записано в офіційних документах. А коли саме це було записано — усім начхати.

Про інші новини в нашій околиці:

18 жовтня. Біля Олміто шістдесят повстанців напали на потяг (п’ятеро вбитих).

21 жовтня. В Охо-де-Аґуа підрозділ нашої армії атакували сімдесят п’ять повстанців (троє вбитих, восьмеро поранених).

24 жовтня. Уже другий напад на залізничний міст на Тенді-Стейшн.

30 жовтня. Губернатор Ферґюсон оголосив, що в рейнджери більше нікого не приймуть. Чому? А тому що витрати на них надто великі (підвищувати податки — що ви, ні в якому разі!). Та це, може, і на краще, адже на місці одного вбитого повстанця немовби виростає з-під землі сотня інших. І всі вони люто ненавидять рейнджерів; армію ж сприймають, можна сказати, спокійно.

15 листопада 1915 року

Тепер, коли ми законно володіємо землею Ґарсія, на нас дивляться, мов на щедрих королів, — як і передбачав полковник. А як же інакше — страшенний скнара Педро нікого не наймав, а тут — будь ласка! Хоч половину міста приймемо на роботу: умієш розчищати землю від чагарників — ласкаво просимо; добре копаєш — чудово, ритимеш у нас іригаційні канави; є досвід роботи з рогатою худобою — приходь та переганяй лонгхорнів, яких за останні двадцять років таврувати було нікому. Юрба біля наших воріт не зменшується: усе питають, чи потрібні нам іще робітники. Аякже — потрібні-потрібні: ви ж чули, що цими днями двох чоловіків підчепили на роги наші лонгхорни, а Беніто Сото вмер від сонячного удару. Попри перестороги шерифа, я дозволив-таки декотрим із наших робітників-мексиканців озброїтися. Адже лише через те, що вони працюють на «грінго», їх можуть застрелити повстанці.

Досі не вкладається в голові, що ми, незважаючи на те, що сталося, спромоглися вмити руки. Відчуваю, як на мене тисне величезна вага правди, яку, напевно, пам'ятаю лише я.

Та є й такі речі, що дарують надію: наприклад, цей рік став рекордним за кількістю опадів: двадцять один дюйм! Що швидше ми розчистимо землю — то більше трави там виросте. І тому над містечком останнім часом стелиться дим від вогнищ, де спалюють чагарники. І я радію, дивлячись на цей мирний дим: попіл піде на добрива, а бородач і трава бутелоуа краще проростають на прогрітому ґрунті.

Серед білого населення містечка, мушу зауважити, таки не вщухає хвиля невдоволення через те, що землю Ґарсія не пропонували купити комусь іншому. І в перших рядах серед невдоволених — Марджорі, удова Білла Голліса. Це притому, що грошей у неї забракло б і на чверть секції. А щоб на двісті… Та вона без упину торочить про те, як це все несправедливо. До речі, Датч Голліс досі не вийшов із запою після загибелі брата.

Треба запропонувати полковникові, щоб він придбав будинок Марджорі Голліс за дуже великі гроші, та й нехай ця жінка їде собі геть. І ще не завадило б підшукати роботу для Датча в якомусь із сусідніх округів. Адже всім зрозуміло, що йому просто не можна зоставатися тут — так близько від братової могили.

Та це мої способи вирішення проблем у стосунках із людьми. А щодо полковника — він чудово знає про те, хто й чому його ненавидить, але ніколи не переймається через це.

1 січня 1916 року

Саллі вирушила до родичів у Даллас, і наші сини — з нею.

Щойно вони поїхали — я одразу пішов навідати могили мами, Еверетта й Піта. Посіяв там жито, але його, мабуть, птахи поклюють, та й усе. Я навіть не знаю, добре чи погано те, що ці могили так близько від мого дому.

Того ж дня поїхав до руїн оселі Ґарсія. Їхня могила вже помітно просіла, тож я три години засипав її землею; додому повернувся дуже пізно ввечері.

Тим часом бандити все лютують: нещодавно були розорені три ранчо в Біґ-Бенді. Дванадцята кавалерійська бригада після кількох місяців безперервних боїв (звичайно ж, убитих було дуже багато) перетнула кордон і спалила два мексиканських міста.

4 січня 1916 року

Саллі разом із нашими хлопцями повернулася на ранчо. Звичайно, довелося вислухати від дружини обвинувачення в тому, що я дбаю про могилу Ґарсія більше, ніж вона — про могилу нашого загиблого сина.

— І чого ти туди так зачастив? — не вгавала вона.

— Бо нікому, крім мене, нема до них діла.

— Ці покидьки стріляли в Ґленна. Чи ти забув?

— Зовсім ні. Як не забув і про те, що ми повбивали їх усіх. І нікого із цих дев’ятнадцятьох загиблих не було там, біля річки.

— І тому ми ще не поквиталися з ними.

— Авжеж. Але хіба нас, Мак-Каллоу, дев’ятнадцятеро? Мабуть, усе-таки менше.

— Іноді я серйозно замислююся над тим, чи не починаю, бува, тебе ненавидіти. А потім — над тим, чи не начхати тобі взагалі на те, що я до тебе відчуваю.

— Якщо ти ненавидиш мене — це через те, що я маю бодай якісь моральні принципи.

На це вона не знайшла що відповісти. І я мовчки пішов до свого кабінету, щоб підкинути дров у камін та застелити диван свіжим простирадлом.

Лише тепер — після трьох місяців спання в окремій кімнаті — я став замислюватися над тим, як узагалі міг бодай щось відчувати до Саллі. Так, вона досі вродлива й по-своєму чарівна жінка. Та всі її думки крутяться навколо неї самої, і я ніколи не помічав бодай одного-єдиного винятку із цього непорушного правила.

Розділ 19 Ілай-Тіететі

1850 рік

Із настанням літа ми дізналися, що пенатеки — найчисленніше та найзаможніше плем’я з усіх команчів — майже повністю зникли з лиця землі. Тут-бо, крім віспи, постаралася ще й холера: її поширили золотошукачі, яким не бракувало «розуму» випорожнюватися просто в річки та струмки. А люта зима поклала край життям тих, кого помилували ці жахливі епідемії. І тому першу пісню жайвора судилося почути лише кільком сотням пенатеків, які врешті-решт розбрелися по інших племенах. А ті, які гниють тепер у землі, уже ніколи нічого не почують і не побачать.

Ми перенесли наше селище подалі на північ — тоді це ще була територія Нью-Мексико, — щоб не контактувати з хворими індіанцями та, звісно, з білими, які розносили всіляку заразу на своєму шляху до Каліфорнії, що саме пролягав через річку Канейдіан. Там, де ми зупинилися, донедавна жили ямпаріки, які, однак, теж вирушили на північ, діставшись території шошонів. Я сподівався, що знайду Урвата й поквитаюся з ним, але так його й не зустрів.

Мисливські Угіддя команчів ніколи не були аж такими заселеними — хоч минулого року нас і полягло тисяч із десять. Річ у тім, що нашу територію почали займати індіанці, які змушені були шукати собі іншої домівки. Це були як східні племена (чікаси та делавари), так і ті, що мешкали неподалік наших земель (такі як вічіти й осаджі). І тому цього року полювання на бізонів було таким невдалим для нас, що добутого м’яса й шкур аж ніяк не вистачило б до кінця року. Тож Тошавей разом з іншими старійшинами вирішив піти ва-банк: улаштувати найграндіозніший похід за всю історію команчів. Це означало, що триста людей (у тому числі підлітки й жінки, яких брали із собою для того, щоб вони ставили табір і готували їжу для воїнів) повинні були, проїхавши майже через увесь Техас, дістатися Мексики. Звичайно ж, Тошавей, Ескуте й Неекару теж вирушили в цей довгий-довгий похід, що мав тривати з липня аж до грудня.

Мене залишили в головній ранчерії разом з іншими підлітками, які за відсутності дорослих чоловіків мали забезпечувати селище харчами (бо на запаси особливо покладатися не доводилося — наші воїни вполювали надто мало бізонів) та охороняти його від ворогів. Усі індіанці, які залишилися в селищі, ходили похнюпленими. А як же інакше? Кожна-бо з родин випровадила щонайменше когось одного в надзвичайно небезпечний похід. Щоправда, це літо принесло нам і добру новину: будь-якого білого полоненого тепер можна було продати до котрогось із фортів, які нещодавно тут з’явилися. І давали за кожного з цих полонених чималенькі гроші — доларів із триста, іноді навіть більше. Тож ми купили кількох білих у ямпаріків і продали їх мешканцям Нью-Мексико, а вони вже, певно, перепродадуть їх до якогось форту.

Ні За Холодну Воду ніколи більше не приходила до мого тіпі. Але стали з’являтися інші дівчата: їхні нотсакапу (коханці) вирушили в похід, а мене тут усі знали як мовчазного юнака, який не теревенить про все на світі з іншими текенівапе (молодими воїнами). Вони ж, ці воїни, досі вважали мене нижчою істотою — навіть при тому, що я вже здобув свій перший скальп.

Молоді жінки підстерігали мене всюди, де я тільки опинявся на самоті — скажімо, на полюванні чи в своєму тіпі, — і ділилися зі мною численними таємницями, анітрохи не хвилюючись, що я комусь усе це розпатякаю. Тож я дізнався про те, яка з дівчат спить із чоловіком своєї найкращої подруги, а яка — з параїбо (одним із вождів). І про те, яка з них планує втекти жити до ямпаріків, а яка — мріє заснувати зі своїм майбутнім чоловіком нове плем’я. А також про закохані парочки, що збираються вирушити разом світ за очі, тому що батько нареченого неспроможний заплатити викуп за наречену. І про те, як нелегко доводиться жінці, якщо її взяв собі за третю дружину старий товстопузий «герой», який свого часу набрехав про власні «подвиги» в розповіді, що передує урочистому танку зі скальпами. І, нарешті, про те, котра з шукачок нічних пригод заразилася пісіпу від одруженого чоловіка (і навіть про те, чи варта була та ніч того, щоб потім платити за ліки).

Однієї ночі хтось, тихенько прослизнувши до мого тіпі, завмер на місці: мабуть, щоб очі звикли до темряви. Я відчув якийсь дуже приємний запах, що був схожий на суміш меду з корицею.

— Хто тут? — обізвався я.

— Квітка Прерій.

Я перемішав кочергою жар, щоб стало бодай трошечки світліше. І справді — Квітка Прерій! Може, і не така вродливиця, як її сестра Ні За Холодну Воду, — але, як не крути, надто гарна для такого, як я.

— Мені спати хочеться, — пробурчав я, вирішивши, що вона прийшла просто потеревенити, як і всі інші.

Дівчина вдала, що не чує мене, і мовчки скинула свою квасу. А після всього — миттю заснула, міцно притулившись до мене. І я подумав, що, напевно, саме цього вона найдужче й хотіла: заснути в чиїхось обіймах. Сумувала, мабуть, за своїм коханцем, який поїхав у похід разом із Тошавеєм та іншими. Я поринув у якусь напівдрімоту, вдихаючи свіжий аромат, що надходив від м’якого, теплого тіла юної жінки. Звичайно ж, близькість цього тіла знову пробудила в мені сильне бажання, та водночас я не хотів будити свою гостю, яка так солодко спала. З цією думкою я й сам заснув. Відтак — прокинувся, бо Квітка Прерій розбудила мене (коли я розплющив очі, вона саме одягалася).

— Не чекай, що таке повториться знов. І ще — нікому не розповідай про це.

— Ти слово в слово повторюєш те, що казала твоя сестра, — промимрив я, думаючи про те, чи не зробив, бува, щось не так.

— Ну, я не така шльондра, як вона. І тому ти можеш не сумніватися в моїх словах.

— Так вона ж і не приходила більше до мене.

— Ну, тоді ти один із небагатьох щасливчиків, з якими вона переспала лише один раз.

— Кхм… — тільки й сказав я.

— Узагалі — це неправда, — мовила дівчина, поправляючи своє вбрання.

— Лягай-но поряд — я тебе не чіпатиму. Спи собі досхочу.

Вона подумала-подумала та й лягла, а я відсунувся якомога далі, щоб підтвердити свої слова.

— Добраніч, Квітко Прерій.

— Скажи, тобі тяжко терпіти самотність?

— Усім тепер тяжко.

— Але тобі, мабуть, ще важче доводиться. Адже поїхали твої єдині друзі — Ескуте й Неекару.

— Не єдині.

— Та невже?

— Чим це ти пахнеш? — вирішив я змінити тему.

— Соком із бруньок тополі. Його збирають навесні, перш ніж розпускається листя.

— Неперевершений аромат.

Ми помовчали трохи, а потім вона знову заговорила:

— Які ж нерозумні всі навколо. У кожному-бо з нас тече кров полонених.

— Та не за всіма це видно.

— А Гладкий Вовк?

— Начебто не схожий.

— Бідолашний Тіететі.

— Ніякий я не «бідолашний».

— Ну, гаразд, пробач.

— Спімо краще.

— А все ж таки: коли ти припиниш бути таким хорошим?

— Спи…

— Ти дуже-дуже хороший, — не вгавала вона. — Не намагаєшся командувати іншими. Майже завжди сам знімаєш шкури з тварин, яких уполював. І…

— Спитай-но в оцього папі бо-а, який я «хороший», — показав я їй на скальп делавара, що висів просто над нами.

— Та я ж тебе похвалити хотіла — от і все.

Невдовзі вона поклала свою руку мені на стегно. Я лежав тихенько, бо не був упевнений, чи означає це саме те, про що я подумав. Але потім вона пересунула руку трохи вище.

— Ти ще не спиш?

— Ні.

І Квітка Прерій знову роздяглася. У мене, як завжди, усе вийшло надто швидко, і тому я, ніяковіючи, відсунувся від неї. Та вона притиснулася до мене й мовила:

— Усе гаразд. Зі мною в усіх спочатку виходить дуже швидко.

Я було розсердився через її вельми впевнений тон. Але невдовзі вирішив, що сердитися, власне, нема чого. І заснув. А коли прокинувся — Квітка Прерій уже пішла. Утім, вона таки повернулася наступної ночі.

Удень, звичайно, ми й близько не підходили одне до одного. Але щойно моє багаття догоріло, я почув слабке шарудіння і через якусь мить уже пригортав до себе м’яке тіло Квітки Прерій. Після цієї ночі я вже вивчив напам’ять кожен дюйм її шкіри, — так, мабуть, вивчає свою матір сліпе цуценя. Хоча були й такі моменти, коли я сумнівався, що це справді Квітка Прерій. Мені-бо здавалося, що вона пахне якось інакше, а ще — її волосся зачесане по-іншому. Треба сказати, що для команчів така інтрига була звичною річчю, і вигідно це було передусім жінкам — адже так вони могли вдовольняти свої потреби, не ризикуючи статусом. Чоловіки, не маючи змоги перевірити, хто саме завітав до них, нерідко спали з жінками, з якими вони не дуже-то й хотіли мати справу. Що вдієш: уночі шкіра будь-якої жінки — оксамитова на дотик, прищів — не видно (і кривих зубів — теж); коротше кажучи, темрява рівняє їх усіх, перетворюючи на красунь навіть «страшненьких». А якщо чоловік хотів наступного дня впізнати свою нічну гостю — йому доводилося цілувати її вушко, підборіддя, шию та груди, а ще — гладити плечі, животик і стегна. Так він завдяки своїм губам і рукам вивчав уночі її тіло, а вдень — пильно придивлявся до молодих жінок, щоб знайти ту, яка найбільше схожа на картину, що в цілковитій темряві вималювалася в його уяві.

Такі порядки були заведені в команчів із прадавніх часів. Я, наприклад, чув легенду про юну красуню, до якої щоночі навідувався коханець; як я вже знав, чоловікам-команчам заборонено було приходити до дівчат, — але, мабуть, за тих часів це дозволялося. І пристрасть цієї красуні поступово перетворилася на справжнє кохання, тож вона забажала дізнатися ім’я свого обранця. Її руки й губи добре запам’ятали, яке його тіло на дотик. Але їй, звісно, хотілося ще й побачити обличчя коханого. І незабаром вже не могла красуня думати ні про що інше, як про те, щоб розгадати цю загадку, — адже, дізнавшись, хто він є, вона могла б не розлучатися з ним ні вдень, ні вночі. Тож одного вечора — саме перед тим, як до неї прийшов таємничий юнак, — вона занурила свої руки в попіл із багаття. І вночі залишила відбитки долонь на його спині, щоб удень нарешті розкрити таємницю, яка не давала їй спокою. Уранці, збираючись іти по воду, вона вгледіла ці відбитки на спині… свого рідного брата, якого дуже любила. І, заридавши-застогнавши від розпачу й сорому, побігла геть із рідного селища. Брат красуні, який кохав її й тільки її, побіг за нею, та не міг наздогнати, бо вона бігла дедалі швидше. Аж раптом вони збагнули, що вже не біжать, а летять високо-високо над Землею, перетворившись на небесні світила. Ось так і з’явилися в небі Сонце й Місяць. І доля їхня — вічно тужити-побиватися, не маючи більше змоги торкатися одне одного.

Як мені добре було відомо, Квітка Прерій мала серйозні стосунки з хлопцем на ім’я Нападає Першим (він був старший за мене років на п’ять чи шість), який вирушив у той довгий похід разом із Тошавеєм, Пізоном та іншими. Дівчина саме стала на порі, тобто досягла шістнадцятирічного віку, проте небувалий шлюбний викуп за її сестру — півсотні коней! — розлякав майже всіх її прихильників. Але вона вважала таке становище вигідним для себе — це ж бо означало, що жоден чоловік із нашого племені не спроможний узяти її за дружину. Та вона також чудово знала, що триватиме це недовго: щойно в племені знову запанує добробут — за неї одразу ж заплатить викуп якийсь старий товстий вождь, і її безтурботне життя вмить закінчиться.

Майже всі наші дівчата тихенько плакали ночами від гірких думок про осоружне заміжжя, що чекало на них у недалекому майбутньому. Квітка Прерій сподівалася, що їй удасться залишатися неодруженою до двадцяти років — тобто на рік довше, ніж дівувала її сестра. А тоді вже — що вдієш! — доведеться йти заміж за якогось огидного старигана-багатія. Адже її коханий, Нападає Першим, навіть разом з усіма своїми родичами не зібрав би стільки коней, ба навіть половину, щоб заплатити за дівчину викуп. І тому її батько ніколи не погодився б на їхній шлюб — як, власне, і на шлюб із будь-яким іншим хлопцем. Вони теж були нездатні заплатити такий викуп (Тошавеєва щедрість була небаченим винятком із правил). Тож Квітка Прерій була приречена на жалюгідне існування разом із чоловіком, якого ніколи не зможе покохати, і його старшими дружинами, які тільки те й робитимуть, що знущатимуться з неї. І вона решту свого життя відшкрябуватиме шкури, як звичайнісінька на-раїбо.

Що ж до мене — я нарешті «потоваришував» із луком і стрілами. Наші запаси м’яса бізонів були мізерними, тож я щодня полював на оленів, лосів і антилоп. І, як усі наші мисливці, мусив що день від’їжджати все далі й далі від табору, аби надибати бодай якусь із цих тварин. Тож якось у серпні, уже п’ятий день полюючи далеко від селища, я раптом збагнув: мені ж анічогісінько не заважає кинути все та й гайнути до найближчого поселення білих! Але за цією думкою одразу прийшла інша: а до кого мені, власне, їхати? Хіба що до батька, який і пальцем не поворухнув, щоб знайти мене, якщо, звичайно ж, він узагалі ще живий. Тож я помилувався ще деякий час неозорою прерією, а потім розвернув свого коня до селища — м’ясо, добуте на полюванні, я нав’ючив на мула, якого вів за собою, — і далі думаючи про полонених та їхніх родичів. Я багато разів чув про білих, які з ніг збилися, щоб відшукати своїх дітей-полонених і викупити їх у команчів; звістки про нагороду за викуплених рабів, дуже швидко розносилися по всіх племенах. Та що там білі — нещодавно, десь місяць тому, до нашого селища прискакав негр! Так-так, справжнісінький вільний негр із Канзаса, який розшукував свою дружину, також негритянку, та дітей, щоб викупити їх у команчів. Угледівши цього відчайдуха, наші воїни спочатку отетеріло витріщилися на нього, а тоді порадилися між собою й вирішили, що не вбиватимуть його.

Ми не брали його родичів у полон, але чули, що їх начебто захопило інше плем’я команчів — нойеканее. Тож чоловікові треба було просуватися далі на захід, і ми докладно пояснили йому, куди саме їхати. А ще добре нагодували та дозволили відпочити в нашому селищі після довгої подорожі. Тож він пробув у нас два дні та й поїхав собі далі. Дивного тут, власне, нічого й немає: з усіх людей, які не належали до раси червоношкірих, команчі безжально винищували тільки техано, тобто техасців. А з іншими білими — або ж із неграми, як у тому випадку, — ми й обходилися інакше. І якщо людина чинила дуже хоробро — подібно до того негра, якому вдалося неабияк здивувати всіх нас, — то ми не тільки дарували їй життя, а й запрошували до себе як шанованого гостя, який може залишатися в селищі скільки завгодно. Тошавеїв батько розповідав мені, що команчі, власне, нічого й не мали проти білих (наприклад, століттями торгували з французами та іспанцями), доки не з’явилися жадібні й жорстокі техано. Білі чудово знали про це, і якщо техасець потрапляв у полон до команчів, він намагався переконати їх у тому, що виріс у Нью-Мексико чи Канзасі. Якщо «блідолицьому» це вдавалося, то його вбивали швидко — ножем у серце абощо. А для техасців команчі готували значно страшнішу смерть — підсмажування на повільному вогні.

Власне, уже кілька місяців навіть думки про повернення до білих у моїй голові не крутилися. Та й що тут дивного? Ну, втечу я до них, а вони — або до сиротинця мене запроторять, або ж примусять заробляти собі на шматок хліба, прислуговуючи комусь із них. А от команчі мене вже за дорослого вважають! І я чудово знав, що в білих — зовсім інші правила, і для них я буду не ким іншим, як шмаркачем. То хіба міг я добровільно відмовитися від життя, у якому робив, що хотів, і навіть дівчину мав, хоч вона й торочила мені щоночі в моєму тіпі, що між нами не може бути нічого серйозного. Звісно ж, ні. Зосередивши всю свою увагу на Квітці Прерій, я допомагав їй носити воду й збирати дрова, а якщо приносив до її тіпі оленя — обов’язково сам і знімав із нього шкуру. Та батько дівчини, звичайно ж, не вважав мене за гідного претендента на її руку, хоч я й був прибраним сином Тошавея. От за кого він радо віддав би доньку — то це за Ескуте, який був чистокровним команчем, а ще на кілька років старшим за мене.

Багато хто з моїх приятелів-хлопчаків непокоївся через мене. А як же інакше? Вони-бо добре знали: якщо Нападає Першим повернеться з походу живим, то, може, і не вб’є мене, але віддухопелить так, що я ой як не радий буду; крім того, Квітка Прерій після повернення коханого начисто забуде про моє існування. Тож хлопці дедалі частіше торочили мені, щоб я припинив свої залицяння до неї. А я — дедалі більше захоплювався красою своєї Квітки, дивуючись, як це раніше вважав її менш вродливою, ніж Самотня Пташка. Безперечно, Квітка була зовсім не схожа на старшу сестру, бо її очі та груди не такі великі. Зате вона була струнка й легенька, немов те оленятко, — неначе Творець постарався, щоб вона не мала нічого зайвого, лише витончену красу та легкість. Тож я не переймався через те, що там торочать мені хлопці.

Урешті-решт, мені й так було за що хвилюватися. Їжі, наприклад, нам наразі вистачало, та вона була аж надто одноманітною. І все через те, що ми не мали зайвих коней і шкур, щоб обмінювати їх на цукор, кукурудзу та гарбузи. А нам потрібні були не тільки харчі — свинцю, пороху й гвинтиків, щоб лагодити старі рушниці, теж бракувало. І ще ми змушені були животіти в холодному й сухому — і до того ж геть чужому для нас — краї. Тому наш звичний лад поступово, але невпинно замінювався на інший: малі хлопчаки, які зазвичай гралися у війну, повинні були забезпечувати свої родини їжею; старі діди, яким уже тільки в затінку відпочивати, мусили виконувати повсякденну жіночу роботу. Можливо, Квітка Прерій і прийшла до мого тіпі, бо все навколо перевернулося догори дриґом. А може, тому що в червні, коли той довгий похід ще тільки планувався, вона кілька разів бачила вві сні мертвого Нападає Першим, із якого зняли скальп. Нікому, крім мене, Квітка не наважувалася цього розповісти, адже її одразу ж обвинуватили б у лихому чародійстві, та якщо б не вбили, то вже точно витурили б геть із табору. Але навіщо їй насилати на коханого злі чари? Якщо це комусь і було вигідно — то тільки мені, але я теж не зробив би цього (я, загалом, і не вірю в магію), бо Нападає Першим добре ставився до мене — наприклад, брав кілька разів із собою на полювання. Тож я аж ніяк не хотів, щоб його вбили та зняли скальп, — ну, хіба що на все життя посадили до якоїсь мексиканської в’язниці.

Хай би там як, а такого щасливого літа я ще ніколи не мав. Тож навіть попри невеселий настрій решти, я був надзвичайно задоволений життям. Так, мене могли будь-якого дня вбити індіанці з якогось племені, що вважало нас ворогами, і ще я мав дуже великі шанси потрапити до лап грізлі чи наштовхнутися на зграю голодних вовків. Але я дуже рідко робив щось таке, чого мені робити не хотілося, і це була справжня свобода. Власне, у чому полягає основна відмінність між «блідолицими» й команчами? Саме в тому, що перші охоче змінювали свободу на довше й спокійніше життя, а другі — ніколи й ні на що б її не проміняли. Коли було холодно, я спав у тіпі, а в теплу погоду — просто неба. Вирушав на полювання чи просто в подорож тоді, коли хотів, і ще — зустрічався з дівчиною, хоч вона й вважала себе подругою іншого хлопця. За чим я по-справжньому сумував — то це за риболовлею: команчі їли рибу тільки за найскрутніших часів. Однак не рибалив навіть під час довгих поїздок на полювання, де був сам-самісінький.

У жовтні наші старійшини вирішили, що нам уже час рушати на південь, тобто повертатися до знайомої території. Адже зима тут, найпевніше, буде значно суворішою, ніж там, і ми можемо просто загинути від голоду й холоду, якщо залишимося. Усі дуже занепокоїлися — наші-бо воїни ще не повернулися. Але — що вдієш! — ми знялися з місця, перед тим нашкрябавши на старому товстому дереві послання для наших родичів і друзів із детальними роз’ясненнями про те, куди саме вирушили.

Ми зупинилися досить близько від того місця, де раніше стояв наш табір: на відстані близько десяти миль на північ від річки Канейдіан. Старійшини казали, що нашу територію, певно, зайняло якесь із індіанських племен, оскільки тут недалечко пролягали добре відомі нам стежки, які протоптали інші індіанці ще бозна-коли. Але, на наш подив, місце залишалося вільним, і трава там виросла дуже висока. Це був добрий знак: трави-бо цієї повинно було вистачити для наших коней на цілісіньку зиму. Однак те, що тут не напасалися більше нічиї коні, було знаком поганим, тож усі ще більше засмутилися. І торочили в один голос, що, найімовірніше, винищено вже дуже багатьох команчів, не тільки пенатеків, бо інакше таке придатне місце для табору не залишалося б незайнятим аж дотепер.

У грудні нарешті приїхали ті, на кого ми так чекали. І єдиною доброю новиною було те, що Тошавей, Неекару та Ескуте повернулися живими; вони й решта, хто вижив у поході, стали худющими, наче скелети. Тошавей відморозив ступню й мало не втратив її. Ескуте ж отримав кулю, що пройшла крізь плече й зламала кістку. Це сталося невдовзі після того, як вони вирушили в похід, тож хлопець три місяці проїздив із переламаною рукою, і тепер ледве міг ворушити нею: певно, натягати цією рукою тятиву лука він уже ніколи не зможе.

Вони здобули в поході вісім сотень коней, але на них чекала засідка — техаська армія й мексиканці, які об’єдналися проти нас замість того, щоб, як звичайно, убивати одне одного. Тож від наших воїнів після цього живими залишилася лише половина, і вони змушені були тікати від армії та рейнджерів аж углиб Нью-Мексико.

А за відсутності воїнів на табір, де зосталися лише жінки, напали мескалеро-апачі, повбивавши майже їх усіх (кого не вбили — забрали, певно, у полон). А на той час, коли воїни знайшли тіла загиблих, їх уже неможливо було впізнати. Та все ж таки вдалося встановити, що Тошавеєву доньку не вбили, принаймні на місці. Власне, з трьох сотень людей, які вирушили в похід, повернулося до нас менш ніж чотири десятки. І до цього горя додавалася ще дуже прикра новина — ми втратили близько тисячі коней, тож торгувати нам стало нічим, і зима очікувалася ще важча, ніж ми гадали раніше. З того дня, коли воїни повернулися з походу, і до ранньої весни в нашому таборі не змовкали плач і завивання жінок, які на знак жалоби порізали собі обличчя й руки; було багато таких, які повідрізали навіть цілі пальці — по одному за кожного загиблого родича.

Нападає Першим загинув, причому навіть труп не вдалося поховати: та бійня була такою швидкою й безжальною, що його потім і не знайшли, найпевніше, з нього зняли скальп, а тоді розшматували. Тож Квітка Прерій якийсь час до мене не приходила. Вона, власне, майже не виходила зі свого тіпі й майже нічого не їла: з коханим-бо вони одружені не були, і тому їй не можна було навіть плакати за ним на людях. І вона не могла нікому розповідати про свої страшні сни, що виявилися віщими.

Розділ 20 Джинні Мак-Каллоу

1942 рік

Минув тиждень від того дня, коли вона закінчила школу. Фінеас запросив її до Остіна, де температура повітря, як вона знала, становила всього-на-всього дев’яносто градусів за Фаренгейтом, тоді як у Мак-Каллоу-Спрінґс термометр показував уже сто. Здавалося б, це просто чудово — з’їздити до Бартон-Спрінґс, де можна буде полежати на пляжі, знічев’я спостерігаючи за тими, хто купається, а ще — за парочками закоханих та хлопцями, які грають у футбол. Словом, провести днину наодинці там, де геть усе незнайоме їй… Та ні. Це не для неї.

«Я страшенно нудна людина, — думала вона. — Нудна, бо дуже передбачувана. Не те що мій прадід… Але я можу бути хороброю, — справді хороброю, попри все».

Їй навіть думати про Північ не хотілося — одразу ж згадувався той ідіотський пансіон, з якого вона втекла. Це було ризиковано, та вона завжди готова була ризикувати, якщо справді хотіла чогось; хоча ніхто, крім неї, цього не розумів. Коли вона ставила собі щось за мету і йшла до неї — сміливості їй аж ніяк не бракувало. Але ніхто інший цього ще не знав, тож це не мало значення.

Потяг віз її до Остіна. Автомобілів на шосе було вдвічі або ж і втричі більше, ніж за часів її дитинства. Кажуть, що майже всі техасці живуть зараз у великих містах; хоча по округу Дімміт цього й не скажеш. Ось їде вантажівка з кількома мексиканцями в кузові. Водій веде машину так, наче там, окрім купи іржавого залізяччя, нічого немає. Ще один різкий поворот — і люди просто повивалюються на шосе. Чому, чому вони дозволяють так обходитися із собою? Батько завжди казав, що мексиканці нічим не відрізняються від тварин. Джинні пам’ятає, як колись він узяв її із собою до південної частини Мак-Каллоу-Спрінґс. Брудні вулиці, жалюгідні халупи; скрізь — в’язки перцю чилі та шматки козлячого м’яса, вивішені сушитися. А мух скільки! Чарлз Мак-Каллоу роздає мексиканцям шматки охолодженої яловичини та ящики теплого пива; показує пальцем, де ставити позначку на бюлетені, і обіцяє заплатити їхні виборчі податки. А мексиканці навперебій вигукують слова подяки. Джинні запам’ятала, як батько сказав — і дуже часто повторював потім, — що мати з ними справу приємніше, ніж із неграми, бо ті надто вже невдячні.

Вікна в потязі були відчинені, і дівчина підставила обличчя прохолодному вітерцю, щоб стало хоч трошечки легше. Її тіло під сукнею геть усе вкрилося потом: настала-бо вже найспекотніша — нещадно спекотна! — пора року. Спека була схожа на потворну живу істоту, яку можна відчути на дотик. Або ні: вона нагадувала удар кувалдою по голові молодого бичка; і до самого вересня краще не стане — тільки гірше. Троє солдатів, які сиділи дещо віддалік, витріщалися на Джинні. Точніше, витріщався один із них — значно старший за неї. Двоє інших — мексиканці приблизно її віку, а може, і молодші — не наважувалися так нахабно роздивлятися дівчину. Власне, білих іще не мобілізували масово, та деякі — як-от її брати — пішли воювати добровольцями.

У віконному склі досить добре було видно відображення Джинні (хоча воно наче накладалося на картини, що миготіли за вікном), і вона за звичкою уважно роздивлялася його.

«А все-таки я гарненька, — подумала вона. — Бувають, звісно ж, і вродливіші дівчата, але я все-таки гарніша за багатьох. Може, Фінеас мене запросив, щоб роботу запропонувати? Було б чудово стати його довіреною особою!»

Утім, якщо добре подумати, це було неможливо. Джинні навіть секретаркою працювати не могла б, бо для цього потрібно вміти стенографувати. А що вона взагалі вміє робити? Та нічогісінько! І якщо вона зараз візьме та й зникне з лиця землі — усім-усім буде на це на-чха-ти.

«Плакса-вакса!» — згадалася їй Джонасова дражнилка. Вона притулилася головою до скла й відчула, як похитується потяг. За вікном показалися пагорби — передгір’я Ллано. І їй згадався полковник, який умів, лишень поглянувши на ту чи іншу скелю, визначити її вік (наприклад, десять мільйонів років). І завжди помічав незвичні речі, такі як відбиток доісторичної папоротеподібної рослини, що навіки лишився на камені. Солдати вже відверто розглядали її. Рік чи два тому вона люто зиркнула б на них, щоб вони припинили це неподобство. Та зараз дозволила їм витріщатися та упиватися своїми безсоромними фантазіями, принаймні, так їй це уявлялося. Мине кілька місяців — і вони підуть на війну й не повернуться ніколи, бо загинуть на чужині. Можливо, саме така доля чекає на кожного із цих трьох. А може, хтось і виживе, наприклад отой найстарший, хоча важко сказати напевне. Такі вже настали часи: падає бомба — і вмить гине ціла сотня солдатів, кожного з яких удома чекає мати. Подумавши про це, Джинні відчула, як її переповнюють емоції, і дуже захотіла щось подарувати цим солдатам — ну, може, цигарок чи шипучки їм купити. Та ні, не те. Що було б справжнім подарунком для них — то це… Вона дозволила собі навіть подумати якусь хвильку про такий подарунок, але потім переступила з ноги на ногу й поправила сукню. Думати — одне діло, а насправді… насправді вона ніколи так не вчинить. Хоча… чи було це для неї таким уже цінним? Вона останнім часом дуже багато думала про те, що треба якомога швидше позбутися цієї ідіотської цноти. Але ж не з отим прищавим солдатиком! І не з тим старим страшидлом, у якого на шиї — рана від бритви, схожа на слід від зашморгу. Так от хто загине на війні! Саме він — це ж ясно як день! Вона розхвилювалася ще більше. Це все було дуже, дуже драматично.

Потім їй стало соромно. Вона подумала про братів, які нині проходять військовий вишкіл у Джорджії. Що чекає на них? Клінт, мабуть, захоче похизуватися своєю хоробрістю й швидко загине. Пол — той буде обережнішим, але обов’язково піде на ризик, якщо небезпека загрожуватиме комусь із його друзів. Тож краще, щоб він узагалі не мав друзів. Бо інакше — його точно вб’ють. Джонас — єдиний із її братів, хто схожий на типового «синка багатенького тата». Він точно не ризикуватиме життям, якщо за нього це зможе зробити хтось інший. До того ж Джонас — офіцер.

Вона подивилася у вікно — на траву, що вже стала брунатною від спеки. Техаську рівнину, що простягалася далеко на південь — аж до Мексики, — було видно як на долоні (на півночі ж починався ескарп). Жовтувата літня імла. Мул, який тягне плуга. Вона й сама не знала, чому так упевнена в тому, що дощів не буде ще кілька тижнів. І всі думатимуть тільки про одне: чи взагалі впаде колись той дощ, чи ні?

Її двоюрідний дідусь Фінеас — вона, щоправда, називала його просто дядьком — був головою Залізничного комітету та мав, як усі казали, навіть більше влади, ніж губернатор. Саме він визначав, скільки нафти може бути викачано в усьому Техасі, і це, так чи інакше, контролювало ціни. Як міркувала Джинні, це було схоже на ситуацію з рогатою худобою. У посуху всі намагалися швидше розпродати м’ясо, і тому ціни спадали (хоча коли яловичина ставала дефіцитом — вони підстрибували знову). От тільки спекулянти тепер порушують цей звичний порядок: закуповують дешевше в злидарів-фермерів, а тоді продають дорожче в містах, розповідаючи байки про посуху й дефіцит. Спекулянти наживаються там, де інші бідують; гроші тепер заробляють не в преріях, а в кам’яних будівлях. Армор і Свіфт — ось кого люто ненавидить її батько. А тим часом у Техасі видобувають більше нафти, ніж у будь-якій країні земної кулі. І щось нечасто можна почути, щоб нафтовики скаржилися на життя.

Жінка розплющила очі. Та сама величезна кімната з каміном. Ось її рука. Зморшкувата шкіра здається зовсім прозорою; браслет наручного годинника вже завеликий для такого тоненького зап’ястка. Може, вдасться бодай одненьким пальцем поворушити? Ні… Вона обвела поглядом кімнату, зупинившись на глобусі, що був не старшим за неї. Але багатьох країн, позначених на ньому, уже немає на сучасних мапах. Ні для кого немає надії. Вапно, що скріплює камін, стало кришитися — отже, він невдовзі розвалиться.

«Коли ж це сталося? — подумала Джинн. — А я й не очікувала, що стільки проживу».

Хоча то була неправда: вона завжди знала, що це інші не зможуть прожити довго.

Смерть як повсякденний супутник. На спокійній, розміреній Півночі такого немає, і Джонас чудово це відчував. Тому він і врятувався. А вона — або не розуміла, що й до чого, або ж розуміла, проте думала, що може цього уникнути. Вуглинки в каміні й далі тліють. А все ж таки — чи справді вона знала напевне, що скоїться з Полом і Клінтом? Чи це її мозок записав, наче підроблена магнітофонна плівка, щось таке, чого насправді ніколи не було?

Фінеас завжди добре ставився до Джинні. Їй важко було навіть уявити, якою впливовою людиною він був. Адже Залізничний комітет — так само, як потім ОПЕК, — контролював ціни на нафту в усьому світі! Фінеас казково розбагатів. Він легко міг або поставити на ноги, або ж безжально розтоптати будь-якого техаського нафтовика чи політика. Скільки-бо свердловин ти не пробуриш — без дозволу Фінеаса ні краплини звідти не викачаєш.

Офіс Залізничного комітету був розташований у звичайнісінькому висотному будинку. Що видавало цю надзвичайно важливу організацію — то це численні машини, припарковані біля будівлі. Яких тут тільки не було марок автомобілів: «Кадиллак-16», «Паккард», «Лінкольн-Зефір» і «Лінкольн-Континенталь»… Стіни кабінету Фінеаса були прикрашені його мисливськими трофеями. Також тут висіли «Єлловбой», вінчестер, що належав іще полковнику, і пара кольтів «Пісмейкер». А ще — почесні значки від Південно-Західної Асоціації Тваринників та Асоціації Погоничів Худоби. І, звичайно ж, світлини: ось це — слони, леви та інші тварини, на яких полював господар цього кабінету (кожне таке фото супроводжувалося детальним описом), а це — він сам із Тедді Рузвельтом на Кубі (на обличчі Фінеаса — широка усмішка: таке враження, що він почувається навіть упевненішим у собі, ніж стариган поряд із ним).

Він мав уже сімдесят п’ять років, але, коли сидів у кріслі навпроти Джинні, досі справляв на неї враження людини, сповненої сил і енергії. На полковника Фінеас був анітрохи не схожий: високий, із густим сивим волоссям, у вишуканому костюмі; ну, і його красуні-секретарки теж одягалися не абияк. Жодних ковбойських чобіт, краватки «боло» та інших проявів показної ностальгії за давніми часами. Власне, Фінеас значно більше був схожий на мешканця Сходу (наприклад, банкіра), ніж на людину, яка виросла на Заході.

Але його здоров’я вже дуже помітно слабшало. Серце. Полковник у його віці не мав таких проблем, як задишка та страшенні набряки на ногах. Тож було очевидно, що у Фінеаса немає жодних шансів дожити, як його батько, до ста років.

Секретарка принесла їм тацю з кавою та солодкими булочками. Це була красуня-брюнетка з яскраво-блакитними очима, високими вилицями та бездоганною фігурою. Звісно ж, вона, Джинні, такою вродливою ніколи не стане. Дівчина вмостилася зручніше в м’якому кріслі, споглядаючи краєвид, що відкривався з вікна: Остін було видно звідси як на долоні, і Джинні подумала, що з її ранчо сюди добиратися — якісь п’ять годин, але приїжджаєш наче до зовсім іншої країни. Фінеас привітав її із закінченням школи та заходився розпитувати про новини від Пола та Клінта, а тоді — про те, чи має вона якісь плани на майбутнє. Плани? Та ні, ще жодних не має.

Секретарка саме вийшла з кабінету, і тон Фінеаса одразу ж змінився. Джинні вже знала, що зараз він заговорить про справи.

— Гадаю, що ти — так само як і я — чудово розумієш, що ранчо Мак-Каллоу завдає лише збитків.

Вона ствердно кивнула, подумавши, однак, що не помічала цього. Ціни-бо на яловичину невпинно зростають, відколи почалася війна. То чому ж…

— Я жив на цій землі ще за тих часів, коли вона була майже незаселеною, — відхилившись на спинку крісла, вів далі Фінеас. — Я поховав там своїх батьків і брата. А тепер мій небіж — твій батько — невпинно наближає нас до розорення. Він розкидається грошима так, ніби вони виростають щовесни, мов трава, просто в нього під ногами. Ніяк не втямлю, чому старий доручив саме йому вести справи нашого ранчо. Ти бухгалтерські книжки бачила?

— Та ні.

— Звісно ж, ні.

Фінеас кивнув їй — мовляв, підійди-но до мене. Вона обійшла стіл і зазирнула в розгорнуту книгу.

— Ось це — прибутки від продажу худоби за минулий рік. Грубо кажучи, чотириста тисяч доларів. Багато? Так, бо твій батько продає багато худоби. Але якщо продивитися наступні тридцять сім сторінок — знайдеш там лише витрати. І підсумкове число — удвічі більше за ті чотириста тисяч. Зараз я покажу.

Він гортав сторінки далі: спочатку — по одній, а тоді — одразу по дві чи три. І на останній справді красувалася сума, трошечки менша за вісімсот тисяч доларів.

«Це якась помилка!» — подумала Джинні, та не сказала цього вголос.

— І скільки років ми зазнаємо таких втрат? — промовила вона натомість.

— О, щонайменше двадцять. І єдине, завдяки чому ми ще тримаємося на плаву, — це нафта й газ. Але свердловини вже старі, і з них мало що добудеш. Полковник свого часу вчинив дуже мудро, здавши в оренду лише кілька тисяч акрів. Він-бо сподівався, що решту ми здамо за вищу ціну. Та ми й досі цього не зробили.

Фінеас замовк, і Джинні теж мовчала. За якусь хвилину він знову заговорив.

— Я не можу до кінця зрозуміти, чому це так, але в Техасі відкрився клуб для синків заможненьких батьків, яким подобається гратися у тваринників. Та сьогодні на тій худобі вже нічогісінько не заробиш! А вони все граються… Боб Клеберґ утовкмачив твоєму батькові в голову, що варто лишень закупити бичків найкращих порід, прикликати на допомогу технології — і прибутки рікою потечуть до його кишені. То чому ж той Клеберґ, який теж має землю, досі не розбагатів на розведенні худоби? Га? Та що там твій батько: власники ранчо Кінґ — мільйона акрів землі! — уже дійшли до межі розорення, коли раптом «Гамбл Ойл» надали їм позику в три мільйони доларів. І шкода, бо я саме перед цим запропонував Елісові Кінґу чималі гроші за його землю. Мені завжди подобалося узбережжя, але не судилося.

Фінеас знову витримав паузу, чекаючи, що Джинні скаже щось у відповідь. Та вона мовчала, і він говорив далі.

— Твій батько розраховує на те, що я колись та й помру, а він отримає після цього мої гроші, і це вмить вирішить усі його проблеми. Він анітрохи не розуміє очевидного: навіть із моїми грошима ранчо розориться. Туди можна вкладати мільйони й мільйони — і все марно.

Так ось для чого Фінеас запросив її сюди: щоб вона зрадила свого батька! Та, на її подив, ця думка не так уже й вражала. Джинні завжди розуміла, що її батько, попри свій грубуватий імідж, був не ким іншим, як денді, — полковник, до речі, завжди казав саме так. Чарлз Мак-Каллоу хотів слави — такої, яку мав його дід. А заробляти гроші — це для нього завжди було на останньому місці. Джинні добре пам’ятала, що полковник анітрохи не поважав його, і тепер зрозуміла, що Фінеас — той, чиє ім’я було так само відоме в усьому Техасі, — теж зневажає свого небожа.

— Улаштуємо перерву на обід? Чи ще трошки поговоримо про справи?

— Поговорімо.

— Чудово. Скажи-но: що ти знаєш про податкову знижку на виснаження природних ресурсів?

— Та нічого.

— Отож. І твій батько, мушу сказати, так само нічогісінько про це не знає. Пояснюю: знижка на виснаження ресурсів — це те, завдяки чому нафтовий бізнес відрізняється від тваринництва так само разюче, як небо від землі. На сьогодні ця знижка становить двадцять сім із половиною відсотків. Тож коли ти буриш свердловину — списуєш саме таку частку своїх витрат.

— Лише тому, що витрачаєш гроші на буріння?

— Саме так ми й кажемо репортерам. Насправді ж близько шістдесяти відсотків наших витрат уже списані як нематеріальні активи. А знижка на виснаження ресурсів — це дещо інше: щороку, коли ти мусиш платити податок за свердловину — незважаючи на те, скільки грошей ця свердловина тобі приносить, — з нього списується чималенька частка.

— Тобто ти отримуєш прибуток, але називаєш це витратами?

Фінеас задоволено кивнув.

— Це ж нечесно, — трохи помовчавши, додала Джинні.

— Зовсім ні. Це ж дозволено законом.

— Але…

— Закон писали не просто так. Тваринники й далі розводитимуть худобу, навіть якщо через це зазнаватимуть лише втрат. Тож їх не потрібно заохочувати. А нафта — геть інша справа: знайти її — дорого, викачувати — ще дорожче. Ризик тут дуже великий, і тому наш уряд вирішив зробити так, щоб люди хотіли займатися нафтовим бізнесом.

— Словом, нам потрібно бурити свердловини?

— Саме так. І як узагалі твій батько ще може думати про корів? Це для мене справжнісінька загадка. У ті дні, що вже давно минули, кожний цент прибутків надходив до нас завдяки безжальному винищенню трави. Ми випускали на пасовиська в сто разів більше худоби, ніж могло там напасатися, щоб трава зберігалася. Але — як ти, мабуть, зараз думаєш, утомившись від моєї промови, — факти лише наганяють нудьгу. Саме так вважають люди, подібні до твого батька. На що тепер витрачає свій перший мільйон доларів кожне молоденьке дурбецало, яке, розмовляючи з французьким акцентом, гордо називає себе «нафтовиком»? На ранчо з гередфордськими коровами! А тоді він поспішає роздобути ще й «Паккард» і гарненьку дружину. Причому ні перше, ні друге, ні третє із цих надбань аж ніяк не вважає прибутковим. А тим часом усі інші — у тому числі й ми з тобою — не мають іншого виходу, крім як існувати в теперішньому часі. Мені постійно телефонує морський міністр і торочить, що йому жодний контроль виробництва не потрібен. Усе, що він хоче, — це нові, нові й нові свердловини. Єдина-бо річ, якої не мають німці, а ми, техасці, маємо, — це нафта. Уже почалося будівництво нафтопроводу, що проляже звідси аж до Нью-Джерсі, де розташовані всі нафтопереробні заводи. І вони хочуть, чорт забирай, отримати всю нашу нафту — до останньої краплини.

Фінеас усе говорив і говорив, дивлячись уже не на Джинні, а у вікно. Вона мимоволі перестала слухати його промову (він став детально щось розповідати про податки), заглибившись у власні думки. Що буде після того, як вона повторить своєму батькові слова Фінеаса? Моторошно стає від самої думки про таке. Ні, вона не зможе цього зробити.

«Війна не триватиме вічно, — завжди казав батько. — Рано чи пізно все стане на свої місця».

Цікаво, як це воно — бути Чарлзом Мак-Каллоу, який уявляє себе кимсь на кшталт короля? Але короля… чого? Звісно ж, нині, коли полковника давно вже не було серед живих, люди зацікавилися його внуком. Адже віднедавна до нього зачастили репортери, яким він розповідав історії полковника, перемішані з його власними. Наприклад, про те, як він разом із полковником неспокійного тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року взяв штурмом будинок-фортецю, напхом напханий мексиканцями-конокрадами. Джинні також чула від інших, нібито її батько одного разу холоднокровно застрелив людину.

Так чи інакше, а Чарлз Мак-Каллоу належав до категорії людей, що була приречена, мов динозаври, на вимирання. На краще це чи на гірше — але факти є фактами: майже всі власники ранчо, чиї предки свого часу розбагатіли на розведенні худоби, тепер стали банкрутами. Багато людей уже переїхало до великих міст, таких, як Остін, де їй усе ще ставало не по собі. Часи воєн з індіанцями та неосвоєних земель давно вже відійшли в минуле — хоча деякі люди вперто не хотіли цього визнавати. Її батько — височенний, з важелезними кулаками та суворим поглядом — став нарешті тим, ким так мріяв стати ще змалку. Представником епохи, що відійшла в небуття… От тільки до епохи тієї він геть не належав. Та це було вже неважливо — репортери частенько приїжджали, щоб подивитися на те, як вправно він заарканює бичків (ну справжнісінька вистава!). Тож він відібрав серед своїх коней найслухняніших і тримав їх спеціально для відвідувачів. За часів, коли ранчо процвітало, таке вважалося б небаченою дурістю: коні призначені для роботи, а не для забавок.

Пронизливий сигнал автомобіля повернув її до дійсності, і вона стала далі слухати Фінеаса.

— …незважаючи навіть на те, що округ Гілл і досі не має електрики й де-не-де ще можна побачити босоногого щербатого хлопчиська, який їде верхи на віслюкові, — ця війна стала для всіх нас поштовхом уперед, у новітній час. Тепер, коли німці розчавили своїми танками польську кавалерію, будь-який канібал із тихоокеанських островів уже бачив у небі винищувач «Зеро». І якщо я нещодавно ще сумнівався в тому, що епоха вершника й лассо минула, то нині це — надто вже очевидно.

Дівчина ствердно кивнула. Це не потребувало додаткових доказів навіть для неї.

— Джинні, — сказав наостанок Фінеас, пильно подивившись їй у вічі, — якщо ми не почнемо добувати нафту на наших землях просто тепер, то потім надзвичайно про це жалкуватимемо. Позичати гроші твоєму батькові — те саме, що лити воду в пісок. І я дуже хочу, щоб ти поклала цьому край.

Наступного дня вона вже їхала в потязі, що віз її додому. В Сан-Антоніо потяг надовго зупинився, змусивши пасажирів страждати від задухи та нещадних сонячних променів. Дівчина відсунулася від вікна й дихала якомога спокійніше, намагаючись пригадати щось прохолодне. Резервуар із водою, струмок біля зруйнованого дому Ґарсія… Вагон був напхом напханий солдатами-мексиканцями, які сиділи з похнюпленими головами і, мабуть, подумки молили Бога про те, щоб потяг швидше рушив із місця. Піт струмками тік по їхніх обличчях та шиях. Джинні подумала, що вони схожі на бичків, яких везуть на бійню. Що ж — так воно й було: тисячі отаких солдатів загинули від японських мечів. А їхній генерал Мак-Артур — просто втік (щось надто вже добре все для нього склалося!).

Дівчина спробувала спіймати погляд бодай когось із солдатів, але всі вони як один утупилися в підлогу. Ходячі мерці. А скільки з них іще навіть не мали близькості з жінкою?! Як же розлютився б її батько, якби вона сказала йому, мовляв, я втомилася бути самотньою й віддалася солдатові. Добре все-таки було б нарешті позбутися цього тягаря. Клінт і Пол, між іншим, відвідували будинок розпусти в Каррізо. Причому батько чудово про це знав.

«Мені ж чомусь це не дозволено!» — розлючено подумала Джинні.

Згадалися раптом дні з недалекого минулого — коли вона малим дівчатком заходила до батька в кабінет. Він працював собі, не звертаючи на доньку жодної уваги. І Джинні або влаштовувалася на вільному стільці з книжкою, або заглядала батькові через плече. І тоді він, помітивши нарешті, що вона тут, мовчки цьомав її в чоло. І це означало не що інше, як «відчепись, будь ласка».

Оце й усе його спілкування з нею — коли-не-коли погладити по голівці та поцілувати. Та він навіть коням своїм більше уваги приділяв, ніж доньці!

Так, Фінеас просто використовує її як засіб для досягнення своєї мети. Але ж у нього завжди знаходився час для того, щоб поговорити з нею. Навіть тоді, коли вона була ще зовсім маленькою. Йому, найімовірніше, було страшенно нудно з нею розмовляти. Утім, попри це, він намагався чомусь її навчити. А для батька вона хто? Ходяче непорозуміння. Він-бо, уже маючи трьох синів, сподівався, що народиться ще й четвертий. А тут — на тобі!

Це все, звичайно ж, було перебільшенням. Але Джинні не могла забути вечорів, коли вона, сповнена люті, тупала ногами, щоб у величезному мовчазному будинку залунав бодай якийсь звук; батько з братами в цей час працювали на пасовиську. Відтоді, як поїхали Клінт із Полом, тато став трошечки більше спілкуватися з нею. Та все ж.

«Він любить тебе, — подумки сказала вона сама до себе. — Просто голова в нього завжди зайнята чим завгодно, але не тобою».

А про що, власне, були його думки? Про коней та корів. Ну і, може, про жінок, хоча вона ніколи й ні від кого не чула пліток про те, що він десь має коханку. Якщо в неї колись з’являться діти — вони точно не тупатимуть ногами в порожньому будинку, як вона колись.

— Та я ж ніколи не матиму дітей! — сказала вона вголос, змусивши страшенно зніяковіти негра-носильника, який стояв біля дверей.

Потяг нарешті рушив із місця. Дівчина думала про те, що скаже своєму батькові.

Одного разу Джинні (їй тоді вже було шістнадцять) хвилин із десять простояла з одним із вакуерос за стайнею. Вони цілувалися, і дівчина відчувала, як його язик м’яко проникає до її рота. Тієї ночі вона не могла заснути, усе думала про цього хлопця. Про його м’які щоки й вії, що ніжно торкалися її обличчя. Та наступного дня він і близько її до себе не підпустив. А через тиждень — узагалі кудись зник, і вона вже знала, що ніколи не побачить його. Видавалося, що батько якимсь незрозумілим чином дізнався, що донька вперше в житті почувається щасливою. І безжально зруйнував її щастя.

Батькові завжди було начхати на добробут своєї родини. Він думав лише про себе. А ранчо, як не крути, розориться дуже скоро, і про них, Мак-Каллоу, ніхто більше й не згадуватиме. І цей дім зруйнують, як і дім Ґарсія. Джинні пригадала, як разом із братами блукала цими руїнами, і вони випадково знайшли дитячу могилку. Прислухаючись до одноманітного стукоту коліс, подумала, що всі надбання їхньої родини незабаром знищать.

Ні! Вона цього не дозволить. Як саме їй зупинити батька? Джинні ще не знає, але, як завжди, впевнена, що їй це вдасться. Фінеас уже старий, батько — зарозумілий дурень, Джонас — та йому взагалі байдуже до всіх, окрім себе. А про Пола та Клінта — і казати годі. У їхніх-бо головах ніколи не з’являлося нічого схожого на думки.

«Я єдина, хто ще може все врятувати, — подумала вона. — Тож я мушу, мушу це зробити!»

Хорхе зустрів її на станції в Каррізо. Вона сіла на заднє сидіння, бо менш за все хотіла зараз із кимось розмовляти. Зазвичай вона так не робила, бо це, на її думку, було проявом зверхності. Але Хорхе, очевидно, анітрохи не переймався через те, що вона не сіла поряд із ним, — навіть повеселішав, як їй здалося. Мабуть, йому подобалося спокійно розмірковувати про свої справи — так само, як і їй. Від цієї думки Джинні чомусь стало якось моторошно.

Ось видно будинок — сліпучо-білий у сяйві сонячних променів. Навколо нього — темно-зелені дуби та в’язи; на блідо-блакитному небі — жодної хмаринки. На третьому поверсі в таку погоду справжнє пекло, на другому — можливо, трошечки краще. Вона спатиме сьогодні на своїй терасі, обливши ліжко крижаною водою та ввімкнувши вентилятор, ні, краще — два вентилятори. Біля будинку красувався чорний автомобіль — бабусин. Водій — білий — сидів на ґанку сам-самісінький, не бажаючи, певно, і близько підходити до вакуерос, які вечеряли, голосно розмовляючи й сміючись.

У будинку всі штори були завішені; пахло розпеченим камінням. Джинні піднялася до своєї кімнати, щоб привести себе до ладу. А тоді спустилася до їдальні, де вечеряли її батько й бабуся.

Батько всміхнувся й підвівся, щоб привітати її поцілунком. Вона цієї ж миті зрозуміла: щось негаразд. А що саме? Може, когось із братів поранено? Та ні — вони ж іще не воюють. Але вона чула на власні вуха, що син одного з їхніх вакуерос загинув під час військового вишколу: його переїхав «джип». Усі ці думки пронеслися в її голові за одну мить, і вона одразу ж відігнала їх геть. Ні — батько та бабуся не сиділи б отак спокійно за вечерею, якби з Полом чи Клінтом сталося щось жахливе.

Бабуся — стан її здоров’я вже був навіть гіршим, ніж у Фінеаса, — не підводилася. Тож Джинні підійшла до неї й поцілувала в щоку.

— Ну, як з’їздила?

— Було дуже спекотно.

— А як там Фінеас?

— Нормально.

Батькові, звичайно, було наплювати на Фінеаса. Тож він заговорив про інше.

— Твоя бабуся щойно сказала мені, що, виявляється, тебе прийняли до Південно-Західного університету в Джорджтауні.

Бабуся ствердно кивнула.

— Ти можеш розпочати навчання вже в серпні, — сказала вона.

— О, мене це зовсім не цікавить, — намагаючись весело посміхатися, відповіла Джинні.

Ніби вони запитували, що вона про це думає.

— Джинні, — знову заговорив батько, перезирнувшись із бабусею, — це, може, і засмутить тебе, але кожен із нас повинен займатися тією справою, яка найбільше йому підходить. Ось у мене, наприклад, добре виходить керувати справами на ранчо. Твоя бабуся пильно стежить, щоб я не припустився якоїсь помилки. Ну, а твоя мета тепер — отримати гідну освіту.

Дівчина помітила, якою поблажливою була батькова посмішка, коли він поглянув на бабусю, говорячи про неї. І так само він посміхався зараз їй, Джинні.

«Та він же анітрохи не поважає свою матір!» — зрозуміла раптом вона.

Душа вмить втекла кудись у п’яти. Чомусь стало холодно. Розмова з Фінеасом — то були порожні балачки. Їй доведеться — хоче вона цього чи ні! — поїхати до того ідіотського університету, щоб здобувати там ту кляту «гідну освіту».

— Цього разу тобі не доведеться вирушати так далеко звідси, — сказала бабуся.

— Я не збираюся ставати секретаркою, — почула дівчина власний голос.

— Тобі й не доведеться, — донеслися до неї, немов здаля, батькові слова.

— І вчителькою теж не хочу бути!

— Усі ми мусимо виконувати наші обов’язки, Джинні.

— Ми з Фінеасом розмовляли саме про це, — дзвінко вимовила вона.

У горлі пересохло, тож їй довелося влити в себе трохи води.

— Так чи інакше, а це правда, — сказав він.

— Фінеас показав мені бухгалтерську книгу.

Батько саме збирався ще щось додати, аж тут до нього дійшов зміст її останніх слів. Джинні хотіла підвести на нього погляд, та не змогла. Тож далі говорила, утупившись у тарілку.

— Наше ранчо на межі розорення.

Спромігшись-таки подивитися батькові в обличчя, дівчина побачила, що воно не виражає анічогісінько. Краєчком ока вловила бабусин погляд, що означав наказ негайно замовкнути.

— Я тепер у курсі всіх наших збитків, — знову донеслися до неї власні слова.

— Ти просто наслухалася дурних балачок старого Фінеаса, — мовив батько.

Він спробував усміхнутися, та не зміг; Джинні відчула, що її лихоманить, — чи не застудилася вона через протяг у потязі?

— …це ранчо — не місце для дівчини з твоїми талантами, — тим часом вів далі батько. — Тож ти вже наприкінці цього літа здобуватимеш вищу освіту. Я, наприклад, у твоєму віці просто не мав такої можливості.

— Твоє життя ніколи не було важчим, ніж моє, — відповіла вона. — А тепер ти їздиш на коні, який коштує двадцять тисяч доларів, і при цьому поводишся так, ніби ми живемо в богадільні. Я добре знаю, що ми втрачаємо щороку чотириста тисяч доларів через твою худобу. Фінеасові набридло без кінця й краю позичати тобі гроші, тож треба негайно щось змінити.

Ось вона й визнала свою зраду.

— Геть з-за столу! — почувся батьків голос.

— Нікуди я не піду, — сказала вона, відчуваючи, що навіть підвестися не зможе, бо ноги не втримають її. — Ти щодня прикидаєшся, ніби працюєш, щоб прогодувати свою родину. А насправді — просто розтринькуєш наші гроші.

— Це мої гроші, а не твої! І ти ще надто маленька, щоб навіть говорити про такі речі.

— Усі наші гроші — надбання прадіда. Ти не заробив із них ані цента.

— Припини негайно!

— Ми не вечеряли разом уже два тижні. Чому? Та тому, що ти маєш час на своїх коней, а на родину — ні. А до того ми не сиділи за одним столом більше ніж п’ять тижнів. І єдине, завдяки чому ти ще можеш гратися у тваринника, — це нафта.

Вона очікувала, що зараз отримає ляпаса. Та батько натомість став навіть спокійнішим.

— Нафта — це джерело грошей, які йдуть на модернізацію нашого ранчо, любонько моя. І завдяки цим грошам нам не доводиться спати просто неба під час перегону худоби: ми можемо сісти в авто й швиденько доїхати до нашої оселі. Літак потрібен для того, щоб оглядати наші землі. Ми-бо не можемо більше дозволити собі наймати так багато об’їзних наглядачів, як раніше.

— А чому б нам не припинити розводити худобу? Тоді ми могли б просто жити на прибутки від нафти.

Він підвівся, розправивши плечі, і підійшов до Джинні. Аж раптом — розвернувся й вийшов з кімнати. Його важкі кроки ніби промовляли: «Цей будинок — досі мій!» Кроки ці все віддалялися, і нарешті вона почула, як грюкнули вхідні двері.

— Ти вчинила безглуздо, — мовила бабуся.

Джинні лишень знизала плечима, думаючи про те, що по-старому тепер ніколи вже не буде. І раптом зрозуміла, що жалкувати нічого. Вона ступила на величезний крок уперед: ще вчора — та навіть годину тому! — їй і на думку не спало б, що можна отаке казати батькові чи будь-кому іншому.

— А я й не знала, що ти його боїшся, — мовила вона до бабусі. — Це тому, що полковник не вписав тебе у свій заповіт?

Стара жінка нічого на це не відповіла.

— Тобі не можна лишатися тут, Джинні, — мовила нарешті бабуся. — А після такого — тим паче.

Дівчина відчула, що була б задоволена, якби їй ніколи більше не довелося розмовляти ні з бабусею, ні з будь-ким іншим із родичів.

— Батько ніколи не дозволить тобі керувати цим ранчо.

— Ніякого ранчо вже давно немає. Ми живемо на прибутки від корисних копалин і на позики, що надає нам Фінеас.

— Хай би що Фінеас утовкмачив тобі в голову — ти повинна знати: він ніколи не дозволить тобі займатися його справами. Бо ти — жінка. Так завжди було.

— Це ми ще побачимо, — твердо подивилася вона в бридке (а зараз — особливо) бабусине обличчя. Джинні враз подумала, що батько й без неї розумів усю безнадійність свого становища, бо по ньому виразно було видно, що він погано спить.

Бабуся акуратно поклала на стіл ніж і виделку, а тоді ретельно розгладила скатертину й ковтнула вина зі свого бокала.

— Я завжди знала, що ти вважаєш мене нудною, — сказала вона. — Ти гадаєш, що я такою народилася і мій характер уже ніколи не зміниться? Чи взагалі нічого про це не думаєш? То знай — коли я вирішила переїхати сюди, то зробила вибір: висловити свою думку чи підкоритися, щоб до мене й надалі ставилися добре. А нині тобі теж довелося вибирати — точнісінько так, як мені колись. Так-от, затям собі, що варіантів тут — лише два: або тебе любитимуть і не поважатимуть, або ж поважатимуть і не любитимуть.

— Тепер уже настали інші часи.

— Може й так. Але щойно скінчиться війна — чоловіки повернуться, а з ними — і життя повернеться на гарно второвану стежку.

— Це ми ще побачимо, — уже вдруге за вечір мовила дівчина.

Бабуся зробила такий жест, ніби відганяла геть усе навкруги — і Джинні, і цей будинок, і всю цю землю, і їхнє добре ім'я.

— Якби ти, внучко, лишень знала, як остогиділо мені все це! Я належу до найбагатшої родини в чотирьох округах, але на мене досі поглядають кривим оком, коли я приходжу голосувати на вибори.

Запала тиша. Джинні зненацька збагнула, що впродовж усього свого свідомого життя понад усе хотіла саме цього — щоб її бабуся розмовляла з нею як із рівною, поважала її. Але тепер їй цього перехотілося. Замість радості від того, що її стали поважати, вона відчула тільки сором. Сором за бабусю, яку залякав її власний син і яка все життя скаржилася на те, що народилася жінкою. Замість того щоб співчувати, Джинні лише розлютилася на неї. Така людина, як бабуся, повинна була б об'єднатися з такими самими розумними та рішучими людьми, щоб вирішувати суспільні проблеми. Вона натомість стала заручницею власної слабкості — як, власне, і решта членів їхньої родини. То чого вона, Джинні, усе життя їх боялася й поважала? Усе, годі. І нехай вона буде самотньою навіть до смерті — її це зараз цілком влаштовує.

— Зрозумій, — торочила своє бабуся, — ти ніколи не знайдеш собі чоловіка, який погоджувався б із тим, що ми живемо в новітньому часі.

— Тобто на мене чекає твоя доля?

— Саме так. Ти врешті-решт вийдеш заміж за такого, як твій батько чи брати. І будеш для нього теплим тілом у ліжку, та й край.

— Такого ніколи не буде!

— Ти не матимеш вибору, Джинні.

Розділ 21 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

10 березня 1916 року

Вчора мексиканські повстанці на чолі з Панчо Вілья вторглися до Нью-Мексико. Двадцятеро убитих. Таке наше сьогодення: майже ніхто з білих носа не потикає на вулицю без гвинтівки чи бодай пістолета.

Німці пообіцяли прислати мексиканцям підкріплення, якщо ті вирішать перетнути кордон. Містечко наше просто шаленіє: ми ж перебуваємо в якихось десяти милях від річки.

Я не кажу вголос про те, що кайзер навряд чи надішле обіцяне підкріплення, оскільки у Франції він щодня втрачає по десять тисяч солдатів. І не кажу також про те, що кількість американців, які загинули в Колумбусі, — приблизно така сама, як кількість мексиканців, яких убивають за одну ніч у Південному Техасі. А навіщо мені взагалі казати про все це? Люди-бо перед обличчям цієї нової загрози нарешті стали жити по-людськи: сусіди, які роками не розмовляли, сьогодні приязно гомонять одне з одним; дружини аж увиваються біля своїх чоловіків; неслухняні діти раптом стали сумлінно робити уроки й вчасно приходити зі школи додому.

За містом знайшли тіла чотирьох підлітків-мексиканців. Ніхто не знає ні їхніх імен, ні імен тих, хто їх застрелив. Наші вакуерос кажуть, що це були фуереньйос — мешканці центральної частини Мексики; хоча трупи були вже такі спотворені, що я просто не розумію, як за ними можна було таке визначити. Про це навіть у газетах не написали. А якби замість тіл цих підлітків знайшли убитих мулів — неодмінно почали б розслідування. Та люди лишень побурчали стосовно великих витрат на поховання, і все.

14 березня 1916 року

Побільшало крові на руках родини Мак-Каллоу. Чарлза повезли до Каррізо: він, поїхавши до міста дещо купити, наштовхнувся на п'яного Датча Голліса, хоча був іще тільки полудень. І цей хлопець кинувся обвинувачувати — справедливо, мушу сказати, — нашу родину в різноманітних злочинах, у тому числі — в організованому вбивстві Ґарсія з метою заволодіти їхніми землями.

Зчинилася бійка, одразу ж збіглися охочі подивитися, і Датч добряче віддухопелив Чарлза, який після цього пішов до авто й повернувся з пістолетом. Голліс вийняв із кишені складаного ножа (тепер усі чоловіки носять такі із собою), та мій син вистрелив йому просто в обличчя.

Наш капрал Ґарса прибув саме вчасно, щоб побачити, як із пістолета Чарлза вилітає куля.

«Свята Мадонна! — захоплено казав до мене потім Ґарса. — Рука в нього анітрішечки не здригнулася!»

Наче я мав цим пишатися.

Приїхавши після вбивства додому, Чарлз осідлав свого коня та й гайнув до Мексики. Але ми з полковником перехопили його в кількох милях від річки й переконали повернутися.

— Усе буде гаразд, — мовив я до нього, коли ми розвернули коней.

Він лишень знизав плечима.

— Ми якось виплутаємося із цього, — повторив я.

Чарлз промовчав і цього разу. І я відчув себе зовсім безпомічним — як дуже-дуже багато разів у житті; схоже на те, що всі навколо вважають мене саме таким.

— Цей Голліс отримав по заслузі, — нарешті сказав мій син. — Ти б тільки чув, що він викрикував про нас на все місто!

— Він поховав брата через нас.

— А як щодо мого брата?

Він, пришпоривши коня, наздогнав полковника. Вони кивнули один одному, не перемовившись ані словом: точнісінько таке мовчазне взаєморозуміння, як у полковника з Фінеасом. По моїй спині пробіг неприємний холодок… Я — ось хто повинен був тікати до Мексики…

Чи можливо таке, що Чарлз правий? Саллі, певно, вважає так само… Та чи справді можна поранення прирівнювати до смерті?

Коли ми повернулися додому, там на нас уже чекав шериф Ґрехем. Чарлз умить зблід, мов крейда. Шериф же сказав, що він зовсім нікуди не поспішає і, між іншим, від випивки не відмовиться.

Решту вечора я провів на терасі, слухаючи спокійнісіньку розмову полковника, шерифа і Чарлза про те, як би їм краще владнати цей інцидент. Сонце сідало, і небо поступово забарвлювалося в криваво-червоний колір. З-поміж нас чотирьох символічність тут помітив лише я, бо сидів дещо віддалік і не був аж так зайнятий розмовою.

Послухаєш полковника й шерифа — і станеш думати, що загибель Датча була чим завгодно — нещасним випадком, ударом блискавки, карою Господньою, — але тільки не вбивством, у якому винен мій син. «Він мусив це зробити, бо послуговувався інстинктом самозбереження!» — підтакував полковникові п’яненький уже шериф.

Я міг би й утрутитися в цей злагоджений дует, щоб нагадати їм, що вся історія людства — це прямий шлях від тваринних інстинктів до логічного мислення, від невігластва до отримання знань. Якщо маленьку пантеру кинути напризволяще посеред незайманої природи — з неї виросте цілком нормальна тварина. Якщо ж учинити те саме з маленькою дитиною — вона перетвориться на дикуна, який і на людину не буде схожим. І ніколи вже не зможе жити серед людей. Та все одно трапляються ті, що стверджують протилежне — ніби всі ми послуговуємося насамперед інстинктами, як і тварини (вовки, наприклад).

Коли на землю спустилася ніч і правота мого сина стала вже для всіх річчю очевидною, шериф Ґрехем повіз його до Каррізо: мовляв, Чарлі краще заночувати в тюремній камері, але це так, для годиться. Ґленн тримається відсторонено: добре видно, що його, м’яко кажучи, збентежила звістка про вчинок брата.

15 березня 1916 року

Ходив до шерифа, щоб попрощатися з убитим Датчем Голлісом. Він лежав у сараї, обкладений кригою. Неголений, брудний; обличчя й одяг — у крові; кишківник, як і в усіх мертвих, випорожнився сам собою. Яким був цей хлопець років двадцять тому? Дитятком, яке простягало манюні рученята до матері… А потім? Хлопчиком, який поступово підростав, і ось уже — виріс зовсім великим… Раптом згадалося, як він грав на скрипці — разом із братом — у Мідкіффів. Я придивився до темної плямки над його бровою. Куля змусила навіки замовкнути слова й музику, що жили в голові цього хлопця — неймовірно складній машині, яка вже ніколи не запрацює.

Під його сорочкою я помітив щось блискуче — медальйон, як виявилося. Підніс його ближче до очей, та не зміг у напівмороці нічого розгледіти; розірвав ланцюжок, змусивши при цьому голову мерця смикнутися. А тоді швиденько вийшов надвір.

Дорогою додому серце в мене калатало так, ніби я, узявши цей медальйон, скоїв іще страшніший злочин, ніж убивство Датча. Розглянувши цю річ удома, я не знайшов там ні світлини, ні записки, ні пасма волосся. Нічогісінько. Закопав його там, де були поховані Ґарсія — інші наші жертви. І під час цього теж відчував себе злочинцем, якого ось-ось схопить хтось із вартових порядку. Усі люди поділяються на два типи: мисливець і здобич. Так-от, я — точно не мисливець.

16 березня 1916 року

Чарлз повернувся з в’язниці. Тепер йому не можна виїжджати за межі чотирьох округів, де розташовані наші володіння. Та його це не засмучує — він ходить із високо піднятою головою. І мені дуже важко на це дивитися. Суддя Пул запевнив нас, що жодного обвинувачення Чарлзові не висуватимуть. Власне, суддя, шериф і полковник домовилися з усіма, хто, найімовірніше, увійде до складу присяжних.

Хотів би тут написати, що розриваюся між надією на те, щоб Чарлз отримав справедливу кару за свої злочини, і на те, щоб його не карали. Та це було б цілковитою брехнею: я-бо сподіваюся лише на те, що його виправдають. Незважаючи на всі його жахливі діяння, він мій син, якого я сам виростив.

Мені довелося поїхати до міста, бо треба було дещо купити. І я ходив там, насунувши капелюха на очі, адже страшенно боявся, що зіштовхнуся раптом із Естер Голліс — матір’ю Датча та Білла. Увечері, уже повернувшись додому, я з величезним полегшенням згадав, що вона вже кілька років як померла.

Ніхто з наших особливо не стривожений убивством Датча; а мексиканці — найменше. Навіть у коней, мовляв, бувають спалахи гніву. А для внука нашого славетного патрона — це більш ніж природно; а якщо взяти до уваги ще й спекотну погоду, що сама по собі розпалює гнів… Та і як інакше він мав чинити, коли той хлопець на людях зводив наклеп на нього й усю його родину?

Так чи інакше, а Білл і Датч Голліси тепер гниють у землі. Ну хіба ми створені за Божим образом і подобою? У нас є щось від плазунів чи, якщо хочете, від печерних людей, які часто хапалися за списи без жодної потреби. І багато хто з нас із радістю повернувся б до того первісного стану, знову перетворившись на змію, яка зачаїлася в засідці. Щоправда, вони кажуть не «змія», а «лев». Але ж це одне й те саме, бо відмінність між цими двома істотами — здебільшого в зовнішності.

24 березня 1916 року

Суд присяжних обвинувачення проти Чарлза не висунув.

2 квітня 1916 року

Наше ім’я — незважаючи ні на винищення Ґарсія, ні на вбивство Датча Голліса — вимовляють тепер із іще з більшою повагою, ніж будь-коли. Замість того щоб цуратися нас чи заздрити нам, люди розкланюються й висловлюють своє захоплення. Ще б пак — ми, Мак-Каллоу, довели, що кожен, хто щось украде в нас, буде вбитий (як і кожен, хто обливатиме брудом наше добре ім’я, та ще й на людях). Мій батько цілком задоволений таким станом речей. Я сказав йому якось, мовляв, надворі — двадцяте століття…

Так чи інакше, усі вважають нас тепер за якихось напівбогів, які зліплені не з того тіста, що пересічні люди. Якщо ж у їхніх головах промайне бодай найменша здогадка про те, що ми їмо й спимо, як звичайні люди, і нас можна поранити чи вбити, — вони миттю всім гуртом помчать на нас зі смолоскипами й вилами. Або ні — зі святою водою й осиковими кілками.

А тим часом кровопролиття тривають. Учора Панчо Вілья зі своїми повстанцями напав на казарми в Ґленн-Спрінґс. Незважаючи на свою симпатію до мексиканців, я чекаю на прибуття замовлених нами кулеметів «Льюїс» (вони випускають по десять куль тридцятого калібру за секунду) так само нетерпляче, як і полковник. Ці кулемети — справжнє благословення для тих, кого ворог переважає кількістю. Дуже шкода, що їх іще не скоро привезуть: це все через оту війну в Європі.

Назріває велика загроза штурму мексиканськими військами Ларедо — солдатів Карранси по той бік річки стає дедалі більше. Мексиканці стверджують, що справжній кордон між ними й Техасом — це річка Нуесес, тож ми повинні пересунутися туди. А техасці вважають, що істинний кордон пролягає на триста миль південніше нинішнього — десь біля Дуранґо.

Саллі наполягає на тому, щоб ми переїхали до Сан-Антоніо, чи Далласа, чи навіть Остіна, — словом, аби тільки не залишатися тут.

— Ми ж тут — у цілковитій безпеці, — сказав я їй. — Ні ганси, ні мексиканці не доберуться до нас, принаймні найближчим часом.

— Я не через це турбуюся.

— А через що тоді? Боїшся, що нашим хлопчикам загрожує небезпека?

— Так. Усім трьом: двом живим і одному похованому.

— З ними все буде гаразд.

— А якщо знову станеться таке, як ото нещодавно? Що як на них нападуть чиїсь брати?

— Чиї? Голлісів більше не залишилося.

— То знайдеться хтось інший.

Я мало не сказав, що такою є ціна за те, що Саллі стала однією з нас, Мак-Каллоу. Та промовчав, бо несила було говорити.

— Мої небожі в Далласі носять зброю, — заговорила вона з помітним зусиллям. — Вони полюють на оленів, і навчаються в школі, і волочаться за розпутними дівками, але… Я ходила до шерифа, щоб побачити того хлопця…

— Датча? — обережно мовив я.

— Так. І дивитися було неймовірно гидко.

Я не відповів нічого. Наші з нею стосунки вже так довго були напруженими. Щоразу, коли мені здавалося, що вони можуть покращитися, — Саллі руйнувала цю надію. Я навіть дивитися на неї не хотів, тож відвернувся.

— Якщо хочеш — лишайся тут сам, Пітере, — почувся її голос. — Я втратила всіх синів, яких боялася втратити.

Розділ 22 Ілай-Тіететі

Весна 1851 року

Для «блідолицих» індіанські імена позбавлені будь-якого сенсу, і це — одна з причин їхнього ставлення до індіанців як, скажімо, до «чорномазих», які живуть у преріях. Річ у тім, що в команчів заборонено давати дитині ім’я людини, яка вже померла. «Блідолиці» покоління за поколінням дають своїм дітям одні й ті самі імена, і тому їх, цих імен, так мало, що на пальцях можна перелічити. А команчі дають кожному зі своїх дітей абсолютно нове ім’я, що живе та вмирає разом зі своїм власником.

Імена команчам вигадували не батьки, а хтось із інших родичів чи вождів і навіть воїнів, які прославилися своїми подвигами. Ім’я давалося людині або на честь якогось її вчинку, або якщо хтось помічав серед буденних явищ дещо незвичайне й хотів, щоб пам’ять про це збереглася в чиємусь імені. Якщо ім’я не приживалося, його власника могли назвати ще раз. От, наприклад, Нападає Першим у дитинстві був кволим та несміливим хлопчиком. І хтось запропонував назвати його так, щоб ім’я означало хоробрість, і це справді допомогло. Декому з уже дорослих індіанців із нашого племені давали друге або ж і третє ім’я — це якщо хтось із його чи її родичів або друзів знаходив якийсь особливо підхожий варіант. Наприклад, власника німки на ім’я Жовте Волосся в дитинстві назвали Шість Оленів. Але коли той був уже підлітком, йому дали інше ім’я — Ліниві Ноги, і воно дуже добре прижилося. Гладкого Вовка — Тошавеєвого сина — назвали так, бо один із команчів якось побачив товстезного вовка й подумав, що він вельми схожий на цього хлопчика. І це ім’я виявилося дуже влучним. А «Тошавей», власне, означає «Блискучий Ґудзик», — це ім’я дали йому при народженні, і воно прижилося одразу й назавжди. Коли я дізнався про це, то все одно й далі думав про нього просто як про Тошавея, бо вже так звик. Імена, схожі на іспанські (вони, загалом, і не мали певного значення) теж досить часто траплялися в команчів: Пізон, Ескуте, Кончо… У нас був один воїн, якого називали Хісуу-Анчо, бо його взяли в полон у семи- чи восьмирічному віці, і коли запитали, як його звуть, він сказав «Хесус Санчес».

Багатьох команчів називали непристойними, на думку білих, іменами. Тож якщо «блідолицим» доводилося згадувати цих індіанців у газетах, то їхні вульгарні імена просто замінювали на якісь інші. Наприклад, вождя, який прославився тисяча вісімсот сорокового року, пограбувавши в Ліннвіллі крамницю, напхом напхану дорогим одягом — воїни тоді гордовито помчали геть, одягнені в циліндри, весільні сукні та шовкові сорочки, — звали По-ча-на-куар-хіп. Означає це в перекладі з мови команчів «Завжди Твердий Пеніс». І таке ім’я — ба навіть у пристойнішій інтерпретації «Дуже Сильна Ерекція», — звичайно ж, не могло бути надрукованим у газетах. Тож білі обізвали цього вождя Горбом Бізона і так зверталися до нього до самісінької його смерті. Але все одно — навіть коли цей вождь, постарівши, утратив через білих і свою землю, і своє добре ім’я, а тому змушений був животіти в резервації — для себе самого він залишався Завжди Твердим Пенісом.

Знахаря, який разом із Куаною Паркером повів усіх команчів, які ще залишилися в живих, проти війська «блідолицих» тисяча вісімсот сімдесят четвертого року, звали Ішахата-і, тобто Піхва Койота. Як тільки його не називали в газетах: Іштаї, Ешаті, Ешіті… І ніколи не писали, як це перекладається. Я знав Тошавеєвого небожа, якого звали Мало Не Покрив Кобилу (це ім’я йому дали, коли він був підлітком). І, якщо ви пам’ятаєте, Ні За Холодну Воду раніше звалася Самотньою Пташкою. Команчі не були позбавлені почуття гумору, і це допомагало їм спокійно ставитися до своїх імен, хоч би якими вони були. Мушу, однак, зазначити, що Мало Не Покрив Кобилу не дуже й заперечував, коли після здобуття ним першого скальпа його вирішили назвати новим ім’ям — Зійшов На Пагорб.

Коли настав лютий, у нашому селищі запанував голод. Запасів м’яса бізонів ми не мали, а олені, лосі й антилопи траплялися мисливцям дедалі рідше й рідше. Ті нечисленні тварини, яких нам ще не вдалося вбити, виходили зі свого укриття, щоб погризти кори й сухих гілок, лише вночі. Ми виживали тоді здебільшого завдяки деревним щурам, яких вистежували біля гнізд, з’їдаючи їхні запаси сушених фруктів і горіхів, та, звичайно ж, їли самих щурів, якщо тільки їх удавалося впіймати. Усі ми добре знали, що хворі, старі й малі мешканці нашого селища незабаром помруть, якщо ми не добудемо м’яса. Проте нам таки вдалося його дістати — адже ми наштовхнулися на табун бізонів, які пересувалися на північ.

Усі вважали це знаком від Творця Усього На Світі: мовляв, ваше життя знову змінюється на краще, бо я вас пробачив. Коли сніг почав танути і проросли перші крокуси, ми запаслися достатньою кількістю м’яса, щоб безжурно дожити до літа; настання цієї пори року означало не тільки довгоочікуване тепло, а й важкі часи для жінок, яким додасться роботи, бо треба дубити шкури для того, щоб продати їх команчерос.

У травні ми заходилися планувати новий похід. Нам треба було з чогось жити: минулого року ми й третину людей втратили, і майже всіх коней. І якщо ми й цього року не досягнемо успіху в походах — навряд чи доживемо до наступного. Тошавей, звичайно ж, зібрався їхати, а от Ескуте було наказано залишатися в таборі, бо він не міг стріляти з лука через скалічену руку. Тож замість нього в похід мали взяти мене. Неекару також мусив їхати, але чомусь не радів цьому, на відміну від інших юних воїнів.

— Чого ти так скис? — мовив до нього Ескуте. — Здобудеш у поході юну красуню-мексиканку й подаруєш її мені. І зможеш скільки завгодно слухати, як вона стогнатиме піді мною.

Неекару лишень головою похитав.

— А ну, дай-но вгадаю! — не вгавав Ескуте. — Ти маєш якесь погане передчуття, еге ж?

— Припини, — пробурчав Неекару, указуючи йому поглядом на мене.

— Цей хлопець завжди має якесь погане передчуття, — Ескуте поглянув на мене. — Краще не слухай його.

— Я ж правильно передчував, що минулий похід погано скінчиться.

— О, великий пуа тенапе! Ти вже пробач мені мою коротку пам’ять.

— Та послухай ти! — урвав його мову Неекару. — Часи настали зовсім інші — визнаємо ми це чи ні. Пенатеки…

— Біс із ними, тими жалюгідними пенатеками! Вони були не ким іншим, як таї-і білих, і отримали по заслузі.

— Їх було вчетверо більше, ніж нас.

— І вони були підстилками для білих — тому й підхопили від них заразу.

— Та невже? Ті, що прославилися найбільш вдалими походами на білих, — були їхніми підстилками?

— Вони вже з десять років не ходили в походи!

— І ще вони мали величезні табуни коней.

— Неекару, ми всього-на-всього один невдалий рік пережили. А ти скиглиш, наче плаксива скво, — замість того щоб співати вохо хубійя. Розпускатимеш і далі нюні — залишайся краще в таборі, бо хтось із воїнів урешті жбурне в тебе томагавком, і все.

— Якщо цей похід виявиться таким самим, як той, — у мене нікому буде жбурляти томагавком.

— Не слухай його, Тіететі, — похитав головою Ескуте, — бо заразишся цими нюнями й загинеш. А ти, я впевнений, маєш обов’язково повернутися з походу з тисячним табуном коней і сотнею скальпів. І ще півсотні полонених-мексиканців із собою привезеш, ось що. А балачки нікому не потрібні.

— Що ж, нехай так, — сказав Неекару.

— Моя рука болить так, що я не можу спати. Але я не рюмсаю, мов мала дитина. Убий скільки завгодно мексиканців і помри героєм — мені начхати, що ти робитимеш. Але тільки не скигли. Бо краще вже було б, якби ти собі горлянку одразу перерізав, а ще — усім, хто так само скиглить.

Тошавей покликав мене — певно, для серйозної розмови.

— Ми не збираємося нападати на білих, — сказав він. — Але…

— Через мене можеш не хвилюватися, — відповів я.

— От і добре, — почухавши підборіддя, він обвів поглядом селище, яке стало помітно меншим порівняно з минулим роком. — Якби ти, Тіететі, народився років на двадцять раніше. Ото були справді гарні часи! Коли ми вирушали в похід, вовки зграями йшли за нами: вони-бо знали, що їм буде чим поживитися. Та, можливо, це все ще повернеться.

Ми спустилися з плоскогір’я й поїхали далі, повз меси та каньйони. З дерев тут росли переважно тополі й дуби; серед високої трави полум’яніли жовтогарячі острівці чудових гайлардій.

У верхів’ях Сан-Саби жили Тошавеєві родичі. Коли ми дісталися їхнього табору, то побачили там замість живих людей близько сімдесяти скальпованих трупів. Серед них було кілька воїнів, але більшість — жінки, діти й люди похилого віку. Тошавей упізнав своїх родичів. Це було невеличке плем’я, що відкололося від котсотеків. Багато з ким із жінок та дівчат учинили так само, як із моїми матір’ю та сестрою. Ми весь день ховали їхні тіла та фрагменти тіл.

— Тутешні чоловіки, мабуть, кудись поїхали і ще нічого не знають, — сказав Пізон.

Усюди були сліди чобіт, пошитих в Остіні, Сан-Антоніо чи якомусь зі східних міст; добре видно було також сліди підкованих коней. Тут і там валялися кулі з мушкетів. Тіпі, зброя, різноманітне приладдя — усе це було вкинуте в багаття й спалене. Я не тямив себе від сорому, та мої супутники з кам’яними обличчями стояли поряд. Лишень хтось мовив, що якісь кілька років тому найближчі поселення білих були за сотні миль звідси. І те, що цей табір знайшли, — дуже поганий знак.

— Скільки всього білих живе на цих землях? — спитав у мене Тошавей. — Ти, бува, не знаєш?

— Я чув, що близько двадцяти мільйонів.

Він аж хрюкнув. А тоді пильно-пильно подивився мені у вічі.

— Ти впевнений?

— Цілком.

— Ну, гаразд, Тіететі.

Ми, вирішивши трохи відпочити від виривання могил, повсідалися на коней та об’їхали табір досить широким колом. Хто ж міг усе це вчинити? Зрозуміло, що не рейнджери: їх-бо — ну, десятеро було б чи дванадцятеро… але ніяк не більше. А таким маленьким загоном не переб’єш сімдесятьох команчів — навіть жінок і дітей. Тошавей сказав, що в селищі побувало сотні зо три вершників. Хоча тут стільки слідів накладалося один на другий — ніби нападники цілісінький день провели, ґвалтуючи та розграбовуючи табір, — що дуже важко було стверджувати щось напевне.

Я подумав, що мені варто б пошукати батькові сліди; упізнати їх було неважко: він припадав на ліву ногу, а ще носив дуже маленький розмір взуття як для такого здоровенного чолов’яги. Утім, вирішив цього не робити.

На верхівці пагорба ми виявили глибокі борозни — наче тут фургони побували. Трава на тому місці була геть уся випалена.

— Дивно все це, — мовив Тошавей.

— Тут гармати тягли, — сказав я. — Ось чому трава горіла.

— Гармати ж дуже-дуже важкі, чи не так?

— Гірську гаубицю може тягти за собою кінь. Техаська армія завжди використовувала цю зброю проти мексиканців.

Від цього пагорба до селища був десь фарлонг. Я раптом збагнув, що в таборі бачив зовсім не кулі від мушкетів, а картеч. Якщо з гірської гаубиці вистрелити картеччю — це буде все одно що залп із двохсот рушниць одночасно. Мій батько про таке казав «десниця Господня».

— Тіететі, — похитав головою Тошавей, — це все, як не крути, дуже дивно. Як, наприклад, вони спромоглися непомітно притягти сюди гармати? І чому вони взагалі їх за собою тягали? Наче були впевнені, що знайдуть тут індіанців! Дивна річ. Я б сказав, що хтось показував їм дорогу.

— Вони притягли гармати на пагорб, коли було темно.

— Це я розумію, але діяли вони так, ніби точно знали, що тут є індіанське селище, — сказав він, обводячи поглядом руїни табору. — На превеликий жаль, майже всі загиблі чоловіки падали обличчям у багаття, і тому я не знаю, чи був серед них мій двоюрідний брат. Але я впізнав серед жіночих трупів його дружину та двох доньок.

Урешті-решт наші воїни зайшли в річку та позмивали із себе попіл і згуслу кров. А перед тим, як поїхати звідси, ми знайшли товсту тополю й за допомогою томагавків зробили на ній рівну ділянку. А тоді нашкрябали послання для тих команчів, які, можливо, сюди ще повернуться. Написано там було про все, що тут сталося, також була зазначена кількість людей, яких ми поховали.

Наступної ночі ми побачили вдалині багаття й одразу зрозуміли, що це робота «блідолицих»: вони завжди розпалюють вогнища вдвічі більші, ніж необхідно. Це могла бути тільки армія, тому що стільки рейнджерів у всьому Техасі точно б не назбиралося.

Хтось висловив думку, що непогано було б підібратися до солдатів непоміченими та викрасти їхніх коней. Але ми все-таки вирішили, що це буде надто небезпечно, — краще вже роздобути коней у мексиканців. Замість спання ми їхали всю ніч, щоб збільшити відстань між нами та солдатами. Річку Пекос ми перетнули, ще нікого не зустрівши, але помітили свіжі сліди підкованих коней. Це був, мабуть, невеличкий гурт мандрівників, і дехто з воїнів запропонував наздогнати їх. Однак армія перебувала ще недостатньо далеко від нас, тож було прийнято рішення дати мандрівникам спокій. Вибравшись із долини Пекос, ми виїхали на суху рівнину, де з рослинності траплялися лише невеличкі купки дубів, мескітових дерев і акацій, а ще де-не-де попадалися кедри. Ми не робили довгих привалів, доки не доїхали до гір Девіс, де знову затіяли суперечку. Цього разу — про те, якою дорогою їхати далі: добре знайомим шляхом, що пролягав повз Президіо-дель-Норте, або ж через гори (це треба було просуватися далі на схід). Перша дорога була легша — без важких підйомів, та й води було вдосталь, як і трави для коней; обравши ж другу, ми менше ризикували б наштовхнутися на білих. Юні воїни, які жадали скальпів, дуже наполягали на першому варіанті, тож ми таки вирішили поїхати знайомою дорогою.

Місто об’їхали стороною, поступово заглиблюючись у річкову долину. А тоді переправилися через річку, і — знов у гори. Десь за один день їзди від кордону була розташована латифундія, де, як ми знали, тримають тисячний табун коней.

При латифундії було невеличке селище. Ми залишили наших коней із кількома підлітками (вони були кращими вершниками й стрільцями, ніж я, зате свого першого скальпа, на відміну від мене, ще не здобули).

Воїни, серед яких був і я, вибрали найкращих коней із нашого табуна та пофарбували обличчя й тіла червоним, чорним і жовтим. А потім наділи на руки срібні й мідні браслети та прикрасили кінські гриви пір’їнами. Тошавей звелів мені взяти поні з чорними вухами та великим «щитом» на грудях (я довгенько його розфарбовував). Я тричі випорожнився, востаннє — уже лише водою, а тоді спостерігав за Тошавеєм і Неекару. Тошавей весело перемовлявся з воїнами, перевіряючи, чи готові вони до нападу на селище. А Неекару був дуже серйозний та мовчазний; він теж збігав до кущів, а за кілька хвилин — іще раз. Я спробував з’їсти трохи м’ясного порошку, та не зміг: у роті було надто сухо. Та я не переймався через це — так-бо було навіть краще: якщо є ризик, що тебе поранять у живіт, — то нехай він буде порожнім.

Сонце вже сідало, коли в селищі пролунав голосний дзвін, що, найімовірніше, означав усього-на-всього «вечерю подано». Та команчі подумали, що це сигнал тривоги, бо наше перебування тут більше не таємниця. Тож ми хутко повсідалися на коней та й поскакали прямісінько до селища. Деякі воїни мали при собі короткоствольні дробовики чи револьвери, але більшість тримала напоготові луки й стріли (шість стріл — у руці, сьома — уже на тятиві; сагайдак — за спиною). Для захисту всі ми взяли із собою щити. Віжки зав'язали так, щоб не плуталися, тож триматися й керувати конем можна було лише коліньми.

Призахідне сонце світило нам у спину, коли ми без зайвого шуму пробиралися крізь чагарники. Доїхавши майже до самісінького селища, ми пустили коней галопом і перетнули невеличку ділянку просто неба з гучним бойовим кличем, — наче святкували якусь вельми визначну подію. Деякі з мексиканців, одягнених у все біле, умить поховалися в заростях чапаралю з вигуками Лос барбарос!, а хтось із них вистрелив із рушниці, сховавшись у вузькому проході між двома будиночками; з одного вікна показався мушкет. Я прицілився трохи лівіше ствола того мушкета й вистрелив, але мій кінь біг надто швидко, тож влучити в ціль мені не вдалося. Тоді я замість рушниці взяв лука — саме коли ми виїхали на широку головну вулицю з біленькими глинобитними будиночками. Я подумав про те, скільки ж тут живе людей, а тоді побачив дим від пострілів. Але тріску від них я не почув — ці звуки заглушив бойовий клич команчів. І я подумав, що жодна куля не влучить у мене, тож боятися нічого. Час наче сповільнив свій біг, і я бачив усе довкола дуже чітко. Бачив кожен камінчик і грудочку землі; стріли, що градом сипалися на людей, які видерлися на дахи чи сховалися за стінами; хлопчика з рушницею в руках, у якого з голови злетів капелюх. Він хотів знову надіти капелюха, та ось у нього влучила стріла, потім — іще одна. Йому ще вдалося добратися проходу між двома будинками.

Ось ми вже дісталися іншого краю селища. Вулиця тут, власне, була тільки одна, тож я розвернувся й помчав назад. Раптом якийсь дідок вийшов на дорогу й вистрелив у мене з пістолета. Куля просвистіла дуже близько, та не влучила. Я не встиг навіть прицілитися лука — мій кінь сам помчав просто на старигана, судячи з того звуку, що я почув, устати на ноги йому вже не судилося. Потім я, проїжджаючи повз довгу глинобитну стіну, побачив шматочки штукатурки, що розліталися на всі боки. І зрозумів, що це мексиканці стріляють у мене. Але через деякий час я збагнув, що неушкодженим доскакав до кінця вулиці.

Ураз я помітив, що за мескітовим деревом сховався чоловік, одягнений у чорне. Він саме випускав залп зі своєї гвинтівки, коли я двічі вистрелив у нього з лука. Обидві мої стріли заплутались у гілках, але тут просто з-за моєї спини вилетіла третя. Вона проскочила саме між гіллям, і чоловік упав на спину. Я почув бойовий клич Тошавея та, обернувшись, побачив, як він радісно здійняв угору свого лука, а тоді роззирнувся навколо, шукаючи нову ціль. Збагнувши, що досі випустив із лука лише дві стріли, я поквапився наготувати інші. Аж тут мій власний щит учистив мене по носі. Я побачив чоловіка в білій сорочці, який щойно вистрелив із мушкета (це його куля потрапила в мій щит), і миттю випустив у нього стрілу. Упустивши свою зброю, він невпевнено позадкував, а затим побіг у зарості чапаралю. Моя стріла стирчала в нього спереду; я випустив іншу, і вона влучила йому в спину, та він усе одно втік. Раптом я зрозумів, що мій кінь стоїть на місці, і пришпорив його, направивши назад — до протилежного кінця вулиці.

Далі все було схоже вже не на організовану атаку, а на якийсь скажений вихор зі стріл, куль, коней та людей. Я їхав, і стріли пролітали повз мене, потрапляючи в мексиканців. Тільки-но я глянув на якогось чоловіка — його проштрикнула стріла; перевів погляд на іншого — стріла потрапила і в нього. І так — ще кілька разів. Мені ненароком спало на думку, що я наче караюча рука самого Творця. Та потім я все-таки виставив уперед щита, згадавши, що ним треба ще й крутити. І якраз вчасно — щит знову вперіщив мене по голові. Я швиденько змахнув з очей сльози та погнав коня галопом, і вмить у щит влучила третя куля, відтак — четверта. Невпинно крутячи щитом, я пригнувся, доскакавши так до кінця вулиці, після чого звернув у зарості чапаралю, щоб трохи віддихатися.

Раптом я побачив жінку з маленькою дитиною на руках. Вона бігла просто на мене — мабуть, з переляку не розбирала дороги. Мій кінь помчав, щоб розтоптати жінку, та я притримав його, даючи їй дорогу. Потім покружляв якийсь час у чагарниках, а тоді знову розвернув коня до селища. Там я вже побачив лише мертві людські тіла та команчів, які, позлізавши з коней, знімали зі своїх жертв скальпи. Багатьох із наших воїнів я тут не помітив — напевно, вони кудись від’їхали. Ярдів за п’ятсот — у великому будинку якогось власника ранчо — точилася бійка. Лунали постріли. Чоловік із мушкетом вискочив з-за стіни, роззирнувся довкола, а потому чкурнув до чапаралю. Я пустив у нього стрілу, та вона лише порвала йому сорочку: як і більшість моїх пострілів, цей був страшенно невдалим. Я зупинив коня й почекав близько хвилини. Нічого не відбувалося, і я помчав просто до будинку, де не вщухала стрілянина.

Індіанці (їх було близько десяти чи дванадцяти) оточили будинок, безперервно стріляючи з луків, а іноді — ще й із рушниць. Господарі були ще живі й неушкоджені, бо активно відстрілювалися з вікон і амбразур. Щоправда, на кам’яному патіо — поряд із невеликою ручною гарматою, шомполом та перевернутим бочонком із порохом — лежали двоє мертвих чоловіків.

Майже всі команчі переганяли тутешніх коней до нашого табуна. Оскільки я аж ніяк не хотів брати участь у штурмі будинку, то хутко від’їхав подалі — допомагати воїнам, які збирали докупи коней.

Нам довелося їхати цілісіньку ніч без перепочинку, проте всі мали чудовий настрій. Ще б пак — ми здобули тисячу коней, а цього було цілком достатньо, щоб у нашому племені знову запанував добробут. А мої думки були зайняті зовсім іншим — я згадував події минулого вечора. Згадав чоловіка, якому вистрелив у живіт і спину. І старого, який загинув під копитами мого коня. І тих, у кого я стріляв, та не був певен, що влучив. Усі вони, либонь, уже мертві. Під час нападу на селище я вбивав, та жодного разу не відчув такого надзвичайного піднесення духу, як тоді, коли переміг делавара (я засумнівався, чи взагалі зможу колись відчути таке знову). Мені довелося заспокоювати себе думками про те, що мексиканці, якби могли, зробили б зі мною те саме, що і я з ними. Мій батько завжди казав, що цей народ не менше за індіанців полюбляє катувати людей.

Десь опівдні ми, досягнувши підніжжя пагорбів, погнали коней далі — уздовж висохлого струмка. Переваливши через пагорби, ми зупинилися, щоб зібратися з думками. Я під’їхав до Тошавея та Пізона, який саме наповнював свого бурдюка, проклинаючи індіанців, що запустили коней у воду й зіпсували її.

— Неперевершений Тіететі власною персоною! — вигукнув Пізон. — Той, чия сміливість не має меж!

Я лише криво посміхнувся у відповідь.

— Це було справді прекрасне видовище, Тіететі, — посміюючись, вів далі він. — Ти скакав просто посеред юрби мексиканців і стріляв, стріляв, проте жодного разу не влучив, як і вони в тебе. Бачив би ти все це!

— Я застрелив одного, — пробурчав я.

— Та невже?

— Застрелив, кажу тобі. Одна моя стріла влучила йому в живіт, а друга — у спину. І ще мій кінь затоптав одного.

— А скальпи їхні де?

— Я їх не зняв…

Тепер я уже й не міг пригадати, чому не зупинився, щоб зняти скальп хоча б із того старого.

— Один із них мав мушкета, — промимрив я.

— Та ну?

— Пізон і я, — обізвався Тошавей, — відставали від тебе кроків на десять. Та всі мексиканці, здавалося, стріляли тільки в тебе — наче ти був для них головною мішенню. А мене й решту вони наче й упритул не бачили.

— Ти мчав так, ніби твоєму поні віжка в дулу втрапила, — додав Пізон.

— Ви ж самі казали, що скакати треба швидко.

— Під час атаки, — мовив Тошавей, — треба рухатися не швидше, ніж можеш стріляти.

— Та ти не хвилюйся, — вів далі Пізон. — Ми з Тошавеєм повбивали всіх тих, у кого ти не влучив. А Саупітті й Десять Бізонів перестріляли тих, кого ми не помітили. Чудова бійня вийшла, чорт забирай!

— Як так сталося, що я тоді ні в кого не влучив?

— Сказав би я, — пробурчав Пізон, — що ти стріляєш, наче скво. Та для всіх наших жінок це було б несправедливою образою.

— Тіететі, — знов озвався Тошавей, — якщо ти скачеш на коні й цілишся в когось, хто попереду тебе, — байдуже, як швидко ти рухаєшся. Якщо ж мішень розташована збоку — це зовсім інша річ. Скачеш галопом — то цілься не в мішень, а на крок ближче; якщо до ворога ще далеко — на п’ять кроків ближче. І тоді стріли потраплятимуть просто в них. Але треба ще й враховувати свою швидкість, кут і напрям вітру. А крім цього — пам’ятати, що стріла летить одночасно вперед і донизу. Учора твої стріли летіли попереду кожної з твоїх мішеней — наче ти цілився просто в них.

— Власне, я так і робив.

— Та нехай йому грець! — вигукнув Пізон. — Ти все одно гідний такої нагороди, як скальп. Хоча мені ще ніколи не доводилося вбивати за один вечір стількох людей, які й гадки не мали, що то був я. Ти — до біса хоробрий воїн, Тіететі. Та я за тебе дуже й дуже непокоївся, бо твої криві руки, як правильно зауважив Тошавей, треба ще випрямляти й випрямляти.

Я лишень витріщився на нього.

— Коли ти стріляєш, стоячи на землі, — усе більш-менш нормально, — уточнив він. — Коли ж їдеш верхи, та ще й галопом… Коротше кажучи, коли ми повернемося з походу, тобі, я вважаю, треба буде до кінця року вправлятися у стрільбі з лука. Причому тільки під час їзди верхи й тільки по мішенях, розташованих з одного боку від тебе.

— Напевно, варто наступного разу дати тобі пару пістолетів, — сказав Тошавей. — Бо білі тільки з них і стріляють, тож і нам це інколи можна.

— Та я ж і раніше просив, щоб ви мені пістолета дали.

— Ну, я подумав, що тоді ти лука й до рук не візьмеш, — похитав він головою. — Ми всі знаємо, що з пістолета ти стріляєш дуже добре. Але який сенс робити лиш те, у чому ти вже досяг успіху?

Наповнивши свій піпоо каламутною водою, я задивився на річку, що виднілася далеко на півночі; просто над річкою височіли гори, що здавалися звідси забарвленими в синій та пурпуровий кольори. Аж тут побачив Неекару, який разом з іншим юним махіміавапі поспішав до нас, перестрибуючи через камені.

— За нами женуться. Чоловік зо сто, а може, і більше.

Ми всі мовчки вирячилися на нього.

— Нас пе-ре-слідують! — скипів Неекару. — Ви почули чи ні?

— Не верещи, наче скво, — пробурчав Пізон.

— Та рушаймо ж скоріше! — не вгавав юний воїн.

— Якого біса ти тут розкомандувався, Неекару? Звідки взагалі могла взятися та сотня вершників, коли ми в мексиканців усіх коней забрали?

— Яка різниця, скільки їх? Може, сто, а може — п’ятдесят. Як іще вам утовкмачити, що ми в небезпеці?

— Ага, отже, спершу їх було сто, а тепер — півсотні. Що ж буде далі? Може, це всього-на-всього п’ятеро дідуганів із табунцем кіз?

— Тошавею, — відмахнувся від Пізона Неекару, — ходімо зі мною, та прихопи свою підзорну трубу, хоча ти й без неї все побачиш.

Неекару поквапився знову зійти на пагорб.

— Правда ж, він поводиться, мов дівчисько? — звернувся Пізон до другого підлітка.

— Я не зміг розібрати, чи є там люди, — відповів той, — але пилюки від кінських копит піднялося чимало. А Неекару, мушу зауважити, бачить краще за мене.

— Та це, мабуть, усього-на-всього якийсь сучий вилупок переганяє худобу.

— Вони їдуть тією ж дорогою, що й ми.

— А що тут дивного? Це єдина дорога, яка веде до сякого-такого струмка. Тут за п’ять миль на всі боки більше немає води, і тому кожна тутешня дика коза користуватиметься саме цим шляхом.

— І все-таки я вважаю, що за нами справді женуться люди, Пізоне.

Він лише відігнав хлопця помахом руки.

— Не ставай таким, як ці шмаркачі, Тіететі. Турбуватися нам і так є про що. А коли ти за кожним кущем бачитимеш ворожу рушницю — дуже скоро втомишся й неминуче проґавиш справжню небезпеку.

Пізон сплюнув собі під ноги.

— Їі-і… — протяг він. — Це мене просто бісить! От коли ми дістанемося Президіо — тоді й буде через що хвилюватися.

Усі промовчали.

— Цуценята ви шолудиві, — тільки й сказав Пізон.

Аж тут повернувся Тошавей.

— Тайато-ере (по конях)! Хлопці все правильно кажуть. Коли дістанемося річки — ти поведеш коней північною стежкою, а ми звернемо на захід, щоб заплутати сліди.

— Гаразд, визнаю, що вони були праві, — зітхнув Пізон. — Вершники ще далеко, і їх важко розгледіти через пилюку. Але це люди, які женуться за нами.

Коли ми доїхали до річки, було вже темно. А відстань від нас до тих вершників була не більшою за кілька миль.

Річка виявилася неглибокою — літніх дощів-бо ще не було. Тож нам пощастило; до того ж місяць іще не зійшов, а нам якраз була потрібна темрява.

Пізон повів за течією річки двадцятьох (чи приблизно стільки) воїнів, а також усіх украдених коней. Вони, замітаючи наш справжній слід, повинні були рухатися, не виходячи з води, аж до самих Техаських гір. Тошавей, я та інші команчі роз’їжджали туди-сюди вздовж берегів, заплутуючи сліди. Після цього ми рушили берегом проти течії.

— Вони точно поженуться за нами, — сказав я.

— Якщо вони зовсім безголові, — відгукнувся Тошавей, — то вважатимуть, що ми просто перейшли через річку. І поїдуть по «сліду», що виведе їх на скелі — уже на техаському боці. І ще довго роззиратимуться на всі боки й дивуватимуться, куди ж це ми зникли. А якщо вони мають хоч трошки мізків, то поїдуть проти течії.

— А якщо вони здогадаються, що треба їхати за течією?

— Сподіватимемося, що не здогадаються. І з нашими друзями все буде гаразд.

— Отже, переслідуватимуть саме нас?

— Гадаю, що так.

Діставшись кам’янистої ділянки берега, ми один за одним вибралися з води. Швиденько домовившись про місце зустрічі, розподілилися на три групи, що вирушили в різних напрямках. Тошавей разом зі мною та ще кількома воїнами далі їхав на захід.

— Якщо женуться мексиканці, — сказав він, — то вони, можливо, не поїдуть за нами.

Місяць нарешті зійшов, і ми змогли побачити, де перебуваємо. Аж тут почувся шум, а тоді показалися вершники (десятеро чи дванадцятеро), які мчали берегом проти течії річки. З кущів раптом повискакували ще люди, і зчинилася нескінченна стрілянина. Я побіг до заростів чапаралю й побачив звідти, що з команчів у сідлі залишилися тільки двоє — Тошавей і ще один, який сидів позаду нього. Відшукавши в густих кущах невеличку прогалину, я взяв рушницю й приготувався стріляти по ворогах. Моя куля потрапила в одного з них, і я, розвернувшись, поскакав просто в колючки. Кулі влучали в гілки, що захищали мене та ще й робили невидимим для ворогів, а я мчав собі, не збавляючи швидкості. За кілька хвилин стрілянина стихла. Я подумав, що просто дивом зберіг свої очі, продираючись крізь гострі колючки. Далі мені довелося близько півмилі підійматися на пагорб; потім я пройшов колом і почекав трохи.

Із боку річки пролунало кілька пострілів, і я, перезарядивши рушницю, поскакав у тому напрямку. Там я побачив людину, яка зачаїлася в кущах. То був голий-голісінький Тошавей: штани-бо свої він використав, щоб перев’язати рану на нозі. Ножа й пістолета він уже не мав — при ньому залишився тільки лук із кількома стрілами. Він спромігся сісти на коня позаду мене, і ми поскакали вперед.

— Ти поранений, Тіететі?

— Та начебто ні.

— Тоді поранено твого коня.

І справді — його бік був у крові. А я думав, що це просто піт.

— Хороший кінь, чудовий кінь… — мовив я до тварини.

— Із ним тепер треба обережніше, — сказав Тошавей.

— Як твоя нога?

— Артерія ціла, бо інакше я був би вже мертвий.

Зараз головним для нас було залишатися непоміченими, тож ми проїхали години зо дві, підіймаючись у гори вздовж струмків, що давним-давно висохли. На гірському кряжі ми зупинилися. Доки я уважно стежив за дорогою позаду нас, Тошавей, очистивши шматок опунції від голок, вичавив із нього м’якоть, щоб прикласти до рани. Я допоміг йому зробити перев’язку (тими самими штанами, звичайно ж). М’яз на нозі дуже сильно пошкоджено. Позаду нас був крутий схил гори, внизу виднілася річка. Ми, може, і не дуже далеко втекли від ворогів, але вже високо залізли в гори. Вершники й далі переслідували нас — я чітко бачив їх у місячному сяйві. І добре знав, що їм так само легко помітити нас на тлі скель, посріблених променями нічного світила.

— Рушаймо, — сказав Тошавей, сідаючи позаду мене на коня.

— Як нога — болить?

— Ох, Тіететі, — зітхнув він.

Біля річки знову зчинилася стрілянина — це вороги знайшли когось із команчів. Потім знову стало тихо. Знати б, хто це стріляв.

— Їдьмо далі, — мовив Тошавей.

Коли зійшло сонце, наш кінь уже вмирав; що ж до Тошавея — він був блідий та весь укритий потом. На півночі розстилалися десятки миль безводної рівнини.

— Ми ще маємо воду? — обізвався Тошавей.

— Мій піпоо продірявило кулею.

— Кепські справи.

Кінь, знесилений, лежав на боці. Було очевидно, що він більше не встане.

Тошавей розрізав вену на шиї тварини та посмоктав із неї кров. А тоді звелів мені так само пити; кінь уже навіть не опирався. Потім Тошавей знову припав до вени, і я теж мусив випити ще. Мій рот був повен кінської шерсті, а шлунок — крові, і мене мало не знудило. Тварина стала дихати частіше.

— Тепер підемо пішки, — сказав Тошавей. — Сподіватимемося, що нас не вистежать через стерв’ятників, які сюди злетяться.

Я оглянув свою рушницю і, побачивши зламаний затвор, закинув її в кущі.

— Їх ведуть кляті індіанці, — мовив раптом Тошавей, похитавши головою. — Ліпани-апачі, ось хто! Вони лижуть зади мексиканцям, які у свою чергу роблять це білим. Увесь світ обернувся проти нас, Тіететі.

Десь опівдні ми спустилися з гір. Із вершини ми бачили смужку дерев далеко на півночі — певно, там протікав струмок. Але щоб дістатися цього струмка, нам треба було подолати милі й милі вільного простору: кактуси та поодинокі кущики точно не сховали б нас від ворожих очей.

— На жаль, — сказав Тошавей, — у мене забракне сил, щоб дійти до струмка в обхід.

— Отже, підемо навпростець.

— Ні. Дай мені кілька стріл і йди в обхід.

— Ми підемо коротким шляхом.

— Тіететі, віддавати життя за іншу людину — геройство, а за покійника — безглуздя. А мене вже можна вважати мертвим.

— Ми підемо навпростець, — тільки й мовив я.

Ще не настав вечір, а ми вже відпочивали в затінку дерева біля струмка. Такої брудної та смердючої води я ще ніколи в житті не пив. Але ми з Тошавеєм, незважаючи на це, повалилися на животи й кілька хвилин утамовували спрагу. Потім я пішов подивитися, чи немає поблизу оленя або ще якоїсь дичини, щоб і поїсти, і зробити зі шлунка тварини бурдюк для води.

Я причаївся під вербами, виглядаючи хоч якусь здобич. Аж тут — помітив чоловіка на гнідому коні, який просувався вздовж струмка. З ним був іще один кінь — найпевніше, поні нашого воїна Десять Бізонів (тварина була розфарбована різнокольоровими візерунками та відбитками рук).

Це був «блідолиций», одягнений у новенькі штани з оленячої шкури; на поясі в нього красувалися скальпи. Я обережненько підвівся, а тоді побачив, що чоловік зупинився, бо помітив мої сліди, які чітко відбилися в багнюці. Та я вже натягав тятиву — дуже повільно, щоб не видати себе. Сонячне проміння, пробиваючись через вербове листя, ніби розмалювало ворога чудернацькими візерунками з темних та світлих плямок. Вибравши підходящу світлу плямку, я націлився й вистрелив. Чоловік устиг помітити стрілу, а його кінь блискавично розвернувся й кинувся тікати в кущі. Я почув, як ламається гілля, і пробіг ярдів із десять у тому напрямку. А затим — випустив іще одну стрілу й почекав трохи: раптом побачу, куди побіжить його кінь. Нарешті я вирушив на пошуки ворога.

Знайшов я його мертвого на траві під деревом. Він устиг вийняти зі свого тіла стрілу — вона так і залишилася в нього в руці. Мені раптом згадався батько — хоча цей чоловік був мало чим на нього схожий. Він мав брудне темне волосся й дуже білу шкіру під капелюхом; його налиті кров’ю очі, здавалося, утупилися просто в мене. Я перерахував трофейні скальпи «блідолицього», а тоді перевернув труп на живіт, щоб забрати і його власний скальп. І нарешті вирізав на стрілі «X».

Отак нам із Тошавеєм окрім двох коней дісталися два новеньких кольти, рушниця шістдесят дев’ятого калібру, майже новий патронташ, чимало пороху й куль, ніж, три висушені гарбузи з водою й чималий запас їжі (я ще й увесь одяг із тіла ворога стягнув — для Тошавея).

Індіанський поні напасався коло струмка; я заіржав, і він зразу ж підбіг до мене. Я не був більше таким упевненим, що це поні нашого друга Десять Бізонів, хоча сідло на ньому було наше, і він був увесь розфарбований жовтими й червоними відбитками рук.

Я подивився на північ. І раптом зрозумів, що дістатися Бексара мені було б дуже легко: зовсім близько звідси починалася земля з деревами й високою травою; засідок можна було вже не боятися. Доїхав би днів за вісім. Але ці думки одразу вилетіли в мене з голови, коли я згадав про Тошавея.

Ми з ним напилися чистої води та поласували сушеними яловичиною й фруктами, і я подумав, що життя не таке вже й погане. Але Тошавей сказав, що тепер саме час як слід потурбуватися про його рану, та й узявся готувати ліки з м’якоті опунції й креозотового листя. За допомогою води він зробив із цих інгредієнтів кашку та намастив її на два чистих шматки сорочки «блідолицього». А тоді сів біля струмка й звелів мені вирізати найпошкодженіші ділянки навколо рани.

— Не поспішай так, ніби тобі віжка в дупу втрапила, — сказав він. — Але й не розтягуй «задоволення».

Тошавей міцно закусив шматок дерева, і я надрізав… аж тут побачив, що він, закотивши очі, випустив паличку з рота. Вирізавши пошкоджені ділянки з обох боків рани й протягнувши крізь неї чистий шматок сорочки, я саме став заповнювати її ліками, коли Тошавей отямився. Між його ніг потік струмінь сечі, та він жодної уваги на це не звернув. Лишень подивився на рану й сказав мені, мовляв, крові витекло багато і це добрий знак. Коли я використав усю кашку, приготовану Тошавеєм, то затулив обидва боки рани шматочками опунції, а тоді не без допомоги свого пацієнта дуже туго перев’язав її шматком тієї ж таки трофейної сорочки.

Ми сіли, щоб трохи відпочити. І Тошавей сказав мені, що чудово бачив, як я застрелив їхнього воїна Ведмедя В Засідці тієї ночі, коли мене захопили в полон. Але він вирішив нікому цього не розповідати.

— А навіщо мені було це робити? — додав він наостанок.

Я промовчав. А після паузи він заговорив знову:

— Я завжди знав, що ти за людина. І тепер про це дізнається й решта нашого племені.

Відверто кажучи, я не дуже-то й удався в зміст цих слів — мені саме згадалося, як помирали мої мати й сестра. І Тошавей, угадавши мої думки, сказав іще, що його дід був полоненим із Мексики. Мовляв, у жилах усіх команчів тече кров полонених. І це добре — так ми рік за роком зберігаємо наше здоров'я й міцність.

Ми попрямували далі верхи, час від часу змінюючи Тошавеєву пов'язку. Проїхавши кілька днів, ми знайшли цукеркове дерево й використали майже всі плоди як ліки для рани, решту — з'їли. Подорожували вночі, а вдень відсипалися й відпочивали.

Минуло два тижні, і ми дісталися прерій. Тошавеєва нога вже мала значно кращий вигляд: шрами, звичайно ж, лишилися глибокі, проте почервоніння й набряки безслідно зникли. А ще за два тижні ми добралися до нашого селища.

Розділ 23 Джинні

Весна 1945 року

Важкі чорні хмари затулили небо так щільно, що навкруги запанувала непроглядна темрява, і це — опівдні! Полилися нескінченні потоки дощу — так швидко, що земля не встигала вбирати в себе вологу. Величезний будинок аж трусився від страшенних ударів грому. Та ні — це був ніякий не грім, а наліт бомбардувальників з авіабази Кауфман, що збилися з курсу. Джинні побачила у вікно, як від удару блискавки спалахнув один із кедрів, що росли неподалік будинку. Сусідні дерева одразу ж охопило полум’я, та його швиденько загасили потоки дощу.

Батька вдома не було: саме вирушив до якогось дальнього пасовиська. Настав час вечеряти, та він усе не повертався. Минуло ще кілька годин, і до їхніх воріт прискакав батьків кінь — сам-один; сідло було досі на ньому. Темрява згустилася така, що Джинні не могла бачити далі власних ніг. Вирушати на пошуки батька в таку негоду було б самогубством, і вона заспокоювала себе думками про те, що він сам здатен дати собі раду в будь-якій ситуації. Треба лишень дочекатися ранку — і він повернеться. Увесь мокрий від дощу та дуже втомлений, але неушкоджений.

Так чи інакше, а Джинні лягла спати не роздягаючись, і прокидалася мало не щогодини. Та ось на небі засяяв місяць, і вона зараз же спустилася на перший поверх, де на неї вже чекали всі їхні вакуерос; її кінь уже був осідланий. Саме розвиднялося, коли вони вирушили в дорогу, орієнтуючись за слідами батькового димчастого коня. Сліди ці майже повністю змив дощ, але для Джинні — варто було тільки зосередитися — вони залишалися досить чіткими.

Слід коня, що привів їх до широкого струмка, обірвався. Небо щодалі світлішало, і ось уже заспівали перші пташки. Ніби нічого й не сталося. Майже всі вершники відступили, щоб не затоптати, бува, слідів батька Джинні. А вона й кілька найдосвідченіших вакуерос продовжили пошуки, та все було марно — навіть після сходу сонця їм не вдалося знайти й натяку на слід.

Що скоїлося з батьком? Найпевніше, він через потоки дощу й непроглядну темряву не помітив струмка, і кінь просто скинув його. Зараз цей струмок був лишень тоненькою цівкою води, але з гілок сикоморів, що росли на його берегах, звисали жмутки свіжої трави. У таку бурю людину могло віднести потоком води на милі… ні, на десятки миль звідси.

Минуло аж чотири дні, а жодної звістки про батька так і не було. Та ось задзвонив телефон, і Салліван, нічого не сказавши Джинні, сів у вантажівку й поїхав до міста. Потім уже вона дізналася, що батькове тіло знайшов один із вакуерос Мідкіффа. Він побачив, що з якоїсь калюжі, повної всякого сміття, стирчить людська стопа. Салліван привіз коробку з батьковим одягом — розірваним і брудним. Джинні, упізнавши знайому сорочку, піднесла її до обличчя, та миттю кинула на підлогу — тканиною повзали жирні м’ясні мухи.

Клінт загинув у бою в Салерно, Пол — в Арденнах. А вона ж молилася за них щовечора й не пропускала жодної недільної служби в церкві! Коли прийшла звістка про загибель Клінта, Джинні й далі молилася за Пола та Джонаса; протягом останніх кількох місяців — і за батька теж. Може, саме через це вони всі й загинули? Так чи інакше, а вона припинила молитися за Джонаса, і він залишився живий.

Поховання запланували на завтра — батькове тіло було в жахливому стані. Джинні, утомлена, прилягла на ліжко, щоб подрімати після обіду. Та їй не дали заснути нескінченні думки. Хто тепер керуватиме ранчо? Вона. Бо нікого ж іншого не залишилося.

Полежавши ще кілька хвилин, Джинні прийняла ванну, протираючи тіло ретельно й водночас досить швидко: так, на її думку, кожна мати миє свою дитину. Дівчина вдягнула свою чорну сукню, та потім передумала: це ж треба буде пильнувати, щоб вона не порвалася чи не забруднилася, а їй зараз не до того. Тож, влізши в блакитні джинси й старі черевики (бабусі б це не сподобалося, та вона — уже рік як померла), Джинні підфарбувалася. Макіяж вона вміла робити не вельми добре, та їй конче треба було щось зробити зі своїм виглядом. Адже вії в неї були світлими, як і волосся й шкіра, і тому вона здавалася молодшою, ніж насправді.

«Скоріше б уже Джонас приїхав!» — подумала вона.

Протягом останніх чотирьох днів на ранчо ніхто не брався за роботу — усі шукали господаря. Тепер же всі вакуерос, об’їзні наглядачі й інші робітники, які працювали на її батька, сиділи на вулиці в затінку, тихенько перемовляючись. Мабуть, вони обговорювали можливі варіанти свого майбутнього.

Джинні повідомила їм, що далі все буде так, як і раніше. А в разі її відсутності зарплатню їм видаватиме місіс Райт, бухгалтер. І ті чотири дні також будуть оплачені, а завтра буде вихідний. Потім, мовляв, треба полагодити все, що зруйнувала тут гроза. І ще — навідатися до Мідкіффів і забрати частину нашої худоби, яка чомусь досі в них. А якщо виявите якусь поломку чи щось таке — просто лагодьте, не питаючи на це дозволу.

Джинні, щоправда, не казала робітникам, що не має повноважень підписувати їхні чеки. Решту дня й ніч вона провела то побиваючись, що на поховання батька ніхто не прийде, то ламаючи собі голову над тим, де ж він сховав свій заповіт. Їхній адвокат перевернув його кабінет догори дриґом, але все було марно. Та десь опівночі Джинні таки знайшла заповіт серед старих паперів. Батько переписував його кілька разів — то Клінта робив своїм головним спадкоємцем, то Пола. Останній варіант заповіту був складений якісь кілька місяців тому і, без жодного сумніву, дався батькові ой як нелегко. Так чи інакше — згідно з цим документом Джинні тепер стала єдиною спадкоємицею батькової частини ранчо (а Джонас одержав право лише на частину прибутків від нафти).

Сповнена радості, вона аж засміялася. Та невдовзі їй знову захотілося плакати. Хоч би там що — Фінеас неабияк радітиме, адже тепер усе майно родини Мак-Каллоу належить лише йому та Джинні. Ну, а Джонаса це, найімовірніше, не дуже-то й хвилюватиме. Хоч би він швидше повернувся з тієї Німеччини! Але сподіватися на це не варто: літаком добиратися швидко, та на кожен рейс (а бували вони нечасто) місця одразу розхапували. А кораблем — місце, може, і швидко роздобудеш, але добиратимешся кілька тижнів. Хоч би поховання відбулося по-людськи!

На вулиці розпалили кілька багать, над якими смажилася телятина, козлятина й свинина. З Каррізо привезли бобів, кукурудзи, кави, а ще дві дюжини магазинних тортів. Закупили також сотню ящиків пива й чотири ящики віскі. Будинок ожив — навіть у часи, що давно минули, тут не зчинялося такої метушні. Кухарі всю ніч готували частування, покоївкам теж відпочивати було ніколи: вони стелили ліжка в гостьових кімнатах, виносили розкладачки з комори, словом, займалися необхідними приготуваннями для прийому величезної юрби.

Першим прибув Фінеас — звичайно ж, не сам, а з чималенькою компанією своїх знайомих. І почалося: гості приїжджали спочатку по одному чи невеличкими групами, а тоді — мов гребля прорвалася. Повалив нескінченний потік людей з Остіна, Сан-Антоніо, Далласа, Г'юстона, Ель-Пасо, Бравнсвілля, а також з інших ранчо Південного Техасу; репортерів — тих теж багацько зібралося. Усього — близько п’яти сотень гостей! Джинні спочатку розридалася: он скільки людей, виявляється, шанували її батька. Та потім, походивши серед цієї юрби, вона збагнула, що майже всі вони приїхали не через нього. Хтось — через неї, а хтось — щоб згадати інших Мак-Каллоу, що вже пішли з життя. Навіть місцеві мексиканці, які здебільшого ненавиділи її батька (і не без причин), прийшли, бо так треба — усе-таки патрон помер.

Востаннє цей будинок бачив стількох людей одразу тоді, коли ховали полковника. Та того дня тут панувала зовсім інша атмосфера: гості приїжджали, щоб провести в останню путь людину, яка була їм так чи інакше дорога. Було таке відчуття, ніби разом із життям Ілая Мак-Каллоу обірвалося, пішло в небуття щось дуже-дуже важливе. І тому дорослі чоловіки плакали, не приховуючи своїх сліз. А зараз — ні, геть не те. На обличчях гостей не було справжнього смутку — якась ввічлива зосередженість, та й годі. Вони перемовлялися спокійно, невимушено — наче й не було ніякого поховання. Може, Джинні й була неправа, та її, так чи інакше, поступово наповнювала лють. Її дратували всі ці люди, які ввічливо казали їй про своє співчуття, а тоді шепотілися, розповідаючи одне одному про обставини смерті її батька. Та хіба можна не лютувати, згадавши лишень, що він помер, як дурень?! Через власну впертість і недалекоглядність! Усі вакуерос поквапилися повернутися до ранчо, тільки-но вгледіли, що наближається буря; від блискавок-бо завжди гинуло більше ковбоїв, ніж від куль. А він, не бажаючи відкладати на потім свої справи, лишень пробурчав: «Ну, промочить мене дощик — то й що?» Оце й були його останні слова.

Джинні ходила й ходила туди-сюди будинком, дякуючи гостям за те, що приїхали, і запрошуючи їх до столу. Усюди розносилися запахи яловичини, баранини, свинини; куди не глянь — боби, соус, пиво, солодкий чай. Вона бігала то на кухню, то з кухні, віддаючи розпорядження: забити ще одне теля й підсмажити його зараз же на розжарених вуглинах; закупити ще харчів у Каррізо (хто його знає, як надовго тут залишаться гості). На бігу її час від часу «ловив» Салліван, щоб вручити чергову склянку холодного чаю. Урешті-решт вона спітніла так, що сукня промокла наскрізь. Тож їй довелося піднятися нагору, щоб перевдягнутися… ага, перевдягатися ж нема у що. Чорна сукня тільки одна. Ну, нічого — доведеться викручуватися якось. Вентилятори, мабуть, допоможуть: один треба направити на сукню, повісивши її на вішак у спальні, а другий — на тіло, та спочатку слід витертися рушником. Треба обов’язково підвищити Саллівану зарплатню: їхня родина вже три покоління поспіль працює на них, а батько ніколи не був щедрим. Лягти відпочити? Ні-ні — так і заснути можна.

Спустившись на перший поверх, вона знову просувається крізь натовп гостей, уже майже не маючи сил слухати, що вони їй кажуть. Ондечки стоїть, спираючись на свою тростину, старий Фінеас. Навколо нього зібралося кілька молодиків, і він виголошує їм, як звичайно, якусь натхненну промову. Ось він кличе її. Ні, вона не підійде. Нехай він і далі насолоджується своєю красномовністю, що їй, однак, остогидла вже.

Вакуерос і мексиканці з їхнього містечка тримаються окремою купою, стиха перемовляючись. Але оті міські дядьки в ковбойських чоботах і капелюхах — з якого дива вони галасують так, наче живуть тут? Їй геть кепсько стало від цього. Полковник — той не витерпів би їх у себе в будинку. От якби раптом з'явився якийсь із його старих друзів — вони ще інколи бували тут — і вистрелив би з шестизарядного пістолета в стелю! Тоді б ці нахабні дядьки одразу зникли, наче їх тут і не було ніколи.

Та ні — це лише її фантазії. Справжні-бо ковбої — навіть старі й шановані — не люблять отаких зборищ. А якщо вже потрапляють до великого скупчення людей — поводяться тихо й ввічливо. І цим городянам вони, певно, і у вічі не змогли б дивитися.

Джонас, навіть знаючи, що вже пропустив поховання, усе одно приїхав із Німеччини; війна там уже практично закінчилася. Джинні мало не задушила його в обіймах, а тоді ще довго роздивлялася. Чи не став чужим, незнайомим його погляд? Чи не має він, бува, жахливих шрамів? Чи не кульгає він, бува? Ні, усе гаразд — він цілий-здоровий, і хода його навіть упевненіша, ніж раніше.

Звуки його кроків рознеслися величезною вітальнею (висота стелі — тридцять футів!).

— Треба витягти тебе звідси, — сказав він. — Ти ж тут не зможеш жити нормальним життям. За кілька тижнів та війна закінчиться, і я знайду тобі в Берліні роботу. Ну, може, друкаркою станеш чи кимсь на кшталт цього. Зате ми з тобою будемо разом.

Вона й не знала, що на це відповісти. Начебто й добре — та… неправильно якось. Не хоче вона бути друкаркою. От якби Джонас повернувся сюди — вони так само були б разом, причому їй не довелося б їхати до чужої країни.

— Та дідько з нею — з тією роботою! — говорив тим часом далі її брат. — Ми й так маємо гроші. Ти тільки приїжджай до мене жити.

— А як воно — жити там?

Він лише знизав плечима.

— Ти, мабуть, жахливі речі бачив на війні?

— Не гірші за те, що бачили інші.

Джинні спитала, чи вбивав він і чи бачив, як когось убивали. Та він, певно, відчув, про що вона хоче запитати, і швиденько відійшов у інший бік вітальні. Він розглядав старі гравюри та мармурові скульптури й статуетки, іноді хитаючи головою. Брав якусь річ, а тоді клав на місце.

— Ти, бува, не голодний? — озвалася нарешті Джинні.

— Нам краще, мабуть, одразу вирушити до могили. Я ж ненадовго тут.

Джонас цілий тиждень сюди добирався! Який же сенс тоді був у тому, щоб приїжджати?

— Як поїдемо? — спитала вона замість того, щоб висловити йому свої думки. — На авто чи верхи?

— Давай краще верхи, я ж бо вже чотири роки не сідав у сідло.

Повернувшись додому, вони сіли вечеряти, хоча Джонас назвав це «обідом».

— Ти, бува, не вподобала собі якогось із тутешніх парубків? — запитав раптом (наче по голові її вперіщив!) він.

Відповідь була «ні». Узагалі, десь рік тому Джинні зустрічалася ще з одним вакуеро; цей якраз не міг похвалитися особливою вродою. Вони цілувалися за одним із загонів для худоби. А одного разу — поїхали до руїн будинку Ґарсія й лягли поряд у затінку біля струмка. Дівчина не очікувала, що він стане так швидко її роздягати, і злякалася. Та ввечері, згадуючи все це на самоті, пожалкувала все-таки, що зупинила його руки: такий шанс бозна-коли ще з’явиться. Тож, коли вони знову домовилися про зустріч біля того ж таки струмка, вона захопила із собою старезного презерватива, що знайшовся в кімнаті Клінта (а де ж іще?). Минула година, потім друга. Джинні досі чекала, лежачи в затінку й споглядаючи руїни старої церкви.

Однак він так і не прийшов. А вона й не здивувалася: певно, колеги переконали хлопця, щоб не зв’язувався з нею. Вони-бо небезпідставно боялися, що її батько, якщо дізнається, вижене геть і його, і когось із них. Джинні кілька днів проплакала — дуже вже боляче було думати про те, що вона виявилася недостатньо бажаною навіть для цього вакуеро, якого сприймала як нижчого за себе; хоча, коли вже минуло багато років — зрозуміла, що так ставитися до людей не можна. Вона завжди вважала себе ласим шматочком для будь-якого чоловіка: білява, струнка, з досить гарною фігурою (можливо, не такою пишною, як у деяких дівчат, але все одно гарною). Її кирпатий носик випрямився, очі стали ще більшими, і вона іноді навіть думала про те, що стає справжньою красунею. Та зазвичай Джинні вважала себе просто гарненькою — хоча й далеко не посередньою. Була, щоправда, у Каррізо мексиканка, вродливіша за неї. Але ця дівчина була дуже бідною, і тому все одно не могла рівнятися з нею.

Попри все це, вона, уже майже двадцятирічна, не мала жодного кавалера. У містечку, щиро кажучи, було кілька хлопців, які гадали, що залицяються до неї, — але, на її думку, це все було надто несерйозно. Дівчина ніколи не думала про себе як про багатійку, та знала, що інші вважають саме так. І взагалі — білі бачили її зовсім не такою, якою вона була насправді. Ось чому Джинні віддавала перевагу вакуерос, які найменше хотіли заплямувати її репутацію. Але вони, мабуть, не довіряли їй або не поважали її, а може, і відчували її розпач.

Що ж до Джонаса — його було майже не впізнати. Від його колишньої худорлявості й незграбності не лишилося й сліду — це був уже не підліток, а дорослий чоловік. Та й звички його змінилися — говорив він, як і всі мешканці Півночі, надто швидко, а ще — так само, як і вони, — вживав чимало непристойних слів. Загалом — він, на її думку, став занадто впевненим у собі. Того вечора брат випив чимало віскі, а вогнище в каміні розпалив таке величезне, що батько, якби був живий, назвав би це марнотратством. Коли вони повечеряли, Джонас, заявивши, що не піде до своєї старої кімнати (ото виставу влаштував!), постелив собі на дивані біля каміна. Уже сидячи в нічній сорочці на ліжку, Джинні подумала, що відповідальність за всі збитки Мак-Каллоу лягатиме тепер лише на її плечі. Джонас-бо вже вважає себе вільним від будь-яких обов’язків стосовно їхнього будинку й іншого майна. Це й зрозуміло — він же не має права майже ні на що з усього цього. Батько дуже жорстко повівся з ним, написавши такий заповіт. Хоча половина прибутків від нафти, що належала тепер Джонасові, мала для нього, певно, більше значення, ніж земля, що йому не дісталася.

Наступного ранку вони снідали у великій кімнаті, де могли ще й послухати радіо.

— Ти ж залишишся тут, доки війна не скінчиться?

Джонас лише похитав головою. Потім мовив, показуючи на радіо:

— Тато завжди вимикав його, щойно зачувши голос Рузвельта.

Вона подумала тоді, чи не доведеться їй захищати батька перед братом, допоки той не поїде. І таки довелося. І не тільки тоді, а й протягом усього їхнього життя.

— Коли розпочалася війна, він перестав це робити, — мовила Джинні. — А в день висадки в Нормандії він улаштував усім робітникам вихідний, і ми всі сиділи тут, слухаючи радіо. Тато розгорнув на столі велику мапу й показував нам, де висадився Пол разом із вісімдесят другою повітрянодесантною дивізією, а де — ти. Він зробив це, бо пишався тобою й хотів, щоб усі інші про це знали.

— Власне, він усе неправильно показував. Я ж бо висадився лише наступного дня, а Пол потрапив до самісінького кубла німців.

— Я вже не пригадую всіх подробиць, — зітхнула вона.

— Ти пам’ятаєш, як він казав, що з приходом до влади Рузвельта в Америці скінчилася епоха демократії? — Джонас покрутив головою. — І нібито «чаша пилу» — це витівки комуністів? Мені навіть важко повірити, що ми з тобою — його діти.

— Він був не таким уже й поганим.

Джинні не пам’ятала, щоб її брат раніше проявляв таку черствість душі. Може, вона просто погано його знала? Похитуючи головою, дівчина заплющила очі.

— Він завжди торочив, що ми живемо на Фронтирі, — говорив тим часом далі Джонас. — На Фронтирі з великої літери «Ф». Я сказав йому якось, що часи Фронтиру, набігів індіанців і тому подібного відійшли в минуле ще тоді, коли його й на світі не було. А він узявся мені лекцію читати — мовляв, ми маємо зберігати традиції. Я ж відказав: для чогось, що тривало якихось двадцять років, жодних традицій немає і навіть бути не може. Так чи інакше… Я не знаю, на що згодом перетворяться ці землі, та нині — просто не бачу, в чому їхня сутність. Їх і не заселили достатньо для того, щоб тут утворилася своя культура, і дику природу сплюндрували так, що дивитися нема на що. Це — звичайнісіньке село, провінція. От і все.

Вона сиділа мовчки.

— Залиш собі свердловини, а решту — продай. І — до Барнарда!

— Я нізащо не переїду на Північ, — стиха мовила вона.

— Та що ти за ті дитячі спогади вчепилася?

— Мені тут краще.

— Джинні! — він ляснув себе по чолі так, наче почув якусь несосвітенну дурість. — Усе, що нам змалечку втовкмачували в голови, виявилося або брехнею, або ж невдалим жартом. Янкі те, янкі се… Найогидніші люди в усьому світі, анітрохи не кращі за купу лайна, — ось що казав про янкі наш батько. І я раптом збагнув: якщо він їх так ненавидить — отже, серед них мені буде добре. Знаєш, у Принстоні я жодного разу не зустрів когось гіршого за нього. Він був багатієм, який усе життя скаржився, мовляв, який же я бідний-нещасний! А ти пам’ятаєш, як він ставився до мексиканців?

Вона знову нічого не відповіла.

— Ти не уявляєш, яким довбаним ідіотом я почувався, щойно потрапив туди! — похитав він головою із заплющеними очима.

Джонас залишився ще на тиждень, аби разом із сестрою перевірити, чи все гаразд із їхнім майном. Він більше не виголошував гнівних промов. А перед від’їздом склав заповіт, щоб, якщо з ним щось станеться, його майно перейшло до неї. І підписав доручення. Джинні за ті кілька днів зблизилася з ним, як ніколи в житті; вона втратила батька, зате віднайшла брата. А тоді він сів на потяг, що повіз його на Схід, де ще не закінчилася війна. Ось так Джонас зник із її життя ще на три роки.

Коли брат поїхав, Джинні на досить тривалий час немовби перетворилася на домашню кішку. Спала впродовж майже всієї доби, прокидаючись серед ночі й блукаючи порожнім будинком, наче сновида. Засинала, утомившись плакати, на дивані, щоб лишень прокинутися потім від сонячних променів, які били їй у вічі. Підіймалася сходами до своєї кімнати, щоб знайти біля дверей тацю з холодним сніданком чи обідом. Ішла до ванної.

Займатися їй було просто нічим: не було ні роботи, ні бодай чогось, що могло зайняти її думки. Лише раз на тиждень — по четвергах — вона знаходила на столі в їдальні планшетку з чеками, які треба було підписати (зарплатня для робітників). Протягом решти часу Джинні або спала, або ж плакала, згадуючи то батька, то братів. Її не полишало непевне відчуття того, що час плине, проте нічого не відбувається. У неї ж крім брата залишилася ще одна рідна людина — Фінеас. Що перешкоджає йому зателефонувати й сказати: «Джинні, переїжджай-но до мене»? Щось-таки заважає, бо він мовчить. Часто вона плакала, навіть сама не знаючи, через що. Через мовчання Фінеаса? Через тугу за батьком, Клінтом і Полом? Через те, що вже скучила за Джонасом? Чи, може, через те, що сумує за прадідом, який помер ще дев’ять років тому? Як не крути — а від нього вона чула значно більше ласкавих слів, ніж від батька.

Минув місяць, а може й два. Одного ранку вона, прокинувшись на світанні, остаточно змирилася з думкою, що її дитинство скінчилося. Вона тепер сама собі господиня.

Минув іще тиждень, і до неї припхався суб’єкт із «Саузерн Мінералс», якого дуже-дуже цікавило її майбутнє.

— Я сюди приїхав іще кілька днів тому, але мене до вас не пускали — казали, що ви погано почуваєтеся.

Цей ділок поводився так, ніби був її давнім приятелем. Але вона з кам’яним обличчям стала біля дверей, випроставшись на повен зріст. І він одразу ж перейшов до справи, запропонувавши їй мільйон доларів плюс дванадцять із половиною відсотків за оренду її землі під свердловини, за винятком тих ділянок, де вже господарювали «Гамбл Ойл». Вона здогадувалася, що йому була чудово відома вся її історія: загибель Пола й Клінта на війні, нещасний випадок із батьком, а також перебування Джонаса в Німеччині.

— Ви зможете переїхати до великого міста… ну, або розводити корів. Так чи інакше — ваше життя стане значно легшим.

Він приязно всміхнувся до неї. Та Джинні дивилася не на нього, а вдалину, сподіваючись угледіти когось із вакуерос.

— Ви говорите так, ніби в церкві проповідуєте, — нарешті мовила вона.

— О, дякую, — знову всміхнувся він.

І далі розводив теревені про траву, погоду, стан здоров’я худоби. Нарешті Джинні, придумавши, що їй сказати, урвала його мову:

— Те, що ви мені запропонували, — це приблизно восьма частина того, що я маю отримати насправді за такий договір. Невже всі на таке погоджуються? Чи тільки вдови та сироти?

Суб’єкт дивився на неї, досі так само всміхаючись. Джинні раптом усвідомила, що він бачить її наскрізь, чудово розуміючи, чому вона з ним така непривітна. Ось він підійшов ближче. Ні, вона не відступить ані на крок! Двері ж — просто за її спиною, і він зайде слідом за нею в будинок, наче вона запросила його туди, що було, загалом, логічно, бо надворі панувала страшенна спека, а всередині було прохолодніше. Та нехай він хоч упритул підійде — вона не зрушить із місця! Але… чи не нафантазувала вона того, чого насправді не було? Так чи інакше — хоч би в домі був бодай хтось, покоївка, скажімо. І… як йому взагалі вдалося доїхати до самісінького будинку, ворота ж були начебто зачинені?

Він стояв так близько до Джинні, що вона відчувала запах його дихання. Що ж робити? Вона ж тут сама-самісінька! Вакуерос поїхали на дальнє пасовисько, а Г’юґо — їхній кухар — саме вирушив до Каррізо купити продуктів. А в цього нахаби може бути на думці що завгодно!

— Вибачте, але я втомилася, — промимрила вона.

Він співчутливо кивнув, але не припинив своїх балачок. Це був жалюгідний кабінетний чоловічок: Джинні ж бачила, яка в нього біла шкіра на голові (це коли він зняв капелюха, щоб витерти чоло). І він уже вдруге натякав їй — мовляв, тут не місце для самотньої молодої дівчини. Неприємний холодок пробіг по всьому її тілу: уже надто пізно — він може зараз безкарно скоїти з нею все, що тільки захоче! У горлі пересохло. Величезним зусиллям волі вона змусила-таки себе заговорити.

— Якщо ви негайно не підете — я викличу шерифа!

Він іще постояв біля неї — наче вона висловилася недостатньо чітко. Чи щоб удати, що йому й так уже час іти. Так чи інакше — грубувато поплескавши її по плечу й побажавши гарного дня, він розвернувся й забрався геть.

Замкнувши вхідні двері, вона попрямувала до батькового кабінету — повз десятки розчинених вікон, а оті французькі двері — їх навіть зачиняти немає сенсу. Якщо цей тип замислить непомітно проникнути до будинку — йому ніщо не завадить.

У шухляді батькового столу вона знайшла його кольт, але, коли потягла на себе затвор, так, як її колись учили, — магазин випав на підлогу й закотився під стіл.

Вона відімкнула велику стінну шафу, де зберігалася вся інша їхня зброя, та знайшла рушницю калібру двадцять п’ять — двадцять. Із неї Джинні в дитинстві застрелила на полюванні двох оленів, хоча її брати все одно казали, що це несправжня зброя. Зарядивши рушницю, вона повернулася до вхідних дверей. Скільки зайняли ці приготування? Напевно, кілька хвилин. Якби той суб’єкт дійсно хотів улізти сюди — він би давно вже схопив її, отож, увесь той цирк вона могла б і не влаштовувати. Її раптом охопила хвиля гніву — на Джонаса, на батька, на…

Аж тут вона побачила, як «форд» орендатора виїжджає за їхні ворота; звідси автомобіль здавався малесенькою цяточкою. На неї одразу ж накотилася страшенна втома.

Замість того щоб прилягти на диван, вона зарядила кілька револьверів (хоча вже не дуже-то й довіряла цій автоматиці) та поклала їх у кошик. А тоді обійшла будинок, де-не-де залишаючи один із пістолетів, наче квіти розсаджувала. Велика ваза біля вхідних дверей — згодиться; порожня полиця на кухні — теж підійде; біля її улюбленого дивана — обов’язково треба залишити один; ну, і ще один — біля ліжка, звичайно.

Вона вийшла на терасу (видно звідси було далеко — майже до головного шосе) та взялася обмірковувати те, що сталося. Викликати шерифа? Ні-ні, краще розповісти про все це своїм вакуерос. І нехай хтось із них застрелить того вискочку-орендатора. От би вона пораділа. Дівчина сіла, задивившись на хмари, й уявила, як би це було. Він би, мабуть, як той бик чи кабан, повалився носом у землю, і все. Але… чому в неї так тремтять руки?

«Це я божеволію, чи що?» — промайнула думка.

Джинні знову зайшла до будинку й зупинилася біля великого дзеркала. Та вона ж іще дитя! Грається в дорослу, носячись із тією зброєю. Невже вона справді божеволіє?

Дівчина зітхнула з полегшенням, коли почула голоси кухаря й однієї з покоївок, які про щось весело гомоніли. Вона, щоправда, не була впевнена, що не розмовляла сама із собою (може, її чула котрась із покоївок?). Невже Джонас, батько й бабуся мали рацію, коли казали, що їй тут не місце?

Вона побачила, як на вершину далекого пагорба підіймалася перша вантажівка вакуерос, що везла коней із пасовиська. Потім показалася друга вантажівка, а тоді — третя. Джинні раптом подумала, що розповісти їм усе буде зовсім не важко. І що станеться потім із тим орендатором — її не обходить.

«Не обходить! — подумки повторила вона. — Мені справді байдуже, що з ним буде. Тут не Північ, щоб отак безсоромно чіплятися до дівчат!»

Ні, не треба тягати із собою рушницю. Необхідно оточити себе стіною, що завжди сховає від небезпеки, — стіною з людей, які працювали на батька, а тепер працюють на неї й готові захищати її.

Салліван і вакуерос обов’язково знатимуть, що робити. Тож треба розповісти їм усе негайно — доки вона не розгубила своєї рішучості. Може, той суб’єкт був не таким уже й виродком, і, може, вона його просто неправильно зрозуміла. Але як іще їй, молодій дівчині, було розуміти таку поведінку?

«Ти була тут сама-самісінька, і він чіплявся до тебе!» — подумки нагадала вона собі.

Тож він обов’язково повинен заплатити за це. Не життям, але… коротше кажучи, його потрібно якось покарати, навіть Джонас погодився б із цим. Як саме — вона не знала, та їй було байдуже. Ураз згадався дотик його бридкої руки. Ось вона вже вибігає за двері. Г’юґо саме оголосив, що вечеря готова, та їй зараз не до того.

Розділ 24 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

25 березня 1917 року

Знову панує посуха, та ціни на м’ясо не падають через війну. Сьогодні всю ніч уявляв зелену, квітучу землю зі свого дитинства, а може, зі своїх мрій. І, відсунувши важкі штори, мимоволі сподівався побачити її за вікном. Але побачив те, що й завжди: біля будинку ще росте трава, а далі — лише чагарники й білі вапняні прогалини. Мій батько має рацію — цю землю сплюндровано навіки, причому за життя одного-єдиного покоління.

Не сидиться полковникові на місці — ось, наприклад, нещодавно став наймати агентів, щоб приманити сюди північних фермерів. Ці агенти показуватимуть довірливим янкі наші найкращі ферми, які активно зрошуються, і найкращі будинки (такі, як наш). А тоді підсовуватимуть їм шматки сплюндрованої, безплідної землі за ціну, у п’ятсот разів більшу, ніж та, яку платили за них нинішні власники. Мені ж полковник звелів не плутатися в нього та його приятелів під ногами.

Два місяці мій батько поливав наше брудне подвір’я водою з резервуарів. І ось тепер у нас є газон. А ще — на струмку, що протікає Евереттовим пасовиськом, спорудили греблю для зрошення тих ділянок землі, які видно з нашої тераси. Айк Рейнолдс одного разу прийшов, щоб спитати, куди це поділася вода з його землі. Та полковник примудрився переконати його в тому, що так треба.

Струмки в Каррізо — і ті майже висохли; кажуть, через те, що багато води йде на зрошення земельних ділянок. Висихає водойма за водоймою, і вся планета, здається, перетворюється на пустелю. Так ми, люди, скоро вимремо, і замість нас на Землі пануватиме якийсь інший вид. А якщо люди знову з’являться… а чому б і ні? Я, мабуть, поквапився народитися на цей світ — потрібно було почекати з тисячу років або ж і з десять тисяч. Повинні ж урешті-решт настати часи, коли мого батька й подібних до нього вважатимуть кимсь на кшталт стародавніх римлян, які згодовували християн голодним левам.

6 квітня 1917 року

Почув, як Чарлз, Ґленн і полковник розмовляли сьогодні ввечері у вітальні, та одразу ж замовкли, коли побачили мене (звісно ж, я пішов із кімнати). Минають роки й десятиліття, утім нічого не змінюється — полковника без слів розуміє хто завгодно, лише не я. Сьогодні Вілсон оголосив війну Німеччині.

9 квітня 1917 року

Чарлз і Ґленн, підійшовши до мене, сказали, що вони обидва вирішили піти на війну. Я відповів, що краще почекати до кінця року, коли буде легше знайти робітників, які замінять їх на ранчо. Та не переконав, звісно.

— У нас що — грошей немає, щоб когось найняти? — тільки й мовив Чарлі.

Саллі весь день провела в своїй кімнаті, не в змозі підвестися з ліжка.

Мої сини не могли вибрати собі гіршої нагоди піти на війну, ніж ця. Кулемети, снаряди вагою в півтонни. Я завжди вважав, що після колонізації Америки європейці повернулися до кам’яного віку. Утім, найпевніше, вони й не вибиралися із цієї епохи. Сімсот тисяч загиблих — і це тільки під Верденом. Що нам потрібно — то ще один льодовиковий період, який запроторив би всіх нас до океанського дна. Тоді б Господь зміг розпочати все спочатку.

12 квітня 1917 року

Наші сини поїхали сьогодні потягом до Сан-Антоніо, а Саллі пакує речі, щоб переїхати жити до своїх родичів у Далласі.

— Краще б у нас доньки народилися, Пітере, — сказала вона.

— Еге ж, — тільки й відповів я.

— Може, поїдеш зі мною?

Я навіть не зміг їй до ладу пояснити, чому не зможу жити в Далласі.

Зловісний знак: тільки-но поїхали Ґленн і Чарлз — прийшло повідомлення з пошти про довгоочікувані кулемети «Льюїс». Ми з полковником, випивши по кілька склянок джулепу, вирішили подивитися на цю зброю в дії.

Ми вибрали найбільший магазин — майже на сто набоїв — і зарядили кулемет; довелося довгенько розбиратися, що там і до чого. Коли ми вже спрямували його на зарості опунції, до нашого поля зору потрапила невеличка зграя диких свиней. Ох, не пощастило ж їм!

Відстань до них становила близько чверті милі. Але ж для «Льюїса», якщо вірити інструкції, це була аж ніяк не межа — з нього можна було влучити в ціль із відстані, утричі більшої за цю. Зір полковника вже був таким кепським, що стріляти довелося мені, а він, узявши до рук польового бінокля, приготувався направляти мене. Тож я ліг на землю за кулеметом, а батько залишився стояти поряд. Раптом я побачив удалині знайому тінь, яка махала мені рукою.

Ми налаштували приціл, і я дав короткий залп — близько п’яти пострілів.

— Сучий ти сину, Піте! Ярдів на тридцять схибив!

— Це мабуть, вітер, — пробелькотів я крізь шум у вухах, удаючи, ніби поправляю приціл.

— Вони там досі риються в землі. То ти стрілятимеш чи боїшся в штани наробити?

Я націлився точнісінько на середину стада (свині здавалися звідси брунатними цяточками на тлі зелених кущів) і дав іще один залп. Це було схоже на те, ніби за паровоз тримаєшся або ж стріляєш із пожежного шланга.

— Лівіше! — вигукував над моїм вухом полковник. — А тепер — правіше… знову ліворуч… ще лівіше! Ліворуч, ліворуч!

Підкоряючись його командам, я спостерігав, як здіймаються хмарки пилюки серед брунатних плямок, що швидко рухаються.

— Заряджай другий магазин! Вони там іще повзають!

Я зарядив.

— От сучий син, — бурчав полковник. — Невже там справді чотириста ярдів?..

Його голос був заглушений наступним залпом.

Моя кобила вже давно звикла до того, що я стріляв, сидячи на ній, із рушниці в оленів, індичок чи куріпок. Але коли я знайшов бідолашну тварину після тієї стрілянини з кулемета — вигляд вона мала такий, ніби її громом ударило. А кінь мого батька взагалі з переляку гайнув світ за очі — ми його близько півгодини потім шукали.

Перш ніж вирушити додому, поїхали подивитися на рештки свиней. Шматки тварин були розкидані по досить великій ділянці землі — словом, видавалося, ніби всередині кожної з них вибухнув динаміт.

— Чудово! — задоволено киваючи, об’їжджав «поле бою» полковник. — Як гадаєш — німці мають такі кулемети?

— Авжеж. Тисячі таких.

«Льюїс» уже охолов настільки, що я зміг приторочити його до свого сідла. Звичайно ж, німці мають таку зброю, та моєму батькові було на це начхати — таким він уже народився. Ми з ним поволі поїхали додому.

— Я пам’ятаю часи, коли п’ятизарядний кольт вважався зброєю масового знищення, — заговорив він. — Минуло років із двадцять, і з’явилася рушниця «Генрі»: зарядив у неділю — і стріляй собі до кінця тижня. Магазин там був, здається, на вісімнадцять куль.

— Життя дедалі покращується й покращується, — не втримався я.

— Знаєш — а я так сподівався, що ті книжки тебе кудись та й приведуть. І був неабияк розчарований, коли цього не сталося.

— Як це «не сталося»?

— Ну, я маю на увазі, що ти залишився тут. Ти вважаєш, що я не тямлю в цих речах, але це не так. Мій брат був точнісінько таким, як ти. У нашому роду час від часу з’являються отакі — народжені не в той час і не в тому місці.

— Я люблю цю родину й цю землю, — мовив я, знизавши плечима.

Тієї миті мені навіть здалося, що це справді так.

Він почав щось говорити, та потім передумав. І ми поїхали далі мовчки — повз хмарки пилюки, осяяні сонячними променями. Полковник, начебто заспокоївшись, улаштувався зручніше в сідлі: мабуть, згадував свої численні подвиги, завдяки яким увесь світ захоплюється ним.

Як часто я міг знайти його вдома, коли був маленьким? Та він узагалі не бував у нас! Мама завжди щось вигадувала, аби ми не сердилися на нього. А тоді — останнього дня її життя — його теж не було поряд із нею. Чи пробачила вона йому це? Я не пробачаю… Вона дуже багато читала нам із Фінеасом уголос, щоб відволікти від сумних думок. І завдяки цьому ми дуже рідко нудьгували або ж сумували, згадуючи тата. Пам’ятаю, вона читала нам якусь дитячу версію «Одіссеї», де головний герой був дуже схожий на нашого батька. Це не Одіссей — це він, наш тато, бився з циклопами, причалював до землі лотофагів і боровся зі спокусою стрибнути за борт, слухаючи голоси злих чарівниць-сирен. Еверетт же, значно старший за нас, сам давав собі раду (як я з’ясував потім — він читав журнали, де було дуже багато зображень оголених дівчат). Оскільки моя мати казала, що батько був схожим на Одіссея, то я уявляв себе Телемахом. Тепер я розумію, що значно більше схожий на елегона чи когось на кшталт нього, про чиї діяння ніхто й ніколи не дізнається. І, звісно, ця історія має й інші вади.

13 квітня 1917 року

Сьогодні вранці Саллі прийшла до мого кабінету, де я давно вже ночую. Вона принесла тацю з кавою та солодкими булочками — ну, певна річ, чогось від мене хотіла. Не поїхала чомусь до свого Далласа.

— Ну, як тобі той кулемет? — мовила вона.

— Полковник від нього просто в захваті.

— З такою зброєю воюватиме наша армія? Чи ганси?

— Наші, звісно.

— Але ж і ганси мають такі кулемети?

— Авжеж, мають.

— Ну, що ж — я сподіваюся, ви з полковником весело провели час, пострілявши з нього.

Саллі помовчала, а тоді заговорила знову, скрушно похитавши головою.

— Коли ви стріляли, я думала про Ґленна та Чарлі й не могла думати ні про що інше.

— Знаю.

Я помітив зморшки навколо її очей: вони стають глибшими щороку, як і в мене. Осяяна променями вранішнього сонця, вона здалася мені схожою на мою маму — світле волосся, біла шкіра… От тільки, на відміну від неї, Саллі завжди має в голові якісь глибокі думки. Та сьогодні вона, мабуть, утомилася думати хай би там про що. Я підійшов до неї та пригорнув до серця.

— Я не знаю, чи зможу далі тут жити.

— Ти завжди так казала.

— Але я справді більше не можу.

Знизавши плечима, я випустив її з обіймів, та вона пригорнулася до мене ще міцніше.

— Ми з тобою повинні бути разом, — прошепотіла вона. — Уже багато тижнів ти мене навіть не торкався.

— Як і ти — мене.

— Ні-ні, ти просто не помічаєш нічого.

— З нашими хлопчиками все буде гаразд.

— Піте, — зітхнула вона, — ти бодай колись розмовляв із кимось відверто?

— Ні з ким, — відповів я, не зовсім второпавши, до чого Саллі хилить.

— Тоді поговори зі мною. Поділися тим, про що думаєш. Тільки скажи не те, що я, на твою думку, хочу почути, а… правду.

— Не розумію, чого ти хочеш від мене.

— Так, я знаю, що я не з тих дружин, які весь час намагаються догодити своїм чоловікам, — вона пильно поглянула мені в очі. — І ніколи такою не була.

Що їй відповісти? Що я завжди знав, що моє місце — тут? Що має настати такий день, коли я муситиму відстояти свої життєві переконання? Сорокашестирічний чоловік, який чекає на вирішальний поворот долі… що, найімовірніше, уже відбувся.

— Ти обіцяв мені, що я житиму в місті, коли діти поїдуть звідси.

— Знаю.

— У мене залишилося кілька років, протягом яких я ще буду бажаною для чоловіків. Якщо ти хочеш, щоб я переїхала до Сан-Антоніо сама — просто скажи. А ні — то ми могли б жити з тобою якийсь час тут, а якийсь час — десь, де є цивілізація.

— Цей дім без мене просто розвалиться. І я не можу на довгий час залишати полковника самого.

— Ну, звичайно ж… Боїшся, що він без тебе жити не зможе.

— Він, між іншим, уже має вісімдесят один рік.

Саллі лишень головою похитала. А тоді, відвернувшись, надовго задивилася у вікно.

— Це твоя остаточна відповідь? — мовила нарешті вона.

15 квітня 1917 року

Посадив Саллі на потяг. Протягом останніх двох днів ми з нею кохалися чотири рази — це більше, ніж до того — за рік. Повернувшись до порожнього будинку, відчув страшенну порожнечу й у собі. Сів у авто й поїхав, куди очі світять… кілька разів відпускав кермо… ні, це не те. Для чогось це все та й треба — є у Творця якийсь вищий план… Я відчував, як по шкірі голови пробігає такий самий неприємний холодок, як і тоді, коли ми вирушили того фатального ранку до Ґарсія. Чи як тоді — багато років тому, — коли Фінеас узяв за недоуздок того вороного коня. Полковник хотів, щоб це зробив саме я. Та, дивлячись на всіх тих людей, я не зміг цього зробити.

Коли я повернувся, уже стемніло. Темрява панувала і в будинку. Я відшукав старий зошит, у якому ще в Остіні написав: «Сім видів самотності». Прочитав те, що колись там нашкрябав: «чоловік і жінка, які сидять поряд», «маленький хлопчик, який ухопився за ногу своєї матері», «холодний дощ», «вороняче крякання», «дівчачий сміх, що розноситься кам’яною вулицею», «розмова чотирьох поліцейських», «згадати свого батька». Потім же цей список розрісся до кількох сотень пунктів. Давно б уже треба його спалити. Ні, не зміг. Та ще й дописав: «мовчазний будинок».

Завтра треба буде звільнити всіх працівників (окрім Консуели та однієї-двох покоївок). Вони без роботи не залишаться — чоловіків нині активно кличуть на війну. Видам кожному з них пристойну суму грошей — заробіток за три місяці.

Намагався заснути, утім, усе було марно. Устав із ліжка та й подався блукати будинком, умикаючи всюди світло. Почув, як десь у дальній кімнаті з грюкотом зачинилося вікно — мабуть, од вітру. Не зміг більше терпіти цього, тож вибрався надвір — може, батькові у своєму хакале теж не спиться.

Розділ 25 Ілай-Тіететі

Осінь 1851 року

Група Пізона, який переганяв тисячу вкрадених коней, дісталася селища тижнем раніше за нас із Тошавеєм (ще кілька команчів, які вижили, повернулися трохи пізніше). Ми підрахували наші втрати — одинадцять воїнів. Однак плем’я раділо через те, що похід приніс так багато коней. Хоча ми мусили визнати: якщо так піде й надалі — у нас не залишиться воїнів, щоб їздити на тих конях.

Протягом решти літа команчі влаштовували ще походи — звісно ж, не такі масштабні. Молодим-бо воїнам були потрібні коні, щоб заплатити шлюбний викуп, і скальпи, щоб покращити свій статус у племені. Техаська армія вже завершувала будівництво другої лінії фортів — від Белкнапа до Абіліна й Мейсона. Та поселення білих уже перестрибнули й через цю межу. Старожили завжди казали, що бджолині рої — ознака близькості білих. Мовляв, знайшов багато бджіл — миль за сто знайдеш і поселення «блідолицих». Того року ми збирали мед майже біля долини Ллано. І хоча це, з одного боку, було добре, — та всі ми знали, що це означає.

Приїжджали команчерос, які дізналися про наш вдалий похід, і я переконав Тошавея подвоїти ціну за коней. Зазвичай команчі могли продати коня за дешевеньке намисто чи кілька ярдів ситцю. Та зараз ми вимагали за свій товар зброю, набої, сталеві вістря для стріл і, звичайно ж, їжу. Я в походи не ходив — полював собі, об’їжджав диких поні та, звісно, проводив дні й ночі поряд із Квіткою Прерій. Вона вже не соромилася мого товариства: я ж бо за своїм статусом уже зрівнявся з Неекару й Ескуте, хоча моє вміння стріляти з лука й інші бойові навички були ще аж ніяк не на тому рівні, що в них.

Наприкінці літа відбулася знаменна подія: ми впіймали молодого мисливця на бізонів — «блідолицього», який разом зі своїми компаньйонами просунувся далеко за територію, де їх могли захистити рейнджери й армія. Ми наштовхнулися на цих мисливців біля каньйону Пало-Дуро та швиденько перебили їх усіх — окрім одного. Цей бідолаха здійняв руки вгору, а я, чудово знаючи, що з ним робитимуть команчі, миттю націлив на нього лук, та мене штовхнув Пізон, і я схибив.

Мисливець — синьоокий та світловолосий — мав близько тридцяти років і здався мені аж ніяк не схожим на лиху людину. Мені з його майна дісталися рушниця «Спрінґфілд» і форми для лиття куль, чому я неабияк зрадів. Але найголовнішим трофеєм для команчів був сам «блідолиций» — живий і неушкоджений. Тож його вирішили забрати до селища, щоб закатувати.

Коли в нашому таборі дізналися про цю приголомшливо радісну новину, то вмить припинили всю повсякденну роботу. Білі чинять так, коли до їхнього містечка приїжджає цирк або ж оголошують публічну страту якогось в’язня. «Блідолиций», звичайно, здогадався про все й заходився благати мене про допомогу. Та що я міг тут удіяти? Наші білі полонені, статус яких був іще далеко не таким високим, як у мене, били мисливця ногами по обличчю, щоб лишень довести свою відданість команчам.

Почесне право катувати полонених належало жінкам команчів — як старим, так і молодим; Квітка Прерій була дуже засмучена через те, що її не вибрали для цього. Розпочалося все з того, що жінки роздягли полоненого до останньої нитки. Потім вони широко розвели йому руки й ноги та поприв’язували їх до кілочків, тож його тіло повисло низько над землею. Жінки стали насміхатися з майже білого волосся в нього між ногами і ще — з того, що його геніталії від страху аж скулилися. Одна скво всілася на нього верхи, імітуючи статевий акт, — на потіху решті. Ось уже навколо полоненого зібралося всеньке селище. Дітей, щоб їм краще було видно, садовили на плечі — точнісінько так, як у містах «блідолицих» під час публічного повішення. Тим часом жінки розпалили чотири дуже маленьких багаття — по одному біля кожних руки й стопи нещасного. Хмиз додавали дуже помалу — щоб вогонь горів якомога слабше. І підкидали ще тільки тоді, коли полонений припиняв кричати (це означало відмирання нервів). Жінки клали в багаття по малесенькій паличці, і тоді крики знову розносилися по всьому селищу.

Діти з величезним задоволенням передражнювали його хрипкі стогони, що, однак, під вечір стали зовсім слабкими: напевно, голосові зв’язки перестали слухатися. Коли надійшов час вечері, полоненого нагодували бульйоном і напоїли водою, а через кілька годин — дали ще, і це мало додати йому сил. І він, найімовірніше, знав, для чого це робиться. Коли я проходив повз нього, то думав, що він уже не спроможний нічого розуміти. Та ні — лише угледівши мене, полонений заходився благати, щоб я його вбив — допоміг, як один християнин іншому. Я зупинився, подумавши, що просив би про те саме, опинившись на його місці. Та коли я йшов до свого тіпі, мене перестрів Тошавей.

— Тіететі, я знаю, що ти замислив. Попереджаю: усі здогадаються, що це твоїх рук справа. І кара буде страшніша, ніж ти можеш собі уявити.

— Я нічого не замислив. Це ж просто злодій, який крав у нас м’ясо бізонів.

— Ну, гаразд, Тіететі. Гаразд.

Що ж до Квітки Прерій — вона була тієї ночі надзвичайно збуджена. Я зробив усе, що міг, аби задовольнити її, та після другого разу все-таки сказав «годі».

— Оце вперше я жалкую, що Неекару та Ескуте вирушили в похід, — зітхнула вона.

— Якщо тобі треба лише цього — ти легко знайдеш когось, хто ще не спить.

— Ти ж знаєш, що я хочу тільки тебе. — Пригорнулася до мене. — Щось негаразд?

— Усе нормально.

— Ти, бува, не переймаєшся через того білого?

Я лише головою похитав.

— Ну, гаразд. Пробач уже мені таку невситимість.

— Дай мені лишень хвилину.

— Розслабся…

— Постараюся.

Та в мене все одно нічого не вийшло.

Наступного дня після сніданку жінки відрізали полоненому стопи й пальці на руках: нерви-бо там уже всі відмерли. І коли він знову закричав, вони пересунули багаття туди, де нерви були ще живі. За катуванням прийшло спостерігати вже менше індіанців, ніж учора. Тож, якби не жахливі крики, що розносилися по всьому табору, можна було б сказати, що селище живе своїм звичним життям.

Тошавей сказав мені, що раніше в поселеннях команчів таке відбувалося досить часто. Але минали роки, і в походи доводилося їздити все далі й далі. Тож захоплювати в полон дорослого неушкодженого чоловіка тільки для того, щоб катувати його в таборі, стало надто ризиковано.

— Піду-но вполюю якусь дичину, — мовив я.

Він лишень пильно глянув мені в очі.

— Зі мною все гаразд, — відповів я на цей красномовний погляд.

Коли ти не хочеш наштовхнутися на змію — знаходиш їх цілими кублами. Коли ж вона тобі потрібна — нізащо не знайдеш. Досвідчені воїни змащували отрутою гадюки вістря бойових стріл, але я ще не ризикував цього робити — боявся ненароком подряпатися. Утім, мені все-таки доводилося вже витискати отруту зі змій, і тому я більш-менш знав, що робити. Тож після майже цілого дня пошуків я вбив-таки велику ветсецукі (гримучу змію), яка грілася на сонечку. Коли гадюка припинила смикатись, я відрубав їй голову, загорнувши її у шматок оленячої шкури.

Того вечора полоненому знову дали бульйону й води. Індіанців біля нього сиділо ще менше — близько півсотні: вони спокійнісінько вечеряли, спостерігаючи за ним. Я пішов до свого тіпі — нібито спати. Насправді ж я дочекався, доки всі команчі розійдуться по домівках, та й вийшов надвір. Темрява довкола панувала, як на замовлення, непроглядна. Я став тихенько пробиратися до того місця, де був прив’язаний до кілочків «блідолиций».

Щойно він зрозумів, що це я, то видав якийсь нерозбірливий звук. Може, хотів сказати «змилуйся», а може — просто застогнав.

План мій був, власне, дуже нерозважний: у майже цілковитій темряві витиснути отруту зі зміїної пащі просто в рота полоненому. Та я за допомогою ручки свого ножа все-таки зумів це зробити. Отрути витекло дуже мало — якась крапля чи дві, але чоловік засмикався.

— Не опирайся, — мовив я. — Нехай просто протече всередину тебе.

Окрім того, я прорізав ножем крихітну ранку в нього на шиї, щоб закапати туди отруту, яка залишилася. І під час цього, здається, подряпав собі руку.

Ритм його дихання вже став змінюватися.

Я пішов до струмка й ретельно вимився.

Повернувшись до свого тіпі, я побачив, що Квітка Прерій уже лежить, роздягнена, у моєму ліжку. Настрій вона мала такий самий, як і минулої ночі.

— Де це ти ходив? — спитала вона після всього.

— Та… гуляв, та й годі.

— Ти повернувся весь мокрий.

Я помовчав, прислухаючись до себе; рука моя вже відчутно боліла.

— Тебе справді не турбує те, що вони виробляють із тією людиною? — не втримався нарешті я (вийшло голосніше, ніж мені того хотілося).

— Ти переймаєшся через нього, бо він білий.

— Мабуть, не тільки тому.

— Про таке не слід говорити ні з ким.

— А я й не збираюся.

— Навіть зі мною, — наче не почувши мене, додала вона.

Запала тиша. Потім Квітка заговорила знову, ретельно добираючи слова.

— Я знаю, що ти не слабкодухий. І всі це знають. Я чула, як Тошавей сказав, що колись ти станеш вождем. Тобі шиють плаща зі шкури бізона, хоча це взагалі ще таємниця.

— Я просто спитав, що ти відчуваєш, коли думаєш про ту людину.

— На плащі буде зображено, як ти вбив у бою делавара, і магія, що охороняє тебе, захистила твоє серце від його стріли. І ще — як ти врятував Тошавея від солдатів; хоча це була таємниця. Тіететі, той чоловік просто має той самий колір шкіри, що й ти. Подумай про це як слід.

— Там, де я виріс, із людьми такого не робили.

— А ти знаєш, що я походжу не з племені котсотеків? — сказала вона, відсунувшись від мене.

— Ні.

— Коли я була ще шестирічною теепере, техасці напали на моє плем’я. Мій брат звелів нам із сестрою стрибнути в річку й пливти геть. Білі застрелили його, а потім вистрелили й у мене, та схибили. Наступного дня ми з сестрою повернулися до селища й побачили труп нашої матері — поряд із трупами ще близько сотні жінок, дітей і старих. Техасці відрубали голову нашій матері й настромили її на кілок. А ще вони взяли тецуваї, списа, і засунули їй у піхву. Повністю заштовхнули його в неї! І крові було стільки, що ми зрозуміли — з нею це робили, коли вона була ще жива. Крові ж біля її шиї майже не було — отже, голову їй відрубали вже потім. Ось чому я колись була пенатека, а тепер — котсотека.

— З моєю матір’ю й сестрою теж таке зробили. І вбили мого брата!

— Не смій про це говорити, Тіететі.

Вона підвелася та стала вдягатися. Ну, і нехай іде собі. Бачте, їй можна говорити про свою родину, бо вони були команчами, а мені про свою — дзуськи.

— Хіба ти не хочеш, аби я залишилася?

Я мовчав, але тільки-но почув тихенькі схлипування — схопив Квітку в обійми, і ми знову лягли на постіль.

— Гаразд, я більше не говоритиму про це, — мовив я.

Вона знизала плечима, а тоді знову звільнилася від одягу. Та ми лишень лежали, притулившись одне до одного. А потім вона заснула.

А я заснути ніяк не міг: спочатку все намагався зрозуміти, чи то неприємні відчуття в руці поширюються й далі по моєму тілу, чи то мені це ввижається. А потім згадав свого батька. На початку сорокових років перемоги над команчами були явищем таким рідкісним, що вісті про них дуже швидко розносилися по всьому Техасу. І найбільшою перемогою за цей час була експедиція Мура до Колорадо. Він стверджував, що разом зі своїми людьми вбив у бою півтори сотні воїнів-команчів. Але я також чув інше — нібито воїни якраз вирушили кудись далеко на полювання, тож насправді перебито було півтораста жінок і дітей. Мій батько брав участь у тій експедиції. І розповідав про неї так само спокійно, як про звичайні, буденні речі. Ну, звісно ж — із маленьких індіанців завжди виростають великі індіанці. Усе просто.

Мої думки урвала Квітка Прерій, яка поцілувала мене уві сні.

— Ти дуже добрий, — прошепотіла вона. — І чесний, і сміливий.

Наступного ранку «блідолиций» був уже мертвий. Обличчя й шия в нього роздулися, та на це, схоже, ніхто не звернув уваги. Команчі здебільшого були розчаровані — ось і ще один знак, що свідчить про настання інших часів. Бо, якщо б усе було так, як раніше, — жертва промучилася б іще два-три дні.

Хай там як — проти мене жодних обвинувачень ніхто не висував. Квітка Прерій і надалі спала зі мною, тож Тошавей сказав, що охоче подарує мені кількох коней для шлюбного викупу. Хоча потім він, винувато кахикнувши, мовив, що півсотні коней — це надто дорого. Часи ж бо вже не ті.

Мені подарували того самого плаща зі шкури бізона, а також — власне тіпі. Тож цей рік, що вже завершувався, видався для мене досить непоганим. Полилися осінні дощі, і спека покинула прерії. Ночі стали холодними, та дні стояли сонячні, і дичини навколо було вдосталь. І ми з Квіткою Прерій уже взялися будувати плани на майбутнє.

Минуло кілька тижнів відтоді, як помер білий мисливець. Люди в нашому селищі стали хворіти.

Розділ 26 Джинні

Літо 1945 року

Війна закінчилася. Протягом кількох тижнів після цього Джинні сподівалася, що життя зміниться. Та ні — все залишалося таким, як і раніше. Брати покинули її, вакуерос — займалися своїми справами без неї, та вона й не бачила жодного сенсу в тому, щоб допомагати їм наближати ранчо до розорення. Кілька разів дівчина, доходячи до крайньої точки відчаю, пакувала валізу, аби поїхати до Джонаса. Та щоразу щось зупиняло її: у глибині душі вона знала, що в Берліні все буде так само, як і в Принстоні. Брат не знаходитиме часу для неї й лишень вигадуватиме якісь виправдання, щоб вона відчепилася.

Аби бодай якось розвіяти нудьгу, Джинні їздила то до Каррізо по продукти (і завжди щось та й забувала купити), то до Сан-Антоніо — до кравчинь, які все обіцяли познайомити її з якимись хлопцями, та це так обіцянкою й залишалося. Навідувала вона й Фінеаса, щоразу сподіваючись, що він запросить її зостатися жити в нього. Вони б сиділи вечорами на терасі його величезного будинку — звідти, певно, можна було побачити весь Остін як на долоні — та розмовляли про все на світі… Ні. «Ти доросла жінка й маєш жити своїм життям» — ось що Джинні одного разу почула від нього. Тож їй доводилося під час візитів до Остіна зупинятися в «Дрісколлі».

Того року земля розквітла — трава залишалася зеленою все літо. Треба було б закупити кілька сотень голів худоби. Та ні — це вже стало розкішшю, як і коні, та й трава теж; бідніші ранчо тепер були схожі на брудні прогалини серед зелені. І взагалі — нехай краще трава зеленіє, ніж корови всю її винищать.

Раз на тиждень Джинні вирушала на прогулянку верхи, осідлавши батькового Генерала Лі, хоча Салліван і казав — може, й правильно, — що цього коня треба пристрелити. Генерал кілька разів обдурював її: спочатку вдавав смирненького коника, та тільки-но вона сідала в сідло — починав хвицатися й навіть ставав дибки. Тож дівчина неодноразово падала з коня. А тоді вставала й казала, що якби не вона — його б уже пристрелили, тож він має бути вдячним.

Та Генерал не проявляв ані найменшої вдячності — мабуть, відчував, що вона його не любить або ж недолюблює через те, що сталося з батьком. А може, він хвицався просто через те, що йому страшенно нудно було стояти в стайні без роботи. Коли тобі нічим зайнятися й ти не бачиш нічого гарного попереду — поступово звикаєш сердитися на життя.

Колись Техас був повен мустангів — їх було, може, п’ять мільйонів, а може, десять. Коротше кажучи — не злічити. Та ось настали часи Великої війни, і цих коней переловили та перевезли кораблями до Британії. Ось так війна й шкуродерні майже не залишили в усьому Техасі диких поні. Джинні ще пам’ятала ті часи, коли ковбойських коней, які поволі вже старіли, відправляли до Східного Техасу — тягати плуги. Та згодом цих трудяг витіснили трактори, тож такі коні до старості більше не доживали: ішли на корм іншим тваринам.

Нафта — ось що справді має значення. Союзники використали сім мільйонів барелів протягом війни, і дев’яносто відсотків цієї нафти прийшло до них із Америки — переважно з Техасу. Великий Дюйм і Малий Великий Дюйм — без цього жодної висадки в Нормандії не було б. Союзники припливли до берегів Перемоги морем техаської нафти.

Іноді Джинні замислювалася над тим, що було б, якби ці нафтопроводи не змогли добудувати. Може, якби не відбулося визволення Європи — Клінт і Пол були б досі живі? А може, війна тривала б дотепер, призвівши до загибелі Джонаса? Кажуть, що довелося піти на дуже великі жертви заради того, щоб війна закінчилася.

Вона цього не розуміла. Це все одно, що дозволити коневі скинути себе через те, що боїшся злізати. Так чи інакше, після закінчення війни виявилося, що росіяни нічим не кращі за Гітлера.

Ні, до Європи їхати їй не варто. Урешті-решт, вона не бродяче цуценя, щоб бігти за Джонасом на край світу. Щось та й зміниться — вона це вже відчуває.

Після того як вакуерос усе з’ясували з нахабою-орендатором, до неї більше не приїжджали жодні відвідувачі. Та ось одного дня надійшов лист від менеджера з «Гамбл Ойл». Він запрошував її на ланч.

Зустрілися в містечку. Менеджер одразу сподобався їй: вишуканий костюм, акуратна зачіска (волосся його було вже помітно посріблене сивиною), засмагла шкіра, тонкі риси обличчя. Замовивши біфштекси, він без зайвих розмов запропонував за оренду всієї її землі чотири мільйони доларів плюс двадцять п’ять відсотків відрахувань.

Це було вдвічі більше, ніж те, що пропонував той тип із «Саузерн Мінералс». Але Джинні, спочатку вдавши, що ретельно обмірковує пропозицію менеджера, запитала:

— Що ще ми від вас отримаємо?

Він так само приязно всміхався.

— Мені відомо, що ви ставите власникам ранчо автоматичні ворота, — вела вона далі, — та ми їх уже маємо.

— Чого ж ви хочете?

— Припустімо, я хочу, щоб ви розчистили землю навколо кожної свердловини в радіусі… — Джинні трошки подумала над тим, яку б велику цифру назвати, — п’яти тисяч футів.

— То ви хочете, щоб ми викорчували зарості мескітового дерева на вашій землі?

Вона ствердно кивнула.

— Ви бажаєте, щоб ми викорчували чагарники довкола кожної свердловини в радіусі п’ятисот шістдесяти восьми акрів?

Чи правильну цифру він їй назвав? Вона гадки не мала. І також не могла зрозуміти, як він зміг за одну мить підрахувати це без допомоги ручки й паперу. Що ж вона знала напевне — то це те, що він не повинен дізнатися про її невігластво.

— Загалом, — спокійнісінько мовила Джинні, — ми хочемо, аби ви розчистили саме таку ділянку землі навколо кожної свердловини — незважаючи на те, чи знайдете там нафту.

— Любонько, — розсміявся він (точнісінько як Фінеас!), — вам треба б знати, що ви перша з власників ранчо в усьому Південному Техасі, хто просить нас про таке.

— Я чудово знаю, — говорила далі вона, — що ви заплатили за землю ранчо Кінґ три з половиною мільйони плюс відрахування. Це було десять років тому, а результати — де? Ми дружимо з Бобом Клеберґом, і тому достеменно знаємо про все, що відбувається на цьому ранчо.

Надовго запала тиша, і Джинні знічев’я стала роздивлятися містян за вікном, які поспішали або до крамниці, або до ресторану. Може, їй і треба було вибачитися за надто зухвалий тон. Але вона знала, що цей чоловік хоче від неї того ж, чого й той, який припхався тоді до неї додому. Тож вона й далі мовчала — так, ніби могла спокійнісінько просидіти мовчки ще років зо сто. Менеджер теж дивився у вікно. Виразні очі, витончені риси обличчя — не те, щоб жіночні, але… словом, він успадкував від материної зовнішності значно більше, ніж від батькової. Джинні раптом збагнула, що він чудово усвідомлює, яке враження на жінок справляє його врода. Зараз він, напевно, приймав рішення, ретельно зважуючи всі «за» і «проти».

— На жаль, ми з вами не зможемо домовитися, — розвів він руками.

— А що як ми просто приєднаємося до вашого нафтопроводу?

— Цікаво, що це ви таке вигадали?

— Ну, просто нині він простоює майже порожнім — так і заіржавіти може.

— Якщо ви надумали бурити свердловини самостійно, міс Мак-Каллоу, то, дозвольте вас запевнити, — ви підете найкоротшим шляхом до банкрутства. І решту життя злидарюватимете в халупі, напхом напханій неграми та іншими жебраками. Якщо ж пристанете на мою пропозицію — ваша земля забезпечуватиме добробут вашої родини ще не одне століття. І, щоб отримати це, вам не доведеться нічогісінько робити — просто підписати угоду, та й годі.

Джинні знала, що все це неправда. Та водночас вона не могла сказати, чому саме. Крім того, вона боялася бовкнути щось таке, що викаже її цілковите невігластво, якщо цього вже не сталося. Тож дівчина, схопивши свою сумочку та потиснувши менеджерові руку, пішла геть — навіть не дочекавшись, доки офіціант принесе ті біфштекси. Слід було б заплатити три долари за свій, але — ні, вона не повернеться туди. Ну ось, можна й притишити крок. Містечко, що було назване на честь їхньої родини; довга вулиця із затишними навісами біля кафе, акуратно припаркованими машинами та цегляними фасадами магазинів; над усім цим — яскрава блакить неба. Джинні, неквапно простуючи бруківкою, подумала, що переймається через ті три долари за біфштекс навіть більше, ніж через те, що відмовилася від угоди на чотири мільйони.

А все-таки вона лише дурне дівчисько, і до «дорослої жінки», якою назвав її Фінеас, їй іще дуже далеко. Що там казав бухгалтер? Що уряд стягне з неї п’ять мільйонів податку за нерухомість? Якось не схоже на правду — як і балачки того менеджера. Фінеас казав їй, щоб не хвилювалася через це: їм іще можуть дати відтермінування, та це насправді її й не хвилювало. І ще він казав, що їм треба якнайскоріше знайти справді хороших майстрів із буріння.

Бруківка закінчилася, і парадно-вихідні туфлі Джинні занурилися в дорожню куряву — це їх викидати потім доведеться. Вона дійшла вже до тієї частини містечка, де у своїх убогих халупах животіли мексиканці (в одній кімнаті — по десятеро). Та сама картина, що й завжди: хмари мух в’ються біля шматків сушеного м’яса, що розвішані тут скрізь. Може, хутко повернутися назад — до ресторану, де, мабуть, іще сидить той менеджер?

Ні, вона туди не повернеться. Бо розуміє, що їй самій — без Фінеаса — беззмістовно провадити ділові розмови з будь-ким. Вона ж уміє говорити лише всіляку маячню — як-от про той нафтопровід. Але ж Фінеас не житиме вічно. Незабаром вона втратить його — так само, як і батька.

Онде порпається у своєму городі Ед Фрімен. Певно, він досі не віддав гроші, які заборгував її батькові (дуже вже винувато глянув на неї, коли вона помахала йому рукою). Джинні попрямувала далі — уздовж іригаційної канави; спина її вже стала геть мокрою від поту.

Батькові було байдуже, що вона терпіти не могла математику, — він-бо вважав, що їй ця наука взагалі не потрібна. І помилявся, бо без цих знань вона тепер почувається несосвітенною дурепою. Ну як той менеджер спромігся так швидко помножити ті величезні цифри?

«Геометрія… — подумала вона. — Наука, у якій я нічогісінько не тямлю!»

Ось повз неї проїхало, здіймаючи хмари пилюки, авто: якийсь білий віз на роботу чотирьох мексиканців. Номер: 7916. Скільки це буде — сімдесят дев’ять помножити на шістнадцять? Це ж неможливо порахувати! А той менеджер це вміє — хоча вона гадки не має, як можна такому навчитися.

Повернувшись додому, Джинні одразу ж зателефонувала Фінеасові й детально розповіла йому про ту розмову з менеджером. І повторила те, що бовкнула тоді про нафтопровід. Фінеас заспокоїв її, запевнивши, що жодної таємниці вона не розкрила, — це було відчутним полегшенням для неї. А перш ніж попрощатися, він запросив її до Остіна: хотів, щоб вона була присутня на його зустрічі з однією дуже важливою людиною.

Розділ 27 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

17 квітня 1917 року

— А ви, бува, не збираєтесь зайнятися фермерством, полковнику?

— Авжеж, збираюся. Не хочу-бо відставати від прогресу.

Їх близько п’ятдесяти. Сидять у святкових костюмах за столом у нашій великій кімнаті, наминають філе, п’ють кларет і, розвісивши вуха, слухають байки полковника про «дивовижний південний клімат». Я сиджу в затінку на терасі, ледь утримуючись від спокуси вийти до них і сказати правду. А правда — у тому, що полковник спокійнісінько пристрелить будь-якого фермера, який лишень натякне нам про платню за перегін нашої худоби через його територію. Крім того, мій батько все життя торочив, що порпатися в землі — заняття для телепнів. Його начебто індіанці так навчили, але насправді так вважають усі, хто змалку їздить верхи: від заможних власників ранчо до найубогіших вакуерос.

— Техас — це ж суцільний зимовий сад, — виголошує далі свою промову полковник. — Двісті вісімдесят вісім погожих днів! Вам ніколи більше не доведеться розгрібати сніг.

Дехто з гостей аплодує.

— І ще одна важлива річ, — веде далі він. — Емансипованих жінок тут значно менше, ніж в Іллінойсі.

Сміх, овації… Я затуляю вуха. А тоді йду геть; краще прогулятися, ніж це слухати.

Атож, їм покажуть лише найкращі ферми, а не ті, де вода така солона, що не годиться для зрошення. І не розкажуть, що в Техасі — безліч ферм, де земля повернулася до стану напівпустелі (мертвий ґрунт — так само, як у Чіуауа).

18 квітня 1917 року

Біля крамниці зустрів Реймонда — сина Мідкіффа. Він саме переганяв дорогою невеличке стадо корів, коли побачив під деревами гурт фермерів з Іллінойса, які ховалися там від невеличкого дощу з градом, що вже, щиро кажучи, минув.

Фермери отетеріло розглядали градини — завбільшки як апельсини — і торочили одне одному, що така як уперіщить по голові — то й гаплик. А один із них спитав Реймонда, чи завжди тут випадають отакі дощі.

— Звісно ж, ні, — відповів той. — Минулого року, наприклад, справжні дощі йшли — не те, що цей.

Коли я потім натрапив на полковника, той себе не тямив од люті.

— Зараз же, зараз же треба дати копняка тому косоокому, кривобокому, кривозадому сучому синові! І звідки він тільки взявся там зі своїми шолудивими телятами?!

Я пояснив, що просто так звільнити Реймонда Мідкіффа ми не можемо. Він натомість відповів, що тоді його треба пристрелити, та й годі. Мені лишалося тільки нагадати йому, що Мідкіффи — наші друзі й сусіди.

Але фермери все одно подумали, що Реймонд лише пожартував. Поля зі зрошувальними системами мали просто розкішний вигляд, а справжню ситуацію в нашому штаті ці чужинці оцінити просто не могли. Хтось чув, як вони примовляють давнє прислів’я «тягай плуга — дощ сам піде»; видавалося, ніби їх принесло сюди не просто з іншого штату, а й з іншого часу — минулого, звісно.

Уся ця метушня, так чи інакше, змушує мене почуватися майже смертельно самотнім… Утім, це для мене — звичний стан душі.

19 квітня 1917 року

Зéмлі ранчо Пінкард — понад сто секцій — господарі розпродали й переїжджають до Далласа. Я пішов попрощатися з Елдріджем Пінкардом — своїм однолітком (його батько прибув сюди невдовзі після полковника). Він і в очі глянути мені не міг.

— Я мусив це зробити, Піте. Посуха не залишила мені вибору — навіть високі ціни на яловичину не врятували б. Тож я пішов і забрав із банку гроші, які там іще залишилися.

— Ти, як я чув, уже придбав ділянку землі десь у Центральному Техасі?

— Цілих дві секції! — гірко розсміявся він.

— Вистачить, щоб десяток бичків пасти.

Знизавши плечима, він поколупався в землі носком черевика. А тоді обвів прощальним поглядом свої колишні володіння.

— Перш ніж ти подумаєш, що я просто наклав у штани…

— Я так не вважаю, — збрехав я.

— Уважаєш. Але я ціную й це. Знаєш, я б не казав того, що зараз тобі скажу, нікому з вас — тих, які залишаються. Та ми з тобою дружимо ще відтоді, як тут жили індіанці.

— Так воно і є.

— Я вже зовсім повісив, було, носа, доки не побалакав із Юстісом Касвеллом. На війну? — похитав він головою. — Піте, мине ще рік — і всі справжні чоловіки вже будуть там, за океаном. Тут я малої нужди справити не можу без того, щоб із мене заставу в десять доларів не стягнули. І… відверто кажучи — я заздрю тим хлопцям, які подорожують зараз морем до Європи. Вони-бо, коли дістануться Франції, побачать стільки такого, чого я в житті своєму не бачив! Тільки-но я це зрозумів — став дивитися на своє становище як на останній шанс побачити світ. І я був би останнім дурнем, якби не скористався ним.

— Зрозуміло.

— Наші з тобою батьки наче й не прожили тут усе своє життя, а просто зупинилися переночувати. Отакий вигляд тепер має це місце.

— Спекулянти назнущалися з усіх нас, — тільки й сказав я.

Мені здалося, що він зараз заплаче, та я помилився. Радіти він не радів, але й сумним також не був — мабуть, йому-таки подобалася ідея побачити світ.

— Знаєш, якби я тут залишився — набудував би шосе, щоб можна було швиденько давати всьому лад. Уявляєш: десять хвилин їдеш в авто замість того, щоб плентатися верхи чотири години! Не треба було б ночувати на пасовиськах: раз — і вдома. Корм худобі можна було би просто з вантажівок розкидати. У тебе все це вийшло б дуже добре — якби ти тільки цього справді захотів. Але ми з тобою мусимо визнати, — мій друг наступив на мескітовий пагінець, — що ніхто й ніщо вже не поверне колишню красу цій зґвалтованій землі. Хотів би я, щоб наші батьки фотографували тутешні пейзажі тоді, коли ми були малими. Я б тоді стер зі своєї пам’яті те, що бачу зараз перед собою.

Коли я прийшов додому, мій батько сказав, що був у курсі планів Пінкарда від самого початку. І тому вже кілька місяців як вирішив придбати права на корисні копалини в надрах половини їхніх земель. Я спитав, звідки ми візьмемо стільки грошей.

— Треба продати пасовиська на тому березі Нуесес, — мовив він.

— А де ж ми бичків пастимемо?

— Завдяки знижці нам звільниться по тридцять одному з половиною долару за акр. Тож ми зможемо заплатити не лише за ті корисні копалини, а й за половину земель Ґарсія.

— Пасовиська за річкою Нуесес можна побачити з будь-якого пагорба нашої території, — заперечив я.

— То й що? Розкуплять їхні фермери, і ми милуватимемося їхніми красунями-доньками.

— А якщо я скажу «ні»?

— Можеш казати все, що завгодно.

Звичайно, я підписав усі папери, які мені підсунув полковник. Тепер намагаюся втішити себе думками, що ті пасовиська були не такими вже й зручними для нас. Батько ж утішає мене тим, що ці права на корисні копалини значно важливіші за продані землі.

— Поверхня там і купи лайна не варта, — казав він. — На наше щастя, ті невігласи-янкі надто покладаються на свою «освіту» й тому думають, що знають геть усе.

Послухати його балачки — то все просто чудово. Але ж ті землі були найпридатнішими для випасу бичків. І тепер нам із вакуерос відчутно додасться роботи, а ще збільшаться витрати на розведення худоби.

Щодо корисних копалин — по берегах річки стали активно бурити свердловини, знайшлася робота для всіх безробітних водіїв вантажівок та підсобних робітників. Ціни на оренду землі зросли втричі. Однак нафту наразі знайшли аж біля Пьєдрас-Пінтас — далеченько на схід звідси. Та й ті свердловини забезпечують лише по кілька сотень барелів на день. Усе ж інше — газ, який наразі нікому не потрібен.

26 квітня 1917 року

Полковник, якого не було вдома весь тиждень, повернувся сьогодні з Вічіта Фоллс і гордо мені оголосив, що придбав майже нову роторну бурову установку за дуже низьку ціну; установку привезли сюди на кількох старих вантажівках. «Її колишній власник розорився», — сказав він, наче лише через те й наважився на цю покупку.

Також мій батько привіз сюди п’яного як чіп гаврика, який стверджував, що він геолог. А з ним — іще чотирьох пияків, перший із яких назвався майстром із буріння, другий — монтером установки, а третій і четвертий — кранівниками. Вигляд ці п’ятеро мали такий, ніби проспали всю ніч у калюжах, де до того весь день валялися свині.

— Де ти роздобув отаке «диво природи»? — спитав я.

— У Вічіта Фоллс, — із серйозною міною відповів батько, наче я не знав, куди він їздив.

— Невже вітряки нові ставитимемо?

— Це все не твої турботи, — «заспокоїв» мене полковник.

Та й зник разом із геологом до земель Ґарсія — обдивлятися піщані пасовиська. Що ж до тих чотирьох — вони спокійнісінько повсідалися на нашому ґанку, щоб пиячити собі й далі.

4 травня 1917 року

Урешті-решт вони не знайшли нічого ліпшого для буріння, ніж ділянка, розташована на відстані півмилі від нашого будинку. Бачте, полковник років із п’ятдесят тому начебто помітив, як там крізь землю просочується нафта (хоча відтоді ніхто й ніколи там не бачив нічого подібного).

— Невже ти не знайшов на наших чотирьох сотнях секцій кращої ділянки, ніж ця? — спитав я батька. — Будинок же весь труситиметься, коли почнеться буріння!

— Мені підказав мурашиний лев. А до них завжди треба прислухатися.

От не розумію я: чи то полковник вважає мене простачком, чи то він сам такий.

27 травня 1917 року

Мексиканці — усі як один — панікують. Шестеро наших кращих робітників, у тому числі Аарон і Фаустіно Родріґеси, повідомили мені, що терміново звільняються з роботи й повертаються до Мексики. Мовляв, тут для них та їхніх родин стає надто вже небезпечно.

У чому причина? Та в тому, що в Остіні якісь добродії виділили кошти на розширення загонів рейнджерів; нині їх на весь Техас — чотири десятки. Планується збільшити їхню кількість до восьми сотень.

Як не намагався я переконати наших вакуерос, що до Мексики повертатися небезпечно, бо там іде війна, — усе марно. Вони торочать своє: мовляв, там усе одно безпечніше, ніж тут.

Фредді Рамірес (той самий сегундо, який першим виявив, що Ґарсія крадуть нашу худобу) теж написав заяву про звільнення. Він сказав, що хоче найнятися на завод у Мічиґані, де все ще приймають на роботу мексиканців, ну, чи ще кудись.

— Мічиґан? — спробував я пожартувати, удаючи, що відігріваю змерзлі долоні. — Муй фріо!

— Холод, на відміну від рінче, нас не вб’є, — дуже серйозно відповів він.

Щодо полковника — йому начхати на те, що ми щойно втратили сімох найкращих вакуерос. Його ж бо цікавить лише буріння свердловини. Для того щоб змонтувати бурову вишку та провести інші приготування на вибраній ділянці, йому знадобилася допомога половини всіх наших робітників, які залишилися. І ось розпочалося, власне, буріння. Гуркіт, м’яко кажучи, жахливий — схоже на залізничну станцію, де безперервно стукотять-грюкотять потяги, що нікуди не збираються від’їжджати. А раніше ж тут що було чути? Мукання корів, поскрипування вітряків, — та й усе. Вікна в нашому будинку всі відчинені через спеку, тож я, коли вдома, напихаю вуха ватою.

19 червня 1917 року

Вони все бурять і бурять, але поки що нічого не знайшли — пісок, та й край. А час іде, і наше містечко змінилося так, що його з першого погляду й не впізнати: це через те, що Пінкард і власники таких самих — тільки менших — ранчо попродавали свої землі. Замість коней і вакуерос — вантажівки й сезонні робітники. Ґілберт у своїй крамниці тонами продає добрива. Я зайшов до нього, щоб придбати кілька копаниць і лопат, а ще — деякий запас куль тридцятого калібру для «Льюїса». І побачив, що ціни тут утричі вищі, ніж були ще донедавна.

— Мене теж обдереш, як липку? — мовив я.

— Та що ти! — він удав, що старанно підраховує щось у блокноті. — Ми жменька тих, що залишилися тут, — повинні горою одне за одного стояти. Ось — цього буде досить.

Узяв він із мене, звичайно, усе одно більше, ніж за старими цінами, відсотків на двадцять. Та я промовчав — нехай уже йому грець.

— А хто ще залишився? — спитав я натомість.

— Із мексиканців — усі забралися геть. Варґаси, Ґузмени, Мендеси, Еррера, Рівера… чорт забирай, у мене стільки прізвищ у голові не вміщується. Коротше кажучи, десять мексиканських сімей одного дня продали своє майно Шоу — ну, який мебльовані кімнати здає, — купили кілька старих вантажівок та й вирушили до Мічиґана. Вони геть увесь теплий одяг і ковдри в мене розкупили — їх же було чоловік сорок чи п’ятдесят. І казали, ніби на один із заводів Форда влаштувалося на роботу одразу дві тисячі мексиканців. Уяви лишень собі — оте бидло будуватиме машини й усе таке інше. Сміх та й годі!

Я мало не сказав йому, що ті, кого він обізвав «бидлом» (принаймні, Варґас і Рівера — точно), здобували вищу освіту в Мехіко в той час, коли він та його недолугі брати розважалися з повіями в Іґл-Пассі.

— Навіть старий Ґомес — і той розпродав усе зі своєї крамниці за собівартістю, — тим часом вів далі Ґілберт. — Тож мені дісталося бозна-скільки усілякого добра: ящики чорізо, вуздечки з кінського волоса, шкіряні лассо. Та ще й — уяви лишень собі! — купа всілякого непотребу, що належала Ґомесу як курандеро. Тож ти балакаєш зараз із новим курандеро нашого містечка.

Від самої думки про те, що мексиканець довірив Ґілбертові свої ліки, мені стало кепсько. Тож я швиденько заплатив за покупки й поквапився до виходу, але господар крамниці знову заговорив.

— Знаєш, а я навіть сумую за тими мексиканцями, — зітхнув він. — Незважаючи навіть на те, скільки неприємностей через них сталося.

Ти ба — вбивця проявив сентиментальність! Але чим я, власне, кращий за нього?

Отож, із нашого містечка поїхали мексиканські родини, чиї предки — від п’яти до десяти поколінь (це довше, ніж будь-яка тутешня родина білих)! — жили й працювали на цій землі. Та замість них дуже скоро поприїжджали інші — ті, які вирішили таким чином урятуватися від війни в північній частині Мексики. Англійською вони зовсім не говорять і, скільки я знаю Ґілберта, — стануть легкою здобиччю для нього. Та я вважаю, що на сьогодні спокійніше все-таки тут, ніж у самісінькому епіцентрі війни. Мій батько якось сказав: «Не розумію, що їм там не подобається. Податки, наприклад, платити не треба».

Повернувся додому й одразу ж поїхав верхи до нашого пасовиська під номером дев’ятнадцять, щоб допомогти перегнати звідти бичків.

Ми потроху будуємо нові паркани, та й узагалі — на наших пасовиськах усе, як казав Пінкард, іде як по маслу. Але це тільки так здається, бо цій землі бракує… душі. А коли саме вона, ця душа, її покинула — ніхто, найпевніше, і не знає.

20 червня 1917 року

Поїхав у Вічіта Фоллс за новою вантажівкою (дві з половиною тонни — це моя мрія). Ніяк не можу визначитися, яка передача краща — черв’ячна чи ланцюгова.

Вирішив придбати «форд» — тепер у Далласі випускають нову модель «Т», — але передумав. Кожен-бо водій «форда» отримував щонайменше вивих, ба навіть перелом плеча через те, що зривалася заводна ручка. Згадався давній жарт: «Водія “форда” легко впізнати — у нього рука завжди в гіпсі».

У сучасному світі не виживеш, підсовуючи людям усілякий непотріб замість нормальних товарів. Цінується тільки те, що служить довго.

21 червня 1917 року

Сьогодні ввечері в наші двері постукала жебрачка-мексиканка, у якої вистачило сміливості пройти крізь ворота. Вона мені начебто когось нагадувала, та я все не міг згадати, кого саме. І тому вирішив, що переді мною — дружина чи сестра когось із наших вакуерос. Бліда, худюща, у самій сорочці (ну, ще й зверху — якась дірява шаль); вітерець на якусь мить оголив її ноги по коліно, і я встиг побачити, що вони — мов ті соломинки.

— Буенас ночес, — привітався я.

Запала тиша.

— Ти не впізнаєш мене? — мовила нарешті жінка англійською — зовсім без акценту.

— Та… ні.

— Мене звуть Марія Ґарсія.

Я мимоволі відступив на крок.

— Я — донька Педро Ґарсія, — уточнила вона.

Розділ 28 Ілай-Тіететі

Осінь 1851 року

Спершу людей почало лихоманити, а потім з’явилися плямки на обличчі й тілі, що викликали в усіх паніку. Близько чверті нашого племені, швиденько позбиравши своє майно, забралося геть. Минуло кілька днів, і всі, хто занедужав, уже мучилися від болючих пухирів на обличчі, шиї, руках, долонях, ногах і ступнях.

Наші знахарі спорудили парильні біля струмка та й заходилися всіх лікувати. Спочатку хворі повинні були пірнути в холодну воду, потім — пропотіти в парильнях, а тоді — знову зануритися у струмок. Минуло ще трохи часу — і люди стали вмирати, а знахарі — занедужали.

Білі вже сто років тому винайшли ліки від віспи. За часів мого дитинства, однак, зробити щеплення було нелегко — вакцину привозили тільки до великих міст. Як я пам’ятаю, німці заплатили якомусь лікарю, щоб він приїхав до Фредеріксбурґа та зробив уколи їхнім дітям. Тож наша мати повезла туди й нас.

Квітка Прерій захворіла однією з перших — найімовірніше, через мене, вона-бо не торкалася хворих і мерців, а я — торкався. Я дуже сподівався, що її просто лихоманить. Але незабаром переконався, що це не так: вона поскаржилася на дискомфорт у роті, а ще — навколо її губ з’явився наліт (я намагався його відчистити, та все було марно).

Одного дня — віспа на той час лютувала в нас уже кілька тижнів — ми почули голоси двох наших юнаків, які, під’їжджаючи до табору, викрикували радісну звістку. Мовляв, похід, у якому брали участь молоді воїни, у тому числі — Неекару й Ескуте, приніс нам багато коней та скальпів, і ніхто з наших не загинув.

Юнаки, чиї обличчя й тіла були яскраво розфарбовані на честь перемоги, під’їхали вже до самого селища, коли їм назустріч вийшов — чи радше виповз — Тошавей, на обличчі якого вже з’явилися перші червоні плямки. За спиною в нього був сагайдак, а в руках він тримав лука.

— Плем’я захворіло! — прокричав він. — Негайно їдьте геть звідси!

Посланці запротестували: вони ж принесли звістку про велику перемогу, а їх не пускають до табору. І Тошавеєві довелося попередити їх: мовляв, він застрелить із лука будь-якого воїна (у тому числі Ескуте й Неекару), який наблизиться до наших тіпі. Це ж бо буде значно милосердніша смерть, ніж від тасіа.

Минуло кілька годин, і до селища під’їхали й самі воїни. Вони зупинилися в кількох сотнях ярдів від тіпі, і всі, хто ще міг так-сяк пересуватися, повиповзали, щоб помахати їм рукою на прощання. Тошавей стояв мовчки, спираючись на свого лука. Раптом від гурту воїнів відділилися двоє, і ми, примружившись, змогли розгледіти, що це Неекару й Ескуте. Коли їх від нас уже відділяло близько півсотні кроків, Тошавей вистрелив із лука, і стріла встромилася в землю просто перед копитами їхніх коней.

— Ми чекатимемо на вас на територіях ямпаріків! — прокричав Ескуте.

— Не дочекаєтеся! — відповів Тошавей. — Але ми з вами ще зустрінемося на Щасливих Мисливських Угіддях!

До двох моїх друзів під'їхав іще один молодий текенівапе.

— Я не передумаю! — ще раз попередив Тошавей. — Будь-хто, хто наблизиться до тіпі, — загине від моєї стріли!

— Де моя Любить Смачно Поїсти? — запитав молодий воїн.

— Вона хвора! — прокричав хтось.

Він під’їхав іще ближче.

Тошавей пустив стрілу, і вона пролетіла просто над головою молодика.

— Якщо хочеш — убий мене, Тошавею, — сказав він. — Але знай, що я хочу вмерти в селищі — разом зі своєю дружиною.

Тошавей подумав-подумав, а тоді пропустив його.

— Решта — негайно їдьте геть! — прокричав він іншим вершникам.

Кілька юних текенівапе, які, мабуть, не хотіли діяти, як боягузи, поїхали вперед. Але Неекару й Ескуте наказали їм зупинитися. Мешканці селища — навіть дуже хворі, — повилазивши зі своїх тіпі, зібралися на краю табору, щоб прокричати молодим воїнам усе, що хотіли сказати: спочатку наказали не під’їжджати близько, а тоді розповіли про всі події, що сталися в таборі за їхньої відсутності (а ще — розказали старі таємниці, які інакше б ніколи не розкрилися).

Нарешті вершники з бойовими кличами розвернули коней і поволі поїхали геть. А ті, що залишалися в селищі, відповіли їм — востаннє в житті — такими самими гучними кличами. І молоді воїни, на якусь мить обернувшись до нас і переможно піднявши свої луки та списи, поїхали далі, невдовзі зникнувши з наших очей.

На четвертий тиждень Квітка Прерій уже не була хвора на віспу — ні, вона сама перетворилася на цю хворобу. Пухирі спотворили її обличчя так, що я перестав його впізнавати; щоночі вони лопалися, і наша постіль намокала від рідини, що витікала з них. Потім, однак, вони стали зменшуватися й підсихати, тож я подумав, що моя кохана виживе.

— Я ніколи вже не буду красивою! — плакала-побивалася вона того вечора.

— Не верзи дурниць, — намагався заспокоїти її я.

— Я не хочу жити зі спотвореним обличчям!

— Усе буде гаразд — тільки не сколупуй струпи.

Вона заснула, глибоко й рівно дихаючи: лихоманка нарешті минулася. Я ще довго дивився на неї, а тоді заснув і сам. Коли сонячні промені розбудили мене, я відчув, що моя рука затекла (Квітка, певно, лягла на неї, перевернувшись уві сні). Узявся будити кохану, та раптом збагнув, що вона вже ніколи не прокинеться.

День був теплий, сонячний. Але я майже нікого не зустрів дорогою до тіпі Тошавея. Він, заплющивши очі, грівся на сонечку у своєму гамаку; пухирі на його шкірі тільки-но стали роздуватися.

— Що — кепський вигляд я маю? — мовив він.

— Я бачив тих, яким іще гірше.

— І мені скоро погіршає, — сплюнув він на землю. — Яка безглузда смерть, Тіететі!

— Сильні завжди виживають.

— Це білі так кажуть?

— Еге ж.

— Брешеш.

— Начебто ні, — знизав я плечима.

— Тепер уже — «начебто», — зітхнувши, він заплющив очі знову. — Як же це низько…

Я так і не зрозумів: чи то він брехню має на увазі, чи то смерть від віспи.

— За тих часів, коли я був молодим, — вів далі Тошавей, — син нашого параїбо важко захворів. Цей хлопець завжди був низеньким і худеньким, але через оту невідому хворобу його тіло просто тануло на очах. І жодні ліки та замовляння наших знахарів не допомагали. Нарешті параїбо попрохав мене про послугу, і я згодився. Він провів над своїм сином ритуал очищення, а потім звелів йому вимитися, вдягтися й розфарбувати себе так, як це роблять воїни перед боєм. Вождь дав йому свого щита, і ми втрьох вирушили в гори. Там і відбувся бій — двоє проти одного, і ми з вождем убили в цьому бою його сина. Ось так цей хлопець помер геройською смертю замість безглуздої.

— Я тебе не вбиватиму.

— Та ти й не зміг би, — осміхнувся він. — Принаймні зараз — іще ні.

— Але колись, — мовив я те, що він хотів почути.

— Підійди-но ближче, якщо не гидуєш мною.

Я сів на землю поряд із ним.

— Від тебе тхне, — сказав він.

— Квітка Прерій щойно померла.

— Ох, Тіететі… — заплакав він, узявши мою руку в свою. — Пробач мені ті дурні балачки. Пробач, Тіететі, синку мій. Бідолашний мій синочку.

Поховавши Квітку Прерій, я став обходити інші тіпі, що були переповнені трупами. Того дня помер Пізон, і я допоміг його синові викопати для нього могилу; минув іще тиждень — і я поховав дружину Пізона; ще два тижні — і помер його син, якого я теж поховав. Минулої ночі команчі повмирали цілими родинами, і я ховав їх, запечатуючи потім порожні тіпі. Я поховав Червону Пташку, Гладкого Вовка, Ні За Холодну Воду (її застигле обличчя я ніжно цілував, уявляючи, що на ньому нема тих потворних струпів). А також — Ліниві Ноги й двох його рабів теж, Спробуй-Но Відшукай, Два Ведмеді На Прогулянці, Любить Ходити В Гості, Хісуу-анчо і його трьох дітей (їхніх імен я не знав), Сонячного Орла й Перечепився Впав Розквасив Носа. І ще — Чорного Собаку, Маленьку Гору з чоловіком і Знову Заблукала (вона померла в обіймах Великого Ведмедя, з яким іще не була одружена). І нарешті — Хукіяні, Любить Гуляти Лісом, Хумаруу, Рудого Лося, Пііцубоа й Кетумсу. Були ще й інші, для кого я викопав могили, — але їхніх імен я або не знав, або ж не зміг згадати.

Ночував я у своєму тіпі, але дні проводив із Тошавеєм і його дружинами, які теж були хворі й лежали поряд із ним. Хмизу в їхнє тіпі я натягав багацько, тож там було дуже тепло.

— Підійди-но до мене, Тіететі, — попрохала Сітетсі.

Я сів поряд із нею — обличчям до багаття. Вона простягла руку й погладила мене по голові; я мимоволі заплющив очі, відчувши тепло цієї руки. Що ж до Ватсіванну — їй було вже недалеко до смерті, а поки що вона дрімала, як і Тошавей. Він щось бурмотів уві сні, та потім прокинувся й помітив мене.

— Тіететі, — заговорив він, — якщо ти перейдеш до іншого племені, і в них раптом почнеться те саме, що й у нас, — поїдеш до білих. Розповіси їм, де розташоване селище, і скажеш, щоб узяли із собою гірські гаубиці. Затямив?

— Авжеж.

— Пам’ятай: це — наказ твого бойового вождя.

Я ствердно кивнув.

— Ти, напевно, повернешся до білих? — спитала мене Сітетсі.

— Що я там забув? — пробурчав я.

— А вони хворіють на таке? — мовила вона.

— Так, але вони винайшли ліки, що не дають цій заразі причепитися до людини, якщо вона ще здорова.

— Тобі теж давали ці ліки? — поцікавився Тошавей.

— Еге ж — коли я маленьким був.

— А що ти скажеш про ліки наших знахарів? — саркастично засміявся він.

Сітетсі теж засміялася, але радісно.

— Ти приведеш наших людей туди, де їм буде добре, Тіететі, — сказала вона.

— Нехай він наразі не думає про це, — мовив Тошавей, підвівши голову, щоб подивитися мені в очі. — Спершу ти, Тіететі, мусиш поховати мертвих, а тоді вже — піклуватимешся про живих. Зрозумів? Єдина твоя справа тепер — копати могили.

Наші полонені, скориставшись становищем (і нашими кіньми — теж), тікали один за одним. І ніхто з команчів не мав достатньо сили, щоб завадити їм.

Що ж до мене — я копав могили, урешті переламавши всі кістяні лопати. Тож довелося копати ратищами списів, жердинами для тіпі й усім іншим, що так-сяк годилося для цього. Минули тижні, а може й місяці, та я далі копав. Ночами панував уже лютий холод, але дні були сонячні, завдяки чому ґрунт залишався м’яким. І я далі копав; згодом до мене приєдналися команчі, які вижили; їхні бліді, утомлені обличчя були геть усі вкриті плямами, що залишилися після струпів. Дехто з них полював, підтримуючи наші сили. А дехто не робив нічогісінько, чекаючи смерті, яка мала з’єднати їх із рідними. Та вона не приходила до них, тож урешті-решт їм довелося копати чи полювати разом із нами.

Місце, де я вирішив поховати Тошавея й Сітетсі, було розташоване далеченько від нашого табору: до того я вже кілька тижнів думав про те, щоб уважно роздивитися цю місцину. Розпочавши копати могилу, я натрапив на невеличку чорно-білу чашку з глини. А тоді — на плаский камінь, під яким виявився ще один, такий самий. Під ним — іще один… Аж раптом я збагнув, що це стіна кам’яної людської оселі. Покопавши ще трохи, я дійшов до кута будинку, а тоді зупинився.

Ні команчі, ні апачі ніколи не жили в кам’яних будинках і не користувалися глиняним посудом: він дуже незручний для людей, які постійно подорожують. Каддо й осаджі ніколи не жили на цих далеких західних землях. Звісно ж, американці та іспанці теж не могли тут жити. Тож це могли бути лише залишки міста якогось стародавнього народу, який зник із лиця Землі дуже-дуже давно, — так давно, що про нього вже ніхто не пам’ятає.

Я вирішив узяти чашку із собою до селища, щоб розпитати про неї Тошавеєвого батька. І раптом згадав, що він помер — як і сам Тошавей, який, може, теж знав щось про це. Я вже хотів покласти знахідку на місце, та не зміг — без упину крутив її в руках. І раптом збагнув, чим ця річ так притягує мене: пролежавши в землі тисячу років або ж і більше, вона стала такою древньою, що Тошавей і решта моїх друзів порівняно з нею — неначе ті немовлята. Ніби все в них іще попереду.

Розділ 29 Джинні Мак-Каллоу

1945 рік

Молодик, якому відрекомендував її Фінеас, мав засмаглу шкіру, високі вилиці й трикутну ділянку волосся на чолі: якби не ця характерна ознака, можна було б припустити, що в його жилах тече індіанська кров. Чого ж він не мав — то це лоску, а ще — зайвого жиру (і не тільки зайвого), і тому дуже скидався на здольника чи ще когось на кшталт цього. Спираючись на секретер під час розмови з Фінеасом, юнак щосили намагався вдавати із себе солідного зрілого чоловіка. Тож, кивнувши Джинні з байдужою міною, він одразу ж поновив бесіду з її двоюрідним дідом. Дівчині спало раптом на думку, що ці двоє, можливо, роман крутять — щось надто приязно вони розмовляють; а раптом це одна з причин, через які «дядько» ніколи не запрошував її до свого дому? І вона вирішила, що цей суб’єкт їй аж ніяк не подобається.

— Генк — майстер із буріння, — мовив тим часом Фінеас. — І Генкові потрібна робота.

Генк, знову кивнувши їй, не простягнув, однак, рукú. І далі балакав із Фінеасом про геофізичні дослідження свердловин і всілякі інші нудні речі. Джинні, майже не слухаючи їх, тинялася туди-сюди кабінетом, сподіваючись, що це скоро скінчиться. Але чоловіки все розмовляли й розмовляли, і дівчина подумала, що вони могли б і не запрошувати її сюди; для чого, власне, вона їм тут потрібна? Укотре вже розглядаючи знічев’я світлини на стінах (Фінеас із іншими Мак-Каллоу, Фінеас із різними відомими людьми…), вона непомітно для себе стала роздивлятися й Генка. Біла сорочка й чорні брюки майстра з буріння, хоч і мали охайний вигляд, але точно вже були не нові; а в шкіряних робочих черевиках він сюди припхався, бо, найпевніше, узагалі не мав іншого взуття. Джинні раптом спіймала себе на думці, що їй хочеться, аби він звернув на неї увагу. Дівчина придивилася пильніше: ну, може, і не красень, але чимось притягує до себе.

«От що означає надто довго жити самій-самісінькій!» — подумки мовила вона до себе.

З іншого боку — Джинні добре знала, що Фінеас мало до кого ставиться як до рівного собі. А цей майстер із буріння, без сумніву, належав саме до таких людей, хоч їй і не було до ладу зрозуміло, чому це так. Її ж він (Генк — нагадала вона собі) аж ніяк не хотів помічати. Утім до кабінету зайшла секретарка — красуня, як і всі без винятку дівчата, які працювали на Фінеаса, з лискучим темним волоссям, молочно-білою шкірою та пишними формами, які вигідно підкреслювала вузька зелена сукня. Наливаючи Генкові каву, вона «випадково» торкнулася його руки, а він — і бровою не повів. І Джинні, умить пробачивши молодій жінці всю її вроду, остаточно впевнилася в тому, що цей майстер із буріння крутить роман із її двоюрідним дідом. Нарешті чоловіки набалакалися, і Фінеас, крутнувшись на своєму стільці, розвернувся обличчям до неї.

— Ми наймаємо Генка, — мовив він. — Доручаю тобі привезти його сьогодні додому й показати наші землі.

Вони з Генком повсідалися в його стару вантажівку та й вирушили до Мак-Каллоу-Спрінґс. Мотор гуркотів як скажений, а спека в кабіні була просто нестерпна; Джинні сподівалася, що Генк не помітить, як сильно вона спітніла.

«Він усього-на-всього найманий робітник, — подумки нагадала собі дівчина. — До того ж — не красень. Словом, не рівня тобі».

Ніс він мав якийсь приплюснутий: може, хтось колись кулаком по ньому вперіщив, а може — так і було від народження. Її бабуся сказала б, що Генк схожий на безпородного собаку. Проте в ньому відчувалася непідробна впевненість у собі — як і в кращих із їхніх вакуерос. Вираз його обличчя можна було б розтлумачити так: «Хоч би що робили люди навколо мене — я можу зробити це краще за них». І Джинні згадала Клінта, якому завжди давалося легко все, хай би за що він брався.

Генкові було двадцять чотири роки. Змалечку він допомагав своєму батькові, який нещодавно помер, шукати нафту; на війну юнак чомусь не пішов. Вони спромоглися нажити кілька мільйонів доларів і потім вклали майже всі ці гроші в нові розробки, що не виправдали їхніх сподівань. Батько Генка загинув від вибуху газу, і молодик залишився майже без грошей. Із майна в нього зосталася бурова установка «Каммінс», і ще — шестиколісний всюдихід «Інтернейшнал». Він знав, де найняти робітників, та не мав для цього грошей (на бензин сяк-так вистачало, та й усе).

— Я, звичайно, міг би здавати свою бурову установку напрокат, — мовив Генк. — Але який у цьому сенс?

Відповіді на це запитання юнак і не чекав — одразу-бо поставив інше:

— Ви маєте братів чи сестер?

— Одного брата. А двоє інших загинули на війні.

— А я маю двох сестер… Напевно, ви подумали: а чому це я не пішов на війну? Так-от, я намагався потрапити туди в сорок другому, та мене відбракували через дальтонізм.

Дівчина байдуже кивнула, утупившись поглядом у вікно, за яким виднівся все той самий пейзаж — розпечена сонцем, укрита чагарниками земля. Звісно ж, кожен, хто не воював, вигадує, щоб виправдатися, власну — страшенно сумну! — історію.

— А я ж до того й не знав нічого про дальтонізм — гадав, що всі інші бачать світ так само. Минуло кілька місяців, і я поїхав до Г'юстона, щоб спробувати ще раз. Мені, певна річ, знову дали копняка, бо я не склав їхній тест. Але я примудрився непомітно поцупити в них книжечку з відповідями — це ж, я гадаю, не дуже дорога річ.

— Мабуть, не дуже.

— Хай би там як — я запам’ятав усі відповіді й поїхав до Нью-Мексико, де комісія мене ще не знала. Цього разу тест я склав, але, мабуть, відповідав надто швидко. І тому мене змусили відповідати ще раз — уже в іншому порядку. Звісно, мене «розкусили» й сказали, що наступна спроба закінчиться для мене в’язницею: мовляв, арештують за те, що намагався негативно вплинути на перебіг воєнних дій.

— Оце так…

— Лишень вдумайтеся: «вплинути на перебіг воєнних дій»!

— Та ви просто щасливець.

— Аякже. Ви хоч уявляєте, що це таке: прожити чотири роки, вловлюючи на собі зневажливі погляди людей, які збагнути не можуть, чи ти комуніст, чи просто «відкосив»? Я ледь до Канади не поїхав, щоб спробувати ще раз, — та мене батько переконав цього не робити.

— Багато кого з нафтовиків звільнили від військової служби. І це правильно, бо інакше ми не виграли б цю війну.

— Я ж не збирався ставати одним із таких.

Джинні збиралася було щось відповідати, та Генк швиденько відчинив вікно, і в кабіну ввірвався вітер.

На той час вони вже добралися до безкрайньої рівнини, розташованої південніше Сан-Антоніо. Сліпуче сонячне проміння й страшенний гуркіт допотопного мотора заважали Джинні думати про будь-що. Генк розігнав машину до вісімдесяти миль на годину, і дівчина ненароком запитала себе: що ж із ними буде, якщо раптом лопне шина? Юнак, зосередившись на процесі керування машиною, міцно стулив зуби. Джинні мимоволі задивилася на те, як скорочуються й розслаблюються м’язи на його руках. А потім, знову поглянувши йому в обличчя, подумала, що він — із тих людей, чий мозок завжди напружено працює. Їй згадався батько, який вважав себе вправним водієм, хоча ніколи ним не був. А от Генк — той уже продемонстрував їй свою майстерність у цій справі: машину гнав надто швидко, але примудрявся при цьому дотримуватися ідеально прямої лінії, і тому їх не смикало туди-сюди. Дівчина згадала своїх братів, які загинули на війні. Чи змінила вона, ця війна, їхній світогляд? Напевно, ні: якщо вже чоловік має якісь життєві переконання, то йому байдуже, до чого вони його приведуть — хай навіть і до загибелі.

— Я справді рада нашому знайомству, — мовила дівчина, коли Генк зачинив вікно.

Юнак лишень кивнув у відповідь. Може, він уже забув, про що вони розмовляли? А може, йому не подобалося бути поряд із нею? Хто його знає. Ще задовго до того, як вони доїхали до Мак-Каллоу-Спрінґс, Джинні замислилася про те, як це воно — жити із цією людиною під одним дахом. Вона вже навіть і не згадувала про те, що спершу подумала, нібито він коханець Фінеаса. Ні — Генк був надто мужнім, щоб можна було його в чомусь такому запідозрити. Але водночас — у ньому не було нічого особливого. І чому її, власне, так манить до нього?

«Ти надто мало спілкуєшся з чоловіками», — знову мовила вона подумки сама до себе.

І все-таки їй непереборно хотілося спостерігати за ним, тож вона прикинулася, що спить. Якесь дивне відчуття: ніби вона все життя чекала на нього — саме на нього, а не на когось його типу. Чекала, навіть не знаючи, що він існує. А може, все це маячня, і їй просто варто переїхати до Далласа чи Сан-Антоніо, щоб не бути весь час на самоті? Хай там як, а цей Генк їй когось нагадує. Але кого? Батька та братів? Можливо, але він просто впевнений у собі, а не пихатий, як вони. Але впевнений на всі сто — інакше не наважився б у робочому взутті ввійти до кабінету Фінеаса, якого, без жодного сумніву, можна назвати найвпливовішою людиною в усьому Техасі.

«Полковник — ось на кого схожий Генк! — раптом збагнула вона. — Мій-бо прадід теж свого часу починав з абсолютного нуля».

Коли вони дісталися воріт ранчо, Генк, зупинивши машину, залишився сидіти на місці, і Джинні не одразу збагнула, чого він чекає. Та потім усвідомила, що юнак не збирається виходити й відчиняти ворота — це слід було, на його думку, зробити їй як пасажиру. Навіть попри те, що вона жінка. Коли ж попереду показався величезний білий будинок, дівчина подумала, що Генк буде здивований. Та ні — мабуть, із такою самою байдужою міною він під'їжджав би й до якоїсь задрипаної халупи. Припаркувавшись, вони пішли до будинку, та перш ніж переступити поріг, юнак уважно обдивився своє взуття.

— Зараз я покличу когось, щоб занесли ваш багаж і провели вас до кімнати. Вечеря скоро буде готова.

— Я спочатку хотів би вивчити мапи, які дав мені ваш дядько, — доки маршрут нашої поїздки ще не вивітрився в мене з голови.

— Ось тут — багато зручних столів, — мовила вона, провівши його до великої кімнати.

А тоді, здійнявшись нагору, всілася з книжкою поряд із кондиціонером (батько б точно розлютився, якби дізнався, що в будинку встановили таку штукенцію). Яскраве сонце зазирало у вікно, та завдяки струменям прохолодного повітря в кімнаті було зовсім не жарко. Джинні задрімала, насолоджуючись цією прохолодою. А коли прокинулася — їй ще якусь мить учувався характерний звук поцілунку: уві сні до неї приходив той вакуеро, з яким обіймалася колись за стайнею. Спустившись до кухні, вона побачила, що там сидить Генк, спокійнісінько наминаючи біфштекс (Флорес, певно, підсмажила).

— Могли б і мене покликати, — пробурчала вона.

— Я подумав, що вам забаглося повечеряти наодинці.

— Узагалі, у нас прийнято їсти разом із іншими.

— А хіба я належу до цих «інших»?

— Виходить, що належите.

— Гаразд. У такому разі — вибачте, що не покликав вас на вечерю, міс Мак-Каллоу.

Повернувшись до нього спиною, дівчина відчинила дверцята холодильника, щоб налити собі молока.

— Я виправлюся, — почувся голос Генка.

— Я й не сумніваюся.

Джинні не бачила його обличчя в той момент (та їй не дуже й хотілося цього), але могла заприсягтися, що він іронічно посміхається в неї за спиною.

— Зараз я вам покажу вашу кімнату, — мовила дівчина.

Вона повела його нагору сходами: повз величезні портрети полковника та його синів, а тоді — повз римські погруддя, зображення Помпеї, мармурові статуї та срібні прикраси. Нарешті вони дісталися протилежного крила будинку, де були розташовані кімнати для гостей. Чомусь вона була впевнена, що Генк звик спати у своїй машині.

— Сподіваюся, що вам тут буде досить зручно, — ввічливо мовила Джинні.

Він лишень знизав плечима, і дівчина відчула, що знову на нього сердиться.

— Що ж, добраніч, — усміхнувшись, сказав юнак. — Знаєте, а я спочатку думав, що ви безнадійно зіпсоване дівчисько. Та це, бачу, не зовсім так.

Ну, це вже занадто! Нічого не відповівши, вона розвернулася й пішла — майже побігла — геть із цього крила.

Наступного ранку Генк розгорнув мапи на великому столі в їдальні.

— Ваш дядько казав, що найвидиміші зсуви породи розташовані ось тут — у східній частині ваших володінь. Тож звідти й слід почати.

— Тоді я скажу, щоб нам осідлали коней. Пішки-бо йти буде дуже важко — там повно чагарників.

Він мовчав — наче не розчув, про що вона говорила.

— Я подбаю про те, щоб вам знайшли підходящі чоботи, — не дочекавшись відповіді, додала Джинні. — Ваше взуття навряд чи влізе в стремена.

— Буду з вами відвертим, — мовив нарешті він. — Коням я не надто подобаюся, та й вони мені — теж.

— Дуже дивно.

— Для вас — може, і так. Але для мене найкращий транспорт — моє авто. Воно-бо точно не хвицатиметься, і ще — очі в мене через нього не свербітимуть.

— Я забула — звідки ви родом?

— З Місяця.

— Я можу допомогти вам полюбити коней.

— Якщо хочете — то спробуйте. Але якщо я отримаю удар копитом — найімовірніше, мої почуття до вас охолонуть.

Генк, голосно кахикнувши, відвів погляд від неї.

Джинні вчинила так само, відчуваючи дивне поколювання в усьому тілі. Ну ніколи вона ще не зустрічала таких прямолінійних чоловіків.

— Та не отримаєте ви жодного удару, — притишила вона голос, боячись, аби ненароком Флорес не почула (хоча це не так уже її хвилювало). — І не охолонуть ніякі ваші почуття!

Вона відчула, як червоніють її обличчя й шия.

— Можливо, ви й маєте рацію, — мовив Генк.

— У чому саме?

— А це, я гадаю, ми ще з’ясуємо.

Але тільки-но юнак сів за кермо — начисто, мабуть, забув про цю розмову. Дивився він куди завгодно — уперед, ліворуч, праворуч, — але тільки не на Джинні. І вона подумала, що, найпевніше, перебрала з прямолінійністю. І бовкнула таке, через що в нього точно склалося про неї хибне враження. Відчай охопив її з такою силою, що вона ні сіло ні впало вимовила:

— Я ще ніколи не була близька з чоловіком. Це я кажу на той випадок, якщо ви щось не те про мене подумали.

Він зареготав було, та стримався.

— Я не хочу, щоб у вас про мене склалося неправильне враження, — повторила вона.

— А ви, я бачу, не дуже-то й звикли до розмов із людьми, га?

Дівчина мовчки втупилася у вікно. Невже вона зараз розплачеться, мов ідіотка?

Аж тут він, на якусь мить стиснувши її руку у своїй, мовив:

— Не переймайтеся. Щоб ви знали, я такий самий.

Цілісінький день вони їздили туди-сюди територією ранчо. Генк час від часу різко гальмував, а тоді вискакував із машини та вилазив на дах кабіни.

— Що ви шукаєте? — нарешті поцікавилася Джинні.

— Вертикальне оголення породи. Та тут хіба щось угледиш… І звідки вони беруться — ці кляті чагарники?

— Вони ростуть скрізь.

— То я ж про те й кажу.

— Ні, я маю на увазі — не тільки на території нашого ранчо.

— Ще й бінокля свого забув, — пробурчав він, далі зосереджено роздивляючись місцевість. — А ви дуже чутлива людина, як на землевласника.

Вона промовчала.

— Принаймні тут у вас — непогані дороги, — заговорив Генк після паузи. — Кожен другий раз, коли я бурив свердловини в Техасі, мені доводилося ще й розчищати по три милі чагарників.

— Я вважаю, нам треба бурити біля тих ділянок, де хазяйнують «Гамбл Ойл».

— Ідея непогана, — протяг він. — От тільки вони викачують звідти нафту вже двадцять п’ять років. І якщо ми щось біля них знайдемо — вони одразу ж усю увагу зосередять на тих старих свердловинах. І, можливо, добуватимуть звідти ще більше нафти, а відтак ваш дядечко неабияк розлютиться на мене.

— То ви пропонуєте бурити будь-де?

— Ви, здається, казали, що тямите в конях?

— Авжеж.

— Так-от, я — так само розуміюся на свердловинах…

— …і тому вам удалося отримати роботу в мого дядька.

— Ми тут дещо підірвемо, — осміхнувся він, — щоб спростити завдання.

— Це ж чималі витрати, як я розумію.

— Усе одно — це обійдеться значно дешевше, ніж порожня діра замість свердловини з нафтою.

День скінчився, і вона лягла спати у своїй кімнаті, а він — у своїй. З одного боку, вона не хотіла, щоб у нього виникли непристойні думки, а з іншого — усе ж таки бажала цього. Тож не зачинила дверей і навіть залишила вузеньку щілинку — раптом він прийде. Та це, звичайно, було цілковитим безглуздям: він же й гадки не мав, де саме її кімната. Невже він шукатиме в непроглядній темряві величезного будинку спальню, розташовану невідомо де?

— Ти шльондра, Джинні, — вимовила вона сама до себе вголос.

А все ж таки — уже два роки її взагалі не торкався жоден чоловік.

А її мама, між іншим, у дев’ятнадцять років уже мала дітей…

Майже всю ніч вона пролежала з розплющеними очима. У її уяві одна за одною вимальовувалися картини можливого майбутнього з Генком. Ось вона стоїть поряд із ним у церкві, вбрана у весільну сукню. А ось — інший варіант: він отримує від неї все, що хотів, а тоді — покидає назавжди (та нехай навіть і так — тільки б грубої сили не застосовував). От же ж пощастило чоловікам — розважаються з жінками, де й коли захочуть. А вона дожила майже до двадцяти років, а досі незаймана й не має кращих перспектив, ніж спати на самоті в порожньому крилі свого будинку. Збагнути хоча б, що коїться в голові того Генка: він же начебто поводиться так, ніби вона йому подобається, проте іноді — каже таке, ніби терпіти її не може. Навіть думати про це — просто нестерпно. Скоріше б уже світанок!

Розділ 30 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

22 червня 1917 року

Я завмер біля відчинених дверей, очікуючи, що Марія вийме з кишені пістолета чи кинеться на мене з ножем. Та вона теж завмерла на місці, і тому я зміг добре роздивитися її. Невеличка на зріст (а мені вона чомусь запам’яталася вищою, ніж є насправді), вдягнена в жалюгідне дрантя. Худюща, мов той скелет; на обличчі — сліди чи то від падіння, чи то від ударів. Марія стояла, безсило опустивши руки: видавалося, що їй несила їх здійняти.

Скільки їй років? Певно, тридцять три чи тридцять чотири. Та ні — минуло ж іще два роки… Мені вона запам’яталася вродливою дівчиною — низенькою, з чудовими карими оченятами. А тепер я дивився в обличчя жінці, яка на вигляд була не молодшою за свою матір. До того ж враження посилювалося через те, що її зламаний ніс неправильно зрісся.

— Я навідалася до свого будинку, — вимовила тим часом вона, — бо думала, що там досі лежить моє свідоцтво про народження. На кордоні ж не вірять, що я маю американське громадянство.

Я відвів від неї погляд, подумавши, що її вимова — вона ж чотири роки провчилася в жіночому коледжі — аж ніяк не відповідає зовнішньому вигляду.

— Із цим, напевно, були проблеми, — промимрив я, маючи на увазі пошуки свідоцтва про народження.

— Авжеж.

Ніяк не наважувався подивитися їй у вічі.

— Я дуже голодна, — мовила тим часом вона. — На жаль…

Підвести на неї погляд досі не вдавалося. Запала тиша, і я зрозумів, що вона чекає на мою відповідь.

— Краще зайду до Рейнолдсів, — почувся нарешті її голос.

— Ні, — вичавив я із себе. — Заходь, я тебе нагодую.

Ці два роки вона прожила в Торреоні — у домі свого двоюрідного брата. Він був карансистом, і якось до його будинку вдерлися вілісти. Господаря вони вбили, а його дружину та Марію — жорстоко відлупцювали, а може, скоїли й дещо гірше — я не знаю напевне, бо не допитувався. Сякі-такі гроші, що вона мала, закінчилися вже давно, і тому їй довелося місяць промучитися на вулиці. Нарешті вона вирішила, що їй нічого не залишається, крім як повернутися сюди. Під час своєї розповіді вона кілька разів наголосила на тому, що має американське громадянство. І я щоразу відповідав, що добре про це пам’ятаю. Та не казав, звичайно ж, що в неї на обличчі написано «мексиканка» і з цим нічого не вдієш.

Я висловив Марії свої співчуття стосовно загибелі її рідних, утім, таки нічого не казав — вона-бо сприйняла б таке (цілком справедливо!) як знущання. Ми зайшли до кухні, де я знайшов боби, карне асада, і ще — тортильї, які спекла Консуела. Руки в мене тремтіли, та я, вдаючи спокій, узявся підігрівати боби. Але зосередитися на цьому так і не зміг — відчував-бо, як Марія, стоячи просто за моєю спиною, свердлить мене поглядом. Звісно, боби почали підгорати, і тоді вона, відштовхнувши мене, сама взялася за цю справу. Я всміхнувся до неї — мовляв, нікудишній із мене кухар, — але на її обличчі не з’явилося й тіні усмішки. Доки розігрівалися боби, Марія нарізала помідорів, цибулі й перцю, а тоді — перемішала все це.

— Вибач, але я дуже-дуже голодна.

— Розумію. Підіймуся поки що нагору — у мене там є справи.

Вона кивнула, проте доки я не пішов — навіть не торкнулася їжі.

І все так само свердлила мою спину поглядом, коли я розвернувся, щоб піти.

Я зайшов до свого кабінету й сів у крісло, почуваючись так, ніби з мене висмоктали всі життєві сили… Уся енергія, яку я мав замолоду — зокрема, коли навчався в університеті, — розбилася на друзки об стіни цього дому. Я мало не зателефонував шерифові, щоб той приїхав і забрав звідси Марію. Але що б я йому сказав? Що такого вона зробила? От ми — багато чого їй заподіяли: повбивали її рідних, спалили будинок, загарбали землю… Це їй слід було б викликати шерифа, щоб розправитися з нами… або ж прийти сюди разом із сотнею озброєних чоловіків.

Раптом я подумав: а чи не вибратися мені крізь вікно на дах тераси, щоб стрибнути звідти на землю (там же висота — якісь п’ятнадцять футів!), а тоді — побігти геть і ніколи не повертатися сюди?

Інакше — що мені залишається? Тільки чекати, доки сюди прийде мій батько — чи, радше, Ніл Ґілберт — і, завівши Марію кудись у кущі, покладе край існуванню родини Ґарсія. Я чітко побачив перед собою мертвого Педро, поряд із яким лежить мертва Лурдес (на її щоці — кривава сльоза). На підлозі — мертва Ана: голова відхилена назад, рот широко розтулений, наче вона й після смерті намагається кричати.

Необхідно все сказати Марії. Треба, щоб вона знала: я зробив тоді все, що тільки міг. А може, вона це бачила? Я ж тоді став між двома лініями вогню, щоб зупинити цих людей. Та вони все одно кинулися стріляти… Треба відвезти її до лікарні в Каррізо — чи туди, де зареєстрували її народження, — а ще допомогти з документами; треба поводитися з нею ввічливо, але рішуче: їй-бо в цьому будинку не місце. Відчинивши свій сейф, я вийняв звідти дві тисячі доларів та й поклав їх до кишені.

Марія сиділа на кухні й зрізала шкірку з манго.

— Що ти плануєш? — спитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога м’якше.

— З’їсти цей фрукт. Якщо ти, звісно ж, не заперечуєш.

Я промовчав.

— Ти пам’ятаєш, як ми сиділи в нас на терасі? — вимовила вона після паузи.

Ніж зісковзнув, порізавши їй пальця. Та Марія, не звернувши на це ані найменшої уваги, чистила собі манго й далі.

— Принести бинта?

— Ні, дякую, — мовила вона, висмоктавши кров із порізу.

Я відвів від неї погляд і став роздивлятися стіл, а потім — стелю. А тоді побачив, що Марія, низенько опустивши голову — обличчя зовсім не було видно, — уся тремтить… Що я міг зробити? Що міг сказати, щоб вона не сприйняла це як знущання над нею?

Нарешті я підвівся, аби покласти брудні тарілки до раковини.

— Я розумію, що не повинна бути тут, — почувся її голос.

— Усе гаразд…

— …чого не скажеш про мого двоюрідного брата.

— Може, у тебе залишилися ще якісь родичі?

— Окрім Хосе й Чіко — нікого. Я дуже хотіла би сподіватися, що їх уже немає на світі. Та, на жаль, вони живучі, мов ті гадюки.

Звісно, я знав, як учинила б у цій ситуації будь-яка нормальна людина. Ми надавали притулок давнім друзям і знайомим полковника — стариганам-пастухам, які або не мали родичів, або ж мали, та їм було байдуже до цих древніх дідів. Десятки таких доживали свого віку в помешканнях для наших робітників, розділяючи трапези або з ними, або ж із нами (це якщо для полковника вони були близькими друзями). Але Марія — інший випадок. Принаймні так я їй скажу.

— Окрім мене, у цьому будинку ніхто не живе, — мовив я. — Мій батько мешкає в хакале неподалік звідси. Дружина пішла від мене, а сини — поїхали на фронт.

— Це погроза?

— Навпаки.

— Я думала, що ти застрелиш мене. І досі думаю, що ти на це здатен.

Співчуття в мене одразу поменшало. Я відвернувся, далі миючи посуд, хоча він, власне, уже давно був чистий.

— Тоді навіщо ти прийшла сюди? — мовив нарешті я.

Відповіді не було.

— Якщо хочеш — залишайся тут на ніч. На другому поверсі — багато вільних кімнат. Зійдеш сходами, повернеш ліворуч, і обирай будь-яку.

Марія лишень знизала плечима й заходилася їсти манго, не звертаючи уваги на сік, що стікав із її підборіддя (на ньому «красувався» слід від чийогось удару). Вигляд вона мала точнісінько такий, як злидарі з Нуево-Ларедо, у чиїх очах можна побачити старе, як цей світ, поєднання зневіри й люті. Мені хотілося зараз лише одного — щоб вона, удовольнившись вечерею в домівці ворога, пішла геть.

— Гаразд, — почув я натомість. — Я залишуся на ніч.

23 червня 1917 року

У своїй спальні я почувався надто безпомічним, тож вирішив переночувати в кабінеті. Зачинивши двері на замок, я зарядив пістолета, потім розрядив його, а тоді — зарядив знову. Я прислухався — чи не чутно її кроків? Та ні — там же товсті килими.

Близько опівночі я знову розрядив пістолета. Ти ба — я нічим не відрізняюся від інших людей із їхніми темними інстинктами. Чи боявся я, що вона мене вб’є або скалічить? Ні. Усе було значно гірше — я просто боявся її.

Десь на світанні я провалився в сон. А коли мені в очі вдарили сонячні промені — перевернувся й заснув знову. Потім я почув, як звідкілясь доносяться звуки, які вже дуже давно не лунали в цьому будинку. Коли я зрозумів, що це — одразу ж схопився з постелі та швиденько вдягся.

Спустившись на перший поверх, я побачив Консуелу, яка, стоячи на порозі вітальні, спостерігала за Марією. Угледівши мене, служниця розвернулася й квапливо пішла геть — наче я застав її за якимсь ганебним заняттям.

Марія грала на піаніно. Мої кроки вона, мабуть, почула, бо сіла рівно, наче стрýнка, і трошки збилася з мелодії. Та потім — стала далі грати, наче мене там і не було. Її волосся розсипалося по плечах (я помітив, яка тоненька в неї шия — усі хребці можна порахувати). Що саме вона грала — я не знав. Але все-таки зміг визначити, що це був якийсь старовинний твір — чи то німецького композитора, чи то російського. Я зупинився за кілька кроків від Марії, та вона все грала, не обертаючись. Тож, постоявши за її спиною ще деякий час, я пішов до кухні.

— Мені готувати сніданок для неї? — глянула мені в очі Консуела.

— Авжеж, — ствердно кивнув я. — Кава є?

— Так, але фріо.

Я все одно налив собі чашку.

— Ваш батько знає? — запитала вона, нарізаючи нопаль.

— Незабаром дізнається.

— То вона тут гостя чи?..

— Авжеж, гостя.

Я подумав про те, як добре вона знала родину Ґарсія. Так чи інакше, вони були заможними, а Консуела — проста служниця. Я заметушився — сонце вже дві години як зійшло, його яскраві промені наповнювали будинок світлом, а крізь вікна в нього проникало тепле повітря, і мені давно був час іти працювати. Швиденько вийнявши з холодильника кілька шматків баранини, я взяв тортилью й загорнув усе це в серветку.

— Дайте-но підігрію, — мовила Консуела.

— Мені вже треба йти, — відповів я. — Побачимося ввечері.

— Спостерігати за нею?

— Ні. А якщо попросить щось — дай.

Додому я повернувся дуже пізно — коли Консуела вже точно мала піти спати до своєї халупи. На кухні ще не вивітрилися запахи їжі, проте посуд був уже вимитий та розкладений по місцях. Марія, сидячи за столом, читала «Віргінця» Вістера.

— Тобі подобається ця книжка? — спитала вона.

— Досить непогана.

— Авжеж. От тільки сюжет — чистісінька вигадка: сильний білий чоловік оселяється на диких, незаселених землях та самостверджується. Такого ніколи не було насправді.

Запала тиша. Нарешті я, не витримавши, мовив:

— Того ранку події розвивалися надто швидко.

Вона втупилася поглядом у книжку.

— Я гадаю, нам краще поговорити про це, — вів своє я.

— Для тебе — звісно, краще. Ти ж хочеш, щоб тебе пробачили.

Нічна прохолода наповнювала будинок. Крізь розчинені вікна доносилося гучне совине «Пу-гу!», мирне поскрипування вітряка, і ще — віддалений шум батькової бурової установки. Я сидів мовчки, вслухаючись у всі ці звуки.

— Я піду завтра вранці, — почувся її голос. — Вибач, що я сюди прийшла.

— Гаразд, — одразу ж відчувши полегшення, відповів я.

Сон усе ніяк не йшов до мене. Тривожили передчуття чогось жахливого — так, мабуть, літні люди відчувають зміни погоди. Хотілося єдиного — щоб Марія пішла геть… Сама думка про це вже заспокоювала. Усі мої шляхетні наміри куди й поділися — коли доброта справді потрібна, її знайти не легше, ніж маточне молочко. Мені ввижалося, що ось-ось до будинку вдереться юрба мексиканських повстанців та винесе мене геть, щоб пристрелити, поставивши обличчям до першої-ліпшої глинобитної стіни…

Та це було не те, чого я по-справжньому боявся. У моїй уяві одна за одною з’являлися спотворені картини минулого. Ось ми з Педро сидимо на його терасі та п’ємо солодкий чай, який принесла нам Ана, його донька. Він ковтає, і чай розтікається по його сорочці, а тоді — ллється йому на коліна; я раптом помічаю під його підборіддям діру від кулі. А ось я стою поряд із полковником і Фінеасом: боком — до безкрайнього зеленого пасовиська (повітря наповнене ароматом акації; усі кущі навколо нас цвітуть золотистими квіточками), а обличчям — до старого в’яза… Під деревом — вершник, на шиї в якого — зашморг. Усі чекають чогось від мене, однак я стою на місці, неспроможний зважитися на таке, — хоча це, начебто, і просто зробити. Нарешті Фінеас б’є коня долонею по крупу; тварина біжить геть, і зашморг затягується на шиї нещасного. Він крутиться в повітрі, вимахуючи ногами в пошуках опори. Та її немає…

Так, я відчував себе нікчемою. І заздрив Фінеасові. Але все одно не зміг і не зможу зробити цього — хай би скільки разів полковник давав мені таку можливість. Намагатися в такий спосіб загартувати мій дух — було, є і буде марнуванням часу.

Я розплющив очі, відчувши, що змерз. Певно, настала вже друга чи третя година ночі. Вітер гуляв по всьому будинку, доносячи до мого слуху поскрипування вітряків та підвивання койотів. Я подумав чомусь про те, як бігає по колу загнане в пастку оленя; підійшов до вікна й задивився на пасовиська, осяяні місячними променями. Видно все було дуже добре — мабуть, миль десять наших земель (усе, усе — наше!) розстилалося в мене перед очима.

Одягнувшись, я попрямував коридором до західного крила будинку, намагаючись не тупати ногами. Наче йшов на любовне побачення, про яке ніхто не повинен був знати… хоча ми з Марією були в усьому будинку самі-самісінькі. Я знав, що з рота в мене тхне, обличчя й волосся — немиті, а тіло — пропахло застарілим потом. Але все одно йшов коридором — та ні, прокрадався, наче злодій. Злодій у власному будинку! Я йшов і йшов, минаючи старовинні мармурові погруддя й зображення античних руїн… ось — іще один портрет моєї матері, а це — двері кімнат Ґленна, Піта й Чарлза… нарешті — знайшов! За дверима однієї з кімнат почувся шум вентилятора, тож я тихенько постукав.

Жодної реакції. Я постукав іще раз, почекав, а тоді — постукав утретє. Знову — тиша. Відчинивши двері, я побачив, що світло в кімнаті не горить, а ліжко — порожнє. Але зім’ята постіль свідчила про те, що Марія була тут. Підійшовши до вікна, я побачив її — на самісінькому краєчку даху тераси.

— Спускайся! — гукнув я.

Марія й не поворухнулася; я помітив, що вдягнена вона була в нічну сорочку — мабуть, Консуела позичила. Може, вона ходить уві сні?

— Спустися до мене! — повторив я.

— Якщо хочеш убити мене — будь ласка, — мовила жінка. — Але в ліжко з тобою я не ляжу.

— Не йди!

— Imposible.

— Ти ще надто слабка. Залишайся!

Вона лишень похитала головою.

— Мені від тебе нічого не треба! — додав я. — Я прошу тебе залишитися — і все!

— Вирішив для різноманітності зробити щось хороше?

Марія кинула погляд на мене, потім похитала головою, а тоді подивилася кудись удалину. І я зрозумів, що вона виглядає звідси свій рідний дім. Тільки б не зістрибнула з даху.

— Сьогодні на кухні, — сказала вона, — коли ти розвернувся до мене спиною, я подумала про те, чи не спробувати мені перерізати тобі горлянку отим ножем. Я порахувала, скільки до тебе кроків, і стала думати над тим, що робитиму, якщо ти раптом озирнешся.

— Не йди…

— Ти не знаєш, про що просиш, Пітере, — мовила вона, похитавши головою.

24 червня 1917 року

Трохи про новини, котрі не стосуються Марії. Вакуерос кажуть, що через шум бурової установки ми не матимемо цього року належного приплоду від худоби.

Пішов до батька, щоб запитати, як глибоко він збирається бурити. У відповідь почув: «До центру Землі!» Я нагадав йому, що наші водоносні пласти залягають неглибоко, і ця вода — найкраща в цій частині Техасу. Якщо ж у воду потрапить нафта — нам гаплик. А він відповів, що майстри, яких він найняв, дуже добре знають свою справу. І це — про отих вічно п’яних гавриків, які мають вигляд не охайніший, ніж свині!

Певно, ми вступаємо в епоху, коли людське вухо взагалі припинить розрізняти звуки. Сьогодні я майже не чув шуму бурової установки. А чого ще я не чую?

Повернувшись увечері додому, я вчув звуки піаніно ще до того, як дійшов до дверей вітальні. Скинув черевики й залишив їх за дверима — щоб Марія нічого не почула. Тихесенько-тихесенько відчинив і зачинив двері, а тоді — улігся на дивані й став слухати музику. Коли ж розплющив очі — побачив, що вона стоїть наді мною. На якусь мить я уявив її такою, якою запам’ятав років десять тому — кругловидою, з лагідними карими оченятами. Поглянув на її руки — ні, ножа немає.

— Я йду вечеряти, — мовила вона.

— Сама?

— Мені байдуже.

Марія підігріла те, що залишила нам Консуела. Коли ми поїли, я знову спитав її, що вона запам’ятала з подій того дня.

Вона вдала, що не почула цього запитання.

— Не заперечуєш, якщо я ще чогось поїм? Просто не можу припинити думати про їжу.

— У холодильнику повинно щось бути, — сказав я.

Марія вийняла звідти шматок холодної курятини й заходилася їсти. Було добре видно, що вона докладає неабияких зусиль, щоб стежити за своїми манерами. Наче й не їла тієї вечері (а мені ж її цілком вистачило, щоб насититися).

— Розкажи мені, — ще раз попрохав я.

— Ти ж думаєш, що я, розповівши про це, пробачу тобі. Чи не так?

— Я сам собі цього не пробачив.

— Добре, я розкажу. Але це нічого не змінює. Зрозумів?

Я ствердно кивнув.

— Гаразд. Отож, коли вони вдерлися до нашого будинку, то стріляли в усіх: і в тих, які ще стояли на ногах, і в тих, які вже лежали на підлозі. Я побачила, як застрелили мою шестирічну небогу, і побігла, як остання боягузка, до своєї кімнати та сховалася в шафі. Те, що було потім, я пам’ятаю уривками. Ось я вже сиджу на своєму ліжку й відчуваю, як хтось знімає з мене сорочку: отже, вони зараз мене зґвалтують і тільки потім — уб’ють. Раптом до мене доходить, що це ти. І лише від думки, що саме ти ґвалтуватимеш мене, стає значно гірше, ніж якби це були вони.

Але ти лишень повів мене до виходу — через весь будинок. Я пам’ятаю спальню моїх батьків: мертвий тато, мертва мама, а поряд із ними — труп моєї сестри. Пам’ятаю вітальню, де лежали мертві вакуерос — Ромальдо, Ґреґоріо, Мартін і Сезар; поряд із ними — труп мого маленького небожа. Потім я побачила сонячне світло, що проникало в дім крізь розчахнуті вхідні двері, і відчула надію на те, що житиму. Та коли ми вийшли на терасу, я побачила, що надворі зібралися всі мешканці містечка, і пожалкувала, що сховалася в шафі. Я тоді мало не схопила твою зброю…

Пам’ятаю, що потім якимось чином опинилася в домі Рейнолдсів, які вважали, що проявляють милосердя, рятуючи мені життя. Вони нагодували мене, дозволили помитися й дали у що вдягтися, а тоді провели до кімнати з чистою білизною. А мій будинок — із моїми білизною й одягом — був за якісь кілька миль звідти. Утім, уже не належав мені.

— Ніхто не хотів, щоб так сталося.

— Як же легко злітає з твоїх уст брехня! Мені чудово відомо, що, крім тебе, Рейнолдсів… і, може, ще кількох людей, усі цього хотіли. А мені ж — віриш чи ні — досі хочеться їсти.

Марія втупилася поглядом у порожню тарілку. Запала тиша.

— Вийдемо надвір, якщо твоя ласка? — мовила нарешті вона. — Мене постійно кидає то в жар, то в холод. І зараз мені страшенно жарко.

Ми сиділи на терасі, мовчки споглядаючи землю, що розстилалася перед нами. Вечір видався чудовий — прохолодний (що для цієї пори року — велика рідкість), ясний. Я хотів висловити своє захоплення небом, осяяним променями призахідного сонця, утім, нічого не казав. Просто вслухався мовчки у звуки літнього вечора; за пагорбом і далі гуркотіла бурова установка. Нарешті Марія заговорила.

— Я дуже довго думала над усім тим, що тоді трапилося. І що довше я про це думала — то більше переконувалася в тому, що це був збіг дуже несприятливих обставин. Усе ж почалося через те, що вони поранили твого сина… Ґленна, так?

— Еге ж.

— Він живий?

— Живий.

— Це добре.

Я відчув, що почервонів, як рак. Чомусь-бо те, що Ґленн — досі живий, змусило мене почуватися страшенно ніяково.

— Один із ваших — поранений, одинадцятеро наших — мертві… — виставила вона руки вперед, ніби щось на них зважуючи. — Ми всі пройшли через страждання, проте минуле є минуле, і нам слід жити далі.

Я промовчав.

— Ти ж саме так вважаєш? — вела далі вона. — Твого сина поранили, а мою родину — винищили, тож ми тепер квити? Атож, ти — кращий за інших. Вони-бо думають так: біла людина отримала подряпину — у мексиканців не вистачить крові, щоб змити зі себе цей гріх. П’ять, десять, сто… для них це — однаково. У ваших газетах мертвих мексиканців називають «тушами» — як тварин.

— Не в усіх газетах.

— Принаймні в тих, що розходяться великими накладами. Але я, звичайно, не краща за вас. Упродовж тривалого часу я насолоджувалася фантазіями про те, як убиваю кожного — ну, майже кожного — з мешканців цього містечка. Перерізаю їм горлянки або ж спостерігаю за тим, як вони горять живцем… Я дуже добре пам’ятаю, як вишкірився того дня Террелл Снайдер, коли побачив мене. І брати Слотери теж там були.

— Про Слотерів — ти, певно, щось наплутала.

— Ні, я дуже добре пам’ятаю, що вони там були; та це вже неважливо. Поступово я переконувалася в тому, що мені потрібно припинити гніватися на вас і, можливо, змиритися з усім цим як із лихим поворотом долі. І мені досить добре це вдалося. Наші родини жили поряд і спілкувалися протягом довгих років — який же сенс вам було винищувати нас? А тебе ми знали особливо добре, і я, наприклад, ніколи не могла визнати, що ти здатен виношувати якісь лихі наміри щодо нас. І я подумала, що, можливо, вчинила нерозумно, коли втекла від Рейнолдсів.

Тому я й вирішила повернутися сюди після загибелі двоюрідного брата. Я переправилася через річку, а тоді — добралася до наших земель і відчула себе сповненою життєвих сил. До того я протягом довгих місяців так не почувалася — тож вирішила йти пішки всю ніч. На випадок, якщо мене перестрінуть ваші об’їзні наглядачі, я вигадала цілу історію. Хоча мені дуже й дуже не хотілося зустрічатися з ними — я ж бо добре знаю, що вони б, найімовірніше, не слухали мене. Та все обійшлося — мені так ніхто й не зустрівся. Це був хороший знак…

Я чітко уявляла собі, у якому стані буде мій дім: стільці — розпороті, папери — погризені мишами; скрізь — бруд, пташиний послід і, звісно, кров моїх рідних, що позасихала на підлозі й стінах. Словом, усе мало бути точнісінько так, як тоді, коли ти вивів мене звідти. Треба було врахувати лише те, що відтоді минуло два роки.

Коли я дісталася нашого пасовиська — того, що біля старої церкви, — сонце вже сходило, і я побачила, що мій дім спалено дощенту. Та навіть тоді не могла подумати, що це зробили ви: до порожніх будинків бігають зустрічатися закохані парочки; у них ночують жебраки; клімат дуже сухий, і одного-єдиного недопалка вистачило б, щоб розгорілася пожежа. Із цими думками я зайшла до будинку й попрямувала до кабінету мого батька, де, як я добре знала, він переховував усі важливі папери. Я думала, що вони збереглися, бо тато ховав їх у металевому сейфі, що не пропускав полум’я. Мені довелося розгребти чимало сміття, та я все-таки добралася до того сейфа. Там повинно було зберігатися моє свідоцтво про народження, а ще інші важливі документи і, може, гроші. Але — знаєш, що я там знайшла?

Я не зміг подивитися їй у вічі.

— Нічогісінько. Там не зосталося жодного документа, жодного аркуша паперу. І тоді вже в мене ніяких сумнівів не залишилося: це ви постаралися. Не вдовольнилися тим, що винищили всю нашу родину, і тому вирішили знищити ще й усі документи, які свідчили про наше існування.

— Ніхто не хотів, щоб це сталося, — повторив я ту саму брехню.

— І що ви за люди такі? Брешете так, ніби справді вірите в це.

Я мовчки втупився поглядом у зелену ящірку, яка надумала прогулятися нашою терасою. Трошки згодом у мене за спиною почувся звук, дуже схожий на передсмертний хрип. Силоміць я озирнувся. І побачив, що Марія лежить і… хропе. Я ще довго спостерігав за нею, а потім — коли переконався, що вона справді всього-на-всього заснула — тихенько зайшов до будинку. Знайшовши ковдру, я знову вийшов на терасу та вкрив жінку.

Розділ 31 Ілай-Тіететі

Кінець осені — початок зими 1651 року

Коли всі мерці були поховані, ми, покинувши наш табір, вирушили на південний захід. Живих нас залишилося десь півсотні, а коней ми мали ще менше, тому пересувалися переважно пішки. Ми сподівалися, що натрапимо на бізонів або бодай на їхні сліди. Та ні — неме кутсу, очевидно, не з’являлися на цій території вже понад рік.

Ніхто з нас не знав, де росте густа трава, і не міг сказати, де шукати бізонів. Це потім уже ми з’ясували, що вони зосталися на північних землях — там, де мешкали арапахо та шайонни. А тим часом уже падав сніг, через що добувати їжу стало ще важче.

Мені та полонянці Жовте Волосся свого часу зробили щеплення; кількох старих команчів, які колись уже хворіли на віспу, епідемія оминула. Що ж до решти — було незрозуміло, чому живими залишилися саме вони. Тасіа косила всіх — слабких і сильних, розумних і дурних, боягузів і сміливців. І якщо тих, які вижили, щось і об’єднувало, то це те, що всі вони були надто ледачими, щоб тікати від хвороби (або ж вважали, що від долі так чи інакше не втечеш). А найкращі наші воїни — або змогли втекти, або повмирали під час епідемії.

Пересувалися ми мовчки, і тому чути було тільки шум вітру, поскрипування наших тюків та шкрябання жердин травуа — індіанських безколісних возів — об каміння. Оленів і антилоп дорогою траплялося так мало, що іноді нам доводилося забивати коня, ускладнюючи в такий спосіб собі пересування. Жодного конкретного плану ми не мали: натрапимо на бізонів, хоча це було малоймовірно, — наїмося, наштовхнемося на техасців — загинемо. Адже з-поміж нас лише кілька чоловіків іще мали силу битися; чимало дітей осліпли.

Одного дня, спостерігаючи за тим, як північний вітер стрімко наганяє на небо кошлаті сизі хмари (отже, уночі буде холодно — навіть під теплою ковдрою), я раптом збагнув, що за сніданком не бачив багатьох із наших дітей. А вчора за вечерею, здається, теж. Озирнувшись і порахувавши всіх індіанців, я переконався в правильності своєї здогадки: бракувало близько половини дітей. Як з’ясувалося, матері тих, які осліпли, відвели їх подалі від нас та повбивали. Завдяки цьому кожному з нас, зрячих, дісталося більше їжі.

Увечері того дня ми зустріли групу команчерос, котрі, виявляється, помітили наше багаття під час хурделиці. Торговці везли гарбузи, мішки з кукурудзяним борошном, порох і свинець, ножі й сталеві наконечники для стріл, а ще — вовняні ковдри. Та ми не мали нічого, що могли б віддати їм за це. Напевно, усі інші племена індіанців теж викосила віспа: торговці-бо вирішили проїхати кілька днів разом із нами. Вони запропонували нам декілька мішків кукурудзяного борошна, та шкур ми не мали, а наших останніх коней віддати не могли.

Коли команчерос знову взялися нав’ючувати своє добро на мулів, індіанців охопив такий розпач, що деякі з них сіли просто в сніг і заплакали. Ніч видалася зоряна, тож я відійшов на певну відстань від багаття, щоб подивитися на небо та спокійно подумати. Якщо так триватиме далі, ми всі загинемо. Хоча мені та ще кільком воїнам, які мали силу полювати, можна було б просто взяти коней і поїхати геть. Та я про таке й думати не хотів.

— Поговорімо, Тіететі, — раптом почувся поряд зі мною голос нашого вождя Кам’яної Гори.

— Я тебе слухаю.

— Ти ж розумієш, що зиму ми, найімовірніше, не переживемо?

— Звісно, розумію.

Вождь подивився вдалину — на прерію, що нині була присипана тоненьким шаром снігу, проте невдовзі мала вкритися кучугурами висотою в кілька футів.

— Я гадаю, ти розумієш і те, що можеш допомогти нам, — сказав нарешті він.

Звичайно ж, я знав, про що він каже: техаський уряд платив чималі гроші за кожного з полонених, яких відпускали індіанці.

— Щодо тебе особисто — зиму в таких умовах ти, може, і переживеш. Але більшість із нас не спроможна зробити це. А може, ми всі загинемо. Проте, якщо ти повернешся до таїбо… — знизав він плечима. — Ти ж зможеш потім знову приєднатися до нас — тільки-но команчерос отримають за тебе гроші.

Я нічого не сказав. Навіть у вічі йому не подивився.

— Вирішувати тобі, — вів далі Кам’яна Гора. — Та ми сподіваємося, що ти згодишся допомогти нам, адже тобі відомо, на які жертви вже довелося піти багатьом нашим родинам. І ще — сподіваємося, що ти після цього повернешся. Ми були б раді цьому, бо ти — один із нас.

За мене й Жовте Волосся індіанці отримали від команчерос двадцять мішків кукурудзяного борошна, сорок фунтів пілончіло (коричневого нерафінованого цукру) й десять бушелів гарбузів. А ще — двадцять фунтів свинцю, бочонок пороху, кілька ножів і ящик зі сталевими вістрями для стріл і гвинтиками для рушниць. Це було дуже щедро з боку торговців, хоча все одно — дуже вигідно для них. Я ж бо був іще зовсім юним, а німка — вродливою, та ще й без жодної подряпини на обличчі. Зазвичай полонені, особливо жінки, поверталися від команчів із відрізаним носом чи вухами або ж зі шрамами на обличчі. Проте Жовте Волосся була цілковито неушкодженою, а для того, щоб знову засяяти вродою, їй потрібно було лишень добре помитися. Торговці поставили мені кілька запитань англійською — а раптом я вже розучився розмовляти рідною мовою. Та ні — я нічого не забув (що було, узагалі, незвично, бо мені довелося майже три роки прожити серед індіанців). Тож команчерос були дуже задоволені, адже знали, що невдовзі отримають за нас чималі гроші.

Кам’яна Гора попросив мене віддати йому кольта — одного з тих двох, що дісталися мені як трофеї, коли я застрелив білого мисливця за скальпами. Та я не згодився: адже в мене залишився тільки один, бо другого я закопав поряд із Тошавеєм. Крім того, ті торговці мені не дуже подобалися, як загалом і сам Кам’яна Гора.

Коли настав вечір, Жовте Волосся підійшла до мене — певно, боялася команчерос.

— Захисти мене від них, — попрохала вона. — Нехай вони думають, що я твоя жінка.

— Вони ж хочуть отримати за нас великі гроші, — відказав я, — і тому, я гадаю, не займатимуть тебе.

— Будь ласка! — прошепотіла вона.

Уже наступного вечора я переконався в тому, що Жовте Волосся мала рацію: один із команчерос підсів близенько до неї, а тоді став обіймати. Це був здоровило з величезним барилом, такий собі немитий-нечесаний святий Ніколас. Я одразу ж вихопив ножа, та він лишень голосно зареготав.

— Прибери це. Я з тобою не битимуся, хлопчику.

— Ти гадаєш, я через неї хочу бійки? Ні, ти мені просто не подобаєшся!

Він іще посміявся, похитавши головою.

— Я бачу, ти її хочеш так само, як чорти хочуть затягти до пекла дохлого негра. То забирай — чого нам битися? Добраніч, хлопчику.

Після цього він, підвівшись, пішов спати.

Німка ж спала тієї ночі під однією ковдрою зі мною. Я на той час уже два місяці як не спав із жінкою (і сам себе теж не вдовольняв). Адже мені ніяк не йшли з голови спогади про те, як я засипав землею спотворене віспою обличчя своєї Квітки.

Проте близькість жіночого тіла змусила мене, зрештою, забути про все на світі. Я не був певен, спала Жовте Волосся чи ні, утім, не стримавшись, став цілувати її шию.

— Я не опиратимуся, — одразу ж мовила вона. — Але знай: я зараз не хочу цього робити.

Я поцілував німку за вушком, удаючи, що просто хотів приголубити її по-дружньому. Вона трохи відсунулася, щоб не торкатися мого прутня. Ми заснули.

Наступної ночі Жовте Волосся знову лягла спати зі мною.

— Якщо хочеш, роби зі мною все, що тобі заманеться, — мовила вона. — Але подумай перед цим про те, що мене ґвалтували щонайменше десятеро індіанців із твого племені. До речі, я й раніше тобі про це казала.

Мені стало так соромно, що я прикинувся, ніби сплю.

— Усе гаразд, — сказала вона, злегка торкнувшись мого стегна. — Вони ж не зробили б тебе одним із них, якби ти спробував мене захищати.

— Пробач мені.

— Просто не давай їм наближатися до мене. Я навряд чи зможу стерпіти нові зґвалтування.

Третьої ночі я спитав її:

— Ти не хочеш спати зі мною, бо я з того самого племені, що й індіанці, які ґвалтували тебе? Чи я тобі просто не подобаюся?

— Я не хочу цього робити взагалі ні з ким, а надто — з цими торговцями. Сьогодні «святий Ніколас» зняв переді мною штани, і я побачила, що в нього там усе вкрито якоюсь гидотою.

Четвертої ночі я знову завів своєї:

— То чому ти не хочеш спати саме зі мною?

— Ти повбиваєш цих команчерос, якщо я попрошу тебе про це?

— Авжеж.

— Гаразд, я пересплю з тобою. Але ми не повинні шуміти — вони ж нас почують, і тобі точно доведеться їх повбивати.

— І повбиваю, якщо доведеться.

Я, звичайно, знав, що навряд чи таке зроблю — вони ж не нападатимуть на мене, бо за нас із німкою їм заплатять їхній річний заробіток.

Жовте Волосся пильно подивилася мені в очі. Звісно, вона дуже добре відчувала, що я обманюю.

— Забудь цю розмову, — мовила німка, вибираючись з-під моєї ковдри. — Я. спатиму сама. І нехай мене краще ґвалтуватимуть, аніж зі мною переспить брехун.

— Повернися, — попрохав я. — Обіцяю, що не займатиму тебе. І захищатиму від них.

Більше я навіть розмов про секс із нею не заводив. Лише спитав одного разу, чи не завагітніла вона від когось із індіанців.

— Я вагітніла тричі, — відповіла німка. — Але щоразу робила все, щоб стався викидень.

— Як це?

— Я била себе по животі каменюкою. А ще — голодувала.

— Але ж вони зробили б тебе однією з них, якби ти народила дитину!

— Це було б просто чудово… — протягла вона. — Та не було такої ночі, щоб я не плакала за своєю домівкою.

— Тобі ж уже… нікуди повертатися.

— Байдуже. Мій дім — скрізь, де є білі люди. Скрізь, де я не повинна буду жити поряд зі своїми ґвалтівниками.

Я мав би співчувати їй, а натомість лишень розсердився. І ще мені стало нестерпно боляче, бо я згадав Тошавея, за яким сумував більше, ніж за власними батьками. А сама думка про те, що Квітки Прерій немає більше на світі, утворювала всередині мене таку болючу порожнечу, що хотілося застрелитися. Я відвернувся від німки й заснув.

Три тижні ми провели разом: удень — їхали верхи, тримаючись якомога ближче одне до одного, уночі — спали під однією ковдрою. Може, команчерос і справді вважали нас одруженою парою. Так чи інакше, щоразу, лягаючи спати разом із нею, я сподівався, що вона погодиться на близькість. Але слова дівчини про те, що їй це не потрібно, виявилися правдою. Був один вечір, коли торговці дали нам випити віскі, і вона дозволила мені пестити її тіло. Я вже подумав, що справа піде й далі, та раптом зрозумів, що вона вже заснула (руки я прибрав, хоча й не одразу). Команчерос, які добре знали своїх покупців, годували нас чотири чи навіть п’ять разів на день. І Жовте Волосся розквітала на очах — її груди та стегна ставали дедалі округлішими. Утім, вона надалі щоночі плакала уві сні.

— Якби я могла чогось побажати, щоб це одразу ж здійснилося, — якось мовила вона до мене, — то побажала б розплати. Я зробила б так, щоб усі ті індіанці, які ґвалтували мене, ожили. А тоді взяла б здоровезну зазублену палицю, щоб запихати їм у дупи, витягати й запихати знову. І так — доти, доки я остаточно не заспокоїлася б.

Я нічого не відповів. Мені-бо згадалися Тошавей, Неекару, Пізон, Квітка Прерій, а ще — Гладкий Вовк і Ні За Холодну Воду, яка, узагалі, звалася Самотньою Пташкою. Я подумав про Ескуте, Рано-Вранці, Два Ведмеді На Прогулянці та Любить Ходити В Гості. Мабуть, я охоче вбив би Жовте Волосся, якби за це мені повернули бодай когось одного з них.

— Я, власне, думала про це впродовж тривалого часу, — говорила далі Жовте Волосся, не помічаючи мого смутку. — Ну, про те, щоб ґвалтувати їх знову й знову. І це допомогло мені все витерпіти. Та нині я вже можу про це не думати.

Дівчина радісно всміхнулася до мене. А я промовчав і не розмовляв із нею протягом усієї ночі й усього наступного дня.

Упродовж останнього тижня нашої подорожі ми їхали широкими дорогами повз селища білих. Це вперше за три роки я опинився серед «блідолицих», які не стріляли в мене. Жовте Волосся радісно махала рукою всім, кого бачила. Та люди не дуже-то й реагували на це, бо для них не було нічого особливого в тому, що вони бачать іншу білу людину. Для цих земель настали вже мирні, спокійні часи.

Щойно ми дісталися Колорадо, а це було вже неподалік Остіна, я очам своїм не повірив, побачивши, як розрослися тут дороги. Вони, мабуть, стали вдвічі ширшими, ніж раніше, і фургонів ними роз’їжджало стільки, що нікуди й плюнути. Жовте Волосся була така щаслива, що весь час щебетала, мов соловейко. Вона перецілувала на знак подяки всіх команчерос у щоки, а тоді — пригорнулася до мене, мов до рідного. Торговці кидали на мене заздрісні погляди, та «святий Ніколас» подбав про те, щоб не зчинилося бійки. Адже він добре знав, скільки грошей ми з німкою коштуємо. Цей пузань, до речі, запропонував мені запасного магазина для кольта за те, щоб я помив своє волосся й дозволив йому підрізати його (у мене ж бо коси відросли й сягали нижче лопаток). Трохи подумавши, я погодився.

Коли ми лягли спати, Жовте Волосся нарешті дозволила мені зробити те, що я хотів. Минуло кілька хвилин, і я збагнув, що жінка не відчуває жодного задоволення від цього — лише страждає. Мені стало страшенно соромно, і я дав її тілу спокій.

— Ти чого? — мовила вона. — Гайда, роби свою справу.

— Я не можу тебе примушувати.

— Та я ж не бороню тобі, — знизала вона плечима. — Ти давав мені обіцянку і виконав її.

Я, добре подумавши, вибрався з-під ковдри. Зіп’явся на ноги, помилувався нічним небом, а тоді завершив справу руками. Перш ніж знову залізти під ковдру, я помітив, що на траві немає паморозі: на височині-бо завжди значно тепліше, ніж у преріях.

— Ти хороша людина, — сказала Жовте Волосся. — Таких, як ти, я ще ніколи не зустрічала.

Наступного дня ми дісталися Остіна. Спочатку нас привели до оселі купця, якого знали наші команчерос, а тоді — до будинку законодавчих зборів штату. До нас із німкою підійшов невеличкий гурт білих людей. Вони запитали, як нас звуть, а тоді довго й нудно торгувалися з команчерос. Нарешті «святий Ніколас» та його колеги отримали за мене триста доларів і стільки ж — за Жовте Волосся. Вони поїхали геть, навіть не глянувши на мене. Німку ще намагалися поцілувати на прощання, та вона відсахнулася, тому що не хотіла, щоб вони й близько до неї підходили в присутності всіх тих білих.

Справжнім її іменем було Інґрід Ґетц. Звістка про нас швидко поширювалася, і невдовзі жінку взяли під свою опіку тутешні заможні дами. Наступного дня з нею, як я побачив, сталася дивовижна переміна: вона була вдягнена в блакитну шовкову сукню, а її чисте волосся зібране в чудову зачіску. Що ж до мене, я залишався таким, як і був: у шкіряних індіанських штанях, із ножем за поясом, хоча кольта в мене все-таки відібрали.

Спав я в тюремній камері, де на той час ніхто не сидів. Щодо німки, її поселили в домі представника Сполучених Штатів та його дружини (вони мали плантацію, розташовану неподалік від східної частини міста). Минуло кілька днів, і в будинку тутешнього судді — а це був георгіанський особняк, звідки розгортався чудовий краєвид на річку, — влаштували прийом на нашу честь. Суддя виявився рудоголовим чолов’ягою зі здоровенними руками — здавалося б, він може важелезну бочку підняти як правою, так і лівою. Однак долоні в нього були м’якесенькі, мов у маленької дитини. У юності цей чоловік здобув освіту в Гарварді, згодом ставши сенатором у штаті Кентуккі. Проте невдовзі він вирішив, що політики з нього досить, та й переїхав до Техасу, щоб примножити свої статки. Суддя був дуже начитаний і навіть у звичайних розмовах завжди вживав книжні слова й звороти — страшенно довгі й закручені. Попри це, я одразу прихилився до нього душею — він-бо був людиною веселою й незлобивою.

Жовте Волосся, змінивши одяг і зачіску, уже нічим не відрізнялася від міських панянок, а я — хоч мені й підрізали волосся — на вигляд був усе ще дикун дикуном. Оце так парочка! На прийомі до нас причепилися репортери, адже всім було страшенно цікаво, чи не одружені ми з нею. Відверто кажучи, я б аж ніяк не заперечував, якби німка сказала, що заміжня за мною. Вона ж тепер — варто було їй лишень помитися! — сяяла такою вродою, що я не міг намилуватися.

Усі репортери теж хотіли, щоб Жовте Волосся назвалася моєю дружиною, оскільки з цього б вийшла чудова історія для газет. Але німка була такою ж егоїстичною, як вродливою, і тому сказала, що ми з нею не мали й не маємо жодних стосунків. Мовляв, я лише захищав її від команчів, і завдяки цьому вона зберегла свою честь. Справді-справді, вона досі має честь-честь-честь…

Мені аж мову відібрало. Хто в це повірить? Хіба що янкі. Адже техасці чудово знають, що виробляють команчі зі своїми полонянками.

Стіл аж тріщав під вагою наїдків: свіжий хліб, яловичина, смажені індички… хоча їх я й не торкнувся. Згадав-бо, що команчі вважали, нібито вживання м’яса індичок перетворює хоробрих воїнів на боягузів. Ескуте часто повторював жарт: мовляв, якщо смажена індичка може відібрати в тебе всю сміливість, то що ж із тобою буде, якщо ти жінчину спідницю носитимеш? Також на прийомі подавали смажену свинину, та її я теж не їв, адже свиня вважалася в команчів нечистою твариною. Тож я ум’яв фунтів із п’ять яловичини і двох кроликів. Усі лише дивувалися з мого надзвичайно хорошого апетиту. Що ж до німки, вона з’їла трошки хліба та м’яса індички, а тоді — виразно зиркнувши на мене, простягла руку до шматка свинини.

Тієї ночі в будинку панувала нестерпна духота — навіть незважаючи на те, що крізь відчинені вікна проникав свіжий вітерець. Заснути в душному ліжку я не зміг, тому, вийшовши надвір, улігся спати на травичці. Жовте Волосся вже встигла вигадати про себе нову брехню: нібито вона походить із роду німецьких аристократів. Звісно ж, усіх родичів Інґрід повбивали, і тому перевірити правдивість цього твердження вже ніхто не зможе. Я точно знав, що німка обманює, решта ж — щонайменше ставили під сумнів її слова. Проте ніхто з них нічого не сказав уголос, оскільки вони ніколи не бачили жінки, яка, побувавши в полоні в команчів, повернулася абсолютно неушкодженою. Як-то кажуть, дарованому коневі в зуби не заглядають.

Минуло ще кілька днів, і суддя влаштував на своєму подвір’ї барбекю, запросивши кількох великих цабе з Остіна; також приїхали репортери зі східних штатів. Мене попросили вдягтися по-індіанськи й показати щось таке, чому я навчився в команчів. Цирк улаштувати вирішили. Що я міг там показати? Як вистежувати дичину або ж як визначити настрій людини за її слідами? Це я вмію, та вистави з цього не зробиш. Тож я попросив, щоб мені дали коня, і проїхався на ньому без сідла, водночас стріляючи з лука в тюк із сіном. Суддя казав, що краще було б замість цього тюка використати пеньок, але я був категорично проти, оскільки стріли тупляться об дерево. А мені хотілося зберегти їх: це ж був подарунок Тошавеєвого батька (як і мій лук). І якщо вже псувати ці стріли, то тільки об живу мішень. Тож суддя показав мені на білку, яка сиділа на одній із верхніх гілок старого дуба. Я влучив у неї стрілою, а тоді — ще й у голуба, який сидів на іншій гілці; глядачі зааплодували. Аж тут я помітив у траві чорне око якоїсь тварини — кролика, як збагнув за якусь мить. Я пустив стрілу й у нього, і кільком репортерам стало кепсько, коли тварина закричала, підстрибнувши високо в повітря. Суддя ж, засміявшись, сказав: «А він уміє стріляти, правда ж?» Але його дружина гнівно скинула на нього очі, і він одразу ж оголосив, що виставу закінчено. Негри добили кролика й утоптали на цьому місці дерен.

Коли ми після всього цього сиділи й пили чай, усі заходилися розпитувати мене про Жовте Волосся — чи то пак, Інґрід Ґетц, як її треба було тепер називати. На той час її вже відвезли до плантації, бо вона сказала, що нездужає (але ж я розумів, у чому тут справа).

— Скажи-но: чи добре ти її знав? — спитав суддя.

— Нас захопили в полон майже одночасно, — відповів я.

— Отже, добре?

— Ну… мабуть.

— А вона справді зберегла свою честь? — поцікавився репортер із «Нью-Йорк Дейлі Таймс».

Я вирішив сказати правду, відплативши в такий спосіб німці за те, що вона під час подорожі скористалася моєю допомогою, а тепер навіть розмовляти зі мною не хоче. Утім я не зміг цього зробити і тому відповів:

— Справді. Її ніхто й пальцем не торкався, бо вона була повноправним членом племені.

— Дивно… — зніяковіло протяг суддя. — Я ще ніколи не чув нічого подібного. Зазвичай-бо команчі використовують полонянок для вдоволення своїх потреб, причому всім племенем. Якщо ж хтось приїжджає до них у гості, то їм також перепадає.

Він кахикнув у кулак і опустив погляд.

— Із нею нічого такого не робили, — я далі обманював. — Узяти її собі за дружину було мрією багатьох наших воїнів, та вона відмовила їм усім. Ця дівчина взагалі остерігалася чоловіків.

Суддя лишень вирячився на мене.

— Думаю, Інґрід була закохана в молодого вождя, який теж кохав її, та загинув у бою з техаською армією. Може, вона нікого до себе не підпускала, бо її серце було розбите.

— Це правда? — озвався репортер. — У неї були якісь стосунки з вождем — інтимні, абощо?

— Ні, — відповів я. — Команчі такого собі не дозволяють.

— Бідолашна дівчина! — мовив він. — Мабуть, вона могла б стати дружиною вождя.

— Мабуть… — промимрив я.

Суддя й далі витріщався на мене — схоже було на те, що йому не зрозуміло, чому саме я влаштовую цей цирк.

— Це чудовий доказ того, що червоношкірі можуть бути шляхетними, якщо тільки цього захочуть, — мовив тим часом репортер із «Дейлі Таймс», красномовно позирнувши на суддю. — А мені ж казали, що такого не буває.

Суддя промовчав.

— Це ж ясно як день! — знизав плечима репортер. — Якби ми лише дали індіанцям спокій, вони б не зачіпали нас.

— Дозвольте-но спитати: звідки ви родом? — поцікавився я.

— Із Нью-Йорка.

— Це я знаю. Але з якого саме племені? Ви сенека чи каюга?

Він лишень головою похитав.

— Чи, може, ви з племені ері, мохава чи могікан? — вів далі я. — Ну ж бо, скажіть: ви один із монтауків, шінекоків чи делаварів? А може, ви онейда, онондага чи пуспатук? Це моє улюблене плем’я, до речі. Вони ж ваші сусіди, чи не так? Ви, мабуть, приходите на їхні танці зі скальпами?

— Годі вже! — сказав репортер.

— На ваших територіях, — не звернув я на це уваги, — не залишилося жодного індіанця, бо ви їх усіх повбивали. От цікаво мені: чому це ви зі шкіри пнетеся, щоб лише переконатися в доброті й людяності тих, які ще живі? Начебто ці дикуни не такі, як ті, яких ваш дідусь винищував, а мудрі й лагідні.

— Але ж ця жінка стільки часу пробула в полоні в команчів, а вони й не торкнулися її!

Суддя розтулив рота, аби щось відповісти, та все-таки стримався.

— Начебто так… — вимовив він після довгенької паузи.

Минуло два тижні, й Інґрід Ґетц поїхала на Схід — разом з отим репортером. Більше я її ніколи не бачив і нічого не чув про неї.

Десь тими днями суддя Блек сказав мені, що мій батько загинув. Його вбили поблизу кордону — разом із кількома іншими рейнджерами. І в нього, виявляється, залишилася дружина, яка, дізнавшись про моє повернення з газет, написала судді листа. Вона запрошувала мене до себе жити.

Про батька було відомо, що він, повернувшись додому й побачивши, що будинок спалений, дружина й донька вбиті, а сини зникли, вирішив записатися в рейнджери. Два роки йому вдавалося виживати, а третього — не пощастило. Техаських рейнджерів за тих часів убивали так часто, що їхні могили можна було знайти в будь-якому куточку штату (ховали їх звичайно по троє-четверо в одній ямі). Імовірність того, що рейнджера вб’ють у найближчому поході, становила близько п’ятдесяти відсотків. Батько ж мій загинув у перестрілці з мексиканцями. І це було все, що про нього знали.

Після тієї розмови я взяв із собою лука, проте вдягся в штани, які купив мені суддя, щоб ніхто не переплутав мене з індіанцем, та й пішов до річки, де міг побути на самоті. Я думав, що плакатиму, утім, помилився. Мені раптом спало на думку: а чи не зраджую я Тошавея? Однак я вирішив просто не тривожити себе такими міркуваннями. Тієї ночі мені наснився сон, нібито ми з батьком стоїмо поряд на ґанку нашого будинку.

— Ти не зміг би наздогнати нас, — мовив я до нього. — З таким узагалі ніхто б не впорався.

А потім я побачив, що він кудись зник. Тож я не зрозумів: чи то до нього це сказав, чи то до самого себе.

Суддя начебто не заперечував, щоб я жив у нього. Але як не крути, я порушував ті порядки, що панували в його домі до мого приїзду. Усі три доньки судді взялися чомусь розфарбовувати свої обличчя та вигукувати бойові кличі індіанців, і їхня мати, звичайно ж, збагнула, що без мене тут не обійшлося. Вона була з тих жінок, яким подобається допомагати людям, але мала стільки правил, що я просто не міг дотримуватися їх усіх.

Тож я взяв собі за звичку йти з дому одразу після сніданку й проводити дні біля річки. Я носив із собою лук та стріли — а раптом якась дичина трапиться, — проте вдягався так само, як і всі білі (суддя наполягав на цьому, боячись, коли б хтось із мешканців міста не застрелив мене).

Я полював на птахів, за винятком тих, які подобалися місіс Блек. Одного разу під вечір я прийшов і віддав неграм свою здобич — фазана й чотирьох качок. Суддя сидів на терасі й читав книжку.

— Вдале вийшло полювання, як я бачу, — мовив він.

— Аякже.

— Тобі було б важко звикнути до школи, чи не так?

У відповідь я лишень кивнув.

— Цікаво виходить: якщо біла дитина потрапляє до індіанців — швидко призвичаюється до нового життя, а якщо навпаки — нічого не виходить. Індіанські діти не можуть звикнути до побуту білих, і край. Ну, ти вже, звісно, не дитина…

— Аж ніяк.

— Звичайно ж, — мовив суддя, загорнувши книгу, — індіанці живуть серед дикої природи — не те що ми. Та зараз уже настали часи, коли для таких людей просто не залишається місця під сонцем, Ілаю. Твої й мої предки стали віддалятися від дикого життя, коли посадили першу зернину в землю й припинили весь час тинятися туди-сюди світом, як звірі й птахи. І зворотного шляху для нас немає.

— Я зовсім не хочу до школи.

— Ну, якщо ти бажаєш залишитися тут, тобі рано чи пізно доведеться туди піти. Бо моя дружина вважає, що дикуну-індіанцю в домі білих не місце.

Я мало не сказав, що власноруч зняв скальпи з двох своїх ворогів. І жоден із мешканців цього міста не зможе зрівнятися зі мною в умінні полювати, вистежувати різних істот за їхніми слідами і, звичайно, їздити верхи. А мене хочуть запхнути до школи, щоб я там сидів разом із дітлахами. Сміх, та й годі!

— Що ж, — зітхнув я, вирішивши все-таки не озвучувати цих думок. — Мабуть, мені краще поїхати до батькової вдови.

(Вона мешкала в Бастропі, де завжди було неспокійно.)

— Ти не поспішай, Ілаю, — сказав він. — Я радий, що ти живеш у мене. Та здобувати освіту, якщо ти хочеш чогось досягнути в житті, тобі все одно доведеться, хай би як неприємно це було.

— То я можу хоч зараз у рейнджери записатися.

— Воно-то так. Але я все ж сподіваюся, що ти зробиш більш гідний вибір, ніж приєднатися до бандитів і найманців.

Це зачепило мене за живе, однак я промовчав. От цікаво: за кого мене мав суддя, вважаючи, що мені потрібна освіта? Ці білі просто схиблені на своїх правилах — ось єдине пояснення, яке я зміг знайти. Але ж вони зуміли підкорити ці землі. І я, між іншим, сам був білим.

Один із негрів приніс нам чашки з холодним чаєм.

— Скажи-но мені відверто: як насправді обходилися команчі з Інґрід Ґетц? — запитав після того суддя.

— Точнісінько так, як ви думаєте.

— То ти вигадав усю ту маячню лишень для того, щоб захистити її?

— Авжеж.

— Приємно знати, що ви, мастере Мак-Каллоу, зберегли свою людяність, незважаючи на тривале перебування серед дикунів.

— Дякую, сер.

— Ще одне запитання: ти, бува, не причетний до зникнення улюбленого персидського кота моєї дружини?

— Ніяк не причетний.

— А команчі взагалі тримають у себе котів?

— Ніколи такого не бачив. Хоча собак у них чимало.

— Вони, здається, їдять собак?

— Та ні, це шошони. Для команчів собака та койот — священні тварини. Вони вірять, що вбивати їх не можна, бо накличеш на себе прокляття.

— А людей вони їдять?

— Ні, це тонкава. У команчів таке не заведено. Якщо ж хтось таке вчинить, його одразу ж уб’ють, бо він робитиме це, як у них вважається, і надалі. Виникне згубна звичка.

— Цікаво, — суддя почухав підборіддя. — А оті танці на честь Сонця?

— Це звичай кіова, а не команчів.

Невдовзі після від’їзду Інґрід команчерос привезли до Остіна ще двох молодих жінок, які побували в полоні у команчів. Це були сестри з Фредеріксбурґа: в однієї був відрізаний ніс, інша ж — збожеволіла. Шуму довкола їхнього прибуття виникло багато — написали в газетах, наприклад. Та ці жінки виявилися такими мовчазними й пригніченими, що люди не займали їх, поселивши у вільному будиночку за церквою. Суддя попрохав мене сходити до них і спробувати поспілкуватися — може, їм стане трохи краще. Але тільки-но я заговорив до них мовою команчів, вони аж заклякли. Проживши в тій хатині ще кілька тижнів, обидві жінки втопилися в річці.

Це, звичайно, звільнило мешканців міста від важкого тягаря. Порядні-бо люди, бачте, вважали цих сестер повіями, «покидьками суспільства». Тільки вони не врахували того, що є дуже велика різниця між повіями, які з власної волі лягають під кого попало, і жінками, яких ґвалтували. Як вони могли уникнути того, що з ними сталося? Ніяк.

Будинок судді мені вже остогид, тож я навіть спати вибирався надвір. Одного разу я «позичив» сусідського коня, і це, певна річ, вплинуло на мою репутацію. А через те, що я інколи стріляв із лука в сусідських кабанчиків, на мене стали навішувати всі крадіжки, пов’язані з домашніми тваринами (хоч я й не був до них причетний).

Судді я пояснив, що команчі ненавидять поросят, і я, здається, перейняв це від них. Також я сказав йому, що серед білих мені страшенно нудно. А він укотре повторив, що мені треба ходити до школи. Я на це відповів, що він може спробувати таке зі мною зробити, однак після цього я все місто поставлю на вуха — ота стрілянина з лука в кабанчиків буде порівняно з цим дитячою забавкою. Звичайно, я не збирався нічого такого робити — просто втік би з тієї школи, та й усе. Щоб захистити мене від розгніваних сусідів, суддя сказав їм, що вони отримають за свої збитки грошову компенсацію від штату, і попросив бути до мене терплячішим. Але я ще не звик до цивілізованого життя.

Одначе якось він, жестом попрохавши мене сісти, мовив:

— Мастере Мак-Каллоу, ви не подумайте, що ми вас виганяємо, але я вважаю, що вам уже час навідати батькову вдову, і моя дружина каже, що це піде вам на користь. Я сподіваюся, що ви правильно зрозумієте мене.

— Та я й так здогадувався, що не подобаюся місіс Блек.

— Вона захоплюється вашою хоробрістю й силою духу, повірте мені. Але нещодавно сталося так, що один із наших негрів натрапив на дивні речі, дуже схожі на людські скальпи. Звісно ж, він розповів про це моїй дружині.

— Негри копирсалися в моїх речах?

— Що вдієш, вони від природи аж надто цікаві. Вибачте їм.

— Де зараз ці скальпи?

— Сховані на горищі, що над стайнею. Ви не хвилюйтеся, адже я сказав неграм, що відшмагаю їх, якщо бодай одна річ звідти зникне.

— Гадаю, мені треба вирушити до Бастропа вже сьогодні.

— Ну, навіщо так поспішати? Можна й трохи пізніше.

Я спакував свої речі, а тоді сказав неграм, щоб вони повернули мої скальпи та безоарового каменя.

Суддю я знайшов у його кабінеті. На знак подяки я подарував йому свого індіанського ножа в піхвах, оздоблених різнокольоровими намистинками. Замість цього ножа я роздобув собі нового — навіть кращого (можливо, він колись належав самому Джимові Бові). Узагалі, я міг би подарувати судді того ножа замість свого, але оскільки «позичив» його в одного з наших сусідів, який тримав його під склом, наче музейний експонат, то вирішив, що містерові Блеку зайві проблеми не потрібні. Що ж до мого індіанського ножа — суддя запитав:

— Ти знімав ним скальпи?

— Та… було таке, — протяг я.

Він лише уважно поглянув на мене, мовляв, кажи конкретніше.

— Знімав, але тільки в індіанців і мексиканців, — збрехав я.

Суддя помилувався подарунком.

— Замовлю для нього спеціальну вітрину, — мовив він.

— Як скажете.

— Я пишаюся знайомством із тобою, мій юний друже. Ти багато чого досягнеш у житті, якщо, звісно, тебе до того не повісять. Сподіваюся, ти розумієш, що не всі слуги закону такі ліберальні, як я. Суддя в Бастропі — неабиякий мерзотник. Власне, ми з ним — давні вороги, тож раджу тобі не казати йому про нашу з тобою дружбу.

До Бастропа я вирушив того ж вечора, попри протести судді, який казав, що мені краще було б почекати до завтрашнього ранку. Місіс Блек, як я бачив, почувалася винною, бо я від’їжджав через неї. Що ж до дітей, усі три доньки судді голосно розревілися, тільки-но зачувши, що я їду геть. Батьки ніяк не могли втішити їх — особливо старшу, яка, ридма ридаючи, накинулася на мене з поцілунками.

Але я, попри це, почувався так, ніби виходжу з в’язниці на волю. Дуже вже тісно мені було у володіннях судді: його клаптик землі в сорок акрів був для мене наче поштова марка — я ж бо звик до неозорих просторів (якщо виміряти їх акрами — вийшло б, мабуть, мільйонів із двадцять). Остін аж кишів людьми — п’ять тисяч мешканців, і щодня їхня кількість збільшувалася. Неможливо було пройтися берегом річки без того, щоб твої думки не переривалися дзеленьканням кінської збруї чи вигуками човнярів. І для всіх було очевидно, що, як-то кажуть, в однієї свині на стількох поросят молока не вистачить.

Розділ 32 Джинні Мак-Каллоу

Заснула вона ближче до світанку. А трохи згодом, почувши голос Генка, розплющила очі. Зрозумівши, що юнак гукає її на ім’я просто з-за дверей спальні, вона аж заклякла. Хоч і думала про нього всю ніч, а стало якось лячно, коли він таки прийшов. Прислухавшись, вона почула, що Генк никає туди-сюди коридором.

— Я спущуся за хвилину! — набравшись нарешті хоробрості, гукнула вона. — Скажете Флорес, щоб зробила вам кави.

Знову почулися кроки — Генк, певно, спускався сходами. Джинні пожалкувала, що не відчинила йому дверей. Вона спробувала переконати себе в тому, що просто не хотіла, щоб він побачив її невмиваною-нечесаною. Та не вдалося.

«Я просто боягузка», — подумала вона.

Після цього, привівши себе до ладу, спустилася до кухні.

— Як спалося? — запитала вона в Генка.

— Я б сказав, що чудово.

За обличчям Джинні неможливо було здогадатися, що ці слова зачепили її за живе.

Після сніданку Генк розгорнув свої мапи, а дівчина тим часом узяла кошика з обідом, щоб занести його до машини. Проходячи повз сервірувальний столик із пляшкою віскі та срібним шейкером для коктейлів, вона зупинилася й поклала до кошика й те, і друге, подумки лаючи себе останніми словами. Хоч би ніхто не побачив! Та тут же нікого немає! Від цієї думки їй стало краще й гірше водночас. А що як Генк не схвалить її ідею? Ні, треба спробувати, адже він нізащо не почне першим. Треба ще взяти в кухні брусок льоду й трохи цукру… Якщо ж вона раптом передумає, просто викине все це, і нехай йому грець.

Коли вони від’їхали вже далеченько від будинку, Джинні попросила:

— Зупиніться-но біля он того резервуара з водою.

Генк так і зробив. І вона вийшла з авто й нарвала величенький жмуток м’яти, а затим поклала його до кошика.

— А це для чого? — поцікавився юнак.

— Та от, вирішила приготувати для нас освіжаючі напої.

— Ловлю вас на слові.

За кілька годин Генк сказав, що не гріх їм, належно попрацювавши, і перекусити. Тож вони зупинилися на березі струмка біля руїн будинку Ґарсія та з’їли все, що було в кошику. Потім Джинні, перепросивши, спустилася до молоденьких тополь, які росли неподалік, за старою греблею, і зірвала кілька бруньок. Повернувшись до Генка, вона розтерла сік між пальцями та простягла йому руку.

— Що це? — здивувався він.

— Просто понюхайте.

Генк скептично поглянув на Джинні, однак вона піднесла свою долоню прямісінько до його носа.

— Овва! — тільки й вимовив він.

А тоді — схопився за її руку та глибоко вдихнув. Якийсь час вони сиділи мовчки, і Джинні відчувала тепле дихання Генка на своєму зап’ястку.

— Нюхав би це до самісінької смерті! — захоплено сказав він нарешті.

— Це сік тополиних бруньок. Роздобути його можна не завжди — лише кілька разів на рік.

— А на смак він який?

— А ви спробуйте.

— Просто з ваших пальців?

Вона знизала плечима. От якби він зараз… Та ні, Генк лишень акуратно злизав сік із кінчика її пальця.

— Запах у цього соку кращий, ніж смак, — засміявшись, мовив він.

Вона завмерла, очікуючи, що Генк поцілує її. Та він не тільки не намагався цього зробити, а й узагалі відпустив її руку.

— Чудовий краєвид, чи не так? — спокійно зазначив він.

Джинні, у якої аж в очах потемніло, доклала чималих зусиль, щоб так само спокійно кивнути.

— І товариство теж непогане, — додав тим часом Генк.

Вона знову кивнула. На якийсь час запала тиша, і було чутно лише дзюркіт струмка та стрекотіння цикад.

— Ви хочете сказати, що мене теж важко перевершити? — обізвався Генк. — Це справді так.

— Та я ж зовсім нічого не казала.

— Це те, що я хочу почути.

— Але ви мені теж ніколи не казали такого, — вимовила Джинні.

І водночас подумала, що Генк — справжнісінький ідіот, бо патякає тоді, коли треба діяти, скориставшись відповідним моментом.

— Ви вродлива дівчина, — мовив він тим часом, простягнувши руку до щоки Джинні, проте не торкнувшись її. — Але…

— Я піду приготую той освіжаючий напій, — сказала вона.

Та чи справді їй того хотілося? Вона й сама не знала.

— Краще нам працювати далі, — мовив Генк, збираючи свої речі. — Мені навіть важко пояснити словами, як сильно я не хочу втратити цю роботу.

Він підвівся, але Джинні схопила його руку й притисла до своїх уст.

— Скажи мені: ти справді добре знаєш свого дядька? — запитав Генк.

Вона лишень похитала головою, не відпускаючи його руки.

— Він же мене повісить! Після того, як застрелить і заріже.

— Він тебе не займатиме. І ти нікуди звідси не підеш.

Дівчина відчула, що її лихоманить. Тільки б він цього не помітив!

— Я найбільший ідіот з-поміж усіх, хто живе на Землі, — зітхнув Генк.

Але залишився-таки лежати на ковдрі. Джинні пішла до авто й вийняла звідти все для приготування джулепу. А тоді змішала м’яту й цукор, налила чималу порцію бурбону, ретельно перемішала все це та додала лід. Це ж треба — склянки забула! Та Генк, мабуть, не заперечуватиме… Вона, усівшись поряд із ним, подала йому шейкер.

— Досить велика порція освіжаючого! — мовив він.

Доки Джинні готувала напій, Генк устиг акуратно перестелити їхню ковдру, пересунувши її ще далі в холодок. Дівчина знову відчула, що її аж лихоманить від хвилювання.

— Я забула чашки, — сказала вона. — Тож нам доведеться пити з однієї посудини.

— Не заперечую.

— І правильно робиш, адже це рецепт мого прадіда.

Генк із охотою ковтнув.

— Надзвичайно смачний джулеп! — сказав він, закашлявшись. — Милий Боже! Ти не боїшся, що в тебе після нього борода виросте?

— Та я ж п’ю це змалку.

Джинні ковтнула раз, а тоді вдруге. І одразу ж відчула, як алкоголь вдаряє їй у голову.

— Господи! — промимрила вона.

І повалилася на спину.

— Із тобою все гаразд?

Дівчина кивнула.

— А мені здається, що ні…

Він досі не виявляв жодної ініціативи. Інший би — давно вже. Джинні знову відчула, як у грудях закипає лють. А тоді подумала, що їй це навіть подобається. І схопила Генка в обійми. Цілувалися вони досить довго, і вона вже чекала, що його руки стануть пестити її тіло. Одначе він і не намагався цього робити. Тож вона стала рухати стегнами, але це призвело лишень до того, що Генк навіть цілувати її перестав. Дівчина страшенно зніяковіла — очевидно, вона знову зайшла надто далеко.

— Ти чого?

— Гадаю, нам краще далі шукати нафту, — мовив Генк. — Бо я все-таки дуже сумніваюся в тому, що твій дядько не вб’є мене.

Атож, він має на увазі не «вб’є», а «пустить із торбами по світу». Від самої думки про те, що Генк так сильно боїться залишитися без грошей, Джинні відчула себе такою пригніченою, що їй перехотілося зваблювати його. Вона відвела від нього погляд, подумавши, що їй буде байдуже, якщо він узагалі зникне з її життя. А може, це вона сама собі лукавить?

— Фінеас ні про що не дізнається, — силоміць вимовила Джинні.

— Є ще дещо, — відповів Генк. — І, хоча цим я сам себе компрометую, усе одно скажу: щойно побачив твій будинок — зрозумів, що такий, як я, тобі аж ніяк не підходить.

Дівчина добре знала, що він має на увазі, але промовчала — нехай думає, що вона нічого не второпала. Як же їй набридло слухати його теревені та відповідати на всілякі безглузді запитання! Невже він анітрохи не відчуває, що зараз Джинні не хоче, щоб із нею обходилися галантно? От чого їй справді хочеться, то це щоб він цієї самої миті задер на ній спідницю або ж притиснув її до стіни, і…

— Ти що — маєш погану репутацію? — вичавила вона із себе.

— Ні. Я зовсім її не маю, бо все життя провів у пошуках нафти, а не пригод на одне місце. На жаль, мій батько завжди кидав мене з мосту та й у воду — отож, вештатися борделями я просто не мав змоги.

— Принаймні, так ти вберігся від того, щоб підхопити від повії якусь хворобу.

— Еге ж. Шукаючи нафту, такою болячкою не заразишся, зате ногу чи руку запросто можеш утратити.

— Невже це аж так небезпечно?

Запитання, звичайно, безглузде — батько Генка нещодавно загинув від вибуху на свердловині. Та зараз Джинні найменше хотіла говорити про це. Власне, їй цієї миті було начхати як на Генкового батька, так і на будь-кого іншого.

— Та ні, це ж мов прогулянка під лагідним сонечком, — вимовив у відповідь Генк.

— То що заважає тобі зайнятися чимось іншим? На тебе ж тільки-но поглянеш — і стає очевидно, що ти в будь-якій справі досягнеш успіху.

— А якщо я не хочу займатися нічим іншим?

На якийсь час запала тиша. Потім Генк знову заговорив:

— Щоб ти знала, моє банкрутство — ситуація тимчасова. Хоча для вас, Мак-Каллоу, це дуже вигідно.

Джинні знову притиснулася до нього й поцілувала, проте пестити її тіло він так і не став. Та що ж він за людина така?! Вона ладна віддатися йому тут і зараз, а він… А якщо вони більше ніколи не зустрінуться? А що як її взагалі ніхто й ніколи не захоче? Може, у неї з обличчям або з тілом щось негаразд? А може, річ у чомусь іншому? Так чи інакше, є в ній, напевно, щось таке, що чоловікам аж ніяк не до вподоби.

Можливо, їм не хотілося мати справу з недосвідченим дівчиськом, яке ще до ладу не вміє кохатися. А може, вони вважали, що зв’язуватися з незайманою не варто — вона-бо стільки шелесту потім наробить!

«Та я ж бажаю лише якнайшвидше позбутися цього клятого дівоцтва! — хотілося їй закричати Генкові. — Воно для мене — мов кара небесна!»

А якщо чоловіки взагалі не дивляться на неї як на жінку? Якщо їм просто подобається балакати з нею?

— То нам, я гадаю, треба повертатися до праці? — вимовила Джинні, відчуваючи, як усередині неї все аж холоне.

— Думаю, що так.

— Гаразд. Чудова ідея. Просто чудова!

Вона підвелася, хутко позбирала свої речі й притьмом кинулася до машини, відчуваючи на спині погляд Генка. Певно, він не зрозумів, що зробив не так. Але їй уже було байдуже: вона хотіла тільки одного — швидше повернутися додому.

Решту дня вони проїздили в авто, досить часто зупиняючись (це коли Генкові потрібно було щось позначити на мапі).

— І як тут узагалі можна орієнтуватися на місцевості? — поскаржився він. — Кожен клаптик землі схожий на інший, мов одна половина яблука — на другу.

— Я, наприклад, усе тут розрізняю.

— Мабуть, я теж із часом призвичаюся.

— А як довго ти збираєшся тут пробути? — спитала Джинні байдужісіньким тоном.

— Якщо ми знайдемо нафту, то, можливо, кілька років… за умови, що Фінеас незабаром не повісить мене на отому старому дубі, який росте перед вашим будинком.

— Насправді це не дуб, а кедровий в’яз.

— Це ми ще з’ясуємо.

— А ти завжди так багато говориш?

Він, зашарівшись, відвернувся й витріщився у вікно; запала тиша. Джинні, яка почувалася так само ніяково, як і Генк, уже подумала, що найкраще буде попросити його підкинути її до будинку. Натомість спитала:

— А ти в школі навчався?

— Певною мірою.

— Це як?

— Я пишаюся тим, що свого часу закінчив шість класів.

— Ну, це все одно краще, ніж нічого.

— Узагалі, я й шести, на жаль, не закінчив.

— Але ж ти, здається, умієш читати й писати.

— Як кажуть на моїй рідній землі, є каджуни, і ще є справжні каджуни. Так-от, я з перших.

Того вечора за трапезою вони приєдналися до вакуерос. Генк розмовляв із ними іспанською, і Джинні помітила, що він їм сподобався. Щоправда, у їхній поведінці відчувалася певна підозрілість, а деякі — вона знала це точно! — ревнували її до нього. Це змусило дівчину знову неабияк розхвилюватися. Та коли з вечерею було покінчено, і Г'юґо разом із Флорес та іншими служницями заходився прибирати посуд, — Генк мовив до всіх:

— Вибачте, що вже йду, — але завтра нам треба буде встати дуже рано. Добраніч.

А їй особисто жодного слова не сказав! Не тямлячи себе від люті, вона розвернулася й подалася до своєї спальні.

Наступного ранку Джинні знову сказала Генкові, щоб він зупинив авто, бо треба нарвати ще м’яти.

— Ти навмисне влаштовуєш так, аби ми били байдики замість того, щоб працювати?

— Але ж ти казав, що залишишся тут на весь рік.

— Це якщо твій дядько не дасть мені копняка.

— Чудово. Мені начхати на те, що ми робитимемо.

— Тільки не кажи, що ти розчарована.

— Невже ти це помітив-таки?

— То це правда?

— Щоб ти й не сумнівався!

— А я й не знав…

— Ну й дурбецало ж ти! — люто просичала вона.

Генк узяв дівчину за руку, хоча вона й не дозволила йому цього одразу.

Того ж дня вони розстелили покривало під тінистим деревом. Генк нарешті зважився на те, щоб пестити руками тіло Джинні, але потім зупинився на якусь мить, що було, узагалі, природно. Проте дівчина подумала, що далі вже нічого не буде. Тож її збудження вмить зникло, наче вона вже розчарувалася в тому, чого ще не сталося. Аж тут до неї дійшло: треба поглянути на все це з позиції логіки — як на задачу, що потребує розв’язання. Що їм заважає? Одяг, ось що! Потрібно усунути цю перешкоду, і все. Тож вона сіла й узялася розстібати Генкову сорочку — хоч і не дуже уявляла, як потім зніматиме її з нього. Ось вона вже добралася до його ременя, а тоді — до застібки на брюках. Він її не зупиняв, але в його очах читалося німе запитання. Вона кивнула, після чого він зняв із себе решту одягу. Ось уже й на ній не залишилося ані ниточки… Погляд Генка зупинився на її грудях, а тоді — опустився нижче. Йому, найпевніше, подобалося дивитися на Джинні, та водночас він, як їй здалося, оцінював її. Тож дівчина, зніяковівши, притулилася до нього.

Рухалися вони спочатку повільно, потім — дедалі швидше. А коли бажання стало просто нестерпним, Джинні притиснулася до Генка якомога міцніше. Вона досі не знала, як усе це робиться. Але, підкоряючись інстинкту, підняла стегна один раз, другий, раптом відчувши, що це вже сталося. Боляче не було, радше навпаки. Вона міцно притулилася до Генка, і наступної миті таки відчула біль, але він одразу ж припинився. Відчуття було таке, ніби розірвалася якась тонесенька перешкода — власне, так вона собі це й уявляла. Урешті Генк проявив ініціативу, і вона розслабилася, немовби розчиняючись у ньому. Коли до неї повернулася здатність бодай про щось думати, вона здивувалася власній дурості. Знати б їй раніше, що біль буде таким легким, — вона давно вже почала б займатися цим, і що більше — то краще.

Спершу Джинні ще бачила, як над нею злегка похитуються зелені гілки дерев. Але згодом відчула, ніби перенеслася кудись далеко-далеко… а може, й узагалі — в нікуди. Напевно, з неї зараз витікає кров — та сама кров, якою всі так її лякали.

«Неначе це найстрашніше, що може статися з жінкою! — подумала вона. — Ой, не можу… Тільки б уголос не розреготатися — Генк не так зрозуміє!»

Потім у її голові знову затуманилося. Вона геть не була певна, чи ще перебуває у власному тілі. Її наче охопив сон, але це було не зовсім схоже… вона — тут… та ні — десь далеко звідси… а ось уже — наче знову тут. Лежить на покривалі й відчуває на собі чоловіче тіло, а під собою — щось гостре (мабуть, це якийсь камінчик уп’явся їй у спину). Вона, притиснувшись до Генка ще міцніше, далі насолоджувалася. Аж раптом він вийшов із неї. Вона знала, чому. Але, так чи інакше, їй було дуже прикро, що все вже скінчилося.

— Пробач… — вимовив Генк.

— За що? — поцілувала вона його в шию.

— Наступного разу це буде краще.

— Мені сподобалося те, що було.

— А буде ще краще.

— То що — давай знову?

— Дай-но мені лише кілька хвилин…

Він ліг поряд, поклавши на неї ногу.

Джинні стала рухати стегнами. У голові промайнула думка, що це неправильно. Але від того її лише охопило радісне збудження.

— А рукою ти можеш? — запитала вона.

Чи не надто вже великий у неї апетит? Та ні — Генк радо послухався. І те, що він робив, було значно краще, ніж усе, що вона будь-коли пробувала сама. Оргазм уже підступав, але Генк саме прибрав руку. А тоді — знову ліг на неї.

— Повільніше й довше… — прошепотіла вона.

Її наче накрила хвиля жару — немовби хтось опустив її в теплу ванну.

«Відчуття таке… червоне», — подумалося їй.

Хвиля ця розтікалася й розтікалася від її талії по всьому тілу…

Далі її знову охопила насолода… та ось уже Генк удруге вийшов із неї — так само несподівано, як і вперше. Вона обійняла його, бо не хотіла, щоб він відсунувся. Йому ледь удалося підійняти голову, щоб поцілувати її в шию. І вона зрозуміла, що в нього геть не зосталося сил. Генк був наче сонний або п'яний — ледве торкався губами її шкіри, не цілуючи по-справжньому. Відчуваючи свіжий запах дихання чоловіка, Джинні ще міцніше притулилася до нього.

— Ти ж… уже… — прошепотів він за якусь мить.

Невже йому справді важко було це сказати? Так, їй було боляче, але недовго — вона просто відчула це. Сталася проста, природна річ.

— Як гадаєш… — заговорив Генк.

Та вона просто затулила йому рота долонею, прошепотівши:

— Тихше, Генку… Шшшшш-шшшшш-шшшшш…

Відчуття теплої ванни не полишало Джинні, і вона задрімала, утім, ненадовго. Прокинувшись, відчула, що серце в неї тепер б'ється якось по-іншому. Наче то було вже не її серце, а Генкове.

«Кров… — подумалося їй. — Які ж смішні, які ж дурні ці люди! Дурники-дурники…»

Вона пестила Генкову спину, цілувала його волосся (він зітхнув, але не прокинувся). Повіяв легкий вітерець. До її вух донеслося дзюркотіння струмка — того, що біг повз стару церкву. Саме там її брати колись розкопали стару труну. А тепер вони вже й самі лежать у могилах.

«Їх уже немає. Усі померли… — подумала вона, спостерігаючи за мерехтінням сонячних промінчиків у густому листі. — А якщо помру і я…»

Коли вони робили це втретє (Генк теж проспав недовго), Джинні не відчувала жодного задоволення — лише дискомфорт через повний сечовий міхур. Тож їй хотілося тільки одного: швидше підвестися й побігти до вбиральні. Проте забракло слів, щоб сказати про це Генкові. Раптом дівчина подумала: а чи не віддала вона йому просто так щось дуже цінне, найцінніше з усього, що тільки мала? І при цьому не взяла з нього навіть обіцянки… Їй захотілося зупинити його, спитавши, чи усвідомлює він це. Та потім передумала, бо момент був аж ніяк не відповідний.

Наче прочитавши думки Джинні, Генк остаточно прокинувся й дав її тілу спокій. Вона зітхнула, відчуваючи, як він виходить із неї.

— Я завдав тобі болю?

— Та ні…

Вони ще досить довго лежали поруч (він знову поклав на неї ногу). Та потім їй усе-таки довелося підвестися, щоб не сталося «аварії».

— Ти куди? — здивувався Генк.

— Я… на хвилинку.

Він зрозумів, що Джинні має на увазі, хоча й не одразу.

Швиденько влізши в сукню й туфлі, вона притьмом кинулася до будинку.

Генк досі лежав, голий-голісінький, на покривалі, коли Джинні повернулася. У густій тіні дерев було прохолодно й затишно. Крізь листя де-не-де пробивалися сонячні промінчики, і тому Генкове тіло здавалося вкритим золотистими цяточками. Вона обіруч погладила його груди — кістляві, як і все інше. Отакий уже він був: кості, шкіра та жили… ну і, звісно, м’язи. Вона провела пальцем по тоненькій лінії темного волосся від його пупка до…

«Пеніс, — подумала вона. — Мабуть, так мені краще називати цю штуку. Хоча для неї вигадали й багато інших назв». Генків прутень здавався темнішим за решту тіла. Він був укритий засохлою спермою, краплі якої залишилися й на животі. Її дотик змусив Генка здригнутися.

— Боляче? — здивувалася вона.

— Та ні, просто я цього не чекав.

«Який маленький!» — подумала Джинні, мало не сказавши цього вголос.

Натомість запитала:

— Як гадаєш, що скаже Фінеас, коли про все дізнається?

— Мені навіть думати про це страшно!

— А мені здається, що він зрадіє.

— Ти, напевно, єдина людина в усьому Техасі, яка так вважає. Але… — знизав він плечима, — я думаю, що Фінеас передбачав, що все відбудеться саме так. Або приблизно так.

— Напевно. Тільки він, мабуть, і не уявляв, що це станеться так скоро.

— Гадки не маю, чому він вважає мене підхожою парою для тебе. Але, з іншого боку, він не вчора народився. Та все-таки я неабияк здивувався, коли він попросив тебе показати мені дорогу до ранчо. У цьому, на мою думку, не було жодної логіки — тільки-но я поглянув на тебе, і…

— Що?

— Я подумав, що ти зі мною й розмовляти не захочеш, от що.

— А все ж таки, чому Фінеас відрядив тебе до ранчо разом зі мною?

— Бо я згодився працювати за невеликі гроші.

— Він же не дурний!

— Це й сліпому видно.

— Я маю на увазі, що ти один із дуже небагатьох людей, до яких Фінеас добре ставиться.

— Кхм…

— А ще я ось про що подумала: ти сирота, і я теж. Може, він вирішив, що через це ми швидко знайдемо спільну мову.

— Мені таке й на думку не спадало.

— Справді?

— Авжеж.

На якийсь час запанувала тиша.

— Тобі вирішувати, як ставитися до всього цього, — вимовив згодом Генк. — Буває й значно гірше.

— Мені видається, що насправді я тобі не подобаюся.

— Атож, я ніяк не можу визначитися, подобаєшся ти мені чи ні.

Джинні грайливо штовхнула його ліктем; сукню вона вже встигла скинути.

— Ти така симпатична із цими сонячними зайчиками на тілі!

— Як хороше тут! — мовила вона, примружившись (перед очима одразу з'явилося кілька маленьких сонечок). — Лежала б отак усю вічність…

Увечері вони знову кохалися, після чого розійшлися по своїх спальнях, розташованих у різних кінцях величезного будинку. Джинні дуже не хотілося, щоб Флорес щось запідозрила, хоча й не могла пояснити собі, чому так цим переймається. Вона лежала у своєму ліжку, таки відчуваючи на споді душі провину. Чи не було це все невиправною помилкою?

Але з настанням ранку такі думки вивітрилися з її голови. Щойно прокинувшись, вона відчула, що страшенно скучила за Генком. Як же прикро, що він не з нею! Вона пригорнула б його, точнісінько так, як зараз притискає подушку до своїх грудей. І цілувала б його шию, а не цю подушку. Але… чи не надто вона поспішає? Ну, вскочила вчора в гречку, скориставшись нагодою. Та може, годі вже? Бо ще звикне до Генка, а потім що?! Ні, їй сьогодні взагалі не можна виходити зі спальні. Вона замкнеться на ключ, і нехай Генк обійдеться сьогодні без неї.

Отак Джинні лежала, занурившись у свої думки, допоки не збагнула, що минуло вже багато часу. Генк, найпевніше, зачекався її внизу! Страшенно розхвилювавшись, вона швиденько привела себе до ладу й хутко спуститися сходами до кухні.

Снідали вони неквапом. Обидва силкувалися зберігати спокійний вигляд і про щось балакати. Скоріше б уже та Флорес забралася геть! Джинні вдалася нарешті до хитрощів — сказала служниці, що вони з Генком самі все приберуть і помиють посуд. Вона щосили намагалася говорити невинним тоном. Та хіба могло це їй удатися?

Тільки-но Флорес пішла, вони зачинилися в коморі та похапцем постягували одяг одне з одного. Спершу вирішили кохатися стоячи, та потім зрозуміли, що цього їм буде недостатньо. Тож Джинні, урешті-решт, лягла на підлогу — просто посеред мішків із бобами й борошном. По її спині раптом пробіг якийсь дивний холодок: їй здалося, що поряд стоїть батько й осудливо хитає головою. То й нехай — їй байдуже. Вона робитиме те, що їй хочеться, і край.

Минуло півроку, перш ніж запрацювала перша бурова установка. Після пробних підривів Генк обрав ділянку для буріння на одному з пасовиськ, що колись належали родині Ґарсія. Він неодмінно куштував шматочки породи, вихоплюючи їх просто з вібраційного сита (спочатку Джинні подумала, що це огидно, та потім їй навіть сподобалося за цим спостерігати). Згодом він радісно повідомив, що відчуває смак нафти; а якщо Джинні теж хоче опанувати цю науку, їй конче необхідно навчитися розрізняти породи на смак. Тож він простяг їй крихкого шматочка вапна, якого добули з глибини в кілька тисяч футів. Це було схоже на звичайну грязюку, але зі специфічним сірчаним запахом. Торкнувшись його кінчиком язика, вона мало не стала блювати: ця порода окрім смаку нафти мала ще й смак перегною. Що вдієш, це вапно пролежало в надрах землі вісімдесят, ба навіть сто мільйонів років.

Уже під вечір масивний дизель «Каммінс» раптом загув «не своїм голосом», а бурильна колона — підстрибнула й провалилася в діру. А тоді — задрижала, заскрипіла від натуги вся величезна бурова вишка.

— Кепські справи, — мовив Генк.

Потім дизель наче вгамувався, та робітники чогось діловито забігали туди-сюди. Той, хто керував буровою вишкою, притьмом кинувся зі своєї платформи до драбини та зліз чи радше з’їхав донизу. Він промчав повз Джинні до ям із буровим розчином. За якусь мить помпа загуділа гучніше.

Далі жодних змін із буровою установкою начебто не відбувалося. Проте робітники заметушилися ще дужче. Джинні, спираючись на поруччя, спостерігала за ними. І все це здавалося їй кумедним.

Працівник, який прокладав труби, та його помічник сипали в ями з розчином жовтий баритовий порошок. А той, що спустився з вишки, викачував розчин із резервуара.

Тепер і Джинні помітила зміни: труба, що протягом усього дня розмірено відкачувала буровий розчин до вібраційного сита, «кашляла» й плювалася рідиною. Цей розчин утримував бурильну колону в отворі й не давав газу вирватися на поверхню.

Занепокоївшись, вона раптом почула, як щось бахнуло. Відтак побачила фонтан бурового розчину, що забив над талевим блоком. Запахло сіркою; Генк замахав їй рукою.

— Спускайся звідти! — вигукнув він.

— Чого б це?

— Бо зараз усе розвалиться!

Генк одразу ж відвернувся, наче забув про неї. Невже він вважає її малим дівчиськом? Ні, вона не дозволить так до себе ставитися! Їй краще залишитися на місці, інакше… як же вона всьому навчиться? Не годиться сахатися вже найперших труднощів.

— Тікай звідти! — знову крикнув Генк.

Та вона й не поворухнулася. А він тим часом від’єднав бурильну колону й відкинув плашки. Новий фонтан розчину заляпав сукню й туфлі Джинні.

— Ти що — глуха?! — заволав не своїм голосом Генк. — Геть із вишки!

Чоловік, умить опинившись поруч, сильно штовхнув її до сходів. Вона глянула йому в обличчя й уже тоді таки спустилася. Генк знову кудись побіг. Відійшовши на кілька ярдів від вишки, Джинні сіла на камінь, її враз охопив страх (щоправда, вона навіть не знала, чого саме боїться).

«Якщо зараз щось станеться, нехай так і буде, — подумала трохи згодом. — Принаймні тієї миті я буду поряд із Генком».

Минуло ще десять чи п’ятнадцять хвилин, перш ніж труба припинила «кашляти», а розчин — знову плавно потік у ями. Чоловіки, нестримно регочучи, плескали один одного по спині, а тоді зашварґотіли всі разом. Джинні вже знала, що після сильного переляку люди поводяться саме так. Вітер потроху відносив геть численне шмаття від мішків із написом «Бароїд».

Генк жестом наказав мотористові вимкнути двигун, і всі робітники повсідалися біля підсобки. Один із них запалив цигарку, та Генк одразу вихопив її просто з його зубів, а тоді ретельно втоптав попіл у землю.

— У брутального ковбоя гратимешся деінде, — мовив Генк (робітник лише похнюпився), а тоді обернувся до Джинні. — Якщо я кажу тобі забиратися з вишки, треба йти геть. Що тут незрозумілого?

— Так я ж нічого не навчуся, якщо тікатиму за першої-ліпшої небезпеки!

— Ти в будь-якому разі нічого не навчилася б. Вогняну кулю від вибуху газу було б видно навіть із містечка.

Декотрі робітники зайшли до підсобки й повсідалися, знесилені, на ослін. А той, який керував буровою вишкою, досі ніяк не міг заспокоїтися: ходив туди-сюди, останніми словами лаючи помпу.

— То що ж там пішло не так? — спитала Джинні.

— Газ іноді виривається на поверхню, навіть якщо дотримуватися всіх заходів безпеки, — відповів Генк. — Завжди треба пам’ятати, що це може статися.

Після того випадку вона твердо вирішила завжди супроводжувати Генка в поїздках до свердловин. Якщо газ і вибухне, вона розділить долю коханого. А це для неї найголовніше. Адже Джинні витримає що завгодно, тільки не самотність.

Розділ 33 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

25 червня 1917 року

Сьогодні ввечері Марія знайшла мене в кабінеті. Удень я позичив їй одну з вантажівок для поїздки до Каррізо, і якась частина мене сподівалася, що вона вже не повернеться.

— Я тебе налякала?

— Трішки…

Вимовивши ці слова, я зрозумів, що вже налаштувався на те, що Марія зникне з мого життя назавжди. Думка про це заспокоювала й пригнічувала мене водночас.

— Тут стільки книжок! — мовила вона тим часом. — І ти тут спиш?

Я лишень кивнув.

— Через мене?

— Я, узагалі, уже звик тут ночувати, адже ми із Саллі досить довго спали в різних кімнатах, допоки вона не поїхала, — сказав я (це була така собі напівбрехня-напівправда).

Марія сіла на диван.

— Ти тільки поглянь на мене, — мовила вона, простягаючи руки перед собою. — Я ж на мерця схожа. Навіть у дзеркало не можу дивитися.

— Тобі просто треба відпочивати й добре їсти. І ти одужаєш.

— Я не можу залишатися тут так надовго.

— Та я ж уже казав, що не проти.

— Але я проти.

Вона знову обвела поглядом кабінет.

— Скільки тобі років? — я порушив тишу.

— На одинадцять менше, ніж тобі. Та нині я, звісно, маю не найкращий вигляд…

— А я вважаю, що ти й зараз красуня.

Це, звичайно, було неправдою, принаймні не зовсім правдою, але я відчув, як моє обличчя густо-густо червоніє. Чотири дні — це небагато, але й за такий час Марія вже встигла помітно змінитися: шкіра не аж так нагадувала пустельну землю, що розтріскалася від спеки; волосся — тільки-но вона помила його — знову засяяло красою. Та на мій комплімент жінка ніяк не відреагувала.

— Ти знаєш, я роками уявляла собі, як говоритиму тобі все те, що сказала цими днями. Проте, коли я побачила, що від цього тобі стало боляче, відчула провину. А тоді розсердилася на себе через це. Так чи інакше, а за останні дві ночі я просто чудово виспалася. І це, між іншим, теж змушує мене почуватися винною. Мабуть, я все-таки найперша боягузка.

— Не кажи дурниць.

— Не тобі судити, що дурниця, а що — ні.

Марія далі роздивлялася мій кабінет — книжки, підлогу, стелю, — і її погляд ставав дедалі лагіднішим. Я не міг позбутися відчуття, що їй недовго залишилося жити на цьому світі, адже мені доводилося бачити мерців із не такими виснаженими тілами.

— Сюди, мабуть, багато фермерів з’їхалося? — тим часом спитала вона.

— Еге ж!

— А що сталося з іншими мексиканськими родинами? З тими, що мешкали тут?

— Деякі з них поїхали працювати до Мічиґана. Деякі — кудись зникли. Решту повбивали.

Вона захотіла дізнатися, кого саме вбили, а хто — поїхав. Тож я розкрив свого зошита й прочитав їй усі імена та прізвища — хоч я й знав їх усі (чи майже всі) напам’ять.

Ті, кого вбили в сутичках із бандитами: Ллевеллін і Морена Пірси, Кустодіо й Адріана Моралеси, Фульґенсіо Іпіна, Сандро Вієхо, Едуардо Ґузман, Адріан і Альба Куїрено, уся родина Ґонсало Ґомеса (їх було четверо), майже вся родина Розаріо Сото (вісьмох убито; двох дівчаток, які вижили, удочерила родина Еррера).

Поїхали геть під час або після сутичок: родини Альберто Ґомеса та Клаудіо Лопеса, а також — Ханеро, Сапіноси, Урракаси, Хіменеси, Ромеро, Рейя, Вера-Круси, Дельґадоси й Уррабаси; Домінґо Лопес (не родич Клаудіо), Антоніо Ґузман (не родич Едуардо, якого вбили), Вера Флорес.

— Є, мабуть, й інші, про яких я не чув, — додав я наостанок.

— Я вражена вже тим, що ти все це записав.

— Це ще не все.

І я прочитав їй також імена тих, які поїхали на заробітки до Детройта: родини Адори Ортіса, Рікардо Ґомеса, Ґілберто Ґузмана та Фредді Раміреса, а ще Варґаси, Мендеси, Еррера (це ті, які прийняли до себе двох доньок Розаріо Сото) і Рівера.

— Ви тепер володієте всіма нашими землями? — спитала Марія. — Чи, може, розділили їх із Рейнолдсами й Мідкіффами?

— Ні, ми забрали їх усі — хіба що продали кілька ділянок фермерам із Півночі.

Хоча це, начебто, була й правда, та одночасно — брехня. І я пошкодував, що сказав це.

— За несплату податків?

— Кажуть, що твій батько мав борги.

— Козі зрозуміло, що це брехня.

Я лишень відвернувся й витріщився у вікно.

— Як же багато в мені злості! — мовила вона. — Інколи я взагалі дивуюся, що досі не задихнулася від її тиску.

1 липня 1917 року

Ось уже десять днів Марія прожила в моєму будинку. Якщо вірити Консуелі, коли я не вдома, вона блукає численними коридорами й кімнатами чи сидить на терасі й дивиться в той бік, де колись жила її родина. А ще грає на піаніно, яке належало моїй матері. Коли я повертаюся з пасовиськ, вона зазвичай займається саме цим, адже знає, що мені подобається слухати музику.

Після вечері вона переважно йде до бібліотеки, і я теж. Ми з нею, виявляється, віддаємо перевагу одним і тим самим місцям у будинку: бібліотеці, вітальні й західній частині тераси. Мабуть, це тому, що звідти, по-перше, далеко видно, а по-друге, добре чути, якщо туди хтось іде.

Коли я запитую Марію про її плани на майбутнє, вона відповідає, що нічого не плануватиме, доки не почуватиметься нарешті ситою. Вигляд її, треба сказати, покращується що день: тіло потроху набирає вагу, обличчя — молодіє.

— Якщо я тобі заважатиму, одразу ж піду, — проказує вона.

Я не наважуюся сказати, що полковник уже вимагав від мене, щоб я її прогнав. Натомість запитую:

— Куди ж ти підеш?

Вона тільки знизує плечима.

— Як живеться тепер у Мексиці? — ставлю неймовірно дурне запитання.

— Сам знаєш, як. Банди здоровенних бугаїв із пістолетами ловлять людей, наприклад, на виході з кафе чи кінотеатру, і кажуть: «Ти тепер — карансист». Чи віліст або сапатист… словом, залежно від того, хто тебе зловив. Опиратимешся — уб’ють на місці. Скажеш, що ти на іншому боці — те саме.

— Може, ти маєш друзів з університету?

— То було п’ятнадцять років тому. До того ж майже всі мої однокурсники поїхали геть, коли настали важкі часи.

— До Мічиґана?

Оце так бовкнув…

— Ти кажеш про людей не з мого кола.

Утім, вона, судячи з її погляду, не сердиться на мене.

Я мимоволі милуюся нею. Не можу відвести очей від її чудового волосся, осяяного лагідними променями вечірнього сонця; потім погляд мій спускається трохи нижче — на її шию, де блищать дрібнесенькі крапельки поту. Це ж треба — я й не зауважував раніше, що в Марії така гарна шкіра… Вона підставляє обличчя під струмінь прохолодного повітря від вентилятора, при цьому похитуючи ногою (помічаю на ній домашні капці — мабуть, знайшлися десь у будинку).

— Зі мною все буде гаразд, — каже вона. — Не варто непокоїтися.

2 липня 1917 року

Вирішив піти до батька, щоб докладніше обговорити з ним усе стосовно Марії. На мою радість, бурова установка нині не працює — у пияків, тобто в майстрів із буріння, закінчилося вугілля. Я вже, власне, устиг забути, що таке тиша та спокій.

Полковник сидів у затінку на терасі своєї оселі, що дуже скидається на хакале. На наш розкішний особняк цей будиночок схожий як свиня на коня. Зате розташований біля дубового гайочка, де весело дзюркотить струмок. Тут завжди на десять градусів за Фаренгейтом холодніше, ніж будь-де на нашому ранчо. Спить мій батько зазвичай в альтанці, хоча й провів до свого хакале електрику, щоб користуватися вентилятором. Він не захотів робити вбиральні в будинку, адже звик бігати до кущів. Тож я намагаюся бути пильним на території навколо його помешкання (так, мабуть, ходять сапери мінним полем).

— Оце так спека! — поскаржився він. — Нам треба було купити землю на Ллано.

У його хакале було сто градусів, тоді як у великому будинку — сто десять.

— Ми б замучилися розгрібати сніг, — відповів я.

— Хіба той, хто має сім’ю, може робити що захоче? — батько махнув рукою. — От, наприклад, Ґуднайт — живе сам, зате може будь-якої миті послати все до дідька лисого й гайнути туди, куди заманеться. Він аж у Пало-Дуро поїхав жити, тільки-но команчів там не стало.

— Чарлз Ґуднайт, узагалі, має родину. Принаймні дружину точно.

Полковник лишень витріщився на мене.

— Її звуть Моллі, — додав я.

— Ти ба! Він при мені жодного разу про неї не згадував… Я тобі ось що хотів сказати: за кілька тижнів сюди приїде мій давній приятель — негр на прізвисько Сніжка. Він залишиться в нас пожити на якийсь час.

Я нервово відкашлявся, а тоді мовив:

— А я прийшов, щоб поговорити з тобою про Марію Ґарсія.

— За що ти її вподобав? От її мати — та була красунею…

— На мою думку, Марія теж вродлива.

— Ось що: я хочу, щоб вона якнайскоріше вшилася з нашого дому.

— Вона ще не одужала.

— Це не має значення.

— Для мене — має.

— Дозволь нагадати тобі три речі стосовно цієї жінки. По-перше, її зять стріляв у твого сина. По-друге, ми разом із юристами прийшли до них, щоб вони віддали нам Хосе та Чіко. На жаль, усе пішло не так, як нам того хотілося…

— Ти щонайменше спотворюєш факти.

Полковник відмахнувся від моїх слів так, ніби вони тхнули лайном.

— А по-третє, — вів далі він, — землю її батька було виставлено на продаж через борги. І це рано чи пізно сталося б — навіть якби Ґарсія залишилися живими. Вони ж не платили податки…

Я люто пирхнув.

— Так записано в офіційних документах, — торочив своє батько.

— І це змушує лише переконатися у фальші тих, хто зробив ті записи.

— Піте, я багато чого хотів би зберегти на цьому світі: індіанців, бізонів, і ще — безкраї прерії, де в радіусі двадцяти миль не можна було знайти жодного паркану. Однак ті часи безповоротно минули.

«А мамине життя — теж хотів би зберегти?» — мало не сказав я вголос.

— Дай Марії грошей, і нехай забирається, — говорив далі він. — Щоб до кінця цього тижня її вже не було в нашому домі!

— Ти виженеш її тільки через мій труп.

Він розтулив рота, проте не спромігся вимовити й слова. Його обличчя, розчервоніле від спеки, стало ще багрянішим.

— От тільки не треба в пляшку лізти… — почув я нарешті батьків голос.

Та на той час я вже йшов геть, запхавши руки в кишені. Оскільки вони страшенно тремтіли, доки я не дістався великого будинку.

Вирішив зателефонувати Саллі — може, вона проявить здоровий глузд і допоможе вирішити цей конфлікт. Ми з нею впродовж усього місяця не розмовляли (якщо їй треба було сказати мені щось важливе, вона передавала це через Консуелу), тож мій дзвінок став для неї справжньою несподіванкою. Вона сказала, що не збирається повертатися до Мак-Каллоу-Спрінґс, де, мовляв, змарнувала свої кращі роки. Після цього ми трохи побалакали про Чарлза та Ґленна, які досі проходять військовий вишкіл. Нам обом було очевидно, що наші хлопці вже не встигнуть повоювати. Я хотів сказати, що Чарлз буде розчарований через це, та все-таки передумав.

Потім Саллі спитала, чи не чув я про те, що вона провела останні два тижні в Беркширських горах (це в Массачусетсі) з «другом». І чи не тому я й зателефонував… Раптом я все-таки збагнув, що говорити з нею про Марію — найбезглуздіша річ у світі. Я розсердився на себе: мені-бо стало соромно через власні дурість і безпорадність. Саллі відчула це, та зрозуміла все по-своєму: нібито я приревнував її до того «друга». І одразу заговорила примирливим тоном:

— Мені ж так сумно через те, що тебе немає поряд! Якби ти був тут, я почувалася б значно краще.

— У мене багато роботи на ранчо, — пробурчав я.

— То між нами… усе скінчено? — після тривалої паузи запитала вона.

— Гадки не маю.

— Ну, ми ж не разом живемо, і…

— Мені байдуже, чим ти там займаєшся.

— Та я просто запитую. Адже не зовсім розумію, чи закінчилися наші з тобою стосунки.

— Ти можеш робити все, що тобі заманеться.

— Я й так знаю, що тобі начхати на мене, Пітере. І на всіх інших тобі так само начхати, бо всі твої думки завжди були тільки про те, який ти бідний-нещасний. І тобі подобається переконувати себе в цьому.

— Саллі, мені завжди було однаково, чим ти займаєшся. Чому це повинно цікавити мене тепер — я не розумію.

— От ніяк не збагну: і чому це я досі кохаю тебе? Так чи інакше, а кохаю-таки, і хочу, щоб ти про це знав. Ти можеш повернутися до мене будь-якої миті.

— Дуже мило з твого боку, — ото й усе, що я відповів.

Знову запала тиша.

— Слухай, Пітере! — мовила нарешті Саллі. — А що там із тією буровою установкою?

Спустився до кухні, щоб дізнатися, чи скоро буде готова вечеря.

— Ваш батько наказав мені не готувати їжу для Марії, — повідомила Консуела.

Я зміг лише розвести руками.

— Ну, я й подумала, що ви від добавки не відмовитеся, — додала вона.

Ні, про Марію не можна говорити ні з ким, навіть із Консуелою. Бо я вже знаю, що вона скаже (та й не тільки вона — будь-хто). Мені треба якнайшвидше потурбуватися про те, щоб Марія пішла геть. Для її ж власного добра…

Після десятихвилинних пошуків я знайшов її в бібліотеці. Це справді найкраща кімната в усьому будинку: там прохолодно, бо майже всі вікна виходять на північ; за вікнами — досить мальовничий краєвид (через те що в тому місці з-під землі б’ють невеличкі джерельця, напуваючи траву й дерева).

— Що сталося? — запитала Марія.

Я тільки нервово повів плечима.

— Ти ж ходив до свого батька, чи не так? Я бачила, як ти йшов у напрямку його хакале, а потім — назад.

І знову я не спромігся нічого сказати.

— Та я й так здогадуюся про все, — заговорила вона. — Консуела натякала мені…

— А… хіба твій батько не мав банківського рахунку?

— Мав, звичайно. Я змогла зняти звідти невеличку суму, і на ці кошти жила протягом останнього часу.

— То в тебе справді нічого не залишилося?

— Не хвилюйся через мене.

— Він уже «хвилюється», — невесело зітхаю я, маючи на увазі полковника.

— Земля перетворює людей на чудовиськ…

— Це не через землю.

— Ні-ні, саме через неї. Розумієш, мій двоюрідний дід був таким самим, як твій батько. Люди завжди були для нього не чим іншим як перешкодами — на кшталт посухи чи неслухняної корови. Він жив за єдиним принципом: «Якщо ти станеш у мене на шляху, я вирву серце з твоїх грудей раніше, ніж устигну щось подумати чи сказати». Якби його сини вижили! Мої батьки були нетутешні: тато навчався на другому курсі університету, коли не стало його дядька. Однак… він, тобто мій батько, був романтиком.

Із цими словами Марія безпорадно знизує плечима.

— Дон Педро був хорошою людиною, — кажу я.

— Він був сповнений марнославства. Йому страшенно подобалося бути ідальго й торочити, яке це благословення для всіх нас — жити на цій землі. Та насправді для нас це було прокляттям — лише він один був щасливий від того, що земля його дядька дісталася саме йому. Тато був так засліплений цим, що не бачив загрози для свого життя. І не хотів розуміти, що настане день, коли сусіди повбивають усіх нас. Інакше ми давно б уже поїхали геть…

На якийсь час запановує тиша. Потім я знову чую голос Марії:

— А ти, Пітере, хіба не відчуваєш, що тобі тут не місце? Напевно, відчуваєш-таки, та все одно не полишаєш цих земель.

Я й справді усвідомлював це, хоч і не завжди — мабуть, із дня загибелі своєї матері. Хотів розповісти Марії, як це сталося, утім, передумав: цю історію не порівняти з історією загибелі її родини. Тож узявся розповідати іншу:

— Я пам’ятаю, як ми, коли я був іще хлопчаком, упіймали дванадцятирічного злодія — принаймні, так стверджував полковник, — який крав нашу худобу. Зізнаватися в будь-чому моєму батькові цей хлопець не захотів. Тож полковник перекинув через ворота мотузку, накинув зашморг на шию бідоласі, а тоді прив’язав другого кінця мотузки до коня. Коли хлопця спустили, він заговорив, ба навіть мапу на землі намалював. І сказав, що злодії — білі — примусили його допомагати їм, бо не знали цих земель.

Марія безмовно киває. Я не знаю, чи варто розповідати далі, однак наважуюся.

— Я вже знімав зашморг із шиї того хлопця, коли раптом полковник ляснув коня — і бідолаха повис у повітрі…

— І… що?

— Загинув.

— А інших — упіймали?

— Еге ж. І він повісив тих, кого не застрелив.

— Шериф?

— Та ні, мій батько.

Їх було дев’ятеро: п’ятьох полковник застрелив, а решта четверо — здалися. Мій тато стягнув сідла з їхніх коней, а тоді, знайшовши підхожу тополю, повісив злодіїв саме на їхніх лассо. Я тримав керосинову лампу, доки Фінеас надівав на них зашморги. Спершу мого брата аж лихоманило; проте коли він уже чіпляв зашморг на четвертого, сказав йому спокійним тоном: «За якусь хвилину все скінчиться, приятелю». У відповідь чоловік прохрипів: «Дуже люб’язно з твого боку». А мій батько мовив: «На тебе, як не крути, чекає повішення, Пако. Не зараз — то за кілька тижнів у Ларедо». Останні слова бідолашного (з його рота вже потекла піна) були такими: «Краще б за кілька тижнів…» А полковник лише сказав: «Радій, що ми з тебе живого шкуру не здираємо».

Марія сідає поруч зі мною. Кімнату осявають прощальні сонячні промені. Вона закладає пасмо волосся за вушко, і в мене мов грудочка в горлі застрягає. Погляд у неї — такий лагідний! Її пальчики м’яко торкаються моєї руки.

— Не думай більше про це, — шепоче вона.

Це значно легше сказати, ніж зробити. Але мені важко пояснювати людям такі речі, тож я й далі мовчу.

Фінеас ударив долонею по крупу одного коня, тоді — другого… Коли останній із бідолах повис у повітрі, стало майже зовсім тихо — ну, хіба що поскрипували мотузки та хрипіли, умираючи, люди (також я почув характерний звук — це з них виходили нечистоти). Вони ще сіпалися, коли полковник спокійнісінько мовив: «Сідла в них непогані, як на мене».

— Пітере?

Рука Марії досі на моїй. Мені й поворухнутися страшно…

— Це надто глибоко в мені засіло, — кажу я їй.

Ми з нею ще довго сидимо так, рука в руці. Мабуть, ми могли б зайти й далі, та обидва добре знаємо, що це було б неправильно.

Розділ 34 Ілай Мак-Каллоу

Початок 1852 року

Будинок моєї мачухи в Бастропі виявився хиткою спорудою з безліччю прибудованих кімнат. Звели цю халабуду, найпевніше, ще за тих часів, коли будівельні матеріали в Техасі були дефіцитом. Натомість подвір'я було досить непогане — просторе, укрите травою й квітами, акуратно огороджене побіленим парканом.

Моя мачуха (на вигляд вона мала років сорок — сорок п'ять) була, певно, утіленням образу, що виникав у головах індіанців при слові «блідолиці»: зі страшенно суворим обличчям, у туго зав'язаному капорі… коротше кажучи, її наче вигодували свого часу кислим молоком. Мене вона обдарувала при зустрічі таким промовистим поглядом, що одразу стало зрозуміло: я для неї типовий дикун, і край. На обличчях її синів (зростом вони обидва були вищими за мене) красувалися такі ідіотські посмішки, що я вмить уторопав: бахнеш отакого «макітрою» об дерево — гірше точно не зробиш… тож варто спробувати.

— Ти, мабуть, Ілай? — мовила мачуха.

— Еге ж.

— Ми тут дещо з одягу тобі підшукали, — вела далі вона. — Тепер ти зможеш одягатися так само, як і всі білі хлопчики. А пістолета — віддай, будь ласка, Джейкобові.

Її старший син потягнувся до мого кольта, однак я, лихого слова не мовивши, ляснув його по лапі.

— Тут прийнято тримати зброю під замком, — сказала мачуха. Джейкоб удруге простяг до мене свою клешню, однак, звичайно, отримав те саме, що й першого разу.

— Мамо… — скривився здоровило.

Мачуха мовчки поглянула на мене, а тоді сказала до сина:

— Та нехай уже так ходить!

Постелили мені в спальні хлопців, які все витріщалися на мою зброю (адже при мені був не тільки кольт, а й лук зі стрілами, а також великий ніж). Щойно мені показали будинок, я гайнув на вулицю. Мої зведені брати попрямували за мною назирці… Утім, це вони так думали. Заплутавши сліди, я позбувся цієї небажаної компанії та закопав у землю свого кольта й іншу зброю. При собі я залишив тільки лук зі стрілами та кілька дрібничок, що не повинні були нікого зацікавити.

Повертаючись назад, я помітив тих двох ідіотів, які ходили по колу, шукаючи мої сліди. Я подумав, що варто було б улаштувати на них засідку, але вирішив, що мені ліньки. І пішов собі далі.

На вечерю мачуха подала солонину, однак я не торкнувся її. Тож довелося налягти на кукурудзяний хліб із маслом (родина ця походила зі Східного Техасу, де не печуть пшеничного хліба; те, що в них знайшлося масло, можна було вважати дивом).

Я не захотів сваритися з мачухою через одяг, тож наступного ранку нап’яв на себе штани, сорочку й черевики. Взуття це виявилося для мене справжнім прокляттям: я ж бо відвик від нього так, що не зміг нормально ходити: два кроки — перечепився, ще крок — перечепився. Потішалися всі, хто тільки мене бачив! Самому ж мені було аж ніяк не смішно.

Тутешній суддя розпорядився, щоб я пішов до школи. Здобувати освіту я мав за державний кошт. Шкільним приміщенням слугувала одна кімната, напхом напхана дітьми всіх вікових категорій. Від неймовірно нудної лекції вчительки — це була молодесенька дівчина — мене похилило на сон, тож я підвівся. Мені стало шкода — мало не до сліз шкода! — усіх цих бідолашних дітей (їх було там понад два десятки), які не наважувалися перечити вчительці. Вони ж усе життя проведуть, займаючись такими самими безглуздими справами, як і тут! Учителька одразу забула про свої гарні манери, зрозумівши, що я зчиняю бунт. Вона схопила палицю й кинулася до мене — тож я, покружлявши трохи кімнатою (вирішив оце погратися у квача), вискочив у вікно й гайнув, куди очі світять.

Решту дня я провів, майструючи й ставлячи сильці. А ще, зазирнувши в чиюсь стайню, я побачив там кобилу та надумав трохи покататися. За годину я повернув її на місце. А на задній терасі чийогось будинку помітив дуже вродливу жінку середнього віку, яка сиділа, читаючи книжку. Її чудове темно-каштанове волосся вже сивіло; одягнена вона була лише в сорочку, адже вечір був теплий. Спостерігаючи за нею, я раптом побачив, як вона спочатку погладила свої груди, а потім — залізла рукою під сорочку… Це було вже занадто — мені довелося приділити собі кілька хвилин. Потому я подумав, що жити в Бастропі не так уже й погано.

Повернувшись до мачухи, я був дуже здивований, бо вона якимось чином дізналася про те, що я робив протягом дня.

— Ти втік зі школи, — заторохтіла вона. — А потім катався на коні містера Вілсона. І ще я чула, що ти нишпорив навколо будинку Едмундсів, зазираючи в їхні вікна.

Я вже подумав, що вона перевірятиме мої руки — чи немає на них «тавра Онана». Аж раптом — відчув запах горілого… Виявилося, що хтось кинув у вогнище мої шкіряні штани, мокасини, лук і стріли.

— Такого лука я більше не матиму, — обернувся я до мачухи. — Майстра, який виготовив його, уже немає серед живих!

— Я зробила це, бо так тобі легше буде попрощатися з минулим, Ілаю.

Якби вона була чоловіком, я вбив би її одразу, не вагаючись ані секунди. Коли я розмірковував про це згодом, дійшов висновку, що нам обом тоді дуже пощастило.

— Джейкоб і Стюарт принесли додому твої черевики, — мовила мачуха.

— Я не носитиму той непотріб! — люто просичав я.

Та й пішов збиратися в дорогу: стягнув вовняну ковдру зі свого ліжка, а тоді взяв на кухні великого ножа, клубок ликового волокна, голку з ниткою, половину кукурудзяної хлібини та ще декілька речей із шухляд.

— Ти можеш брати звідси все, що захочеш, — сказала мачуха. — Це тепер твій дім.

Дивачка якась… А може, просто дурна. Чи із цих… як їх… квакерів.

Я напевне знав, що мої «любі братики» знову підуть за мною, тож залишив хибні сліди: спочатку — до сипучих пісків, а звідти — прямісінько до кубла гримучих змій. Потім я спокійнісінько рушив до того дерева, під яким закопав нещодавно свою зброю. Відкопавши все, я побачив, що з пістолетом та іншими речами все гаразд, і дуже втішився.

Проблукавши незнайомою місциною близько години, я натрапив на затишну галявину зі струмочком і тінистими деревами. Розпалив багаття, загорнувся в ковдру й ліг, прислухаючись до виття вовків десь удалині. А відтак сам завив їм у відповідь, і вони у свою чергу відповіли мені. Після цієї «розмови» мене зморив сон; від індіанців я перейняв звичку на ніч класти пістолета собі під коліна, що зробив і того вечора — хоча й знав, що зброя мені не знадобиться, бо на цих землях було надто вже мирно й спокійно.

Наступного ранку я нарізав цілу в’язку молодих гілочок ножем, якого нещодавно вкрав у сусіда судді Блека. Ніж цей був, треба сказати, просто чудовий — досить важкий, та це анітрохи не відчувалося під час користування. А ще після того, як я зрізав ним усі ті гілки, його лезо залишилося таким само гострим, як і до того. От цікаво: чи справді він колись належав самому Джимові Бові? (Хоча якщо б цей хлопець дійсно користувався всіма ножами, які коли-небудь приписували йому, то мав би прожити на цьому світі років із тисячу.) Того ранку я ще змайстрував дерев’яну вішалку для сушіння м'яса й основу для куреня. Вирішивши згодом, що надриватися беззмістовно, ліг погрітися на сонечку. Розглядаючи пагорби, укриті зеленню, я подумав, що вже встиг забути, як тепло буває в низинах. А тоді — згадав своїх друзів, які лежали тепер у холодній землі на Ллано, заплакав і… заснув.

Друга половина дня проминула для мене досить швидко — я ж бо знову взявся за роботу: застрелив і оббілував двох олениць, розвісив їхнє м'ясо сушитися, повиймав довгі жили, ті, що тягнуться вздовж хребта, та шлунки, які відчистив і промив. Уламок однієї з тазових кісток я загострив, і з нього вийшов непоганий шкребок для шкур. Коли я завершив відшкрябування, сонце майже зайшло. Тож я розпалив багаття й наївся досита смачної оленини, натертої ягодами ялівцю. На десерт я зробив собі не менш апетитну суміш оленячого кісткового мозку й сушених ягід ірги. А наступного дня — вирішив для різноманітності пошукати дикого меду.

За тиждень я вже мав нового лука зі стрілами — звісно, змайстрував я все це власноруч. І руки ці виявилися такими, як казав Пізон, «кривими», що я мало не ридав щоразу, коли натягав тятиву нової зброї. Також я пошив собі нові мокасини й шкіряні штани й уже тоді — повернувся до Бастропа. Спокійнісінько зайшовши на подвір'я домівки мачухи, я попрямував до свинарника, де валялися в калюжах кабани, яким погрожували згодувати мене мої зведені брати. Усіх цих кабанів я застрелив зі свого нового лука, і не просто застрелив, а понатикав у них стріл, мов голок у подушечки.

Пес-дворняжка, який мав охороняти добро господаря, умить забув про все, тільки-но я кинув йому закривавленого шматка поросятини. Невтомно махаючи хвостом, він провів мене аж до моєї галявини, куди Джейкоб і Стюарт нізащо не зважилися б дійти — адже боялися, що їх викрадуть індіанці. Марно, треба зауважити, боялися, бо команчі таких шелеп-недотеп не викрадають, а попросту розбивають їм голови, та й квит.

Я пробув на волі близько місяця, і протягом усього цього часу туга за Тошавеєм, Квіткою Прерій та іншими не полишала мене. Я думав про Ескуте й Неекару, які мали в цей час поневірятися засніженими землями десь на Ллано. Та, на превеликий жаль, я й гадки не мав, де саме їх шукати.

Я частенько повертався до Бастропа й крав у містян коней, щоб кататися на них якийсь час, а тоді — залишати стриноженими абиде. А ще вдирався до будинків, де нікого не було, та з’їдав усе смачне, що тільки знаходив: свіжоспечені пироги, смажених курчат… Але, якими б принадними не були блага цивілізації, щовечора я повертався до свого усамітненого лігвиська, де почувався значно краще, ніж у місті.

Мені знадобилося небагато часу, щоб з’ясувати, що найкращий будинок у Бастропі належить судді Вілберґеру. Саме його суддя Блек називав своїм найбільшим ворогом. Я взяв собі за звичку вилазити на дерево й милуватися заднім подвір’ям цього розкішного особняка, де траву й квіти напував мальовничий струмочок. Інколи на терасу виходила з книжкою дружина судді — та сама жінка, яку я нещодавно бачив там лише в сорочці. Це була справжня красуня — мабуть, сорокарічна (чи навіть трохи старша), проте з дуже стрункою фігурою та прегарним — завжди сумним — обличчям. Завдяки своїй блідій шкірі та посрібленому сивиною волоссю вона здавалася схожою на якесь неземне створіння, яке дивом вижило в цьому жаркому кліматі. Її слуги, напевно, думали так само, як і я, бо завжди наглядали за нею, наче вона будь-якої миті могла померти або злетіти в небо від найпершого подиху вітерцю.

Кілька разів на тиждень красуня вирушала сама-самісінька на прогулянку до лісу, що було безпечно для будь-якої людини з мізками в голові, але, напевно, не для неї, тож я супроводжував її назирці. Вона йшла вздовж струмка, доки не впевнювалася, що довкола нікого немає. Потім, роздягнувшись до останньої нитки, занурювалася у воду. Було кілька місць, де вона зупинялася найчастіше (хоча вони були й не такими безлюдними, як їй здавалося). Коли я вперше спостерігав за тим, як вона пірнає, то мало не кинувся її витягати — так надовго їй вистачило дихання. Із суддею ця жінка мала стільки само спільного, скільки чистокровна верхова кобила з косооким віслюком.

Наплававшись донесхочу, вона лягала поніжитися на сонечку, не підозрюючи, що її уважно роздивляються. На мій подив, між ногами в неї волосся теж де-не-де поблискувало сивиною. Щось підказувало мені, що суддя вже давно там не бував… Ти ба — у нього не лише з головою не все гаразд!

Одного дня мене зупинив на околиці міста суб’єкт, який назвався помічником шерифа. Пістолетом він мені не погрожував, лише чемно попросив піти разом із ним, щоб відповісти на кілька запитань. Я, звичайно, легко міг утекти від нього, та мені було тоді аж так нудно, що й в’язниця здавалася цікавим місцем. Тим більше, я ніколи ще там не сидів.

Виявилося, що в тюрмі — не так уже й погано. Дружина судді щодня частувала мене пирогами, які спекла власноруч. Зблизька вона здалася мені навіть вродливішою, ніж здаля: висока, дуже тендітна, із сумними сірими очима. Її манери та вимова не залишали жодних сумнівів, що вона — іноземка (англійка, як я потім довідався). Говорила красуня з таким вираженим акцентом, що іноді її важко було зрозуміти. Моєму братові вона сподобалася б, це я точно знав. Місцеві жінки, найпевніше, люто ненавиділи її, адже здебільшого мали таку статуру, що дозволяє й із розлюченим кабаном силою мірятися.

Якось до мене припхався й сам суддя Вілберґер (його породистих коней, до речі, я неодноразово позичав для нічної прогулянки верхи) і заходився читати мораль.

— Я розумію, — закудкудакав він, — що ти багато чого пережив. Але ж це не дає тобі права красти в мешканців міста коней і вбивати їхню худобу!

У відповідь я лише кивнув.

— Щоб ти знав, мені доводилося вішати людей за те, що вони, подібно до тебе, крали коней! — не вгавав суддя.

Я кивнув удруге. «Подібно до тебе, крали коней» — оце так маячня! Покатавшись, я завжди повертав їх на місце і, можливо, поводився з ними краще, ніж будь-хто до мене.

— Якщо ти ще бодай раз порушиш закон, покарання буде геть-то суворим! — торочив своє Вілберґер. — Це останнє попередження. Ти зрозумів мене? Чого мовчиш? Я знаю, що ти добре розмовляєш англійською — тобі ж і трьох років серед тих індіанців прожити не довелося.

— Вітерець лагідно повіває серед квіточок, — сказав я мовою команчів. — А ти смердиш, наче лайно бізона.

— Розмовляй зі мною англійською, — просичав суддя.

— Я разів із тридцять удовольняв себе, підглядаючи, як роздягається твоя дружина…

— Та англійською ж!

А я — більше ні пари з уст.

Суддя підвівся і, перш ніж піти, процідив крізь зуби:

— Ти не такий дурник, яким прикидаєшся, хлопче. Тож попереджаю: не змушуй мене застосовувати жорсткі методи.

Мене тримали замкнутим іще три дні. А коли Вілберґер поїхав, шериф випустив мене прогулятися тюремним приміщенням.

— Краще не серди суддю, — мовив він. — Я чув, що ти прибув сюди з трофейними скальпами. Але тут — у таку халепу можеш встряти, що й не викрутишся.

Я лише плечима знизав.

— А з кого ти знімав скальпи? — поцікавився він. — З індіанців?

— Еге ж, — відповів я англійською. — І ще — з одного білого. Але він жив у Мексиці.

Шериф спочатку витріщився на мене, а тоді розреготався. І я теж засміявся.

— А це правда, — знову заговорив він, — що індіанці весь час тільки тим і займаються, що їздять верхи та стріляють?

— Ну, не тільки цим… — багатозначно протяг я.

— Тобто вони розважаються цілісінькими ночами зі скво? Зі старими й жирними, мабуть…

— Не вгадав, — похитав я головою. — Це дозволено робити тільки з молоденькими. Але, щойно вони стають заміжніми — усе, дзуськи.

Такі звичаї, судячи з виразу обличчя шерифа, неабияк сподобалися йому. Утім дивився він на мене надто недовірливо.

— Тій, котра перетворила мене на чоловіка, було тоді двадцять років, — вів я далі. — Інші дівчата, з якими я спав, були ще молодшими.

— Сучий ти сину… — із заздрістю мовив шериф. — Я б зовсім не заперечував, якби вони мене викрали.

А мені стало страшенно соромно через те, що я в такому тоні говорив про Квітку Прерій. І ще — про Ні За Холодну Воду, Річку З Водоспадом і Любить Ходити В Гості. Адже я раптом усвідомив, що саме вони по-справжньому любили мене, і після прощання з ними я більше ні від кого не отримував любові… Я підвівся й підійшов до вікна, почуваючись геть розбитим.

Шериф тим часом, судячи зі звуків, пішов до свого столу. Щось задзеленькало, і ось уже він знову стояв поряд зі мною. Простягнув мені склянку віскі.

— То що, у біса, там сталося? — стиха запитав він. — Чому ти взагалі повернувся до білих?

— Усі померли, — тільки й сказав я.

Думки про індіанців пробудили в мені страшенну тугу за людськими теплотою й турботою. Тож, щойно мене випустили з в’язниці, я попрямував до будинку своєї мачухи, щоб спробувати налагодити з нею стосунки. Нікого не заставши вдома, вирішив почекати; думки про те, як я втомився бути самотнім, гнітили мене. Та, як на гріх, ніхто не приходив, і я, не стерпівши, пішов до кімнати Джейкоба й Стюарта. Там я знайшов кілька непоганих сталевих крючків для вудок і забрав їх собі. Окрім того, я знайшов у тій кімнаті чималу купу пом’ятих порнографічних картинок. І, вирішивши «повеселити» мачуху, акуратно розклав їх на кухонному столі. Перш ніж повернутися до лісу, я поцупив усі їхні запаси пороху й капсулів.

Уночі я спав або просто неба, або у своєму курені. Удень — ставив пастки на єнотів, полював на оленів, а тоді знімав з усіх цих тварин шкури й дубив їх. Натрапивши одного разу на запруду біля старої бобрової греблі, де вода була аж брунатною від торішнього дубового листя, я закопав кілька шкур у мул. Відкопавши їх за кілька тижнів, побачив, що вони стали нічим не гіршими за ті, що я дубив звичайним способом (ну, хіба що трошки жорсткішими). До того ж хутро з них після довгого лежання в мулі повилазило саме собою.

Я добре знав, що білі мешканці Бастропа люблять мене так само, як, наприклад, митника. І тому намагався остерігатися їх, оскільки вони точно не подарували б мені подальшого катання на їхніх конях, ну, і стрілянини з лука в кабанчиків — також. Але, урешті-решт, я так утомився від самотності (життя в товаристві вовків та оленів аж ніяк не притупляло моєї туги за людьми), що таки не втримався й пішов до міста. А саме — до будинку судді Вілберґера, щоб поглянути ще раз на його дружину, адже мені страшенно хотілося сексу.

Нарешті жінка вийшла на терасу — посидіти й попити чаю. Спостерігаючи за нею, я відчув невимовне збудження, тож мусив довго вдовольняти себе, після чого заснув. Прокинувшись, побачив, що сонце вже спустилося досить низько. На терасі нікого не було, і я, роззираючись навколо, помітив невеличкий загін для свиней, де валялися в калюжах кабанчики й зовсім іще малі поросята. Шлунок мій одразу забурчав, нагадуючи про те, що сніданок він уже давно перетравив, а обіду — так і не дочекався. Тож я застрелив із лука одне порося, яке, звичайно ж, голосно заверещало. Та, незважаючи на це, ніхто туди не прибіг, і я, прочекавши досить довго, спустився й забрав свою здобич, а також поцупив у коптильні чималеньку порцію солі.

За кілька годин я вже лежав біля свого куреня, насолоджуючись приємним відчуттям ситості й спокою. Милуючись призахідним сонцем, я подумав, що ніколи в житті ще не їв нічого смачнішого, ніж оця хрустка, соковита поросятина. І чому тільки команчі так не люблять свинину?.. Десь удалині почулося вовче виття, і я завив у відповідь, а потім — слухав, як вони відповідають мені.

Наступного ранку дружина судді, як звичайно, вирушила на прогулянку до лісу, та цього разу я не подався слідом за нею. Негр із негритянкою, які прислуговували їй, саме кудись пішли — мабуть, їм закортіло сексу. Тож я, скориставшись цим, прослизнув до кухні й поцупив звідти пляшку солодкого вина та кілька сигар. Умостившись на дивані, я закурив сигару, та мене від неї мало не вивернуло і ще довго потім нудило. Голова пішла обертом, і я ліг, утупившись поглядом у стіну. Будинок був просто розкішний: дерев’яні панелі на стінах, пухнасті килими, різноманітні картини… Диван видався мені твердим, наче на ньому ще ніхто не сидів.

Розплющивши очі, я побачив, що наді мною хтось стоїть, і кинувся тікати — ще до ладу не пробудившись від сну. Але біля самісіньких дверей усе-таки зупинився.

Це була дружина судді.

— Та не біжи від мене! — мовила вона. — Ти так солодко спав, що я не хотіла тебе будити.

Я промовчав.

— Рада знову тебе бачити не за ґратами, — вела далі жінка. — Розумієш, я ж і до того тебе помічала… ну, коли ти до нас на подвір'я приходив.

Мені не хотілося ні свідчити проти себе, ні обманювати. Тож я знову нічого не сказав.

— То як почувається наш дикий індіанець?

— Нормально.

— Люди кажуть, нібито ти дуже небезпечний.

— …хіба що для кабанчиків.

— То це ти поцупив у нас порося?

— Залежить від того, хто запитує.

— Та ми ж усе одно збиралися з'їсти її… чи його… я вже й не пам'ятаю. А тобі, я гадаю, краще трохи посидіти. Не бійся, я нікому не скажу, що ти тут був.

— Зі мною все гаразд.

— То що ти зробив із тим поросям? З'їв? Я ж бо чула, що тобі подобається просто вбивати їх.

— З'їв.

— Це добре.

Я знову промовчав.

— Тобі все-таки треба сісти й отямитися, — наполягала дружина судді. — Бачу, ти намагався курити одну із сигар мого чоловіка. А вони дуже міцні.

Сама лише згадка про сигари змусила мене відчути новий напад нудоти. Тож я вирішив, що залишуся на кілька хвилин. А якщо припхається суддя, приб'ю його та гайну назад до індіанців.

— А чому ти взагалі тут? — спитав я.

— Це мій будинок.

— Я маю на увазі Бастроп.

— Суддя та мій перший чоловік були діловими партнерами.

— То що — твій перший змотав вудки?

— Він підхопив лихоманку в Індіанолі. Коли я потрапила сюди, була просто шокована тутешньою спекою. І ще ніколи не думала, що навколо може бути стільки комах.

— Порівняно з Індіанолою тут — іще непогано. Та й інших «радощів», крім спеки й комах, там не бракує.

— Мабуть, там, щоб вижити, треба грязюкою з ніг до голови обмазуватися…

У її погляді було щось, що таки змусило мене сісти на диван. І вона одразу сіла поряд.

— Ти, бува, шерифа викликати не збираєшся? — спитав я.

— От саме про це думаю. А ти, бува, скальпа з мене знімати не збираєшся?

— От саме про це думаю.

— Скажи-но: скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

Насправді мені було всього-на-всього шістнадцять. Але шкіра в мене була чистою — жодних прищів чи ще якоїсь гидоти на кшталт цього. Це тому, що я дуже багато часу перебував на сонці.

— Вони, мабуть, жорстоко з тобою поводилися? — спитала жінка.

— Ти про шерифових людей, чи що?

— Та ні, про команчів, звісно ж, — мовила вона, посміявшись (а я й не думав жартувати).

— Один із них усиновив мене.

— Але… вони ставилися до тебе як до нижчої істоти, чи не так?

— Ні, у цьому сенсі я майже не відрізнявся від чистокровних команчів. Це плем’я прийняло мене як рівного.

— Дуже цікаво…

— Мій прийомний батько та його родина мертві, — додав я. — Тому мені й довелося повернутися до білих.

Її погляд сповнився материнської ласки, і я подумав, що вона справді дуже мила жінка. Проте, доки ми не завернули кудись не туди, тобто на шлях чистоти й праведності, я мовив:

— Зараз мені хотілося б випити пляшечку портвейну із запасів твого чоловіка, а тоді — викрасти котрогось із його коней. Вип’єш зі мною, чи як?

— Думка непогана… — протягла вона, зморщивши носика. — Але… чи не приймеш ти перед цим ванну?

— То ти переспиш зі мною?

У її погляді було страшенне здивування.

Розділ 35 Джинні Мак-Каллоу

Шум пропелера залунав іще до того, як сам гелікоптер, громіздкий і незграбний, з'явився в небі й повис над деревами. Шериф і його помічники посунули натовп. Майже всі ці люди були аж ніяк не в захваті від того, що їх відірвали від роботи й змусили зібратися тут, щоб звільнити посадковий майданчик. Коли це було зроблено, гелікоптер поступово знизився й нарешті сів, здіймаючи хмари пилу, просто на землю — поряд зі шпинатним полем Голліса Фрейзера.

Із тісної кабіни насилу видряпався височенний чолов'яга з довгим і товстим носом. Тільки-но навколо нього зібрався натовп із обсипаних пилюкою людей, він, видершись на дерев'яний ящик, заговорив, а його помічники стали роздавати виборцям персики з округу Гілл. Чолов'яга все розпинався про те, як жахливо Коук Стівенсон збирається познущатися з простих працівників — мовляв, націлився розпродати весь штат власникам великих ранчо та нафтовикам зі Сходу. Джинні спало на думку, що вона просто не тямила б себе від хвилювання, виступаючи перед чотирма сотнями незнайомих людей. А цей не лише анітрішечки не хвилювався, а й отримував від цього безмежне задоволення! Угледівши кількох людей, які стояли трохи віддалік від натовпу, він направив на них свій мегафон і наполегливо попрохав приєднатися до тих, які слухали його. Брехло Джонсон — так називали цього носатого чолов'ягу позаочі.

Спостерігаючи за тим, як він обирає з натовпу чоловіків, нижчих за нього зростом, і потискає їм руки, Джинні дедалі більше переконувалася в тому, що Фінеас був правий щодо нього. А стосовно Коука Стівенсона — з ним вона була особисто знайома. Він видався їй досить приємною людиною, якій було однаковісінько, що про неї думають інші. Стівенсон послуговувався власними моральними принципами; то доброчинець, про якого чимало турботливих батьків сказали б, що саме такими хочуть бачити своїх дітей, коли ті виростуть. А цей — не тямить себе з радощів, патякаючи перед людьми, які зібралися тут лише заради того, щоб послухати ці побрехеньки. І більше нічого йому в житті не треба: хлібом не годуй — лишень дай повиступати. Однак у всьому Техасі не було такого нафтовика, який би не підтримував його.

— Я хочу дещо передати майбутньому сенаторові, — звернулася Джинні до ад'ютанта Джонсона.

Вона дуже сподівалася, що цей суб'єкт оцінить її лестощі. Та ні, він тільки мимохідь пройшовся по ній поглядом, а тоді мовив:

— Давайте мені, я передам.

Це був жалюгідний чоловічок із Півночі — у дурнуватому чорному костюмі (саме для техаської спеки…) і сонцезахисних окулярах. Він належав до тих людей, які, хоч уже дечого й досягли у своїй кар'єрі, та ніколи не отримуватимуть бодай якоїсь симпатії від інших. Саме такими, на думку Джинні, були всі люди, які працювали у Вашингтоні.

Простягаючи ад'ютантові конверт і чекаючи, доки він усе роздивиться, Джинні подумала про Джонсона, а тоді — про Коука Стівенсона. Потім у її вухах наче знову зазвучав голос Фінеаса: «Майже всі люди мають одну й ту саму ваду — страшенну скупість. Спитай будь-кого з таких, чи хоче він стати послом. Відповідь буде “так". Але при цьому їм безмежно важко розлучатися зі своїми грішми — більше ніж сто баксів на добрі справи з них не вичавиш. І вони ще дивуються, чому це до них потім ніхто не звертається по допомогу». Ці слова двоюрідний дід сказав їй, перш ніж вона розгорнула свою чекову книжку. Тож у конверті ад'ютант виявив чотири чеки — на п'ять тисяч доларів кожен: перший — від самої Джинні, другий — від її юриста Мілтона Брайса, третій — від Саллівана, четвертий — від вакуеро на прізвище Родріґес. Салліван і Родріґес удвох заробляли менше ніж п’ять тисяч доларів за рік; Джинні поклала гроші на їхні банківські рахунки напередодні зустрічі з Джонсоном. На будь-який із цих чотирьох чеків можна було купити новенький «кадилак». Ад'ютант дуже уважно розглянув кожний папірець, щоб переконатися, що всі вони заповнені належним чином, а тоді відвів Джинні вбік і прошепотів щось до свого шефа.

Обличчя Джонсона одразу ж засяяло, мов новісінький срібний долар; це була надзвичайно безпосередня людина. Проштовхавшись крізь натовп, він поквапився до Джинні, яка подумала, що такого за сто миль угледіти можна — височенний, вухатий та носатий, із густими бровами. Навіть без своєї дерев’яної трибуни він залишався значно вищим за кожну чи майже кожну людину з натовпу.

— То ви — небога Фінеаса? — заусміхався їй Джонсон (посмішку цю він, власне, і не знімав зі свого обличчя, відколи вийшов із кабіни гелікоптера).

— Так, це я.

— А він, щоб ви знали, дуже часто розповідав про вас. Мені надзвичайно приємно з вами познайомитися! Перекажіть, будь ласка, своєму дядькові, що я дуже сумую за тим часом, коли ми з ним разом рибалили.

— Гаразд, перекажу.

Тут хтось із помічників потягнув Джонсона за рукав. Здоровань знову заусміхався Джинні.

— Що вдієш, роботи багато, — мовив він. — Та ми з вами обов’язково ще зустрінемося, юна леді.

Коли конгресмен уже заліз назад до кабіни, ад’ютант сказав Джинні:

— У вашої чекової книжки вже закінчується термін дії, тож наступного разу приносьте краще готівку. Передвиборча кампанія обіцяє бути надзвичайно важкою, і тому ми дуже-дуже потребуємо фінансової допомоги.

Перш ніж піти, він простяг їй персика.

Ну й жалюгідний він був, той персик! Такого не кожен фермер своїй свині згодує… Десятки таких самих — дрібних та пом’ятих — валялися тут, запорошені курявою, просто під ногами в людей.

Коли це відбувалося? У сорок сьомому чи сорок восьмому, точніше вона вже не може пригадати. Сказати, що Джонсона обрали сенатором, було б не зовсім точно (добре, що хоч славнозвісну урну № 13 знайшли в окрузі Джим-Веллс, а не у Веббі чи Дімміті). Для неї ті роки злилися в одну розпливчасту пляму. Що вона пам’ятає — то це свердловини. На території ранчо на той час їх було стільки, що вони з Генком уже могли розраховувати на пристойні прибутки. Тож буріння припинили, і подружня пара придбала будинок у Г’юстоні, а ще — винайняла невеличкий офіс. Трохи згодом вони перебралися до більшого офісу й купили просторіший будинок. Економіка тоді розвивалася так, що було просто неможливо розоритися, хоч би чим ти займався.

Проживши три роки разом із Генком, Джинні, усупереч своїм очікуванням, не нудьгувала, улившись у спокійний, надто вже розмірений життєвий ритм. Цього ритму просто не було — їхні життя надзвичайно швидко змінювалися завдяки бізнесу, що зростав щороку вп’ятеро, ба навіть удесятеро. І бізнес цей належав їй так само, як і Генкові. Своїм здібностям вона не дивувалася, бо завжди приймала їх як належне. Проте здібності Генка, здавалося, не мали меж, і настав такий момент, коли вона подумала, що він може вести справи навіть краще за неї. Думка ця принесла їй полегшення й неспокій одночасно. Вона-бо ніколи не вважала себе жінкою, яка може спокійно сидіти склавши руки під чиїмось крилечком і ні про що не турбуватися.

Чоловіки, яких вона знала, були здебільшого дурнями, що пишалися своїм невіглаством — точнісінько як її батько та брати. Невігластво це виявлялося в кожній миті їхнього існування, і вона ніколи не сумнівалася, що мислить ясніше й чесніше за будь-кого з чоловіків, які бодай колись їй траплялися. Винятком із цього правила був тільки полковник… ну, і ще Фінеас. А тепер цей список поповнив і Генк.

Однак це не означало, що її чоловік був досконалим. Він ненавидів робити те, що вважав дурістю, навіть якщо для інших це було дуже важливо (така внутрішня черствість була притаманна радше мешканцеві Півночі, ніж Півдня). Наприклад, коли з ними захотіла зустрітися та гидка письменниця з Нью-Йорка, Генк гайнув у якусь далеку поїздку — незважаючи на велике небажання своєї дружини приймати гостю самій. І Джинні, мов остання дурепа, згодилася зустрітися з письменницею на ранчо — у восьми годинах їзди від Г'юстона (власного літака вони з Генком тоді ще не мали), замість того щоб наполягти на зустрічі в офісі. Старушенція писала роман про Техас і вже встигла побувати у Клеберґів і Рейнолдсів. До Джинні вона завітала одразу після церемонії відкриття готелю Ґленна Мак-Карті. Що б там як, письменниця отримала Пулітцерівську премію, тож із нею, загалом, було непогано мати дружні стосунки.

Вечерю подали раніше, ніж звичайно; Джинні розпорядилася, щоб служниці поставили на стіл їхній найкращий сервіз. Письменниця, судячи з її обличчя, оцінила це. Вона немовби всотувала в себе, подібно до губки, увесь інтер’єр будинку (такий вигляд мають бідні родичі, яким на голову раптом звалюється велика спадщина). Ця жінка була високою й незграбною, наче підліток. А її кучеряве волосся — майже зовсім сиве — було зібране в зачіску, дуже схожу на неохайне пташине гніздо. Попри все це, вона була надто впевненою в собі, як, власне, майже всі мешканці Півночі.

— Отже, ви підліток-мільйонер? — взялася розпитувати старушенція.

— Мені вже двадцять два.

— Я маю на увазі, що спадщину ви одержали ще бувши підлітком.

— Саме так. Однак я ніколи не думала, що це має бодай якесь значення.

— Авжеж має… Це все так по-техаськи!

Джинні досі не збагнула, чи це був комплімент.

— Вам ніколи не було тут самотньо? — вела далі письменниця.

— Тепер я вже заміжня жінка. Та й більшість із нас уже не живе біля землі — ми попереїжджали до великих міст.

От би Генк був тут! Він-бо добре знає, як розмовляти з такими людьми, як ця жінка. А вона, Джинні, зараз думає лише про одне: як би не бовкнути чогось такого, що старушенція неправильно зрозуміє.

— Ваш будинок обставлений із нетиповим для цієї території витонченим смаком, — говорила тим часом далі авторка роману.

Джинні знизала плечима.

— Таке враження, — додала письменниця, — що ця оселя стояла тут споконвіку.

Молода жінка знову стенула плечима. Хто-хто, а вона нізащо не годуватиме цю стару плітками.

— Мій прадід був дуже яскравою особистістю, — мовила нарешті Джинні.

Письменниця ствердно кивнула. І що в ній було такого особливого? Поглянути хоча б на її капелюха — сміх та й годі! Усе в ній аж кричало про те, що вона нетутешня. Основною її метою було зібрати якнайбільше інформації про те, скільки землі й грошей мають місцеві власники ранчо. І ще вона палко жадала, як-то кажуть, покопирсатися в їхній брудній білизні.

Тим часом служниці подали вечерю. Джинні заздалегідь ретельно обміркувала меню, адже треба було вибрати щось таке, що б не виказувало, ніби вона хоче вразити письменницю. Тож, урешті-решт, для цієї вечері головною стравою стало фахітас.

Флорес була чудовою куховаркою. Натерши яловичину сіллю й гострим перцем, вона підсмажила її на грилі над мескітою й подала разом із цілою купою гуакамоле, сальсою та свіжоспеченими тортильями.

Коли вони повечеряли, з пасовиськ повернулися робітники ранчо й розсілися за довгим столом, розташованим за будинком. Флорес, подаючи їжу, весело перемовлялася з вакуерос іспанською. Письменниця із цікавістю спостерігала за ними крізь вікно їдальні.

— Якщо хочете, я відрекомендую вас, — мовила Джинні. — Саме на них нині тримається ранчо — вони виконують усю роботу, що стосується худоби й решти.

— Я навряд чи так добре знаю їхню мову, любонько. Та надвір я вийду, адже мені кортить курити.

— Чудово, — мовила Джинні. — Я залишу вас на кілька хвилин.

Повернувшись із вбиральні, вона помітила свою гостю там само — біля вікна їдальні. Обличчя старушенції було якимсь дивним.

— Ви тільки подивіться… — промимрила письменниця, кивнувши на вакуерос. — Вони їдять те саме, що їли ми!

Книжка побачила світ, а потім за нею ще й фільм зняли — із Джейм-сом Діном у головній ролі. Вийшло щось таке… словом, карикатура карикатурою. Техаські магнати були виставлені клоунами, на голови яким саме собою звалилося багатство. Звичайно ж, на світі справді існують люди, мізки яких не мають жодної звивини. Але щоб із таких складалося населення всього штату!..

Проте майже всім нафтовикам цей «шедевр» сподобався. І вони стали копіювати ідіотські манери героїв фільму — жбурляли жмені срібних доларів із вікон своїх лімузинів, приймали ванни з шампанського (коштувало це задоволення близько двадцяти тисяч доларів). Хоча таке, мабуть, траплялося й раніше: прикордонні території були ще цілком не заселені, коли Буффало Білл влаштовував свої шоу; полковник завжди бурчав, що ковбої чинять безглуздо, читаючи романи про ковбоїв. Чому? А тому, що так вони втрачають найважливішу зі своїх цінностей — правдиву книгу власного життя.

Джонсон програв на виборах, поступившись Стівенсону кількома сотнями голосів. Але завдяки отій урні № 13 він усе одно став сенатором, тож Джинні чекала на його дзвінок. Адже вона знала, що він уже спілкувався з Мерчісонами, а ще — з Калленом, Бравном і Гантом (власне, лише одиницям нафтовиків він тоді не зателефонував). Спікером Палати представників був тоді Сем Рейберн — єдина людина, яка крім Джонсона стояла на заваді в янкі, котрі прагнули відмінити знижку на виснаження природних ресурсів. Пізніше нафтовикам стало вигідно, щоб у конгресі були тільки республіканці, проте за тих часів їм конче було потрібно лідерство демократів. Тож вони не шкодували грошей, щоб підтримувати Джонсона та Рейберна.

Тепер усі вони мертві: Генк, Джонсон, Рейберн, Коук Стівенсон, Мерчісон, Каллен і Гант… а незабаром до цього списку приєднається й вона. Їй слід було б радіти: майже всі, кого вона знала у своєму житті, уже відійшли в потойбіччя. Та чомусь жодної радості вона не відчувала, адже була впевнена, що потрапить до безмежної темряви, звідки вже ніколи не повертаються. Тому те, що інші пішли з життя раніше, і не мало для неї ніякого значення.

У цьому й полягала проблема — християнка з Джинні була геть нікудишня. Справжні віруючі сподіваються на те, що в іншому світі здобудуть усе, чого не мали тут: багатство, щастя, другий шанс… А вона — мала все, що хотіла, і ніщо інше було їй не потрібне. І найціннішим із того, що вона мала, для неї був дар бачити речі саме такими, якими вони є. Вона завжди розуміла, у чому відмінність між її бажаннями та дійсністю. І тут — вона це знає! — дійсність полягає в тому, що її життя обірветься — так само, як обірвалося свого часу життя Генка. І вона ніколи більше не побачить свого чоловіка, бо вся його сутність відійшла разом із його тілом. Учені вже давно торочать, що світло в кінці тунелю — це ніщо інше, як ілюзія, яку створюють наші нейрони. Тож, окрім тіла, ми нічого не маємо. Хоча Джинні сподівалася, що колись доведуть протилежне, утім, дуже сумнівалася в цьому.

Вона знову роззирнулася довкола: ті самі старовинні різьблені меблі, висока-превисока стеля, камін, дрова в якому горять, не даючи жодного тепла. Це все схоже на чистилище, і вона не проти пролежати тут хоч цілу вічність, занурюючись у приємні спогади знову й знову. Варто їй лишень заплющити очі, і Джинні вмить переноситься у Вашингтон, де жив Джонас. Він тоді покликав її в гості, щоб познайомити з якоюсь важливою персоною; зустріч відбулася на Чесапікській затоці, де вони втрьох сіли покататися в катер.

Ноги її були вкриті засмагою — і жодних потворних варикозних вен. Одягнена вона була в яскравий сарафан. Джонас керував катером, а вона сиділа навпроти блідого суб’єкта з тонким, ламким волоссям (його шкіра вже набувала нездорового червоного відтінку — це він уперше в житті на сонце вибрався, чи що?), який намагався фліртувати з нею. Та їй було навіть приємно — удома, звичайно, вона б не дозволила собі такого, але тут — серед прозорої води, під чудовим блакитним небом (і ніякої тобі спеки!) — їй спало на думку, що на деякий час можна й змінити свої звички.

Це вперше за весь рік, ба навіть більше, Джинні вирушила в далеку поїздку, залишивши своїх дітей удома. Щоправда, вона вже відчувала, що носить під серцем іще одного… котрого з них? Напевно, Бенджаміна. Проте своєму приємному співрозмовникові вона цього не сказала (сам він про її «цікаве становище» не здогадався). Чоловічок цей був опецькуватим — словом, повна протилежність Генка. Однак він видався їй дотепним і досить симпатичним, хоча таке враження в неї могло виникнути лише тому, що тут до жінок ставилися краще, ніж у Техасі. Янкі, може, і не притримає дверей, коли крізь них проходитиме жінка, проте він завжди поводитиметься з нею як із рівною собі (принаймні намагатиметься так поводитися). Джинні мимоволі стала уявляти, яким було б життя, якби скрізь панували такі порядки.

Чоловічок тим часом перекинувся кількома словами з Джонасом, а тоді знову обернувся до неї. Усмішки на його обличчі вже не було.

— Зовсім не хочеться так скоро повертатися до нудних ділових розмов, але наш друг керманич, — кивнув він у бік Джонаса, — на жаль, має невідкладні справи в місті.

Вона знизала плечима, ніби їй було байдуже. Хоча насправді вона б аж ніяк не відмовилася провести весь день на воді — подалі від своїх дітей і телефону.

— Що ви знаєте про Мохаммеда Мосаддика? — спитав він.

— Що його треба остерігатися.

— А якщо я скажу, що йому вже недовго залишилося бути при владі?

Її співрозмовник витримав паузу, чекаючи, поки вона щось скаже у відповідь. Їй і справді було що сказати, проте натомість Джинні вирішила промовчати, порадівши при цьому, що Генка немає поряд.

— Англо-іранська нафтова компанія поверне собі дещо з того, що втратила, — заговорив він знову. — Але так, як раніше, уже не буде, часи змінилися.

Джинні випила ще трохи соку.

— Найбільшим компаніям дістануться й найбільші шматки пирога, — вів далі бізнесмен. — Але нині ми прагнемо зібрати коаліцію добровольців, які готові будуть надавати свої кошти за найпершим нашим проханням.

— Бо це буде некрасиво — віддати все провідним компаніям?

— Саме так. Це Америка, і нам подобається вишукувати маленьких людей. — Він обвів поглядом широкий водний простір. — Чудовий день, правда?

Генк зараз став би випитувати в нього конкретні цифри — відсотки тощо, та це, як вважала Джинні, було наразі неправильним підходом. І вона вирішила просто довіритися цьому бізнесмену й своєму братові, тож мовила:

— Ми візьмемо стільки, скільки ви зможете нам дати.

Треба було б, мабуть, ще обговорити з ним часові рамки… та ні, це ж іще гірше, ніж запитувати про відсотки. Як усе-таки добре, що Генка тут немає!

— Джинні, ви знаєте компанію «Седко»?

— Я знаю Білла Клементса.

— Сконтактуйте з ним, тільки-но повернетеся до Техасу. Скажете, що це я вас до нього направив.

Джонас розвернув катер у напрямі Аннаполіса; Джинні й бізнесмен повернулися до своїх приємних балачок. Ось його коліна злегка торкнулися її колін, потім — удруге. Може, він запросить її випити, коли вони дістануться берега? Ну, тоді вона його чемненько відшиє… Та ні — він і не натякнув ні на що таке. І Джинні відчула, що це зачепило її за живе, але водночас — заспокоїлася, бо так було краще для всіх. Діставшись свого номера в готелі, вона зателефонувала Генкові й повідомила, що їм конче й терміново потрібно вивільнити якнайбільше готівки. Власне, сказала вона це так, що ніхто інший, крім Генка, і не зрозумів би, про що йдеться. Вони-бо звикли спілкуватися телефоном про справи в такий спосіб. Хоча обговорити всі деталі можна було потім, під час зустрічі.

На ту пору всім техаським нафтовикам уже протягом кількох десятків років було зрозуміло, що майбутнє — за країнами, котрі далеко за океаном. Першу нафтову свердловину в Іраку пробурили тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року (країна тоді ще називалася Месопотамією), і з неї добували дев’яносто п’ять тисяч барелів на день. А найбільші техаські свердловини навіть тоді давали якісь півтисячі (ну, максимум — тисячу) барелів. Тож і незрячому було видно, де незабаром добуватимуть найбільше нафти у світі — біля Перської затоки, певна річ. Якби ту іракську свердловину пробурили десятьма чи дванадцятьма роками раніше, Османська імперія існувала б і надалі, і світова історія пішла б зовсім іншим шляхом.

У п’ятдесятих роках нафтодобування в Техасі стало геть невигідною справою. Витратиш на буріння силу-силенну грошей, а віддачу отримаєш мізерну, адже свердловини дають уже значно менше нафти, ніж колись. А можеш і взагалі велику дулю з маком отримати, бо викачати на поверхню те, що ти знайшов, тобі може просто не дозволити уряд. Він-бо на випадок війни з Росією прагне зберегти в надрах своєї землі якомога більше нафти — так званий стратегічний резерв. Для уряду — вигідно, для нафтовиків — аж ніяк.

Оптимального вирішення цієї проблеми просто не було. Золоті деньки далеких тридцятих років, коли танкери швиденько переправляли за кордон, щоб обійти квоту, давно минули. Щоб заробити на видобутку нафти, доводилося вирушати за океан, бо на території колишньої Османської імперії можна було викачувати нафту за кілька центів за барель. Інфраструктури там наразі майже не було, проте всі знали, що це лише питання часу.

Розділ 36 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

4 липня 1917 року

Сидячи у своєму кабінеті, залишаю двері відчиненими, оскільки так можу добре чути кроки Марії, коли вона ходить будинком.

Якщо моє вухо вловлює довгоочікуваний звук — миттю спускаюся сходами, відчуваючи, як шалено калатає серце… Та зазвичай розчаровуюся, адже це всього-на-всього Консуела чи її донька.

На пасовиська не виїздив уже кілька днів — Саллівану збрехав, що по вуха завалений роботою з паперами. І відтоді — вигадую й вигадую собі якісь невідкладні справи, аби проводити побільше часу в будинку.

Коли нарешті чую саме її кроки — притьмом кидаюся до дверей. Якщо не бачу її в коридорі західного крила (мій кабінет розташований у кінці східного), то поспішаю до сходів, що розділяють будинок на дві частини: а раптом вона там пройде? Ну, а якщо доводиться чекати — старанно прикидаюся, що розглядаю величезне вітражне вікно, наче за тридцять років не надивився на нього. Адже з цього спостережного пункту мені чудово видно все, що відбувається внизу. Тож я можу бути певен, що не проґавлю нікого, хто проходитиме крізь вхідні двері чи переходитиме з одного крила в інше.

Я з легкістю можу відрізнити невагомі кроки Марії від важкої ходи вакуерос. Натомість Консуела та її донька Флорес (а також Міранда й Лупе Хіменес) наче знущаються з мене: вибігаю з кабінету — і замість Марії наштовхуюся на котрусь із них. Почуваючись страшенно по-дурному, я червонію, як варений рак; жінка чи дівчина поспішає геть, ховаючи від мене погляд (уявляю, що вони про мене в цей час думають). Що вдієш — не можу ж я їм пояснити, що щоразу сподіваюся побачити зовсім іншу жінку.

Якщо я не бачу Марії протягом кількох годин поспіль — години ці здаються мені тижнями, — беру перші-ліпші папери й прямую з діловим виразом обличчя до бібліотеки. А там — прикидаюся, що мені конче потрібно знайти якусь книгу чи брошуру (наприклад, «Список зареєстрованих знаків для таврування великої рогатої худоби» тисяча вісімсот шістдесят сьомого року або якийсь подібний непотріб). І Марія, здається, думає, що я й справді сумлінно працюю. Ми з нею балакаємо десь із півгодини, а потім вона перепрошує за те, що відволікла мене від роботи, та йде геть. А я, проводжаючи її поглядом, почуваюся так, ніби разом із нею мене покинули геть усі життєві сили.

Сьогодні я їв собі сливи на кухні, коли раптом зайшла Марія й поцікавилася, чим я займаюся. Замість відповіді я простягнув їй надкушену вже сливу (наче мене хтось під руку штовхнув). Вона без усіляких вагань відкусила від неї шматочок, не зводячи з мене погляду. А тоді пішла, майже побігла геть. Я поклав решту сливи до рота й тримав там доти, доки здоровий глузд не змусив мене проковтнути її.

Як це воно — кохатися з Марією? Навіть не можу собі цього уявити — чомусь-бо такі думки здаються мені блюзнірством. Щовечора вона грає на піаніно; я пересунув диван до вітальні (обманув її, що він завжди тут був), тож щоразу лягаю, заплющую очі й насолоджуюся музикою, а ще — близькістю дорогої мені людини. Вона, певно, вважає ці вечірні години спеціально відведеними для нашого спілкування й тому ніколи не намагається втекти від мене. А я ніяк не можу забути той чудовий момент у бібліотеці — коли вона торкнулася моєї руки. Лаю себе останніми словами за те, що не відповів на цей дотик, а міг би навіть обійняти її. Адже через це вона, мабуть, і не намагається повторити спробу висловити свої почуття… А може, ніяких почуттів немає? Може, вона просто співчувала мені, та й усе? А я вже збудував у своїй уяві цілий світ, що належить лише нам двом… Невже він, цей світ, існує тільки там — у моїх думках? Варто лише поставити собі це запитання — і душу мою поглинає жахлива порожнеча.

6 липня 1917 року

Мій батько наче й забув про своє «щоб до вихідних Марії тут не було». Тож я вже розслабився, але цього ранку він зайшов до мого кабінету й оголосив:

— Піте, я їду до Вічіта Фоллс на тиждень. І щоб до мого повернення ця Ґарсія вже вшилася звідси. Затямив? Я завжди потурав тобі, та це вже… — обвів він поглядом кабінет, наче потрібні слова могли знайтися в одній із книжок. — Це вже… ні в які ворота не лізе, от що.

— А навіщо ти їдеш до Вічіта Фоллс?

— От саме про це можеш не думати.

— Марія не становить жодної загрози для нас.

— Я не збираюся більше терпіти її тут. Вона єдина людина в усьому світі, якої аж ніяк не повинно бути в цьому будинку. І саме її тобі забаглося прихистити.

— Тобі не вдасться мене ні в чому переконати.

— Ти гадаєш, я нічого не помічаю? Протягом останніх десяти років тобі було начхати на те, як часто ти миєшся й у що вдягаєшся. А тепер — лишень подивіться на нього! Помитий-зачесаний, у найкращий одяг вбраний… Сорочки з комірцями ти з якого переляку став носити, га?

Я промовчав.

— Вона не солом’яна вдовиця, з якою можна порозважатися й розійтися, сину. Подумай для різноманітності головою: через неї ми ранчо втратимо!

— Висловився? То йди собі.

Полковник залишився стояти на місці.

— Іди геть із мого кабінету, — повторив я.

Трохи згодом зустрічаю Марію в бібліотеці — як завжди, прикидаюся, що шукаю вкрай необхідну мені книгу.

— Як твої успіхи в роботі? — без усіляких передмов запитує вона.

— Та… я, власне, і не займаюсь тут ніякою роботою.

Обличчя Марії осяває усмішка, яка, утім, швидко згасає.

— Консуела мені дещо сказала, — зітхає вона.

— Чим би вона тебе не лякала — я не дозволю цьому статися.

— Пітере…

Вона злегка поводить плечима й кидає загадковий погляд на верхівки дерев за вікном. А я мимоволі роздивляюся її шию, а тоді — ключиці й плече, що трошки визирає з-під сукні. І руки в неї досі такі тонесенькі…

— Я ж розумію, що аж ніяк не повинна тут бути, — веде далі вона.

— Я подбаю про те, щоб мій батько нічого тобі не заподіяв.

— Та я не це маю на увазі.

— А що тоді?

Марія мовчки знизує плечима; судячи з її обличчя, вона вагається. А наступної миті — приймає рішення.

— Маєш хвилинку, щоб сісти? Якщо ти справді не зайнятий роботою.

Вона сидить на стільці — обличчям до вікна. Я сідаю на диван і повторюю:

— Не хвилюйся через мого батька.

Жінка встає, підходить до мене й сідає поряд; її пальчики торкаються мого зап’ястка.

— Рано чи пізно, але я повинна буду піти звідси. Ще день чи тиждень — це не має значення…

— Для мене — має.

Відчуваю, як вона торкається моєї щоки; ми тепер — дуже-дуже близько одне від одного. Солодка мить очікування… Та я лише розмріявся — нічого не відбувається. Розплющивши очі, зустрічаюся з нею поглядом; не втримавшись, нахиляюся, і… зупиняю себе, не зводячи з неї очей. Вона не відштовхує мене. І тоді вже я ледь-ледь торкаюся вустами її вуст. А потім швиденько випрямляюся; перед очима в мене миготять різнокольорові цяточки.

Марія лагідно куйовдить мені волосся.

— Ти зовсім не схожий на свого батька, — задумливо каже вона. — Він — маленький і лисий, а ти — високий і маєш чудове волосся.

Я сиджу тихо-тихо, відчуваючи її подих.

— Ти ж забудеш мене, — каже тим часом вона.

— Не забуду.

І знову я завмираю в очікуванні… Марія притискається до мене. Я збираюся з духом і намагаюся ще раз поцілувати її у вуста, проте вона підставляє мені лишень щоку.

— Мені хотілося б… — шепоче вона.

І, швиденько підвівшись, виходить із бібліотеки.

Розділ 37 Ілай Мак-каллоу

1852 рік

Одного разу ми з дружиною судді Вілберґера (минуло кілька тижнів відтоді, як вона вмовила мене залишитися) лежали собі голяка на тому ж таки дивані. Я робив це, бо хотів допекти судді, а господиня дому — через ейфорію від лаудануму; негрів своїх вона відіслала до Остіна за якимсь дорученням. Обличчя її було точнісінько таким, як у благородних дам зі старовинних книжок: тонкі риси, бліда й дуже ніжна шкіра. Мабуть, колись чоловіки ладні були битися до смерті за можливість володіти такою красою. І ця жінка, найпевніше, добре це знала — як і те, що часів тих уже не повернеш.

— То скільки тобі років насправді? — спитала вона.

— Дев’ятнадцять.

— Ти ж знаєш, що я через це не припиню з тобою спати. Мені просто хочеться більше про тебе дізнатися.

— Мені сімнадцять.

Жінка пильно подивилася на мене.

— Ну, гаразд — шістнадцять.

— Справді? Чи цифри й надалі зменшуватимуться?

— Справді.

— Чудово. Просто прекрасний вік.

— Та невже?

— Для тебе — так.

Вона замовкла — досить надовго, — і я замислився над тим, як могла така жінка вийти заміж за такого жалюгідного суб’єкта, як Вілберґер. А може, вона його кохає… чи кохала колись? Мені мимоволі згадалися команчі.

— Ти, мабуть, розгнівався на мене? — почувся її голос.

— Та ні… А чому ти не повернулася додому?

— До Англії? Ну, я тут дуже шанована особа, — розсміялася вона. — Звісно ж, я маячню верзу. Але… що мені робити в тій Англії?

— Гадаю, там краще, ніж у Бастропі.

— Може, і краще…

Я поглянув на її плаский живіт. Цікаво — чи була вона бодай раз вагітна? Та щось підказувало мені, що ліпше про це не розпитувати.

— Гадаю, тобі все-таки варто було б повернутися, — сказав я натомість. — Навіть мені в Бастропі не подобається.

— Це так складно… — протягла вона. — Я навіть не знаю, як тобі це пояснити.

Досить часто буваючи в місті, я помітив, що за мною стежить якийсь хлопчисько. Згодом я дізнався його ім’я — Том Віппл (це був косоокий здихлик років тринадцяти-чотирнадцяти). Урешті-решт він підібрався й до будинку судді, що було вже дуже поганим знаком. Тож я назирці подався за ним до його дому і, щойно він пішов до лісу, — улаштував засідку.

Коли я поклав цього хлопчака на обидві лопатки, він, на диво, не надто й злякався.

— То це ти дикун-індіанець? — поцікавився Віппл.

— Еге ж.

— Індіанці вбили мого батька. То ти зараз маєш убити мене?

— Якого дідька ти за мною стежив?

— Люди кажуть, що ти крадеш у них коней.

— Я їх позичаю, а не краду.

— А ще — ти стріляєш із лука в курей і свиней.

— Я вже кілька тижнів поспіль цим не займаюся.

— Знаєш, чого найдужче хочуть мешканці нашого міста? Застрелити тебе з рушниці, от чого.

— Нехай лишень спробують, — зневажливо пирхнув я. — Але їм треба спершу навчитися тримати в руках рушницю, а не тільки косу та вила.

— А ти знаєш, що мій тато був рейнджером?

Знайшов кого дурити… Я ж не вчора прибув до Бастропа — знав уже про всіх його мешканців чимало. І зокрема те, що батько Тома Віппла був землеміром, якого разом з іншими такими самими землемірами вбили команчі. Хоча це була лише версія білих, майже кожен із яких не може відрізнити не те що команча від апача, а й індіанця від білого, який нап’ялив штани з оленячої шкури.

— Навчи мене викрадати коней, — після тривалої паузи попросив хлопчисько.

Наступного дня мені довелося розповісти Еллен про те, що Віппл вештається навколо її будинку. Ми з нею нишком вийшли крізь задні двері та подалися через ліс до вже добре знайомого мені струмка, де вона полюбляла пірнати. Я захопив із собою дві оленячі шкури — щоб ми не лежали на голій землі.

— Вони мають такий запах, ніби їх зняли нещодавно, — сказала Еллен. — Це справді так?

— Еге ж. Я вбив цих оленів кілька тижнів тому.

— Мій маленький дикуне!

Її тіло вкривали яскраві сонячні зайчики; вона лежала, широко розкинувши ноги й випроставши руки. Повівав прохолодний вітерець, але камені під нами були теплі. Угорі похитували зеленими гілками кипариси; дуби ще не поспішали розпускати листя, і тому де-не-де можна було побачити клаптик блакитного неба. Така чудова погода була вже місяць поспіль і мала тривати аж до літа. Мені таке життя видавалося досить непоганим.

— Ти коли-небудь до мене спала з іншими чоловіками? — порушив я мовчанку.

— А ти чоловік?

— Гадаю, що так.

— Чоловікам завжди треба це знати.

— А що в цьому дивного?

— Ти хочеш правдивої чи зручної відповіді?

— Правдивої.

— Ти мій перший коханець. І ніколи я ще не почувалася так добре, як під час сексу з тобою.

Я миттю зіп’явся на рівні ноги.

— Пробач, — мовила вона. — Ти ж наполовину команч, і я гадала, що тебе таке не хвилює.

— Так і є…

— То ходи сюди.

Вона поманила мене рукою, і я знову ліг поряд із нею. Ми трохи помовчали, а тоді вона сказала:

— Знаєш, а я іноді так боюся збожеволіти, що ладна віддатися майже будь-кому, аби мені трохи полегшало. Навіть Генрі…

— Козі зрозуміло, що тебе за таке лінчували б.

— За чорношкірого — звичайно. А знаєш, чому він боїться навіть поглянути на мене зайвий раз?

— Та він же… негр.

— Так, але він жодного разу не глянув на мене як на жінку. Йому ж бо добре відомо, що його повісили б за близькість зі мною. Тож він боїться мене — навіть більше, ніж Роя, мого чоловіка. Якби ти тільки знав, як мені це остогидло!

На якийсь час запала тиша.

— Якщо я колись і повернуся до Англії, — додала вона потім, — то саме через це.

Я присунувся ближче до Еллен, закинув на неї ногу й із легкістю опинився всередині. Аж раптом щось змусило мене зупинитися й обійняти її. Але вона хотіла, щоб я далі робив свою справу. Після всього її зморив сон. А я сів поряд, довго ще спостерігаючи за тим, як тече, перестрибуючи, через камені, струмок. І слухав його веселе дзюркотіння, а ще — нескінченні співи пересмішника.

Згодом я теж заснув. Прокинувся вже ввечері.

— Коли повертаються з Остіна Сесилія та Генрі? — спитав я.

— Гадки не маю… — промурмотіла Еллен.

— Нам краще вдягтися.

Вона вдала, що не почула мене. Я задивився на її довге, де-не-де посріблене сивиною волосся, що розсипалося по всій оленячій шкурі довкола неї.

— Вони ж можуть і до Мексики втекти, якщо ти так часто відсилатимеш їх геть, — мовив нарешті я.

— Це було б просто чудово.

— Ти ж знаєш, що їм про нас усе відомо?

— Дуже сподіваюся, що це не так.

— Але це так.

— Що ж, тоді готуйся до того, що Рой застрелить нас обох.

— Вони йому не розкажуть.

— Чому це?

— По-перше, тому що ти їм подобаєшся більше, ніж він. А, по-друге, це ж негри.

— То й що?

— Ти все чудово розумієш, — пробурчав я, спостерігаючи за тим, як вона вдягає свою спідню білизну.

— Боюся, що ні.

Я знав, що маю рацію, проте все одно розсердився.

— Якщо суддя тобі не подобається, чому б тобі просто не піти від нього?

Вона лишень головою похитала.

— Облиш, це не так важко, як здається, — наполягав я.

— Ще скажи, що ми могли б утекти разом.

— І могли б…

— Ти не розумієш, що кажеш, дорогенький мій.

Еллен зачесала волосся назад, закрутивши його у вузол, а тоді — відкрила свою сумочку.

— Мабуть, ти вважаєш мене істотою, нижчою за себе, — мовила вона, склавши два пальці у вузеньку щілинку. — От на стілечки, але нижчою. Чи не так?

Я знизав плечима.

— І ти маєш-таки рацію, — говорила, виймаючи із сумочки лауданум. — Хочеш?

— Та… ні.

— От і молодець.

Еллен попрямувала до міста. А я перечекав близько півгодини й подався за нею, помітивши перед цим ланцюжок чиїхось слідів неподалік.

Породисті коні Вілберґера вже добре знали мене, тож це й крадіжкою назвати не можна було. Що ж до Тома Віппла, він у конях не тямив анічогісінько, а вони — не дуже-то й уподобали його: коли я вперше зайшов разом із ним до стайні, він мало не отримав удар копитом у голову. Підсадивши його нарешті в сідло, я всівся позаду нього.

Коли ми повернули коня на місце, Віппл був на сьомому небі від щастя й без упину про це торочив. Продираючись потім разом із ним крізь лісову гущавину (він ішов попереду), я подумав, що вляпатися в якусь халепу для нього буде зовсім не складно.

Минуло кілька днів, і я переконався, що мав рацію: цей телепень спробував поцупити коня (бельгійського важковоза) у своїх сусідів, а отримав постріл із дробовика. На щастя для нього, більшість дробинок утрапила у двері сараю. Та він усе одно мене виказав.

Я чекав, що Еллен прийде навідати мене, однак вона так і не з’явилася. Коли я заговорив про неї із шерифом, він лишень головою похитав.

— Синку, я ніяк не збагну, чому ти саме її обрав для задоволення своїх потреб. Гіршого варіанта просто бути не могло.

Я промовчав.

— Ти що, напідпитку був?

— Іноді…

— Певно, ті індіанці тобі геть усі клепки з голови повибивали. А я так сподівався, що з тебе вийде щось путнє…

— Як гадаєте, мене судитимуть за законом?

— Якщо так, то це буде найкоротше судове засідання в історії людства.

Розділ 38 Джинні Мак-Каллоу

Вона сиділа на дивані, спостерігаючи за своїми дітьми. Сьюзен пхала до рота все, що тільки бачила: краєчок свого покривала, товстенькі пальчики свого старшого братика Томаса, неначе хотіла його з’їсти. А той був страшенно зайнятий: знову й знову намагався побудувати вежу з кубиків. Сонячні промені лагідно торкалися його комбінезончика, кумедного чубчика й червоної хусточки, зав’язаної на потилиці. Джинні спостерігала за його спробами звести вежу (скільки їх було — двадцять? п’ятдесят? сто?), допоки її не зморила дрімота. Трохи згодом вона, прокинувшись, побачила звичну вже картину: Томас збирав кубики докупи; Сьюзен міцно спала. Життя до народження дітей здавалося молодій жінці чимось на кшталт напівзабутого сновидіння. Вона вже відвикла користуватися своїми мізками; таке життя було не краще за коров’яче: їж-пий, давай молоко та пережовуй нескінченну «жуйку» нудних, одноманітних днів.

Остаточно прокинувшись, Джинні відчула, що їй не просто нудно. У ній наростав шалений потяг щось робити, а не просто сидіти, мов пеньок, на місці. Тож вона, уставши з дивана, стала ходити туди-сюди кімнатою. Кинула швидкий погляд на дітей — усе гаразд. Відтак вийшла за скляні двері на заднє подвір’я, щоб пройтися вздовж високого дерев’яного паркану. Трава тут росла висока; під деревами все було вкрите росою — хоч набирай у жменю та пий.

Повернувшись до патіо, Джинні далі спостерігала за дітьми крізь тонку скляну перегородку. Звісно, вона любила їх. Однак іноді (їй навіть не хотілося казати цього вголос) її переслідувала думка: що б вона відчула, якби Томас і Сьюзен просто припинили існувати?

«У тебе з головою щось негаразд, — подумки докоряла вона собі. — Точно негаразд!»

Із Генком усе це обговорювати було безнадійно: він просто не міг збагнути, до чого хилить його дружина; казати ж прямо вона не могла, і тому звертала розмову на іншу тему. Її чоловік проводив наодинці з дітьми хвилин п’ятнадцять-двадцять на день, щиро вважаючи, що наглядає за ними весь вечір. Тільки наглядати за дітьми й перебувати з ними в одному будинку — не одне й те саме. Джинні одного разу, не втримавшись, зробила певні підрахунки. І виявила, що проводить із Томасом і Сьюзен протягом одного дня стільки само часу, скільки Генк — протягом усього місяця.

Депресія стала оволодівати нею відтоді, як народився їхній первісток, Томас. Коли лікар під час чергової консультації (вона тоді вже шість місяців як виношувала Сьюзен) сказав, що для неї найкращим рішенням буде проводити якомога більше часу вдома, — їй стало геть кепсько. Це було схоже на ті часи, коли помер її батько, і вона залишилася сам на сам зі своїм горем у порожньому будинку. Але тепер — усе зовсім не так: вона має чоловіка й двох здорових, гарненьких діточок. Та чомусь її не полишає те саме питання, що й тоді: навіщо взагалі вона існує на цьому світі?

Бути вагітною — це ж так природно, так прекрасно! От тільки Джинні відчувала дещо таке, про що не наважувалася сказати нікому, адже боялася, що її назавжди запроторять до божевільні: вона була зовсім не в захваті від того, що інша істота живиться її кров’ю. Після найпершого візиту до гінеколога їй стало кепсько, а далі — у ній наростало таке відчуття, ніби всередині її тіла оселився якийсь зловісний дух. І вона вже не була собою, не володіла своїм тілом. Її захопили в полон, змусивши відчути себе маленькою та безпорадною, — такою безпорадною, що вона раніше й не уявляла, що так може бути. А найгірше те, що цими думками з іншими людьми не поділишся… Утім, вона таки змогла це пережити.

Джинні не полишало відчуття, що її пошили в дурні. Тіло, що існувало, як вона думала, лише для того, щоб приносити їй задоволення, зрадило її. У ній дедалі зростали лють і заздрість до Генка, який зробив дитину, проте, на відміну від неї, не поплатився за це власною свободою. Вона ніколи не забуде, як він, сидячи біля її лікарняного ліжка, лагідно шепотів: «Дихай… просто дихай». А вона тоді почувалася так, ніби перебувала на борту літака, що падав, або ж на кораблі, який тонув. Словом, жінка не тямила себе від переляку — неначе перед загибеллю. І Генкове дихай допомагало їй не більше, ніж мертвому кадило. Вона й надалі гнівалася на нього за те, що він тоді так переконливо давав їй поради, геть не тямлячи, як почуваються жінки в її становищі.

Так, вона свого часу вчинила нерозважливо. Утім нині думати про це вже не було жодного сенсу… Її діти, як було добре видно крізь віконне скло, і далі займалися своїми нехитрими справами. Вона постояла в патіо ще кілька секунд (а що було б, якби зараз до них зайшов хтось із сусідів, або няня спустилася сюди сходами, або ж Генк повернувся додому?), а тоді — знову зайшла до будинку. Викликавши няню за допомогою внутрішнього телефону, Джинні попрохала її спакувати речі Сьюзен. Адже Томас був досить дорослим хлопчиком, щоб залишити його на якийсь час на няню; а Сьюзен поїде разом із нею до офісу. Так, вона досі навідувала своє старе життя — раз чи двічі на тиждень.

«Ти наче граєшся в дитячі ігри», — промайнула думка.

Поклавши доньку на переднє сидіння «кадилака», вона вже відчула полегшення, а надто коли виїхала за ворота. Сьюзен заплакала, і Джинні, вклавши її собі на коліна, рушила далі. За двадцять хвилин вони вже дісталися будівлі, де був розташований офіс. Після досить довгого підіймання ліфтом молода мама передала Сьюзен секретаркам, які були просто в захваті від цього. Напевно, вони обожнювали дітей. А може, просто були раді будь-якому приводу відволіктися від роботи. Та Джинні було байдуже, чому саме вони радіють, — їй просто хотілося залишитися наодинці із собою.

Зайшовши до свого кабінету, вона зачинила двері. Яка ж тут спека! Стіни — суцільне скло. Краєвид, звичайно, відкривається звідси просто чудовий — безкрає море зелені, що дедалі розростається й розростається. Східний Техас багатий на таку розкіш. Але спека в цих південних широтах така, що й у пеклі, мабуть, не гірше… Вона любила своїх дітей, але не думала, що буде так важко. Материнство завжди уявлялося їй чимось на кшталт догляду за лошатами чи телятами, які спершу безпомічні, та згодом дуже швидко вчаться самі давати собі раду. І тоді вже можна було б спілкуватися з дітьми, як, наприклад, вона спілкувалася зі своїми братами. Та де там!

Вона й не уявляла, що це вимагатиме від неї таких зусиль. Усі кажуть, що тут ідеться про любов. Та яка там любов?! Якщо дивитися на речі тверезо, діти вже забрали в неї значно більше, ніж зможуть коли-небудь віддати. А може, вони й узагалі спустошили її назавжди.

— Це неправильно, — вимовила вона вголос. — Не можна так думати!

Там, за скляними стінами — хмарочоси, наповнені людьми, які діловито метушаться чи сидять у кабінетах. У Джинні аж дух перехопило від думки, що там немає жодної людини… такої, як вона.

«Ти — просто жалюгідна істота, — промайнуло у неї в голові. — Подумай лишень про свою маму!»

Зачувши плач Сьюзен у сусідній кімнаті, вона, підкоряючись владному інстинкту, схопилася зі стільця й кинулася до дверей. Та потім її зупинила думка, що секретарки впораються й без неї, тож вона знову сіла за стіл, втупившись поглядом у стоси документів. Атож, їй уже не розібратися, що тут і до чого, — залишається тільки вибирати папірці навмання. Звіт орендаря, звіт геолога… угода, що давно вже не дійсна… Жарко. Та з цим нічого не вдієш, як і з тим, у що вона себе втягнула. Їй було добре відомо, у яке ярмо доведеться впрягтися (хоча вона й досі намагається переконати себе в тому, що аж ніяк цього не знала). І от тепер вона не має права розпоряджатися власним життям — ним крутять, як тільки хочуть, інші. Усе, чого їй хотілося, то це, сівши в авто, поїхати якнайдалі від свого дому. Самій. І назавжди.

Джинні задрімала, а коли прокинулася — сонце досі перетворювало кабінет на розпечену духовку (невже кондиціонери не працюють?). Покопирсавшись іще трохи в паперах і викинувши ті, що вже точно не актуальні, вона лише махнула рукою: це безнадійно — їй не один місяць знадобився б, щоб у всьому тут розібратися. Краще вже прилягти на диван… Ну, ось, вона прокинулася, і вже початок шостої. Не зробила ні-чо-гі-сінь-ко.

Подивилася на себе в дзеркальце: обличчя набрякле, ще й із відбитками візерунка тканини, якою обшито диван. Десь усередині цього страховиська живе симпатична жіночка з ідеальною шкірою та кораловими вустами. Лишень у дзеркальці зовсім не видно цієї краси: волосся — наче висушена сонцем солома, зуби — укриті жовтим нальотом, під очима — сині кола (і це єдина барва, що збереглася на її обличчі).

Знову махнула рукою й знову «відключилася»; прокинувшись, побачила, що вже стемніло. Сяк-так привівши себе до ладу, виповзла з кабінету до кімнати секретарок.

Сьюзен солодко спала на колінах дівчини, яка залишилася в офісі (решта, певна річ, уже порозходилася по домівках). Секретарка сиділа тихо-претихо, боячись розбудити немовля.

— Пробачте мені… — промимрила Джинні.

— Та що ви! — захитала головою дівчина. — Вона ж таке сонечко!

Вираз обличчя секретарки був таким янгольським, що молода мати зрозуміла: вона каже це абсолютно щиро — догляд за дитинкою приносить їй лише радість. Джинні чогось стало зовсім кепсько.

— Дякую, що посиділи з нею, — мовила вона. — Ви не уявляєте собі, яким полегшенням це було для мене.

Дівчина лишень витріщилася на неї. Ну, звичайно, вона цього не уявляла. Для неї було б невимовною радістю стати мамою ось такої донечки, ну, і чиєюсь дружиною, звісно.

На щастя для Джинні, Генк у той час був далеко — у Канаді, куди часто їздив (як добре, що він усього цього не бачив і не чув!). Генк, Ґерман Джефферсон, їхній геолог, і Мілтон Брайс, юрист, — геть усі запевняли її, що тримають бізнес під контролем. Мовляв, протягом усіх цих двох років її присутність в офісі була абсолютно необов’язковою. Яка делікатність, яка м’якість! Так би одразу й сказали: «Ти нам узагалі не потрібна. Наш світ прекрасно може існувати й без тебе».

А як щодо її власного світу?

«Я зараз усе одно що мертва», — подумала жінка.

Коли Генк повернувся з Альберти, Джинні сказала йому, що тепер саме час найняти другу няню. Якщо він захоче ще одну дитину, тоді, можливо, і третю.

— Не кажи дурниць, — отакою була його відповідь.

Розмова відбувалася на кухні: там-бо Генк метушився, готуючи собі бутерброд (метушився, як завжди, дуже організовано, жодного зайвого руху).

— Невже це так принципово для тебе? — здивувалася вона, подумавши, що він має на увазі фінансовий бік питання.

— Дуже принципово. Бо я не хочу, щоб за нашими дітьми доглядали люди, які потім просто зникнуть із їхнього життя.

— То облиш бізнес і допомагай мені доглядати їх — так нам не потрібні будуть чужі люди.

Він уважно подивився на неї, наче хотів з’ясувати, чи, бува, вона не жартує.

— Навіщо тобі взагалі працювати? — вела далі Джинні. — Грошей у нас достатньо, щоб усе життя прожити безтурботно.

Генк, нічого не сказавши, лише сердито зиркнув на неї та відкусив шматочок від бутерброда.

— Я далі вже не впораюся із цим сама, — наполягала вона. — І я зовсім не жартую, Генку.

— Ну, це вже цілковита маячня.

— Якщо ти вважаєш, що в мене дах поїхав…

— Та ні, я хотів сказати, що насправді ти не сама. Єва поряд із тобою весь день, а я повертаюся додому не пізніше ніж о шостій.

— А якщо я нагадаю тобі, що мої діти — ще й твої? І ти міг би взяти на себе половину моїх обов’язків?

— Та я ж і так це роблю…

Судячи з того, як затремтів голос Генка, Джинні зрозуміла, що він насправді вірить у те, що каже.

— Так, але на половину це аж ніяк не тягне, — говорила вона далі. — І навіть на чверть. Це радше один відсоток! Мушу тобі сказати, що залишати відчиненими двері свого кабінету — хоча я ціную й це! — і сидіти з дітьми весь день — аж ніяк не одне й те саме.

Він промовчав.

— Ми наймемо другу няню, — повторила жінка. — На тебе ж це ніяк не вплине.

— Цього не буде.

— Я не збираюся залишати бізнес.

— Ти це вже зробила, бо не маєш, найімовірніше, жодного уявлення про те, як у нас ідуть справи.

То ось він який! Анітрохи не кращий за її батька! Перебільшення? Може… а може, і ні. Та сама сутність, схована за іншою, більш привабливою маскою.

— Останнім часом я почуваюся якимось шматком м’яса, а не людиною, — мовила вона.

— Завжди мріяв почути таке від матері своїх дітей, — пробурмотів він, втупившись поглядом у стіну.

— Я вже досягла своєї межі, і далі йдеться про вибір: або я, або вони.

— Та що це на тебе найшло?!

Навіть крізь товстий шар засмаги можна було помітити, як сильно розчервонілася Генкова шия. Полишивши на столі недоїдений бутерброд, він вибіг із кухні, а тоді й із будинку.

Невдовзі Джинні почула, як він заводить автомобіль та виїжджає за ворота.

Звісно, вона розплакалася. Не треба, не треба було казати все, як воно є, — це ж безглуздо! (Вона вийшла на подвір’я та всілася серед зеленої трави й дерев, укритих нічною темрявою.) Та що вони за люди такі — Генк та інші чоловіки? Усі як один хочуть, щоб вона, сидячи весь час удома, перетворилася на якусь… тварину, у голові якої ніколи не з’являється нічого схожого на думки. А вони тим часом займаються всім, чим тільки хочуть займатися. Це ж якесь божевілля! Генк, Джефферсон, Брайс — вона їх ненавидить. Що вони думають про неї, зараз їй байдуже. Бо саме в цей момент у ній розростається ненависть до них…

Усе, рішення прийнято! Вона не повернеться до цього жалюгідного існування. Це ж справжнісіньке божевілля: володарка п’ятдесяти мільйонів доларів — замкнена у власному будинку. І зробили це її діти й чоловік… чи сама ця ситуація… коротше кажучи, із цієї пастки треба вибиратися, і край.

Ось уже і в’їхав у ворота Генків автомобіль. Та Джинні залишалася на місці, бо там її надійно ховала від людських очей густа темрява. Зате їй самій із цього спостережного пункту було видно все: як Генк зайшов до будинку, як трохи згодом спустився сходами до вітальні (нові меблі для цієї кімнати коштували двісті тисяч доларів — гроші, що належали саме Джинні). Потім — підійшов до буфета й налив собі віскі; втупився поглядом у склянку. І нарешті став біля вікна, розглядаючи, мабуть, власне відображення, адже світло в кімнаті було надто яскравим, щоб як слід бачити подвір’я, а отже, і Джинні він угледіти не міг. Обличчя здольника, густе волосся, зморщечки навколо очей… так, вона кохала його. Утім мусила залишатися у своїй схованці, тому що треба було дати йому час, щоб він зробив власний вибір.

Генк був хорошою людиною. Та Джинні все-таки не була до кінця впевненою, що він поступився б їй, якби їхні гроші належали саме йому.

Це, мабуть, неправильно — торгуватися з власним чоловіком і маніпулювати ним. Але ж він увесь час робив із нею саме це — навіть якщо ні йому, ані їй це й на думку не спадало.

Вони взяли на роботу ще двох нянь, і Джинні знову зайнялася бізнесом. Усі тільки й торочили про те, яка ж вона погана мати — от, наприклад, секретарки, розмову яких їй одного разу довелося почути. Звичайно, усі вони незаміжні, і всі як одна — страшенно заздрять їй. Авжеж, будь-яка з них охоче стрибнула б у ліжко до Генка — симпатичного багатія. Жінки вдають сестринську турботу, доки їм це вигідно; кожна з них для власної користі може вдавати, що їй немає ніякого діла до чоловіка, у якого вона по вуха закохана. Звісно, Джинні подбала про те, щоб у них в офісі працювали тільки «страшненькі» секретарки. Вона сподівалася, що Генк — навіть якщо буде п’яний як чіп — ніколи не зверне на них уваги. «Ніхто у світі, крім тебе, не запрошує на роботу таких потворних секретарок», — полюбляв казати він своїй дружині.

А всі навколо тим часом і далі вважали її поганою матір'ю… Треба просто не думати про це.

Розділ 39 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

7 липня 1917 року

Сьогодні вночі майже не спав — усе думав і думав про Марію. Снідав я без неї — вона, очевидно, і не виходила зі своєї кімнати, розташованої в іншому крилі будинку. А якщо й виходила, то непомітно для інших, мов нічна птаха. Коли я спустився до кухні пообідати, виявив у сушарці свіжовимиті тарілки. Отже, Марія була тут. Я просто її проґавив. Їсти одразу перехотів, тож повернувся до свого кабінету.

У кабінеті я заходився одну за одною виймати й ставити на місце книги — мабуть, кілька десятків отак перебрав. Потім подумав: а чи не зателефонувати Саллі? Та все-таки вирішив цього не робити. Зрозумів раптом, що все в мені просто кричить про те, які сильні почуття переповнюють мою душу. Здається, міг би вилізти на дах свого будинку й заволати про це в мегафон!

Але я щасливий лише від того, що Марія живе під одним дахом зі мною. Якщо я раніше й сумнівався в тому, що краще — кохати чи бути коханим, то тепер відповідь для мене очевидна. Цікаво, чи погодився б зі мною мій батько? І чи почувався він колись отак? Мабуть, ні — він узагалі на таке не здатен, як і всі марнославні люди. Захотілося заридати — так стало шкода його. Я ж бо ладен був розпрощатися з усіма нашими статками, тільки б ці дивовижні почуття ніколи не полишали мене… І враз я заплакав-таки. Заплакав, бо стало невимовно шкода батька, і Марію, і Педро, і навіть Ніла Ґілберта.

На щастя чи навпаки, а мене раптово витягла із цього трясовиння емоцій невблаганна реальність. Річ у тім, що десь о другій годині дня неподалік від будинку пролунав страшенний гуркіт. Як виявилося, це обвалилася бурова вишка.

Аварія сталася через те, що пияки, тобто майстри з буріння, наштовхнулися на газове гніздо й утратили керування вишкою. Один із них перебував безпосередньо на ній у момент падіння, проте якимось дивом вижив (недарма кажуть, що п’яному й море по коліно). Друге диво полягало в тому, що газ не зайнявся. А третє, з погляду обивателів, — у тому, що зі свердловини безперервним потоком потекла нафта. І вона вливалася просто в наш чистий струмок і далі стікає туди.

З настанням вечора біля будинку зібралося всеньке містечко. Люди витріщалися на бурову вишку, що обвалилася, і на болото з мулу й нафти, яке утворилося навколо свердловини. Усі навперебій торочили, що це нечуване везіння. Тепер ми, Мак-Каллоу, можемо взагалі не турбуватися стосовно нашого фінансового становища. І якщо до того від звичайних громадян містечка нас відділяла величезна прірва, тепер вона збільшилася в багато разів. Але вони, ці містяни, схоже, не розуміли цього — мабуть, вважали, що це їм усміхнулася фортуна. Вони занурювали чашки в смердюче болото й пробували нафту на смак — неначе то була кава.

Мій батько таки правий: люди свідомо чи підсвідомо прагнуть мати над собою когось вищого за них. Незаможна людина воліє бути якомога ближче, бодай подумки, до заможних і успішних. Такі дуже рідко зізнаються собі в тому, що їхня убогість і багатство сусіда — нерозривно пов'язані між собою (це ж бо вимагатиме від них якихось дій!). І зазвичай упиваються думками про те, що довкола них є й такі люди, які бідують іще більше, тож не можуть рівнятися з ними.

Натовп усе скупчувався біля поваленої вишки, а нафтове озерце — дедалі розросталося. Тим часом горе-майстер із буріння, чиї зуби ще не припинили стукотіти з переляку, міркував над тим, чи не підпалити свердловину. Природний газ після виходу на поверхню землі здатен поширюватися на сотні ярдів від отвору. Тож вибух може статися від найменшої іскорки: доказ тому — численні факти загибелі людей, які стали жертвами власної хворобливої цікавості (і це — коли минало вже кілька годин чи навіть днів після виходу газу на поверхню).

Після чергової порції віскі «спеціаліст» усе-таки вирішив відмовитися від своєї ідеї. Нафта не утворює фонтану, а витікає спокійно, тож газу повинно бути небагато. Так чи приблизно так вважає цей гаврик, а я вважаю, що він п'яний як чіп. Мені вдалося переконати натовп забратися геть від свердловини, і я радів цьому. Хоча коли побачив у нафтовому болоті, біля самісінького отвору, Ніла Ґілберта і двох його підсвинків… тобто синків, у глибині душі побажав, щоб із неба спустився Божий вогонь. Спостерігаючи за тим, як стікає схилом пагорба нафтовий потік, я подумав, що незабаром ніщо вже не зможе збити з нас пиху. Адже не було в усьому світі нічого, що б ми не змогли підкорити собі. Крім, звісно, нас самих.

Вакуерос, задіявши наших коней, заходилися споруджувати дамбу з ясеневих колод, але швидко здалися. Аж тут нагодився якийсь фермер-янкі з фізіономією неандертальця. Він запропонував нам свого новенького трактора «Гарт-Парр» в оренду — за чималенькі гроші, певна річ. Та що вдієш, він же був родом із Півночі, а там усі тільки й думають про те, як набити свій гаманець. Після деяких вагань я згодився йому заплатити, адже нафта й далі стікає просто в струмок, і дамбою з колод тут не зарадиш.

Хай там як, усі були в чудовому гуморі. «Спеціалісти» далі пиячили, у тому числі кранівник, який мало не загинув під час падіння вишки, і його помічник, якого теж добряче пом’яло. Стали з’їжджатися люди з Каррізо — подивитися на цю «красу»: смердюче чорне болото, що принесе ще більше грошей їхнім найзаможнішим сусідам. І чого тільки вони в такому захваті, ніяк не збагну. Десь опівночі з Вічіта Фоллс повернувся полковник — він гнав машину зі швидкістю шістдесять миль на годину (від цього навіть луснула одна із шин).

Батько вбіг до мого кабінету. Крізь вікна туди проникав слабкий сірчаний запах, немовби сам диявол курив цигарку, сидячи на нашій терасі. Звісно, для нас це був ще й запах багатства.

— Синку! — заволав полковник, стискаючи мене в обіймах (я не здивувався тому, що він уже був так само п’яний, як наші «майстри»). — Тепер ти зможеш розчищати ґрунт від чагарників хоч на всіх наших землях — грошей ми матимемо достатньо.

А про Марію — ні слова не сказав. Мене раптом охопила паніка, і я кинувся до її кімнати. Вона спала, і коли я зайшов — зітхнула, не прокидаючись. Я дивився на неї довго, допоки вона не стала неспокійно крутитися.

8 липня 1917 року

Сьогодні вранці спускаюся до кухні й бачу Марію — вона, мабуть, чекала на мене.

— Просто приголомшливі новини, чи не так?

Я знизую плечима, думаючи лишень про її нещасну долю. Почуваюся щасливим уже від того, що нафту знайшли саме на нашій землі, а не на колишніх пасовиськах Ґарсія.

— Ти дуже зайнятий сьогодні?

— Та… ні. Маю, щоправда, деякі справи в Каррізо. Якщо хочеш, візьму тебе із собою.

Вона погоджується, що змушує мене одразу ж забути про всі свої клопоти. Мені вже наплювати навіть на нескінченний потік машин, що в’їжджають у наші ворота й виїжджають за них (це ж бо сьогодні вранці на шосе знайшлися п’ятдесят наших теличок, які нещодавно кудись зникли).

Діставшись Каррізо, зізнаюся Марії, що жодних справ тут не маю. І ми вирішуємо пообідати в П’єдрас-Неґрас (я ще пропонував Нуево-Ларедо, та їй цей варіант не сподобався). Їхати туди три години, тож додому ми повернемося пізно, але вона про це й словом не згадує. Стежачи за дорогою, я, однак, устигаю кидати швидкі погляди на неї. Мені впадають у вічі то її ніжні вуста, то густі чорні вії, то поодинокі волосинки на її потилиці (вона закрутила волосся у вузол, щоб його не сплутувало вітром).

Коли ми нарешті дістаємося містечка, а це вже четверта година дня, я починаю непокоїтися через усіх цих вілістів, карансистів і сапатистів. Марію ж це, як я бачу, не дуже турбує. Ми трохи проходимо вулицею, не звертаючи уваги на вигуки чистильників взуття й продавців лотерейних білетів. Знаходимо затишну таверну та всідаємося за столик у патіо під навісом. Замовляємо вугрів по-селянськи, смажену рибу й тортильї, а ще — салат із авокадо й помідорів. Марія п’є коктейль «Текіла Сауер», я — «Карта Бланка». Нам так і не вдається впоратися з усією їжею — жінка лишень дивиться на неї. Ми навмисне зволікаємо з нашим перебуванням у таверні, замовивши ще випивки; діставшись авто, не поспішаємо вирушати назад.

Замість цього ми, урешті, їдемо в інший бік — до старовинної місії Сан-Бернардо. Тепер це руїни невеличкої одноповерхової церкви, що ніколи не могла зрівнятися з монументальними соборами Мехіко. Проте свого часу місія була осередком іспанського впливу на цих землях. Усі експедиції на північ починалися й закінчувалися тут; я уявляю собі радість вершників, коли купол церкви з'являвся на горизонті, — так само, як і їхню тривогу, коли вони вирушали звідси в далеку путь. Ці землі тоді були значно небезпечнішими, ніж Нью-Мексико за будь-яких часів.

Мені спадає на думку, що Сан-Бернардо збудували не набагато раніше, ніж будинок, у якому свого часу мешкав Педро Ґарсія зі своєю родиною (різниця становить якихось п’ятдесят чи шістдесят років). Я надовго замовкаю. А Марія — або здогадується, про що я думаю, або ж просто не хоче переривати моїх роздумів. І тому мовчки бере мене за руку й кладе голову мені на плече.

— Так добре, що ми вибралися з твого будинку! — каже вона трохи згодом.

Ми йдемо поволі, чекаючи одне від одного якихось важливих слів. Марія, хоч і далі тримає мене за руку, однак не дивиться мені в очі.

— А твоя дружина? — запитує вона після довгого мовчання. — Коли вона повернеться?

— Сподіваюся, що ніколи.

— Ти ж… розійдешся з нею офіційно?

— Якщо зможу.

— На світлинах вона дуже вродлива.

— Вона походить зі шляхетної сім’ї.

— Це видно.

— Знаєш… Саллі вийшла за мене заміж, бо її батько розорився. Вона ще й сподівалася, що виходить за молодшу копію мого батька. Та її спіткало розчарування — цією-бо копією є не я, а мій брат Фінеас.

— А може, вона обрала тебе, бо ти добрий… і вродливий.

— Ото вже ні.

— А я вважаю, що так. У посмішці Фінеаса є щось… хиже.

— Так чи інакше, Саллі завжди хотіла, щоб я був не таким, яким є насправді. Я страшенно радий, що вона пішла від мене.

Ми йдемо далі. Я чекаю, що Марія ось-ось відпустить мою руку, та натомість вона стискає її ще міцніше й розхитує вперед-назад (наче ми з нею двоє дітлахів).

Коли дістаємося авто, вона каже:

— Ми ж дуже пізно повернемося додому. Чи ні?

Як завжди, у мені перемагає та частина, яка пропускає хід, коли випадає шанс поставити на карту щось дуже важливе.

— На мене ж там чекають! — белькочу я.

— Он як… — протягує Марія, відводячи від мене очі.

Вона сидить в авто, схрестивши руки на грудях і споглядаючи руїни місії, а також брасада, що трохи далі на південь. Я тим часом заводжу двигун. І останньої миті таки йду ва-банк:

— Гадаю, їхати вночі не дуже розумне рішення.

— Можливо…

Ми зупиняємося в готелі біля залізничного депо.

— Ну, як тобі тут? — запитую я.

Вона не відповідає, ба навіть не дивиться на мене. Зараз ми, напевно, схожі на подружжя «зі стажем» у сварці. У передпокої прохолодно — повітря освіжають вентилятори, — та я все одно відчуваю, як моєю спиною стікає піт. Кожен звук немов б’є мене по голові: шаркання моїх підошов, скрип дерев’яної конторки під моєю вагою. Спираючись на цю конторку, я після деяких вагань записую до реєстраційної книги нас із Марією як містера і місіс Ґарсія (клерк хитрувато підморгує). Після цього ми з нею підіймаємося до нашого номера — на другий поверх, не перемовляючись ані словом; зайшовши до кімнати, мовчимо й далі.

— То ми?.. — нарешті наважуюся пробелькотіти я.

Вона сидить на ліжку й розглядає кімнату, аби тільки не дивитися на мене. Я помічаю, що на узголів’ї дешевенького ліжка (та й усе інше тут — не вельми вишукане) вирізані чиїсь ініціали.

— Це неправильно, — каже нарешті Марія. — Нам краще піти звідси.

— No quiero vivir sin ti! — виривається з глибини моєї душі рятівне зізнання.

— Скажи це англійською, — шепоче вона.

— Я не хочу жити без тебе…

Вона низенько опускає голову — так, щоб я не бачив її обличчя. І промовляє з усмішкою в голосі:

— Ти так довго зволікав через мій вигляд?

— Ні…

— Нарешті ти сказав, що я вродлива, — стиха сміється вона, манячи мене рукою. — Ходи-но сюди…

— Я кохаю тебе, — шепочу я.

— Я вірю тобі, — чується у відповідь.

9 липня 1917 року

Ми з Марією лежимо, дивлячись одне одному у вічі; її нога — на мені. Та ми ще не рухаємося — вона лежить спокійно, а я, ніжно торкнувшись її пальчиків, «проводжу лінію» аж до плеча. Потім торкаюся її шиї та знову «веду лінію» — від плеча до пальців. У кімнаті було б зовсім темно, якби не вогні залізниці.

— Погладь мою спину, — прохає Марія.

Я ще довго «виводжу візерунки» на її шкірі, а тоді притуляюся вустами до її вуст, натякаючи на своє бажання. Вона стиха зітхає й міцно пригортається до мене. І ось ми вже стаємо єдиним цілим…

Після всього ми засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл. Прокинувшись, повторюємо все ще раз.

— Усю вічність пролежала б тут із тобою, — шепоче Марія.

— І я — теж…

Вона цілує мене в уста — один раз, другий, третій… Мої очі заплющуються самі собою.

Коли до кімнати зазирає вранішнє сонце, я прокидаюся й одразу ж картаю себе думками про те, що ніч минула, а з нею — і наша чарівна казка. Та ні — Марія з тією самою ніжністю дивиться мені в очі, а тоді притуляється чолом до моєї шиї; я відчуваю своєю шкірою її тепле дихання.

Розділ 40 Ілай Мак-Каллоу

Отож, за наказом судді Вілберґера, на міській площі взялися готувати шибеницю для моєї публічної страти. Після того-бо, як про мене все розпатякав Том Віппл, пліткувати стали й негри. А далі ці плітки поступово поширилися всім містом — усі вже знали, що я займався «акробатичними етюдами» з дружиною судді по вісім або й по десять разів на день. А ще — пив його вино, катався на його конях і згодовував його дорогі сигари кабанчикам. Усі як один дивувалися лишень, як це суддя не застрелив свою дружину за таку ганебну зраду. І геть усі торочили, що хтось та й має вирушити до пекла замість неї.

Моя юнацька наївність спочатку не давала мені тверезо дивитися на речі: я ж бо вважав, що городяни мені симпатизують, тож мене можуть помилувати. Насправді ніякої симпатії до розбишаки, який крав у них коней і стріляв із лука в їхніх свиней, вони не відчували, хоч я й був надто вже добрим, щоб рівнятися зі справжніми розбійниками. Що врятувало мене — то це допомога судді Блека з Остіна, який використав усі свої повноваження та зв’язки. Він звинуватив суддю Вілберґера в жорстокому поводженні зі мною — ще зовсім юним, беззахисним хлопцем, який три роки пробув у полоні в індіанців, а ще — втратив батька, що загинув як герой разом з іншими рейнджерами. Тож суд і повішення відкладали доти, доки Вілберґер не знайшов нарешті способу позбутися мене. Тож із його легкої руки я став, як і мій батько, рейнджером, що за тих часів практично не відрізнялося від смертного вироку.

Звістка про моє приєднання до загону рейнджерів тішила мене так само, як мого батька потішила б перспектива їздити в походи разом із команчами. Проте ситуація була такою серйозною, що іншого виходу я просто не мав. Мене доправили до Остіна в кайданках, а тоді відпустили, віддавши під опіку судді Блека, хоча тривало це лише кілька годин. На мене там уже чекав гнідий коник під зручним сідлом; також суддя озброїв мене карабіном «Спрінґфілд» (і ще — дав другого кольта «Наві»). Його доньки прийшли, щоб побалакати зі мною, а от дружина — ні. А сам суддя мав такий пригнічений вигляд, що я навіть не намагався перед ним виправдовуватися.

До рейнджерів я приєднався під Фредеріксбурґом — неподалік від тих земель, де жив колись із батьками, братом і сестрою, а тепер ця ділянка належала моїй мачусі. За тих часів бути рейнджером означало загинути молодим нізащо; шанси прослужити рік і залишитися живим були майже нульовими. Більш везучі рейнджери закінчували своє життя в наспіх викопаних ямах; а з інших знімали скальпи й залишали тіла на поживу койотам.

Коли я вступив до загону рейнджерів, часи легендарних Коффі Гейса та Сема Вокера вже відійшли в небуття. Вокера вбили в Мексиці, а Гейс назавжди поїхав до Каліфорнії. А ті, які залишилися, були не чим іншим, як збіговиськом бездомних солдатів, наївних шукачів пригод, засуджених до страти злочинців (отаких, як я) та Богом забутих волоцюг.

Наприкінці кожного походу рейнджерам, яким удавалося вижити, видавали по квадратній милі нічийної землі (ділянки ці могли лежати в будь-якій частині Техасу). Це була кривава здольщина: ми вбивали індіанців і забирали частку їхньої землі як платню. Проте, як і всі здольники, ми завжди залишалися в програші — земельні ділянки, розташовані на безпечних територіях, були вже всі зайняті. А ті, що досі могли бути викуплені, — уже десятки років як нікуди не годилися. Тож ваучери свої ми щоразу обмінювали або на коней, або на зброю та інші потрібні речі. Цю послугу нам надавали здебільшого спекулянти, які мешкали в розкішних особняках; а що тут дивного — вони ж скуповували землю вдесятеро дешевше від її справжньої вартості! Єдиною винагородою, яку ми отримували, крім ваучерів, були набої. Ними нас забезпечували безперебійно й у необмеженій кількості. Усе інше, від кукурудзяного хліба до свинини, ми повинні були відбирати в людей (або силою, або хитрістю).

Отримавши від штату добрячий запас пороху та свинцю, ми стали вправлятися в стрільбі перед походом (це забрало кілька тижнів). Нам було наказано вкопати в землю жердину, і капітан оголосив, що ми нікуди не поїдемо, доки кожен із нас не навчиться влучати в неї п’ять разів із п’яти, їдучи на коні щонайменше риссю, а краще — галопом. Окрім того, ми повинні були, тримаючи пістолета в лівій руці, стріляти не менш влучно, ніж звичайно.

Після всіх цих тренувань я виявив, що стріляти з пістолета вмію краще, ніж із лука. Ті рейнджери, які могли собі це дозволити, мали по два кольти «Наві»: за тих-бо часів перезарядка пістолета забирала кілька хвилин. Дехто стріляв із кольтів «Вокер», що були вдвічі потужнішими, але й удвічі важчими. І тому їх носили не на поясі, а біля сідла, що було не надто й безпечно: відійдеш на якусь відстань від коня — і вже беззахисний. А ще в цих оспіваних у легендах пістолетів коли-не-коли заїдав барабан. Зважаючи на все зазначене, уже не дивуєшся тому, що «Вокерів» було випущено небагато.

Протягом першого походу рейнджерів, у якому я брав участь, ми не зустріли жодного команча. Точніше, ми натрапляли на їхні сліди й бачили залишки багать, але вистежити їх нам ніяк не вдавалося. І не дивно, адже вони могли будь-якому білому дати фору в умінні їздити верхи й заплутувати сліди. Тож згодом я перестав боятися, що колись під прицілом моєї рушниці опиниться Неекару чи Ескуте.

За винятком кількох виснажених апачів — ліпанів і мескалеро, — нашими жертвами ставали не індіанці, а мексиканці й бродячі негри. Щоправда, попадалися нам ще й червоношкірі з резервацій, які ледь повзали від голоду. Та індіанцями їх уже не можна було вважати — адже вони розучилися виживати серед дикої природи (от до чого призводить тісне спілкування з білими!). Що б там як, будь-яка зграя бандитів за тих часів тягала за собою такого-сякого лука зі стрілами: уб’ють когось — навстромляють у нього стріл, щоб звалити все на індіанців. Скрізь, куди не глянь, червоношкірих вважали недолюдками.

Коли нам не траплялося дичини, а місцеві жителі не бажали ділитися з нами їжею, ми мусили по кілька днів голодувати, однак це вважалося серед рейнджерів звичним. Тож якщо ми раптом наштовхувалися на табун коней чи стадо корів із незнайомим тавром, їхали до Мексики, щоб там продати цей здобуток, а ще — зайві сідла та зброю. Також ми обмінювали на їжу в місцевих жителів скальпи, індіанські списи й луки та всіляке інше спорядження. Усі ці штучки білі поселенці любили вішати собі на стіни як трофеї (людські вуха були серед них особливо популярними).

Попри все це, з походів ми зазвичай поверталися на геть виснажених конях, із порожніми кишенями й поламаним спорядженням. Добувати собі нових коней і все інше ми повинні були самі. Законодавці заохочували нас до грабунків: мовляв, обкрадайте крадіїв — і за це вам нічого не буде (але чим це, власне, відрізняється від будь-якої іншої крадіжки?). Згідно з їхньою логікою, те, що не внесене до податкового реєстру, не оподатковується. А це все, що мало значення для тодішніх багатіїв, плантаторів.

Що ж до ставлення власників плантацій до рейнджерів, це була незмінна повага й захоплення. А як же інакше — ці вартові державного порядку працюють не заради грошей, а заради слави! Таке ставлення згодом передалося від плантаторів до тваринників, а від них — і до нафтовиків. Система ця працювала бездоганно: будь-який рейнджер, який раптом просив за свою роботу крім захоплення й поваги ще й долари, умить отримував тавро джейхокера, фрі-сойлера чи (це було вже найгірше!) аболіціоніста. І не залишалося такому дурникові нічого, опріч як давати драпака до якогось іншого штату.

Серед рейнджерів було чимало таких, як я — колишніх індіанських полонених, які раді були б повернутися до племен, де колись жили. Та більшість із них записувалися в рейнджери через те, що правила білих стали для них надто безглуздими, як і для мене. А ще — у містах, ба навіть у невеличких поселеннях, їм було тісно серед людей. Тож ці неприкаяні жадали єдиного — повернутися до життя в преріях. А досягти цього вони могли одним лише способом — вистежувати своїх старих друзів-індіанців, а інколи — і вбивати їх.

Свій другий рік серед рейнджерів я провів у товаристві Воррена Лайонса — одного з тих людей, про яких було вже зазначено. Він свого часу прожив серед команчів аж десять років, після чого, посварившись із вождями, повернувся до білих. Зустрівшись зі своїми біологічними родичами, він збагнув, що до них йому більше немає ніякого діла. І приєднався до рейнджерів, які ніяк не могли збагнути, хто ж він є — геній військової справи чи маніяк-убивця.

Нас було тринадцятеро, коли ми в травні виїхали в похід. У червні один хлопець із Огайо помер від лихоманки, а в серпні нашого капітана застрелили (це сталося на нижньому шляху Сан-Антоніо — Ель-Пасо). Ми обрали новим капітаном Лайонса й далі патрулювали територію між горами Девіс і кордоном. Одного вересневого дня ми вирішили трохи відпочити від наших справ, тобто від вистежування мексиканців, які вкрали коней в Еда Голла. Тож зробили привал на мальовничому гребені гори (місцина ця була десь в одному дні їзди від Президіо). З-під великого каменя било чудове джерельце — одне з тих, що в наші дні вже давно попересихали через білих людей, які знущалися з техаської дикої природи. Краєвид із висоти простягався теж дуже гарний: зелені долини, блакитна річка й вершини Сьєрра-дель-Кармен, що здавалися звідси також блакитними. Коли я проїжджав тут минулого разу — з Тошавеєм, Пізоном та іншими, — мені було просто не до того, щоб милуватися цією спокійною, мирною красою.

Ми пообідали свіжою олениною, а на десерт з’їли трохи фруктів, що дісталися нам від місцевих жителів. Доки інші насолоджувалися життям, Лайонс роздивлявся місцевість у польовий бінокль. І раптом побачив, як вісім вершників їдуть старою бойовою стежкою команчів у нашому напрямку, тобто з мексиканського боку. Вони саме під’їжджали до броду, коли наш капітан передав мені бінокля. Розгледіти їх як слід іще не можна було, та я чомусь був певен, що це команчі. Вони переганяли невеличку кабаллада — десятки зо два (чи трохи більше) коней.

— Що скажеш? — спитав я Лайонса.

— Із самим дідьком об заклад побився б, що це — неменее.

— Нас мало… — протяг я.

І справді, нас було лише одинадцятеро, а команчів — аж восьмеро. А для вдалого бою з команчами, щоб ми мали шанс не втратити нікого зі своїх, співвідношення сил мало бути два (ба навіть три) до одного.

— Вони, мабуть, дуже втомлені. Так мало коней роздобули…

— Хіба це означає, що вони потомлені?

— Принаймні справи в них ідуть кепсько, — підсумував Лайонс.

Я подався до інших, щоб розповісти новину. Лишень зачувши її, вони з радісними вигуками посхоплювалися зі своїх місць. Ще б пак! За тих часів зустріти в Техасі команча вже було не легше, ніж, скажімо, слона. Ніхто із хлопців не бажав проґавити можливість здобути такого трофея.

Лайонс готувався до битви — дуже організовано, як і завжди. А я тим часом розхвилювався так сильно, що такого зі мною, певно, ніколи ще не було (досить дивно для рейнджера, який принаймні раз на тиждень потрапляв у якусь запеклу битву). Ми знялися з місця й вирушили оточеним зеленими тополями дренажним каналом, тримаючись вогкого піску, щоб не здіймати пилу.

Команчі мали лише два мушкети на вісьмох воїнів, тож ми вирішили непомітно приступити до них на відстань пострілу. А тоді — відправити на той світ якомога більше індіанців, доки вони не підберуться ближче до нас. Я все думав про те, що Лайонс, можливо, схвильований не менше за мене. Що ж до інших, вони були раді-радісінькі, адже вважали, що битися з команчами — не складніше, ніж із жалюгідними карикатурами на індіанців, які траплялися їм раніше.

Ми вже підібралися близько до річки, і я втретє перевірив, чи заряджені як слід мої пістолети, а тоді вставив свіжого капсуля в рушницю. Команчі досі були на тому березі, не підозрюючи нічогісінько. Ми наближалися до них, старанно ховаючись у тіні скель та дерев (то були переважно верби). Я подумав, що це буде справжнісінька бійня, якщо ми нападемо, коли вони переходитимуть річку; мені вже вкотре за цей день згадався Тошавей.

Коли я озирнувся, щоб подивитися на Лайонса, — він саме взував мокасини, що, виявляється, лежали в його сідельній торбі. Я одразу збагнув, що він замислив. Та й усе до того йшло: він майже десять років прожив серед команчів, а після того — так і не позбувся звички бурмотіти щось собі під ніс їхньою мовою й називати їх неменее. Ось чому він анітрохи не був схвильованим, незважаючи на те, що наш загін майже не переважав їхню групу воїнів за кількістю! Зібрався приєднатися до давніх друзів.

Я вийняв із кобури пістолета; Лайонс, підвівшись, підійшов упритул до зарядженого ствола.

— Що це ти, до біса, робиш? — поцікавився він.

— Що це ти, до біса, робиш? — Я не опустив пістолета.

— Ти що, блекоти собачої об’ївся, Мак-Каллоу? — мовив він, відводячи дуло вбік. — Я маю таку звичку — битися в мокасинах. А ти, Мак-Каллоу, лізеш, по-перше, у чужий горох, а по-друге, поперед батька в пекло.

До мене доносилися голоси команчів — розмови, сміх… Ми з Ла-йонсом чекали, доки вони вийдуть із густих заростів на вільний простір, щоб нам ніщо не заважало перестріляти їх із рушниць. Але Гінс Муді, раптом вискочивши із засідки, помчав із гучними криками на своєму поні донизу — до підніжжя пагорба. За ним поскакало кілька таких самих, як і він, телепнів: шанс-бо вбити в бою справжнього команча був для них надто принадним, щоб вони могли бодай про щось думати.

Звісно ж, індіанці миттю поховалися за скелями й перестріляли з луків Муді та інших, тільки-но вони під’їхали на досить близьку відстань.

Минуло хвилин десять, і двоє з команчів кинулися до річки. Рейнджери, які не загинули разом із Муді, сховалися в заростях кизилу — усі, крім Лайонса. Він бився, мов чистокровний неме — звісився зі свого скакуна й стріляв, прикриваючись його шиєю. Коли кінь урешті повалився на землю, його тіло скидалося на подушечку для голок. Оскільки індіанці впізнали, мабуть, у його господареві перебіжчика, усі як один стріляли саме в нього. Я подумав, що Лайонс використає загиблого скакуна як барикаду, та він замість цього кинувся вперед — просто під потік стріл, що якимсь дивом пролітали повз нього, грюкаючи об камені. Він підступав дедалі ближче до індіанців…

Я вистрелив у кущі, де хтось ворухнувся. Потім перевів приціл на півфута й вистрелив іще раз, і так — доки не спорожнів магазин. Я майже встиг перезарядити рушницю, коли капітан миттю пересунувся дещо ліворуч..

Згодом стріли припинили свистіти, і запала тиша. Я чув лишень дзвін у своїх вухах, і ще — передсмертне іржання та форкання коней. Раптом хтось із людей застогнав, гукаючи свою дружину… Рейнджерів, крім Лайонса й мене, серед живих залишилося тільки троє (вони ховалися в засідці позаду мене). Капітан був далеко попереду нас. Мій кінь загинув, і я міг би спокійнісінько сидіти на місці, ховаючись за його трупом. Але натомість — вдався до короткої перебіжки, покривши шість чи сім ярдів. А потім на таку саму перебіжку наважився й Лайонс. Як на гріх, сонце світило яскраво, а я загубив свого капелюха, тому й не міг як слід розгледіти команчів, які стріляли з-за купи каміння. Одначе зробив іще одну перебіжку й залишився неушкодженим. Далі — ще одну, трохи довшу… і вже тоді, коли мені в стегно вп’ялася стріла, я впав. Капітан зарядив свою рушницю й випустив довгий залп; я нарешті змусив себе підвестися. Куди цілитися — уже не міг збагнути. Аж тут побачив поряд із собою Лайонса.

— Нарешті ми їх перемогли! — мовив він.

— А он там — хіба нікого немає?

— Піди й перевір, якщо хочеш. Але я нарахував п’ять трупів. Інші двоє живі, бо втекли до річки…

— …і ще один побіг туди само.

— Ну, ось тобі й восьмий.

— У тебе набої залишилися? — невпевнено запитав я.

Він запхнув порожнього пістолета в кобуру й витяг другого.

— Два. Достатньо, щоб застрелити ще когось із індіанців… Гей, ви, бабното довбана! Ну ж бо, пересуньтеся праворуч!

Троє хлопців, які перебували позаду нас (на відстані близько вісімдесяти ярдів), послухалися капітана. Пересувалися вони короткими перебіжками, пригинаючись якомога нижче, — хоча ми з Лайонсом спокійно стояли, випроставшись на повен зріст.

— Хто це, у біса, біжить останнім? — пробурмотів він.

— Напевно, Вошберн. А ті двоє — Мерфі й Данхем.

— От же ж педики смердючі… Мак-Каллоу, подивися наразі, що в тебе з ногою.

Я так і зробив. І виявив, що народився в сорочці, адже вістря проштрикнуло мені стегно навиліт, не зачепивши великої артерії. Відчуваючи, як стікає просто в мій чобіт кров із рани, я обійшов підніжжя скель; Лайонс тим часом перевірив їхні верхівки. Індіанців ми не знайшли — тільки їхніх коней, які напасалися на березі річки.

— Нам підійти до вас? — вигукнув один із тих трьох нікчем.

— Поки що ні! — перезирнувшись із Лайонсом, відповів я.

Наблизившись до мертвих команчів, ми з ним сповільнили крок.

Деякі трупи лежали в калюжах крові, а деякі — здавалися просто сплячими, бо смерть їхня була дуже милосердною: куля в шию — і ніякої тобі крові й страждань. Подивившись їм в обличчя, Лайонс, певно, упізнав когось зі своїх колишніх друзів — не схотів-бо разом із нами чотирма знімати з них скальпи й ділити їхній одяг та інші речі. Просто відійшов собі подалі.

Коли ми підбирали із землі наших мерців, один із них раптом підвівся й витріщився на нас. Це був Мак-Давелл, якого, виявляється, чимось важким уперіщили по голові. Проте йому поталанило — він досить швидко зібрав сили й навіть спромігся сісти на коня та поїхати разом із нами, як звичайно. Що ж до мене, я перев’язав свою рану, ще раз подивувавшись тому, як це стріла пройшла повз артерію. А тоді — допоміг нав’ючити на коней тіла п’ятьох загиблих рейнджерів. Ми привезли їх до форту Літон, де й викопали для них могили.

Наступного ранку троє з чотирьох рейнджерів, які вижили, тобто Мерфі, Данхем та Вошберн, повернули свої значки Лайонсові.

— Нам не потрібні коні тих дикунів, — мовив Вошберн. — Лише скальпи, зброя тощо.

— Забирайте, — кивнув Лайонс.

— Що, додому забаглося? — зиркнув я на Вошберна.

Це було таке собі косооке опудало зі Східного Техасу, яке під час останньої битви відсиджувалося в засідці позаду нас — на відстані десь у сотню ярдів.

— Витримувати таке, як було вчора, за «спасибі» — це занадто навіть для такого глиноїда, як я, — відповів він. — Якби нам за це як слід платили, то ще б можна було. А так…

Показавши пальцем у бік двох інших дезертирів, Вошберн додав:

— А ти знаєш, що Данхем із восьми років дружив із Муді?

— Ні, — тільки й сказав я.

Нібито я винен у тому, що Гінс Муді загинув… (Данхем не чув цієї розмови, бо вже далеко відійшов від нас).

Отож, боягузи пішли пакувати речі, і зрештою від нашого загону лишилося троє — Лайонс, я та Мак-Давелл. Це був зовсім іще юний веселун, який «заробляв» собі на життя конокрадством до того, як записатися в рейнджери; я був дуже радий, що він вижив і вирішив залишитися з нами. Трохи згодом ми втрьох стояли на бруствері й спостерігали за Данхемом, Вошберном і Мерфі, які неквапно їхали верхи в напрямку гір. Але вони, певно, відчули, що ми на них дивимося, і всі як один пришпорили своїх поні.

— Ну що, хлопці? — обізвався Лайонс. — Кожен із нас отримає тепер удвічі більше трофеїв, еге ж?

Решту дня ми провели, чистячи нашу зброю та лагодячи спорядження для коней. Двоє з тих скакунів, які дісталися нам від команчів, мали тавро Сполучених Штатів; ми обміняли їх на потрібні нам речі в Еда Галла, а він — продав мексиканцям. Я отримав як трофей рудого красеня-мерина, якого пізніше програв у карти.

— Скільки індіанців утекло? — поцікавився Ед Голл.

— Двоє, — відказав я.

— Ви впевнені, що не збираєтеся залишитися тут іще на якийсь час?

— Та не переймайся так. Якщо побачиш індіанців, просто запроси їх повечеряти перед жерлом твоєї гармати.

— Удруге вони, хи-хи, на це навряд чи поведуться.

Звісно ж, це була не його гармата, а Бена Літона — славнозвісного мисливця за скальпами, який помер кілька років тому (як я підозрюю, саме він очолював загін білих, які свого часу мало не добралися до нас із Тошавеєм). Голл узяв собі за жінку його вдову, але так і не припинив заздрити йому, навіть мертвому: знав-бо, що ніколи не зможе здобути такої гучної слави, як він. Це ж Літон, і ніхто інший, одного разу вбив пострілом із гармати цілу юрбу індіанців. Було це так: він запросив їх на обід, а коли вони заходилися їсти — непомітно вислизнув з-за столу й вистрелив із гармати, що була заздалегідь заряджена картеччю та ретельно схована за шторою. Постріл цей ущент розніс і Літонову їдальню, і всіх гостей, які так і не встигли зрозуміти, що їх знищило. Після цього вже ніхто не наважувався красти коней у Бена Літона.

Наступного ранку ми з Лайонсом прокинулися… а от Мак-Давелл — ні.

— Я проклятий, — скрушно похитав головою Лайонс.

— Здається, на Мак-Давелла звалилося гірше прокляття, ніж на тебе.

Мені несила було вислуховувати його скарги на життя, адже моя рана всю ніч не давала мені спати. А тут — ще й копай могилу…

— Та ні, — мовив він. — Я маю на увазі, що всі навколо мене — умирають, а я й подряпини не маю.

— То й що? Я такий самий.

— За шість місяців, що ми їздимо разом, ти вже двічі був поранений стрілою.

— Але ж і тоді, і тепер стріла не зачепила життєво важливих точок.

— Так чи інакше, ти — був поранений, а я — ні. Не бачиш різниці? А я, чорт забирай, бачу…

Мені так і не вдалося переконати його в тому, що ніякої різниці тут насправді немає. Він пішов із рейнджерів за рік до того, як ми вступили до Конфедерації. Поїхав жити до Нью-Мексико й загинув там, попри свій талан і міцне здоров’я.

Продавши в Остіні все, що нам дісталося від команчів (тобто коней, зброю та сідла), ми з Лайонсом узяли кожен свою половину виручки й роз’їхалися в різні боки: він — у черговий похід, я — до судді Блека, якому захотів віддячити. Він-бо два роки тому забезпечив мене конем та зброєю, і я, розбагатівши, тепер міг заплатити йому за все це (частину свого багатства я витратив на новий одяг). Суддя не захотів брати грошей, але сказав, що дуже радий бачити мене — тепер уже справжню білу людину. Він запросив мене до столу, і я пообідав разом із ним, його дружиною й трьома доньками. Дівчата були просто в захваті від того, що я приїхав, а їхня мати вже не гнівалася на мене так сильно.

— Я знала, що це піде тобі на користь, — мовила вона. — Тобі справді потрібно було стати бодай трошки цивілізованішим.

Я не сказав їй, що разом із рейнджерами займався тим самим, що й під час походів з індіанцями… Що ж до дівчат, старша й середуща під час обіду пускали мені бісики. Це було б не так уже й погано, якби мені після того страшенно не захотілося сексу. Тож за наступні кілька днів я витратив усі свої заощадження на місцевих повій.

У місті, переповненому жебраками, волоцюгами, сутенерами та всілякою іншою нечистю, я почувався, мов у смердючій клітці. Мені довелося продати свого пістолета «Деррінджер», щоб купити дванадцять доз каломелю (я заливав його собі в обидві діри, боячись, що підхопив сифіліс). Потім я заклав у ломбарді один зі своїх кольтів і знайшов кімнату в найдешевшому готелі міста, сподіваючись, що техаський уряд незабаром знову нашкребе грошенят, щоб зібрати нові загони рейнджерів.

Одного разу до моєї кімнатки прийшов якийсь суб’єкт і простягнув мені торбу із сиром’ятної шкіри — наче приніс довгоочікувану посилку. Торбу я взяв, утім одразу не відкрив. Простяг руку до задньої кишені, де носив «Деррінджера»… та ж я його продав! Ну, гаразд — біс із ним. Цей жалюгідний тип, схожий на помічника трунаря, з чотириденною щетиною та в пом’ятому капелюсі, усе одно не становить небезпеки для мене.

— Я бачився із Шером Вошберном цими днями, — мовив він. — І почув від нього твоє ім’я, що здалося мені знайомим. А потім знайшов папірця, на якому записав його колись.

Я просто витріщився на нього.

— Твій батько дуже багато розповідав про тебе всім нам.

— Та хто ви такий?

— Я приїхав сюди верхи з Накадоче. Купив собі там ферму… Та завжди пам’ятав, що повинен передати це тобі.

Усередині торби була жилетка, зроблена з акуратно зшитих між собою скальпів. їх було кілька десятків: деякі — з волоссям, деякі — без; шкіра в усіх них була досить темною.

— Це все індіанські скальпи, — мовив мій гість. — Можу заприсягтися, чорт забирай, якщо ти в цьому сумніваєшся. Свого часу я допомагав твоєму татові вичищати і зшивати десь половину з них.

Я взяв жилетку до рук і відчув, яка вона м’яка на дотик. У такій самій колись звелів себе поховати Тошавей…

— Я можу чимось віддячити вам за це?

Він похитав головою, а тоді хотів сплюнути на підлогу, та стримався.

— Ходімо звідси на вулицю, — запропонував я.

Ми неквапно йшли поряд у напрямку околиці міста.

— Ти ж знаєш, що він тоді кинувся навздогін за тобою? — мовив мій супутник. — Місця собі не знаходив… Добрався аж до Ллано, і вже тоді згубив слід.

— Кхм… — тільки й сказав я.

— Він зробив усе, що міг, аби знайти тебе.

Діставшись річки, ми задивилися на воду — мовчки (а що ще могли ми сказати одне одному?). Я запропонував йому жувального тютюну, і він, узявши шматочок, поклав його до рота. Повз нас пропливали човнярі, кваплячись доставити всілякі товари поселенцям, які жили вище за течією.

— Твій тато був не такий, як усі, — він нарешті порушив мовчанку. — Відчував індіанців за їхнім запахом — немов той вовк.

— Як він загинув?

— Я пам’ятаю, — неквапно заговорив він, далі дивлячись на річку, — як колись, стоячи на Конґрес-Авеню, можна було чути одним вухом постукування більярдних кульок у салуні, а другим — бойові кличі індіанців. Будинків тут стояло тоді три чи чотири десятки. А тепер — он як усе розрослося…

Він озирнувся, щоб подивитися на місто, де нині мешкали тисячі людей. Нижче за течією поромник перевозив пасажирів, і гроші рікою текли до його кишені.

— Як це сталося? — знову запитав я.

Він промовчав, і я уявив собі, як батько повертається додому, а там… Ось він уже мчить на коні, сподіваючись повернути бодай своїх синів… Задивившись на воду, я відчув, як разом із нею пливуть геть від мене всі мої страхи.

Батьків друг і далі стояв мовчки. На моє запитання він так і не відповів.

Розділ 41 Дж. Е. Мак-Каллоу

Вона знала, що в кімнаті крім неї є ще хтось — винуватець її теперішнього стану.

«Я живу після власної смерті, — подумала вона, віддаючись течії, що понесла її невідомо куди. — Холодно — мов на дні океану. Але розум, мій розум житиме й надалі…»

Це грандіозне відкриття: виявляється, усе пов’язане між собою. Під землею сховане коріння, що об’єднує все на світі; до нього треба лишень дотягнутися. Людський мурашник…

Вона більше не була впевнена в тому, ким є насправді; відчувала себе малою дитиною. Її розум… ні, душа — так називають це інші… Її тіло зменшувалося, зменшувалося й зменшувалося, а душа — росла, росла й росла, доки не припинила вміщуватися в ньому. Що б ти не збудував для свого тіла — піраміду, мавзолей чи що завгодно, — воно колись та й зменшиться, скулиться і зникне. Вони мали рацію, завжди мали рацію — ті, хто казав про душу. А вона все життя прожила, жорстоко помиляючись.

«Треба прокинутися», — промайнула думка.

Вона розплющила очі, та замість кімнати побачила неозору квітучу долину, що оточувала її з усіх боків. А в яскраво-синьому небі — величезний, мальовничий каньйон, що поволі плив кудись разом із хмарами.

«Це не мої спогади, — дійшло раптом до неї. — Але… чиї?»

Вона бачить, як у канаві крадеться койот; відчуває запахи й чує звуки. На думку спадає щось про замок, ворота й постріл із рушниці.

Знову розплющила очі. Ці меблі, жаринки в каміні… Будинок у Рівер-Оукс! Сердитий Генк стоїть біля вікна. Через що це він гнівається? Діти? Ні — по телевізору щось показують… Дружину щойно застреленого Джона Кеннеді, яка залізла з ногами на сидіння.

— Сучий син Г. Л. Гант, — чує вона голос Генка, — от ми й убили президента.

Йому відповідає інший голос — її власний:

— Кажуть, ніби Освальд працював на росіян.

«Цього насправді не було!» — подумала вона.

Генк загинув до того, як застрелили Кеннеді. Тож це не спогад, а витвір її уяви.

Тільки от Генкові не було до того ніякого діла — він далі говорив:

— Гант найняв тисячу людей, які чекали на Кеннеді в аеропорту з плакатами «Зрадник!» і «Янкі, забирайся додому!», а за кілька годин хтось із них застрелив його.

— Малоймовірно… — протягла вона.

Дрова в каміні горіли собі. Генк дивився у вікно, та їй не було видно, що він там бачив.

— Коли Господь засипає тебе грішми по самі вуха, чомусь думаєш, що Він тебе любить більше, ніж інших.

Після цих слів Генк цілує її в уста, не помічаючи, що вона беззуба старушенція. Потім вони кохаються… Усе кудись зникло, та згодом з’явилася нова картина.

Вони з Генком стояли біля буфета.

— Ми маємо якісь спільні справи з Гантом?

— Ні, — відповіла вона.

— Це — вже полегшення, — ковтнув Генк іще віскі. — Якби він не був таким селюком — становив би для нас небезпеку.

— Ти ж сам із провінції, любий мій.

— Нехай так, але я маю колекцію картин. Мине сто років, і ми станемо Рокфеллерами.

Звісно ж, він мав на увазі не Рокфеллерів, а Вітні чи Асторів. Що ж до їхньої колекції картин, половина з того, що вони купили спочатку, складалася з підробок. Тож вона потім до самісінької старості ганялася за оригіналами.

Стосовно Кеннеді, Джинні тоді не здивувалася. Того року, коли він загинув, у Техасі досі мешкали люди, які пам’ятали загибель своїх батьків від індіанських томагавків. Земля — така сама первісна, як і колись. Вона прагне всотувати в себе кров — наче воду. На територіях їхнього ранчо відкопували вістря списів, що належали до культури Кловіс і культури Фолсом. А в той час, коли Ісус Христос ніс хреста на Голгофу, моголони дубасили один одного кам’яними сокирами. Коли до Америки прибули іспанці — там жили племена сума, хумано, мансо, ла-хунта, кончо, чісо, тобосо, окана і какакстль, а ще — коахуільтекани та комекрудо… але ніхто не знає, винищили вони свого часу моголонів чи походять від них. Так чи інакше, а їх усіх потім знищили апачі, які у свою чергу (принаймні в Техасі), були згладжені зі світу команчами, яких повбивали американці.

Чого варте людське життя? Та… дещицю. Римлян знищили вестготи, яких розбили мусульмани. А тих — винищили іспанці й португальці. Навіть Гітлера не треба згадувати, щоб переконатися, що людська історія — суцільний жах. Але — ось вона, Джинні. Дихає, думає про все це… Людської крові, що пролилася у війнах, вистачить, щоб заповнити всі водойми на планеті. Проте, незважаючи на всю цю бійню, ось ми, живемо.

Розділ 42 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

13 липня 1917 року

Минуло чотири дні з тієї ночі, яку ми провели в П'єдрас-Неґрас. Нашу відсутність, звичайно ж, помітили — мій-бо «Чендлер» з’явився в гаражі тільки наступного дня, — та ніхто нічого не казав уголос. Марія вважає, що про нас узагалі могли забути в усій тій метушні, що зчинилася через нафту.

Орендарів до містечка поприїжджало стільки, що хоч греблю ними гати. Будь-якої пори доби в наші двері стукають незнайомці; у батьковому хакале світло горить усеньку ніч. Мідкіффи та Рейнолдси вже поздавали в оренду деякі свої земельні ділянки, натомість полковник іще не пристав на жодну таку пропозицію. Пішовши поговорити з ним, я побачив, що він, голий-голісінький, сидить із заплющеними очима в бухточці свого струмка. У воді він був схожий на маленьке білошкіре бісеня.

— І чого це мені так важко стало зносити спеку? — проскрипів він, угледівши мене.

— Старієш, — знизав я плечима.

— Хто б казав!

— Чи не краще нам здати в оренду кілька ділянок землі та позбутися надокучань цих агентів?

— А чи не краще нам витурити з нашого дому цю Ґарсія?

Я промовчав.

— Ти знаєш… — неквапно говорив він. — Якби я не був цілком упевнений, що твоя мати сиділа весь час удома, міг би заприсягтися, що тебе зробив якийсь індіанець.

— Як ти можеш знати напевне, якщо тебе весь час десь носило?

Він подумав-подумав і змінив тему:

— Нехай спочатку знайдуть нафту ще на якійсь нашій ділянці, а тоді — подумаємо й про здавання землі в оренду.

Я втомлено сів на камінь біля струмка.

— Усе гаразд, сину. Ти хороший тваринник. Але в тому, як вести бізнес, — нічогісінько, чорт забирай, не тямиш. І тому про це доводиться дбати мені.

— Дякую, що нагадав.

— Спробуй-но порахувати: скільки ми отримали б за наші корисні копалини, якби продавали землю по сто доларів за акр, як Мідкіффи та Рейнолдси?

— Десятки мільйонів доларів.

— А по тисячі доларів за акр? А по п’ять тисяч?

— Чого ти взагалі розводиш ці балачки?

— А це, сину, не балачки, так справді станеться. Протягом наступного року — чи, може, двох років — у цих землях порпатимуться десятки нафтовиків і майстрів із буріння. І врешті-решт ціни підскочать саме так, як я щойно тобі сказав. Ось тоді ми й продаватимемо землю.

Хотілося б вірити, що він помиляється. Але, на жаль, здоровий глузд не дає мені такої можливості.

— То що там із цією Ґарсія? — почувся батьків голос.

Та я вже йшов геть.

Ми з Марією протягом останніх кількох днів живемо лише нашими почуттями. Першої ночі після повернення з П’єдрас-Неґрас я тихцем вислизнув із її кімнати, проте вже через годину — повернувся. Відтоді ми не розлучалися більше ніж на кілька хвилин.

Прокидаюся цього ранку разом із сонцем — в обіймах Марії. Лежу, слухаючи, як вона дихає. І вбираю в себе аромат її волосся й шкіри… допоки не засинаю. А потім — прокидаюся, щоб знову милуватися нею. Її осявають лагідні промені вранішнього сонця; моя душа сповнюється безмежної, спокійної радості від того, що моя кохана — ось тут, біля мене.

До речі, я ж не бачив тіні Педро, яка зазвичай переслідувала мене скрізь, ось уже кілька днів! Більше того, мені за цей час жодного разу не згадалося його понівечене кулями обличчя (і безмовний крик Ани — теж). А що як навмисне викликати цю картину в уяві? Збочення, звичайно, але спробую… Ні, не виходить ні-чо-гі-сінь-ко!

Я завжди знав, що не є людиною, яку обожнюють інші. Те, що ховається в глибинах моєї душі, для них — невидиме; варто їм лишень поглянути на мене — і вони впевнюються в тому, що до моєї думки не варто прислухатися. Єдине, у чому мені, як усі вважають, пощастило, це моя приналежність до славетної родини Мак-Каллоу. Інакше-бо я став би не ким іншим, як жалюгідним нотаріусом, який животів би в убогій кімнатці, наповненій смердючим міським повітрям.

А що як Марія одного «чудового» ранку прокинеться й погляне на мене такими самими холодними очима, як і всі інші? Що як її кохання виявиться швидкоплинним, несправжнім? Я заспокоюю себе думкою про те, що нині — усе зовсім інакше. Ми дивимося одне одному в очі щиро й відкрито, мов малі діти. Щоразу, як обертаюся до неї спиною, відчуваю на собі її погляд; коли прокидаюся вранці — бачу, що вона, спираючись на лікоть, милується мною. Ми хміліємо без вина, відчуваючи близькість наших тіл. Мого так званого нездужання (я вважав його віковою особливістю, а Саллі — черговою ознакою моєї чоловічої неповноцінності) — наче й узагалі не було. Навпаки, моє тіло перебуває в полоні невичерпного бажання поєднатися з Марією (лише думка); ми стаємо єдиним цілим, а потім — так і засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл.

Сьогодні вранці вона прочитала мені уривок із Пісні над піснями, а я їй — другий із листів Елоїзи й Абеляра. Коли ми разом, здається, що саме наше існування очищує світ від усілякої нечисті. Проте зараз, коли я сиджу й пишу ці рядки наодинці, мені не дає спокою думка про те, що над нами, двома закоханими, нависла темна хмара. Виходить-бо, що Марія не рівня мені через те лише, що не має, як я, грошей і влади. Усе, що вона має, це свободу вибору: піти геть чи залишитися тут. І на цьому її свобода закінчується: іти ж бо їй нікуди.

— Куди ти ходив? — запитує вона, коли я повертаюся.

— До свого кабінету.

— Тебе так довго не було!

— Я більше ніколи такого не робитиму.

— А ти… про мене теж пишеш?

— Тепер майже всі мої записи — саме про тебе. А як же інакше?

— А «тепер» — це відколи?

— Відтоді, коли ти прийшла сюди.

— Але ж тоді ти був засмучений. Може, краще буде просто спалити ті сторінки?

— Я був просто спантеличений…

— Мені геть не дає спокою та історія про твого батька й убитих людей…

Я мовчу, бо не одразу розумію, що вона має на увазі. Адже під таке визначення підходить будь-яка історія, пов’язана з моїм батьком.

— …і я теж хочу дещо розповісти тобі. Принеси, будь ласка, свої записи.

— Я маю надзвичайну пам’ять.

— Ти надзвичайне ледащо…

— Ні, я не жартую. Моя пам’ять — це моє прокляття.

Марія лагідно куйовдить мені волосся; щоб лишень догодити їй, я встаю з ліжка та йду до кабінету по свої нотатки. Проходячи повз свою спальню (я туди вже п’ять днів не зазирав), бачу там Консуелу, зайняту прибиранням. Зачувши мої кроки, вона свідомо не обертається.

— Він був останнім із племені коахуільтеканів, — узялася розповідати Марія. — Його народ був давнішим за греків і римлян. Коли будувалися єгипетські піраміди, коахуільтекани жили на Землі вже п’ять тисяч років. Тож для них усі інші народи були подібні до метушливих мурашок, які з’являються з першим весняним теплом, але гинуть із настанням холодів.

Нарешті настала зима й для цього племені. Спочатку до їхніх земель удерлися іспанці, потім — апачі, а тоді — команчі. Усі вони сіяли смерть серед коахуільтеканів, і до того весняного дня — це було тисяча вісімсот тридцять шостого року — дожила одна-єдина людина, яка належала до цього народу.

Саме тієї днини мій двоюрідний дід Артуро Ґарсія побачив на своєму пасовиську старого, майже зовсім сліпого коахуільтекана, який стояв на колінах, шукаючи щось у траві. Артуро підійшов, щоб запропонувати індіанцеві допомогу. І після кількох годин порпання в траві й кактусах він знайшов те, що той загубив, а саме — кругленького камінчика з чорного обсидіану. Артуро подумав, що ця річ, мабуть, має якісь містичні властивості. Так чи інакше, а він, як і його батько, народився на цій землі, і тому добре знав, що такі камінці тут не трапляються.

Артуро був молодою та дуже заможною людиною. Він мав табун породистих коней, вродливу дружину та шістдесят ліг землі, подаровані родині Ґарсія самим іспанським королем. Його будинок був повен срібних прикрас, чудових картин і скульптур, а ще — старовинної зброї, що належала його далеким пращурам-лицарям. Щоранку він прокидався, щоб побачити, як над його землями сходить сонце. І думав про те, що все це колись перейде до його синів.

Артуро був відомий усім як чоловік, який без вагань вирве серце з грудей свого ворога. Та при цьому він був іще й такою людиною, яка, володіючи цілим містечком і маючи вродливу дружину й чотирьох дітей, неодмінно зупиниться, щоб допомогти старезному індіанцеві знайти маленького чорненького камінчика.

Звичайно ж, він не вірив, подібно до темних селян, у провидців чи оракулів. Його пращури заснували Університет Севільї, а він сам, як і його брат, навчався в Папському університеті й змалечку розмовляв однаково добре іспанською, англійською та французькою мовами. Але того дня Артуро вже не покладався так сильно на свої знання: американці-бо нещодавно спромоглися перемогти в битві при Сан-Хасінто, і він занепокоївся за свою родину.

Перемога ця відбулася всупереч здоровому глузду: з одного боку було військо, що складалося з добре підготовлених солдатів, а з другого — збіговисько варварів-невігласів, злочинців-утікачів і спекулянтів. Так, Техас протягом якогось часу був відкритим для американців, але тисяча вісімсот тридцятого року кордон для них перекрили. Однак, незважаючи на це, вони й далі нелегально прослизали на територію, де було чимало нічийної землі, а законів як таких не існувало. Щось подібне трапилося за давніх часів на кордонах Римської імперії, коли вестготи здобули перемогу над їхньою армією. Мабуть, Бог накладає прокляття на гордовитих.

Артуро Ґарсія мовив до провидця: «Чи можу я запитати тебе про те, що хвилює мене?» Старий індіанець відказав: «Аякже. От тільки на відповідь не дуже розраховуй». Артуро спитав: «Чи втрачу я свою землю?»; провидець, розгнівавшись, мовив: «Іди геть! Я не збираюся базікати з тобою про тлінні матеріальні цінності. Мене хвилюють лише питання про людський дух, філософію та природу Всесвіту».

— Але ж індіанець не міг такого сказати, — перериваю я розповідь Марії.

— Так, він був індіанцем. Та хіба це синонім слова «невіглас»?

Перш ніж я встигаю щось вимовити у відповідь, вона прикладає свої пальчики до моїх уст і розповідає далі:

— Тієї ночі Артуро так і не зміг заснути — усе думав про те, як же йому зберегти своє майно. Тож наступного ранку він знайшов провидця й запитав знову, чи не відберуть у нього землю. Індіанець відповів: «Хоч п’ятсот миль пройди звідси — ні в кого не знайдеш таких породистих коней, такого великого будинку й такої вродливої дружини, як у тебе. Ти походиш із давнього роду й маєш чотирьох гарних, здорових синів. А я всього-на-всього сліпий, знедолений індіанець. Це ти мав би навчати мене життю, а не я тебе». Артуро Ґарсія сказав: «Але ж ти мудрий». Провидець відповів на те: «Я старий. Такий старий, що пам’ятаю, як дитинчам грався на тому місці, де стоїть нині твій будинок». Артуро заперечив: «Не може цього бути — оселю цю збудували майже сто років тому». Індіанець відповів: «І все-таки я точно це пам’ятаю. Тут колись була величезна скеля — завжди тепла, навіть узимку. Мабуть, її основа була біля самісінького центру планети. На ній я колись відпочивав щоночі разом зі своєю дружиною та всіма нашими дітьми. Потім цю скелю, мабуть, знищили. А я пам’ятаю, що вона підростала щороку — наче була живою істотою».

Артуро Ґарсія знав, що така скеля справді була: її підірвали, а на залишках — звели будинок. Але роки минали, і скеля непомітно підростала. І ось уже зі стін стала осипатися штукатурка, а підлога скрізь прогнулася так, що в центр кімнати не можна було покласти кульку, адже вона одразу скочувалася до якоїсь зі стін. Урешті-решт дошки познімали, а каміння — роздробили-розкришили й викинули геть. Але ж індіанець ніяк не міг про це знати! Артуро сказав до нього: «Старий, я допоміг тобі, і тепер ти мусиш допомогти мені. Чи втрачу я свою землю?»; коахуільтекан затамував дух аж на десять хвилин, а тоді мовив: «Моя відповідь тобі не сподобається». Артуро пробурчав: «Я так і думав. Однак мені треба почути це на власні вуха». І провидець мовив: «Пробач, але ти втратиш не лише свою землю, а й дружину та синів. Їх усіх і тебе самого вб'ють американці».

Того вечора голова родини Ґарсія довго стояв на терасі свого будинку, спостерігаючи за синами, які гралися в зеленій травичці. Його красуня-дружина стояла поряд, а на його безкраїх землях вакуерос випасали незліченні стада худоби.

Артуро ніяк не міг збагнути, чому його, таку хорошу людину, має спіткати аж така жахлива доля. Після всіх цих роздумів він узяв алебарду — найстаровиннішу зброю, що дісталася йому від предків, які воювали з французами, голландцями й маврами. Нагостривши лезо так, що воно з легкістю могло б перерізати волосину, Артуро знайшов старого коахуільтекана й відрубав йому голову одним ударом. Однак голова ця, назіть відокремлена від тіла, подивилася на нього й вимовила слова жахливого прокляття.

— А як же легені? — ще раз перериваю я розповідь. — Без легенів голова ніяк не може видавати зву…

Пальчики Марії знову лягають на мої вуста, і вона веде далі:

— Минуло кілька місяців, і Артуро, непокоячись за свою дружину й синів, відправив їх до Мехіко, де вони мали б спокійно жити, поки не минуть небезпечні часи. Та не встигли вони й через річку переправитись, як на них напали білі солдати. Хлопчиків американці повбивали, а з їхньої матері по-звірячому знущалися, аж доки вона померла від ран.

Артуро Ґарсія, пообіцявши собі ніколи більше не одружуватися, дотримав свого слова. Після другої війни, тисяча вісімсот п’ятдесятого року, він поїхав до Остіна й заплатив усі податки. Лише завдяки своєму вмінню розмовляти, читати й писати англійською (а вмів він це навіть краще за будь-якого столичного американця-юриста) Артуро зміг зберегти бодай щось зі своєї власності. Половину його земель одразу конфіскували — прискіпалися до якихось неточностей у документах. Утім, так і не змогли до ладу сформулювати, у чому саме полягають ці неточності.

Минуло двадцять років, і Артуро Ґарсія вбили — разом з усіма його вакуерос. Його небіж — тобто мій батько — успадкував будинок і землю. Моя мати сказала, що дуже хоче, аби він продав усе це американцям. Але почула у відповідь:

— Вони ж убивці.

На що й відказала:

— Краще продати їм усе, ніж серед них жити.

Та мій батько наче збожеволів, думаючи про неозорі пасовиська, що дісталися йому в спадщину. Тож не минуло й півроку з дня вбивства його дядька, як він разом із моєю матір’ю став жити на цих землях, найнявши перед цим у Чіуауа дюжину вакуерос.

Будинок і всі родинні скарби мої батьки знайшли незайманими. Прочитавши щоденники свого дядька, тато таки відшукав могилу того старого індіанця й відкопав скелет. Він перепоховав рештки провидця (голова його була відрубана, як і йшлося в нотатках Артуро Ґарсія), знайшовши для цього якомога спокійніше місце — під мальовничою хурмою біля чистого струмка. До могили батько поклав гострого ножа й мішок із бобами — знадобиться, мовляв, індіанцеві в потойбічному світі. Чомусь він був переконаний, що цим зняв прокляття з нашої родини. Однак ти, Пітере, добре знаєш, що це нам аж ніяк не допомогло.

Розділ 43 Ілай Мак-Каллоу

1854—1855 рр.

Тієї зими нас відправили замість кордону до міжріччя Вошіто й Кончо. Узимку індіанці зазвичай відсиджуються у своїх селищах, однак минулого року техаський уряд загнав п’ять сотень команчів у Кліар-Форк річки Бразос. А землю, яка ще далі на схід, перетворили на резервацію для двох тисяч індіанців із племен каддо й вако.

Зазвичай у резерваціях індіанцям бракувало їжі. Усі спроби навчити червоношкірих тих прогресивних способів вести господарство, які знають білі, лишень змушували їх голодувати ще більше. Адже всі врожаї, які вони вирощували, або не достигали через посуху, або ж їх з’їдала сарана. І ще — їм було надзвичайно тісно на цьому, за їхніми уявленнями, малесенькому клаптику землі. Місцеві «блідолиці» скаржилися на те, що індіанці з резервацій крадуть їхню худобу; індіанці — на те, що білі крадуть у них коней і випасають своїх корів на їхніх землях. Що ж до нас, жодного індіанця ми там не впіймали; а з білими, яких ловили, не могли нічого вдіяти.

Тим часом оселі білих уже виростали, мов гриби після дощу, на відстані пострілу від кепроку. «Блідолиці» селилися за сотню миль по той бік фортів Белкнап, Чедберн і Фентом-Гілл — на територіях, де армія аж ніяк не могла захистити їх. Однак їм чомусь було начхати на те, що всю східну частину Ллано патрулює один-єдиний загін рейнджерів. А уряд уважав так: нехай ці вошиві селюки, які не голосують і не вкладають свої кошти в передвиборчі кампанії, самі дають собі раду, хай би якими вони були важливими для добробуту штату. Жодного нового податку. Рейнджери обходяться дорого.

Одного квітневого вечора ми розташувалися табором на верхівці меси. На відміну від інших загонів рейнджерів, ми розпалювали багаття так само обачно, як індіанці: у ямах чи струмках, що пересохли, і обов’язково — подалі від дерев (адже листя відбиває світло від вогнища). У радіусі тридцяти чи сорока миль від нас простягалися неродючі землі; річка звивалася поміж месами, скелями, ерозійними стовпами, а також — нескінченними каньйонами, пологими пагорбами та заростями ялівцю. Уже вкривалися молодим листячком дерева — карликові дуби, в’язи й тополі, що росли вздовж струмків; на річкових мілинах зеленіла трава — бутелоуа та бородач. Усе це, разом із червоними скелями й темно-синім небом (зірки Великої Ведмедиці яскраво сяяли над нашими головами), було дивовижною картиною. І попри те, що нам не вдалося за останні шість місяців упіймати жодного індіанця, ми раділи лишень тому, що минула пора лютої нічної холоднечі (нарешті не відморожуватимемо більше пальці на ногах!). Ми вже вляглися спати, аж раптом угледіли на сході, у невеличкій долині, якесь дивне сяйво, що ставало дедалі яскравішим і яскравішим. За п'ять хвилин ми, осідлавши коней, помчали донизу — у напрямку пожежі.

Коли прибули на місце, будинок іще палав. Біля дверей лежав обгорілий скальпований труп — жіночий. Тіло її чоловіка, обтикане стрілами, валялося неподалік — у кущах. Стріли мали по два жолобки, а сліди індіанських мокасинів звужувалися спереду; я одразу зрозумів, що тут погосподарювали команчі. Цю оселю збудували нещодавно: стайню та коптильню щойно взялися споруджувати, а загорода для худоби ще сочилася живицею. Ми нашвидкуруч обшукали руїни будинку й забрали всі цінні речі, які тільки знайшли (зокрема Йокуму Нешу дісталося ціле багатство — срібний медальйон, а Руфус Чоут здобув ножа «Барлоу»). Після цього — помчали наздоганяти індіанців.

Їхні сліди були досить чіткими. Проїхавши приблизно милю, ми наштовхнулися на свіжий труп малого хлопчика — йому проломили голову. Діставшись річки, ми побачили, що індіанці дуже постаралися, аби заплутати свої сліди: незліченні ланцюжки відбитків копит простягалися в усіх можливих напрямах, перехрещуючись один з одним. Тож наш капітан пустив мене вперед. Усі ці сліди були надто чіткими, і тому я, не звертаючи на них уваги, завів наш загін на середину річки. І ось ми вже добралися досить довгої кам'янистої ділянки берега. Я добре знав, що команчі зробили саме так: зайшли в річку й вийшли ось тут. Отже, тільки-но каміння закінчиться, сліди поні знову з'являться.

Так воно й було: незабаром напрямок руху індіанських коней видала прим'ята трава. Лише слідів було явно менше, ніж якби тут проїхав увесь гурт команчів. Так чи інакше, ці сліди вели до стрімкої скелі — мабуть, на її верхівку піднялися котрісь із індіанців, щоб подивитися, чи немає за ними погоні. Їхати в тому напрямку було надто рано, тож я знову повів рейнджерів уздовж річки. Проїхавши близько півгодини, ми знайшли серед каміння світло-блакитну сукеночку. Цей одяг аж ніяк не міг належати тій високій огрядній жінці, яка згоріла; сукенку радше зняли з дівчини-підлітка.

— Схоже на те, що вони везуть полонянку, — мовив наш капітан.

— Можливо, — обізвався лейтенант Мак-Клеллан. — А може, вони вбили її та викинули кудись у чагарники, як і того хлопчика.

Хто-хто, а я добре знав, що вона жива. Команчі взяли її в полон разом із братом, але він або був занадто малим, або ж забагато кричав і плакав. Дівчина виявилася досить розумною, щоб поводитися спокійно — незважаючи на те, що з нею зробили, перш ніж прив’язати до коня.

Ми постояли біля води якусь хвилю, збираючись із думками та вдивляючись у всі ці каньйони, ерозійні стовпи, кедри, високу траву… Індіанці могли бути де завгодно. І, оскільки не потрібно бути Наполеоном, щоб із легкістю влаштувати засідку в такій місцевості, ми вирішили триматися відкритої рівнини, що пролягала вздовж річки.

Проїхавши ще кілька миль, ми дісталися повороту, де біля води ріс густий тополиний гай. Нічна темрява вже поступалася денному світлу (сонце поволі сходило позаду нас). Ми з капітаном вирвалися вперед, роздивляючись місцевість кожен у свій бінокль. Милях у п’яти від нас, біля великої червоної скелі, миготіли якісь темні цяточки.

— Коней бачиш? — обізвався капітан.

— Еге ж.

— Як гадаєш, індіанці вже помітили нас?

— Мабуть, іще ні.

Яскраве сонячне світло било просто їм у вічі, проте ми все одно розвернулися й стали продиратися крізь чагарники, щосили поганяючи наших поні (так між нами та індіанцями утворилася перегородка з дерев і скель). Але коли ми знову побачили команчів — з верхівки невисокої меси, — відстань між нами навіть збільшилася.

Коли сонце досягло зеніту, наші поні зовсім знесилилися. Розважливі команчі вже двічі змінили коней, а наш капітан змусив нас мчати без перепочинку весь цей час, продираючись крізь густі зарості й перескакуючи через глибокі ями.

— Індіанцям не потрібна битва, — мовив він. — Вони просто хочуть, щоб їм дали спокій.

Ми вже наближалися до Ллано, де рівнина звузилася до каньйону в кілька миль завширшки. Кам’яні брили розміром із будинок суду відкололися свого часу з прямовисних скель; ми побачили цілий ліс із закам’янілих пеньків і колод; із вузьких уступів за нами стежили стада вилорогих антилоп. Індіанці, напевно, уже вибралися звідси нагору.

Під’їжджаючи до виходу з каньйону, ми, вигулькнувши з тополиного гайочка на вільний простір, таки побачили індіанців — лише за півмилі попереду, але на висоті шестисот футів. Один із них обернувся й помахав нам рукою. Я дуже уважно подивився у свій бінокль… Ескуте!

Обличчя його я розгледіти не міг. Але ця постава, ця зачіска (Ескуте завжди зав’язував своє волосся у хвіст, а не заплітав у коси, як інші команчі), а ще — рука, що неправильно зрослася після перелому… Може, Неекару — теж там, із ним? А що як його й серед живих уже немає?

Долиною прокотився, перервавши мої думки, звук пострілу.

Це один із наших, який мав рушницю «Шарп» із діоптричним прицілом, «влучно» вистрелив по індіанцях. А вони, і далі привітно махаючи нам руками, поїхали собі й зникли за уступом скелі.

Після трьох годин поневірянь ящикоподібними каньйонами та ущелинами, які заводили в глухий кут, ми все-таки натрапили на слід індіанців. Поміж скель, що височіли над нашими головами, росли ялівець і ведмежа трава; вода стікала з уступів (для наших коней це була майже недосяжна висота). Кілька воїнів із луками могли б, стріляючи звідти в ущелину, з легкістю повбивати нас усіх, тож ми просувалися дуже повільно. Від того, що ми весь час тримали пістолети напоготові, стали тремтіти руки. Ущелина, як і багато інших до того, закінчилася глухою стіною. Та стіна ця була незвичною — її геть усю вкривали намальовані чи вишкрябані фігурки: змії, воїни в танці, коні, бізони, шаман у святковому головному уборі, а ще — усілякі завитки та інші незрозумілі знаки (щось подібне бачиш, коли, заплющуючи очі, поволі засинаєш).

Я відчув, що це священне місце. Усі ми так і чекали, що ось-ось просто перед нами нізвідки з’являться індіанці або ж у нас ізусібіч одразу полетять стріли. Аж тут почулося спочатку якесь шарудіння, а потім щось засвистіло-загуло… Елмер Піз став стріляти, а я разом із рештою сховався за найближчим великим каменем.

То були не стріли, а дервіш, який висів над нами в повітрі. Невеличке торнадо, що утворилося без усілякого вітру… це, мабуть, якесь індіанське божество вирішило нам показатися. Воно висіло над нашими головами ще довгий час, а тоді попливло ущелиною і… зникло.

— Мак-Каллоу та Піз! — Зі свого укриття вибрався наш капітан. — Ну ж бо, сідайте на коней та перевірте той напрямок. Може, ця почвара нам шлях показувала…

За якусь годину ми вже дісталися Ллано. Сліди команчів були не дуже чіткі, однак мені було зрозуміло, куди саме вони поїхали. Ось від них відділилися троє вершників із дюжиною неосідланих поні й подалися на захід. Решта поїхала собі далі на північ, просуваючись ланцюжком, щоб краще приховати свій слід. І це їм добре вдалося — відбитки кінських копит майже неможливо було розгледіти серед слідів бізонів (ще й на кам’янистому ґрунті). Я подумав про дівча, яке взяли в полон команчі. А тоді — про Ескуте.

— Вони поїхали он туди, — мовив я, показуючи на захід.

П’ять чи шість миль — і слід обірвався. Може, команчі протягли за собою в’язку гілок, а тоді — викинули її. А може, вони поїхали ланцюжком або ж скористалися ще якоюсь невідомою мені хитрістю. Ми розвернулися й поїхали назад, тримаючись власних слідів. Продовжувати-бо погоню сенсу не було: наш загін десь на шість годин відставав від індіанців, які мали достатньо коней, щоб за потреби пересідати на свіжих. Я зліз зі свого поні та втупився поглядом у землю, удаючи, що не помічаю слідів (невидимі для інших рейнджерів, вони залишалися досить чіткими для мене).

— Не знаю, куди їхати далі, — мовив я.

Капітан пильно-пильно поглянув на мене.

— Може, нам розділитися та пошукати в різних напрямках? — Я зиркнув на нього невинним поглядом.

— Оце вже ні, — відрубав він.

— Ми знаємо, що на захід вони не поїхали. Мабуть, на південь — теж ні…

— Ти справді нічого не бачиш? Нічогісінько?

— Нічогісінько.

Він явно мені не повірив, та не сказав цього вголос. Ми поїхали на північ, щосили поганяючи коней: може, вдасться бодай іздаля помітити індіанців до того, як зайде сонце? Але ж ні! Як мені добре було видно, ми поволі відхилялися від сліду Ескуте та його воїнів, незабаром уже їдучи зовсім не в тому напрямку.

Капітан після того випадку більше не довіряв мені. Але це не мало значення, бо прожив він після цього якихось два місяці: приїхавши до своєї оселі в Остіні, побачив, що його дружина розважається з якимсь маркітантом (вона-бо думала, що її чоловік повернеться значно пізніше). Пістолет капітана дав осічку, і маркітант зарізав його.

Після поховання ми всім гуртом, заявившись до в’язниці, сказали, що самі подбаємо про маркітанта. Шериф лишень вручив нам ключі від камери.

— Дайте мені спокій! — промимрив убивця. — Нехай мене шериф повісить, і все!

Коли ми вивели його на вулицю, він щось белькотів про свої «геройські подвиги» у битві за Мієр. Але ми відповіли, що то було давно й неправда і йому доведеться таки відповісти за свій злочин.

Відійшовши на кілька кварталів від в’язниці, ми роздягли маркітанта до останньої нитки й відрізали все його «багатство». А тоді обв’язали мотузкою й заходилися тягати туди-сюди по Конґрес-Авеню. Коли ми його вішали, він навіть не вимахував ногами. Я хотів іще зняти з нього скальп, але інші рейнджери сказали, що злочинець уже своє отримав, і беззмістовно щось іще з ним робити. У найближчій таверні ми замовили випивку й узялися вибирати нового капітана. Урешті-решт хлопці обрали головним не лейтенанта Мак-Клеллана, а мене. Коли ж усі понапивалися донесхочу, я вислизнув із таверни й таки здобув те, що хотів. Цей виродок справді заслужив на те, щоби з нього зняли скальп: адже наш капітан був, на мою думку, дуже хорошою людиною.

Я вже не сумнівався стосовно того, кому зберігати вірність (виняток становили хіба що Ескуте й Неекару): як один із рейнджерів я ставив їхні життя вище за своє. Так-бо вчив мене Тошавей: люби інших більше за власне тіло, інакше дуже скоро загинеш. Ізсередини чи ззовні — це неважливо, але обов'язково будеш знищений. Ти можеш по-звірячому вбивати людей і грабувати їх, але якщо робиш це для того, щоб захистити своїх рідних і друзів, усе гаразд. І справді, ніхто й ніколи не зустрічав команча зі скляними очима. Усі свої звірства вони чинили винятково для того, аби зберегти життя тих, кого любили. Тільки білі бояться воювати, адже їх примушують це робити. Вони б'ються далеко від своєї домівки — за людей, яких навіть не знають. Про завоювання Заходу побутує міф, нібито це робили самотні люди; а правда — абсолютно в протилежному. Якщо ти самотній — отже, слабкодухий. І всі інші сприймають тебе саме так — лишень підозріло поглядають кривим оком у твій бік. Якщо поряд із тобою немає нікого, хто міг би тебе захистити, довго не проживеш. І мало яка людина — стосується це як білих, так і червоношкірих — не поділиться їжею з мандрівником, який, не ховаючи намірів, підійде пізно ввечері до її вогнища.

Час ішов, і до рейнджерів приєднувалися нові хлопці — замість тих, які загинули чи вирішили змінити рід занять. А для мене все залишалося так, як і було; і я став думати, що моє життя вже ніколи не зміниться. Капітаном мене обирали не в кожному поході, проте й ніколи не відмовляли, коли я записувався в той чи інший загін. Я брав шефство над новачками (незалежно від того, молодші вони були за мене чи старші). Скількох рейнджерів я поховав і скільком тиснув руки, коли вони розходилися хто куди після чергового походу, — навіть і не пам’ятаю. Готуючись до наступного виїзду, я віддавав свої зброю та кінське спорядження на ремонт, купував собі новий одяг, а земельний ваучер обмінював на нового коня, випивку чи ще щось корисне.

Позбувшись шестимісячної бороди, я дізнавався, коли буде найближчий похід, і вносив своє ім’я до списку.

Розділ 44 Дж. Е. Мак-Каллоу

Темрява. Шум… Схоже на воду. На те, як перекочуються великі, важкі хвилі. Де це вона?

Ось до неї доносяться голоси — двоє людей сперечаються. Жіночий каже: «Дівчинка. Цього разу неодмінно буде дівчинка». Чоловічий відповідає: «Гаразд, люба моя».

«Та це ж… мій тато!» — усвідомлює раптом вона.

Поворухнутися — не вдається. Лунають гучні, мов барабанний дріб, удари серця. Потужний ритм дихання… А ось — задзвеніли дитячі голосочки.

«Братики мої!» — тільки й устигла вона подумати.

І знову — не зрозуміло, куди це її перенесло. Хтось розмовляє іспанською, а хтось — іще якоюсь незнайомою їй мовою, але… чи такою вже незнайомою? Її проймає пекучий біль. Вона усвідомлює, що лежить у високій траві й сонце світить просто їй у вічі. Ось над нею нахиляється чорнобородий воїн у сяючому шоломі. Вагається кілька секунд, а тоді — устромляє в неї щось гостре. Боляче… Ще удар. Цього разу — смертельний. Воїн і сонце перетворюються на чорні цяточки…

Вона розплющила очі й знову побачила велику кімнату.

«То я… жила перед тим, як народитися в цьому житті!»

Від такої думки на душі стало так легко! Це ж не кінець, а лише початок чогось нового. Виявляється, вона весь цей час, усе це життя прожила наче з полудою на очах.

Але потім виникла інша думка: що як це просто вигадка? Витвір її уяви, та й годі. Вона вигадує історії, які нічим не закінчуються. Ось кімната кудись зникає. Велетенська хмара пилу… ні, це скупчення зірок! Та вона ще не хоче туди — нехай і далі прокручуються в її уяві ті нескінченні спогади-вигадки.

Пікап іще здавався їй ледь помітною цяточкою, а вона вже збагнула: біда! Надто швидко їхала ця машина, рискаючи на поворотах (наче водій забув, що під колесами — ґрунт, а не бетон) і здіймаючи хмари пилюки… Когось поранено!

«Боже! Тільки не Генк!»

Це було скоріше відчуття, ніж думка. Джинні стояла у вітальні й спостерігала за авто, точніше, за хмарою пилюки, що наближалася до будинку.

«Якщо біда не з Генком, то я ніколи-ніколи не пропускатиму церковних служб!»

Однак на споді душі вона знала, що це пустопорожній пафос. Клятва, не варта й дірки від бублика… Годувати обіцянками Бога — як безглуздо! А все ж таки — сталася біда, і вона чітко це відчувала.

— Це Джинні Мак-Каллоу! — прокричала вона в слухавку, почувши голос лікаря. — Приїжджайте до мене додому! Когось із наших людей поранено! Напевно, з мисливської рушниці…

Вона вийшла на терасу. Один із робітників, помітивши авто, сів на коня й чимдуж поскакав до воріт. Ось він зліз на землю й відчинив їх — якраз вчасно. Машина понеслася далі, а Джинні раптом відчула, як її обсипає снігом. На думку спала якась маячня: авто взагалі не треба було пропускати у ворота; вона зараз кинеться до будинку, підніметься сходами на другий поверх та зачиниться у своїй кімнаті.

Джинні підбігла до пікапа, що зупинився неподалік тераси. У кабіні сиділи Генк і один із їхніх страхових агентів. Якою ж дурепою вона була!

«Слава Богу, слава Богу!» — подумки повторювала вона, радісно всміхаючись.

Та ось ці два чоловіки вистрибнули з кабіни, навіть не глянувши на неї. І тут жінку наче громом ударило: то був не Генк!

Він лежав у кузові — блідий, із заплющеними очима. Сорочка — просякнута кров’ю (на всій поверхні машини було повно темно-червоних відбитків рук). Поряд із ним сидів іще один чоловік, який, обіймаючи його, заливався слізьми.

«Усе гаразд, — подумки заспокоювала себе Джинні. — З нього витекло значно менше крові, ніж лишилося всередині».

Вона залізла в кузов, де абияк валялися вбиті куріпки. Той чоловік усе ніяк не хотів випускати Генка зі своїх обіймів.

— Любий! — покликала вона. — Любий, ти чуєш мене?

Очі Генка так і залишалися заплющеними. Під безупинні голосіння його супутників Джинні нахилилася й прошепотіла йому в самісіньке вухо:

— Генку, це я! Ну ж бо, подивися на мене…

Він почув її; спромігся навіть розплющити очі. Уста його заворушилися, та раптом — застигли. І погляд — теж…

Мисливський собака Генка не встиг попрощатися з ним — спізнився на якісь кілька секунд (він біг за авто і, звісно ж, відстав). Пойнтер стрибнув у кузов і оглушливо загавкав, став лизати Генкове обличчя й тягнути його зубами за сорочку. Усе було марно: його господар уже не міг прокинутися. Утім, собаці не поясниш цього й жодними вмовляннями не змусиш дати мерцю спокій.

— Та заберіть же його! — не витримала Джинні. — Заберіть хтось цього чортового пса!

Пойнтер укусив когось за руку й знову заходився несамовито гавкати й вилизувати обличчя мертвого господаря. Нарешті його все-таки відтягли геть від машини.

— Тихше, — почувся чийсь голос. — Шшшш-шшшш-шшшш…

Джинні тоді так і не зрозуміла, кого це намагалися заспокоїти — її чи Генкового собаку.

«Ні! — одна-однісінька думка пронизувала її мозок. — Ні, ні, ні!»

Жінка бажала єдиного — щоб потік думок припинився. А ще краще було б, якби її хтось прибив іще до того, як вона глянула у вікно й побачила те авто. Пойнтер відтоді ходив за нею скрізь, мов прив'язаний. Він прожив іще вісім років, а коли помер, Джинні відчула себе такою розчавленою горем, що надовго втратила здатність займатися своїм бізнесом. Неначе вдруге пережила смерть свого чоловіка.

Генк був справді визначною людиною. Про таких кажуть «у ньому горить іскра Божа». Біль утрати був схожий на чиюсь могутню руку, що безжально здавлювала її шию. Людські голоси наче й доносилися до її вух, та Джинні їх не чула — немовби сиділа глибоко під водою. Треба подумати про щось інше… Їй боляче — отже, вона досі жива. Мимоволі згадалися чиїсь слова про швидкоплинність життя. Мовляв, це схоже на політ метелика до свічки: ось — мить, коли ти летиш, а ось — уже й кінець. Чи справді це так? Вона не знала.

«Я не хочу його забувати! — пульсувала в голові одна-єдина думка. — Я пам'ятатиму, пам'ятатиму, пам'ятатиму…»

Розділ 45 Щоденники Пітера Мак-КАллоу

22 липня 1917 року

На пасовиськах Рейнолдсів і Мідкіффів стали бурити свердловини. У містечку не зосталося жодної вільної кімнатки. Бурхливий людський потік на вулицях поволі просочується крізь нагромадження вантажівок і возів з обладнанням для буріння; люди ночують абиде: хто — в наметах, а хто — і просто неба. Ба навіть свині нашого «всіма шанованого» Ніла Ґілберта потерпають від нафтового буму: адже їхній господар здає хлів — мов апартаменти — в оренду, стягуючи з людей по вісімдесят доларів за тиждень. Звісно ж, я очікував, що наша приголомшлива удача розгніває всіх довколишніх. І, певна річ, помилявся, бо вони вважають наше везіння мало не власним. Наче здавати в оренду свинарник — це те саме, що нажити кілька мільйонів доларів на добуванні нафти.

Усі мешканці містечка поспішають зловити момент, щоб розбагатіти: продають за шалені гроші людям, які сюди поприїжджали, одяг, старе обладнання, провізію, а ще — здають в оренду свої кімнати, машини, вози, коней, мулів… Ґровер Дешілдс плюнув на свої врожаї та роз’їжджає на власному тракторі ділянками, де бурять свердловини. Застрягла чиясь машина у вибоїні — він уже тутечки: мовляв, готовий вам допомогти її витягти… за якісь там десять доларів (зазвичай це його тижневий виторг). Подейкують, що він ночами сам заливає водою ті вибоїни. Звичайно ж, колись цей бум та й закінчиться. Утім, не для нас, Мак-Каллоу.

Із верхівки пагорба, що за нашим будинком, тепер видно аж чотири бурові вишки — кожна на певній стадії готовності. Наш головний пияк, тобто майстер із буріння, не надто й подивований: мовляв, незабаром їх тут буде близько сотні. І це попри те, що найближчим до нас місцем, де знайшли нафту, є П’єдрас-Пінтас. Щоправда, є ще свердловини Різера та Дженнінґса, проте нафти там немає, лише газ.

Що ж до моїх стосунків із Марією, я навіть уже й не приховую від Саллівана, що не маю наміру повертатися на пасовиська. Він лишень доповідає мені вечорами про стан речей (ми з Марією кілька разів мало не потрапили йому на очі в найнезручніший момент). Я гадав, що невгамовні почуття до неї незабаром згаснуть, утім, помилявся. Вони тільки розгоряються ще дужче: якщо я не бачу її більше ніж годину, уже не можу думати про жодні свої справи, а ще — забуваю, кого як звати. І не розумію, навіщо взагалі я існую на цьому світі.

Я хочу дізнатися все про неї. Вона для мене — мов світ, який вивчає немовля, пробуючи все на смак… Прагну щомиті відчувати губами тепло її шкіри; мене непокоять думки про чоловіків, з якими вона колись кохалася. У яких стосунках вона була зі своїми сестрами та батьками? Як до неї ставилися однокурсники, коли вона здобувала вищу освіту в Мехіко? Я хочу знати все це, щоб із цих маленьких частинок скласти у своїй уяві, наче мозаїку, одне ціле — людину на ім’я Марія Ґарсія.

Прокидаюся ще вдосвіта й милуюся нею. Вона міцно спить, закинувши руки за голову й зігнувши коліна, мов задрімала, ніжачись на пляжі… Ось її торкаються, поступово стаючи дедалі яскравішими, перші сонячні промені. Мені впадає у вічі червона пляма на шиї Марії — це я, незграба, «перестарався». Розглядаю вуста (на них де-не-де помічаю маленькі тріщинки), потім звертаю увагу на те, що повіки злегка тремтять (отже, їй сниться сон); згадую чудові темно-карі оченята — у них, якщо придивитися, миготять золотисті цяточки. Раптом вона, не прокидаючись, розуміє, що я відсунувся від неї. Притискає мене до себе й знову заспокоюється…

Примара так мені більше й не показується. Пробував свідомо зазирати в темні куточки будинку — немає, та й годі. Та що там примара, я навіть не можу пригадати Педро літньою людиною. Образ, що виникає в моїй уяві під час спроби його згадати, — молодий, веселий чоловік. Те саме стосується його красуні-дружини Лурдес — її згадую лише геть юною. Отже, у моєму серці вони й далі живуть, молодіючи замість того, щоб старіти.

23 липня 1917 року

До нас завітали повітряні маси з півночі, і температура не підіймається вище ніж вісімдесят градусів за Фаренгейтом. Щойно прокинувшись, ми з Марією відчуваємо живодайну прохолоду й вирішуємо вибратися на прогулянку. На колишніх землях Ґарсія нині має бути просто чудово, та я добре знаю, що Марії такого пропонувати не варто (хоча вона й ніколи не казала цього вголос). Тож ми, зібравши деякі речі в кошик, сідаємо в мій «Чендлер» і вирушаємо до Нуево-Ларедо. Палке бажання охоплює нас просто під час їзди, і ми ненадовго зупиняємося. Я деякий час вагаюся, адже мені ще ніколи не доводилося кохатися на природі. Цікаво, а вона колись таке робила? Якщо так, то з ким? Ох уже ці безглузді ревнощі! Та невдовзі такі думки вилітають із моєї голови, і мене знову переповнює щастя.

Діставшись Нуево-Ларедо, ми з Марією аж кривимося — надто тут усе потворне.

— Ні, не годиться, — хитаю я головою.

— Пусте, ми змусимо це місце погарнішати, — весело всміхається вона, притуляючись головою до мого плеча.

Шукаємо таверну (або готель — це вже вкотре каже мені Марія). Під’їхавши до плаза де торос, бачимо кількох п’яних багатіїв-американців, які чіпляються до дівчат-мексиканок. Один із них помічає Марію й каже щось своїм друзям, витріщаючись на неї. Я гальмую, щоб вийти з авто й сказати їм усе, що про них думаю. Але Марія пропонує не звертати на них уваги, тож я знову тисну на газ. Ми ще раз об’їжджаємо, не поспішаючи, усе місто. Біля «Альма Латина» знемагає від нудьги тріо мар’ячі; замість таверн ми чомусь щоразу наштовхуємося на конгалес. Урешті-решт, виїжджаємо за місто, щоб улаштуватися десь біля річки.

Коли будинки Нуево-Ларедо зникають із наших очей, ми підшукуємо мальовничу місцинку й зупиняємося там. Із верхівки невеличкого пагорба розгортається чудовий краєвид на савану. Від сонця нас захищає старий гіллястий дуб; густа, м’якенька травичка неначе запрошує нас полежати.

Ми, розстеливши під деревом плед, зручно вмощуємося. Під нами — земля, що простягається на милі й милі навколо; над нами — безмежна блакить неба.

— Як гадаєш, що б ми побачили тут, якби раптом перенеслися в найдавніші часи? — порушує мовчанку Марія. — Мені уявляється висока-висока трава й незліченні табуни мустангів…

— Але ж мустанги з’явилися тут лише кілька століть тому.

— Я чомусь не хочу про це пам’ятати.

— Кого б ми тут побачили, то це бізонів.

— Та ну їх, тих бізонів! Що в них узагалі є гарного? Нічогісінько.

Я лишень знизую плечима.

— Але вони чомусь тобі подобаються. Гаразд, я уявлятиму їх замість коней — незважаючи на те, що вони волохаті, смердючі, незграбні та ще й рогаті.

— Вони завжди жили на цій землі.

— А мені уявляється, що дикі коні — теж. Якщо це не так, то і я тут не жила. А якщо мене тут ніколи не було, то й тебе теж… І чому у твоїй уяві живуть лише бізони та зажурені індіанці?

— Вони недовго там проживуть, оскільки з’явиться стрункий красень-іспанець верхи на чистокровному скакуні й перестріляє їх усіх.

— Як на мене, ти маєш рацію. Я просто лицемірка.

Ніжно цілую її в шию.

— Мій тато казав, що не всі мустанги тут вимерли, — веде далі Марія. — Він часто помічав на наших землях сліди непідкованих коней.

— Цілком імовірно.

— Колись я так мріяла побачити їх!

Пригадую всіх мустангів, яких ми колись перестріляли. Але Педро теж таке робив, як і решта.

Роззираюся навколо. Біля підніжжя пагорба тече струмок, що впадає в Ріо-Браво. Уздовж нього буяють зеленню різноманітні дерева: хурма, каркас, горіх-пекан, кедровий в’яз… Чую пронизливі крики сойок.

Ми кохаємося серед білого дня, незважаючи на те, що бачимо вдалині людей, які працюють на полях біля річки. Марія каже, що звідси вони — наче мальовнича картина. А я подумки співчуваю цим трудівникам.

— Ти певен, що хочеш бути саме зі мною? — перериває мої думки її голос. — Я оце подумала, що тобі краще підійшла б якась революціонерка.

Я лише цілую її у вуста.

— Здається, я стаю старою й сентиментальною, — зітхає вона.

— Але ж ти молодша за мене!

— Як-то кажуть, сорок літ стане — жінка в’яне… Та не дивися так на мене. Я не виняток… Треба, мабуть, віднести наше вино до струмка, щоб не нагрілося на сонці.

Вона підводиться, бере пляшки й спускається з пагорба, не одягнувшись і не взувшись. Я непокоюся — ще колючку в ногу зажене. Та ні: її стопи твердіші, ніж мої. Проводжаю поглядом її тендітні стегна, шрами на спині, гладеньке чорне волосся.

Минає кілька хвилин — мабуть, вона вирішила справити нужду. Та час плине й далі, а її все немає й немає. Я схоплююся з місця. Узутися? Ні — якщо я голий, то вже піду босий. Треба таки було взутися, бо повзеш, мов черепаха, боячись наступити на змію чи колючку… Таж ось вона, Марія — лежить собі в бухточці, заплющивши очі від задоволення. Темні струмені чудового розпущеного волосся контрастують із її білою шкірою; камінці на дні струмка — ще біліші. Я заходжу у воду і ступаю три чи чотири кроки. Аж тоді Марія розплющує очі й помічає мене.

— Я завжди полюбляла природу, — жестом запрошує вона мене лягти поряд.

Занурившись у струмок, я раптом помічаю, який чудний маю вигляд: засмага — лише на руках до ліктя; по всьому тілу — жмутки товстих, грубих волосинок, а ще — це жахливе ластовиння! Однак такі думки одразу припиняють мене турбувати.

Ми лежимо у воді, уявляючи себе першими (або останніми) людьми на Землі. Сонце начебто й гріє, утім, вода така холодна! Кожне наше слово, кожен погляд видаються нам найважливішим за все на світі — адже для нас, мов для двох малих дітей, не існує нікого, крім нас самих.

Нарешті ми підіймаємося на пагорб і знову лягаємо на плед. Сонце висушує нас, і Марія спокійно засинає в моїх обіймах. І чого ще мені в житті треба? Ні-чо-го… Чи почувався я раніше таким щасливим? А мій батько? Та ні — навіть молодою людиною він, певно, не спроможний був таке відчувати. А якщо подумати, його й людиною назвати не можна. Він така собі ходяча зброя масового знищення. До речі, Фінеас у цьому сенсі — викапаний батько.

Розділ 46 Ілай Мак-Каллоу

«Катавасія», яка розпочалася тисяча вісімсот шістдесятого року, поклала край рейнджерським походам. Техас розколовся на два ворожих табори: з одного боку — плантатори та всі, хто читав газети, котрі підтримували їх; з іншого — усі, хто були проти них. Але конфедерати ніяк не могли обійтися без техаських портів, а ще — без нашої вовни та яловичини.

Того літа трапилася ота славнозвісна пожежа в Далласі, коли згорів увесь квартал, але не постраждала жодна жива душа. І це тільки перше з «див» стосовно цієї події: друге-бо полягає в тому, що не знайшлося жодного очевидця, а третє й останнє — ніхто не зізнався в цьому злочині. Та всі знають, що для аболіціоніста немає нічого милішого, ніж звук власного голосу. Щоразу, коли в Канзасі загоряється візок або саморобна трибуна, неодмінно знайдеться ціла дюжина фрі-сойлерів, готових загинути на шибениці за свій учинок. А тут — хоч би тобі лялечка! Словом, і козі зрозуміло, що це була «вистава», улаштована плантаторами, яким аж ґвалт як потрібно було розпалити війну. Щойно наступного дня на світ поблагословилося, як їхні газети вже криком кричали про підступну змову негрів-утікачів та янкі, наступним кроком яких буде спалити весь Техас (це, звичайно ж, після того, як вони переґвалтують усіх без винятку білих жінок).

На кінець літа всі техасці, начитавшись газет, були певні: якщо відмінити рабство, південні штати стануть чимось на кшталт африканської колонії. Білі жінки, мовляв, зазнаватимуть насилля з боку негрів, що неминуче призведе до зникнення в Техасі європеоїдної раси як такої. А наступне, про що кричали ті газети, — те, що воювати, мовляв, ми розпочали взагалі не через негрів і рабство. Що ви! Це ж передусім війна, яка відстоює наші права, людську гідність, самостійність і свободу! Нехай Вашингтон прибере геть свої всюдисущі руки… От тільки вони забули про те, що без допомоги Вашингтона в Техасі вже давно хазяйнували б мексиканці (а про індіанців — і казати годі).

Мушу сказати, що навіть тоді всім уже було зрозуміло: рабовласницький лад в Америці (і не тільки) незабаром відійде в минуле: цього-бо вимагає сам перебіг людської історії. Та плантатори чомусь вирішили, що варто, розпаливши війну, перевернути весь Техас догори дриґом — заради того лишень, щоб старі закони протрималися тут іще бодай кілька десятиріч. Саме в ці неспокійні часи я раптом збагнув, що маю загребущі руки. І тоді вирішив: досить бути нікчемою.

Після голосування за сецесію почався масовий виїзд техасців до інших штатів. Близько половина з-поміж тих рейнджерів, яких я знав, подалася до Каліфорнії (мовляв, не хочемо віддавати свої життя заради того, щоб плантатори трохи довше змогли побути рабовласниками). Туди ж повтікали й усі техасці, які бодай раз висловилися за відміну рабства чи похвалили політику Авраама Лінкольна. Також зникла більшість «борців за незалежність». Над багатьма фургонами, що вирушили на захід — подалі від війни, — гордовито майорів прапор Конфедерації. Ці люди розпиналися про необхідність війни, доки їм самим не треба було воювати; я завжди вважав, що саме через них Каліфорнія перетворилася на те, чим є тепер.

Я був не те щоб затятим прихильником демократичної партії… але рабство завжди вважав нормальним явищем. Білі мали рабів, індіанці — теж. Раби — це живі трофеї, здобуті тобою в битві з ворогом. Якщо Господь Бог дає тобі такий трофей, чому б і не скористатися цим? Образи Христа й Богородиці красувалися на рукоятках багатьох мечів; усі техаські герої прославили свої імена в битві з Мексикою. Для них війна стала чудовою нагодою збагатитися. І я не бачив жодної різниці між тим, що відбувалося тоді, і тим, що мало ось-ось відбутися.

У таких, як я, був невеликий вибір: або в кавалерію, або в піхоту. Тож усякий чоловік, який мав голову на плечах, але не мав коня, швиденько здобував його в той спосіб, у який тільки міг (тут варіантів теж було небагато: або позичити, або поцупити). Я записався до кавалерійського загону під командуванням якогось Мак-Каллоу, одного прізвища зі мною. Та потім нашим командиром призначили полковника Сіблі, і ми вирушили відвойовувати у федералів штат Нью-Мексико.

Справи одразу ж пішли шкереберть. Полковник Сіблі вирішив розвіяти нудьгу, яка здолала його за ті кілька тижнів, що ми пробули в поході. Для цього він десь надибав барильце з дешевеньким віскі й двох повій та зачинився у своєму вагончику. Солдати, які рвалися в бій за людську гідність і свободу від всюдисущої Півночі, здійняли бучу. Однак їхній запал миттю зійшов нанівець, коли полковник знайшов іще кількох повій — спеціально для них. Решта нашого загону вже давно називала себе «НБП» — «неграми багатіїв-плантаторів» (на честь тих сміливців, які першими стали боротися за свободу). Що ж до Сіблі, ми його терпіли, бо він ділився з нами випивкою.

Спочатку в періодиці писали, що перемогти жалюгідне збіговисько фермерів-янкі нам буде щонайпростіше. Та невдовзі ми переконалися в протилежному: серед мешканців Нью-Мексико було значно менше фермерів, ніж ми собі уявляли; воювати довелося з хлопцями, які не гірше за нас уміли полювати й битися з індіанцями. За кілька місяців нашим супротивникам удалося підібратися до нас і спалити дощенту всі вагончики з припасами. Сіблі спочатку похнюпився, наче віслюк, який загруз у багні. А тоді вирішив, що для зняття стресу йому конче необхідно пройти ще один сеанс «лікувального масажу», та пошкандибав разом із «медсестрами» до свого вагончика. Ми ж, провівши голосування, виявили, що більшість із нас бажає повернутися додому. Так ми й учинили, а газетним писакам нічого не залишалося, крім як пояснювати, що напхом напханий індіанцями штат Нью-Мексико нам усе одно не потрібен. Тож наш нібито безславний відступ — це насправді грандіозна перемога.

До Ричмонда було тисяча п’ятсот миль; там, певно, узагалі забули про наше існування. Усім довелося тугіше затягти пояси (навіть наш новий губернатор складав присягу в домотканому вбранні), але їжі все-таки вистачало. Про те, що триває війна, нагадувала хіба що майже повна відсутність молодих чоловіків на вулицях (ну, і в газетах інколи повідомляли про те, як ми потопили в наших водах іще один корабель янкі). Дослужившись до лейтенанта, я міг вирушити куди заманеться, лише вибір мав невеликий. Команчам удалося відвоювати чималу частку своїх колишніх земель, тож кордон пересунувся на кілька сотень миль. Дороги з міста в місто рясніли засідками індіанців і «патріотів» із місцевої самооборони. Останнім платили по півсотні доларів за кожного спійманого конфедерата-дезертира. Тож мені без зайвих роз’яснень стало зрозуміло: від такого «стража порядку» (якщо тільки він раптом не виявиться твоїм давнім знайомим) гуманного ставлення не чекай. Оскільки спочатку він порве й розвіє за вітром твоє свідоцтво про звільнення, а тоді, лихого слова не вимовивши, накине зашморг на твою шию. І, перш ніж твоє тіло закопають, «борець за справедливість» отримає за нього свої тридцять… тобто п’ятдесят срібняків.

Завдяки численним зв’язкам суддя Блек зміг запропонувати мені замість казарми свій дім, на що я охоче погодився. Ночував я в його кабінеті; заняття собі знаходив необтяжливі — щонайбільше почитати книжку. Я насолоджувався життям, попихкуючи дорогими сигарами, наминаючи бутерброди й запиваючи їх кларетом чи віскі. У моїй голові потроху назрівали плани на майбутнє. Я вже збагнув, що життя багатих і знаменитих «блідолицих» нічим особливо не відрізняється від життя команчів: роби, що заманеться, не відповідаючи за це ні перед ким. За цю війну я, певно, дослужуся до капітана чи майора, після чого займуся розведенням худоби або морськими перевезеннями. Що мені було ясно як день — то це те, що на інших я більше не працюватиму.

Щодо трьох доньок судді Блека, одна з них померла від лихоманки, а дві інші досі жили з батьками. Старшій дівчині було двадцять два роки. Руде волосся, світлу шкіру, м’який характер і потяг до книжок та роздумів на філософські теми вона успадкувала від батька. Ця красуня нагадувала мені чистокровну кобилу ізабеллової масті. (У її минулому начебто була якась неподобна історія, та ніхто при мені не обговорював це детально.) Молодша донька судді, яка цілком удалася в матір, мала дивовижне темне волосся, вродливе личко, витончений смак і бездоганну репутацію.

Я, звичайно ж, не міг не задивлятися на цих юних красунь, хоча й знав, що суддя сподівається видати їх заміж за визначних людей на кшталт сина Сема Г’юстона чи бодай сина якогось банкіра. І я — голозадий лейтенант, який будь-якої миті міг загинути на війні, — аж ніяк не входив до кола кандидатів у його зяті. Тож, коли однієї ночі я побачив, як до мого ліжка стиха підкрадається молода струнка жінка, на думку мені спало єдине ім’я — Міллі (це була покоївка-квартеронка, яка нещодавно з'явилася в цьому домі).

Та наступної миті я зрозумів, що помилявся: це була Мадлен — старша донька судді.

— Ти ж не заперечуєш? — мовила вона, підійшовши до мене зовсім близько.

Авжеж, я був не проти. Усе в ній було прегарним і витонченим: довге руде волосся, біла шкіра (ластовиння радше прикрашало її обличчя, ніж навпаки), великі зелені очі, ніжні вуста. І, хоч у минулому я засвоїв, що цілувати таких красунь — це наче вгризатися в недозрілу хурму, усе-таки посунувся, і вона лягла поруч.

Судячи із солодкого аромату її дихання, вона випила чимало вина. Я лежав спокійно, і їй нічого не залишалося, крім як проявити ініціативу. Незабаром я зрозумів, що вона вже давно втратила цноту.

Мушу зізнатися, що був наляканий, мов тверезий голландець. Знав-бо напевне, що суддя Блек мені такого не подарує; у кращому разі — примусить одружитися з Мадлен. Крім того, вона була напідпитку й узагалі, як я гадав, трошки схиблена. Хтозна, як усе буде, коли настане ранок… Помітивши, що я побоююся, красуня вляглася на мене. Жінки, з якими я спав протягом останнього часу, аж ніяк не могли рівнятися з нею, хоча б тому, що тіло її було чистим і від неї приємно пахло. Я торкнувся її пишного волосся — м’якесеньке, мов кукурудзяний шовк. Хотів сказати це вголос, однак вирішив промовчати — найпевніше, вона б не оцінила такого компліменту.

— Невже я така потворна?

— Навпаки, надто вродлива.

— Але ж…

Юнка торкнулася того місця, що так осоромило мене перед нею.

— Думки заважають… — промимрив я.

— А про що ти думаєш? Про те, що незабаром повернешся на ту мерзенну війну за рабовласників?

— Це війна за Техас.

— Джефферсон Девіс — це ще не Техас, — зауважила вона.

— Краще не кажи так.

— Та хто мене тут почує?

— Та хоча б я.

— Не будь дурником. За Техас іще варто було б воювати, але не за рабовласників. Хоч я й не впевнена, що тепер між першим і другим є бодай якась різниця.

— Ти ба, у цьому будинку мешкає фрі-сойлер…

— Я своєму батькові так і сказала: він один із боягузів, через яких експлуатацію людини людиною в нас досі не скасували. Усе було б зовсім інакше, якби вони активно виступали проти рабства, і ще — якби такі, як ти, не йшли на війну захищати рабовласників. Хоча тобі просто не залишили вибору. То ти хворий на сифіліс, чи що?

— Аж ніяк.

— Коли я була ще дванадцятирічним дівчам, батько заборонив мені навіть дивитися у твій бік.

— То це він сказав тобі про сифіліс?

— Еге ж. Мовляв, подивися це слово в словнику Джонсона — побачиш портрет Ілая.

На якийсь час запала тиша.

— Та мені ж просто захотілося тебе подражнити, — знову заговорила вона. — Якщо ж серйозно, мені просто цікаво. Зважаючи на твою історію життя…

— Та не хворів я ніколи на той сифіліс!

— А я все одно пересплю з тобою, навіть якщо ти брешеш. Я ж кохаю тебе. А із цієї війни ти можеш і не повернутися.

Я навіть не знав, як на це реагувати.

— Скажи щось, — мовила красуня. — Ти мене кохаєш?

— Боже милий! — пробелькотів я.

— Та жартую я, — зітхнула вона. — Піду вже, мабуть…

— Щоб ти знала, я доживу до глибокої старості.

— Ти ж не образився на мене?

— Аж ніяк.

— Може, ти боїшся мого батька?

— Боюся, та не його. Я непокоюся через те, що може статися, якщо ти залишишся.

— Не сумніваюся, що ти хотів би стати моїм першим коханцем. Але для цього тобі треба було б лягти зі мною років на п’ять раніше. Ти ж, певно, чув ту історію…

Мадлен стала рухати стегнами. Її легенька нічна сорочка була надто ненадійною перешкодою для моїх рук… Навіть давши собі волю, я розумів, якої величезної помилки припускаюся: раптом що, відповідатиму за цю ніч своєю головою. Утім мене заспокоювала думка, що Мадлен іще юна й усі її почуття до мене дуже швидко спливуть, як лист за водою.

Ми не змикали очей майже всю ніч, а вранці вона тихенько пішла до своєї кімнати. Я очікував від неї пафосної проповіді про те, що в очах Господніх ми тепер подружня пара. Що вдієш, за тих часів було так заведено: порозважався з дівчиною — одружуйся. Та вона лишень сказала:

— Сьогодні мама з татом їдуть до Сан-Антоніо.

Коли настала ніч, Мадлен, як і минулого разу, стиха прокралася до мене. Щоразу, коли ми кохалися, я підстраховувався.

— Боїшся, що доведеться зі мною одружитися?

— Це було б не так уже й погано, — цілком щиро відказав я.

До цієї миті мені й на думку таке не спадало. Так чи інакше, я не шкодував про сказане.

— Яке ніжне освідчення!

— Зі мною нічого не станеться, — мовив я, не звертаючи уваги на її останні слова. — Тобі нема чого непокоїтися.

— Не кажи так — ти ж не можеш нічого знати напевне.

Я мало не сказав їй, що мене сам Бог зарікся чіпати… а може, не Бог, а диявол? Словом, я вирішив промовчати.

Минуло кілька тижнів, і наш загін отримав наказ вирушати до Канзасу. Суддя викликав мене до свого кабінету. Я ніколи ще не бачив його таким — неголеним, нечесаним і невмиваним (адже спав він, як легко можна було здогадатися, не роздягаючись). Це була велика людина в усіх значеннях цього слова, і я ніколи не помічав бодай якоїсь схожості між ним і його старшою донькою; якщо, звісно, не враховувати кольору волосся й шкіри. А от тепер, придивившись, я зробив маленьке відкриття: свої зелені очі й великий рот Мадлен успадкувала саме від батька. Збагнувши це, я чомусь відчув неабияку радість.

— Ти майже покійник! — гаркнув суддя, витягнувши із шухляди пістолета й бабахнувши ним щосили об стіл. — Моя донька вперто заперечує те, що ти скористався її почуттями й затягнув до ліжка. Відповідай мені: вона каже правду?

— Авжеж, — збрехав я.

— Чим я тільки її не лякав: і тим, що вона підхопить від тебе сифіліс і вся вкриється гидезними пухирями…

— Ви ж знаєте, що я не хворий на сифіліс.

— …і тим, що ти спав із кожною шльондрою, яка тільки-но впадала тобі в око. Виявляється, усе було марно.

— Як не крути, а я мушу їхати. Тож вам уже не треба через мене турбуватися.

— Через тебе я й не турбуюся, мені за доньку серце болить. Щоб ти знав, у мене волосся дибки стає, коли я уявляю її з тобою. Ти, загалом, мені подобаєшся, але не поряд із Мадлен. А вона ж із тих дівчат, які не заспокояться, доки не отримають того, чого хочуть. Тож ти мусиш одружитися з нею.

— І одружуся. Бо сам так вирішив.

— От і добре. От і чудово…

Увесь цей час він дивився не на мене, а у вікно. Я знав, про що були його думки: якої ж миті він уперше помилився? Коли прихистив мене після того, як я повернувся від команчів? Чи коли врятував від повішення в Бастропі? А може, коли дозволив тут вештатися, незважаючи на те, що всі інші були від цього аж ніяк не в захваті?

— Нехай це прозвучить дико, Ілаю… — зі сльозами на очах вимовив суддя.

Чоловік надовго замовк — узявся складати в акуратні стоси численні папери, що абияк валялися на його столі. А тоді — немов щойно помітив, що кілька книжок лежить просто на підлозі (вони там були стільки, скільки я пам’ятаю цей будинок), та заходився розставляти їх по місцях. І раптом закінчив фразу:

— …але я все одно скажу: не смій робити мою доньку вдовою.

Він узяв іще одну книжку й поставив її на місце. А потім відійшов на кілька кроків від мене.

Я відчинив двері, та суддя знову заговорив.

— Зрозумій, Ілаю: я завжди хотів, щоб Мадлен з’єднала свою долю з кимось зовсім іншим — банкіром, клерком чи янкі, — розставляв він і далі по місцях свої книжки. — Словом, із заможним містянином. Ти хороша людина, і я люблю тебе, як власного сина. Та мені добре відомо, що за життя чекає на мою доньку, якщо вона вийде за тебе. Я ніколи не хотів, щоб вона животіла в убогій халупі, а потому померла, народжуючи дитину. Я не хочу, щоб вона отруїлася водою з якоїсь брудної калюжі. Не хочу, щоб її вдарив копитом у голову кінь або щоб її застрелили індіанці й зняли з неї скальп. Ох, донечко моя, донечко!

— Я обіцяю, що з не…

— Ти не можеш обіцяти такого! — енергійно захитавши головою, урвав він мою мову. — Я знаю, що ти спроможний відповідати за свої вчинки. Але не за вчинки інших.

Розділ 47 Дж. Е. Мак-Каллоу

Ось вона знову сидить у г’юстонському офісі й слухає свого юриста Мілтона Брайса; він уже помітно постарішав — став носити окуляри й зачісуватися так, щоб якомога менше було видно лисину. Мовляв, треба запропонувати свою ціну за «Бравн і Рут». Однак Джинні не надто надихала перспектива стати власницею цієї трубопровідної компанії, адже нафту в Техасі знаходили дедалі рідше.

— Вони ж іще греблі будують, — торохтів далі Брайс. — І військові бази для Інженерного корпусу. Ґерман Бравн помер…

— Я про це чула.

— …і тепер Джордж прагне якнайшвидше здихатися цього бізнесу. Тож діяти треба негайно — протягом цього тижня він комусь та й продасть компанію.

Брайс так набридливо торочив своє, що вона не могла його більше слухати.

— Гадаю, за сорок мільйонів цю компанію — а вона, між іншим, без боргів — цілком імовірно буде придбати. Якби я лишень мав такі гроші!

Джинні надто довго думала над цією порадою Брайса — її випередив Ед Геллібартон, який спромігся за кілька днів нашкребти тридцять шість мільйонів доларів (а його фірма, що займалася цементуванням свердловин, переживала, до речі, аж ніяк не кращі часи) та купив компанію Джорджа Бравна. Через десять років Геллібартон, узявшись за будівництво баз для в’єтнамської армії, вийшов на річний прибуток у сімсот мільйонів доларів.

Навряд чи це було єдиною її помилкою в бізнесі. Утративши Генка, жінка ще дуже довго відчувала потребу по кілька разів обмірковувати абсолютно всі свої дії — неначе люди з її оточення лише тим і займалися, що оцінювали кожен її крок, кожне слово й навіть думку. Вона стала надзвичайно прискіпливою до себе: ось тут — не припуститися б якоїсь хиби; ось це рішення треба приймати, тільки ретельно зваживши всі «за» і «проти»; ось ці документи варто не просто проглянути, а дуже уважно прочитати; ніколи не можна припиняти думати. Украй зрідка траплялося таке, що вона вела ділову розмову, не прокрутивши заздалегідь у голові всіх своїх реплік. Бували такі моменти, коли Джинні переконувала себе в тому, що навіть у Генка все не виходило б так добре, як у неї. Однак іноді вона примушувала себе скинути рожеві окуляри й визнати, що їй як діловій жінці чогось бракує. Чого саме? А ось чого: усі чоловіки, яких вона знала, завжди були впевнені у своїй правоті, навіть коли насправді це було геть не так. Оце найголовніше, що вони вміють: бути впевненими в собі. Так уже влаштована чоловіча логіка: навіть якщо сам знаєш, що помиляєшся, доводь свою правоту ще завзятіше.

Усі навколо неї прагнули поживитися її грошима. Ті Джей Блок, співвласник кількох її нафтових свердловин, перемістився «для зручності» до Генкового кабінету. Вона мов у тумані підписала кілька нових угод про оренду: не мала-бо сил на те, щоб уважно їх прочитати. Генк завиграшки міг одночасно втримувати у своїй голові безліч усних домовленостей і стежити за величезною кількістю проектів стосовно них. А вона не могла. Їй було не до снаги з’ясувати, хто й у чому її обманює. Джинні двічі сплачувала одні й ті самі рахунки за обсадні труби й буровий розчин. А потім не могла второпати: чи то майстри з буріння її обкрадають, чи то постачальники обладнання (а може, і ті, й інші?). Кожен поспішав скористатися своїм шансом; вона відмовилася від багатьох пропозицій продати власний бізнес. Генкові сестри подали позов у суд: вирішили поборотися за право на володіння половиною компанії. Усі без винятку її підлеглі вважали, що вона тупа білявка, і тому не дуже квапилися виконувати свою роботу. Якщо ж і бралися до справи, то завжди робили все абияк. Мабуть, гадали, що вона не зможе відрізнити безперспективних свердловин від прибуткових, а якщо встряне в якийсь важливий проект — їй швидко набридне. На неї так і сипалися рахунки за ремонт обсадних труб та іншого обладнання, що з невідомих причин увесь час ламалося. Ну чому люди, які аж із шкури пнулися, аби догодити Генкові, не хотіли так само старанно працювати на неї?!

Видима річ, усі вони запевняли Джинні в тому, що це зовсім не так. І вона потроху стала підозрювати себе в параної чи навіть у тому, що їй уже клепки бракує. А може, вона просто не спроможна все встигати і їй краще продати компанію Ті Джей Блоку? Він чомусь уже давно поводиться так, ніби весь її бізнес належить йому… Їй здавалося, що геть усі знають щось таке, про що вона й гадки не має. Може, її телефон прослуховується?

Так чи інакше, а працівники Джинні, очевидно, і далі вважали себе підлеглими Генка. Що ж до неї, у їхніх очах вона була не ким іншим, як «безкоштовним додатком» до свого чоловіка. Звичайнісінькою красунечкою-домогосподаркою, яка замість того, щоб відкрити бутік чи катати людей за гроші на своїх конях, вирішила раптом погратися в нафтового магната.

І все ж таки, чи не перебуває вона й справді на межі психічного розладу? Чи не краще було б, залишивши все, повернутися разом із дітьми до ранчо?.. Коли вони з Брайсом їхали до ресторану, де збиралися пообідати, Джинні раптом передумала зупинятися й повела машину далі — за місто.

— Я все одно їсти не хотів, — ото й усе, що мовив юрист.

А вона все гнала машину вперед, допоки замість кам’яних мішків дорогу не оточили високі, гіллясті сосни й дуби.

— Мілтоне, хто з наших працівників точно не обкрадає мене?

Брайс мовчав так довго, що вона мимоволі подумала: чи він, бува, не є одним із отих любителів поживитися чужими грошима?

— Бад Леннінґ начебто чесний… — протяг нарешті юрист.

— Еге ж… А нічого, що він замовив чотири тисячі футів обсадної труби для свердловини завглибшки дві тисячі?

— Може, Ґордон Лайтл?

Мабуть, їй узагалі не треба було розпочинати цю розмову.

Брайс ретельно пригладив своє волосся.

— А як щодо містера Ті Джей Блока? — усе-таки спитала вона.

— Нормальний хлопець… Лише полюбляє дурити й обкрадати людей.

На якусь мить Джинні стало навіть смішно. Та потім вона відчула, як усередині неї наростає лють.

— Ви ж не запитували мене про них, — заговорив Брайс після довгенької паузи (вони їхали, віддаляючись від міста). — Крім того, я не в тому статусі, щоб давати вам такі поради.

— А що як я візьму й прожену їх усіх просто зараз?

— Спочатку треба позамінювати всі замки в офісі. Ну, й одну або двох секретарок я б усе-таки залишив.

Доїхавши до лісовозної дороги, Джинні розвернула авто.

Повернувшись до міста, вони весь вечір провели в Музеї образотворчих мистецтв (і тільки згодом вона вирішила, що все ж таки непогано було б заморити черв’ячка). Може, її задуми були надто честолюбними, утім, вона таки втілила їх у реальність: того ж вечора позамінювала всі замки, а наступного ранку — звільнила всіх працівників (за винятком секретарки Едни Гіннент).

Нові працівники виявилися кращими за старих, але, щоб завоювати їхню повагу, вона мусила так само добре тямити в їхній роботі, як і вони самі. А для цього треба стільки всього знати: і що таке потік у тріщині гідророзриву, і чим відрізняється кумулятивна перфорація від кульової, і про всі види методів закріплення піщаних пластів, а ще — те, як здійснювати кислотну обробку та які бувають наповнювачі пласту… Їй увесь час хотілося єдиного — нормально поспати. Але ж стільки всього треба було продивитися й перевірити! Працюючи важче, ніж бодай колись трудився її чоловік, Джинні знову й знову замислювалася над тим, чи варто так себе мордувати. Адже її як не хотіли, так і не хочуть бачити в ролі власниці компанії.

Згодом Джинні дійшла висновку, що їй тоді просто не залишалося нічого іншого. Вона була не з тих жінок, які можуть почуватися нормально, просто сидячи вдома з дітьми. Їй завжди було зрозуміло, що в неї немає нічогісінько спільного з такими жінками, як її бабуся чи сусідки, які могли годинами вибирати собі нову сукню, щодня вештатися благодійними фондами й тижнями обмірковувати, як найкраще розсадити гостей на вечірці. Вона постійно чітко усвідомлювала, ким є і чим хоче займатися; поведінка багатьох інших людей, які чомусь вважали, що краще за неї знають, що їй робити, узагалі не повинна була шокувати її, але вона реагувала на це саме так. Тоді як інші жінки купували в аптеках валіум, Джинні замовляла бензедрин. Щоразу, коли почувалася виснаженою й хотіла пролежати весь день у ліжку чи влаштувати довгу обідню перерву — згадувала полковника, який не давав собі спочинку аж до дев’яноста років.

Щоб завжди перебувати в розумовому тонусі, вона вигадувала нескінченні вправи для свого мозку. Тримала в голові репліки для майбутніх ділових розмов; складала, множила чи ділила цифри всіх чисел, які тільки-но бачила: номерів машин чи будинків, написів на дорожніх знаках… Ось, наприклад, напис «7916 Оук-Драйв». Чотиризначне число «7916» можна розбити на два двозначних і перемножити їх: сімдесят дев’ять на шістнадцять — це вісімдесят на шістнадцять мінус шістнадцять. Тисяча двісті вісімдесят; віднімаємо шістнадцять — виходить тисяча двісті шістдесят чотири.

Що ж до ділових партнерів, ці чоловіки розмовляли з нею підкреслено ввічливим тоном, хоча насправді не визнавали розумним жодного її вчинку. Коли вона укладала з Обрі Стоксом договір про оренду (їй удалося переконати його співпрацювати саме з її компанією, а не з якимсь із «гігантів»), він, перш ніж попрощатися, сказав:

— Я з’їжджу туди сьогодні — продивлюся папери й переконаюся, що ця угода таки варта того, щоб її підписувати.

Вона була так вражена, що нічого на це не відповіла.

— Нічого особистого, Джинні, — почулося в слухавці.

Як це «нічого особистого»? Нібито вона не знає, що всі як один техаські нафтовики вважають своє слово таким само непорушним, як свій підпис на ділових паперах. На вихідців зі Сходу, які завжди були схиблені на всіляких юристах і письмових угодах, вони дивилися як на нижчих істот. Однак жоден із тих бізнесменів, які вірили на слово Генкові, не ставився так само до неї. Вони поводилися з нею, мов з істотою, яка спустилася на Землю з Місяця. Усі її спроби детально обговорити бізнес пропускали повз вуха — розпитували про дітей і висловлювали співчуття стосовно того, що вона підриває своє здоров’я, надто сумлінно працюючи. Їм навіть на думку не спадало, що Джинні може бути такою ж безкомпромісною та зосередженою на бізнесі людиною, як і кожен із них. Вона-бо хто? Звичайна жінка — істота, якій сам Бог велів сидіти вдома й витирати носи своїм діточкам.

Вона повиносила всі світлини своїх синів і доньки геть із кабінету — щоб ніхто, бува, не запідозрив, що її думки в робочий час крутяться навколо родини. А ще (їй знадобилося значно більше часу, щоб зізнатися в цьому самій собі) — щоб чоловікам, які приходили до неї в справах, ніщо не заважало фантазувати про «солодку нічку» з нею. Ні, вона б із ними не спала, такого ніколи не було. Проте все її єство повставало проти думки, що на неї більше ніхто й ніколи не подивиться як на вродливу жінку, з якою хочеться переспати. Тож світлини дітей у її кабінеті виглядали б надто недоречно.

Звільнивши всіх нечистих на руку працівників, Джинні працювала в офісі без вихідних. Мілтону Брайсу, від якого тепер вимагалося те саме, вона утричі збільшила зарплатню, а для його дружини відкрила кредитну лінію в «Німан Маркус». Що ж до її дітей, Тома й Бена, здається, вони належно ставилися до таких речей. А Сьюзен — та завжди була, так би мовити, матусиною донькою, і тому їхні стосунки розірвалися назавжди. Обидва хлопчики зразково поводилися й були цілком самодостатніми людьми. А от їхня сестра від самісінького народження вимагала цілодобової уваги до себе: лежала в пелюшках — на все горло лементувала від кольок у животі; ледь навчилася ходити — залазила щоночі до ліжка батьків (мовляв, наснився поганий сон). Років у чотири-п’ять вона знайшла новий спосіб привертати до себе увагу: брала до рук якусь крихку річ, наприклад, вазу чи склянку, і «випадково» впускала її на підлогу.

Генк завжди знав, як заспокоїти доньку. Він-бо мав залізне терпіння й дивовижну здатність «перемикатися» між різними аспектами життя. А Джинні ні перше, ні друге ніколи не було притаманне, тому вона й не могла діяти так, як Генк. Його розум був подібний до ідеально злагодженої машини: Сьюзен влаштовує істерику — він миттю опиняється біля неї, готовий приділити їй стільки уваги, скільки треба; донечка заспокоїлася — тато з думкою «тепер про неї дбатиме няня, тож я можу не турбуватися» повертається до свого попереднього заняття. Джинні, не маючи таких «перемикачів» у голові, сердилася на доньку протягом усієї дороги до офісу, а потім не могла спокійно працювати аж до обіду. Примхи розніженої Сьюзен вона сприймала дуже близько до серця. Звісно ж, у всіх родинах інколи народжуються ось такі діти — абсолютно неспроможні давати собі раду. А вона, між іншим, у віці Сьюзен уже вміла їздити верхи й заарканювати телят, хоча ніхто її цього не вчив. Із чоловіками, які були начебто сильнішими й вправнішими за неї, вона завжди могла змагатися без усілякої фори. А що вміла її донька — ця примхлива, розпещена «принцеса»? У чому вона могла позмагатися, наприклад, зі своїми братами? У влаштовуванні істерик і розбиванні вазочок? Навіть тоді, коли Генк був живий, Сьюзен вважала його кимось на кшталт ангела. Мати ж для неї завжди була… деким іншим. Як не старалася Джинні порозумітися з нею, усе було марно.

Авжеж, Сьюзен — типова техаська дівчинка. Це вона, Джинні, була «білою вороною».

Розділ 48 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

1 серпня 1917 року

Справи в інших майстрів із буріння йдуть удвічі швидше, ніж у полковника та його посіпак, яких я ще ніколи не бачив тверезими. Виїжджаєш на дорогу — «милуєшся» нескінченними буровими вишками (їх там щонайменше чотири десятки повиростало). Невже колись на цих землях стояли тихі, спокійні ночі?

Містечко наше аж кишить людьми: тепер уже не тільки майстрами з буріння, орендарями та спекулянтами, а й робітниками, які будують резервуари для нафти, риють траншеї, перевозять труби й пальне, лагодять усіляке обладнання… Платять їм удвічі більше, ніж минулого року.

Деякі новини про смертельні випадки: труп чоловіка знайдено за Кеботовим заїжджим двором (це так тепер Воллес Кебот величає свою халабуду). У наметовому містечку вибухнув самогонний апарат, є жертви. І ще — під колесами вантажівки загинув один із робітників (заснув, на свій клопіт, під машиною).

Наш головний майстер із буріння каже, що це лише квіточки. Мовляв, тільки-но запрацюють усі ті вишки, отоді вже трунарям відчутно додасться роботи.

Спитав Марію, що вона про все це думає. Виявилося, що нічого, оскільки їй узагалі не хочеться впускати в голову такі думки.

3 серпня 1917 року

Мій батько продав компанії «Маґнолія Ойл» дві тисячі вісімсот акрів із колишніх земель Ґарсія (ціна за акр уже підскочила майже до тисячі доларів). Свердловини на землях Мідкіффів і Рейнолдсів зафонтанували після буріння на кілька сотень футів. Що ж до знаменитої полковникової вишки, її змонтували знову (цього разу вже професійно), і свердловина видала на глибині восьмисот футів досить потужний фонтан. Або через це, або ж через батькову недбалість керни для буріння вийшли з ладу. Та, попри все, наші фінансові проблеми, схоже, закінчилися. Поколінь на десять уперед ми, Мак-Каллоу, грошима забезпечені, що наганяє на мене безпросвітну хандру.

Звісно ж, «Маґнолія Ойл» уже націлилася на ділянки землі, розміщені просто біля нашого будинку — це ж дуже близько до батькової «першої ластівки» (першої й найпродуктивнішої з-поміж усіх). Але я сказав, що цього не буде, і край.

Сьогодні ми із Салліваном проїжджали повз ділянку біля нашої славнозвісної вишки (півмилі суцільної чорної багнюки, яка жахливо тхне). Він поскаржився, що, по-перше, ця нафта вже дістала його до живих печінок, а по-друге, через неї він може ще й роботу втратити.

— Я взагалі радий такій удачі, — мовив він. — Але ж у нашому містечку тепер і склянки води задарма не вип'єш.

— Принаймні ми нині маємо достатньо грошей, щоб розчистити на наших пасовиськах чагарники та поставити міцні паркани.

— Який сенс у тому, щоб розчищати чагарники, коли на пасовиськах розлилася оця погань, та ще й від цього клятого гуркоту нікуди не сховаєшся? Не кажучи вже про те, що ці пияки — чорти б їх позабирали! — воріт ніколи не зачиняють.

Ми й далі, думаючи кожен про своє, розглядали смердюче болото з нафти й грязюки.

— Як гадаєте, він продасть худобу? — заговорив нарешті Салліван.

— Я не дозволю йому цього зробити.

— Саме це я й казав усім нашим робітникам. Ваш батько завжди був байдужим до худоби, але ви… ви не такий, щоб отак просто йому дозволити її продати.

Знову — мовчання. Я думаю, що Салліван жодного разу не висловлювався несхвально про полковникові вчинки, а я ж знаю його вже тридцять років.

— Нині ми маємо вдвічі більше худоби, ніж два роки тому, — сказав я. — А отже, і роботи в нас буде вдвічі більше.

Згадавши, через що нам, власне, привалило стільки худоби, я мимоволі здригнувся; мною знову заволоділи думки про Марію.

— Але ж на худобі ніколи не заробиш стільки, скільки на оцій гидоті, — говорив тим часом Салліван. — Саме через це всі й непокояться.

— Скажи, щоб ні про що не хвилювалися… А ти не чув, бува, про цю дівчину з родини Ґарсія?

Мій співрозмовник дуже довго мовчав — мабуть, ретельно добирав слова для відповіді. Ми вже поїхали далі, коли він нарешті мовив:

— Гадаю, про неї чули щонайменше всі мешканці наших трьох округів.

— Дуже складна ситуація…

— Це ви ще м’яко висловилися.

— А якої ти думки про мою дружину?

— Може, їй раптом у макітру кінь копитом утрапить… або ж блискавка з ясного неба.

— Згоден, фортуна не любить мене аж так.

— Еге ж. Якщо когось і приб’є блискавкою, то це вас.

4 серпня 1917 року

Сьогодні ми з Марією вперше їдемо разом до Мак-Каллоу-Спрінґс, ні від кого не ховаючись. Спочатку, щоправда, вона тримається на певній відстані від мене, ніби якась служниця, — та ось я беру її за руку. В «Амальчітас» ми замовляємо добрячий обід і коктейль «Карта Бланка»; потім — ще довго блукаємо вулицями, хміліючи лише від близькості наших тіл. Не пригадую, щоб коли-небудь у своєму житті почувався краще. Але й не можу не думати про те, що ми в такий спосіб наче намагаємося звести твердиню, щоб захиститися від величезної руйнівної хвилі, яка насувається просто на нас. Неначе наше кохання спроможне її зупинити… Сміх, та й годі.

Після вечері ми йдемо до бібліотеки. Марія сідає на диван, а я — лягаю, поклавши голову їй на коліна.

— А чому ти так і не вийшла заміж?

Вона лише знизує плечима.

— Я справді хочу це знати.

— До тебе я спала з чоловіками, якщо ти про це.

Ні, не про це. До того ж мені боляче вже від цієї думки. Та я допитуюся далі.

— Я ніколи не поєднаю свою долю з людиною, яка не поважає мене. Навіть смерть була б кращою за таке життя.

— Невже тобі не зустрівся бодай один чоловік, який би тебе поважав?

— Мені, певно, слід було б самій чоловіком народитися.

Я злегка щипаю її за стегно.

— Вони чомусь думають, — удруге знизує вона плечима, — що дружина повинна обожнювати свого чоловіка незалежно від того, ким він є, а ще — або прати його смердючий одяг, або ж стояти над душею в служниці, яка це робить. І мексиканці в цьому сенсі найгірші з-поміж усіх. Адже мексиканець, якщо приведе тебе до вишуканого номера в готелі або ж запросить на прогулянку якоюсь мальовничою місциною, обов’язково поводитиметься так, ніби він власноруч створив цю красу. І йому якоюсь мірою справді в це віриться.

— Ну, це просто хвастощі…

— Та ні, він дійсно в це вірить. Ось чому я, власне, і не вийшла заміж. І не збираюся цього робити.

Я жалібно дивлюся їй у вічі.

Жінка ніжно цілує мене.

— Звичайно ж, для тебе я зробила б виняток.

Перевернувшись на бік, лягаю щокою їй на коліна та обіймаю за стан. Але вона раптом завмирає, наче забувши про те, що я поруч. Її погляд спрямований кудись удалину, немовби вона бачить за темним вікном щось таке, чого не бачу я. І ось нарешті чую її замріяний голос:

— Є ще одна історія…

Сталося це тут — у Південному Техасі. Жив собі молодий вакуеро — бідняк із бідняків, зате красень із красенів. І покохав він якось доньку одного багатого чоловіка, який розводив худобу.

Ця юна дівчина сяяла такою вродою, що аж боляче було дивитися. Ні на цьому, ні на тому березі річки не було такого синка заможного власника ранчо, який не намагався б залицятися до неї. Та вона, із серцем невинної дитини, мріяла тільки про одне — помчати неозорою прерією верхи на жеребцеві незвичайної краси, якого вона одного разу побачила в табуні мустангів. Цей чудовий, високий (мабуть, шістнадцять долонь) кінь білосніжної масті був дивовижним поєднанням витривалості строкатого поні й швидкості чистокровного скакуна. Ним, як і красунею-дівчиною, мріяв заволодіти кожен чоловік, який бачив його на власні очі або чув розповіді про нього. Та нікому ще не вдавалося й близько підійти до цього дивовижного мустанга.

Довідавшись про заповітне бажання своєї коханої, юнак-вакуеро вирішив здійснити його. Кілька місяців він, вистежуючи красеня-мустанга за слідами, вивчав його звички. Одного разу він іще з ночі прийшов на те місце, куди кінь удосвіта приходив на водопій. Зачаївшись, юнак дочекався слушного моменту й заарканив цю чудову тварину. Якими тільки ласощами вакуеро не частував жеребця: сливами, хурмою, грудочками пілончіло… Кілька тижнів знадобилося йому для того, щоб кінь перестав сахатися від його руки й дозволив себе погладити. Невдовзі мустанг привчився до недоуздка, а тоді й до сідла. Треба сказати, що юнак багато разів ставив ногу в стремено, та не сідав верхи — щоб не примушувати мустанга робити те, чого він іще не хотів. Але нарешті настала мить, коли жеребець перестав боятися й цього. Отож, дикий кінь став зовсім ручним, але дух його залишився вільним і гордим.

Об’їздивши жеребця, вакуеро гарненько почистив його, а тоді під’їхав на ньому до самісінького вікна своєї коханої. Побачивши юнака, який зміг приручити такого дорогого її серцю мустанга, дівчина зрозуміла, що зустріла майбутнього супутника свого життя. Закохані дозволили собі лише один поцілунок: хотіли-бо, щоб найголовніше сталося тільки після весілля.

На жаль, їхня зустріч не минула непомітно для лихих очей — усе бачив бридкий жирний синок багатенького американця. Адже він, коли не ґвалтував на батьковому ранчо гарненьких молоденьких служниць, приходив сюди, щоб спостерігати за тим, як роздягається найвродливіша дівчина в Південному Техасі. Що він робив із собою під час цього, ти, я гадаю, зрозумієш і так.

— Ти, напевно, від матері чула цю історію?

Марія, нічого не відповідаючи, просто веде далі:

— Товстун побіг до свого татуся — поскаржитися, що така красуня скоро вийде заміж за якогось там вошивого мексиканця. І вони вирішили влаштувати засідку.

Американці взяли спеціальні рушниці, з яких можна влучити в ціль із дуже далекої відстані, та зачаїлися, чекаючи слушного моменту. Тож юнак-вакуеро був убитий пострілом у спину. А ті двоє до кінця своїх днів розповідали всім про те, як влучно вони вистрелили тоді в злодія-мексиканця.

Ось тільки до трупа юнака їм спочатку не вдалося наблизитися — білий мустанг мало не повбивав їх копитами. Та вони знову вистрелили зі своїх рушниць. А вже мертвому вакуеро відтяли голову.

Коли красуня дізналася, що її коханий уже не повернеться до неї, вона застрелилася з батькового пістолета. Однак Господь зробив так, щоб трагічна загибель не розлучила цих прекрасних і благородних створінь. Тому щоразу, як місяць уповні, привид юнака-вакуеро з’являється перед людські очі. Він, тримаючи свою відрубану голову в руках, скаче цілісіньку ніч верхи на привиді білого мустанга, сподіваючись на те, що колись-таки знайде примару своєї судженої.

— Здається, ти дещо перекрутила в цій історії, — зауважую я.

— І що ж саме?

— Ось послухай, як цю давню казку розповідають у нас.

Колись давно люди стали помічати вороного, а не білого, дикого жеребця, на спині в якого сидів загадковий вершник-привид. Мустанги, варто їм було тільки вгледіти цю почвару, кидалися врозтіч. І тому люди завжди знали заздалегідь про кожну появу страхітливого вороного коня: перед цим-бо, наче торнадо, обов'язково проносився прерією тупіт незліченних кінських копит.

Мало хто бодай раз бачив зблизька того жеребця. Але кожен із цих нечисленних очевидців стверджував, що кінь — начебто звичайний собі мустанг, а вершник — спокійнісінько їздить на ньому, приторочивши свою голову, разом із сомбреро, до сідла. Ковбої роками намагалися застрелити примару-вершника, однак усе було марно — кулі влучали в нього, проте він залишався сидіти на коні прямо, як і завжди.

Нарешті трапилися ковбої, що придумали, як розгадати цю загадку: зачаївшись біля того місця, куди вороний мустанг приходив на водопій, вони застрелили його.

Загадковий вершник виявився трупом, що вже давно висох. Його невідомо хто прив'язав до коня мотузками із сиром'ятної шкіри, а голову — приторочив до сідла. Кілька місяців знадобилося ковбоям, щоб з'ясувати, кому ж належало це тіло. І нарешті загадку було остаточно розгадано: то був труп молодого мексиканця Відаля — горезвісного бабія та конокрада.

Імена людей, які його вбили, відомі кожному техасцю — це були прославлені в легендах Біґфут Воллес і Ґрід Тейлор. Згідно з численними історіями, описаними в книжках, ці двоє страшенно любили всілякі жарти й розіграші. Тож, убивши Відаля, вони, як завжди, вирішили пожартувати з людей: упіймавши дикого жеребця, прив'язали до нього труп мексиканця — тулуб окремо від голови. А тоді відпустили коня, і він майже десять років носив на собі мертвого вершника, лякаючи цією жахливою загадкою всіх місцевих жителів.

— Звісно ж, твій варіант — правдивий… — протягує жінка.

— Це давня, усім відома історія.

— Щоправда, багато в ній переконливих подробиць. Маємо, по-перше, мертвого мексиканця, який виявляється злодієм, як і всі мертві мексиканці. По-друге, двох легендарних техасців, які, убивши людину, вирішують зітнути їй голову задля розваги. Ну, і по-третє, просто позбавити тіло мексиканця голови для них виявляється недостатньо веселою забавкою, тож вони прив’язують його до спини мустанга.

— Кхм…

— І, нарешті, останнє: коли ковбої-американці вирішують розгадати загадку вороного жеребця, вони, замість того щоб підстерегти й заарканити його або ж викопати й замаскувати яму на його улюбленій стежці, стріляють у нього. Ще б пак, це ж був найлегший варіант розв’язання задачі!

— Тому я й не дуже полюбляю розповідати історії.

— Принаймні я дізналася щось нове.

— Наші діти почують саме твій варіант.

— Ні, вони почують правду…

Вона цілує мене в чоло й лагідно куйовдить моє волосся, неначе пестить дитину.

Розділ 49 Ілай Мак-Каллоу

1864 рік

На початку року відбулися деякі перестановки в керівництві, тож більшість НБП відправили воювати на Схід. Щодо мене, служити в прикордонному полку означало вбивати команчів, чого я аж ніяк не хотів робити (та й Мак-Корд мені не подобався). Тож мене вирішили «покарати», відправивши до Індіанських територій. Я лишень подумав, що «блідолиці» можуть і надалі вважати індіанців істотами, з якими гидко мати справу (мовляв, нижчими за них є хіба що негри). Натомість я розцінював перспективу воювати разом із червоношкірими як можливість певний час пожити повноцінним життям. І мої очікування, мушу сказати, справдилися.

На той час було п'ять «цивілізованих індіанських племен». Два з них — кріки й семіноли — воювали на боці Союзу; що ж до черокі, чікасів та чоктів, ці племена підтримували конфедератів. Індіанцями черокі командував бригадний генерал Стенд Вейті, який і сам був черокі; чоктів вів Тенді Вокер. Мені тимчасово дали звання полковника й поставили командувати батальйоном голодранців-черокі. Думка керівництва армії щодо них була приблизно такою: користі з них — як із цапа молока. Ще б пак: армійські мундири й чоботи їм — до… одного місця; бойовий статут для них — порожній звук. Чи битимуться вони, коли ворог переважатиме їх кількістю? Здоровенну дулю з маком покажуть, та й по всьому… Словом, що в них справді добре виходить, то це м'ясо наминати й байдики бити. Хоча на паперах вони такі самі солдати, як і решта.

На той час майже все наше спорядження утворювали трофеї з обозів Союзу. Ми охоче забирали їхні пістолети зі сталевими (а не латунними) рамками. Кожен із нас прагнув здобути багатозарядну рушницю «Генрі» чи «Спенсер» (хоча і їхні «Енфілди» теж були досить непогані). Нам конче необхідні були їхні вовняні штани й ковдри, а ще — польові біноклі, коні та спорядження для них, набої, м’ясні консерви, кава й сіль, хінін, сорочки фабричного виробництва, папір і голки.

Наше бойове завдання було завжди незмінним — нападати на ворога з тилу. Тобто ми повинні були скакати до Канзасу чи Міссурі, підпалювати там дерев’яні мости чи клуні… ну, або хоч курей з-під носа фермерів тягати. Коли ж у місцевих жителів уже нічого було красти і черева наші ставали так само порожніми, як серця банкірів, ми розвертали коней назад, на південь.

Для мене таке життя було цілком звичним, і я не заперечував проти нього, тим паче, що це було тимчасово. Мені подобалося спати просто неба й слухати розмови індіанців (ці хлопці, хоч і користувалися вже благами цивілізації, однак мали ще значно міцніший зв’язок із дикою природою, ніж більшість «блідолицих»). Але так сталося, що влітку мені дали кілька днів відпустки. Тож я, недовго думаючи, вирушив до Остіна.

Усю дорогу я гнав свого скакуна галопом. Але, тільки-но побачив із вершини знайомого пагорба оселю судді, різко натягнув віжки. Не зміг-бо відігнати геть відчуття, що мені, власне, нічого робити в цьому домі. Згадалася чогось моя ідіотська «вистава» для репортерів — це коли я у своєму індіанському вбранні стріляв із лука в пташок і кроликів. Каркаси на задньому дворі будинку, що тоді були мені по коліно, уже перетворилися на гіллясті тридцятифутові дерева… Відчувши себе раптом страшенно старим, я мало не розвернув коня назад — на північ. Однак, угледівши Мадлен, яка саме вийшла на ґанок будиночка для гостей, усе-таки припнув скакуна до конов’язі й попрямував до неї.

Жінка тримала на руках Еверетта. Скільки йому вже виповнилося місяців? Дев’ять… ні, вісім… а може, й одинадцять.

— Татко повернувся! — вигукнула Мадлен.

Еверетт мав такий вигляд, ніби ось-ось заплаче. Що ж до його матері, її наче підмінили: з часів початку війни вона ніби постарішала років на десять. Я помітив, що її стан щось надто швидко став таким, як раніше. А ці темні кола під очима, та ще й синці на тілі від найменшого дотику… Усе-таки я припустився свого часу фатальної помилки.

Привівши мене до спальні, Мадлен поклала мої руки собі на груди. Звісно, особливого запрошення мені не потрібно було. Та вона, як я помітив, не надто й знемагала від бажання.

Хай там як, а їй хотілося вдовольнити мене. Але коли ми роздяглися й лягли на постіль, вона, піднявши стегна трошки вище, мовила:

— Спробуй-но краще сюди, а то ще моє молоко скисне… Ну як — добре тобі?

Я кивнув.

— Не гірше, ніж…

— Авжеж, — пробелькотів я.

— І мені теж добре, хоча й боляче трохи.

Після всього Мадлен перевернулася на живіт, щоб роздивитися мене.

— А я думала, що він буде брудний… хоча запах усе-таки є.

— Піду, мабуть, помиюся.

— Мені дуже хотілося зробити тобі приємне. То як, добре було?

— Аякже, — тільки й мовив я.

У великому будинку негри завжди підігрівали для чогось воду, тож я пішов туди й сказав їм, що мені треба прийняти ванну. Коли, помившись, повернувся до Мадлен, вона вже вдяглася.

— Це через Еверетта? — спитав я.

— Може, і через нього…

Будиночок здавався мені надто тісним і темним. Довелося подумки нагадати собі, що я люблю своїх дружину й сина.

— …а може, через те, що мені бракує твоєї уваги?

— Я ж тут, поряд із тобою.

— Ти приїжджаєш на день-два, щоб порозважатися зі мною в ліжку, а потім — знову їдеш геть на кілька місяців. Я почуваюся, наче якась… корова.

— Та ні, ти дуже вродлива.

— Я не про свою зовнішність. Мені просто важко тому, що ти майже весь час вештаєшся де завгодно, лише не тут.

Намагався щось відповісти, та Мадлен мені й рота розтулити не дала.

— Мій батько міг би влаштувати тебе поближче до нашого дому, — торохтіла вона. — Я все чудово знаю: він пропонував тобі це, але ти не захотів. А я, між іншим, щодня бачу в нашому містечку офіцерів, які живуть разом зі своїми родинами. І на узбережжі, я гадаю, усе так само, як і тут.

— Це було б несправедливо.

— А вештатися невідомо де з купкою якихось голодранців замість того, щоб бути зі своєю законною дружиною, справедливо? Ти чомусь поводишся так, ніби не маєш вибору. Хоча насправді можеш усе змінити, Ілаю.

— Та що це на тебе найшло? Я ж щойно приїхав.

— Я всіляко намагаюся поводитися так, ніби все гаразд. Але…

Еверетт досі витріщався на мене своїми круглими очиськами, тож я мовив до нього:

— Батько я твій. Розумієш?

— Не зважай, він на все так дивиться, — зітхнула Мадлен.

Ми з нею повернулися до спальні одразу ж після того, як сходили до великого будинку побалакати з її батьками. Як виявилося, жінка під час цього візиту, непомітно прослизнувши до кухні, поцупила звідти пляшку соняшникової олії.

— Невже ти не хочеш, щоб у Еверетта з’явився братик… ну, або сестричка? — здивовано протяг я.

— Хочу, але не зараз. Ілаю, зрозумій, я аж ніяк не бажаю сидіти сама-самісінька з двома дітьми.

Подивившись мені просто у вічі, вона притислася вустами до моєї долоні. Я подумав, що все ж таки Творець не обділив її ані вродою, ані силою духу.

— Ти колись замислювався над тим, як я тепер живу?

— Тобі, мабуть, дуже важко, — промимрив я (хоча насправді так не вважав).

— Так воно і є. Я дні й ночі просиджую в цій халабуді поряд з істотою, схожою на маленьку тваринку. Він іще бозна-скільки буде отаким — нездатним бодай щось сказати до мене! Знаєш, скільки разів я прокидалася вранці з думкою про те, що ось-ось розучуся розмовляти?

— Хіба для жінки не щастя ростити ось таку дитинку?

— Так, це щастя. Але не більше, ніж було б для тебе. Іноді, зачувши в бозна-котрий раз його плач, я відчуваю єдине бажання — утекти якнайдалі звідси.

Я не знайшов що їй відповісти.

— Вибач, але я стомилася вдавати із себе великотерплячу дружину. Спочатку я думала, що ця роль мені підходить. Але тепер відчуваю, що терпець мені вже уривається. Так, я й надалі роститиму твого сина без твоєї допомоги. Та якщо ти думаєш, що я ще й триматиму своє обурення в собі, — глибоко помиляєшся.

— А хіба негри не можуть тобі допомагати з Евереттом?

— Моя мати завжди знаходить для них якусь іншу роботу.

— Цікаво, а ти взагалі уявляєш, як мені доводиться, коли я воюю? Сплю не в ліжку, як ти, а просто неба — це якщо вдається поспати, бо інколи й дощ цілу ніч іде. А ще — харчуюся не всілякими там делікатесами, а червивими галетами, і це в кращому разі. І ворожі кулі, між іншим, частенько посвистують біля самісіньких моїх вух.

— А я відчуваю себе кимось на кшталт коханки, до якої ти навідуєшся час від часу… Не вдавай, будь ласка, що живеш у суцільних муках. Ну хіба я тебе не знаю? Ти ж не згодився б на таке життя, якби воно тебе не приваблювало.

На якийсь час запала тиша. Мадлен скривилася — ось-ось розридається, — утім наступної миті мовила:

— Ні. Я не хочу, щоб твій останній спогад про мене був… ось таким.

— Зі мною нічого не станеться.

— І коли ти вже припиниш це стверджувати?

— Гаразд, вважай, що я цього не казав.

— Знаєш, спершу я побивалася лише від думки, що ти, можливо, знайшов собі якусь дівулю. А тепер розумію, що це було б краще, ніж… те, що є.

Розділ 50 Дж. Е. Мак-Каллоу

День не задався із самісінького ранку. Пілот її приватного літака захворів, і замість нього за штурвал сіла якась особа жіночої статі (вигляд вона мала такий, ніби справді тямить у цій. Вісімдесятишестирічна Джинні до цього, мабуть, десять тисяч разів підіймалася на борт літака — протягом багатьох років їй доводилося літати пересічно двічі на день. Але на цей, десять тисяч перший, раз їй раптом захотілося скасувати політ. Тож, хоча все минуло щонайкраще й літак не трясло навіть під час посадки, — вона ніяк не могла позбутися того неприємного відчуття, що виникло в неї перед польотом.

Увечері вона вийшла на терасу — помилуватися заходом сонця. Навколо панувала якась особливо урочиста тиша. Небо палало всіма відтінками червоного й пурпурового, а он там — такий соковитий жовтогарячий… Невже скоро прийде її останній день, і вона ніколи більше не побачить усієї цієї краси? А раптом їй навіть до завтра не вдасться дожити? Про це не можна думати без сліз… Хто це маячить у неї перед очима, мов надокучлива муха? Здається, Френк Мебрі. Ну чого йому від неї треба? Він що — осліп чи оглух і не бачить, у якому вона зараз стані? Та ні, у нього просто макітра не варить. Інший уже давно плюнув би та пішов геть, образившись, що на нього не звертають уваги. А цей — і досі мне в руках свого капелюха, тупцюючись на місці.

— Мем… — пробелькотів він через хвилину.

Довелося, утерши сльози, кивнути йому.

— Я оце прийшов спитати… пам’ятаєте, про що ми з вами нещодавно розмовляли?

— Ні.

Джинні й справді не розуміла, до чого хилить Мебрі (він облітав її пасовиська на невеличкому гелікоптері). Знову протерши хусточкою очі, вона подумки наказала йому забиратися прямісінько до дідька лисого. Та це не допомогло — він досі стояв на тому самому місці, думаючи-гадаючи, які б такі слова дібрати, щоб вона перемінила гнів на милість.

— Ви ж уже давно знаєте мене, Френку. Чи не так?

— Ваша правда, уже тридцять чотири роки на вас працюю. Власне, саме через це я вас і потурбував. Просто хотів спитати: чи не вирішили ви якось віддячити своїм робітникам із великим стажем — на той випадок, якщо… ну, щось станеться?

Жінка не одразу збагнула, про що це він белькоче.

— Облиште мене, будь ласка, — мовила вона, коли все зрозуміла.

Френк неохоче розвернувся й потупав до своєї вантажівки. А Джинні подумала, що аж ніяк не засмутилася б, якби він отримав удар копитом у голову від котрогось із її коней. Якщо ж його авто на ходу перевернеться або пропелер від гелікоптера на льоту відвалиться, буде теж непогано. Через нього-бо вона тепер почувається так, ніби однієї миті рознеслося на друзки все, чого вона тільки досягла у своєму житті. Про вечерю навіть думати не хочеться — краще одразу лягти в ліжко.

Ранок? Та ні, тільки-но благословляється на світ. Але заснути вже, найпевніше, не вдасться. То що, увімкнути, як звичайно, комп’ютер, щоб продивитися ф’ючерси на фондові індекси та нафту? Азійські біржі вже закрилися, однак Європа — ще торгує… та сьогодні їй навіть думати про це не хочеться. Мабуть, краще просто вдягтися та піти на кухню, як завжди, отим довгим коридором і сходами. Там іще панує напівтемрява — ранкове світло лише береться несміливо зазирати у вікна. Ті самі погруддя стародавніх римлян, величезне вітражне вікно… аж ось і сонце зійшло. Скільки тисяч разів бачила вона, як його промені, заломлюючись у різнокольорових скельцях, наповнюють майданчик над сходами чудернацьким — немовби неземним — світлом? Не злічити… Але сьогодні — нарешті! — вона помічає в цьому щось особливе й тому ніяк не може відвести очей від такої дивовижі.

«Щось надто сентиментальною ти стаєш», — подумки мовила вона сама до себе, перш ніж таки стала спускатися сходами.

Ну, ось і поїла. Тепер — покласти тарілку в посудомийну машину, і… а це що таке? Тут же повно вимитих тарілок і склянок. Але ж вона прилетіла сюди лише вчора… Зрозуміло — хтось тут без неї вечірку влаштовував.

«А мене навіть не спитали! Хто б це міг бути? Та звісно ж, Долорес. Окрім неї, на таке ніхто б не зважився».

Долорес — це її економка, яка працює тут уже років із тридцять. Вони з нею завжди дотримувалися в спілкуванні бездоганно ввічливого тону, і стосунки їхні можна було назвати навіть дружніми. Джинн Енн інколи з'являлася в домі Долорес, щоб ощасливити своєю присутністю її родину, яка збиралася на якесь свято — день народження, випускний чи щось таке. Вона обіймала й цьомала в щічку радісну господиню, мимоволі думаючи про те, що пересічні сім’ї округу Дімміт живуть значно скромніше, ніж ця. А чому? Тому що Долорес пощастило з начальницею. І вона ще не здогадується, як пощастило, адже їй колись дістанеться те, про що так мріє, хоча й марно, отой Мебрі. Але це наразі таємниця.

У грудях закипає лють; ні, не можна так сильно гніватися через ту вечірку (вона ж не якась там психопатка). Краще просто розслабитися, милуючись красою теплого, погожого ранку: у небі світить яскраве сонечко, а в саду — крихітні колібрі пурхають над квітками магонії, що так приємно пахнуть ваніллю. Хоча… який сенс заспокоювати себе, ховаючись від безжальної правди? А вона, правда ця, у тому, що всі навколо неї тільки про те й мріють, щоб вона швидше дуба врізала… Може, їй варто-таки було ще раз вийти заміж? Е, ні, це було б, найпевніше, безглуздям. Вона ж мала другого чоловіка — Теда (він, як і Генк, давно вже в могилі), однак, попри це, не жила нормальним життям.

«Ти ж про пігулки мало не забула, — промайнуло в голові. — Треба ще знайти, чим їх запити…»

Ну ось, проковтнула сяк-так. І коли ця Долорес нарешті прийде? Треба їй сказати, мовляв, я на тебе не серджуся, але хочу, щоб ти питала дозволу, перш ніж улаштовувати вечірки… Поглядом пробігши старі килими на дерев'яній підлозі, переводить очі на стіну, мимоволі зупиняючи їх на осяяних сонцем портретах батька, діда й прадіда. Звісно ж, поряд із ними повинен висіти ще один портрет — портрет людини, яка вела справи цього ранчо довше, ніж її батько й дід, разом узяті. Але ж не їй самій туди його чіпляти! А чи взагалі хтось колись це зробить? Мабуть, ні — просто нікому. Однак, попри все, треба сподіватися, що тут колись житиме її онук, радіючи, що саме йому випало керувати цим ранчо.

Нарешті почувся звук вхідних дверей, що відчинилися й зачинилися знову. Це була, звісно, Долорес — як завжди, тоненька й низенька (на відміну від більшості жінок із її оточення). Доки вона йшла через усю кімнату, щоб привітатися з Джинні, та помітила в її руці новісіньку білосніжну сумочку.

— Доброго ранку, місіс Мак-Каллоу! — усміхнулася мексиканка.

— Доброго. Ну, як, весело було на вечірці?

Долорес відвела від неї погляд, очевидно щось обдумуючи.

— Вечірка? — мовила нарешті економка. — Та ні, це просто знайомі зайшли в гості. Я їх не чекала, але… так вийшло.

Он як вона добре підготувалася… І як тут не гніватися?

— Наступного разу спитаєш дозволу в мене. Чи може, ти забула, що господиня цього дому я?

Мексиканка досі не підводила очей, і Джинні раптом стало зовсім кепсько. Як це воно, доживши до старості, отак стояти й вислуховувати лайку? Ні, усе-таки треба підійти до давньої подруги, обійняти її й сказати, що все це дрібниці, про які навіть згадувати не варто.

— Треба навести лад у вашій кімнаті, — удавши, що не зрозуміла її намірів, мовила економка.

Джинні завмерла на місці, проводжаючи поглядом Долорес, яка гордо підіймалася сходами на другий поверх, наче не їй належало вибачатися перед господинею дому, а навпаки.

Ну, ось, дожилася… Ця мексиканка більше й не намагається приховати того, що вони обидві, узагалі, уже давно розуміють. А саме — що їй, Долорес, більше не потрібна жодна Джинн Енн Мак-Каллоу. Серед своїх ця тендітна жіночка має заслужену повагу як мати й бабуся великої, усіма шанованої родини. Сусіди так і увивалися біля неї: то забігали чогось позичити, то приїжджали зі своїми родинами в гості на вихідні чи свята.

Якби вони з нею жили за давніх часів, Джинні стала б щасливою господинею дому, де тупотіли б у всіх кімнатах і коридорах невгамовні міцненькі ніжки її численних діточок. Будинок безперестанку наповнювали б веселощі з нагоди їхніх днів народження, а відтак — ще й випускних вечорів, заручин, весіль… А Долорес? Її діти, якщо не всі, то більшість із них, повмирали б іще малими від недоїдання чи дизентерії. Доньок, які дожили б до заміжжя, вона ховала б через запальний характер їхніх ревнивих чоловіків (про це колись у газетах тільки й писали: мовляв, пеон прокинувся, а поряд лежить мертва дружина, якій він сам і перерізав учора горлянку). Але тепер… тепер…

Як яскраво сяють лагідні сонячні промені! Так, скоро настане літо, і вони стануть безжальними, згубними для всього живого. Але нині — он яка краса навколо: куди не глянеш — буяє розкішна зелень, цвітуть барвисті квіти. Чи до снаги їй буде пережити їх? Ні, адже вона зів’яне, засохне навіть раніше, ніж вони (їй наче хтось чітко та ясно каже про це просто у вухо). Які ж у неї потворні, зморшкуваті руки! Що це? У темному кутку щось ворушиться… Холодно. Чому їй так холодно?

Коли загинув Генк, вона ще довго почувалася такою спустошеною, що не заперечувала б, якби ота фізіономія, яка витріщалася на неї з-за дзеркального скла, узяла та й запропастилася кудись. Якби вона лишень могла стерти її з поверхні дзеркала, мов плямку мушиного посліду… Та нафтовики — друзі й колеги Генка — просто не давали їй надовго занурюватися в розпач самотності. Адже це були люди, які краще за інших знали, що таке страждання і як це боляче — утрачати близьких; майже всі вони були дітьми чи внуками голозадих шукачів щастя, які животіли в халупах, схожих скоріше на картонні коробки, ніж на людське житло. Тож протягом кількох тижнів після смерті Генка вони ні на мить не полишали її саму: вийдеш зі спальні — а в будинку й плюнути ніде. У кухні — п’ятеро сидять, у вітальні — ще десятеро; захочеш знайти вільну гостьову кімнату — дулю тобі з маком; служниці (деяких вона взагалі вперше в житті бачить) метушаться, готуючи й розносячи їжу; чиїсь діти вранці йдуть до школи, а в обід — повертаються до її дому. Хай би як їй хотілося хоч трошки побути в тиші й спокої, тими днями вона не мала такої можливості.

Так, техасці завжди були жорстокими й безжальними: люто ненавиділи негрів і мексиканців, могли вколошкати президента, який чимось їм не сподобався… але її, Джинні, вони не полишили саму. Ці чоловіки, яких вона ледь знала, оточили її увагою й турботою, наче були її дядьками чи небожами. Вони покинули свої офіси, де вже накопичилися, певно, неукладені угоди на тисячі й тисячі доларів, щоб лишень бути поряд із нею. Неодноразово їй доводилося, угледівши ранком якогось сердегу, який заснув, скулившись, на дивані в її вітальні, телефонувати його особистому водієві, щоб той приїхав і забрав свого начальника додому.

Потім, звісно ж, ці самі чоловіки чомусь так не хотіли укладати з нею угоди! Однак краще про це просто не думати. Вона їм давно вже пробачила: усі-бо вони вже лежать, як і Генк, у землі. Усі вони жили лише для того, щоб умерти.

Минуло декілька років, і в її житті з’явився Тед. Він був значно старшим за неї й походив із роду, що мав навіть іще глибше коріння, ніж її родина. Коли не бігав і не плавав, займався здебільшого грою в поло; але при всьому цьому справляв таке враження, ніби все життя безуспішно лікувався від наркозалежності.

Ні, не в сенсі фізичної форми — маючи зріст понад шість футів, він міг похвалитися обхватом талії в тридцять два дюйми й узагалі був схожим на своїх пращурів — сильних, підтягнутих чоловіків. Але всі свої мозолі він натирав ключками для поло та гантелями, і за все життя жодної кістки не зламав, тому що ганявся не за небезпечними пригодами, а за «пригодами на одне місце». Та одного чудового дня він передумав бути бабієм, ніби перемикач у голові хтось повернув. Джинні аж ніяк не одразу второпала, що Тед був розумною людиною. І так само багато часу їй знадобилося, щоб усвідомити, чим він відрізняється від її першого чоловіка. Річ у тім, що Генк — хай би якою хорошою людиною він був — жив переважно для себе (хоча він, як і Джинні тоді, цього не усвідомлював). І тому вона ніколи не отримувала від нього стільки турботи й уваги, скільки вмів дарувати їй Тед.

Лише завдяки цьому Джинні стала сподіватися на краще, адже вона, виявляється, ще до ладу не знала, яким може бути життя та які бувають на світі люди. Тедові було не байдуже до того, яку зачіску вона собі зробила і яку сукню купила; він завжди відчував, коли її можна від чогось відрадити, а коли — краще поступитися, бо все одно нічого не вийде. Він не те щоб листом стелився перед нею, просто вмів помічати важливі дрібниці. Та, хай там як, серйозною людиною Теда не можна було назвати. Це був такий собі підстаркуватий плейбой, якому раптом набридло жити самому. Не весь же свій вік ганятися за гарненькими офіціантками чи стюардесами… От і йому врешті-решт забаглося спокійного, розміреного життя й родинного затишку.

Том і Бен його навіть полюбили, хоча й не сприймали цілком серйозно. Він добре ставився до них обох, і вони охоче їздили з ним на прогулянки верхи й на полювання, тобто отримали нарешті те, чого не могла дати їм Джинні. Тед був надто ледачим, щоб полювати на оленів, але його цілком улаштовували куріпки. Хлопці, власне, нічому новому від нього не навчилися — ні стріляти, ні краще їздити верхи (та він і не вимагав від них нічогісінько). Але вечорами, повертаючись із роботи, вона щоразу бачила одну й ту саму живу картину: по телевізору показують «Месників» чи «Бонанзу»; Тед сидить на дивані, попиваючи вино; поруч — Том і Бен із попкорном. І всі троє аж випромінюють безмовне блаженство — ну точно як зграйка собак, яких пустили холодного зимового вечора до затишної кімнати з каміном.

Що ж до Сьюзен, якось улітку вона поїхала на канікули до штату Мен, куди її запросили Джонасові доньки; для Джинні це були три місяці благословенної тиші й невтручання в її особисте життя. Наступного літа Сьюзен знову поїхала в гості до своїх двоюрідних сестер, а коли повернулася — сказала, що неабияк хоче перевестися зі школи «Кінкейд» до «Гаррісон Форест», аби якомога більше часу проводити разом із ними. Думка про те, що донька ще на вісім місяців зникне з її життя, не те щоб дуже тішила Джинні… але це, якщо відверто, було все-таки краще, ніж терпіти її нескінченні витівки. Сьюзен-бо, підрісши, вимагала ще більше уваги до себе, ніж раніше. А щоб досягти бажаного, не зупинялася ні перед чим: копирсалася в речах Джинні; підглядала за нею й Тедом, щоб зайти до їхньої спальні якраз у найнезручніший момент; прикидалася страшенно голодною й бігла до кухні лише в спідньому.

— Це не дівчисько, а Божа кара! — сказав якось Тед.

— Їй дуже пощастить, якщо не завагітніє до свого наступного дня народження, — пробурчала Джинні.

— Кому-кому, а тобі — точно пощастить.

Звісно ж, він мав рацію. Та навіть тоді їй чомусь так не здавалося.

Своїх дітей Тед не мав і не хотів мати. Та й Джинні не вельми бажала створювати собі зайві клопоти, хоча й була не такою старою, щоб їй не до снаги було народити ще одну дитину. Натомість Тед прагнув мати вже «готову» сім’ю. І він знайшов те, що йому було потрібно: трьох майже дорослих дітей і дружину, яка сама заробляла собі на життя й не просила його ні про що, крім як просто бути частиною її родини. Жінка цього так і не збагнула, однак ті роки, коли поряд із нею був Тед, стали найщасливішим і найспокійнішим періодом у всьому її житті. Звісно, вона не могла не захоплюватися чоловіками, які, подібно до Генка, мають у душі своїй іскру Божу. Але ця іскра — хоч би як сильно такі люди любили свою родину чи країну і хоч би як щиро присягали їм на вірність, — зігріває лише їх самих.

Розділ 51 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

6 серпня 1917 року

Зателефонувала Саллі, щоб повідомити про свій намір навідати ранчо.

— І не турбуйся через свою маленьку пеладо, — мовила вона. — Я не втручатимуся.

На якусь мить мені здалося, ніби стіни будинку падають просто на мене.

— Тобі нічого сюди приїжджати, — після тривалої паузи вичавив із себе я.

— А нічого, що це — мій дім? Що такого дивного в тому, що мені закортіло навідати свою оселю? Я чула, нібито у вас там такі захопливі події відбуваються!

— Ти тут не потрібна, — промимрив я, знаючи наперед, що марно стараюся.

— Можеш казати що завгодно, — відрубала жінка. — Я повертаюся додому, і край.

Полковника я знайшов на терасі — разом із майстром із буріння й кількома іншими працівниками.

— Саллі щойно телефонувала, — мовив я.

Батько мовчки витріщився на мене.

— Пам’ятай, — вів я далі, — тільки-но щось станеться, усі дізнаються про деякі факти…

— Побачимося ввечері, хлопці, — поквапився він урвати мою мову.

Підтоптані «хлопці» хутенько підвелися й забралися геть.

— Нічого ти нікому не скажеш, — заговорив батько, щойно ми залишилися самі. — Навіть думати про це не смій.

— Тільки якщо ти накажеш їй не тицяти сюди свого носа.

— Нічим не можу тут зарадити.

Я лише головою похитав.

— Хто завгодно, тільки не та дівка, Піте. Я б не заперечував, якби від тебе завагітніли геть усі інші мексиканки нашого містечка. Адже мені вже таке не до снаги, а знайти в капусті кількох нових спадкоємців було б досить непогано.

— Ти ж знаєш, що Марія нам нічим не загрожує.

— Знаю. То й що?

— Накажи Саллі не приїжджати сюди, от що.

— Якби ти був індіанцем із племені команчів, міг би просто відрізати їй носа й витурити геть. А тоді — одружитися з тією дівкою.

— Її звуть Марія.

— …але ти, на жаль, не команч, а законослухняний громадянин Америки. І тому ти спочатку повинен розлучитися із Саллі, щоб узяти за жінку оту свою коханку.

— От я тебе слухаю й думаю: чи ти взагалі нормальний?

— Ти ба, ми з тобою однакової думки одне про одного.

— Це правда, що твоя дружина повертається?

Ну, що тут скажеш? Брехати — безглуздо.

— Правда. Ти тільки не хвилюйся так…

Марія знизує плечима, ховаючи від мене заплакане обличчя.

— Я знала, що це колись та й закінчиться.

— Та нічого ж не закінчилося…

Вона повертається до мене спиною.

Намагаюся обійняти — пручається.

— Усе гаразд.

— Гадаю, що ні, — белькочу я.

— Зі мною все буде гаразд, — зітхає вона, звертаючись скоріше до самої себе, ніж до мене.

Коли вона заснула, я взяв пляшку віскі, вийшов із будинку й став продиратися крізь густі зарості чапаралю: хотів-бо сходити до Собачої Гори. Вона, хоча й найвища в цій місцині, та все-таки є радше високим пагорбом, аніж горою. На її вершині думає свою віковічну думу старезний камінь, за формою дуже схожий на велетенське крісло (форми цієї, певно, надали йому давні люди). І я, зручненько влаштувавшись на ньому, поглянув донизу, на свій будинок, розташований на відстані близько однієї милі звідси. Якби не кілька вогників, що там світилися, довкола панувала б цілковита темрява.

Просидівши в теплому «кріслі» досить тривалий час, я раптом замислився про те, скільки ж людей до мене отак сиділо на цьому камені, споглядаючи землю навколо. Скільки поколінь з’явилося й щезло за ці щонайменше десять тисяч років? А що було до того, як тут стали жити люди? Вода й небо… А глибоко під землею тут лежать рештки живих істот, що вже стали каменем.

Я подумав про Фінеаса, який завжди відчував до мене лише жалість, бо я народився не таким, як він — людиною-машиною, яка весь свій час проводить у чотирьох стінах, копирсаючись у клаптиках паперу. Коли тут дозрівають плоди магонії, мій брат сидить у своєму кабінеті, не здогадуючись про те, як чудово пахнуть ці ягоди. Коли тут зацвітають перші анемони, він думає про банківські рахунки, а не про те, як це важливо — устигнути побачити, як розпускаються пуп’янки прегарних квітів. Що ж до полковника: так, він усе помічає. Але це спостережливість хижака, який добре бачить, що йому до снаги знищити.

7 серпня 1917 року

Уранці припхалася Саллі. Увічливо поцілувала мене в щоку, а тоді — обернулася до Марії.

— Рада вас бачити знову, сусідко, — захихотіла моя дружина після слів привітання. — І куди тільки не заводить людей ця спека!

Вона розпорядилася, щоб її речі занесли до однієї з гостьових спалень.

А я, як на гріх, повинен був провести цілісінький день у компанії Саллівана й наших робітників, яких ми нещодавно найняли для спорудження нових огорож.

Сказав Саллівану, щоб їхав без мене. Але Марія мовила:

— Усе буде гаразд, Пітере. Ми з твоєю дружиною колись та й мусимо поговорити наодинці. Якщо це повинно статися сьогодні, нехай так. Навіщо зволікати?

Після кількох годин роз’яснень новим робітникам, де вони мають ставити огорожі, я відчув, що більше не можу — тривожне відчуття так заволоділо мною, що аж руки затремтіли. Тож я сказав Саллівану, що повинен іти.

Що це за автомобіль стоїть на нашій під’їзній доріжці? Та це ж… «Пірс-Ерров» Фінеаса! Мене вмить неначе громом ударило. Брат сидів, чекаючи на мене, у вітальні, разом із ним були полковник і Саллі.

Прожогом промчавши повз них, я кинувся шукати Марію: зазирав у кожну спальню, гукаючи її на ім’я; перевірив кухню та бібліотеку; навіть повідчиняв дверцята всіх шаф… У своїй спальні натрапив на Консуелу, яка, міцно стуливши зуби, стягувала простирадло з ліжка; повернувшись до вітальні, я побачив, що ці троє досі чекають на мене.

— Марія просто вирішила повернутися до своїх родичів, — мовила Саллі.

— Яких родичів? — гарикнув я у відповідь. — У неї вже нікого немає, тільки я!

— Напевно, ти помиляєшся.

— Щойно дізнаюся, — просичав я, перевівши погляд із Саллі на батька, — що хтось із вас її скривдив, повбиваю!

Вони перезирнулися; у їхніх очах промайнула насмішка. Якби я лишень мав при собі пістолета, їхні мертві тіла валялися б на підлозі вже наступної миті. Усе навкруги наче попливло кудись, тонучи в криваво-червоному тумані… Пам’ятаю, як, вихопивши з кишені ножа, рвонувся до Саллі зі словами:

— Я переріжу твою паскудну горлянку!

Спершу вона глузливо посміхалася, та коли я підскочив упритул — зблідла, мов крейда.

— А ти? — направив я ножа на свого брата. — Ти ж про все це знав, хіба ні?

— Піте, — відказав Фінеас, — ми запропонували Марії десять тисяч доларів, щоб вона повернулася до Торреона, де живе її кузен. І вона погодилася…

— Який кузен? Його ж давно вбили!

— Отже, там живе ще хтось із її родичів.

— Де вона зараз?

— В автомобілі.

— Синку, — обізвався полковник, — зрозумій — так буде найкраще для всіх.

Я побіг нагору, до свого кабінету. Зарядив пістолета. Спускаючись сходами, раптом угледів привида, який стояв, спираючись на поруччя, і чекав на мене. Сонце світило просто йому в обличчя, і я, завмерши на місці, довго розглядав його. Він був спочатку дуже схожим на мого батька, потім — на мене самого, а тоді — знову став змінюватися.

Повернувшись до кабінету, я поклав зброю до шухляди стола.

Розпорядився, щоб підготували моє авто до подорожі. Десь за годину вирушаю до Торреона.

Розділ 52 Ілай Мак-Каллоу

Червень 1865 року

Федерали переслідували нас протягом усієї зими, тож до Різдва спромоглася дожити лише половина батальйону. На той час ми чудово розуміли, що тут, у Канзасі, нас усіх рано чи пізно теж перевішають чи перестріляють. І тому Швидкий Шершень та інші черокі вирішили тікати на захід — до Скелястих Гір. П’ятеро НБП — Буск, Шоволтер, Фіск, Шоу та я — вирішили приєднатися до них. Останньою новиною про перебіг війни, яку ми чули, була звістка про те, що Шерман захопив Джорджію; якщо десь поблизу й залишалися інші загони конфедератів, вони більше нам не траплялися.

Черокі здобули кілька скальпів індіанців із племені юта, однак це були, власне, усі наші перемоги — федералів-бо ми намагалися уникати: табором ставали тільки на височині й узагалі ховалися, мов зграя розбійників, від будь-чийого цікавого погляду. Так тривало, допоки в Байю-Саладо ми не вгледіли невеличкий полк федералів. Якби їх було більше, ми б, як звичайно, рвонули за найближчий гірський гребінь. Але тут було лише кількасот людей — це при тому, що їхали вони двома десятками (чи навіть більше) фургонів. І кожен із них волік по вісім здоровенних мулів, на чому й наголосив Швидкий Шершень.

— Вони везуть щось дуже важке, — повторив він, коли ми сховалися за скелями, щоб спостерігати за супротивником.

Я промовчав, оскільки мені добре було відомо, що вони везуть. Але я так само добре знав: доки Шершень сам у цьому не впевниться, говорити дарма. Цей індіанець, віком близько п’ятдесяти років, змусив усіх інших черокі звати його полковником (тому, власне, і мене вони величали так само). Скільки я його знав, він завжди ходив у мундирі з візерунком у вигляді дубових листків, навіть якщо температура повітря сягала ста градусів за Фаренгейтом.

— Вони їдуть до пробірної лабораторії в Денвері, — мовив нарешті я.

Війну я завжди уявляв зовсім по-іншому — не думав, що навіть суддя Блек майже повністю розориться. Але що довше спостерігав за цими фургонами, то більше сподівався, що нам пощастить здобути їхній вантаж. Пригадав наліт на мексиканське містечко, коли я брав участь в одному з походів Тошавея. Чим теперішня ситуація відрізняється від тієї? Та нічим…

— Може бути й таке, — перервав мої думки Швидкий Шершень, — що вони везуть шкури чи ліс. А може, вони вже вважають себе переможцями й вирішили поїхати цією дорогою просто задля розваги.

— Так чи інакше, повзуть вони надто повільно, щоб до заходу сонця подолати отой брід. Їм уже нічого не зостається, як стати табором на отому широкому уступі.

Ми й далі стежили за ними. Ось вони доїхали до того місця, де починався важкий підйом; ті, які сиділи у фургонах, зіскочили на землю. Я знав, що тут — золотоносні місця, і тому їхній вантаж може виявитися… хоча насправді — чим завгодно. Але Швидкий Шершень хвилювався дедалі більше.

— Сподіваюся, — мовив я, — що ми не відіб’ємо в них усього-на-всього купу каміння чи ще чогось такого.

— От чим-чим, а грандіозною дулею з маком мене здивувати важко, — відказав Шершень. — Я від життя завжди тільки це й отримував.

Він прикликав до себе кількох індіанців, щоб порадитися. А тоді спитав мене:

— Що це за гармата в них?

— Можливо, гірська гаубиця.

— То вони так бояться грабіжників, що тягають із собою гармату з картеччю?

— Вона їм не вельми допоможе, тому що вистрелити з неї можна лише один раз. Та й ризик повбивати цим пострілом своїх людей дуже великий.

— Дивно все це… — протяг він.

Табором вони стали саме там, де ми й думали — у мальовничій місцині з прохолодним струмком, високою травою, дивовижними квітами й такими самими барвистими метеликами. А ми сиділи серед пилюки й каміння, спостерігаючи, як вони милуються чудовим краєвидом (звідти-бо можна було споглядати гористу місцевість у радіусі близько ста миль), неквапно напинають свої намети й стріляють із рушниць «Шарп» в овець, які пасуться на високій горі просто над ними. Після чергового влучного пострілу ще одна вівця — майбутня вечеря для федералів — білою грудочкою, наче сніжка, стрімко скочувалася донизу.

НБП не надто схвалювали ідею Шершня. Ми вчотирьох — Шоволтера з нами не було, бо він спускався донизу разом з індіанцями — залягли за скелями, час від часу передаючи одне одному польового бінокля.

— Теж мені, «геніальний план»! — пробурчав Фіск. — Печений дідько за вареного не кращий. А може, і гірший.

— Принаймні, — мовив я, — цього хочуть черокі, а ще — Джеф Девіс. Тож треба спробувати.

— Ви тільки-но послухайте цього задираку! Легендарний герой вирискався!

— Нехай наш полковник не гнівається на мене, скромного солдата, — обізвався Шоу, — але його позиція втратила свою актуальність близько чотирьох років тому.

Я передав бінокля Фіску. Він був найстаршим із-поміж нас п’ятьох; усі ми знали, що в Реф’юджіо на нього чекають численні родичі.

— Ідіотський план, — повторив він, відповзаючи назад.

— Ти куди?

— Бодай листа своїм напишу!

— Я з тобою, — мовив Шоу. — А ви, якщо передумаєте, скажете, доки я ще не спустився із цієї гори.

Я лишень витріщився на нього.

— Повертаюся до табору, — вимовив він без тіні посмішки.

Ми з Буском лишилися вдвох.

— А ти що скажеш? — спитав я його.

— Що план справді ідіотський.

— Ми ж розбагатіємо, якщо він спрацює!

— …та ненадовго. Надто багато загребущих рук навколо.

— Ти кажеш, як жалюгідний боягуз.

— Усі ми знаємо, Ілаю, що Джеф Девіс уже прикрив свою конторку. Тож і нам час поставити на всьому цьому велику жирну крапку.

Я промовчав.

«Сині мундири» тим часом роздяглися до спідньої білизни та вляглися на травичці, щоб зіграти в кості, зробити записи у своїх щоденниках чи просто погрітися на сонечку. І лише деякі з них були зайняті роботою: знімали шкури з убитих овець і розпалювали вогнища.

— Мені шкода тих індіанців, — мовив Буск.

Федерали, попоївши, знову повлягалися на траву, милуючись заходом сонця. Хтось пустив по колу пляшку вина чи віскі. Словом, поводилися вони так, ніби й не було жодної війни.

Майже всі їхні намети стояли в невеличкій улоговині, фургони й коні — біля її країв. Десь опівночі ми застрелили з луків їхніх вартових, а тоді прогнали табун коней так, щоб вони зруйнували табір. І — почалася бійня… Доки сонні федерали вовтузилися, намагаючись вибратися з-під парусини, що обвалилася на їхні голови, ми, тобто п’ятеро білих, відкрили по них вогонь із гвинтівок. А черокі, вихопивши свої томагавки, понеслися з бойовими кличами просто на них. Отак майже всі ці янкі загинули, отримали власну порцію свинцю або ж лишилися без голови, навіть не встигнувши второпати, хто їх знищує. І я відчув жалість до цих людей, які полягли в нечесному бою. Та довго думати про це мені було ніколи — Швидкий Шершень гукнув мене на ім’я.

Поглянувши туди, куди він мені показав, я побачив, що близько десяти федералів таки спромоглися добратися до гармати. Вони спокійнісінько стали копирсатися у фургоні; я спочатку подумав, що в них зовсім дах з’їхав, але потім…

Доки один із них прицілювався, інші — заряджали й стежили за флангами; оглушливе бахкання залунало з такою частотою, неначе стріляли з рушниць людей із двадцять одночасно. І тоді вже я збагнув, чому вони не тікали.

Вершники-черокі перейшли до наступу: перша спроба, тоді — друга; постріли з гармати все не змовкали; ми з Фіском і Шоу скарлючилися в колючих кущах на краю лощини. Федерали, яким удалося вижити, перебували вище — просто над протилежним краєм улоговини. А ті, кому не пощастило, лежали мертві чи корчилися в передсмертних судомах серед численних повалених наметів.

Нарешті бахкання стихло — федерали заходилися перев’язувати свої рани. Місяць світив яскраво, і Фіск зумів застрелити одного з них — того, який стояв поряд із гарматою. А потім — затріщали, ламаючись, гілки над нашими головами.

— У Леона влучили… — пробелькотів свої останні слова Шоу.

Звісно ж, федерали вгледіли спалах, коли стріляв Фіск; давши в нашому напрямку залп із двох чи трьох десятків пострілів, вони відплатили нам сповна. Обличчя Шоу було все в крові; дотягнувшись до Фіска, я намацав щось липке. Один із черокі вибрався з укриття, утім, федерали одразу ж застрелили його. Коли вони знову стали стріляти в моєму напрямку, я вже встиг переміститися за єдиний у цій улоговині камінь, завбільшки як лучок сідла. Кулі відскакували від нього; одна все-таки влучила мені в руку; подряпане колючками обличчя боліло дедалі сильніше. Федерали вже стріляли по кущах, котрі бодай якось прикривали мою голову. Зрозумівши, що цього разу мені вже точно не пощастить, я спробував згадати Пісню Смерті. Однак вона вже вивітрилася з моєї пам’яті.

Та ось гармата знову замовкла. Безуспішно намагаючись знайти щось на кшталт барикади, наприклад, мертвого коня чи кам’яну брилу, я почув, як Швидкий Шершень щось викрикує. Відтак помітив фургон, що перекинувся (він був надто далеко від мене), а за ним — одного з черокі, який стріляв із лука майже точно вгору. І — почалося знову: від безлічі стріл, випущених індіанцями, повітря над гарматою аж задрижало-заколихалося, немовби від жару (таке буває, якщо розпалити дуже велике багаття). З темряви почулися передсмертні зойки федералів; останнім загинув той, який стріляв із гармати.

Черокі пройшлися поваленим табором, добиваючи поранених прикладами рушниць; десь удалині прозвучав поодинокий постріл.

Перев’язавши свою прострелену руку, я знайшов Буска й Шоволтера; ми попрямували до гармати. Земля навколо неї була обтикана сотнями стріл. Черокі цілилися, грубо кажучи, угору, і тому стріли стирчали переважно з голів і плечей убитих федералів: падали-бо на них зверху.

Раптом одне з тіл, що валялися на землі абияк, засмикалося. Наступної миті з-під нього виповз хтось у цивільному одязі, живий і неушкоджений.

— Здаюся! — піднявши руки, заволав він. — Ви… бандити?

— Ми конфедерати, — відказав я.

Він, обвівши нас трьох отетерілим поглядом, промимрив:

— Я цивільна особа. Торговий представник.

— Хто-хто? — перепитав Буск.

— Я представляю компанію «Ґатлінг». Ми не зобов'язані постачати зброю армії, але вирішили запропонувати їм кілька зразків кулеметів нашого виробництва, бо в нас… у нас нічого не вийшло з вашим урядом, от що.

Доки він базікав, до нас стали підходити черокі, які вижили.

— Як працює ця зброя? — поцікавився Буск.

— Та дуже просто: звичайні паперові набої запечатуються ось у такі сталеві трубки, — він підібрав один із сотень (чи тисяч) металевих циліндриків, що валялися тут скрізь. — Заряджається кулемет через магазин, розташований зверху — ось, бачите? І…

— Хто це? — спитав Швидкий Шершень, який саме протиснувся крізь натовп індіанців і став поряд зі мною. — Дезертир?

— Та ні, він працює на компанію, що виготовляє таку зброю. Словом, торговець.

Шершень, подумавши трошки, сказав щось мовою черокі до своїх воїнів; шестеро чи восьмеро індіанців одразу ж кинулися на торгового представника з ножами. Тож за якусь мить він уже лежав мертвий.

Черокі спочатку хотіли розібрати кулемет на частини, щоб із нього вже ніхто й ніколи не міг стріляти. Але оскільки вони нічогісінько не тямили в тому, як він влаштований (тим більше, було ще темно), то просто розколошматили його каменюками.

Швидкий Шершень підвів мене до одного з фургонів, де черокі тупцювали біля великого ящика з розламаною кришкою.

— Важке, — він розтулив один із мішечків, що лежали в ящику. — Та схоже не на золото, а на… пшеницю.

— Це золотоносний пісок, — відказав я. — Можеш не сумніватися: ми здобули багато золота.

— Його тут і справді дуже багато.

— Скільки приблизно мішків?

— Щонайменше кілька сотень.

Я прикинув на око вагу мішечка — фунти зо два.

— Доведеться зарити якусь частину золота в землю, потім повернемося по нього.

— Чому це?

— А тому, що за один раз ми все це не перевеземо.

Він лишень пильно-пильно подивився мені в очі.

— Що? — не зрозумів я.

— Ілаю, невже ти, побувавши під прицілом тієї зброї, нічого не второпав?

— Ні, нічого.

— От тільки не бреши мені. Ти ж знав, що вона існує?

— Ну… не те щоб…

— Тобто знав.

— Я не думав, що їх уже виробляють.

— Але ж ти розумів, що наші вороги колись та й стануть їх застосовувати? Розумів, що один їхній солдат зможе вбивати десятки наших?

Я мовчки відвернувся, немовби вгледів щось цікаве в темній долині чи в горах, що височіли над нею. Чи дістанемося ми колись додому?

— Ох, Ілаю! Від нашого племені залишилася якась там тисяча людей — жінок, діточок і немічних стареньких. Нас же, воїнів, які повинні піклуватися про них, було всього-на-всього дві сотні. А тепер? Щонайбільше чотири десятки зосталося.

— Це справді жахливо. Мені дуже-дуже шкода…

— А найбільший жах полягає в тому, що ми б’ємося на боці тих, кому судилося програти цю війну. І тому замість того, щоб розширити нашу територію, ми втратимо й ті жалюгідні клаптики землі, що маємо тепер. Варто лише було побачити ту зброю в дії, щоб це зрозуміти.

Я безсило розвів руками.

— А ті солдати! Бачив, які вони були ситі? А їхні коні — які вгодовані та доглянуті? Ми ж, черокі, досить того, що самі від голоду здихаємо, то ще й коней не можемо як слід годувати! А ти бачив спорядження тих федералів?

— Так завжди було, — зітхнув я. — Фортуна ніколи нас не любила.

— Ми більше не беремо участі в цій війні. Вибач, Ілаю.

— Це не вихід…

— Не мине й року, як ваш уряд розвалиться. Ви, п’ятеро білих…

— Тепер — уже троє.

— Троє… Мені шкода, що двоє з вас загинули. Та після закінчення війни ви, троє білих, зможете робити все, що вам заманеться. А я разом зі своєю родиною сидітиму в жалюгідній резервації, розплачуючись за те, що бився на боці переможених. І моїх воїнів спіткає така сама доля. А нині вони, щойно поховавши своїх братів, найпевніше, вирішать повбивати вас трьох. Адже ви, по-перше, підставили їх під приціл отієї страшної зброї, не потрудившись повідомити про її існування. І по-друге: якщо білі крадуть щось одне в одного — це звична річ, якщо ж індіанці вкрали щось у білих — то вже зовсім інше. Розумієш? Білі не пробачать індіанцям, які вкрали в них золото. А воно нам, як не крути, конче потрібне.

Я промовчав.

— Для нас це була визначна перемога, Ілаю. Але й остання, адже надалі почнуться лише поразки. Тобі зараз варто, швиденько спустившись із цієї гори, накивати п’ятами.

— Але ж ти їхній вождь!

— Ми, на відміну від вас, дотримуємося демократії. Кожен черокі — вільна людина, і мої слова для них — лише порада, та не закон… Я кажу тобі все це, бо ти — найкращий з усіх білих людей, яких я тільки-но знав. І те, що ти залишився живим, для мене величезна радість.

— Для мене — теж.

Індіанець не зважав на мої слова.

— Тобі краще буде їхати без зупинок щонайменше кілька днів, — додав він, поплескавши мене по плечу.

Я розвернувся, щоб піти, але він, пакуючи мішечки із золотим піском у торбу із сиром’ятної шкіри, жестом зупинив мене, а тоді мовив:

— Злі духи й надалі остерігатимуться тебе. Я зрозумів це ще тоді, коли вперше зустрівся з тобою, Ілаю. Та пам’ятай, що це ще й твоє прокляття… Ось, візьми.

Виявляється, вождь черокі збирав цю торбу для мене.

— Що скажеш? — запитав Буск, угледівши мене.

Вони з Шоволтером саме пакували у свої сідельні торби чистенькі уніформи Союзу — розшукати їх було неважко, бо майже всі федерали так і загинули роздягненими до спідньої білизни.

— Ми вшиваємося до Каліфорнії, — сказав Шоволтер.

— Я доповім, що ви загинули в бою, — кивнув я.

— Собаці під хвіст… — скрушно похитав головою Буск. — Оце були й усі бої. Ці виродки-федерали мають найкращу зброю — рушниці «Генрі» та «Спенсер», та ще й ті довбані автоматичні гармати. А черевики їхні ви бачили? Та я б, оком не кліпнувши, прибив будь-якого з них лише за оті черевики!

— А золота скільки набрали, трясця їхній матері! — підхопив Шоволтер. — І це тоді, як усім нашим платять облігаціями, що знеціняться не пізніше, ніж на деревах персики дозріють!

— Я ж полковник!

— Ілаю, ми ось-ось програємо найвизначнішу війну в нашій історії. А може, і вже програли, просто новина до нас іще не дійшла. Тож я не збираюся чекати, доки федерали запроторять мене до в'язниці або ж допоки якийсь «патріот» із місцевої самооборони не випустить мені кулю в чоло. І, тим більше, не маю наміру загинути у вирішальній битві за чортзна-що.

І я не добрав розуму, що йому відповісти.

— Щойно повернешся до Остіна, розстріляють за дезертирство, — знову заговорив Буск. — Війна ж закінчиться в будь-якому разі — загинеш ти чи виживеш. Гайда з нами на Захід! А потім подаси звістку своїм рідним, і вони до тебе приїдуть.

— Не можу…

— Ти що, думаєш, що ми дожили до цього дня, бо добре вміємо воювати? Га?

Я знову промовчав.

— Мені завжди було цікаво, що ти за людина. А тепер я розумію, що ти справжнісінький сучий син.

— То що, дівчата? — вишкірився Шоволтер. — Як гадаєте, дадуть нам ці нігери з прерій трохи золота?

Федералів загинуло понад дві сотні — майже всі вони не встигли вдягтися. Зазвичай після бою я почувався, як після вдалого полювання на оленів, але зараз мені чогось стало зовсім кепсько. Що ж до черокі, двадцять восьмеро з них загинуло в бою. А на світанку ще чотирнадцятьох, тих, які були найважче поранені, застрелили їхні друзі. Ми ж утрьох поховали Шоу та Фіска, чиї обличчя були жахливо спотворені кулями. Я подумав про те, як плакатимуть діти Фіска за своїм батьком. А тоді — і про дітей усіх цих загиблих чоловіків. Усе-таки кожен із них для когось був дорожчим за всіх на світі…

Покопирсавшись у фургонах, я запасся солониною, а ще — набоями для своєї «Генрі». Натомість Буску та Шоволтеру Швидкий Шершень подарував по торбі із золотим піском. Вони, звичайно, неабияк зраділи; я вирішив не казати їм про те, що мені цього добра теж перепало.

Черокі навіть не дивилися в наш бік — думали-бо, що ми знали про кулемет. І нам нічого не залишалося, крім як спуститися з гори, доки індіанці ділили трофейне золото, зброю, коней та різноманітне спорядження. Край дороги ми побачили мертвого чоловіка в спідньому; трохи далі, біля струмка, лежало ще одне тіло.

Я не міг позбутися відчуття, що перетнув якусь межу (або ж розламалися якісь кайдани, що раніше стримували мене). Можливо, це відбулося й кількома роками раніше, просто я цього не розумів. А може, ніякої межі ніколи й не було… Так чи інакше, а тепер я знав напевне єдине: набути щось можна, лише відібравши це в когось іншого.

— Та не смикайся так! — знову вишкірився Шоволтер. — Тільки-но сонце зійде — ці індіанці розгледять гарненько, скільки трофеїв їм дісталося, і думатимуть лише про те, як швидше це все спакувати й вирушити додому. А про нас вони взагалі забудуть!

— Може, і так, — відказав я.

Буск їхав далеко попереду нас. Відколи ми поховали Фіска й Шоу, він жодного разу не глянув на мене.

Діставшись довгої ділянки кам’янистого ґрунту біля підніжжя гори, ми розділилися: Буск і Шоволтер поїхали своєю дорогою, я — своєю. Отже, НБП більше не існувало. Обіцяючи цим двом після закінчення війни знайти їх у Каліфорнії, я дуже сподівався, що вони не розгледять того, що читалося в моєму погляді.

До наших вух донеслися постріли — це черокі добивали своїх поранених. Коли Буск і Шоволтер зникли з моїх очей, я зняв підкови з копит свого коня й заходився петляти навколо підніжжя гори. Намагаючись завжди перебувати під захистом дерев, я змінював напрямок щоразу, коли перетинав струмок чи ділянку кам’янистого ґрунту. Ті двоє, як я здогадувався, не потрудяться заплутати свої сліди. Залишалося тільки сподіватися, що індіанці їх не впіймають. Але ж я добре знав, що надія ця марна. Люди, з якими я воював пліч-о-пліч, завжди дуже скоро гинули. Тож я був певен, що черокі вистежать їх, та не мене.

Остіна я дістався десь за місяць. Як виявилося, війна закінчилася ще навесні.

Розділ 53 Дж. Е. Мак-Каллоу

Якими тільки «ласкавими словами» не називали її чоловіки: розбещеною дівулею, лесбіянкою, шльондрою, брехухою, інтриганкою, селючкою… Казали, мовляв, вона чоловік, якого помилково запхнули в жіночу шкуру: задереш їй спідницю — побачиш чоловіче причандалля. А ще, мовляв, вона мов та машина: ні очі в неї мокрими не бувають, ні… щось інше. Звісно ж, їй не варто було брати все це близько до серця, адже ніхто з цих людей аж ніяк не мав на меті її образити.

Вона чудово засвоїла, що бути чоловіком — це жити, не підкоряючись жодним правилам. Ти можеш у церкві говорити одне, а в барі — інше, і тебе ніхто не звинуватить у лицемірстві. Можеш бути зразковим чоловіком, турботливим батьком і ревним християнином, спокійнісінько собі злягаючись із кожною секретаркою, офіціанткою чи повією, на яку тільки накинеш оком. Чоловіки споконвіку мають власну систему безмовних натяків: легенький кивок у бік якоїсь чірлідерки (няні, стюардеси з «Пен Амерікан», покоївки, інструкторки з верхової їзди тощо) означає: «Глянь-но, друзяко, на цю красунечку! А я з нею нещодавно переспав — уявляєш?» А жінки?.. Те, що вона, Джинн Енн, уже не була незайманою (а те, що в неї троє діточок підростають — це нічого?), означало для неї ганебне тавро на все життя — криваво-червону літеру «А».

Вона не те щоб скаржилася на свою долю, просто не могла припинити дивуватися з того, що чоловіки вважали неправильним, нездоровим її бажання вдосконалюватися, бути визначною людиною. Чому та риса характеру, що завжди була обов'язковою для справжнього чоловіка, вважається чимось на кшталт збочення для жінки? Вона ніяк не могла цього збагнути… За тих часів, коли Генк був живий, бізнесмени сприймали її зовсім по-іншому — як жінку, яка допомагає своєму чоловікові вести справи. Напевно, вони тоді вважали, що її амбіції — лише продовження Генкових.

І чому вона взагалі переймалася через це? Майже всі чоловіки, яких вона бодай колись знала, були нецікавими людьми. Їй-бо довелося протягом п’ятнадцяти років спостерігати за тим, як змінюється, розвивається талант Генка. І весь той час вона не припиняла дивуватися, а потім — вирішила, що не проміняє свою свободу на життя з кимось менш визначним, ніж Генк. Так, перші кілька років після його смерті не проминули для неї без сексу. Але чоловіків, з якими вона за цей час переспала, можна було перелічити на пальцях (і лише один із них був одруженим). І почуття її до кожного з них або поступово видихалися, або ж їх незабаром як рукою знімало. Чому? А тому, що ніхто не міг рівнятися з Генком. (Ну, а для задоволення фізичних потреб — і вібратор згодиться.)

Так, вона заздрила чоловікам, бо їм було дозволено вести подвійну гру. Вони могли мати коханок і примушувати їх позбуватися небажаних вагітностей, могли розважатися в ліжку з кожною гарненькою чірлідеркою з «Даллаських ковбоїв»… словом, робити все, що їм заманеться. Але справа була не тільки в цій уседозволеності, а й у тому, що чоловіки залишалися бажаними, навіть постарівши й полисівши. Вона не могла позбутися відчуття, що вимушена ледь-ледь шкандибати вузенькою доріжкою, тоді як усі інші — бігають туди-сюди й кружляють навколо неї, мов ті малюки чи собаки, яким начхати на будь-які правила.

Святенницею вона не була, адже кілька разів використовувала (чи намагалася використати) чоловіків для сексу. Та щоразу відчувала розчарування, бо це було не те, чого їй хотілося — у таких стосунках бракувало чогось дуже важливого. Що ж до цих чоловіків, їм, як виявилося, теж не подобався такий підхід, хоча своїм друзям вони могли розповідати які завгодно побрехеньки. Один із них їй так і сказав: «Ти використала мене, наче я не людина, а вібратор якийсь». Ти ба, яке ніжне створіння! Так, вони могли бути такими, якими тільки хотіли: і чутливими, і безжальними.

І все ж таки вони поступово почали ставитися до неї серйозно. Минав час, і їхні гаманці ставали дедалі тугішими, а шкіра — дедалі обвислішою. Вона не знала до ладу, чому це так, але до неї вже виявляли щось на кшталт поваги. Аж ніяк не кожній-бо жінці до снаги замолоду, бувши невгамовною серцеїдкою, красуватися на обкладинці журналу «Тайм», а в п’ятдесят — досі залишатися стрункою та привабливою. І, хоча серцеїдкою вона, власне, ніколи й не була, усе-таки теперішній стан речей ніяк не вписувався в очікування цих старих, лисих пузанів: її врода повинна була вже давно зів’янути, і вони знову мали б опинитися у вигідному стосовно неї становищі, адже їхні лисини й потворні черева не робили їх менш бажаними.

Коли один із них, Лучо Гейнс, запросив її до свого мисливського будиночка, вона спочатку відмовила. Бо це ж Лучо, а не Клейтон Вільямс, вигадав «полювання на красунечок». Відбувалося це так: він платив дванадцятьом повіям за те, щоб вони заховалися десь у лісі (це було схоже на те, як розсаджують по деревах фазанів перед полюванням). Його завдання полягало в тому, щоб разом зі своїми друзяками відшукати їх усіх.

Увечері вона розповіла про це запрошення Тедові.

— Не думаю, що вони змовилися, щоб ґвалтувати тебе там, — позіхнув він. — Для задоволення їхніх потреб існують молоденькі дівчатка, які люблять гроші.

— А я вже розмріялася про секс…

Тед старанно скорчив ображену гримасу, а тоді — спокійнісінько перегорнув сторінку свого журналу зі словами:

— Ось дочитаю — тоді, може, спробуємо.

— Яка щедрість!

— Джинні, якщо тебе справді цікавить моя думка, я скажу так: поїдеш туди — припустишся дуже великої помилки. Вони або навмисне тебе якось принизять, або ж це станеться саме собою. Не варто недооцінювати цих людей, оскільки їм чудово відомо, чого ти насправді хочеш.

— А чого я насправді хочу?

— Стати рівнею їм. Так би мовити, вступити до їхнього «закритого клубу».

— Немає ніякого клубу. А якщо і є, то я давно вже туди прийнята.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— Ти ж тільки-но казав протилежне…

— Та ні, я молов несусвітню маячню. Ти ж знаєш, що кажеш.

Наступного дня вона зателефонувала Лучо й сказала, що приймає його запрошення.

Мисливський будиночок був розташований у Пайнвуді — за три години їзди на північний схід від Г’юстона. Тут панувало таке саме разюче вбозтво, як у селищах мексиканців минулого століття: жалюгідні халупи, гори поламаного фермерського обладнання… У своєму багажнику Джинні везла триденний запас одягу та дві рушниці: двадцять восьмого калібру — для полювання на куріпок, двадцятого — на більш серйозну дичину (під її водійським сидінням, як завжди, лежав револьвер).

Машина повзе, увесь час рискаючи, піщаною дорогою. Куди не глянь — розкішна зелень: виноградні лози, барвисті квіти з незнайомим запахом… Згадується дитинство — завжди побожний батько, старі болотні сосни й білі дуби, магнолії заввишки близько ста футів. Тут-бо — усе так само, як у далекому минулому: надокучливі комарі, дивовижні бабки з прозорими крилами, просякнуте вологою повітря… Навіть і не віриться, що це справді Техас.

На той час, коли Лучо показав Джинні її кімнатку, сонце вже сідало, і більшість чоловіків, які тут зібралися, повернулися з полювання чи риболовлі. Вона припхалася сюди в туфлях на шпильках, спідниці й блузці, подумки лаючи себе останніми словами за те, що забула взяти аерозоль від комарів. Що ж до присутніх тут чоловіків, найпевніше, вони кілька днів не милися й не голилися; приміщення мало такий само задрипаний вигляд. Ранчо пересічного нафтовика — це будинок зі стінами з вапняку, добротною дерев'яною підлогою та оббитими шкірою меблями. А ця халупа — абияк збита з необтесаних дощок (стіни ще навіть недобудовані, на вікнах — наспіх прикріплені кнопками москітні сітки). Схоже радше на мисливський будиночок мера якогось загубленого в лісистій місцевості населеного пункту: електричні кабелі — прилаштовані абияк, телевізори й холодильники… та таких уже давно не виробляють. Вона знає всіх, хто тут зібрався: Річа Естеса, Келвіна Мак-Келла, Обрі Стокса, Ті Джей Ґарнета… ну, й он там сидять ще з півдесятка добре знайомих їй стариганів. Усі вони вдягнені в старі шорти, що виставляють напоказ їхню білу, мов сметана, шкіру на ногах, і футболки, що обтягують їхні товсті животи. Вона, узагалі, узяла із собою джинси, та вирішила навмисне залишитися в спідниці, бо не хотіла справляти таке враження, ніби їй незручно з'являтися перед ними, брудними та неголеними, у гарному й охайному одязі. Не хотіла підлещуватися до цих чоловіків — загалом непоганих, але надто вже звиклих до покори з боку жінок.

На вечерю були боби, тортильї, яловичина, баранина, смажена риба (сьогодні вранці добре ловилися соми), а ще — смажене м'ясо білок, зрешечене дробинками номер шість. Якби лише підрахувати, скільки грошей могли б заробити ці чоловіки за той час, що вони витратили на полювання й риболовлю, — це, можливо, була б найдорожча у світі трапеза. Тревіс Ґіддінґс методично відрізав голівки смажених білок і висмоктував із них мозок. На його футболку було бридко дивитися — уся замащена. Щодо напоїв, тут була й содова «Біґ Ред», і чай із цукром, і пиво «Перл», але господар і гості здебільшого пили віскі з паперових стаканчиків. А десерт складався з морозива й пирога з персиками. Звичайнісінька вечеря, лише без жодних надто гучних вигуків чи лайки (так буває, коли до шкільної роздягальні заходить учителька). Коли Джинні «ненароком обмовилася», що залишиться тут не більше ніж на одну-дві ночі, їм ледь удалося приховати свою радість. Тим часом Лучо подав їй пляшку віскі, і вона вдала, що хоче випити її до дна: піднесла до вуст і досить довго тримала перекинутою. Звісно, Джинні затисла горлечко пляшки язиком, щоб до її рота потрапило якомога менше віскі. Але цього ніхто не помітив — залунали схвальні вигуки, у яких раптом, наче греблю прорвало, зазвучали непристойні слова.

«Як же їм подобаються п’яненькі жіночки! — подумала вона. — Може, мені не варто було їх так дурити?»

Жінка вдавала, що їй до душі цей п’яний розгул, реготала з їхніх масних жартів і не виявила жодного здивування від раптової появи в кімнаті чотирьох напівроздягнених дівуль — чи то стриптизерок, чи то повій. Лучо розгублено глянув на неї, мовляв, я й сам про це не знав. Та вона лише підморгнула йому на знак того, що все гаразд. Їй не було страшно, адже будь-який із цих чоловіків кинеться, якщо треба буде, під потяг задля її порятунку. Але вони все-таки легко могли поставити її в незручне становище. Цікаво, хто ж заплатив цим хвойдам? Найімовірніше, Марвін Сандерс, який ніколи не симпатизував їй. А може, Пет Каллен… чи навіть сам Лучо, який зараз ламає комедію, прикидаючись непричетним до цього. Отже, вони запросили її сюди, щоб випробувати? Та ні, мабуть, просто подумали, що її це не надто вразить. А може, їм узагалі начхати на її присутність.

Дівулі походжали напівтемною кімнатою (усі вікна були відчинені) під платівку з піснями Мерла Гаґґарда; Джинні сиділа в брудному кріслі, пригублюючи коктейль «7 і 7». Вона, незважаючи на всі свої зусилля зоставатися тверезою, уже була напідпитку. На господаря та гостей було гидко дивитися й так само гидко слухати, адже вони вже не стежили за своєю мовою. Утім, вона була навіть задоволена, що сидить зараз разом із ними, адже це були люди, знайомі їй уже кілька десятиріч. Багато хто з них підтримував Джинні, коли загинув Генк. І, попри все їхнє небажання співпрацювати з нею, що проявилося трохи пізніше, — зараз їй було навіть затишно й спокійно поряд із ними. Коли жінка вже помітно розслабилася, Марвін Сандерс, кинувши на неї швидкий погляд, сказав щось до дівуль, і вони теж подивилися в її бік. По колу пустили три пляшки віскі… Цікаво, чи вживає хтось із них наркотики? Та ні — вони (ну, принаймні майже кожен із них) не належать до цієї категорії чоловіків. Допитися до зеленого змія, сісти за кермо своєї «Сессни», задрімати й урізатися в стовп — так. Курити «травку» — ні.

Тим часом одна зі стриптизерок (театрально підведені чорною тушшю очі, з одягу — лише спідня білизна) підійшла зовсім близько до неї і — цього тільки бракувало! — залізла їй на коліна. Заходилася тертися проміжністю об її лобок… ні, це неправильно… але відчуття навіть приємне… Ох, краще б Джинні таки вдягла свої джинси, ба навіть щось іще цупкіше! Спочатку вона спробувала зіштовхнути повію з колін, та потім — передумала. Усі витріщаються на неї, і ця дівуля — теж. Чи думає вона про те, чого хоче Джинні? Звичайно ж, ні: це все було не чим іншим, як виставою, замовленою тим, хто заплатив їй, і вона повинна дограти цю виставу до кінця. Скільки вже триває танець? Півхвилини? Та ні, уже хвилину… Погляд стриптизерки — якийсь напружений; пахне вона дешевенькими парфумами.

«Їй це подобається», — тільки й устигла подумати Джинні перед… поцілунком.

Так, дівуля поцілувала її просто в уста, з удаваною, театральною пристрастю. Джинні відвернулася від неї. (Цікаво, скільки вона заробляє за рік? І як вона відреагувала б, якби дізналася про річний прибуток, що приносив Джинні її бізнес?) Пісня закінчилася, і стриптизерка злізла з її колін. Джинні підморгнула їй, щоб підіграти. Але та, уже не дивлячись на неї, вишукувала, перед ким би ще покрутити хвостом.

«Якихось там десять років тому я була вродливішою за тебе», — промайнула думка.

Але Джинні одразу ж викинула з голови всі витівки цієї дівулі, адже вона всього-на-всього виконувала вказівки Марвіна Сандерса. Онде він сидить — огидний товстун із червоним носом, широкою лисиною й заляпаними вишневою содовою шортами. Однак йому начхати на власний зовнішній вигляд, адже він заробив за своє життя достатньо грошей, щоб купити все-все, чого тільки забажає.

Посидівши в кріслі ще кілька хвилин, Джинні підвелася й оголосила, старанно позіхнувши, що їй, дамі поважного віку, уже належить готуватися до сну. І всі цієї ж миті відірвалися від своїх занять, підняли келихи та в унісон побажали їй доброї ночі. Власне, для того щоб лягати спати, було ще зовсім рано. Та ніхто, звичайно, не намагався вмовляти її залишитися. Що ж до дівуль, вони просто не звертали на неї уваги.

Дорогою до свого однокімнатного будиночка, слухаючи шум височенних сосен над головою, жінка замислилася про Генка. Чи зраджував він її? Звісно ж, так. Її чоловік усі тижні проводив у ось таких мисливських будиночках або ж на приватних островах своїх друзів і колег; вона чудово пам’ятає, що він поступово став геть іншою людиною. Певна річ, Генк аж ніяк не пішов би спати раніше за друзяк — це ж темна пляма на його репутації! Так-так, він… спав з іншими жінками. Так, це правда. Генк лапав стриптизерок під час їхніх танців і розважався з ними потім у ліжку, не ризикуючи абсолютно нічим. Бо інші учасники цих гулянок нізащо не виказали б його (так уже було в них заведено). Він зраджував її сотні, якщо не тисячі, разів. Чому ж Джинні раніше навіть на думку таке не спадало?! Відчуття безмежної самотності охопило її.

Але Генка вже двадцять років як немає на світі, тож і перейматися так беззмістовно (і взагалі, хто вона така, щоб судити його?). Сидячи лише в спідньому на чужому, твердому ліжку, Джинні прислухалася до стрекотіння цикад за вікном. Також до неї доносилися сміх і музика — гулянка в головному будинку тривала. Може, вона поквапилася роздягтися? Може, треба влізти в джинси, сісти в авто й поїхати додому — до Теда, який уже двічі освідчувався їй? (Цікаво, як він відреагує, якщо вона скаже «так»?) Це все-таки нестерпно — увесь час бути самотньою.

Джинні схопилася з ліжка, та потім знову лягла, адже їхати потрібно довго, а випите віскі дається взнаки. Із цією думкою вона й заснула; а наступного ранку — сходила до струмочка вмитися, підфарбувалася перед старим тріснутим дзеркалом і викинула з голови всі думки про шлюб із Тедом. Настрілявши разом із Чаком Мак-Кейбом куріпок, жінка сіла у свій «кадилак» і поїхала до Г'юстона. Лучо та інші навіть не думали заперечувати, хоча й усі як один удавали неабияку радість із нагоди її візиту.

Авто мчить до Г’юстона. Спека… У таку саму спеку вона таврувала телят у десятирічному віці, кидаючи виклик батькові та іншим чоловікам. А тепер, сорок років по тому, вона аж пищить, так хоче нарешті бути прийнятою до «закритого клубу». Так, вони зламали її, і вона здалася… Треба було все ж таки народити від Теда дитину, а не бути егоїсткою. Усе її життя — то змагання з батьком і Генком… Хоча не варто рівнятися на тих, хто вже помер: вони-бо завжди залишатимуться в її уяві молодими та ідеальними з усіх боків людьми, а сама вона може лише старішати.

А тепер вона мусить визнати сама перед собою: Генк був такою самою слабкою особистістю, як і її батько. Так, він і далі живе в її свідомості, але вже як образ-спогад. Реального Генка давно немає, а вона тим часом багато чого досягла. І жодній жінці з тих, які траплялися їй у житті, не вдавалося зробити нічого подібного. А це щось та й означає… Стосовно життя з Тедом, варто було йому лише попросити, і вона б народила йому дитину. Але стати батьком йому хотілося так само «сильно», як і будь-чого іншого: його бажання були схожі на давній мотив, що тихо-тихо звучав десь у глибині його свідомості. І як можна взагалі було прожити все життя, граючи в теніс і поло? (Джинні, хоч би дванадцять таких життів прожила, не змогла б отримати від цього радості). Утім, щодо запрошення Лучо він мав рацію — це був просто величезний прорахунок із її боку. Що ж, вона дуже постарається засвоїти цей урок.

Розділ 54 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

8 серпня 1917 року

Спека… Мчав, як скажений, кам’янистою дорогою; результат — дві продірявлені шини. Тож ми із Салліваном і Хорхе Раміресом (він трохи знає ці місця) сьогодні вже не встигнемо дістатися Торреона. Хорхе неабияк нервує: мовляв, якщо нас перестрінуть карансисти, шанс лишитися живими є, але мізерний.

Особисто я не дуже й переймаюся через це, адже почуваюся так, ніби від мене залишилася тоненька-тоненька шкірочка: проштрикнеш її — побачиш цілковиту порожнечу.

9 серпня 1917 року

Хорхе роздобув у робітників, яких зустрів на дорозі, три старі сомбреро й купу іншого лахміття, а вони отримали за це наш одяг. Адже американців тут завжди недолюблювали, а після нещодавньої експедиції Першинґа (ла інвасьон, як називають її місцеві жителі)… словом, замаскуватися нам було справді необхідно. Ми проїжджали повз віслюків, запряжених у візки з усіляким мотлохом, і мулів, нав'ючених глиняним посудом. Босоногі мексиканці, вдягнені в білі штани й сорочки (на плечах — ще й подерті пончо незрозуміло якого кольору), шкандибали дорогою, знемагаючи від спеки. Що ж до тутешніх дітлахів, їхнє вбрання складалося лише з пончо — вони ледь-ледь прикривали дитячі тільця від плечей до пояса — і сомбреро.

Коли ми вже вкотре зупинилися, пропускаючи стадо худющих корів (як і тутешні кози та вівці, вони й не думали поступатися нам дорогою), я спитав своїх супутників:

— Як гадаєте, чи можливо таке, що Фінеас «переконав» Марію піти, побивши її? І чи не зробив він із нею дечого… ще гіршого?

— Цього ніяк не могло бути, — енергійно захитав головою Салліван.

Хорхе вдав, що не почув мого запитання. А коли я повторив його, пробурчав:

— Найпевніше, ні.

Салліван іще додав, що Марію, можливо, витурили з нашого дому через те, що Фінеас може незабаром стати губернатором, а батько Саллі — суддя, відомий у всьому Техасі. Я ж відказав, що на це були ще й інші причини.

Діставшись Торреона, а це місто виявилося більшим, ніж я його уявляв, ми зупинилися в таверні, що була, на думку Хорхе, досить безпечною (чому він так вирішив, я так і не збагнув). План був такий: Хорхе йде на розвідку, а ми вдвох, давши півтори сотні доларів хабара власникові таверни, сидимо, не висовуючись, і чекаємо. Так ми й зробили: Хорхе пішов, а Салліван і я, вдягнені в брудний смердючий одяг місцевих робітників, повсідалися за чотиримісний столик у темному кутку. Мій супутник поклав на один із двох вільних стільців свого револьвера сорок п’ятого калібру, а на інший — рушницю. Свого пістолета я запхав собі за пояс, та дуже сумнівався, що зможу когось із нього застрелити; Салліван це відчував, тому сердився на мене.

Минуло кілька годин, а Хорхе все не повертався.

— Я давав собі слово, що не скажу цього вголос, — заторохтів раптом Салліван, — але більше не можу. Ви уявляєте, що це таке — десять тисяч доларів? Із такими грошима можна спокійнісінько почати життя заново. І тому я не бачу причин для того, щоб ми так довго стирчали тут, ризикуючи своїми головами.

Як я повинен був на це реагувати? Навіть і не знаю… Мої думки перервало довгоочікуване повернення Хорхе, який сказав:

— Перекусимо тут, а тоді поїдемо. Я знайшов непоганий готель.

Чи очікувала Марія, що все станеться саме так? Та ні, найімовірніше, думала, що її просто пристрелять у брасада.

Відповісти на це запитання могла лише вона сама, та в Торреоні, як запевнив нас Хорхе, ніхто її не бачив і нічого про неї не чув. Чи проїжджала вона взагалі тут минулої ночі?

Салліван і Хорхе сиділи мовчки, думаючи про щось своє — мабуть, про те, що б вони зробили, якби їм отак звалилися на голову десять тисяч доларів. Заробіток за п’ять років! Звичайно, вони пішли б від мене. І на їхніх фізіономіях зараз написано, що Марія так і вчинила.

А я не можу пояснити їм усієї складності ситуації, бо й сам тепер не впевнений, що достатньо чітко все розумію.

Про те, що її довели до розпачу, ніхто з нас не казав уголос, як і про те, що їй нічого було втрачати. І ще про те, що я старший за неї — надзвичайно вродливу жінку — на десять років.

10 серпня 1917 року

Нашу машину вкрали. Ми забарикадувалися в нашому готельному номері; Фінеас телефоном сказав, що перешле нам гроші на нову машину. Навіть Хорхе тепер небезпечно з’являтися на вулиці: його ж бо вже добре знають в обличчя. Дивно, адже ми бачили, як один фотограф-європеєць ішов собі спокійнісінько вулицею, а зачіпати його ніхто й не думав.

11 серпня 1917 року

Мабуть, Фінеас і полковник зателефонували туди, куди треба: сьогодні-бо до нас припхався сам начальник місцевої поліції з повним чемоданом песо. Запропонував нам свій «форд» тисяча дев’ятсот одинадцятого року випуску — мовляв, усе одно хотів його продати. Ціну, щоправда, він загнув таку, що я, не втримавшись, сказав:

— Ви ніби новісінький «форд» продаєте.

В очах Саллівана та Хорхе прочитав: «Стули пельку, ідіоте!»

Ручка стартера мало не відірвала Хорхе руку. Та ми все-таки скористалися пропозицією поліцейських організувати нам ескорт до виїзду з міста. Вони сказали, що нам краще подолати якомога більшу відстань саме за сьогодні: мовляв, неділя — усі відпочивають. Про Марію ні він, ні бодай хтось із тутешніх нічогісінько, як я зрозумів, не знає.

13 серпня 1917 року

Приїхав до Сан-Антоніо, щоб звернутися по допомогу до агенції Пінкертона.

— То ви хочете, щоб ми прочесали кожен населений пункт Мексики?

— Саме так.

— Це просто неможливо, як із фінансового, так і з логістичного погляду. Там же йде війна…

— Назвіть бодай приблизну ціну.

— Сто тисяч доларів.

Мені аж мову відібрало.

— Ви сказали, що хочете, щоб ми обшукали всю Мексику — ловлю вас на слові. Розумієте… є способи, що дозволять обійтися десятою частиною суми.

— А як щодо результату?

— Та результат, скажу відверто, буде той самий… найпевніше.

— Я хочу, щоб ви обшукали всю Мексику.

— Ваша родина тут усім відома, однак…

— Моя родина не повинна нічого про це знати.

— Я мав на увазі, що гроші ми беремо наперед, містере Мак-Каллоу.

Я витяг із кишені свою чекову книжку… Якщо віддам їм ці сто тисяч, утрачу все, що відкладав для себе протягом усього життя. І ніколи вже не буду незалежним від батька.

— Вісімдесят тисяч ви отримаєте зараз. А решту — наступного тижня.

— Ви ж розумієте, що викидаєте гроші на вітер? Вілья досі порядкує на півночі Мексики. Карранса й Обреґон керують центральною її частиною, а Сапата — південною. Навіть якщо ця жінка ще… тобто якщо з нею все гаразд, знайти її буде надзвичайно важко.

— Я чудово все це розумію.

Підписав чек. Від хвилювання аж спітнів (одна краплинка впала з мого чола просто на цифри, трошки розмазавши їх).

— Ви… упевнені? — почув я, ховаючи книжку до кишені.

18 серпня 1917 року

Саллі припхалася до мого кабінету, щоб спитати, коли вже я змирюся з неминучістю того, що сталося.

— Знаєш, про що я молюся щодня? — мовив я у відповідь. — Про те, щоб твій «Паккард» перекинувся й звалився в кювет.

Вона чогось захихотіла.

— Це був зовсім не жарт, — уточнив я.

Вичавивши із себе люб’язну посмішку — звісно ж, не одразу, — Саллі сказала, що збирається проводити половину свого часу тут, а половину — у Сан-Антоніо (мовляв, просто для годиться). Я мовчки відвернувся від неї.

Після обіду вона повернулася — цього разу з пляшкою охолодженого вина й двома келихами. І заторохтіла: мовляв, мене досконалою дружиною не назвеш, але ж і ти не ангел; можливо, нам краще спробувати почати все спочатку…

— Я радше спатиму з чиїмось гнилим трупом, — урвав я її мову, — ніж бодай колись погоджуся на життя з тобою.

— Ну скільки ти прожив із цією дівулею? Якийсь там місяць… Час тобі вже подорослішати.

— Це був найщасливіший місяць у моєму житті.

— Між іншим, у нас із тобою — двоє хлопчиків…

— …які мене анітрохи не поважають. І це результати твого виховання. Та ще й полковник дров до багаття підкладав.

Вона бахнула келихами об підлогу, а тоді постояла якусь хвилю біля дверей (точнісінько так, як дуже часто робила це Марія!) і тільки потім — забралася геть. Мій погляд зупинився на уламках розбитих бокалів. Цікаво, як це воно — устромити щось гостре просто в горлянку Саллі?.. Трохи згодом мене мало не знудило.

«Якщо дуже довго йти за власними слідами, вони перетворяться на сліди чудовиська», — подумав я.

Марія… Так, життя поряд із нею було справжньою розкішшю для мене. Але довго таке не триває — це наче випадково знайти в саду чудовий зрілий персик у… грудні.

19 серпня 1917 року

Вони поховали мене живцем.

Розділ 55 Ілай Мак-Каллоу

1865—1867 рр.

Техас утратив своїх кращих синів: усі вони або загинули, або ж подалися жити до інших штатів. А «герої», які хазяйнували тут до війни, повернулися, щойно зачули звістку про її закінчення. Плантатори, хоч і горювали-побивалися через те, що тепер їм доведеться оплачувати працю їхніх колишніх рабів, залишалися власниками величезних земельних ділянок, розкішних будинків і незліченних чистокровних скакунів. Звісно, заарканювати диких биків — заняття значно романтичніше, ніж гнути спину, збираючи на плантаціях бавовну. Та все одно Техас ніколи не був царством тваринників, адже яловичина завжди доводилася бавовні «бідним родичем». Коли король Бавовник таки позбувся свого престолу, його заступили нафтовики (сталося це років через тридцять після відкриття родовища Спіндлтоп), а не тваринники.

Я повернувся додому — тобто до будинку судді Блека, — однак терпіти метушню міського життя мені було надзвичайно важко. Куди не підеш, скрізь роз’їжджають у своїх екіпажах пихаті товстопикі багатії. Прокинешся вранці — тільки й чутно про вбивства: то бродячого негра, колишнього раба, повісили на гілляці якогось дерева, то прихильника Союзу. Жити в Остіні поступово ставало не краще, ніж десь на Півночі: сусіди постійно встромляють свого носа у твої справи, допитуючись, до якої церкви ти ходиш і за кого проголосував на останніх виборах. Тож я вирішив придбати ділянку землі десь поближче до кордону — там, де менше людей. Та суддя сказав, що я зможу це зробити тільки через його труп. Я намагався його переконати: мовляв, команчів дуже скоро там і сліду не буде, і взагалі — ми туди одразу не переїжджатимемо, а лише купимо… Проте суддя чудово розумів, що від такої спокуси я навряд чи втримаюся. Мене ж бо все дужче проймала туга за Ескуте й Неекару: я дуже часто усамітнювався на терасі, думаючи про те, що варто було б спробувати їх розшукати. Хоча вони, найімовірніше, перебували вже в Захмарній Країні… Так чи інакше, якби не Еверетт, я б не сидів і не мучився від здогадок. Просто б залишив Мадлен усі свої гроші, осідлав коня й помчав до прерій.

На той час я вже увійшов у літа. Через вимушене неробство — розтовстів (навіть довелося переходити на більший розмір штанів), а ще — прилюбився до алкоголю на все своє подальше життя. Суддя бурчав, мовляв, не годиться чоловікові сидіти склавши руки, проте я аж ніяк не бажав працювати ні на кого. Краще вже змусити гроші, які я здобув на війні, працювати на мене (а чим я, власне, гірший за багатіїв, які чинять саме так?). Спробував було перекупити колишні батькові землі, та нічого із цього не вийшло: їх-бо вже давно розділили на чотири ділянки, і нові власники зовсім не бажали розлучатися з ними. Та й інші мої плани зазнавали фіаско… словом, кращі дні для мене вже безповоротно минули.

Що ж до судді, він, навпаки, вважав, що його життя тільки починається. Адже збулося нарешті те, про що він мріяв іще до того, як поселився в Техасі: давні порядки тут відійшли в минуле. Тож одного дня він оголосив, що збирається балотуватися до сенату. Це було справою вельми небезпечною: сьогодні столиця перебуває під контролем військ генерала Кастера, а завтра — вони підуть геть, і… що тоді? Але суддя таки вирішив ризикнути — висунув свою кандидатуру як республіканець. Друзі намагалися відрадити його від цього нерозсудливого вчинку, та він їх і слухати не хотів: мовляв, часи змінилися. Авжеж, «змінилися»: за кілька тижнів його знайшли застреленим на березі річки.

Усі почуття, які ще залишалися в мені після смерті Тошавея, були закопані в сиру землю разом із цим старим упертюхом. І мені тоді ставало гидко лише від думки про те, що я є однією з людських істот. Що ж до вбивць судді, якщо хтось і знав їхні імена, то наче води в рота набрав. А я, запалавши давно забутим священним вогнем помсти, став розробляти план винищення Робертсів, Раннелсів та Волів. Однак Мадлен, здогадавшись про це, наполягла на тому, щоб ми продали будинок та оселилися десь подалі звідси. І я, піддавшись на її вмовляння, так і зробив — купив ферму в Джорджтауні; рабів тепер називали слугами, і вони отримували платню за свою працю нарівні з білими робітниками.

Матері й сестрі Мадлен, схоже, подобалося сидіти склавши руки й оплакувати суддю. Мене ж вони чомусь уявляли тільки в ролі наглядача за рабами… тобто за робітниками, який сидить собі на товстопузому коні й витріщається на те, як вони шкандибають туди-сюди, збираючи бавовну. Так, розкішне життя скінчилося — усе наше меню складалося з оленини (чи свинини) й молитви до Святої Трійці. Однак я, попри те, що мені зовсім не до вподоби був такий стан речей, чудово знав, що аж ніяк не створений для тупого споглядання. А мій внутрішній команч усе нашіптував мені, що копирсатися в землі — це навіть гірше, ніж тягати відра з помиями. Тож я рішуче вирішив усе-таки примусити свої гроші працювати.

Придбавши чималі ділянки землі в округах Ла-Саль та Дімміт, я націлився на узбережжя, однак через Кінґів і Кенеді ціни там уже добряче підскочили. Проте я все одно був задоволений: земля біля річки Нуесес чудово зрошувалася й була, незважаючи на свою родючість, надзвичайно дешевою — якісь там двадцять вісім центів за акр. Бандитів та усіляких «добродіїв», ласих до чужого майна, тоді вешталося Техасом стільки, що хоч греблю ними гати. Але я не заперечував проти того, щоб завжди тримати пістолета напоготові. Крім того, у цій частині штату досі було дозволено заарканювати дику худобу в необмеженій кількості. Зможеш перегнати своє стадо на Північ — отримаєш по сорок доларів за голову. Це був не те щоб спосіб загрібати гроші лопатою, але теж непогано. Тож я вирішив спробувати, адже треба було якось зберегти добре ім’я своєї родини.

Нас було сорок вісім осіб на весь округ. Найближчим моїм сусідом виявився старий мексиканець на ім’я Артуро Ґарсія. Колись він володів майже всією долиною Нуесес, але на той момент зумів зберегти лише двісті секцій. Наша з ним зустріч відбулася за досить неприємних обставин: він намагався перебити мою ціну за ділянку в чотири секції, що якраз прилягала до моїх пасовиськ. Без цього шматка землі моє ранчо було б нічого не варте, тож я підняв ціну до сорока центів за акр. І земельні агенти залюбки прийняли таку мою пропозицію.

— Дуже радий, що ви тут оселилися, — мовив один із них.

— Я теж цьому радий.

— Розумієте… ми намагаємося витурити звідси таких, як цей Ґарсія.

Я мовчки глянув на нього. Мабуть, він погодився б і на меншу ціну, ніж сорок центів за акр.

— Та не подумайте, — неправильно зрозумівши мою реакцію, заторохтів агент, — що я ненавиджу геть усіх мексиканців. Я, власне, одружений із мексиканкою. Просто Артуро Ґарсія знається з відомими злодіями.

— Он як…

— Гадаю, ви маєте звичку носити при собі зброю?

— Авжеж.

— І правильно робите.

Відверто кажучи, ця розмова лише переконала мене в тому, що я оселився саме там, де треба.

Розділ 56 Дж. Е. Мак-Каллоу

Так, вона знову пошилася в дурні; усі це знали, навіть Мілтон Брайс. Добувати нафту в Техасі тепер означало розорюватися: що більше викачаєш зі своїх свердловин, то більше грошей утратиш. Але ж вона передчувала, що так станеться, і відверто казала про це іншим. То чого ж їй побиватися? Це була найграндіозніша ставка в її житті, і вона вирішила, що тепер краще просто викинути всі неприємності з голови й заспокоїтися.

Вона була щаслива з Тедом і своїми дітьми, які на той час були цілком задоволені своїм життям — так-так, навіть Сьюзен і Томас! Щодо Бена, він саме закінчив школу (з найкращими оцінками у своєму класі), а невдовзі його прийняли до Техаського університету в Колледж-Стейшн. Спортом хлопець не вельми цікавився, проте був надзвичайно яскравою особистістю. Він полюбляв спілкуватися з іншими людьми й дуже добре вмів слухати їх, на відміну від своєї сестри, яка чомусь вважала себе пупом Землі, та брата, який не бачив нічого далі свого носа. Сьюзен, витримавши один семестр в Оберліні, гайнула до Каліфорнії. Вона кілька місяців не давала про себе знати, та одного разу о третій ночі задзвонив телефон. Сьюзен сповіщала, що жива-здорова, однак їй дуже-дуже потрібні гроші. Сума була, м’яко кажучи, кругленька, але Джинні погодилася й на це — щоб бодай почути розповідь доньки про її пригоди. Що ж до найстаршого, Томаса, він і далі жив із матір’ю. І це тішило Джинні значно більше, ніж вона очікувала. Звісно, його вже давно треба було б витурити з дому — нехай вчиться жити самостійно. Але ж Том… не такий, як інші, тож їй буде все-таки значно спокійніше, якщо він залишиться при ній. Хоча… жив же якось Фінеас без такої опіки. Однак Томаса ніяк не можна порівнювати з Фінеасом.

Томас був задоволений життям поряд із Джинні, що цілком влаштовувало і її. Він мав авто й чималі гроші, які витрачав, зокрема, на подорожі разом зі своїми друзями. У дитинстві Том був «ой-яким-гарнюнім-хлопчиком», що його й зіпсувало: навіть вирісши, він завжди очікував, що всі навколо упадатимуть біля нього. Тед постійно казав, що Томас — хлопець, до нестями закоханий у власне вродливе личко. Але ж хіба могла Джинні звинувачувати сина в самозакоханості? Він і справді незвичайний красень, схожий на молодого Пітера О’Тула! Однак Томас так пишався цією схожістю, що Джинні мало не піддавалася спокусі нагадати йому, що Пітер О’Тул у його віці вже давно не грівся під крилечком своєї матусі.

Що ж до його способу життя, він приховував це від неї так ретельно, що іноді вона сумнівалася в правильності своїх здогадок. А іноді відкидала всі свої сумніви й побивалася через те, що про її сина ось-ось поповзуть чутки. Хоча хвилювалася вона марно, тому що техасці й досі старанно заплющували очі на звички інших. І Том Мак-Каллоу не був винятком, адже на цих землях досі не вивітрився дух прадавніх часів, коли люди просто не мали змоги вибирати собі сусідів.

Так чи інакше, а це були роки, сповнені спокійної радості: діти були щасливі й жили дружно — навіть Сьюзен дещо вгамувалася. Можливо, саме тому Джинні й надалі продавала своє майно, замість того щоб купувати щось нове. Отак вона позбулася сталеливарного заводу й страхової компанії (куплених іще за тих часів, коли був живий Генк) та більшості своєї нерухомості. А тоді взяла й накупила в техаських нафтовиків земельних ділянок зі свердловинами (звісно, ці бізнесмени радо їх позбувалися). Усе це пройшло так легко, що вона іноді серйозно замислювалася над тим, чи не копає собі й своїй родині могилу — у фінансовому сенсі. Чи не дограється вона до того, що збанкрутує або зазнає серйозних збитків?

Думала Джинні й про те, чи не «понесло» її на радощах, як колись Чарлза Мак-Каллоу, коли він отримав у спадок гроші полковника. Але ні. Її батько був звичайним собі дурником, тому й розорився на розведенні худоби. Тут — дещо інший випадок. Річ у тім, що Джинні нещодавно подорожувала разом із Кассом Рутерфордом країнами Близького Сходу. Її супутник зовсім не вважав, що там щось негаразд: мовляв, справи покращуються: розвивається інфраструктура, підвищується кваліфікація майстрів із буріння й геологів. А вона — аж за голову схопилася. Що тут було двадцять років тому? Жалюгідні халупи й вершники на верблюдах. Тепер — цілі квартали багатоповерхівок (хоча й сміття розкидане скрізь, куди не глянь); хоч якою вулицею підеш — скрізь на тебе витріщаються місцеві жителі. А це всюдисуще телебачення! Ці араби нині чудово знають про багатіїв-іноземців, які купують тутешню нафту вдесятеро дешевше, ніж вона коштує в них удома… Це все справило на Джинні таке гнітюче, приголомшливе враження, що після цієї подорожі їй хотілося лише одного — більше ніколи не займатися бізнесом.

Після повернення додому жінці знадобилося кілька тижнів для того, щоб прийти до тями. Однак на душі в неї все одно наче каменюка лежала: скоро має щось статися. Так, вона пам’ятала про те, як скинули Мосаддика. Та це було не що інше, як диво, що навряд чи колись повториться. Тож треба скуповувати техаські свердловини… Дурепа? Сьогодні — так. Але потім її назвуть «жінкою з надзвичайною інтуїцією». Хоча інтуїція тут була зовсім ні до чого: Джинні просто добре вміла бачити реальність без прикрас.

Нафтовий бізнес опустився до мертвої точки. Банкер Гант, який вклав силу-силенну грошей у лівійську нафту, зазнав грандіозної поразки. А тоді єгиптяни вдерлися до Ізраїлю, і це призвело до ембарго. Бум тривав десять років. Тож Джинні, поставивши на карту чималі гроші, здобула величезний виграш… і що це принесло їй? Чергове розчарування: вони не визнали її перемоги, не віддали їй належне. Але… вони — це, власне, хто? Увесь світ? Її мертвий батько? Мертві брати й чоловік?

«А ти чекала, що тебе орденом за це нагородять?» — подумки спитала вона сама себе.

Чесна відповідь була «так». І бажання це було не таким уже й безглуздим — що тут дивного, що вона хотіла бодай якоїсь уваги до своєї перемоги з боку інших нафтовиків? Хіба вона не заслуговувала на те, щоб її ім’я згадували з такими самими повагою й захопленням, як імена всесвітньо відомих магнатів — таких, як Ричардсони, Басси, Мерчісони й Ганти? Вона була впевнена — до болю впевнена! — що Генк, якби здобув ось таку перемогу, неодмінно ввійшов би в історію нарівні з ними… Може, вона страждає на комплекс жертви? А може, це вони примушують її так думати?

Вона зосередилася на своєму домі — можливо, уперше в житті. Щасливі діти й доглянутий будинок — оце був її орден. У неї постійно гостювали друзі Тома й Бена, яких так само, як і їх, не призвали до армії. Вони день і ніч пили в неї вдома коктейлі та плавали в її басейні. Джинні почувалася кимось на кшталт старшої сестри в багатодітній родині: її кухня й подвір'я були повні-повнісінькі п'яненьких молодиків, завжди радих її товариству, адже з нею вони могли обговорити всі свої життєві негаразди.

І раптом — наче зламалася тонесенька соломинка, що тримала на собі весь її світ, — це скінчилося. Бен загинув. Автокатастрофа. Мілтон Брайс ходив із нею до моргу. Бена було вже важко впізнати, хоча він і не був особливо спотворений (один синець під оком, та й усе). Може, це через те, що йому зачесали волосся не так, як робив це він сам?.. Вона виходить на вулицю, механічно ковтає (хтось подав їй склянку з кока-колою), згадує своїх загиблих братів і… провалюється в забуття.

Ось його й поховали. Джинні сидить у старому будинку Мак-Каллоу, відчуваючи, як усе навколо неї хитається-мерехтить, наче міраж. Десь у глибині її свідомості рояться думки про те, що це Томаса чи Сьюзен мав би забрати від неї отакий страшний випадок. Але не Бена! Він-бо завжди був сильною особистістю, мав у собі якогось… внутрішнього стрижня. А ці двоє — марнотратники життя, начисто позбавлені здорового глузду. Та вона… і їх уже втратила! Помилилася колись у найголовнішому, і ось результат. Мали-таки рацію ті, хто називав її цілковитою дурепою.

Томас, вочевидь, теж вважав її саме такою. Був певен, що це через неї загинув його брат, оскільки вона не змогла вберегти його від чогось іще страшнішого, ніж отой збіг обставин (нерозважність молодого водія; крутий поворот дороги; глибокий кювет, куди впало авто). Тож настав день, коли він пішов із її домівки. Сьюзен сказала їй наступного дня телефоном, що Томас гнав авто всю ніч і тепер перебуває в Каліфорнії. Поїхав він від неї, як виявилося згодом, назавжди. Вона подумала-подумала, та й продала будинок у Рівер-Оукс. І перебралася жити до Теда.

Біль від цієї втрати був усе-таки не таким сильним, як отой безмежний розпач, що охопив її після смерті Генка. Вона знала, що зможе оговтатися, пережити це горе. Джонас тоді їй сказав: «Не стався до цього як до застереження від Бога». Але вона не спроможна думати про це інакше: хотіла від життя всього й одразу — на тобі! Чим іще це могло бути, як не ударом, що мав вибити з неї пиху?

Джинні, загалом, не була певна, що Бог існує. А якщо й так, то вже точно не палає любов'ю до людської раси. Радше навпаки, методично ошукує нас. Та й чому всемогутня істота, яка створила цей світ для себе і аж ніяк не для когось іншого, повинна марнувати весь свій час на те, щоб наглядати за якимись жалюгідними створіннями на кшталт людей? Це ж суперечить елементарному здоровому глузду! Сильні завжди вбивали й обкрадали слабких (і тільки слабкі вірять у щось інше). І якщо на небі справді є Бог — це лише істота, яка невтомно вигадує все нові й нові хитрощі для того, щоб знущатися з людей (саме такими є боги в грецькій і римській міфології).

Це було гірко визнавати, але… колись Бен змінив її на краще, а тепер — навпаки. Їй хотілося скреготати зубами від власного безсилля. Коли вона хоча б якось могла зібратися з думками, писала довжелезні трактати про полковника та інших визначних осіб, яких бодай колись знала. Також вона описувала там свої досягнення в бізнесі й подружнє життя з Генком; не забула згадати й про коханців, які з’являлися в неї потім (лише про тих, які були варті такої згадки). Писала й про те, що зробила, аби зберегти добре ім’я Мак-Каллоу. Це сяк-так допомагало їй не занурюватися з головою в море безпросвітної скорботи. Та вона ні на мить не припиняла відчувати навколо себе цю жахливу чорноту: нічого-бо не тішило її по-справжньому.

А нафтовий бум тим часом тривав. Звичайно, до неї знову навідався репортер із журналу «Тайм», щоб сфотографувати для обкладинки та взяти інтерв’ю. (Спитав, чи вона, бува, не феміністка; відповідь була «ні».) Це означало, що Джинні ще не зовсім переможена. І все ж таки це було вже не те, не те… Якось зателефонував один видавець і заторохтів: мовляв, як було б чудово, якби ви написали мемуари! Адже вони подарували б натхнення стільком людям (він, певно, мав на увазі «жінкам»)! Їм же страшенно цікаво було б дізнатися, як вона мислить, який підхід застосовує для вирішення тих чи інших проблем… Словом, це стало б настільною книжкою для багатьох молодих людей (так би й сказав уже — «домогосподарок»).

Однак… про що їй було писати? Про те, що полковник мав рацію, коли казав, що кожна людина може розраховувати лише на власні сили? Цього ще не достатньо, щоб написати книжку… Утім, треба спробувати. Вона згадала давню — ще дитячу — мрію: мовляв, коли виросту — стану прем’єр-міністром і тільки те й робитиму, що сидітиму за письмовим столом, відповідаючи на листи своїх вірних виборців, а кожне моє слово ловитимуть камери репортерів. Тож вона, сівши за стіл, узялася писати про свого батька. І про Пола й Клінта. І про матір, якої ніколи не знала. І про Генка. І про Бена… Та треба вже зупинитися! Спогади для неї — мов діти, але мертві. Адже вона весь час пише про тих, хто вже помер. І вони живуть, розмовляють на її сторінках. Але це доки вона пише. Тільки-но вона відкладе папір і ручку… Тепер вона розуміє, чому полковник ненавидів згадувати своє минуле: тільки берешся оглядатися назад і підводити підсумки свого життя, воно, це життя, на тому й зупиняється.

Чимало нафтовиків тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року розорилися. Але для Джинні, Теда й більшості їхніх друзів тодішній бум став періодом, що приніс їм казкове багатство: орендна плата за їхні ділянки не просто була великою, а підскочила до небувалих висот.

У Джонаса, який завжди був надзвичайно ощадливим, справи йшли добре, тому й жодної потреби затягувати пасок не виникало. Він досі їздив на роботу до Бостона — двічі чи тричі на тиждень — на своєму старенькому «вольво». Та здебільшого її брат проводив час на острові Мартас-Віньярд, а ще — у Ньюпорті й у своєму будиночку біля озера в штаті Мен. Тож Джинні не могла до ладу збагнути, чи Джонас узагалі займається юридичною практикою. Він, як їй здавалося, прокидався щоранку під голосний дзвін будильника й сідав за стіл, щоб кілька годин мудрувати над списком необхідних справ на день: «утеплити катер, пофарбувати поруччя на ґанку (він вважав, що чудово це вміє), зателефонувати стосовно підозрілого шуму в двигуні «вольво», зіграти у сквош із Біллом — не забути ракетку, — полагодити сітки на терасі, сплатити за навчання онуків, з’їздити до Богемського клубу, зарезервувати…» Для нього-бо величезним задоволенням було викреслювати потім ці пункти зі списку. Іноді він навіть записував туди те, що вже зробив (наприклад, «поснідати із Джинні»), щоб одразу ж і викреслити.

Вона задумалася над тим, чи не продати їй ранчо, тобто будинок залишити, але позбутися отих величезних земельних ділянок. Адже в неї не зосталося в Техасі жодного родича. Адже в якомусь із центральних штатів можна було б купити за смішну ціну «роллс-ройс» чи офісну будівлю (або ж навіть «боїнг»). Нафтовий бізнес укотре видихався, що було більш ніж очевидно. Тож настав час позбуватися зайвого майна. Та і який сенс їй жити так далеко від Томаса, Сьюзен і Джонаса?

Вона саме сперечалася з Тедом — це відбувалося в старому будинку на ранчо, — який нізащо не хотів, щоб вона продавала ці землі. Аж тут зайшла Консуела й повідомила, що біля дверей чекає якась жінка — їй, мовляв, треба поговорити з Джинні.

Це була мексиканка приблизно її віку — у святковій сукні й прикрасах. А вона, Джинні, сьогодні ще навіть душ не приймала. Та що вдієш, треба пригладити волосся, поправити блузку, удаючи, що їй зовсім не ніяково.

— Я — Аделіна Ґарсія.

— Вибачте… хто?

— Я донька Пітера Мак-Каллоу.

— Щось не прига… Хоча ні, тепер усе зрозуміло. Шановна, ви дуже помиляєтеся, адже Пітер Мак-Каллоу мав лише синів. Тож вам кра…

— Я його донька, — гордо повторила мексиканка, не зважаючи на байдужість Джинні. — Тож ви моя небога. Попри те, що ми з вами майже одного віку.

Може, це все мовний бар’єр, але ця жінка, так чи інакше, обрала найневдаліші слова й тон, які тільки можна було тут обрати.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — швидко запитала Джинні. — Ось і поговорили. До побачення.

Випровадивши з дому непрохану гостю, Джинні ще довго не відходила від вікна. Мексиканка-бо не поспішала йти геть — стояла, замислившись, на терасі. Відтак, розвернувшись, поволі пішла до свого авто. І хто наважився впустити її у ворота?

Давній-предавній спосіб нажитися за чужий рахунок. Від цього зазвичай застерігають заможних людей юристи. Але чому їй так неспокійно? Та годі вже, треба повернутися до бібліотеки… Безсило опустившись на диван, вона притулилася до Тедового боку. Він притиснув її голову до своїх грудей (це щоб йому краще було видно екран телевізора).

— Якийсь важливий візит?

Почуваючись геть розбитою, вона подумала, що це неправильно — треба негайно наздогнати цю жінку. Та їй не до снаги було навіть підвестися з дивана.

— Що в нас буде на вечерю, Джинні?

— Розумієш, Теде, це була якась мексиканка. Вона стверджувала, ніби я її небога.

— Ти що, уперше з таким стикаєшся?

— Еге ж.

— Вітаю, тебе прийнято до клубу заможненьких «родичів».

Вона лише зітхнула.

— Якщо тебе справді це непокоїть, просто зателефонуй Мілтонові Брайсу, — мовив Тед, не відриваючи погляду від екрану, де показували серіал «Даллас», страшенно популярний у той час.

Так, це дійсно непокоїло її, та не в тому (принаймні не тільки в тому) сенсі. Урешті-решт вона вирішила, що їй треба отямитися, а тоді спокійно подумати над цим. І вже після вечері той візит видавався їй дрібницею, не вартою уваги.

Ким іще вона могла бути? Її приятельки, жінки з усіма шанованих родин, завжди плакалися їй: мовляв, які ж ми безпомічні! Нам не видають ані посвідчення водія, ані карток соціального страхування! Та це було не що інше, як найогидніше у світі лицемірство — насправді ці жінки неабияк пишалися своєю абсолютною безпорадністю.

Її ніколи не втішало те, чому раділи вони. Може, вона була пережитком епохи, що давно минула? Точнісінько як свого часу полковник… Та ні, це неправда. На свого прадіда Джинні анітрохи не схожа: він-бо мав багатющу уяву, а вона могла ставити собі за мету тільки те, що чітко бачила перед собою. Якби не це, вона досягла б у житті чогось значно більшого.

Почуття провини… перед ким? Вона не розуміє. У величезній кімнаті — досі темно.

«Коли це нарешті станеться, я ж навіть не встигну нічого відчути…» — подумала жінка.

І більше не боялася.

Розділ 57 Улісс Ґарсія

Про нього завжди пліткували, ніби він нащадок багатіїв-американців; мати дуже полюбляла розповідати йому про батькових пращурів. Самого батька він, власне, і не знав, оскільки той загинув, коли хлопчикові було два роки. Подробиць мати так і не дізналася, тільки чула, що її чоловіка забрали до поліцейської дільниці. Отак і став іще один мексиканець жертвою Брудної війни.

Коли батька не стало, вони з матір’ю довго поневірялися Мексикою, допоки не осіли в Тамауліпасі, де жили його дідусь із бабусею. Дідусь працював на ранчо: лагодив паркани, вітряки й надвірні будівлі. За кермом своєї вантажівки він проводив більше часу, ніж у сідлі. Та що вдієш, вакуерос теж повинні підкорятися технічному прогресу. Американські ковбої, як чув від людей Улісс, пасовиська вже не об’їжджають, а облітають на гелікоптерах.

Землі, де весь свій вік пропрацював дідусь Улісса, належали родині Арройо, чиї предки оселилися тут іще в сімнадцятому столітті. Але, мабуть, і нині ці багатії платили своїм робітникам стільки само, скільки й за тих часів: дідусь-бо, посивівши на цій роботі, нажив на ній хіба що мозолі. Чимало різних дум про життя передумав він, сидячи біля багаття поряд із такими самими дідуганами-трудівниками. Що б на нього чекало, якби не робота на ранчо? Нафтоочисний завод? Торгівля сувенірами для туристів (а може, і наркотиками з-під поли)? Друзі його дитинства були вимушені піти одним із цих шляхів. А він народився під щасливою зіркою, бо всеньке життя займався справді хорошою роботою.

Попри все, Улісс нерідко прокидався серед ночі та вмикав світло, щоб поглянути в дзеркало: а раптом він уже такий старий, як його дідусь? Та ні, хлопець як хлопець. От тільки шкіра дуже темна, і тому багато хто вважав його мулатом; до того ж у нього були густі брови й широкий ніс.

Із настанням зими до Тамауліпаса поверталися заробітчани з Півночі, де можна було за сезон отримати кілька тисяч доларів. Деякі із цих чоловіків могли, оком не змигнувши, розтринькати всі ці гроші в казино за одну-дві ночі. Дідусь Улісса лише плечима знизував: мовляв, Мерседес Арройо купує собі шарфики за три тисячі доларів; хіба це не те саме?

Коли розкішний «BMW» котроїсь із миловидих онучок старого Арройо (за кермом сидів, звісно ж, її особистий водій) проїжджав повз Улісса, він устигав відчути запах дорогих парфумів. Їхній дім був напхом напханий опудалами ягуарів та слонів; на підлогах і стінах — розкішні килими з далеких східних країн; у ванних кімнатах — усе із золота… принаймні ходили такі чутки. Улісс так і не дізнався, чи це правда, адже його до будинку Арройо ніколи не пускали.

Мати працювала в Матаморосі, залишаючи Улісса з бабусею та дідусем. Одного разу він узявся копирсатися в материних речах, що лежали в старій валізі. Спочатку хлопець натрапляв на всілякий мотлох — іржаві ключі та папери, пожовклі від часу (світлини, листи, квитанції, листівки з привітаннями від якихось невідомих йому людей, студентський квиток батька). Та потім він вийняв із валізи паперового пакета, де лежало… бабусине свідоцтво про народження. Усі слова в документі були написані іспанською, крім імені батька: Пітер Мак-Каллоу. Разом зі свідоцтвом Улісс відшукав у пакеті листи, написані англійською.

Улісс уже знав, що бабуся намагалася налагодити контакт із їхніми американськими родичами, однак вони просто витурили її зі свого дому. Цю спробу повторив свого часу і його батько, та результат був той самий. І як тільки ці Мак-Каллоу (тепер він уже знає їхнє прізвище!) могли так поставитися до них? Звичайно, з погляду цих американців ситуація була такою: до них додому припхалася зовсім чужа людина, щоб попросити грошей. Утім, можна ж було б і про подробиці розпитати… словом, обійтися з бабусею чи батьком якось по-іншому.

Хлопець став мріяти про те, як приїжджає до Мак-Каллоу, вони приймають його як рідного й наділяють землею та грошима. Певна річ, просто так вони цього не зроблять — він повинен спочатку довести їм, що тямить у тваринництві не гірше за них. Він-бо не якийсь там шмаркач-дармоїд — ні-ні, йому будь-яке діло до снаги. Коли ж вони переконаються в цьому, тоді можна буде й докладно розповісти про себе.

Мрії ці не давали йому спокою кілька років, допоки (він і сам не зрозумів, коли це сталося) не перетворилися на цілком чіткий «сценарій». Так чи інакше, одного вересневого дня — було це дві тисячі одинадцятого року — він уже під’їжджав на своєму скакуні до воріт ранчо Мак-Каллоу. Щоб перетнути кордон, юнак попросив допомоги в одного дідусевого знайомого, який працював на оливковій плантації. Старий сказав, що переправить його на той берег річки — треба лише вибрати для цього дуже темну ніч. Ну, а переправившись (до ранчо залишалося проскакати всього кілька миль), Улісс подумав, що далі вже точно буде легко, адже йому, як і будь-якому справжньому вакуеро, неодмінно вдасться довести старшому ковбою, що він справді годиться для цієї роботи. Треба побитися з ним об заклад: якщо будь-який бронко — напівдикий кінь — з їхнього табуна спроможеться скинути Улісса зі своєї спини, нехай старший забирає його сідло; він, до речі, сам його змайстрував.

Старший (він був білий), насміявшись донесхочу, пояснив Уліссові, що ніяких бронко на цьому ранчо немає вже років із п’ятдесят. Пасовиська вони облітають на гелікоптерах, а коней-трьохліток закуповують на інших ранчо.

Проте Улісс відчував, що таки справив враження на цього білого: той-бо дуже уважно оглянув його вбрання та спорядження. А тоді сказав, щоб він продемонстрував своє вміння заарканювати бичків. Тож молодий вакуеро сів на коня й двічі кинув лассо, спіймавши одне теля за шию, а друге — за передню ногу. І мовив потім: «Одного разу я зумів спіймати своїм лассо орла на льоту». Ну, щодо орла він прибрехав, бо насправді це була дика індичка. Однак старший схвально кивнув. І Улісс упевнено додав: «Я ще й метали зварювати добре вмію».

Решта дня непомітно проминула за працею: Улісс і паркан полагодив, і сіно в скирти трактором поскладав.

— Двісті п’ятдесят доларів на тиждень, — мовив увечері старший. — Ла Мігра зазвичай не пхає сюди свого носа, проте за межами ранчо тебе можуть спіймати й на кілька місяців засадити за ґрати. Як правило, ми отак просто не беремо людей на роботу, але наших вакуерос щодень стає дедалі менше.

Улісс промовчав, оскільки вирішив, що краще не запитувати, чому це так.

— Якщо ти пропрацюєш тут кілька місяців і захочеш залишитися, тоді поговоримо й про офіційне працевлаштування. Хоча ніхто з нас не може стверджувати напевне, що це ранчо проіснує так довго. Лише цього тижня від нас пішли двоє вакуерос. Тож раджу тобі добре подумати, перш ніж сюди влаштовуватися.

Зарплатня була невеликою (звісно ж, за нортеамерікано стандартами), але йому просто не було на що її витрачати. Агенти ІМП щодня перевіряли ранчо меншого розміру, ніж це. Але Мак-Каллоу мали власну службу безпеки, тому Ла Мігра й оминала зазвичай їхні землі. Хоча виходити за територію ранчо було справді небезпечно, бо всюди роз’їжджали біло-зелені машини. Тож юнакові доводилося «сидіти під домашнім арештом».

Майно хлопця складалося з ліжка та кількох цвяшків, що слугували вішаками для одягу. Коли він не працював, найчастіше дивився телепередачі разом з іншими вакуерос. Бувало й таке, що вони не бажали дивитися американські канали, що цікавили його (він-бо хотів покращити свою англійську, а вони — ні). У таких випадках юнак позичав у когось рушницю й вирушав до брасада — полювати на кролів і диких свиней. Іноді він вистежував білохвостого оленя (їх тут розвелося багато), та не стріляв — надто дороге було б задоволення. Американці ж бо тисячі доларів платять за дозвіл полювати на цих дивовижних гіллясторогих тварин.

До містечка Улісс їздив, намагаючись бути якомога обережнішим, раз на місяць. Там він пересилав дідусеві з бабусею половину свого заробітку, а тоді купував собі нову сорочку (доводилося просити, щоб продавець віддав її разом із вішаком). Якось перед Різдвом юнак зайшов до крамниці й довгенько вибирав нові чоботи: оці «Луккезе» ручної роботи — просто чудові, але краще взяти он ті — «Аріат», що коштують учетверо дешевше. І ще він купив собі набір інструментів «Лезерман». Стоячи біля каси, почувався справжнім багатієм. Аж тут зайшов якийсь білий чоловік зі зброєю — певно, помічник шерифа. Улісс, пильно стежачи за його відображенням у віконному склі, чекав, доки товар запакують у коробки. Вийшовши надвір, відчув таку відразу, що мало не викинув щойно придбані речі в ящик для сміття. Вони ж бо не варті були такого.

— Коли тебе офіційно влаштують на роботу, буде легше, — мовив Ромеро, тільки-но вони знову повсідалися у вантажівку.

— Не отримаю я цей дозвіл, — відповів Улісс іспанською.

Та Ромеро вдав, що не почув його. (Цей вакуеро пропрацював на Мак-Каллоу п’ять років, однак агенти ІМП все одно ловили його, прикидаючись, що вперше бачать.) А з якою гордістю він сидить за кермом цієї новенької білої вантажівки! А чим тут, власне, пишатися? Машина ця належить йому так само, як і землі Мак-Каллоу.

«Дурень несосвітенний цей Ромеро, — подумав Улісс. — Та і я не кращий за нього».

Власниця ранчо, доживши до глибокої старості, не має гідних спадкоємців. Її донька — наркоманка, син, якщо вірити чуткам, не зовсім чоловік. Мала вона, щоправда, внука, якого всі любили, одначе він примудрився потонути на глибині в три фути. Другий її онук приїжджав на ранчо разом зі своїми друзяками — чуперадлами в сандаліях, обкуреними мота, марихуаною. Неважко зрозуміти, чому вакуерос так поспішають піти звідси: помре стара господиня — гаплик буде й ранчо.

Його план виявився цілковитою маячнею. Господиня дуже рідко сюди навідувалася, а старший, певно, забув про свою обіцянку офіційно влаштувати його на роботу. Хоча він уже й сам, найімовірніше, підшукував собі нового працедавця. Але ж працювати на Арройо було ще гірше, ніж на Мак-Каллоу. Тож Улісс вирішив наразі залишитися тут.

Розділ 58 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

1 вересня 1917 року

Привид не полишає мене ні на мить: стоїть у кутку їдальні й чекає, доки я повечеряю; зловісною тінню огортає мій стілець, коли я сиджу за письмовим столом. І мене кидає в жар, наче просто переді мною горить безмежне полум’я, що кличе, затягує… прагне поглинути мене.

Сідлаю коня та їду геть — до руїн оселі Ґарсія. Прикладаючи вухо до великого каменя, чую передзвін церковних дзвонів, дитячі голосочки, жіночі кроки.

Перед очима постає картина з минулого: полковник (це було наступного дня після тієї бійні) мимохідь зауважує, що порятунок Марії — це просто нещастя якесь. Якби, мовляв, ця жінка загинула, розвіялися б за вітром увесь гнів і сум родини Ґарсія… Цей спогад, наче кіноплівка, прокручується в моїй голові знов і знов. Я уявляю собі, як направляю на батька свого пістолета, поки той спить. А ще — як до нашого будинку під’їжджає вантажівка, напхом напхана вибухівкою… і треба лишень запалити сірника…

Звісно ж, це завжди сиділо всередині мене, просто чекаючи слушного моменту, щоб звільнитися. Мій батько якраз нормальний. Натомість зі мною — точно щось негаразд: я ж завжди сподівався, що люди мають у собі силу вивищитися над ницими інстинктами, тобто над власною сутністю.

Сьогодні вранці в моїй голові прозвучали чіткі слова: Марія мертва. Я став ходити кімнатою туди-сюди, щоб прогнати цю думку, та все марно. Вона мертва: ніколи-бо в житті я не був настільки в чомусь упевненим…

4 вересня 1917 року

Мої думки перервав батько, якому закортіло зі мною побалакати.

— Ти ж знаєш, що я зовсім не хотів, щоб ти так страждав… — проскрипів він.

Я вдав, що не чую й не бачу його, як робив це протягом усього часу після зникнення Марії.

— На нас покладено особливі обов’язки, — вів далі полковник, — тож ми не можемо діяти як звичайні люди.

І на це я не зреагував. Тож він зачовгав туди-сюди моїм кабінетом, витріщаючись на полиці з книжками, і нарешті сказав:

— Ну, гаразд, друзяко. Даю тобі спокій.

Перш ніж піти, батько поклав руку мені на плече. Однак, угледівши вираз мого обличчя…

— Усе владнається, — промимрив він.

І, простоявши біля мене якусь хвилю, зачовгав до дверей.

Авжеж, така людина, як я, просто не може не здригатися від огидних думок про те, щоб завдати шкоди власному батькові. Я ж, на відміну від нього, слабак. А він настільки сильний духом, що свого часу готовий був пожертвувати дружиною й кількома синами заради того, щоб отримати від життя все, чого йому хотілося. У пеклі вже горять вогнища й для нього, і для мене: кожен із нас мучитиметься там за свої гріхи. Мій гріх — бездіяльність, нерішучість… Я ж міг разом із Марією гайнути кудись далеко-далеко, утім, це навіть на думку мені не спало. Я не хто інший, як в’язень, скутий кайданами власного боягузтва.

Моє сонце згасло, залишивши мене в непроглядній темряві. Моя доля — скреготати зубами під нестерпною вагою власного існування. Та і як могло бути інакше, адже колись я дозволив своєму серцю стати на деякий час жорстоким. І думки, що виникли в мене тоді, тепер — реальність.

Можливо, колись наша планета ще раз укриється кригою, що зітре всіх нас на дрібний порох. І це було б краще, ніж якби ми згоріли в полум’ї, адже воно не повністю знищує залишки людських тіл.

6 вересня 1917 року

Саллі й досі не полишає своїх спроб помиритися зі мною. Наче я зможу отак просто забути те, що вона зробила! Увивається коло мене тільки тому, що я не звертаю на неї жодної уваги. Сьогодні вона поцікавилася, чи вестиму я далі пошуки Марії. Відтак спитала: «Якби я зникла, ти б мене шукав?» Вона просто спантеличена: Марія ж бо для неї — одна з нижчих істот, винищення яких — цілком природний, нормальний вчинок. Свій своєму брат — отаке її єдине життєве правило.

Мені дають певну втіху думки про те, що колись усі ми розпадемося на жменьку хімічних елементів. І будемо не чим іншим, як відбитками в кам’яних пластах.

7 вересня 1917 року

Рід Мак-Каллоу повинен вимерти.

Розділ 59 Ілай Мак-Каллоу

До Нового Світу тисяча п’ятсот двадцять першого року завезли дюжину іспанських корів та бичків; тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року їхнє поголів’я лише в Техасі становило чотири мільйони. Приручити цих повністю диких тварин, за уявленнями тутешніх пересічних фермерів, було не легше, ніж ведмедів грізлі: мовляв, варто їм лишень помітити людину, як вони одразу ж кидаються на неї, а потім спокійнісінько струшують мертве тіло зі своїх довгих рогів, випасаючись собі далі.

Одначе це були стадні тварини. І, що більшого розміру стадо знайдеш, то більше шансів на успіх матимеш. Адже навіть старі (тобто найагресивніші) бики у великому стаді — значно спокійніші. Далі залишається «усього-на-всього» найняти команду робітників і працювати разом із ними цілісінький рік без жодних вихідних: відганяти від стада молодих бичків і телиць, заарканювати їх, а тоді таврувати. Щоправда, варто пам’ятати про ризик бути настромленим на роги чи затоптаним. А ще — про те, що в тебе неодмінно знайдеться заздрісний сусід, який, доки ти працював, решетом воду міряв. Не озирнешся, як прокрадеться якось уночі до твого пасовиська з десятком друзяк. І — шукай вітру в полі…

Зваживши все це, я знайшов собі чотирьох помічників: Джона Саллівана й Мілтона Еморі, які свого часу воювали за конфедератів, а також Тодда Майріка та Ебена Гантера, які під час війни переховувалися від місцевої самооборони в округах Маверік та Кінні. Умови були такі: вони більше не турбуються про те, що їм їсти й де спати, а за це допомагають мені зібрати стадо (і ще я пообіцяв їм дещицю свого майбутнього виторгу). Ці хлопці знали тутешні місця краще за мене, а ще — не цуралися поту й крові. Усі вони люто ненавиділи Артуро Ґарсія, та я тоді подумав, що це зумовлено винятково кольором його шкіри (який техасець за тих часів не відчував відрази до мексиканців?).

Щоб роздобути гроші на перегін худоби, мені довелося влізти в борги — напозичати в усіх своїх знайомих та попередити робітників, що доларами я їм платитиму не раніше, ніж через рік. Скотину ми пильнували більше ніж ока в лобі: переганяли неквапом, дозволяли пити й напасатися донесхочу… словом, робили все, щоб корови й бички не втратили ані унції ваги. Що могло нам усе зіпсувати, то це гроза: кинеться дурна худоба з переляку врозтіч, а потім навряд чи вдасться повернути на місце понад половину стада.

Ковбойське життя — це необмежена свобода, характерна тільки для Заходу, що була вигадана численними авторами книжечок про Техас. Насправді ж це невимовно важка й нудна щоденна праця: спробуй-но місяців на п’ять присвятити всього себе стаду тупої худоби… Я б навряд чи витримав бодай один день такого рабства, якби працювати довелося на когось, а не на себе. Ми добре знали, що ця територія стала вже досить спокійною, щоб можна було перевозити або переганяти нею цінний товар. Адже часи Карсона, Бріджера та Сміта вже давно минули — ці землі вже встигли приручити. І цього знання було цілком достатньо для мене.

Двоє з наших тридцятидоларових робітників загинули, упавши в темряві з високої скелі. А тих, які залишилися, ми відпустили в Канзасі. Вони були раді-радісінькі опинитися у великому місті, де можна було пошукати якоїсь іншої роботи; грошей у їхніх кишенях було стільки, скільки їм до того не вдавалося заробити за все життя. Продавши тисяча чотириста тридцять сім голів худоби, я отримав тридцять тисяч доларів чистого прибутку, а також табун із двохсот нікому тут не потрібних індіанських поні. Перегнавши їх до Чісхолма, я попрощався із Салліваном, Майріком, Еморі та Гантером, бо хотів навідати свою родину в Джорджтауні. А вони вчотирьох погнали табун далі — до річки Нуесес.

Мадлен досі жила на фермі з нашими синами — Евереттом, Фінеасом та Пітом. Її мати, яка з віком не втратила своєї вроди й чарівності, удруге вийшла заміж. Тож у будинку знову з’явилися слуги.

Ми вдвох сиділи за кухонним столом. (Гроші я поклав у банк, а тоді приїхав, щасливий, додому.) Милуючись вродою Мадлен, осяяної сонячними променями, я помітив на її рудій голові сиву волосинку. І поцілував.

— Невже знайшов оту срібну? — аж ляснула вона себе по маківці.

— Вона радше біла.

— Ну, ось… — протягла дружина. — Тепер ти ще менше за мною сумуватимеш.

Я лиш поцілував її ще раз.

— Ти бодай колись за мною сумував?

— Ще й як!

— Іноді мені здається, що я тобі навіть не подобаюся.

— Не кажи дурниць, — мовив я, розуміючи, однак, що вона має на увазі.

— Знаю, що тобі подобається про мене думати. А от бути зі мною…

— Я кохаю тебе.

— Ти любиш мене, це правда. Утім, чи кохаєш…

На якийсь час запала тиша.

— Я часто згадую позаминулий рік, — заговорила нарешті вона. — Це була найщасливіша пора в моєму житті. Хоч я й наїлася тоді оленини років на сто вперед. Ми тоді були справжньою родиною!

— Але ж нам загрожувало розорення! Яке б майбутнє чекало на нас, якби я не…

— А яке майбутнє чекає на мене? Зістарітися й померти тут самій?

Сонце й далі осявало мою дружину. Її лікті лежали на чисто вибіленому столі; м’яке руде волосся чарівною хвилею лягло їй на плечі. Вуста — усе такі ж рум’яні, білі груди під сукнею — досі округлі… Який би чоловік не захотів її?

— Ходімо в ліжко, — запропонував я.

— Гаразд, — утомлено всміхнулася вона.

Після всього я лежав поруч із нею, милуючись її вродливим личком.

— Це було мені дуже-дуже потрібно… — протягла вона, не розплющуючи очей.

— Мені теж.

— Неправда, — похитала вона головою.

Сонце зазирало й до спальні, тож Мадлен стягла із себе покривало й лежала, ніжачись під теплими променями. Я погладив її груди, а тоді стегна.

— Якщо так піде й далі, я знову тебе захочу, — промурмотіла вона.

Я гадав, що бажання зараз накриє й мене… та помилився. І тоді Мадлен вирішила допомогти мені губами. Тож діло швидко задалося… от тільки де і як вона цьому навчилася? Я мало не сказав — коли ми вже закінчували це робити, — що не гніваюся на неї, навіть якщо їй довелося свого часу практикуватися з якимсь «учителем». Одначе вирішив промовчати. Потім я перевернувся на спину, та дружина міцно-міцно обхопила мене обома руками.

— Мине років із десять, і ми житимемо в найбільшому, найкрасивішому будинку в Остіні, — мовив я.

— І ти більше не вештатимешся десь у чорта на болоті?

— Ні, — поцілував я її ніжну шию.

— Мені все-таки здається, що тобі подобається там бути.

— Розумієш, мені подобається жити поряд із людьми, але багатства так не наживеш.

— Сподіваюся, скоро ти роздобудеш достатньо грошей і не цуратимешся більше людей.

— Саме так.

— От і молодець.

Діставшись подвір’я свого будинку на ранчо, я побачив там труп Тодда Майріка. Ебен Гантер — теж убитий — лежав на ґанку. Поглянувши уважніше, я зрозумів, що вони вже кілька днів отак пролежали. Залишки довготелесого Еморі я знайшов на пасовиську.

Із Салліваном, живим, хоч і пораненим, я зустрівся в Брекеттвіллі, де за ним доглядав армійський лікар. Як виявилося, моєму другові прострелили одну легеню. Проте, за словами лікаря, він мав усі шанси на одужання — хоча б тому, що прожив після поранення вже стільки днів. Салліван був високим, міцним чолов’ягою, однак мав на диво тоненький як для такої статури голос (як згодом — і його син).

— Як ти почуваєшся?

Замість відповіді він лише рукою махнув. А тоді мовив:

— Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: вони нас вистежували. Гадали, що здобудуть цілу купу виручених за худобу грошей, — от і напали саме того дня, коли ми з п’ятимісячної подорожі повернулися.

І справді, злодії шукали гроші. Адже в будинку навіть мостини були вирвані, а стінна шафа — на підлозі. Як усе-таки добре, що я весь виторг у банк поклав!

— Якщо подумати, тут точно не обійшлося без вашого сусіда-мексиканця, — аж закашлявся, згадавши про нього, Салліван. — Місцеві білі вже побували в його домі, та від цього — стільки ж користі, скільки від собаки, який ловить власний хвіст.

— Вам удалося бодай когось із них застрелити?

Він тільки втупився поглядом у вікно. Краще б я цього не запитував.

— Найголовніше тепер — щоб ти одужав, — мовив я.

— Еморі — швидкий на руку… був. Устиг двічі вистрелити…

Я простяг йому хусточку. Він міцно стиснув мою руку й іще тривалий час не відпускав її. У мене мов грудочка в горлі застрягла. Згадалися Еморі, Гантер і Майрік… Ми із Салліваном надовго замовкли.

Нарешті він узяв хусточку зі словами:

— Я нікуди не поїду із цього округу, доки не вкладу бодай кількох із цих виродків у яму. Усе думав, доки тут лежав, чи ми з вами досі компаньйони.

Я згаяв увесь день на те, щоб викопати могили для трьох убитих помічників. А вже тоді помчав до Артуро Ґарсія.

Жив цей мексиканець у величезному білому будинку, що дуже нагадував старовинну фортецю. Коли я приїхав, він вийшов на свою довжелезну криту веранду й люб’язненько зі мною привітався. Крізь розчинені двері я встиг краєм ока помітити картини в позолочених рамах і старовинну зброю, а ще — меблі, гідні хіба що королівського палацу.

Як виявилося, на корів і коней Артуро Ґарсія (він усе торочив, що дуже-дуже співчуває моєму нещастю) якимось «дивом» ніхто не зазіхнув. Я подумав, що добре було б об’їхати його пасовиська, щоб пошукати своїх поні. Та одразу ж вирішив, що лише згаяв би час, оскільки їх уже давно перегнали до Мексики.

— Мене ось що збиває з пантелику, — мовив я. — Злодії, щоб дістатися моїх земель, повинні були проїхати близесенько до вашого будинку, інакше б їм довелося робити гак миль у двадцять. А переганяти вкрадених коней їм, знову ж таки, довелося через ваші пасовиська. Я ж не сліпий — умію сліди читати.

— Тут такі простори, Ілаю! Мені дуже шкода.

— Але ж вони навіть знали, якого саме дня ми повернемося!

— Я чудово розумію, що ви нині дуже засмучені через таку втрату, Ілаю. Однак те, що я мексиканець, який живе поблизу кордону, ще не доводить мою причетність до вбивства трьох ваших людей і до крадіжки табуна коней.

— А хіба я таке казав?

Тим часом із будинку вийшов білий молодик у яскраво-жовтих брюках і синій шовковій сорочці. Чоботи — аж блищать чистотою, на поясі — два пістолети. Ну викапаний бандюга з книжечок про ковбоїв!

— Джим Фішер, — відрекомендувався він. — Дуже співчуваю вашому горю, містере Мак-Каллоу.

Із пасовиськ Ґарсія стали повертатися робітники. Я розвернув коня й поїхав геть; наступні кілька ночей провів у густих заростях — на досить великій відстані від свого будинку. Там я спав і обмірковував подальші дії.

Інших сусідів я не мав, і дорога для злодіїв була тільки одна.

Скажу відверто: те, що Ґарсія був мексиканцем, не мало для мене жодного значення. Адже всі без винятку власники великих ранчо, як білі, так і мексиканці, схильні до загарбування сусідського майна. І що більшу територію має землевласник, то жадібнішим стає (міркує він так: чого мій сусід має жерти кусень пирога, який може бути й моїм?). Щоб замилити людям очі, багатій може виділяти гроші на допомогу дітям-сиріткам. Але дітей, які зосталися без батьків із його «ласки» — удесятеро більше.

Так, Артуро Ґарсія справді обікрали білі, відібравши в нього половину майна. Та до чого тут я? Крім того, він не перший, хто зазнав таких втрат. Йому, певно, подумалося, що я буду безсилий проти нього, тож рано чи пізно підібгаю хвоста й заберуся геть.

Одначе я був не сам. Та й знадобився мені для здійснення мого плану лише один помічник: я ж бо знав про одну звивисту барранка (вузьку стежину), якою Артуро Ґарсія спускався з одного зі своїх пасовиськ. Їхати верхи там можна було тільки один за одним — з обох боків стежку оточували прямовисні скелі. Тож двоє людей, озброєних десятизарядними вінчестерами, могли, улаштувавши там засідку й прочекавши стільки, скільки треба, знешкодити яку завгодно кількість ворогів. Ґарсія, коли помирав, прохрипів до мене щось незрозумілою мовою — не англійською, не іспанською й навіть не мовою команчів. Та я й без того все швидко збагнув: це він накладав на мене прокляття. Знайшов, чим злякати-здивувати.

Коли Салліван оклигав настільки, щоб витримати довгу подорож верхи, ми з ним відшукали шістьох підходящих людей, щоб найняти на роботу. І тоді погнали разом із ними всі табуни й стада Ґарсія до Нью-Мексико (нетаврованих телят і лошат я залишив собі). Треба було мені ще й спалити тоді отой будинок-фортецю, а згарище — засипати сіллю. Уже через рік туди припхався Педро Ґарсія — небіж і спадкоємець Артуро.

Розділ 60 Дж. Е. Мак-Каллоу

Лежати, занурившись у власні думки, нічим більше не займаючись, — хіба це не блаженство? Якби ще вчора хтось запитав її про це, вона без вагань відповіла б: «Ще й яке! От би мені місяців десять-дванадцять такого щастя!» А тепер? Вона бажає лише одного — підвестися з підлоги. І не витріщатися без упину на цю кімнату. А що тут таке діється? Яскраве сонце осяває повалені на підлогу картини та розкидані абияк меблі й скульптури (Афродіта, наприклад, валяється долілиць у кутку). Дах провалився, тож тепер ніщо не заважає птахам і тваринам селитися тут.

«Та це ж знову гра моєї уяви! — збагнула вона. — Краще на це просто не зважати».

А тоді подумала про те, що лежати в цій кімнаті — значно краще, ніж в інших. Їх-бо Чарлз Мак-Каллоу свого часу напхом напхав картинами Ремінгтона, Рассела й Бірштадта. Проте тут він так нічого й не змінив, тому що не наважився, мабуть, робити того, чого полковник, якби був живий, не стерпів би. Адже для Ілая Мак-Каллоу інтер’єр оселі успішної людини повинен був мати саме такий вигляд: темне дерево, старовинні скульптури, тобто така сама розкіш, як у багатіїв зі східних штатів (а вона може й із європейською позмагатися). Звісно ж, тепер усе це вже давно перевернулося догори дриґом: італійці, наприклад, знімають кіно про ковбоїв.

Ще до закінчення того десятирічного буму вона знову взялася вивільняти свій капітал, щоб укласти його в щось нове. Нафтовий бізнес розвивався надто швидкими темпами, тож кожна домогосподарка із центральних штатів тепер їздила на «бентлі». Отже, Джинні, як і майже всі її знайомі ділки, зайнялася ощадно-позичковим бізнесом, що на той час уже був дерегульований. А це дозволяло надавати позики не лише на придбання нерухомості, а й на розробку нафтових і газових родовищ. Крім того, тоді вже було ухвалено закон, що давав можливість істотно підвищити верхню межу відсоткових ставок для вкладників. Джинні придбала невеличку компанію й стала набирати депозиторів, заманюючи їх високими відсотками. А згодом уклала гроші в будівництво нерухомості в Г'юстоні й Далласі, беручи з клієнтів смішну комісію за надання кредиту. Та цей бізнес швидко став неприбутковим, адже ціни на нерухомість (і на нафту — теж) різко впали. «Саутсан» було врятовано від банкрутства за рахунок державних коштів, через що Джинні почувалася винною, утім, не настільки, щоб через це втратити сто мільйонів доларів. Ще змусять її свідчити у Вашингтоні… Та ні, минулося без цього.

Тим часом Томас виношував у голові «грандіозний» план — улаштувати камінг-аут для всіх своїх давніх друзів і знайомих із Г'юстона. Вона й так і сяк намагалася відрадити сина від цього безнадійного, безглуздого задуму: знову й знову переконувала його в тому, що його життя лише ускладниться після такого, і ще — відверто сказала, що він завжди бачив лише себе й тому так і не навчився розуміти інших людей.

— Мені просто хочеться розповісти всім про те, ким я є насправді, — відповів він. — Чому я повинен це приховувати?

Вона була настільки враженою, що лише мовчки витріщилася на нього. Це ж треба, її хлопчик вирішив відстояти свою думку! Джинні варто підтримати його, хоча це все одно найбезглуздіший спосіб привернути до себе увагу. Не можна, не можна робити собі ім’я на особливостях власного інтимного життя! Краще б її син рівнявся на Фінеаса, який, стиснувши всенький світ у своїх залізних руках, вичавив із нього все, що хотів.

Вона свого часу десь помилилася. І через це її діти виросли безвільними дурниками: Сьюзен — тільки й знає, що бігати до всіляких гуру та психотерапевтів, Томас — прагне самоствердитися, розпатякавши всім про свою сексуальну орієнтацію. Чомусь вони ніяк не збагнуть, що людина — це передусім вчинки, а не думки й слова.

Звісно, камінг-аут закінчився нічим. Джинні співчувала своєму безмежно спантеличеному синові: утовкмачив собі в голову, що це буде вирішальним моментом його життя, і не знає тепер, що робити далі. Нічого-бо не змінилося, адже він залишився таким, яким і був.

Ні, все-таки це несправедливо з її боку. Їй ніколи не зрозуміти, як сильно страждає душа її сина. І це вона, найпевніше, винна в тому, що Томас і Сьюзен виросли нещасливими. А чому вони нещасливі? Тому що… тому що ніколи не займалися серйозною справою! Тож вона вирішила полетіти до них і зробити ділову пропозицію: кілька мільйонів — та хоч двадцять! — кожному на власний бізнес. І нехай займаються тим, що їм до душі: Томас, очевидно, купить галерею, Сьюзен — виноградник. Удалося їй лишень збити своїх дітей із пантелику: їй було на них начхати, і раптом — нате вам! Трохи згодом вони, щоправда, збагнули: мати вважає їх нікчемами та невдахами й тому намагається врятувати від… них самих.

На той час її донька вже мала двох маленьких синів. Джинні надзвичайно рідко бачилася з ними, оскільки Сьюзен завжди провадила приховану війну зі своєю матір’ю. І це була єдина битва, що могла принести їй, Сьюзен, перемогу. Та ось її бойфренд, який, до речі, не був батьком жодного з хлопчиків, раптом зник невідомо куди. Тому їй не залишалося нічого, крім як зателефонувати матусі й висловити бажання деякий час пожити в неї разом із синами. Атож, Сьюзен мала на увазі «здихатися хлопчиків на час пошуків нового бойфренда».

Джинні аж сяяла від радощів, хоч і щосили намагалася не показувати цього Сьюзен. Делл — старший хлопчик, якому на той час виповнилося вісім років, на вигляд був типовим іспанцем. А шестирічний Еш мав білу, мов та сметана, шкіру й світле волосся. Глянувши на них, одразу розумієш, що народилися вони від різних чоловіків. Джинні намилуватися не могла на своїх милих онучків, які, на жаль, її майже не пам’ятали. І, щоб показати хлопчикам своє ранчо (його вони, звісно, теж не могли пам’ятати, бо були тут востаннє ще зовсім крихітними), вона посадила їх, маленьких принців величезного королівства, у свій гелікоптер.

— Одного дня ви успадкуєте все це, — мовила щаслива бабуся, коли вони вже злетіли.

— Мамо… — сказала Сьюзен.

— Колись усе це стане вашим, — повторила Джинні.

Вона просто обожнювала своїх онуків. Любила сидіти разом із ними перед телевізором. Раділа, спостерігаючи, як вони катаються верхи на сумирних поні, котрих вона купила спеціально для них. Але все-таки її неабияк засмучували незграбність і надзвичайна обережність хлопчиків. Вони наче боялися всього, що їх оточує. Хіба можна їх порівняти з її братами, коли вони були в цьому віці? Та навіть Бен і Том… Ні, це вона вже вигадує (або ж її, старушенцію, просто пам’ять підводить). Так чи інакше, а вона дуже-дуже любить цих хлопчиків. Тому для неї справжньою радістю стало сидіти з ними на дивані, слухаючи какофонію дурнуватих мультиків. І за ці моменти щастя вона готова пробачити Сьюзен геть усі її витівки.

Але ж виродження! У п’ятирічному віці вона та її брати вже тренувалися кидати лассо. Коли їй виповнилося десять, вона вже таврувала телят — нарівні з дорослими вакуерос. А її онуки нічогісінько не вміли й нічим не цікавилися. Полковник, найімовірніше, навіть не визнав би їх своїми нащадками. Хоча це несправедливо… Та ні — він мав би рацію. Щось відбувається з усім людством, хоча це, певно, спадало й спадає на думку старим людям з усіх епох. Що ж, вона повинна бодай щось розповісти онукам.

— Тут пробігала дика свиня, — пояснювала Джинні хлопчикам на черговій прогулянці (вона щоразу водила їх територіями ранчо доти, доки вони не втомлювалися). — А це — сліди оленя. Он та пташка зветься сойкою, а онде — улоговина, де гніздяться грифи. Ось це — кролячі сліди, а ось тут — яструб нещодавно пообідав дятлом.

Джинні також розповідала внукам про найдавніші часи:

— Коли тут з'явилися первісні люди, їм довелося навчитися виживати серед шаблезубих тигрів і мамонтів, а ще — гігантських ведмедів, бізонів та коней. Жили тут колись і американські гепарди — єдині тварини, які були спроможні наздогнати вилорогу антилопу.

Делл та Еш терпляче слухали бабусю. Можливо, їм уже було зрозуміло, до чого вона хилить: коли американські гепарди вимерли, антилопи стали бігати повільніше; те саме відбувалося й досі відбувається з людьми.

Коли хлопчики побігли до телевізора, вона сіла на терасі й замислилася. Земля Мак-Каллоу простягається аж до небокраю, проте зв’язок із давніми часами втрачено назавжди. Так, полковник багато чого вмів. Але навіть його не можна порівнювати з первісною людиною, якій до снаги було встромити списа у восьмитонного звіра. Сучасні грізлі вдвічі менші за тодішніх ведмедів. Якими ж трагічними смертями повинні були помирати тоді люди! Для того щоб описати їхню мужність, потрібно не менше слів, ніж може назвати ескімос, якщо попросиш його розповісти про сніг. І про їхні страждання можна сказати те саме.

«Не можна забувати про тих, від кого ми походимо», — подумала вона.

Нині від них зосталися тільки кістки та сліди, що закам’яніли навіки. Ось, наприклад, в Австралії знайшли відбитки ніг трьох первісних людей, які бігли вздовж берегової лінії. Швидкість їхня становила двадцять сім миль на годину — так сьогодні можуть бігати лише найкращі у світі спринтери. Вони мчали дедалі швидше, а потім — сліди обірвалися.

Що вона може розповісти внукам про свого прадіда? Історій про нього — так багато, що з них можна вибудувати все, що завгодно. Ілай Мак-Каллоу винищував індіанців. Ілай Мак-Каллоу вбивав білих. Так, він убивав час від часу: усе залежить від того, чиїми очима поглянути на ці історії — полковника чи його жертв, які дивилися просто в дуло його рушниці. Але ж мертві не можуть говорити, тож їхня думка вже несуттєва.

Вона не знає напевне, але, може, її прадід посіяв свого часу насіння, з якого виросли згубні для його родини плоди. Він-бо забезпечив їм усім розкішне життя, і вони виросли жалюгідними істотами, яких він сам анітрохи не поважав би.

Звісно ж, кожен батько бажає, щоб його діти росли в кращих умовах, ніж він свого часу. Але це врешті-решт спричинює деградацію людей. Адже всім нам потрібно з чимось боротися й чогось боятися, інакше ми беремося жерти самі себе. Що буде з її онуками? А з дітьми, які ще не народилися?

Розділ 61 Улісс Ґарсія

Ранчо Мак-Каллоу отримувало прибутки винятково від нафтових та газових родовищ, розташованих на його територіях. Майстри з буріння та їхні помічники весь час їздили туди-сюди, перевіряючи свердловини, резервуари й помпи. Ці нечупари (майже всі — білі) завжди жбурляли баночки з-під содової просто на дорогу. А вакуерос доводилося їх прибирати. Якщо вже зібрали баночки, можна прибрати й шматки маркшейдерської стрічки, що допомагають цим американцям орієнтуватися на місцевості.

Проте загалом робота на Мак-Каллоу була аж ніяк не найгіршим варіантом: по-перше, у приміщеннях для вакуерос працювали кондиціонери, по-друге, платили тут набагато (це ще м’яко сказано!) більше, ніж у Мексиці. От тільки офіційного працевлаштування Улісс так і не дочекався, через що інші вакуерос — ті, яким уже все оформили, не дуже-то хотіли брати його із собою на родео (було це наприкінці січня). Мовляв, якщо поліція затримає їх дорогою (вантажівка, напхом напхана мексиканцями, — що може бути привабливішою мішенню для ІМП?), то всі вони швиденько розпрощаються зі своїми документами про працевлаштування. Та Улісс пропустив усе це повз вуха, бо миттю зметикував, що три чверті учасників родео взагалі не працюють на ранчо (просто не хочуть проґавити такої розваги — от і все).

Після того, як Улісс посів третє місце в командному киданні лассо — разом із хлопцем на ім’я Фернандо, — він пішов по свій приз (десять доларів), однак, відчувши небезпеку, миттю розвернувся й попрямував у протилежний бік. Сховавшись у густих кущах за місцем для стоянки машин, він спостерігав за двома агентами ІМП (вони саме розмовляли з організатором родео) і чекав, доки вийде Фернандо з іншими вакуерос.

Дорогою додому всі сиділи, наче води до рота набравши: офіційне працевлаштування — це не якась там дрібничка. І лише своєю присутністю серед цих вакуерос Улісс наражав їх усіх на небезпеку.

Він почувався, наче в’язень, оскільки за територію ранчо нікуди не поткнешся, і від цього божеволів. Та однієї неділі йому спало на думку осідлати коня й вирушити до руїн будинку Педро Ґарсія. Це ж бо, як він чув, колись була велична споруда, схожа на фортецю. Приїхавши туди, він побачив мальовничий пейзаж: струмок із прозорою водичкою, буйна зелень дерев (яка ж це насолода — відпочивати в їхній густій тіні!) і трави. Що ж до самих руїн, лишень опинившись у цих напіврозвалених стінах, він чітко відчув усім своїм єством: тут жили його родичі. Так, Ґарсія — досить поширене прізвище, але…

Раптом хлопець почув, як сюди під’їжджає машина. Швиденько вибравшись із руїн, він спочатку вирішив сховатися, немов злодій, який боїться бути спійманим на гарячому. Та потім передумав: можна буде сказати, що йому доручили розшукати корову, яка кудись зникла.

Із машини тим часом вийшов огрядний чоловічок у старому мішкуватому одязі й масивних окулярах (одразу видно — родиною не обтяжений). Улісс чув якось від інших вакуерос, що місіс Мак-Каллоу найняла когось для написання книжки про історію її ранчо. Хлопець ніколи ще не бачив справдішнього живого літератора. Та все-таки подумав, що суб’єкт цей має типовий «письменницький» вигляд: сам немитий-нечесаний, окуляри сірі від старого пилу. Урешті-решт Улісс вирішив вийти зі своєї схованки й відрекомендуватися йому.

— Мені подобається тут обідати, — пробелькотів коротун (видавалося, ніби він боїться власної тіні) після того, як Улісс назвав своє ім’я. — Тут, мабуть, найкраще місце для споглядання ранчо Мак-Каллоу. І струмок такий прохолодний…

Вони ще посиділи, погомоніли трохи, а потім хлопець спитав:

— А що, власне, трапилося з людьми, які тут жили?

— Повбивали їх.

— І… хто це зробив?

— Мак-Каллоу. Хто ж іще?

Розділ 62 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

15 вересня 1917 року

Відчуваю, як у моїй душі поволі холонуть усі почуття, що кипіли в ній протягом останнього часу. І це для мене ще страшніші муки. Тепер-бо я, спокійно озираючись на всі свої прожиті роки, бачу там лише мрії, що так і не збулися.

Не припиняю думати про те, що поранення Ґленна зробили виправданням для вбивства майже двох десятків невинних людей. Обидва мої сини нині — десь у казармах, а невдовзі опиняться аж за океаном; у будинку панує мертва тиша, мов у якомусь стародавньому склепі. До речі, про древність: за всю відому історію людства полярною зіркою називали чотири різні зорі. Люди ж чомусь без упину торочать, що ніколи не зникнуть із лиця Землі.

18 вересня 1917 року

Вирішив допомогти вакуерос перевірити всі наші огорожі після сильного дощу. І помітив кістку, що стирчала з грязюки біля струмка, який висох. Вона вже повністю закам’яніла, і я зрозумів, що їй багато тисячоліть. Адже тільки дуже древні кістки брязкають, мов залізяки, коли по них чимось удариш.

20 вересня 1917 року

Сьогодні до мене завітав Аб Джефферсон з агенції Пінкертона — нібито з візитом ввічливості. Ми сіли в моє авто й, коли від’їхали на досить далеку відстань, він повідомив мене, що його агенти знайшли в Ґвадалахарі трьох жінок на ім’я Марія Ґарсія, які нещодавно туди прибули. І сказав, що має їхні адреси.

Я змушений був загальмувати.

— Піте, серед мексиканських прізвищ Ґарсія — чи не найпоширеніше, — заспокійливо поплескав мене по спині агент. — Це, напевно, сільські дівчата.

— Усе одно це вже щось.

— То що, мені відправити до них агентів?

— Ні, не треба.

Написав листа — мовляв, благаю мою Марію відгукнутися. Потім — іще два таких самих. До вечора відпочивав на дивані, насолоджуючись відносним спокоєм, адже привид, передумавши висіти просто наді мною, перемістився до одного з темних кутків.

Розділ 63 Ілай Мак-Каллоу

Початок 70-х років XIX ст.

Продавати яловичину було вигідно чотири роки поспіль — аж до тисяча вісімсот сімдесят третього, коли, з початком економічної кризи, бичків знову стали забивати переважно заради шкур.

Та я був не з таких. На той час територія мого ранчо складалася вже зі ста вісімдесяти восьми квадратних миль: сто вісімнадцять із них були куплені, а сімдесят — узяті в оренду. А втрати в поголів’ї худоби я звів до мінімуму завдяки тому, що разом зі своїми помічниками вистежував і відстрілював вершників, які вдиралися до моєї території. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.

У піших ми не стріляли: я ніколи не відмовляв чесному чоловікові, чия родина голодувала, у можливості, попрацювавши на мене днинку, отримати за це теля (шкуру забирав я, решту — він). Що ж до сусідів, їхня чесність залежала від того, наскільки міцними були мої огорожі й наскільки пильно мої помічники з рушницями стежили за порядком. Якби цього не було, будь-який злодій міг би за одну-єдину ніч нажити собі багатство, що дісталося мені ціною довгих місяців виснажливої праці. Якби лишень можна було огородити весь берег річки височенним-превисоченним парканом!

У чагарниках досі знаходять старі пістолети, адже кістки зітлівають швидше, ніж залізо. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.

Я купив для Мадлен і наших дітей просторий будинок в Остіні. Хлопчики ходили там до школи; моя дружина ще й репетиторів їм понаймала. Я радше спалив би свою оселю на ранчо, ніж дозволив би їм переселитися туди. Та Мадлен щодалі не давала мені спокою: хочу пристойне житло в долині Нуесес для нас усіх, і край! Я щодалі годував її жданиками, бо шкіл тут не було, а мої способи «домовлятися» з тими, хто вдирався до моєї території… словом, краще їй було про це взагалі не знати.

Одного разу, коли я був зі своєю родиною в Остіні, мене неначе вкусило щось — сичав, мов розлючена змія, на будь-кого, хто до мене звертався. Не витримавши, таки гайнув куди очі світять, аби подалі від людей; я гадав, що це нестерпна спека отак легко вивела мене з рівноваги.

Уже наступного ранку почалося: вистромиш носа на вулицю, а там від перехожих тільки й чутно про команчів. Мовляв, їхній останній вождь Куана Паркер здався. Тож тепер їхнє плем’я — а їх якась там тисяча залишилася (стільки людей було колись у селищі, де жив Тошавей)! — уже не стоятиме на заваді в білих, які прагнули загарбати їхні території. Зачувши це, я сказав Мадлен, що повинен якийсь час побути на самоті, відтак, осідлавши коня, помчав до річки Колорадо. Їхав уздовж берега (проти води) увесь день і частину ночі, а оглушливі крики човнярів і фермерів, які скликали до себе свиней, усе не змовкали. Коли ж нарешті стало зовсім тихо, я знайшов зручний виступ на скелі, розпалив там багаття й завив по-вовчому. У відповідь — хоч би лялечка…

Те, що я припустився помилки, стало для мене очевидним. Так, я був не такий дурний, щоб вважати себе спроможним урятувати бодай отой табун індіанських поні, яких перестріляли солдати Реналда Маккензі. Але хто може стверджувати це напевне? Зусилля одного-єдиного воїна іноді призводять до геть неочікуваного завершення битви.

Мабуть, мені треба-таки було повернутися до неменее, коли почалася громадянська війна. Відтоді ж, дідько, уже п’ятнадцять років минуло! А я й не помітив, як вони пролетіли. І що мені, власне, удалося зробити за цей час? Та майже нічого. Я все сидів, витріщаючись зі свого виступу на річку та все інше, і думав. Начебто й дорога мені моя родина, але є на світі дещо таке, чого від людей, навіть найрідніших, не отримаєш.

Мені остогиділо дивитися на вогонь; жбурнувши гілки в річку, я спостерігав, як гаснуть іскри. А тоді помчав додому. Приїхавши вже пізно вночі, уже перед світанком, я подався, заправивши гасову лампу, до свого кабінету.

Там я повиймав із шухляд усі свої бухгалтерські книги й цінні папери: акції компанії «Пасифік Експресс», а також сталеливарного концерну в Піттсбурзі та лісопильного заводу в Бомонті. Подумав про свої гроші, що лежали в банку, а потім про те, як добре зросили дощі всі пасовиська, які я нещодавно взяв в оренду. Трава там росте висока й густа, тож усі мої телята невдовзі перетворяться на здорових, угодованих корів та биків. Сидячи за своїм столом і думаючи про все це, я потроху став почуватися краще.

Розділ 64 Дж. Е. Мак-Каллоу

Їй не залишалося нічого, крім як відпустити Теда. Кров у нього, бачте, заграла на схилку літ: злигався з якоюсь шкільною вчителькою, удвічі молодшою за нього. Джинні нетямилася від люті й одночасно непокоїлася за свого супутника життя — його нова коханка, мабуть, зацікавилася ним лише через гроші. Та він, бачачи її переживання, лише сердився: мовляв, ти ж сто тисяч разів могла зробити так, щоб я не пішов. Насправді ж — не могла. Це просто ніколи не було їй властиве.

Так, вона дійсно почувалася самотньою: навіть протягом останнього часу її коли-не-коли охоплював сильний фізичний потяг до Теда, такий, як десятки років тому, проте загалом її почуття до нього ніяк не можна було назвати серйозними. Може, з нею щось не так? Їй же ніколи не потрібно було постійно відчувати чиюсь любов і турботу. Тому вона й не вимагала багато від інших. Але був тут і зворотний бік медалі: Джинн Енн Мак-Каллоу не мала нічого (чи майже нічого) у своїй душі, щоб віддавати це іншим.

Боятися, що після Теда ніхто вже не цікавитиметься нею як жінкою, було просто безглуздо: вона знала багатьох чоловіків її віку, які б охоче спали з нею. Так, вони могли б мати, та й мали досхочу юних подружок. Утім усе одно Джинні була для них кращою парою, ніж ті дівчата: по-перше, є такі речі, яких молоді жінки, на відміну від неї, ще просто не розуміють, а по-друге, вона відчуває (хоча ніхто з її однолітків не казав про це відверто), що після досягнення певного віку не тільки жінки, а й чоловіки соромляться своєї непривабливості. Цікаво, як це воно — глянути в дзеркало й побачити там себе, сивого діда, з обвислою та зморшкуватою шкірою (а бородавок скільки!), поряд із якоюсь вісімнадцятирічною «міс Досконалість»?

Джинні вагалася, одначе не захотіла нічим поступатися. І тому, просто переступивши через власний біль, пішла далі.

«Таких, як я, ніколи більше не буде, — подумки запевняла себе вона. — Ніколи-ніколи-ніколи…»

Та навіть це було проявом марнославства, бо ж після неї народяться на світ іще мільярди й мільярди людей, із яких хтось та й чинитиме так само, як вона.

У неї з’явився ще один шанс — овдовів Мілтон Брайс, якого вона знала вже чи не півстоліття. Вони цілувалися й розмовляли про життя разом, але на цьому все й скінчилося. Що вдієш: Брайс, як і вона, уже восьмий десяток розміняв — які вже тут пристрасті! Так, він хороша людина, утім, краще вже їй жити самій. Не те щоб вона прагнула відмежуватися від чоловіків (хоча, по правді кажучи, ще не все в цьому житті спробувала) — просто їй згадався полковник Ілай Мак-Каллоу, який міг одружитися вдруге, та не схотів. І це аж ніяк не було безпідставним рішенням.

Можливо, Джинні змінила б свою думку, якби раптом серйозно захворіла… Та ні — навіть у цьому разі їй не захотілося б, щоб її доглядав коханець. Адже навіть після двадцяти років спільного життя з Тедом вона завжди намагалася ходити до вбиральні, чистити зуби й робити інші інтимні процедури тоді, коли його не було поряд. Також їй ніколи не подобалося ходити перед ним оголеною — ні, не через скромність. Просто вона вважала, що навіть від найближчої людини щось та й треба тримати в таємниці, навіть якщо це змушує тебе терпіти деякі незручності.

Вона завжди допускала думку (ні, була впевнена), що Томас помре раніше за неї. Є на світі люди з дивовижною волею до життя, спроможні переповзти на животі безводну пустелю. Але Томас не з таких.

Час потихеньку минав, і все було гаразд. Вона поступово стала думати, що її синові вже нічого не загрожуватиме. Та все-таки це сталося. Томас мав постійного партнера — ні, радше коханця або чоловіка (вони прожили разом понад десять років), — у якого раптом виявили невиліковну хворобу; що це означало для Томаса, їй не треба було пояснювати. Так, Джинні була не першою й не останньою матір’ю, якій довелося пройти крізь це, адже таких історій вона знала багато. Утім у її голові роїлися ще страшніші думки: Томас не просто помре, а помре через неї. Адже саме вона, постійно думаючи про синову смерть, накликала її на нього.

На співмешканця Томаса — його звали Ричард — їй завжди було начхати: ні риба ні м’ясо. Самоствердитися вирішив… от і догрався. Томас і Сьюзен завжди захоплювалися ним — з причин, зрозумілих лише їм. А Джинні, навіть побачивши його в хоспісі, не відчула нічого, крім ненависті.

«Ти вбивця мого сина!» — пульсувала в голові жінки одна-єдина думка.

Уранці вона повинна була вирушати на своєму літаку до Мідленда.

— Коли ти повернешся? — спитав її Томас.

«Коли його ховатимуть», — подумки проказала вона.

Ричард, навіть помираючи, не міг приховати своєї ненависті до Джинні. І це було взаємне почуття. Але в погляді Томаса було щось таке…

— Гаразд, — вимовила вона вголос. — Завтра я повернуся.

Вона мусила продати земельну ділянку в Спраберрі Волтові та Еймосові Бенсонам, які запропонували їй шістнадцять доларів двадцять шість центів за акр; а вона наполягала на дев’ятнадцяти доларах. Ціна була висока, та, як кажуть, усяке буває.

— Поїдеш із нами на ранчо? — запитав Волт після ділової розмови. — Сезон полювання на перепілок уже розпочався.

Це було б справді чудово: Бенсони були її давніми друзями; Волт, який овдовів рік тому, завжди по-особливому ставився до неї. Таж ні — вона-бо обіцяла. І тому їй треба повертатися до Сан-Франциско. А чому вона так поспішає — Бенсонам краще не знати.

І знову хоспіс. Джинні всеньку ніч просиділа біля ліжка Ричарда, втупившись поглядом у його похмуре, сповнене злості обличчя. Ось так вона незабаром сидітиме й біля власного сина. Батькам Ричарда, як їй було відомо, ніхто нічого не казав, а вони ж мали повне право про це знати. Може, з’ясувати їхні імена й номер телефону та розповісти їм усе? Так вона й зробить. А може, усе-таки не варто їй встромляти носа в чужі справи? Вона ж… боїться цього — боїться так, як нічого ще у своєму житті не боялася! Ні, краще їй зараз поговорити з Богом. Нехай залишить Томасові життя, а за це візьме все що завгодно: її власне життя або всі її гроші. Джинні молилася до самісінького ранку, у глибині душі знаючи, що все це марно: її син помре. Коли ж благословилося на світ, сіла у свій «Гольфстрім» і полетіла назад до Бенсонів (за дві години польоту бодай подрімати вдалося). Сказала їм, що Саддам Хусейн збирається вдертися до Кувейту.

— То це тому твоя ціна така висока?

Їй несила вже було щось пояснювати.

— Що сталося, любонько? — стурбовано запитав Волт.

Найдужче їй зараз хотілося залишитися в нього на ранчо — сидіти поряд із ним у патіо й пити вино, не думаючи про своє горе. Та їй треба повертатися до Сан-Франциско.

І задля чого вона гасає туди-сюди, мов навіжена? Звісно ж, через гроші. Через гроші, що насправді нікому не потрібні: ні їй, ні її дітям, ні бодай комусь із її знайомих. Але Джинні все одно готова на все, чи майже на все, заради цих грошей. Навіть подорожувати літаком по кілька разів на день, як-от зараз. Божевілля якесь! Урешті-решт, їй довелося згодитися на ціну Бенсонів.

Волт знову запрошував її до себе. І вона довго-довго дивилася йому у вічі: ось він — її шанс. Колись цей чоловік залицявся до неї, і Джинні сказала йому «ні». Якщо відмовить і тепер, це буде остання його спроба… Ні — вона повинна летіти до Томаса, і край. Усе, вибір зроблено: упродовж наступних кількох тижнів її життя обмежуватиметься номером у готелі «Фермонт» (це вночі) та квартирою сина (удень). Вона допомагатиме йому відчистити помешкання від усілякого мотлоху, а особливо від отих потворних, позбавлених смаку картин Ричарда. І Томас вижив — ліки поступово витягли його з обіймів смерті. Він знову став казати до неї «мамо» (а «Джинні» — хіба що коли дуже злився).

Вона знає, що люди завжди жаліли її, уважаючи, що життя таких, як вона, позбавлене сенсу. Але це зовсім не так. Людина, яка живе заради інших, не має змоги розпоряджатися власним життям. Вона ж не втратила своєї свободи навіть зараз, лежачи на цьому килимі, не в змозі поворухнутися. Це ж бо значно краще, ніж лікарня, де в тобі штучно підтримують життя, коли це вже не потрібно. Там вона не могла б навіть померти з власної волі.

Ось Джинні — знов у величезній кімнаті. Сонячні промені, що проникають сюди крізь продірявлений дах, мало не засліплюють її. Навколо неї — скособочені меблі… І взагалі приміщення має такий вигляд, ніби тут був погром. Що ж, якщо так, то й так.

У повітрі — якийсь солодкий-солодкий аромат. Так хороше від нього, так спокійно! Це може бути лише ґілеадський бальзам — жінка впевнена в цьому. От тільки — хіба тепер уже пора тополиних бруньок? А який зараз узагалі місяць? А рік? Вона вже не спроможна пригадати. Колись давно вони з Генком насаджали навколо резервуара з водою тополиних пагінців, а тепер там — справжній гай прегарних височенних тополь. Тобто щось вона та й зробила, аби земля довкола стала кращою, ніж була. І це завдяки полковникові, який навчив її втирати сік бруньок тополі в кінчики пальців, щоб потім увесь день насолоджуватися чудовим запахом ґілеадського бальзаму (якщо ж зачерпнути долонями води й ковтнути, здається, ніби п’єш цей аромат). Перейнявши прадідову звичку, Джинні потім і Генка цьому навчила. А тепер відчуває, що вони обидва вже чекають на неї.

Розділ 65 Улісс Ґарсія

Учора він почув оглушливий гуркіт, а тоді побачив, як приземляється на посадковий майданчик особистий літак старої господині. Ну й видовище це було: зі здоровенної крилатої машини, де могли б, мабуть, уміститися десь тридцятеро людей, виходить одна-єдина пасажирка! На таких літаках — із написом «Гольфстрім» на борту — зазвичай літають наркотрафікантес. Вибравшись із літака, стара всілася у свій особистий автомобіль, що вже чекав на неї.

Навіть побачивши її здалеку, хлопець так розхвилювався, що йому аж обідати перехотілося, попри те, що він увесь ранок пропрацював, не розгинаючи спини.

Трохи згодом він побачив її на задньому сидінні того ж таки авто (це був «кадилак»): вона з високо піднесеною головою об’їжджала свої землі, уважно-уважно обдивляючись усе навколо. А потім — уже, мабуть, наставав час вечері — він зважився проскакати поблизу величезного білого будинку. І таки побачив стару господиню, яка сиділа на просторій терасі, гортаючи якісь папери.

Під’їхавши зовсім близько до неї, юнак скинув капелюха зі словами:

— Доброго вечора. Я — Улісс Ґарсія.

Вона явно неохоче підвела голову — певно, хлопець відволікав її від важливих справ. Але він так приязно заусміхався до неї, що стара, не втримавшись, усміхнулася у відповідь.

— Вітаю, містере Ґарсія, — мовила вона.

Від нього раптом наче повтікали всі потрібні слова. Тож він, побажавши їй доброї ночі, поїхав геть, подумки лаючи себе боягузом і нікчемою.

Наступного дня господиня нікуди не полетіла. І Улісс, прямуючи ввечері до будиночка для вакуерос, рішуче вирішив: зараз або ніколи. Прожене його — ну й нехай. Хоча шкода, адже робота тут хороша, і старшому ковбою Браяну Колмсу він завжди подобався. Та й іншим робітникам теж, хоча вони, можливо, і вважали його задавакою.

Не спробувати бодай раз поговорити з нею — це, як вважав Улісс, просто боягузтво. Тож після вечері він, перевдягнувшись у свою найкращу сорочку, узяв невеличку шкіряну теку (її подарував йому дідусь) і поклав туди свої папери.

Розділ 66 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

13 жовтня 1917 року

Отримав дві телеграми з Ґвадалахари: і одна, і друга Марії запрошують мене в гості. Але я добре знаю, що до моєї Марії вони жодного стосунку не мають. А сьогодні прийшов коротесенький лист: «Отримала твоє послання. Зберегла про тебе прекрасні спогади. Але це наше минуле, що ніколи не перетвориться на майбутнє».

Чекаю, доки Саллі забереться геть із будинку. А затим набираю номер Аба Джефферсона й розповідаю йому про все.

— Ми можемо привезти її сюди — це буде легко, — мовив він.

— Як це?

— Уважайте, що вона — вже тут, містере Мак-Каллоу.

— Ні! — кричу я в слухавку, раптом усе збагнувши. — У жодному разі не робіть цього!

Не знаю, чи можна це назвати планом дій, але що я вже зробив, то це написав листа Чарлі та Ґленну. Я спробував, як міг, пояснити їм, що й до чого. Але пробачення від них не чекаю, особливо від Чарлі, адже він завжди був сином полковника стільки само, скільки й моїм. Завтрашній день, неділю, доведеться перечекати, а тоді — братися до справи.

14 жовтня 1917 року

Прокинувся цього ранку щасливим — неначе ті часи, коли Марія була поряд, повернулися, — та поступово звичні вже відчуття знов оволоділи мною. Не знав я, що в мені сидить такий безмежний страх.

Навіть якщо вона погодиться зустрітися зі мною, це буде вже не те саме, бо тоді вона була втікачкою. А раптом ми з нею виявимося давніми друзями, яких тепер уже нічого не пов’язує? Раптом узи нашого кохання виявляться не чим іншим, як ілюзією? Ні, краще такого навіть не уявляти. Краще зберігати в душі все хороше й думати тільки про це.

15 жовтня 1917 року

Пережив безсонну ніч. На світанку спакував у валізу три переміни одягу та револьвер. За кілька хвилин я пройду крізь ворота ранчо Мак-Каллоу востаннє, так чи інакше.

Знаю, що в Каррізо банк не зможе видати мені двісті п’ятдесят тисяч доларів готівкою. Тому їду до Сан-Антоніо, сподіваючись, що Роналд Деррі, який знає мене вже двадцять років, не допитуватиметься, нащо мені такі гроші. Якщо все-таки спитає, відповім: «Усі фермери, яким треба платити за оренду землі під свердловини, наче змовилися — давай та й давай готівку».

Після цього я перетну кордон. Розумію, звісно, що гроші не мої, і якщо хтось додумається зателефонувати моєму батькові…

Не плекаю жодних ілюзій щодо своїх шансів дістатися Ґвадалахари живим. Я в добрій пам’яті й при розумі. Уважайте ці папери моїм заповітом.

Розділ 67 Ілай Мак-Каллоу

З капітуляцією команчів у Техасі звільнилася територія, що за площею приблизно дорівнює Старим Штатам. І кожен ділок зі Сходу (наприклад, власник готелю чи китобійного судна) чомусь вважав так: для того щоб загрібати гроші лопатою, достатньо купити в Техасі земельну ділянку та стадо корів.

І — почалася навала пихатих янкі, що без упину скалили зуби, та французьких і шотландських герцогів і графів у фраках. Усі вони розкидалися грошима направо і наліво, переплачуючи за землю, корів і коней. Однак перед нами, техасцями, вони гоголем ходили: мовляв, ми такі самі умілі тваринники, як і ви. Пасовиська наші тим часом виснажувалися дедалі більше; тямущі власники ранчо переганяли свої стада до Монтани, де ще можна було відшукати луки з густою травою.

Приблизно половина техаських робітників ранчо складалася тепер із випускників Гарварду, які носили фільдекосові шкарпетки, купували прикрашене сріблом ковбойське спорядження в комівояжерів і замовляли пістолети поштою. Вони були впевнені, що приїхали на Захід, щоб змужніти разом із Техасом. Насправді ж — для того, щоб спостерігати за його агонією.

Я вирішив, що продам худобу до тисяча вісімсот вісімдесятого року. Мій внутрішній команч, який завжди прагнув життя на волі, люто ненавидів цю тупу скотину. Він терпіти не міг із ранку до ночі думати тільки про те, як би заробити на ній побільше грошей. Натомість «блідолиций» Ілай Мак-Каллоу не уявляв свого життя без цих думок: треба стежити за тим, щоб корови добре напасалися; треба не продешевити, коли настане час їх продавати; треба вже нині думати про те, куди найкраще вкласти прибуток. І це «треба-треба-треба» скувало мене, мов невидимі кайдани: я поставив свої стада вище за дружину та дітей. Ну чим я був кращий за наркоманку Еллен Вілберґер? Їй-бо не потрібен був лауданум, доки вона його не спробувала; а після цього він став сенсом її життя.

Мадлен уже подумала, що я злигався з якоюсь сеньйоритою. Та вона неабияк мене переоцінила, адже я загруз у значно страшнішому болоті.

Я перевіз свою родину до Сан-Антоніо, та все одно майже весь час вештався в брасада чи напивався в смердючих генделиках. Дружину мою, звісно ж, такий стан речей аж ніяк не тішив. І вона, певна річ, досі наполягала на тому, щоб я розпочав будувати для нас усіх пристойний будинок у долині Нуесес чи деінде.

— Почекай іще кілька років, і я продам свої стада, — запевняв я її. — Адже ця худоба…

— Що?

— Та…

Ось тут я й замовк, бо не зміг знайти потрібних слів, наче сам диявол мені раптом щелепи склеїв.

Мадлен із похмурим, невдоволеним обличчям (від інших солом’яних вдів Сан-Антоніо вона перейняла звичку підфарбовуватися — зовсім трошечки, утім я помітив) ходила туди-сюди просторою вітальнею. Слуги тихенько поралися по господарству десь в іншій частині дому; наші хлопчики гралися на подвір’ї.

— Ненавиджу цей будинок! — пробурчала вона.

— Чи ти сказилася? Будь-хто мріяв би про таку розкіш!

Справді, це був просто палац, а не будинок: білосніжні стіни, інтер’єр в іспанському стилі, за вікнами — мальовничий пейзаж (блакитна річечка, оточена ніжною зеленню дерев і трави). Словом, нічим не гірший за оселю її батька. Щоб його купити, я віддав свій заробіток за два роки. Та ще й на мені висіло боргове зобов'язання приблизно на таку саму суму.

— Я згодилася б на животіння в найубогішій халупі, якби лишень…

— Повір мені: уже зовсім скоро я заберу вас звідси.

— А чому б не просто зараз?

— А тому!

— Не потрібен мені — і не буде потрібен! — такий величезний будинок. Ти мене, мабуть, із моєю сестрою переплутав…

Мадлен усміхнулася, намагаючись мене розвеселити. Та мені в той момент було геть не до жартів.

— Ще три роки, — дуже серйозним тоном проказав я. — А після того я радше здохну, ніж іще бодай раз підійду близько до корови чи бичка. Присягаюся тобі.

— Я не зможу стільки чекати.

— Там навіть школи немає!

— А ми збудуємо. Або наймемо дітям учителя. Або житимемо то тут, то там: у місті діти ходитимуть до школи, а на ранчо з ними займатиметься репетитор! — вона сплеснула руками. — Бачиш, скільки варіантів? Я ж тебе не залізницю побудувати прошу, Ілаю!

— Придбати будинок і не жити в ньому — це просто розкидати гроші на вітер.

— Той, хто купує землю й не будує там пристойного житла, чинить іще безглуздіше. А я тим часом повинна сама сидіти з твоїми дітьми, які постійно намагаються поводитися точнісінько так, як ти, хоча насправді тебе анітрохи не знають.

— Вам не місце на тому ранчо. Це я тобі кажу більш ніж серйозно.

Мої останні слова Мадлен пропустила повз вуха, вочевидь, продумуючи свою наступну фразу.

— Конгресмен повертається до Вашингтона, — проказала нарешті вона (ішлося про нового чоловіка її матері, який був членом палати представників). — Поряд із їхньою оселею продається непоганий будинок. І саме туди я заберу дітей, якщо не почую від тебе найближчим часом якоїсь іншої пропозиції.

Розвернувшись до неї спиною, я витріщився у вікно. Внутрішній голос невтомно нашіптував мені, що я повинен дати дружині волю, — лишень язик мій чомусь не хотів мене слухатися. Тож я далі мовчав, спостерігаючи крізь вікно за Евереттом, який, начепивши на себе мою стару сорочку з оленячої шкіри та встромивши у волосся пір’їну, тихцем підкрадався до своїх братів. Скільки разів мій старший син просив мене навчити його робити лук і стріли — навіть не пам’ятаю. І щоразу я годував його жданиками… допоки він не махнув рукою на цю пропащу справу. Що ж до Піта й Фінеаса, вони не знайшли собі кращого заняття, ніж копирсатися в землі (певно, бойовий дух від мене успадкував лише первісток). Раптом згадалася ще й інша обіцянка-цяцянка для Еверетта — мовляв, колись візьму тебе із собою на перегін худоби. Узагалі, я був радий, що мої діти ходять до школи: у Техасі життя просто неба, найпевніше, невдовзі стане винятково долею безпритульних та розвагою для багатеньких шукачів пригод.

А Мадлен тим часом не вгавала:

— І все-таки я вважаю, що ми могли б усі разом жити в долині Нуесес.

Я досі мовчав, немов узагалі язика проковтнув.

— От і чудово, — мовила вона. — То що — до вересня впораєшся?

— Та за цей час хіба що землянку вирити можна!

— То найми вдвічі більше будівельників. Чи вдесятеро більше, мені байдуже. Пам’ятай: мине три місяці — ні дня більше! — і я забираю звідси дітей.

В Абіліні щотижня відкривається нова крамниця одягу. Тож після перегону худоби майже всі ковбої продають своїх коней, а тоді купують собі новий костюм і квиток на потяг, щоб швиденько повернутися додому. Ті з них, яким «випадає щастя» побувати на шоу Неда Бантлайна чи Білла Коді, потім ще кілька місяців бозна-як задирають носа (неначе ці шоу реальніші за їхнє власне життя). Інші проводять зимові вечори за книжками Брета Гарта.

Довгі й виснажливі перегони худоби відійшли в минуле — Міжнародна Велика Північна залізниця прокладала лінію прямісінько крізь наші пасовиська. Ну, а де залізниця, там і навала людей: у містах — голці ніде впасти; земельні ділянки розхапують так стрімко, що ціна підскочила до сорока доларів за акр (а я ж купував свої землі по четвертаку за акр).

Якби не мої сини, я плюнув би на все, гайнувши до Клондайку. Техаська земля збезчещена й виснажена, мов жінка, яку примусили «обслужити» полк солдатів. Я ніколи не думав, що сюди з’їдеться стільки людей: враження було таке, немовби все населення Землі вирішило перебратися жити до Техасу.

Розділ 68 Дж. Е. Мак-Каллоу

Вона заходить до великої кімнати й бачить свого тата, який сидить біля каміна (стілець стоїть на кам’яному фундаменті) й читає якийсь блокнот у шкіряній палітурці. Чарлз Мак-Каллоу ще не помічає присутності доньки, бо вона мовчки стоїть у тій частині кімнати, де панує напівморок. Дочитавши сторінку, він вириває її та жбурляє, нахилившись уперед, просто у вогнище. Поряд із батьком — на підлозі — Джинні помічає ще три такі самі блокноти (мабуть, чиїсь щоденники). Вона кілька хвилин стоїть мовчки, а тоді виходить на світло.

— Що це ти робиш, тату?

Тепер їй видно, яке бліде й укрите рясним потом, наче при лихоманці, його обличчя.

— Твій дідусь був жалюгідним брехуном, — силоміць вимовив він після тривалої паузи.

А затим скривився, наче збирався розплакатися. І Джинні згадала, як побачила нещодавно батька своєї шкільної подруги, який сидів біля каміна, точнісінько так, як зараз її тато, і проливав сльози. Може, то в них, татусів, традиція така?

Її батько все-таки не заплакав, лише проказав:

— Піду-но я краще справою займуся.

Він устав зі стільця, підібрав із підлоги три інші блокноти й жбурнув усі чотири у вогнище. А потім поцілував її в чоло й побажав доброї ночі.

Переконавшись, що він пішов, Джинні, узявши коцюбу, вигребла таємничі щоденники з каміна майже неушкодженими.

Ані своїм братам, ані комусь іншому вона цих блокнотів не показувала, адже знала, що вони повинні стати таємницею. Тільки її таємницею.

Джонас увесь день поводився якось дивно: після школи — пішов до своєї кімнати, замість того щоб приєднатися до батька на пасовиську; під час вечері — майже нічого не з’їв. Може, захворів на грип?

Після вечері Пол із Клінтом пішли до бібліотеки — пограти в карти. А Джинні попрямувала до своєї тераси, де любила спати теплими ночами. Тільки-но вона влаштувалася на ліжку з книжкою, помітила темну постать, яка спускалася з пагорба, — сутулу й похнюплену. Та це ж Джонас!

Навіть згадуючи події цього вечора потім, Джинні не могла зрозуміти, чому вирішила піти за ним. Так чи інакше, вона теж спустилася з пагорба, до самісіньких стаєнь, і присіла в тіні під стіною, чекаючи, що буде далі. Ага, вікно засвітилося. Може, у Джонаса там — побачення з дівчиною? (Цікаво, хто ж вона?) Ні, Джинні помилилася: її брат прийшов до стайні, щоб вивести звідти коней. Ударив долонею по крупу одного, другого… і ось уже всі вони побігли до пасовиська, немовби розчиняючись у нічній темряві.

Дівчинка, підібравшись іще ближче, спостерігала за Джонасом крізь шпарку в дерев’яній стіні. Хлопець, зійшовши на горище, де зберігалося сіно, скидав оберемки один за одним донизу. Коли назбиралася вже чималенька купа, він зліз і вилив на неї цілий глек сирої нафти.

— Що ти робиш? — вигукнула дівчинка, розчахнувши двері.

Джонас озирнувся, і вона вийшла на світло.

— Джинні… — спантеличено пробелькотів він.

— Що це ти робиш? — знову спитала вона.

— Намагаюся вирватися на волю. Це єдиний спосіб.

Джинні лишень мовчки витріщилася на нього.

— Це через батька, — стенув плечима хлопець. — Я хочу з’ясувати, як він чинитиме, коли моє перебування тут стане обходитися йому надто дорого. Адже гроші — це єдине, що справді може зачепити батька за живе. Можеш просто зараз бігти до нього й усе розповісти, бо мені байдуже.

— Я нікому нічого не скажу.

— Тоді піди-но перевір, чи всіх коней я вивів зі стаєнь. Бо я щось ніяк не можу з думками зібратися.

Дівчинка так і зробила — зайшла всередину й перевірила кожне стійло.

А потім спостерігала крізь відчинені двері, як її брат майструє з палиці й старої сорочки смолоскип, занурює його в нафту, запалює й кидає на купу сіна. Полум’я одразу розгорілося, та так, що аж загуло-зашуміло. І хлопець, вибігши за двері, зачинив їх, а тоді взявся разом із Джинні підійматися на верхівку пагорба. І вже звідти двоє підлітків спостерігали за тим, як усередині стайні розгоряється вогонь; це було схоже на схід маленького сонця. Коли з усіх шпарин дерев’яної споруди повалив, зливаючись із нічною темрявою, чорний дим, вони підвелися, і Джонас пригорнув сестру до серця. Узявшись за руки, обоє тихенько попрямували до батькового дому.

Розділ 69 Улісс Ґарсія

Його обличчя чисто поголене, волосся ретельно зачесане. На ньому — новісінькі брюки й сорочка; чоботи начищені до блиску. У його руках — шкіряна тека зі свідоцтвами про народження, на поясі — прадідів кольт (він уже давно зламався, але гравіювання «П. Мак-Каллоу» — цілком розбірливе).

Юнак заходить на простору терасу, шукаючи стару господиню. І бачить розчинені скляні двері.

А ось і вона — сидить у кріслі й читає.

— Ви, мабуть, Долорес шукаєте? — запитала стара, кивнувши йому (мабуть, упізнала).

— Та ні.

— Знаєте, а я люблю ось так сидіти біля каміна, коли приїжджаю сюди. Навіть якщо доводиться залишати двері відчиненими, щоб не так жарко було.

— Гарний у вас камін.

Вона мовчки дивилася на нього, чекаючи, певно, що він скаже ще щось.

— Я на вас працюю.

— Так, я пригадую.

Здається, минула ціла вічність, перш ніж він спромігся вимовити наступну фразу (від хвилювання в нього аж голова пішла обертом).

— Я правнук Пітера Мак-Каллоу, — почув юнак власний голос. — Улаштуватися до вас на роботу вирішив, бо…

Ні, цього не можна казати. Вона ще подумає, що він божевільний.

На її обличчі не відбилося жодної емоції.

Улісс вийняв зі своєї шкіряної теки (її він теж вичистив до блиску) листи й документи, а тоді, підійшовши до старої, простягнув їй усе це. Доки вона читала, юнак, знову відступивши до дверей, розглядав величезну кімнату: висота стелі — метрів із десять, ширина й довжина — мабуть, тридцять на сорок; точнісінько такі балки він бачив у старих церквах. Та тут, певно, умістилися б аж три будинки такого розміру, як оселя його дідуся! Цікаво, чи є отакі здоровезні кімнати в будинку Арройо?

Стара прочитала перші кілька сторінок, а наступні взялася просто перегортати.

— Ми з вами родичі, — повторив Улісс.

Погляд жінки залишався байдужим. Але цього разу її виказали руки, що раптом затремтіли.

— Боюся, що вам уже час іти, — мовила вона.

— Але ж… — він показав поглядом на папери.

— Негайно йдіть із цього будинку! Свій чек отримаєте згодом у містера Колмса.

Хлопець було щось заговорив, проте стара вже не звертала на нього уваги, наче його тут і не було. Спокійно підвівшись зі свого крісла, вона підійшла до низенького мармурового столика та взяла до рук радіотелефон.

Набравши номер, господиня будинку подивилася юнакові просто у вічі.

— Це місіс Мак-Каллоу, — проказала вона в слухавку. — До мого дому зайшов непроханий гість, якого я не можу видворити сама… так-так, він поруч зі мною.

Кивнувши хлопцеві, вона замахала йому рукою, мовляв, іди, доки не пізно. Ноги самі понесли його до виходу, та раптом…

— Як його звати? — перепитала стара по телефону. — Здається, Мартінес.

Його неначе окропом із відра ошпарили. Він ступив кілька швидких кроків уперед, щоб забрати свої папери, але жінка зрозуміла це по-своєму. І, відсахнувшись від нього, перечепилася через власну ногу. Він простягнув руки, щоб не дати їй упасти, проте вона стрімко відхилилася в інший бік. І повалилася горілиць просто на кам’яний фундамент каміна, сильно стукнувшись об нього потилицею. Радіотелефон випав із її руки; Улісс почув чийсь голос у слухавці.

— Місіс Мак-Каллоу? — прошепотів він.

Відповіді не було. Прикриті повіки старої злегка тремтіли.

— Я ж… не зачіпав вас.

І знову — мовчання. Жінка не рухалася; її очі були вже розплющені, але дивилися кудись… у нікуди. І хлопець збагнув, що вона зараз помре.

Запхавши поспіхом свої папери до шкіряної теки, він обвів поглядом кімнату, щоб переконатися, що нічого не забув. А тоді попрямував до дверей.

«Я вбив жінку… — пульсувало в його голові. — Навіть не торкаючись її. Вона померла просто через те, що я існую!»

Він вийшов надвір, але, побачивши одну з вантажівок для робітників, що саме піднялася на вершину пагорба, поквапом сховався в будинку.

«Звісно, мене знайдуть, — швидко-швидко затріпотіли думки в його спантеличеній свідомості. — Вони обов'язково з'ясують, що це був я. Вони це можуть… Але ж я її не чіпав! Та кому яке діло? Я мексиканець, який удерся до будинку заможної американки. Вони не з'ясовуватимуть, зачіпав я її чи ні!»

Вантажівка поїхала геть, і хлопець став блукати порожнім будинком, шукаючи іншого виходу. Це був просто палац якийсь: ноги юнака потопали в розкішних пухнастих килимах; куди б він не пішов, скрізь бачив прегарні скульптури й картини; усюди — напівморок, мов у якомусь кінофільмі. Та ні, тепер не час поринати в цю казкову атмосферу. Треба знайти вихід… А ось і він.

Цими дверима, що вели на вулицю, мабуть, користувалися кухарі. Треба йти. Ні, спочатку — напитися води з-під крану, бо в горлі аж пересохло.

«Я не чіпав її! — знову засіпалося в його голові. — Але мене все одно вб'ють. Точно не розбиратимуться».

Вода трохи заспокоїла юнака — серце його вже не так сильно калатало. Може, йому повірять, якщо він усе пояснить? Ні, не повірять. Та він би й сам у таке не повірив. Згадуючи ці події потім, Улісс так і не збагнув, як він додумався до єдиного правильного рішення. Але тоді думати було ніколи: хлопець просто відсунув від стіни величезну газову плиту; газ, як казали вакуерос, надходив туди просто з-під землі, що належала Мак-Каллоу. А потім — викрутив мідну трубу (він-бо завжди носив із собою набір інструментів «Лезерман»).

Вийшовши на терасу, він тихенько зачинив за собою двері й поринув у нічну темряву. Уся земля навколо — куди не глянь! — належала Мак-Каллоу.

Викрасти вантажівку? Та ні, адже так не перетнеш кордон. Треба йти до хазяйських стаєнь, повз його колишнє пристановище та будинки економки й Браяна Колмса (скрізь іще світяться жовті вогники). Святий Боже, тільки б там нікого не було! Ні, немає — ні машин, ані людей. А вогні будинків уже залишилися позаду.

Він бував тут раніше, коли йому наказували чистити стайні. Тому й знав наперед, яку конячку вибере, — он ту білу кобилу (Браян Колмс чомусь називає її сірою). Зараз він надіне на неї вуздечку, а тепер — попону, сідло…

Із пагорба хлопець спускався вже верхи — стремена закороткі, бодай їм!

Коли пролунав потужний вибух (із цим звуком не могли рівнятися навіть найгучніші удари грому), юнак іще не встиг від’їхати далеко. Конячка закусила вудила, та Улісс її не стримував, адже скакала вона до річки, куди йому й треба було. Наважившись озирнутися, він побачив велетенську хмару пилу, що охопила весь будинок; його стіни не обвалилися від вибуху. А затим розгорялося полум’я. Проїхавши ще кілька миль, він озирнувся вдруге й помітив заграву, яка простягалася вздовж усього небокраю.

Діставшись річки, хлопець зупинив кобилу й роззирнувся навколо. Яке ж бездонне тут небо! Жодне електричне освітлення (вогні Америки…) не заважає вже очам бачити зірки, сузір’я, галактики, однак усе тіло ниє так, що надовго в романтику зоряної ночі не зануришся.

— Ти чудова, сильна конячка, — мовив юнак, злегка торкнувшись вустами м’якої білої гриви.

І вони, обравши місце для броду, що виявилося нескладно, адже річка була не глибшою за звичайний струмок, успішно перебралися на той берег.

Що там казав отой історик? Їх було дев’ятнадцятеро чи двадцятеро… Він іще й світлини Уліссові показував, коли той приходив до нього додому.

— Хто тут хто? — спитав тоді юнак, показуючи на обличчя вбитих Ґарсія, поряд із якими позували для фото рейнджери й мешканці містечка.

— Цього вже ніхто не знає, — знизав плечима історик.

Фізіономії всіх американців, які стояли поряд з убитими, було видно дуже чітко (день тоді, очевидно, був сонячний), однак обличчя покійників були схожі на якісь безформні грудки сірої глини. Товстун, удруге знизавши плечима, узявся показувати хлопцеві інші фото: житло полковника Мак-Каллоу; ковбої, які вже давно померли; коні й старі автомобілі. Певно, для цього історика світлини з убитими Ґарсія означали не більше, ніж усі інші.

Ці спогади не давали Уліссові спокою: це ніби дізнатися, що ти хворий на рак. Величезна родина — його родина! — була стерта з лиця Землі. Його дядьки, тітки, двоюрідні дідусі й бабусі… Хлопець думав про них, їдучи далі на своїй конячці. Хто він? Жертва? Ні, адже в ньому тече кров обох родин: і вбивць, і вбитих. І ті, й інші знайшли своє продовження в ньому.

Він дозволив собі на деякий час поринути в думки. Американці… Чомусь вони вважають так: якщо я щось украв, ніхто вже не має права вкрасти це в мене. Але ж насправді це думка геть усіх людей на світі: те, що ми вкрали, повинно належати нам вічно.

А чим він, власне, кращий за них? Мексиканці живуть на землях, відібраних у індіанців. Чи замислювався Улісс про це, хоча б на єдину мить, раніше? Ні, він думав тільки про техасців, які відібрали землю в мексиканців. А як щодо індіанців, чиї землі загарбали його предки? Вони — крали? Так. Бо свого часу відвоювали свої території в інших індіанців.

Його батько приходив до старої Мак-Каллоу з проханням про допомогу, а вона витурила його зі свого дому. Як і його бабусю свого часу, а от тепер — і його самого. Але ж юнак знав, що вона, Джинн Енн Мак-Каллоу, пожертвувала двадцять мільйонів доларів на будівництво музею. Мільйони — для мертвих, ані цента — для живих. І саме такі люди, як вона, отримують урешті-решт владу над іншими. Він, молодий хлопець, мусить запам’ятати все це. Мусить. І пам’ятатиме.

Спершу він повернеться до дідуся й побуде там деякий час. А потім подасться до Мехіко, де йому не так уже й важко буде влаштуватися на роботу до якоїсь солідної організації. Він започаткує власний бізнес або ж піде в політику. Хай би там як, а минули вже ті дні, коли будь-який чоловік, який умів заарканювати орлів на льоту, міг ходити з гордо піднятою головою. І американці, схоже, чудово це розуміють.

Іще кілька миль — і він зупинить конячку та влаштується на нічліг. Що буде потім, йому ще невідомо. Але він обов’язково стане кимось. І всі люди на світі дізнаються, хто такий Улісс Ґарсія. І довго-довго ще пам’ятатимуть це ім’я.

Розділ 70 Дж. Е. Мак-Каллоу

Ось заходить до величезної кімнати цей хлопчик із роду Ґарсія. Вона одразу ж упізнає його. Коли він починає говорити, уже знає, що всі його слова — цілковита правда.

Ось вона виходить зі свого тіла, бо воно вже не спроможне утримувати її всередині. Що буде далі? Нескінченна темрява? Так вона думала протягом усього свого життя. Але ні. Під її ногами — зелена-зелена трава, квіти. Над її головою — котиться-виблискує в бездонному небі золоте сонце. А що це за хлопчаки біжать їй назустріч? Вони ще так далеко! Та вона вже впізнає в них своїх братів. І простягає до них обійми.

Розділ 71 Пітер Мак-Каллоу

Позаду — чотири дні подорожі на автомобілі. Попереду (просто перед ним) — невеличкий глинобитний будиночок у Ґвадалахарі (жовта фарба подекуди обсипалася), оточений затишним, доглянутим садком. Тут живе його Марія.

Уночі, коли вона вже заснула, він знову вліз у брюки й сорочку, а тоді пішов перевірити, чи на місці машина. Було темно й дуже тихо; уже рідко в якому домі горіло світло (а він же гадав, що тут узагалі майже ніде немає електрики).

Він подумав про те, чому, власне, украв ті гроші. Через своє боягузтво? Через те, що боявся передумати? Та це вже не має ніякого значення! Треба краще піти й розбудити Марію. Допоки ще темно, вони хутко зберуться й поїдуть звідси.

Спершу вони переїжджали з місця на місце кожні кілька тижнів; зупиняючись у готелях, завжди придумували собі інші імена. У південній частині Мексики за тих часів було спокійніше, тож перша їхня дитина з’явилася на світ у Меріді, а друга — під Оахакою. Коли ж війна закінчилася, вони ще дужче стали хвилюватися через те, що їх можуть відшукати, тож тисяча дев’ятсот двадцятого року, після того як скинули Каррансу, оселилися в Мехіко.

До влади щойно прийшов новий уряд. Місто аж кишіло людьми: банкірами й промисловцями, емігрантами й художниками, анархістами й музикантами. Величезні собори, несходимі базари, шумні пулькеріас, настінний живопис, нічні трамваї; на вулицях — бруківки не видно через неабиякий потік машин, вершників (хто на коні, хто на віслюкові) і босоногих селян. Пітер спочатку думав, що це повибиває з його голови геть усі клепки. Утім, згодом йому навіть сподобалося дивитися з балкона своєї квартири донизу, на вулицю. Він і не знав, що спостерігатиме колись за стількома людьми одразу.

— Ти ж ніколи не любив великих міст, — мовила до нього якось Марія.

— Тут буде краще нашим дітям.

Річ була не тільки в цьому. Тут стала стиратися його пам’ять: Педро й Лурдес Ґарсія згадувалися йому лише дуже-дуже молодими, як і його власні батьки; він мало що міг пригадати зі свого дитинства й навіть із подій минулого року. Якщо хтось і стежив за ним із темних кутків, він цього не помічав. І щовечора — після заходу сонця — виходив на балкон та, тримаючись за досі тепле кам’яне поруччя, спостерігав за людьми. Мільйони життів миготять перед його поглядом, і стільки ж — іще чекають свого народження. І всі вони схожі на нього. Усі вони вільні. І всіх їх колись та й забудуть назавжди.

Розділ 72 Ілай Мак-Каллоу

1881 рік

Так, я пообіцяв собі, що до тисяча вісімсот вісімдесятого року здихаюся своїх корів. Але дощі так добре зрошували землю, а мої телята-дволітки принесли мені прибуток аж у чотирнадцять із половиною доларів за голову. І один німецький барон, який хотів зайнятися розведенням худоби в Канзасі, пообіцяв купити в мене навесні телят-однолітків по десять доларів за голову. Якось, після чергового перегону худоби, мої ковбої продали своїх коней і купили квитки на потяг. А я відправив Мадлен телеграму, щоб не чекала мене скоро. На той момент будинок у долині Нуесес був уже готовий, але вона взагалі перестала сподіватися, що я бодай якийсь час проводитиму вдома — поряд із нею та нашими дітьми.

Я сів на коня й поїхав на південь — до тих земель, де колись жило й полювало Тошавеєве плем’я. Доїхавши до того місця біля річки Канейдіан, де стояли колись наші тіпі, я побачив там стадо корів і відігнав їх геть. (Кизил там повиростав уже високий: підніми руку — до верхівки не дотягнешся.) Я шукав кілька днів, та все-таки не знайшов могил Тошавея, Квітки Прерій і Самотньої Пташки. Замість землі тут було вже саме каміння, а всі дерева повирубували на дрова.

Що ж до могили мого брата, протягом якогось часу я був упевнений, що індіанці везли нас через каньйон Єллов-Гаус, але згодом — точнісінько так само запевняв себе, що то був Бланко, потім — Туле… а може, Пало-Дуро? Я їхав і їхав, орієнтуючись на скелі, уздовж Ллано: а раптом сяйне щось у моїй голові, і я відчую те місце, де поховали Мартіна? Ні, не відчув я нічогісінько.

Приїхавши додому, я побачив усіх своїх робітників на терасі — мабуть, вони виглядали мене.

— Вам що, більше нічим зайнятися? — замість привітання гукнув я.

І побачив будинок.

— Що тут була за стрілянина?

Усі мовчали.

— Я запитую: хто тут стріляв?!

Їх поховали під високою тополею на верхівці пагорба (звідти розгортався дивовижний краєвид на будинок і все інше). Мадлен і Еверетта. І ковбоя на прізвище Фейрбенкс.

Мою дружину застрелили на подвір’ї, а сина — коли він намагався занести її до будинку. Троє ковбоїв (двох із них було поранено) спромоглися відігнати бандитів — червоношкірих — геть. До якого племені належали ці індіанці, ніхто не зміг визначити.

— Вони зняли скальпи з трупів? — запитав я.

Не дочекавшись відповіді, кинувся на пагорб — до могили; Салліван, який угадав мої наміри, поквапився за мною. Схопивши лопату, я взявся їх відкопувати. Відчувши трупний запах, мій помічник зрозумів, що я копатиму й надалі, і повалив мене на землю. «…Три ковші ячменю за динарія, а оливи й вина не марнуй!»[1] З Мадлен та Еверетта скальпів не знімали; Пітер і Фінеас цілковито неушкоджені.

Солдати техаської армії сказали, що переслідували злочинців аж до мексиканського кордону, але індіанцям (вони вважали, що це були команчі) удалося, переправившись через річку, зникнути. Коли Салліван показав мені їхні сліди в загоні для худоби, я переконався в тому, що моїх дружину й сина вбили ліпани-апачі. Річ у тім, що носки мокасинів команчів значно вужчі, ніж у апачів, та й бахрома довша, тому тягнеться по землі, залишаючи досить чіткі відбитки. А ці сліди були великі (у команчів стопи досить маленькі), із широкими носками та майже без відбитків від бахроми. До того ж стріли апачів мають по чотири жолобки.

Двадцять три ковбої виструнчилися переді мною, готові за моєю командою скочити на коней і помчати на пошуки апачів. Найстаршому з них було двадцять вісім років, наймолодшому — шістнадцять. Їхні обличчя сяяли, мов новісінькі монети: адже вони вважали, що часи таких походів давно вже відійшли в минуле, а тут — будь ласка! Що може зрівнятися з можливістю відчути себе завойовниками техаських земель, подібно до своїх славетних предків?

Гурт ліпанів сім разів розділявся, намагаючись заплутати сліди, на кам’янистих ділянках ґрунту. Вони проїхали тут кілька тижнів тому, проте напередодні їхнього нападу на мій дім пройшов сильний дощ. Земля після цього висохла досить швидко, і тому сліди апачів застигли в ній не гірше, ніж відбитки лап доісторичних тварин. І, якщо я й вірю десь у глибині душі в Творця, то саме з цієї причини… Отже, вершників-ліпанів було дванадцятеро; сліди їхніх непідкованих поні вели до води.

Швиденько переправившись через річку, ми опинилися в Мексиці. У Коауїлі слід апачів обірвався — суцільна суха й тверда земля. Та я, навіть не злізаючи з коня, читав у ній, мов у розгорнутій книзі: ось я — Тошавей, а тепер — Пізон… а зараз — один із апачів, які бояться озирнутися. Бояться, що їх уб’ють, навіть коли небезпеки немає. І думають лише про те, щоб їхнє плем’я завдяки вкраденим ними поні змогло пережити наступний рік.

Щодо моїх супутників, жоден із них не бачив анічогісінько. Скорботний вершник на чалому коні. Їх вела лише віра.

Коли стемніло, ми вже стояли на верхівці пагорба, споглядаючи останнє у світі селище ліпанів-апачів, які жили на цих землях п’ятсот років. Ми чекали, допоки згаснуть усі їхні багаття.

Ось лунають вибухи динаміту — і тіпі падають, індіанці ж розбігаються хто куди. Але їх швидко заспокоюють наші кулі. Ось біжить уперед високий, стрункий воїн, озброєний лише кишеньковим ножем. Він співає Пісню Смерті. Старий сліпець, вистреливши з мушкета, падає мертвий; його донька наставляє на нас уже розряджену зброю, а за якусь мить — падає, убита, поряд із батьком. Зустрічають свою загибель останні з племені апачів — скво, каліки й немічні старигани. Наша зброя стріляє наче сама по собі; обмотавши ганчірками цівки рушниць, ми все одно обпікаємо собі руки.

Повбивавши людей, ми також зарізали всіх їхніх собак і коней. Я взяв із тіпі останнього вождя ліпанів кисет для тютюну, зроблений з оленячого сечового міхура (він був ретельно видублений та прикрашений різнокольоровими намистинками). Між двома шарами шкіряного щита вождя були натикані папірці, вирвані з книжки «Занепад і крах Римської імперії» Ґіббона.

Коли зійшло сонце, ми вгледіли хлопчика років дев’яти. Живого. Залишили його як свідка. Доїхавши до річки (це було близько опівдні), знову побачили його, озброєного саморобним луком. Двадцять миль він біг, не відстаючи від нас, вершників. Біг, намагаючись наздогнати власну смерть.

Така дитина в наші дні — варта тисячі дорослих чоловіків. Ми поїхали далі, а хлопчик стояв на березі річки, не спускаючи з нас очей. І я знаю… я відчуваю, що він і досі розшукує мене.

Інформація видавця

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

М14

Перекладено за виданням:

Meyer Р. The son / Philipp Meyer. — New York : Ecco / HarperCollins Publishers, 2013. — 576 p.

Переклад з англійської Тетяни Скрипник

Майєр Ф.

М14 Син / Філіпп Майєр ; пер. з англ. Т. Скрипник. — X. : Віват, 2017. — 576 с.

ISBN 978-617-690-888-3 (укр.)

ISBN 978-0-06-212039-7 (англ.)

© Philipp Meyer, 2013

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2017

Літературно-художнє видання

МАЙЄР Філіпп

Син

Головний редактор О. С. Кандиба

Провідний редактор І. О. Іштван

Редактор Я. В. Скосарьова

Технічний редактор І. В. Бойко

Коректор І. А. Коломіець

Дизайнери та верстальники А. Ю. Жога, В. О. Верхолаз

Підписано до друку 05.04.2017

Формат 60x84/16 Гарнітура РТ Serif

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 33,6

Наклад 2000 прим. Зам. № 2876

Термін придатності необмежений

ТОВ «Видавництво “Віват”»

Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013

Придбати книжки за видавничими цінами

та подивитися детальну інформацію про інші видання

можна на сайті

-book.com.ua

Замовити книжку можна листом

Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10

e-mail: zakaz@vivat.factor.ua

З питань оптових поставок звертатися:

тел. (057) 714-91-73

Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10

e-mail: zakaz@vivat.factor.ua

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні «Фактор-Друк»

61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51,

тел. +38(057)717-53-55

Про автора

Філіпп Майєр — американський письменник, лауреат численних літературних премій. За свій перший роман, «Американська іржа», отримав нагороду від «Los Angeles Times», а також стипендії Ґуґгенгайма та Добі Пайсано. Щотижневик «The New Yorker» увів його до двадцятки найкращих американських письменників віком до сорока років. Другий роман Майєра, «Син», дійшов до фіналу Пулітцерівської премії та став бестселером у восьми країнах світу.

З рецензій

Неперевершено… «Син» означає для літератури те саме, що картини Гойї — для живопису.

The Sydney Morning Gerald

* * *

Досконалий твір, хвилює душу. Лише в найвизначніших історичних романах ми відчуваємо як подих минулого, так і власну причетність до гріхів наших предків. Тепер до цих книжок додався і «Син» Майєра.

The New York Times

* * *

Епічний твір у традиціях Фолкнера та Мелвілла, написаний автором, який перебуває на вершині своєї письменницької майстерності.

Кевін Пауерс

Примітки до електронної версії

Помилки набору, виявлені та виправлені верстальником

С. 277: Наприкінці  [кінці] => кінці літа відбулася знаменна подія: ми впіймали молодого мисливця на бізонів

С. 469: Два з них — кріки й семіноли — воювали на боці Союзу; що ж до черокі, чікасів та [чортів] => чоктів, ці племена підтримували конфедератів.

Примітки

1

Об’явлення. 6:6, пер. І. Огієнка.

(обратно)

Оглавление

Філіпп Майєр Син

  Подяка

  * * *

    Родовід Мак-Каллоу

    Розділ 1 Полковник Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 2 Джинн Енн Мак-Каллоу

    Розділ 3 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 4 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 5 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 6 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 7 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 8 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 9 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 10 Ілай-Тіететі

    Розділ 11 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 12 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 13 Ілай-Тіететі

    Розділ 14 Джинні Мак-Каллоу

    Розділ 15 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 16 Ілай-Тіететі

    Розділ 17 Джинні Мак-Каллоу

    Розділ 18 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 19 Ілай-Тіететі

    Розділ 20 Джинні Мак-Каллоу

    Розділ 21 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 22 Ілай-Тіететі

    Розділ 23 Джинні

    Розділ 24 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 25 Ілай-Тіететі

    Розділ 26 Джинні

    Розділ 27 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 28 Ілай-Тіететі

    Розділ 29 Джинні Мак-Каллоу

    Розділ 30 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 31 Ілай-Тіететі

    Розділ 32 Джинні Мак-Каллоу

    Розділ 33 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 34 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 35 Джинні Мак-Каллоу

    Розділ 36 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 37 Ілай Мак-каллоу

    Розділ 38 Джинні Мак-Каллоу

    Розділ 39 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 40 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 41 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 42 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 43 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 44 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 45 Щоденники Пітера Мак-КАллоу

    Розділ 46 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 47 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 48 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 49 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 50 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 51 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 52 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 53 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 54 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 55 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 56 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 57 Улісс Ґарсія

    Розділ 58 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 59 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 60 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 61 Улісс Ґарсія

    Розділ 62 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 63 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 64 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 65 Улісс Ґарсія

    Розділ 66 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

    Розділ 67 Ілай Мак-Каллоу

    Розділ 68 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 69 Улісс Ґарсія

    Розділ 70 Дж. Е. Мак-Каллоу

    Розділ 71 Пітер Мак-Каллоу

    Розділ 72 Ілай Мак-Каллоу

Інформація видавця

Про автора

З рецензій

Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg